«Кримські спогади»

Пiвденний краю! як тепер далеко

Лежиш вiд мене ти! за горами крутими,

За долами розлогими, за морем,

Що вже тепер туманами густими

Укрилося, бурливе. Та не страшно

Моїм думкам осiнньої негоди

На Чорнiм морi. Швидше тої чайки

Вони перелетять за темнi води.

Вони перелетять у ту країну,

Де небо ще синіє, як весняне,

Де виноград в долинi зеленiє,

Де грає сонця промiння кохане.

Туди мої думки полинуть швидко

І привiтають ту ясну країну,

Де прожила я не одную днину,

А не була щаслива й на годину…

Та я за те докiрливого слова

Тобi не кину, стороно прекрасна!

Не винна ти, що я не маю долi,

Не винна ти, що я така нещасна.

1891

В час гарячий полудневий

Виглядаю у вiконце:

Ясне небо, ясне море,

Яснi хмарки, ясне сонце.

Певно, се країна свiтла

Та злотистої блакитi,

Певно, тут не чули зроду,

Що бува негода в свiтi!

Тиша в морi… педве-ледве

Колихає море хвилi;

Не колишуться од вiтру

На човнах вiтрила бiлi.

З тихим плескотом на берег

Рине хвилечка перлиста;

Править хтось малим човенцем,

В'ється стежечка злотиста.

Править хтось малим човенцем,

Стиха весла пiдiймає,

I здається, що з весельця

Щире золото спадає.

Як би я тепер хотiла

У мале човенце сiсти

I далеко на схiд сонця

Золотим шляхом поплисти!

Попливла б я на схiд сонця,

А вiд сходу до заходу,

Тим шляхом, що проложило

Ясне сонце через воду.

Не страшнi для мене вiтри,

Нi пiдводнй камiння, -

Я про них би й не згадала

В краю вiчного промiння.

Євпаторiя

1890, 16 серпня

Досить невiльная думка мовчала,

Мов пташка у клiтцi замкнута од свiта,

Пiсня по волi давно не лiтала,

Приборкана тугою, жалем прибита.

Час, моя пiсне, у свiт погуляти,

Розправити крильця, пошарпанi горем,

Час, моя пiсне, по волi буяти,

Послухать, як вiтер заграв понад морем.

Плинь, мой лiсне, як хвиля хибкая, -

Вона не питає, куди вона плине;

Линь, моя пiсне, як чайка прудкая, -

Вона не боїться, що в морi загине.

Грай, моя пiсне, як вiтер сей грає!