«Знамення Долі»

Знамення Долі (fb2) - Знамення Долі (Хроніки Амбера - 6) 845K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Роджер Желязны

Роджер Желязни ЗНАМЕННЯ ДОЛІ

©    — україномовна пригодницька література

Переклад з російської

1

Сидіти і чекати, поки тебе спробують убити — це все одно. що терпіти скалку в задниці. Але сьогодні було тридцяте квітня, і, само собою, все повинно було відбуватися, як звичайно. У мене пішов деякий час на те, щоб розібратися, що відбувається, але тепер я знав, по крайній мірі, коли ЦЕ повинно трапитися в черговий раз. До цих пір я був надто зайнятий, щоб що-небудь зробити з цього приводу, але зараз моя робота була закінчена, і я залишався тут лише через ЦЕ. Я відчув настійну необхідність перед від'їздом розібратися нарешті з цією історією.

Я вибрався з ліжка, наніс візит у ванну, прийняв душ, почистив зуби, тощо.

Я знову відростив бороду, тому голитися мені не було потреби. Сьогодні на відміну від того самого дня тридцятого квітня три роки тому я не сходив незрозумілою тривогою. Тоді я прокинувся з головним болем і немов від неприємного поштовху, швидше відчинив вікна, кинувся на кухню і виявив, що всі пальники відкриті на повну котушку, але не горять. І на 30 квітня дворічної давнини сьогоднішній день не був схожий — тоді я прокинувся ще до світанку через запах диму. Виявилося, що в будинку пожежа…

У всякому разі я намагався не ставати під люстру — адже лампочки могли виявитися наповненими чимось, що горить. Замість того, щоб включити світло, я по дорозі всі вимикачі перевів в положення «викл». І поки що за всіма цими діями нічого не послідувало.

Як правило, я з вечора налаштовую реле часу кавоварки, але сьогодні вранці я не хотів пити кофе, як був би зварений без мого нагляду. Тому я поставив на плиту кружку з водою, насипав каву і, чекаючи, поки вода закипить, почав перевіряти укладені речі. Все, що представляло для мене цінність, вмістилося в двох середніх розмірів ящиках — одяг, книги, кілька картин, деякі інструменти, кілька сувенірів та інша дрібниця.

Я запечатав обидва контейнера.

У рюкзак увійшли зміна білизни, спортивний легкий светр, хороший покет-бук і пачка чеків для подорожуючих. Йдучи, я залишу ключ у домоправителя, щоб він міг поселити в звільнену квартиру нового наймача.

Джоггінгом цим ранком я не займався.

Поки я неквапливо попивав каву, походжаючи від вікна до вікна і уважно обстежуючи вулицю внизу, а також будівлі на протилежній стороні — минулого року хтось спробував застосувати гвинтівку — подумки я повернувся до того часу, коли ЦЕ трапилося вперше.

Сім років тому, ясним весняним днем, я спокійно йшов вулицею і раптом, ні з того ні з сього, вантажівка, яка мчалася по дорозі, повернула, перестрибнула через бордюр тротуару і ледь не впечатала мене в цегляну стіну. Мені в останній момент дивом вдалося відстрибнути і відкотитися убік. Спочатку мені цей випадок видався всього лише одним з тих нещасних, але дурних пригод, які час від часу втручаються в наше звичайне життя.

Однак на наступний рік, в той же самий день я пізно повертався додому від однієї своєї знайомої, і мені зустрілась малоприємна трійця незнайомців — один з ножем, а двоє з обрізками труб. Цікаво, що при цьому вони навіть не обтяжували себе до такої простої і повсякденної ввічливості, як попросити мій гаманець, а відразу приступили до справи.

Я залишив їх лежати біля порога найближчого магазину і тільки на наступний день — хоча всю частину зворотного шляху я розмірковував про те, що сталося — я згадав, що вчора була якраз річниця події з вантажівкою. Але тоді я відмахнувся від цієї думки, пояснюючи те, що сталося, простим збігом, хоча і дивним. Але вже випадок з бомбою в посилці, яка рознесла половину сусідньої квартири на наступний рік, змусив мене замислитися над імовірнісним характером реальності — можливо, ця характеристика піддавалася перенапруженню поблизу від мене? Події наступних років внесли деяку ясність у те, що відбувається.

Комусь приносило задоволення робити спробу замаху на мене один раз в рік — загадка вирішувалася дуже просто. Спроба не вдавалася, витримувалася пауза в рік, потім спроба відбувалася знову.

Все це здавалося якоюсь дивною грою.

Але в цьому році я теж захотів зіграти свою партію.

Мене зацікавило те, що він — втім, цілком можливо, що це вона або воно — ніколи не брало участі у всіх цих спробах особисто. Він волів хитрості — технічні пристрої, пастки, найманців… Цю особистість я маю намір тут і далі позначати великою літерою «П» — в моїй особистої термінології це могло означати «паскуду», іноді «придурка», оскільки «Х» занадто вже затерто і я не хотів би возитися з займенниками сумнівноі точності не відповідними реальності.

Я прополоскав чашку, кавник, поставив їх на полицю, взяв сумку і покинув квартиру. Містер Малліган кудись вийшов або ще просто спав, тому я залишив ключ у його поштовій скриньці. Опинившись на вулиці, я попрямував в найближче кафе, щоб поснідати.

Рух на вулиці було не дуже щільним, і всі машини поки що вели себе як слід.

Я йшов не поспішаючи, прислухаючись і придивляючись до подій навколо. Ранок виглядав вельми приємним й обіцяв попереду ще більш приємний день. Я сподівався, що достатньо швидко впораюся зі своєю справою і тоді вже зможу спокійно скуштувати від радощів життя.

До кафе я добрався цілий і непошкоджений без будь-яких пригод і зайняв містечко біля вікна.

Ледь до мене підійшов офіціант, щоб прийняти замовлення, як я побачив крокуючого по тротуару знайомого — колишнього однокласника, пізніше товариша по роботі, Рейнарда Люкаса, шести футів зросту, з рудим волоссям, який, незважаючи на артистично зламаний ніс, а, можливо, і завдяки цьому, виглядав симпатичним, він також володів голосом і манерами продавця, яким він втім і був.

Я постукав у вікно, а він, помітивши мене, помахав рукою і завернув у кафе.

— Це ти, Мерль, я не помилився, — вигукнув він.

Він ляснув мене по плечу, сів напроти і взяв з моїх пальців меню.

— Я не застав тебе вдома і вирішив, що ти можеш бути тут. — Пояснив він.

Він заглибився в меню.

— Чому? — Запитав я.

— Якщо ви ще не вирішили, я почекаю, — вставив офіціант.

— Ні, ні, — стримав його Люк і зробив монументальне замовлення. Я додав до нього своє власне.

— Тому що ти — постійна істота, — відповів потім Люк на моє питання.

— Постійна? — Перепитав я. — Та я тут майже ніколи не буваю.

— Знаю, — відповів він. — Але ти завжди заходив сюди, коли у тебе піднімався тиск, скажімо, перед іспитами або коли тебе щось тривожило.

— Гм-м… — Тільки й зміг сказати я.

У цьому справді щось таки було, хоча я нічого подібного за собою раніше не помічав. Я покрутив у руках попільничку з видрукуваною головою унікорна, зменшеним варіантом малюнка на кольоровому склі поряд з дверима.

— Не знаю, чому це так, — нарешті вичавив я з себе. — До того ж чому ти вирішив, що саме сьогодні мене щось повинно турбувати?

— Я ж знаю про параноїдальний синдром щодо тридцятого квітня, який розвинувся в тебе після всіх цих нещасних випадків.

— Надто вже багато цих випадків… Про всі я тобі ніколи не розповідав.

— Значить, ти справді віриш у це?

— Так.

Він знизав плечима. Підійшов офіціант з кавою.

— Ну, добре, — нарешті кивнув він. — А сьогодні вже щось відбулося?

— Ні.

— Погано… Сподіваюся, думати це тобі не заважає?

— Жодних проблем, — відповів я, відпивши кави.

— Чудово.

Він зітхнув і потягнувся.

— Слухай, я тільки вчора повернувся сюди…

— Вдало з'їздив?

— Поставив новий рекорд по збуту!

— Грандіозно.

— У всякому разі… Коли я з'явився в конторі і дізнався, що ти звільняєшся…

— Так. Я звільнився приблизно місяць тому.

— Міллер намагався зв'язатися з тобою, але при твоєму відключеному телефоні він ніяк не міг додзвонитися. Він заїжджав пару раз, але тебе не було вдома.

— Дуже шкода.

— Він хоче, щоб ти повернувся.

— Ні. Для мене там все скінчено.

— Стривай, вислухай спочатку, що він пропонує. Так от — Бред робить стрибок вгору, а ти стаєш шефом КБ. Двадцять відсотків надбавки до платні. Він просив передати тобі це.

— Справді, звучить зовсім непогано… — Я неголосно засміявся, — але, як я тобі вже сказав, тут для мене все закінчено.

— Он як!

Його очі блиснули, і він раптом лукаво посміхнувся.

— Значить, у тебе справді вже є щось на прикметі. Міллер сумнівався. Гаразд. У такому випадку, він просить тебе повідомити, що тобі пропонують там. Він постарається дати більше, наскільки це виявиться можливо.

— Боюся, що нічого не вийде, — похитав я головою. — Розумієш, я вичерпав себе. Крапка. Новий рядок. Я не хочу повертатися. Але і в нову фірму я не маю наміру переходити. Я взагалі в цій сфері більше не хочу працювати. Я втомився від комп'ютерів.

— Але ж ти був першокласним фахівцем… І чим ти думаєш зайнятися? Викладанням?

— Ні.

— Чорт візьми! Але ж чимось ти повинен займатися… Або, може, ти розбагатів?

— Та ні. Напевно, я трохи помандрую. Я занадто засидівся на одному місці.

Він осушив чашку кави, потім відкинувся на спинку стільця, зчепив долоні на животі і прикрив очі, завмерши в розслабленій позі.

Якийсь час ми сиділи мовчки.

Потім він заговорив.

— Ти говориш, все скінчено. Ти мав на увазі тільки роботу і життя в цьому місті чи щось більше?

— Не зрозумів, про що ти.

— Ну… ще в коледжі у тебе була звичка зникати. Час від часу ти пропадав кудись, потім знову з'являвся. Складалося враження якогось подвійного життя. Це якось пов'язано з твоїм від'їздом?

Він посміхнувся.

— Ну, ти все розумієш.

А коли я промовчав, він додав:

— Що ж, я бажаю тобі удачі, що б це не було.

Він завжди був у русі, рідко перебував у спокої, ось і зараз він крутив на пальці кільце для ключів. Ми випили ще по чашці кави.

У тиші ясно чулися дзенькіт ключів Люка і брелка з блакитним каменем. Нарешті нам принесли сніданок, і якийсь час ми мовчки їли. Потім він запитав:

— «Зоряний спалах» все ще в тебе?

— Ні. Подав минулої осені. Я був так зайнятий, — пояснив я, — що походити під вітрилом просто не залишалося часу. Я не міг дивитися, як вона стоїть без діла.

Він кивнув.

— Шкода… Ми на ній непогано походили в коледжі, та й потім… Я не проти б вийти на ній ще разок, згадати старі добрі часи.

— Так.

— Слухай, ти давно не бачив Джулію?

— Так. Ми не зустрічалися з нею з тих пір… як розлучилися. Здається, вона зараз з якимсь хлопцем на ім'я Рік. А ти?

— Заїжджав вчора ввечері.

— Навіщо?

Люк знизав плечима.

— Вона була з нашої команди. І останнім часом всіх нас розносить в різні боки.

— Як вона?

— Виглядає вона як і раніше відмінно. До речі, вона питала про тебе і просила передати ось це.

Із внутрішньої кишені піджака він дістав запечатаний конверт і подав його мені. На конверті рукою Джулії було написано моє ім'я. Я розірвав конверт і прочитав:

«Мерль, я була не права. Я знаю, хто ти. Тобі загрожує небезпека. Я повинна побачити тебе. У мене є одна річ, яка тобі необхідна. Це дуже важливо. Будь ласка, подзвони мені або зайди як можна швидше.

Твоя любляча Джулія.»

— Спасибі, — подякував я, склавши конверт і ховаючи його в сумку.

Лист спантеличував в такій же мірі, як і тривожив. В крайньому ступені. Я все ще відчував до неї прихильність більшу, ніж припускав, але я зовсім не був упевнений, що хочу знову з нею зустрітися.

Але що означало її повідомлення про те, що вона знає, хто я такий насправді?

На деякий час я відкинув думку про Джулію.

Ми сиділи мовчки, пили каву, дивилися у вікно на потік машин. Мені раптом згадалася наша перша зустріч з Люком, коли ми був першокурсниками, в нашому фехтувальному клубі. Він був відмінним майстром.

— Ти ще фехтуєш? — Запитав я його.

— Іноді. А ти?

— Час від часу.

— Ми з тобою так і не з'ясували, хто ж з нас сильніший.

— Так… А тепер вже часу немає, — відповів я.

Він розсміявся і пару раз зробив жартівливі випади столовим ножем в мою сторону.

— Мабуть. Коли їдеш?

— Напевно завтра. Залишилося залагодити деякі дрібниці. І як тільки покінчу з ними… в путь-дорогу.

— І куди ж ти тримаєш свій шлях?

— Туди… або сюди. Я ще не вирішив остаточно.

— Ні, ти просто ненормальний!

— Знаєш, раніше це називалося «Вандерер» — рік поневірянь. Свій власний я за віком вже пропустив, тому хочу надолужити тепер.

— Взагалі-звучить досить заманливо. Напевно, треба б і мені якось спробувати.

— Можливо… хоча мені здавалося, що ти проминув цей період ще у коледжі.

— Що ти маєш на увазі?

— Не тільки я мав звичку зникати час від часу.

— Ах це… — Він різким помахом руки відкинув моє припущення. — Це були просто ділові поїздки. Доводилося якось оплачувати рахунки. Ти думаєш відвідати предків?

Дивне питання. Дивне і несподіване. Жоден з нас раніше ніколи не згадував про батьків, хіба що в самих загальних словах.

— Навряд чи… — Відповів я. — А як поживають твої?

Він зловив мій погляд і якийсь час дивився мені прямо в очі. Його незникаюча посмішка неначе стала ще ширше.

— Важко сказати, — нарешті відповів він. — У нас немає зв'язку… е-е… в деякому розумінні.

Я посміхнувся у відповідь.

— Це почуття мені теж знайоме.

Ми закінчили свій сніданок і випили по останній чашці кави.

— Значить, з Міллером ти зустрічатися не будеш? — Запитав він.

— Ні.

Він знизав плечима. Нам принесли рахунок, і його вхопив Люк.

— Сьогодні пригощаю я, — оголосив він. — Врешті-решт, у мене ще поки є робота.

— Можливо, колись я зможу відплатити тобі тим же за спільним обідом. Спасибі, — відповів я. — Ти де зупинився?

— Момент… — Він засунув руку в кишеню сорочки, витягнув коробку сірників і кинув її мені.

— Ось… Мотель «Нью-Лайн», — сказав він.

— Як щодо шести годин?

— Іде!

Він розрахувався з офіціантом, і ми вийшли на вулицю.

— До зустрічі, — кивнув він.

— Ага.

Прощай, Люк Рейнард, дивна людина. Ми прожили поруч майже вісім років, непогано проводили разом час, бігали підтюпцем, займалися спортом, іноді призначали побачення одним і тим же дівчатам…

Він знову змусив мене задуматися про нього — сильний, розумний, такий же «Кіт, який гуляє сам по собі», як і я. Між нами немов існував якась зв'язок, сенс і зміст якого я ніяк не міг повністю вловити і зрозуміти.

Я повернувся до автостоянки біля мого колишнього будинку і, перш ніж закинути в кабіну сумку і завести двигун, перевірив, чи все в порядку під кришкою капота і днищем машини. Потім я повільно поїхав, поглядаючи по сторонах.

Все це було таким новим і цікаво вісім років тому… Тепер же я говорив всьому, що мене зараз оточує, «прощай». За останній тиждень я сказав уже те ж саме всім, хто для мене хоч що-небудь значив… крім Джулії.

Так, такі речі завжди відчуваєш бажання відкласти на потім.

Але тепер часу на це вже не залишалося. Зараз або НІКОЛИ. До того ж моя цікавість була-таки порядком збуджена. Я заїхав на стоянку біля магазину і в будці телефону-автомата набрав її номер.

Мені ніхто не відповів. Можливо, вона працювала тепер за цілодобовим графіком і у неї якраз випала денна зміна, а можливо вона просто приймала душ або пішла в магазин. Я вирішив, що простіше всього прямо зараз заїхати до неї додому, тим більше, що це було зовсім поруч. Той предмет, про який вона згадувала у листі… І який мені нібито потрібен, був хорошим приводом для того, щоб побачити її в останній раз.

Я покружляв навколо кілька разів, поки не видивився вільне місце на стоянці. Потім замкнув дверці машини, дійшов до кута і повернув направо. Час йшов, і стало помітно темніше. Десь поблизу гавкав собака.

Я пройшов квартал і підійшов до величезного вікторіанського особняка, який колись переробили у багатоквартирний будинок. З фасаду її вікон не було видно. Вона жила на останньому поверсі, і вікна її квартири виходили на іншу сторону.

Крокуючи по доріжці, що вела до парадного входу, я намагався придушити сентиментальні спогади, але мені це не вдавалося. Спогади про ті часи, коли ми були разом, раптом нахлинули на мене разом з купою напівзабутих почуттів…

Я навіть зупинився. Навіщо все це? Нерозумно було взагалі приїжджати…

«До нещастя або щастя, але істина проста — ніколи не повертайся в колишні місця… «— пробурмотів я. Навіщо мені знадобилося розтривожити все те, про що я давно вже навіть і не згадував? І все ж…

Чорт мене забирай! Та ж я справді хотів побачити її ще раз. І ніякий лист тут ні при чому.

Я ступив на ганок і піднявся по східцях. Двері під'їзду виявилися відкритими, і я ввійшов всередину.

Те ж саме, до дрібниць знайоме фойє, та ж блякла і змучена фіалка в горщику, із запорошеним листям на столику перед дзеркалом у позолоченій рамі, яке не раз відбивало — злегка викривляючи при цьому — наші обійми.

Обличчя моє здригнулося — на відображенні, коли я проходив мимо.

Я почав підніматися по щаблях, покритих зеленою килимовою доріжкою. Звідкись знову долинуло виття собаки.

Перший проліт не викликав у мене ні найменшої підозри. Все було абсолютно таким же, як і завжди. Я проминув короткий прохід повз збляклі гравюри на стіні і став підніматися по щаблях другого прольоту. На половині шляху мені почувся згори дивний звук, що нагадував дряпання, а потім наче щось покотилося, щось на зразок пляшки або вази, яку котили по дерев'яній підлозі. Потім знову настала тиша, порушувана шелестом листя в кронах дерев. У мені ворухнулося слабке, але недобре передчуття, і я прискорив ходу. В кінці прольоту я затримався. На вид все було в порядку, але я відчув незрозумілий запах, я не міг визначити, що це таке — щось солодке, липке, брудне і майже напевно органічного характеру.

Я підійшов до дверей Джулії і кілька секунд стояв, чекаючи і прислухаючись.

Тут запах здавався сильніше, але ніяких звуків не було чути.

Я несильно постукав по темному дереву дверей. На мить мені примарився якийсь шерех всередині, але лише на мить. Я знову постукав.

— Джулія! — Покликав я. — Це Мерль.

Тиша. Я покликав голосніше.

Щось з гуркотом повалилося.

Я посмикав ручку. Було зачинено.

Тоді я смикнув, повернув, рвонув і висмикнув ручку з пластинкою кріплення замку разом з самим замком.

У той же момент я негайно відскочив вліво, до того місця, де знаходилися петлі, на яких підвішувалися двері. Я витягнув ліву руку і ніжно надавив кінчиками пальців на дверну панель.

Двері плавно прочинились на пару дюймів. Пауза. Ніяких нових звуків. У щілину мені було видно лише ділянку стіни і підлоги, акварель на стіні, шматочок червоного дивана і зелений килим. Я прочинив двері ще трохи.

Запах посилився.

Я зробив півкроку праворуч і натиснув сильніше.

Нічого…

Коли я побачив її, то відразу ж відсмикнув руку. Вона лежала поперек кімнати в крові.

Кров була всюди — на підлозі, на перевернутих і розкиданих меблях, розірваних подушках.

Я придушив бажання відразу кинутися вперед.

Замість цього я повільно зробив крок вперед, потім ще один, до межі напружуючи всі органи чуття. Нарешті я переступив поріг. У кімнаті більше нікого і нічого не було…

Фракір міцніше стиснув моє зап'ястя. Мені потрібно було щось сказати йому тоді, але мої думки були в той момент далеко.

Я присів навпочіпки поруч з нею.

Коли я нагнувся, до горла прилинула нудота. Від дверей я не міг бачити, що у Джулії немає правої руки і половини обличчя. Вона не дихала, яремна артерія не пульсувала. Порване, все у плямах крові плаття, блакитний медальйон на шиї…

Кров залила не тільки килим, але і паркет підлоги, на якому віддрукувалися криваві сліди. Але це не були сліди людських ніг, а відбитки величезних подовжених трипалих лап з довгими кігтями.

Протяг, якого я майже не помічав, що проник в кімнату через відчинені двері спальні за моєю спиною, раптово сильно зменшився. Одночасно набагато сильнішим став дивний запах.

Тим не менше я нічого не почув.

Він рухався абсолютно безшумно, але я знав, що він там. Послідувала нова серія пульсацій біля мого зап'ястя.

Я крутанувся дзигою, переходячи з положення на колінах у напівзігнуте і розвертаючись.

Я побачив перед собою здоровенну пащу, повну зубів, в обрамленні закривавлених губ.

Паща належала собакоподібній істоті вагою в кілька сотень фунтів, яка була покрита жорсткою, схожою на плісняву шерстю. Його вуха нагадували шматки деревного гриба, а очі горіли диким жовто-оранжевим вогнем.

Оскільки щодо намірів цієї личини в мене ні найменших сумнівів не було, я з розмаху жбурнув дверну ручку, яку, як виявилося, я несвідомо стискав у руках протягом всього цього часу, в голову монстра.

Ручка відскочила від костистого виступу над лівим оком звіра, явно не заподіявши йому істотної шкоди. Істота все так само безшумно кинулася на мене. У мене навіть не було часу на те, щоб кинути слово Фракіру. Ті, хто працюють на бойнях, знають, що на лобі тварини є точка, що знаходиться на перетині двох ліній — одна лінія проводиться від правого вуха до лівого ока, друга від лівого вуха до правого ока. Вони вбивають тварина, націлюючи удар на дюйм-два вище цієї точки. Цьому мене навчив мій дядько. Він, правда, ніколи не працював на бойні. Але як треба вбивати, він знав…

Тому я рвонувся вперед і в сторону в той момент, коли ця істота стрибнула, завдаючи молотоподібного удару в смертельну точку. Однак істота рухалася швидше, ніж я розраховував, і коли мій кулак досяг мети вона вже проносилася мимо. М'язи шиї допомогли йому погасити енергію удару.

Удар, хоч і невдалий, змусив його випустити пронизливий крик. Істота затрясла головою і, стрімко розвернувшись, знову кинулося на мене.

На цей раз з грізним низьким гарчанням воно скочило вгору, і я зрозумів, що на цей раз ухилитися вже не зможу.

Мій дядько вчив мене і того, як хапати собаку за шкуру і м'ясо по обидві сторони шиї і під щелепою. Якщо собака велика, хапати потрібно сильніше, і зробити це треба швидко і точно. У всякому разі, у цей момент у мене вибору не було. Якщо я спробую завдати удару ногою і схиблю, ноги я напевно не дорахуюся.

Мої руки метнулися вперед і вгору, і я напружився, щосили намагаючись утримати рівновагу в момент зіткнення. Це створіння напевно важить більше за мене і, крім того, слід було врахувати момент руху…

У моїй уяві промайнула малоприємна картина відкушених пальців, але все-таки мені вдалося зловити звіра під щелепу і стиснути. Я витягнув руку і подався вперед, назустріч поштовху.

Мені вдалося утримати захват і погасити інерцію руху, так що сила кидка не збила мене на підлогу.

Мої вуха оглушило гарчання монстра, а всього в футі від мого обличчя стікала слиною його зубаста паща. У цей момент я раптово зрозумів, що не зовсім уявляю, що мені робити далі.

Якби це була проста собака, я міг би розбити її голову об який-небудь підходящий предмет — яремна вена у собак проходить глибоко і не можна покладатися на прямий тиск. Але це була не собака, а дещо посильніше, і я вже почав втрачати захват. Крім того, відштовхуючи пащу далі і вгору від себе, я зрозумів, що звір навіть вище мене ростом, якщо його поставити вертикально.

Звичайно, можна було б штовхнути його в м'яке, незахищене черево, але це могло вивести мене з рівноваги. Крім того, мені довелося б розтиснути захват, а в цьому випадку мій пах виявився би доступний для його величезних зубів.

Поки я так міркував, цей звір встиг уже скинути мою руку, так що мені не залишалося нічого іншого, крім як скористатися правою, так що я відкинув свого ворога з усією силою, на яку був здатний, і відступив на крок. Я окинув поглядом квартиру, сподіваючись знайти якесь підходяще знаряддя, але під рукою не було нічого.

Воно знову кинулося вперед, цілячись прямо мені в горло, занадто швидко і високо підстрибнуло, щоб я міг нанести удар ногою в його голову і відхилитися вбік.

Його передні лапи знаходилися на рівні моєї діафрагми, і я вирішив скористатися ще однією порадою мого дядька. Я зловив бестію за ці лапи і смикнув з поворотом вниз і назад, падаючи на коліно, щоб оминути розкриту пащу, одночасно опускаючи підборіддя для захисту горла і відхиляючи також голову якнайдалі назад. Почувся хрускіт кісток, голова звіра вже опускалася, щоб атакувати мої кисті, але в цей момент я вже схопився на ноги і кинувся вперед.

Звір же відлетів назад, перекинувся, якимось дивом зберіг рівновагу, але коли його лапи торкнулися підлоги, з горла його вирвався звук, схожий одночасно на стогін і гарчання. Потім він звалився головою вперед.

Я не встиг ударити ногою прямо в череп, як звір знову опинився на лапах, рухаючись куди швидше, ніж мені могло прийти в голову. Він тут же підібгав праву передню лапу, балансуючи на інших трьох. Він продовжував гарчати, не зводячи з мене погляду. З його нижньої щелепи рясно текла слина, змішана з кров'ю.

Я повільно зрушив вліво, розгорнувши корпус і займаючи стійку, яка до цього була мені зовсім невідома — у мене час від часу трапляються й свої власні оригінальні рішення.

На цей раз воно таки рухалося трохи повільніше. Можливо, мені і вдалося б вдарити прямо в голову, але я не став пробувати удар ногою. Я знову вхопив його за шию під щелепою, і на цей раз це вже була знайома територія. На цей раз я не став гасити момент його руху, і за ті кілька секунд, які були мені необхідні, чудовисько вже не встигло б вирватися. Я різко розвернувся, потягнувши звіра за собою і додаючи йому швидкості, а потім саму малість змінив траєкторію його польоту.

Він перекинувся в повітрі, вдаривши спиною у вікно. Під дзвін розбитого скла він минув віконну раму, прихопивши з собою її більшу частину, а заразом і штору, і карниз з трубкою, на якій висіла штора.

Я почув глухий удар, коли він приземлився трьома поверхами нижче. Піднявшись з підлоги і визирнувши назовні, я побачив, як звірюка пару раз конвульсивно сіпнулася і завмерла. Вона лежала на бетоні внутрішнього двору, де ми з Джулією не раз пили опівночі пиво.

Я повернувся до тіла Джулії, взяв її за руку. Тільки тепер я став по справжньому розуміти, що вона мертва. І не просто мертва… вона померла страшною смертю. Чому? Тільки тому, що знала мене? За всім цим щось або хтось стояв…

Невже знову П? Невже це черговий подарунок мені на тридцяте квітня? Я відчував, що не помиляюся, і мені дуже захотілося зробити з П те ж саме, що я щойно зробив з істотою, яку він використовував.

Повинна ж бути причина, якийсь натяк…

Я встав, пройшов у спальню, узяв там ковдру, якою прикрив тіло Джулії. Машинально стер відбитки пальців з дверної ручки, коли почав оглядати квартиру.

Я знайшов їх на кам'яній полиці між годинником і стінкою книжок по окультних науках — дешевенькі видання в м'яких обкладинках. У той момент, коли я їх торкнувся і відчув їх холод, я усвідомив, що все це набагато серйозніше, ніж я думав досі. Вони і повинні бути тією самою річчю, про яку вона писала, це було цілком очевидно.

Тільки насправді вони були не мої.

Хоча я і пізнав їх — на одному рівні — коли перетасовував, але на іншому рівні я був до крайності здивований. Це були Карти, схожі і водночас не такі, як ті Карти, що мені довелося бачити раніше.

Колода була не повною. Власне, було всього кілька окремих Карт, і вельми дивних. Коли я почув звук поліцейської сирени, то швидко засунув їх у кишеню. Пасьянс спробуємо розкласти трохи пізніше…

Я промчав вниз по сходах і, як корок з пляшки, вискочив через двері чорного ходу, нікого не зустрівши на шляху. Тіло все ще лежало там, де впало, і всі сусідські собаки обговорювали цю подію, не шкодуючи горлянок. Я ж зайнявся подоланням перешкод у вигляді паркану, топчучи чужі квіткові клумби, пробиваючись через задні дворики до своєї машини, припаркованої на бічній вуличці. Кілька хвилин потому я був уже далеко від дому Джулії, намагаючись стерти з пам'яті спогади про криваві відбитки лап…

2

Я натискав на педаль газу, забирючись подалі від нестямного собачого гавкоту і іншого шуму, поки не опинився в спокійному місці. Там я зупинив машину, вийшов з неї і пішов пішки.

Через деякий час мені попався невеликий і пустельний скверик. Сівши на лавку, я дістав Карти і став їх вивчати.

Частина з них здавалася наполовину знайомої, решта ж виглядали абсолютно загадковими. Я занадто довго дивився на одну, поки не почав чути пісню сирен. Тоді я відклав їх. Я не міг впізнати стилю. Це було вельми неприємне почуття.

Це нагадало мені історію про одного відомого токсиколога, який випадково прийняв отруту, від якої ще не було протиотрути. Перед ним негайно виникло питання — чи прийняв він смертельну дозу? Він заглянув у класичний підручник, який сам і написав за кілька років до цього. Тоді він звернувся до іншого довідника, автором якого був інший відомий фахівець з отрут. У відповідності з ним він отримав лише половину летальної дози, беручи до уваги вагу його тіла. Що йому залишалося робити? Він сів і став чекати, сподіваючись, що в даному випадку правий не він.

Я відчував приблизно те ж почуття, оскільки сам був експертом в Картах. До цих пір я не сумнівався, що зможу дізнатися роботу будь-кого, хто здатний робити такі штуки.

Я взяв одну з Карт, яка чомусь подобалася мені більше за інших, немов нагадувала мені щось. На ній був зображений невеликий мис, який вдавався в озеро, покрите травою, і щось яскраве і блискуче праворуч, фрагментом. Я дихнув на карту, на мить затуманив малюнок, потім клацнув її нігтем. Вона задзвеніла, як скляний дзвіночок, потім ожила.

Зарухалися, затремтіли тіні, і над озером на зображенні настав вечір. Я провів над Картою рукою, і зображення завмерло. Знову озеро, трава, світло сонця.

Дуже далеко, в тому місці потік часу рухався швидше моєї нинішньої позиції. Це було досить цікаво.

Я намацав стару трубку, якою іноді бавився, набив її, розкурив і надовго задумався, попихкуючи димком. Карти функціонували, все було в нормі, це була не просто майстерна імітація, хоча я поки не розумів їх призначення. Але в даний момент мене турбувало не це.

Сьогодні було тридцяте квітня, і я в черговий раз зустрівся зі смертю. Хтось знову хотів пограти моїм життям. І на цей раз скористався заступником. Але сьогодні все було незвично. Я знищив не простого пса. І ці Карти… Де Джулія взяла їх і чому хотіла передати мені? Карти і собака — це вказувало на сили, які не були підвладні простій людині. До цих пір я вважав, що став об'єктом переслідування з боку якогось психа, з яким зможу розправитися на дозвіллі, але події сьогоднішнього ранку кидали на всю цю історію зовсім інше світло. Я мав справу з біса сильним противником…

Я мерзлякувато пересмикнув плечима. Якби можна було знову поговорити з Люком, попросити його детальніше відтворити події минулого вечора — раптом Джулія щось таке сказала, що могло б дати мені нитку. Я не проти б повернутися і більш ретельно оглянути її квартиру, але про це тепер не може бути й мови. Коли я їхав звідти, біля парадного в'їзду вже була поліція. Деякий час туди не можна буде повертатися.

Залишався ще Рік Кінскі, хлопець, з яким почала зустрічатися Джулія після того, як ми з нею розлучилися. Я знав його — худий, з вусами, інтелектуального типу, з товстими скельцями окулярів і так далі. Він працював в книжковому магазині, куди я заходив пару раз. Можливо, йому що-небудь відомо про Карти або про те, як Джулія потрапила в ситуацію, результатом якої стала її жахлива загибель.

Я ще якийсь час віддавався цим малоприємним роздумам, потім сховав Карти. Я поки не збирався балуватися з ними. Спочатку я мав намір зібрати всю можливу інформацію.

Я попрямував до машини.

По дорозі я нагадав собі, що тридцяте квітня ще не скінчилося. Можливі варіанти. І не можна вважати, що сьогоднішня ранкова спроба була спрямована саме проти мене. Тоді у нього залишається ще достатньо часу, щоб спробувати ще раз. До того ж у мене виникло таке відчуття, що, якщо я почну підбиратися ближче до П, він може забути про регулярну дату і скористатися будь-яким днем, щоб вчепитися мені в горлянку. Тому я вирішив, що починаючи з даного моменту і надалі мені слід триматися насторожі, так би мовити перейти в стан облоги доти, поки я не розберуся з цією історією. І всі мої сили тепер будуть спрямовані на те, щоб в ній розібратися. Мені треба знищити ворога, і як можна швидше. Це питання життя чи смерті.

Чи повинен я з кимось порадитися?

Я не був упевнений в цьому. І, власне, навіть якщо і так, то з ким? Я ще страшенно багато чого не знав ні про своє походження, ні про спадщину.

Я вирішив, що з цим не варто поспішати. Потрібно докласти максимум зусиль, щоб самостійно розібратися з цією справою. Крім того, це буде як би можливістю потренуватися. Там, звідки я родом, необхідно вміти розбиратися з неприємними історіями.

Я вів машину, відшукуючи поглядом будку таксофона, намагаючись не думати про Джулію, таку, якою я її бачив востаннє.

Із заходу наповзали кілька хмаринок.

Поруч з невидимим Фракіром цокав на зап'ясті годинник. По радіо передавали нерадісні міжнародні новини.

Я зупинився біля аптеки, спробувавши через телефон зв'язатися з мотелем Люка, але його не виявилося в номері. Я з'їв в кафе біля аптеки бутерброд з майонезом, помідорами і шинкою, запивши молочним коктейлем і знову спробував щастя з телефоном.

Його знову не було.

Гаразд. Спіймаю його пізніше.

Я попрямував у місто. Наскільки я пам'ятав, Рік працював у книжковому магазині під назвою «Всяка всячина».

Під'їхавши, я побачив, що магазин працює.

Припаркувавши машину за пару кварталів від цього місця, я повернувся до магазину пішки. Всю дорогу я напружено стежив за обстановкою навколо, але ніяких ознак небезпеки або стеження виявити не вдалося.

Поки я крокував до магазину, мого обличчя торкнувся прохолодний вітерець, натякаючи на можливість дощу. Крізь вікна магазину я побачив Ріка, який щось читав, сидячи за високим прилавком. Більше в магазині я через вікно нікого не помітив.

Коли я увійшов, над дверима продзвенів дзвоник, і він підвів голову. Він випростався і його очі розширилися, коли я підійшов.

— Привіт, — кивнув я.

Я помовчав трохи, даючи йому час заспокоїтися.

— Рік, ти, напевно, мене не пам'ятаєш?

— Мерль Корі, — неголосно вимовив він.

— Правильно.

Я сперся об прилавок, і він подався назад.

— Я хотів попросити тебе про одну послугу. Ти не міг би повідомити мені деякі відомості?

— Якого роду?

— Це стосується Джулії, — сказав я.

— Послухай, — він здивовано глянув на мене, — адже я до неї не підходив, поки ви не розлучилися.

— Та ні, — махнув я рукою, — ти не зрозумів. Справа не в цьому. Це мене не цікавить. Але минулого тижня вона намагалася зв'язатися зі мною і…

Він похитав головою.

— Я не бачився з нею вже місяці два.

— Он як?

— Так. Ми з нею більше не зустрічаємося. Різні інтереси, розумієш?

— А коли ви ще бачилися, вона була здорова, все було в порядку?

— Думаю, так.

Я подивився йому прямо в очі, і він поспішно відвів очі. Мені дуже не сподобалося це його «думаю».

Я зрозумів, що він мене боїться, і вирішив розібратися, чому.

— Що ти маєш на увазі, кажучи «різні інтереси»? — Поцікавився я.

— Ну, вона стала трохи дивакуватою, розумієш? — Ухильно відповів він.

— Не розумію. Розкажи.

Він провів язиком по губах і подивився вбік.

— Я не хочу неприємностей, — заявив він.

— Я теж, — я здивовано подивився на нього. — Так у чому ж справа?

— Ну… розумієш… — Промимрив він, — вона злякалася.

— Злякалася? Чого?

— Тебе.

— Мене?! Дурниці! Я ніколи і нічого такого не робив, щоб налякати її. А що вона говорила?

— Відкрито вона ніколи і нічого не говорила, але я помічав, що з нею відбувається, коли тільки згадувалося твоє ім'я. А потім з'явилося це її захоплення…

— Ти мене заплутав, — сказав я втомлено. — Абсолютно. Вона стала себе дивно вести? Захоплення? Якого роду? Що, власне, відбувалося? Повір мені, я справді нічого не розумію, але я хотів би розібратися.

Він піднявся і попрямував в глибину магазину, кинувши погляд на мене через плече, тим самим немов запрошуючи слідувати за ним.

Я пішов.

Він пройшов полиці з книгами по народній медицині, військовому мистецтву, по вихованню… Нарешті ми дісталися до далекої секції, де розташовувалися книги з окультизму.

— Ось, — сказав він. — Вона взяла почитати дещо з цього, потім принесла назад і взяла ще.

Я знизав плечима.

— І це все? Ну і що? Що в цьому дивного?

— Але вона справді почала цим займатися.

— Так? Що ж, цим займаються тисячі людей.

— Вибач, — перервав він мене, — я хочу закінчити. Вона почала з теософії, навіть відвідувала зібрання місцевої громади. Але з цим вона досить швидко порвала, однак там встигла познайомитися з іншими людьми. Дуже скоро вона вже водилася з суфісом, гарджефіанами… У неї навіть був знайомий шаман.

— Цікаво, — зауважив я. — А як з йогою?

— Ні, нею вона не займалася. Коли я задав їй таке питання, вона відповіла, що її цікавить сила, а не самадхі. У всякому разі, вона продовжувала заводити все більш дивні знайомства. Атмосфера для мене зробилася надто вже наелектризованою, тоді я сказав їй: «Прощай».

— Цікаво… — Протягнув я задумливо.

— Ось, — раптом сказав він, — глянь на це.

І він кинув мені книгу в чорній палітурці, зробивши при цьому крок назад. Я ледве встиг зловити її. Це була Біблія. Я погортав її, розкрив на сторінці з даними видавництва і нерозуміюче глянув на Рика.

— Якесь особливе видання?

Він зітхнув.

— Ні. Прошу вибачення.

Він забрав у мене книгу і поставив її на полицю.

— Одну хвилину, — сказав він.

Він повернувся до прилавка і вийняв звідкись картонний плакатик, на якому значилося: «Тільки що вийшов. Магазин відкриється в…» Тут же був намальований циферблат годинника з рухомими стрілками. Він поставив час на них на півгодини від теперішнього моменту, повісив плакат на вітрину, потім закрив двері і жестом запросив мене пройти вглиб магазину.

Ми прийшли до кімнати, в якій стояв письмовий стіл, пара стільців, а на підлозі картонні коробки з книгами. Він сів за стіл і кивнув на інший стілець. Я сів.

Він включив автосекретаря, відповідального за телефон, прибрав зі столу стос бланків та листів, потім відкрив ящик і дістав звідти пляшку «К'янті».

— Як щодо того, щоб пропустити по стаканчику? — Запитав він.

— Звичайно. Дякую.

Він піднявся і зник у маленькій туалетній кімнаті, де сплеснула під краном пару взятих з полиці склянок. Повернувшись до кімнати, він наповнив обидві склянки і посунув одну до мене. Обидві були з «Шератон».

— Вибач, що я кинув в тебе Біблію, — сказав він, ніяково зиркнувши на мене.

— Я нічого не зрозумів… У тебе був такий вигляд, ніби ти чекав, що я зникну в хмарі диму.

Він кивнув.

— Знаєш, я думаю, що вона шукала владу над надприродними силами, і що це якимось чином пов'язано з тобою. Ти займаєшся яким-небудь видом окультизму?

— Ні.

— Іноді вона таке говорила… немов ти насправді був надприродною істотою.

Я розреготався замість відповіді, він через кілька митей послідував моєму прикладу.

— Ну, не знаю… — Сказав він. — У світі багато дивного. Звичайно, всі видіння не можуть мати рацію, але…

Я знизав плечима.

— Хто знає? «Є багато чого на світі, друг Гораціо…» Так, значить ти думаєш, вона шукала якусь систему, яка дала б їй силу захиститися від мене?

— Принаймні, у мене склалося таке враження.

Я відпив вина.

— Але це ж нісенітниця, — сказав я.

Однак уже вимовивши ці слова, я відчував, що вони не так вже далекі від правди.

Якщо це я штовхнув її на стежку, яка привела її до загибелі, тоді на мені лежала відповідальність за її смерть.

Тепер до болю приєдналася і вина.

— Розповідай вже все до кінця, — сказав я втомлено.

— Та я вже ніби все сказав, — зітхнув Рік. — Мені набридло знаходитися серед людей, які із захватом ночі напроліт обговорювали всяку астральну нісенітницю, і я вирішив, що мені краще піти.

— І це все? Але вона знайшла потрібну систему, потрібного гуру? Що ж трапилося в кінці?

Він зробив ковток вина і довго мовчки дивився на мене.

— Я справді був до неї дуже прив'язаний, — сказав він.

— Я й не сумнівався в цьому.

— Таро, Каббала, Золотий Світанок, Кроулі, Форчун — ось чим вона займалася в кінці.

— І застрягла на цьому?

— Точно сказати не можу, але думаю, що так. Я ж не дуже вникав в все це.

— Так… Отже ритуальна магія.

— Ймовірно.

— Хто ж цим займається?

— Безліч народу.

— Я маю на увазі, кого знайшла Джулія. Ти чув ім'я?

— Здається, Віктор Мелман.

Він запитально глянув на мене, але я похитав головою.

— Вибач, але я вперше чую це ім'я. Я не брешу.

— Це дивна людина, — задумливо промовив Рік.

Він зробив ще ковток і відкинувся на спинку стільця, зчепивши пальці за шиєю і виставивши лікті вперед. Погляд його спрямувався кудись у далечінь.

— Знаєш, я чув, що про нього багато так відгукувалися, серед них багато людей, які заслуговують повної довіри, говорили, що в ньому справді малося щось… що він чимось таким володіє… якимось осяянням, володіє особливою силою… що він може стати великим учителем… Але у нього маса проблем — комплекси, неврівноваженість, знаєш, все таке, що супроводжує зазвичай особливі здібності, і це слизька доріжка. Подейкували, що на нього заведено кримінальне досьє, що він живе під чужим ім'ям і що він набагато краще знайомий з поліцією, ніж з магією… Втім, все це лише з розмов, розумієш? Не знаю. А офіційно він — художник, і досить хороший. У всякому разі, його полотна непогано розкуповуються.

— Ти був з ним знайомий?

Послідувала пауза.

— Так.

— І які твої особисті враження?

— Не знаю… Боюся, що я особа упереджена. Я не хотів би…

Я покрутив склянку в руці.

— Все ж…

— Ну, я одного разу хотів у нього займатися, але він мене вигнав.

— Значить, і ти з цим пов'язаний?

Я думав…

— Я ні з чим не пов'язаний, — різко відповів він. — Я хочу сказати, що я все спробував свого часу. У кожного бувають якісь періоди захоплень, чи не так? Мені потрібно було розвиватися, рухатися далі, як усім і кожному. Але я не знайшов свого шляху.

Він жадібно ковтнув вина.

— Іноді мені здавалося, що справді існує якась сила, якась прихована реальність, до якої я вже можу майже доторкнутися. Майже… Але потім все зникало, а залишалася купа лайна, звичайний самообман. Так, іноді мені здавалося, що я чогось досяг. Але проходило кілька днів, і я усвідомлював, що брехав сам собі.

— Але все це було до того, як ти познайомився з Джулією?

Він кивнув.

— Так. Можливо, нас це якийсь час і пов'язувало. Мені досі цікаво побалакати про всяку нісенітницю, хоча я більше в неї не вірю. Потім… потім вона стала ставитися до цього занадто серйозно, а мені по старій доріжці котитися вже не хотілося.

— Розумію.

Він вихилив склянку і знову наповнив його.

— У цьому нічого немає, — продовжував він. — Існує нескінченне число шляхів самообману або ірраціонального перетворення речей в те, чим насправді вони є. Напевно мені хотілося чарівництва, але справжнього чарівництва в світі не існує.

— Навіщо ж ти тоді кинув у мене Біблію?

Він пирхнув.

— З таким же успіхом це міг бути Коран або Веди. Було б забавно подивитися, як ти зникаєш у вогняному спалаху. Але, на жаль! Я марно старався…

Я посміхнувся.

— Як мені знайти Мелмана?

— Хвилиночку… десь тут у мене… — Він відкрив ящик столу і дістав невелику записну книжку, погортав її, потім записав для мене адресу на бібліографічну картку і простягнув її мені. Потім він відпив ще ковток вина.

— Дякую.

— Це адреса його майстерні, але він там не живе, — пояснив Рік.

Я кивнув і поставив на стіл свою склянку.

— Я тобі дуже вдячний.

Він підняв пляшку.

— Ще трохи?

— Ні, дякую.

Він знизав плечима і налив собі.

Я піднявся.

— Ти розумієш, — повільно промовив він, — це так сумно…

— Що саме?

— Що у світі немає чарівництва, ніколи не було, і напевно, ніколи не буде.

— Це погано, — погодився я.

— Адже тоді світ був би набагато цікавішим.

— Так.

Я повернувся, маючи намір йти.

— Зроби мені ласку, — попросив він.

— Яку?

— Коли будеш іти, постав покажчик у вітрині на 3:00 і захлопни за собою двері.

— Звичайно.

Я залишив його за столом в кабінеті і зробив так, як він просив. Небо стало помітно темнішим, а вітер ще холоднішим. Я ще раз спробував зателефонувати Люку з таксофона на розі, але і на цей раз мені ніхто не відповів.

Ми були тоді щасливі… Навіть дивно, як все вдало складалося. Погода — сама досконалість, і все, що ми задумали, виходило не гірше. Увечері ми пішли в гості, там було так весело… Потім ми вечеряли в чарівному містечку, яке виявили абсолютно випадково. Ми довго сиділи за келихами з вином, не бажаючи, щоб день закінчувався, потім вирішили продовжити цю смугу удач і поїхали на пустельний берег, де сиділи, плавали, дивилися на місяць, а вітер легенько ворушив наше волосся. А потім… потім я зробив одну річ, яку не повинен був ні в якому разі робити. Але хіба Фауст не вважав, що прекрасна мить вартує душі?

— Ходімо, — сказав я.

Я влучно відправив порожню банку з-під пива в контейнер для сміття та зловив Джулію за руку.

— Вирушимо на прогулянку.

— Куди ж? — Запитала вона.

Я допоміг їй піднятися.

— У чарівну країну, — сказав я, — у далеку казкову країну, в Едем. Йдемо ж!

Вона розсміялася і дозволила мені вести її.

Ми пішли вздовж краю берега до того місця, де смуга піску звужувалася.

Місяць висів в небі розкішний і жовтий, а море немов співало мою улюблену пісню.

Ми крокували рука об руку, поки несподіваний поворот стежки не відвів нас в сторону від смуги піску. Я став шукати очима печеру, яка повинна була ось-ось з'явитися, висока, вузька печера.

— Печера, — оголосив я через хвилину. — Давай зайдемо?

— Там темно…

— От і чудово.

І ми увійшли в пащу печери.

Кроків шість нам ще світила заглянувши в печеру місяць, і за цей час я встиг помітити поворот наліво.

— Сюди, — впевнено промовив я.

— Але тут так темно!

— Природно. Тримайся за мою руку міцніше. Все буде в порядку.

Ще п'ятнадцять чи двадцять кроків — і справа щось неясно засвітилося.

Я повів Джулію до повороту, і в міру нашого просування вперед, світло ставав все яскравіше.

— Ми можемо заблукати, — неголосно промовила вона.

— Я ніколи не заблукаю, — заспокоїв її я.

Світло ставало все яскравіше. Ще поворот, короткий коридор, і ми виявилися біля підніжжя гори. Нижче виднівся ліс, і сонце пройшло вже половину ранкового шляху над деревами цього лісу.

Джулія завмерла, широко розкривши блакитні очі.

— День! — Здивовано вигукнула вона.

— Темпус фугіт, — відповів я. — Йдемо.

Деякий час ми йшли через ліс, слухаючи пісні птахів і вітер в гілках, темноволоса Джулія і я. Трохи згодом я провів її через каньйон кольорових трав і каменів, по дну якого протікав кришталевий струмок, що впадав у річку.

Ми йшли вздовж річки, поки не опинилися біля обриву, що відкривав далину, повну веселок від падаючої води і туманів.

Стоячи на гребені водоспаду, дивлячись на обширну долину біля наших ніг, ми побачили шпилі й куполи міста, золоті і блискучі, як діаманти, смутно проступаючі крізь ранковий туман.

— Де ми? — Пошепки запитала Джулія.

— Прямо за поворотом, — відповів я. — Йдемо.

І я повів її вліво по стежці, яка вела нас назад уздовж обриву, поки ми не минули водоспад. Тіні і алмазні бризки, потужний рев, а потім ще більша міць тиші…

Нарешті ми увійшли в тунель, спочатку вологий, потім висохлий по мірі того, як ми піднімалися вище.

Тунель вивів нас в галерею, відкриту з лівої сторони, і ми дивилися в ніч, де яскраво сяяли зірки…

Видовище було грандіозне. Сяйво незнайомих сузір'їв було настільки потужним і сліпучим, що наші фігури відкидали тіні на стіну позаду нас.

Вона сперлася ліктем на низький парапет, її шкіра немов світилася зсередини, як рідкісний сорт мармуру, вона дивилася вниз.

— Вони й там, внизу, — прошепотіла вона, — і по обидві сторони! Внизу теж нічого немає, крім зірок! І по сторонах…

— Так. Красиво, правда?

Ми довго стояли там, милуючись цим незвичайним видовищем, поки мені, нарешті, не вдалося переконати Джулію пройти далі по тунелю. Тепер він відразу ж вивів нас на поверхню, і ми опинилися перед руїнами древнього амфітеатру. Під небом пізнього полудня мармурові лави, всі в тріщинах, і звалені колони обплів в'юнкий плющ. Тут і там лежали розбиті статуї, немов скинуті землетрусом.

Виглядало це дуже мальовничо. Я думав, що їй це повинно сподобатися, і не помилився. Ми по черзі всаджували один одного на почесне місце і промовляли зі сцени промови.

Акустика тут була чудова.

Потім ми пішли далі, рука в руці, по міріадах стежок під різнокольоровими небесами, поки не опинилися нарешті на березі тихого озера. Над далеким берегом висіло призахідне помаранчеве сонце. Праворуч неяскраво блищали якісь скелі. Ми знайшли зручне містечко, де мох і папороть утворили природну подушку. Я обійняв її, і ми довго стояли, і вітер в гіллі дерев грав на лютні, а йому контрапунктували невидимі птахи.

Потім, трохи пізніше, я розстебнув її блузку.

— Прямо тут? — Запитала вона.

— Мені тут подобається. А тобі — ні?

— Тут дуже красиво. Гаразд. Почекай хвилинку…

Ми опустилися на подушку з мохів і любили один одного, поки нас не укрили тіні. А потім вона заснула, як я і хотів.

Я наклав на неї наговір, щоб вона не прокинулася, бо почав сумніватися у власній розсудливості і в тому, чи слід було робити цю подорож. Потім я одягнувся сам і одягнув Джулію, і підняв її на руки, щоб віднести її назад на наш берег. На цей раз я вибрав самий короткий шлях.

На березі, на тому місці, де ми вийшли, я поклав її на пісок і сам розтягнувся поруч.

Скоро я заснув.

Ми прокинулися тільки коли зійшло сонце, і нас розбудили голоси прибулих на пляж людей.

Джулія сіла і подивилася на мене.

— Ця ніч… — Сказала вона, — вона не могла бути тільки сном, але й явою теж бути не могла, правда?

— Думаю, що так, — посміхнувся я у відповідь.

Вона спохмурніла.

— З чим саме ти згоден? — Запитала вона.

— Звичайно з тим, що нам просто необхідно поснідати, — відповів я. — Підемо поїмо чогось, а?

— Почекай хвилинку. Вона поклала мені руку на плече.

— Цієї ночі… сталося щось незвичайне. Що це було?

— Навіщо ж вбивати чарівництво словами? Підемо краще снідати.

Потім вона не раз намагалася розпитати мене про цю ніч, але я був твердий і відмовлявся вести розмову на цю тему. У всьому був, звичайно, винен я сам. Не варто було мені взагалі відправлятися з нею на цю прогулянку. І в нашій останній сварці-суперечці, після якої ми розлучилися, цей факт зіграв свою роль…

Тепер, розмірковуючи про все це, я усвідомив раптом, що справа не тільки в цій моїй давньої дурості. Я усвідомив, що я любив Джулію і, що ще гірше, досі її люблю. І якби я не придумав цієї прогулянки або хоча б визнав справедливість її звинувачень в тому, що я був чарівником, вона не встала б на цю стежку, по якій пішла, не стала б шукати шляхи до власної влади, ймовірно, для захисту. І вона зараз була б жива…

Я закусив губу й заплакав. Потім об'їхав машину, яка тормозила переді мною, і промчав на червоне світло. Якщо я вбив свою любов, то я не був впевнений, що не станеться зворотне.

3

Скорбота і гнів стиснули мій світ і він піддався, але я не хотів піддаватися. Здавалося, ці почуття паралізували мої спогади про більш щасливі часи, про інші країни та можливості.

У сутичці нахлинулих на мене спогадів я втратив здатність дивитися на речі з різних точок зору, частково тому що відкинув цілий набір виборів, звузивши в якійсь мірі власну свободу волі. Мені самому така моя властивість не подобається, але після якоїсь межі я вже не в змозі брати її під контроль, тому що тоді у мене виникає відчуття, що я поступаюся якомусь детермінізму, і це дратує мене ще більше.

По зворотній дузі циклу роздратування починає підживлювати початкові переживання і я вступаю в фазу нескінченного самозбудження, як коливальний контур. Простий спосіб вийти з такої ситуації — атака в лоб, щоб усунути об'єкт-причину. Більш складний шлях відрізняється більш філософською природою і полягає в тому, щоб відступити в сторону, відійти трохи вбік і повернути собі контроль над собою. Як завжди, переважає більш важкий спосіб.

Атака в лоб дуже легко може закінчитися зламаною шиєю.

Я звернув, припаркував машину на першому вільному місці, відкрив вікно і розкурив свою улюблену люльку.

Я поклявся не заводити мотор, поки не остигну остаточно. Я завжди занадто сильно на все реагую. Схоже, це фамільне. Але я не хотів чинити так, як чинили інші. Адже це їм самим заподіювало масу неприємностей.

Така «все або нічого» реакція на повні оберти, може і хороша, якщо вам завжди щастить, але на цьому шляху чекає і трагедія, або, принаймні, опера, якщо проти вас виступає щось екстраординарне. А зараз, судячи з усього, мова йшла саме про такий випадок. Отже, я вів себе як боягуз і дурень, і я повторив це собі кілька разів, поки не повірив.

Потім я спробував прислухатися до свого більш спокійного «Я», і воно погодилося, що я й справді дурень, бо не розумів власних почуттів, коли ще не було пізно і можна було щось виправити, тому що видав свої можливості і владу, а потім заперечував відповідальність за наслідки, за те, що всі ці роки не розгадав особливої природи ворога, і тому, що навіть зараз спрощував небезпеку, яка грозила мені.

Ні, схопити Віктора Мелмана за горло і вибити з нього правду — навряд чи це багато б дало. Я прийняв рішення рухатися вперед обережно, на кожному кроці піклуючись про прикриття.

«Життя — це завжди дуже складна штука, — сказав я собі. — Сиди тихо і збирай інформацію. Міркуй».

Я повільно випустив на волю накопичену всередині напругу, і мій світ так само повільно знову виріс, розширився, і в ньому я побачив можливість того, що П добре знав мене і міг побудувати свій план дій так, щоб я відкинув сумніви, перестав думати, піддавшись почуттям моменту.

Ні, я не стану, як решта…

Я ще досить довго сидів і розмірковував, потім повільно торкнув машину з місця.

Це був похмурий цегляний кутовий будинок. У ньому було чотири поверхи і кілька нанесених розпилювачем нецензурних лайок на стінах з боку бічної вулички і з боку заднього двору. Ці написи, кілька розбитих вікон і пожежна драбина були мною зауважені, поки я крокував уздовж фасаду будинку, оглядаючи його. Два нижніх поверхи займала компанія «Склади Брута «— відповідно з написом поруч зі сходами в невеликому під'їзді, куди я увійшов. На вулиці якраз почався дрібний дощик. У під'їзді смерділо сечею, на підвіконні валялася порожня пляшка з під віскі «Джек Деніелс», на облізлій стіні висіли дві поштові скриньки. На одній було написано «Склади Брута», а на іншій — дві букви: «В» і «М». Обидва ящики були порожні.

Я ступив на сходи, очікуючи, що зариплять сходинки. Вони не рипіли.

На другому поверсі в коридор виходили четверо дверей без дверних ручок. Всі вони були закриті. Крізь матові шибки у верхній частині дверей можна було розглянути щось на зразок обрисів картонних ящиків. Стояла мертва тиша.

Я сполохав чорного кота, що дрімав на сходинках наступного прольоту. Він вигнув спину і, показавши мені свої дрібні зуби, зашипів і помчав стрибками наверх, сховавшись із виду.

На третьому поверсі в коридор теж виходили четверо дверей: троє з них явно давно не відкривалися, четверта — була до блиску пофарбована чорним шелаком.

До неї була пригвинчена мідна табличка з написом «Мелман». Я постукав.

Відповіді не було. Я знову постукав, але з тим же результатом.

Ніяких звуків зсередини не долинало.

Ймовірно, це була його житлова квартира, а майстерня знаходилася на четвертому поверсі, де можливо було влаштувати скляну стелю, тому я став підійматися по останньому прольоту.

Досягнувши верхнього поверху, я побачив, що одні з чотирьох дверей злегка прочинені. Я зупинився і прислухався. Зсередини долинав шурхіт руху. Я постукав. Звідкись зсередини долинув несподіваний і гучний подих. Я штовхнув двері.

Він стояв приблизно в двадцяти футах від мене в світлі великого стельового вікна, до мене обличчям, високий і широкоплечий, з темними очима і бородою. У лівій руці він тримав пензель, а в правій палітру.

На ньому були джинси, спортивна майка, а поверх усього — забруднений фарбами фартух. Полотно на мольберті за його спиною зображувало щось на зразок мадонни з немовлям. Це був начерк. У майстерні було багато інших полотен в підрамниках, але всі вони стояли лицьовою стороною до стіни або ж були закриті тканиною.

— Привіт, — сказав я. — Ви — Віктор Мелман?

Він кивнув байдуже, без посмішки і не хмурячись, поклав палітру на найближчий столик, сунув пензель в банку з розчином, потім вологою на вигляд ганчіркою витер руки.

— А ви самі хто? — Запитав він.

Він відкинув ганчірку і знову повернувся до мене.

— Мерль Корі. Вам відома Джулія Барнес? Була відома?

— Я цього й не заперечую, — відповів він. — Вживши минулий час, ви, здається, хотіли сказати…

— Так, вона мертва, і я хотів би з вами про це поговорити.

— Добре, — кивнув він.

Він розв'язав тасьми фартуха.

— Тоді ходімо вниз. Тут ніде навіть присісти.

Він повісив фартух на цвях біля дверей і вийшов першим. Я послідував за ним. Обернувшись, він замкнув двері майстерні і тільки після цього рушив вниз по сходах. Рухався він плавно, майже граціозно. Я чув, як барабанить по даху дощ.

Тим же самим ключем він відімкнув чорні двері на третьому поверсі. Відкривши двері, він відступив убік і жестом запропонував мені увійти. Я так і зробив, пройшов через передпокій, повз кухню, де всі полички і столи були заставлені брудним посудом, порожніми пляшками та коробками від піци. До буфету притулилися ледь не тріскаючі мішки зі сміттям. На підлозі я помітив якісь липкі на вид плями, а смерділо тут приблизно як на бойні і фабриці спецій разом узятих.

Вітальня, в якій я потім опинився, була досить великою кімнатою з парою зручних чорних диванів, що стояли один проти одного по обидва боки поля битви східних килимів та різноманітних столиків, кожен з яких мав на своїх кришках переповнену попільничку. У дальньому кутку я помітив красиве концертне фортепіано, стіна за ним була затягнута важкою червоною драпіровкою. Численні низькі книжкові шафи були заповнені книгами по окультизму і стосами журналів, які височіли поряд з декількома кріслами. З-під самого великого килима виднілася частина якоїсь геометричної фігури. Судячи з частини, це цілком міг бути п'ятикутник. В вітальні відчувався важкий запах ароматичних есенцій і марихуани.

Праворуч аркоподібний коридор вів в іншу кімнату, ліворуч були закриті двері. На стінах висіли картини напіврелігійного змісту, очевидно, твори господаря. Вони чимось нагадували мені Шагала. Картини і справді були непогані.

— Сідайте, — вказав він на крісло.

Я сів.

— Не хочете пива?

— Спасибі, ні.

Він сів на найближчий диван, зчепив пальці і втупився на мене.

— Так у чому справа? — Запитав він.

Я теж витріщився на нього.

Якийсь час ми мовчки вивчали один одного, потім я заговорив першим.

— Джулія Барнес почала цікавитися системами окультизму. І до вас вона прийшла, щоб дізнатися про них більше. А сьогодні вранці вона померла при надзвичайно дивних обставинах.

Лівий кут його рота здригнувся. Це була його єдина реакція.

— Так, вона цікавилася такими речами, — спокійно відповів він. — Вона просила мене про настанови, і я керував нею.

— Я хочу дізнатися, чому вона померла.

Він продовжував пильно дивитися на мене.

— Її час минув, — холодно вимовив він. — В остаточному підсумку це відбувається з кожним, чи не так?

— З кожним, але не так. Вона була вбита звіром, якого тут просто не повинно існувати. Вам відомо що-небудь про це?

— Всесвіт — набагато більш дивне місце, ніж багато хто з нас уявляє.

— Вам відомо чи ні?

— Мені відомі ви, — відповів він.

У цей момент він уперше посміхнувся.

— Вона про вас розповідала, природно.

— Тобто?

— Тобто я вас знаю і знаю також, що ви самі більш ніж розбираєтеся в подібних речах.

— І що ж?

— Мистецтво має властивість зводити потрібних людей у потрібний момент, якщо передбачається велика справа.

— І ви думаєте, що вся справа в цьому?

— Я це знаю.

— Звідки?

— Мені це було обіцяно.

— Значить ви мене чекали?

— Так.

— Цікаво. Не могли б ви розповісти про це детальніше?

— З великим задоволенням я вам покажу.

— Ви сказали, що вам щось було обіцяно. Яким чином і ким?

— Скоро ви все це зрозумієте.

— І смерть Джулії теж?

— Так, у деякому сенсі.

— Яким чином ви думаєте познайомити мене з подібним осяянням?

Він посміхнувся.

— Я просто хотів би, щоб ви дещо подивилися, — сказав він.

— Добре. Я чекаю. Показуйте.

Він кивнув і підвівся.

— Це тут, — пояснив він.

Він попрямував до зачинених дверей.

Я теж піднявся і попрямував слідом за ним через кімнату.

Він засунув руку за майку і витягнув ланцюжок. Обережно зняв його через голову. І я побачив, що на ньому ключ.

Цим ключем він і відкрив двері.

— Заходьте, — зробив він запрошувальний жест.

Він відчинив двері і зробив крок у бік.

Я увійшов. Кімната була невелика, і в ній було темно. Мелман клацнув вимикачем, і з простого плафона під стелею розлилося неяскраве блакитне світло.

Тепер я бачив, що прямо навпроти мене знаходилося вікно, скло якого було зафарбовано чорним. Меблів тут не було, не рахуючи кількох подушок, розкиданих по підлозі. Частину стіни праворуч закривало чорне драпірування, всі ж інші стіни були абсолютно порожні і позбавлені прикрас.

— Я дивлюся, — сказав я, перериваючи тривале мовчання, — і чекаю.

Він засміявся.

— Прошу вибачення, треба трохи почекати. Трохи терпіння і… Ви маєте уявлення, що саме мене цікавить в нашому мистецтві?

— Ви каббаліст, — впевнено сказав я.

— Так, — погодився Мелман. — А як ви визначили?

— Люди, що займаються східними дисциплінами, завжди тяжіють до акуратності, — відповів я. — Вони охайні, а ви, каббалісти, відрізняєтеся неохайністю.

Він пирхнув.

— Це не головне. Справа залежить від того, що для людини саме важливе.

— Саме, — холодно зауважив я.

Він штовхнув подушку, яка вилетіла в центр кімнати.

— Сідайте, — запропонував він.

— Я постою.

Він знизав плечима.

— Як завгодно.

Він почав щось неголосно бурмотіти.

Я мовчки чекав. Через деякий час потому, все ще щось шепочучи, він підійшов до чорної драпіровки. Одним швидким ривком відсунув завісу. Я напружився.

Це був малюнок Дерева Життя, з Каббали, який зображав десять Сафір і кілька кліпотичних аспектів, вони були зображені просто прекрасно, і це почуття впізнавання, яке вразило мене при першому погляді на малюнок, надзвичайно мене стурбувало.

Це не була стандартна репродукція з якої-небудь крамнички. Це був оригінал.

Але стиль не був схожий на стиль робіт, що висіли у вітальні. Однак щось він все ж нагадував…

У міру того, як я все більш уважно розглядав Дерево, у мене зникли останні сумніви в тому, що воно намальовано тією ж рукою, яка виготовила Карти, знайдені мною в квартирі Джулії.

Мелман продовжував щось шепотіти в той час, поки я розглядав картину.

— Це ваша робота? — Запитав я.

Він нічого не відповів. Замість цього він підійшов до картини і з лиховісною посмішкою вказав на третього сефріста, якого звали Винах.

Я придивився. Він зображував, здається мага перед чорним вівтарем, і…

Ні! Я просто не міг у ЦЕ повірити… Цього не може бути!..

Я відчув виникнення контакту з цією фігурою в чорному. Це був не просто символ. Він був цілком реальний, цей маг, і він закликав мене.

Він виріс, став об'ємним. Стіни кімнати навколо мене вже почали мерехтіти і танути…

Я вже майже був…

Там.

Це була невелика галявина посеред густого лісу. Вечоріло. Криваве світло висвітлювало вівтар переді мною.

Маг, обличчя якого приховував капюшон, щось робив з предметом, який лежав перед ним на камені. Його пальці рухалися дуже швидко, щоб я встигав стежити за ними. Я почув виходяче невідомо звідки протяжне, тихе, нагадуюче спів, бурмотіння.

Нарешті маг підняв предмет правою рукою, тримаючи його перед собою.

Це був чорний Обсидіановий кинджал. Він поклав ліву руку на вівтар, провів її по гладкому камені, скидаючи все інше на землю.

Він вперше глянув на мене.

— Іди сюди, — неголосно вимовив він.

Невибаглива простота цього прохання змусила мене посміхнутися. Але раптом я відчув, що мої ноги прийшли в рух проти моєї волі, і я зрозумів, що на мене накладено закляття в цьому краю похмурих тіней.

І я подякував своєму іншому дядькові, що мешкає в самому далекому краю, який тільки можна уявити, і заговорив на мові тари, накладаючи свій власний наговір.

Повітря пронизав жахливий зойк, наче якась нічна птиця кинулася вниз за здобиччю.

Маг не здригнувся, і ноги мої не були звільнені від пут чужої волі, але тепер я мав можливість підняти обидві руки. Я підняв їх до потрібного рівня, і коли вони торкнулися краю вівтаря, я допоміг собі призивним заклинанням, збільшуючи силу механічних кроків, які я робив. лікті мої зігнулися від напруги.

Маг вже замахнувся кинджалом, цілячись в мої пальці, але це вже не мало ніякого значення. Я вклав в поштовх всю свою вагу і силу і вівтар похитнувся.

А потім вівтар нахилився і перекинувся.

Маг поспішно відскочив, але вівтар вже придавив йому ногу, а можливо і обидві. Як тільки він впав, я відразу ж відчув, що вільний від заклинання. Я знову міг рухатися нормально, і моя свідомість була абсолютно ясною.

Він підтягнув ноги до грудей і покотився, поки я перемахував через вівтар, щоб дістатися до нього. Я кинувся в погоню, але він зігнувся колесом, прокотився вниз по крутому схилу і загубився у темряві серед кряжистих кутастих дерев.

Ледве я досяг краю долини, як побачив очі, сотні диких палаючих очей, які виблискували в темряві, вгорі і внизу. Спів став голоснішим і долинав, як мені здалося, з-за моєї спини.

Я швидко обернувся.

Вівтар і раніше лежав перекинутим.

Але поряд з ним височіла фігура в плащі з насунутим капюшоном. Зростом вона значно перевершувала першого мага. Він монотонно співав знайомим чоловічим голосом. На моєму зап'ясті запульсував Фракір. Я відчув, як будується навколо мене система заклинань, але на цей раз я був готовий.

Один заклик — і крижаний вітер змів систему, розвіяв, мов дим. Мій одяг затріпотів, зашарудів, змінюючи колір, покрій і фактуру тканини.

Пурпурний і сірий, світлі штани, темний плащ, мережива на грудях, чорні чоботи і широкий пояс, за який заткані рукавички з вилогами.

Мій срібний Фракір засяяв браслетом на лівому зап'ясті. Я підняв ліву руку, прикрив долонею правої очі і викликав сліпучий спалах.

— Замовкни, — наказав я. — Це марно.

Монотонний спів припинилося.

Порив вітру здув капюшон з його голови, і я побачив перед собою спотворені страхом риси обличчя Віктора Мелмана.

— Добре, — продовжував я. — Ти мене закликав. Ось я — перед тобою, і хай допоможе тобі небо. Ти сказав, що мені все стане ясно. Мені ще нічого не ясно. Говори!

Я зробив крок вперед.

— Говори! — Повторив я. — Легко чи важко, але ти заговориш. Але мені шкода тебе, якщо ти обереш другий шлях. Але вибирай сам.

Він відкинув голову і заволав:

— Хазяїн!

— Що ж, викликай свого господаря, якими хочеш засобами, — схвально кивнув я. — Я почекаю. Тому що він теж повинен дати мені відповідь.

Він знову покликав, але відповіді не було.

Він кинувся було тікати, але я був готовий і виголосив закликаюче заклинання вищого рівня. Ліс навколо повністю розсипався в прах, перш ніж він встиг досягти перших дерев, і цей прах зник, віднесений ураганним вітром, який прилетів звідти, де повинна була панувати повна нерухомість і тиша. Вітер вихором оточив галявину, червоний і сірий, звівши непроникну стіну з усіх боків, що йде в нескінченність вгорі і внизу. Ми стали єдиними мешканцями круглого острова в ночі, всього з сотню метрів в діаметрі, і його розміри повільно і невблаганно стискалися.

— Він не прийде, — холодно промовив я, — і тобі звідси не піти. Він не в силах тобі допомогти. Ніхто тут тобі не допоможе. Тут панує вища магія, і не ображай її, профан, своїми жалюгідними спробами протиборства. Чи знаєш ти, що лежить за стіною смерчу? Хаос! І я віддам тебе Хаосу, якщо ти не розповісиш мені все. І про Джулію, і про свого господаря, і про те, як ти насмілився перенести мене сюди.

Він злякано відсахнувся в сторону від кордону Хаосу і повернувся обличчям до мене.

— Поверни мене в мій дім, і я все розповім тобі, — попросив він.

Я похитав головою.

— Убий мене, і ти ніколи не дізнаєшся правду.

Я знизав плечима.

— Що ж, ти вибрав. Ти все одно розповісиш, щоб зупинити муки, а потім я віддам тебе Хаосу.

Я ступив до нього.

— Постривай!

Він підняв руку.

— Подаруй мені життя за те, що я тобі розповім.

— Я не торгуюся, — відповів я. — Говори.

Смерч вив і гарчав навколо нас, і наш острівець скорочувався. Крізь рев вітру долинали якісь голоси, бурмотіли незрозумілі слова, миготіли смутні, викликаючі жах силуети. Мелман відсахнувся, побачивши перед собою руйнування краю реальності.

— Добре, — прокричав він. — Так. Джулія прийшла до мене, як мені це й обіцяли, і я дечому навчив її. Не тому, чому я став би вчити її рік тому, а дечому з нового знання, яким я сам опанував лише недавно. Так мені теж було наказано зробити.

— Хто наказав? Назви його ім'я!

Він поморщився.

— Він не був настільки дурний, щоб сказати мені своє ім'я. Адже тоді я міг би спробувати отримати над ним владу. Як і ти, він не людина, а істота з якоїсь іншої реальності.

— Це він дав тобі картину з Деревом?

Він кивнув.

— Так. І він насправді переносив мене в кожен сефірет. Там існує магія. Там я і знайшов силу.

— А Карти? Їх теж намалював він і дав тобі, щоб ти передав Джулії?

— Я нічого не знаю ні про які Карти, — відповів він.

— Ось ці! — Вигукнув я.

Я витягнув Карти під плаща, розсипав їх віялом, наче фокусник, наблизився до нього, сунув йому їх в обличчя, дозволив як слід розглянути і прибрав раніше, ніж він зміг запідозрити, що Карти надають йому можливість втечі.

— Раніше я їх ніколи не бачив, — відповів він.

Кордон безупинної ерозії нашого острівця в морі хаосу продовжував наближатися до нас. Ми відсунулися ближче до центру.

— Це ти послав істоту, яка вбила Джулію?

Він енергійно захитав головою.

— Це не я. Я знав, що вона повинна померти, тому що він сказав, що її смерть приведе тебе до нього. Він мені ще сказав, що її вб'є звір з Петцаха… але я сам ніколи не бачив цього звіра і не причетний до його виклику.

— А навіщо йому було потрібно, щоб ти зі мною зустрівся? Навіщо ти переніс мене сюди?

Він дико зареготав.

— Навіщо? Звичайно ж, щоб убити тебе. Він сказав, що якщо я принесу твоє життя в жертву в цьому місці, то отримаю твою владу над магією. Він сказав, що ти Мерлін, син Пекла і Хаосу, і що я стану найвидатнішим магом з усіх, якщо зможу заколоти тебе.

Тепер наш світ мав у кращому випадку сотню футів в діаметрі, і ступінь його скорочення збільшувалася з кожною хвилиною.

— Чи так це? — Несподівано запитав він. — Отримав би я таку владу, якби зміг?

— Влада, як гроші, — відповів я. — Зазвичай добути її можна, якщо ти володієш в достатній мірі здібностями, і якщо це єдина річ, яку ти бажаєш в житті. Але чи здобув би ти її? Не думаю.

— Я говорю про сенс життя, ти ж розумієш?

Я похитав головою.

— Тільки дурень вірить, що у житті є єдиний сенс. Але досить! Опиши мені свого господаря.

— Я його ніколи не бачив.

— Як?

— Тобто я зустрічався з ним, але не знаю, як він виглядає насправді. Він завжди був одягнений в темний плащ з капюшоном і рукавички. Я навіть не знаю, якого кольору в нього шкіра.

— А як ви з ним зустрілися?

— Одного разу він виник прямо в моїй майстерні. Я обернувся, а він там вже стояв. Він запропонував мені знання і силу і сказав, що за службу йому він багато чого мене навчить.

— А звідки ти дізнався, що він це може?

— Він взяв мене з собою в подорож по світах.

— Зрозуміло.

Острів нашого існування звузився тепер до розмірів великої кімнати.

Голоси вихору ставали то насмішкуватими, то доброзичливими, то лякали, то засмучувалися, то злилися, оточуючі нас обривки видінь весь час змінювалися. Земля тряслася вже без зупинки, а світло залишався все таким же червоним, зловісним. Мені дуже хотілося вбити Мелмана прямо тут і зараз, але ж це не він занапастив Джулію…

— Твій хазяїн сказав тобі, чому він хотів убити мене? — Запитав я.

Він провів язиком по пересохлих губах і обернувся, зі страхом дивлячись на насування Хаосу.

— Він сказав, що ти його ворог. Але чому — він ніколи не пояснював. Він сказав, що все має статися сьогодні, що він хоче, щоб це трапилося сьогодні.

— Чому сьогодні?

Він коротко посміхнувся.

— Припускаю, тому, що сьогодні Вальпургієва ніч, — відповів він. — Хоча він нічого і ніколи про це не говорив.

— І це все? Він ніколи не згадував, звідки він? — Запитав я.

— Одного разу він згадував місце, зване осередком Чотирьох Світів, згадав так, немов це мало для нього дуже велике значення.

— І ти ніколи не запідозрив, що він просто використовує тебе?

Мелман посміхнувся.

— Звичайно я розумів, що він використовує мене. Ми всі так чи інакше кого-небудь використовуємо. Так уже влаштований світ. Але за це він платив знаннями та владою, яку давав мені. І мені здається, що його обіцянка ще може бути виконана.

Він раптово немов побачив щось за моїм плечем. Це, напевно, самий древній трюк у світі, але я все-таки обернувся.

Там нікого не було. Я негайно знову повернувся обличчям до нього.

У його руці блиснув чорний кинджал, який він, мабуть, ховав у рукаві. Він кинувся на мене, роблячи випад і в той же час бурмочучи нове заклинання.

Я відступив на крок і змахнув плащем. Він сяк-виплутався з складок, відскочив убік, розвернувся і знову кинувся на мене.

Тепер він, присівши, як видно, мав намір дістатися до мене знизу. Його губи продовжували ворушитись. Я спробував вдарити його ногою по руці, яка стискала кинджал, але він встиг її відвести. Тоді я піймав в'юнкий плащ за лівий край і обмотав тканиною руку.

Коли він завдав нового удару, я блокував випад і спіймав його за плече, стиснувши біцепс. Трохи присівши, я потягнув його вперед на себе, схопивши за ліве стегно правої рукою, потім випростався, піднявши його високо в повітря, і пожбурив геть.

Коли я по інерції розвернув корпус, то побачив раптом, що я наробив.

Повністю зосередивши свою увагу на супротивнику, я втратив з виду швидість стискання кордону все руйнуючого смерчу. Кордон Хаосу виявився набагато ближче, ніж я очікував, і у Мелмана залишилося часу лише на саме коротке із проклять, перш ніж смерть забрала його туди, де він вже ніколи не зможе когось проклинати.

Мені залишалося лише вилаятися наостанок. Напевно у Мелмана можна було б вивудити ще якісь додаткові відомості.

Я похитав головою, стоячи в центрі все ще триваючого скорочення острівця світу.

День ще не скінчився, а вже став днем моєї самої пам'ятної Вальпургієвої ночі.

4

Зворотний шлях був довгим. По дорозі я змінив костюм.

Вихід з мого лабіринту привів мене, як виявилося, на вузьку вуличку — Щілина між двома брудними цегляними стінами.

Все ще йшов дощ, і день наближався до вечора. На іншій стороні вулиці, на краю світлового озера, що відкидалося єдиною цілою вуличною лампою на стовпі, я побачив свою машину.

На секунду я з тугою подумав про сухий одяг в багажнику, потім попрямував знову до будинку з вивіскою «Склади Брута».

У вікні першого поверху горіло тьмяне світло, кидаючи слабкий відсвіт на вхідні двері, які без цього залишалися б зовсім неосвітленими. Я почав повільно підніматися по щаблях, абсолютно промоклий і помірно насторожений.

Двері квартири Мелмана були не замкнені, я повернув ручку і увійшов. Включивши світло, я замкнув їх за собою.

Швидко пройшовши по кімнатах, я переконався, що квартира покинута. Я переодягнувся, скориставшись платтяною шафою Мелмана. Його штани виявилися мені трохи завеликі в поясі і по довжині. Карти, щоб вони не промокли, я поклав у нагрудну кишеню.

Другий ступінь.

Я почав систематичний обшук квартири. Кілька хвилин потому я наткнувся на його окультний щоденник, який зберігався в замкненому ящику нічного столика. Він був такий же неохайний, як і вся ця квартира, з неправильно написаними або викресленими словами, з плямами від пива і кави.

У ньому я виявив масу відповідних відомостей упереміж з особистим матеріалом — сни, медитація і так далі. Я почав гортати щоденник, намагаючись відшукати місце, де описувалася б зустріч Мелмана з господарем.

Я нарешті знайшов це місце і уважно переглянув. Опис цієї події займав досить багато сторінок і складався, в основному, з незвичайних захоплень з приводу функціонування Дерева. Я вже майже вирішив відкласти цей зошит до кращих часів, як раптом, пробігаючи вже останні сторінки, натрапив на вірш. Манера нагадала мені Суінберна — надто багато ілюзій, рваний ритм, але справа була не в цьому. В очі мені кинулася стрічка: «Нескінченні відображення Амбера, забарвлені його зрадницькою плямою…»

Тут теж було забагато алітерацій, але для мене важливішим за все був сенс. Зміст рядка розбудив в мені заснуле на якийсь час почуття вразливості і змусив діяти поспішніше. Раптово мені нестерпно захотілося швидше забратися звідси і якнайдалі, щоб спокійно обдумати становище, що склалося.

Більше в кімнаті нічого несподіваного не виявилося. Я зібрав купу старих газет, які у надлишку валялися всюди, відніс їх у ванну і там підпалив, відкривши вікно назовні для припливу свіжого повітря. Потім я відвідав святилище Мелмана, притягнув до ванної картину з Деревом Життя і згодував її вогню. Потім я вимкнув у ванній світло і прикрив двері.

Так, мабуть, критик, мистецтвознавець з мене не вийшов би.

Я попрямував до книжкових полиць, де височіли пачки різноманітних паперів і почав їх переглядати. Я розібрав вже другу пачку до половини, коли цю діяльність перервав раптовий телефонний дзвінок.

Світ навколо мене, здавалося, застиг, а мої думки помчали навскач.

Ну, звичайно, сьогодні день, коли, як передбачалося, я повинен був дістатися до квартири Мелмана і загинути тут.

Цілком прийнятними здавалися шанси, що якщо щось сталося, то вже завершилося до даного моменту.

Тому міг дзвонити сам П, щоб дізнатися, чи можна вже відправляти мій некролог друзям і родичам.

Я обернувся і відшукав поглядом телефон, який стояв під стіною в спальні. І тут же зрозумів, що мені потрібно зняти трубку.

Поки я йшов до телефону, він задзеленчав два або три рази — від дванадцяти до вісімнадцяти секунд. За цей термін мені потрібно було вирішити, якою буде моя відповідь.

Жарт, образа чи загроза?

Або… спробувати видати себе за Мелмана?

А раптом щось вийде? Розсудливість диктувала останній варіант, що давав не менше задоволення, ніж інші, і в разі успіху я міг дізнатися дуже багато.

Мабуть варто спробувати. Я вирішив обмежитися односкладовими відповідями, прикинувшись пораненим, який задихається і втрачає свідомість. Я підняв трубку, приготувавшись почути хоча б голос П і визначити, чи знаю я його.

— Так?

— Ну? Готово? — Почулося з трубки.

Чорт забирай! Це була жінка. Значить, я неправильно використовував займенник, неправильно припускав стать, невірно ставив питання. Один з двох — це зовсім непогано, а?

Я невиразно простогнав у відповідь.

— Так…

— Що трапилося?

— Я поранений, — промимрив я.

— Це серйозно?

— Здається… не знаю… У мене щось… Тут… Краще б подивитися…

— Що таке? Це він тебе?

— Так… мені важко говорити… голова крутиться… приходь…

Я випустив трубку на важіль і самовдоволено посміхнувся. Зіграно було вельми непогано і, схоже, що я її переконав.

Я пройшов у вітальню, сів в те ж саме крісло, яке займав не так давно, посунув ближче столик з великою попільничкою і потягнувся за улюбленою трубкою; час трохи відпочити і поміркувати.

Але кілька секунд по тому я відчув знайомий, майже електричний свербіж.

Частку миті потому я був уже на ногах, схопив попільничку — недопалки полетіли в різні боки, як кулі — проклинаючи в котрий раз свою власну тупість.

Одночасно, гарячково крутив головою на всі боки, озираючи кімнату.

Ось вона! Поруч з фортепіано біля червоного драпірування, приймає форму…

Я почекав, поки неясний силует повністю оформився, і з усіх сил жбурнув попільничку.

За мить вона вже стояла там — висока, зі світло-каштановим волоссям, темноока, стискаючи в руці щось на зразок автоматичного пістолета тридцять восьмого калібру.

Попільничка вдарила її в живіт, і вона зі стогоном склалася навпіл.

У ту ж мить я висмикнув пістолет з її рук і відкинув його в протилежний кут кімнати.

Потім я схопив її за обидва зап'ястя, стиснув і жбурнув у найближче крісло, не випускаючи її рук. У лівій руці вона ще тримала Карту. Це було зображення вітальні Мелмана, і зроблена Карта була в тому ж стилі, що і Дерево Життя, і Карти в моїй кишені.

— Хто ти? — Гаркнув я.

— Ясра, — процідила вона у відповідь. — А ти — мрець.

Вона широко розкрила рот, і голова її впала до моєї руки. Я відчув вологе дотик її губ до шкіри мого передпліччя. Ліва моя рука продовжувала притискати її кисть до підлокітника крісла. У наступну секунду я відчув у цьому місці пекучу біль.

Це не був укус, немов вогненний кіготь увійшов в цьому місці в мою плоть.

Я відпустив її зап'ястя і відсмикнув руку. Рухи мої стали дивно повільними і слабкими. У руці з'явилося крижане поколювання, а потім це відчуття стало підніматися вгору. Рука безсило повисла, і раптом я взагалі перестав її відчувати, наче вона зникла. Ясра легко вивільнилась, посміхнулася мені, злегка торкнула мої груди кінчиками пальців і штовхнула.

Я впав на спину. Я відчував сміховинну слабкість і не міг контролювати свої рухи.

Коли я впав, то болі від падіння не відчув. Щоб повернути голову і подивитися на Ясру, вимагалося неймовірна зусилля. Ясра піднялася з крісла.

Відпочивай, — сказала вона з похмурою посмішкою. — А коли прокинешся, залишок твого короткого існування буде дуже болючим.

Вона зникла з поля мого зору, і кілька секунд потому я почув, як вона піднімає трубку телефону.

Я був упевнений, що вона дзвонить П, і я вірив тому, що вона сказала. Принаймні, я зустрінуся із загадковим художником.

Художником! Я поворушив пальцями правої руки. Вони ще слухалися мене, хоча і дуже повільно і з неймовірними труднощами. Напружуючи до межі волю і свій локомоторний апарат, я спробував підняти свою руку до грудей.

Результатом був повільний, поштовхами, але все ж рух. На щастя, я впав на лівий бік, і моя спина маскувала цю активність.

Рука моя тремтіла, але рухалася, здавалося, все повільніше, поки нарешті не дісталася до нагрудної кишені. Потім пройшли століття, поки пальці намацували край картонного прямокутника. Зрештою одна з Карт піддалася, і мені вдалося зігнути руку так, щоб побачити Карту. Голова до цього моменту почала сильно крутитися, очі став застеляти якийсь серпанок. Я не був упевнений, що зможу зробити перехід. Звідкись здалеку доносився голос Ясри. Вона з кимось розмовляла, але я не міг розібрати жодного слова.

Всі сили, що у мене ще залишалися, я зосередив на Карті.

Це було зображення Сфінкса на грубій скельної полиці. Я потягнувся до нього, але безрезультатно. Мою свідомість було немов обкладено ватою, а сил залишалося, мабуть, тільки на одну спробу.

Раптово я ніби відчув прохолоду, а Сфінкс, здається, ворухнувся. Я відчув, що падаю вперед, у чорну хвилю, яка зметнулася й поглинула мене.

І в цій послідуючій чорноті все скінчилося.

Приходив я в себе довго.

Свідомість по краплі таки поверталося, але руки й ноги немов налилися свинцем, а зір залишалося затуманеним. Жало леді Ясри, схоже, отруїло мене нейротропною отрутою. Я спробував зігнути пальці на руках і ногах, але не зміг з упевненістю сказати, чи вдалося мені це. Тоді я постарався поглибити і участити дихання. Це мені вдалося.

Через деякий час до мене долинув звук, схожий на рев. Через деякий час опісля він помітно вщух, і я раптом збагнув, що це реве у мене у вухах моя власна кров, що біжить по жилах.

Ще через деякий час я відчув биття серця, а потім почав прояснюватися і зір. Світло і тінь, смутні форми перетворилися на пісок і скелю. Мені стало трохи холодно в деяких місцях.

Потім мене охопило тремтіння, декілька хвилин я трусився, як у лихоманці, потім тремтіння пройшло, і я зрозумів, що можу рухатися.

Але я як і раніше відчував жахливу слабкість, тому ворушитися поки не став.

Я лежав і слухав — різноманітні звуки — шарудіння, шурхіт — вони доносилися звідкись зверху і спереду.

Незабаром я почав відчувати своєрідний запах.

— Послухайте, ви вже прокинулися?

Це було сказано приблизно там, звідки до мене долинали звуки.

Я вирішив, що ще не цілком готовий, щоб кваліфікувати свій стан, тому нічого не відповів.

Я чекав, поки мої кінцівки стануть більш живими і слухняними.

— Ні, справді, якби ви могли дати мені знати, що чуєте мене, — Почувся той самий голос. — Я дуже хочу скоріше почати.

Цікавість нарешті пересилила розсудливість, і я підняв голову.

А! Так я і знав!

На сіро-блакитній скельній полиці переді мною сидів Сфінкс, теж блакитний — тіло лева, великі, притиснуті до тіла крила з пір'ям, безстатеве обличчя, звернене до мене. Він облизався, показавши мені при цьому вельми вражаючий набір іклів, різців і корінних зубів.

— Що саме ви хочете почати? — Запитав я.

Я повільно перейшов в сидяче положення і зробив кілька глибоких зітхань.

— Ну як же! Відгадування загадок, — відповів Сфінкс. — Те, що у мене найкраще виходить.

— Давайте відкладемо до наступного разу, — сказав я.

Я чекав, поки перестануть бігати вогненні мурашки всередині моїх рук і ніг.

— Вибачте, але я змушений наполягти на своєму.

Я потер ниючі передпліччя і злобно подивився на крилату істоту.

Велика частина історій про сфінксів, які я міг зараз пригадати, закінчувалися тим, що сфінкс пожирав тих, хто був не в змозі відповісти на його загадку.

Я заперечливо похитав головою.

— Я у вашу гру грати не буду.

— У такому випадку вам зараховується поразка, — з посмішкою повідомив він.

Він напружив м'язи передніх лап і плеча.

— Стривайте, — сказав я.

І підняв руку.

— Дайте мені хвилину-дві, щоб прийти в себе. Можливо, я зміню своє рішення.

Сфінкс розслабився і кивнув.

— Гаразд, так буде більш офіційно. Нехай вже буде п'ять хвилин. Дайте мені знати, коли будете готові.

Я піднявся на ноги і став розмахувати руками і потягатись, тим часом намагаючись озирнутися навколо і вивчити місцевість.

Ми знаходилися, схоже, на дні давно висохлого каналу або річки. Піщане дно подекуди всіювали помаранчеві, сірі і блакитні скелі. Прямо переді мною круто піднімалася кам'яна стіна, на виступі якої влаштувався Сфінкс.

У висоту вона мала футів двадцять п'ять.

Приблизно на такій же відстані по іншу сторону дна йшов вгору другий камінь приблизно тієї ж висоти. Сухе дно праворуч досить круто підвищувався, а зліва плавно опускалася. У тріщинах подекуди проросли шпичасті зелені кущики. Час дня, судячи з освітлення, був близький до сутінків. На блідо-жовтому небі непомітно було й сліду сонячного диска. Я чув далекий посвист вітру, але руху повітря не відчувалося. Було досить прохолодно, але терпимо.

Неподалік я побачив камінь завбільшки з невелику важкоатлетичну штангу.

Два нерівних кроки — я продовжував розмахувати руками, як млин, і розігрівати м'язи — і моя рука уперлася в землю поруч з каменем.

— Ви готові? — Запитав Сфінкс, прокашлявшись.

— Ні, — сказав я, — але впевнений, що вас це не зупинить.

— Ви не помилились.

Я відчув непоборне бажання позіхнути, і так у зробив.

— У вас спостерігається якась відсутність належного азарту, — несхвально зауважив Сфінкс. — Але увага: У вогні я піднімаюся від землі, січуть мене і вітер і струмені води, скоро побачу я всі речі світу.

Я мовчав. Пройшла, напевно, хвилина.

— Ну? — Запитав нарешті з цікавістю Сфінкс.

— Що «ну»?

— Ви знайшли відповідь?

— Відповідь на що?

— На загадку, звичайно!

— Я чекав. Ніякого питання не було, тільки серія тверджень. Я не можу відповідати на питання, якщо мені невідомо, що це за питання.

Сфінкс як ніби дещо розгубився.

— Е-е-е… Але така усталена історична форма. Питання мається на увазі в контексті. Це ж очевидно, що питання звучить: «Що є я?»

— З таким же успіхом це могло бути питання: «Хто похований в могилі Гранта? «Ну, гаразд, не будемо сперечатися. Що це таке?.. Фенікс, звичайно, гніздиться на землі, повстає з полум'я, злітає в повітря все вище, в хмари…

— Неправильно.

Сфінкс посміхнувся і став готуватися до стрибка.

— Почекайте, — зажадав я. — Чому неправильно? Відповідь підходить. Можливо, ви чекали іншого, але і моя відповідь не суперечить умовам завдання. Чи не так?

Він похитав головою.

— Остаточне судження про правильність відповіді роблю я, і визначення також роблю я.

— Тоді це просто шахрайство.

— Ні!

— Припустимо, я випив половину вмісту пляшки. Вона тепер наполовину порожня або наполовину повна?

— І те, і інше одночасно.

— Згоден. Але це те ж саме. Якщо не випити їх всю. Це як з хвилями або частинками.

— Ваш підхід мені не подобається, — похитав головою Сфінкс. — Це дасть дорогу різного роду двозначностям. І взагалі, це може тільки зіпсувати весь сенс загадування загадок.

— Це не моя вина, — сказав я, стискаючи і розтискаючи кулаки.

— Але ви справді зачепили цікаве питання.

Я енергійно кивнув.

— Але правильна відповідь ПОВИННА бути тільки одна. Я так думаю.

Я знизав плечима.

— Ми живемо далеко не в ідеальному світі, — висловив я свою думку.

— Гм-м…

— Давайте будемо вважати, що це нічия, — запропонував я. — Ніхто не виграв, але ніхто і не програв.

— Такий варіант видається мені естетично відштовхуючим. — Але в масі ігор він, між іншим, діє відмінно.

— Крім того, я трохи зголоднів…

— Ах, ось воно що… Правда виходить назовні, — я осудливо похитав головою.

— Але я хочу, щоб все було чесно. Адже я по-своєму служу істині теж. Ваша пропозиція про нічию припускає варіант виходу.

— Чудово. Я радий, що ми знайшли прийнятний варіант і…

— Нехай все вирішить моя відповідь. Загадуйте вашу загадку.

— Що ще за дурниці? — Обурено вигукнув я. — Немає в мене ніяких загадок.

— Тоді придумайте яку-небудь, і попрошу вас, швидше. Тому що це єдиний вихід із нашого глухого кута. Інакше я буду вважати вас переможеним. — І він знову загрозливо поворушив м'язами.

— Ну, добре, — сказав я роздратовано, — гаразд… Одну секунду… Що за чорт… ось!

Що це таке — зелене і червоне, І кружляє, і кружляє, і кружляє?

Сфінкс моргнув два рази, потім насупив чоло й задумався. Я використав паузу, яка утворилася, щоб провести ще одну серію дихальних вправ і трохи побігати на місці.

Вогонь в тілі трохи згас, голова стала ясною, пульс вирівнявся.

— Ну? — Запитав я через кілька хвилин, намагаючись в точності скопіювати його тон.

— Я думаю.

— Не поспішай, подумай гарненько.

Тим часом я трохи побоксувати з тінню, зробив кілька ізометричних вправ. Небо злегка потемніло, в правій півсфері роїлося кілька зірок.

— Гм-м… — Невпевнено промовив я, — мені не хотілося б квапити тебе, але…

Сфінкс невдоволено пирхнув.

— Я ще думаю.

— Ймовірно, нам слід встановити ліміт часу…

— Мені залишилося небагато.

— Ну, що ж… Якщо ти не проти, я відпочину.

Я розтягнувся на піску і заплющив очі, пробурмотів наказ Фракіру охороняти мене. Потім я заснув.

Я прокинувся від тремтіння, яке охопило мене, від вітру і світла, що били в обличчя. Знадобилося всього декілька секунд, щоб зрозуміти, що вже настав ранок. Небо ліворуч від мене на очах світлішало. Зірки мерхнули. Хотілося пити. І їсти теж..

Я піднявся, протер очі, намацав свій гребінець і привів в порядок волосся, потім подивився на Сфінкса.

— І кружляє, і кружляє, і кружляє… — Бурмотів він.

Я відкашлявся. Ніякої реакції.

Бестія дивилася в простір повз мене. Я вже почав подумувати про те, щоб просто потихеньку втекти.

— Ні, — погляд перемістився на мене.

— Доброго ранку, — сказав я життєрадісно.

У відповідь коротко клацнули ікла.

— Ну, добре, — продовжував я, — ти вже і так використовував набагато більше часу, ніж я. Якщо ти не знайшов відповіді, я більше грати не збираюся.

— Мені твоя загадка не подобається, — нарешті повідомив він похмуро.

— Вибач. Але такі правила гри.

— Яка ж відповідь?

— Ти здаєшся?

— Я змушений. Яка відповідь?

Я підняв руку.

— Не поспішай. У всьому потрібен порядок. Спочатку я хотів би дізнатися відповідь на твою загадку, а вже потім скажу відповідь на свою.

Він кивнув.

— Що ж, це справедливо. ну, добре. Зосередження Чотирьох Світів.

— Як? — Ошелешено втупився в нього я.

— Правильна відповідь — «Зосередження Чотирьох Світів».

Я згадав слова Мелмана.

— Але чому? — Запитав я.

— Воно лежить на перетині світів чотирьох елементів, де піднімається полум'я із землі, що атакується вітрами і водою.

— А як щодо всіх речей світу, які звідти видно?

— Це відноситься або до точки бачення з цього місця, або до імперіалістичних планів господаря Зосередження, або як до першого, так і до другого одночасно.

— А хто господар?

— Я не знаю. Для відповіді це надлишкова інформація.

— Гм-м… а де ж ти роздобув таку мудровану загадку?

— Почув від одного мандрівника кілька місяців тому.

— А чому зараз ти вибрав цю загадку, а не якусь іншу?

— Я її не розгадав, значить це хороша загадка.

— А що сталося з цим мандрівником?

— Він відправився далі не з'їденим. Він на мою загадку відповів.

— У нього було ім'я?

— Він не назвався.

— Опиши його ласка.

— Не можу. Він був добре задрапований.

— І він більше нічого не розповідав про зосередження Чотирьох Світів?

— Ні.

Я зітхнув.

— Що ж, думаю, що мені теж слід трохи пройтися.

Я повернувся обличчям до схилу праворуч від мене.

— Стривай!

— У чому справа? — Обернувся я.

— Твоя загадка, — вимогливо запитав він. — Я сказав тобі відповідь на мою. Тепер ти повинен пояснити мені, що таке — зелене і червоне, і кружляє?

Я подивився під ноги, понишпорив поглядом і побачив підходящий камінь, схожий на пятифунтову гантель. Я зробив кілька кроків і зупинився поруч з ним.

— Жаба в Кузінатрі, — сказав я.

— Що?

М'язи його лап і плечей набрякли, очі перетворилися в щілини, а численні зуби стали чітко видні. Я сказав кілька слів Фракіру, відчув, як він заворушився, присів і схопив в праву руку важкий зручний камінь.

— Саме так, — додав я.

І випростався.

— Одна з таких…

— Це паскудна, неправильна загадка! — Прогарчав Сфінкс.

Лівим вказівним пальцем я швидко накреслив у повітрі хрестик.

— Що ти робиш? — Запитав він насторожено.

— Накреслюю точку між твоїми вухами і очима, — пояснив я.

У цей момент Фракір став видимим, зісковзнувши з зап'ястя і обвиваючи мої пальці. Очі Сфінкса кинулися на нього.

Я підняв камінь на висоту плеча. Один кінець Фракіра повис вільно, погойдуючись, з моєї простягнутої руки. Він почав потроху розгоратися, потім засяяв, як розпечений срібний дріт.

— Мені здається, наша зустріч закінчилася внічию, — впевнено вимовив я. — А як вважаєте ви?

Сфінкс провів язиком по губах.

— Так, — нарешті сказав він і глибоко зітхнув. — Здається ви маєте рацію.

— У такому разі бажаю вам усього найкращого. І до побачення.

— Так. Шкода. Дуже добре. Але перш, ніж ви покинете мене, чи можу я дізнатися ваше ім'я — на всяк випадок?

— Чому б і ні? — Сказав я, посміхнувшись. — Я Мерлін з Хаосу.

— Ага… — Сказав він. — Значить, за вас хтось прийшов би помститися?

— Ймовірно.

— Тоді нічия — кращий варіант. Прощайте.

Я трохи позадкував, потім повернувся і рушив вниз по схилу. Я був насторожі до тих пір, поки не відійшов на достатню відстань, але мене ніхто не переслідував.

Тоді я не кваплячись побіг.

Мені хотілося їсти й пити, але посеред цієї кам'янистої пустелі, під цим лимонним небом, мені навряд чи підвернувся б сніданок. Фракір зввся в кільце на лівому зап'ясті і згас. Я почав глибоко дихати, віддаляючись в сторону, протилежну сходячому світилу.

Вітер куйовдив волосся, задував в очі пісок. Я попрямував у бік скупчення валунів і проминув їх. Серед тіней, які вони відкидали, небо здалося мені щавельно-зеленуватим. Я знову вибіг на рівнину, вже не таку сувору. У небі пливли хмари, вдалині щось блиснуло.

Я встановив мірний ритм бігу, досяг невеликого підйому, подолав його і спустився по схилу, покритому рідкісною високою травою, яка хвилями гойдалася на вітрі. Вдалині зарості низьких дерев з густими мочалками-кронами… Я попрямував туди, злякавши по дорозі маленьку істоту з помаранчевим хутром, яка вистрибнула на моєму шляху і поскакала кудись вліво. Секунду опісля, наді мною промайнула чорна птиця. Жалібно каркаючи, вона полетіла в ту ж сторону.

Я продовжував бігти, і небо ставало все темнішим.

Тепер небо було зелене, трави густі і теж зелені. З нерівними проміжками набігали пориви вітру. Дерева поступово наближалися. З їх гілок лунав співучий звук. Вітер ніс хмари.

Тяжкість залишала мої м'язи, і її заміняла звична текуча легкість.

Я минаю перше дерево, топчу довге опале листя, пробігаючи серед волохатих стовбурів. Стежка, по якій я біжу, добре втоптана, на ній відбитки дивних ніг, сліди. Дорога звивається, стає то ширше, то вужче.

По обидві сторони місцевість піднімається, дерева вже співають, як басисті віолончелі.

Небо, яке іноді визирає у просвіти між гілками, набуває кольору блакиті. На ньому перисті хмари, як сріблясті струмки. На схилах по обидва боки дороги з'являються блакитні квіти.

Стіни схилів ростуть, стають вище моєї голови. Дорога стає кам'янистою. Я продовжую бігти.

Моя стежка розширюється, повільно йде вниз, ще не бачачи і не чуючи її, я відчуваю запах води. Тепер обережно… Я роблю поворот і бачу річку з високими скелястими берегами.

Тепер ще повільніше. Піниться, вирує потік. Слідувати за всіма його вигинами.

Повороти, вигини, високо над головою дерева, їх коріння висять в повітрі на стіні праворуч від мене, вони сіро-жовті…

Смуга, по якій я біжу стає ширше, під ногами більше піску і менше каменю. Нижче, нижче… На рівні голови, тепер плеча…

Ще один поворот стежки, схил іде вниз… До пояса… Навколо зелені дерева, над головою блакитне небо, праворуч втоптана дорога. Я підіймаюся на схил, біжу вздовж дороги.

Дерева і кущі, пташині трелі, холодний вітер. Із задоволенням втягуючи прохолодне повітря, я прискорюю крок. Дерев'яний міст… Розмірений стукіт підошов по гучному настилу… Цей струмок впадав у невидиму мені річку, уздовж якої я до цього рухався. Порослі мохом, вологі валуни уздовж берега струмка, низька кам'яна стіна зліва, попереду сліди возів…

По обидві сторони — зарості диких квітів, далекий сміх, що віддається луною, іржання коня, скрип воза. Поворот наліво. Дорога стала ще ширше, тіні і сонячне світло, тіні і світло. Зліва річка. Вона стала ширше і виблискує на сонці. Туман або дим над наступним пагорбом…

Наближаючись до вершини, я уповільнюю крок. Обтрушую одяг і уповільнюю крок. Привожу в порядок волосся. Мої легені з шумом качають повітря, піт на лобі охолоджує обличчя.

Я спльовую налізлу в рот дорожню пилюку. Внизу під пагорбами вартує дерев'яний готель, кілька столів винесені на ганок, що виходить на річку, і збитий з грубо оструганих дощок. Ще кілька столів стоять в саду поруч із будинком.

Прощай, на сьогодні досить, я прибув.

Я спустився з пагорба і виявив колонку біля дальнього кінця будівлі готелю. Там, під струменем води я вимив обличчя і руки.

Ліве передпліччя все ще саднить, і в тому місці, де до нього приклалася Ясра, шкіра була запалена.

Потім я пройшовся до ганку і зайняв невеликий столик, заклично помахавши служниці, яку побачив усередині будинку. Трохи згодом вона принесла мені вівсянку, сосиски, яйця, масло, суничне повидло і чай. Я попросив повторити і швидко покінчив з усім цим. Коли я розправився з другою порцією, до мене повернулося відчуття норми, і я став жувати вже повільніше, насолоджуючись їжею і дивлячись на протікаючу мимо річку.

Так несподівано закінчився цей день. Я передчував задоволення від подорожі без особливої мети, довгі ліниві канікули, адже моя робота була завершена. На шляху стояла лише дріб'язкова справа П, і я не сумнівався, що з ним-то я швидко впораюсь.

І ось я сиджу тут, все виразніше розуміючи, що вплутався в якусь дуже небезпечну і вельми незвичайну справу. Причому зовсім не розуміючи, в чому ж все-таки справа. Допиваючи другу чашку чаю і насолоджуючись свіжістю сонячного ранку, який поступово розводив свої пари, я міг би потрапити під гіпноз помилкового відчуття спокою і миру, але я знав, що це почуття швидкоплинне. Тепер для мене не буде справжнього спокою, справжнього відпочинку. Озираючись на події вчорашнього дня, я зрозумів, що не можу більше довіряти своїм миттєвим реакціям. Пора було думати над яким-небудь планом.

В першу чергу в мій список невідкладних справ я включив визначення особистості П і його усунення, але ще раніше стояло визначення мотивів.

Виразно і безповоротно кануло в небуття моє припущення, що я маю справу з примітивним психопатом. П явно діяв за чітким планом, обдумано, і при цьому володів деякими вельми незвичайними можливостями і здібностями.

Я почав планомірне прочісування мого минулого, вибираючи ймовірних кандидатів. Мабуть, я міг би назвати кілька персон, цілком здатних влаштувати все, що зі мною сталося, але не міг з упевненістю сказати, хто саме з них настільки недружелюбно ставиться до мене. І все ж в щоденнику Мелмана згадувався Амбер. Таким чином, теоретично, вся ця справа відразу перетворювалося в діло сімейне, і я був просто зобов'язаний повідомити про нього інших, але це було б майже те ж саме, що попросити допомоги, здатися, визнати, що я не в змозі залагодити свої власні неприємності. Загроза моєму житті — це було моє особисте діло. І Джулія… Це було теж моя особиста справа. За це я повинен помститися особисто. Мені необхідно було ще подумати.

Колесо-Привид?

Я затримався на цій думці, залишив її, потім знову до неї повернувся.

Колесо-Привид… Ні.

Не випробуване, все ще в процесі доведення…

І спливло воно у мене в свідомості тільки тому, що це була моя особиста іграшка, моє головне досягнення в житті, мій сюрприз для всіх решти.

Я просто намагаюся знайти найлегший вихід з положення. Але мені необхідні додаткові дані, щоб вкласти їх у нього, а отже, потрібно було добути ці дані.

Колесо-Привид. В даний момент я гостро потребував нової інформації. У мене були Карти і щоденник, але грати з Картами я більше не мав наміру, тим більше, що перша ж спроба виявилася своєрідною пасткою. Найближчим часом я вивчу щоденник, хоча первісне враження підказувало мені, що я навряд чи дізнаюся з нього ще щось корисне.

Записи Мелмана носили занадто суб'єктивний характер. Мені слід було повернутися до нього додому, щоб як слід оглянути квартиру, на випадок, якщо я пропустив що-небудь істотне. Потім… мені необхідно зв'язатися з Люком і з'ясувати, чи не може він повідомити мені щось нове — значення може мати саме дрібне зауваження. Так…

Я зітхнув. Ще якийсь час я сидів і дивився на річку, допиваючи чай.

Потім я провів Фракіра над пригорщею грошей і відібрав достатню кількість трансформованих ним знаків, щоб вистачило заплатити за їжу.

Пора було бігти назад.

5

Неспішно підтюпцем я біг уздовж вулиці, зупинившись лише навпроти своєї машини. Я насилу її впізнав.

Кузов був рясно покритий пилом, попелом і слідами висохлого посліду. Як довго я був відсутній? Я ще не намагався прикинути тимчасової диференціал між цим місцем і тим, де я побував, але машина моя мала вид, немов простояла тут принаймні місяць, хоча все ніби було цілим. Ніхто не спробував розбити скло або…

Поглядом я пройшовся за машину. На те місце, де раніше стояв будинок, що поєднував склади Брута і житло покійного Віктора Мелмана… Зараз там вже нічого не стояло.

Кут кварталу займав кістяк із обгорілої закопченої цегли з обваленими балками перекриттів і частково уцілілими стінами. Я попрямував до нього.

Обійшовши згарище з усіх боків, я оглянув, що там залишилося. Сірі смуги патьоків вказували, що вода і піна з пожежних помп давно вже випарувалася. І гаром пахло не дуже сильно.

Невже це моїх рук справа? Те багаття у ванній… Навряд чи, подумав я. Мій вогник був занадто малий, та й досить добре локалізований, без всяких ознак розповсюдження, поки я за ним дивився.

Поки я розглядав руїни, мимо прокотився на зеленому велосипеді якийсь хлопчина. Через кілька хвилин він повернувся і загальмував приблизно в десяти футах від мене. На вигляд йому було років десять.

— А я бачив, як він горів, — раптом з гордістю оголосив він.

— Так? І коли це було? — Запитав я.

— Три дні тому.

— Відомо, від чого почалася пожежа?

— Там на складі була якась речовина… щось лег… лег…

— Легкозаймисте?

— Ага, — відповів він.

Він продемонстрував у широкій посмішці відсутність передніх зубів.

— Може, хтось спеціально підпалив, щоб отримати страховку або ще що.

— Справді?

— Ну так. Мій тато говорить, що у них, видно, на цьому складі справи йшли погано.

— Так, таке буває, — погодився я. — А що, ніхто не постраждав?

— Кажуть, що начебто художник згорів, який жив нагорі, тому що його не знайшли і сам він не оголошувався. Але ніяких скелетів або кісток потім не знайшли. Добре горіло, довго.

— Вночі чи вдень?

— Вночі. Я он звідти дивився.

Він показав на протилежний бік вулиці, в тому напрямку, звідки я прийшов.

— Багато води вони в нього влили.

— А ти не бачив, ніхто з будинку не вибігав?

— Ні, — відповів він. — Але я сюди прийшов, коли вже здорово горіло.

Я кивнув і повернувся до своєї машини.

— Як ви думаєте, в такому вогні кулі б вибухнули? — Несподівано запитав він.

Я знову повернувся до нього.

— Тобто як? — Перепитав я. — Звичайно ж, вони б вибухнули.

— А ось і ні. Вони не вибухнули! — І він посміхнувся своїм щербатим ротом.

Він став копатися в кишенях.

— Ми з хлопцями вчора грали там, — пояснив він — І ми знайшли цілу купу набоїв.

Він розкрив долоню і показав мені кілька металевих предметів.

Я ступив до нього. А він тим часом сів навпочіпки, поклав один з цих металевих предметів на тротуар, потім схопив камінь, який валявся неподалік і розмахнувся.

— Не бий! — Крикнув я, але було вже пізно.

Камінь ударив по гільзі, але нічого не відбулося.

— Ти міг поранитися… — Повчально почав я.

Хлопчисько перебив мене:

— Нє-а… вони не вибухають… — В його голосі чулося неприховане співчуття. — Навіть рожевий порошок ніяк не виходить запалити. У вас є сірники?

— Рожевий порошок? — Запитав я.

Він відклав убік камінь і розглядав сплющену гільзу, крізь тріщину якої сипалася цівка рожевого порошку.

Я нахилився і помацав незрозумілу речовину, потер її між пальцями і навіть понюхав. Я навіть спробував її на язик. Чорт знає, що це було таке…

— Ось! — Задоволене вираз на обличчі хлопчини від виробленого ефекту говорило саме за себе. — Смішно, правда? Я думав, що порох сірого кольору.

— Та вже… Теж ніяк не збагну, що це таке, — погодився я. — І не горить, кажеш?

— Нє-а. Ми пробували насипати трохи на газету і підпалити. Порошок плавиться і тече. І все.

— У тебе не знайдеться пара зайвих?

— Взагалі-то є… — Без особливого ентузіазму відповів він.

— Я дам тобі долар.

Тоді він знову показав мені діру в передніх зубах, і його рука моторно зникла в бічній кишені джинсів. Я ж прогнав Фракіра над пригорщею монет з віддзеркалення і витягнув долар. Хлопчина подав мені два закопчених патрони.

— Спасибі, — посміхнувся він.

— Будь ласка, — відповів я. — А більше нічого цікавого ви не знайшли?

— Нє-а. Тільки сажа і попіл.

Я заліз у машину і включив двигун. Потім я помив її в першому ліпшому пункті техобслуговування, тому що двірники тільки розмазували сажу і бруд по вітровому склу. Поки моторні щупальця гумових миючих валиків обмацували машину крізь штормове море пінистої води, я перевірив, чи на місці сірникова коробка, яку мені дав Люк. Вона була на місці.

Відмінно. Я попрямував до будки таксофона.

— Алло, мотель «Нью-Лайн» слухає, — відповів мені чоловічий голос.

— Пару днів тому у вас знімав кімнату Люк Рейнард, — сказав я. — Я хотів би дізнатися, чи не залишив він мені листа або записки. Моє ім'я Мерль Корі.

— Одну хвилину…

Послідувала пауза, потім почувся шурхіт.

— Так, є.

— Що там написано?

— Це запечатаний конверт. Я б не хотів…

— Гаразд. Я зрозумів. Я заїду.

І я заїхав. У холі за столом я виявив людину з уже знайомим мені голосом.

Я назвав себе і попросив віддати листа. Молодий чоловік за столом — високий худорлявий блондин з вусиками — кілька секунд дивився на мене, потім запитав:

— Ви побачитеся з містером Рейнардом?

— Так. У всякому разі я сподіваюся.

Він відкрив шухляду і вийняв невеликий коричневий конверт, в якому лежало щось явно більш об'ємне, ніж листок паперу. На конверті було написано ім'я «Люкас» і номер кімнати.

— Він не залишив нам адреси, за якою його можна було б розшукати, — Пояснив молодий чоловік. Він розпечатав конверт.

— Покоївка знайшла це кільце у ванній, коли він вже виїхав. Ви не могли б передати це кільце йому?

— Звичайно, — кивнув я.

Я прийняв кільце і присів у крісло тут же в холі мотелю. Кільце, власне, було перснем — червоне золото і блакитний камінь. Я не міг пригадати, щоб Люк коли-небудь носив його у моїй присутності. Я надів його на безіменний палець лівої руки, і виявилося, що воно ідеально підходить мені за розміром.

Я вирішив, що буду носити кільце до тих пір, поки не зустріну Люка і не поверну кільце особисто йому.

Розпечатавши конверт, я прочитав вкладену в нього записку:

«Мерль, мені дуже шкода, що обід не відбувся. Я чекав, але… Сподіваюся, все в порядку. Вранці я відлітаю в Альбукерк, пробуду там три дні, потім кілька днів в Санта-Фе. В обох містах зупинюся в «Хілтоні». Я хотів би ще дещо тобі розповісти. Будь ласка, зв'яжися зі мною.

Люк.»

Я подзвонив своєму трансагенту і з'ясував, що можу ще встигнути на денний рейс в Альбукерк, якщо поспішу.

Оскільки мені потрібна була жива розмова, а не телефонна, я так і вчинив. Я заїхав в бюро, купив квиток, заплативши готівкою, потім одазу ж попрямував в аеропорт, де припаркував свою машину і сказав їй останнє «пробач». Навряд чи мені доведеться побачити її знову.

Далі все пішло, як по маслу.

Дивлячись вниз, на плавно втікаючу землю, я розумів, що закінчується певна фаза мого існування.

Як і багато іншого, вона була не такою, якою би мені хотілося її бачити. Я хотів би якомога швидше залагодити цю тривалу справу з П. І назавжди забути про його існування. Потім я збирався відвідати людей, яких я давно вже повинен був відвідати, і побувати в деяких місцях, які давно вже мене манили.

Потім, пройшовши крізь Відображення я вчинив би остаточну перевірку Колеса-Привида, після чого зміг би податися до більш радісного полюсу мого існування. Тепер же черговість пунктів в моєму плані абсолютно помінялася, і все через П і через смерть Джулії, які якимось чином були пов'язані, і ще тому, що тут був замішаний якийсь незрозумілий мені фокус з Відображеннями.

Останнє турбувало мене найбільше. Чи не копав я собі могилу, одночасно піддаючи небезпеці друзів і родичів, і все це лише з почуття помилкової гордості? Я хотів справитися з цією справою самостійно, але чим більше я розмірковував про цю історію. тим більше враження справляли на мене можливості мого супротивника і вкрай жалюгідний стан моїх власних знань про П.

Ні, ні, тепер було би просто нечесно тримати решту сім'ї в невіданні. Їм теж могла загрожувати небезпека.

Так, я був не проти піднести їм цю справу в уже завершеному вигляді, в рожевій упаковці і перев'язану стрічкою — подарунок на Різдво, так би мовити, і все ж…

Прокляття! Я ПОВИНЕН розповісти їм усе. Якщо П добереться до мене, а потім переключиться на них, вони повинні бути готові.

Хоча мені і не дуже подобалася ця ідея, я повинен їм розповісти.

Я нахилився, і моя рука завмерла в повітрі над моєю сумкою, яка лежала під сидінням переді мною.

Я вирішив, що нічого страшного не трапиться, якщо я спочатку переговорю з Люком. Я вже покинув місто і, швидше за все, вони на якийсь час втратили мене з поля зору, так що я знаходжуся в безпеці. А Люк, можливо, дасть мені напрям або два для подальшого розслідування. Раз вже я вирішив розповісти їм цю історію, буде краще, якщо моя розповідь стане трохи довшою. Словом, я вирішив, що треба трохи почекати.

Я зітхнув, і попросив у стюардеси що-небудь випити. Тепер я рухався в Альбукерк зі склянкою в руці. На машині було б потрібно занадто багато часу. Короткий шлях через Відображення теж неможливий — я ніколи там не був і не знав, як знайти потрібне місце.

А шкода. Мені придалася б там моя машина.

Ймовірно, Люк зараз в Санта-Фе.

Я не поспішаючи робив ковток за ковтком і роздивлявся в ілюмінатор хмари. Те, що я спостерігав, відповідало моєму настрою, тому я дістав з сумки припасену книжку і читав до тих пір, поки ми не почали зниження. Тоді я знову виглянув у вікно — до обрію тяглися все ті ж нескінченні гряди хмар. Хриплуватий голос запевняв мене, що погода прекрасна.

Я чомусь згадав про батька. Десь він зараз?..

Я вийшов з будівлі терміналу, минув магазин сувенірів, набитий індіанською продукцією, мексиканськими горщиками й іншою нісенітницею, виявив телефон і подзвонив до місцевого «Хілтон».

Люк вже виїхав, як мені там люб'язно повідомили. Тоді я подзвонив в «Хілтон» в Санта-Фе. Як з'ясувалося, він дійсно оселився там, але зараз його в номері не було. Жінка з довідкового бюро аеровокзалу повідомила мені, що я можу встигнути на човниковий рейс вночі до Санта-Фе, виліт через півгодини, і показала, в якій стороні продають квитки. Я десь читав, що Санта-Фе — одна з великих столиць штатів, в якому немає великого аеропорту.

Поки наш «І-25» йшов курсом на північ, між витягнутими тінями гір поблизу від піку Санді, я раптово відчув, що Фракір починає стискатися навколо моєї кисті. Пішла нова пульсація — натиск і послаблення тиску мить потому. Я швидко окинув поглядом невеликий салон. Де ж небезпека, про яку мене попереджають?

Я сидів в задній половині машини.

Ближче до носа сиділа подружня пара середніх років, обвішана масою срібних коштовностей, вони розмовляли з техаським акцентом.

У середині сиділи три літні жінки, які з жаром обговорювали домашні події десь в Нью-Йорку. Через прохід від них розташувалася молода пара, дуже зайняті одне одним. По діагоналі від них і ближче до хвоста сиділи двоє хлопців з тенісними ракетками. За ними — черниця. Я знову глянув у вікно і нічого особливо небезпечного там не помітив. Притягувати ж до себе увагу будь-яким магічним прийомом я не хотів.

Тому я промовив одне слово на мові тари, потер зап'ястя, і пульсація припинилася. Хоча до самого кінця польоту так нічого і не трапилося, сам факт попередження не давав мені спокою. Правда, помилкові тривоги можуть час від часу траплятися, виходячи з теорії ймовірності та самої природи нервової системи. Поки я розглядав гірські схили, всіяні точками і лініями сосен, я розмірковував. Невже знову П якимось чином стежив за мною і вичікував зручного моменту?

Якщо так, то чому? Хіба ми не могли би просто посидіти і обговорити все це за парою кухлів пива, а? Можливо, вся справа в якомусь непорозумінні.

Але мене не полишало відчуття, що це не непорозуміння. Мені дуже хотілося б знати, що ж все-таки відбувається. Я б навіть заплатив за пиво.

Промені призахідного сонця торкнулися льодових язиків на схилах Сангрі де Крістус, вибиваючи іскристе сяйво, коли ми пішли на посадку. По сіро-зелених схилах пагорбів повзли вечірні тіні. Коли я вийшов з автобуса перед будівлею «Хілтона», то відчув, що повітря градусів на десять прохолодніше, ніж в аеропорту Альбукерка, правда, слід було врахувати, що я тепер знаходився на дві тисячі футів вище над рівнем моря і на годину з чвертю ближче до вечора.

Я зареєструвався і відшукав свою кімнату. Потім спробував знову додзвонитися до Люка, але ніхто і на цей раз не відповів. Коли я прийняв душ і переодягнувся, то подзвонив ще раз, але знову безуспішно. Я вже встиг зголодніти, але сподівався пообідати з ним.

Я вирішив відшукати місцевий бар і випити поки кухоль пива, а потім спробувати знайти Люка ще раз. Я сподівався, що у нього не дуже серйозне і довге побачення..

Якийсь містер Браеда, до якого я підійшов в холі і попросив вказати дорогу, виявився керуючим. Він запитав, чи всім я задоволений. Ми обмінялися парою люб'язностей, і він показав мені коридор, що вів в кімнату відпочинку.

Я рушив у вказаному напрямку, але до мети дійти не встиг.

— Мерль?! Що за чорт, ти-то що тут робиш? — Почув я знайомий голос.

Я обернувся і побачив перед собою Люка, який тільки що увійшов в готель.

Спітнілий і усміхнений, у військовій куртці кольору хакі і в таких же штанах і шапочці, обличчя трохи забруднене.

Ми потиснули один одному руки, і я запитав:

— Чим ти тут займаєшся? Кудись записався? Я хотів би з тобою поговорити.

— Я просто цілий день гуляв у горах Пекос, — відповів він. — Я всякий раз ходжу туди, коли сюди потрапляю. Це чудово!

— Мабуть, треба буде колись спробувати, — сказав я. — Здається, тепер моя черга пригощати тебе обідом, а?

— Точно, — кивнув він — Я тільки заберуся в душ і приєднаюсь. Зустрінемося в барі хвилин через п'ятнадцять-двадцять, о'кей?

— Добре. До зустрічі.

Я рушив далі коридором і незабаром знайшов потрібне мені місце. Тут було досить комфортно, людей не надто багато. Бар складався з двох кімнат з низькими, зручними на вигляд кріслами і маленькими столиками.

Молода пара якраз покинула кутовий столик ліворуч від мене, слідуючи за офіціантом в ресторанне відділення. Я зайняв цей столик. Трохи згодом підійшла офіціантка, і я замовив пиво.

Кілька хвилин потому, потягуючи пиво і перебираючи в пам'яті весь ланцюжок неймовірних подій, я раптом звернув увагу, що одна з фігур, яка постійно крутилася біля мого столика, припинила свій безглуздий рух. Хтось зупинився поруч зі мною, але досить далеко, щоб зафіксуватися лише на периферії моєї свідомості.

— Вибачте, — тихо вимовив він, — можу я задати вам питання?

Я обернувся. Переді мною стояв невисокий худорлявий чоловік, іспанець або мексиканець на вигляд, в його волоссі й вусах проблискувала сивина. Він був досить пристойно одягнений і причесаний, щоб зійти за місцевого ділка. Я звернув увагу на зламаний передній зуб, коли чоловік швидко — немов щоб підкреслити, що він трохи нервує — посміхнувся.

— Мене звати Ден Мартінес, — сказав він.

Він не простягнув руки для потиску і кинув погляд на стілець навпроти мене.

— Якщо дозволите, я присяду на хвилинку?

— А в чому власне справа? Бачте, я чекаю знайомого… Якщо ви щось продаєте, то я пас.

Він похитав головою.

— Ні, зовсім не те. Я знаю, що ви чекаєте… містера Люка Рейнарда. Власне, вся справа стосується його.

Я жестом запросив його сісти.

— Гаразд. Сідайте і задавайте свої питання.

Він сів, поклавши перед собою на столі руки зі зчепленими пальцями і подався вперед.

— Вибачте, але я почув, як ви розмовляєте в холі, — почав він, — І в мене склалося враження, що ви дуже непогано його знаєте. Ви не могли б сказати, як довго ви знаєте його?

— Якщо це все, що вам потрібно знати, — відповів я, — то приблизно вісім років. Ми разом вчилися в коледжі і потім кілька років працювали в одній і тій же фірмі.

— «Гранд Дизайн», — кивнув він, — фірма комп'ютерів з Сан-Франциско. А до коледжу ви його не знали?

— Здається, ви досить багато і без мене знаєте, — зауважив я. — Що вам, власне, потрібно? Ви працюєте на поліцію?

— Ні, ні, — заспішив він, — нічого подібного. Запевняю вас, я зовсім не замишляю заподіяти вашому другу неприємності. Справа в тому, що я сам хотів би уникнути їх. Дозвольте вас запитати…

Я похитав головою.

— Стоп, — сказав я йому. — Я не збираюся розмовляти з незнайомими людьми і розповідати їм про своїх друзів, якщо на це немає достатньо серйозних причин. Це зрозуміло, чи не так?

Він розвів руками.

— Я зовсім не маю наміру грати в темну, — сказав він — Я ж знаю, що ви розповісте йому про цю розмову. Власне, я б навіть хотів, щоб ви про неї розповіли. Він мене знає. І я хочу, щоб він знав, що я наводив про нього довідки. Йде? Це в остаточному підсумку для його ж користі. Чорт забирай, я ж питаю про нього його друга, чи не так? Того, хто міг би і збрехати, щоб допомогти йому. Адже так? Мені необхідно всього два-три простих факти. Запевняю вас, нічого особливо секретного.

— А мені потрібен всього лише один факт — для чого вам ця інформація?

Він важко зітхнув.

— Ну, добре, — кивнув він. — Я скажу вам. Він запропонував мені — для проби, зауважте — зробити фінансовий внесок на досить серйозну суму. Тут існує елемент ризику, як і завжди, коли мова йде про нові підприємства, особливо в сфері з високим рівнем конкуренції. Але, з іншого боку, і прибуток може бути дуже вагомий.

Я кивнув.

— Я зрозумів. І ви хотіли б знати, чи можна йому довіряти?

Він посміхнувся.

— Знаєте, мене найбільше хвилює не це. Бізнес є бізнес. Мене турбує, чи дійсно він здатний доставити мою продукцію вчасно і без зволікань.

Щось у поведінці цієї людини, в його манері говорити, когось мені нагадувало. Я намагався зрозуміти кого ж, але ніяк не міг вловити.

— Так… — Промовив я, роблячи хороший ковток пива. — Прошу вибачення. Сьогодні я щось повільно міркую. І угода стосується, звичайно, комп'ютерів?

— Так, звичайно.

— Ви хочете знати, чи не приб'є його на місці поточний роботодавець, якщо він спробує діяти на стороні — що б він вам не обіцяв, так?

— У певному сенсі — так.

— Здаюсь, — відповів я, похитавши головою. — Щоб відповісти на ваше питання, потрібен хтось розумніший мене. Інтелектуальна власність — це дуже підступна область правових відносин. Я не знаю, що він вам продає, і я не знаю, де він цю продукцію бере. Він багато їздить по країні, але навіть якщо б я знав побільше, то все одно навряд чи зміг би сказати, яке ваше юридичне становище.

— А я нічого й не очікував більше того, що ви повідомили, — відповів він, посміхаючись мені.

Я посміхнувся у відповідь.

Він кивнув і підвівся.

— Так, ще одне питання, якщо можна, — він несподівано обернувся.

— Так?

— Він ніколи не згадував такі назви, як Амбер або Двір Хаосу? — безпристрасно промовив він.

Він пильно дивився мені в очі.

Він не міг не помітити моєї реакції яку, якщо думати зовсім логічно, витлумачив невірно. Я вирішив, що він упевнений, ніби я збрехав, хоча я відповів йому щиру правду.

— Ні, ніколи не чув. А чому ви запитуєте?

Він похитав головою, поставив свій стілець на місце і відійшов на крок від столика. Він знову посміхнувся.

— Це неважливо. Дякую вам, містере Корі. НУС ДХАБЗХУН ДХУІЛШАЛ.

І він майже бігом зник у дверях.

— Почекайте! — Крикнув я йому вслід так голосно, що на мить всі присутні в барі замовкли і повернули голови в мою сторону.

Я підвівся з-за столу і мав намір вже кинутися слідом за незнайомцем, коли почув, що мене кличуть.

— Гей, Мерль, не тікай! Я вже тут!

Я обернувся. Люк якраз увійшов у двері за моєю спиною. Його волосся було ще вологим після душу. Він підійшов, поплескав мене по плечу і всівся на стілець, який тільки що звільнив Мартінес.

Коли я теж сів, він кивнув на мій напівпорожній кухоль.

— Мені б, мабуть, теж не завадив один, але повний. Боже, як мені хочеться пити! А куди це ти попрямував, коли я увійшов?

Я відчув, що описувати зустріч, яка тільки що завершилася, тим більше її дивне закінчення мені зовсім не хочеться. Очевидно, Люк не встиг помітити Мартінеса.

Тому я відповів:

— Я? В кімнату для чоловіків.

— Це в інший бік, — сказав Люк, кивнувши в тому напрямку, звідки він тільки що прийшов. — Я якраз тільки що пройшов повз неї.

Його погляд зупинився на моїй руці.

— Слухай, та це ж…

— Так, — сказав я. — Ти забув це кільце в мотелі, і мене просили передати його тобі, коли я одержав твого листа. Зараз, одну хвилинку…

Я потягнув за кільце, але воно зовсім не поспішало покидати мій палець.

— Ніби як застрягло, — усміхнувся я. — Забавно. А наділося воно досить вільно…

— Напевно, у тебе злегка розпухли пальці, — зауважив він. — Це іноді трапляється при зміні тиску. Адже ми досить високо.

Він підкликав офіціантку і замовив пиво, а я продовжував тим часом крутити кільце.

— Я підозрюю, що мені доведеться тобі ним поступитися, — посміхнувся Люк. — Не турбуйся, дорого я не візьму.

— Подивимося, — сказав я. — Почекай мене хвилину.

Він розслаблено підняв руку і махнув, а я попрямував у вищезазначену кімнату для чоловіків.

Там нікого крім мене не виявилося, тому я вимовив кілька слів, які звільняють Фракіра від простого заклинання, яке я на нього наклав ще в літаку. Послідувала негайна серія пульсацій.

Перш, ніж я встиг вимовити наступну команду, Фракір замиготів, став виразно видний, потім обвив мою долоню і палець, на якому сиділо вперте кільце. Я з цікавістю спостерігав за розвитком подій.

Палець потемнів і заскиглив від неослабного тиску Фракіра.

Потім швидко настало полегшення, після чого на моєму пальці з'явилася темна спіраль, начебто різьблення на гвинті.

Я вловив ідею і почав згвинчувати кільце по спресованій різьбовидній плоті пальця. Фракір заворушився, немов намагаючись скоріше зірвати з пальця кільце, і я ласкаво доторкнувся до нього.

— Добре. Дякую, — сказав я йому, — повертайся.

Здається, послідувало секундне вагання, але все ж мого бажання виявилося достатньо і без більш формальної команди.

Він відступив, знову зімкнувся навколо мого зап'ястя, а потім згас.

Я належним чином завершив відвідання чоловічий кімнати і повернувся в бар. Я подав Люку кільце і сьорбнув порядний ковток з кухля.

— Як це тобі вдалося його зняти? — Запитав з цікавістю Люк.

— Шматочок мила, — лаконічно відповів я.

Він загорнув кільце в серветку і поклав у кишеню.

— Схоже, мій бізнес з його продажем зірвався, — зітхнув Люк.

— А хіба ти не носиш його?

— Ні, це подарунок. Знаєш, я не очікував, що ти з'явишся тут. Я думав, що ти мені подзвониш, коли отримаєш записку, і ми домовимося про майбутньої зустрічі.

Він узяв пригорщу горіхів з вази, що з'явилася на столі за час моєї відсутності.

— Але це добре, що ти прилетів. Хто знає, коли ще ми могли б зустрітися. Розумієш, деякі мої плани почали вимагати більш швидких дій, ніж я припускав, і ось про це-то я і хотів з тобою поговорити.

Люк повернув мені кивок.

Я ще в туалеті вирішив поки утриматися від обговорення зустрічі з Мартінесом і того, що він говорив і мав на увазі.. Хоча з розмови з Мартінесом у мене і не склалося враження, що його справа зачіпає якісь мої інтереси, я все ж відчував себе більш впевнено в розмові з людьми, навіть з друзями, якщо я володів деякою інформацією в той час, коли вони про це не здогадувалися. Тому я вирішив поки притримати цю, поки ще не цілком ясну для мене інформацію, для себе.

— Отже, є пропозиція — як люди цивілізовані, ми повинні відкласти всі важливі розмови до тих пір, поки не пообідаємо, — оголосив Люк.

Він повільно відривав шматочки від своєї серветки.

— Давай відправимося кудись, де ми зможемо спокійно поговорити.

— Непогана ідея, — погодився я. — А тут ти не хочеш пообідати?

Він похитав головою.

— Тут я вже бував. Загалом, тут непогано, але мені хочеться різноманітності. Знаєш, тут за рогом є вельми пристойне містечко. Якщо не заперечуєш, я сходжу і дізнаюся, чи є у них вільний столик.

— Звичайно.

Він допив одним ковтком пиво і покинув бар.

Я знову поринув у роздуми.

Що за диявол, ким же насправді був цей Мартінес? Дізнатися це було більш ніж необхідно, тому що не викликало жодного сумніву, що Мартінес зовсім не той, за кого він намагається себе видати. Останні слова він вимовив на тари, моєю рідною мовою. І ця згадка про Амбер… Як це могло бути, я поняття не мав. Я проклинав власну самовпевненість, інертність, яка дозволила П так довго керувати ситуацією. Мені і в голову не приходило, що ситуація може дійти до настільки плачевного і моторошно заплутаного стану.

І заслужено тобі, подумав я. Але все-таки такий поворот справи мені зовсім не подобався.

— Все в порядку, — раптом пролунав голос Люка.

Він з'явився з-за рогу, вийняв з кишені кілька монет і кинув їх на стіл.

— Готово, — столик замовлено. Допивай і пішли.

Я допив пиво і піднявся. Люк провів мене по коридору назад в хол готелю, потім до виходу з іншого боку.

Зовні пахнув вечір. Ми перетнули майданчик автостоянки, вийшли на доріжку тротуару, ведучого уздовж Гваделупа-стріт, яку незабаром перетнула авеню Аламеда.

Ми двічі перейшли вулиці, минули велику церкву, потім звернули за кут. Люк показав на ресторан під назвою «Ла Тертулія» по інший бік вулиці неподалік від нас.

— Ось і він.

Ми перетнули вулицю, минули велику церкву. Увійшли в зал.

Це виявився іспанський ресторан, досить елегантно і в солідному стилі оформлений. Ми замовили глек сангрії, хлібний пудинг і багато чашок кави, свято дотримуючись нашої умови відкласти всі серйозні справи на потім.

Поки ми обідали, Люка двічі вітали проходячі мимо люди. обидва зупинялися біля нашого столика, щоб обмінятися привітаннями.

— Схоже, що ти багатьох знаєш в цьому місті, — зауважив я трохи згодом.

Люк посміхнувся.

— Я тут часто буваю у справах.

— Справді? На вигляд це не дуже велике місто.

— Так, згоден, але, знаєш, це враження оманливе. Як не як, це столиця штату. І наша продукція тут непогано купується.

— І ти часто сюди навідуєшся?

— Так.

Він кивнув.

— Це одна із самих гарячих точок в моєму діловому маршруті.

— А як це тобі вдається провертати такі справи, одночасно прогулюючись по горах?

Він підняв голову, відірвавшись від бойового розташування посуду на нашому столику, і посміхнувся.

— Мені конче знадобилося трохи відпочити, — зніяковіло сказав він. — Знаєш, я втомився від нескінченних міст, контор… Потрібно було піти й трохи побродити на природі, інакше я б просто не витримав. Власне, це одна з моїх справ у цьому місті. Справи, а потім — тут в окрузі так багато прекрасних місць…

Він сьорбнув кави.

— Знаєш, — раптом сказав він, — я хочу тобі запропонувати проїхатись у таку чудову ніч, щоб ти міг сам відчути те, про що я говорю.

— Звучить дуже привабливо, — відповів я, відшукуючи поглядом нашого офіціанта. — Але чи не занадто пізно? Ми нічого не побачимо в такій темряві.

— Що ти! Тут такі зірки, а потім — скоро зійде місяць. Повітря тут без жодних перебільшень кришталево чисте. Я раніше думав, що це просто художній образ, як говориться, але тут переконався, що таке справді буває. Та ти скоро сам все побачиш!

Я розплатився за рахунком, і ми вийшли з ресторану. І справді, сходив повний місяць.

— Моя машина стоїть біля готелю, — сказав Люк.

Ми ступили на тротуар.

— Сюди.

Коли ми повернулися на стоянку при готелі, він показав на свій фургон і запросив сідати. Він вирулив зі стоянки, біля найближчого кута звернув направо, потім вниз по схилу горба, по вулиці Отеро-стріт, потім по іншій — під назвою Гайд-парк роуд. Потім машин стало дуже мало.

Поки наша машина долала численні повороти, прямуючи все вище і вище, я відчув, як постійна напруга залишає мене.

Незабаром ми залишили позаду всі ознаки людського існування. Навколо запанувала ніч, тиша. Ніяких ламп або ліхтарів. Через відкрите вікно нас огортав запах сосен. Повітря було прохолодне, надзвичайно чисте. Я розслабився, забув на час про П і про все інше.

Я глянув на Люка. Він не зводив очей з дороги попереду, насупивши брови. Напевно, він відчув мій погляд, тому що раптом розслабився і посміхнувся мені.

— Ну, хто перший? — Запитав він.

— Давай ти, — сказав я.

— Гаразд. Коли ми з тобою розмовляли в той ранок про твоє звільнення з «Гранд Дизайн», ти сказав, що не збираєшся працювати в іншому місці і викладати теж не збираєшся.

— Вірно.

— Ти казав, що збираєшся трохи помандрувати.

— Ага.

— Але трохи пізніше у мене склалося інше враження.

Я нічого не відповів, і він скоса кинув на мене погляд.

— Я подумав, — продовжував він, — чи не збираєшся ти зайнятися торгівлею для створення фінансового фундаменту власної компанії або по замовленню когось, зацікавленого в тому, що ти продаєш. Ти розумієш, про що я?

— Ти думаєш, що я придумав щось нове і не хочу, щоб новинка дісталася «Гранд Дизайн»?

Він ляснув долонею по сидінню поруч із собою.

— Я завжди говорив, що ти не дурень. Ти просто виграєш час, щоб усе влаштувати, а потім знайдеш покупця, у якого найтовщий гаманець.

— Все це звучить цілком розумно, — погодився я, — якби справа була в цьому. Але це не так.

Він хмикнув.

— Не хвилюйся, — сказав він. — Якщо я і працюю в «Гранд Дизайн», це зовсім не означає, що я працюю на них. Я не зрадник. Тобі слід було б це знати.

— Я ЗНАЮ.

— І питав я не з простої цікавості. У мене були інші наміри — я хотів, щоб ти справді чогось досяг, чогось у житті.

— Спасибі.

— Я міг би допомогти тобі.

— Я починаю розуміти, Люк, але…

— Спочатку вислухай мене, добре? Дай відповідь, якщо зможеш, на одне питання: Ти ще ні з ким ніяких угод не укладав?

— Ні.

— Я так і думав. Це було дещо передчасно.

Дерева обабіч дороги стали тепер вище, нічний вітерець став прохолодніше, а місяць здавався яскравішим і більшим, ніж у місті. Ми ще кілька разів повернули, петляючи по звивистій дорозі, підіймаючись все вище.

Кілька разів я бачив відблиск місячного світла на кам'яних обривах по ліву сторону дороги. Огорож тут не було.

— Послухай мене, я зовсім не намагаюся влізти в вигідну справу задарма, — сказав він. — І я не намагаюся виманити у тебе частку по старій пам'яті, як твій товариш по коледжу. Ні. Стара дружба — це одне, а справи є справи. Хоча в бізнесі теж не завадить знати, що маєш справу з людиною, якій можна довіряти. Звичайно, якщо у тебе є якась фантастична ідея, проект або щось в цьому роді, ти завжди зможеш продати його за хорошу ціну. Бажаючих завжди знайдеться багато. Але продасиш — і все. Твій золотий шанс більше не твій. Подивися на «Apple». Якщо справа дійсно піде, ти завжди встигнеш продати його потім, і куди дорожче, ніж первісну ідею. Ти можеш опинитися генієм інженерної думки — я знаю ринок. І я знаю людей по всій країні, які довіряють мені в достатньому ступеня, щоб підтримати нашу справу банківськими рахунками, поки ми не розкрутимося. Чорт забирай! Я не збираюся залишатися в «Град Дизайн» все своє життя. Візьми мене в долю, і я забезпечу фінансування. Ти будеш вести виробництво, а я всі інші справи візьму на себе. Це єдиний спосіб вирватися наверх.

— Так… — Я зітхнув. — Це й справді було б здорово. Але ти йдеш по помилковому сліду. Я нічого не думав продавати.

— Та досить тобі! — Відрізав Люк. — Ти ж знаєш, що з ким-ким, а зі мною можна ГОВОРИТИ. Навіть якщо я сам не буду брати участі, базікати я не стану. Я друзів не підводжу. Просто ти робиш, як мені здається, помилку, зариваючи свій талант у землю.

— Люк, я мав на увазі саме те, що сказав.

Він помовчав. Потім я відчув, що він знову дивиться на мене. Піднявши на нього погляд, я побачив, що він посміхається.

— Ну, яке там твоє наступне питання?

— Що таке Колесо-Привид? — Запитав раптом він.

— Що?!

— Цілком таємно. Таємний проект Мерля Корі — Колесо-Привид, — відповів він. — Конструкція комп'ютера, що включає всяку всячину, раніше небачену — рідкі напівпровідники, кріогенні ємності, плазмові…

Мене розібрав ідіотський сміх.

— Боже мій! — Вигукнув я. — Та це ж все жарт, не більше, просто ненормальне хобі, розвага у вільний час, ігрова машина, яка ніколи не може бути побудована на Землі. Зрештою, велика частина її справді може бути створена, але ніколи не буде функціонувати. Це щось на зразок малюнків Ешера — дуже вражаюче на папері, але побудувати щось подібне в реальному житті неможливо.

Потім, поміркувавши з хвилину, я запитав:

— Як ти взагалі про це дізнався? Я ніколи і нікому про це не говорив.

Він відкашлявся і зробив черговий поворот. Місяць чіплялася за верхівки дерев. На вітровому склі з'явилися кілька крапель.

— Взагалі-ти не дуже-то намагався приховати цей секрет, — відповів він. — Креслення, замітки й начерки були розкидані по твоєму столі, на креслярської дошці і навіть у тебе вдома. Пару раз я їх бачив. Та й важко було не помітити. Більшість було навіть позначено грифом «Колесо-Привид». І нічого подібного в переліку «Гранд Дизайн» не з'являлося. Висновок був простий — я припустив, що це твоє улюблене дітище, твій квиток у щасливе майбутнє. Я ніколи не вважав тебе непрактичним. Такого враження ти на мене не справляв. Так ти наполягаєш, що це був всього лише жарт?

— Ну… Якщо ми займемося цією справою і створимо ту частину конструкції, яка може бути створена тут, — чесно відповів я, — то вийде лише дивного вигляду конструкція, яка абсолютно нічого не буде робити.

Він похитав головою.

— Це просто неймовірно, — сказав він. — І зовсім не схоже на тебе, Мерль. Якого біса ти став би витрачати час на створення машини, яка не працює?

— Ну… це була вправа в теорії, — невпевнено почав я.

— Вибач, але це звучить просто, як нісенітниця, — перервав мене Люк. — Ти хочеш сказати, що у всьому всесвіті немає місця, де ця штука могла б діяти?

— Цього я не говорив. Я як раз намагався створити конструкцію для абсолютно неймовірних умов і…

— Ага! Іншими словами, якщо я знайду таке місце, ми могли б зробити там машину?

— Гм-м… так.

— Мерль, ти ненормальний. Ти знаєш це?

— Угу.

— Ще один холостий постріл по мрії. Ну, гаразд. Слухай, а можливо, щось із цієї ідеї все-таки можна застосувати тут?

— Ні. Тут це не буде діяти взагалі.

— Що ж за умови потрібні для того, щоб ця чортова конструкція запрацювала, врешті-решт?

— Це не так просто пояснити… Багато всякої дрімучої теорії, це стосується простору, часу, ідей Еверетта і Вілера… Тут можливий тільки чисто математичний підхід…

— Ти впевнений?

— Яка різниця? Зрештою, немає продукції, немає і компанії. Вибач. Передай Мартінесу і К, що вони рушили в дорогу по тупиковій вулиці.

Він нахмурився.

— Мерль, я не розумію, про що ти.

— Він підійшов до мене, коли я очікував тебе в барі. Начебто дуже багато про те знає. Почав задавати питання, які, потенційно, як я тепер бачу, стосуються тієї ситуації, яку ти тільки що намалював. Один з можливих вкладників в «Корі і Рейнард Інкорпорейтед». Він середніх років, невисокого зросту, попереду сколотий зуб. Він поводився так, немов ти зробив йому пропозицію…

— Так… — Сказав Люк. — Ні, я його не знаю. Чому ти мені раніше не сказав?

— Він утік, а ти сам запропонував — жодних ділових розмов до кінця обіду. Та й нічого особливо важливого в цьому Мартінесі я не бачив і не бачу, чесно кажучи. Він навіть попросив повідомити тобі, що він наводив про тебе довідки.

— А що саме він хотів дізнатися?

— Чи зміг би ти поставити йому новий комп'ютерний продукт і щоб вкладники при цьому не виявилися замішаними в судову справу.

Люк ляснув долонями по керму.

— Абсолютна нісенітниця! — Вигукнув він.

— Знаєш, мені зараз прийшло в голову — може, його найняв хто-небудь, щоб вивідати щось про тебе або навіть трохи налякати, щоб ти грав чесно? Кого ти простукував на предмет інвестицій в нову компанію?

— Мерль, невже ти вважаєш, що я такий дурень, що став би витрачати час і відкопувати вкладників перш, ніж переконався б, що в мене є у що вкладати ці гроші? Крім тебе, я не говорив про це ні з ким, а тепер здається, і не буду говорити. Як ти сам думаєш, хто б це міг бути? І чого він хотів?

Я похитав головою, але згадав при цьому виголошені на тари слова.

А, власне, чому б і ні?

— Він запитав ще, чи не згадував ти коли-небудь місце, яке називається Амбер?

Коли я вимовив ці слова, Люк по дивився в дзеркало заднього огляду і різко крутнув кермо, щоб вписатися в поворот.

— Амбер? Ти жартуєш?

— Ні.

— Дивно. Дуже дивно. Мабуть, збіг…

— Що ти маєш на увазі?

— Розумієш, я справді чув історію про казкову країну, яка називається Амбер, минулого тижня, але ніколи і нікому про це не розповідав. Це була розмова за пляшкою, розумієш?

— З ким? Хто розповідав тобі про це?

— Один мій знайомий художник, абсолютно ненормальний тип, але дуже талановитий. Його звуть Мелман. Мені його речі дуже подобаються. Я у нього навіть купив кілька. Я заїхав до нього подивитися, чи немає у нього чогось новенького. Нового у нього нічого не виявилося, але я засидівся у нього допізна. Ми розмовляли, пили і курили одну штуку, якої він мене почастував. Через деякий час він став витати в хмарах, став розповідати про магію. Не про фокуси з картами або ще чимось в цьому роді, ні, мова йшла про ритуальну магію.

— Зрозуміло.

— Ну, от… потім… він мені почав дещо показувати. Якби я сам не був злегка під кайфом від викуреної «трави», я готовий заприсягтися, що у нього виходило! Він левітував, викликав з порожнечі вогненні полотнища, а також втілив і знищив прямо в кімнаті кілька монстрів. Ні, він мені явно підсунув «кислоту», не інакше. Але будь я проклятий, якщо все це не виглядало абсолютно реально!

— Угу, — невизначено висловився я.

— Але у всякому разі, — продовжував Люк, — він тоді згадав якесь легендарне місто, архетип. Я не впевнений, що він називався саме Амбер, а не Содом чи Гоморра, або Камелот, але я твердо впевнений, що це слово він вимовляв. Нібито цим містом керує напівбожевільна сім'я, а саме місто населене їх позашлюбними дітьми й нащадками і нащадками людей, яких вони привели туди з інших місць століття тому. Тіні, або, як вони самі називають, Відображення цієї родини і самого міста фігурують в тій чи іншій формі в більшості міфів і легенд. Не знаю, правда, як це все розуміти, але так говорив Мелман. Знаєш, я часто не міг зрозуміти, коли він говорив серйозно, а коли лише метафорично. Але так чи інакше, але Амбер він називав. Я впевнений в цьому.

— Цікаво, — зауважив я. — До речі, Мелман мертвий, а його будинок згорів кілька днів тому.

— Я не знав про це.

Люк знову кинув погляд у дзеркало заднього огляду.

— Ти теж був з ним знайомий?

— Так. Я зустрівся з ним незабаром після того, як ми розлучилися з тобою. Кінскі мені сказав, що Джулія часто бувала в нього, і я вирішив розшукати цього хлопця. Я думав, що він зможе мені щось розповісти. Бачиш, справа в тому, що Джулія теж мертва.

— Що ти кажеш! Але ж я бачив її минулого тижня… Що сталося?

— Все виглядало з біса дивно. Вона була вбита якимось неймовірним звіром.

— Боже мій!

Він несподівано натиснув на гальма і різко звернув на узбіччя, на широкий виступ зліва. Виступ закінчувався крутим, вкритим деревами схилом.

За деревами, далеко-далеко внизу світилися крихітні вогники міста.

Люк вимкнув фари і двигун, потім витягнув з кишені кисет і почав скручувати цигарку. Я помітив, що він поглядає назад, вперед і вгору.

— Ти щось часто поглядав у дзеркало, — сказав я.

— Так, — відповів він. — Знаєш, мені здалося, що за нами від самого «Хілтона» слідувала машина. Хвилину тому вона трималася позаду всього в декількох поворотах, а потім наче кудись провалилася.

Він закурив і прочинив дверцята.

— Подихаємо трохи повітрям.

Я виліз слідом за ним з машини, і ми кілька хвилин стояли мовчки, дивлячись на гірські схили, залиті яскравим місячним світлом, таким яскравим, що видно було тіні від найближчих дерев.

Люк кинув цигарку і наступив на неї.

— Прокляття! — Вигукнув він. — Справа стає гарячою. Я знав, що Джулія буває у Мелмана, справді. І я був у неї на наступний день після того, як був у художника. Я навіть передав їй невеликий пакет, який мене просив передати їй Мелман.

— Карти, — сказав я.

Він кивнув.

Я витягнув Карти з кишені і простягнув їх Люку. Він кинув косий погляд в неясному світлі місяця, але кивнув ствердно.

— Ці Карти… — Сказав він. — Ти все ще… Вона все ще тобі подобалася, так?

— Так.

— Ех, чорт!

Люк зітхнув.

— Гаразд, друже, я повинен тобі дещо розповісти, деякі речі. І не всі ці речі приємного характеру. Одну хвилину, я тільки їх трохи розсортую в розумі… Зараз ти переді мною ставиш велику проблему, або, скоріше, я сам її перед собою поставив, тому що я вирішив…

Він підчепив ногою камінець, і той, тягнучи за собою інші дрібні камінчики, зі стукотом покотився вниз зі схилу.

— Гаразд, — сказав він. — По-перше, віддай мені ці карти.

— Навіщо?

— Я порву їх на конфетті.

— Ну вже, йди до біса. Навіщо?

— Вони небезпечні.

— Це я вже знаю. Нехай побудуть у мене.

— Ти не розумієш.

— Тоді поясни мені.

— Прокляття, це не так просто зробити. Спочатку я повинен вирішити, що тобі розповісти, а що — ні.

— А чому б не розповісти все?

— Я не можу. Повір мені…

Я кинувся на землю, як тільки гримнув перший постріл. Куля відрикошетила від валуна праворуч від нас.

Люк не заліг, а кинувся зигзагами до скупчення дерев зліва, звідки пролунали ще два постріли. В руці у Люка щось блиснуло, і він підняв цю руку.

Він вистрілив три рази. Після другого пострілу я почув чийсь стогін.

До цього часу я вже схопився і побіг у тому напрямку, стискаючи в руці камінь. Після третього пострілу я почув, як хтось упав.

Я підбіг до Люка якраз в той момент, коли він перекидав тіло, якраз вчасно, щоб побачити щось, що нагадувало хмарку прозорого блакитного туману, витікаючого з рота лежачого чоловіка, в якому було видно сколений зуб, і який відплив геть.

— Чорт забирай, що це таке? — Запитав Люк, коли хмарка відпливла.

— Ти теж бачив? Я не знаю.

Люк подивився вниз, на обм'якле тіло з темною плямою, яка розпливалася попереду на сорочці. Права рука убитого все ще стискала пістолет тридцять восьмого калібру.

— Я не знав, що в тебе є пістолет, — сказав я.

— Коли доводиться стільки їздити, — відповів Люк, — то треба подумати і про свою безпеку, Я в кожному місті купую новий, а потім продаю, коли їду. Перевірки в аеропортах. Напевно цей я продавати не буду. Але я ніколи не бачив цього типа раніше. А ти, Мерль?

Я кивнув.

— Це Ден Мартінес, про якого я тобі казав.

— Ну і справи!

Люк зітхнув.

— Ще одна неприємність. Напевно, варто зайнятися дзен-буддизмом і переконати себе, що все це не має значення. Я…

Він раптом притиснув долоню до чола.

— О-о-о! — Простогнав він. — Мерль, ключі від запалювання в замку. Сідай і їдь негайно в готель. Я залишуся тут. Швидше!

— Але в чому справа? Чому?

Він підняв свій тупорилий автоматичний пістолет і направив на мене.

— Ну біжи! Швидше!

— Але…

Він опустив ствол і вистрілив у землю поруч з моїми ногами, потім направив ствол прямо мені в живіт.

— Мерлін, син Корвіна, — процідив він крізь зціплені зуби, — якщо ти зараз не поїдеш, то вважай себе небіжчиком!

Мені нічого не залишалося робити, окрім як на його пораду підняти феєрверк гравію, залишивши сліди згорілої гуми на тому місці, де я розвертав фургон.

Я з ревом повів машину вниз по схилу, насилу вписавшись у перший крутий поворот.

Потім був лівий поворот, а потім я загальмував.

Я з'їхав на узбіччя під прикриття з кущів, вимкнув мотор і світло, і поставив машину на гальма. Стояла мертва тиша. Я тихенько відкрив дверцята і не став її закривати, коли обережно вислизнув назовні. Якийсь птах перелетів з дерева на дерево.

«Сова», — подумав я. Я рухався повільніше, ніж мені хотілося, але мені необхідно було зберегти тишу. Нарешті я наблизився до повороту.

У таких місцях звук дуже добре передається на відстані.

Останній поворот я подолав на всіх чотирьох кінцівках, повністю використовуючи всі перевага прикриття з каміння і листя. Потім я не поспішаючи оглянув місцевість.

Навколо нікого не було. Я повільно і дуже обережно рушив уперед, готовий завмерти в першу ж секунду, кинутися на землю, пірнути в густе листя або кинутися навтіки. В залежності від того, що буде потрібно по ситуації.

Ні шереху — включаючи шерех вітру в гілках, і нікого навколо, наскільки я міг бачити.

Я продовжував обережно просуватися вперед, все ще користуючись прикриттям.

Його тут немає. Він кудись перейшов.

Я пройшов ще трохи, завмер і принаймні з хвилину прислухався. Не було чутно ні найменшого звуку, що видавав хоч який-небудь рух.

Я знайшов місце, де впав Мартінес. Його тіло зникло. Я обійшов весь прилеглий простір, але так і не зміг знайти нічого, що могло б пролити хоч краплю світла на те, що сталося тут після того, як я поїхав. Придумати причину, щоб гукнути Люка, я теж не зміг.

Я без всяких перешкод дістався назад до машини, сів у кабіну і попрямував у місто.

Ні, я остаточно заплутався.

Навіть припустити не можу, що ж це врешті-решт навколо мене відбувається?

Чорт забирай!

Фургон Люка я залишив на стоянці готелю майже на тому ж місці, де він був припаркований до цього. Потім я повернувся в готель, знайшов кімнату Люка і постукав. Я не розраховував, що мені дадуть відповідь, але варто було спочатку постукати, а вже потім проникати в номер — так чинять усі порядні зломщики.

Я був дуже акуратний і зламав тільки замок, залишивши двері і одвірок, бо містер Браеда здався мені добрим малим і мені не хотілося доставляти йому зайві неприємності. Звичайно, часу у зв'язку з такою делікатністю треба було трохи більше, але в коридорі нікого не з'явилося. Я увійшов в номер Люка, намацав вимикач, запалив світло і швидко оглянув кімнату. Потім я кілька хвилин прислухався. Ніяких звуків з холу не долинало.

Часу у мене було небагато. На полиці для багажу я виявив порожню валізу. У шафі висів одяг. У кишенях, окрім двох коробок сірників, олівця і ручки нічого не виявилося. Ще деякий одяг та білизна в ящику — і знову нічого. Предмети туалету в футлярах або акуратно розставлені на полиці у ванній — теж нічого особливого чи незвичайного. Примірник «Стратегії» В. Х. Ліддала Харта на нічному столику біля ліжка з закладкою всередині книги, в одній чверті від кінця.

Штани і куртка, в яких він ходив на прогулянки в гори, кинуті на стілець, поруч запилені важкі черевики і шкарпетки. У черевиках нічого, крім пари шнурків не було. Я перевірив кишені сорочки, які спочатку здалися мені порожніми. Але потім я намацав у них кілька кульок з зім'ятого білого паперу.

Я розгорнув один із них.

Які небудь жахливі секретні повідомлення?

Ні… Немає причини віддаватися на милість параноїдального комплексу, який не на жарт розігрався — всього лише кілька коричневих крихт були відповіддю на моє запитання.

Це був тютюн і шматочки цигаркового паперу. Він, очевидно, звернув і зім'яв недопалки, прогулюючись по лісі. Все ж дивно… Мені доводилося бувати разом з Люком на заміських прогулянках, і таким акуратистом він ніколи не був.

Потім я оглянув штани. В одній кишені лежав вологий носовичок, в іншому — гребінець. У передній правій кишені було порожньо, в лівій — один єдиний патрон. Я машинально опустив патрон у свою кишеню, потім помацав під матрацом та в ящику столу. Я заглянув навіть у кошик для паперів в туалеті.

Не було нічого, що могло б якось пояснити його дивну поведінку.

Залишивши ключі від машини на нічному столику, я повернувся в свою кімнату. Мене не дуже хвилювало те, що Люку стане відомо про те, що я вломився в його номер. Ця ідея мені навіть подобалася, чесно кажучи. Мушу зауважити, що мені з біса не сподобалося те, що він рився в моїх паперах, які стосувалися Колеса-примари.

Крім того, він повинен дати мені з біса переконливе пояснення своєї більш ніж дивної поведінки на горі.

Я роздягнувся, прийняв душ, ліг в ліжко і погасив світло. Люку, мабуть, варто було б залишити записку, але я не люблю залишати сліди. Крім того, не знаю вже чому, але у мене було таке відчуття, що він уже не повернеться в свій номер.

6

Він був невисоким, щільно складений чоловік з трохи червонуватим лицем, його темне волосся вже порядком прошила сивина і вони порідшали на маківці.

Я сидів у кабінеті його напівсільському будинку в передмісті Нью-Йорка, потягуючи пиво і розповідаючи про свої неприємності. За вікном світилася зоряна ніч, і слухач у мене був відмінний.

— Так… Значить, Люк на наступний день не з'явився, — сказав він задумливо, — і не надіслав жодного повідомлення.

— Ні.

— Розкажи детальніше, чим ти займався в той день.

— Вранці, я ще раз перевірив його кімнату. Все було в точності так, як я залишив, ідучи. Я увійшов до холу. Біля столу реєстрації знову нічого. Потім я поснідав і знову зайшов у номер Люка. Там було порожньо. Я відправився на тривалу прогулянку і повернувся тільки після полудня, поснідав у другій раз і ще раз заглянув у його кімнату. Все було по-старому. Тоді я позичив ключі від його машини і приїхав на те місце, де ми були минулої ночі. Я навіть спустився вниз по схилу і пошукав в околицях, але нічого, абсолютно нічого примітного при світлі дня не виявив. Не було ні тіла, ні яких слідів. Тоді я повернувся в готель, поклав на місце ключі, до обіду полазив по готелю і околицях, а потім подзвонив тобі. Коли ти сказав, щоб я приїхав, я замовив квиток і раніше ліг в постіль. Вранці я вилетів в Альбукерк, а потім сюди.

— А в цей останній ранок ти заходив в його номер?

— Так, звичайно. Там як і раніше було порожньо.

Він похитав головою і знову розкурив свою люльку.

Цю людину звали Білл Рот. Він був другом і адвокатом мого батька, коли батько жив у цих місцях. Можливо, на всій Землі це була єдина людина, якій тато довіряв, і тому я вірив йому теж.

За ці вісім років я кілька разів відвідував його. В останній, самий сумний — півтора роки тому, під час похорону його дружини Аліси. Я розповів йому історію батька так, як сам її чув за межами Двору Хаосу, тому що в мене склалося враження, що батько хотів би, щоб Білл був повністю в курсі всього, що відбувається, і відчував, що за допомогу, надану Біллом, він зобов'язаний йому деякими поясненнями.

Білл, як мені здалося, все зрозумів і повірив. Втім, батька він знав набагато краще, ніж я.

— Я вже казав, що ти дуже схожий на батька, — сказав він.

Я кивнув.

— Я маю на увазі не тільки зовнішність, — продовжував він. — У нього деякий час була звичка зникати, а потім знову з'являтися, немов пілот, збитий за лінією фронту над ворожою територією. Мені ніколи не забути тієї ночі, коли він прискакав на коні з мечем в руках і змусив мене відшукати купу компосту, вивезеного з його двору.

Білл розсміявся.

— А тепер з'являєшся ти, розповідаєш свою історію, і я починаю підозрювати, що ящик Пандори хтось відкрив ще раз. Ну чому б тобі не попросити мене оформити який-небудь договір про розірвання шлюбу — як звичайній розсудливій людині — або скласти заповіт, або документ про ділове партнерство, чи що-небудь в цьому роді? Ні, твоя історія дуже нагадує проблеми Карла. Навіть те, що я складав для Амбера, здається куди більш спокійною справою в порівнянні з тим, про що ти говориш.

— Ти складав документ для Амбера? Ти маєш на увазі угоду, коли Рендом прислав до тебе Фіону з копією договору при Падінні Лабіринту, укладеного з королем Хаосу Саваллом, щоб вона його перевела, а ти перевірив на предмет прихованих пасток?

— Так, — підтвердив Білл, — хоча скінчилося все тим, що ще до закінчення роботи над Договором я почав вивчати вашу мову. Потім Флора захотіла, щоб я домігся повернення її бібліотеки. Це була нелегка справа, але вона заплатила мені золотом, і на ці гроші я купив собі будиночок в Палм-Біч. Потім… О боже, в якийсь момент я навіть подумував додати до напису на своїй візитці ще й «Радник при дворі Амбера». Але це була звичайна, звична мені робота. В принципі, я робив те ж саме, чим постійно займаюся тут. Це моя професія. А твоя справа… вона має сильний присмак чорної магії і раптової смерті, який, до речі, весь час відчувався при спілкуванні з твоїм батьком… Знаєш, я не хочу від тебе приховувати, що все це лякає мене просто до жаху. Просто не знаю, що тобі порадити.

— Ну, чорна магія і смерть — це вже моя частина справи, — зауважив я. — Чесно кажучи, все це напевно впливає на мій образ мислення. І від тебе мені треба, щоб ти просто глянув на цю історію під іншим кутом, не так, як це роблю я. Можливо, це розкриє те, чого я не помічаю, але цілком можеш помітити ти, свіжим, та й до того ж професійним поглядом. Що я міг не оцінити, що пропустив? Як на твій погляд?

Він відпив пива, знову розкурив люльку і кивнув.

— Я зрозумів. Що ж, почнемо. цей твій друг — Люк — він звідки родом?

— Звідкись із Середнього Заходу. Здається, він згадував не то Небраску, не то Айову або Огайо… Приблизно це.

— Хто його батько, чим він займається?

— Люк ніколи не говорив мені про нього.

— Є в нього брати, сестри?

— Не знаю. Він ніколи про них не згадував.

— Тебе це не дивує? Щось дуже дивне — людина ніколи не згадував членів своєї сім'ї і ніколи не розповідала про свій будинок за всі вісім років, що ти його знаєш.

— Ні. Адже ж, врешті-решт, і я йому нічого подібного не розповідав.

— Це неприродно, Мерль. Ти… ти виріс в такому місці, про яке просто не міг розповісти, так? Отже, у тебе були серйозні підстави, щоб ухилитися від таких розмов. Виходить, що й у нього теж. І взагалі, коли ти з'явився тут, треба думати, якийсь час ти не цілком орієнтувався в поведінці людей у суспільстві. Але хіба Люк ніколи не змушував тебе задуматися?

— Знаєш, це бувало, звичайно, але він поважав мою скритність, і я міг відповісти йому тільки тим же. Можна сказати, що я і він ввели неписаний закон — що такі речі поза рамками наших відносин.

— А як ти з ним познайомився?

— Ми обоє були першокурсниками… Загальні заняття і тому подібне…

— Отже, ви обидва були в місті приїжджими, без друзів, і відразу подружилися?

— Ні, не так. Спочатку ми майже не розмовляли один з одним. Я вважав його занадто самовпевненим і зарозумілим, таким типом, знаєш, які ставлять себе на десять ступенів вище інших. Він мені не подобався, і я відчував, що не подобаюся йому теж.

— Чому?

— Він думав про мене те ж саме.

— А потім ви поступово зрозуміли, що обоє помилялися?

— Ні, навпаки, ми обидва були праві. Ми подружилися, намагаючись довести один одному, що кожен з нас вище іншого. Якщо я робив щось видатне, Люк намагався мене перевершити, і навпаки. Поступово дійшло до того, що ми стали займатися одними видами спорту, призначали побачення одним і тим же дівчатам, намагалися перевершити один одного по оцінках.

— І?

— У якийсь момент, як мені здається, ми почали один одного поважати. Колими ми обидва вийшли у фінал Олімпіади, щось у наших відносинах зрушилося, ми почали плескати один одного по спині, сміятися, вирішили разом пообідати, порозмовляли, а потім Люк сказав, що йому наплювати на Олімпіаду, а я відповів, що мені теж. Він тоді сказав, що йому просто хотілося довести мені, що він краще за мене, а тепер йому все одно. Йому здається, що ми обидва досить гарні, і він би на цьому, мабуть, і зупинився. Я думав в точності так само, а коли сказав про це, то ми стали друзями.

— Розумію, — сказав Білл. — Це неординарний вид дружби.

Я розсміявся і зробив добрий ковток пива.

— А як же всі інші?

— Спочатку — так, можливе приховування, звичайно ж — потім завжди розказують. Нічого страшного тут немає. Просто ваша дружба здається мені дещо незвичайною у порівнянні з іншими випадками.

Я повільно кивнув.

— Можливо, що так.

— І все ж — це як і раніше не має сенсу. Двоє хлопців дружать, і обидва приховують один від одного своє минуле.

— Мабуть, ти правий. Але що це по-твоєму може означати?

— Справа не проста. Адже ти — не звичайна людська істота.

— Ну так. І що ж?

— Бачиш, складається враження, що Люк теж не звичайний чоловік.

— Хто ж він тоді?

— Це питання вже по твоїй частині в нашій справі.

Я кивнув.

— Крім того, — продовжував Білл, — мене дуже турбує одна річ.

— Що саме?

— Та цей хлопець, Мартінес. Він стежив за вами, непомітно підкрався і почав стріляти. Що йому було потрібно? Кого він хотів убити? Вас обох? Або тільки Люка? Або тільки тебе?

— Не знаю. Можу тільки з упевненістю сказати, що потім він стріляв в Люка — адже Люк кинувся на нього. А ось у кого був зроблений перший постріл…

— Так… Ну, а як ти думаєш, якби він був П, або ж агентом П, став би він витрачати час на розмову з тобою в барі?

— У мене склалося враження, що вся ця розмова була тільки приводом для останнього питання — чи знає Люк що-небудь про Амбер.

— І твоя реакція, а не твоя відповідь, судячи з усього, змусили його припустити, що він знав.

— Гм-м… Що ж, мабуть Люк таки щось знає, судячи з того, як він звернувся до мене на торі. Ти вважаєш, що цей Мартінес розшукував когось із Амбера?

— Можливо… А ти впевнений, що Люк не з Амбера?

— Я ніколи не чув про щось таке за весь час, який я провів там після закінчення війни, а вже з генеалогією там справа поставлена будь здоров. Мене там буквально напхали лекціями по цих справах. Хоча мої родичі на іншій стороні відрізняються куди меншою любов'ю до порядку в цих питаннях, ніж родичі в Хаосі. Вони інший раз навіть не можуть вирішити, хто з них старший, тому що деякі були народжені в різних часових потоках, але у всякому разі в цьому відношенні вони вельми допитливі.

— А Хаос? Чи не могло статися…

Я заперечливо похитав головою.

— Ні, це виключено. Ту сторону моєї генеалогічної лінії я знаю ще краще. По-моєму, я знайомий особисто майже з усіма, хто здатний маніпулювати Відображеннями і перетинати їх. Люка серед них немає, і я…

— Почекай хвилинку. Отже в Хаосі теж є люди здатні пересуватися по Відображеннях?

— Так. Або залишатися на місці і переносити до себе предмети з Відображень. Це свого роду зворотний процес і…

— Мені здавалося, що для того, щоб набути здатності перетинати Відображення, необхідно пройти Лабіринт.

— А в Хаосі є його своєрідний еквівалент, званий Логрусом, це щось на зразок Лабіринту, але безсистемного. Там все знаходиться в стані безперервного руху, і він дуже небезпечний. Він навіть на якийсь час позбавляє того, хто йде по ньому, психологічної рівноваги. Загалом, це неабияка справа.

— Але ти його пройшов?

— Так.

— І Лабіринт теж?

Я облизав губи, згадуючи.

— Так. І чортовий візерунок ледь мене не прикінчив. Сухе вважав, що я загину, але Фіона вважала, що я впораюся, якщо вона мені допоможе.

— А хто такий Сухе?

— Він — майстер Логруса, а також мій дядечко. Він вважав, що Логрус Хаосу і Лабіринт Амбера несумісні і що я не зможу нести в собі відображення обох. Рендом, Фіона і Жерар повели мене вниз, щоб показати Лабіринт. Я зв'язався з Сухе і передав йому вид. Він тоді сказав, що ці структури антагоністичні, і якщо я спробую пройти Лабіринт, то я або буду знищений, або ж Лабіринт вижене з мене відображення Логрус, а швидше за все трапиться перше. Тоді Фіона сказала, що Лабіринт ПОВИНЕН вміщати в себе все, навіть Логрус, і з того, що вона дізналася про Логрус, виходило що він здатний прокласти дорогу навіть через Лабіринт. Я так і зробив. Спроба вдалася, і тепер я ношу в собі Логрус замість Лабіринту. Сухе визнав правоту Фі, він припустив, що тут справа в моїй змішаній крові. Фіона не погодилася з ним, проте…

Білл підняв руку.

— Одну хвилину! Я не зрозумів, яким чином ти передав зображення Лабіринту своєму дядькові Сухе, який знаходився в Хаосі, а ти в той же час в підземеллі Амбера?

— У мене є колода Карт для Хаосу, така ж, як і амберська колода, спеціально для зв'язку з моїми родичами в Хаосі.

Білл похитав головою.

— Так… чорт забирай, все це дуже захоплююче, але ми відхилилися від теми. А ще хтось може пересуватися у Відображеннях? Або, можливо, є якісь інші способи пересування?

— Так, звичайно, перетин Відображеннь може відбуватися різними способами. Деякі чарівні створіння на зразок, скажімо, Єдинорога, здатні взагалі бродити, де їм тільки заманеться. І якщо ви зможете триматися за такою істотою, яка навіщось бродить по Відображеннях, або за людиною, яка вміє це робити, то ви теж будете переміщатися в Відображеннях. Поки ви йдете за ним слід у слід. Крім того існують і інші королівства, що знаходяться поблизу від Амбера і Хаосу. Там можливі досить сильні маги, яким теж вдається пересуватися у Відображеннях, але їх знання Логрусу і Хаосу недосконалі, хоча вони і знаходяться близько до центрів Енергії. Але всі ці маги ніколи не зможуть зрівнятися з нами. Однак тут є певні можливості. Ми ведемо торгівлю з цими королівствами, і з плином часу по встановлених каналах стає все легше пересуватися в напрямку від Амбера або Двору. У зворотну сторону переміщення важче, але тим не менш відомі випадки, коли концентровані сили створювали прорив, тому в Амбері підтримується служба патрулів: Джуліан в лісах Ардена, Жерар — на морі і так далі.

— А інші способи?

— Ну, можливо, буря у Відображенні…

— А це ще що таке?

— Це природний, хоча далеко не вивчений і мало зрозумілий феномен. Краще порівняння, яке я можу привести, це тропічний ураган, шторм. З теорії, джерелом бур є резонанс частот хвиль, випромінюваних Амбеом і Двором Хаосу, які і формують, власне, природу Відображень. У всякому разі, коли починається такий шторм, він здатний пройти через якесь число Відображень, перш ніж вичерпає себе. Іноді буря заподіює великі руйнування, іноді — взагалі ніяких, але дуже часто буря переносить предмети з Відображення в Відображення.

— У тому числі і людей?

— Так, такі випадки відомі.

Він допив пиво. те ж саме зробив і я.

— А як з Картами? — Спитав Білл. — Чи може хто-небудь сторонній навчитися користуватися ними?

— Так, звичайно.

— І скільки ж колод у користуванні?

— Я навіть не знаю.

— Хто їх робить?

— У Дворі є кілька фахівців… Там мене вчили. У Амбері… Фіона, Блейз, і вони навчили Рендома, якщо я не помиляюся.

— А ці маги в сусідніх королівствах, про яких ти казав, вони могли б створити колоду Карт?

— У принципі — так, але це були б дуже недосконалі Карти. Як я розумію, потрібно обов'язково мати в собі відображення Логрусу або Лабіринту, щоб намалювати їх як слід. Дехто з цих магів здатний створити… ну, назвемо її — напів-Карту, і хтось може скористатися нею. Важко сказати, що в цьому випадку відбудеться. Він опиниться в пеклі, просто загине або… або потрапить туди, куди йому було потрібно. Це теж можливо.

— А колода, яку ти знайшов у Джулії?

— Це справжні Карти.

— І як же ти пояснюєш їх появу?

— Хтось, хто вміє робити Карти, навчив цьому того, хто не вмів, але був здатний їх робити. Я ж про це просто не чув. Ось і все.

— Зрозуміло.

— Боюся, що всі наші припущення виявляться малоймовірними, — похитав я головою. — Занадто мало нам відомо.

— Так чи інакше, але це обговорення мені необхідно, щоб намацати лінію розслідування, — відповів Білл. — А як же інакше? Ну як, ще по кухлику?

— Почекай…

Я закрив очі і викликав перед внутрішнім поглядом зображення Логруса в його постійному, безперервному переміщенні.

Я оформив чіткіше бажання, і дві пливучі кольорові лінії всередині зображення стали яскравіше і чіткіше. Я повільно поворушив рукою, імітуючи їх хвилеподібні коливання, їх підстрибування. Нарешті, лінії й мої руки немов злилися в одне ціле, і я простягнув ці лінії назовні, вперед, крізь Відображення.

Білл обережно кашлянув.

— Гей, Мерль… що ти робиш?

— Я шукаю дещо, — відповів я. — Одну хвилину.

Лінії будуть продовжувати збільшуватися крізь нескінченне число відображень, поки не зустрінуться з потрібним мені об'єктом або поки у мене не вичерпається терпіння і сили концентрувати волю й енергію. Нарешті я відчув посмикування, немов в моїх руках були дві вудки з рибами на кінці.

— Ось вони! — Зраділо мовив я.

І швидко змотав свої вудки.

У кожній руці у мене з'явилося по запітнілій пляшці пива. Я міцніше стиснув їх, а потім передав одну Біллу.

— Ось що я мав на увазі під оборотністю процесу перетину Відображень, — пояснив я.

Потім кілька разів глибоко вдихнув і видихнув.

— У даному випадку я потягнувся в Відображення, замовивши дві пляшки пива. І я заощадив тобі похід на кухню.

Білл підозріло дивився на помаранчеву етикетку з незрозумілих зеленим шрифтом напису.

— Я не знаю цього сорту. Не кажучи вже про мову… І його можна пити?

— Звичайно. Я ж замовляв справжнє пиво.

— Ага! А відкривачку ти заодно не прихопив?

— Ех! — Я з досадою зітхнув. — Хвилину, я зараз…

— Та нічого. Все в порядку.

Він піднявся, сходив на кухню і тут же повернувся з консервним ножем.

Коли він відкоркував першу пляшку, вона запінилася, і Біллу довелося потримати її над кошиком для паперів, поки піна не осіла. З другою було те ж саме.

— Розумієш, все трохи порушується, якщо можна так сказати, — винувато пояснив я, — коли протягати речі так швидко через Відображення. Зазвичай пиво я таким чином не добував, ось і…

— Все нормально, — заспокоїв мене Білл, витираючи руки носовичком.

Потім він спробував пиво.

— У всякому разі, пиво досить непогане, — трохи згодом помітив він. — Цікаво. Добре… А ось…

— Що?

— Е-е-е… Ти не міг би послати за піццою? — Білл ніяково усміхнувся.

— З чим тобі? — Запитав я.

На наступний ранок ми відправилися на прогулянку вздовж звивистого струмка, який виявився на задвірках володінь сусіда Білла, який теж був його клієнтом.

Ми йшли не кваплячись, Білл — з тростиною в руці і трубкою в роті. Він продовжував ставити питання, як і минулого вечора.

— Дещо з того, що ти мені вчора розповів, не закріпилося у мене в пам'яті з першого разу, тому що мене більше цікавили інші аспекти. Пам'ятається, ти говорив, що ви з Люком вийшли у фінал Олімпіади, а потім відмовилися від суперництва?

— Так, так і було.

— По якому виду у вас були змагання?

— Легка атлетика. Ми обидва були бігунами…

— І його показники були недалекі від твоїх?

— З біса близько. А іноді — мої показники наближалися до його.

— Дивно.

— Чому?

Берег став крутіше, і ми по доріжці з великих каменів перейшли на іншу сторону, де берег був відносно пологий та широкий. Уздовж нього тягнулась добре втоптана стежка.

— Мені здається все це щось більше, ніж простий збіг, — сказав Білл. — Я маю на увазі те, що цей хлопець виявився майже так само спритний у спорті, як і ти. З усього, що я чув, я зробив висновок, що ви, амберіти, в кілька разів сильніші звичайної людини. Незвичайний обмін речовин дає вам надзвичайну витривалість, здатність до швидкого відновлення сил і регенерації ран. Яким чином Люку вдавалося змагатися з тобою в змаганнях?

— Ну… він хороший спортсмен і підтримує відмінну форму, — відповів я. — Такі люди зустрічаються — дуже сильні і швидкі.

Він похитав головою, і ми знову рушили стежкою.

— Не сперечаюся, — сказав Білл, — це, звичайно, можливо. Але, зверни увагу, це ще один збіг, а їх і так вже занадто багато. Цей хлопець приховує своє минуле, в кінці кінців з'ясовується, що йому відомо, хто ти такий насправді. Скажи, він справді такий вже любитель живопису?

— Що ти маєш на увазі?

— Чи справді він так захоплюється живописом, що купує картини і збирає колекцію?

— Так. Ми досить регулярно ходили на виставки і відкриття галерей.

Білл пирснув і тростиною скинув в струмок невеличкий камінчик.

— Ну гаразд, це кілька підриває наші позиції, але все-таки дивного і без того немало.

— Здається, я не зовсім…

— Дуже дивно, що Люк теж знав цього ненормального художника-окультиста, хоча це й виправдано, якщо врахувати, що цей тип був справді не без таланту, а Люк збирав картини.

— До речі, адже він міг і не говорити мені про те, що знав Мелмана.

— Так, вірно. Але все разом узяте плюс його фізичні дані… звичайно, я можу лише висловити припущення, але тільки твій Люк здається мені не зовсім звичайною людиною.

Я кивнув.

— Я й сам не раз замислювався над цим. А після нашої вчорашньої розмови… Але якщо він справді не звідси… я не знаю, звідки він міг взятися взагалі.

— У такому випадку, ми можемо вважати, що цю лінію розслідування ми вичерпали, — зауважив Білл.

Ми обігнули поворот струмка і якийсь час стояли, спостерігаючи, як з болотистої низини піднялася зграя птахів. Білл обернувся назад, подивився туди, звідки ми прийшли, і сказав:

— Скажи мені Мерль — до справи це відношення не має — яке твоє повне звання?

— У якому сенсі?

— Ти — син принца Амбера. Який твій статус? Титул?

— Титул? Герцог Західного Краю та Граф Колвірський.

— А що це означає?

— Це значить, що я не принц Амбера. Отже — ніяких вендет, інтриг, турбот. Я нікому не можу доставити неприємностей в сенсі спадкування, якщо ти це мав на увазі.

— Гм-м… — Недовірливо пробурчав Білл.

— Що — «гм-м»?

Він знизав плечима.

— Напевно, я занадто багато прочитав історичних романів. Ніхто і ніколи не може бути повністю впевнений у своїй безпеці.

Я, в свою чергу, теж знизав плечима.

— За моїми останніми відомостями, наше сімейство зараз знаходиться в стані повного перемир'я.

— Ну що ж, це, принаймні, хороша новина.

Ще кілька поворотів, і ми опинилися біля того місця, де берег ставав ширший, і його смуга, покрита піском і галькою, плавно піднімалася, де й впиралася в несподіваний обрив семи або восьми футів висотою. Нагорі росли дерева, і знизу нам було видно їхні верхівки й висяче в повітрі вузлувате коріння.

Білл присів на великий валун й знову розкурив свою люльку. Я присів ліворуч від нього. Поруч неголосно хлюпалася вода і відкидала сонячні відблиски. Ми довго спостерігали гру сонячних зайчиків.

— Добре… — Сказав я трохи пізніше. — Яке чарівне місце.

— Угу.

Голос Білла прозвучав якось скуто. Я глянув на нього. Він дивився в ту сторону, звідки ми прийшли.

Я знизив голос.

— Ти щось помітив?

— Так. Мені здалося, що за нами хтось йде на деякій відстані, але зараз він кудись пропав за всіма цими поворотами, — прошепотів він.

— Напевно, мені варто трохи пройти і подивитися.

— Та ні, напевно, нічого такого… Просто відмінний деньок, а тут багато хто любить гуляти. Я просто подумав, що якщо почекати кілька хвилин, то він або з'явиться тут або ми будемо знати, що він пішов іншою дорогою.

— Ти міг би його описати?

— Ні. Я бачив його лише мельком. Не думаю, що нам слід дуже вже тривожитися. Напевно, на мене сильно подіяли твої страшні історії. Я заразився параноїдальним комплексом, а?

— Схоже, помилкова тривога, — оголосив нарешті Білл.

Він піднявся і потягнувся.

— Так, мабуть.

Білл знову рушив уздовж берега, я наздогнав його і пішов поруч.

— Ось ще що… — Почав Білл. — Мене дуже турбує ця леді по імені Ясра. Ти казав, що вона, судячи з усього, перемістилася в кімнату з допомогою Карти — козирнула, так би мовити — і що в роті її малося жало, отрута якого тебе на деякий час відключила?

— Так, так все і було.

— У тебе є якісь припущення на цей рахунок?

Я похитав головою.

— І чому саме Вальпургієва ніч? Я можу погодитися, що певна дата може мати величезне значення для психічно не зовсім здорової людини і що прихильники примітивних релігій приділяють особливу увагу точці зміни пір року. Однак П здається птахом більш високого польоту, щоб бути просто ненормальним. Що ж стосується інших…

— Мелман вважав, що це дуже важливий день.

— Так, але ж він сам був причетний до окультизму. Було б дивно, якби він не надавав значення цій даті, незалежно від того, чи стоїть за нею щось конкретне чи ні. Адже він сказав, що це всього лише його власна ідея, і його господар нічого про це не говорив. Втім, це більше по твоїй частині — розбиратися в цих тонкощах. Так ось, якщо хтось хоче вбити тебе чи людину твоєї крові, то чи дає цей день — саме цей день в році — які-небудь переваги йому? Що ти можеш сказати з цього приводу?

— Якщо і дає, то я, в усякому разі, про це ніколи не чув. Але, звичайно, я про багато речей не маю поняття. Адже я ще такий молодий в порівнянні з іншими. Але в якому напрямку це нас веде? Ти сам кажеш, що тут навряд чи йдеться про ненормального вбивцю, але й версія Вальпургієвої ночі тобі теж не здається підходящою.

— Я й сам не знаю, Мерль. Просто я міркую вголос. Можливо, у процесі цих міркувань щось і випливе. Поки що обидва припущення здаються мені хиткими, ось і все. До речі, у французькому іноземному легіоні в цей день, тридцятого квітня, всім давалася звільнювальні, щоб напитися, а потім їм давалася ще пара днів, щоб протверезіти. Це торжество було при Камероні, одне з великих свят. Втім, все це навряд чи має відношення до нашої справи. І чому раптом Сфінкс? — Несподівано переключився Білл. — Карта переносить тебе в таке місце, де тобі доводиться обмінюватися тупими загадками і в разі невдачі тобі відкусять голову.

— У мене склалося враження, що саме це і було задумано.

— Мені теж так здається. Але все одно, дуже незвично… Хоча в цій історії все більш, ніж незвично. Знаєш що, мені здається, що всі ці Карти теж такі — особливого роду пастки.

— Цілком можливо.

Я засунув руку в кишеню, щоб дістати Карти.

— Не треба, — зупинив мене Білл. — Не будемо дражнити лихо. Напевно, тобі краще взагалі їх поки приховати кудись. Я міг би покласти їх в сейф в моїй конторі.

Я розсміявся.

— Сейф не таке вже надійне укриття, особливо для Карт. Ні, дякую тобі, але нехай вони краще будуть у мене. Можливо, знайдеться спосіб перевірити їх без ризику.

— Ну, тобі видніше, тут ти фахівець. Але скажи мені, а що-небудь з Карт не може проникнути до нас так, щоб не…

— Ні, це виключено. Таким чином Карти не працюють. Вимагається концентрація, і чимала.

— Це вже дещо, у всякому разі. Я…

Він знову озирнувся. Хтось наближався до нас. Я мимоволі стиснув пальці в кулаки.

— Все в порядку, — сказав він. — Я його знаю. Це Джордж Хансен, син тієї людини, якій належить ферма і ця земля. Привіт, Джорджі!

Наближаючись до нас, молодий хлопець помахав рукою. Він був середнього зросту, кремезний, зі світлим волоссям. Одягнений він був у джинси та спортивну майку із зображенням рок-групи «Благородний мрець». З лівої кишені стирчала пачка сигарет. На вигляд йому було трохи більше двадцяти.

— Привіт, — відповів він.

Він підійшов ближче.

— Відмінна днина, а?

— Так, дійсно, — відповів Білл. — Ось ми й вирішили пройтися, замість того, щоб сидіти вдома.

Джордж перевів погляд на мене.

— І я теж, — сказав він, показуючи рівні зуби. — Так, деньок — просто перший клас.

— Це Мерль Корі, — представив мене Білл. — Він у мене в гостях.

— Мерль Корі, — повторив Джордж.

Він простягнув мені руку.

— Привіт, Мерль.

Я потиснув його руку. Вона в нього була трохи волога.

— Ти не пам'ятаєш це ім'я?

— Гм… Мерль Корі?

— Ну так. Ти знав його батька.

— Так? Ну, правильно, звичайно!

— Сема Корі, — докінчив Білл.

Він кинув мені застережливий погляд через плече Джорджа. Я кивнув.

— Сем Корі! — Повторив Джордж. — Треба ж, син Сема! Радий з вами познайомитися. Довго думаєте пробути тут?

— Розраховую на кілька днів, — відповів я. — Я й не підозрював, що ви були знайомі з моїм батьком.

— Відмінна людина, — кивнув він. — А ви звідки?

— Каліфорнія. Але я вирішив трохи змінити обстановку.

— А куди попрямуєте?

— Я думаю, за кордон.

— Європа?

— Ще далі.

— Ось це здорово! Знаєте, я б теж із задоволенням помандрував…

— Що ж, можливо вам і випаде нагода.

— Можливо… Ну, гаразд, я пішов. Приємної вам прогулянки! Радий був познайомитися з вами, Мерль.

— Я теж.

Він помахав рукою й пішов.

Я провів його поглядом, потім перевів погляд на Білла і побачив, що той став мертвотно блідим.

— Що сталося, Білл? — Поспішно запитав я.

— Мерль, я знаю цього хлопця з самого дитинства, — відповів він. — Як ти думаєш, він може бути під впливом наркотиків?

— У всякому разі, не таких, від яких залишаються сліди проколів на венах рук. Нічого такого я не помітив. І взагалі, він не здався мені «ширнутим».

— Так… Розумієш, ти не знаєш його так, як я. Він був якийсь не такий, як завжди. І мені це не сподобалося. Я чисто рефлекторно назвав твого батька Семом. Знаєш, у нього і мова змінилася, і постава, і схоже вся манера триматися… І ще щось невловиме, але він змінився абсолютно. Я чекав, що він мене поправить, і вже заготовив жарт щодо передчасного склерозу, але він не поправив мене! Більше того, він сам назвав це ім'я майже одразу ж. Він попався. Мерль, я боюся! Він дуже добре знав, як звали твого батька. Карл дуже любив, щоб у дворі було чисто, але не надто охоче полов бур'яни і загрібав опале листя. Так от, Джордж робив за нього всю роботу у дворі, коли ще ходив до школи, вони були друзями і… він чудово знав, що твого батька звали зовсім не Сем…

— Я не розумію.

— Я теж, — відповів він. — Але мені все це не подобається.

— Значить, він поводився дивно і до того ж стежив за нами…

— Так. Тепер я впевнений у цьому. Занадто багато збігів, враховуючи твій приїзд.

Я повернувся.

— Я піду за ним, і все з'ясую.

— Ні, не треба.

— Не бійся, я йому нічого не зроблю. Є інші способи.

— Можливо, буде краще, якщо він буде вважати, що провів нас. Це може потім змусити його зробити або розповісти щось корисне для нас. З іншого боку, те, що ти зробиш — нехай навіть дуже тонке щось, чарівне — може його злякати, змусити запідозрити, що ми його розкусили. Хай вже краще він всього не знає, нехай йде, як іде, а ми — попереджені.

— Ти правий, це розумно, — погодився я. — Що ж, хай буде по-твоєму.

— Давай-но вирушимо додому, а потім поїдемо поснідати в місто. Я хочу заїхати в контору, взяти пошту, декому зателефонувати. О другій мені потрібно зустрітися з клієнтом. Ти тим часом можеш узяти машину.

— Відмінно.

Поки ми йшли уздовж берега в зворотному напрямку, я дещо обмірковував. Біллу я розповів не все, і про дещо він не здогадувався. Наприклад, не було причини повідомляти йому про невидимий зашморг-дріт, який обвивав моє зап'ястя. Однією з істотних переваг Факіра було те, що він попереджав мене про деякі нехороші наміри по відношенню до мене. Так було з Люком протягом двох років, поки ми не стали друзями. І які б не були причини дивної поведінки Джорджа Хансена, Фракір НЕ подав мені сигналу.

Смішно, звичайно, але щось у його манері говорити, в тому, як він вимовляв слова…

Поки Білл займався після обіду своїми справами, я скористався його машиною і трохи прокотився. Я поїхав туди, де кілька років тому жив мій батько.

Хоча мені вже доводилося бувати там, але я жодного разу не заходив у будинок. Напевно, тому що не було справжньої причини.

Я зупинився на узбіччі дороги на пагорбі і подивився на будинок внизу. Білл сказав мені, що зараз там живе молода пара з дітьми — про це я і сам міг би здогадатися, дивлячись на розкидані по двору іграшки. Мені раптом захотілося дізнатися, що це таке — дитинство в такому ось будинку. Можливо, що і я міг би вирости в такому місці.

Будинок виглядав охайним, доглянутим, навіть веселим. Промайнула думка, що ці люди, мабуть, щасливі.

Я подумав, де зараз може бути батько, якщо, звичайно, він ще серед живих. Через його Карту з ним ніхто не міг зв'язатися, хоча цей факт нічого особливого не доводив.

Існує декілька способів, якими можна заблокувати виклик через Карту.

Один з таких способів мав, як кажуть, місце і в його випадку, хоча про це мені думати не хотілося.

Ходили чутки, що він зійшов з розуму у Дворі Хаосу — подіяло закляття, накладене моєю матір'ю — і що тепер він безцільно блукає серед віддзеркалень.

Мати відмовилася взагалі говорити зі мною про це. Інші говорили, що він сховався у власний виготовлений всесвіт і це цілком могло вивести його із зони досяжності Карт.

Третя версія свідчила, що він просто зник в якийсь момент після того, як покинув Двір після свого короткого перебування там. Отже, якщо він дійсно загинув, це сталося не у Дворі Хаосу.

Були люди, які стверджували, що бачили його потім в самих різних, вельми віддалених одне від одного місцях, і ці зустрічі незмінно говорили про те, що він зовсім змінився. Він був, згідно цих розповідей, дивакуватий, якщо не сказати гірше…

Один з таких свідків розповідав, що бачив батька в компанії з німою танцівницею, з якою він подорожував, спілкуючись мовою жестів. І сам він здавався не дуже говірким.

Інший описував його, як гучного п'яницю, який вигнав з таверни всіх інших завсідників, щоб без перешкод насолодитися грою музикантів.

Звичайно я не можу поручитися за достовірність цих оповідань.

Мені довелося порядком пошукати, щоб придбати хоча б жменю таких ось відомостей. За допомогою виклику Логруса я теж не міг його виявити, хоча пробував багато разів. Хоча, звичайно, якщо він був дуже далеко, моєї концентрації могло виявитися просто недостатньо.

Іншими словами чи коротше кажучи, я зараз не мав ні найменшого поняття, де ж в даний час знаходиться мій батько, Корвін Амберський, і схоже, що ніхто інший цього не знав. Я сильно бажав би знову з ним зустрітися, тому що єдина наша справжня зустріч відбулася за межами Двору Хаосу в день битви при Падінні Лабіринту. Тоді він розповів мені довгу історію свого життя, і цей день перевернув все моє існування. Я прийняв рішення покинути Двір, щоб пошукати знань і досвіду в світах-Відображеннях, там, де так довго жив мій батько. Я відчував потребу краще зрозуміти цей світ, якщо хотів краще зрозуміти батька. А цього мені дуже хотілося…

Я думаю, що тепер я дечого на цьому шляху досяг, і навіть більше. От тільки батька не було поруч, щоб продовжити нашу розмову.

Я сподівався, що скоро зможу спробувати новий спосіб пошукати батька — тепер, коли проект «Колесо-Привид» був вже у стадії практичного втілення — і якраз у цей момент мені на голову звалилася вся ця чортівня. Я не занадто жорстко планував свій маршрут, але після місяця-двох у Білла, я мав намір податися в мій притулок-аномалію і завершити там роботу остаточно, щоб почати нову.

А тепер ось нахлинули нові справи. І які… Спочатку потрібно було розправитися з ними, і тільки тоді я зможу продовжити пошуки батька.

Я повільно проїхав повз будинок.

Ні, краще не знати, що тепер там, усередині.

Іноді краще віддати перевагу маленькій загадці перед повним знанням.

Увечері того ж дня ми з Біллом сиділи на ганку. Ми тільки що пообідали, і я обмірковував, що б ще слід було розповісти Біллу. Оскільки я весь час, так би мовити, пасував, він сам почав розмову, вірніше продовжив.

— А ось ще одна річ, — сказав він.

— Так?

— Ден Мартінес зав'язав з тобою розмову, натякаючи на спробу Люка знайти вкладників в нову компанію з виробництва комп'ютерів. Пізніше у тебе склалося враження, що це був всього лише прийом, за допомогою якої він мав намір приспати твою пильність, а потім раптово завдати удар питанням про Амбер.

— Так, це так.

— Але пізніше Люк сам підняв таке ж питання, тобто про нову комп'ютерну фірму, наполягаючи, тим не менше, на тому, що він ще не входив в контакт з потенційними вкладниками і ніколи не чув про Дені Мартінеса. Коли потім він побачив Мартінеса мертвим, він продовжував наполягати, що ніколи раніше його не зустрічав.

Я мовчки кивнув.

— Тоді виходить, що або Люк брехав, або цьому Мартінесу якимось чином стали відомі плани Люка, так?

— Я не думаю, щоб Люк говорив неправду, — подумавши повідомив я. — Власне, я теж замислювався над цією справою. Знаючи Люка так, як я його знаю, я просто не можу повірити в те, що Люк став би шукати вкладників до того, як він був би повністю впевнений в реальності цього підприємства. Тому я і думаю, що він говорив правду. Якраз це найбільше і схоже на єдиний випадковий збіг у всьому, що сталося. Я чомусь впевнений, що Мартінес дуже багато знав про Люка, і йому просто потрібен був заключний фрагмент інформації про Амбер і Двір Хаосу. Мабуть, це був хитрий чоловік, і на підставі вже відомого йому він придумав легенду, яка виглядала для мене достатньо переконливою, оскільки, і це йому теж було відомо, я працював з Люком в одній і тій же компанії.

— Це цілком логічно, — відповів Білл. — Але потім, коли Люк дійсно…

— Мені починає здаватися, — перебив я його, — що історія Люка — теж липа.

— Пробач, але я не зовсім зрозумів…

— Я думаю, що він її вигадав приблизно таким же способом, що і Мартінес, щоб вона звучала досить правдоподібно, а насправді йому потрібно було витягти з мене необхідну йому інформацію.

— Малюк, я щось зовсім заплутався. Яку інформацію?

— Про мій проект «Колесо-Привид». Йому, схоже, дуже хотілося дізнатися, що ж це таке.

— І він був дуже розчарований, коли дізнався, що це всього лише плід конструкторської фантазії, а зовсім не не підстава для створення нової компанії?

Я кивнув, посміхнувшись, і Білл цю мою посмішку не упустив.

— Чекай, чекай! Так це не все? Стривай, я сам… Так виходить, ти мені теж не все сказав? Це щось суттєве?

— Так.

— Ймовірно, мені не слід запитувати, якщо ти тільки не порахуєш це важливим і не скажеш мені. Адже якщо це настільки важливо, то у мене можуть вирвати ці відомості, ти розумієш? Я погано переношу біль. Подумай про це.

Я врахував його поради і якийсь час сидів, розмірковуючи.

— Я підозрюю, що це могло мати деяке значення, — нарешті заговорив я, — але досить відносне, і зовсім не таке — я впевнений — як ти припускаєш для Люка чи когось іншого, тому що крім мене ніхто поки що не знає, що це таке. Ні, я не можу навіть уявити, щоб така невідома нікому величина увійшла в наше рівняння — за винятком простої цікавості Люка. Тому, мабуть, я й не стану піднімати над нею завісу таємниці, добре?

— Це мене цілком влаштовує, — кивнув Білл. — Поки що ще залишається загадкою зникнення Люка.

У будинку задзвонив телефон.

— Вибач, — сказав Білл.

Він піднявся і пішов на кухню.

Кілька секунд потому він покликав мене.

— Мерль, це тебе.

Я встав і зайшов у дім. Ледве переступивши поріг, я послав Біллу питальний погляд, але він знизав плечима і похитав головою. Я швидко зорієнтувався, згадав, де стоять ще два паралельних телефону, і вказав у напрямку кабінету, засобами пантоміми зобразивши знімання трубки і прикладання її до вуха.

Білл трохи посміхнувся і мовчки кивнув.

Я взяв трубку і трохи почекав, доки не почув клацання. Тільки після цього я заговорив. Нехай на тому кінці думають, що я підняв трубку другого телефону для відповіді.

— Алло… — Промовив я.

— Мерль Корі?

— Це я.

— Мені потрібні деякі відомості, які, мені здається, у вас є.

Голос був чоловічий, чимось мені знайомий, але хто це міг бути, я не знав.

— А з ким я говорю? — Запитав я.

— Пробачте, цього я не можу вам сказати.

— У такому разі я повинен відповісти на ваше прохання тим же.

— Але, принаймні, поставити запитання я можу?

— Валяйте, запитуйте, — дозволив я.

— Добре. Ви друзі з Люком Рейнардом, чи не так?

Він зробив паузу.

— Можливо, — ухильно відповів я.

— Ви коли-небудь від нього чули згадку про Амбер або Двір Хаосу?

Ого! Схоже, цього разу вони вирішили одразу взяти бика за роги.

Взагалі це було схоже скоріше на затвердження, ніж на питання.

— Можливо, — відповів нарешті я.

— А самі ви знаєте що-небудь про ці місця?

Це вже питання.

— Можливо, — знову відповів я.

— Будь ласка, це дуже важливо. Мені потрібно щось більше, ніж можливо.

— Вибачте, але більше ви нічого не почуєте, якщо не повідомите, з ким я говорю і навіщо вам потрібні ці відомості.

— Я міг би надати вам велику послугу, якби ви були зі мною відверті.

Я ледве встиг вчасно стриматися від відповіді. Серце моє шалено рвонулось з місця. Останнє речення було вимовлено на тари. Я мовчав.

— Що ж, не вийшло, і я так і не розумію, — почув я в трубці.

— Чого ви не розумієте? — Запитав я.

— Він сам звідкись з тих місць, або ви?

— Скажіть, а яке це має до вас відношення? — Відповів я запитанням на питання.

— Тому що одному з вас може загрожувати велика небезпека.

— Тому, хто родом з цих місць чи навпаки? — Запитав я.

— Цього я не можу вам сказати. Я не можу дозволити собі ще одну помилку.

— Що ви розумієте під помилкою?

— Ви не хочете говорити з міркувань самозбереження або щоб допомогти другу?

— Можливо, я б міг вам дещо повідомити, — поволі промовив я, — якби міг бути впевнений у ваших добрих намірах. Але ж небезпека може виходити і від вас, чи не так?

— Запевняю вас, я тільки хотів би допомогти тому, хто потребує цієї допомоги.

— Слова, слова… — Відповів я. — Припустимо, що ми обидва звідти.

— О боже! — На іншому кінці дроту почулося зітхання. — Ні, цього не може бути.

— Чому ні?

— Неважливо. Що я повинен зробити, щоб переконати вас?

— М-м-м… Одну хвилину. Я повинен подумати. Ну добре, що ви скажете, наприклад, про такий варіант? Ми з вами зустрічаємося в якомусь місці, яке вибираєте ви самі. Я подивлюся на вас, і можливо, ми зможемо обмінятися інформацією, частина за частиною, поки всі карти не виявляться на столі.

Послідувала пауза.

— І більше ніяк? Ви наполягаєте на цьому?

— Так.

— Мені треба подумати. Я з вами скоро зв'яжуся.

— Одну секунду!

— Так?

— Якщо ця людина, про яку йдеться — я, чи загрожує мені небезпека прямо зараз, в цю хвилину?

— Я думаю — так. Так, ймовірно, ви в небезпеці. До побачення.

Він повісив трубку.

Я примудрився зітхнути і вилаятися одночасно, поки опускав трубку на місце. Схоже, що люди, яекі з біса багато знають про мене, ховаються за кожним кутом.

У кухню увійшов Білл. На його обличчі я побачив вельми заклопотаний вираз.

— Чорт забирай, як він дізнався, що ти тут? — Були його перші слова.

— Я й сам дуже хотів би знати це, відповів я сердито. — Запитай щось легше.

— І запитаю! Якщо він влаштує цю зустріч, ти насправді хочеш піти?

— Ще б пак! Я й запропонував такий варіант, тому що хочу нарешті побачитися з ним лицем до лиця. Можливо, це внесе хоч якусь ясність в досить тривалу таємничу історію.

— Але, як ти сам помітив, небезпека може виходити і від його особи. І мені це зовсім не подобається.

— Я й сам не в захваті від цього, але що інше я міг би йому запропонувати?

— Ну добре. Зрештою, вирішувати тобі. Шкода тільки, що немає якогось способу виявити цього типа заздалегідь.

— Так. Мені це теж спало на думку.

— Послухай, а чому б нам його трохи не підштовхнути?

— Як?

— Розумієш, він тримався трохи нервово, і, мені здається, що твоя пропозиція сподобалася йому не більше, ніж мені. Давай не будемо сидіти тут і чекати його наступного дзвінка. Нехай він не думає, що ти з завмиранням серця чекаєш його відповіді. Нехай нервує він сам. Давай-но, зроби пару заклинань, щоб викликати собі новий костюм, і ми з'їздимо на пару годин в клуб. До речі, і врятуємо холодильник від виснаження.

— Чудова ідея, — сказав я схвально. — У мене взагалі все спочатку планувалося, як канікули. А тепер це, нарешті, стає на канікули схоже.

За допомогою безіменного Відображення я оновив свій гардероб, потім трохи підрівняв бороду, прийняв душ і переодягнувся.

Потім ми поїхали в клуб і не поспішаючи посиділи, обідаючи на терасі. Вечір був хороший — теплий, зоряний, немов парним молоком наповнений місячним світлом. За взаємною згодою, ми з Біллом утрималися від подальшого обговорення моїх проблем. Білл, схоже, знав усіх присутніх в клубі, тому, можливо і я відразу відчув себе в своїй тарілці. Я вже давно не мав можливості так приємно розслабитися. Пізніше ми зайшли в клубний бар, який, як я зрозумів, був улюбленим «водопоєм» батька.

Крізь двері з сусідньої кімнати долинали звуки танцювальної музики.

— Так, це була просто відмінна ідея, — сказав я. — Спасибі, Білл.

— ДЕВАДА, — відповів він. — Ми тут не раз умощувалися з твоїм батьком. До речі, ти випадково не…

— Ні, про батька ніяких новин немає.

— Вибач.

— Я відразу повідомлю тобі, якщо щось з'ясується.

— Звичайно. Вибач.

Додому ми повернулися без особливих пригод, і ніхто за нами неначе не слідкував. Ми дісталися до будинку без малого опівночі, сказали один одному «Добраніч», і я попрямував прямо в свою кімнату. Там я скинув з плечей новий піджак, повісив його в шафу, потім зняв нові туфлі і поставив їх туди ж.

Потім, підійшовши до ліжка, я помітив білий прямокутник на подушці.

Я кинувся до подушки, схопив записку.

«Жалкую, що вас не було вдома, — було написано в ній великими друкованими літерами, — але я бачив вас у клубі. Розумію ваше бажання провести вечір поза домом. У мене виникла ідея. Давайте зустрінемося також в барі завтра о десятій вечора. Я буду почувати себе набагато впевненіше, якщо навколо буде багато людей, але ніхто не буде дослухатися до нас.»

Прокляття!

Першим моїм бажанням було покликати Білла, але я тут же зрозумів, що прямо зараз зробити він нічого не зможе, але зате навряд чи буде добре спати сьогодні вночі, а йому сон був потрібний, по-моєму, набагато більше, ніж мені. Тому я склав записку і сунув її в кишеню сорочки. Сорочку я повісив у шафу.

Сон мій не був розбавлений хоч яким-небудь завалящим кошмаром. Я спав глибоко і міцно, знаючи, що Фракір розбудить мене в разі небезпеки.

Мабуть, я проспав навіть більше, ніж потрібно, і відчував себе просто прекрасно. Ранок був сонячний, голосно виспівували птахи.

Я спустився на нижній поверх після того, як вмився і причесався, привів себе в порядок і зробив невеликий наліт в Відображення за новими вільними штанами і свіжою сорочкою.

На столі в кухні я виявив записку.

Мені вже дещо набридло виявляти записки, але ця була усього лише від Білла, де він вибачався за те, що йому необхідно на деякий час з'їздити в місто, в контору, і ще він писав, що я можу пригощатися всім, що мені сподобається в холодильнику.

Я заглянув в холодильник, витягнув звідти кілька пляшечок, шматок мускатної дині, а ще стакан апельсинового соку. Кофе, який я поставив варитися в першу чергу, був готовий до того часу, коли я завершив основну частину сніданку. З чашкою в руках я вийшов на ганок.

Сидячи на ганку, я почав роздумувати над тим, чи не варто і мені залишити свою власну записку і рухатися далі. Мій загадковий кореспондент, імовірно П, вже один раз дзвонив мені сюди, а наступного разу проник в будинок. Яким чином П провідав про моє місцезнаходження, було зовсім не найістотнішим. Це був будинок друга, і хоча я не такий егоїст, щоб зовсім не ділитися з друзями частиною своїх проблем, але піддавати друзів небезпеці я не люблю і не хочу. От тільки часу мало… День уже почався, а зустріч призначена на сьогоднішній вечір.

Незабаром я досяг необхідної для прийняття рішення переконаності. Нерозумно було б повертати біля цієї точки. Ймовірно, навіть краще буде, якщо я залишусь тут до моменту зустрічі. Я зможу контролювати хід подій і охороняти Білла, якщо виникне небезпека для нього сьогодні.

Раптово мені прийшло в голову, що хтось змусив Білла написати записку під дулом пістолета, потім викрав його в якості заручника, розраховуючи створити на мене тиск і змусити відповідати на запитання.

Я кинувся на кухню і подзвонив в контору Білла. Після другого гудка мені відповів Горацій Уайлдер, його секретар.

— Привіт, це Мерль Корі. Містер Рот у себе?

— Так, але зараз у нього клієнт. Передати йому, щоб він подзвонив, коли звільниться?

— Ні, це не так вже терміново, — відповів я. — Ми з ним побачимося пізніше. Не турбуйте його. Дякую.

Я налив собі нову чашку кави і повернувся на ганок. Щось нерви в мене стали ні к чорту… Я твердо вирішив, що якщо сьогодні ввечері справа не проясниться, я тут же виїду.

Із-за рогу будинку з'явився чоловік.

— Привіт, Мерль.

Це був Джордж Хансен.

Фракір найтоншим потиском просигналив на моє зап'ястя, немов збирався попередити мене, а потім передумав. Це було двозначно і абсолютно незвично.

— Привіт, Джордж, — кивнув я. — Як справи?

— Чудово. Містер Рот будинку?

— Ні. На жаль. Йому знадобилося навіщось в місто. Думаю, що він повернеться до ленчу чи трохи пізніше.

— А-а-а… Він кілька днів тому просив зайти переговорити щодо якоїсь роботи, яку йому потрібно зробити.

Він підійшов ближче, поставив одну ногу на східці.

Я похитав головою.

— На жаль, нічим не можу допомогти. Він ні про що таке не попереджав. Вам доведеться спробувати спіймати його пізніше.

Він кивнув, витягнув з кишені майки пачку сигарет, витрусив одну і запалив. Потім сунув пачку назад. Майка на цей раз у нього була з написом і картинкою «Пінк Флойд».

— Як вам тут подобається? — Запитав він.

— Відмінно. Справді. Чи не хочете чашечку кави?

— Не відмовлюся.

Я піднявся, прямуючи в кухню.

— Трохи цукру і вершків, якщо можна, — сказав він мені навздогін.

Я приготував чашку, а коли повернувся, то побачив, що Джордж вже зайняв другий стілець.

— Спасибі.

Відпивши трохи кави, він знову заговорив.

— Я знаю, що вашого батька звали Карл, хоча містер Рот в минулий раз сказав, що Сем. Пам'ять у нього, як видно, дала осічку.

— Або язик, — посміхнувся я, очікуючи продовження.

Він посміхнувся у відповідь.

Щось дуже дивне було в його манері говорити. Голос у нього був майже в точності той, що я чув по телефону минулого вечора, хоча той явно був спеціально змінений уповільненим темпом мови, щоб нейтралізувати особливості вимови.

Мене хвилювала ця схожість.

— Адже він був офіцером, відставним військовим, так? І ще — він працював кимось на кшталт урядового консультанта?

— Так.

— А де він зараз?

— Він багато подорожує — за океаном.

— Ви збираєтеся з ним зустрітися?

— Сподіваюся.

— Було б здорово, — сказав він. — О, непогано!

Він затягнувся сигаретою і зробив ще ковток.

— Але вас я щось не можу пригадати, — раптом сказав він. — Ви жили з батьком, так?

— Ні, я виріс у матері та інших родичів.

— Напевно, досить далеко звідси, так?

Я кивнув.

— За морем.

— А як її звали?

Я ледь не проговорився йому — не знаю, чому — але змінив ім'я на Дороті, перш ніж слово зірвалося з губ.

Я вчасно глянув на нього, щоб встигнути помітити, як він підібгав губи. Він вивчав моє обличчя.

— А чому ви запитуєте? — Запитав я.

— Просто так, без особливої причини. Мабуть, генетична запрограмованість. Моя мамуля була першою міською пліткаркою.

Він розсміявся і зробив ще ковток кави.

— Ви надовго до нас? — Запитав він, помовчавши.

— Важко сказати… Ймовірно, не дуже.

— Ну, сподіваюся, що вам у нас сподобається.

Він допив свою каву, поставив свою чашку на перила, потім встав, потягнувся і додав:

— Приємно було з вами поговорити.

На половині дороги, вже спускаючись сходами він зупинився і повернувся.

— Мені думається, у вас попереду довгий шлях, — сказав він. — Бажаю удачі.

— І у вас теж, напевно, — сказав я. — У вас є дар слова.

— Дякую за каву. Ще побачимося.

— Так.

Він повернув за ріг і пропав.

Як же все це слід було розуміти? Після кількох безуспішних спроб проаналізувати ситуацію, я здався.

Коли мовчить натхнення, розум швидко втрачає сили.

Я зробив собі сендвіч якраз в той момент, коли повернувся Білл. Тому довелося зробити два. Він тим часом переодягнувся.

— У цьому місяці у мене передбачається полегшений розклад, — сказав він.

Ми жували сендвічі.

— Але у одного старого клієнта виявилася надтермінова справа, і мені довелося нею зайнятися. Слухай, як щодо прогулянки вздовж струмка, тільки в протилежну сторону? Після полудня.

— Із задоволенням.

Поки ми крокували через поле, я розповів йому про візит містера Хансена.

— Ні, — похитав головою Білл, — ні про яку роботу й мови не було.

— Іншими словами…

— Я підозрюю, що він хотів спеціально побачити тебе. Він легко міг зауважити, що я їду в місто.

— Хотів би я знати, що ж йому все-таки було потрібно. Чесно кажучи, я нічого не зрозумів.

— Думаю, що він прямо поставить тобі запитання, коли настане час.

— Але час… у мене немає часу чекати. Я вирішив виїхати завтра вранці, Білл, можливо, сьогодні ввечері.

— Чому?

Поки ми йшли до струмка, я розповів про записку, яку я знайшов на своєму ліжку ввечері, а також про призначену на сьогоднішній вечір зустріч. Я також розповів про свої думки, що стосуються небезпеки, яка може загрожувати Біллу, про випадкові і прицільних постріли.

— Ну, можливо, що все це не настільки серйозно, — почав він.

— Я вже прийняв рішення, Білл. Кепсько, що доводиться залишати тебе, коли ми так давно не бачилися, але хто міг очікувати, що події стануть розвиватися подібним чином? А якщо я виїду, то неприємності виїдуть разом зі мною, ти ж розумієш.

— Можливо й так, але…

Ми продовжували обговорювати цю тему ще деякий час йдучи вздовж краю води. Потім ми залишили цю тему, як питання вирішене і повернулися до розгадування моїх загадок.

Час від часу в міру нашого руху я озирався, але нічого підозрілого позаду не бачив. На протилежному березі в заростях кущів я з нерівними і довгими проміжками чув якісь шерехи, але цілком можливо, що наші голоси просто потривожили якусь тварину.

Ми прогулювалися вже більше години, коли я раптом відчув, вірніше, пересвідчився, що хтось взяв у руки мою Карту.

Я завмер.

Білл, відчувши недобре, обернувся до мене.

— Що?

Я застережливо підняв руку.

— Міжміський дзвінок, — посміхнувся я.

За мить я відчув виникнення контакту. Я також почув шум в кущах по інший бік струмка.

— Мерлін!

Це був голос Рендома. Він кликав мене.

Кілька секунд потому я побачив його. Він сидів за столом у бібліотеці Амбера.

— Так? — Відповів я.

Зображення віднайшло яскравість і повністю реалізувалося, немов я дивився через прохід-арку в сусідню кімнату.

Одночасно я продовжував бачити все, що мене оточувало, хоча з кожним миттю це видіння ставало все більш вторинним. Наприклад, я бачив, як з кущів на протилежній стороні струмка вийшов Джордж Хансен, не спускаючи з мене очей.

— Ти потрібен мені в Амбері, Мерлін, прямо зараз, — сказав Рендом.

Джордж почав форсування струмка, голосно ляскаючи по воді.

— Йди сюди! — Сказав Рендом, простягаючи мені руку.

До цього часу мій силует, мабуть, почав мерехтіти і струмувати. Я почув крик Джорджа:

— Стійте! Почекайте! Я повинен з вами теж…

Я простягнув руку і схопив Білла за плече.

— Я тебе з цим ненормальним залишати не хочу, — сказав я. — Пішли!

Іншою рукою я стиснув долоню Рендома.

— Готово, — сказав я йому.

Потім я зробив крок вперед.

— Стій! — Відчайдушно заволав Джордж.

— Іди до біса! — Відповів я йому.

І ми залишили містеру Хансену в розраду зникаючу веселку.

7

Рендом чомусь здивовано дивився на нас, виниклих в його бібліотеці. Він піднявся з-за столу, залишаючись при цьому нижче будь-якого з нас двох, і сконцентрував свою увагу на Біллові.

— Мерлін, хто це? — Нарешті спитав він.

— Це Білл Рот, твій адвокат, — відповів я. — Ти часто мав з ним справу через довірених осіб. Я подумав, що було б непогано… Білл уже почав було, правда, досить незграбно опускатися на одне коліно зі словами «Ваша Величність» на вустах, але Рендом спіймав його за плечі.

— Ах, залиште цю дурницю! — Сказав він.

Потім він потиснув руку Білла.

— Називайте мене просто Рендом. Я давно збирався подякувати вам особисто за роботу, виконану за договором, однак так і не зміг знайти для цього часу. Дуже радий познайомитися з вами по-справжньому.

Я ще ніколи не бачив, щоб Білл не міг знайти відповідного слова, але на цей раз він тільки озирався на всі боки здивованим поглядом перескакуючи з Рендома на кімнату, потім у вікно на далеку вежу.

— Так все це існує насправді… — Почув я нарешті його шепіт.

— Мені здалося, що в самий останній момент до тебе хтось підбігав, — сказав Рендом.

Він провів долонею по непокірному каштановому волоссі.

— У нас були невеликі неприємності, — відповів я, — тому, власне, я і прихопив з собою Білла. Розумієш, хтось намагався мене вбити і…

Рендом підняв руку.

— Почекай, поки без деталей. Все це ти мені обов'язково розкажеш пізніше, саме — пізніше. Схоже, похмурі події взяли погану звичку траплятися частіше. ніж зазвичай, і дуже ймовірно, що твоя пригода — теж частина цієї їхньої звички. Але мені треба трохи перевести дух.

Тільки зараз я помітив, як глибоко позначилися зморшки на його зазвичай юному обличчі, і я почав розуміти, що сталося щось вельми серйозне.

— Щось сталося? — Занепокоєно спитав я.

— Так. Каїн мертвий, — відповів він стомлено. — Убитий цим ранком.

— Як це сталося?

— Він був в одному Відображенні, в Дейгені. Це далекий порт, з яким ми торгуємо. Він разом з Жераром вирушив туди, щоб відновити старий торговий договір. Він був застрелений прямо в серце і помер миттєво.

— Лучника спіймали?

— Лучника! Чорта з два! Стріляли з даху з гвинтівки! Стрілку вдалося втекти…

— Я думав, що порох тут не працює.

Він швидко підняв руку долонею вперед.

— Дейген може знаходитися у досить далекому у Відображенні, щоб порох там спрацьовував. Ніхто не міг згадати, випробовували його там чи ні. До того ж, ще твій батько якось відшукав порошок, який діяв навіть тут.

— Вірно. Я мало не забув.

— Як би там не було, похорон завтра.

— Білл! Мерлін!

Це була моя найдорожча тітонька Флора, яка, як відомо, відмовила пропозиціям самого Росетті, одна з пропозицій була стати його натурницею.

Вона з'явилася в кімнаті — висока, струнка, неначе вся відполірована, вона поцілувала Білла в щоку, і я вперше побачив, як Білл червоніє. Мене вона теж ощасливила, але я розчулився в набагато меншому ступені, мабуть мій склад характеру грубіший, та до того ж я вчасно згадав, що вона свого часу була тюремщицею мого батька.

— Ви давно прибули сюди? — Запитала вона.

Голос був не менш чарівний, ніж зовнішність.

— Тільки що, — відповів я.

Вона тут же взяла мене й Білла за руки, маючи намір разом з нами покинути бібліотеку.

— Нам про стільки потрібно поговорити… — Почала вона.

— Флора! — Зупинив її Рендом.

— Що, брате мій?

— Можеш приділити максимум уваги містеру Роту, але Мерлін мені необхідний на деякий час.

Вона невдоволено надула губки, але випустила наші руки.

— От бачите! Тепер ви розумієте, що таке абсолютна монархія, — ображено пояснила вона Біллу. — Бачите, що робить з людиною влада.

— Я ще з дитинства був зіпсованою дитиною, — відповів Рендом. — Тепер ми дозволяємо вам, сестра, залишити нас! — Додав він бундючним тоном.

Вона фиркнула і відвела за собою Білла.

— Кожного разу, коли вона відшукує собі дружка в Відображенні, в Амбері стає набагато спокійніше, — зітхнув Рендом. — На жаль, у цьому році більшу частину часу вона проводить вдома.

Я співчутливо поцокав язиком.

Він вказав мені на стілець, і я сів.

Він перейшов до бібліотечної шафи.

— Як щодо склянки вина?

— Не заперечую.

Він налив два келихи, один вручив мені, сам сів на стілець зліва від мене.

Нас розділяв невеликий стіл.

— Сьогодні після полудня хтось стріляв у Блейза, — похмуро сказав він. — Вже в іншому Відображенні. Його поранили, на щастя, не надто серйозно. Стрілку вдалося сховатися, а Блейз всього лише відправлявся з дипломатичною місією в дружнє королівство.

— Ти думаєш, що стріляла та ж людина?

— Звичайно. У нашій окрузі ще ніколи не лунав подібний постріл, а тут відразу два, і ні з того, ні з сього. Це напевно одна і та ж людина… або одна таємна організація.

— Є якісь докази?

Він похитав головою і відпив трохи вина.

— Я хотів поговорити з тобою наодинці, перш ніж тобою заволодіють всі решта. Я хочу повідомити тобі дві речі.

Я не поспішаючи відпив вина, чекаючи розповіді.

— По перше, я по-справжньому наляканий. Після замаху на Блейза це перестає бути персональною справою одного Каїна. Хтось грає проти всіх нас, або, принаймні, проти деяких з нас. Тепер ось і ти повідомляєш, що на тебе теж було скоєно замах.

— Я не знаю, чи пов'язано це якимсь чином з…

— Я теж не знаю. Але мені дуже не подобається можлива схема, яка починає проявлятися. Найгірше, якщо за всім цим стоїть хтось із наших і не один.

— Чому?

Він сердито подивився на свій келих.

— Бачиш, протягом століть особиста помста була нашим улюбленим способом вирішувати всі внутрішні сімейні протиріччя і розбіжності. Необов'язково все закінчувалося смертю, хоча така ймовірність існувала постійно, але такі речі, як інтриги, заподіяння противнику якогось збитку аж до нанесення тяжких тілесних ушкоджень і каліцтв, вигнання, з метою зміцнення власного положення, були справою цілком буденною. У бійці за успадкування престолом все це недавно досягло піку. Я вважав, що все це вже владналося, а тепер… Я знову опинився перед проблемою, яку зовсім не очікував. Я ні на кого не точу зуби, намагаюся бути справедливим. Я ж знаю наскільки ми всі вразливі. І навіть зараз я не думаю, що справа тут у мені та спадкуванні корони. Ні, не думаю… Всі наші, мабуть вирішили, що я — менше із зол, і всі вони дійсно працювали разом, щоб своє рішення втілити в життя. Ні, не думаю, що хтось з них так пристрасно жадає моєї корони. Після вирішення справи з успадкуванням, у нас тут встановилося царство дружби і доброї волі. Але мене ось що цікавить — чи не повторюється стара історія. Раптом хтось із наших таки почав стару гру? Якісь старі образи… Мені дуже не хотілося, щоб це виявилося саме так. Знову підозри, обережність, недовіра, подвійна гра, інсинуації… Це нас тільки послаблює, і це тоді, коли існує ймовірна небезпека, проти якої ми завжди повинні бути готові виступити разом.

Я, звичайно, з кожним переговорив особисто, і всі вони заперечують свою причетність, і взагалі не чули ні про які змови, інтриги чи вендету, але я бачу, що вони знову починають ставитися один до одного з підозрою. І зовсім неважко було б декому відкопати стару образу, яка могла б дати, на їхню думку, комусь із нас привід помститися Каїна, незважаючи на той факт, що він врятував всі наші шкури, остаточно усунувши Бранда. Те ж саме з Блейзом. Будь-який з нас, одним словом, може придумати мотив для будь-кого з решти.

— Значить, ти хочеш якнайшвидше знайти вбивцю, поки моральне розкладання не зайшло занадто далеко?

— Природно. Мені ні до чого всі ці косі погляди з-за плеча та вишукування можливого ворога. Справи ще не настільки блискучі, щоб ми могли дозволити собі загрузнути в нових змовах і вендетах… Якщо тільки ми вже не загрузли в них. Найменше недорозуміння — і знову проллється кров!

— Так значить, ти вважаєш, що це один з НАС?

— Прокляття! Як бачиш, і я такий же, як і всі, і я відразу стаю таким же підозрілим по відношенню до всіх інших. Що я можу сказати? Те, про що я говорив — можливе, але поки що я не маю для цього ніяких вагомих доказів.

— А якщо ні… хто б це міг бути ще?

Він схрестив ноги, потім повернув їх у попереднє положення і зробив ще один ковток вина.

— Чорт! Ворогам нашим ім'я легіон… Але більшість з них має занадто тонку, прости мене, кишку. Вони знають, що їм загрожує, якщо ми за них візьмемося.

Він зчепив пальці на потилиці і втупився на ряди книг.

— Не знаю навіть, як тобі про це і сказати, — почав він, трохи помовчавши, — але я повинен про це сказати.

Я мовчав. Потім Рендом швидко, немов наважившись, промовив.

— Подейкують, що це справа рук Корвіна, але я в це не вірю.

— Ні, — тихо промовив я.

— Я ж сказав тобі, що не вірю. Твій батько занадто багато для мене зробив.

— Але звідки взагалі виник такий слух?

— Ну, розумієш, подейкували, що він з'їхав з глузду… ти про це теж чув. Що, якщо з ним сталася реверсія і він знаходиться в придонному стані розуму і пам'яті, тієї її пори, коли його відносини з Каїном і Блейзом були далекі від сердечних… Та й з кожним із нас, якщо вже на те пішло. Ось про це зараз і говорять.

— Я не вірю.

— І я теж, але я хотів би, щоб ти знав про ці розмови.

— Хай краще мені ці розмови не передають.

Рендом зітхнув.

— Але ти хоча б не починай їх першим. Всі наші в пригніченому стані. Не шукай неприємностей.

Я зробив ковток вина, щоб заспокоїтися.

— Так, ти правий, — сказав я.

— Ну, а тепер я хотів би почути твою розповідь. Вперед!

— Гаразд. Принаймні, пам'ять ще зовсім свіжа.

Я в черговий раз переказав йому мою історію. На цей раз у мене пішло досить багато часу, і коли я її завершував було вже темно. Рендом зрідка переривав мене, коли йому були потрібні якісь пояснення, але не вдавався в дослідження випадковостей і деталей, як це робив Білл, коли я розповідав цю історію йому.

Коли я закінчив, Рендом встав і засвітив кілька масляних світильників. Я майже чув, що відбувається зараз у нього в голові.

Нарешті, після тривалої мовчанки, він заговорив.

— Знаєш, цим твоїм Люком ти поставив мене в безвихідь. Він просто ні в які рамки не лізе. Леді з отруйним жалом… це досить серйозно, але я, здається, дещо чув про подібних людей, хоча зараз і не можу відразу згадати. Нічого, потім, пізніше, воно прийде само. Ось ще що — я хотів би більше дізнатися про це твоє «Колесо-Привид». Воно мене чомусь турбує.

— Я розповім тобі все, — кивнув я. — Але спочатку я повинен розповісти тобі дещо інше. Я тільки-що згадав…

— Що?

— Розумієш, я розповідав тобі все, майже в точності так, як уже розповідав Біллу. Це для мене немов вивчений напам'ять вірш. Але про одну річ я Біллу не розповів, бо там і в той момент вона не здалася мені гідною уваги. Я навіть міг би взагалі про неї забути, але те, що ти розповів мені про снайпера-убивцю, змусило мене згадати про неї. Ти казав, що батькові колись вдалося винайти замінник пороху для наших місць.

— Повір мені, про це у нас досі усі пам'ятають.

— Так от… У мене в кишені лежать два патрони, які я знайшов в розвалинах згорілого складу, де була майстерня Мелмана.

— І?..

— У них не порох, а щось інше, якийсь рожевий порошок. Він навіть не горить. У всякому разі там, на Відображенні Земля.

Я дістав з кишені один патрон.

— Схоже, що це тридцятий калібр, — зауважив Рендом.

— Так, я теж так думаю, — кивнув я.

Рендом піднявся і потягнув за позолочений шнур, що висів поруч з однією з книжкових полиць.

До того часу, коли він повернувся на своє місце, в двері постукали.

— Заходьте, — крикнув Рендом.

Увійшов слуга в лівреї, молода людина, блондин.

— Щось ти занадто швидко, — пробурчав Рендом.

У молодої людини був здивований вигляд.

— Пробачте, Ваша Величносте, я не зрозумів…

— А що тут розуміти? Я подзвонив, ти прийшов.

— Сер, я на чергуванні в житлових апартаментах. Мене послали, щоб повідомити вам, що вас чекають до обіду.

— Ах он як… Передайте, що я скоро буду, як тільки поговорю з тим, кого викликав.

— Добре, сер.

Коротко поклонившись, молодий чоловік пішов.

— Мені здалося, що він з'явився занадто швидко, щоб… — пробурмотів Рендом.

Трохи згодом з'явився інший слуга, не такий молодий і менш елегантно одягнений.

— Рольф, ти не міг би сходити вниз, в збройову і переговорити з черговим? — Сказав Рендом. — Попроси його оглянути ту колекцію рушниць, з якими з'явився біля Колвіра Корвін в той день, коли помер Ерік. Нехай він відшукає там для мене тридцятий калібр у хорошому стані, почистить його і пришле сюди. Ми поки підемо обідати, а рушницю ти можеш поставити ось тут, в кутку.

— Тридцятий калібр, сер? Я правильно зрозумів?

— Так.

Рольф пішов. Рендом піднявся, поклав мій патрон в кишеню і вказав на двері.

— Ходімо, пообідаємо.

— Непогана ідея.

За обіднім столом нас зібралося вісім: Рендом, Жерар, Флора, Білл, Мартін, якого викликали цим же днем, але дещо раніше, ніж мене, Джуліан, який щойно прибув з Ардена, Фіона, яка теж зовсім недавно явилася звідкись здалеку, і я сам. Вранці повинен був з'явитися Бенедикт, а сьогодні ввечері, але пізніше — Льювілла.

Я сидів ліворуч від Рендома, Мартін — праворуч. Я вже давно не бачив Мартіна, і мені було страшенно цікаво дізнатися, чим він займався, але атмосфера за столом не розташовувала до бесіди. Варто було кому-небудь відкрити рот, як інші виявляли до його слів незвичайно гостру увагу, яка далеко виходила за межі звичайної ввічливості.

Мені це здалося досить неприємним, та й Рендом, як мені здалося, теж нервував, бо послав за дроппом Ма-Панцьо, придворним блазнем, аби той заповнював відрізки гнітючої тиші.

Спочатку дроппу довелося нелегко. Він став жонглювати різними стравами, поїдаючи їх у міру проходження цього процесу. Потім по черзі образив всіх нас. Після цього він почав свою чергову програму, яка здалася мені вельми забавною.

Білл, який сидів ліворуч від мене, неголосно зауважив:

— Я досить знаю тари, щоб розуміти більшу частину того, що відбувається. Це програма Джорджа Карліна! Звідки це тут?

— Розумієш, як тільки жарти у дроппа починають повторюватися, Рендом посилає його за репертуаром в різні Відображення, збирати новий матеріал, — пояснив я. — І, як я розумію, дропп нерідко навідується в Лас-Вегас. Рендом іноді теж складає йому компанію — пограти в карти.

Через деякий час дроппу і справді вдалося нас небагато розворушити, часом став лунати сміх, обстановка стала не такою натягнутою. Коли ми перейшли до вин і напоїв, стало можливим почати окремі бесіди між сусідами, що і сталося. Майже негайно ж на моє плече опустилася важка рука. Жерар, повернувшись боком, відкинувся в своєму кріслі.

— Мерлін… я радий бачити тебе знову. Слухай, коли випаде нагода, я хотів би поговорити з тобою наодинці.

— Звичайно, — відповів я. — Але одразу після обіду нам з Рендомом треба залагодити одну невелике справу.

— Коли буде можливість, — повторив Жерар.

Я кивнув.

Кілька секунд потому я відчув, як зі мною хтось намагається зв'язатися через Карту.

— Мерлін!

— Це була Фіона. Вона сиділа на іншому кінці столу.

Я бачив її дуже чітко і відповів в голові.

— Так?

Потім я подивився в кінець столу і побачив, що Фіона розглядає свою серветку. Вона підняла на мене погляд, посміхнулася і кивнула.

Одночасно я, утримуючи її внутрішнє зображення, почув, як це зображення сказало:

— З різних причин я не хочу говорити вголос. Але я впевнена, що після обіду ти одразу зникнеш кудись, тому я хочу, щоб ти знав — нам треба разом прогулятися або покататися на човні на якомусь із ставків, або перенестися в Кабре, або відправитися поглянути на Лабіринт, але тільки в самий найближчий час. Ти розумієш?

— Розумію, — відповів я. — Буду тримати зв'язок.

— Відмінно.

Після цього контакт перервався, і я побачив, як Фіона згортає свою серветку, переключивши увагу на тарілку.

Покінчивши з солодким, Рендом не став затримуватися за столом, а швидко піднявся, побажавши всім іншим добраніч, і жестом покликав нас з Мартіном слідувати за ним.

По дорозі з їдальні нас обігнав Джуліан. Він постарався надати собі не дуже зловісного вигляду, властивого йому, і це йому майже вдалося.

— Нам треба змотатися з тобою в Арден, і як можна швидше, — сказав він.

— Непогана ідея, — відповів я. — Я з тобою зв'яжуся.

Ми покинули їдальню. У холі мене впіймала Флора. На буксирі за нею все ще йшов Білл.

— Заглянь до мене в кімнату вечером на «нічний ковпачок», — сказала вона. Або давай вип'ємо чайку завтра вранці.

— Спасибі, — подякував я їй. — Ми з тобою як-небудь зв'яжемося. Все залежить від того, коли у мене з'явиться вільна хвилинка.

Вона кивнула і засліпила мене посмішкою, яка в минулому була причиною численних дуелей і балканської кризи.

Потім вона пішла далі, і ми рушили теж.

На сходах по дорозі в бібліотеку Рендом підморгнув мені:

— Вже все?

— У сенсі?

— Вони вже всі призначили тобі зустріч?

— Ну… Над цим ще доведеться поламати голову, але в загальному…

Він засміявся.

— Не думаю, що вони стануть даремно витрачати час. Так що ти скоро будеш в курсі всіх домашніх підозр. Можеш навіть почати збирати їх у колекцію. Швидше за все, всі вони шукають зараз собі союзників, а ти уявляєшся їм найсприятливішою кандидатурою.

— Знаєш, я і сам не проти того, щоб зустрітися з усіма. Незручно тільки, що це відбудеться в такій обстановці.

Ми досягли кінця сходів, і Рендом жестом вказав у бік бібліотеки.

— Куди ми йдемо? — Запитав Мартін.

Він хоча й був схожий на Рендома, все ж був більш відкритим, та й зростом вищий, однак все одно залишався не надто високим.

— Взяти рушницю, — відповів Рендом.

— Он як! А навіщо?

— Для того, щоб випробувати патрон, який приніс Мерлін. І якщо патрон спрацює, то у нас з'являться додаткові складності.

Ми увійшли в бібліотеку. Масляні світильники все ще горіли. Рушниця вже стояла в кутку. Рендом підійшов до неї, дістав з кишені патрон і вставив його.

— Так… добре, а на чому ми його випробуємо? — Задумливо мовив він.

Він вийшов назад в хол і роззирнувся.

— Ага! Ось те, що потрібно!

Він приставив приклад до плеча, прицілився в порожні лицарські обладунки, які стояли тут же в холі, і спустив курок. Почувся короткий звук пострілу і дзвін кулі об метал. Порожній лицар похитнувся.

— Щоб я провалився! — Вигукнув Рендом. — Спрацювало! Але чому саме при мені, О Великий Єдиноріг! Я так жадав мирного, спокійного правління…

— А можна мені спробувати, батьку? — Запитав Мартін. — Я давно хотів постріляти.

Я порився в кишенях, витягнув патрон і передав його Ренді разом з ще одним.

— Один з цих двох не вистрілить, — сказав я. — Не знаю, який. Вони у мене переплуталися.

— Гаразд.

Рендом взяв обидва патрони, зарядив рушницю, передав зброю Мартіну і став пояснювати, як нею користуватися.

Здалеку долинули сигнали тривоги.

— Скоро тут збереться вся палацова варта, — зауважив я.

— Нічого, — відповів Рендом.

Мартін підняв рушницю до плеча.

— Невелика навчальна тривога їм не завадить.

Рушниця гаркнула, панцир задзвенів удруге. У Мартіна був до ідіотизму здивований вигляд.

Він повернув рушницю Рендому. Той оглянув патрон на своїй долоні, сунув його в затвор і вистрілив не цілячись.

— Якого біса? — Вирвалось у нього мимоволі.

Прогуркотів третій постріл, за яким пішов вереск рикошету, і як раз в цей момент палацова варта досягла кінця нашої сходів.

— Здається, я веду неправильний спосіб життя, — зауважив Рендом.

Після того, як Рендом подякував варті за швидку реакцію на тренувальний сигнал — а я вловив тим часом незадоволене бурмотіння, що мовляв король перебрав злегка за обідом — ми повернулися до бібліотеки, і Рендом задав логічне запитання:

— Звідки взявся третій патрон?

— Третій патрон я знайшов в куртці Люка, — відповів я.

Потім я виклав обставини, за яких всі вони у мене опинилися.

— Ні… зволікання тут абсолютно недозволено, — вислухавши мене рішуче заявив Рендом. — Я ПОВИНЕН знати, хто такий Рейнард Люк. Що ти сам думаєш про все це?

— Будинок згорів, — почав я, — нагорі жив Мелман, той, який хотів принести мене в жертву. А внизу розташовувалися «Склади Брута». Цей Брут явно зберігав на складі ось такі патрони. Люк визнав, що був знайомий з Мелманом. Спочатку я і не думав, що є якийсь зв'язок між ними, хоча одного факту, що вони розташовувалися в одній будівлі, вже було досить, звичайно.

— Якщо для боєприпасів потрібен був цілий склад, то нам загрожують серйозні неприємності, — стурбовано сказав Рендом. — Я хотів би дізнатися, хто справжній власник цієї будівлі і хто стоїть за компанією Брута, якщо це різні люди.

— Думаю, що перевірити це не дуже складно, — сказав я.

— Кого ж мені послати для цього? — Задумливо промовив Рендом.

Потім він клацнув пальцями і посміхнувся.

— Флора — ось хто зробить цю вельми важливу місію для порятунку Корони.

— На тебе явно зійшло натхнення, — схвально зауважив я.

У цей момент Мартін посміхнувся і покрутив головою.

— Боюся, що я нічого не розумію, — вставив він. — І взагалі я хотів би знати…

— Ось що, — вирішив Рендом. — Ти вводиш Мартіна в курс справи, а я піду дам вказівку Флорі. Вона зможе відправитися відразу після похорону.

— Добре, — відповів я.

Він пішов, а я знову взявся за свою історію, дещо скорочуючи для економії часу.

Ніяких особливо свіжих і несподіваних ідей з приводу подій, про які я йому повідомив, у Мартіна не знайшлося, втім, я від нього нічого подібного і не чекав. Останні кілька років, як я дізнався, він провів у досить пасторальному оточенні. Взагалі у мене склалося враження, що він більше любить село, а не місто.

— Мерлін, — сказав він, — тобі давно вже слід було повідомити про усі ці події в Амбер. Це явно стосується нас усіх.

«Цікаво, а як з Двором Хаосу, — раптом подумав я. — Там ця рушниця вистрелила би чи ні? Але все ж мішенями поки що стали Каїн і Блейз. А з Двору мене поки що ніхто не викликав, щоб повідомити про якісь нещасні випадки… І все ж Мартін був правий — мені слід було раніше ввести своїх родичів в курс подій і, ймовірно, доведеться в якийсь момент так само вчинити і з іншими родичами в Хаосі.»

— Але до подій останніх днів все виглядало набагато простіше, — сказав я Мартіну, — а потім я був дуже зайнятий, щоб зв'язатися з Амбером.

— Але всі ці роки… стільки замахів на твоє життя…

— Я не біжу додому скаржитися кожен раз, коли заб'ю палець на нозі, — відповів я, — як, втім, і всі інші. І я не бачив жодного зв'язку між Амбером і цими замахами.

Однак, мені було зрозуміло, що правий саме він, а я помилявся.

На щастя, в цей момент повернувся Рендом.

— Здається, мені не вдалося переконати Флору, що це велика честь, — сказав він, — але вона, в усякому разі, згодна допомогти.

Після цього ми поговорили про багато речей, про те, хто і чим займався в ці роки. Я згадав, що Рендом цікавився проектом Колеса-Привида, і згадав про нього. Він негайно змінив тему, даючи зрозуміти, що цю розмову він хоче вести віч на віч. Через деякий час Мартін раптом почав позіхати, і це виявилося з біча заразливим.

Рендом побажав нам на добраніч і подзвонив слузі, щоб той показав мені мою кімнату.

Я попросив Діка, який проводив мене в мою спальню, принести приладдя для малювання.

Щоб добути все необхідне, йому знадобилося не більше десяти хвилин.

Повертатися на Землю пішки було б довго і виснажливо, я втомився, тому я сів до столу і взявся конструювати Карту для залу бару в тому клубі, куди возив мене минулого вечора Білл. Я працював, напевно, хвилин двадцять, поки не добився задовільного результату.

Тепер вся справа була в часовій різниці, а це співвідношення не відрізнялося постійністю.

Один до двох з половиною — це правило було взято практично з повітря. Можливо, я вже запізнився на рандеву з безіменним умільцем проникати в чужі будинки.

Я відклав убік все, крім Карти, потім піднявся.

У цей момент у двері постукали. Я відчував сильний спокуса не відповідати, але цікавість таки перемогло.

Я перетнув кімнату, відсунув засувку замку і відкрив двері.

На порозі стояла Фіона. На цей раз її волосся було розпущене по плечах. На ній було красиве зелене плаття і невелика шпилька з діамантом, який відмінно гармоніював з ним по тону.

— Привіт, Фі, — сказав я. — Яким вітром?

— Я відчула, що ти маніпулюєш силами відомої мені магії, — відповіла вона, — і я хотіла б раніше з тобою поговорити. Я можу увійти?

— Звичайно, — відповів я.

Я зробив крок в сторону.

— Але я поспішаю.

— Я знаю. Але, можливо, я зможу тобі чимось допомогти.

— Як? — Запитав я, і прикрив двері.

Вона оглянула кімнату і помітила щойно закінчену мною Карту.

Швидко закривши двері на замок, вона підійшла до столу.

— Дуже мило, — відповіла вона, розглядаючи мій твір. — Так ось куди ти мав намір вирушити? Де це?

— Клубний бар на Землі, звідки я тільки що прибув, — відповів я. — Справа в тому, що я повинен був там зустрітися з однією персоною о десятій годині вечора за місцевим часом. Сподіваюся, я добуду там деяку інформацію щодо того, хто намагався мене вбити і чому, а можливо і з приводу інших речей, які турбують мене.

— Рушай, — сказала вона, — і залиш Карту тут. Таким чином я зможу стежити за подіями, і, якщо тобі раптом знадобиться допомога, я буду напоготові.

Я подав їй руку і потиснув її долоню.

Потім я зайняв потрібне положення біля столу і зосередився.

Кілька митей опісля сцена на Карті придбала колір і глибину. Я почав занурюватися в існуючу навколо мене матерію, всі предмети насувалися на мене, ставали більше, а моє оточення розпливалося. Мій погляд відшукав годинник на стіні, який, як я пам'ятав, висів праворуч від стійки.

Дев'ять сорок вісім. Краще і не придумаєш…

Тепер я вже чув голоси відвідувачів, бачив їх самих. Я пошукав кращу крапку для висадки. Ось… якраз біля правого кінця стійки нікого немає… Під годинником… добре…

Я вже був там і намагався зробити вигляд, ніби я був там завжди.

Кілька людей стрельнули в мене трохи здивованими поглядами, а я посміхнувся їм у відповідь. Білл представив мене одному з них вчора ввечері. Другого я теж бачив, хоча і не розмовляв з ним.

Незабаром до мене підійшов бармен.

Мабуть, він теж запам'ятав моє обличчя, тому що хотів довідатися, чи не зайде Білл.

Я отримав від нього кухоль пива і пішов до найдальшого столика, де сів і став не поспішаючи потягувати пиво, зрідка кидаючи погляд на годинник, а в проміжках спостерігаючи за входом в бар. Якби я захотів, я міг би відчути присутність Фіони.

Настав і минув термін. Почалася одинадцята година. Ніхто мною, по-видимому, особливо не цікавився, а моя власна увага була спрямована на молоду леді без супутника, з лляним світлим волоссям і профілем, як на камеї, на чому подібність і закінчувалося, адже камеї НЕ посміхаються, а вона саме так і вчинила, коли глянула на мене в другий раз, тут же відвівши погляд.

Прокляття, подумав я, чому саме зараз справа має стосуватися життя і смерті? У будь-якій іншій ситуації я допив би пиво, підійшов би до бармена за новим кухлем, потім обмінявся би парою люб'язностей і запропонував би дамі приєднатися до мене.

Чесно кажучи…

Я подивився на годинник.

Було двадцять хвилин на одинадцяту.

Як довго давати загадці можливість диктувати свої умови? Чи повинен я припустити, що дзвонив Джордж Хансен і що він махнув рукою на цю затію, побачивши, як я розчиняюся в повітрі? І як довго пробуде тут ця симпатична дама?

Я подумки осмикнув себе. Не відволікатися! Але в ту ж мить я ковзнув поглядом по стоншенню її талії, по м'яко випуклих стегнах, по напружених плечах.

Десять двадцять п'ять.

Я раптом помітив, що кухоль переді мною порожній і попрямував до стійки, щоб наповнити її. Потім я продовжив спостереження.

— Я бачу, що ви сидите один, — почув я раптово її голос. — Когось чекаєте?

Від неї війнуло запахом незнайомих мені духів.

— Так… — Відповів я, — але мені починає здаватися, що вже занадто пізно.

— У мене аналогічна проблема, — сказала вона.

Я повернувся до неї.

— Ми могли б почекати разом, — посміхнулася вона.

— Будь ласка, приєднуйтесь, — запропонував я. — Удвох очікувати буде набагато веселіше.

Вона взяла свою склянку, і ми влаштувалися за моїм столиком.

— Мене звати Мерль Корі, — повідомив я їй.

Ми сіли за столик.

— Мене — Мег Девлін. Я вас раніше тут не бачила.

— Я тут проїздом. А ви, якщо я правильно зрозумів, з тутешніх місць?

Вона злегка нахилила голову на знак згоди.

— Так, щось таке. Я живу в новому комплексі в кількох милях по дорозі звідси.

Я кивнув, ніби знав, де це.

— А ви звідки? — Захотіла вона дізнатися.

— З центру всесвіту, — відповів я.

Потім поспішно додав:

— Із Сан-Франциско.

— Я там бувала. А чим ви займаєтеся?

Я придушив раптове бажання сказати, що я чарівник, і замість цього розповів про свою недавно залишену роботу в «Гранд Дизайн».

Вона, як я дізнався в свою чергу, була спочатку манекенницею, потім агентом з продажу у великому універмазі, а тепер управляла невеликим антикварним магазином.

Я кинув погляд на годинник.

Було без чверті одинадцять.

Вона перехопила мій погляд.

— Здається, ми обидва чекали марно, — сказала вона.

— Певно, — погодився я. — Але нам слід дати їм шанс до одинадцяти. Будемо шляхетні.

— Я згодна.

— Ви вже вечеряли?

— Давно.

— Зголодніли?

— Трохи. А ви?

— Теж трохи. Я помітив, що дехто тут вечеряє. Зараз я справлюся.

Я дізнався, що ми можемо отримати сендвічі, і роздобув два, і навіть з салатом.

— Сподіваюся, ваше побачення не повинно було включати пізню вечерю? — запитав я.

— Речі про це не було, і мені все одно, — відповіла вона.

Вона спробувала сендвіч.

Одинадцять годин. Стрілка прийнялася відраховувати хвилини останньої години доби. Я прикінчив сендвіч разом з пивом і повторювати вже не хотів.

— Що ж, принаймні, вечір не пропав даром, — сказала вона.

Я дивився на її вії, тому що мені це було приємно. Косметику вона не вживала, або її не було помітно, але ніякого значення це не мало.

Я вже майже було зібрався простягнути руку і накрити її долоню своєю, як вона знову мене випередила.

— Що ви думали робити сьогодні ввечері? — Запитав я.

— Ну… трохи потанцювати, кілька келихів вина, можливо погуляти при місяці. Всякі такі дурниці.

— У сусідньому залі грає музика. Підемо?

— Так! — Відповіла вона. — Чому б і ні?

Коли ми попрямували до виходу з бару, я почув голос Фіони, що долинув до мене як шепіт.

— Мерлін, якщо ти покинеш зображення на Карті, я втрачу з тобою зв'язок!

— Зачекайте хвилинку, — сказав я.

— Що? — Перепитала Мег.

— Е-е-е… я хотів би спочатку зайти в кімнату для чоловіків.

— Це ідея. Я зроблю те ж саме. Зустрінемося в холі через пару хвилин?

У потрібному мені місці в цей момент нікого не виявилося, але я все-таки зайняв кабінку на випадок, якщо хто-небудь сюди забреде.

Потім я відшукав в колоді Карту Фіони й за секунду зв'язався з нею.

— Послухай, Фі, — почав я, — напевно, сьогодні вже ніхто не з'явиться. Але інша частина вечора, здається, обіцяє бути вельми милою. Чому б мені не провести приємний вечір, раз вже я тут? Тому я дякую тобі за допомогу, а сам я скоро повернуся додому.

— Не знаю… — Сказала вона. — Мені не подобається, що ти йдеш з незнайомою людиною. За таких обставин, можливо, небезпека підстерігає тебе там зовсім поруч.

— Небезпеки немає, — заспокоїв її я. — У мене є спосіб виявляти ворогів. Я знаю, що небезпеки немає. Крім того, я впевнений, що той хлопець, якого я очікував тут зустріти, залишив цю ідею, коли побачив, що я козирнув у Амбер на його очах. Все буде в порядку.

— Мені твоя витівка не подобається, — вперто повторила вона.

— Я вже великий, Фі. Я можу про себе подбати.

— Сподіваюся, — сухо відповіла Фіона. — Виклич мене негайно, якщо виникнуть проблеми.

— Жодних проблем не буде. Ти можеш спокійно лягти подрімати.

— Виклич мене, коли будеш готовий повернутися. Не бійся мене розбудити. Я хочу сама перенести тебе додому.

— Гаразд, згоден. На добраніч.

— Не втрачай обережності.

— Я ніколи її не втрачаю.

— Тоді на добраніч.

Вона перервала контакт.

Кілька хвилин потому ми вже були серед танцюючих, насолоджуючись музикою, кружляючи, торкаючись один одного. У Мег малася сильна тенденція вести. Ну так і біс з ним, нехай мене ведуть! Часом я навіть намагався не втрачати пильності, але тут не було нічого більш небезпечного, ніж гучна музика і раптовий сміх.

Об одинадцятій тридцять ми на всякий випадок зайшли в бар. Там з'явилося кілька нових відвідувачів, але того, хто призначив зустріч Мег, не було, а мені ніхто навіть не кивнув. Ми повернулися туди, де гриміла музика.

Трохи після опівночі, ми знову заглянули туди, але з тим же результатом.

Тоді ми сіли за столик і замовили по останньому келиху.

— Було дуже весело, — сказала вона.

Вона поклала руку на столик так, щоб мені було легко накрити її своєю долонею. Я так і зробив.

— Так, — відповів я. — Було б просто здорово приходити сюди частіше, але я, на жаль, завтра їду.

— І куди ви прямуєте?

— Назад, в центр всесвіту.

— Шкода, — посміхнулася вона. — Вас не підвезти?

— У будб-яку сторону, але тільки туди, куди їдете ви.

Вона знову посміхнулася і стиснула мою руку.

— Добре, — погодилася вона. — Ходімо, я пригощу вас чашечкою кави.

Ми допили наші келихи і попрямували до стоянки, зупиняючись по дорозі кілька разів, щоб поцілуватися.

Я знову спробував не втрачати обережності, але, здається, на стоянці крім нас нікого не було. Її машиною виявився невеликий червоний «Порше» з опущеним конвертованим верхом.

— Ну от… бажаєте вести? — Запитала вона.

— Ні, краще ведіть ви, а я буду стежити, чи не з'явиться вершник без голови.

— Як?

— Я хочу сказати — це прекрасна ніч, а я завжди мріяв про шофера і щоб він виглядав в точності, як ви.

Ми сіли в машину, і вона включила запалювання. Вела вона, звичайно, дуже швидко.

Дороги були пустельні, і почуття підйому охопило мене. Я підняв руку і викликав з Відображення запалену сигару. Після кількох затяжок відкинув сигару, коли ми з гуркотом долали міст. Я закинув голову і розглядав сузір'я, які за вісім років стали для мене знайомими. Я глибоко зітхнув і повільно випустив повітря. Спробував проаналізувати свої почуття і раптом зрозумів, що я щасливий.

Я вже давно нічого подібного не відчував…

Попереду, над краєм верхівок дерев, з'явився відсвіт вогнів, що відбивалося в нічному небі.

За хвилину ми проїхали поворот, і я побачив, що джерелом світла є невеликий житловий комплекс праворуч від нас.

Мег пригальмувала і повернула.

Вона припаркувала свій «Порше» в нумерованій ніші стоянки, і ми пройшли до під'їзду через коридор, утворений живоплотом. Ліфт дуже швидко виніс нас на потрібній поверх, після того, як вона відкрила замок на вхідних дверях під'їзду, а коли ми опинилися в її квартирі, вона і справді приготувала каву, що було для мене дуже речі. Кава була просто чудовою. Ми сиділи поруч і не поспішаючи пили її…

Одна подія слідувала за іншою. Незабаром ми опинилися в спальні, а наш одяг був складений на найближчому стільці, і я привітав себе з тим, що призначена зустріч не відбулася.

Вона була м'яка і тепла… Ваза в оксамиті… ваза з медом… запах її парфумів…

Через багато часу опісля ми лежали поруч, втомлені настільки, що я не буду підбирати для пояснення цього стану яких-небудь метафор. Я погладив її волосся.

Раптом вона потягнулась, злегка повернула голову і подивилася на мене з-під напівопущених він.

— Я хочу тебе запитати, — сказала вона.

— Питай.

— Як звали твою маму?

Несподівано, я відчув ніби клубок з шипів і колючок прокотився по моєму хребту. Але я хотів знати, куди це веде.

— Дара, — відповів я.

— А батька?

— Корвін.

Вона посміхнулася.

— Я так і думала, але хотіла переконатися.

— А мені тепер можна задавати питання? Чи грає тільки одна людина?

— Можна, але я можу позбавити тебе від такої необхідності. Ти, звичайно, хочеш запитати, чому я задала таке питання.

— Ти потрапила в точку.

— Вибач, — сказала вона, відсуваючи ногу.

— Здогадуюся, що ці імена щось для тебе означають.

— Ти — Мерлін, — сказала вона, — герцог Колвірський, принц Хаосу.

— Чорт мене забирай! — Відповів я. — Схоже, що в цьому Відображенні мене знає кожна собака! У вас тут що, якийсь клуб чи як?

— А хто ще знає? — Раптом швидко запитала вона.

— Один хлопець по імені Люк Рейнард, потім… знав один тип… загиблий на ім'я Ден Мартінес, і ще один небіжчик — Віктор Мелман. А ці імена тобі щось говорять?

— Так. Небезпечний саме Люк Рейнард. Я хотіла попередити тебе про це. Якщо, звичайно, ти насправді виявився б тим, хто мені потрібний.

— У якому сенсі?

— Якби ти опинився тим, ким ти і є — сином Дари.

— Що ж, ось він я, попереджай мене.

— Я тебе вже попередила. Не довіряй йому.

— А що йому потрібно? — Запитав я.

Я всівся, підіткнув під спину подушку, і продовжив.

— Моя колекція марок? Мої чеки для мандрівників? Ти не могла би пояснити мені це зрозуміліше?

— Він кілька разів намагався тебе вбити за останні роки…

— Що? Яким чином?

— У перший раз була присутня вантажівка, яка тебе мало не переїхала. На наступний рік…

— О боги! Ти і справді знаєш! Назви мені дату!

— Природно, кожен раз — тридцяте квітня.

— Але чому? Ти знаєш, чому?

— Ні.

— Чорт забирай! А як ти все це дізналася?

— Я спостерігала, стежила.

— Чому ж ти нічого не робила?

— Я не могла. Я не знала, хто з вас хто.

— Леді, ви мене остаточно заплутали…

«Чорт мене забирай, хто ж ти, врешті-решт, така, і яку у всьому цьому граєш роль?»

— Як і Люк, я не така, якою виглядаю… — Почала вона.

З сусідньої кімнати раптом пролунало гучне дзижчання.

— О, боже! — Вигукнула вона, немов розгорнулася пружина, вилетівши з ліжка.

Я пішов за нею. У передпокої вона натиснула кнопку під маленькими гратами і запитала:

— Так? Хто там?

— Дорога, це я, — почулася відповідь. — Я повернувся на день раніше, подзвони, щоб мене впустили, добре? У мене тут ціла гора пакетів.

— Ой!

Вона відпустила одну кнопку і натиснула іншу, одночасно повернувшись до мене.

— Це чоловік, — сказала вона чомусь майже беззвучно. — Тобі потрібно швидше йти. Будь ласка! По сходах!

— Але ти мені не все розповіла!

— Я розповіла достатньо! Будь ласка, поспіши!

— Гаразд, — кивнув я.

Я бігом повернувся в спальню, натягнув штани і сунув ноги в туфлі.

Білизна та шкарпетки я запхав у кишеню, потім натягнув сорочку.

— Я не задоволений, — заявив я рішуче. — Ти знаєш більше, ніж сказала, і мені теж потрібно це знати.

— І це все, що тобі потрібно? — Посміхнулася вона.

Я швидко поцілував її в щоку.

— Не зовсім. Я повернуся, — сказав я.

— Не треба, — відповіла вона. Все буде зовсім не так… Але ми ще зустрінемося, коли настане потрібний час.

Я попрямував до дверей.

— Але цього мені мало, — сказав я, відкривши двері.

— Інакше не можна.

— Побачимо.

Я метнувся в кінець холу, до дверей над якими було написано «ВИХІД».

Стрибаючи вниз по східцях, я застебнув сорочку, а в самому низу зупинився, щоб натягнути шкарпетки. Я пригладив волосся і відкрив двері в під'їзд.

Нікого. Відмінно.

Я покинув будівлю і попрямував по доріжці. Тут раптом прямо поруч зі мною загальмував чорний «Седан». Я почув дзижчання, опустилося скло, і я побачив червоний відблиск.

— Сідай, Мерлін, — почув я знайомий голос.

— Фіона!

Я відчинив дверцята і ковзнув у машину.

Ми відразу ж рушили з місця.

— Ну, це була вона? — Запитала Фіона.

— Хто вона?

— Той чоловік, який повинен був з тобою зустрітися в барі.

Ця думка не приходила мені в голову, поки вона не висловила її вголос.

— Ти знаєш, — відповів я після тривалої мовчанки, — я думаю, що це вона.

Вона виїхала на дорогу і повела машину в тому напрямку, звідки ми з Мег приїхали раніше.

— І що ж це за гра? — Запитала вона.

— Хотів би я знати… — Зітхнув я.

— Розкажи мені, — сказала Фіона, — і якщо знадобиться відредагувати деякі моменти, не соромся.

— Добре, — погодився я і розповів їй всю історію.

Ще до того, як я закінчив, ми були вже на стоянці клубу.

— Навіщо ми знову тут? — Запитав я.

— Я тут позичила машину. Можливо вона належить другу Білла. Я подумала, що буде дуже мило, якщо ми повернемо її.

— Ти скористалася моєю новою Картою, щоб дістатися до цього бару? — Поцікавився я.

— Так, відразу після того, як ти пішов танцювати. І стежила за тобою приблизно годину, в основному з тераси. Адже я ж тебе просила — не втрачай обережності.

— Вибач. Я втратив розум.

— І, що мене дуже засмутило, тут не подають абсенту. Довелося обійтися холодною Маргеріта.

— Сумно… А потім ти позичила цю машину і послідувала за нами, коли ми покинули бар?

— Так. Я залишалася в машині і підтримувала з тобою периферійний контакт через твою особисту Карту. Якби я відчула небезпеку, то встигла б тебе витягнути.

— Спасибі. А наскільки периферійним був контакт?

— Я не страждаю вуйєризмом, якщо ти це мав на увазі. Отже, ми дісталися до потрібного нам моменту в твоїй розповіді.

— Але це ще далеко не вся історія.

— Залишимо її, — сказала Фіона, — поки. Зараз мене більше хвилює одна річ. У тебе немає випадково фотографії цього хлопця, Люка Рейнарда?

— Здається, є… — Відповів я.

Я дістав гаманець.

— Так, є.

Я витягнув з кишені труси, які заважали мені діставати гаманець.

— Принаймні, ти не носиш довгої білизни, — меланхолійно відмітила моя тітонька.

Нарешті я відкопав у кишені гаманець і розвернув його так, щоб на нього падало світло. Фіона тут же нахилилася до мене, спершись долонею об мою руку. Я відшукав хороший кольоровий знімок, де я, Люк і Джулія, і ще подружка Люка по імені Гейл сиділи на пляжі.

Раптом я відчув, як рука Фіони міцніше стиснула мою руку. Вона швидко, майже судорожно зітхнула.

— Що трапилося? — Занепокоєно спитав я. — Ти впізнала його?

Вона занадто поспішно похитала головою.

— Ні, — сказала вона. — Я ніколи раніше його не бачила.

— З тебе зовсім нікудишня обманщиця, тітонько. Хто це?

— Я не знаю, — відрізала вона.

— Кинь! Ти мені трохи руку не зламала, коли побачила його.

— Не треба на мене тиснути, — відповіла сухо Фіона.

— Але ж мова йде про моє життя!

— Думаю, що далеко не тільки твоє.

— Тим більше! Отже?

— Облишмо поки цю тему.

— Боюся, що я не можу собі цього дозволити. Я змушений. Я наполягаю.

Вона повернулася до мене обличчям і витягнула обидві руки вперед, немов ставлячи між нами перепону. З-під її нігтів з красивим манікюром почав підніматися дим.

Фракір запульсував. Це означало, що Фіона досить перелякана, щоб прикластися до моєї шкури, якщо справа дійде до цього.

Я зробив охороняючий жест і вирішив відступити.

— Гаразд, залишимо це пусте заняття і повернемося додому.

Вона клацнула пальцями, і дим вивітрився у вікно. Вона витягла з кишені колоду Карт і довгим нігтем висунула амберський Козир.

— Але рано і пізно, я повинен буду дізнатися, — додав я.

— Пізніше, — відповіла Фіона, і перед нами розпростерся Амбер.

Що мені завжди подобалося в Фіоні, так це те, що вона ніколи не намагалася приховувати свої почуття.

Я простягнув руку і вимкнув світло в кабіні. У наступний момент ми вже були вдома.

8

Підозрюю, що мої думки під час похорону нічим від самих пересічних не відрізнялися. Вони були абсолютно типові.

Подібно Блюму з «Уліса» я зазвичай в таки моменти думаю про самі мирські речах. У проміжках мої думки вільно блукають.

Біля південного підніжжя Колвіра на широкій береговій смузі стоїть невелика каплиця Єдинорога. Таких маленьких храмів у королівстві кілька, і вони встановлені на тих місцях, де люди бачили Єдинорога.

Ця каплиця особливо добре підходила для останнього притулку Каїна.

Як і Жерар, він одного разу висловив бажання покоїтися в одній з морських печер біля підніжжя гори обличчям до хвиль простору моря, по якому так часто ходив під вітрилом. Одна така печера була для нього приготовлена, і після церемонії він туди буде переміщений.

Був вітряний, туманний, солоний ранок і всього кілька вітрильників рухалося в західному напрямку приблизно в половині милі від нас.

Теоретично службу мав би вести Рендом, оскільки корона автоматично робила його і вищим жерцем, але, прочитавши першу і заключну главу на Успіння Принца з Книги Єдинорога, він передав кермо правління процедурою Жерару, оскільки у Жерара з Каїном були самі кращі відносини в родині.

Гучний голос Жерара наповнював невелику кам'яне будівлю, поки він читав довгі уривки, що стосуються моря і мінливості. Кажуть, що Книгу написав сам Дворкін ще у дні його світлого розуму.

Не знаю, мене тоді тут не було.

Кажуть також, що всі ми — нащадки Дворкіна і Єдинорога, що викликає до життя досить незвичайні картини в уяві. Але в будь-якій справі витоки мають тенденції заглиблюватися в далечінь світу.

Хто знає?

Адже мене тоді тут не було.

— І все повертається в море, — продовжував читати Жерар.

Я озирнувся по сторонах.

Крім членів сім'ї, присутні приблизно людей двадцять-тридцять, в основному — знать міста, кілька торговців, з якими Каїн підтримував дружні стосунки, представники королівств з найближчих дотичних Відображень, де Каїн проводив час як офіційно, у справах, так і приватним порядком, і звичайно, Вінта Бейль.

Зліва від мене стояв Біл, який виявив бажання бути присутнім. Праворуч знаходився Мартін.

Не було ні Фіони, ні Блейза. Блейз послався на рану і вибачився за те, що не зможе бути присутнім. Фіона ж просто зникла. Сьогодні вранці Ренді не вдалося її виявити. У середині служби Джуліан подався перевіряти охорону вздовж дороги, бо хтось справедливо вказав, що штовханина в такому скупченні людей вельми вигідна можливому вбивці. Всюди були розставлені єгері Джуліана з короткими мечами, луками і стрілами.

Час від часу долинав гавкіт однієї з його гончих, якій майже негайно відповідали кілька інших — річ сумна і чомусь виводяча з рівноваги.

Хвилі, вітер і роздуми про тлінність всього існуючого…

Куди ж вона зникла? Злякалася пастки? Чи це було пов'язано з минулою ніччю? І Бенедикт… Він прислав співчуття і жаль, згадав раптову термінову справу, що не дала йому можливості бути присутнім особисто.

Льювілла просто не з'явилася, і через Карту зв'язатися з нею не могли.

Флора стояла попереду ліворуч від мене.

Вона знала, що траур їй до лиця. Можливо, я несправедливий до неї, але мені здалося, що вона більше нетерпляча, ніж замислена.

По завершенні служби ми ланцюжком вийшли назовні. Чотири моряки несли труну Каїна. Ми оформилися в процесію, яка повинна була привести нас до печери і саркофагу Каїна.

Нас наздогнало відділення солдатів Джуліана, які повинні були послужити нам збройним ескортом.

Поки ми крокували вперед, Білл раптом підштовхнув мене в бік і вказав кивком голови вгору, на Колвір. Я подивився туди, куди він вказував і виявив фігуру в чорному плащі з насунутим капюшоном, що стояла на скельному виступі. Білл нахилився до мене, і тепер я міг розчути крізь музику труб і струн його голос.

— Це теж частина церемонії? — Запитав він.

— Мені, у всякому разі, про це нічого не відомо, — відповів я.

Чимось мені не сподобалася позиція, зайнята цим типом. Я просунувся в голову процесії.

Через хвилину чи дві ми повинні були опинитися точно під чорною фігурою.

Я порівнявся з Рендома і поклав руку йому на плече. Коли він озирнувся, я вказав на кам'яний виступ.

Рендом зупинився і вдивився, примружившись.

Обличчя його потемніло, а права рука піднялася до Каменя Правосуддя, який він носив на грудях під час самих.

Миттєво піднявся вітер.

— Зупиніться! — Прогримів голос Рендома. — Зупинити процесію! Всім залишатися на місцях!

У цей момент чорна постать заворушилася. Він немов теж придивлявся до Рендома. У небі над Колвіром, немов у кінотрюці, на наших очах утворилася хмара і прийнялася рости і згущуватися.

Під долоні Рендома зблиснуло багряне світло. Людина в чорному плащі раптом підвела голову, блискавично засунула руку під плащ, частку миті потому рука з'явилася, здійснюючи швидкий обертальний рух. У повітрі завис маленький чорний предмет, почавши свій шлях вниз, до землі.

— Всім лягти! — Крикнув Жерар.

Ми всі кинулися на землю. Тільки Рендом не зрушив з місця. Він стояв нерухомо, не зводячи очей з фігури в чорному.

Із хмари в схил гори вдарила блискавка.

За ударом послідував гуркіт грому, який майже збігся з вибухом, який прогримів над нашими головами. Відстань виявилася занадто велика, бомба вибухнула, не досягнувши нас. Хоча ймовірність розставання з життям незмірно зросла б, якби процесія дійшла до скельного виступу і вбивця кинув би бомбу вертикально вниз, прямо на нас. Коли перед моїми очима перестали танцювати світлові плями, я знову подивився на скелю.

Фігура в чорному зникла.

— Ти його дістав? — Запитав я Рендома.

Він знизав плечима і опустив руку. Світіння і миготіння каменю вщухли.

— Всім піднятися! — Наказав Рендом. — Продовжимо похорон…

Ми так і зробили. Більше ніяких надзвичайних подій не трапилося, і справа завершилася, як і передбачалося.

Коли труну занурювали в саркофаг склепу, в моїх думках, як напевно, і в думках всіх присутніх, вже розгорталися улюблені сімейні ігри.

Чи міг бути той, хто вчинив замах, кимось із відсутніх родичів? Які у нього були мотиви? І які їхні алібі? Де вони всі зараз? Чи можливо, діє ціла коаліція? Чи це був хтось сторонній? Якщо це так, то де він роздобув вибухову речовину, яка в Амбері зберігається під ретельною охороною? Чи це була вибухівка імпортного походження? Або хтось із місцевих жителів відкрив формулу її складу?

А якщо це стороння особа, то які його мотиви і куди він подівся тепер?

Або хтось із нас найняв вбивцю, перенісши його в Амбер? Але навіщо?

Коли ми проходили повз склеп, я швидкоплинно подумав про Каїна, але не як про покійного родича, а скоріше — як про частину загадкової картини. Взагалі я його не дуже добре знав. Але мені говорили, що він був зовсім не самою легкою у спілкуванні людиною. Він був скритний, грубуватий, цинічний і мав схильність до жорстокості.

За роки свого життя він нажив чимало ворогів, і, здається, навіть пишався цим.

Зі мною він, правда, завжди вів себе порядно, але, з іншого боку, наші дороги і не перетиналися. Так чи інакше, але мої почуття до Каїна були куди поверховіші, ніж до всіх інших.

Джуліан був, по суті, того ж крою, що Каїн, хіба що більш відшліфований, але ніхто і ніколи не міг бути впевнений в тому, що могло ховатися під цією відполірованою оболонкою.

Каїн…

Так, можливо, мені варто було взнати тебе трохи краще. Я впевнений, що твоя смерть принижує і мене теж, причому в такій мірі, про яку я поки що і не підозрюю.

На зворотному шляху в Палац, де нас чекали поминки, я по суті справи вперше замислився над тим, якою мірою і яким чином пов'язані мої особисті неприємності та проблеми всіх нас, а те, що такий зв'язок існував, я відчував.

А Мег Девлін? Цілком імовірно, що вона дещо знала про все це.

Що ж, чоловік — чоловіком, вирішив я, але ми з нею повинні ще обов'язково зустрітися.

Пізніше, у великому обідньому залі, серед гулу розмов, дзвону і стуку посуду і столових приладів, мені раптом прийшла в голову думка про одну туманну версію, і я вирішив негайно її перевірити.

Вибачившись і позбувшись, хоча і привабливого, але крижаного сусідства з Вінтою Бейль, третьою дочкою якоїсь знатної особи і нібито останньої коханки Каїна, я пробрався до дальнього кінця залу, де невелика група людей оточувала Рендома.

Я простояв там кілька хвилин, придумуючи спосіб втрутитися в розмову, перш ніж він помітив мене. Тоді Рендом тут же підійшов до мене і учепився за мій рукав.

— Мерлін, — сказав він, — зараз у мене немає часу, але я хочу, щоб ти знав — наша бесіда не закінчена. Пізніше, сьогодні ввечері, я хочу з тобою зустрітися, як тільки звільнюся. Заради бога, нікуди не зникай, поки ми не поговоримо, добре?

Я кивнув.

Рендом вже почав відвертатися, маючи намір повернутися в своє коло.

— А поки що… — Сказав я, — чи можу я задати маленьке питання?

— Валяй, — погодився він.

— На Відображенні-Земля, звідки я нещодавно повернувся, знаходяться наші амберіти, всякого роду агенти?

Він похитав головою.

— У мене там агентів немає, і я не думаю, щоб вони були у когось іншого. У мене є там знайомі, але всі вони місцеві, як, скажімо, Білл.

Його очі звузилися.

— З'явилося щось нове? — Стишивши голос, запитав він.

Я знову кивнув.

— Важливе?

— Можливо.

— Я хотів би дізнатися про це зараз же, але доведеться трохи почекати, поки нам вдасться поговорити.

— Я розумію.

— Я пришлю за тобою, — сказав він, плеснув мене по плечу і повернувся в свою компанію.

Єдине пояснення для Мег Девлін, яке я міг придумати, було спростовано. І відправитися на зустріч з нею відразу після обіду я не міг.

Довелося втішити себе новою тарілкою з їжею.

Через якийсь час у залі з'явилася Флора, оглянула це людське скупчення, потім пробралася до мене і присіла поруч, біля вікна.

— С Рендомом зараз поговорити наодинці неможливо, — констатувала вона.

— Ти права, — відповів я. — Чим тебе пригостити? Що-небудь вип'єш або з'їси?

— Поки що ні. Але, можливо, ти мені можеш допомогти. Адже ти чарівник.

Мені такий початок з біса не сподобався, але нічого іншого не залишалося як запитати:

— А в чому власне проблема?

— Бачиш, я зайшла до Блейз, щоб запитати, чи не бажає він спуститися в зал і приєднатися до нас, але він зник.

— Хіба двері не були замкнені? Переважна більшість місцевих жителів не допускає такої недбалості.

— Та ні, були. Зсередини. Отже, він кудись козирнув. Коли він мені не відповів, я була змушена увірватися в кімнату силою — адже на нього вже один раз робили замах.

— І що ж тобі потрібно від чарівника?

— Ти можеш його знайти?

— Карти не залишають слідів, — відповів я сухо. — Але якби я навіть і міг відшукати його, я зовсім не впевнений, що став би цим займатися. Він сам знає, що робить, і, отже, хоче, щоб його залишили в спокої.

— Ну, а якщо він замішаний? Він і Каїн в минулому були по різні боки…

— Якщо він замішаний у чомусь небезпечному для нас, то буде тільки краще, якщо він пішов.

— Значить, ти не можеш допомогти… або не хочеш?

Я мовчки кивнув.

Потім додав:

— І те, і інше, напевно. До речі, як ти думаєш, чи не повинно рішення про його пошук виходити від Рендома, а?

— Можливо.

— Я пропоную тобі тримати цю новину при собі, поки ти не поговориш з Рендомом. Немає необхідності породжувати безпідставні розмови. Або, якщо хочеш, я сам можу передати це Ренді. Я повинен з ним зустрітися і переговорити сьогодні ввечері.

— Про що?

От тобі й раз!

— Не знаю точно, — ухильно відповів я. — Він хоче мені щось розповісти або, навпаки, розпитати.

Вона уважно подивилася на мене.

— Але ж ми з тобою ще не встигли перекинутися слівцями, ти не забув? — Сказала вона після тривалої паузи.

— Здається, ми зараз саме цим і займаємося, чи не так?

— Ну гаразд. А чи можу я довідатися про твої неприємності в одному з твоїх улюблених Відображень?

— Чому б і ні? — Посміхнувся я.

Я почав переказ проклятої історії по черговому колу. Мене втішало тільки одне — це, мабуть, було вже в останній раз. Як тільки Флорі все стане відомо, відомості моментально поширяться і до всіх інших.

У Флори не виявилося жодних цікавих думок з приводу моєї історії, у всякому разі, зі мною вона ніякою інформацією не поділилася. Ми ще трохи поговорили — в основному місцеві чутки — і вона, нарешті, вирішила, що їй потрібно що-небудь з'їсти. Вона відправилася туди, де можна було роздобути їжу, і назад вже не повернулася.

Потім у мене було ще кілька бесід про Каїна і мого батька. Нічого нового я не дізнався.

Мене представили декільком особам, з якими я раніше не був знайомий, я запам'ятав напам'ять масу імен та всього іншого, тому що нічого іншого мені не залишалося.

Коли обід, який здавався мені нескінченним, таки підійшов до кінця, я все ще тримав Рендома в полі свого зору і ухитрився вийти із зали одночасно з ним.

— Потім, — коротко кинув він.

Він пройшов повз мене і пішов далі з двома людьми, з якими він продовжував розмову.

Я повернувся в свої апартаменти і розтягнувся на всю довжину на ліжку. Коли розвиток подій нагадує закипаючий котел, потрібно відпочити про запас, як тільки представляється така можливість.

Я розслабився і трохи згодом заснув. Мені наснився сон.

Я прогулювався в англійському парку, який був розбитий відразу за палацом.

Зі мною був хтось ще, але я не знав, хто це. Здавалося, це неважливо.

Раптом я почув уже знайоме завивання.

Потім, майже поруч, почулося гарчання. Спочатку, коли я обернувся, то нічого не побачив. Але потім, якось зовсім раптово, вони виявилися зовсім поруч.

Три величезні, схожі на собак бестії, подібні до того створіння, яке я вбив, викинувши з квартири Джулії. Виття ж не припинялося, і раптово я зрозумів, що його джерелом були не ці звірі.

Вони лише гарчали і підходили все ближче й ближче.

І я зрозумів, що це всього лише сон, і що він снився мені вже багато разів, і кожного разу я, прокидаючись, забував про нього. Але свідомість того, що це тільки сон, ні в якій мірі не звільнило мене від почуття небезпеки, коли звірі кинулися до мене.

Кожну з трьох бестій оточував якийсь світловий ореол — блідий, коливний. І дивлячись крізь цей ореол, я бачив вже не парк, а фрагменти лісу.

А коли вони стрибнули на мене, вони немов наштовхнулися на стіну з скла.

Всі три звірюки були відкинуті, впали, знову схопилися і кинулися вперед і знову були блоковані. Вони завили, застрибали, гарчали від безсилої люті і спробували ще раз.

Здавалося, що я стою під прозорим ковпаком або всередині магічного кола. До мене дістатися вони не могли.

Потім виття стало голосніше, наблизилося, і бестії перенесли увагу з мене на…

— Ого! — Вигукнув Рендом. — Ти мені винен тепер за позбавлення від кошмару.

Я прийшов в себе. Тому що прокинувся, лежав у своєму ліжку, а за вікном було темно.

Я зрозумів, що Рендом викликав мене через Карту і вловив кусочок мого кошмарного сну, коли встановився контакт.

Я позіхнув і подумки подякував Рендому.

— Спасибі.

— Прокидайся остаточно і поговоримо, — сказав він.

— Добре. Ти де?

— Внизу. Маленька вітальня на південь від головного залу. П'ю каву. Чекаю тебе.

— Побачимося через п'ять хвилин, добре?

— Вирішено.

Рендом розчинився. Я сів, опустивши ноги з ліжка, потім піднявся. Перетнув кімнату й широко відчинив вікно, глибоко вдихнув ламке холодне осіннє повітря.

Весна на Відображенні Земля і осінь в Амбері — мої дві найулюбленіші пори року. Я повинен би відчувати підйом почуттів, а замість цього — як жарт ночі, отримав зникаючий залишок сну — мені здалося, що я чую затихаюче вдалині завивання. Я здригнувся і закрив вікно.

Наші сни іноді занадто тісно бувають пов'язані з нашою реальністю.

Я попрямував у вказану мені Рендомом кімнату і влаштувався на одному з безлічі диванів, що стояли там.

Рендом запропонував мені каву, а потім запитав:

— Ти не міг би розповісти мені про Колесо-Привид?

— Це свого роду парафізичний пристрій спостереження і стеження, а також бібліотека.

Рендом поставив на стіл свою чашку і схилив голову набік.

— Ти не міг би дещо детальніше…

— Розумієш, працюючи з комп'ютерами, я прийшов до цікавої ідеї про те, що фундаментальні принципи обробки даних можуть бути застосовані з дуже цікавими результатами в якомусь місці, де самі комп'ютери працювати не можуть. Іншими словами, мені потрібно було знайти такі умови серед Відображень, де самі операції залишалися б майже тими ж самими, але фізичне втілення конструкції, техніка програмування, введення енергії — Все це мало б зовсім іншу природу.

— Гм-м… — Перебив мене Рендом, — ти мене зовсім збив з пантелику, повинен зізнатися.

— Я сконструював і побудував обробляючий інформацію пристрій в одному з Відображень, де жоден звичайний комп'ютер працювати не зміг би, — відповів я, — тому що я використовував інші матеріали, абсолютно інший метод конструювання, інші джерела енергії. До того ж я вибрав таке місце, де діють інші закони фізики і тому мій пристрій буде функціонувати не так, як інші. І тоді в мене з'явилася можливість створювати програми, які не могли б працювати на Відображенні Земля, де я жив. Зрештою, вийшов, як мені здається, унікальний пристрій. Я назвав його «Колесо-Привид» з-за деяких особливостей її зовнішнього виду.

— Отже, воно служить в якості слідкуючого пристрою і бібліотеки? І що це значить?

— Моє «Колесо» перегортає безліч Відображень, немов сторінки книги або немов перетасовує колоду Карт, — пояснив я. — Досить запрограмувати його на пошук і стеження за будь-яким цікавлячим тебе об'єктом, і воно не спустить з нього очей. Я думав піднести його сім'ї в якості сюрпризу. Ти міг би з його допомогою дізнатися, наприклад, чи не стягує сили один з наших потенційних ворогів, або, скажімо, стежити за поширенням збурень в Відображеннях…

— Почекай хвилинку, — зупинив мене Рендом. — Яким чином воно працює? Як перегортає Відображення?

— У процесі роботи, — став пояснювати я, — «Колесо-Привид» в кожну мить відтворює безліч своєрідних еквівалентів Карт, потім…

— Стоп. Задній хід. Як же можна створити програму для Карт? Я думав, що зробити Карту здатна лише людина, яка пройшла ініціацію Лабіринтом або Логрусом.

— У даному випадку, — сказав я, — сама машина відноситься до того ж класу об'єктів, що і батькова шпага Грейсвандір. Я включив елементи візерунка Лабіринту в її конструкцію.

— І ти збирався нас приємно здивувати?

— Так, коли машина буде повністю готова.

— А коли вона буде готова?

— Я не можу поки сказати точно. Вона повинна наситити блоки пам'яті певною критичною масою інформації, і тільки після цього її програми почнуть діяти повністю. Я віддав їй команду займатися цим вже досить давно, але до цих пір ще не перевірив, що вийшло.

Рендом налив собі ще кави, відпив.

— Я не думаю, що ця машина зможе заощадити нам так вже багато часу і зусиль, — зауважив він.

Помовчавши, він додав:

— Припустимо, мене цікавить якийсь об'єкт у відображенні. Я вирушаю сам подивитись на нього або посилаю туди когось. Якщо ж я захочу скористатися твоєю штукою, я все одно повинен витратити час на дорогу до того місця, де знаходиться машина.

— Ні, — заперечив я, — ти не правий. Час тратити не треба. Ти просто викличеш дистанційний пульт, термінал.

— Що я викличу?

— Термінал. Я зараз тобі покажу.

Я відкопав свою колоду амберських Карт і відшукав серед них одну, що лежала в самому кінці.

На ній було зображено срібне колесо на темному тлі. Я передав Карту Ренді, і він її уважно оглянув.

— Як же нею користуватися? — З цікавістю запитав він.

— Так само, як і іншими Картами. Викликати тобі термінал?

— Так, виклич. Я хотів би подивитися.

— Добре, — сказав я. — Але я боюся, що поки ще машина не знає багатьох корисних в даний момент речей. Процес збору інформації ще не закінчений.

— Я не збираюся її екзаменувати. Я просто хочу подивитися.

Я підняв Карту, вдивився в неї крізь внутрішне око своєї свідомості.

Кілька митей опісля прийшов відгук. Я покликав.

Почувся неголосний тріск, в повітрі запахло озоном, і мерехтливе світлове колесо приблизно восьми футів у діаметрі повисло в повітрі, матеріалізувавшись перед нами.

— Зменш розміри терміналу, — наказав я.

Колесо скоротилося приблизно рази в три, і на цьому йому було наказано зупинитися. Тепер воно було схоже на слабо освітлену раму картини і по виду кімнати, який спостерігався крізь нього, постійно пробігали хвилі.

Рендом потягнувся рукою до обруча.

— Не чіпай, — попередив я його, — отримаєш удар. Я ще не довів його до повної безпеки.

— Передача енергії?

— Так, він і це може, але в невеликих кількостях.

— Отже, якщо ти віддаси наказ передати заряд…

— Так, звичайно. Машині необхідно вміти передавати енергію, щоб підтримувати роботу скануючих пристроїв і терміналу через Відображення.

— Я хотів би знати, чи здатна машина видати на цьому кінці розряд.

— Як я тобі вже казав, вона здатна накопичити і розрядити певну кількість енергії.

— У яких межах дальності?

— Всюди, куди може проникнути дистанційний пристрій.

— А куди воно може проникнути?

— Ну… теоретично в будь-яке місце, звичайно, як і звичайна Карта.

— А первісні розміри кільця — це межа?

— Ні, його можна збільшувати або зменшувати на свій розсуд.

— Поки не потрібно. Припустимо, ти зробив діаметр побільше і наказав показати тобі найбільшу, яка тільки увійде в раму, ділянку бурі. Вона зможе передати його сюди?

— Не знаю… Машина спробує, звичайно. У всякому разі, це буде щось на зразок гігантського вікна в шторм.

— Мерлін, краще зачини його. Це небезпечно.

— Але ж, як я вже говорив, ніхто не знає, де знаходиться Привид, і єдиний спосіб дістатися до нього…

— Я розумію. А скажи, з відповідною Картою до Привида може дістатися будь-хто?

— Так, я не став вбудовувати коди безпеки саме через неможливість знайти машину будь-яким іншим способом.

— Малюк, ця штука може стати жахливою зброєю. Погаси вікно і негайно вимкни саму машину.

— Це неможливо.

— Чому?

— С дистанційного пульта неможливо відключити живлення або стерти пам'ять установки. Мені довелося б відправитися туди, де вона знаходиться.

— Тоді негайно вирушай у дорогу, ось що я тобі скажу. Я хочу, щоб ти на деякий час її вимкнув. Поки не вбудуєш в неї надійні запобіжники. І навіть тоді… Ну, тоді подивимося. Я не довіряю такій енергії і таким можливостям, особливо коли у мене немає від них ніякого захисту. Воно може напасти абсолютно несподівано. Про що ти тільки думав, коли робив цю штуку?

— Про обробку інформації. Слухай, адже крім нас двох…

— Завжди буде існувати ймовірність, що хтось пронюхає про Примару і знайде спосіб дістатися до неї. Так, я розумію, ти закоханий у власне творіння, і я поважаю твої добрі наміри, але машина повинна бути приведена в неробочий стан.

— Але ж я нічим тебе не скривдив.

Це був мій голос, але прозвучав він з терміналу.

— Що таке? — Здивовано перепитав Рендом.

Він подивився на кільце, потім на мене, потім знову на кільце.

— Мене тривожить твій потенціал. Мерлін, вимкни термінал.

— Кінець роботи, — вимовив я. — Прибери термінал.

Кільце на секунду замерехтіло і зникло.

— Що ти скажеш щодо останнього зауваження твого Колеса? — поцікавився Рендом.

— Я сам здивований.

— Так, сюрпризи щось починають мені набридати. Можливо, навколишнє середовище в цьому відображенні якимось чином впливає на твою машину, а? Ти знаєш, чого я хочу — нехай вона трохи відпочине.

Я схилив голову.

— Як накажете, сер.

— Кинь, не терзайся так, просто вимкни її, от і все.

— І все ж, мені здається, вся справа зводиться до того, щоб встановити кілька охоронних систем. Немає причини закривати весь проект.

— Знаєш, якби обстановка зараз була спокійнішою, — зітхнув він, — Я, можливо, і погодився б з тобою. Але саме зараз занадто багато всякого лайна пливе вниз за течією. Всі ці снайпери, бомбометальники… І мені зовсім не потрібна нова турбота, ти розумієш?

Я піднявся.

— Гаразд. Спасибі за каву. Я повідомлю тобі, коли все буде зроблено.

Він кивнув.

— На добраніч, Мерлін.

— На добраніч.

Коли я повертався до своєї кімнати через парадний хол, я побачив Джуліана. Він був у зеленому халаті і розмовляв з двома чоловіками. На підлозі перед ними лежала велика мертва тварина.

Я завмер, зрозумівши, що це таке. Це була в точності така ж істота, як собакоподібна бестія, убита мною в квартирі Джулії.

Я підійшов до них.

— Привіт, Джуліан, — сказав я. — Що це у тебе, — я вказав на тварину.

— Я й сам не знаю, — він похитав головою. — Загоничі вбили трьох таких в Ардені. Я переніс цих хлопців сюди разом з одним із трупів, щоб показати Ренді. До речі, ти не знаєш, де він зараз може бути?

Я тицьнув великим пальцем через плече.

— У вітальні.

Джуліан відправився в зазначеному напрямку. Я помацав мертву тварину носком черевика. Чи повинен я повернутися і повідомити Ренді, що вже зустрічав таку раніше?

«До біса!» — Вирішив я. У цій інформації не бачилося життєво важливого інтересу.

Я повернувся до себе, вмився, переодягнувся, потім зайшов на кухню і запасся їжею, яку склав у заплічний мішок. Я не відчував бажання прощатися з ким небудь, тому потім просто попрямував до чорного ходу і спустився по задніх сходах в парк.

Було темно і прохолодно, поблискували зірки.

Крокуючи, я відчув раптовий озноб, коли опинився на тому місці, на якому в моєму сні на мене напали дивні і страшні собаки.

Але зараз навколо було тихо — ні виття, ні гарчання, нічого. Я проминув це місце і продовжив свій шлях до дальніх меж добре доглянутого парку, де кілька стежок поступово виводили до природного ландшафту.

Я вибрав другий зліва. Цей шлях був трохи довший, ніж перший, але теж можливий, вони потім все одно перетиналися, а йти по ньому було набагато легше, що, як я передчував, було для мене важливим фактором. Я ще не був досить добре знайомий з нерівностями першого шляху.

Я крокував вгору по схилу Колвіра більшу частину години, і тільки тоді виявив ведучий вниз шлях, которий шукав.

Тоді я зупинився, зробив ковток води і влаштував собі привал на кілька хвилин. Після відпочинку я почав спуск.

На схилі Колвіра дуже важко пересуватися через Відображення. Щоб пристойно впоратися з цією справою, людина повинна бути на достатньому відстані від Амбера.

Так що на даному етапі я тільки й міг, що крокувати на своїх двох, але ніч для прогулянки випала хорошаа, так що я нічого не мав проти.

Я встиг уже відійти досить далеко по дорозі вниз, коли небо над моєю головою посріблило сяйво і на плече Колвіра всівся півмісяць, затопивши примарним світлом біжучу попереду мене звивисту стежку. Я трохи додав крок.

Мені дуже хотілося покинути схил гори вже з настанням світанку.

Я був злий на Рендома за те, що він не дав мені можливість довести йому корисність мого винаходу. Я ще не був цілком готовий розповісти йому про машину. Якби не похорон Каїна, я взагалі не повернувся би в Амбер, поки не довів би функціонування Колеса до останнього ступеня досконалості. Навіть зараз я не збирався згадувати про Колесо, якби воно в якомусь ступені не входило в оточуючу нас загадку і якби Рендом не побажав сам дізнатися про нього. Він хотів мати повну інформацію про мої справи…

Гаразд. Те, що він побачив, йому явно не сподобалося, але прем'єра відбулася трохи передчасно.

Якщо я тепер вимкну машину, як цього вимагає Рендом, я знищу всі плоди своєї багаторічної роботи, адже Колесо-Привид все ще продовжувало працювати за програмою самоосвіти, скануючи Відображення.

У будь-якому випадку, мені треба було давно навідатися до нього, перевірити як йдуть справи, виправити дрібні похибки, які обов'язково накопичуються по мірі роботи машини.

Я продовжував міркувати про все це, а стежка тим часом ставала все крутіше, обвиваючи західний схил Колвіра.

Зрештою, адже Рендом зовсім не наказував знищити весь обсяг пам'яті Колеса. Він просто хотів, щоб машину вимкнули. З такої точки зору, яка для мене переважала над іншими, я міг на свій розсуд обирати спосіб. Я вирішив, що маю право спочатку все як слід перевірити, щоб переконатися, що машина в порядку. Потім я зможу перевести зміст банків пам'яті в більш стійкий вид. Тоді вимкну машину, і пам'ять її збережеться в недоторканому вигляді до тієї пори, поки не прийде час привести Колесо в дію…

Або, можливо…

— Що, якщо я все приведу в порядок, вбудувавши пару охоронних пристроїв, врахувавши зауваження Рендома і заспокоївши його — таким чином, як я це собі уявляю, потім викличу його самого, покажу, що я зробив і запитаю, чи задоволений він моєю роботою. Якщо ж його і це не влаштує, вимкнути машину можна буде і потім.

Але, швидше за все, він змінить своє рішення, не може ж він не розуміти, які це відкриває перспективи…

Так, про це варто подумати.

Я програвав в своїй уяві ці розмови з Рендомом, поки місяць не перекотився на ліву сторону неба. Я був уже на половині шляху вниз по схилу Колвіра. І чим далі, тим легше було йти.

Я відчував ослаблення дії сил Лабіринту.

Я ще пару разів зупинявся, щоб попити води, потім — щоб проковтнути сендвіч. Чим більше я розмірковував, тим сильніше ставала моя впевненість, що якщо я продовжу роботу над Колесом, то Рендом тільки прийде в лють і, швидше за все, взагалі не захоче до кінця мене вислухати. З іншого боку, я сам теж розлютився.

Але так чи інакше, шлях мені належить чималий, так що час поміркувати як слід, у мене ще буде.

Небо поступово стало світлішим. Я пройшов останній кам'янистий схил і досяг широкого зручного тракту біля підніжжя Колвіра, який ішов на північний захід.

Я дивився на вишикувані вздовж мого шляху дерева. Ось одне розлоге, ось ще одне, зручний орієнтир…

З сліпучим спалахом — мені навіть здалося, що щось зашипіло — і гуркотом оглушливого грому, дерево розкололося на дві частини. Я не дійшов до нього не більше сотні метрів.

Я скинув обидві руки, як тільки побачив розряд, але навіть кілька хвилин потому ще чув тріск розколу дерева і грім розряду.

Потім я почув голос:

— Повертайся назад!

Я вирішив, що настав час розмовного гамбіту.

— Може вступимо в переговори? — Запитав я.

У відповідь — мертва тиша.

Я опустився в дрібну траву, що бігла уздовж дороги, проповз кілька метрів до місця, де прикриття було покраще. Я прислухався і вдивлявся, сподіваючись, що той, хто викинув цей трюк, яким-небудь чином видасть своє місцезнаходження.

Однак нічого не відбувалося. Протягом приблизно хвилини я оглядав зарості і частину схилу, по якому тільки що спустився. З цієї точки спостереження моє натхнення отримало невеликий поштовх.

Я викликав подумки зображення Логруса, і дві його лінії стали моїми руками.

Тоді я потягнувся, але не крізь Відображення, а до схилу, туди, де досить солідний валун нависав над скупченням інших валунів.

Вхопившись, я потягнув. Камінь виявився занадто важкий, щоб легко і відразу перевернутися. Я почав його розгойдувати, спочатку потихеньку, повільно, потім все сильніше. Нарешті, він завмер в нестійкому положенні, а потім покотився вниз.

Він звалився на купу каміння нижче, і утворився невеликий каменепад. Камені стикалися і тягли за собою інші.

Потім стали котитися великі уламки скелі.

Скеля, по якій зміївся розлом, не витримала, і цілий величезний пласт її подався, пішов і плавно, наче в кіно, став осідати.

Я відчув, як піді мною затремтів грунт. Я сам не очікував, що викличу такий видовищний спектакль. Камені підстрибували, відскакували один від одного, пірнали в зарості кущів і дерев.

Я бачив, як тріщать і розгойдуються дерева, деякі з них були зовсім змочалені.

Коли обвал припинився, я піднявся — Фракір погойдувався, звішуючись з мого зап'ястя, — і я наблизився до заростей.

Я уважно оглянув поріділий гай, але там нікого і нічого не було.

Я виліз на стовбур поваленого дерева.

— Ще раз питаю — будемо розмовляти? — Крикнув я в простір.

Відповіді не було.

— Гаразд, нехай буде так, — сказав я, і попрямував на північ, в Арден.

Продираючись через стародавній ліс, я час від часу чув неподалік стукіт кінських копит. Але якщо за мною і стежили, у всякому разі, особливого бажання зустрітися ці вершники не виявили.

Швидше за все, це був один з патрулів Джуліана.

Особливого значення це не мало.

Незабаром я вийшов на дорогу і почав приготування, які допоможуть мені опинитися дуже далеко від них.

Більш світла тональність… від коричневого кольору до білого… Дерева стали нижче, завіса листя густіше… Незвичний посвист птахів, дивного виду гриб…

Помалу характер лісу змінився, і чим далі ця зміна відносила мене від Амбера, тим легше мені було це робити.

Мені почали попадатися сонячні галявини. Небо стало ясно-голубим, всі дерева були зелені, і майже всі — молоді.

Я перейшов на повільний біг.

З'явилися хмари, цілі масиви хмар, пористий дерн став щільніший і сухіший.

Я прискорив біг, прямуючи вниз по схилу пагорба. Трава ставала все густіше і вище, дерева перетворилися на острівці серед океану блідих трав.

Погляд тепер охоплював весь простір до горизонту. Шелестяча перлинна завіса праворуч від мене — дощ.

До мене докотився громовий гуркіт, хоча мій шлях продовжувало висвітлювати сонце. Я глибоко вдихав чисте вологе повітря, продовжуючи свій біг.

Трави поступово зникли, земля зазміїлися тріщинами, небо почорніло, по каньйонах навколо мене помчали потоки води. На скелясту місцевість, яка оточувала мене, кидалися водоспади зливи.

Я почав ковзати. Кожен раз, втрачаючи рівновагу, я проклинав все на світі, а особливо самого себе за те, що надто завзято взявся за зсув.

Нарешті хмари трохи розійшлися, немов театральна завіса, і лимонне сонце пролило потоки тепла і світла з оранжево-рожевого неба. Грім, наполовину не закінчившись, затих і здійнявся вітер.

Я піднявся по схилу пагорба, подивився вниз, на напівзруйноване село, давно занедбане, місцями захоплене деревами, з вулицями, поборозненими канавами і насипами уздовж них.

Я пройшов по головній вулиці цього села під сіро-чорним грифельним небом, потім обережно перебрався через замерзлий ставок. Обличчя тих, хто лежав під льодом, сліпими поглядами проводжали мене у всіх напрямках.

У небі плавали пластівці сажі, сніг був щільний, моє дихання зависало в повітрі туманними пір'ям. Я увійшов в скелетоподобний ліс, де на сучках причаїлися замерзлі в камінь птиці.

Гравюра…

Ковзаю вниз по схилу пагорба, скочуюсь і поринаю у відлигу, весну…

Знову всюди навколо мене рух.

Бруд під ногами, зелені лисини, дивного вигляду автомашина на дальньому пагорбі.

Сміттєвий двір. Сморід, щось рідке, тління, дим, іржа… Я пробираюся серед гір мусору. Шастають нахабні щурі…

Швидше звідси! Зсув швидше, дихання важче…

Голоси неба над шапкою смогу, дно річкової дельти, берег океану, золоті пілони вздовж дороги, сільський ландшафт з озерами, коричневі трави під зеленим небом.

Сповільнююся… Навколо простягаються поля трав, річка і озеро…

Я витираю піт з чола рукавом, рукав промокає.

Я зі свистом втягую повітря і переходжу на крок.

Не поспішаючи крокую через поле, воліючи зробити перепочинок у такому місці, звідки відкривається хороший огляд. Вітер тихо шелестить травою. В повітрі пахне чимось солодким. Найближче озеро кольору вапна.

Раптом мені здалося, що справа щось яскраво спалахнуло, але коли я подивився я ту сторону, там не було видно нічого незвичайного. Трохи згодом я готовий був заприсягтися, що чую далекий тупіт копит, але знову-таки нічого не було помітно.

Що погано у Відображеннях — ніколи не можна з повною впевненістю сказати, що для даної складки простору природно, а що — ні. Ніколи не знаєш, чого чекати.

Минуло ще кілька хвилин, і я відчув запах і тільки потім побачив дим.

У наступну мить переді мною спалахнув вогненний потік, який палаючою завісою перегородив мені шлях.

Знову пролунав голос:

— Я ж сказав тобі — повертайся!

Вітер дув з боку вогню, підштовхуючи його до мене. Я повернувся, щоб попрямувати геть і побачив, що вогонь вже охоплює мене з флангів.

Щоб створити в розумі потрібну матрицю для зсуву у Відображення, необхідно деякий час. Я ж був захоплений зненацька і не був упевнений, що встигну зосередитися.

Так що я кинувся бігти щодуху.

Лінія вогню загиналася навколо, немов беручи мене в величезне кільце.

Я не зупинився, щоб помилуватися чарівною відточеністю її руху, тому що до того часу дим і жар помітно посилилися.

Крізь тріск полум'я мені всеще чувся тупіт копит. Очі мої стали наповнюватися сльозами, а струмені диму ще більше погіршували видимість. І знову я не зміг виявити того, хто підготував і привів у дію цю вогняну пастку.

Але на цей раз сумнівів бути не могло — земля явно дрижала від тупоту якоїсь істоти з копитами, що наближалася до мене.

Полум'я злетіло і стало підніматися все вище. Коло поспішно стало замикатися.

Я вже став прикидати, як мені відобразити нову небезпеку, коли крізь просвіт у вогненній стіні влетіли кінь і вершник.

Вершник щосили натягнув поводи, але гнідий кінь явно був не дуже радий настільки близькому сусідству з вогнем. Він ошкірився і натягнувши вудила, кілька разів спробував встати на диби.

— Швидше! За мою спину! — Крикнув вершник.

Я поспішно стрибнув на коня.

Вершником виявилася чорнява жінка.

Я лише мигцем побачив її обличчя. Їй все ж вдалося повернути коня в тому напрямі, звідки вона прискакала, потім вона смикнула поводи. Гнідий пішов вперед, але раптово встав на диби.

Я ледве втримався на його спині.

Коли його передні копита знову торкнулися землі, кінь кинувся в бік просвіту, але майже біля самого полум'я він знову закрутився дзигою.

— Прокляття! — Почув я крик вершниці.

Вона відчайдушно смикала поводом.

Кінь знову розвернувся і голосно заіржав. З його рота полетіла кривава піна.

До того часу вогняне коло майже зімкнулося, дим ставав все густішим. Вогонь був зовсім поруч, а я нічим не міг допомогти, хіба що пару разів як слід штовхнути коня каблуками в боки, коли той знову помчав по прямій.

Він увірвався прямо у вогняну стіну, ледь не зупинившись. У мене поняття не було, наскільки широка в цьому місці смуга вогню. Я відчував, як полум'я лиже мої ноги, мене огортав запах спаленого волосся.

Потім кінь знову встав на диби, вершниця закричала, і я зрозумів, що на цей раз мені не втриматися.

Я падав. Саме в цей момент, ми прорвалися крізь стіну вогню туди, де вогонь уже пройшов, залишивши за собою попіл і дим. Я звалився в чорне і гаряче, в повітря піднялася хмара попелу.

Я перекотився на лівий бік, задихнувся в рвучому легені кашлі та інстинктивно закрив очі, коли попіл метнувся мені в обличчя.

Потім я почув крик жінки і насилу піднявся, намагаючись протерти запорошені повіки. Зір повернувся до мене як раз вчасно, щоб я зміг побачити гнідого, що піднімався з землі, мабуть, з того місця, де він тільки що підім'яв під себе вершницю. Кінь миттю помчав геть, зникнувши серед хмар диму. Жінка залишилася нерухомо лежати, і я кинувся до неї. Ставши на коліна, я скинув з її одягу іскри і перевірив, чи дихає вона і є пульс. У цей момент її очі відкрилися, і я здригнувся, побачивши в її застиглих зіницях смерть.

— Видно… зламаний хребет… — Промовила вона крізь кашель. — Я нічого не відчуваю… Втікай, якщо можеш… а мене залиш… я все одно вмираю…

— Ну ні, я тут тебе не кину, — прохрипів я. — Тут поблизу повинно бути озеро… Я перенесу тебе туди…

Я скинув обв'язаний навколо пояса плащ і поклав на нього вершницю. Як міг обережно, я прикрив її вилогами плаща, щоб захистити від іскор, і потягнув на плащі в тому напрямку, де, як мені здавалося, повинно знаходитися озеро.

Ми пробиралися крізь мінливий візерунок диму і вогню. Моє горло палила нестерпна гіркота, з очей не переставали котитися сльози, я відчував, що штани знизу вже починаютьтліти, коли при черговому кроці я відчув під каблуком м'який мул. Значить напрямок було вибрано вірно.

Нарешті я опинився по пояс у воді, підтримуючи руками жінку.

Тоді я нахилився і відкинув з її обличчя край плаща. Її очі були все ще відкриті, хоча погляд був нерухомо спрямований у порожнечу. Перш ніж я встиг намацати пульс шийної артерії, вона застогнала, а потім вимовила моє ім'я.

— Мерлін… — Прохрипіла вона, — мені… вибач, що я…

— Ти допомогла мені, а я не зміг допомогти тобі, — зупинив я її. — Це ти мені вибач.

— Вибач, що не змогла далі… — Продовжувала вона. — Я погано управляюся з кіньми… Вони йдуть за тобою…

— Хто? — Запитав я.

— Вони скликали собак… Але вогонь… це хтось інший… я не знаю, хто…

— Я не розумію, про що ти.

Я хлюпнув трохи води на її запалені щоки.

Під шаром кіптяви і копицею обпалених волосся було важко розглянути риси її обличчя.

— Той, хто… Йде по твоєму сліду, — сказала вона.

Голос її став тихіше.

— І хтось попереду… теж. Про цього, попереду, я не знала… шкода…

— Хто ти? — Запитав я. — Звідки ти мене знаєш? І чому…

Вона слабо посміхнулася.

— Ми з тобою вже зустрічалися… Більше ніколи… я йду…

Її очі закрилися.

— Ні! — Крикнув я.

Обличчя її спотворилося, вона зі свистом втягнула в себе повітря, потім видихнула, і я ледве зумів розчути слова:

— Дозволь мені залишитися… тут. Прощай!

Хмара диму закрила від мене її обличчя. Я затримав дихання і зажмурився, коли дим поглинув нас обох.

Коли повітря, нарешті, знову став чистим, я вдивився в її обличчя.

Вона вже не дихала, не було ні пульсу, ні серцебиття. І поблизу не було навіть підходящого місця для могили.

Пішла.

Вона знала, що йде…

Я акуратно загорнув її в свій плащ, перетворивши його в саван. Закінчивши, я закрив полою плаща її обличчя. Всі складки я скріпив застібкою, якою я зазвичай застібав плащ біля шиї, коли надягав його.

Потім я побрів на глибину.

«Дозволь мені залишитися… тут.»

Буває, мертві занурюються швидко, буває продовжують пливти…

— Прощайте леді, — сказав я. — Я хотів би дізнатися ваше ім'я. Ще раз дякую за все.

Я розімкнув руки й відпустив її. Вода закрутилася у вирі, і через мить її вже не було.

Деякий час по тому я рушив далі.

У мене було дуже багато питань і дуже мало відповідей.

Десь вдалині скажено ржав кінь.

9

Кілька годин і багато Відображень потому я зробив перепочинок під чистим небом, в такому місці, де поблизу було мало їжі для вогню.

Я скупався в неглибокому струмку і витягнув з якогось Відображення новий одяг. Чистий і сухий, я приліг відпочити на березі, викликавши собі їжу.

Виникло відчуття, що тепер майже кожен день 30 квітня…

Здавалося, що майже всі, з ким я зустрічаюся, знають мене, і майже кожний вів зі мною ретельно продуману подвійну гру.

Навколо мене гинули люди, катастрофи ставали повсякденними подіями.

Немов гігантська мережа в'язалось навколо мене. Я відчував себе фігуркою у відеогрі.

Що ж буде далі? Чого мені тепер чекати? Метеоритного обстрілу?

І як же бути з причиною? Чи є ключ до загадки? Ні, ключ таки повинен бути.

Безіменна наїзниця, яка пожертвувала своїм життям, щоб витягнути мене з вогню, сказала, що хтось переслідує мене і що є ще хтось попереду, хто перегороджує мені дорогу.

Що все це означало?

Чи повинен я почекати появи переслідувачів, захопити їх і з'ясувати, чого вони хочуть?

Або навпаки, слід піти на прорив, стрімко, в надії спіймати іншого ворога і вчинити допит вже йому?

Чи дадуть вони обидва одну і ту ж відповідь, або вони з різних угруповань? Чи є дві відповіді?

Чи задовольнить чиюсь честь дуель?

Я згоден битися.

Можливо потрібний хабар?

Я можу заплатити.

Все, що вимагалося, це відповідь, за якою послідує мир і спокій.

Я нервово хихикнув.

Ця термінологія з біса нагадувала про смерть. Але невже тільки смерть могла бути рішенням…

— От погань! — Прокоментував я, ні до кого не звертаючись.

І шпурнув у потік камінь.

Потім я підвівся і підійшов до води.

На піску, на протилежному березі, були написані слова:

«Повертайся назад!»

Я стрибнув на них, розтоптав і кинувся бігти.

Світ навколо мене крутився в божевільній танці, я увійшов у потрібне Відображення.

Рослинність зникла.

Скелі перейшли в валуни, стали світліше і заіскрилися.

Я біг через долину кришталевих призм під жахливим пурпуровим небом.

Вітер серед райдужних каменів… Музика Еола…

Одяг рве вітер.

Пурпур над головою переходить в блідо-зелений колір.

Пронизливі, ріжучі слух звуки… земля тріскається…

Ще швидше…

Я став гігантом, велетнем.

Той же пейзаж, але в зменшеному масштабі…

Немов циклоп-велетень, я перемелюю камені під своїми ногами.

Пил веселок на моїх чоботях, завитки хмар над моїми плечима…

Повітря стає все густішим, ледь не рідким…

Зелене повітря…

Вири…

Повільний рух на межі сил…

Я пливу в ньому…

Мимо пропливають вежі замків, пристосованих до акважиття…

Виблискуючі снаряди, мов світлячки, атакують мене…

Я нічого не відчуваю.

Зелене поступово переходить у блакитне…

Тонше… тонше…

Блакитний дим і повітря стає наповнений пахощами…

Я стискаю зуби.

Швидше!

Котячий язичок вогню, ще один…

Холодне полум'я танцює, як водорості в океані.

Піднімається все вище і вище…

Гойдаються, згинаються стіни з полум'я…

Кроки за спиною.

Не озирайся, зміщуйся.

Небо розколоте на дві частини кометопдібно летячим сонцем…

Промайнуло і знову зникло… знову і знову…

Три дні і майже стільки ж ударів серця…

Задихаючись, я поглинаю пряне повітря.

Я мчу по березі річки, що світиться, по полю, покритому пористим лишайником, у якого колір крові…

Його спори перетворюються на коштовні камені, падають, немов кулі…

Ніч над мідною рівниною. Дзвін кроків віддається луною у вічності.

Колінчасті, схожі на механізми рослини, що втягують назад в консолі металеві стебла і шипи…

Клак, клак, зітхання…

Що це? Тільки луна за моєю спиною?

Я різко обертаюся.

Хто це ховається під деревом, схожим на млин?

Або це всього лише танець тіней в моїх очах, стомлених безперервними зміщеннями через Відображення?

Вперед, вперед!

Далі, крізь скло і наждак, оранжевий лід, краєвид блідої плоті.

Сонця не видно, тільки розсіяне світло.

Немає і землі, тільки найтонші мости і острови в повітрі.

Світ — кристалічна матриця.

Вгору, вниз, навколо, крізь дірку в повітрі, вниз по тунелю…

Ковзаючи до темно-синього берега мідно-жовтого нерухомого моря…

Сутінки без зірок, слабке сяйво всюди…

Ця місцевість мертва.

Блакитні скелі, зруйновані статуї не схожих на людину створінь…

Все нерухоме.

Стоп…

Я намалював навколо себе магічний круг, підсилив його енергією і законом Хаосу.

В самому центрі захисного кола я розстелив свій плащ, витягнувся на ньому і заснув.

І мені приснилося, що піднімається чорна хвиля, що розмиває частину кола, а з моря виповзає зелений лускатий звір з пурпурними волоссям і гострими зубами, щоб випити мою кров.

А коли я прокинувся, то побачив, що коло розімкнуте і зелене лускате створення з пурпурними волоссям лежить мертве в напівдесятка ярдів від мене…

Фракір щільно обмотався навколо його шиї, пісок навколо був весь зритий.

Мабуть. я дуже міцно спав.

Я глянув на вилізлі з орбіт очі чудовиська, підібрав свою вірну удавку, яка прилипла до мого зап'ястя, прошепотів Фракіру кілька вдячних слів.

Що ж, я перетнув ще один крихкий місток над нескінченністю…

На наступному етапі моєї подорожі я ледь не потрапив у раптово виниклу повінь під час першого ж привалу, зробленого мною для відпочинку.

Але тепер я був напоготові і встиг вчасно зробити переміщення в інше Відображення.

Потім я отримав нове попередження, написане палаючими літерами на скелі обсидіанової гори.

Мені знову пропонувалося піти додому, повернутися, припинити свій рух.

Моя пропозицію поговорити в черговий раз було проігноровано.

Я продовжував йти до тих пір, поки не настав час спати, і тоді я розбив табір в Чорній країні — мовчазній, сірій, туманній, сирій, затхлій.

Я знайшов собі підходящу, добре захищену і зручну для оборони розколину, наклав охороняюче від всякої магії закляття і заснув.

Пізніше — я не можу сказати точно, скільки минуло часу — з важкого сну без сновидінь мене вивело постійне пульсування Фракіра на моєму зап'ясті.

Я прокинувся і тут же поставив собі питання — в чому справа?

Я поки нічого особливого не помічав в межах мого обмеженого кола зору.

Але Фракір, який хоч теж досконалий не на сто відсотків, ніколи не подасть сигналу тривоги без відповідної причини.

Я чекав, напружено вслухаючись, викликавши тим часом в уяві мінливий візерунок Логруса…

Коли він повністю сформувався переді мною, я ввів в нього руку немов у рукавичку, і потягнувся в Відображення.

Я рідко ношу з собою клинок довше кинджала середніх розмірів, не люблю, коли відтягує пояс кілька футів сталі, чіпляючись при цьому за зустрічні кущі, а часом і за свої власні ноги.

Мій батько, а також більшість родичів, як в Амбері, так і в Хаосі, просто обожнюють важкі, незручні — з моєї точки зору — мечі, але, ймовірно, вони зліплені з більш щільної глини, ніж я.

В принципі, я проти мечів нічого не маю.

Я навіть люблю фехтувати і вмію тримати меч в руках, але тягати меч весь час з собою — ні вже, вибачте, це не по мені — меч всякий раз натирає мені стегно.

Так що я вважаю за краще мати Фракіра і покладатися на імпровізацію.

Тим не менше зараз…

Так, я готовий був визнати, що зараз зовсім непогано було б стискати в рукаві руків'я якого-небудь важкого меча, бо звідкись ззовні і зліва від мене долинало шипіння і виникали неприємні асоціації дряпання по каменю.

Я тягнувся крізь Відображення, відшукуючи підходящий клинок…

Я шукав… шукав…

Прокляття!

Я був надто далеко від культур, які застосовують метали, і знаходяться на потрібній ступені розвитку і включають відповідну анатомію своїх представників.

Я продовжував гарячково шукати, на лобі в мене виступила піт…

Далі, ще далі…

Звуки зовні ставали все голосніше, вони явно наближалися.

Зовсім поруч я почув шипіння, гарчання, тріск, жахливий рев.

Є контакт!

Я відчув руків'я зброї в долоні.

Схопити і закликати до себе!

Я закликав його, напевно, занадто сильно, тому що удар від його віддачі відкинув мене до стіни.

Я сперся спиною об стіну на той момент, поки виривав клинок з піхов, в які він був вкладений.

І в цей момент зовні настала тиша.

Я чекав.

Десять секунд, п'ятнадцять, двадцять, півхвилини… Тиша.

Я витер спітнілі руки об штани і знову прислухався.

Нарешті я обережно зробив крок вперед.

Перед ущелиною не було нічого, крім легкої хмарки туману.

І коли відкрився простір для бічного огляду, я знову нічого особливого не побачив.

Ще крок…

Нічого.

Ще один.

Тепер я був уже на порозі.

Я подався вперед і кинув швидкий погляд в обидві сторони.

Точно, ліворуч щось лежить — темна маса, нерухома, замаскована туманом.

Причаїлося? Готується кинутися на мене?

Що б це не було, воно залишалося нерухомим і зберігало повну тишу.

Я вчинив так само.

Через деякий час я помітив ще один силует приблизно таких же обрисів поряд з першим і, можливо, третій — трохи далі…

Жодне з цих створінь не виявляло бажання підняти той жахливий гамір, який я чув лише кілька хвилин тому.

Я продовжував уважно вдивлятися в околиці.

Минуло ще щонайменше кілька хвилин, перш ніж я зробив крок назовні.

Все залишалося в мовчазній нерухомості.

Ще один крок…

Я трохи почекав, потім зробив ще крок.

Нарешті, рухаючись дуже повільно, я підійшов до першої тварини.

Це був огидний виродок, покритий лускою кольору звернутої крові.

Важила звірюка не менше двох сотень фунтів, вся вона була довга і жилава.

Прочинивши вістрям меча пащу, я побачив гострі огидні ікла.

Я міг собі спокійно дозволити це зробити, тому що голова диявольського створіння була майже повністю відсічена від решти частини тулуба. Мушу зауважити, що пророблено це було явно дуже спритно і на диво рівно.

З розрізу ще сочилася оранжево-жовта густа рідина. Дивлячись з того місця, де я стояв, я бачив, що і дві інших потвори були в точності такого ж виду.

І вони теж були мертві.

Друга бестія, оглянута мною, мабуть, перед самою загибеллю намагалася бігти, і у неї не вистачало ноги.

Третю просто порубали на шматки.

Всі вони спливали помаранчевої рідиною і трішки пахли гвоздикою.

Я оглянув витоптаний п'ятачок, де все це відбувалося. У мішанині з дивної крові звірів, роси і відбитків звіриних лап я виявив сліди, дуже схожі на Відображення звичайних чобіт цілком нормальних розмірів.

Я розширив радіус пошуку і незабаром натрапив на ще один абсолютно виразний відбиток.

Напрямок його вказував у бік, звідки я прийшов.

Мій переслідувач?

Може бути сам П?

Той, хто пустив по моєму сліду собак?

І сам же прийшов до мене на допомогу? Ні, абсурд…

Я похитав головою.

Я втомився шукати сенс там, де його, схоже, не було.

Я спробував продовжити пошуки, але більше слідів не виявив. Тоді я повернувся до рятівної ущелини, там підібрав піхви свого меча і сунув меч в піхви. Потім я повісив меч на пояс, а пояс перечепив через плече, щоб меч звисав уздовж спини.

Я не уявляю, як я міг би бігти з мечем на стегні.

Потім я трохи перекусив холодним м'ясом і хлібом і випив води з ковтком вина.

А потім я продовжив свою подорож.

Більшу частину наступного дня я біг, хоча «день», напевно, не дуже вдала назва для пересування під небесами в клітку або пересічених пунктиром, або осяяних рухомими вогненними колесами, або фонтанами вогню.

Я біг, поки не втомився.

Тоді я перепочив, поїв і знову побіг.

Я заощаджував їжу, бо відчував, що за новою їжею доведеться тягнутися дуже далеко, а сама ця операція вимагає від організму енергетичних витрат.

Я уникав зрізати шлях, тому що миттєві переходи в кружляючих тепер Відображеннях, ці диявольські спринти теж мають свою ціну, а я не хотів прибути на фініш вичавленим лимоном.

Я часто перевіряв, чи немає погоні.

Зазвичай я нічого підозрілого не помічав, але іноді мені все ж здавалося, що я бачив далекого переслідувача.

Але тут були можливі й інші пояснення, враховуючи деякі фокуси таких Відображень.

Я біг до тих пір, поки не відчув, що наближаюся до своєї мети.

На моєму шляху більше не виникало нових катастрофічних катаклізмів, услід за якими звичайно слідував наказ повернути назад.

Я мигцем подумав — що б це могло означати?

Хороший знак, або ж попереду мене чекає щось ще гірше?

У будь-якому випадку я вже знав, що ще один привал і невеликий відрізок шляху після — і я опинюся там, куди прямував.

Додайте трохи обережності, пару прийомів безпеки, і вже з'являться підстави для оптимізму.

Тепер я біг через обширне, схоже на ліс скупчення з кристалічних структур.

Чи були це живі істоти або ж просто геологічні утворення — я не знав.

Кристали спотворювали перспективу, і зсуватися стало важче.

Тим не менше, я не виявив тут, на цій скляній блискучій рівнині, ознак живих істот, і це змусило мене прийняти рішення влаштувати останній привал саме тут.

Я наламав скляних гілок і встромив їх у рожевий грунт, який консистенцією нагадував наполовину затверділу замазку.

Незабаром біля мене утворився круговий палісад на рівні мого плеча, центром якого був я.

Я змотав Фракіра із зап'ястя, зробив необхідні вказівки і помістив його на гребінь моєї виблискуючої стіни.

Фракір подовжився, витягнувшись в тонку нитку, обвиваючи навколо склоподібних сучків.

Я відчув себе тут у безпеці.

Я не вірив, що яка-небудь істота зможе перетнути бар'єр без того, щоб Фракір НЕ зістрибнув на нього і смертельною хваткою не задушив би його.

Я розстелив плащ, ліг на нього й заснув.

Як довго я спав — не знаю.

Не пам'ятаю, чи снилося мені що-небудь. Ніщо не потривожило мій сон.

Нарешті я прокинувся, покрутив головою, відновлюючи орієнтування, але вид з усіх боків залишався колишнім — мене оточували переплетені кристалічні гілки.

Я повільно підвівся на ноги, спробував навколишнє мене стінку на міцність.

Міцність виявилася цілком задовільною, навіть, мабуть занадто.

Вибудувана мною захисна стінка перетворилася на скляну клітку.

Хоча мені і вдалося відламати кілька гілок поменше, але вони були, в основному зверху і не могли допомогти мені звільнитися.

Ті гілки, які я встромив у грунт, стали помітно товщі і, схоже, пустили міцне коріння. Вони не хотіли поступатися ударам мого чобота.

Чортяче невезіння вивело мене з себе.

Я змахнув мечем, і скляні осколки бризнули на всі боки.

Я прикрив обличчя плащем і завдав ще кілька ударів, потім я помітив, що моя рука мокра — по ній струменіла кров, деякі з цих осколків були дуже гострі.

Я відклав меч і почав штовхати стіни моєї клітки ногами.

Стіни тріщали, дзвеніли, але не піддавалися. Зазвичай я не страждаю клаустрофобією, і моєму життю негайна небезпека не загрожувала, але щось в цій блискучій тюрмі мене дратувало, навіть призводило в сказ поза залежністю від загальної ситуації.

Я розлючено бився зі стіною хвилин двадцять і тільки потім прийшов в стан, коли зміг задуматися над нинішнім становищем.

Я оглянув переплетіння гілок, поки не помітив нитку Фракіра серед них.

Тоді я торкнувся його кінчиками пальців і прошепотів наказ.

Нитка розгорілася, пробігла всі кольори спектру, потім зупинилася на помаранчевому світінні.

Я швидко відійшов до центру своєї клітки і повністю загорнувся в плащ.

Я вирішив, що, якщо я сяду, деякі осколки пролетять велику дистанцію і сильніше вдарять мене.

Тому я продовжував стояти, випроставшись і захищаючи голову і шию руками і плащем.

Потріскування поступово посилювався і, нарешті, перейшло в тріск, стукіт і дзвін скла, що розліталося.

Мене несподівано вдарило в плече, але я встояв на ногах.

Коли все стихло, я озирнувся по сторонах.

Виявилося, що я стояв по кісточки в уламках гілок і що дах моєї клітки зник.

Деякі з бічних стовбурів цієї твердої, схожої на корал речовини розкололися майже до рівня грунту, інші стояли покосившись під неприродним кутом, і декілька ударів ногою змусили їх звалитися на землю.

Плащ мій виявився подекуди порваним, а Фракір, обвивши мою щиколотку, почав міграцію до свого постійного місця проживання на моєму зап'ясті.

Під підошвами моїх чобіт хрумтіли уламки.

Я залишив місце свого несподіваного полону. Відійшовши в сторону, я обтрусив плащ і себе самого.

Потім я йшов приблизно з півгодини, залишивши це місце далеко позаду. Тільки тоді, в гарячій долині, де трохи тхнуло сіркою, я зупинився, щоб поснідати.

Коли я закінчував сніданок, я почув тупіт і хрускіт. Я озирнувся.

Рогата, ще й озброєна бивнями істота мчала по гребеню з правого боку від мене, переслідувана безволосим помаранчевим створінням з довгими кігтями і роздвоєним загостреним хвостом.

Обидва вили, але не в тон один одному.

Я плюнув, дивлячись їм у слід.

Одна мерзота ганяється за іншою, тільки й усього.

Я перетинав простори, завмерлі в обіймах моторошного морозу, потім проходив через палаючі вогнем і теплом краї, під швидкозмінним або безтурботним небом.

Кілька годин потому, я, нарешті, побачив ланцюжок невисоких пагорбів, темних на тлі блискаючого над ними північного сяйва.

Ось воно.

Мені залишалося тільки лише підійти і увійти туди, і за самим останнім і сам важким з переходів я побачу свою мету.

Я рішуче рушив уперед. Потрібно скоріше закінчити цю справу і взятися за інші, більш важливі.

Коли я покінчу з цим, я повернуся прямо в Амбер через Карту.

Це легше, ніж йти назад по своєму власному сліду.

До мети ж своєї я не міг перебратися за допомогою Карти, тому що було неможливо створити таку Карту.

Так як я біг повільно, то спочатку мені здалося, що струс грунту під ногами мені тільки здавався. Але я був позбавлений цієї ілюзії, коли невеликі камінчики під ногами і навколо мене раптом самі по собі стали перекочуватися з місця на місце.

Чому б і ні?

Чого тільки мені не довелося долати досі!

Як ніби дивна моя Немезида пунктуально рухала пальцем уздовж списку і в даний момент підійшла до пункту «землетрус».

Ну, добре.

Принаймні, поблизу не було видно об'єктів великої висоти, які могли б на мене завалитися.

— Радуйся, сучий син! — Крикнув я в небеса. — Але дуже скоро тобі буде зовсім не смішно, це я тобі обіцяю.

Немов у відповідь струси стали лютіше і так посилилися, що я був змушений зупинитися, або я опинився б лежачим на землі.

Прямо на моїх очах грунт в деяких місцях почав опускатися, кренитися. Я швидко озирнувся по сторонах, намагаючись визначити, що мені робити — йти вперед, відступити або залишитися на місці.

У грунті почали утворюватися тріщини, поки ще невеликі, і я почув тяжкий скребучий звук.

Земля піді мною раптом пішла вниз приблизно на шість дюймів, і найближча щілина стала ширше.

Я повернувся і побіг туди, звідки прийшов.

Мабуть це була помилка. Послідувала особливо жорстка судома землі, і я був збитий з ніг. Перш ніж встиг піднятися, широка щілина утворилася на відстані витягнутої руки від мене. Прямо на моїх очах вона ставала все ширше.

Я скочив на ноги, перестрибнув її, спіткнувся, знову піднявся на ноги і побачив перед собою нову тріщину, яка розкривалася ще швидше, ніж та, через яку я перестрибнув.

Я знову піднявся на ноги. Я стояв на нестійкій похилій рухомій площині на яку перетворилася рівнина. Всюди чорними блискавками зазміїлись тріщини. Гойдаючись, рівнина-стільниця з кожним коливанням відкривала їх все ширше і ширше під акомпанемент моторошного тріску і гуркоту.

Величезні ділянки грунту пропадали на очах, падаючи у прірву. Мій невеликий острів теж уже приготувався до падіння.

Я стрибнув, потім ще, і ще, намагаючись дістатися до відносно стабільної зони.

Мені це не вдалося.

Нога моя не дотяглася до краю, і я полетів у безодню, але встиг вхопитися руками за виступ. Деякий час я висів, розгойдуючись, потім почав підтягуватися.

Виступ почав кришитися, я встромив у нього нігті скоцюрблених пальців, намацуючи опору, і знову повис, кашляючи і лаючись.

Я намагався знайти на глинистій стіні яку-небудь опору для ніг. Вона трохи подалася під ударами моїх чобіт, я всадив носки чобіт глибше, моргаючи запорошеними очима і намагаючись відшукати надійну опору для рук нагорі.

Я відчув, як Фракір переповзає з моєї кисті, утворюючи невелику петлю, в надії відшукати досить міцну зачіпку, щоб зіграти роль якоря.

Даремно.

Ліва рука знову зірвалася.

Я повис на одній правій, гарячково нишпорячи іншою рукою.

Посипалася земля, і права рука теж стала зісковзувати.

Крізь пил і сльози в запорошених очах я раптом побачив над собою якийсь темний силует, майже тінь.

Права рука зірвалася, і я відштовхнувся ногами, щоб спробувати в останній раз.

Ледь руки мої метнулися вгору, як чиїсь пальці обхопили моє праве зап'ястя.

Секунду опісля до однієї руки приєдналася друга, і мене швидко потягли наверх, занадто швидко і легко. Я перевалився через край прірви, негайно постаравшись стати на ноги. Протер від пилу очі.

— Люк!

Він був одягнений у зелене, і меч, схоже, не доставляв йому таку масу незручностей, як мені, тому що досить значних розмірів піхви висіли в нього на боці. Схоже, заплічним мішком йому служив згорнутий плащ, а застібку він носив як прикрасу на лівій стороні грудей — тонка штучка, якась золота пташка.

— Сюди! — Сказав він.

Він повернувся, і я поспішив за ним.

Він вів мене по дотичній до маршруту, по якому я увійшов в цю долину, назад і вліво. Чим далі, тим стійкішим ставав грунт під нашими ногами.

Нарешті ми вибралися на невисокий пагорб, який, здається, був абсолютно поза зоною тектонічного обурення. Тут ми зупинилися, щоб кинути погляд назад.

— Не підходьте ближче! — Прогримів звідти потужний голос.

— Спасибі. Люк, — подякував я.

Я перевів подих.

— Не уявляю, яким чином ти опинився тут і чому…

Він підняв руку.

— Зараз я хотів би знати одне, — вимовив він.

Він почухав коротку бороду, яка відросла в нього за досить короткий час, і одночасно показав мені перстень з блакитним каменем, яке він носив на пальці.

— Що саме, говори, — відповів я.

— Яким чином вийшло так, що той, хто зараз звернувся до нас, має твій голос?

— Прокляття! — Вигукнув я. — Адже він з самого початку здавався мені знайомим!

— Так у чому ж справа? — Наполягав Люк. — Ти ж знаєш? Кожного разу, коли тобі загрожує небезпека, він попереджає тебе — «Не рухайся далі!» Він це робить твоїм власним голосом, як луна.

— А ти давно йдеш за мною?

— Досить порядно.

— А ті бестії біля ущелини, де я розбив свій табір?

— Так, це я спас тебе від зустрічі з ними. Так куди ж ти прямуєш і хто з нами говорив?

— Поки що у мене є тільки підозра щодо того, що відбувається. І взагалі це досить довга історія. Але відповідь має знаходитися он за тією грядою пагорбів.

Я махнув рукою в бік блискавиць.

Люк теж глянув у той бік, потім кивнув.

— Що ж, тоді — вперед!

— Але там землетрус, і в самому розпалі, — зауважив я.

— Він, здається, обмежений цією долиною. Ми можемо зрізати шлях і обійти її стороною.

— І з ще більшою ймовірністю зустріти на своєму шляху ще одну подібну катастрофу.

Він похитав головою.

— Створюється враження, що той, хто намагається зупинити тебе, змушений накопичувати сили заново після кожної нової спроби.

— Так, але ці спроби стають все частіше, — відповів я, — і з кожним разом вони все ефективніші.

— Тому що ми все ближче до джерела, так? — Запитав він.

— Так.

— Тоді поспішімо.

Ми спустилися по протилежному схилу пагорба, потім піднялися на інший і знову спустилися.

Поштовхи до того часу вщухли настільки, що перетворилися в періодичне тремтіння грунту, а потім і зовсім припинилися.

Ми вибралися в нову долину, яка деякий час вела нас далеко вправо від нашої мети, потім плавно повернула у бік безплідних і голих пагорбів, у бік нашої мети, де танцювали блискавки і фіолетове небо розрізала низько нависла, схожа на хмару, площина.

Поки що ніяких нових небезпек не було.

— Люк, а що сталося тієї ночі на горі, в Нью-Мексико? — Запитав я якийсь час опісля.

— Мені тоді довелося швидко піти геть, — відповів він.

— А тіло Дена Мартінеса?

— Я забрав його з собою.

— Навіщо?

— Мені не хотілося залишати докази на очах у будь-якого випадкового перехожого.

— Але ж насправді це нічого не пояснює.

— Я знаю, — кивнув він.

Він перейшов на повільний біг.

Я біг поруч з ним.

— І ти знаєш, хто я такий? — Продовжив я.

— Так.

— Звідки?

— Не зараз, — сказав він. — Поговоримо про це після.

Він прискорив біг, я зробив те ж саме.

— І чому ти за мною стежив?

— Я ж врятував твою шкуру, хіба не так?

— Так, і я тобі вдячний, але все ж я хотів би отримати відповіді на свої питання.

— Наввипередки до того косого каменю, — запропонував він.

І він помчав щодуху.

Я теж кинувся бігти і наздогнав його, але як не старався, не міг вийти вперед. І дихали ми занадто важко, щоб задавати питання і відповідати на них.

Я змусив себе ще більше збільшити швидкість.

Він зробив те ж саме, тримаючись зі мною врівні. Похилена скеля — наша мета — була ще досить далеко. Ми бігли пліч-о-пліч, і я зберігав свої сили для фінішного ривка. Можливо, це було просто ненормально, але ми з Люком стільки бігали наввипередки… Тепер це була вже майже звичка. І старе суперництво. Він став бігати трохи швидше або я повільніше?

Мої руки працювали як поршні, ноги голосно тупотіли. Я взяв дихання під контроль і налагодив потрібний ритм.

Я вийшов трохи вперед, і Люк нічого не зробив у відповідь. Камінь раптом виявився набагато ближче, ніж здавалося.

Ми йшли в такому положенні приблизно півхвилини, потім Люк немов з ланцюга зірвавшись, з дивовижною легкістю обійшов мене…

Так, пора додати…

Я змусив свої ноги переступати ще швидше. Кров гуркотіла у вухах. Я зі схлипом втягував повітря і в мене всі сили тепер йшли на біг. Відстань між нами почало скорочуватися. Похило стояча скеля ставала все ближче і ближче.

Я встиг порівнятися з ним до того, як ми прийшли до фінішу, але, незважаючи на всі зусилля, так і не зміг обійти його.

Все так же пліч-о-пліч ми промчали повз камінь і разом звалилися на землю.

— Фотофініш, — видихнув я.

— Доведеться записати нічию, — прохрипів Люк. — Ти, як завжди, здивував мене в самому кінці.

Я витягнув свою флягу з водою і простягнув йому. Він прополоскав рот і повернув флягу мені. Поступово, роблячи ковтки по черзі, ми її спорожнили.

— Прокляття, — сказав нарешті Люк.

Він поволі підвівся на ноги.

— Подивимося, що за цими пагорбами.

Я встав і пішов поряд з ним.

Відновивши дихання, я відразу ж сказав йому:

— Схоже, що ти біса багато знаєш про мене, а я про тебе — майже нічого.

— Напевно, — кивнув він. — А краще було б навпаки. Я впевнений…

— Що це означає?

— Не зараз, — відповів він все тією ж фразою. — Після. Адже неможливо прочитати «Війну і мир» в обідню перерву.

— Я не розумію…

— Час, — сказав він. — Його завжди або занадто багато або катастрофічно не вистачає. І в даний момент у нас його дуже мало.

— Я зовсім заплутався.

— Ще б.

Пагорби поступово наближалися, а земля під ногами стала стійкішою.

Ми продовжували повільно, але неухильно просуватися вперед.

Я згадав припущення Білла і Рендома, попередження Мег. Подумав і про дивний патрон, який я знайшов в куртці у Люка.

— Там, куди ми йдемо, — почав Люк, перш ніж я встиг поставити своє питання, — Колесо-Привид, вірно?

— Так.

Він розсміявся.

— Значить, там, в Санта-Фе, ти говорив правду. Для твоєї машини і справді потрібне особливе навколишнє середовище. Єдине, що ти не сказав мені тоді, це те, що тобі вдалося відшукати підходяще місце і побудувати машину.

Я кивнув.

— А як йдуть справи з твоїм планом створення нової компанії? — запитав я.

— Це я придумав тільки для того, щоб вивести тебе на відверту розмову.

— А хто такий Ден Мартінес, і що він говорив?

— Не знаю. — Він вловив мій недовірливий погляд і поспішно додав: — Я й справді його не знаю. І я як і раніше не знаю, чого ж він хотів і чому стріляв в нас.

— Люк, а чого ти, власне, хочеш?

— Ось зараз я хочу подивитися на твою диявольську машину, — відповів він. — Те, що ти її побудував у чорта на куличках, надає їй якісь особливі властивості?

— Так.

— А саме?

— А саме такі, про які я й не підозрював, на жаль.

— Назви хоч одну.

— Вибач, — сказав я, — але відповіді на питання — це гра для двох.

— Ей, я ж тебе тільки що витягнув з дірки в землі.

— Люк… у мене є підозри, що саме ти намагався вбити мене на протязі декількох років кожного останнього дня квітня?

— Так… але не останнім часом, — відповів він. — Чесно.

— Так, значить, ти справді намагався?

— Ну так… Але у мене були підстави.

Розумієш, це з біса довга історія, і…

— Боже мій, Люк! Що я тобі зробив?

— Все не так просто… — Зітхнув він.

Ми підійшли до підніжжя найближчого пагорба і почали підійматися на нього.

— Далі не треба, — сказав я. — На той бік нам не перейти.

Він завмер.

— Чому?

— У тридцяти або сорока футах закінчується атмосфера.

— Ти жартуєш?

Я мовчки похитав головою.

— І з того боку набагато гірше, — додав я. — Нам потрібно знайти прохід. Трохи далі вліво повинен бути такий…

Я повернувся і попрямував в ту сторону. Незабаром я почув звук кроків позаду.

— Значить, ти надав машині свій голос, — почув я за спиною голос Люка.

— Значить, так.

— Тепер я розумію, чого ти хотів, і що тут відбувалося. У цьому божевільному Відображенні твоя машина усвідомила себе. Вона вийшла з-під контролю, а тепер ти хочеш її вимкнути. Ось хто намагався вбити тебе чи змусити повернути назад, — твоє «Колесо-Привид». Вірно.

— Можливо.

— Чому ж ти не скористався Картою?

— Для такого місця як це, яке постійно перебуває в стані трансформації, неможливо зробити Карту. А що ти взагалі знаєш про Карти?

— Я знаю достатньо, — відповів він.

Я побачив попереду прохід, який шукав.

Перед самим входом я зупинився.

— Люк, — заговорив я, — я не знаю хто ти і чого хочеш, навіщо і як ти потрапив сюди, і ти, схоже, не квапишся розповісти мені про це, тому я розповім тобі дещо сам, безплатно.

Далі нас чекає дуже небезпечний шлях. Можливо, тобі варто було б повернутися туди, звідки ти прийшов, і залишити цю справу на мене одного. Тобі немає сенсу піддавати себе небезпеці.

— Мені здається, сенс є, — не погодився Люк. — До того ж, я можу тобі придатися.

— Яким чином?

Він знизав плечима.

— Йдемо далі, Мерлін. Я хочу побачити її на власні очі.

— Гаразд. Раз так, пішли.

Я повів його у вузький прохід у розколотій скелі.

10

Коридор був занурений в напівтемряву і місцями дуже вузький. У міру нашого просування вперед ставало все холодніше, але через деякий час ми опинилися на скельній площадці, що виходила до димлячої ями. В повітрі тхнуло чимось на зразок аміаку, ноги в мене замерзли, а лице палало, як і повинно було тут бути.

Я з зусиллям моргнув пару раз, вивчаючи нові обриси Лабіринту, проступаючі крізь пливучий туман. Над усім простором висіла туманна пелена кольору перлин, і крізь цю напівтемряву іноді виблискували помаранчеві спалахи.

— Де ж воно? — З цікавістю запитав Люк.

Я показав прямо вперед, де тільки що зблиснув черговий спалах.

— Там, — відповів я.

Якраз в цей момент туман злегка розвіявся, і ми побачили кілька похмурих гребенів, розділених чорними сідловинами. Гребені ці зигзагами йшли до остова, який нагадував фортецю через оточучу його низьку стіну, за якою виднілося кілька металевих конструкцій.

— Локальний Лабіринт, — пробурмотів Люк. — Ми підемо низом чи по гребеню стіни? — Я посміхнувся.

— По різному, іноді понизу, а іноді верхи.

— Ну а куди зараз?

— Ще не знаю. Мені щоразу доводиться заново його вивчати. Потрібен час… Бачиш, він постійно змінюється, і тут можливі сюрпризи.

— Сюрпризи?

— Ну, бачиш, вся ця чортова перечниця плаває в озері рідкого гелію і водню. Навколо неї переміщається Лабіринт. Кожного разу він інший. Крім того, не можна забувати про атмосферу. Якщо піти прямо по гребеню, то місцями опинишся за її межами і, природно довго не протримаєшся. Температура теж коливається від страшної спеки до моторошного холоду. Потрібно знати, коли повзти, коли дертися, коли робити ще що-небудь, і взагалі — в який бік іти.

— А як ти все це визначаєш?

— Але-але! — Похитав я головою. — Я беру тебе з собою, але це ще не означає, що я розкрию тобі всі секрети.

Туман почав знову підніматися з глибини западини, збираючись у маленькі хмарки.

— Тепер я розумію, чому для цього місця не можна виготовити Карту, — сказав він.

— Так… — Сказав я трохи згодом. — Ну, гаразд, сюди.

— А що, якщо воно на нас нападе, поки ми в Лабіринті? — Запитав Люк.

— Можеш залишатися тут, якщо хочеш, — замість відповіді сказав я.

— Ні. Ти справді хочеш вимкнути це?

— Ще не знаю. Пішли.

Я зробив кілька кроків вперед і вправо. У повітрі наді мною виникло слабке світлове коло. потім воно стало яскравішим. Я відчув руку на своєму плечі.

— Що… — Почав було він.

— Ні кроку далі! — Вимовив раптом голос, в якому я впізнав свій власний.

— Я думаю, ми можемо домовитися, — швидко сказав я. — У мене є деякі ідеї, і…

— Ні! — Рішуче відповів Привид. — Я чув слова Рендома і розумію, що він наказав.

— Я готовий не підкоритися його наказу, — сказав я, — якщо буде кращий варіант.

— Ти хочеш просто обманути мене. Ти хочеш МЕНЕ вимкнути!

— Цією демонстрацією сили ти тільки погіршуєш положення, — продовжував я. — Зараз я пройду і…

— Ні!

З кола вдарив могутній порив вітру.

Я похитнувся і побачив, як мій рукав став спочатку коричневим, а потім помаранчевим. Прямо на моїх очах він почав розсипатися на порох.

— Що ти робиш? Мені треба з тобою поговорити, пояснити тобі…

— Не тут! Не зараз! Ніколи!

Мене відкинуло від Люка. він піймав мене, впавши на одне коліно. Нас вдарило поривом арктичного вітру, перед очима затанцювали іскорки льоду, заблищали найяскравіші кольори, ледь не засліпивши мене.

— Стій! — Крикнув я, але мене ніхто не послухав.

Грунт, здавалося, зник з-під ніг, але я не відчував, щоб ми кудись падали. Швидше здавалося, що ми зависли в світловому штормі.

— Стій! — Крикнув я ще раз, але мої слова віднесло кудись в нескінченність.

Світлове коло зникло, немов віддаляючись по тунелю, але завдяки сенсорному перевантаженню я зрозумів, що ми з Люком віддаляємося від джерела світла, нас відкинуло на відстань, рівну половині тріщини в скелі.

Але ніде поблизу не було нічого такого, за що можна було б зачепитися або використовувати як орієнтир.

Почувся слабкий звук, сжожий на дзижчання, потім він перейшов в гудіння, потім в глухий рев.

Мені здалося, що неподалік невеликий паровоз штурмував схил пагорба під неможливим кутом, потім я побачив перевернутий водопад, лінію неба під зеленими хвилями. Повз нас стрімко пронеслася паркова лавка, на якій застигла синьошкіра жінка з виразом жаху на обличчі, яка побілілими пальцями вчепилась у цю лавку.

Я з поспішністю відчаю поліз у кишеню, усвідомлюючи, що ми можемо бути знищені в будь-який момент.

— Що це? — Прокричав Люк мені у вухо.

Він ледь не вивернув мені руку, за яку відчайдушно чіплявся.

— Буря у Відображенні! — Крикнув я у відповідь.

Потім я додав без всякої на те потреби:

— Тримайся!

Вітер жбурнув мені в обличчя якусь істоту, схожу на кажана, і її тут же віднесло геть, тільки на лівій щоці залишився вологий слід.

Потім щось ударило мене в ліву ногу.

Повз нас проплив перевернутий гірський хребет, корчачись в агонії…

Рев ще більше посилився. світло, що оточувало нас, запульсувало, закружляло широкими кольоровими стрічками. Теплові лампи, вітрові гонги.

Раптово я почув крик Люка, немов його вдарило, але не міг обернутися, щоб допомогти йому. Ми перетнули район спалахів, які нагадували блискавки, де волосся на моїй голові піднялося дибки, а по шкірі пробігли мурашки.

Я намацав у кишені колоду Карт і витягнув її. У цей момент нас почало обертати, і я злякався, що Карти вирве в мене з рук. Я міцно стиснув їх, побоюючись перебирати і знайти потрібну, притискаючи їх до грудей, потім я повільно і обережно підняв їх вище.

Та, що лежала зверху, повинна була стати нашим виходом з положення, що створилося.

Навколо нас набухали і лопалися величезні темні пухирі, виливаючи солодкий отруйний дим.

Піднявши руку, я побачив, що шкіра стала сірою, забарвлюючись люмінесцентними розводами. Рука Люка, яка міцно стискала мою, здавалася рукою мерця, а коли я кинув на нього погляд, мені відповіла безглуздою усмішкою мертва голова.

Я відвернувся і знову сконцентрував свою увагу на Картах. Мені було важко сфокусувати погляд крізь оточуючу нас сіру каламутну пелену, крізь дивне спотворення перспективи, але я нарешті все ж зміг розглянути Карту. Це був шматочок покритого травою берега… я неначе вже колись його бачив… як давно це було?

Берег, оточений нерухомою водою, виступаючий край незрозумілого кришталевого виступу, що стирчав в полі зору праворуч…

Люк спробував мені щось прокричати, судячи з долинаючих з-за спини звуків, але я не міг розібрати ні слова.

Я продовжував вдивлятися в Карту, і вона поступово стала яснішати, але занадто повільно.

Щось сильно вдарило мене під праве ребро.

Я змусив себе не звертати уваги на ці дрібні неприємності і продовжував концентруватися на Карті.

Нарешті зображення на Карті неначе поплило до мене назустріч, стало об'ємнішим.

Я відчув знайомий холодок, коли зображення поглинуло мене, а я — його. Майже елегійна тиша стояла над цим озером.

Я впав обличчям у траву, серце стукало, як молот, боки ходили ходором, ребро сильно нило… Я ледве дихав, і суб'єктивне відчуття вируючої навколо реальності ще не залишило мене, як вторинне зображення шосе в закритих очах після цілого дня виснажливої їзди в машині.

Вдихаючи солодкий запах води, я втратив свідомість.

Я смутно відчував, що мене наче кудись тягнуть, несуть… потім мені начебто допомагали йти самостійно… Потім послідував період повного безпам'ятства, який перейшов у сон.

Я йшов по вулицях зруйнованого Амбера під низько навислим небом. Кульгавий ангел з вогненним мечем промчав у височині наді мною, завдаючи жахливих ударів. І там, куди ударяв меч, піднімалися дим, пил і полум'я. Німбом ангелу служило моє Колесо-Привид, яке випускало могутній потік жахливого вітру, який обтікав обличчя ангела, немов іскриста пелена, і сіяв страх і руйнування всюди, де вітер торкався землі.

Палац був наполовину зруйнований, неподалік стояли шибениці, в їх петлях гойдалися мої родичі. В одній руці я стискав меч, з зап'ястя звисав Фракір. Я підіймався наверх, наближаючись до місця битви з чорною Немезидою.

Поки я дерся по кам'янистому шляху, мене охопило моторошне відчуття, немов моя поразка неминуча і вирішена заздалегідь. Але я вирішив, що якщо і так, жахлива істота піде звідси з ранами, які їй довго доведеться зализувати.

Воно помітило мене, коли я був уже близько, і обернулося в мою сторону.

Обличчя його було ще закрито, але воно вже підняло меч. Я кинувся вперед, шкодуючи лише про те, що в мене не вистачило часу отруїти лезо мого меча.

Я двічі описав мечем коло, ухилився від удару і сам вдарив кудись в ліве коліно ворога.

Послідував спалах світла, і я почав падати. Навколо мене летіли осколки вогню, немов вогняні сніжинки в заметіль.

Я падав немов цілу вічність, навіть з половиною, поки, нарешті, не опустився спиною на плаский камінь, розкреслений як сонячний годинник, ледь не опинившись простромленим великим гострим штирем, що стирчав посередині циферблата.

Навіть уві сні це було щось божевільне.

У дворі Хаосу не було ніяких сонячних годинників, тому що там не було сонця. Я перебував на краю Двору, у високій чорній вежі. Я виявив, що не в змозі рухатися, не кажучи вже про те, щоб встати.

Наді мною на невисокому балконі у своєму звичайному стані стояла моя мати, Дара, дивлячись вниз на мене з висоти приголомшливої краси і влади.

— Мамо! — Крикнув я. — Звільни мене!

— Я послала допомогу тобі, — відповіла вона.

— А що з Амбером?

— Не знаю.

— А мій батько?

— Не говори зі мною про мертвих.

Раптом на мене стало опускатися тонке, як голка, вістря.

— Допоможи! — Крикнув я. — Швидше!

— Де ти? — Крикнула у відповідь мати.

Вона повертала голову, шукаючи мене всюди.

— Куди ти пропав?

— Я тут! — Заволав я.

— Де?

І я відчув, як вістря торкнулося моєї шиї.

Сон розлетівся на тисячу осколків і зник.

Мої плечі спиралися на щось непіддатливе, ноги були витягнуті вперед.

Хтось стискав моє плече, і чиясь рука торкнулася шиї.

— Мерль, з тобою все в порядку? Хочеш пити?

Я глибоко зітхнув, потім зі свистом випустив повітря і кілька разів моргнув.

Світло навколо було блакитним, світ повний кутів і ліній.

Перед моїм обличчям з'явився черпак.

— Випий — це вода, — сказав він.

Це був його голос.

Я випив всю воду.

— Хочеш ще?

— Так.

— Почекай секунду.

Я почув звук кроків, він кудись пішов. Я дивився прямо перед собою на освітлену розсіяним світлом стіну в шести або семи футах від мене. Потім я провів долонею по підлозі. Вона, здається, була з того ж матеріалу.

Незабаром Люк, посміхаючись, повернувся, і подав мені черпак. Я вихилив його й повернув Люку.

— Будеш ще? — Запитав він.

— Ні. Де ми?

— У великій і зручній печері.

— А де ти взяв воду?

— У сусідній каверні нагорі, он там.

Він показав рукою.

— Там повно води. І до того ж достатньо їжі. Хочеш їсти?

— Поки що ні. З тобою все нормально?

— Кілька синців, — відповів він, — але, загалом, живий. У тебе, здається, переломів теж немає, а поріз на щоці вже засох.

— Це вже щось, — кивнув я.

Я повільно підвівся на ноги, останні волокна сну залишили мене, коли я встав. Тут я побачив, що Люк повернувся і йде. Я автоматично зробив кілька кроків слідом за ним, поки мені не прийшло в голову запитати: — Ти куди?

— Туди.

Він показав рукою, в якій тримав черпак.

Слідом за ним я вийшов через отвір в стіні в сусідню невелику печерку розмірами з мою стару вітальню.

Тут було холодно. Уздовж стіни ліворуч від входу стояло кілька великих дерев'яних бочок, і Люк повісив черпак на край найближчої. Біля протилежної стіни вишикувалися картонні ящики та мішки.

— Це — консерви, пояснив Люк. — Фрукти, овочі, шинка, риба, бісквіти, солодощі, кілька ящиків вина… Є і похідна грубка, і паливо до неї. Є навіть пара пляшок коньяку, — з гордість додав він.

Він повернувся і швидко вийшов, минувши мене, знову прямуючи в великий зал.

— А тепер куди? — Запитав я.

Але він крокував швидко і не відповідав. Мені довелося ворушитися, щоб не втратити його з виду. Ми проминули кілька відгалужень, коридорів і проходів. Нарешті він зупинився біля маленького отвору вгорі, кивнувши мені.

— Тут просто діра і кілька дощок над нею. І дуже добре мати над нею таке прикриття, скажу я тобі.

— Що все це означає? — Запитав я.

— Через хвилину ти все зрозумієш. Іди сюди.

Він повернув за сапфіровий кут і зник. Майже повністю дезорієнтований, я рушив у тому напрямку. Після декількох поворотів я зрозумів, що абсолютно заблукав. Люка ніде не було видно.

Я зупинився і прислухався.

Не було чутно ні найменшого звуку, за винятком мого дихання.

— Люк, ти де? — Покликав я.

— Тут, нагорі, — долинув до мене його голос.

Він ніби знаходився десь зверху і праворуч від мене.

Я пірнув під низьку арку і опинився в яскраво-блакитний камері з все тієї ж кристалічної субстанції, що і все інше в цьому місці. Світло падало через невеликий отвір у стелі приблизно у восьми футах наді мною.

— Люк! — Знову покликав я.

— Я тут, — почулася відповідь.

Я встав точно під отвором, примружившись від яскравого світла, і прикривши очі козирком з долоні. У світлі, який міг бути світлом раннього ранку або вечора, голова Люка в ореолі мідного волосся з'явилася в дірі наді мною.

Він знову посміхався.

— Це, як я зрозумів, вихід назовні? — Запитав я.

— Для мене, — відповів він.

— Що це означає?

Почувся скребучий звук, і частину виходу назовні закрив край великого валуна.

— Що ти робиш?

— Пересуваю камінь, щоб закрити отвір, — відповів він, — а потім вставлю кілька клинів.

— Навіщо?

— Щоб залишався прохід для повітря й ти не задихнувся.

— Чудово. Але чому я тут, все таки?

— Давай не будемо влаштовувати тут семінар з філософії, — посміхнувся Люк.

— Люк, чорт забирай, що відбувається?

— Невже тобі ще не ясно, що я взяв тебе в полон? Ти тепер в'язень, — Сказав він. — Між іншим, блакитний кристал екранує будь-яке повідомлення через Карту і, до того ж, позбавляє тебе магічних здібностей, якщо вони застосовуються до об'єктів, які знаходяться за межами цих стін. Ти поки що живий, але без іклів і в такому місці, де я можу до тебе легко дістатися, якщо мені буде потрібно.

Я окинув поглядом найближчі стіни.

— Не сподівайся, — сказав він погрозливо. — У мене вигідне становище.

— Тобі не здається, що ти винен мені хоча б пояснення?

Він якийсь час дивився на мене, потім кивнув.

— Мені потрібно повернутися, — сказав він. — Я спробую взяти Колесо-Привид під контроль. Будуть якісь пропозиції?

Я розсміявся.

— У мене з ним зараз не найкращі стосунки. Боюся, що нічим не зможу тобі допомогти.

Він знову кивнув.

— Але я все одно повинен спробувати. Боже мій, яка зброя! Якщо я з ним впораюся, то прийду до тебе позичити ще якусь ідейку, а ти поки подумай про це. Добре?

— Я багато про що подумаю, Люк, і знаю наперед, що не всі мої думки прийдуть тобі до смаку.

— Ти нічого не зможеш зробити у своєму становищі, — зневажливо махнув він рукою.

— Бувай, — коротко кинув я.

Він почав засовувати отвір валуном.

— Люк! — Крикнув я.

Він зупинився і уважно подивився на мене. На його обличчі з'явився вираз, якого я ніколи раніше у нього не бачив.

— Це не моє ім'я, — відповів він після тривалої паузи.

— Як же тебе звати?

— Я твій двоюрідний брат Рінальдо, — гордовито промовив він. — Я вбив Каїна і, на жаль не зміг прикінчити Блейза. Я не зміг як слід кинути бомбу на похоронах Каїна — хтось мене помітив. Але я знищу Амбер — за допомогою Колеса-Привида або без нього… Але мені буде набагато легше, якщо у мене в руках буде така міць.

— Яка муха тебе вкусила, Люк… тобто Рінальдо? В чому справа? Через чого ця вендета?

— Я почав з Каїна, — продовжував він, — тому що саме він убив мого батька.

— Я не знав…

Я дивився на застібку у вигляді фенікса у нього на грудях.

— Я не знав, що у Бранда був син, — вимовив я нарешті.

— Тепер будеш знати, старий приятель! Ось чому я не можу відпустити тебе і змушений тримати в цій темниці. Щоб ти не попередив решту.

— У тебе нічого не вийде з цієї затії.

Він кілька секунд мовчав, потім знизав плечима.

— Перемога чи поразка, але я повинен спробувати.

— Але чому саме тридцятого квітня? — Раптово згадав я. — Поясни мені.

Він в останній раз наліг на валун.

— Це день, коли я дізнався про смерть мого батька.

Валун встав на призначене йому місце, повністю заблокувавши отвір.

Почулися швидкі удари молотка.

— Рінальдо!

Він не відповів.

Я бачив його тінь крізь напівпрозорий камінь. За хвилину він випростався, а потім зник з виду.

Я почув стукіт його каблуків по каменю зовні.

— Рінальдо!

Він знову не відповів, і я почув кроки, що віддалялися.

Я відраховую дні по тому, як темніє і знову світлішає блакитний мінерал стін.

Минуло вже більше місяця в моїй в'язниці, хоча я не знаю, наскільки повільно або швидко тече тут час по відношенню до інших Відображень.

Я обійшов усі зали та каверни цієї величезної печери, але не виявив виходу назовні.

Карти мої тут безсилі, навіть ті, фатальні, знамення долі…

Магія тут безсила, обмежена стінами кольору каменя на персні Люка.

Мені починає постійно здаватися, що втеча в божевілля краще, ніж ось таке положення, але розум мій не підкорявся цій слабкості. Занадто багато загадок не дає мені спокою…

Мартінес…

Мег Девлін і моя озерна леді…

Але чому?

І чому всі ці роки ми провели разом — я і Люк, чи Рінальдо, мій ворог?

Я повинен знайти спосіб попередити інших. Якщо йому вдасться нацькувати на них Колесо-Привид, тоді мрія Бранда — мій кошмар помсти — Буде приведений у виконання і стане реальністю.

Тепер я розумію, що наробив безліч помилок.

Навіть занадто…

Прости мене Джулія. Я знову і знову буду міряти мою темницю кроками. Повинна ж бути діра в блакитнуватій логіці, оточуючій мене, проти якої я шпурляю мій розум, мої крики, мій гіркий сміх.

Вниз по коридору, по тунелю вгору…

Блакить всюди, з усіх боків.

І Відображення не в силах мені допомогти.

Тут немає Відображень.

Я, Мерлін, в'язень, син Корвіна Зниклого, і моя світла мрія звернена проти мене самого.

Я блукаю своїй темниці, як власний привид.

Я не можу допустити, щоб все так скінчилося.

Можливо наступний тунель, або наступний…

Оглавление

Роджер Желязни ЗНАМЕННЯ ДОЛІ

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10 Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg