«В оборону хліба»

Олійник Борис

В ОБОРОНУ ХЛІБА

Юначе мій, чиєїсь мами сину,

Зодягнений на джинсовий мотив,—

Я вже завмер, коли ти... півхлібини

«В дев'ятку» натреновано вгатив!

Солоним потом заливає спину...

Футбол, як бачиш,— не солодка гра!

Перепочинь. Та поговорим, сину.

Бо є про що. І — вже давно пора.

Я просто, не домішуючи меду,

Скажу:

коли ти замахнувсь ривком

Ударить хліб,

твоя весела кеда

Мені під серце влучила носком.

Ти вдарив так,

що потемніло в оці,

І по державні крайні рубежі

У всіх, що пухли в сорок шостім році,

Від жаху похолонуло в душі.

І у батьків, які на полі ратнім

Ділили хліб, мов долю у бою,

Відкрилися старі солдатські рани,

І заболіли в смерті на краю.

І в матерів, коли ти через луки

Котив хлібину, як футбольний м'яч,

Так застогнали, затужили руки,

Немов по них ти потоптавсь навскач.

Ми всі із хліба виростали, сину,

Із праці себто — чуда із чудес,—

Яка нас охрестила на Людину,

Піднявши з чотирьох до піднебесь.

Нас кликав хліб на добре, чесне діло

До братнього, трудящого коша.

Ми в нім шануємо не тільки тіло,

У нім народна світиться душа.

І я тобі сказати чесно мушу:

Ти можеш лущить м'яч, немов горох,

Але коли вже замахнувсь на душу,—

Дивись, щоб не спіткнувсь... на чотирьох!

***

ВИБІР

Над штормом, над шабельним зблиском,

Над леготом теплим в житах

Гойдається вічна колиска

Маятником Життя.

Життю - ні кінця, ні начала.

І вічно по колу землі:

Комусь - лебеді від'ячали,

Комусь - ще сурмлять журавлі.

Один передбачливо очі

Прикрив ще за крок від межі,

Ввійшовши клітиною ночі

Тихенько: чи жив, чи й не жив?

А інший - на кроки не міряв:

Летів, і гримів, і... згорів,

І люди відкрили в сузір'ях

Зіницю нової зорі.

Коли б загадали: - Хочеш,

Одне лише слово твоє -

І вища - лаврова! - почесть

Чоло твоє обів'є, -

Я б вибрав найвищу почесть:

У чистім і чеснім бою

На чорному мармурі ночі

Зорю записати свою!

***

ДИВОВИЖА

Про світ увесь казати не берусь,

а все ж траплялась і мені нагода

у світі многоликім побувати,

що гув, як вулик, у стонадцять мов,

дивуючи одмінністю ландшафтів,

повір'їв, рас, і рис, і кольорів.

Та з-поміж див, дивин і дивовиж —

одне —

ніяк збагнути не в спромозі.

І щоб сказати: надто вже замудре,

так ні ж — простішого дарма й шукати!

...Є тип людей, чи, пак, стереотип,

що зустрічається у кожнім краї

клішований:

в Канаді чи у Штатах,

в Японії, на Фіджі чи в Парижі

(немовби їх з держави у державу

везуть поперед тебе: тільки вчора,

здається, у Нью-Йорку розвітались,

а він уже у Бельгії стрічає,

хоч в іншім строї, а з лиця — той самий).

З ним вельми легко увійти в контакт:

говорить мовами усього світу,

достоту жодної не знаючи.

Одначе

для діла — саме стільки, скільки треба.

(Для серця ж...

А до чого тут воно,

коли про діло йдеться?)

Як правило, натурою широкий,

без комплексу місцевих сентиментів,

він незлобливо, зверхньо посміється

над вашим і тутешнім пережитком,

чи, “хай по-твоєму,— патріотизмом”.

Обніме широко,

через моє плече

на власну позираючи лівицю

з годинником японським: чи не довго?

І тільки вже біля самого трапу,

одвівши очі, кине мимохідь:

“Ну, як воно ведеться там у нас...

У вас, пробачте, як тепер живеться?”

І, схаменувшись, похапцем наклеїть

зневажний сміх модерного хлопчини,

що вчасно збувсь наїву хутірського;

“Усе ще там... про корінь гудемо?”

І, жестом міжнародним поплескавши

по рукаві, пластмасове докине:

“Ну що ж, давай... Лети в своє гніздо.

Салют усім!” — і кроком діловитим

господаря, вважай, усього світу

сягнисто рушить у людський загал.

І тільки на якомусь перехресті,

упевнившись, що я його не бачу,

він раптом опаде, немов листок,

прибитий вітром із чужого саду.

Прижухло-сіре, в кожнім регіоні

однакове, притерте до ландшафтів,

розтане між відсталих автохтонів,

що поспішають до свого гнізда.

Від них несе міцним робітнім потом,

чужим вином, наїдками чужими,

які для кожного із них — свої.

І, доторкнувшись їх живої плоті,

воно зів'яне, як стара газета,

прочитана і кинута в смітник.

...Стоїш, розгублений: чи був насправді?

Та був же, але наче... й не було.

І тільки у бензиновому смозі

лишився присмак диму сигарети

та в присмерку — якісь чи то дві крапки,

чи очі.

І невловна тоскнота

чогось реального: “Ну, як воно тепер

у нас... у вас, пробачте?”

...Літак припав до рідного бетону.

Зітхнуло серце: слава богу, вдома!

Виходжу легко із аеропорту,

а він... уже біжить назустріч радо

і, міжнародним жестом поплескавши

по рукаві,

одною з мов планети

(здається, українською сьогодні)

гука бадьоро:

“Ну, здоров... Салют! То як воно

тепер у нас там... пробач, у них

живеться?”

І вже хазяйновито закида

твою валізу на моторну тачку,

і щось крізь награно бадьору маску

прислужливо-лякливе прозира,

і в двох кутках, де мають бути очі,

жовтіє туга двох листків промерзлих,

прибитих вітром із чужого саду,

яким немає вороття назад.

Бо де той сад — забулося давно.

...Страшніше смерті, як нема де вмерти.

Коли для всіх однаково ти свій,

чужим для всіх лишаючись одначе.

***

ДО ПРОБЛЕМИ ДОБРА І ЗЛА

Де тільки я не бродив оці тисячу літ!

Скільки забулось? Забудеться скільки?

Не знаю.

Кров закипала на кризі по краплі, як глід.

Тяжко спадала на поле вороняча зграя.

Хтось мене вів через холод заплющених сіл.

Згарища станцій... Безокі віконні провали...

Лики і лиця... Поземка ядуча, мов сіль,—

Все те за вигоном пам'яті пилом припало.

Хтось мене кинув (чи зрадив?) опівніч сліпу...

Хто ж це? Забулось...

Але вкарбувалось навіки.

Жах одинокості, туга посмертна в степу,

Косо —

прицільна,

на жертву —

атака шуліки...

Все те розмилось буденним, як січка, дощем,

Та запеклося тавром на пергаменті долі:

Блискавка пострілу за полохливим кущем.

Отвір жорстокий у ніжному тілі тополі.

Дати безликі пішли в снігову крутію,

Крики погроз відповзли за хитке видноколля,—

Тільки єдина,

що кулю спинила мою,—

Світить мені рятівною свічею тополя.

Давши ім'я їй (нема без імення добра!),

Тайну його стережу, як вона —

мою кулю.

Небом укрив, приголубив сагою Дніпра,

В крону її поселивши, ак пам'ять, зозулю.

Далі іду. Проминаю байдужі стовпи.

Лиця байдужі, неначе стовпи,

проминаю,

Прізвища станцій якихось…

уже й не згадаю,

Потяг промерзлий відгув у забуті степи.

Бив мене вітер жорсткий і жорстокий,

як жерсть.

Де ж це було? На якому роз'їзді?..

Забуто.

Та не забуто: у небо вростаючи круто,

В благословенні тополею зведений перст...

Дав їй імення (нема без імення добра!).

Світить у пам'яті знаком живого карбунку.

Прагну до неї, немов до межі відрахунку,

Щоб не згубити дороги до вісі Дніпра.

Хай би куди не хилила мене течія,—

Сущим у плоті чи вітром нечутним у полі,—

Все ж повертатимусь, яко на круги своя,

До таємниці,

запеченій в серці тополі.

Манить мене і — манитиме! — куля мала,

Доки у ній ще ховається слизько і хитро

Ім'я стрільця,

зароковане в тайні калібру...

Адже нема, товариство, без імені зла!

***

КРИЛО

І

Потяглися журавлі

вдалеч плавко.

Доганяв їх листопад за селом.

А один, як сирота,

гірко плакав

З перебитим у лікті крилом.

А ішов собі хлоп'як через луки.

Запримітив сірому здаля.

Він узяв, як дитину,

на руки

І додому приніс журавля.

Поселив за комодом в куточку.

(Звідти смішно стирчав йому ніс).

Мати вишила журавку сорочку.

Батько кеди з крамниці приніс.

Стало швидко крило заживати.

І, коли відгуляла зима,

Якось вийшов цибато із хати,

Стрепенувся, злетів

і — нема...

Похилився хлоп'як біля ганку.

Від зажури ще більше змалів...

Коли це вересневого ранку

Повен двір прибуло журавлів!

Вийшов з гурту у кедах цибато

І сказав хлоп'яку:

— Не журись!

Щовесни прилітатиму, брате,

Бо крилом я до тебе приріс.

II

Отак вони й росли, як близнюки.

Навчив журавлик хлопчика літати.

Коли село хилилося до сну,

Вони удвох виходили на луки,

І журавель розповідав малому

Про Африку, про Ніл і піраміди,

Що вельми схожі на стоги тутешні,

Про модно розфарбованих папуг,

Які по-людськи вміють говорити.

І ще про різні дива та дива,

Що і перо журавки не опише!

А потім над селом вони злітали,

І зорі їм ховалися під крила,

І так обом їм хороше було!

Незчулись, як хлоп'як закінчив школу,

І якось він надвечір у леваду

Прийшов не сам.

І журавель сказав їй:

“Щаслива ти. Достойна в тебе пара.

Я вас обох приймаю. І — люблю”.

О, як утрьох їм високо літалось!

І так у світі хороше було!

III

А поруч жив сусіда-завидюх.

Стояла в нього на два ганки хата.

Добра усякого — аж розпирало

Суцільний мур.

Лиш де-не-де у шпари

Вужами витикалися антени.

Дітей у нього не було.

Зате

Мав сад, задушений глухим парканом.

(Той сад здаля минали солов'ї).

Собаки не любили його, страх!

Тому й ходив завжди з ціпком дебелим,

А де ступав,— там не росла трава...

* * *

Якось опівночі петляв по луках:

Щось крадене за пазухою ніс.

Аж гульк — з туману виринула з'ява.

То був журавлик.

Він до чоловіка

За звичкою довірливо ішов.

(Бо думав же — л ю д й н а)...

Зеленим люто засвітились очі:

“Ага, так ось хто вистежив мене?!

То на ж тобі!” — Ціпок зловісно свиснув.

І тільки зойк злетів. І... обірвавсь.

* * *

Ішов по луках весело юнак

На зустріч із своїм цибатим братом.

Та зопалу об щось м'яке спіткнувся.

Під ноги глянув — сполотнів, як місяць:

Лежав долілиць мертвий журавель.

Припав до нього

і сахнувся дико,

Коли у мертвім оці журавля,

Як в дзеркалі, своє лице угледів,

Що просто на очах старіло важко:

Одна по одній зморшки проступали,

Кришились зуби, западали щоки,—

І він ставав столітнім, древнім дідом.

А потім щось під серцем обірвалось,

І сич зареготав, як потурнак:

“Уже тобі ніколи не літати!”

Повів незрячим поглядом.

Нараз

Опікся оком об ціпок терновий —

І все до скрику зрозумів. Усе!

IV

Сусіда саме, приховавши кражу,

Уже до сну збирався.

Коли це

Примарно тихо прочинились двері,

І хтось нечутно перейшов поріг.

Він придивився — і здерев'янів:

Стояв юнак, сивіший від туману,

З обличчям сірим, як сира земля,

А з правого плеча звисало в нього

Замість руки

надламане крило.

Повільно, ніби в напівзабутті,

Він лівою господарю простяг

Ціпок терновий... у крові по лікоть.

“Не я! — завив господар, наче вовк,—

Свят-свят, не я!!!” —

він кинувсь до дверей

І остовпів: як завше,

на колоду

Вони заперті наглухо були.

Нікого. Тихо-тихо, як у ямі...

Щовечора усі, як є, замки

Перевіряв руками і зубами,

Але щоразу, саме опівночі,

На роковім дванадцятім ударі

Незрима сила прохиляла двері,

І на порозі виростав юнак

З обличчям сірим, як сира земля,

Сивіший від туману.

А з плеча

Замість правиці

важко опадало

Крило.

Повільно, ніби в напівсні,

Лівицею господарю підносив

Ціпок терновий... у крові по лікоть...

Щоночі дядько, як у пастці вовк,

Метався, бився об замки пудові,

Нікого не знаходячи.

І врешті

Зламався, як ціпок... у лікті.

V

Одного дня, обходячи людей,

Поза хатами він прокравсь до суду

І, захлинаючись, шептав:

“Це я!

Це я... убив.

О, знову він іде

По мене, т о й...

з крилом замість руки!

Сховайте... А як треба — посадіть.

Та тільки ж не навсправжки,

а для ока.

Мо', пересиджу, доки той... забуде!”

* * *

Старий суддя замислено дививсь

Кудись далеко, може, аж... за Ельбу.

У нагородній планці ордени

На піджачку пліч-о-пліч спочивали.

Коли зарослий, вовкуватий дядько,

Як злодій, скрадливо переступив

Крутий поріг суворої кімнати,—

Криваво засвітились ордени,

Усі як є. А їх було дванадцять.

Суддя дививсь повз дядька. Говорив,

Мов сам до себе: “Бач, схотів чого:

В тюрмі сховатись. Пересидіть кару...

Не вийде, дядьку,

Ти таке вчинив,

Що і статті у кодексі немає,

За котрою судили б ми тебе.

Ти ж найсвятіше — небо,— дядьку, вбив.

А це вже вище від людського суду.

Хіба що совістю тебе скарать?

Так і її ти вже давно продав

Втридорога... із салом на базарі.

Ото хіба іще зостався страх.

То хай хоч страх тебе щодня вбивав:

Він, слава богу, не підсудний нам!”

* * *

Потяглися журавлі вдалеч плавко.

Доганяв їх листопад за селом.

Тільки сивий чоловік тихо плакав,

Юний... сивий чоловік німо плакав

З перебитим у лікті крилом.

***

МЕЛОДІЯ

Заболю, затужу,

заридаю... в собі, закурличу,

А про очі людські

засміюсь, надломивши печаль.

Помолюсь крадькома

на твоє праслов'янське обличчя,

І зоря покладе

на мовчання моє печать.

Забіліли сніги,

забіліли на цілому світі.

Опадає листок,

як зів'яле чаїне крило,

Там, де ми відбули,

там, де наше відтьохкало літо,—

Забіліли сніги-.. забіліли сніги...

замело.

Це приходить, мов сон.

Це приходить до мене із марень:

Теплий шепіт і схлип.- чи сльоза,

чи роса од ріки?

І на обрій вечірній

ляга, мов на еллінський мармур,

Ледь означений профіль

і тиха лілея руки,

Я для інших одцвів,

я під серцем сховав свої квіти.

Я від ока чужого

туманом осіннім укривсь.

Але якось вночі

підійди і торкни мої віти —

Я тобі засвічусь,

як нікому іще не світивсь!..

Заболю, затужу, заридаю... в собі,

закурличу.

А про очі людські

засміюсь, надломивши печаль.

Помолюсь крадькома

на твоє праслов'янське обличчя,

І зоря покладе

на мовчання моє печать.

***

МУЗИКА

Я прийду уже з посрібленими скронями,

Обважнілий під умовностями й узами,

В той завулок з тополиними колонами,

Що тече мені під серце, наче музика.

Під ворітьми, де літа мої проходили,

Я об спогади спіткнуся, мов загнузданий.

І хлюпне мені тремкою прохолодою

Твоїх пальців лебедино-біла музика.

Я прийду сюди аж ген із того досвітку

Хлопчаком у полинялому картузику,

І розтане сивий іней мого досвіду

У завулку, що гучить мені, як музика.

А кохання найгрізнішими указами

Ні зів'яти, ні вхолонуть — не примусити.

А єдиних слів, на жаль, було не сказано...

А для чого ті слова, як плаче музика?

***

Наша мати - сивая горлиця.

Все до її серденька горнеться:

Золота бджола - намистиною,

Небо - празниковою хустиною,

Сивий дуб - прокуреним прадідом,

Білочка - мальованим пряником,

Жура-журавель над криницею -

Чистою сльозою-водицею,

А земля - пшеницею ярою,

А літа - замисленим явором,

Що із сорок першого журиться:

\"Де ж це, молодице, твій суджений?\"

Місяць - непоколотим золотом,

А береза - вранішнім солодом,

Хата - ластівками над стріхою,

А туман - вдовиною втіхою.

Крашанкою - сонечко в миснику...

А вона до всіх до них - піснею

***

НЕ ДЛЯ ДІТЕЙ

- Краще померти стоячи,

Ніж на колінах жити! –

Сказав учитель історії

Дітям.

Слухайте, діти, вчителя,

Слухайте маму й тата,

І дай вам Бог тільки з читанок

Про це читати.

Так... «Краще померти стоячи...»

Сказано мужньо і строго.

…А в них були перебиті

Ноги.

Вони піднялись на колінах –

І впало вороння крепом.

...Ой зросла у полі червона калина,

А над нею - синє небо...

Це я не вам, діти.

Я просто думаю, діти,

Що можна і на колінах

Померти краще, ніж стоячи жити.

...Діти,

Читайте історію.

***

ПАРУБОЦЬКА БАЛАДА

Я летів красивим чортом

На коні, як ворон, чорнім -

Біла піна падала, мов сніг, -

Ех,

до тієї Чураївни,

Що клялась від третіх півнів

Рушники послать мені до ніг,

Та

до тієї... до такої,

Що як поведе рукою -

Солов'ї вмирають навесні!

Я летів...

А на Купала

Дві зорі підбито впали,

Заридав у глухомані сич...

Гей, скоріше, коню-друже,

Щось мені на серці тужно,

Щось не договорює ця ніч.

Та

ще ж, як на чиюсь намову,

Загубилася підкова...

Щось недобре затаїла ніч.

Я влетів з розгону в ранок

Під високий білий ґанок,

Де колись уста її пізнав...

Тільки ж чом це так вогнисто

Сіють музику троїсти?

Чуєш, коню, що б воно за знак?

Розчахнулись нагло двері -

Став біліший від паперу:

Вийшла Чураївна... у фаті.

Тонко скрикнула, мов чайка.

Випала у свахи чарка.

Три музики зблідли, як святі.

Вмерзнув повід у долоню.

Так оце виходить, коню.

Ми з тобою гнали крізь віки,

Щоб Зеленої неділі

Встигнуть... на чуже весілля?

Де ж твої, Марусю, рушники?!

Щось лепече про розлуку,

Простягає білу руку, -

Повертаймо, коню... в три хрести!

Та

скоріш від цього саду,

Де зустрів я ніжну зраду.

Та не слухай тоскного: \"Прости!\"

Люто вилетів на греблю,

Вдарив тугою об землю -

Обірвались струни у музик.

Закричали треті півні,

Впала з горя Чураївна

Головою в проданий рушник.

Ще не раз ти, Чураївно,

Скрикнеш чайкою осінньо,

Коли я попід твоїм вікном

На коні, як ворон, чорнім

Пролечу красивим чортом,

Хрещений весільним рушником.

Ех,

до тієї... до такої,

Що як поведе рукою -

Скрипка заголосить під смичком

Та

до тієї, до другої,

До тії... та не такої.

Під чиїм же, коню, ми вікном?!

***

ПІЗНАННЯ

Цикл

І

Пізнавав я Леніна без екскурсоводів —

Не було музеїв у нашому селі.

Та вже як зберуться діди на колоді —

Де вже тим політикам — замалі!

Взагалі у нас говорять — як ходять:

Прямо, повноросто, навпрошки.

Через кон'юнктуру, мов через колоду,

Чешуть не питаючись дядьки.

А чого б це їм хвостом крутити,

Коли кожне слово іде в зело.

Та й нема такого цабе на світі,

Котре б хлібороба з посади зняло...

Дак отож і я,

молоде та зелене,

Зважився спитать: — Товариство діди,

Дуже вже ви гарно

кажете про Леніна,

Як би ж і мені, порадьте, дійти

До тієї книжки

чи до брошури,

Де про все узнать вам довелось? —

Глянули на мене діди похмуро

І сказали так:

— Молокосос.

Ленін був серйозний чоловік,

Не в брошурках (узяли ще моду!),

Жаль, великих родить не кожен вік,

Але як уродить —

то вже уродить!

А чого це так,— сказали діди,—

Сам до тої істини дійди.

II

Пізнавав я Леніна без екскурсоводів...

Де вже там у трясці екскурсоводи!

Мати у колгоспі від третіх півнів,

Баба день крізь день кривуля на вгороді,

Я в чужих баштанах стрічаю північ…

Батько? На запитання наївні

Навіть озиратись ми не хотіли,

Бо у нашій славній Зачепилівці

Тих батьків на пальцях ми лічили.

Так і ті на ноги притомилися —

Узяли собі на поміч милиці.

Дехто замість себе прислав повістки.

Мій — то взагалі пропав безвісти.

Інші, як лягли на дно окопу,—

До сьогодні чесно стережуть Європу.

О такій порі, молоде та зелене, я

Починав, братове, пізнавати Леніна.

Без екскурсоводів, самотужки,

Зошити за поясом, як водиться.

А він мені з читанки гарно мруживсь,

Посміхався приязно, як до родича.

Я до нього зовсім підходив близько,

Певно, лише дітям отак дозволено.

І світились очі глибоким блиском,

І рясніли зморшки, важкі і зболені.

Він моєму серцю являвся різний:

Молодий і дужий, сумний і грізний.

То лише з майстерень Худфонду —

на подив —

Він чомусь однаким у світ виходив.

Так, мов не любив на світанки дивитися.

Так, мов тільки й мріяв у кабінеті,

Щоб понад майдани здіймать правицю,

Навіть як хотілося знять кашкета.

А я ж, хлопці, знав, що правиця визнана,

Окрім того, ще ж і рукою звалася,

Котра білим голубом заметалася,

Коли кров між пальцями з рани бризнула.

А вона ж була і не тільки владною,

А такою теплою і тихою,

Коли білий чубчик хлоп'яті гладила

І в жіночих косах коханням дихала.

ІІІ

Через гони літ, вже не так і зелений,

Я ще глибше, друзі, ішов до Леніна.

Він мені навстріч — небуденний і різний:

Молодий і древній, м'який і грізний.

Гнівно рокотав непідкупністю всею,

Коли гримував я його під месію.

Відвертавсь од мене, як від поліна,

Коли аж свербіло пройтись на колінах.

Як він саркастично сміявся, хлопці,

Коли прирівняли його до сонця!

(— Краще вже,— казав,— коли так напосіли,

Бути своєчасним дощем на посіви).

Хмаривсь, коли, перш аніж вибрать двері,

Я на нього зиркав, як на суфлера,

І радів, і схвально кивав бородою,

Коли був я просто самим собою.

Можна б його довго і дуже хвалити

Мармурово-бронзово і в граніті.

Та ніхто й не проти — як гарний пам'ятник,

Коли він під небом людської пам'яті!

***

ПІСНЯ

Розпрягайте, хлопці, літаки:

Хай-но спочивають, роботящі.

Гарно воно в небі,

а таки

Вдома, на землі, їй-богу, краще.

Накричавсь до хрипу шлемофон.

Нагулись мотори до агоній...

Може б, хто згадав хоч упівтон

Давню: «Розпрягайте, хлопці, коней»?

...Тихий вечір травами котив.

Льотчикам натомлено дрімалось.

Старший спогадав старий мотив,

Молоді крилом прилаштувались.

А один замислено мовчав,

Оповитий маренням, як димом.

Щось йому далеке ув очах

Засвітило нетутешнім дивом

Так, немов зійшлись усі віки,

Стали округ пісні в оболоні.

...Паслися, мов коні, літаки.

Наче літаки, летіли коні.

***

ПІСНЯ ПРО МАТІР

Посіяла людям

літа свої, літечка житом,

Прибрала планету,

послала стежкам споришу,

Навчила дітей,

як на світі по совісті жити,

Зітхнула полегко —

і тихо пішла за межу.

— Куди ж це ви, мамо?! —

сполохано кинулись діти,

— Куди ви, бабусю? —

онуки біжать до воріт.

— Та я недалечко...

де сонце лягає спочити.

Пора мені, діти...

А ви вже без мене ростіть.

— Та як же без вас ми?..

Та що ви намислили, мамо?

— А хто нас, бабусю,

у сон поведе по казках?

— А я вам лишаю

всі райдуги із журавлями,

І срібло на травах,

і золото на колосках.

— Не треба нам райдуг,

не треба нам срібла і злота,

Аби тільки ви

нас чекали завжди край воріт.

Та ми ж переробим

усю вашу вічну роботу,—

Лишайтесь, матусю.

Навіки лишайтесь. Не йдіть.

Вона посміхнулась,

красива і сива, як доля,

Махнула рукою —

злетіли увись рушники.

«Лишайтесь щасливі»,—

і стала замисленим полем

На цілу планету,

на всі покоління й віки.

***

ПОХОРОН УЧИТЕЛЯ

Пам'яті Олексія Антоновича Вовнянка

Як несли його тихо в нове житло

По бруку, по бруку, по бруку,—

Був місяць май. Сонце пекло.

...Мерзли руки.

Сизий пил опадав на хрести перехресть.

Зітхали старі: відмучивсь.

Шепотіли тополі. Фальшивив оркестр:

Грали учні.

А коли проминали школу і сад,

Молода... молоденька антонівка

Підійшла до труни, сахнулась назад:

— Олексію Антоновичу?!

Та чи він не почув, чи удав, що спить,

Бо несли його високо-високо,

Тільки пальці, здавалось, ворухнулись на мить,

Наче листя, на жовтні висохле.

Обіч шляху тулилися скромно авто.

Шоферюги, на слово колючі,

Сигарети ховали в рукав. Бо то

Були його учні.

Затихали у хатах дрімучі сварки,

Видихалися чвари ядучі.

І стояли сумирно дебелі дядьки —

Його перші учні.

А один, що сивухою очі залив

І таке — не при дітях — варнякав,

Як побачив його, ураз прохмелів

І по-людськи заплакав.

А один генерал, увесь в орденах,

Що звитягою смерть перевершив,

Прочитав телеграму. Збілів, як стіна,

Вперше...

Я додому прийшов. Похиливсь, як верба.

Триста лих мені дивляться в вічі.

То за віщо ж до всього ще й ця журба?

Ах, за віщо, за віщо, за віщо?!

Як могли ви, учителю, вмерти, коли

Мені й так до нестями прикро?

Я ж вам вірив, як Богу.

Мені ви були

За Отця, і Духа, і... приклад.

Та коли б хоч вітрища ламали кущі

Чи осіння осмута висла,

Та коли б хоч лили трафаретні дощі,—

А то ж май зацвіта, як пісня!

Він сказав:

— Не вдавайся до самобиття.

Не спіши головою з кручі.

Я тому саме в травні лишаю життя,

Щоб його цінували учні.

***

РИНГ

І гнів, і жах. І білі маски

Облич.

І злами рук, як ринв.

І от затихло.

Тільки пласко

Лисніє квадратовий ринг.

Там не суперник мій,

а ворог

Зіперсь бундючно на канат.

Над ним у чорному,

як ворон,

Чаклує хижий секундант.

Той ворог хитро, як лисиця,

Мені готує рішенець.

Нахабно в праву рукавицю

Кладе для певності свинець.

Суддя те бачить.

Та... не баче.

Вони у змовинах давно.

Та й переможців же тим паче

Не судять потім все одно.

А зал, як тур, реве безжально.

Назад одрізано путі:

Мій секундант у роздягальні

Лишив рушник на видноті.

Що ж, буде бій.

Важкий. Без правил.

Мій ворог — публіки владар —

Мені вцілятиме ізправа

Під серце зважений удар.

Він буде бить мене, як схоче:

І знизу, й справа, і згори.

І нижче пояса. І очі

Схова продажний рефері.

Я все стерплю в жорстокім герці,

Аби лише, зберігати стиль,

Не пропустить удару в серце.

Не пропустить... Не пропустить...

Ще буде потім раунд третій.

І вжє коли в канатний скрут

Я буду ворогом припертий

І загнаний в четвертий кут,

Коли, нахабний і безкарний,

Повірить він у мій кінець

І для останнього удару

Зведе з правицею свинець,

Я визбираю в жмуток силу

Своїх поразок і удач —

В ім'я отця, і духа, й сина

Обрушу з лівої удар

Такий, що раптом ляже

тиша.

І стануть зайві лікарі.

І марно буде, паче миша,

Метатись підлий рефері.

То буде бій...

А зараз мертво

Лисніє холодом квадрат.

Іду. І поруч мене твердо

Крокує Честь — мій секундант.

***

СИВА ЛАСТІВКА

Мамо, вечір догоря,

Вигляда тебе роса,

Тільки ти, немов зоря,

Даленієш в небеса,

Даленієш, як за віями сльоза.

Ти від лютої зими

Затуляла нас крильми,

Прихилялася

Теплим леготом.

Задивлялася білим лебедем,

Дивом- казкою

За віконечком,—

Сива ластівко,

Сиве сонечко.

Сад вишневий на порі,

Повернулись журавлі.

А мені, як до зорі,

Долітати на крилі

Все до тебе, як до вічної зорі.

Там, де ти колись ішла,

Тиха стежка зацвіла

Вечоровою матіолою,

Житом-долею світанковою,

Дивом-казкою,

Юним соняхом,—

Сива ластівко,

Сиве сонечко.

***

Страшно зустріти смерть.

Страшно - не будьмо лукаві,

В славі там чи в неславі -

Страшно зустріти смерть.

Страшно безсило-малим

Чути себе перед смертю.

Але страшніше,

коли

Ні за що вмерти.

***

ХЛІБ

Провели в кабінет.

Лик —

Немов заскороджена грядка:

Він з далекого хутора

Пішки прибивсь до Кремля.

Доручила громада

Дізнатись, чи все там в порядку,

Від найстаршого, значить.

Чи все до ладу там, мовляв?

Він сідає за стіл,

Непоквапний, незграбний, як брила.

Так сідають до столу

Мільйони трудящих людей.

Помолившись про себе

До бога, щоб дав йому сили,

Починаючи здалеку,

Тужну розмову веде:

— Розумієш, Ілліч,

Не туди воно гнеться, їй-богу.

От, приміром, узяти

Хоча б і у нашім селі:

За царя моя нивка

Кінчалася за порогом.

Зараз землю дали,

Так у місто забрали хліб.

Розумієш, Ілліч,

Ми ж не просимо божого раю,

Нам би тільки попробувать,

З чим той їдять коровай...

І дивився на Леніна

Тертий, стривожений ратай,

І були в нього вельми

Нехитрі й пекучі слова.

Відказав йому Ленін:

— А чим я зарадити можу?

Ну, скажіть мені: чим?! —

Хлюпнув зойк у очах і погас.—

Ви не чули хіба,

Що вмирає без хліба Поволжя?

Розумієте... діти!..

Вмирають без хліба у нас.

Розумієте: мертво

Кричать поїзди і перони,

А страшна голодуха

На цвинтар міста жене.

Зараз хліб нам потрібний,

Як мир, як свинець, як патрони'

Нам без хліба, товаришу, смерть.

Розумієш мене?

Мовчки слухає ратай,

І вірить, і трохи не вірить,

І підважує мозком

Брехні й побрехеньок баласт.

— Ми, товаришу Ленін,

Народ, пробачайте нам, сірий.

Нам би хліба й до хліба...

А так ми, звичайно, за власть.

І, відкланявшись ревно,

Уже до порога рушає,

Заховавши тривогу,

Неначе зернину в ріллі.

— Може, вип'ємо чаю,

Товаришу, за звичаєм?

Бо дорога далека... —

Підвівся з-за столу Ілліч.

...Обережно поклали

На стіл перед ним скорину.

Пересохлу, аж сіру —

Сірішу святої землі.

Придивився оратай

І злякано вихрипів: — Сину,

Ти скажи мені, що це? —

І Ленін сказав йому: — Хліб.

І побачив оратай,

І раптом побачив оратай,

Що обличчя у Леніна

Жовте од втоми, як віск,

Що благенький костюм його

Зліва, над серцем, полатаний,

Що синці прозирають,

Як рани глибокі, з-під вій.

...А на сходці в селі

Він піднявся, похмурий і грізний

Кресонувши очима

В принишклі ряди жупанів,

Він охрипло сказав:

— Отака моя, хлопці, пісня:

Признавайтесь, де хліб,

Та не гузяйтесь довго мені!

І, покликавши в свідки

Ісуса і матір божу,

Він таке їм прорік,

Що малим і паперові зась.

Повернувсь до голоти:

— Ви чули: вмирає Поволжя,

Розумієте... діти!..

Вмирають без хліба у нас...

І тоді жупани

Заганяли в утинки патрони...

І знамена із крепом

Схилялись на груди бійців...

Та летіли в міста

Із ядерним зерном ешелони

Од життя

Повноважні і надзвичайні гінці.

І в дитячих очах Озивалося небо травневе,

І дівочі уста

Розтулялись, мов дива малі.

І котилось над містом

Пахуче, високе, рожеве,

Тепле сонце,

Як матір'ю спечений хліб.

***

Я спокійно б лежав під вагою століть,

Я б давно вже й землею став,

Але ж бісова дівка на кручі стоїть,

Огорнувши вітрами стан.

Вже зітліли до кореня меч і щит,

Наді мною гуде Дніпрельстан.

Але ж бісова дівка на кручі стоїть,

Огорнувши вітрами стан.

Це було зо дві тисячі з гаком літ,

Коли стрів мене вражий спис:

От як стала на кручі, так і стоїть,

І в зіницях лукавий біс.

І зове, і чарує бровою-крилом,

І п'янить, мов козацький мед,

Перехоплений в стані купальним зелом

Ворожбитського зілля букет.

Ех, повстав я -

розпалася скіфська гора,

Наполохавши римських гусей!

Взяв я рештки меча, золоту пектораль

І сховав крадькома в музей.

Я одягся модерно в нейлон і лавсан,

На побачення біг сто літ.

А вона, огорнувши вітрами стан,

Вже на іншій межі стоїть.

Я роззув черевики, я біг сто літ,

Я побив олімпійський рекорд!

Та вона вже на третій межі стоїть, -

А нехай би взяв мене чорт!

Я поклав собі: вмерти і стерти слід.

Хай гуде по мені Дніпрельстан...

Але ж бісова дівка на кручі стоїть,

Огорнувши вітрами стан.