«Боцман з «Тумана»»

Боцман з «Тумана» (fb2) - Боцман з «Тумана» (пер. Григорий Г. Кулинич) (Орли капітана Людова - 1) 682K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Николай Николаевич Панов

Микола Панов БОЦМАН З «ТУМАНА»

©    — україномовна пригодницька література

Художнє оформлення О. АЛЕКСАНДРОВА

І знов під палубою в нас

Гуде-співа турбінний бас.

Ми з якорів готові зняться

І вийти в море без вогнів…

Знов у Москві у тиші днів

Мені бої північні сняться.

Полярні скелі знов згадав,

Шлях до землянок відшукав.

Кругом десантники юрмляться…

Гучні пісні летять до зір…

І віддалік од хвиль і гір

Мені північні сопки сняться.

Я прочитав уперше там

Розвідникам і морякам

Уривки «Боцмана з «Тумана».

Я сіль вітрів морських вдихав,

Билиці й вигадки вплітав

В принадний замисел романа.

Таку я річ створить бажав,

Щоб відблиски геройських справ,

Як сонце в соляних кристалах

На диких скелях вікових,

В сплетінні розділів оцих

Життям правдивим засіяли.

Щоб той, кого ввести я зміг

У світ пригод,

Крутих доріг,

Тривог і зустрічей незвичних, —

Побачив пройдені бої

І незвичайнії краї,

Щоб пам'ятати все це вічно.

Героям Півночі — привіт!

Привіт вам, друзі славних літ!

Нехай з читацькою сім'єю

Ведуть розмову в книзі цій

Медведєв і його бійці

І боцман-слідопит Агєєв.

Розділ перший ПОЛУМ'Я НАД МУСТА-ТУНТУРІ

— Мовчання — ограда мудрості, — любив говорити капітан Людов, цитуючи старовинну східну приказку.

І, помовчавши, звичайно додавав:

— А попросту це означає: тримай язик за зубами. Чим менше знають про розвідника інші, тим більше знає він сам…

Цілком зрозуміло, що в роки Великої Вітчизняної війни про справи, які вершили «орли капітана Людова», майже нічого не повідомлялось у пресі. І тоді як у певних колах імена Людова і старшини першої статті Сергія Агєєва користувалися величезною повагою і навіть славою, широкому читачеві вони поки що були невідомі.

Не привернуло особливої уваги і небувале сріблясто-багрове світло, що мигнуло над гірським хребтом Муста-Тунтурі в одну з воєнних вітряних, непогожих ночей.

А цим же спалахом закінчився цілий фантастичний роман, який почався походом торпедного катера старшого лейтенанта Медведєва біля берегів Північної Норвегії в розшуках ворожих кораблів. Тепер, нарешті, можу я розповісти подробиці цієї незвичайної історії.

Світло, про яке я кажу, було набагато яскравіше, ніж тріпотливі заграви, які раз у раз спалахували тоді з боку океану над Скандінавським півостровом, де відбувалась артилерійська дуель між нашими кораблями і береговими батареями німців.

Але просвистані полярними вітрами бійці, які атакували ночами неприступні гірські вершини, моряки, що несли пильну вахту на корабельних палубах, які весь час заливало хвилями, сприйняли цей дивовижний спалах за величезну пожежу на торпедованому транспорті або за випромінювання якоїсь особливо могутньої освітлювальної ракети.

Сам я, правда, був просто приголомшений, збитий з пантелику цим світлом.

Я щойно вийшов із землянки; чорна, сира полярна ніч стояла навкруги, непроникливою вологістю заліплювала очі. Я обережно переступав з каменя на камінь, щоб не провалитися в одну з розколин, наповнених крижаною водою.

І раптом немов щільна пов'язка впала з моїх очей. Все навкруги освітилося до найменших подробиць: далека лінія синюваточорних навколишніх гір, коричньовий хаос каміння базальтового котлована, двері землянок, замасковані в скелях, навіть червонуваті проводи польових телефонів, протягнуті по камінню.

Мені здалося, що далеко на весті здійнялася димляча райдужна куля, яка з величезною швидкістю летіла в чорне небо.

Куля неслася вгору, перетворюючись у рухливий стовп димного різноколірного вогню. І знову насунувся морок — океан темряви ще щільніше зімкнувся над нами.

— Оце фейєрверк! — сказав поруч мене морський піхотинець голосом, охриплим від здивування. — Освітлювальну, чи що, кинув? Ні, на освітлювальну не схоже!

Але коли я пригадую цю хвилину зараз, переді мною постає осяяний фантастичним світлом не гірський пустельний пейзаж, а жаркий і тісний кубрик корабля, в якому через день я зустрівся з героями нижчеописаних подій.

Я бачу обвітрені обличчя моряків, які сидять на койках навколо вузького корабельного стола; бачу смуги тільників, потемнілих від поту, під розстебнутими комірами ватників… Чорним глянцем блищать автомати, складені на одній з койок… Чути сухий виразний стук кісточок доміно, в яке з захопленням грають ті, що сидять за столом.

— Сідайте, товаришу капітан, — сказав мені, потіснившись, п'ятий моряк, який не брав участі в грі.

— Скоро підемо? — запитав я, сідаючи на койку і з насолодою простягаючи ноги. Я майже бігом пройшов п'ять кілометрів від землянки до причалу і ще не заспокоївся від розчарування, дізнавшись, що торпедний катер, на який я поспішав, пішов на базу за півгодини до того, як я підбіг до дощаного, ледве біліючого в темряві настилу пірса.

Та й мотобот, який невиразно здіймався над невидимою водою, був переповнений пасажирами. Моряки з автоматами, які стирчали з-під плащ-палаток, займали всю палубу. Побачивши офіцерський кашкет, вони мовчки розступилися, пропускаючи мене до люка — всередину корабля…

Отже, я сів на койку. Мої ноги у важких кірзових чоботях уперлися в якийсь прямокутний предмет.

— Обережніше, товаришу капітан, — не обертаючись, сказав широкоплечий рудуватий чоловік, який щойно з тріском опустив на стіл кісточку доміно. Під прим'ятим підшоломником, зсунутим на потилицю, пов'язка, мов біла тінь, перетинала його міднокоричньове обличчя. — Я, звичайно, вибачаюсь, але під койкою у нас п'ять кілограмів вибухівки. Скучно буде зараз у повітря злетіти…

Моряки, мабуть, «розігрували» мене, і щоб підтримати гру, я з достойною неквапливістю підібгав ноги. Розмовляючи з моряками, часом важко розібрати: коли вони серйозні, а коли «попускають» за морською традицією, жартують з вами.

Худий довгоносий чоловік, який потіснився на койці, коли я сів поруч нього, дивився на мене з-під круглих рогових окулярів. На ньому була поношена армійська шинель з капітанськими погонами на плечах.

— Старшина сказав: «Підемо, коли почне світати». У темряві не хоче рискувати. Вчора німці знову затоку мінами закидали.

— А як же катер з розвідниками капітана Людова? — спитав я.

— Катер пішов ще в присмерку, — повільно, але дуже люб'язно відповів офіцер в окулярах. — Там, де бот іде вісім годин, він проскочить за півтори. У нього і маневр інший, і спостереження…

Той, хто говорив, сидів впівоборота, але мені здалося, що він дивиться мені в очі.

— Ми його спеціальними пасажирами укомплектували, — сказав рум'яний моряк з квадратними вусиками, підрівнюючи на столі кісточки. — Діткам на ботику йти погано. Ще закачає…

— А німецьким професорам тим більше, — підхопив маленький боєць, який сидів поруч. — Оскільки лабораторія в сопках наказала довго жити…

— Матроси! — застережливо сказав чоловік в окулярах. В його тихому голосі прозвучали нотки, які відразу примусили замовкнути маленького бійця.

Зніяковівши, він так ударив по столу п'ятірнею, що решта кісточок підстрибнула, а одна впала на палубу.

Я бачив, що всі, хто сидів у кубрику, були дуже збуджені. Таке збудження помічав я у льотчиків, які повернулися з польоту, у моряків після важкого бойового походу… Слідом за окликом офіцера в окулярах настало напружене мовчання.

— Кажуть, старший лейтенант Медведєв знову командує катером? — ще раз спробував я зав'язати розмову.

Усі мовчали.

— До речі, дозвольте познайомитись! — Офіцер в окулярах дбайливо склав і засунув у кишеню шинелі книжку, що була у нього в руках, і тепер уже справді обернувся до мене, подивився мені в очі своїми темними, обведеними синявою очима. Просьба познайомитися дуже нагадувала ввічливий наказ пред'явити документи.

Я не образився. На фронті випадкові супутники повинні бути впевнені один в одному. Я витягнув редакційне посвідчення.

Настороженість зникла з обличчя офіцера. З несподіваною силою він стиснув мою долоню довгими тонкими пальцями.

— Капітан Людов, — сказав він. — А ось мої розвідники — орли, альбатроси полярних морів. Повертаємося з операції.

— Ви капітан Людов? — вигукнув я.

Його запалі зморшкуваті щоки ледве порожевіли. Соромливим рухом він поправив окуляри.

Та людина, з якою я неодноразово намагався зустрітися на базі, виявилася моїм сусідом і супутником на багато годин дороги.

— …Отже, ви пам'ятаєте старшого лейтенанта Медведєва? — спитав замислено Людов, коли через деякий час ми вийшли з кубрика і сіли на палубі, сховавшись від гострого вітру на кормі, за рульовою рубкою.

Наставав тьмяний, зеленуватосірий полярний світанок. Бот уже відчалив від пірса і, розмірено погойдуючись, стукаючи спрацьованим мотором, плив спокійною Мотовською затокою.

Він ішов уздовж нашого берега, зливаючись камуфльованими чорно-білими бортами з його одноманітним бурим гранітом. Сиза лінія зайнятих фашистами сопок, ще повитих туманом, пропливала далеко від нас. Багато часу треба було йти від півострова Середнього до головної бази Північного флоту…

Чи пам'ятав я старшого лейтенанта Медведєва?

Звичайно, всі на флоті знали історію його героїчного катера. Знали про одчайдушну хоробрість старшого лейтенанта, про його любов до моря, про дивне поривання в сопки — на сухопутний фронт.

Одного разу я бачив Медведєва в офіцерському клубі, зовсім близько. Він сидів за сусіднім столиком у ресторані. У танцювальному залі грав оркестр, весело перемовлялися моряки, які повернулися з бойових завдань. А він сидів нерухомо, прямий і високий, опустивши на широку долоню вилицювате обличчя з важким лобом, навислим над глибоко запалими очима.

Здавалося, він навіть не усвідомлює, де перебуває в цю хвилину. Він замислився гірко і глибоко. Лише коли його окликнули із-за сусіднього столика, він одвів руку від обличчя. Тьмяно блиснули дві потерті золоті нашивки на рукаві кітеля.

Тоді він ще плавав на катері, але вже одержав звістку про дружину… Відповідаючи на оклик, він усміхнувся широкою, доброю, якоюсь дитячою посмішкою…

І ось переді мною лежить фантастична історія старшого лейтенанта і його маленького загону, записана мною на борту мотобота зі слів капітана Людова і Сергія Агєєва — знаменитого північного слідопита.

Набагато пізніше я ознайомився з документами, захопленими у німецькій розвідці, розмовляв з самим Медведєвим — на той час він уже став капітаном другого рангу. Але зараз для читача особливий інтерес має навіть не історія Медведєва, а сам подвиг групки самовідданих моряків, який був немов увінчаний дивовижним спалахом у сопках.

На моє щастя, всю дорогу капітан Людов був у тому нервовому, звичайно зовсім не властивому йому збудженні, про яке я говорив раніше. Капітан не спав третю ніч. Командир мотобота віддав йому свою койку, але Людов визнав за краще сидіти на верхній палубі, мерзлякувато кутаючись в шинель. Спочатку він розповідав сам, а потім спостерігав, як я записую розповідь Агєєва. Інколи високий на зріст, неквапливий Агєєв замовкав і задумливо приторкався до марльової пов'язки на кучерявій голові. Я розумів: він дійшов до моменту, який здавався йому секретним… Він поглядав на Людова своїми жвавими очима, і той або ледве помітно кивав або ще непомітніше поводив окулярами. В останньому випадку Агєєв досить безболісно випускав заборонену частину розповіді. Але капітан частіше кивав, ніж робив заперечливий жест.

— Записуйте докладніше, потім не пожалкуєте, — сказав він, побачивши, що я перестав писати і почав розминати натруджені пальці. — Ви пам'ятаєте, Стендаль, говорячи про «Червоне і чорне», писав: «Читача здивує одна обставина — роман цей зовсім не роман». Те саме можу сказати і я. Якщо ви опублікуєте свої записи, ніхто не повірить, що все написане взяте прямо з життя…

— Так, ви маєте рацію! — сказав я, вкладаючи в польову сумку останній заповнений блокнот. — Справді, це готовий роман пригод. По суті ви могли б опублікувати цю річ самі.

Капітан Людов задумливо дістав з кишені прозорий портсигар — з тих, на виготовлення яких наші моряки використовували уламки збитих ворожих літаків. У портсигарі були не папіроси, а акуратно укладені грудочки пиляного цукру. Він запропонував грудочку мені, другу недбало поклав собі в рот. Цукор захрумтів на його міцних зубах.

— Дорогий товаришу, я пережив десяток таких романів. Але знаєте, хтось із письменників сказав: «Пережити роман — це ще не значить уміти його написати».

Уже тоді я почав помічати пристрасть Людова до літературних цитат. І він дуже ображався, коли співрозмовник говорив, що у названого автора немає цитованої фрази. В усякому разі, відзначу одне: капітан був начитаний глибоко і всебічно — і не тільки в галузі художньої літератури.

— Дивлячись для кого, — заперечив я з деяким запалом його останню цитату. — Для декого написати роман легше, ніж пережити хоча б соту його частку.

— Я маю на увазі хороші романи, — серйозно сказав Людов. — Так от, на справжній роман у мене немає ні часу, ні здібностей, а для поганого не варто старатися. А старатись доведеться все одно. Здається, Анатоль Франс писав про поширену помилкову думку, що написати поганий роман легше, ніж хороший? «Ні, — каже він, — і той і другий написати однаково важко: обидва потребують однакової затрати паперу і сил…» Але… — він поглянув на мене з легкою посмішкою, — тут у вас риск мінімальний. Матеріал говорить сам за себе.

Справді, переглянувши нещодавно свої записки, я не можу не погодитися з капітаном. Матеріал говорить сам за себе!

І перше, що постає в моїй уяві і проситься на папір, — це похід катера лейтенанта Медведєва біля берегів Північної Норвегії, розшуки ворожих кораблів в осінню полярну ніч: перша ланка в ланцюгу дальших незвичайних подій.

Розділ другий МОРСЬКЕ ПОЛЮВАННЯ

— Краще дивитися, Фролов! А то коли б тобі чайка на голову не сіла! — крикнув Медведєв крізь вітер і опустив мегафон на вологу фанеру рубки.

Сигнальник Фролов ледве не впустив від здивування бінокль. Командир жартує наприкінці невдалого походу, коли катер уже повертається на базу, а торпеди, як і раніше, спокійно лежать на борту. Дивно, неймовірно!

Він поглянув скоса на командира. Старший лейтенант Медведєв стояв у бойовій рубці, як завжди, трохи згорбившись, насунувши на прямі суворі брови кашкета з емблемою, яка потемніла від водяного пилу. Сигнальникові здалося, що й обличчя командира, схудле від безсоння, відбиває приховану радість. Радість наприкінці невдалого походу!..

Каламутна висока хвиля вдарила в борт, довгими бризками облила обличчя, лінзи бінокля… Фролов протер лінзи, знову пильно повів біноклем по морю і небу.

Праворуч до самого обрію простягалась горбаста пустеля океанської води. Бінокль сковзнув ліворуч — виріс голий звивистий берег. Ребристі скелі чорними зрізами здіймалися над водою. Рваною піною злітали снігові фонтани прибою.

Океан глухо ревів. Ще білів у небі місяць, але вже сходило неяскраве полярне сонце. Наливалися рожевим соком довгі снігові поля в розколинах гірських вершин.

Знову бінокль ковзав по хвилях. Палуба піднялась і опустилася. Знову бризки вдарили у випуклі скельця, і Фролов протер бінокль хутряною рукавицею.

Цілу ніч катер танцював на хвилях уздовж берегів Північної Норвегії. За кормою другого корабля розвідувальної групи бігла яскрава водяна доріжка.

Одноманітно і грізно гуділи мотори. Невщухаючий вітер свистів у вухах. Обійшли гострокінцевий, прикритий плоскою хмарою мис, і палубу хитнуло дужче. Кипляча хвиля злетіла на бак, розлилася по настилу прозорою пінистою плівкою.

Так, Медведєв був радий. Він поривався в бій, усією своєю душею ненавидів ворога, але зараз відчував полегкість від того, що не зустрів ворожих транспортів. «З торпедами не повертатись!» Це було бойовим закликом, справою честі екіпажів торпедних катерів. Але довгі торпеди, мов величезні сплячі риби, поблискуючи золотом мастила, лежали в апаратах по ботах.

Катер уже лягав на зворотний курс, і Медведєв навіть дозволив собі пожартувати, а жартував він лише в хвилини душевного спокою і піднесення.

Він витер з обличчя гірку вологу бризок, які безперервно летіли, окинув поглядом свій маленький бойовий корабель.

Скільки разів на цій вузькій дерев'яній шкаралупці виходив він у відкрите море, дивився смерті прямо в розкриту пащу! Скільки разів, як зараз, навкруги гойдалася піниста водяна пустеля, тьмяні хвилі хижо вигиналися, котячись із безкрайньої далечини.

Палуба піднімалась і опускалася. Вдалині чорнів обривистий дикий берег. Тримаючись за поручні, моряки дивилися — кожний у своєму секторі. Фролов у довгополому кожусі намагався прикрити хутром коміра рум'яні хлопчачі щоки, не відводячи бінокля від очей.

— Значить, даремно моталися цілу ніч, товаришу командир? — запитав боцман Шершов, тримаючись за кулеметну турель.

— Повертаємося на базу, боцмане! — бадьоро сказав Медведєв.

І боцман теж здивовано поглянув на старшого лейтенанта. У командира недоречно задоволений голос! У старшого лейтенанта Медведєва, який потопив три кораблі ворога, мов скажений, пробивався до них, проривав будь-які вогневі завіси!

Із квадратного люка висунулася коротко обстрижена голова з веселими карими очима під випуклим лобом. Молодий моторист Сьомушкін, він же — катерний кок, надіваючи на ходу безкозирку, ступив на палубу, балансуючи з великим нікельовим термосом і склянкою в руках. Протанцював до рубки, став перед Медведєвим — роздягнений, в самій полотняній голландці, із стрічками, які розвівалися за спиною.

— Товаришу командир! Скляночку гарячого кофе! З вечора не їли, не пили!

— Кофе? — задумливо поглянув на нього Медведєв. — Гаряче?

— Гаряче, товаришу командир. Цей термос он як тепло зберігає!

— А сам, мабуть, уже покуштував?

Сьомушкін ловко відкручував кришку, широко розставивши ноги на палубі, здибленій хвилею.

— Гаразд, налийте скляночку, — рішуче сказав Медведєв. — А потім усіх моїх тигрів почастуєте, бо на базі будемо тільки години через дві…

— На горизонті — дим! Праворуч, курсовий кут сто тридцять! — раптом крикнув, нагинаючись уперед, Фролов.

Склянка випала з рук командира, Сьомушкін підхопив її на льоту.

Так, командир здригнувся, кров одхлинула від серця. Дивився у вказаному напрямі, рвучко схопивши бінокль. Побачив: низький бурий димок справді пливе над світанковим морем.

Сигнал у моторний відсік… Замовкли мотори, катер безшумно погойдувався на хвилях.

— Напишіть мателоту: «Бачу на горизонті дим», — тихо сказав командир.

Усі дивилися вперед. Стукали серця в чеканні близького бою. Сьомушкін миттю зник у люці моторного відсіку.

Дим густішав, виростав. Невиразний силует великого корабля вимальовувався на лінії обрію.

— Бачу караван! — доповідав збуджено Фролов, не відриваючись від бінокля. — Один транспорт, два кораблі охорони. Ідуть курсом на нас… Німецькі кораблі, товаришу командир.

— До торпедної атаки! — наказав Медведєв. — Фролов, напишіть мателоту: «Виходимо в атаку на транспорт».

Він говорив дзвінким, чітким голосом. Непохитна рішучість була в його погляді. Таким моряки звикли завжди бачити свого командира.

Медведєв випрямився, впевнено стиснув штурвал. Тільки очі запали глибоко, з незрозумілим болем стиснулися обвітрені губи.

Мотори зарокотали знову — тепер майже безшумно: на підводному вихлопі. Фролов, оточений полум'ям пурхаючих прапорців, семафорив наказ командира.

Катер рвонувся вперед.

Торпедист Ільїн діловито порався біля апаратів.

Катер мчав уперед — назустріч німецьким кораблям.

— Товаришу командир!

З радіорубки дивилося широке вилицювате добродушне обличчя з вузьким розрізом очей. Трохи хилилася на одне вухо прим'ята безкозирка.

Катер мчав уперед.

— Товаришу старший лейтенант!

Вітер відносив слова, але цього разу радист торкнув за руку Медведєва.

— Що таке, Кульбін?

— Товаришу старший лейтенант! — Тепер Кульбін стояв рядом з Медведєвим. — Прийнята шифровка командира з'єднання. Ось! — радист подавав аркуш паперу, що розвівався на вітрі.

Медведєв узяв зашифровану радіограму. Прочитав, приклавши до козирка вітровідводу. Не повірив своїм очам. Знову прочитав, вдивляючись з усіх сил. Дав сигнал застопорити мотори.

— Кульбін, друже, у мене щось в очах двоїться…

Прочитай…

— «Катерам розвідувальної групи, — повільно читав Кульбін, — забороняю торпедувати транспорт, що йде в нордовому напрямку під охороною двох катерів…» І підпис капітана першого рангу!

Кульбін підвів на Медведєва здивовані очі.

Він був вражений, побачивши обличчя старшого лейтенанта. Дивний вираз був на цьому обвітреному, затемненому козирком кашкета обличчі. Не вираз розчарування, ні!

Такий вираз — неначе людина затрималася на самому краю безодні, уникла величезної небезпеки, ще не цілком вірячи в своє врятування.

— Відставити торпедну атаку!

Похмуро, розчаровано дивилися матроси. Силует ворожого корабля вимальовувався все чіткіше. Вже було видно: навколо нього рухаються поки що ледве помітні два катери охорони.

Фролов відвів бінокль од обличчя, збудженого від хвилювання і вітру, досадливо махнув рукою.

— Товаришу командир! Мателот сигналить: «Згідно з прийнятим наказом відмовляюсь від атаки, відходжу під берег».

Медведєв кивнув. Звичайно, найвірніше, коли вже не вступати в бій, притаїтися під берегом, злитися з його глибокою тінню. Без бурунного сліду ворог не виявить катерів на фоні берегових скель.

Не кажучи ні слова, він відводив катер ближче до берега. Боцман Шершов нахилився до командира.

— Що ж, товаришу старший лейтенант, так і відпустимо фашиста, матері його ковінька?

— Наказ чули, боцмане? Воювати нам ще не один день. Начальству видніше.

— Але ж прикро, товаришу командир. І охорона невелика. Всадили б торпеди напевно.

— Накази командування не обговорюються, боцмане! Катер погойдувався в береговій тіні. Змішуючись з ревінням прибою, все голоснішим ставав гуркіт гвинтів ворожого каравану.

Високобортний задимлений транспорт розмірено здіймався на хвилях. Жирний дим повільно летів із труби, скупчувався в круглі хмари, плив, рідшаючи, на обрій. Два сторожових катери зигзагами ходили навколо…

Караван насувався все ближче.

В лінзах бінокля пропливали вигнуті борти. Крихітні фігурки матросів рухалися по трапах угору і вниз, і на темних палубах, серед нагромадження вантажів, немов скупчився густий натовп…

Медведєв перегнувся вперед, до болю притис до очей окуляри бінокля. Але рвана хмара диму затягнула видимість, — вітер прибив дим до самої ватерлінії транспорту.

Швидкий корабель охорони, тріпочучи свастикою прапора, закрив палубу, проходячи на траверзі катера. Транспорт змінював уже курс, повертався кормою, палуба зникла з очей.

Конвой ішов далі в нордовому напрямку.

Немов прокинувшись, Медведєв опустив бінокль.

Трохи піднявши кашкета, не відчуваючи гострого вітру, стер з лоба піт, що раптово виступив.

Стугін гвинтів віддалявся. Медведєв відчув увесь холод, усю пронизуючу вогкість розбурханого океану. Насунувши кашкета на очі, дав сигнал у моторний відсік, наліг на штурвал, ведучи катер додому з походу, який не вдався.

Але млявість миттю зникла, коли ширококрилий літак заревів над водою, швидко насуваючись на катер. Він підкрався з-за берегового пасма, ліг на бойовий курс, стріляючи з усіх гармат і кулеметів.

— По літаку — вогонь! — вигукнув Медведєв, повертаючи колесо штурвала.

Мало що збереглося в його пам'яті з цієї миті. Лише прозорі смерчі пропелерів над самою водою, темні веретенця бомб під широким розмахом крил.

Катер повернувся на хвилях, мов живий. Над ним прокотилися водяні потоки, — Медведєв відчув струмінь твердої, мов залізо, води, яка била просто в очі, гірку сіль на відразу пересохлих губах.

«Фокке-вульф» стріляв безупинно, снаряди і кулі били по хвилях, насуваючись киплячою завісою. Всі звуки потонули в безперервному гуркоті. Здригався разом з гуркочучим кулеметом Фролов, учепившись у вібруючі ручки. Поруч стріляв боцман Шершов. Траси з катера і літака схрестилися.

Декілька чорних рваних дірок виникли раптом на мокрій обшивці рубки. Неначе у німому кіно, торпедист беззвучно похитнувся, повалився між циліндрами торпед. Кров'яна цівка потекла на дошки палуби, і в наступну мить її змила хвиля, що набігла. А потім збоку майнули величезні крила, два димових стовпи виросли на воді, катер підскочив, наче піднятий з води невидимою велетенською рукою.

— Ура! — почув Медведєв слабкий крик Фролова.

Вода бурхала навколо набряклих чобіт, штовхала під ноги. І тільки мигцем побачив Медведєв овальне сіро-жовте крило, яке косо врізалося у хвилі і майже миттю зникло під водою.

Фролов у голландці, яка прилипала до худорлявих струнких плечей (коли він встиг скинути свій кожух?), торжествуюче піднімав великий палець. Це мигцем побачив Медведєв, вирівнюючи курс катера. Але Фролов доповідав уже про інше. Він побачив пробоїну в дерев'яному борту, в яку вривалася пінна вода, бліді язики полум'я, що бігли по палубі, недалеко від торпед.

— Товаришу командир, пробоїна у правому борту, — квапливо доповідав боцман.

— Товаришу командир, моторний відсік заливає вода, — висунувся з люка вкритий мокрим кіптем старшина мотористів.

Медведєв передав штурвал боцману. Прослизнув у люк машинного відділу. Серце його впало, Тут, у тьмяному світлі захищених металевими сітками ламп, біліли звиви авіаційних моторів, що аж пашіли жаром. Гостро пахло бензином. Сьомушкін сидів, притулившись спиною до азбестової стінки мотора, опустивши стрижену голову на високо підняті коліна. Безкозирка лежала на палубі поряд, навколо нього плескалася вода…

— Сьомушкін! — покликав Медведєв.

— Вбитий, товаришу командир, — глухо доповів старшина. — Осколком у груди, наповал…

Разом з іншим мотористом він уже розгортав пластир.

— Пробитий борт біля правого мотора, — доповідав старшина. — Снаряд розірвався в моторному відсіку. Якщо заведемо пластир, зможемо йти на одному моторі.

— Робіть, — важко сказав Медведєв, не зводячи очей з Сьомушкіна. «Може, ще живий?» Доторкнувся до його плеча. Голова Сьомушкіна хитнулася набік, на тканині голландки темніла кров'яна пляма. Серце Сьомушкіна не билося.

Медведєв вибіг наверх. Матроси заливали вогонь, брезентовими відрами черпали забортну воду.

— Радист! — крикнув у рубку Медведєв.

Кульбін виглянув з рубки. Дивився спокійно, ніби нічого особливого не відбувалося навколо.

— Передайте сто одинадцятому: «Катер має бортову пробоїну, пошкоджено один мотор, є влучання запалювальних снарядів… — Медведєв швидко пройшов по палубі, став навколішки біля Ільїна, який лежав долілиць. — Убито двох червонофлотців». Те ж саме передасте капітану першого рангу… Ідіть!

— Єсть, товаришу командир. — Кульбін зник у рубці. Палуба була гаряча і суха, струминки диму пробивалися з напіввідчиненого люка.

Медведєв заглянув до люка і відсахнувся. Набравши повітря у легені, майже скотився по крутому трапу.

Вузький коридорчик був у бурому диму, під ногами хлюпала вода. Відблиски полум'я танцювали на металевій стінці.

— Запалювальний снаряд! Точно… Дим схопив за горло. Але Медведєв розчинив і захлопнув за собою двері в малесеньку каютку, де провів стільки годин відпочинку, де кожна річ дорога, запам'яталася назавжди.

В каюті горіло світло. Висів над койкою запасний кожух, погойдувалася шапка-ушанка, яку через морське франтівство Медведєв не носив ніколи. На полиці, над столом, — кілька улюблених книжок. І тут же, в синій сап'яновій рамці, — велика фотокартка під склом: тонка жінка з прямим серйозним поглядом з-під пушистих брів, хлопчик років шести обіймає її за шию…

Дим просочувався в каюту. Спершу корабельні документи… Рвонув ящик стола, зібрав акуратно, засунув пачку за пазуху, під хутро реглана, разом з журналом бойових дій.

Тепер фотографія…

Вона не піддавалася, була надійно прикріплена до перегородки. Нігті ковзнули по рамці і склу. Дим їв і сліпив очі. «Ще, можливо, не вийду наверх…»

Він рвонув рамку, гострий біль пронизав нігті. Засунув фото за пазуху, затамувавши подих, пробіг коридором, злетів по трапу.

І особливо, назавжди запам'яталося те, що він тут побачив: вузька дерев'яна палуба, темна від води і диму, сірий брезент пластиру, що здувся нерівною латкою біля борту, мертвий Ільїн, який лежав униз обличчям між двома торпедами, що золотилися від мастила.

Медведєв сам схопив вогнегасник, спрямував у люк шипучий струмінь. Йому допомагав Фролов — незвично серйозний, з широко розплющеними очима.

І знову за спиною спокійний, неквапливий голос Кульбіна:

— Товаришу командир, капітан першого рангу поздоровляє із збитим «фокке-вульфом». Запитує, чи не потребуємо допомоги. Сто одинадцятий просигналив: «Може, взяти на буксир?» Буде нас охороняти.

— Передайте: «Допомоги не потребую, дійду своїм ходом», — кинув Медведєв через плече.

Він змінив Шершова біля штурвала. Кашкет боцмана зсунувся на потилицю, цівка крові засохла на смуглявій, немов відлитій з бронзи щоці.

А потім довгий дощаний причал біля плавучої бази, офіцери і червонофлотці, які юрмилися коло трапа… Хвилина урочистого мовчання, коли з палуби на сушу переносили двох загиблих моряків…

І тільки закінчивши швартовну, вимившись і переодягнувшись у каюті плавучої бази, перед тим як іти доповідати командирові з'єднання, Медведєв сів на койку, постарався зібратися з думками, зрозуміти те дивовижне, що сталося під час походу.

Чому була дана шифровка, яка забороняла торпедувати ворожий транспорт? Хіба не збіглося це з його власними побоюваннями, які мучили вже не перший день?

От саме тоді, після роздумів та вагань, і написав він свій рапорт, який здивував усіх, прикро вразив його пряме начальство, а його самого кинув у світ нових, незвичайних переживань.

Розділ третій МІСТО В ГОРАХ

— Не знаю! — сказав командир з'єднання. — Не знаю. чому був такий наказ. Як тільки мені подзвонив командуючий флотом, я передав шифровку вам… Кажете, вже готувалися вийти в атаку? Мабуть, серце так і заколотилося в грудях? Випустити таку здобич!

Медведєв мовчав, крутячи в пальцях погаслу папіросу.

— Гаразд, не ви одні це пережили, — говорив далі капітан першого рангу. — Вже був такий наказ минулого тижня. Теж ішов транспорт на норд… Запитую командуючого: «В чому річ? Отак у моїх моряків торпеди самі собою почнуть з апаратів вискакувати…»

— І що сказав командуючий, товаришу капітан першого рангу?

Літній моряк нахмурився. Поглянув на Медведєва проникливими очима.

— Сказав: «Виконуйте завдання. Накази командування не обговорюються». А з цим «фокке-вульфом» ви молодець. Майстерно провели маневр, збили з бойового курсу — хлопці ваші влучно стріляли… Здивувався я: як дійшли своїм ходом до бази… Мотор вийшов з ладу, бензобаки майже порожні. На чому вели катер?

— На ентузіазмі матросів довів корабель, товаришу капітан першого рангу! — серйозно сказав Медведєв.

Він сидів у світлій просторій каюті перед столом командира з'єднання торпедних катерів. Жовтуваті відблиски стельового плафона падали на вишневу емаль ордена Червоної Зірки над нагрудною кишенькою кітеля старшого лейтенанта. Тільки півгодини тому капітан першого рангу вручив Медведєву цей орден.

— Ну, днів зо два відпочиньте, відіспіться, а потім знову в море, старший лейтенанте!

— Дозвольте спитати, товаришу капітан першого рангу, як мій рапорт?

— Ваш рапорт? — знову нахмурився командир з'єднання. В його голосі були здивування і досада. — Ви наполягаєте на своєму рапорті?

— Відпочивати зараз не можу, — підвівся Медведєв із стільця. — Мій катер буде на ремонті місяців зо два. Сидіти без діла нестерпно.

— То йдіть в операцію хоч зараз. Пошлю вас забезпечуючим на будь-який корабель!

Медведєв зблід. Зблід так само, як тоді, коли Фролов доповів про дим на горизонті.

— Я прошу дати хід моєму рапорту. Прошу перевести мене тимчасово з торпедних катерів у частини морської піхоти, у сопки.

— Але чому? Що вас тягне на берег, старший лейтенанте?

Медведєв мовчав. Як міг він пояснити свій дивний задум, свої фантастичні плани? Він навіть сам не усвідомлював їх до кінця. Його вважатимуть за смішного базіку. Нікому не хотів відкривати своєї ідеї, боячись, що йому доведуть її нездійсненність.

— От що, дорогий, — лагідно сказав командир з'єднання, — кажу по-дружньому: ви втомилися, знервувалися і збираєтесь зробити дурницю. Я навмисно затримав ваш рапорт. Люди на суші потрібні, командуючий може списати вас, тим більше що ви вже служили в морській піхоті… Вам набридло море?

— Товаришу капітан першого рангу! — палко сказав Медведєв — Ви знаєте, як я люблю свій корабель!

— Знаю, — ласкаво подивився на нього бойовий моряк. — Отож викиньте з голови цю дурницю. Піти з плавскладу легко, набагато важче повернутися назад.

Він витяг з папки рапорт Медведєва.

— Відпочиньте днів зо два, самі будете мені вдячні. Ідіть відпочивайте.

Медведєв встав із стільця.

— Рапорт можете взяти з собою. Хочете — порвіть, хочете — збережіть на пам'ять. Ну, беріть!

Медведєв стояв нерухомо, струнко.

— Я дуже вдячний вам за хороші слова… за дружбу… Але, — голос його зміцнів, — я прошу, не затримуючи, передати командуючому мій рапорт!

Настала довга мовчанка.

— Гаразд! — різко сказав капітан першого рангу. — Я доповім командуючому. Ідіть.

Отак і вийшло, ще вже другий день Медведєв був не при справах, чекаючи результатів свого рапорту.

Біля підніжжя гранітної сопки, у глибині звивистого фіорду, була пришвартована плавуча база торпедних катерів — широкопалубний пасажирський теплохід «Вихор».

Ніколи Медведєв не думав, що в розпорядженні людини може бути так багато зайвих хвилин і годин.

Уранці він лежав довше за всіх, намагався спати, витягнувшись на шкіряній пружинистій койці — не рівня вузенькому диванчику в каюті катера.

Майже останнім виходив в облицьовану карельською березою, заставлену м'якими меблям кают-компанію бази.

Тут стояли столи під цупкими, накрохмаленими скатертями. Вістові в білосніжному спецодягу нечутно ходили, розносячи чай в гранованих склянках, затиснених надраєними до блиску підстаканниками з металевими узорами.

В круглі ілюмінатори лилося ранкове світло. Десь заводили мотори, і зовні, мов револьверні постріли, долинав їх стукіт. Який-небудь друг-офіцер у похідному костюмі дожовував бутерброд, квапливо допивав чай, щоб збігти до свого катера по широкому пароплавному трапу, засланому м'яким килимом.

— Знову пішли на велике полювання, Андрюшо! — кидав офіцер Медведєву через плече. — Кажуть, біля Кільдіна наші льотчики підводного човна запеленгували. Побажай щасливого полювання!

— Попутного вітру і п'ять футів чистої води дід кіль! — посилав услід йому Медведєв звичайне напутнє побажання північних моряків. А офіцер вже зник за дверима кают-компанії, на ходу застебнувши ґудзики реглана.

Медведєв повільно допивав чай. Сідав до чорної брили рояля в кутку кают-компанії.

Шершавими від морської води і океанських вітрів пальцями недбало пробігав по гладеньких клавішах і, зітхнувши, закривав кришку рояля.

Вістові вже знімали скатерті, замінювали їх зеленим сукном, розставляли на столах попільниці.

Медведєв підходив до ілюмінатора, відгвинчував бічний болт, відсовував товсте мутнувате скло. Солоний вітер вривався зовні. Навколо «Вихра» ширяли неквапливі білогруді чайки, курсом на вест пливли катери, курсом на вест — високо в небі — проносилися наші винищувачі і торпедоносці…

Взявши в каюті кашкета, старший лейтенант виходив на верхню палубу. Підходив до перекинутих на берег сходень.

Виструнчувався вартовий-червонофлотець з гвинтівкою, який стояв біля сходень.

Тут берег круто здіймався вгору. Внизу, біля корабельного трапа, сопка темніла ребрами оголеного граніту. Вище, на схилі, зеленіли низькі зарості повзучих заполярних берізок.

«Наш парк культури і відпочинку», називали це місце моряки плавучої бази.

Повільно, звивистою стежкою, Медведєв сходив нагору. Все вище вела стежка, її перетинали гірські струмочки, вода ртутно блищала з-під намоклого жорсткого моху. Ноги ковзали по мокрому граніту.

Старший лейтенант піднімався все вище.

«Вихор» стояв унизу, щільно притиснувшись до берегових скель. Зверху його прикривала сіра маскувальна сітка. Вона огортала скелі і щогли корабля, з повітря весь теплохід здавався плоским виступом кам'яного берега.

Напівприховані маскувальною сіткою, на свинцевих брижах фіорду тулилися до борту теплохода маленькі торпедні катери.

Звідти долинав гуркіт моторів. То один, то другий катер відпливав до гирла фіорду, залишаючи на воді пляшковоголубий слід…

Чим ближче до вершини, тим дужче дув в обличчя міцний морський вітер. Старший лейтенант входив у чіпкі зарості берізок, в розлив чорничного листя. За поворотом виднівся складений з каміння дзот, блищали з-під листяних укриттів довгі стволи зеніток берегової батареї.

Трохи нижче, на відкритому місці, темнів свіжий горбок маленької братської могили. На ньому лежали широкі вінки рожевих гірських квітів. Тут поховали Сьомушкіна й Ільїна, полеглих в морському бою.

Медведєв повільно підходив до обриву.

Закурював, захистившись од вітру. Дивився у величезний простір, що відкривався з весту.

За зубчастою стіною сопок видно було сизу смугу Баренцового моря. Далі — широке димчасте покривало норвезьких гірських хребтів. Там залягли фашистські єгерські частини. Медведєв подовгу невідривно дивився в той бік, жував мундштук, і все більше укріплювалася і цілком оволодівала ним така дивна, на перший погляд, думка…

Він сходив униз і йшов до місця ремонту свого корабля.

Катер, витягнутий на берег, стояв на високих дерев'яних підпірках. Високо здіймався над землею зігнутий вузький кіль. Ще видно було на рубці старанно намальовану цифру «3» — кількість потоплених ворожих кораблів. Але червонофлотці вже роздягали катер, зчищали з підводної частини черепашки, що в'їлися в дерево, і стару облуплену фарбу.

Як різко виступали тепер усі рани, що їх дістав корабель в останньому бою! Пластир було знято, величезна пробоїна чорніла біля самої ватерлінії. Крізь неї видно було мотористів, які розбирали пошкоджений мотор.

Похмуро здіймалася над палубою пробита осколками і кулями рубка. Сиротливо височіла щогла без прапора і антени. Медведєв почував себе тут, наче в операційній у присутності тяжкохворого друга. Одного разу він почув розмову червонофлотців. Підійшов непомічений, зупинився під кілем біля широкого плавника руля.

Медведєв відразу розпізнав голоси. Говорив радист Кульбін звичайним своїм, неначе трохи сонним голосом.

— Чого це ти кислий такий? Закачало, чи що, на суші?

І, звичайно, відповів Фролов. Медведєв знав, яка дружба єднає цих таких не схожих один на одного матросів.

Фролов, жвавий, легковажний хлопець, корабельний дотепник і задирака, зараз здавався пригніченим і роздратованим.

— Черства ти, Васю, душа. Третій день по землі ходжу як сам не свій. Дивись, як покорчило мотор.

Помовчали. Працювали на палубі, перетягуючи якісь речі. Знову заговорив Фролов.

— А який катер! Швидкий, мов чайка. Три кораблі потопили, літак пустили на дно. А тепер що? На чужі кораблі розійдемося?

— А йому все одно вже на ремонт час, — тихо сказав Кульбін. — Ти чого його, Дімо, неначе ховаєш? Ми йому вогню більше дамо, нову рацію поставимо. Ще й як повоює…

— А хлопці? Ті, що загинули? Як у могилу їх опускали, мені сонце чорним здалося. Щоб не заплакати, щиро кажу, Васю, я собі губу прокусив. Золоті хлопці.

— Війна! — прозвучав схвильований голос радиста. — Сльозами, друже, справі не допоможеш. У матроса сльози — все одно що кров…

— Я б зараз на сухопуття пішов, — сказав Фролов пристрасно. — Віч-на-віч з німцями зчепитися. Кажуть, командир рапорт подав — у морську піхоту. От би з ним, поки тут корабель лікують. Пішов би ти, Васю, теж?

— Не знаю, — роздумливо відповів Кульбін. — 3 корабля підеш — назад можуть не повернути. Я моряком вмерти хочу, якщо вже вмирати доведеться…

Медведєв стояв, обіпершись на сталеве перо руля. Так, золоті хлопці! Як здружився він з ними за короткий воєнний час… Може, взяти назад рапорт, залишити все, як було, покластися на волю випадку?

Але через три години на борту рейсового катера він уже підпливав до причалу головної бази Північного флоту.

Багато днів і тижнів не бачив він цього міста в сопках, — міста, позбавленого дітей і дерев, збудованого на голих гранітних скелях, відшліфованих постійними шаленими вітрами, що віяли з усіх тридцяти двох румбів.

Уже рейсовий катер пройшов лінію протичовнових бон, огинав пологий, де-не-де рябіючий дерев'яними будинками Катерининський острів.

Несподіваний сніговий заряд закрутився в повітрі, жорсткою крупою осів на сірих чохлах і на ворсі шинелей. Миттю насунулася і промчала зима, і знову засяяло сонце, заблищали вікна будинків бази, всіма кольорами райдуги заграла вода затоки.

Темнішали пологі гранітні горби, світлішали на них вузькі місточки-трапи, які перетворювали все місто на величезний кам'яний корабель. Уже з причалу було видно центральний міський стадіон, важкий, схожий на форпост рицарського замка будинок штабу на схилі сопки.

Біля трапа старшина перевіряв документи тих, що сходили на берег. Затримав погляд на Медведєві. Якийсь капітан, довгоносий, у круглих окулярах, ходив по пірсу, ліниво милуючись райдужним забарвленням затоки.

Медведєв пройшов уздовж низького борту есмінця, що стояв біля причалу.

Довгі, напівприховані водою корпуси підводних човнів, мов сплячі алігатори, погойдувалися вдалині. На рейді стояв білий англійський корвет, біла шлюпка пливла від його борту до берега.

Група англійців, голосно розмовляючи, йшла з боку стадіону. Прислухавшись до швидкої шелестячої мови, старший лейтенант розібрав: розмова йшла про щойно закінчений футбольний матч. Англійці зрівнялися з Медведєвим. Чорні клейончаті плащі, безкозирки з дуже високими денцями і куцими полями, у офіцера — високий кашкет. Офіцер пройшов, не козиряючи; матроси посторонилися, доторкуючись до безкозирок, дивлячись на Медведєва водянистоголубими очима, які блищали спортивним азартом і здивуванням.

Вони говорили про російське полярне місто, моряки якого щойно виграли матч з рахунком 9: 0 у британської команди, що прибула сюди з батьківщини футбола…

Медведєв зійшов з помосту.

Стрибав прямо по камінню, навпростець перетинаючи проспекти, поспішаючи до двоповерхового будинку верхньої лінії, в який не заходив стільки тижнів.

Пірамідка підгнилих східців, що йшли з ганку по обидва боки високого під'їзду. Спочатку, приїхавши сюди, Настя, дружина, завжди дивувалася: навіщо тут будують такі високі ганки? Потім, побачивши полярні снігопади, вирішила: щоб не занесло заметами вхідні двері…

Медведєв увійшов у під'їзд. Як і раніше, відчинені двері квартири, які ніколи не замикалися. Порожня прихожа у холодному електричному освітленні. На запиленій вішалці в кутку білий офіцерський кашкет без емблеми, що невідомо, як сюди потрапив…

Медведєв витягнув ключ з кишені. Відімкнув кімнату, яка стільки часу була запертою. І як тільки ввійшов до неї, здивувався: навіщо так квапливо, з невиразним сподіванням на щось нове, радісне прийшов сюди?

Усе тут було — колишній зруйнований затишок і теперішнє глибоке запустіння. Крізь розбите від бомбардування запилене скло денне світло падало на рожевий шовковий абажур над столом, на напіврозчинену дзеркальну шафу, на два акуратно застелені ліжка, які стояли попід стінами.

На одному з ліжок досі лежав наспіх ув'язаний картатий портплед. Настя спочатку вирішила взяти його з собою; а потім, коли загули мотори над дахами, квапливо забахкали зенітки і вдарила з рейду морська гармата, так і залишила на ліжку. Стояв на краю стола поламаний олов'яний солдатик, за яким Альоша так гірко плакав — уже пізніше, на борту буксира…

— Прибрати б кімнату треба, — сам собі сказав уголос старший лейтенант. Його голос, звиклий до корабельних команд, неприродно дзвінко пролунав у кімнатній тиші.

Він провів пальцем по столу. На пальці лишився бархатистий сірий шар. По скатерті простяглася біла виразна смужка.

Медведєв сів на ліжко. Зараз же встав, старанно обтрушуючи штани. Промайнуло в дзеркалі кістляве смугляве обличчя із зачесаним назад волоссям, з очима, які сумно дивилися з-під почервонілих повік.

— Постарів ти, Андрію! — знову вголос сказав старший лейтенант, причиняючи дверці дзеркальної шафи.

Розстебнув сумку протигаза, обережно дістав знімок. Лак фотокартки трохи покоробився і пожовк на краях від полум'я і води. Неначе потемнішало, стало старішим обличчя дружини з широко відкритими очима. Тільки Альоша посміхався, як і раніше, дивлячись кудись вбік, в далечінь…

Куди повісити карточку? Звичайно, поки що сюди, на те саме місце — над ліжком. Але цвяшок, який ледве тримався у стінці, похитнувся, рамка сковзнула за ліжко, Медведєв ледве встиг підхопити її.

Хтось обережно постукав у двері.

— Заходьте! — нетерпляче кинув Медведєв.

Офіцер у морській шинелі з трьома срібними нашивками на рукавах прочинив двері, приклав пальці до круглих окулярів під козирком кашкета.

Медведєв холодно козирнув у відповідь.

— Вам кого, товаришу капітан?

— Вас, — дружелюбно посміхаючись, сказав офіцер в окулярах.

— Ви, звичайно, помилилися, — похмуро буркнув Медведєв. — Я на базі тільки хвилин двадцять, не був тут кілька місяців. На жаль, не маю приємності знати вас…

— Зате я знаю вас, — неголосно сказав той, що ввійшов.

Він поклав кашкета на стіл.

— Наскільки я бачу, у квартирі більше нікого немає? Це мене влаштовує. Ми поговоримо про речі, які поки що слід знати тільки нам з вами… Моє прізвище — Людов.

Розділ четвертий ОСОБЛИВЕ ЗАВДАННЯ

Медведєв дивився запитливо. Відірваний від головної бази, проводячи весь час на катері — в бойових походах, в тренуванні, він був одним з тих небагатьох, яким ім'я Людова ні про що не говорило. Навпаки, цей капітан в окулярах, з явно сухопутною ходою викликав їхньому те почуття легкої зневаги, яке деякі моряки з бойових кораблів відчувають, зустрічаючись з береговим персоналом.

— Прошу сідати… — він зробив невиразний рух, знову побачив у дзеркалі своє змарніле обличчя, зняв кашкета, шукаючи очима, куди його покласти. — Але, бачите, тут таке безладдя. Давно потрібна велика приборка. Зараз зітру пил із стільця.

— Нічого, не турбуйтеся, — сказав усміхаючись Людов.

Медведєва вразило, що посмішка наче ніколи не сходила з цього вже не молодого, перетятого багатьма зморшками обличчя. Але, дивна річ, ця вічна посмішка не здавалася удаваною, недоречною. Щось дружнє, дуже привітне було в ній, наче внутрішнє світло осявало різкі, некрасиві риси…

Людов змахнув пил із стільця і сів. Знявши кашкета, звичним рухом поклав на перекладку під сидінням.

— Погодка… — сказав, струшуючи з шинелі розталий сніг, — надворі ще літо, а от будь ласка — заряд. Здається, Наполеон казав, що сюрпризи російської природи повинні враховуватись під час розробки будь-якого стратегічного плану? А він же дійшов тільки до Москви. А що б він сказав, коли б побував у Заполяр'ї?

Медведєв хмурився, все ще тримаючи в одній руці фотокартку, а в другій — кашкета.

— Наскільки мені відомо, — тон Людова став уривчасто-діловитим, — ви подали рапорт, щоб вас відкликали з торпедних катерів?

Медведєв мовчки кивнув.

— Ви пішли з торпедних катерів, тому що боялися… — Людов помовчав, підшукуючи фразу, — боялися стати причиною загибелі своєї сім'ї?

Медведєв упустив рамку і кашкет на стіл. Брови зійшлися в одну похмуру рису.

— Товаришу капітан, нічого подібного я не писав у рапорті!

— Звичайно, не писали, — підтвердив Людов. — І не могли писати, бо не знали нічого певного. Але я собі уявляю, як ви страждали, підстерігаючи з торпедами кораблі, на одному з яких могли бути ваша дружина і син! — Він помовчав, співчутливо дивлячись на Медведєва. — Заспокойтесь, Андрію Олександровичу. Всі три кораблі, на яких перевозили наших мирних людей, забраних в рабство, спокійно дійшли до місця призначення. Ми дізнавалися про час їх відходу і курс, своєчасно давали шифровки… Правда, останнього разу шифровка трохи запізнилася, ви вже, здається, хотіли виходити в атаку…

— І ви теж думаєте, що на цьому транспорті могла бути моя сім'я? — ламким голосом запитав Медведєв.

— Цього я не думаю, — повільно сказав Людов. — Я вірю в можливість різних збігів. Але робити таке припущення було б занадто наївно.

Медведєв важко сів на ліжко.

— Підсумуємо факти, — говорив далі Людов. — Ви зверталися до штабу партизанського руху з проханням встановити долю ваших дружини і сина, захоплених німцями під Ленінградом. Вам відповіли — правда ж? — що вашу сім'ю спершу тримали в концентраційному таборі, потім перевели в один з норвезьких портів для відправки на транспорті в Заполяр'я… Чи не так?

Затамувавши подих, Медведєв кивнув.

— Тепер, коли вашому рапорту дано хід, — помовчавши, сказав Людов, — з якою метою ви йдете на сухопуття?

Медведєв мовчав.

— Я уявляю собі ваші мрії… — Людов зняв окуляри, почав замислено протирати носовою хусточкою скельця. — Ви проситесь на передній край, думаєте зв'язатися з розвідниками, пробратися в німецькі тили, розшукати табір рабів, відбити свою сім'ю. — Капітан сидів без окулярів, на Медведєва дивилися дуже втомлені, добрі, глибоко запалі очі. Але Людов знову надів окуляри. Його голос став твердим. — Навряд чи це вдасться вам. Північна Норвегія — океан пустельних сопок. Ваші розшуки приречені на невдачу, навіть коли б командування пішло вам назустріч у цій сумнівній справі…

Медведєв поривчасто встав.

— Скажіть, капітане, навіщо ви почали всю цю розмову?

— Для того, щоб запропонувати вам перейти в моє розпорядження, — просто сказав Людов.

— У ваше розпорядження?

— Командуючий передав ваш рапорт мені. Я думаю, — ви саме та людина, яка потрібна мені для однієї операції.

— Операція за лінією фронту, в сопках?

— Говоріть тихше, — так, за лінією фронту, в сопках. Але спершу уточнимо, чи вірно я вас зрозумів. Ви комуніст і радянський морський офіцер. Тривога за сім'ю не може заступити у вашій свідомості думок про Вітчизну, розуміння радянського військового обов'язку. Основна ваша мрія — знищити фашистських загарбників; це визволить з гітлерівського рабства тисячі наших дітей і жінок. Чи так, старший лейтенанте?

— Вам, товаришу капітан, вдалося висловити найзаповітніші мої думки, — хвилюючись сказав Медведєв.

— Так от. Зараз командуванню необхідно встановити точні координати району, куди фашисти звозять наших людей. З якою метою — вам буде повідомлено пізніше. Самі ви не підете на розшуки своєї сім'ї. Ви допоможете тільки встановити місце, закінчать справу інші. Приготуйтеся до розчарувань. Приготуйтесь до безумовного підкорення інструкціям, які вам дадуть… Чи згодні ви піти у тил ворога назустріч невідомим небезпекам на невизначений строк? Ви…

Він не договорив. Медведєв кинувся до нього, стиснув його тонкі вузлуваті пальці. Не знаходячи слів, він тряс Людову руку.

— Якщо ви поламаєте мені пальці, — зморщившись сказав Людов, — я не зможу підписати наказ про ваше призначення.

Медведєв розчинив дверці шафи, вихопив пляшку вина, дві липких склянки. На дні однієї лежав недокурок, у другій лазила млява полярна муха. Витрусивши із склянок муху і недокурок, мовчки вибіг з кімнати.

— Андрію Олександровичу, не треба! — гукнув навздогін Людов.

З-за дверей чути було булькання і плескіт води. Медведєв повернувся з вимитими склянками.

— Я рідко п'ю, — уривчасто сказав він. — Востаннє випив з цієї пляшки, коли розставався з Настею. Думали допити після її повернення. Але задля такого випадку…

Багрова густа цівка билася об стінки склянок.

— Щоб не остання!.. — сказав Медведєв, урочисто піднімаючи склянку.

— Щоб не остання! — повторив Людов суворий тост військових моряків.

Вони випили, поставили склянки рядом.

— У вас добрі нерви, Андрію Олександровичу, — з повагою сказав Людов. — Хвилюєтесь, а в руці ні найменшого тремтіння.

Нахилився, витягнув з-під стільця кашкет, обмахнув його рукавом.

Медведєв дивився зачудовано.

— Зараз я вас залишаю, Андрію Олександровичу, — Чудно звучало для Медведєва це цивільне, ще не звичне тоді на флоті звернення. — Головне ми з вами скріпили. Ви переходите в моє розпорядження. Обдумайте ще раз цей крок. Немає вагань? Тоді прикиньте поки що: кого із свого екіпажу зможете взяти з собою. Потрібні двоє: радист і сигнальник.

Медведєв не встиг відповісти жодного слова. Капітан попереджуюче підняв смуглявий палець.

— Не поспішайте, обміркуйте кандидатури всебічно. Через півгодини чекаю вас у командуючого, в скелі… Думаю, — краще нам не йти вулицею разом…

Приклавши пальці до козирка, вийшов, тихо причинивши за собою двері…

Рівно через півгодини вахтовий червонофлотець перед овальним входом до скелі запитував перепустку у офіцера, який сюди підійшов.

Ранні присмерки вже огортали вулиці, кораблі біля причалів, площу стадіону, де зовсім недавно літав вологий футбольний м'яч, свистіли і тупотіли англійці, аплодували наші моряки, коли команда гвардійського есмінця забивала в англійські ворота гол за голом. Медведєв пред'явив посвідчення. Вахтовий натиснув кнопку дзвоника.

У глибині тунелю горіло електричне світло. Черговий офіцер вийшов із-за повороту.

— Старший лейтенант Медведєв? Проходьте.

Медведєв ішов тунелем, який похило заглиблювався в сопку. По нерівних кам'яних стінах сочилась вода, пролягали проводи, темнів свинцевий кабель.

Відчинилися важкі, оббиті резиною двері. Ще одні двері з високим сталевим порогом-комінгсом, як на лінкорі.

З'явився довгий прямий коридор, ряд дверей по обидва боки. З-за дверей чулася приглушена розмова, звучали телефони, постукували ключі телеграфу. Ад'ютант зупинився, пропустив Медведєва вперед, у невелику приймальну.

— Зачекайте, зараз вас прийме віце-адмірал.

… У кабінеті командуючого флотом сидів капітан Людов.

Простора склеписта кімната була глибоко під поверхнею сопки. Підлога устелена лінолеумом, на одній з оббитих пофарбованою фанерою стін — величезна карта заполярного сухопутного фронту. В глибині — письмовий стіл, перед ним — глибокі м'які крісла. Віце-адмірал, трохи згорблений дебелий моряк, з профілем, наче вирубаним з граніту, схилився над низьким широким столом — макетом морського фронту.

Голубів Льодовитий океан — паперовий простір, перетнутий лініями широт і довгот. Звивався рваний, перерізаний сотнями фіордів берег. Крихітні моделі бойових кораблів розбіглися по голубій гладіні. Кожної миті той, хто був тут, бачив розташування підводних і надводних сил флоту, бачив, у якому пункті знаходиться той чи інший корабель, будь-який підводний човен.

Гострий профіль віце-адмірала схилився над зубчастим півмісяцем Нової Землі. Командуючий пересунув вузьке веретенце підводного човна, що йшов на іншу позицію. Випростався, поглянув на Людова.

— Все, що ви розповіли, капітане, схоже на фантастичний роман.

— І все ж таки це дійсність, товаришу командуючий.

— Я не люблю вплутувати родинні історії у воєнні справи.

— Але це одна з тих ситуацій, коли родинні взаємовідносини перестають бути надбанням двох, товаришу віце-адмірал.

— Ви, капітане, любите абстрактні формулювання.

— Пробачте, товаришу командуючий, — відпечаток професії. Я не військовий, я доцент філософських наук. Як тільки закінчиться війна, повернусь у свій інститут.

— Гаразд, капітане, продовжуйте… Віце-адмірал знову переставляв кораблики на карті.

Тільки що прийшло повідомлення, що дивізіон ескадрених міноносців вийшов у море конвоювати караван.

— Я вже доповідав, товаришу командуючий: цей офіцер страшенно прагне побувати в сопках, вашу згоду сприйме як справжнє благодіяння.

— Ви хочете сказати, — посміхнувся віце-адмірал, — що прагнення побувати в сопках — у нас не таке вже часте явище?

— Так. — поглянув без посмішки Людов, — ви самі знаєте, товаришу віце-адмірал, наші люди чудово, самовіддано б'ються на сухопутті, але в думці завжди на своїх кораблях. А тут — людина захворіє, якщо не відпустити її. А умови операції важкі, командувати загоном повинен ентузіаст своєї справи, якщо хочете, — фанатик.

— Припустімо… — задумливо сказав віце-адмірал.

— Є ще одна обставина, — говорив далі Людов, — жодного з підходящих офіцерів розвідки я не можу зараз зняти з основної роботи. Люди перевантажені не менш важливими завданнями. А старший лейтенант Медведєв відважний, до кінця відданий Батьківщині і партії офіцер. Він ретельний, прекрасно розвинений фізично, зможе перенести будь-які труднощі походу. Корисно для справи те, що в перші дні Вітчизняної війни він, як і багато інших офіцерів наших кораблів, був посланий на сухопуття. Він командував, правда недовго, загоном морської піхоти і чудово проявив себе там.

— Я пригадую, — сказав віце-адмірал. — Виникла тоді навіть думка, чи не залишити його на Рибачому. Коли б не клопотання капітана першого рангу… Але чи не вважаєте ви, що тепер думки про сім'ю…

Командуючий замовк, переставляючи макет іншого корабля.

— Мене самого турбувало це питання, — повільно сказав Людов. — Але в Медведєва високо розвинене почуття військового обов'язку. Не завагався ж він вийти на торпедну атаку, навіть припускаючи, що на борту ворожого транспорту може бути його сім'я.

Віце-адмірал розпрямився.

— Ваша думка: підозрюють німці, що ми цікавимося цим об'єктом? Чи не здається їм підозрілим, що ми не потопили жодного з цих транспортів?

— Навпаки, вони могли приписати це майстерності своїх конвоїрів. Ми ж організували удавану атаку підводного човна на другий караван… Гадаю, німці поки що нічого не підозрюють…

— Добре, — сказав командуючий, — запросіть старшого лейтенанта…

Людов відчинив двері. Медведєв увійшов.

— Товаришу командуючий, старший лейтенант Медведєв прибув за вашим наказом!

Медведєв виструнчився біля дверей, вітаючи віце-адмірала.

— Здрастуйте, старший лейтенанте, — командуючий привітно простягнув руку. — Поздоровляю з успішними діями в бою з літаком. Нагороду вам уже вручили? — Він сковзнув очима по ордену на кітелі Медведєва. — Ну, аби почати… Тепер хочете прогулятися в сопки… Корабель залишити не шкода?

— Він на ремонті, товаришу командуючий.

— Ви потрібні капітану Людову, — командуючий сів за стіл. — Що ж, не заперечую… Капітане, доповідайте зміст операції…

— Деякий час тому, — почав тихо Людов, — британською розвідкою проведена в Південній Норвегії цікава операція. В провінції Телемарк була скинута на парашутах група командос. Скинута в сопках, недалеко від Сінгдаля, вона мала завдання знищити завод секретної зброї, який там знаходиться…

— Стривайте, капітане, — уривчасто сказав віце-адмірал. — Старший лейтенанте! Якщо я вас не пошлю в сопки, а визнаю за потрібне залишити на кораблі, чи зможете, як і раніше, віддавати всі сили роботі?

Медведєв трохи підвівся з крісла.

— Сидіть, Андрію Олександровичу, — сказав командуючий, не підводячи очей, — відповідайте на запитання сидячи.

Медведєв мовчав, стиснувши пальцями ручки крісла.

— Відповідайте чесно, як радянський офіцер і комуніст, — говорив далі командуючий. — Я знаю, чому ви прагнете в сопки. Але якщо будете потрібні Батьківщині і партії, чи зможете відмовитися від своєї мрії? Чи згодні воювати там, де принесете більше користі?

Медведєв нахилився вперед. Ось знову запитання, яке не раз він ставив сам собі. Запитання, на яке повинен відповісти до кінця відверто.

— Слово комуніста і офіцера, — твердо, чітко сказав Медведєв. — Хоч би куди направило мене командування, на суші чи на морі всі сили і здібності віддам для справи нашої перемоги.

— Добре сказано, старший лейтенанте, — командуючий підвів свої ясні очі. — Не забувайте про це там, на ворожому березі. Продовжуйте, капітане, — він схилив голову на складені долоні.

— Групі, під умовною назвою «Ліндж компані», яка з'єдналася з іншим загоном командос, — розміреним голосом говорив далі Людов, — удалося проникнути на територію заводу і висадити в повітря цех концентрації. Оскільки завод виявився розсекреченим, з Німеччини надійшло розпорядження демонтувати установки, перекинути їх в інше місце. Англійцям вдалося підірвати транспорт, який ішов від місцеположення заводу. За даними їхньої розвідки, завод повністю ліквідовано…

— А за даними нашої розвідки? — нетерпляче перебив віце-адмірал.

— За даними нашої розвідки, частина установок заводу благополучно перевезена у сопки Північної Норвегії. Там німці терміново спорудили новий укріплений район. Туди доставлялися транспорти з технічним устаткуванням і робочою силою, яку становлять жінки і діти. Туди ж на борту міноносця «Тигр» було відправлено кілька німецьких фізиків із штатом лаборантів…

Далекий суцільний гул долинув звідкись зовні, проникаючи крізь товщу граніту.

Клацнув і зашурхотів гучномовець над столом.

— Говорить штаб протиповітряної оборони. Повітряна тривога! Увага! Повітряна тривога!

Задзвонив телефон на столі. Служба спостереження доповідала обстановку. Дзвонив настінний телефон-вертушка.

— Група бомбардувальників іде курсом на базу! — Командуючий повісив трубку і надів кашкет.

— Товариші офіцери, прошу пробачення. — Він встав, вийшов з кабінету.

Всі на базі знали звичай віце-адмірала: як тільки лунав сигнал тривоги і корабельні сирени біля причалу починали жахливо вити, квапливо бахкали зенітки і всі, хто не був на бойовому посту, поспішали у сховище — командуючий виходив надвір і починав повільно проходжуватись з морським біноклем у руках біля будинку штабу.

Скеля гула і здригалася. Що зверху? Бомбардування? Повітряний бій над базою? Це було невідомо тут, під кам'яною товщею. Але Медведєв думав про інше. Він підійшов до Людова, який нерухомо сидів у кріслі.

— Скажіть, капітане, ви тільки що говорили про дітей і жінок. Я не розумію… Вони примушують працювати там наших дружин і дітей?

— Мабуть, так, — поглянув на нього Людов. — І знаєте чому? По-перше, ясно — бояться скупчення великої кількості чоловіків, навіть знесилених голодом і беззбройних, у горах, недалеко від лінії фронту. Крім того, німці вважають, що жінки менше розбираються в галузі точних наук. А діти — їх використовують, очевидно, в лабораторіях, на посилках, біля найбільш секретних об'єктів. І, крім того, хіба ви не розумієте, — це найкращий спосіб тримати в покорі матерів. Жодна з них не втече, не покине своєї дитини. Жахливий, суто фашистський спосіб…

Медведєв стиснув руки так, що хруснули і побіліли суглоби.

— А що це за прокляті роботи? Вони, очевидно, мають велике значення?

Людов зняв і почав ретельно протирати окуляри.

— Так, вони мають велике значення, дуже велике значення. Оце поки що все, що можу вам сказати…

Він помовчав, знову надів окуляри.

— Загибель фашистів близька. Гітлер піде на все, щоб віддалити цю загибель. Пам'ятайте одне: знищення цієї лабораторії е сопках вирве ще один шанс із рук ворога, врятує тисячі, може сотні тисяч людей від жахливої смерті. Це секретна зброя… Увага!

Він схопився з крісла. Увійшов віце-адмірал, на ходу знімаючи кашкет.

— Літаки пролетіли на ост, — сказав командуючий, весело поблискуючи очима і пройшов до свого стола. — Там їх перехоплять наші, а по дорозі вже поскубли зенітники — один бомбардувальник врізався в сопку… Отже, капітане, ви хочете сказати, що німці відкрили по сусідству з нами невелике науково-виробниче підприємство по виготовленню, ну, скажімо, мильних пузирів. І пропонуєте старшому лейтенантові зайнятися розшуками цього підприємства?

— Так точно, — підтвердив Людов. — Досі ні вилазки наших людей, ні авіарозвідка не могли встановити слідів цього заводу. Він, як видно, непогано замаскований в районі гірських озер. Треба направити постійно діючий морський пост у глибокий тил противника.

— Прийнято! — відрубав віце-адмірал. — Старший лейтенант призначений командиром поста. Візьмете з собою сигнальника і радиста. На ворожому березі зустріне вас найкращий наш розвідник Агєєв. Чули про нього дещо?

— Чув, товаришу командуючий!

— Тепер побачите його в ділі. — Віце-адмірал пригладив коротке шорстке волосся над перетнутим зморшками лобом. — «Де не пройде гірський олень, — пройде російський солдат», — це ніби про нього сказано! Підійдіть сюди, товариші.

Підійшли до настінної карти — до зламаної берегової межі з цифрами висот на штриховці гірських масивів.

— Тут фашисти створили новий укріплений район, — приклав віце-адмірал олівець до карти. — Думаю, його призначення — прикривати з моря об'єкт, який ми розшукуємо. Тут озера, гірські вершини, на деякі з цих вершин ще ніколи не ступала нога людини. В цей фіорд, — олівець віце-адмірала рухався далі по карті, — доставить вас наша «малютка». Даю вам найкращого командира-підводника; він пройде мимо ворожих батарей, форсує мінні поля, висадить вас на берег. Таким чином, відразу обминете основну лінію ворожої оборони, опинитеся в тилу ворога.

— Де встановимо морський пост, товаришу віце-адмірал? — запитав Медведєв.

Командуючий поглянув на нього. Стоїть спокійно, ні крихти хвилювання, немов готується до курортної прогулянки. Хороший офіцер! Мабуть, капітан Людов справді має рацію.

— Місце для морського поста виберете з Агєєвим на одній з найбільших висот, щоб контролювати берег і сушу. Візьмете з собою радіостанцію. Встановите радіовахту, по годині в день. У ці години одержуватимете дальші інструкції, повідомлення про початок десанту… Коли почнеться десант, забезпечите коректування стрільби… А головне — що б то не стало встановити координати цього підприємства в сопках!

Розділ п'ятий ЛЮДИНА В ПЛАЩ-ПАЛАТЦІ

— Форсуємо мінне поле, Васю! — шепнув ледве чутно Фролов.

Кульбін напружено кивнув. — Тільки що, — сказав друг-підводник, — обійшли найпівнічнішу частину Норвегії.

Тепер увійшли в гирло фіорду. Корпус човна ледь чутно вібрував, рівно горіла лампочка під стелею відсіку. Незабутній, душний, ледве відчутний запах працюючих акумуляторів і машинного масла стояв у повітрі — запах підводного човна в поході.

Зовні наче хтось металевим кігтем обережно доторкнувся до корпусу корабля. Наростали поскрипування, металевий скрегіт. Здавалося, хтось невпевнено обмацує човен зовні.

— Мінреп! — так само тихо шепнув Фролов.

По вологих перегородках повільно стікали краплі. І така ж краплинка холодного поту несподівано покотилася по тілу Фролова.

— Та замовкни ти, будь ласка! — сказав досадливо Кульбін.

Вони сиділи втрьох на вузьких банках за столом малесенької кают-компанії. Тільки поскрипування рульового управління, шурхіт мінрепа та приглушені слова команди з центрального поста порушували тишу.

Медведєв сидів нерухомо, стиснувши пальцями ребро стола, пильно вдивляючись в одну точку. Так, найгірше на війні — сидіти без діла, без зброї, під владою власної уяви.

Ясно поставала картина — ось човен наосліп пробирається під водою серед висячих навколо мін, керуючись тільки штурманською картою і чуттям командира. В кожну мить мінреп може притягнути до борту міну, ударник міни штовхнеться об метал, страшенний вибух вирве частину корпусу і перегородки, киплячі хвилі ринуть всередину…

Дряпання припинилося. Як і раніше, вібрувала палуба, стояв у повітрі металевий, душний запах.

Голова червонофлотця у чорній пілотці підводника просунулася в люк.

— Товаришу старший лейтенант, командир корабля запрошує вас у центральний пост.

Медведєв устав. Протиснувся в круглий сталевий люк у перегородці, що розділяла відсіки.

Командир човна стояв біля маслянистого сталевого ствола перископа, трохи розставивши міні ноги, припавши до окуляра. Відірвався від перископа, повернув до Медведєва спітніле обличчя з білявим пасмом з-під зсунутої на потилицю пілотки.

— Дивіться, старший лейтенанте. Пізнаєте? Медведєв ухопився за підойми перископа, припав до окуляра.

Човен плив ще під водою на перископній глибині. Сяяла місячна ніч. Зовсім близько, над срібночорною водою поставали голі скелі навдивовижу знайомого рисунка. «Ці обриси… — міркував Медведєв. — Я тільки сьогодні старанно вивчав їх на фотографіях у штабі флоту».

— У-фіорд! — сказав тихо, не відриваючись од перископа.

— Так точно, У-фіорд! — урочисто підтвердив підводник. — Поздоровляю, старший лейтенанте, форсували мінне поле, доставили вас благополучно під носом у німців. Чули, як смерть до нас кігтиками дряпалася? Ну, як кажуть, приїхали, збирайте пожитки.

І, обернувшись до боцмана:

— Приготуватися спливати!

— Єсть приготуватися спливати!

— Комендорам в центральний пост!

Човен спливав. Відкрився віддраєний рубочний люк. Цокаючи каблуками, назовні вибігли комендори. Свіже морське повітря ринуло назустріч, аж в головах запаморочилось.

Непевними рухами три моряки-надводники теж видерлися наверх. Стояли на високому сталевому містку підводного човна, який щойно сплив.

— Ну, неначе все гаразд! — сказав командир «малютки», опускаючи бінокль.

По обидва боки височіли прямовисні, мовчазні, залиті місячним світлом скелі. Починався відплив, море ледь хлюпалося біля гострокінцевого каміння, що неясно вирисовувалось у темряві. Берег здавався безлюдним до найдальших вершин, які зникали в темряві.

Майже весь корпус човна був під водою, тільки рубка, як вузька скеля, поставала, здавалося, просто з хвиль. Із похилої палуби ще стікала вода. Хвилі хлюпалися біля самих ніг комендорів, які спрямували на берег мокрий гарматний ствол. А на палубі вже надували резиновий понтон, спускали його на воду біля місточка.

Медведєв розглядав берег у бінокль.

Наблизились гранчасті, оточені відступаючою водою скелі. Бінокль сковзав по мовчазних розколинах, намагався нащупати приховану, затаєну небезпеку.

Ні, тут не було ознак засади. За однією із скель мигнув, погас, знову мигнув блідий вогник… Медведєв опустив бінокль.

— Боєзапаси не впустіть, — тихо сказав Кульбін.

Він вже стояв, зберігаючи рівновагу, в широкому понтоні, який гойдався, обережно приймав тюки, що їх подавали з палуби.

— Куди рацію подаєш? Рацію потім.

— Вона дівчина ніжна. Її підтримувати треба. Правда, Васю? — Фролов переступив через надутий борт, теж почав приймати і укладати вантаж.

— Ну, — сказав, обертаючись до командира човна, Медведєв.

Він був одягнутий у ватник і стьобані штани, через плече — плащ-палатка в скатці, на голові — нерозлучний морський кашкет.

Потиснули один одному руки. І раптом Медведєв ступив по слизькій сталі, міцно поцілувався з цим кирпатим вихрястим офіцером, з яким пробув лише кілька годин і розлучався, можливо, назавжди.

— Щасливо! — сказав підводник. — Якщо раптом засада чи що, падайте за каміння, я їм дам вогнику. Не відпливемо, поки ви не зустрінете свою людину.

— Спасибі, друже! — з почуттям сказав Медведєв.

Весла сплеснули. Злегка перехиляючись, понтон ковзнув по льодовій сріблястій воді до навислих над берегом скель, туди, звідки мигав вогник.

Скелі насувалися впритул. Навколо великих валунів шипіла і гойдалася вода. Медведєв стрибнув на каміння, скинув з шиї ремінь автомата. Піднявши весло, однією рукою тримаючись за камінь, дивився Фролов широко відкритими очима.

— Поки що зачекайте тут! — прошепотів Медведєв.

Його оточили густі прямокутні тіні. Пройшов берегом у глибину, підійшовши до підніжжя квадратної скелі, тихо свиснув двічі. Збоку пролунав такий самий свист.

Те, що здавалося кутом скелі, обернулося на голову у капюшоні. Із-за скелі вийшла закутана в плащ-палатку людина.

— Пароль? — запитав Медведєв.

— Мушка! — глибоким привітним голосом сказала людина в плащ-палатці. — Відзив, товаришу начальник?

— Молотовськ! — Медведєв простягнув розвідникові руку. Той шанобливо, міцно потис її.

— Старшина першої статті Агєєв, згідно з наказом чекав вас, товаришу старший лейтенант.

— Ворожих вартових поблизу немає?

— Був один… Понтон назад піде, товаришу начальник?

— Так, зараз вивантажимося, і відішлю.

— Тоді прошу дозволу відійти на хвилинку. У мене тут посилочка є накладною платою у штаб флоту. Дозволите?

Він зник за скелею. Понтон то здіймався, то опускався біля берегової лінії, у ньому сиділи два веслярі-підводники. Весь вантаж експедиції вже лежав на камінні, біля ніг Кульбіна і Фролова. Медведєв підійшов до понтона.

— Почекайте, товариші, не відпливайте.

Із-за скелі появився Агєєв. Він ішов, зігнувшись, несучи на спині якусь безформну важку річ. Підійшов до понтона. Розмальована жовтим листям плащ-палатка прикривала обвислу фігуру, теліпалася довга мертвотна рука.

— «Язик», — сказав, важко дихаючи, Агєєв, — охоронець цього району. Я його легенько стукнув — для тиші, а взагалі — все нормально. Нічого, оживе.

Він скинув непритомне тіло на дно понтона.

— Живий? — жадібно спитав один підводник.

— Живий. Прийміть з рук у руки. Та дивіться, щоб не задихнувся. Я йому в рот цілий індивідуальний пакет забив.

— Оце спритно! — Другий підводник відкинув кінець плащ-палатки, поглянув на бліде обличчя у густій чорній щетині. — Хлопці будуть задоволені. А то з початку війни скільки їх здалека потопили, а поблизу не бачили жодного. Коли їхні кораблі на дно пускали, мріяли: хоча б одного за волосся витягти, подивитися, які вони, ці фашисти.

— Тепер налюбуєтесь, — твердо сказав Агєєв. — Дивитися особливо нема на що. Ви тільки його в море не впустіть помилково. Тепер він наш казенний інвентар.

Підводники відштовхнулися од каміння. Гребли в напрямку підводного човна, який ледве виднівся вдалині.

— Ну, товаришу Агєєв, — сказав Медведєв, піднімаючи рюкзак, — тепер командуйте походом. Куди поведете нас? Завдання вам відоме?

— Так точно, відоме… Хочу вас повести на висоту Чайчин дзьоб сопками, гірськими оленячими стежками, куди німцям, хоч вони й гірські єгері, повік не добратися. Поки що безлюдними місцями підемо, можна і вдень, а дійдемо до опорних пунктів — треба до темряви сховатись.

Він підняв голову, неначе нюхаючи повітря.

— Вітер скоро зміниться, туман розжене. Та й сонечко вже сходить. Тут о десятій годині патруль з опорного пункту буде вартового змінювати. То, може, розберемо речі і… повний вперед?

— Повний вперед, — повторив Медведєв.

Вони йшли по мокрому, слизькому, обплутаному морською травою камінню. Море вдалині закипіло, рубка підчовна сховалася під хвилями. Розвилки колючого дроту, мов фантастичний чагарник, вимальовувалися у розколині між скелями.

— Товаришу командир, прошу йти за мною слід у слід, — сказав, обертаючись, Агєєв, — берег, бачте, мінований, якщо куди попало ступати, то, дивись, і кишки вирве. Там, трохи далі, дохлий тюлень лежить — надало йому на міну нарватися…

У дротяному загородженні був зроблений вузький прохід. Агєєв обережно розширив його, прослизнув сам, допоміг пролізти Медведєву. Розвиднялося все дужче. Іржаві переплетені шипи звідусіль тягнулися до одягу.

— Дріт краще не смикати, — Агєєв допомагав пролізти Фролову, підтримуючи його рюкзак, — він, можливо, з мінним полем зв'язаний, хто його знає.

— Я тепер сам вогненебезпечний, — Фролов випростався, поправляючи гранати на поясі. — Людина-торпеда! Бачиш, — увесь боєзапасами обвішаний.

Він по-дружньому і широко посміхнувся Агєєву, але не зустрів усмішки у відповідь.

Розвідник дивився холодно і ніби згорда. Був роздосадуваний чимось. Витягнув з кишені маленьку люльку з рівним мундштуком, не запалюючи, взяв у зуби, почав посмоктувати, відвернувшись від сигнальника. Пройшов уперед кілька кроків.

— Товаришу командир, тепер можна йти і не один за одним, шлях вільний. Тільки прохання — вбік не відходити.

Вони йшли болотною розколиною вздовж струмочка, що біг по камінню. Болотне купиння чвакало під ногами. Фролов тихенько чиркнув сірником, прикурив, наздогнав розвідника. Діма Фролов з усіма любив підтримувати хороші взаємини.

— Прикурюйте, товаришу провідник у пустелі! У вас, здається, вогоньку немає.

Агєєв різко обернувся до нього. Фролов мало не відсахнувся, зустрівши суворий, знищуючий погляд.

— Вам хто дозволив курити, товаришу червонофлотець?

— Мені?.. Я гадав, можна… Адже ти люльку жуєш… — Фролов розгублено дивився на Медведєва. — Товаришу старший лейтенант…

— Зараз тут командує старшина, — суворо сказав Медведєв. — Треба було спитати дозволу в нього.

— А я можу й кинути, товаришу старший лейтенант! — Фролов зовсім засмутився, кинув самокрутку на каміння. — Я ж йому хотів зробити послугу.

Із здивуванням він побачив, що розвідник нахилився, підняв самокрутку, поклав її в кишеню. Але ще більше здивувало його швидке, різке запитання.

— Запальничкою прикурювали чи сірником?

— Ну, сірником, — Фролов поправив автомат, досадливо сплюнув.

— Де сірника кинули?

Фролов подивився з обуренням. Йому здалося, що розвідник сміється з нього.

— Не знаю, де кинув… Може, вважатимемо інцидент вичерпаним, товаришу старшина?

Агєєв обернувся до Медведєва.

— Товаришу командир, прошу вашого наказу червонофлотцеві знайти цей сірник.

Медведєв теж дивився здивовано.

— Чи потрібно це, старшина… у такому безлюдному місці?..

— Потрібно, товаришу командир. Йдемо на важливу операцію, ніхто не повинен знати, що ми висадилися тут. Накажіть розшукати сірник.

— Виконуйте наказ, Фролов, — сказав Медведєв.

Повільно, всією постаттю виявляючи приховане обурення, Фролов пішов уздовж мокрого каміння. Де, в який бік він кинув треклятого сірника? Може, його давно поніс струмочок… Клятий причепа-розвідник ішов поруч, теж вдивляючись у грунт.

Розшуки тривали довго.

Фролов обурювався, але він одержав наказ і повинен був сумлінно виконати його. З усіх сил вдивлявся в гострі розколини серед темного каміння, ще огорнутого напівтемрявою, у сріблясті плями моху.

Може, старшина і правий. Попереджували ж їх перед походом, що на ворожій території не можна залишати ніяких слідів свого перебування. Але малесенький сірник на цьому безлюдному березі! Він пригадував, що прикурив обережно, прикривши долонями вогник, хоча й знав, що єдиний ворожий вартовий, який був поблизу, знешкоджений Агєєвим. А от про сірника забув.

Чим більше він шукав, тим дужче звинувачував себе. «Поганий ти розвідник, Дімко Фролов, легковажний ти хлопець… Завдав товаришам зайвої роботи…» Він бачив, як Агєєв, нарешті, розігнувся, підійшов до Медведєва.

— Не знайти в таких присмерках, товаришу командир, — гірко сказав розвідник. — А затримуватися тут більше не можна. Що ж, може, обійдеться як-небудь… Дозвольте рушати далі?

— Ходімо, старшина, — сказав Медведєв.

Вони йшли вперед. Запах моря лишався позаду, змінювався запахом гниючих рослин. Оранжовим м'яким світлом наливався край неба за пасмом скель. Неначе освітлені зсередини, піднімалися звідти легкі хмари.

Ущелина вела вгору в хаос здибленого, нагромадженого один на одного, відшліфованого вітрами каміння. Далекі округлі хребти м'яко вимальовувалися у ранковому небі. Деякі висоти наче димилися: їх огортали смуги голубого туману.

Чотири моряки згиналися під вагою зброї і вантажу. У кожного на грудях — короткий чорний автомат, на спині — туго набитий рюкзак, на поясі — гранати і пістолети. Кульбін ніс за плечима великий чемодан радіоапарата, в руках — запасні акумулятори. Його рюкзак і автомат узяв собі на плечі Агєєв.

Розвідник ішов попереду м'яким, ковзним кроком, нахиливши голову, пригнувши широкі плечі. «Наче тигр по сліду», з повагою і водночас з неприязню подумав Фролов.

Йому було важко. Незвично нагинав шию ремінь автомата, речовий мішок тягнув назад, навіть гранати, якими ще так недавно гордився, ніби притискували до каміння. Кроків за два попереду, похитуючись під вагою свого вантажу, ішов мовчазний Вася Кульбін.

— Важко, Васю?

Кульбін тільки поглянув і йшов далі, не відповідаючи.

— Пам'ятаєш, ми з тобою про сухопуття говорили? Вийде тепер нам боком це сухопуття.

— А, що там говорити! — Кульбін приловчився, важко перестрибнув з каменя на камінь. — Війна! — Він часто дихав, його широке обличчя вкривав піт. — Прислів'я знаєш: мужчина повинен іти, поки не виб'ється із сил, а потім пройти ще вдвічі більше.

— Погано з цим сірником вийшло, Васю. Намилив мені голову старшина.

— Здається мені, я його знаю, — задумливо сказав Кульбін. — А що напосів — це він правий… Адже в тилу ворога знаходимося, не жарт.

— Дивний цей тил! Я думав: до німця в саму пащу ідемо, то тільки те й робитимемо, що поза каміннями повзатимемо, а тут ідемо на повний зріст, як у себе вдома…

Фролов тихенько ухопився за ручку кульбінського багажу, намагався іти з товаришем в ногу.

— Авжеж… Тільки ти мені зуби не замовляй… — Кульбін потягнув до себе чемодан. — Тобі, Дімо, самому важко… Нам ще йти далеко.

— Ні, у мене речі легші! — Фролов зціпив зуби, крапля поту збігла з-під шерстяного підшоломника, за нею друга. — Я, Васю, цілком можу!

Він відчував, — ще десять кроків цього неможливого гірського шляху, і він оступиться, покотиться вниз з усім своїм боєзапасом. Але він ішов поруч з другом, підтримуючи ніби свинцем налитий чемодан.

Медведєв ішов натренованою пружною ходою. Чи міг він ще не так давно думати, що за власним бажанням, за власним наполегливим проханням знову розлучиться із своїм кораблем, як довелося розлучитися в перші дні війни? В той недавній, але вже, здається, такий далекий час зійшли на берег з усього флоту моряки-добровольці, рушили назустріч важкому гару, що плив від мирних рибацьких посьолків, підпалених ворогом. Вони поспішали вперед у гуркоті пропелерів повітряних ворожих армій назустріч парашутним десантам ворога, які осідлали гірські шляхи, назустріч гітлерівським ордам, що хлинули до наших заполярних портів.

Тоді Червона Армія пліч-о-пліч з морською піхотою відкинула ці добірні фашистські частини, примусила ворога залізти у базальтові щілини, залягти під захистом скель. І він, командир катера Медведєв, ішов з гвинтівкою-напівавтоматом у руках, бився в сопках, робив усе, що міг, для перемоги.

Але яке щастя було прочитати одного разу у землянці при тьмяному світлі наказ про відкликання його, старшого лейтенанта Медведєва, назад на кораблі, хоча й на суші дуже здружився він з новими бойовими друзями.

Щастям було знову відчути під ногами хитку палубу, яка здається морякові стійкішою за граніт. І ось знову йде він у сопки, все далі і далі від рідного корабля…

— Ану, Кульбін! — сказав Медведєв, вільною рукою підхоплюючи чемодан з рук радиста, який похитнувся від утоми.

— Товаришу старший лейтенант… — слабо запротестував Кульбін.

— Гаразд, не розмовляти! Побачу, що ви відпочили, — нести цю вагу не буду…

Агєєв раптом зупинився, відкинув капюшон плащ-па-латки, стягнув з голови підшоломник. Медведєв теж зняв кашкет, опустив свою ношу на каміння.

Поруч ледве помітної стежки лежала напівсхована кущами чорниці мокра безкозирка, що майже втратила форму, з вицвілим написом на стрічці «Северный флот», а трохи далі — іржавий, наповнений водою німецький сталевий шолом. Широкий ребристий край другого шолома, пробитого кулею, зеленів поруч.

Яка драма сталася на цих голих норвезьких скелях? Як потрапила сюди безкозирка десантника-північноморця? Де тліють кістки учасників невідомої драми? Загадка! Може, розвідник, який пробрався у ворожий стан, захоплений зненацька, бився тут з єгерями, дорого продаючи своє життя, і зірвався, впав у безодню? Подорожні знали одне — він не міг здатися в полон, підтримав честь воїна Північного флоту.

— Коли-небудь, після розгрому ворога, тут пам'ятник поставлять невідомому радянському моряку! — тихо, урочисто сказав Медведєв.

Вони знову видиралися по камінню. Щодалі крутішим ставав підйом. Мов велетенські східці, піднімався в небо зарослий мохом граніт.

Біля великої навислої скелі Агєєв зупинився.

— Товаришу командир, тут би нам привал зробити. Далі вдень іти погано. Зворотний схил виходить до німецьких спостережних пунктів, попереду тундра, всю місцевість добре видно.

— Саме час для привалу, — підтвердив Медведєв.

Він теж дуже втомився, струмки поту збігали по худорлявому, гладенько поголеному обличчю. Склав зброю, речовий мішок і чемодан радиста на каміння. Сівши на уламок скелі, пильно розглядав знаменитого північного слідопита.

Агєєв зняв плащ-палатку, скидав із себе речі. Стояв — високий, дуже широкий в плечах, з-під зім'ятого підшоломника, насунутого майже до рівня тонких білявих брів, дивилося кругле обличчя з проникливими жовтуватими очима. Коли посміхався, було видно: серед рівних білих зубів невистачає двох збоку — може, саме це робило посмішку суворою і трохи сумною.

На червонофлотському ремені, що стягував просторий сірий ватник, висіла кобура з важким «ТТ» і кинджал у шкіряних, окутих міддю піхвах.

— Кульбін, Васю, ти? — спитав він, придивляючись до радиста, який приліг на каміння.

Кульбін підвівся. Вдивлявся в обличчя розвідника.

— Невже Сергій? Ну й змінився ти, друже. Ніколи б не впізнав.

Радість освітила смугляве обличчя Агєєва. Він зробив крок уперед, потряс Кульбіну руку.

— Кажуть: якщо не пізнав, — це на щастя. А міг би пізнати! Коли на флот прийшли, в одному півекіпажі були, з одного бачка борщ сьорбали.

— Та казали ж — загинув ти… на «Тумані»…

— Та я не загинув, — похмурнівши, тихо сказав Агєєв, — я, друже, не загинув…

Потім, ніби відганяючи тяжкі думки, звернувся до Медведєва:

— Може, подивитесь, товаришу командир, який нам шлях лежить попереду? Тільки підходьте обачливо, щоб нас німці не запеленгували.

Зігнувшись, він пішов до верхнього каміння. Потім поповз, подавши знак Медведєву теж лягти. Вони обережно подивилися з перевалу.

Там було видно спуск униз, крутий, розсічений химерними тріщинами і сплесками гранітних хвиль. Далі починалася тундра, де-не-де покрита тьмяними дзеркалами боліт, кров'яними плямами заростей полярних рослин.

І далі знову піднімалися гострі кряжі, оповиті туманом. Один пік, роздвоєний зверху, залитий ранковим світлом, здавалося, сягав до самих хмар блідого високого неба. Прямо за ним лежало здуте морське покривало, кільцями звивався туман навколо ліловіючої вершини.

— Висота Чайчин дзьоб! — сказав Агєєв. — Не знаю, як її норвежці називають, а наші помори так охрестили. На цю висоту і поведу вас, товаришу командир.

Раптом схопив Медведєва за плече, притиснув до каміння.

На одній з навколишніх висот блиснув, погас, знову заблискав білий сліпучий блік.

— Спостерігач їхній, — майже пошепки сказав розвідник. — У бінокль або в далекомір місцевість оглядає. Скло на сонці блиснуло. Їм же особливо маскуватися тут нема чого. Кругом свої. А от коли б нас виявили, — влаштували б нам баню…

І, можливо, саме в ці хвилини писалось донесення німецької розвідки, знайдене згодом серед трофейних документів:

«…На береговому посту 117 зник вночі рядовий Герман Брехт. Майор Еберс вважає, що Брехт викрадений російським підводним човном, перископ якого обстріляли на світанку наші батареї біля входу в У-фіорд. Можливо, човен висадив групу російських розвідників, які пішли в бік району Особливого призначення. В цьому напрямку майор знайшов сірник радянської продукції, загублений російським розвідником за лінією дротяних загороджень…»

Розділ шостий ВИСОТА ЧАЙЧИН ДЗЬОБ

— Так до нього рукою подати, до цього Чайчиного дзьоба! — сказав з полегшенням Фролов, теж глянувши за перевал.

— А не так і далеко, — безтурботно погодився Агєєв. — Якщо йтимемо швидко всю ніч, на світанку, мабуть, дійдемо. Сопки, вони завжди так: до них ідеш, а вони відсуваються, наче дражняться.

Фролов зажурився.

Відточеним, як бритва, кинджалом з кольоровою набірною ручкою Агєєв пропоров тонку жерсть консервної банки.

Кульбін витягнув галети, розклав жирне м'ясо, яке пахло лавровим листям. Роздав кожному по куску шоколаду.

Агєєв скинув ватник. Кістляві мускулисті плечі прикривав заштопаний у багатьох місцях тільник.

— А морська душа на вас поношена добре, — пожартував Фролов. Пожартував не дуже впевнено: ще відчував себе винним за незнайдений сірник.

Розвідник не відповів. Закінчивши їсти, витягнув з кишені красиву маленьку люльку з мундштуком, вкритим безліччю одноманітних зазублин; не закурюючи, стиснув обвітреними, жорсткими губами.

Всі інші запалили. Фролов привітно простягнув Агєєву свій шкіряний, туго набитий кисет.

— Угощайтеся, товаришу старшина. Тютюнець чудовий, до печінок проймає.

— Не треба, — уривчасто сказав Агєєв.

— Закурюйте, у мене багато. Навіщо даремно повітря смоктати.

Йому хотілось порозумітися з розвідником. Був трохи присоромлений пригодою з сірником. Але просто-таки відсахнувся, побачивши блиск люті у білявих зіницях Агєєва під смуглим нахмуреним лобом.

— Не приставайте, товаришу червонофлотець, — сказав, наче вдарив, розвідник. — Не треба мені вашого тютюну. Ви краще стежте, щоб знову сміття не розкидати!

Різко встав, одійшов, смокчучи незапалену люльку.

— За що це він так на мене, Васю? — Фролов безпорадно поглянув на Кульбіна.

— Не знаю… Може, чим образив ти його раніше… — Кульбін теж був здивований.

— Та нічим не образив. Тільки тютюнцю запропонував, уже вдруге. Просто причепа і грубіян!

— Одним словом, — боцман! — усміхнувся Кульбін. — Це він на тебе, мабуть, за той сірник і досі сердиться. Боцмани — вони всі такі. Для них головне — акуратність.

— А хіба він боцман?

— Боцман. І на «Тумані» боцманом служив і ще раніше, у далеких плаваннях, на кораблях цивільного флоту.

— То чому ж він на сушу пішов?

— А це вже ти у нього самого спитай…

Кульбін замовк. Агєєв повернувся, накинув свій протертий на ліктях ватник.

— Товаришу командир, доведеться нам до темряви тут відпочивати. А як тільки стемніє, далі підемо. Може, заснемо поки що?

— Відпочивайте, старшина, — сказав Медведєв. — Я перший вахту відстою. Потім розбуджу вас…

Поверх ватника Агєєв загорнувся в плащ-палатку, ліг у затінку під скелею…

Вони відпочивали цілий день, а вночі йшли тундрою по лишайниках і моху. Дув різкий вітер, чвакало болотяне купиння, знову нили плечі під вагою зброї і вантажів. Пішов дрібний косий дощ. Усе навкруги заслало чорнильною темрявою. Четверо йшли, швидше вгадуючи, аніж бачачи один одного.

— Це для нас саме погода, — почув Кульбін голос Агєєва. — Чим гірше, тим ліпше! — Поглянув на ручний компас, — майнуло в темряві і зникло голубе фосфорне полум'я румбів.

— А ми так, наосліп, на німця не напоремося?

— Ні, тут не напоремося, — відгукнувся Агєєв. — Я сам, коли вперше по ворожих тилах пішов, дивувався: що за чудеса! Думав: фронт — це суцільна лінія дзотів та дроту. Поповзом підкрадався, з-за кожного каменя пострілу чекав. А потім бачу: де треба поповзом, а де і нормально пройти можна. Німці берег зайняли, місцевість проглядають з командних висот, а тундра — вона пуста… Знову світлішало небо, ставало трав'янистозеленим на ості, а здавалося, дорозі не буде кінця. Було видно: з усіх чотирьох тільки Агєєв іде своїм звичним, легким, ковзним кроком. Зовсім згорбився під вагою рації Кульбін, раз у раз оступався серед гострокінцевого слизького каміння. Медведєв підійшов, знову взявся за чемодан з акумуляторами.

— Товаришу командир, не треба… — Радист не віддавав чемодана.

— Не суперечте, Кульбін! — різко сказав Медведєв. У цій зайвій запальності теж вгадувалася велика втома. — А що коли впадете? Ви зараз не самі за себе — за рацію відповідаєте. Ясно?

— Ясно, товаришу старший лейтенант. — Завжди мовчазний Кульбін тепер остаточно втратив смак до розмови.

— Старики розповідають, товаришу командир, — обернувся до Медведєва Агєєв, — не було раніше в цих місцях землі, бушувало тут холодне Мурманське море. І ходили по тому морю розбійницькі чужоземні кораблі, грабували мирних рибаків, їхні баркаси на дно пускали. І важко стало морському дну, захвилювалось воно, піднялося до неба застиглими хвилями, а всі розбійницькі кораблі, що на морі були, так в горах і лишилися. Ще й зараз, кажуть, у сопках всякий такелаж знайти можна.

— Коли б тепер ці гори від образи назад не провалилися, оскільки в них війна почалася, — підхопив Фролов, — а про мене, хоч би й провалилися, зовсім тут ноги відтоптав!

Він жартував більше за звичкою, звичайної веселості не було в голосі. Він теж майже падав під вагою багажу.

Тундра кінчилася, почався різкий підйом. Гладенькі круті граніти велетенськими сходами вели до світліючого неба. Вони громадилися ліворуч і праворуч, утворюючи глибоку ущелину, по дну якої моряки сходили вище і вище.

Легкі, мов лебедячий пух, пливли вгорі жовтуваторожеві хмари.

— От ми майже і дома! — сказав, нарешті, Агєєв. Удалині піднімався рокочучий гул. Морський прибій?

Його не можна було чути тут, далеко від берега, на такій висоті…

Гул ставав сильнішим.

Видершись на високий гранітний бар'єр, Агєєв зупинився, чекаючи інших.

Швидка гірська річка, перетинаючи їм шлях, вирувала, злітала каскадами пінних бурхливих сплесків. Вона мчала під уклон, стрибала серед обточеного чорного каміння і кроків за десять ліворуч зривалася вниз білим ревучим водоспадом.

Водоспад фиркав, і гримів, і летів прямовисним потоком на далекі мокрі скелі.

А прямо перед чотирма моряками, по той бік річки, піднімалася крута гранітна стіна, яка заросла від самого підніжжя повзучою берізкою і кущиками чорниці.

— Ну, товариші, — крикнув Агєєв крізь шум водоспаду, — зараз підемо туди, де нас вдень і з вогнем не знайдуть!

Піниста вода, обдаючи вологою, стрибала і казилася біля самих ніг. Річка була метрів з чотири завширшки. Три чорні нерівні камені, мов неправильно розташовані східці, перетинали потік. І, як завжди в таких випадках, людям, що пильно дивилися на каміння, здавалося: вода стоїть нерухомо, а вперед мчать серед киплячої річки три точки, оббризкані розталою піною…

— Вздовж річки підемо, старшина? — крикнув Медведєв.

Він не розчув, що відповів Агєєв. Розвідник нахилився до його вуха.

— Навіщо вздовж річки! Нам прямо, через потік іти!

— Але ж на тому березі суцільна стіна.

— Був час — і я так думав, товаришу командир. Агєєв кинув пильний і швидкий погляд на той берег, ступив на перший камінь, його чобіт обдало піною. Він пробалансував по камінню і в наступну мить немов розчинився в прямовисній зелені скелі.

Троє переглянулися. Кожний подумав про те саме. Посковзнеться людина або запаморочиться в голові — і вода перекине, понесе до водоспаду, кине вниз з багатометрової височини…

Зелень заворушилась. Агєєв, уже без нічого, без речових мішків, пробіг по камінню, став поряд із супутниками.

— Все нормально, — сказав він, потираючи руки. — Я цей тайник випадково знайшов. Полював на оленя, загнав його сюди, — ну, думаю, капут. А він через воду перестрибнув і зник. Ну, думаю, якщо несвідомий звір тут пройшов, то людина тим більше пройде. Нічого — це східці надійні, тільки краще на воду не дивитися.

Він якось чудно дивився на супутників. Медведєву здалося, були в цих прозорих сміливих очах і азарт, і прихований виклик, і якесь невиразне побоювання. Медведєв зробив крок до потоку.

Клекочуча снігова піна рябіла біля самих ніг, якась непереборна сила заважала зробити крок уперед. Підняв ногу…

— Товаришу командир, — мов крізь сон почув він оклик розвідника.

Обернувшись, надав обличчю спокійного, майже нетерплячого виразу.

— Товаришу командир, ми це інакше зробимо. Звичайно, без вантажу ви б і так перейшли, а з багажем краще вам допомогти. Держи, моряче! — він передав Фролову кінець білого манільського троса. — Зараз буде у нас справжній трап…

Не випускаючи троса, він легко перебіг на той берег. Білий натягнутий трос задрижав над потоком.

Медведєв перейшов вільно, притримуючись за трос. Тільки злегка здригнув, похитнувся під ногою перший камінь. Далі перейшов Кульбін, як завжди неквапливий, з радіопередавачем, що випинався під плащ-палаткою величезним горбом. Тепер лише один Фролов з тросом у руці ще не перейшов потік. Йому здалося, що, дивлячись на нього, Агєєв насмішкувато мружить очі. Зціпив зуби. «Покажу, на що здібний справжній моряк…» Відкинувши ослаблий трос, ступив на перший камінь…

Камінь хитнувся, але нога стала твердо. Добре! Стрибнув на другий гострий виступ… Чудово…

І раптом сковзнула нога, рюкзак потягнув униз, щось вдарило під ноги, каміння і піна закрутилися в очах. Кінець!.. Зараз захльосне водоспад, кине вниз на скелі…

Але він не впав. В останню мить Агєєв стрибнув, прогнувся, підхопив падаючого Фролова. І обидва вже стояли на березі, тремтячи від напруження кожним м'язом; у їхніх чоботях хлюпала вода. Повними люті очима розвідник дивився на Фролова.

— Фанфаронити надумав? Хоробрішим за всіх хотів бути?

— Я, старшина, як той ірландець… — Фролов спробував посміхнутися, провів долонею по блідому обличчю, борючись із запамороченням.

— Який це ірландець? — здивовано дивився на нього розвідник.

— А ось той, у якого запитали: чи вміє він грати на скрипці? «Вмію, — відповідає, — тільки ніколи не пробував…»

Спробував посміхнутися, усмішка завмерла від льодового блиску трьох пар очей.

— От що, товаришу Фролов, — голос Медведєва був сухий, зникли звичайні дружні інтонації, — тут у нас не Ірландія! Розумієте, що не тільки собою — всім успіхом операції ризикували?

Фролов мовчав, жалібно похнюпившись.

— За безглузде лихачество вам догана… Старшині першої статті Агєєву виношу подяку.

Він урочисто потиснув Агєєву руку. Рум'янець задоволення залив щоки розвідника. Але в наступну мить Агєєв дивився вже, як і раніше, без запалу.

— Тепер, товаришу командир, покажу вам наш морський пост. Тільки прошу кущі не м'яти, щоб не видно було, що ми тут проходили.

Гранітна скеля піднімалася прямовисно вгору. З-під листя, що притулилося до каміння, ліловіли ягоди, довгасті, крупні, як виноград. Агєєв зірвав декілька, поклав У рот.

— Справжнісінька городня ягода, — провів він долонею по заростях чорниці і голубики і, розсунувши гілки берізок, зник за густим листям.

— За мною йдіть, товариші!

За гранітним виступом, зовні прихованим, знову починалася вузька ущелина, яка вела вгору. Моряки йшли один за одним. Неяскраве світло, що падало згори, посилювалось. Ущелина була схожа на майже вертикальний тунель, який нескінченно піднімався вгору. Здавалося, він пробивав сопку наскрізь, вів до її недосяжно далекої вершини.

Ось він почав розширюватися. Світлішало вгорі, тунель переходив у широку улоговину. Улоговина завернула вбік, і свіжий морський вітер шмагнув по обличчях, мало не зірвав з голови Медведєва кашкет.

Вони стояли на невеликій нерівній площадці, тільки з одного боку прикритій скелею. З трьох сторін були небо і вітер. Здавалося, можна рукою доторкнутися до молочних згустків хмар, які висіли в небі.

Вони пройшли ще кроків десять. Нерівні скелі бар'єром обгороджували площадку.

Неможлива, запаморочлива безодня відкрилась під ногами.

Висота, до якої підійшли пологим підйомом, тут, з другого боку, обривалася прямовисною стіною. До самого океанського прибою, який плескався внизу, вона спускалася без нахилу. Навіть морський гул не долітав сюди.

Німі, облямовані білиною хвилі набігали внизу на звивистий берег. І видимість звідси відкривалася на три сторони світу. І виючий вітер норд-вестової чверті хитав, здавалося, вузьку гранітну скелю.

— Та це ж прекрасний спостережний пункт. Тут хоч маяк будувати! — крикнув Медведєв. — Чому німці тут свій пост не відкрили?

Вітер підхопив і поніс слова. Тільки з руху губ угадав їх Агєєв.

— Вони сюди дороги не знають. На цей п'ятачок знизу не вилізеш, хіба тільки якщо мій прохід відшукати. А відшукати його не так просто. А тепер, товаришу командир, покажу вам мій кубрик.

Вони відійшли від краю скелі. Кульбін і Фролов стояли біля складеного вантажу.

— Ходімо з нами, матроси!

Пройшли декілька кроків убік, туди, де нависала козирком вершина Чайчиного дзьоба. Під цим козирком громадилися плити, ніби стихійною силою підняті одна на одну. Але з другого боку були настелені рівні дошки, так щільно пригнані до каміння, що навіть зблизька здавалися продовженням скелі.

За дашками темніла невелика печера.

— Прошу завітати, — мовив Агєєв, як люб'язний хазяїн, що приймає знатних гостей.

Медведєв зігнувшись пішов усередину. Кульбін і Фролов зайшли на повний зріст.

Вони опинилися у справжній каютці, підлога і стеля якої були із смоляних, почорнілих, місцями вкритих плямами морської солі дощок. Камені стін були старанно пригнані один до одного, прошпакльовані надійно і міцно.

Дощані широкі нари, вкриті пробковим матрацом, простягалися з одного боку. Стояв круглий стіл, зроблений з бочонка. Світло через вхідний отвір і прямокутне мутне скло, вставлене між каменями, падало на червоно-білий рятувальний круг з цифрою «12» і великим написом «Туман».

— Та ви чарівник, товаришу Агєєв! — Медведєв підійшов до столу, сів на койку, провів рукою по сухій морській траві.

Агєєв широко усміхався.

— Це я помаленьку спорудив, поки в горах від німців відсиджувався… Недаром шість років боцманом плавав. З теслярською і такелажною роботою знайомий…

Він радів, як дитина, гордістю світилося його завжди похмуре обличчя. Підморгнув на мутнуватий прямокутник маленького віконця.

— А звідки б таке скло взялося?

— Схоже на оглядове скло літака, — критично подивився Медведєв.

— Ваша правда, товаришу командир. Оглядове скло з бомбардувальника «Ю-88». Його наш винищувач збив, ворожа машина зараз у норвезьких скелях ржавіє.

— І академік, і герой, і мореплавець, і тесляр? — Фролов задивився на обладнання кубрика. — Все сходиться, крім академіка, товаришу старшина. А закінчиться війна, можете і на академіка вчитися. Це у нас нікому не заборонено.

Агєєв не відповідав. Нахилився, дістав з-під нар мідний примус, позеленілий від часу. Хлюпнувся всередині гас.

— І горюче є… Порядок! — розвідник покачав насос, запалив гас. — Дозвольте, товаришу командир, чай приготувати?

— Чай чаєм, — сказав Медведєв, — а от ви, Кульбін, установіть зараз же передавач, та пошлемо шифровку, що прибули на місце призначення і відкриваємо морський пост.

Так була установлена радіостанція на висоті Чайчин дзьоб.

А пізніше, коли затремтіли в ефірі позивні поста і перша шифровка помчала серед вітрів і туманів у хаосі тисячі інших звуків, щоб бути прийнятою у скелі штабу Північного флоту, — два керівники німецької розвідки в Норвегії вели таку розмову:

— У секторі району Особливого призначення запеленгована невідома радіостанція. Тільки що перехоплена частина шифрованої телеграми. Чи простежено за тими росіянами, які висадилися в У-фіорді?

— Поки що росіян простежити не вдалося, але вжиті заходи…

І взятий згодом у полон телефоніст гестапо особливо ясно запам'ятав слова, що їх сказав вслід за цим один гестапівець іншому:

— Ще раз нагадайте майорові Еберсу, що справа його честі і службової кар'єри — якнайшвидше розшукати цих росіян.

Розділ сьомий ЛЮЛЬКА РОЗВІДНИКА

Далеко на весті, за сизим бар'єром скель, видно було смужку дороги, яка вела невідомо куди. Дорога вибігала з крутої ущелини і знову губилася в горах, що відділяли океан від болотистої тундри. І безкраї океанські брижі здавалися нерухомою драглистою масою, відгородженою од берега сніговою каймою. Але це був не сніг, а піна невпинно бурхаючого внизу океану.

А над Чайчиним дзьобом вічно свистіли урагани, неначе Роза вітрів розцвіла саме тут, на неприступній вершині. І треба було старанно підтримувати карту руками, з усіх боків притискувати її осколками скель, щоб один з налітаючих вихорів не підхопив і не поніс її прямо в море.

З раннього ранку, закутавшись поверх ватника плащ-палаткою, Фролов підповзав до краю скелі, що пахла морем і гірською вологістю, і, обережно виглянувши, влаштовувався якнайзручніше.

Треба було відстояти, вірніше «відлежати», як жартував Фролов, чотиригодинну вахту, обстежуючи в бінокль кожний метр берегових просторів. Перше відкриття Фролов зробив ранком наступного дня.

— Товаришу командир, дивіться!

Медведєв лежав поруч, вітер бив в обличчя, свистів навколо лінз морського бінокля.

— Бачите, — біля висоти шістдесят, ліворуч, курсовий кут сорок!

Медведєв дивився невідривно. Як виросла у півколах бінокля ця ряба плоска скеля! Скеля як скеля. Нічого незвичайного не помічалося на ній…

— Дивіться, товаришу командир, дивіться!

І Медведєв побачив. Скеля повільно рухалася. Почала обертатися навколо власної осі.

— Гармата берегової батареї! — крикнув крізь вітер Фролов.

Та Медведєв і сам бачив: це не береговий граніт, це — гармата, замаскована обертовим щитом, пофарбованим під колір каміння. Медведєв зробив позначку на карті берега, яку одержали в штабі.

Тільки на перший погляд берег здавався ненаселеним і безлюдним. Він жив таємним невпинним життям. Укріплена була кожна висота.

— Значить, недаремно примусили нас пройти сюди такий шлях, — сказав Фролову Кульбін. — Спробували б ми висадитися прямо тут. Дали б нам жару!

Це було після вахти Фролова, коли сигнальник відігрівався у кубрику, пив гарячий чай, який припас Кульбін. Радист не договорив. Стрімкий гул моторів літака насувався зовні. Фролов обережно виглянув.

Майнули темні обриси крил, замерехтіли пропелери — літак пролетів над скелею так низько, що Фролову здалося, побачив окуляри льотчика під прозорим ковпаком кабіни…

Фролов ударив кулаком по коліну. — Як шкода, Васю, що в секреті сидимо. Я б його з автомата вгадав, він би, як миленький, в скелі врізався б. Знаю, як їх збивати, — взяв би на три фігури вперед.

З незвичайною суворістю Кульбін дивився на нього.

— Чого доброго, ти і з секрета вистрілиш. Ех, Дімко, ще, може, згадаємо ми той твій сірник! Недаремно з самого світанку сопки, мов вулик, гудуть. Адже це вони нас шукають.

І справді, німецькі розвідники зранку шастали низько над сопками. Цілий день Агєєв пропадав десь у горах, повернувся лише надвечір. Цілий день Медведєв пролежав над картою біля зрізу скель, а коли стемніло, провів у кубрику нараду.

— Дечого сьогодні добилися.

Він дивився на свіжі позначки, які покривали карту.

— Але наше завдання — не тільки обстежити берег. Ми повинні знайти важливий воєнний об'єкт, схований в цих горах. Бачите, як захищені підступи до нього з моря. Але координати самого об'єкта? Їх треба встановити якнайшвидше!

— Дозвольте, товаришу командир? — присівши навпочіпки, Агєєв посмоктував незапалену люльку.

— Слухаю, старшина.

— Товаришу командир, постежте за дорогою на весті. Я сьогодні від нічого робити туди цілий ранок дивився. Коли в розвідку ходив, до цієї дороги підібрався. Не помітили, — по ній наче мурашки повзуть? Це — люди, вірніше фашисти. А точки трохи більші — це, зрозуміло, грузовики.

Агєєв схилився над картою, провів по ній загорілою рукою.

— Помітив я: коли машина іде на норд-вест, нікого не підбирає, не зупиняється. А коли на обідник, тобто на зюйд-ост, — зупиняється, бере пішоходів. Запитання — чому?

— Об'єкт на зюйд-ості, ясно! — не стримався Фролов. — Ловко підмічено!

— Швидко і неправильно, — похмуро глянув Агєєв. — У норд-вестовому напрямі треба шукати. Чому туди машина нікого не бере? Тому що йде з вантажем. А повертається порожняком, підбирає попутників! У норд-вестовому напрямі заковика.

— Старшина має рацію, — задумливо сказав Медведєв. — Що ж, треба на практиці догадку перевірити. Завтра зранку, товаришу Агєєв, знову ідіть у розвідку — подивіться, що це за район, чи можна туди пробратися.

Його голос затремтів. Може, так близько вирішення всіх його сумнівів і страхів? Якщо добути точні координати…

Він намагався не мріяти даремно, не втішати себе нездійсненними, можливо, надіями. Різко згорнув карту, встав з койки.

— Ну, товариші, відпочивати. Зараз сам стану на вахту, після мене — Кульбін. Лягайте, Василю Степановичу, відпочивайте. І всім іншим раджу, поки є можливість.

Він вийшов надвір. Кульбін ліг на нари, вкрився ватником, плащ-палаткою. Густа темрява заповнювала кубрик.

— Сергію, може, ліг би теж? Нари широкі, місця вистачить…

Агєєв не відгукнувся — його не було в кубрику.

— А ти, Дімо? Фролов мовчав.

— Ну, не хочете, — як знаєте… Моє діло — запропонувати…

І Кульбін швидко заснув, з темряви почулося спокійне дихання.

— Спиш? Ну, спи! — пробурмотів досадливо сигнальник. Він вийшов з кубрика.

Лягати не хотілося. Було неспокійно на серці, все більше почував себе винним перед товаришами. Цей проклятий сірник! Недаремно найкращий друг Вася Кульбін теж докорив йому. І недаремно так суворо поводиться з ним старшина Агєєв. Звичайно, Агєєв зневажає його, Дімку Фролова, балтійського матроса, компанійського хлопця. Чому б інакше двічі відмовився від перекурювання? А втім дивно: старшина, здається, не курить зовсім, тільки смокче свою незмінну люльку.

Фролов сів на уламок скелі. Вітер змінив румб, із-за сірого мережива хмар блискотіли, переливалися величезні неспокійні зорі, далеко на ості спалахували тьмяні відблиски артилерійського бою…

— На світанку, мабуть, ляже туман, — пролунав позаду тихий, задумливий голос. — Шалоник подув, і зорі дуже мерехтять…

Фролов сидів, не обертаючи голови. На його плече лягла широка долоня Агєєва.

— Ти, матросе, не сердься, що я тебе в роботу взяв. Хлопець ти бравий, тільки іноді раніше ступиш, а потім уже подумаєш. А в мене така боцманська звичка… Ну, давай лапу.

Фролов устав. Висока фігура Агєєва нерухомо стояла в темряві, похитувалась простягнута рука. Фролов спалахнув від радості — стільки задушевності, дружньої теплоти було в цих простих словах. Сама по собі ліва рука опустилася в кишеню за кисетом.

— Тільки перекурювати не пропонуй, — швидко, майже злякано сказав Агєєв, — обов'язково посваримося знову.

— Та чому ж, товаришу старшина?

— По-перше, вночі — ніякого вогню, а по-друге, — всю душу ти мені перевертаєш. Я курець запеклий, мені твоє частування — сіль на відкриту рану. Як думаєш: коли зарок дав, то виконувати його треба?

— Зарок? — Фролов був дуже зацікавлений. Ось коли, нарешті, відкриється таємниця старшини.

— Зарок! — повторив Агєєв. — Але це ціла історія. Давай посидимо, розповім. Дуже вже накипіло на серці…

Він розстелив під скелею плащ-палатку. Вгорі сяяли зірки, внизу ворушився океан. В той час як боцман Агєєв почав розповідати історію свого рідного корабля Фролову, який ліг поруч з ним на плащ-палатку, старший лейтенант Медведєв сидів біля гребеня величезної висоти, поринувши в невеселі думки.

— Ну, як почати? — сказав, помовчавши, Агєєв. — Дивно мені, що ти про «Туман» нічого не чув. Правда, ти на півночі не з початку війни, інших геройських справ надивився… Отож, плавав у нас у Заполяр'ї сторожовий корабель «Туман», тральщик номер дванадцять. І я на ньому з початку фінської кампанії боцманом служив.

Екіпаж у нас дружний підібрався, гарні хлопці. А війна ще більше здружила. З того часу, як перший німець на нас бомбою крапнув, як ми матроський десант біля гірської річки Західної Ліци висадили, а потім у крижаній воді під мінометним вогнем поранених на борт носили, стали ми всі — як одна людина. А найбільше здружився я з котельним машиністом Петром Никоновим.

Головне, він був людиною лагідною. І так, як і я, не військовий моряк, — з торгового флоту. Така лагідна людина! А найбільше любив різне рукоділля майструвати. У вільний час сяде в куточок і виточує яку-небудь запальничку-люкс. Незвичайні кришечки виточить, ланцюжки… А останнім часом, коли почалася війна, почав з якоюсь особливою люттю працювати.

Корабель наш день у день на завдання ходив: то міни тралить, то десант підтримує, то дозорну службу несе біля острова Кільдіна. Вдень і вночі на бойових постах, а спати нікому не хотілося. Дуже важко і сумно було, думки мучили: німець по Росії пішов, міста палить, народ вигонить, ріже, — неначе татарське іго повернулося. Тут ми знали: вистоїмо, нам шляху назад немає, матрос в скелю упреться — і сам як скеля, а як там, у Росії, на рівнинах?

І така туга. На фронт би, під вогонь, в самісіньке пекло, щоб у бою душу облегшити! А тут повзеш малим ходом у дозорі біля голих скель, і здається, — твоя провина в тому, що ворог уперед преться… І ось вночі, години біля третьої, ходимо якось у дозорі на виході в океан, і гризуть мене ці самі думки.

Знаєш нашу літню ніч — видно, як удень, тільки світло неначе м'якше і хмари на небі — як різноколірне пір'я. Стояв я на вахті на верхній палубі. На кораблі порядок, палуба змита, трапи начищені. Іншим часом боцману жити б і радуватись, а в ті дні і чистота була не мила.

І от виходить на палубу Никонов, як зараз бачу, — голубоокий, з-під безкозирки м'яке волосся в'ється, над тільником ріденька борідка стирчить, — ми його за цю борідку козлом дражнили. Виходить і тримає в руці красиву нову люльку — тільки що зібрав, навіть не встиг ще тютюном набити. І видно, дуже своєю роботою задоволений. «Дивись, Серьожо, ювелірну річ змайстрував!»

А люлька, правда, аматорська: ебонітовий мундштук з прозорою прокладкою, чашечка червонуватого кольору, відполірована.

І раптом злість мене в саме серце вкусила. «Ех ти, люльочник! — кажу. — В Росії народ гине, Гітлер по крові ходить, а ти он чим зайнятий!»

І так буває: скажеш що-небудь згарячу і відразу ладний свої слова проковтнути назад. Бачу: пальці його затремтіли, худі пальці, машинним маслом забруднені, а в очах туга так і хлюпнула.

«Як ти можеш так говорити, Сергію! Душа неспокійна — руки діла просять. Два місяці з дому листів немає, і німець у нашому районі. В цій люльці кров мого серця палає».

Так дивно сказав. І тихо, без запалу. Краще б просто облаяв мене… І саме в цей час бойова тривога — гучний дзвін на кораблі загримів.

Петро до машини кинувся, а я на свій бойовий пост — до кулемета, на місток.

Назустріч мені дублер рульового, що за бойовим розкладом біля гармати стояв.

«Три кораблі противника! Ідуть курсом на нас!» І скотився вниз по трапу.

Вибіг я на місток. А на кораблі наче ніхто й не спав. Стоять з біноклями командир корабля, помічник, комісар. Морську гладінь сірий серпанок застелив. З півдня сопки нашого берега сизою гранню постають.

А з боку океану, кабельтових за п'ятдесят від нас, — три довгі силуети бойових кораблів показалися. Глянув я в далекомір — німецькі есмінці.

Низькотрубні, трохи темніші від морської хвилі, розкинули широкі буруни, повним ходом ідуть. І довгі стволи гармат повертаються прямо на нас. А що можна проти них з нашими двома гарматками-мухобійками зробити?

Але чую, командир каже — хіба що трохи голосніше, аніж завжди: «Гармати до бою приготувати! Поставити димову завісу!»

Якийсь захват мене охопив. Подивився я вгору — довгий наш біло-голубий, червонозоряний прапор широко розгорнувся на вітрі, посилає виклик ворогам. Неначе і справді ми не тихохідна посудина, а крейсер — гроза морів.

Однак ще не стріляємо. На такій дистанції наші гармати ні до чого. Думаю: прикриємося димовою завісою, підпустимо їх ближче, тоді і вдаримо. Повним ходом ідемо до берегових батарей. І треба ж статися такому: тільки розстелився дим від корми — вітер змінив напрям, завісу віднесло вбік, гітлерівцям нас як на долоні видно.

І почали вони «Туман» з усіх своїх гармат громити.

І наша кормова гарматка у відповідь ударила. Але, звичайно, снаряди її падали майже напівдорозі до есмінців. А фашисти, хоч моряки вони й ніякі, нарешті пристрілялися до нас. Один снаряд біля самого нашого борту розірвався. Я просто оглух. А командир опустив бінокль, притулився до рубки. З-під козирка — цівка крові.

«Поранені, товаришу командир?»

Відмахнувся досадливо: «Нічого, боцмане…»

І знову корабель труснуло. Рульовий Семьонов, бачу, не може штурвал тримати. «Туман» наш зарискав.

«Товаришу командир, рульове управління виведено з ладу…» доповідає вахтовий офіцер. «Перейти на ручне управління!» наказує командир.

Бачу, кров йому очі заливає. Він її витирає хусточкою, а хусточка вся в крові — хоч викручуй. Треба б, думаю, перев'язати командира, за індивідуальним пакетом збігати, — та наче приріс до палуби. У вухах свистить, палуба в жовтому диму, дим цей з корми піднімається все густіше. А крізь нього вогонь нашої гарматки блискає.

Але німець затих, не стріляє, хоч підходить все ближче.

І тут крикнув хтось: «Командир вбитий!» І другий голос зараз же: «Прапор! Прапор!»

Подивився я на гафель і обімлів.

Осколком перебило фал, прапор наш більше на вітрі не майорить. Тому, виходить, і не стріляли фашисти, що, думали: «Туман» пощади просить.

— І що ж? — не втримався Фролов. Його захопила розповідь. Він щільно присунувся до Агєєва, вдивлявся в його невиразно біліюче в темряві обличчя.

— Що? — суворо перепитав боцман. — А ось що! Не встиг лейтенант команду подати: «Підняти прапор!» — як вже кілька матросів біля гафеля були.

Рульового Семьонова в руку поранило. «Допоможи, Агєєв! — каже він мені крізь зуби і тягне обірваний фал. — Бач, фал травити двома руками потрібно, а в мене одна сплохувала…»

І радист Блінов тут же біля гафеля — допомагає зв'язувати фал.

Умить підняли ми прапор, він знову замайорів на вітрі. І знову снаряди навколо засвистіли.

— А як наші комендори стріляли? — вдруге не втримався Фролов.

— Цього не скажу, — кинув нетерпляче Агєєв. — Тоді все переді мною, як під час шторму, ходило. Адже це був мій перший бій… Потім розповідали хлопці: прямим влучанням відірвало ствол у кормової гармати, з носової стріляти важко було: сектор видимості не дозволяв. Так що німець нас бив як хотів: і бронебійними і шрапнеллю. І комісар загинув. Бачу, лежить він на палубі, біля бойової рубки, шинеля стала лахмата, як та бурка, — так її осколками пошматувало.

І заслужив у цьому бою наш корабель собі вічну славу. Важко сказати, хто з екіпажу більше відзначився, — всі героями були. В трюмі, у вугільному бункері, пробоїна була, — то старшина другої статті Годунов її власною спиною затулив, поки пластир не завели. А прапор все-таки над кораблем майорів!

Перед смертю командир дав наказ: секретні документи знищити.

Вбігли ми до штурманської рубки, а з тріщини в перегородці високе полум'я б'є… Рвемо карти, в полум'я кидаємо.

І дуже запам'яталося, що тоді рульовий Семьонов сказав: «Пелевін Сашка вмер… Дуже поранений був, я йому фланелівку розрізав, перев'язав його. А він весь побілів, знекровів. Шепоче: «Костю, пити дай…» Я в камбуз по воду, а там усе розбито… Кинувся до кают-компанії… Від графина самі осколки блищать… Повернувся до друга. «Немає ніде води, Сашо…» Одвернувся він і помер… Отаке тобі — на воді знаходимось, а другові склянки води не дістав…»

І як сказав це Семьонов, згадав я, що ніде Никонова не видно.

Уже давав крен «Туман», важко було на палубі стояти. Дивлюсь, матроси шлюпки спускають… Біжу до машинного відділення…

Тут електрики вже немає, під ногами море хлюпочеться. Машиністи по коліна в воді, ще борються за життя корабля… Никонова серед них немає… Дивлюсь — він, притулившись до трубопроводу, лежить, і вода йому до горла доходить.

«Петре!» кричу. Розплющив він очі… Живий! Підхопив його, ледве виліз по трапу. «Туман» уже зовсім на бік ліг.

«Ти, дружба, зі мною не возись. Рятуйся сам…» шепоче Петя. «Ми ще, Петре Івановичу, поживемо, повоюємо», кажу йому і несу до шлюпок.

Та тільки хотів друга в шестірку опустити, — розірвався поруч снаряд: мене оглушило, Никонов у мене на руках обвис. Роздробило йому голову осколком. Так я його на палубі і залишив…

І як тільки відійшли шлюпки від корабля, — довгий темний ніс «Тумана» почав з води підніматися. Ніяк він потонути не хотів. Уже корма цілком у воду занурилась, у пробоїни хвилі вриваються. Хто в шлюпки сісти не встиг, просто в воду кидається, а корабель наш все форштевнем у небо дивиться, півколо ним описує. А потім закипів коловорот — зник наш «Туман». Я навіть очі зажмурив, такий сум огорнув.

А коли розплющив очі, бачу: по морю тільки наші шлюпки пливуть, матроси за них чіпляються, і навкруги знову снарядні сплески: есмінці і по шлюпках стріляють. І поклялися ми один одному — краще всім у воду пострибати і потонути, а в полон не здаватися…

Та ось загуділи від берега наші літаки, німці, зрозуміло, навтікача. Припливли ми до бази живими. І залишилася мені тільки оця пам'ять про друга…

Агєєв ворухнувся, і на долоню Фролову лягла маленька легка люлька. Вона була тепла на дотик, боцман тільки що витягнув її з кишені чи, може, весь час тримав у руці. Як жива спляча істота, лежала вона на долоні сигнальника.

— Цю люльку, — прозвучав тихий голос боцмана, — виточив перед смертю Петро Никонов. Не пам'ятаю, як вона до мене потрапила. Мабуть, коли заграли тривогу, я сам її в кишеню поклав. Прийшли на базу, дивлюсь — вона.

І дав я того дня велику клятву. Поклявся перед матросами у півекіпажі не курити, поки не вб'ю шістдесят ворогів! Втричі більше, аніж загинуло на «Тумані» друзів-моряків. Проведи-но пальцем по мундштуку.

Фролов помацав мундштук. Він був покритий двобічною насічкою, великою кількістю глибоких зазублин.

— П'ятдесят дев'ять зазублин! — з силою сказав Агєєв. — П'ятдесят дев'ять ворогів уже лягли від моєї руки. Ще одного прикінчу і тоді накурюся з Петрової люльки. А зараз, бач, яке становище: не можна бити ворога, щоб себе не виявити. Навіть того вартового у фіорді не прикінчив — до штабу як «язика» відправив. Може, тому і ходжу такий злий.

Він обережно взяв трубку у Фролова.

— Тільки один рятувальний круг, що ти в кубрику бачив, та оця люлька залишилися мені від «Тумана». Круг до цього берега океанським прибоєм принесло. І все, що в мене в кубрику бачиш, мені наше море подарувало. І койку, і всіляку снасть, і навіть одяг з потоплених німецьких кораблів на берег виносило, неначе для того, щоб я міг свій кубрик побудувати — в тилу ворога, як у власному будинку, жити.

І коли дивлюся на червону чашечку, на ебоніт, на оцю люльку з нашого «Тумана», знову ввижається мені і корабель, і Петро Никонов, і рідна земля, кров'ю залита, міста і села в гіркому диму. І яким би втомленим не був, знову веде в бій матроська лють.

Розділ восьмий СИГНАЛ БІДИ

Туман прийшов повільно і безшумно, але швидко став цілковитим хазяїном узбережжя. Він піднявся з моря на світанку, заволік берег густим покривалом, його синюваті щупальці тягнулися все вище.

Здавалося, величезна похмура істота, позбавлена форми, вийшла з океану, чіпляючись за скелі, проникала всюди…

«Правду сказав боцман», подумав, прокинувшись, Фролов. Він вийшов був з біноклем на вахту, але тільки досадливо махнув рукою.

Декілька навколишніх вершин ще плавали у тьмяному небі. Потім туман застелив і їх. Тільки Чайчин дзьоб ширяв над молочними жовтуватими шарами. Але чіпкі смуги, як димок, що стелеться по камінню, потяглися і сюди.

Туман густішав, від краю скелі важко було розглядіти вхід до кубрика.

Вранці здалека почувся суцільний рокочучий звук. Він насувався на висоту. Посилювався. Прогримів десь збоку. Почав швидко стихати.

— Літак! — сказав Кульбін. Навіть на його спокійному обличчі відбилося глибоке здивування.

— Який це божевільний в таку погоду літає? Медведєв вдивлявся туди, куди віддалявся гул, що котився по скелях. Але туман висів непроникний і байдужий, не можна було розібрати нічого.

— Він при такій видимості в будь-яку сопку врізатися може… Летить на малій висоті… — Кульбін теж вдивлявся в простір.

— Ну, вріжеться — туди йому й дорога… Тут наші літати не повинні. Який-небудь п'яний фриц з туги вищий пілотаж крутить…

А в цей час в десяти милях на вест ішов по оленячих стежках Агєєв, пробираючись у засекречений ворожий район.

Він вийшов з поста ще за темряви, перед світанком. Після розповіді Фролову приліг був відпочити на дощаній палубі кубрика, відразу заснув, як вміють засинати фронтовики, використовуючи будь-яку можливість.

Але він спав недовго. Прокинувся раптово, неначе хтось штовхнув чи гукнув його. Лежав на спині в темряві, і серце билося важко і нерівно. Йому приснився «Туман», снаряди, що рвалися навколо, крислаті сплески води… Текла кров товаришів, коса палуба тікала з-під ніг… Він сам не думав, що так розхвилюється від власної розповіді.

Попередивши Медведєва, що йде, він вийшов до водоспаду. І тепер видирався крутими «переходами в шарах задушливої імли, залишивши осторонь широку гірську дорогу.

Він вирішив пробратися у секретний район іншим, високогірним, обхідним шляхом. Гори ставали чимдалі обривистіші і неприступніші. Тут вже не було чагарника, навіть чорничні зарості зустрічалися рідше, навіть мох не вкривав обточені безперервними вітрами скелі. Тільки шпильки якихось безлистих колючок стирчали з гірських розколин.

Під покровом туману він пробирався мимо німецьких постів… Одного разу два єгері пройшли зовсім близько, важкий солдатський черевик сковзнув по схилу, дрібні камінці покотилися, трохи не влучивши Агєєва в обличчя, жовтизну напівтемряви перетнув вогник папіроси…

Далі Агєєв проповз коло самого сторожового пункту. Біля колючого дроту тупцював вартовий, кутаючись у коротку шинель, наспівуючи тужливу тірольську пісню. Рука Агєєва простяглася до кинджала… Прикінчити б і цього, як у минулих походах прикінчував не одного ворога… Але він завмер, дав змогу вартовому пройти. Тут, у глибині ворожої оборони, можна переполошити всі охоронні частини. ©

Ні, не так легко було зробити останню позначку на люльці!

І ось він повз над самим обривом гранітного перевалу, розпластавшись, як кіт на карнизі багатоповерхового будинку.

Він знав: обійдеш он ту тригранну скелю, і відкриється спуск у низину, куди веде автодорога. Він повз над самою безоднею, де туман прилипав до каміння, неначе становив його суцільне продовження… Раптом рука сковзнула по вологій скелі, втратила опору… Боцман завмер на місці.

За поворотом стежка різко обривалася. Стирчали гострі кристалічні грані. Не було сумніву: перевал тут штучно зруйнований, сапери знищили ледь помітну оленячу стежку через вершину.

Агєєв лежав, збираючись з думками. Значить, пробратися далі не можна. А саме туди треба пробратися: недаром вороги закрили дорогу. Він витягнув шию. В запаморочливому проваллі клубочився рудий світанок. Подув вітер, спершу приємно пестячи обличчя, потім проймаючи дрожем.

Агєєв полегшено зітхнув. Терпляче чекав, розслабивши під вологим вітром утомлене тіло, мружачись на сонце, яке засяяло крізь туман.

Він знав стару морську прикмету: якщо вітер дме за сонцем, буде тиха погода, а поверне свіжун проти сонця, значить, почне дути дужче, може розігнати туман. І якраз вітер повернув назустріч косим сонячним променям.

І справді — туман розривався на смуги, розходився хмарами. Сонечко дужче гріло спину. Мерзли тільки груди: наскрізь став вологим протертий ватник.

Агєєв оглянувся. Коли б проповзти ще трошки за поворот і хоч одним оком подивитися на заборонений район!

Просунувся вперед ще трохи, одна рука звисала, не знаходячи опори, всім тілом відчував він величезний вітряний провал внизу…

Далі, Сергію, далі! Може, вдасться проповзти по краю обриву, знову вибратися на стежку. Верхня половина його тіла звисала над безоднею. Там, внизу, знову згущався туман, здавалося — небо перекинулося, висить під ногами скупченням грозових хмар.

Просунувся ще — і з-під руки покотився камінь, Агєєв заковзав з обриву, намагаючись схопитися за колючки, що стирчали з розколин…

…На Чайчиному дзьобі цей день тягнувся нестерпно довго.

— Видимість — нуль, товаришу командир, — вже котрий раз доповідав Фролов, — до горизонту рукою дістати можна…

— Ідіть, відпочивайте, — наказав, нарешті, Медведєв. Він сидів на скелі біля входу в розколину, яка вела вниз, до водоспаду, сидів, поклавши автомат на коліна, вдивляючись у хистку стіну туману.

— Та я вже відпочивав, товаришу командир, далі нікуди. Як відстояв уночі вахту, ліг у кубрику, тільки недавно очі протер. Хвилинок п'ятсот проспав.

— Ідіть спіть ще. Вам за всю війну відіспатися треба. Лягайте на койку, там зручніше.

— А ви, товаришу командир? Пішли б поспали самі. Більше за всіх нас на вахті стоїте.

— Нічого, захочу спати, зжену тебе з койки, — усміхнувся через силу Медведєв.

Фролов знав — сперечатися з командиром не доводиться. Повільно пішов у землянку. Кульбін порався біля запаленого примуса.

— Ну, кок, що на обід приготуєш?

Як завжди, Кульбін не був схильний до балачок.

— Яка там видимість?

— Видимість — нуль… Давай допоможу тобі. А ти лягай відпочинь. На цій койці, думаю, особливо солодко спиться.

Кульбін задумливо поглянув на нього.

— Тебе тільки підпусти до їжі, ти такого приготуєш! Лягай відпочивай. Треба буде, я тебе зжену.

— Гаразд, я тільки здрімну…

Фролов ліг, укрився ватником і зразу ж заснув міцним сном.

Опівдні Кульбін вийшов з кубрика з двома манірками в руках. Туман усе ще стояв. Зігріваючись, Медведєв проходжувався за скелею. — Проба, товаришу командир.

Старший лейтенант повернув до нього втомлене, загострене обличчя.

— Що сьогодні вигадав? На перше — суп з морських черв'яків, на друге — цвяхи в томаті?

Кульбін дивився з докором. До будь-якої справи він ставився з граничною серйозністю. Тепер, коли став за сумісництвом завгоспом і коком загону, хворобливо переживав жарт над своєю кулінарією.

— На перше — суп із консервів, на друге — концентрат гречана каша, — солідно сказав Кульбін. — Прошу взяти пробу.

Старий флотський звичай — щоразу перед їдою приносити пробу старшому помічникові чи командирові корабля. І тут ретельний Кульбін не відступав від корабельного розпорядку.

— Ну, давай! Багато наварив?

— Вистачить… Це для вас, товаришу старший лейтенант.

Медведєв зачерпнув ложкою супу. Раптом відчув страшенний голод. Вичерпав з півбачка.

— Чудовий суп, Василю Степановичу! Неначе ви в ньому цілого барана зварили…

З другої манірки з'їв декілька ложок каші. Поклав ложку, обтер губи.

— І каша адміральська! Ви, Василю Степановичу, в житті не пропадете. Якщо інженером не станете, коли демобілізуєтесь, можете шеф-поваром в ресторан піти.

— Ні, інженером цікавіше, товаришу командир. Така розмова відбувалась між ними не раз і не два.

Але сьогодні Медведєв жартував неуважно, за звичкою…

— Ідіть обідайте, — сказав він, закутуючись в плащ-палатку.

Кульбін не йшов.

— Агєєву повернутися б час…

— Давно час, — відвів очі Медведєв. — Казав, обов'язково опівдні повернеться.

— То я залишу обід… — Хотів сказати щось інше, але запнувся, цокнув казанком об казанок.

— Звичайно, залиште… — Медведєв помовчав. — Поки що особливо турбуватися нічого, старшина — досвідчений розвідник.

— Я, товаришу старший лейтенант, у Сергія Агєєва вірю. Але ж туман: міг на засаду нарватися… — Обидва помовчали. — Дозвольте іти?

— Ідіть.

Кульбін наче розчинився в хмарах туману. Медведєв знову сів на скелі…

Він то сидів, то ходив туди і сюди напружено, нетерпляче. Один раз навіть спустився по ущелині вниз, майже до самого водоспаду… потім знову сидів на скелі.

І ось розпливчаста висока фігура виросла збоку ущелини, підійшла впритул.

Медведєв схопився. Розвідник підходив своїм звичайним ковзним, пружним кроком. Зупинившись, приклав до підшоломника руку.

— Старшина першої статті Агєєв прибув з розвідки. Медведєв схопив його за плечі, радісно потряс. Щось незвичайне було в обличчі старшини; широкі губи, ясна, два ряди рівних зубів — у лілуватій синяві, немов у чорнилі.

— Чорницю їли, старшина? — Медведєв зволікав запитання про результати розвідки, ніби боявся відповіді.

— Так точно, товаришу командир, — голос розвідника звучав чітко і весело, хіба трохи глухіше, ніж звичайно. — Чорниці, голубики навколо — сила. Як ліг в одному місці, то, здається, на все життя наївся.

— А розвідка? — Медведєв стримав тремтіння в голосі. — Вияснили що-небудь?

— Даремно гуляв, товаришу командир. В той район пробратися не міг.

— Не могли пробратися? Ніяких результатів розвідки?

— Так точно, ніяких результатів.

Медведєв мовчки дивився в байдуже обличчя Агєєва, на губи, забарвлені ягідним соком. Розчарування, невимовна туга сперли дух. Він знав, що боцман намагався сумлінно виконати завдання. Але після багатогодинного чекання, тривоги за життя товариша, безсонної ночі — одержати такий лаконічний рапорт! Спокій Агєєва доводив до люті так само, як ягідний сік на губах. Але він стримався, примусив свій голос прозвучати спокійно і рівно.

— Добре, старшина, ідіть. Не цього, правда, я від вас чекав. Відпочивайте.

— Єсть відпочивати! — роздільно сказав боцман. Знову приклав до підшоломника руку.

Він стояв, не зводячи з командира прозорих яструбиних зіниць. Медведєв побачив — поперек мозолистої долоні простягся широкий кров'яний шрам, матерія ватника на грудях звисає клаптями.

— Стривайте, що це у вас з рукою, старшина?

— А це я, товаришу командир, коли ягодами ласував, зірвався трохи, за кущ учепитися довелось…

Він рвучко повернувся і зник у тумані.

Коли Медведєв зайшов у кубрик, боцман сидів на койці, розіславши на колінах свій старий захисного кольору ватник: міркував, як розпочати його ремонт. Побачивши Медведєва, встав.

— Сидіть, сидіть, старшина, — Медведєв говорив м'яко, дивився з соромливою винуватою усмішкою. — Чому ж ви не відпочиваєте? Поспати треба після вашого важкого походу…

Він особливо підкреслив останні слова. Боцман дивився спідлоба. Медведєв сів біля радіоапарата.

— Я спати не хочу, товаришу командир. Ось прикидаю, як ватник мій штопати…

— Гаразд, я вам не заважатиму…

Агєєв знову сів на койку, витягнув з кишені штанів плоску коробочку, витрусив на коліна моток ниток з голкою. Розправивши ватник спритними пальцями, робив стібок за стібком.

— Мене, товаришу командир, якщо неохайно одягнений, завжди наче черв'як точить…

Помовчали. Медведєв блукав очима по кубрику. Агєєв старанно працював.

Медведєв устав, пройшовся по кубрику. Хвиля занепокоєння, прихованої тривоги знову захльоснула його.

— Слухайте, боцмане, вже третій день ми тут, а вперед ідемо найменшим. Капітан Людов чекає інформації, координат цього об'єкта в горах. У вестовому напрямі, куди дорога веде, ви вже двічі були. І результати? На десять миль район цей — біла пляма. Невже неможливо туди пробратися?

— Неможливо, товаришу командир, — Агєєв відклав ватник, знову дивився спідлоба.

— Моряк — і неможливо! Хіба нас не вчили: ніколи не ставити цих слів поряд?

— Так точно, вчили. А тільки в цей район я ніяк пробратися не міг. — Агєєв взяв із стола карту, розгорнув на койці. — Отут автострада в тунель входить. Навколо скрізь патрулі, дзоти, на схилах — дріт Бруно, на висотах — кулеметні гнізда. І все під колір скель камуфльовано. Вороги кожний метр оглядають. А по обидва боки — безодні, прямовисні скелі. Оленяча стежка через перевал висаджена в повітря, там теж обрив.

Він замовк. Медведєв похмуро розглядав карту.

— Треба знову йти в розвідку, старшина…

— Єсть знову йти в розвідку, — образа прозвучала в голосі боцмана.

Медведєв раптом підійшов до Агєєва впритул, поклав долоні на його плечі, подивився розвідникові просто в очі.

— Слухай, друже, ти на мене не гнівайся, не ображайся. Вірю, що зробив усе можливе. Тільки пам'ятай — головна надія на тебе. Спробував би я сам піти, а яка користь? На першу ж кулеметну точку наражусь і всю справу зірву. Та й яку важливу справу! Сам командуючий звісток чекає… Віце-адмірал наказав добитися успіху, цей об'єкт виявити. Там проти нашої Батьківщини нову зброю кують, там радянські люди знемагають у фашистській неволі… — Він замовк, від хвилювання здавило в горлі. — А для мене… Може, в цій гірській каторзі моя дружина і син гинуть.

Раптом замовк, сів, обіперся ліктями об стіл, затулив обличчя руками. Агєєв завмер над картою. — Ваші дружина і син? Тут, в сопках?

— Так, маю підозру, їх привезли сюди з іншими… рабами…

Агєєв повільно одягнув ватник, зняв із стіни пояс із важким «ТТ» в кобурі, з кинджалом в обкованих міддю піхвах.

— Дозвольте, товаришу командир, знову йти в розвідку.

Медведєв підвів голову. З новим почуттям боцман вдивлявся в його обличчя. Так ось чому так обтягнуті ці свіжовиголені вилиці, таким гарячковим блиском світяться запалі очі під чорними зведеними бровами. Медведєв дивився з мовчазним питанням.

— Я, товаришу командир, з собою трос візьму, спробую спуститися з обриву. Може, і справді піти нам удвох? Тільки я б не вас, а хоча б Фролова взяв. Якщо ви не повернетесь, пост без голови залишиться…

До кубрика заглянув Кульбін.

— Товаришу командир, час радіовахту відкривати.

— Відкривайте.

Кульбін присунув табурет, зняв безкозирку, надів навушники, ввімкнув апарат. Світ звуків ринув у навушники, шумів, рокотав, кричав уривками наказів, дзвенів аріями і мелодіями Кульбін настроювався на потрібну хвилю…

Медведєв з Агєєвим сиділи на койці, знову розглядали карту. Кульбін ближче нахилився до апарата, напружено вслухався. Присунув був олівець і папір… Відклав олівець… Вслухався знову.

— Товаришу командир! Медведєв відірвав погляд від карти.

— Приймаю сигнал біди за міжнародним кодом… І далі — текст… Не розумію, якою мовою… Тільки не по-німецькому.

Медведєв устав. Кульбін передав йому навушники. Медведєв вслухався, спершись на стіл. Присунув папір. Почав швидко записувати.

— Радирують по-англійському, відкритим текстом. Бачиш, англійський льотчик сів у сопках. Закінчилось пальне, збився з дороги в тумані. Просить допомоги.

Він передав навушники Кульбіну, рвучко встав. З навушників чути було спершу одноманітний настирливий писк — сигнал біди, потім шелестячі, набігаючі один на один звуки англійських слів. І знову одноманітне жалісне благання допомоги.

— Тільки місця свого точно не дає… Сів на березі фіорду… А де?

— Десь поблизу, товаришу командир.

Кульбін вслухувався знову, щось записував, знову вслухувався з величезною увагою.

— Старшина, — сказав Медведєв, — треба допомогти… Якщо німці його знайдуть, погано йому буде.

Агєєв пильно дивився на дошки палуби, вкриті соляними плямами і смолою.

— Чого ж він тоді в ефірі галасує?

— А що ж йому лишається робити? Може, думає, що в розташуванні росіян сів… адже він в тумані збився…

— Поблизу у нас три фіорди. Якщо всі обійти, на це декілька днів треба.

Кульбін зірвав навушники. Схопився з табуретки. Незвичайне збудження було на широкому рябуватому обличчі.

— Товаришу комндир, установив його місце. Я радіопеленги взяв. Він ось у цьому фіорді сів, зовсім від нас близько.

Нахилився над розгорнутою картою, рішуче вказав пункт.

— А ви не помилились, радисте?

— Не помилився! На що завгодно посперечаюсь!

— Доведеться допомогти, — рішуче сказав Медведєв. — Краще від вас, боцмане, ніхто цього не зробить.

— А що коли пост розсекречу?

— Пост розсекречувати не можна. Дійте, виходячи з обставин. Якщо вороги його вже захопили, тоді, ясно, нічого не зробиш… Порозумітися, на випадок чого, з ним зможете?

— Я, товаришу командир, як боцман далекого плавання, на всіх мовах потроху розмовляю, — уривчасто сказав Агєєв.

Розділ дев'ятий ТРОЄ

І справді літак сів на тому місці, яке запеленгував Кульбін. Він лежав на невеликій рівній площадці, оточеній безліччю гострокінцевих здиблених скель. «Вправно посадив його англієць у тумані!» з повагою подумав Агєєв. Помилка на декілька десятків метрів — і врізався б у ці плити, міг розбити вщент машину.

Правда, і тепер літак був пошкоджений: одне крило косо стирчало вгору, друге вперлося в камінь. На темно-зеленому крилі ясно видно було три кола одне в одному: червоне в білому і синьому, на хвості — три смужки таких самих кольорів. Розпізнавальні знаки англійського військово-повітряного флоту.

Але Агєєв не підійшов до літака прямо. Підліз на животі по гострому камінню. «Знову ватник порвав, даремно зашивав…» майнула недоречна думка. Ліг за однією з з плит, стежачи за літаком.

На похилому крилі в позі терплячого чекання сиділа людина в комбінезоні. Дув опівнічник, пасмами розходився туман. Ясно видно було високу дебелу фігуру, рум'яне обличчя у шкіряній рамці шолома. Довгоствольний револьвер лежав поруч на крилі.

Ось льотчик стрепенувся, підхопив револьвер. Стрибнувши на крило, зробив крок до відчиненої кабіни. Почав постукувати передавач. Льотчик знову посилав сигнал біди. І знову, сплигнувши на каміння, сів нерухомо, тримаючи руку на револьвері.

— Хелло! — неголосно гукнув боцман. Льотчик схопився, звів револьвер.

— Дроп юр ган! Ай ем рашн! — ці слова боцман довго підбирав і обмірковував. Чи буде це означати: «Покладіть револьвер. Я росіянин!»? Мабуть, слова дійшли.

Повагавшись, льотчик поклав револьвер на крило.

Боцман вийшов із-за каміння. Важко передати ту покалічену, уривчасту мову — жаргон іноземних портів, за допомогою якої боцман повідомив, що тут територія ворога, що він посланий подати англійцеві допомогу. Агєєв закінчив тим, що, незважаючи на заперечливі вигуки льотчика, взяв з крила револьвер, засунув за свій червонофлотський ремінь.

Льотчик простягнув до револьвера руку. Агєєв радісно схопив її своїми жорсткими чіпкими пальцями.

— Хау-ду-ю-ду? — вимовив він фразу, якою, як переконувався не раз, починається всяка розмова англійських і американських моряків.

Льотчик не відповідав. Випручував руку, киваючи на револьвер, заперечуючи проти позбавлення його зброї, ніби він не союзник, а ворог.

Агєєв знизував плечима, примирливо помахуючи рукою.

— Донт андестенд![1]— сказав він, засовуючи револьвер глибше за пояс.

І льотчик перестав хвилюватися. Він весело зареготав, плеснув боцмана по плечу. По-хлоп'ячому заблищали опуклі голубі очі над рожевими щоками, маленькі вусики, як мідний дріт, блиснули над пухлими губами. Махнув рукою: мовляв, беріть мій револьвер. Він здавався добродушним, лагідним хлопцем, сміх так і прискав з його очей.

Але боцманові було зовсім не до сміху в той критичний момент. Десятки разів по дорозі з морського поста він обмірковував, як повинен діяти, і не міг ні на що наважитися Найбільше йому не хотілося приводити стороннього на Чайчин дзьоб.

Не знайти літак? Побродити по скелях і доповісти, що розшуки не дали ніяких наслідків? Ця думка забрела було до голови, але він відкинув її з огидою. По-перше, наказ є наказ, а по-друге, боцман був переконаний: якщо англійця захоплять фашисти, уб'ють, незважаючи на всі міжнародні правила, а може, катуватимуть…

Отже, перша думка відпадала.

Не можна було і відправити льотчика самого через лінію фронту. Це означало знов-таки віддати людину до рук ворога. Йому не обминути всіх патрулів і укріплень переднього краю. І, ще не знайшовши літака, Агєєв відчував: не покине він його напризволяще.

Але льотчик, мабуть, зовсім не був упевнений в цьому. Може, за його зовнішньою веселістю ховалася тривога. Він заговорив роздільно і переконливо.

— Уіф ю! Тугевер![2]— неодноразово чулося в його мові.

— Гаразд, — сказав Агєєв. — Кам елонг![3]

Швидко обернувся, вихоплюючи з кобури свій вірний короткоствольний «ТТ». У кабіні щось заворушилося. Агєєв відскочив убік.

Під напівпрозорим ковпаком, важко спираючись на козирок оглядового скла, стояла жінка в білому лахмітті. Золотисте волосся спадало на бліде обличчя.

Така дивна і раптова була ця поява, що боцман аж втратив мову. Дивився на жінку, не спускаючи льотчика з очей, і вона дивилася на них великими сірими очима; тонкі губи здригалися, як у дитини, що ладна була заплакати. Єдине, що спало Агєєву на думку, — запитати щось по-англійському.

— Я росіянка, — сказала жінка глибоким переляканим голосом і притиснула руки до грудей. — Допоможіть, ради бога, я росіянка…

Легким рухом, що якось не відповідав його масивній фігурі, англієць зробив крок на крило. Жінка відсахнулася.

— А як ви опинилися тут? — запитав Агєєв. Англієць лагідно і обережно взяв незнайомку за лікоть, допоміг вибратися з кабіни. Сказав їй напівголосно декілька добродушно-здивованих слів.

— Я не розумію, що він говорить, — губи жінки знову затремтіли, сухо блищали величезні очі.

Льотчик усе ще підтримував її під лікоть.

— Як ви потрапили на цей літак? Звідки він взяв вас?

— Він навіть не знав, що я в його літаку, — швидко сказала жінка.

— Не знав, що ви в його літаку? — тільки і міг повторити Агєєв.

— Це випадок, це тільки щасливий випадок, — майже шепотіла незнайомка. — Коли він сів недалеко від бараків, я ховалася в скелях. Чую гул мотора, сідає літак. Льотчик виліз із кабіни, пішов за скелі. Дивлюсь — англійські кольори на хвості. Такі літаки нас бомбили по дорозі. Що я мала робити? Однаково гинути! Підкралась, залізла у хвіст літака. Лежу. Чую, знову загуркотів мотор, усе захиталося, мене почало бити об стінки. Потім перестало. Потім знову кинуло. Літак сів… — шепіт жінки став зовсім беззвучним.

— Хто ви така? — уривчасто запитав Агєєв.

Жінка мовчала, стиснувши бліді губи, наче не зрозуміла запитання.

— Хто ви така, як ваше прізвище? — повторив Агєєв.

— Я… — вона дивилася великими світлими очима то на Агєєва, то на льотчика. — Я дружина радянського офіцера, він служить на півночі… Медведєв…

— Ви дружина старшого лейтенанта Медведєва? — майже скрикнув Агєєв. Звичайна витримка зрадила його.

— Так, я дружина Медведєва, — повторила жінка, мов луна.

Вона захиталася. Боцман обережно підхопив її, опустив на каміння. Вона була незвичайно легка, з тонкою зморшкуватою шиєю, із запалими щоками.

— Хев сем дрінк![4]— старанно сказав англієць. Розгвинтив фляжку, яка висіла на поясі, великою долонею трохи підняв голову жінки, влив їй у рот декілька крапель. Вона проковтнула, закашлялася, відштовхнула флягу. Сіла, спершись худими руками на каміння.

— Заберіть мене! — благально подивилася вона на Агєєва. — Вони наздоженуть, уб'ють вас, мене будуть мучити знову…

Льотчик швидко заговорив. Боцман вслухався з усіх сил. Чекав почути що-небудь про дружину Медведєва. Але льотчик говорив зовсім про інше: він теж квапив іти.

— Джермен, джермен,[5]— сказав він декілька разів, показуючи на скелі.

— А йти ви можете? — з сумнівом поглянув на жінку Агєєв.

— Я можу йти, я можу! — вигукнула вона. Схопилася, похитнулася, загортаючи халат на грудях. Це був саме халат — із грубого дірявого полотна.

Напружене світло випромінювали її широко відкриті очі.

— Ніколи не бачив раніше таких очей, — розповідав потім Агєєв. — Просто вони мене по серцю різонули…

Так, становище було неймовірне, як у казці. Він приведе на пост не тільки льотчика, приведе дружину командира. Такий збіг! Кому-небудь розповісти — засміють, скажуть: «Бреши, бреши, та знай міру!»

— Ну що ж, іти то й іти! — сказав нарешті боцман. Але він вирішив повертатися іншою дорогою. Звернув до берега фіорду, незграбно підхопив жінку під руку. Вона поспішала, ковзаючи по камінню. Англієць ішов розмашистим, твердим кроком.

Із-за скель долітав шелест хвиль. Троє вийшли до синьої, закипаючої пінними баранцями води за лаковою, чорною лінією каміння. Туман розвіявся, світило, високо піднявшись, сонце, блищало на сірій шкаралупі черепашок, на мокрій морській траві, яка обплутала каміння.

В одному місці осушка заходила глибоко на берег. Тут море під час припливу билося, видно, в саме підніжжя прямовисних скель. Льотчик почав обходити мокрі скелі.

— Хелло! — гукнув Агєєв. Льотчик оглянувся.

— Прямо! — Агєєв шукав потрібні англійські слова. — Стрейт ехед!

Уже починався приплив, невеликі, біліючі піною хвилі набігали все ближче. Агєєв зробив знак — іти прямо по оголеному дну водного закруту.

Але тепер льотчик втратив, здавалося, здатність розуміти розвідника. Пішов, старанно обходячи закрут, видираючись по скелях.

— Ну, містер, якщо боїшся ноги промочити, нам з тобою не по дорозі, — пробурмотів Агєєв.

Він випустив руку жінки, взяв своїми сильними пальцями льотчика за передпліччя. Повів його, хоч той злегка і опирався, прямо по мокрому камінню. Жінка йшла слідом.

— Отак краще, — боцман випустив руку льотчика. — А тепер треба прискорити ходу. Вода ожила, як ми кажемо по-поморському…

Він майже біг неглибокою западиною вздовж прямовисної темної скелі. Хвилі набігали все ближче, вони майже притиснули трьох пішоходів до каміння. Здавалося, зараз ударять під ноги — доведеться йти вже по воді.

— От і порядок! — сказав нарешті Агєєв.

Він ухопився за виступ скелі, підтягнувся, піднявся на виступ. Підхопив жінку, поставив поруч себе. Бризки хвиль плеснули по мохнатих унтах льотчика. Він підтягнувся теж, став поряд з Агєєвим, з усмішкою дивлячись униз.

У закруті, який щойно перетнули, плескались темносині неспокійні хвилі, бульбашки піни лопалися на камінні.

— Олл райт! — сказав льотчик.

— Ото ж то — «олл райт»! — відповів боцман. Знову підхопив жінку, підтягнув її на дальший виступ скелі. Підсадив англійця, легко підтягнувся сам.

Так вони видиралися все вище і вище. Англієць важко дихав і вже не усміхався. Жінка поблідла ще більше.

Вони добралися до самої вершини скелі. Скеля звисала просто над морем, входила підніжжям у хвилі. Приплив продовжувався.

— От і пройшли по морському дну, — глянув боцман на жінку. — Маленька обережність… Літтл каушен, — обернувся він до льотчика. — Не розумієте, в чому справа? Потім, може, зрозумієте…

Він перетнув скелю, ліг біля її протилежного краю. Подав знак супутникам зробити те ж саме.

— Тепер можемо і відпочити. Тільки за скелі прошу не висуватися.

Сам обережно виглянув з-за скелі.

Навкруги не залишилося й сліду від недавнього пронизуючого наскрізь туману. Високо в небі стояло полярне неяскраве сонце. Небо було чисте, неначе обмите морською водою. І ліловосиніми барвами грало море, набувало тих глибоких, непередаваних відтінків, які назавжди полонять серце північного моряка.

Дув свіжак, несучи з собою запах моря і сонця.

Далеко внизу, праворуч, серед одноманітного каміння було видно маленький літак з безпорадно піднятим крилом.

Льотчик, лежачи поруч з Агєєвим, розстебнув свій жовтий комбінезон на грудях, зняв шолом, — вітер ворушив м'яке волосся на потилиці.

Жінка явно мерзла у своєму подраному халаті.

Агєєв скинув ватник.

— Одягніть, товаришко Медведєва.

— Мені не холодно… — вона зробила слабкий протестуючий жест.

Агєєв накинув ватник на її вузькі плечі. Англієць повільно витягнув з кишені місткий портсигар. Взяв у зуби сигарету, простягнув портсигар Агєєву.

— Спасибі, — відвернувся боцман.

Льотчик не опускав портсигара. Сигарети дражнили своїм нарядним, свіжим виглядом, так і просилися до рук.

— Спасибі, фенк, — повторив Агєєв. Він різко відхилив руку льотчика, ледве не розсипавши сигарети.

Англієць знизав плечима, чиркнув запальничкою, прикурив.

— Тепер, — боцман намагався не дивитися на димок, що смачно звивався і розсіювався вітром, — розкажіть докладніше, товаришко Медведєва, як ви на цей літак потрапили.

Він вирішив поки що нічого не говорити їй про чоловіка. Нехай сюрприз буде повним для обох. Холонуло серце, коли дивився на страшенно схудле обличчя, на крейдяні ниточки в густому світлому волоссі. Звичайно, не такою хотів би побачити командир свою дружину… А хлопчик, син?.. Якесь почуття соромливості стримало від розпитування про це. Хай сама про все скаже чоловікові…

— Що мені вам розповісти? — вона глянула і відразу ж відвела очі. — Сама не знаю, як мені пощастило… Тут, у горах, вони щось будують, якийсь завод… Нас там багато — замучених жінок… рабинь… Я бетонниця, вчора провинилася, не виконала норми… Не виконала норми, — повторила вона, наче вслухаючись у музику російських слів. — І ось — мене повинні були покарати сьогодні вранці. Шмагати перед усіма, перед строєм рабинь. — Вона сіла, притисла до лоба маленьку поморщену, темну від бруду, що в'ївся в шкіру, руку. — Мене повинні були шмагати! Ви не знаєте, що це таке! Вони б'ють до смерті… Днями вбили одну жінку, вона померла під різками. Так жахливо… Я не могла знести чекання. Втекла вночі з барака, прокралася біля дроту, повз кулеметні гнізда. Але однаково — йти нікуди, тільки хіба кинутися в море… Навколо будівництва охорона, в гори не втечеш, — зрозумійте! Знала — вранці все одно знайдуть з собаками, вирішила не здаватися, краще головою об каміння. Так було жахливо, — зрозумійте!

Вона говорила це «зрозумійте», зводячи на Агєєва очі, притискуючи раз у раз до лоба руку, неначе вгамовуючи гострий головний біль.

— І от — чудо! Крадусь між камінням у тумані, і раптом неначе завісу розірвало, туману немає — і літак і все, що я вам розповіла. Коли лежала у хвості, думала: а може, все це сон, зараз прокинусь у нашому бараці, і все, як і раніше, і немає ніяких надій. А потім почула російську мову — вас почула. Тоді вибралася назовні…

Вона замовкла.

— Дивно, — протягом сказав Агєєв.

Англієць лежав і зосереджено курив, нічого не розуміючи з їхньої розмови. Коли жінка закінчила, він повернув обличчя до Агєєва, звів запитально брови.

Боцман спробував передати йому розповідь жінки. Ні, нічого не виходило. Льотчик чемно слухав, намагався допомогти сам, але Агєєв так і не зміг розтлумачити йому, в чому справа, довідатись, як потрапив літак до ворога, в самісіньку засекречену зону.

«Гаразд, — вирішив Агєєв, — доставлю їх командирові, там з'ясуємо все…»

Час від часу він поглядав з обриву туди, де вони проходили півгодини тому, — від літака до берегового каміння. Раптом торкнув льотчика за плече, зробив знак не висуватися з-за каміння.

Побачив: із-за скель, що оточували площадку з літаком, мелькнула приземкувата вертка істота. За нею — друга, наче зв'язана з першою… Ще одна фігура з'явилася з-за скель…

Агєєв облизав обвітрені, тверді губи.

Два гірські єгері у темнозелених коротких шинелях підійшли до літака. Величезний собака-шукач звивався і стрибав попереду, натягуючи довгий ремінь. Він обнюхав крила, каміння біля літака і рвонувся вперед по сліду, що вів до берегового каміння.

Англієць теж дивився вниз.

Зовсім близько від Агєєва рожевіло його трохи підняте над камінням обличчя.

Агєєв подав знак — пригнутися нижче.

— Розумієте, містер, для чого ми по морському дну йшли?

Єгері підійшли до самих хвиль фіорду. Вони стояли там, де Агєєв провів своїх супутників по оголеному відпливом камінню. Шукач кидався праворуч і ліворуч, наче принюхувався до хвиль. Ці хвилі змили сліди трьох, які дивилися тепер униз з вершини скелі. Льотчик обернувся, сів на камінні, його пухла гаряча рука міцно стиснула пальці Агєєва. Захоплення і вдячність світилися на його обличчі.

— Сенк ю вері мач![6]— він знову міцно потис Агєєву руку.

— Ото ж то — «сенк ю!», — буркотливо сказав Агєєв. Він відповз од краю обрива, подав знак іти за ним. — А тепер, громадяни туристи, продовжимо огляд визначних пам'яток полярного краю.

Розділ десятий ЖІНКА З НЕВОЛІ

Вранці вони підходили до Чайчиного дзьоба.

Водоспад гримів і фиркав і летів стрімким потоком на далекі гострі скелі. Мчала гірська річка, стрімголов стрибаючи серед чорного каміння.

Один, лише Агєєв бачив це. Двоє інших тільки чули наростаючий гуркіт води.

— Бі кеефул… Рок[7]… — говорив раз у раз розвідник, підтримуючи льотчика за лікоть.

Льотчик важко дихав, ішов напруженим, непевним кроком сліпого. Жінці було легше — Агєєв узяв її під руку, вона підкорялася кожному його рухові.

І в неї, і в льотчика були на очах щільні пов'язки — про це потурбувався боцман. Вони не повинні були знати шляху до Чайчиного дзьоба.

Цілу ніч, увесь останній відрізок шляху боцман провів у ваганнях, напружених роздумах. Вони заночували серед скель, які захищали їх од вітру; Агєєв цілу ніч не заплющив очей.

— Не було б щастя, та нещастя помогло, — говорив він згодом, розповідаючи про цю ночівлю.

Він був без ватника, поверх тільника укутався в плащ-палатку, і волога осіння ніч пройняла його до кісток. Він то бігав у темряві, то, намагаючись зігрітися, скручувався клубком на камінні, але від холоду боліли всі кістки. І в той же час його мучили сумніви, яких не можна було позбавитись.

З самого початку він вирішив провести сторонніх на Чайчин дзьоб, не розкриваючи таємниці проходу. Зав'язати їм очі? Найпростіша справа! Але тут починалися основні вагання.

Зав'язати очі союзникові — висловити явну недовіру… Ну, своя дівчина — вона зрозуміє… Але іноземець… Просто взяти з нього слово, що забуде таємницю проходу? По-джентльменському, як вони кажуть.

«А який я для нього джентльмен? — думав похмуро розвідник. — Чи дотримуватиме він дане матросу слово? Це ще питання!»

Вже підходячи до водоспаду, він вирішив діяти відверто. Хай потім скаржиться, як хоче! В крайньому разі відсиджу на губі, а таємниці проходу не викажу…»

Але ніяких ускладнень не виникло. Спершу льотчик хитнув був гордовито головою, а потім усміхнувся, слухняно сів на камінь. Навіть сам витягнув з кишені велику білосніжну хусточку.

— Вері уелл! — сказав він спокійно, підставляючи своє рожеве обличчя.

«От який покладливий», подумав із задоволенням боцман, поверх хусточки замотуючи очі англійцеві бинтом з індивідуального пакета.

Жінка теж покірно погодилася на цю процедуру. І коли, підійшовши до водоспаду, боцман підхопив її на руки, ніс крізь гуркіт води, обняла його за шию тонкими руками, легка, як десятирічна дитина.

Боцман поставив її перед входом в ущелину, знову перейшов через потік. Англієць чекав, трохи згорбивши плечі, виставивши велике, перетяте марлею обличчя.

— Ай керрі ю![8]— сказав уривчасто боцман. Він був у захваті від свого знання англійської мови.

Льотчик відсахнувся, підняв руки до пов'язки. Здавалося, в наступну мить зірве її з очей. По-дружньому, обережно боцман стиснув його зап'ястя.

— Бі кеефул. Ай керрі ю![9]— здалося, рум'яне обличчя під пов'язкою трохи зблідло.

«Чи підніму? — подумав боцман. — Такий здоровило! Ще зірвусь… Обидва — головою об каміння…»

Напружуючись, узяв англійця на оберемок, відчув навколо шиї його важкі довгі руки. «Тільки три кроки, тільки три кроки», думав боцман, приміряючись, як би влучніше ступити на перший камінь. В обличчя бив змішаний запах шкіри, поту і якихось задушливо-солодких духів…

Він став на перший камінь, похитнувся, важкі руки льотчика дужче стиснулись на його шиї. Внизу стрибала і ревіла шалена піна. «Не дивитись, а то впаду…» подумав Агєєв… І в наступну мить був уже на тому березі, важко поставив льотчика на ноги.

— Олл райт, — хрипло сказав англієць, оправляючи комбінезон.

Агєєв розсунув листя, вони опинилися в ущелині. Обережно вів своїх супутників вузькою ущелиною вгору. Серце його почало битися все частіше і уривчастіше — він сам не розумів чому. «Невже від «фізкультури» над безоднею?»

І раптом пригадалася вся вчорашня розмова з командиром, темне від туги обличчя, прохання, яке зовсім несподівано прорвалось. І він здійснив мрію командира, привів йому дружину! Але в якому вигляді… І де залишився їхній син? Ось від яких думок усе частіше і частіше билося серце і стало важко дихати.

Він уже бачив яскраве небо, що мигнуло у трикутнику вгорі. Ущелина розширювалася, пахучий морський вітер дув в обличчя. Вже Фролов, скинувши з шиї автомат, вийшов із-за скелі, біг назустріч, сяючи очима.

Вони стиснули один одного в поривчастих мужських обіймах.

— А ми заждалися! — Фролов тряс руку Агєєва. — Молодець, що повернулися, товаришу боцман. І, бачу, з подвійним результатом… — украй здивований, він глянув на жінку.

— Поклич командира! — швидко сказав Агєєв, і сам не пізнав свого неначе простудженого голосу.

Жінка поруч з ним чекала нерухомо. Вона і не передчуває свого щастя! Льотчик чекав теж — у спокійній, невимушеній позі.

— Зніме пов'язку, зніме! — сказав йому Агєєв. Од хвилювання він забув усі англійські слова, перейшов на ту по-дитячому мимоволі перекручувану мову, якою дехто намагається говорити з іноземцями. Але потім, узявши себе в руки, знайшов потрібний вираз: — Тейк офф керчіф!

Льотчик зняв пов'язку, стояв, жмурячись від яскравого сонячного світла. Жінка обережно зняла свою. Її золотисте з білими нитками волосся розсипалося по плечах, вона розчервонілась під час підйому і в цей момент здавалася молодою і красивою.

Медведєв вийшов із-за скелі, що прикривала кубрик. Підходив широким квапливим кроком, перестрибуючи з каменя на камінь.

— Ну, старшина, з успіхом! А ми вже думали йти вас шукати…

Агєєв мовчав. Ось зараз командир кинеться до дружини… Треба відійти, не заважати…

— Хто це? — швидким дружнім шепотом спитала жінка. — Ваш начальник?

— Це? — Агєєв здивувався. — Це? Хіба не пізнали? Старший лейтенант Медведєв, ваш чоловік…

— Кого ви привели до нас у гості, боцмане? — запитав Медведєв, подивившись на жінку темними тужливими очима.

Усі з хвилину мовчали.

— А це… — боцман відступив на крок, він говорив повільно і чітко, — а це громадянка Медведєва, дружина російського офіцера, як вони кажуть… Втекла з німецького рабства… Дозвольте доповісти, товаришу командир, операція закінчена. Доставив льотчика в цілості. А чому ця громадянка назвалася вашою дружиною — хай сама розкаже… — Він не приховував обурення.

— Неначе вона по моїй душі чобітьми пройшла, — признавався він потім.

Жінка мовчала, льотчик запитально дивився на Медведєва.

— Спасибі за службу, боцмане, — уривчасто сказав Медведєв. — З громадянкою поговоримо окремо.

Підійшов до льотчика, взяв під козирок, заговорив по-англійському швидко, тільки, здалося Агєєву, дуже чітко вимовляючи слова. Так говорять росіяни, які навіть добре знають англійську мову.

— Просимо до нас, — сказав Медведєв, простягаючи руку. — Ви офіцер британського повітряного флоту?

Льотчик, широко усміхаючись, потряс руку Медведєва.

— Я командир ланки з авіаносця «Принц Уельський». Маю честь говорити авторським офіцером?

— Так, я радянський морський офіцер, старший лейтенант Медведєв.

— Приємно переконатися, що радянські офіцери так гарно володіють нашою мовою, — люб'язно сказав льотчик. — Дідько його бери, я, капітан О'Греді, не сподівався зустріти таке культурне товариство в цих проклятих горах. Навіть матрос зміг порозумітися зі мною.

— У нас вивчають мову в морському училищі, — холодно сказав Медведєв. — Вибачте, сер, але для нас це ще не ознака великої культурності… Крім того, у мене особисто була деяка практика. Ще коли був курсантом, мав приємність бути у Портсмуті з нашим військовим кораблем, був у Лондоні на святі коронації!

— Хай живе його величність король! — льотчик виструнчився, урочисто приклав руку до шолома. — То ви бачили Лондон? О, Лондон, Лондон! — мрійливо затуманились голубі очі, він витягнув з кишені хусточку, витер спітніле обличчя. — Але у мене є до вас і претензія, старший лейтенанте.

Вони підійшли до кубрика. Льотчик і Медведєв попереду, а трохи далі позаду — жінка поруч з мовчазним, настороженим Агєєвим.

— Ваш матрос…

— Він не матрос, він старшина, боцман, — поправив Медведєв.

— Так от, ваш боцман, — льотчик захвилювався, товсте добродушне обличчя налилося кров'ю, — він одібрав у мене револьвер, як у військовополоненого. Я протестую проти такого поводження, прошу повернути мені зброю.

— Старшина! — покликав Медведєв. Агєєв підійшов, став струнко.

— Капітан О'Греді скаржиться на вас. Ви відібрали у нього револьвер.

— Так точно, відібрав, — винувато сказав боцман. — Але я його загубив, товаришу командир.

— Як загубили?

— Вірніше сказати — упустив, коли ось їх через потік переносив. Сам не знаю, як це револьвер у мене з-за ременя випав. Його водою знесло.

Вони дивилися один одному у вічі. Медведєв хмурився, але боцманові здалося, що він побачив явне схвалення у погляді командира.

— Тепер я сам розумію, що схибив, — розвів руками боцман. — Але ж що пропало — не повернеш…

Медведєв повернувся до О'Греді.

— Я повинен вибачитися перед вами. Боцман загубив вашу зброю по дорозі. На нього буде накладено суворе стягнення.

О'Греді все ще витирав хусточкою обличчя, випуклі голубі очі блиснули гнівом. Він сунув хусточку в кишеню.

— Хусточку впустили, пане офіцер, мимо кишені сунули, — боцман послужливо нагнувся, подав льотчикові хусточку.

Англієць уривчасто кивнув. Сховав хусточку. Широка посмішка знову засяяла на його обличчі.

— Дуже неприємно. Але не можу сердитися на хлопця. Як не є — вирвав мене з цієї гірської пустелі. Ціною пістолета, правда, але якщо буде бій, ви дасте мені зброю — правда ж? Прошу вас не карати мого друга — боцмана.

Медведєв, уже явно думаючи про інше, обернувся до жінки, пильно і суворо поглянув на неї. Під цим поглядом вона стала неначе ще меншою. Медведєв не сказав їй жодного слова.

Біля входу до кубрика стояв Кульбін.

— Василю Степановичу, треба нагодувати гостей.

— Єсть нагодувати! — чітко відрапортував Кульбін.

— Проведіть громадянку до кубрика, почастуйте чим можете… Зараз прийдемо і ми.

Він узяв льотчика під руку, відвів убік.

— Вибачте, капітане, на хвилинку. Мені не зовсім зрозуміло, як з вами опинилася ця жінка.

— Не зовсім зрозуміло? — зареготав англієць. Вся його природна добродушність, мабуть, повернулася до нього. — Скажіть краще — зовсім незрозуміло! Це вас завело в тупик! Я готовий з'їсти власну голову, коли що-небудь розумію в цій історії.

Він сів поруч з Медведєвим на скелі.

— Бачте, я вилетів у розвідку з нашого авіаносця, коли ще не було туману. Наш авіаносець базується… — він завагався. — Звичайно, у союзників немає таємниць один від одного, але, припускаю, ви інформовані самі, де ми базуємося. — Медведєв ствердло хитнув. — Отож, цей проклятий туман позбавив мене орієнтації. Щось сталося з приладами, закінчувався бензин… Вирішив приземлитися в горах, щоб не впасти в море… Мені здалося, що я над вашою територією.

— Розумію, — сказав Медведєв.

— Разів зо два по мені вдарили зенітки. Потім вітром трохи розігнало туман. Побачив групу будівель, вдало сів на невеликій площадці. До будівель, по-моєму, було з півмилі… Я пробирався в тумані… Нагадаєте мені потім, я вам розкажу анекдот про туман… Раптом чую німецьку мову. Боші балакають: чули гул літака, він сів десь рядом… «Прокляття, — подумав я, — ти потрапив у погану історію, О'Греді!»— «Зондеркоманда, — говорили боші, — пішла розшукувати літак, підбитий зенітниками…»

— Вас справді підбили?

— Ні, звичайно. Німці стріляють дуже погано. Це, — О'Греді плеснув Медведєва по коліну, — ще в повітрі повинно було насторожити мене. Я знаю, ваші зенітники б'ють добре і під час туману! Тоді я ноги на плечі і ну тікати до літака. Ми знаємо дещо про долю людей, які потрапляють у полон до фашистів. Добіг до літака, запустив мотор. Полетів навмання, на схід, спланірував, коли пального не залишалося ані краплі. Ледве не наклав головою.

— Вам здавалося, що ви перелетіли лінію фронту? — Так, я пролетів чималу відстань в остовому напрямі. Спитаєте, як я наважився радирувати про допомогу? А що мені залишалося робити в цих проклятих горах? Харчуватися власними чобітьми? Чи з'їсти цю вашу маленьку співвітчизницю? — О'Греді знову голосно зареготав. — Ні, я визнав за краще поділитися з нею аварійним пайком.

Він вийняв портсигар, клацнув по кришці, запропонував Медведєву сигарету. Закурили.

— Але жінка?.. Як вона потрапила до вас у літак?

— Кажу вам — це казка Шехерезади! Вона, звичайно, забралася туди, поки я бродив у тумані. Лежала тихо, як миша… Коли вилізла назовні, я майже злякався — даю вам слово!

Медведєв нервово курив.

— Ще одне запитання. Коли ви знизилися вперше, чи звернули увагу на характер будинків?

О'Греді замислено похитав головою.

— Боюсь, що не роздивився нічого ясно… Був дуже густий туман. Мені здавалося, це звичайні будиночки опорного пункту.

— Чи могли б показати на карті, де знаходиться це місце?

— Боюсь, що ні… Кажу вам — я блукав у тумані… Хіба тільки дуже приблизно…

— Гаразд, — встав Медведєв. — Дуже вдячний за розповідь… Гадаю, не відмовитесь поїсти і відпочити…

Вони пройшли до кубрика.

Жінка сиділа за столом, передавач був відсунутий вбік. Боязкими рухами вона підносила ложку до рота. Сидячи на койці, Кульбін дивився на жінку повними співчуття очима. Побачивши офіцерів, вона схопилася, поправила драний халат.

— Їжте, прошу вас, — м'яко сказав Медведєв. Його уколов жаль, коли він побачив цей поривчастий рух, цю принижену позу.

— Ні, дякую, я вже поїла, — жінка дивилася спідлоба, спробувала усміхнутися. — Мене так добре нагодували… Не пам'ятаю, коли так бенкетувала… Тепер повинна розповісти вам все, все… — Вона благально склала руки.

— Тоді вийдемо звідси, — не дивлячись на неї, сказав Медведєв. — Василю Степановичу, дайте капітану поїсти і влаштуйте поспати… — І напівголосно: — Очей не зводьте з нього…

Він дав жінці дорогу, пропускаючи її вперед, вийшов услід.

Над Чайчиним дзьобом пливли легкі хмари, сонце стояло в зеніті. Здавалося, скеля летить угору і підпирає небосхил. Навкруги була виняткова тиша, тільки настирливий вітер рвав і шарпав полотно халата.

Медведєв повів жінку за скелю, в затишне місце. Стояв, не знаючи, як почати розмову.

— Дозвольте, я сяду, — слабким голосом сказала жінка. — Дуже втомилася в дорозі.

Але вона не сідала, чекала дозволу. Медведєв кивнув. Вона сіла на камінь.

— Мені здавалося: якщо вирвуся з полону, буде таке щастя, серце не витримає… А зараз… — Вона невпевнено доторкнулася до руки Медведєва. — Не сердьтесь на мене. Я так страждала останнім часом.

— Я не серджусь, — уривчасто сказав Медведєв. Її пальці зсковзнули з його рукава. — Може, скажете своє справжнє прізвище?

— Мене звуть Рябова… Маруся Рябова…

— Чому ви назвалися Медведєвою? — З усієї сили стиснув він у кишені запальничку, метал врізався в долоню, але він не відчував болю. — Хіба ви знали яку-небудь Медведєву, дружину офіцера?

— Знала, — тихо сказала жінка. — Нас везли разом морем, на пароплаві. Я часто зустрічалася з нею. Всі знали — вона дружина офіцера з Північного флоту… Тому з нею поводилися гірше, ніж з іншими… Але вона трималася стійко… Ми всі захоплювалися Настею Медведєвою, любили її…

І коли я втекла, подумала: треба назватися дружиною офіцера, Медведєвою… Тоді мені краще допоможуть… — швидко, майже скоромовкою додала вона і глянула злякано. — Адже ви все одно допоможете мені?

— Не бійтесь, — серце Медведєва налаталося в грудях. — Коли ви востаннє бачили Настю?

— Настю? — перепитала жінка.

— Авжеж, Медведєву, мою дружину… І сина… Адже вони були разом…

— Так, вона з хлопчиком… — очі Марусі мали якийсь дивний вираз. — Але після пароплава я майже не бачила її. Вона працювала у внутрішніх приміщеннях.

— А хлопчика, Альошу?

— Вашого сина? Я його не бачила ні разу, як і свого. Вони сказали, що тримають дітей заложниками, щоб ми поводилися добре. Але ми їх не бачили. Тільки знали: вони десь близько, вони відповідають за нас.

— І все-таки ви втекли?

Вона підвела похмурі, повні докору очі.

— Я не могла не втекти. Мене все одно засікли б до смерті. Мене повинні були покарати перед строєм. Ви не знаєте, що таке покарання перед строєм. — Кожна риска її обличчя раптом затремтіла. — Я все одно не побачила б мого хлопчика…

Вона дивилася вниз, перебираючи край халата. Медведєв відвів очі.

— Що це за місце, де ви працювали?

— Не знаю, — мляво сказала жінка. — Ми тільки місили бетон. Носили щебінь і воду. Потім бетон кудись відвозили. З нашого барака всі працювали на поверхні…

— Ви хочете сказати, що інші працювали під землею у скелях?

— Так у нас говорили… Ми не ходили в той бік…

— І ви ні разу не бачили Насті? Чи мого хлопчика? Це неймовірно.

Її великі очі з тим самим дивним виразом зупинилися на ньому.

— Ми не могли бачити нікого з них. Між нами був колючий дріт… За дротом химерні трикутні гори… Ніхто ніколи не показувався звідти. Я ніколи не забуду один випадок…

Вона раптом замовкла, осіклася, нерухомо дивлячись униз. Медведєв мовчки ждав.

— Один хлопчик… Це був не ваш і не мій хлопчик… підкрався до грат, мабуть, хотів побачити свою маму… Може, думав пролізти під дротом. Охорони не було поблизу… Я саме проходила там… Він схопився рученятами за дріт. І раптом його почало трясти: тримається за дріт і трясеться. І не може крикнути. Хотіла кинутись до нього. Злякалася. Він уже почорнів і трясеться все дужче. Я почала кричати… Прибігли солдати, відтягли його довгими гачками, кудись понесли… Не знаю, що з ним було далі…

— Дріт під високою напругою. Кати! — сказав крізь зуби Медведєв.

Він ходив туди й назад нервовою, поривчастою ходою. Вийняв папіросу і заховав, не закуривши.

— Діти там вимирають, — шепотом сказала вона, — я чула: вони працюють під землею. Я ніколи не побачу мого хлопчика…

Медведєв ніби не чув, тільки ходив усе швидше і швидше. Раптом зупинився перед нею.

— Ви не знайшли б на карті це місце?

— Як я можу? — розгублено сказала вона. — Тут усі скелі однакові. Я можу помилитися… Звичайно, помилюсь.

— Вас привезли прямо туди на транспорті, на пароплаві?

— Ні, спочатку висадили у маленькій затоці, потім посадили на машини…

— Може, пригадаєте орієнтири… Обриси місцевості навкруги?

— Там однакові, зовсім однакові скелі… Крім тих трикутних горбів… Так, ще ось що… Наш табір був у такому дивному місці… Оточений скелями, неначе у висохлому озері… Немов на дні висохлого озера… І вгорі, і по гребеню — колючий дріт, за нього вхопився той хлопчик… І другий ряд дроту внизу, навколо землянок… І в цій клітці, глибоко внизу, — всі ми, російські жінки…

— Отже, ви жили разом з моєю дружиною?

Вона схопилася. Підняла руку безпорадним заперечливим рухом. Не зводила з нього ясних, болісно ясних очей.

— Ви сказали, що всі жінки жили в одному котловані. Як же ви могли ні разу не зустрітися з Настею?

— Я не зустрічалася з нею, — тихо промовила жінка. — Ви мене не зрозуміли. Я з нею не зустрічалася.

— Але ж ви сказали…

— Дайте мені відпочити, — вона важко сіла на камінь. — Запевняю вас — я нічого не приховую… Але я так утомилася. Дайте мені відпочити…

— Гаразд, — сказав Медведєв. — Ідіть відпочивайте…

Розділ одинадцятий БОЦМАН ДАЄ КООРДИНАТИ

Медведєв лежав на краю висоти, стискував льодяними пальцями бінокль, знову і знову оглядав пустинний далекий берег.

Нелюдська туга стискувала серце, спирала дух, позбавляла сил. Закінчивши розмову з Марусею, поглянув на навколишні скелі. Сонячне світло здалося чорним. Щось, неначе гуркіт близького прибою, шуміло у вухах.

Так от — він дізнався нарешті про сім'ю. Побачив жінку, яка вийшла з фашистського пекла — примарну, тьмяну подобу колишньої людини. Невже Настя теж стала такою?.. Якщо жива ще… І Альоша… «Діти вимирають», сказала ця жінка…

Може, зараз Альоша, покинутий всіма, голодний, не розуміючи, за що така мука звалилася на нього, лежить де-небудь у кам'яній печері, в холодному темному кутку… І ніякої можливості допомогти… А ця жінка плутає, не договорює щось…

Медведєв заскреготів зубами, ударив кулаком по скелі. Біль пронизав руку. Опам'ятався, знову стиснув пальцями чорні розтруби бінокля.

Зараз не час тужити і нити, треба щось робити — і якомога швидше… Він лежав, розкинувши ноги, закутавшись у плащ-палатку, дивлячись на берег, на безшумний океан з обідком піни біля скель.

І в міру того як він вдивлявся у берег і море, немов темне покривало спадало з очей, шум у вухах припинився, думки линули спокійніше. Море, любиме, ні з чим незрівнянне, неначе входило в душу, прояснювало, захоплювало у свій вічний безкрайній простір.

Сонце сідало за скелі. Небо було у найніжнішому, налитому м'яким сяйвом пір'ї — жовтого, перлистого, червоного, блідорожевого кольору. Вода, лілова біля лінії рифів, — вони згори схожі були на чорний, ледве помітний пунктир, — до горизонту світлішала, палала металевим глянцем, мінилася золотом й ізумрудом. І в порівнянні з цим сяйвом берег здавався темносинім, вкритим імлистим покривалом. Червонуваті плями, неначе закипіла кров, були на дальніх схилах. Може, Настя і Альоша дивляться звідти… І не тільки вони! Сотні інших полонених фашизму, на допомогу яким повинні прийти радянські моряки!

І він працював знову: засікав нові точки по блиску бінокля, по обертанню фальшивої скелі, позначав їх на карті. Таких нових точок було небагато. Більше підтверджувалися попередні спостереження… Нарешті він згорнув карту. Закляклий, наскрізь пронизаний вітром, відповз він од краю висоти.

Обстановка дуже ускладнилася. На Чайчиному дзьобі дві сторонні людини… Чи міг він уникнути цього, чи міг Агєєв не приводити їх сюди? Ні, треба було допомогти льотчикові, який зазнав біди, не можна було залишити його і цю жінку в гірській пустелі… Документи льотчика в порядку, розповідь жінки підтверджує його слова. Але тепер кожної миті треба бути напоготові… Радирувати обстановку в штаб, негайно запитати вказівок…

Виконання завдання… Думати зараз тільки про це. Не досягнуто ще головної мети — старшина довів, що неможливо подолати підступи до секретного району. Але, може, цей льотчик, ця Рябова все-таки допоможуть уточнити координати. Рябова явно не договорює щось, треба ще раз у присутності Агєєва поговорити з нею…

— Старшина! — підкликав боцмана Медведєв.

Агєєв підійшов своєю звичайною, ковзною ходою. Побачивши обличчя командира, почав сильніше смоктати незапалену люльку.

— Як справи, боцмане?

— Все нормально, товаришу командир. Гості наші відпочивають: дівчина — у кубрику, льотчик під скелею влаштувався, зовні. Я з ним ще поговорив. Він чоловік нічого, добродушний, чули: навіть револьвер свій пробачив мені…

— Постійні вахти, як я сказав, встановили?

— Так точно. Кульбін від передавача не відходить, Фролов на вахті біля ущелини. Скоро час їх підміняти.

— Бачиш, старшина, справа яка, — Медведєв витягнув папіросу, але глянув на боцмана, на його незапалену люльку і засунув папіросу в кишеню. — Потрібно б десант викликати, вдарити по цьому гнізду. От тільки невідоме розташування самого об'єкта. Місця його радирувати не можемо…

— Відносно його місця, товаришу командир, я дещо метикую.

Медведєв різко підвів голову.

— Ви ж сказали, що розвідати нічого не змогли?

— Розвідати не зміг, а координати його тепер назву точно. Мені оцей льотчик і дівчина все роз'яснили.

— Вони ж не можуть нічого уточнити.

— А все-таки повідомили те, що потрібно. Дозвольте карту, товаришу командир. — Він одвів Медведєва під скелю, розгорнув на камінні карту.

— Льотчик, я чув, сів уперше там, де туман розвіявся. Тому й літака не пошкодив.

— Вірно, — сказав Медведєв.

— А дівчина, Маруся ця, казала: за розпізнавальними знаками віддалеки визначила, що літак англійський, через те в нього і залізла. Пам'ятаєте, товаришу командир?

Медведєв кивнув.

— Туман вчора цілий день на скелях жив, тільки надвечір розійшовся. Вітер дув із-за гір, що берег з усіх боків прикривають. Тільки один раз того дня туман почав розходитися, це коли я в горах бродив уранці. Тоді подув побережник з моря. І так з півгодини дув. А об'єкт цей, дівчина казала, біля берегової межі…

— Хіба вона казала? — сумнівно подивився Медведєв.

— Не раз казала: ніж там залишатися, краще в море кинутися. Значить, там було море.

— Так, вірно. — Медведєв провів долонею по лобі. — Ви, старшина, все примічаєте.

— Отож, якщо вітер навіть з моря тут дме, туман ще довго живе по низинах, вони там хребетками прикриті. Є тільки одне місце в тому районі трохи вище, рівне — туман там відразу розсіюється. Отже, тут він літак і посадив.

Агєєв упевнено обвів пальцем одне місце на карті.

— Сюди ось автострада веде, далі шлях закритий. Ось тут височина, неначе площадка, де можна літакові сісти… А вам вона про трикутні горби говорила?

— Говорила.

— Ці горби поруч із занедбаним нікельовим рудником: вибрана порода… А рудник глибоко в сопку йде, там могли підземний завод розташувати… І породу не треба висаджувати в повітря, шахти глибокі, сам колись бачив.

— Хіба ви там бували, боцмане?

— Бував за старих часів. Я ще хлопчиком на норвезькому рибальському судні служив. Ми за гренландським тюленем ходили, тріску ловили на всьому узбережжю. Я тут кожний мисок, кожну заглибину знаю.

Медведєв устав. Його очі блищали.

— То, гадаєте, можемо радирувати координати?

— Думаю, не помилитесь, товаришу командир. Медведєв поклав на коліна планшет, почав швидко писати.

— Я ось що повідомлю, старшина: «Візуальним спостереженням установили точки гармат берегової оборони, зенітних батарей…» Тут випишу всі наші записи на карті… Далі: «Приблизні координати об'єкта X…» Дам вказане вами місце… «Прошу інструкцій про дальшу роботу поста. Маю двох сторонніх…» Складу шифровку. Хай Кульбін негайно передасть…

Він схилився над папером і картою… Агєєв пішов, як звичайно, безшумно і швидко… Вітер шелестів картою, виривав папір з, рук, але Медведєв не звертав уваги, хотілося швидше відправити шифровку.

Чиєсь делікатне покашлювання примусило його підняти голову.

— Хелло!

Англійський льотчик стояв за кілька кроків, дружньо усміхаючись. Підійшов, сів на камінь. Медведєв заховав карту і папір у планшет. Усміхалося поруч рожеве, товстощоке обличчя, підстрижені вусики вилискували міддю.

— Хелло, камрад, я вам перебив? Але тут жахлива нудота, на цій площадці під хмарами. Хотів би довідатися про свою дальшу долю. Знаєте, в розпалі війни, коли з бойового літака переселяєшся прямо до орлиного гнізда над океаном, хочеться мати деякі перспективи на завтра.

— Перспективи у нас однакові, містер О'Греді. Поки ми перебуваємо тут, будете моїм гостем.

— Я в захопленні від такого хазяїна, — вклонився льотчик, — але скільки часу це може тривати? Вибачте за солдатську прямоту запитання.

— Цього не можу сказати вам точно. Може, два дні, а може, й місяць.

— Але дідько його бери! — льотчик плеснув по коліну долонею. — Я не можу пробути тут місяць. Мене кличе мій обов'язок. Я прошу вас, старший лейтенанте, дати мені можливість перейти лінію фронту, пробратися до своїх.

Медведєв холодно глянув на нього.

— Ви уявляєте собі, де ми знаходимося, капітане О'Греді?

— Уявляю, — крикнув льотчик, — у чорта в зубах, у самій пащі ворога! Але ви ж пробралися сюди? Якщо дасте мені провідника або хоча б карту місцевості, шлях, яким ви йшли…

— Провідника я не можу вам дати, ви самі бачите, скільки в мене людей. А відпустити вас самого… це означало б відправити вас на смерть.

— Але якщо я хочу ризикнути життям, щоб пробратися на корабель?

— За ваше життя відповідаю зараз я: ви мій гість. — Може, вірніше полонений? — льотчик різко встав.

— Але чому ж полонений, містер О'Греді?

— Я відчуваю себе полоненим, — похмуро сказав англієць. — Я в такому віці, що не потребую няньки. А цей ваш боцман ходить за мною слідом. У мене відібрали зброю…

— За те, що загублено ваш пістолет, боцман буде покараний, якщо ви наполягаєте на цьому.

— Ні, не наполягаю, — знизав плечима О'Греді.

— А іншого пістолета, на жаль, я видати вам не можу. У кожного з нас є тільки особиста зброя — віддавши її, учинимо військовий злочин. А щодо няньки, я скажу боцманові, щоб не набридав вам своєю присутністю.

— Дякую, старший лейтенанте. — Льотчик раптом знову весело розреготався, вусики застрибали на пухлій губі над рівними зубами. — Що ж, будемо вважати дипломатичні переговори закінченими. Будемо сподіватися, що все йде на краще. Хоч у нас є прислів'я: «Надія — гарний сніданок, але погана вечеря…»

Він обернувся, неквапливо пішов за скелю. Медведєв знову схилився над шифровкою.

Через деякий час старший лейтенант зайшов до кубрика.

Жінка схопилася з койки, неначе її застали зненацька. Вона щось кроїла, перед нею лежали смужки матерії, клаптики.

— Ось, Василю Степановичу, передайте негайно! — подав Медведєв шифровку Кульбіну.

Потім поглянув на жінку.

— Та сидіть, будь ласка. Чого встали?

Вона продовжувала стояти, дивлячись на нього з переляком.

— Сідайте! — повторив Медведєв.

Вона сіла на самий кінчик койки, підібгавши ноги.

Кульбін почав радирувати, схилившись над столом. Апарат ледве було видно у вечірній напівтемряві. Медведєв вийшов назовні.

Агєєв стояв біля кубрика, задумливо дивлячись вдалину. Синюваті довгі тіні верховини скелі перетинали площадку.

Медведєв підійшов до боцмана. Звідси видно було спуск в ущелину, Фролова, який стояв на вахті з автоматом у руці, недалеко від Фролова — льотчика.

Медведєв поглянув на Агєєва.

— Слухайте, старшина, мені на вас цей англієць скаржився. Правда, що ви за ним назирці ходите?

— Ні, товаришу командир. Просто площадка тут маленька, розминутися важко, от йому і ввижається.

— Так ось що — ви все-таки старайтеся розминутися. Щоб він себе тут полоненим не почував. Правда, сам я наказав очей з нього не зводити і не відміняю наказ. Але ж делікатна це справа… — Медведєв допитливо дивився в суворе обличчя боцмана. — Хлопець він неначе добрий, простий, нічого йому життя отруювати. Га?

Агєєв мовчав.

— Чого ж ви мовчите, боцмане?

— Я, товаришу командир, чомусь татуся-покійника згадав. Був він рибак, помор, людина малосвідома, у Соловки на богомілля Білим морем ходив. Так він мені завжди образок Соловецької божої матері показував, копію з ікони, що висить біля соборних воріт. А на тому образку два кругленьких отвори прорізані, там, де ядра з англійських кораблів соловецьку ікону пробили.

— Ви це до чого?

— А до того, що татусь через свою малосвідомість завжди мені говорив: «Хоч і англійці, видно, не ті стали і мир у нас з ними, а все-таки потрібне пильне око». А потім бувало додасть: «З ведмедем дружись, а за сокиру держись». Це у нас таке прислів'я є.

— Розумне прислів'я, старшина.

— І проти цього льотчика я хоч нічого й не маю, але прийшла мені дивна думка.

— Яка думка? — насторожився Медведєв.

— Здається мені, що він у чужій одежі ходить. Не бачили, як він хусточку мимо кишені сунув? Наче до цього одягу не звик.

Медведєв стурбовано провів рукою по обличчю.

— Фантазуєте, боцмане. Дивні у вас думки…

— Точно, товаришу командир. Мені після всіх цих походів скоро зелені чорти почнуть ввижатися. Дозвольте іти відпочити?

— Ідіть… А втім, стривайте, боцмане. Агєєв зупинився.

— Хоч і дивні у вас думки, а все-таки береженого й бог береже. Так же, правда, татусь ваш говорив? Звичайно, краще б зовсім цих сторонніх тут не було. Але коли вже вони тут, то й справді треба до них бути якнайближче. Тільки без нав'язливості, боцмане… Ви Фролову наказали, щоб він також стежив за О'Греді?

— Так точно, сказав.

— Тоді зараз вам відпочити можна… До речі, не знаєте, що ця жінка там кроїла?

— Новий костюм підганяє. У мене зайва матроська роба була — ще давно морем сюди цілий морський чемодан прибило… Я їй і запропонував. Гидко їй в цьому халаті…

Вони повернулися до кубрика. Жінка знову запобігливо схопилася. Почекавши, шмигнула до виходу з темним згортком під пахвою.

— Хотів вас попередити, — сказав Медведєв, — до краю площадки підходити не можна, можуть побачити знизу.

— Гаразд, — слабким голосом сказала Маруся.

— Вогню засвічувати не можна. У вас є сірники?

— У мене немає сірників. Я не буду запалювати вогню.

Агєєв ліг, зігнувшись у кутку під плащ-палаткою. Маруся почекала, ніби хотіла сказати щось… Зітхнула уривчасто, зникла за дверима.

Агєєв устав, нечутно вийшов за нею.

Кульбін швидко писав біля апарата.

— Товаришу командир, радіограма-відповідь. Подав ледь біліючий у темряві папірець.

— Це десант, товаришу командир? — сказав шепотом. — Може, на світанку!

— Так, це десант, Василю Степановичу, любий! — Очі Медведєва сміялися, він неначе помолодшав, давно Кульбін не бачив таким свого командира. — Завтра вирішиться все. Може, останню ніч тут перебудемо. Може, завтра…

Він не договорив. Радість світилася в його очах, але він узяв себе в руки, затамував порив. Сухішим, уривчастішим став його голос.

— Тепер, в останню ніч, треба нам чого-небудь не прогавити. Ідіть змініть Фролова, він уже давно другу вахту стоїть. На всякий випадок установимо постійний пост тут, біля рації, і біля спуску в ущелину. Стежте за нашими гостями — звідти, де на вахті стоїмо, всю площадку видно. Через чотири години вас змінить боцман. А ви вже вечеряли?

— Так точно.

— Тоді ставайте на вахту.

Кульбін узяв автомат, підхопив плащ-палатку. Медведєв залишився сам.

Він пройшовся по кубрику туди й назад. Боляче, тривожно завмирало серце, хотілося щось робити, не відкладаючи, зараз же…

До кубрика зайшов Агєєв.

— Товаришу командир, дівчина за скелею, мабуть, новий костюм приміряє. Англієць з Фроловим.

— Гаразд. Відпочивайте.

Агєєв ліг, натягнув на себе плащ-палатку. Медведєв ходив по кубрику. Поглянув на Агєєва, який спав, повернувши до стінки бронзове обличчя. Агєєв дихав глибоко і рівно.

— Молодець боцман! — не міг стримати вигуку Медведєв.

Боцман ворухнувся, розплющив очі — наче й не спав, запитально дивився на Медведєва.

— Нічого, старшина, спіть… Боцман знову заплющив очі.

До кубрика зайшли Фролов і О'Греді. Сигнальник, як завжди поривчастий, швидкий, вніс з собою знадвору свіжість, запах океану і вітру.

— Відбарабанив вахточку… Дозвольте сісти, товаришу командир? — Ледь розпізнаваний у напівтемряві, сів на койку, витягнув з-за вуха сигарету. — Тепер і закурити не завадить. Мене містер О'Греді почастував ще на вахті. А я йому кажу: «На вахті курити не можна, а після вахти — з дорогою душею…» Закуримо, містер?

Він узяв сигарету в зуби, потягнувся за сірниками. О'Греді нахилився, несподівано відібрав сигарету.

— Та ви що! — підскочив Фролов. Льотчик поклав сигарету в кишеню. — У нас так з людьми не поводяться, містер!

— Каушен! Нот лайт![10]— сказав льотчик роздільно. Усміхаючись, підняв товстий палець.

Медведєв з докором поглянув на Фролова.

— Капітан О'Греді цілком правий. Уже вечір, не повинно бути ніяких спалахів. Завжди у вас якісь непорозуміння з сірниками, Фролов!

— Але ж міг по-іншому попередити. А не виривати просто з рота. Він не в себе дома, йому тут лакеїв немає…

— Гаразд, я йому скажу. — Медведєв не міг стримати усмішки: так відверто проявилась образа Фролова. — Повечеряйте і лягайте спати. Закутайтеся тепліше, вам доведеться надворі під скелею лягти поки що… Тут нам треба жінку покласти, англійця… І, бачите, боцман відпочиває…

Але англієць не захотів спати в кубрику. Пояснив, що одягнений досить тепло, може лягти зовні, не хоче завдавати клопоту хазяям приміщення… Умовляння не допомогли… Медведєв дав йому свою плащ-палатку…

О'Греді вийшов. Медведєв через хвилину виглянув назовні. Льотчик влаштовувався під скелею, збоку від входу. Загортаючись у плащ-палатку, дружньо кивнув Медведєву. Затих на камінні…

— Боцмане! — тихо покликав Медведєв. Агєєв трохи підвівся.

— Вам свіжим повітрям не хочеться подихати? Гість наш надворі ліг. Складіть йому компанію.

Агєєв вийшов, підхопивши ватник.

Так швидко впала темна осіння ніч, що важко вже було розглядіти Марусю, схожу в новому матроському костюмі на стрункого юнгу.

— Лягайте на койку, — м'яко сказав Медведєв. — Там ковдра, укрийтеся.

Вона мовчки прослизнула до койки, загорнулася в ковдру.

Медведєв сидів біля передавача. В приміщенні було зовсім темно, тільки тьмяним прямокутником виднівся надвірний вихід, ледве вимальовувалося віконце вгорі. Надворі свистів вітер.

Жінка спала неспокійно, підводилася, простогнала кілька разів. Раз у раз Медведєв поглядав на світний циферблат ручного годинника… Як повільно лине час… Думки про Настю, про Альошу, спогади, мрії про майбутнє роїлися у нього в голові…

Опівночі підійшов до Агєєва, який лежав рядом з льотчиком біля скелі. Боцман встав беззвучно, пішов змінити Кульбіна. Кульбін зайшов до кубрика, притупуючи ногами.

— Холодно, Василю Степановичу?

— Та воно не холодно, тільки вітром продуває наскрізь.

— Добре. Значить, завтра туману не буде… Вахта спокійно пройшла?

— Вахта нормальна, товаришу командир.

— Лягайте, грійтеся. Коли треба буде, я вас розбуджу…

Кульбін ліг рядом з Фроловим, стримуючи судорожне позіхання. Знову Медведєв сидів біля рації, дивився у темряву широко розплющеними очима… Інколи виглядав назовні, бачив невиразний силует О'Греді, що, як і раніше, спав.

Вже перед світанком розбудив Кульбіна. Спершу хотів підняти Фролова, але сигнальник спав як убитий. Кульбін проснувся без великих зусиль.

— Посидьте, Василю Степановичу, біля рації. Я зараз сюди боцмана пришлю.

Він вийшов надвір. Вітер шарудів по камінню, знизу долітав глухий гул океану. Площадка похило спускалася вниз, до виходу в ущелину.

— Приставити ногу, — почувся з темряви голос Агєєва. І через мить: — Підходьте, товаришу командир.

Медведєв не бачив боцмана, хоч як вдивлявся в темряву.

— Ви хіба мене бачите, старшина? У такій темряві?

— Немає такої темряви, товаришу командир, в якій нічого б не було видно. До того ж у вас небо за спиною, ваш силует виразно бачу.

— Ніяких подій на вахті?

— Все нормально. Одного разу ніби хтось підійшов з боку кубрика, я окликнув — мовчок. Може, вітер… Він по камінню так і скаче.

— Спати дуже хочете, старшина?

— Та не особливо… Якось тривожно на душі, товаришу командир.

— Тоді нехай Кульбін ще поспить. Посидьте біля рації. Йому завтра роботи багато, хай відпочине гарненько.

— Єсть, — відповів ідучи боцман.

Старший лейтенант прихилився до шершавого вологого граніту, поправив на шиї ремінь автомата. Зубчастий гребінь обриву почав вимальовуватися ясніше, небо з темносинього ставало сірим. Чіткіше вирізнялися довгі смуги чорних хмар… Вітер шарудів по камінню. Затих був зовсім. Потім почав дути сильніше, пронизуючи до кісток.

Уже зовсім розвиднілося, небо наливалося рожевим і зеленим, коли з-за скелі показався Фролов, застібаючи на ходу ватник, поправляючи підшоломник. Виструнчився, не доходячи двох кроків.

— Дозвольте прийняти вахту, товаришу командир?

— Як виспались?

— Сон і випивка, товаришу командир, така справа: їх завжди невистачає. Але кілька снів передивитися встиг.

— Вмийтеся, перекусіть і змінюйте мене. Фролов став біля струмочка на коліна, вмився, утерся рушником, витягнутим з кишені.

— Їсти не хочеться, товаришу командир, а от мені б перекурити перед вахтою. Сон відігнати остаточно.

— Як льотчик?

— Прокинувся тільки що, очі протирає і вже свій портсигар між пальцями крутить. Поздоровався, наче винний…

— Гаразд, ідіть покуріть. І Кульбіну скажіть, щоб у боцмана вахту в кубрику прийняв.

— Ми в одну мить.

Майже бігом Фролов зник за скелею.

Тепер, коли ранкова роса блищала на скелях і клапті синюватого туману нерішуче гойдалися у кам'яних складках і все яскравіше розгорявся горизонт, Медведєву нестерпно захотілося спати. Під повіками неначе був насипаний пісок, автомат здавався незвичайно важким.

Насилу дочекався Фролова, передав йому вахту, пішов до кубрика. Льотчик, рожевощокий, — видно, чудово виспався, — по-дружньому кивнув йому, докурюючи сигарету. Жінка сиділа на камені збоку. Вона здавалася тоншою, стрункішою у своєму наспіх зметаному матроському одязі. Її волосся було розпущене. Відкинула його назад, нерухомо дивилася вдалину…

Медведєв ледве добрався до койки. Здалося, заснув, почав падати у глибоку блаженну темряву, ще не встигши покласти голову на подушку…

Прокинувся від чиїхось настирливих дотиків. Над ним стояв Агєєв.

— Час вставати, старшина?

— Та вставати не час, ви тільки хвилин десять тому, як очі заплющили. Вийдімо, товаришу командир.

Із здивуванням Медведєв побачив: боцман тримає в руках сіруватобілий згорток. Вийшли назовні. Агєєв одвів Медведєва майже до самого гребеня. Розгорнув білий халат.

— Цей халат, товаришу командир, що наша гостя носила, був у розколину, що за обривом, одним кінцем засунутий. На вітрі, як прапор, майорів. Мені його наш містер показав. Я, перед тим як лягати, в обхід по камінню пішов. Боцманська звичка — палубу оглядати. Чи все в порядку. Раптом він мене доганяє, показує на скелю. А звідти немов чайка крилом махає. Глянув через борт — цей халат розвивається. Добре ще — недавно світати почало, може, нас запеленгувати не встигли.

— Хто ж це зробив? — У Медведєва перехопило дух.

— Думаю, не англієць. Навіщо б йому самому себе виказувати.

— А де ця жінка?

— Сидить біля кубрика хоч би тобі що. Медведєв глянув. Жінка задумливо сиділа на камені.

Льотчика не було видно. Але ось він вийшов з кубрика, неквапливо пішов за скелю, туди, де стояв на вахті Фролов.

— Марусю! — покликав боцман.

Жінка схопилася з каменя. Пішла до них метушливим, непевним кроком.

— Може, і його покликати, товаришу командир?

— Не поспішай, боцмане, спершу поговоримо з нею. Льотчик зник за скелею. Маруся підійшла і зупинилася, дивлячись боязко і запитливо.

Розділ дванадцятий КОЛИ ЗАМОВК ПЕРЕДАВАЧ

Маруся мовчала, дивлячись на халат в руках боцмана. Він, здавалося, притягав її погляд, як магніт. Тільки мигцем подивилася в обличчя Агєєва, Медведєва і знову невідривно дивилася на біле лахміття.

— Де ви залишили вчора ваш халат? — тихо спитав Медведєв.

— Я не пам'ятаю точно, — уривчасто сказала Маруся. — Я віднесла його подалі, сховала між камінням. Не могла я більше дивитися на нього. Я зробила неправильно? — Вона підвела і зараз же опустила очі.

— Ваш халат був повішений за скелями як прапор! — голос Медведєва дзвенів, мов сталь. — Навіщо ви це зробили?

Тепер жінка дивилася йому в очі. Її риси були нерухомі. Тільки очі, широкі і ясні, жили на мертвотноблідому обличчі.

— Хто ви така? — говорив далі Медведєв. Лють охопила його. Безсонна ніч, приховане горе, страх за наслідки збільшували цю лють. — Хто ви така? Ви справді росіянка?

— Я росіянка, — пробелькотіла Маруся. Вона стиснула долоні, маленькі смагляві пальці з обламаними нігтями побіліли. — Я не розумію… Я його згорнула в жмуточок, у щільний жмуточок, засунула глибоко в тріщину… — Її губи затряслися, але очі залишалися сухими.

— Навіщо ви хотіли виказати нас німцям? — спитав Медведєв.

— Виказати вас німцям? — повторила вона, наче не вірячи власним вухам. — Виказати вас німцям? Це я можу виказати вас німцям? Це я? Я?

Їй стиснуло дихання. Вона мовчала, піднявши руку, дивлячись Медведєву в очі. Її змучене, страшенно худе обличчя, яке колись було молодим і красивим, усе тремтіло від горя і образи. В цьому обличчі не було більше боязкості, приниженості, як учора.

Вона не могла говорити: сльози полилися з її очей, покотилися по запалих, зморщених щоках…

Агєєв раптом повернувся, пішов, майже побіг до кубрика. Маруся закрила руками обличчя, впала на каміння.

— Що вони зробили з нами… — повторювала вона, ридаючи.

Холодний піт котився по обличчю Медведєва.

— Товаришу командир! — пролунав голос Агєєва.

Щось настільки незвичайне, зловісне було в цьому голосі, що оглянулася навіть Маруся. Медведєв кинувся до кубрика.

Кульбін сидів біля стола у дивній, неприродній позі, похиливши голову, однією рукою обхопивши передавач. По стриженій голові текла цівка крові. Агєєв підтримував радиста, низько схилившись.

— Що? — крикнув Медведєв, підбігаючи.

— Здається, вмер… — із стогоном відповів Агєєв. Він випрямився, його жорстка долоня була в крові. — Скоріше ходімо!

Він кинувся з кубрика. Медведєв біг за ним.

— Там Фролов… Не пропустить…

Агєєв мовчав. Одним ривком розстебнув кобуру. Оббігли скелю, яка заступала спуск до ущелини.

— Теж вбитий? — задихнувся Медведєв.

Фролов сидів, скорчившись, біля самої розколини. Він опустив голову на коліна, міцно стиснувши в руках автомат. Агєєв добіг перший, труснув його за плече, сигнальник почав хилитися набік, не випускаючи автомата. Агєєв трохи підняв його, розстебнув ватник.

— Ран неначе немає…

Фролов важко дихав, його невидющі очі були напіврозплющені.

— Він отруєний, товаришу командир. Цей шпигун обох їх одурманив. Сигаретами. Коли вранці я до них підійшов, саме втрьох перекур закінчували… Товаришу командир, я його ще біля потоку наздожену!

— Ідіть… Ні, стривай, брат! — Тільки в хвилину великої задушевності, найвищого напруження Медведєв переходив, сам не помічаючи, на «ти» з підлеглими. — Коли б він і тебе не підстеріг. Яка в нього зброя?

— Пістолет і дві гранати — він їх у Кульбіна забрав… Я його наздожену, рішу…

— Дивись, щоб не підстеріг, — знову повторив Медведєв. Він розгубився, може, вперше в житті; занадто несподівано звалилося лихо.

— Йому немає рації мене підстерігати, — вже з ущелини крикнув боцман, — він, мабуть, як заєць, по скелях скаче!..

Медведєв підняв Фролова. Сигнальник був дуже важкий. «Ті, що вмерли або втратили свідомість, — мигцем подумав Медведєв, — стають чомусь важчими, всією своєю вагою вони тягнуться до землі…» Похитуючись, він ніс Фролова до кубрика.

Все сталося так раптово. Він залишився на посту один, тепер, коли так потрібна допомога кожного… Кульбін убитий, Фролов отруєний, боцман теж, можливо, пішов на смерть. А може, Василь Степанович їде живий?

Він поклав Фролова на койку. Сигнальник, як і раніше, важко дихав, завжди рум'яне смагляве обличчя було синюватого кольору. Маруся схилилася над Кульбіним біля столу.

— Що з ним? Справді мертвий? — у голосі Медведєва ледь жевріла надія.

— Я нічого не могла зробити… — Маруся підвела залите слізьми обличчя, — у нього роздроблена голова…

— Розумієте що-небудь у медицині? Вибачте, я вас образив, але це потім… Може, допоможете Фролову?

— Я… до полону… вчилася на санітарних курсах… Хотіла в армію піти. — Її голос був тихий, як зітхання. — Можна, подивлюсь, що з ним?

— Звичайно, можна… Коли б ви могли допомогти йому… Ось похідна аптечка…

Медведєв підняв Кульбіна, виніс надвір. Тіло його вже холонуло. Медведєв одніс його вбік, поклав на камінні, з головою накрив плащ-палаткою. Сів поруч, намагаючись зосередитись.

Настав сонячний вітряний день. Дув норд-ост. «Справді, море свіжішає», подумав Медведєв, глухий гул морського прибою долітав знизу. Що робити? Сьогодні почнеться десант, коректування необхідне… Заплющив очі, — і раптом із темряви насунулося обличчя винуватця катастрофи: веселе, регочуче, з круглими очима у кров'яних жилках і мідною щетинкою над верхньою губою. Довірився йому, як дурень!.. Пригадував усе, що сталося — крок за кроком…

Звичайно, це переодягнутий гестапівець… Недарма боцман казав: носить чужий костюм… Ось чому він відібрав учора сигарету у Фролова — хотів отруїти його під час вахти, а потім побоявся виказати себе… А сьогодні отруїв разом двох, відвернув від себе увагу розвішеним халатом… Саме на стільки часу, щоб вистачило вбити радиста, зіпсувати рацію… А рація? Звичайно, поламав її…

Він кинувся знову в землянку. Маруся схилилася над Фроловим, намагаючись зручніше покласти його на койці… Медведєв нахилився над передавачем, зсунутим убік, забризканим краплями крові.

Стирчав порваний дріт, блищали осколки скла. А запасний комплект? Устиг його поламати диверсант?

Ні, ось він стоїть, старанно упакований. Запасливий Кульбін сховав його в кутку за койкою. Медведєв нетерпляче розгорнув запасні частини, стер з рації кров і почав лагодити передавач.

Він одірвався від роботи тільки для того, щоб подивитися на Фролова. Сигнальник спав, його дихання стало рівнішим і тихішим. Маруся сиділа на койці, дивлячись Фролову в обличчя.

— Він повинен скоро прийти до пам'яті… Я зробила все, що могла.

— Спасибі, — м'яко сказав Медведєв.

Він мить подумав. Взяв із столу свій заряджений автомат.

— Хочу вам дати доручення… З автомата стріляти не вмієте?

Вона похитала головою.

— Тут особливої науки не потрібно… — Підійшов до койки, показав, як поводитися з автоматом… — Ось — візьміть його, станьте там, де стояв на вахті Фролов. Якщо хто покажеться з ущелини, стріляйте просто чергою, щоб попередити мене… На близькій відстані не промахнетеся.

Знову помітив у її очах той самий незрозумілий вираз. Але боязкості, невпевненості не було тепер в її рухах.

— Ви… більше не підозрюєте мене? — тихо спитала Маруся.

— Звичайно, ні… — він досадливо нахмурився. — Це було хитро задумано тим фашистом. Йому треба було відвернути од себе увагу, він знав, що боцман увесь час стежить за ним… Тільки як він знайшов у скелях цей халат?

— Коли я засовувала його серед каміння, мені здалося, хтось дивиться ззаду. Оглянулася — нікого. Я думала: може, ви…

Вона замовкла. Медведєв бачив, що в неї на губах тремтіла якась невисловлена фраза. Жінка стояла біля виходу, ніби чекаючи, неначе збираючись щось сказати… Потім мовчки вийшла з кубрика.

Він знову нахилився над рацією. Заміняв частину за частиною, з'єднував розірвані проводи. А в очах стояло обличчя Марусі, обличчя дівчини-старухи… Всі вони пройшли крізь цю муку… Невже і Настя?.. Він намагався думати про інше і знову уявляв собі обличчя Насті, знівечене місяцями жахливого рабства…

Але образ Насті загубився десь у свідомості… Зараз він міг думати тільки про справу, тільки про те, що треба протиставити диверсії ворога!

І разом з тим ще з більшою люттю і поквапливістю лагодив рацію. Втратив уявлення про час. Жахнувся, глянувши на годинник…

Чому не повернувся Агєєв? Чи не видно кораблів десанту?

Він вийшов.

Підповз до верхнього гребеня скель, виглянув. Як завжди, берег був дикий і безлюдний на вигляд, океан грізно гудів, наростав прибій, збільшувалася пінна лінія вздовж берегових звивин. Чіткою, неначе піднятою над морем рисою вимальовувався горизонт. «Свіжа погода йде!» подумав звичними словами бувалих мореплавців. Але небо ще було чисте, скелі теплі від прямих сонячних променів.

Знову повернувся до кубрика, зігнувся над апаратом. Основні частини вже замінені. Але апарат мовчить, він такий же мертвий, як його хазяїн, що лежить надворі.

Все пропало, пост не зможе давати коректування. Через власну легковажність, злочинну довірливість він, командир поста, зірвав усю операцію, не справдив довіри флоту… Правда, міг би бути ще один вихід…

Почув глибоке зітхання за спиною, шарудіння сухої морської трави. Фролов, підвівшись на койці, розгублено дивився.

— Що це, товаришу командир? Невже на вахті заснув? У голові жорна перевертаються…

Медведєв коротко розповів усе.

— Вася! — тільки й міг вимовити Фролов. — Вася загинув! Дозвольте, погляну на друга…

Він вийшов хиткою, непевною ходою. Медведєв знову схилився над рацією. Ні, він не може полагодити апарат…

За кілька хвилин повернувся Фролов.

Увійшов згорблений, відразу постарілий, очі запали глибоко під довгі вії.

— Лежить, неначе спить, — Фролов схлипнув, закусив пухлу губу. Він кріпився з усіх сил, але дві прозорі сльозинки раптом скотилися з-під вій, залишаючи смужки на смаглявій пушистій шкірі. — Товаришу командир, це ж він говорив: «Сльози матроса нарівні з кров'ю цінуються…» Я б за нього, вірте слову, всю кров віддав… Нерозлучний мій дружок… А боцман? Невже й він… загинув?

— Ні, я гадаю, Агєєв повернеться. Фролов сумно подивився на нього.

— Ось він який хитрий вовк. Уранці під'їхав до мене, неначе вибачався за вчорашнє. «Хев ей сигаретт!» Ну чому ж не взяти? Закурили ми з Васею…

Раптове здивування промайнуло на його обличчі.

— Але ж і він з нами курив, з одного портсигара!

— Значить, знав, які папіроси вам дати… — Медведєв рвучко встав. — Розмовами справі не допоможеш. Рація пошкоджена, не можемо приймати сигналів, давати коректування… Ходімо подивимося, мабуть наші кораблі вже на горизонті.

Вони вийшли надвір. Тіні від скель ставали довшими, вітер дув усе різкіше, день наближався до кінця.

Підповзли до краю обриву. Лягли поруч з біноклями в руках. У райдужних обідках лінз виросли одноманітні темносині, з пінними баранцями вали. Пропливала, колихаючись, зазублена лінія горизонту.

Над нею висіли довгасті хмари. Все дужче дув вітер.

— Товаришу командир, — чомусь пошепки сказав Фролов.

— Ну, що таке?

— Як же з Васею… — він замовк, насилу перевів дух. — Його ховати треба.

— Ми його ввечері поховаємо, друже. Зараз не можна вахту залишати. Десант може підійти кожної хвилини.

— А як коректувати будемо… без рації?

— Як?..

Медведєв дивився на моряка, який лежав поруч, на його стрункі юнацькі плечі, загорілу шию, рум'яне обличчя під шерстяним підшоломником, — бачив його неначе вперше.

Те, що спало на думку недавно, здавалося немислимим, нездійсненним. Чи повинен він, чи сміє послати на вірну смерть і цього красивого, сповненого життя хлопця?

— Є один вихід, Фролов, — повільно сказав він. Сигнальник дивився на нього широко відкритими карими очима.

— Бач, якщо не налагодимо коректування, весь наш пост ні до чого. Кораблі не змжуть громити укріплення — ті, що ми запеленгували. Рація не працює. Залишається флажний семафор.

Фролов мовчки слуав. Медведєв помовчав.

— Не знаю, що з цього вийде. Але, може, що-небудь і вийшло б. Чайчин дзьоб високо над морем, його далеко видно і з берега і з кораблів. Я вирішив був сам сигналізувати, але швидкості дати не зможу.

Фролов зрозумів. Очі блиснули образою.

— А мені хіба не довіряєте? Я сигнальник першого класу, сімдесят знаків на хвилину пишу.

— Знаю… Але ти розумієш, за що візьмешся? Повинен стати на відкритому місці, над самим обривом. По тобі, як по мішені, всі їхні гармати і кулемети стрілятимуть.

— А може, промахнуться, — просто сказав Фролов. — Товаришу командир, це ви здорово придумали!

Він трохи підвівся на камінні, густий рум'янець залив щоки. Раптом Фролов напружився, витягнувся, притис до обличчя окуляри бінокля.

— Наші бойові кораблі на горизонті!

Медведєв дивився теж. Плескався у лінзах нескінченний океанський простір. Довгою зігнутою клішнею заходив у воду берег. Мерехтів і переливався рубчастий горизонт.

— Праворуч, курсовий кут десять, товаришу командир!

І справді, у вказаному напрямку майнули на хвилях ледве помітні зазублені смужки.

— Дамо коректування, товаришу командир. — Фролов не відривав бінокля від очей. — Ви за мене не бійтеся. Вася Кульбін любив говорити: «Матрос кулі ковтає, бомби руками хапає».

Він поглянув на Медведєва і замовк. Поруч був, як і раніше, стриманий, підтягнутий командир, яким Фролов звик бачити його на містку катера під час бойових походів. Погляд Медведєва був твердий, економними і швидкими стали рухи.

Старший лейтенант дістав з планшета карту. Вітер виривав і згортав легкі калькові кінці. Медведєв розклав карту в заглибленні, притиснув з боків осколками граніту.

— Принесіть ракетницю і сигнальні прапорці! Фролов кинувся до кубрика, повернувся з великим старовинної форми пістолетом. Вклав у дуло картонний патрон ракети. Із клейончатого футляра витягнув два червоні прапорці.

Кораблі наближалися. Вже видно було в бінокль обриси широких скошених труб, кути гарматних надбудов. Але берег притаївся, ніби й не було в скелях насторожених, спрямованих у море батарей.

— Ракету! — наказав Медведєв.

Фролов швидко підняв ракетницю. Вузька димова стрічка звилася над висотою, високо в небі спалахнув червоний клапоть диму. Через мить така сама ракета піднялася над флагманським есмінцем.

— До коректування приготуватись! — наказав Медведєв, не відриваючи бінокля від очей.

Фролов ступив уперед, в кожній руці — розгорнутий прапорець. Стояв тепер на самісінькому краю гілчастої безодні, його виразно було видно і з моря і з берега. І, вибравши мить перед початком сигналізації, зробив те, що робив не один червонофлотець, дивлячись смерті в очі, ніколи не згинаючись перед ворогом.

Він зірвав і кинув на каміння свій шерстяний підшоломник і, обережно діставши з пазухи, розправив, хвацько надів набакир стару, просочену сіллю безкозирку з золотими літерами і стрічками, що розвівалися на гірському вітрі.

Розділ тринадцятий ПОЄДИНОК

— Йому немає рації мене підстерігати! — крикнув Агєєв Медведєву, кидаючись услід за диверсантом до виходу з ущелини.

Така була перша думка. Звичайно, мнимий англієць постарається не прогаяти ні секунди, використати перевагу в часі, щоб, загубившись серед скель, утекти до своїх. Але в ту ж мить в Агєєва виникла інша думка.

Невірно! Може, недосвідчений ворог саме так і зробив би, але досвідчений розвідник, звичайно, використає особливість місцевості, притаїться де-небудь за скелею, щоб, дочекавшись переслідувачів, набезпечно розправитися з ними.

«Точно! — думав біжачи боцман. — Де він чекатиме? Звичайно, біля переходу через потік. Доведеться там не поспішати, вийти на відкрите місце. Там він і вдарить, як на полюванні».

І замість того щоб одним духом перемахнути через пінну воду, Агєєв, пробігши ущелину, ліг, підповз до заростей біля потоку і, не розсуваючи зелені, виглянув назовні.

Крізь мереживо листя, пронизане сонцем, чорніло мокре каміння, блискотіли бризки потоку.

Мовчазно скупчилися скелі на тому березі.

Агєєв знав: уздовж прямовисної стіни врівень з входом до ущелини, де він зараз лежить, є тріщина, вузький виступ, теж прихований зовні зеленню.

Не ворухнувши гілки, боцман поповз цим виступом вздовж потоку до того місця, де обрив звертав убік і робила поворот річка.

«А може, марно гаю час, німець давно вже тікає до своїх», мучила невідступна думка.

— Неправда! Поспішайте повільно! — пробурмотів він свою улюблену приказку. Напружився, перестрибнув потік, почав повертатися повзком, розплатавшись на камінні.

І напроти входу в ущелину, за першим же поворотом, лице в лице зіткнувся з ворогом, що притаївся.

Диверсант лежав, тримаючи напоготові гранату, дивився на приховане зеленню горло ущелини. Зовсім інше, напружене, зосереджене обличчя з напіввискаленими зубами під трохи піднятою верхньою губою глянуло на Агєєва.

Боцман стрибнув уперед.

Граната покотилася на каміння. Агєєв підняв пістолет. Але із спритністю, майже неймовірною для такої жирної, важкої людини, мнимий О'Греді схопив його за руку. Вони захиталися над самою водою. Ворог рвонувся, вивернувся, як змія, зник за скелею.

І потім — хвилини стрімкого видирання по скелях, біг по камінню під сонцем і вітром. І, нарешті, Агєєв ліг долілиць, жадібно напився холодної води, яка золотилася в моховитому заглибленні.

Він витер рясний піт, що заливав очі, і, обережно піднявши голову, окинув поглядом місцевість.

Тепер перед ним була плоска лощовина, схожа на висохле океанське дно. Ні дерев, ні високого чагарника. Такий самий пейзаж, як і скрізь, у цьому краї вічної мерзлоти: гранітні валуни, нагромаджені один на один, гостробокі шиферні плити, де-не-де жовтуваті гілки повзучої берези щільно обвивали каміння.

За цією лощовиною, охоплюючи ЇЇ півкільцем, звивалася далека лінія гірської автостради, тієї самої дороги, що вела до занедбаних нікельових рудників.

Боцман лежав за великим, обточеним вітром валуном; від каміння йшов легкий морський аромат — запах водоростей і солі. Згори гріло сонце, але знизу льодовий холод уже проникав крізь одяг.

Чи встиг він перейняти фашиста, заступити йому дорогу? Агєєв поглянув на циферблат плоского ручного годинника — цього годинника подарував йому адмірал за одну з розвідувальних операцій…

Після того як мнимий О'Греді, вирвавшись, зник за скелею, боцман не переслідував його, а кинувся навперейми найкоротшим тільки одному йому відомим шляхом.

І ось тепер він лежав за великим валуном, оглядаючи всю лощовину. Знав, якщо ворог ще не добрався сюди, — а за часом не міг добратися: боцман пройшов до валуна навпростець обривистими оленячими стежками! — він не зможе пройти по лощовині, не підставивши під постріл своє велике тіло… Агєєв лежав задиханий, спітнілий, тримаючи напоготові гранату і важкий пістолет.

Сонце виблискувало над камінням, висячи у блідоголубому небі.

Велика тиша пустелі стояла навкруги.

І ось Агєєв знову побачив ворога.

Той повз по краю лощовини, розплатавшись так, що майже не вирізнявся за лінією шиферних брил. Повз метрів за сорок од боцмана, і лише кроків десять відокремлювали його від дальнього краю лощовини.

Агєєв вистрілив тричі підряд і, трохи підвівшись, відразу ж кинув гранату.

Він промахнувся. Диверсант, як змія, вильнув убік. Промахнувся! Шалений біг по камінню, хвилювання, втома від безсонних ночей дали себе знати!

Агєєв подивився на годинник. Ліг лицем до землі… Високо в небі стояло сонце, спина була тепла, але живіт леденів, легкий озноб пробігав по тілу… Що ж, він чекатиме, поки ворог не вигляне з-за каменя, скільки б часу не забрало це чекання…

Це чекання тривало майже вісім годин…

Уже сонце перетнуло небозвід, уже не раз Агєєва змагала непереборна дрімота, голова хилилася на каміння. Боцман узяв гострий осколок, поставив вістрям догори… І коли голова падала сама собою, сильний біль уколу знову приводив його до пам'яті, проганяв дрімоту.

Із-за зеленуватого каменя висунулося кругле шкіряне плече.

Боцман не стріляв.

Плече поворухнулося, зникло, висунулося знову.

Агєєв похмуро дивився. Усміхнувся, вистрілив. Смикнувшись, плече зникло за скелею.

Агєєв не вставав із-за каменя.

Він знав усі тисячу й одну хитрість первісної гірської війни. Ставкою в цьому поєдинку було не тільки його власне життя.

Він підняв гіллястий жовтобурий, неначе відшліфований, ріг оленя, який лежав серед каміння. Засунув ріг сторч між двома каменями. Прив'язав до нього довгий і тонкий шкертик, який завжди носив з собою в кишені. Зняв свій круглий шерстяний підшоломник, розправив, надів на верхні розвилки рога.

Розмотуючи шкерт, він відповз убік, щільно притиснувшись до землі, не показуючись із-за каміння. І як тільки відповз кроків на десять, узяв на приціл дальню скелю, де зникло плече ворога, і обережно потягнув мотузку.

Випробувана хитрість північних снайперів!

Ріг ворухнувся, підшоломник, як жива голова, кивнув з-за каменя. Агєєв побачив: з-за скелі швидко піднялася рука з пістолетом, підшоломник смикнувся, пробитий навиліт.

Пістолет розвідника гримнув двічі. Зброя ворога злетіла в повітря, впала на плоскі плити.

— Он ти який хитрий, — пробурмотів Агєєв. — Замість плеча пустий комбінезон підставив? А тепер що робитимеш з простріленою лапою?

Сонливість зникла, серце калаталося, відразу загострилися всі почуття. Тепер загибель ворога — справа вирішена.

Перележав фашиста, перехитрив його, треба чекати результатів.

Але він радів недовго. З-за скелі, де лежав поранений диверсант, потяглася тонка, нерішуча струмина диму.

Вона ставала ширшою, густішала, зігнутий бурий стовп виростав, повільно гойдався над камінням.

— Своїх підзиваєш, гад? — здивовано, розлючено пробурмотів Агєєв.

Зщулився в клубок. Серце стукало боляче і шалено. Треба піти на риск, не можна гаяти ні хвилини! Величезними стрибками, не ховаючись більше, Агєєв кинувся до місця, де сховався ворог.

Назустріч, крутячись, вилетіла граната, кинута нетвердо, лівою рукою. Агєєв припав до каміння.

Як тільки пролунав вибух, знову схопився на ноги. Роблячи зигзаги, добіг до місця схованки. Два постріли не влучили в нього.

Перед ним без комбінезона, у рожевій трикотажній сорочці, що обтягувала жирні груди, стояв мнимий О'Греді, підтримуючи лівою рукою закривавлену кисть правої. Страшенна зненависть була на гладкому синюватоблідому обличчі, в широко відкритих, запалених очах.

Вони вистрілили водночас, Агєєв, може, на секунду раніше. Диверсант хитнувся, впустив пістолет, упав навзнак головою до багаття, що димилося.

На потріскуючих березових гілках тлів обгорілий комбінезон. Ворог лежав, готовий, здавалося, крикнути, мідні вусики настовбурчилися над напіввідкритим ротом, білки, помережані кров'яними жилками, дивилися в тьмяніюче небо.

Боцман старанно затоптав багаття, озирнувся навколо, засунув у кобуру пістолет.

Сонце, як і раніше, виблискувало на камінні, як і раніше, було навколо безлюддя і тиша кам'яної пустелі. Після гуркоту бою ця тиша здавалася ще прекраснішою і повнішою.

Агєєв глибоко зітхнув. Сів на камінь. Обережно витяг з кишені свою завітну люльку.

Вийняв кинджал і передусім зробив на мундштуці останню, шістдесяту зарубку. Знав, що повинен іти, але саме зараз, хоч кілька хвилин, хотілося навтішатися перемогою.

Він виконав зарок. Знищив убивцю Кульбіна, шпигуна. Має, нарешті, право накуритись досхочу.

Із задньої кишені стьобаних штанів він витягнув плоску маленьку жерстяну коробочку, повну тютюну. Як довго, як дуже довго носив він її з собою, не розкриваючи жодного разу! Як дбайливо набивав тепер поліровану чашечку люльки, намагався не розсипати ні крихітки. З подивом помітив: широкі вузлуваті пальці дрібно тремтять.

— Ех, боцмане, боцмане, з нервами в тебе не гаразд!

Узяв у зуби рубчастий мундштучок, чиркнув запальничкою, затягнувся глибоко, до солодкого запаморочення.

Саме тоді настала мить, розповідаючи про яку потім, Агєєв відразу втрачав добрий настрій і дар мови.

Він охоче, з неослабним здивуванням розповідав про відчуття, які супроводжували першу затяжку. Якось незрозуміло, дивно, але йому відразу відхотілося курити. Він сидів з люлькою, затиснутою в зубах, відчуваючи несподівану слабкість у колінах, біль у тілі, побитому камінням.

Тютюн втратив для нього колишній смак! Може, занадто довго і часто мріяв він про ці затяжки… Дуже хотілося повернутися на Чайчин дзьоб до друзів, дізнатися, чи не сталося ще чого-небудь в цей неймовірний день. На сьогодні пригод досить, більше ніж досить для простої людини…

Може, цей хвилинний занепад духу призвів боцмана до того, що його так несподівано схопили вороги.

Вони підкралися гірським схилом з боку дороги. Агєєв говорив потім, що їх було не менше п'яти. «Інакше вони б мене не взяли!» додавав він з невластивими йому похмурими хвастощами. Це були гірські єгері, здорові і спритні хлопці. Вони накинулися на нього так швидко, що він навіть не встиг до кінця зірвати кільце з ручної гранати, яку кинув під ноги собі і ворогам…

«Живими в полон не здаватися!» Це девіз радянських військових моряків. А Агєєв не встиг зірвати кільця і вже валявся із зв'язаними руками і ногами на платформі ворожого грузовика. Його шпурляло і кидало на поворотах, біля самого обличчя бачив він важкі, підковані сталлю черевики гірських єгерів.

Грузовик мчав на вест. Сидячи на бензинових баках, тримаючись один за одного, єгері схвильовано обговорювали подію, яка тільки що сталася — полонення російського моряка.

Декілька разів були сказані слова: майор Еберс. Агєєв, який знав по-німецькому зо два десятки слів, зрозумів — мова йде про диверсанта, якого він застрілив. Так, значить, майора Еберса, знаменитого офіцера німецької розвідки, вдалося йому відправити на той світ! Але така туга, такий сором, що дався до рук ворога!

Платформа злітала і нахилялася. Іноді полоненому, неначе під час спалахів у темряві, трохи відкривався клаптик ландшафту, що пролітав мимо.

На краю дороги мелькали стовпи лінії високої напруги — приземкуваті, наполовину обкладені купами каміння. З'явився несподівано моховитий курган сторожового дзота… Ажурні котушки колючого дроту тягнулися схилами, що прикривали дорогу.

І знову боцман бачив тільки брудні дошки платформи, бився головою об деренчливу перегородку, задихався від терпкого запаху бензину.

Чому не починалося те, чого чекав уже давно, про що мріяв як про можливий спосіб врятування? Чому не починалася висадка десанту? Та ось важкий гуркіт змішався з торохтінням грузовика. У небі з диявольським свистом пролетів снаряд. Приємнішим за наймелодійнішу музику здався боцманові цей свист. Глухий вибух прокотився по ущелинах. Знову пролунали свист і могутні постріли з моря.

— Наша, корабельна, б'є! — ледве не крикнув Агєєв. Він знав посвист цих голосистих гармат. Вірив: по звуку вгадає не тільки, наша чи ворожа батарея б'є, але навіть гармати якого корабля вступають у бій. «Громовий» б'є!» подумав тієї хвилини. І справді, есмінець «Громовий» перший почав розгром німецьких батарей…

Наче від здивування, грузовик уповільнив хід, потім знову помчав з шаленою швидкістю. Німці кричали, показували на море, підскакуючи на баках, що гриміли в машині.

Потім машина зупинилася. Ще виразніше чути було грім канонади. Били з кораблів. Відповідали берегові батареї.

Єгері стрибали через борти. Прозвучала команда. Єгері побігли кудись підтюпцем.

І вже бурою пеленою лягла ніч. Гул стрільби зростав у відливаючому багрянцем небі, а боцман лежав зв'язаний, всіма забутий, марно намагаючись розплутати вузли, які його стягували. Разів зо два єгер, залишений на варті, подивився на платформу. І знову ходив туди й назад біля машини…

Потім бокова стінка відкинулася. Два солдати з жерстянками едельвейсів на пом'ятих кепі схопили полоненого з двох боків, опустили на каміння. Агєєв лежав нерухомий, заплющивши очі, вирішивши не виявляти ніяких ознак життя.

— Це він убив майора Еберса, — сказав один голос, і чобіт ударив боцмана в бік. — Він знає про десант.

— Лікар його оживить, — відповів другий. — Поки що кинемо його у третій сектор.

— Там англієць.

— Нічого. Англієць уже здихає. Для допиту візьмемо всередину.

Підняли, пронесли декілька кроків, важко кинули знову на каміння.

Боцман розплющив очі.

Темрява. Але це незакрите приміщення. Колюча сітка темніє недалеко від очей. Вона іскриться де-не-де, сухо потріскує, дерев'яні стовпи обмотані ізоляційною прокладкою. Огорожа під високою напругою, така, про яку розповідала Маруся!

Збоку пролунав стогін. Агєєв мовчав. Стогін повторився.

— Хто там? — ледве чутно запитав голос по-англійському. Це була справжня англійська мова. Чимось невловним відрізнялася від мови, якою розмовляють не британці, але Агєєв знав — це справжня англійська…

— Хто там? — повторив умираючий голос і після паузи: — Якщо врятуєтесь, товаришу, передайте нашим: я капітан О'Греді, з Дубліна. Я льотчик британського королівського флоту… Заблудився в тумані… Розбили голову, роздягли… Два дні стікаю кров'ю… Може, більше… Я капітан О'Греді…

Голос урвався, почулося невиразне бурмотіння. Агєєв лежав, прислухаючись. Так ось він, справжній капітан О'Греді, літаком якого скористався диверсант.

— Капітане! — окликнув він тихо.

Темрява мовчала. Як і раніше, лунав далекий гул канонади. І ось зовсім близько наполегливо зачастили кулемети, розірвалася граната, застрочили кулемети з протилежного боку…

Агєєв напружився, зігнувся всім тілом. Вузли трохи ослабли. Намацав грань гострого каменя, почав перетирати шкерт, що зв'язував руки. Разів зо два шкерт зривався, гострий край ковзав по пальцях, але Агєєв не відчував болю.

Це били наші кулемети!

Він перетирав вірьовки і вслухувався і вдивлявся в освітлювану тьмяними спалахами темряву. Щось змінилося навкруги. Щось сталося з дротом. Він перестав потріскувати, іскритися. А навколо пробігали вороги, падали, стріляли, бігли знову. Десь на схилі замигав швидко-швидко червоний вогник автомата.

Боцман перепиляв шкерт. Сів, розминаючи затерплі пальці. Розв'язати ноги було зовсім легко. Припав до землі — кулеметна черга, розриваючи дротяну огорожу, просвистіла над самою головою.

Він підповз до нерухомого тіла дублінця. Пальці його ковзнули по білизні, жорсткій від засохлої крові. Капітан О'Греді, справжній капітан О'Греді був мертвий, серце його не билося.

Великою діркою зяяв дріт, розтятий кулеметною чергою. Агєєв вийшов надвір. Так, в дроті не було більше електроструму…

Свистіли над головою кулі, летіли повільно самоцвіти трасуючих снарядів і вогняний пунктир кулеметних черг.

Боцман знову припав до каміння. Смерть літала над головою. Треба перехитрити її знову, проповзти туди, звідки — він визначив це за звуком — стріляли наші кулемети і автомати. Він швидко повз темним слизьким камінням.

— Хто йде? Полундра! — сказав попереду різкий голос.

— Свій! — крикнув Агєєв. — Я свій, Сергій Агєєв.

— Боцман?

Агєєв пізнав голос друга — розвідника сержанта Панкратова. Побачив його коренасту фігуру, розплатану на камінні біля ручного кулемета.

— Він самий, син свого батька! — Агєєв міцно потис руку сержанту.

— З ким це ви, Панкратов? — почувся, як завжди, неголосний, глухуватий голос Людова.

— Боцман Агєєв, товаришу капітан, звідкись взявся!

— Боцман? — Людов підповз ближче, з-під капюшона плащ-палатки блиснули круглі скельця. — Ви чому не на Чайчиному дзьобі?

— Так трапилося, товаришу капітан… Я майора Еберса вбив. Мене німці в полон взяли… — Останню фразу Агєєв насилу вимовив, набагато тихіше, ніж першу.

— Ага, — сказав Людов спокійно, — то ви, мабуть, без зброї? — Ніколи, ні за яких обставин капітан Людов не показував, що здивований тим чи іншим фактом.

— Так точно, без зброї…

— Панкратов, передайте йому автомат Тер-Акопяна. Тер-Акопян тільки що загинув, боцмане… — На мить Людов замовк. — Панкратов, треба перевірити, чи вирубаний струм.

— Струм вирубаний, товаришу капітан, — доповів Агєєв. Він стискував у руках автомат загиблого товариша. Кров бушувала в тілі, не було й сліду недавньої слабкості.

— Чудово, — сказав Людов, — тоді починаймо рятувати жінок і дітей, орли-матроси!

Як же опинилися орли капітана Людова тут, у самому серці секретного ворожого району?

Розділ чотирнадцятий ДРУЖИНА ОФІЦЕРА

Коли Фролов з вершини Чайчиного дзьоба побачив наші кораблі, на одному з цих кораблів був капітан Людов із своїми бійцями. Але розвідники були не на есмінці. Вони юрмилися на палубах двох катерів-мисливців. Маленькі кораблі пливли мористіше, майже застопоривши хід. Обстріл берега не входив у їхнє завдання.

Між ними і береговими висотами рухалася грізна лінія есмінців, здіймаючи білосніжні буруни. Широкі військово-морські прапори і змійки вимпелів майоріли на їхніх щоглах. А над «Громовим», флагманським кораблем, — червоний прапор командуючого флотом: три білі зірочки біля червонозоряного поля. І на високому містку стояв сам віце-адмірал, не відриваючи яструбиних очей від чорних окулярів бінокля.

— Є позивні з Чайчиного дзьоба?

— Немає позивних, товаришу командуючий… Кораблі зближалися з берегом. Усе виразніше видно було зубчасті прямовисні скелі. Гудів вітер, бився об брезент вітровідводів, розмірено вібрував турбінами корабель.

Комендори, націливши на берег довгоствольні гармати, теж вдивлялися у мовчазні скелі. Сигнальники, обпершись об холодні поручні, не відривали біноклів од очей.

— Є позивні коректувальної групи?

— Немає, товаришу командуючий…

Уже ясно було видно Чайчин дзьоб: роздвоєна вершина здіймалася до блідого неба. Димова нитка ракети злетіла над нею, спалахнув у небі червоний димок.

— Ракету, — наказав віце-адмірал.

З містка «Громового» звилася ракета.

— Бачу людину на Чайчиному дзьобі! — схвильовано крикнув сигнальник. — Пише нашим семафорним кодом: «Готовий розпочати коректування».

Офіцери дивилися. Малесенька фігура на обриві величезної скелі невпинно махала прапорцями.

— Давайте відповідь, — наказав адмірал: — «Починаю обстріл берега».

Розгорнувши сигнальні прапорці, писав відповідь сигнальник «Громового».

І перший громовий гуркіт почувся з моря, перші снаряди розірвалися біля таємних берегових батарей…

— Помітили нас! — крикнув захоплено Фролов. — Прийняли семафор, товаришу командир!

Медведєв схилився над картою берега, розстеленою на камінні. Дивився, як змінювали стрій кораблі, як перші бліді спалахи рвонулися від їхніх бортів, перші снаряди прорізали повітря.

— Об'єкт номер перший — перенести вогонь на півкабельтова праворуч… Об'єкт номер два — недоліт… Об'єкт номер три — накритий… — диктував Медведєв, і прапорці блискавично літали в руках Фролова.

І ось рявкнув берег — з-під маскувальних щитів, з-під каміння, з навколишніх висот заговорили ворожі батареї, і перші кулі чиркнули по граніту Чайчиного дзьоба. Кулеметна черга вдарила об каміння…

— Товаришу командир, — Фролов гукав, не припиняючи сигналізації. — якщо підстрелять мене, як би мені вниз не впасти!.. Погано буде…

— Я тебе втримаю! — крикнув Медведєв. — А ти не стій на одному місці. Дав коректування — і ховайся… І перебігай на другий кінець…

Він сам витягнувся над камінням, не берігся від куль. Це був бій — стихія військового моряка! Те почуття, яке захоплювало цілком, витісняло всі сторонні думки.

— Дають шквал вогню! — кричав старший лейтенант крізь вітер і гуркіт гармат. — Пряме влучання в першу батарею… Ану, перенесемо вогонь глибше…

Знову засвистіла кулеметна черга над самими їхніми головами.

— Перейди на той бік площадки, там тебе не дістане! Фролов безстрашно стояв над обривом. І незрозуміло було, чи вітер ріже обличчя, чи кулі свистять біля самих вух. Раптом спіткнувся, взяв прапорці в одну руку, провів пальцями по обличчю.

— Поранений, Фролов? — кинувся до нього Медведєв.

— Нічого, куля погладила по щоці…

Всі скелі палали вогнем, клубочилися димовими хвилями. Водяні чорні сплески злітали навколо маневруючих кораблів. Вечоріло; димове, тьмяне світло стояло в небі. І безупинно сигналив ще чітко видимий з кораблів і з берега Фролов.

Та ось він схопився за груди, ступив до обриву. Прапорець упав на каміння. Медведєв скочив на ноги, підхопив важко обвислого моряка.

— Поранений, брат? Куди?

— Вгадали, дияволи… Неначе в плече, осколком… Рука заніміла, не можу сигналити…

Навколо свистіли траси куль, на камінні розривалися міни. Фролов зблід, голова схилилася на каміння. Набрякав кров'ю тільник під бушлатом.

Медведєв пригадав: «Маруся!» Кинувся до виходу з ущелини.

Маруся стояла, прихилившись до скелі, опустивши автомат. Мовчки дивилася на Медведєва.

— Фролов поранений, — крикнув Медведєв. — Вам тут більше стояти не треба… Допоможіть йому… Ідіть у кубрик. Я його принесу туди…

Кинувся назад. Маруся бігла слідом: бліда, тримаючи в руках непотрібний тепер автомат.

— Ідіть у кубрик, — повторив Медведєв. — Бачите, тут стріляють. Почекайте там…

Фролов намагався трохи піднятися на лікті.

— Ех, прикро — сигналити більше не можу…

— Нічого, ти вже своє зробив… Тепер вони самі можуть бій вести. Засікли всі точки…

Знову поблизу розірвалася міна. Медведєв припав до каміння. Оглянувся: Маруся стояла на колінах рядом з Фроловим.

— Ідіть, тут вас підстрелять, — повторив Медведєв. Вона ніби не чула… Її густе волосся розсипалося на плечах, обличчя тонуло в напівтемряві. Вона витягла із піхов фінку Фролова, розрізала тільник, розірвала білий індивідуальний пакет.

— Це нічого, — вона стирала ватою кров, — у нього плече прострілене, м'якоть… Зараз зупиню кров… Так… Так… Треба його в землянку віднести…

Медведєв підхопив пораненого. Під скрегіт і цямкання мін проніс у кубрик, поклав на койку: тут, під захистом козирка скелі, — безпечно.

Витер з обличчя піт, поглянув на долоню — вона була в гарячій, липкій крові.

— Ось закінчите з Фроловим, і я до вас записуюся на прийом! — бадьоро сказав він через плече. І тільки тепер помітив: Марусі немає в кубрику.

Вибіг надвір. На камінні темніло розплатане тіло.

— Ви поранені?

Вона ледве ворухнулася. Лежала долілиць, фланелівка на спині була розідрана, кров капала на каміння.

— Так, трохи, в спину… Це нічого, це добре, мені не боляче. Тільки важко дихати… — Замовкла, ледве чутно заговорила знову: — Дуже я втомилася від того життя… Ваша дружина… Настя… була права — краще смерть…

— Моя дружина? — Медведєв близько нахилився до неї, не відчував, не чув свистіння осколків навколо.

— Так, — шепотіла Маруся. — Не побачите більше її… Вона померла героєм… Коли нас примушували працювати тут, у горах, вона відмовилася з трьома іншими жінками. Вона не хотіла будувати цей завод… Кинулася на есесівця, схопила його за горло… Її застрелили… Вона померла як герой… Ми боялися так вмерти…

Її шепіт став зовсім невиразним, затих. Медведєв стиснув її тонкі пальці. Маленька рука впала на каміння…

— Насте, — сказав Медведєв, — Насте…

Нічого не усвідомлюючи, наче уві сні, підійшов він до краю обриву. Те, що побачив, примусило його опам'ятатися.

Уже настала ніч, але весь берег був осяяний зеленуватим тремтливим світлом. Кораблі били освітлювальними снарядами. Низький жовтуватобагровий дим стелився над скелями, то там, то тут спалахувало буре полум'я — злітали у повітря боєприпаси батарей. А вдалині, як і раніше, пінили воду кораблі, освітлені блискавками залпів…

Прямий, високий стояв Медведєв на краю висоти, не маючи сил відірвати очей від цього видовища. Потім повернувся в кубрик.

Назустріч блиснув гарячий погляд пораненого. Старший лейтенант сів на край койки.

— Як справи, товаришу командир?

— Лежи, брат, лежи… Добрі справи… весь берег наші рознесли — чуєш?

— Значить, сім'ю вашу визволимо скоро?

— Мовчи, — швидко сказав Медведєв. — Тобі не можна говорити. Краще подумаємо, як тебе тепер на берег доставити. Тут служба наша закінчилася…

Саме в цей час катери з розвідниками капітана Людова разом лягли курсом на берег. Вони не брали участі в бою. Два маленькі кораблі ліниво погойдувалися на високих хвилях. Але тепер настав їхній час.

Був відплив — тихше билися біля скель океанські хвилі. Два «мисливці» влетіли у маленьку затоку, підійшли до скель, перекинули сходні на оголене мокре каміння. Сходні піднімалися і опускалися і розгойдувалися у темряві, але один за одним люди в плащ-палатках збігали на берег. Несли ручні кулемети, боєприпаси, великі ножиці-гострозубці.

Найпершою збігла з катера, посковзнулася на гладенькому камінні, але спритно втрималася на ногах невисока людина, теж закутана в плащ-палатку. З-під капюшона блиснули круглі окуляри.

— Обережно, товаришу капітан, — сказав кремезний розвідник, шанобливо підтримуючи Людова під лікоть. — Якщо ця штука об каміння ахне, залишиться від нас мокре місце.

Вона не вибухне, — спокійно відповів Людов. Під плащ-палаткою він ніс невеликий, але дуже важкий предмет. — Ця бомба розумна. Вона мовчатиме, поки ми їй не накажемо.

Уже всі розвідники вибралися на скелі. Катери відчалили від берега. Поки що висадка йшла добре, — їх не помітили, берегові батареї весь час вели бій з есмінцями.

Про все домовилися заздалегідь. Розвідники розділилися на два загони.

— Старшина, — сказав Людов, — насамперед пробираєтеся на електростанцію, вирубуєте струм. Берете «язика», дізнаєтесь, де знаходяться діти. В бій не вступайте, бій будемо вести ми, відвернемо на себе всю увагу охорони.

Загін старшини другої статті Суслова пішов у темряву. Розвідники видиралися на скелі. Над головами, креслячи високі дуги, проносилися корабельні снаряди! Гуркіт вибухів, багрова заграва залишалися збоку і позаду. Попереду притаїлася темрява.

— Вер да? — крикнув із темряви зляканий голос.

Розвідники мовчали, один безшумно поповз уперед.

— Вер… — голосніше почав вартовий і захлинувся.

Загін знову повз у темряву. Шипи дротяного загородження темніли над головами. Це був простий, не електрифікований дріт…

Несподівано застрочив з темряви кулемет. Стріляв квапливо, Гарячково, кулі брязкали по камінню. У відповідь застрочили кулемети розвідників. З обох боків, мов різноколірний пунктир, летіли трасуючі кулі. Все більше й більше кулеметів вступали в бій з обох боків…

Розвідники прорвалися на територію секретного заводу. То там, то там миготіли тьмяні смуги — жовте світло з навстіж розчинених дверей. Чорні квапливі тіні схоплювалися і припадали до каміння…

Нестерпно сліпуче світло ринуло раптом згори. На одній з найближчих вершин сяяла яскрава зірка, нишпорячи променем по навколишніх скелях. А другий голубий промінь простягнувся з іншої вершини, побіг по камінню.

— Бойові прожектори увімкнули, — крізь зуби сказав хтось, — тепер дадуть нам жару…

Прожектори освітили все: і дивовижні трикутні горби праворуч, і якісь химерні резервуари, і грузовики, що стояли серед скель. Як величезні щупальця, бігли промені по камінню і раптом завмерли, схрестившись на групі людей у плащ-палатках.

— Відповзати за скелі! — скомандував Людов.

Тепер німецькі кулемети і міномети били впевненіше з усіх висот… А потім прожектори погасли так само несподівано, як засвітилися. Знову ішов бій у темряві. Тільки спалахи кулеметів і автоматів, різноколірне павутиння трас блищали у темряві та з моря долітав невщухаючий гарматний гул.

Це й був той час, коли, визволившись з полону, боцман зустрівся з бойовими друзями.

Розділ п'ятнадцятий ОРЛИ КАПІТАНА ЛЮДОВА

— Дітей розшукали, товаришу капітан, — квапливо доповів голос із темряви. — Вони всі в трьох землянках за дротяною сіткою були. Ох і замучені ж хлопчаки! Деякі ледве живі…

— Доставити їх на берег, — швидко наказав Людов. — Вам що, їхній «язик» показав?

— Так точно, товаришу капітан, ось він тут до послуг… Щось у темряві заворушилося, замугикало.

— Прекрасно!

Людов вдивлявся у темряву.

— Хай веде нас до жіночих бараків… Суслов, доставите на берег дітей. ІІрибудете на берег, — до приходу катерів займіть кругову оборону. Ходімо, товариші, наших жінок визволяти.

Знову засяяли скелі навкруги. Шиплячи, висіла в небі зелена лампа ракети. Німецькі кулемети стріляли здалека — охорона заводу, мабуть, відступала. Короткими перебіжками розвідники просувалися до синюваточорного ланцюга скель, схожого на нерівну стіну. Високий єгер без кепі, із зв'язаними руками, показував дорогу.

Ракета погасла, знову настала темрява.

— Треба через ці скелі перейти! — крикнув Людов. Він майже біг попереду, Агєєв ледве встигав за ним, чув переривчасте дихання капітана. Розвідники, подолавши висоту, затрималися — шипи дротяного загородження виросли на дорозі.

— Цим дротом табір обгороджений! — крикнув Агєєв: він пригадав розповідь Марусі. — Цей дріт був з електрострумом…

— Тепер він безпечний, — відповів Людов. — Сапери, вперед!

Почувся скрегіт розрізуваного металу.

Знову спалахнула в небі зелена медуза ракети. Збоку застрочив кулемет, і маленький розвідник, який різав дріт, впустив гострозубці, упав головою на каміння… Людов, Агєєв та інші розвідники пройшли крізь дротяну сітку, лягли на каміння вершини…

Перед ними у мертвотно мерехтливому світлі в кільці скель, як у величезному сухому водоймищі, простягнувся табір рабинь, оточений кулеметними гніздами, затягнутий зверху маскувальною сірою сіткою. Внизу ще одна плетена стальна загорожа охоплювала ркупчення кам'яних землянок. Між цими землянками у дротяному кільці кидалася з кінця в кінець юрба у світлих халатах, які контрастно вирізнялися на фоні темного каміння.

— Сюди! — крикнув, встаючи на весь зріст, Агєєв. Він підняв руку, його голос загубився у величезних кам'яних просторах. — Сюди, товариші! Йдемо вам на допомогу!

Сотні полонянок розгублено кидалися з боку в бік внизу. Ударив кулемет, Агєєв ледве встиг сховатися за камінь.

Розвідники стріляли по кулеметних гніздах фашистів.

— Погасне ракета, зійдемо вниз, — сказав Людов. — Вони…

Він не договорив.

Удалині гуркнув вибух, розлетілася одна із скель, що огороджували дно котлована. На її місці виникла інша — хистка бурхлива стіна, блискаюча кипінням піни. У котлован ринула з гуготінням чорна вода, вливався океан крізь величезну пробоїну у скелях.

Заціпенівши, розвідники дивилися, як вода котилася по камінню, підхоплювала жінок у білому, заливала землянки. Сліпа стихія бурхала внизу в зеленому фантастичному світлі. Агєєв кинувся вниз.

— Куди? — схопив його за руку капітан.

— Може, врятую кого…

— Нікого не врятувати… — глухо сказав Людов. — Там дротяна огорожа, вони передбачили все…

Ракета погасла. Внизу шуміла і хлюпотіла вода. Кулемети замовкли — неначе і фашистів вразило побачене. Тільки з боку моря, як і раніше, спалахували білі сяйва залпів.

— Сержанте, — гукнув Людов.

— Єсть, товаришу капітан, — відгукнувся здавлений голос Панкратова.

— Ви і Фомін залишаєтесь зі мною. Решті відходити до берега, викликати катер, відправити дітей. Командує відправкою Агєєв. Рознесемо це чортове гніздо. Якщо не прийдемо через півгодини, самі вантажтесь на катери. Вирушайте без нас. Зрозуміло, товариші?

— Товаришу капітан, може, кого іншого призначите на берег? Я з вами… — боцман намагався в темряві розглядіти обличчя капітана.

— Командує відправкою Агєєв, — повторив невблаганний голос. — Вам, боцмане, зі мною лишатися не можна. Вам ще на Чайчин дзьоб повертатися — за старшим лейтенантом… Посадите дітей, візьміть на підмогу кого хочете — і на Чайчин дзьоб! Усе ясно?

— Все ясно, товаришу капітан!

Мовчки почали спускатись із скель. Проминули дротяну загорожу. Досі боцман не міг повірити власним очам. Ось навіщо вони тримали полонянок у такому котловані! Щоб знищити одним порухом руки…

Людов з двома розвідниками зник у темряві. Всі інші йшли в бік берега.

— Куди йти — хто знає? — запитав Агєєв.

— Іди, боцмане, за мною в кільватер. Прямо по компасу виведу, — відгукнувся старшина Соколов.

Вони виходили до моря. Наростав плескіт прибою, у просвіті скель блищали чорні, спалахуючі фосфором хвилі.

— Полундра! — окликнули з темряви.

— Свої, — сказав Агєєв.

— Проходьте, товаришу боцман.

Біля самої лінії прибою серед мовчазних розвідників, ледве розпізнаваних у темряві, темніли маленькі фігурки. їх було багато, вони щільно притискувалися одне до одного.

Боцман нахилився, взяв на руки одного хлопчика. Кістляві худенькі рученята обхопили його шию. Худа щічка довірливо пригорнулася до грудей.

— Синок старшого лейтенанта Медведєва тут є? — гукнув боцман. Діти злякано мовчали. — Є Альоша Медведєв?

— Я Альоша… — голос хлопчика був нерішучий і слабкий.

Боцман підхопив на руки друге легеньке тільце.

— До татка свого хочеш? — Хлопчик не відповідав, тільки ухопив міцно боцмана за плече. — Ну, діти, закінчилися ваші муки. Тепер ми вас додому, на Батьківщину, відвеземо. Григорію, давай катерам сигнал.

Замигав кишеньковий ліхтарик в руках Суслова. Всі чекали. Затока здавалася безлюдною. Хвилі, фосфоруючи, котилися в темряви, спалахували на камінні гребінцями піни.

Криваве тьмяне сяйво, як і раніше, здіймалося з-за скель.

Із темряви пролунало ледве чутне постукування мотора.

— На березі! — почувся голос з мегафона.

— Єсть на березі! — крикнув Агєєв у складені рупором долоні.

— Ближче підійти не можу, розіб'юся об каміння.

Вже видно було обриси катера-мисливця, його рубку, людей, які стояли біля обернених до берега автоматів.

— Будемо вам пасажирів передавати. — Агєєв хотів зайти у воду.

Поряд блиснули чорні очі Суслова.

— Почекай, Сергію, тобі на березі залишатися, ноги промочиш…

Суслов зайшов по коліна у хвилі, простягнув руки. Вода била його під ноги, хвилі наростали і спадали, але він стояв нерухомо. І вже з борту катера скочив високий червонофлотець, зайшов по груди у льодяну чорну воду.

— Давай сюди хлопчаків, Сергію! — сказав Суслов.

Одного за одним хлопчиків передавали на катер. Катер відійшов, зник у темряві. Боцман глянув за звичкою на кисть руки, — він забув, що годинник забрали в нього під час полонення.

— Півгодини вже минуло, — сказав Суслов. Присівши на камінь, він виливав з чобота воду. — Думаю, другий катер викликати зарано. Капітан ще не повернувся.

— Саме час викликати, — сказав із темряви голос капітана Людова. — Дітей всіх відправили?

— Так точно, товаришу капітан! — Забувши про військову субординацію, Агєєв ступив уперед, намацав у темряві і міцно потиснув тонку руку Людова. — От спасибі, товаришу капітан, що здоровим повернулися…

— Гаразд, гаразд, боцмане, — засоромлено пробурмотів капітан. — Мабуть, поки що наші ініціали на німецьких кулях не вирізані… Викликайте катер, та посадимо спочатку цих «язиків»…

Не троє, а шестеро гітлерівців стояли у темряві. Трьох, міцно зв'язаних, з кляпами у роті, привів з собою із своєї експедиції капітан Людов…

І коли катер-мисливець уже вийшов із затоки, дав повний хід, летів від ворожого берега по величезних темних хвилях, — позаду, серед скель, виник небувалий спалах.

Він був схожий на димучу райдужну кулю, яка здіймалася у нічне небо. Золотий, пурпуровий, ліловий, зелений і синій відтінки кипіли і переливалися в ній. Найяскравішим світлом осяяла вона нескінченну пустелю хвиль, дерев'яну палубу «мисливця», командира поруч з рульовим, трьох полонених, які скорчилися біля рубки. Потім налетів сильний вихор, висока берегова хвиля підняла катер, кинула у пінисту клекочучу безодню…

Оце все, що я взнав про причини дивовижного світла в горах. Я записав останню фразу розповіді Агєєва, коли наш бот проминув сигнальний пост біля входу до головної бази, пройшов лінію протичовнових бон і розвідники, які сиділи в кубрику, вже вибиралися на палубу, готуючись зійти на берег.

— Дозвольте бути вільним, товаришу капітан? — запитав Агєєв, побіжно в двох словах розповівши, як повернувся він на Чайчин дзьоб, за допомогою Медведєва і друзів-розвідників переніс до своїх пораненого Фролова…

Капітан Людов запитально поглянув на мене.

— Мені незрозуміло одне, — сказав я, ховаючи в кишеню олівець, — як міг так ризикувати цей майор Еберс? Пробратися одному до ворога, в чужій формі…

— Так, звичайно, Еберс ризикував, — задумливо сказав Людов, — але не забудьте: він був їхнім найкращим розвідником, його дальше просування прямо залежало від результату цієї справи. І почав він так вдало: знайшовши сірник, натрапив на слід загону, чудово використав можливість потрапити на Чайчин дзьоб…

— Але такий ланцюг збіжностей… — сказав я.

— А хіба ми заперечуємо роль випадковості? — поглянув на мене капітан. — Діалектика говорить: необхідність прокладає собі шлях крізь масу випадковостей.

— Ця сміливість безрозсудна. Як міг досвідчений диверсант віддатися, по суті, прямо в руки ворогам?

— Ви не зовсім праві, — ввічливо усміхнувся Людов. — Звичайно, майору не можна було відмовити у кмітливості. Коли англієць сів на площадці будівництва, майор зрозумів, що випадок сам іде до нього в руки. Але не забувайте, що риск у нього був, по суті, мінімальний.

Я дивився на Людова здивовано.

— План його був набагато простіший, ніж вийшло насправді, — говорив далі капітан. — Біля літака в засаді чекали єгері з собакою-шукачем, вони повинні були йти за Еберсом по п'ятах до самого Чайчиного дзьоба. Першої поразки майор зазнав, коли боцман, щоб замести сліди, пройшов по морському дну, позбувшись собаки-шукача. Пам'ятаєте, саме тоді майор уперше вирішив пустити в хід свої отруєні папіроси. Але, як ви знаєте, боцман не курив… Що лишалося робити? Агєєв проявив пильність, майор залишився без зброї, треба було, так би мовити, перебудовуватися на ходу. І Еберс перебудувався негайно. Навіть зовсім непередбачений випадок — появу в літаку цієї нещасної — він зумів повернути на свою користь…

— Але візьміть до уваги: саме на основі розповіді Еберса про те, як приземлився англійський літак, боцман зумів встановити координати заводу. А вся історія з Чайчиним дзьобом вчить нас бути ще пильнішими, намагатися передбачати будь-які підступи ворога.

Бачте, при всіх своїх хороших якостях старший лейтенант виявився в окремих випадках, я б сказав, занадто прямодушною людиною. Зате наш друг боцман з самого початку не зводив очей з майора, якому спала на думку остання блискуча ідея: одурманити своїми папіросами відразу двох наших людей, а за допомогою халата хоча б на п'ять хвилин відвернути від себе увагу, щоб виконати чудово розроблений план. І треба сказати прямо, — в цьому плані було передбачено все, крім одного…

Капітан Людов поклав свою вузьку руку на широке плече Агєєва.

— Він не передбачив, — майже ніжно сказав Людов, — що вступає в поєдинок з найкращим розвідником Північного флоту. І не тільки з найкращим розвідником, але й російським, радянським моряком, яким керує не жадоба нагород і підвищень, а безмежна любов до Вітчизни і священна ненависть до ворога…

Наш бот підходив до причалу. Все вужчою ставала смуга води, що мінилася райдугою нафтових плям між дощаним пірсом і бортом старого корабля. Агєєв відійшов од нас, став біля трапа. Таким і запам'ятався він мені назавжди: стрункий, високий, з пильними жовтуватими очима, які блищали з-під русявих брів. Кругле обвітрене обличчя усміхалося, прострелений Еберсом підшоломник був зсунутий на потилицю, завітна люлечка стирчала в зубах. Очевидно, боцман все-таки не втратив смаку до куріння…

Через декілька днів я зустрів старшого лейтенанта Медведєва.

Я йшов головною вулицею нашої північночорноморської бази — по гранітному проспекту, що вів до моста біля стадіону, звідки відкривається море, сталеві містки і легкі вимпели кораблів.

Старший лейтенант вийшов з дерев'яного двоповерхового будинку верхньої лінії, як завжди, прямий, неквапливий, насунувши на брови свого старого, старанно відпрасованого кашкета з емблемою, позеленілою від морської води. Він був не сам. Він обережно вів тоненького, блідого хлопчика в новому червонофлотському бушлатику, у безкозирці, насунутій на очі.

Батько й син ішли вулицею, зайняті якоюсь захоплюючою розмовою. Проходячи повз мене, Медведєв торкнувся козирка своєю широкою смаглявою рукою. І таким же рухом підняв руку маленький Медведєв, хлопчик з не по-дитячому серйозними, сумними очима, врятований з фашистської неволі, де бачив багато дивовижних і жахливих речей.

Вони йшли вулицею тихого полярного містечка підтягнуті і статечні, неначе нічого особливого з ними не трапилося. І мирно світило над ними неяскраве вересневе сонце, і майоріли на вітрі червоні вимпели, і морські хвилі розмірено набігали на скелі. Так само б'ються вони об безлюдний норвезький берег, де в кам'яних глибинах кипіло таємне напружене життя, а тепер лежать купи руїн, пінна вода хлюпочеться на місці знищеного ворожого об'єкта X.

І я знав: ні на секунду не припиняється героїчна робота наших людей. Знову йшли кораблі в океан битися з ворогами Батьківщини. З аеродромів у горах злітали наші літаки, щоб перехопити ворога, який мчав на бомбардування, бійці морської піхоти вмирали серед голих скель, кров'ю здобуваючи вже недалеку велику перемогу.

І герої-розвідники вирушали в нові походи, вступаючи в єдиноборство з розвідкою ворога, протиставляючи свою мужність, проникливість, ентузіазм її зловісній спритній роботі. Але тільки про деякі епізоди цього єдиноборства, можливо, зможу я колись розповісти читачеві.

— Мовчання — ограда мудрості, — любить говорити мій друг, капітан Людов.

Північний флот — Москва. 1943–1946.

Примітки

1

— Не розумію! (англ.)

(обратно)

2

— З вами! Разом! (англ.)

(обратно)

3

— Ходімо! (англ.)

(обратно)

4

— Випийте трохи! (англ.)

(обратно)

5

— Німці, німці (англ.)

(обратно)

6

— Велике спасибі! (англ.)

(обратно)

7

— Обережніше… Камінь… (англ.)

(обратно)

8

— Я вас понесу! (англ.)

(обратно)

9

— Будьте обережні. Я вас понесу! (англ.)

(обратно)

10

— Обережно. Не треба світла! (англ.)

(обратно)

Оглавление

Микола Панов БОЦМАН З «ТУМАНА»

Розділ перший ПОЛУМ'Я НАД МУСТА-ТУНТУРІ

Розділ другий МОРСЬКЕ ПОЛЮВАННЯ

Розділ третій МІСТО В ГОРАХ

Розділ четвертий ОСОБЛИВЕ ЗАВДАННЯ

Розділ п'ятий ЛЮДИНА В ПЛАЩ-ПАЛАТЦІ

Розділ шостий ВИСОТА ЧАЙЧИН ДЗЬОБ

Розділ сьомий ЛЮЛЬКА РОЗВІДНИКА

Розділ восьмий СИГНАЛ БІДИ

Розділ дев'ятий ТРОЄ

Розділ десятий ЖІНКА З НЕВОЛІ

Розділ одинадцятий БОЦМАН ДАЄ КООРДИНАТИ

Розділ дванадцятий КОЛИ ЗАМОВК ПЕРЕДАВАЧ

Розділ тринадцятий ПОЄДИНОК

Розділ чотирнадцятий ДРУЖИНА ОФІЦЕРА

Розділ п'ятнадцятий ОРЛИ КАПІТАНА ЛЮДОВА Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg