«Волонтери. Мобілізація добра»

Волонтери. Мобілізація добра (fb2) - Волонтери. Мобілізація добра 475K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Ирена Игоревна Карпа - Ирен Витальевна Роздобудько - Максим Иванович Кидрук - Сергей Викторович Жадан - Катерина Бабкина

Волонтери. Мобілізація добра

Бідна, бідна моя Україна... Це кажу вголос я, Ірена Карпа, у XXI столітті, а не котрийсь із високочолих заплаканих класиків сто чи двісті років тому. Я дивлюся останні новини — у Фейсбуку, у телевізорі, чую їх по телефону. І плачу гіркими сльозами, на які здатні лише безсила лють і болюче співчуття. У такі миті мені байдужі пафос і банальність моїх слів. Мозок просто безсилий охопити масштаб трагедії, у котрій цієї миті живуть мільйони моїх співвітчизників. Безкінечні звістки про загибель солдатів на Сході. Падіння гривні. Змаління всіх виплат. Зростання цін. Паніка. Страх, що ворог захопить нові й нові території. За що нам це? Чому? Невже ми досі не заплатили за уявні та наявні помилки предків, якими б вони не були? Бідна, бідна моя Україна. І коли це все закінчиться, питаю себе я, питаєте себе ви, питають усі: від селянина до політолога, від журналіста до шкільної вчительки і, певно, навіть знахарів і відьмаків. «Молодих покалічать і уб’ють, старі помруть з голоду!» — у телефоні аж буяє оптимізмом мама. То там, то сям люди говорять про голодний бунт і Третій Майдан. Усе змінюється блискавично: поразки, перемоги, прогнози, припущення.

Аж тут, наче відчуваючи, про що я думаю, мені телефонує знайома волонтерка Юля. Що ти там, каже, Карпа, в депресію не впадаєш? Та от тримаюся, як у мультиках, за краєчок прірви, бо який сенс від тої депресії. Отож і я так, каже вона. І мені в голові не вкладається, як вона може нас порівнювати — себе, таку активну, яке робить надзвичайно багато для бійців, поранених, сиріт, з ранку до ночі шукаючи гроші на гострі потреби, все купуючи й відправляючи адресантам на передову і — що найважче — отримуючи звістки про смерть вчорашніх опіканців, із такою нездалою мною. Нічо, каже Юля, єдине, що рятує, — це спортзал. Хоч трохи мозок відключається. Я ото навіть думала на пару днів поїхати відпочивати, а який сенс? Однаково мозок буде тут.

Поки кладу слухавку, очі натикаються на звичайний фейсбучний мотиватор. На тлі загальної харчово-гривневої паніки такі речі привертають увагу за принципом виключення: «Справжня перемога для нас — це перемога над своїм негативним мисленням».

Я завжди з підозрою ставилася до різноманітних людей «на позитивчику». Вони мають звичку особливо ні в що глибоко не вдаватися — я такий собі позитивний, нащо мені ваші проблеми. (Один такий цілком культовий персонаж, пам’ятаю, під час протистояння на Майдані у грудні дивився на все з місточка, «бо ж страшно», що потім, зрештою, не завадило йому зі сцени горлати геройські гасла і всіляко настроювати інших на «позитивчик».) Що ж, кожному своє. Знаю одне — усі, хто волонтерить, так чи інакше пропускають той біль світу крізь себе. Вроджена емпатія? Пристрасть до самопожертви? Бажання робити світ кращим у будь-який спосіб, бо так навчилися в дитячих книжках і героїчних фільмах? Хтозна. Достеменно одне — вони ніколи не стоять осторонь. Розгрібаючи найгірші, найбільш стресові ситуації, самі залишаються притомними. Що допомагає їм вижити? Юля каже — спортзал...

У цій книзі — про волонтерство і не тільки — зібрано чимало історій від найкращих українських авторів. (Усіх улюблених заманити, на жаль, не вдалося. Причини на те були різні — у когось брак часу, у когось небажання загравати з подібними темами, «невідчуття» їх.) Але вийшло далеко не зле. Вийшло, як би то сказати вчасно. І значно ширше, ніж уявлялося на початку, — думала, буде збірка струнких і стриманих есеїв від українських опініон-мейкерів. А на виході одержали строкатий килим із віршів, есеїв, щемливих оповідань і ріал-таймових записок. Хтось сильно заглиблювався в деталі, проблематику, саму суть феномену волонтерства, хтось лише пройшов по дотичній, геніально зачепивши ті струни, що найбільш зрезонують у читацькій душі. Кожен сам для себе вирішує, наскільки кон’юнктурною чи пропагандистською є соціальна тематика. Як на мене, хороший автор інтуїтивно уникне ризику творити штампи. Війна, до якої найбільший стосунок має українське волонтерство, — тема неоднозначна, гостра, болюча і значно об’ємніша, ніж ми зараз можемо собі уявити.

Як там у Жадана?

Прийде час, і яка-небудь наволоч

обов’язково буде писати про це героїчні вірші.

Прийде час, і яка-небудь наволоч

скаже, що про це взагалі не треба писати.

Ірена Карпа

Галина Вдовиченко Госпіталь. Розвантажувальні дні

— 1 —

— Хлопці ногу мою знайшли, — повідомляє Володя-ротний. Він дмухає собі на пальці, бо занадто спритно вхопив горнятко свіжозапареного чаю — мало на підлогу не випустив.

Попереджала ж: гарячий! Що ще за муть про ногу?

— Яку ногу? — далася спровокувати на за- питання.

Жодного поруху у Володиному обличчі. Він береться за ручку над головою, підтягується на лікарняному ліжку вище, підпихає собі подушку під спину. Кивок на ногу без ступні, сповиту бинтами: невже не зрозуміло?..

Хлопці з сусідніх ліжок ховають усмішки. Хтось тримає Марину на оці, хтось кидає короткі погляди — цікаво ж, як вона реагуватиме. Розважаються, наче шестикласники на уроці. Тільки у кожного як не рука в апараті з металевими спицями, то нога на витяжці.

— Щойно хлопці дзвонили, — незворушно веде далі Володя-ротний. — Знайшли, кажуть, твою ступню! Ага, кажу, то що? Як там вона, без мене? Почорніла... Навіщо ж вона мені, чорна? — Володя розводить руками: ні до чого, мовляв. — Кажу їм: а як там ситуація з сєпарівськими ступнями? Бо мені й чужа підійде. Відрубайте у сєпара. Ноги ж не винні. За дурною головою і ногам нема спокою. Я на сєпарську ступню погоджуюсь!

Оповідач фиркав, випускає нарешті на волю широку усмішку. Хлопці підхоплюють хвилю. Довго ж стримувалися. Га-га-га! — струшує сміхом палату хірургічного відділення, — га-га-га!!!

Чорний гумор тут за таблетку править, за таблетку-антидепресант. Он як завзято регочуть. Особливо ті, хто без руки, без ноги. Смішно їм цієї хвилини — і слава Богу.

— А раптом не праву ногу пришлють? Раптом ще одну ліву? — вступає у гру Марина.

— То ходитиму «наліво», — відбиває подачу Володя, провокуючи новий вибух реготу. — Лівою! Лівою! Лівою!

Двері рвучко відчиняються. Медсестра. Ні, це вже занадто! Вона не потерпить безладу. Що за шум? За стіною, між іншим, люди відпочивають! І на тумбочках поприбирайте зайве! І на столі.

Медсестер і санітарок у госпіталі бракує, особливо тепер, коли поранених везуть та й везуть зі Сходу. Лікарі тут дива роблять, а от з доглядом проблеми, без волонтерів не обійтися. Ще й ліків катастрофічно бракує, та що там ліків — усього бракує, навіть питної води. В усьому потреба — в одязі, взутті, зубних пастах, щітках, станках та пінках до гоління, туалетному папері, серветках і пакетах до сміття.

Багатьох хлопців привозять роздягнених, без особистих речей. Одяг на них як не згорів, то подертий-закривавлений. Без підтримки волонтерів — ніяк. Тому й Марина тут, хоча у неї сім’я, діти, робота, кредит на житло, проблеми — усе, як у багатьох, а вона вечорами тут і вихідними тут. І Світлана у госпіталі, волонтер іще з Майдану, з «Медичної сотні». Коли у липні виявилося, що у госпіталі багато поранених і потрібні помічники, «Волонтерська сотня» узялася ще й за що ділянку! Студентка Настя навіть перевелася зі стаціонару на заочне, вже кілька місяців ходить у госпіталь як на роботу. Десятки дівчат з «Волонтерської сотні» забули про те, що таке вільний час, відклали до кращих часів неспішне кавування з подругами, походи у кінотеатр, вечір з книжкою... Навіть у свої персональні свята — дні народження, іменини — вони у госпіталі або працюють за потребами госпіталю: перуть речі, купують ліки, приймають допомогу, складають і оприлюднюють звіти. Гроші збирають на усе — від медикаментів до спорядження на фронт, організовують додаткове харчування у реанімації, тримають зв’язок з іншими волонтерськими організаціями, передають на передову необхідне, навіть машини. Куплять, підремонтують — і на Схід. Організаторської роботи щодня новий віз. Доводиться робити усе: мити тих, хто сам не може, годувати поранених з ложечки, голити, стригти нігті, обробляти ранки, втирати антигрибкові мазі між пальцями ніг (на передовій іноді впродовж кількох діб не знімають берців)... Марина робить усе без вагань, вона лише «утку» виносити не може. Кривавий гній з гумової пеленки відмиє й не скривиться, а «утку» з сечею до туалету донести не береться, санітарку кличе.

Шукаю Світлану. Вона десь тут. Марина її щойно бачила. А тоді й дівчата з волонтерського «офісу» підтвердили: тут вона, де ж їй бути — її мобілка на столі. Офісом дівчата називають кімнатку на прохідній госпіталю: двері весь час відхилені, ноутбук у куті, на стіні розклад чергувань, списки потреб, номери телефонів, дитячі малюнки: «Люблю Україну», «Повертайтеся живими!»... — наївні, щемкі закарлюки, слова з помилками. На поличках — стоси одягу, коробки з медикаментами, штабель памперсів, розміри від S до XL. Треба, каже Тетяна, поділитися з будинком престарілих, бо з тими памперсами вже перебір, не треба їх аж стільки. Тетяна тут сьогодні чергує, приймає від людей допомогу: коробки печива, мандарини, батарейки, мінеральну воду...

Хлопчина у куртці та шапці зазирає через голови.

— Футболку у вас можна попросити? — каже невпевнено.

Його вже виписують, він повертається у свій батальйон, і все у нього вже є, він сам купив, а от про змінну футболку забув.

Рудої куртки Світлани, її робочого спецодягу, немає на вішачку. Вона зазвичай у ній курсує між корпусами. Десь на території Світлана, знайдемося.

У палаті, де триває концерт, її немає. Вадим співає під гітару, він у відділенні вже за свого. Професійний музикант, викладач музшколи, з чоловіком Марини, теж музикантом, в одному рок-гурті грають. Госпітальний репертуар у Вадима на будь-який смак — від класики до жартівливих пісень. Він зазвичай переходить з палати у палату, з гітарою та стосиком паперу під пахвою, зі словами пісень. За ним на милицях соває ноги мовчазний хлопчина, ті самі пісні по кілька разів слухає.

Підсідаю на ліжко до двох слухачів, господар посувається, приймаючи гостей. Двоє поранених лежать: наймолодший, з вигляду школяр, двадцятиоднорічний Славік із гірського села, і Олександр, дядя Саша, він так себе називає усім, з ким знайомиться, хто молодший від нього.

Не потрапляючи у ноти, Олександр підспівує Вадиму, емоційно реагуючи на музику. Російські пісні теж лунають, Шевчук і Тальков; тексти давні, а наче сьогодні написані...

Я мечтаю вернуться с войны, На которой родился и рос, На руинах нищей страны Под дождями из слез. Но не предан земле тиран, Объявивший войну стране, И не видно конца и края этой войне...

Олександр ворушить губами, намагаючись вгадати забуті слова, підхоплює останні у кожному рядку, він колись знав цю пісню, після повернення з Афгану. У приспіві вже чується впевнено, голос його міцнішає:

Я пророчить не берусь. Но точно знаю, что вернусь. Пусть даже через сто веков страну не дураков, а гениев. И, поверженный в бою. Я воскресну и спою На первом дне рождения Страны, вернувшейся с войны...

У дяді Саші усі емоції на обличчі. Він з Луганщини, з міста Щастя, з якого одні пішли в українські батальйони, другі — в ЛНР-івці, а треті нікуди, ні туди й ні сюди; а ще інші гинуть під обстрілами у своїх будинках, на своїх вулицях.

Хлопці плескають у долоні; ті, у кого руки вільні, стараються найдужче. У кого рука закута у металеву фіксувальну конструкцію, б’ють здоровою по нозі, ляскають по тумбочці... Суцільний захват. Концерт у розпалі.

— Жовті стрічки-и, — Вадим змінює тональність, — символ розлуки і печалі...

Дядя Саша ледь помітно мовчки погойдується у такт музиці, цих слів він іще не знає.

Після кожної пісні — загальне пожвавлення й обмін репліками. Вадим заглядає у свої папери. Що далі?

Далі — просто мелодія, з кінофільму «Ромео і Джульетта». Вона з перших акордів робить нас беззахисними. Усі завмирають — волонтери, що зайшли мінералку роздати, підполковник Роман біля вікна, рядовий Славік із гірського села, де зараз туристи на лижах мали б кататися, але не катаються, і ми з ним уже встигли обговорити проблему цьогорічного безсніжжя, а отже, й відсутності заробітків у місцевих... І сивий сорокарічний кіборг Ян із Донецька, поранений неподалік своєї вулиці, у старому терміналі Донецького аеропорту. Він не був удома вже кілька місяців, відтоді як поховав маму та перевіз сім’ю в Запорізьку область, та й дім його тепер не в Донецьку, а там, де його дружина і донька.

...Наче триває гра «замри-відімри». З останнім акордом — спільне втягування повітря і синхронний віддих: х-ха!..

— Іспанський танець? — пропонує Вадим.

Він задоволений ефектом. Ми зараз глина

у його руках, роби з нами що хочеш.

— Так! — одразу погоджуються усі. — Так, так.

— Ех, — мрійливо озивається дядя Саша, — сюди б ще танцівницю з кастаньєтами.

— Я можу, — підхоплює тему волонтерка Олена.

— Достатньо музики, — нарешті озивається Ян, він сьогодні мовчун.

— Мій син приїде, — каже Олександр музиканту після сальси. — До мене сюди приїде. Провідати. Прийдеш до нас пограти?

Вадим каже «так», і дядя Саша широко усміхається, показуючи відсутність кількох зубів. Разом із сином він воював у батальйоні «Айдар», обидва рядові, тепер Володя там без батька.

— Альона! Де наш коньяк? — Олександр сьогодні дуже активний. — За це треба випити! Ну мого-мого?.. Бо на душі полегшало. З чого пити?., Де шоколадка?..

Олена видобуває з тумбочки пляшку, відкорковує, наливає на денця пластикових стаканчиків, з сухим клацанням ламає плитку шоколаду.

— Не підганяй мене, — стримує Сашкове піднесене нетерпіння.

Беручка до роботи, вона усе робить спритно. Майже щодня тут. Годує хлопців, миє посуд у палатній раковині, наводить лад на спільному столі під вікном. У неї тут маленьке господарство — усе продумано, усе на своїх місцях. А вдома вона тепер хіба ночує. У серпні її попросила про допомогу Марина, і відтоді Олена усі найважчі дні була біля Сашка. Тут її волонтерський пост, вона сама собі його доручила. Тепер не відступиться.

Сіла поруч. Шепоче у вухо, незважаючи на гітарні перебори, не помічаючи незадоволення хлопців: тут щойно медсестра заходила, ну та, що завжди з претензіями: закінчуйте з тим концертом! Може, каже, вам сюди ще проституток привести?.. Оце так заявочки!

Саша сміється, він зовсім розімлів від музики та коньяку.

— Що ти зробив! — увага Олени повертається до Сашка, вона забирає в нього порожній стакан. — Це ж було на два рази, а ти за раз вихилив!

— Я не зрозумів, що на два... — погляд Сашка злагіднів, голос розім’як, в очах блищить волога. — Ах, як добре! Яке свято! Як добре, що я ще й поголитися встиг!

Поголила його Олена, але він цього нюансу не озвучує, і Олена його не виправляє. «Я сам» — обнадійливий симптом. Йому набридла нерухомість, остогидла прикутість до ліжка. Він пришвидшує події, підганяє майбутнє. Я дивлюся на них обох, часом не можу відвести погляду — про них би оповідання написати або роман і за законами жанру повернути події куди завгодно, у будь-якому напрямку, бо це були б уже ЗОВСІМ інші, вигадані Олена та Олександр. Життя звело б їх тут не випадково. Колишня дружина айдарівця опинилася б дуже далеко від нього, в усіх сенсах далеко, і географічно, й від розуміння того, за що він воює, за що вони з сином воюють разом і хто кого збив з пантелику, хто кого підбурив, бо хтось же з них двох повів іншого за собою. А Олена опинилася б поруч. Вона б не вміла доглядати за лежачими хворими, тим більше за пораненими, але швидко б стала досвідченою доглядальницею, хоча це слово до контексту не пасує, бо жодна доглядальниця не працювала б з такою готовністю, терпінням і відданністю, як Олена біля Олександра. Можна було б написати про закони та примхи взаємозалежності, про те, хто від кого часом більше залежний — він чи вона. Особливо у такій ситуації. Той, хто наразі безпомічний, але за першої ж нагоди намагатиметься чимшвидше спертися на себе самого, забути про будь-які обмеження у власних можливостях? Чи той, хто віддає іншому свій час, свої сили, усе більше занурюючись у потребу опікуватися, допомагати, бути потрібним? Йдеться натомість про реальних людей, а не про літературних персонажів. Правдиве життя, сповнене недомовок, протиріч та загадок, є цікавішим, непередбачливішим за будь-яку вигадку, йому затісно навіть у рамках роману. Хоча у фільмі за цим гіпотетичним романом головну чоловічу роль (я вже бачу цю усмішку) міг би зіграти Стів Бушемі — той, що у «Фарго» братів Коенів. Він з нашим героєм — один типаж.

Олександр у госпіталі вже п’ять місяців, тут він свій ювілей відзначив, своє п’ятдесятиріччя. Він часто згадує місто Щастя Новоайдарського району, місто на лінії фронту, де Луганська ТЕС. Батальйон «Айдар» захищав Луганський аеропорт, у липні поблизу Георгіївки однією міною їх поранило утрьох — його і двох товаришів. Хірурги ледве врятували від ампутації ліву ноту, осколками повиривало шматки м’язів з правої, але вона вціліла. Тепер одна нога на витяжці, друга — з брунатними западинами до самої кістки на понівеченій гомілці. Нутрощі осколками нафаршировані. Крупні витяти, кілька дрібних залишили у шлунку, наразі їх не рухатимуть. Увесь порізаний, у шрамах- прямокутниках від пересадки шкіри, наче у слідах від гірчичників, Сашко попри все усміхається. Сміється й жартує. Така натура.

— Якби не Олена, не знати, що було б з дядею Сашею, — говорила мені Марина у коридорі кілька днів тому.

Ми сиділи біля вішака з флізеліновими халатами, затяганими, несвіжо-блакитними, для відвідувачів. Раз по разу хтось підходив до нас, скидав халат, надягав халат, плутався у зав’язках; за такої інтенсивності — тиждень максимум, і місце халата у смітнику. Не настачишся. Марина розповідала про Олену. Із захватом. Син дорослий, живе сама, вдень викладає в інституті, ввечері та по суботах-неділях — у госпіталі. Колеги-викладачі і студенти допомагають грошима, продуктами для поранених. Вона ще й встигає щось смачненьке вдома приготувати для хлопців. Не лише за дядею Сашею доглядає, вона усім у палаті допомагає.

...Двері — рип! Медсестра, гроза клініки ушкоджень, промовисто завмирає в одвірку. Музика не зупиняється. Очі медсестри — на потилиці музиканта, він смикає плечем, відчуває цей погляд, сидячи спиною до входу. Музика звучить, але до акордів додається відчутний неспокій, він розливається палатою, наче коридорна прохолода. Рука медсестри залишається на клямці дверей, друга впирається у стегно. Багатообіцяюча поза. Тільки б дала дослухати.

— Може, досить? — каже вона, дочекавшись, поки стишаться оплески.

Важливо випередити Олену, бо вона — це очевидно — вже готова щось різке сказати. Олену позаочі називають «Крейсер Аврора», вона про це знає й не заперечує: крейсер — то крейсер. Прямолінійність їй личить, це частина її натури, її захист і зброя, вона складає гармонію з її худорлявим обличчям, з її підтягнутою фігурою майстра спорту («кандидата», виправляє вона, коли чує про майстра). Олена біля Олександра — і друг, і охоронець.

Виходжу у коридор, покликавши медсестру.

— Ви ж бачили, які у них зараз очі... Не позбавляйте їх цієї радості.

Але вона не дає себе збити з обраного курсу:

— І що з того?.. Вже годину триває концерт!

— Та хоч би й дві, — намагаюся знизити гучність розмови, — музика хлопцям як ліки.

— Ви мене не вчіть, я двадцять років тут працюю. Існує порядок, у лікарні має бути тихо.

У мене більше немає аргументів. Останнє слово залишається за нею:

— Закінчуйте концерт! Розкомандувалися тут...

Між медичним персоналом та волонтерами часом аж іскрить, але ці хвилини протистояння навіть війнами місцевого значення не назвеш. Так, дрібна шарпанина. Без волонтерів тут умить виросли б еверести роботи, з якими й удвічі більшому медперсоналу не впоратися.

Одного разу відділення було настільки перевантаженим, що дядю Сашу перевели в інше, і він три дні там лежав, нікого не турбуючи. Йому приносили їсти, ставили тарілку на тумбочку, згодом забирали застиглий суп чи кашу зі словами: чому ви не їсте? Треба їсти!

А йому було незручно тягнутися до тарілки, ще й ногу сіпало. А волонтерів поруч не було. У Марини та Олени ті три вечори були зайняті іншим. Коли ж вони прийшли до нього у палату і спробували пересунути нерухому ногу, палець Олени провалився у щось м’яке й вологе: зі споду на гомілці утворився абсцес, під прозорою плівкою шкіри набралося гною, але цього ніхто не помічав, навіть дядя Саша, звиклий терпіти ще й не таке.

Ох, як «Аврора» розвернула корму! Як підняла бойовий прапор, як посунула коридором до чергової медсестри... Крейсер на бойовому рейді. А тоді, після словесного морського бою, випустивши пару, разом і рану почистили, і поприбирали.

Чому волонтери не роблять зупинок? Чому не можуть сказати «досить з мене»? Чому не перемикаються на свої справи? Бодай тимчасово.

В одної дитина без зимового взуття, доношує старе, а нове купити ніколи; у другої домашні вже забули, що таке недільний обід з борщем та варениками. Там чоловік усе розуміє й підтримує, а тут — знову обручку на столі залишив, добре, коли до вечора... Скільки можна, мовляв! І справді, скільки можна? Звідки ці запаси терпіння? Мабуть, звідки й терпець хлопців на фронті. Втомилися, а не вступаються, бо що тоді?..

Життя у госпіталі — як будь-де (з певними поправками, звичайно). І люди різні. Здавалося б, прооперовані, спільним побутом пов’язані, звиклі до стогонів і до «уток» на сусідньому ліжку. Госпітальне братерство. А от чогось один води з пляшки не вип’є, аби не запропонувати іншим, а другий півлітрову банку олів’є при всіх виїсть, дзенькаючи ложкою до скла, наповнюючи палату хвилюючим запахом домашньої кухні, — і нічого, лише утреться серветкою. Той червоною барвою вкривається, загикується, соромиться вимовити просте запитання, хоча діло дріб’язкове — труси попросити. А цей сприймає усе як належне («не бачиш, я тяжко поранений») і навіть не дякує за гостинці («он там запиши»).

Роздаємо у палатах те, що принесли: після обіду на це саме час. У Марини рука вже натренована: усе поділила, ще й запитує: кому йогурт? кому мандарини?.. свіжі газети?.. Одному книжки не потрібні, іншому цукерки. Від цигарок майже ніхто не відмовляється.

Часом видається, що найбільша тут потреба— поговорити, але у певний час, за певних обставин, коли це буде доречним. Бо можна невчасно прийти, коли людині живіт болить або коли у палаті зібралися фільм дивитися і вже на моніторі пливуть початкові титри. Ноутбуки тут є чи не у кожній палаті, майже усі подаровані, хоча дехто не вміє давати їм раду. Інше діло — розмови. Про що? Про колишню роботу. Про друзів. Про «козлів нагорі». Про зраду. Майже у кожного, хто зі Сходу, війна проїхалася гусеницями по сім’ях. Волонтерки знають або здогадуються, у кого дружина «за сєпарів», у кого зять по той бік воює, за ДНР чи ЛНР. Така правда життя. Що у країні, те й у сім’ях.

Проситься до висловлення щось дуже болюче, що хлопці там пережили; вони хочуть розповісти про те, що сидить скалкою у серці, у мозку, у пам’яті, будить серед ночі. Й водночас сторожко бережуть вхід до цієї потаємної кімнати. Найменший необачний рух, не та інтонація, поспішний невдалий коментар — і дверцята затраскуються.

Прийшла психолог, роздала фломастери й папір. Намалюйте дерево. Хлопці покрутили фломастери, хто у лівій, хто у правій... І білі аркуші залишилися чистими. Кінець експерименту. Такі підходи для іншої аудиторії, після інших травм. Психологи — вони теж різні. І не знати, з ким розмова піде, а з ким закінчиться, щойно розпочавшись.

У Марини товаришка вийшла заміж за американця, то його дядько (багато років тому повернувся з війни у В’єтнамі) дотепер відвідує психолога. Щотижня. Бо є така потреба. Психічне здоров’я нерідко потребує більшої уваги, ніж фізичні проблеми.

— 2 —

На подушці кіборга Яна — кумедний шматяний кіт, пошитий з кольорової тканини. Очі-ґудзики витріщає. Його хтось із відвідувачів подарував. Ян котів любить; коли вивозив сім’ю з Донецька, змушений був залишити своїх двох на сусідів. Був упевнений — тимчасово, вийшло — чи не назавжди. Ян почуває себе винним перед своїми котами, думає: як там вони? З ким? На новому місці до Яна з дружиною та донькою пристало мале кошеня на тоненьких ніжках-патичках — вони вигодували його з пипетки. Тепер буде з нами, каже Ян, хоч куди б нас занесло.

Ян отримав поранення при захисті Донецького аеропорту. Куля розтрощила кістку правої руки, застрягла у м’язі. Хірург кулю витягнув — віддав Янові. Шматок металу, холодна абищиця, а могла ж влучити трошки лівіше...

Кілька місяців тому Ян був гірником на шахті «Щеголка Глибока» у Донецьку. Він вже заробив собі «підземний стаж», може у п’ятдесят років іти на пенсію. На гірника він не подібний, виламується з певного стереотипу — і зовні, і внутрішньо. Мова інтелігентна, багато читає, переважно з електронної книжки, стриманий, ввічливий. А чого ж варто було очікувати від гірника? Колоритної говірки, присмаченої абсцентною лексикою?.. безцеремонності?.. бозна ще яких трафаретів, нав’язаних телевізором і відсутністю живого спілкування? У полоні банальних стереотипів живемо, одне одного маркуємо: «східняк», «західняк»...

— Нічим, — каже Ян, — я не примітний. Активістом не був, але те, що почалося на Донбасі у квітні, одразу не прийняв. Тоді ж записався в батальйон до Семена Семенченка, він тільки формувався у Дніпропетровську, навіть трохи побув у Нацгвардії під Києвом. Але обставини склалися так, що потрібно було повернутися у Донецьк... Мама сильно хворіла... Не вдалося її врятувати...

У протилежному куті палати тихе бубоніння. Тут розмови течуть у багатоканальному режимі, ніхто ні від кого не таїться, не ховається, бо й нема куди.

— Забрав дружину й доньку, — далі веде Ян, — і поїхали звідти. Виїжджали через ДНР-івські блокпости. Чоловіків виводили з автобуса, перевіряли документи. Один кричав нам: боягузи! хто захищатиме Донбас від нациків?!

Зупинилися у місті Дніпрорудному під Запоріжжям. Знайшов роботу, дружина теж. Але важко було слухати новини про Донецьк і дуже неприємно — про переселенців. Переселенці... — Ян робить паузу, добираючи слова, — ...вони різні. Хоча багато піни наїхало... Не зміг я залишатися там. У серпні була третя хвиля мобілізації, пішов у військкомат. Добровольцем. Потрапив в «учебку» «Десна». Розподілили у дев’яносто третю механізовану бригаду під Дніпропетровськом. Там формували перший батальйон, а у ньому — третю роту, яку мали відправити в аеропорт. Брали туди тільки добровольців.

— Хлопці, вечеряти будете?

До палати зазирає санітарка, тітонька з лагідним обличчям і червоними долонями. Тягне коридором візочок — баняк, стосик тарілок, нарізаний хліб.

Ян хитає головою: «дякую».

— Дивився на своє місто. З вікон розбитого старого терміналу... Бачив висотку, де прохідна заводу «Точмаш». Бачив розграбоване «Метро», вентиляційний ствол шахти Засядька... Здавалося, можна вийти й піти додому, а ні — стріляють.

Слухаю, намагаючись уявити, як це — бачити знайомі вулиці, знати, що десь там вікно твоєї кімнати, твої книжки, зів’ялі без нагляду бегонії у вазонках, коти у сусідів або у під’їзді, безпритульні, прислухаються до кроків, чи ти, бува, не повертаєшся...

Три тижні у листопаді Ян з хлопцями своєї роти тримав старий термінал.

— Перший раз намагалися заїхати в аеропорт дев’ятого листопада. Анекдотичний випадок. — Ян гмикає, поправляє хустку-пов’язку, вона його руку в металічному каркасі підтримує. — Хоча нам було не до сміху. Завантажилися у БМП вшістьох. Водій-механік недосвідчений, так гнав, що ми проїхали повз аеропорт. Загальмували вже біля селища Спартак, а в цей момент у Спартаку був прем’єр ДНР Захарченко. Да-а... Коли перший раз щось відбувається, ти ще неляканий, не знаєш, чого чекати. їдемо — і здається, ідо по броні камінчики стукають, потім відчуваєш, кришка люка ходить ходором, а тоді спалах і потужний удар... Врешті виявилося, ми зробили коло і повернулися у Піски. Вибралися назовні — і що бачимо: броня витримала п’ять влучень РПГ. Чотири по дотичній і одне пряме. Нас врятувало те, що на броні були прикріплені речмішки і бронежилет. А РПГ, може, знаєте, коли б’є, кумулятивний струмінь пропалює метал, розплавляє броню і все всередині випалює. Але тут силу удару пом’якшили мішки і бронежилет. Хлопців, ІДО поруч зі мною сиділи, контузило, один від удару отримав травму хребта, а я цілий залишився. Потім ми дивилися по «сєпар-тв» новини, які транслює Донецька телевежа, — і там сказали, що українські військові намагалися атакувати... Насправді ми просто заблукали.

Поки ми розмовляємо, нас кілька разів переривають відвідувачі. Жвавий день сьогодні, день відчинених дверей. То діти прийшли привітати, малюнки принесли, то мами курсантів з солодкими подарунками. Але Ян не губить нитки розповіді.

— А другий раз ми таки заїхали в аеропорт, — повертається туди, де зупинився. — Це було дванадцятого листопада. Вночі ми перейшли у старий термінал. Усі дні тривали перестрілки, але складалося враження, що це більше імітація, «докучливий вогонь». Сепаратисти змінювалися щотижня, їм не хотілося підставлятися. Стріляли, щоб звіти для Москви скласти, так мені здавалося. А двадцять дев’ятого листопада розпочався справжній штурм. Одразу було зрозуміло: приїхали професіонали, конкретні хлопці з конкретним завданням, вони й узялися за справу конкретно. Ми чули, що були серед них і чеченці, з характерним акцентом. Та ми й бачили їх — у беретах, бородаті. Найнебезпечнішим і ймовірним напрямком для штурму була східна частина старого терміналу. Нас тішила думка, що там були розтяжки й сигналки. Може, попередні сепари думали так само. Тепер не важливо, були там розтяжки чи не було, це не завадило атакуючим. А в нашому взводі особовий склад — це механіки-водії, наводчики-оператори, командири БМП, був ще просто водій. Хлопці в основному з Херсона, Запоріжжя, Дніпропетровської області... Ніхто й не здригнувся, гідно зустріли, істерик не було. Всі стояли на своїх місцях. Хоча й не були підготовлені до бою в приміщеннях, коли до ворога метрів десять-п’ятнадцять. А то й п’ять. О пів на дванадцяту дня почався штурм, з’явився перший поранений. Нічого, трималися. Мене вибили близько п’ятоїгодини. Просто відчув удар у руку, відкинуло — і все. Бій тривав. А десь годині о десятій вечора серед нас було вже дев’ять поранених. Тоді з нового терміналу прийшло підкріплення з сімдесят четвертої аеромобільної бригади, і поранені вночі потихеньку перейшли зі старого терміналу в новий, вздовж паркана, там метрів вісімдесят... все прострілюється... Головний у нас там був Тополя, заступник командира дев’яносто третьої бригади. Його теж контузило.

Хлопці потім розповідали — бій тривав увесь день. Важко дався. Сімнадцять «трьохсотих», чотири «двохсотих» — один, на жаль, залишився там. Не вдалося його витягти. Старий термінал став його могилою... Довелося підірвати старий термінал.

Ян показує фотографії з мобілки друга Артема, бо його власна мобілка розбилася у бою. Артем з Дніпропетровська, під Іловайськом потрапив в оточення, був у полоні, потім у госпіталі, повернувся назад...

— Ось тут, — Ян показує фотографії на екрані мобілки, — на першому поверсі старого терміналу, коли тихо, найбільшим задоволенням було посмажити картоплю на вогні. У нас там якийсь мангал був, піднос знайшли... Вночі було дуже холодно. Це тільки коли бій — жарко. А у черговому режимі, на посту, холодно. Заступали утрьох. Один стоїть дві години, двоє відпочивають, потім змінюються. Якщо є тепловізор — дивишся в тепловізор, якщо ні — орієнтуєшся на слух. Щось зашаруділо в повній темряві, якийсь підозрілий звук: чеку з гранати висмикнув — і туди. Одного разу виявилося, що це кіт шурхотів. Потім прибіг до нас, обурено нявкаючи... — Ян нарешті усміхається, нагадує: — Я котів люблю...

Показує у мобілці стіну, на якій усі розписувалися, підвал, де могли поспати, більш-менш обігрітися; показує отвір у стіні, за ним — чорноті — Ось звідси пішов штурм, з цієї діри. Звідси полетіли гранати, запрацювали гранатомети...

А позивний? Який у Яна позивний? У нього не було позивного. У них у підрозділі по іменах один до одного зверталися, а позивні були лише у тих, хто по радіостанції спілкувався.

...Ян поступово одужує, чекає на приїзд дружини й доньки. Багато читає. Пораненим у госпіталі подарували електронні книжки. Ян вдячний комусь невідомому, хто «набив» йому до букридера книжок до його смаку. Є улюблена фантастика воєнні мемуари. Ян хоче в білих плямах Другої світової війни розібратися... І, — усмішка, — боїться набрати кілограмів. Каже: за місяць схуд на десять кілограмів, а тепер, з таким наполегливим годуванням, — кидає оком на Олену, — можна легко повернутися до попередньої ваги...

— Ви знаєте, — кажу йому, — хто першим назвав таких, як ви, кіборгами? Самі бойовики. На початку вересня один з бійців так званої «Новоросії» написав: я, блін, не знаю, хто захищає Донецький аеропорт, але ми їх вже три місяці вибити не можемо... І далі, близько до тексту — намагалися, мовляв, штурмувати, але нам так вломили, що змушені були відійти... А висновок був такий: не знаю, хто там сидить, але це не люди, це кіборги...

Ян невизначено гмикає, я цього слова — кі- борг — від нього не чула. Як і інших слів — патріот, герой, батьківщина... Він і про бій за аеропорт розповідає буденно, звичайними словами.

Розмови, розмови, розмови... Вони тут лікують. Вони тут душу перевертають, знімають з неї тягар. Волонтерка Настя (та, що перевелася на заочне й у госпіталі щодня) переконана, що це іноді найголовніше — поговорити з хлопцями, просто послухати їх з розумінням. Але воно не завжди так буває, щоби усе збіглося — настрій, певний час, реакція... Приходить бабуся з домашньою картопелькою, загорнутою в газети, у кілька рушників. Ще гарячою. Хлопці вдячні їй, хоча саме цієї хвилини їм їжа до рота не лізе, але й бабцю ображати не хочуть, з’їмо, кажуть. Трошки пізніше неодмінно з’їмо. Бабусі цього замало, її переповнює співчуття, і вона сама усе псує: ой Божечку! — зі схлипом, з надривом, до когось безногого: — бідна дити-ина! та що ж з тобою зробили... та як же ти тепер?..

Й без того на серці скребло, а тепер і поготів— хіба встати й вийти. Курити. Хто може встати.

Тому Настя часом зупиняє деяких відвідувачів біля ліфта: ви до кого? «На солдатиків подивитися. . — «Подивитися? — обурюється вона. — Хіба ж це зоопарк?..» Настя, за її власним визначенням, «відповідальна» за хірургічний корпус, за те, щоб хлопці тут мали усе необхідне... Інформацію, списки потреб дівчата виставляють на Фейсбуку на сторінці «Волонтерської сотні».

Про один із найпам’ятніших днів Настя згадує так: «Це коли у корпусі було погано з водою... звичайною питною водою. Її практично не було. На сім палат — одна баклажка, і усі хлопці просили пити...»

У воді завжди найбільша потреба, а з одягу найперший дефіцит — спортивні штани. Хто б сказав ще рік тому, що найкращим подарунком для дівчини буде кілька чоловічих треників...

Якби Настя була літературним персонажем, якби оповідання про неї було не фотографією, а написаною з натури картиною, то цю дівчину привело б у волонтерство ніщо інше, як кохання. Потреба підтримати близьку людину вийшла б за рамки романтичних стосунків, розрослася б до необхідності допомагати багатьом, стала б стилем життя. Оповідання про Настю мало б світлий фінал. Її майбутнє проглядалося б у тому, що вона відчуває і що робить тепер.

— 3 —

Під вечір береться мороз. Перебігаємо між корпусами, встигаючи відчути холод зимового повітря. На ґанку стоїть Василь, айдарівець, у самій футболці з тризубом. І хоч би що йому, з рота пара, жартує з хлопцями-дівчатами, а ті у теплих куртках. Застудите героя!

Про Василя писали усі засоби масової інформації: йому у полоні сепаратисти відрубали руку сокирою за татуювання «Слава Україні!». А тоді, скаліченого, обміняли на когось із родичів свого ватажка. Забираємо Василя до корпусу, а швидше, він сам вирішує, що час іти. Обганяє нас, іде коридором відділення реабілітації, ліве плече нижче правого, наче рука відтягує його донизу.

Час від часу Василь приїжджає до госпіталю зі Старого Самбора, на реабілітацію. Вдома завдяки йому виник швейний волонтерський батальон, де шиють із флісу шкарпетки, балаклави, кікімори, маскувальні халати, передають на Схід. Він і сам з волонтерами вже возив на Луганщину термобілизну, військову форму, тепловізор. Хтось починає з волонтерства, а тоді стає бійцем, бере до рук зброю. А у когось навпаки, спочатку передова, бої, поранення, одужання, а тоді — волонтерство. І всюди різні люди трапляються. Є люди, а є гівномути (як сказав один з поранених бійців). Таке слово вигадав. Василеві один такий зустрівся, з порадою: для чого тобі дорогий протез, тобі ж достатньо вчепити гак, щоби пакет тримати... Але трапився й медик, що дав надію: є, мовляв, у світі такі сучасні біонічні протези, що наче мають нервові закінчення, навіть штучні пальці згинаються-розгинаються. Але й ціна немала, до двохсот тисяч доларів... Підключай, сказав, волонтерів і доброчинців, вони допоможуть.

— Волонтери — наше все!

Це Фелікс радіє, зустрічаючи Марину. Високий, говіркий, помітно накульгує. Він доброволець із батальйону територіальної оборони «Волинь». На реабілітації Стильна зачіска, палиця в руці, футболка «Слава Україні!». «Знову, — каже, — перукарі приходили» (перукарі тут теж волонтери). Розповідає, як спочатку на Сході батальйон нічого не мав, нічогісінько і як ситуацію заходилися виправляти звичайні люди. Волонтери привозили усе необхідне на передову, незважаючи на обстріли.

— Ми їм руки готові були цілувати, — каже Фелікс. — Якби не волонтери, то ні армії, ні добровольчих загонів не було б. Нічого б не було. І тут у госпіталі те саме...

Неспішно проминає нас зворушлива трійця: у центрі чалапає крихітна дівчинка, на голові підстрибують п’ять кумедних хвостиків. Маленьку тримають за ручки батьки: високий чоловік у жорсткому корсеті і молода жінка, коса через плече.

Дівчинка нещодавно навчилася ходити, саме у госпіталі й навчилася. Це перше, що дізнаюся про цю сім’ю, а друге — що вони з Білої Церкви. «Я Віку ще годую груддю», — каже Людмила. В усіх госпіталях сімейне тріо разом, зараз жінка з дитиною живуть у школі-інтернаті, шукають житло поближче, але з ранку до вечора — зі своїм чоловіком і татом. Руслан воював у сімдесят другій окремій механізованій бригаді, після тяжкого поранення чотири місяці лікувався у столичному госпіталі, а сюди потрапив на реабілітацію. «Розходжуюсь потихеньку», — усміхається він. Маленька Віка, крехчучи, подає батькові календарик, на фото — козенятко, символ наступного року.

— Скажи «на!», — підказує чоловік, — і я візьму.

Мала сопе, мовчки пхає татові картинку.

— Не розумію, — м’яко наполягає він. — Скажи «на!»

Вона говорила, — Людмилі хочеться похвалитися успіхами малої, — вона щойно говорила, Руслан її навчив...

— 4 —

Світлану зустріли у «хірургії», у третій палаті — вона вітала Андрія (я його вперше бачу) з іменинами. Почекайте, сказав нам Андрій, залишивши подарунок на ліжку.

— Сашко, де у нас там..?

Брат витяг звідкись пляшку червоного вина.

— Та не треба! — замахали руками до нього.

— Треба-треба. По три ковтки, за здоров’я. Штопора, щоправда, немає, але це не страшно.

Спостерігаємо за тим, як можна відкоркувати вино без жодних допоміжних засобів. Виглядав як фокус. Андрій перекинув пляшку догори дригом, тримає її у повітрі, а брат Сашко б’є у дно дволітровою пляшкою мінеральної води. Глухі удари — і жодних зрушень.

— Зараз піде, — запевняє Андрій, міцно стискаючи здоровою рукою пручливе каберне, — нікуди не дінеться...

На ньому синя футболка з написом «Україна — моя земля». Прооперована, схована у жорстку лангетку, рука на перев’язці наполовину затуляє останнє слово. Андрієві потрібна допомога, але він не дозволяє нікому втручатися. Та й ніхто з нас не здатний відкоркувати пляшку без штопора, без ножа, голими руками. Нам залишається лише дивитися.

Корок вперто тримається скляного горла.

— Може, іншим разом? — пропонує хтось із дівчат.

На неї дивляться з осудом: нікуди ми не підемо, особливо тепер, коли нічого не виходить, коли той корок ані руш. Андрій має відкрити це непоступливе вино. Однією рукою. І він б’ється з тою пляшкою чимдуж, підохочуючи брата:

— Давай, Сашко! Ще! Ще! Сильніше бий!

І от нарешті корок не витримує.

— Є! — каже Сашко.

Каберне вибулькує у пластикові стаканчики. Тост: за перемогу! Андрій тягне свій ковток через трубочку. Обличчя йому відновлювали канадські пластичні хірурги. Боєць вісімдесятої аеромобільної бригади. Після поранення у Луганському аеропорту він переніс уже кілька операцій голови, руки, ноги. Ще в аеропорту йому ампутував ногу хірург-травматолог, який згодом повернувся на постійне місце роботи — у цей госпіталь, у це відділення, яким керує. Тепер «веде» Андрія. Як і дядю Сашу з «Айдару», який прикривав відхід поранених з аеропорту.

У ті липневі дні підполковник медичної служби разом зі своїми колегами облаштував похідну операційну в Луганському аеропорту. Знеболювальних бракувало, траплялися дні, коли пораненим витягали осколки під «дерев’яною» анестезією: «Тримай, брате, патичок у зубах!» Але медикам вдалося неймовірне, вони не втратили жодного з півсотні поранених. Андрію зі шматочка стегнової кістки лікарі сформували щелепу, з ноги взяли шкіру на понівечену руку... Зібрали, каже, як конструктор. Невдовзі йому ставитимуть зубні імпланти, все буде гаразд із обличчям Андрія, вже й чутливість поступово повертається...

— Андрія врятував Хірург і велике кохання, — говорить Світлана.

Над ліжком Андрія, між дитячими малюнками — портрет повненької білявки з двома дівчатками. Сім’я.

— З Андрієм зараз брат, а потім знову дружина приїде, у цій сім’ї своїх не кидають, — це Світлана вже по дорозі до «офісу». — А є такі випадки... хай Бог милує... Скажи, Марино?

Марина киває. Були у госпіталі хлопці з обома перебитими руками, і траплялося таке, що дружина приїжджала раз на два місяці, посиділа поруч, навіть на тумбочці не поприбирала — забралася й поїхала. А хлопцю без допомоги ніяк. Його товариші по палаті в туалет водять. Він не може себе обслуговувати, навіть сам води напитися не в змозі...

— А ще трапляється, що родичі пораненого користуються його грошима, — докидає Світлана. — Ми організовуємо збирання коштів на лікування, протезування, аж раптом помічаємо: дружина дістається до госпіталя лише на таксі, у гарному новому вбранні приходить, хоча приїхала гола-боса. Є й такі... Одні останнє віддають, інші сподіваються, що за них хтось усе зробить...

Мало не забула, для чого шукала Світлану: мені потрібні координати волонтерів, які шиють «розгрузки». Це слово ще кілька місяців тому мало зовсім інше значення. Принаймні для більшості. А тепер хто ж не знає: «розгрузка» — це військовий спецодяг, розвантажувальний жилет з багатьма кишенями та петлями для необхідних речей. Можна купити за грубі гроші, а можна й пошити — і тут волонтери не пасуть задніх, шиють самі. Записую номер телефону.

В офісі на прохідній пахне смаженою цибулею та свіжою випічкою: дівчата розрізають на кавальчики величезний гарячий пиріг з капустою. Приніс чоловік, сказав: теща спекла. Повертаємось у корпус із розкладеними в маленькі пакети шматочками. Безрозмірний пиріг — вистачає і хлопцям, і медсестрам, і волонтерам. Запах розбурхує голод, за цілий день ми нічого не їли і навіть не хотіли. Тепер розумієш, каже Марина, чому я схудла за останні місяці?..

— 5 —

Новий день — інша пісня. І у Вадима репертуар змінився, і настрій у багатьох. Олександр нині не в настрої, але виду не подає. Тільки говорить й говорить, тамуючи біль. Йому цього тижня зробили операцію, начебто останню — вставили металеву пластину у стегнову кістку. І він раз у раз замовкає, стиха постогнує. Після уколу знеболювального відживає, усміхається медсестрі, береться розповідати, як працював водієм, ганяв вантажівки на великі відстані. Курив по дві пачки на добу. Одну цигарку викурює — по наступну тягнеться. Страшенно смалив. Часу на дорогу давали обмаль, немов автомат програмували на певне завдання: наче ти не людина і тобі не потрібні ні сон, ні їжа, ні зупинки час від часу. А з оформленням супроводжувальних паперів усе навпаки — тягнули, душу вимотували, змушували чекати годину, дві... Щоб не заснути за кермом, Сашко припікав собі шкіру між великим і вказівним на лівій руці: біль закемарити не давав.

Після того як остаточно прийшов до тями у реанімації, зробив відкриття — не перебиті ноги, а той безперечний факт, що він кілька днів не курив. І не відчував жодного бажання! Хлопці курили навіть на ліжку, бо ходити не могли, а він нюшив повітря й не міг второпати: як так? чому його, затятого курця, не тягне до цигарки? Дивна історія, він так і не знайшов їй пояснення.

Біля Андрія, за здоров’я якого ми пили червоне сухе, тепер дружина, я її одразу впізнаю, вона така сама, як на фото біля його ліжка. Волонтер Тетяна (не та, що на прохідній, інша) цього дня знову привезла спеціальні чохли на поранені ру- ки-ноги. Кілька днів тому знімала мірки, і от уже волонтери їх пошили. Славік застібає блискавки на чохлі, нога з апаратом Ілізарова ховається в одежину, зсередини флісову, зовні — з вологовідштовхувальної тканини. «Тепер можна й на вулицю!» — радіє Славік. Тетяна обміряє руку Яна, він матиме обнову за кілька днів. Доведеться апарат на руці ще не один тиждень носити, але це нічого, каже Ян, він знає, як розробляти м’язи та сухожилля. «Колись на шахті сильно травмував пальці лівої руки, а тоді поступово розпрацював їх. І цю руку розпрацюю».

— Ви волонтер? — запитує мене чоловік у коридорі, когось провідати прийшов.

— Ні, я помічник волонтера.

— Тут щось вайфай глючить!

Чого тільки не доводиться з’ясовувати волонтерам...

А от і Світлана у рудій робочій куртці.

— Добрий день, — кажу.

— Який ще добрий день? Слава Україні! — відповідає з усмішкою, а очі сумні.

Збирається на Схід. Новини читали?.. Отож Повезе на передову, що зібрали. Там, каже, хлопці воюють, з якими на Майдані разом були. Хочу, каже, там залишитися.

— А ми тут з ким залишимось? — зупиняє її Марина. — Не відпускаємо. Навіть не думай.

Світлана, якби це відбувалося в оповіданні, теж поїхала б на Схід. Повезла б танкістам спальники. А там їм трапився б якийсь метушливо-заклопотаний командир: швиденько, швиденько, ось тут розвантажуйтесь — і дякую, давайте назад, тут небезпечно. А через кілька днів Світлана видзвонила б своїх підопічних: слава Україні! То як там спальники? Не мерзнете тепер?.. А танкісти і далі сплять під танками на землі. Не дійшла до них волонтерська допомога. Світлана вибухнула б монологом, від сили якого розтанув би сніг і розкололася крига. Вона сказала б усе, що думає, не добираючи слів. І назад! До того командира. У крижаному мовчазному спокої... У тому оповіданні вона б залишилася на передовій І чоловіки-побратими розповідали б про неї неймовірні історії.

Біля ліфта зустрічаю доньку дяді Саші, Аню. Вона тепер тут, і її старша сестра Олександра, падчерка дяді Саші, обидві з дітьми, обидві біженки з Луганська... Дня кілька днів тому сяяла усмішкою, демонструючи ямочки на щоках, розповідала, що віддала дітей до дитячого садочка, а нині зовсім без настрою. Що таке? Друг у Луганську повісився. На власному ремені. У неї такі зараз очі, що краще б вона сьогодні не приходила до батька. Важкий день.

Сашкові знову роблять знеболювальний укол. Він блідий як стінка, очі запали, ще й неприємності якісь в «Айдарі». Вам, каже, цього краще не знати... А тоді й розказує, і висновок робить: хлопці поїхали воювати, а не гнити, яке, до дідька, перемир’я...

Олена шепоче: зрив був у нього сьогодні, може, від болю, а може, від новин. Нещодавно заспокоївся. Ніколи не знати, що може статися наступної хвилини з терплячою людиною.

Тут ще таке було. Хлопчина, якому ступню вибухом відірвало (таких тут чимало), тихий, невередливий Андрій з Волині, завжди занурений у свої думки, раптом через якусь дрібницю — у крик. Немов чеку хтось висмикнув. На нейтральну репліку про туристів у місті — ходять, мовляв, радіють життю — його понесло без гальм: усе у них в шоколаді!., наче в іншій країні живуть!.. Це у нас війна! А у них все чудово!

І усе голосніше: а я без ноги! Я без ноги тепер! Чому це зі мною сталося? Чому я?!

Йому спочатку хтось один, а тоді й усі: ти живий, дякуй Богові, дякуй долі, кому віриш, тому й дякуй. А він у крик: за що дякувати?! За те, що я тепер каліка?! А вони на вечірках та дискотеках?

— І ти будеш...

— На протезі?

— На протезі. Якщо характеру не забракне.

— Не хочу! Я жити не хочу!

Така істерика почалася, що повтікали усі. Марина залишилася. Стримуючи себе, говорила, говорила, аби не мовчати. Не можуть усі йти воювати, хтось має працювати, щоб податки платити, щоб було за що армію утримувати. А сама думає: якого чорта таких, як він, туди узяли, а фахівцям відмовили? Не готових до пострілів та окопів, вчорашніх школярів, які життя не бачили, які автомата у руках не тримали, — узяли, а волонтерів-спецназівців, нехай не першої молодості, не дуже здорових, але добровольців — не взяли... Треба було брати тих, хто служив в армії, хто має військову спеціальність. А вголос інше: у тебе життя попереду, ти будеш ходити.

Андрій її не чує, пустився берега, ридає. Так страшно, так безнадійно... Аж раптом — телефон озвався. Мама. Марина: алло! І втратила дар мови від почутого. Малий загубився! У етруському парку! Щойно був поруч і вже нема!!!

— Як загубився?..

І поки Мариною трусило, Андрій замовк, повалився на ліжко.

Малого швидко знайшли, він навіть не встиг налякатися. Андрій, накрившися ковдрою, вже тільки схлипував, чимраз тихіше. Сам як дитина, що загубилася.

— 6 —

За кілька днів маленька Віка наче подорослішала. Смикає маму за руку, тягне кудись, заважає розмовляти з лікарем. Підходжу так, щоб на рівні очей малої опинилася торбинка, з якої визирає біла кудлата іграшка. Дівчинка замовкає, витягає песика, притискає до себе. Віка не боїться дорослих, до усіх йде, усім усміхається, госпіталь для неї — майже дім. Коли її батька підняли по бойовій тривозі, їй було п’ять місяців, коли поранило — десять. Зараз їй рік і чотири. Поки ми розбираємо торби з батьками, поки розмовляємо, вона гуляє вже сама, без догляду. Всі її тут знають.

Руслан і Людмила тримаються разом усі ці місяці. Коли старшому лейтенанту вручали у київському госпіталі медаль «За оборону рідної держави», його дружина Людмила отримала медаль «За вірність та кохання». Роман зі своїми двома взводами стояв під самим кордоном з Росією, біля Червонопартизанська. Наказ був: триматися! Двадцять четвертого липня блокпост почали обстрілювати.

— Я навіть не зрозумів, що упіймав кулю, — відчув лише, що ноги відмовили. — Руслан лежить у палаті, корсет поруч — на тумбочці, без нього не ходить. — Куля зі зміщеним центром залетіла під бронежилет, пробила, як потім з’ясувалося, легені, пошкодила хребет і вийшла через печінку... Хлопці мене перемотали, два уколи наркотику ввели, щоб біль притлумити, і відправили у польовий госпіталь. Комбат прийняв рішення відвезти кількох важких поранених на територію Росії, бо нікуди більше не довезли б живими. Через пропускний пункт Червонопартизанськ—Гукове. «Градом» стріляли з Тукового, це Ростовська область, і операцію мені зробили у Гуковому... вдячний лікареві, що мене врятував Того ж дня мене відправили у Ростов-на-Дону «швидкою», а звідти літаком у Київ...

У реанімації Руслана підключили до апаратів підтримки життєдіяльності, але дихав він самостійно. Лише через два тижні відчув поколювання у кінчиках пальців і зміг ними поворушити. У ті перші тижні Руслан перетворився на суцільний біль, а Людмила була саме терпіння. Каже, що чоловік страждав безмірно, не давав до себе доторкнутися.

Якби не волонтери, не вийшли б Руслан і Людмила з цієї біди. Лише одна крапельниця коштувала три з половиною — чотири тисячі гривень, а Руслан їх отримував по три-чотири на день протягом двох місяців. Дружина з малою була з ним вдень, вночі сидів біля нього хтось із волонтерів — Руслан був зовсім безпомічний. Волонтери забезпечували ліками. Автомайданівці возили Людмилу з Вікторією в Русанів до брата Руслана (він там живе), за сорок кілометрів і назад. Згодом Людмилу з дитиною кияни взяли до себе на квартиру неподалік госпіталю, щоб вони не витрачали час на переїзди. Без грошей взяли, просто так. Дівчинка-школярка, п’ятнадцятирічна Таня (у неї батьки волонтери), гуляла з Вікторією. Принесе у госпіталь погодувати — і знову на вулицю. Мала до неї звикла, як побачить — ручки тягне, обіймає. Тепер Людмила з дитиною вже знову «на квартирі», знайшли кілька днів тому. Половину платні за помешкання узяли на себе добрі люди...

Ставати на ноги Руслан почав іще у Києві. Каже, не впізнав себе, коли вперше побачив у дзеркалі. Виглядав «як патик». На двадцять кілограмів худіший — до поранення важив вісімдесят п’ять кілограмів, а після — шістдесят п’ять. При зрості сто вісімдесят дев’ять. Зараз Руслан потихеньку ходить у корсеті, спирається на ціпок. Жартує, що навчилися ходити одночасно з донькою.

На Новий рік, на Різдво дружина забирала Руслана «додому». Купила маленьку ялиночку, накрила стіл з шампанським та домашніми смаколиками.

— Якби не дружина, — усміхається Руслан, — довелося б писати Макарову, щоб прислав пістолет... І якби не волонтери, теж би не виборсався... Тепер піднімуся обов’язково. Ще одну операцію переживу — і ходитиму.

— 7 —

Їду в маршрутці додому. Дві жінки переді мною обговорюють проблему схуднення. Усе просто, каже одна — один розвантажувальний день на тиждень: ані крихти! ні грама до рота. Повна розгрузка!

І тут «розгрузка». Тільки інша. Неправильні слова, та ще й звучать однаково, а зміст такий різний. Бачили б ці товстулі Марину, у якої старшій доньці двадцять років, а Марина — як студентка, неодмінно почали б розпитувати, як такі фігури даються... Я одну закономірність зауважила: майже усі волонтери — гарні люди. Така особливість.

Якби Марина стала героїнею оповідання, я б навколо неї багато чого накрутила. У жанрі фентезі. їх було би дві Марини. Одна робила б те, що робить зараз, а друга, у паралельній реальності, билася б за правду та справедливість в інших сферах. У Марини було б кілька дітей, свої, чужі, велика сім’я. Усі вони (а серед них були б її доросла донька і п’ятирічний син) отримали б захисні грамоти, обереги проти життєвих негараздів та серйозних проблем. Марина заробила б для них добрячий запас життєвого льосу. Такий парадокс— тимчасово не додаючи своїм рідним уваги у реальному житті, вона заклала б надійний фундамент для їхнього майбутнього у якихось інших, тонших орбітах, спаливши усі карми, що мають здатність тягнутися через покоління. Навряд чи можна наперед заслужити у долі якісь бали, але якщо для інших, то можна. Марина у тому оповіданні про це навіть не здогадувалася б.

Катерина Бабкіна Найкращі вправи на м’язи серця

Колись я відкрила для себе найкращий та найприємніший спосіб бути корисною і навіть майже до нього вдалася. Це було ще задовго до війни, як любила колись казати моя бабця (і тепер якось окремо страшно за те, що і бабці давно нема, і культ війни, про яку вона так часто згадувала, війни, котра позбавила її дитинства і поламала й життя, сподобилися врешті розібрати, як нездалу радянську новорічну ялинку, і скласти в коробочку історії, а тепер у мене сталася своя війна, і от уже і я кажу «до війни», міряючи свої прагнення й реакції тими дірками, які ця війна лишила і продовжує лишати в моєму жилі і в моїй дійсності), — так от, це було ще до війни і тому здавалося мені більш важливим і нагальним, ніж могло би здатися, наприклад, зараз.

Десь неподалік Австралії стався тоді неконтрольований вилив нафти у прибережні води, і від цього дуже сильно постраждали пінгвіни. Річ у тім, що коли взяти пінгвіна і вмочити його в нафту, а потім вийняти з нафти і вимити пір’я надійними мийними засобами, то крім почуття власної гідності і свого невеликого, але певного пінгвінячого розуміння про те, що взагалі являє собою цей світ і що мусить у ньому ставатися, а що не мусить, пінгвін втрачає той особливий жировий покрив, який робить його пір’я водонепроникним і холодотривким. Іншими словами, пінгвін дуже мерзне. Якщо ж нафтова пляма не сильно забруднила пінгвіна, не настільки, щоби вдаватися до щіточок і мийних засобів, — пінгвін не втрачає власної гідності та інстинкту самозбереження, тому активно намагається позбутися нафти звичним для нього способом — за допомогою дзьоба. Іншими словами, пінгвін труїться. «Пенгуїн Фундейшн» просили весь світ зігріти і захистити пінгвінів, зв’язавши їм по светрику й відправивши ці светрики в Австралію, щоби пінгвіни не мерзли і не жерли залишки нафти з власного пір’я. «Пенгуїн Фундейшн» були готові надати розміри і навіть схеми в’язання всім охочим.

Якщо вам, до слова, потрібно уявити собі щось дуже-дуже миле, хороше, зворушливе, незграбне, беззахисне та приємне — ви завжди можете уявити собі пінгвіна у в’язаному светрику. Це попадання в сто зі ста. Пінгвінові у в’язаному светрику хочеться бодай дистанційно допомогти, якщо не можна негайно його обійняти, притулити до серця. В’язати светрики приємно і дивно, трошки freaky, але не важко фізично, тебе не застрелять під час в’язання светрика, ти не побачиш і не дізнаєшся нічого такого, про що потім будеш усе життя старанно забувати, ти в затишку дзвенітимеш спицями і думатимеш про маленького гарненького жиробасика, ти навіть грошей не дуже багато витратиш — ниток треба, як на шапку, та й светрик нічого не важить при пересилці, хоч би й в Австралію.

По-моєму, я тоді навіть зробила запит на розмір і схему, але тут з’ясувалося, що новина застаріла, всіх пінгвінів зігріто, а нафти поки більше не передбачається. Здається, я просто дала трошки грошей цим пінгвінам, але саме тоді осягнула, нехай і схематично, все хороше одночасно, що доброго я могла би в принципі отримати від волонтерства. Я віддала би нужденному і була б корисна (я зігріла б маленького беззахисного, допомогла тому, хто потребує моєї допомоги), я долучилася би до чогось дуже справжнього, я зробила б саме те, що хочу і можу (без ніякого примусу, надриву), і комусь те, що я хочу і можу, було б дуже потрібне (ось вона, самореалізація в чистому вигляді), я була б зайнята (це одна з запорук доброго психічного стану в принципі), я належала би до якоїсь особливої спільноти (людей з усього світу, котрі в’язали светри пінгвінам, хоч як би дико це звучало), і я змінила би світ на краще (свій світ, свою планету, тобто я зробила би це для себе, зберегла би конкретно для себе живими і здоровими кілька штук пінгвінів).

Мені здається, про що би не йшлося, саме про такі аспекти волонтерства і благочинності завжди потрібно говорити. Наголошувати прямо і чітко комунікувати, що саме в такий простий спосіб волонтерство і благочинність роблять нас щасливими, бо мало що так продає і спонукає, як щастя, хіба що пінгвіни у в’язаних светриках. А спонукати до волонтерства дуже потрібно. Чому?

Тому що пінгвіни іноді порпають дзьобами светрики, давляться нитками, душаться в петлях і помирають. Маленькі діти зі складних країн, з негідних умов, нагодовані й навчені волонтерами. іноді виростають мудаками, потрапляють у в’язницю і помирають. Батьки неповносправних дітей, котрими опікуються волонтери, іноді божеволіють і помирають. Неповносправні діти теж іноді помирають. Діти хворі, на лікування яких зібрано неймовірними зусиллями страшні кошти, іноді не переживають лікування і помирають. Пацієнти хоспісів помирають і зовсім з цього не раді, всупереч усім волонтерським старанням полегшити їхній відхід. Самотні старі помирають. Поранені солдати помирають. Непоранені солдати, нагодовані, оснащені і підбадьорені, помирають теж. Котики у притулках, рідкісні види рослин і риб, урятовані від жорстоких господарів мавпи і змії, жертви торгівлі людьми і домашнього насильства, всі вони час від часу помирають або сходять на пси, не зважаючи на титанічні волонтерські зусилля інших свідомих громадян. Ні на що не можна покладатися, нема землі, на якій завжди стоїш однаково твердо Знаєте, що найгірше? Що кожен волонтер, який має бодай мінімум здорового глузду, знає про таку ймовірність від самого початку. І це дуже його демотивує, часто — ще, власне, до того, як він стає волонтером.

Усе інше волонтерство в моєму житті після тих пінгвінів було, як не дивно, радше важким досвідом, неприємним в емоційному сенсі — хоча й набагато результативнішим. Замість чистого і світлого, доброго і вічного в пам’яті позалишалися якісь зовсім неправильні моменти й акценти — кров на сидіннях авто, що ніяк не відмивається і так нервує і лякає, і шкода грошей на хімчистку; централізовані схеми ошукування наївних благочинників, які хочеться «розбачити» і забути, а забути не можеш; публічні звинувачення у фарисействі, бо в тебе є більше, ніж у нужденних; приступ нудоти рано-вранці натщесерце, коли хапаєш ротом у машині повітря і довго-довго не можеш вимкнути аварійку і знову рушити, запізнюєшся на донорську здачу крові і почуваєшся останнім лайном ще багато днів; розпач від того, що робиш, можеш, віддаєш так мало; почуття вини за те, що радієш, їсиш тістечко, купуєш подарунки, коли хтось хворіє, помирає чи недоїдає (яке переростає в затяжну зневіру, бо ж у світі абсолютно постійно хтось помирає, страждає і недоїдає, ближче чи далі, але абсолютно щосекунди); врешті сварка з мамою, яка чомусь приревнувала до того, що ти купуєш календарі, рушники і шкарпетки й підписуєш листівки якимсь стареньким у будинок пристарілих, ірраціональний страх підхопити рак чи ВІЛ повітряно-капельним шляхом (це коли відчуваєш себе повним ідіотом і точно знаєш, що боїшся неможливого, але все одно боїшся), і врешті той страшний момент, коли замість їхати відвозити чи забирати щось із Борисполя, чи сідати робити розсипки чи писати мотиваційні тексти, або нести комусь гарячу їжу і ліки, чи організовувати черговий збір коштів ти просто лягаєш спати або ідеш в кіно, на побачення, читаєш книжку, і потім мучишся, мучишся, мучишся, а потім перестаєш мучатися і ще трошки мучишся вже тепер від того, що більше насправді не мучишся.

Що я вам скажу — це в мене дуже позитивна волонтерська історія. Такої бажаю кожному, особливо з огляду на те, що у країні, де я живу, була революція, а тепер триває війна. Нікому на моїх очах не відрізали понівечені руки і ноги, я не вимушена була кидати когось на смерть під перехресним вогнем, бездомні діти не звикали до мене і не казали мені «мама», я не доводила себе до виснаження фізичного і психічного, я не робила організаційних помилок, які коштували багатьом людям життя (чи навіть якщо комусь одному — все одно не ясно ж, як із цим далі жити самій), не втрачала пильності і не ставала жертвою ошуканства, коли зникають на чиюсь користь важко зібрані й життєво необхідні кошти. Можна сказати, це майже те саме, що я в’язала би нескінченно яскраві та приємні на дотик светрики, а тлусті пінгвінчики вбиралися би в ці светрики і майже одразу ставали би здорові, щасливі й безсмертні.

Що більше ми можемо, то більше від нас вимагається — на доступному рівні це так чи інакше усвідомлює кожен. І свій вибір (могти все більше і більше й віддавати все більше і більше чи не могти і не заморочуватися) кожен теж чинить тільки сам. Щоби зробити цей вибір вірно, треба дуже багато — а саме треба добре знати себе.

Що більше ми діємо, то більше чинимо помилок. Це також кожному відомо, і в кожного свій по-різному сформований поріг кількості того, що він може перейти, забути, простити собі. Для того щоби діяти, потрібно не мати в собі ніякого страху — це ще більше і складніше, ніж добре знати себе.

Що більше ми маємо очікувань, то менше їх справджується — і водночас ми завжди хочемо мати багато очікувань, бо нам тоді здається, що як два додати два буде чотири, так і ми отримуємо результати своїх дій і, відповідно, хоч щось контролюємо. З іншого боку, з думкою про те, що ми не контролюємо взагалі нічого, — як взагалі жити? Ніяк.

Волонтерство тренує одразу багато м’язів серця, добра прокачка яких робить життя якіснішим: уміння віддавати і забувати про себе і свої потреби на користь інших; уміння зупинятися і поважати свої потреби, любити свої бажання, розуміти, що маєш на них право; уміння докладати зусиль і вірити в результат, мислити позитивно; уміння прийняти відсутність позитивного результату і взагалі будь-якого результату своїх найщиріших дій; уміння довіряти обставинам; уміння не вірити взагалі нікому й нічому; уміння бути частиною складного організаційного механізму; вміння покладатися лише на себе; уміння вірити, що від тебе залежить абсолютно все; уміння прийняти те, що іноді від тебе взагалі нічого не залежить; уміння бути безстрашним і вміння прощати собі свій страх і взагалі вміння прощати собі» іншим, світові і йти далі.

Чесно, не можна без цього всього вижити й анітрішки не збожеволіти, і нема кращого способу всього цього навчитися, ніж взяти і почати щось робити, щось понад свої буденні дії, зорієнтовані на здобуття їжі та безпеки для себе і своїх найближчих. Робити щось, потрібне комусь і йде. Це і є волонтерство.

Лариса Денисенко Прагматики

Марина спостерігала за бровами свого чоловіка. По-перше, кожну з них перетинав пам’ятний шрам, по-друге, вони по-родинному називали його брови «розвідний міст»; коли Артем був сконцентрованим та уважним, цей «міст сходився», можна було встигнути перебігти туди, куди тобі потрібно.

Зараз Артем уважно слухав Романа, того самого Романа, котрий іще рік тому розпанахав йому ліву брову. Над правою попрацював доберман, що його вони забрали з Маринчиного притулку. «Лівий — від Романа, правий — від добермана» — усміхався Артем. «Звучить, брате, так, наче і в цьому винні ми, євреї», — коментував ситуацію Льова Ліберман. Зараз він також уважно слухав Романа і не втручався. Або просто вимкнувся, цей рік його навчив вимикатися.

Ще рік тому Артем не знав, як звати Романа, той проходив під поганялом «підстадіонне мудло, що розхерачило мені брову».

Обидва рази, що передували появі шрамів, Артем намагався вказати і собаці, і незнайомцю на їхнє місце. Псові — буквально, бо старався пояснити, що диван не є місцем для собаки в їхній оселі, цим місцем є спеціально придбаний матрац. Романа він попросив не «зіґґати» і не кричати «смерть ворогам» перед початком футбольного матчу. Реакція була однаковою — «зарядили в торець».

Ліберман коментував вигляд обличчя Артема: «А що? Лице цілком читабельне, добре, що отримав ти не табельним». Льова знав, про що говорив. Про табельну та нетабельну зброю він отримав стільки знань, скільки ніколи не сподівався отримати, бо «я ж завжди був мазуном та ПОЦефістом, друзі, але права, права була бабуся, коли говорила, що з мене постійно прокльовується ДЯДЬКО Мирон, якого, як ви розумієте, обрізали з усіх родинних фотографій, бо він був необрізаним».

Кілька днів тому Артем, затятий фанат київського «Динамо», сказав Марині, що цьогоріч нарешті збагнув, навіщо Господь вигадав «ультрасів». Вона розсміялася. До заплутаних взаємин під час матчів, сварок на футбольних форумах завдяки цій війні додалася, ймовірно, не дружба, але розуміння, взаємоповага та співпраця. Як це відбувалося зараз, коли вони сиділи «на базі» та обговорювали, що ще потрібно віднайти, закупити, принести, хто і коли вирушить, щоб розвезти ліки, харчі, прилади й одяг нашим в АТО.

Ось це «наші» було їхнім об’єднувальним чинником. У них були «наші», ледь не вперше в житті. Вони самі з цього дивувалися, пришпилювалися, сміялися. Бо в кожного з них, звичайно, були свої «наші». І ці чиїсь «наші» могли бути абсолютно чужими для решти. Але «спільні наші» з’явилися саме в ці часи.

Вони не часто збиралися, і далеко не завжди були знайомі. В деяких були позивні, як у вояків. Деякі просто називали номер спеціально заведеної картки одного з банків, за останніми номерами вони були впізнаваними. За прізвищем вони вгадувалися та згадувалися швидше, ніж за іменами.

Коли вони збиралися разом, Роман згадував телевізійну соціальну рекламу і казав: «Ось воно в дії. Як там вони говорили? Єдина країна, єдіная страна. Це — ми, це — ми, пацани. І цево. Дівчата також». Льова Ліберман реготав і згадував радянських «Трьох мушкетерів»: «Кардинал і галантерейник — це сила, ми врятуємо тебе, Хвранція!»

На цитати з радянського кіно Роман реагував погано, міг, в принципі, «зарядити в табло», але Льова вмів всіх заспокоювати: «Ромко, брате, чуєш, ну я є тобі не «Інтерсіті-плюс», що знай ганяв кілька разів поспіль комедії «коварнаго» Гайдая весь шлях з колибєлі гарадов рускіх до урбо-пеніса всій Галіціі Лемберга, я ж з розумінням, я ж за індивідуальний підхід, я ж дозовано, то й ти мудрість май, прикручуй краника наполегливої боротьби, ніжніше зі мною, бо я — травмований герой, у моїй підкірці кіно-радянський геморой». Усі поминали реготати.

Льова Ліберман мав позивний «не раб», коли він напивався, а це стало траплятися частіше після його повернення з двомісячного полону, він всідався десь у кутку, мовчки бив себе у груди і примовляв: «Я — вільна людина, я — вільна людина». Артем на це іронічно зауважував, що Льова починає працювати «гугль-транслейтом з івриту» або що з Льови починає «прокльовуватися» не обрізаний- необрізаний дядько Мирон, а сам Іван Франко.

В минулому житті Львова був астрономом, потім займався бізнесом, жартував і казав: «Я завжди займався «точками» — як на небі, так і на землі». Марина мало знала людей з такою цупкою географічною пам’яттю. Льова перевозив ліки, людей, продукти, тепловізори, каски, броніки. Під Первомайськом його загребли «сепари». З Ліберманом тверезим було спілкуватися важче, ніж з Ліберманом п’яним, наприклад на запитання «ты хто, пидарюга?» Ліберман відповідав, що є лібертаріанцем. Тому його жорстко били і посилали на хєр, не знали, на кого можна поміняти, які гроші можна витрусити. Але тримали, бо за паспортом Льова був центровим та київським, відповідно — перспективним. Льова жартував: «Пам’ятаєте старий одеський анекдот? Як зустрічаються два євреї, один каже: доброго дня, Мойшо, як ся маєте? Інший: я не Мойша, я по паспорту — Михайло! Перший: та бити ж будуть по морді, а не по паспорту. І от уявіть, а мене били саме по паспорту!»

Після полону він окривів на ліве око, яке час від часу починало смикатися, сам Льова коментував це так: «Я став подібним на світлофор, що на перехресті біля мого будинку на Саксаганського, — ніколи не зрозумієш, хто і куди повинен їхати, а хто вимушений стояти і чекати, бо він блимає, блимає, блимає».

З киянином Льовою також кияни Марина й Артем познайомилися, коли приїхали на сорок днів по Колі Сапруну. Під Сніжне. Колі відбили нирки односельці, хто міг знати, що через соціальні мережі можна «злити» інформацію про всю родину Сапрунів, їхні проукраїнські погляди та Коліно волонтерство? Хто міг знати, що побачить цю поширену колишнім Коліним однокласником, який працює барменом у столиці України, а не десь під Москвою, інформацію Колін вчитель історії, переповість дільничному міліціонеру, а той — решті, і спочатку вони вирахують та скалічать Коліного брата, потім — вирахують та скалічать маму (скільки ж кумась наплювало в її сиве волосся...), потім вирахують і дружину, але тій вдасться втекти до Харкова і вже згодом розпочати нове життя в Києві, а потім скалічити та вбити Колю? Так скалічити, що ребра дивилися в небо, як понівечений паркан?

Просто так. За погляди. Скалічити та вбити двадцятип’ятирічного хлопця. Мати на Коліних сороковинах говорила про те, що «осмислене пожити й року не дали, добре, що хоча б сина народити встигли». Розповідала про цвинтар, що діти тут гралися в схованки, і Колька грався, не було іншого місця, де можна ховатися, навколо — степ. А тут можна затертися за хрестами, могильними плитами, кущами або ж просто вкластися в чужу могилу. «Тепер він у своїй сховався, мій Коленька, хоч би тут не знайшли...»

А вони не плакали, навіть Тернопільська Наталка, котра ревіла щоразу, коли перечитувала дитячі листівки, або читала статті в Інтернеті, або прибирала закривавлені бинти, марлю, вату в шпиталі. Не плакали, бо як Мати не плаче, не можна дозволяти собі сльози, коли в неї вже немає, не можна перебирати на себе материнські сльози, горе б взяти на себе, але не кожна мати готова віддати — і сина, і горе. Не кожна.

Дружину Колі Супруна разом з їхнім сином Артем і Марина запросили на день народження свого старшого малого, Євгена. Святкували в «Макдональдсі», захотілося позитивних емоцій, подарувати одне одному невеличке свято, щось мирне і не дуже ціноване в минулому житті; коли хтось із дітей або дорослих проштрикнув святкові повітряні кульки, Настя схопила малого, впала на підлогу, поповзла та сховалася під стіл.

Нестерпно все життя ховатися: серед цвинтарних хрестів у дитинстві, серед чужих у рідному селі, серед вибухів, серед МОГИЛ...

Прагматиками вони стали після першого інтерв’ю Артема. З ним спілкувалася вродлива і впевнена в собі жінка в камуфляжі. Артем був у старих джинсах та пуховику, шапка насунута на пошрамовані брови, нервувався і не знав, куди подіти руки. Потім злився на себе і говорив, що виглядав та поводився як «тітушка». Роман з цього інтерв’ю угорав, але зателефонував і сказав Артему: «Та нічо, що ти поводився, як шухерна шпана, натомість слова які сказав! Ну, пацан, ну мужик, поважаю». Льова Ліберман повідомив, що виглядало це так, наче «справжня героїня трьот з доволі мутним тіпчіком “за життя”». Артем кумедно набурмосивсь. «Зводив міст».

Під час інтерв’ю він розповідав про одного зі своїх «клієнтів», про аграрного олігарха, який щомісяця переказував на потреби армії, саме через рахунки Артема, відчутні суми. Артем запитував у нього: чому ви це робите? Той відповідав, що просто «виплачує кредит за життя».

Журналістка запитала, чи він також «просто виплачує кредит за життя», Артем погодився і сказав, що займається волонтерством суто з прагматичних міркувань. «А вам не здається, що це неправильно? іЦо волонтерство має бути, передовсім, душевною потребою і тут не може йтися про прагматичне, про матеріальне?» — запитувала жінка. Артем похитав головою. «Якщо я не буду прагматичним, якщо я закину цю справу , завтра ворог буде в Харкові та Дніпропетровську. В Маріуполі та Миколаєві. Післязавтра — в Чернігові, згодом у Києві. Я цього не хочу. Саме з прагматичних міркувань. Я, знаєте, по життю також є прагматиком».

Так Марина і Артем стали прагматиками.

Але перед тим, як стати прагматиками, вони стали волонтерами.

Марина і до того була волонтеркою, працювала у притулку для тварин. Вела сторінки на Фейсбуці, намагалася прилаштувати котів і собак, збирала кошти на корм, на ветеринарну допомогу, на стерилізацію. Вона звикла, що більшість людей сприймає її як дивачку, котрій нема куди подіти вільний час та себе. Та що говорити, навіть старша сестра вважала її конкретно навісною. Мама ж сміялася і згадувала, як мала Маринка притягувала додому хворих котів, собак, ворон, що кульгали, голубів, до лапок яких діти прив’язували нитки. Лікувала, виходжувала, когось залишала вдома, комусь відшукувала нового господаря, багатьох відпускала на волю. «В Маринки просто змінився масштаб діяльності», — посміювалася.

Спочатку скептики говорили про неї: «А, ну Марина, вона може собі дозволити цим займатися, в неї немає дітей». Коли вони дізнавалися, що в неї двоє малих синів, знизували плечами та казали: «Та вона може собі то дозволити, вона ж не працює». І коли дізнавалися, що вона працює викладачем, також знаходили «пояснення»: «Ну то вона ж працює півдня, чим ще займатися?»

Цікаво, що такі люди завжди знаходили пояснення діяльності інших і не збиралися шукати жодних пояснень своєї бездії. Вони мали на неї право. Марина ж мала давати пояснення щодо своїх зобов’язань. А як не давала — пояснювали вони. Ніхто не вірить таким хитким поясненням, таким непевним мотивам, як любов і співчуття. Співчувати можна мовчки, або виділити кілька хвилин на зойкання перед вечерею, або зробити вигляд, що тебе це не стосується. «Не буди лихо, воно саме тобі розбудить», — любила говорити Маринина старша сестра.

Втім, ніхто ніколи не говорив, що Марині не можна довіряти. їй довіряли, переказували кошти, запитували, як зробити краще, з нею залюбки спілкувалися. Спочатку вона допомагала жінкам, котрі збирали на фронт своїх чоловіків. І зараз вона кваліфіковано могла б пояснити перевагу одних броників над іншими, де краще замовляти тепловізор, де виробляються зручніші каски, де краще замовляти ліки, що зупиняють кровотечі, як віднайти машину з куленепробивним склом.

До «другого волонтерського періоду», так жартували друзі родини, Марина часто продумувала план втечі. Ні, не від чоловіка і не від дітей. Не від своїх учнів, собак та котів. Загалом, не від того, чим вона займалася в Києві. Просто від — великого міста, вибагливого життя. Вона мріяла, що вони оселяться у Феодосії.

Там, де море. Там, де в кожного мешканця є персональний електричний стовп і персональна акація. Там, де прокидаєшся під перегукування чаєчок та морських хвиль. І щастя перекочується разом із піском та галькою під босоногими оголеними людьми. Там, де вона маленькою намагалася проволокою прикріпити миски з питною водою для собак і котів. Вода розплескувалася, і молодий тато голосно сміявся, хитав головою: «Маринко-примаринко, ти спочатку закріпи миску, а вже потім воду наливай, опудальце!»

Вона займатиметься порятунком дельфінів, або боротиметься з тютюновою фабрикою, або проводитиме екскурсії в музеї Айвазовського, а іде викладатиме українську в школі; діти житимуть щасливим морським життям, будуть заговорювати мушлі, кидати подалі в море, щоб ніхто не виловив, не роздер священні мушлеві щелепи і не витягнув квасолеву душу мідій; розглядати медуз та камуфляжних бичків, вона так і бачила дитячі смагляві фігурки на гірчичного кольору піску. Артем міг би розпочати бізнес. Щось корисне для себе і для людей.

Дивно, що зараз вона вже про це не мріяла, але Артем сказав, що це обов’язково відбудеться, як водиться, переформатував її мрію у свій план. «Ти хіба знаєш, як повернути Крим?» — запитувала в чоловіка. «Ні, але я вірю в те, що більшість людей так само, як і мене в дитинстві, вчили не брати чужого, а як взяв — повернути». — «Вони самі сюди не хочуть повертатися». — «Нікому нікуди не потрібно повертатися, насправді вони ж залишилися тут, ти хіба не розумієш, що це — ілюзія, їхнє перебування там? Цього “там" просто не існує».

В Артема була своя історія. Менеджер у великій івент-агенції, всі його знання, контакти, можливості були наче «заточені» під волонтерську діяльність. Він організовував великі конференції, поселення в готелі тисяч делегатів, забезпечував усіх перекладом, харчуванням, маркерами і розважальною програмою. «Перетворимо конференцію на свято», — таким було одне з їхніх гасел. Війну ж Артем просто намагався впорядкувати, каталогізувати, усправедливити.

Його волонтерство почалося з того, що він збирав на фронт Сергія, свого колегу, друга. Та й сам збирався, але все ніяк не міг наважитися. Щось не лускало. Він не знав, чим зможе бути корисним там та чи взагалі зможе бути корисним. Поганий зір, відсутність воєнного досвіду. «Хіба що піду в завгоспи», — сумно жартував. Дожартувався.

Кращі бронежилети коштували, звичайно, що дорожче, але якщо організувати закупівлю оптом, було дешевше. Артем знайшов тих, кому ці речі також були потрібними, організував, закупив. І вже не зупинявся.

Він постійно почувався винним. Бо був не там. Не з Серьогою на фронті, не з Колею Супруном у Щасті, не з Льовою Ліберманом у підвалі, не з Тернопільською Наталкою в машині «медичної допомоги». Він був у Києві. «В лавці», — жартував Ліберман. Щоб задавити цю вину, свою неспроможність бути на передовій, він завантажував себе роботою. Діставав такі речі, про котрі хлопці та дівчата могли лишень мріяти. Писав листи в Міністерство оборони, до військоматів, до штабів, у мерію. Смикав усіх, від кого можна було отримати допомогу. Подекуди тиск від Артема був таким сильним, що обурювалися інші волонтери. «Тихо будь», — озивався Роман, і Марина спостерігала, як чоловік, перед тим як дати відкоша, починає механічно чухати пошкоджену брову.

Одного разу на їхню електронну адресу надійшов лист від церковників з «районної церкви». Вони зрідка туди ходили, бо не були особливо релігійними, але церква була поряд, а вони хотіли показати дітям ікони, послухати дзвони, хоровий спів. У листі церковники чемно просили підійти на розмову, через те що, на їхній погляд, подружжя «плекає війну та свідомо або ж несвідомо потурає зневазі до тих громадян, що мають іншу позицію, сприяє воєнізації цивільного населення». У листі були вказані приймальні години. Марина впала в ступор, Артем іронізував: «Московський патріархат показав справжнє обличчя й остаточно закріпив за собою святе місце КПУ».

На зустріч вони, менш із тим, все-таки пішли. Батюшка вів розмову виключно з Артемом, на Марину особливої уваги не звертав («жена да убоится мужа своего»), просив більше молитися, частіше сповідуватися, покаятися за спричинене, вчитися терпимості та добропорядності, журив і вказував на правильний шлях і щоб «жилося по правді». Артем відповів, що так і живе. По правді. Батюшка засумнівався, вони й залишили його в сутінкових сумнівах.

Старша сестра Марини, котра була за прокурором, ставилася до їхньої волонтерської діяльності скептично. Вона завжди знала більше за інших. Про те, що всіх розводять. Про те, що нічого не змінити. Про те, що ця війна вигідна олігархам і нема чого цим перейматися. Потім бідкалася, що її чоловіка можуть люструвати. «Причепилися, знайшли цапа-відбувайла. А що він зробив? Та нічого такого. Як усі. А за яйця пробують взяти його. Ось за це ви, дорогенькі, стояли на тому клятому Майдані?» Але за «яйця» його не взяли, або слизькі, або замалі, або відкупився, не люстрували, перевели до іншого відділу, де він принишкнув.

Сестра також принишкла, тільки одного разу промовила до Марини: «Недооцінювала я твого. А дарма, він завжди був прагматичним. Далеко піде, мабуть, у депутати, ти про нас тоді не забувай. Ми ж тобі і возика передали, ви не тратилися, і взагалі. ..»Возик і взагалі. Марина усміхнулася.

Сестра часто нарікала людей «прості смертні», певне, сама була заміжня не за прокурором районної прокуратури, а за Богом.

Марина й Артем були простими смертними. Цього року смерть дивилася на них не тільки зі сторінок Інтернета, коли ти можеш зачинити віконце Інтернету, відчинити квартирку та дихати свіжим зимовим повітрям або весняними прянощами. Тепер нахабна, жирна, ворожа смерть була інакшою. Ні, вона якраз залишалася собою, змінилися вони. Марина й Артем.

Смерть споглядала за ними з заплющених очей їхнього друга, журналіста, котрого вбили на Грушевського. Смерть дивилася з похоронок, котрі приносили вдовиці. Вона дивилася дитячими очима школярів, що залишилися без тата або мами, котрим волонтери приносили подарункові планшети. Вона дмухала в кожну аптечку, котру вони збирали на фронт. Її присутність відчувалася в кожній машині, в сумці кожного переселенця, у фронтовій формі, в кожному телефонному дзвінку звідти...

Але страшнішим за це було життя, те саме життя, яке визирало з-під смерті, як та дитинка, що ховалася за хрестом старого селищного цвинтаря на Луганщині та придивлялася, чи її, бодай, хтось іще шукає. Життя визирало сміхом, дружньою фразою, обличчям на фотографії, sms у телефоні, ніком, що вистрибував, коли вмикався скайп, словами, котрі не хотіли забуватися, роздруківкою спільних планів, прізвищем у переліках, майбутнім, що пристрасно обговорювалося, тим самим майбутнім, котре тепер без цієї людини виглядало кастрованим, неповноправним. Вагітністю, що зберігала спокій того, хто народиться без батька, того, хто звик ненародженим чути шалене серцебиття мами, таке сильне, таке швидке, як рух надшвидкіснішого у світі потягу. Саме так, більше лякало життя, що визирало з-під смерті.

Вони з Артемом також мінялися, в цей період вона вперше забула про річницю їхнього шлюбу, а він прибіг і приніс Різдвяника. Такого ж почервонілого, як він сам. Марина плакала, а Артем розгублено тримав у руках яскраву, схожу на папугу ара, рослину. І в очах його було щось таке, що помічаєш відразу, коли любиш та довіряєш, а ще коли надивилася в очі смерті і тому так необхідно і так радісно бачити в його очах мирне та прекрасне життя. Те життя, котре не відлякує, а додає сил.

* * *

Інколи накривало відчуттям, що кращі роки життя вже позаду, залишилися саме в цьому страшному та кривавому періоді, під цеглою, вивернутим корінням, під мертвими тілами, розірваними і знесеними снарядами; коли вони відкривали справжність або фальш у кожному та кожній, коли співчували, звіріли, вірили та зневірювалися- коли була справжня ціль, справжні випробування, коли було зрозуміло, що таке — гідність; коли кожний день був наповненим настільки, що, здавалося, трохи — й лусне з таким розкотом, що Супруни миттєво сховаються під будь-який дах; здавалося, ще трохи — і вибухне серце; навіть коли прощалися з убитими, навіть коли лякалися життя, що дивилося на них з-під смерті, вони відчували, що живуть немарно.

Тоді почувалися вдячними. Кому, невже війні? Війна не змінювала людей, війна — вбивала. Когось буквально. В комусь — людяність. Віру або дружбу. Кохання чи повагу. Людей змінювало життя. І вони в свою чергу намагалися змінити життя, зберегти його — і собі, і дітям, і тим, хто допомагав, і тим, хто проклинав. Усім. Наскільки це могло бути всеосяжним. Суто з прагматичних міркувань, виплачуючи кредити за життя.

Ірена Карпа Світло є

— Юля, ти шо? Ти себе в дзеркало бачила?!

Вона на мене дивиться втомлено, з посмішкою, без тіні занепокоєння.

— А шо?

— Та нічо! Ти коли останній раз спала?! Я вже не питаю, коли ти була в спа!!!

— Ха! Спа! Ми тут на чотири дні Різдва в Європу вирвалися, так люди почали писати, це шо такі за волонтери, що відпочивають, поки тут таке твориться.

— Та пішли на хуй такі люди! Саме сидить чувирло, сраку від дивану не відриває і тільки гадить у коментах! Фе! Забудь, ти шо! Маску на лице і спати!

Хоча її лице і так уже як маска — таке враження, що Юля приколола його за вухами булавками і намалювала собі очі, як намалював би хтось на тканинній лялечці: обережно й чітко, але щойно нею добряче струснути, як лице відірветься і полетить собі за вітром.

— Юля, так не можна. Ти себе недосипом і роботою доведеш до того, що взагалі не зможеш помагати нікому. Воно тобі нада?!

— Ні.

— От і я кажу, шо не нада. Ми оно з іншою Юлькою того року согрішили і під час Майдану поїхали в спа у Ворзель на пару годин. То дорогою туди я себе проклинала за душевну ницість і пристрасть до приємностей, а дорогою назад почувалася як воскреслий Лазар — просто того, що поплавала межи сосен і снігу й посиділа в сауні. Будь-якому механізму треба профілактика. Ти ж комп на ніч вимикаєш?

— Вимикаєш.

— Ото й себе вимкни.

Тісне складське приміщення могло би стати джерелом натхнення будь-якого постмодерніс- та. Консерви з курячим паштетом, свиною тушонкою, кількою в томаті, сардинами та згущеним молоком. Варення, печиво. Олія, крупи. Яйця, макарони. Це все поїде солдатам в АТО. Найчастіше кінчаються консерви, а найбільше не стає овочів і фруктів, і ще солодкого. (Це як у гірському поході на останні дні, але тут ці «останні дні» щоранку починаються заново, і що чекатиме в результаті — теплий дім із мамою (дружиною) чи холодна могила — одному Богові відомо). Окремий столик займають коробки з солодощами. Підпис фломастером на картоні «Для дітей загиблих».

— Останнім часом їх несуть найбільше, — каже Юля, і я навіть не встигаю похмуро подумати про те, якою наївно-безпорадною є ця спроба засолодити життя тим, кому ще довго буде несолодко.

Стелажі запаковано одягом, полиці підписані. «Спальники і ковдри», «Каремати», «Каски». Купа безіменного дрантя — теплі светри, коричнева дубльонка в кульку, шарфи, шапки. Все це вже було чиїмось і берегло в собі тепло цивільного життя.

— А що з цим робити? — хлопчина, волонтер із якоїсь іншої організації, дістає білі «безрозмірні» маскхалати. Надворі зима, хоча важко уявити собі білий сніг там, де здебільшого суміш багнюки і крові.

— Може, його воском якимось? Типу пропитку зробити? Бо це гамно промокне на раз-два.

Гамно, в сенсі халати, пошито було з благенької бавовняної тканини. В таких ми ходили на курс медицини в університеті.

— Не знаю, що прислали з Дніпропетровська, те й маємо. І так люди старалися.

Юля роздивляється, що за мотлох притарабанила я, відразу уявляючи, що кому знадобиться.

— Оцей от кожух, — кажу, — точно підійде тому вашому денді... як його? Девіду!

Девід, хлопець із незвичним іменем, — круглий сирота. Таких воює дуже багато — їх першими викликали боронити цю державу, хоч як мало би вона їм не дала за їх недовге життя. І хлопці йшли воювати з неабияким піднесенням. За що і за кого? Ні батька, ні матері, одинадцять гривень на харчування в сиротинці. В чому секрет, в чому сенс їх патріотизму? Я не знаю.

— Вони не за державу, вони за Батьківщину. За друзів, за братів, я знаю? Був би я психологом, сказав би, що то компенсаторний процес — віднайти в архетипі Великої Матері (Батьківщини в цьому випадку) ту маму, якої не відбулося в реальній людині з плоті й крові, з манікюром і пахучим волоссям, з такими...

Я перестаю слухати приятеля і на прощання міцно обіймаю Юльку.

Над усім цим багатоповерховим конструктом із речей першої необхідності цвяшками до стіни прибито український прапор. «Допоможи допомагати» написано тим же фломастером.

— Допоможу якось... — буркочу я. — Приїду, зв’яжу тебе скотчем і в спа потягну насильно. Бережи її, пойняв? — То до Юлькиного чоловіка, що виглядає дуже навіть свіженько порівняно з Юлькою. — А ти шоб спала мені!

— Ага, спала... Там он що в пацанів відбувається, з багатьма зв’язку нема, з тим же Девідом... Ох, так чекаю, щоб уже була ротація.

— Все буде добре, — впевнено кажу я і йду.

«Все буде добре». Які порожні, безнадійні, чергові слова. «Все буде добре». Який штамп. «Все буде добре». Єдине, що можна казати в такій ситуації, єдине, у що варто вірити і на що орієнтуватися.

Щодня у своєму ФБ Юля пише про те, що когось не стало. Щодня у своєму ФБ Юля пише про те, що вірити і бути хоробрим — справа сильних, а скиглити, що все пропало, — слабких. Ледь не щодня їй приходять звісточки про те, що загинув хтось зі знайомих. Хтось із тих, хто називав Юлю янголом, писав на танку її імя, фотографував для неї місцевих дітей із гостинцями. А тут я, ідіотка, зі своїм спа...

Ах так, ті діти з гостинцями. Така зворушлива історія.

— Подзвонив мій друг, — розповідає Юля, — позивний Берег. Каже: Юль, до нас діти місцеві прибились. Голі та босі. Ми їх годуємо, на кухні завжди по дві порції з’їдають, але одягти не можемо. Раптом є можливість помогти зі взуттям та одягом? їх батьки бухають, тому діти безпризорні...

Юля тоді написала у Facebook, що збирає допомогу. За добу на цей самий склад на Гончара навезли купу речей, взуття та іграшок. Вийшло сім мішків! А один пан усім дітям спакував по дарунку від святого Миколая. Того року він прийшов до дітей вперше — вони й не знали, що такий існує. Солдати, кажуть, ледь самі не плакали, ставши свідком неприхованого дитячого щастя.

— Та бо діти ті гарнющі, — розказував Берег, — от тіки батьки в них непутьові. А так-то малі до нас прив’язалися, ні на крок не відстають. Після школи зразу до нас на кухню.

Дітей тоді одягли і взули, розказали, що до чого. І від кого. То діти, каже Берег, першу обліпили його й уважно слухали про всі явки і паролі. А відтак вишикувалися в рядок і забажали позувати на фото для тьоті Юлі, аби вона знала, що все дійшло в правильні руки.

...3 дитинства Юля бачила, як воно — бути небайдужим. ЇЇ мама, а разом із нею й сусідка, жіночка, що жила дуже бідно, помагали дітям із сусідньої вулиці. їх було дуже багато, дітей із тієї родини. Вже зараз і не згадати, що саме там було: ми батьки пили, чи була крайня бідність через саму багатодітність і низький заробіток, але малі весь час ходили голодні й босі. Тож за принципом «де їдять двоє, там і третій прогодується» Юлина мама разом із сусідкою годували і четвертого, і п’яту, й дванадцятого. Бо як то воно — спокійно собі жити, коли поряд хтось голодними очима зазирає у вікно прогрітої хати?

Скільки знаю Юлю, вона весь час кимось опікується — деякі з закладених у дитинстві речей нам не хочеться нищити ані підлітковим протестом, ані «життєвим досвідом», коли твої «дорослі» справи займають весь твій час, а всі твої гроші йдуть на кредити, взяті на те, щоб було все «як у людей». Юля почала допомагати християнським благодійникам із сиротами, а згодом її резюме добрих справ поповнювалося новими й новими проектами. Інваліди, діти з вадами розвитку, ветерани УПА. (Якось, хвалилася Юлька, їй вдалося «розвести» одну політичну партію на ремонт сиротинця — діло було якраз під вибори, і за принципом «жадність ніщо, імідж всьо!» кандидати розщедрилися на пластикові вікна й утеплені стіни.) Ну і потім уже стався Майдан. І «Допоможи допомагати»». І триває все, як баните, й дотепер.

Ще одна волонтерська організація, Логістичний Штаб, під час подій Майдану поселив у Києві понад двадцять тисяч протестувальників з інших міст України. Телефонні гарячі лінії, сконструйовані за допомогою кількох старих лептопів, десятка старих мобільних і парочки світлих технарських голів, працювали по всьому світу. Ти міг дзвонити з Дебальцева серед ночі, а тебе селив у Києві хтось із Чікаго, у кого зараз білий день і бажання допомогти українцям на Майдані. Щоби захиститися від «гастролерів», оператори Логштабу працювали в кращих традиціях служби безпеки, ставлячи кілька простих і дієвих запитань. Як правило, «панаєхавші» на Антимайдан чи просто собі «турісти пасматрєть на шару Кієв» відвалювалися вже після загрозливого першого «Слава Україні?!» Ну і найбільш хитрозаді точно вже не проходили тесту «Прочитайте напам’ять хоч один вірш Шевченка».

Потім якісь унікуми додумалися до геніального — викласти в Мережу всі ці номери гарячих ліній, підписавши їх як номери Пшонки, Захарченка, Герман, Бондаренко тощо. Можете собі лише в страшному сні уявити, що доводилося вислуховувати бідолашним волонтерам на гарячих лініях. Зрештою, якщо людина після потоку інколи вельми вишуканих прокльонів чогось не кидала слухавки, з нею можна було починати говорити. А потім взагалі ставалося до кумедного неймовірне — більшість із тих, хто додзвонився, перераховували гроші на рахунки Логштабу. Оператори робили неймовірне — кожна працівниця служби сексу по телефону мала би пройти в них курс на виживання. Сприяння солідарності виявилося великою спокусою, хе-хе.

Одним із простих рецептів щастя як у буддистів, так і в християн є допомога тим, кому зараз гірше, ніж тобі. Себто, аби перестати сидіти і себе жаліти, достатньо просто подумати про тих, кому зараз значно важче: хтось не знає, як прогодувати велику родину, бо втратив роботу, хтось ходить на роботу, її проклинаючи, хтось замерзає в окопі чи плаче біля спаленого будинку. Зрештою, лише думати про це і тішитися, що в тебе все не так погано і твоє «розбите серце» чи «втрата інтересу до життя», скоріш за все, повязані лише з сезонним загостренням хандри, трохи пахне фарисейством. Рецепт насправді щасливого життя, як на мене, — це екшн. Себто якщо ти не вирішив податися в монастир, де ревно відмолюватимеш гріхи людства, чи не запав у глибоку медитацію для вдосконалення сумарної людської сили духу, варто все-таки підняти сраку і піти щось зробити. Аби тим кинутим батьками дітлахам, біженцям, пораненим, хворим, занедбаним державою солдатам, безхатченкам, інвалідам, безпритульним тваринам стало трохи ліпше.

Банальна задача рядового буддиста — применшити страждання. Як свої, так і інших. До українців останнім часом, здається, дійшло, що тоді, як комусь поряд дуже зле, нормальній людині добре бути не може. І якщо ти любиш порядок у власному домі, тебе напевно ж не влаштує звалище під його вікнами. І це лише в анекдотах можна кричати «ура» на те, що в сусіда хата горить. Це тільки у страшних британських фільмах мажори розважаються тим, що забивають насмерть бездомних. Тільки в анекдотичних і карикатурних замальовках білявки-утриманки на золотих «чеснозароблених» машинах кривлять невдоволені пики, коли хтось миттєво не визнає їх VIP-статусу, і всупереч усім «буремним» життєвим обставинам насолоджуються соціальною нерівністю.

Ну гаразд, можливо, не тільки. Але чи є хтось із цих людей по-справжньому щасливий? Успішний бізнесмен, що дбає лише про себе, своє імя і свою родину, «вкладаючи» все лише у звичний світ, нікому «лівому» не помагаючи, маючи собі заспокійливу думку «Ну принаймні я нікому не зашкодив»? Красива дівчина, що усвідомлює себе лише через володіння останньою колекцією «Шанель» і питання, «смотріцца ілі не смотріцца» вона в клятому чорному салоні «порше» замість омріяного білого? Роботяга, злий на весь світ через свою непомірно важку працю і малу зарплатню, який агресивно відкидає прохання про допомогу самим лише «хай би мені хтось допоміг»?

Далай Ламі якось ставили це запитання. Про бізнесмена, що нікому не заважає, нікого не вбиває, не краде, відданий своїй родині, вкладає в дітей серце, душу і гроші, ясна річ. Чому б йому не бути щасливим? Я марно силкувалася віднайти точну цитату, але суть приблизно така: ти і лише твої близькі — не рахується. Це природньо, це логічно, якщо хочеш. Вчися розвивати співчуття й любов до всіх істот, включно з тими, хто мало тобі симпатичний. Тільки така допомога рахується, коли треба трішечки переступити через оту свою хату скраю. Спробуй на собі — купи іграшку своїй дитині і дитині з сиротинця. Даруючи ту.другу, ти просто блискавично відчуєш, що живеш недаремно.

Красива дівчина, у котрої немає нічого, крім її краси, вже з двадцяти з хвостиком років починає панічно боятися старості. Не так, вочевидь, самої старості, як псування своєї красивої обгортки. Підозрюю, просте облита її безцінного гардеробу зеленкою здатне повністю таку морально знищити. Дівчина спить зі своїми сукнями й гардероб замикає на ключ, аби хтось підступний не пробрався і не поцупив, бува, котрусь із незамінних складових її «особистості». Благодійні акції? Ну звісно ж, вона прийде. Якщо там будуть фотографи з табло’їдів і вона буде в бездоганному макіяжі і в новій колекції. І то пусте, що, максимум, її підпишуть як дружину такого-то чи просто «свєцкая львіца». Жита ж так отримує сенс. Чи не так? Чи чого присутнє неприємне копирсання десь глибоко всередині? Наче ж усе добре?

Робітник, студент, пенсіонер — усі ті, хто не- заслужено отримує так мало від держави і заслужено на неї ображається, — що вони можуть зробити тут і тепер для того, аби стати трохи щасливішими?

Допомагати тим, хто у більшій біді. Допомагаючи людям, ми допомагаємо в першу чергу собі. Я прочитала недавно цитату однієї дитинки — «Боже, не дай нам інвалідності наших душ». Запало воно мені в серце. Ми зможемо вистояти, лише якщо будемо допомагати одне одному. Ми нація, а отже, ми країна. Тільки там ми можемо жити вільно, тільки так ми будемо великою родиною. — каже Юля.

І правда. Допомогти буває зовсім просто. Немає грошей — спечи простих млинців і відвези в госпіталь. Чи сплети маскувальну сітку — заодно й помедитуєш. Збери і відішли на фронт дитячі малюнки. Почни ініціативу збирання коштів серед знайомих чи на роботі. Соромно тобі у незнайомих просити? Що ж, це нормально. Хоча, для натхнення, спробуй згадати практики сталкінгу в Кастанеди чи приклад діда-ветерана у Херсоні, десантника-афганця без ніг і кистей рук, котрий щодня збирає гроші під супермаркетом, доїхавши зі свого села приміською електричкою. Щоби допомогти молодим, теперішним херсонським десантникам. Виходить у діда непогано — вже доста тепловізорів та іншого необхідного накупив. Бо, підозрюю, усвідомив, що держава — то не лише репресивна машина податків і чиновницьких побудов. Це ще й суспільство. А суспільство — це багато-багато окремих доль, об’єднаних на даний момент спільною метою: вижити й перемогти.

Знаєте, цей текст мені надзвичайно важко закінчити. Те, що починаєш як хроніку чи спогади, виявляється підступно динамічним. Ось останнє повідомлення на цю годину від Юлі (зараз ніч, і, як не важко здогадатися, вона знову не спить):

«Шукаю поранених, дурдом якийсь, така срака, просвіту нема, але згадую Майдан і вірю, що світло буде...»

І я вірю. А ти?

Ірина Славінська Пряма мова

Героїня цього тексту — Таміла Ташева, одна із засновниць ініціативи «Крим-SOS». На мою думку, її досвід — водночас специфічний і загальний, спільний для всіх українських волонтерів. Його можна підсумувати кількома словами — альтруїзм як повсякденний рефлекс, особиста ангажованість у справу і водночас певна відстороненість, яка захищає від емоційного вигорання.

У дужках додам, що в цього тексту про волонтерську роботу є своя особлива волонтерська історія: аудіозапис, який став основою для створення цього допису, було люб’язно розшифровано волонтерськими руками Тараса Челепіса, за що я йому дуже вдячна. Отака єдність форми та змісту.

Але щось я забагато говорю — давайте краще почуємо Тамілину пряму мову.

Я почала займатися громадською та волонтерською роботою 2003 року — ще на першому курсі університету. Почалося все з того, що ми — якщо голосно так сказати — готувалися до Помаранчевої революції. Так-так, у Криму, разом із іншими моїми колегами з кримськотатарського молодіжного центру, який тоді входив у коаліцію молоді «Наша Україна». І 2004 року вийшло так, що ми акумулювали навколо себе взагалі всю молодь, яка була проти режиму Януковича. Ту роботу я вважала волонтерською та громадською, хоча вона і була пов’язана з політичною партією. — просто було очевидно, що треба діяти, бо жити і розвиватися ми не зможемо, якщо до влади прийде отой тюремник. Тому я організовувала тренінги, видавала і роздавала газетки на вулицях, робила спільні акції з «Порою». В ті часи, 2003—2004 років, працювати у Криму було небезпечно: демократичний рух був обмеженим і малочисельним, а противників наших було багато, а ще нас постійно затримувала міліція, на нас кидалися з кулаками якісь бабушки-пенсіонерки. Нас було настільки мало, що навіть «чорна» і «жовта» частини руху «Пора» у Криму були об’єднані, на відміну від решти України.

А ще мене за громадську діяльність мало не виключили з університету. В ті часи у Криму проти молодих активістів узагалі залучили весь ресурс сфери освіти... Мене хотіли вигнати через прогули. У той час іще не було впроваджено оту «кредитно-модульну систему», тому на факультеті з відвідуваністю не було дуже строго і величезна кількість студентів пропускали заняття — головне було скласти сесію.

Варто уточнити, що декан нашого факультету агітував за Януковича та розпускав плітки про Меджліс кримських татар, який підтримував і Ющенка, і пропомаранчеву позицію. Тоді разом із одногрупницею-журналісткою написала статтю в одну із впливових кримських газет, і тут почалось переслідування. Під статтею, яку ми написали про декана, не було прізвищ, але багато студентів, знаючи наші політичні погляди, вказували пальцем у наш бік. Нас урятували публічність і перемога Ющенка у третьому турі. На жаль, декан той досі на своєму місці, та й університет наш не став менш корумпованим...

Ті два роки заклали підвалини для зміни суспільних настроїв у Криму. Після Помаранчевої революції перша фаза подій на Майдані під час Революції Гідності сприймалася не так вороже.

Євромайдан у Криму пройшов доволі спокійно. Були хіба що листівки, які розповсюджували проти активістів, наприклад: «Ваша донька / син / колега / сусід — зрадник» або «пособник Америки и живет в вашем дворе». Загалом події в Києві на Майдані до початку силового протистояння сприймалися спокійно, складніше стало після Грушевського та Інститутської.

Мій Майдан відбувався таки в Києві — я вже поїхала з Криму та працювала у столиці. Я з першого дня була на Майдані. Добре пам’ятаю ніч з двадцять дев'ятого на тридцяте листопада — я пішла додому спати буквально за дві години до розгону «Беркутом» студентського Майдану. Громадську активність намагалася поєднати з роботою, тому виділила собі окремий час на Майдан — приходила постояти вночі, коли було менше людей, стояла переважно до п’ятої ранку. У ключові моменти ходила допомагати на кухню, подавати бруківку, наливати у пляшки суміш. Прибігала на Майдан з аптечкою — всіляко підтримувала тих, хто цього потребував. Я не можу сказати, що постійно чергувала на Майдані як волонтерка. Просто там була.

Усе змінилося 28 лютого 2014 року, коли почалася анексія Криму. Тепер волонтерська робота триває цілодобово. Це моє життя.

Отже, 26 лютого відбувалася акція під Верховною Радою Криму, де один навпроти одного стояли два мітинги — мітинг проукраїнських громадян і кримських татар зокрема та мітинг «Антимайдану» і проросійськи налаштованих громадян. А 27 лютого вранці я прокинулася і в ранковій стрічці новин прочитала, що в Сімферополі захоплені адмінбудівлі, а периметр міста перекритий. І от я читаю ці новини, я просто в шоці, я розумію, що нічого не розумію, і в мене нічого взагалі не вкладається в голові. Годі й уявити, чи розуміють ці події люди, котрі взагалі далекі від кримського політичного життя.

Севгіль Мусаева, Алім Алієв і я зідзвонилися та вирішили діяти. Річ у тім, що всі ми мали досвід : роботи в інформаційному полі: я в Криму працю- вала журналістом, Алім працює медіаконсультантом, Севгіль на той момент була головним редактором «Hubs», а тепер вона головна редакторка «Української правди». Ми домовилися, що робити, створили першу сторінку у Facebook для публікації новин про події в Криму, почали працювати. Так народився «Крим-SOS».

Нашою метою було поширення новин про те, що відбувається у Криму. Ми працювали не як агрегатор новин, а як медіа — самі виробляли новини. Річ у тім, що в нас було дуже багато інформаторів із числа місцевих — це були і звичайні громадяни, і працівники державних установ, як-от Юрій зі штабу ВМС України. Я не знаю його прізвища, але знаю, що він жодного разу не надав нам неправдивої інформації. Наприклад, саме він через нас попереджав про майбутні захоплення військових частин. Такою була перша фаза нашої роботи: ми самі знаходили новини, записували коментарі очевидців, інформацію від кримських журналістів. Новини виходили двадцять чотири години на добу. Перший тиждень ми взагалі не спали. Потім з’явилися інші волонтери, котрі моніторили, збирали, перевіряли отриману інформацію. Команда «Крим-SOS» функціонувала як повноцінне медіа. За два тижні ми почали активно допомагати військовим. Збирали гроші, передавали продовольчі товари та бронежилети, попередньо складали списки місць і потреб.

Можливо, варто пояснити, що стало поштовхом для перетворення громадського медіа про Крим на волонтерський осередок надання допомоги. Настав час, коли ми більше не могли бути просто інформаційним майданчиком. Хотілося допомогти реальним людям реальними діями. Зрештою, нашою первинною мотивацією було бажання допомогти — спершу ми думали, що вистачить відповідального інформування, бо не чекали на те, що події розвиватимуться саме таким чином. Згодом виявилося, що інформування замало. Крім того, до нас і так усі зверталися по допомогу і пораду, бо бачили в нас своєрідний «вузол» для зв’язку людей між собою.

Наш перший волонтерський допис у Facebook — це заклик відкрити свої домівки для переселенців. Спершу ми зосередилися на проблемі поселення людей, які виїжджали з Криму. З листів, які ми отримували, почати створювати базу даних із контактами тих, хто готовий допомогти. Пам’ятаю, ми були в шоці від тієї кількості людей, які просто погоджувалися надати переселенцям притулок. У результаті сформувалася величезна база на понад дві тисячі місць, де люди були готові надати притулок.

Тепер ми працюємо в кількох напрямках. Один із них — підтримка переселенців з Криму та зі Сходу — одержав підтримку ООН, що дозволило нам винайняти офіс і платити якісь мінімальні зарплати тим, хто тут зайняті. Взагалі ми почали займатися переселенцями тільки тому, що в перші дні, коли вони з’явилися, жодна державна структура не взяла на себе відповідальність, тому саме волонтери мусили надавати юридичні консультації, допомагати з пошуками житла. На сьогодні люди найбільше потребують саме правової підтримки — їм потрібно пояснювати, як отримати соціальні виплати, як вклеїти фото в паспорт, переоформитися у податковій як підприємець, написати заяву в прокуратуру тощо. Інший напрямок — моніторинг порушень прав людини в Криму та систематизація цієї інформації для наших партнерів, які постійно потребують актуальних свіжих даних. Третій напрямок — підтримка та популяризація кримськотатарської культури. Севгіль, Алім і я — кримські татари, і ми розуміємо, що Крим безпосередньо пов’язаний з кримськими татарами як з корінним народом, який зараз, в умовах анексії, найбільше потерпає від нової «влади». Саме тому ми організовуємо фестивалі, лекції з кримськотатарської культури, а ще фільм зараз знімаємо про Мустафу Джемілєва.

У роботі з переселенцями є складність: серед них можуть іноді траплятися ті, хто не любить Україну, хто є проросійським, любить Путіна, хто з дому виїхав для порятунку свого життя, а не з ідеологічної незгоди з «владою» окупаційного режиму в Криму, в Луганській і Донецькій областях. Так, до нас постійно приходять на склад і в офіс люди, які кажуть, що ‘їхні домівки бомбить Україна, або що війну почала саме Україна, або що це ми з Майданом у всьому винні... Але уявіть маму з трьома малими дітьми, якій справді необхідна допомога. їй неможливо відмовити та сказати, щоби вона ішла геть. Ти не можеш послати її просити допомоги в Путіна. Попри весь можливий людський фактор необхідно допомагати тим, хто цього потребує. І це дуже складно буває, і ти себе пересилюєш, притлумлюєш почуття та пам’ять про події на Майдані і про загибель Небесної Сотні. Волонтери не мають етичного права відмовляти комусь тільки через те, що він не поділяє їхніх політичних поглядів. У нас є місія. Ця місія — допомагати людям.

Розумієте, крім етичної місії на мою роботу дуже впливає те, що окупація Криму — окупація мого дому. Я втратила дім. Усі мої рідні, вся моя родина живуть у Криму, але я не можу їх побачити, я не можу більше їздити до Криму, бо є небезпека, що звідти мене вже не випустять.

Мушу сказати, що тільки зараз я усвідомила, що втратила. От наприкінці жовтня до мене приїздила мама, і я зустрічала її на вокзалі... в мене почалася істерика. Я ніколи раніше не плакала на людях, я загалом не звикла публічно виявляти емоції. Просто на платформі, побачивши маму, я відчула все, що відчуваю до мого втраченого Криму.

Наша родина походить із родини депортованих Сталіним кримських татар. Це покоління я називаю втраченим. Батьки переїхали у Крим У самому розквіті сил, їм було десь по тридцять п'ять років. До того вони жили в Самарканді, де мама працювала лаборантом у поліклініці, а тато був керівником бурильної установки, в нього була дуже висока зарплата. Але батьки все кинули та поїхали з власного будинку на голе місце, у «врємянку» з голими стінами, де вікна були просто закриті плівкою. Ми спали всі в одному ліжку — мама, сестра і я. Власний будинок у Сімферополі ми будували двадцять років. Цього року будівництво закінчилося. Почалася окупація.

Я росла на бувальщинах про Крим, які мені розповідала депортована прабабуся. Я пам’ятаю, як мені п’ятирічній, ще в Узбекистані, прабабуся описувала море, де багато води, де гори, де красиво. А я ніколи не бачила моря.

Якось, уже після переїзду до Криму, ми з бабусею пішли в її рідне село, звідки її депортували Знайшли будинок — він вцілів. Звідти вийшла інша якась бабуся — росіянка, котра дозволила зайти на подвір’я, — зазвичай кримських татар нові власники їхніх будинків не пускали навіть на поріг. Тоді бабуся запитала в тієї жінки, де в будинку ділася стара пічка. І та почала заперечувати, що в будинку пічки не було, коли вона вселялася. Річ у тім, що в тій пічці наша родина перед депортацією заховала все сімейне золото — сережки, коштовні пояси, інші прикраси, що передавались із покоління в покоління. Не знаю, може, та жінка справді нічого не брала, може, хтось інший усе вкрав.

Бабуся того дня дуже сильно плакала. Я навіть не до кінця зрозуміла, чому вона плаче, — мені було лише сім років. Тільки з часом я зрозуміла, що тоді відбулося на тому старому подвір'ї. Дуже рідко кримським татарам вдавалося викупити свої старі родинні будинки. Часто російські родини вимагали за них дуже завищену ціну, шалені гроші.

У мене часто запитують, чому я не перевезу до Києва батьків. А їх не перевезеш. Вони пам’ятають історії своїх бабусь і матерів про депортацію.

У Криму зараз те саме: не так різко, не так примусово, але тобі створюють такі умови, що мусиш виїжджати. Але мої батьки не залишать свого будинку в Криму. Тому для мене це дуже сильна особиста трагедія.

З іншого боку — хоч як би патетично це звучало, — якби я не вірила, що ми повернемо Крим, то не займалася би волонтерським проектом «Крим-SOS». Зараз я розумію, що не можу це покинути, бо впевнена, що Крим ми повернемо в будь-якому разі. Можливо, в майбутньому зміниться форма його врядування, можливо, буде більше автономності, можливо, буде особливий статус для кримських татар. Але Крим знову буде українським.

Гаська Шиян Гусінь

Я страшна боягузка. Настільки, що боятися мені теж страшно. Я боюся, що страх мене поглине ще більше. Зрештою, я дівчина, мені майже сімнадцять, я ще не народжувала, тільки декілька разів закохувалася. Я всі рази боялася про це говорити. Я просто любила страждати. Тоді ставало менш страшно. Це як бити когось із кожним наступним ударом сильніше, щоб удар попередній не вважався злочином. Тільки я ніколи нікого не била, окрім себе, бо фізичні прояви насильства між людьми вганяють мене у ступор. А от битися самій головою об стінку — це будь ласка, бо чого ще варта така лузерка і нездара, як я. Вчора я поверталася від репетиторки з української затишною вуличкою в середмісті. Ці заняття з підготовки до ЗНО, що, як і більшість наших життєвих кроків, позбавлені сенсу, мене принаймні врівноважують. Підставляючи правильні дієслівні форми, таки розумієш, що є у цьому світі гармонійні речі. Антикварний стіл, вкритий якоюсь понурою капою, іржава лампа з розплавленими пластмасовими деталями — світло від неї гріє змерзлі пальці з обгризеними нігтями, це все вводить мене у якийсь благодатний транс, додає затишку і переконує, що не така вже й катастрофа те, що я ніколи не матиму бездоганного манікюру. Я дуже боюся дівчат із бездоганним манікюром. Але у цьому старому помешканні моєї репетиторки почуваєшся захищено, навіть за тих обставин, що у сусідній кімнаті майже помирає старенька бабця, а чоловік учительки схожий на гробаря. Це навіть створює якусь ідеальну екосистему. А мова і літери — єдине, що у цьому світі можна любити, єдине, що позбавляє страху.

Заняття триває годину двадцять, тож узимку виходиш на вулицю, коли саме починає темніти. Щойно я повернула за ріг, мене обігнала жінка з дитячим візком, і я вкотре подумала, що дітонародження — це якась химерна приреченість істоти. Ти мусиш впустити когось у своє тіло, а потім звідти вилізе страшний крикливий організм, який потребуватиме постійного догляду, тож ти безнадійно пхатимеш поперед себе візок. Я боюся чоловіків і боюся дітей. Перших мені хочеться тримати на відстані — навіть тих, у котрих я закохувалася. Точніше, особливо їх. Щойно вони намагалися до мене торкнутися, на мені наче наростав панцир, який випромінював тисячі електричних розрядів назовні і всередину. Дітей же мені зовсім не хочеться брати на руки. Бо я одразу уявляю, як кількість мешканців нашої хрущовки примножується. Ми всі липнемо і задихаємося, нам мало місця, їжі достатньо, але від неї клубочиться пара і шиби вкриваються вологими фіранками конденсату, на смак же все це вариво прісне і несвіже. Єдине, що допомагає трохи відволіктися, — миття посуду, медитативне заняття, яке дозволяє повернутися до всіх спиною і ще й одразу побачити позитивний результат. Мені дуже страшно відтворюватися у цьому всьому. І навіть дім не є місцем, де від страху можна сховатися, бо хіба може бути домом розхристаний протягами спальний район. Де хрущовки оточені панельками і новобудовами, у світлих вітринних вікнах яких мені було би жити ще страшніше, бо вони так виглядають, наче мали би прострілюватися снайперами. Зрештою, сусідські хлопці з гуртожитку так і розважаються — цілять у мене лазером, коли я перебираюся в піжаму, перш ніж скрутитися калачиком на старій тахті серед синтетичних м’яких іграшок. Вдихаючи їхнє пропилюжене нутро, я нарешті почуваюся у сховку і можу до себе торкатися, коли я це роблю сама, панцир чомусь не наростає й електрошок має характер зовсім іншого, потужного, але приємного розряду.

Я вже майже дійшла до натовпу на зупинці маршрутки, коли мене обігнала зграйка людей напідпитку, звичайні собі перехожі, трохи схожі на моїх батьків, ідеальні об’єкти для зневаги чи навіть ненависті. І от один з них, у камуфляжі, похитуючися, зачепив ту жінку з дитячим візком, що йшла попереду. Вона навіть не встигла огризнутися абощо, як він пробелькотів, погано артикулюючи: «Бандеравскіх детей нада убівать. Ані же убівают наших детей». Його жваве місцеве товариство негайно почало цитькати тоном, яким це роблять бабці у церкві, коли невчасно хрестишся. Таких бабць я боюся понад усе. Але тепер мені нарешті раптово перестало бути страшно. Відбулася якась зворотна реакція — щойно загроза окреслилася, тремор і переляк зникли. І загрозою цією був не той чоловік, а наша взаємна ненависть. Я стояла як укопана, на світлофорі було зелене, але проти руху з бічної вулички виїхав джип, прикрашений синьо-жовтим, євросоюзівським і червоно-чорним прапорцями, він вискочив просто на перехрестя і мало не збив дівчину з прозорою скринькою, яка збирала пожертви, у цільове використання яких ніхто не вірив. Із сіті-лайту на мене дивився суворий лик Бандери. І я тільки й думала всю дорогу в напханій маршрутці: «Чи є я його дитиною, хоч у якийсь свій не- опосередкований спосіб любові до занять з української тричі на тиждень у затишному, колись буржуазному помешканні репетиторки? І чи може вважатися його дитиною немовля у візку з номерним знаком «МІША», нехай і через українське?!» Всі крапки, апострофи й акценти так і не вишикувалися у якийсь логічний рядок, вдома було звично душно і шумно від телевізора: «Париж. Нігерія, Волноваха» — сіяв топонімами диктор у шипучому інфопросторі. Я відкрила географічний атлас і, замість звично розшукувати оази, куди би мріялося втекти, почала зосереджуватися на найстрашніших місцях на землі. Бо чим більше тебе щось лякає, тим легше, коли підпустиш його ближче.

Я не дуже ладнаю з однолітками, але в мене є дві подруги: Христя й Альбіна. Вони не зносять одна одну, тому спілкування з ними я мушу чергувати, але воно й на краще. У Христі один дідусь воював в УПА, а другий був греко-католицьким священиком, і Христя з якимось особливим виразом обличчя переповідає, що його «москалі зварили заживо в казані». Христя пластунка, жвава і повна сил. Сама лише рум’яність її щік свідчить про те, як легко їй усе вдається. Вона носить в гори важкі рюкзаки, радісно пастує підлогу в класі, і таке враження, що паркет не муляє її округлі коліна, а лямки не тиснуть веснянкуваті плечі. Вчора вона організувала після уроків плетіння маскувальних сіток. Зазвичай я дуже не люблю залишатися на усілякі такі заходи, але вона дуже просила і навіть принесла пампухи з рожею від бабці, яка, здається, тільки те і робить, що готує усіляк і «лігуміни», переповідаючи історії про діда, про те, як мало вони пожили, хоч вона і встигла народити трьох дітей. Тільки це і встигла, інших чоловіків не мала, але щось стимулювало її завжди гарно зачісуватися, делікатно малювати губи, не знімати золотих кільчиків обручку перекласти на іншу руку і виглядати добре, навіть коли варила свої невичерпні узвари. Дивно, але нам було весело. Ми дерли простирадла на клапті і реготали, припускаючи, хто на них спав і що робив, говорили про всіляку фігню, і Христя сказала, що може мене взяти з собою на забаву в суботу, щоб показати Славка, котрий якось ліз до неї цілуватися. Я сказала, що подумаю, бо, правду кажучи, дуже незатишно себе почуваю, коли треба почати танцювати, інші дівчата якось вичавлюють із себе натреновані рухи, а у мене не виходить. Потім ми зробили декілька фоток для стінгазети і заповнили звіт, який просила завучка, де треба було вказати метри сплетеної сітки. Христя написала натри більше — заповнення усіляких цидулок їй теж вдавалося дуже добре. В ній так пашіло життя, яке оздоблене жовто-блакитною стрічкою, трималося на надійному стержні, ніби свіже м’ясо в кебабній, що я їй навіть потай заздрила. Вона, уявіть, навіть не бридилася маминих биточків, її не дратував тато, який постійно ходив курити на засклений балкон такої ж, як наша, хрущовки, займаючи собою весь простір, наче велика волохата риба в акваріумі. Бабуся, звісно, його недолюблювала, бо вважала, що її донька вартувала кращого, тому Христя найчастіше ходила до неї одна, у її розлоге королівство старого помешкання з просторими прохідними покоями, дивно умебльованими, наповненими неоднозначними запахами і потертим начинням, зі скрипучими підлогами, химерним цвітінням вазонів, захованими між простирадлами купюрами, відкладеними для Христі з пенсії, з енергонеощадливими п’єцами і вікнами, з повсюдними образами і фотографіями рідних, які ніби разом моляться до тьмяних жарівок. Кімнати ці були темнуватими, проте педантично чистими і неймовірно заспокійливими. Мабуть, саме ця спільна з бабусею територія давала Христі стільки сил. Я туди приходила зрідка і відчувала, що дивляться на мене з підозрою і, хоча чемно частують, говорять стримано і не про все. Ніби підозрюють, що я шпигунка і можу їх виказати. Колись я підслухала, як Христина бабуся вживала на мою адресу слово «сексотка». і здивувалася, бо спідниці мої закінчувалися під коліном, а Христині — над. І вії я, на відміну від подруги, не фарбувала.

Цього разу ми мали забрати у бабусі теплу їжу і занести її у госпіталь пораненим. Тобто це мала зробити Христя, але вона так заговорила мене про того Святослава, що я не зауважила, як ми уже стояли в передпокої і пакували у торбу на коліщатах пластикові контейнери, каструльки і банки з капроновими кришками, загорнуті в рушники. Перед брамою госпіталя я спробувала сказати, що поспішаю до репетиторки з української, бо ще більше за лікарняну атмосферу в мене викликає нудоту вигляд розпакованої їжі у всіх цих ємкостях, але Христя, не підозрюючи мене у брехні та не сповільнюючи кроку, сказала: «Ти переплутала, сьогодні ж середа, у тебе завтра». Христя завжди все за всіх пам’ятала, була у курсі справ, новин, розкладів і релігійних свят. Тому вчасно писала сценарії для вертепів, відносила книжки в бібліотеку, їжу врятованій ламі в екологічний центр на Кубанській, подарунки сиротам на Миколая, ошийники бездомним собакам та все інше усім, хто цього потребував. А поміж тим сушила овочі на борщ для фронту, організовувала збирання коштів на спорядження добровольчих батальйонів і навіть одного разу їздила у цих справах до Мюнхена, виступити перед українською громадою. Відбудовувати на Сході житло вона не поїхала лише тому, що була неповнолітньою.

Довгі коридори з тьмяним світлом були безкінечними. Туди-сюди сновигали товсті санітарки з журавлями крапельниць в руках, а також човгали капцями хворі — погано поголені і зачесані блідо-сірі постаті в мішкуватому одязі, часто геть недоречно малиновому або леопардовому. В ніші праворуч ми минули імпровізовану каплицю з фігурою Богоматері, заставлену пластмасовими квітами, геть цвинтарними. Християни кажуть, що людина створена за образом і подобою Божими. Відтак вона б мала жити у мирі і гармонії з собою та зовнішнім світом, який би теж був мирним і гармонійним, як на картинках з «Вартової Башти». Але щось у цій системі дало збій. Бо мирними і гармонійними не є ані люди, ані світ, який вони наповнюють. Погляньте на ці руїни і покручі поруч, навіть обличчя тих, хто не хворий сам, а лише відвідує, — спотворені гримасами сльозових спазмів. Потім, мабуть, поглянувши на себе у дзеркало, вони малюють образи, де янголи схожі на гномів.

Врешті ми зупинилися перед дверима із зафарбованими металевими циферками 1 і 7. 7 висіло на цвяшку догори ногами. У палаті було шість ліжок і пахло тим, чим мало пахнути, — сумішшю людського і медикаментозного духу. Додавати до цього прілість капусти з голубців і концентрованість грибової підливи було просто нестерпно. Але Христя твердо дала мені до рук поливану ринку і всадила поруч ліжка молодого хлопця із забинтованою рукою. Він підвівся. Я старалася не дивитися, чи рука залишилася вся, чи тільки культя і скільки у роті зубів, але втрапити ложкою поміж пересохлих губ, дивлячися в інший бік, було складно. Я вливала юшку в напівпосмішку, з третього разу вже вгадуючи, наскільки великі шматки будуть зручними для пацієнта, шлунок мій перетворився на стиснутий кулак, і трошки вище нього, десь у корені стравоходу, здавалося, гусінь скрутилася у лялечку. Христя схопила відро «для полов» зі шваброю і розносила палатою вогкий запах скількись-там-процентного розчину хлорки. Щоб не дивитися навколо, на стан сусідів, на те, що лежить на їхніх тумбочках, на кросворди, які вони розв’язують, і газети, які читають, на недолугі серіали, які дивляться на маленьких, шипучих телевізорах, я втупилася поглядом у вікно. У будинку навпроти центральний балкон був прикрашений багатьма мерехтливими гірляндами, на перилах стояв неоновий олень із санами, а посередині ялинка, на якій замість верхівки було прилаштовано три прапорці: жовто-блакитний, Євросоюзу і чорно-червоний. Балкон був добре відреставрований і просторий, якби там курив Христин тато, то він би виглядав не як жалюгідний в’язень акваріуму, а як боярин, який виїжджає проти руху на заповнені перехрестя. З койки пролунав стогін. Я стрепенулася. Гусінь над шлунком заворушилася. Щоб усе це швидше закінчилося, я вишкрябала ложкою ринку і догодувала хлопця. Він вдоволено зітхнув. І попросив винести судно. І приходити ще, бо було дуже смачно. Хлопець навіть спробував підняти руку, але тут якраз увійшов лікар — кремезний чоловік у зіпраному блакитному халаті з дірочкою на кишені — і зупинив його:

— Міша, ну обережніше, не заживе ж. До сватьби.

— Сватьба в жовтні мала буть. Я її пропустив. Сказала, що чекати не буде, раз я, дурний, не утік від служби, а куди його тікать, коли у мене й була тільки койка в общежитії. Але мені й так краще, ніж тим мертвим, перед якими стають на коліна. Вони вже того не бачать. Не чують хвалебних гімнів. У них послідня форма контузії.

Лікар закашлявся і сів на край ліжка, хлопець відвернувся до стіни:

— Дівчатка, як хочете бути корисні — підіть поможіть прийняти медикаменти, там машина волонтерська на дворі. А завтра прийдіть із бритвами, хлопців треба поголити перед операціями. Санітарки не встигають.

— Завтра Водохреща, — прошепотіла Христя, коли близько шостої ми нарешті сіли у трамвай. — Будь ласка, будь ласочка, піди зі мною до ополонки. До церкви не треба, я знаю, ти то не любиш, але тільки туди. Там буде Свят, я так переживаю!

Жіночки поруч обговорювали шляхи уникнення мобілізації, рецепти тіста на вушка і переповідали, що по телевізору показували молодого музиканта, якого мобілізували просто зі сцени філармонії, а ще стару бабу, яка вчилася на полігоні стріляти, — цирк та й годі. Вони говорили так голосно і буденно, що їх неможливо було не слухати, незважаючи на те що Христя торохкотіла без упину.

Забагато Христі мене виснажувало. Але вона мала ту особливу владу, з-під якої важко було так просто вирватися. З нею ти робив те, що вона хотіла, помічаючи це постфактум. Шансів відмагатися в мене не було, бо це означало би закопилену губу, образу, а потім довготривалий тиск потреби вибачитися, невідомо за що, а врешті примирення — бо ми ж найкращі подруги, і вона, з якою хочуть дружити всі, готова ставити мене в пріоритет, брати з собою в місця і компанії, які потребують її знайомства і покровительства для вільного доступу. Якось вона навіть говорила, що спробує організувати, щоб наступного разу ми поїхали в Мюнхен разом, бо там має бути з’їзд християнської молоді, але наскільки я добре знаю молитви, ніхто не перевірятиме.

Туман наступного дня лежав такий, ніби на місто впало з неба спіднє якоїсь святої великомучениці. Котонове, м’яке, задушливе, наповнене апатією незайманої бабуні — чистої, майже прозорої, але чомусь страшнішої за відьму. Христя мені подзвонила — розбудити о восьмій — і жвавим голосом прощебетала, що за півгодинки заскочить поміряти мій червоний купальник, бо я ж усе одно не пірнатиму, а їй важливо виглядати гарно. Я змусила себе вилізти з-під ковдри і, чистячи на унітазі зуби, думала, за що це мені і як добре вміти посилати людей. Полізла на табуретці до літніх речей, дістала купальник, надягнула теплі колготи, а потім решту одягу, який відучора горою лежав на стільці і, в принципі, складав кістяк мого гардеробу. На джинсах була якась незрозуміла пляма, а комір светра досі пах цигаркою, яку я скурила, коли мені вдалося попрощатися з Христею, бо, якщо я курила при ній, вона завжди морщила носа. І ось вона прибігла, увірвалася в кімнату розпашіла і збуджена, негайно напялила купальник і почала крутитися біля дзеркала. Манірно прикривала груди і втягувала живіт:

— Ну і великі в мене в ньому! Глянь, глянь, так нормально?!

— Та нормально, заспокійся ти, — пробурмотіла я сонно і подумала, навіть не заздрячи розміру її бюсту: «Все одно ж там будеш, як синя курка, і туш твоя потече».

До озера треба було добиратися двома маршрутками. Люди дзеленчали банками зі святою водою, дихали перегаром, по радіо грав якийсь шансон, лобове скло обрамлювали образки і картинки дівчат укупальниках (явно не з попереднього Водохреща), на дзеркалі гойдалися вервечка, компакт-диск, китайські монети і турецький оберіг проти вроків. Я змерзла і хотіла спати, а єдине, на що була здатна,-малювати на запотілому вікні, за яким пролітали біллборди з рекламами політиків, курячих стегон і «церковного начення» (так і написано — «начення», ніби у редакторів агентства не було не те щоб репетиторки з української, а банального спел-чеку у Ворді). Я думала, за що мені це все, чому я така боягузка і не вмію посилати людей.

Святослав зовсім мене не здивував — типовий об’єкт для Христі: блакитні очі, темне волосся, ледь круглуватий, але не товстий (поки що), досить високий, із золотим кульчиком у вусі, а головне — з тим поглядом і рухами, які аж порскають зверхністю. І хоч у маршрутці я майже ненавиділа свою подругу, мені враз стало її шкода — зіщулену і зніяковілу, з опущеним поглядом і зрадливим рум’янцем. Вона затиналася і то розщіпала, то защіпала дублянку. Зграя хлопців реготала і не звертала на нас уваги, вони були зайняті своїм мірянням самі знаєте чим, хоч на такому холоді мірятися там не було чим взагалі. Потім один, найменш симпатичний, таки гукнув:

— Дівки, Христос хрещається! Ану роздягайтеся!

Я не знаю, для чого я це зробила. Я ж така боягузка. Але раптом відчула, що стою гола на кризі й розумію, що тепер точно мені немає ані виправдання, ані дороги назад. І я пірнула. З головою. І відчула, як стовбняк і оніміння вбивають у мені страх. Мені було зовсім не страшно вистрибнути, тіло моє було червоне і пружне, зовсім не схоже на курку з морозилки, як я очікувала. Хтось зі словами «ну ти даєш, мала!» подав мені рушник, і коли я витерлася, одягнулася і змогла підвести очі — побачила, як Свят подає мені гарячий чай, на смак з алкоголем. А тоді починає роздягатися сам. Під вишиванкою в нього була футболка «KEEP CALM and BE NAZI», а під нею синювато-прозора шкіра з прошарком пещеного жирку. Я відвернулася і хотіла піти по Христю, але побачила тільки чорну цятку, яка віддалялася на туманному горизонті. Між нами сіяв мокрий сніг, як у старому телевізорі. І я вже майже пішла слідом. Але в руках у мене була кришка Святового термосу. Та й узагалі, ноги стали якісь ватні, я ніби стояла і чекала, поки мене окликнуть, поки запросять: «Мала, ідем з нами». І найгірше, що запросили і я пішла. Точніше поїхала, джипом Святового тата, прикрашеним синьо-жовтим, євросоюзівським і червоно- чорним прапорцями. Дорогою ми допили чай і ще якусь наливку від діда, а коли нас зупинило ДАІ. Свят сказав, що подзвонить татові, врешті ми опинилися в барі, а потім у якомусь клубі у підземеллі. Свят уже роздягнувся до футболки і безперестанку говорив про те, як хоче пофарбувати волосся у зелений колір, але знає, що бабуся того не витримає. Потім підтягнулися якісь його старші друзі, котрим він одразу сказав, що не йде з ними на Схід через бабусине серце, а так, то він би за одне російське слово мочив усіх ватних вилупків. На стіл хтось кинув пачку цигарок, Свят розслаблено взяв одну і запропонував мені, але здивувався, коли я не відмовилася, ще й випустила потім дим через ніздрі, спершися спиною на стіну під входом.

— А як хтось побачить?! — оторопів він.

— Мені нікого боятися, — відповіла я.

Я слухала в сизому мороці усі ці вихваляння, усі розмови про доставку целоксу, спирту, енергетичних напоїв, анаболіків, снікерсів і продовольства, про те, як це все крадуть і перепродують, як нелегально перетягують через кордон. Про те, що відповідальні за закупівлі беруть відкати. «А шо, старий, десять відсотків — стандартна тема, жоден бізнес у нас інакше не працює, не береш, не даєш — лох». Бармени з нашивками «УКРОП» на передпліччях тільки й встигали підносити жовто- блакитні коктейлі, липкі і гидотні. Всі захмеліли і почали обговорювати розцінки за влаштування на державну роботу й рахувати об’єм коштів, які обертаються у вигляді відкупів у воєнкоматах. Чоловіки за столом поруч перераховували віяло стогривневих купюр, показували одне одному фотографи на телефонах: чи то жінок, чи то дітей і псів, чи то пекельних дислокацій, ляскали офіціанток по сідницях зі словами: «ми воюємо за гарні очі наших дівчат!», аж потім затягнули: «Ой чий то кінь стоїть». Я дивилася на їхні камуфляжі, і гусінь у животі ворушилася, ділилася і множилася, у мене було відчуття, що я серед чужих, що мене зараз знудить, що я хочу додому і, що найдивніше, готова знову піти з Христею у той смердючий госпіталь. Бо зараз мені гірше, ніж там. Бо я не можу думати про те, що хлопець навпроти відреставрованого балкону з ялинкою, мабуть, усе життя прожив в убогих гуртожитках, раз я єдина, хто може нагодувати його домашніми голубцями. Я не могла думати про його беззубий рот і втрачену руку, але й не думати про них не могла також. Мені було шкода, що він опинився в такій ситуації, і я не була певна, що не на марно, хоч те, що пропустив власне весілля, мабуть, добре, не ризикував нікого залишити молодою вдовою. Коли Свят поліз до мене цілуватися, я намагалася вислизнути і впала в сніг. Його тіло притиснуло мене зверху, а долоня полізла під потилицю. Мені знову було не страшно. Мені було байдуже. Я опинилася в якомусь золотому перетині любові й ненависті.

Тріє царі шукали дорогу на інтерактивному екрані міської системи навігації. Їм було холодно в пальці, напевно, вони ж зі Сходу. Назустріч їде візок, мальчік, маленькій савсєм, с такім смєшним мєсним іменем «святославчик», тяжко сопе в тата під пахвою. На двадцятий день славити свята стає дедалі важче. Але туристи в лижних костюмах затято волочать по ожеледі валізки. Обурюються цінами на повстанські шапки по- шестсот-рублей, слухають вертепи з похабними текстами. У декого над кросівками визирає голий шмат ноги. Новий трамвай, як лезо, розсікає схожу на клубок солодкої вати юрбу. Постсвяткова депресія розповзається заповненими вщент пі- церіями. Завтра закінчуються канікули.

Я навіть не спізнилася на перший урок, а Христя навіть зі мною не привіталася, зробила вигляд, що не зауважила. Клас в’їдливо дзижчав лампами денного світла, так нестерпно гнітюче, що Христина закопилена туба виглядала оздобою цього сірого, воронячого ранку, додавала йому чогось людського. Я сіла на задню парту до Альбіни і дала їй півмандаринки. Вона взяла її самими кінчиками нігтів.

Існування нашої дружби було, як мінімум, дуже дивним. Альбіна була з тих дівчат, яких я мала би боятися. По-перше, завжди з манікюром, по-друге — не дурна, але малограмотна. Завжди носила кепку з пастками і перламутрово-білу синтетичну шубку, що її, як зізналася, перешила з маминої. Вдома кожну суботу ходила в нічний клуб. Вона приїхала до нас на початку навчального року зі Сходу, але не з того теплого, що тріе царі, та ще й без дарів, тому її всі ненавиділи, особливо Христя. Усі поводилися так, ніби саме через неї ще у третьому класі нам перестали давати безкоштовне молоко, а зараз для молодших класів скасували сніданки. А наші дві королеви класу пошепки переповідали, ніби бачили на власні очі, ЩО вона робила з хлопцями за гаражами, а також що одяг у неї не справжніх брендів, а палений.

Їй важко було говорити українською, але перше, що вона мене спитала, — чи я не знаю, де в нас можна зробити добре і дешево корекцію акрилових нігтів. Мене. Корекцію акрилових. Невже вона не зауважила, що я завжди ховаю свої обгризені червоні пальці? Такі ж дівчата завжди таке зауважують. Словом, після цього випадку між нами виник якийсь зв’язок, я допомагала їй з українською граматикою і намагалася підсовувати українську музику, «Бумбокс» їй навіть сподобався. Вона ж мене вражала тим, як можна взагалі нічого не боятися. Не боятися пацанів у розхристаних підворотнях чужого міста, не боятися малювати стрілки на очах і носити міні в школу, не боятися замінованих полів і того, що мама досі переховується в підвалі якоїсь церкви, а брат воює, хтозна на якій стороні. Про це я просто боялася питати. Як і про те, чому вона всього цього не боїться і звідки у неї у Львові взялася далека тітка. Бо у квартирі, де Альбіна жила, вирощуючи на вікні зелену цибульку, ніколи нікого з дорослих не було. Сервант у єдиній тісній кімнаті, встеленій килимами, був заставлений вирізаними модельками паперових корабликів, замків та літачків, банками лаку для волосся та дезодорантів і євангелістськими брошурками з заголовками на кшталт: «Счастливая семья — возможно ли это», і лише самотня м’яка іграшка серед усього цього — їжачок з пляшкою шампанського — була ознакою того, що Альбіна мас якусь історію, що її залишила вдома, а також що намагається тут створити затишок, серед цих закладених ватними коцами вікон відчути себе вдома. Можливо, тому ходить на матчі «Шахтаря» і часом намагається підкараулити футболістів, уся зіщулюється, коли читає сухі хроніки про «знешкоджених зі сторони ворога», і не любить салютів і сміттєвих чи снігоочисних машин, які гуркочуть уранці. Не боїться, просто не любить.

Після уроків ми пішли до неї, я не втрималася і, курячи у кватирку, переповіла їй вчорашню нашу пригоду. Вона майже ніяк не зреагувала, тільки підтвердила, що багато з того, що збирають волонтери, місцеві продають на базарах, як і продавали речі зі збитого літака. Але зауважила вона це без емоцій, а от з імені Святослав хихотіла довго — таке воно було їй дивне і незвичне. «Ето што же, человек всю жизнь прославляет празнікі?!» А потім раптом почала переповідати, що у них у школі був волонтер корпусу миру Енді, який викладав їм англійську. Він розповідав, що е багато програм, за якими можна поїхати допомагати дітям у Камбоджі або ще в багатьох страшних локаціях світу, але він подумав, що краще вибрати щось спокійніше. Наступного дня його евакуювали. Вона ж вирішила, що, коли їй виповниться вісімнадцять, поїде за якоюсь із таких програм, щоб звалити хоч кудись. І правильно, подумала я, бо що таке відчуття своєї землі — розмальована на домашнє завдання з географії контурна карта? Картонна хатка з книжки над головою? Контора з експлуатації громадян чи рідна конура — як довго ти за неї, за цю землю, зможеш не спати, слухаючи за вікнами вуличні бої? Я подумки гортала свій атлас світу і думала, куди б хотіла сама. Я відчувала, як свербить мій мозок, а з лялечок гусені в животі несміливо випорпуються і розправляють крила барвисті метелики.

Раптом Альбіна підійшла до серванту і взяла їжачка:

— На, віднесеш у госпіталь.

— Та ну, це ж тобі, мабуть, хтось подарував?

— Ніхто всьо равно уже нікаво не ждьот.

— Тобто?

— Не важна. Бєрі.

Альбіна примружилася і затягнулася кутиком перламутрових губ, з виразом обличчя, який вміють тримати тільки такі дівчата. Російський прикметник «надменно» підходить для нього найкраще. Вона ніби демонструвала всім розпис на своїх нігтях, у який вкладала весь справжній художній талант, який у неї дійсно був, просто нігті були її писанками, її культурним продуктом.

— Знаєш, це все не так уж і страшно, у мене дєдушка був фронтовик, то у нього в залисній книжці до імен постійно були приставки, типу «без ног», дитиною я з цього сміялася. Тепер не смішно, але коли привикнеш, розумієш, що не так уже й страшно. Дєдушкіни друзья цілі жизні так прожили, і нічєво.

А наступного дня Альбіна сама підійшла чомусь до Христі і попросила:

— Слушай, давай після уроків сходім в госпіталь. У мене є лєзвія. Казали, там хлопців побрить нада. Я вмію, я брата брила всегда, коли ішов.

Христя остовпіла, куди ішов — перепитувати не стала, а тоді із зусиллям усміхнулася. Я хотіла сказати, що у мене репетитор, але вимазуватися не було шансів, бо Христя ж знала усіх- ні розклади. Тож я подумала, що голити молодих хлопців мало би бути за відчуттям схоже на миття посуду — миттєво бачиш результат, і людська подоба у тебе під руками, а отже, і подоба Божа стає не такою страшною. І хоча фраза «Ти що, мати Тереза?» зазвичай несе в собі більше іронії, ніж поваги, долаючи відразу до ближнього, ми менше цього ближнього боїмося...

— Добре, я теж куплю бритви. А Свят твій — боягуз, так і не пірнув, — додала пошепки я.

Ірен Роздобудько Смайлик в кінці тунелю

...Вона взяла каску, покрутила в руках і попросила, аби її сфотографували.

Тонка шия напружилась. Каска була важка— певно, не така, якою її уявляла.

Але вона посміхнулася в камеру і «зробила очі» — ну, такі, які мають бути в людини, котра примірила каску. Зняла. Віддала назад. Мені.

Я ніколи не примірю каску...

Я ніколи не надягну броник.

Ніколи не сфотографуюсь із гвером у руках. Я нахиляю голову, коли хлопці знімають мобільниками, як я відчиняю дверцята джипу, — а звідти видно, що він впакований «за повною програмою». Навіть шахи привезла.

— Країна мас знати своїх героїв! — жартують вони, а дехто додає:

— Гюльчатай, відкрий личко!

І ми сміємось. Тепер я знаю, що таке сміх — на передовій. Чого він вартий...

А потім ми розвантажуємо джип.

Там — різне. Навіть — дрібне, як ці шахи.

А знаєте, що вражає найбільше і до чого не можу звикнути?

ВОНИ НАМ ДЯКУЮТЬ! Вони — нам!

Навіть за шахи... За книжки... За листи...

Я — комаха у порівнянні з іншими. Моє завдання (щоправда, ніхто мені його не давав!) — одяг, ліки, їжа, сигарети, листи, шкарпетки, білизна. Броники і гельми, тобто каски. Якщо грошей достатньо — ще й берці. Ті, що по дві або дві з половиною тисяч...

Оптичні приціли — по сто сорок п’ять «зелених» за штуку.

Триста шістдесят штук хімічних горілок — на дві з половиною тисячі гривень.

Харчові каністри (по сто дев’ятнадцять гривень), взяла поки що шість штук.

Тактичні ноші — рівно три тисячі...

Паяльні горілки, оптика, обладнання для охоронної системи периметра...

На рахунку лишилося не більше двох тисяч.

Аврал!

Згодна, панове: я стала нудною. В місті зі мною немає про що погомоніти нормальним людям.

Уявіть собі розмову — навіть цілу дискусію! — про те, що краще: шкарпетки чи онучі?

Я — за онучі! Хоча бачила їх тільки в кіно... Чому за них? Ну як же! По-перше, шкарпетки мають розмір! А онучі — ні. Шкарпетки протираються на п’ятах. Онучі можна повернути іншим кінцем — і вони знову служать!

Шкарпетки — в один шар, онучі можна намотати і двома, якщо взуття дозволяє, і тканину можна дібрати — з кожного метра вийде по дві. Чи навіть — чотири.

Я ще не знаю.

Ніколи не нарізала онучі...

Ну, так, каже Людка, згодна, але ж це — не сучасно, це дідівський метод, проминулий день.

Так, згоджуюсь я, але один фіг — аби тепло і зручно!

— Так що, берем чи ні? — каже Людка.

І ми берем... шкарпетки. Дві партії.

Все ж таки хлопці можуть не зрозуміти такої практичності. Дехто ж тут носив навіть не славнозвісні «житомирські» по дванадцять гривень за пару, а фірмові — «адидас» із лейблою... Як таким онучі роздавати? А як вони їх намотувати будуть? Хто навчить? Адже це ціла наука.

А багато хто з «моїх» — не військові. Дехто навіть від армії «косив» у мирні часи.

Поставила б тут смайлик. Але до компа не скоро доберуся. Та й часу немає.

І бажання балакати — в Мережу, Теми у мене не цікаві.

От, скажімо, флісова білизна...

В магазинах — від чотирьохсот до дев’ятисот гривень за комплект. Якість — така собі. Імпорт. Не на війну розрахована. Я її і «на зуб», і на «нюх» випробовувала. Навіть сірником підпалювала — горить, зараза, швидко,

А наші дівчата самі шиють — рядочок в рядочок, щоби шов не тиснув. І ріс обирають такий, що мов друга шкіра. Шиють безкоштовно. Збираються вечорами чи у вихідні — і шиють. Собівартість такого комплекту — двісті гривень.

Я з ними не так давно познайомилась. У кожної-діти, робота, чоловіки, зарплату затримують і те-де. А вони — шиють...

Я на них вийшла — поставила роботу на конвеєр: гроші пішли від людей. Ще й розміри точні дала, аби «не в стелю» шили, а конкретно! Дядько Петро, «Слон», скажімо, — це повний п’ятдесят восьмий. Сашко, «Кашка» — бачили б ви! — і в сорок четвертому втопиться.

Так що тепер все в порядку — одягнуті, в теплі.

А нещодавно такі штани надибала — по сім євро, польські. Зверху тканина цупка, мов брезент, всередині — «вовняний начьос» сантиметра з півтора. Взяла п’ять мішків, замовила ще. Ходила, де могла, тицяла цими штанами в тилові морди: сім євро, люди дорогі, а користі від них у сто разів більше, ніж від ваших, казенних!

Господи, про що я?! Розумію, що це не теми для розмови. Хіба сама думала, що про таке розмовлятиму?

Взагалі-то я — брокер. Мала колись свій відсоток. Святкували часом вдалі продажі в суші-барі. Клієнти мене з рук до рук передавали. Казали, що у мене рука легка, сторгуватися вмію так, аби всім добре було — і продавцям, і покупцям. Документацію навчилася вести, перемовини юридичні (я філологічний закінчувала і з цифрами раніше погано товаришувала), ну і, чесно кажучи, свої кінці мала в БТІ.

Так от.

Я і зараз люблю в суші-бар забрести. За суші, як кажуть, і батьківщину продам! З лососем особливо люблю. Набір з дванадцяти ролів — від сорока шести до сімдесяти двох гривень. Так... Хлопців моїх — сотня. Ще тих, «майданівських»...

Тобто сорок шість на сто — чотири тисячі шістсот.

Тобто: двадцять три флісові костюми...

Або. М-м-м... Якщо один оптичний приціл — сто сорок п’ять «зелених», то...

Який нині курс?

З «оптичними» зараз — не вийде, а от джгути.

У хлопців по одній аптечці на екіпаж. Одна на трьох — то вже добре. Але в такій аптечці лише один джгут. Теж один на трьох. Що означає цей джгут?

Як би це пояснити «мирному населенню», аби зрозуміло було?

Одне слово, це дві хвилини життя...

А потім з тебе витікає кров. І за ці дві хвилини ти мусиш накласти джгут — собі або пораненому побратиму. А якщо він один? На трьох?!!

Сто штук я вже купила: один джгут — сто десять гривень. Треба ще стільки ж!

Або ще стільки ж по стільки.

Дві хвилини.

Сто десять гривень.

Тобто одна хвилина життя — п’ятдесят п’ять гривень...

Така математика...

— Дівчино, ви визначились? — каже офіціантка в кімоно.

Я втупилась в меню, як найостаниіший баран, дивлюсь в книгу — бачу фігу, як моя бабуся казала, коли я неуважною була. А що я бачу зараз замість цих червоненьких ролів?

Двадцять три комплекти білизни.

Подякувала, вибачилась, вийшла.

На вулиці зимно, авто пропливають, люди за склом, парочки, вітрини...

Чесно кажучи, я попервах, коли бачила, який чистий став Київ, який безпечний з запахом кави чи чогось такого, думала: поїхали б ви, блін, ТУДИ. Побачила б я, як би ви там посміхалися. Люта була, несправедлива: там — гинуть, тут — у суші-барі про свіжість риби питають...

Тепер я так не думаю. Чесно. Якби залишилась у мені крапля сентиментальності, сказала б: а Бог його знає, хто зараз проходить повз тебе, хто сидить за сусіднім столиком, хто п’є каву на розі...

Може, поп’є каву, зателефонує мамі: «Не сумуй!» — і ТУДИ.

А я йому каску піджену згодом, берци, броник...

Життя, воно таке.

Несповідимі стежки його.

Я що, знала, скільки тепловізор коштує?!

Я взагалі не знала, що такий існує! Телевізор — ага, знаю. А ТЕПЛОвізор — то для мене було, як... як тиранозавр із «Аватару». А тепер — бажанішого немає, коли отримую і везу.

Перш ніж у джип вкласти, поцілую, як рідного: послужи, маленький, добре. Аби Сашко той чи Петрович ще довго-довго ніжками землю топтав — по росі-траві.

Якось почула: певно, у неї роботи немає, дітей. Були б — не моталась би так, не зводила б «дебет-кредит»: що- де- по чому — і де краще...

Ну, то таке. Люди ж різні!

Працюю я.

Навіть річний звіт перед Новим роком складала, аби з фірми не вигнали. Я і так роботу запустила, ледь тримають. Кажуть — «божевільна». І... скидаються на необхідне.

І дітей двоє: старшому — дев’ять...

І чхати я хотіла на те, що кажуть.

На скептиків — чхати.

Завтра під Стриєм забираю партію касок і броників.

Там і примірю.

Не для знімку.

Для перевірки.

Не можу я хлопцям своїм непотріб гнати.

...Смайлик у цьому місті самі поставте.

Андрій Любка Тарзанка

Втнула таке, оскільки Бога немає. Якби був, то було б легше. Тоді вся відповідальність була б на ньому. Але живемо в світі без Бога, тому треба самим приймати рішення. Робити це ще тут, на Землі. Бо, крім Землі, нічого й немає. Є тільки наше одиночне, в одному примірнику, життя, яке більше ніколи не повториться і ніяк не продовжиться. Ані раєм, ані перетворенням у жабу, пагін куща чи в камінь. Живемо — і помремо. І все. На цьому крапка. Тож марно сподіватися на когось чи на щось, треба брати віжки у свої руки, керувати долею, творити чудеса і дива зухвалі. Зцілювати, народжувати, воскрешати і навіть вбивати. Бо, крім нас, це зробити нікому.

Вперше зрозуміла, що Бога немає, два роки тому. Був сонячний, радісний, Божий день. Веселою ватагою компанія попленталася до річки — школу закінчено, випускні тести позаду, вступні іспити в інститути й університети складено, тепер вони студенти, але попереду ще цілий серпень безтурботності й напівдитячого життя. І напівдорослого: можна фліртувати з хлопцями, виклично вдягатися, закопилювати губу й бути примхливими, сваритися з батьками, адже вже за місяць поїдеш від них у велике місто, в нове, вже лише своє, власне, життя. У тому серпні було щось від американських двадцятих і тридцятих років — безтурботність, джаз, свобода. Солодке шампанське і спонтанність, коли все вигадується й вирішується тут і одразу.

Так вийшло і з цією річкою. Поліна сиділа вдома, копирсалася в Інтернеті, коли прийшло sms: «Ми на річку, ти з нами?» Писала найкраща подруга. Зрештою, а чому б і ні? Який сенс паритися в цій сірій квартирі на четвертому поверсі, якщо літо в розпалі? Відповіла коротко, як любила: «Так». Не любила смайликів, не любила довгих переписок, завжди — в чатах, есемесках, мейлах — ставила крапку, немов підкреслюючи лаконічність і категоричність. Відповідь не забарилася: «Збір о 13-й біля Малібу».

Ах, як це було по-їхньому. По-українськи, 2012 рік. Задрипана й зачухана Шепетівка, районний центр. Річка називалася Гуска. Отож вони йдуть на Гуску, застояну і смердючу, мулисту річечку, яка тече крізь депресивний районний центр Шепетівку. А збираються біля «Малібу». Ха-ха. Забичена провінція. Назвати кафешку в центрі — «Малібу», хоча персонал там навіть не знає, що таке американо, тому доводиться казати при замовленні кави: «Налийте побільше води». Провінція, село. «Малібу», ха-ха. Добре, що не Ел-Ей, місто ангелів, Лос Анджелес.

Поліна думала про це, крутячись перед дзеркалом у строкатому купальнику. Вже скоро, менш як за місяць, вона поїде звідси, буде вчитися в Києві, ходити в арт-хаусні кінотеатри, спілкуватися з цікавими людьми, відвідувати виставки, а її бойфрендом буде хлопець із королівськими манерами. Відчинятиме двері, подаватиме пальто. І поцілуються вони лише на третьому побаченні. Вона обірве поцілунок зненацька, немов засоромившись, і погляне на нього з-під вій — скромно, хтиво, злякано. У той момент він закохається в неї. Швидше б уже переїхати, поїхати з цього села, де люди навіть вдягнутися не вміють, де весь одяг із блискітками й величезними написами, де ніхто не поступається місцем у маршрутці. Вона поїде звідси, її чекає інший світ, для нього вона створена.

Адже Бог створив її досконалу, як морська мушля. їй усього лише шістнадцять, а вже ніхто не може пройти повз, щоб не озирнутися. Янголятко з тілом демона. Кучеряве світле волосся, яке пасмами спадає на плечі. Великі очі, круглі і здивовані, як монети. Фігура, де кожен вигин помітний і підкреслений, кожна кісточка — як ювелірний шедевр. Шкіра молочна, м’якенька, як згущене молоко, — злизував би і злизував. Ніжка тридцять п’ятого розміру з пальчиками, як у Білосніжки. Найвлучніший комплімент іще минулого року їй зробила найкраща подруга. Вони приміряли сукню. Марина дивилася на Поліну, а потім випалила: «От не розумію, як так Бог створив тебе, з таким маленьким, витонченим, дитячим тілом, і як він приліпив до нього ці великі груди, звідки вони взялися, це якась помилка в його кресленнях!» Ніби й жартома все це було сказано, але відчувалася в тоні Марини заздрість. Хоч і найкращі подруги, хоч і душа в душу, без жодних секретів, але їй було явно важко дивитися на те, як Поліна заворожує чоловіків: кучерява маленька дівчинка з великими біло- сніжними грудьми в декольте. І цей наївний — хоча тисячу разів відтренований перед дзеркалом — погляд із-під вій. Чоловіки божеволіли. Марина, чесно кажучи, теж, але через те, що в присутності Поліни на неї ніхто не звертав уваги.

Поліна огледіла себе в купальнику й залишилася задоволеною. Можна йти на річку. На річку Гуску, ха-ха. З її-то фігурою! Ну, але нічого: вже за місяць на неї чекає Київ і нове життя. Надягнула сукенку, яку мама називала футболкою, взяла рушник, величезні сонцезахисні окуляри й вийшла. Усього під «Малібу» зібралося дванадцятеро її колишніх однокласниць і однокласників. Восьмеро дівчат і четверо хлопців. У їхньому класі «нормальних» хлопців було лише стільки, всі інші — лузери і село.

На Гусці, як вони зазвичай казали, було «їхнє» місце. Щоправда, далеченько, але вартувало пройтися: там майже не було людей, а значить — сміття. Було дерево й тінь від нього, а вода — глибоченька й не заросла водоростями. Поліна кинула рушник, рвучко стягнула з себе сукенку. Їй сподобалася реакція хлопців — вони аж почервоніли, бо не могли наважитися розглядати її явно, не ховаючись. Дівчина взяла крем і почала повільно втирати у шкіру. Ноги, стегна, живіт, груди, шия. Попросила Марину натерти їй спину. Лягла на живіт, приплюснувши собою гранати грудей. Марина розкрила ліфчик, витиснула крем на долоню й почала масажувати плечі подруги. Хлопці намагалися справити враження, буцімто займаються кожен чимось своїм, але крадькома поглядали на Поліну, на її янгольське кучеряве волосся, на напнуті груди, що біліли з-під рук, на пружну попу, символічно прикриту яскравою смужечкою бікіні. Поліна наснажувалася цими поглядами, як сонячна батарея.

Перші пішли у воду, хтось розкладав пиво й чипси, Поліна вирішила ще трохи розпектися на сонці. Хлопці тимчасом монтували тарзанку на дереві. Коли перший з них шубовснув у воду, здіймаючи лавину бризок, що долетіли й до Поліни, якось умить збадьоривши її, стало справді весело. Полився сміх, крики, ті, що вже були у воді, бризкали на тих, кому вона з берега здавалася прохолодною. Невдовзі всі були у воді. Пірнали, залізали одне одному на плечі і стрибали. Дівчата спочатку не хотіли мочити волосся, але це було неможливо — дванадцять чоловік на маленькому відрізку річки здійняли такий переполох, що вода перетворилася на шумовиння, гейзер і джакузі.

Приблизно тоді хтось і запропонував стрибати з тарзанки. Хто це був? Вітя, Володя? Зараз уже нема різниці, а тоді ідея була сприйнята скептично. Але коли перші охочі полетіли у воду, з’явився азарт. Адже це так легко і зовсім не страшно! І так весело. Дівчата також захотіли спробувати. Першою пішла Квітослава, але та взагалі була хлопчакуватою, ще в молодших класах лазила на дерева і прогулювала уроки. Тож нічого дивного, що на дурну ідею клюнула першою. Шубовсть! Ох, як класно — не могла натішитися вона.

Поліна пішла четвертою — спровокувавши невеличку тисняву, бо всі четверо ХЛОПЦІВ хотіли Ті підтримувати. Це також їй сподобалося. Немов у фільмі, де Моніка Белуччі дістає сигарету, а ціла зграя чоловічих рук навколо простягає запальнички. Зрештою, до гілки повів її Вітя. Треба було пройти товстою гілкою над землею до води, там вхопитися за планку, перев’язану канатом, рішуче відштовхнутися (у цьому й допомагав хлопець), якусь мить пролетіти над землею й водою, нарешті відпустити канат — і плюхнутися в річку.

Нічого складного. У всіх це вийшло. Але в останній момент Вітя якось завагався — мабуть, через те що Бог створив Поліну ідеальною. Він став позаду неї, охопив, немов обійняв, її руками, у голові аж запаморочилося від солодкого запаху, тому хлопець — який не хотів виявити свою слабкість — на частку секунди швидше відштовхнув Поліну, немов чорта, який намагається його спокусити. Рух був різким, рішучим. І передчасним. Дівчина полетіла вперед, з неї вирвався крик страху, жаху, вона заплющила очі, долетіла до найвищої точки, там вдарилась, немов об повітряну стіну, у зворотному польоті відпустила планку.

Як це виглядало далі? Немов землетрус, різкий біль у спині, пустка. Найстрашнішою була саме ця пустка — темно-сіра, вогка пустка, де нікого навколо, де жодного світла, в якій немає часу, а все що хочеш сказати, — відлунює всередину тебе де крутиться голова й де хочеш заплющити очі, але не можеш, бо вони вже й так заплющені. З усіх сил намагаєшся сконцентруватися, опанувати тіло, підпорядкувати його собі, вся напру жуєшся в цьому єдиному бажанні заплющити очі але нічого не виходить. Тому дивишся далі на цю пустку, безкінечно вдивляєшся в неї і розумієш, що дивишся в себе, що це внутрішній зір. І так порожньо, і ніякого Бога поруч.

Уже потім Поліні розповіли, що Віктор штовхнув її зашвидко й занадто сильно, вона злякалася, тому випустила тарзанку з рук, коли та вже летіла назад, — і як наслідок гепнулася спочатку об гілку, а потім впала на землю під деревом. Жоден з ударів не був сильним, але тіло вигнулося і вдарилося об землю, як мішок з картоплею. Сім переломів і забій спинного мозку. Чотири години в комі.

Коли дівчина опритомніла, біля неї вже сиділи батьки. Налякані, розгублені. Злі. Дві хвилини боязкими голосами порозпитували, як вона, чи все добре, а потім накинулися на бідолашну: мовляв, чому ти туди пішла, для чого лізла на тарзанку, зовсім здуріла? Цього Поліна їм ніколи не вибачить. Вона щойно виплила з пустки, наркоз спотворював реальність — усе відбувалося, як за пеленою води, а до неї долітали якісь дурнуваті фрази, що її вже не пустять ні на яку річку, і в Київ не пустять, бо вона мала й дурна. Безвідповідальна. Мала засранка.

У ніякий Київ вона так і не поїхала. Хоча мала на чому їхати. Через три тижні дівчину виписали з лікарні. Вона виїхала з палати на інвалідному візку — виявилося, що травма спинного мозку серйозніша, ніж здавалося в день трагедії. Ноги, ніжки, на які задивлялися всі без винятку, тепер безвольно звисали з Ті тіла. Жодних відчуттів — хоч бери й пали запальничкою. Батько взяв її на руки й посадив у візок, мама склала її ноги на підставку знизу. Симетрично, як взуття. Змахнули сльозу. І Поліна, і мама.

З того часу дівчина живе на четвертому поверсі районного центру на Хмельниччині. Ідею з університетом довелося відкласти до кращих часів, якщо такі будуть. Наразі Поліну прилаштували на заочний курс місцевого ПТУ, а потім час покаже — може, вдасться зачепитися й на заочне якогось університету. Хоча з цим важче, бо батьки не мають часу їздити з нею на складання сесій навіть у Хмельницький — працюють. Та й чим їздити? Українські потяги й автобуси не підлаштовані до потреб інвалідів, а власного автомобіля в сім’ї немає.

Інвалідів. Яке жорстоке слово. Поліна опинилася з ним наодинці. П’ять днів на тиждень батьки йдуть на роботу, а дівчина залишається сама з собою — і зі своєю трагедією. Самотня, адже Бога немає. Бо якби був, то не вчинив би так із нею, вона ж не заслужила. Не розбив би її мрій, її Києва, майбутнього, життя. А тепер ніхто й не приходить. Кілька разів, було, заглядав Віктор — його визнали невинним, але сумління його таки мучило, тож навідував. Ну, а тепер вчиться у Харкові, в юридичній академії. Марина забігала, але тепер учиться в Києві. Нарешті щаслива, бо хлопці дивляться на неї — а була б Поліна, то й далі ниділа б у її затінку.

Ліфта немає, тому на вулицю Поліна потрапляє лише раз на тиждень, у неділю. Тато зносить візочок, потім повертається, бере донечку на руки і зносить униз, на землю. Чесно кажучи, Поліна не любить виходити — їй не хочеться, щоб на неї дивилися. Колись усі пожирали її поглядами, а тепер дивляться зі співчуттям. Так, що їй самій хочеться плакати. Але вона не плаче. Навпаки: вирішила, що не підкориться долі, не здасться, виграє. Тому коли в неділю виходить на вулицю, то з найкращим макіяжем, з ідеальним манікюром. Робить це передусім для себе, бо хоче сама собі подобатися. Так легше в себе вірити. Тому робить спеціальні вправи для живота й рук — хоче триматися в формі. Шкода, що не може нічого зробити для ніг, але все ж масажує їх кілька разів на день, щоб запобігти целюліту. Посилено вчить англійську. Іноді плаче. Та що там іноді, щодня. Щодня маятник її віри в себе гойдається з оптимістичної самовпевненості до бажання накласти на себе руки. І так кілька разів. Щодня.

Навіть у соцмережах — а в Інтернеті тепер проводила неймовірну кількість часу — фото для аватарки добирала такі, щоб було видно лише верхню частину тіла. Старі всі повидаляла: якось боляче було дивитись на себе нормальну. Нормальну. А тепер — неповносправна. З часом навіть почала робити селфі, автофотопортрети їй подобалися, бо коли фотографуєш сама себе, то в кадр влізає тільки частина тіла. Витягуєш руку — і можеш сфотографувати лише обличчя й плечі. Клас! Або у дзеркалі — до поясу. їй ці фото коментували: красуня! Було так приємно, а потім знову плакала, згадуючи про свою ваду, злилася на людей, які лайкали ці світлини. У їхніх лайках було щось знущальне, а водночас і милосердне, немов її, таку прекрасну крихітку, просто жаліли.

Щоправда, шанс був — і навіть не примарний. Лікарі сказали, що поставити дівчину на ноги може операція. Коштовна, в нас таких не роблять. Але за тридцять тисяч американських доларів ізраїльські спеціалісти можуть спробувати. Це і було надією. Надією, до якої залишалося зовсім мало — гроші. Такої суми сім’я не мала.

Спочатку просити й збирати було соромно і складно, а потім — байдуже. Попереду була ідея, світло, звільнення від хвороби, і Поліна навчилася бачити тільки це. Першими допомогли родичі, потім однокласники, кілька тисяч гривень дала міська влада, дві тисячі доларів зібрали місцеві підприємці, ще тисячу баксів вдалося отримати від кандидата в народні депутати, який балотувався на виборах 2012 року.

Приблизно після тих виборів Поліна й написала до мене. Повідомлення в одній із соцмереж починалося стандартно: «Привіт! Мене звуть Поліна. Прочитай до кінця — ти можеш допомогти мені! Я вже встиг подумати, що це спам, але ж такий спам надсилають переважно російською мовою, тому таки прочитав до кінця. Спочатку там ішли якісь компліменти моїм віршам, потім дівчина розказувала про свою проблему і збір коштів. Наприкінці писала, що грошей не просить, просто буде вдячна, якщо я перепощу фото з її історією й реквізитами на свою сторінку, адже «в тебе багато підписників». Закінчувалося повідомлення словами, що вона не дуже вірить в те, що я знайду час, прочитаю і перепощу, але все ж вирішила спробувати — а може, «в житті ти такий же, як І у віршах, тоді обов’язково допоможеш».

Це вже був заборонений прийом — і я потрапив на гачок. Сам переказав на її рахунок певну суму, а потім і перепостив інформацію про Поліну на всі свої сторінки у всіх соцмережах. Вона подякувала, між нами зав’язалася розмова. Так я й дізнався про деталі трагедії того серпневого дня на річці з кумедною назвою Гуска. Я перевірив — справді така річка є в Шепетівці. Поліна розповіла, що на рахунку в неї вже більше семи тисяч доларів, а динаміка оптимістична — переказів надходить усе більше і більше, бона сподівалася, що за рік вдасться зібрати всю необхідну суму. Жартувала, що створила штаб свого порятунку — він розташовувався в її візку, а бортовим комп’ютером був її лептоп. Свої повідомлення так і підписувала — начальник штабу. Між нами виникла певна довіра. Зізнаюся, спочатку я просто жалів дівчину. Заходив на її сторінку, переглядав фотографії — розумів, яким ударом стала фізична вада для такої красуні. Аж потім жаль поступився місцем зацікавленості, почуттю солідарності. Мені імпонував бійцівський характер цієї тендітної дівчинки, її організованість. Щодня ми переписувалися по кілька разів, я радив їй цікаві книжки, фільми. Навіть одного разу налякався, бо мені раптом наснилося, що Поліні нарешті роблять операцію — і ми одружуємося. Все б нічого, та нагадаю, що дівчині на той момент усе ще було шістнадцять рочків.

Потім наше спілкування поступово скоротилося до обміну вітаннями на свята й дні народження. Минуло два роки — і в листопаді 2014-го я знову отримав від Поліни повідомлення, цього разу е-мейл. З її згоди наведу його тут повністю:

«Привіт, Андрію.

Давно ми з тобою не спілкувалися. Та й, чесно кажучи, часи не сприяли. Розумію, скільки в тебе було справ. А мені й самій не було що казати. Пишу не просто так. Хочу порадитися. Сподіваюся, по старій нашій дружбі, ти не відмовиш мені в цьому. Не знаю чому, але я довіряю тобі. Здасться, ти добре мене розумієш.

Я розгорнула роботу свого штабу дуже активно. За рік мені вдалося зібрати більше п’ятнадцяти тисяч доларів. Різними шляхами, але найбільш ефективною була робота в Інтернеті. Я цілими днями сиділа вдома, тому мала купу часу на це. Писала кожному особисто, просила. Як завжди— не грошей, а перепосту. Більшість не відповідала, але якась частина людей надсилала гроші, поширювала інформацію. Так справа рухалася — поволі, але в підсумку на моєму рахунку стало майже двадцять чотири тисячі доларів. Зовсім близько до фінішу, до операції, до звільнення. Так, можеш похвалити мій штаб.

Планувала, я мала всі підстави планувати, що у 2014 році я вже зможу заплатити за операцію і стати на ноги. Що ж, плани завжди смішать Бога, а ти ж знаєш мою позицію — його немає. Словом, у 2014-му не вийде. Ну, і добре. Просто — сам знаєш — почався Майдан. Повір, мені було дуже нелегко просидіти його вдома, на своєму клятому четвертому поверсі. Спочатку я пишалася українцями, потім стало страшно. У січні 2014-го, після перших смертей, я зрозуміла, що вже не можу функціонувати як штаб свого порятунку. Просто просити в людей гроші на особисту потребу було неправильно, коли в країні таке коїлося.

А я збожеволіла. У хорошому сенсі, якщо в цього слова є хороший сенс. Напевно, вам там, на Майдані, було легше — ви могли діяти, ходити й робити щось, блокувати, боротися. А я — «диванна сотня», непотріб. Я страшно перейнялася всім тим. І ясно, що більше не могла просити грошей для себе. Гризла себе, що не можу нічим допомогти, шпетила, вважала себе паразитом. У якийсь момент вирішила, що здобуті мною на практиці знання можуть допомогти. Маю на увазі роботу, пошук ресурсів в Інтернеті. Так стала волонтером «Євромайдану SOS». Писала людям, перекладала інформацію англійською (мені таки вдалося вивчити її самостійно, вдома), координувала збір гуманітарної допомоги. Словом робила все, що можна зробити на четвертому поверсі шепетівського будинку. Це було так класно! Я відчула себе потрібною, вже не я просила, а до мене зверталися і пропонували, розпитували, радилися. Моя робота справді була корисною, я відчувала себе знову повноцінною людиною!

Далі ти все знаєш. Майдан закінчився, але Крим-Донбас, війна, катастрофа, руїна. Це як вир — засмоктало всю країну, і я теж не змогла вирватися. Я робила свою роботу — спочатку для «Крим SOS», а потім почала збирати гуманітарну допомогу для армії. Якась пані навіть написала мені, що я сама роблю більше, ніж усе міністерство. Не повіриш, але мене навіть запросили на зустріч волонтерів у Києві, мав бути хтось із міністрів і волонтери, але я відмовилася, пославшись на надзвичайну завантаженість. Не хотілося казати, що я інвалід, тож приїхати просто не можу.

Ну і, власне, про інвалідність. Я дивилася на наших хлопців, на армію, на добровольців. І заздрила їм, хотіла б і сама потрапити туди, допомагати якось, хоч би й бутерброди мазати. Та будь-що. Часом мені мріялося, що я теж — як Надія Савченко — воячка. Що я — герой. Даю приклад іншим. В’юся, вбиваю, трощу все на своєму шляху. Така собі Ксена, принцеса-воїн. Смішно мріяти про таке з інвалідного візка, але все ж. Навіть ім’я собі вигадала. Десь вичитала, що своїм страхам і болям треба дивитися в лице, лише тоді можна перемогти їх. Тому назвалася Тарзанкою. Як Тарзан, який стрибає з дерева на дерево, кидає списи й мечі, воює. Я теж пострибала — і в мріях стала богинею війни. Тільки не смійся. І називай мене Тарзанкою.

З часом мені довірили координувати цілу групу волонтерів, я стала в якомусь сенсі старшою цілої групи. У сімнадцять років! Я так пишалася собою! Батьки мого ентузіазму й допомоги армії аж так не поділяли, їм не подобалося, що я зробила паузу у збиранні грошей на операцію, але все ж не заважали мені, бо бачили, що в мене з’явився інтерес до життя, вогник, пристрасть. Так я дорослішала.

Але все частіше мені здавалося, що роблю замало. Знаєш, це як наркотик — допомагати. Зробиш щось хороше — хочеться ще і ще. Приємно, коли тобі дякують, приємно, коли ти сам себе поважаєш за вчинене. Почуваєш себе людиною. Можливо, це видасться тобі банальним, але завдяки своєму волонтерству я дійшла висновку, що людина складається не тільки з тіла. Соррі ще раз за банальність. Так ось, мені захотілося робити ще і ще. Це було так по-особливому — раніше всі допомагали мені, а тепер допомагала я.

У жовтні мені виповнилося вісімнадцять. Я сказала батькам, що знову беруся за свій штаб власного порятунку. І попросила відкрити рахунок у банку вже на моє ім’я, адже тепер я повнолітня. Вони зробили це, перерахували на цей рахунок всю суму. Я її тепер контролюю завдяки інтернет-банкінгу. До речі, пароль у мене войовничий — tarzanka1996. Словом, я все це не просто так зробила. Годину тому я перерахувала десять тисяч доларів зі свого рахунку на потреби поранених у зоні АТО вояків, що лікуються у київському військовому госпіталі. Я довго вагалася, адже так, по-чесному, то це не мої гроші. їх люди пожертвували на благодійність, на моє лікування. Тому вирішила, що не можу їх пожертвувати на термові- зори чи шоломи, а тільки на лікування. І зробила це. Не критикуй мене, будь ласка, це моє рішення, я теж хотіла хоч раз щось пожертвувати. А коли все закінчиться, я собі дозбираю, впевнена.

Так ось, хотіла спитати в тебе поради: як сказати про це батькам?» 

Макс Кідрук Ельвіра

— 1 —

Для Ельвіри війна почалася на Миколая, коли мінометний снаряд вбив її матір, що поралася біля кролів. До того часу дівчина наче не помічала, що світ довкола неї тріщить по швах. З одного боку, причина була в тому, що протягом перших шести місяців війни — до утворення котла під Іловайськом — її село жодного разу не потрапило під обстріл; з іншого — причина крилася в самій Ельвірі Мовчан. Лікарі називали це рецесивним кататонічним синдромом, ховаючи за невиразним діагнозом чи то беззубу неспроможність, чи то банальне небажання вникнути в суть її проблем і допомогти; односільчани ж — навіть ті, хто знав про діагноз і про шість тижнів, проведених у неврологічному диспансері в Донецьку протягом літа 2012-го, — просто вважали Ельвіру надміру сором’язливою і тихою.

Ельвіра не була слабоумною. У 2011-му вона закінчила загальноосвітню школу з середнім балом цілком достатнім, щоб подати документи в якийсь із університетів Донецька чи Маріуполя. Втім, продовжувати навчання їй заборонили. Точніше — лікарі не радили вступати до університету, як завжди пересипаючи рекомендації купою малозрозумілих слів і термінів: «Надмірні розумові й нервові навантаження можуть перевищити компенсаторні здібності особистості, що призведе до непередбачуваної реакції, нервового зриву і — майже напевно — незворотного загострення психічного розладу». Бла-бла-бла. Ель- віра в усіх відношеннях була нормальною, от тільки іноді «провалювалась» чи, як казала її мама, «відлітала». Таке траплялося раз чи два на тиждень, подеколи — частіше, особливо якщо дівчина перестрівала в селі незнайомого чоловіка: Ельвіра присідала, складала руки на колінах і поринала в лише їй видимі світи, фокусуючи осклянілий погляд на невидимій точці за метр від свого носа. В такі моменти вона ставала неначе восковою, перетворювалась на наповнену порожнечею пластикову ляльку, яку можна як завгодно вигинати, смикати за волосся і навіть різати по живому, не боячись, що вона закричить. Спливло десять років відтоді, як її батько-тиран, який бив дружину так сильно і часто, що ребра не встигали зростатись, встряв у якусь неприємну історію у Волновасі і, ховаючись від правосуддя, був змушений утекти до Росії, але періодичні ступори не припинялися. «Відключення» не заважали Ельвірі по-своєму насолоджуватися життям; єдина проблема полягала в тому, що «провали» могли тягнутися годинами.

Бойовики вперше з’явилися у Заможному — невеликому селищі, що розкинулося на правому березі Кальміусу приблизно посередині між Маріуполем і Тельмановим, — 23 серпня 2014-го, за день до того, як дві колони російських танків і самохідних артилерійських установок зі щойно зішкрябаними серійними номерами, але з російськими триколорами, які нахабно майоріли на броньованих баштах, перетнули кордон на півдні Донецької області й зайняли плацдарм перед Новоазовськом. Кілька чоловіків в уніформі без розпізнавальних знаків, без головних уборів і в затоптаних кросівках приїхали ґрунтовою дорогою з боку Гранітного. Приїхали на 5,7-літровому сріблястому «Lexus LX 570», безперечно, краденому, оскільки ні зовнішній вигляд ополченців, ні манера триматися і розмовляти не відповідали класу позашляховика. І попри те, що протягом наступних тижнів від Маріуполя постійно долітав розкотистий відгомін артилерійських залпів, а Михайло Микитович, хрещений батько Ельвіри, який жив у сусідньому із Заможним Павлополі, одного дня приніс похресниці та її матері масивний, з гострими рваними краями осколок фугасного снаряда, що його знайшов на своєму полі за півкілометра на північ від Талаківки, Ельвіра не розуміла або вдавала, що не розуміє, що довкола йде війна.

Насправді смерть зазирнула в їхні вікна на три дні раніше — у вівторок, 16 грудня.

Неподалік Заможного — на дорозі, що вела до залізничного переїзду перед селищем Кальчик, — стояв блокпост української армії. Мабуть, по ньому й стріляли. Молотили цілий день з району Свободного і Приморського, в результаті чого півдесятка мінометних снарядів приземлились на території Заможного.

Через лагідний норов і готовність завжди прийти на допомогу Ельвіру Мовчан у селі називали божою дитиною. Бог, певно, дійсно піклується про своїх дітей, оскільки з двох 120-міліметрових фугасно-осколкових мін, які впали на город і подвір’я біля одноповерхового будинку Мов- чанів, жодна не вибухнула. Пізно ввечері, копи обстріл припинився. Ельвіра вийшла на вулицю і по черзі відсторонено роздивилася продовгуваті фугаси, чиє сталеве хвостове оперення кумедно стирчало із землі. На першому товстим червоним маркером було старанно виведено «ЗА ДНР!». Трохи нижче, кривими і значно меншими літерами хтось дописав: «и за одессу». На другому красувався напис «НА КИЕВ!». Зранку приїхав Михайло Микитович. Розуміючи, що саперів чекати не варто, самотужки витягнув снаряди, відвіз їх на пляж і скинув у Кальміус.

Але навіть після такого випадку Ельвіра продовжила займатися буденними справами.

У п’ятницю 19 грудня Ельвіра, як завше, прокинулася пізно — мати не дорікала, навіть якщо донька спала до одинадцятої. Ельвіра злилась на себе через те, що вставала так пізно, але нічого не могла з собою зробити: засинала вона важко, під ранок, і ніяка сила не могла витягти її з ліжка о сьомій, коли мама йшла поратися по господарству. Єдине полегшення: взимку совість дошкуляла менше, оскільки роботи майже не було. Перш ніж усвідомити, що саме її розбудило, дівчина полізла рукою під подушку і ближче до узголів’я намацала товсту зимову шкарпетку, до не можу напхану цукерками — під тонкими пальцями зашурхотіли блискучі обгортки. Гостинець від Миколая. Чи то пак від мами. Ельвіра посміхнулась, але її посмішка стоншилася, щойно дівчина відчула повів крижаного вітру і різко сіла на ліжку. Обидва вікна в її спальні стояли без шиб — холодний вітер розгулював кімнатою, а підлогу під підвіконнями, неначе свіжим снігом, засипало дрібними скалками. Лиш зараз відчувши, що заклало вуха, Ельвіра встала, надягнула на нічну сорочку пуховик і вийшла на вулицю. Подвір’я було завалене шматками дощок і уламками шиферу, сусідка з хати через дорогу махала їй руками і щось відчайдушно кричала, проте Ельвіра нічого не чула. Вона дивилась на те місце, де ще вчора ввечері стояли клітки з кроликами. Ані кролів, ані кліток не було, замість них у землі чорніла півтораметрова воронка. Ельвіра, шукаючи, але не кличучи матір, повільно обійшла будинок, хоча вже знала, що нікого не знайде. Вона була тихою і боялася чоловіків, та аж ніяк не слабоумною. Біля північної стіни будинку Ельвіра натрапила на почорнілий від крові, ще теплий шматок в’язаної жилетки, в якій її мама ставала до роботи.

Цікаво було б почути, що сказали б лікарі з Донецька, які заборонили Ельвірі йти до університету, про «нервові навантаження» і «компенсаторні здібності особистості», оскільки після злощасного обстрілу Ельвіра не «провалилась» і не «відлетіла». Вона зайшла додому, зібрала найнеобхідніше, вдягнула все найтепліше і спокійно пішла дорогою на захід — у бік, протилежний тому, звідки прилітали снаряди.

— 2 —

— Вам... допомога... потрібна?

Молодший лейтенант Мітя Нагорняк, позивний Пухлий, зрозумів, що м’ясо можна не дожовувати — шматок чи так, чи так стане поперек горла.

— Що? — хлопець підвівся.

— Я хочу допомогти, — низько нахиливши голову, повторила дівчина. Від страху зустрітися з кимось із чоловіків поглядом її животом прокочувалися судоми.

Пухлий зблід. Дівчину трусило так сильно, що він ледве розбирав слова.

— Йди геть, — давлячись, наказав він.

Але вона не йшла.

— Я буду вам допомагати. Просто так — як волонтерка, — тихо, не піднімаючи очей, але водночас із твердою, неначе мармур, і якоюсь потойбічно-відчайдушною наполегливістю повторила дівчина. — Я можу...

— ВАЛИ НА ХРІН ЗВІДСИ! — вибухнув Пухлий. Він намагався говорити строго, але його голос зірвався і зрадливо задеренчав. Зуби клацнули від люті й нервового збудження.

Дівчина не ворухнулася. Набравши в груди повітря і до болю напруживши м’язи живота, вона неймовірним зусиллям вгамувала тремтіння. По тому ще півхвилини збиралася на силі, щоб заговорити знову, і весь цей час не дихала, побоюючись, що найменший порух може роздратувати офіцера, який нависнув над нею. Зрештою вона продовжила, хоч голови не підняла:

— Я можу прати вам білизну, готуватиму вам їсти, якщо хочете, я навіть ходитиму в розвідку, вони не займатимуть мене, от побачите, я...

При словах «готуватиму вам їсти» округлі щоки Міті Нагорняка, завдяки яким його й прозвали Пухлим, посіріли, наче грозові хмари над висушеним спекою степом.

— ПІШЛА НА ХРІН, КУРВА! — Молодий офіцер зірвав з плеча автомат і направив ствол на дівчину. Чорна цівка застигла на відстані тридцяти сантиметрів від худого тільця.

На той момент у бліндажі за блокпостом № 18 окрім Пухлого перебувало четверо бійців ЗСУ. Всі четверо обідали. Найближче до виходу сидів Паша Білаш, позивний — Бізон, сто- кілограмовий бритоголовий чолов’яга, колишній офіцер спецпідрозділу «Беркут», який за рік до розгону студентів на Євромайдані звільнився з МВС і пішов рядовим контрактником у армію. Нібито через те, що не міг терпіти безладу й безправ’я у «Беркуті». Бізон виглядав і розмовляв як істинний гопник, кожну фразу закінчуючи сполучником «на» — «що робиш, на?», «пішли на пост, на», «грьобані сепари, на» — зате був єдиним бійцем третьої роти другого батальйону дев’яносто третьої ОАМБр, який за весь час АТО не попросив відпустки. Зліва від колишнього «беркутівця», спиною до молодшого лейтенанта, який націлився автоматом у дівчину біля входу в бліндаж, схилився над мискою ще один рядовий — чорнявий, вічно напідпитку і вічно всім незадоволений Женя Шульга з Харкова, позивний — Кацап. У глибині укриття пліч-о-пліч сиділи сержант Ілля Камазов, позивний — Камаз, чия нижня щелепа, навіть коли мовчав, на цілий палець випиналася поперед верхньої, і худорлявий ротний санінструктор Валера Мозговий, позивний — Тюбик. Пухлий був наймолодшим серед усіх; формально він вважався командиром, але на передовій його мало хто слухався. На лінії розмежування, під постійним вогнем «Градів» та артилерії бойовиків, субординація переставала діяти.

Першим підірвався Бізон.

— Агов, Пухлий, ти чьо, на?

Після того як Мітя Нагорняк великим пальцем правої руки переставив перемикач режиму вогню на своєму АКМ із запобіжника на вогонь одиночними, попідскакували й інші.

— Пухлий, бляха, опусти зброю! — перекинувши миску, верескнув Тюбик.

— Тихо, тихо, тихо! — Кацап акуратно вклинився між дівчиною й командиром і спробував відвести ствол автомата вбік, водночас слідкуючи за тим, щоб ненароком не опинитися на лінії вогню.

— Геть звідси... — Слова хрипко виривалися з перекривленого рота Пухлого. Дівчина не ворухнулася. — Я сказав: ГЕТЬ!

— Йобти, здурів точно! — запанікував Тюбик. — Ви бачили? Зняв із запобіжника!

Камаз став за спиною Пухлого і неспішно, розуміючи, що необережний чи надмірно сильний натиск може примусити Мітю смикнути гачок, провів праву руку над плечем молодшого лейтенанта і передпліччям підпер йому горло.

— Легше, брате, легше. Побережи набої на росіян.

Камаз ступив півкроку назад, тягнучи Пухлого за собою й одночасно розвертаючи його таким чином, щоб направити ствол автомата подалі від Кацапа і дівчини. Тим часом Женя Кацап, наче боксерський рефері, витягнутою рукою відштовхував дівчину:

— Все добре, все нормально, ніхто не стріляє, ніхто ні в кого не стріляє.

Вона не зрушила з місця, тоді Кацап присів і нахилився, щоб зазирнути у її обличчя, точніше — щоб дівчина зрозуміла, що звертаються саме до неї, і тихо проказав:

— Краще йди.

Лише після цього візитерка, яка так розлютила молодшого лейтенанта Нагорняка, розвернулась і, згорбившись, пішла назад тією ж дорогою, якою прийшла.

Бізон, Камаз і Кацап сіли і продовжили обідати. Тюбик подивився на перевернуту тарілку, сердито сплюнув і пішов курити. Пухлий відійшов від бліндажа і присів на повалене дерево, звідки добре бачив блокпост, але де ніхто не міг роздивитися його обличчя. По щоках молодшого лейтенанта текли сльози.

Мітя не хотів воювати. Що вже геть погано — Мітя воювати не вмів. Разом із трьома найкращими товаришами — Назаром, Едом та Олегом — він добровільно пішов на службу 8 ЗСУ відразу після випускних екзаменів в університеті. За рік до того всі четверо закінчили військову кафедру, тож хлопців без додаткової підготовки кинули в зону АТО: спочатку — під Дебальцеве, потім — до Волновахи, а після підписання «миру» в Мінську другий батальйон дев’яносто третьої бригади розтягнули вздовж Кальміусу. Щоправда, одного — найпершого — тижня, проведеного в лавах збройних сил, вистачило, щоб Мітя Нагорняк збагнув, що поспішив із рішенням податися до армїі. Реальність виявилась трохи не такою, як його улюблена «Call of Duty». Водночас — і простішою, і набагато більш страшною. Втім, відступати хлопець через гордість не збирався. Він примусив себе «забути», як наклав у штани під час першого в житті обстрілу; він вдавав, наче його анітрохи не бентежить той факт, що відтоді він не може відірвати голову від землі, коли чує шурхіт, з яким наближаються реактивні снаряди чи міни, і тим більше не здатен командувати взводом у такому стані; він нікому не розповідав, що йому щоночі сняться широко розкриті очі рядового Богаченка, блакитноокого хлопчини з Херсона, якого власноруч викопував із траншеї після обстрілу. Це вже згодом Мітя Нагорняк дізнався, що солдат, який гине в окопі від прямого потрапляння мінометного снаряду, просто не встигає заплющити очі, а тоді, вперше, він не стримався і закричав, побачивши, як Льоха Богаченко витріщається на нього із землі. Відтоді Льоха сниться йому кожної довбаної ночі.

Та попри все Пухлий тримався. Тримався значно довше за інших.

Молодший лейтенант Нагорняк уперше по- справжньому зірвався 7 вересня 2014-го, на другий день після того, як другий батальйон дев’яносто третьої ОАМБр перекинули на південь Донецької області для підсилення блокпостів уздовж Кальміусу і захисту автомобільної дороги, яка сполучала Маріуполь і Донецьк. Олег, Назар, Ед і Мітя стояли біля траси й обговорювали, хто за які блокпости відповідає, коли з боку Кременівки до них підійшла неохайно вдягнута огрядна жінка років сорока. Чемно привіталася російською, розпитала, як справи, побажала здоров’я і просила триматися. А потім запропонувала поїсти і ще сказала, що носитиме обіди постійно, коли їм сподобається. Назар розкрив простягнутий пакунок. Всередині була чимала каструлька з вареною картоплею і ще теплою запеченою качкою, яка чомусь пахла мигдалем. Охлялі на казенних харчах Ед, Назар та Олег накинулись на птицю. Жінка довго дивилась, як вони їдять, а потім пішла, сказавши, що каструлю забере завтра, коли принесе новий обід. Мітя був єдиним, хто не доторкнувся до м’яса: качка була нафарширована чорносливом, а він з дитинства ненавидів чорнослив.

Напхавшись, хлопці відчули дивну слабкість і легкий головний біль. Горло у Назара заніміло ще до того, як він закінчив їсти, але по-справжньому вони перелякались, коли Олега затрусило в судомах, а Назар і Ед почали задихатися. Поки Мітя викликав ротного лікаря, в судомах корчилися всі трос.

Хлопців у вкрай важкому стані — приступи ядухи, аритмія, частковий параліч — доправили до шпиталю в Маріуполі, де лікарі відразу поставили діагноз: отруєння ціанідами. Пізніше було встановлено, що трьох молодих офіцерів отруїли ціаністим воднем або, якщо простіше, синильною кислотою. Мітя відбувся переляком, Ед оклигав через місяць, а Назар так і не відновився до кінця. Лікарі не змогли позбавити його так званих залишкових симптомів: постійних лицевих судом, періодичної серцевої аритмії і проблем Із мовленням. Після шпиталю Назар розмовляв, як людина, що перенесла важкий інсульт.

Олега лікарі врятувати не змогли.

Після похорон Мітя Нагорняк уже без друзів повернувся на передову. А ще він почав піднімати голову над бруствером і дивитися, куди падає випущена бойовиками міна.

— 3 —

— Ну що там? — задерши голову, спитав капітан.

Напруга зростала, обстріли частішали і щодень ставали більш масованими. У районі Павло- поля, Заможного і Мирного постійно з’являлися розвідувальні групи бойовиків, відтак тридцяти- шестирічний командир третьої роти капітан Юрій Батурин, позивний — Тінь, вирішив особисто вибратися на рекогносцировку. Після поранення в литку, отриманого під Пісками влітку 2014-го, дертися на опору високовольтної ЛЕП він не став і послав нагору Пухлого.

— Чотири Т-72, шість «Градів», шість самохідних установок. Здається, «Гвоздики»[1].

— І все?

— І все. — За мить Пухлий мотнув головою і виправився: — Ні, чекайте, то «Акації»[2]. Не «Гвоздики», це точно — 152-міліметрові «Акації».

— Твою мать, — крізь зуби процідив капітан. За ніч бойовикам пригнали потужне підкріплення: учора танків було лише два, а САУ не було взагалі. — Впевнений, що то «Акації»?

— Так.

Батурин попервах не повірив. Звідкіля цей салага, що захлинається шмарклями під час кожного обстрілу, може знати, як виглядає самохідна гаубиця 2СЗ «Акація»?

— Звідки знаєш?

— Я в університеті писав статті про сучасну зброю для журналу «XXL».

«Краще б тебе навчили міномет під обстрілом заряджати».

— Злазь.

— Слухаюсь, капітане!

Пухлий опустився до краю драбини і зістрибнув на мерзлу землю.

— Якийсь рух біля броні помітив? — спитав капітан, забираючи бінокля.

— Ні, просто стоять.

Тінь криво посміхнувся:

— Чекають нового гумконвою, — розвернувся і закрокував у напрямку блокпоста.

— І що будемо робити? — ледве встигаючи за високим командиром, кинув Пухлий.

Капітан невдоволено чвиркнув через плече:

— Нічого.

Пухлий і сам знав, що нічого. Немає наказу.

— Я доповім комбату, і все, — доказав Батурин.

— А якщо вони завтра попруть на нас?

Тінь знизав плечима:

— Щось придумаємо.

— У нас боєкомплект — на дві години бою! — не відставав Пухлий. Після боїв під Дебальцевим із важкого озброєння у третьої роти лишився один 82-міліметровий міномет 1943 року випуску. Кожен солдат мав по п’ять магазинів із набоями, і лише лічені автомати мали підствольні гранатомети.

— Якщо попруть, викличемо на підмогу батальйонну мінометну батарею. А з нею і боєприпаси підвезуть.

— А якщо не підвезуть?

— Підвезуть.

— А якщо все ж таки не підвезуть?

Тінь раптово розлютився, спинився і різко розвернувся, через що Мітя Нагорняк ледь не налетів на командира. Зціпивши зуби і спопеляючи набридливого молодшого лейтенанта поглядом, капітан Батурин відчеканив:

— Значить, Пухлий, будеш відстрілюватися лайном!

— 4 —

— Хто її пустив сюди? — просичав Мітя.

Довкола вогнища грілися Бізон, Тюбик, Камаз і ще двоє рядових: сорокарічний Гордій Клименко з Рахова, позивний — Гуцул, і його товариш, схожий на цигана Йосип Куцина, позивний — Мадяр.

— Слухай, командире, — почав Гуцул. Довгий, наче смерека, з чорними вусами, він говорив, як індик, — із сильним закарпатським акцентом. — їй нема куди йти. Нехай поїсть, відігріється.

— Ми її не гнатимемо, — махаючи головою, підтвердив Паша Білаш. — Так що не кіпішуй і йди в сраку.

Подалі від чоловіків на межі світла й тіні, зібгавшись у крихітну, закутану старим одягом грудку, сиділа Ельвіра. На її колінах стояла миска з кашею, біля ніг — чашка з чаєм, але було видно, що дівчина не доторкнулася до їжі.

Пухлий повертався з блокпоста і почувався надто втомленим, щоб сперечатися.

— Не пускайте її до тарілок. — Хлопець із ненавистю дивився на розмитий силует за багаттям.

А потім, уже збираючись іти, стомлено доказав: — Я пристрелю її, пристрелю без попередження, якщо побачу біля польової кухні.

— 5 —

Той тиждень, коли Ельвіра Мовчан почала поратися на польовій кухні третьої роти, став першим з моменту поновлення активних обстрілів, протягом якого третя рота обійшлася без «двохсотих». Ще через три тижні — на початку січня, — протягом яких, незважаючи на те що з позицій бойовиків на вісімнадцятий і всі прилеглі до нього блокпости летіло все, що може горіти й вибухати, про дівчину заговорили як про оберіг. За весь цей час третя рота втратила одного бійця — Мадяра. — якому осколком вибило око. Солдати з інших рот, виставлених уздовж лінії розмежування, яку перед черговою імітацією мирних переговорів у Мінську бойовики відчайдушно намагалися відсунути на захід, приходили на неї подивитися, проте дівчина ховалася від чужих чоловіків.

Ельвіра й від своїх іноді ховалася, особливо коли хтось із бійців третьої роти напивався, що, будемо відверті, траплялося часто.

Дівчина нікому не розповідала, звідки прийшла і чому захотіла допомагати солдатам. Єдиним, кому пощастило її розговорити, став Гуцул. Ніхто не знав, як Гордію це вдалося, напевно, причина була в тому, що він не пив, але їх часто бачили разом. Ельвіра щось тихо розповідала Гуцулу, розповідала, звісно, російською, а він заспокійливо й по-батьківськи розважливо белькотів їй у відповідь індичачим діалектом української мови. Навіть Мадяр не завжди розумів, що говорить Гордій Клименко, Ельвіра — і поготів не розбиралася, та попри це вони чудово ладили між собою: дівчина завше бігла до Гуцула під час обстрілів, ховалася за його спину, коли бачила незнайому солдатню з інших рот, і виплакувалася на його плечі, коли її чимось ображали. Останнє сталося лише раз і більше не повторювалось, оскільки прапорщика першої роти Толю Білянського — шкодливе і жовчне, озлоблене на всіх створіння, — який нагримав на Ельвіру просто через те, що потрапила під гарячу руку, били всією третьою ротою не просто на очах, а за безпосередньої участі капітана Юрія Батурина, били так довго і пристрасно, що після закінчення колективного виховного процесу бідолашний прапорщик Толя став схожим на жертву мордувань, яку щойно звільнили з катівні сепаратистів.

Другою людиною, з ким Ельвіра могла би спілкуватися, був... Мітя Нагорняк. Пухлий — єдиний, окрім Гуцула, боєць третьої роти, який принципово не вживав алкоголю. Але дівчина тікала і ховалася, щойно хлопець з’являвся в її полі зору.

Молодшому лейтенанту Міті Нагорняку знадобилося кілька днів, щоб змиритися з тим, що ротному повару допомагає напрочуд тиха й малослівна «дівчина, що прийшла зі Сходу». Щоправда, ще днів десять після того він витягував шматки з власної тарілки і кидав батальйонному дворнязі Тузу перед тим, як починати їсти. Зрештою заспокоївся і перестав. Більше того, з часом Пухлий настільки звикся з присутністю Ель- віри, що несподівано для самого себе засумував за дівчиною, коли вона загинула.

— 6 —

— Ей, заспокойся, все буде нормально, нічого не станеться з твоїм Гуцулом. Зараз відстріляються, і побіжиш до нього.

Пухлий і сам розумів, що заспокоювати йому вдається десь так само, як танцювати балет чи писати вірші, але відчував, що мусить щось говорити. Цього разу обстріл почався настільки раптово, що Ельвіра, яка збирала по окопах брудні тарілки, не встигла перескочити до Гуцула — щойно «зашепотіли» перші міни, Гордій заліг у траншеї, викопаній на тридцять метрів ближче до дороги. Дівчина, згорбившись, сиділа в окопі обличчям до Міті і тремтіла; з темних, схожих на дві масляні плямки очей струменіли сльози. Ельвіра плакала безгучно, не схлипуючи і не рюмсаючи.

— Не плач, усе буде добре. — «Які чудові заспокійливі слова, особливо коли зграя п’яних мавп у ліску за сім кілометрів звідси безперервно валить по тобі 120-міліметровими мінами».

Пухлий вистромив голову над бруствером. Роззирнувся.

Шух-шух-шух-шух-шух-шух-шух!

Хтось закричав:

— Міна!

Капітан праворуч від Міті скомандував:

— ЛЯГАЙ!

І Мітя знову пригнувся.

Команда була зайвою, оскільки після першого ж залпу бійці поховалися в укриттях: їхні шапки ще висіли у повітрі, а вони вже лежали, ввіткнувшись носами в мерзлу землю і накривши голови сплетеними в замок долонями. Після стількох днів на передовій їм не треба було пояснювати, як поводитися, коли по позиціях починає лупити мінометна батарея.

БАХ!!!

Пухлий краєм ока дивився на заплакану Ель- віру і думав про те, чому в усіх фільмах про війну снаряди наближаються з розкотистим виттям і свистом, хоча в дійсності ледь чутно шурхотять, неначе розрізаючи повітря. Ось знову... шух-шух-шух... пауза... БАХ!!! Цього разу дуже близько. Мітя став на ноги і вистромив носа над краєм траншеї. На голову сипалися грудки землі і дерев’яні скалки. Воронка зяяла за метр від окопу, що йшов уздовж дороги; хлопець бачив, як із пошкодженого брустверу осипається земля впереміш із брудним снігом.

«Суки, майже влучили. Ще б трохи лівіше — і просто в окоп».

— Всі живі? — крикнув Батурин.

В окопі біля дороги хтось глухо застогнав. І перш ніж Мітя встиг усвідомити, що то, напевно, саме та траншея, в якій заліг Гордій Клименко, Ельвіра вискочила з укриття і, по-жіночому потішно задираючи худі ніжки, побігла до свіжої воронки.

— Стій! Ти куди?! — жахнувся Пухлий.

Дівчина не відреагувала.

— Що там? — визирнув капітан, побачив Ельвіру і ледь не загарчав: — Дурепа! Назад!

— Гуцул! Гуцул! — загукав Мітя.

Але від дороги ніхто не обізвався.

Зі сходу донеслося зловісне «шух-шух-шух», попереджаючи про наближення чергового фугасу.

— ЛЯГА-А-АЙ!!! — одночасно загорлали з півдесятка глоток: Юра Тінь, Паша Бізон, Мітя Пухлий, Ілля Камаз та інші. І те «лягай!» стосувалося лише дівчини, ніхто з бійців третьої роти опускати голову не збирався.

БАХ!!!

Міна перелетіла укріплення і вибухнула за спинами бійців, щоправда, не так далеко, як хотілося б. Мітя Нагорняк відчув, як потилицю обсипало землею.

Ельвіра була на півдорозі між траншеями.

Шух-шух-шух-шух...

Їй залишалося не більше десяти кроків. У ту мить, коли Пухлий повірив, що Ельвіра добіжить, встигне пірнути в землю перед тим, як черговий снаряд розірветься, наповнивши повітря смертоносними осколками, дівчина несподівано спинилась.

— ЩО ЗА?!. — заревів капітан.

В окопі зчинився переполох. Закричали всі відразу, навперебій.

— Біжи!

— Не стій!

— На землю!

— Гуцул! Гуцул! Гу-у-уцул, твою мать!

Ельвіра не реагувала. Вона випросталась і завмерла, витягнувши руки вздовж тіла і втупившись поперед себе.

БАХ!!!

Міна рознесла на друзки один із бетонних блоків, що перекривав ґрунтівку перед блокпостом, і Мітя зненацька збагнув, що наступним пострілом вони ії накриють. І тоді Пухлий зробив те, на що ще чотири місяці тому нізащо не відважився б, — кулею вискочив з окопу і понісся через відкриту ділянку до дівчини.

Шух-шух-шух...

За п’ять метрів від Ельвіри молодший лейтенант Нагорняк усвідомив, що не встигне добігти. Закриваючи руками голову, хлопець витягнувся на землі за півсекунди до того, як осколково-фугасний снаряд торохнув у бруствер за двадцять кроків ліворуч. На щастя, міна рвонула відразу. Бойовики могли налаштувати детонатор на затримку, тоді вона відскочила б від землі і вибухнула в повітрі, накривши всіх, хто опинився поряд, саваном з осколків. Коли снаряд розривається в момент контакту із землею, осколки розлітаються направленим угору конусом і не зачіпають того, хто притискається до землі.

БАХ!!!

Двома осколками Ельвіру ледь не розрубало навпіл і кинуло на Пухлого. Хлопця оглушило вибухом, утім, він знайшов у собі сили стати на ноги, схопити дівчину під пахви і затягти в окоп. Він думав про те, що черговий снаряд не забариться, намагався відчути, чи немає поранень на тілі, дивувався восковій податливості її тіла. Розмазуючи теплу кров по заліплених брудом штанях і куртці, Мітя Нагорняк перевернув Ель- віру обличчям до себе. Неправдоподібно темні, маслянисті й ще вологі очі не рухалися і зазирали вдалечінь, повз нього, напевно, подумав Пухлий, розглядаючи хмарки, що безтурботно плили на десятикілометровій висоті над подзьобаною воронками землею.

І хоч Ельвіра ще була жива, Мітя зрозумів, що вона більше не повернеться з тих країв, на які задивилися її очі.

— 7 —

— Це вона... — Пухлий відбивався, намагаючись вирватися з обіймів Бізона. — ЦЕ ВОНА! — закричав він. — Я впізнав її!

Іллі Камазову вдалося вирвати у Міті автомат, коли все почалося. Щоправда, якби не Паша Білаш, Пухлий задушив би її голими руками. Бізон витягнув молодшого лейтенанта на дорогу, де його обступили інші бійці. Та попри все Мітя не полишав надії вирватися.

— Пустіть мене, суки! — На губах з’явилася піна. — Невже ви... Як ви... не... Бляха, це ВОНА! ВОНА!

Камаз показав водію маршрутки, що той може рушати. Двигун захурчав, і автобус почав набирати швидкість, підскакуючи на нерівній дорозі. Перелякані пасажири недобрими поглядами проводжали знавіснілого українського офіцера.

На галас підбіг капітан Батурин.

— Що трапилося?

Бізон, який досі стримував Пухлого, знизав плечима.

— Вона нахилилася... нахилилася і тихо спитала... спитала у мене... — з жахливим хрипом виштовхуючи слова, намагався пояснити Мітя, — чи сподобалася... нам... качка... вона... спитала мене... капітане, це була ВОНА!

Юрій Батурин зиркнув услід маршрутці, що швидко віддалялася, прямуючи до села Заможне. Під Заможним стояли танки бойовиків, і ризикувати солдатами, щоб наздогнати автобус, він не збирався.

— Заспокойся, Пухлий, — спокійно наказав командир роти. — А ти, — кивнув Камазу, — віддай йому зброю.

— Капітане... — прохрипів Мітя.

— Замовкни, — обрубав Батурин.

Пухлий заскреготав зубами, округлі щоки покрилися багряними плямами:

— Чому я маю мовчати? Чому ми маємо мовчати? Що це, блядь, за війна така?! Вони закидають нас мінами і снарядами, підсилають своїх відьом з отруйною їжею, а ми повинні мовчки посміхатися у відповідь? ВОНА СПИТАЛА, ЧИ СПОДОБАЛАСЯ МЕНІ ЇЇ КАЧКА! Чому я не можу її... — Він захлинувся. — Чому, капітане?! Що ти на це скажеш? ЧОМУ?!! — Останню фразу Мітя прогорлав в істериці.

— Бо ми не вони. — Капітан Батурин стиснув плече молодшого лейтенанта і добряче струсонув. — Почув мене, Пухлий? Ми не вони.

Сергій Жадан Чому мене немає в соціальних мережах (3 книги «Життя Марії»)

Голка

Антон, тридцять два роки, в статусі було вказано, що живе з батьками. Православний, хоча до церкви не ходив, закінчив університет, іноземна — англійська. Працював татуювальником, мав свій почерк, якщо можна так сказати. Через його вмілі руки й гостру голку пройшов не один натовп місцевих. Коли все це почалось, багато говорив про політику та історію, почав ходити на мітинги, пересварився з друзями. Друзі ображались, клієнти зникали. Боялись, не розуміли, виїжджали з міста. Найкраще відчуваєш людину, торкаючись її голкою. Голка жалить, голка зшиває. Під теплим металом таке податливе полотно жіночої шкіри й такий цупкий світлий брезент шкіри чоловіків. Протинаєш чиюсь оболонку, випускаєш із тіла оксамитові краплі крові, б’єш, б’єш, вибиваєш янголині крила на покірній поверхні світу. Б’єш, б’єш, татуювальнику, адже ми покликані наповнювати цей світ сенсом, наповнювати його кольорами. Б’єш, татуювальнику, цю обшивку, під якою душі й хвороби — те, чим ми живемо, заради чого вмираємо. Хтось розповів, що його підстрелили на блокпосту, вранці, зі зброєю в руках, якось випадково — ніхто нічого не встиг зрозуміти. Поховали в спільній могилі — їх там усіх так і ховали. Особисті речі передали батькам. Статус так ніхто й не правив. Прийде час, і яка-небудь наволоч обов’язково буде писати про це героїчні вірші. Прийде час, і яка-небудь наволоч скаже, що про це взагалі не треба писати.

Пошуковик

Довго її розшукував. Номер вона змінила, з міста втекла, соціальними мережами не користувалась. Через знайомих знайти не вдалося, через церкву теж. А потім сама написала, про справи, про переїзд, про нові обставини, про звикання. Розповіла про брата, думаю, заради цього й писала — щоби розповісти про брата, про його смерть. Мабуть, зверталась із цим не лише до мене, принаймні — не до мене першого. Надто вже спокійно писала. їх накрили, писала, всіх разом, одним залпом. Потім наші повернулись, хотіли забрати загиблих. Вірніше — те, що від них лишилось. Найтяжче було з ногами. В кожного має бути по дві ноги. Вони їх так і складали — щоби в кожного було по дві ноги, бажано — одного розміру. Брат займався музикою. Мав хорошу гітару. В нього її постійно позичали. Ось що з нею тепер робити? — питала вона. — Я брала, пробувала грати, порізала пальці з незвички. Дуже боліло. Досі не заживає.

Секта

Андрій і Павло, адвентисти, студенти. Тато-підприємець підтримував громаду, вони звикли ставитись до церкви, як до частини свого життя — бували там щодня, допомагали робити ремонт, викладали фото в мережі, дякували за підтримку. Їх і за мирних часів вважали сектантами, а коли все це почалось — просто влаштували на них полювання. Хтось виїхав, хтось сховався. А їх обох схопили. Тримали в підвалі, примушували ховати загиблих, копати могили. Вони хотіли відкупитись, боялись, плакали. Їх перевели до іншої ями. Потім просто забули про них, ніби їх і не існувало. Сиділи в чорному підвалі, слухали темряву, спочатку молились, потім кинули — соромились одне одного. Віру і втрачаєш тоді, коли випадає можливість за неї померти, а ти цією можливістю не встигаєш скористатися. Нащо віра тому, хто бачив, як усе виглядає насправді? Нащо вірити в те, що не має для тебе жодного значення? Ніхто не говорить, що було зі святими, в яких на тілі відкривалися стигми. Що було з цими стигмами? Вони самі собою закривалися, як троянди надвечір? Чи довго кровоточили, гноїлись, боліли під бинтами? Чоловіки зі сліпими від темряви очима приходили до госпіталю на перев’язку, стискали зуби, коли сестра відривала їм від рани засохлі бинти й свіжа кров проступала на темній шкірі. Просили знеболювального, бодай якогось. Але не існує жодного знеболювального від того, що в них болить, не існує.

Чеченка

Юра, вже за сорок, історик за освітою,  соціальний працівник. Сидить у мережі, відслідковує рвані кроки історії. Пише блог від імені чеченки, вигадав собі таку снайперку, живе тепер її життям. Пише про її віру, пише про її сумніви, пише про її вразливість, робить зарубки на її прикладі: це ось — ворог-отець, це ось — ворог-син, це — дух святий, теж ворог, теж вартий, аби про нього згадали в загальному розстрільному списку,  за яким замовляє молитви невидима снайперка. Світ — поштовий мішок, зашитий колючим дротом. Прорвеш — полізуть із дитячих сорочок та рушників чорні жаби й вужі. Нам ніколи не дізнатись, хто стояв у розпалених натовпах, готових рвати ніжну тканину чужого тіла. Нам ніколи не дізнатись, кого в цих натовпах не було. Вести тебе нічними дорогами між трави та вугілля, робити нечутними твої кроки в легких професійних кросівках, виводити до джерел, в обхід натоптаних коров’ячих стежок, лишати для тебе на ранок хліб, загорнутий у вороже знамено. Зранку він перечитує написане. Іноді щось додає. Іноді править. Голиться, ріже шкіру старими станками. Але крові немає. Зовсім немає. І смерті теж немає.

Псих

Міста шкода, — говорить він. — Знищать його. Як Содом і Гоморру, — додає. Його брат лежить в інтернаті для психічно хворих. Кілька днів тому інтернат захопили. Поставили міномети на подвір'ї Він провідує брата. Сидять на лавочці, під яблуневим гіллям. Зовні подібні — обоє в спортивних костюмах, обоє коротко стрижені. Лише в одного в руках мобільний телефон. Хоча зв’язку в місті все одно немає. Автоматники не звертають на них уваги. Вони теж на них не звертають. В дитинстві він брата соромився, ніколи не говорив про нього, ніколи не брав із собою. Знаєш, як це — коли в твоїй родині псих? Тато нормальний, мама нормальна, ти теж нормальний, але є один псих. Справжній псих. Псих. У твоїй родині. А значить, і на тебе теж падає підозра. Коли підріс, просто перестав звертати на брата увагу. Ніби його й не було. Так буває, коли йдеш вулицею і помічаєш боковим зором щось неприємне, щось таке, що викликає страх і відразу, наприклад — розірвану тварину, але знаєш — якщо туди не дивитись, то ніби нічого й немає, ніби все гаразд. Ось так і тепер — сидять разом, мовчать, і ніхто на них не звертає увагу. Ніби їх і немає. Хіба мало їх тут лишилось — тих, хто так і не вибрався, тих, хто лежить на узбіччі, ніби розірвана тварина. Керівництво інтернату давно розбіглось. За хворими доглядають кілька прибиральниць. Старі жінки, які пропрацювали тут ціле своє життя. Шестеро чи семеро. Не так і мало для міста-мільйонника.

Мародер

Погана біографія, з таких біографій роблять ранкові новини. Старий його замерз у грудні, в порожньому трамваї, в мами проблеми з цукром. Незакінчене технічне, два роки на обліку, випалене йодом горло, розірване арматурою вухо. Про що ти мріяв усі ці роки? Чого хотів? Все, чого він хотів, лежало в найближчому торговельному центрі. Зламати його було — ніби зламати печатки на папських грамотах. «Я ніколи, — писав він, — не мав такої кількості грошей, аби купити все, що мені хочеться. Завжди щось відкладав на кращі часи. Лише тепер зрозумів, що кращих часів не буде. Ти теж народився тут. Ти знаєш, як воно все. Скажи слідом за мною: життя — жорстоке й несправедливе, життя — безнадійне й коротке, життя — безрадісне й підле. Той, хто нічого не має, — нічого й не матиме, той, кому немає чого втрачати, — нічого не втратить». Тут давно ніхто не чекає на кращі часи. Тиху мовчазну смерть тут ніхто не відрізняє від решти жінок. Добре серце, хворі легені — живеш із нею, тому що любиш, помираєш тому, що живеш із нею. «Спасибі, що пишеш, — дякує він, — спасибі, що пишеш». «Немає за що», — відповідаю я. Справді — немає за що.

Плеєр

Саша, тихий п’яниця, езотерик, поет. Ціле літо просидів у місті. Коли почались обстріли — здивувався, став дивитися новини, потім кинув. Ходить містом, не вимикаючи плеєра, слухає різних динозаврів, натикається на спалені машини, на розірвані тіла. Нам залишаться від цілої історії, від світу, в якому ми жили, слова та музика кількох геніальних чоловіків, що марно намагалися нас усіх застерегти, намагалися щось пояснити, але нічого не пояснили, нікого не врятували, лежать на цвинтарях, із їхніх геніальних грудних кліток ростуть тепер квіти й трава. Більше не лишиться нічого — лише музика, лише спів, лише голос, що примушує любити. Можна ніколи не обривати цю музику. Слухати космос, заплющивши очі.  Думати про китів у нічному океані. Більше нічого не чути. Більше нічого не бачити. Більше нічого не відчувати. Окрім запаху, звісно. Окрім трупного запаху.

Капелан

Ігор, капелан, тридцять років, але не голиться, щоби виглядати дорослішим. Всі хочуть виглядати дорослими, серйозними. Тим більше в тридцять. Вік, у якому можна загубитись. Небезпечний вік. Навіть для капелана. Дивно сповідувати чоловіків, які так уперто й послідовно порушують усі Господні приписи. Обпалюють шкіру об розпечений метал, обпалюють губи тютюном, курять на вітрі, оглушені, розгнівані. Недопалки летять у мокру траву — хрестики, іконки, мастило під нігтями, вимикають телефони, йдуть до сповіді. Розповідають йому свої секрети, діляться бідами. Він би вже й не слухав цього всього, але що мас робити. Кожен гріх — ніби камінь із морського побережжя. Розгнівані чоловіки кладуть йому ці камені в долоню — кожен свій теплий камінь, довго ношений у кишені. В нього вже повні торби цього каміння, він уже ледве волочить його за собою. А вони все приходять і приходять, приносять свої камені, передають йому, ніби щось найголовніше. Постійно, вже стільки днів. Докурюють, жартують, стають у чергу, бояться не встигнути. Всі встигнуть. Ніхто не запізниться.

Шпигун

Володя, двадцять п’ять років, лікар, психолог, веде відеоблог, вчить правильно ставитись до життя, отримувати радість від щоденних речей, пояснює прості слова, просіює негативну енергію, ніби важкий річковий пісок. Два місяці тому потрапив у полон. Знайшли камеру, звинуватили в шпигунстві. Жодних шансів вийти, сидітиме до Страшного Суду. Лежить у бетонному мішку, на матраці, накритий ковдрою, одягнений у чужий светр із рештками крові, лежить поруч із якимось темним-темним, боїться навіть подивитися в його бік, лежить, а темний його доконує: Щоденні речі, шпигуне, — натільна білизна, вчорашній хліб. Господній задум, шпигуне, — колюча ковдра, пропахла дощами. Ховайся під неї, шпигуй, винюшуй, видивляйся. Підглядай за вітчизною, спробуй побачити щось таке, що вона від тебе вперто ховає, чим ніколи не ділиться, підглядай у світлу шпарку, за якою чиниться правосуддя. Святе сімейство ховається за дверима вихолодженого житла. Пройма розбитих дверей запнута колючою ковдрою. Наскільки стане тепер нашого вміння розуміти прості слова, не дорікати нікому за відсутність тепла, за розтривожене світло? Прийде час — самі покличуть, і тебе, шпигуне, і всіх нас, покличуть, з речами, з ковдрами, з рештками болю. Підемо в сині сніги, підемо в червону ніч, будемо йти на світло з небесної шпарки, будемо поспішати до Страшного Суду. Судіть нас, судіть, судді, позбавляйте надії, судіть нас, судіть, судді, посилайте на виправні роботи. Виправлені, настрашені, говоримо прості слова, хапаємо сухими устами гарячий сніг, хапаємо останній сніг, золотий.

Носоріг

Півроку вона тримається. Півроку розглядає смерть, як носорога в зоопарку — темні складки, важке дихання. Боїться, але не відводить погляду, не заплющує очей. Страшно, дуже страшно. Так і повинно бути. Смерть страшна, вона лякає. Страшно відчувати сморід червоного місяця, страшно дивитися, як робиться історія. Півроку тому все було цілком інакше. Півроку тому всі були іншими. Нікого не лякали зірки, що падали до водосховищ. Нікого не насторожував дим, що підіймався з розламів у чорному ґрунті. Серед нічної вулиці, серед гамору та вогнів, серед смерті й любові вона заривається обличчям йому в плече, б’є його відчайдушно кулаками, плаче, скрикує в темряві. Я не хочу, каже, всього цього бачити, я не можу все це в собі носити. Навіщо мені стільки смерті? Куди мені її дівати? А куди дівати смерть? Носити її за спиною, мов циганське дитя — ніхто не любить його, і воно нікого не любить. Любові так мало, любов така беззахисна. Плач і розбивай темряву своїми теплими руками. Плач і не відходь від нього ні на крок. Світ ніколи не буде таким, як раніше. Ми нізащо не дозволимо йому бути таким, як раніше. Все менше освітлених вікон на холодній вулиці. Все менше безтурботних перехожих коло вітрин магазинів. В пекельній осінній пітьмі остигають поля і ріки. Загасають під дощем багаття. Замерзають серед ночі міста.

1

2С1 «Гвоздика» — 122-мм самохідна полкова гаубиця, розроблена в СРСР наприкінці 1960-х років, випускалась на Харківському тракторному заводі ім. Серго Орджонікідзе. Активно поставляється Російською Федерацією бойовикам невизнаних ДНР і ЛНР.

(обратно)

2

2СЗ «Акація» — 152-мм дивізійна самохідна гаубиця, розроблена в СРСР наприкінці 1960-х років. Серійне виробництво тривало до 2006 року, за цей час випущено понад 4000 одиниць. Активно поставляється Російською Федерацією бойовикам невизнаних ДНР і ЛНР.

(обратно)

Оглавление

Галина Вдовиченко Госпіталь. Розвантажувальні дні

Катерина Бабкіна Найкращі вправи на м’язи серця

Лариса Денисенко Прагматики

Ірена Карпа Світло є

Ірина Славінська Пряма мова

Гаська Шиян Гусінь

Ірен Роздобудько Смайлик в кінці тунелю

Андрій Любка Тарзанка

Макс Кідрук Ельвіра

Сергій Жадан Чому мене немає в соціальних мережах (3 книги «Життя Марії») Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg