«Застосування законодавства про погашення і зняття судимості (судова практика)»

Застосування законодавства про погашення і зняття судимості (судова практика) (fb2) - Застосування законодавства про погашення і зняття судимості (судова практика) (Бібліотечка судді) 1120K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - В. М. Білоконев

РЕЦЕНЗЕНТИ:

Багіров С.Р. — доцент кафедри кримінального права Інституту права імені Володимира Сташиса Класичного приватного університету, к.ю.н.;

Денисов С.Ф. — професор кафедри кримінального права Інституту права імені Володимира Сташиса Класичного приватного університету, к.ю.н., доцент.

Вступ

Вивчення практики застосування законодавства про погашення і зняття судимості свідчить про те, що деякі суди припускаються помилок, що іноді призводить до порушення законних прав і інтересів засуджених осіб, або навпаки, необґрунтовано визнають таких осіб такими, що не мають судимості.

У посібнику розглянуті теоретичні і практичні питання видів погашення судимості, правові наслідки судимості, розглянуті правила погашення судимості та обчислення строків погашення судимості. Крім того, розглянуті питання зняття судимості, особливості погашення судимості у неповнолітніх, а також вплив «Прикінцевих та перехідних положень Кримінального кодексу України 2001 р. на погашення судимості. І останнє, запропоновані правила погашення та зняття судимості.

Даний науково-методичний посібник підготовлений на основі аналізу чинного кримінального та кримінально-процесуального законодавства України, на підставі рекомендацій наданих у постанові Пленуму Верховного Суду України № 16 від 26.12.2002 р. “Про практику застосування судами України законодавства про погашення і зняття судимості”[1], а також судової практики (у методичному посібнику проаналізовано більше як 130 судових рішень, пов’язаних з питаннями погашення чи зняття судимості). Теоретичною основою посібника, є насамперед, монографія «Судимість» відомого харківського вченого В.В. Голіна [2].

Метою даного посібника є насамперед надання методичної допомоги суддям місцевих судів при розгляді питань, які пов’язані з наслідками судимості для засуджених осіб, а також при погашенні або зняттю судимості у останніх.

Ми усвідомлюємо, що не розглянули (та і не могли розглянути) всі спірні питання, які виникають в судовій практиці при застосуванні законодавства про погашення чи зняття судимості. Тому просимо всіх суддів місцевих судів Запорізької області направляти на адресу апеляційного суду Запорізької області: 69000 м. Запоріжжя, пр. Леніна, 162, судді Білоконеву В.М. або за телефоном (061) 289-45-27 питання, що виникають у них при застосуванні інституту судимості по конкретним кримінальним справам, щоб вони могли бути враховані при перевиданні в майбутньому даного посібника.

Даний методичний посібник продовжує добру традицію видання «Бібліотечки судді» апеляційним судом Запорізької області. У 2009 р. були виданні науково-методичні посібники «Застосування амністії в Україні (судова практика)» та «Призначення покарання за сукупністю злочинів та вироків (судова практика)». Він рекомендований, в першу чергу, суддям місцевих суддів. Разом з тим, він може бути корисним як працівникам прокуратури, які підтримують державне обвинувачення в судах, так і адвокатам, які захищають інтереси підсудних, а також всім юристам, студентам юридичних факультетів які цікавляться питаннями застосування законодавства про погашення і зняття судимості.

Розділ І. Судимість як соціально-правове явище

Як відзначав В.В. Голіна, судимість — складне юридичне явище, яке має багатофункціональне соціальне і правове призначення. Інститут судимості тісно пов'язаний з іншими інститутами кримінального права, правовим статусом особистості, інститутами соціального контролю тощо, а в більш широкому масштабі слугує своєрідним індикатором морального стану суспільства [3].

Проблемам судимості в першій половині ХХ століття на Україні, як законодавець, так і наука кримінального права, багато уваги не приділяли. Наприклад, Кримінальний Кодекс Української РСР 1927 р. не передбачав конкретної кримінально-правової норми в Загальній частині КК, яка би регламентувала правовий порядок застосування інституту судимості до засуджених. Між тим, в деяких статтях КК 1927 р. питання судимості в тій чи інший мірі розглядалися. Наприклад, в п. «в» ст. 15 цього Кодексу було відзначено, за тих, що не мають судимості, визнаються особи засуджені до позбавлення на строк не більше шести місяців або до будь-яких інших м’якших заходів соціального захисту, які протягом трьох років від дня відбуття застосованих до них відповідних заходів соціального захисту не вчинили нового злочину, а також засуджені до позбавлення волі на строк понад шість місяців, але не більше як на три роки, які не вчинили нового злочину протягом шести років [4]. В ст. 50 КК 1927 р. було вказано, що, якщо протягом призначеного судом іспитового строку умовно-засуджений не вчинить нового злочину, то вирок суду вважається таким, що втратив силу, і умовно-засуджений вважається несудимою особою [5].

В ст. 55 Кримінального Кодексу Української РСР 1960 р. вперше на законодавчому рівні був регламентований порядок застосування інституту судимості, який має правове значення для судової практики і до сьогоднішнього дня. В другій половині ХХ століття на Україні серед вчених хто системно розглядав питання застосування судимості, слід насамперед визначити В.В. Голіна [6].

В юридичній літературі є різні поняття (ознаки) судимості, однак враховуючи обмежений об’єм цього посібника, ми розглянемо тільки деякі з них, які на наш погляд, мають значення насамперед для практикуючих юристів.

Так, на думку П.Л. Фріс, судимість це правовий наслідок засудження особи, який визначає її правовий стан, пов’язаний з наявністю відповідних правообмежень на період виконання обвинувального вироку та на час, обумовлений законом після його виконання [7].

В.В. Голіна відзначає, що судимість особи — це її правовий стан, створений реалізацією кримінальної відповідальності, що виникає внаслідок засудження винної особи обвинувальним вироком суду за вчинення нею злочин до покарання, який виступає підставою для державного осуду і застосування до нього передбачених законом на протязі певного, законом установленого перебігу часу, обмежень та втрат і відіграє роль сприяючого засобу досягнення і закріплення цілей покарання [8].

З точки зору Є.О. Письменського, — судимість є правовим станом особи, який виникає в результаті засудження за вчинений злочин із призначенням покарання та полягає в можливості настання для неї правових наслідків, які передбачені цим Кодексом та іншими законами України [9].

Верховний Суд України в п. 1 постанови Пленуму від 26 грудня 2003 р. № 16 “Про практику застосування судами України законодавства про погашення і зняття судимості” звернув увагу суддів на те, що судимість є правовим станом особи, який виникає у зв’язку з її засудженням до кримінального покарання і за зазначених у законі умов тягне настання для неї певних негативних наслідків [10].

Таким чином, судимість — це наслідок засудження особи за вчинений злочин, що веде до настання для неї певних негативних правових наслідків.

Ознаки судимості.

В.О. Навроцький відзначає такі ознаки судимості, як те, що вона: 1) є наслідком засудження за вчинення злочину, який триває і після відбуття покарання; 2) являє собою особливий правовий статус засудженого (має персональний характер і пов’язана лише з даною особою); 3) має чітко визначені часові рамки, встановлені КК; 4) полягає в обмеженнях, які застосовуються до особи, що має судимість, інших несприятливих для неї правових наслідках, — а крім того, 5) умови перебігу судимості та її кримінально-правові наслідки визначені КК. Загально правові наслідки судимості регламентуються іншими нормативно-правовими актами [11].

З точки зору Є.О. Письменського, за своїм змістом судимість характеризується тим, що: 1) являє собою особливий правовий статус особи; 2) зумовлюється вчиненим злочином; 3) є наслідком засудження за вчинення злочину; 4) виникає з моменту набрання обвинувальним вироком суду законної сили; 5) завжди є результатом призначення покарання: 6) має чітко визначені часові межі, установлені кримінальним законом; 7) має персональний характер і пов’язана лише з конкретною особою; 8) означає можливість настання для особи певних правових наслідків; 9) погашається після закінчення строку, визначеного КК, чи знімається в установленому законом порядку [12].

Що насамперед об’єднує ці поняття (ознаки) судимості? Це то, що судимість це такий «особливий правовий стан», який породжує певні «негативні правові наслідки», для особи, засудженої до кримінального покарання. «Стан» і «наслідки» органічно пов’язанні між собою, тобто, якщо відсутній або перестав діяти у особи цей «особливий правовий стан», то не можуть наступати для даної особи і певні «негативні правові наслідки».

Підставою для виникнення судимості є призначення засудженому кримінального покарання. Таким чином, якщо з будь яких причин кримінальне покарання відсутнє, або особа була на будь-якій правовій підставі повністю звільнена від призначеного покарання, то це означає, що судимість (правовий стан) не виникає і для засудженого не наступають ніякі негативні наслідки пов’язані з нею. Наприклад, якщо особу було звільнено від кримінальної відповідальності з нереабілітуючих підстав (ст. ст. 45–49 КК) постановою суду, то вона не має судимості, оскільки кримінальне покарання їй не призначалося і обвинувальний вирок щодо неї не виносився. Відсутня буде судимість і у осіб, які відповідно до вимог ч. 4 ст. 74 КК або акту амністії були звільнені повністю від покарання, тобто мається на увазі повне звільнення засудженого від покарання без реального його хоча б часткового відбування.

Ця точка зору підтверджується і вимогами ч. 3 ст. 88 КК, в якій відзначено, що особи визнаються такими, що не мають судимості, якщо вони:

1) засуджені за вироком суду без призначення покарання;

2) звільнені від покарання;

3) чи такі, що відбули покарання за діяння злочинність і караність якого була усунута законом.

1.1. Проблемні питання припинення судимості, при застосуванні частин 3 і 4 ст. 88 КК

1.1.1. Питання припинення судимості засуджених за вироком суду без призначення покарання

В теорії кримінального права існують дві точки зору про співвідношення між звільненням особи від покарання та засудження особи без призначення покарання в Кримінальному кодексі України.

Одні вчені вважають, що в деяких випадках ці поняття між собою можуть співпадати, наприклад, звільнення особи від покарання може здійснюватися шляхом постановлення обвинувального вироку, але без призначення покарання.

Так, Ю.В. Баулін відзначає, що відповідно до чинного КК, можна визначити три види індивідуалізації кримінальної відповідальності. Перший вид — це обмеження особи, винної в учиненні злочину, у праві на “добре ім’я”, тобто обмеження її гідності. Наприклад, в цих випадках суд виносить обвинувальний вирок, в якому зазначає дану особу винною у вчиненні певного злочину, але не призначає їй покарання за умов, передбачених в ч. 4–5 ст. 74 КК. Другий вид — це винесення обвинувального вироку з призначенням особі певного виду і міри покарання, від відбування якого вона звільняється (умовно чи безумовно). Наприклад, звільнення особи від відбування покарання з випробуванням (ст. 75 КК) є умовним звільненням від відбування призначеного покарання, а звільнення військовослужбовців, засуджених до службового обмеження, арешту або тримання їх в дисциплінарному батальйоні, в разі їх визнання непридатними до військової служби за станом здоров’я, від покарання є безумовним звільненням від відбування призначеного покарання. Таким чином, можна зробити висновок, що звільнення від покарання — це відмова держави у випадках, передбачених законом, від реальної кримінальної відповідальності, тобто від призначення особі, винній у вчиненні злочину, покарання або від його відбування чи подальшого відбування [13].

В.І. Тютюгін звертає увагу на те, що звільнення від покарання, передбачене ст. 105 КК, можливе, крім іншого, лише за умови, якщо, на думку суду, неповнолітній не потребує застосування до нього покарання. Тому, при застосуванні ст. 105 КК має місце таке звільнення від покарання, яке здійснюється шляхом постановлення (проголошення) обвинувального вироку, але без призначення покарання, бо замість останнього, передбаченого у відповідній санкції статті Особливої частини КК, суд застосовує до неповнолітнього примусові заходи виховного характеру. Інакше кажучи, при застосуванні ст. 105 КК покарання взагалі не призначається, а здійснюється засудження без призначення покарання. Саме тому в ст. 105 КК закон не називає жодного з видів покарань, які б могли бути призначені неповнолітньому за інших умов, і саме цим ст. 105 КК відрізняється, наприклад, від ст. 104 КК, на підставі якої: а) здійснюється звільнення неповнолітнього не від призначення покарання, а від відбування (реального відбування) вже призначеного вироком суду покарання, а у зв’язку з цим; б) застосовується звільнення щодо такої особи, яка є вже засудженою до певного виду покарання — позбавлення волі (ч. 2 ст. 104 КК — В.Б.). Якщо б ситуація була іншою, то в ст. 105 КК прямо перелічувалися б ті види покарань, при засудженні до яких допускалося б звільнення неповнолітнього від їх відбування” [14].

Інші вчені вважають, що в теперішній час засудження особи за вироком суду без призначення покарання…, визнаються такими, що не мають судимості, не знаходить відображення в інших нормах КК чи в нормах КПК [15], а тому інститут засудження без призначення особі покарання чинному законодавству невідомий… КК говорить про можливість звільнення від покарання (а не про постановлення вироку без призначення покарання) особи, яка вчинила злочини, передбачені ч. 4 ст. 74 КК, і при дотриманні інших умов [16].

Ми згодні з останньою точкою зору.

Так, на погляд В.І. Тютюгіна, “сутність ситуації, що розглядається, полягає у тому, що, з одного боку, закон наділяє суд правом призначити покарання (ч. 1 ст. 50 КК), а з іншого, — цьому праву кореспондує обов’язок суду призначити покарання за наявності умов, передбачених законом (ч. 1 ст. 2 КК). Але у випадках, прямо передбачених законом (наприклад, за ст. 105 КК), останній звільняє суд від обов’язку призначити покарання і тим самим наділяє його правом відмовитися від призначення покарання. Таким чином, у таких випадках можна скоріше, говорити про звільнення суду від обов’язку призначити покарання, ніж про звільнення від покарання самого засудженого. За наявності такої ситуації і має місце, так зване, “засудження без призначення покарання” [17].

По-перше, аналіз змісту ч. 1 ст. 50 КК викликає сумніви про право, а не про обов’язок суду призначити покарання. По друге, діючий КПК не передбачає можливості при постановлені обвинувального вироку не призначати основне покарання (ст. 335 КПК). По-третє, аргументація про те, що “саме тому в ст. 105 КК закон не називає жодного з видів покарань, які б могли бути призначені неповнолітньому”, а також, що «замість останнього (призначення покарання — В.Б.), передбаченого у відповідній санкції статті Особливої частини КК, суд застосовує до неповнолітнього примусові заходи виховного характеру» не дуже переконлива, оскільки в ч. 4 ст. 74 КК, ч. 5 ст. 74 КК, ч. 1 ст. 78 КК, ч. 4 ст. 79 КК, ч. 4 ст. 83 КК, ч. 2 ст. 84, ст. 85 КК закон також не називає жодного з видів покарань від яких звільняється особа і ніяких заходів до нього не застосовує, але немає сумніву, що в цих випадках засудженому було призначене покарання; В четверте, закон чітко вказує про те, що є випадки, коли слід відрізняти “осіб, які засуджені за вироком суду без призначення покарання” (ч. 3 ст. 88 КК), коли “суд може не призначати додаткове покарання, що передбачене в санкції статті Особливої частини цього Кодексу як обов’язкове” (ч. 2 ст. 69 КК) та “осіб, які звільнені від покарання” (ч. 3 ст. 88 КК) [18], а це означає, що різні кримінально-правові терміни в Загальній частині КК не можуть однаково тлумачитися. “Одному кримінально — правовому поняттю повинен присвоюватися один кримінально-правовий термін і, навпаки, різні поняття та категорії повинні позначатися відмінними кримінально-правовими термінами”[19]; І останнє. Ми опитали п’ятнадцять суддів місцевих суддів та апеляційного суду Запорізької області про можливість не призначення покарання неповнолітньому на підставі ч. 1 ст. 105 КК. Жоден із них з цим не погодився. Може це той класичний випадок коли існує “розрив” між теорією та судовою практикою, тобто теорія кримінального права та судова практика існують незалежно один від одного і один одного не чують [20].

1.1.2. Питання припинення судимості при звільненні осіб від покарання на підставі акта про амністію

Слід відзначити, що при вирішенні питання, чи мають (або не мають) особи, які підпадають під дію акту амністії, судимість при застосуванні до них ч. 3 ст. 88 КК, в теорії кримінального права і в судовій практиці існують різні точки зору.

На наш погляд, цю проблему не можливо вирішити тільки, розглядаючи правила застосування інституту судимості, її потрібно розглядати насамперед в площині співвідношення правових наслідків застосування правових категорій «звільнення особи від покарання» та «звільнення особи від відбування покарання».

На жаль, треба зразу відзначити, що новий КК 2001 р., нині діючий КПК, а також Закон України «Про застосування амністії в Україні» не дають чітких відповідей на те, в чому же полягає принципова різниця між звільненням особи від покарання і звільненням її від відбування покарання.

Більш того, при аналізі цих законів в зв’язку з вищевказаним, виникає ще більше питань [21].

Положення щодо звільнення особи від покарання та його відбування викладені у розділі ХІІ Загальної частини КК (ст. ст. 74–87). Так, в ст. ст. 74, 78, ч. 1, 79 ч. 4, 84 ч. 1, 3, 85, 88 та 89 ч. 1 п. 4 КК мова йде про звільнення від покарання, а в ст. ст. 75, 76, 77, 78, 79, 80, 81, 82, 83, 89 ч. 1 п.1 та 90 ч. 3 КК мова йде вже про звільнення особи від відбування покарання. У статтях 74 ч. 1, 85, 86 КК визначається можливість звільнення особи від покарання на підставі закону про амністію [22].

По перше, чому згідно з ч. 1 ст. 74 КК (яка має назву “звільнення від покарання та його відбування”) засуджений в випадках передбачених цим Кодексом може бути звільнений як від покарання так і від подальшого його відбування, а на підставі закону України про амністію — тільки від покарання? Може тому що нема правових підстав для звільнення осіб від відбування покарання згідно акту про амністію? Чому в назві статті мова йде у тому числі і про звільнення від відбування покарання, а в диспозиції цієї статті, ні одного слова про це, може тому, що звільнення від відбування покарання та звільнення від подальшого його відбування, це одне і теж?

По друге, чому згідно з ч. 1 ст. 74 КК засудженому, на підставі закону України про амністію, не може бути проведена заміна покарання більш м’яким, а згідно ст. 85 КК засудженому на підставі закону України про амністію може бути замінено покарання більш м’яким покаранням? Може тому, що згідно з ч. 2 ст. 2 Закону України “Про застосування амністії в Україні” — “закон про амністію не може передбачати заміну одного покарання іншим”.

По третє, чому згідно з п. 1 розділу 2 Прикінцевих та перехідних положень КК особи звільняються від покарання відповідно до ч. 2 ст. 74 КК, які були засудженні за КК 1960 р. за діяння, відповідальність за які не передбачена цим Кодексом, а при застосуванні п. 4 цього ж розділу, особи, які відбувають покарання, призначене за сукупністю вироків, підлягають вже чомусь звільненню від відбування покарання за окремі злочини на підставі того ж п. 1 розділу 2 цих положень, та продовжують відбувати покарання, призначене вироком за інші злочини, що входять у сукупність?

В четверте, у чому полягає різниця між повним або частковим звільненням особи від покарання згідно ст. 1 Закону України “Про застосування амністії в Україні” та повним чи частковим звільненням цих осіб від відбування покарання (ст. 2 цього Закону) або звільнених осіб від відбування (подальшого відбування) покарання (ст. 8 цього Закону)? Як це співвідноситься з тим, що практично у всіх актах про амністію прийнятих під час незалежності України, мова йде тільки про звільнення від покарання?

З.А. Тростюк відзначала, що “кримінально-правовий термін має бути однозначним. Одному кримінально — правовому поняттю повинен присвоюватися один кримінально-правовий термін і, навпаки, різні поняття та категорії повинні позначатися відмінними кримінально-правовими термінами” [23].

Якщо у Законі України “Про застосування амністії в Україні” мова йде про різні кримінально-правові поняття звільнення особи “від покарання”, ”від відбування покарання”, “від подальшого відбування покарання”, то в чому між ними різниця? Якщо мова йде про одне і те кримінально-правове поняття, то чому різні кримінально-правові терміни? Якщо законодавець визнав за необхідне ввести кримінально-правові терміни звільнення особи ”від відбування покарання” чи “від подальшого відбування покарання” в цьому Законі, то чому законодавець не використовує їх в наступних Законах про амністію?

В п’яте, заголовки статей 84 та 106 КК не відповідають змісту цих статей, оскільки їх зміст є ширшим від їх назв. Так, з назви ст. 84 КК “Звільнення від покарання за хворобою” можна зробити висновок, що в ній мова йде про звільнення від покарання, але в ч. 2 цієї статі цього Кодексу вказано, що особа, яка після вчинення злочину або постановлення вироку захворіла на іншу тяжку хворобу, що перешкоджає відбуванню покарання, може бути звільнена від покарання або від подальшого його відбування [24]. З назви ст. 106 КК “Звільнення від кримінальної відповідальності та відбування покарання у зв’язку із закінченням строків давності” можна зробити висновок про те, що зокрема, неповнолітні можуть бути звільненні тільки від відбування покарання. Але аналіз змісту ч. 1 цієї статті і цього Кодексу, в якій записано, що звільнення від кримінальної відповідальності та відбування покарання у зв’язку із закінченням строків давності до осіб, які вчинили злочин у віці до 18 років, застосовується відповідно до статей 49 та 80 цього Кодексу з урахуванням положень, передбачених цією статтею, викликає сумнів, оскільки в ч. 5 ст. 74 КК вказано, що особа також може бути за вироком суду звільнена від покарання на підставах, передбачених статтею 49 цього Кодексу. Отже з змісту ст. 106 КК виходить, що неповнолітні особи можуть бути звільненні тільки від відбування покарання, в той час як повнолітні особи в цих випадках можуть бути звільненні від покарання, що на наш погляд ставить їх необґрунтовано в більш вигідне становище в порівнянні з неповнолітніми.

В зв’язку з цим, ми згодні з С.І. Зельдовим, який ще в 1990 р. відзначав, що до останнього часу змішують два самостійних по своїй суті поняття: “звільнення від покарання” та “звільнення від відбування покарання”. Перше ширше другого. Звільнення від покарання не означає звільнення від кримінальної відповідальності (хоча є випадки змішування і цих різнорідних понять), а є одною із форм реалізації цієї відповідальності. Звільнення ж від відбування покарання — це часткове або повне (під умовою) звільнення засудженого від певних позбавлень або обмежень прав, які є змістом призначеного покарання (однак, без заміни його другим видом), з збереженням судимості. Однак, як в проекті Основ кримінального законодавства, робочих проектах союзних республік, так і в доктринальному проекті Основ кримінально-виконавчого законодавства змішування цих дефініцій до кінця не усунуте [25].

Тому не випадково, що суди, застосовуючи акти амністії, в одній і тій же ситуації звільняють осіб, як від покарання, так і від відбування покарання. Прикладів таких безліч в судовій практиці.

Враховуючи вищевказане, важко не погодитися з В.О. Навроцьким у тому, що “термінологічні недоліки, що мали місце в раніше чинному кримінальному законодавстві України, переважно не усунуті, з’явилися нові. Тому в теорії кримінального права та правозастосовній практиці існує багато труднощів, пов’язаних зі з’ясуванням змісту та розкриттям об’єму понять, якими оперує новий КК України” [26].

Виникають питання, а в чому полягає відмінність між “звільненням від покарання” та “звільненням від відбування покарання”?

На наш погляд, перша відмінність між кримінально-правовими термінами “звільненням від покарання” та “звільненням від відбування покарання”, на наш погляд, полягає у тому, що в останньому випадку приєднання загальновживаного слова “відбування” до першого терміну надає цьому кримінально-правовому терміну нове правове значення “звільнення особи”, яке полягає у тому, що звільнення осіб в першому випадку має безумовний характер, а в другому — умовний характер.

C.І. Зельдов правильно відзначав, що звільнення від покарання на відміну від звільнення від відбування покарання може бути тільки повним і безумовним [27]. Безумовний характер звільнення особи від покарання полягає у тому, що він не пов’язується з будь-якими умовами і не може бути скасований в майбутньому. Звільнення від покарання не залежить від наступної поведінки особи, а тому “жодні вимоги щодо подальшої поведінки особи не висуваються і звільнення від покарання стає остаточним з моменту набуття законної сили відповідним правозастосовним актом суду” [28].

Прикладом безумовного звільнення від покарання є звільнення від додаткового покарання у виді позбавлення права займати певні посади чи займатися певною діяльністю у разі заміни невідбутої частини основного покарання більш м’яким (ч. 2 ст. 82 КК). При цьому, якщо особа, відбуваючи більш м’яке покарання, вчинить новий злочин, суд до покарання за знову вчинений злочин приєднує тільки основне покарання — невідбуту частину більш м’якого покарання за правилами, передбаченими ст. ст. 71, 72 КК (ч. 6 ст. 82 КК), оскільки «звільнення від додаткового покарання було безумовним»[29].

В другому випадку підхід до звільнення осіб від відбування покарання зовсім інший. Особа звільняється під певні умови своєї поведінки або обставин. На неї можуть бути покладені певні обов’язки, наприклад, пройти курс лікування від алкоголізму, не вчиняти адміністративних правопорушень, попросити пробачення у потерпілого…. (ст. ст. 76, 78, 79, 81, 82, 83 і 107 КК) і тільки після закінчення певного строку (іспитового строку) така особа може бути звільнена вже від покарання, (а може і не бути звільнена) від призначеного покарання. Таким чином, звільнення від відбування покарання може бути тільки попередньою стадією звільнення від покарання (ст. ст. 78 ч. 1, 79 ч. 4, 83 ч. 4), але не навпаки. На нашу думку, це і є головною відмінністю між “звільненням від покарання” та “звільненням від відбування покарання”. У зв’язку з цим, у частинах 1 та 2 ст. 84 КК мова повинна йти не про звільнення хворих від покарання, а про звільнення цих осіб від відбування покарання, оскільки згідно ч. 4 ст. 84 КК, у разі одужання цих осіб вони повинні бути направлені для відбування покарання, тобто їх звільнення носить умовний характер. Крім того, на наш погляд, частина 4 цієї статті КК тому не поширюється на військовослужбовців засуджених до службового обмеження, арешту або триманню в дисциплінарному батальйоні, які під час відбування покарання були визнані непридатними до військової служби, оскільки їх звільнення носить безумовний характер, тому що вони звільняються від покарання, а не від відбування покарання.

Слід відзначити, що, не дивлячись на те, що Законом України “Про застосування амністії в Україні” передбачається як звільнення осіб від покарання, так і звільнення осіб від відбування покарання, конкретними Законами України “Про амністію”, прийнятих після 2000 р., передбачено тільки звільнення осіб від покарання яке носить безумовний характер.

Друга різниця між “звільненням від покарання” та “звільненням від відбування покарання” полягає в різних правових наслідках у разі вчинення нового злочину в певний строк (іспитовий строк). Якщо в останньому випадку (ст. ст. 78 ч. 1, 79 ч. 6, 81 ч. 4, 82 ч. 6, 83 ч. 6 і 107 ч. 5 КК) суд призначає особі покарання за правилами, передбаченими в статтях 71, 72 КК, то в першому випадку — призначення покарання особі за сукупністю вироків не допускається, особі призначається покарання тільки за вчинення останнього злочину.

Приклад: Вироком районного суду від 31.07.2007 р. Г. було засуджено за ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст. 185 КК на 2 роки позбавлення волі, за ч. 1 ст. 309 КК на 1 рік позбавлення волі. На підставі ст. 70 КК за сукупністю злочинів на 2 роки позбавлення волі, а на підставі ст. 71 КК частково приєднав 2 місяці позбавлення волі невідбутого покарання за попереднім вироком і остаточно призначив 2 роки 2 місяці позбавлення волі. Із матеріалів справи убачається, що інкриміновані Г. злочини той вчинив в лютому-березні 2006 року. У касаційній скарзі засуджений Г. зазначив, що суд безпідставно застосував положення ст. 71 КК, оскільки за попереднім вироком його звільнили на підставі акту амністії Верховний Суд України, задовольняючи скаргу засудженого Г. зокрема відзначив, що із матеріалів кримінальної справи вбачається, що 12.08.2003 р. районний суд засудив Г. за ч. 2 ст. 186 КК із застосуванням ст. 69 КК на 3 роки позбавлення волі. Постановою суду від 06.07.2003 р. Г. був звільнений від подальшого відбування покарання на підставі п. «б» ст. 3 Закону від 31 травня 2005 р. «Про амністію». Згідно з роз’ясненнями, що містяться у п. 26 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. «Про практику призначення судами кримінального покарання», якщо особу звільнено від відбування покарання на підставі акту амністії[30], при призначенні покарання за вчинення нового злочину ст. 71 КК застосовується лише у тому випадку, коли внаслідок акту амністії невідбуту частину покарання було замінено більш м’яким покаранням. Оскільки Г. на підставі п. «б» ст. 3 Закону «Про амністію» було звільнено від подальшого відбування покарання, то застосування судом положень ст. 71 КК є помилковим, а тому призначення покарання із застосуванням цієї статті підлягає виключенню з вироку суду [31].

При цьому звертаємо увагу суддів на те, якщо у особи є одночасно підстави для звільнення її як від відбування покарання, так і для звільнення її від покарання, то суд повинен звільнити цю особу тільки від покарання. Звільнення особи від відбування покарання в цьому випадку погіршує його становище, а значить суд порушує його права.

Приведемо декілька прикладів із судової практиці, коли застосування “звільнення від відбування покарання” замість “звільнення від покарання” може привести до негативних наслідків для засуджених.

Приклад перший: Районний суд вироком від 18.06.2008 р. засудив Н., раніше судимого 25.01.2006 р. за ч. 1 ст. 190, ч. 2 ст. 186 КК на 3 років позбавлення волі, звільненого 31.10.2007 р. на підставі Указу Президента про помилування від відбування покарання з випробуванням, — за ч. 1 ст. 309 КК до штрафу в розмірі 1700 грн. На підставі ч. 3 ст. 72 КК вирок від 25.01.2006 р. ухвалено виконувати самостійно. В касаційному поданні прокурор вказав на те, що суд безпідставно не призначив покарання за сукупністю вироків на підставі ст. 71 КК. Верховний Суд України вирок суду скасував та відзначив, що, як убачається з матеріалів справи, Указом Президента України від 24.10.2007 р. Н. звільнено від подальшого відбування покарання призначеного попереднім вироком з випробуванням, однак засуджений в період іспитового строку вчинив новий злочин. Проте суд, вирішуючи питання про міру покарання тому не врахував те, що він вчинив злочин в період іспитового строку і не вирішив питання про призначення йому остаточного покарання за сукупністю вироків на підставі ст. 71 КК [32].

На наш погляд, це рішення вищестоящого суду про призначення остаточного покарання на підставі ст. 71 КК, не є бездоганним. По-перше, згідно ст. 85 КК на підставі акта про помилування засуджений може бути повністю або частково звільнений від основного і додаткового покарання, а тому таке звільнення має остаточний і безумовний характер. По-друге, С.М. Школа який досліджував ці питання, відзначив, що у разі задоволення клопотання про помилування засуджений повністю або частково звільняється від покарання. Практика здійснення помилування йде шляхом, зокрема звільнення засуджених “від дальшого відбування міри покарання з випробуванням”, однак необхідно зазначити, що помилування з випробуванням не передбачено чинними нормативно-правовими актами (кодексами, Положенням про помилування), тому воно є незаконним [33]. На жаль і нове «Положення про здійснення помилування», затверджене Указом Президента України № 1118/2005 від 19.07.2005 р., не відповідає вимогам Кримінального кодексу України 2001 р., оскільки у ньому відсутній такий вид помилування, як повне або часткове звільнення засудженого від основного і додаткового покарання, а присутній, не передбачений КК, вид помилування, як повне або часткове звільнення від відбування як основного, так і додаткового покарання.

Приклад другий: У п. 26 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 24.10.2003 р. «Про практику призначення судами кримінального покарання», відзначено, що невідбутою частиною покарання за попереднім вироком зокрема треба вважати покарання, від відбування якого звільнено неповнолітнього із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст. 105 КК) [34].

На наш погляд, позиція Верховного Суду України про включення в п. 26 постанови Пленуму як невідбутої частини покарання за попереднім вироком “покарання, від відбування якого звільнено неповнолітнього із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст. 105 КК)” не є безперечною [35]. В сучасній юридичній літературі найбільш обґрунтовану критику цієї точки зору Верховного Суду України надав В.І. Тютюгін, який відзначив, що наведена позиція суперечить приписам ст. 105 КК, бо у цій нормі передбачено звільнення від покарання, а не від його відбування, (реального виконання) і яке має остаточний і безумовний характер [36]. Ми повністю згодні з цією позицією В.І. Тютюгіна.

Третя різниця між “звільненням від покарання” та “звільненням від відбування покарання” полягає у тому, що в першому випадку особа звільняється від всіх видів покарань, передбачених ст. 51 КК, а в другому випадку, засуджений звільняється від відбування тих видів покарань, які вказані в ст. ст. 75, 79, 80, 83, 84 та 104 КК.

Четверта різниця між “звільненням від покарання” та “звільненням від відбування покарання” полягає у виникненні (або не виникненні) стану судимості, оскільки згідно п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 грудня 2003 р. № 16 “Про практику застосування судами України законодавства про погашення і зняття судимості”, судимість може бути врахована при кваліфікації повторного злочину чи при призначенні за нього покарання, а також в інших випадках, передбачених КК та законами України (обмеження можливості обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю, застосування умовно-дострокового звільнення від покарання, амністії тощо) [37].

При звільнені особи від відбування покарання остання у всіх випадках має судимість з дня набрання законної сили обвинувальним вироком і до погашення судимості наприклад на умовах передбачених п. 1 ч. 1 ст. 89 КК. Крім того, згідно з ч. 2 ст. 2 Закону України “Про застосування амністії в Україні”, закон про амністію не може передбачати зняття судимості щодо осіб, які звільняються від відбування покарання. В п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 грудня 2003 р. № 16 “Про практику застосування судами України законодавства про погашення і зняття судимості” відзначено, що при вирішенні питання про погашення судимості правове значення має не тільки наявність вироку суду, яким особу визнано винною у вчиненні злочину, а й підстави та час звільнення від відбування покарання, оскільки саме з цього часу в передбачених законом випадках починається обчислюватися строк, протягом якого особа вважатиметься такою, що має судимість [38].

Більш складна ситуація виникає із наявністю (або відсутністю) судимості при звільнені особи від покарання, оскільки в теорії кримінального права та судовій практиці по цьому питанню немає єдиної точки зору.

Вирішення цього питання, на наш погляд, має велике значення, тому що, як правильно відзначали О. Литвак та О. Палійчук, “при розгляді питань, пов’язаних із соціальною адаптацією осіб, звільнених від покарання на підставі акта про амністію, необхідно враховувати ще один законодавчий важіль впливу на поведінку звільнених — обмеження правового статусу в зв’язку із дією інституту судимості. Не внесло ясності в вирішенні цієї проблеми і конкретні вимоги ч. 3 ст. 5 Закону України “Про застосування амністії в Україні”, в якій вказано про те, що питання про погашення чи зняття судимості щодо осіб, до яких застосовано амністію, вирішується відповідно до положень Кримінального кодексу України виходячи із виду і терміну фактично відбутого винним покарання, оскільки “білою плямою” кримінально-правової науки залишається відповідь на запитання: чому звільнення від покарання на підставі акта про амністію є спеціальними винятковими інститутами звільнення від покарання, а “правила судимості” застосовуються до звільнених на основі акта про амністію загального характеру. Адже логічною видається теза про те, що саме особливостями процедури звільнення від покарання на підставі акта про амністію повинна бути продиктована особлива процедура зняття і дострокового погашення судимості”[39].

Так, на думку С.М. Школа, особи визнаються такими, що не мають судимості у разі звільнення від призначеного основного і додаткового покарання на стадії судового розгляду шляхом постановлення обвинувального вироку із звільненням засуджених від покарання, або під час апеляційного розгляду справи до моменту набрання вироком законної сили і його виконання. Наявність судимості виникає у осіб звільнених від невідбутої частини основного і додаткового покарання [40]. Аналогічну позицію займає і суддя Верховного Суду України В.О. Паневін, який звертає увагу насамперед на те, а “в якому обсязі застосовано амністію, — звільнено особу від покарання повністю чи частково. У разі повного звільнення має діяти правило, передбачене ч. 3 ст. 88 КК, і звільнену від (основного та додаткового — В.Б.) покарання особу слід вважати такою, що не має судимості… Однак, якщо умовою застосування амністії є відбуття певної частини призначеного (основного та додаткового — В.Б.) покарання (третини, половини тощо), то особу, яка відбула цю частину необхідно вважати судимою [41].

Таку ж позицію в теперішній час займає і Верховний Суд України, який в п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 грудня 2003 р. № 16 “Про практику застосування судами України законодавства про погашення і зняття судимості” вказує про те, що відповідно до ч. 3 ст. 88 КК такими, що не мають судимості, визнаються особи…., яких повністю звільнено від покарання [42].

Приклад перший: Вироком місцевого суду від 21.07.2004 р. Г. засуджено за ч. 2 ст. 190 КК до 1 року обмеження волі, за ч. 2 ст. 186 КК до 3 років позбавлення волі. На підставі ст. 70 КК остаточне покарання Г. призначено — 3 роки позбавлення волі. Верховний Суд України змінив рішення суду. Із матеріалів справи вбачається, що Г. був засудженим вироком суду від 12.10.2000 р. за ч. 2 ст. 140, ч. 2 ст. 206 КК на 3 роки позбавлення волі та звільнено від покарання на підставі ст. 5 Закону України “про амністію” від 11 травня 2000 р. Відповідно до ч. 3 ст. 88 КК особи звільнені від покарання, визнаються такими, що не мають судимості. За змістом цього закону до таких осіб відносяться і особи, які повністю звільнені від призначеного покарання внаслідок амністії. За таких обставин необхідно виключити із вироку кваліфікуючу ознаку — вчинення злочину повторно, а його дії перекваліфікувати з ч. 2 на ч. 1 ст. 190 КК [43].

Приклад другий: Вироком місцевого суду від 12.12.2007 р. Ч. було засуджено за ч. 2 ст. 186 КК до 5 років позбавлення. На підставі ст. 104 КК його було звільнено від відбування покарання. Верховний Суд України змінив рішення суду. Із матеріалів справи вбачається, що Ч. визнано винним у тому, що 11.11.2007 р. він повторно відкрито викрав майно у П. на суму 25 грн. Кваліфікація дій Ч. судом є неправильною, оскільки 14.08.2007 р. апеляційним судом на підставі п. «а» ст. 1 Закону України «Про амністію» від 19 квітня 2007 р. Ч. був звільнений від призначеного покарання. Відповідно до ч. 3 ст. 88 КК особи звільнені від покарання, у тому числі і на підставі амністії, визнаються такими, що не мають судимості. За таких обставин необхідно виключити із вироку кваліфікуючу ознаку — вчинення злочину повторно, а його дії перекваліфікувати з ч. 2 на ч. 1 ст. 186 КК [44].

Приклад третій: Кіровський районний суд м. Дніпропетровська засудив Д. за ч. 2 ст. 190 КК (за ознакою повторності) на 2 роки позбавлення волі. Ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області дії Д. перекваліфіковані на ч. 1 ст. 190 КК і покарання пом’якшено через те, що засуджений за попереднім вироком підпадав під дію п. «б» ст. 1 Закону України «Про амністію» від 31 травня 2005 р. та підлягав звільненню від покарання [45].

Але існували і існують і інші погляди по цьому питанню.

Так, В.В. Голіна вважає, що положення ч. 3 ст. 88 КК щодо осіб (до яких застосована амністія — В.Б.), які визнаються такими, що не мають судимості в зв’язку із звільненням від покарання, не поширюється [46].

З точки зору Є.О. Письменського звільнення від покарання на підставі закону України про амністію є своєрідною формою прояву гуманізму. Однак цим актом особа не реабілітується. Тому положення ч. 3 ст. 88 КК стосовно осіб, які визнаються такими, що не мають судимості у зв’язку зі звільненням від покарання, не мають застосовуватися. Позиція В.О. Пеневіна проте, що у разі повного звільнення від покарання за амністією має діяти правило, передбачене ч. 3 ст. 88 КК, і звільнену від покарання особу слід уважати такою, що не має судимості. Однак, якщо умовою застосування амністії є відбуття певної частини призначеного покарання, то особу, яка відбула цю його частину, необхідно вважати судимою, суперечить деяким положенням інституту застосування амністії в Україні. Крім того, виходячи з міркувань В.О. Паневіна, незрозуміло, чому особа, яка одразу була звільнена від покарання, вважається несудимою, а та, яка частково відбула покарання, — судимою [47].

Не було єдиної судової практики і під час дії Кримінального кодексу України 1960 р. Приведемо тільки два рішення Верховного Суду України по цьому питанню.

Приклад перший: Злочин вчинений після амністії, не признається повторним, якщо особа була звільнена судом від відбування призначеного покарання по амністії, оскільки в силу ст. 55 КК 1960 р. вона визнається такою, що не має судимості [48].

Приклад другий: Якщо акт амністії, повністю звільняє особу від відбування покарання, не містить в собі прямої вказівки о зняття судимості, така особа визнається такою, що має судимість[49].

У зв’язку з вищевказаним, ми не можемо погодитися, як з доводами В.В. Голіна про те, «що положення ч. 3 ст. 88 КК не поширюється на осіб, до яких застосовано амністію, оскільки у статтях 85 і 87 КК не передбачено положення про погашення або зняття судимості актом амністії, тому ці питання вирішуються у відповідності з Кримінальним кодексом України. Акт амністії не є своєрідною корекцією обвинувального вироку. Ними не ставиться під сумнів і його законність чи обґрунтованість. Цим актом особа не реабілітується. Вони лише пом’якшують долю засуджених, не знімаючи з них їх провину у вчиненні злочину» [50], так і з доводами Є.О. Письменського зокрема про те, що «припинення судимості щодо осіб, до яких застосовано амністію, має здійснюватися, залежно від виду призначеного покарання й ступеня тяжкості злочину, а перебіг строку погашення судимості повинен починатися від дня фактично відбутого покарання або дня звільнення від нього відповідно до положень ст. ст. 89–90 КК» [51].

На наш погляд, ці доводи ніяким чином не суперечать можливості застосування ч. 3 ст. 88 КК до осіб, які на підставі акту амністії були звільненні від покарання (а не від відбування покарання), а тому нема ніяких правових підстав визнавати їх такими, що мають судимість.

По-перше, згідно до ст. 5 Закону України «Про застосування амністії в Україні», питання про погашення чи зняття судимості щодо осіб, до яких застосовано амністію, вирішується відповідно до положень Кримінального кодексу України виходячи із виду і терміну фактично відбутого винними покарання [52]. Аналіз змісту ст. 5 цього закону, та статей 88–91 КК свідчить про те, що обов’язковими умовами розгляду питання про погашення чи зняття судимості щодо осіб, до яких застосовано амністію, є вид і ступень тяжкості вчиненого злочину. Між тим, як ми раніше відзначали, звільнення від покарання може бути тільки повним, тобто без фактично відбутого покарання, а це означає, що ст. 5 вищевказаного закону не може поширюватися на осіб, які були звільненні від покарання на підставі акту про амністію;

По-друге, не може бути перешкодою до застосування до цих осіб ч. 3 ст. 88 КК і зміст ч. 2 ст. 2 Закону України «Про застосування амністії в Україні», в якій вказано, що закон про амністію не може передбачати зняття судимості щодо осіб, які звільняються від відбування покарання, оскільки ці вимоги не стосуються осіб які були звільненні від покарання на підставі акту про амністію;

В третє, відсутність у ст. 85 КК положень про погашення або зняття судимості актом амністії, з нашої точки зору, також не може бути перешкодою до застосування ч. 3 ст. 88 КК до осіб, які звільненні від покарання на підставі акту про амністію, оскільки ні у кого ж не викликає сумнів, наприклад застосування ч. 3 ст. 88 КК до особи звільненої від покарання на підставі ч. 5 ст. 74 КК (звільнення від покарання у зв’язку із закінченням строків давності), незалежно від того, що у ст. 49 КК відсутні положення про погашення або зняття судимості у разі закінчення строків давності);

В четверте, положення ст. ст. 89–90 КК ні яким чином не регулюють порядок припинення судимості щодо осіб які звільняються від покарання, а не від відбування покарання.

Крім того, В.В. Голіна, критикуючи точку зору В.О. Паневіна, відзначає, що “виходить, якщо особа одразу була звільнена від відбування покарання, то вважається несудимою, а якщо відбула будь яку його частину, то судимою”[53]. Дійсно, якщо б особа була звільнена тільки від відбування покарання, наприклад на підставі ст. 75 КК, то вона мала б судимість по крайній мірі на протязі іспитового строку (п. 1 ч. 1 ст. 89 КК), однак В.О. Паневін розглядає випадки звільнення особи не від відбування покарання, а звільнення особи від покарання. Це свідчить ще раз проте, як важно правильно встановлювати від чого звільняється особа, від покарання чи від відбування покарання, і відрізняти одне від іншого.

У зв’язку з цим, ми не можемо погодитись і з аргументами Є.О. Письменського, зокрема про те, що йому незрозуміло, чому особа, яка одразу була звільнена від покарання, вважається несудимою, а та, яка частково відбула покарання, — судимою. По-перше, особа яка одразу звільняється від покарання на підставі акта про амністію, не має судимості тому, що вона повністю звільняється від покарання, тобто без реального його відбування (навіть часткового). В таких випадках, коли обвинувальний вирок набирає законної сили (ч. 1 ст. 88 КК), покарання фактично відсутнє і засуджений його не відбуває [54]. По-друге, особа, яка частково відбула покарання, є судимою, як під час відбування покарання, так і після звільнення на підставі акта амністії, оскільки згідно ч. 3 ст. 90 КК, якщо особу було достроково звільнено від відбування покарання, то строк погашення судимості обчислюється з дня дострокового звільнення від відбування (основного та додаткового) покарання.

Між тим, щоб бути об’єктивним, треба відзначити, що В.О. Паневін та С.М. Школа термін “повне звільнення осіб від покарання” на підставі закону про амністію, вживають в різному сенсі, тим самим порушується правило, що для найменування різних понять слід вживати не один, а різні терміни. Так перший, не відносить до цих осіб, які вже відбули певну частину призначеного (основного та додаткового — В.Б.) покарання. Тобто в критерій відмежування між повним або частковим звільненням від покарання В.О. Паневіним крім звільнення особи від основного та додаткового покарання, додано ще одну умову — відбувала чи не відбувала реально особа (основне та додаткове — В.Б.) покарання. На думку С.М. Школа, “звільнення від покарання на підставі акта амністії може бути повним або частковим. Повним визнається звільнення від усього основного та додаткового покарання або від усієї невідбутої частини того й іншого. Звільнення особи від основного покарання і не звільнення від додаткового покарання слід розглядати як звільнення неповне” [55]. Таким чином, в критерій відмежування між повним або частковим звільненням від покарання на підставі закону про амністію С.М. Школа покладено тільки одну умову — звільнення особи від основного чи звільнення особи від основного та додаткового покарання [56].

На нашу думку, причина цих різних точок зору є те, що кримінально-правовий термін “повне звільнення особи від покарання” має різні кримінально правові поняття, як у Законі України “Про застосування амністії в Україні”, так і в ч. 3 ст. 88 КК, яке було тлумачено Верховним Судом України у п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 грудня 2003 р. № 16 “Про практику застосування судами України законодавства про погашення і зняття судимості”. Якщо в першому випадку для цього достатньо, щоб особа була звільнена тільки від основного та додаткового покарання, то у другому випадку цього недостатньо, треба, щоб ця особа не відбувала ще і реально покарання. (Ще один приклад того, коли різні кримінально-правові поняття повинні позначатися відмінними кримінально-правовими термінами).

Враховуючи вищевказане, слід визнати, що в цьому випадку більш обґрунтованою є точка зору В.О. Паневіна.

Виникає запитання, якщо звільнення осіб від усієї невідбутої частини основного та додаткового покарання С.М. Школа відносить до повного звільнення від покарання, то чому він робить висновок про те, що у цих осіб виникає судимість[57], якщо згідно із вимогами ч. 3 ст. 88 КК та вищевказаними роз’ясненнями Пленуму Верховного Суду України [58] такими, що не мають судимості, визнаються особи, яких повністю звільнено від покарання? Відповідей може бути тільки дві, або в даному випадку треба визнавати, що ці особи не мають судимості, або звільнення від усієї невідбутої частини основного та додаткового покарання треба відносить не до повного звільнення від покарання, а до часткового звільнення від покарання. На наш погляд, правильною буде остання відповідь, оскільки умовою застосування амністії до цих осіб є відбуття певної частини призначеного покарання (третини, половини тощо) і ці особи, звертаємо на це увагу суддів, необхідно звільняти не від всього покарання, яке їм призначено вироком суду, а тільки від невідбутої частини покарання.

Приклад: Вироком районного суду від 10.11.1998 р. С. було засуджено за ч. 3 ст. 140 КК 1960 р. на 4 роки позбавлення волі за злочин який той вчинив 2.08.1998 р. На підставі ст. 43 цього Кодексу йому остаточно було призначено покарання у виді 4 років 6 місяців позбавлення волі. Постановою того ж суду від 12.07.2001 р. С. було відмовлено в застосуванні щодо нього Закону України “Про амністію з нагоди першої річниці Конституції України” від 26.06.1997 р. Із матеріалів справи вбачається, що вироком міського суду від 6.07.1995 р. С. був засуджений за злочин вчинений з необережності на 3 роки 6 місяців позбавлення волі, а постановою районного суду від 3.06.1997 р. його було умовно-достроково звільнено від покарання на 1 рік 8 місяців 21 день. Верховний Суд України, застосовуючи до С. акт амністії та виключаючи з вироку вказівку суду про застосування щодо С. ст. 43 КК 1960 р., відзначив, що С. після фактичного відбуття половини призначеного строку покарання, був умовно-достроково звільнений на підставі ст. 52 КК 1960 р. Тобто на момент набрання чинності Законом С. вважався особою, яка підпадала під дію ст. 4 цього Закону і підлягав звільненню від частини покарання, не відбутою за попереднім вироком, оскільки згідно з вимогами цієї статті Закону, особи які були засуджені до позбавлення волі за злочини, вчинені з необережності, і на день набрання чинності цим Законом відбули не менш третини призначеного строку покарання, звільняються від останнього. У зв’язку з наведеним С. звільнено від невідбутої частини покарання, призначеного вироком суду від 06.07.1995 р. за ч. 2 ст. 215 КК [59].

Таким чином слід відзначити, що при “звільненні особи від невідбутої частини покарання” на підставі акта амністії, ця особа має судимість, а при “звільненні особи від всього покарання” на підставі закону про амністію, остання судимості не має.

Такою була судова практика і під час дії Кримінального кодексу України 1960 р.

Приклад: Якщо особа була звільнена від покарання, яке вона не відбувала, то згідно діючого закону вона визнається такою, що не має судимості [60].

У зв’язку із вищевказаним, викликає сумніви наступні судові рішення.

Приклад перший: Вироком місцевого суду від 07.12.2005 р. Р. було засуджено за ч. 1 ст. 186 КК на 2 роки позбавлення волі. Р. раніше був судимий 17.01.2005 р. за ст. ст. 185 ч. 2, 296 ч. 2 КК і йому остаточно було призначене покарання у виді 2 років 6 місяців позбавлення волі. Постановою місцевого суду від 15.08.2005 р. на підставі п. “б” ст. 1 Закону України “Про амністію” від 31 травня 2005 р. Р. було звільнено від відбування покарання. Із матеріалів справи вбачається, що Р. вчинив відкрите викрадання чужого майна 03.09.2005 р. Органи досудового слідства кваліфікували дії Р. по ч. 2 ст. 186 КК, як грабіж вчинений повторно. Місцевий суд перекваліфікував дії Р. з ч. 2 ст. 186 КК на ч. 1 ст. 186 КК, оскільки останній був звільнений від відбування покарання на підставі Закону України “Про амністію”, то відповідно до ч. 3 ст. 88 КК він є особою, яка не має судимості, а тому кваліфікація його дій органами досудового слідства за ознакою повторності є неправильною [61].

Аналіз цієї кримінальної справи свідчить про те, що оскільки суд застосував до Р. амністію фактично через сім місяців після засудження, то вирок відносно останнього набрав законної силу і Р. вже став відбувати покарання. Згідно з ч. 1 ст. 88 КК, особа визнається такою, що має судимість, з дня набрання законної сили обвинувальним вироком і до погашення або зняття судимості, а згідно з п. 7 ч. 1 ст. 89 КК такими, що не мають судимості, визнаються особи засуджені до позбавлення волі за злочин середньої тяжкості, якщо вони протягом трьох років з дня відбуття покарання не вчинять нового злочину. Оскільки Р. було достроково звільнено від покарання, то трирічний строк погашення судимості став обчислюватися йому, згідно із ч. 3 ст. 90 КК, з дня дострокового звільнення, тобто з 15.08.2005 р. Таким чином, коли Р. вчиняв 03.09.2005 р. новий злочин судимість за попередні злочини не була ні погашена ні знята. Крім того, на нашу думку, суд, застосовуючи амністію, повинен був звільняти Р. не від відбування покарання, а від невідбутої частини покарання, а тому ч. 3 ст. 88 КК на нього не могла поширюватися, оскільки Р. не можливо віднести до осіб, яких повністю було звільнено від покарання. Тому, на наш погляд, місцевий суд безпідставно перекваліфікував дії Р. з ч. 2 ст. 186 КК на ч. 1 ст. 186 КК.

Приклад другий: Вироком районного суду від 22.11.2005 р. В. було засуджено за ч. 2 ст. 309 КК на 3 роки позбавлення волі. В. раніше був судимий 14.07.2004 р. за ст. 309 ч. 2 КК на 2 роки позбавлення волі. Постановою місцевого суду від 15.07.2005 р. на підставі п. “а” ст. 3 Закону України “Про амністію” від 31 травня 2005 р. В. було звільнено від відбування покарання. Із матеріалів справи вбачається, що В. 05.09.2005 р. повторно зберігав без мети збуту наркотичний засіб — макову соломку вагою 18,2 гр. Верховний Суд України вирок суду змінив і відзначив, що суд не врахував, що 15.07.2005 р. В. було звільнено від відбування покарання згідно з акту амністії, тому дії В. необхідно перекваліфікувати із ч. 2 ст. 309 на ч. 1 ст. 309 КК [62].

Важко погодитись із цим рішенням вищестоящого суду. Аналіз цієї кримінальної справи свідчить про те, що коли місцевий суд 15.07.2005 р. застосовував до В. амністію на підставі п. «а» ст. 3 Закону України “Про амністію” від 31 травня 2005 р., то це означає, що В. на день набрання чинності цим актом (23.06.2005 р.) відбув більше половини призначеного строку основного покарання, тобто більше 1 року позбавлення волі. Згідно з ч. 1 ст. 88 КК, особа визнається такою, що має судимість, з дня набрання законної сили обвинувальним вироком і до погашення або зняття судимості, а згідно з п. 7 ч. 1 ст. 89 КК такими, що не мають судимості, визнаються особи засуджені до позбавлення волі за злочин середньої тяжкості, якщо вони протягом трьох років з дня відбуття покарання не вчинять нового злочину. Оскільки В. було достроково звільнено від відбування покарання, то трирічний строк погашення судимості став обчислюватися йому, згідно із ч. 3 ст. 90 КК, з дня дострокового звільнення, тобто з 15.07.2005 р. Таким чином, коли В. вчиняв 05.09.2005 р. новий злочин судимість за попередній злочин не була ні погашена ні знята. Крім того, на нашу думку, суд, застосовуючи амністію, повинен був звільняти В. не від відбування покарання, а від невідбутої частини покарання, а тому ч. 3 ст. 88 КК на нього не могла поширюватися, оскільки В. не можливо віднести до осіб, яких повністю було звільнено від покарання. Тому, на наш погляд, касаційний суд неправильно перекваліфікував дії В. з ч. 2 ст. 309 КК на ч. 1 ст. 309 КК.

Звертаємо увагу суддів на те, що повне звільнення особи від покарання можливе в деяких випадках і тоді, коли умовою застосування амністії є «відбуття особою певного строку призначеного основного покарання».

Наприклад, 19.12.2006 р. неповнолітні А. та Б. вчинили кожен окремо злочин, передбачений ст. 186 ч. 2 КК. 1.01.2007 р. обидва були взяті під варту. 30.05.2007 р. неповнолітній А. був засуджений за цей злочин із застосуванням ст. 69 КК до 1 року позбавлення волі. 9.06.2007 р., коли Закон України “Про амністію” від 19 квітня 2007 р. набрав чинності, неповнолітній А. відбував покарання, а кримінальна справа щодо неповнолітнього Б. знаходилась в провадженні суду. Обидва дали згоду на застосування щодо них амністії. 15.07.2007 р. суд розглянув питання про застосування стосовно них амністії. Суд визнав винним Б. в вчиненні вищевказаного злочину та призначив тому також покарання у виді 1 року позбавлення волі і на підставі ст. 2 цього Закону звільнив останнього від покарання, а неповнолітнього А., на тій же підставі, звільнив від невідбутої частини покарання (5 місяців 15 днів).

В чому схожість в правовому становищу цих неповнолітніх? У тому, що кожен з них може бути звільненим від реальної кримінальної відповідальності.

А в чому полягає принципова різниця в правовому становищі цих неповнолітніх, якщо “фактично” кожен із них відбув однаковий строк покарання?

Головна різниця між ними полягає у тому, що коли вирок відносно неповнолітнього А. набрав законної сили, то у нього виник правовий стан — судимість і він став відбувати реально покарання. «Під час відбування покарання він перебуває в кримінально-правових відносинах з державою. Обмеження його прав та свобод здійснюється в порядку встановленому Кримінально-виконавчим кодексом. У тих випадках, коли після відбування покарання особа якийсь час перебуває в статусі такої, що має судимість (ст. 89 КК), є підстави вважати, що вона продовжує перебувати в кримінально-правових відносинах з державою і тому тимчасово перетерплює кримінальну відповідальність, пов’язану з обмеженням її права на «добре ім’я», встановлену обвинувальним вироком суду (ч. 1 ст. 88 КК)» [63].

Неповнолітній Б., на відміну від неповнолітнього А., покарання після набрання законної сили обвинувальним вироком відбувати не буде, як не буде перебувати в кримінально-правових відносинах з державою, оскільки підлягає звільненню від покарання, а тому на підставі ч. 3 ст. 88 буде визнаватись таким, що не має судимості. Тобто у нього не виникне правовий стан — судимість.

Ю.В. Баулін стверджує, що «початковим моментом реальної кримінальної відповідальності слід вважати день звернення обвинувального вироку суду до виконання» [64]. М. Мельник та В. Навроцький з цим не погоджуються і відзначають, що коли винна особа утримається під вартою до винесення такого вироку, а потім строк перебування під вартою їй зараховується у визначений строк позбавлення волі, то видається, що реальна така відповідальність почалася у день взяття під варту, що суд у своєму вироку юридично й підтверджує» [65].

На наш погляд, не важливо те, з якого часу буде виконуватися обвинувальний вирок або обчислюватися строк покарання засудженому, а важливо те, з якого дня набере законної сили обвинувальний вирок і виникне у засудженого правовий стан — судимість. З цього дня останній почне перебувати в кримінально-правових відносинах з державою, а обмеження його прав та свобод буде здійснюватись в порядку встановленому Кримінально-виконавчим кодексом. В зв’язку з цим, ми погоджуємося з В.В. Голіна, який стверджує, що інститут судимості в сучасному українському законодавстві не існує самостійно у відриві від кримінальної відповідальності і його дія пов’язана законодавцем лише з днем набуття законної сили обвинувальним вироком, тобто з моменту фактичної реалізації кримінальної відповідальності. Виходить, початком наступу кримінальної відповідальності треба вважати день набрання чинності обвинувальним вироком [66].

Те що строк тримання під вартою зараховується у визначений строк позбавлення волі, з нашої точки зору, пов'язано тільки з одним, що «каральний заряд міст тримання під вартою вітчизняного зразка практично нічим не відрізняється не тільки по змісту, а і по основним функціям від кримінально-виконавчих закладів, в яких виконується позбавлення волі як вид кримінального покарання» [67]. Крім того, взяття під варту, як міра запобіжного заходу, та реальна кримінальна відповідальність, мають перед собою різну мету та різні функції. І.Я. Козаченко у зв’язку з цим відзначав, що тримання під вартою, це сувора міра, але все таки міра кримінально-процесуального запобіжного заходу, а не міра кримінального покарання. По-перше, тримання під вартою має відміну від кримінального покарання функцію. Тримання під вартою по відношенню до кримінального покарання відіграє забезпечену, а тому допоміжну роль… В третє, тримання під вартою має іншу мету, чим кримінальне покарання, — запобігти спробам ухилитися від дізнання, слідства або суду, перешкодити встановленню істини у кримінальній справі або продовжити злочинну діяльність, а також для забезпечення виконання процесуальних рішень. Кримінальне покарання має мету не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами [68].

До речі у разі звільнення особи від відбування покарання з випробуванням, початок строку покарання у вироку суду не вказується, оскільки згідно вимог ст. 335 КПК він вказується тільки тим засудженим, яким реально призначено покарання. Виникає питання, а з якого часу буде виникати реальна відповідальність у осіб звільнених від відбування покарання, якщо початковим моментом реальної відповідальності слід вважати день взяття особи під варту? А з якого часу буде виникати реальна відповідальність у осіб, до яких зовсім не застосовувалось взяття під варту?

З іншого боку, як стверджує Ю.В. Баулін день набуття законної сили обвинувальним вироком є межею, що розділяє звільнення від (потенційної) кримінальної відповідальності і звільнення від покарання (реальної відповідальності)[69]. Виникає питання, якщо початковим моментом реальної відповідальності слід вважати день звернення обвинувального вироку до виконання, то як треба називати проміжок часу між днем набуття законної сили обвинувальним вироком та днем звернення цього вироку до виконання? Може правовим «вакуумом»?

При цьому звертаємо увагу суддів, що тривалість часу перебування особи під вартою ніяким чином на питання виникнення судимості не впливає, якщо засуджений звільняється від покарання на підставі акту про амністію, як особа, яка не відбувала покарання [70].

Приклад: Вироком місцевого суду від 30.08.1977 р. С. був засуджений за ч. 2 ст. 144 КК РРФСР (ст. 140 ч. 2 КК УРСР 1960 р. — В.Б.). Вищестоящий суд перекваліфікував його дії на ч. 1 ст. 144 КК, оскільки судимість за попередній злочин у С. була погашена, так як той був звільнений від покарання на підставі акта про амністію, при цьому не мало значення тривалість знаходження С. під вартою за попередньою кримінальною справою [71].

В України дану точку зору підтримує В.О. Паневін, який відзначає, що “звільнену від покарання особу слід вважати такою, що не має судимості, навіть тоді, коли вона до постановлення вироку чи ухвали апеляційного суду перебувала під вартою” [72].

Раніше ми відзначали, що юридичними підставами звільнення від покарання на підставі закону про амністію є конкретний акт амністії та рішення суду щодо кожної особи індивідуально, а передумовами звільнення від покарання є чотири елемента, які:

— характеризують вчинений злочин;

— характеризують особу, яка вчинила цей злочин;

— відбуття цією особою певного строку основного покарання або тримання особи певного строку під вартою в порядку запобіжного заходу;

— наявність згоди особи на застосування щодо нього амністії [73].

Аналіз Закону України “Про амністію” від 12 грудня 2008 р., Закону України “Про амністію” від 19 квітня 2007 р., Закону України “Про амністію” від 31 травня 2005 р. та Закону України “Про амністію” від 11 липня 2003 р. дозволяє зробити висновки про те, що в цих нормативних актах передбачені тільки звільнення від покарання або звільнення від невідбутої частини покарання.

1) Звільнення особи від покарання — тобто звільнення без будь-яких умов від призначеного судом покарання. Прикладом такого звільнення є:

— стаття 1 цих Законів, згідно з якою звільняються від інших покарань, не пов’язаних із позбавленням волі [74], особи, засудженні за умисні злочини, за які законом передбачено покарання менш суворе, ніж позбавлення волі на строк не більше п’яти років, та за злочини, вчинені із необережності, за які законом передбачено менш суворе покарання, ніж позбавлення волі на строк не більше десяти років, осіб зазначених в цій статті;

— п. “а” ст. 4 вищевказаних Законів, згідно із яким звільняються від покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйонові військовослужбовці, які були засуджені за злочини невеликої та середньої тяжкості;

— звільнення осіб від покарання, яких було звільнено від відбування покарання із випробуванням (п. «в» ст. 8 Закону України “Про амністію” від 12 грудня 2008 р., п. “б” ст. 8 Закону України “Про амністію” від 19 квітня 2007 р., Закону України “Про амністію” від 31 травня 2005 р. та ст. 9 Закону України “Про амністію” від 11 липня 2003 р.).

Приклад перший: Вироком місцевого суду від 14.02.2006 р. Т. було засуджено за ч. 2 ст. 309 КК на 2 роки позбавлення волі. Т. раніше був судимий 23.04.2005 р. за ст. 309 ч. 2 КК і на підставі ст. 71 КК до цього покарання частково приєднано невідбуте покарання за попереднім вироком й остаточно призначено йому 3 роки позбавлення волі. На підставі ст. 75 КК Т. звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком на 1 рік. Постановою місцевого суду від 15.07.2005 р. на підставі ст. 1 Закону України “Про амністію” від 31 травня 2005 р., Т. було звільнено від покарання. В апеляційному порядку справа не переглядалася. Із матеріалів справи вбачається, що Т. вчинив останній злочин в жовтні 2005 р. Верховний Суд України, змінюючи рішення місцевого суду, вказав, оскільки Т. був звільнений від покарання на підставі акту про амністію, він визнається таким, що відбув покарання, тому суд не мав права призначати Т. покарання за правилами, передбаченими ст. 71 КК. За таких обставин дії засудженого підлягають перекваліфікації з ч. 2 ст. 309 на ч. 1 ст. 309 КК. Крім того, підлягає виключенню із вступної частини вироку посилання на попередню судимість[75].

Приклад другий: Вироком місцевого суду від 05.02.2004 р. П. було засуджено за ч. 2 ст. 309 КК на 3 роки позбавлення волі. П. раніше був судимий 12.06.2003 р. за ст. ст. 309 ч. 1, 317 ч. 1 КК і на підставі ст. ст. 70, 75 КК йому остаточно було призначене покарання у виді 3 років позбавлення волі і звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком на 2 роки. Постановою місцевого суду від 10.09.2003 р. на підставі п. “б” ст. 1 Закону України “Про амністію” від 11 липня 2003 р., П. було звільнено від покарання. В апеляційному порядку справа не переглядалася. Із матеріалів справи вбачається, що П. вчинив останній злочин 01.09.2003 р. Верховний Суд України, змінюючи рішення місцевого суду, вказав, що суд неправильно кваліфікував дії засудженого за ч. 2 ст. 309 КК, оскільки суд звільнив П. від покарання на підставі Закону України “Про амністію”, то відповідно до ч. 3 ст. 88 КК він є особою, яка не має судимості, тому кваліфікація його дій судом за ознакою повторності є неправильною [76].

(За ради об’єктивності слід визнати, що кваліфікація дій П. за ст. 309 ч. 2 КК (за ознакою повторності) фактично є правильною, оскільки П. 01.09.2003 р. вчинив умисний злочин під час іспитового строку, а тому відповідно до п. “г” ст. 7 Закону України “Про амністію” від 11 липня 2003 р., амністія не могла бути до нього застосована постановою суду від 10.09.2003 року).

Такою судова практика була і під час дії Кримінального кодексу України 1960 р.

Приклад: Вироком обласного суду від 05.10.1998 р. В., раніше судимого 1312.1994 р. за ч. 2 ст. 140 КК на 3 роки позбавлення волі з відстрочкою виконання вироку, — було засуджено за ч. 3 ст. 193 КК на 1 рік позбавлення волі, за ч. 2 ст. 142 КК на 8 років позбавлення волі, за п.п. «г», «ж», ст. 93 КК на 9 років 6 місяців позбавлення волі, на підставі ст. 42 КК призначено покарання у виді позбавлення волі строком на 9 років 6 місяців і на підставі ст. 43 КК остаточно призначено покарання у виді 10 років позбавлення волі. Верховний Суд України, задовольняючи подання прокурора, зокрема відзначив, що суд, вказуючи, що злочини В. вчинив під час відстрочки виконання попереднього вироку, і, призначаючи йому покарання за сукупністю вироків на підставі ст. 43 КК, не врахував, що постановою районного суду від 07.08.1995 р. В. було звільнено від покарання, призначеного вироком суду від 13.12.1994 р., на підставі п. «а» ст. 3 Указу Президента України «Про амністію з нагоди 50-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні» від 19.04.1995 р., а також те, що зазначена судимість відповідно до ст. 55 КК погашена [77].

В судовій практиці виникали питання, чи однаково погашається судимість у осіб, якщо вони в таких випадках звільняється від призначеного покарання не на підставі акта про амністію, а на підставі ч. 1 ст. 78 КК, тобто після закінчення іспитового строку?

На наш погляд, правові наслідки відсутності судимості в цих випадках однакові. Однак, правові підстави і правила погашення судимості, різні. Так, особа яка звільняється від покарання згідно акта про амністію, не має судимості на підставі ч. 3 ст. 88 КК, тобто в цих випадках судимість у таких осіб існує з дня набрання законної сили обвинувальним вироком до моменту звільнення від покарання, а у осіб, які звільнені від призначеного покарання на підставі ч. 1 ст. 78 КК, не має судимості на підставі п. 1 ч. 1 ст. 89 КК, тобто судимість у таких осіб існує з дня набрання законної сили обвинувальним вироком до закінчення іспитового строку [78].

— звільнення особи від покарання, яка знаходилась певний строк під вартою в порядку запобіжного заходу. Головною ознакою цього виду звільнення від покарання — є вимога, щоб тривалість знаходження особи під вартою було не менше половини призначеного основного строку покарання.

Приклад: Вироком місцевого суду від 21.07.2004 р. Г. засуджено за ч. 2 ст. 190 КК до 1 року обмеження волі, за ч. 2 ст. 186 КК до 3 років позбавлення волі. На підставі ст. 70 КК остаточне покарання йому призначено — 3 роки позбавлення волі. Верховний Суд України змінив рішення суду. Із матеріалів справи вбачається, що Г. був засудженим вироком суду від 12.10.2000 р. за ч. 2 ст. 140, ч. 2 ст. 206 КК на 3 роки позбавлення волі та звільнено від покарання на підставі ст. 5 Закону України “Про амністію” від 11 травня 2000 р. Відповідно до ч. 3 ст. 88 КК особи звільнені від покарання, визнаються такими, що не мають судимості. За змістом цього закону до таких осіб відносяться і особи, які повністю звільнені від призначеного покарання внаслідок амністії. За таких обставин необхідно виключити із вироку кваліфікуючу ознаку — вчинення злочину повторно, а його дії перекваліфікувати з ч. 2 на ч. 1 ст. 190 КК [79].

Оскільки згідно до вимог ст. 5 Закону України «Про амністію» від 11 травня 2000 р. звільнити від покарання осіб, крім перелічених у статті 1 цього Закону, засуджених за тяжкі злочини до позбавлення волі на строк до шести років включно, можливо, якщо вони на день набрання чинності відбули не менше половини призначеного строку покарання, можна зробити висновок проте, що на день набрання чинності акту про амністію, Г. знаходився під вартою не менше 1 року 6 місяців.

2) Звільнення особи від невідбутої частини покарання, тобто звільнення засуджених від покарання під час його відбування останніми. Це основний вид звільнення передбачений актами про амністію, оскільки із всіх статей Закону України “Про амністію” від 12 грудня 2008 р., Закону України “Про амністію” від 19 квітня 2007 р., Закону України “Про амністію” від 31 травня 2005 р. та Закону України “Про амністію” від 11 липня 2003 р. де передбачено звільнення від покарання осіб, цей вид звільнення від покарання відсутній тільки в статті 1 цих Законів. Головною ознакою цього виду звільнення — є вимога, щоб засуджений відбув певний строк основного покарання, в залежності від характеру злочину, а також групи осіб, які вчинили цей злочин, актами амністії передбачені строк — не менше половини призначеного основного строку покарання. Без виконання цієї вимоги, засуджений не може бути звільнений від невідбутої частини покарання, тому не випадково ця вимога Законів включена нами, як обов’язкова передумова звільнення особи від покарання.

При цьому звертаємо увагу ще раз на те, що тлумачення статей 2–4 Закону України “Про амністію” від 12 грудня 2008 р., Закону України “Про амністію” від 19 квітня 2007 р., Закону України “Про амністію” від 31 травня 2005 р. та Закону України “Про амністію” від 11 липня 2003 р. свідчить про те що особи в таких випадках підлягають звільненню від так званих строкових покарань і в зв’язку з цим ці покарання відбуваються засудженими, тобто вони тривають у часі, проміжок яких визначається вироком суду.

Виникає наступне питання, чим же звільнення від покарання відрізняється від звільнення від невідбутої частини покарання, якщо наприклад, як при звільненні від покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйонові військовослужбовців за злочини невеликої та середньої тяжкості, так і при звільненні осіб від невідбутої частини покарання у вигляді позбавлення волі, перші і останні відбули частину покарання?

На наш погляд, звільнення від покарання відрізняється від звільнення від невідбутої частини покарання насамперед тим, що в першому випадку після звільнення особа від покарання вона не має судимості, а в останньому випадку після звільнення від невідбутої частини покарання, вона є судимою[80].

При цьому звертаємо увагу на те, що при звільненні від покарання можливі два випадки, коли:

— особа звільняється від всього покарання на підставі вироку суду (ухвали апеляційного суду) тобто до набрання законної сили обвинувальним вироком, і в цьому випадку судимість зовсім не виникає (ч. 3 ст. 88 КК);

— особи після набрання обвинувальним вироком законної сили стали судимими, відбули частину покарання, наприклад у виді тримання в дисциплінарному батальйонові але після дострокового звільнення від невідбутої частини покарання на підставі ст. 4 Закону України «Про амністію» від 12 грудня 2008 р., визнаються такими, що не мають судимість (п. 4 ч. 1 ст. 89 КК).

Таким чином можна зробити висновок про те, що ознаками “повного звільнення від покарання” слід вважати не тільки звільнення особи від основного та додаткового покарання, а також:

— відсутність реального строку відбування покарання засудженим у процесі виконання вироку;

— або, якщо все таки засуджений реально відбував покарання, але після звільнення від покарання, він на підставі закону визнається таким, що не має судимості у майбутньому.

1.1.3. Підстави припинення судимості у осіб, які звільненні від покарання та від кримінальної відповідальності

Верховний Суд України в п. 2 своєї постанови від 23 грудня 2005 р. № 12 “Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності” відзначає, що звільнення особи від кримінальної відповідальності потрібно відмежовувати від звільнення засудженого від покарання та його відбування на підставі норм розд. ХІІ або статей 104, 105, 107 Загальної частини КК [81]. Ю.В. Баулін підкреслює, що день набуття законної сили обвинувальним вироком є межею, що розділяє звільнення від кримінальної відповідальності і звільнення від покарання [82].

Таким чином, не мають судимості на підставі ч. 3 ст. 88 тільки особи, які звільнені від покарання, а не від кримінальної відповідальності, оскільки у останніх судимість відсутня зовсім, так як відносно них обвинувальний вирок не виноситься [83], а згідно вимог ч. 1 ст. 88 КК, особа визнається такою, що має судимість, тільки з дня набрання законної сили обвинувальним вироком.

Приклад: Вироком місцевого суду від 22.09.2005 р. Т. було засуджено за ч. 2 ст. 309 КК на 2 роки позбавлення волі. Із матеріалів вбачається, що Т. під час розгляду кримінальної справи, будучи підсудною за вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 309 КК, 13.07.2005 р. незаконно повторно придбала наркотичний засіб — макову соломку, яку незаконно зберігала при собі без мети збуту. Верховний Суд України, перекваліфіковуючи дії Т. з ч. 2 ст. 309 КК на ч. 1 ст. 309 КК, вказав, що постановою місцевого суду від 22.07.2005 р. на підставі ст. ст. 1 п. «б», 6 Закону України “Про амністію” від 31 травня 2005 р., Т. було звільнено від кримінальної відповідальності, а кримінальну справу за ч. 1 ст. 309 КК закрито. Відповідно до вимог ч. 3 ст. 88 КК особи звільненні від покарання, визнаються такими, що не мають судимості. За таких обставин суд необґрунтовано визнав доведеним обвинувачення Т. у незаконному придбанні і зберіганні наркотичних засобів без мети збуту, вчинених повторно, що потягло за собою неправильну кваліфікацію дій Т. за ч. 2 ст. 309 КК [84].

Ми згодні з позицією вищестоящого суду про кваліфікацію дій Т. по ч. 1 ст. 309 КК, але, не тому, що відповідно до вимог ч. 3 ст. 88 КК особи звільненні від покарання, визнаються такими, що не мають судимості, а тому, що відповідно до вимог ч. 4 ст. 32 КК, повторність відсутня, якщо за раніше вчинений злочин особу було звільнено від кримінальної відповідальності за підставами встановленими законом.

1.1.4. Питання припинення судимості у осіб, що відбули покарання за діяння, злочинність і караність якого усунута

Звільнення особи від покарання можливе у випадку, коли вона засуджена за діяння, караність якого законом усунена (ч. 2 ст. 74 КК). Відповідно до ч. 1 ст. 58 Конституції України і ч. 1 ст. 5 КК закони та інші нормативні акти не мають зворотної сили в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи. Закон про кримінальну відповідальність, який скасовує злочинність діяння або пом’якшує кримінальну відповідальність, має зворотну дію у часі, тобто поширюється на осіб, що вчинили відповідні діяння до набрання таким законом чинності, у тому числі на осіб, які відбувають покарання або відбули покарання, але мають судимість[85].

Так, наприклад, згідно п. «в» ч. 1 Розділу ІІ Прикінцевих та Перехідних положень КК звільненню від покарання (основного і додаткового) відповідно до частини 2 ст. 74 КК, підлягають особи, які були засудженні за ч. 1 ст. 206 КК 1960 р. (хуліганство), відповідальність за яке не передбачена цим Кодексом [86]. Це означає, що особа, яка була наприклад, засуджена за ч. 1 ст. 206 КК 1960 р. і відбула покарання, вона не має судимості, а тому при вчиненні знову хуліганства (ст. 296 КК), їй не може бути інкримінована в вину кваліфікуюча ознака ч. 3 ст. 296 КК «дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, якщо вони були вчинені особою, раніше судимою за хуліганство». Тому не випадково у п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про хуліганство» № 10 від 22 грудня 2006 р. відсутня вказівка на ч 1 ст. 206 КК 1960 року, а тільки вказано, що за ознакою вчинення хуліганства особою раніше судимою за нього, дії винного кваліфікують за ч. 3 ст. 296 КК тоді, коли він на час учинення злочину мав не зняту чи не погашену хоча б за однією з частин зазначеної статті або за ч. 2 чи ч. 3 ст. 206 КК 1960 р. [87].

Приклад: Вироком апеляційного суду від 07.05.2008 р. Н., раніше судимого 15.04.1999 р. за ч. 2 ст. 140, ч. 1 ст. 206 КК 1960 р. на 7 років позбавлення волі, звільненого 23.01.2006 р. по відбуттю покарання, було засуджено за п. 7 ч. 2 ст. 115 КК на 15 років позбавлення волі, за ч. 4 ст. 296 КК на 5 років позбавлення волі, а на підставі ст. 70 КК остаточно призначено 15 років позбавлення волі. Верховний суд України, перекваліфіковуючи дії Н. з ч. 4 ст. 296 КК на ч. 1 ст. 296 КК, зокрема відзначив, що посилання суду на наявність у Н. судимості за ч. 1 ст. 206 КК 1960 р. є помилковим, оскільки з набрання 1 вересня 2001 р. чинності Кримінального кодексу України в редакції від 05.04.2001 р., дії передбачені цим кодексом були декриміналізовані [88].

Якщо діяння не було декриміналізоване новим законом, хоча певні зміни і доповнення все ж таки відбулися, то судимість у таких випадках погашається чи знімається на загальних підставах, передбачених ст. ст. 89–91 КК [89]. Наприклад, згідно з Законом України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України щодо гуманізації кримінальної відповідальності» від 15 квітня 2008 р. ст. 188 КК (Викрадення шляхом демонтажу та іншим засобом електричних мереж, кабельних ліній зв’язку та їх обладнання) була виключена з КК і згідно вимог п. 6 Прикінцевих положень цього Закону кримінальні справи стосовно осіб, які вчинили злочин, передбачений ст. 188 КК, повинні бути переглянуті для вирішення питання щодо зміни кваліфікації дій цих осіб на інші відповідні частини статей КК [90]. Тому, якщо дії такої особи будуть перекваліфіковані з ч. 2 ст. 188 КК (тяжкий злочин) на ч. 2 ст. 185 КК (злочин середньої тяжкості), то вона буде визнаною, що не має судимості з дня відбуття покарання не через 6 років (п. 8 ч. 1 ст. 89 КК), а тільки через 3 роки (п. 7 ч. 1 ст. 89 КК).

1.1.5. Питання припинення судимості у осіб, які були реабілітовані

Такими, що не мають судимості, визнаються згідно з ч. 4 ст. 88 КК також особи, яких було реабілітовано, тобто ті, яких визнано несправедливо репресованими в судовому або позасудовому порядку з поновленням в усіх правах, у тому числі на підставі Закону від 17.04.1991 р. № 962-ХІІ “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні”. Реабілітація являє собою систему передбачених законом соціально-правових засобів, спрямованих на повне відновлення в попередніх правах громадянина, який був протиправно притягнутий до кримінальної відповідальності або засуджений, та відшкодування заподіяної йому шкоди [91]. Особа, яка була реабілітована, визнається несудимою не з моменту реабілітації, а з часу незаконного виникнення судимості, тобто з дня набрання чинності незаконним обвинувальним вироком [92].

Приклад: Вироком військового трибуналу військ МВС Чернівецької області від 19 вересня 1947 р. Л. та Б. засудженні за ст. 20, ст. 54-1 п. «а» КК на 10 років позбавлення волі з пораженням у правах 5 років і конфіскацією майна. І. засуджена за ст. 20, ст. 54-1 п. «а» КК на 10 років позбавлення волі. Л., І. та Б. визнані винними в тому, що в 1945–1946 рр. в с. Панка Сторожинецького району Чернівецької області встановили зв'язок з бандитами ОУН, виконували їхні вказівки, постачали продуктами харчування, переховували їх від органів радянської влади, зберігали і розповсюджували націоналістичні листівки. Л. сприяла бандитам у захопленні бійця винищувального батальйону Д. і комсомольця І-ка, котрі були в її будинку і яким потім було розстріляно. І. при захопленні Д. та І-ка бандитами, була в будинку Л. Крім того, Б. передав бандитам ОУН 4 патрони. Заслухавши висновок прокурора, який просив реабілітувати засуджених, перевіривши матеріали справи, судова колегія вважає, що Л., І. та Б. підлягають реабілітації. Згідно зі ст. 2 Закону від 17.04.1991 р. № 962-ХІІ “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні” реабілітації не підлягають особи, щодо яких у матеріалах справи є сукупність доказів, котрі підтверджують обґрунтованість притягнення їх до відповідальності за зраду батьківщині, шпигунство, диверсії, шкідництво, саботаж, терористичні акти, злочини проти людства, каральні акції, вбивства, знущання над людьми і пособництво в цьому окупантам у період Великої Вітчизняної війни, організацію збройних формувань, що вчиняли вбивства, грабежі та інші насилля, збройні вторгнення на територію України та особисту участь у вчиненні цих злочинів. Дані про те, що Л., І. та Б. особисто брали участь у вчиненні злочинів, передбачених у ст. 2 Закону від 17.04.1991 р. № 962-ХІІ “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні”, в матеріалах справи відсутні. Особи, які співробітничали з ОУН, але особисто не брали участі у вбивствах, розбоях, грабежах та інших насильницьких акціях, підлягають реабілітації. Керуючись статтями 1 і 2 Закону від 17.04.1991 р. № 962-ХІІ “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні”, судова колегія вважає, що Л., І. та Б. необґрунтовано засуджені за ст. 20, ст. 54-1 п. «а» КК і тому підлягають реабілітації згідно з ст. 1 цього Закону [93].

Таким чином, Л., І. та Б. визнається не судимими не з моменту постанови ухвали судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду України від 26 вересня 1991 р. про реабілітацію останніх, а з часу незаконного виникнення у них судимостей, тобто з дня набрання чинності незаконним обвинувальним вироком військового трибуналу військ МВС Чернівецької області.

1.2. Правові наслідки судимості (ст. 88 КК)

Згідно ч. 2 ст. 88 КК судимість має правове значення у разі вчинення нового злочину, а також в інших випадках, передбачених законами України.

Факт наявності судимості сам по собі ще не створює підстав для обмеження суб’єктивних прав особи, здійснення за нею контролю. Судимість тягне загально правові і кримінально-правові наслідки для особи тільки за волею законодавця, який такі наслідки передбачає в законі. Ці наслідки за тією ж волею можуть довільно збільшуватися до абсурду, як це було раніш, — або гранично звужуватися, як це має місце зараз [94].

Таким чином, несприятливі наслідки судимості мають як кримінально-правовий так і загальноправовий характер.

1.2.1. Кримінально-правові наслідки судимості

Кримінально-правовими наслідками судимості є те, що вона:

1) враховується при встановленні рецидиву злочинів, як найбільш небезпечного виду множинності злочинів, оскільки рецидив злочинів визнається при вчиненні нового умисного злочину особою, що має судимість за умисний злочин (ст. 34 КК) [95].

Приклад: Вироком місцевого суду від 14.11.2005 р. Р., раніше судимого: 1) 20.05.1997 р. за ч. 2 ст. 141, ч. 1 ст. 101 КК 1960 р. на 5 років позбавлення волі; 2) 20.02.2004 р. за ч. 3 ст. 296 КК на 2 роки позбавлення волі, - було засуджено за ст. 128 КК на 2 роки позбавлення волі, а на підставі ст. 75 КК звільнено від відбування покарання. Верховний Суд України, відмовляючи прокурору у задоволенні касаційного подання, зокрема відзначив, що посилання на наявність такої обставини, що обтяжує покарання особи, як рецидив злочинів є необґрунтованим, оскільки згідно зі ст. 34 КК таким визнається вчинення особою, яка має судимість за умисний злочин, нового умисного злочину, а оскаржуваним вироком Р. засуджено за злочин, вчинений з необережності [96].

Рецидив злочину може впливати на кваліфікацію в тих випадках, коли він передбачений в окремих статтях Особливої частини КК як кваліфікуюча ознака (ст. 35 КК). Наприклад, вчинення хуліганства особою раніше судимою за хуліганство, кваліфікується за ч. 3 ст. 296 КК — за ознакою спеціального рецидиву.

Типовою помилкою суддів є те, що вони не достатньо уваги уділяють поняттю погашення судимості, неправильно обчислюють строки погашення судимості [97], і як наслідок цього признають рецидив злочину там де його нема.

Приклад: Вироком місцевого суду від 29.11.2007 р. К., раніше судимого 06.02.1991 р. за ч. 2 ст. 142, ч. 3 ст. 193 КК 1960 р. на 5 років позбавлення волі, звільненого 23.03.1996 р. по відбуттю покарання, було засуджено за ч.1 ст. 121 КК на 5 роки позбавлення волі, за ч.3 ст. 296 КК на 2 роки позбавлення волі, а на підставі ст. 70 КК остаточно призначено 5 років позбавлення волі. Апеляційний суд скасував вирок місцевого суду в частині кваліфікації дій засудженого і призначеного покарання та постановив свій вирок від 04.03.2008 р., яким засудив К. за ч.1 ст. 121 КК на 5 роки позбавлення волі, за ч. 4 ст. 296 КК на 4 роки позбавлення волі, а на підставі ст. 70 КК остаточно призначив 5 років позбавлення волі. У касаційному поданні прокурор просить вирок апеляційного суду змінити, виключити кваліфікуючу ознаку ч. 4 ст. 296 КК «вчинення хуліганства особою, раніше судимою за хуліганство». В обґрунтування подання, прокурор зазначає, що К. був звільнений із місця позбавлення волі 12.05.2003 р. після відбуття покарання. Судимість за вчиненні злочини, передбачені ч. 2 ст. 206 КК 1960 р. по вироках від 16.11.1998 р. та 29.05.2002 р. погашена 12.05.2006 р. (підстави п. 7 ч. 1 ст. 89, ч. 5 ст. 90 КК, а також п. 11 розділу 2 Прикінцевих та перехідних положень КК — В.Б.), тому К. на момент вчинення хуліганства 03.04.2007 р. не був особою раніше судимою за хуліганство. Верховний Суд України, змінюючи вироки місцевого та апеляційного судів, вказав, що відповідно до ч. 5 ст. 90 КК якщо особа, що відбула покарання, до закінчення строку погашення судимості знову вчинить злочин, перебіг строку погашення судимості переривається і обчислюється заново. У цих випадках строки погашення судимості обчислюється окремо за кожний злочин після фактичного відбуття покарання за останній злочин. Протягом трьох років з дня відбуття покарання (12.05.2003 р.) К. злочину не вчиняв, а тому він вважається таким, що немає судимості за хуліганство. У зв’язку з цим, з вироку суддів необхідно виключити кваліфікуючу ознаку «вчинення хуліганства особою, раніше судимою за хуліганство» [98].

Деякі процесуальні питання, які виникають при застосуванні рецидиву злочинів.

Якщо рецидив злочину впливає на кваліфікацію в випадках, передбачених в окремих статтях Особливої частини КК як кваліфікуюча ознака (ст. 35 КК), але помилково не був інкримінований винній особі органами досудового слідства, суд не вправі по своїй ініціативі його застосовувати, як рецидив злочину (ст. 275 КПК).

Приклад: Вироком місцевого суду від 03.12.2008 р. Н., раніше неодноразово судимого, — було засуджено за ч.1 ст. 296 КК на 3 місяці арешту. У касаційному поданні прокурор просить вирок суду скасувати, оскільки дії Н. слід кваліфікувати за ч. 3 ст. 269 КК, як хуліганство, вчинене особою, раніше судимою за хуліганство, оскільки він був судимий вироком від 21.04.2001 р. за ч. 2 ст. 206 КК 1960 р. і судимість за цей злочин у встановленому законом порядку не знята і не погашена. Верховний Суд України, відмовляючи прокурору, зокрема відзначив, що відповідно до вимог ст. 275 КПК розгляд справи у суді проводиться тільки у межах пред’явленого Н. обвинувачення. З матеріалів справи убачається, що кримінальна справа щодо Н. була порушена прокурором району за ч. 1 ст. 296 КК, обвинувачення на досудовому слідстві та у суді не змінювалось. Тому суд правильно розглянув справу у межах пред’явленого обвинувачення [99];

2) може виступати як кваліфікуюча ознака при вчиненні нового злочину. По перше, тотожній злочин може бути визнаний повторним (наприклад, ч. 2 ст. 185 КК — крадіжка вчинена повторно). По друге, однорідний злочин, передбачений іншою статтею цього Кодексу, може бути визнаний повторним, лише у випадках, передбачених в Особливій частині цього Кодексу (ч. 3 ст. 32 КК). Наприклад, ч. 2 ст. 152 КК — зґвалтування, вчинене особою, яка раніше вчинила будь-який із злочинів, передбачених статтями 153–155 цього Кодексу.

Як ми раніше відзначали типовими помилками суддів є те, що вони не достатньо уваги уділяють поняттю погашення судимості, неправильно обчислюють строки погашення судимості, і як наслідок цього признають повторними злочини там, де повторність відсутня.

Приклад: Вироком місцевого суду від 28.10.2004 р. С. було засуджено за ч. 2 ст. 309 КК на 2 роки 6 місяців позбавлення волі. Як убачається із матеріалів справи 09.05.2004 р. С. повторно незаконно придбав наркотичний засіб — ацетильований опій — вагою залишку 0,19 грама, який зберігав при собі без мети збуту. Верховний Суд України, змінюючи вироки місцевого суду, відзначив, що згідно з положенням ст. 88 КК особа визнається такою, що має судимість, із дня набрання обвинувальним вироком законної сили і до її по погашення. В такому випадку погашення судимості не тягне за собою правових наслідків у разі вчинення нового злочину. З огляду на матеріали справи С. на підставі п. 1 ч. 1 ст. 89 КК вважається таким, що не має судимості, оскільки на момент вчинення ним нового злочину призначений йому попереднім вироком від 11.12.2000 р. на підставі ст. 75 КК іспитовий строк закінчився. За таких обставин суд необґрунтовано кваліфікував дії С. за ознакою повторності, оскільки мав керуватися положеннями ч. 4 ст. 32 КК. З огляду на зазначене судове рішення щодо С. слід змінити та перекваліфікувати його дії з ч. 2 ст. 309 КК на ч. 1 ст. 309 КК [100].

Помилкою протилежного характеру є те, що органи досудового слідства із-за неправильного обчислення строків погашення судимості не признають повторними злочини там, де повторність злочинів існує.

Приклад: Вироком місцевого суду від 25.12.2006 р. В., раніше судимого: 18.10.1995 р. за ч. 3 ст. 140, ч. 1 ст. 229-6 КК 1960 р. на 7 років позбавлення волі; 23.02.1996 р. за ч. 3 ст. 140 КК 1960 р. на 9 років позбавлення волі, звільненого 20.05.2003 р. по відбуттю покарання, було засуджено за ч.1 ст. 309 КК на 2 роки позбавлення волі, за ч. 2 ст. 307 КК на 5 роки позбавлення волі з конфіскацією всього майна, за ч.1 ст. 317 КК на 3 роки позбавлення волі, а на підставі ст. 70 КК остаточно призначено 5 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна. Із матеріалів справи вбачається, що В. вчинив ці злочини 25.04.2006 р. Верховний Суд України, змінюючи вирок місцевого суду, виключив на підставі ч. 2 ст. 59 КК додаткове покарання у виді конфіскації майна, як при призначені за ч. 2 ст. 307 КК, так і при призначенні В. покарання за сукупністю злочинів [101].

На наш погляд органи досудового слідства неправильно кваліфікували дії В. по ч. 1 ст. 309 КК, як незаконне придбання наркотичних засобів без мети збуту, оскільки відповідно до ч. 5 ст. 90 КК, якщо особа, що відбула покарання, до закінчення строку погашення судимості знову вчинить злочин, перебіг строку погашення судимості переривається і обчислюється заново. У цих випадках строки погашення судимості обчислюється окремо за кожний злочин після фактичного відбуття покарання за останній злочин. На протязі трьох років з дня відбуття покарання — 25.05.2003 р. ця особа знову 25.04.2006 р. вчинила злочин, пов’язаний з незаконними діями з наркотичними засобами без мети збуту, а тому органи досудового слідства були повинні кваліфікувати дії В. по ч. 2 ст. 309 КК як «незаконне придбання наркотичних засобів без мети збуту, вчинене повторно».

Деякі процесуальні питання, які виникають при застосуванні повторності злочинів.

Якщо повторність злочину впливає на кваліфікацію в випадках, передбачених в окремих статтях Особливої частини КК як кваліфікуюча ознака (ст. 35 КК), але помилково не була інкримінована винній особі органами досудового слідства, суд не вправі по своїй ініціативі її застосовувати, як повторність злочину, оскільки це суперечить вимогам ст. 275 КПК.

Приклад: Вироком місцевого суду від 10.06.2006 р. Л., раніше неодноразово судимого, — було засуджено за ч. 1 ст. 185 КК на 2 роки позбавлення волі. У касаційному поданні прокурор просить вирок суду скасувати, оскільки дії Л. слід кваліфікувати за ч. 2 ст. 185 КК, так як попередня судимість за крадіжку не погашена. Верховний Суд України, відмовляючи прокурору, зокрема відзначив, що суд першої інстанції правильно розглянув справу щодо Л. в межах пред’явленого йому обвинувачення за ч. 1 ст. 185 КК. Прокурор, який брав участь у розгляді справи, також підтримував обвинувачення та просив визнати Л. винним у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 185 КК [102];

3) вчинення злочину повторно та рецидив злочинів враховується при призначенні покарання.

Так, у п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 24.10.2003 р. «Про практику призначення судами кримінального покарання», відзначено, що судам належить обговорювати питання про призначення передбаченого законом більш суворого покарання…за наявності рецидиву злочину [103]. Як враховувати при призначенні покарання рецидив за кількістю судимостей (простий — створює дві судимості; складний — три і більше судимостей), або за ступенем суспільної небезпечності (пенітенціарний — вчинення особою нового злочину, відбуваючим чи відбувшим покарання у вигляді позбавлення волі; загальний — вчинення різнорідних злочинів у порівнянні з тим, за яке той раніше був засудженим; спеціальним — вчинення тотожних або однорідних злочинів у порівнянні з тим, за яке той раніше був засудженим) Пленум Верховного Суду України конкретно не вказує [104].

Що стосується врахування повторності при призначенні покарання винним особам, то Верховний Суд України у п. 21 постанови Пленуму № 7 від 4 червня 2010 р. «Про практику застосування судами кримінального законодавства про повторність, сукупність і рецидив злочинів та їх правові наслідки», зокрема відзначив, що «розділом ХІ Загальної частини КК не передбачено порядок та особливості призначення покарання при повторності злочинів, однак суди за наявності даної форми множинності злочинів мають врахувати відповідні положення статей 65–72 цього Кодексу. Якщо за вчинені злочини особу не було засуджено і вони, крім повторності, утворюють ще й сукупність злочинів, призначення покарання за ці злочини має здійснюватись за правилами, передбаченими статтями 70 та 72 КК» [105].

А) Вчинення злочину повторно та рецидив злочинів, зокрема є обставиною, що обтяжує покарання (п. 1 ч. 1 ст. 67 КК) з врахуванням обмежень, передбачених ч. 4 ст. 67 КК.

1. При застосуванні обставини, яка обтяжує покарання, вчинення особою злочину повторно, слід враховувати те, що за своїм змістом це поняття вужче, чим вчинення злочину особою, яка раніше вчиняла будь-який злочин, що було передбачено в якості обставини, яка обтяжувала кримінальну відповідальність, згідно ст. 41 КК 1960 р. [106]. Тому як обставину, що обтяжує покарання, повинна враховуватися тільки повторність так званих тотожних злочинів, які згідно з вимогами ч. 1 ст. 32 КК передбачені однією й тією ж статтею або частиною статті Особливої частини КК. Якщо ж особа вчинила злочини (однорідні чи різнорідні), передбачені різними статтями КК, то ця обставина не може бути визнана, як обтяжуюча покарання, відповідно до вимог п. 1 ч. 1 ст. 67 КК [107]. Наприклад, одна особа придбала вогнепальну зброю (ч. 1 ст. 263 КК), а через тиждень придбала бойову гранату (ч. 1 ст. 263 КК). Друга особа в один день вчинила крадіжку (ч. 1 ст. 185 КК), а через три дня шахрайство (ч. 2 ст. 190 КК). В першому випадку вчинення злочину особою повторно при призначенні покарання слід визнавати обставиною, що обтяжує його покарання, а в другому випадку, ні. В останньому випадку, згідно ч. 3 ст. 32 КК вчинення особою двох або більше злочинів є кваліфікуючою ознакою відповідного складу злочину (ч. 2 ст. 190 КК). Якщо вчиненні різнорідні злочини, де відсутня така кваліфікована ознака, наприклад крадіжка (ч. 1 ст. 185 КК) та хуліганство (ч. 1 ст. 296 КК), то суд це може врахувати при призначенні покарання як обставину, що характеризує особу винного [108].

Приклад: Районний суд засудив Б. за ч. 2 ст. 286 КК до 5 років позбавлення волі із застосуванням ст. 75 КК. Апеляційний суд, скасовуючи вирок як явно несправедливий внаслідок м’якості призначеного покарання, зокрема відзначив, що, при призначенні покарання Б. суд безпідставно не визнав як обтяжуючу покарання обставину — вчинення ним злочинів повторно. З матеріалів справи вбачається, що Б. 14.11.2005 р. в 16 годин порушив правила безпеки дорожнього руху в результаті чого загинув потерпілий Т. В той же день в 17 годин Б. знову порушив правила безпеки дорожнього руху в результаті чого загинула потерпіла К.[109].

Аналіз судової практики свідчив наявність такої проблеми: суди не однаково розуміють те, чи може повторність бути обставиною, що обтяжує покарання, якщо у конкретній частині певної статті Особливої частини КК як кваліфікуюча ознака вказана не повторність, а інша більш «тяжка» ознака. Наприклад, у ч. 3 ст. 185 КК кваліфікуючою обставиною визначено лише проникнення в житло, інше приміщення чи сховище, і деякі судді вважають, що при кваліфікації дії за ч. 3 ст. 185 КК повторність (за її наявності) слід враховувати лише як обтяжуючу покарання обставину.

Приклад: Районний суд засудив Д., який раніше неодноразово був засуджений за крадіжки, судимості за які не зняті та не погашені, за ч. 3 ст. 185 КК за вчинену крадіжку з проникненням в магазин. Суд врахував раніше вчинені засудженим злочини лише як обтяжуючу покарання обставину [110].

Важко погодитися з таким рішенням суду. У разі коли крадіжка містить ознаки, передбачені різними частинами ст. 185 КК (наприклад, ч. 2 — вчинена повторно, ч. 3 — поєднана з проникненням у житло), одночасна їх кваліфікація за цими нормами можлива тільки за наявності реальної сукупності злочинів. Проте, якщо відсутня така сукупність, то у відповідних процесуальних документах (обвинувальному висновку, вироку тощо) обов’язково має бути вказана й така кваліфікуюча ознака вчиненого злочину, як повторність.

Як ми раніше відзначали, якщо будь-яка з обставин, що обтяжує покарання передбачена в статті Особливої частини цього Кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз врахувати її при призначенні покарання як таку, що його обтяжує (ч. 4 ст. 67 КК).

Приклад перший: Вироком апеляційного суду від 17.03.2004 р. В., раніше судимого 29.12.2004 р. за ч. 1 ст. 115 КК, ч. 2 ст. 123 КК на 7 років позбавлення волі, звільненого умовно-достроково на 1 рік 7 місяців 22 дні, - було засуджено за ч. 4 ст. 296 КК на 4 роки позбавлення волі, за п.п. 7, 13 ч. 2 ст. 115 КК на 10 років позбавлення волі. На підставі ст. 71 КК остаточно призначено покарання у виді позбавлення волі строком на 10 років. Верховний Суд України, змінюючи вирок суду, зокрема відзначив, що оскільки В. вчинив злочини, за які його засуджено вироком у даній справі, протягом не погашеної та не знятої судимості за вироком щодо нього від 29.12.2004 р., яким його засуджено за ч. 1 ст. 115, ч. 2 ст. 123 КК, однією з кваліфікуючих ознак дій В. за ч. 2 п.п. 7, 13 ч. 2 ст. 115 КК суд обґрунтовано визнав у вироку вчинення ним умисного вбивства особою, яка раніше вчинила умисне вбивство. Згідно зі ст. 32 КК вчинення особою двох або більше злочинів, передбачених тією самою статтею або частиною статті Особливої частини цього Кодексу, визнається повторністю. За таких обставин відповідно до ч. 4 ст. 67 КК вчинення В. злочину повторно не може враховуватись судом як обставина, що обтяжує його покарання, оскільки вона передбачена як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію. Але, незважаючи на це, суд у вироку зазначив, що обставиною, яка обтяжує покарання В., є вчинення ним злочину повторно [111];

Приклад другий: Вироком місцевого суду від 24.12.2007 р. Д., раніше судимого 07.03.2007 р. за ч. 3 ст. 185 КК на 3 роки позбавлення волі, звільненого від відбування покарання на підставі ст. 75 КК, — було засуджено за ч. 2 ст. 186 КК на 4 роки позбавлення волі. На підставі ст. 71 КК остаточно призначено покарання у виді позбавлення волі строком на 4 роки 6 місяців. Верховний Суд України, змінюючи вирок місцевого суду, зокрема відзначив, що відповідно до ч. 4 ст. 67 КК, якщо будь-яка з обставин, що обтяжує покарання, передбачена в статті Особливої частини цього Кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз врахувати її при призначенні покарання як таку, що його обтяжує. Як убачається з вироку, суд кваліфікував дії Д. за ч. 2 ст. 186 КК у тому числі й за ознакою повторності, оскільки останній має судимість, яка не була не погашена або знята в установленому законом порядку за вчинення крадіжки чужого майна, й одночасно визнав попередню судимість Д. обставиною, що обтяжує покарання [112];

Крім вищесказаного, помилка суду у останньому прикладі полягала також й у тому, що суд обставиною, яка обтяжує покарання признав «попередню судимість», однак такої обставини, що б обтяжувала покарання ст. 67 КК не передбачено, а тому вона не могла бути визнаною обставиною, що обтяжує покарання винного, ще і на підставі ч. 3 ст. 67 КК.

2. Рецидив злочину може бути врахований як обставина, що обтяжує покарання, якщо:

а) раніше вчинений злочин був умисним і особа була за нього засуджена.

Приклад перший: Вироком місцевого суду від 28.11.2005 р. У., Р., Д. та Б., які раніше не були судимими, за вчинення різних злочинів були засудженні до різних видів покарань. При цьому суд визнав, як обтяжуючу їх покарання обставину — рецидив злочинів. Верховний Суд України, змінюючи вироки місцевого суду, вказав, що суд при призначенні У., Б. і Д. покарання безпідставно визнав як обтяжуючу покарання обставину рецидив злочинів. Згідно із ст. 34 КК рецидивом злочинів визнається вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин. Із матеріалів справи вбачається, що У., Б. і Д. раніше не засуджувалися, тому визнання судом як обтяжуючої покарання обставини рецидиву злочинів є неправильним та підлягає виключенню з вироку [113].

Приклад другий: Вироком місцевого суду від 25.09.2006 р. Ш., який раніше був неодноразово судимий за злочини проти власності, було засуджено за ч. 2 ст. 307 КК та ч. 2 ст. 309 КК. У апеляції адвокат Д. відзначав, що в діях Ш. відсутня обставина, яка обтяжує його покарання, — рецидив злочину, оскільки останній раніше не засуджувався за злочини, які були пов’язанні з наркотичними засобами. Апеляційний суд, відмовляючи адвокату Д. в апеляції, відзначив, що тлумачення ст. 34 КК свідчить про те, що рецидивом злочинів визнається вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість за любий умисний злочин [114];

б) ця особа знову вчинила будь-який умисний злочин і на час його вчинення судимість за раніше вчинений злочин не знята і не погашена (ст. 34 КК).

Приклад перший: Вироком місцевого суду від 14.11.2005 р. Р., раніше судимого: 1) 20.05.1997 р. за ч. 2 ст. 141, ч. 1 ст. 101 КК 1960 р. на 5 років позбавлення волі; 2) 20.02.2004 р. за ч. 3 ст. 296 КК на 2 роки позбавлення волі, - було засуджено за ст. 128 КК на 2 роки позбавлення волі, а на підставі ст. 75 КК звільнено від відбування покарання. Верховний Суд України, відмовляючи прокурору у задоволенні касаційного подання, зокрема відзначив, що посилання на наявність такої обставини, що обтяжує покарання особи, як рецидив злочинів є необґрунтованим, оскільки згідно зі ст. 34 КК таким визнається вчинення особою, яка має судимість за умисний злочин, нового умисного злочину, а оскаржуваним вироком Р. засуджено за злочин, вчинений з необережності [115];

Приклад другий: Вироком місцевого суду від 28.10.2004 р. С. було засуджено за ч.2 ст. 309 КК на 2 роки 6 місяців позбавлення волі. Як убачається із матеріалів справи 09.05.2004 р. С. повторно незаконно придбав наркотичний засіб — ацетильований опій — вагою залишку 0,19 грама, який зберігав при собі без мети збуту. Верховний Суд України, змінюючи вироки місцевого суду, відзначив, що згідно з положенням ст. 88 КК особа визнається такою, що має судимість, із дня набрання обвинувальним вироком законної сили і до її по погашення. В такому випадку погашення судимості не тягне за собою правових наслідків у разі вчинення нового злочину. З огляду на матеріали справи С. на підставі п. 1 ч. 1 ст. 89 КК вважається таким, що не має судимості, оскільки на момент вчинення ним нового злочину призначений йому попереднім вироком від 11.12.2000 р. на підставі ст. 75 КК іспитовий строк закінчився. За таких обставин суд необґрунтовано кваліфікував дії С. за ознакою повторності, оскільки мав керуватися положеннями ч. 4 ст. 32 КК, а призначаючи покарання, неправильно врахував рецидив злочинів — обставину, що його обтяжує [116].

в) відсутня будь-яка з обставин, що обтяжує покарання передбачена в статті Особливої частини цього Кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію.

Однак аналіз судової практики свідчить про те, що більше 80 % неправильного застосування п. 1 ч. 1 ст. 67 КК відноситься до визнання рецидиву злочину, як обставини, що обтяжує покарання. Самою типовою помилкою в цих випадках є наявність будь-якої з обставин, що обтяжує покарання передбачена в статті Особливої частини цього Кодексу як ознаки злочину, що впливає на його кваліфікацію[117].

Судді в цих випадках помилково одночасно застосовують як кваліфікуючу ознаку злочину, так і рецидив злочину, як обставину, що обтяжує покарання, оскільки неправильно вважають, що не застосування в цих випадках вчинення злочину особою повторно, як обставини, що обтяжує покарання, дозволяє їм застосовувати рецидив злочину, як обставину, що обтяжує покарання.

Приклад перший: Вироком місцевого суду від 03.12.2008 р. Г., раніше судимого 10.06.2008 р. за ч. 3 ст. 185 КК на 3 роки позбавлення волі, із застосуванням ст. 75 КК, — було засуджено за ч.3 ст. 185 КК на 3 роки позбавлення волі. На підставі ст. 71 КК остаточно призначено К. покарання у виді 3 років 6 місяців позбавлення волі. Ухвалою апеляційного суду вирок змінено, зокрема, виключено посилання суду на рецидив злочинів, як на обтяжуючу покарання обставину. У касаційному поданні прокурор стверджує, що апеляційний суд безпідставно виключив обтяжуючу покарання Г. обставину — рецидив злочину. Верховний Суд України, відмовляючи прокурору, зокрема відзначив, що з матеріалів справи видно, що Г., передбачений ч. 3 ст. 185 КК злочин, за який його було засуджено вироком від 03.12.2008 р., вчинив під час іспитового строку при звільненні від відбування покарання за попереднім вироком від 10.06.2008 р., яким його було засуджено за ч. 3 ст. 185 КК. Тобто відповідно до ч. 1 ст. 32 КК він засуджений вироком від 03.12.2008 р. за ч. 3 ст. 185 КК й за такою кваліфікуючою ознакою цього злочину як повторність, що є видом рецидиву злочинів (ст. 34 КК). Згідно з роз’ясненнями, що містяться в 4 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 24.10.2003 р. «Про практику призначення судами кримінального покарання», якщо якась із обставин, наведених у ч. 1 ст. 67 КК, передбачена в статті Особливої частини цього Кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд при призначенні покарання не може ще раз урахувати її як обтяжуючу покарання обставину. З огляду на це апеляційний суд правильно виключив з вироку місцевого суду як обтяжуючу покарання Г. обставину рецидив злочинів, оскільки у виді повторності той є кваліфікуючою ознакою злочину, за який засуджено останнього[118].

Приклад другий: Вироком місцевого суду від 11.04.2006 р. М., раніше судимого 04.03.2002 р. за ч. 3 ст. 140 КК 1960 р. на 3 роки 6 місяців позбавлення волі, 18.10.2003 р. звільненого на підставі акту про амністію, — було засуджено за ч. 3 ст. 185 КК, ч. 2 ст. 186 КК. На підставі ст. 70 КК остаточно призначено М. покарання у виді 6 років позбавлення волі. Верховний Суд України, змінюючи вирок суду, зокрема відзначив, що необхідно виключити із вироку посилання на обставину, що обтяжує покарання — рецидив злочину, у зв’язку з тим, що вона охоплюється поняттям повторності, а повторність є кваліфікуючою ознакою злочинів, за який М. засуджено, і тому, згідно ч. 4 ст. 67 КК, суд не може повторно враховувати її при призначенні покарання як таку, що його обтяжує [119].

Частина 4 ст. 67 КК встановлює пряму заборону «подвійного врахування» одних й тих самих (однойменних) обставин. Така заборона повною мірою стосується як повторності, так й рецидиву і зумовлена тим, що «… при іншому підході такі обставини враховувалися б судом двічі: і при кваліфікації злочину, і при призначенні за нього покарання», тоді як «закон, передбачаючи ці ознаки в диспозиції статті, враховує їх наявність шляхом встановлення певних меж караності в санкції» [120].

Таку точку зору займає і Верховний Суд України, який у п.п. 2 та 4 постанови Пленуму № 7 від 24.10.2003 р. «Про практику призначення судами кримінального покарання», вказує, що судам належить обговорювати питання про призначення передбаченого законом більш суворого покарання… за наявності рецидиву злочину, якщо ці обставини не є кваліфікуючими ознаками…Якщо якась із обставин, наведених у ч. 1 ст. 67 КК, передбачена в статті Особливої частини цього Кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд при призначенні покарання не може ще раз урахувати її як обтяжуючу покарання обставину [121].

Пізніше Верховний Суд України у п. 19 постанови Пленуму № 7 від 4 червня 2010 р. «Про практику застосування судами кримінального законодавства про повторність, сукупність і рецидив злочинів та їх правові наслідки», уточнив свою позицію і відзначив, «якщо рецидив злочинів утворює одночасно і їх повторність, яка передбачена у статті чи частині статті Особливої частини КК як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, то за змістом ч. 4 ст. 67 КК як повторність, так і рецидив злочинів суд не може ще раз враховувати при призначенні покарання як обставину, що його обтяжує» [122].

Приклад перший: Вироком місцевого суду від 17.04.2007 р. К., раніше судимого 22.01.2007 р. за ч. 1 ст. 185 КК на 100 годин громадських робіт, було засуджено за ч. 2 ст. 185 КК на 2 роки позбавлення волі. На підставі ст. 71 КК остаточно призначено К. покарання у виді 2 років 10 днів позбавлення волі. Верховний Суд України, змінюючи вирок місцевого суду, зокрема відзначив, що відповідно до ч. 4 ст. 67 КК якщо будь-яка з обставин, що обтяжує покарання, передбачена в статті Особливої частини цього Кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз врахувати її при призначенні покарання, як таку, що його обтяжує. По даній справі встановлено, що К. раніше, 22.01.2007 р. був засуджений за ч. 1 ст. 185 КК, і знову, 28.02.2007 р., вчинив таємне викрадання чужого майна. Дії К. суд кваліфікував за ч. 2 ст. 185 КК як таємне викрадання чужого майна, вчинене повторно. У той же час, як видно із змісту мотивувальної частини вироку, вирішуючи питання призначення засудженому покарання, суд як обставину, що його обтяжує визнав рецидив злочинів. Таке рішення суду суперечить наведеним вище положенням КК [123].

Приклад другий: Вироком апеляційного суду від 14.04.2009 р. С. було засуджено за п.п. 4, 6 ч.2 ст. 115 КК на 14 років позбавлення волі, за ч. 2 ст. 187 КК на 10 років позбавлення волі. На підставі ст. 70 КК остаточно призначено С. покарання у виді 14 років позбавлення волі. Як убачається із матеріалів справи ці злочини С. вчинив 13.12.2008 р. Верховний Суд України, змінюючи вироки місцевого суду, зокрема відзначив, що відповідно до ст. 34 КК рецидивом злочинів визнається вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість. Як убачається з матеріалів справи вироком місцевого суду від 28.12.2001 р. С. було засуджено за ч. 1 ст. 187 КК на 4 роки позбавлення волі, за ч. 2 ст. 125 КК на 1 рік обмеження волі, а на підставі ст. 70 КК остаточно призначено С. покарання у вигляді 4 років позбавлення волі. На підставі постанови суду від 06.02.2004 р. звільненого від відбування покарання умовно-достроково на 1 рік 2 місяці 14 днів. За змістом ст. 89 та ч. 5 ст. 90 КК строк погашення судимості у разі засудження особи за сукупністю злочинів обчислюється окремо за кожний злочин. Оскільки за злочин, передбачений ч. 2 ст. 125 КК, попереднім вироком С. призначено покарання у виді обмеження волі, на момент учинення інкримінованих йому діянь, тобто станом на 13.12.2008 року засуджений на підставі п. 6 ч. 1 ст. 89 КК вважається таким, що не має судимості за цей злочин. Судимість С. за ч. 1 ст. 187 КК за попереднім вироком не погашена. Тому суд, кваліфікуючи його дії за ч. 4 ст. 187 КК правомірно визнав однією з кваліфікуючих ознак цього складу злочину — учинення його особою, яка раніше вчинила розбій. Відповідно до ч. 4 ст. 67 КК якщо будь-яка з обставин, що обтяжує покарання, передбачена в статті Особливої частини цього Кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз врахувати її при призначенні покарання, як таку, що його обтяжує. Оскільки вказана кваліфікуюча ознака злочину, передбаченого ч. 4 ст. 187 КК, в даному випадку пов’язана з попередньою судимістю С. за розбій, рецидив цих злочинів не може бути визнано обставиною, що обтяжує покарання, а тому підлягає виключенню з вироку [124].

Районний суд не мав право в останньому прикладі враховувати рецидив злочину як обтяжуючу обставину при призначенні покарання С., оскільки за злочин, передбачений ч. 2 ст. 125 КК, судимість згідно діючого законодавства була погашена, а судимість за злочин, передбачений ч. 1 ст. 187 КК, хоча і не була не знята і не погашена, але вона була визнана однією із кваліфікуючих ознак злочину, передбаченого ч. 4 ст. 187 КК, який був інкримінований цьому засудженому [125].

Помилкою протилежного характеру є те, що суди із-за неправильного обчислення строків погашення судимості не признають рецидив злочинів, як обставину, що обтяжує покарання і у зв’язку з цим необґрунтовано пом’якшують засудженому покарання.

Приклад: Вироком місцевого суду від 14.09.2006 р. Р., раніше судимого 09.02.2006 р. за ч. 3 ст. 185 КК із застосуванням ст. 69 КК на 1 рік позбавлення волі, - було засуджено за ч. 2 ст. 296 КК на 3 роки позбавлення волі. Ухвалою апеляційного суду вирок щодо Р. змінено, на підставі ст.75 КК його було звільнено від відбування покарання. У касаційному поданні прокурор просив вирок скасувати, оскільки суд необґрунтовано застосував до Р. ст. 75 КК, який має судимість. Верховний Суд України, скасовуючи ухвалу апеляційного суду, відзначив, що відповідно до п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 24.10.2003 р. «Про практику призначення судами кримінального покарання» судам належить обговорювати питання про призначення передбаченого законом більш суворого покарання особам, зокрема, що вчинили злочини на ґрунті рецидиву злочину. Мотивуючи рішення про звільнення Р. на підставі ст. 75 КК від відбування покарання з випробуванням, апеляційний суд послався на те, що той раніше не судимий в порядку ст. 89 КК, відсутні обставини, що обтяжують покарання. Однак, зазначені обставини суд не перевірив, тому його рішення про звільнення Р. від відбування покарання з випробуванням належним чином не вмотивоване. Зокрема. Апеляційний суд в ухвалі не зазначив, чому він визнав Р. раніше судимим, у той час, як той є судимим судом 09.02.2006 р. за ч. 3 ст. 185 КК із застосуванням ст. 69 КК на 1 рік позбавлення волі. Відповідно до вимог ст. 12 КК злочин, передбачений ч. 3 ст. 185 КК, є тяжким. Як зазначено у п. 8 ст. 89 КК такими, що не мають судимості, визнаються особи, засуджені до позбавлення волі за тяжкий злочин, якщо вони протягом 6 років з дня відбуття покарання не вчинять нового злочину. Таким чином, судимість Р. не погашена і не знята в установленому порядку. Р. раніше був засуджений за вчинення злочину до позбавлення волі, відбував реально покарання і знову вчинив злочин. Ця обставина характеризує його як особу схильну до вчинення злочинів, яка вперто не бажає стати на шлях виправлення. Таким чином, застосування ст. 75 КК є не мотивованим дійсними обставинами [126].

На наш погляд, при новому розгляду цієї справи у суду є всі підстави при призначенні покарання визнавати рецидив злочинів, як обставину, що обтяжує покарання винного.

Таким чином, відсутність хоч одної ознаки рецидиву, зазначеної у ст. 34 КК або наявність будь-якої з обставин, що обтяжує покарання передбачена в статті Особливої частини цього Кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, виключає можливість врахування цієї обставини, яка обтяжує покарання.

Деякі суди, замість визнання рецидиву злочинів, як обставини, що обтяжує покарання, признають такою обставиною те, що особа раніше вчиняла злочини. По перше, такої «обставини», яка обтяжує покарання, ст. 67 КК не передбачено, а тому вона не може бути визнаною такою, що обтяжує покарання винного на підставі ч. 3 ст. 67 КК. По друге, «рецидив злочинів» може відрізнятися від «особи, яка раніше вчиняла злочини», хоча би тим, що в останньому випадку особа може не бути засудженою за ці злочини, або якщо і була судима за них, то ця судимість може бути знята або погашена відповідно до діючого законодавства. Таким чином, слід визнати, що така судова практика не відповідає вимогам Кримінального кодексу України.

Приклад: Вироком місцевого суду від 26.11.2007 р. Д., раніше судимого 04.09.2006 р. за ч. 2 ст. 186 КК, з застосуванням ст. 69 КК на 6 місяців арешту, було засуджено за ч. 1 ст. 310 та ч. 2 ст. 309 КК. Верховний Суд України, змінюючи вироки місцевого суду, зокрема відзначив, що підлягає виключенню з вироку визнана судом обставина, яка обтяжує покарання — вчинення Д. раніше крадіжки, оскільки така обтяжуюча обставина ч. 1 ст. 67 КК не передбачена [127].

Співвідношення вчинення злочину повторно та рецидив злочинів, як обставин, що обтяжують покарання.

1) В судовій практиці зустрічаються випадки, коли суди при призначенні покарання замість застосування обставини, що обтяжує покарання, — «рецидив злочину», помилково застосовують обставину, що обтяжує покарання, — «вчинення злочину повторно».

Приклад перший: Вироком апеляційного суду від 24.04.2008 р. К., раніше судимого 06.06.1996 р. за ч. 3 ст. 142, ч. 3 ст. 140, ч. 1 ст. 229 КК 1960 р. на 7 років позбавлення волі, було засуджено за п.п. 6, 11 ч. 2 ст. 115 КК на 14 років позбавлення волі, ч. 3 ст. 157 КК на 4 роки позбавлення волі На підставі ч. 1 ст. 70 КК засудженому було призначено покарання у виді позбавлення волі строком на 14 років. Із матеріалів справи вбачається, що суд при призначенні покарання визнав обставиною, що обтяжує покарання К. вчинення ним злочину повторно, оскільки судимість за попередню судимість є не погашеною. Верховний Суд України, змінюючи вирок суду, зокрема відзначив, що згідно з ч. 1 ст. 32 КК повторністю злочинів визнається вчинення двох або більше злочинів, передбачених тією самою статтею або частиною статті Особливої частини цього Кодексу. Як вбачається із матеріалів справи К. раніше не вчиняв злочини, за які він був засудженим останнім вироком. Між тим, відповідно до ч. 1 ст. 34 КК рецидивом злочинів визнається вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин. Таким чином, відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 67 КК повинно врахувати обставину, яка обтяжує покарання рецидив злочину, а не вчинення злочину К. повторно [128].

Приклад другий: Вироком апеляційного суду від 17.03.2004 р. В., раніше судимого 29.12.2004 р. за ч. 1 ст. 115 КК, ч. 2 ст. 123 КК на 7 років позбавлення волі, звільненого умовно-достроково на 1 рік 7 місяців 22 дні, - було засуджено за ч. 4 ст. 296 КК на 4 роки позбавлення волі, за п.п. 7, 13 ч. 2 ст. 115 КК на 10 років позбавлення волі. На підставі ст. 71 КК остаточно призначено покарання у виді позбавлення волі строком на 10 років. Верховний Суд України, змінюючи вирок суду, зокрема відзначив, що оскільки В. вчинив злочини, за які його засуджено вироком у даній справі, протягом не погашеної та не знятої судимості за вироком щодо нього від 29.12.2004 р., яким його засуджено за ч. 1 ст. 115, ч. 2 ст. 123 КК, однією з кваліфікуючих ознак дій В. за ч. 2 п.п. 7, 13 ч. 2 ст. 115 КК суд обґрунтовано визнав у вироку вчинення ним умисного вбивства особою, яка раніше вчинила умисне вбивство. Згідно зі ст. 32 КК вчинення особою двох або більше злочинів, передбачених тією самою статтею або частиною статті Особливої частини цього Кодексу, визнається повторністю. За таких обставин відповідно до ч. 4 ст. 67 КК вчинення В. злочину повторно не може враховуватись судом як обставина, що обтяжує його покарання, оскільки вона передбачена як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію. Але, незважаючи на це, суд у вироку зазначив, що обставиною, яка обтяжує покарання В., є вчинення ним злочину повторно [129].

В останньому прикладі суд повинен був при призначенні покарання застосувати обставину, що обтяжує покарання, — рецидив злочину (вчинення нових умисних злочинів, передбачених ст. ст. 296 та 115 КК особою, яка має судимість за умисний злочин, передбачений ст. 123 КК), однак помилково застосував обставину, що обтяжує покарання, — вчинення злочину повторно.

2) В судовій практиці при призначенні покарання виникають питання, яку обставину — «вчинення злочину особою повторно» або «рецидив злочинів» враховувати як, обтяжуючу покарання, якщо їх можливо одночасно застосувати? Наприклад, особу було засуджено за вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 263 КК, із застосуванням ст. 75 КК. У період іспитового строку ця особа знову вчиняє злочин, передбачений ч. 1 ст. 263 КК. В даному випадку, на неї поширюється дія, як ч. 1 ст. 32 КК (повторність злочинів), так і дія ст. 34 КК (рецидив злочину).

В судовій практиці по різному оцінюють співвідношення «повторності» та «рецидиву злочинів». Так, Верховний Суд України, по цьому питанню має різні точки зору.

В одному випадку, по одній із кримінальних справ, він зазначив, що «необхідно виключити із вироку посилання на обставину, що обтяжує покарання — рецидив злочину, у зв’язку з тим, що вона охоплюється поняттям повторності, а повторність є кваліфікуючою ознакою злочинів, за який М. засуджено» [130]. В п. 19 постанови Пленуму Верховний Суд України № 7 від 4 червня 2010 р. «Про практику застосування судами кримінального законодавства про повторність, сукупність і рецидив злочинів та їх правові наслідки», відзначив, «в окремих статтях Особливої частини КК рецидив злочинів передбачено як різновид повторності злочинів і, крім таких кваліфікуючих ознак, як вчинення злочину повторно або його вчинення особою, яка раніше вчинила відповідний злочин, може бути виражений і такою кваліфікуючою ознакою, як вчинення злочину особою, раніше судимою за відповідний злочин» [131].

По іншій кримінальний справі Верховний Суд України зайняв іншу точку зору і підкреслив, що «відповідно до ч. 1 ст. 32 КК він засуджений вироком за ч. 3 ст. 185 КК й за такою кваліфікуючою ознакою цього злочину як повторність, що є видом рецидиву злочинів (ст. 34 КК)» [132].

С.І. Зельдов вважає, що поняття повторності ширше, ніж поняття рецидиву злочинів. Їх співвідношення може бути виражено двома основними варіантами: 1) рецидив збігається з повторністю (наприклад, особа, яка судима за розбій, вчиняє крадіжку); 2) повторність не утворює рецидиву (наприклад, вчинення повторного зґвалтування до засудження за перше) [133].

На наш погляд, при призначенні покарання обставини — «вчинення злочину особою повторно» та «рецидив злочинів», які обтяжують покарання, конкурують між собою як загальна та спеціальна норма, оскільки відповідно до принципу індивідуалізації покарання обставина, що обтяжує покарання — рецидив злочинів більш точно та детально характеризує підвищену ступінь суспільної небезпечності особи винного, який має не зняту і не погашену судимість за умисний злочин, у разі вчинення ним нового умисного злочину в порівнянні з вчиненням злочину особою повторно, а тому в цих випадках при призначенні покарання необхідно застосовувати обставину, яка обтяжує покарання, — «рецидив злочинів».

3) В судовій практиці також неодноразово виникало також питання, чи можна визнавати рецидив злочину як обтяжуючу обставину при призначенні покарання винному, якщо для одних інкримінованих злочинів останньому попередня судимість є кваліфікуючою ознакою, а для інших інкримінованих умисних злочинів, вона такою не являється?

На наш погляд, рецидив злочину як обтяжуючу обставину при призначенні покарання в таких випадках винному може враховуватися, але суд повинен чітко вказати в мотивувальній частині вироку, які судимості за умисні злочини, він визнає рецидивом злочинів за вчинення конкретних нових умисних злочинів.

У зв’язку з цим, ми повністю згодні з позицією Верховного Суду України, який у п. 19 постанови Пленуму № 7 від 4 червня 2010 р. «Про практику застосування судами кримінального законодавства про повторність, сукупність і рецидив злочинів та їх правові наслідки», зокрема відзначив, «якщо має місце сукупність злочинів, для одного з яких рецидив утворює повторність, що передбачена як ознака цього злочину, яка впливає на його кваліфікацію, а для іншого рецидив злочинів такої ознаки не утворює, то при призначенні покарання за інший злочин суд може врахувати рецидив злочинів як обставину, що обтяжує покарання. При цьому в мотивувальній частині вироку суд повинен зазначити, за який конкретно злочин призначається покарання з урахуванням цієї обставини» [134].

З нашої точки зору, не виконання цих вимог є підставою для вищестоящих суддів для виключення цієї обтяжуючої покарання обставини з мотивувальній частині вироку, оскільки свідчить про те, що суд признав рецидив злочину як обтяжуючу обставину при призначенні покарання і відносно тих умисних злочинів, для яких попередня судимість є ознакою, що впливає на його кваліфікацію.

Приклад перший: Вироком місцевого суду від 04.02.2008 р. О., тричі раніше судимого за вчинення злочинів, передбачених ст. ст. 185, 186, 190 КК, було засуджено за ч. 2 ст. 185 та ч. 1 ст. 357 КК. На підставі ст. ст. 70, 71 КК остаточно призначено О. покарання у виді 5 років 1 місяця позбавлення волі. При цьому місцевий суд визнав рецидив злочинів, як обставину, що обтяжує покарання О. Апеляційний суд, змінюючи вироки місцевого суду, зокрема відзначив, що відповідно до ч. 4 ст. 67 КК якщо будь-яка з обставин, що обтяжує покарання, передбачена в статті Особливої частини цього Кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз врахувати її при призначенні покарання, як таку, що його обтяжує. По даній справі встановлено, що О. раніше був тричі засуджений за викрадення чужого майна, судимість за які не знята і не погашена, і знову вчинив таємне викрадання чужого майна. Дії О. суд кваліфікував за ч. 2 ст. 185 КК як таємне викрадання чужого майна, вчинене повторно. У той же час, як видно із змісту мотивувальної частини вироку, вирішуючи питання призначення засудженому покарання, суд як обставину, що його обтяжує визнав рецидив злочинів, у тому числі і вчинення нової крадіжки особою, яка має судимість за злочини передбаченні ст. ст. 185, 186, 190 КК. Таке рішення суду суперечить наведеним вище положення КК. В даному випадку місцевий суд мав право визнавати рецидивом злочину як обставину, що обтяжує покарання О., тільки вчинення ним нового умисного злочину, передбаченого ч. 1 ст. 357 КК, яка має судимість за злочини, передбаченні ст. ст. 185, 186, 190 КК. В зв’язку з цим, апеляційний суд виключив цю обставину, як обтяжуючу покарання О., з вироку суду [135];

Приклад другий: Вироком апеляційного суду від 19.02.2008 р. Н., раніше судимого: 1) 06.01.2001 р. за ч. 1 ст. 186 КК на 2 роки позбавлення волі; 2) 13.01.2006 р. за ч. 2 ст. 186 КК на 4 роки позбавлення волі із застосуванням ст. 75 КК, — було засуджено за ч. 2 ст. 185 КК на 2 роки 6 місяців позбавлення волі, за ч. 4 ст. 152 КК на 11 років позбавлення волі, за п.п. 4, 10, 12 ст. 115 КК на 15 років позбавлення волі. На підставі ст. ст. 70, 71 КК остаточно призначено Н. покарання у виді 16 років 6 місяців позбавлення волі. Верховний Суд України, відмовляючи у касаційному поданні прокурора, зокрема відзначив, що доводи прокурора про те, що при посиланні у вироку на обтяжуючу покарання обставину суд, всупереч вимогам ст. 67 КК, замість рецидиву злочину зазначив, що засуджений вчинив новий умисний злочин під час іспитового строку за попереднім вироком і це є неправильним застосуванням кримінального закону, яке тягне за собою зміну вироку, є безпідставними [136]. Згідно вимог ст. 34 КК рецидивом злочину визнається вчинення нового злочину особою, яка має судимість за умисний злочин. Отже при призначенні Н. суд обставиною, яка обтяжує покарання, визнав рецидив злочину [137].

Ми згодні в останньому прикладі з позицією апеляційного суду при визнанні обставини, що обтяжує покарання, але з деякими уточненнями. Як убачається із матеріалів справи убачається, що Н. було інкримінована кваліфікуюча ознака «повторність» за вчинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 185 КК, оскільки той раніше був засудженим за вчинення злочинів, передбачених ч. 1 ст. 186 та ч. 2 ст. 186 КК. На наш погляд, суд повинен був при призначенні покарання Н. визнати обставинами, що обтяжують покарання — рецидив злочинів, тобто вчинення останнім нових злочинів, передбачених ч. 4 ст. 152 та ч. 2 ст. 115 КК, яка має судимість за умисні злочини, передбачені ч. 1 ст. 186 та ч. 2 ст. 186 КК.

4) В судовій практиці виникають ситуації, коло є підстави для застосування при призначенні покарання одночасно двох обставин, які його обтяжують — «вчинення злочину особою повторно» та «рецидив злочинів». На наш погляд, в цих випадках не має правових підстав, які забороняють застосовувати одночасно ці обставини. М.М. Становський у зв’язку з цим правильно відзначав, якщо в даній ситуації був цілий «набір» злочинів, що складають, як неоднократність (повторність — В.Б.) так і рецидив, то не має принципових підстав визнавати такі рішення суду не відповідаючим положенням ст. ст. 16 та 18 КК РФ (ст. ст. 32 та 34 КК — В.Б.) [138].

Приклад: Вироком місцевого суду від 19.10.2005 р. Б., раніше судимого: 1) 09.02.2004 р. за ч. 1 ст. 204 КК до штрафу в розмірі 900 грн.; 2) 25.05.2004 р. за ч. 2 ст. 204 КК до штрафу в розмірі 17000 грн.; 3) 10.09.2004 р. за ч. 1 ст. 204 КК до штрафу в розмірі 10200 грн., - було засуджено за ч. 2 ст. 204 КК на 3 роки 6 місяців позбавлення волі. Верховний Суд України, змінюючи вирок місцевого суду, зокрема відзначив, що незаконне придбання, зберігання чи транспортування з метою збуту, та збут незаконно виготовлених алкогольних напоїв, вчинене особою, яка раніше буда засуджена за будь-якою частиною ст. 204 КК, має кваліфікуватися за ч. 1 ст. 204 КК, оскільки зі змісту цієї норми закону випливає, що кваліфікуюча ознака — вчинення особою, яка раніше була засуджена за ст. 204 КК, передбачена законодавцем лише щодо діяння, пов’язаного з незаконним виготовленням алкогольних напоїв, тютюнових виробів або інших підакцизних товарів. Як убачається з матеріалів справи, Б. учинив незаконні дії, які полягали у незаконному придбанні, транспортуванні та зберіганні з метою збуту та збуті незаконно виготовлених алкогольних напоїв, тобто дії, які передбачені ч. 1 ст. 204 КК, а тому вони не можуть кваліфікуватись за ч. 2 ст. 204 КК і підлягають перекваліфікації з ч. 2 ст. 204 КК на ч. 1 ст. 204 КК [139].

З нашої точки зору, в цьому прикладі районний суд повинен був при призначенні покарання Б. визнати обставинами, що обтяжують покарання:

а) вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 204 КК, особою повторно (відповідно до злочинів, передбачених ч. 1 ст. 204 КК, за які той був засуджений вироками від 09.02.2004 р. та від 10.09.2004 р.);

б) рецидив злочинів (вчинення особою нового злочину, передбаченого ч. 1 ст. 204 КК, яка має судимість за умисний злочин, передбачений ч. 2 ст. 204 КК).

Б) Крім того, вчинення злочину повторно та рецидив злочинів враховується як ознака, що характеризує особу винного, відповідно до загальних засад призначення покарання (п. 3 ч. 1 ст. 65 КК).

Відповідно до вимог п. 3 ч. 1 ст. 65 КК при призначенні покарання суд повинен враховувати дані про особу винного, що характеризують останню, як позитивно, так і негативно. Зокрема, дані, що характеризують особу винного і передбаченні у ст. 67 КК як обставина, що обтяжує покарання, враховується судом не як дані про цю особу, а як обставина, що обтяжує покарання винного. «Якщо особа, яка має судимість за умисний злочин (наприклад, передбачений ч. 1 ст. 185 КК), вчиняє новий необережний злочин (наприклад, передбачений ч. 1 ст. 276 КК), то враховувати цю обставину на підставі п. 1 ч. 1 ст. 67 КК як таку, що обтяжує покарання, суд не має права. У такому випадку наявність у особи судимості може бути врахована судом лише як обставина, яка негативно характеризує винного» [140].

Проблемні питання які виникають при характеризуванні особи винного, які вчинили злочин повторно або при рецидиві злочинів.

1. Проблема «двійного врахування» судимостей особи при призначенні покарання.

Згідно ч. 3 ст. 2 КК ніхто не може бути притягнений до кримінальної відповідальності за той самий злочин більше одного разу. Реалізація цієї вимоги закону знаходить місто в забороні враховувати двічі одні і ті же обставини при призначенні покарання (ч. 4 ст. 67 КК), які ми вже розглянули раніше [141]. Однак, в судовій практиці не одинокі випадки, коли суди одні і ті же обставини, які обтяжують покарання чи є ознакою злочину, що впливає на його кваліфікацію, враховують одночасно при призначенні покарання як обставину, що характеризує особу винного.

На наш погляд, не можна при призначенні покарання особі одні і ті же обставини які обтяжують покарання чи є ознакою злочину, що впливає на його кваліфікацію, враховувати одночасно як обставину, що характеризує особу винного. В противному випадку це буде «легальний» обхід кримінального закону (ч. 4 ст. 67 КК), тобто, якщо кримінальний закон забороняє визнавати дану обставину, як обтяжуючу покарання, наприклад «вчинення злочину особою повторно» або «рецидив злочинів», тоді ми це врахуємо як обставину, що характеризує підсудного, головне, що цій особі буде призначено «однаковий» вид і розмір покарання, незалежно від того, чи врахована ця обставина, як обтяжуюча покарання, чи як обставина, що характеризує особу винного.

В зв’язку з вищевказаним, ми не можемо погодитися з мотивуванням призначення покарання засудженим по наступним кримінальним справам.

Приклад перший: Вироком апеляційного суду від 19.09.2007 р. К. раніше судимого 29.06.1995 р. за ст. ст. 94, 223 ч. 3 КК на 12 років позбавлення волі, звільненого 24.09.2005 р. умовно-достроково на 11 місяців 27 днів, було засуджено за п. 13 ч. 2 ст. 115 КК на довічне позбавлення волі. Верховний Суд України, відмовляючи у касаційній скарзі захисника, зокрема відзначив, що покарання у виді довічного позбавлення волі призначено відповідно до вимог ст. 65 КК з урахуванням характеру і ступеня суспільної небезпечності вчиненого, даних про його особу, який раніше судимий за умисне вбивство, вчинив злочин в стані алкогольного сп’яніння, перебуває на обліку у наркологічному диспансері, а тому являє собою підвищену небезпеку для суспільства [142].

Приклад другий: Вироком районного суду від 21.02.2006 р. Л., раніше судимого 13.11.2003 р. за ч. 1 ст. 309 КК на 1 рік обмеження волі, звільненого 17.06.2004 р. умовно-достроково на 6 місяців 26 днів, — було засуджено за ч. 2 ст. 309 КК на 3 роки позбавлення волі, за ч. 2 ст. 307 КК на 5 років позбавлення волі. На підставі ст. 70 КК остаточно призначено Л. покарання у виді 5 років позбавлення волі із застосуванням ст. 75 КК. Верховний Суд України, задовольняючи подання прокурора про безпідставність застосування судом ст. 75 КК, зокрема відзначив, що суд при призначенні покарання по суті не врахував ступінь тяжкості ним скоєного і ту обставину, що він і раніше вчинив однорідний злочин [143].

На наш погляд, суди в цих прикладах фактично одночасно врахували при призначенні покарання особам одні і ті же обставини які є ознакою злочинів, що впливали на їх кваліфікацію, і які характеризують останніх.

Між тим, виникає питання, як при призначенні покарання відрізняти між собою осіб, які, наприклад мають різну кількість судимостей, або після звільнення від відбування покарання з випробуванням через короткий проміжок часу знову вчиняють новий злочин?

І.І. Карпець з цього приводу зазначає, що чим менше часу минуло з моменту звільнення особи до вчинення нового злочину, тим небезпечнішим для суспільства є особа, яка вчиняє цей злочин [144]. Тому не випадково А.Ф. Зелінський, досліджуючи поведінку особливо небезпечних рецидивістів, прийшов до висновку, що більше 30 % з них вчиняють нові злочини на протязі шести місяців після звільнення [145].

У зв’язку з цим, ми також повністю згодні із І.О. Зінченко та В.І. Тютюгіним, які відзначають, що такі обтяжуючі обставини, як повторність і рецидив мають оціночний характер, а їх зміст визначається за допомогою відповідних кількісних показників — кількість (число) вчинених злочинів. Але у кожному конкретному випадку параметри цих показників можуть бути різними, що, безумовно, впливає на ступінь суспільної небезпечності особи винного. Наприклад, крадіжка буде повторною тоді, коли вона вчинена і вдруге, і в десяте. Безсумнівно, що за інших рівних умовах суспільна небезпечність особи винного в останньому випадку набагато вища, що і має бути враховано судом при призначенні покарання, але не на підставі п. 1 ч. 1 ст. 67 КК, а як обставина, що негативно характеризує особистість винного [146].

З нашої точки зору, в цих випадках суди мають право більш детально розкривати зміст цих обтяжуючих обставину покарання, характеризуючи особу винного.

В зв’язку з вищевказаним, ми вважаємо правильним мотивуванням призначення покарання засудженому по наступній кримінальній справі.

Приклад: Вироком районного суду від 25.11.2005 р. Н. раніше судимого: 1) 09.02.2004 р. за ч. 3 ст. 185 КК на 3 роки позбавлення волі, звільненого на підставі ст. 75 КК; 2) 04.04.2005 р. за ч. 3 ст. 185 КК на 3 роки позбавлення волі, звільненого на підставі ст. 75 КК, — було засуджено за ч. 2 ст. 185 КК на 2 роки позбавлення волі. На підставі ст. 71 КК йому остаточно призначено покарання у виді 4 років 6 місяців позбавлення волі із застосуванням ст. 75 КК. Верховний Суд України, задовольняючи подання прокурора, зокрема відзначив, що суд, призначаючи покарання Н. не врахував те, що той двічі засуджувався за аналогічні злочини — 09.02.2004 р. і 04.04.2005 р., двічі був звільнений від відбування покарання на підставі ст. 75 КК з випробуванням, але довіри суду не виправдав і в період іспитового строку знову вчинив нову крадіжку [147].

2. В судовій практиці неодноразово виникало питання, чи може при призначенні покарання винному враховуватися судимість, яка була знята або погашена в установленому законом порядку?

В судовій практиці по цьому питанню існує дві протилежні точки зору.

Одні судді вважають, що погашена або знята судимість не може ніяким чином враховуватися при призначенні покарання винній особі, зокрема, як ознака що характеризує останнього, відповідно до загальних засад призначення покарання.

Інші судді вважають, що погашена або знята судимість не може враховуватися, як обставина, що обтяжує покарання, а також як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію. Однак ця судимість може бути врахована при призначенні покарання як ознака, що характеризує особу винного. Немає єдиної точки зору по цьому питанню і в Верховному Суді України.

Розглянемо більш детально доводи кожної із сторін, почнемо з прибічників останньої точки зору.

Приклад перший: Вироком апеляційного суду від 23.06.2006 р. В. і Н., не судимі згідно ст. 89 КК, були засуджені за п.п. 6, 12 ч. 2 ст. 115 КК на 14 років позбавлення волі, за ч. 4 ст. 187 КК на 10 років позбавлення волі. На підставі ст. 70 КК остаточно призначено їм покарання у виді 14 років позбавлення волі. У касаційному поданні прокурор просив вирок змінити, виключивши з нього як зайві посилання на те, що вони притягувались до кримінальної відповідальності. Верховний Суд України, зокрема відзначив, що, колегія судів не знаходить підстав для задоволення подання прокурора у частині виключення із мотивувальної частини вироку посилання суду на те, що В. та Н. раніше притягувались до кримінальної відповідальності. Як видно із змісту вироку це посилання суд використав як дані, що характеризують засуджених при мотивуванні покарання. Таке рішення суду не суперечить як ст. 65 КК, так і іншим статтям цього Кодексу[148].

Приклад другий: Вироком районного суду від 06.07.2006 р. Т., не судимий згідно ст. 89 КК, було засуджено за ч. 2 ст. 286 КК на 4 роки позбавлення волі. Ухвалою апеляційного суду від 07.09.2006 р. вирок щодо Т. змінено. Його на підставі ст. 75 КК звільнено від відбування покарання. Крім того, із мотивувальної частини вироку виключено обставину, яка обтяжує покарання — засудження Т. вироком районного суду від 23.08.2002 р. за ч. 2 ст. 286 КК. Верховний Суд України, задовольняючи подання прокурора про безпідставність застосування апеляційним судом ст. 75 КК, зокрема відзначив, що апеляційний суд не взяв до уваги дані, що характеризують Т., як водія транспортних засобів, а саме, що 23.08.2002 р. його вже було засуджено за ч. 2 ст. 286 КК на 3 роки позбавлення волі та на підставі ст. 75 КК звільнено від відбування покарання за те, що він 31.03.2002 р. у стані алкогольного сп’яніння порушив правила безпеки дорожнього руху, в результаті чого Р. отримав тяжкі тілесні ушкодження. Належних висновків із такого засудження Т. не зробив і після погашення цієї судимості, знову керуючи транспортним засобом у стані алкогольного сп’яніння, допустив порушення правил дорожнього руху, що потягло тяжкі наслідки [149].

Приклад третій: Вироком районного суду від 28.11.2008 р. О., не судимого згідно ст. 89 КК, було засуджено за ч. 1 ст. 115 КК із застосуванням ст. 69 КК на 4 роки 3 місяці позбавлення волі. Верховний Суд України, задовольняючи подання прокурора про безпідставність застосування апеляційним судом ст. 69 КК, зокрема відзначив, що суд не звернув уваги на наявні у справі дані про те, що О. раніше вчинював злочини, передбачені ч. 1 ст. 296, ч. 1 ст. 140, ч. 1 ст. 125, ч. 1 ст. 129 КК 1960 р., судимості за які відповідно ст. 89 КК погашені. Тому посилання суду на вчинення ним злочину як на пом’якшуючі покарання обставини не можна визнати правильним [150].

Приклад четвертий: Вироком районного суду від 12.12.2007 р. Д., не судимого згідно ст. 89 КК, було засуджено за ст. 291 КК із застосуванням ст. 75 КК на 5 років позбавлення волі. Вироком апеляційного суду вирок районного суду у частині призначення покарання Д. скасовано і останнього засуджено на 3 роки позбавлення волі. Верховний Суд України, відмовляючи адвокату у касаційній скарзі, зокрема відзначив, що хоча попередня судимість Д. погашена, але апеляційний суд мав право враховувати цю обставину, як таку, що характеризує його особистість. Адже, не зважаючи на те, що останній вже притягувався до кримінальної відповідальності і звільнявся від покарання з випробуванням, він продовжив суспільно-небезпечну поведінку [151].

Приклад п’ятий: Вироком районного суду від 19.08.2008 р. Р., який не має судимості згідно ст. 89 КК, було засуджено за ч. 2 ст. 153 КК на 3 роки позбавлення волі. Інкримінований Р. злочин був їм вчинений 13.04.2008 р. У касаційному поданні прокурор просить скасувати вирок у зв’язку з призначенням невиправдано м’якого покарання, зокрема, вчинив новий злочин протягом невеликого проміжку часу після закінчення іспитового строку. Верховний Суд України, задовольняючи касаційне подання прокурора, зокрема відзначив, що останній у минулому скоїв умисний насильницький злочин проти особи, судимість за який погашена й не має юридичного значення, однак вказує на його схильність до протиправної поведінки. Ці обставини не знайшли свого відображення у вироку[152].

Аналіз вищевказаних судових рішень свідчить про те, що доводами прибічників останньої точки зору (що погашена або знята судимість може бути врахована при призначенні покарання як ознака, що характеризує особу винного) є:

а) погашення або зняття судимості не є остаточним і не анулює всі кримінально-правові наслідки;

б) у разі вчинення особою нового злочину погашена або знята судимість може бути врахована при призначенні тому покарання, як дані, що характеризують особу винного. Така позиція не суперечить вимогам ст. 65 КК, так і іншим статтям цього Кодексу;

в) посилання суду на вчинення особою злочину вперше, у якої погашена або знята судимість, як на пом’якшуючі покарання обставини, не можна вважати відповідаючим вимогам КК.

Розглянемо також аргументи прибічників першої точки зору, що погашена або знята судимість не може враховуватись при призначенні покарання як ознака, що характеризує винну особу.

Приклад перший: Вироком районного суду від 18.08.2005 р. Ш., не судимі згідно ст. 89 КК, було засуджено за ч. 1 ст. 187 КК на 3 роки позбавлення волі. На підставі ст. 75 КК Ш. було звільнено від відбування покарання. У касаційному поданні прокурор зокрема відзначив, що суд не врахував, що Ш. він вже був засуджений за вчинення аналогічного злочину. Верховний Суд України, відмовляючи у поданні прокурора, зокрема відзначив, що доводи прокурора про те, що Ш. і раніше засуджувався за аналогічний злочин, не можуть бути враховані, оскільки його попередня судимість на підставі ст. 89 КК погашена [153].

Приклад другий: Вироком районного суду від 19.10.2009 р. Р., раніше судимого: 1) 05.11.1993 р. районним судом за ст. 140 ч. 2 КК 1960 р. на 1 рік позбавлення волі, з застосуванням ст.46-1 КК 1960 р.; 2) 07.06.1994 р. районним судом за ст. 141 ч. 2 КК 1960 р. на 3 роки позбавлення волі, звільненого по відбутті покарання 04.01.1997 р.; 3) 28.04.1998 р. районним судом за ст. 229-1 ч. 2 КК 1960 р. на 3 роки позбавлення волі, звільненого по відбутті покарання 13.06.2000 р.; 4) 27.08.2002 р. районним судом за ст. 309 ч. 2 КК на 2 роки 6 місяців позбавлення волі, звільненого по відбутті покарання 05.01.2004 р., - було засуджено за ч. 2 ст. 15 — ч. 3 ст. 185 КК на 3 роки позбавлення волі. Із матеріалів справи вбачається, що Р. вчинив замах на крадіжку 14.06.2009 р. Районний суд інкримінував Р. також кваліфікуючу ознаку «вчинення крадіжки повторно», а призначаючи покарання Р., зокрема відзначив, що останній раніше був судимий за вчинення умисних злочинів, у тому числі і корисних, судимості за які не знятті і не погашенні. Апеляційний суд, змінюючи вирок місцевого суду, зокрема відзначив, що аналіз чотирьох судимостей Р. на підставі ст. 55 КК, ст. 89 КК, а також п. 11 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень КК, свідчить про те, що всі судимості були погашенні ще 05.01.2007 р., а останній злочин Р. вчинив 14.06.2009 р., тобто через 02 роки 05 місяців 09 днів після погашення судимості. Враховуючи це апеляційний суд виключив з вироку дану кваліфікуючу ознаку злочину, а також відомості о судимості Р. Крім того, апеляційний суд виключив із вироку вказівку районного суду про те, що Р. «раніше був судимий за вчинення умисних злочинів, у тому числі і корисних, судимості за які не знятті і не погашенні», оскільки згідно до п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України № 12 від 23.12.2005 р. «Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності» такою, яка вчинила злочин уперше, вважається особа, котра раніше не вчиняла злочинів або раніше вчинила злочин, що вже втратив правове значення». Враховуючи це, а також інші обставини по справі, які пом’якшують покарання, апеляційний суд застосував до Р. ст. 69 КК і зменшив останньому покарання до 1 року 6 місяців [154].

Приклад третій: Вироком районного суду від 01.04.2008 р. К., раніше не судимого в силу ст. 89 КК, — було засуджено за ч. 1 ст. 122 КК на 2 роки обмеження волі із застосуванням ст. 75 КК. Верховний Суд України, відмовляючи у задоволенні касаційної скарги потерпілого, відзначив, що призначаючи засудженому покарання, суд дотримався вимог ст. 65 КК, урахував тяжкість вчиненого злочину, дані про особу засудженого та конкретні обставини справи, що мають значення для правильного вирішення справи. При цьому суд врахував, що К. судимості не має в силу ст. 89 КК, на його утриманні малолітня дитина, завдана потерпілому шкода частково відшкодована. За таких обставинах, рішення суду про можливість звільнення К. від відбування покарання, є обґрунтованим [155].

Аналіз цих судових рішень свідчить про те, що доводами прибічників першої точки зору (що погашена або знята судимість не може бути врахована при призначенні покарання як ознака, що характеризує особу винного) є:

а) погашення або зняття судимості є остаточним і анулює всі кримінально-правові наслідки;

б) у разі вчинення особою нового злочину погашена або знята судимість не може бути врахована при призначенні тому покарання, як дані, що характеризують особу винного. Така позиція суперечить вимогам ст. 88 КК;

в) посилання суду на вчинення особою злочину вперше, у якої погашена або знята судимість, як на пом’якшуючі покарання обставини, можна вважати такими, що не суперечить вимогам кримінального законодавства.

Ми підтримуємо першу точку зору.

А) В теорії сучасного кримінального права, зокрема після набрання чинності Кримінального кодексу України з 01 вересня 2001 р., більшість вчених підтримують точку зору про те, що погашена або знята судимість анулює всі правові наслідки для засудженої особи, а тому остання не повинна відчувати жодних негативних наслідків колишньої судимості.

Так, В.О. Навроцький зокрема відзначає, що особа, судимість якої погашена або знята, вважається такою, яка раніше злочин не вчиняла, покарання не відбувала. Вона не зобов’язана будь-де вказувати про вчинення нею в минулому злочину та призначення за нього покарання, не повинна відчувати жодних негативних наслідків колишньої судимості [156].

Погашення або зняття судимості анулює факт попереднього засудження і, за образним висловленням М.І. Бажанова і В.В. Сташиса, у такому разі «попередня судимість вважається юридично знищеною» [157]. Така точка зору і у В.В. Голіна, який відзначає, що при вчиненні злочину судимою і несудимою особою настають різні правові наслідки, передбачені законом. Коли судимість погашена чи знята, повертається принцип рівності громадян перед законом…, крім того, погашення або зняття судимості особи є остаточним і безумовним, навіть тоді, коли вона після припинення судимості все ж знову вчинить злочин [158].

Таку позицію займає і Верховного Суду України, який у п. 3 постанови Пленуму № 12 від 23.12.2005 р. «Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності» звернув увагу суддів на те, що «такою, яка вчинила злочин уперше, вважається особа, котра раніше не вчиняла злочинів або раніше вчинила злочин, що вже втратив правове значення» [159].

Однак слід визнати, що серед вчених на Україні є і інша точка зору, по цьому питанню.

На погляд Є.О. Письменського, погашення або зняття судимості дійсно означає усунення її правових наслідків. Цей висновок повністю відповідає змісту й духу інституту судимості в кримінальному праві України. Натомість будь-яке правило може мати виняток, зумовлений необхідністю підвищення ефективності кримінально-правового впливу. Анульована судимість не може означати усунення факту вчиненого особою злочину як такого. Піддаються забуттю всі правові наслідки злочину, але не сам факт його вчинення… Тому в разі вчинення злочину особою, яка раніше фактично його скоювала (судимість за який погашена чи знята), вона звільненню від кримінальної відповідальності не підлягає [160].

На нашу думку, позиція Є.О. Письменського насамперед є суперечливою і мало обґрунтованою. З одного боку, «піддаються забуттю всі правові наслідки злочину», а з іншого боку, ми не забуваємо «сам факт його вчинення», а тому в деяких «випадках», цей факт буде мати для особи негативні правові наслідки, незалежно від того, що судимість знята або погашена.

Б) На наш погляд, важко погодитися також із тим, що у разі вчинення особою нового злочину погашена або знята судимість може бути врахована при призначенні тому покарання, як дані, що характеризують особу винного, оскільки така позиція не суперечить вимогам ст. 65 КК та і інших статей цього Кодексу.

По перше, у ст. 65 КК мова йде тільки про те, що суд призначає покарання… враховуючи, зокрема особу винного. Питання враховувати чи не враховувати погашену або зняту судимість при призначенні покарання, як дані, що характеризують особу винного, це питання тлумачення цієї статті не ізольовано, а в сукупності з іншими статтями КК.

По друге, позиція суду про те, що це не суперечить і «іншим статтям цього Кодексу», на наш погляд, не відповідає дійсності. Так, аналіз ч. 2 ст. 88 КК свідчить про те, що тільки наявність судимості має правове значення у разі вчинення нового закону [161]. Крім того, ч. 3 ст. 3 КК передбачено, що злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки цим Кодексом.

Звідси можна зробити висновок про те, що відсутність судимості не може спричиняти ні яких негативних кримінально-правових наслідків до особи, у тому числі не можливо враховувати погашену або зняту судимість при призначенні тому покарання, як дані, що характеризують особу винного.

Між тим, слід відзначити, що немає єдиної точки зору і по цьому питанню серед вчених України.

Так, В.О. Навроцький звертає увагу на те, що врахування погашеної чи знятої судимості при вирішенні будь-яких питань, у т. ч. і при характеристиці особи, суперечить суті інституту припинення судимості і є неприпустимим [162]. На неприпустимість враховувати погашену судимість при призначенні покарання, звертає увагу і В.В. Голіна [163]. Таку точку зору займає і Ю.В. Баулін, який в передмові до монографії В.В. Голіни відзначив, що така позиція автора має право на існування і може бути підтримана [164].

Однак Є.О. Письменський зазначає, що до уваги мають братися всі злочини незалежно від погашення або зняття судимості. Факт засудження особи в минулому повинен враховуватися судом як обставини, що характеризують особу винного. Наприклад, особа вчинила п’ять злочинів судимість за кожне з яких було анульовано, після чого вона скоює шосте. Розглядаючи кримінальну справу за фактом такого злочину, суд дійсно не може враховувати погашену або зняту судимість як обставину, що обтяжує відповідальність. Однак у будь-якому разі минула кримінальна діяльність особи може не братися до уваги формально, тому що наявність зазначених судимостей обов’язково буде здійснювати вплив на правосвідомість суддів. Імовірно, це відбувається небезпідставно [165].

Ми не можемо погодитися, як з точкою зору Є.О. Письменського по цьому питання, так і з його аргументацією. У зв’язку з цим, у мене як у судді виникає тільки одне питання, як співвіднести «загальні засади призначення покарання» з тим, що суддя «формально не бере до уваги минулу кримінальну діяльність особи» але «наявність зазначених судимостей обов’язково вплине на його правосвідомість» при призначені покарання особи? Наш погляд, якщо суддя не може об’яснити, чому за конкретний злочин він призначив особі конкретний вид та розмір покарання, то такий суддя не повинен здійснювати правосуддя.

Між тим, ми усвідомлюємо складність цієї проблеми і звертаємо увагу на те, що вона вимагає більш детальних глибоких комплексних (системних) досліджень, оскільки має не тільки правові, а також соціальні і психологічні аспекти [166]. Так, нами по цьому питанню були опитані вісімнадцять суддів Запорізької області. Чотирнадцять з них (78 %) підтримують точку зору про те, що погашена або знята судимість може бути врахована при призначенні покарання як ознака, що характеризує особу винного. З їх точки зору, не можуть бути призначені однакові покарання, при інших рівних умовах, двом особам, які вчинили «квартирну крадіжку» (ч. 3 ст. 185 КК), якщо один із них вчинив злочин дійсно вперше, а другий має погашені три судимості за «квартирні крадіжки». Останньому буде призначене більш суворе покарання, незалежно від того погашена чи не погашена у нього судимість за ці злочини.

Також по цьому питанню існують різні точки зору і в Російській Федерації.

Приклад: Обласний суд, мотивуючи призначення Д. покарання у виді смертної кари, за вчинення злочину передбаченого ст. 102 КК РФ (ч. 2 ст. 115 КК — В.Б.), зокрема відзначив, що останній раніше був неодноразово судимим. Верховний Суд РФ, змінюючи вирок суду, зокрема відзначив, що судимості Д. по вирокам від 02.01.1982 р., 19.04.1982 р. та 04.10.1986 р. відповідно до вимог ст. 86 КК РФ є погашеними, що анулює всі правові наслідки, пов’язанні з судимістю, а тому суд не мав право посилатися у вироку на ці обставини [167].

Однак, деякі російські юристи, зокрема російський суддя (заступник голови Новгородського обласного суду) М.Н. Становський у своїй монографії, присвяченої призначенню покарань, відзначає, що якщо судимість у особи за попередні злочини погашена, то вона не повинна враховуватися в правовому сенсі…Однак, з соціальної точки зору у громадян виникає сумнів, чому злочинець, який багато раз відбував покарання, але судимості у якого знятті або погашенні, знаходиться в одному ряду з особами, які вчинили злочин вперше. Безумовно, погашена або знята судимість не повинна враховуватися в якості обставин, які впливають на вид та розмір покарання. Однак, в якості характеристики особи винного вона, повинна мати певне значення. В іншому випадку, мету кримінального покарання буде важко досягнути [168].

На наш погляд, М.Н. Становський, зокрема також допускає суперечність в своїх аргументах, з одного боку він стверджує про те, що погашена або знята судимість не повинна враховуватися в якості обставин, які впливають на вид та розмір покарання, а з іншого боку стверджує про те, що вона повинна враховуватися в якості характеристики особи винного. Між тим, дані про особу винного, згідно ч. 3 ст. 60 КК РФ (п. 3 ч. 1 ст. 65 КК), також враховуються судом при призначенні покарання, а це означає що вони, хочемо ми цього чи не хочемо, також впливають на вид та розмір покарання винному.

На наш погляд, ці дві протилежні точки зору можна було б усунути, переглянувши в сторону збільшення розміру строків погашення судимості, передбачених ст. 89 КК, провівши відповідні наукові дослідження по цьому питанню [169]. Судимість, як складова частина кримінальної відповідальності, є правовим засобом, за допомогою якого вирішуються, зокрема такі наступні завдання, як досягнення і закріплення мети покарання, попередження вчинення рецидиву злочинів як особою, що має судимість, так і іншими особами [170].

Виникають наступні питання, по перше, які наукові дослідження свідчать про те, що наприклад для особи, засудженої до позбавлення волі за тяжкий злочин, достатньо 6 років, а не 5 або 7 років, з дня відбуття покарання, щоб досягнути і закріпити мету покарання, а також попередити вчинення цією особою нових злочинів? [171] По друге, чому для особи, яка засуджуються, наприклад в другий раз, а інша, наприклад в восьмий раз, існують однакові правила погашення судимості, оскільки суспільна небезпечність в цілому таких осіб однозначно не однакова? З нашої точки зору, для кожної наступної судимості при підрахунку строків погашення судимості, необхідно вести підвищений коефіцієнт, як це робиться наприклад у футболі по відношенню до порушників правил футбольної гри. Наприклад, якщо футболіст у чемпіонаті країни отримав перші три попередження за порушення правил гри, то він пропускає один наступний матч, якщо після цього він отримає наступне четверте попередження, то він пропускає вже два матчу, якщо отримає потім п’яте попередження, то пропускає три футбольні гри…

Ці підвищенні коефіцієнти судимості могли бути, наприклад такими. Якщо особа засуджується в п’ятий раз, то строк погашення попередніх судимостей при їх обчисленні, для вирішення питання, погашені чи не погашені попередні судимості з дня останнього відбуття покарання, необхідно було б помножити, наприклад на коефіцієнт 1,5, а якщо ж особа засуджується в восьмий раз, то цей строк необхідно помножити, наприклад на коефіцієнт 1,8 і так далі. На наш погляд, такій підхід дозволить диференційовано підходити до таких осіб і зняв би суперечки між опонентами, про врахуванні (чи не вираховування) погашених попередніх судимостей в якості характеристики особи винного, по крайній мірі відносно тих осіб, які вибрали собі життєвий шлях — послідовно та стійко вчиняти злочини, оскільки таких осіб, у яких була б погашена судимість, стало б на багато менше в порівняні з теперішнім часом.

В) Що ж до того, що не можна вважати правильним посилання суду на вчинення особою злочину вперше, у якої погашена або знята судимість, як на пом’якшуючі покарання обставини, то така точка зору суперечить позиції Пленуму Верховного Суду України, який у п. 3 своєї постанови № 12 від 23.12.2005 р. «Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності» звернув увагу суддів на те, що «такою, яка вчинила злочин уперше, вважається особа, котра раніше не вчиняла злочинів або раніше вчинила злочин, що вже втратив правове значення»[172].

Звертаємо увагу суддів також на те, що не існує однозначної точки зору і по цьому питанню в теорії кримінального права України.

Так, В.В. Голіна, досліджуючи це питання, писав, виникає питання щодо розуміння поняття «вперше вчиненого злочину». Припускаю, що законодавець при створенні цього інституту виходив перш за все є етимологічного значення терміну «вперше»: особа фактично вперше вчинила злочин, і цим визнається у певній мірі ступінь її суспільної небезпечності, моральний склад і можливість застосування до неї заохочувальної норми. Однак у теорії кримінального права вважається, що злочин є вчиненим вперше навіть у тих випадках, коли особа вчиняла раніше злочини, але на момент скоєння нового злочину судимість за них погашена або знята [173].

О. Бантишев і Н. Ангелуца у зв’язку з цим відзначають, що «скоєння злочину вперше, з позиції кримінального закону, має місце не лише у разі фактичного скоєння злочину в перший раз, але й коли новий злочин скоєно після закінчення строку давності або погашення або зняття судимості за раніше скоєний злочин» [174]. Ю.В. Баулін підкреслює, що при вирішенні цього питання слід враховувати кримінально-правовий зміст поняття «вчинення злочину вперше». Це означає, що особа визнається такою, що вчинила злочин невеликої (або необережний злочин середньої — В.Б.) тяжкості вперше і у випадку, якщо злочин фактично був вчинений нею хоча і не вперше, але на день його вчинення існували юридичні підстави, що виключали можливість визнання злочину повторним або рецидивом злочинів. Це має місце зокрема, якщо за раніше вчинений злочин… особа хоча і була засуджена, однак на момент вчинення нового злочину судимість було погашено або знято [175].

Між тим, з точки зору Є.О. Письменського особа, судимість якої погашена чи знята, не може визнаватися такою, що скоїла злочин уперше… Навряд чи можна ставити в рівне становище осіб, які раніше зовсім не піддавалися засудженню, і, наприклад, осіб, уже раніше судимих, хоча їх судимість і було погашено чи знято. Виходить, що останні, не бажаючи виправлятися і продовжуючи скоювати злочини, отримують нічим не виправдані пільги [176].

Ми не можемо погодитись з такою аргументацією Є.О. Письменського, «оскільки при вчиненні злочину судимою і не судимою особою настають різні правові наслідки, передбачені законом. Коли судимість погашена чи знята, повертається принцип рівності громадян перед законом»[177], а не отримання нічим не виправданих пільг.

Питання відображення погашеної чи знятої судимості у вступній частині вироку суду.

Звертаємо увагу суддів також і на те, що не можна у вироках вказувати про погашену або зняту судимість осіб, які засуджуються за вчинення нових злочинів. В зв’язку з цим, Верховний Суд України в п. 14 постанови Пленуму від 29 грудня 1990 р. № 5 «Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку» звернув зокрема увагу суддів на те, що до відомостей про особу підсудного, які мають значення для справи і які належить зазначати у вступній частині вироку, крім тих, що прямо передбачені у ст. 333 КПК, належать й такі: дані про не погашену і не зняту судимість. Дані про зняту чи погашену судимість не повинні заноситись до вступної частини вироку [178].

Пізніше Верховний Суд України в п. 3 постанови Пленуму від 26 грудня 2003 р. № 16 “Про практику застосування судами України законодавства про погашення і зняття судимості” відзначив, якщо попередня судимість погашена, суди повинні зазначити у вироку, що особа не має судимості, з посиланням на відповідні норми КК 1960 р. чи КК 2001 р. залежно від того, за яким законом вирішено це питання”[179]. Аналіз розглянутих місцевими судами кримінальних справ, свідчить про те, що це сама поширена судова помилка, яка пов’язана з інститутом судимості. Приведемо тільки декілька прикладів із чисельної судової практики [180].

Приклад перший: Вироком апеляційного суду від 23.06.2006 р. В. і Н., не судимі згідно ст. 89 КК, були засуджені за п.п. 6, 12 ч. 2 ст. 115 КК на 14 років позбавлення волі, за ч. 4 ст. 187 КК на 10 років позбавлення волі. На підставі ст. 70 КК остаточно призначено їм покарання у виді 14 років позбавлення волі. У касаційному поданні прокурор просив вирок змінити, зокрема виключивши з нього як зайві посилання на те, що вони мають судимість. Верховний Суд України, задовольняючи частково подання прокурора про виключення з вироку посилання суду на судимість В. та Н. при призначенні покарання відзначив, що згідно ст. 89 КК такими, що не мають судимості визнаються особи, засуджені відповідно до ст. 75 КК, якщо протягом іспитового строку вони не вчинять іншого злочину. В матеріалах справи відсутні дані, які б свідчили про те, що В. та Н., які були засуджені із застосуванням ст. 75 КК, в період іспитового строку вчинили інший злочин і що рішення про їх звільнення від відбування покарання з випробуванням було скасовано з інших підстав. При таких обставинах колегія суддів вважає обґрунтованим доводи касаційного подання про необхідність виключення з вироку вказівки про наявність у В. та Н. судимостей за вироками, відповідно, від 25.01.2005 р. та від 07.06.2004 р.[181].

Приклад другий: Вироком місцевого суду від 24.07.1995 р. Ш. засуджено за ч. 1 ст. 117 та ч. 2 ст. 118 КК 1960 р. Верховний Суд України змінюючи вирок суду, відзначив, що за змістом ст. 333 КПК та відповідно до роз’яснень Пленуму Верховного Суду України, викладених у п. 14 постанови від 29.06.1990 р. № 5 «Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку», дані про зняту чи погашену судимість не повинні заноситися до вступної частини вироку. Із матеріалів справи вбачається, що Ш. вчинив нові злочини 04.08.1994 р., а строк погашення за попередні злочини закінчився 23.01.1993 р., тобто відповідно до ст. 55 КК він вчинив нові злочини будучи вже не судимим. В зв’язку з цим, судова колегія виключила із вступної частини вироку вказівку про наявність у Ш. судимостей [182].

В теорії кримінального права і по цьому питанню існують протилежні точки зору. Більшість вчених вважають недопустимим вказувати у вироку відомості про погашену або зняту судимість.

Так, Кирись Б.О. визнає неправильною практику коли в офіційних документах наводяться дані про погашену або зняту судимість особи, оскільки припинення судимості анулює усі правові наслідки останньої, в тому числі і правомірність її указування [183]. Таку ж точку зору займає і А.О. Расюк, яка вважає неприпустимим наводити у вироку якісь застереження, на кшталт: обвинувачений був судимий (з перерахуванням статей обвинувачення), однак судимість погашена (чи знята) [184].

Між тим, з точки зору Є.О. Письменського, у будь-яких документах можуть наводитися дані про судимість (навіть, якщо вона анульована), але з обов’язковим посиланням на цей факт. Як свідчить практика, судові органи, постановляючи обвинувальні вироки, роблять саме так, очевидно, не вважаючи це порушенням закону [185].

Ми не згодні з останньою точкою зору, якщо погашена або знята судимість усуває правові наслідки для засудженого, то який сенс указувати у вироку цю судимість?

Враховуючи вищевказане, можемо зробити висновки проте, що припинення судимості означає:

а) погашення або зняття судимості є остаточним, тобто судимість не може бути поновлена незалежно від будь-якої поведінки, навіть вчинення особою особливо тяжкого умисного злочину;

б) анулює всі кримінально-правові та загальноправові наслідки цієї судимості.

В зв’язку з цим викликає сумніви продовження дій кримінально-правових та загальноправових наслідків судимості у разі її припинення, які існують у діючому законодавстві України.

1) Так, ст. 25 КК 1960 р., передбачалось відбування покарання у колоніях суворого режиму тим засудженим, які раніше відбували покарання у вигляді позбавлення волі, незалежно від того, знята чи погашена була судимість за попередній злочин. Такої точки зору придержувалася і судова практика.

Приклад перший: Так, по одній із кримінальних справ, Верховний Суд вказав, що «засуджуючи до позбавлення волі особу, яка раніше вже відбувала покарання у вигляді позбавлення волі, суд повинен обговорити питання про направлення того в колонію суворого режиму, незалежно від того знята чи погашена була судимість за попередній злочин»[186].

Приклад другий: Вироком обласного суду від 27.11.1963 р. Л. було в засуджено за ч. 2 ст. 201 КК БРСР до 4 років позбавлення волі в ВТК посиленого режиму. Окремою ухвалою Верховний Суд БРСР звернув увагу на те, що суд неправильно визнав осудженому режим ВТК посилений, замість суворого, оскільки судимість у Л. не була знята і не погашена. Із матеріалів справи вбачається, що Л. був засуджений 13.02.1952 р. за розбій на підставі ч. 2 ст. 2 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 04.07.1947 р. «Про посилення охорони особистої власності громадян» до 17 років позбавлення волі. На підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР від 27.03.1953 р. «Про амністію» покарання Л. було скорочено наполовину, а 17.08.1956 р. останній був достроково звільнений від покарання. Пленум Верховного Суду СРСР, змінюючи ухвалу Верховного Суду БРСР, зокрема відзначив, що згідно ч. 3 ст. 54 КК БРСР (ч. 3 ст. 55 КК 1960 р. — В.Б.), якщо особа у встановленому порядку була достроково звільнена від покарання, то строк погашення судимості обчислюється, виходячи з фактично відбутого покарання з моменту звільнення від відбування покарання. Оскільки Л. фактично відбув 4 роки 7 місяців і 20 днів позбавлення волі і з дня його дострокового звільнення від покарання до часу вчинення нового злочину пройшло більше 5 років, то згідно п. 6 ч. 1 ст. 54 КК БРСР (п. 6 ст. 55 КК 1960 р. — В.Б.) судимість за перший злочин вважається погашеною. Однак, суди при призначенні виду ВТК особам, які раніше відбували покарання в містах позбавлення волі, не можуть виходити тільки із того факту, погашена чи не погашена у них судимість, а повинні враховувати в сукупності всі дані про особу засудженого, а також характер і тяжкість вчиненого ним злочину Із матеріалів справи вбачається, що Л. раніше був засуджений за вчинення розбою, характеризується негативно, мав приводи в міліцію, вчинив хуліганство, яке відзначалось особливою зухвалістю. З врахуванням цього Л. необхідно було призначити покарання в ВТК суворого режиму, незалежно від того, що за перший злочин судимість у того була погашена[187].

На наш погляд, ця кримінально-виконавча політика продовжується і в теперішній час, оскільки в ст. 18 КВК [188] передбачено, що в виправній колонії (середнього рівня безпеки) утримуються особи, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі, не залежно від того знята чи погашена була судимість за попередній злочин. В.В. Голіна, критикуючи ці положення закону, справедливо відзначає, що «така дволикість підходу до інституту судимості підриває до нього довіру. Справді, запитують учені, чому на рівні Конституції України, інших законів, у багатьох постановах вищих судових органів категорично забороняється брати до уваги припинену судимість при вирішенні соціальних і усіх кримінально-правових питань, зокрема, при кваліфікації нового злочину як повторного, характеристиці особи підсудного, призначенні покарання тощо, разом з тим вона враховується при визначенні виду виправної колонії? Видається, що такий вибірковий підхід до оцінки правового значення припинення судимості не має під собою ні законодавчої, ні теоретичної основи [189], оскільки він не відповідає правовій природі погашення або зняття судимості» [190].

2) В ч. 2 ст. 62 КК вказано, що тримання в дисциплінарному батальйонові військовослужбовців замість позбавлення волі не може застосовуватися до осіб, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі. Виникає питання, чи розповсюджуються ці обмеження на військовослужбовців, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі, але судимість з них була знята чи погашена? Судова практика свідчить про те, що незалежно від того, знята чи погашена була судимість в цих випадках за попередній злочин у цих військовослужбовців, вони не можуть бути направленні для відбування покарання в дисциплінарний батальйон. На наш погляд таку ж точку зору займає і Верховний Суд України, який в постанові Пленуму «Про внесення змін і доповнень до постанови Пленуму Верховного Суду України від 28.12.1996 р. № 15 «Про практику направлення військовослужбовців, які вчинили злочини, в дисциплінарний батальйон» № 17 від 26.12.2003 р., відзначив, що «покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйонові не застосовується до осіб: які раніше відбували покарання в місцях позбавлення волі…» [191].

На наш погляд, така судова практика суперечить вимогам ст. 88 КК, а тому слід признати правильною точку зору по цьому питанню В.В. Сташиса і В.І. Тютюгіна які вказують про те, що «в ч. 2 ст. 62 КК встановлена заборона на застосування такої заміни щодо осіб, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі. При цьому під останніми маються на увазі особи: а) які раніше були засуджені вироком суду до покарання у виді позбавлення волі; б) які реально (фактично) відбували хоча б частину строку позбавлення волі, призначеного цим вироком; в) судимість у яких не погашена чи не знята у встановленому законом порядку»[192].

3) Важко також погодитись з обмеженнями у застосуванні амністії до осіб у деяких актах про амністію, коли судимість у останніх знята або погашена. Так, наприклад, згідно до п. «е» ст. 7 Закону України “Про амністію” від 12 грудня 2008 р. амністія не застосовується до осіб до яких протягом 1998–2008 р.р. було застосовано амністію або помилування незалежно від зняття чи погашення судимості та які знову вчинили умисний злочин [193];

В) Також вчинення злочину повторно та рецидив злочинів може бути підставою для призначення більш суворого виду покарання (ч. 2 ст. 62 КК) так і для відмови в призначенні більш м’якого виду покарання, передбаченого законом (ст. 69 КК).

Підставами призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом (ч. 1 ст. 69 КК) є: 1) наявність декількох (двох або більше) обставин, що пом’якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину; 2) дані, що характеризують особу винного.

1) Обставини, що пом’якшують покарання, як одна із підстав застосування ст. 69 КК, повинні мати певну кількісну і якісну характеристики[194]. Кількісна характеристика означає, що суд повинен поперед всього встановити наявність у справі не однієї, а кількох (двох чи більше) обставин, що пом’якшують покарання (ч. 1 ст. 66 КК), або визнані судом такими, що пом’якшують покарання, в силу ч. 2 ст. 66 КК. Не виконання судом цих вимог закону не дозволяє застосувати до винної особи ст. 69 КК.

Якісна характеристика означає, що кілька обставин у своєї сукупності так істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, що призначення винному навіть мінімального покарання в межах санкції було в даному випадку явно несправедливим. При цьому звертаємо увагу на те, що наявність декількох обставин, які пом’якшують покарання, зовсім не означає, що вони автоматично знижують ступінь тяжкості злочину досить істотно. Очевидно, що цей показник має оціночний характер і залежить як від вчинення конкретного злочину, так і від конкретних обставин, що пом’якшують покарання винному.

2) Дані, що характеризують особу винного, як самостійна підстава призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, повинні в першу чергу розглядатися судом як можливість одночасного досягнення таким покаранням, як цілей, передбачених в ч. 2 ст. 50 КК, так і вимог, які передбачені в ч. 2 ст. 65 КК, зокрема того, що «особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових». Очевидно, що таких цілей та вимог закону не можливо досягнути, якщо особа характеризується негативно, зокрема, будучи судимою, знову вчиняє злочини, що свідчить про те, що вона не стала на путь виправлення.

Приклад перший: Вироком районного суду від 29.04.2004 р. С. і Ж… раніше судимі за умисні злочини, — були засуджені за ч. 3 ст. 289 КК на 10 років 6 місяців позбавлення волі. На підставі ст. 71 КК остаточно призначено їм покарання у виді 11 років позбавлення волі. Апеляційний суд вирок місцевого суду змінив: із застосуванням ст. 69 КК призначив С. покарання — 4 роки позбавлення волі, а Ж. — 3 роки 6 місяців позбавлення волі. Верховний Суд України, задовольняючи подання прокурора про безпідставність застосування апеляційним судом ст. 69 КК, зокрема відзначив, що згідно з вимогами ст. 69 КК суд може призначити більш м’яке покарання, ніж передбачено законом, за наявності декількох обставин, що пом’якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, а також з урахуванням особи винного. Апеляційний суд, зокрема не взяв до уваги, що С. і Ж. раніше були засуджені за вчинення умисних корисливих злочинів, повністю не відбули покарання і вчинили новий умисний тяжкий злочин, а це свідчить про те, що вони не стали на путь виправлення [195];

Приклад другий: Вироком районного суду від 11.08.2006 р. Д., раніше тричі судимого, — був засуджений за ч. 2 ст. 186 КК із застосуванням ст. 69 КК на 240 годин громадських робіт. Верховний Суд України, задовольняючи подання прокурора про безпідставність застосування ст. 69 КК, зокрема відзначив, що, застосувавши правила ст. 69 КК при призначенні Д. покарання, суд належним чином не врахував характеризуючи його особу дані. Зокрема те, що Д. вчинив злочин у стані алкогольного сп’яніння, раніше був тричі судимий за корисливі та насильницькі злочини до покарання у виді позбавлення волі та до якого застосовувалися звільнення від покарання з випробуванням та умовно-достроково звільнення, але останній на шлях виправлення не став і знову вчинив умисний злочин [196].

Наявність судимості у особи може бути також підставою для призначення більш суворого покарання у порівнянні з особами, які не мають судимості.

Приклад: Вироком районного суду від 07.02.2007 р. В., раніше судимого: 1) 22.12.1994 р. за ч. 3 ст. 81, ч. 2 ст. 140 КК на 3 роки 6 місяців позбавлення волі; 2) 18.11.1997 р. за ч. 3 ст. 140 КК на 4 роки 6 місяців позбавлення волі; 3) 23.07.2002 р. за ч. 3 ст. 185 КК на 3 роки 6 місяців позбавлення волі; 4) 24.05.2006 р. за ч. 3 ст. 185 КК на 3 роки 6 місяців позбавлення волі, - було засуджено за ч. 2 ст. 309 КК на 3 роки позбавлення волі, за ч. 3 ст. 185 КК на 5 років позбавлення волі, на підставі ч. 1 ст. 70 КК призначено покарання у виді позбавлення волі строком на 5 років і на підставі ч. 4 ст. 70 КК остаточно призначено покарання у виді 5 років 6 місяців позбавлення волі. Ухвалою апеляційного суду вирок був змінений і В. було призначено покарання за ч. 2 ст. 309 КК — 3 роки позбавлення волі, за ч. 3 ст. 185 КК — 3 роки 6 місяців позбавлення волі. На підставі ч. 1 ст. 70 КК та ч. 4 ст. 70 КК В. було остаточно призначене покарання у виді 3 років 6 місяців позбавлення волі. Верховний Суд України, задовольняючи подання прокурора про невідповідність призначеного засудженому покарання даних про його особу, зокрема відзначив, що при постановленні вироку судом не було враховано дані про особу винного, а саме те, що В. не зробив належних висновків внаслідок відбутих раніше покарань за скоєння аналогічних злочинів. Суд на порушення ч. 1 ст. 67 КК не прийняв до уваги, що рецидив злочину є обставиною, яка обтяжує покарання для останнього. Також судом при винесенні вироку неправильно застосовано кримінальний закон, а саме: при призначенні покарання В. застосовано принцип поглинення менш суворого покарання більш суворим, а не принцип часткового складання призначених покарань, що відповідає особі винного й обставинам, що пом’якшують і обтяжують покарання [197].

Ми згодні з рішенням Верховного Суду України, але з урахуванням обмежень, передбачених ч. 4 ст. 67 КК, про те, якщо будь-яка з обставин, що обтяжує покарання, передбачена в статті Особливої частини цього Кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може це раз врахувати її при призначенні покарання як таку, що його обтяжує. Із матеріалів справи убачається, що В. злочин, передбачений ч. 3 ст. 185 КК, вчинив «повторно», тобто ця кваліфікована ознака злочину не може ще раз бути врахована як така, що обтяжує покарання, а тому обставина, яка обтяжує покарання, «рецидив злочинів» повинна, з нашої точки зору, повинен бути уточненим і мати наступний вигляд, — «вчинення особою нового умисного злочину, передбаченого ч. 2 ст. 309 КК, яка має судимість за умисні корисливі злочини».

Однак, відсутність судимості (тобто особа раніше не притягувалась до кримінальної відповідальності і відповідно не була раніше судима) може бути однієї із підстав для застосування ст. 69 КК.

Приклад: Вироком районного суду від 26.01.2005 р. Т., раніше не судимий, було засуджено за ч. 3 ст. 187 КК із застосуванням ст. 69 КК на 3 роки позбавлення волі. У касаційному поданні прокурор зазначає, що суд безпідставно застосував до Т. ст. 69 КК, що призвело до призначення покарання, яке зокрема не відповідає особі засудженого. Верховний Суд України, відмовляючи у поданні прокурору, відзначив, що зокрема, суд врахував, що Т. раніше не судимий, вчинив злочин у неповнолітньому віці, його щире каяття та активне сприяння розкриттю злочину, те, що він виховувався у багатодітній сім’ї, думку потерпілої [198].

Відсутність судимості, на підставі ст. 89 КК, також може бути однієї із підстав для застосування ст. 69 КК або пом’якшення покарання.

Приклад перший: Вироком районного суду від 15.02.2007 р. К., не судимий в силу ст. 89 КК, було засуджено за ч. 1 ст. 307 КК на 3 роки 6 місяців позбавлення волі, за ч. 1 ст. 317 КК на 3 роки позбавлення волі. На підставі ст. 70 КК остаточно визначено покарання у виді 3 років 6 місяців позбавлення волі. Верховний Суд України, змінюючи вирок суду, зокрема відзначив, що при призначенні покарання К. судом не в повній мірі враховані: конкретні обставини справи — один епізод збуту психотропної речовини; дані про особу винного, який за місцем проживання характеризується позитивно, на підставі ст. 89 КК є таким, що не має судимості; обставини які пом’якшують покарання — повне визнання своєї вини, каяття у вчиненому, наявності на утриманні хворої малолітньої дитини. Враховуючи наведене, колегія суддів приходить до висновку про можливість пом’якшення йому покарання із застосуванням ст. 69 КК [199].

Приклад другий: Вироком районного суду від 04.08.2007 р. В., не судимий в силу ст. 89 КК, було засуджено за ч. 3 ст. 185 КК на 4 роки позбавлення волі, за ч. 2 ст. 289 КК на 5 років 6 місяців позбавлення волі. На підставі ст. 70 КК остаточно визначено покарання у виді 5 років 6 місяців позбавлення волі. Ухвалою апеляційного суду вирок змінено — із мотивувальної частини вироку виключено посилання суду на те, що В. раніше судимий, а також обставину, що обтяжує покарання — рецидив злочину, і пом’якшено покарання до 5 років позбавлення волі. Верховний Суд України, залишаючи ухвалу апеляційного суду без змін, зокрема відзначив, що апеляційним судом при перевірці даної кримінальної справи прийнято правильне рішення. Покарання засудженому, із урахуванням змін, внесених судом апеляційної інстанції, призначено відповідно до вимог ст. 65 КК з урахуванням даних про його особу [200].

Г) Крім того, вчинення злочину повторно та рецидив злочинів є обставиною яка є перепоною для звільнення особи від кримінальної відповідальності на підставі ст. ст. 45–48 КК.

У статтях 45 та 46 КК відзначено, що особи, які вперше вчинила злочин невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості, звільняються від кримінальної відповідальності. На цих же підставах звільняються від кримінальної відповідальності особи, передбачені у статях 47 і 48 КК, які вперше вчинили ці ж злочини, незалежно від форми вини.

Як ми вже відзначали, Пленум Верховного Суду України в п. 3 своєї постанови № 12 від 23.12.2005 р. «Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності» звернув увагу суддів на те, що «такою, яка вчинила злочин уперше, вважається особа, котра раніше не вчиняла злочинів або раніше вчинила злочин, що вже втратив правове значення. Вчинення триваючого або продовжуваного злочину, двох або більше злочинів невеликої тяжкості (або злочинів середньої тяжкості, залежно від форми вини — В.Б.), які утворюють сукупність (за винятком реальної), не може бути перепоною для застосування ст. 45 КК (статей 46–48 КК — В.Б.)» [201].

Пізніше Верховний Суд України у п. 18 постанови Пленуму № 7 від 4 червня 2010 р. «Про практику застосування судами кримінального законодавства про повторність, сукупність і рецидив злочинів та їх правові наслідки», зокрема відзначив, що «згідно зі статтями 45–48, ч. 1 ст. 97 КК однією з умов передбачених ними різновидів звільнення від кримінальної відповідальності є вчинення особою злочину відповідного ступеня тяжкості вперше. Тому особу, в діях якої вбачається повторність, реальна сукупність, рецидив злочинів або має не погашену чи не зняту судимість за попередній, у тому числі і необережний злочин, звільняти від кримінальної відповідальності на підставі цих статей не можна» [202].

Таку ж точку зору займає і судова практика. Так, у узагальненні «Про практику застосування судами законодавства, що регулює закриття кримінальних справ», підготовленого суддею Верховного Суду України С.М. Міщенко, заступником начальника управління узагальнення судової практики та аналітичної роботи з питань застосування законодавства Верховного Суду України Л.В. Гавриловою та головним консультантом управління В.М. Ткаченком, відзначено, що відповідно до положень статей 45–48 КК кримінальна справа не може бути закрита, а ця особа звільнена від кримінальної відповідальності, якщо у неї судимість не знята і не погашена в установленому законом порядку. Так, ухвалою апеляційного суду скасовано постанову районного суду про закриття справи щодо К. внаслідок зміни обстановки через те, що місцевий суд не перевірив, а тому й не установив, що обвинувачений мав не зняту і не погашену судимість за вчинення тяжкого злочину [203].

Таким чином, з правової точки зору, особами які вчинили злочин уперше є, як ті особи, котрі ні коли не вчиняли злочинів, так і ті особи, судимість у яких була знята або погашена за вчиненні ним злочини відповідно до діючого законодавства України.

В теорії кримінального права таку точку зору займає В.В. Голіна, який відзначає, що у теорії кримінального права вважається, що злочин є вчиненим вперше навіть у тих випадках, коли особа вчиняла раніше злочини, але на момент скоєння нового злочину судимість за них погашена або знята. «Присутність» судимості при визначенні даного поняття проявляється у тому, що наявність у минулому погашеної чи знятої судимості за раніше вчинені злочини не виключає можливість застосування судом інституту звільнення від кримінальної відповідальності [204].

Однак, слід визнати, що на Україні по цьому питанню існує і інша точка зору.

Так, О.О. Дудоров відзначає, що таке формулювання «особа, яка вперше вчинила злочин» фактично дозволяє звільняти особу від кримінальної відповідальності необмежену кількість разів, що нівелює профілактичне навантаження на відповідні статті закону [205]. О.О. Житний вважає, що слід визнати недоцільним, неефективним і шкідливим звільнення від відповідальності однієї й тієї ж особи вдруге лише за невеликий проміжок часу [206]. Є.О. Письменський підкреслює, що особа судимість якої погашена чи знята не може визнаватися такою, що скоїла злочин уперше. Тому в разі вчинення злочину особою, яка раніше фактично його скоювала, звільнення від кримінальної відповідальності є недопустимим [207].

З останньою точкою зору ми не згодні [208].

Д) Також вчинення злочину повторно та рецидив злочинів може бути підставою для відмови, як у звільненні від покарання через хворобу (ч. 2 ст. 84 КК), так і у звільненні від відбування покарання з випробуванням (ч. 1 ст. 75 КК).

Згідно ч. 1 ст. 75 КК, якщо суд при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п’яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням. Крім тяжкості злочину, інших обставин справи, не менш важливе значення при звільненні від відбування покарання мають обставини, які характеризують особу винного, зокрема відсутність судимостей, зокрема на підставі ст. 89 КК.

Верховний Суд України у п. 11 постанови Пленуму № 7 від 24.10.2003 р. «Про практику призначення судами кримінального покарання», відзначив, що «обмежень щодо повторного застосування ст. 75 КК стосовно особи, яка вчинила новий злочин після звільнення від призначеного покарання на підставі ч. 1 ст. 78 КК, закон не містить»[209].

Приклад перший: Вироком районного суду від 12.09.2006 р. Н., не судимого в силу ст. 89 КК, було засуджено за ч. 2 ст. 186 КК на 4 роки позбавлення волі. Верховний Суд України, задовольняючи касаційну скаргу захисника про застосування ст. 75 КК, зокрема відзначив, що Н. раніше притягувався до кримінальної відповідальності і відбував покарання у місцях позбавлення волі, на що послався суд у вироку, не є обставиною, що виключає можливість виправлення засудженого без відбування покарання, оскільки його судимості відповідно до вимог ст. 89 КК погашені [210].

Приклад другий: Вироком районного суду від 16.03.2005 р. Л., не судимого в силу ст. 89 КК, було засуджено за ч. 3 ст. 190 КК на 3 роки позбавлення волі. Ухвалою апеляційного суду вирок змінено: на підставі ст. 75 КК Л. звільнено від відбування покарання з випробуванням. Верховний Суд України, відмовляючи у касаційному поданні прокурора, зокрема відзначив, що та обставина, що Л. раніше притягувалася до кримінальної відповідальності, не є підставою для скасування ухвали за м’якістю, оскільки ця судимість погашена [211].

Заради об’єктивності слід відзначити, що у Верховному Суді України по цьому питанню є і інша точка зору.

Приклад: Вироком районного суду від 16.03.2005 р. Т., не судимого в силу ст. 89 КК, було засуджено за ч. 3 ст. 185 КК із застосуванням ст. 69 КК на 2 роки позбавлення волі. Верховний Суд України, відмовляючи у касаційній скарзі захисника про застосування ст. 104 КК, зокрема відзначив, що звільнення особи від відбування покарання з випробуванням є правом суду, яке він використовує тоді, коли приходять до висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання. Місцевий суд призначив Т. більш м’яке покарання, ніж передбачено законом, урахувавши, зокрема його роль у вчиненому злочинні, ступінь тяжкості останнього і дані про особу неповнолітнього підсудного. Колегія судів звертає увагу на те, що Т. вже притягувався до кримінальної відповідальності за ч. 3 ст. 185 КК та був звільнений від відбування покарання за цим законом із випробуванням [212].

На наш погляд, важко погодитись з таким рішенням суду. Як ми раніше звертали увагу на те, що така точка зору в судовій практиці фактично означає те, що незалежно від того має судимість особа чи ця судимість знята або погашена відповідно до діючого законодавства, покарання в обох випадках призначається особі однакове. Така точка зору фактично зводить «до нуля» правові наслідки погашення або зняття судимості, оскільки не впливає не тільки на вид і розмір покарання, а також на можливість бути звільненим від відбування покарання.

Наявність же попередніх судимостей, навпаки може бути перешкодою для застосуванні до засудженого ст. 75 КК.

Приклад перший: Вироком районного суду від 03.03.2006 р. С., раніше неодноразово судимий, було засуджено за ч. 1 ст. 122 КК на 3 роки позбавлення волі. На підставі ст. 75 КК звільненого від відбування покарання з випробуванням. У касаційному поданні прокурор відзначає про невідповідність призначеного покарання даним про особу засудженого, який раніше неодноразово притягувався до кримінальної відповідальності за вчинення умисних злочинів, і судимості не були погашені. Верховний Суд України, задовольняючи подання прокурора, зокрема відзначив, що із матеріалів справи видно, що С. раніше був 8 разів судимий за вчинення умисних злочинів, знову скоїв умисний злочин, характер і обставини вчинення якого свідчать про значну суспільну небезпечність особи засудженого. За таких обставин вирок суду, яким С. звільнено від відбування покарання з випробуванням, не відповідає зокрема даним про його особу внаслідок м’якості такого покарання[213].

Приклад другий: Вироком районного суду від 05.12.2006 р. Г., раніше неодноразово судимий, було засуджено за ч. 2 ст. 309 КК на 3 роки 3 місяці позбавлення волі. На підставі ст. 75 КК звільненого від відбування покарання з випробуванням. У касаційному поданні прокурор відзначає про невідповідність призначеного покарання даним про особу засудженого. Верховний Суд України, задовольняючи подання прокурора, зокрема відзначив, що суд не дав належної оцінки і тим обставинам, що Г. раніше тричі судимий, судимості у встановленому порядку не зняті і не погашенні, що він 15.07.2000 р., будучи звільненим на підставі Закону України «Про амністію» від 11.05.2000 р. від відбування покарання за вироком суду від 11.01.2000 р. невдовзі вчинив новий злочин. У зв’язку з зазначеним вище колегія суддів вважає, що доводи прокурора щодо м’якості призначеного Г. покарання є обґрунтованими [214].

Враховуючи вищевказане, можливо зробити такий висновок, якщо особі неправильне був обчислений строк погашення судимості, а фактично особа має судимість, це може бути підставою для скасування рішення суду про звільнення особи від відбування покарання.

Приклад: Вироком місцевого суду від 01.09.2006 р. П., не судимого згідно ст. 89 КК, — було засуджено за ч. 2 ст. 368 КК до 5 років позбавлення волі. На підставі ст. 75 КК звільненого від відбування покарання. Із матеріалів справи вбачається, що П. вчинив інкримінований йому злочин у травні 2006 р. Верховний Суд України, скасовуючи вирок, зокрема відзначив, що П. раніше був судимий за ч. 1 ст. 190, ч. 1 ст. 358 КК до штрафу у розмірі 1020 грн. Відповідно до повідомлення державної виконавчої служби — 16.02.2005 р. було відкрите виконавче провадження, а згідно квитанції П. сплатив штраф 30.08.2005 р. Відповідно до положень п. 5 ч. 1 ст. 89 КК судимість П. могла бути погашена 30.08.2006 р. (через рік з дня відбування покарання), але строк погашення судимості був перерваний у зв’язку із вчиненням останнім нового злочину. Однак суд не перевірив цих обставин, зазначивши у вироку, що згідно ст. 89 КК П. не має судимості, що також вплинуло на призначення покарання засудженому. Таким чином, рішення суду про звільнення П. від відбування покарання з випробуванням із застосуванням ст. 75 КК, не можна визнати обґрунтованим [215];

Е) Крім того, вчинення злочину повторно та рецидив злочинів є обставиною яка при умовно-достроковому звільненні від відбування покарання (ст. 81 КК), а також при заміні невідбутої частини покарання більш м’яким (ст. 82 КК) є підставою для збільшення мінімальної частини покарання, що підлягає обов’язковому відбуттю засудженим.

Наприклад, згідно з п. 2 ч. 3 ст. 81 КК умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути застосовано до особи, яка раніше відбували покарання у виді позбавлення волі за умисний злочин і до погашення або зняття судимості знову вчинила умисний злочин, за який вона засуджена до позбавлення волі, тільки після фактичного відбуття засудженим не менше двох третин строку покарання, у той час, як іншим засудженим, достатньо відбути тільки половину строку покарання, призначеного судом (п. 1 ч. 3 ст. 82 КК).

При цьому звертаємо увагу суддів на те, що не знята або не погашена судимість не може бути перешкодою при розгляді питання при умовно-достроковому звільненні від відбування покарання (ст. 81 КК), а також при заміні невідбутої частини покарання більш м’яким (ст. 82 КК), оскільки в першому випадку необхідно з’ясувати, що засуджений сумлінною поведінкою і ставленням до праці довів своє виправлення (ч. 2 ст. 81 КК), а в останньому випадку необхідно з’ясувати, що засуджений став на шлях виправлення (ч. 3 ст. 82 КК).

Приклад: Попередня судимість не може бути підставою для відмови в умовно-достроковому звільненні засудженому від відбування покарання, якщо він сумлінною поведінкою і ставленням до праці довів своє виправлення [216];

Є) Також вчинення злочину повторно та рецидив злочинів може бути підставою для призначення покарання за сукупністю злочинів (ст. 70 КК) або за сукупністю вироків (ст. 71 КК).

Верховний Суд України у п. 21 постанови Пленуму № 7 від 4 червня 2010 р. «Про практику застосування судами кримінального законодавства про повторність, сукупність і рецидив злочинів та їх правові наслідки», зокрема відзначив, що «у випадках, коли повторність чи рецидив злочинів є елементом сукупності вироків, покарання за них призначається за правилами, передбаченими статтями 71 та 72 КК» [217].

Крім того, вчинення особою, до якої було застосовано звільнення від покарання з випробуванням (ст. 75 КК) нового злочину під час іспитового строку тягне несприятливі для неї наслідки: скасування звільнення від відбування покарання і призначення покарання за сукупністю вироків (ст. 71 КК).

Приклад: Вироком місцевого суду від 04.08.2006 р. Г. було засуджено за ч. 1 ст. 164 КК на 1 рік 6 місяців позбавлення волі. Верховний Суд України, скасовуючи вирок суду, відзначив, що у вироку суд зазначив, що Г. раніше не судимий. Водночас у матеріалах справи є дані про те, що він 13.05.2005 р. засуджувався за ч. 1 ст. 309 КК на 1 рік 6 місяців позбавлення воді зі звільненням на підставі ст. 75 КК від його відбування з випробуванням, з іспитовим строком 1 рік, а новий злочин той вчинив 01.02.2006 р. Засуджуючи Г. за вчинення злочину, суд фактично не перевірив дані про попередню судимість та не вирішив питання про можливість застосування до засудженого ст. 71 КК, чим порушив вимоги кримінального закону [218].

Між тим, якщо судимість була знята або погашена, то призначення покарання за сукупністю злочинів або вироків, виключається.

Приклад перший: Вироком районного суду від 26.03.2007 р. Р., раніше судимий 14.06.2004 р. за ч. 1 ст. 309 КК, ч. 2 ст. 358 КК до позбавлення волі строком на 4 роки, звільненого від відбування покарання з іспитовим строком 2 роки, було засуджено за ч. 1 ст. 309 КК на 2 роки позбавлення волі та звільненого від відбування покарання з іспитовим строком на 1 рік 10 місяців. Із матеріалів справи вбачається, що Р. вчинив інкримінований йому злочин у серпні 2006 р. У касаційному поданні прокурор зазначає, що суд безпідставно не призначив покарання на підставі ст. 71 КК. Верховний Суд України, відмовляючи у поданні прокурору, відзначив, що викладені у поданні доводи про неправильне застосування судом кримінального закону — незастосування при призначенні покарання правил ст. 71 КК за сукупністю вироків, є безпідставними, оскільки постановою районного суду від 29.06.2006 р. Р. було звільнено від призначеного йому покарання [219].

Приклад другий: Вироком районного суду від 29.01.2007 р. В., раніше судимий 24.03.2004 р. за ч. 3 ст. 185 КК позбавлення волі і на підставі ст. 75 КК звільненого від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком 2 роки, було засуджено за ч. 3 ст. 185 КК на 3 роки позбавлення волі. На підставі ст. 71 КК остаточно призначено покарання у виді 3 років 6 місяців позбавлення волі. Верховний Суд України, змінюючи вирок суду, відзначив, що суд необґрунтовано призначив покарання за сукупністю вироків. В. злочин, за який він засуджений у даній справі, вчинив 01.10.2006 р., тобто після закінчення дворічного іспитового строку, призначеного йому за попереднім вироком. Суд керувався повідомленням від 29.01.2007 р. Держдепартаменту України з питань виконання покарань проте, що В. засуджений за вироком суду від 24.03.2004 р., покарання не відбув і судимість не у нього не знята. Між тим, із роз’яснень, що містяться у п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 24.10.2003 р. «Про практику призначення судами покарання», у випадках вчинення особою, звільненою від відбування покарання з випробуванням, нового злочину після закінчення іспитового строку суди повинні долучати до справи копію судового рішення про звільнення засудженого від призначеного покарання або про направлення його для відбування останнього. Якщо таке рішення не ухвалювалося, суд при розгляді справи про новий злочин не вправі призначати покарання за сукупністю вироків [220].

Проблемні питання врахування судимості, які виникають при застосуванні ст. ст. 70, 71 КК.

1) В теорії кримінального права існують різні думки, по яким правилам треба призначати покарання винній особі, яка після постановлення вироку, але до набрання ним законної сили, вчиняє злочин.

Ряд вчених вважають, що до всіх злочинів вчинених особою до проголошення вироку, застосовуються правила ст. 70 КК, а якщо новий злочин вчинено після проголошення вироку — правила ст. 71 КК. Така точка зору існує і в судовій практиці. Так в п. 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2003 р. № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання» вказано, що за сукупністю вироків (ст. 71 КК) покарання призначається, коли засуджена особа до повного відбування основного чи додаткового покарання вчинила новий злочин, а також коли новий злочин вчинено після проголошення вироку, але до набрання ним законної сили [221].

Однак є і прихильники іншої точки зору, які вважають, що якщо всі злочини хоча і вчиненні особою після проголошення вироку, але до набрання ним законної сили, то має місце сукупність злочинів і покарання має призначатися за правилами, передбаченими ст. 70 КК.

На наш погляд, заслуговують серйозної уваги для майбутніх досліджень доводи одного із прихильників останньої точки зору В.І. Тютюгіна, який пов’язує цю проблему насамперед, з інститутом судимості. Він вважає, що термін «засуджений» є, похідним від терміну «судимість», бо означає, що як сама особа, так і вчинене нею діяння були піддані осуду з боку держави, який від її імені не тільки проголошується судом в обвинувальному вироку, а й набуває значення офіційного юридичного акту і тягне за собою юридично значущі наслідки лише з набранням цим вироком законної сили. Тому засудження особи повинно пов’язуватися тільки з наявністю у неї судимості, яка згідно з ч. 1 ст. 88 КК виникає, як відомо, лише з моменту набрання вироком суду законної силу, бо не може вважатися засудженою особа, яка ще (або вже) не має судимості. Якщо ж стати на протилежну позицію, то виникає парадоксальна ситуація, за наявності якої прийшлось би визнати, що правила ст. 71 КК, з одного боку, не можуть бути застосовані, коли судимість вже «зникла», бо вона погашена чи знята а, з іншого, — вони (ці правила) можуть використовуватися, коли ця судимість ще «не виникла», бо вирок за попередній злочин ще не набрав законної сили [222]. З нашої точки зору, ці аргументи В.І. Тютюгіна поки ще ніким не спростованні.

2) Особливості врахування судимості при призначенні покарання на підставі ч. 4 ст. 70 КК.

Згідно вимог ч. 4 ст. 70 КК за правилами, передбаченими в частинах 1–3 ст. 70 КК, призначається покарання, якщо після постановлення вироку у справі буде встановлено, що засуджений винен ще і в іншому злочині, вчиненому ним до постановлення попереднього вироку.

Виникає питання, чи може при призначенні покарання по останньому вироку бути врахована судимість особи за попереднім вироком?

На наш погляд, ні, оскільки на момент вчинення злочину, за який особа засуджується по останньому вироку, вона не мала судимості. Однак, деякі суди в цих випадках помилково враховують судимість за попереднім вироком.

Приклад перший: Вироком апеляційного суду від 21.03.2008 р. В., раніше судимого 26.08.2004 р. за ч. 1 ст. 369 КК на 2 роки обмеження волі, було засуджено за ряд злочинів, у тому числі і за п.п. 1, 6, 12 ч. 2 ст. 115 КК до довічного позбавлення волі. На підставі ч. 1 ст. 70 КК остаточно призначено В. покарання у виді довічного позбавлення волі. Із матеріалів справи убачається, що В. вчинив злочини у період з 2000 р. до вересня 2002 р. Верховний Суд України, змінюючи вирок, відзначив, що при призначенні В. покарання у виді довічного позбавлення, суд безпідставно врахував обставинами, які обтяжують покарання, — зокрема вчинення ним зазначених у вироку злочинів як раніше судимою особою. При цьому суд не врахував, що останній із злочинів, за які засуджено В. він вчинив у вересні 2002 р., тобто до його засудження вироком від 26.08.2004 р. Тобто відсутні підстави вважати, що він учинив злочини як раніше судима особа [223].

Приклад другий: Вироком районного суду від 24.02.2009 р. Н., раніше судимого 17.12.2007 р. за ч. 1 ст. 309 КК, ч. 2 ст. 307 КК до позбавлення волі строком на 5 років, звільненого від відбування покарання з іспитовим строком 2 роки, — було засуджено за ч. 2 ст. 309 КК на 2 роки позбавлення волі. На підставі ч. 4 ст. 70 КК остаточно призначено покарання у виді 5 років позбавлення волі із звільненням його від відбування покарання з випробуванням. Із матеріалів справи вбачається, що Н. вчинив інкримінований йому злочин у листопаді 2007 р. Верховний Суд України, відмовляючи у поданні прокурору, зокрема відзначив, що твердження в касаційному поданні про те, що кожен вирок щодо Н. має виконуватися самостійно, не ґрунтується на вимогах закону, оскільки суд засудив Н. не до реального відбування покарання, а з випробуванням. У даному випадку суд не обмежений у застосуванні ст. 75 КК наявністю попередньої судимості [224].

У зв’язку з вищевказаним, ми не можемо погодитися з наступними рішеннями судів.

Приклад: Вироком районного суду від 18.07.2005 р. Д., раніше судимого 24.05.2005 р. за ч. 2 ст. 289 КК із застосуванням ст. 69 КК на 4 роки 6 місяців позбавлення волі, - було засуджено за ч. 3 ст. 185 КК на 3 роки позбавлення волі. На підставі ч. 4 ст. 70 КК остаточно призначено покарання у виді 6 років позбавлення волі. Із матеріалів справи вбачається, що Д. вчинив інкримінований йому злочин у серпні 2004 р. Верховний Суд України, відмовляючи у касаційній скарзі Д. про пом’якшення покарання, зокрема відзначив, що стосується призначення покарання, то воно є справедливим, відповідає вимогам кримінального закону. Суд врахував як ступінь тяжкості вчиненого Д. злочину, так і дані про його особу, який раніше був судимий [225].

На наш погляд, суди не мали права при призначенні покарання Д. враховувати його судимість від 24.05.2005 р., оскільки на момент вчинення злочину (серпень 2004 р.) за який той був засуджений 18.07.2005 р., останній не мав судимості.

Однак, якщо на момент вчинення злочину, за який особа засуджується по останньому вироку, остання мала судимість, то на неї поширюються кримінально-правові наслідки, пов’язанні з цією судимістю.

Приклад: Вироком районного суду від 07.02.2007 р. В., раніше судимого: 1) 22.12.1994 р. за ч. 3 ст. 81, ч. 2 ст. 140 КК на 3 роки 6 місяців позбавлення волі; 2) 18.11.1997 р. за ч. 3 ст. 140 КК на 4 роки 6 місяців позбавлення волі; 3) 23.07.2002 р. за ч. 3 ст. 185 КК на 3 роки 6 місяців позбавлення волі; 4) 24.05.2006 р. за ч. 3 ст. 185 КК на 3 роки 6 місяців позбавлення волі, - було засуджено за ч. 2 ст. 309 КК на 3 роки позбавлення волі, за ч. 3 ст. 185 КК на 5 років позбавлення волі, на підставі ч. 1 ст. 70 КК призначено покарання у виді позбавлення волі строком на 5 років і на підставі ч. 4 ст. 70 КК остаточно призначено покарання у виді 5 років 6 місяців позбавлення волі. Ухвалою апеляційного суду вирок був змінений і В. було призначено покарання за ч. 2 ст. 309 КК — 3 роки позбавлення волі, за ч. 3 ст. 185 КК — 3 роки 6 місяців позбавлення волі. На підставі ч. 1 ст. 70 КК та ч. 4 ст. 70 КК В. було остаточно призначено покарання у виді 3 років 6 місяців позбавлення волі. Верховний Суд України, задовольняючи подання прокурора про невідповідність призначеного засудженому покарання даних про його особу, зокрема відзначив, що при постановленні вироку судом не було враховано дані про особу винного, а саме те, що В. не зробив належних висновків внаслідок відбутих раніше покарань за скоєння аналогічних злочинів. Суд на порушення ч. 1 ст. 67 КК не прийняв до уваги, що рецидив злочину є обставиною, яка обтяжує покарання для останнього. Також судом при винесенні вироку неправильно застосовано кримінальний закон, а саме: при призначенні покарання В. застосовано принцип поглинення менш суворого покарання більш суворим, а не принцип часткового складання призначених покарань, що відповідає особі винного й обставинам, що пом’якшують і обтяжують покарання [226].

Звертаємо увагу суддів на те, що проблема врахування судимості, при призначенні покарання на підставі ч. 4 ст. 70 КК, на цьому не вичерпується, оскільки ми розглянули ситуації, коли злочини, за які особи були засудженні за останнім вироком, були вчиненні до постановлення попереднього вироку.

Виникає наступне питання, чи може у цих випадках утворюватись повторність або рецидив щодо злочину, вчиненого до постановлення попереднього вироку при призначенні покарання по останньому вироку бути врахована судимість особи за попереднім вироком?

Верховний Суд України дав відповідь на це запитання у п. 21 постанови Пленуму № 7 від 4 червня 2010 р. «Про практику застосування судами кримінального законодавства про повторність, сукупність і рецидив злочинів та їх правові наслідки». Верховний Суд України, зокрема відзначив, що «за правилами, передбаченими ч. 4 ст. 70 КК, призначається покарання у випадках, якщо після постановлення вироку в справі буде встановлено, що засуджений винен ще й в іншому злочині, вчиненому ним до постановлення попереднього вироку. У таких випадках злочин, за який цю особу засуджено попереднім вироком, рецидиву щодо злочину, вчиненого до постановлення попереднього вироку, не утворює, але за відповідних умов може утворювати повторність злочинів» [227].

Виникає наступне питання, чи повинна враховуватися судимість за попереднім вироком, якщо злочин, за який особа осуджується по останньому вироку, почався до постановлення попереднього вироку, а закінчився цей злочин, після набрання законної сили попереднім обвинувальним вироком (розрив у часі між діяннями злочину)?

Приклад: Вироком районного суду від 11.10.2007 р. П., раніше судимого 31.08.2005 р. за ч. 2 ст. 309 КК на 4 роки позбавлення волі із застосуванням ст. 75 КК з іспитовим строком 3 роки, — було засуджено за ч. 2 ст. 309 КК на 4 роки позбавлення волі. На підставі ст. 71 КК остаточно призначено покарання у виді 4 років 6 місяців позбавлення волі. Із матеріалів справи вбачається, що П. у серпні 2004 р. зірвав макову соломку, яку відніс та незаконно зберігав за місцем свого проживання. 01.07.2007 р. під час огляду працівниками міліції житла, ці наркотичні засоби були вилучені. У касаційній скарзі засуджений вказує на те, що придбання та подальше зберігання наркотичного засобу вчинено ним в серпні 2004 р., тобто до постановлення вироку від 31.08.2005 р., а тому остаточне покарання йому має бути призначено за ч. 4 ст. 70 КК. Також зазначає, що на час вчинення цього злочину вважався таким, що не має судимості відповідно до ст. 89 КК, а тому його дії слід кваліфікувати за ч. 1 ст. 309 КК. Верховний Суд України, відмовляючи у касаційній скарзі П., зокрема відзначив, що склад злочину, вчиненого останнім утворюють дві різноманітні дії — придбання та зберігання наркотичного засобу. Придбання наркотичного засобу вчинено ним у серпні 2004 р., однак зберігання наркотичного засобу належить до злочинів, що тривають. Такі злочинні дії були припиненні після огляду працівниками міліції житла П. у липні 2007 р., тобто після постановлення вироку від 31.08.2005 р. Отже кваліфікація дій засудженого як незаконне придбання та зберігання наркотичних засобів без мети збуту, вчинене повторно, є правильною. Оскільки П. продовжував вчиняти злочин під час іспитового строку, рішення суду про застосування ст. 71 КК є також правильним [228].

З нашої точки зору, в таких випадках судимість за попереднім вироком повинна бути врахована при призначенні покарання особі по останньому вироку. Однак, проблема, насамперед, полягає не у цьому, а у тому, що, по-перше, «питання про момент вчинення злочину, яке досить просто вирішується при так званому «одномоментному» його вчиненні, викликає складність в усіх випадках, коли між злочинним діянням та його результатом є розрив у часі; коли є розрив у часі між складовими злочинного діяння; коли співучасники одного злочину діють у різний час; коли, нарешті, вчинюється триваючий чи продовжуваний злочин»[229]. А по-друге, ці питання ще ускладнюється тим, що одні і ті же злочини юристи відносять до різних видів одиночних злочинів, які зокрема відрізняються між собою моментом закінчення злочину [230].

Так, П.С. Матишевський, А.А. Музика та Ю.А. Пономаренко відносять злочини, передбаченні ст. ст. 307, 309 КК до злочинів з альтернативними діями [231], а вчинення будь-якого з цих діянь утворює закінчений склад злочину. Ю.В. Баулін вважає, що дані альтернативні дії мають самостійне кримінально-правове значення. Згідно його точки зору, «якщо винний вчинив, наприклад, закінчений злочин у виді виробництва наркотичних засобів та замах на збут цих засобів, його дії підлягають кваліфікації за сукупністю злочинів — за ч. 1 ст. 307 КК та частинами 2 чи 3 ст. 15 і ч. 1 ст. 307 КК»[232]. Інші вчені злочин, передбачений ст. 307 КК, відносять не до злочинів з альтернативними діями, а до продовжуваних злочинів, оскільки вони складаються з декількох тотожних злочинних діянь, незалежно від їх виду, що спрямовані до єдиної мети і складають у цілому єдиний злочин. Причому, як правильно відзначає В.О. Навроцький, «вимагається не фактична, а юридична тотожність — вони передбаченні однією і тією ж статтею чи частиною статті Особливої частини КК. Виходячи з цього продовжуваний злочин може, наприклад вбачатися у випадку виготовлення певної кількості наркотичних засобів, їх наступного зберігання, а потім і перевезення (ч. 1 ст. 307 КК)» [233].

Тому не випадково, що немає єдиної точки зору по цьому питанню також і в судовій практиці, в тому числі і у Верховному Суді України.

Приклад перший: Вироком суду від 02.08.2007 р. К., раніше судимого 22.12.2006 р. за ч. 2 ст. 309 КК на 2 роки позбавлення волі із застосуванням ст. 75 КК, — було засуджено за ч. 2 ст. 309 КК на 3 роки позбавлення волі. На підставі ст. 70 ч. 4 КК остаточно призначено покарання у виді 4 років позбавлення волі. З матеріалів справи вбачається, що К. 14.04.2006 р. незаконно придбав і зберігав наркотичний засіб, який 31.01.2007 р. був вилучений у нього робітниками міліції. Апеляційний суд, скасовуючи цей вирок, відзначив, що суд неправильно призначив покарання на підставі ст. 70 ч. 4 КК за сукупністю злочинів, оскільки К. вчинив злочин який є тривалим, так як після постановлення вироку від 22.12.2006 р. він продовжував зберігати наркотичний засіб, а тому йому необхідно було призначити покарання на підставі ст. 71 КК [234].

Приклад другий: Вироком суду від 20.03.2007 р. В. було засуджено за ч. 2 ст. 307 КК на 5 років позбавлення волі, за ч. 3 ст. 15 — ч. 2 ст. 307 КК з застосуванням ст. 69 КК на 4 роки позбавлення волі. На підставі ч. 1 ст. 70 КК визначено покарання у виді 5 років позбавлення волі. З матеріалів справи вбачається, що засуджений 07.02.2007 р. близько 10 години незаконно придбав з метою збуту особливо небезпечний наркотик, який зберігав при собі. Того ж дня близько 11 години 30 хвилин він намагався незаконно збути — обміняти наркотик на спиртні напої, які були у Х., однак останній від цього відмовився. Верховний Суд України, змінюючи вирок суду, відзначив, що із роз’яснень, що містяться в п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України “Про судову практику в справах про злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів” № 4 від 26.04.2002 р. вбачається, що під незаконним збутом наркотичних засобів (ст. 307 КК) потрібно розуміти будь-які оплатні чи безоплатні форми їх реалізації. Тобто незаконне придбання, зберігання з метою збуту особливо небезпечного наркотичного засобу уже складають закінчений злочин, і само по собі пропозиція придбати наркотичні засоби чи обміняти на спиртні напої не потребує окремої кваліфікації. Вона свідчить про те, що наркотичні засоби були придбані дійсно з метою збуту. Тому такі дії засудженого охоплюються ч. 2 ст. 307 КК як незаконне зберігання наркотичних засобів з метою збуту. З таких обставин кваліфікація дій В. за ч. 3 ст. 15 — ч. 2 ст. 307 КК є заявою і підлягає виключенню з вироку [235].

Приклад третій: Вироком суду від 10.02.2006 р. Т. було засуджено за ч. 2 ст. 307 КК на 5 років 6 місяців позбавлення волі, за ч. 2 ст. 15 — ч. 2 ст. 307 КК на 5 років позбавлення волі. На підставі ч. 1 ст. 70 КК призначено покарання у виді 5 років 6 місяців позбавлення волі. З матеріалів справи убачається, що В. 20.07.2002 р. незаконно придбав з метою збуту особливо небезпечний наркотик, який зберігав при собі. Через 2 дні він намагався незаконно збути його громадянину В., але не довів свій злочинний намір до кінця з незалежних від його волі причин. Верховний Суд України, змінюючи вирок суду, відзначив, що згідно зі ст. 32 КК повторність злочинів відсутня при вчиненні продовжуваного злочину, який складається з двох або більше тотожних діянь, об’єднаних єдиним злочинним наміром. Як встановлено судом, Т. незаконно придбав, виготовив, зберігав, перевіз з метою збуту і намагався незаконно збути наркотичний засіб, — тобто вчинив закінчений злочин, який складається з двох або більше діянь, об’єднаних єдиним злочинним наміром, що містять усі ознаки складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 307 КК, і додаткової кваліфікації за ч. 2 ст. 15 — ч. 2 ст. 307 КК не потребують [236].

Приклад четвертий: Вироком суду від 16.04.2007 р. М., раніше судимого 01.11.2005 р. за ч. 2 ст. 309 КК на 3 роки позбавлення волі із застосуванням ст. 75 КК, — було засуджено за ч. 2 ст. 15 — ч. 2 ст. 307 КК на 5 років позбавлення волі, за ч. 2 ст. 307 КК на 5 років позбавлення волі, за ч. 3 ст. 307 КК на 8 років позбавлення волі. На підставі ч. 1 ст. 70 КК призначено покарання у виді 8 років позбавлення волі. На підставі ст. 71 КК призначено йому остаточне покарання у виді 8 років 6 місяців позбавлення волі. З матеріалів справи вбачається, що М. вчинив ці злочини в період з серпня по жовтень 2006 р., зокрема 03.10.2006 р. у м. Сімферополі повторно намагався збути Г. амфетамін, однак був затриманий співробітниками міліції. Верховний Суд України, вирок суду оставив без змін і відзначив, що правильність кваліфікації злочинних дій М. саме за ч. 2 ст. 15 — ч. 2 ст. 307 КК, ч.ч. 2, 3 ст. 307 КК, сумнівів не викликає [237].

Аналіз цих судових рішень свідчить проте, що один і той же злочин (ст. 307 КК) різні суди відносять то до триваючих злочинів, то до злочинів з альтернативними діями, то до продовжуваних злочинів, або до сукупності злочинів.

На нашу думку, не можна повністю погодитися з рішенням апеляційного суду (приклад перший). По перше, незаконні дії по придбанню наркотичних засобів до триваючих злочинів не відносяться, а тому “весь” злочин не можливо відносить до триваючих злочинів.

Однак, важко погодитись і із судовим рішенням (приклад другий) проте, що цей злочин відноситься до злочинів з альтернативними діями. Недоліком цієї точки зору є те, що вона не дає ніякої кримінально-правової оцінки самому факту “невдалого” збуту наркотичних засобів. Спробуємо цю точку зору спростувати за допомогою такого прикладу. Особа була засуджена до 5 років позбавлення волі за незаконне придбання наркотичних засобів з метою збуту (ст. 307 КК), однак наркотичні засоби у неї не були вилученні, оскільки вона встигла їх сховати. Після відбуття покарання ця особа спробувала збути наркотичні засоби, але не довела свій злочинний намір до кінця з незалежних від її волі причин, оскільки при їх продажі була затримана робітниками міліції. Якщо признавати злочин, передбачений ст. 307 КК, злочином з альтернативними діями, як про це стверджується в теорії кримінального права “суб’єкт не вчинює нового злочину, якщо він… спочатку незаконно придбає наркотичний засіб, зберігає його, а потім збуває”[238], то виходить, що в нинішній час, коли особа збувала наркотичний засіб, вона нового злочину не вчиняла, оскільки за “цей” злочин вона була вже засуджена 5 років назад і відбула за нього покарання, а тому її не можна притягнути до кримінальної відповідальності, оскільки згідно з ч. 3 ст. 2 КК ніхто не може бути притягнутий до кримінальній відповідальності за той самий злочин більше одного разу. А якщо замість наркотичних засобів предметом злочину буде вогнепальна зброя, то при аналогічних обставинах, збут цієї зброї через п’ять років після незаконного придбання (ч. 1 ст. 263 КК), також не буде злочином? З нашої точки зору, така позиція суперечить не тільки ч. 1 ст. 2 КК, а також здоровому глузду, оскільки можна за “майбутні” дії відбути покарання ще в “минулому”[239].

Ми згодні с третім судовим рішенням проте, що злочин, передбачений ст. 307 КК відноситься до продовжуваних злочинів (приклад третій), але не згодні з висновками проте, що засуджений вчинив закінчений злочин, оскільки “якщо продовжуваний злочин не доведений до кінця з причин, які не залежали від волі винного, то скоєне кваліфікується як замах на злочин, ознакою якого є наслідки (шкода, розміри), що її намагався досягнути винний внаслідок вчинення усіх запланованих ним дій” [240].

З цих підстав ми також не згодні з останнім рішенням (приклад четвертий), проте, що в цьому випадку є сукупність злочинів (ч. 3 ст. 307 КК, ч. 2 ст. 307 КК, ч. 2 ст. 15 — ч. 2 ст. 307 КК), оскільки засуджений М. в серпні 2006 р. незаконно придбав 29,687 г. амфетаміна в особливо великих розмірах з метою збуту, які на протязі 2 місяців збував, але 03.10.2006 р. при збуті чергової частини наркотичних засобів вагою 3,087 г. був затриманий робітниками міліції, які після цього вилучили за місцем його проживання решту частину наркотичних засобів. Таким чином, засуджений М. не довів свій злочин по збуту 29,687 г. амфетаміна до кінця з причин, що не залежали від його волі, а тому його дії необхідно кваліфікувати як замах на незаконне придбання, зберігання з метою збуту, а також незаконний збут наркотичних засобів в особливо великих розмірах (ч. 2 ст. 15 — ч. 3 ст. 307 КК).

Таким чином, перед тим як призначати покарання за сукупністю злочинів (ч. 4 ст. 70 КК) чи за сукупністю вироків (ст. 71 КК), необхідно по кожному із злочинів, які входять до множинності злочинів, насамперед визначитися, а до якого ж виду одиночних злочинів той відноситься [241].

Деякі процесуальні питання застосування судимості, які виникають при призначенні покарання за сукупністю злочинів (ст. 70 КК) або за сукупністю вироків (ст. 71 КК).

В судовій практиці виникають випадки, коли при розгляді справи виникають ситуації, коли із-за помилки суду, при постановленні попереднього вироку, засуджений вважається необґрунтовано судимим, хоча насправді він таким ні є. Наприклад, суд неповнолітній особі при звільненні її від відбування покарання призначає іспитовий строк протягом 3 років, хоча згідно вимог ч. 3 ст. 104 КК іспитовий строк для цих осіб установлюється тривалістю від 1 до 2 років. Через 2 роки 6 місяців, тобто протягом іспитового строку призначеного судом, останній вчиняє новий злочин. Виникають наступні питання, чи була ця особа судимою при вчиненні нового злочину? Чи можливо їй призначити покарання за правилами, передбаченими в статтях 71, 72 КК? На наш погляд, місцевий суд знаходиться в двоякій ситуації. З одного боку, він не має право не погоджуватись з попереднім обвинувальним вироком суду, який набрав законної сили, а з іншого боку, врахування цього рішення, приведе до неправильного застосування кримінального закону, — необґрунтовано погіршить становище засудженого. З нашої точки зору, хоча діючим кримінально-процесуальним законодавством України це не передбачено, суддя повинен відкласти розгляд цієї кримінальної справи і звернуться до відповідного прокурора про перегляд попередньої кримінальної справи у порядку виключного провадження, щоб змінити попереднє рішення суду.

Приклад: Вироком районного суду від 30.11.2006 р. Т., раніше судимого 22.06.2004 р. за ч. 2 ст. 185, ч. 3 ст. 185 КК на 4 роки позбавлення волі і звільненого від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком на 3 роки, — було засуджено за ч. 1 ст. 309 КК на 1 рік позбавлення волі. На підставі ст. 71 КК остаточно призначено покарання у виді позбавлення волі строком на 2 роки. Із матеріалів справи вбачається, що Т. вчинив інкримінований йому злочин у серпні 2006 р. Верховний Суд України, зупиняючи виконання вироку суду від 30.11.2006 р., зокрема відзначив, що відповідно до ч. 1 ст. 71 КК, якщо засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання вчинив новий злочин, суд до покарання, призначеного за новим вироком, повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком. Як визнав доведеним суд, Т. вчинив новий злочин протягом іспитового строку і йому було призначено покарання за сукупністю вироків на підставі ст. 71 КК. Про те, приймаючи рішення за попереднім вироком про звільнення неповнолітнього Т. від відбування покарання з випробуванням суд, усупереч вимогам ч. 3 ст. 104 КК, встановив йому іспитовий строк тривалістю 3 роки. Відповідно до ч. 1 ст. 101 КК звільнення від відбування застосовується до неповнолітніх відповідно до статей 75–78 КК з урахуванням положень ч. 3 ст. 104 КК, зокрема щодо тривалості іспитового строку від 1 до 2 років. Згідно обвинувачення, визнаного судом доведеним, Т. вчинив злочин, передбачений ч. 1 ст. 309 КК у серпні 2006 р., тобто більш ніж через 2 роки і 2 місяці після його засудження вироком суду від 22.06.2004 р. за злочини, передбаченні частинами 2 і 3 ст. 185 КК, із застосуванням ст. 75 КК [242];

Ж) Повторність і рецидив злочинів впливають також на конструювання санкцій статей Особливої частини КК.

Наступним, не менш важливим наслідком повторності і рецидиву злочинів, є їхній вплив на конструювання санкцій статей Особливої частини КК і на призначення покарання. Якщо повторність злочинів або спеціальний рецидив визнаються кваліфікуючими ознаками, то, як правило, це впливає на ступінь тяжкості злочину і відповідно на суворість санкції за нього. Наприклад, контрабанда, за ч. 1 ст. 201 КК карається позбавленням волі на строк від 3 до 7 років з конфіскацією предметів контрабанди, тобто є тяжким злочином; контрабанда вчинена особою, раніше судимою за цей злочин, вже визнається особливо тяжким злочином і передбачає позбавлення волі на строк від 5 до 12 років позбавлення волі з конфіскацією майна і конфіскацією предметів контрабанди [243].

1.2.2. Загальноправові наслідки судимості

В.В. Голіна відзначає, що “загальноправові наслідки судимості — це різноманітні за обсягом та порядком настання часткові обмеження прав і свобод особи, яка має судимість, що передбачені нормами різних галузей права (крім кримінального) і застосовується протягом усього або частини строку судимості особи, але не входить до змісту конкретного призначеного виду покарання”[244].

На Україні існує достатньо велика кількість законів різних галузей права, якими передбачені різноманітні обмеження прав і свобод осіб, які мають судимість. Класифікувати ці закони можливо по різним критеріям, однак, на нашу думку, найбільш ясну і доступну для юристів класифікацію цих нормативних актів — “по видам обмежень прав і свобод осіб, які перебувають у стані судимості”, запропоновано В.О. Навроцьким.

З його точки зору, загальноправові наслідки судимості полягають в різноманітних обмеженнях, що встановлюються законом щодо осіб, які мають непогашену або не зняту судимість, зокрема: 1) заборона приймати на певні посади. В одних випадках така заборона встановлена безвідносно до виду злочину, за який є судимість, в інших — береться до уваги судимість лише за умисний злочин чи певний вид злочинів. Так, особа, яка має судимість за будь-який злочин, не може бути наприклад суддею[245], прокурором, слідчим або адвокатом. Відсутність судимості за умисний злочин є умовою зайняття посади наприклад, народного депутата України. Певні посади можуть обіймати особи, в яких відсутня судимість за певні злочини наприклад, працівник державної податкової служби не може бути особа, яка має судимість за вчинення корисливих злочинів; 2) обмеження у здійсненні підприємницької діяльності. Наприклад, особи які мають судимість за корисливий злочин, не можуть бути зареєстровані як підприємці, виступати співзасновниками підприємницької організації, обіймати в них керівні посади і посади, пов’язані з матеріальною відповідальністю; 3) обмеження у допуску до державної таємниці за наявності судимості за тяжкий злочин; 4) обмеження у виїзді за кордон громадянина України й обмеження у прийнятті до громадянства України для осіб, які були засудженні в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого злочину; 5) збільшення мінімального розміру застави як запобіжного заходу (ст. 154-1 КПК); 6) обмеження, пов’язані із застосуванням адміністративного нагляду. Наприклад, заборона виходу з будинку (квартири) у визначений час, який не може перевищувати восьми годин на добу; 7) позбавлення права на отримання певних пільг. Наприклад, у випадку засудження державного службовця, йому припиняється виплати, передбачені законодавством України; 8) заборона призову осіб на строкову військову службу в мирний час, які були засуджені до позбавлення волі; 9) обмеження у застосуванні амністії. Наприклад, амністія не може бути застосована до осіб, які мають дві і більше судимості за вчинення умисних тяжких та (або) особливо тяжких злочинів [246]; 10) обмеження у застосуванні помилування. Наприклад, помилування до осіб, яких раніше було неодноразово (два і більше разів) засуджено за вчинення умисних злочинів, може бути застосовано лише у виняткових випадках [247].

Як ми раніше відзначали, погашена або знята судимість анулює всі правові наслідки у тому, числі і загальноправові.

Приклад: Вироком районного суду від 06.08.2007 р. Я. був засудженим за ч. 1 ст. 364 КК на 1 рік обмеження волі. На підставі п. «б» ст. 1 Закону від 19 квітня 2007 р. «Про амністію» його було звільнено від основного та додаткового покарання. 27.08.2007 р. наказом Держінспекції з карантину рослин по області Я. звільнено із займаної посади на підставі п. 5 ст. 30 Закону «Про державну службу». Обґрунтовуючи свої вимоги, Я. послався на те, що оспорюваний наказ є незаконним і підлягає скасуванню, оскільки відповідно до ч. 3 ст. 88 КК він є особою, яка не має судимості. Районний суд постановою від 23.10.2007 р. позов задовольнив, наказ Держінспекції скасував, поновив Я. на посаді. Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд дійшов висновку, що Я. як засуджений за вчинення злочину зі звільненням від покарання вважається таким, що не має судимості, тому підстави для його звільнення із займаної посади не було. Апеляційний адміністративний суд постановою від 14.07.2008 р., залишеною без змін ухвалою Вищого адміністративного суду України, рішення суду скасував, оскільки стосовно Я. було винесено обвинувальний вирок за вчинення умисного злочину з використанням службового становища, його судимість є несумісною із займаною посадою, перебуваючи на якій він і вчинив службовий злочин. Верховний Суд України, скасовуючи рішення вищестоящих судів, зокрема відзначив, що згідно зі ст. 12 Закону «Про державну службу» не можуть бути обраними або призначеними на посаду в державному органі особи, які мають судимість, що є несумісною із зайняттям посади. Відповідно до ч. 1 ст. 88 КК особа визнається такою, що має судимість, з дня набрання законної сили обвинувальним вироком і до погашення або зняття судимості. Особи, засуджені за вироком суду без призначення покарання або звільнені від покарання, визнаються такими, що не мають судимості (ч. 3 ст. 88 КК). Згідно із ч. 2 ст. 86 КК законом про амністію особи, які вчинили злочин, можуть повністю звільненні від кримінальної відповідальності чи від покарання. Тобто особи, звільнені від покарання та яким покарання судом призначається, але у вироку постановляється про його остаточне і безумовне невиконання, визнаються такими, що не мають судимості. Оскільки вироком районного суду від 06.08.2007 р., Я. визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 364 КК і йому призначено покарання, проте на підставі п. «б» ст. 1 Закону останнього від відбування призначеного судом основного та додаткового покарання звільнено, то районний суд дійшов правильного висновку, що позивач є несудимою особою, а тому законних підстав для його звільнення із займаної посади не було[248].

Ми повністю згодні з рішенням Верховного Суду України, за виключенням одного, що районним судом Я. було звільнено не «від відбування призначеного покарання», а звільнено «від покарання», оскільки особа звільнена від відбування покарання є особою, що має судимість, наприклад, на підставі ст. 75 КК. (Ще один приклад того, чому треба відрізняти «звільнення від покарання» від «звільнення від відбування покарання»).

І останнє. Практично в юридичній літературі не розглядається питання, а чи має будь-які негативні наслідки для особи судимість (погашена чи знята судимість), наприклад його близьких родичів? На перший погляд, таке питання риторичне, але не поспішайте робити висновки.

Так, 07.06.2010 р. Вища рада юстиції України відмовила громадянину Т. у повторному внесені подання Президенту України о призначенні його суддею Печерського райсуду м. Києва, не дивлячись на те, що останній відповідав всім вимогам Конституції України, ст. 7 Закону України «Про статус суддів», двічі здавав екзамен кваліфікаційній комісії, а сама ВРЮ всього лише декілька місяців назад рекомендувала його на цю посаду. Що ж послужило причиною відмови? Причина відмови банальна — це теща, яка 18 років назад притягувалася до кримінальної відповідальності… Із відмови ВРЮ можна зробити висновок, перше чим одружуватися, необхідно попросити у майбутній дружини і її родичів документи, які би свідчили про те, що вони раніше не були судимі [249].

Розділ ІІ. Строки погашення судимості та їх обчислення (ст. ст. 89–90 КК)

Відповідно до ч. 1 ст. 88 КК особа визнається такою, що має судимість, з дня набрання сили обвинувальним вироком і до погашення або зняття судимості.

Згідно з ч. 1 ст. 401 КПК вирок місцевого суду набирає законної сили після закінчення строку на подання апеляцій, якщо його не було оскаржено, а відповідно до вимог ч. 3 ст. 349 КПК апеляція на вирок суду першої інстанції може бути подана протягом п’ятнадцяти діб з моменту його проголошення, а засудженим, який перебуває під вартою, в той же строк з моменту вручення йому копії вироку. В разі подачі апеляцій, вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційною інстанцією (ч. 1 ст. 401 КПК). Строк судимості визначається окремо щодо кожного злочину і включає в себе як строк відбування як основного, так і додаткового покарання, так, у випадках передбачених законом (пункти 5–9 ст. 89 КК), і певний строк після відбуття покарання. На протязі цього строку засуджений, який має судимість, повинен перетерпіти негативні правові наслідки та своєю поведінкою довести, що він виправився.

С.І. Зельдов вважає, що строк судимості складається із трьох частин:

1) проміжок часу з дня набрання сили обвинувального вироку і до початку відбуття покарання;

2) часу відбуття покарання;

3) проміжок часу від відбуття покарання і до моменту погашення або зняття судимості [250].

Із цього правила є два виключення:

а) для осіб звільнених від відбування покарання на підставі ст. ст. 75 та 79 КК — друга і третя частина строку судимості замінюється іспитовим строком (п.п. 1–2 ч. 1 ст. 89 КК);

б) для осіб, яким було призначено покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю, службове обмеження для військовослужбовців, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, а також відбуття покарання військовослужбовцем на гауптвахті замість арешту (п. п. 3, 4 ч. 1 ст. 89 КК) — у строку судимості відсутня його третя частина.

Звертаємо увагу суддів на те, що різні частини строку судимості можуть мати різні силу правових наслідків для особи.

Приклад: Постановою районного суду від 16.04.2008 р. П., раніше судимого 18.04.2000 р. за ч. 2 ст. 86 КК 1960 р. на 4 роки позбавлення волі і звільненого умовно-достроково на 11 місяців і 23 дні, - на підставі п. «б» ст. 1 Закону України «про амністію» від 19 квітня 2007 р. звільнено від кримінальної відповідальності за ч. 2 ст. 286 КК. У касаційній скарзі потерпілий посилається на те, що суд необґрунтовано застосував до П. акт амністії, оскільки має непогашену судимість за вчинення тяжкого злочину, що є перешкодою для застосування амністії. Верховний Суд України, відмовляючи у скарзі потерпілого, зокрема відзначив, що за змістом п. «в» ст. 7 Закону України «про амністію», амністія не застосовується до осіб, яких засуджено згідно з КК 1960 р. за вчинення тяжкого злочину чи яких засуджено згідно з КК 2001 р. за вчинення тяжкого або особливо тяжкого умисного злочину, і вони продовжують відбувати покарання. Із матеріалів справи убачається, що П. був засуджений 18.04.2000 р. за вчинення тяжкого злочину за ч. 2 ст. 86 КК 1960 р., але призначене покарання відбув. У 2007 р. був притягнутий до кримінальної відповідальності і йому пред’явлено обвинувачення у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК, який хоч і є тяжким злочином, але його суб’єктивна сторона характеризується необережною формою вини. Тобто є таким, що вчинений з необережності. Таким чином, при засудженні П. за цей злочин до нього могла бути застосована амністія. Наявність у П. попередньої судимості за тяжкий злочин за КК 1960 р., покарання за який він відбув, на прийняття зазначеного рішення не впливає [251];

Таким чином, наявність судимості під час відбування покарання чи після відбування покарання, може по різному впливати на кримінально-правові наслідки для особи.

Кримінальний кодекс України передбачає два способи припинення судимості: а) автоматичне її припинення після закінчення цього строку (строків) за умови не вчинення особою протягом строку судимості нового злочину (ст. 89 КК); б) зняття судимості судом (ст. 91 КК).

Строк погашення судимості залежить від виду призначеного покарання (пункти 1–6 ст. 89 КК), від ступені тяжкості вчиненого злочину (пункти 6–9 ст. 89 КК), застосування (або не застосування) звільнення від відбування покарання з випробуванням (пункти 1–2 ст. 89 КК). При цьому на відміну від ст. 55 КК 1960 р., де строк погашення судимості встановлювався залежно від виду призначеного покарання або від строку фактично відбутого покарання, у КК 2001 р. строк погашення судимості встановлений незалежно від строків призначеного покарання у виді обмеження чи позбавлення волі та фактично відбутого покарання (п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 грудня 2003 р. № 16 “Про практику застосування судами України законодавства про погашення і зняття судимості ”) [252].

2.1. Правила погашення судимості

1) Відповідно до вимог пунктів 1–2 ч. 1 ст. 89 КК у осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням (ст. ст. 75, 79 КК) судимість погашається одразу після успішного спливу іспитового строку, тобто, якщо протягом іспитового строку вона не вчинить нового злочину і якщо протягом зазначеного строку рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням не буде скасоване з інших підстав, передбачених законом (ч. 2 ст. 75, ч. 5 ст. 79 КК). Якщо строк додаткового покарання перевищує тривалість іспитового строку, особа визнається такою, що не має судимості, після відбуття цього додаткового покарання.

Згідно ч. 1 ст. 165 КВК іспитовий строк обчислюється з моменту проголошення вироку суду.

Між тим, у судовій практиці виникають випадки, коли суди не виконують вимоги пунктів 1–2 ч. 1 ст. 89 КК.

Приклад перший: Вироком місцевого суду від 28.10.2004 р. С. було засуджено за ч. 2 ст. 309 КК до 2 років 6 місяців позбавлення волі. Із матеріалів справи вбачається, що С. був раніше засудженим вироком суду від 11.12.2000 р. за ч. 1 ст. 309 КК на 2 роки позбавлення волі і на підставі ст. 75 КК звільнено від відбування покарання з випробуванням строком на 2 роки, а новий злочин той вчинив 09.05.2004 р. Верховний Суд України, змінюючи вирок суду, відзначив, що згідно з положенням ч. 1 ст. 88 КК особа визнається такою, що має судимість, з дня набрання обвинувальним вироком законної сили і до її погашення. В такому випадку погашена судимість не тягне за собою правових наслідків у разі вчинення нового злочину. З огляду на матеріали справи С. на підставі п. 1 ч. 1 ст. 89 КК вважається таким, що не має судимості, оскільки на момент вчинення ним нового злочину призначений йому попереднім вироком від 11.12.2000 р. на підставі ст. 75 КК іспитовий строк закінчився. За таких обставин суд необґрунтовано кваліфікував дії С. за ознакою повторності, оскільки мав керуватися положеннями ч. 4 ст. 32 КК, а призначаючи покарання, неправильно врахував рецидив злочинів — обставину, що його обтяжує [253].

Приклад другий: Вироком районного суду від 29.01.2007 р. В., раніше судимий 24.03.2004 р. за ч. 3 ст. 185 КК на 3 роки позбавлення волі і на підставі ст. 75 КК звільненого від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком 2 роки, було засуджено за ч. 3 ст. 185 КК на 3 роки позбавлення волі. На підставі ст. 71 КК остаточно призначено покарання у виді 3 років 6 місяців позбавлення волі. Верховний Суд України, змінюючи вирок суду, відзначив, що суд необґрунтовано призначив покарання за сукупністю вироків. В. злочин, за який він засуджений у даній справі, вчинив 01.10.2006 р., тобто після закінчення дворічного іспитового строку, призначеного йому за попереднім вироком. Суд керувався повідомленням від 29.01.2007 р. Держдепартаменту України з питань виконання покарань проте, що В. засуджений за вироком суду від 24.03.2004 р., покарання не відбув і судимість не у нього не знята. Між тим, із роз’яснень, що містяться у п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 24.10.2003 р. «Про практику призначення судами покарання», у випадках вчинення особою, звільненою від відбування покарання з випробуванням, нового злочину після закінчення іспитового строку суди повинні долучати до справи копію судового рішення про звільнення засудженого від призначеного покарання або про направлення його для відбування останнього. Якщо таке рішення не ухвалювалося, суд при розгляді справи про новий злочин не вправі призначати покарання за сукупністю вироків [254].

Помилка суду в останньому прикладі полягає у тому, що ніхто крім суду, не вправі вирішувати питання про наявність чи відсутність судимості у засудженого.

Проблемні питання, які виникають при застосуванні п. 1 ч. 1 ст. 89 КК.

В теорії кримінального права відсутня єдина точка зору про те, з якого моменту особа звільнена від відбування покарання з випробуванням (ст. 75 КК) вважається такою, що не має судимості: відразу після закінчення іспитового строку чи після прийняття судового рішення про успішність випробування?

Одні юристи вважають, що погашення судимості у осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням (ст. 75 КК) відбувається відразу після успішного спливу іспитового строку, тобто випробування вважається успішно подоланим, а судимість погашеною, якщо протягом встановленого строку судом особа не вчинила нового злочину і рішення суду про звільнення від відбування покарання не було скасованим [255].

Інші вважають, що погашення судимості настає з дня ухвалення судом рішення про остаточне звільнення засудженого від відбування покарання [256].

Треті вчені вважають, що існує певна колізія кримінально-правових норм, а саме невідповідність пункту 1 ст. 89 КК частині 1 ст. 78 КК і для розв’язання цієї ситуації необхідно привести п. 1 ст. 89 КК у відповідність до ч. 1 ст. 78 КК [257].

Немає єдиної точки зору по цьому питанню і в судовій практиці.

Так, в п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України № 16 від 26 грудня 2003 р. «Про практику застосування судами України законодавства про погашення і зняття судимості» зокрема відзначено, що при вирішенні питання про погашення судимості правове значення має не тільки наявність вироку суду, яким особу визнано винною у вчиненні злочину, а й підстави та час її звільнення від відбування покарання [258], оскільки саме з цього часу в передбачених законом випадках особа вважається такою, що не має судимості [259].

Пізніше Верховний Суд України у п. 17 постанови Пленуму № 7 від 4 червня 2010 р. «Про практику застосування судами кримінального законодавства про повторність, сукупність і рецидив злочинів та їх правові наслідки» зокрема вказав, що при вирішенні питання про наявність рецидиву злочинів або повторності злочинів, коли таку повторність утворює злочин, за вчинення якого винну особу було засуджено раніше, судам необхідно перевіряти, чи не погашено або не знято судимість за цей злочин. Для цього у справі повинні бути дані про засудження такої особи, призначене за цей злочин покарання та його відбуття, а при звільненні від відбування покарання з випробуванням на підставі статті 75 КК та вчинення нового злочину за межами встановленого судом іспитового строку — рішення суду, ухвалене відповідно до вимог статті 78 КК. Вирішуючи питання про наявність чи відсутність у такої особи судимості за раніше вчинений злочин, суди мають враховувати положення статей 88, 89, 90, 108 КК та роз’яснення, наведені у постанові Пленуму Верховного Суду України від 26 грудня 2003 р. № 16 «Про практику застосування судами України законодавства про погашення і зняття судимості»[260].

Крім того, в узагальненні «Судової практики з питань кваліфікації повторності та сукупності злочинів (статті 32, 33, 35 Кримінального кодексу України)» підготовленого суддею Верховного Суду України О.Т. Кузьменко та головним консультантом управління вивчення та узагальнення судової практики Верховного Суду України О.С. Іщенко, відзначено, що у цілому суди з’ясовують чи не погашена (знята) судимість, чи не підлягає особа за перший злочин звільненню від кримінальної відповідальності. У зв’язку з цим у вироках зазначається, що підсудний в силу ст. 89 КК судимості не має… Переважно йдеться про тих осіб, які раніше засуджені, але від відбування покарання звільнені на підставі ст. 75 КК, а іспитовий строк у них закінчився. Суди зазначають лише факт спливу строку і залишають поза увагою те, чи прийнято рішення в порядку статей 408-1 — 408-3 КПК. Тому необхідно звернути увагу судів на те, що за ст. 89 КК сам факт спливу іспитового строку не є достатньою підставою для того, щоб вважати судимість погашеною [261].

Однак, по конкретній кримінальній справі Верховний Суд України зайняв іншу позицію.

Приклад: Вироком районного суду від 20.05.2005 р. Р., раніше не судимий в силу ст. 89 КК, було засуджено за ч. 2 ст. 186 КК на 4 роки позбавлення волі. У касаційному поданні прокурор просить перекваліфікувати дії Р. з ч. 2 ст. 186 КК на ч. 1 ст. 186 КК. Верховний Суд України, задовольняючи подання прокурора, відзначив, що відповідно до ч. 4 ст. 32 КК повторність відсутня, якщо за раніше вчинений злочин особу звільнено від кримінальної відповідальності за підставами, встановленими законом, або якщо судимість за цей злочин було погашено або знято. Згідно з ч. 1 ст. 89 КК такими, що не мають судимості, визнаються особи, засуджені відповідно до ст. 75 КК, якщо протягом іспитового строку вони не вчинять нового злочину і якщо протягом зазначеного строку рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням не буде скасовано з інших підстав, передбачених законом. Ці вимоги закону судом не враховано. Як видно з матеріалів справи, суд кваліфікував дії Р. за ч. 2 ст. 186 КК (за ознакою повторності). При цьому, поза його увагою залишилася та обставина, що, на момент учинення злочину — 29.10.2004 р. іспитовий строк, призначений Р. вироком суду від 12.11.2002 р. закінчився у травні 2004 р., а тому з цього моменту він вважався таким, що не має судимості [262].

Ми підтримуємо ту точку зору, згідно з якою погашення судимості у осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням відбувається відразу після успішного спливу іспитового строку, не залежно від того була звільнена особа від призначеного покарання чи ні. На наш погляд, юристи, які пов’язують погашення судимості з днем ухвалення судом рішення про звільнення засудженого від покарання або вважають, що сам факт спливу іспитового строку не є достатньою підставою для того, щоб вважати судимість погашеною, змішують два різні правові наслідки — день (закінчення іспитового строку) з якого особа вважається, що не має судимість, і день (коли суд розглядає питання про правові наслідки звільнення від відбування покарання), з якого особа звільняється від покарання, оскільки закінчення іспитового строку ще не означає, що засуджений визнається звільненим від відбування призначеного покарання [263].

Що ж стосується роз’яснень у п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 4 червня 2010 р. «Про практику застосування судами кримінального законодавства про повторність, сукупність і рецидив злочинів та їх правові наслідки» про те, якщо особа вчинила новий злочин за межами встановленого судом іспитового строку, то судам при з’ясуванні питання, погашена чи не погашена судимість, необхідно перевіряти, — чи є рішення суду, ухвалене відповідно до вимог ст. 78 КК, то, на наш погляд, ця позиція Верховного Суду України, не тільки не допомогла в розв’язані цього питання, а навпаки, усугубило його. По-перше, воно не конкретне. Якщо Верховний Суд України дійсно вважає, що якщо особа, вчиняючи новий злочин за межами встановленого судом іспитового строку, але до постановлення рішення суду відповідно до вимог ст. 78 КК, має судимість за попередній злочин, то про це необхідно чітко вказати, щоб судді не тлумачили це питання по різному. По-друге, така точка зору, на наш погляд, суперечить принципу рівності громадян перед законом.

Приведемо такий приклад. Громадяни А. і Б. за попередньою змовою у групі вчинили хуліганство (ч. 2 ст. 296 КК) за що були засудженні 10.06.2009 р. районним судом до 2 років обмеження волі, кожен. На підставі ст. 75 КК вони були звільненні судом від відбування покарання з випробуванням. При цьому суд встановив їм іспитовий строк тривалістю 1 рік. 10.11.2010 р., після закінчення іспитового строку, вони в групі знову вчинили хуліганство. При цьому, 09.11.2010 р. засуджений А. на підставі ч. 1 ст. 78 КК був звільнений судом від призначеного йому покарання, а таке рішення стосовно засудженого Б. зовсім не розглядалося, оскільки робітники кримінально-виконавча інспекція забули внести подання в суд. З точки зору Верховного Суду України, по останній кримінальній справі, дії особи А. необхідно буде кваліфікувати по ч. 2 ст. 296 КК (хуліганство вчинене групою осіб), а дії особи Б., - за ч. 3 ст. 296 КК (хуліганство вчинене групою осіб і особою, раніше судимою за хуліганство).

З цього прикладу можна зробити парадоксальний висновок про те, що, не дивлячись на те, що особи А. і Б., будучи в одних і тих же умовах, вчинили перший і другий раз однакові злочини, однак із-за суб’єктивних обставин (хтось, наприклад, не своєчасно подав подання в суд, або сам суд забув своєчасно розглянути питання про звільнення особи від призначеного йому покарання), дії останнього потрібно буде кваліфікувати по більш тяжкій статті КК з усіма випливаючими для нього негативними наслідками. На наш погляд, коментар у цьому випадку не потрібен.

Читачам може здатися, що це чисто «теоретична» дискусія, яке не має до судової практики ні якого відношення. В зв’язку з цим, приведемо один приклад із судової практики.

Приклад: Вироком районного суду від 26.03.2010 р. С., раніше судимий 23.10.2007 р. за ч. 1 ст. 309 КК на 2 роки позбавлення волі та звільненого від відбування покарання з випробуванням на 1 рік, — було засуджено за ч. 1 ст. 185 КК на 1 рік позбавлення волі, за ч. 2 ст. 307 КК на 5 років позбавлення волі з конфіскацією майна. На підставі ч. 1 ст. 70 КК призначено покарання у виді позбавлення волі строком на 5 років з конфіскацією майна. На підставі ч. 4 ст. 70 КК призначено покарання у виді позбавлення волі строком на 5 років 1 місяць з конфіскацією майна. Як убачається з матеріалів справи, С. злочин, передбачений ч. 1 ст. 185 КК, вчинив 26.09.2007 р., а злочин, передбачений ч. 2 ст. 307 КК вчинив 04.03.2009 р. Крім того, С. не був звільнений від призначеного йому покарання після закінчення іспитового строку 23.10.2008 р., оскільки кримінально-виконавча інспекція не вносила подання в суд, так як вважала, що той не може бути звільненим від покарання на підставі ч. 1 ст. 78 КК, оскільки С. вчинив два нові злочини [264]. Апеляційний суд змінив вирок суду, зокрема, виключив з вироку кваліфікуючу ознаку ч. 2 ст. 307 КК — «особа, яка раніше вчинила злочин, передбачений ст. 309 КК», оскільки судимість за злочин, передбачений ч. 1 ст. 309 КК, був погашений ще 23.10.2008 р., а злочин, передбачений ч. 2 ст. 307 КК, засуджений С. вчинив 04.03.2009 р., тобто через 4 місяця 11 днів після закінчення іспитового строку який був встановлений судом по першому вироку [265].

Цей приклад свідчить проте, що особа може бути не звільнена від призначеного їй покарання на підставі ч. 1 ст. 78 КК, зовсім. Виникає риторичне запитання, а що тепер ця особа буде мати судимість довічно, оскільки судове рішення про успішність випробування не приймалося?

Однак, на наш погляд в цих випадках, є більш складні ситуації, коли особа протягом іспитового строку вчиняє новий злочин, однак, на підставі ч. 1 ст. 78 КК (в силу різних причин), ця особа постановою суду звільняється від покарання і ця постанова набирає законної сили.

Виникають наступні питання:

а) чи слід вважати таку особу, що вона має судимість з усіма негативними наслідками вчинення нового злочину протягом іспитового строку;

б) за якими правилами повинен призначити покарання суд, що розглядає кримінальну справу відносно особи, яка вчинила злочин в період іспитового строку, якщо є постанова суду яка звільняє останнього від покарання.

А) Перед тим, як відповідати на перше запитання, приведемо спочатку декілька прикладів з судової практики.

Приклад перший: Вироком районного суду від 01.09.2006 р. М., раніше не судимий в силу ст. 89 КК, було засуджено за ч. 2 ст. 164 КК на 2 роки обмеження волі. Як убачається з матеріалів справи, М. було засуджено за те, що він був зобов’язаний сплачувати аліменти на користь В., злісно ухилявся від сплати аліментів і станом на 02.08.2006 р. заборгував за 25 місяців. У касаційному поданні прокурор просить перекваліфікувати дії М. з ч. 2 ст. 164 КК на ч. 1 ст. 164 КК. Верховний Суд України, задовольняючи подання прокурора, відзначив, що, визнавши засудженого М. особою, раніше судимою за злісне ухилення від сплати аліментів, суд порушив вимоги ч. 4 ст. 32 КК, за якими повторність відсутня, якщо за раніше вчинений злочин особу звільнено від кримінальної відповідальності за підставами, встановленими законом, або якщо судимість за цей злочин було погашено або знято. Як убачається з матеріалів справи, М. вироком райсуду від 02.06.2004 р. було засуджено за ч. 1 ст. 164 КК до 1 року обмеження волі з іспитовим строком на 1 рік. По закінченню іспитового строку постановою цього ж суду від 13.06.2005 р. його було звільнено від відбування покарання. Таким чином, згідно зі ст. 89 КК М. є особою, що не має судимості. За таких обставинах, колегія судів вважає за необхідним перекваліфікувати дії засудженого М. з ч. 2 ст. 164 КК на ч. 1 ст. 164 КК [266].

Приклад другий: Вироком районного суду від 09.06.2006 р. В., раніше судимого 24.12.2004 р. за ч. 1 ст. 164 КК на 1 рік обмеження волі, з іспитовим строком на 1 рік, — було засуджено за ч. 2 ст. 164 КК на 2 роки обмеження волі, з іспитовим строком на 2 роки. Як убачається з матеріалів справи, В. було засуджено за те, що, будучи засудженим вироком суду від 24.12.2004 р., він продовжував злісно ухилятися від сплати аліментів за період з листопада 2004 р. по квітень 2006 р. Верховний Суд України, задовольняючи частково подання прокурора, відзначив, що, викликає сумнів правильність кваліфікації дій В. за ч. 2 ст. 164 КК, оскільки постановою райсуду від 17.02.2006 р. В. було звільнено від покарання, призначеного йому за вироком суду від 24.12.2004 р., а тому дії В. необхідно кваліфікувати за ч. 1 ст. 164 КК, через те, що судимість на день постановлення даного вироку у нього погашена [267].

Приклад третій: Вироком місцевого суду від 05.02.2004 р. П. було засуджено за ч. 2 ст. 309 КК на 3 роки позбавлення волі. П. раніше був судимий 12.06.2003 р. за ст. ст. 309 ч. 1, 317 ч. 1 КК і на підставі ст. ст. 70, 75 КК йому остаточно було призначене покарання у виді 3 років позбавлення волі і звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком на 2 роки. Постановою місцевого суду від 10.09.2003 р. на підставі п. “б” ст. 1 Закону України “Про амністію” від 11 липня 2003 р., П. було звільнено від покарання. В апеляційному порядку справа не переглядалася. Із матеріалів справи вбачається, що П. вчинив останній злочин 01.09.2003 р., тобто протягом іспитового строку. Верховний Суд України, змінюючи рішення місцевого суду, вказав, що суд неправильно кваліфікував дії засудженого за ч. 2 ст. 309 КК, оскільки суд звільнив П. від покарання на підставі Закону України “Про амністію”, то відповідно до ч. 3 ст. 88 КК він є особою, яка не має судимості, тому кваліфікація його дій судом за ознакою повторності є неправильною [268].

Аналіз двох перших прикладів свідчить про те, що вищестоящий суд пов’язував погашення судимості у цих осіб не з тим, що вони не вчинили новий злочин протягом іспитового строку, а з тим, що вони були звільненні від покарання постановою суду на підставі ч. 1 ст. 78 КК.

На наш погляд, важко погодитись з такими висновками. Не треба доказувати, що засудженні М. та В. вчинили новий злочин протягом іспитового строку [269], і після закінчення іспитового строку вони повинні були визнаватися особами, що мають судимість. До них повинна була би застосована ч. 3 ст. 78 КК (призначення покарання за сукупністю вироків), однак в силу яких-то причин, ці особи були звільненні судами на підставі ч. 1 ст. 78 КК від покарання, а постанови судів набули законної сили. В цих випадках «процесуальні» перешкоди є причиною того, що кримінально-правові наслідки судимості не можуть бути застосовані відносно засуджених М. та В. не тому, що відсутня судимість у останніх, а тому, що є випадки, коли ці «процесуальні» перешкоди не можливо усунути в рамках діючого КПК України.

Виникає наступне питання, а чому такі ситуації можливі в судовій практиці? Як відомо кримінальний процес є формою застосування кримінального закону. «Діалектика форми і змісту припускає їх відносну самостійність при ведучий ролі змісту»[270], однак відносна самостійність форми має тенденцію обертатись із засобу в самоціль, а це проявляється в різних проявах формалізму[271].

Яскравим прикладом такого прояву як раз і є відносна самостійність форми [порядку звільнення від покарання з випробуванням після закінчення іспитового строку (ст. 408-1 КПК)] над змістом інституту судимості (умови не погашення судимості на підставі п. 1 ч. 1 ст. 89 КК), яка приводить до того, що форма в деяких випадках [272] стає ведучою в порівнянні із змістом, в результаті чого зміст (не погашена судимість) втрачає своє правове значення і засуджений безпідставно уникає більш тяжкої кримінальної відповідальності [273].

Що стосується третього прикладу, то слід визнати, що кваліфікація дій П. за ст. 309 ч. 2 КК (за ознакою повторності) фактично була правильною, оскільки останній 01.09.2003 р. вчинив умисний злочин під час іспитового строку, а тому відповідно до п. “г” ст. 7 Закону України “Про амністію” від 11 липня 2003 р., амністія не могла бути до нього застосована судом, який 10.09.2003 р. розглядав питання про застосування до нього амністії. Однак, і в цьому випадку процесуальна форма стала ведучою в порівняні із змістом кримінального права, в результаті чого зміст (не погашена судимість) втратив своє правове значення і замість того, щоб призначити засудженому П. покарання за сукупністю вироків (ст. 71 КК), його дії кваліфікуються «безпідставно» як вчинення менш тяжкого злочину.

У зв’язку з цим, важко не погодитись з В.О. Навроцьким, який звертає увагу на те, що узгодженість кримінального та кримінально-процесуального законів є показником їхньої досконалості, що визначає правильне їх розуміння і відповідне застосування. Взаємозв’язок цих галузей права має не тільки теоретичне, але й важливе практичне значення, оскільки кримінальний процес є формою застосування кримінального закону. Подальший розвиток цих законів неможливий без виявлення та усунення закладених в них недоліків [274].

Б) Відповідаючи на друге запитання, ми повинні визнати, що тут можливі два варіанти.

Варіант № 1. Місцевий суд, який розглядав кримінальну справу, знав про те, що ця особа постановою суду звільнена від покарання і ця постанова набрала законної сили.

В цьому випадку суд не може застосовувати ст. 71 КК оскільки, згідно вимог ст. 403 КПК рішення суду, яке вступило в законну силу, є обов'язковим для всіх державних організацій і посадовців і підлягає виконанню на всій території України.

Таку точку зору займає і Верховний Суд України, який в п. 10 постанови Пленуму № 7 від 24.10.2003 р. «Про практику призначення судами кримінального покарання», вказав, що якщо про вчинення під час іспитового строку нового злочину стало відомо після винесення постанови про звільнення засудженого від покарання (ч. 1 ст. 78 КК), суд, який розглядає справу про новий злочин, вправі призначити покарання за сукупністю вироків лише за умови скасування цієї постанови в установленому порядку [275].

Приклад: Вироком районного суду від 05.10.1995 р. Р. був засуджений за ст. 86-2 КК 1960 р. на 2 роки 6 місяців позбавлення волі з відстрочкою виконання вироку на 2 роки. Ухвалою того ж суду від 03.11.1997 р. Р. був звільнений від відбування покарання за даним вироком у зв'язку із закінченням строку відстрочки вироку. Дана ухвала місцевого суду у встановленому законом порядку не скасована. Обласний суд, постановляючи вирок 22.02.1999 р. відносно Р., виходячи з того, що останній в період відстрочки тобто 03.11.1995 р. і 03.01.1996 р. вчинив злочини, остаточно призначив тому покарання за сукупністю вироків. Верховний Суд України обґрунтовано змінив вирок обласного суду, виключивши з нього ст. 43 КК 1960 р.[276].

Варіант № 2. Місцевий суд, який розглядав кримінальну справу, не знав про те, що ця особа постановою суду звільнена від покарання і ця постанова набрала законної сили.

В цьому випадку питання про виключення з вироку суду ст. 71 КК виникає при розгляді апеляцій в суді другої інстанції. На нашу думку, вирок суду з цих підстав не може бути змінений в апеляційному порядку, оскільки він був законним і обґрунтованим за наявності тих доказів і інформації, які були на момент його постановлення.

Приклад: Верховний Суд України, залишив без задоволення касаційне подання прокурора в аналогічній ситуації, вказавши при цьому, що доводи про те, що суд неправильно застосував відносно засудженого Х. ст. 71 КК і призначив покарання за сукупністю вироків є необґрунтованими, оскільки на день проголошення вироку суду не було відомо про звільнення засудженого від відбування покарання за попереднім вироком у зв'язку із закінченням іспитового строку [277].

Питання застосування ст. 71 КК, коли щодо засудженого є вирок, який не виконано і про який не було відомо суду, що постановив останній за часом вирок, повинні розглядатися тільки на стадії виконання вироку, ухвали і постанови суду (судді), відповідно до вимог ст. 413 КПК, а не на інших стадіях кримінального процесу.

Таку позицію займає і Верховний Суд України, який в п. 25 постанови Пленуму № 7 від 24.10.2003 р. «Про практику призначення судами кримінального покарання» вказав, що коли щодо засудженого є вирок, який не виконано і про який не було відомо суду, що постановив останній за часом вирок, суд за місцем виконання вироку зобов’язаний визначити порядок застосування покарання за всіма вироками відповідно до ст. 71 КК [278].

Приклад: Вироком суду від 09.06.2008 р. Ш., раніше судимого 22.12.2006 р. за ч. 3 ст. 289 КК із застосуванням ст. 69 КК на 5 років позбавлення волі і звільненого від відбування покарання з випробуванням, — було засуджено за ч. 3 ст. 289 КК із застосуванням ст. 69 КК на 5 років позбавлення волі і звільненого від відбування покарання з випробуванням. Із матеріалів справи вбачається, що Ш. вчинив цей злочин 29.02.2008 р. У поданні прокурор області посилається на неправильне застосування кримінального закону і вказує, що на час розгляду справи суду не було відомо проте, що Ш. був засуджений вироком суду від 22.12.2006 р., однак просить вирок суду від 09.06.2008 р. скасувати у зв’язку з нововиявленими обставинами, а кримінальну справу направити на новий судовий розгляд до того ж суду. Апеляційний суд у задоволенні подання прокурора відмовив і відзначив, що порушення правил призначення покарання за сукупністю вироків (ст. 71 КК) відноситься до неправильного застосування закону, а не до нововиявлених обставин. Крім того, прокурор не врахував, що згідно з вимогами ст. 413 КПК порядок вирішення цих питань покладено на місцеві суди, а тому прокурору необхідно було направити своє подання в місцевий суд за місцем виконання [279].

2) Для деяких видів покарань судимість погашається самим фактом відбуття цього покарання або фактом звільнення від нього. До таких видів покарань відносяться:

а) позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю (п. 3 ч. 1 ст. 89 КК).

Приклад: Вироком місцевого суду від 04.12.2008 р. Б., раніше судимого 23.01.2007 р. за ч. 1 ст. 366 КК до стягнення штрафу у розмірі 510 грн. з позбавленням права обіймати певні посади на строк 1 рік, — було засуджено за ч. 2 ст. 366 КК на 2 роки 6 місяців позбавлення волі з позбавленням права обіймати певні посади на строк 1 рік 6 місяців, за ч. 2 ст. 364 КК на 3 роки 6 місяців позбавлення волі з позбавленням права обіймати певні посади на строк 2 роки, на підставі ст. 70 КК шляхом часткового складення покарань Б. остаточно призначено покарання у виді 4 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати певні посади на строк 2 роки. На підставі ст. 75 КК Б. звільнено від відбування покарання. Із матеріалів справи вбачається, що інкриміновані йому злочини, засуджений вчинив у січні — лютому 2006 р. Верховний Суд України, задовольняючи подання прокурора і скасовуючи вирок суду, зокрема відзначив, що Б. вказаний штраф сплатив 09.01.2008 р. Згідно з п. 3 ст. 89 КК особи, які засуджені до позбавлення права обіймати певні посади, визнаються такими, що не мають судимості, після цього покарання. Відповідно до інформації кримінально-виконавчої інспекції, вирок суду від 23.01.2007 р. щодо Б. на виконання не надходив. Таким чином, на момент винесення вироку додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади на строк 1 рік за попереднім вироком залишилось не виконаним [280];

Такі висновки вищестоящого суду, на нашу думку, є не переконливими. По-перше, згідно вимог ч. 3 ст. 55 КК 2001 р. при призначенні позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткового покарання до штрафу, а також у разі застосування ст. 77 КК — строк додаткового покарання обчислюється з моменту набрання законної сили вироком. Тобто строк відбуття цього додаткового покарання обчислюється не з моменту надходження вироку суду до кримінально-виконавчої інспекції, а моменту набрання законної сили вироком. Крім того, було б не справедливо із за халатного відношення робітника суду, який не направив цей вирок суду у інспекцію, мати судимість на все життя. По друге, викликає сумніви думка прокурора про призначення засудженому покарання за правилами ч. 4 ст. 70 КК, оскільки аналіз санкції ч. 1 ст. 366 КК свідчить про те, що додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю відноситься тільки до основного покарання у виді обмеження волі [281], а тому суд, який постановив вирок від 23.01.2007 р., не мав права до основного покарання у виді штрафу призначати це додаткове покарання;

б) службове обмеження для військовослужбовців (п. 4 ч. 1 ст. 89 КК);

в) тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців (п. 4 ч. 1 ст. 89 КК);

г) відбуття покарання військовослужбовцем на гауптвахті замість арешту (п. 4 ч. 1 ст. 89 КК).

О.Ф. Ковітіді відзначає, що «у випадку звільнення від покарання у зв’язку із визнанням особи непридатної до військової служби, навіть після покращення стану її здоров’я, повернення до покарання закон не передбачає. Таким чином, у цих випадках рішення про звільнення від покарання припиняє кримінально-правові відносини остаточно (за винятком випадків, коли ця особа вже фактично відбула частину покарання — тут названі правовідносини закінчуються при припиненні судимості, строк погашення якої обчислюється з дня дострокового звільнення її від відбування покарання — ч. 3 ст. 90 КК)»[282]. Важко погодитись з О.Ф. Ковітіді з останнім висновком, який знаходиться у дужках, оскільки такі військовослужбовці на підставі п. 4 ч. 1 ст. 89 КК та ч. 2 ст. 60 КК не мають судимості вже з моменту дострокового звільнення від цих покарань. Крім того, звертаємо увагу також на те, що у ч. 3 ст. 90 КК мова йде про дострокове звільнення особи від відбування покарання, в той же час у ч. 3 ст. 84 КК мова йде про звільнення військовослужбовців від покарання. (Ще один приклад того, чому треба відрізняти «звільнення від покарання» від «звільнення від відбування покарання»);

3) Для решти видів покарань судимість погашається як самим фактом відбуття основного і додаткового покарання, так і спливанням після цього певного строку, який в залежності від виду покарання і ступеню тяжкості злочину, може тривати від 1 до 8 років. Ці диференційовані строки погашення судимості встановлюються:

а) в 1 рік, для осіб, які відбули покарання у виді штрафу, виправних робіт або арешту (п. 5 ст. 89 КК).

Приклад перший: Вироком місцевого суду від 19.12.2005 р. М., раніше судимого 11.06.2004 р. за ч. 1 ст. 296 КК до стягнення штрафу у розмірі 8500 грн., - було засуджено за ч. 3 ст. 296 КК до 2 років позбавлення волі. У касаційній скарзі засуджений вважає, що суд неправильно застосував до нього закон, оскільки на його думку, на момент вчинення злочину, він вже вважався таким, що не мав судимості. Верховний Суд України, залишаючи скаргу без задоволення, відзначив, що М. раніше судимий за хуліганство, і ця судимість не погашена, оскільки на момент винесення вироку він не сплатив штраф за попереднім вироком, а тому суд обґрунтовано прийшов до висновку про вчинення М. злочинного діяння, яке за своїми ознаками утворює склад злочину, передбаченого ч. 3 ст. 296 КК [283];

Приклад другий: Вироком місцевого суду від 01.09.2006 р. П., раніше не судимого згідно ст. 89 КК, — було засуджено за ч. 2 ст. 368 КК до 5 років позбавлення волі. На підставі ст. 75 КК звільненого від відбування покарання. Із матеріалів справи вбачається, що П. вчинив інкримінований йому злочин у травні 2006 р. Верховний Суд України, скасовуючи вирок, зокрема відзначив, що П. раніше був судимий за ч. 1 ст. 190, ч. 1 ст. 358 КК до штрафу у розмірі 1020 грн. Відповідно до повідомлення державної виконавчої служби — 16.02.2005 р. було відкрите виконавче провадження, а згідно квитанції П. сплатив штраф 30.08.2005 р. Відповідно до положень п. 5 ч. 1 ст. 89 КК судимість П. могла бути погашена 30.08.2006 р. (через рік з дня відбування покарання), але строк погашення судимості був перерваний у зв’язку із вчиненням останнім нового злочину. Однак суд не перевірив цих обставин, зазначивши у вироку, що згідно ст. 89 КК П. не має судимості, що також вплинуло на призначення покарання засудженому [284];

Приклад третій: Вироком місцевого суду від 17.11.1970 р. К., раніше судимого 04.11.1968 р. за ч. 1 ст. 212-1 КК РРФСР (ст. 215-3 ч. 1 КК 1960 р.) до 1 року виправних робіт, — було засуджено за ч. 1 ст. 212-1 КК РФ (ст. 215-3 ч. 1 КК 1960 р.) до 1 року позбавлення волі. Верховний Суд, скасовуючи вирок, відзначив, що органи досудового слідства кваліфікували дії К. за ч. 2 ст. 212-1 КК РФ (ст. 215-3 ч. 2 КК 1960 р.), оскільки останній 04.11.1968 р. був засудженим за ч. 1 ст. 212-1 КК РФ (ст. 215-3 ч. 1 КК 1960 р.) до 1 року виправних робіт, і відбуваючи покарання, 14.01.1970 р. знову вчинив аналогічний злочин. Змінюючи кваліфікацію дій К. на ч. 1 ст. 212-1 КК РФ (ст. 215-3 ч. 1 КК 1960 р.), суд мотивував це тим, що судимість у останнього за попередній злочин погашена. Однак, такий висновок є неправильним, оскільки відповідно до вимог п. 4 ч. 1 ст. 57 КК РРФСР (п. 4 ч. 1 ст. 55 КК 1960 р.) особа, засуджена до виправних робіт, вважається судимою протягом відбування покарання, а також протягом 1 року після його відбуття [285].

В судовій практиці неодноразово виникали питання, які кримінально-правові наслідки наступають для особи, якщо відповідно до вимог ч. 4 ст. 53 КК у разі неможливості сплатити штраф, суд замінюю несплачену суму штрафу покаранням у виді громадських робіт? На наш погляд, заміна одного виду покарання іншим видом покарання є похідним від засудження особи з вчинення злочину, а тому на неї поширюються всі кримінально-правові наслідки пов’язані з цим видом покарання. Зокрема, заміна покарання не тягне за собою правових наслідків, передбачених ч. 3 ст. 88 КК, оскільки особа не звільняється від покарання. В цих випадках, строк погашення судимості обчислюється з дня відбуття вже громадських робіт і особи, визнаються такими, що не мають судимості, якщо вони протягом року з дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинять нового злочину (п. 5 ч. 1 ст. 89 КК).

Приклад: Вироком місцевого суду від 30.09.2008 р. В., раніше судимого 29.06.2006 р. за ч. 2 ст. 186 КК до штрафу у розмірі 510 грн., постановою суду від 23.01.2007 р. штраф замінений на 240 годин громадських робіт, — було засуджено зокрема за ч. 2 ст. 389 КК на 6 місяців арешту. Верховний Суд України, відмовляючи у поданні прокурору про закриття справи в цій частині за відсутністю в його діях складу злочину, зокрема відзначив, що, виходячи із змісту ст. 50 КК, покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаною винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Відповідно до вимог ч. 4 ст. 53 КК у разі неможливості сплати штрафу суд може замінити несплачену частину штрафу покаранням у виді громадських робіт. Заміна одного покарання є похідним від засудження особи за вчинення злочину і визначення їй покарання. Таким чином держава зменшує обмеження прав і свобод засудженої особи з метою її виправлення і запобіганню вчинення нових злочинів. Також заміна покарання не тягне за собою правових наслідків, як то погашення судимості за вчинений злочин[286];

б) в 2 роки, для осіб, які відбули покарання у виді обмеження волі чи були засуджені за злочин невеликої тяжкості до позбавлення волі (п. 6 ст. 89 КК);

в) в 3 роки, для осіб, які були засуджені до позбавлення волі за злочин середньої тяжкості (п. 7 ст. 89 КК).

Приклад: Вироком районного суду від 19.10.2009 р. Р., раніше судимого 27.08.2002 р. за ст. 309 ч. 2 КК на 2 роки 6 місяців позбавлення волі, звільненого по відбутті покарання 05.01.2004 р., було засуджено за ч. 2 ст. 15 — ч. 3 ст. 185 КК на 3 роки позбавлення волі. Із матеріалів справи вбачається, що Р. вчинив замах на крадіжку 14.06.2009 р. Районний суд, призначаючи покарання Р., зокрема відзначив, що останній раніше був судимий за вчинення умисного злочину, судимість за який не знята і не погашена. Апеляційний суд, змінюючи вирок місцевого суду, зокрема відзначив, що згідно п. 7 ч. 1 ст. 89 КК судимість була погашена ще 05.01.2007 р. (05.01.2004 р. + 3 р.), а останній злочин Р. вчинив 14.06.2009 р., тобто через 02 роки 05 місяців 09 днів після погашення судимості. Враховуючи це, апеляційний суд зокрема виключив із вироку відомості о судимості Р., а також вказівку районного суду про те, що Р. раніше був судимий за вчинення умисного злочину, судимість за який не знята і не погашена [287];

г) в 6 років, для осіб, які були засуджені до позбавлення волі за тяжкий злочин (п. 8 ст. 89 КК).

Приклад перший: Вироком місцевого суду від 09.06.2008 р. К., не судимого в силу ст. 89 КК, було засуджено за ч. 3 ст. 185 КК на 5 років позбавлення волі. На підставі ст. 75 КК його було звільнено від відбування покарання. У касаційному поданні прокурор просив вирок скасувати, оскільки суд необґрунтовано застосував до К. ст. 75 КК, який має судимість. Із матеріалів справи вбачається, що К. був засуджений вироком від 05.03.1998 р. за ч. 3 ст. 101 КК 1960 р. до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років, а 03.08.2001 р. був умовно-достроково звільнений з випробувальним терміном на 1 рік 2 місяці 15 днів., а новий злочин він вчинив 03.12.2007 р. Верховний Суд України, відмовляючи прокурору у задоволенні касаційного подання, відзначив, що відповідно до п. 11 Прикінцевих та перехідних положень КК 2001 р. правила, встановлені КК 1960 р. щодо погашення і зняття судимості поширюються на осіб, які вчинили злочин до набрання чинності цим Кодексом, за винятком випадків, якщо цим Кодексом пом’якшується кримінальна відповідальність зазначених осіб. Оскільки згідно з КК 2001 р. кримінальна відповідальність за вчинений К. злочин, за який він був засуджений у 1998 р., пом’якшується, до нього необхідно застосувати правила про погашення судимості, встановлені КК 2001 р. Згідно з ч. 3 ст. 90 КК якщо особу було достроково звільнено від відбування покарання, то строк погашення судимості обчислюється з дня дострокового звільнення її від відбування покарання. У випадку К. такий строк відповідно до п. 8 ст. 89 КК з урахуванням положень ст. 12 КК становить шість років [288];

Приклад другий: Вироком місцевого суду від 14.09.2006 р. Р., раніше судимого 09.02.2006 р. за ч. 3 ст. 185 КК із застосуванням ст. 69 КК на 1 рік позбавлення волі, - було засуджено за ч. 2 ст. 296 КК на 3 роки позбавлення волі. Ухвалою апеляційного суду вирок щодо Р. змінено, на підставі ст. 75 КК його було звільнено від відбування покарання. У касаційному поданні прокурор просив вирок скасувати, оскільки суд необґрунтовано застосував до Р. ст. 75 КК, який має судимість. Верховний Суд України, скасовуючи ухвалу апеляційного суду, відзначив, що відповідно до п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 24.10.2003 р. «Про практику призначення судами кримінального покарання» судам належить обговорювати питання про призначення передбаченого законом більш суворого покарання особам, зокрема, що вчинили злочини на ґрунті рецидиву злочину. Мотивуючи рішення про звільнення Р. на підставі ст. 75 КК від відбування покарання з випробуванням, апеляційний суд послався на те, що той раніше не судимий в порядку ст. 89 КК, відсутні обставини, що обтяжують покарання. Однак, зазначені обставини суд не перевірив, тому його рішення про звільнення Р. від відбування покарання з випробуванням належним чином не вмотивоване. Зокрема, апеляційний суд в ухвалі не зазначив, чому він визнав Р. раніше не судимим, у той час, як той є судимим судом 09.02.2006 р. за ч. 3 ст. 185 КК із застосуванням ст. 69 КК на 1 рік позбавлення волі. Відповідно до вимог ст. 12 КК злочин, передбачений ч. 3 ст. 185 КК, є тяжким. Як зазначено у п. 8 ст. 89 КК такими, що не мають судимості, визнаються особи, засуджені до позбавлення волі за тяжкий злочин, якщо вони протягом 6 років з дня відбуття покарання не вчинять нового злочину. Таким чином, судимість Р. не погашена і не знята в установленому порядку. Р. раніше був засуджений за вчинення злочину до позбавлення волі, відбував реально покарання і знову вчинив злочин. Ця обставина характеризує його як особу схильну до вчинення злочинів, яка вперто не бажає стати на шлях виправлення [289];

д) в 8 років, для осіб, які були засуджені до позбавлення волі за особливо тяжкий злочин (п. 9 ст. 89 КК). Закінчення цих строків і не вчинення протягом їх нового злочину свідчить проте, що така особа не має судимості.

2.2. Правила обчислення строків погашення судимості

1) Загальне правило обчислення строків погашення судимості вказано у ч. 1 ст. 90 КК, відповідно до якого строки погашення судимості обчислюються з дня відбуття основного і додаткового покарання.

Ці строки починають текти з наступного дня після відбуття покарань, а закінчуються в останній день перебігу строку погашення судимості. При цьому необхідно розрізняти між собою загальний строк судимості (з дня набрання законної сили обвинувальним вироком і до погашення судимості, тобто строк в який входить: а) строк з дня набрання законної сили обвинувальним вироком і до дня початку відбуття покарання; б) строк відбуття основного та додаткового покарання; в) проміжок часу від закінчення відбування цих покарань і до погашення судимості) і строк погашення судимості (з дня відбуття основного і додаткового покарання і до остаточного погашення судимості), які співвідносяться між собою як ціле і його частина.

Проблемні питання, які виникають при обчисленні строків погашення судимості.

а) В судовій практиці виникають ситуації, коли після призначення засудженому покарання, суд звільняє останнього в залі суду із під варти, у зв’язку з відбуття тим покарання.

Наприклад, суд призначив засудженому покарання у виді 3 місяців арешту і оскільки той 3 місяці знаходився під вартою, звільняє його в залі суду із під варти, у зв’язку з відбуття їм покарання. Виникає питання, з якого дня необхідно обчислювати річний строк погашення судимості (ч. 5 п. 1 ст. 89 КК), з дня коли його відпустили із під варти (ч. 1 ст. 90 КК — з дня відбуття основного покарання), чи з того дня, коли вирок суду набрав законної сили (ч. 1 ст. 88 КК — особа визнається такою, що має судимість, з дня набрання законної сили)?

На наш погляд, з дня набрання законної сили обвинувального вироку, оскільки не можливо річ вести про обчислення строків судимості, поки не виникне сам правовий стан — судимість, в протилежному випадку, можливі теоретично ситуації, коли судимість може бути уже погашена, а у засудженого правовий стан — судимість, ще не наступив;

б) У судовій практиці виникло питання, чи у всіх випадках строк погашення судимості обчислюється спочатку з дня відбуття основного покарання, а потім продовжується обчислюватися з дня відбуття додаткового покарання? На нашу думку, відповідь на це питання дана у ст. 55 КК.

Аналіз ст. 52 КК дозволяє зробити висновок проте, що із всіх додаткових видів покарань, передбачених КК, в цьому випадку інтерес може представляти тільки додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, яке відноситься до так названих “строкових” покарань[290], які відбуваються засудженим, тобто триває у часі, проміжок якого визначається вироком суду. Всі інші додаткові покарання, наприклад, позбавлення військового звання, належать до так званих “одноактних” видів покарань і в зв’язку з цим не можуть відбуватися засудженим протягом певного часу. Згідно ч. 3 ст. 55 КК при призначенні позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткового покарання до основних покарань у виді арешту, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйонові військовослужбовців або позбавлення волі на певний строк — воно поширюється на увесь час відбування основного покарання і, крім цього, на строк, встановлений вироком суду. При цьому строк додаткового покарання обчислюється з моменту відбуття основного покарання. Наприклад, особу було засуджено за вчинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК, до п’яти років позбавлення волі (основне покарання) і з позбавленням права керувати транспортними засобами строком на два роки (додаткове покарання). У цьому випадку строк погашення судимості почне обчислюватися тільки після відбуття основного і додаткового покарання, тобто після спливу сім років.

Однак, при призначенні позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткового покарання до інших основних покарань, наприклад, громадських або виправних робіт, а також у разі застосування ст. 77 КК — строк цього додаткового покарання обчислюється з моменту набрання законної сили вироком (ч. 3 ст. 55 КК). Наприклад, особу було засуджено за вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 286 КК, до 2 років виправних робіт (основне покарання) і з позбавленням права керувати транспортними засобами строком на 3 роки (додаткове покарання). У цьому випадку засуджений основне і додаткове покарання буде відбувати одночасно (паралельно) і строк погашення судимості почне обчислюватися тільки після відбуття додаткового покарання (3 років), оскільки його строк більший від строку основного покарання;

в) В судовій практиці виникло питання, як необхідно обчислювати строк погашення судимості засудженому, який спочатку був звільнений від відбування покарання з випробуванням (ст. 75 КК), а потім, після закінчення іспитового строку, на підставі ч. 1 ст. 78 КК, його було звільнено від покарання?

На наш погляд, необхідності в таких випадку в обчислюванні строків погашення судимості не має, оскільки, по перше, відповідно до вимог п. 1 ч. 1 ст. 89 КК, такими, що не мають судимості, визнаються особи, якщо протягом іспитового строку вони не вчинять нового злочину і якщо протягом зазначеного строку рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням не буде скасовано з інших підстав, передбачених законом. По друге, відповідно до вимог ч. 1 ст. 90 КК строки погашення судимості обчислюються з дня відбуття основного і додаткового покарання, однак, особи які були звільненні від відбування покарання з випробуванням, покарання не відбувають.

Не змінює цієї точки зору і випадки, коли особі, наприклад було призначено основне та додаткове покарання, і остання була звільнена від відбування тільки основного покарання з випробуванням, оскільки згідно п. 1 ч. 1 ст. 89 КК, якщо строк додаткового покарання перевищує тривалість іспитового строку, особа визнається такою, що не має судимості, після відбуття цього покарання, тобто строк погашення судимості не обчислюється після відбуття додаткового покарання. На перший погляд, виникає думка, що існує конкуренція між п. 1 ч. 1 ст. 89 КК та ч. 1 ст. 90 КК, оскільки перша кримінально-правова норма стверджує проте, що в таких випадках особа після відбуття додаткового покарання не має судимості, а інша вказує проте, що строк погашення судимості необхідно обчислювати з дня відбуття додаткового покарання. Однак, ні якої конкуренції між цими кримінально-правовими нормами не існує, оскільки як ми раніше відзначали, тільки один вид додаткового покарання — позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю може перевищити тривалість іспитового строку. Враховуючи, що згідно п. 3 ч. 1 ст. 89 КК особи, засуджені до позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю, не мають судимості після виконання цього покарання, тому і не має потреби обчислювати строк погашення судимості з дня відбуття цього додаткового покарання на підставі ч. 1 ст. 90 КК.

В зв’язку з вищевказаним, ми не можемо погодитися з позицією Верховного Суду України, який в п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України № 16 від 26 грудня 2003 р. «Про практику застосування судами України законодавства про погашення і зняття судимості» відзначив, що при вирішенні питання про погашення судимості правове значення має не тільки наявність вироку суду, яким особу визнано винною у вчиненні злочину, а й підстави та час її звільнення від відбування покарання, оскільки саме з цього часу в передбачених законом випадках особа вважається такою, що не має судимості, або починається обчислюватися строк, протягом якого вона вважається такою, що має судимість [291].

По перше, як ми раніше відзначали, що в цих випадках, відповідно до вимог ч. 1 ст. 78 КК особа звільняється судом не від відбування покарання, а від призначеного йому покарання [292], а по друге, як ми вже відзначали, при застосуванні до особи ст. 75 КК та ч. 1 ст. 78 КК, на неї поширюються дії п.п. 1 та 3 ст. 89 КК, а не вимоги ч. 1 ст. 90 КК;

г) В судовій практиці періодично виникають випадки, коли засудженому зменшується покарання у зв’язку із зміною кваліфікації його дій, однак останній на цей час фактично відбув більший строк покарання чим знову призначене йому покарання. Наприклад, особа була засуджена по ч. 4 ст. 140 КК 1960 р. (крадіжка індивідуального майна з проникненням у житло особливо небезпечним рецидивістом) до 10 років позбавлення волі. Коли той відбував 8 років позбавлення волі, суд на підставі ч. 9 Розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень КК, перекваліфікував його дії з ч. 4 ст. 140 КК 1960 р. на ч. 3 ст. 185 КК та зменшив тому покарання до 6 років позбавлення волі і оскільки, останній це покарання відбув, суд в залі суду звільнив його із під варти, у зв’язку з відбуття їм покарання.

Виникає питання, з якого дня необхідно обчислювати строк погашення судимості, з дня фактичного відбуття покарання засудженим чи з дня закінчення зменшеної міри покарання?

Судова практика вважає, що обчислення строку покарання в таких випадках необхідно обчислювати засудженому з дня закінчення зменшеної міри покарання, яке йому було призначено останнім судовим рішенням, а не фактично відбутого їм покарання [293].

Така точка зору існує і в теорії кримінального права. У зв’язку з цим С.С. Яценко відзначає, що «очевидно, у випадках, коли у зв’язку із зміною кваліфікації злочину вже під час відбуття покарання міра покарання була знижена і при цьому засуджений фактично відбував більший строк покарання (громадських робіт, виправних робіт, обмеження волі або позбавлення волі на певний строк), ніж заново призначений, строк погашення судимості має обчислюватись з часу закінчення остаточного покарання, а не відбутого» [294].

2) До строку погашення судимості зараховується час, протягом якого вирок не було виконано, якщо при цьому давність виконання вироку не переривалася. Якщо вирок не було виконано, судимість погашається по закінченню строків давності виконання вироку (ч. 2 ст. 90 КК).

В деяких випадках в силу об’єктивних причин виключається виконання призначеного судом покарання. Наприклад, особа засуджена до виправних робіт за місцем його роботи, але це підприємство в силу кризи призупинило свою діяльність на тривалий час. У цьому разі його наступне виконання може виявитися недоцільним з точки зору цілей покарання і ст. 80 КК передбачає в таких випадках звільнення засуджених від відбування покарання у зв’язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку при виконанні трьох умов:

а) закінчення зазначених в ч. 1 ст. 80 цього Кодексу строків;

б) не ухилення засудженого від відбування покарання;

в) не вчинення протягом цих строків нового середньої тяжкості, тяжкого або особливо тяжкого злочину.

Таким чином, якщо вирок не був виконаний при цих умовах, то судимість буде погашена з дня звільнена особи від відбування покарання на підставі ст. 80 КК, тобто строк погашення судимості спливе одночасно з строком давності обвинувального вироку.

Приклад: Вироком місцевого суду від 30.03.2007 р. В., раніше судимого 24.12.2003 р. за ч. 1 ст. 186 КК до стягнення штрафу у розмірі 850 грн., - було засуджено за ч. 2 ст. 190 КК на 3 роки позбавлення волі. Із матеріалів справи вбачається, що В. новий злочин вчинив 08.11.2006 р. У касаційному поданні прокурор просить перекваліфікувати дії засудженого з ч. 2 ст. 190 КК на ч. 1 ст. 190 КК. Верховний Суд України, скасовуючи вирок суду, відзначив, що згідно ч. 2 ст. 90 КК якщо вирок не було виконано, судимість погашається по закінченні строків давності виконання вироку, який згідно ст. 80 КК щодо В. складає 2 роки. При розгляді даної справи указані обставини залишилися поза увагою суду при кваліфікації дій засудженого. Приймаючи до уваги наведене, у касаційному поданні обґрунтовано ставиться під сумнів правильність кваліфікації дій В. судом за ч. 2 ст. 190 КК. Разом з тим, з урахуванням вимог, передбачених ч. 3 ст. 80 КК, згідно яких перебіг давності зупиняється, якщо засуджений ухиляється від відбування покарання, колегія суддів не вважає за можливим внести ті зміни у вирок суду щодо В., оскільки в матеріалах справи відсутні будь-які дані, які б указували на причини несвоєчасного виконання вироку від 24.12.2003 р. в частині сплати штрафу [295].

3) Якщо особу було достроково звільнено від відбування покарання, то строк погашення судимості обчислюється з дня дострокового звільнення її від відбування основного та додаткового покарання (ч. 3 ст. 90 КК).

Однією з важливих умов нормального погашення судимості є відбуття особою покарання (основного та додаткового). Відбуття покарання вважається такою умовою, з виконання якої починають реалізовуватися інші умови погашення судимості. Тому у кожному конкретному випадку необхідно установити факт відбуття покарання. Це тим більше важливо, що сучасне законодавство широко використовує дострокове звільнення від відбування покарання, внаслідок чого особа відбуває покарання не повністю. Відбуте основне покарання у виді позбавлення волі при відсутності додаткового покарання вважається умовою процесу погашення судимості і з цього дня починається перебіг відповідного строку, указаного в п.п. 6–9 ст. 89 КК…. Однак, якщо особу достроково було звільнено від відбування покарання, то перебіг строку погашення судимості переноситься на день дострокового звільнення її від відбування основного та додаткового покарання (ч. 3 ст. 90 КК) [296].

Дострокове звільнення засудженого від відбування покарання можливе:

а) на підставі ст. 2 Положення про здійснення помилування, затвердженого Указом президента України від 19 липня 2005р. № 1118/2005;

б) при умовно-достроковому звільненні від відбування покарання (ст. 81 КК).

Приклад: Вироком місцевого суду від 09.06.2008 р. К., не судимого в силу ст. 89 КК, було засуджено за ч. 3 ст. 185 КК на 5 років позбавлення волі. На підставі ст. 75 КК його було звільнено від відбування покарання. У касаційному поданні прокурор просив вирок скасувати, оскільки суд необґрунтовано застосував до К. ст. 75 КК, який має судимість. Із матеріалів справи вбачається, що К. був засуджений вироком від 05.03.1998 р. за ч. 3 ст. 101 КК 1960 р. до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років, а 03.08.2001 р. був умовно-достроково звільнений з випробувальним терміном 1 рік 2 місяці 15 днів., а новий злочин він вчинив 03.12.2007 р. Верховний Суд України, відмовляючи прокурору у задоволенні касаційного подання, відзначив, що відповідно до п. 11 Прикінцевих та перехідних положень КК 2001 р. правила, встановлені КК 1960 р. щодо погашення і зняття судимості поширюються на осіб, які вчинили злочин до набрання чинності цим Кодексом, за винятком випадків, якщо цим Кодексом пом’якшується кримінальна відповідальність зазначених осіб. Оскільки згідно з КК 2001 р. кримінальна відповідальність за вчинений К. злочин, за який він був засуджений у 1998 р., пом’якшується, до нього необхідно застосувати правила про погашення судимості, встановлені КК 2001 р. Згідно з ч. 3 ст. 90 КК якщо особу було достроково звільнено від відбування покарання, то строк погашення судимості обчислюється з дня дострокового звільнення її від відбування покарання. У випадку К. такий строк відповідно до п. 8 ст. 89 КК з урахуванням положень ст. 12 КК становить шість років [297];

в) при звільненні від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (ст. 83 КК), а також при звільненні від відбування покарання за хворобою (ст. 84 ч.ч. 1, 2 КК).

При цьому тривалість строку погашення судимості, як і при повному відбутті покарання, залежить як від ступеня тяжкості злочину (ст. 12 КК), так і від виду покарання, призначеного вироком суду (ст. 51 КК). Наприклад, особу за вчинення необережного тяжкого злочину було засуджено до 5 років позбавлення волі. Після відбуття 3 років позбавлення волі засуджений був умовно-достроково звільнений від відбування покарання на 2 роки (п. 2 ч. 3 ст. 81 КК). У цьому випадку строк погашення судимості буде обчислюватися з дня дострокового звільнення, виходячи з фактично відбутих 3 років позбавлення волі і буде спливати на протязі 6 років (п. 8 ст. 89 КК).

Звертаємо увагу суддів на те, що в деяких випадках особи достроково звільняються не від відбування покарання, а від покарання, наприклад на підставі закону України про амністію (ст. 85 КК) [298] або військовослужбовців, засуджених до службового обмеження, арешту чи тримання в дисциплінарному батальйонові, в разі визнання їх непридатними до військової служби за станом здоров’я (ч. 3 ст. 84 КК).

Приклад: Вироком апеляційного суду від 22.12.2006 р. К, раніше судимого 14.11.1996 р. за ч. 1 ст. 117 КК 1960 р., ч. 1 ст. 118 КК 1960 р. до 6 років позбавлення волі, звільненого від покарання на підставі ст. 5 Закону України «Про амністію» від 16.07.1999 р., - було засуджено за п.п. 10, 13 ч. 2 ст. 115 КК до довічного позбавлення волі, за ч. 4 ст. 152 КК до 13 років позбавлення волі, за ч. 3 ст. 153 КК до 7 років позбавлення волі. На підставі ст. 70 КК остаточно призначено покарання у виді довічного позбавлення волі. Верховний Суд України, змінюючи вирок суду, відзначив, що при визначені кваліфікації дій засудженого К. за злочин, передбачений ч. 4 ст. 152 КК, виходив із того, що К. раніше був судимий 14.11.1996 р. за ч. 1 ст. 117 КК 1960 р., ч. 1 ст. 118 КК 1960 р. до 6 років позбавлення волі. Між тим, суд не врахував, що К. 28.08.1999 р. був звільнений від покарання на підставі акту про амністію. Відповідно до вимог п. 6 ч. 1 ст. 55 КК такими, що не мають судимості визнаються особи, засуджені до позбавлення волі на строк понад 3 роки, але не більше 6 років, якщо вони протягом 5 років із дня відбуття покарання не вчинять нового злочину. Виходячи з цих положень кримінального закону, строк погашення судимості у К. настав 28.08.2004 р., а новий злочин він учинив 31.10.2004 р. З огляду на наведене з вироку суду має бути виключене посилання на судимість К., а також кваліфікуюча ознака повторність при визначенні юридичної оцінки дій засудженого за ч. 2 ст. 152 КК [299];

Відмінність дострокового звільнення від покарання від дострокового звільнення від відбування покарання полягає у тому, що у цих випадках відсутній випробувальний строк, а в деяких випадках особа вважається такою що не має судимості навіть з моменту дострокового звільнення від покарання (п. 4 ч. 1 ст. 89 КК).

Звертаємо увагу суддів на те, що строк погашення судимості починається з дня дострокового звільнення особи від відбування покарання — тобто з наступного дня після звільнення, а «початком іспитового строку вважається день винесення судом постанови про умовно-дострокове звільнення, а закінченням — день закінчення строку покарання, призначеного вироком суду»[300]. Таким чином, початок строку погашення судимості та початок умовно-дострокового звільнення від відбування покарання не співпадають між собою.

2.2.1. Особливості обчислення строків погашення судимості при умовно-достроковому звільненні від відбування додаткового покарання

Слід визнати, що ці питання під час дії Кримінального кодексу України 1960 року детально були дослідженні В.І. Тютюгіним [301]. Особливості обчислення строків погашення судимості при умовно-достроковому звільненні від відбування додаткового покарання у сучасних умовах розглянув В.В. Голіна. З його точки зору в таких випадках, коли основним покаранням є позбавлення волі, можливі такі варіанти:

— якщо особа засуджена до основного — позбавлення волі і додаткового покарання і достроково звільняється від відбування основного покарання, то перебіг строку погашення судимості відраховується з дня відбуття додаткового покарання.

— якщо особа засуджена до основного покарання у виді позбавлення волі та додаткового покарання і частково достроково звільняється від їх подальшого відбування, то строк погашення судимості починається з дня відбуття додаткового покарання, оскільки призначене у якості додаткового покарання у виді обіймати певні посади або займатися певною діяльністю поширюється на увесь час відбування основного покарання і, крім цього, на строк, встановлений вироком суду, що набрав законної сили. При цьому строк додаткового покарання обчислюється з моменту відбуття (повністю або частково) основного покарання — у нашому варіанту — позбавлення волі.

— якщо особа засуджена до основного покарання у виді позбавлення волі і додаткового покарання і достроково частково звільняється тільки від відбування додаткового покарання, то строк погашення судимості обчислюється з дня відбуття додаткового покарання, якщо поширюється на певний строк після відбуття основного покарання [302].

З нашої точки зору, якщо враховувати всі види основних покарань, які передбачені ч. 1 ст. 81 КК, то таких варіантів може бути п’ять.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 81 КК умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути застосованим до осіб, що відбувають покарання у виді виправних робіт, службових обмежень для військовослужбовців, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі. Крім того, особу може бути умовно-достроково звільнено повністю або частково і відбування додаткового покарання. Як ми раніше вже відзначали, в цих випадках таким додатковим покаранням може бути тільки — позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю [303].

При цьому звертаємо увагу на те, що основною особливістю при одночасному умовно-достроковому звільненні від відбування, основного та додаткового покарання є те, що в таких випадках існує два різних варіанти:

а) при звільненні від відбування основних покарань у виді обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйонові військовослужбовців або позбавлення волі на певний строк, — це додаткове покарання поширюється на увесь час відбування основного покарання і, крім цього, на строк, встановлений вироком суду. Тобто в цьому випадку строк додаткового покарання обчислюється з моменту звільнення від основного покарання;

б) при звільненні від відбування основних покарань у виді виправних робіт або службових обмежень для військовослужбовців, — строк цього додаткового покарання обчислюється з моменту набрання законної сили вироком, тобто додаткове покарання відбувається одночасно (паралельно) з основним покаранням.

У зв’язку з цим, ми вважаємо, що:

1) якщо особа була засуджена до основного та додаткового покарання і достроково звільняється тільки від відбування основного покарання, то перебіг строку погашення судимості відраховується:

— з дня відбуття додаткового покарання (варіант а). Тютюгін В., розглядаючи аналогічну ситуацію, відзначав, що в випадках умовно-дострокового звільнення від основного покарання без звільнення від додаткового покарання, строк погашення судимості відраховується, з фактично відбутого, а не призначеного вироком суду основного покарання, однак текти цей строк буде з моменту відбуття особою додаткового строку [304];

— з дня відбуття іншої частини додаткового покарання, якщо строк додаткового покарання більше від строку основного покарання, яке відбув засуджений(варіанті б);

— з дня звільнення від основного покарання, якщо строк додаткового покарання менше (рівне) від строку основного покарання, яке відбув засуджений(варіанті б);

2) якщо особа була засуджена до основного та додаткового покарання і достроково звільняється не тільки від відбування основного покарання, а повністю і від додаткового покарання, то перебіг строку погашення судимості відраховується:

— з дня звільнення від основного і додаткового покарання (варіант б). Тютюгін В., також відзначав, що в цих випадках строк погашення судимості відраховується з моменту звільнення від основного та додаткового покарання [305];

— з дня звільнення від основного покарання (варіант а);

3) якщо особа засуджена до основного та додаткового покарання і достроково звільняється не тільки від відбування основного покарання, а частково і від додаткового покарання, то перебіг строку погашення судимості відраховується:

— з дня відбуття іншої частини додаткового покарання (варіант а);

— з дня відбуття іншої частини додаткового покарання, якщо строк додаткового покарання більше від строку основного покарання, яке відбув засуджений(варіанті б);

— з дня звільнення від основного покарання, якщо строк додаткового покарання менше (рівне) від строку основного покарання, яке відбув засуджений (варіанті б);

4) якщо особа засуджена до основного та додаткового покарання і достроково повністю звільняється тільки від додаткового покарання, то перебіг строку погашення судимості відраховується в залежності від того, таке звільнення було під час відбуття основного покарання чи після його відбуття.

Якщо таке звільнення від додаткового покарання відбувалось під час відбування основного покарання, то строк погашення судимості відраховується:

— з дня відбуття основного покарання (варіант а, б).

Якщо ж таке звільнення від додаткового покарання відбувалось після відбування основного покарання, то строк погашення судимості відраховується:

— з дня звільнення від додаткового покарання (варіант а);

— з дня відбуття основного покарання, якщо строк основного покарання більше від строку додаткового покарання, яке відбув засуджений (варіанті б);

— з дня звільнення від додаткового покарання, якщо строк основного покарання менше (рівне) від строку додаткового покарання, яке відбув засуджений (варіанті б);

5) якщо особа була засуджена до основного та додаткового покарання і достроково частково звільняється тільки від додаткового покарання, то перебіг строку погашення судимості відраховується в залежності від того, таке звільнення було під час відбуття основного покарання чи після його відбуття.

Якщо таке звільнення від додаткового покарання відбувалось під час відбування основного покарання, то строк погашення судимості відраховується:

— з дня відбуття основного покарання і іншої частини додаткового покарання (варіант а). Голіна В.В. в аналогічній ситуації відзначає, що «строк погашення судимості обчислюється з дня відбуття додаткового покарання, якщо поширюється на певний строк після відбуття основного покарання»[306].

— з дня відбуття основного покарання, якщо строк основного покарання більше від строку додаткового покарання, яке відбув засуджений і іншої частини додаткового покарання (варіанті б);

— з дня відбуття додаткового покарання, якщо строк основного покарання менше (рівне) від строку додаткового покарання, яке відбув засуджений і іншої частини додаткового покарання (варіанті б);

Якщо ж таке звільнення особи від додаткового покарання відбувалось після відбування основного покарання, то строк погашення судимості відраховується:

— з дня відбуття іншої частини додаткового покарання (варіант а, б).

В теорії кримінального права виникло питання про те, чи можливе умовно-дострокове звільнення особи частково від відбування основного покарання?

Голіна В.В. на це питання відповідає позитивно [307].

На наш погляд, тлумачення ч. 1 ст. 81 КК дозволяє зробити висновок про те, що до осіб, які відбувають покарання у виді виправних робіт, службових обмежень для військовослужбовців, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі, може бути застосоване умовно-дострокове звільнення тільки повністю від покарання. Важко навіть теоретично передбачити умовно-дострокове часткове звільнення від відбування основного покарання. Наприклад, є підстави та умови умовно-дострокового звільнення особи від відбування основного покарання, яка відбула 3 роки із 5 років позбавлення волі. Виникає питання, як її можливо умовно-достроково частково звільнити тільки на 1 рік позбавлення волі? Спочатку звільнити умовно-достроково на 1 рік позбавлення волі, а потім, щоб вона невідбутий другий рік позбавлення волі відбула. Який в цьому сенс? Спочатку не звільняти, щоб вона зразу відбула 1 рік позбавлення волі, а після цього умовно-достроково звільнити на 1 рік позбавлення волі. Який сенс в такому умовно-достроковому звільненні від відбування основного покарання, оскільки засудженому фактично відмовлено в звільненні умовно-достроково. Аналіз п.п. 3, 7 постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 від 26.04.2002 р. “Про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання і заміну невідбутої частини покарання більш м’яким» [308], свідчить проте, що особу може бути умовно-достроково звільнено повністю або частково, тільки від відбування додаткового покарання.

С.Д. Шапченко стверджує, що при умовно-достроковому звільнені від відбування як основного так і додаткового покарання, особа від відбування додаткового покарання звільняється фактично повністю [309], тобто вона не може звільнятися частково від відбування додаткового покарання.

На наш погляд, така точка зору суперечить вимогам ч. 1 ст. 81 КК, та на відмінну від вищевказаних прикладів про «неможливість» умовно-дострокового звільнення частково від відбування основного покарання, можливі ситуації часткового звільнення від відбування додаткового покарання. Наприклад, особу було засуджено до 5 років позбавлення волі, а також позбавлено право обіймати певні посади на 2 роки. Після відбуття 3 років позбавлення волі, ця особа може бути умовно-достроково звільнена судом — повністю від відбування основного покарання (2 роки), а також частково від відбування додаткового покарання (1 рік). Це означає, що строк погашення судимості у цієї особи почне обчислюватися через 1 рік після відбуття іншої частини додаткового покарання [310].

Типові судові помилки обчислення строків погашення судимості.

1) В деяких випадках судді неправильно обчислюють строк погашення судимості не з фактичного відбуття основного (додаткового) покарання, а по спливу невідбутої частини покарання, тобто після закінчення призначеного за вироком суду покарання.

Приклад перший: Вироком обласного суду від 25.08.1967 р. І. було визнано особливо небезпечним рецидивістом та засуджено за п. «в» ст. 102 КК РРФСР (ст. 93 КК 1960 р. — В.Б.). Із матеріалів справи вбачається, що І. вбивство вчинив 02.05.1967 р. Верховний Суд РРФСР, змінюючи вирок суду, відзначив, що І. 09.01.1957 р. був засуджений по ч. 1 ст. 142 КК РРФСР (ч. 1 ст. 146 КК 1927 р. — В.Б.) до 6 років позбавлення волі. 31.01.1961 р. він був умовно-достроково звільнений, відбувши частину покарання у розмірі 4 років та 22 днів. Згідно п. 7 ст. 57 КК РРФСР (п. 6 ст. 55 КК 1960 р. — В.Б.) для погашення цієї судимості І. необхідно п’ятирічний строк. Обчислення строку погашення судимості в цьому випадку необхідно обчислювати з часу звільнення особи від покарання, тобто з 31.01.1961 р., а не з часу спливу невідбутої частини покарання. І. вчинив новий злочин через 6 років 4 місяці та 23 дні після звільнення від покарання, у зв’язку з чим попередня судимість у нього погашена, а тому не було ніяких правових підстав визнавати останнього особливо небезпечним рецидивістом [311].

Приклад другий: Вироком обласного суду від 27.11.1963 р. Л. було в засуджено за ч. 2 ст. 201 КК БРСР до 4 років позбавлення волі в ВТК посиленого режиму. Окремою ухвалою Верховний Суд БРСР звернув увагу на те, що суд неправильно визнав засудженому режим ВТК як посилений, замість суворого, оскільки судимість у Л. не була знята і не погашена. Із матеріалів справи вбачається, що Л. був засуджений 13.02.1952 р. за розбій на підставі ч. 2 ст. 2 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 04.07.1947 р. «Про посилення охорони особистої власності громадян» до 17 років позбавлення волі. На підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР від 27.03.1953 р. «Про амністію» покарання Л. було скорочено наполовину, а 17.08.1956 р. останній був достроково звільнений від покарання. Пленум Верховного Суду СРСР, змінюючи ухвалу Верховного Суду БРСР, зокрема відзначив, що згідно ч. 3 ст. 54 КК БРСР (ч. 3 ст. 55 КК 1960 р. — В.Б.), якщо особа у встановленому порядку була достроково звільнена від покарання, то строк погашення судимості обчислюється, виходячи з фактично відбутого покарання з моменту звільнення від відбування покарання. Оскільки Л. фактично відбув 4 роки 7 місяців і 20 днів позбавлення волі і з дня його дострокового звільнення від покарання до часу вчинення нового злочину пройшло більше 5 років, то згідно п. 6 ч. 1 ст. 54 КК БРСР (п. 6 ст. 55 КК 1960 р. — В.Б.) судимість за перший злочин вважається погашеною. Частина 3 ст. 54 КК БРСР (ч. 3 ст. 55 КК 1960 р. — В.Б.), яка визначає порядок обчислення строків погашення судимості…, поширює свої правила на всі випадки дострокового звільнення без будь-яких обмежень[312].

2) У судовій практиці неодноразово виникали ситуації, коли у зв’язку зі зміною кваліфікації злочину вже під час відбування покарання, міра покарання була знижена, і при цьому засуджений фактично відбув більший строк покарання, не тільки призначеного за вироком суду, а і того строку покарання яке останній відбув перед умовно-достроковому звільнені від відбування покарання. Судова практика і теорія кримінального права [313] виходять із того, що в таких випадках строк погашення судимості необхідно обчислювати не з дня дострокового звільнення засудженого від відбування покарання (основного та додаткового), а з дня закінчення зниженої міри покарання яка була призначена при перекваліфікації дій засудженого.

Концептуальним в цьому випадку є постанова Пленуму Верховного Суду СРСР від 16.03.1970 р. по справі Бистрова, яка має принципові правові наслідки набагато років вперед.

Приклад: Вироком районного суду від 13.11. 1968 р. Б., раніше неодноразово судимого, в тому числі і у 1957 р. за ч. 2 ст. 1 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 04.07.1947 р. «Про посилення охорони особистої власності громадян» до 15 років позбавлення волі, у зв’язку з набранням чинності КК РРФСР 1960 р., ці дії Б. були перекваліфіковані на ч. 1 ст. 144 КК РРФСР (ч. 1 ст. 140 КК 1960 р. — В.Б.) і покарання йому було зменшено до 2 років позбавлення волі, - був засуджений за ч. 2 ст. 144 КК РРФСР до 4 років позбавлення волі та визнаний особливо небезпечним рецидивістом. Із матеріалів справи вбачається, що 12.07.1961 р. Б., відбувши більше 4 років позбавлення волі, був звільнений у зв’язку з відбуттям покарання. Верховний Суд РРФСР вирок суду змінив, виключивши визнання Б. особливо небезпечним рецидивістом, оскільки судимість яка виникла у останнього у 1957 р. була погашена. Генеральний прокурор СРСР, подавши протест на це рішення Верховного Суду РРФСР, відзначив, що у порушення вимог ч. 3 ст. 57 КК РРФСР (ч. 3 ст. 55 КК 1960 р. — В.Б.) вищевказаний суд помилково судимість Б. за 1957 р., яка є підставою для визнання його особливо небезпечним рецидивістом, визнав погашеною ще у 1962 р., оскільки обчислювали строк погашення судимості необхідно з 8.04.1959 р., тобто з моменту закінчення строку покарання, приведеного відповідно до вимог нового законодавства. Пленум Верховного Суду СРСР, відхиляючи протест, відзначив, що в ньому правильно вказується про те, що відповідно до ч. 3 ст. 57 КК РРФСР у випадку дострокового звільнення засудженого від покарання строк погашення судимості повинен обчислюватись з дня звільнення від відбування покарання. Однак, не можна признати обґрунтованим поширення цієї вимоги закону на всі випадки, зокрема при перекваліфікації дій засудженого під час відбуття останнім покарання, коли засудженому призначено менший строк покарання у порівняні з фактично відбутим їм. В даному випадку засуджений Б. не був достроково звільнений від відбування покарання, призначеного йому за злочин вчинений у 1957 р. При приведенні вироку до вимог нового КК йому було призначено максимальне покарання, передбачене санкцією ч. 1 ст. 144 КК РРФСР — 2 роки позбавлення волі Це покарання Б. відбув повністю і крім того ще додатково 2 роки позбавлення волі. Цей факт зайвого находження засудженого в містах позбавлення волі ні яким чином не може розглядатись як обставина, що перешкоджає обчисленню строку погашення судимості. Інше розуміння суперечило би змісту ч. 3 ст. 57 КК РРФСР[314].

Строк погашення судимості починається з моменту дострокового звільнення особи від відбування покарання — з наступного дня після звільнення її і на відміну від звільнення особи від відбування покарання з випробуванням, де особа визнається такою, що не має судимість тільки після спливу іспитового строку, цей строк спливає одночасно (паралельно) із строком погашення судимості.

В зв’язку з цим, у теорії кримінального права виникло питання про те, як обчислювати строк погашення судимості при дострокову звільненні особи від відбування покарання, коли строк невідбутої частини покарання буде перевищувати строк погашення судимості? Наприклад, невідбута частина покарання (2 роки 6 місяців) перевищує строк погашення судимості (2 роки). В.В. Голіна, вважає, що у цьому випадку “строк погашення судимості (2 роки) буде пролонгований до 2,5 років, тобто до тієї пори, доки не закінчиться невідбута частина покарання. Це тому так, що особа не може вважатися такою, що не має судимості за вчинений злочин, і одночасно продовжувати відбування за нього покарання” [315]. Під час дії КК України 1960 р. таку ж точку зору займали М.І. Бажанов, В.В. Сташис [316], а також В.І. Тютюгін. Останній зокрема відзначав, що «таке рішення питання пояснюється тим, що погашення судимості раніше невідбутого покарання суперечили би суті умовно-дострокового звільнення. Виходило би так, що до закінчення невідбутої частини покарання, яка виступає в якості випробувального строку, особа вже вважалась би несудимою» [317].

Ми згодні з цією точкою зору, оскільки в протилежному випадку були б можливі варіанти, наприклад, коли у разі вчинення особою, до якої було застосовано умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, протягом невідбутої частини покарання нового злочину, суд не міг би призначити їй покарання за правилами, передбаченими ст. ст. 71 і 72 КК (ч. 4 ст. 81 КК), оскільки погашена судимість за попередні злочини анулювала би всі кримінально-правові наслідки. Таку позицію займає і Верховний Суд України, який по конкретній справі відзначив, що «коли невідбута частина покарання буде більшою чім строк погашення судимості, то цей строк повинен бути продовжитися до тих пір поки не спливе невідбутий строк покарання, і судимість повинна вважатися погашеною, лише тоді, коли спливе ця невідбута частина покарання» [318].

4) Якщо невідбуту частину покарання було замінено більш м’яким покаранням, то погашення судимості обчислюється з дня відбуття більш м’якого основного та додаткового покарання (ч. 4 ст. 90 КК).

Заміна невідбутої частини покарання більш м’яким можливе: а) на підставі закону України про амністію або акту про помилування (ст. 85 КК); б) при застосуванні ст. 82 КК. Більш м’яке покарання призначається у межах строків, установлених Загальною частиною КК для даного виду покарання і не може перевищувати невідбуту частину більш суворого виду покарання (ч. 1 ст. 82 КК). Строк погашення судимості починає спливати з моменту відбуття більш м’якого покарання, при цьому на строк погашення судимості призначення більш м’якого покарання, ні яким чином не впливає і його тривалість залежить тільки від призначеного судом виду покарання.

Наприклад, особу за вчинення необережного тяжкого злочину було засуджено до 5 років позбавлення волі. Після відбуття 4 років позбавлення волі, невідбута частина покарання їй була замінена на 1 рік виправних робіт. Строк погашення судимості в цьому випадку буде дорівнюватися 6 років (ч. 8 ст. 89 КК), а перебіг цього строку почнеться після відбуття виправних робіт, тобто через 5 років після початку відбування покарання призначеного вироком суду.

Приклад: Вироком районного суду Б. було засуджено за ч. 2 ст. 206 КК РРФСР (хуліганство вчинене особою, раніше судимою за хуліганство) до 1 року 6 місяців позбавлення волі. Обласний суд перекваліфікував дії Б. з ч. 2 ст. 206 КК РРФСР на ч. 1 ст. 206 КК РРФСР, оскільки судимість за раніше вчинений злочин була погашеною, так як строк погашення судимості повинен був обчислюватись з 21.04.1963 р. (з дня фактичного звільнення Б. від покарання у виді позбавлення волі + 4 місяці позбавлення волі, обчислених замість виправних робіт). Верховний Суд, скасовуючи рішення обласного суду, відзначив, що його висновки про погашену судимість у Б. є помилковими. Із матеріалів справи вбачається, що Б. відбув 1 рік 10 місяців позбавлення волі і 1 рік виправних робіт (районний суд на підставі ст. 53 КК РРФСР не відбутті засудженим 1 рік 3 місяці позбавлення волі замінив 1 роком виправних робіт). На підставі ст. 47 КК РРФСР (ст. 47 КК 1960 р. — В.Б.) фактично відбуте покарання Б. становить — 2 роки 1 місяць позбавлення волі Таким чином, відповідно до вимог п. 5 ст. 57 КК РРФСР для погашення судимості по попередньому вироку необхідно сплив 3 років. При тому, строк погашення судимості повинен обчислюватись з дня відбуття виправних робіт. Із матеріалів справи вбачається, що Б. відбув виправні роботи 20.07.1965 р. Таким чином, обласний суд не врахував того, що під час відбуття виправних робіт строк погашення судимості не тече [319].

В судовій практиці виникають питання, як обчислювати в цих випадках строк погашення судимості, якщо особу було засуджено як до основного, яке було замінено більш м’яким покаранням, так і до додаткового покарання?

На наш погляд, в даному випадку є два варіанти:

а) засуджений при заміні невідбутої частини основного покарання більш м’яким покаранням, звільняється від додаткового покарання;

б) засуджений при заміні невідбутої частини основного покарання більш м’яким покаранням, не звільняється від додаткового покарання;

А) Якщо засуджений при заміні невідбутої частини основного покарання більш м’яким покаранням, також був звільнений і від додаткового покарання, то строк погашення судимості обчислюється з дня відбуття більш м’якого основного покарання. В.І. Тютюгін це пов’язує з тим, що звільнення від додаткового покарання в цьому випадку є безумовним, оскільки закон не пов’язує ні яких негативних наслідків з невідбутим додатковим покаранням, якщо засуджений вчинить навіть новий злочин [320]. Таку точку зору підтримує і Верховний Суд України, який у п. 7 своєї постанови від 26.04.2002 р. № 2 «Про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання і заміну невідбутої частини покарання більш м’яким» відзначив, що у разі заміни невідбутої частини основного покарання більш м’яким відповідно до ч. 2 ст. 82 КК засудженого також може бути звільнено і від додаткового покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю. Таке звільнення від додаткового покарання є безумовним [321].

Б) Якщо засуджений при заміні невідбутої частини основного покарання більш м’яким покаранням, не був звільнений від додаткового покарання, то строк погашення судимості буде обчислюватись з дня відбуття додаткового покарання або більш м’якого покарання, оскільки у цьому варіанті не слід забувати про вимоги ч. 3 ст. 55 КК, так як від виду більш м’якого покарання буде залежати, з якого дня засуджений почне відбувати додаткове покарання. Наприклад, у разі заміни позбавлення волі — обмеженням волі, то строк додаткового покарання почне обчислюватись з моменту відбуття більш м’якого покарання, однак, якщо позбавлення волі буде замінено виправними роботами, то строк додаткового покарання почне обчислюватись одночасно (паралельно) з виправними роботами, і в залежності від того, який строк покарання є більшим, то по відбуттю останнього і почне обчислюватись строк погашення судимості.

5) Якщо особа, що відбула покарання, до закінчення строку погашення судимості знову вчинить злочин, перебіг строку погашення судимості переривається і обчислюється заново. У цих випадках строки погашення судимості обчислюються окремо за кожний злочин після фактичного відбуття покарання (основного та додаткового) за останній злочин (ч. 5 ст. 90 КК).

“Строк погашення судимості — це не тільки час, протягом якого особа після відбуття покарання (основного та додаткового) вважається такою, що має судимість, але й часовий період перевірки досягнення і закріплення цілей покарання. Тому поведінка особи під час перебігу строку погашення судимості з правової точки зору повинна бути бездоганною. Бездоганність поведінки під час спливу строку погашення судимості засвідчується його безперервністю, показником якої є не вчинення особою нового злочину” [322]. Тобто, єдиною вимогою, яку пред’являє кримінальний закон до поведінки особи в період судимості, - це не вчинення нового злочину.

Якщо ж особа, що відбула покарання за попередній злочин, але до закінчення строку погашення судимості знову вчинить злочин, то перебіг строку погашення судимості переривається і починає обчислюватися заново (з самого початку) після фактичного відбуття покарання за останній злочин. Суди в деяких випадках не розрізняють правові наслідки переривання строку погашення судимості (ч. 5 ст. 90 КК), а також коли перебіг строку давності зупиняється внаслідок ухилення від слідства або суду (ч. 2 ст. 49 КК). В останньому випадку перебіг строку давності відновлюється, тобто продовжує спливати з дня з’явлення особи із зізнанням або її затримання, а в першому випадку, строк погашення судимості обчислюється у повному розмірі заново після фактичного відбуття покарання (основного та додаткового) за останній злочин. При цьому звертаємо увагу на те, що стан судимості особи за перший злочин як би «заморожуються» на період часу з дня вчинення останнього злочину і до дня коли засуджений фактично відбуде покарання (основне та додаткове) за останній злочин.

Приклад: Вироком обласного суду С. було засуджено за п. «и» ст. 102 КК РРФСР (умисне вбивство вчинене особою, яка раніше вчинила умисне вбивство), яке той вчинив 30.03.1964 р. Верховний Суд перекваліфікуючи дії С. з п. «и» ст. 102 КК на ст. 103 КК, відзначив, що після відбуття покарання С. за перше вбивство до вчинення другого вбивства пройшло 9 років 7 місяців. Від відбування покарання за хуліганство, вчинене останнім у 1956 р. С. був звільнений 29.11.1957 р. зі зняттям судимості, а тому судимість С. за перше вбивство погашена за давністю. Президія Верховного Суду, скасовуючи рішення вищестоящого суду, відзначила, що для погашення судимості ст. 57 КК РРФСР (ст. 55 КК 1960 р. — В.Б.) встановлює дві вимоги: 1) щоб сплили вказані у законі строки; 2) щоб особа, яка має судимість, не вчинила нового злочину. Із матеріалів справи вбачається, що С. був звільнений 13.11.1954 р. у зв’язку з відбуттям покарання за перше вбивство. В грудні 1956 р. він вчинив хуліганство, за що був засуджений в лютому 1957 р. і звільнений в листопаді цього року. Верховний Суд вважав, що після відбуття покарання за перше вбивство пройшло 9 років 7 місяців, оскільки сплив строку, який погашав судимість за вбивство, був припинений вчиненням хуліганства, а потім продовжився після відбуття покарання за хуліганство. Таке обчислення строку погашення судимості є помилковим, оскільки вчинення нового злочину перериває строк погашення судимості, а не зупиняє його. Таким чином, необхідний для погашення восьмирічний строк погашення судимості був перерваний вчиненням нового злочину, а тому строк давності погашення судимості не сплив, оскільки з дня відбуття покарання за хуліганство і до вчинення нового вбивства пройшло тільки 6 років 8 місяців [323].

На відміну від положень ч. 5 ст. 55 КК 1960 р., де особа вважалася судимою за обидва злочини до закінчення строку погашення судимості за найбільш тяжкий з них, два строки погашення судимості за перший і другий злочин будуть спливати паралельно і закінчаться кожен із них самостійно, залежно від їх тривалості. Це означає наприклад, що повторність як кваліфікуюча ознака злочину не може бути врахована тільки на тій підставі, що засуджений відбув покарання за тотожній злочин, потім вчинив різнорідний злочин, за яке відбув покарання і на момент вчинення нового злочину не просто мав судимість, а мав судимість саме за тотожній злочин. Наприклад, 15.03.2002 р. розпочався перебіг строку погашення судимості у особи, засудженою за вчинення крадіжки (ст. 185 ч. 1 КК — злочин середньої м’якості) на 1 рік позбавлення волі. Тривалість такого строку згідно з п. 7 ст. 89 КК — 3 роки і закінчитися він мав 14.03.2005 р. Однак, 20.04.2002 р. вона вчинила злочин, передбачений ч. 2 ст. 286 КК (тяжкий злочин) за який їй було призначене покарання у виді 3 років позбавлення волі, яке та відбула 10.07.2005 р. Нову крадіжку ця особа вчинила 13.08.2008 р., однак кваліфікуючу ознаку крадіжки “повторність” (ч. 2 ст. 185 КК) цій особі не можна інкримінувати, не дивлячись на те, що раніше вона була засуджена за тотожній злочин і на момент вчинення нового злочину мала судимість, оскільки після повного відбування покарання за останній злочин з 11.07.2005 р. почали спливати одночасно два строки судимості: а) за перший (ч. 1 ст. 185 КК); б) за другий (ч. 2 ст. 286 КК). Перший строк судимості сплив через 3 роки — 10.07.2008 р. (п. 7 ст. 89 КК), тобто ще до вчинення нової крадіжки, хоча другий строк судимості спливе тільки через 6 років — 10.07.2011 р. (п. 8 ст. 89 КК). Якби діяли правила, передбачені ч. 5 ст. 55 КК 1960 р., ця особа вчинила би крадіжку повторно (ч. 2 ст. 185 КК), так як судимість за злочини, передбачені ч. 1 ст. 185 КК і ч. 2 ст. 286 КК, сплили би тільки 10.07.2011 р.

Однак, в судовій практиці зустрічаються випадки, коли суди вимоги закону про те, що строки погашення судимості обчислюються окремо за кожен злочин, не виконують, що приводить до судових помилок.

Приклад перший: Вироком місцевого суду від 29.11.2007 р. К., раніше судимого 1) 06.02.1991 р. за ч. 2 ст. 142, ч. 3 ст. 193 КК 1960 р. на 5 років позбавлення волі, звільненого 23.03.1996 р. по відбуттю покарання; 2) 16.11.1998 р. та 3) 29.05.2002 р. за ч. 2 ст. 206 КК 1960 р., - було засуджено за ч. 1 ст. 121 КК на 5 років позбавлення волі, за ч. 3 ст. 296 КК на 2 роки позбавлення волі, а на підставі ст. 70 КК остаточно призначено 5 років позбавлення волі. Апеляційний суд скасував вирок місцевого суду в частині кваліфікації дій засудженого і призначення покарання та постановив свій вирок від 04.03.2008 р., яким засудив К. за ч. 1 ст. 121 КК на 5 років позбавлення волі, за ч. 4 ст. 296 КК на 4 роки позбавлення волі, а на підставі ст. 70 КК остаточно визначив покарання — 5 років позбавлення волі. У касаційному поданні прокурор просив вирок апеляційного суду змінити, виключити кваліфікуючу ознаку ч. 4 ст. 296 КК «вчинення хуліганства особою, раніше судимою за хуліганство». В обґрунтування подання, прокурор зазначає, що К. був звільнений із місця позбавлення волі 12.05.2003 р. після відбуття покарання. Судимість за вчиненні ним злочини, передбачені ч. 2 ст. 206 КК 1960 р. по вироках від 16.11.1998 р. та 29.05.2002 р. була погашена 12.05.2006 р. (підстави п. 7 ч. 1 ст. 89, ч. 5 ст. 90 КК, а також п. 11 розділу 2 Прикінцевих та перехідних положень КК — В.Б.), тому К. на момент вчинення хуліганства 03.04.2007 р. не був особою, яка раніше була судимою за хуліганство. Верховний Суд України, змінюючи вироки місцевого та апеляційного судів, відзначив, що відповідно до ч. 5 ст. 90 КК якщо особа, що відбула покарання, до закінчення строку погашення судимості знову вчинить злочин, перебіг строку погашення судимості переривається і обчислюється заново. У цих випадках строки погашення судимості обчислюється окремо за кожний злочин після фактичного відбуття покарання за останній злочин. Протягом трьох років з дня відбуття покарання (12.05.2003 р.) К. злочинів не вчиняв, а тому він вважається таким, що немає судимості за хуліганство. У зв’язку з цим, з вироків місцевого та апеляційного судів необхідно виключити кваліфікуючу ознаку «вчинення хуліганства особою, раніше судимою за хуліганство»[324].

Із цього прикладу можливо зробити також і висновок про те, що зміст ч. 5 ст. 90 КК дозволяє не враховувати судимість за злочини, за які особа була засуджена пізніше і враховувати судимість за злочини, за які особа була засуджена, наприклад в перший раз. Це ще одна із відмінностей Кримінального кодексу України 2001 р. від Кримінального кодексу України 1960 р., оскільки згідно вимог останнього — це зробити було не можливим, так як можливо було не враховувати судимість тільки за злочини, за які особа була засуджена раніше.

Приклад другий: Вироком місцевого суду від 11.05.2006 р. Д., раніше судимого: 1) 05.11.1992 р. за ч. 1 ст. 101 КК 1960 р. на 4 роки позбавлення волі, звільненого 05.11.1996 р. по відбуттю покарання; 2) 15.02.2000 р. за ч. 2 ст. 140 КК 1960 р. на 2 роки позбавлення волі, звільненого 23.08.2000 р. на підставі акта про амністію, — було засуджено за ч. 2 ст. 185 КК на 1 рік позбавлення волі, а на підставі ст. 75 КК звільненого від відбування покарання. Із матеріалів справи вбачається, що інкримінований Д. злочин, останній вчинив у липні 2005 р. У касаційному поданні прокурор просив вирок суду змінити, виключити з нього кваліфікуючу ознаку «повторність». Верховний Суд України, змінюючи вироки суду, відзначив, що відповідно до ч. 4 ст. 32 КК повторність відсутня, якщо особу за раніше вчинений злочин було звільнено від кримінальної відповідальності, або якщо судимість за цей злочин було погашено або знято. Згідно ч. 5 ст. 90 КК, якщо особа, що відбула покарання, до закінчення строку погашення судимості знову вчинить злочин, перебіг строку погашення судимості переривається і обчислюється заново. Відповідно до п. 11 Прикінцевих та перехідних положень Кримінального кодексу України 2001 р., правила, встановлені Кримінальних кодексом України 1960 р., щодо погашення або зняття судимості, поширюється на осіб, які вчинили злочини до набрання чинності новим Кодексом, за винятком випадків, коли цим Кодексом пом’якшується кримінальна відповідальність зазначених осіб. Як убачається зі справи, на момент вчинення Д. крадіжки майна, відповідно до положень ст. 89 КК, сплинув строк погашення судимості за попередній корисливий злочин. Тому його злочинні дії слід було кваліфікувати на за ч. 2 ст. 185 КК, а за ч. 1 ст. 185 КК, оскільки така кваліфікуюча ознака, як повторність — відсутня [325].

Звертаємо увагу суддів в цьому прикладі на те, що як би застосовувались правила передбачені ст. 55 КК 1960 р., а не правила, передбачені ч. 5 ст. 90 КК, то судимість у Д. на момент вчинення інкримінованого йому злочину не була би погашена і його дії необхідно було би кваліфікувати за ч. 2 ст. 185 КК, оскільки би діяло правило, передбачене ч. 4 ст. 55 КК 1960 р., — особа вважається судимою за обидва злочини до закінчення строку погашення судимості за найбільш тяжкий з них, тобто в цьому випадку судимість погашалась би 23.08.2005 р. (23.08.2000 р. + 5 років). Відповідно ж до правил, передбачених п. 7 ч. 1 ст. 89 КК та ч. 5 ст. 90 КК, судимість Д. за корисливий злочин (згідно ст. 12 КК — середньої тяжкості) була погашена 23.08.2003 р. (23.08.2000 р. + 3 роки);

Приклад третій: Вироком місцевого суду від 02.10.2006 р. Д., раніше судимого: 1) 07.07.1995 р. за ч. 2 ст. 229-6 КК 1960 р. на 3 роки позбавлення волі, звільненого 30.08.1997 р. на підставі акту про амністію; 2) 04.07.2002 р. за ч. 2 ст. 141, ч. 2 ст. 189, ст. 17 — ч. 2 ст. 141, ч. 3 ст. 357, ст. 395, ст. 42 КК на 3 роки 6 місяців позбавлення волі, звільненого 04.07.2002 р. у зв’язку із відбуттям покарання, — було засуджено за ч. 2 ст. 309 КК на 2 роки 6 місяців, на підставі ст. 75 КК звільнено від відбування покарання. Згідно з вироком суду, Д. визнано винним і засуджено за те, що він 26.07.2006 р., будучи особою, яка раніше вчинила злочин, передбачений ч. 2 ст. 229-6 КК 1960 р., повторно, незаконно придбав наркотичний засіб. У касаційному поданні прокурор вказував проте, що суд при призначенні покарання не достатньо врахував те, що Д. раніше неодноразово був судимий, в тому числі і за злочини у сфері незаконного обігу наркотичних засобів, судимість на момент вчинення нового злочину не погашена і не знята у встановленому законом порядку. Верховний Суд України, задовольняючи подання прокурора, відзначив, що як видно із матеріалів справи Д. раніше притягувався до кримінальної відповідальності за вчинення злочину у сфері обігу наркотичних засобів, судимість за який на момент вчинення нового злочину не погашена [326].

На наш погляд, районний суд безпідставно кваліфікував дії Д. за ч. 2 ст. 309 КК (незаконне придбання наркотичних засобів вчинене повторно), оскільки судимість за вчинений раніше злочин, передбачений ч. 2 ст. 229-6 КК 1960 р., на момент вчинення інкримінованого Д. злочину була погашена, а тому відсутня кваліфікуюча ознака злочину «повторність». Дійсно Д. раніше був засуджений за вчинення злочинів, передбачених ч. 2 ст. 141, ч. 2 ст. 189, ст. 17-ч. 2 ст. 141, ч. 3 ст. 357, ст. 395 КК, останнього разу 04.07.2002 р. до 3 років позбавлення волі, і в той же день був звільнений із під варти у зв’язку із відбуттям покарання. Крім того, Д. також був засуджений 07.07.1995 р. за ч. 2 ст. 229-6 КК 1960 р. на 3 роки позбавлення волі. Строк погашення судимості відповідно до вимог п. 5 ч. 1 ст. 55 КК 1960 р. до осіб, засуджених до позбавлення волі на строк не більше 3 років, встановлений — 3 роки з дня відбуття покарання. Згідно з вимог ч. 5 ст. 90 КК, якщо особа, що відбула покарання, до закінчення строку погашення судимості знову вчинить злочин, перебіг строку погашення судимості переривається і обчислюється заново. У цих випадках строки погашення судимості обчислюються окремо за кожний злочин після фактичного відбуття покарання за останній злочин. Засуджений протягом 3 років з дня відбуття покарання за останні злочини незаконні дії у сфері незаконного обігу з наркотичними засобами не вчиняв, а скоїв інкримінований йому злочин тільки через 4 роки 22 дні (26.07.2006 р. — 04.07.2002 р.), коли судимість за вчинений злочин, передбачений ч. 2 ст. 229-6 КК 1960 р. була вже погашена [327].

В деяких випадках органи досудового слідства допускають помилки протилежного характеру, — безпідставно не інкримінують кваліфікуючи ознаки злочину, коли судимість за попередній злочин не була знята або погашена.

Приклад: Вироком місцевого суду від 25.12.2006 р. В., раніше судимого: 1) 18.10.1995 р. за ч. 3 ст. 140, ч. 1 ст. 229-6 КК 1960 р. на 7 років позбавлення волі; 2) 23.02.1996 р. за ч. 3 ст. 140 КК 1960 р. на 9 років позбавлення волі, звільненого 20.05.2003 р. по відбуттю покарання, — було засуджено за ч.1 ст. 309 КК на 2 роки позбавлення волі, за ч. 2 ст. 307 КК на 5 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, за ч.1 ст. 317 КК на 3 роки позбавлення волі а на підставі ст. 70 КК остаточно призначено 5 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна. Із матеріалів справи вбачається, що В. вчинив ці злочини 25.04.2006 р. Верховний Суд України, змінюючи вирок місцевого суду, виключив на підставі ч. 2 ст. 59 КК додаткове покарання у виді конфіскації майна, як при призначені за ч. 2 ст. 307 КК, так і при призначенні В. покарання за сукупністю злочинів [328].

З нашої точки зору, органи досудового слідства безпідставно не інкримінували В. кваліфікуючу ознаку «повторність» за злочин, передбачений ст. 309 КК, оскільки судимість за раніше вчинений злочин, передбачений ст. 229-6 КК 1960 р. на момент вчинення злочину, передбаченого ст. 309 КК, не була погашена. Останній раніше був засудженим за вчинення злочину, передбаченого ч. 3 ст. 140 КК до 9 років позбавлення волі і 20.05.2003 р. був звільнений у зв’язку з відбуттям покарання. Також В. був ще раніше засудженим — 18.10.1995 р. за ч. 1 ст. 229-6 КК 1960 р. до 3 років позбавлення волі, а також за інші злочини. Строк погашення судимості, згідно вимог п. 5 ч. 1 ст. 55 КК 1960 р., для осіб засуджених до позбавлення волі на строк не більше 3 років, був встановлений на рівні 3 років з дня відбуття покарання. Згідно з вимог ч. 5 ст. 90 КК, якщо особа, що відбула покарання, до закінчення строку погашення судимості знову вчинить злочин, перебіг строку погашення судимості переривається і обчислюється заново. У цих випадках строки погашення судимості обчислюються окремо за кожний злочин після фактичного відбуття покарання за останній злочин. 20.05.2006 р. (20.05.2003 р. + 3 р.) закінчувався строк погашення судимості за злочин, передбачений ч. 1 ст. 229-6 КК 1960 р., але засуджений вчинив новий злочин, передбачений ст. 309 КК — 25.04.2006 р., тобто за 25 днів до закінчення цього строку, а тому органи досудового слідства повинні були кваліфікувати дії В. не за ч. 1 ст. 309 КК а за ч. 2 ст. 309 КК (як незаконне виготовлення наркотичного засобу, вчинене повторно).

В судовій практиці неодноразово виникало питання, чи перериває строк погашення судимості за перший злочин вчинення нового злочину, за який особа звільняється або від кримінальної відповідальності, або від покарання чи від відбування покарання з випробуванням, оскільки законодавець пов’язує у ч. 5 ст. 90 КК відновлення перебігу строку погашення судимості з відбуттям особою покарання за новий злочин.

В теорії кримінального права, що стосується випадків звільнення від кримінальної відповідальності чи покарання, засудження за вироком суду без призначення покарання, існує точка зору, що в цих випадках саме по собі вчинення нового злочину не перериває строк погашення судимості за попередній злочин [329].

З такими висновками важко не погодитись, оскільки при звільнені від кримінальної відповідальності «погашається» кримінально-правове значення факту вчинення злочину [330], а відповідно до вимог ч. 2 ст. 88 КК, особи засуджені за вироком суду без призначення покарання визнаються такими, що не мають судимості. Тобто саме по собі вчинення нового злочину, без призначення покарання за його вчинення, наприклад, особа була звільнена від кримінальної відповідальності на підставі ч. 4 ст. 309 КК, чи без реального відбуття призначеного покарання, наприклад, особа була звільнена від покарання на підставі закону про амністію, не перериває строку погашення судимості за попередній злочин.

Більш складна виникає ситуація при звільнені особи від відбування покарання з випробуванням (ст. 75 КК). З нашої точки зору, ні у кого не виникає сумніву у тому, що у цих випадках перебіг строку погашення судимості переривається [331], але виникає наступне питання, з якого моменту необхідно обчислювати окремо строк погашення судимості за кожен злочин, якщо при застосуванні ст. 75 КК фактично не відбувається відбуття основного покарання за останній злочин? Варіантів відповіді у даному випадку є тільки два: 1) з спочатку іспитового строку; 2) з дня набрання законної сили обвинувальним вироком.

При відповіді на це запитання виникає проблема, яка насамперед полягає у тому, що початок іспитового строку (день постановлення обвинувального вироку) [332] та день коли особа визнається такою, що має судимість по останньому злочину (день набрання законної сили обвинувальним вироком), не співпадають між собою.

На наш погляд, строки погашення судимості необхідно обчислювати окремо за кожен злочин з дня набрання законної сили обвинувальним вироком за останній злочин, оскільки в іншому випадку строки погашення судимості почнуть обчислюватись за кожен злочин окремо і тоді, коли особа не буде ще судимою за останній злочин. Між тим, звертаємо також увагу і на те, що законодавець покладає обов’язки на засудженого (п. 1 ч. 1 ст. 89 КК) не вчиняти нового злочину протягом всього іспитового строку, у тому числі і в період між днем постановлення обвинувального вироку і днем, коли останній набрав законної сили. Тобто, можливі ситуації, коли особа, не будучи ще судимою за останній злочин, вчиняє новий злочин в цей період і до неї поширюються кримінально-правові наслідки судимості за цей злочин, зокрема до неї застосовуються правила призначення покарання, передбаченні ст. 71 КК [333].

2.2.2. Правила погашення судимості у осіб, після відбуття призначено їм покарання за сукупністю злочинів (ст. 70 КК) чи за сукупністю вироків (ст. 71 КК)

В теорії кримінального права на протязі тривалого часу виникають питання, в чому особливість правил погашення судимості і як в цих випадках обчислювати його строк, якщо особи відбули покарання за сукупністю злочинів (ст. 70 КК) чи за сукупністю вироків (ст. 71 КК), і при цьому відбуте покарання є більшим за розміром будь-якого із покарань, які входить до цієї сукупності [334]?

Законодавець, як в минулому законі (ст. 55 КК 1960 р.), так і в сучасному Кримінальному кодексі України (Розділ ХІІІ Загальної частини КК), ці питання, коли особа, вчиняє два чи більше злочини, які мають ознаки самостійного складу злочину, залишив поза своєю увагою, оскільки питання погашення судимості, правила обчислення її строків установив тільки для одиночних злочинів.

Звідси можна зробити попередній висновок проте, що в таких умовах правила погашення судимості для множинності злочинів, порядок обчислення їх строків повинні бути розробленні теорією кримінального права і доведенні до юристів-практиків, хоча би через постанову Пленуму Верховного Суду України.

Правовою підставою таких правил повинні бути, з одного боку, юридична природа судимості, підстави і загальні правила її погашення, а з іншого боку, порядок призначення покарання за сукупністю злочинів та вироків[335], при цьому інститут судимості та інститут призначення покарання за сукупністю злочинів або вироків повинні об’єднатися в таку єдину органічну правову систему, яка дозволить визначити правила судимості для множинності злочинів.

Виникає питання, а зміст яких кримінально-правових норм інституту судимості та призначення покарання за сукупністю злочинів та вироків, насамперед, впливає на особливості визначення правил погашення судимості при множинності злочинів та на порядок їх обчислення?

З нашої точки зору, що стосується інституту призначення покарання, то це зміст, насамперед, ч. 1 ст. 70 КК та ч. 4 ст. 71 КК проте, що остаточно призначене покарання за сукупністю злочинів та вироків повинно бути більшим від любого покарання призначеного за одиничний злочин, який входить в цю сукупність (за виключенням принципу поглинення менш суворого покарання більш суворим).

Виникає наступне питання, з дня відбуття якого покарання — остаточно призначеного за сукупністю злочинів та вироків чи призначеного за окремі злочини, повинні обчислюватися строки погашення судимості?

Теорія кримінального права і судова практика по цьому питанню мають єдину думку проте, що строки погашення судимості в таких випадах повинні обчислюватися з дня відбуття остаточно призначеного покарання (основного та додаткового) за сукупністю злочинів або вироків.

Так, В. Демін, розглядаючи це питання, зокрема відзначав, що підвищена суспільна небезпека особи, який вчинив декілька злочинів, находить своє відображення в виді і розміру остаточного покарання, а тому осудження останнього за сукупністю утворює єдину судимість і строк її погашення визначається тривалістю остаточної міри покарання, а не покарання за окремі злочини [336].

Таку ж точку зору на Україні займає і С.С. Яценко [337].

Приклад: Верховний Суд РРФСР, при розгляді конкретної справи, відзначив, що строки погашення судимості при засудженні за сукупністю вироків обчислюються з моменту звільнення з міст позбавлення волі, а не з часу відбуття покарання за конкретний злочин [338].

На наш погляд, таку точку зору займає і Верховний Суд України, який у п. 12 постанови Пленуму від 26.04.2002 р. № 2 «Про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання і заміну невідбутої частини покарання більш м’яким» відзначив, якщо покарання визначено за сукупністю злочинів або вироків, суд, застосовуючи умовно-дострокове звільнення від його відбування, повинен виходити із загального строку покарання, призначеного за сукупністю [339].

Що же стосується впливу інституту судимості на особливості правил погашення судимості при множинності злочинів та на порядок їх обчислення, то на наш погляд, необхідно насамперед звернути увагу на статтю 89 КК та ч. 5 статті 90 КК, оскільки в першій кримінально-правовій нормі вказані строки погашення судимості в залежності від виду призначеного покарання (пункти 1–6 ст. 89 КК), а також від ступеня тяжкості вчиненого злочину (пункти 6–9 ст. 89 КК) [340], а в другій кримінально-правовій нормі, зокрема відзначено, «якщо особа, що відбула покарання, до закінчення строку погашення судимості знову вчинить злочин, перебіг строку погашення судимості переривається і обчислюється заново. У цих випадках строки погашення судимості обчислюються окремо за кожний злочин [341] після фактичного відбуття покарання (основного та додаткового) за останній злочин». Враховуючи вищевказане, важко не погодитися з В.В. Голіна, який відзначав, що «визначені строки погашення судимості за кожний окремий злочин, виходячи з загального змісту ст. 89 КК та з урахуванням п. 5 ст. 90 КК, почнуть свій індивідуальний перебіг і закінчення після фактичного відбуття остаточно обраного за сукупністю злочинів покарання (основного та додаткового)» [342]. Аналогічну точку зору займає і С.С. Яценко, який звертає увагу на те, що в разі засудження особи за сукупністю злочинів (ст. 70 КК) чи сукупністю вироків (ст. 71 КК) строк погашення судимості, виходячи із загального змісту ст. 89 КК та з врахуванням положень ч. 5 ст. 90 КК повинен обчислюватися з моменту відбуття остаточного покарання, але для кожної категорії злочинів самостійно — в розрізі диференційованих в п.п. 5–9 ст. 89 КК строків [343].

Таким чином, вплив цих кримінально-правових норм полягає у тому, що правила, передбачені ст. 89 КК та ч. 5 ст. 90 КК, поширюють свої дії: а) на вид остаточно призначеного покарання за сукупністю злочинів або вироків; б) на вид призначеного покарання за кожен конкретно вчинений злочин, що входить до цієї сукупності; в) на вид ступеня тяжкості кожного конкретно вчиненого злочину, що входить також до цієї сукупності.

Приклад: Вироком апеляційного суду від 14.04.2009 р. С. було засуджено за п.п. 4, 6 ч. 2 ст. 115 КК на 14 років позбавлення волі, за ч. 2 ст. 187 КК на 10 років позбавлення волі. На підставі ст. 70 КК остаточно призначено С. покарання у виді 14 років позбавлення волі. Як убачається із матеріалів справи ці злочини С. вчинив 13.12.2008 р. Верховний Суд України, змінюючи вироки місцевого суду, зокрема відзначив, що відповідно до ст. 34 КК рецидивом злочинів визнається вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість. Як убачається з матеріалів справи вироком місцевого суду від 28.12.2001 р. С. було засуджено за ч. 1 ст. 187 КК на 4 роки позбавлення волі, за ч. 2 ст. 125 КК на 1 рік обмеження волі, а на підставі ст. 70 КК остаточно призначено йому покарання у вигляді 4 років позбавлення волі. На підставі постанови суду від 06.02.2004 р. останнього було звільненого від відбування покарання умовно-достроково на 1 рік 2 місяці 14 днів. За змістом ст. 89 та ч. 5 ст. 90 КК строк погашення судимості у разі засудження особи за сукупністю злочинів обчислюється окремо за кожний злочин. Оскільки за злочин, передбачений ч. 2 ст. 125 КК, попереднім вироком С. призначено покарання у виді обмеження волі, на момент учинення інкримінованих йому діянь, тобто станом на 13.12.2008 р. засуджений на підставі п. 6 ч. 1 ст. 89 КК вважається таким, що не має судимості за цей злочин. Судимість С. за ч. 1 ст. 187 КК за попереднім вироком не погашена. Тому суд, кваліфікуючи його дії за ч. 4 ст. 187 КК правомірно визнав однією з кваліфікуючих ознак цього складу злочину — учинення його особою, яка раніше вчинила розбій. Відповідно до ч. 4 ст. 67 КК якщо будь-яка з обставин, що обтяжує покарання, передбачена в статті Особливої частини цього Кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз врахувати її при призначенні покарання, як таку, що його обтяжує. Оскільки вказана кваліфікуюча ознака злочину, передбаченого ч. 4 ст. 187 КК, в даному випадку пов’язана з попередньою судимістю С. за розбій, рецидив цих злочинів не може бути визнано обставиною, що обтяжує покарання, а тому підлягає виключенню з вироку [344].

Аналіз цього прикладу зокрема свідчить проте, що після умовно-дострокового звільнення 13.02.2004 р. засудженого С. від відбування остаточно призначеного покарання за сукупністю злочинів, строки погашення судимості за злочини, передбаченні ч. 2 ст. 125 КК та ч. 1 ст. 187 КК, стали обчислюватися окремо. Відповідно до вимог п. 6 ч. 1 ст. 89 КК строк погашення за злочин, передбачений ч. 2 ст. 125 КК, закінчився через 2 роки, тобто 13.02.2006 р. Відповідно до вимог п. 8 ч. 1 ст. 89 КК строк погашення судимості за злочин, передбачений ч. 1 ст. 187 КК повинен був закінчитися 13.02.2010 р., але перебіг цього строку погашення судимості перервався, оскільки останній 13.12.2008 р. вчинив нові злочини.

Особливість правил погашення строків судимості у осіб, після відбуття призначено їм покарання за сукупністю злочинів (ст. 70 КК).

На наш погляд, великих труднощів при обчисленні строків погашення судимості при призначенні покарання за сукупністю злочинів на підставі ч. 1 ст. 70 КК, не повинно виникати. «Скажімо, за сукупністю злочинів особа була засуджена за крадіжку за ч. 1 ст. 185 КК до позбавлення волі на строк один рік та за хуліганство за ч. 4 ст. 296 КК до позбавлення волі на строк 6 років. За сукупністю злочинів особі було обрано 7 років позбавлення волі. Після фактичного відбуття цього остаточного покарання починається перебіг строків погашення судимості: за перший злочин середньої тяжкості — 3 роки (п. 7 ч. 1 ст. 89 КК), за другий тяжкий — 6 років (п. 8 ч. 1 ст. 89 КК)» [345].

Однак спробуємо змінити цей приклад, і замість позбавлення волі на 1 рік за злочин, передбачений ч. 1 ст. 185 КК, призначимо покарання у виді стягнення штрафу у розмірі 850 грн., а замість принципу повного складання призначених покарань, застосуємо принцип поглинення менш суворого покарання більш суворим. Відразу виникає питання, з якого моменту почне обчислюватися строк погашення судимості за злочин, передбачений ч. 1 ст. 185 КК, оскільки засуджений в даному випадку не повинен зовсім платити штраф, а згідно вимог п. 5 ч. 1 ст. 89 КК особа засуджена до штрафу визнається такою, що не має судимості, якщо вона протягом року з дня сплати штрафу не вчинить нового злочину?

На наш погляд, річний строк погашення судимості за злочин, передбачений ч. 1 ст. 185 КК, почне обчислюватися з дня відбуття покарання призначеного за сукупністю злочинів, оскільки в противному випадку, він буде судимим за цей злочин «довічно».

Більш складна ситуація, при обчисленні строків погашення судимості, виникає при призначенні покарання за сукупністю злочинів на підставі ч. 4 ст. 70 КК, якщо після постановлення вироку в справі буде встановлено, що засуджений винен ще іншому злочинні, вчиненому ним до постановлення попереднього вироку. Призначення покарання у порядку ч. 4 ст. 70 КК проходить три етапи:

1) суд призначає покарання за другим вироком, тобто за злочин, розкритий останнім. При цьому в судовій практиці нерідко буває, коли при проголошенні другого вироку, особа засуджується за декілька злочинів. В цьому випадку суд зобов'язаний призначити покарання за кожен окремий злочин, а потім за сукупністю цих злочинів, відповідно до вимог ст. 70 ч. 1 КК;

2) з урахуванням постановленого раніше вироку, суд призначає остаточне покарання або шляхом поглинання менш суворого вироку більш суворим, або шляхом повного або часткового складання покарань, в межах тих розмірів, які вказані в ч. 2 ст. 70 КК;

3) за правилами ст. 72 КК до покарання призначеного за сукупністю злочинів, здійснюється зарахування того покарання, яке вже було повністю чи частково відбуте за попереднім вироком.

Тобто перед нами така ж сукупність злочинів, тільки, як відзначав М.І. Бажанов, вона ускладнена процесуальним моментом — несвоєчасним розкриттям одного із злочинів і наявністю вироку по одній із справ. Якщо б не було цього «процесуального сюрпризу» і суд одночасно розглядав обидва злочини, вчиненні винним, то перед нами була типова сукупність злочинів і покарання за неї призначалося по правилам, вказаним в ч.ч. 1 та 2 ст. 42 КК 1960 р. (ч.ч. 1 та 2 ст. 70 КК — В.Б.) [346].

Аналіз часу, коли було встановлено, що засуджений до постановлення попереднього вироку вчинив ще і інший злочин, дозволяє розглядати такі ситуації:

— про це стало відомо під час реального відбуття покарання за попереднім вироком;

— про це стало відомо, коли особа відбула покарання за попереднім вироком, однак до моменту закінчення строку погашення судимості за вчинений злочин;

— про це стало відомо, коли особа відбула покарання за попереднім вироком і коли закінчився строк погашення судимості за вчинений злочин.

Ситуація 1. Коли під час відбуття реального покарання особою за злочин, за яким він був засуджений попереднім вироком, стало відомо, що останній до постановлення вироку вчинив і інший злочин.

Обчислення строку погашення судимості в такій ситуації, на наш погляд, не викликає труднощів, оскільки ця ситуація ніяким чином не відрізняється від обчислення строку погашення судимості при призначенні покарання за сукупністю злочинів на підставі ч. 1 ст. 70 КК, оскільки як у першому випадку, так і в другому випадку, остаточне покарання за сукупністю злочинів засудженим відбувається безперервно і день відбуття покарання призначеного за сукупністю злочинів, з якого буде обчислюватися строк погашення судимості, співпадає в цих випадках.

Більш складна ситуація виникає в тих випадках, коли особа відбувала реально покарання, її було засуджено за злочин, який вона вчинила до постановлення попереднього вироку, засудженому було призначено покарання за правилами, передбаченими ч. 4 ст. 70 КК, а потім суд на підставі ст. 75 КК звільнив засудженого від відбування покарання з випробуванням.

Приклад: Вироком суду від 04.06.2004 р. Г., раніше судимий 17.03.2004 р. на 1 рік виправних робіт, — був засуджений за ч. 3 ст. 185 КК на 3 роки позбавлення волі. На підставі ст. 70 ч. 4 КК остаточно йому було визначено покарання у виді 3 років 4 місяців позбавлення волі. На підставі ст. 75 КК суд звільнив Г. від відбування покарання. Заступник прокурора області просив вирок суду змінити, посилаючись на те, що покарання у виді позбавлення волі з застосуванням ст. 75 КК та виправні роботи необхідно виконувати самостійно. Верховний суд України з цим не погодився і вказав, що посилання прокурора на те, що вироки судів мають виконуватися окремо, на вимогах закону не ґрунтуються, оскільки засудження до виправних робіт за один злочин, що входить у сукупність, не є перешкодою для застосування принципу поглинення менш суворого покарання більш суворим або повного чи часткового складання призначених покарань, а також для звільнення при цьому на підставі ст. 75 КК від відбування остаточно визначеного покарання [347].

Виникає питання з якого дня обчислювати в такому випадку строки погашення судимості засудженому Г. за окремі злочини? На наш погляд, в таких випадках неможливо застосувати ч. 1 ст. 90 КК, оскільки засуджений не відбував реально покарання за сукупністю злочинів. Покарання у виді виправних робіт він також не відбув. З нашої точки зору, строки погашення судимості необхідно обчислювати по закінченню іспитового строку, за перший злочин на підставі п. 5 ч. 1 ст. 89 КК, а для останнього злочину, на підставі п. 8 ч. 1 ст. 89 КК.

Ситуація 2. Коли після відбуття реального покарання засудженим, однак до закінчення строку погашення судимості за злочин, стало відомо, що останній до постановлення вироку вчинив і інший злочин.

Виникає питання, на підставі яких принципів (правил) в такій ситуації повинна погашатися судимість?

В теорії кримінального права такі ситуації детально були дослідженні відомим юристом О.С. Гореликом, який у зв’язку з цим, зокрема відзначав, що значно складніше вирішувати це питання, якщо при тих же умовах, останній вирок постановляється після відбуття покарання по першій кримінальній справі. У цьому випадку в строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю злочинів, зараховується покарання відбуте повністю за попереднім вироком і фактично призначене покарання за сукупністю злочинів відбувається по частинам на протязі двох періодів, між якими є перерив, під час якого покарання до винного не застосовувалося [348].

О.С. Горелик запропонував в цій ситуації, при обчислюванні строків погашення судимості, використовувати принцип, згідно з яким «становище засудженого не може бути погіршеним із-за того, що не всі вчиненні ним злочини були своєчасно розкритті»[349], оскільки факт притягнення особи до кримінальної відповідальності не за всі, а лише за частину вчинених злочинів, що входять до сукупності, є обставиною, яка не впливає на ступінь небезпеки винного, який вчинив декілька злочинів[350]. Цей принцип, зокрема означає, що закінчення строку погашення судимості при призначенні покарання за сукупністю злочинів, як на підставі ч. 1 ст. 70 КК, так і на підставі ч. 4 ст. 70 КК, не повинні нічим між собою відрізнятися.

Для наочності використання цього принципу скористуємося попереднім прикладом В.В. Голіна, який той запропонував при обчислюванні строків погашення судимості за сукупністю злочинів на підставі ч. 1 ст. 70 КК, з незначною його поправкою. Так, 13.02.2002 р. особа була засуджена за крадіжку за ч. 1 ст. 185 КК до позбавлення волі на один рік та за хуліганство за ч. 4 ст. 296 КК до позбавлення волі на три роки. За сукупністю злочинів (ч. 1 ст. 70 КК) особі остаточно було призначено покарання у виді 4 років позбавлення волі. Після фактичного відбуття цього покарання, — 13.02.2006 р., почали обчислюватися окремо строки погашення судимості: за перший злочин середньої тяжкості — 3 роки (п. 7 ч. 1 ст. 89 КК), який закінчується 13.02.2009 р.; за другий тяжкий — 6 років (п. 8 ч. 1 ст. 89 КК), який закінчується 13.02.2012 р.

Тепер розглянемо цей же приклад, при умові, що вчинене особою хуліганство, не було своєчасно розкрито органами досудового слідства. Так наприклад, 13.02.2002 р. та же особа була засуджена за крадіжку за ч. 1 ст. 185 КК до позбавлення волі на один рік. 13.02.2003 р. почав обчислюватися трирічний строк погашення судимості (п. 7 ч. 1 ст. 89 КК). 13.02.2004 р., набрав законної сили обвинувальний вирок, згідно з яким ця особа була засуджена за хуліганство за ч. 4 ст. 296 КК до позбавлення волі на три роки. За сукупністю злочинів (ч. 4 ст. 70 КК) особі було призначено остаточне покарання у виді чотирьох років позбавлення волі. У строк покарання було зараховано покарання (1 рік позбавлення волі) відбуте повністю за попереднім вироком. Після фактичного відбуття цього покарання, — 13.02.2007 р., почали обчислюватися окремо строки погашення судимості, за обидва злочини, причому за перший злочин (ч. 1 ст. 185 КК), не 3 роки, як це передбачено п. 7 ч. 1 ст. 89 КК, а тільки 2 роки, оскільки в цей строк необхідно зарахувати 1 рік погашення судимості за цей злочин в період з 13.02.2003 р. (час відбуття покарання за цей злочин) до 13.02.2004 р. (набрання законної сили останнім обвинувальним вироком), а це означає, що строк погашення судимості за цей злочин закінчиться 13.02.2009 р.

Таким чином, закінчення строку погашення судимості за злочин, передбачений ч. 1 ст. 185 КК, при призначенні покарання, як на підставі ч. 1 ст. 70 КК, так і на підставі ч. 4 ст. 70 КК, буде 13.02.2009 р.

Правовою підставою для такого «скорочення» строку погашення судимості за злочин, передбачений ч. 1 ст. 185 КК, є те, що цей строк, — 13.02.2004 р. був не «перерваний», а фактично був «призупинений» і продовжив він спливати і знову обчислюватися тільки після 13.02.2007 р., тобто коли засуджений відбув остаточне покарання за сукупністю злочинів (ч. 4 ст. 70 КК).

Першим, хто запропонував в таких випадках застосовувати «призупинення» строків погашення судимості був О.С. Горелик, який відзначав, якщо в результаті несвоєчасного розкриття одного із злочинів, між відбуванням частин покарань за сукупністю мав перерив під час якого покарання особою не відбувалося, то цей період повинен зараховуватися в строк погашення судимості. На відміну від вчинення нового злочину до погашення судимості, коли теча цього строку переривається (ч. 4 ст. 57 КК РРФСР) [351], у даному випадку він якби призупиняється на період відбуття другої частини покарання, а після цього цей строк відновляється… Перевага такого порядку обчислення судимості полягає у тому, що тривалість строку її погашення не залежать від часу розкриття любого із злочинів, які входять до сукупності і залишаються незмінними, як при безперервному відбуванні всього покарання, так і при відбуванні його по частинам [352].

Ми повністю згодні з даною точкою зору, тільки з невеликими сучасними уточненнями, про те, якщо під час дії Кримінального кодексу України 1960 р., принцип «становище засудженого не може бути погіршеним із-за того, що не всі вчиненні ним злочини були своєчасно розкритті» поширював свої дії на всі злочини, за які особі було призначено покарання на підставі ч. 4 ст. 70 КК, оскільки відповідно до вимог ч. 4 ст. 55 КК 1960 р., особа вважалася судимою за обидва злочини до закінчення строку погашення судимості за найбільш тяжкий з них, то враховуючи, що відповідно до вимог ч. 5 ст. 90 КК, у цих випадках строки погашення судимості обчислюються окремо за кожний злочин, дії цього принципу поширюються тільки на ті злочини, за які особа була засуджена за попереднім вироком, тобто на ті злочини, де строки погашення судимості почали окремо обчислюватися після відбуття покарання за них.

Ситуація 3. Коли після відбуття реального покарання засудженим за попереднім вироком і погашення судимості за злочин, стало відомо, що останній до постановлення вироку вчинив і інший злочин.

В теоретичному плані ця ситуація є найбільш складною. Перед тим, як розглядати цю ситуацію, спочатку необхідно відповісти на питання, а чи можливо в такій ситуації взагалі призначати покарання за сукупністю злочинів за правилами, передбаченими ч. 4 ст. 70 КК, коли судимість за злочин, за який особа була засуджена за попереднім вироком, вже погашена?

На перший погляд, відповідь на це запитання повинна бути негативною, оскільки як ми вже раніше відзначали, — погашення судимості є остаточним, тобто судимість не може бути поновлена незалежно від будь-якої поведінки, навіть вчинення особливо тяжкого умисного злочину, а тому погашення судимості анулює всі кримінально-правові наслідки.

Однак, на наш погляд, це анулювання всіх кримінально-правових наслідків відноситься до майбутньої поведінки особи, і не може відноситься до минулої поведінки останнього, яка, зокрема може впливати і на розмір строку судимості, як би покарання було призначено за сукупністю злочинів, оскільки, як ми раніше відзначали, строк погашення судимості починає обчислюватися з дня відбуття остаточного покарання за сукупністю злочинів, яке може бути більшим за розміром, чим покарання призначене за одиничний злочин, а тому строк погашення в першому випадку почне обчислюватися пізніше. З нашої точки зору, в таких випадках необхідно застосовувати, запропонований В. Деміном, принцип проте, що «роз’єднаний розгляд кримінальних справ, які є сукупністю злочинів, не повинно як погіршувати, так і поліпшувати становище засудженого» [353].

Враховуючи вищевказане, пропонуємо в цій ситуації при обчислюванні строку погашення судимості за перший злочин, використовувати також і принцип «становище засудженого не може бути погіршеним із-за того, що не всі вчиненні ним злочини були своєчасно розкритті». Як ми вже відзначали, цей принцип означає, що закінчення строку погашення судимості при призначенні покарання за сукупністю злочинів, як на підставі ч. 1 ст. 70 КК, так і на підставі ч. 4 ст. 70 КК, не повинні між собою відрізнятися, насамперед для тих злочинів, за які особа була засуджена за попереднім вироком.

Як і у попередній ситуації, скористуємося прикладом В.В. Голіна, з незначною його поправкою. Так, 13.02.2002 р. особа була засуджена за крадіжку за ч. 1 ст. 185 КК до позбавлення волі на 2 роки та за хуліганство за ч. 4 ст. 296 КК до позбавлення волі на 3 роки. За сукупністю злочинів (ч. 1 ст. 70 КК) особі було остаточно призначено покарання у виді 3 років позбавлення волі. Після фактичного відбуття цього покарання, — 13.02.2005 р., почали обчислюватися окремо строки погашення судимості: за перший злочин середньої тяжкості — 3 роки (п. 7 ч. 1 ст. 89 КК), який закінчується 13.02.2008 р.; за другий тяжкий — 6 років (п. 8 ч. 1 ст. 89 КК), який закінчується 13.02.2011 р.

Тепер розглянемо цей же приклад, при умові, що вчинене особою хуліганство, не було своєчасно розкрито органами досудового слідства. Так наприклад, 13.02.2002 р. та же особа була засуджена за крадіжку за ч. 1 ст. 185 КК до позбавлення волі на строк 2 роки. 13.02.2004 р., після відбуття за нього покарання, почав обчислюватися трирічний строк погашення судимості (п. 7 ч. 1 ст. 89 КК), який закінчився 13.02.2007 р. Рівно через рік, — 13.02.2008 р. набрав законної сили останній обвинувальний вирок, згідно з яким ця особа була засуджена за хуліганство за ч. 4 ст. 296 КК до позбавлення волі на 3 роки. За сукупністю злочинів (ч. 4 ст. 70 КК) особі було призначено остаточне покарання у виді 3 років позбавлення волі. У строк покарання було зараховано покарання (2 роки позбавлення волі) відбуте повністю за попереднім вироком. Після фактичного відбуття цього покарання, — 13.02.2009 р., почав обчислюватися тільки строк погашення судимості за хуліганство, оскільки строк погашення судимості за крадіжку вже «обчислювався» і в друге обчислюванні не підлягає.

Сутність принципу «становище засудженого не може бути погіршеним із-за того, що не всі вчиненні ним злочини були своєчасно розкритті» в даній ситуації полягає у тому, що загальний строк судимості за вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 185 КК, як при призначені покарання за сукупністю злочинів на підставі ч. 1 ст. 70 КК, так і на підставі ч. 4 ст. 70 КК, однаковий і дорівнюється в обох випадках, — 6 рокам. При цьому звертаємо увагу на те, що ми розглядали приклад, коли, як за одиничний злочин, так і за сукупністю злочинів, призначався один і той же вид покарання.

Між тим, ситуація ускладнюється, коли за злочини, які входять до її сукупності, призначаються різні види покарання.

Наприклад, 13.02.2002 р. особа була засуджена за крадіжку за ч. 1 ст. 185 КК до обмеження волі на 2 роки та за хуліганство за ч. 4 ст. 296 КК до позбавлення волі на 3 роки. За сукупністю злочинів (ч. 1 ст. 70 КК) особі остаточно було призначено покарання у виді 3 років позбавлення волі. Після фактичного відбуття цього покарання, — 13.02.2005 р., почали обчислюватися окремо строки погашення судимості, зокрема за перший злочин — 2 роки (п. 6 ч. 1 ст. 89 КК), який закінчується 13.02.2007 р.

Тепер розглянемо цей же приклад, при умові, що вчинене особою хуліганство, не було своєчасно розкрито органами досудового слідства. Так наприклад, 13.02.2002 р. та же особа була засуджена за крадіжку за ч. 1 ст. 185 КК до обмеження волі на строк 2 роки. 13.02.2004 р., після відбуття за нього покарання, почав обчислюватися дворічний строк погашення судимості (п. 6 ч. 1 ст. 89 КК), який закінчився 13.02.2006 р. Рівно через рік, — 13.02.2007 р. набрав законної сили останній обвинувальний вирок, згідно з яким ця особа була засуджена за хуліганство за ч. 4 ст. 296 КК до позбавлення волі на 3 роки. За сукупністю злочинів (ч. 4 ст. 70 КК) особі було призначено остаточне покарання у виді 3 років позбавлення волі. У строк покарання було зараховано покарання (1 рік позбавлення волі: 1 дню позбавлення волі відповідає 2 дня обмеження волі — ч. 1 ст. 72 КК) відбуте повністю за попереднім вироком. Після фактичного відбуття цього покарання, — 13.02.2009 р., почав обчислюватися тільки строк погашення судимості за хуліганство, оскільки строк погашення судимості вже «обчислювався» і знову обчислюванні не підлягає.

Порівняльний аналіз цих прикладів свідчить проте, що строки судимості за вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 185 КК, при призначені покарання за сукупністю злочинів, як на підставі ч. 1 ст. 70 КК, так і на підставі ч. 4 ст. 70 КК, не однакові і дорівнюються в першому випадку, — 5 рокам, а в другому випадку, — 6 рокам.

Не дивлячись на те, що строки судимості при призначенні покарання за сукупністю злочинів не співпадають, на наш погляд, принцип «становище засудженого не може бути погіршеним із-за того, що не всі вчиненні ним злочини були своєчасно розкритті», не був порушений, оскільки, «програвши» в строках судимості при призначенні покарання за сукупністю злочинів на підставі ч. 4 ст. 70 КК, особа в цьому же випадку «виграла» в загальних строках, відбування найбільш суворого виду покарання, — у виді позбавлення волі, в порівнянні з призначенням покарання за сукупністю злочинів на підставі ч. 1 ст. 70 КК. Інститути «судимості» і «призначення покарання» є, на наш погляд, взаємозалежними між собою, а тому ізольоване застосування кожного із них, без врахування іншого, є методологічною помилкою. Таким чином, 1 рік відбуття покарання у виді позбавлення волі = (2 рокам обмеження волі + 1 року судимості), незалежно від того, що ч. 1 ст. 72 КК передбачено, що 1 день позбавлення волі = 2 дням обмеження волі [354].

В судовій практиці також виникли питання, як обчислювати строки погашення судимості, якщо призначене засудженому покарання за попереднім вироком, змінило свій обсяг в процесі його відбування, наприклад:

а) в випадках звільнення від відбування покарання з випробуванням — у нього закінчився іспитовий строк;

б) він був умовно-достроково звільнений від відбування покарання (ст. 81 КК) або невідбута частина покарання замінена засудженому більш м’яким покаранням (ст. 82 КК).

У першому випадку, коли засуджений був звільнений від відбування покарання з випробуванням по першому вироку і коли було встановлено, що засуджений винен ще і в іншому злочині, вчиненому ним до постановлення цього вироку, — закінчився іспитовий строк, також відсутні правові підстави для застосування ч. 4 ст. 70 КК, але не тому, що особа відповідно до вимог п. 1 ч. 1 ст. 89 КК, за вчинення першого злочину, вважається такою, що не має судимості, а тому, що відповідно до п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2003 р. № 7 «Про практику призначення покарання» (із змінами, внесеними згідно з постановою Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 р. № 9 «Про внесення доповнення до постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2003 р. № 7 «Про практику призначення покарання», коли особа, щодо якої було застосоване таке звільнення, вчинила до постановлення вироку в першій справі інший злочин, за який вона засуджується до покарання, що належить відбувати реально, застосування принципів поглинення, часткового чи повного складання призначених покарань не допускається. За таких умов кожний вирок виконується самостійно [355], а строки погашення судимості за злочин по останньому вироку необхідно обчислювати окремо відповідно до вимог статей 89–90 КК.

Ситуація в другому випадку найбільш складна і неоднозначна, як в теоретичному так і в практичному плані, оскільки торкається не тільки питань застосування інституту судимості при сукупності злочинів, але і питань призначення покарання за цією сукупністю.

Насамперед виникає питання, який «обсяг» попереднього покарання необхідно враховувати при призначенні покарання за сукупністю? В теорії кримінального праву по цьому питанню існують протилежні думки. Точку зору проте, що суд повинен враховувати повністю розмір всього покарання призначене за попереднім вироком, підтримував О.М. Яковлєв [356]. Іншу точку зору займає О.С. Горелик, який вважає, що в останньому випадку необхідно враховувати тільки фактично відбуте покарання за попереднім вироком [357]. На наш погляд, остання точка зору більш обґрунтована, в зв’язку з чим в цих випадках правила ч. 4 ст. 70 КК не можуть бути застосовані до засудженого «в повному обсязі». Таку позицію займає і судова практика [358]. Приведемо приклад із сучасної судової практики.

Приклад: Районний суд вироком від 16.11.2005 р. засудив В., раніше судимого: 1) 25.10.1999 р. за ч. 2 ст. 229-6 КК 1960 р. на 3 роки позбавлення волі, постановою суду це покарання на підставі акту про амністію було скорочено на половину і визначено для відбуття 1 рік 5 місяців 19 днів позбавлення волі. 11.05.2000 р. постановою суду В. був умовно-достроково звільнений від відбування покарання на 8 місяців 21 день. Таким чином, за цим вироком він відбув покарання у виді 8 місяців 28 днів позбавлення волі; 2) 25.04.2001 р. за ч. 1 ст. 229-1 КК 1960 р. на 3 роки позбавлення волі. 10.02.2004 р. його було звільнено за відбуттям строку покарання; 3) 07.11.2005 р. за ст. 307 ч. 2 КК на 5 років позбавлення волі, - за ч. 3 ст. 185 КК на 4 роки позбавлення волі, за ч. 3 ст. 186 КК на 4 роки позбавлення волі. На підставі ч. 1 ст. 70 КК за сукупністю злочинів остаточно призначено покарання у виді 4 років позбавлення волі. Із матеріалів справи вбачається, що злочини, передбачені ч. 3 ст. 185 КК та ч. 3 ст. 186 КК, В. вчинив ще в 1997 р. Верховний Суд України вирок суду скасував і відзначив, що покарання за сукупністю злочинів та остаточне покарання В. вироком від 16.11.2005 р. призначено всупереч вимогам ч. 1 ст. 70 КК, та без урахування покарання, призначеного йому вироком від 07.11.2005 р., тобто всупереч ч. 4 ст. 70 КК [359].

Ми погоджуємося з точкою зору Верховного Суду України в тій частині, що місцевий суд не мав права поглинути 4 роками позбавлення волі ті же 4 роки позбавлення волі, а також суд повинен був застосувати ч. 4 ст. 70 КК, врахувавши покарання призначене В. за вироком від 07.11.2005 р. Крім того, на наш погляд, суд був повинним застосувати правила передбачені в ч. 4 ст. 70 КК і до вироків суду від 25.10.1999 р. та від 25.04.2001 року. Таким чином, суд повинен був тричі (якщо не більше, оскільки із ухвали Верховного Суду України від 31.10.2006 р. вбачається, що В. в період з 25.10.1999 р. по 21.02.2006 р. було засуджено за шістьма вироками) застосувати правила передбачені ч. 4 ст. 70 КК.

Однак проблема в даному випадку не в цьому. Виникає конкретне питання, який розмір покарання по вироку суду від 25.10.1999 р. (3 роки позбавлення волі чи ту частину покарання за виключенням скорочення покарання на половину на підставі акту про амністію, а також строку покарання на який В. був умовно-достроково звільнений від відбування) необхідно враховувати при застосуванні ч. 4 ст. 70 КК за вироком від 25.10.1999 р.?

Якщо аналізувати ч. 4 ст. 70 КК та ст. 71 КК то слід визнати, що різниця зокрема між ними полягає у тому, що за сукупністю злочинів покарання беруться в повному обсязі і складаються повністю або частково, а за сукупністю вироків, до покарання, призначеного за новим вироком, повністю або частково приєднують тільки невідбуту частину покарання за попереднім вироком. Тобто, на відміну від призначення покарання за сукупності вироків, при призначенні покарання за сукупністю злочинів, суд не може обмежити розмір призначених покарань.

Між тим, при цьому виникають питання процесуального характеру, чи вправі місцевий суд при призначенні покарання за сукупністю вироків не враховувати постанову суду про скорочення покарання на половину особі на підставі акту про амністію, а також постанову суду про умовно-достроково звільнення засудженого від відбування покарання чи заміну невідбутої частини покарання більш м’яким і які набрали законної сили, оскільки згідно ст. 403 КПК постанови суду, що набрали законної сили, є обов’язковими для всіх державних установ і організацій, посадових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України? Тобто виникає ситуація коли суди фактично зменшують попередній обсяг покарання призначений вироком суду або фактично відмовляються від його виконання засудженим. На наш погляд, ці «процесуальні моменти» не дозволяють суду враховувати в повному обсязі покарання призначене за попереднім вироком [360].

Що же стосується строків обчислення погашення судимості, то зміна обсягу покарання за попереднім вироком в процесі його відбування, може вплинути на початок строку погашення судимості, насамперед через «обмеження» розміру остаточного покарання за сукупністю злочинів (ч. 4 ст. 70 КК), оскільки суд має право при призначенні остаточного покарання врахувати не повністю все покарання, призначене за попереднім вироком, а тільки фактично відбуте покарання засудженим за цим вироком. Крім того, якщо ж особа була звільнена умовно-достроково від відбування покарання за попереднім вироком, то строк погашення судимості за злочин, за який вона була засуджена першим вироком, буде «скорочений» [361] на проміжок часу між днем звільнення умовно-достроково від відбування покарання, та днем, коли набрав законної сили останній вирок, за яким засудженому було призначено покарання на підставі ч. 4 ст. 70 КК.

Проблема визначення кількості судимостей при призначенні покарання за сукупністю злочинів за правилами, передбаченими ч. 4 ст. 70 КК.

Приклад: Вироком районного суду від 18.07.2005 р. Д., раніше судимого 24.05.2005 р. за ч. 2 ст. 289 КК із застосуванням ст. 69 КК на 4 роки 6 місяців позбавлення волі, - було засуджено за ч. 3 ст. 185 КК на 3 роки позбавлення волі. На підставі ч. 4 ст. 70 КК остаточно призначено покарання у виді 6 років позбавлення волі. Із матеріалів справи вбачається, що Д. вчинив інкримінований йому злочин у серпні 2004 р. Верховний Суд України, відмовляючи у касаційній скарзі Д. про пом’якшення покарання, зокрема відзначив, що стосується призначення покарання, то воно є справедливим, відповідає вимогам кримінального закону. Суд врахував як ступінь тяжкості вчиненого Д. злочину, так і дані про його особу, який раніше був судимий [362].

Виникає питання, а скільки судимостей має засуджений Д. після відбуття покарання по останньому вироку?

В теорії кримінального права при таких умовах по цьому питанню існують різні точки зору.

Так, О.С. Горелик, М.І. Бажанов та С.С. Яценко вважають, що в таких випадках особа має одну судимість [363].

Іншу точку зору по цьому питанню має В.В. Голіна, який зокрема відзначає, що, коли «мається перший обвинувальний вирок, отже, виникла перша судимість (ст. 88 КК). Мається і другий обвинувальний вирок і теж виникла нова судимість, однак вже на підставі призначення покарання за сукупністю злочинів, але цим перший вирок і перша судимість не скасовуються. Не дивлячись на наявність сукупності злочинів, кожний з винесених вироків виконується самостійно. Особа набула двох судимостей, хоча якби усі злочини були своєчасно розкриті і вона за них була притягнута до кримінальної відповідальності та засуджена за сукупністю злочинів, то виникла б одна судимість… Строки погашення цих двох судимостей, порядок їх обчислення і процес погашення буде здійснюватися за правилами ст. 89 КК, тобто по кожному вироку окремо в залежності від виду покарань, ступеня тяжкості вчинених злочинів чи інших значущих кримінально-правових обставин, наприклад, звільнення засудженого — по першому обвинувальному вироку — від відбування покарання з випробуванням» [364].

Немає єдності по цьому питанню і в судовій практиці. Одні суди вважають, що в таких умовах попередня судимість не може враховуватись. Так, Верховний Суд СРСР у п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду СРСР від 03.07.1963 р. № 8 «Про судову практику по признання осіб особливо небезпечними рецидивістами» відзначав, якщо особа вчинила декілька злочинів однак була засуджена тільки за одне із них, а останні були розкриті після постановлення винному вироку по першій справі, то наступні судимості за ці злочини в силу ст. 40 КК РРФСР (ст. 42 КК 1960 р. — В.Б.) не можуть враховуватися при визнанні особи особливо небезпечним рецидивістом [365]. Згідно роз’яснень п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28.03.1986 р. № 3 «Про практику застосування судами України законодавства у справах про порушення правил адміністративного нагляду» (Із змінами, внесеними згідно постанови Верховного Суду України від 26.10.1995 р. № 19) судимість за вироком, яким покарання призначено за правилами ч. 3 ст. 42 КК, має враховуватись як одна за всі злочини, що входять у сукупність [366].

Приклад: Вироком районного суду від 24.02.2009 р. Н., раніше судимого 17.12.2007 р. за ч. 1 ст. 309 КК, ч. 2 ст. 307 КК до позбавлення волі строком на 5 років, звільненого від відбування покарання з іспитовим строком на 2 роки, — було засуджено за ч. 2 ст. 309 КК на 2 роки позбавлення волі. На підставі ч. 4 ст. 70 КК остаточно призначено покарання у виді 5 років позбавлення волі із звільненням його від відбування покарання з випробуванням. Із матеріалів справи вбачається, що Н. вчинив інкримінований йому злочин у листопаді 2007 р. Верховний Суд України, відмовляючи у поданні прокурору, зокрема відзначив, що твердження в касаційному поданні про те, що кожен вирок щодо Н. має виконуватися самостійно, не ґрунтується на вимогах закону, оскільки суд засудив Н. не до реального відбування покарання, а з випробуванням. У даному випадку суд не обмежений у застосуванні ст. 75 КК наявністю попередньої судимості [367].

Деякі суди у таких випадках, у вступній частині вироку, замість відомостей про попередню судимість, вказують проте, що дана особа «немає судимостей» [368].

Приклад: Вироком районного суду від 10.12.2008 р. Н., не маючого судимостей, — було засуджено за ч. 5 ст. 191 КК із застосуванням ст. 69 КК на 4 роки 6 місяців позбавлення волі, за ч. 2 ст. 366 КК на 2 роки позбавлення волі, за ч. 3 ст. 212 КК із застосуванням ст. 69 КК на 4 роки позбавлення волі. На підставі ч. 1 ст. 70 КК визначено покарання у виді 4 років 6 місяців позбавлення волі. На підставі ч. 4 ст. 70 КК остаточно призначено покарання у виді 5 років позбавлення волі та відповідно до ст. 75 КК звільнено від відбування покарання з випробуванням. Із матеріалів справи вбачається, що Н. вчинив інкримінований йому злочини у 2002–2003 р.р. Верховний Суд України, відмовляючи прокурору у зв’язку з призначенням невиправдано м’якого покарання, зокрема відзначив, що звертає увагу на себе й та обставина, що після злочинів, за які Н. було засуджено, останній більше не вчинив інших протиправних діянь, за які настає кримінальна чи адміністративна відповідальність [369].

Інші суди вважають, що попередня судимість при таких умовах повинна враховуватися при призначені покарання.

Приклад: Вироком районного суду від 18.07.2005 р. Д., раніше судимого 24.05.2005 р. за ч. 2 ст. 289 КК із застосуванням ст. 69 КК на 4 роки 6 місяців позбавлення волі, - було засуджено за ч. 3 ст. 185 КК на 3 роки позбавлення волі. На підставі ч. 4 ст. 70 КК остаточно призначено покарання у виді 6 років позбавлення волі. Із матеріалів справи вбачається, що Д. вчинив інкримінований йому злочин у серпні 2004 р. Верховний Суд України, відмовляючи у касаційній скарзі Д. про пом’якшення покарання, зокрема відзначив, що стосується призначення покарання, то воно є справедливим та відповідає вимогам кримінального закону. Суд врахував як ступінь тяжкості вчиненого Д. злочину, так і дані про його особу, який раніше був судимий [370].

Перед тим, як розглядати ці точки зору, розглянемо спочатку питання, а які практичні кримінально-правові наслідки мають для особи — кількість її судимостей?

Наприклад, згідно п. 3 ч. 1 ст. 26 КК 1960 р. особа, яка раніше три рази або більше в будь-якій послідовності була засуджена до позбавлення волі за злісне хуліганство (ч. 2 ст. 206 КК) [371], і знову вчинила злісне хуліганство, за який вона засуджується до позбавлення волі, могла за вироком суду бути визнана особливо небезпечним рецидивістом [372]. В сучасних умовах кількість судимостей враховується, як ознака, що характеризує особу винного, відповідно до загальних засад призначення покарання (п. 3 ч. 1 ст. 65 КК). Кількість судимостей може бути перешкодою для застосування амністії або помилування до осіб, оскільки в п. «в» ст. 3 Закону України «Про застосування амністії в Україні» відзначено, що не допускається застосування амністії до осіб, що мають дві і більше судимості за вчинення умисних тяжких та особливо тяжких злочинів, а у п. 5 «Положення про здійснення помилування», затвердженого Указом Президента України № 1118/2005 від 19.07.2005 р. вказано, що до осіб, яких раніше було неодноразово (два і більше разів) засуджено за вчинення умисних злочинів, помилування може бути застосовано лише у виняткових випадках.

Ми підтримуємо точку зору тих вчених, які вважають, що при призначені покарання за сукупністю злочинів за правилами, передбаченими ч. 4 ст. 70 КК, особа має тільки одну судимість, оскільки аналіз ст. ст. 89–90 КК свідчить проте, що підставами для визнання особи такою, що не має судимість, є відбуття покарання, сплив строку погашення судимості і не вчинення в ці періоди нових злочинів. При призначенні покарання за правилами, передбаченими ч. 4 ст. 70 КК, ці умови мають місто. Сам факт того, що особа в період погашення судимості, після відбуття покарання за попереднім вироком, засуджується за злочин, який вона вчинила до постановлення цього вироку, ні яким чином негативно не може вплинути на характеристику особи, оскільки цей злочин остання вчинила ще до засудження по першому вироку, і в період між двома вироками злочинів не вчиняла.

Що ж стосується аргументів В.В. Голіна проте, що при постановленні другого обвинувального вироку виникає нова судимість, яка першу судимість не скасовує і кожен із винесених вироків виконується самостійно, то з ними важко погодитись. Дійсно судимість по останньому вироку не скасовує першу судимість, однак, на наш погляд, вона її «поглинає», оскільки призначається остаточне єдине покарання за сукупністю злочинів за правилами, передбаченими в ч.ч. 1–3 ст. 70 КК, а в строк цього покарання, зараховується покарання, відбуте повністю чи частково за попереднім вироком. Приклад того, що «вироки виконуються самостійно», є не правилом, а виключенням з цих правил, коли особа, щодо якої було застосоване звільнення від відбування покарання з випробуванням, вчинила до постановлення вироку в першій справі інший злочин, за який вона засуджується до покарання, що належить відбувати реально, оскільки не застосовуються принципи поглинення, часткового чи повного складання призначених покарань. Верховний Суд України, виключаючи по конкретній справі із вироку рішення суду про призначення покарання особі на підставі ч. 4 ст. 70 КК, відзначив, що така позиція суду не відповідає змісту диспозиції цього Закону [373].

Між тим, якщо суд прийде в цих випадках до висновку про можливість звільнення особи і за сукупністю злочинів від відбування покарання з випробуванням, то при призначенні покарання він повинен застосувати правила, передбачені ч. 4 ст. 70 КК, і тоді особа буде мати тільки «один» іспитовий строк і тільки «одну» судимість. Успішний сплив цього іспитового строку означає, що особа не має цієї судимості.

На наш погляд, не може впливати на кількість судимостей у особи і нова вимога ч. 5 ст. 90 КК проте, що «строки погашення судимості обчислюються окремо за кожний злочин після фактичного відбуття покарання (основного та додаткового) за останній злочин», оскільки по перше, окреме обчислювання строків погашення судимості за кожен злочин впливає тільки на правові наслідки застосування повторності, сукупності та рецидиву злочинів, а по друге, кількість судимостей у особи не залежить не від кількості злочинів, що входять до її сукупності, а залежить від кількості вироків, де судимість у особи не знята і не погашена за ті злочини, за які вона була засуджена. В теорії кримінального права підтримується точка зору про те, що особа, яка засуджена за сукупністю злочинів, вважається такою, що має одну судимість одночасно за кожний із зазначених злочинів [374].

Крім того, позиція про те, що в таких випадках повинна враховуватися попередня судимість, на наш погляд, також суперечить принципу «становище засудженого не може бути погіршеним із-за того, що не всі вчиненні ним злочини були своєчасно розкритті», оскільки при одних і тих же умовах, особи засудженні за ч. 1 ст. 70 КК та ч. 4 ст. 70 КК, будуть мати різну кількість судимостей. Більш того, в судовій практиці є випадки коли всі злочини вчинені особою були розкриті органами досудового слідства своєчасно, однак особа, в кінцевому підсумку, засуджується за сукупністю злочинів до покарання, за правилами передбаченими ч. 4 ст. 70 КК.

Наприклад, відповідно до ч. 4 ст. 374 КПК, апеляційний суд має право скасувати вирок місцевого суду і повернути справу на новий судовий розгляд у частині обвинувачення, залишивши в решті судове рішення без зміни, за умови, що це обвинувачення має самостійну кримінально-правову кваліфікацію і може бути розглянуто в окремому провадженні. В судовій практиці виникли питання, при новому розгляді справи при призначені покарання за сукупністю злочинів застосовувати ч. 1 ст. 70 КК чи ч. 4 ст. 70 КК?

Приклад перший: Місцевий суд вироком від 02.03.2007 р. засудив Н. за ч. 2 ст. 364 КК із застосуванням ст. 69 КК на 3 роки позбавлення волі з позбавленням права обіймати організаційно-розпорядчі посади на 3 роки, за ч. 2 ст. 366 КК на 2 роки позбавлення волі з позбавленням права обіймати такі ж посади на 2 роки. На підставі ч. 1 ст. 70 КК остаточно визначено покарання у виді 3 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати ці посади на 3 роки. Ухвалою апеляційного суду від 10.04.2007 р. вирок місцевого суду в частині засудження Н. за ч. 2 ст. 366 КК було скасовано, а справу в цій частині направлено на новий судовий розгляд. Вироком міського суду від 31.05.2007 р. Н. було засуджено за ч. 2 ст. 366 КК на 2 роки позбавлення волі з позбавленням права обіймати вищевказані посади на 2 роки. На підставі ч. 4 ст. 70 КК остаточно визначено покарання у виді 3 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати організаційно-розпорядчі посади на 3 роки. Ухвалою апеляційного суду від 07.08.2007 р. вирок місцевого суду змінено. Постановлено вважати Н. засудженим за ч. 2 ст. 366 КК на 2 роки позбавлення волі з позбавленням права обіймати організаційно-розпорядчі посади на 3 роки. На підставі ч. 1 ст. 70 КК остаточно визначено покарання — 3 роки позбавлення волі з позбавленням права обіймати організаційно-розпорядчі посади на 3 роки [375].

Ми не можемо погодитися з таким рішенням апеляційного суду про необхідність застосування ч. 1 ст. 70 КК. Хоча дійсно, якщо тлумачити ч. 4 ст. 70 КК буквально, то правила передбачені цією частиною статті закону дозволяють їх застосовувати, “якщо після постановлення вироку в справі буде встановлено, що засуджений винен ще в іншому злочині, вчиненому ним до постановлення попереднього вироку”. Тобто, можна зробити висновок, якщо до постановлення вироку в справі буде встановлено, що засуджений винен ще в іншому злочині, то при призначенні покарання за сукупністю злочинів правила, передбачені ч. 4 ст. 70 КК, не застосовуються. На наш погляд, це “вузьке” тлумачення цієї кримінально-правової норми. З нашої точки зору, головною ознакою застосування ч. 4 ст. 70 КК є не “процесуальні моменти” коли суд дізнався, що особа винна в іншому злочині, а те, відбуває (чи не відбуває) засуджений покарання по попередньому вироку і чи можливо у цьому випадку в строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю злочинів, зарахувати покарання відбуте повністю або частково за попереднім вироком. З нашої точки зору, як раз по цій підставі не застосується ч. 4 ст. 70 КК до засудженого, коли по першому вироку до нього була застосована ст. 75 КК, а по другому вироку йому судом призначене реальне покарання, оскільки покарання по першому вироку він не відбуває, так як звільнений від його відбування з випробуванням.

Крім того, звертаємо увагу суддів ще на одну ознаку застосування правил, передбачених ч. 4 ст. 70 КК, попередній вирок набрав законної сили і ні який суд при призначені покарання за сукупністю злочинів не вправі змінити чи скасувати призначене по ньому покарання засудженому при розгляді справи по першій інстанції або в апеляційній чи касаційній інстанції[376].

Приклад другий: Місцевий суд вироком від 21.01.2008 р. засудив П. за ч. 3 ст. 185 КК на 3 роки позбавлення волі, за ч. 5 ст. 185 КК на 7 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна. На підставі ч. 1 ст. 70 КК остаточно визначено покарання у виді 7 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна. Із матеріалів справи вбачається, що П. вчинив злочини, передбачені ч. 3 ст. 185 КК, 23.01.2006 р. та 05.02.2007 р., а злочин, передбачений ч. 5 ст. 185 КК, 08.06.2007 р. Апеляційний суд вирок суду першої інстанції змінив, перекваліфікувавши дії засудженого від 08.06.2007 р. з ч. 5 ст. 185 КК на ч. 4 ст. 185 КК та призначивши по цій частині статті йому покарання у виді 5 років позбавлення волі. На підставі ч. 1 ст.70 КК остаточно визначено засудженому покарання у виді 5 років позбавлення волі. Верховний Суд України ухвалу апеляційного суду у частині перекваліфікації дій П. за епізодом від 08.06.2007 р. скасував, оскільки суд другої інстанції помилково прийшов до висновку про відсутність у П. єдиного умислу на заволодіння майна у громадян К. та Ка., а кримінальну справу направив на новий апеляційний розгляд. В решті ухвалу апеляційного суду залишив без зміни, тобто в частині засудження П. за злочини, передбачені ч. 3 ст. 185 КК [377].

На наш погляд, апеляційний суд при новому розгляді повинен розглянути питання про призначення П. покарання за ч. 5 ст. 185 КК, після цього призначити покарання на підставі ч. 4 ст. 70 КК, а потім в строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю злочинів, зарахувати покарання, відбуте повністю або частково за злочин, передбачений ч. 3 ст. 185 КК.

Між тим, якщо до засудженого при призначенні покарання були застосовані правила, передбачені ч. 3 ст. 72 КК, тобто коли зокрема, штраф складанню з іншими видами покарань не підлягає і ці покарання виконуються самостійно, то строк погашення судимості повинен обчислюватися окремо за кожний злочин після фактичного його відбуття.

Особливість правил погашення судимості у осіб, після відбуття призначено їм покарання за сукупністю вироків (ст. 71 КК).

За сукупністю вироків покарання призначається, коли засуджена особа до повного відбування основного чи додаткового покарання вчинила новий злочин. Остаточне покарання за сукупністю вироків має бути більшим від покарання, призначеного за новий злочин, а також від невідбутої частини покарання за попереднім вироком.

Як ми вже раніше відзначали, теорія кримінального права і судова практика по цьому питанню мають єдину думку про те, що строки погашення судимості в таких випадах повинні обчислюватися з дня відбуття остаточно призначеного покарання за сукупністю злочинів або вироків [378]. «Самі ж строки погашення судимості визначаються за кожний злочин, який входить у сукупність вироків, окремо за правилами п.п. 6–9 ст. 89 КК. Їх сплив здійснюється також окремо за кожний сукупності вироків. Строки погашення судимості спливають паралельно, однак закінчуються вони самостійно, незалежно один від одного (можливо і разом, якщо злочини, вчинені особою, належать до однієї класифікаційної категорії). Із закінченням спливу того чи іншого строку судимості за вироками погашаються, якщо особа не вчинить знову нового злочину» [379].

Проблемні питання погашення судимості при призначенні покарання за сукупністю вироків.

1) В судовій практиці трапляються випадки, коли особа, відбуваючи більш м’яке покарання, на підставі ст. 82 КК, вчиняє новий злочин і останній призначається покарання на підставі ст. ст. 71 і 72 КК. Виникає питання, який вид покарання необхідно враховувати, після відбуття остаточного покарання за сукупністю вироків, при обчислюванні строків погашення судимості, окремо за кожен злочин, той який був призначений попереднім вироком за вчинення цього злочину чи той більш м’який вид покарання, який був замінений засудженому на підставі ст. 82 КК?

Строки погашення судимості в таких випадках можуть значно відрізнятися один від одного, оскільки відповідно до вимог ч. 1 ст. 82 КК, тільки позбавлення або обмеження волі можуть бути в таких випадках замінені судом на більш м’які види покарань. На наш погляд, в таких випадках необхідно враховувати вид покарання, який був призначений засудженому за вироком суду, оскільки, як ми вже раніше відзначали, на строк погашення судимості за вчинений злочин, призначення більш м’якого покарання, ні яким чином не впливає і його тривалість залежить тільки від призначеного судом виду покарання. При цьому звертаємо увагу на те, що якби в таких випадках при обчисленні строків погашення судимості враховувався більш м’який вид покарання (наприклад: виправні роботи), то засудженому, який був осуджений за вчинення особливо тяжкого злочину до покарання у виді позбавлення волі, «необґрунтовано» зменшувалися строки погашення судимості, передбачені ст. 89 КК, з восьми років до одного року.

2) У судовій практиці виникало питання про правомірність застосуванні ст. 71 КК, коли винна особа вчиняла новий злочин до повного відбуття покарання, про те до моменту призначення покарання за новим вироком, покарання за попереднім вироком вже було повністю відбуте. На нашу думку, призначення покарання за сукупністю вироків в даному випадку не застосовується, оскільки відсутня невідбута частина покарання за попереднім вироком, яку необхідно приєднати повністю або частково.

Приклад: Вироком районного суду від 30.01.2006 р. С., раніше судимого 07.04.2004 р. за ч. 3 ст. 185 КК із застосуванням ст. 69 КК на 240 годин громадських робіт, було засуджено за ч. 5 ст. 185 КК на 8 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна. На підставі ст. 71 КК за сукупністю вироків С. остаточно визначено покарання у виді 8 років 18 днів позбавлення волі з конфіскацією всього майна. Верховний Суд України, змінюючи вирок суду, відзначив, що, не зважаючи на те, що засуджений вчинив новий злочин у період після постановлення вироку від 07.04.2004 р. і до повного відбуття останнім призначеного покарання, на час постановлення оскаржуваного вироку він фактично відбув призначене йому покарання у виді 240 годин громадських робіт, про що свідчить довідка кримінально-виконавчої інспекції. Тому призначаючи С. покарання за правилами ст. 71 КК, суд фактично засудив його до відбування вже відбутого ним покарання, що суперечить вимогам ч. 3 ст. 2 КК [380].

У зв’язку з цим прикладом, виникає наступне питання, з якого моменту обчислювати строк погашення судимості за злочин, передбачений ч. 3 ст. 185 КК, за який засудженому С. було призначено покарання у виді 240 годин громадських робіт, з дня відбуття цих робіт чи з дня відбуття покарання за останній злочин?

На наш погляд, оскільки у цьому випадку не призначалося покарання за сукупністю вироків, діють правила обчислення строків погашення судимості для одиночних злочинів, зокрема ч. 5 ст. 90 КК, в якій вказано, якщо особа, що відбула покарання, до закінчення строку погашення судимості знову вчинить злочин, перебіг строку погашення судимості переривається і обчислюється заново. У цих випадках строки погашення судимості обчислюються окремо за кожний злочин після фактичного відбуття покарання (основного та додаткового) за останній злочин. Однак, ми хочемо звернути увагу суддів на «особливість переривання перебігу строку погашення судимості», оскільки особа, вчиняє новий злочин, тоді коли ще не відбула покарання за попереднім вироком. У цьому випадку не може перериватися перебіг строку погашення судимості, передбачений ч. 1 ст. 90 КК, так як засуджений ще не відбув покарання у виді громадських робіт. З нашої точки зору, вчинення нового злочину, не перериває строк судимості, передбачений ст. 88 КК, однак при відбутті цього покарання, переривається перебіг строку погашення до відбуття покарання за останній злочин. Тобто, у таких випадках моментом переривання строку погашення судимості є не вчинення нового злочину, а відбуття покарання за попереднім вироком.

3) Звертаємо увагу на те, що ми раніше розглядали випадки, коли остаточне покарання за сукупністю злочинів чи вироків призначалося за правилами передбаченими ч. 1 ст. 72 КК, тобто, коли при складанні покарань за сукупністю злочинів та сукупністю вироків менш суворий вид покарання переводився в більш суворий вид покарання в передбаченому цим Законом співвідношенні. Однак, з цих правил є виключення, оскільки відповідно до вимог ч. 3 ст. 72 КК, основні покарання у виді штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю при призначенні їх за сукупністю злочинів і за сукупністю вироків складанню з іншими видами покарань не підлягають і виконуються самостійно [381].

Виникає наступне питання, з якого дня необхідно обчислювати строки погашення судимості для покарань у виді штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю при призначенні та інших призначених судом видів покарань, які виконуються самостійно?

Ми підтримуємо по цьому питанню точку зору В.В. Голіна, який відзначав, що, «коли за сукупністю злочинів судом призначено основне покарання, кожне з яких виконується самостійно (наприклад, позбавлення волі і позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю), то погашення судимості повинно здійснюватися окремо за кожний злочин, виходячи зі ступеня тяжкості злочину при призначенні покарання у виді позбавлення волі, і виду покарання — позбавлення права обіймати або займатися певною діяльністю. У наведеному прикладі, судимість за один із злочинів буде погашатися за правилами п.п. 6–9 ст. 89 КК (особи, засуджені до позбавлення волі, за злочини різного ступеня тяжкості), а, за друге, — згідно п. 3 ст. 55 КК і п. 3 ст. 89 КК (особи, засуджені до покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю)» [382].

Крім того, В.В. Голіна стверджує, що «у разі призначення за найбільш суворим законом, який передбачає відповідальність за злочин, що входить до сукупності, максимального покарання, а за інші злочини — покарання, які не підлягають заміні, в тому числі і штраф як основне покарання, суд при визначенні остаточної міри покарання зобов’язаний, як було відзначено у ч. 10 п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 22 грудня 1995 р., застосувати принцип поглинення покарань. Наприклад, особа вчинила три самостійно кваліфікованих злочини, і за їх сукупністю суд призначив їй за один злочин покарання до позбавлення волі на максимальний, передбачений санкцією статті, строк; за другий — до позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; за третій — до штрафу. Остаточно особа засуджена за сукупністю злочинів шляхом поглинення покарань більш суворим максимальним покаранням у виді позбавлення волі, тобто, як треба розуміти, за злочин з найбільшим з них ступенем тяжкості. Погашення судимості відбудеться за одним з п.п. 6–9 ст. 89 КК» [383]. Аналіз цієї позиції свідчить про те, що у цьому випадку обчислення строків погашення судимості для різних видів покарань (позбавлення волі на певний строк, штраф, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю) будуть обчислюватися однаково і по правилам для найбільш суворого виду покарання.

Ми не можемо погодитися з такою точкою зору. По-перше, правовою підставою для таких висновків, був застосований Пленуму Верховного Суду України «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 22 грудня 1995 р., який приймався під час дії Кримінального кодексу України 1960 р. і в якому була відсутня кримінально-правова норма аналогічна по змісту ч. 3 ст. 72 КК, тому, на наш погляд, методологічно неправильно застосовувати такі рекомендації Верховного Суду України до нового КК. По-друге, аналіз ч.ч. 1 і 3 ст. 72 КК свідчить про те, що ці кримінально-правові норми можуть застосовуватися тільки в тих випадках, коли мова йде про застосування принципу складання покарань за сукупністю злочинів або сукупністю вироків. Тобто, при призначенні покарання за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим, ч. 3 ст. 72 КК застосовуватися не може. По-третє, виникає питання, а які правові перешкоди не дозволяють в цих випадках застосовувати правила, передбаченні ч. 5 ст. 90 КК, про те, що у цих випадках строки погашення судимості обчислюються окремо за кожний злочин після фактичного відбуття покарання (основного та додаткового) за останній злочин, оскільки В.В. Голіна запропонував застосовувати правила, передбаченні ч. 4 ст. 55 КК 1960 р. про те, що у цих випадках особа вважається судимою за обидва злочини до закінчення строку погашення за найбільш тяжкий з них. І останнє. На наш погляд, така точка зору порушує і принцип справедливості, оскільки особи засуджені до максимального покарання у межах санкції статті КК за найбільш суворим видом покарання, будуть знаходитися у «не рівних» умовах з тими засудженими у яких ці покарання виконуються самостійно і строки погашення судимості обчислюються окремо за кожний злочин.

4) В судовій практиці трапляються випадки, коли правила, встановлені КК 1960 р. та КК 2001 р., при обчислюванні строків погашення судимості за сукупністю вироків, конкурують між собою. В таких випадках суди повинні керуватися п. 11 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень КК 2001 р.[384].

Приклад: Вироком місцевого суду від 01.11.2006 р. Н., раніше судимого: 1) 13.05.1993 р. за ч. 1 ст. 229-6 КК 1960 р. на 1 рік позбавлення волі із застосуванням ст. 46-1 КК; 1) 20.12.1996 р. за ч. 2 ст. 140, ч. 3 ст. 140 КК 1960 р. на 4 роки позбавлення волі; 3) 01.06.2001 р. за ч. 1 ст. 229-6 КК 1960 р. на 2 роки 1 місяць позбавлення волі, - було засуджено за ч. 2 ст. 309 КК на 2 роки позбавлення волі, за ч. 1 ст. 311 КК на 1 рік обмеження волі. На підставі ч. 1 ст. 70 КК остаточно призначено покарання у виді позбавлення волі на 2 роки. Із матеріалів справи вбачається, що інкриміновані йому злочини, Н. вчинив 14.08.2006 р. У касаційному поданні прокурор просив вирок змінити, оскільки відсутня кваліфікуюча ознака «повторність» у злочині, передбаченому ст. 309 КК. Суд неправильно вирахував строк погашення попередньої судимості Н. через те, що в даному випадку необхідно було керуватися правилами, передбаченими у Прикінцевих та перехідних положень Кримінального кодексу 2001 р. Із матеріалів справи вбачається, що Н. вчинив інкриміновані йому злочини 14.08.2006 р. Верховний Суд України, відмовляючи прокурору у задоволенні касаційного подання, відзначив, що із матеріалів справи вбачається, що Н. засуджувався у 1996 р. за вчинення тяжкого злочину (ч. 3 ст. 140 КК), за яке йому було призначено покарання у виді 4 років позбавлення волі і судимість за цей злочин була б погашена у відповідності до вимог ст. 55 КК 1960 р. Однак, у 2001 р. Н. був засуджений за новий злочин, вчинений ним в період умовно-дострокового звільнення від відбування за попереднім вироком і призначено йому покарання із застосуванням ст. 43 КК 1960 р. Таким чином, Н. вважається особою, яка має непогашену судимість за вироком від 01.06.2001 р., за яким визначено покарання за два злочини, один з яких є тяжким. Оскільки передбачений законом строк погашення судимості за вказаним вироком не закінчився (відповідно до вимог ст. 89 КК особи, які вчинили тяжкі злочини, вважаються такими, що не мають судимості, якщо вони протягом шести років не вчинять нового злочину), то й вважати, що судимість за вироком від 01.06.2001 р. є погашеною, підстав немає. Отже немає підстав й для виключення з вироку посилання на кваліфікуючу ознаку вчинення злочину — повторність, як про це порушує питання прокурор [385].

У пункті 11 розділу ІІ «Прикінцевих та перехідних положень» КК вказано, що правила встановлені Кримінальним кодексом України 1960 р. щодо давності, умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, заміни невідбутої частини покарання більш м’яким, погашення і зняття судимості, поширюється на осіб, які вчинили злочини до набрання чинності цим Кодексом, за винятком випадків, якщо цим Кодексом пом’якшується кримінальна відповідальність зазначених осіб.

Проаналізуємо строки погашення судимості за правилами, передбаченими КК 2001 р.

Громадянин Н. 20.12.1996 р. був засуджений за вчинення злочинів, передбачених ч. 2 ст. 185 КК та ч. 3 ст. 185 КК, до покарання у виді 4 років позбавлення волі. У 2001 р. він був звільнений від відбування покарання умовно-достроково і він міг би вважатися таким, що не має судимості, якщо б протягом 6 років з дня звільнення, не вчинив новий злочин (п. 8 ч. 1 ст. 89 КК). Однак засуджений Н. у період умовно-дострокового звільнення від покарання вчинив новий злочин, передбачений ч. 1 ст. 309 КК. Згідно ч. 5 ст. 90 КК, якщо особа, що відбула покарання, до закінчення строку погашення судимості знову вчинить злочин, перебіг строку погашення судимості переривається і обчислюється заново. У такому випадку строки погашення судимості обчислюються окремо за кожний злочин після фактичного відбуття покарання за останній злочин (01.07.2003 р.). У цих випадках особа вважається судимою: за перший злочин, передбачений ч. 3 ст. 185 КК, до 01.07.2009 р. (01.07.2003 р. + 6 років); за злочин, передбачений ч. 1 ст. 309 КК, відповідно до вимог ст. 12 КК та п. 7 ч. 1 ст. 89 КК, до 01.07.2006 р. (01.07.2003 р. + 3 роки).

Таким чином, на підставі КК 2001 р., коли Н. 14.08.2006 р. вчинив знову незаконні дії з наркотичними засобами без мети збуту, він вважався таким, що не мав судимості за попередні незаконні дії з наркотичними засобами без мети збуту, а тому суди необґрунтовано інкримінували йому кваліфікуючу ознаку — повторність. На наш погляд, помилка судів полягала у тому, що вони застосували при обчислюванні строків погашення судимості, правила встановлені КК 1960 р., які в цій ситуації були несприятливими для засудженого Н.

Розділ ІІІ. Зняття судимості (ст. 91 КК)

Погашення і зняття судимості є різними формами припинення стану судимості, оскільки при знятті судимості, на відміну від її погашення, само по собі закінчення встановленого законом строку — «не менш як половини строку погашення судимості, зазначених у ст. 89 КК» (ч. 2 ст. 91 КК) та не вчинення особою нового злочину, автоматично достроково не припиняють стан судимості, так як необхідно ще щоб вона відбула покарання у виді обмеження чи позбавлення волі (ч. 1 ст. 91 КК), зразковою поведінкою і сумлінним ставленням до праці довела своє виправлення (ч. 1 ст. 91 КК), а також був дотриманий порядок зняття судимості, встановлений КПК (ч. 3 ст. 91 КК).

1) Дострокове зняття судимості можливе щодо осіб, які відбули покарання тільки у виді позбавлення волі або обмеження волі. У зв’язку з цим, наприклад, ст. 91 КК не поширюється на осіб, які засуджувались до покарань, не пов’язаних з обмеженням волі чи позбавленням волі.

Приклад: Вироком місцевого суду від 12.09.2005 р. Г. було засуджено за ч. 3 ст. 191 КК із застосуванням ст. 69 КК до штрафу в розмірі 510 грн. Постановою цього суду від 13.03.2006 р. судимість з Г. достроково знято, оскільки з дня вступу вироку в законну силу пройшло більше 6 місяців, а сам він своєю поведінкою довів своє виправлення. Верховний Суд України, скасовуючи постанову суду, відзначив, що згідно ч. 1 ст. 91 КК судом може бути знято судимість до закінчення строків, зазначених у ст. 89 КК, з особи, яку засуджено до обмеження або позбавлення волі. Щодо осіб, яким призначено покарання у виді штрафу, дострокове зняття судимості законом не передбачено. Тому рішення суду про застосування положення ст. 91 КК щодо Г. суперечить вимогам закону [386].

В.О. Навроцький у зв’язку з цим відзначає, що строк погашення судимості після відбування покарання у виді штрафу, виправних робіт або арешту становить лише один рік. Скорочувати цей незначний термін закон вважає недоцільним, оскільки один рік — це мінімальний строк, протягом якого можна переконатися у виправленні засудженого [387]. Таку точку зору займає і Верховний Суд України, який визнав «правильною практику, що склалася в судах, розгляду клопотань про дострокове зняття судимості… не раніше як через рік після відбуття засудженим покарання»[388].

2) Дострокове зняття судимості можливе щодо засуджених, які довели своє виправлення. Відповідно до вимог ч. 1 ст. 91 КК зняття судимості може відбутися лише тоді, коли після відбуття покарання зразковою поведінкою і сумлінним ставленням до праці особа довела своє виправлення. Зразковою слід вважати таку поведінку в сім’ї, стосовно членів трудового колективу, всього суспільства, яка соціально схвалюється, з позиції суспільної моралі гідна для наслідування іншими особами. Сумлінне ставлення до праці насамперед передбачає, що особа бере участь у суспільно корисній праці в одній із існуючих організаційно-правових форм і ця праця схвалюється суспільством, а також, зокрема, добросовісне виконання трудових обов’язків [389]. Крім того, ця особа пориває зв’язки зі злочинним середовищем та іншими особами з антисуспільною поведінкою, не зловживає алкоголем і наркотиками, не допускає правопорушень [390]. З цією метою встановлення виправлення чи не виправлення засудженим, суд вправі, відповідно до вимог ч. 2 ст. 414 КПК, витребувати необхідні документи від відповідних установ, зокрема, характеристики з місця проживання, роботи, навчання чи з органів, що здійснює нагляд за особою, яка має судимість, довідку про склад сім’ї і місто його проживання, документи про відшкодування заподіяної злочином шкоди, та інші. Якщо з урахуванням обставин справи суд дійде до висновку, що особа не довела свого виправлення, він вправі відмовити у достроковому знятті судимості. Повторне клопотання може бути порученим не раніше ніж через рік з дня відмови (ч. 6 ст. 414 КПК).

Приклад: Вироком місцевого суду від 20.11.2006 р. Ч. було засуджено за ст. 94 КК 1960 р. та за ч. 2 ст. 121 КК до покарання у вигляді позбавлення волі строком на 7 років 2 дні. Постановою цього суду від 07.08.2008 р. судимість з Ч. достроково була знята і він визнаний таким, що не має судимості за вищевказаним вироком. Із матеріалів справи убачається, що Ч. відбув покарання у день постановлення вироку. Виходячи з вимог ч. 5 ст. 55 КК 1960 р., в якій передбачено можливість зняття судимості до закінчення строків, визначених для її погашення, суд дослідив дані про особу Ч. і прийняв рішення про дострокове зняття з нього судимості. У касаційному поданні прокурор порушив питання про скасування постанови суду. Верховний Суд України, скасовуючи постанову суду, відзначив, що згідно до ч. 1 ст. 91 КК зняття судимості до закінчення строків, зазначених у ст. 89 КК, може бути здійснено лише за умови, якщо особа після відбуття покарання, зокрема й у виді позбавлення волі, зразковою поведінкою та сумлінним ставленням до праці довела своє виправлення. Подібні положення були й у кримінальному законодавстві, чинному на час вчинення Ч. злочинів. Тому, вирішуючи питання про дострокове зняття судимості, суд повинен був перевірити, чи дійсно особа стала на шлях виправлення й навести відповідні мотиви на підтвердження такого висновку. Цих вимог закону районний суд не дотримав. Як убачається із матеріалів справи, розглядаючи клопотання про зняття судимості, суд врахував лише ті дані, які надав сам Ч. (в тому числі й ті, які на запит суду видавалися безпосередньо йому). При цьому запит про те, чи не притягався Ч. до адміністративної відповідальності надсилався в органи міліції трьох районів м. Полтави, але в матеріалах є відповіді з відповідних підрозділів міліції лише двох районів. Крім того, на довідці з Ленінського РУ не вказана ні дата, ні вихідний номер, ні час, за який проводилась перевірка. Як убачається зі змісту постанови, суд, приймаючи рішення, врахував лише документи, надані Ч., і саме з цих даних зробив висновок, що довів своє виправлення. Згідно з наданими прокурором матеріалами у січні — квітні 2007 р. останній притягувався до адміністративної відповідальності чотири рази за вживання спиртних напоїв у громадських місцях та насильство в сім’ї, а на час подачі до суду клопотання про зняття судимості не сплинув строк, з якого особа вважається такою, що не піддавалася адміністративному стягненню. У своїх запереченнях посилався на вимоги ст. 39 КУпАП і стверджував, що він є особою, яка не піддавалася адміністративному стягненню, але не заперечував фактів притягнення до адміністративної відповідальності у період з січня по квітень 2007 р. Ці факти, якщо вони мале місце, суд повинен був врахувати як дані, що характеризують особу Ч., незалежно від того, що стягнення вважаються погашеними. Таким чином, рішення суду про зняття судимості з Ч. прийнято передчасно й без з’ясування, чи дійсно він довів своє виправлення [391].

Ми згодні з рішенням Верховного Суду України, оскільки вимоги ст. 39 КУпАП про те, що особа вважається такою, що не була піддана адміністративному стягненню, якщо протягом року з дня закінчення виконання адміністративного стягнення, вона не вчинила нового адміністративного правопорушення, відносяться тільки до правових відношень пов’язаних з адміністративними проступками, а неодноразове вживання спиртних напоїв у громадських місцях та насильство в сім’ї після відбуття покарання не може свідчити про зразкову поведінку у суспільстві, що є перешкодою для зняття судимості.

3) Дострокове зняття судимості можливе після спливу не менше половини строку погашення судимості, встановлених законом. Згідно із ч. 2 ст. 91 КК, зняття судимості допускається лише після закінчення не менш як половини строку погашення судимості, зазначеного у ст. 89 цього кодексу, тобто виходячи з 2-х (п. 6 ст. 89 КК), 3-х (п. 7 ст. 89 КК), 6-ти (п. 8 ст. 89 КК) та 8-ми (п. 9 ст. 89 КК) річних строків.

У судовій практиці виникли питання про те, чи можливо зняття тільки однієї судимості, при наявності декілька судимостей у засудженого? В.В. Голіна вважає, що у такій ситуації, з огляду на сучасне вітчизняне кримінальне законодавство, суд може зняти одну судимість з засудженого. Друга судимість залишається у особи до моменту її автоматичного погашення, або через деякий час (сплив половини строку погашення судимості) звернеться до суду з клопотанням про її зняття [392]. На нашу думку, слід погодитися з В.В. Голіна, оскільки на відміну від попереднього КК 1960 р., за діючим Кримінальним законом України дві чи більше судимостей в залежності від ступеню тяжкості злочину можуть мати різні строки їх погашення, а тому строки погашення судимості обчислюються окремо за кожний злочин.

4) Дострокове зняття судимості можливе також, при дотриманні порядку зняття судимості. Порядок розгляду судом клопотання про зняття судимості, передбачений ст. 414 КПК і відповідно до ч. 1 цього Кодексу клопотання про дострокове зняття судимості може бути подано як особою, яка відбула покарання, так і колективом, де той працює, в районний суд за місцем проживання особи, щодо якої порушено це клопотання. У разі надходження до суду клопотання про дострокове зняття судимості суддя повинен перевірити повноту одержаних матеріалів і наявність підстав для їх розгляду в судовому засіданні. За наявності достатніх підстав для їх розгляду в судовому засіданні суддя призначає цю справу до розгляду, а якщо подані матеріали не містять достатніх даних і підстав для розгляду цієї справи, суддя залишає клопотання без розгляду (п. 12 постанови Пленуму від 26 грудня 2003 р. № 16) [393]. Клопотання про зняття судимості розглядається за участю цієї особи, а у разі звернення з клопотанням колективу підприємства — за участю також їх представника. В розгляді цього клопотання бере участь прокурор. Неявка прокурора в судове засідання не зупиняє розгляду клопотання суддею (ч. ч. 2 та 3 ст. 414 КПК). Після розгляду клопотань суддя виносить постанову і копію її видає особі, щодо якої вирішено питання про дострокове зняття судимості. На постанову суду протягом семи діб з дня її оголошення прокурор та засуджений вправі подати апеляції (ч. ч. 4 та 5 ст. 414 КПК).

4) Типові помилки при достроковому знятті судимості.

В.В. Голіна вказує на такі типові судові помилки при достроковому знятті судимості:

— помилкове обчислення строків погашення судимості, що приводить до задоволення клопотань осіб про її зняття, хоча судимість вже погашена;

— винесення судами постанов про зняття судимості з осіб, судимість яких погашена, що і відмічається у самій постанові, але замість мотивованого рішення судді про залишення клопотання без розгляду, воно задовольняється;

— слабке обґрунтування у постановах виправлення особи;

— недодержання судами вимог законодавства про погашення і зняття судимості. Перш за все, спостерігається термінологічна — невиправдана практикою — розбіжність використання понять у законі і у постановах суду. Наприклад, вживаються замість доведення «виправлення особи» такі словосполучення як «твердо став на шлях виправлення і перевиховання», «твердо став на шлях виправлення», перше з яких є підставою для застосування законодавства про заміну невідбутої частини покарання більш м’яким (ч. 3 ст. 82 КК), а друге — переведення засуджених до позбавлення волі в інші умови відбування покарання (ч. 1 ст. 101 КВК), але не зняття судимості, яке потребує інших показників поведінки особи;

— нерідко суди у мотивувальній частині постанови не посилаються на статті матеріального закону, а якщо і посилаються, то не указують їх частини, що дуже важливо для з’ясування правильності прийнятого судом рішення;

— припускаються суди помилки при застосуванні законодавства про апеляцію. В деяких постановах про зняття судимості суди визначають, що вона може бути оскаржена до апеляційного суду протягом 7 діб з дня її проголошення, інші — 15 діб або взагалі зазначають: постанова є остаточною і оскарженню не підлягає [394].

Розділ ІV. Особливості погашення та зняття судимості неповнолітнім (ст. 108 КК)

Верховний Суд України звертає увагу суддів на те, що КК 2001 р. містить як загальні норми про зняття та погашення судимості (статті 88–91 КК), так і положення про особливості застосування цього інституту до осіб, які вчинили злочини до досягнення ними вісімнадцятирічного віку (ст. 108 КК). У зв’язку з цим судам необхідно в кожному конкретному випадку з’ясувати, в якому віці особою було вчинено попередній злочин. Якщо особа раніше засуджувалася за злочин, вчинений у віці до 18 років, до неї мають застосовуватися положення не тільки статей 88–91 КК, а й статті 108 КК (п. 4 постанови Пленуму від 26 грудня 2003 р. № 16) [395].

Відповідно до вимог ст. ст. 88–91 КК початок і закінчення судимості (ст. 88 КК), погашення судимості при звільненні від відбування покарання на підставі ст. 104 КК (п. 1 ст. 89 КК), порядок обчислення строків її погашення (ст. 90 КК), перебіг строків погашення судимості при вчиненні засудженим нового злочину (ч. 3 ст. 90 КК) такий же для неповнолітніх злочинців як і для повнолітніх.

4.1. Особливості погашення судимості у неповнолітніх

В.В. Голіна звертає увагу на певні особливості, які стосуються погашення судимості у неповнолітніх злочинців і які передбачені ст. 108 КК.

По-перше, норми ст. 108 КК поширюються тільки на осіб, які вчинили злочин до досягнення ними 18-річного віку. Саме погашення може відбуватися і тоді, коли особа досягла повноліття. Головне, щоб на день вчинення злочину особа була повнолітньою.

По-друге, за умовами розрізняються два види припинення судимості:

а) при відсутності перебігу певного строку її погашення; б) і при його наявності.

Перший вид її погашення обумовлений покараннями, не пов’язаними з позбавленням волі… і при дотриманні інших умов погашення судимості, передбачених ст. ст. 89–90 КК особа визначається такою, що не має судимості. При цьому виді погашення судимості стан судимості особи визначається тільки часом призначеного покарання (основного та додаткового) і його виконання (п. 1 ч. 2 ст. 108 КК — В.Б.). Другий вид погашення судимості обумовлений покараннями у виді позбавлення волі. Цей вид передбачає певний строк, тривалість якого залежить від ступеня тяжкості вчиненого неповнолітнім злочину (ст. 12 КК). Зазначені строки значно менші, ніж ті, що передбачені для дорослих злочинців у ст. 89 КК, — для засуджених за злочин невеликої або середньої тяжкості, - один рік; за тяжкий злочин, — три роки; за особливо тяжкий злочин це — п’ять років (відповідно п. п. 2–4 ч. 2 ст. 108 КК — В.Б.). Вони спливають з дня фактичного відбуття покарання у виді позбавлення волі.

По-третє, факт вчинення злочину до досягнення особою 18-річного віку не позбавляє її загально-правових і кримінально-правових наслідків судимості. Правовий статус такої особи зазнає певних обмежень прав і свобод. Однак тривалість судимості значно менша ніж для дорослих злочинців [396].

Однак, нерідко суди не враховують того, що строки погашення судимості для неповнолітніх злочинців засуджених до позбавлення волі (п. п. 2–4 ч. 2 ст. 108 КК) значно менші від строків, які передбачені для дорослих злочинців (п. п. 6–9 ст. 89 КК).

Приклад перший: Вироком апеляційного суду від 02.11.2007 р. Д., раніше судимого 11.06.1996 р. за ст. 94 КК на 7 років позбавлення волі, звільненого із місць позбавлення волі 13.06.2000 р. умовно-достроково на 3 роки 4 місяці 24 дні, - було засуджено за п. 13 ч. 2 ст. 115 КК на 15 років позбавлення волі, за ч. 2 ст. 15 — п.п. 9, 13 ч. 2 ст. 115 КК на 14 років позбавлення волі, а на підставі ст. 70 КК йому було призначено остаточне покарання у виді 15 років позбавлення волі. Верховний Суд України, змінюючи вирок суду, відзначив, що дії Д. кваліфіковані судом за п. 13 ч. 2 ст. 115 КК неправильно. Відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 108 КК такими, що не мають судимості, визнаються неповнолітні, засуджені до позбавлення волі за тяжкий злочин, якщо вони протягом 3 років з дня відбуття покарання не вчинять нового злочину. Із матеріалів справи вбачається, що Д. раніше судимий в неповнолітньому віці — 11.06.1996 р. районним судом за ст. 94 КК 1960 р. на 7 років позбавлення волі та звільнений з місць позбавлення волі 13.06.2000 р. умовно-достроково на 3 роки 4 місяці 24 дні. Відповідно до ч. 2 ст. 7–1 КК 1960 р. зазначений злочин є тяжким. Умисне вбивство потерпілої Н. засуджений вчинив 15.12.2006 р., тобто після 3 років з дня відбуття покарання, а тому попередня судимість Д. погашена у встановленому законом порядку і його дії за зазначеним епізодом слід кваліфікувати за ч. 1 ст. 115 КК. З цієї ж підстави колегія судів приходить до висновку про необхідність виключення з мотивувальної частини вироку обставини, яка обтяжує покарання Д. — рецидив злочину [397].

Приклад другий: Вироком апеляційного суду від 22.10.2008 р. Ф., раніше неодноразово судимого, останній раз 27.04.2006 р. за ч. 3 ст. 186, ч. 1 ст. 263 КК на 4 роки позбавлення волі, звільненого із місць позбавлення волі 01.03.2008 р., - було засуджено за ч. 1 ст. 115 КК на 11 років позбавлення волі, на підставі ч. 4 ст. 70 КК призначено покарання у виді позбавлення волі строком на 15 років, за ч. 1 ст. 121 КК на 7 років позбавлення волі, за ч. 1 ст. 263 КК на 3 роки позбавлення волі, за п. 13 ч. 2 ст. 115 КК на довічне позбавлення волі. На підставі ч. 1 ст. 70 КК визначено покарання у виді довічного позбавлення волі. На підставі ст. 71 КК визначено остаточне покарання у виді довічного позбавлення волі. Верховний Суд України, змінюючи вирок суду, зокрема відзначив, що є правильним твердження в касаційній скарзі засудженого про помилкове зазначення у вступній частині вироку щодо його судимості від 03.12.1973 р. Як убачається з матеріалів справи Ф. був засуджений вироком районного суду від 03.12.1973 р. за вчинення у неповнолітньому віці злочинів, передбачених ч. 2 ст. 81, ч. 2 ст. 140 КК 1960 р. на 2 роки позбавлення волі і звільнився з місць позбавлення волі за відбуттям цього покарання 29.08.1975 р. Новий злочин, за який його було засуджено вироком від 12.04.1977 р., він учинив 07.09.1976 р., тобто по спливу одного року після відбуття покарання за попереднім вироком. Згідно зі ст. 55 К 1960 р., ст. ст. 12, 108 КК (в редакції 2001 р.), п.п. 11, 18 Прикінцевих та перехідних положень Кримінального кодексу України 2001 р., неповнолітні, засуджені до позбавлення волі за злочини невеликої або середньої тяжкості, якщо вони протягом одного року з дня відбуття покарання не вчинять нового злочину, вважаються такими, що не мають судимості. Ураховуючи, що вироком від 03.12.1973 р. неповнолітнього Ф. було засуджено за злочини середньої тяжкості і після відбуття призначеного йому за ці злочини покарання він протягом року не вчинив нового злочину, слід вважати його судимість від 03.12.1973 р. погашеною, а тому суд не вправі був зазначати її як непогашену судимість у вступній частині вироку від 22.10.2008 р. [398].

4.2. Особливості дострокового зняття судимості щодо неповнолітніх

Дострокове зняття судимості щодо осіб, які до досягнення повноліття вчинили злочин невеликої або середньої тяжкості ст. 108 КК не передбачене, оскільки строк погашення судимості за вчинення неповнолітнім цих злочинів становить всього один рік.

Дострокове зняття судимості з цих осіб допускається при наявності таких умов:

а) вона повинна бути засуджена до позбавлення волі і відбути це покарання за тяжкий або особливо тяжкий злочин. При цьому В.В. Голіна обґрунтовано звертає увагу на такий парадокс, який може виникнути у випадках призначення неповнолітньому максимальних (чи наближених до них) строків покарання (наприклад 10–15 років) і при їх умовно-достроковому звільненні, невідбута частина покарання (ч. 3 п. п. 2 і 3 ст. 107 КК) дорівнює (чи майже дорівнює) або навіть перевищує строки погашення судимості (3 і 5 років), а раніше її закінчення ні погашення, ні дострокове зняття судимості відбутися не може. Оскільки строки погашення судимості збігаються з невідбутої частиною покарання, то з її закінченням спливає і строк погашення судимості і особа вважається такою, що не має судимості. Значить, частина засуджених неповнолітніх позбавляється можливості здійснити своє право на дострокове зняття судимості. Воно стає можливим, коли засуджений повністю відбуде призначений максимальний строк покарання [399];

б) спливло не менше половини строку погашення судимості, зазначеного в п. п. 3 і 4 ч. 2 ст. 108 КК;

в) така особа зразковою поведінкою і сумлінним ставленням до праці довела своє виправлення.

При наявності цих умов суддя виносить мотивовану постанову про дострокове зняття судимості з дотриманням порядку, встановленого ст. 414 КПК.

Розділ V. Вплив «Прикінцевих та перехідних положень» КК 2001 року на погашення судимості [400]

У розділі ІІ «Прикінцевих та перехідних положень» нового Кримінального кодексу України 2001 р. розглядаються питання зворотної дії кримінального закону, зокрема питання про погашення судимості осіб, які вчинили злочини до набрання чинності новим Кримінальним кодексом [401].

Згідно до ч.ч. 1–3 ст. 5 КК:

— закон про кримінальну відповідальність, який скасовує злочинність діяння або пом’якшує кримінальну відповідальність, або іншим чином поліпшує становище особи, має зворотну дію у часі, тобто поширюється на осіб, що вчинили відповідні діяння до набрання таким законом чинності, у тому числі на осіб, які відбувають покарання або відбули покарання, але мають судимість;

— закон про кримінальну відповідальність, який встановлює злочинність діяння або посилює кримінальну відповідальність, або іншим чином погіршує становище особи, не має зворотної дії;

— закон про кримінальну відповідальність, який частково пом’якшує відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи, а частково її посилює або іншим чином погіршує становище особи, має зворотну дію в часі лише у тій частині, яка пом’якшує відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи.

Що стосується законодавства про припинення судимості, як складової кримінальної відповідальності, то за новим КК 2001 р., у порівнянні з КК 1960 р., воно частково або посилює (ускладнює), або частково послаблює умови погашення судимості, у зв’язку з чим зворотну дію мають тільки ті його норми, що зрештою пом’якшують кримінальну відповідальність. Отже, окремі положення КК 1960 р. про погашення судимості можуть бути застосовані до осіб, які вчинили злочини до 1 вересня 2001 р.[402], якщо в якійсь частині КК 2001 р. частково посилює умови її погашення [403].

Ю.А. Пономаренко, який досліджував теоретичні та практичні проблеми зворотної дії кримінального закону в часі, зокрема відносно судимості, відзначав, що стосується пом’якшення таких заходів кримінальної відповідальності, як судимість…, то її пом’якшення мислиме двома шляхами. По-перше, — шляхом скорочення строків судимості; по-друге, шляхом зменшення тих право кримінально-правових обмежень, які становлять їх сутність [404].

Зменшення тривалості строків погашення судимості.

Зменшення тривалості строків погашення судимості — це самий поширений випадок зворотної дії кримінального закону в часі, який стосується інституту судимості.

Розділ ІІ Прикінцевих та перехідних положень регулює питання, пов’язані зі звільненням окремих категорій осіб від покарання на підставі КК 2001 р., зворотну дію у часі окремих його статей, судовий порядок перегляду справ стосовно осіб, які були засуджені за статтями КК 1960 р., та закриття справ щодо осіб, котрі вчинили злочини до набрання чинності КК 2001 р. Ці питання розглядаються нами у зв’язку з умовами застосування законодавства про погашення у таких умовах осіб судимості [405].

1) Згідно п. «1в» розділу ІІ цих положень передбачено звільнення від покарань, відповідно до ч. 2 ст. 74 КК, осіб засуджених за КК 1960 р. за діяння, відповідальність за які не передбачена новим Кодексом. Наприклад, осіб, яких було засуджено за ч. 1 ст. 206 КК 1960 р. (хуліганство). Згідно ч. 3 ст. 88 КК, особи звільнені від покарання чи такі, що відбули покарання за діяння, злочинність і караність якого усунута законом, визнаються такими, що не мають судимості. Таким чином, ці особи не мають судимості і відомості про цю судимість, судді не повинні вказувати у вступній частині вироку [406].

Приклад: Вироком апеляційного суду від 07.05.2008 р. Н., раніше судимого 15.04.1999 р. за ч. 2 ст. 140, ч. 1 ст. 206 КК 1960 р. на 7 років позбавлення волі, звільненого 23.01.2006 р. по відбуттю покарання, було засуджено за п. 7 ч. 2 ст. 115 КК на 15 років позбавлення волі, за ч.4 ст. 296 КК на 5 років позбавлення волі, а на підставі ст. 70 КК остаточно призначено покарання у виді 15 років позбавлення волі. Верховний суд України, перекваліфіковуючи дії Н. з ч. 4 ст. 296 КК на ч. 1 ст. 296 КК, зокрема відзначив, що посилання суду на наявність у Н. судимості за ч. 1 ст. 206 КК 1960 р. є помилковим, оскільки з набрання 1 вересня 2001 р. чинності Кримінального кодексу України в редакції від 05.04.2001 р., дії передбачені цим кодексом були декриміналізовані [407].

2) Відповідно до вимог п. 7 вищевказаних положень, особи, засуджені до покарання у виді громадської догани (ст. 33 КК 1960 р.), якщо у них до набрання чинності цим Кодексом не була погашена судимість, вважаються такими, що не мають судимості.

Отже, якщо особа була за вироком суду засуджена до покарання у виді громадської догани і на 1 вересня 2001 р. (день набрання чинності новим КК) у неї не сплинув однорічний строк погашення судимості (п. 4 ст. 55 КК 1960 р.), то така особа з 01.09.2001 р. вважається такою, що не має судимості [408].

3) Згідно п. 9 розділу ІІ цих положень, з дня набрання чинності цим Кодексом не є особливо небезпечними рецидивістами особи, визнані такими відповідно до ст. 26 КК 1960 р… Якщо ці особи продовжують відбувати призначене їм покарання, то вироки судів щодо них підлягають зміні у частині визнання їх особливо небезпечними рецидивістами. У разі потреби змінюється кваліфікація вчинених ними злочинів, а також зменшується покарання відповідно до ч. 3 ст. 74 цього Кодексу. Якщо ці особи відбули призначене їм покарання, але мають незняту судимість, то погашення судимості у цих випадках здійснюється за правилами, передбаченими статтями 89 і 90 цього Кодексу.

Згідно вимог п. 8 ст. 55 КК 1960 р. такими, що не мають судимості, визнавалися, зокрема, особливо небезпечні рецидивісти, якщо вони протягом 8 років з дня відбуття покарання (основного і додаткового) не вчинять нового злочину і якщо при цьому судом буде встановлено, що засуджений виправився і немає потреби вважати його таким, що має судимість, тобто судимість не погашалася, а знімалася судом при наявності певних умов.

Оскільки виключення визнання особи особливо небезпечним рецидивістом відбувається з дня вступу такого вироку в силу, то більш сприятливі для особи строки погашення судимості визначаються за КК 1960 р. чи КК 2001 р. і перебіг строків починається з дня відбуття остаточно обраного судом за сукупністю вироків покарання (основного та додаткового), але спливають вони окремо за конкретну судимість в залежності від свого розміру (ст. 90 КК 2001 р.) [409]. Ми згодні з позицією В.В. Голіна, тільки з одним уточненням, якщо в результаті перекваліфікації вчинених їм дій, останньому було зменшено покарання або він фактично відбув більший строк покарання чим знову йому призначений при перегляді справи, то перебіг строків погашення судимості за кожен злочин, почнуть обчислюватися не з дня відбуття остаточно обраного судом за сукупністю вироків покарання або фактично відбутого строку покарання, а з моменту спливу строку покарання, який був призначений судом при перегляді справи.

4) Відповідно до вимог п. 10 вищевказаних положень, необхідно переглянути всі справи про злочини осіб, які вчинили розкрадання державного або колективного майна у великих чи особливо великих розмірах, передбачене ч. 4 ст. 81, ч. 4 ст. 82, ч. 4 ст. 84, ч. 2 ст. 86, ст. 86-1 КК 1960 р., для вирішення питань про зміну кваліфікації дій цих осіб на відповідні частини і статті цього Кодексу (статті 185, 186, 187, 190, 191). Міри покарання особам, які засуджені за розкрадання у великих чи особливо великих розмірах за статтями 81, 82, 83, 84, 86, 86-1 КК 1960 р. і не відбули покарання, привести у відповідність із покараннями, встановленими санкціями статей 185, 186, 187, 190, 191 цього Кодексу у разі, якщо призначене покарання за відповідний злочин є більш суворим, ніж передбачене цим Кодексом.

Порівняльний аналіз вищевказаних статей Кримінальних кодексів 1960 р. та 2001 р. свідчить проте, що у новому Кодексі значно понижені максимальні санкції. Після зміни кваліфікації на відповідну частину статтю нового Кодексу та у приведенні у відповідність із покараннями, встановленими санкціями цих статей, якщо призначене покарання за злочин, передбачений статтею КК 1960 р. є більш суворим чим максимальна санкція відповідної статті КК 2001 р., визначається на підставі ст. 12 КК ступінь тяжкості вчиненого особою злочину, і останнє, порівнюються тривалість строків погашення судимості за КК 1960 р. та КК 2001 р.

Наприклад, особа була засуджена за ч. 1 ст. 83 КК 1960 р. (шахрайство) до 2 років позбавлення волі. Згідно п. 5 ст. 55 КК 1960 р. строк погашення судимості у такому випадку буде дорівнюватися 3 рокам. При перекваліфікації дій з ч. 1 ст. 83 КК 1960 р. на ч. 1 ст. 190 КК 2001 р. встановлюємо, що максимальна санкція статті 2001 року дорівнює 3 рокам обмеження волі, приводимо призначене за вироком покарання у відповідність із покаранням, встановленим максимальною санкцією ч. 1 ст. 190 КК (згідно ч. 1 ст. 72 КК, — одному дню позбавлення волі відповідають два дні обмеження волі), згідно ст. 12 КК цей злочин відноситься до категорії злочинів невеликої тяжкості. Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 89 КК судимість за такий злочин буде погашена через 2 роки після відбуття покарання. Таким чином, у даному випадку строки погашення судимості більш сприятливі за КК 2001 р.

Звертаємо увагу суддів ще раз на те, якщо в результаті перекваліфікації вчинених дій, засуджений фактично відбуде більший строк покарання чим знову йому призначений при перегляді справи, то перебіг строків погашення судимості, почне обчислюватися не з дня фактично відбутого строку покарання, а з моменту спливу строку покарання, який був призначений судом при перегляді справи.

Приклад: Вироком районного суду від 13.11. 1968 р. Б., раніше неодноразово судимого, в тому числі і у 1957 р. за ч. 2 ст. 1 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 04.07.1947 р. «Про посилення охорони особистої власності громадян» до 15 років позбавлення волі, у зв’язку з набранням чинності КК РРФСР 1960 р., ці дії Б. були перекваліфіковані на ч. 1 ст. 144 КК РРФСР (ч. 1 ст. 140 КК 1960 р. — В.Б.) і покарання Б. було зменшено до 2 років позбавлення волі, - був засуджений за ч. 2 ст. 144 КК РРФСР до 4 років позбавлення волі та визнано особливо небезпечним рецидивістом. Із матеріалів справи вбачається, що 12.07.1961 р. Б., відбувши більше 4 років позбавлення волі, був звільнений у зв’язку з відбуттям покарання. Верховний Суд РРФСР вирок суду змінив, виключивши визнання Б. особливо небезпечним рецидивістом, оскільки судимість яка виникла у останнього у 1957 р. була погашена. Генеральний прокурор СРСР, подавши протест на це рішення Верховного Суду РРФСР, відзначив, що у порушення вимог ч. 3 ст. 57 КК РРФСР (ч. 3 ст. 55 КК 1960 р. — В.Б.) вищевказаний суд помилково судимість Б. за 1957 р., яка є підставою для визнання його особливо небезпечним рецидивістом, визнав погашеною ще у 1962 р., оскільки обчислювали строк погашення судимості з 8.04.1959 р., тобто з моменту закінчення строку покарання, приведеного відповідно до вимог нового законодавства. Пленум Верховного Суду СРСР, відхиляючи протест, відзначив, що в ньому правильно вказується проте, що відповідно до ч. 3 ст. 57 КК РРФСР у випадку дострокового звільнення засудженого від покарання строк погашення судимості повинен обчислюватись з дня звільнення від відбування покарання. Однак, не можна признати обґрунтованим поширення цієї вимоги закону на всі випадки, зокрема при перекваліфікації дій засудженого під час відбуття останнім покарання, коли засудженому призначено менший строк покарання у порівняні з фактично відбутим їм. В даному випадку засуджений Б. не був достроково звільнений від відбування покарання, призначеного йому за злочин вчинений у 1957 р. При приведенні вироку до вимог нового КК йому було призначено максимальне покарання, передбачене санкцією ч. 1 ст. 144 КК РРФСР — 2 роки позбавлення волі. Це покарання Б. відбув повністю і крім того ще 2 роки позбавлення волі. Цей факт зайвого находження засудженого в містах позбавлення волі ні яким чином не може розглядатись як обставина, що перешкоджає обчисленню строку погашення судимості. Інше розуміння суперечило би змісту ч. 3 ст. 57 КК РРФСР [410].

5) У пункті 11 розділу ІІ цих положень вказано, що правила встановлені Кримінальним кодексом України 1960 р. щодо давності, умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, заміни невідбутої частини покарання більш м’яким, погашення і зняття судимості, поширюється на осіб, які вчинили злочини до набрання чинності цим Кодексом, за винятком випадків, якщо цим Кодексом пом’якшується кримінальна відповідальність зазначених осіб [411].

Приклад: Вироком місцевого суду від 20.11.2006 р. Ч. було засуджено за ст. 94 КК 1960 р. та за ч. 2 ст. 121 КК до покарання у вигляді позбавлення волі строком на 7 років 2 дні. Постановою цього суду від 07.08.2008 р. судимість з Ч. достроково знята і він визнаний таким, що не має судимості за вищевказаним вироком. Із матеріалів справи убачається, що Ч. відбув покарання у день постановлення вироку. Виходячи з вимог ч. 5 ст. 55 КК 1960 р., в якій передбачено можливість зняття судимості до закінчення строків, визначених для її погашення, суд дослідив дані про особу Ч. і прийняв рішення про дострокове зняття з нього судимості. У касаційному поданні прокурор порушив питання про скасування постанови суду. Верховний Суд України, скасовуючи постанову суду, відзначив, що згідно до ч. 1 ст. 91 КК зняття судимості до закінчення строків, зазначених у ст. 89 КК, може бути здійснено лише за умови, якщо особа після відбуття покарання, зокрема й у виді позбавлення волі, зразковою поведінкою та сумлінним ставленням до праці довела своє виправлення. Подібні положення були й у кримінальному законодавстві, чинному на час вчинення Ч. злочинів. Тому, вирішуючи питання про дострокове зняття судимості, суд повинен був перевірити, чи дійсно особа стала на шлях виправлення й навести відповідні мотиви на підтвердження такого висновку. Цих вимог закону районний суд не дотримав. Як убачається із матеріалів справи, розглядаючи клопотання про зняття судимості, суд врахував лише ті дані, які надав сам Ч. (в тому числі й ті, які на запит суду видавалися безпосередньо йому). При цьому запит про те, чи не притягався Ч. до адміністративної відповідальності надсилався в органи міліції трьох районів м. Полтави, але в матеріалах є відповіді з відповідних підрозділів міліції лише двох районів. Крім того, на довідці з Ленінського РУ не вказана ні дата, ні вихідний номер, ні час, за який проводилась перевірка. Як убачається зі змісту постанови, суд, приймаючи рішення, врахував лише документи, надані Ч., і саме з цих даних зробив висновок, що довів своє виправлення. Згідно з наданими прокурором матеріалами у січні-квітні 2007 р. останній притягувався до адміністративної відповідальності чотири рази за вживання спиртних напоїв у громадських місцях та насильство в сім’ї, а на час подачі до суду клопотання про зняття судимості не сплинув строк, з якого особа вважається такою, що не піддавалася адміністративному стягненню. У своїх запереченнях засуджений Ч. посилався на вимоги ст. 39 КпАП і стверджував, що він є особою, яка не піддавалася адміністративному стягненню, але не заперечував фактів притягнення до адміністративної відповідальності у період з січня по квітень 2007 р. Ці факти, якщо вони мале місце, суд повинен був врахувати як дані, що характеризують особу Ч., незалежно від того, що стягнення вважаються погашеними. Таким чином, рішення суду про зняття судимості з Ч. прийнято передчасно й без з’ясування, чи дійсно він довів своє виправлення [412].

Якщо би у цьому прикладі не було перешкод пов’язаних з «зразковою поведінкою» (ч. 5 ст. 55 КК 1960 р., ст. 91 КК 2001 р.) засудженого Ч., то, на наш погляд, в цьому випадку під час розгляду питання про зняття судимості, необхідно було би застосувати вимоги ч. 5 ст. 55 КК 1960 р., а не ст. 91 КК, оскільки правила встановлені КК 1960 р. щодо зняття судимості є більш сприятливими для цієї особи, так як не передбачали ніяких обмежень щодо тривалості строків погашення судимості, на відміну від ч. 2 ст. 91 КК 2001 р., яка допускає зняття судимості лише після закінчення не менш як половини строку погашення судимості, зазначеного у ст. 89 КК 2001 р. У цьому випадку тривалість строку погашення судимості у засудженого Ч. дорівнюється тільки 1 року 08 місяцям 17 дням (07.08.2008 р. — 20.11.2006 р.), замість необхідних 3 років 6 місяців 1 дню.

Таким чином, п. 11 розділу ІІ «Прикінцевих та перехідних положень» КК встановлює загальні правила застосування зворотної дії кримінального закону в часі до обчислення строків погашення та зняття судимості в конкретних випадках. «Виходячи зі змісту цього положення до осіб, які вчинили злочини до 1 вересня 2001 р., тобто до дня набрання чинності новим КК, за загальним правилом, мають застосовуватися положення КК 1960 р. Але, якщо новим КК передбачено більш м’які умови погашення судимості, то повинні бути застосовані саме його норми». Це може мати місце, зокрема, щодо осіб, які вчинили злочин у віці до 18 років, оскільки за чинним КК умови погашення їх судимості є більш м’якими, ніж за КК 1960 р. Наприклад, якщо особа була засуджена до чотирьох років позбавлення волі за злісне хуліганство (ч. 2 ст. 206 КК 1960 р.), вчинене у віці до 18 років, і відбула це покарання, о відповідно до п. 6 ст. 55 КК 1960 р. вона вважалась такою, що не має судимості, якщо протягом п’яти років з дня відбуття покарання не вчиняла нового злочину. Згідно ж з новим КК строк погашення судимості таких осіб у разі вчинення ними злочинів невеликої та середньої тяжкості (до останніх належить і злісне хуліганство) становить один рік (п.2 ч. 2 ст. 108 КК). Саме він і має застосовуватись у цьому випадку» [413].

Приклад перший: Вироком апеляційного суду від 22.10.2008 р. Ф., раніше неодноразово судимого, останній раз 27.04.2006 р. за ч. 3 ст. 186, ч. 1 ст. 263 КК на 4 роки позбавлення волі, звільненого із місць позбавлення волі 01.03.2008 р., - було засуджено за ч. 1 ст. 115 КК на 11 років позбавлення волі, на підставі ч. 4 ст. 70 КК призначено покарання у виді позбавлення волі строком на 15 років, за ч. 1 ст. 121 КК на 7 років позбавлення волі, за ч. 1 ст. 263 КК на 3 роки позбавлення волі, за п. 13 ч. 2 ст. 115 КК на довічне позбавлення волі. На підставі ч. 1 ст. 70 КК визначено покарання у виді довічного позбавлення волі. На підставі ст. 71 КК визначено остаточне покарання у виді довічного позбавлення волі. Верховний Суд України, змінюючи вирок суду, зокрема відзначив, що є правильним твердження в касаційній скарзі засудженого про помилкове зазначення у вступній частині вироку щодо його судимості від 03.12.1973 р. Як убачається з матеріалів справи Ф. був засуджений вироком районного суду від 03.12.1973 р. за вчинення у неповнолітньому віці злочинів, передбачених ч. 2 ст. 81, ч. 2 ст. 140 КК 1960 р. на 2 роки позбавлення волі і звільнився з місць позбавлення волі за відбуттям цього покарання 29.08.1975 р. Новий злочин, за який його було засуджено вироком від 12.04.1977 р., він учинив 07.09.1976 р., тобто по сплину одного року після відбуття покарання за попереднім вироком. Згідно зі ст. 55 К 1960 р., ст. ст. 12, 108 КК (в редакції 2001 р.), п.п. 11, 18 Прикінцевих та перехідних положень Кримінального кодексу України 2001 р., неповнолітні, засуджені до позбавлення волі за злочини невеликої або середньої тяжкості, якщо вони протягом одного року з дня відбуття покарання не вчинять нового злочину, вважаються такими, що не мають судимості. Ураховуючи, що вироком від 03.12.1973 р. неповнолітнього Ф. було засуджено за злочини середньої тяжкості і після відбуття призначеного йому за ці злочини покарання він протягом року не вчинив нового злочину, слід вважати його судимість від 03.12.1973 р. погашеною, а тому суд не вправі був зазначати її як непогашену судимість у вступній частині вироку від 22.10.2008 р. [414].

Не врахування судами правил зворотної дії кримінального закону в часі, передбачених п. 11 розділу ІІ «Прикінцевих та перехідних положень» КК, до обчислення строків погашення судимості, приводить до судових помилок.

Приклад другий: Вироком місцевого суду від 11.05.2006 р. Д., раніше судимого: 1) 05.11.1992 р. за ч. 1 ст. 101 КК 1960 р. на 4 роки позбавлення волі, звільненого 05.11.1996 р. по відбуттю покарання; 2) 15.02.2000 р. за ч. 2 ст. 140 КК 1960 р. на 2 роки позбавлення волі, звільненого 23.08.2000 р. на підставі акта про амністію, — було засуджено за ч. 2 ст. 185 КК на 1 рік позбавлення волі, а на підставі ст. 75 КК звільненого від відбування покарання. Із матеріалів справи вбачається, що інкримінований Д. злочин, останній вчинив у липні 2005 р. У касаційному поданні прокурор просить вирок суду змінити, виключити з нього кваліфікуючу ознаку «повторність». Верховний Суд України, змінюючи вироки суду, відзначив, що відповідно до ч. 4 ст. 32 КК повторність відсутня, якщо особу за раніше вчинений злочин було звільнено від кримінальної відповідальності, або якщо судимість за цей злочин було погашено або знято. Згідно ч. 5 ст. 90 КК, якщо особа, що відбула покарання, до закінчення строку погашення судимості знову вчинить злочин, перебіг строку погашення судимості переривається і обчислюється заново. У такому випадку строки погашення судимості обчислюються окремо за кожний злочин після фактичного відбуття покарання за останній злочин. Відповідно до п. 11 Прикінцевих та перехідних положень Кримінального кодексу України 2001 р., правила, встановлені Кримінальних кодексом України 1960 р., щодо погашення або зняття судимості, поширюється на осіб, які вчинили злочини до набрання чинності новим Кодексом, за винятком випадків, коли цим Кодексом пом’якшується кримінальна відповідальність зазначених осіб. Як убачається зі справи, на момент вчинення Д. крадіжки майна, відповідно до положень ст. 89 КК, сплинув строк погашення судимості за попередній корисливий злочин. Тому його злочинні дії слід було кваліфікувати на за ч. 2 ст. 185 КК, а за ч. 1 ст. 185 КК, оскільки така кваліфікуюча ознака, як повторність — відсутня [415].

Проаналізуємо більш детально для цього прикладу обчислення строків погашення судимості за КК 1960 р. та за КК 2001 р.

Спочатку за правилами, передбаченими КК 1960 р.

Д. був засуджений до 4 років позбавлення волі і відбув це покарання, і він міг би вважатися таким, що не має судимості, якщо б протягом 5 років з дня відбуття покарання, не вчинив новий злочин (п. 6 ч. 1 ст. 55 КК 1960 р.). Однак засуджений Д. протягом цього строку вчинив новий злочин (крадіжку). Крім того, строк погашення судимості по першому злочину обчислюється заново після фактичного відбуття покарання за останній злочин (23.08.2000 р.). У цих випадках особа вважається судимою за обидва злочини до закінчення строку погашення судимості за найбільш тяжкий з них (ч. 4 ст. 55 КК 1960 р.). Тобто до 23.08.2005 р. (23.08.2000 р. + 5 років) Д. вважається таким, що має судимість за вчинення крадіжки та умисні тяжкі тілесні ушкодження. Таким чином, на підставі КК 1960 р., Д., коли він вчиняв нову крадіжку у липні 2005 р., вважався таким, що мав судимість за попередню крадіжку.

Тепер за правилами, передбаченими КК 2001 р.

Д. був засуджений до 4 років позбавлення волі за спричинення умисних тяжких тілесних ушкоджень (ч. 1 ст. 121 КК) і відбув це покарання, і він міг би вважатися таким, що не має судимості, якщо б протягом 6 років з дня відбуття покарання, не вчинив новий злочин (п. 8 ч. 1 ст. 89 КК). Однак засуджений Д. протягом цього строку вчинив новий злочин (ч. 2 ст. 185 КК). Згідно ч. 5 ст. 90 КК, якщо особа, що відбула покарання, до закінчення строку погашення судимості знову вчинить злочин, перебіг строку погашення судимості переривається і обчислюється заново. У такому випадку строки погашення судимості обчислюються окремо за кожний злочин після фактичного відбуття покарання за останній злочин (23.08.2000 р.). У цих випадках особа вважається судимою: за перший злочин, передбачений ч. 1 ст. 121 КК, до 23.08.2006 р. (23.08.2000 р. + 6 років); за злочин, передбачений ч. 2 ст. 185 КК, відповідно до вимог ст. 12 КК та п. 7 ч. 1 ст. 89 КК, до 23.08.2003 р. (23.08.2000 р. + 3 роки); Таким чином, на підставі КК 2001 р., Д., коли він вчиняв нову крадіжку у липні 2005 р., вважався таким, що не мав судимості за попередню крадіжку.

Порівняльний аналіз статей КК 1960 р. та КК 2001 р. в цій конкретній кримінальній справі, свідчить проте, що норми КК 2001 р. є більш сприятливими для засудженого Д [416].

Крім того, на наш погляд, рішення Верховного Суду України по цій кримінальній справі є концептуальним у тому сенсі, що дозволяє зробити наступний висновок про те, якщо особа, що відбула покарання, до закінчення строку погашення судимості знову вчинить злочин, перебіг строку погашення судимості переривається і обчислюється заново. У цих випадках, незалежно від того, що злочини були вчиненні до набрання чинності новим Кодексом, у всіх випадках застосовуються правила, передбачені ч. 5 ст. 90 КК, при цьому, строки погашення судимості обчислюються окремо за кожний злочин, після фактичного відбуття покарання за останній злочин, а не правила, передбачені ч. 4 ст. 55 КК 1960 р., про те, що у цих випадках особа вважається судимою за обидва злочини до закінчення строку погашення судимості за найбільш тяжкий з них.

Враховуючи цей висновок, ми не можемо погодитися з наступним судовим рішенням при обчислюванні строків погашення судимості.

Приклад третій: Вироком місцевого суду від 01.11.2006 р. Н., раніше судимого: 1) 13.05.1993 р. за ч. 1 ст. 229-6 КК 1960 р. на 1 рік позбавлення волі із застосуванням ст. 46-1 КК; 1) 20.12.1996 р. за ч. 2 ст. 140, ч. 3 ст. 140 КК 1960 р. на 4 роки позбавлення волі; 3) 01.06.2001 р. за ч. 1 ст. 229-6 КК 1960 р. на 2 роки 1 місяць позбавлення волі, - було засуджено за ч. 2 ст. 309 КК на 2 роки позбавлення волі, за ч. 1 ст. 311 КК на 1 рік обмеження волі. На підставі ст. 70 КК остаточно призначено покарання у виді позбавлення волі на 2 роки. Із матеріалів справи вбачається, що інкриміновані йому злочини, останній вчинив 14.08.2006 р. У касаційному поданні прокурор просив вирок змінити, оскільки відсутня кваліфікуюча ознака — повторність у злочині, передбаченому ст. 309 КК. Суд неправильно вирахував строк погашення попередньої судимості Н. через те, що в даному випадку необхідно було керуватися правилами, передбаченими у Прикінцевих та перехідних положень Кримінального кодексу 2001 р. Верховний Суд України, відмовляючи прокурору у задоволенні касаційного подання, відзначив, що із матеріалів справи вбачається, що Н. засуджувався у 1996 р. за вчинення тяжкого злочину (ч. 3 ст. 140 КК), за яке йому було призначено покарання у виді 4 років позбавлення волі і судимість за цей злочин була б погашена у відповідності до вимог ст. 55 КК 1960 р. Однак, у 2001 р. Н. був засуджений за новий злочин, вчинений ним в період умовно-дострокового звільнення від відбування за попереднім вироком і призначено йому покарання із застосуванням ст. 43 КК 1960 р. Таким чином, Н. вважається особою, яка має непогашену судимість за вироком від 01.06.2001 р., за яким визначено покарання за два злочини, один з яких є тяжким. Оскільки передбачений законом строк погашення судимості за вказаним вироком не закінчився (відповідно до вимог ст. 89 КК особи, які вчинили тяжкі злочини, вважаються такими, що не мають судимості, якщо вони протягом шести років не вчинять нового злочину), то й вважати, що судимість за вироком від 01.06.2001 р. є погашеною, підстав немає. Отже немає підстав й для виключення з вироку посилання на кваліфікуючу ознаку вчинення злочину — повторність, як про це порушує питання прокурор [417].

Проаналізуємо для цього прикладу обчислення строків погашення судимості за КК 1960 р. та за КК 2001 р.

Спочатку за правилами, передбаченими КК 1960 р.

Громадянин Н. 20.12.1996 р. був засуджений за вчинення злочинів, передбачених ч. 2 ст. 140 КК та ч. 3 ст. 140 КК, до покарання у виді 4 років позбавлення волі. У 2001 р. він був звільнений від відбування покарання умовно-достроково і він міг би вважатися таким, що не має судимості, якщо б протягом 5 років з дня звільнення, не вчинив новий злочин (п. 6 ч. 1 ст. 55 КК 1960 р.). Однак засуджений Н. у період умовно-дострокового звільнення від покарання вчинив новий злочин, передбачений ч. 1 ст. 229-6 КК 1960 р. Строк погашення судимості по першому злочину обчислюється заново після фактичного відбуття покарання за останній злочин (01.07.2003 р.). У цих випадках особа вважається судимою за обидва злочини до закінчення строку погашення судимості за найбільш тяжкий з них (ч. 4 ст. 55 КК 1960 р.). Тобто до 01.07.2008 р. (01.07.2003 р. + 5 років) Н. вважається таким, що має судимість як за вчинення крадіжки, так і за незаконні дії з наркотичними засобами без мети збуту. Таким чином, на підставі КК 1960 р., коли Н. 14.08.2006 р. вчинив знову незаконні дії з наркотичними засобами без мети збуту, то він вважався таким, що мав судимість за попередні незаконні дії з наркотичними засобами без мети збуту.

Тепер за правилами, передбаченими КК 2001 р.

Громадянин Н. 20.12.1996 р. був засуджений за вчинення злочинів, передбачених ч. 2 ст. 185 КК та ч. 3 ст. 185 КК, до покарання у виді 4 років позбавлення волі. У 2001 р. він був звільнений від відбування покарання умовно-достроково і він міг би вважатися таким, що не має судимості, якщо б протягом 6 років з дня звільнення, не вчинив новий злочин (п. 8 ч. 1 ст. 89 КК). Однак засуджений Н. у період умовно-дострокового звільнення від покарання вчинив новий злочин, передбачений ч. 1 ст. 309 КК. Згідно ч. 5 ст. 90 КК, якщо особа, що відбула покарання, до закінчення строку погашення судимості знову вчинить злочин, перебіг строку погашення судимості переривається і обчислюється заново. У такому випадку строки погашення судимості обчислюються окремо за кожний злочин після фактичного відбуття покарання за останній злочин (01.07.2003 р.). У цих випадках особа вважається судимою: за перший злочин, передбачений ч. 3 ст. 185 КК, до 01.07.2009 р. (01.07.2003 р. + 6 років); за злочин, передбачений ч. 1 ст. 309 КК, відповідно до вимог ст. 12 КК та п. 7 ч. 1 ст. 89 КК, до 01.07.2006 р. (01.07.2003 р. + 3 роки). Таким чином, на підставі КК 2001 р., коли Н. 14.08.2006 р. вчинив знову незаконні дії з наркотичними засобами без мети збуту, він вважався таким, що не мав судимості за попередні незаконні дії з наркотичними засобами без мети збуту.

Порівняльний аналіз статей КК 1960 р. та КК 2001 р. в цій конкретній кримінальній справі, свідчить про те, що норми КК 2001 р. є більш сприятливими для засудженого Н., а тому суди помилково інкримінували останньому кваліфікуючу ознаку — повторність, за злочин, передбачений ст. 309 КК, а Верховний Суд України необґрунтовано відмовив в задоволенні касаційного подання прокурору.

По-перше, на наш погляд, суди порушили загальне правило, передбачене у п. 11 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень КК 2001 року про те, що правила, встановлені КК 1960 р. щодо погашення судимості, поширюються на осіб, які вчинили злочини до набрання чинності цим Кодексом, за винятком випадків, якщо цим Кодексом пом’якшується кримінальна відповідальність зазначених осіб. Тобто суди у цьому випадку були повинні при обчислюванні строків погашення судимості після фактичного відбуття покарання за сукупністю вироків (01.07.2003 р.) застосувати правила, передбачені ч. 5 ст. 89 КК 2001 р., а не правила, передбачені ч. 4 ст. 55 КК 1960 р., оскільки перші правила пом’якшують кримінальну відповідальність зазначеної особи;

По-друге, з нашої точки зору, Верховний Суд України допустив помилку, оскільки всупереч правилам, передбачених у п. 11 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень КК 2001 р., - одночасно застосував кримінально-правові норми як КК 1960 р., так і КК 2001 р., які в цій конкретній ситуації є найбільш не сприятливими для засудженого. З одного боку, до засудженого була застосована ч. 5 ст. 55 КК 1960 р. замість ч. 5 ст. 89 КК 2001 р., а з другого боку, при обчислюванні строків погашення судимості, замість п. 6 ч. 1 ст. 55 КК 1960 р., який передбачає тривалість 5 років, був застосований п. 8 ч. 1 ст. 89 КК 2001 р., який передбачає тривалість 6 років.

В судовій практиці виникають питання, які необхідно застосовувати правила цих Кримінальних кодексів, якщо при їх застосуванні, відсутні в обох випадках негативні кримінально-правові наслідки до засудженого? На наш погляд, в таких випадках потрібно застосовувати правила того Кримінального кодексу, який найбільш є сприятливим для засудженого.

Приклад четвертий: Вироком місцевого суду від 09.06.2008 р. К., не судимого в силу ст. 89 КК, було засуджено за ч. 3 ст. 185 КК на 5 років позбавлення волі. На підставі ст. 75 КК його було звільнено від відбування покарання. У касаційному поданні прокурор просив вирок скасувати, оскільки суд необґрунтовано застосував до К. ст. 75 КК, який має судимість. Із матеріалів справи вбачається, що К. був засуджений вироком від 05.03.1998 р. за ч. 3 ст. 101 КК 1960 р. до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років, а 03.08.2001 р. був умовно-достроково звільнений з випробувальним терміном на 1 рік 2 місяці 15 днів., а новий злочин він вчинив 03.12.2007 р. Верховний Суд України, відмовляючи прокурору у задоволенні касаційного подання, відзначив, що відповідно до п. 11 Прикінцевих та перехідних положень КК 2001 р. правила, встановлені КК 1960 р. щодо погашення і зняття судимості поширюються на осіб, які вчинили злочин до набрання чинності цим Кодексом, за винятком випадків, якщо цим Кодексом пом’якшується кримінальна відповідальність зазначених осіб. Оскільки згідно з КК 2001 р. кримінальна відповідальність за вчинений К. злочин, за який він був засуджений у 1998 р., пом’якшується, до нього необхідно застосувати правила про погашення судимості, встановлені КК 2001 р. Згідно з ч. 3 ст. 90 КК якщо особу було достроково звільнено від відбування покарання, то строк погашення судимості обчислюється з дня дострокового звільнення її від відбування покарання. У випадку К. такий строк відповідно до п. 8 ст. 89 КК з урахуванням положень ст. 12 КК становить шість років [418].

І в цьому прикладі ми не можемо погодитися з рішенням Верховного Суду України про те, що норми КК 2001 р. є більш сприятливими для засудженого К. у порівнянні з нормами КК 1960 р.

Проаналізуємо більш детально обчислення строків погашення судимості для цього прикладу за КК 1960 р. та за КК 2001 р.

Спочатку за правилами, передбаченими КК 1960 р.

Громадянин К. 05.03.1998 р. був засуджений за ч. 3 ст. 101 КК 1960 р. до 5 років позбавлення волі, 03.08.2001 р. він був звільнений від відбування покарання умовно-достроково з випробувальним терміном на 1 рік 2 місяці 15 днів. Він вважається таким, що не має судимості, оскільки протягом 5 років з моменту звільнення від відбування покарання, тобто до 03.08.2006 р. (03.08.2001 р. + 5 років), не вчинив новий злочин (п. 6 ч. 1 ст. 55 КК 1960 р.). Засуджений К. вчинив новий злочин тільки 03.12.2007 р., тобто через 1 рік 4 місяці (03.12.2007 р. — 03.08.2006 р.), коли у нього була погашена судимість.

Тепер за правилами, передбаченими КК 2001 р.

Громадянин К. 05.03.1998 р. був засуджений за ч. 2 ст. 121 КК 2001 р. до 5 років позбавлення волі, 03.08.2001 р. він був звільнений від відбування покарання умовно-достроково з випробувальним терміном на 1 рік 2 місяці 15 днів. Він вважається таким, що не має судимості, оскільки протягом 6 років з моменту звільнення від відбування покарання, тобто до 03.08.2007 р. (03.08.2001 р. + 6 років), не вчинив новий злочин (п. 8 ч. 1 ст. 89 КК 2001 р.). Засуджений К. вчинив новий злочин тільки 03.12.2007 р., тобто через 4 місяці (03.12.2007 р. — 03.08.2007 р.), коли у нього була погашена судимість.

Порівняльний аналіз статей КК 1960 р. та КК 2001 р. в цій конкретній кримінальній справі, свідчить про те, що норми КК 1960 р. є більш сприятливими для засудженого К [419].

І останнє. Аналіз п. 11 Розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень здавалось би повинен підтвердити точку зору С.Д. Шапченко про те, що «у випадку, коли особи, визнані особливо небезпечними рецидивістами, на момент набрання чинності КК 2001 р. уже відбули призначене їм покарання, погашення судимості за вчинений ними злочин відбувається на загальних підставах. На таких осіб можуть поширюватись правила погашення судимості, передбачені як ст. 55 КК 1960 р., так і ст. ст. 89, 90 КК 2001 р., а не лише ст. ст. 89, 90 КК 2001 р., як сказано в п. 9 розділу ІІ…» [420].

Між тим, з нашої точки зору, положення п. 9 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень про те, що погашення судимості у цих осіб здійснюється за правилами, передбаченими статтями 89 і 90 КК 2001 р, є правильним, оскільки не при жодних умовах застосування ст. 55 КК 1960 р. в порівнянні з КК 2001 р., може бути більш сприятливими при обчислюванні строків погашення судимості. Згідно п. 8 ч. 1 ст. 55 КК 1960 р. строк погашення судимості для таких осіб спливає протягом 8 років з дня відбуття покарання. Самий не сприятливий строк спливу погашення судимості на підставі КК 2001 р. також дорівнюється 8 рокам (п. 9 ч. 1 ст. 89 КК), але, якщо в останньому випадку, щоб судимість була погашена, достатньо особі не вчинити нового злочину, то згідно вимог п. 8 ч. 1 ст. 55 КК 1960 р., в таких випадках, крім не вчинення нового злочину, необхідно встановити, що засуджений виправився і немає потреби вважати його таким, що має судимість. Крім того, якщо в першому випадку, погашення судимості не потребує посвідчення спеціальним рішення суду, то в останньому випадку, судимість у таких осіб може бути знята тільки рішенням суду.

Таку точку зору займає і Верховний Суд України, який у п. 7 постанови Пленуму від 26 грудня 2003 р. № 16 “Про практику застосування судами України законодавства про погашення і зняття судимості” відзначив, що відповідно до п. 9 розд. ІІ «Прикінцевих та перехідних положень» КК 2001 р. погашення незнятої судимості у осіб, які раніше були визнані особливо небезпечними рецидивістами і відбули призначене їм покарання, здійснюється за правилами, передбаченими статтями 89 і 90 цього Кодексу [421].

6) Пункт 17 розділу ІІ цих положень встановлює загальні правила кримінально-правових наслідків, у разі вчинення особою злочину до набрання чинності КК 2001 р., а також наявності у такої особи не погашеної і не знятої у встановленому законом порядку судимості. Вищевказані обставини враховуються при кваліфікації вчиненого нею нового злочину, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

Не врахування цих правил органами досудового слідства чи судом приводе до того, що винні особи необґрунтовано уникають цих кримінально-правових наслідків.

Приклад перший: Вироком місцевого суду від 25.12.2006 р. В., раніше судимого: 1) 18.10.1995 р. за ч. 3 ст. 140, ч. 1 ст. 229-6 КК 1960 р. на 7 років позбавлення волі; 2) 23.02.1996 р. за ч. 3 ст. 140 КК 1960 р. на 9 років позбавлення волі, звільненого 20.05.2003 р. по відбуттю покарання, — було засуджено за ч.1 ст. 309 КК на 2 роки позбавлення волі, за ч. 2 ст. 307 КК на 5 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, за ч.1 ст. 317 КК на 3 роки позбавлення волі, а на підставі ст. 70 КК остаточно призначено покарання у виді 5 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна. Із матеріалів справи вбачається, що В. вчинив ці злочини 25.04.2006 р. Верховний Суд України, змінюючи вирок місцевого суду, виключив на підставі ч. 2 ст. 59 КК додаткове покарання у виді конфіскації майна, як при призначені за ч. 2 ст. 307 КК, так і при призначенні В. покарання за сукупністю злочинів [422].

На наш погляд, органи досудового слідства неправильно кваліфікували дії В. по ч. 1 ст. 309 КК, як незаконне придбання наркотичних засобів без мети збуту, оскільки 18.10.1995 р. останній був засуджений, зокрема, і за ч. 1 ст. 229-6 КК 1960 р. (незаконні дії з наркотичними засобами без мети збуту), і судимість за цей злочин, до набрання чинності КК 2001 р. не була погашена і не знята. Відповідно до вимог п. 17 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень цього Кодексу, ця судимість повинна була врахована при кваліфікації нового злочину, передбаченого ст. 309 КК. Крім того, згідно ч. 5 ст. 90 КК, якщо особа, що відбула покарання, до закінчення строку погашення судимості знову вчинить злочин, перебіг строку погашення судимості переривається і обчислюється заново. У цих випадках строки погашення судимості обчислюється окремо за кожний злочин після фактичного відбуття покарання за останній злочин. На протязі трьох років з дня відбуття покарання — 25.05.2003 р. ця особа знову 25.04.2006 р. вчинила злочин, пов’язаний з незаконними діями з наркотичними засобами без мети збуту, а тому органи досудового слідства були повинні кваліфікувати дії В. по ч. 2 ст. 309 КК як «незаконне придбання наркотичних засобів без мети збуту, вчинене повторно».

Приклад другий: Вироком місцевого суду від 25.04.2005 р. Т., раніше судимого: 1) 14.08.1989 р. за ч. 3 ст. 81, ч. 2 ст. 140, ч. 2 ст. 141 КК 1960 р. на 3 роки позбавлення волі; 2) 28.09.1993 р. за ч. 1 ст. 142, ч. 3 ст. 140, ч. 2 ст. 141 КК 1960 р. на 7 років позбавлення волі; 3) 15.03.2001 р. за ч. 3 ст. 140 КК 1960 р. на 3 роки позбавлення волі, - було засуджено за ч. 2 ст. 186 КК на 6 років позбавлення волі, за ч. 2 ст. 189 КК на 7 років позбавлення волі. На підставі ч. 1 ст. 70 КК остаточно призначено покарання у виді 7 років позбавлення волі. У касаційній скарзі засуджений Т., зокрема зазначив, що в його діях відсутня кваліфікуюча ознака повторність. Верховний Суд України, відмовляючи у задоволенні касаційної скарги, зокрема відзначив, що посилання у касаційній скарзі засудженого на відсутність в його діях повторності є надуманими, оскільки він раніше неодноразово судимий за корисливі злочини проти державної, колективної та індивідуальної власності за Кримінальним кодексом України 1960 р., судимості за які в передбаченому порядку не погашені. Тому зазначена кваліфікуюча ознака злочину, передбаченого ч. 2 ст. 186 КК інкримінована йому законно, а за ч. 2 ст. 189 КК ця ознака інкримінована не була [423].

Ми згодні по суті з рішенням Верховного Суду України, але вважаємо, що у цьому випадку правовою підставою для відмови у задоволенні касаційної скарги засудженого, є тільки п. 17 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень КК 2001 р., а тому необхідно було на нього послатися у рішенні суду.

7) У пункті 18 розділу ІІ цих положень вказано, що при вирішенні питання про віднесення злочинів, передбачених Кримінальним кодексом України 1960 р., які були вчиненні до набрання чинності цим Кодексом, до злочинів невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжких або особливо тяжких слід керуватися статтею 12 цього Кодексу, якщо це пом’якшує кримінальну відповідальність осіб, які вчинили злочини до набрання чинності цим Кодексом. В інших випадках необхідно застосовувати відповідні положення Кримінального кодексу України 1960 р.

Як ми відзначали, згідно ст. 55 КК 1960 р. строк погашення судимості встановлювався залежно від виду призначеного покарання або від строку фактично відбутого покарання, у той час як КК 2001 р. — залежно не тільки від виду призначеного покарання (пункти 1–6 ст. 89 КК), а й від ступеня тяжкості вчиненого злочину (пункти 6–9 зазначеної статті), тобто незалежно від строків призначеного судом покарання у виді обмеження чи позбавлення волі та фактично відбутого покарання [424]. Тобто, при порівняні строків судимості, які визначаються різними законами для осіб, що вчинили злочини до 1 вересня 2001 р., мають братися до уваги як ступінь тяжкості вчиненого злочину, так і вид покарання призначеного особі [425].

В конкретних випадках умови погашення судимості за вищевказаними критеріями можуть бути більш сприятливими при як при застосуванні КК 1960 р., так і при застосуванні КК 2001 р.

В.В. Голіна, проаналізувавши ці ситуації, відповідно до вимог КК 1960 р. та КК 2001 р., запропонував конкретні критерії для встановлення сприятливих умов для погашення судимості, в залежності від класифікації злочинів (ст. 12 КК) [426].

По-перше, формальні критерії, встановлені ст. 12 КК щодо злочинів невеликої тяжкості і середньої тяжкості можна повністю поширити на всі злочини, вчиненні до набрання чинності КК 2001 р. У всякому разі погашення судимості за КК 2001 р. більш сприятливе ніж за КК 1960 р.,[427] оскільки строки погашення судимості засуджених за злочини невеликої та середньої тяжкості (п. 6 ч. 1 ст. 89 КК; п. 7 ч. 1 ст. 89 КК) складає відповідно 2 та 3 роки з дня відбуття покарання. У той же час, строки погашення судимості, засуджених до 1 вересня 2001 р., на строк не більше 3 років позбавлення волі (ч. 5 ст. 55 КК 1960 р.) складає 3 роки з дня відбуття покарання.

Приклад перший: Вироком апеляційного суду від 22.10.2008 р. Ф., раніше неодноразово судимого, останній раз 27.04.2006 р. за ч. 3 ст. 186, ч. 1 ст. 263 КК на 4 роки позбавлення волі, звільненого із місць позбавлення волі 01.03.2008 р., - було засуджено за ч. 1 ст. 115 КК на 11 років позбавлення волі, на підставі ч. 4 ст. 70 КК призначено покарання у виді позбавлення волі строком на 15 років, за ч. 1 ст. 121 КК на 7 років позбавлення волі, за ч. 1 ст. 263 КК на 3 роки позбавлення волі, за п. 13 ч. 2 ст. 115 КК на довічне позбавлення волі. На підставі ч. 1 ст. 70 КК визначено покарання у виді довічного позбавлення волі. На підставі ст. 71 КК визначено остаточне покарання у виді довічного позбавлення волі. Верховний Суд України, змінюючи вирок суду, зокрема відзначив, що є правильним твердження в касаційній скарзі засудженого про помилкове зазначення у вступній частині вироку щодо його судимості від 03.12.1973 р. Як убачається з матеріалів справи Ф. був засуджений вироком районного суду від 03.12.1973 р. за вчинення у неповнолітньому віці злочинів, передбачених ч. 2 ст. 81, ч. 2 ст. 140 КК 1960 р. на 2 роки позбавлення волі і звільнився з місць позбавлення волі за відбуттям цього покарання 29.08.1975 р. Новий злочин, за який його було засуджено вироком від 12.04.1977 р., він учинив 07.09.1976 р., тобто по сплину одного року після відбуття покарання за попереднім вироком. Згідно зі ст. 55 К 1960 р., ст. ст. 12, 108 КК (в редакції 2001 р.), п.п. 11, 18 Прикінцевих та перехідних положень Кримінального кодексу України 2001 р., неповнолітні, засуджені до позбавлення волі за злочини невеликої або середньої тяжкості, якщо вони протягом одного року з дня відбуття покарання не вчинять нового злочину, вважаються такими, що не мають судимості. Ураховуючи, що вироком від 03.12.1973 р. неповнолітнього Ф. було засуджено за злочини середньої тяжкості і після відбуття призначеного йому за ці злочини покарання він протягом року не вчинив нового злочину, слід вважати його судимість від 03.12.1973 р. погашеною, а тому суд не вправі був зазначати її як непогашену судимість у вступній частині вироку від 22.10.2008 р. [428].

По-друге, формальні критерії, встановлені щодо тяжких та особливо тяжких злочинів (ст. 12 КК) не можна поширювати на необережні злочини, вчинені до набрання чинності КК 2001 р., такі необережні злочини, якщо за них законом передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк більше п’яти років, треба відносити до злочинів середньої тяжкості і погашення відбувається за КК 2001 р.,[429] оскільки необережні злочини не були включені до ч. 2 ст. 7–1 КК 1960 р., так як тяжкими злочинами визнавалися умисні дії що являють підвищену суспільну небезпеку (ч. 1 ст. 7–1 КК 1960 р.). КК 1960 р. в цих випадках не міг бути зовсім застосований, оскільки, як ми раніше відзначали, що погашення судимості за КК 2001 р. у таких випадках є більш сприятливим, ніж за КК 1960 р.

По-третє, вчинені до набрання чинності КК 2001 р. умисні злочини можуть бути віднесені до тяжких злочинів, якщо вони були передбачені ч. 2 ст. 7–1 КК 1960 р. і одночасно відповідають формальним критеріям, встановленим ч. 4 ст. 12 КК. Якщо погодитися з даним твердженням, то умови погашення судимості у таких осіб є більш сприятливими за ч. 8 ст. 89 КК 2001 р., оскільки цією частиною строк погашення судимості за вчинення тяжких злочинів передбачено 6 років з дня відбуття покарання (основного та додаткового), а згідно ч. 7 ст. 55 КК 1960 р. — 8 років [430].

Приклад другий: Вироком районного суду від 18.04.2005 р. С., раніше неодноразово судимого, — було засуджено за ч. 2 ст. 185 КК на 3 роки позбавлення волі, за ч. 4 ст. 187 КК на 10 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, на підставі ч. 1 ст. 70 КК призначено покарання у виді позбавлення волі строком на 11 років з конфіскацією всього майна. У касаційній скарзі засуджений С. стверджував про безпідставність засудження за ч. 2 ст. 185 КК, оскільки попередня його судимість погашена. Верховний Суд України, змінюючи вирок суду, зокрема відзначив, що дії С. кваліфіковані судом за ч. 2 ст. 185 КК як таємне викрадення чужого майна повторно. Така кваліфікуюча ознака, як повторність інкримінована С. у зв’язку тим, що, як зазначено у вироку, в засудженого є не знята і не погашена судимість. Дійсно С. раніше був засуджений за вчинення тяжких злочинів, останнього разу 13.07.1993 р. — на 7 років позбавлення волі, а звільнений 16.01.1998 р. за відбуттям строку покарання. Також С. був засуджений у 1980 р. на 10 років позбавлення волі. Строк погашення судимості за ст. 55 КК 1960 р. для осіб, засуджених до позбавлення волі на строк не більше 10 років, був установлений на рівні 8 років зі дня відбуття покарання. Строк погашення судимості за п. 8 ст. 89 КК для осіб, засуджених до позбавлення волі за тяжкий злочин, дорівнює 6 рокам зі дня відбуття покарання, якщо вони не вчинять нового злочину. Відповідно до ст. 5 КК, закон про кримінальну відповідальність, який її пом’якшує, має зворотну дію в часі, тобто поширюється на осіб, які, зокрема, відбули покарання, але мають судимість. Злочин, передбачений ст. 185 КК, С. скоїв 25.08.2004 р., тобто через 6 років і 7 місяців після відбуття покарання. Отже, врахування такої кваліфікаційної ознаки, як повторність, у зв’язку з наявністю попередньої судимості С. є безпідставною, тому його дії належать перекваліфікувати з ч. 2 на ч. 1 ст. 185 КК [431].

Між тим, звертаємо увагу суддів на те, що «третє правило», яке запропонував В.В. Голіна, не є універсальним, оскільки воно розповсюджується тільки на ті випадки, коли особи були засуджені за КК 1960 р. до позбавлення волі на строк понад 6 років позбавлення волі і відбули це покарання повністю. Однак, якщо особа була засуджена за тяжкий злочин, передбачений ч. 2 ст. 7–1 КК 1960 р., до 6 років позбавлення волі, або достроково була звільнена від покарання і фактично відбуте покарання стало меншим чим 6 років позбавлення волі, то у таких випадках на особу поширюється правила, передбачені ч. 6 ст. 55 КК 1960 р., оскільки строк погашення судимості складає тільки 5 років з дня відбуття покарання (дострокового звільнення від покарання).

У зв’язку з цим, ми згодні з Ю.А. Пономаренко який приводить такий приклад. Особа на підставі ч. 2 ст. 117 КК 1960 р. була засуджена за зґвалтування, вчинене повторно до покарання у виді п’яти років позбавлення волі. Санкція цієї частини, як і санкція ч. 2 ст. 152 КК 2001 р., передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк від п’яти до десяти років. В такому разі, відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 55 КК 1960 р. строк погашення судимості становить п’ять років. Тоді як за новим КК цей строк становить шість років (п. 8 ч. 1 ст. 89 КК). Тому в даному випадку має місце підвищення строків судимості, а, значить, підстава для зворотної дії кримінального закону щодо такої особи відсутня [432].

Приклад третій: Вироком апеляційного суду від 22.12.2006 р. К., раніше судимого 14.11.1996 р. за ст. ст. 117 ч. 1, 118 ч. 2 КК на 6 років позбавлення волі, 28.08.1999 р. звільненого на підставі Закону України «Про амністію» від 16.07.1999 р., - було засуджено за п.п. 10, 13 ч. 2 ст. 115 КК до довічного позбавлення волі, за ч. 4 ст. 152 КК на 13 років позбавлення волі, за ч. 3 ст. 153 КК на 7 років позбавлення волі. На підставі ч. 1 ст. 70 КК остаточно призначено покарання у виді довічного позбавлення волі. Верховний Суд України, змінюючи вирок, зокрема відзначив, що дії К. кваліфіковано судом за ч. 4 ст. 152 КК як зґвалтування, вчинене повторно, що спричинило особливо тяжкі наслідки. При визначені кваліфікації дій засудженого за цей злочин, зокрема за ознакою повторності, суд виходив з того, що К. раніше був судимий 14.11.1996 р. за ст. ст. 117 ч. 1, 118 ч. 2 КК на 6 років позбавлення волі. Між тим, суд не врахував, що К. 28.08.1999 р. був звільнений від відбування покарання на підставі ст. 5 Закону України «Про амністію» від 16.07.1999 р. Відповідно до вимог п. 6 ч. 1 ст. 55 КК такими, що не мають судимості визнаються особи, засуджені до позбавлення волі на строк понад три роки, але не більше шести років, якщо вони протягом п’яти років із дня відбуття покарання не вчинять нового злочину. Виходячи з цих положень кримінального закону, строк погашення судимості у К. настав 28.08.2004 р., а новий злочин він учинив 31.10.2004 р. з огляду на наведене з вироку суду має бути виключене посилання на судимість К., а також кваліфікуюча ознака повторність при визначенні юридичної оцінки дій засудженого за ч. 4 ст. 152 КК [433].

Якби у цьому випадку строки погашення судимості обчислювалися за правилами, передбаченими п. 8 ч. 1 ст. 89 КК, то судимість за злочини, передбаченні ч. 1 ст. 117, ч. 2 ст. 118 КК 1960 р., спливала би тільки 28.08.2005 р., (28.08.1999 р. + 6 років), а це означало би, що вчинення нового злочину 31.10.2004 р. перервало би перебіг строку погашення судимості.

До цього правила, на наш погляд, потрібно добавити також доповнення про те, якщо ж особи вчинили тяжкий злочин до досягнення ними вісімнадцятирічного віку, то на них поширюється положення п. 3 ч. 2 ст. 108 КК 2001 р. про те, що такі особи, засуджені за тяжкий злочин, визнаються такими, які не мають судимості, якщо вони протягом трьох років з дня відбуття покарання (основного і додаткового) не вчинять нового злочину.

Приклад четвертий: Вироком апеляційного суду від 02.11.2007 р. Д., раніше судимого 11.06.1996 р. за ст. 94 КК на 7 років позбавлення волі, звільненого із місць позбавлення волі 13.06.2000 р. умовно-достроково на 3 роки 4 місяці 24 дні, - було засуджено за п. 13 ч. 2 ст. 115 КК на 15 років позбавлення волі, за ч. 2 ст. 15 — п.п. 9, 13 ч. 2 ст. 115 КК на 14 років позбавлення волі, а на підставі ст. 70 КК тому призначено остаточне покарання у виді 15 років позбавлення волі. Верховний Суд України, змінюючи вирок суду, відзначив, що дії Д. кваліфіковані судом за п. 13 ч. 2 ст. 115 КК неправильно. Відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 108 КК такими, що не мають судимості, визнаються неповнолітні, засуджені до позбавлення волі за тяжкий злочин, якщо вони протягом 3 років з дня відбуття покарання не вчинять нового злочину. Із матеріалів справи вбачається, що Д. раніше судимий в неповнолітньому віці — 11.06.1996 р. районним судом за ст. 94 КК 1960 р. на 7 років позбавлення волі та звільнений з місць позбавлення волі 13.06.2000 р. умовно-достроково на 3 роки 4 місяці 24 дні. Відповідно до ч. 2 ст. 7–1 КК 1960 р. зазначений злочин є тяжким. Умисне вбивство потерпілої Н. засуджений вчинив 15.12.2006 р., тобто після 3 років з дня відбуття покарання, а тому попередня судимість Д. погашена у встановленому законом порядку і його дії за зазначеним епізодом слід кваліфікувати за ч. 1 ст. 115 КК. З цієї ж підстави колегія судів приходить до висновку про необхідність виключення з мотивувальної частини вироку обставини, яка обтяжує покарання Д. — рецидив злочину [434].

Засуджений Д. був достроково звільнений від покарання і фактично відбуте їм покарання стало меншим чим 6 років позбавлення волі. Однак правила, передбачені ч. 6 ст. 55 КК 1960 р., на нього не поширюються, оскільки строк погашення судимості в цьому випадку буде складати 5 років з дня дострокового звільнення від покарання, а тому застосування п. 3 ч. 2 ст. 108 КК 2001 р. є для нього більш сприятливими.

По-четверте, до набрання чинності КК 2001 р. умисні злочини можуть бути віднесені до особливо тяжких, якщо: 1) вони були включені до ч. 2 ст. 7–1 КК 1960 р.; 2) за них було передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк більше 10 років за КК 1960 р.; 3) за них передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк більше 10 років за КК 2001 р.[435]. Таку ж точку зору займає і Ю.А. Пономаренко який відзначає, що віднесення злочину, вчиненого до 1 вересня 2001 р. до тієї чи іншої категорії, що передбачені ст. 12 КК 2001 р. має відбуватися за загальними правилами, встановленими згаданою статтею. Тяжкість злочину має визначатися залежно від його караності, а при визначенні останньої мають враховуватися описані вище випадки, коли новий кримінальний закон має зворотну дію. Інакше кажучи, кожен злочин, вчинений до 1 вересня 2001 р. має відноситися до тієї чи іншої категорії, що передбачені ст. 12 КК 2001 р., залежно від його караності за КК 1960 р., якщо лише вона не пом’якшена в новому КК одним з описаних вище способів [436].

Ми підтримуємо цю точку зору В.В. Голіна та Ю.А. Пономаренко, оскільки в іншому випадку особи, які вчинили злочини (аналогічні злочинам, які згідно ст. 12 КК 2001 р. є особливо тяжкими злочинами), до набрання чинності новим Кодексом, необґрунтовано опинилися би в більш сприятливих умовах, чим ті, які вчинили такі злочини після набуття чинності новим КК. Однак, до п. 2 правил, запропонованих В.В. Голіна, про те, що «за них було передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк більше 10 років за КК 1960 р.», є зауваження, оскільки строки погашення судимості на підставі КК 1960 р. залежать не від ступеня тяжкості вчиненого особою злочину (максимальної санкції статті), а від розміру реально відбутого покарання. Якщо би засуджений Д., з вищевказаного прикладу, вчинив злочин, передбачений ст. 94 КК 1960 р., будучи повнолітнім, то на нього поширювалися би правила, передбачені п. 6 ст. 55 КК, оскільки фактично відбуте їм покарання стало меншим чим 6 років позбавлення волі, а тому строк погашення судимості в цьому випадку складав би 5 років з дня дострокового звільнення від покарання. Тому ми пропонуємо п. 2 правил, запропонованих В.В. Голіна, викласти в такій редакції, «за них було передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк більше 10 років за КК 1960 р., і вони відбули не менше 10 років позбавлення волі».

Верховний Суд України, роз’яснюючи судам, як їм потрібно діяти в таких ситуаціях, зауважив, що відповідно до ст. 5 КК 2001 р. на осіб, які були засуджені за КК 1960 р. до позбавлення волі на строк більше десяти років і щодо яких відповідно до п. 8 ст. 55 КК цього Кодексу питання про погашення судимості вирішувалося судом, поширюється положення п. 9 ст. 89 КК 2001 р. про те, що особи, засуджені за особливо тяжкий злочин, визнаються такими, які не мають судимості, якщо вони протягом восьми років з дня відбуття покарання (основного і додаткового) не вчинять нового злочину [437]. До цього правила, на наш погляд, потрібно добавити наступне, «якщо ж особи вчинили такий злочин до досягнення ними вісімнадцятирічного віку, то на них поширюється положення п. 4 ч. 2 ст. 108 КК 2001 р. про те, що такі особи, засуджені за особливо тяжкий злочин, визнаються такими, які не мають судимості, якщо вони протягом п’яти років з дня відбуття покарання (основного і додаткового) не вчинять нового злочину».

Розділ VІ. Правила погашення та зняття судимості

Підставою для правил про погашення або зняття судимості є насамперед Кримінальні кодекси України 1960 р. та 2001 р., Кримінально-процесуальний кодекс України, постанова Пленуму Верховного Суду України № 16 від 26.12.2003 р. «Про застосування судами законодавства про погашення і зняття судимості», судова практика, а також праці відомих юристів [438].

Правило 1. Вся інформація про непогашену або не зняту судимість особи, яка має правове значення по кримінальній справі, повинна знаходитися у вступній частині вироку (постанови, ухвали). Ніхто, крім суддів, не вправі остаточно вирішувати питання про наявність (чи відсутність) судимості у засуджених осіб.

Аналіз судових рішень свідчить про те, що судді, на жаль, цим питанням не приділяють необхідної уваги. Приведемо тільки один приклад із судової практики.

Приклад: Вироком районного суду від 25.01.2007 р. В., раніше неодноразово судимого, останнього разу 09.08.2000 р. за ч. 3 ст. 81, ст. 17, ч. 3 ст. 81 КК, ст. 42 КК на 3 роки 9 місяців позбавлення волі, звільненого із місць позбавлення волі 30.04.2003 р. умовно-достроково на 1 рік 2 місяці 13 днів, — було засуджено за ч. 1 ст. 309 КК на 3 роки позбавлення волі, а на підставі ст. 75 КК звільненого від відбування покарання з випробуванням. Із матеріалів справи вбачається, що інкримінований йому злочин В. вчинив 11.09.2006 р. У касаційному поданні прокурор стверджує про те, що дії засудженого підлягають кваліфікації за ч. 2 ст. 309 КК, оскільки цей злочин він вчинив повторно. Верховний Суд України, скасовуючи вирок суду, відзначив, що суд і органи досудового слідства, хоча й послалися на те, що В. раніше притягувався до кримінальної відповідальності, але в повній мірі цього питання не з’ясували. Як убачається з матеріалів справи, В. вже притягувався до кримінальної відповідальності і був засуджений за аналогічні злочинні діяння, а в такому разі правильність юридичної оцінки В. за ч. 1 ст. 309 КК викликає сумніви. Оскільки висновок суду про винність В. зроблено на підставі неповно перевірених даних про особу, колегія суддів вважає, що вирок суду підлягає скасуванню, а справа — направленню на додаткове розслідування, під час якого належить перевірити зазначені обставини і у разі їх доведеності, прийняти рішення про юридичну оцінку дій В. і подальший хід справи [439].

Суддям необхідно ретельно перевіряти всі дані про попередні судимості особи, з’ясовувати, чи не скасовувалися або не змінювалися вироки відповідними судовими інстанціями, чи не скорочувався строк покарання за амністією, в порядку помилування і коли саме особа була фактично звільнена від покарання. Дані про час звільнення містяться у довідках про звільнення із виправно-трудової установи, а також можуть бути одержані в інформаційних центрах МВС тощо, а про відбуття додаткового покарання — в місцевих органах Державного департаменту України з питань виконання вироків [440].

По-перше, на наш погляд, повинна бути насамперед інформація про те, коли, яким судом, по якій статті КК, який вид і розмір покарання (основного та додаткового) був призначений, коли і на якій підставі чого засуджений був звільнений.

Наприклад, запис в вироку повинна бути наступною: «- раніше судимого: 06.06.2005 р. Комунарським районним судом м. Запоріжжя за ч. 3 ст. 185 КК на 3 роки позбавлення волі, звільненого 23.03.2008 р. по відбуттю покарання»;

По-друге, якщо особа має дві чи більше судимостей, то повинна бути інформація також і про те, коли після першої (другої, третьої…) судимості той вчинив новий злочин, оскільки, згідно з ч. 5 ст. 90 КК, якщо особа, що відбула покарання, до закінчення строку погашення судимості знову вчинить злочин, перебіг строку погашення судимості переривається і обчислюється заново.

Наприклад, запис в вироку повинна бути наступною: «- раніше судимого:

1) 06.06.2002 р. Комунарським районним судом м. Запоріжжя за ч. 1 ст. 185 КК на 2 роки позбавлення волі, звільненого 23.03.2004 р. по відбуттю покарання;

2) 11.09.2007 р. Комунарським районним судом м. Запоріжжя за ч. 2 ст. 185 КК, який той вчинив 13.02.2007 р., на 2 роки позбавлення волі, звільненого 11.09.2009 р. по відбуттю покарання» [441].

Якщо не вказувати в цьому прикладі час вчинення нового злочину, то із той інформації яка є, неможливо з’ясувати, до закінчення (або не до закінчення) строку погашення судимості був вчинений новий злочин, оскільки згідно з п. 7 ч. 1 ст. 89 КК особи, засуджені до позбавлення волі за злочин середньої тяжкості, визнаються такими, що не мають судимості, якщо протягом трьох років з дня відбуття покарання не вчинять нового злочину;

В третє, якщо особа засуджується за два і більше злочинів (сукупність злочинів), то повинна бути інформація про те, який вид і розмір покарання призначений за кожен злочин, який вид і розмір покарання призначений за сукупністю злочинів, оскільки у цих випадках строки погашення судимості обчислюються окремо за кожний злочин після фактичного відбуття покарання (основного та додаткового) за сукупністю злочинів.

Наприклад, запис в вироку повинна бути наступною: «- раніше судимого: 06.01.2005 р. Комунарським районним судом м. Запоріжжя за ч. 1 ст. 296 КК на 2 роки обмеження волі, за ч. 3 ст. 185 КК на 3 роки позбавлення волі, на підставі ч. 1 ст. 70 КК остаточно призначено покарання у виді 3 років 6 місяців позбавлення волі, звільненого 23.03.2008 р. по відбуттю покарання»;

В четверте, у вступній частині вироку повинна бути інформація про те, які злочини особа вчинила будучи неповнолітньою, оскільки, якщо особа раніше засуджувалася за злочин, вчинений у віці до 18 років, до неї мають застосовуватися положення не тільки ст. ст. 88–91 КК, а й ст. 108 КК [442].

Зокрема, нерідко суди не враховують того, що строки погашення судимості для неповнолітніх злочинців засуджених до позбавлення волі (п. п. 2–4 ч. 2 ст. 108 КК) значно менші від строків, які передбачені для дорослих злочинців (п. п. 6–9 ст. 89 КК).

Наприклад, запис в вироку повинна бути наступною: «- раніше судимого: 06.01.2005 р. Комунарським районним судом м. Запоріжжя за ч. 3 ст. 185 КК, який він вчинив будучи неповнолітнім, на 3 роки позбавлення волі, звільненого 06.01.2008 р. по відбуттю покарання».

Правило 2. Дані про зняту чи погашену судимість не повинні заноситись до вступної частини вироку. В таких випадках суди зазначають у вироку, що особа не має судимості, з посиланням на відповідні норми КК 1960 р. чи КК 2001 р. залежно від того, за яким законом вирішено це питання”[443].

Правило 3. Якщо у особи є одночасно підстави для звільнення її як від відбування покарання, так і для звільнення її від покарання, то суд повинен звільнити цю особу тільки від покарання, оскільки, згідно ч. 3 ст. 88 КК, вони визнаються такими, що не мають судимості. Звільнення же особи від відбування покарання в цьому випадку погіршує її становище, оскільки, наприклад, на протязі іспитового строку вона має судимість (ст. ст. 75, 89 КК).

Правило 4. Знята або погашена судимість анулює всі кримінально-правові наслідки для особи, а тому не може враховуватися судами, у тому числі і при призначенні покарання, як характеризуючи дані про вину особу.

Правило 5. Відповідно до ч. 1 ст. 88 КК особа визнається такою, що має судимість, з дня набрання сили обвинувальним вироком і до погашення або зняття судимості.

Правило 6. Строк судимості визначається окремо щодо кожного злочину і включає в себе:

— проміжок часу з дня набрання сили обвинувального вироку і до початку відбуття покарання;

— проміжок часу відбуття покарання (основного та додаткового);

— певний строк після відбуття покарання (строк погашення судимості).

Правило 7. Строк погашення судимості залежить від виду призначеного покарання (пункти 1–6 ст. 89 КК), від ступені тяжкості вчиненого злочину (пункти 6–9 ст. 89 КК), застосування (або не застосування) звільнення від відбування покарання з випробуванням (пункти 1–2 ст. 89 КК). При цьому строк погашення судимості встановлений незалежно від строків призначеного покарання у виді обмеження чи позбавлення волі та фактично відбутого покарання [444].

Правило 8. Відповідно до вимог пунктів 1–2 ч. 1 ст. 89 КК у осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням (ст. ст. 75, 79 КК) судимість погашається одразу після успішного спливу іспитового строку, тобто, якщо протягом іспитового строку вона не вчинить нового злочину і якщо протягом зазначеного строку рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням не буде скасоване з інших підстав, передбачених законом (ч. 2 ст. 75, ч. 5 ст. 79 КК). Якщо строк додаткового покарання перевищує тривалість іспитового строку, особа визнається такою, що не має судимості, після відбуття цього додаткового покарання. Згідно ч. 1 ст. 165 КВК іспитовий строк обчислюється з моменту проголошення вироку суду.

Правило 9. Погашення судимості у осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням відбувається відразу після успішного спливу іспитового строку, незалежно від того, була звільнена особа від призначеного покарання чи ні [445].

Правило 10. Для деяких видів покарань судимість погашається самим фактом відбуття цього покарання або фактом звільнення від нього. До таких видів покарань відносяться:

а) позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю (п. 3 ч. 1 ст. 89 КК).

б) службове обмеження для військовослужбовців (п. 4 ч. 1 ст. 89 КК);

в) тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців (п. 4 ч. 1 ст. 89 КК);

г) відбуття покарання військовослужбовцем на гауптвахті замість арешту (п. 4 ч. 1 ст. 89 КК);

д) засуджені до покарання, не пов’язаного з позбавленням волі, якщо вони вчинили злочин, будучи неповнолітніми (ч. 2 ст. 108 КК).

Правило 11. Для решти видів покарань судимість погашається як самим фактом відбуття основного і додаткового покарання, так і спливанням після цього певного строку, який в залежності від виду покарання і ступеню тяжкості злочину, може тривати від 1 до 8 років. Ці диференційовані строки погашення судимості встановлюються:

а) в 1 рік, для осіб, які відбули покарання у виді штрафу, виправних робіт або арешту (п. 5 ст. 89 КК);

б) в 2 роки, для осіб, які відбули покарання у виді обмеження волі чи були засуджені за злочин невеликої тяжкості до позбавлення волі (п. 6 ст. 89 КК);

в) в 3 роки, для осіб, які були засуджені до позбавлення волі за злочин середньої тяжкості (п. 7 ст. 89 КК);

г) в 6 років, для осіб, які були засуджені до позбавлення волі за тяжкий злочин (п. 8 ст. 89 КК);

д) в 8 років, для осіб, які були засуджені до позбавлення волі за особливо тяжкий злочин (п. 9 ст. 89 КК). Закінчення цих строків і не вчинення протягом їх нового злочину свідчить проте, що така особа не має судимості.

Правило 12. Щоб визначити строк погашення судимості у конкретної особи, засудженої до позбавлення волі, необхідно:

1) установити статтю Особливої частини КК, за якою особа була остаточно засуджена судом;

2) звернути увагу на максимальну санкцію цієї статті (чи її частини, пункту) і таким чином класифікувати ступень тяжкості вчиненого злочину у відповідності до ст. 12 КК;

3) знайти серед п.п. 6–9 ст. 89 КК той з них, в якому указаний шуканий ступінь тяжкості злочину [446].

Правило 13. Обчислення строків погашення судимості обчислюються з дня відбуття основного і додаткового покарання (ч. 1 ст. 90 КК). Ці строки починають текти з наступного дня після відбуття покарань, а закінчуються в останній день перебігу строку погашення судимості.

Правило 14. В тих випадках, коли після призначення засудженому покарання, суд звільняє останнього в залі суду із під варти, у зв’язку з відбуття тим покарання, строк погашення судимості обчислюється з дня набрання законної сили обвинувальним вироком, а не з дня, коли його звільнили із під варти (виключення з основного правила).

Правило 15. Строк погашення судимості для додаткового покарання у виді права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю обчислюється:

1) з дня відбуття основних покарань у виді арешту, обмеження волі, триманні в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк (ч. 3 ст. 55 КК);

2) з дня набрання законної сили обвинувальним вироком для інших видів основних покарань, а також у разі застосування ст. 77 КК (ч. 3 ст. 55 КК).

Правило 16. Якщо засудженому зменшується покарання у зв’язку із зміною кваліфікації його дій і при цьому останній на цей час відбув фактично більший строк покарання чим знову призначене йому покарання то, обчислення строку покарання в таких випадках необхідно обчислювати засудженому з дня закінчення зменшеної міри покарання, яке йому було призначено останнім судовим рішенням, а не фактично відбутого їм покарання [447].

Правило 17. До строку погашення судимості зараховується час, протягом якого вирок не було виконано, якщо при цьому давність виконання вироку не переривалася. Якщо вирок не було виконано, судимість погашається по закінченню строків давності виконання вироку (ч. 2 ст. 90 КК). При цьому необхідно виконання трьох умов:

а) закінчення зазначених в ч. 1 ст. 80 цього Кодексу строків;

б) не ухилення засудженого від відбування покарання;

в) не вчинення протягом цих строків нового середньої тяжкості, тяжкого або особливо тяжкого злочину.

Правило 18. Якщо особу було достроково звільнено від відбування покарання, то строк погашення судимості обчислюється з дня дострокового звільнення її від відбування основного та додаткового покарання (ч. 3 ст. 90 КК).

Ці правила розповсюджуються і на осіб, які були достроково звільненні від покарання. Однак, в деяких випадках, особа вважається такою що не має судимості навіть з моменту дострокового звільнення від покарання (п. 4 ч. 1 ст. 89 КК).

Правило 19. Якщо при дострокову звільненні особи від відбування покарання, строк невідбутої частини покарання перевищує строк погашення судимості, то у цьому випадку строк погашення судимості продовжується до тих пір, доки не закінчиться невідбута частина покарання[448]

Правило 20. Якщо невідбуту частину покарання було замінено більш м’яким покаранням, то погашення судимості обчислюється з дня відбуття більш м’якого основного та додаткового покарання (ч. 4 ст. 90 КК).

Правило 21. Якщо особа, що відбула покарання, до закінчення строку погашення судимості знову вчинить злочин, перебіг строку погашення судимості переривається і обчислюється заново. У цих випадках строки погашення судимості обчислюються окремо за кожний злочин після фактичного відбуття покарання (основного та додаткового) за останній злочин (ч. 5 ст. 90 КК). При цьому стан судимості особи за перший злочин як би «заморожуються» на період часу з дня вчинення останнього злочину і до дня коли засуджений фактично відбуде покарання (основне та додаткове) за останній злочин.

На відміну від положень ч. 5 ст. 55 КК 1960 р., де особа вважалася судимою за обидва злочини до закінчення строку погашення судимості за найбільш тяжкий з них, два строки погашення судимості за перший і другий злочин будуть спливати паралельно і закінчаться кожен із них самостійно, залежно від їх тривалості.

Правило 22. Зміст ч. 5 ст. 90 КК дозволяє не враховувати судимість за злочини, за які особа була засуджена пізніше і враховувати судимість за злочини, за які особа була засуджена, наприклад в перший раз. Це ще одна із відмінностей Кримінального кодексу України 2001 р. від Кримінального кодексу України 1960 р., оскільки згідно вимог останнього — це зробити було не можливим, так як можливо було не враховувати судимість тільки за злочини, за які особа була засуджена раніше.

Правило 23. У разі звільнення особи від кримінальної відповідальності чи покарання, вчинення нового злочину не перериває строк погашення судимості за попередній злочин [449].

У разі звільнення особи від відбування покарання з випробуванням (ст. 75 КК) за останній злочин, строк погашення судимості за попередній злочин переривається і його необхідно обчислювати з дня набрання законної сили обвинувальним вироком.

Приклад: Вироком районного суду від 10.03.2006 р. Т., раніше судимого: 1) 15.05.1998 р. за ч. 2 ст. 215-3 КК на 2 роки позбавлення волі; 2) 29.01.2002 р. за ч. 3 ст. 185 КК на 3 роки позбавлення волі із звільненням від відбування покарання з іспитовим строком на 1 рік 6 місяців, звільненого від покарання 29.08.2003 р., - було засуджено за ч. 1 ст. 121 КК на 5 років позбавлення волі. Із матеріалів справи убачається, що інкримінований йому злочин він вчинив 18.11.2005 р. Ухвалою апеляційного суду вирок змінено: на підставі ст. 75 КК його звільнено від відбування покарання. Верховний Суд України, скасовуючи ухвалу апеляційного суду, зокрема відзначив, що апеляційним судом не було враховано, що Т. раніше засуджувався за умисний злочин, передбачений ч. 2 ст. 215-3 КК 1960 р., судимість за який не погашена [450].

Важко погодитися з висновком Верховного суду України про те, що апеляційним судом не було враховано, що Т. раніше засуджувався за умисний злочин, передбачений ч. 2 ст. 215-3 КК 1960 р., судимість за який не погашена, оскільки, на наш погляд, судимості засудженого Т. за обидва злочини (ст. 215-3 ч. 2 КК 1960 р. та ст. 185 ч. 3 КК) погашені. Вчинення Т. злочину, передбаченого ч. 3 ст. 185 КК, перервало перебіг строку погашення судимості за злочин, передбачений ч. 2 ст. 215-3 КК 1960 р., який згідно п. 5 ч. 1 ст. 55 КК 1960 р., дорівнювався 3 рокам з дня відбуття покарання [451]. Якщо обвинувальний вирок від 29.01.2002 р., наприклад набрав законної сили через 15 діб після закінчення строку на подання апеляції, то строк погашення судимості за злочин, передбачений ч. 2 ст. 215-3 КК 1960 р., закінчився 13.02.2005 р. (13.02.2002 р. + 3 роки). Строк погашення судимості за злочин передбачений ч. 3 ст. 185 КК закінчився ще 29.07.2003 р. (29.01.2002 р. + 1 рік 6 місяців). Таким чином, коли Т. 18.11.2005 р. вчиняв злочин, передбачений ч. 1 ст. 121 КК, судимості за раніше вчиненні ним злочини, були погашені відповідно до законодавства України.

Правило 24. У разі призначення покарання за сукупністю злочинів та вироків строки погашення судимості повинні обчислюватися окремо для кожного злочину з дня відбуття остаточно призначеного покарання (основного та додаткового) за сукупністю злочинів або вироків.

Правило 25. При призначені покарання за сукупністю злочинів за правилами, передбаченими ч. 4 ст. 70 КК, особа має тільки одну судимість.

Правило 26. Дострокове зняття судимості можливе:

— щодо осіб, які відбули покарання тільки у виді позбавлення волі або обмеження волі (ч. 1 ст. 91 КК);

— щодо засуджених, які довели своє виправлення зразковою поведінкою і сумлінним ставленням для праці (ч. 1 ст. 91 КК);

— після спливу не менше половини строку погашення судимості, встановлених законом (ч. 2 ст. 91 КК);

— при дотриманні порядку зняття судимості. (ч. 3 ст. 91 КК).

Правило 27. Якщо особа раніше засуджувалася за злочин, вчинений у віці до 18 років, до неї мають застосовуватися положення не тільки статей 88–91 КК, а й статті 108 КК [452].

Відповідно до вимог ст. ст. 88–91 КК початок і закінчення судимості (ст. 88 КК), погашення судимості при звільненні від відбування покарання на підставі ст. 104 КК (п. 1 ст. 89 КК), порядок обчислення строків її погашення (ст. 90 КК), перебіг строків погашення судимості при вчиненні засудженим нового злочину (ч. 3 ст. 90 КК) такий же для неповнолітніх злочинців як і для повнолітніх.

Правило 28. Особливості погашення судимості у неповнолітніх (ч.ч. 1–2 ст. 108 КК):

1) норми ст. 108 КК поширюються тільки на осіб, які вчинили злочин до досягнення ними 18-річного віку:

2) такими, що не мають судимості визнаються неповнолітні:

— засуджені до покарання, не пов’язаного з позбавленням волі, після виконання цього покарання;

— засуджені до позбавлення волі, після спливу певного строку, обумовленого ступеню тяжкості вчиненого злочину.

Правило 29. Особливості дострокового зняття судимості щодо неповнолітніх (ч. 3 ст. 108 КК):

1) такі особи повинні бути засуджена до позбавлення волі і відбути це покарання за тяжкий або особливо тяжкий злочин;

2) спливло не менше половини строку погашення судимості, зазначеного в п. п. 3 і 4 ч. 2 ст. 108 КК;

3) така особа зразковою поведінкою і сумлінним ставленням до праці довела своє виправлення.

Правило 30. Правила встановлені Кримінальним кодексом України 1960 р. щодо погашення і зняття судимості, поширюється на осіб, які вчинили злочини до набрання чинності цим Кодексом, за винятком випадків, якщо Кримінальним кодексом України 2001 р. пом’якшується кримінальна відповідальність зазначених осіб [453].

Правило 31. У разі вчинення особою злочину до набрання чинності КК 2001 р., а також наявності у такої особи не погашеної і не знятої у встановленому законом порядку судимості враховуються при кваліфікації вчиненого нею нового злочину, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом [454].

Примечания

1

Постанова Пленуму Верховного Суду України № 16 від 26.12.2003 р. “Про застосування судами законодавства про погашення і зняття судимості // Вісник Верховного Суду України. — 2004. — № 2. — С. 9–11.

(обратно)

2

Голіна В.В. Судимість: Монографія. — Харків: “Харків юридичний”, 2006. — 384 с.

(обратно)

3

Голіна В.В. Судимість: Монографія. — Харків: “Харків юридичний”, 2006. — С. 8.

(обратно)

4

Кримінальний кодекс Української РСР. — Київ: Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1958. — С. 8.

(обратно)

5

Кримінальний кодекс Української РСР. — Київ: Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1958. — С. 17.

(обратно)

6

Голина В.В. Погашение и снятие судимости по советскому уголовному праву. — Х.: Вища школа. Изд-во Харьк. ун-та, 1979. — С. 23.

(обратно)

7

Фріс П.Л. Кримінальне право України. Загальна частина: навчальний посібник. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — С. 333.

(обратно)

8

Голіна В.В. Судимість: Монографія. — Харків: “Харків юридичний”, 2006. — С. 22.

(обратно)

9

Письменский Е.А. Уголовно-правовые последствия судимости // Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ. — 2007. — № 2. — С. 85.

(обратно)

10

Постанова Пленуму Верховного Суду України № 16 від 26.12.2003 р. “Про застосування судами законодавства про погашення і зняття судимості // Вісник Верховного Суду України. — 2004. — № 2. — С. 10.

(обратно)

11

Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. — К.: Каннон, 2001. — С. 201.

(обратно)

12

Письменський Є.О. Інститут судимості в кримінальному праві України. — Дис. на здобуття наукового ступеня канд. юрид. наук. — Луганськ, 2008. — С. 119.

(обратно)

13

Баулін Ю.В. Звільнення від кримінальної відповідальності. — К.: Атака, 2004. — С. 28–29, 60.

(обратно)

14

Зінченко І.О., Тютюгін В.І. Множинність злочинів: поняття, види, призначення покарання: Монографія / За заг. ред. проф. Тютюгіна В.І. — Харків: “Фінн”, 2008. — С. 256–257.

(обратно)

15

Яценко С.С. Інститут кримінальної відповідальності в новому Кримінальному кодексі України та інших нормативно-правих актах: аспект узгодженості / Новий Кримінальний кодекс України: Питання застосування і вивчення: Матер. Між нар. наук-практ. конф. [Харків] 25–26 жовтня 2001 р. — К — Х: Юрінком інтер, 2002. — С. 43.

(обратно)

16

Голіна В.В. Судимість: Монографія. — Харків: “Харків юридичний”, 2006. — С. 180.

(обратно)

17

Зінченко І.О., Тютюгін В.І. Множинність злочинів: поняття, види, призначення покарання: Монографія / За заг. ред. проф. Тютюгіна В.І. — Харків: “Фінн”, 2008. — С. 257.

(обратно)

18

Заради об’єктивності слід відзначити, що В.І. Тютюгін одночасно звертає увагу на те, що як в законі, так і в юридичній літературі проголошення обвинувального вироку без призначення покарання традиційно називають звільненням від покарання і тому відносять до такого його виду, як звільнення від призначеного покарання. На наш погляд, таке рішення є не зовсім коректним, бо будь-яке звільнення від покарання (на відміну від звільнення від кримінальної відповідальності) припускає попереднє його призначення, тобто може здійснюватися лише після призначення покарання судом. Якщо ж проголошується обвинувальний вирок, але зазначене у відповідній санкції Особливої частини КК покарання цим вироком не призначається, то і звільняти від нього особу не можливо, бо воно їй взагалі ще не призначалось. У таких випадках складається ситуація, сутність якої полягає у тому, що суд не звільняє особу від покарання, яке призначено, а відмовляється від його призначення, тобто не призначає покарання, передбачене у відповідній санкції статті КК, і засуджує особу без призначення покарання. Саме так визначає сутність такої ситуації закон стосовно, наприклад, додаткового покарання в ч. 2 ст. 69 КК, де прямо зазначається, що суд не звільняє особу від додаткового покарання, а може не призначати таке додаткове покарання, що передбачене в санкції статті Особливої частини КК як обов’язкове (дивись: Зінченко І.О., Тютюгін В.І. Множинність злочинів: поняття, види, призначення покарання: Монографія / За заг. ред. проф. Тютюгіна В.І. — Харків: “Фінн”, 2008. — С. 257).

(обратно)

19

Тростюк З.А. Понятійний апарат Особливої частини Кримінального кодексу України. — К: Атіка, 2003. — С. 16.

(обратно)

20

Білоконев В.М. Призначення покарання за сукупністю злочинів та вироків (судова практика). — Запоріжжя: Видавець Глазунов С.О., 2009. — С. 72.

(обратно)

21

Більш детально ці питання були розглянуті нами в науково-методичному посібнику (Див. Білоконев В.М. Застосування амністії в Україні (судова практика). — Запоріжжя, 2009. — С. 102–119).

(обратно)

22

В той же час, у ст. 152 КВК відзначено, що підставами звільнення від відбування покарання є, зокрема закон України про амністію.

(обратно)

23

Тростюк З.А. Понятійний апарат Особливої частини Кримінального кодексу України. — К.: Атака, 2003. — С. 16.

(обратно)

24

Не відповідність назви заголовку ст. 84 КК та її змісту приводить до висновків про те, що особи, які звільненні від покарання за тяжкою хворобою повинні вважатися судимими, не дивлячись на те, що вони були звільненні від покарання. Частину 3 ст. 88 КК слід тлумачити обмежено. Додатковим аргументом є і те, що у разі одужання зазначених у ч. 1 і 2 ст. 84 КК осіб, вони повинні бути направлені для відбування покарання, якщо не закінчилися строки давності або відсутні інші підстави для звільнення від покарання, що було б неможливим, якби особи не вважалися не судимими (Див.: Голіна В.В. Судимість: Монографія. — Харків: “Харків юридичний”, 2006. — С.183). На наш погляд, проблема не у тому, що ч. 3 ст. 88 КК треба тлумачити обмежено, а у тому, що у ст. 84 КК сплутанні підстави «звільнення осіб від покарання» з підставами «звільнення осіб від відбування покарання».

(обратно)

25

Зельдов С.И. Нормы об освобождении от отбывания наказания и его замене в уголовном и уголовно-исполнительном законодательстве // Актуальные проблемы формирования правового государства. Краткие тезисы докладов и научных сообщений республиканской конференции. 24–26 октября 1990 г. — Харьков: Юрид. институт, 1990. — С. 214–216.

(обратно)

26

Тростюк З.А. Понятійний апарат Особливої частини Кримінального кодексу України. — К.: Атака, 2003. — С. 3.

(обратно)

27

Зельдов С.И. Освобождение от наказания и его отбывания. М.: Юрид. лит., 1982. — С. 13.

(обратно)

28

Кримінальне право України: Загальна частина. — К.: Юрінком інтер, 2007. — С. 409.

(обратно)

29

Пункт 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 р. № 2 «Про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання і заміну невідбутої частини покарання більш м’яким» // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 2004. — № 12. — С. 181.

(обратно)

30

До речі, у п. 26 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. «Про практику призначення судами кримінального покарання» відсутні слова «якщо особу звільнено від відбування покарання на підставі акту амністії». Крім того, Г. повинен був звільнений районним судом не «відподальшого відбування покарання», а згідно п. «б» ст. 3 Закону України «Про амністію» від 31 травня 2005 р., - «від покарання», а точніше «від невідбутої частини покарання», оскільки на день набрання чинності акту амністії вже відбув більше половини призначеного судом строку основного покарання.

(обратно)

31

Вісник Верховного Суду України. — 2010. — № 6. — С. 20–21.

(обратно)

32

www. nau. kieu. ua № 5-852км09, 02.04.2009, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

33

Школа С.М. Кримінально-правові проблеми застосування амністії та здійснення помилування в Україні. — Автореф. дис. канд. юрид. наук: 12.00.08. — К., 2004. — С. 14.

(обратно)

34

Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних справах // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 2004. — № 12. — С. 269.

(обратно)

35

До речі в п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами справ про застосування примусових заходів виховного характеру» № 2 від 15 травня 2006 року вже відзначається, що примусові заходи виховного характеру, зокрема, застосовують при звільненні неповнолітнього від покарання відповідно до ч. 1 ст. 105 КК (Див.: Вісник Верховного Суду України. — 2006. — № 7. — С. 11). Ще один приклад того, чому треба відрізняти «звільнення від покарання» від «звільнення від відбування покарання».

(обратно)

36

Зінченко І.О., Тютюгін В.І. Множинність злочинів: поняття, види, призначення покарання: Монографія / За заг. ред. проф. Тютюгіна В.І. — Харків: “Фінн”, 2008. — С. 255–256.

(обратно)

37

Постанова Пленуму Верховного Суду України № 16 від 26.12.2003 р. “Про застосування судами законодавства про погашення і зняття судимості // Вісник Верховного Суду України. — 2004. — № 2. — С. 10.

(обратно)

38

Постанова Пленуму Верховного Суду України № 16 від 26.12.2003 р. “Про застосування судами законодавства про погашення і зняття судимості // Вісник Верховного Суду України. — 2004. — № 2. — С. 10.

(обратно)

39

Литвак О., Палійчук О. Кримінопенологичний аналіз амністії та помилування // Право України. — 2008. — № 4. — С. 95.

(обратно)

40

Школа С.М. Кримінально-правові проблеми застосування амністії та здійснення помилування в Україні. — Дис. на здобуття наукового ступеня канд. юрид. наук. — К., 2004. — С. 102.

(обратно)

41

Паневін В.О. Застосування законодавства про погашення і зняття судимості // Вісник Верховного Суду України. — 2004. — № 6. — С. 44.

(обратно)

42

Постанова Пленуму Верховного Суду України № 16 від 26.12.2003 р. “Про застосування судами законодавства про погашення і зняття судимості // Вісник Верховного Суду України. — 2004. — № 2. — С. 10.

(обратно)

43

Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах. — К.: Концерн «Ін Юре», 2007. — С. 115–118.

(обратно)

44

Вісник Верховного Суду України. — 2010. — № 1. — С. 28–29.

(обратно)

45

Судова практика з питань кваліфікації повторності та сукупності злочинів (статті 32, 33, 35 Кримінального кодексу України) // Вісник Верховного Суду України. — 2009. — № 3. — С. 28.

(обратно)

46

Голіна В.В. Судимість: Монографія. — Харків: “Харків юридичний”, 2006. — С. 184–185.

(обратно)

47

Письменський Є.О. Інститут судимості в кримінальному праві України. — Дис. на здобуття наукового ступеня канд. юрид. наук. — Луганськ, 2008. — С. 84–86.

(обратно)

48

Бюллетень Верховного Суда УССР. — 1971. — № 20. — С. 92.

(обратно)

49

Бюллетень Верховного Суда УССР. — 1974. — № 11. — С. 95.

(обратно)

50

Голіна В.В. Судимість: Монографія. — Харків: “Харків юридичний”, 2006. — С. 184.

(обратно)

51

Письменський Є.О. Інститут судимості в кримінальному праві України. — Дис. на здобуття наукового ступеня канд. юрид. наук. — Луганськ, 2008. — С. 131.

(обратно)

52

Слід звернути увагу на те, що Закон України «Про застосування амністії в Україні» був прийнятий 01 жовтня 1996 р., коли ще діяв Кримінальний кодекс України 1960 р., а тому слід повністю погодитися з В.В. Голіна у тому, що залежність погашення або зняття судимості від терміну фактично відбутого винним покарання існувала згідно вимог ч. 3 ст. 55 КК 1960 р. Строк погашення судимості за чинним кримінальним законодавством не залежить від строку фактично відбутого покарання, оскільки на підставі ст. 90 КК погашення судимості здійснюється, виходячи із виду відбутого покарання і ступеня тяжкості вчиненого особою злочину, а перебіг строку погашення судимості дійсно здійснюється з дня фактично відбутого покарання (Див.: Голіна В.В. Судимість: Монографія. — Харків: “Харків юридичний”, 2006. — С. 185).

(обратно)

53

Голіна В.В. Судимість: Монографія. — Харків: “Харків юридичний”, 2006. — С. 184–185.

(обратно)

54

До речі, Є.О. Письменський в дисертації сам же правильно стверджує зокрема про те, що ч. 3 ст. 88 КК має на увазі повне звільнення від покарання без реального його відбування (навіть часткового)… Якщо за скоєний злочин особа не піддавалася покаранню, то стан судимості виключається (Див. Письменський Є.О. Інститут судимості в кримінальному праві України. — Дис. на здобуття наукового ступеня канд. юрид. наук. — Луганськ, 2008. — С. 64–65; 127).

(обратно)

55

Школа С.М. Кримінально-правові проблеми застосування амністії та здійснення помилування в Україні. — Автореф. дис. канд. юрид. наук: 12.00.08. — К., 2004. — С. 12.

(обратно)

56

До речі, Ю.В. Баулін в цьому випадку, в критерій відмежування між повним чи частковим звільненням від кримінальної відповідальності вкладає зовсім інше юридичне значення. З його точки зору, “буквальне тлумачення ч. 2 ст. 86 КК веде до висновку, що Кримінальний кодекс України передбачає два види звільнення від кримінальної відповідальності на підставі закону про амністію — повне та часткове…. Можна пояснити положення ч. 2 ст. 86 КК про часткове звільнення від кримінальної відповідальності тими випадками, коли особа вчинила декілька злочинів (сукупність злочинів), на частину з яких поширюється, а на іншу частину — не поширюється дія закону про амністію” (Див. Баулін Ю.В. Звільнення від кримінальної відповідальності. — К.: Атака, 2004 — С. 182).

(обратно)

57

Школа С.М. Кримінально-правові проблеми застосування амністії та здійснення помилування в Україні. — дис. на здобуття наукового ступеня канд… юрид. наук. — К., 2004. — С. 102.

(обратно)

58

Постанова Пленуму Верховного Суду України № 16 від 26.12.2003 р. “Про застосування судами законодавства про погашення і зняття судимості // Вісник Верховного Суду України. — 2004. — № 2. — С. 10.

(обратно)

59

Рішення Верховного Суду України. — 2003. — С. 110–112.

(обратно)

60

Бюллетень Верховного Суда УССР. — 1976. — № 20. — С. 98.

(обратно)

61

Архів Бердянського міськрайсуду Запорізької області. — 2005. — справа № 1-238.

(обратно)

62

www. nau. kieu. ua № 5-6772км06, 20.03.2007, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

63

Баулін Ю.В. Звільнення від кримінальної відповідальності. — К.: Атіка, 2004. — С. 43.

(обратно)

64

Баулін Ю.В. Звільнення від кримінальної відповідальності. — К.: Атіка, 2004. — С. 43.

(обратно)

65

Мельник М., Навроцький В. Злочин без покарання // Право України. — 2004. — № 7. — С. 151.

(обратно)

66

Голіна В.В. Судимість: Монографія. — Харків: “Харків юридичний”, 2006. — С. 16, 18.

(обратно)

67

Казаченко И.Я. Проблемы «зачетного» наказания // Правоведение. — 2001. — № 1. — С. 163.

(обратно)

68

Казаченко И.Я. Проблемы «зачетного» наказания // Правоведение. — 2001. — № 1. — С. 163–164.

(обратно)

69

Баулін Ю.В. Звільнення від кримінальної відповідальності. — К.: Атіка, 2004. — С. 60.

(обратно)

70

Постановления Пленума Верховного Суда СССР (1924–1986 гг.). — М.: «Известия», 1987. — С. 495.

(обратно)

71

Бюллетень Верховного Суда РСФСР. — 1978. — № 5. — С. 14.

(обратно)

72

Паневін В.О. Застосування законодавства про погашення і зняття судимості // Вісник Верховного Суду України. — 2004. — № 6. — С. 44.

(обратно)

73

Білоконев В.М. Застосування амністії в Україні (судова практика). — Запоріжжя, 2009. — С. 55.

(обратно)

74

До таких видів покарань слід віднести позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю (п. 3 ч. 1 ст. 89 КК), службове обмеження для військовослужбовців, а також, якщо останні відбували покарання на гауптвахті замість арешту (п. 4 ч. 1 ст. 89 КК).

(обратно)

75

www. nau. kieu. ua № 5-2304км07, 19.06.2007, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

76

Рішення Верховного Суду України. — 2005. — № 1. — С. 92–93.

(обратно)

77

www. nau. kieu. ua № 5-20п07, 27.04.2007, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

78

В зв’язку з вищевказаним, ми в цілому погоджуємося з позицією Верховного Суду України, який в п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України № 16 від 26 грудня 2003 р. «Про практику застосування судами України законодавства про погашення і зняття судимості» відзначив, що «при вирішенні питання про погашення судимості правове значення має не тільки наявність вироку суду, яким особу визнано винною у вчиненні злочину, а й підстави та час її звільнення від відбування покарання, оскільки саме з цього часу в передбачених законом випадках особа вважається такою, що не має судимості». Однак, на наш погляд, в постанові Пленуму замість «звільнення від відбування покарання» необхідно записати «звільнення від покарання», тобто в цих випадках особа звільняється безумовно. При цьому звертаємо увагу на те, що особа на підставі ч. 1 ст. 78 КК звільняється також не від відбування покарання, а від призначеного йому покарання, тобто звільняється безумовно.

(обратно)

79

Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах. — К.: Концерн «Ін Юре», 2007. — С. 115–118.

(обратно)

80

Ми повинні визнати, що звільнення осіб від покарання у виді громадських робіт, виправних робіт, арешту, обмеження волі або позбавлення волі на певний строк, наприклад на підставі ст. 1 Закону України «Про амністію» від 12 грудня 2008 р., (засуджених за умисні злочини, за які законом передбачено покарання менш суворе, ніж позбавлення волі на строк не більше п’яти років, та за злочини, вчинені із необережності, за які законом передбачено менш суворе покарання, ніж позбавлення волі на строк не більше десяти років, осіб зазначених в цій статті), помилково відносили до звільнених від покарання (Див.: Білоконев В.М. Застосування амністії в Україні (судова практика). — Запоріжжя, 2009. — С. 123), замість того, щоб вважати їх звільненими від невідбутої частини покарання, оскільки після такого звільнення, якщо такі особи реально відбували покарання, вони визнаються судимими на підставі пунктів 6–9 ч. 1 ст. 89 КК).

(обратно)

81

Постанова Пленуму Верховного Суду України від 23.12.2005 р. № 12 “Про практику застосування судами законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності // Вісник Верховного Суду України. — 2006. — № 2. — С. 15.

(обратно)

82

Баулін Ю.В. Звільнення від кримінальної відповідальності. — К.: Атіка, 2004. — С. 60.

(обратно)

83

Між тим, слід погодитись з В.О. Навроцьким у тому, що для того, аби звільнити особу від кримінальної відповідальності, потрібно встановити факт вчинення нею злочину, причому відповідної категорії. Адже невинний не потребує звільнення від відповідальності, він їй просто не підлягає…В той час (ч. 1 ст. 62 Конституції України) особа може бути визнана винною лише тоді, коли її буде визнано винною вироком суду і цей вирок вступить в законну силу. Однак, після того фактично можна говорити про звільнення не від кримінальної відповідальності, а від покарання. Тому звільнення підсудного від кримінальної відповідальності повинно оформлюватися обвинувальним вироком суду, яким підсудний визнається винним і, одночасно з цим звільнюється від кримінальної відповідальності. Для уникнення непорозуміння в цьому питанні слід в ст. 88 КК зазначити, що вступ в законну силу обвинувального вироку суду з звільненням особи від кримінальної відповідальності, судимості не тягне (Див.: Навроцький В.О. Про співвідношення положень кримінального та кримінально-процесуального законодавства, які регламентують підстави та порядок звільнення від кримінальної відповідальності // Альманах кримінального права: збірник статей. Вип. 1. — К.: Правова єдність, 2009. — С. 397.

(обратно)

84

www. nau. kieu. ua № 5-4401км06, 07.09.2006, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

85

Голіна В.В. Судимість: Монографія. — Харків: “Харків юридичний”, 2006. — С. 185–186.

(обратно)

86

Кримінальний кодекс України // Закон і бізнес. — 2001. — № 25–26. — С. 138.

(обратно)

87

Вісник Верховного Суду України. — 2007. — № 2. — С. 5.

(обратно)

88

www. nau. kieu. ua № 5-3127к08, 28.10.2008, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

89

Голіна В.В. Судимість: Монографія. — Харків: “Харків юридичний”, 2006. — С. 186.

(обратно)

90

Відомості Верховної Ради України. — 2008. — № 24. — Ст. 236.

(обратно)

91

Капліна О.В. Проблеми реабілітації у кримінальному процесі України. Автореф. дис… канд. юрид. наук. — Х.: 1998. — С. 3.

(обратно)

92

Голіна В.В. Судимість: Монографія. — Харків: “Харків юридичний”, 2006. — С. 186.

(обратно)

93

Реабілітація репресованих: Законодавство та судова практика / За ред. В.Т. Маляренко. — К.: Юрінком, 1997. — С. 410–411.

(обратно)

94

Голіна В.В. Судимість: Монографія. — Харків: “Харків юридичний”, 2006. — С. 24.

(обратно)

95

Однак, в теорії кримінального права існує і інша точка зору проте, що до рецидиву злочинів необхідно віднести і вчинення необережних злочинів. Так, А.Ф. Зелинський відзначав, що не можна погодитись с точкою зору проте, що рецидив можуть утворювати тільки умисні злочини. Необережність — одна із двох форм вини, і в багатьох випадках вона виражається в свідомому не додержанні правил безпеки (Див.: Зелинский А.Ф. Рецидив преступлений (Структура, связи, прогнозирование), — Харьков: Вища школа. Изд-во при Харьк. Ун-те, 1980. — С. 9).

(обратно)

96

www. nau. kieu. ua № 5-5962км06, 09.11.2006, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

97

Ці питання більш детально будуть розглянуті нами у розділу 2 цього посібника.

(обратно)

98

www. nau. kieu. ua № 5-2456к08, 10.07.2008, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

99

www. nau. kieu. ua № 5-3699км09, 26.11.2009, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

100

Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах. — К.: Концерн “Ін Юре”, 2007. — С. 118 — 120.

(обратно)

101

www. nau. kieu. ua № 5-3392км08, 14.10.2008, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

102

www. nau. kieu. ua № 5-3806км07, 14.02.2008, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

103

Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних справах // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 2004. — № 12. — С. 266.

(обратно)

104

Слід відзначити, що в КК 1960 року рецидив злочину ураховувався при призначенні покарання, наприклад, за вчинення крадіжки особливо небезпечним рецидивістом передбачалась кримінальна відповідальність не по ч. 1 ст. 81 КК 1960 р., а по ч. 4 ст. 81 КК 1960 р.

(обратно)

105

Постанова Пленуму Верховного Суду України № 7 від 4 червня 2010 р. «Про практику застосування судами кримінального законодавства про повторність, сукупність і рецидив злочинів та їх правові наслідки» // Вісник Верховного Суду України. — 2010. — № 7. — С. 10.

(обратно)

106

Як правильно відзначала О.І. Зінченко, «саме цим відрізняються приписи п. 1 ч. 1 ст. 67 КК 2001 р. від положень п. 1 ст. 41 КК 1960 р., у якому обставиною, що обтяжувала відповідальність визнавалося вчинення злочину особою, яка раніше вчинила будь-який злочин. Таким чином, за КК 1960 р. для наявності повторності не мало значення, чи був знову вчинений злочин тотожним, однорідним або, навіть, різнорідним. Тому цілком слушно зазначав тоді М.І. Бажанов, що «для наявності такої повторності не треба тотожності, однаковості злочинів, що в неї входять. Не треба і того, щоб злочини, які входять в повторність, були однорідними. Досить вчинення будь-яких злочинів, щоб констатувати таку повторність» (Бажанов М.І. Повторність злочинів як множинність злочинів /Конспект лекції/. — Х.: УЮА, 1993. — С. 9)» (Див.: Зінченко І.О., Тютюгін В.І. Множинність злочинів: поняття, види, призначення покарання: Монографія / За заг. ред. проф. Тютюгіна В.І. — Харків: “Фінн”, 2008. — С. 163).

(обратно)

107

Тютюгін В.І. Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар за заг. ред. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. — К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2004. — С. 234.

(обратно)

108

В.І. Тютюгін (Див.: Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар за заг. ред. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. — К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2004. — С. 234).

(обратно)

109

Архів Гуляйпольского райсуду Запорізької області. — 2006. — крим. справа № 1- 37.

(обратно)

110

Судова практика з питань кваліфікації повторності та сукупності злочинів (статті 32, 33, 35 Кримінального кодексу України) // Вісник Верховного Суду України. — 2009. — № 3. — С. 30.

(обратно)

111

www. nau. kieu. ua № 5-2302к08, 03.07.2008, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

112

www. nau. kieu. ua № 5-2967км08, 13.11.2008, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

113

Кримінальне судочинство. Судова практика у кримінальних справах. — 2007. — № 3. — С. 20–23.

(обратно)

114

Архів Бердянського міськрайсуду Запорізької області. — 2006. — крим. справа № 1-148.

(обратно)

115

www. nau. kieu. ua № 5-5962км06, 09.11.2006, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

116

Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах. — К.: Концерн “Ін Юре”, 2007. — С. 118 — 120.

(обратно)

117

Може це пов’язано з тим, що під час дії Кримінального кодексу УРСР це питання було дискусійним в теорії кримінального права. Одні вчені вважали, що не можна при призначенні покарання враховувати обставину, яка обтяжує покарання, якщо вона передбачена як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію (Див.: Карпец И.И. Наказание. Социальные, правовые и криминологические проблемы. — М.: Юрид. лит., 1973. — С. 198; Зелинский А.Ф. Рецидив преступлений (Структура, связи, прогнозирование). — Харьков: Вища школа, 1980. — С. 79). Інші вчені вважали, що можливо при призначенні покарання враховувати обставину, яка обтяжує покарання, якщо вона передбачена як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію (Див.: Бородин С.В. Рассмотрение судом уголовных дел об убийствах. — М.: Юрид. лит., 1964. — С. 137; Бажанов М. Мотивування кваліфікації злочину і міри покарання в судовому вироку. — Радянське право. — 1968. — № 6. — С. 43).

(обратно)

118

www. nau. kieu. ua № 5-3455км09, 06.10.2009, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

119

www. nau. kieu. ua № 5-921км08, 17.04.2008, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

120

Зінченко І.О., Тютюгін В.І. Множинність злочинів: поняття, види, призначення покарання: Монографія / За заг. ред. проф. Тютюгіна В.І. — Харків: “Фінн”, 2008. — С. 164; Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар за заг. ред. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. — К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2004. — С. 234.

(обратно)

121

Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних справах // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 2004. — № 12. — С. 266.

(обратно)

122

Постанова Пленуму Верховного Суду України № 7 від 4 червня 2010 р. «Про практику застосування судами кримінального законодавства про повторність, сукупність і рецидив злочинів та їх правові наслідки» // Вісник Верховного Суду України. — 2010. — № 7. — С. 10.

(обратно)

123

www. nau. kieu. ua № 5-2371км08, 29.07.2008, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

124

www. nau. kieu. ua № 5-3053к09, 10.09.2009, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

125

Заради об’єктивності слід визначити, що в даному прикладі рецидив злочинів, як обставина, що обтяжує покарання, все таки існував — вчинення нового умисного злочину, передбаченого п.п. 4, 6 ч. 2 ст. 115 КК, яка має судимість за умисний злочин, передбачений ч. 1 ст. 187 КК.

(обратно)

126

www. nau. kieu. ua № 5-439км08, 26.02.2008, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

127

www. nau. kieu. ua № 5-3949км08, 16.12.2008, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

128

www. nau. kieu. ua № 5-3319к08, 09.10.2008, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

129

www. nau. kieu. ua № 5-2302к08, 03.07.2008, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

130

www. nau. kieu. ua № 5-921км08, 17.04.2008, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

131

Постанова Пленуму Верховного Суду України № 7 від 4 червня 2010 р. «Про практику застосування судами кримінального законодавства про повторність, сукупність і рецидив злочинів та їх правові наслідки» // Вісник Верховного Суду України. — 2010. — № 7. — С. 10.

(обратно)

132

www. nau. kieu. ua № 5-3455км09, 06.10.2009, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

133

Зельдов С.И. О соотношении институтов повторности и судимости // Сборник статей адъюнктов и соискателей; Высшая школа МООП СССР. — М.: НИиРИО, 1966. — С. 61.

(обратно)

134

Постанова Пленуму Верховного Суду України № 7 від 4 червня 2010 р. «Про практику застосування судами кримінального законодавства про повторність, сукупність і рецидив злочинів та їх правові наслідки» // Вісник Верховного Суду України. — 2010. — № 7. — С. 10.

(обратно)

135

Архів Мелітопольського міськрайсуду Запорізької області. — 2008. — крим. справа № 1-37.

(обратно)

136

Слід визнати, що у Верховного Суду України по цьому питанню є інша точка зору. Так, по одній із кримінальних справ, Верховний Суд України, зокрема відзначив, що необхідно змінити та виключити з вироку посилання суду на вчинення В. нового злочину у період іспитового строку як на обставину, що обтяжує покарання засудженої, оскільки наведена обставина не може визнаватись такою, враховуючи вичерпний перелік обставин, що обтяжують покарання, визначений ст. 67 КК (Див.: www. nau. kieu. ua № 5-871км08, 08.04.2008, Ухвала, Верховний Суд України).

(обратно)

137

Архів Апеляційного суду Запорізької області. — 2008. — крим. справа № 1-09.

(обратно)

138

Становський М.Н. Назначение наказания. — СПб.: Изд-во «Юридический центр Пресс», 1999. — С. 247.

(обратно)

139

www. nau. kieu. ua № 5-53п07, 24.10.2007, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

140

В.І. Тютюгін (Див.: Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар за заг. ред. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. — К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2004. — С. 234).

(обратно)

141

Див.: «Вчинення злочину повторно та рецидив злочинів, зокрема є обставиною, що обтяжує покарання (п. 1 ч. 1 ст. 67 КК) з врахуванням обмежень, передбачених ч. 4 ст. 67 КК».

(обратно)

142

www. nau. kieu. ua № 5-4626к07, 06.12.2007, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

143

www. nau. kieu. ua № 5-4791км06, 21.09.2006, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

144

Карпец И.И. Индивидуализация наказания в советском уголовном праве. — М.: Юрид. лит., 1961. — С. 121.

(обратно)

145

Зелинский А.Ф. Рецидив преступлений (Структура, связи, прогнозирование). — Харьков: Вища школа, 1980. — С. 84–85

(обратно)

146

Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар за заг. Ред… В.В. Сташиса, В.Я. Тація. — Вид. третє, переробл. та доповн. — Х.: ТОВ «Одіссей», 2006. — С. 230; Зінченко І.О., Тютюгін В.І. Множинність злочинів: поняття, види, призначення покарання: Монографія / За заг. ред. проф. Тютюгіна В.І. — Харків: “Фінн”, 2008. — С. 166.

(обратно)

147

www. nau. kieu. ua № 5-5719км06, 05.12.2006, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

148

www. nau. kieu. ua № 5-5480км06, 07.11.2006, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

149

www. nau. kieu. ua № 5-1449ск07, 17.05.2007, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

150

Вісник Верховного Суду України. — 2010. — № 1. — С. 26–27.

(обратно)

151

www. nau. kieu. ua № 5-1776к08, 15.05.2008, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

152

www. nau. kieu. ua № 5-4796км09, 12.01.2010, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

153

Вісник Верховного Суду України. — 2006. — № 6. — С. 29–30.

(обратно)

154

Архів Хортицького райсуду м. Запоріжжя. — 2009. — крим. справа № 1-149.

(обратно)

155

www. nau. kieu. ua № 5-3693км08, 09.10.2008, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

156

Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 р. / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. — К.: Каннон, 2001. — С. 207.

(обратно)

157

Бажанов М.И., Сташис В.В. Новое в уголовном законодательстве. — М.: Юрид. лит., 1970. — С. 66.

(обратно)

158

Голіна В.В. Судимість: Монографія. — Харків: “Харків юридичний”, 2006. — С. 75, 103.

(обратно)

159

Вісник Верховного Суду України. — 2006. — № 2. — С. 14.

(обратно)

160

Письменський Є.О. Інститут судимості в кримінальному праві України. — Дис. на здобуття наукового ступеня канд. юрид. наук. — Луганськ, 2008. — С. 84–86.

(обратно)

161

На наш погляд, саме відсутність такої кримінально-правової норми у Кримінальному кодексі України 1960 р., а також у Кримінальних кодексах інших радянських республік, дозволяло деяким вченим стверджувати про те, що погашені чи зняті судимості можуть бути враховані в «плані характеристики особистості винного». При цьому вони посилалися на практику Верховного Суду БРСР, де такі судимості розглядалися в якості негативних ознак його особистості, які свідчили про стійку антисоціальну орієнтацію особи. З їх точки зору, погашені або знятті судимості могли посилювати відповідальність винного як обставина, що негативно його характеризує і враховуватися на підставі ст. 36 КК БРСР (ст. 39 КК 1960 р. — В.Б.), а не п. 1 ст. 38 КК БРСР (п. 1 ст. 41 КК 1960 р. — В.Б.) (Див.: Горелик И.И., Тишкевич И.С. Вопросы уголовного права (Общей части) в практике Верховного Суда БССР. — Минск, 1973. — С. 183. Тому не випадково в п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду СРСР № 3 від 29 червня 1979 р. «Про практику застосування судами загальних засад призначення покарання» зазначалося, що знята або погашена судимість підлягає врахуванню при призначенні покарання, тому що стосується характеристики особи винного, а не обтяжуючих обставин (Див. Сборник постановлений Пленумов Верховного Суда Российской Федерации (СССР, РСФСР) по уголовным делам. — М.: Проспект, 2000. — С. 31).

(обратно)

162

Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. — К.: Каннон, 2001. — С. 207.

(обратно)

163

Голіна В.В. Судимість: Монографія. — Харків: “Харків юридичний”, 2006. — С. 102.

(обратно)

164

Голіна В.В. Судимість: Монографія. — Харків: “Харків юридичний”, 2006. — С. 5.

(обратно)

165

Письменський Є.О. Інститут судимості в кримінальному праві України. — Дис. на здобуття наукового ступеня канд. юрид. наук. — Луганськ, 2008. — С. 84–86.

(обратно)

166

Слід відзначити, що автор помилявся, коли стверджував, що «не може бути застосована амністія до осіб, які раніше були судимі за умисні злочини, але судимість була погашена або знята згідно Закону, оскільки цю категорію осіб не можна віднести до засуджених вперше за умисні злочини» (Див.: Білоконев В.М. Застосування амністії в Україні (судова практика). — Запоріжжя, 2009. — С. 32).

(обратно)

167

Судебная практика к Уголовному кодексу Российской Федерации. — М.: Спарк, 2001. — С. 351–352.

(обратно)

168

Становський М.Н. Назначение наказания. — СПб.: Изд-во «Юридический центр Пресс», 1999. — С. 166–167.

(обратно)

169

Під час дії Кримінального кодексу УРСР серед вчених виникла дискусія про необхідність відмовитися від врахування строків погашення судимості. Першим, хто запропонував фактично відмовитись від інституту судимості, був А.А. Герцензон, який вважав ураховувати судимість, навіть тоді, коли вона була погашена або знята (Див.: Герцензон А.А. Об Основах уголовного законодательства Союза ССР и союзных республик. — М.: Госюриздат, 1959. — С. 59). А. Степічев, прихильник цієї точки зору, зокрема стверджував, що існування інституту судимості є не доцільним, оскільки при повній відсутності позитивних сторін він має ряд негативних моментів… Вряд лі хто буде стверджувати, що особа, яка має три судимості за крадіжки і вчинивши четверту крадіжку, представляє більшу безпеку для суспільства, чим особа, яка скоїла десять крадіжок, однак осуджена за них вперше… (Див.: Степичев С. Нужен ли институт судимости? // Социалистическая законность. — 1965. — № 9. — С. 14–18). Однак, ця точка зору не була підтримана, ні в теорії кримінального права, ні в судовій практиці. Так, В.Н. Кудрявцев відзначав, що закінчення строку погашення судимості свідчить проте, що в поведінці засудженого не можна побачити єдиної лінії злочинної поведінки, а тому в таких випадках не можна не враховувати проміжок часу між першим та другим злочином (Див.: Кудрявцев В.Н. Теоретические основы квалификации преступлений. — М.: Юрид. лит., 1963. — С. 309). По конкретній справі Верховний Суд СРСР відзначив, що повторним може вважатися злочин лише в тих випадках, коли не усунуті правові наслідки раніше вчиненого злочину, до яких відносяться, зокрема зняття або погашення судимості (Див.: Бюллетень Верховного Суда СССР. — 1963. — № 5. — С. 32).

(обратно)

170

Голіна В.В. Судимість: Монографія. — Харків: “Харків юридичний”, 2006. — С. 19.

(обратно)

171

А.Ф. Зелінський, коментуючи ст. 55 КК 1960 р., підкреслював, що строки погашення судимості визначенні у законі досить свавільно (Див.: Зелинский А.Ф. Рецидив преступлений (Структура, связи, прогнозирование). — Харьков: Вища школа, 1980. — С. 8); В.В. Голіна відзначає, що строки погашення судимості диференціюються в залежності від ступеня тяжкості злочину, яка визначається законом розміром максимальної санкції у виді позбавлення волі, що може призначити суд… Практично розмір погашення судимості залишився таким самим, як це було у ст. 55 Кримінального кодексу 1960 р. (Див.: Голіна В.В. Судимість: Монографія. — Харків: “Харків юридичний”, 2006. — С. 205).

(обратно)

172

Вісник Верховного Суду України. — 2006. — № 2. — С. 14.

(обратно)

173

Голіна В.В. Судимість: Монографія. — Харків: “Харків юридичний”, 2006. — С. 57.

(обратно)

174

Бантишев О., Ангелуца Н. Деякі питання загальних видів звільнення від кримінальної відповідальності // Юридичний радник. — 2007. — № 2. — С. 87.

(обратно)

175

Баулін Ю.В. Звільнення від кримінальної відповідальності. — К.: Атіка, 2004. — С. 128–129. Між тим, важко погодитись з позицією Ю.В. Бауліна у тому, що якщо особу буде звільнено від кримінальної відповідальності за перший злочин (який стосовно неї розглядався в суді і в цей період вона вчинила новий злочин невеликої тяжкості), то це є перепоною вважати вчинений злочин вперше. Оскільки особа повинна саме на день вчинення такого злочину бути звільнена за раніше вчинений злочин від кримінальної відповідальності за підставами, передбаченими законом, або судимість на цей час за нього повинна бути погашена або знята (Див.: Баулін Ю.В. Звільнення від кримінальної відповідальності. — К.: Атіка, 2004. — С. 128–129). По перше, якщо особа мала право на звільнення від кримінальної відповідальності на момент вчинення другого злочину, наприклад у зв’язку із закінченням строків давності, то застосування до особи ст. 49 КК, як до вчинення нового злочину, так і після нього, ніяким чином не може тягнути до нього негативні наслідки. По цьому шляху йде і судова практика (Див.: Рішення Верховного Суду України. — 2004. — № 1. — С. 82–84). Відсутні такі вимоги і в ч. 4 ст. 32 КК. І останнє, якщо особу було звільнено від кримінальної відповідальності за перший злочин, то не має ніякого сенсу вести розмову про те, що судимість на цей час за нього повинна бути погашена або знята, оскільки особа визнається такою, що має судимість, з дня набрання законної сили обвинувальним вироком.… (ч. 1 ст. 88 КК), а не з дня набрання законної сили постанови суду про закриття кримінальної справи.

(обратно)

176

Письменський Є.О. Інститут судимості в кримінальному праві України. — Дис. на здобуття наукового ступеня канд. юрид. наук. — Луганськ, 2008. — С. 85–87.

(обратно)

177

Голіна В.В. Судимість: Монографія. — Харків: “Харків юридичний”, 2006. — С. 75.

(обратно)

178

Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних справах // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 2004. — № 12. — С. 67.

(обратно)

179

Постанова Пленуму Верховного Суду України № 16 від 26.12.2003 р. “Про застосування судами законодавства про погашення і зняття судимості // Вісник Верховного Суду України. — 2004. — № 2. — С. 10.

(обратно)

180

При розмові по цьому питанню з одним із молодих суддів, чому він у вироках суду вказує про погашену судимість засуджених, відповів, що він вважав, якщо органи досудового слідства вказали всі попередні судимості в обвинувальному висновку, то так і треба. Він ніколи до цієї розмови не перевіряв, погашенні чи не погашенні судимості обвинуваченому вказуються органи досудового слідства, він їх просто автоматично переносив в вступну частину вироку.

(обратно)

181

www. nau. kieu. ua № 5-5480км06, 07.11.2006, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

182

Рішення Верховного Суду України. — 1997. — С. 152–153.

(обратно)

183

Кирись Б. Припинення судимості // Вісник Львівського університету. Серія юридична. — 1999. — № 34 — С. 178.

(обратно)

184

Расюк А.О. Правові наслідки судимості (окремі аспекти) // Актуальні проблеми юридичної науки: збірник тез міжнародної наукової конференції, Хмельницький, 26–27 жовтня 2007 р. Частина третя. — Хмельницький: Вид. Хмельницького університету управління та права., 2007. — С. 273.

(обратно)

185

Письменський Є.О. Інститут судимості в кримінальному праві України. — Дис. на здобуття наукового ступеня канд. юрид. наук. — Луганськ, 2008. — С. 92.

(обратно)

186

Бюллетень Верховного Суда РСФСР. — 1962. — № 11. — С. 11.

(обратно)

187

Сборник постановлений Пленума и определений Судебной коллегии по уголовным делам Верховного Суда СССР (1959–1971 гг.). — М.: Юрид. лит., 1972. — С. 134–135.

(обратно)

188

На наш погляд, зміст ст. 18 КВК суперечить вимогам ст. 155 КВК, в якій вказано, що особи, які відбули покарання, несуть обов’язки і користуються правами, встановленими для громадян України, з обмеженнями, що передбачені для осіб, які мають судимість. Такі обмеження можуть бути передбачені тільки законом.

(обратно)

189

Кирись Б. Припинення судимості // Вісник Львів. ун-ту. Серія юридична, 1999. Вип. 34. — С. 180.

(обратно)

190

Голіна В.В. Судимість: Монографія. — Харків: “Харків юридичний”, 2006. — С. 101–102.

(обратно)

191

Вісник Верховного Суду України. — 2004. — № 2. — С. 12.

(обратно)

192

Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар за заг. ред. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. — К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2004. — С. 218. (За ради об’єктивності слід визнати, що у Збройних Силах України не можуть проходити військову службу військовослужбовці строкової служби, які були засуджені до позбавлення волі, оскільки згідно вимог ст. 18 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу» звільняються від призову на строкову військову службу громадяни України, які були засуджені за вчинення злочину до позбавлення волі, обмеження волі, арешту чи виправних робіт, у тому числі із звільненням від відбування покарання. Таким чином ч. 2 ст. 62 КК практично неможливо застосувати на практиці).

(обратно)

193

Закон України “Про амністію” // Урядовий кур'єр. — 2008. — 26 грудня.

(обратно)

194

Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар / Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, С.Б. Гаврик та ін..; За заг. ред. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. — К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2004. — С. 243.

(обратно)

195

Вісник Верховного Суду України. — 2006. — № 3. — С. 12, 23.

(обратно)

196

www. nau. kieu. ua № 5-3235км07, 02.10.2007, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

197

www. nau. kieu. ua № 5-139км08, 12.02.2008, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

198

www. nau. kieu. ua № 5-3517км06, 12.10.2006, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

199

www. nau. kieu. ua № 5-2913км08, 09.10.2008, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

200

www. nau. kieu. ua № 5-4595км07, 27.11.2007, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

201

Вісник Верховного Суду України. — 2006. — № 2. — С. 14.

(обратно)

202

Постанова Пленуму Верховного Суду України № 7 від 4.06.2010 р. «Про практику застосування судами кримінального законодавства про повторність, сукупність і рецидив злочинів та їх правові наслідки» // Вісник Верховного Суду України. — 2010. — № 7. — С. 10.

(обратно)

203

Вісник Верховного Суду України. — 2004. — № 2. — С. 33.

(обратно)

204

Голіна В.В. Судимість: Монографія. — Харків: “Харків юридичний”, 2006. — С. 57.

(обратно)

205

Кримінальне право України. Загальна частина: підручник; за ред. М.І. Мельника, В.А. Клименка. — Вид. 3-є переробл. та доп. — К.: Юридична думка, 2004. — С. 213.

(обратно)

206

Житний О.О. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям: дис. … канд… юрид. наук. — Х., 2003. — С. 98.

(обратно)

207

Письменський Є.О. Інститут судимості в кримінальному праві України. — Дис. на здобуття наукового ступеня канд. юрид. наук. — Луганськ, 2008. — С. 85–86.

(обратно)

208

Більш детально ця проблема була розглянута при розгляді питання «чи може при призначені покарання винному враховуватися судимість, яка була знята або погашена в установленому законом порядку»?

(обратно)

209

Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних справах // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 2004. — № 12. — С. 262.

(обратно)

210

www. nau. kieu. ua № 5-2561км07, 10.07.2007, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

211

www. nau. kieu. ua № 5-938км07, 27.02.2007, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

212

www. nau. kieu. ua № 5-1086км07, 06.03.2007, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

213

Кримінальне судочинство. Судова практика у кримінальних справах. — 2007. — № 3. — С. 38–39.

(обратно)

214

Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах. — К.: Концерн “Ін Юре”, 2008. — С. 208 — 210.

(обратно)

215

www. nau. kieu. ua № 5-1439км07, 17.05.2007, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

216

Бюллетень Верховного Суда РСФСР. — 1963. — № 10. — С. 13.

(обратно)

217

Постанова Пленуму Верховного Суду України № 7 від 4 червня.2010 р. «Про практику застосування судами кримінального законодавства про повторність, сукупність і рецидив злочинів та їх правові наслідки» // Вісник Верховного Суду України. — 2010. — № 7. — С. 10.

(обратно)

218

Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах. — К.: Концерн “Ін Юре”, 2008. — С. 316 — 318.

(обратно)

219

www. nau. kieu. ua № 5-2962км08, 21.10.2008, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

220

www. nau. kieu. ua № 5-3785км08, 02.12.2008, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

221

Вісник Верховного Суду України. — 2003. — № 6. — С. 18.

(обратно)

222

Зінченко І.О., Тютюгін В.І. Множинність злочинів: поняття, види, призначення покарання: Монографія / За заг. ред. проф. Тютюгіна В.І. — Харків: “Фінн”, 2008. — С. 164.

(обратно)

223

www. nau. kieu. ua № 5-56к09, 17.02.2009, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

224

www. nau. kieu. ua № 5-4213км09, 03.11.2009, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

225

www. nau. kieu. ua № 5-729км07, 15.02.2007, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

226

www. nau. kieu. ua № 5-139км08, 12.02.2008, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

227

Постанова Пленуму Верховного Суду України № 7 від 4 червня.2010 р. «Про практику застосування судами кримінального законодавства про повторність, сукупність і рецидив злочинів та їх правові наслідки» // Вісник Верховного Суду України. — 2010. — № 7. — С. 10.

(обратно)

228

www. nau. kieu. ua № 5-3764км08, 09.10.2008, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

229

Пономаренко Ю.А. Чинність і дія кримінального закону у часі: Монографія. — К.: Атака, 2005. — С. 116.

(обратно)

230

Для спрощення ситуації розглянемо ці питання тільки відносно злочинів, які є найбільш поширеними в судовій практиці і які передбаченні статтями 307 та 309 КК.

(обратно)

231

Матишевський П.С. Кримінальне право України. Загальна частина. — К.: Юрінком Інтер, 2000. — С. 161; Музика А.А. Відповідальність за злочини у сфері обігу наркотичних засобів. — К.: Лагос, 1998. — С. 93; Пономаренко Ю.А. Чинність і дія кримінального закону у часі: Монографія. — К.: Атака, 2005. — С. 116.

(обратно)

232

Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар. — К.: Концерн “Видавничий Дім “Ін Юре”, 2004. — С. 847.

(обратно)

233

Навроцький В.О. Основи кримінально-правової кваліфікації. — К.: Юрінком Інтер, 2006. — С. 366.

(обратно)

234

Архів Пологівського райсуду Запорізької області. — 2006. — справа № 1-174.

(обратно)

235

Судова практика. — 2008. — № 1. — С. 61–62.

(обратно)

236

№ 5-1354км07, 15.05.2007, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

237

№ 5-1535км08, 10.04.2008, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

238

Курс уголовного права. Общая часть. Том 1: Учение о преступлении. — М.: Изд-во ЗЕРЦАЛО, 1999. — С. 502.

(обратно)

239

Білоконев В.М. Призначення покарання за сукупністю злочинів та вироків (судова практика). — Запоріжжя: Видавець Глазунов С.О., 2009. — С. 142.

(обратно)

240

Навроцький В.О. Основи кримінально-правової кваліфікації. — К.: Юрінком Інтер, 2006. — С. 369.

(обратно)

241

В судовій практиці давно існує потрібність в сучасному науковому дослідженні питань про одиночні злочини, зокрема і про відмінність одиночних злочинів між собою.

(обратно)

242

www. nau. kieu. ua № 5-4189км07, 04.12.2007, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

243

Зінченко І.О., Тютюгін В.І. Множинність злочинів: поняття, види, призначення покарання: Монографія / За заг. ред. проф. Тютюгіна В.І. — Харків: “Фінн”, 2008. — С. 163.

(обратно)

244

Голіна В.В. Судимість: Монографія. — Харків: “Харків юридичний”, 2006. — С. 25.

(обратно)

245

Між тим, згідно п. 6, 6.1 Методичних рекомендацій та орієнтовних питань по юридичним дисциплінам для підготовки кандидатів на посаду судді, які призначаються вперше, и перевірки їх професійних знань у Вищій раді юстиції, затверджених ВРЮ від 05.11.2003 р., - якщо особа має погашену чи зняту судимість, або відбував покарання у містах позбавлення волі, ця обставина може бути перешкодою для внесення подання відносно цієї особи на посаду судді. На наш погляд, коментар в таких випадках зайвий.

(обратно)

246

Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 р. / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. — К.: Каннон, 2001. — С. 203–204.

(обратно)

247

Пункт 5 «Положення про здійснення помилування», затвердженого Указом Президента України № 1118/2005 від 19.07.2005 р.

(обратно)

248

Вісник Верховного Суду України. — 2010. — № 3. — С. 7–8.

(обратно)

249

Чтобы стать судьей, надо жениться на несудимых сиротах?! // Судебно-юридическая газета. — 2010. — 21 июня.

(обратно)

250

Зельдов С.И. О понятии судимости // Правоведение. — 1792. — № 1. — С. 66.

(обратно)

251

www. nau. kieu. ua № 5-4797км08, 09.12.2008, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

252

Постанова Пленуму Верховного Суду України № 16 від 26.12.2003 р. “Про застосування судами законодавства про погашення і зняття судимості // Вісник Верховного Суду України. — 2004. — № 2. — С. 10.

(обратно)

253

Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах. — К.: Концерн “Ін Юре”, 2007. — С. 118 — 120.

(обратно)

254

www. nau. kieu. ua № 5-3785км08, 02.12.2008, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

255

Голіна В.В. Судимість: Монографія. — Харків: “Харків юридичний”, 2006. — С. 188, 190; Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. — К.: Каннон, 2001. — С. 207.

(обратно)

256

Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар / Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, С.Б. Гаврик та ін..; За заг. ред. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. — К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2004. — С. 269. (До речі, ч. 1 ст. 78 КК передбачено звільнення засудженого судом від призначеного покарання, а не від відбування покарання).

(обратно)

257

Письменський Є.О. Інститут судимості в кримінальному праві України. — Дис. на здобуття наукового ступеня канд. юрид. наук. — Луганськ, 2008. — С. 135.

(обратно)

258

До речі, ч. 1 ст. 78 КК передбачено звільнення засудженого судом від призначеного покарання, а не від відбування покарання.

(обратно)

259

Постанова Пленуму Верховного Суду України № 16 від 26.12.2003 р. «Про застосування судами законодавства про погашення і зняття судимості» // Вісник Верховного Суду України. — 2004. — № 2. — С. 10.

(обратно)

260

Постанова Пленуму Верховного Суду України № 7 від 4.06.2010 р. «Про практику застосування судами кримінального законодавства про повторність, сукупність і рецидив злочинів та їх правові наслідки» // Вісник Верховного Суду України. — 2010. — № 7. — С. 9.

(обратно)

261

Судова практика з питань кваліфікації повторності та сукупності злочинів (статті 32, 33, 35 Кримінального кодексу України) // Вісник Верховного Суду України. — 2009. — № 3. — С. 27.

(обратно)

262

www. nau. kieu. ua № 5-5278км06, 30.11.2006, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

263

До речі, вони ж не заперечують проти того, що початок іспитового строку (день постановлення вироку, яким особу звільненого від відбування покарання з випробуванням) і початок судимості у цьому випадку (день набрання законної сили обвинувальним вироком), не співпадають між собою у часі.

(обратно)

264

На наш погляд, підставою для помилкової позиції кримінально-виконавчої інспекції є не зовсім чіткий зміст ч. 1 ст. 78 КК та ч. 2 ст. 165 КВК проте, що після закінчення іспитового строку засуджений, який виконав покладені на нього обов’язки та не вчинив нового злочину, звільняється судом від призначеного покарання. Між тим, підставою для відмови в звільнені засудженого від призначеного покарання, є не просто вчинення нового злочину, а вчинення нового злочину протягом визначеного судом іспитового строку, як це правильно передбачено ч. 2 ст. 75 КК.

(обратно)

265

Архів Михайлівського райсуду Запорізької області. — 2010. — крим. справа № 1–5.

(обратно)

266

www. nau. kieu. ua № 5-438км08, 26.02.2008, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

267

www. nau. kieu. ua № 5-3723км07, 14.02.2008, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

268

Рішення Верховного Суду України. — 2005. — № 1. — С. 92–93.

(обратно)

269

Між тим, слід визнати, що визначення часу вчинення триваючого злочину (його початок та закінчення) визиває в судовій практиці певні труднощі (Див.: Зінченко І.О., Тютюгін В.І. Множинність злочинів: поняття, види, призначення покарання: Монографія / За заг. ред. проф. Тютюгіна В.І. — Харків: “Фінн”, 2008. — С. 38).

(обратно)

270

Спиркин А.Г. Основы философии. — М.: Политиздат, 1988. — С. 231.

(обратно)

271

Введение в философию: Учебник для вузов. В 2 ч. Ч. 2. — М.: Политиздат, 1989. — С. 122.

(обратно)

272

Такі випадки можливі в тих ситуаціях, коли строки на подачу апеляційної та касаційної скарги на таку постанову суду про не правомірне звільнення особи від покарання, пропущені, а перегляд судового рішення в порядку виключного провадження через неправильне застосування кримінального закону та істотне порушення вимог кримінально-процесуального закону з метою погіршити становище засудженого, не допускається на підставі ч. 2 ст. 400-4 КПК.

(обратно)

273

До речі, таких випадків під час дії ст. 45 КК 1960 р. (умовне засудження) не могло бути, оскільки процесуальна форма — автоматичне звільнення особи від покарання, в результаті помилки про «вдале» закінчення іспитового строку, ніяким чином не могло вплинути, на зміст (кримінально-правові наслідки судимості) для винної особи.

(обратно)

274

Навроцький В.О. Про співвідношення положень кримінального та кримінально-процесуального законодавства, які регламентують підстави та порядок звільнення від кримінальної відповідальності // Альманах кримінального права: збірник статей. Вип. 1. — К.: Правова єдність, 2009. — С. 391.

(обратно)

275

Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних справах // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 2004. — № 12. — С. 266.

(обратно)

276

Вісник Верховного Суду України. — 2001. — № 5. — С. 13–14.

(обратно)

277

Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2006. — № 1–2. — С. 140.

(обратно)

278

Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних справах // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 2004. — № 12. — С. 268.

(обратно)

279

Архів Шевченківсього райсуду м. Запоріжжя. — 2008. — крим. справа № 1-65.

(обратно)

280

www. nau. kieu. ua № 5-3261км09, 10.11.2009, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

281

Така точка зору існує як у теорії кримінального права, так і в судовій практиці. Зокрема, В.І. Тютюгін відзначає, що «якщо санкція є не тільки альтернативною, а й одночасно кумулятивною, то, перш ніж призначати основне покарання в поєднанні з додатковим, суд повинен вирішити питання про те, з яким з альтернативно передбачених у санкції основних видів покарань закон допускає поєднання додаткового покарання. При вирішенні цього питання необхідно врахувати такі особливості побудови (конструкції) таких санкцій… У тексті інших санкцій перед додатковим покаранням або не ставиться кома і, отже, воно може приєднуватися тільки до того основного, услід за яким розташоване в санкції..» (Див.: Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар / Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, С.Б. Гаврик та ін..; За заг. ред. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. — К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2004. — С. 224–225). Верховний Суд України по одній із кримінальних справ зазначив, що «за змістом санкції ч. 1 ст. 366 КК, якою передбачено два види основного покарання — штраф та обмеження волі, додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю, застосовується тільки у разі призначення основного покарання у виді обмеження волі» (Див.: www. nau. kieu. ua № 5-3208км09, 06.10.2009, Ухвала, Верховний Суд України).

(обратно)

282

Ковітіді О.Ф. Правові наслідки звільнення від покарання та його відбування за хворобою: деякі проблеми законодавчої регламентації // Вісник Верховного Суду України. — 2006. — № 12. — С. 37–38.

(обратно)

283

www. nau. kieu. ua № 5-3346км07, 13.09.2007, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

284

www. nau. kieu. ua № 5-1439км07, 17.05.2007, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

285

Практика прокурорского надзора при рассмотрении судами уголовных дел: Сборник документов. — М.: Юрид. лит., 1987. — С. 159–160.

(обратно)

286

www. nau. kieu. ua № 5-2535км079 08.10.2009, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

287

Архів Хортицького райсуду м. Запоріжжя. — 2009. — крим. справа № 1-149.

(обратно)

288

www. nau. kieu. ua № 5-1232км09, 24.03.2009, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

289

www. nau. kieu. ua № 5-439км08, 26.02.2008, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

290

На наш погляд, таку точку зору займає і Верховний Суд України, який у п. 7 постанови Пленуму від 26.04.2002 р. № 2 «Про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання і заміну невідбутої частини покарання більш м’яким» відзначив, що згідно з ч. 1 ст. 81 КК особу може бути умовно-достроково звільнено від відбування і додаткового покарання. При цьому слід мати на увазі, що таким додатковим покаранням, від якого можна звільняти достроково (тобто до закінчення строку), є лише позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (Див.: Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних справах // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 2004. — № 12. — С. 181).

(обратно)

291

Постанова Пленуму Верховного Суду України № 16 від 26.12.2003 р. “Про застосування судами законодавства про погашення і зняття судимості // Вісник Верховного Суду України. — 2004. — № 2. — С. 10.

(обратно)

292

Ще один приклад, того, коли «звільнення від відбування покарання» не відрізняється «від звільнення від покарання».

(обратно)

293

Більш детально ця ситуація буде розглянута нами в питанні обчислення строків погашення судимості при достроковому звільненні засуджених від відбування покарання, а також в розділі «Погашення судимості відповідно до вимог Прикінцевих та перехідних положень КК України 2001 р.».

(обратно)

294

Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / За ред. С.С. Яценка. — К.: А.С.К., 2002. — С. 197.

(обратно)

295

www. nau. kieu. ua № 5-3376км07, 28.08.2007, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

296

Голіна В.В. Судимість: Монографія. — Харків: “Харків юридичний”, 2006. — С. 206.

(обратно)

297

www. nau. kieu. ua № 5-1232км09, 24.03.2009, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

298

Деякі вчені звільнення осіб на підставі акта про амністію відносять до дострокового звільнення від відбування покарання (Див. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. — К.: Каннон, 2001. — С. 209; Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / За ред. С.С. Яценка. — К.: А.С.К., 2002. — С. 196). Однак, як ми вже раніше відзначали, після прийняття нового Кримінального кодексу України у 2001 р., не один із прийнятих Верховною Радою України актів про амністію, не передбачає звільнення засуджених від відбування покарання, а передбачає звільнення таких осіб від покарання.

(обратно)

299

www. nau. kieu. ua № 5-1426к07, 19.04.2007, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

300

Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар / Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, С.Б. Гаврик та ін..; За заг. ред. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. — К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2004. — С. 277).

(обратно)

301

Тютюгин В. Погашение судимости при назначении дополнительного наказания и освобождении от его отбывания // Советская юстиция. — 1981. — № 22. — С. 19–21.

(обратно)

302

Голіна В.В. Судимість: Монографія. — Харків: “Харків юридичний”, 2006. — С. 207.

(обратно)

303

У зв’язку з цим, ми не можемо погодитись з В.В. Устименко у тому, що «часткове звільнення від відбування покарання полягає у зменшенні строку або розміру додаткового покарання, наприклад зменшенні розміру штрафу, строку позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, частки конфіскованого майна тощо» (Див.: Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар / Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, С.Б. Гаврик та ін..; За заг. ред. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. — К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2004. — С. 279).

(обратно)

304

Тютюгин В. Погашение судимости при назначении дополнительного наказания и освобождении от его отбывания // Советская юстиция. — 1981. — № 22. — С. 20.

(обратно)

305

Тютюгин В. Погашение судимости при назначении дополнительного наказания и освобождении от его отбывания // Советская юстиция. — 1981. — № 22. — С. 20.

(обратно)

306

Голіна В.В. Судимість: Монографія. — Харків: “Харків юридичний”, 2006. — С. 207.

(обратно)

307

Голіна В.В. Судимість: Монографія. — Харків: “Харків юридичний”, 2006. — С. 207.

(обратно)

308

Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних справах // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 2004. — № 12 — С. 180–181.

(обратно)

309

Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / За ред. С.С. Яценка. — К.: А.С.К., 2002. — С. 178.

(обратно)

310

На наш погляд, термін «умовно-дострокове звільнення частково від відбування додаткового покарання», є невдалим, оскільки фактично мова йде не про «звільнення» від покарання, а про «скорочення» частини покарання, як це наприклад відбувається при застосуванні акту амністії.

(обратно)

311

Сборник постановлений Президиума и определений Судебной коллегии по уголовным делам Верховного Суда РСФСР (1964–1972 гг.). — М.: Юрид. лит., 1974. — С. 144–145.

(обратно)

312

Сборник постановлений Пленума и определений Судебной коллегии по уголовным делам Верховного Суда СССР (1959–1971 гг.). — М.: Юрид. лит., 1973. — С. 134–135.

(обратно)

313

Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / За ред. С.С. Яценка. — К.: А.С.К., 2002. — С. 198; Голіна В.В. Судимість: Монографія. — Харків: “Харків юридичний”, 2006. — С. 210.

(обратно)

314

Сборник постановлений Пленума и определений Судебной коллегии по уголовным делам Верховного Суда СССР (1959–1971 гг.). — М.: Юрид. лит., 1973. — С. 125–127.

(обратно)

315

Голіна В.В. Судимість: Монографія. — Харків: “Харків юридичний”, 2006. — С. 209.

(обратно)

316

Бажанов М.И., Сташис В.В. Новое в уголовном законодательстве. — М.: Юрид. лит., 1970. — С. 69–70.

(обратно)

317

Тютюгин В. Погашение судимости при назначении дополнительного наказания и освобождении от его отбывания // Советская юстиция. — 1981. — № 22. — С. 20.

(обратно)

318

Материалы судебной практики Верховного Суда Украинской ССР. Информационный бюллетень. — 1971. — № 1. — С. 55.

(обратно)

319

Сборник постановлений Президиума и определений Судебной коллегии по уголовным делам Верховного Суда РСФСР (1964–1972 гг.). — М.: Юрид. лит., 1974. — С. 145–146.

(обратно)

320

Тютюгин В. Погашение судимости при назначении дополнительного наказания и освобождении от его отбывания // Советская юстиция. — 1981. — № 22. — С. 21.

(обратно)

321

Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних справах // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 2004. — № 12. — С. 181.

(обратно)

322

Голіна В.В. Судимість: Монографія. — Харків: “Харків юридичний”, 2006. — С. 211.

(обратно)

323

Сборник постановлений Президиума и определений Судебной коллегии по уголовным делам Верховного Суда РСФСР (1964–1972 гг.). — М.: Юрид. лит., 1974. — С. 146–147.

(обратно)

324

www. nau. kieu. ua № 5-2456к08, 10.07.2008, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

325

www. nau. kieu. ua № 5-15п08, 12.03.2008, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

326

www. nau. kieu. ua № 5-4771км07, 15.01.2008, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

327

На жаль, Верховний Суд України цієї помилки районного суду не виправив, відзначивши, що Д. «раніше притягувався до кримінальної відповідальності за вчинення злочину у сфері обігу наркотичних засобів, судимість за який на момент вчинення нового злочину не погашена».

(обратно)

328

www. nau. kieu. ua № 5-3392км08, 14.10.2008, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

329

Яценко С.С. Кримінальне право України. Загальна частина: підручник для студентів юрид. вузів і фак. — К.: Юрінком Інтер, 1997. — С. 436; Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / За ред. С.С. Яценка. — К.: А.С.К., 2002. — С. 199; Голіна В.В. Судимість: Монографія. — Харків: “Харків юридичний”, 2006. — С. 211.

(обратно)

330

Зельдов С.И. Освобождение от наказания и его отбывания. М.: Юрид. лит., 1982 —С. 7.

(обратно)

331

Яценко С.С. (Див.: Кримінальне право України. Загальна частина: підручник для студентів юрид. вузів і фак. — К.: Юрінком Інтер, 1997. — С. 436).

(обратно)

332

Пункт 9 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 24.10.2003 р. «Про практику призначення судами кримінального покарання» // Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних справах // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 2004. — № 12. — С. 267.

(обратно)

333

Питання призначення покарання за сукупністю вироків (ст. 71 КК), коли засуджений після постановлення вироку, який ще не набрав законної сили, вчинив новий злочин, були піддані обґрунтованій критиці В.І. Тютюгіним (Див.: Зінченко І.О., Тютюгін В.І. Множинність злочинів: поняття, види, призначення покарання: Монографія / За заг. ред. проф. Тютюгіна В.І. — Харків: “Фінн”, 2008. — С. 244–252).

(обратно)

334

На наш погляд, це питання є «правовим вакуумом» серед юристів-практиків, які зовсім не звертають на нього увагу, хоча від цього ця проблема не зникає. Почну з себе, за 5 років тільки по тим справам, де я був доповідачем в апеляційній інстанції, знайшов дві кримінальні справи, де не звернув увагу на те, що строк погашення судимості, особам, яким було призначено покарання за сукупністю злочинів (ст. 70 КК) та сукупністю вироків (ст. 71 КК), був обчислений місцевим судом, з нашої точки зору, неправильно. На жаль, як Кримінальний кодекс України, так і Пленум Верховного Суду України в своїй постанові № 16 від 26.12.2003 р. “Про застосування судами законодавства про погашення і зняття судимості», відповіді на це питання не дають.

(обратно)

335

Горелик А.С. Назначение наказания по совокупности. — Красноярск, Красноярский госуд. ун-т, 1975. — С. 212–213.

(обратно)

336

Демин В. Вопросы погашения и снятия судимости // Советская юстиция. — 1964. — № 9. — С. 6.

(обратно)

337

Кримінальне право України. Загальна частина: підручник для студентів юрид. вузів і фак. — К.: Юрінком Інтер, 1997. — С. 434.

(обратно)

338

Бюллетень Верховного Суда РСФСР. — 1962. — № 12. — С. 13.

(обратно)

339

Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних справах // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 2004. — № 12. — С. 182.

(обратно)

340

Тобто незалежно від строків призначення покарання у виді обмеження чи позбавлення волі і фактично відбутого покарання. При цьому звертаємо увагу судів на те, що за існуючою раніше концепцією (ст. 55 КК 1960 року), при обранні судом покарання (основного і додаткового) за сукупністю злочинів установлювалися судимість, загальний строк її погашення, виходячи з призначеного чи фактично відбутого сукупного покарання (Див.: Кирись Б.О. Погашення судимості при відбутті покарання, призначеного за сукупністю злочинів і вироків // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні. Матеріали І регіональної наукової конференції (лютий 1995 року). — Львів, 1995. — С. 107).

(обратно)

341

На відміну від вимог ч. 4 ст. 55 КК 1960 р., де було вказано, «якщо особа, яка відбула покарання, до закінчення строку погашення судимості знову вчинить злочин, перебіг строку, що погашає судимість, переривається. Строк погашення судимості по першому злочину обчислюється заново після фактичного відбуття покарання (основного і додаткового) за останній злочин. У цих випадках особа вважається судимою за обидва злочини до закінчення строку погашення судимості за найбільш тяжкий з них». Тобто при минулому законодавстві окремі злочини, що створювали сукупність, самі по собі не мали як самостійних строків погашення судимості, так і взагалі судимості за них.

(обратно)

342

Голіна В.В. Судимість: Монографія. — Харків: “Харків юридичний”, 2006. — С. 222.

(обратно)

343

Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / За ред. С.С. Яценка. — К.: А.С.К., 2002. — С. 196.

(обратно)

344

www. nau. kieu. ua № 5-3053к09, 10.09.2009, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

345

Голіна В.В. Судимість: Монографія. — Харків: “Харків юридичний”, 2006. — С. 222.

(обратно)

346

Бажанов М.И. Назначение наказания по советскому уголовному праву. — К.: Вища школа, 1980. — С. 109.

(обратно)

347

Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2007. — № 1. — С. 26–28.

(обратно)

348

Горелик А.С. Назначение наказания по совокупности. — Красноярск, Красноярский госуд. ун-т, 1975. — С. 214.

(обратно)

349

Горелик А.С. Назначение наказания по совокупности. — Красноярск, Красноярский госуд. ун-т, 1975. — С. 20.

(обратно)

350

Соловъев А.Д. Вопросы применения наказания по советскому уголовному праву. — М.: Госюриздат, 1958. — С. 175.

(обратно)

351

Частина. 4 ст. 55 КК 1960 р. — В.Б.

(обратно)

352

Горелик А.С. Назначение наказания по совокупности. — Красноярск, Красноярский госуд. ун-т, 1975. — С. 215–216.

(обратно)

353

Демин В. Признание судимости при осуждении за совокупность преступлений // Социалистическая законность. — 1968. — № 5. — С. 33.

(обратно)

354

На наш погляд, для юристів характерно в своїй діяльності недооцінювати роль математики для гуманітарних наук. Приведемо тільки декілька прикладів із змісту Загальної частини КК, які відносяться до призначення покарання особам. Так, згідно ч. 1 ст. 72 КК при складанні покарань за сукупністю злочинів та сукупністю вироків менш суворий вид покарання переводиться в більш суворий вид виходячи, зокрема з такого їх співвідношення: 1 дню арешту відповідають 2 дні обмеження волі. З цього співвідношення арешту та обмеження волі можна зробити висновок проте, що арешт є більш суворим видом покарання ніж обмеження волі, однак такий висновок суперечить змісту ст. 51 КК в якій арешт та обмеження волі розташовані в послідовності від менш суворого до більш суворого. Приклад другий. Згідно до вимог ч. 1 ст. 72 КК 1 дню арешту відповідають 2 дні обмеження волі, а 1 дню обмеження волі відповідають 3 дні виправних робіт або 8 годин громадських робіт. Питання для учня середньої школи, а скільком дням виправних робіт або скільком годинам громадських робіт відповідає 1 день арешту? Відповідь буде така, 1 дню арешту повинно відповідати 6 днів виправних робіт або 16 годин громадських робіт. Однак в ч. 1 ст. 72 КК відзначено, що 1 дню арешту відповідає 3 дні виправних робіт або 8 годин громадських робіт. Приклад третій. Нескладний математичний підрахунок свідчить проте, що співвідношення між виправними роботами та громадськими роботами, а також між виправними роботами та розміром неоподаткованих мінімумів доходів громадян, в різних статтях Загальної частини КК, між собою не співпадають, так: а) співвідношення між виправними роботами та громадськими роботами для ч. 5 ст. 53 КК є — 1 день виправних робіт дорівнюється 1,33 годинам громадських робіт, в той же час, згідно вимог ч. 1 ст. 72 КК, — 1 день виправних робіт дорівнюється 2,66 годинам громадських робіт; б) згідно вимог ч. 3 ст. 57 КК, — 1 місяць виправних робіт дорівнюється 3 неоподаткованим мінімумів доходів громадян, в той же час, згідно вимог ч. 5 ст. 53 КК, — 1 місяць виправних робіт дорівнюється вже 4 неоподаткованим мінімумів доходів громадян. Приклад останній. Згідно до вимог ч. 1 ст. 72 КК, 1 дню арешту відповідають 8 годин громадських робіт, однак згідно ст. 321-4 КпАП, 1 дню арешту відповідають 5 годин громадських робіт. На наш погляд, коментарій в даних випадках не потрібен (Див.: Білоконев В.М. Призначення покарання за сукупністю злочинів та вироків (судова практика). — Запоріжжя: Видавець Глазунов С.О., 2009. — С. 153–154).

(обратно)

355

Вісник Верховного Суду України. — 2009. — № 12. — С. 7.

(обратно)

356

Яковлев А.М. Совокупность преступлений. — М.: Госюриздат, 1960. — С. 112.

(обратно)

357

Горелик А.С. Назначение наказания по совокупности. — Красноярск, Красноярский госуд. ун-т, 1975. — С. 85.

(обратно)

358

Бюллетень Верховного Суда СССР. — 1964. — № 1. — С. 9.

(обратно)

359

№ 5-4776к07, 31.10.2006, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

360

Білоконев В.М. Призначення покарання за сукупністю злочинів та вироків (судова практика). — Запоріжжя: Видавець Глазунов С.О., 2009. — С. 52.

(обратно)

361

Правові підстави для такого «скорочення» строків, розглянуті нами раніше.

(обратно)

362

www. nau. kieu. ua № 5-729км07, 15.02.2007, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

363

Горелик А.С. Назначение наказания по совокупности. — Красноярск, Красноярский госуд. ун-т, 1975. — С. 94; Бажанов М.И. Назначение наказания по советскому уголовному праву. — К.: Вища школа, 1980. — С. 170–171; Кримінальне право України. Загальна частина: підручник для студентів юрид. вузів і фак. — К.: Юрінком Інтер, 1997. — С. 434.

(обратно)

364

Голіна В.В. Судимість: Монографія. — Харків: “Харків юридичний”, 2006. — С. 223.

(обратно)

365

Сборник постановлений Пленума Верховного Суда СССР (1924–1963 гг.). — М.: Изд-во «Известия советов депутатов трудящихся СССР», 1964. — С. 176.

(обратно)

366

Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних справах (1973–1978) // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 1998. — № 11. — С. 168.

(обратно)

367

www. nau. kieu. ua № 5-4213км09, 03.11.2009, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

368

Однак, ця позиція має один недолік, який полягає у тому, що не можливо із тих відомостей, які є у вироку, відповідно до вимог ч. 5 ст. 90 КК, обчислити строк погашення судимості за злочини, за які особа була засуджена за попереднім вироком, після відбуття остаточного покарання за правилами, передбаченими ч. 4 ст. 70 КК.

(обратно)

369

www. nau. kieu. ua № 5-3364км09, 03.11.2009, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

370

www. nau. kieu. ua № 5-729км07, 15.02.2007, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

371

Частина 1 ст. 296 КК — В.Б.

(обратно)

372

Між тим, з дня набрання чинності кримінального кодексу України 2001 р. не є особливо небезпечними рецидивістами особи, визнані такими відповідно до ст. 26 КК 1960 року.

(обратно)

373

www. nau. kieu. ua № 5-4169к07, 20.11.2007, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

374

Малков В.П. Совокупность преступлений. — Казань, изд-во Казан. ун-та, 1974. — С. 292; Хабаров А.В. Погашение судимости в уголовном праве России // Российский юридический журнал. — 2001. — № 2. — С. 100–101.

(обратно)

375

www. nau. kieu. ua № 5-655км08, 27.03.2008, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

376

Білоконев В.М. Призначення покарання за сукупністю злочинів та вироків (судова практика). — Запоріжжя: Видавець Глазунов С.О., 2009. — С. 55–57.

(обратно)

377

www. nau. kieu. ua № 5-227км09, 26.03.2009, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

378

Голіна В.В. Судимість: Монографія. — Харків: “Харків юридичний”, 2006. — С. 227–228.

(обратно)

379

Голіна В.В. Судимість: Монографія. — Харків: “Харків юридичний”, 2006. — С. 228.

(обратно)

380

www. nau. kieu. ua № 5-673км08, 20.03.2008, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

381

Звертаємо увагу суддів на те, що питання призначення покарання на підставі ч. 3 ст. 72 КК є найбільш дискусійним у судовій практиці (Дивись більш докладніше: Білоконев В.М. Призначення покарання за сукупністю злочинів та вироків (судова практика). — Запоріжжя: Видавець Глазунов С.О., 2009. — С. 146–159.

(обратно)

382

Голіна В.В. Судимість: Монографія. — Харків: “Харків юридичний”, 2006. — С. 224–225.

(обратно)

383

Голіна В.В. Судимість: Монографія. — Харків: “Харків юридичний”, 2006. — С. 225.

(обратно)

384

Більш детально ці питання будуть розглянуті у розділі V «Вплив «Прикінцевих та перехідних положень» КК 2001 р. на погашення судимості».

(обратно)

385

www. nau. kieu. ua № 5-4490км07, 20.11.2007, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

386

Кримінальне судочинство. Судова практика у кримінальних справах. — 2007. — № 4. — С. 41–42.

(обратно)

387

Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. — К.: Каннон, 2001. — С. 211.

(обратно)

388

Пункт 5 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами України клопотань про погашення і дострокове зняття судимості» від 16 травня 1975 р. № 4 // Бюлетень законодавства і юридичної практики. — 1998. - № 11. — С. 91–92.

(обратно)

389

Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 р. / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. — К.: Каннон, 2001. — С. 212.

(обратно)

390

Бандурка А.М., Денисова Т.А., Трубников В.М. Общая теория социальной адаптации освобожденных от отбывания наказания (правовой и социально-психологический анализ уголовно-исполнительной политики по реабилитации осужденных). Харьков-Запорожье: НУВД, ЗГУ, 2002. — С. 142.

(обратно)

391

Рішення Верховного Суду України. — 2010. — № 1. — С. 105–106.

(обратно)

392

Голіна В.В. Судимість: Монографія. — Харків: “Харків юридичний”, 2006. — С. 282–283.

(обратно)

393

Постанова Пленуму Верховного Суду України № 16 від 26.12.2003 р. “Про застосування судами законодавства про погашення і зняття судимості // Вісник Верховного Суду України. — 2004. — № 2. — С.11.

(обратно)

394

Голіна В.В. Судимість: Монографія. — Харків: “Харків юридичний”, 2006. — С. 295–298.

(обратно)

395

Постанова Пленуму Верховного Суду України № 16 від 26.12.2003 р. “Про застосування судами законодавства про погашення і зняття судимості // Вісник Верховного Суду України. — 2004. — № 2. — С. 10.

(обратно)

396

Голіна В.В. Судимість: Монографія. — Харків: “Харків юридичний”, 2006. — С. 302–303.

(обратно)

397

www. nau. kieu. ua № 5-312к08, 21.02.2008, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

398

www. nau. kieu. ua № 5-671к09, 31.03.2009, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

399

Голіна В.В. Судимість: Монографія. — Харків: “Харків юридичний”, 2006. — С. 305.

(обратно)

400

При складанні попереднього плану цього посібника, автор спочатку не включив цей «розділ» до нього, оскільки помилково вважав, що, оскільки пройшло 9 років з моменту, коли КК 2001 р. набрав чинності, то це чисто «теоретичне» питання, яке не має прямого відношення до судової практики, а тому буде не цікавим, насамперед для суддів.

(обратно)

401

Ми розглянемо найбільш складні питання застосування «Прикінцевих та перехідних положень» КК які зустрічаються в судовій практиці при погашенні судимості і на які, як правило, судді не звертають уваги. Більш докладно ці питання розглянуті В.В. Голіна (Див. Голіна В.В. Судимість: Монографія. — Харків: “Харків юридичний”, 2006. — С. 229–257).

(обратно)

402

До речі, при бесідах з молодими суддями, на питання чи є у них у робочому кабінеті Кримінальний кодекс України 1960 р., деякі відповідають запитанням, а навіщо він мені потрібен?

(обратно)

403

Голіна В.В. Судимість: Монографія. — Харків: “Харків юридичний”, 2006. — С. 230–231.

(обратно)

404

Пономаренко Ю.А. Підстави зворотної дії кримінального закону в часі / Новий Кримінальний кодекс України: Питання застосування і вивчення: Матер. Між нар. наук-практ. конф. [Харків] 25–26 жовтня 2001 р. — К — Х: Юрінком інтер, 2002. — С. 48; Пономаренко Ю.А. Чинність і дія кримінального закону у часі: Монографія. — К.: Атака, 2005. — С. 188.

(обратно)

405

Голіна В.В. Судимість: Монографія. — Харків: “Харків юридичний”, 2006. — С. 233.

(обратно)

406

На наш погляд, не можна визнати правильною позицію тих суддів, які у вироках вказують, що такі особи «не судимі в силу ст. 88 КК», оскільки їх правове становище нічим не відрізняється від тих осіб, які раніше не були осудженні судом. Крім того, звертаємо увагу суддів на те, що вони вважаються несудимими не з дня перегляду справ щодо осіб, які були засуджені на підставі КК 1960 р. або з дня набрання чинності новим Кодексом, а з дня винесення обвинувального вироку.

(обратно)

407

www. nau. kieu. ua № 5-3127к08, 28.10.2008, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

408

Голіна В.В. Судимість: Монографія. — Харків: “Харків юридичний”, 2006. — С. 244.

(обратно)

409

Голіна В.В. Судимість: Монографія. — Харків: “Харків юридичний”, 2006. — С. 244.

(обратно)

410

Сборник постановлений Пленума и определений Судебной коллегии по уголовным делам Верховного Суда СССР (1959–1971 гг.). — М.: Юрид. лит., 1973. — С. 125–127.

(обратно)

411

На погляд деяких вчених, положення ст. 6 КК РРФСР (ст. 6 КК 1960 р. — В.Б.) про зворотну дію кримінального закону в часі не поширюється на деякі норми Загальної частини КК (подовжування строків давності та строків погашення судимості) і зміна останніх може погіршити стан винного, якщо злочин, який той вчинив, не був своєчасно розкритим (Див.: Дурманов Н.Д. Советский уголовный закон. — М.: МГУ, 1967. — С. 280–281).

(обратно)

412

Рішення Верховного Суду України. — 2010. — № 1. — С. 105–106.

(обратно)

413

Паневін В.О. Застосування законодавства про погашення і зняття судимості // Вісник Верховного Суду України. — 2004. — № 6. — С. 44.

(обратно)

414

www. nau. kieu. ua № 5-671к09, 31.03.2009, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

415

www. nau. kieu. ua № 5-15п08, 12.03.2008, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

416

Звертаємо увагу на те, що, хоча у цілому норми КК 2001 р. були більш сприятливими для засудженого Д., у порівнянні з нормами КК 1960 р., однак при обчислюванні строків погашення судимості за перший злочин (спричинення умисних тяжких тілесних ушкоджень) застосування п. 6 ч. 1 ст. 55 КК 1960 р. є більш сприятливим для останнього (5 років) чим застосування п. 8 ч. 1 ст. 89 КК (6 років). Виникає питання, чи можливо одночасно застосовувати кримінально-правові норми КК 1960 р. та КК 2001 р., якщо в конкретній ситуації вони є найбільш сприятливими для винної особи?

(обратно)

417

www. nau. kieu. ua № 5-4490км07, 20.11.2007, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

418

www. nau. kieu. ua № 5-1232км09, 24.03.2009, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

419

Хоча слід визнати, що незалежно від застосування КК 1960 р. чи КК 2001 р., судимість у цього засудженого буде погашена, однак, він не має судимості в силу ст. 55 КК 1960 р., а не ст. 89 КК 2001 р., оскільки норми КК 1960 р. є більш сприятливими для нього при обчислюванні строків погашення судимості.

(обратно)

420

Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / За ред. С.С. Яценка. — К.: А.С.К., 2002. — С. 930.

(обратно)

421

Вісник Верховного Суду України. — 2004. — № 2. — С. 10.

(обратно)

422

www. nau. kieu. ua № 5-3392км08, 14.10.2008, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

423

www. nau. kieu. ua № 5-1038км07, 22.02.2007, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

424

Пункт 4 постанови Пленуму Верховного Суду України № 16 від 26.12.2003 р. «Про застосування судами законодавства про погашення і зняття судимості» // Вісник Верховного Суду України. — 2004. — № 2. — С. 10.

(обратно)

425

Пономаренко Ю.А. Чинність і дія кримінального закону у часі: Монографія. — К.: Атака, 2005. — С. 188.

(обратно)

426

Голіна В.В. Судимість: Монографія. — Харків: “Харків юридичний”, 2006. — С. 256.

(обратно)

427

Голіна В.В. Судимість: Монографія. — Харків: “Харків юридичний”, 2006. — С. 256.

(обратно)

428

www. nau. kieu. ua № 5-671к09, 31.03.2009, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

429

Голіна В.В. Судимість: Монографія. — Харків: “Харків юридичний”, 2006. — С. 256.

(обратно)

430

Голіна В.В. Судимість: Монографія. — Харків: “Харків юридичний”, 2006. — С. 256.

(обратно)

431

Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2006. — № 1–2. — С. 109–110.

(обратно)

432

Пономаренко Ю.А. Чинність і дія кримінального закону у часі: Монографія. — К.: Атака, 2005. — С. 189–190.

(обратно)

433

Архів апеляційного суду Запорізької області. — 2006. — крим. справа № 1-12.

(обратно)

434

www. nau. kieu. ua № 5-312к08, 21.02.2008, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

435

Голіна В.В. Судимість: Монографія. — Харків: “Харків юридичний”, 2006. — С. 256–257.

(обратно)

436

Пономаренко Ю.А. Чинність і дія кримінального закону у часі: Монографія. — К.: Атака, 2005. — С. 189.

(обратно)

437

Пункт 7 постанови Пленуму Верховного Суду України № 16 від 26.12.2003 р. «Про застосування судами законодавства про погашення і зняття судимості» // Вісник Верховного Суду України. — 2004. — № 2. — С. 10.

(обратно)

438

На наш погляд, саме розробка таких правил є тією ознакою, чим конкретна методична допомога для суддів, у вигляді цього науково-методичного посібника, відрізняється від інших теоретичних праць, які присвячені питанням судимості. Для практикуючих юристів, у тому числі і суддів, цінність юридичної літератури визначається насамперед таким критерієм, чи можливо в тій чи іншій юридичній праці найти відповіді на ті питання, які виникають у юриста на практиці по конкретній справі? Наша мета полягає у тому, щоб запропоновані нами правила, які є фактично висновками у цій праці, дозволили практикуючим юристам знаходити відповіді на їх запитання, які виникають у них при погашенні чи знятті судимості.

(обратно)

439

www. nau. kieu. ua № 5-4760к07, 07.02.2008, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

440

Паневін В.О. Застосування законодавства про погашення і зняття судимості // Вісник Верховного Суду України. — 2004. — № 6. — С. 44.

(обратно)

441

При аналізі судових рішень, ми не зустріли жодного рішення, де була би інформація про те, коли після першої судимості особа вчинила новий злочин. У зв’язку з цим, щоб відповісти на питання до закінчення (після закінчення) строку погашення судимості особа знову вчинила злочин, необхідно дивитися у кримінальній справі другий вирок, де вказано про те, коли особа знову вчинила злочин. Ми судді повинні зрозуміти, просту істину, що ця інформація потрібна насамперед для нас і ніхто крім суддів нам у цьому питанню не допоможе.

(обратно)

442

Пункт 4 постанови Пленуму Верховного Суду України № 16 від 26.12.2003 р. “Про застосування судами законодавства про погашення і зняття судимості // Вісник Верховного Суду України. — 2004. — № 2. — С. 10.

(обратно)

443

Пункт 3 постанови Пленуму Верховного Суду України № 16 від 26.12.2003 р. “Про застосування судами законодавства про погашення і зняття судимості // Вісник Верховного Суду України. — 2004. — № 2. — С. 10.

(обратно)

444

Пункт 4 постанови Пленуму Верховного Суду України № 16 від 26.12.2003 р. “Про застосування судами законодавства про погашення і зняття судимості // Вісник Верховного Суду України. — 2004. — № 2. — С. 10.

(обратно)

445

Голіна В.В. Судимість: Монографія. — Харків: “Харків юридичний”, 2006. — С. 190.

(обратно)

446

Голіна В.В. Судимість: Монографія. — Харків: “Харків юридичний”, 2006. — С. 205.

(обратно)

447

Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / За ред. С.С. Яценка. — К.: А.С.К., 2002. — С. 197.

(обратно)

448

Голіна В.В. Судимість: Монографія. — Харків: “Харків юридичний”, 2006. — С. 209.

(обратно)

449

Яценко С.С. Кримінальне право України. Загальна частина: підручник для студентів юрид. вузів і фак. — К.: Юрінком Інтер, 1997. — С. 436; Голіна В.В. Судимість: Монографія. — Харків: “Харків юридичний”, 2006. — С. 211.

(обратно)

450

www. nau. kieu. ua № 5-6297км06, 12.12.2006, Ухвала, Верховний Суд України.

(обратно)

451

Пункт 11 Розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Кримінального кодексу України 2001 р.

(обратно)

452

Пункт 4 постанови Пленуму Верховного Суду України № 16 від 26.12.2003 р. “Про застосування судами законодавства про погашення і зняття судимості // Вісник Верховного Суду України. — 2004. — № 2. — С. 10.

(обратно)

453

Пункт 11 Розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Кримінального кодексу України 2001 р.

(обратно)

454

Пункт 17 Розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Кримінального кодексу України 2001 р.

(обратно)

Оглавление

Вступ

Розділ І. Судимість як соціально-правове явище

  1.1. Проблемні питання припинення судимості, при застосуванні частин 3 і 4 ст. 88 КК

    1.1.1. Питання припинення судимості засуджених за вироком суду без призначення покарання

    1.1.2. Питання припинення судимості при звільненні осіб від покарання на підставі акта про амністію

    1.1.3. Підстави припинення судимості у осіб, які звільненні від покарання та від кримінальної відповідальності

    1.1.4. Питання припинення судимості у осіб, що відбули покарання за діяння, злочинність і караність якого усунута

    1.1.5. Питання припинення судимості у осіб, які були реабілітовані

  1.2. Правові наслідки судимості (ст. 88 КК)

    1.2.1. Кримінально-правові наслідки судимості

    1.2.2. Загальноправові наслідки судимості

Розділ ІІ. Строки погашення судимості та їх обчислення (ст. ст. 89–90 КК)

  2.1. Правила погашення судимості

  2.2. Правила обчислення строків погашення судимості

    2.2.1. Особливості обчислення строків погашення судимості при умовно-достроковому звільненні від відбування додаткового покарання

    2.2.2. Правила погашення судимості у осіб, після відбуття призначено їм покарання за сукупністю злочинів (ст. 70 КК) чи за сукупністю вироків (ст. 71 КК)

Розділ ІІІ. Зняття судимості (ст. 91 КК)

Розділ ІV. Особливості погашення та зняття судимості неповнолітнім (ст. 108 КК)

  4.1. Особливості погашення судимості у неповнолітніх

  4.2. Особливості дострокового зняття судимості щодо неповнолітніх

Розділ V. Вплив «Прикінцевих та перехідних положень» КК 2001 року на погашення судимості [400]

Розділ VІ. Правила погашення та зняття судимості Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg