«Мак і пам’ять»

Мак і пам’ять (fb2) - Мак і пам’ять (пер. Петр Васильевич Рыхло) 276K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Пауль Целан

Пауль Целан Мак і пам’ять

der sand aus den umen пісок із урн

Ein Lied ln Der Wüste

Ein Kranz ward gewunden aus schwärzlichem Laub in der Gegend von Akra: dort riß ich den Rappen herum und stach nach dem Tod mit dem Degen. Auch trank ich aus hölzernen Schalen die Asche der Brunnen von Akra und zog mit gefälltem Visier den Trümmern der Himmel entgegen. Denn tot sind die Engel und blind ward der Herr in der Gegend von Akra, und keiner ist, der mir betreue im Schlaf die zur Ruhe hier gingen. Zuschanden gehaun ward der Mond, das Blümlein der Gegend von Akra: so blühn, die den Dornen es gleichtun, die Hände mit rostigen Ringen. So muß ich zum Kuß mich wohl bücken zuletzt, wenn sie beten in Akra… O schlecht war die Brünne der Nacht, es sickert das Blut durch die Spangen! So ward ich ihr lächelnder Bruder, der eiserne Cherub von Akra. So sprech ich den Namen noch aus und fühl noch den Brand auf den Wangen.

Пісня в пустелі

Вінок з почорнілого листя сплели у місцевості Акра. Там гнав я коня вороного, щоб смерть простромити кинджалом. Із чаш дерев'яних я пив сивий попіл колодязів Акри і мчав у небесні руїни з опущеним долу забралом. Бо янголи вмерли, і Бог став сліпим у місцевості Акра, й нікого немає, хто втомленим ложе постелить на лаві. Порубано місяць — нев’янучу квітку місцевості Акра: так руки терново цвітуть, убрані у кільця іржаві. Тож я нахилюсь, щоб прийняти цілунок паломників Акри. О ветха у ночі кольчуга, крізь неї кривавляться рани… І став я усміхненим братом, залізним архангелом Акри. Коли вимовляю це слово — горять мої щоки багряно.

Nachts ist dein Leib…

Nachts ist dein Leib von Gottes Fieber braun: mein Mund schwingt Fackeln über deinen Wangen. Nicht sei gewiegt, dem sie kein Schlaflied sangen. Die Hand voll Schnee, bin ich zu dir gegangen, und ungewiß, wie deine Augen blaun im Stundenrund. (Der Mond von einst war runder.) Verschluchzt in leeren Zelten ist das Wunder, vereist das Krüglein Traums — was tuts? Gedenk: ein schwärzlich Blatt hing im Holunder — das schöne Zeichen für den Becher Bluts.

Вночі шал Бога…

Вночі шал Бога палить твоє тіло: мої цілунки — зблиски пурпурові. Усе гойдливе має колискову. Зі снігу жменею я йшов до твого схову й не знав, як синь очей твоїх зоріла в годин кружалі. (Місяць плив кружливо). В порожніх шатрах виплакалось диво, замерзла чаша снів — о чий це жаль? Згадай: лист бузини чорнів тужливо — мов келих з кров’ю, мов німа печаль.

Umsonst malst du Herzen…

Umsonst malst du Herzen ans Fenster: der Herzog der Stille wirbt unten im Schloßhof Soldaten. Sein Banner hißt er im Baum — ein Blatt, das ihm blaut,                                                                     wenn es herbstet; die Halme der Schwermut verteilt er im Heer und die Blumen der Zeit; mit Vögeln im Haar geht er hin zu versenken die Schwerter. Umsonst malst du Herzen ans Fenster: ein Gott ist unter den Scharen, gehüllt in den Mantel, der einst von den Schultern dir sank                                                     auf der Treppe, zur Nachtzeit, einst, als in Flammen das Schloß stand, als du sprachst                                                         wie die Menschen: Geliebte… Er kennt nicht den Mantel und rief nicht den Stern an und folgt                                                      jenem Blatt, das vorausschwebt. „O Halm“, vermeint er zu hören, „o Blume der Zeit“.

Даремно малюєш серця

Даремно малюєш серця на вікні: князь тиші вербує внизу вояків у дворищі Він підносить свій прапор на древку — листок, що синіє йому,                                                      коли осінь надходить Стебла туги дарує він війську і часу квітки; з птаством у буйнім волоссі йде він топити мечі. Даремно малюєш серця на вікні: Бог зійшов до когорт, загорнутий в тогу, яка ще недавно звисала у тебе із пліч                                                   аж до східців, у пору нічну, тоді, коли замок палав у вогні, коли промовляв ти                                                            по-людськи: кохана… Він тоги не має й зорю не благав, він іде за листком,                                                           що кружля перед ним. “О стебелино", відлунює в ньому, „о квітко доби”.

Marianne

Fliederlos ist dein Haar, dein Antlitz aus Spiegelglas. Von Auge zu Aug zieht die Wolke, wie Sodom nach Babel: wie Blattwerk zerpflückt sie den Turm und tobt um                                                     das Schwefelgesträuch. Dann zuckt dir ein Blitz um den Mund — jene Schlucht                                                  mit den Resten der Geige. Mit schneeigen Zähnen führt einer den Bogen: O schöner tönte                                                                     das Schilf! Geliebte, auch du bist das Schilf und wir alle der Regen; ein Wein ohnegleichen dein Leib, und wir bechern zu zehnt; ein Kahn im Getreide dein Herz, wir rudern ihn nachtwärts; ein Krüglein Bläue, so hüpfest du leicht über uns, und wir schlafen… Vorm Zelt zieht die Hundertschaft auf, und wir tragen dich                                                             zechend zu Grabe. Nun klingt auf den Fliesen der Welt der harte Taler der Träume.

Маріанна

Бузок не цвіте у волоссі твоїм, обличчя твоє мов люстерко. Від ока до ока хмарина пливе, як Содом до воріт Вавилону: немовби листок, вона вежу зриває й бушує в гущавині                                                                          сірки. Потім блискавка вдарить в уста — провалля                                                       з уламками скрипки. Хтось зубами зі снігу смичком поведе: О як ніжно співав                                                                         очерет! Кохана, ти теж очерет, а всі вкупі ми дощ; вино незрівнянне твій стан, ми п’ємо його вдесятьох; човен у житі — серце твоє, ми веслуєм його у бік ночі; синяви келих, так легко летиш ти над нами, і ми засинаєм… Перед нашим шатром вже збирається гурт вояків, ми несем тебе                                                              хмільно на цвинтар. Та ось вже дзвенить на ристалищах світу карбований талер сновидь.

Talglicht

Die Mönche mit haarigen Fingern schlugen das Buch auf:                                                                      September. Jason wirft nun mit Schnee nach der aufgegangenen Saat. Ein Halsband aus Händen gab dir der Wald, so schreitest du tot übers Seil. Ein dunkleres Blau wird zuteil deinem Haar, und ich rede                                                                       von Liebe. Muscheln red ich und leichtes Gewölk, und ein Boot knospt                                                                        im Regen. Ein kleiner Hengst jagt über die blätternden Finger — Schwarz springt das Tor auf, ich singe: Wie lebten wir hier?

Лойова свічка

Ченці волохатими пальцями книгу розкриють свою                                                            вересневу. Ясон кине пригорщу снігу на щойно закільчені сходи. Ошийник з долонь вручив тобі ліс, ти крокуєш по линві. Темнава блакить лягає тобі на волосся, і я мовлю тоді                                                          про кохання. Я мовлю про мушлі та легкість хмарин, й під дощем                                              розбруньковує човен. Мале жереб’я перескакує понад гортаючі пальці — Чорно розчахнуто браму нарозтвір — отож я співаю: Як жили ми тут?

Die Hand voller Stunden…

Die Hand voller Stunden, so kamst du zu mir — ich sprach: Dein Haar ist nicht braun. So hobst du es leicht auf die Waage des Leids, da war es                                                               schwerer als ich… Sie kommen auf Schiffen zu dir und laden es auf, sie bieten es feil                                                    auf den Märkten der Lust — Du lächelst zu mir aus der Tiefe, ich weine zu dir aus der Schale,                                                                  die leicht bleibt. Ich weine: Dein Haar ist nicht braun, sie bieten das Wasser der See,                                                     und du gibst ihnen Locken… Du flüsterst: Sie füllen die Welt schon mit mir, und ich bleib dir                                                         ein Hohlweg im Herzen! Du sagst: Leg das Blattwerk der Jahre zu dir — es ist Zeit, daß du kommst                                                                 und mich küssest! Das Blattwerk der Jahre ist braun, dein Haar ist es nicht.

Жменею, сповна годин…

Жменею, сповна годин, так прийшла ти до мене — я мовив: Волосся твоє не брунатне. Ти легко підняла його на шальки страждання, воно було                                                                  важче від мене… Вони прибувають сюди кораблями й вантажать його,                         вони пропонують його на ярмарках втіхи — Ти до мене всміхаєшся знизу, я плачу до тебе із шальки,                                                              що легка, як перше. Я плачу: волосся твоє не брунатне, вони ллють лиш воду морську,                                                   а ти віддаєш свої коси… Ти шепочеш: Вони вже заповнили мною весь світ, я — ущелина                                                                    в серці твоєму! Ти мовиш: збери листя літ перед себе — вже час, щоб прийшов ти                                                                     мене цілувати! Листя літ вже брунатне, волосся ж твоє — ані краплі.

Halbe Nacht

Halbe Nacht. Mit den Dolchen des Traumes geheftet in sprühende Augen. Schrei nicht vor Schmerz: wie Tücher flattern die Wolken. Ein seidener Teppich, so ward sie gespannt zwischen uns,                                              dass getanzt sei von Dunkel zu Dunkel. Die schwarze Flöte schnitzten sie uns aus lebendigem Holz,                                                          und die Tänzerin kommt nun. Aus Meerschaum gesponnene Finger taucht sie ins Aug uns: eines will hier noch weinen? Keines. So wirbelt sie selig dahin, und die feurige Pauke wird laut. Ringe wirft sie uns zu, wir fangen sie auf mit den Dolchen. Vermählt sie uns so? Wie Scherben erklingts, und ich weiß es nun wieder: du starbst nicht den malvenfarbenen Tod.

Північ

Північ. Кинджалами марень пришпилена до блискітливих очей. Не корчся від болю: тріпотять, мов полотнища, хмари. Шовковий килим, так напнули її поміж нас, щоб ми танцювали                                                         від смерку до смерку. Чорну флейту вони змайстрували для нас із древа живого,                                               й невдовзі прийде танцівниця. Пальці, спрядені з піни морської, вкладе нам до ока: хто тут ще плаче? Ніхто. І щасливо кружляє вона, й вибухають вогненні литаври. Перстені вона розкидає, ми кинджалами ловимо їх. Це наші заручини? Чути дзенькіт і друзки, і я знаю віднині: ти не вмреш мальволикою смертю.

Dein Haar überm Meer

Es schwebt auch dein Haar überm Meer mit dem goldnen Wacholder. Mit ihm wird es weiß, dann färb ich es steinblau: die Farbe der Stadt, wo zuletzt ich geschleift ward gen Süden… Mit Tauen banden sie mich und knüpften an jedes ein Segel und spieen mich an aus nebligen Mäulern und sangen: „O komm übers Meer!“ Ich aber malt als ein Kahn die Schwingen mir purpurn und röchelte selbst mir die Brise und stach, eh sie schliefen, in See. Ich sollte sie rot dir nun färben, die Locken, doch lieb ich                                                                     sie steinblau: O Augen der Stadt, wo ich stürzte und südwärts geschleift ward! Mit dem goldnen Wacholder schwebt auch dein Haar überm Meer.

Твої коси над морем

Й твої коси ширяють над морем із золотим ялівцем. З ним біліють вони, відтак я забарвлюю їх у камінноблакитне: у тон того міста, де наостанок відправлений був я на південь… Мотуззям в’язали мене й долучали до них ще й вітрило й плювали на мене з туманних пащек і співали: «О плинь через море!» Та я малював, яко човен, крила собі пурпурові і сам собі бриз надував і вийшов, покіль вони спали, у море. Я мав би забарвити коси твої у червоне, однак я люблю їх                                                                  камінну блакить: О вираз очей того міста, де впав і відправлений був я на південь! Із золотим ялівцем твої коси ширяють над морем.

Espenbaum…

Espenbaum, dein Laub blickt weiß ins Dunkel. Meiner Mutter Haar ward nimmer weiß. Löwenzahn, so grün ist die Ukraine. Meine blonde Mutter kam nicht heim. Regenwolke, säumst du an den Brunnen? Meine leise Mutter weint für alle. Runder Stern, du schlingst die goldne Schleife. Meiner Mutter Herz ward wund von Blei. Eichne Tür, wer hob dich aus den Angeln? Meine sanfte Mutter kann nicht kommen.

Осокоре…

Осокоре, ти в пітьмі сивієш. Моя мати сивини не знала. Зелено, кульбабо, на Вкраїні. Моя світла мати не вернулась. Хмаро, ти наповнюєш криниці. Моя тиха мати гірко плаче. Зірко, ти снуєш вогнисту стрічку. Серце матері свинець пронизав. Двері, хто вас висадив із петель? Моя ніжна мати вже не прийде.

Aschenkraut

Zugvogel Speer, die Mauer ist längst überflogen, der Ast überm Herzen schon weiß und das Meer über uns, der Hügel der Tiefe umlaubt von den Sternen des Mittags — ein giftleeres Grün wie des Augs, das sie aufschlug im Tode… Wir höhlten die Hände zu schöpfen den sickernden Sturzbach: das Wasser der Stätte, wo‘s dunkelt und keinem gereicht wird der Dolch. Du sangst auch ein Lied, und wir flochten ein Gitter im Nebel: vielleicht, daß ein Henker noch kommt und uns wieder ein Herz schlägt; vielleicht, daß ein Turm sich noch wälzt über uns, und ein Galgen                                                         wird johlend errichtet; vielleicht, daß ein Bart uns entstellt und ihr Blondhaar sich rötet… Der Ast überm Herzen ist weiß schon, das Meer über uns.

Цинерарія

Спис, перелітний птах, вже й мури лишились позаду, біліє вже гілка над серцем, і море шумить понад нами, пагорб яруги усипали зорі полудня — зелень нетруйна, мов око, розкрите у смерті… Ми ловимо в пригорщі світлий потік водоспаду: ту воду темнавих глибин, де леза не вручать нікому. Ти також виводила пісню, й ми ґрати сплітали в тумані: можливо, ще з’явиться кат і знов наше серце заб’ється; можливо, ще вежа гойднеться і шибениця постане; можливо, ще ми заростем бородою й рудим стане                                                        світле волосся… Біліє вже гілка над серцем, і море шумить понад нами.

Das Geheimnis der Farne

Im Gewölbe der Schwerter besieht sich der Schatten laubgrünes Herz. Blank sind die Klingen: wer säumte im Tod nicht vor Spiegeln? Auch wird hier in Krügen kredenzt die lebendige Schwermut: blumig finstert sie hoch, eh sie trinken, als war sie nicht Wasser, als war sie ein Tausendschön hier, das befragt wird nach dunklerer Liebe, nach schwärzerem Pfühl für das Lager, nach schwererem Haar… Hier aber wird nur gebangt um den Schimmer des Eisens, und leuchtet ein Ding hier noch auf, so sei es ein Schwert. Wir leeren den Krug nur vom Tisch, weil uns Spiegel bewirten: einer springe entzwei, wo wir grün sind wie Laub!

Таємниця папороті

Під склепінням мечів умостилося тіняви листозелене серце. Леза оголено: хто не вагавсь у мить смерті перед люстерком? Тут також підносять у кінвах лише життєдайну тугу: квітчасто темніє вона, перш ніж вип’ють її, мов насправді вона не вода, мов насправді вона стокротка, що прагне темнішої сили кохання, чорніших перин для ложа, важчої гриви волосся… Та тут лише тужать за мерехтливим ряхтінням заліза, і якщо тут спахне щось, то це буде сяйво меча. Ми вип’єм цю чашу хіба що зі столу, бо нас пригощають люстерка: одне з них розколеться навпіл, де ми будем зелені, як листя!

Der Sand aus den Urnen

Schimmelgrün ist das Haus des Vergessens. Vor jedem der wehenden Tore blaut dein enthaupteter Spielmann. Er schlägt dir die Trommel aus Moos und bitterem Schamhaar; mit schwärender Zehe malt er im Sand deine Braue. Länger zeichnet er sie als sie war, und das Rot deiner Lippe. Du füllst hier die Urnen und speisest dein Herz.

Пісок із урн

Пліснява зелень змережила дім забуття. Перед кожною з вітряних брам синіє твій обезглавлений шпільман. Він б’є тобі в барабан із моху й гіркого волосся лона; загноєним пальцем ноги малює він на піску твої брови. Він малює їх довшими, ніж вони є, і багрець твоїх уст. Ти наповнюєш урни по вінця й надкушуєш серце своє.

Die letzte Fahne

Ein wasserfarbenes Wild wird gejagt in den dämmernden Marken. So binde die Maske dir vor und färbe die Wimpern dir grün. Die Schüssel mit schlummerndem Schrot wird gereicht                                                               über Ebenholztische: von Frühling zu Frühling schäumt hier der Wein, so kurz ist das Jahr, so feurig der Preis dieser Schützen — die Rose der Fremde: ein irrender Bart, die müßige Fahne des Baumstumpfs. Gewölk und Gebell! Sie reiten den Wahn in den Farn! Wie Fischer werfen sie Netze nach Irrlicht und Hauch! Sie schlingen ein Seil um die Kronen und laden zum Tanz! Und waschen die Hörner im Quell — so lernen sie Lockruf. Ist dicht, was du wähltest als Mantel, und birgt es den Schimmer? Sie schleichen wie Schlaf um die Stämme, als böten                                                                          sie Traum. Die Herzen schleudern sie hoch, die moosigen Bälle des Wahnsinns: o wasserfarbenes Vlies, unser Banner am Turm!

Останній прапор

За звіром, відтінку води, полюють на ринках вечірніх. Отож одягни свою маску, підфарбуй свої вії в зелене. Патрони з дрімаючим шротом лежать на ебенових                                                                 лавах: з весни до весни тут шумує вино, таке літо коротке, така полум’яна стрільцям нагорода — чужинська троянда: твоя мандрівна борода, ліниве полотнище пня. Дим, гавкіт довкола! У хащах вони осідлали безумство! І, наче рибалки, виловлюють неводом подих і світло примарне! Вони заарканюють петлями крони і просять до танцю! І роги полощуть в джерелах, щоб вивчити поклик принади. Чи досить цупкий в тебе плащ, чи сховає він сяйво? Як дрімота, крадуться вони поміж стовбурів, мовби нам                                                            сни посилають. Серця підкидають увись, як мохнаті м’ячі божевілля: о руно відтінку води, наш прапор на вежі!

Ein Knirschen von eisernen Schuhn…

Ein Knirschen von eisernen Schuhn ist im Kirschbaum. Aus Helmen schäumt dir der Sommer. Der schwärzliche Kuckuck malt mit demantenem Sporn sein Bild an die Tore des Himmels. Barhaupt ragt aus dem Blattwerk der Reiter. Im Schild trägt er dämmernd dein Lächeln, genagelt ans stählerne Schweißtuch des Feindes. Es ward ihm verheißen der Garten der Träumer, und Speere hält er bereit, daß die Rose sich ranke… Unbeschuht aber kommt durch die Luft, der am meisten dir gleichet: eiserne Schuhe geschnallt an die schmächtigen Hände, verschläft er die Schlacht und den Sommer. Die Kirsche blutet für ihn.

Рипіння залізних чобіт…

Рипіння залізних чобіт серед вишень. З шоломів тобі википає літо. Чорнява зозуля в діамантових шпорах образ його малює на брамі небесній. Простоволосо чаїться в гущавині вершник. На щиті він несе твій смеркаючий усміх, пришпилений до ворожого стягу зі сталі. Йому напророчено сад найсолодших марень, і він списа трима, щоб на ньому повилась троянда… Але босоніж крокує в повітрі той, хто найбільше схожий до тебе: пряжки залізних чобіт на тендітних руках, проспить він і битву, і літо. Для нього кривавиться вишня.

Das Gastmahl

Geleert sei die Nacht aus den Flaschen im hohen Gebälk der Versuchung, die Schwelle mit Zähnen gepflügt, vor Morgen der Jähzorn gesät: es schießt wohl empor uns ein Moos noch, eh von der Mühle sie hier sind, ein leises Getreide zu finden bei uns ihrem langsamen Rad… Unter den giftigen Himmeln sind andere Halme wohl falber, wird anders der Traum noch gemünzt als hier, wo wir würfeln um Lust, als hier, wo getauscht wird im Dunkel Vergessen und Wunder, wo alles nur gilt eine Stunde und schwelgend bespien wird von uns, ins gierige Wasser der Fenster geschleudert in leuchtenden Truhen —: es birst auf der Straße der Menschen, den Wolken zum Ruhm! So hüllet euch denn in die Mäntel und steiget mit mir auf die Tische: wie anders sei noch geschlafen als stehend, inmitten der Kelche? Wem trinken wir Träume noch zu, als dem langsamen Rad?

Бенкет

Ми випили ночі напій на хмільнім риштуванні спокуси, зубами зорали поріг, на світанні посіяли гнів: зійшов лише мох, і ще довго чекати до млива, допоки зерно упаде на жорна повільного круг… Під небом ядучим зосталось лиш вутле колосся, там мрію чеканять інакше, ніж тут, де ждемо насолод, ніж тут, де міняють в пітьмі забуття й чудотворство, де вартісне все тільки мить, а далі, опльоване нами, у вікон захланних озера жбурляється в сяючих скринях, щоб впасти на брук і розсипатись в порох, як хмарам салют! Отож одягайтесь і лізьте за мною на стіл бенкетовий: чи ж можна ще спати інакше, як стоячи посеред кухлів? За кого ж ми сни наші вип’ємо, як не за жорно?

Dunkles Aug im September

Steinhaube Zeit. Und üppiger quellen die Locken des Schmerzes ums Antlitz der Erde, den trunkenen Apfel, gebräunt von dem Hauch eines sündigen Spruches: schön und abhold dem Spiel, das sie treiben im argen Widerschein ihrer Zukunft. Zum zweitenmal blüht die Kastanie: ein Zeichen der ärmlich entbrannten Hoffnung auf Orions baldige Rückkunft: der blinden Freunde des Himmels sternklare Inbrunst ruft ihn herauf. Unverhüllt an den Toren des Traumes streitet ein einsames Aug. Was täglich geschieht. genügt ihm zu wissen: am östlichen Fenster erscheint ihm zur Nachtzeit die schmale Wandergestalt des Gefühls. Ins Naß ihres Auges tauchst du das Schwert.

Темне око у вересні

Час, кам’яний ковпак. І пишніше струмують кучері болю довкола обличчя землі, хмелем наллятого яблука, що підрум’янене подихом слова гріховного: гарного і ворожого грі, в яку вони граються у зловіснім відблиску свого прийдешнього дня. Друге цвітіння каштанів: знак убого яріючих сподівань на хутке вороття Оріона: зоряно-ясний пал друзів неба незрячих горньо кличе його. Неприкритим повз брами сну простує самотнє око. Йому вистачає подій чергового дня: у східнім вікні нічної пори проступає тендітна постать мандрівного чуття. У вільгості ока його ти топиш меча.

Der Stein aus dem Meer

Das weiße Herz unsrer Welt, gewaltlos verloren wirs heut                                         um die Stunde des gilbenden Maisblatts: ein runder Knäuel, so rollt' es uns leicht aus den Händen. So blieb uns zu spinnen die neue, die rötliche Wolle des Schlafs                                          an der sandigen Grabstatt des Traumes: ein Herz nicht mehr, doch das Haupthaar wohl des Steins aus der Tiefe, der ärmliche Schmuck seiner Stirn, die sinnt über Muschel und Welle. Vielleicht, daß am Tor jener Stadt in der Luft ihn erhöhet                                                           ein nächtlicher Wille, sein östliches Aug ihm erschließt überm Haus, wo wir liegen, die Schwärze des Meers um den Mund und die Tulpen aus Holland                                                                            im Haar. Sie tragen ihm Lanzen voran, so trugen wir Traum, so entrollt’ uns                                                                          das weiße Herz unsrer Welt. So ward ihm das krause Gespinst um sein Haupt: eine seltsame Wolle, an Herzens Statt schön. O Pochen, das kam und das schwand! Im Endlichen wehen die Schleier.

Камінь із моря

Біле серце нашого світу, без бою ми втратили нині його                           о годині жовтіючих кукурудзяних стебел: наче круглий клубок, воно покотилося легко з наших долонь. То ж нам залишилося прясти нову, червонясту основу сну                                         на піщаних надгробках марень: це вже не серце, тільки мохнате волосся каменя з глибини, злиденна окраса його чола, що міркує про мушлі й хвилі. Можливо, край брами міської підніме його у повітря чиясь                                                                    нічна воля, відкриє йому східне око над домом, де ми лежимо, чорність моря довкола уст і голландські тюльпани                                                                      в волоссі. Поперед нього несуть вони списи, так ми марення несли,                                          так відбігло від нас біле серце нашого світу. Так виросло в нього навкіл голови це прядиво кучеряве: дивна вовна, замість чудесного серця. О стукіт, що був і пропав! Наостанок тріпоче серпанок.

Erinnerung an Frankreich

Du denk mit mir: der Himmel von Paris, die große Herbstzeitlose… Wir kauften Herzen bei den Blumenmädchen: sie waren blau und blühten auf im Wasser. Es fing zu regnen an in unserer Stube, und unser Nachbar kam, Monsieur Le Songe, ein hager Männlein. Wir spielten Karten, ich verlor die Augensterne; du liehst dein Haar mir, ich verlors, er schlug uns nieder. Er trat zur Tür hinaus, der Regen folgt’ ihm. Wir waren tot und konnten atmen.

Спомин про Францію

Ти пам’ятаєш: небо над Парижем, мов пишний пізньоцвіт… Серця ми купували в квітникарок: вони блакитно квітнули в воді. Тоді в мансарді нашій задощило, зайшов сусіда, мсьє Ле Сонж, плюгавий чоловічок. Ми грали в карти, я програв зіниці: позичила ти коси — теж програв, він обібрав нас мало не до нитки. Він за порогом зник, і дощ ущух. Ми були мертві й дихати могли.

Chanson einer Dame im Schatten

Wenn die Schweigsame kommt und die Tulpen köpft: Wer gewinnt?          Wer verliert?                    Wer tritt an das Fenster? Wer nennt ihren Namen zuerst? Es ist einer, der trägt mein Haar. Er trägts wie man Tote trägt auf den Händen. Er trägts wie der Himmel mein Haar trug im Jahr, da ich liebte. Er trägt es aus Eitelkeit so. Der gewinnt.          Der verliert nicht.                    Der tritt nicht ans Fenster. Der nennt ihren Namen nicht. Es ist einer, der hat meine Augen. Er hat sie, seit Tore sich schließen. Er trägt sie am Finger wie Ringe. Er trägt sie wie Scherben von Lust und Saphir: er war schon mein Bruder im Herbst; er zählt schon die Tage und Nächte. Der gewinnt.          Der verliert nicht.                    Der tritt nicht ans Fenster. Der nennt ihren Namen zuletzt. Es ist einer, der hat, was ich sagte. Er trägts unterm Arm wie ein Bündel. Er trägts wie die Uhr ihre schlechteste Stunde. Er trägt es von Schwelle zu Schwelle, er wirft es nicht fort. Der gewinnt nicht.          Der verliert.                    Der tritt an das Fenster. Der nennt ihren Namen zuerst. Der wird mit den Tulpen geköpft.

Шансон однієї дами в затінку

Коли приходить безмовна й стинає бутони тюльпанів: Хто здобуває?          Хто втрачає?                    Хто до вікна підходить? Хто наймення її називає найперше? Це той, хто несе моє пишне волосся. Він несе його так, як мертвих несуть на руках. Він несе його так, як небо несло його в рік, коли я кохав. Він несе його так з честолюбства. Той здобуває.          Той не втрачає.                    Той до вікна не підходить. Той наймення її не назве. Це той, хто присвоїв собі мої очі. Він їх привласнив тоді, коли закриваються брами. Він їх носить на пальці, немовби перстені. Він їх носить, немовби уламки утіхи й сапфіру: він був моїм братом уже восени; він лічить вже ночі й дні. Той здобуває.          Той не втрачає.                    Той до вікна не підходить. Той наймення її називає останнім. Це той, хто привласнив усе, що я мовив. Він носить його під пахвою, мов клунок. Він носить його, як годинник свою найчорнішу годину. Він носить його від порога і до порога, він                                               ніколи не викине це. Той не здобуде.          Той втратить.                    Той до вікна підходить. Той наймення її називає найперше. Того стинають разом зі цвітом тюльпанів.

Nachtstrahl

Am lichtesten brannte das Haar meiner Abendgeliebten: ihr schick ich den Sarg aus dem leichtesten Holz. Er ist wellenumwogt wie das Bett unsrer Träume in Rom; er trägt eine weiße Perücke wie ich und spricht heiser: er redet wie ich, wenn ich Einlaß gewähre den Herzen. Er weiß ein französisches Lied von der Liebe, das sang ich im Herbst, als ich weilte auf Reisen in Spätland und Briefe schrieb an den Morgen. Ein schöner Kahn ist der Sarg, geschnitzt im Gehölz der Gefühle. Auch ich fuhr blutabwärts mit ihm, als ich jünger war als                                                                          dein Aug Nun bist du jung wie ein toter Vogel im Märzschnee, nun kommt er zu dir und singt sein französisches Lied. Ihr seid leicht: ihr schlaft meinen Frühling zu Ende. Ich bin leichter: ich singe vor Fremden.

Нічний промінь

Найсяйніше палало волосся моєї вечірньої любки: їй я послав саркофаг із найлегшого дерева. Він гойдається ніжно на хвилях, як ложе наших марень у Римі; він носить білу перуку, як я, й говорить хрипливо: він говорить, як я, коли я впускаю до себе серця. Він знає французьку пісеньку про кохання, яку я співав восени, коли мандрував у пізнім краю і писав листи, адресовані до світанку. Чудовий човен — цей саркофаг, різьблений з деревини почуттів. Я також плинув у ньому рікою із крові, коли був молодшим, ніж                                                                           твоє око. Нині ж ти молода, як мертва пташина на березневім снігу, й тепер він прямує до тебе, співаючи знову французький мотив. Ви легкі: ви здатні домарити мою весну до останку. Я легший: я співаю перед чужими.

Die Jahre von dir zu mir

Wieder wellt sich dein Haar, wenn ich wein. Mit dem Blau                                                                             deiner Augen deckst du den Tisch unsrer Liebe: ein Bett zwischen Sommer und Herbst. Wir trinken, was einer gebraut, der nicht ich war, noch du,                                                                           noch ein dritter: wir schlürfen ein Leeres und Letztes. Wir sehen uns zu in den Spiegeln der Tiefsee und reichen uns rascher                                                                            die Speisen: die Nacht ist die Nacht, sie beginnt mit dem Morgen, sie legt mich zu dir.

Літа поміж нами

Знов хвилюються коси твої, коли я ридаю. Блакиттю                                                            твоїх очей накриваю я стіл кохання: ложе між літом і листопадом. Ми п’ємо трунок, що не зварений мною, ані тобою,                                                      ні кимсь третім: в наших келихах лиш порожнява на денці. Ми стрічаємось поглядом в плесі найглибшого моря і хуткіш                                                        подаєм собі страви: ніч — це ніч, вона починається з ранку і кладе мене біля тебе.

Lob der Ferne

Im Quell deiner Augen leben die Garne der Fischer der Irrsee. Im Quell deiner Augen hält das Meer sein Versprechen. Hier werf ich, ein Herz, das geweilt unter Menschen, die Kleider von mir und den Glanz eines Schwures: Schwärzer im Schwarz, bin ich nackter. Abtrünnig erst bin ich treu. Ich bin du, wenn ich ich bin. Im Quell deiner Augen treib ich und träume von Raub. Ein Garn fing ein Garn ein: wir scheiden umschlungen. Im Quell deiner Augen erwürgt ein Gehenkter den Strang.

Хвала далині

У плесі твоїх очей видно невід рибалок божевільного моря. У плесі твоїх очей море дотримує свою обітницю. Тут я кидаю серце, що гостювало серед людей, одіж свою і сяєво клятви: Чорніший у чорнім, я ще нагіший. Лиш як відступник я вірний. Я — це ти, якщо я — це я. У плесі твоїх очей я плину і марю грабунком. Невід виловив невід: ми розстаємось, обнявшись. У плесі твоїх очей повішений зашморга душить.

Das ganze Leben

Die Sonnen des Halbschlafs sind blau wie dein Haar                                                   eine Stunde vor Morgen. Auch sie wachsen rasch wie das Gras überm Grab eines Vogels. Auch sie lockt das Spiel, das wir spielten als Traum auf den                                                             Schiffen der Lust. Am Kreidefelsen der Zeit begegnen auch ihnen die Dolche. Die Sonnen des Tiefschlafs sind blauer: so war deine Locke nur einmal: Ich weilt als ein Nachtwind im käuflichen Schoß deiner Schwester; dein Haar hing im Baum über uns, doch warst du nicht da. Wir waren die Welt, und du warst ein Gesträuch vor den Toren. Die Sonnen des Todes sind weiß wie das Haar unsres Kindes: es stieg aus der Flut, als du aufschlugst ein Zelt auf der Düne. Es zückte das Messer des Glücks über uns mit erloschenen Augen.

Все життя

Сонця напівсну голубі, як волосся твоє за мить                                                                до світання. Вони також вільготно ростуть, як трава над могилою птаха. Їх теж вабить гра, в яку гралися ми уві сні на човнах                                                                    насолоди На крейдяних бескидах часу їм також стрічаються леза. Сонця глибокого сну голубіші: ти лиш раз такі кучері мала: я був вітром нічним на продажному лоні твоєї сестри; твої коси метляли над нами на гіллі, ти їх загубила. Ми світом були, ти — кущем коло брами. Сонця смерті біліють, немовби волосся нашого сина: він виринув з хвилі, коли ти шатро розчахнула на дюні. Щастя клинок оголився над нами із зором погаслим.

Spät und Tief

Boshaft wie goldene Rede beginnt diese Nacht. Wir essen die Äpfel der Stummen. Wir tuen ein Werk, das man gern seinem Stern überläßt; wir stehen im Herbst unsrer Linden als sinnendes Fahnenrot, als brennende Gäste vom Süden. Wir schwören bei Christus dem Neuen, den Staub zu vermählen                                                                    dem Staube, die Vögel dem wandernden Schuh, unser Herz einer Stiege im Wasser. Wir schwören der Welt die heiligen Schwüre des Sandes, wir schwören sie gern, wir schwören sie laut von den Dächern des traumlosen Schlafes und schwenken das Weißhaar der Zeit… Sie rufen: Ihr lästert! Wir wissen es längst. Wir wissen es längst, doch was tuts? Ihr mahlt in den Mühlen des Todes das weiße Mehl der Verheißung, ihr setzet es vor unsern Brüdern und Schwestern — Wir schwenken das Weißhaar der Zeit. Ihr mahnt uns: Ihr lästert! Wir wissen es wohl, es komme die Schuld über uns. Es komme die Schuld über uns aller warnenden Zeichen, es komme das gurgelnde Meer, der geharnischte Windstoß der Umkehr, der mitternächtige Tag, es komme, was niemals noch war! Es komme ein Mensch aus dem Grabe.

Пізно й Глибоко

Зловісно, як золота велемовність, спадає ця ніч. Ми їмо яблука німоти. Ми робимо діло, доручене радше його незгасній зорі. Ми стоїмо серед осені наших лип, як мисляча                                                      червінь знамен. як палаючі гості з півдня. Ми присягаєм новому Христу прах поєднати з прахом, пташок — з мандрівним черевиком, наше серце — зі східцями у воді. Ми присягаємо світу святим присяганням піску, ми присягаємо радо, ми присягаємо гучно з дахів наших снів без видінь і метляємо гривою часу… Вони мовлять до нас: Ви блазнюєте! Ми це знаєм віддавна. Ми це знаєм віддавна, та що тут поробиш? Ви мелете в жорнах смерті біле борошно сподівань, ви кладете його перед наших братів і сестер — Ми метляємо сивою гривою часу. Ви нам закидаєте: Ви блазнюєте! Ми це знаємо, хай ляже на нас вина. Хай ляже на нас вина усіх осторог, хай нахлине ревуче море, закутий у панцир вітрище повернень, день опівнічний, хай нагряне, чого не було ще ніколи! Хай устане з могили людина.

Corona

Aus der Hand frißt der Herbst mir sein Blatt:                                                     wir sind Freunde. Wir schälen die Zeit aus den Nüssen und lehren                                                                sie gehn: die Zeit kehrt zurück in die Schale. Im Spiegel ist Sonntag, im Traum wird geschlafen, der Mund redet wahr. Mein Aug steigt hinab zum Geschlecht der Geliebten: wir sehen uns an, wir sagen uns Dunkles, wir lieben einander wie Mohn und Gedächtnis, wir schlafen wie Wein in den Muscheln, wie das Meer im Blutstrahl des Mondes. Wir stehen umschlungen im Fenster, sie sehen uns zu                                                           von der Straße: es ist Zeit, daß man weiß! Es ist Zeit, daß der Stein sich zu blühen bequemt, daß der Unrast ein Herz schlägt. Es ist Zeit, daß es Zeit wird. Es ist Zeit.

Corona

Осінь ласує в мене з руки своїм листям:                                ми подружилися з нею. Ми вилущуєм час із горіхів і вчимо його                                             знову ходити: Час вертає назад у свою шкаралущу. В люстерці — неділя, у маренні спиться, уста кажуть правду. Мій погляд блукає до лона коханої: наші очі стрічаються, ми шепочемо темні слова, ми кохаємось палко, як мак і пам’ять, ми спимо, наче вина у мушлях, як море в кривавому місячнім сяйві. Ми стоїмо край вікна обійнявшись,                         вони з вулиці нас розглядають: вже час, щоби знати! Вже час, щоб каміння навчилось цвісти, щоб забилося серце в тривозі. Вже час, щоб настав-таки час. Вже час.

todesfuge фуґа смерті

Schwarze Milch der Frühe

Schwarze Milch der Frühe wir trinken sie abends wir trinken sie mittags und morgens wir trinken sie nachts wir trinken und trinken wir schaufeln ein Grab in den Lüften da liegt man nicht eng Ein Mann wohnt im Haus der spielt mit den Schlangen der schreibt der schreibt wenn es dunkelt nach Deutschland dein goldenes Haar                                                                               Margarete er schreibt es und tritt vor das Haus und es blitzen die Sterne er pfeift                                                                    seine Rüden herbei er pfeift seine Juden hervor läßt schaufeln ein Grab in der Erde er befiehlt uns spielt auf nun zum Tanz Schwarze Milch der Frühe wir trinken dich nachts wir trinken dich morgens und mittags wir trinken dich abends wir trinken und trinken Ein Mann wohnt im Haus der spielt mit den Schlangen der schreibt der schreibt wenn es dunkelt nach Deutschland dein goldenes Haar                                                                                 Margarete Dein aschenes Haar Sulamith wir schaufeln ein Grab in den Lüften                                                                  da liegt man nicht eng Er ruft stecht tiefer ins Erdreich ihr einen ihr ändern singet und spielt er greift nach dem Eisen im Gurt er schwingts seine Augen sind blau stecht tiefer die Spaten ihr einen ihr ändern spielt weiter                                                                              zum Tanz auf Schwarze Milch der Frühe wir trinken dich nachts wir trinken dich mittags und morgens wir trinken dich abends wir trinken und trinken ein Mann wohnt im Haus dein goldenes Haar Margarete dein aschenes Haar Sulamith er spielt mit den Schlangen Er ruft spielt süßer den Tod der Tod ist ein Meister                                                                            aus Deutschland er ruft streicht dunkler die Geigen dann steigt ihr als Rauch                                                                                    in die Luft dann habt ihr ein Grab in den Wolken da liegt man nicht eng Schwarze Milch der Frühe wir trinken dich nachts wir trinken dich mittags der Tod ist ein Meister aus Deutschland wir trinken dich abends und morgens wir trinken und trinken der Tod ist ein Meister aus Deutschland sein Auge ist blau er trifft dich mit bleierner Kugel er trifft dich genau ein Mann wohnt im Haus dein goldenes Haar Margarete er hetzt seine Rüden auf uns er schenkt uns ein Grab in der Luft er spielt mit den Schlangen und träumet der Tod ist ein Meister                                                                               aus Deutschland dein goldenes Haar Margarete dein aschenes Haar Sulamith

Чорне молоко світання

Чорне дійво світання ми п’ємо його вечорами ми п’ємо його вдень і зрання ми п’ємо його уночі ми п’ємо і п’ємо ми копаєм могилу в повітрі там лежати нетісно В цім домі живе чоловік він змій приручає він пише він пише в Німеччину смерком твоя золотиста                                                                       коса Маргарито він пише отак і виходить надвір і виблискують зорі                                                   він посвистом псів своїх кличе він свистить і скликає євреїв своїх і велить їм копати могилу в землі він наказує нам грайте хутко до танцю Чорне дійво світання ми п’ємо тебе уночі ми п’ємо тебе зрання і вдень ми п’ємо тебе вечорами ми п’ємо і п’ємо В цім домі живе чоловік він змій приручає він пише він пише в Німеччину смерком твоя золотиста                                                                         коса Маргарито Твоя попеляста коса Суламіт ми копаєм могилу в повітрі                                                                   там лежати не тісно Він гукає ви перші копайте-но глибше ви другі співайте і грайте він вийма з кобури залізяку він розмахує нею очі його голубі глибше вганяйте лопати ви перші ви другі продовжуйте грати                                                                                   до танцю Чорне дійво світання ми п’ємо тебе уночі ми п’ємо тебе вдень і зрання ми п’ємо тебе вечорами ми п’ємо і п’ємо в цім домі живе чоловік твоя золотиста коса Маргарито твоя попеляста коса Суламіт він змій приручає Він гукає смерть потребує ніжнішої гри смерть це з Німеччини                                                                                     майстер він гукає жагливіш водіте смичками тоді ви полинете димом                                                                                    в повітря тоді ви могилу дістанете в хмарах там лежати нетісно Чорне дійво світання ми п’ємо тебе уночі ми п’ємо тебе вдень смерть це з Німеччини майстер ми п’ємо тебе вечорами і зрання ми п'ємо і п’ємо смерть це з Німеччини майстер очі його голубі він поцілить свинцевою кулею прямо в серце тобі в цім домі живе чоловік твоя золотиста коса Маргарито він спускає на нас своїх псів він дає нам могилу в повітрі він змій приручає і марить смерть це з Німеччини                                                                                     майстер твоя золотиста коса Маргарито твоя попеляста коса Суламіт

segenlicht контрове світло

Auf Reisen

Es ist eine Stunde, die macht dir den Staub zum Gefolge, dein Haus in Paris zur Opferstatt deiner Hände, dein schwarzes Aug zum schwärzesten Auge. Es ist ein Gehöft, da hält ein Gespann für dein Herz. Dein Haar möchte wehn, wenn du fährst — das ist ihm verboten. Die bleiben und winken, wissen es nicht.

У мандрах

Це година, яка замість почту вгорта тебе хмарою пилу, вона робить твій дім у Парижі жертовником твоїх долонь, твоє чорне око — чорнющим оком. Це дворище, де вже готова упряж для твого серця. Грива твого волосся воліє затріпотіти на вітрі, та їй це не вільно. Ті, що лишились й махають услід, не відають цього.

In Ägypten

Du sollst zum Aug der Fremden sagen: Sei das Wasser. Du sollst, die du im Wasser weißt, im Aug der Fremden suchen. Du sollst sie rufen aus dem Wasser: Ruth! Noemi! Mirjam! Du sollst sie schmücken, wenn du bei der Fremden liegst. Du sollst sie schmücken mit dem Wolkenhaar der Fremden. Du sollst zu Ruth und Mirjam und Noemi sagen: Seht, ich schlaf bei ihr! Du sollst die Fremde neben dir am schönsten schmücken. Du sollst sie schmücken mit dem Schmerz um Ruth,                                                         um Mirjam und Noemi. Du sollst zur Fremden sagen: Sieh, ich schlief bei diesen!

У Єгипті

Ти повинен сказати оку чужинки: обернися на воду. Ти повинен шукати усіх нероздільних з водою в оці чужинки. Ти повинен їх кликать з води: Рут! Ноемі! Мір’ям! Ти повинен убрати їх пишно, коли лежиш у чужинки. Ти повинен оздобити їх піднебесним волоссям чужинки. Ти повинен сказати до Рут, Мір’ям, Ноемі: Глядіть, я ділю з нею ложе! Ти повинен чужинку, котра біля тебе, убрати препишно. Ти повинен її закосичити сумом за Рут,                                                 Мір’ям, Ноемі. Ти повинен сказати чужинці: Дивись, я ділив з ними ложе!

Ins Nebelhorn

Mund im verborgenen Spiegel, Knie vor der Säule des Hochmuts, Hand mit dem Gitterstab: reicht euch das Dunkel, nennt meinen Namen, führt mich vor ihn.

В туманний ріг

Уста у прихованім люстрі, коліно перед колоною чванства, долоня зі штабою ґрат: подайте собі цю темінь, назвіть-но моє ім’я, припровадьте мене до нього.

Vom Blau…

Vom Blau, das noch sein Auge sucht, trink ich als erster. Aus deiner Fußspur trink ich und ich seh: du rollst mir durch die Finger, Perle, und du wächst! Du wächst wie alle, die vergessen sind. Du rollst: das schwarze Hagelkorn der Schwermut fällt in ein Tuch, ganz weiß vom Abschiedwinken.

Із синяви…

Із синяви, котра шукає свого ока, п’ю найперший. Із твого сліду п’ю і чітко бачу: Ти котишся крізь мої пальці, мов перлина, і зростаєш! Зростаєш, як усі, кого забуто. Ти котишся: і чорна градинка журби спада на хустку, білу від прощальних змахів.

Wer wie du…

Wer wie du und alle Tauben Tag und Abend                                               aus dem Dunkel schöpft, pickt den Stern aus meinen Augen, eh er funkelt, reißt das Gras aus meinen Brauen, eh es weiß ist, wirft die Tür zu in den Wolken, eh ich stürze. Wer wie du und alle Nelken Blut als Münze braucht                                                          und Tod als Wein, bläst das Glas für seinen Kelch aus meinen Händen, färbt es mit dem Wort, das ich nicht sagte, rot, schlägts in Stücke mit dem Stein der fernen Träne.

Хто так, як ти…

Хто так, як ти й всі голуби вдень і вночі                                                черпає із пітьми, зорю викльовує з моїх очей, покіль вона іскриться, виполює траву із брів моїх, покіль вона біліє і зачиняє браму хмар, покіль я ще не впав додолу. Хто так, як ти й усі гвоздики жадає крові як монети                                                        чи смерті як вина, той видує собі зі скла свій келих з моїх рук, забарвить його словом, не мовленим ще мною, пурпуровим, й розтрощить все це каменем далекої сльози.

Brandmal

Wir schliefen nicht mehr, denn wir lagen im Uhrwerk der Schwermut und bogen die Zeiger wie Ruten, und sie schnellten zurück und peitschten die Zeit bis aufs Blut, und du redetest wachsenden Dämmer, und zwölfmal sagte ich du zur Nacht deiner Worte, und sie tat sich auf und blieb offen, und ich legt ihr ein Aug in den Schoß und flocht dir das andre ins Haar und schlang zwischen beide die Zündschnur, die offene Ader — und ein junger Blitz schwamm heran.

Тавро

Ми не спали, тому що лежали серед шестерень дзиґаря туги і стрілки згинали, як пруття, і вони поспішали назад, і батожили час аж до крові, і ти заклинала звисаючу сутінь, і дванадцять разів я звертався на ти до ночі твойого слова, і вона розчахнулась нараз, і лишилась відкрита, і поклав я їй око на лоно, і друге заплів тобі в коси, і бікфордів шнурок протягнув поміж нами, як вену відкриту — і блискавка юна до нас припливла.

Wer sein Herz…

Wer sein Herz aus der Brust reißt zur Nacht,                                                     der langt nach der Rose. Sein ist ihr Blatt und ihr Dorn, ihm legt sie das Licht auf den Teller, ihm füllt sie die Gläser mit Hauch, ihm rauschen die Schatten der Liebe. Wer sein Herz aus der Brust reißt zur Nacht                                                        und schleudert es hoch: der trifft nicht fehl, der steinigt den Stein, dem läutet das Blut aus der Uhr, dem schlägt seine Stunde die Zeit aus der Hand: er darf spielen mit schöneren Bällen und reden von dir und von mir.

Той, хто вирве вночі своє серце…

Той, хто вирве вночі своє серце з грудей,                                             той запрагне троянди. Він дістане і терня її, й пелюстки, тому світло вона покладе на тарілку, тому подихом келих наповнить, тому знову шумітимуть тіні кохання. Той, хто вирве вночі своє серце з грудей                                                    і підкине високо: той не схибить ніколи, той закидає камінь камінням, тому кров з дзиґаря задзюркоче, тому час на долоні годину покаже: той м'ячами найкращими бавитись буде й говорити про тебе й про мене.

Kristall

Nicht an meinen Lippen suche deinen Mund, nicht vorm Tor den Fremdling, nicht im Aug die Träne. Sieben Nächte höher wandert Rot zu Rot, sieben Herzen tiefer pocht die Hand ans Tor, sieben Rosen später rauscht der Brunnen.

Кристал

Не коло губ моїх шукай свої уста, не перед брамою — мандрівця, сльозу — не в оці. Вище на сім ночей мандрує до червені червінь, глибше на сім сердець стукає в браму рука, пізніше на сім троянд шумить джерело.

Totenhemd

Was du aus Leichtem wobst, trag ich dem Stein zu Ehren. Wenn ich im Dunkel die Schreie wecke, weht es sie an. Oft, wenn ich stammeln soll, wirft es vergessene Falten, und der ich bin, verzeiht dem, der ich war. Aber der Haldengott rührt seine dumpfeste Trommel, und wie die Falte fiel, runzelt der Finstre die Stirn.

Саван

Те, що ти виткала з пуху, я ношу на честь каміння. Коли в темряві збуджую крики, воно свіжістю їх обвіває. Часто, коли я лепечу, воно творить забуті складки, й те, ким я є, прощає того, ким був я. Одначе всесильний бог ріні б’є в свій найглухіший бубон, і так, як лягла на нім складка, морщить темний своє чоло.

Aufhoher See

Paris, das Schifflein, liegt im Glas vor Anker: so halt ich mit dir Tafel, trink dir zu. Ich trink so lang, bis dir mein Herz erdunkelt, so lange, bis Paris auf seiner Träne schwimmt, so lange, bis es Kurs nimmt auf den fernen Schleier, der uns die Welt verhüllt, wo jedes Du ein Ast ist, an dem ich hänge als ein Blatt, das schweigt und schwebt.

У відкритому морі

Париж, кораблик, в склянці став на якір: за тебе я підношу келих свій. Я п’ю, допоки не стемніє серце, докіль Париж дрейфує на сльозі, докіль не візьме курс він на серпанок, що вгорне світ, де кожне ти — це гілка, де я — листок, що вдаль безмовно лине.

Ich bin allein…

Ich bin allein, ich stell die Aschenblume ins Glas voll reifer Schwärze. Schwestermund, du sprichst ein Wort, das fortlebt vor den Fenstern, und lautlos klettert, was ich träumt, an mir empor. Ich steh im Flor der abgeblühten Stunde und spar ein Harz für einen späten Vogel: er trägt die Flocke Schnee auf lebensroter Feder; das Körnchen Eis im Schnabel, kommt er durch den Sommer.

Я тут самотній…

Я тут самотній, квітку попелясту кладу у вазу, повну чорноти. За склом живе твоє, сестрице, слово, і сон мій пурхає нечутно навкруг мене. Я весь в цвіту годин, що відцвіли. Для птаха пізнього живиці я зібрав: несе сніжинку він в своїм рожевім пір’ї; зернятко льоду в дзьобі через літо.

Die Krüge

Für Klaus Demus

An den langen Tischen der Zeit zechen die Krüge Gottes. Sie trinken die Augen der Sehenden leer und die Augen der Blinden, die Herzen der waltenden Schatten, die hohle Wange des Abends. Sie sind die gewaltigsten Zecher: sie führen das Leere zum Mund wie das Volle und schäumen nicht über wie du oder ich.

Глеки

Клаусові Демусу

За довжелезними столами часу бенкетують господні глеки. Вони випивають очі зрячих та очі незрячих, серця владарюючих тіней, дупласту щоку надвечір’я. Вони — наймогутніші пияки: вони підносять до уст порожнечу, як повню й не піняться через край, як ти або я.

Nachts, wenn der Pendel…

Nachts, wenn das Pendel der Liebe schwingt zwischen Immer und Nie, stößt dein Wort zu den Monden des Herzens und dein gewitterhaft blaues Aug reicht der Erde den Himmel. Aus fernem, aus traumgeschwärztem Hain weht uns an das Verhauchte, und das Versäumte geht um, groß wie die Schemen der Zukunft. Was sich nun senkt und hebt, gilt dem zuinnerst Vergrabnen: blind wie der Blick, den wir tauschen, küßt es die Zeit auf den Mund.

Вночі, коли хилитало кохання…

Вночі, коли хилитало кохання гойдається поміж Завжди й Ніколи, твоє слово зринає до місяців серця, і око твоє, грозово-блакитне, дарує небо землі. З далекого, із чорномрійного гаю обвіває нас подих незнаний, і втрачене ходить довкола, велике, мов плани прийдешнього Те, що впаде і зведеться, належить найглибшому схову: незряче, мов схрещений погляд, воно вічність цілує в уста.

So schlafe…

So schlafe, und mein Aug wird offen bleiben. Der Regen füllt“ den Krug, wir leerten ihn. Es wird die Nacht ein Herz, das Herz ein Hälmlein treiben — Doch ists zu spät zum Mähen, Schnitterin. So schneeig weiß sind, Nachtwind, deine Haare! Weiß, was mir bleibt, und weiß, was ich verlier! Sie zählt die Stunden, und ich zähl die Jahre. Wir tranken Regen. Regen tranken wir.

Засни…

Засни, а я думками в даль полину. Дощ повнить жбан, ми вип’єм це пиття. Ніч котить серце, серце — стебелину — Однак, запізно, жнице, для жаття. Сніжно-сліпуче, вітре, твоє віття! Що є, що втратив — не омить слізьми! Вона години лічить, я — поліття. Ми пили зливу. Зливу пили ми.

So bist du denn geworden…

So bist du denn geworden wie ich dich nie gekannt: dein Herz schlägt allerorten in einem Brunnenland, wo kein Mund trinkt und keine Gestalt die Schatten säumt, wo Wasser quillt zum Scheine und Schein wie Wasser schäumt. Du steigst in alle Brunnen, du schwebst durch jeden Schein. Du hast ein Spiel ersonnen, das will vergessen sein.

Ти стала враз такою…

Ти стала враз такою незнаною мені: твій спів дзвенить луною в криничній стороні, де уст шукає втома і тінь — свого гнізда, де води, наче пломінь, а пломінь — як вода. Ти п’єш з криниць темнавих, пірнаєш в неба синь, та вигадок лукавих ти гру оцю покинь.

Die feste Burg

Ich weiß das abendlichste aller Häuser: ein viel tiefres Aug als deines hält dort Ausschau. Vom Giebel weht die große Kummerfahne: ihr grünes Tuch — du weißt nicht, daß du‘s webtest. Auch fliegts so hoch, als hättst nicht du‘s gewebt. Das Wort, von dem du Abschied nahmst, heißt dich am Tor willkommen, und was dich hier gestreift hat, Halm und Herz und Blume, ist längst dort Gast und streift dich nimmermehr. Doch trittst in jenem Haus du vor den Spiegel, so sehen drei, so sehen Blume, Herz und Halm dich an. Und jenes tiefre Aug, es trinkt dein tiefes Auge.

Міцна твердиня

Я знаю найвечірнішу з усіх домівок: там далеко глибше око, ніж твоє, пильнує. Там на даху тріпоче стяг тривоги, і ти не відаєш, що сам ту зелень виткав, і сам її під час ткання окрилив. Бо слово втрачене знов стало біля брами, й пестливе все — стебло і серце, й квітка, деінде вже голубити не будуть. Та в домі тім ти глянеш у люстерко, й побачиш знов стебло і серце, й квітку. Й те глибше око вип’є твоє око.

Der Tauben weißeste…

Der Tauben weißeste flog auf: ich darf dich lieben! Im leisen Fenster schwankt die leise Tür. Der stille Baum trat in die stille Stube. Du bist so nah, als weiltest du nicht hier. Aus meiner Hand nimmst du die große Blume: sie ist nicht weiß, nicht rot, nicht blau — doch nimmst du sie. Wo sie nie war, da wird sie immer bleiben. Wir waren nie, so bleiben wir bei ihr.

Щонайбіліший з голубів…

Щонайбіліший з голубів злетів: це знак мого кохання! В оспалих вікнах — сонна тінь дверей. Нечутне дерево зайшло в нечутну хату. Ти так близька, немовби ти й не тут. З моїх долонь береш велику квітку: Не білу, пурпурову чи блакитну — й все ж береш. Де не було її — віднині завжди буде. Нас не було — то ж будемо при ній.

halme der nacht стебла ночі

Schlaf und Speise

Der Hauch der Nacht ist dein Laken, die Finsternis legt sich zu dir. Sie rührt dir an Knöchel und Schläfe, sie weckt dich zu Leben und Schlaf, sie spürt dich im Wort auf, im Wunsch, im Gedanken, sie schläft bei jedem von ihnen, sie lockt dich hervor. Sie kämmt dir das Salz aus den Wimpern und tischt es dir auf, sie lauscht deinen Stunden den Sand ab und setzt ihn dir vor. Und was sie als Rose war, Schatten und Wasser, schenkt sie dir ein.

Сон і їжа

Подих ночі — твоє простирадло, коли темінь до тебе лягає. Торкається кісточки й скроні, спонука до життя і до сну, відчуває тебе у помислі, слові, бажанні, ночує у кожного з них, заманює легко до себе, вичісує сіль з твоїх вій, пригощає нею гостинно, канючить пісок твоїх давніх годин і кладе його перед тебе, а те, що було в ній від ружі, від тіні й води підливає у склянку тобі.

Der Reisekamerad

Deiner Mutter Seele schwebt voraus. Deiner Mutter Seele hilft die Nacht umschiffen, Riff um Riff. Deiner Mutter Seele peitscht die Haie vor dir her. Dieses Wort ist deiner Mutter Mündel. Deiner Mutter Mündel teilt dein Lager, Stein um Stein. Deiner Mutter Mündel bückt sich nach der Krume Lichts.

Супутник у мандрах

Матері душа торує шлях. Матері душа тебе навчає ніч долати, риф за рифом. Матері душа перед тобою всіх акул батожить. Твоє слово — матері твоєї чадо. Матері твоєї чадо ділить твоє ложе, камінь в камінь. Матері твоєї чадо прагне крихти світла.

Augen…

Augen: schimmernd vom Regen, der strömte, als Gott mir zu trinken befahl. Augen: Gold, das die Nacht in die Hände mir zählt’, als ich Nesseln pflückt’ und die Schatten der Sprüche reutet’. Augen: Abend, der über mir aufglomm, als ich aufriß das Tor und durchwintert vom Eis meiner Schläfen durch die Weiler der Ewigkeit sprengt’.

Очі…

Очі: ви мерехтіли у цівках рясного дощу, коли Бог наказав мені випити чашу. Очі: золото зір, яке ніч відлічила мені на долоню, коли я кропиву зривав і викорчовував тіні проречень. Очі: вечір, що запалав наді мною, коли розчахнув я браму і, увінчаний снігом своїх білих скронь, проскакав крізь оселі вічності.

Die Ewigkeit

Rinde des Nachtbaums, rostgeborene Messer flüstern dir zu die Namen, die Zeit und die Herzen. Ein Wort, das schlief, als wirs hörten, schlüpft unters Laub: beredt wird der Herbst sein, beredter die Hand, die ihn aufliest, frisch wie der Mohn des Vergessens der Mund, der sie küßt.

Вічність

Кора древа нічного, іржавонароджений ніж шепочуть тобі наймення, час і серця. Слово, що спало, коли ми його почули, заривається в листя: велемовною буде осінь, велемовнішою — рука, що пов’яже її снопи, свіжими, наче мак забуття, — уста, що її поцілують.

Brandung

Du, Stunde, flügelst in den Dünen. Die Zeit, aus feinem Sande, singt in meinen Armen: ich lieg bei ihr, ein Messer in der Rechten. So schäume, Welle! Fisch, trau dich hervor! Wo Wasser ist, kann man noch einmal leben, noch einmal mit dem Tod im Chor die Welt herübersingen, noch einmal aus dem Hohlweg rufen: Seht, wir sind geborgen, seht, das Land war unser, seht, wie wir dem Stern den Weg vertraten!

Прибій

Годино, ти ширяєш в дюнах. Дрібнопіщаний час в руках моїх співає: нагий, лежу я біля неї, з ножем в правиці. Тож пінься, хвиле! Рибо, вийди з моря! Бо де вода, там можна ще раз жити, зі смертю в хорі світ переспівати, ще раз гукнути із яруги: Ось, глядіть, ми добре заховались, глядіть, цей край був наш, глядіть, як ми зорі дорогу заступили!

Aus Herzen und Hirnen…

Aus Herzen und Hirnen sprießen die Halme der Nacht, und ein Wort, von Sensen gesprochen, neigt sie ins Leben. Stumm wie sie wehn wir der Welt entgegen: unsere Blicke, getauscht, um getröstet zu sein, tasten sich vor, winken uns dunkel heran. Blicklos schweigt nun dein Aug in mein Aug sich, wandernd heb ich dein Herz an die Lippen, hebst du mein Herz an die deinen: was wir jetzt trinken, stillt den Durst der Stunden; was wir jetzt sind, schenken die Stunden der Zeit ein. Munden wir ihr? Kein Laut und kein Licht schlüpft zwischen uns, es zu sagen O Halme, ihr Halme. Ihr Halme der Nacht.

З сердець і мозків…

З сердець і мозків розпускаються стебла ночі, і слово, мовлене гострими косами, схиляє їх до життя. Як і вони, безмовні, ми звіваємось навстріч світові: наші погляди, схрещені, в сподіванні розради, ступають навпомацки, темно звуть за собою. З потупленим зором мовчить твоє око в моєму оці, блукалець, серце твоє я підношу до уст, серце моє ти підносиш так само: те, що ми зараз п’ємо, гамує спрагу годин; тим, ким ми стали віднині, години нас пригощають. Чи до смаку ми йому? Ні звук, ані вогник не прошмигне поміж нас, щоб сказати про це. О стебла, о стебла. О стебла ночі.

Unstetes Herz…

Unstetes Herz, dem die Heide die Stadt baut inmitten der Kerzen und Stunden, du steigst mit den Pappeln hinan zu den Teichen: im Nächtlichen schnitzt dort die Flöte den Freund ihres Schweigens und zeigt ihn den Wassern. Am Ufer wandelt vermummt der Gedanke und lauscht: denn nichts tritt hervor in eigner Gestalt, und das Wort, das über dir glänzt, glaubt an den Käfer im Farn.

Зрадницьке серце

Зрадницьке серце, якому цей степ зводить місто серед свічок і годин, ти підносишся разом з тополями аж до озер: там у тиші нічній флейта різьбить собі друга свого німування, і показує водам. Берегом ходить сповита думка і наслухає: адже ніщо не з’являється нині у власній подобі, й слово, що зблискує понад тобою, вірує в папороть і жука.

Sie kämmt ihr Haar…

Sie kämmt ihr Haar wie mans den Toten kämmt: sie trägt den blauen Scherben unterm Hemd. Sie trägt den Scherben Welt an einer Schnur. Sie weiß die Worte, doch sie lächelt nur. Sie mischt ihr Lächeln in den Becher Wein: du mußt ihn trinken, in der Welt zu sein. Du bist das Bild, das ihr der Scherben zeigt, wenn sie sich sinnend übers Leben neigt.

Вона розчісує себе…

Вона розчісує себе, як мертвяка: блакитний черепок їй груди дотика. Цю скалку світу вона носить на шнурці, а замість слів — лиш усміх на лиці. Вона підмішує його в бокал вина: ти мусиш випити цей світ до дна. Ти — образ, що застигне в черепку, коли життя перейде грань тонку.

Da du geblendet von Worten…

Da du geblendet von Worten ihn stampfst aus der Nacht, den Baum, dem sein Schatten vorausblüht: fliegt ihm das Aschenlid zu, darunter das Auge der                                                          Schwester Schnee zu Gedanken verspann — Nun ist des Laubes genug, Windhauch und Spruch zu erraten, und die Sterne, gehäuft, stehn jetzt im Spiegel der Zeit. Setze den Fuß in die Mulde, spanne das Zelt: sie, die Schwester, folgt dir dahin, und der Tod, aus der Lidspalte tretend, bricht zum Willkomm euch das Brot, langt nach dem Becher wie ihr. Und ihr würzt ihm den Wein.

Позаяк, осліплий від слів…

Позаяк, осліплий від слів, ти його витрамбовуєш з ночі, — дерево, тінь якого дочасно цвіте: попеляста повіка летить йому навстріч, а під нею —                                                           око сестри спряло зі снігу думки — Тепер вже достатньо листя, щоб розтлумачити подих вітру і притчу, й мову зір, що, згромаджені, нині застигли у дзеркалі часу. Йди-но в лощину, розбий там шатро: вона, твоя вірна сестра, піде за тобою, і смерть, що з’явиться раптом зі шпарки повік, переломить назустріч вам хліб і, так само, як ви, простягне за келихом руку. І ви додасте до вина їй приправи.

Landschaft

Ihr hohen Pappeln — Menschen dieser Erde! Ihr schwarzen Teiche Glücks — ihr spiegelt sie zu Tode! Ich sah dich, Schwester, stehn in diesem Glänze.

Пейзаж

О осокори — люди цього світу! О чорні плеса щастя, що віддзеркалюєте їх до смерті! Я бачив тебе, сестро, в цьому блиску.

Stille!

Stille! Ich treibe den Dorn in dein Herz, denn die Rose, die Rose steht mit den Schatten im Spiegel, sie blutet! Sie blutete schon, als wir mischten das Ja und das Nein, als wirs schlürften, weil ein Glas, das vom Tisch sprang, erklirrte: es läutete ein eine Nacht, die finsterte länger als wir. Wir tranken mit gierigen Mündern: es schmeckte wie Galle, doch schäumt' es wie Wein — Ich folgte dem Strahl deiner Augen, und die Zunge lallte uns Süße… (So lallt sie, so lallt sie noch immer.) Stille! Der Dorn dringt dir tiefer ins Herz: er steht im Bund mit der Rose.

Тихо!

Тихо! Я заганяю шпичак тобі в серце, бо ж троянда, троянда разом з тінями у свічаді, вона кровоточить! Вона кровоточила вже, коли ми змішали Так і Ні, коли ми хлебтали, бо склянка, яка зістрибнула зі столу, озвалася дзвоном: дзвеніла вона цілу ніч, і темніла довше від нас. Ми пили жадібними устами: це смакувало, як жовч, хоча й пінилось, як вино — Я пустився за променем твоїх очей, і язик лепетав нам медово… (він усе ще лепече, лепече.) Тихо! Шпичак проникає углиб твого серця: він спільник троянди.

Wasser und Feuer

So warf ich dich denn in den Turm und sprach ein Wort zu den Eiben, draus sprang eine Flamme, die maß dir ein Kleid an, dein Brautkleid: Hell ist die Nacht, hell ist die Nacht, die uns Herzen erfand, hell ist die Nacht! Sie leuchtet weit übers Meer, sie weckt die Monde im Sund und hebt sie auf gischtende Tische, sie wäscht sie mir rein von der Zeit: Totes Silber, leb auf, sei Schüssel und Napf wie die Muschel! Der Tisch wogt stundauf und stundab, der Wind füllt die Becher, das Meer wälzt die Speise heran: das schweifende Aug, das gewitternde Ohr, den Fisch und die Schlange — Der Tisch wogt nachtaus und nachtein, und über mir fluten die Fahnen der Völker, und neben mir rudern die Menschen die Särge an Land, und unter mir himmelts und sternts wie daheim um Johanni! Und ich blick hinüber zu dir, Feuerumsonnte: Denk an die Zeit, da die Nacht mit uns auf den Berg stieg, denk an die Zeit, denk, daß ich war, was ich bin: ein Meister der Kerker und Türme, ein Hauch in den Eiben, ein Zecher im Meer, ein Wort, zu dem du herabbrennst.

Вода й вогонь

Тож я кинув тебе в темну вежу й промовив слово до тисів, з них вдарило полум’я й зняло із тебе мірку для сукні, весільної сукні: Світла ця ніч, світла ця ніч, що винайшла наші серця, світла ця ніч! Вона пломеніє високо над морем, вона будить мої місяці у затоні й підносить їх ген аж на піняві лави, вона відмиває їх лики від часу: Ожий, мертве срібло, стань чашею, кубком, як мушля! Стіл гойдається легко на хвилях годин то вгору, то вниз, вітер наповнює келих, море прикочує їжу: блукаюче око, вухо, вагітне грозою, рибину й змію — Стіл гойдається легко на хвилях із ночі у ніч, і наді мною струмують знамена народів, й поряд зі мною веслують істоти людські в домовинах, а піді мною гримить і блискоче, як дома на Йвана Купала! І я дивлюся на тебе, пойняту вогнем: Думай про час, коли ніч піднімалася з нами нагору, думай про час, думай про те, що я був, ким я є: майстром веж і темниць, подихом в тисах, пияком у відкритому морі, словом одним, до якого ти шлях пропікаєш.

Zähle die Mandeln…

Zähle die Mandeln, zähle, was bitter war und dich wachhielt, zähl mich dazu: Ich suchte dein Aug, als du‘s aufschlugst und niemand dich ansah, ich spann jenen heimlichen Faden, an dem der Tau, den du dachtest, hinunterglitt zu den Krügen, die ein Spruch, der zu niemandes Herz fand, behütet. Dort erst tratest du ganz in den Namen, der dein ist, schrittest du sicheren Fußes zu dir, schwangen die Hämmer frei im Clockenstuhl deines Schweigens, stieß das Erlauschte zu dir, legte das Tote den Arm auch um dich, und ihr ginget selbdritt durch den Abend. Mache mich bitter. Zähle mich zu den Mandeln.

Полічи миґдаль…

Полічи миґдаль, полічи, що було в нім гірким і веліло тобі пильнувати, долучи і мене до нього. Я шукав твого ока, коли тb розкрила його, і ніхто не дивився на тебе, я пряв ту таємну основу, якою роса твоєї неквапної думки спадала у глеки, котрі чатує те слово, яке не осіло в жодному серці. Тільки там ти цілком увійшла у своє неодмінне ім’я, ти до себе підходила впевненим кроком, зграйно співали тоді молоточки у дзвонах твого мовчання, проштовхнулось почуте до тебе, мертве тебе обійняло своєю рукою, й утрьох ви пішли крізь вечір. Погірчи ж мене. Долучи мене до миґдалю.

Paul Celans poetisches Erstlingswerk: „Mohn und Gedächtnis“

Im Jahre 1894 erschien in einem der Leipziger Verlage ein Buch unter dem Titel „Die Geschichte des Erstlingswerkes”[1], das Karl Emil Franzos als Herausgeber zeichnete. Das Buch enthielt selbstbiographische Aufsätze von 19 deutschsprachigen Autoren, darunter von Rudolf Baumbach, Felix Dan, Georg Ebers, Marie von Ebner-Eschenbach, Theodor Fontane, Paul Heyse, Conrad Ferdinand Meyer, Friedrich Spielhagen, Hermann Sudermann, Julius Wolff u. a. Franzos selbst war dort mit dem Essay „Mein Erstlingswerk: ‘Die Juden von Barnow”’ vertreten. Bis heute bleibt dieses Buch eine überaus spannende Lektüre, da es sehr lebhaft den inneren Entwicklungsgang zeigt, den jeder Dichter durchmacht, bevor er zu seinem ersten Buch kommt.

Die Entstehung des Erstlingswerkes kann manchmal sehr langwierig und dornig sein — wegen zahlreicher Hindernissen und Hürden, die der junge Autor zu bewältigen hat, um sein ersehntes Ziel zu erreichen. Die Geschichte der Weltliteratur kennt auch Beispiele, wo ein Schriftsteller, dessen Werke heute zum literarischen Kanon gezählt werden, zu seinen Lebzeiten keine einzige Buchveröffentlichung erleben und erst posthum als eine wichtige literarische Stimme entdeckt werden konnte (z.B. die amerikanische Dichterin Emily Dickinson). In dieser Hinsicht spielt das Erstlingswerk eine äußerst wichtige Rolle im Leben jedes Autors und bleibt dann lange Zeit richtungweisend für seinen weiteren dichterischen Weg. Für Franzos’ Landsmann Paul Celan war dieser Weg recht mühsam.

Es ist durchaus verständlich, dass jeder junge Autor seine erste Buchpublikation sehnlich herbeiwünscht und sie als ein außergewöhnliches Ereignis in seinem Leben betrachtet. Paul Celan war da keine Ausnahme. Bereits in Czernowitz hatte er mehrere Versuche unternommen, seine Gedichte zu sammeln und zu ordnen, um sie als einen einheitlichen Textkorpus bei sich sorgsam zu bewahren und auf diese Weise alles Geschriebene vor möglichen Gefährdungen zu sichern. Es gibt dazu viele überzeugende Belege.

Während seines Aufenthalts im rumänischen Arbeitslager Tabäre§ti (1942–1944) notiert Celan seine Gedichte in ein kleines Notizbuch, um sie immer bei sich zu haben. Nach Czernowitz zurückgekehrt, schreibt er sie dann in ein anderes Büchlein kalligraphisch ab und ordnet sie zyklisch („Der Sandmann“, „Vor Mitternacht“, „Drüben“, „Blumen“, „Das Fenster im Südturm“), so dass diese kleine handschriftliche Sammlung der Verse strukturell wie ein richtiger Gedichtband wirkte, obwohl er noch keinen Buchtitel hatte. Dieses einzigartige handschriftliche Bändchen schenkte er dann seiner Czernowitzer Freundin Ruth Lackner (Kraft). Kurz darauf entsteht auch das sog. „Typoskript 1944” — eine maschinenschriftliche Zusammenstellung all seiner bis dahin entstandenen Gedichte und Anfang 1945 — das „Manuskript 1945”, das wegen seines schwarzen Ledereinbands einem Buch gleicht und 97 Gedichte aus der Kriegszeit in Reinschrift enthält. Dieses Manuskript wollte Ruth Lackner dem in Bukarest seit Ende der 1930er Jahre wohnenden Bukowiner Dichter Alfred Margul-Sperber zeigen. Zu einem engeren Kontakt Celans mit seinem späteren dichterischen Mentor und Förderer kommt es jedoch erst nach der Ankunft des jungen Autors in Bukarest, wo er seinen ersten Gedichtband „Der Sand aus den Urnen" schon ganz zielbewusst für eine hypothetische Publikation konzipiert.

Am 9. Oktober 1947, kurz vor der Flucht Celans aus Rumänien, schreibt A. Margul-Sperber einen Empfehlungsbrief an den Wiener Lyriker und Herausgeber der Zeitschrift „Plan" Otto Basil, um seinem jungen Freund den Zugang zu Publikationsmöglichkeiten im Westen zu erleichtern. Dieser seitdem oft zitierte Brief soll hier wenigstens fragmentarisch angeführt werden, denn er bezeugt nicht nur Sperbers äußerst kluge protegierende Strategie, sondern auch seine geradezu hellseherische Gabe, echte dichterische Talente sofort zu erkennen: „Lieber Herr Otto Basil, — heißt es dort, — ich sende Ihnen beigeschlossen ein Gedichtmanuskript „Der Sand aus den Urnen“ von Paul Celan. Ohne Ihrem gewiss zuständigeren Urteil vorauszugreifen, möchte ich Ihnen doch gerne sagen, dass Paul Celan cfer Dichter unserer west-östlichen Landschaft ist, den ich ein halbes Menschenalter von ihr erwartet habe und der diese Gläubigkeit reichlich lohnt. […] Sein Werk scheint mir unter allen Äußerungen der jüngsten deutschen Dichtergeneration die eigenartigste und unverwechselbarste; es gibt sich dem Leser allerdings nicht leicht und fordert liebende Aufgeschlossenheit, Bereitschaft und Hingabe. Nicht nur, dass die Begebenheiten seiner Dichtung in einem mythischen Raum spielen — das Licht, das darin waltet, entstammt geradezu einem anderen Spektrum —: auch die poetische Wirklichkeit ist transfiguriert, es ist sozusagen der Astralleib dieser Wirklichkeit, was uns begegnet. Das Emotionelle, Sonore, Visionäre, alles hat versetzte Vorzeichen, die Assoziation ist die Assoziation des Traums, die — auch sprachliches — Neuland abtastet. Ich — für mein bescheidenes Teil — glaube, dass „Der Sand aus den Urnen” das wichtigste deutsche Gedichtbuch dieser letzten Dezennien ist, das einzige „lyrische” Pendant des Kafkaschen Werkes”[2]

Diese Sperbersche Charakteristik der frühen lyrischen Produktion Celans hat sich in der Folge durchaus bewahrheitet. Die durch seinen Gönner 1948 inspirierten Veröffentlichungen in der Zürcher Zeitung „Die Tat“ (7. Februar 1948) und in der Wiener Zeitschrift „Plan“ (2. Folge 1948, Nr. 6) bildeten eine gute Grundlage für Celans ernste Überlegungen über die Möglichkeiten einer selbständigen Buchedition. Zuerst verband er seine Hoffnungen mit dem Wiener Erwin Müller Verlag, der die auf moderne Literatur orientierte Reihe „Stimmen aus Österreich“ führte und ihm als geeigneter Ort für seine Absicht erschien. Der Band sollte eine Auswahl von etwa 40 Gedichten in einem einzigen Zyklus umfassen. Doch im April 1948 ging der Verlag in Konkurs und die vom Autor für den Druck angezahlten zweitausend Schilling, die ihm Freunde zur Verfügung stellten, wurden zur Deckung von Verlagsschulden verwendet, was ein spürbarer Schlag für den mittellosen politischen Flüchtling war.

Der zweite Anlauf Celans bei seinen editorischen Bemühungen in der österreichischen Hauptstadt war erfolgreicher — er gipfelte in der Herausgabe des Gedichtbandes „Der Sand aus den Urnen“. Doch das war nur ein Scheinerfolg, denn diese Geschichte endete schließlich ganz traurig. Das Buch erschien im September 1948, dank der Vermittlung des surrealistischen Malerfreundes Edgar Jene, im kleinen Wiener Verlag A. Sexl, hatte die Auflage von 500 Exemplaren und enthielt 48 Gedichte, welche in drei Zyklen eingeteilt wurden: „An den Toren“ (17 Gedichte), „Mohn und Gedächtnis“ (30 Gedichte) und „Todesfuge“ (als eigenständiger Zyklus). Zu diesem Zeitpunkt war Celan allerdings schon in Paris. Seine Wiener Freunde aus dem Kreise von Jene, welche die Aufsicht über Druck und Herstellung des Buches übernahmen, kümmerten sich in Wirklichkeit kaum darum. Als Celan das Buch endlich zugeschickt bekam, war er über seine polygraphische Qualität entsetzt: es war mit einem farblosen, durchaus ordinären Einband sowie mit zwei geschmacklosen Illustrationen Jenes ausgestattet und wimmelte (was viel schlimmer war) von zahlreichen sinnentstellenden Druckfehlern, so dass der Autor nach einigen Überlegungen schweren Herzens veranlassen musste, das Buch aus dem Verkehr zu ziehen und einzustampfen (lediglich 9 Exemplare sollten laut der Abrechnung der Verlagsbuchhandlung verkauft werden). Damit scheiterten Celans Bemühungen, seinen ersten Gedichtband in Österreich herauszubringen.

Aber auch in Paris gab Celan die Hoffnung nicht auf, seinen sehnlichsten Wunsch zu erfüllen. Jene Zwischenstationen, die durch gescheiterte Buchprojekte entstanden, benutzte er zur ständigen Umstrukturierung seiner Typoskripte, indem er die Zahl und Anordnung der Gedichte änderte und ihnen neu geschriebene Texte beifügte. Das war ein natürlicher Prozess der Suche nach einer sinngemäßen und adäquaten Form, der im Endergebnis die Einheitlichkeit, den inneren Zusammenhang und den künstlerischen Wert seines Gedichtbandes erhöhte. Nach der negativen Erfahrung mit österreichischen Verlagen setzte er jetzt auf Deutschland, wo einige seiner ersten Versuche ebenfalls schief gingen. So erhoffte er sich im Jahre 1949 seinen umgewandelten Gedichtband zuerst im Düsseldorfer Karl Rauch Verlag zu publizieren, wo schon vorher seine Übersetzung von Jean Cocteaus „Der goldene Vorhang. Brief eines Amerikaner“ erschienen war, erhielt dort aber eine Absage. Eine Zeit lang erwog er auch den Gedanken, den Suhrkamp Verlag dafür zu gewinnen, aber auch dieses Vorhaben missglückte. Solch erfolgloses Abklopfen mehrerer Türe sollte Celan sehr deprimiert haben. In einem Brief an seine niederländische Freundin Diet Kloos-Barendregt vom 6. September 1949 versucht er seinen damaligen psychologischen Zustand wie folgt zu beschreiben: „Was ich brauche, was ich so dringend brauche, eben deshalb, weil ich so oft von mir weg muss, auf Reisen gehen muss — und wie unbequem ist dieses Reisen: ich selber bin dabei reglos, wechsle nicht den Ort, die Welt aber saust unter meinen Füssen vorbei! — was ich also brauche, ist das Gefühl, dass es bei all diesem Hin und Her einen Ausgangspunkt gibt, der, wenn er auch nie wieder erreicht werden kann, dennoch bestehen bleibt — ein solcher Ausgangspunkt wären meine Gedichte, wenn ich sie in Sicherheit wüsste, sauber abgedruckt und gebunden“[3]. Dieser Seelenschrei des einsamen jungen Dichters in der fremden Stadt beweist sehr gut, welche Bedeutung er schon damals seinen Gedichten beigemessen hat — für ihn waren sie das wertvollste Kleinod und der einzige Sinn seines Lebens.

Erst nach der Tagung der Gruppe 47 in Niendorf, die im Frühjahr 1952 stattfand und zu der Celan dank den Bemühungen seiner Freunde, vor allem Milo Dors und Ingeborg Bachmanns, eingeladen war, öffnete sich für ihn eine reale Perspektive, seine Gedichte endlich in einem deutschen Verlag veröffentlicht zu sehen. Obwohl seine Lesung bei dieser Tagung kaum geglückt zu nennen ist (Celans ästhetische Vorstellungen stimmten mit der auf realistische, sachliche Pragmatik orientierte Gruppe nicht überein, daher schien den meisten Teilnehmern sein Lesen — insbesondere der „Todesfuge“ — zu pathetisch), konnte er dort jedoch einige verständnisvolle Zuhörer und einen Verleger finden, den seine Gedichte tief beeindruckt hatten. Das war Willy A. Koch, der Cheflektor der Deutschen Verlags-Anstalt Stuttgart. Nach seiner Rückkehr aus Deutschland erhielt Celan am 25. Juni 1952 von ihm einen Brief mit der Bitte, möglichst bald eine Auswahl seiner Gedichte an den Verlag zu schicken, und bereits am 30. Juni konnte Koch den Eingang des Manuskripts für den Cedichtband „Mohn und Gedächtnis“ bestätigen. Nach weiteren zwei Wochen hatte die Verlagskonferenz auf Initiative Kochs beschlossen, „das Manuskript eines außerordentlichen Lyrikers, der in Deutschland so gut wie unbekannt ist, als Weihnachtsgabe zu drucken mit der Motivierung, dass es sich um die Entdeckung eines Dichters von hohem Rang handelt“[4]. Man kann sich leicht die Reaktion Celans auf diesen Beschluss des Verlags vorstellen. In seinem Brief vom 21. August, den er an den damaligen Verlagsleiter Helmut Dingelday adressiert, schrieb Celan: „Für mich bedeutete dieser Brief die Nachricht — ich weiß ihr kaum eine andere aus den letzten Jahren zur Seite zu stellen —, brachten diese Zeilen die Befreiung von tausend Ungewissheiten und Undeutlichkeiten und damit die Zuversicht, von der beinahe alles Weitere abhängt“[5]. Am 17. Dezember 1952 liegen die ersten Exemplare des Bandes ausgedruckt vor, die dann als Weihnachtsgeschenk an die Freunde des Verlags gehen, und seit Januar 1953 kann man das Buch in den Buchhandlungen erwerben.

***

Ohne jeglichen Zweifel stellte der Gedichtband „Mohn und Gedächtnis“ den wichtigsten Meilenstein und den größten Durchbruch in Celans Leben dar. Bereits seine schwierige Entstehungsgeschichte bekräftigt diese These. Der Weg zu diesem „offiziellen“ poetischen Buchdebüt des Dichters dauerte viel länger, als die Genese aller nächsten Gedichtbände des Autors — von den ersten, noch in Czernowitz 1944 entstandenen Gedichten über die in Bukarest und Wien geschriebenen Texte — bis zu den lyrischen Schöpfungen der Pariser Zeit waren etwa acht Jahre vergangen. Auch die Dichte der Erfahrungen, die hier ihren Niederschlag fanden, ist kaum mit anderen Perioden seines Lebens zu vergleichen: Krieg und Verfolgung, Deportation und Ermordung der Eltern, das rumänische Arbeitslager, Flucht aus dem sowjetischen Czernowitz nach Rumänien, das elende Dahinvegetieren in den Metropolen Europas… All das klingt in diesem dichterischen Erstling Celans mit.

Der Gedichtband „Mohn und Gedächtnis“ enthält diesmal 56 lyrische Texte. Fast die Hälfte davon (26 Gedichte) wurde von dem eingestampften Wiener Band „Der Sand aus den Urnen“ übernommen, was darauf hinweist, dass Celan seinen missglückten Wiener Band nicht verworfen, sondern fortgesetzt hatte. Der Titel stammt aus dem in Wien geschriebenen Gedicht „Corona“ (lat. Kranz), wo es heißt: „Wir lieben einander wie Mohn und Gedächtnis“. Dieses Wortpaar, das in Celans poetischem System ein ausgeprägtes Oxymoron, aber zugleich auch eine unlösbare Einheit bildet, da es die Polarität von Erinnerung und Vergessen skizziert und das Gedenken an die Toten zu einem unentbehrlichen Element des Lebens erklärt, ist vielschichtig und tiefgehend, es löst beim Leser eine Fülle von spontanen Assoziationen aus, die zwischen Flamme, Rausch, Traum, Liebe, Schmerz und Tod lokalisiert sind. „Erst der ‘Mohn’, das Eintauchen in Traum, Rausch und Vergessen, ermöglicht das lebendige ‘Gedächtnis’ der Toten“[6], — bemerkt dazu Wolfgang Emmerich. Im Wiener Band „Sand aus den Urnen" war „Mohn und Gedächtnis“ der Titel des größten mittleren Zyklus. Nun hat Celan dieses weit verzweigte, symbolträchtige Bildgefüge auf den Buchumschlag seines Gedichtbandes programmatisch als einen metaphorischen Oberbegriff gestellt — so dass die Titel der Gedichtzyklen nun im Lichte dieses traumatischen Bildes gelesen werden könnten. Der erste Zyklus „Der Sand aus den Urnen“ (25 Gedichte) umfasst noch Gedichte aus der Czernowitzer, Bukarester und Wiener Zeit, die „Todesfuge“ (in Czernowitz konzipiert und in Bukarest abgeschlossen und zum ersten Mal in der rumänischen Übersetzung von Celans Freund Petre Solomon unter dem Titel „Todestango“ („Tangoul mortii") in der Zeitung „Contemporanul“ vom 2. Mai 1947 veröffentlicht) bildet einen eigenständigen Abschnitt und erfüllt hier die Rolle einer Achse, die strukturell und thematisch das Gleichgewicht hält, der dritte Zyklus „Gegenlicht“ (17 Gedichte) und die vierte Zyklusfolge „Halme der Nacht“ (1 3 Gedichte) — schließen dann jene Gedichte ein, die bereits in Paris entstanden waren. Diese Strukturierung ist chronologisch, aber auch thematisch angelegt, und wir können verfolgen, wie radikal sich thematische Dominanten des Autors seit der Wiener Zeit verändert haben. Mit Recht betont Joachim Seng: „Der Band ist ein gutes Beispiel dafür, wie Celan mit Hilfe der Komposition auf veränderte Wirklichkeit reagiert“[7].

Nicht zufällig hatte Celan die „Todesfuge“ etwa in die Mitte seines Gedichtbandes gestellt, wo sie die zentrale Stelle einnimmt. Mit der in ihr gestalteten schrecklichen Problematik des jüdischen Massenmordes wurde die bildliche Semantik des Buchtitels ins Extreme geführt und das Gedenken an die Opfern zum schmerzlichsten moralischen Trauma der Deutschen gemacht, das in ihrem Gedächtnis gleich einer nie schließenden Wunde klaffen soll. Die Schwierigkeiten bei der Rezeption dieses bis heute berühmtesten Gedichts Celans zeigen, dass dies eine der größten Herausforderungen an das deutsche Bewusstsein seit eh’ und je war. Weder die ersten Leser noch die frühen Rezensenten des Celanschen Gedichtbandes haben diese Absicht des Dichters in vollem Maße erfasst, indem sie die „Todesfuge“ als eine „Versöhnungsgeste“, als Überwindung der furchtbaren Wirklichkeit der Todeslager betrachteten und sich von der Ästhetik dieser „schönen“ Sprache eine gewisse Verdrängung der historischen Schuld und eine moralische Entlastung erhofften.

Der Band „Mohn und Gedächtnis“ kristallisiert somit thematische Schwerpunkte, die bereits in „Der Sand aus den Urnen“ angeschnitten und deklariert wurden: Shoa und Andenken, Heimatlosigkeit und Unterwegssein, Eros und Thanatos, Sprache und Zeit. Die Anknüpfung an die kulturelle Tradition erweist sich in der Vielfalt biblischer (Akra, Babel, Ägypten, Ruth, Noemi, Mirjam, Sulamith) und antiker (Jason, Orion, Deukalion und Pyrrha) mythologischen Reminiszenzen, in der Anspielung auf Bilder und Motive der klassischen und modernen Literatur (Luther, Goethe, Heine, Andersen, Rilke, Trakl). Diese überlieferten Namen und Realien werden in seinen Gedichten jedoch immer aktualisiert, sie kommen in neuen, unerwarteten bildlichen Konstellationen vor, welche die ganze Tragik des 20. Jahrhunderts in sich aufnehmen und sie in paradoxen, nicht selten verfremdenden poetischen Strukturen reflektieren. Die für die frühen Gedichte charakteristische daktylische Langzeile schrumpft allmählich zu kürzeren Versen, die Zeilenbrüche werden immer häufiger, die Strophen übersichtlicher und die Sprache insgesamt nüchterner — aus den Gedichten der Pariser Zyklen verschwindet die üppige Bildlichkeit der zahlreichen Epitheta und Genitivmetaphern fast gänzlich. So offenbart sich bereits in diesem Band die generelle Richtung der weiteren dichterischen Entwicklung Celans, die an einer „graueren Sprache“ orientiert ist.

***

Die literaturkritische Reaktion auf das Erscheinen von Celans „Mohn und Gedächtnis“ war sehr rege, aber nicht eindeutig. Von einer Seite, erhielt der Gedichtband eine Reihe von begeisterten Besprechungen in den führenden Presseorganen und literarischen Zeitschriften des deutschen Sprachraums, in denen seine Bedeutung ausdrücklich hervorgehoben wurde. So schrieb Walter Lennig über den durchaus modernen Charakter Celanscher Gedichte, die „auf den Ton gefasster Trauer gestimmt“ seien, in denen „ein neuer Klang“ und „eine persönliche Ausdruckswelt“ zu hören seien, daher solle man hier nicht „um den Rang feilschen“, denn mit diesem Gedichtbuch habe sich Celan „an die Spitze aller jungen deutschen Lyriker gestellt“ („Tagesspiegel“ vom 31.5.1953); Helmuth de Haas unterstrich, dass Celans Erstlingswerk „einen unüberhörbaren Ton habe“, den man nicht mehr vergesse und bezeichnete seine Sprache als „mundfrisch“ und „beginnlich rein“ („Die neue literarische Welt“, 4. 1953, Nr. 1 3 vom 10. Juli); Karl Schwedhelm hob ausdrücklich hervor, dass es eine Sprache ist, die im deutschen Kulturraum noch „ungewohnt“ sei, denn „sie predigt nicht, sie singt nicht, und sie betreibt keine Landschaftsmalerei, vielmehr spricht sie innere Erfahrung durch Bilder aus, und diese Bilder zeugen durch ihre poetische Intensität neue Erfahrungen“ („Wort und Wahrheit“, Juli 1 953).

Von der anderen Seite, gab es auch kritische Stimmen, wie die von Heinz Piontek, der bemerkte, Celans Buch enthalte „zwanzig Gedichte zu viel“ und überhaupt seien diese Verse „poesie pure“, „zaubrische Montage“, die „ganz aus der Metapher, aus Bild und Inbild“ lebten, so dass man sie nicht anders als „Artistik im Sinne Benns“ bezeichnen kann („Welt und Wort", 8. 1953, Nr. 6). Ähnliche Gedanken äußerte auch Hans Egon Holthusen, wenn er meinte, in Celans Band „Mohn und Gedächtnis“ „tritt ein Talent auf den Plan, das gewisse Prinzipien der modernen französischen Lyrik auf die deutsche Sprache zu übertragen scheint“, die auf dem deutschen Boden noch relativ neu sind, wodurch eigentlich seine Wirkung auf den Leser zu erklären sei, und warf dabei dem jungen Autor den Irrationalismus, die Wirklichkeitsferne und willkürlich konstruierte Metaphern vor („Merkur“, Mai 1954). Wie sich später zeigen sollte, schlugen diese letzteren Meinungen ganz fehl, da sie sich auf einseitige, durchaus voreingenommene Urteile gründeten.

Mehr als zwanzig Jahre nach dem Erscheinen des Celanschen Erstlingswerkes veröffentlichte der deutsche Lyriker Karl Krolow in der Zürcher Zeitung „Die Tat“, wo Anfang 1948 zum ersten Mal im deutschen Sprachraum Celans Gedichte publiziert wurden, einen Artikel unter dem Titel „Erinnerung an einen großen Gedichtband. Paul Celans ‘Mond und Gedächtnis’“, in dem es heißt: „Als Celan in der damaligen literarischen Öffentlichkeit zum Vorschein kam und sich in ihr durchsetzte, war man über seine Sprachweise zugleich überrascht und hatte man auf sie gewartet. […] „Mohn und Gedächtnis“ erfüllte […] für Jahre die Vorstellung von Veränderung der Struktur, der Thematik, des Wesens im Gedicht […], erweiterte den Raum sensibler Aufnahmefähigkeit beim Leser deutscher Lyrik zum erstenmal entscheidend seit dem Erscheinen der späten Gedichte Rilkes und ihrer Sensibilitätshöhe. […] Das seiner dekorativen Erscheinung entkleidete Gedicht ist bei Celan zu einem außerordentlich ernst genommenen Gebilde geworden“ (Die Tat, 4.01.1975). Diese Betrachtung, samt der Behauptung von der „unerhörten Qualität“ des Bandes, aus einem längeren zeitlichen Abstand geschrieben, als die scharfen Winde um Celans poetische Botschaft sich schon allmählich gelegt hatten, kann auch heute als Beispiel einer ausgewogenen und objektiven Wertschätzung gelten, die Celans Rolle im deutschen Literaturprozess der Nachkriegszeit nur bestätigt. Umso notwendiger ist es zu erkennen, dass ganz am Anfang dieses exemplarischen Weges des jungen Dichters ein Debütband stand, der das Programm seinerweiteren poetischen Entwicklung bereits im Kerne enthielt, — „Mohn und Gedächtnis“.

Petro Rychlo

Поетичний первісток Пауля Целана: «Мак і пам’ять»

У 1894 р. в одному з лейпцизьких видавництв вийшла у світ книга під назвою «Історія першого твору»[8], упорядником якої був Карл Еміль Францоз. Видання містило автобіографічні нариси 19 німецькомовних авторів, серед них Рудольфа Баумбаха, Фелікса Дана, Ґеорґа Еберса, Марії фон Ебнер-Ешенбах, Теодора Фонтане, Пауля Гейзе, Конрада Фердинанда Майєра, Фрідріха Шпільгаґена, Германа Зудермана, Юліуса Вольффа та ін. Сам Францоз був репрезентований там есеєм «Мій перший твір: ‘Євреї з Барнова’». Донині ця книга залишається вельми захопливою лектурою, оскільки вона дуже яскраво показує внутрішній шлях розвитку, що його проходить кожен письменник, перед тим як опублікувати свою першу книжку.

Постання першого друкованого твору інколи може бути вельми тривалим і тернистим — через численні перешкоди й бар’єри, які доводиться долати молодому авторові, щоб досягти своєї омріяної мети. Історія світової літератури знає приклади, коли письменник, твори якого належать нині до літературного канону, за життя не опублікував жодної книжки й лише після смерті був відкритий як важливий літературний голос (напр., американська поетеса Емілі Дікінсон). У цьому сенсі перший опублікований твір відіграє надзвичайно важливу роль у житті кожного автора й залишається відтак тривалий час дороговказом для його подальшого письменницького шляху. Для Францозового земляка Пауля Целана цей шлях був доволі важким.

Цілком зрозуміло, що кожен молодий автор пристрасно жадає побачити свою першу книжкову публікацію і розглядає її як надзвичайну подію у своєму житті. Пауль Целан не був тут винятком. Вже у Чернівцях він робив спроби зібрати й впорядкувати свої вірші, щоб зберегти їх як єдиний текстовий корпус і в такий спосіб убезпечити все написане від можливих загроз і небезпек. Існує чимало переконливих доказів цього.

Під час свого перебування в румунському «трудовому» таборі Табарешти (1942–1944) Целан занотовує свої вірші у невеличкий записник, щоб мати їх завжди при собі. Повернувшись до Чернівців, він переписує їх каліграфічним почерком в інший нотатник і поділяє на цикли («Пісковик», «Опівночі», «Потойбіч», «Квіти», «Вікно в південній вежі»), так що це невеличке рукописне зібрання його поезій структурно виглядало як справжня збірка віршів, хоча вона ще й не мала назви. Цю унікальну рукописну книжечку він потім подарував своїй чернівецькій подрузі Рут Лакнер (Крафт). Якийсь час після цього виникає також т. зв. «Типоскрипт 1944» — машинописна збірка всіх написаних до того часу віршів, а на початку 1945 р. — «Манускрипт 1945», який, завдяки своїй чорній шкіряній обкладинці, мав вигляд книжечки і містив 97 переписаних начисто віршів воєнного періоду. Цей рукопис Рут Лакнер хотіла показати буковинському поетові Альфреду Марґул-Шперберу, який ще з кінця 1930-х рр. жив у Бухаресті. Однак до тісного контакту Целана зі своїм пізнішим літературним наставником і ментором доходить лише після прибуття молодого автора до Бухареста, де він уже цілеспрямовано розробляє концепцію своєї першої збірки віршів «Пісок із урн» з метою гіпотетичної публікації.

9-го жовтня 1947 р., незадовго до втечі Целана з Румунії, А. Марґул-Шпербер пише рекомендованого листа до віденського поета й видавця часопису «План» Отто Базіля, щоб полегшити своєму молодому другові можливості публікації на Заході. Цей відтоді часто цитований лист варто навести тут бодай фрагментарно, позаяк він не тільки засвідчує надзвичайно розумну шперберівську стратегію протегування, але і його майже ясновидчий дар відразу розпізнавати справжні поетичні таланти: «Шановний пане Отто Базіль, — читаємо там, — надсилаю Вам разом з цим листом рукопис віршів Пауля Целана «Пісок із урн». Не випереджуючи Вашої, безперечно, авторитетнішої оцінки, я хотів би все-таки сказати Вам, що Пауль Целан є тим поетом нашого західно-східного ландшафту, якого я очікував від нього половину людського віку і який це сподівання щедро винагороджує. […] З усіх форм вислову наймолодшої німецької поетичної ґенерації його творчість видається мені найсвоєріднішою і найориґінальнішою; щоправда, вона нелегко дається читачеві і вимагає від нього люблячої відкритості, готовності й віддачі. Не те, щоб реалії його поезії розігрувалися в якомусь міфічному просторі — світло, яке в них дрімає, витікає гейби з іншого спектру —: поетична дійсність також трансфіґурована, це, так би мовити, астральне тіло цієї дійсності, яке чатує на нас. Емоціональне, сонорне, візіонерське — все несе в собі знаки зміщення, асоціація є асоціацією сну, яка намацує — в тому числі й мовну — цілину. Я — на свій скромний розсуд — вважаю, що «Пісок із урн» є найважливішою німецькою поетичною книгою цих останніх десятиліть, єдиним „ліричним“ відповідником до творчості Кафки»[9].

Ця шперберівська характеристика ранньої ліричної продукції Целана пізніше цілком справдилася. Інспіровані його літературним напутником у 1948 р. публікації у цюрихській газеті «Ді Тат» (7-го лютого 1948 р.) та у віденському журналі «План» (1948, № 6) створили добру основу для серйозних міркувань Целана про можливості видання окремої книжки. Спочатку він пов’язує свої сподівання з віденським видавництвом Ервіна Мюллера, яке мало орієнтовану на модерну літературу серію «Голоси з Австрії» і здавалося йому придатним для втілення його наміру. Книга повинна була містити близько 40 поезій, поданих як єдиний цикл. Проте у квітні 1948 р. видавництво оголосило себе банкрутом, і заплачені автором на друк видання дві тисячі шилінгів, які зібрали для нього його віденські друзі, пішли на покриття боргів видавництва, що було, безумовно, відчутним ударом для бідного політичного втікача.

Друга спроба видавничих зусиль Целана в австрійській столиці була успішнішою — вона ознаменувалася виданням збірки віршів «Пісок із урн». Однак це був лише позірний успіх, позаяк ця історія скінчилася геть сумно. Книга з’явилася у вересні 1948 р. завдяки посередництву друга, сюрреалістського художника Едґара Жене, у невеличкому віденському видавництві А. Сексля, мала наклад 500 примірників і містила 48 поезій, які були поділені на три цикли: «Перед брамами» (17 віршів), «Мак і пам’ять» (30 віршів) і «Фуґа смерті» (як самостійний цикл). На цей час Целан був уже в Парижі. Його віденські друзі з кола Едґара Жене, які обіцяли наглядати за друком і продукуванням книги, насправді зовсім не дбали про неї. Коли Целан врешті-решт отримав свою збірку, то він був геть нажаханий її поліграфічною якістю: вона мала безбарвну, геть ординарну обкладинку, була прикрашена двома позбавленими смаку ілюстраціями Жене і (що було найгірше) кишіла численними друкарськими помилками, які спотворювали зміст віршів, так що автор, після деяких роздумів, із важким серцем мусив розпорядитися вилучити збірку з продажу й знищити її (тільки 9 примірників, згідно з розрахунковим звітом книгарні видавництва, було продано). Таким чином, усі зусилля Целана видати свою першу поетичну книжку в Австрії зазнали фіаско.

Але і в Парижі Целан не втрачав надії здійснити своє заповітне бажання. Ті проміжні часові інтервали, які виникали через нереалізовані книжкові проекти, він використовував для постійного переструктурування своїх манускриптів, міняючи число і порядок віршів й додаючи до них недавно написані тексти. Це був природній процес пошуку відповідної змістові, адекватної форми, який у кінцевому рахунку підвищував цільність, внутрішній зв’язок і художню вартість його поетичної збірки. Після негативного досвіду з австрійськими видавництвами він робить тепер ставку на Німеччину, де кілька його перших спроб також не вдалося реалізувати. Так, наприклад, спочатку він сподівався опублікувати свою перероблену збірку віршів у дюссельдорфському видавництві Карла Рауха, де вже з'явився до того часу його переклад твору Жана Кокто «Золота завіса. Лист одного американця», однак отримав відмову. Якийсь час він зважував також думку про те, щоб підкорити видавництво Зуркамп, але й цьому намірові не судилося здійснитися. Таке безуспішне стукання у багато дверей, либонь, дуже пригнічувало Целана. У листі до своєї голландської подруги Діт Клоос-Барендреґт від 6-го вересня 1949 р. він намагається наступним чином описати свій тодішній психологічний стан: «Те, що мені потрібно, конче потрібно, саме тому, що я так часто змушений віддалятися від себе самого, змушений відправлятися у мандри — і якими незатишними є ці мандри: сам я при цьому незрушний, не міняю місця, тільки світ свистить під моїми ногами! — отож те, що мені потрібно, це відчуття, що при всій цій шарпанині туди й сюди існує якийсь вихідний пункт, котрий, якщо його й ніколи не можна досягнути, все-таки продовжує існувати — таким вихідним пунктом були б мої вірші, коли б я міг знати, що вони убезпечені, чисто віддруковані й переплетені»[10]. Цей крик душі самотнього молодого поета в чужому місті дуже добре засвідчує, якого значення вже тоді надавав він своїм віршам — вони були для нього найдорожчим скарбом і єдиним сенсом його життя.

Лише після зібрання Групи 47 у Нієндорфі, яке відбулося навесні 1952 р. і куди Целана було запрошено завдяки старанням його друзів, насамперед Міло Дора та Інґеборґ Бахман, йому відкрилася реальна перспектива побачити, нарешті, свої вірші опублікованими в німецькому видавництві. Хоча його виступ на цьому зібранні заледве можна назвати вдалим (естетичні уявлення Целана не збігалися із зорієнтованою на реалістичну, ділову прагматику групи, через що його декламація — особливо «Фуґи смерті» — видалася більшості учасників надто патетичною), він зумів усе-таки знайти там декількох прихильних слухачів та видавця, якого його вірші глибоко вразили. Це був Віллі А. Кох, шеф-редактор штуттґартського видавництва «Дойче Ферлаґс-Анштальт». Після свого повернення з Німеччини Целан отримав 25-го червня 1952 р. від нього листа з проханням якомога швидше надіслати до видавництва добірку своїх віршів, і вже 30-го червня Кох зміг підтвердити надходження рукопису поетичної книжки «Мак і пам’ять». Ще через два тижні під час видавничої конференції з ініціативи Коха було ухвалено «опублікувати рукопис неординарного лірика, який у Німеччині майже невідомий, як різдвяний подарунок з мотивацією, що тут йдеться про відкриття поета високого рангу»[11]. Можна легко уявити собі реакцію Целана на це рішення видавництва. У своєму листі від 21-го серпня, якого він надіслав тодішньому керівникові видавництва Гельмуту Дінґельдею, Целан пише: «Для мене цей лист означав ту звістку — я не можу поставити поряд з нею упродовж останніх років жодної іншої — ці рядки принесли звільнення від тисячі непевностей і невизначеностей, а разом з ними певність, від якої залежить уся моя подальша доля»[12]. 17-го грудня 1952 р. було віддруковано перші примірники поетичної збірки, які відтак розсилаються як різдвяний подарунок друзям видавництва, а, починаючи з січня 1953 р., книгу можна було придбати у книгарнях.

***

Поза всяким сумнівом, збірка віршів «Мак і пам’ять» знаменувала собою найважливішу віху та найбільший прорив у Целановому житті. Вже складна історія її виникнення підтверджує цю тезу. Шлях до цього «офіційного» книжкового дебюту тривав набагато довше, ніж ґенеза всіх подальших поетичних збірок автора — від перших віршів, створених 1944 р. ще в Чернівцях, через тексти, написані в Бухаресті й Відні й аж до ліричних творінь паризького часу минуло вісім років. Але й щільність досвіду, який знайшов тут свій відбиток, заледве можна порівняти з іншими періодами його життя: війна й переслідування, депортація й загибель батьків, румунський табір, втеча з радянських Чернівців до Румунії, злиденне животіння у метрополіях Європи… Все це також приховано звучить у поетичному первістку Целана.

Збірка віршів «Мак і пам’ять» містить цього разу 56 ліричних текстів. Майже половину з них (26 віршів) було запозичено зі знищеної книжки «Пісок із урн», і це вказує на те, що Целан не відкинув свою нещасливу віденську збірку, а продовжив її. Заголовок збірки походить з написаного у Відні вірша „Corona“ (лат. вінець), де читаємо: «Ми кохаємось палко, як мак і пам’ять». Ці два слова, які в поетичній системі Целана утворюють яскраво виражений оксюморон, але водночас також і нерозривну єдність, позаяк вона окреслює полярність спогадів і забуття й оголошує пам’ять про мертвих невід’ємним елементом життя, є багатошаровою й напрочуд глибокою, вона викликає в читача величезне багатство спонтанних асоціацій, які локалізовані поміж пурпуром, полум’ям, сп’янінням, сном, коханням, болем і забуттям. «Тільки ‘мак’, поринання у сон, у сп’яніння й забуття, уможливлює живу ‘пам’ять’ про мертвих»[13] — зазначає з цього приводу Вольфґанґ Еммеріх. У віденській збірці «Пісок із урн» образний вислів «мак і пам’ять» був заголовком найбільшого середнього циклу. Тепер Целан програмово виніс це широко розгалужене, сповнене символіки образне поєднання як узагальнююче метафоричне поняття на обкладинку книжки — так що назви віршованих циклів можуть прочитуватися у світлі цього травматичного образу. Перший цикл «Пісок із урн» (25 віршів) охоплює поезії чернівецького, бухарестського і віденського періодів, «Фуґа смерті» (концептуально сформована ще в Чернівцях, завершена в Бухаресті й вперше опублікована в румунському перекладі Целанового друга Петре Соломона під заголовком «Танго смерті» („Tangoul mortii“) в газеті «Контемпоранул» від 2-го травня 1947 р.) утворює окремий розділ і виконує тут роль осі, яка структурно й тематично утримує рівновагу, третій цикл «Контрове світло» (17 віршів) і четвертий розділ «Стебла ночі» (13 віршів) — завершують відтак вірші, які виникли вже у Парижі. Це структурування організовано за хронологічним принципом, однак воно є також і тематичним, і ми можемо простежити, як радикально змінилися тематичні домінанти автора порівняно з віденським періодом. З повним правом наголошує Йоахім Зенґ: «Поетична збірка є добрим прикладом того, як Целан за допомогою композиції реагує на змінену реальність»[14].

Не випадково Целан розмістив «Фуґу смерті» в середині своєї поетичної збірки, де їй відведено центральне місце. З утіленою в ній жахливою проблематикою масового вбивства євреїв образна семантика заголовка книжки була доведена до екстремальності, а пам’ять про жертви перетворювалася на найбільшу моральну травму німців, яка, подібно до незагойної рани, завжди кровоточитиме. Труднощі при рецепції цього й сьогодні найвідомішого вірша Целана показують, що він був одним із найбільших викликів німецькій свідомості від найдавніших часів. Ні перші читачі, ні ранні рецензенти поетичної збірки Целана не збагнули цього повною мірою, коли вони розглядали «Фуґу смерті» як «жест примирення», як подолання жахливої дійсності таборів смерті й сподівалися завдяки естетиці цієї «довершеної» мови певного витіснення й морального звільнення від своєї історичної вини.

Отож книга «Мак і пам'ять» кристалізує тематичні домінанти, які були заторкнуті й задекларовані вже у збірці «Пісок із урн»: Голокост і пам’ять, бездомність і мандри, ерос і танатос, мову і час. Зв'язок з культурною традицією виявляється у розмаїтті біблійних (Акра, Вавилон, Єгипет, Рут, Ноемі, Мір’ям, Суламіт) й античних (Ясон, Оріон, Девкаліон і Пірра) ремінісценцій, у підхопленні образів і мотивів класичної й модерної літератури (Лютер, Ґете, Гайне, Андерсен, Рільке, Тракль). Ці традиційні імена й реалії в його поезіях завжди актуалізуються, вони з’являються у нових, несподіваних образних констеляціях, які вбирають у себе всю трагіку 20 століття і рефлектують їх у парадоксальних, нерідко очуднених поетичних структурах. Характерний для ранніх віршів довгий дактилічний рядок поступово стискається до коротших віршів, анжамбемани стають дедалі частішими, строфи — доступнішими для огляду, а мова загалом тверезішою — з віршів паризьких циклів майже повністю зникає пишна образність численних епітетів та ґенітивних метафор. Так вже у цій збірці виявляється генеральний напрямок подальшого поетичного розвитку Целана, зорієнтований на «сірішу мову».

***

Літературно-критична реакція на появу Целанової збірки «Мак і пам’ять» була вельми жвавою, хоча й неоднозначною. З одного боку, збірка викликала низку захоплених рецензій провідних періодичних видань німецькомовного простору, в яких виразно підкреслювалося її значення. Так, наприклад, Вальтер Ленніґ писав про яскраво модерний характер Целанових віршів, які «налаштовані на тон стриманого суму», в яких чути «нове звучання» й наявний «неповторний світ особистого вираження», тому тут не варто «сперечатися про ранґ», оскільки цією поетичною книгою Целан «поставив себе на перше місце серед молодих німецьких ліриків» (Таґесшпіґель від 31.5.1953); Гельмут де Гааз підкреслював, що поетичний первісток Целана «має свій власний тон, який неможливо не почути», який вже не вдасться забути й назвав його мову «свіжою» й «первозданно чистою» («Ді нойє літераріше Вельт», 4.1953, № 13 від 10-го липня); Карл Шведгельм виразно наголошував, що це мова, яка в німецькому культурному просторі ще «незвична», тому що «вона не проповідує, не співає і не малює пейзажів, а висловлює внутрішній досвід за допомогою образів, і завдяки своїй поетичній інтенсивності ці образи продукують нові горизонти досвіду» («Ворт унд Варгайт, липень 1953).

З іншого боку, були також критичні голоси, як, наприклад, рецензія Гайнца Піонтека, який зауважив, що Целанова книга містить «двадцять зайвих віршів», і всі вони загалом є «чистою поезією», «магічним монтажем», отож вони цілком і повністю живляться тільки «з метафори, з образу й ідеалу», так що їх можна означити не інакше, як «артистизмом у дусі Бенна» («Вельт унд Ворт», 8. 1 953, № 6). Подібні думки висловив свого часу також Ганс Еґон Гольтузен, коли він зазначав, що у збірці Целана «Мак і пам'ять» «на перший план виступає талант, який прагне перенести на німецьку мову певні принципи сучасної французької лірики», які на німецькому ґрунті є ще відносно новими, чим, власне, й пояснюється їхній вплив на читачів, і закидав молодому авторові ірраціоналізм, відірваність від реальності й свавільно сконструйовані метафори («Меркур», травень 1954). Як пізніше з’ясувалося, ці останні міркування були абсолютно хибними, оскільки вони базувалися на однобоких, цілком упереджених судженнях.

Через більше, ніж двадцять років після появи Целанового поетичного первістка німецький лірик Карл Кролов опублікував у цюрихській газеті «Ді Тат», у якій на початку 1948 р. вперше в німецькомовному просторі були опубліковані вірші Целана, статтю під назвою «Спомин про велику поетичну книгу. «Мак і пам'ять» Пауля Целана», в якій читаємо: «Коли Целан уперше з’явився перед тодішньою літературною публікою і так яскраво заявив про себе, його спосіб мовлення заскочив усіх зненацька й водночас був очікуваним. […] Збірка «Мак і пам'ять» […] на багато років наперед змінила уявлення про структуру, тематику, сутність вірша […], вперше суттєво розширила у читача німецької лірики простір його чуттєвого сприйняття ще від часу появи пізніх поезій Рільке та їх порогу чутливості. […] Вірш, позбавлений свого декоративного елементу, став у Целана структурою, яку слід сприймати надзвичайно серйозно» («Ді Тат», 4.01.1975). Це спостереження, разом із судженням про «нечувану якість» збірки, здійснене з далекої часової відстані, коли шквальні вітри навколо поетичної місії Целана вже поступово вляглися, можна й сьогодні розглядати як приклад зваженої та об’єктивної оцінки, яка тільки підтверджує роль Целана в німецькому літературному процесі повоєнного часу. Тим необхіднішим видається усвідомити ту обставину, що на початку цього взірцевого поетичного шляху молодого поета стояла дебютна збірка, яка вже в зародку містила в собі програму його подальшого поетичного розвитку, — «Мак і пам’ять».

Петро Рихло

PAUL CELAN

MOHN UND GEDÄCHTNIS

Gedichte

Ins Ukrainische übersetzt und mit einem Nachwort von Petro Rychlo

Czernowitz

Knyhy — XXI

2013

ПАУЛЬ ЦЕЛАН

МАК І ПАМ’ЯТЬ

Поезії

Переклад з німецької та післямова Петра Рихла

Чернівці

Книги — XXI

2013

ББК 84(4НІМ)

Ц 34

Пауль Целан

Мак і пам’ять. Поезії / Переклад з нім. та післям. Петра Рихла (нім. та укр. мовами). — Чернівці: Книги — XXI, 2013. — 148 с.

ISBN 978-617-614-039-9

Видання здійснене за фінансової підтримки Представництва Австрійської служби академічного обміну, м. Львів

Перекладено за виданням: Paul Celan. Mohn und Gedächtnis: Gedichte.

Mit einem Nachwort von Joachim Seng. — Stuttgart; München: Deutsche Verlags-Anstalt, 2000.

В оформленні книги використано картину Гельґи фон Льовеніх «Мак і пам'ять» із серії «Пауль Целан — метафори й асоціації» (акварель, пігментні фарби на французькому папері ручного виготовлення, 32x25 см, 2005).

Bei der Ausstattung des Buches wurde das Bild von Helga von Loewenich «Mohn und Gedächtnis» aus der Sequenz «Paul Celan — Metaphern und Assoziationen» (Aquarellfarben und Pigmente auf handgeschöpftem französischen Papier, 32x25 cm, 2005) verwendet.

© Suhrkamp Verlag, 2013.

© Петро Рихло, переклад, післямова, 2013.

© Видавництво «Книги — XXI», Чернівці, 2013

Inhalt

Зміст

der sand aus den umen

пісок із урн

Ein Lied in der Wüste …10

Пісня в пустелі …11

Nachts ist dein Leib …12

Вночі шал Бога …13

Umsonst malst du Herzen …14

Даремно малюєш серця …15

Marianne …16

Маріанна …17

Talglicht …18

Лойова свічка …19

Die Hand voller Stunden …20

Жменею, сповна годин …21

Halbe Nacht …22

Північ …23

Dein Haar überm Meer …24

Твої коси над морем …25

Espenbaum …26

Осокоре …27

Aschenkraut …28

Цинерарія …29

Das Geheimnis der Farne …30

Таємниця папороті …31

Der Sand aus den Urnen …32

Пісок із урн …33

Die letzte Fahne …34

Останній прапор …35

Ein Knirschen von eisernen Schuhn …36

Рипіння залізних чобіт …37

Das Gastmahl …38

Бенкет …39

Dunkles Aug im September …40

Темне око у вересні …41

Der Stein aus dem Meer …42

Камінь із моря …43

Erinnerung an Frankreich 44

Спомин про Францію …45

Chanson einer Dame im Schatten …46

Шансон однієї дами в затінку …47

Nachtstrahl …48

Нічний промінь …49

Die Jahre von dir zu mir …50

Літа поміж нами …51

Lob der Ferne …52

Хвала далині …53

Das ganze Leben …54

Все життя …55

Spät und Tief …56

Пізно й Глибоко …57

Corona …58

Corona …59

todesfuge

фуґа смерті

Schwarze Milch der Frühe …62

Чорне молоко світання …63

segenlicht

контрове світло

Auf Reisen …68

У мандрах …69

In Ägypten …70

У Єгипті …71

Ins Nebelhorn …72

В туманний ріг …73

Vom Blau …74

Із синяви …75

Wer wie du …76

Хто так, як ти …77

Brandmal …78

Тавро …79

Wer sein Herz …80

Той, хто вирве вночі своє серце …81

Kristall …82

Кристал …83

Totenhemd …84

Саван …85

Auf hoher See …86

У відкритому морі …87

Ich bin allein …88

Я тут самотній …89

Die Krüge …90

Глеки …91

Nachts, wenn der Pendel …92

Вночі, коли хилитало кохання …93

So schlafe …94

Засни …95

So bist du denn geworden …96

Ти стала враз такою …97

Die feste Burg …98

Міцна твердиня …99

Der Tauben weißeste …100

Щонайбіліший з голубів …101

halme der nacht

стебла ночі

Schlaf und Speise …104

Сон і їжа …105

Der Reisekamerad …106

Супутник у мандрах …107

Augen …108

Очі …109

Die Ewigkeit …110

Вічність …111

Brandung …112

Прибій …113

Aus Herzen und Hirnen …114

З сердець і мозків …115

Unstetes Herz …116

Зрадницьке серце …117

Sie kämmt ihr Haar …118

Вона розчісує себе …119

Da du geblendet von Worten …120

Позаяк, осліплий від слів …121

Landschaft …122

Пейзаж …123

Stille! …124

Тихо! …125

Wasser und Feuer …126

Вода й вогонь …127

Zähle die Mandeln …128

Полічи миґдаль …129

Nachwort …130

Післямова …139

Підписано до друку 02.02.2013. Формат 60x84 1/32.

Умов.-друк. арк. 7,02. Обл.-вид. арк. 7,37.

Видавництво „Книги — XXI”

Україна, 58000, м. Чернівці, а/с 418.

Тел./факс: +38(0372)586021, моб. +38(050)9183202

e-mail: booksxxi@gmail.com

-xxi.com.ua

Свідоцтво про державну реєстрацію ДК № 1839 від 10.06.2004 р.

Примітки верстальника електронної версії

Тексти з суперобкладинки

Der schmale Band «Mohn und Gedächtnis» hat einen unüberhörbaren Ton; man verlernt ihn nicht wieder, man vergisst ihn nicht mehr. Er bleibt haften, weil auch die Sprache mundfrisch und beinahe kantilenisch ist; sie ist beginnlich rein.

Helmuth de Haas

Невеличка збірка віршів «Мак і пам'ять» має власний тон, який неможливо не почути; від нього вже не можна звільнитись, його вже не можна забути. Він залишиться в нас, тому що ця мова є дивовижно свіжою, майже кантиленною, вона є первозданно чистою.

Гельмут де Гааз

* * *

Eine Sprache wie die Celans ist ungewohnt bei uns, auch in der Lyrik. Sie predigt nicht, sie singt nicht, und sie betreibt keine Landschaftsmalerei. Vielmehr spricht sie innere Erfahrung durch Bilder aus, und diese Bilder zeugen durch ihre poetische Intensität neue Erfahrungen […] Celans Einsichten sind nicht gewusst, sie sind erfahren und sind geträumt. […] Er sucht, das ist unverkennbar, die ‘potenzierte Wirklichkeit’

Karl Schwedhelm

Мова на кшталт Целанової у нас ще незвична, також і в ліриці. Вона не проповідує, не співає і не малює пейзажів, а висловлює внутрішній досвід за допомогою образів, і завдяки своїй поетичній інтенсивності ці образи продукують нові обрії досвіду […]

Поетична свідомість Целана не є наперед знаною, вона пізнає і вимарює саму себе. […] Він шукає, і це очевидно, ‘потенційної реальності’.

Кард Шведгельм

* * *

Das ist alles dem Sinn- und Stimmungsgehalt nach moderne, ja modernste Lyrik, fast durchweg auf den Ton gefasster Trauer gestimmt, aber sie verschmäht den Slang, w macht nicht die kleinste Anleihe bei der Sprechmode, w versagt sich jede kokette Saloppheit. Hier ist, man es bei jeder Zeile, ein strenger Künstler am Werk, der sich keine Erleichterung gestattet, auch intelligent genug ist, nur zm publizieren, was bestehen kann. Wo sich Begabung und Selbstkritik so die Waage halten wie hier, wo ein neuer Klang so betörend ins Ohr klingt, eine persönliche Ausdruckswelt so plötzlich und so fertig vor uns steht, soßfc ши nicht um den Rang feilschen: an die Spitze aller jungen deutschen Lyriker hat sich Celan mit diesem Bändchen gestellt.

Walter Lennig

За своїм семантичним та настроєвим наповненням це модерна, ба наймодерніша лірика, майже цілковито налаштована на тон стриманого суму, проте вона зневажає сленг, вона нічого не запозичує від розмовної моди, вона відмовляється від кокетливої фамільярності. Тут — і це помітно в кожному рядку — перед нами строгий майстер, який не дозволяє собі жодного полегшення, який є також достатньо інтелігентним, щоби публікувати лише те, що витримає випробування часом. Там, де хист і самокритика урівноважують одне одного, як тут, де нове звучання лунає для вуха так п'янко, де неповторний світ особистого вираження постає перед нами так несподівано й так довершено, не варто сперечатися про ранґ: цією збіркою віршів Целан поставив себе на перше місце серед молодих німецьких ліриків.

Вальтер Ленніґ

Перелік помилок набору, виявлених та виправлених верстальником

С. 31: <…>і якщо тут [спахне] => спалахне щось, то це буде сяйво меча.<…>

С. 47:

Той здобуває.

Той не втрачає.

Той наймення її називає останнім.

=>

Той здобуває.

Той не втрачає.

Той до вікна не підходить.

Той наймення її називає останнім.

С. 89: <…> За склом живе [твоєю сестрице,] => твоє, сестрице, слово, <…>

Примітки

1

Die Geschichte des Erstlingswerks. Selbstbiographische Aufsätze. Eingeleitet von Karl Emil Franzos. — Leipzig: Verlag von Adolf Ditze, o. J. [1894], XVIII, 296 S.

(обратно)

2

Profile. Magazin des Österreichischen Literaturarchivs. Hrsg. von Volker Kaukoreit und Wendelin Schmidt-Dengler. — 2/1998, S. 56 [Otto Basil und die Literatur um 1945].

(обратно)

3

Paul Celan. „Du mußt versuchen, auch den Schweigenden zu hören“. Briefe an Diet Kloos-Barendregt. Handschrift — Edition — Kommentar. Hrsg. von Paul Sars. — Frankfurt a. M.: Suhrkamp Verlag 2002, S. 71–72.

(обратно)

4

Markus May, Peter Goßens, Jürgen Lehman (Hrsg.) Celan-Handbuch. Leben — Werk — Wirkung. — Stuttgart; Weimar: Verlag J. B. Metzler 2008, S. 56.

(обратно)

5

Celan-Jahrbuch, S.56.

(обратно)

6

Wolfgang Emmerich. Paul Celan. — Reinbek bei Hamburg: Rowohlt Taschenbuch Verlag 1999, S. 93 [Rowohlts Monographien]

(обратно)

7

Celan-Handbuch, S. 58.

(обратно)

8

Die Geschichte des Erstlingswerks. Selbstbiographische Aufsätze. Eingeleitet von Karl Emil Franzos. — Leipzig: Verlag von Adolf Ditze, o.J. [1894], XVIII, 296 S.

(обратно)

9

Profile. Magazin des Österreichischen Literaturarchivs. Hrsg. von Volker Kaukoreit und Wendelin Schmidt-Dengler. — 2/1998, S. 56 [Otto Basil und die Literatur um 1945].

(обратно)

10

Paul Celan. „Du mußt versuchen, auch den Schweigenden zu hören“. Briefe an Diet Kloos-Barendregt. Handschrift — Edition — Kommentar. Hrsg. von Paul Sars. — Frankfurt a. M.: Suhrkamp Verlag 2002, S. 71–72.

(обратно)

11

Markus May, Peter Coßens, Jürgen Lehman (Hrsg.) Celan-Handbuch. Leben — Werk — Wirkung. — Stuttgart; Weimar: Verlag J. B. Metzler 2008, S. 56.

(обратно)

12

Celan-Handbuch, S.56.

(обратно)

13

Wolfgang Emmerich. Paul Celan. — Reinbek bei Hamburg: Rowohlt Taschenbuch Verlag 1999, S. 93 [Rowohlts Monographien]

(обратно)

14

Celan-Handbuch, S. 58.

(обратно)

Оглавление

Пауль Целан Мак і пам’ять

  der sand aus den umen пісок із урн

    Ein Lied ln Der Wüste

    Пісня в пустелі

    Nachts ist dein Leib…

    Вночі шал Бога…

    Umsonst malst du Herzen…

    Даремно малюєш серця

    Marianne

    Маріанна

    Talglicht

    Лойова свічка

    Die Hand voller Stunden…

    Жменею, сповна годин…

    Halbe Nacht

    Північ

    Dein Haar überm Meer

    Твої коси над морем

    Espenbaum…

    Осокоре…

    Aschenkraut

    Цинерарія

    Das Geheimnis der Farne

    Таємниця папороті

    Der Sand aus den Urnen

    Пісок із урн

    Die letzte Fahne

    Останній прапор

    Ein Knirschen von eisernen Schuhn…

    Рипіння залізних чобіт…

    Das Gastmahl

    Бенкет

    Dunkles Aug im September

    Темне око у вересні

    Der Stein aus dem Meer

    Камінь із моря

    Erinnerung an Frankreich

    Спомин про Францію

    Chanson einer Dame im Schatten

    Шансон однієї дами в затінку

    Nachtstrahl

    Нічний промінь

    Die Jahre von dir zu mir

    Літа поміж нами

    Lob der Ferne

    Хвала далині

    Das ganze Leben

    Все життя

    Spät und Tief

    Пізно й Глибоко

    Corona

    Corona

  todesfuge фуґа смерті

    Schwarze Milch der Frühe

    Чорне молоко світання

  segenlicht контрове світло

    Auf Reisen

    У мандрах

    In Ägypten

    У Єгипті

    Ins Nebelhorn

    В туманний ріг

    Vom Blau…

    Із синяви…

    Wer wie du…

    Хто так, як ти…

    Brandmal

    Тавро

    Wer sein Herz…

    Той, хто вирве вночі своє серце…

    Kristall

    Кристал

    Totenhemd

    Саван

    Aufhoher See

    У відкритому морі

    Ich bin allein…

    Я тут самотній…

    Die Krüge

    Глеки

    Nachts, wenn der Pendel…

    Вночі, коли хилитало кохання…

    So schlafe…

    Засни…

    So bist du denn geworden…

    Ти стала враз такою…

    Die feste Burg

    Міцна твердиня

    Der Tauben weißeste…

    Щонайбіліший з голубів…

  halme der nacht стебла ночі

    Schlaf und Speise

    Сон і їжа

    Der Reisekamerad

    Супутник у мандрах

    Augen…

    Очі…

    Die Ewigkeit

    Вічність

    Brandung

    Прибій

    Aus Herzen und Hirnen…

    З сердець і мозків…

    Unstetes Herz…

    Зрадницьке серце

    Sie kämmt ihr Haar…

    Вона розчісує себе…

    Da du geblendet von Worten…

    Позаяк, осліплий від слів…

    Landschaft

    Пейзаж

    Stille!

    Тихо!

    Wasser und Feuer

    Вода й вогонь

    Zähle die Mandeln…

    Полічи миґдаль…

  Paul Celans poetisches Erstlingswerk: „Mohn und Gedächtnis“

  Поетичний первісток Пауля Целана: «Мак і пам’ять»

  Примітки верстальника електронної версії Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg