Шандор Петефі
Поезії
Перекладач: Леонід Первомайський
Джерело: З книги: Зарубіжна література: Хрестоматія.— К.: Освіта., 1992.
Вперше цей твір було опубліковано на
На батьківщині
Степ в золотому стиглому вбранні,
Де марево ввижається мені,
Колишеться і в дальній лине плин,—
Ти пізнаєш мене? Це я, твій син.
У затінку оцих тополь старих
Востаннє відпочити я приліг,—
Як римська цифра п'ять, на сірім тлі
У вирій відлітали журавлі.
Лишаючи назавжди отчий дім,
Заледве міг я попрощатись з ним...
Благословення матері! Давно
Розвіялося на вітрах воно.
На віддалі минав за роком рік,
Народжувався і зникав навік,—
На возі не завжди щасливих літ
З тих пір я встиг об'їхати весь світ.
Важка наука — в білім світі жить.
Багато поту й сліз я встиг пролить.
Вибоїстим, нерівним був мій шлях
В пустелі людській по сипких пісках.
Це добре знаю я, бо мій напій
Не-раз бував немов полин гіркий,
Не раз мій кухоль наливали вщерть —
Було б одразу легше випить смерть.
Але тепер все горе й вся біда,
Всі муки сплинули, немов вода,
I спомини про мій тернистий шлях —
Все потопає в радісних сльозах.
Тут колисала матінка мене,
Тут сонце, наче в юності, ясне,
З-під хмари усміхається мені,
Як синові, на рідній стороні.
Конокрадська
Темним пилом крутить
Вдалині.
Наближає вершник
На коні.
«Звідки в тебе, хлопче,
Кінь, що змій?»
«Повертаю з пушти,
Пане мій,
Ночував табун там,
Ніч іржав,
Змія вороного
Я украв.
Ярмарок у Турі,
То й мені
В Турі треба бути
На коні».
«Слухай, хлопче, слухай,
Чорна тінь,
Грає під тобою
Добрий кінь.
Це табун у пушті
Мій іржав,
Це коня у мене
Ти украв».
Ну, не хоче слухать!
В серці шал,
Нагаєм — і мимо,
Мимо вчвал.
Не згасає в серці
Лютий гнів,
Повертає, кида
В очі спів:
«Гей, мене за кражу
Не гани,
Жеребців у тебе
Табуни.
Мав одне я серце —
Й те дочка
Рідна твоя вкрала
В батрака».
Перша роль
Я став актором. Перша роль
Готова вже моя.
Уперше маю на кону
Зареготати я.
На сцені я сповна душі
Завзято регочу,
А на житті ще є причин
Доволі для плачу.
Ковзкий сніжок
Ковзкий сніжок. Зимова путь,
Кохану до вінця везуть,
До церкви милу повезли,
Од серця в мене відняли.
Коли б я снігом бути міг,—
Попід саньми б заметом ліг,
Щоб коні кинули її
В обійми пристрасні мої,
Щоб на уста поклав я їй
Останній поцілунок свій,
На серце їй упав би я,
Розтав би — й смерть прийшла б моя.
Пісні
Не спить в колисці, плаче немовля,
А ще не день,—
I нянька, присипляючи його,
Співа пісень.
Дитя моїх страждань — безсонний біль
Кричить в мені,—
Щоб він заснув на мить, складаю я
Свої пісні.
Патріотична пісня
Я серцем і душею твій,
Мій рідний краю!
Лише тобі належу я,
Тебе кохаю!
Моя душа — величний храм.
Та коли треба,
Віддам і душу я свою
Заради тебе,
О тепла кров з грудей моїх,
На землю бризни
Заради вічного життя
Й добра вітчизни!
Ні, я нікому не скажу
І не одкрию,
Що лиш з тобою я з'єднав
Свою надію.
Таємно по твоїх слідах
Я йти не кину,—
Не так, як тінь, що з нами йде
Лиш в світлу днину.
Тебе і вдень я і вночі
Не залишаю,—
Я в тьмі потрібніший тобі,
Мій рідний краю!
Я до синів твоїх іду,
Щоб в мить єднання
Молитись за твоє ясне,
Нове світання!
До дна, до дна своє вино
Я випиваю...
Воно гірке від сліз моїх,
Мій рідний краю!
Шляхтич
Його поклали на кобилу —
Негідник різок заробив.
Він грабував, і дідько знає,
Чого іще він не робив.
Та він, пручаючись, волає:
«Пустіть! Сховайте нагая!
На це не маєте ви права!
Ви знаєте, що шляхтич я?!»
Чи чули ви цю скаргу, душі
Оганьблених його дідів?
Він вартий різок після цього,
А шибениці й поготів!
Солдат
Я відставний солдат. У мене все забрали,
Був тільки рядовим — не вислуживсь в капрали,
Хоч молодість свою в солдатчину приніс,
А звідти взяв лише тягар старечих сліз.
Був щиро відданий і ревний до роботи,
Не знав покарань я — солдатської турботи.
Що ж в нагороду мав, зі служби ідучи?
Що генерал мене поплескав по плечі.
Проти королів
Ми знаєм — іграшки потрібні дітям.
В захопленні дитячому народи
Тих іграшок немало наробили,
Катами ставши власної свободи.
Вдягли на лоба дурневі корону,
Помазали і повели до трону.
Ті королі сидять собі на троні
Урівень з небом і його зірками
I думають у вишині принадній,
Що з ласки божої керують нами.
Ви помиляєтесь у власній славі —
Ви не пани вже, а ляльки трухляві!
Світ повнолітнім став. Коли мужнієш,
Не дбаєш вже про іграшки дитячі.
Геть з тронів, королі! З голів корони
Мерщій скидайте, телепні ледачі!
I не баріться, не жартуйте з нами,
Бо зіб'ємо їх разом з головами!
Так станеться. Удар тії сокири,
Що на паризькому майдані грянув,
То тільки перша блискавиця бурі,
Що налетить невдовзі на тиранів,
В ній грізний вирок світові старому,
А я — не перший гуркіт її грому!
Стара земля обернеться на хащі,
I королі завиють в них, мов звірі.
Ми будем радо гнати їх, як здобич,
Під постріли рушниць дошкульно-щирі,—
I кров'ю їх напишем серед неба:
«Світ вже змужнів — йому ляльок не треба!»
Зрада
В'ється вулиця велика.
Грай, музико, вільна, дика!
Пляшку й серце повні маю —
Я танцюю, я співаю.
Нум, цигане, суму-звуку!
Виллю, вихлюпну розпуку!
Ось той дім... Я тут спинюся
I крізь сльози засміюся.
Тут живе мандрівна зірка,
Що мене дурила гірко,
Що од мене притьмом зникла,
Коло другого призвикла.
Ось її вікно, цигане!
Хай музика знову гряне,
Хай зрадлива й сном не баче,
Як у мене серце плаче...
Угорщина
Навчитись того куховарства,
Вітчизно, тобі уже слід:
На одному боці готовий,
На другім — сирий твій обід.
В той час, як на одному боці
Пиячать, жирують, жеруть,
На другому боці, вітчизно,
Сини твої з голоду мруть.
Війна приснилася мені
Вночі війна приснилася мені.
Скликали на війну мадьярів —
Кривавий меч по рідній стороні
Ходив у відблисках пожарів.
На клич меча вставали серед тьми
Всі, хто ще міг в бою стояти.
Вінець свободи здобували ми,
Вітчизни діти і солдати.
Той день був нашого весілля днем.
Зачувши грізний клич до бою,
Щоб за вітчизну вмерти, під вогнем
Я розлучивсь вночі з тобою.
Як гірко, дівчинко, у шлюбну ніч
Вмирати в бойовому полі!
Але б я радо вмер під сурми клич,
Коли б зачувся поклик волі.
Зимовий світ
Напевно, хтось вночі повісивсь
I розв'язав лиху негоду.
Дме вітер, тарілки танцюють
На тій цирульні біля входу.
Де щастя в цей недобрий час?
Там, де немає з вами нас.
Ось наймит з наймичкою дрова
Пиляють, аж пила скрегоче.
В холодних пелюшках дитина
Перекричать негоду хоче.
Де щастя в цей недобрий час?
Там, де немає з вами нас.
Занедбаний актор мандрівний
Бреде вздовж битої дороги,
Замерз без теплої одежі,
Голодний він — ледь тягне ноги.
Де щастя в цей недобрий час?
Там, де немає з вами нас.
Солдат на варті справно ходить...
Напевно, й ти замерз, солдате?
Що маєш ти з нудьги робити?
Хіба що кроки рахувати.
Де щастя в цей недобрий час?
Там, де немає з вами нас.
Словак-поденщик довгоногий
В подертім піджаці чвалає,
У нього ніс — мов синій перець,
А вітер сльози витискає.
Де щастя в цей недобрий час?
Там, де немає з вами нас.
А циган? Клацає зубами
В подертому шатрі, голодний,—
А вітер стукає й заходить
В шатро, хоч циган з цим не згодний.
Де щастя в цей недобрий час?
Там, де немає з вами нас.
Напевно, хтось вночі повісивсь
I розв'язав лиху негоду.
Дме вітер, тарілки танцюють
На тій цирульні біля входу.
Де щастя в цей недобрий час?
Там, де немає з вами нас.
До альбома К. Ш.
Стара будівля — білий світ;
Перекосивсь, схиливсь, осів.
Коли ти ходиш в нім,— пильнуй,
Щоб часом лоба не розбив.
Націлився на тебе слуп...
Схили чоло, не будь дурним!
«Я краще лоба проломлю,
Аніж схилюся перед ним».
Угорський дворянин
Шабля прадідів кривава
На стіні висить іржава...
Досить є на те причин:
Я — угорський дворянин!
Ким ти був, а нині хто ти?
Ні турботи, ні роботи.
Хай працює селянин,
Я — угорський дворянин!
Вчитись? Киньте теревені!
Пухнуть з голоду учені.
Неписьменних дурнів син,
Я — угорський дворянин!
Правда, є одна наука,
Вивчити її не штука —
Знаю смак харчів та вин...
Я — угорський дворянин!
Не беруть податку з мене.
Є хазяйство, та нужденне,
А борги вже вище стін.
Я — угорський дворянин.
Що мені до батьківщини,
Де життя й добра країни?
Хай лежить в пилу руїн.
Я — угорський дворянин!
З древнім правом в древнім домі
Я помру хоч на соломі...
В пекло? В рай? Кінець один.
Я — угорський дворянин!
На горі сиджу...
На горі сиджу й дивлюсь в думках, без сну,
Мов лелека з ожереду, в даль смутну.
Унизу потік кружляє без пуття,
Наче óбраз мого темного життя.
Як втомивсь я від скорботи і страждань,
Від постійних скарг на долю, від ридань!
Горе в мене рівне з обширом морським,
Радість в ньому острівцем лежить малим.
Виє вітер і в долині, й на горі.
Пізня осінь, темна осінь на порі.
О, який чудовий осені засів!
Я люблю вмирання луків і лісів.
Змовк давно вже лісового птаства свист,
На деревах, ледь бринить черлений лист,
Пада лист, останній лист, летить, як дим...
Як хотів би я упасти разом з ним!
Смерть... Вітри мій прах нужденний рознесуть.
Я хотів би диким древом в лісі буть,—
Так стояв би і шумів я безліч літ,
I не знав би, і не чув про лютий світ!
Я хотів би диким дубом в лісі буть,
Лісовим пожаром в хащах спалахнуть,
Цілий світ вогнем пойняти і спалить,—
Так мене терзав і рвав він кожну мить!
Слава
Що слава наша? Райдуга мінлива.
В сльозах відбите сонячне проміння.
Спрага
Що їла, земле, ти, що спраги не заллєш,
Що стільки сліз і стільки крові п'єш?
Народ
Він борозною йде за плугом
З мечем в руках.
Народ, завжди напоготові
Пролити ріки поту й крові
В труді й боях.
Навіщо піт він проливає
Свого чола?
Адже тієї крихти хліба
Йому родюча чорна скиба
Й сама б дала.
Навіщо кров він проливає
Ворожих лав?
За батьківщину? За свободу?
Чи за права? Адже в народу
Немає прав!
Одкрий мені дорогу, доле...
Одкрий мені дорогу, доле,
Щоб я для людства щось зробив,
Щоб пломінь благородний в мене
Даремно в грудях не зотлів.
Той пломінь, наче впавши з неба,
Давно в крові моїй живе.
Мій кожний серця стук — молитва
За щастя людства світове.
Коли б я міг не лиш словами,
Підтвердить ділом поклик свій,—
Нехай би на новій Голгофі
Мені воздвигли хрест новий.
За благо й волю людства вмерти —
Яка щаслива й світла смерть!
Життя? Воно ціни не має,
Коли не повне сонцем вщерть.
Скажи мені, що я загину
В бою за щастя осяйне,—
I сам хреста я приготую,
На котрім розіпнуть мене!
Поетам ХІХ століття
Хай не береться легкодух
Для нас співати пісню щиру!
Важкий тягар бере співець,
У наші дні піднявши ліру.
Коли умієш ти співать
Лиш про свої жалі й печалі,—
Знай, не потрібний людям ти,
Іди й розбий свої скрижалі.
Через пустелю ми йдемо,
Як в давні дні з своїм народом
Мойсей за вогненним стовпом
Ішов під грізним небозводом.
У вік новий звелів господь
Через пустелю нездоланну
Поетам — огненним вождям —
Вести народ до Ханаану.
Вперед же, коли ти поет,
З народом крізь вогонь і воду!
Будь проклятий, хто кида з рук
Священне знамено народу!
Будь проклятий, хто відстає,
Кого тягар борні лякає,
Хто в час, як бореться народ,
В своїм кутку відпочиває.
Є лжепророки серед нас,
Їх слово — лжа, їх клич — омана.
Спинімось, кажуть нам вони,
Аж ось земля обітована!
Але підступну цю брехню
Геть відкидають міліони,
Що в пеклі голоду й страждань
Лиш муки знають і прокльони.
Коли із гойних закромів
Однаково всі зможуть брати,
Коли, як рівних, нас закон
Судити буде і карати,
Коли у кожному вікні
Засяє правда довгождана,
Тоді лиш скажемо: прийшли!
Аж ось земля обітована!
А до тих пір? Не спочивать —
Боротись треба і страждати,
I може бути, що життя
Не приготує нам заплати,—
То хай хоч наші очі смерть
Цілунком лагідним прикриє,
I ми в могилі вічним сном
Заснем, не втративши надії!
Я мадьяр
Я мадьяр. В п'яти частинах світу
Іншої Угорщини нема.
I числом окрас тих не злічити,
Що вона на грудях підніма.
З гір високих гострий зір сягає
До запінених каспійських вод,
Мов у пошуках земного краю
Простяглись степи за небозвод.
Я мадьяр. Поважну вдачу маю,
Ніби скрипок наших перший звук.
Усмішка моя не часто грає,
Сміх мій також не лящить навкруг.
Прийде радість і затьмарить небо:
Плачу з радості, а в горя час —
Засміюся весело, бо треба,
Бо не хочу співчуття від вас.
Я мадьяр. I погляд мій заходить
За моря давно минулих днів,
В обшир той, де ти, боєць-народе,
Скелі перемог своїх підвів.
Грали ми на європейській сцені
Не останню роль. Сіклись мечі.
Їх боялись вороги численні,
Як дитина блискавок вночі.
Я мадьяр. Та що тепер мадьяри?
Слави мертвої бліда мара
З'явиться, але судьби удари
Геть женуть, бо ще їй не пора.
Вміємо мовчати так чудово,
Що й сусід не чує боротьби.
А брати для нас готують знову
Чорний саван суму та ганьби.
Я мадьяр. I сором заливає
Очі — через те, що я мадьяр,
Через те, що в нас і не світає,
Хоч у інших вже горить пожар.
Тільки ж ні за яку мзду та славу
Не покину я серед негод
Батьківщину на одчай та збаву,
Бо й в ганьбі люблю я свій народ!
Обідрані герої
Я міг би теж в добірні рими
Поодягать свої пісні,
Щоб зручно їм було з'являтись
В хороми й зали осяйні.
Але дарма — мої ідеї
Не легковажні юнаки,—
Їм, напахтившись, в рукавичках
У світ виходить не з руки.
Не чути свисту куль, і шаблі
У темнім небі блиск погас,
Та бій триває... Не гармати —
Ідеї борються в наш час.
I я стою на полі бою
З бійцями визнаними в ряд.
Мої пісні — в бою, і кожний
Рядок мій — бойовий солдат.
Обшарпані, а добрі хлопці,
Боротись вміють до кінця,—
Відвага, а не пишний одяг
Вкривають славою бійця.
Я не запитую, чи вірші
Мене мої переживуть.
Коли судилося їм впасти,
На полі бою хай впадуть.
Тоді священною ця книга,
Мов цвинтар, буде і тобі,
Бо в ній поховано героїв,
Що чесно впали в боротьбі.
В кінці вересня
Осінні квіти ще цвітуть серед долин,
Ще ясен під вікном шумить зелений,
Та ген од снігових од білих верховин
Холодний світ зими пливе до мене.
Ще в моїм серці сяє день ясний,
Та темний чуб вже сивина укрила,
Неначе буйний ряст зеленої весни
Зимова паморозь нараз прибила.
Вмирають квіти вже. I геть зника життя.
Прилинь до мого серця, пташко мила!
Сумний минає вік, немає вороття,
Ген — край життя чекає нас могила.
Я перший з нас помру. Скажи, скажи мені,
Чи саван мій обмиєш ти сльозами,
Чи спалахнуть в очах нових кохань вогні
Й моє ім'я зотліє над вогнями?
Якщо свою вуаль ти скинеш жалібну,
Залиш її на камені у мене;
Покину світ могил тоді на мить одну,
Щоб підібрати те сумне знамено
I сльози втерти ним,— в яку коротку мить
Забула ти усе наше минуле!
Та кров сердечних ран не легко зупинить,
Воно і тут ячить — тривожне серце чуле.
На батьківщині
У цьому краї народився я,
Це полонина радісна моя,
Це місто, де з'явився світ мені,
Мого дитинства сповили пісні.
Одну я згадую. Тремтять кущі.
Гудуть на вітах золоті хрущі.
Дитиною пішов я звідси в світ
I ось прийшов дорослий... двадцять літ,
Вже двадцять літ від того дня пройшло!
Чимало горя й радощів було...
Тягар життя — турботи та плачі.
Гудуть на вітах золоті хрущі.
О, де ви, друзі молодих забав?
Хоч би одного з вас я тут застав!
Зійшлися б ми, як у дитячий вік,
Забув би я, що літній чоловік,
Що двадцять п'ять вже років на плечі.
Гудуть на вітах золоті хрущі.
Мов неспокійна пташка поміж віт,
Думки шугають у минулий світ.
Збирають взяток спогадів сумний,
Неначе бджоли з квітів мед гіркий.
Проходить полем пісня уночі,
Гудуть на вітах золоті хрущі.
Я знов дитина в зорянім саду,
Я знову дму в осикову дуду;
На хворостині знову полетів
До жолоба, бо пити захотів
Мій кінь... Ну, пий! Гримлять стрімкі ключі.
Гудуть на вітах золоті хрущі.
Вечірній дзвін бринить. Упала тінь,
Уже стомились і їздець, і кінь.
Додому йду,— там мати при вікні
Своїх пісень співатиме мені.
Я слухаю — півсон — печаль, дощі...
Гудуть на вітах золоті хрущі.
Національна пісня
Встань, мадьяр, на клич вітчизни!
Встань, часи настали грізні!
Вирішиться в смертнім полі
Жить нам вільно чи в неволі?
Клянемося перед богом
I людьми,
Що рабами більш не будем
Жити ми!
Досить нам уже терпіти!
Вільних прадідів ми діти!
Дихати на повні груди
Мусимо, як вільні люди.
Клянемося перед богом
I людьми.
Що рабами більш не будем
Жити ми!
Той нікчема і ганеба,
Хто не вмре, коли це треба,
Хто не здійме в битві зброї
Для вітчизни дорогої!
Клямемося перед богом
І людьми,
Що рабами більш не будем
Жити ми!
Шабля в золоті іскриться
Ліпше, ніж кайданів криця!
В дружбі з шаблею старою
Рвіть кайдани — і до бою!
Клянемося перед богом
І людьми,
Що рабами більш не будем
Жити ми!
Знов засяє, як в заграві,
Рід наш давній в давній славі,
Змиєм кров'ю, як герої,
З себе знак ганьби старої!
Клянемося перед богом
I людьми,
Що рабами більш не будем
Жити ми!
В сяйві волі, повні сили,
Прийдуть на оці могили
Наші внуки, вільні люди,
Нас з любов'ю пом'янути.
Клянемося перед богом
I людьми,
Що рабами більш не будем
Жити ми!
Комментарии к книге «Вірші», Шандор Петефи
Всего 0 комментариев