«Метаморфози. 10 українських поетів останніх 10 років»

Метаморфози. 10 українських поетів останніх 10 років (fb2) - Метаморфози. 10 українських поетів останніх 10 років 4422K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Сергей Викторович Жадан

Метаморфози 10 українських поетів останніх 10 років

Андрій Бондар Псалом братерству

Андрій Бондар – поет, перекладач, есеїст. Народився 1974 року у Кам’янці-Подільському. Лауреат видавництва «Смолоскип» (1997). Закінчив Києво-Могилянську академію. Був головним редактором газети Асоціації українських письменників (АУП) «Література плюс», редактором літературних сторінок у газетах «Дзеркало тижня» і «Газета по-українськи». Дописувач багатьох українських паперових ЗМІ. Колумніст «Газети по-українськи» і Zaxid.net. Автор збірок віршів «Весіння єресь» (1998), «Істина і мед» (2001), «Примітивні форми власності» (2004).

Одружений, виховує доньку. Мешкає в с. Пороскотень в околицях Києва.

Блоґ у Livejournal: bndr-ndrj.livejournal.com

Ви також безсилі

нас розлучать у день народження леніна а розписали на наступний день після дня незалежності сполучених штатів ми зустрілися за два дні до свята великої жовтневої революції а розійшлися за день до католицького Різдва другого січня по моє серце вперше викликали швидку димедрол колола дівчина з якою я разом був у піонертаборі і вона мені тоді подобалась (але я навіть не зауважив її обличчя – якісь червоні плями) вперше батьки відчули себе старими я зустрів її на православне Різдво і якось навіть майже не помітив у день народження мого приятеля-театрала мені вирізали апендицит і промивали нутрощі а перед тим везли голого з виголеним пахом лікарняними коридорами а пристаркувата санітарка вислуховувала мої дурні теревені я був голий під кайфом мені було кайфово анестезіолог запитав чи були в мене венеричні хвороби я сказав що де юре не було а де факто були він перепитав я пояснив що від мене пішла дружина а він зацитував пісню якогось пиздуватого російського барда про те що якщо мовляв к другому уходіт нєвєста єщо неізвестно і так далі я посміхнувся він сказав щоб я не боявся я сказав що я не боюсь але хулі там я сцяв я сцяв за своє життя потім відпустив наркоз і стало по-справжньому боляче медсестер на поверсі не було прийшла о сьомій рано штрикнула кетанов о дев’ятій прийшов хірург і сказав: «Встань і йди» і я встав і пішов сцяти а за три дні до весни я знову зустрів її і це вже було зовсім не те зовсім не те що було на православне Різдво зараз ніч з вісімнадцятого на дев’ятнадцяте березня 2:31 у києві каїрі тель-авіві ларнаці літаки не літають в них не бояться пасажири пасажири лягають спати з нею за кілька кілометрів від мене а я сиджу безсилий змінити цей світ на краще але тішуся з того що й ви поль бреґ герберт шелдон анатолій кашпіровський алан чумак ґ.п. малахов мірзакарім норбєков порфирій іванов джуна давіташвілі ванґа з петрича і просто марія-стефанія ви також безсилі ви також безсилі ви також безсилі ви також безсилі ви також безсилі ви також безсилі ви також безсилі

Дівчинка. Дніпропетровськ 7.04.2006

мама сказала своїй маленькій донечці з морозивом трирічній здається «ты гость в этом мире…» прості та жорстокі це були слова мудрі як євангеліє а може вона просто сказала російською бо якою ще мовою можуть сказати у дніпропетровську: «сегодня мы пойдем в гости к бабушке» або «сегодня к нам в гости придет бабушка» або щось схоже на це а мені як завжди щось не те причулось мені причулось як завжди щось найгірше хоча чому правда – це найгірше а може просто мама належить до секти свідків єгови і в них це нормально – так розмовляти з дітьми не приховуючи найгіршого не приховуючи простий факт смерті а може щось просто залишилось поза кадром і ми не побачили мертву пташку або збитого вантажівкою пса яких побачили вони і щоб якось пояснити мінливість світу мама вдалася до афоризму який у її секті хтось придумав бо це дуже гарно звучить «ты гость в этом мире…» російська мова несамовито афористична українською так не скажеш українською багато чого сказати просто неможливо це якась дерев’яна мова з якої тільки труну можна зробити для дівчинки маленької дівчинки яка йде тримаючись за мамину руку йде поїдаючи морозиво пломбір йде в гості до бабусі чи просто додому

Креспо

за сто років коли ретельно вивчатимуть все написане мною ніхто не зможе зрозуміти що це за назва вірша така дивна що б це мало символізувати? чому автор намагається ввести читача в оману? я не знаю яким буде за сто років футбол і чи взагалі він буде і за якими системами вони гратимуть чотири-два-чотири? чотири-чотири-два? три-п’ять-два? може відмінять аути скасують офсайди замінують футбольне поле? мені все одно тоді буде футбол так само сильно як він сильно небайдужий мені сьогодні але навіть на тому світі де не буде футбольних репортажів де буде лише спокій брезентова тиша тіні вологий морок я повторюватиму як мантру як заклинання ШЕВЧЕНКО ЗАБИВАЄ ЗА МІЛАН ШЕВЧЕНКО ЗАБИВАЄ ЗА МІЛАН ШЕВЧЕНКО ЗАБИВАЄ ЗА МІЛАН ось вам і ключ до розгадки дорогі літературознавці майбутнього цей вірш так само можна було назвати КАКА ЗЕЕДОРФ ДІДА ПІРЛО або взагалі ніяк не називати а просто вважати одним із кризових явищ однієї маленької творчості насправді я боюсь собі уявити футбол через сто років деколи боїшся зізнатися собі у найсокровенніших речах так от знайте найбільше що мене зараз хвилює це те яким буде футбол через сто років і коли на тому світі мене спитають чим согрішив я? я скажу що найбільше на світі я любив футбол більше ніж літературу культуру і життя я любив футбол залишається сподіватися що суддя там буде справедливий ну якщо не п’єрлуїджі коліна то нехай вже маркус мерк

Псалом братерству

брати Коени – Ітан і Джоел – навчили мене не боятися крові брати Тютюнники – Григір та Григорій — так нічому мене й не навчили брати Маркс вплинули на весь голлівудський кінематограф брати Лєтови більше схожі на батька з сином у братів Кличків життя складається якнайкраще братів Бранко звинуватили у зв’язках із мафією брати Шумахери й далі представляють «Ferrari» до речі брати Старостіни ще живі? брати Баджо зовсім на братів не виглядають брати Інзаґі мабуть ненавидять один одного як і брати Чорноволи братів Суркісів краще не знати брати Савлохови здається сидять брати Медведчуки сподіваюся сядуть братів Хачилаєвих і братів Бараєвих скоро всіх постріляють з братами Прохаськами давно не бачився братів Лучуків ніколи не бачив разом братів Покальчуків навіть не хочу бачити братів Капранових хронічно не розрізняю Василь і Вадим Скуратівські – не брати Іван і Євген Марчуки – не брати «Брати Гадюкіни» – теж не брати «білі брати» знову співають гімни в переходах метро брати Ворнери зняли другого «Гаррі Поттера» брати Вайнери здається еміґрували або повмирали брати Стругацькі вплинули на кілька поколінь але мене чомусь обійшли бо мене більше цікавили брати Гонкури брати Еліоти – Томас Стернз і Джордж брати Голмси – Шерлок і Майкрофт «Брати Карамазови» та «Йосиф і його брати» а дитинство моє – це взагалі суцільні брати Ґрімм з братів Джексонів у люди вийшов лише Майкл з братів Нобелів – лише Альфред з братів Ульянових – лише Володимир з братів Бушів – лише Джордж з братів Зерових – лише Микола але Михайлові пощастило більше братам Люм’є пощастило обом крім усіх згаданих є брати єдинокровні єдиноутробні молочні зведені духовні молодші середні старші брати-близнюки брати-двійнята сіамські брати двоюрідні троюрідні лісові серапіонові гедеонові «Брати Тютчеви» – продаж упаковочних матеріалів є побратими братушки братанки братчики братіки братки братухи братани брателли брати по нещастю і брати по зброї тріє як рідні брати самому чорту брат ні сват ні брат на брата брат о де ж ти брате братовбивці братолюби братопродавці брати во Христі брати-мусульмани брати-слов’яни брати-пілоти брати-акробати брати Ґавз бувають брати більше схожі на коханців бувають брати взагалі між собою не схожі якби у мене не було брата хто б тоді мені розповів у чому відмінність між жіночими та чоловічими статевими органами? кому б я довірив таємницю свого першого кохання? хто б мене навчив як добувати нехитре чоловіче задоволення? хто б мені пояснив різницю між штрафним і вільним ударом? хтось обов’язково мусить бути поряд якщо у вас немає брата дай вам бог бодай сестру із сестрами навіть ще цікавіше

Не називайте мене іронічним поетом

бо мене теж реально дістала іронія так наче крім неї вже нічого в цьому світі не зосталось ні любові ні вічних тем ні малої людини ні піонерів-героїв а насправді ситуація серйозна і драматична: він чекає його з армії і невідомо чи дочекається

Сергій Жадан ВДВ

Сергій Жадан (23.08.1974) – поет, прозаїк, есеїст, перекладач. Автор поетичних збірників «Цитатник» (1995, 2005), «Генерал Юда» (1995), «Пепсі» (1998), «the very very best poems, psychodelic stories of fighting and other bullshit» (вибрані вірші 1992–2000) (2000), «Балади про війну і відбудову» (2001), «Історія культури початку століття» (2003), «Марадона» (2007), «Ефіопія» (2009), «Лілі Марлен» (2009), а також книг прози «Біг Мак» (2003), «Депеш Мод» (2004), «Anarchy in the UKr» (2005), «Гімн демократичноï молоді» (2006) та «Ворошиловград» (2010). В 2006 році вийшла книга вибраних творів «Капітал».

* * *

Південно-західна залізниця. Третя ночі, година рання. На два вагони одна провідниця забезпечує пересування. Ходить, ніби матір Тереза, непевна, як погода осіння, блукає – темна і нетвереза, розганяючи сновидіння. Я лежу в глибині вагона, приречено, мов шахтар у забої, везу пакет з головою Пітона — чорного хіміка з Лозової. Колись він був королем гідравлік, мав постачальників за кордоном, жив як міг, контролюючи трафік між Тирасполем та Краснодоном. Труїв своїм щемким сурогатом молдаван та різних узбеків, навіть був колись депутатом по мажоритарному від есдеків. Тепер я не сплю, хоч третя година й сни підступали до мене тричі, і слухаю, як його щетина далі росте на його обличчі. – Як ти, брат? – питаю. – Проспався? Може тобі сигарет нарити? – Ладно, – відказує він, – не парся — з моїми проблемами тільки курити. – Страшно, – питаю, – з того боку? – Не страшно, – каже, – просто незвично. Страшно було минулого року, в Ростові, коли спалили шашличну. А тут – ніби щось тобі не вернули, і пам’ять волочиться, мов парашути. Ходиш і забуваєш минуле. Забуваєш – і не можеш забути. Лише відчуваєш останнім нервом, зубами і складками жировими тонку межу, що проходить небом між живими і неживими. Так що вези мене, брат, додому, в тихому, наче спів, вагоні, вези мою безкінечну втому і спомини мої невагомі. Віддай мене товаришам по зброї, нехай ці печальні п’яні бандити тепер вирішують поміж собою, що з головою моєю робити. Нехай пам’ятають усі мої звички, голосу мерзлі глибокі озера й легені – чорні, як рукавички побитого безнадійно боксера. Скажи тій жінці, що вміла любити, нехай виходить з печалі своєї. Все, що я міг для неї зробити — це померти подалі від неї. Така тепер між нами різниця. Вклади сигарету мені до рота. Смерть, вона як оця провідниця — для неї це просто чесна робота. Теплі сни, випадкові дати. Все, що ти встиг запам’ятати, все, що побачити довелося, живе по смерті, ніби волосся. Поговори зі мною, братка. Палений найк, стара арафатка. Ніч пливе, сутінь хитається, повітря вдихається, видихається.

* * *

Я брав за живе, я служив у вдв, перегонив через Чехію побиті беемве. В мене віза германська, віра християнська, тьолка із Антверпена й партнери із Бердянська. Податковий прес, бізнесóвий інтерес, поморочені розборки з чуваками з мчс. Депозити в банках на підроблених бланках. Хтось сидить на Біблії, хтось сидить на транках. Сніг на гілках, імена в записниках, після всього залишається три штуки на руках. Пробити по базі номери на камазі і валити до Берліна з пересадкою у Празі. Нічні прогони, залізничні перегони, два п’яних капітана з міністерства оборони. Рвались до бою, потім бились між собою. Цікаво, хто їм довіряє їхню табельну зброю? Кров на траві, шита рана по брові, дві навиліт вогнепальні і чотири ножові. З прохідних дворів від місцевих оперів до гарячих горизонтів і південних морів. Поштові пакунки, можливі порятунки, мінтовські понти, заморожені рахунки, рвані берці, родичі в Америці — спробуй прожити з чесної комерції.

* * *

Кожного разу, коли вони зустрічалися, коли сварилися і сперечалися, все перекочувалося і не закінчувалось, і кожного разу повітря засвічувалось, з очей виганяючи найменший сумнів, і історія їхніх дивних стосунків не мала продовження і жодного змісту, але варта того, щоби її розповісти. Коли вони втомлювалися і поверталися, коли вивітрювалися і не віталися, боролися вперто зі своїми видіннями, і говорили тільки з псами і тінями, вони трималися болю і відчаю, знаючи, що тільки їхньою вбивчою, понівеченою, північною ніжністю можна посперечатися з вічністю. І коли їх вчергове ламало і кидало, і планети над ними пливли розхитано, коли їх знаходили ранками тихими, відслідковуючи їхнє дихання, вони зупинялися в мороці теплому й освітлювали навколишню темряву зірками, сигналками й сірниками, переплітаючись язиками. І кожного разу, коли їх відспівували, відстрілювали і хором підспівували, ніби життя кримінальних ангелів вичитували з церковних Євангеліїв, переповідали їхню історію, темну, спотворену і нескорену, переписану, недоговорену, ними самими вкотре повторену.

* * *

Це і є життя — її серцебиття, її медичні картки, її проїзні квитки, кожна з її речей, фарба довкола очей, час, який минає, коли вона засинає. Це й була боротьба — чорна скашна труба, братні хрипкі баси, вимотані голоси, вересневі міста, вся її гіркота, терпкість, яка зникає, коли вона замовкає. Коли стирає листи, залишає пости, падає в ліжко своє. Коли усе, що є: подорожні мішки, бібліотечні книжки, бите армійське взуття — це і є життя, коли застуда стара, коли вона завмира і говорить: стривай, давай пізніше, давай іншим разом, бери випалені прапори, які я сама несу, в нас ще стільки часу. В неї місяць в руці, змії в рюкзаці, співи в голові — злагоджені, хорові.

* * *

Колись вона жила в цьому будинку і поверталася серед ночі додому, минала школу і трамвайну зупинку, яку перенесли кілька років потому. Коли була зима й вона не мала роботи, сусіди бачили, як вона сидить і читає, дивлячись на засніжені дахи напроти, схожі на рисові поля в Західному Китаї. А влітку, коли приходили ранки і зливи стягувались і виливалися, у барі внизу юні американки пронизливо співали і цілувалися. Цілування було безкінечно довге, співали вони жагуче й фальшиво. Я сподіваюсь, їй тут завжди було добре, не було порожньо і не було паршиво. Сподіваюсь, усі ці безнадійні поети, що постійно тут крутяться в тузі й бентезі, хоча би іноді позичали їй сигарети і присвячували свої жахливі поезії.

* * *

Схожі на озера країни, в яких ми жили, стоять за нашими спинами, в нашому щільному минулому. Що лишається тобі від озера? Лишаються крига й туман, сплески води, голоси та відлуння в ранковій тиші. Ми жили в цих містах, ми пам’ятаємо ці країни, ми бачили, як вони змінювались, і хотіли, аби вони змінювались на краще. За нашими голосами можна було дізнатись, де обривається берег. Лишаються тіні дерев і перехожих, лишаються довгі зелені водорості. Лишається світло, на яке озираєшся, навіть коли його зовсім не видно.

* * *

Я чекав, коли закíнчиться це тепло, як закінчується вугілля на кораблях, спливе туманом, ніби його не було, відійде сонцем на вересневих полях. А ось коли воно закінчилось і попереду лише зима, і щоби обійти її – потрібні роки, я зупиняюсь і думаю, що мене тут трима, що мене зупиняє дотиками руки? Мене завжди тримали чужі голоси, які я щоранку чув за своїм вікном, продавці в крамничках й безтурботні пси під небесами, вибіленими вапном. Мене хвилювали нетривкі холоди, які проступають в повітрі з потойбічних меж і охолоджують втомлене серце води, аж воно зупиняється врешті-решт. Тоді чоловіки і тихі жінки в темних кімнатах ховаються до пори і викидають зранку готельні важкі рушники, мов при капітуляції прапори. Тоді сніги збираються, мов птахи, напроти вокзалу, зчиняючи ґвалт і рух, і сідають насторожено на холодні дахи, і вихоплюють наполохано хліб із дитячих рук. І падають без зупинки та вороття. Мов дирижаблі, поміж деревами усіма. І щоби їх оминути, не вистачає життя. І щоби їх перейти, потрібна ціла зима. Тоді лише срібне повітря й глибокі поля. Випадкових снів золота земля. Тоді лише твого серця неспокійна хода — гірка, наче вода, солодка, наче вода.

Маріанна Кіяновська До ер

Маріанна Кіяновська (народилася 1973 р. в Жовкві) – письменник, перекладач зі слов’янських мов. Автор семи поетичних збірок («Інкарнація», 1997; «Вінки сонетів», 1999; «Міфотворення», 2000; «Кохання і війна» (у співавторстві з Мар’яною Савкою), 2002; «Книга Адама», 2004; «Звичайна мова», 2005; «Дещо щоденне», 2008), книги оповідань («Стежка вздовж ріки», 2008), низки есе тощо. Закінчила філологічний факультет Львівського національного університету ім. І. Франка.

Перекладає Б. Лесьмяна, Ю. Тувіма, Л. Стаффа, Е. Ткачишина– Дицького, Т. Шаламуна, інших поетів. Живе і працює у Львові.

* * *

Якщо коротко, знову осінь, а ти десь там. В канделябрах дерев згорають прижовклі свічі. Я не можу без тебе – говорю твоїм листам, Це занадто любов, аж несила дивитись в вічі. 2002

* * *

Мандрівка додому. Повернення в блудне тепло — І неназивання речей, що старіли з батьками. Тут протяг хизується вмінням пробачити зло Одним лише пострілом в око віконної рами. Тут втрачено рай і дощенту змарновано дим, Бо ти тут не ворог, а син, що крадеться, мов злодій. І сад, мов каліка, відштовхує ліктем худим Тебе і твої непташині уривки мелодій, Півправди історій, розказаних просто з розмов, Розхристані титри – і врешті шматки божевілля… …А потім нарешті сміттяр і сусід-птахолов Твої мимовільні сліди на деревах забілять. 2002

* * *

Львів – стоколісний ліс. А ти – прозорий звір. Вечірньої пори вступивши в срібло броду, Прикинься солов’єм і тишу перевір, Зійди з гори відлунь – і випий мертву воду. Хай тінню зацвіте тройзілля у яру, На світлій голизні – як голос на папері. Лиш не полюй мене, якщо я перша вмру: Я теж плачу ціну за привідкриті двері. 2002

* * *

Ходить посеред вулиці віхола крадькома. Ким би сніги не були ці, то іще не зима. Хмара дахами дибає, зорі ростуть вві сні. Раптом запахло рибою місяцю у човні. Камені Anno Domini – в сітях промерзлих віт. Стукає у вікно мені вийнятий з часу світ. 2002

* * *

Ти прозорий, як я. Ти щоразу приходиш сюди. Я вже вмію тебе відчувати між нами і ними. Ти іще молодий – так, як гори були молодими, Доки їх не навчили старіти міста і сади. Ти іще молодий – і тотожний котромусь із трьох. Я не можу збагнути твого повсякденного міфу: Ти ж не камінь лишив двійникові своєму, Сізіфу? Що тебе воскресить? Хто нас вигадав, майже як бог? 2002

* * *

Наші міста – під високими травами. Мури зруйновано пращами. Колами, колами лунко вмирали ми, Так і не ставши кращими. Діти з дідами, кістка до кості, — Перлом живим нанизані. Вуж з-під ожинника кличе у гості — Темний над світлоризими. Згаслим на заполочі – пробачимо. Справимо їм поправини. Але не встанемо і не заплачемо — В наших містах під травами. 2002

* * *

Ти все ще здатний чути острови. Ти все ще знаєш географій межі. Та на кристалах зжухлої трави Вже проступають прожилки пожежі. Лише найменші з островів і трав Наскрізним володіють володінням. А решта світу вмерзне в льодостав — В його тривання перед змерехтінням. 2002

* * *

Віруй, що світ цей білий – стрімкий, як вежа. Мукою пахне у лісі. Воями. Кіньми. Спалення відьом. Довга, як смерть, пожежа. Душі підперто звугленими коліньми. Віруй, що бог, як вершник, спішиться раптом. Стане при згарищі босим. Дівчина встане. І заридає кров’ю осліпла варта. Дим вознесеться в небо – і там розтане. 2002

* * *

Я ні про що не згадую. Я є. Знамення протоімені – криниці — Гулкі, простоволосі, темнолиці — З джерел і надр отримують своє. Знання і сни – як дотики. В ковтку Води – тінистість іншого напою. Тож не спиняй, не спи мене рукою — Я все одно впадатиму в ріку. 2002

* * *

Незримий, як зозулина провина, Іде годинник – швидше, аніж час. Минає ніч, як світу половина, І тінню проминає нас – крізь нас. А той, що вічно відчиняє двері, Предивний птах з незапахом землі, Зненацька проступає на папері Зі струпами на кожному крилі. 2002

* * *

Сухі монастирі порожніх гнізд Були як зорі, скинуті із неба. Тривав великий журавлиний піст — І наставала радості потреба. Ти міг лиш чути – бачити не міг: Монахи з протрухлявілих шпаківень Молились, щоби випав перший сніг У ніч, коли озветься сьомий півень. 2002

* * *

Клинопис на корі – і прожилки, і жили — Неначе сіра сіль, облизана на скін. Живих кленових риб червоне й срібно-біле — Невловне і летке. І сонце – навздогін. Я вся на їх губах, неросяна краплина, — Тоненька мимохіть, прозора крадькома. Відчалюють човни, як сказано в хвилинах. Їм дихає в сліди зіщулена пітьма. 2002

* * *

Прозорі речі простору прозрінь, Де тіні тінь наскрізь проймає воду. Мов камінь – янь. І наче іній – інь. Я геть інакше вистраждав свободу, Ніж решта тих, що у мені, що я. Хоч кожне «я» запитує про Бога. Не блискавка, а річки течія. Не істина, а імені дорога. 2002

* * *

Діаманти суцвіть у короні князівни броду. Я вдихаю повітря – навіть кроки проміння повні. Ти триваєш, як бог, твориш землю і твориш воду У долонях, з яких я спиваю суничні повені. У небесних озерах стрибають між хмар зайчата, Полохливі й нестримні в царствах, де все можливо. Я між ними – одна із сущих, і я крилата. І безмежна, як світ. І безмежно жива – як диво. 2002

* * *

Складало крила дерево у сніг — А я тобі не вірила до ранку. І поцілунки нас збивали з ніг, Лишаючись слідами біля ґанку. Тихесенько заходило у дім Повітря – й ворушилося під ліжком. І усміхалась оком золотим Маленька чорна стронцієва кішка. Тремтіли тіні, ніби наші – ті — Залежали від дотику до тіла. І золотіли інші – золоті — Яким зима довищенту зотліла. 2002

* * *

Архангели, що випадають з крил, — То перша спроба перепрочитання Простоволосих вершників з могил, Яким межа відкрилася остання. В снігах лежать скрижальні письмена, А на снігах – сліди від ніг і палиць. І легко забувається війна, Хоч чорні круки ще недоблукались, Йдучи за сонцем і супроти зір, Жируючи за табуном на паші, Німіє звір, бо розуміє звір, Що кожна кров впаде у душі наші. Вогнями в ніч вгризаються міста. Спустошені прибулими знізвідки. Їх кінцесвітні спрага й нагота Є одкровенням про пришестя Свідка. 2002

* * *

У землю увійди – і так собі заплач, Як плакав немовлям, коли не стало лона. Хай котиться душа, немов ґумовий м’яч. Трава збагне печаль – і зробиться солона, Заплутає сліди земних твоїх ходінь Вкоріненим у ґрунт, просоченим у камінь. Тавро вросте в чоло – густе, як світлотінь. А ти усім прости – і ухопись руками За ниточку тонку, за теплий промінець, Нічого, окрім книг, не залишивши в хаті. Я знаю майже все про темний твій кінець. У нас одна ціна за сяйво благодаті. 2002

* * *

Я спіткаю тебе не при камені – на траві. Хай роса аж до ранку медами між нами міситься. Вісті й істини дві у вужа живуть в голові, Нас же двоє несмерклих із темного боку місяця. Я спіткаю тебе. Не печалься, що мало встиг. То покутна ціна утеклого з небосхилу. Ми надкусимо хліб і зап’ємо вином. Ти з тих Хто дає імена речам – і втрачає силу. 2002

* * *

Мені з передсвіту дано і наречено див. Ходила водою – і в лід замовлянням вертала. Ти ж бачив лиш жінку – і довго за мною блудив, Щоб я із непам’яті пам’ять тобі відшептала. …………………………………………………… І вибрав не царства без ліку, а жменю піску: У чистому полі мати коня і вітер. …………………………………………………… І скресла дорога – і перемінилась в ріку. …………………………………………………… А смерть – це коли вилити душу з відер. 2002

* * *

Очі воском печуть свічі: Ми у хату прийшли з морозу. Колядою тремтить вночі Довга вервечка верболозу. І стоїть на столі кутя — Знаком радості цього дому. І рождається в світ Дитя, Щоби нас іскупити в ньому. 2002

* * *

Умащена туманами, твоя, Вже за межею, ще перед порогом, Із теплих рук випорскую – змія, Без одягу, без страху, без нічого. Напийся мною. В цих заплавах птиць Роками сподіваються на зливу. Лежу – можливо, надто горілиць — Приборкано, смиренно і щасливо. І котить жовте сонце скарабей, В зеніті зупиняючись неначе. І ти цілуєш із моїх грудей Живу солону сокровенність значень. 2002

* * *

Люблю тебе. Це віра. Це спосіб жити, Спосіб сукати нитку з твердої вовни. (В Ноя, в його ковчегах, – бездонні квіти, Ними високе небо у горах повне.) Рівно і просто: притча доточить притчу. (Праперевізник сушить веселі весла.) Човник снує по кроснах. Я тчу – і витчу Радість, якою знову стаю воскресла. 2002

* * *

Світ розгойдує осінь – і скоро вона впаде І утвердиться в праві на клаптик живої тверді. Простір стиглого світла. Метафора саду, де Навіть вигаслі крони не мають ознаки смерті. Повертання в початок, в начало усіх начал — Вічний маятник листя, його кожнорічна злива. Розпромінена тиша, глибока, немов печаль, З надр якої росту, як дерево, – всещаслива. 2002

* * *

Тут немає могил. Тут самі ятері в порожнечі, Полювання на риб з плавниками сухими, як скло. Камертон неплачу ще належить речам і предтечі. Скільки ж війська того у кольчугах пробитих лягло? Силу важили сіллю. Далеко ішли висипати. Закурганіла кров у підводних чумацьких степах. Ми з тобою тривали – і нам не хотілося спати: Боронився від сну за пітьмою захований птах. Позбувались страху. Залишалися – рана на рані. В Божий день називання імен і приблуд, і царів, Будуть явлені нам імена – золоті і останні, Навіть риб і морів імена, навіть тих ятерів… 2002

* * *

Мовчу – заради тебе. Ти апостол Мого минання в сутіні крихкій. Велика віра потребує посту Заради воскресіння. Голос твій Приходить в мене з іменем Господнім, Що над зникомим вічне вознесе. Мовчу. Мені відкрилося сьогодні, Що лиш мовчання означає все. 2002

* * *

Стоїмо у саду. Золоте нетутешнє Надто теплого дня загусає в дими. Догорає припізнене листя черешні, І припізненим сяйвом палаємо ми. Та полює на нас укоріненість в тверді. Павутина лежить, як на серце сильце. На твоєму лиці – колір запаху смерті. І бракує душі не повірити в це. 2002

* * *

Осмислюю тебе на приступці трамваю, Бо коні наших зір розсипались в пітьму. На все, чому ти є, я тихо зачекаю. А потім – назавжди, навіки – всеприйму. Є ритм серцебиття і ритм каменування, Недавність одкровень, несталість заборон. Я – сенс твоїх знамень, бо я тобі остання, Цілюща, як вода, невпіймана, як сон. 2002

* * *

Розкажеш мені наш чорнильний пісок, наш освенцім Нічийної мудрості брості хмільного тепла. Я буду лежати, зіщулившись, майже на денці, Відбита, як місячний промінь від битого скла. Ти ж будеш відлуння відлуння відлуння, а значить, Тривання далекого крику чи зойку в імлі. Розкажеш мені про освенцім – і станеш ледачим, Як кожен месія, який опинився в землі. 2002

* * *

Всю безжальність мою, всю беззахисність, майже дитячу, Я не знаю, чи ти переміг би колись, як мене. Я пригадую нас золотими, тому я не плачу. Я пригадую нас голубами – і це не мине. Ми не мали нічого у світі – ні часу, ні дому. Наставали сонця – і минали, як наші сліди. Я люблю тебе так, як не втолено більше нікому, Бувши птахом у клітці, живі пильнувати сади. 2002

* * *

Мандрівки мої далекі. Пороги мої високі. Поради мої порожні. Обличчя мої сумні. Дощенту цвітуть лелеки. У стеблах вирують соки. Зачумлені подорожні Заплакані по мені. Мовчатиму надто довго. Світитиму надто чисто. Молитви – як гуси сірі, Від обрію до ножа. На лезі – дещиця Бога, І навіть дещиця міста, І навіть дещиця віри, Неначе суха іржа. 2002

* * *

Дидактика смерті. Ти тяжчий мені від брата. У цьому повітрі, у духові воску і хмелю, Чорніє стежина, хитається холодом хата, В якій я тебе нагодую і постіль постелю. Ти звіром не став, бо висмоктував соки з пожежі, Націджував згарища в ночі, серця і горнятка. Ти – простір пратворення. В тобі здригаються межі, Коли ти ідеш іменами від зла до початку. 2002

* * *

Люблю тебе тут. Такого, як є. Такого. Такого далекого, рідний, чи як тебе ще? Ми мовчки і кожен по-своєму віримо з Богом В нічні голоси, і в пророцтва, і в смерть під дощем. Це правда про нас. Бо неправди про нас – мов ями. З мовчання в мовчання ламаю словам хребти. Між нами – подоба смерті, подоба брами. Люблю тебе – тут. За це мені – там – прости. 2002

Олег Коцарев Жовтий тхір

Олег Коцарев народився 1981 року в Харкові. Поет, прозаїк, критик, журналіст. Мешкає в Києві та Харкові. Автор поетичних книжок «Коротке і довге» («Смолоскип», 2003), «ЦІЛОДОБОВО!» («Факт», 2007, у співавторстві з Б.-О. Горобчуком та П. Коробчуком), «Мій перший ніж» («Факт», 2009), «Збіг обставин під Яготином» («АРГО-Риск», 2009, з перекладами на російську) та книги оповідань «Неймовірна Історія Правління Хлорофітума Першого» («Смолоскип», 2009).

Лауреат літературних премій «Смолоскип», «Молоде вино», імені Валер’яна Підмогильного та премії часопису «Кур’єр Кривбасу». Стипендіат програми Homines Urbani на Віллі Деціуша в Кракові.

Жовтий тхір

Які ж недоречні бувають назви! Наприклад, станція метро «Майдан Незалежності» Нагадує противний старий міліцейський відділок, Площа Вагнера — Проста, ніби монета, і констатуюча, Однойменне метро трохи краще, але надто світле, На проспекті Тичини – сам лише пізній Тичина, На провулку Аптекарському Не лишилось аптеки жодної, А на Королеви Ядвіги Ніч розсипає червоні коралі дворів І знекольорені довгих дерев смарагди… Хвилі нічні Блукають серцями й пустими кімнатами. «Тільки б не самотність», — Задихається стеля, «Самотність, труд, мовчання», — Говорить шибка, Й лише жовтий тхір іграшковий Сміється нестримно І плеще в долоні від радості, Вмостившись Біля вікна, Ніби біля вікна автобуса, Дивлячись, Як надихається свіжість ночі І розганяється Вулиця під назвою Вулиця Кохання, Ех, яке ж фантастичне Кохання Й фантастичний Жовтий тхір.

Нефи теплих долонь

Автомобілів заповнена вулиця Рухалася повільно, Як ланцюг старого годинника, Амброзія на узбіччі Гойдалася тихо, Із-за гори, з-за грудастих хмар Виривалися сліпучі промені, Й у повітрі починали метушитися комахи ноосфери — Спалені книги, одцвілі розмови, Мелодії приспані, А назустріч затору Порожньою смугою виклично Нісся фіолетовий кабріолет (кабріолетовий фіолет) Зовсім без водія, Й лише на сидінні задньому Жінка Силою свого погляду Крутила кермо, Натискала педалі І все таке, А під теплими нефами її долонь, Поверх візерунків шкіри Було нанесено й мої відбитки пальців, Ніби Палімпсести.

Гробки

Ти не повіриш, як біжить, Із русла вирвавшись, вода, Вкриває острови, мости І випиває день до дна. І риби згризли вати сон, Вже, як птахи, в дерев гілках. В гілках, заритих по коліно В воду, радість, ріст і жах. Примружить сонце кольори Й завмерлий цвинтаря кашкет, Де твої букви на хрестах, Незграбних і чужих іще. Архітектура цих гробків — Бездонний річковий експрес, Оглушливо шепоче так: «Щоб ти втонув, згорів, воскрес!» Горять луки, пухкі гілки Стискають м’яко горла пульс. Це рід. У паводок очей Його я злякано дивлюсь: Йому потрібен я – не я, А нова гілка, й хруст, не рух. Я втік. Я встиг. І здивувався В небі чорногуз чи крук.

Порт Поділ

Так спокійно сідають на плечі Кольори припортових небес. Дощ потреться об руку, і вечір Позіхне, в світла плямах увесь. У кварталах, квадратах, трамваях Кожна вивіска – ніби браслет. Я по сходах з гори поспішаю, Ти ідеш між вогнів по шосе. Так осінньо скрутилось бароко В зелень бань і наличники хмар, Замість слів – лиш калюжі, і збоку В мокре небо відходить базар. Значить, мовчки слова відчувайте, Як летять повз майдани думки, Пам’ятайте, любіть, пробачайте. В річці плавають згаслі роки.

Олія

Емоції гострішають, Іржа трохи зникає З контактів, Коли Під вечір транспорт засинає, Мов якийсь джміль на зиму. І от стоїш ти на порожній трасі Бетонній, Наприклад, коло роздоріжжя на Прилуки, Й секунди утікають стрімко так, Що ти вже розрізняєш запах різних трав. Але знаходиться водій, Котрий тебе врятує, Розгониться до ста тридцяти двох, Кермо відпустить І, ніби хліб, ввійде в розтале масло вечора. Веди, святий Миколо, не впускай, Частуйся сидром своїх придорожніх срібних трав! З-під хмари сонце спуститься, Обшпаривши востаннє Олією оливковою небо, І хмари гоняться за сонцем – і наздоганяють, Ви женетесь за хмарою – й наздоганяєте, За вами ластівки летять – наздоганяють У естафеті одна одну, І ти знову засинаєш, Бо не несуть вони ні добрих, ані злих новин — Просто у них Вечірня Олімпіада Над кількома лівобережними провінціями.

Свобода

Свобода – як легкий голод, Свобода – як добрий апетит! Це коли ти виходиш із дому І в кишені маєш картоплину варену, Заходиш із нею до парку, Кидаєш далеко вгору, Й поки вона летить, Не чуєш нічого на світі. Це йти хвостом пухнастим Стежки в горах над морем Удвох Та співати. Це коли просто не можеш Увімкнути м’язи, Щоб підвестись І зробити щось, Коли гризеш себе за хвіст Серед рудої глиці. Це коли так тяжко Вслухатися в тишу, Коли зовсім нестерпно Витримати Грім згори. Але все одно я якось не хочу Віддавати її, Навіть за купу зібраного Жовтневими двірниками листя, Навіть за каштани й жолуді, Навіть за дружбу, Навіть коли зупинку скляну, На якій я переховуюсь від зливи, Скасовано. Тільки на одне Інколи хочеться її обміняти — На запах ремонту взуття, Чи не найкращий у світі запах, Котрий пружно і м’яко тягнеться так, Немов найсмачніший у світі язик.

Птахи

Мої друзі сміються Й фотографують качку, Щоб відіслати її емемескою Дочці, Яка подорожує з класом. Я гостюю в них У дитячій кімнаті З паперовим стрижем на стелі, Й через це Щоночі Робити волосся моє сивішим Приліта не хто-небудь, А добра фея. Ось вона: Бере ще одну волосинку Й фарбує найтоншим пензликом, Цілує в лоба, І від цього я сплю трохи спокійніше, Ніби це ти мене рукою погладила.

На поворотах історії

Кам’яні З-під балконів Падають голови, Мостам, розв’язкам Випаде Зводитись наново На поворотах Історії Відійди в тиху вуличку набік, Скажімо, В Покровську: Серед джмелів, Бордюрів беззвучних і променів Особливо відчуєш, Що, як би і що там Не… А кожен твій рух, Кожне слово твоє Лишається в повітрі Й триває, триває… Чи відчуває Це той, Хто з тобою поруч? Як усе сказане й зроблене Стоїть незворушно Понад дахами, Понад новими Розв’язками вже і мостами? Ніби тяжка й невагома Зелена вода у кар’єрі.

Вікна і двері

багато років станційний ліхтар з апетитом глядить на самшитовий кущ пасажир швидкого поїзда вперся поглядом каштановим у вікно повз яке проскочила станційка «сумно мабуть – думає — бути на такій станції повз яку лиш проносяться швидкі поїзди лиш зачісують кущі біля перону своїм світлом своїм вітром» «сумно мабуть – думає жінка що торкається тонкою рукою дверей станції — сумно мабуть отак пролітати повз станцію і знати що ніколи-ніколи тут не зупинишся і не вийдеш ніколи не здолаєш рудий віконний наліт» а чорна земляна жаба на сходах здавалася каменем

Не про те

Дідусь намагався мене навчити розбиратись у радіодетальках, показував і пояснював, а я лиш дивився і думав, що ця зелена штука нагадує мені залізничну цистерну, а вечірня лампа тим часом м’яко, гуманно різала око. Через шість років я каменюкою розбив вікно скасованого дитячого садку і, тікаючи, думав лише про неспівмірність гладкої сторожихи та дрючка стрункого, з яким вона за мною гналася. Завжди я думаю не про те. От і тепер — за якусь секунду я натисну кнопку, оксамитові клени напнулися, розумієте, ще мить – і я натисну кнопку, але думаю лише про те, що одночасно загорілося зелене світло на всіх світлофорах цієї вулиці, перетворивши простір у безкінечну бадьору нічну злітну смугу…

П’ять життів

Я сиджу в МакДональдсі За столиком на подвір’ї, Навпроти мене оса, І ми Вдвох З однієї ложечки Доїдаємо морозиво — Біло-червоне колесо. За три години Я щезну з цього міста, Я випрошу В найближчому офісі чи магазині Папірець «А чотири», Напишу листа, Заліплю ніжно язичком конверт І підпишу вигаданою місцевою адресою. Лампи на виході З метро Вмикатимуться, блимаючи, ніби це гроза, Мозаїки плодових дерев Швидко тьмянітимуть, Спеці Пасуватимуть холодні слова, Чудові літні тіні вечірні Розіллються землею, Як чорна олія, Біля кіосків люди будуть гратись на телефонах в ігри, І він їй скаже: «Оксанко, я добрав тобі ще п’ять життів!», А в цей час інший Непомітно гладитиме Оксанину руку, Піднімаючись усе вище. Тіні двох дерев Таємно сплетуться, Й на кілька хвилин зірок не стане видно, В парках принюхаються невидимі Невідомі куниці, А я щезну з цього міста За півгодини.

Річкові вогники

І коли їхній танець скінчився, Він мить постояв і Вийшов невидимо-смугастою підлогою До канатів біля виходу з корабля, На якому щоночі Відбувалася ця дискотека, Обперся об щось І дивився, дивився, дивився на берег, На нього не сходячи. Вервечкою навколо Стояли катери, А з іншого боку річки Ритмічно пульсували візерунки фаєр-шоу, Дном червоним Швидко рухалися Чорні черепахи, Вилазили на катери, Захоплювали їх і сунули на південь. Катери розминались у річці, Активно підтримуючи форму, Місяць за так Роздавав усім охочим свій колір І стримувався, не казав «так», Не наважуючись казати «ні». А він – він і далі стояв, Не чуючи кроків позаду, Не чуючи дихання знизу, Стояв і дивився, Мов ідіотський світлофор, На якому водночас загорілися Три вогники.

Портрет

Де поставити її портрет? На робочому столі? Відволікатиме і затреться. На стіні? Буду переживати за стан її здоров’я. Можна ще на кухні, Біля килимка Китайського, На якому хазяї квартири Написали молитву «Отче наш», Та вона подумає, Що це знущання, Але ж, маленька, це неправда! І я пішов у театр, Тільки там не вистава була, А концерт, оркестр, І контрабас виглядав — Ніби з картини Василя Єрмілова, А в перерві я трохи забуксував, Спізнився на друге відділення, Піднімався порожніми сходами, Озираючись, І поки ніхто не бачив, Дещо дістав з-під сорочки Та замінив Її ч/б фотографією Портрет Акторки Недашківської, Так що театрали, Спускаючись, Думатимуть: «Нічого акторки тоді були!» А я після концерту Вийшов з театру, Й мене обійняв і почав цілувати Вечір, Холодний зоряний вечір, Старий гомосексуаліст.

Найосвітленіший квартал

Мабуть, мені пощастило — Всі неприємності Чи майже всі, Що зі мною і в мені стаються, Стаються справедливо, Заслужено, Як призи в літературному конкурсі. От і цього вечора Справедливість тріумфувала. Вона танцювала У кількох найосвітленіших Кварталах, І в ритмі її рухалося все: Жінки у пташиному пір’ї, Із залізними щитками на чобітках, Чоловіки небриті з кулеметним сміхом І в мурашиних окулярах, Хутро вересневе квіткарів київських, А також саме в ритмі справедливості У кориді повітряній Запах сміття – ах, переміг Запах туалетний, І я в нових туфлях, Як об щось перечіплявся, Здавалось, що теж Танцюю Запальне щось із нею, Зі справедливістю, Тріумфальною, Непомильною Й неподільною, Мов оці мої десять гривень.

Галина Крук Запасний вихід

Галина Крук – письменниця, літературознавець-медієвіст, перекладач. Народилася 30.11.1974 у Львові.

Авторка поетичних збірок «Мандри в пошуках дому» (Львів, 1997), «Сліди на піску» (Київ, 1997), «Обличчя поза світлиною» (Київ, 2005), а також численних публікацій у літературній періодиці. Поетичні та прозові твори ввійшли до багатьох альманахів і антологій, перекладалися англійською, німецькою, шведською, російською, польською, литовською, сербською, хорватською, каталонською, португальською та іншими мовами.

Авторка низки творів для дітей, а також двох дитячих книжок «Марко мандрує довкола світу» і «Найменший» (2007), перекладених 15-ма мовами (міжнародний проект літератури для дітей «Step by step», Нідерланди).

Перекладає з польської, російської, білоруської мов.

Лауреат міжнародних літературних конкурсів «Гранослов» (1996) і «Привітання життя» ім. Б.-І. Антонича (1996), стипендіат програм «Gaude Polonia» міністра культури Польщі (2003, 2010), Homines Urbani на Віллі Деціуша у Кракові (2005) та Балтійського центру письменників та перекладачів на острові Готланд (Швеція, 2007). Член Асоціації українських письменників. Живе у Львові, викладає зарубіжну літературу у Львівському національному університеті імені І. Франка.

Lindenstraße

мовчання – це така довга алея між липами, де слова набухають у горлі, мов алергія, і здається, що з хмар цих, за літо вицвілих, ніхто ще не падав — ні ангел замріяний, ні снігу розпатране пір’я людина, що випадково опинилася поруч, дає мені зрозуміти звичайні речі: ідучи самісіньким краєм життя, тримайся за поручні, вдихаючи – видихай і нехай не до речі згадуються деталі іншого часопростору і на кожному роздоріжжі пам’ять виймає якісь засмальцьовані карти, на яких вже немає місця для зустрічі і місця для ніжності, але завжди залишається місце для втрати… бо життя насправді – це те, що ми втратили, не розпізнали за даґеро– й стереотипами бо пам’ять, як правило, зраджує бо карти, як правило, краплені бо всі слова, якщо вірити картам і пам’яті, — липові

* * *

вулична пташка дощ видзьобує з наших розмов раціональне зерно перелітна пташка душа проситься у тепліші краї а рідкісна птиця любов в таких недоступних місцях кладе гніздо, що ні один орнітолог-лох не знайде ні його, ні її будемо жити тут на пташиних правах, на темному боці місяця вересня, дев’ять з половиною днів доки море б’ється в істериці і осувається Карадаг, запливатимемо в портвейни – найзатишніші із портів. не даватимем волі словам, бо слово не горобець, бо невблаганний час стежить за нами в приціл, бо між журавлем у небі й синицею в жмені щодня розривається серце і сонце знову сходить на манівці

* * *

Буває, Господь сотворить когось без запобіжного клапана, дасть йому шкіру таку тонку, щоб на вилицях тріскала, заллє йому попід шкіру кров, щоб на асфальт крапала, і пустить його найдовшою у світі доріжкою. Мовляв – іди собі, людику, недосконала конструкціє, нібито все при тобі: і нозі, і руці є тільки немає в тобі для щему ущелини для сльози сльозоточини для душі віддушини. І несе в собі чоловік, скільки може винести, по самі краї заливається оковитою, але як би душа у п’ятах його не билася, а – не передбачено ніякого запасного виходу. І живе собі чоловік, аж ходова зноситься, аж Господь на техогляді зглянеться – і не пропустить. І під тиском обставин бухає кров носом. І лежить чоловік на шляху. І – ні пари з уст.

Кохання на відстані

зачитані до чорних дір листи, і вже з рядка в рядок не доповзти, не пронести підбите тіло змісту повз розділових знаків блокпости у цих листів засніжених полях, де навіть галочка від нігтя твого – птах реліктовий, у кров стирати лікті — повзти nach Osten, або просто нах… у цій давно не азбучній війні, де окликів надривні позивні обламуються в мертвому ефірі, морзянку серця не вловить мені є простір, але часу – на нулі, щоб всі крапки розставити над «ні» суцільна терра коґніта розлуки — їй всі на світі мапи замалі а там, де починаються рядки, там над письмом, від ніжності крихким, сидиш таким самотнім чоловіком, що й літери тікають з-під руки

* * *

тримаєш на прив’язі жінку, що каже мені «зателефонуйте пізніше» безбарвним голосом каже, напевно, всоте за кожним разом втомлено трубку вішає, думає: скільки можна дзвонити, якась ідіотка… я їй не вірю, передай, що я їй не вірю, цій її впертій брехні, цьому її голосу. вистукую номер, стискаю мобільник, звірію — коли ж вона врешті зіб’ється у свідченнях, втомиться «зателефонуйте пізніше… пізніше… пі… пі…» скажи їй, що часом буває запізно, що часом буває, що абонент вибуває з гри, що свічок не варта, і взагалі-то: жінка на прив’язі – кепська варта для чоловіка, який себе поважає. дай їй відпочити, відпусти її пораніше хай піде собі на каву або до спа-салону, подумай про інших, подумай врешті про інших — поповни рахунок, заряди батарею, повернися в зону…

* * *

називала рибою, не просила нічого взамін тільки знати, що я десь є на оцьому світі білому, наче сіль тропічних морів, що в’їдається в шкіру і жодною рідиною її не витравиш звідти казала, що буде писати, не питала адреси, а втім завжди присилала поштівку з якогось незвичного міста, де (на поштівці тобто) руїни старих стін чи страви місцевої кухні та кілька слів: що скоро повернеться, що вже видно світло в кінці тунелю і що це, безумовно, не поїзд називала рибою писала, що дуже хоче торкнутись рукою я не заперечував я чекав я навчився плавати я вивчив напам’ять усі прибережні води я перестав виходити на берег, щоб її не проґавити, та вона – не приходила я забув, як це – розмовляти і як це – дихати, врешті-решт я зробився рибою, мовчазною і сильною то якого такого милого якого такого милого вона повернулася і з води мене вийняла?

* * *

є така форма людських стосунків – колишні коханці минула ніжність часом находить як рецидиви хвороби: болісне набрякання лімфовузлів пам’яті, алергічний нежить дистанції, фантомні болі у тілі, яке вже тобі не належить тоді помагає дивитись на воду, яка колує в піддоні душа, збиваючи піняве шумовиння змиваючи верхній, відмерлий, шар епідерми із задавненими рубцями дотиків і поцілунків тоді згорнуті калачиком, скоцюрблені волосини інтимності на білій емалі піддону – як тріщини, як шпарини, крізь які боїшся випасти в нікуди

До Сильвії Плат

о Сильвіє, наставив на мене сильце на ситцевих полях у дрібненьку кратку так, наставив на мене сильце, на лляних полях з рубчиком хоче мене впіймати окільцювати, о Сильвіє, хоче на бавовняних полях, м’яких як забуття, позначити мене, внести мене у якийсь реєстр, як відмираючий вид, Сильвіє прив’язати мене за двійко-трійко дітей, як за ногу, щоб я не могла ніколи покинути його, а тільки: – мнути ці поля у кратку, – зрошувати потом ці поля з рубчиком, – знесилюватись і сивіти на цих бавовняних полях, м’яких як забуття о Сильвіє, чому жінка мусить платити за свободу дорожче, ніж Америка?

* * *

час від часу я гірша від часу – я псую навіть те, що йому не під силу: розкладаю слова на запчастки, взагалі позбавляю їх слова, розриваю зв’язки з близькими, доводжу перше-ліпше складносурядне чи складнопідрядне речення до самозречення, змішую грішне з праведним, просте – ускладнюю, чиїсь окуляри рожеві розчавлюю думкою задньою, підрізаю мріям крила, наступаю на горло власній пісні (якщо вдасться) словом: розбиваю серце собі та одному дебілу, який свято вірить, що це – на щастя

* * *

з кількох розмитих кадрів випускного касету перемотуєш навспак на погляд свій, потуплений в підлогу на серце, міцно стиснуте в кулак на довгі нігті внутрішнього бунту, які вростають в тіло і болять і зріє у тобі, немов фурункул, нікому не потрібна правда-мать а як дозріє – різатимеш в вічі батькам і всім по той бік барикад, бо на полях поем педагогічних і досі мертві з косами стоять – як вижив ти у тих боях без правил, де кожен сам за себе проти всіх? – що робить з нами те, що не вбиває? — питає син, прибившись до своїх і ти з вершини батьківських нотацій вичитуєш незгідному йому, що все не так, що він не має рації, гадаєш, бунт придушено, одначе ти виграв бій, але програв війну

* * *

чуєш, у ночвах ночі полощеться білий прапор цвіту, що його вже готові викинути над цитаделлю дерева — бо рідко хто може вистояти в цьому протистоянні, не здавшись у таку пору все, що тобі здається, слід приймати на віру: ті, що живуть у пам’яті, носять маленькі дзвіночки як прокажені (прокажи їх – і вийдуть на світло) навіть найменший рух ачи подих вітру видає їх присутність, бо не все підпорядковане розкладу далеко не все в цьому світі часом весна приходить зненацька, коли її ще ніхто не чекає, без бою займає сонні околиці, окопується під цитаделлю і ось вже перше дерево викидає білий прапор здається, зацвітає, чи тільки здається?

Дорогою на вокзал

1.

дорóгою на вокзал, дорогóю ціною заплативши за все, бо все продається, навіть любов (але ж ніжність, ніжність?!) вона думає, що якщо дотягнути до кільцевої, то потім знову трамвай привезе її на те саме місце і доки вона їхатиме на цих скрипучих колесах, ковзаючи думками по обставинах місця і дії, все зійде на круги своя, вляжеться, утрясеться, як цей трамвай, як ця жінка при вікні, немов при надії, і він чекатиме на зупинці, не в силах вибрати напрям, не знаючи, як повернутись туди, де вони пробýли кілька років польоту, кілька місяців щастя, кілька днів кризи і сварку, яка вже в минулому. так вона думає, доки він повертається, збирає увесь той мотлох, усі її скляночки-баночки, коробки з-під її взуття в гардеробній, слонів на щастя, свиней для грошей, смердючі індійські палички: бо кілька років висіння в повітрі, кілька місяців – як у хворобі, кілька кризових днів і нарешті, нарешті – свобода. так він думає, доки вона, проїхавши кільцеву (нерви оголені, сльози ось-ось бризнуть із-під повік), засинає, і скрипучий трамвай їй співає до сну, і зупинка, на якій він її не чекає, пропливає за вікнами. і ніколи їй не дізнатися (бог її береже), коли вона засинатиме поряд з іншим, лицем до стіни, що насправді між крайніми точками Ч і Ж не буває маршрутів прямих, жодних тобі прямих

2.

дорогою на вокзал, проводжаючи жінку, яку вже не любиш – по всьому – після всього – за все, що між вами було що їй подаруєш на прощання — пасувало б квітку – кактус, до того ж кулястої форми, щоб не сприйняла як фалічний символ як натяк на продовження після ночі, вдаваної як неживе пиво що ти скажеш їй на прощання витріпуючи з подушки запах її волосся: сніданок готовий? життя повертається до норми, як людина врешті-решт повертається в землю? чи повернеться язик запитати її: – а ти нічого не забула? розгублена, як речі по кімнаті, не скаже нічого, всі слова мертвонароджені у цій країні із забороною абортів дорогою на вокзал життя як відкрита можливість у яку сторону йти, чого сторонитися опівнічний автобус прорізує ніч світла обабіч дороги – як їжаки врозтіч відітни все, що тягнеться довше, ніж пісня випадкової радіостанції, натрапляєш на неї несподівано, коли все інше, здається, вже закінчилося хтось співає про те, як дівчина випадає з вікна і летить наголошує на «летить», забуваючи, що «з вікна»… завжди щось доводиться забувати, щоб літати

* * *

Якоїсь ранньої осені, коли нав’язливі мухи думок не зуміють добудитися тебе на світанку, на тому останньому плацдармі сну, із якого вже нема куди відступати ти озирнешся на все це, мовби побачивши вперше: будиночок на згір’ї, весь у зарослях дикого винограду і розхристаних хризантем, аскетичне ліжко, яке пам’ятає всі проказані тут молитви, складний чоловік за стіною, з яким не склалося… Визнай свою поразку, врешті – визнай свою поразку! Цієї зраненої осені, що, як відсталий від своїх комбатант, знесилено тягне за собою кривавий слід — подалі від людей, подалі від їхнього захриплого радіоприймача, який щогодини передає новини з лінії фронту, подалі від лінії фронту, яка ніколи не буває прямою, як горизонт а вже краще сказати – ламаною, як мова на окупованій території, як кардіограма твого серця, яке все ще б’ється саме зі собою за право не битися

Запасний вихід

усі ті чоловіки, що шукали в ній подвійного дна, п’ядь за п’яддю промацуючи важкодоступні ділянки шкіри, усі ті жінки, яких обійшла вона на останньому віражі, розтринькавши на дурнички весь їхній кредит довіри, усі ті діти, що намагалися розвести її на любов, навіть те єдине, якого вона не змогла народити, усі ті домашні улюбленці і кімнатні рослини, що довго не витримували в її присутності жити, — вони не дозволять їй зіскочити на ходу вийти сухою з води, змінити якесь із правил бо той, хто веде її на мушці, немов межу між голим і голубим, між праведним і невправним, хто змішує на полях чорноземи і сніги, хто схрещує навмання лінії на руці, хто мочить тебе щодня, як булку у молоці, виносить тебе на поверхню, як потопельця вода хто ставить тобі шах-мат, приносить тобі киш-миш, хто грає в тобі пінг-понг (хіба ти не чуєш цей стук), — та все ж він виводить її з оточення дальніх і ближніх, із різних рядів і лав, з лавсторі, з обіймів, з рук хоч знає, що не довести – немає шляхів простих і доки ще стих не стих над нею й копають яму із пам’яті темних плахт та інших матерій тонких, виводить її таки, виводить її, як пляму

Дмитро Лазуткін Феєрверки

Дмитро Лазуткін народився у Києві в 1978 році.

Автор книг віршів «Дахи», «Солодощі для плазунів», «Паприка грез», «набиті травою священні корови», «Бензин».

Лауреат літературних премій «Смолокип», «Гранослов», «Культреванш», «Русская премия» (Москва), «Співдружність дебютів» (Душанбе). Чемпіон України зі слему.

Працює ведучим програми «Чоловічий клуб» на Першому Національному телеканалі, коментатором боксерських поєдинків і боїв без правил.

* * *

Зірки мов цвяхи увігнані вчасно у чорнозем небес. Ти сам визначаєш горе і щастя, які з тобою І без. Твої суглоби і кров стрімка, твої ознаки життя осипаються ніби луска, ніби дрібне сміття. І сенсу немає у боротьбі І у покорі теж. І кожен дзвінок сповіщає тобі, живеш ти чи не живеш. Але автострада біжить в ніде, а там – аварійний стан. І якщо сонце раптом впаде — воно впаде в океан. Й ритмічно хитатиметься трава, допоки не відійде… коли ти знайдеш нарешті слова — слова знайдуть тебе. І мови сдіпої краплі руді ловитиме тиша густа… Птахи твої будуть йти по воді, безмежною буде вода.

* * *

Берези по березах — мурахи листочки жовті десь поміж ними ти думаєш: гачки або знаки? І голосні стають мовчазними ти думаєш ти мариш ти хочеш я хочу я не думаю всує І трави проростають крізь ночі І все воно пульсує пульсує… візьміть мене живим або мертвим розчавте отруїть закохайте за каєм усміхається герда я шаблею голюся я – байда я – крапка я – тире кома а ти в мені мене більше І те що ніби не-… Відомо найкраще знають всі інші але я помічав зорі І пив до дна кожен келих І входило в мене море І билося обличчям у берег

* * *

злива така що на всіх вистачить ти у ній справжня – світла сполохана трохи наївна трохи досвідчена під ліхтарями як між епохами звіром твоїм я крокую вичовгую ніччю цією – з бунтарською втіхою та запливаю зоряним човником в небо яким захлинаюсь І дихаю аби відчути всі несумісності аби здолати аби пробачити ці тимчасові запаси міцності сонця смачного сонця гарячого дзвоном чи словом але без відчаю мовою дотику силою зваби… злива така що на всіх вистачить порожньо пусто ніхто не завадить

* * *

і ти ні на кого не схожа і я не найкращий друг… так тихо і так тривожно пісок осипався з рук спочатку – вино духм’яне а потім фруктовий чай — за маму що мила раму за кримських сполоханих чайок і те що було між нами і те чого не було висвічувалося зірками і далі морем пливло

* * *

феєрверки злітають дівчата купаються голими травневі свята надривають найтоншу струну небезпека ранку накочується концентричними колами так завжди: – виграємо битву; – нап’ємося на радощах; – і проспимо війну… але головні події стаються перед світанком постріл у скроню – гудбай, перелітні птахи натомлені сплять в незнайомих обіймах коханки й вакханки що сталось те сталось – не буде уже навпаки тому наливай абищо в паперовий стаканчик комусь добрий ранок а нам і біда – не біда на хвилях гойдаються сни і руді помаранчі і трохи рудою від того здається вода

Африка

африка африка африка тоненькі кінчики вуст голоси що пробиваються крізь пісок ніби благають заберіть нас але спочатку послухайте як ми співаємо подивіться як ми танцюємо відчуйте нашу любов без минулого без жодних історій бо історія це ми а ви — наслідок тож що вам розуміти окрім розкладу рейсів у той бік у цей бік і пробираючись через їхню пристрасть складається таке відчуття ніби вони все життя тільки те і роблять що ліниво помирають від голоду і невідомих інфекцій а ми допомагаємо їм танками важкою артилерією і зенітними установками з котрих вони вперто намагаються влучити у чорного ангела смерті який нахабно кружляє десь у небі десь над їхніми головами а тим часом їхні чоловіки ходять на роботу до офісів у чорних костюмах з білими краватками а тим часом їхні жінки народжують героїв і на фотографіях їхнє сонце прогинається назустріч твоєму сонцю і довбаний сіенен розповідає що африка африка африка це смерть а вони кажуть — африка африка африка… це життя а ти дивуєшся і ховаєшся і всотуєш так це життя хіба воно могло бути іншим? хіба воно могло бути кращим? адже африка африка африка це любов розказана словами які ти боїшся вимовити лише повторюєш імена дивних богів лише пережовуєш тонке листя їхньої самопожертви і небеса загораються і ти не ладен це спинити небеса горять небеса горять просто над тобою небеса горять весь час їхні небеса палають

Екотуризм

о дівчата які добираються стопом на поетичні вечори, на етнофестивалі – хоча це зрозуміти легше… я хотів написати про них але я не знаю хто насправді вони з якого тіста виліплені їхні сни і чому зірки дивляться так згори на перестиглі черешні втім уявляю собі чим наповнені ці – заважкі – наплічники: змінний одяг книжки для автографів алюмінієвий посуд власні вірші котрих соромляться вічно так ніби хтось має право на хоч який-небудь осуд ось – виходять на трасу ось – ловлять фуру і в такий спосіб долають депресію потім підзаряджають свої недорогі мобільники… іноді я не впевнений що вони люблять поезію іноді я сподіваюся їх заводять далекобійники

* * *

ледь охололі поля і міста іграшкові… де загубилися ви розпорошились ви друзі мої із якими я бився до крові діти сирої води і гнучкої трави? ніби в’юнок вислизає життя із долоні втримати – марно та знову пригадую як снами моїми – за обрій – проносяться коні крила свої розправляє у вічність вітряк це неймовірне а може примарне братерство ранок сполоханий сонячних променів рій м’яч волейбольний у сітці метелик у серці правда у герці і гаряче правді моїй

* * *

Мов не зима – сніг впав і розтанув, повітря в обіймах консольних кранів, з радіо – зрада, шторм. За півгодини обідня перерва тому традиційно напружені нерви творців примітивних форм. Вони говорять смачно і різко, ніби життя – це м’ясна нарізка. Кожен візьме своє — хмара похмура, бура примара: ось вам селера, ось вам соляра, ось вам соляріс є. Тумани з моря – м’які на дотик, мов запливає антибіотик в чистий медичний спирт. У кожного є свої абоненти, свої аргументи і контраргументи, війна і – нарешті – мир. Проступить вода на рецепті, між літер бо час – просто час, а не вбивця чи лікар, і всі в молоці ліхтарі. І щастя святкове – беріть його, рідні… Жінки – ласкаві, собаки – вірні, а небо десь угорі.

* * *

кажеш – день кажеш – вода кажеш – тече я відчуваю дотики позачасся падає ранок просто з твоїх очей падає на лице промінь падає щастя день де були ми вдвох де були ми всі день що лунає музикою над нами… випий роси – доведи щось потім отій росі… дівчинка зовсім маленька – стрибає рядками ніби вона – це все а вона – це все віриш слідам її і її волоссю падає промінь падає на лице ця неймовірна меланхолійна осінь щоб захлинутися – вистачить кілька надій аби збагнути що сталося – сяйвом отрути — тепло торкнутися крил мов торкнутися вій ніби – пробачити ніби – померти i не відчути

* * *

ногами по вікнах пройшов дощ ніби міcцеві вибори — дівчинко я пам’ятаю усі твої голоси, волосся в деталях – вигини вибрики вихори викрики в темряву – мов у найкращі часи, корки котрі на дорогах що тягнуть до тебе, номер котрий не відповідає мені… скільки води ще – хто скаже – у цьому небі? скільки коштовних камінчиків там – на дні? добре тому хто пірнув повернувся і вижив вирвав останній стрибок – на останній межі… час випинається час по-котячому хижий яблуко мокре впало собі й лежить

* * *

ці небеса не　варті твоєї присутності. я вірю собі, тобі та від того не　легше. хочеться пити тебе, їсти з　тебе черешні. ніби усе як вперше, завжди як вперше… карнавал розкутості знаєш я　міг би казати　– тобі лиш казати доки хмари сіють свої сніжинки. ніхто не　пояснить　– ні виправдання, ні вчинки, але пишу тебе　– як на льоду картинки — притрушеному, тонкому, ніби смачні цитати. і твій запах що залишився на простирадлі. і твій усміх котрий у　мені ще досі… я знов наступаю на ті　ж самі граблі. це осінь? ні　– це зима. забудь про осінь. адже легені тримають чимало повітря. і твої таксі десь їдуть　– нехай собі. вірю. вигинаюся подібний змію, подібний звіру. кружляю немов на лещатах обабіч виру настромлюю тебе на вістря. але поки ти є　– десь є　– хай не　зовсім поруч але поки все так　– повторюється та існує серце моє росте у　мені як овоч кожна клітина　– коли росте　– вібрує

* * *

кавалькада дощів і рум’яно ти таки контрастуєш із хмарами й вибухає фортепіано поцілунками… хочеш – поганою бути — бісишся і шаленіючи світ тобі підкоряється – вражений і нашіптує ніжне — опівночі — потойбічне ритмічне адажіо

* * *

ящірка не питається: ти де ящірка показує: я тут на літньому сонці трава стає жорсткою дві дівчинки на пронизливих велосипедах наближають минуле і дорогу до ріки натискаючи на педалі розчавлюючи мене

* * *

так пахнуть молоді листки після дощу так пахне річка… немов з якогось там сторіччя тебе висвітлюють зірки ці фантастичні кольори плавці у плавнях – плавні-плавні такі зворушливі і вправні учасники моєї гри бо танці сонця – масть руда бо подихи в алеях темних — це все напевно недаремно це все – вода вода вода

* * *

а жінка яку кохав – стала чужою дружиною а книжка котру гортав – перестала бути цікавою і ось сидиш – обпалюєш руки ожиною грієшся уночі чорною кавою твої пролітають – і маякують крилами чужі проминають – падає листя з дерева маскуються по життю приливи з відливами і виривають слова – то з серця то з черева і сніг витягує зорі затягує вузлики і олені мчать по небу кружляють між хмарами і хочеться раптом побути на лезі музики стрибнути у забуття чотирма октавами

Рожеве небо

ще тихо але за мить зацокотять підборами дівчата повертаючись з нічного клубу і рибалка на мопеді пронесеться з повним кошиком риби літо вміє виявляти спражню сутність речей п’яні крики біля кіоску зазвичай лунають гучніше за розмови ранкових птахів десь у глибині зелених крон листки вигинаються і темні очі здаються невагомими і лінія долі напинається ніби вітрило і мости котрі чи то поєднують чи то розділяють нас здригаються під тиском рожевого неба

* * *

cобаки збиваються у зграї і атакують природа бере своє колектив своє в серпневих полях проростає аграрна складова любові а за лаштунками виринають спогади від яких стає тепло жінкам у прозорих сукнях допоки твоя європа вдихає п’янкий аромат придорожніх квітів що розсипають відчай і спрагу у галасливому повітрі ти відповідаєш на дзвінки ти шукаєш хоча б якогось порозуміння зі світом котрий впивається осиними поцілунками в сутність речей і кожне жало встромлене у потилицю розпорошується ніби випадкові звуки що йдуть від вуха до відгуку від зблиску до найближчої автозаправки бо ніжність стікає гранатовим соком і залишає у оперативній пам’яті відгуки труб і тромбонів з весільних оркестрів ніколи не вибереш з них стебельця правди бо воля і бажання у сутінках старого світу це лише сказані пошепки слова котрі блукають самотніми краєвидами від півдня до півночі і червоні яблука падають у суху траву і заспокійливо мовчать і так розчиняються

Богдана Матіяш Твоя любов проста й усміхнена

Богдана Матіяш народилася 28 січня 1982 року в Києві, де донині живе й працює. Поетка, перекладач, редактор видавництва і часопису «Критика», представник української редакції часопису «Український журнал» (Прага).

Авторка поетичних книжок «Непроявлені знімки» (2005), «розмови з Богом» (2007).

Перекладає з білоруської та польської мов. Зокрема переклала книжки: Анджей Стасюк. Фадо. – Київ, 2009; Маріуш Щиґел. Ґоттленд. – Київ, 2010.

* * *

часом коли говорити до тебе я уявляю що таке рай жодної туги зневіри болю найменших відрухів гніву хоч якихось відтінків заздрості і неправди час у якому немає слів недоречно непотрібно непрощення неуважність зневага час у якому ніколи більше нічого злого коли говорити до тебе я уявляю великі зелені сади і розкішні дерева листя міцне повне соків і пагони повні плодів радісне й чисте світло коли говорити до тебе коли просто і легко приходити вчитися дякувати вчитися знати себе від найбільшої до найменшої тіні від найтихішого до найяснішого світла ставати прозорим довіряти і довірятися знаєш тоді вже тут мені часом здається що можна безборонно взявшись за руки не втративши тіла бачити рай

* * *

ті що люблять подивися які вони прості і красиві делікатні як найперше ранкове світло безтривожні як голуби ті що люблять поглянь як багато вони віддають і як легко усе що приходить приймають подивися на їхні долоні повні скарбів на їхню шкіру на їхні очі на усміх радісний і щасливий на їхній спокій погідний як літній вітер ті що люблять вони як дельфіни що вистрибують із води веселі й лагідні розбризкуючи довкола сотні бризок розливаючи довкола стільки світла навчися в них дякувати за все що є і чого немає навчися приходити довірливо й лагідно і відходити просто як світло увечері гасне як птах засинає як вода що тече в землю вертається

* * *

коли любов це так як ти кажеш то хай вона є хай відходить хай віддаляється і хай повертається знову коли любов – це все зовсім усе віддати залишитись ні з чим коли любов це бути зовсім малим і нічого не мати коли любов це навіть не знати де вона починається й доки триває і як вона є чи вона дрібна як пісок чи як земля велика коли любов це забути про себе просто довіритись просто подати руку ступити вперед і піти нічого з собою не взявши ні запаху дому ні хліба ні їжі й води просто ходімо попереду тільки зірки і небо безмежне й просте і найделікатніше світло

* * *

за що ти так міцно мене любиш чому так світло приходиш так терпляче мене обіймаєш так міцно мене бережеш чому говориш що я твій малий найкоштовніший найцінніший у світі діамант я ж нічого я справді зовсім нічого не маю ні шкіри білішої за найбіліший сніг ні сліз прозоріших за найпрозоріші перли ні радості над радостями ні усміху яким усміхаються діти ні ходи простої і легкої ні кроків тихих і добрих тільки сльозу що тече щокою спокійно і терпко і серце що не вміє стати для тебе всім і шкельце мале в кулакові що ранить до крові коли так світло і просто приходиш коли говориш ласкаво що я твій малий улюблений діамант

* * *

я віддала би півцарства за те щоби до тебе можна було писати листи щоби знати адресу за якою вони могли би тебе знаходити півцарства за те щоб ти сміявся щоби зморшки що з’являються в тебе на лиці були тільки від сміху щоби можна так просто торкнутися пальцями щік сказати як міцно як міцно і як це насправді добре я за тобою скучила півцарства це п’ять жолудів листя каштана трохи надламане від минулої осені сушені ягоди ожини улюблені стежки до озера квіти мальв трава обабіч дороги запах живиці й сосен опала кора хвоя й багато піску такі ось мої півцарства за найпростішого в світі листа за м’яке світло зранку що заламується на шибці коли його дописуватиму за твій усміх за твою радість за твою любов просту й усміхнену

* * *

дорожчий ти мені від цвіту акації від коштовних тканин розшитих золотом від запаху трав цілющих від доріг найкращих що ведуть всюди куди завгодно тільки не до тебе дорожчий від найдорожчих сортів троянд від каміння на дні морському від перлів що ховаються в скойках від коралів міцних і красивих майже так само міцно ти дорогий мені як вода майже так само любий як сонце майже так само мені ти бентежний як світло

* * *

ти так зовсім близько що слід твого дихання залишається на моїй правій руці такий спокійний такий розмірений такий легкий що ним би навіть не здмухнути пух кульбаби не стривожити сну немовлят не сколихнути повітря ти так близько що я можу бачити як у твоїх очах відбивається небо як у них на якусь найкоротшу мить з’являються тіні перелітних птахів розкішні крони дерев тремтіння листя аж так ти близько

* * *

ти так гарно мовчиш сьогодні ти так гарно мовчиш моя любове майже так само тихо як розхиляються стулки мушель на морському дні майже так само спокійно як росте висока степова трава як гойдається під прозорим бездонним небом ти ж бачиш як воно блакитно-крихко розсипається на найдрібніші шматочки від твого подиху від твого мій любий доторку не говори не треба і так гарно мовчиш коли заходиш у воду так безшумно ніби то й не вода про що ти думаєш чи може ти просто слухаєш як поруч пропливають риби нітрохи тебе не лякаючись може ти просто слухаєш воду може нарешті знаєш якою із течій пливти на захід так світло ти нічого мені не говориш і коли мовчиш я нарешті чую як б’ється твоє серце гучніше ніж об землю вдаряється дощ тихіше ніж голосять годинники швидше ніж випадає роса не прокидайся любий іще не ранок

* * *

часом мені хочеться просити щоби ти говорив щоби ти просто приходив коли захочеш сідав край столу переставляв горнятка і келихи брав до рук найдрібніші засохлі ягоди засушені суниці й чебрець і ще трохи деревію готував нам прості й трохи гіркі чаї і говорив говорив мені довго майже так само довго як тече в водоспаді вода або як під час зливи дощ стікає лицем і ти тоді знаєш що це така гарна найгарніша у світі вода що тільки могла би статися а ще мені хочеться пам’ятати як ти смієшся як усміхається шкіра і як гарніє твоє обличчя коли ти думаєш про найделікатніші в світі речі коли розповідаєш мені як живуть риби в воді і звірята в лісі коли вчиш мене розпізнавати птахів із їх співу і найменші рослини з їхніх плодів коли дослухаєшся як вечір перетікає в ніч а ніч обертається в ранок коли розповідаєш про пісок золотий під ногами про любов і тишу про вдячність таку делікатну в кожному дні про довіру без кінця і краю про радість як дар і про дар як світло

* * *

така довіра що можна триматись за руки і йти навіть над прірвою спокійно просто і тихо така довіра що можна танцювати на цирковій линві заходити в клітку з левами купатись у водоспаді бавити диких звірів які насправді не дикі така довіра що каже нічого більш не боятися ні піску ні каміння ні сурми голосної ані болю найменшого ні найбільшої втрати не боятись любити не боятись прощати

* * *

не хочу бути ніким тільки собою листи сьогодні не пишуться тому відповідаю тобі коротким дякую і тихим усміхом після якого стають дуже спокійними обличчя і серце і дивно знаєш мені так дивно що днів біля нас усе більшає що світ розростається що час собі є і є а ти не минаєш а ти собі все залишаєшся усміхнено радо й вдячно і тихо якось так тихо просто довіряюся заплющую очі припиняю дихати будь моїми очима моєю пам’яттю моїм диханням роздивися для мене усе що побачиш всі дерева каміння зорі кожну стежку у горах запам’ятай кожен слід ведмедя розкажи мені світ весь від початку твоїми словами покажи мені все що навколо твоїми очима наповни день коли він почнеться твоїм усміхом

* * *

засинаю при тобі дитиною тут так тихо і поруч більше нікого немає тільки пташки й так багато так дуже багато сонця і світла засинаю а ти говориш що я так само безтривожна й спокійна як трава що я прозора як річка що несе свої води здалеку кажеш що бачиш як тілом моїм протікають найгарніші у світі сни пропливають як риби а тобі ніяк не вдається жодну із них зловити кажеш що коли сплю ти уявляєш як поміж пісків навесні розливається ніл кажеш що знаєш як понад водами метушливо літають ластівки й голуби як вони довго кричать як гублять пір’я і затихають тільки із заходом сонця а мої сни все далі як і були залишаються дуже спокійні кажеш тоді що якби світ був такий самий простий як мої сни ніхто би нікого ніколи в ньому не скривдив ніхто би нікого не ранив цілуєш мене в чоло а я усміхаюся сонно і знічено за все тобі дякую і засинаю при тобі дитиною

* * *

часом хочеться щоби нічого не було часом хочеться заплющити очі і знати що навколо майже нічого не залишилося тільки згасла жарівка лампи тільки обриси улюблених речей тільки тремкі нічні метелики у повітрі далеке звучання дороги ніч наповнена пам’яттю світ залитий світлом таким бентежним і добрим світлом для якого треба так зовсім мало найкоротший усміх улюблені голоси із різних берегів ріки вдячність спокій і тиша довго мовчатимеш довго заплющивши очі мовчатимеш слухатимеш цю ніч це світло цей світ такий безборонний такий тихий такий лагідний

* * *

коли падаєш горілиць на воду здаєшся мені морською зіркою із побитими колінами і спина в тебе вкрита лускою або панциром велетенської черепахи може коли ти лежиш на воді думки снують довкола тебе зграйкою в’юнких рибок а може прилітають сонечками сідають на кисті рук коли піднімаєш їх проти сонця роздивитися колір шкіри і тонесенькі прожилки вен бачу тебе в призахідному світлі як біжиш берегом зупиняючи долонями хвилі і пісок щоби не пересипався намарно у рибальських сітях поміж нитками із найтоншого шовку і вузликами що перетнуті краями надщерблених черепашок бачу як пальці твоїх ніг наступають на найдрібніші камінці подібні до цяточок на крильцях сонечка бачу як черепашачі панцири теж розгортаються крилами черепахи летять на зимівлю черепахи летять до теплих країв як ластівки до єгипту черепахи падають посередині моря осідають аж на дно як важезні якорі закопуються в мул залишають у ньому свої панцирі мов поржавілий обладунок і зринають угору морськими зірками щоб відійти щоб назавжди залишитися

* * *

нічого настільки доброго як би мені хотілося не вмію зараз тобі написати кажеш щоб я розповіла тобі як у моєму місті в цю весну починається дощ а мені здається що він так сильно ллє так лунко вдаряється об улюблені береги молочних річок що ти не почуєш нічого що тобі розповідатиму просто усміхатимешся з любові скажеш такий він добрий цей дощ почнеш називати різні слова які ми любили почнеш говорити їх тихо а тоді вигукуватимеш їх у мокре і тепле небо як-от пісок дорога довіра сіль вода камінь риби сосна дерево Бог вічність світло любов любов світло усе навколо скажеш урешті тож не журися маленька бо

* * *

коли ти сумуєш коли твоє обличчя засмучується дуже міцно хочу твого усміху чекаю його так як чекається зранку сонця і як дитина прокинувшись простягає руки до матері як до найбільшого світла як до найбільшої в світі радості коли ти сумуєш мені так прикро чути як раптом рветься ніби найтонша струна твій сміх і як твоя радість сиплеться тобі між пальців мов пісок як вона розбивається раниться вдаряється об землю як червоні розсипані яблука й перестає і з них бризкає сік і вони котяться в різні боки губляться у траві й залишається тільки запах по них терпкий солодкий і прикрий коли ти сумуєш коли замовкаєш так міцно що не чути нічого крім твого дихання і вітру між дерев і води у потоках коли не чути ні запаху трав ні землі під ногами ні кроків я теж тоді дуже малію теж потрохи зникаю як усміх як голос як дим

* * *

а світ і справді тепер такий радісний і щасливий просиш мене говори а я мовчу я просто довго й спокійно слухаю не знаю що можу тобі сказати все стало таке красиве й таке просте все таке золоте пил при дорозі листя поміж землею і небом все стало радістю й світлом голос тепер такий самий вдячний як і мовчання й такий самий простий кажеш мені говори але про що тут і тепер тобі розказати може про те що любов двічі не буває така сама міцна чи й взагалі що любов двічі не буває одна й така сама чи може про те що пам’ять часом бере собі й губить усе що в ній колись так міцно було маленькі дарунки вкладені з рук у руки трапези спільні в зимі пам’ять так просто випускає із себе як пташку із клітки улюблений голос і такий дорогий колись сміх а ще імена короткі і рідні зникають так легко ти ж бачиш як вдих і видих

* * *

я засинаю ти бачиш що я так міцно і глибоко засинаю як найменша дитина як найменша у світі дитина хто стерегтиме мій сон коли спатиму хто берегтиме мене на дорогах моїх снів щоб вони були лагідні й безтривожні прошу тебе молися за мене скажи спи довірливо й тихо світлі хай будуть дівчинко світлі і лагідні твої сни

* * *

не знаю чи тут ми іще говоритимемо але колись вже коли світ стане схожий на малу карусель що крутитиметься собі десь далеко і на іграшкових звірах кружлятимуть під звуки сміху і музики найменші з малих дітей і найвеселіші з ангелів ми знову нічого не боятимемося ми знову навчимося бути як ті найменші повні довіри й радості не знаю про що ми тоді одні одним розповідатимемо не знаю якими будуть тоді обійми й скільки на них треба буде зачекати не знаю чи всі до кого я була неуважна до кого не вміла говорити й кого скривдила схочуть мене обняти я багато не знаю не знаю чи там буде сніг і чи можна буде грати у сніжки не знаю чи можна буде товктися в снігу падати замочити ноги сміятися бути малим трохи неповоротким і смішним а ще нарешті таким як ніколи раніше простим і прозорим не знаю зрештою чи ми всі що тут так хотіли навчитись любити і берегти зможемо всі одні одних аж так надовго до самої вічності запам’ятати але коли би можна я би хотіла зберегти тих кого тут люблю розділити з ними найбільшу радість найбільше світло

* * *

добре що коли добігає до краю день і коли все на світі засинає всі дерева й зірки пси і розквітлі кульбаби і коли твоя маленька любов тиха і лагідна добігає до краю можна просто заплющити очі й піти доторкнувшись руками тільки піску і повітря добре що можна заплющивши очі побачити на найкоротшу мить увесь світ повний тепла і світла і відійти і назавжди повернутися

* * *

і була любов глибока і вдячна як море від краю до краю повна хвиль найтепліших і лагідних вод що несуть кораблі у землі далекі і назад їх приносять навантажені шафраном і камінням коштовним і як море була вона часом солона а деколи навіть гірка і був пісок біля моря і берег цілий засипаний мушлями і морськими зірками що коли придивитися вміли світитися незгірше за зірки що на небі і тоді пісок теж світився дрібний і білий і світло було таке яскраве що очі сльозилися і ми затуляючи їх долонями сміялися і був вітер що приходив з-над моря спокійно як приходить дитина до матері і був вітер що віяв рвучко що здіймав буруни викидав на берег водорості і приносив піну і вітер що трощив кораблі що розбивав їх до останньої трісочки і пам’ять була по всьому проста і тиха і море було й було

Світлана Поваляєва Штормове попередження

Світлана Поваляєва народилася 1974 року в місті Києві. Закінчила Київський інститут журналістики держуніверситету імені Тараса Шевченка за фахом «міжнародна тележурналістика». Працювала на радіо, в друкованих та електронних ЗМІ, на кількох провідних вітчизняних телеканалах. Нині працює на 5-му каналі у програмі «5 копійок» Романа Чайки. Написала: «Ексгумація міста», «Замість крові», «Орігамі-блюз», «Сімург», «Камуфляж в помаді», «Небо кухня мертвих», «Бардо online», книжку для дітей «Вррум-чарівник». Віросповідання – буддизм, сімейний стан – цивільний шлюб, двоє синів.

* * *

і тоді вона знову подумала що її Місто зміліло до останнього дна а ден у її Місті було як днів у тижні або кольорових трусиків у комплекті «нєдєлька» найтонші капронки носяться довше і на кожному дні її Міста мов риби з водами тижня мішалися дні і дощ падав на перше дно як монетки в міський фонтан а хмари сіялись на друге дно як пелюстки яблуні у міські калюжі третім дном тинялися коти з виразом приреченості і прозріння на мордах четверте дно було полем битви між воронами і зжебрілими оперними співачками за бляшанки від рибних консервів на п’ятому дні у тьмяних барах померлі нюхали попіл шкарпетки і віскі шосте дно поросле коноплями було тихим як лісове озеро в якому плавають мертві комахи а з найглибшого дна крізь мул проглядав хребет Міста вона знову подумала що немає жодної магії проти бетону і що магії як і Місту можна зламати хребет вона знову подумала що лишилася зовсім сама у шовковій пошивці неба і тепер їй власними силами доведеться шукати коханого в Місті що тепер це місто їх не водитиме не носитиме течіями своїх днів тепер вона дійсно зовсім сама і доросла мов комп’ютерний воїн сімдесятого левела.

* * *

нехай моє серце засне поміж твоїх пальців як джміль у траві мов кульбабкове молоко на дитячій долоні хмари змішаються з градом і цвітом акацій і першими саме джмелі помруть у полоні затьмарених вод що змивають бруківку в безодню й народяться рибами там де ніхто не літає нехай моє серце дрімає в затопленому Сьогодні відбитками пальців на скронях не рухай його благаю

* * *

ми не чекаємо не шукаємо не думаємо не плануємо ми живемо в цьому місті щодня оминаємо хмари ковтаємо спеку вночі сидимо на ліжку і дивимося в глупий простір проходимо крізь події вітаючись навзаєм не впізнаємо тих з ким вітаємось інколи перечіпаємось об розпечений брук надвечір чуємо як сміття засмерджується відчуваємо як в реанімаціях крапає рідина у чиїсь безнадійно скулені вени бачимо як підростає нове покоління бездомних котів торкаємо цеглу старих будинків поплескуючи їх по спинах наче старих друзів котрих не впізнаємо на вулицях крутимося як вентилятори застигаємо як желе стоплюємося мов доба перед «зеброю» на зелене світло аби нарешті бути разом

* * *

колись ти забудеш про страх і надію нарешті не буде на кого покластися за кого сховатися до кого тулитися в кого цупити гроші і співчуття вмиратимеш не марнуючи сили і час не кличучи маму і тата не сподіватимешся що друзі або кохані принесуть тобі ліки трави проскури еліксир безсмертя приведуть тобі лікаря пастора мануального терапевта шамана господа бога не вимагатимеш від власних дітей офіри мізками часом кров’ю думками серцем кістковим мозком не злитимешся на вітер і сонце не сприйматимеш біль як особистого ворога просто зробиш що мусиш – помреш як цвинтарний пес чи сміттєва кішка знаючи що світ не подякує за твоє геройство бо світ порожній а смерть не геройство ти просто відбувся а далі світ відбуватиметься без тебе

* * *

знаєш… день вигасає повільно як смисли усього прочитаного прочинені прямо в міський вернісаж фіолетові шиби з прозорою пусткою темного дна затонулого погляду чи то мого чи твого на годину молодшого в цьому дні остаточної хиби коли всі щасливі можливості й випадковості розминулися так ніби час не один для всіх і його річкові трамвайчики серед води раптом скинули свої лопасті як мурахи скидають крила будинок обвалює стрих собаки струшують з себе воду жінки відкидають бюстгальтери офіціантки в кав’ярнях до столиків раптом приносять свічки й каганці і єдине за чим ти шкодуєш — за неповторністю сальто котре у глухому провулочку впевнені що ніхто їх не бачить раптом синхронно утнули двоє ченців

* * *

форма – пір’я флуоресцентного кольору з молодика язика на мідних голках ростуть квіти поглядів шаруються деревною корою музики дзéркала музика і вогонь танцюють на дзеркалі крізь пелюстки твоїх очей «я» всепоглинаючої веселки гострі мов сріблисті стручки перцю цілуєш місяці язиків – це Повня обростаю музикою тебе деревною корою твоєї міді меду й травневих квітів кора і пелюстки осипаються пір’ям сонце заходить коли ми рухаємося назустріч але спиняється прямо в зеніті щойно спиняємось ми уповні я це допишу потім завтра якщо не прокинусь якщо прокинусь то вже не буде кому писати і ХХХХ з тим!

* * *

як завжди весна починається з нежитю і щільно-похмурого побутового лиха і як мені все це прийняти? сидячи? лежачи? у ліжку? в труні? у ванній? на стриху вмостившись між синім дитячим возиком і паками з пліснявілими сукнями? без різних понтів типу келишку з віскі сиґари і мудрої книги без усіляких жіночих радощів типу сауни і солярію без героїчних пасадоблевих виходів на вітряки зі списом безумства і дурості по мерзлих трупах відлиги просто впасти на дно акваріуму як дохла скалярія і не скаржитись навіть не думати тим більше не сподіватися ніби хтось замість мене усе це лайно розгрібатиме Ti prego, vieni! на дні серед мушель і декоративних камінчиків тому хто цього чекає просто віддатися декоративно розхристано і розпатлано як в серіалах про нереальні людські стосунки як в солодкавих піснях від яких без вершників заводяться мотоцикли як у книжках які видають свої плями і шрами за поцілунки ніби в сльозах на останній навмисне пропущений виклик

* * *

серед цих перехняблених снігом трухлявих будівель коли вони обтинають небо наче трамвайні колії плавають голуби линуть вихлопи ширяють брунатними клаптями хмари бармени закохуються в клієнток — з очима як вишні й губами як перестиглі сливи клієнтки мріють про своїх масажистів і фітнес-тренерів масажисти і фітнес-тренери мріють про відпустку в єгипті але до єгипту летять клієнтки з відчаю зваблювати прибиральників жиґоло таксистів і кельнерів на останньому поверсі однієї з трухлявих будівель шлюзи між дахом і небом прочинено скоро зійде снігом зима і найбільша в історії міста повінь перемішає усі імовірні любові на злинялій марлі великого білого сита і всі будуть щасливі досхочу напоєні незбагненними здійсненнями наче побіжних але таких невідступно цупких бажань клієнтки пристрасно митимуть посуд кельнери займуться фітнесом таксисти спритно мінятимуть попільнички бармени танцюватимуть аргентинське танго масажисти дбатимуть про бездомних котів лише небо спазматично як голуб тріпотітиме у зголубілих від голоду пальцях весняних поетів

* * *

цей чоловік риється в смітнику щоранку це його район і його смітник чоловік риючись в смітнику говорить: ТУТ НЕМА НІЧОГО ТВОГО! так зі мною спілкується світ так спілкується світ з усіма хто його чує: – тут нема нічого твого тому будь ласка бери що схочеш! але не забудь повернути це як у бібліотеці ти ж ходила в дитинстві в бібліотеку? – так, ходила. Але я крала книжки – справді? Що ж тоді все одно не забудь повернути ділися з ближнім своїм навіть якщо воно не твоє!

* * *

зима на плечах ніби трирічна дитина в цигейковій шубі щосили тримає за горло мокрими рукавицями в нічних портах стогнуть вантажні суда і гігантські крижини в ліжках стогнуть дружини моряків нескінченно далекого плавання на протилежній земній півкулі стогнуть під кокаїном пірати млість і від холоду і від спеки викручує плечі і п’яти сьогодні у всіх автономних істотах спільно струмує по венах надія на краще холоне під ранок і зупиняється витверезінням натще

ОМ АМІ…

В такий день було б добре померти Вийти у сяйво зимового лісу Глянути у ясні очі весни Поставити біля криниці відро і подумати Ну ось наразі і все Я нині помру Усміхнутися соснам І справді назавжди зникнути З цього привітного світу

Штормове попередження

ніби не було ніякої мудрості, жодного спокою ніби й не з тебе веселки балетними кроками вранці виходили в смог і туман депресивного міста так що аж навіть сміття наче павичів хвіст пломеніло барвисто ніби не ти усміхалась крізь кухоль із сонячним пивом закоханій подружці зважено мов терези аптекарські з мідними шальками радила не заморочуватись, сіяла штампами, кальками кожною миттю своєї прозорості насолоджуючись нині ж – ніби не ти є цим штормом і мулом водночас вітром, вітрилом і морем, і мертвими рибами ось твою мудрість осяйну рінню за ноги волочить і калатає у водоростях і мотлошить між чорними глибами

* * *

пальці сухотних дерев нанизують білі світи наче кільця осіннього диму попіл їхніх зелених нігтів що дряпали небо розчісуючи птахів жевріє на дні ватри трісла басова струна обгорнеться змією довкола серця ляжуть круг ватри згаслі жарини як пачка підстреленої балерини з останньої біломорини висіються спори підземних паркінгів облущаться золотим пігментом твої хідники ходою заскочені чорна трава протече крізь ранковий серпанок мерзлою кров’ю пропащих мов крила і ніс перебитих гусей

* * *

там де ти перехиляєш перегортаєш останнього кухля за останньою краплею крапкою починається текст прямо пропорційно до кількості випитого прямо перпендикулярно до скрученого листочка у твоєму волоссі паралельно до смуги окремих смертей на твоєму шляху до цього осіннього затишку твоя напнута павутинка як вивернута пуповина тягне тебе геть коли ти злетиш ти зробиш останню помилку замислившись: хто мене тягне за протилежний кінець павутинки? пес невигуляний? бог невимолений? хмара? чи невідоме тому що невидиме? слухай я бачу ти відлітаєш я тебе дуже люблю я хочу тобі сказати тільки: ти головне це… словом не драматизуй лети тобі буде добре все краще і краще чесно

* * *

сьогодні такий вечір коли певні люди відчувають простір не органами а квітами зв’язаними в букети: вони не страждають тому що не думають не ненавидять і не бажають просто вони задихаються і поволі вмирають зв’язані у барвисті букети сьогодні такий вечір коли певні люди читаючи спеціальний медичний довідник знаходять у себе симптоми всіх описаних в ньому хвороб знаходять симптоми близької грози в надвечір’ї підводяться з крісла-гойдалки і ставлять у вазу симптоми зв’язані у барвисті букети сьогодні такий вечір коли кожен може виявитися певною людиною що задихається в пабі п’є пиво мляво про щось думає: то про наявну музику то про заклятого ворога то про симптоми і навіть можливо якоїсь миті раптом помічає довкола певних людей котрі задихаються зв’язані у барвисті букети але це не справляє на неї жодного враження

* * *

СОНЦЕ ітс твоє сонце сходить щоранку осяює ніштяки від сніданку всохлу під водку яєшню мисливські ковбаски закляклу в комп’ютері передсвітання музику застояну густим потом у паску повторювану до глухої істерики лису голу і голену це твоє сонце суне крізь шибу на підвіконня гортає там книгу намолену мацає тобі очі намуляні гріє твій мозок замулений шукає свіжого карієсу у твоїх зубах розтинає ніжно затхлу футболку по швах гладить ранковим тремом твою загублену руку виводить з гавані у простоморе сонну твою розпуку і залишає тебе посеред води показує тобі на твої золоті сліди тулиться щокою до спини й шепоче услід «іди! ти ж можеш! не думай ти просто ходи туди – сюди»

* * *

– привіт Андрюха ну шо як житуха? – та так помалу у горлі сухо кондишн гигнув задуха води нема грошей катма а ти шо? – та хана взяв учора стакан лайно план цигану висну штуку пам’ятаєш Альону? кинула мене сука – а взагалі? – та лажа вчора футбол поки сука на мене гнала пропустив гол навіть повтору не бачив – а я на роботі втикав підарас директор півдня напрягав гірше за твою суку Альону типу «кінець місяця!» м’ать – а шо вдома? – та шо вдома вдома мрачняк божа срань таргани бардак я чо дзвоню може по пиву?… Скажена липнева злива Пиво текіла пиво Тьолки зашпортуються на своїх каблуках – то як тебе, сонце? Ніна? Свєта? аааа нах – ну шо Андрюха до тебе? – за положняк – у тебе ж нічний біля хати? – стакан лайна дві кімнати – ніштяк!

* * *

я би хотіла поговорити зі старим Генком молодий і п’яний Чінаскі зі мною не розмовляв би я би хотіла поговорити зі старушком Джексоном тримаючи ніби пластирем своїми долонями кавалки його обличчя юний Майкл мене послав би я би випила чого-небудь зі старим Тайсоном Залізний Майк вибив би мені зуби по молодості зірки таке собі дозволяють думаю, Акула Гант у мій бік навіть не глянув би та все одно він застрелився а Шеклі старий добрий Шеклі на кого ти нас покинув! і ось я цмулю собі свою каву надворі співають дерева у плазмових телеекранах плавають рибки у рибках плаває Майкл Джексон лускою обліплений мовби чужою лупою чужою шкірою навпроти мене сидить якась смурна жінка п’є мою каву курить мої сигарети повторює всі мої рухи наче вправний менеджер з продажів спокою говорить зі мною моїми словами про тих з ким особливо мені хотілося б поговорити мені з нею добре

Мар’яна Савка Пако. Сни

Мар’яна Савка (21.03.1973) – поетеса, перекладач, головний редактор і співзасновник «Видавництва Старого Лева» у Львові. Народилася у містечку Копичинці на Тернопільщині, закінчила Львівський державний університет ім. Івана Франка. Автор поетичних збірок «Оголені русла» (1995), «Малюнки на камені» (1998), «Гірка мандрагора» (2002, книжка отримала нагороду Форуму видавців-2002), «Кохання і війна» (у співавторстві з Маріанною Кіяновською, 2002), «Квіти цмину» (2006), «Бостон-джаз» (2008), «Тінь Риби» (2010), кількох книжок дитячої поезії (зокрема «Чи є в бабуїна бабуся?» стала «Книжкою року 2003») та історико-бібліографічного дослідження «Українська еміграційна преса у Чехословацькій Республіці (20-30-ті рр. ХХ ст.)» 2002). Упорядник «Антології одинадцяти поеток «Ми і Вона» (2006), автор-упорядник журналу «УСЕ для школи. Ліна Костенко» (2000). Вірші надруковані в багатьох альманахах, антологіях та хрестоматійних виданнях. Перекладацький доробок найкраще представлений двотомним виданням дитячих віршів А. А. Мілна (вид-во КСД).

Член АУП і НСПУ. Лауреат І премії видавництва «Смолоскип» (1998) та Міжнародної журналістської премії ім. Василя Стуса за книги поезії (2003). Учасник міжнародної літературної програми Центру Вільяма Джойнера (Бостон, 2007) та літературних фестивалів у Литві, Білорусі, Словенії, США. Вірші перекладені англійською (окрема збірка: Marjana Savka. Eight Notes from the Blue Angel (translated by Askold Melnyczuk), Boston, Arrowsmith Press, 2007), польською, білоруською, окремі вірші – російською, португальською, словенською та німецькою.

Пако. Сни

1.

Так отож мовив Пако якого забрала ріка світ гойдається на волосині і ти разом з ним тож розгойдуйся аж до дзвону в вухах спайдермен на тонкій пуповині дитячих страхів зневаживши тіло і простір і ніяких законів жодної силабо-тоніки бо усе забирає ріка ми лиш в пошуках берега це як писати у темряві і згасати і знати згасаючи що ти зірка що ти смолоскип вірші пишуться коли ти пливеш і спливаєш коханням життям а потому пси лизатимуть руки іншим жінки розділятимуть ложе з чужими і смоктатиме пустка там під ложечкою там де сходяться ріки у сонну артерію там де сходяться всі твої сни

2.

юний хлопчик з губами що наче розкушена смоква маленький сідхартха ще дитина уже чоловік перед тим як віддати себе до останку чи згадає він очі тієї що була як ріка омивала тягнула у вир чи побачить він чорні зорі в зіницях за мить до провалля сад на обрії оповитий квітучою млістю кожен пуп’янок вибуху прагне юний хлопчик з губами що наче розкушена смоква осідає росою на темнім підпушку щоки прослизає у сон весь солоний солодкий липкий від любовного соку

3.

ангели над Берліном Парижем і Львовом нарікають на ранні тумани тому цигарки у кишені вологі і жодного сірника жодної свічечки жодного зіппо

4.

дорослість як триденний заріст як запах сорочки з якої не вилазиш уже кілька діб бо пишеш сховавшись у світлі настільної лампи між стосами книг не дбаючи про чистоту простирадл і запах із рота дрож яка пробиває до кінчиків пальців коли слово відстрибує від зубів і калатає в серці самотність самотність самотність пораненого самця вий по зграї утраченій між рядками перешіптування наодинці з собою самота самота самота

5.

(збиваючись на рими хтось гримне дверима старими) і нарешті оголена розкіш хвилин смакування солодкої смокви чи мови і над ранок пустивши півпачки на дим ти стаєш імператором риму і рим і над містом прокинувшись знову сходить сонце повільно немов муедзин й протинає твій храм до основи

6.

хто вигадав цих купідонів товстих мов курчата-бройлери ці ямочки на щоках і сідницях смішні малолітні повії з жуйкою за зубами у вологих від хіті стрінгах перші ознаки старіння у зморшках від тісних бретелей ці стріли і луки цілком іграшкові напомаджені посмішки застигають на склі як розчавлені черви хто вигадав цю солодкість яку хочеться різко запити чимось високого градусу у пошуках дому в тебе нема перевізника у пошуках справжності ти завжди собі провідник чи напівпровідник сякої-такої правди

7.

таке безробіття довкола а в мене купа роботи я на колії часу стрілочником працюю пропускаю товарняки запаковані втомою літ часами швидкі поїзди із хвилинами тихої радості й електрички забиті ущерть щоденною працею на колії часу де я день у день переводжу стрілки чекаючи потай швидкого як світло експресу

8.

ніщо не дивує до жаху ніщо голова у пошуках льоду в яку точку бити га? не знаєте? і з вами таке буває? ні, месьє, мені не потрібна допомога просто зараз піде дощ ви чуєте як він стукає у браму?

9.

Пиши мені. Я все тобі прощу. Твої сліди у пошуках дощу заплутані між вуличок і храмів, загублені колись у Нотердамі Пиши мені. Я все тобі прощу. Я не умію жити без тепла. Така була як літо. І пішла. Лиши мені хоч чайника зі свистом. А може, я загорнусь падолистом. Бо не умію жити без тепла. Ніхто не прочитає ці листи. В Парижі зимно. Деренчать дроти. Так вітряно. А дір не залатати. Кошлаті тіні сунуться до хати. Дзвінок у двері. Все-таки не ти. Тут уночі не гасять ліхтарі. Я при вікні немов при вівтарі. В кімнаті, нашпигованій книжками, (ти їх також торкалася руками). Мої зізнання пізні і старі. Тут уночі не гасять ліхтарі.

10.

жінка завжди одна хоч і має обличчя різні очі посмішки імена ранні втрати докори пізні і розміри обручок на безіменному пальці жінка завжди та сама вона як лунка в піску як слід від стопи як глечик що ні на що не придасться хіба що бути розбитим на щастя

11.

капітани піщаних пустель засинають з розплющеними очима ясними неначе сигнальні вогні аби перелітні птахи уночі не збивалися з лету

12.

кошеня на долоні завбільшки з клубочок вовни ніжність лиже шорстким язиком ніжність стискає горло і груди як ремінь безпеки як шаль айседори і засинає отут під адамовим яблуком

13.

сни приходять навідують як нав’язливі родичі в лікарняній палаті каламутять воду у склянці приносять щоразу нові непотрібні речі рахують дні немов волосини чорна чи сива сни осідають на очі попелом якого-небудь вулкану з якоїсь Ісландії впиваються п’явками як не в п’яти то в серце і цмулять по краплі крізь соломини і довгі судини крапельниць ходять насліпо коридорами білої пам’яті де сніги у садах де цвіт у снігах де вмирають і плачуть кохають кохаються і просять любові хоч краплю хоч грам хоч дещицю

14.

все тут інакше дерева не ті трави інші озера як очі пророка все тут тобою одним єдинопобачене першопочуте жовтий дим пливе над водою сині чайки торгують криком рожеві слони йдуть по хмарах до водопою

15.

мені насправді нічого не треба ти не мусиш доводити правоти чи провини просто лишайся і дихай гострим повітрям напоєним світлом далеких зірок на одній із зупинок богом забутих станцій куди довелось утікати бо немає такого спокою що би втечею не обернувся

16.

по чім каятись господи каюсь був вітром свічі гасив тривожив спіднички дівчатам каюсь вогнем був розпалював в жилах пожежу був я водою топив своє серце невпинно темінню був розчинявся у чорному крику але ж і світлом що тихо тріпоче на віях каюсь був вітром був вітром Жовтень 2010

* * *

Казала поетка із досвідом, узявши в знервовані пальці кільце брязкітливих сережок: де ваші рани й бинти? Де ж ваші бунти, реб’яти, ранні статеві досліди, ваші пробиті долоні, що мають нестерпно пекти? Казала поетка із досвідом, обпікши цигаркою пальці: що, бляха-муха, з цим світом, де ваші мрії і сни? На барикадах іржавіє зброя чужих революцій і тусуються офісні янголи, благополуччя сини. Де би знайти вам тротилу, підкинути в табір агресора, впорснути в кров гормонів, може би, й помогли. А Йван пропиває силу до божевілля весело, і до зубного болю тоскно ревуть воли. Казала поетка із досвідом: люди, чого бенкетуєте, вклавши в рани отверзлі пальці свої брудні… …срібно поля колосяться сивий Христос простує і засвічує місто десь далеко вогні. Жовтень 2010 р.

Остап Сливинський Пальці однієї руки

Остап Сливинський – поет, перекладач, есеїст, критик. Народився 1978 року у Львові. Автор поетичних збірок «Жертвоприношення великої риби» (1998), «Полуднева лінія» (2004), «М’яч у пітьмі» (2008), «Рухомий вогонь» (2009, у польському перекладі Богдана Задури). Вірші та есеїстика друкувалися в часописах «Сучасність», «Четвер», «Критика», «Кур’єр Кривбасу», «Потяг 76», «ШО», «Новинар», «Український журнал», газетах «Дзеркало тижня», «Поступ», «Коментар», «Львівська пошта», альманахах та антологіях. Поезії та критичні тексти перекладені 12-ма мовами. Був співупорядником і перекладачем Антології сучасної української та білоруської поезії «Зв’язокрозрив / Сувязьразрыў» (2006). Перекладає з польської, болгарської, македонської, англійської, російської, білоруської мов. За переклад книги А. Стасюка «Дорогою на Бабадаґ» (2007) отримав Премію Посольства Польщі в Україні за найкращий переклад року.

Лауреат Літературної премії «Привітання життя» ім. Б.-І. Антонича (1997) та Премії Губерта Бурди для молодих поетів зі Східної Європи (2009).

З 2009 року входить до української редакції польсько-німецько-українського літературного часопису «Радар».

* * *

Як? Так, ніби в розгойдане серце залетів камінець і воно зупиняється. Не знаю, як пояснити. Ще вчора досить було клацнути язиком, і все застигало, радісне і примружене; воротар підстрибував, щоб упіймати ключі від своїх воріт — а я лише брязкав кишенями, усміхаючись. І йшов, освітлюючи собою найближчу траву, сам собі – ціль і куля, сам проводир і сліпець; повний найпотрібніших слів — однакових і різних, як пальці однієї руки. Ось що: заблукати можна лише в розсіяному світлі, на рівнині – як тут, – де ніщо нікуди не впадає, де дороги закінчуються в згромадженому листі; у туманному центрі, на самому дні вуха, де найглухіше.

Зонґ

Світло неспокійне, як шерсть на вітрі – кінець лютого, полудень, — і багато облич над великим аркушем снігу: лише їх уявив, а вони тут як тут — ряд змерзлих Місяців, цілком невидних, якби не відбите сяйво. Тугі хлопці купують жетони і прикурюють від одного вогню – як непотрібні маятники, приєднані до скрипучої шестерні. Закіптюжена і швидка флотилія на тлі сухопутних батьків. Не створених за жодним образом, за нічиєю подобою, – знаю – між однакових дерев їх водить блискучий король.

Вода (Бог у деталях)

Він був так само близько тоді, коли ти – ще дитина – вперше побачив Його у деталях, відкритого і втомленого, тихішого з кожним ударом, як вена, подібного на якусь церкву біля залізниці чи доброго пса, що чекає господаря на виході з лісу, Як і тоді, коли ти, ледь живий, тонув у шумі коліс, що шелестіли мокрим асфальтом, а Він явився нечітко, як побіліле тіло крізь кригу, й вода, ховаючись у сльоті й скрапуючи на тебе по блискучих листках живоплоту, щораз упертіше намагалася забрати тебе назад. І тепер, такий же, як Він – усміхнений і безмовний, — ти нарешті лежиш, захлинувшись словами води.

Брама

Яка радість! Знов стільки величезних світил. Люди та їхні тварини йдуть берегом. Світ показав нам свій фокус і збирає просте причандалля: декілька камінців, червону лампу над нескінченною водою, затоки, в яких рибалять птахи. Хто співав, тепер переводить подих. Хто говорив чи писав, бачить вузол, який нічого ні з чим не зв’язує. Де колись була Брама, тепер лежить освітлена сонцем лука.

(1999–2009)

Приїжджаєш, воюючи світлом жовтих фар Із розмоклим ранком, випадковий для Собаки, саду, дітей, Народжений на планеті, якої більше нема, Розгойданий усіма, хто відійшов, Мокрий і збентежений, ніби Самотній пасажир канатної дороги, Над якою западає ніч. Обернися тричі, змов яку-небудь просту лічилку — Може, впізнаєш місця, куди тебе занесло.

Алінка

У дванадцять років я мала короткі сни, в яких було сумно й нічого не діялось. Я прокидалася й читала під ковдрою, на сцену перевернутої долоні виходили змоклі вершники. Рибалки обмінювалися короткими командами, стоячи над озерами з дрібненьких слізок. А вранці можна було дивитись на себе у дзеркало і ворожити зі соляних стежин. Я була приміткою до великої комети, котра ще ховається. І якщо б серед ночі хтось раптом постукав у дах, я, певно, встала би відчинити. Світло не розрізняє адресатів. Світло – це я.

* * *

Ми – останній вагон, який не вмістився під арку вокзалу, ще не відмитий від слідів старих вуличних пожеж. Якщо хочеш до нас, пробивайся крізь дощ, пробивайся крізь сніг, якщо хочеш із нами за стіл. Знаю, що можна танцювати на крижині чи ночувати у жерлі вулкану, і смерть буде там, де завжди, не ближче й не далі. Буде найтихішою особою в товаристві, з якою Господар усе забуває знайомити тих, хто приходить. Буде сидіти, всміхатися, мугикати нашу мелодію. Надворі небо зблискує над водою, і повітря смакує, як олово.

Адам

Старий, а впійманий у дитячий сак! На п’ятій тисячі років прокинутися з розмальованою вві сні лисиною! Хто я? Розгублений дідуган у костюмі фавна. І діти хапають мене за руки, щоб провести крізь діру в огорожі до саду, де сторожем – мій бородатий приятель юності. Урвище неба, будь милостивим до моїх незміцнілих крилець. Ноче, відкрий мені м’яку печерку, дню, буди виткі рослини, проклади світлом мою плутану дорогу. Затамувавши подих, я пролітаю під бездиханними деревами. Дмаа, Адма, Адам, Адам.

* * *

(для Тані)

Ми стояли й дивились на зблиски у передмісті. Весна починалася звідси, з грядки мокрих ірисів, Із каламутної телефонної кабіни, де чути лише перестук дощу, З кольорових іграшок, прикритих цератою, з наших надій, Що їх вистачило б на кілька заблуканих в океані флотилій, Зі знаків, які залишала для нас полохлива рука. Любов схожа на пральку, що впала у море, ще Повна білизни. Що ми могли знати тоді? Що рука, котра проводить світло за нами, тим часом місить наш одяг У прозорих обертових дверях? Що любов, обпливаючи острів, колись розділиться на рукави, Як мова на діалекти: праворуч – твоя, відважна й швидка, як Прапорець, вистромлений у безконечність, Ліворуч – моя, приглушена, ніби сурмач, Якого змусили грати у шафі, повній чужих плащів?

Yesus Christ

І в призначений день Усі ми вийдемо звідси, ніби з кінотеатру, В гарячий порожній двір, де нема ні душі, Тільки cонце й підрізане коротко гілля дерев. Наберемо в легені Гаряче порожнє повітря. А Він догорятиме там, на померклій сцені, Як смолоскип на площі, де розбіглися демонстранти, Під дощем, на вітрі придуманих Ним морів. Буде стояти і вказувати нікому на двері, Які назавжди відчинились.

Дзеркальце

Поки ти дивишся в дзеркальце, на моєму плечі пустує шкоринка світла. Найвищий час замовляти таксі, перед нами ще ціле захаращене місто, а я чую, як вітер підступає з іншого боку і відчиняє кватирку, за якою – вогні й олені у зжовклих паперових лісах, що пахнуть пригодою, лікарняна палата, де я лічив дні до закінчення чверті й тріумфального виходу з білості просто у зелень, повз ще блідіших за мене ровесників, а ти – ти, уяви – приходила сюди майже щодня, і я бачив тебе серед гілля за вікном, у глибокій перспективі палати, і навіть крізь прикриті повіки ти виловлювала мене сонячним зайчиком, то був твій підпис, я знав, я не міг помилитися. Я тут побуду ще трохи – ти вважай, що мене нема.

Серпень, 18

Так, каже Боґуш, тепер написати вірш – те саме, Що плюнути під водою. Кілька хвилин мовчки йдемо, я не знаю, що на це відповісти. Усе розігрівається від наших кроків, як олива у двигуні, З цинкового відра, що править за смітник, стирчать Напівмертві руді гладіолуси. Є так небагато історій, в яких ми досі знаходимо забуті речі. Слова тануть, як лід у склянці; ти пив коньяк, а тепер Тягнеш крізь соломинку підфарбовану воду. Знаю: колись Ми будемо згасати, як світла стадіону, один по одному, Під шум натовпу, що виходить, покидаючи на стільцях Інструменти радості.

* * *

Пам’яті Назара Гончара

Ще розмитий снами, скуйовджений, ти виходиш на світло, ніби пастух, що ховався від зливи, темніший за отвір дверей, присутній і непомітний, як Бог у прощаннях і привітаннях. Слова, ніби тварини чи діти, вибігають поперед нас і за мить повертаються.

* * *

Батьки забирали її додому, і я проклинав кінець літа, теплі піски, знущальний плюскіт води, — якось раптово прірва ожила й почала рухатись, ніби потривожений кит, – а я навіть не пішов попрощатися, не хотів дивитися крізь гілля, як вони йдуть посипаною щебенем доріжкою, як її батько крокує попереду, перехилений під вагою валізи, й розмахує вільною рукою, ніби заступає на почесну варту, як вони пригальмовують трохи, щоб поправити їй наплічник. Я лежав на березі, якийсь сонний від розпачу, щокою в прілій траві, і дивився, як прибуває щораз більше води, ніби почався якийсь неможливий річковий приплив, як човни на надто короткій прив’язі потопають носами, і вже одним оком міг бачити інший світ — мовчазний, розсіяний і пливкий, злитий в один каламутний моноліт, ніби якийсь інший, історично правдивий ковчег осів на дно разом з усім своїм дитинним життям, радий принаймні поразці, повний по вінця і безвідмовний.

(Безіменне)

Нагріті дошки пахнуть як тісто, а я не можу завершити своєї роботи, не можу ні до кінця піднятися, ні лягти, стою навкарачки, ніби покутник у відблиску несподіваної планети, і поки легені й серце ще трохи штовхаються у темному ліфті тіла, я вилітаю з шахти просто на світло, і поки ще ноги збивають попіл із нижніх галузок, вилітаю, як м’яч із гущі надвечірньої гри, озолочений заходом і повний полохливих тварин, що прокидаються до весни, — ієрогліф, який означив самого себе, а тепер переплавлений у безіменне. Ти нічого не помічаєш, ти вже виходила, а зараз вертаєшся, певно, забувши якусь дрібницю, — ясна у світлі кухонного вікна, над яким щойно прошуміла моя ріка.

* * *

У басейні вже погасили світло, Ми були останні. Хтось гуркотів металевими шафками, хлопець і дівчина З однаковими татуюваннями витиралися Довгим рушником. Гуснула смарагдова Вода, поки на дні зав’язувалось якесь інше життя: осад, Світлистий планктон. Так малюють душі, коли вони Виходять із тіла у холод. Так постіль, Хитка й безіменна, буде витись для нас на останньому поверсі. Святим є той, хто запізнюється. Хто на виході озирається, щоб побачити, як зал накриває тінь.

* * *

То була для нас ризикована іграшка: стати біля самого краю лісу і крикнути туди щось образливе, а тоді бігти, не озираючись. Потім біг відлунював навіть у сні – простий танець світу, який присідав і випростовувався в нас перед очима, скидаючи в русі кілька пожовклих листків. І треба було заглушувати власні кроки, тому ми насипали повні кишені дрібних ключиків і монет і голосно брязкали, біжучи – недорослі кентаври з головами в тіні й п’ятами у яскравому світлі, у бризках води, яка була на нашому боці, – ми тікали й розхлюпувались, як повні по вінця склянки на столі, де танцює хтось дуже великий.

one-day trip

Я не знаю, який вогонь підступає сюди. Чиї речі вже рятують із задимленої кухні. Десь біжать лосі крізь наповнений тріском ліс, але де? Не чую, як грають їхні ніздрі, не хочу оплакувати мурах у їхніх розтоптаних містах. У подвір’ях займається розвішана білизна, а я думаю про китайські ліхтарі. Простіть: сьогодні я пронісся площею, залитою сонцем, і не помилився напрямком. Я покинув вас ненадовго, до кінця важкого дня, щоб уночі повернутись і проказати у ямку чиєїсь ключиці: люблю. Ніч гріє, ніби густе волосся. Ніч.

Ванна

Може, я чогось не навчився? Ти сказала: чекай, я перевдягнусь; у шпарині дверей мінилося світло, і я пробував читати твій рух, але письмо було невиразне, зізнайся, там був іще хтось? Може, вогонь із запалених баків відбився у дзеркалі, або якась комаха проникла до самого вольфраму? Намагаючись бути чесними й точними, шукаючи найрівнішого світла, ми заплутались у примітках? Самі у ліжку, притихлі, в притулку для бездонних собак.

00.00–01.00

У такі ночі все виривається з тебе, як музика з відчиненого вікна. Ти обертаєшся й бачиш: салон розігнаного на трасі авта, де хтось кохається на задньому сидінні, комета, повна своєї бджолиної таємниці. Я з мешканцями вокзалу, яких виганяють на платформи рівно опівночі, коли починається санітарна година, й вони під поглядами дорожньої поліції п’ятдесят дев’ять хвилин інсценізують від’їзд, насправді ж чекають миті, коли можна тихо повернутися. І я – чекаю. Ніби зліквідоване міністерство шляхів сполучення, темна споруда посеред звичайного міського руху, в якій осіло всього лише кілька сердець.

(Узлісся)

Страх живе там, де хтось був і залишив по собі сліди. Було і немає. Оси сплітали нас із обрізків світла — така побрехенька дітям. Легенда. Бо якщо було світло, воно не розс́ипалося б на незчитальні знаки. Не помістилося б у коробку, вистелену газетами. Все розступається, щоб дати дорогу нікому: сьогодні – його королівство.

Вулкан

Я запізнювався, а коли нарешті прибув, не міг говорити, оглух, як заткнута пробоїна, лише метушився, передавав мішки й відра, повні води, бачив, як у високості іскриться попіл, помітив кільканадцять пар крил над казаном вогнистого супу, і всміхався, як випущений на чотири вітри, і тулився щокою до дна, нарешті остаточно самотній. Знаю, луна довго битиметься тут після нас. Бездомному ніч – як зім’ята постіль, що всіяна світляками.

Зброєносець

А ще був сон про зброєносця темних богів: я стояв перед столом сонного прикордонника — з головою в нічному повітрі, — менше, ніж просто сам. І якби вони захотіли гнати мене кілометрами траси, повз підозрілі кемпінги, не даючи передихнути, якби катували мене фарами й вітром, все одно не дізналися б більше: боя не знаю, хто дав мені цей вантаж. На низькому коні, тихий і обережний — зброєносець, – я їду поруч із височенним світлом.

* * *

Не слово, лише закритий склад: катастрофічний, останній, що гасить світло на палубі. Як нічия мантра, як мертвий порт із застояною водою. Один голосний, два пом’якшені приголосні. Це я, я.

У десятку!

З усіма поетами і поетесами антології «Метаморфози» в різний час і за різних обставин я познайомився у Львові.

Андрій подзвонив мені на мій домашній телефон, і за годину ми вже смакували каву в Італійському дворику на площі Ринок.

Сергій виник перед моїми очима за столиком відомої колись забігайлівки «Домашня кухня», де, крім напівфабрикатів, можна було придбати дешевого – але живого! – розливного львівського пива. І ми синхронно підняли пінні кухлі за знайомство.

Маріанна відвідувала мій лекційний курс в університеті ім. І. Франка, а згодом я навіть керував її дипломною роботою, в якій вона досліджувала «Рекреації» Андруховича.

Олега я чув і бачив на поетичному вечорі у театрі «Воскресіння» під час одного з львівських форумів книговидавців, і це також можна вважати знайомством.

Галина теж відвідувала мій лекційний курс, хоч і на рік пізніше від Маріанни, та все ж таки разом із Маріанною, бо Маріанна скористалася правом піти в академвідпустку і тому прослухала мій курс двічі.

Дмитро підійшов до мене в конференц-залі Палацу мистецтв перед презентацією серії книжок «Зона Овідія», авторами якої ми виявилися, і процитував один з моїх давніх віршів (власне, кілька рядків з того вірша). Не критимуся – мені це полестило.

Богдана вела у театрі «Воскресіння» презентацію українсько-білоруської антології «Зв’язокрозрив» і запросила мене до виступу.

Зі Світланою під час ще якогось форуму книговидавців мене познайомив Ірванець, та я не певен, чи вона про це пам’ятає.

Мар’яна теж прослухала мій лекційний курс зі своєю однокурсницею Маріанною, та без Галини.

Остап в актовому залі університету, де він тепер викладає на кафедрі славістики, дав мені роздруківки своїх ранніх віршів, на яких не було ні імені, ні прізвища юного поета. Це сталося після презентацій альманаху «Пси святого Юра», тобто у квітні 1997 року. Вірші мені сподобалися, та я не знав, як про це сповістити автора.

Чи означає така топонімічна стабільність, що всі поетичні дороги ведуть до Львова? Можливо. Та звісно ж, були потім зустрічі і в Харкові, і в Києві, і в інших містах.

Сергій як упорядник «Метаморфоз» вибрав саме таку «харківсько-київсько-львівську» дугу. За роки, що пройшли з моментів знайомств, сталося багато перетворень. Та кордони України, на щастя, не змінилися, і відстань між центрами її міст залишилася та сама. З поетами і поетесами відбувалися певні переміщення, починаючи з місць народжень авторів (див. розділ «Про авторів»). Сучасні українські поети подорожують, змінюють міста проживання, а деколи навіть і країни. Сергієва десятка – це ті, хто подорожуючи повертаються. Право упорядника – упорядковувати антологійний простір на свій розсуд, і я не маю тут жодних застережень. Сергій зупинився на числі 10. П’ять українських поетів і п’ять українських поетес першого десятиліття третього тисячоліття. Більшість з них дебютували ще в останньому десятилітті другого тисячоліття. Отже, перекинуто міст. Хтось має інші пропозиції? Чому б і ні? Пропозиції варто втілювати, якщо вони того варті.

Сергій поєднав брендовість з новизною. Припускаю, що його умова кожному(-ій) з десяти була такою: надішли вірші, бажано найновіші, а краще – напиши їх навмисне для антології, або врешті дай такі, які не публікувалися раніше. Оте «або…» в мене виникло як припущення завдяки віршам Маріанни, суціль датованим 2002 роком. Та я не застосовуватиму тут свої герменевтично-пошукові вміння і не буду оприлюднювати версії того, чим був знаменний для ліричної героїні паліндромний 2002 рік. Як для читача поезії для мене найцікавішим є саме снування версій. Версії споріднено з віршами. Занадто багато годин свого життя я присвятив читанню віршів. І прийшов до не надто оригінального переконання: поет пише про те, про що звичайна людина воліє мовчати, і навіть про те, про що він сам, поет, воліє мовчати, але не може, бо поет – це, як не крути, шаленець. Шаленство поезії – споконвічна і субстанційна її риса. Ідеальна держава, як відомо, не має потреби в поетах. І корупційній, далекій від ідеальної, державі теж поети ні до чого. Чому? – Не лише тому, що вони сплачують не бозна-які податки до державної скарбниці і не мають змоги давати і брати хабарі. І не тому, що вони можуть у риму і без рим дошкульно висміяти зловживання чиновників. Поета неможливо перетворити у прогнозоване «щось», а це чинять зі своїми підданцями всі царства світу. Неможливо створити йому (їй) стерпні або й розкішні умови існування і таким чином запрограмувати його (її) поетизування. Поет поза програмуванням, виламується з програм, руйнує програми, а тому й шаленець. Суспільство так-сяк дало собі раду з класиками, приручивши їх шкільними і університетськими методиками викладання. Та невблаганне прибуття щоразу нових роїв і сотень ословлювачів нестандартних поглядів на світ, які не лише віршують собі у шухляду, а й вимагають уваги до себе, мало б українське заполітизоване суспільство принаймні бентежити. Коштовну увагу громадян за безцінь приватизували політики і рекламодавці. І якщо частина загальної уваги перетікає в напрямку, де шаманять поети, для власників увагопроводів мало б засвітитися червоне світло. Поки люд занурює довбешки в ток-шоу, можна спокійно жирувати. Та коли піпл починає слухати поезію, ситуація вислизає з-під контролю. Час репресій за вірші, сподіваюся, безповоротно минув. Потрібні витонченіші методи. Та, наскільки мені відомо, жодна з впливових українських політично-бізнесових структур не створила аналітичних груп з дослідження стану сучасної української поезії і її явного і прихованого впливів на можливі метаморфози українського суспільства в найближчій перспективі. Так наче українська поезія з часу появи «Енеїди» і «Кобзаря» не має анінайменшого відношення до великої геополітичної метаморфози, ім’я якій – Україна.

Що ж, вважатимемо здобутком двох десятиліть Незалежності відокремлення українського політикування від українського поетизування. Після фальшувань у царині всіляких служінь і поклонінь стала ясно: заримовувати партійні гасла – непристойно, кадити віршованими строфами партійним вождям – непристойно, гатити з поетичних гармат по супротивниках – непристойно. То що ж робити новому поколінню пристойних поетів і поетес? – Творити якнайвільніше, незважаючи на мовчання чи гудіння забронзовілих ідолів. Слухати час, пропускати його крізь голос і видобувати адекватне звучання. Хоча хто, крім автора, може відрізнити адекватне від неадекватного?

Андрій вирішив бути якнайвідвертішим. І для цього йому не потрібні надмірності поетичної техніки.

Сергій, здається, не проти, щоб пісні на його слова співали в приміських електричках, і тому вкотре реанімував силаботоніку.

Маріанна бачить майбутнє, та не може змінити його, і її строфи котяться, як Сізіфове каміння.

Олег бачить красу повсякденного так, як багатьом уже не вдається, а тому й може собі дозволити заримувати «думки» з «роками».

Галина переповнена тривогою і надає неспростовні докази того, що у світі запустилися незворотні руйнівні процеси.

Дмитро усе ще заведений на звитяги, та ліризму і ностальгії і в нього прибуває.

Богдана безмежно довірлива, безмежно відкрита, аж лячно, що її зізнання прочитає не те око і почує не те вухо.

Світлана знає ціну альтернативності, та навіть альтернативність міняє свій курс, як валюта в обмінниках.

Мар’яна згадує про Пако, з яким багато хто з нас був знайомий, і багато хто з нас вважав, що Пако – це і є українська альтернатива. Та Пако, на жаль, вже по той бік земних речей.

Остап вловлює невловлюване, записує голос пробудженого прабатька Адама і десятки інших не менш химерних голосів, які долітають з міфічних вимірів…

Як би я хотів, щоб ця поезія, як і поезія інших поетичних роїв і сотень, перетворювала самим фактом свого існування примітивне мовлення штатних балакунів у фонові шуми, в безсенсовне бубоніння і врешті-решт у тишу. Від Києва до Харкова майже така ж відстань, як від Києва до Львова. Ця поетична дуга здатна освітити всі українські землі, включно з таврійськими степами і півостровом Крим. Вона сама себе живить і незалежна від ТЕС, ГЕС, АЕС, постанов Кабінету міністрів і Національної Спілки письменників України.

Поезія сама себе живить, бо вона – свавільна і вільна.

Віктор Неборак,

27 жовтня 2010 р.,

Львів

Оглавление

Андрій Бондар Псалом братерству

Сергій Жадан ВДВ

Маріанна Кіяновська До ер

Олег Коцарев Жовтий тхір

Галина Крук Запасний вихід

Дмитро Лазуткін Феєрверки

Богдана Матіяш Твоя любов проста й усміхнена

Світлана Поваляєва Штормове попередження

Мар’яна Савка Пако. Сни

Остап Сливинський Пальці однієї руки

У десятку! Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg