Вибрані поезії (fb2) - Вибрані поезії (пер. Григорій Латник) 548K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Альфонсіна Сторні
Альфонсіна Сторні
Вибрані поезії
Зі збірки
«Неспокій квітника»
(1916)
Життя
Нерви мої — скажені, мої вени
скипають кров’ю, вогняна волога
б’є у мої вуста; це — не тривога,
а лицемірні радощі вербени.
Сміятись хочу я; думки журбенні,
які до ігрищ віднайшли дорогу,
сьогодні не святкують перемоги,
та їхня синя туга — коло мене.
Пульсує світ; гармонію чудову
я відчуваю добре знову й знову,
спиваючи цю казку небувалу.
Коли вікно на мить я відчинила,
приніс вітрець на найніжніших крилах
те сонце, що весна подарувала.
Нескінченність
Не є ти винним, що в твоїх руках
моя любов, як ружа, облетіла:
прийде весна і знову розцвіте…
Сухе стебло нове народить листя.
Зі сліз пролитих перлами сяйне
нове намисто; поруйнує тіні
веселе сонце, в жили увіллє недавній сік,
скажений у кипінні.
Ти підеш своїм шляхом; я — своїм,
неначе два метелики, ми, вільні,
загубимо пилок із наших крил,
його ще більше знайдемо в цвітінні.
Цілунки, ніби ружі, опадуть,
слова позасихають, наче ріки,
та сім життів, що є на кожну смерть,
шукатимуть уста в жаданні світла.
…………………………………………..
Те, що було? Не вернеться воно!
Кожна весна у власному обійсті
стає мерцем, заходячи в розмай,
і коконом, коли втрачає листя!
Місячне сяйво
Ось іриси, ще іриси… волога…
Немовби мрія, білою є ніч,
ласка прощення лине понад клич
усіх страждань покривджених і вбогих.
Неначе свічі блимають розлого…
Місяць — облатка для церковних стріч,
ярмо стискає душу зусібіч —
то за її безумства кара строга.
Місячне сяйво стелеться в долині,
коли поет згадає в самотині
незміряну зажуреність П’єро.
Й коли його вбиває веремія
просвітлених поневірянь Марії,
кармінових уболівань Марґо.
Зі збірки
«Солодка шкода»
(1918)
У такий спосіб
Я книжку зробила у спосіб такий:
стогнучи, плачучи, мріючи, горе мені.
Метелик журбенний, левиця жорстока,
і світло, і тіні дала я водночас.
Левицею я не згадала ніколи,
що якось метеликом пурхала в полі.
Метеликом бувши, не мала я звістки
про те, що могла би напасти й загризти.
Сумирна й ляклива, а потім — стрибки,
кривавити жертву могла залюбки.
Вже ніби голубка, важкий кипарис.
Чи кущик розквітлий, а сльози лились.
Ласуючи медом, ковтаючи сіль,
спинити ридання не мала я сил.
Те саме було, що я бачила скрізь,
троянда чи терня, нектар чи то їдь.
Петляючи, йду я, пече мене щем,
зрізаю все зайве над кожним кущем.
Непоправна шкода
Непоправна шкода від мого життя —
це солодка шкода, адже відбуття,
що буде відлеглим від цього життя,
є моїм, авжеж.
Мої руки знані проростанням руж,
метеликів стільки ссало їх чимдуж,
що не буде скоро пересохлих руж,
ай, я всохну теж.
Забаганка
Заглянь мені в очі, нахились до мене,
обхопи руками голову скажену,
дозволь мені спити той злодійський трунок,
що його дає твій добрий поцілунок.
Тільки не розпитуй, — натура жіноча, —
чому я ридала минулої ночі;
жінки, коли плачуть, не знають причин.
Це — прояв раптовий якихось слабин.
Втрапили ми явно у море таємне.
Це є море хоті, безтямне й нікчемне.
Воно в очах наших спалахує часто,
ми в ньому слухняно шукаємо щастя.
Не розпитуй, любий, ти мусив відчути:
минулої ночі було море лютим.
І нічого більше. Вітер нас бентежив,
на нові щоразу кидав узбережжя.
Не злетить метелик над січневим садом,
нема рівноваги, сутність — без розради.
Кришталевий відблиск, карнавалу плід,
змії зла лускою вимітили слід.
Ми — такі, це ясно. Як поет зазначив:
дурної кокетки порух немудрячий.
Ми в усякій чаші до меду охочі,
але в наших мізках є дещиця клоччя.
Гаразд; ні, не треба, не питай, коханку,
про мою незграбну, любий, забаганку.
Бачиш гарний вечір? Заспокойся, друже…
Порань собі руки, зірви мені ружу.
Ти і я
Моя оселя — сповнена миртів,
твою — виповнюють ружі;
чи бачив ти в моїх білих вікнах
злітання своїх голубок?
Твоя оселя — ірисів повна,
в моїй — усміхаються маки.
Чи бачив ти, як мій двір обходять
віти з твоїми листками?
Старий будинок твій прикрашає
мармур білий і чорний,
так само чорний та білий мармур
прибув до мого алькову.
Коли в твоїм домі спалахує світло,
мій дім також світлом сяє.
Чи ти не почув із мойого дому
дзенькіт фаянсу?
І вдень, і вночі я йду за тобою
крізь хащі та крони грубі.
Хіба не відчув ти, як пахнуть духмяно
й проникливо мої губи?
І вдень, і вночі я йду за тобою
крізь хащі та крони грубі.
Хіба не відчув ти, що твої кроки
приносять листю загубу?
Хіба ти не вздрів, що зволожено сад твій,
шовковиці — ягід повні,
стежки — без кущів, а на темних вітах —
яблук великі грона?
Доглядаючи мовчки твою оселю,
перестріло мене світання.
Доглядаючи мовчки твої рослини,
підрізаючи твої троянди.
Будинок твій на мій відкидає
щовечора довгі тіні.
А ти не подивився ніколи
на вкриті ружами стіни.
Понад твоїм і моїм дворами
літають одні голубки.
Ти на мій дім не глянув ніколи,
на зрізані мої ружі.
І твої іриси, і мої іриси
у жовтні квітують купно…
Ти на мій дім не глянув ніколи,
на зрізані мої ружі.
О, ти!
О, ти, що підкоряєш. Чому прийшов запізно?
Чому прийшов ти щойно, коли душа у тризні,
коли я руж не маю, щоб тішила квітками
гірлянда веселюща, оббризкана зірками?
О, ти, з ласкавим словом, неначе шепотіння
води струмка; ласкавим, немовби туркотіння
припутня; із ласкавим, як поцілунки ніжні
над зблідлими руками, що захищають гнізда.
О, ти, що можеш руки на голову покласти
мою, і, ніби гілка, стає вона квітчаста,
а ще — з твого веління мій усміх засіяє,
подібно до веселки на темнім виднокраї.
Чому прийшов запізно? Чому прийшов ти щойно,
коли мене здолало шаління невигойне,
коли вогнем чудовним я обпеклась, невдаха,
і йду, сліпа й самотня, якимсь чорнющим шляхом?
Я хочу, зверхній Боже, зробитися новою.
Із ірисів мережки; нехай переді мною
постане Таємниця; хай зменшать зло велике.
Уста твої не в змозі знайти від суму ліки.
До губ твоїх хай чиста зближається водиця.
Для губ твоїх хай чаша кришталем заіскриться,
душі кипіння біле хай оминають бджоли,
нехай про мед не знає й червоний цвіт ніколи.
Для рук твоїх — ці руки мерця не одягали;
для віч твоїх — ці очі ніколи не ридали;
для мрій твоїх — ці мрії, мов лебеді зі злота,
нехай твої зіниці мій слід відстежать потай.
Якби мої пелюстки твої стискали руки,
магічні, надпотужні дістали би спонуки
і, ставши світлом, зорі позбавили б оплоту,
щоби твої зіниці мій слід зорили потай.
Я смерть благословляю, яка мене поглине;
і твій вогонь, що палить мої весняні днини;
хай твій вогонь приходить і квітники понищить;
нехай усі віночки до зла підступлять ближче.
О, ти, кого я певне обожнюю надміру,
о, ти, для кого прагну змінити сутність щиро.
Чому прийшов ти щойно, мені ж не досягти
покари, де без листя мене уздрів би ти?..
Переливання
Твоє життя для мене — як живиця,
люблю тебе до смерті; у нестямі
під чорними змогла би небесами
пожерти твоє серце, мов левиця.
Крадійкою була я, і темниця
нині за мною зачинила брами.
Яка весна сяйлива купно з нами!
Вінець мій на твоїм чолі іскриться!
Палає кров моя у твоїм зорі,
щовечора мене спокуса боре
між уст твоїх — солодкі грона Пана.
І так, квіт без повітря, квіт печери,
в тобі я вся зникаю, мов химера,
й між рук твоїх біжить життя омана.
Сім життів
Сім життів я маю, сім життів у мене,
сім життів злотавих, гарних і зелених.
Голова, що стята, голова в безчесті:
стебло мого духу проросте в сієсті.
Дракон — пурпуровий, а лапи — зелені,
сім життів я маю, сім життів у мене.
Велети і карли: сім голів зітніте —
відростуть, уперті, наче зло на світі.
Сім життів я маю, сім життів у мене,
сім життів злотавих, гарних і зелених,
що мучать залізом і шпагами колють,
але, стяті якось, не зростуть ніколи.
Засушить одразу сім голів зелених
принц, якого жду я. Без формул магічних
той дракон крилатий сім життів, що в мене,
втратить, коли вчує низку слів ліричних.
Що сказали би?
Що сказали би люди, зціпенівши в обаві,
якби я, підкорившись невичерпній уяві,
покрасила волосся фіолетом і сріблом,
вдягла пеплум античний, гребінець — не потрібен,
підколола жасмини чи ясні незабудки
й зі скрипками співала, в місто вибігши хутко,
чи якісь мої вірші на майданах читала,
попри всі заборони, невгамовна й зухвала?
Чи гляділи б на мене, вкривши всі тротуари?
Чи, як відьом-чаклунок, спопелили би жаром?
Чи дзвонили б, до меси закликаючи втішно?
Від такого сюжету мені робиться смішно.
Передчуття
Я маю передчуття, що проживу дуже мало.
Ця голова моя тиглем мені здається,
очищена й непридатна.
Але без скарги, без жахливої сцени,
я хочу вмерти під вечір безхмарний,
під сонцем щедрим,
щоб у великім жасмині зродилася біла гадюка,
яка солодко, ніжно вжалить мене у серце.
Заблукана овечка
Заблукана овечка, промовили тихцем.
Заблукана овечка. Знизала я плечем.
Заблукана овечка. Я вийшла з темноти;
в лісах небесні зорі я прагнула знайти.
Заблукана насправді. Бо золото своє
комусь-то віддала я, не знавши, хто він є.
Заблукана насправді, адже вогонь небес
я не вважала гідним, тож він для мене щез.
Заблукана насправді, отож і йду я десь.
Квадрати й кути
Будинки ряду, будинки ряду,
будинки ряду.
Квадрати, квадрати, квадрати.
Будинки ряду.
Вже люди мають душі квадратні,
шиковані думи
і спини з кутами.
Учора сама я зронила сльозину,
мій Боже, квадратну.
Паразити
Не можу допустити, що в Бога — інша форма.
Життя його — безмежне, це — абсолютна норма.
Очей не мав ніколи: він дивиться зірками.
Рук теж не мав ніколи: вдаряє він морями.
І язика не мав він: показує вогнями.
Скажу тобі без огуди;
знаю, що в нього є паразити: речі та люди.
Чи знаєте ви щось?
Я піднялась, піднялась. Була вже досить високо.
Зачула шепіт. Загроза чи гана руйнує спокій?
Прислухалась: реготання, посміхи та образи.
Невже я на мавпу схожа? Спитала дурних одразу:
Чи знаєте ви про речі чудові?
Роблю я плетиво з часу, яке заплітає зорі.
Зі збірки
«Остаточно»
(1919)
Ця книжка
Ці речі йдуть до мене з глибин життя самого:
зібравши все докупи, я мушу дати раду…
Вода тече постійно, міняючи дорогу;
так само, як і речі, міняється свічадо.
Миттєвості життєві, моє перо скувавши,
миттєвості життєві, які втекли від мене,
потому спричинили руйнації вогненні
чи лагідними стали, неначе пінні чаші.
У всіх отих моментах, що їх відчуло тіло,
у всіх перипетіях, що міняться спроквола,
у сутностях усіх цих, що зеркало відбило,
душа, згубивши шати, ставала чиста й гола.
Мене нема та є я в цих віршах, мандрівниче,
але мене ти знайдеш, шукаючи нюанси,
лишивши на порозі всі терези й баланси:
моїм садам потрібен ретельний садівничий.
Тиша
Колись я буду мертва, неначе сніг, збілію,
солодкою зроблюся, мов надвечірні мрії.
Колись я буду мертва, холодна, ніби камінь,
як забуття, спокійна, немовби плющ, печальна.
Колись мене огорне вечірній сон жаданий,
дорога закінчиться, як мертвою я стану.
Засну я сном довжезним, коли піду зі світу,
так, що й твоїм цілункам мене не оживити.
Колись одна я буду, наче гора самотня
між озером безлюдним і хвилями безодні.
Настане синій вечір, де ніжностей доволі,
де птаство, що замовкло, і конюшина в полі.
Тоді весна-троянда, наче вуста дитини,
заглибиться крізь брами, і аромат прилине.
Тоді весна-троянда вкладе мені на щоки —
оця весна-троянда! — дві ружі, але жовті…
Сама ж весна солодка в своїх м’яких долонях
нестиме інші ружі, що білі та червоні.
Весна, що надавала моїй любові сили,
створивши всі умови, щоб я тебе зустріла.
О, той останній вечір, що уявляю, мертва,
наче руїни міста, тисячолітню жертву!
О, вечір той, неначе лагуни безгоміння,
жовтаве і спокійне під місячним промінням!
Довершений той вечір, оте сп’яніле диво:
яке життя гіркотне! А смерть — яка правдива!
Смерть забуттям карає людину-бідолаху,
так у гніздечку ловлять натомленого птаха…
І на мої зіниці у спокої прилине
небесне синє світло останньої години.
Розсіяне те світло небесної печалі
моїх зіниць торкнеться з приємністю вуалі.
Те світло невідчутне постане наді мною
й накриє всю немовби весільною фатою.
В душі моїй те світло неквапом зашепоче:
життя — лише печера, а смерть — обійстя ночі.
І мушу розчинитись у тиші величезній,
як пропадає піна на жовтім узбережжі.
…………………………………………………….
О, тиша, тиша, тиша… у вечорі безкраїм
моя кров не струмує, моя кров не палає.
О, тиша, тиша, тиша… довкруж мойого ліжка
твої уста кохані мене гукають нишком.
О, тиша, тиша, тиша, твої глухі цілунки
в моїй душі згубились, хмільним не ставши трунком.
О, тиша, тиша, тиша, яка невідворотно
кладе свою зажуру в твою сльозу гіркотну.
О, тиша, тиша, тиша, коли замовкли птиці.
Вже засинають квіти, вщухає хитавиця.
О, тиша, тиша, тиша, одна ще впала зірка
без рейваху на землю, і солодко, і гірко.
О, тиша, тиша, тиша, ніч сунеться незряча,
під ковдру заповзає, шепоче, стогне й плаче.
О, тиша, тиша, тиша… Ця Тиша, моя згуба,
стуляє мої очі та гасить мої губи.
Ай!
В руках твоїх я — чаша красовита;
захочеш, то дзвенітиме чудесно,
в собі вона збере й очистить весни,
і промінь відіб’є, що тобі світить.
В руках твоїх я — чаша красовита.
Ти матимеш у ній напій приємний,
солодким він не буде понадміру;
не містить зла, зло вибачає щиро,
лікер солодкий знає про буремне…
Ти матимеш у ній напій приємний.
Втім, довгі твої пальці в день похмурий
засильно стиснуть скло її лискуче,
й на дрізки розпадеться неминуче
ця чаша забуття твого в зажурі;
втім, довгі твої пальці в день похмурий!
Безформне скло, потрощене достоту,
безпечним є і не завдасть тривоги:
хіба що відіб’є небес щедроту;
розбите скло твої вміщає ноги;
безформне скло, потрощене достоту.
Бог вибачить тобі велику шкоду:
рукам благословенним і завзятим
ні ірисів, ні руж не нанизати,
одвічна ніжність дасть безвір’ю згоду.
Бог вибачить тобі велику шкоду…
Меланхолія
Тебе люблю я, смерте, люблю й життя, одначе…
Коли в труну я ляжу й навіки стану спляча,
зроби, щоби в раз останній
осяяв мої зіниці промінь весняний.
Залиш якусь миттєвість під теплотою неба,
в льоду здригання сонця мені відчути треба…
Було світило добрим на раннім виднокраї,
коли мені казало: вітаю.
Спочинок не полошить, він — добрий, не тривожний,
та сперш хай поцілує ласкавий подорожній,
що завжди на світанку,
веселий, мов дитина, з’являвся перед ґанком.
Я — ця квітка
Твоє життя — це річка, яка струмить бурхливо;
на березі, невидна, зростаю я щасливо.
Я — квітка, що згубилась десь поміж комишами;
хоча її ти живиш, але не помічаєш.
У повені ти тягнеш мене до глибочіні;
коли пересихаєш, у твані тихо гину;
але потому знову зростаю я щасливо,
коли у дні чудові ти знов течеш бурхливо.
На березі твоєму причаєна, я квітну,
коли приходять весни, безмовна й непримітна.
Світло
Я в житті ходила і про все питала,
мучилась нудьгою, від нудьги вмирала.
Брали мене люди за бридню на кпини…
Земля — величезна! Я сміюся з ними…
Я слова почула; тих слів було море!
Якісь-то — веселі, якісь-то — на горе.
Я їх не збагнула; у зірок просила
красивішу мову, мені зрозумілу.
Мені добрі зорі тебе дарували,
бачу в твоїм зорі істину пропалу.
Твої очі повні щирої спромоги,
всесвіт умістили твої темні очі!
Впевнена в усьому, кинусь тобі в ноги:
забуття і спочив.
Старий місяць
Мене від зими бережуть твої руки.
Підтримують ніжно злуку,
линуть довгі сумні години
в заціпенінні.
Мені до вподоби всілякі речі,
лягає світло мені на плечі.
Люблю навіть зло, що вражає:
пожалійте того, хто вмирає!
О, старий місяченьку, такий одинокий,
пропливаєш по небу у тиші глибокій.
Скільки має тепла мій любий!..
Тобі, місяцю, холод — згуба?
Підсвідомість
Ти щось казав, казав, а я заснула,
та сплю й не сплю, відчувши: понад мене
найвищий розум знявся незбагненно,
бо я жила, живу та буду чула.
Ти щось казав, казав, і я пірнула
в апатію… вже й дихаю важенно.
Довкола — тіні, їх — сила-силенна,
а я — сліпа й закинута в минуле.
Я — мовби простір, ніби порожнина,
від тіла залишилась тінь єдина,
і можу вгору, наче дим, злетіти:
етеру чую подув… дивну тишу…
Ти на землі мене тримай міцніше,
бо в небеса підняти мусить вітер.
Похмурий чоловік
Погляньте на чоловіка, як він іде гордовито.
Виказують його руки шляхетну вельми породу.
На рот його не дивіться, бо буде з вогнем пригода,
на очі — теж, бо він може до смерті захолодити.
Коли рівнинами йде він, тремтять і русла, і віти,
а тіні лісів ясними стають йому на догоду;
коли веде стрілянину, лякаючи цим природу,
ховаються дикі звірі, жахнувшись його візиту.
Жінок багатьох він любить, не знає своєї долі.
Якоїсь весни загибель наздожене його в полі,
увінчаного лозою, де китиці, фрукти, вина.
Моя рука закоханки, що з трону його спустила,
на місце, де була криця, йому прилаштує крила,
й заплаче він, мовби хлопчик, який зійшов зі стежини.
Малий чоловічок
Малий чоловічку, малий чоловічку,
кенарю твоєму мріється політ…
Я — пташина, кенар, малий чоловічку,
відпусти у світ.
У твоїй я клітці, малий чоловічку,
малий чоловічку, у клітці твоїй.
Малим називаю, бо не розумієш
ти мене, дурний.
Я також не тямлю, але ти не гайся
й відімкни цю клітку, бо хочу втекти;
малий чоловічку, мені півгодини
подобався ти.
Горе мені!
І ти кохати вмів, і був привітним,
і квітнула весна, і ти був щирим,
і небеса світилися блакитні.
І цілував ти ніжно мої руки,
і мої очі у твої дивились,
які, бувало, скніли від розпуки.
І йшла я, уподібнена до льоду…
Проходила, але не помічала
ні люті пекла, ані неба вроди.
Не відчувала я… У порожнині
блукала із прикутою душею,
а біль був сатанинським, безупинним.
І ти пішов од мене непомітно,
й тобі, хто вмів кохати, хто був щирим,
а ще — солодким, щедрим і привітним,
благання я не висловила слушно,
але мій слух був виповнений болем…
Душа ж була, мов скеля непорушна.
І ти?
Так, я живу, хибую без упину;
вода біжить, і чують мої вуха
запамороку гнівну цього руху:
пахнуть ліси, я йду в нову місцину.
Так, я бреду, шукаючи по змозі
сонця, світанки, бурі та обаву.
Що робиш ти, нікчемний і хупавий?
Лежиш камінням на моїй дорозі.
Сонце
Серце, мов божество, мовчить зі мною,
німотне, сподівається на диво;
кохала я багато й нещасливо,
і кожен раз любов була ганьбою.
Кохала до ридань, ледь не до смерті.
Кохала до зненависті й до сказу,
і все ж чекаю на любов щоразу,
яка потвердить сподівання вперті.
Мов пустка, плодоносну жду любов я,
щоби гілки буяли у цвітінні;
я — наче ліс, живе моє коріння,
та мертве на гілках моїх листов’я.
Де той, хто надихне мої бажання?
В очах його збідніла моя крона?
Зів’яле листя — груба перепона,
а стовбур живить ще його в єднанні.
Де є той дух незнаний, таємничий,
з чиєї каламуті буде пломінь?
Якщо я запалаю в тій любові,
нестримною зроблюся, наче річка.
Де той, чия любов мене оточить?
Хай правду принесе свою велику…
Я від життя зібрала тільки кригу:
зігріє сонце хай єство жіноче.
Зі збірки
«Знемога»
(1920)
Тиша
Чи ви мали потребу
в дивуванні світами,
що кружляють над нами
по глибокому небу?
Ця волога, піднявшись,
є речей абсолютом,
по блакитним маршрутам
плине тихо, як завше.
А маленька людина,
чиє серце тріпоче
на землі, снить охоче
і шумить безупинно!
Побожність кипариса
Цей кипарис, що звівся, мандрівниче,
на відстані метровій над тобою,
в чиїм листов’ї птах кохану кличе,
ховає ніжну душу під корою.
Щоб ти угледів краєвид невинний,
він над землею високо піднісся;
якщо ж поглянеш на його вершину,
небесної сягне твій погляд висі.
Нічого
Наблизишся коли ти,
жінки надійдуть скопом
вродливиці-чорнявки,
білявочки солодкі —
змагатися за тебе;
шукатимуть ґраційно
прихильності твоєї,
але даремні мрії.
Чорнявки та білявки
мене вже не збентежать,
бо я заплющу очі
й скажу: «Тобі належу».
Утрачена ласкавість
Стікає з моїх пальців ласкавість без причини,
стікає з моїх пальців… Минає вітровій,
підхоплює ласкавість без долі, без предмета,
утрачену ласкавість… Хто підбере її?
Могла я покохати незмірною любов’ю
найпершого прибульця в оцю жагучу ніч.
Ніхто не йде. Безлюдні заквітчані стежини.
Утрачена ласкавість кружлятиме опріч…
Якщо цієї ночі твої цілують очі,
мандрівцю, і в зітханні здригаються гілки,
якщо стискає пальці тобі рука маленька,
торкається, зникає та збурює думки,
а ти руки не бачиш, ні вуст, які цілують,
якщо це тче повітря оманливість жаги,
мандрівцю ясноокий, тобі мене впізнати,
розчинену в повітрі, чи буде до снаги?
Колючка
Я йшла без мети й упину,
не помічаючи дроку,
який задивлявся збоку
на ту приємну стежину.
Зелений кущ, як годиться
озброєний колючками,
вчепився в мою спідницю,
я стала й прийшла до тями.
Одного дня твої очі,
коли я йшла без зажури,
спинили мій крок дівочий,
уп’явши погляд похмурий.
Різниця така: від дроку
звільнитись я, звісно, можу.
Але триматиме доки
мене твій погляд ворожий?
Страх
Хлопчина, від дому відбігши за мить,
прудкіший, ніж вітер, назад уже мчить.
Раптово спинився, хоч сонце сія:
адже на дорозі дрімала змія.
Поламану цяцьку тримає в руках,
мені до грудей прихилив його страх.
У тілі маленькім тріпоче життя —
я чую пришвидшене серцебиття.
Отак у долонях, що дуже м’які,
скоцюрблені страхом, тріпочуть птахи.
На груди дитині я руки кладу
і чую, що він забуває біду.
Голівку підводить, і в синіх очах —
уже супокій, і зітхає хлопчак.
Супліка
Оце є моя супліка,
мене зрозумієш, Боже:
вмираю я від кохання,
але любити не можу.
Шукаю в собі та в людях
усе досконале, гоже,
шукаю все досконале —
таке, що любити зможу.
Згораю в огні моєму,
зласкався, зласкався, Боже!
Вмираю я від кохання,
але любити не можу!
Риболовля
Ген, у життя на краєчку,
розсілися рибарі;
весь їхній час тут минає,
вони — о всякій порі.
Штовхаючись, поспішають
посісти свої місця
і вірять, що риба клюне,
бо добра примана ця.
Вгорі, на чистому небі,
тихенько, нема біди;
внизу рибарі з гачками
всі ходять сюди-туди.
Рибарю, не переймайся,
закинь гачок на плече,
бо смерть, можеш бути певен,
від тебе й так не втече.
Літанія мертвій землі
Ґабріелі Містраль
День такий настане, коли людська раса
зробиться сухою, ніби кущ нещасний,
і світити сонце в просторі покине,
мовби смолоскипа вигаслі жарини.
День такий настане, коли світ замерзлий
знітиться у тиші, хмурій та грубезній:
необорна сутінь всю огорне сферу,
щоб весна минула її, мов химеру;
а земля померла, як засліпле око,
буде обертатись у пітьмі глибокій,
наосліп, самотня, у космічній хлані,
і не буде співу, ні навіть благання.
Вона — одинока, бо створіння чулі
усі в її лоні, втомлені, поснули.
(Мати, що крокує, несучи отруту
дітей перемерзлих, в утробі забутих.)
Нема ніде міста… Сміття і руїни
понесе на мертвих плечах сиротина.
З висоти на неї якісь чорні гори
будуть задивлятись поглядом суворим.
Ще, можливо, море, пітьмі на догоду,
зробиться хіба що брилою із льоду.
І так, зажурившись, ця самотня брила
свої пригадає кораблі та хвилі,
і багато років виглядати буде,
щоб якесь суденце борознило груди.
І там, де ця брила має землю скраю,
примріється берег, над ним місяць сяє,
і саме бажання залишиться в неї,
бо той місяць буде іншим мавзолеєм.
І рухати судна брила ця захоче,
щоб людей ковтати в бурі-погорочі,
і щоб над собою чули скелі дикі
їхні одчайдушні та жахливі крики;
але вже не буде на землі нічого,
самотинний вітер замете дороги;
замете латинців розкішні оселі,
схови бедуїнів, бідні й невеселі;
ескімосів темні печери і нори,
вишукані, пишні церкви та собори;
і чорні, і жовті, і кольору міді,
і білі, й малайці, й метиси в огиді
тоді роззирнуться у землі стихійно,
попросять прощення за жорстокі війни.
Візьмуться за руки, і утворять коло,
і в ронді оточать свою землю голу.
І застогне їхнє коло від розпуки:
«Даремні зусилля — тільки горе й муки!
Адже земля наша квітнула садами,
повнилася щедро славними містами;
а повз їхні мури пропливали ріки,
були і лагуни, і ліси великі.
Поміж них надійні тяглись залізниці,
які тоді людям просвітляли лиця,
і квітнуло поле, і скрізь — дивовижа,
наче луки усміх і чистий, і свіжий;
а ми, не збагнувши, чим справді багаті,
схопили кинджали й пішли брат на брата;
ще й брехня тим часом набирала сили,
нещирі торгівці світ заполонили;
всі ми спромоглися про добро забути,
вилили на нього покидьки й отруту…
Тепер, білі кості, утворили коло,
оточили в ронді нашу землю голу.
І лунає наше голосіння вбоге,
на землі нещасній вже нема нічого!»
* * *
Та, можливо, встоїть статуя єдина,
не впаде додолу, гола й самотинна.
І тоді це буде, в сутіні захланній,
плідної ідеї прихисток останній.
Прихисток останній отієї форми,
котру Вседержитель визначив як норму,
і яка, простерта, будучи тонкою,
тихо причарує ніжною красою.
І вразлива зірка у небесній сині,
може, запитає: «Що це за створіння?
Хто така ця жінка, що несамовито
не гине, самотня, в неживому світі?»
І її полюбить, бо така потреба,
і зірветься, врешті, шугонувши з неба.
І, можливо, якось милість невідома
схоче припинити землі смертну втому,
і проміння сонця, що надійде близько,
знов осяє землю у найпершім зблиску,
і промовить голос: «Земле-сиротино,
переймись весною хоч на мить єдину!
Хоч на мить єдину відчуй мою душу;
я — німа, всесвітня і втішати мушу…»
Як утратять спокій тоді під землею
ті мерці, що в лоні поховані нею!
Як вони рвонуться до того проміння,
захочуть злетіти до сяйної сині!
Але надаремно, бо очей тих мертвих
вже не відігріє проміння простерте.
Даремно! Даремно! Надто важкі брами
лежать понад тими мертвими кістками!
Навалені в купи, зборені, негожі
не зможуть піднятись зі старого ложа,
не зможуть уздріти мандрівне світило,
і ніхто не крикне: «Надай мені сили!..»
Зі збірки
«Вохра»
(1925)
Я
Кохаючи, м’якою та сумною
стаю я, і до мене небо лине,
коли хтось інший володіє мною.
Тоді я навіть м’якша від перини.
Ніхто так рук не зацілує щиро,
не згорнеться клубочком у замрії,
вміститись в іншім тілі так не вміє.
Людська душа — чутлива понадміру.
Від ніжності вмирають мої очі,
коли живі птахи крильми тріпочуть
під пальцями ласкавими моїми.
Слова я знаю чарівні й належні,
і мовкну, коли місяць величезний
понад ярами пропливає мимо.
Слова до матері
Про визначні події питати я не стану,
бо ти цього не скажеш; але, матусю мила,
скажи, чи сяяв місяць, коли мене носила,
над темрявою саду тоді безперестану?
Коли в твоєму лоні латинському, палкому
дрімаючи, я чула хрип моря зі світлиці,
чи бачила ти простір, в якім пірнали птиці
у темряві й світились у сяйві золотому?
Адже я душу маю мрійливу, подорожню,
вона летить у хмару безумну і тривожну,
коли щербатий місяць здіймається у небо.
Приємно, коли море курильниці розкриє
й воркоче під моряцькі пісні про свої мрії,
а велетенські птиці блукають без потреби.
Ти, що не будеш ніколи
В суботу поцілунок зміг ти дати,
примхливий чоловік, сміливий, ніжний;
солодким був цілунок дивовижний,
а моє серце — вовченя крилате.
Не вірю я, що то була посвята,
ба навіть розумію, що трутизна,
та я сп’яніла, бо вино те грізне,
виграючи, взяло мене в лещата.
Тепер я — жінка, завжди насторожі,
ти — чоловік, жахливий і ворожий,
і ти — потік, що ллється в річку кволу,
бурхливішим стає із течією.
Чиню я спротив, але є твоєю.
А от моїм не будеш ти ніколи.
Відповідь маркізи до маєтку Корнеля
Мене, митець великий, ви берете на кпини,
ваш голос хоч люб’язний, але розпусний дуже;
моя манлива врода зів’яне, наче ружа…
Лише у вашім вірші спасеться від загину.
Легким презирством віє од вашої турботи —
мовляв, оця граційна, але дурна маркіза
за мій рядок безсмертний покірним буде хмизом,
а ще — за поцілунок мого старого рота.
Чи вірите ви сліпо в поезії нетлінність?
Але ж Усе на світі напевне має плинність…
Я не боюсь уздріти цієї ружі згубу;
насамперед, я жінка, мене сп’яняє суще.
Тож вибачте, поете, що строфи невмирущі
міняю на юнацькі, гарячі, стиглі губи.
Спи спокійно
Ти проказав мені звабливе слово
і позабув його. Нехай так буде.
Спокійно спи. Бо мусить бути всюди
твоє обличчя лагідним, чудовим.
Коли чарують нас уста медові,
вони не заслуговують огуди;
адже коханці — не вразливі люди,
яким про сльози до смаку розмови.
Ваблять тебе пригоди, а не драми
жінок, не очі з чорними кругами,
не погляди, де болість і тривога.
Вкривай гарними жертвами підлогу!
Вандал-король губив людей дощенту —
зі шпагою стоїть він. Монументом.
Спогад
Про кордобеські гори зринає спогадання
в моїй душі раптово, немов приємне свято;
ходжу я між кущами із пахощами м’яти,
і небеса сліпучі, і дні такі жадані.
О, як густа мімоза сп’яняла знов і знов!
На групки розділились ми поміж гамаками,
дивилися на грона, утворені зірками,
і мріяли про танґо, й казали про любов.
Між нами, молодими, були вродливі дуже,
а сьєра вигинала свої горби верблюжі,
І, взявшись попід руки, стежиною поволі
вертались ми зі співом, ішли єдиним рядом,
спадав на землю вечір. Весна буяла радо.
І місячне над нами зійшло цікаве коло.
Дорога до мурів
Немає ні стеблинки у пересохлій глині.
З одного боку — гори, високе каменяччя;
навпроти — мур камінний, окиснений, гарячий.
Жовта земля. А небо — зелене, а не синє.
Кущі. Зламані пальми, обпалені та чорні.
Пісок. Немає птаства. Все — тишею сповите.
По схилах — каменюки, як величезні жорна.
Є щось від катаклізму утвореного світу.
У сутінках довжезних гірського надвечір’я
людські й тваринні форми окреслює узгір’я:
он — спис, он — індіанець, якесь лоша, що скаче.
Напружено і нерви, і слух людей, і вічі;
очікують видіння, налякані неначе,
що здійметься громаддя із шумом войовничим.
Забуття
Лідія-Роса, сьогодні вівторок і холод надворі.
Ти спиш у своїй кам’яниці сірій, що в передмісті.
Чи зберігаєш іще ти свої почуття жаристі,
чи від кохання померла? Послухай слова суворі:
Отой, кого ти любила, ті очі жорстокі сірі,
в осінньому надвечір’ї свою сигарету курить.
Крізь скло вікна розглядає він жовте небо похмуре
і вулицю з папірцями, які злітають у вирі.
Із книжкою йде до пічки, бо вже дивитись набридло,
сідає побіля неї, що згасла, вмикає світло,
і чується шарудіння прочитаної сторінки.
Вже п’ята. О цій годині ти в нього на грудях мліла.
Можливо, він і згадає… Але його постіль біла
тримає теплий відбиток якоїсь іншої жінки.
Стріча
На вулиці Флориди зіткнулась я на розі
із ним, блідим занадто, як перше, неуважним,
він два тягучі роки держав мене в тривозі…
Я стисла рукавички і глянула відважно.
Із докором спокійним в освітлених зіницях
зустрів він запитання моє, дурне і сміле,
коли ми, очужілі, зближали наші лиця:
«Чого це твої зуби помітно пожовтіли?»
Пішов од мене. Скоро побіля переходу
він рукавом сірявим торкнув якусь заброду,
що вешталася містом у білій одежині.
Ще трохи його шляпа видніла понад спини…
Затим, уже далеко, якась іржава пляма.
Аж ось густої мряки його ковтнула брама.
Омана
Чому, сама не знаю, але тобі належу,
хоч ти мене безжально покинеш невзабарі;
тобі я вже набридла, ти сниш про інші чари,
та втратою гіркою себе я не бентежу.
Хоч відаю, що буде нерадісним той ранок,
твої думки й бажання вгадати прагну, друже.
З тобою про жіноцтво балакаю байдуже
і навіть вихваляю котрусь із тих коханок.
Ти дивишся на мене з погордою й пихою,
неначе володієш дурепою слабкою,
та, мов актор майстерний, свої ховаєш дії.
Тебе я споглядаю із усміхом медовим
і думаю: «Не квапся сказати хитре слово;
омана — не від тебе, омана — моя мрія».
Вірш про журбу Буенос-Айреса
Прямі сумні проспекти, однакові й сіряві;
подеколи над ними шматок небес я бачу.
Фасади їхні темні з асфальтом немудрячим
засвідчують, що мрії про весни — марна справа.
Коли блукала ними, смутенна, донезмоги,
то випари повільні вдихати довелося.
Одноманітність їхня мене гнітить і досі.
Не кличте Альфонсіни. Не відповім нічого.
Якщо, Буенос-Айрес, в однім з твоїх будинків
під цим в’язничним небом я вмру, осіння жінка,
мене не подивує важка камінна брила.
Адже твої проспекти, намащені рікою,
яка в імлі поблякла, зробилася сумною,
мене переконали, що ти — моя могила.
Ще один раз
Іще одні уста я цілувала.
Що є у глибині цих уст медових?
Під сонцем не знайти ніде онови.
Тоді в цілунку меду теж замало?
Ще один раз візьми мене, присталу.
Під сонцем, що пече у спину знову,
даремно промовляє настанову
моє печальне серце заблукале.
Ще один раз? Здригнулось моє тіло,
жах між руками набирає сили,
бо зі шляхів гукає хтось до мене.
Гукає хтось, кому за мене лячно.
Тоді я заспокоююсь обачно
і йду туди, де сосон тінь зелена.
Я — непотріб
Щоби робити справи всі як слід,
я намагалась у наш час діяльний
боротися і думати загально,
і ґвинтик ще один дістав би світ.
Але замрія підвела до зваб,
інстинкт мене штовхнув у темну яму,
наче комаха, втратила я тяму;
мій дух природний — це любові раб.
Незграбна я, повільна і ледаща.
Тіло моє не здійметься нізащо,
коли його голубить сонце літа,
духмяніє гілля, зміюка сонна,
згорнувшись, мліє на жаркім осонні
та плід до рук спускається розкритих.
Декоративний вірш
Дівча уздріло місяць у голубому ставі —
серед високих сосон те диво розлилося.
(Міцні мисливські ноги, розпущене волосся,
граційні білі груди, поривчасті й хупаві.)
До берега дісталась одним стрибком пружистим,
з води двома руками взяла злотаве коло,
повісила на шию багатство охололе,
що під волоссям чорним сяйнуло, як намисто,
і кинулася в хащу. Її веселі крики
у затишних гніздечках почуло птаство дике
і в запахущім лісі побачило, що сяє.
Побігла повз берези із місяцем на шиї,
а понад комишами, здійнявши веремію,
співаючи, за нею пташині мчали зграї.
Капричо
Скажи, кваплива весно, що коїться зі мною
на тридцять першім році? Чи стовбур я рожевий?
Чи моє тіло в полі нагадує дерева,
привабну кучерявість ростючого повою?
Чи мої очі схожі на будякові квіти?
Невже моє волосся — наче пушок злотавий?
Мої запалі щоки вже свіжі, як отава?
Чи пахощами нарду я мовби переймита?
Я відчуваю: ступні мої — ніби коріння,
а сік твій вересневий мене сп’яняє нині,
і мовами чужими виповнюються вени.
І проростають буйно крізь незакриті пори
усміхненої шкіри ґірлянди неозорі —
суцвіттями звисають мої рядки шалені.
Романс про помсту
Високий гарний мисливець
подібних не бачив зір —
надвечір на полювання
пішов до Господніх гір.
Ступав упевненим кроком,
стрімкий у нього свинець,
пряма постава, а серце
міцніше інших сердець.
У золотім надвечір’ї
так настріляв дичини,
що сонце червоні сльози
зронило із вишини…
Коли вертався зі співом —
м’яким, як у солов’я,
із дерева, де згорнулась,
уздріла його змія.
Хоча полював на птаство,
жахливий той задерій
надійної криці лезом
відкраяв голову їй.
А я була насторожі,
йому заступила путь,
зв’язала своїм волоссям
і втишила його лють.
І, зв’язаному, сказала:
«Ви птаства набили — жах,
за нього мушу помститись,
тепер ви — в моїх руках…»
Помстилась я не оружжям,
знайшла йому гіршу смерть:
так солодко цілувала,
що серце розбила вщерть!
Послання
Мисливцю, на полювання
йдучи до Господніх гір,
знай, що помститься за птаство
любові нещадний звір.
Зі збірки
«Світ семи колодязів»
(1934)
Світ семи колодязів
Розгойдується,
вгорі, на шиї,
світ семи колодязів —
людська голова…
Кругла, мов дві планети;
палає в її осередді
первісне ядро.
Кістяна в неї оболонка;
на ній — шкіряний ґрунт,
засіяний
густим лісом волосся.
Від ядра припливами,
сильними та блакитними,
здіймається вода погляду
і розчиняє м’які двері очей,
як моря на землі.
… такі спокійні
ці злагідні води Бога,
що над ними
метелики й золоті комахи
в’ються.
А інших двоє дверей —
звивисті антени
в катакомбах, що започатковують вуха;
колодязі звуків,
перламутрові мушлі, де резонує
вимовлене слово
і те, що не вимовляється;
прокладено труби праворуч і ліворуч,
щоби море не змовкало ніколи
і механічне крило світів
було шумким.
І гора, піднесена
над рівнобіжником голови, —
ніс із восковими стулками,
де починає змовкати
колір життя;
двоє дверей, де прискорюється —
квіти, гілки і плоди —
духмяний серпентин весни.
І кратер рота
з краями, що палають,
і з вапняними пересохлими стінками;
кратер, що вивергає
сірку шалених слів,
густий дим, що здіймається
від серця та його бурі;
двері, прикрашені розкішними коралами,
крізь які ковтається їжа,
де співає та усміхається ангел,
нуртує вулкан пристрастей.
Розгойдується вгорі,
на шиї,
світ семи колодязів —
людська голова.
І квітнуть рожеві луки
у своїх шовкових долинах —
щоки, вкриті пушком;
і мерехтить
на опуклості чола,
білої пустелі,
далеке світло небіжчика…
Око
Відпочиває.
Напівморок
умирає далі,
де, сумирний птах,
очікує.
Сумні моря,
стиснуті,
рухають
у ньому
свої хвилі.
Краєвиди
дня
перевозять його морем,
повільні.
Боязкі
перші зірки
оплакують
своє невідчутне світло
у його нерухомій зіниці.
І в темній глибині
довгі людські шереги
переміщуються
неперервно;
рухаються
в різних
напрямках;
відступають,
відступають,
торкаються
перших
людей.
Стогнуть, бо народжується сонце.
Плачуть, бо сонце вмирає.
Усе є там,
стиснуте в очній западині,
де,
сумирний птах, очікує.
І голова почала горіти
На чорній
стіні
відкривався
квадрат
із перспективою
далечіні.
І підкотився місяць
до вікна;
зупинився
і сказав мені:
«Звідси я не рушу;
тебе споглядаю.
Я не хочу ні зростати,
ні видовжуватися.
Я — нескінченна
квітка,
що розпукується
в отвір
твоєї оселі.
Я вже не хочу
обертатися
позаду
земель,
яких ти не знаєш,
метеликом,
що висотує
тіні.
Ні здіймати привиддя
понад далекі
бані,
що спивають мене.
Я спиняюсь.
Дивлюся на тебе».
А я не відповідала.
Голова
дрімала під
моїми руками.
Біла,
наче ти,
місяцю.
Колодязі його очей
стікали бурою
водою,
помереженою
світлими гадюками.
І невзабарі
голова
почала горіти,
наче зірки
в сутінках.
І мої руки
забарвилися
субстанцією,
що фосфоресціювала.
І я запалила нею
будинки
людей,
ліси
тварин.
Мисливець за краєвидами
Підвівшись
на своїх двох ногах,
ніби вежа
на рівнині,
твоя досконала голова
полювала на краєвиди.
Он — сонце,
остання риба обрію.
Он — пагорби,
маленькі груди,
вкриті золотавим
пухом.
Он — скупчення
героїчних
хмар,
що приховують
сурми
грому.
Понад літальною,
чи обертальною,
машиною
або вежею
свого тіла
ти переміщав овиди,
всотуючи
грона
форм
і кольорів.
Підхоплена твоєю швидкістю,
як листок
колесом,
я пустила
непевні стріли
у твої пишні краєвиди.
І тільки
маленькі
куточки форм
поєднало моє дрімотне
серце.
Воля
Сп’янілий метелик,
у надвечір’ї,
кружляв над нашими головами,
звужуючи свої кола
білих хмар
до терпкої верхівки
твого рота,
що відкривався навпроти моря.
Небо і земля
вмирали
в зеленій музиці вод,
які не знали доріг.
Відступала,
посічена,
стіна овиду,
і збиралися розпочати танок
чорні скелі.
Мене вже хилили
круги зверху,
підштовхуючи до тебе,
як до далекого коріння,
що пускало пагони.
Та лише надвечір’я
випило, повільне,
цикуту
твоїх уст.
Похмурим є світ
Похмурим є світ,
незрілий,
невільний;
його ліси
квітнуть сталевими гостряками;
здіймаються старі поховання
на поверхні;
вода морів
гойдає
оселі жаху.
Похмурим є сонце
над світом,
задихане у випарах,
що підіймаються з нього,
незріле,
невільне.
Похмурим є місяць
над світом;
зелений,
знебарвлений;
полює на привиддя
своїми вологими
коліщатками.
Похмурим є вітер
над світом;
здіймає хмари мертвих комах,
чіпляється, розбитий,
до веж,
в’яже крепи
плачу;
давить на дахи.
Похмурою є людина
над світом,
що гойдається
на своїх ногах…
Позаду неї —
суцільна
кам’яна пустеля;
попереду —
все
пробуджене сонцями,
сліпе…
Рівняння
Мої руки:
вистрибують із моїх плечей;
мої руки — крила.
Не з пір’я — водянисті…
Кружляють над пласкими дахами,
злітають вище… стають покровом.
Перетворюються на дощі:
морську воду,
сльози,
людську сіль.
Мій язик:
дозріває.
Квітучі ріки
спускаються зі своїх пелюсток.
Моє серце:
полишає мене.
Кружляє
невидимими еліптичними
колами.
Кругла, важка, вогненна
маса.
Розчищає долини,
обпалює стрімчаки,
осушує болота…
Сонце, приєднане до інших сонць…
(Нові землі
танцюють довкола нього).
Мої ноги:
проростають у землю,
занурюються, зупиняються;
викривлюють мацаки
вичавлених волокон:
дуби на вітрі,
зараз:
гойдають моє поранене
тіло…
Моя голова: зблискує…
Очі, незабудки,
спивають небо,
ковтають заблуклі комети,
розбиті зірки,
мастикові дерева.
Моє тіло: вибухає.
Ланцюги сердець
оперізують талію.
Безсмертна змія
обвивається спіраллю довкола шиї…
Полум’я
Моя скарга відкриває пульпу
божественного серця,
і його здригання
надає оксамитового вигляду
мохові тіари.
Кисло-солодкі пахощі,
що здіймаються від
лазурових квітів,
зволожують
мої спраглі губи.
Криваві ріки
стікають із моїх рук,
щоб оббризкувати обличчя
чоловіків.
Над хрестом часу
мене прикуто.
Далекий шум
світу, гарячий подув,
випаровує піт
із мого чола.
Мої очі, світильники журби,
надсилають містичні сигнали
до пустинних морів.
І, вічне,
полум’я мого серця
здіймається спіралями,
щоб осяяти обрій.
Повернення у сни
Уста, заблуклі в коливанні часу;
позаду краєвидів невидимі;
уста, які спішать назад у простір;
уста померлі, що були живими.
У вихорах облич загасли хутко
ви, що були мов ружа, вже поблідла;
групи будинків, небеса в кружлянні,
завіси прикривали вас невпинно.
Одного разу полум’я вершечок
легенький слід позначив у повітрі
цих уст, запнутих ніжними словами:
до шовку шовк, якнайпишніша квітка.
Чи підняла я руку, щоб торкнутись
у хмарі вас, яку пробило світло
ножем тим самим, що і вас роздвоїв,
коли ви на той час уже поблідли.
А іноді, ув інших уст безодні,
квіт чистої води зазеленілий,
я мусила знайти вас. Та розверзлись
ви, наче сіль під вітром у градирнях…
Вчора вночі звідкіль ви повернулись?
Із водяних могил? Чи від коріння
з густих лісів? Од мальви за світами?
Які істоти дивні вас водили?
Ви краєвиди й лиця постинали,
біжучі небеса, в своїм кружінні,
групи будинків, мертве листя часу,
але знайшли мене живою нині.
Птах із повітря притулився клювом
до моїх уст, від ночі потемнілих.
Були то не уста. Вони скидались
на мох, якого Боже сонце вбило.
Вислів
Серце моє стає на диби,
стрибками мчить до своєї журби.
Відступить там, тут явить лють,
полюючи там, полюючи тут.
Там, де я хочу його залишити,
серце моє протестує сердито.
Там, де я мала б його покласти,
серце не хоче такого щастя.
Там, де кажу я «так», а не «ні»,
серце моє суперечить мені.
Серце моє, наче хижий дракон,
має зажерливість, а не резон.
Я в морській глибині
У морській глибині
є кришталевий
дім.
На проспекті
зірчастих коралів стоїть.
Велика злотава риба
о п’ятій
шле мені свій привіт.
Приносить
червону гілку —
коралів квіт.
Я сплю на ліжку, що має
яснішу, ніж море,
блакить.
Спрут
крізь кришталь прозорий
підморгує мені.
У зеленім лісі
довкола
— дін-дон… дан-дін —
гойдаються і співають
сирени
з перламутру кольору хвиль.
А над головою моєю
горять, у сутінках, моря
наїжачені гостряки.
Відкрите море
Чорне привиддя,
сонно хитаючи головою в синяві ночі,
хрестовина ґрот-щогли:
спостерігає.
Акули супроводжують
корабель
і висовують свої голови:
гукай!
Самотнім є небо,
самотнім є море,
самотнім є чоловік…
Хрестовино ґрот-щогли:
кричи!
Маяк у ночі
Чорне склепіння неба
і чорне кружало моря.
На березі розкриває маяк
своє віяло сонячне.
Обертаючись без упину,
кого він шукає в ночі?
Якщо моє смертне серце
у грудях знайти захоче,
то хай він його угледить
припнутим до скелі чорної.
Ворон клює постійно,
та вже не пускає крові.
Вулиця
Відкритий провулок
поміж високих сірих стін.
Щомиті —
темний отвір дверей,
труби під’їздів,
пастки, що ведуть
до людських катакомб.
Нема тремтіння у під’їздах?
Трохи лячно
на білих сходах,
що ведуть угору?
Поквапно проходжу.
Кожне око, яке мене бачить,
помножує і розсіює мене.
Ліс ніг,
вихор кіл,
що кружляють,
хмара криків і шумів
відділяють мою голову від тулуба,
кисті від рук,
серце від грудей,
ноги від тіла,
волю від її оброті.
Вгорі
блакитне небо
заспокоює свою прозору воду;
золоті міста
плавають у нім.
Майдан узимку
Оголені дерева
оббігають
прямокутник майдану.
В їхніх епілептичних кістяках
перевернутих парасольок
усідаються,
щільною зграєю,
жовті
блискітки світла.
Негостинні лави,
вологі,
зіштовхують зі своїх країв
сонних емігрантів.
Слухаючи легкі міські суперечки,
достойник,
незрушний на своїм п’єдесталі,
мерзне у своїй бронзі.
Ліси міста
У напівколі
відкривається
ліс будинків;
одні поряд з іншими,
одні поза іншими,
одні понад іншими,
одні перед іншими,
усі далеко від усіх.
Сірі громаддя, що подорожують,
допоки руки
висушать їх
у холоднім повітрі півдня.
Сірі громаддя, що множаться,
доки подув
печі з півночі
не послабить їхніх з’єднань.
Завжди утворюючи знак
хреста.
Множачись кутами.
З однаковими вікнами
лялькової крамниці.
Однаковими плескатими червонастими дахами.
Однаковими сірими вежами.
Однаковими знебарвленими фасадами.
Однаковими темними ґратками.
Однаковими червоними поштовими скриньками.
Однаковим жовтим світлом.
Попід стелями
інший ліс,
ліс людський,
мусить рухатися,
але не прямолінійно.
Дивні тулуби,
у яскравих плащах,
збуджуються, поза сумнівом,
урухомлені вітром,
який не свистить.
Але я не сприймаю їхньої поведінки,
не чую їхніх слів,
не бачу зблиску
їхніх очей.
Адже вельми широкі стіни,
вельми товсті стелі.
Люди в місті
Палають ліси
обрію;
оминаючи вогнища,
кружляють, прудкі,
блакитні лані
сутінків.
Золоті козлята
переміщуються
до склепіння
і влягаються
на блакитні мохи.
Здіймається
вниз,
величезна,
цементна троянда,
місто,
нерухоме у своїм стовбурі
темних льохів.
Розкривають —
бані, вежі —
свої чорні маточки
в очікуванні місячного
пилку.
Затиснуті
полум’ям вогнища
і заблукані
серед пелюсток
троянди,
майже невидимі,
з одного боку до іншого,
люди…
Самотність
Я могла би жбурнути моє серце
звідси; над дахом
моє серце кружляло би,
не будучи видимим.
Я могла би викрикувати
мій біль,
доки моє тіло не розділилось би на дві частини;
було би розчинене
водами річки.
Я могла би танцювати
на плескатім даху
чорний танок смерті;
вітер відніс би
мій танок.
Я могла би,
випустивши полум’я з моїх грудей,
пустити його кружляти,
мов дурні вогні;
електричні лампи
його загасили б…
Зі збірки
«Півмаска і конюшина»
(1938)
Ріка Ла-Плата в чорному і кольору вохри
Туман пожер свій обрій, і високі
його колони попелясто-сірі
посунули до моря, й парапети
були понад припливом атлантичним.
Залізиста, на якорі трималась,
своїх батьків, що з півночі, зорила;
дві зеленаві пуми попри гори
й каміння мчали з тропіків до неї.
Бо, щойно народившись, помирала
і ледве брижила свою поверхню,
презирливо стуливши горді губи.
Омиті ружі кидало їй небо,
а з лона стовбури здіймались диму
над сонними лісами, що палали.
Ріка Ла-Плата в сірому й золотавому
Її важкий і неквапливий подих
спокійним був, і не хотів губити
замрії, в ніжній сірині потоку
видніли добрі ангели злотаві.
Дрімало місто поверхів блакитних,
і волоцюг не бачили ті чисті
однакові споруди з каменяччя;
рука Даю казала до порталів.
Комах ультрамаринових терпіла,
їх не стрясала зі своєї шкіри,
і до небес наче була припнута.
А ще стояло дерево без руху,
летів далеко птах, а довгі хмари
виписували слово їй Чекаю.
Ріка Ла-Плата у блідо-піщаному
Якої давньої пустелі щемом
ти, спрагла, є, якщо у водах гинеш
і мертвим тілом зносишся у простір,
неначебто твоя вода — небесна?
Бо прагнеш ти літати, але більше
нуртують хвилі хмар, а ти простерлась
спокійно і тіла порожні диму
тчеш неперервно, і вони синіють.
Піщаними рівнинами безшумно
вряди-годи заморський їде повіз,
і твої груди робляться м’якими.
Ніколи ти не сплюнеш тихим ротом:
гукнеш до неба, і дощу півмісяць
накриє мирно слід, що вже згубився.
Сарана
Суціль запнути небо… ні… не може;
упасти навскіс — ні, не може також;
голодування збільшити не в змозі;
розпатрати дерева… я не вірю.
Літати, як літають ґвинтокрили,
в гармонії переділити простір,
перетинати блискавковідводи
високих міст — о ні, це неможливо.
І все ж її крило таки кружляє;
і збільшує голодування людства;
і навскіс атакує, й нищить листя;
й під сонцем запинає хмарочоси;
впродовж віків вертається невтомно,
розплоджена, допоки не загине.
Благання до Прометея
Побільш свою ти скелю, Прометею;
залиш її для жорен гострозубих,
які подрібнюють світила ночі,
прикуй мене до них, щоб я кружляла.
Знов кинь вогонь до мстивих фурій Зевса
і батога подай мені з проміння
супроти губ розбитих, але правди
гілля хай буде стиснуте зубами.
Горгонами покрий обличчя Зевса;
спусти його собак, і дикі рила
хай вишкіряться в темних підземеллях.
Я стану мов лоша, що б’є копитом
об землю, і летить від нього піна,
забризкуючи бороди Олімпу.
Син
Він починається в тобі, але ти,
сліпа, не знаєш, коли він блукає,
ні квітів жінки й шпаги чоловіка,
ні з’явлення його душі, ні зору.
Гойдаєш ти його, гілка повітря;
в пелюстках твого рота він зникає,
бо твоя плоть — не плоть: перина плачу,
що з усміхом здіймається, волога.
Від тіні лона вчула ти тремтіння
і відчуваєш, що готова вмерти
за того, хто спотворює безжально.
Брутальна фраза крок тобі тамує,
ще молишся й не відаєш: турляє
тебе змія чи янгол, розгорнувшись.
Велика картина
Смерть поєднала стовбур перетятий,
і капітель, що впала, й павутиння
сухе дерев, і повеліла, щоби
місяць молився за весь той непотріб.
Комаха, налаштована молитись,
співати не схотіла там відверто,
і небо позіхало в чергуванні
своїх повільних і сумних світанків.
Олень ударив битими рогами
ту капітель і виводок знайшов там —
чорне каміння, зуби безголосся.
Ні, то була не для митців картина
з суттєвим змістом; посувала пензлі
на тому полотні загибель спритна.
Площини сутінків
Спершу була велика синя тканка,
рожевими драконами оббита;
дуже висока, звіддалі прибула,
але щойно народжена і скромна.
Нижче від неї сірі континенти
хмаринами прикрились від лазурі;
ще нижче пролітало темне птаство
і плюскалося у морях проміжних.
Ще нижче виростав огром похмурий
тисячолітніх сосон; шепотіли
вони найпершу пісню про коріння.
Під цим усім перебували бранці
землі — людські істоти проржавілі,
у відчаї скрегочучи зубами.
Гніздо у статуї
Рука піднята статуї створила
приємну нішу; птах туди соломи
напхав, і наїжачилася бронза
стрілками злота. Птах того не тямив.
А небо додало в’юнкої мальви
до золота того у розмаїтті
й гуманність бронзи привітало тостом.
Того ні птах, ні бронза не збагнули.
Хлопчик пройшов, омріяв соломинку,
за постіллю засумував нещасник,
між двох річок любов йому всміхнулась.
Псалом у нім зростав, далекий наче,
і ружа миру, мовби невидима.
Буття ні птах, ні бронза не збагнули.
Сон
Від маски охололої тепліша
відпала і лице твоє запнула;
народишся для овиду в тумані,
де виростають мертві, квітка щезне.
Там розгортає міт своє павуччя;
заквітчує підозру; розбиває
вчорашній гнів, і сяє там веселка;
і той, хто зник, уста твої цілує;
хтось більший за істоту, хтось подвійний,
ти ж — бранка тут, але тебе немає
на луках забуття і чародійства.
Який же то натхненний прозорливець
створив оце відродження світанку
після спочину, юність дня баского?
Море екрана
І
Підходить море, і долає мури,
і на екрані кидає припливи,
спішить до тебе; місяця і сталі
дива тебе вражають невідпорно.
Вдихає сіль твоя гортань розверста,
і твоє тіло б’ється проти вітру,
і ступні майже вкрилися водою,
і насолода крику вже на часі.
А місячні машини на екрані
крутять кристали мрії так правдиво,
що просто зараз хочеться пірнути.
Зникає море, наче целулоїд
згортається, й виблискує у пальцях
мітична квітка, штучна і холодна.
Оживлені малюнки
II
Мітична квітка, штучна і холодна,
барвистий плід, пласких істот розсадник,
що їх малюнок надихає вельми,
якщо земною є, то — з потойбіччя.
Тисячі літ тому смілива лапа
людини, її нутрощі роздерши,
розбила камінь, малювала стіни,
щоб дерево примусити до руху.
Глянь на мале створіння біло-чорне,
яке тебе змальовує, ти ж — калька
з великої, безмежної моделі.
Його душа — та, що тобі належить;
твоя душа женеться, жалюгідна,
за потягами вітру й папірцями.
Музична сторінка
Побачила її я на заході —
п’ять нотних нерозбірливих лінійок;
напнуті ниті позначали чорним
птахи неначе, їх було багато.
Збиралися вони в ключах, в акордах
у надвечірній ружі манускрипта;
із диригентським помахом зникали,
веселі до безумства, з партитури.
… Легеньке тріпотіння пентаграми
невдовзі заніміло на рівнині,
єдина нота ще звучала довго…
Повернення четвертих, восьмих часток
скидалося на помах крил у ночі,
що ряботиння відновляв сторінки.
Вухо
Маленький рів із райдужних западин,
із мертвими слонами, з жолобками
світла навпроти; таємнича стулка,
печера у зажурених верхів’ях
людської шиї; червоняста мушля,
яка передає морів дзижчання;
пронизана звиванням лабіринтів,
де злочини готуються таємно.
Часом під сонцем, що нам кров дарує,
черленим намальоване бескеттям,
нагадуєш ти небо світанкове.
Ти розгорнулось, як щербатий місяць,
і там, у чорнім глибу підземелля,
де позіхає лев розумування.
Зуб
Вежа самотньо зводилась до неба
над пагорбком, її коріння вперте
просило землю про нову підтримку,
і зблискував зубця міцного мармур.
У тій дробарці обертався всесвіт
понад сто раз, мололися рослини,
що з повенями близько пропливали,
рис італійський і горіх зі Сходу.
Шукав поживи, стоячи незрушно,
але почав війну проти Росії,
Голландії, Норвегії водночас.
Коли міцні вітри його здолали,
і він упав, неначе дуб розбитий,
поранена земля його здригнулась.
Сльоза
Ні, не моя, це — мачуха Едіпа,
і Геркулес кував її, вогненну;
бо мої очі, кратери прадавні,
спізнали лаву іншими очима.
Ні, не моя, бо впала в мою руку
із іншого, посушливого світу;
серпневий місяць, перекритий мохом,
лютневе сонце, що вапном затерте.
Вже прихисток свій жар мені дарує,
та сліз не проливаю я за тим, хто
змальовує цей світ і сто веселок;
озерні кола, золоті постелі,
ліани з криці, осяйні, мов зорі,
здіймає, кришталеві, в синім лісі.
До мадонни поезії
До ніг твоїх я припадаю, грішна,
проти землі блакитної — я з темним
лицем; ти — діва поміж пальм численних,
які чомусь не сивіють, мов люди.
Не зважусь тобі в очі подивитись,
ані торкнути чудотворну руку;
дивлюсь назад, де сластолюбства річка
оббріхує мене перед тобою.
Кладу зелену невеличку гілку
я до габи твоєї; сподіваюсь
грішити менше, з милості твоєї,
бо жити, зрізана твоєю тінню,
я не змогла; наклала ти на мене
відмалечку свої важкі кайдани.
Я йду спати
Зубчики квітів, і очіпок росний,
руки трави; ти, ніжна годівнице,
май наготові савани з землею
й перину із пророслими мохами.
Я, годівнице, спати йду, поквапся.
Поставиш мені лампу в узголів’я;
сузір’я — на твій вибір, яке любиш,
бо гарні всі зірки: опустиш трохи.
Залиш мене саму: бруньки вже пукнуть…
Тебе рука небесна погойдає
згори, і птах окреслить певні межі
для забуття… Спасибі. І таке ще:
коли він знову зателефонує,
скажи, щоб не питав, бо я — відсутня…
Оглавление
Зі збірки «Неспокій квітника» (1916) Життя Нескінченність Місячне сяйво Зі збірки «Солодка шкода» (1918) У такий спосіб Непоправна шкода Забаганка Ти і я О, ти! Переливання Сім життів Що сказали би? Передчуття Заблукана овечка Квадрати й кути Паразити Чи знаєте ви щось? Зі збірки «Остаточно» (1919) Ця книжка Тиша Ай! Меланхолія Я — ця квітка Світло Старий місяць Підсвідомість Похмурий чоловік Малий чоловічок Горе мені! І ти? Сонце Зі збірки «Знемога» (1920) Тиша Побожність кипариса Нічого Утрачена ласкавість Колючка Страх Супліка Риболовля Літанія мертвій землі Зі збірки «Вохра» (1925) Я Слова до матері Ти, що не будеш ніколи Відповідь маркізи до маєтку Корнеля Спи спокійно Спогад Дорога до мурів Забуття Стріча Омана Вірш про журбу Буенос-Айреса Ще один раз Я — непотріб Декоративний вірш Капричо Романс про помсту Послання Зі збірки «Світ семи колодязів» (1934) Світ семи колодязів Око І голова почала горіти Мисливець за краєвидами Воля Похмурим є світ Рівняння Полум’я Повернення у сни Вислів Я в морській глибині Відкрите море Маяк у ночі Вулиця Майдан узимку Ліси міста Люди в місті Самотність Зі збірки «Півмаска і конюшина» (1938) Ріка Ла-Плата в чорному і кольору вохри Ріка Ла-Плата в сірому й золотавому Ріка Ла-Плата у блідо-піщаному Сарана Благання до Прометея Син Велика картина Площини сутінків Гніздо у статуї Сон Море екрана І Оживлені малюнки II Музична сторінка Вухо Зуб Сльоза До мадонни поезії Я йду спати
Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg 
Комментарии к книге «Вибрані поезії», Альфонсіна Сторні
Всего 0 комментариев