«Вступ до психоаналізу»

Вступ до психоаналізу (fb2) - Вступ до психоаналізу (пер. Петр Всеволодович Таращук) 1693K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Зигмунд Фрейд

Зиґмунд Фройд. Вступ до психоаналізу

Слово від перекладача

З огляду на те, що дане видання призначене широкому колу читачів, у ньому подано тільки основний курс лекцій. З тієї самої причини не подано й кількох покажчиків, укладених редакційним колективом німецького академічного Studienausgabe. Крім того, з тексту прибрано підготовані німецькою редакцією посилання на конкретні праці вчених, прізвища яких Зиґмунд Фройд згадує в лекціях (див. бібліо­графію). Посторінкові примітки в квадратних дужках, а також по­одинокі вставлені в текст слова в квадратних дужках належать редакторам німецького видання.

Петро Таращук

Передмова

«Вступ до психоаналізу», що його я пропоную увазі громадськості, не слід сприймати за суперника вже опублікованих загальнооглядових праць, присвячених цій царині знань (Hitschmann, «Freuds Neurosenlehre», 2. Aufl., 1913; Pfister, «Die psychanalytische Methode», 1913; Leo Kaplan, «Grundzüge der Psychoanalyse», 1914; Régis et Hesnard, «La psychoanalyse des névroses et des psychoses», Paris, 1914; Adolf F. Meijer, «De Behandeling van Zenuwzieken door Psycho-Analyse», Amsterdam, 1915). Ця книжка — лише дослівне відтворення лекцій, що їх я прочитав протягом двох зимових семестрів 1915/16 та 1916/17 рр. перед мішаною аудиторією з лікарів та нефахівців, що складалася з представників обох статей.

Тож усі особливості викладу, що їх помітить читач цієї книжки, можна пояснити обставинами її виникнення. Я не міг дотримуватися холодного стилю наукової розвідки, навпаки, як лектор я мусив дбати, щоб протягом майже двогодинного викладу увага моїх слухачів ні на мить не ослабла. Потреба зважати на безпосереднє сприйняття неминуче призводила до того, що окремі теми доводилось розглядати не раз, скажімо, вперше у зв’язку з тлумаченням сновидь, а згодом удруге при поясненні проблеми неврозів. Інколи сам характер матеріалу не дозволяв мені вичерпно пояснити ту або ту важливу тему, приміром тему неусвідомленого, в одному місці, тож я мусив не раз підступати до неї і знову полишати, аж поки згодом траплялася нагода доповнити вже подане знання.

Хто обізнаний з психоаналітичною літературою, той знайде в цьому «Вступі» дуже мало інформації, про яку не можна було б довідатись з інших, набагато докладніших публікацій. Проте потреба поглибити виклад і скомпонувати його частини часом змушувала автора додавати в певних місцях (при поясненні етіології страху, істеричних фантазій) досі ще ніде не опублікований матеріал.

Відень,

весна 1917 р.

Фройд

Частина перша Хибні дії

Лекція 1 Вступ

Вельмишановні добродійки і добродії! Мені невідомо, що і скільки з книжок чи з почутого знає про психоаналіз дехто з вас. Але вже сама назва мого курсу — «Початковий вступ до психоаналізу» — зобов’язує мене ставитись до вас так, ніби ви не знаєте нічого й потребуєте докладних пояснень.

Передусім я повинен вам сповістити, що психоаналіз — це певний метод лікування нервовохворих, і зразу ж подати приклад, наскільки в його царині майже все відбувається цілком по-іншому, а часто і просто навпаки, ніж узагалі в медицині. Адже в інших галузях медицини, застосовуючи на хворому нові для нього лікувальні методи, ми здебільшого приховуємо від пацієнта труднощі, з якими вони пов’язані, і, сповнюючи надією, запевняємо в успіху лікування. Гадаю, ми маємо на те право, бо таким своїм поводженням підвищуємо ймовірність одужання. Та беручись лікувати невротика психоаналітичним методом, ми поводимось інакше. Ми вказуємо хворому на труднощі лікування, на його затяжний характер, на зусилля і жертви, яких воно потребує; а про наслідки лікування кажемо, що не можна пообіцяти чогось певного, успіх залежить від поведінки пацієнта, від його розуміння, податливості й витримки. В нас, звичайно, є слушні підстави для такого нібито цілком відмінного поводження, і, можливо, згодом ви їх зрозумієте.

А тепер не гнівайтесь, якщо попервах я вас трактуватиму так само, як невротичних хворих. Власне, я вам не раджу приходити і слухати мене вдруге. Через те я вказуватиму вам на всі недоладності, з якими доконечно пов’язаний виклад психоаналізу, й усі труднощі, що їх слід подолати, аби виробити власну думку. Я покажу вам, що весь напрям вашої освіти і все ваше узвичаєне мислення неминуче обертають вас у ворогів психоаналізу, і з’ясую, скільки потрібно внутрішніх зусиль, щоб подолати той інстинктивний опір. Я, звичайно, не можу сказати наперед, якою мірою ви зрозумієте психоаналіз, прослухавши мої лекції, і водночас не можу пообіцяти, що, прослухавши їх, ви навчитеся провадити психоаналітичні дослідження й лікувати психоаналітичним методом. Якщо серед вас усе ж виявляться ті, хто не задовольниться побіжним знайомством з психоаналізом, а захоче докладно вивчити його, то я не тільки відраджуватиму їх від такого наміру, а й прямо застерігатиму. Ситуація поки що така, що той, хто надумає стати психоаналітиком, закриє собі будь-який шлях до університетської кар’єри, а обравши життя звичайного лікаря-практика, опиниться в товаристві, що не розумітиме його зусиль, ставитиметься до нього з недовірою та ворожістю і спрямує проти нього все зло, яке зачаїлось у недобрій людській душі. Можливо, саме з тих супровідних з’явиськ, на які така багата війна, що лютує нині в Європі, ви складете приблизну оцінку, скільки легіонів може постати проти вас.

А проте ніколи не бракує людей, для яких, попри породжуваний клопіт і неспокій, зберігає свою привабу все, що може додати нових знань. Якщо є такі серед вас і вони, знехтувавши мої застороги, прийдуть сюди й наступного разу, я вітатиму їхню появу. Але всім вам належить право дізнатися, в чому ж полягають ті згадані труднощі психоаналізу.

Передусім вони пов’язані з поясненнями, з методом викладу психоаналізу. Навчаючись медицини, ви вже звикли сприймати очима. Ви розглядали анатомічні препарати, вивчали осад при хімічних реакціях, спостерігали скорочення м’язів, спричинене подразненням їхніх нервів. Згодом вашу увагу звертали на стан хворого, на симптоми його хвороби, на наслідки патогенних процесів, а в багатьох випадках навіть показували вже виділених з організму збудників хвороб. У хірургії ви спершу були очевидцями операцій, що полегшують страждання хворого, а згодом могли й самі приступати до їхнього виконання. Навіть у психіатрії вам демонстрували хворих, і їхня змінена міміка, порушене мовлення й поведінка збагатили вас масою спостережень, які полишили глибоке враження. Тож викладач медицини виступає здебільшого в ролі екскурсовода й тлумача, що водить вас по музею, а ви тим часом безпосередньо знайомитесь з експонатами і, сприймаючи все власними чуттями, переконуєтесь в існуванні нових фактів.

На жаль, у психоаналізі все інакше. При аналітичному лікуванні відбувається не що інше, як словесний обмін між аналізованим і лікарем. Пацієнт розмовляє, розказує про минулі події і теперішні враження, скаржиться, виявляє бажання й почуття. Лікар вислуховує пацієнта, намагається спрямувати хід його думок, дораджує, звертає його увагу на окремі речі, дає йому пояснення і спостерігає за реакціями розуміння і спротиву, що він їх викликає в пацієнта. Неосвічені родичі нашого хворого — їм до вподоби тільки видиме й відчутне, а найліпше для них — лікування, яке можна побачити в кіно, — також не проминають нагоди засумніватись у тому, «як можна самими словами протиставити щось хворобі». Але ці міркування такі ж нерозумні, як і непослідовні. Адже це ті самі люди, що достеменно знають, ніби свої симптоми хворий «просто вигадує». Слова спершу були чарами, і вони ще й досі зберігають чимало своєї давньої чарівної сили. Словом можна ощасливити людину або довести її до розпачу, через слово вчитель передає свої знання учневі, палким словом промовець надихає слухачів і впливає на їхні судження й постанови. Слова призводять до афектів і є поширеним засобом впливу, який чинять люди одне на одного. Тож не слід недооцінювати й застосування слова в психотерапії, і будьмо задоволені, коли нам пощастить почути слова, що ними обмінюються аналітик та його пацієнт.

Але й це для нас недосяжне. Розмова, в якій і полягає психоаналітичне лікування, не терпить ніяких слухачів, зробити її прилюдною не можна. На лекціях з психіатрії студентам, звичайно, демонструють неврастеніка чи істерика. Він тоді лише переказує свої скарги й симптоми, а про інше замовчує. А оту інформацію, якої потребує аналіз, він може сповістити тільки тоді, коли серцем прихилиться до лікаря; він ураз замовкне, тільки-но помітить хоч одного байдужого до себе слухача. Бо ці признання йдуть з найпотаємніших глибин його душевного життя, розкривають те, що` він як соціально незалежна істота мусить приховувати від інших, містять, зрештою, все, в чому він як цілісна особистість не хоче признаватись навіть собі самому.

Не можна стати й свідком психоаналітичного лікування. Можна лише слухати про нього і дізнаватися про психоаналіз тільки, в найвужчому розумінні цього слова, з самих чуток. Через цей виклад, що йде нібито з других рук, ви потрапляєте в дуже незвичайну ситуацію, в якій вам і доводиться складати власну думку. По щирості, здебільшого все залежить від ступеня вашої віри викладачеві.

Уявіть собі, ніби ви слухаєте лекцію не з психіатрії, а історії, і викладач розповідає вам про життя і воєнні звитяги Александра Македонського. Які ж ваші підстави вірити в правдивість його повідомлень? Спершу становище видається ще непевнішим, ніж у випадку з психоаналізом, бо професор історії, так само як і ви, не брав участі у воєнних походах Александра; психоаналітик принаймні повідомляє про події, в яких певну роль відігравав і він сам. Але далі йде низка доказів, що змушують вас повірити історикові. Він може вказати на свідчення античних письменників, що або були сучасники Александрових виправ, або стояли набагато ближче до тих подій, ніж ми, — отже, на твори Діодора, Плутарха, Арріана та ін.; він може показати вам зображення монет і статуй імператора, що збереглися до наших днів, і пустити між ваші лави фотографію помпейської мозаїки, що зображує битву при Іссі. Власне, всі ці документи засвідчують тільки те, що попередні покоління вже вірили в існування Александра і в реальність його дій та звитяг, і тому у вас знову прокинеться критичність. Згодом ви з’ясуєте, що не кожне з повідомлень про Александра вірогідне або точне в усіх своїх подробицях, але я все ж не припускаю, ніби ви покинете аудиторію, сумніваючись у реальності Александра Македонського. Ваші висновки спиратимуться головно на два міркування: по-перше, викладач не має якихось очевидних мотивів видавати за правду те, правдивість чого він сам не визнає; по-друге, всі досяжні історичні дослідження змальовують ті події більш-менш однаково. Взявшись після цього перевіряти античні джерела, ви знову зіпретеся на ті самі підстави: на брак мотивів, які спонукали б авторів казати неправду, і на взаємоузгодженість їхніх свідчень. Наслідок перевірки у випадку з Александром видасться більш-менш переконливим, проте все буде інакше, коли йтиметься про такі постаті, як Мойсей або Німрод. Згодом ви не раз матимете нагоду усвідомити, які сумніви можуть зародитись у вас з приводу віри в те, що вам розповідають хворі, котрих лікують психоаналітичним методом.

А тепер у вас є право запитати: «Якщо немає жодних об’єктивних підстав вірити в психоаналіз і немає змоги продемонструвати його, то як узагалі можна вивчати психоаналіз і переконуватись у правдивості його тверджень?» Таке вивчення й справді не дуже легке, і, крім того, людей, що як слід опанували психоаналіз, дуже мало, хоча є, звичайно, й цілком приступний спосіб опанувати його. Людина вчиться розуміти психоаналіз передусім на собі самій, через дослідження власної особистості. Це не зовсім те, що звичайно називають самоспостереженням, але, оскільки кращого слова нема, можна скористатися й цим. Існує ціла низка дуже поширених і загальновідомих психічних феноменів, які, трохи ознайомившись із технікою, можна вивчати як об’єкти аналізу на самому собі. При цьому ви й досягнете сподіваної мети: переконаєтесь у реальності процесів, що їх описує психоаналіз, і в правильності своїх уявлень. Щоправда, поступ на цьому шляху має певні межі. Але можна піти набагато далі, доручивши проаналізувати себе вправному аналітикові, вивчаючи при цьому дію аналізу на власне Я і водночас користаючись нагодою перейняти в досвідченого колеги тонкі методи аналізу. Проте згаданий шлях під силу тільки окремим особам, на нього не може вийти вся аудиторія.

У другій трудності, пов’язаній з опануванням психоаналізу, я вже не можу звинуватити сам аналіз; у цьому випадку, шановні слухачі, я мушу перекласти відповідальність на вас, принаймні через те, що досі ви студіювали медицину. Засвоєна освіта надала вашому мисленню цілком певний напрямок, що далеко відбігає від психоаналізу. Вас навчали анатомічно обґрунтовувати діяльність організму та порушення його функцій, пояснювати все хімічними та фізичними процесами і розуміти їх біологічно, але навіть дрібку вашої цікавості не звернули на психічне життя, що є вершиною діяльності навдивовижу складного людського організму. Тому психологічне мислення зосталося для вас цілком чужим і ви звикли ставитись до нього з недовірою, не визнавати його наукового характеру й полишили його всіляким аматорам, поетам, натурфілософам і містикам. Така обмеженість, звісно, зашкодить вашій лікарській практиці, бо хворий, як здебільшого в усіх людських взаєминах, спершу виявить перед вами свої душевні властивості, і, боюся, ви будете змушені відступити якимсь лікарчукам, знахарям і містикам, що ви їх так зневажаєте, певну частку того терапевтичного впливу, якого ви щосили прагнете.

Я добре знаю, чим можна виправдати таку вашу прогалину в освіті. Бракує певної допоміжної філософії, якою ви б могли послугуватися, лікуючи хворих. Ні умоглядна філософія, ні дескриптивна психологія, ні так звана експериментальна психологія, тісно пов’язана з фізіологією чуттів, — саме її ви вивчаєте в університетах, — неспроможні збагатити вас корисним знанням про взаємозв’язки душі й тіла і дати вам у руки ключ розуміння, що пояснив би можливі порушення психічних функцій. Щоправда, й у самій медицині є така галузь, як психіатрія, що описує спостережувані психічні розлади і на основі їхніх симптомів складає клінічні картини хвороби, проте у хвилини розважності навіть психіатри сумніваються, чи можна називати наукою їхні суто описові твердження. Симптоми, що становлять ту чи ту картину хвороби, не вивчені ні за своїм походженням, ні за механізмом утворення, ні за взаємною пов’язаністю; їм не відповідають жодні помітні зміни анатомічної будови органа психіки, а якщо й відповідають, то такі, що, зіпершись на них, не можна нічого пояснити. На такі психічні розлади тільки тоді можна справити бодай якийсь терапевтичний вплив, коли виявиться, що вони — побічний наслідок певних органічних уражень.

Саме тут та прогалина, яку намагається виповнити психоаналіз. Адже психоаналіз прагне поставити психіатрію на психологічні підвалини, яких їй бракує, сподівається знайти спільну основу, ставши на яку, можна зрозуміти взаємозв’язок фізичних та психічних уражень. Тому психоаналіз змушений цуратися будь-яких не властивих йому гіпотез анатомічного, хімічного чи фізіологічного характеру і спирається тільки на суто психологічні уявлення, — боюся, саме через це він видасться вам попервах чужим і неприйнятним.

У наступній трудності я вже не звинувачуватиму ні вас, ні вашу освіту, ні ваш спосіб мислення. Двома своїми твердженнями психоаналіз тяжко ображає ввесь світ і породжує неприхильність до себе; одне з цих тверджень зіткнулося з інтелектуальним упередженням, друге — з естетично-моральним. Ці упередження аж ніяк не можна легковажити: це дві великі потуги, побічні наслідки корисного, ба навіть необхідного розвитку людства. Головну їхню силу становлять емоції, і тому боротьба проти них — найважча.

Перший із цих нелюбих постулатів психоаналізу проголошує: психічні процеси самі по собі неусвідомлювані, усвідомлюються тільки поодинокі акти і фрагменти цілісного психічного життя. Пригадайте, що ми звикли якраз до протилежного — ототожнювати психіку і свідомість. Саме усвідомлюваність видається нам найпритаманнішою ознакою психічного життя, а психологія — вченням про зміст свідомості. Ба навіть більше, це ототожнення здається нам таким зрозумілим, що будь-яке заперечення його ми вважаємо за очевидну дурницю, а проте психоаналіз не може не висувати такого заперечення, не може визнавати тотожності царин свідомого і психічного. Згідно з вашим визначенням психічне життя — це процеси, подібні до почуттів, думок, бажань, а психоаналіз обстоює, що є неусвідомлені думки й неусвідомлені бажання. Сформулювавши цю тезу, психоаналіз наперед утрачає всякі симпатії всіх прихильників розважливих наукових досліджень і породжує підозру, ніби він — якесь таємне химерне вчення, що постає в пітьмі й будує свої теорії з усілякої каламуті. Але ви, шановні слухачі, звичайно, ще не можете зрозуміти, з яким цілковитим правом таке абстрактне твердження, як «Психічне — це усвідомлене», слід уважати за упередження, ви ще не здогадуєтесь, які підстави спонукають вас заперечувати неусвідомлене, якщо воно справді існує, і якою може бути користь від такого заперечення. Здається, це лише пуста словесна баталія — чи слід психічне обмежувати тільки усвідомленим, а чи слід поширити його й за межі царини свідомості, — і все-таки я запевняю вас, що, визнавши існування неусвідомлюваних психічних процесів, ми відкриваємо цілком новий напрямок у житті суспільства й розвитку науки.

Сподіваюся, ви вже здогадуєтесь, який глибокий внутрішній зв’язок існує між цим першим сміливим твердженням психоаналізу і вже згаданим другим. Це друге твердження, що ним психоаналіз пишається як одним зі своїх здобутків, проголошує: інстинкти, що їх звикли вважати за суто сексуальні й у вузькому, і в широкому значенні цього слова, відіграють незвичайно велику й понині ще не досить оцінену роль у виникненні нервових і психічних хвороб. Ба більше, ці самі сексуальні інстинкти, крім того, великою мірою сприяють найвищим культурним, мистецьким і соціальним досягненням людського духу.

Як показує мій досвід, саме незгода з таким результатом психоаналітичних досліджень — найпотужніше джерело опору, з яким доводиться боротись психоаналізові. А хочете знати, як це пояснюємо ми? Ми вважаємо, що культура створюється під тиском боротьби за існування коштом відмови від задоволення інстинктів і здебільшого вона завжди створюється заново, бо кожна окрема людина, стаючи членом людського суспільства, жертвує задоволенням інстинктів задля громадського добра. Серед природних інстинктів, які доводиться тамувати, сексуальні інстинкти посідають найчільніше місце; їхня енергія при цьому сублімується, тобто відвертається від сексуальних цілей і спрямовується на соціально вищу, вже не сексуальну мету. Але такий стан нестабільний, сексуальні інстинкти приборкувати важко, перед кожним, хто прагне прилучитися до культурної роботи, постає небезпека, що йому не вдасться по-іншому спрямувати свої сексуальні інстинкти. Суспільство знає, що нема більшої загрози для культури, ніж звільнення сексуальних інстинктів і спрямування їхньої енергії на первісні властиві їм об’єкти. Суспільству не до вподоби, коли йому нагадують про його такі непевні підвалини, воно нітрохи не зацікавлене в тому, щоб визнавати силу статевих інстинктів і з’ясовувати кожному окремому членові суспільства всю вагу сексуального життя; задля виховної мети суспільство прагне радше приховати геть усе, що здатне привернути увагу до цієї царини. Через те й не погоджується з отакими результатами психоаналітичних досліджень і воліє затаврувати їх як естетично огидні, морально ниці або ж просто небезпечні. Але ж негоже висувати такі закиди проти нібито об’єктивних наукових досліджень. Щоб висунути заперечення прямо, їх слід перевести в царину інтелекту. Бо така вже людська природа: людина схильна проголошувати хибним усе, що видається їй небажаним, і тоді вкрай легко знайти аргументи, які підтвердять цей присуд. Те, що суспільству не до вподоби, воно проголошує хибним, а отже, й заперечує слушність психоаналізу з допомогою логічних та фактичних аргументів, котрі спираються, проте, на почуття, і ці заперечення набувають сили упереджень, спростувати які — марна річ.

Натомість ми, шановні добродійки і добродії, можемо відверто заявити, що, обстоюючи свої твердження, які породжують такий спротив, ми дотримуємося цілковитої безсторонності. Ми прагнемо лише висвітлити факти, здобуті під час ретельної дослідницької роботи. Для себе ми навіть вимагаємо права безумовно відкидати втручання будь-яких практичних міркувань у наукову роботу, навіть не беручись з’ясовувати, чи слушні побоювання, на які спираються ті міркування.

Це лише декілька з тих труднощів, які постануть перед вами, коли ви підступите до психоаналізу. Для початку їх, мабуть, більше ніж досить. Якщо ви подолаєте їх, ми зможемо просуватися далі.

Лекція 2 Хибні дії

Вельмишановні добродійки і добродії! Почнімо не з постулатів, а з дослідження. Оберімо за його об’єкт певні дуже поширені, добре всім знані й украй мало оцінені феномени, які нітрохи не пов’язані з хворобами, бо їх можна спостерігати в кожної здорової людини. Це так звані хибні дії, властиві людині: вона хоче щось сказати, а натомість каже зовсім інше — це похибка мовна; або те саме трапляється з нею на письмі, і вона часом помічає свою помилку, а часом ні; або, читаючи друкований чи писаний текст, бачить не те, що там написано, — це похибка читальна; так само людині може почутися не те, що їй сказано, — це похибка слухова; звичайно, тут і мови нема про якісь органічні ураження слухових органів у цієї людини. В основі ще однієї низки таких явищ лежить забування, але не тривале, а коротке, приміром, коли хто не може згадати чийогось імені, а те ім’я він усе-таки знає і, тільки-но йому нагадають, одразу впізнає його; або коли хто забуває про свій намір, а згодом згадує про нього, тобто забуває тільки на якийсь певний час. У третій низці явищ уже немає елемента тимчасовості, — скажімо, запихання, коли хто покладе кудись певну річ і потім не може знайти її, або цілком подібне до нього гублення якоїсь речі. Тут перед нами забування, до якого ставляться інакше, ніж до інших видів забування, людина дивується або сердиться, не здатна збагнути, як таке могло статися. З цим поєднуються різні омани, що їм знову притаманна тимчасовість; якийсь час людина вірить у те, що доти видавалося їй неправдивим, таким самим видасться і згодом; далі йде ще ціла група аналогічних явищ із різними назвами.

Це все випадки, про внутрішню спорідненість яких свідчить уживання в їхніх німецьких назвах однакового префікса «ver-», майже всі ці явища дріб’язкові, часом просто миттєві і не мають великої ваги в людському житті. Тільки зрідка котресь із них набуває практичного значення, коли, наприклад, хтось загубив якусь річ. Через те ви й не звертаєте на них великої уваги, — виникають лише слабенькі емоційні реакції.

А тепер я проситиму вас придивитися до цих феноменів якнайпильніше. Ви, певне, невдоволено забурчите: «І в широкому світі, і в закутках психічного життя є стільки величних таємниць, а в царині душевних хвороб — стільки загадок, які вимагають і заслуговують пояснення, що видається справді непристойним марнувати зусилля і завзяття на такі дурниці. От якби ви пояснили, як людина зі здоровим зором і слухом серед білого дня бачить і чує те, чого нема; чому іншій людині раптом починає здаватися, ніби її переслідує той, кого досі вона найдужче любила; або чому людина, висуваючи найвигадливіші аргументи, обстоює химери, що їх визнає за безглуздя кожна дитина, — тоді б ми серйозно сприйняли психоаналіз; та якщо ця наука може тільки привертати нашу увагу до того, чому промовець сказав одне слово замість іншого або чому господиня кудись запхала свої ключі, і до всілякого іншого дріб’язку, тоді ми напевне знайдемо, як краще застосувати свій час і завзяття». А я б вам відповів: «Потерпіть, шановні добродійки і добродії!» Ваша критика безпідставна. Але правда й те, що психоаналіз не може похвалитись, ніби він не переймається дрібницями. Навпаки, матеріалом його спостережень найчастіше є ті звичайнісінькі непомітні події, що їх як щось незначуще зневажливо відкидає решта наук, той матеріал — немов покидьки світу явищ і феноменів. Та чи не плутаєте ви у своїй критиці велич проблеми з яскравістю її виявів? Хіба немає вкрай важливих речей, здогадатись про які за певних обставин і певного часу можна тільки за майже непомітними ознаками? Мені зовсім неважко назвати вам кілька таких ситуацій. З яких незначних прикмет висновуєте ви, чоловіки, що здобули прихильність тієї або тієї дами? Невже ви чекаєте на недвозначні слова кохання, на палкі обійми, чи, може, вам вистачає погляду, що його навряд чи помітив хто інший, летючого руху, на секунду довшого потиску рук? А коли ви як слідчий беретеся розслідувати вбивство, то невже ви справді сподіваєтесь, що вбивця лишить на місці злочину свою фотографію, додавши до неї ще й адресу? Чи, може, ви змушені задовольнятися незначними і непримітними слідами, що їх полишив злочинець? Тож і нам не слід недооцінювати дрібних прикмет та ознак; можливо, саме вони допоможуть нам вийти на слід великих. До речі, я, як і ви, теж гадаю, що увагу слід звертати передусім на найважливіші проблеми життя й науки. Але здебільшого дуже мало користі з того, коли хтось гучно проголошує, що береться досліджувати ту або ту велику проблему. Після цього зчаста навіть не знають, куди ж спрямувати наступний крок. У науковій роботі перспективніше братися за те, що лежить безпосередньо перед вами, і тоді самі собою з’являться і шляхи досліджень. І коли пройти їх, нічого не проминаючи, без упереджень та наперед сформульованих сподіваних результатів, і при цьому ще й трапиться щастя, то навіть ця скромна робота, розкривши взаємозв’язки, які все між собою поєднують, і незначне, і велике, дасть вам змогу підступити до вивчення складних проблем.

З такої самої позиції звертатимусь я й до вас, щоб привернути вашу увагу до вивчення нібито незначущих хибних дій, властивих здоровим людям. Тепер я запропонував би спитати кого-небудь, не знайомого з психоаналізом, як він пояснює такі явища.

Насамперед він, звісно, відповість: «Ох, та їх зовсім не варто пояснювати, це дрібні випадковості». Що ж розуміють, кажучи таке? Може, те, нібито це такі незначні події, що вони випадають з ланцюга причинно-наслідкових зв’язків і з не меншим успіхом можуть як трапитись, так і не трапитись? Але хто бодай раз відступив від природного детермінізму, той просто відкидає геть увесь науковий світогляд. І тоді такій людині вже можна довести, наскільки послідовніший релігійний світогляд: адже, згідно з ним, — і це всякчас наголошують, — без осібної волі Божої з голови й волосина не впаде. Гадаю, наш приятель не захоче доводити свою відповідь до її логічного кінця, а відступить і скаже, що коли він вивчить ці явища, то, певне, й пояснить їх. Бо ж ідеться про невеликі функціональні відхилення, порушення психічної діяльності, і причини їх можна з’ясувати. Людина, що за інших обставин говорить цілком правильно, може бовкнути щось не те, коли вона: 1) втомлена або почувається негаразд; 2) збуджена; 3) дуже заклопотана чимсь іншим. Такі пояснення неважко й підтвердити. Мовні похибки й справді найчастіше трапляються тоді, коли людина втомлена, коли в неї болить голова або от-от почнеться напад мігрені. Так само й під час збудження людина часто плутає слова й навіть окремі предмети, не за те хапається; а коли людина розвіяна, тобто, власне, зосереджена на чомусь іншому, впадає у вічі, що вона забуває про свої наміри, виконує без певної мети найрізноманітніші дії. Відомий приклад такої розвіяності — професор із «Fliegenden Blätter», що забуває свою парасольку й надягає чужого капелюха, бо зосереджений на проблемі, яку розглядатиме в своїй наступній книжці. Кожному з нас із власного досвіду відомо, як людина забуває про свої первісні наміри і вже дані обіцянки, коли з нею щось трапиться і вся її увага зосереджена на іншому.

Усе це видається цілком зрозумілим і неспростовним. Воно, певне, не дуже й цікаве, принаймні не таке цікаве, як ми сподівалися. Пригляньмося ж пильніше до пояснення хибних дій. Умови, що призводять до виникнення таких феноменів, не однакові між собою. Кволість і порушення кровообігу створюють фізіологічну основу для розладу нормального функціонування; збудження, втома, відволікання уваги — це чинники вже іншого роду, їх можна назвати психофізіологічними і досить легко завести в рамки якоїсь теорії. Адже й при втомі, й при відхиленні уваги, і, напевне, при загальному збудженні відбувається розпорошення уваги, з чого можна виснувати, що людина недостатньо зосереджується на тій або тій дії. Через те ту дію часто виконують не так як слід, неточно. До аналогічних наслідків може призвести й легенька кволість, зміни в кровопостачанні органів центральної нервової системи, бо ці зміни так само впливають на вирішальний чинник — розпорошення уваги. Тож в усіх цих випадках ідеться про наслідки порушення уваги, що має органічні або психічні причини.

Як бачимо, такі явища нібито й зовсім нецікаві для наших психоаналітичних досліджень. У нас навіть може виникнути бажання взагалі полишити тему. Проте, ближче приглянувшись до фактів, ми з’ясуємо, що не все узгоджується з теорією хибних дій, пояснюваних порушенням уваги, або принаймні не все можна природним чином виснувати з неї. Ми дізнаємося, що такі хибні дії і забування властиві й тим людям, які не втомлені, не розвіяні і не збуджені, тобто тим, які з усіх поглядів перебувають у своєму нормальному стані; лише потім, унаслідок самої хибної дії, їх охоплює збудження, — ми помічаємо його, а вони заперечують. Не все так просто і з твердженням, що посилення уваги, спрямованої на певну дію, гарантує успішне виконання її, а зменшення уваги становить певну загрозу для успіху. Є ціла низка робіт, які людина виконує суто автоматично, з дуже невеликою увагою, причому цілком упевнено й точно. Пішоходець, навряд чи знаючи, де він іде, все ж не збивається з дороги й потрапляє туди, куди йшов, нікуди не схибивши. Принаймні здебільшого так і є. Вправний піаніст натискає, навіть не думаючи про те, потрібні клавіші. Він, звісно, може коли-небудь помилитись, але якщо автоматична гра збільшує небезпеку помилок, то саме віртуози, чия гра, внаслідок тривалого вправляння стала цілком автоматична, мали б найдужче страждати від такого лиха. Ми ж бачимо протилежне, чимало дій виконують абсолютно впевнено тоді, коли на об’єкт не звернено пильної уваги, а невдача, похибка стаються саме тоді, коли на дії надміру пильно зосереджуються, і можна напевне стверджувати, що немає ніякого відвертання потрібної для її виконання уваги. В таких ситуаціях іноді кажуть, що це наслідок «збудження», але незрозуміло, чому збудження не сприяє ще більшому зосередженню уваги на такій потрібній для виконавця дії. Коли хто виступає з важливою промовою чи усною заявою і внаслідок мовної похибки каже протилежне тому, що збирався, це навряд чи можна пояснити з допомогою психофізіологічної теорії, або ж теорії розпорошення уваги.

Хибні дії часто поєднані з такою великою кількістю дрібних супровідних явищ, що їх не можна ні зрозуміти, ні пояснити з допомогою згаданих вище тлумачень. Коли, приміром, хто тимчасово не пригадує якоїсь назви, то сердиться через це, неодмінно хоче згадати і не може полишити своїх спроб. Чому ж такій роздратованій людині дуже рідко щастить, хоч як вона цього прагне, зосередити увагу на слові, яке, за її власним висловом, «крутиться в неї на язиці» і яке вона зразу впізнає, коли хтось вимовить його? Або трапляються ще випадки, коли хибні дії нагромаджуються, взаємно переплітаються, заступають одна одну. Першого разу людина забула про побачення, наступного разу, коли вже є тверда постанова неодмінно прийти, виявляється, що вона переплутала годину. Ще один приклад: хтось кружними шляхами намагається пригадати забуте слово, і при цьому в нього випадає з пам’яті друга назва, яка допомогла б у пошуках першої. Та, силкуючись відновити другу назву, він утрачає третю і т. д. Як відомо, це твердження слушне й щодо друкарських помилок, і кожен знає, що то похибки складача. Така вперта друкарська помилка пролізла колись в одну соціал-демократичну газету. В повідомленні про якусь урочистість можна було прочитати: «Серед присутніх був і його високість хронпринц» (замість «кронпринц», спадкоємець трону). Наступного дня внесли корективи. Газета вибачилась і написала: «Кромпринц». У таких випадках охоче розводяться про чортика в складальних касах, злого духа друкарства й т. ін. Усі ці висновки вочевидь виходять за межі психофізіологічної теорії друкарських помилок.

Я не знаю, чи відомо вам, що мовні похибки можна спровокувати, викликати, так би мовити, через навіювання. Як приклад я розповім вам анекдот. Одного разу новачкові на театральній сцені доручили важливу роль: в «Орлеанській діві» він мав повідомити королю, що конетабль відіслав назад свого меча.[1].

 Один з головних героїв надумав позбиткуватися, тож на репетиції замість тексту кілька разів повторив переляканому початківцеві такі слова: «Комфортабль відіслав назад свого коня»,[2] і своєї мети таки досяг. На виставі бідолаха і справді дебютував із цим перекрученим рапортом, хоча його ще й як застерігали, — хіба, може, це сталося саме через ті застороги.

Усі ці дрібні особливості хибних дій теорія відвернення уваги не спроможна вичерпно пояснити. Це аж ніяк не означає, що сама вона хибна. Їй, певне, чогось бракує, якогось доповнення, з ним вона б стала цілком задовільною. Але до багатьох хибних дій, розглядаючи їх самі по собі, можна підступити ще й з іншого боку.

Оберімо ж найпридатніший для нашої мети різновид хибних дій — мовні похибки. З не меншим успіхом можна брати й похибки письмові та читальні. І тепер нам слід нагадати собі, що досі ми запитували тільки про те, чому й за яких умов людина перекручує слова, і саме на це запитання дістали відповідь. Але ж можна спрямувати свою цікавість по-іншому і спробувати дізнатися, чому людина перекручує слова саме так, а не інакше, причому слід зважати й на те, до чого призводить мовна похибка. Ви побачите, що поки не буде відповіді на це запитання, поки не буде з’ясований результат мовної похибки, поти з погляду психології цей феномен становитиме чисту випадковість, дарма що ми навіть дамо йому якесь фізіологічне пояснення. Якщо вже так сталося, що в мене схибив язик, я ж вочевидь можу помилятися на безліч різних ладів, кажучи замість потрібного слова тисячі інших або ж усіляко його перекручуючи. А чи нема тут чогось такого, що в кожному окремому випадку змушує мій язик схибити саме так, відкинувши всю решту можливих варіантів, чи це просто чистісінька випадковість, цілком довільна подія, і на це запитання взагалі не можна дати розумної відповіді?

Двоє авторів, Мерінґер і Маєр (один — філолог, другий — психіатр), і справді 1895 р. спробували підійти до проблеми мовних похибок із цього боку. Вони назбирали прикладів і передусім схарактеризували їх з допомогою суто дескриптивних методів. Це, звичайно, не дає ніяких пояснень, проте може вказати шлях до них. Згадані автори класифікували перекручення, що їх зазнає потрібна мовцеві фраза внаслідок словесної похибки, як переставляння, випередження, відлуння, змішування (контамінація) і заміна. Я подам вам і наведені авторами приклади цих головних типів похибок. Переставляння відбувається тоді, коли хто каже «Мілоса Венерська» замість «Венера Мілоська» (зміна послідовності слів). Ось випередження: «На душі тяжні...» замість «На душі мені тяжко». За приклад відлуння править відомий нещасливий тост: «Нашому вельмишановному шефові — многі, многі, мно-гімно літа!» Ці три різновиди мовних похибок трапляються не так уже й часто. Натомість куди численніші приклади, коли мовна похибка полягає у стягуванні або змішуванні, приміром, коли добродій звертається на вулиці до жінки: «Якщо дозволите, панно, я б із вами радо погуля-ював». У цьому словесному покручі вочевидь поєднані дієслова «погуляв» і «погультяював». (До речі, цей молодик мав у тієї дами небагато успіху.) Як приклад заміни Мерінґер і Маєр наводять випадок, коли хтось сказав: «Я покладу ці препарати в тюрмостат» замість «термостат» і т. ін.

Спроби тлумачення, що їх ґрунтують ці автори на всій сукупності описаних прикладів, зовсім незадовільні. Вони вважають, ніби звуки та склади одного слова мають неоднакову вартість, тож іннервація більш вартісних елементів може порушити іннервацію менш вартісних. Причому автори цілковито спираються на самі по собі не такі вже й часті випередження та відлуння; при інших різновидах мовних похибок вони навіть не згадують звукових пріоритетів, якщо ті взагалі існують. А все ж найчастіше людина хибить словом тоді, коли замість одного слова вимовляє інше, дуже до нього подібне, і вже самої цієї подібності, на думку загалу, досить, аби пояснити похибку. Наприклад, професор під час вступної лекції каже: «Я не згоден (не годен) навіть оцінити заслуги мого вельмишановного попередника». Або інший професор: «У жіночих статевих органах, попри численні спокуси... Перепрошую: спостереження...»[3]

Найпоширеніший і найочевидніший різновид словесної похибки такий: людина каже цілком протилежне тому, що намірялася висловити. Це явище, звісно, не пов’язане ані з відносною вагою окремих звуків, ані з впливом певних звукосполучень, і, надолужуючи брак пояснень, посилаються на глибинний внутрішній логічний зв’язок протилежностей, тісно поєднаних між собою психологічними асоціаціями. Є для цього й історичні приклади: один з голів нашої палати депутатів якось відкрив засідання отакими словами: «Шановні панове, я бачу, що кворум уже є, і тому оголошую засідання закритим».

Не менш підступними, ніж зв’язок протилежностей, можуть виявитись якісь інші поширені асоціації, що за певних обставин іноді вискакують несподівано й недоречно. Приміром, розповідають, що на весільному бенкеті з приводу шлюбу сина Г. Гельмгольца з донькою відомого винахідника й промислового магната В. Сіменса уславленому фізіологові Дюбуа-Реймонові доручили виголосити вітальну промову. Свій безперечно блискучий тост він закінчив отакими словами: «Тож нехай живе нова фірма: “Сіменс і … Гальске”!» Зрозуміло, що то була назва старої фірми. Розміщення поряд цих двох імен було для берлінця не менш звичним, ніж для віденця поєднання прізвищ Рідель і Бойтель.

Отже, до ієрархії звуків і схожості слів слід додати ще і вплив словесних асоціацій. Але й на цьому ще не кінець. У певній низці випадків пояснити спостережувані мовні похибки можна, здається, лише тоді, коли взяти до уваги попередню фразу — вимовлену чи тільки помислену. Тобто перед нами знову постає відлуння, як його описав Мерінґер, тільки тут воно діє на більшій відстані. Проте мушу признатись, що загалом у мене таке враження, ніби ми тепер якнайдалі відійшли від розуміння мовних похибок!

І все-таки мені здається, ніби я не помилюсь, коли скажу, що, прослухавши цей матеріал про дослідження похибок, усі ми ще й по-іншому сприйняли подані приклади, і на цьому іншому сприйнятті варто зупинитися докладніше. Ми вивчали умови, за яких узагалі стаються мовні похибки, потім чинники, що впливають на різний характер перекручень у самій похибці, але до ефекту, який справляє похибка сама по собі, не беручи до уваги причин її виникнення, навіть не підступали. Взявшись і за це, ми, врешті, будемо змушені наважитись і визнати, що в окремих випадках мовна похибка має певний сенс. Що це означає — «певний сенс»? Гаразд, це означає, що ефект мовної похибки такий, що вона, можливо, має право на те, щоб її вважали за повновартісний психічний акт, який прагне задовольнити власні цілі; розуміли як дію, що має певний зміст і значення. Досі ми вели мову про похибки, але тепер видається, ніби сама та похибка — іноді цілком правильна дія, що заступає іншу дію, — ту, яку сподівались або намірялись виконати.

Цей сенс, притаманний самій похибці, в окремих випадках видається цілком зрозумілим і ясним. Коли голова, провадячи засідання палати депутатів, уже першими своїми словами закриває його замість відкрити, ми, знаючи всі обставини, за яких скоєно мовну похибку, схильні вважати, що ця помилка сповнена сенсу. Голова не сподівався добра від засідання і був би радий одразу ж і закрити його. Знайти тут сенс, тобто розкрити значення мовної похибки, для нас зовсім не важко. Або коли одна дама, ніби захоплюючись, каже товаришці: «Ох, який у вас чарівний новий капелюшок, — ви самі його так гарно одоробили?» замість «оздобили», то ніяка наука в світі не завадить нам витлумачити цю похибку як вислів: «Не капелюшок, а справжнє одоробло». Або коли інша дама, відома як натура енергійна, розповідає: «Мій чоловік запитав у лікаря, якої дієти йому дотримуватись, але лікар відповів, що йому дієта непотрібна, він може їсти і пити все, що я хочу», то ця мовна похибка незаперечно свідчить про наявність у жінки досить послідовної програми.

Шановні добродійки і добродії, якщо виявиться, що словесні та й будь-які інші похибки мають сенс не тільки в окремих нечисленних випадках, а в своїй переважній більшості, то цей сенс, про який ми ще досі не говорили, неминуче стане для нас найцікавішим об’єктом, з цілковитим правом затьмаривши всі інші позиції, що з них ми оцінювали хибні дії. Ми б змогли тоді полишити всі фі­зіологічні або психофізіологічні обґрунтування і взялися б до суто психологічних досліджень сенсу, тобто значення і наміру хибних дій. Звичайно, нам не обійтися без залучення ширшого матеріалу спостережень, які б допомогли підтвердити наші сподівання.

Перше ніж здійснювати цей намір, я хочу вас запросити піти зі мною ще й по іншому сліду. Часто трапляється так, що письменник використовує словесні похибки або інші різновиди хибних дій як засоби поетичного вислову. Сам по собі цей факт уже має показувати нам, що похибку, приміром мовну, письменник аж ніяк не вважає за безглузду, бо зумисне її відтворює. Таж не можна стверджувати, ніби письменник випадково помилився на письмі, а потім лишив ту письмову похибку на вустах свого героя як словесну похибку. З допомогою мовної похибки письменник прагне на щось натякнути, і ми можемо дослідити, на що саме, може, він просто натякає, що особа, про яку йдеться, розвіяна чи втомлена або ж у неї от-от станеться напад мігрені. Звісно, не слід переоцінювати думку, ніби письменник свідомо використовує мовні похибки. Адже вони й справді можуть бути безглуз­дими, простою психічною випадковістю, або ж матимуть сенс тільки в рідкісних випадках, і письменник зберігає право, доопрацьовуючи твір, виповнити їх змістом, щоб ужити для своєї художньої мети. Тож не треба дивуватися, що про мовні похибки ми більше дізнаємося від письменників, ніж від філологів і психіатрів.

Такий приклад мовної похибки є і в Шиллеровім «Валенштайні» («Піколоміні», І дія, 5-а картина). В попередній сцені Макс Піколоміні якнайпалкіше боронить партію герцога і натхненно розводиться про благословення миру, які йому відкрилися під час подорожі, коли він супроводив до табору Валенштайнову доньку. Максів батько й двірський посланець Квестенберґ просто приголомшені його словами. Після цього п’ята сцена розгортається далі:

Квестенберґ

О лихо нам! Невже і справді так?

Скажи ж, мій друже, чи й надалі

Ми його лишимо у цьому божевіллі

І не гукнемо вмить його назад,

Щоб враз полуду на очах розбити?

Октавіо (виходячи з тяжкої задуми)

Тепер уже й мені відкрились очі,

Й невтішного чимало прозираю.

Квестенберґ

Що саме, друже?

Октавіо

Прокляття подорожі цій!

Квестенберґ

Чого? Що сталося?

Октавіо

Ідіть, я мушу

Негайно рушить по сумному сліду,

На власні очі бачити, ідіть.

(Хоче відпровадити його.)

Квестенберґ

Куди? Навіщо?

Октавіо (квапливо)

До неї!

Квестенберґ

До...

Октавіо (поправляється)

До герцога! Ходімо...

Октавіо хотів сказати «До нього», до герцога, але помилився і виказав своїми словами «До неї» принаймні те, що дуже добре знає, від кого походить той вплив, який змусив молодого героя вихваляти мир.

Ще виразніший приклад спостеріг О. Ранк у Шекспіра. Він знайшов його у «Венеціанському купцеві», в славетній сцені, де щасливий коханець має вибрати одну з трьох скриньок, і я, мабуть, учиню найкраще, коли зачитаю вам короткий витяг із Ранка.

«Поетично надзвичайно добре мотивовану і технічно блискуче застосовану мовну похибку, що, як і словесна похибка, котру знайшов Фройд у «Валенштайні», свідчить, що письменник добре знає механізм та сенс цієї похибки і приписує таке розуміння й слухачам, ми бачимо в Шекспіровому «Венеціанському купцеві» (III дія, 2-а сцена). Скутій у виборі чоловіка волею батька, що хотів визначити його жеребкуванням, Порції досі щастило уникати всіх нелюбих її серцю женихів. І коли нарешті в Бассаніо Порція побачила чоловіка, якого і справді покохала, то вже боїться, що й він обере не ту скриньку. Найрадніше вона б йому сказала, що навіть і тоді його кохатиме, але її стримує присяга. Героїні з цим внутрішнім роздвоєнням поет вкладає у вуста такі слова, з якими вона звертається до свого бажаного жениха:

День-два заждіть, прошу вас, не хапайтесь… Невдало зробите ви вибір — я Не зможу бачитися з вами більше. Тож почекайте! Каже щось мені (Хоч не любов, звичайно), що нізащо Вас втратити я б зараз не хотіла... …Зробити вибір я б навчила вас, Але тоді порушила б я клятву. Не можу! Хоч і гірко пожалкую, — Чому я, грішна, слова не зламала, Якщо ви візьмете не ту, що слід... О, як мене чарують ваші очі!.. Вони мене надвоє поділили... Одна моя частина вам належить, А друга… також вам, чи то — мені, Сказати я хотіла. А проте — Все, що моє, — те ваше, зовсім ваше...[4]

Якраз те, на що Порція хотіла тільки легенько натякнути, про що вона, власне, взагалі мала мовчати перед ним, а саме: що вона й без вибору зовсім йому належить і кохає його, поет із дивовижною психологічною витонченістю відверто висловлює в мовній похибці і з допомогою цього довершеного мистецького засобу вгамовує нестерпучу непевність закоханого щодо наслідків вибору і знімає напругу з глядачів».

Звернімо увагу ще й на те, як вправно Порція кінець кінцем примирює обидва вислови, поєднані в мовній похибці, як вона усуває суперечність між ними і зрештою визнає цілковиту слушність мовної похибки:

А проте — Все, що моє, — те ваше, зовсім ваше...

Розкрити сенс похибок принагідно пощастило і одному вельми далекому від медицини чоловікові, і його заувага прояснює нашу дослідницьку роботу. Всі ви знаєте натхненного сатирика Ліхтенберґа (1742—1799), про якого Ґете сказав: «Де він жартує, захована проблема». Отак випадково через жарт з’являється і вирішення проблеми. У своїх дотепних та уїдливих «Нотатках» Ліхтенберґ записав таку фразу: «Він так начитався Гомера, що замість angenommen («як уважають», «припускають») завжди бачив Agamemnon». У цьому й справді полягає вся теорія читальних похибок.

Наступного разу ми пересвідчимось, чи можна в такому розумінні похибок погодитись із поетами.

Лекція 3 Хибні дії (дальший виклад)

Вельмишановні добродійки і добродії! Минулого разу ми постановили розглядати хибні дії не в їхньому зв’язку з тими діями, які людина свідомо намірялась учинити і які зазнали перекручення, а самі по собі, і в нас виникло враження, що в окремих випадках хибні дії нібито мають свій власний сенс, тож ми казали, що, якби на більшій кількості прикладів пощастило підтвердити, що хибні дії справді мають сенс, той сенс став би для нас цікавішим, ніж дослідження обставин, за яких виникають хибні дії.

Узгодьмо ще раз, що нам слід розуміти під «сенсом» психічного процесу. Це не що інше, як намір, якому він служить, і його місце — в ряду інших психічних процесів. У більшості наших досліджень слово «сенс» можна ще заміняти словом «намір», «тенденція». Але що це — оманлива видимість чи поетичне звеличення похибки, — коли ми починаємо вірити, ніби їй притаманний певний намір?

Лишаймось і далі у сфері мовних похибок і перегляньмо ще більшу кількість спостережених випадків. Тут ми виявимо цілу категорію випадків, у яких намір, тобто сенс мовної похибки, цілком очевидний. Насамперед це випадки, коли на місці задуманого з’являється його протилежність. Голова сповіщає у вступній промові: «Я оголошую засідання закритим». Ці слова однозначні. Сенс і намір його словесної похибки в тому, що він прагне закрити засідання. «Він сам так сказав»,[5].

 — можна було б процитувати, ми тільки зловили його на слові. Лишень не уривайте мене запереченням, ніби це неможлива річ, бо ми, мовляв, добре знаємо, що він хотів не закрити, а відкрити засідання, і що сам він — тут ми повинні визнати його за найвищий авторитет — може підтвердити, що справді хотів відкрити. Бо, вчинивши так, ви б забули, що ми з вами погодились розглядати похибки насамперед самі по собі; про їхній зв’язок із наміром, якому вони перешкодили, мова буде згодом. Ви б тоді завинили в логічній помилці і завдяки їй просто спекалися б проблеми, яку слід з’ясувати, англійською мовою про це кажуть «begging the question».

В інших випадках, коли, схибивши словом, людина висловила не прямо протилежне задуманому, в мовній похибці однаково виявляється протилежний сенс. «Я не згоден навіть оцінювати заслуги мого попередника». «Не згоден» не є протилежністю «не годен», але це відверте признання, яке гостро суперечить тому, що слід було б казати професорові в такій ситуації.

У наступній групі випадків мовна похибка просто додає ще один сенс до задуманого. Фраза тоді звучить як стягнена, скорочена, згущена конструкція, утворена з кількох речень. Як-от у випадку з енергійною дамою: «Він може їсти і пити все, що я хочу». Це те саме, якби вона сказала: «Він може їсти і пити все, що хоче. Але чого йому ще хотіти? Замість нього хочу я». Мовна похибка часто створює враження такого скорочення; приміром, один професор анатомії після своєї лекції про носову порожнину запитав, чи все зрозуміли його слухачі, і, діставши загальну ствердну відповідь, повів далі: «Мені важко повірити, бо людей, що розуміють будову носової порожнини, навіть у мільйонному місті можна на одному пальці... перепрошую, на пальцях однієї руки порахувати». Та вкорочена фраза мала свій власний сенс: є тільки одна людина, що знає будову носової порожнини.

На відміну від випадків, у яких мовні похибки самі виявляють свій сенс, є випадки, коли похибка начебто позбавлена всякого змісту, тобто вочевидь суперечить нашим сподіванням. Коли хто, помилившись словом, перекручує чиєсь власне ім’я або вимовляє невживані звукосполучення, то, здається, вже цього одного дуже поширеного явища досить, щоб на питання, чи всі мовні похибки мають певний сенс, відповісти негативно. Та коли пильніше придивитись до таких випадків, виявиться, що досить легко можна зрозуміти й ці звукові перекручення, і навіть різниця між цими неясними випадками та попередніми зрозумілими не така вже й велика.

Одного добродія запитали, як почувається його родич, і він відповів: «Ох, це, мабуть, трунатиме... триватиме ще один місяць». Коли ж добродія запитали, що, власне, означають ці слова, він пояснив, що подумав про смерть, труну, і поєднання слів «триватиме» і «труна» дало слово «трунатиме» (Мерінґер і Маєр).

Інший добродій розповідав про певні вчинки, які засуджував, і мовив: «І тоді стали гидомі деякі факти...» Коли його розпитали, він підтвердив, що справді хотів назвати ті вчинки «гидотою». «Відомі» і «гидота» утворили разом чудернацьке слово «гидомі» (Мерінґер і Маєр).

Пригадайте випадок із молодиком, що хотів «погуляювати» з незнайомою дамою. Ми дозволили собі розкласти це словоутворення на «погуляв» та «погультяював» і були цілком певні такого тлумачення, навіть не вимагаючи підтверджень. Із наведених прикладів ви побачили, що й ці, такі незрозумілі випадки мовних похибок можна прояснити з допомогою зіткнення, інтерференції двох різних намірів, які збиралися висловити. Різниця полягає тільки в тому, що в одному випадку один намір цілком заступає другий, як-от коли мовна похибка свідчить про протилежне помисленому, а в другому випадку внаслідок похибки тільки перекручується або змінюється первісний сенс, виникає словесний по­круч більш-менш затемненого змісту.

Тепер нам здається, ніби ми вже збагнули таємницю великої кількості мовних похибок. Твердо дотримуючись цього погляду, ми зможемо пояснити й інші, досі ще загадкові різновиди похибок. Наприклад, при перекрученні прізвищ не можна припускати, ніби завжди йдеться про суперництво двох схожих і все-таки різних прізвищ. Але однаково, той другий намір відгадати не важко. Перекручення прізвищ досить часто трапляється й без мовних похибок; до нього вдаються, щоб прізвище стало немилозвучним або нагадувало про щось непристойне; це поширений спосіб глузування, якого дуже швидко навчаються уникати освічені люди, хоча відмовляються від нього нерадо. Таке перекручення часто прибирає форми «дотепу», проте вкрай невисокого ґатунку. Щоб дати вам грубий і відразливий приклад такого перекручення прізвищ, я нагадаю, що прізвище президента Французької республіки, Пуанкаре, змінили в наші часи на «Кабанкаре». А звідси вже недалеко до припущення, що й при мовній похибці, як і при перекрученні прізвищ, зберігається цей глузливий намір. Якщо й далі дотримуватись нашого тлумачення, такі ж пояснення годяться і для окремого різновиду мовних похибок із комічним або безглуздим ефектом. «Нашому вельмишановному шефові — многі, многі, мно-гімно літа!» Святковий настрій у цьому випадку порушується найнесподіванішим утручанням слова, яке пробуджує неестетичні картини, і, маючи перед собою зразок відомих глузливих і лайливих слів, можна припустити тільки те, що тут прагне виявитись певна тенденція, яка гостро суперечить випнутій на передній план шанобливості і немов стверджує: «Не вірте моїм словам, я кажу це все жартома, чхати мені на того чолов’ягу й т. ін.». Те саме слушне й щодо похибок, унаслідок яких безневинні слова обертаються в непристойні й сороміцькі, як-от Apopos замість Apropos або «підблягузнюватись» замість «підлабузнюватись»[6] (Мерінґер і Маєр).

Ми знаємо, що така тенденція притаманна багатьом людям, зумисне перекручення безневинних слів у непристойні становить для них своєрідну втіху, і вони вважають це за дотепність; тобто чуючи такі речі від людей, передусім слід з’ясувати, чи вони зумисне кажуть таке задля жарту, а чи це лише ненавмисні мовні похибки.

Що ж, коштом більш-менш невеликих зусиль нам пощастило розкрити таємницю похибок! Це не випадковості, а поважні психічні акти, що мають власний сенс і виникають унаслідок взаємодії — чи, може, краще, протидії — двох різних намірів. Але тепер я вже добре бачу, що ви хочете накинутись на мене зі зливою запитань, на які слід відповісти, і сумнівів, які треба розвіяти, перше ніж можна буде радіти цим початковим результатам нашої роботи. Я, звичайно, аж ніяк не жену вас до поквапних висновків. Розгляньмо ж усе це по порядку, одне за одним, тверезо зваживши.

Про що, власне, ви запитали б мене? Чи, на мою думку, ці пояснення годяться для всіх різновидів мовних похибок, чи тільки для окремих груп? Чи можна таке тлумачення поширити й на решту хибних дій, тобто й на похибки читальні та письмові, на забування, випадки, коли людина або не за те хапається, або не туди кладе, і т. ін.? Чи впливають якось утома, збудження, розвіяність, порушення уваги на психічну природу хибних дій? Крім того, всім очевидно, що з двох супротивних тенденцій хибної дії одна завжди ясна і зрозуміла, а друга не завжди. Що слід робити, аби розгадати цю другу тенденцію, а коли здається, ніби вже є розгадка, як довести, що вона не просто ймовірна, а єдино правильна? Є у вас іще запитання? Як нема, то я сам запитаю. Я нагадаю вам, власне, що самі хибні дії нас не дуже й цікавлять, вивчаючи їх, ми тільки прагнемо підступити до психоаналізу, дізнатися щось про нього. Через те я й запитую: що то за наміри чи тенденції, котрі можуть таким чином перешкодити іншим намірам та тенденціям, і які взаємовідносини існують між порушувальними тенденціями і порушеними тенденціями? Тільки після відповіді на це запитання можна знову братися до нашої роботи.

Так-от, чи охоплює це пояснення всі випадки мовних похибок? Я дуже схильний у це вірити, і саме тому, що кожного разу, досліджуючи ту чи ту мовну похибку, можна дійти до такого тлумачення. Але це аж ніяк не свідчить, ніби без такого механізму мовної похибки не станеться. Адже відповідь може бути така: «З погляду теорії нам це байдуже, бо висновки, якими ми хочемо скористатись для вступу до психоаналізу, будуть слушні навіть тоді, коли нашим уявленням відповідатиме лише невелика кількість мовних похибок, хоч у даному разі тим уявленням відповідає переважна більшість їх». На наступне запитання, чи можна уявлення, сформовані при вивченні мовних похибок, поширити на інші види хибних дій, я наперед даю ствердну відповідь. У цьому ви й самі пересвідчитесь, коли ми візьмемося досліджувати приклади письмових похибок, помилкової діяльності й т. ін. Але суто з методичних причин я пропоную вам зачекати з цією роботою, поки ми докладніше ознайомимось із мовними похибками.

Запитання, що можуть означати для нас такі чинники (що їх дехто з авторів висуває на перший план), як-от порушення кровообігу, втома, збудження, розвіяність, нездатність зосередитись, якщо погодитись із запропонованим психічним механізмом мовних похибок, заслуговує на ґрунтовну відповідь. Зверніть увагу, що ці чинники ми не заперечуємо. Взагалі нечасто трапляється, щоб психоаналіз заперечував якісь твердження, що їх висуває інша сторона; здебільшого він тільки додає щось нове, і часом таки справді виявляється, що досі не помічене й лише нещодавно сформульоване — найістотніше. Слід незаперечно визнати вплив таких фізіологічних станів, як кепське самопочуття, порушення кровообігу, втома та виснаження, на виникнення мовних похибок; у цьому вас переконає ваш повсякденний особистий досвід. Але ж як мало цим можна пояснити! Передусім ці чинники аж ніяк не доконечні умови виникнення хибних дій. Мовні похибки трапляються й тоді, коли людина цілком здорова і почувається добре. Отже, ці суто соматичні чинники тільки полегшують роботу властивого психічного механізму мовних похибок і сприяють їхньому виникненню. Для пояснення відносин між цими чинниками і самими похибками я колись удався до порівняння і тепер повторю його, бо чогось ліпшого годі й придумати. Припустімо, я глупої ночі гуляв у безлюдному місці й мене перестрів волоцюга, що відібрав мій годинник та гаманець, і я, не спромігшись розгледіти до ладу обличчя напасника, в найближчій поліційній дільниці викладу свою скаргу такими словами: «Безлюдність і темрява щойно пограбували мене». Комісар поліції скаже мені на те: «Здається, ви не маєте рації, дотримуючись украй механістичних уявлень. Подаймо краще ситуацію отак: під покровом пітьми, скориставшись безлюдністю, невідомий злочинець відібрав у вас цінні речі. На мій погляд, найголовніше у вашому випадку — щоб ми доклали всіх зусиль і знайшли злодія. Може, тоді нам удасться вернути пограбоване».

Такі психофізіологічні чинники, як збудження, розвіяність, нездатність зосередитись, вочевидь дуже мало сприяють нам у пошуках пояснення. Це лише фрази, ширми, за які нам ніхто не боронить зазирати. Слід радше запитати, що саме спричинило те збудження, що саме відвернуло увагу. Так само треба визнати й певний вплив взаємодії звуків, схожості слів і поширених асоціативних зв’язків між словами. Ці чинники сприяють мовній похибці, вказують шлях, на який вона може ступити. Та, коли переді мною якийсь шлях, хіба це неодмінно означає, що я стану на нього? Потрібний іще мотив, що схилив би мене до такої постанови, крім того, сила, яка поведе мене вперед. Отже, звукові та словесні співвідношення — однаково, що певні стани організму, які сприяють виникненню мовних похибок, і через те їх не можна вважати за безпосередню причину похибок. Подумайте лишень, у якій незліченній кількості випадків моїй мові ніщо не перешкоджало: ані звукова подібність ужитих слів до інших слів, ані їхній внутрішній зв’язок зі словами протилежного значення, ані поширені словесні асоціації. Тоді зостається припустити, разом із філософом Вундтом, що мовні похибки з’являються, коли внаслідок фізичного виснаження асоціативні схильності беруть гору над первісним наміром мовця. Все це звучало б дуже добре, якби не суперечило досвідові, згідно з яким в одній групі випадків немає фізичних чинників, а в другій — асоціативних чинників, які сприяли б виникненню мовних похибок.

Але вкрай цікаве для мене ваше наступне запитання: яким способом можна з’ясувати обидві тенденції, що зіткнулися між собою? Ви, певне, й не здогадуєтесь, яке це важливе запитання. І, мабуть, погодитесь, що одну з двох тенденцій — порушену — можна з’ясувати без ніякого сумніву: особа, яка скоїла ту або ту хибну дію, знає про порушену тенденцію і визнає її. Привід для сумнівів і вагань може становити тільки друга, порушувальна тенденція. Що ж, ми вже чули, і ви, сподіваюся, ще не забули, що в певній низці випадків ця друга тенденція також зрозуміла. Вона виявляється в ефекті, створенім мовною похибкою, якщо тільки ми зважимось і дозволимо тому ефектові промовляти від власного імені. Голова схибив словом і висловив протилежне, — таж ясно, що він хотів відкрити засідання, але не менш ясно, що він прагнув закрити його. Це так ясно, що більш нічого пояснювати не треба. Але як можна в інших випадках, коли порушувальна тенденція тільки перекручує первісну, не виявляючись цілком, розпізнати її за тим перекрученням?

У першому ряду випадків дуже простим і надійним способом, а саме тим, що з його допомогою ми з’ясовуємо й порушену тенденцію. Про неї безпосередньо сповіщає сам промовець: схибивши словом, він зразу ж відновлює первісне слово, яке задумав. «Це, мабуть, трунатиме... триватиме ще один місяць». Тут-таки можна дізнатися від нього й про порушувальну тенденцію. Ми запитуємо: «Гаразд, а чого ви спершу сказали “трунатиме”?» Він відповість: «Я мав на увазі, що вже треба готувати труну». А в другому випадку, коли промовець схибив словом і сказав «гидомі», він теж сповістить вам, що спершу намірявся сказати: «Це гидота», але потім стримався і пом’якшив вислів. З’ясувати порушувальну тенденцію тут не менш легко, ніж порушену. Я зумисне подавав приклади, що їх не описували й не по­яснювали ані я, ані жоден з моїх прихильників. І все ж в обох випадках знадобилося певне втручання, щоб уможливити тлумачення. Слід було розпитувати мовця, чому він помилився словом саме так, як він пояснює свою похибку. Інакше він, певне, проминув би похибку, не намагаючись прояснити її. Та, коли запитати його, він пояснює похибку першим, що спало йому на думку. І тепер ми бачимо, що оце невелике втручання та його успіх — це вже психоаналіз, а водночас модель кожного психоаналітичного дослідження, яке ми проведемо в майбутньому.

Чи не занадто я помисливий, припускаючи, мовляв, тільки-но перед вами постає психоаналіз, у вас одразу народжується опір проти нього? Чи не кортить вам закинути мені, що, розпитуючи людину, яка схибила словом, її пояснення не можна вважати за безперечні? Звичайно, він намагатиметься, гадаєте ви, виконати вимогу і пояснити мовну похибку, але бовкне при цьому перше-ліпше, що спаде йому на думку й видасться годящим для такого пояснення. Адже доказів, що мовна похибка справді відбулася саме так, при цьому не отримують. Звісно, воно, може, й так, а може, зовсім інакше. Йому могло спасти на думку і щось інше, не менш підхоже, а то й краще.

Дивно, як низько ви, по суті, цінуєте факти психічної діяльності. Уявіть собі, хтось виконує хімічний аналіз речовини і з’ясував, що один із складників цієї речовини має певну вагу, стільки і стільки міліграмів. Знаючи ту вагу, вже можна зробити вірогідні висновки. Чи повірите ви, ніби якомусь хімікові спаде на думку засумніватись у тих висновках на підставі, що виділений компонент може мати й іншу вагу? Ні, кожен визнає факт, що виділений складник важить саме стільки, не більше й не менше, і без вагань використає це знання для побудови дальших висновків. Та, коли йдеться про психічний факт, коли опитуваний дає цілком визначену відповідь, назвавши певну асоціацію, ви берете і нехтуєте її, кажучи, ніби йому могло спасти на думку й щось інше! Ви тішитесь ілюзією своєї психічної свободи і не хочете відмовлятися від неї. На превеликий жаль, мої погляди на це питання гостро суперечать вашим.

Тут ви, певне, відступите, але тільки на те, щоб чинити опір уже в іншому місці. Ми зрозуміли, поведете ви далі, що специфічна техніка психоаналізу полягає в тому, щоб спонукати аналізованого самому розповісти про вирішення власних проблем. Візьмімо тепер інший приклад, той, у якому промовець на бенкеті зичить своєму шефові «мно-гімно літа». Ви сказали, що порушувальна тенденція в цьому випадку — глузування і вона суперечить виявам пошани. Але це лише ваше власне тлумачення, зіперте на спостереження, не пов’язані з мовними похибками. Бо, коли й у цьому випадку запитати винуватця похибки, він аж ніяк не підтвердить, ніби намірявся глузувати, а радше енергійно заперечить. Чому ж ви не відступаєтесь від свого недоведеного пояснення, почувши такі недвозначні заперечення?

Так, цього разу вам пощастило висунути сильний аргумент. Я уявляю собі цього незнайомого промовця: він, либонь, асистент того шефа, на честь якого справляють учту, може, вже навіть приват-доцент, молодик із найкращими перспективами. Я натисну на нього й запитаю, чи не відчуває він чогось такого, що могло б суперечити його закликові вшанувати шефа. І в якій я ситуації опинюсь? Він розсердиться, а потім як нагримає на мене: «Кладіть край своїм допитам, бо інакше мені терпець урветься! Своїми підозрами ви мені всю кар’єру зіпсуєте. Я просто сказав “гімно літа” замість “многі літа”, бо в цій самій фразі я вже двічі вимовляв склад “мно” після “гі”. Це те, що Мерінґер називає відлунням, і нема чого тут шукати ще якихось тлумачень. Ви зрозуміли мене? Годі вже». Гм, досить несподівана реакція, справді завзяте спростування. Бачу, що з молодика вже нічого не витягнеш, а потай собі думаю, що сам він аж надміру зацікавлений у тому, щоб його мовній похибці не приписали жодного сенсу. Вам, певне, видається, що молодик не має слушності, так грубо реагуючи на суто теоретичне дослідження, але зрештою, подумаєте ви, кому ж, як не йому, знати, що він хотів сказати, а що ні.

Невже й справді він повинен знати? На це запитання ще треба відповісти.

Тепер вам здається, ніби ви вже зловили мене за руку. «Так ось яка ваша техніка», — чую я ваші голоси. Коли людина, що схибила словом, дає пояснення, які вам підходять, ви проголошуєте її остаточним і незаперечним авторитетом: «Він сам так сказав!» Та коли її слова не пасують до вашого краму, тоді ви проголошуєте, ніби вони нічого не варті, ніби їм не слід вірити.

Здається, все й справді так. Але я можу вказати вам на ще один приклад такої страхітливої поведінки. Коли обвинувачений зізнається на суді в скоєних злочинах, суддя вірить йому, а коли заперечує свої злочини, суддя не вірить йому. Якби все відбувалось інакше, не було б ніякого судочинства, тож попри помилки, які вряди-годи трапляються, ви змушені визнати, що система загалом працює добре.

А що, коли ви суддя, а той, хто сподіяв мовну похибку, ваш обвинувачений? А далі з’ясуймо: йдеться про мовну похибку чи переступ?

Можливо, нам не треба відкидати й цього порівняння. Але погляньте, яких відмінних поглядів ми доходимо, заглиблюючись у, здавалося б, таку безневинну проблему хибних дій, і ми досі анітрохи не знаємо, як можна їх примирити. Я пропоную вам тимчасовий компроміс на основі порівняння з суддею та обвинуваченим. Ви, певне, скажете мені, що сенс похибки не лишає жодного сумніву, коли аналізований тлумачить його сам. Я на те відповім: коли аналізований відмовляється бодай щось повідомити і так само, звичайно, коли він відсутній і не може нічого розказати, прямих доказів, що сенс саме такий і такий, здобути не можна. Отже, як і в судочинстві, ми змушені звернутися до непрямих доказів, спираючись на які, дійдемо більш-менш близьких до правди висновків. Із суто практичних міркувань суд проголошує когось винним у скоєному злочині й на підставі лише непрямих доказів. Для нас такої необхідності нема, але ніхто й не змушує нас відмовлятися від використання непрямих доказів. Хибно було б вважати, ніби наука складається лише з незаперечно доведених тез, і вимагати цього від неї ми не маємо права. Таку вимогу підносять ті, хто прагне схилятись перед авторитетом, хто відчуває потребу замінити свій релігійний катехізис якимсь іншим, нехай навіть і науковим. Але наука має у своєму катехізисі лише кілька аподиктичних тверджень, усе інше — це судження, яким властивий більший або менший ступінь імовірності. Адже сама здатність задовольнятися тими наближеннями до істини і провадити плідну роботу, незважаючи на брак остаточних доказів, є ознакою наукового мислення.

Але на що ми зіпремо свої тлумачення, звідки наберемо непрямих свідчень, щоб на них будувати докази, у випадку, коли в словах аналізованого немає нічого, що пояснювало б сенс похибки? З різних джерел. Передусім із подібності до феноменів поза сферою хибних дій, приміром, коли проголосимо, що перекручення прізвищ у вигляді мовної похибки має той самий глузливий сенс, що й зумисне перекручення їх. Крім того, з психічної ситуації, в якій сталася хибна дія, з наших знань про характер особи, що припустилася хибної дії, з почуттів, які опановували її перед хибною дією і які, можливо, й призвели до самої дії. Здебільшого ми тлумачимо похибку, спираючись на загальні принципи, але попервах це тільки припущення, здогад, і ми потім підтверджуємо його, проаналізувавши психічну ситуацію. Часом ми навіть змушені чекати дальших подій, про які немов провістила похибка, і лише тоді можемо підтвердити наші припущення.

Переконати мені вас у цьому нелегко, якщо я обмежуватимусь тільки мовними похибками, але і в цій сфері можна знайти напрочуд добрі приклади. Молодик, що хотів погуляювати з дамою, напевне, несміливий; даму, чий чоловік може їсти і пити все, що вона хоче, я знаю як жінку енергійну, що тямить, як заправляти в домі. Або візьмімо наступний приклад. На загальних зборах «Конкордії» один юний член виголошує палку опозиційну промову, в якій звертається до керівництва як до грошовних членів проводу; в цьому покручі вочевидь поєднані слова «грошовитий» і «шановний». Ми припускаємо, що в молодика виявилась порушувальна тенденція, спрямована проти його опозиційності, і вона, мабуть, якимсь чином пов’язана з грошима. Від свого інформатора ми й справді довідались, що в промовця завжди було сутужно з грошима і саме тоді він намагався позичити їх у когось. Тобто порушувальний намір можна, по суті, висловити такою думкою: «Будь поміркованіший у своїй опозиційності, це ті самі люди, які мають давати тобі гроші».

Перейшовши до інших різновидів хибних дій, я зможу подати вам набагато більше прикладів таких непрямих доказів.

Якщо хто забуває чиєсь, перед тим добре йому відоме власне ім’я або, попри всі намагання, насилу пригадує його, неважко припустити, що він зачаїв якісь недобрі почуття до власника того імені й не хоче про нього думати; додайте до цього ще й згодом з’ясовану психічну ситуацію, в якій сталася така похибка:

«Добродій Y безнадійно закохався в одну даму, яка невдовзі вийшла заміж за добродія X. Хоча добродій Y певний час уже був знайомий із добродієм X і навіть мав із ним ділові стосунки, він завжди забуває його ім’я, тож не раз, коли виникала потреба написати листа, був змушений дізнаватися те ім’я від чужих людей».[7]

Добродій Y вочевидь нічого не хоче знати про свого щасливого суперника. «Не думати — оце йому судилось».

Або: одна дама розпитує лікаря про спільну знайому, але називає при цьому її дівоче прізвище. Прізвище, яке та знайома взяла після шлюбу, дама забула. Натомість сповіщає, що була дуже невдоволена тим шлюбом і терпіти не могла чоловіка своєї приятельки.[8]

Про забування імен ми ще чимало говоритимемо у зв’язку з іншими питаннями, а тепер нас цікавить головно психічна ситуація, в якій відбувається забування.

Забування намірів можна загалом приписати протилежним почуванням, які не дають виконати намір. Такої думки дотримуються не тільки психоаналітики, а й люди взагалі, визнаючи в своєму повсякденному житті все те, що відкидають у теорії. Підопічний аж ніяк не виправдає свого покровителя, коли той вибачиться, що забув виконати його прохання. Підопічний одразу подумає: «Його це нітрохи не обходить; він тільки пообіцяв, але навіть не думав виконувати». Отже, в окремих випадках забування і в житті вважають гідним осуду, різниця між популярним і психоаналітичним розумінням цієї похибки, здається, зникає. Уявіть собі господиню, що зустрічає гостей отакими словами: «Як, ви прийшли сього­дні? А я геть забула, що запросила вас на цей день». Або молодика, якому треба пояснити коханій, що він забув прийти на заздалегідь призначене побачення. В цьому він, звичайно, не признається, а радше вигадає найнеймовірніші перешкоди, які не дали йому тоді прийти й не дозволили сповістити її опісля. Всі ми знаємо — і визнаємо слушність такого трактування, — що на військовій службі, коли хто щось забув зробити, не зарадять і не врятують від кари ніякі вибачення. Отже, в таких ситуаціях усі враз погодяться, що окремі хибні дії мають сенс, і вкажуть, який саме. Чому ж люди не досить послідовні, щоб поширити цей погляд на інші похибки і цілком та відверто визнати його? Звичайно, є відповідь і на це запитання.

Якщо сенс забування намірів такий безперечний навіть для невтаємничених, ми ще менше здивуємося, дізнавшись, що письменники використовують ці похибки, розуміючи їх так само. Той із вас, хто бачив або читав «Цезаря і Клеопатру» Б. Шоу, пригадує, що в останній сцені, коли Цезар від’їжджає, йому не дає спокою думка, ніби він щось іще намірявся зробити, а тепер забув. Нарешті виявляється, що саме: попрощатися з Клеопатрою. Цією незначною деталлю поет хотів приписати великому Цезареві те почуття зверхності, якого він ніколи не мав і якого ніколи не прагнув. Адже з історичних джерел можна довідатися, що Цезар підготував усе, аби Клеопатра поїхала слідом за ним до Рима і жила там з малим цезарятком, а коли Цезаря вбили, вона була змушена тікати з міста.

Випадки забування намірів загалом такі зрозумілі, що ними навряд чи можна скористатися для нашої мети: висновувати непрямі докази існування того чи того сенсу похибки з наявної психічної ситуації. Тому звернімося до однієї з украй неоднозначних та неясних хибних дій — до випадків, коли людина щось губить або запихає так, що не може знайти. Ви, певне, не повірите, що, й загубивши річ і часом навіть гостро переживаючи таку прикрість, ми вже мали якийсь певний намір. Проте чимало спостережень свідчать на користь цієї тези. Один молодик загубив олівця, що надто вже припав йому до вподоби. За кілька днів до цього він отримав листа від свого шваґра, що закінчив його такими словами: «Поки що я не маю ні бажання, ні часу потурати твоєму легкодумству й лінощам»[9]. А олівець був подарунком саме від того шваґра. Без такого збігу обставин ми, звичайно, не могли б запевняти, що до цієї втрати причетний намір позбутися речі. А подібні до цього випадки трапляються дуже часто. Людина губить речі, як розсвариться з тим, хто колись дарував їх, і вже не хоче навіть згадувати його або як ті речі стануть осоружні їй самій і вона шукатиме притичини, щоб замінити їх іншими і кращими. Та сама неприхильність до предметів виявляється, звичайно, й тоді, коли якась річ випадає з рук, ламається й розбивається. Хіба можна назвати випадковістю, що школяр саме перед своїм днем народження губить, ламає, розбиває свої повсякденні речі, приміром шкільного портфеля чи кишенькового годинника?

Хто не раз тяжко мучився, не мігши знайти якусь річ, що її сам десь поклав, той також не повірить, що таке запихання речі відбувається навмисне. І все ж не такі вже рідкісні випадки, коли супровідні обставини ясно засвідчують тенденцію тимчасово, а то й надовго заховати річ. Ось, може, найкращий такий приклад.

Один не старий іще чоловік розповів мені: «Кілька років тому в нашій родині виникли непорозуміння, дружина, як на мене, була надто холодна, і хоча я охоче визнавав за нею дуже позитивні риси, наші взаємини втратили всяку ніжність. Якось вона вийшла на прогулянку й купила для мене книжку, гадаючи, що та книжка зацікавить мене. Я подякував за такий вияв «уваги» до мене, пообіцяв прочитати, поклав книжку десь скраю і відтоді не міг знайти. Так проминуло кілька місяців, часом я згадував про запхнуту книжку і марно намагався знайти її. Десь через півроку захворіла моя люба матінка, що жила окремо від нас. Моя дружина полишила дім і піклувалася про свекруху. Стан хворої був дуже тяжкий, і дружина мала неабияку нагоду виявити свої найкращі риси. Одного вечора я повернувся додому, щиро захоплений відданістю дружини і повнячись удячності до неї. Я підійшов до свого письмового столу, без ніякої мети, але з певністю сновиди висунув одну шухляду і побачив зверху в ній книжку, яку колись запхнув і не міг знайти».

Коли не стало мотивів, річ, засунута невідомо куди, одразу знайшлася.

Вельмишановні добродійки і добродії! Я можу до безмежності збільшувати кількість прикладів, проте тут я цього не робитиму. В моїй «Психопатології повсякденного життя» (перше видання 1901 р.) ви й так знайдете вкрай багату добірку матеріалів до вивчення хибних дій[10]. Усі ті приклади знов і знов показують вам те саме: переконують, що хибні дії мають певний сенс, і навчають, як, спираючись на супровідні обставини, можна з’ясувати або підтвердити той сенс.

Сьогодні я буду стислий: адже ми обмежились наміром вивчати ці феномени тільки на те, щоб ближче підступитися до психоаналізу. Проте мушу зупинитись іще на двох групах явищ: на згромаджених та комбінованих хибних діях і на підтвердженні наших тлумачень дальшими подіями.

Згромаджені і комбіновані похибки — найкращі приклади з-поміж усього розмаїття хибних дій. Якби ми прагнули тільки довести, що похибки мають сенс, ми б із самого початку обмежились ними, бо їхній сенс очевидний навіть для непрозірливого розуму і здатний вплинути на найприскіпливіших критиків. Повторення певних виявів свідчить про затятість, яку навряд чи можна приписати простій випадковості, але яка цілком відповідає намірові. Крім того, заміна одних різновидів хибних дій іншими показує нам, що саме найважливіше і найістотніше в похибці: не її форма і не засоби, що ними вона послуговується, а намір, якому вона служить і який вона може реалізувати найрізноманітнішими способами. Отже, я наведу вам приклад повторюваного забування: Е. Джонс розповідає, що колись він з незрозумілих причин усе не відсилав листа, який кілька днів лежав на його бюрку. Нарешті він зважився відіслати, але лист повернули з «Dead letter office», бо він забув написати адресу. Написавши й адресу, він поніс його на пошту, але цього разу забув наклеїти марку. Тут він уже був змушений визнати, що йому взагалі не хотілося відсилати листа.

В іншому випадку поєдналися такі похибки, як помилкова діяльність і запихання. Одна дама поїхала до Рима разом із своїм шваґром, відомим художником. Німецька громада, що жила в місті, радо привітала митця й зокрема подарувала йому золоту античну медаль. Дама стала бідкатися, мовляв, її шваґер навіть не тямить поцінувати таку гарну річ. Коли ж їй на зміну приїхала сестра і вона повернулася додому, то, розпакувавши речі, виявила, що — навіть не знати як — прихопила медаль із собою. Вона миттю сповістила про це шваґра листом і повідомила, що наступного ж дня вишле завезену річ назад до Риму. Та другого дня дама так вправно запхнула кудись медаль, що не могла ні знайти її, ні відіслати, і тоді їй уже стало розвиднятися: її «розвіяність» означає не що інше, як бажання привласнити ту річ.[11]

Я вже згадував вам раніше про приклад поєднання забування з оманою, коли молодик першого разу забув про побачення, а другого разу, маючи твердий намір не забути, прийшов не на ту годину. Про один цілком подібний до цього випадок із власного життя розповів мені мій приятель, що, крім наукових, має ще й літературні зацікавлення. Він розказував: «Кілька років тому я погодився з тим, що мене обрали членом ради одного літературного товариства, гадаючи, ніби воно колись допоможе мені поставити в театрі мою п’єсу, і відтоді регулярно, хоча мені було не дуже цікаво, щоп’ятниці ходив на засідання. Кілька місяців тому мене запевнили, що мою п’єсу поставлять у театрі в Ф., і після того я став раз у раз забувати про засідання товариства. Прочитавши вашу працю на цю тему, я відчув сором за свою забудькуватість, почав картати себе, мовляв, ницо цуратися людей, що вже тобі непотрібні, і постановив неодмінно прийти на засідання найближчої п’ятниці. Я весь час пам’ятав про цей намір, аж поки його виконав, зупинившись перед дверима зали засідань. На мій превеликий подив, двері були замкнені, засідання вже відбулося. Я прийшов не в той день: була вже субота!»

Було б досить спокусливо подати ще кілька таких прикладів, але я змушений іти далі; я хочу привернути вашу увагу до випадків, коли наше тлумачення підтверджують дальші події. Зрозуміло, головна обставина в таких випадках — наше незнання наявної психічної ситуації і неможливість ді­знатися про неї. Тож наше тлумачення має вартість лише як припущення, якому ми й самі не надаємо великої ваги. А потім стається якась подія, що доводить, яким слушним було наше тодішнє тлумачення. Колись я прийшов як гість до однієї нещодавно одруженої пари і почув, як молода дружина, сміючись, розповідала про свою останню пригоду. Після весільної подорожі вона зайшла до своєї ще не заміжньої сестри, щоб, як і давніше, походити разом з нею по крамницях, поки її чоловік залагоджував справи. Раптом на тому боці вулиці вона побачила якогось добродія і, пхнувши сестру, проказала: «Поглянь, он іде пан А.». Вона забула, що той пан уже кілька тижнів, як став її чоловіком. Я здригнувся, почувши таку розповідь, і не зважувався передбачувати наслідки. Я згадав про ту пригоду лише через кілька років, коли цей шлюб скінчивсь якнайтрагічніше.

А. Медер розповів про жінку, що за день до свого весілля забула приміряти весільну сукню і, на превеликий розпач кравчині, згадала про це лише пізно ввечері. Він пов’язує це забування з фактом, що невдовзі та дама розлучилася зі своїм чоловіком. Я знаю тепер уже розлучену з чоловіком жінку, що, порядкуючи своїми майновими справами, часто підписувала документи дівочим прізвищем — за кілька років до того, як справді повернула його собі. Я чув і про іншу жінку, що під час весільної подорожі загубила обручку, і знаю, що дальше подружнє життя надало тому випадкові сенс. А тепер іще один яскравий приклад, але з кращим кінцем. Кажуть, ніби один славетний німецький хімік не одружився тому, що забув про годину церемонії і замість церкви подався в лабораторію. Йому не забракло глузду вдовольнитись однією спробою, і він помер старим парубком у похилому віці.

Може, і вам сяйнула думка, що в цих прикладах похибки немов заступали знамення й призвістки, що їх так ушановували античні народи. І справді, частину тих знамень становили не що інше, як хибні дії, наприклад коли хто спіткнеться чи впаде. Зате друга частина має характер об’єктивних подій, а не суб’єктивних учинків. Але ви не повірите, як тяжко іноді визначити, до якої саме групи належить той або той конкретний випадок. Адже вчинки вкрай добре маскуються, скидаючись на нейтральні події.

Кожен з вас, озирнувшись на свій більш-менш багатий життєвий досвід, мабуть, розповість, що він уник би багатьох розчарувань і прикрих несподіванок, якби мав досить сміливості й рішучості тлумачити дрібні похибки в людських взаєминах як призвістки, як вияви властивих людям поки що потаємних намірів. Здебільшого на таке не наважуються: адже виникає враження, ніби кружним шляхом через науку людина знову стає забобонною. Крім того, не кожна призвістка справджується, і з наших теорій ви збагнете, що кожній призвістці не конче і справджуватись.

Лекція 4 Хибні дії (закінчення)

Вельмишановні добродійки і добродії! Наші дотеперішні зусилля, здається, таки переконали нас, що хибні дії мають свій сенс, і цей факт стане основою наших дальших досліджень. Слід іще раз наголосити: ми не заявляємо — і для нашої мети така заява й не потрібна, — ніби кожна окрема хибна дія має сенс, хоча сам я гадаю, що це справді так. Для нас досить, коли ми доведемо, що такий сенс притаманний відносно великій кількості різних похибок. Бо ж окремі різновиди похибок різняться між собою принаймні в наступному аспекті. Похибки мовні, письмові й т. ін. ще можна обґрунтувати суто фізіологічними причинами, але при похибках, пов’язаних із забуванням (забування імен і намірів, так зване запихання речей тощо), я в такі причини не повірю; існує дуже велика ймовірність, що загубити річ можна й без ніякого наміру; а до оман, які трапляються в житті, можна загалом лише почасти застосувати наші принципи. Про ці обмеження не слід забувати, коли ми рушимо вперед, визнавши, що хибні дії — це психічні акти, які виникають унаслідок зі­ткнення, інтерференції двох намірів.

Це перший результат психоаналізу. Досі психологія нічого не знала про ці зіткнення й розмаїття наслідків, до яких вони можуть приводити. Ми значно поширили межі світу психічних явищ і відкрили для психології феномени, що їх давніше ніхто їй не приписував.

Замислімось на хвилину над твердженням, що хибні дії — це «психічні акти». Чи є в ньому щось більше, ніж у нашому попередньому висловленні, що хибні дії мають сенс? Гадаю, ні, це твердження радше невизначене і незрозуміле. Адже все, що можна спостерегти в психічному житті, людина рано чи пізно назве психічними феноменами. І невдовзі ми з’ясуємо, чи справді окремі душевні порухи безпосередньо спричинені фізичними, органічними або матеріальними чинниками, а чи, може, вони прямо породжені іншими психічними процесами, за якими де-небудь відчувається вплив органічних чинників. Саме цей останній стан речей ми маємо на увазі, характеризуючи те або те явище як психічний процес, і тому доцільніше надати нашому висловленню такої форми: хибні явища не безглузді, а мають свій певний сенс. Під сенсом ми розуміємо значення, намір, тенденцію в ряду психічних взаємозв’язків.

Існує ще одна група явищ, дуже подібних до хибних дій, проте їм така назва вже не пасує. Ми їх називаємо випадковими, або симптомними діями. Їм так само притаманні немотивованість, неясність, незначущість, а до того ж тут виразно проступає ще й непотрібність. Від хибних дій вони відрізняються тим, що в них немає другого наміру, з яким вони конфліктують і який через них зазнає перекручень. З другого боку, такі дії, гостро не відмежовуючись, переходять у царину жестів і порухів, які ми вважаємо за вияви тих або тих душевних настроїв. До випадкових дій належать усі ті нібито безцільні рухи, коли ми, немов граючись, чіпаємо свій одяг, частини свого тіла, предмети, до котрих можна дотягтися рукою, і потім полишаємо їх, а також мелодії, які мугикаємо. Я недвозначно стверджую: всі ці феномени мають сенс і їх можна тлумачити так само, як і хибні дії, це незначні симптоми інших, важливіших психічних явищ, повновартісні психічні акти. Проте я не зупинятимусь на цих нових феноменах, що поширили царину психічних явищ, а повернусь до хибних дій, на матеріалі яких ми з куди більшою ясністю розглянемо важливі для психоаналізу проблеми.

Найцікавіші запитання, які ми поставили, вивчаючи хибні дії, і ще не дали на них відповіді, такі. Ми сказали, що хибні дії є наслідком зіткнення двох різних намірів, один з яких можна назвати порушеним, а другий — порушувальним. Порушені наміри не потребують якихось дальших запитань, але про ті, другі, ми прагнемо, по-перше, дізнатися, що це за наміри, котрі стають перешкодою для інших, а по-друге, який зв’язок між порушувальними намірами і порушеними?

Дозвольте мені знову скористатися мовними похибками як представниками всього класу хибних дій і відповісти спершу на друге запитання, а потім на перше.

При мовних похибках між порушувальними і порушеними намірами може існувати зв’язок за змістом, бо порушувальна тенденція заперечує, виправляє або доповнює порушену тенденцію. Або ж — це темніший і цікавіший випадок — порушувальна тенденція змістом ніяк не пов’язана з порушеною.

Приклади першого з цих двох різновидів зв’язку можна без труднощів знайти, звернувшись до вже згаданих нами випадків та подібних до них. Майже завжди, коли внаслідок мовної похибки кажуть протилежне тому, що намірялися сказати, порушувальний намір є протилежністю порушеного, а сама похибка — виявом конфлікту двох непримиренних прагнень. «Я оголошую засідання відкритим, а найрадніше я відразу б і закрив його», — ось сенс мовної похибки голови. Політична газета, яку звинуватили в корупції, борониться в статті, що мала закінчуватися такими словами: «Наші читачі засвідчать, що ми завжди найбезкорисливішим чином дбали про добро всього суспільства». Проте редактор, котрому довірили написати статтю на захист газети, написав: «Найкорисливішим чином». Це означає, що він думав: «Хоч я й мушу таке писати, але знаю, що все інакше». Народний депутат, що вимагає, аби імператорові казали нещадну правду, певне, почув внутрішній голос, бо, злякавшись власної сміливості, схибив словом, вимовивши замість «нещадну» слово «нещиру».[12]

В уже знайомих вам прикладах, що створюють враження стягнення і скорочення, насправді відбувається виправлення, доповнення, продовження, завдяки яким друга тенденція виявляється поряд із першою. «Стали відомі речі», але краще було б сказати про це прямо: «Стало ясно, що то гидота», тому й утворилось: «Стали гидомі речі”. «Людей, що знають будову носової порожнини, можна на пальцях однієї руки порахувати»; та ні, є, власне, тільки один чоловік, що знає, отже: «На одному пальці порахувати». Або: «Мій чоловік може їсти і пити все, що хоче. Але ж, знаєте, я взагалі не терплю, коли він чогось хоче», отже: «Він може їсти і пити все, що я хочу». В усіх цих випадках мовна похибка сама випливає зі змісту порушеної тенденції або ж пов’язана з ним.

Другий різновид зв’язків між двома намірами, які зіткнулися, справляє дивне враження. Коли порушувальний намір не пов’язаний змістом із порушеним, то що його породжує, що спонукає його виявитися саме в цьому місці і стати перешкодою? Зі спостережень, які тільки й можуть дати відповідь, ми з’ясовуємо, що перешкоду спричиняє хід думок, якими незадовго до цього переймалася дана особа і які таким чином породжують своєрідну післядію, байдуже, чи їх уже висловили, чи ще ні. Тому це, по суті, можна назвати відлунням, проте не конче відлунням вимовлених слів. Отже, й тут не бракує асоціативної поєднаності між порушувальним наміром і порушеним, але в змісті її нема, цю поєднаність можна виявити тільки штучно, часто з допомогою утворення досить силуваних зв’язків.

Послухайте про один такий простий випадок, що його я сам спостерігав. Якось у наших чудових Доломітових Альпах я зустрівся з двома віденськими дамами, вбраними як туристки. Я трохи провів їх, і ми поговорили про втіхи, а також і про труднощі туристичного життя. Одна з дам призналася, що такий спосіб збавляти день пов’язаний із багатьма невигодами. “Авжеж, — казала вона, — немає нічого приємного в тому, щоб цілісінький день ходити на сонці, а ваші блуза й сорочка наскрізь просякають потом». У цьому реченні дама на хвилинку затнулася, а далі провадила: «Та коли приходиш nach Hose[13] і можеш передягтися...» Ми не аналізували цієї мовної похибки, але, гадаю, ви її легко зрозумієте. Дама намірялася зробити перелік повнішим і сказати: «Блуза, сорочка і штани», але з мотивів пристойності надумала не згадувати штанів. Та вже в наступному реченні, цілком незалежному за змістом, невимовлене слово проступило як перекручення подібного до нього за звучанням слова «Hause».

Тепер нам можна підійти до головного запитання, яке ми так довго відсували: що це за наміри, котрі виявляються таким незвичайним чином, стаючи перешкодою іншим намірам? Зрозуміло, вони розмаїті, проте ми прагнемо знайти в них щось спільне. Якщо з цього погляду вивчити низку прикладів, ми зразу ж побачимо, що вони поділяються на три групи. До першої групи належать випадки, коли порушувальна тенденція відома мовцеві, крім того, він її усвідомлював і до мовної похибки. Тож при похибці «гидомі» мовець не тільки визнав, що подумки засудив згадані вчинки, на­звавши їх «гидотою», а й сказав, що справді мав намір, від якого згодом відступився, висловити свій осуд. До другої групи належать випадки, коли порушувальну тенденцію мовець також визнає за свою, проте не усвідомлював, що вона активізувалась у ньому саме перед мовною похибкою, тому він, хоч і згоджується з нашим тлумаченням своєї похибки, певною мірою все-таки чудується їй. Приклади такого поводження, мабуть, легше відшукати серед інших хибних дій, ніж безпосередньо в мовних похибках. У третій групі випадків мовець затято відкидає наше тлумачення порушувального наміру; заперечує не тільки наявність того наміру в себе перед мовною похибкою, а й стверджує, ніби намір йому цілковито чужий. Згадайте про приклад із «мно-гімно літа» і просто-таки зухвалого відкоша, якого я дістав від мовця, розкривши йому порушувальну тенденцію. Ви знаєте, що в розумінні таких випадків згоди ми ще не досягли. Я й нітрохи не зважатиму на заперечення чоловіка, що виголосив тост, і без вагань цупко триматимусь власного тлумачення, тоді як ви, гадаю, ще досі перебуваєте під враженням його опору і вагаєтесь, чи не слід узагалі відмовитись від тлумачення таких хибних дій і вважати їх за суто фізіологічні акти в розумінні, властивому допсихоаналітичній добі. Мені здається, я знаю, що відлякує вас. Моє тлумачення охоплює й припущення, що в мовця можуть виявитись наміри, про які він сам нічого не знає, але які я розкриваю, спираючись на непрямі свідчення. Тож ви й зупиняєтесь перед таким новим і таким важливим своїми наслідками припущенням. Я розумію вас і певною мірою визнаю слушність вашої реакції. Але з’ясуймо таке: якщо ви, дотримуючись уявлення про хибні дії, підтвердженого стількома прикладами, хочете бути послідовні, вам слід наважитись і визнати навіть це, чуже і незвичне для вас припущення. Якщо ви цього не зможете, то будете змушені зректися ще й не цілком здобутого розуміння хибних дій.

Зупинімося ж на тому, що об’єднує всі три групи, що є спільного в трьох механізмах мовних похибок. На щастя, помилитися тут — неможлива річ. В обох перших групах мовець визнає наявність порушувальної тенденції; в першій навіть іще до того, як та тенденція безпосередньо виявилась у мовній похибці. Але в обох випадках її згнічено. Мовець вирішив не висловлювати думку, і тоді сталася мовна похибка, тобто згнічена тенденція виявилася супроти його волі — або змінивши вияв дозволеного наміру, або змішавшись із ним, або просто заступивши його. Ось який механізм мовної похибки.

Не відступаючи від своїх поглядів, я можу привести в цілковиту гармонію зі щойно описаним механізмом і процес, який відбувається в третій групі. Мені тільки треба припустити, що ці три групи різняться різним ступенем згнічення наміру. В першій групі намір існує і мовець усвідомлює його ще до того, як заговорив. Дивно, вкрай дивно, це аж ніяк не заважає намірові спричинити мовну похибку! І саме завдяки цьому нам легше пояснити процес, що відбувається в третій групі. Я наберуся відваги припустити, що в мовній похибці може виявитись тенденція, яка вже довгий час, можливо, навіть дуже довгий, була згнічена, мовець не помічав її і тому може прямо заперечувати її. Але, навіть полишивши проблему третьої групи, ви, простудіювавши інші випадки, повинні дійти висновку, що притлумлення вже наявного наміру щось висловити — доконечна умова виникнення мовної похибки.

Тепер уже можна заявити, що ми досягли дальшого поступу в розумінні хибних дій. Ми не тільки знаємо, що це психічні акти, в яких можна виявити сенс та намір і які постають унаслідок зіткнення двох різних тенденцій, а знаємо, крім того, ще й те, що одна з цих тенденцій, щоб виявитися, ставши перешкодою для другої, повинна зазнавати певного згнічення, яке не дає їй проступити. Щоб стати порушувальною, спершу вона сама має бути порушена. Звичайно, це аж ніяк не вичерпне пояснення феноменів, які ми називаємо хибними діями. Ми бачимо, як зразу виникають наступні запитання, і здогадуємось: що далі ми просуваємось по шляху розуміння, то більше з’являється приводів для нових запитань. Можна, приміром, запитати, чому це все не відбувається простіше. Якщо існує намір згнітити певну тенденцію, замість дати їй виявитись, згнічення має бути таким успішним, щоб тенденція зовсім не виявлялась, або ж відбуватися так невдало, щоб згнічена тенденція проступала цілком. Але хибні дії — явища компромісного характеру, вони свідчать про половинний успіх і половинну невдачу кожної з обох тенденцій; загрожений намір і не притлумлений цілком, і — крім нечисленних винятків — не проступає зовсім неушко­дженим. Можна припустити, що для виникнення таких інтерференційних, чи то компромісних, явищ потрібні особ­ливі умови, проте ми не можемо здогадатись, які саме. До того ж я не вірю, ніби можна розкрити ці невідомі нам обставини з допомогою дальшого вивчення хибних дій. Набагато доцільніше дослідити спершу ще одну темну царину душевного життя. Тільки аналогії, які ми там помітимо, додадуть нам сміливості сформулювати припущення, потрібні для куди докладнішого пояснення хибних дій. І це ще не все! Навіть робота з незначними симптомами, яку ми звичайно провадимо в цій царині, пов’язана з певними небезпеками. Є така психічна хвороба, як комбінаторна параноя, при якій використання незначних симптомів переходить усякі межі, і я, звісно, не скажу, ніби висновки, зіперті на такі підстави, цілком слушні. Уникнути небезпек можна, лише поширивши базу спостережень, збираючи схожі свідчення з найрозмаїтіших царин психічного життя.

Тож на цьому ми полишимо аналіз хибних дій. Але я мушу попросити вас іще про одне: запам’ятайте метод, із допомогою якого ми вивчали ці феномени, він вам придасться як взірець. Із цього прикладу можна виснувати, яка мета у нашої психології. Ми прагнемо не тільки описувати і класифікувати явища, а й зрозуміти їх як вияви боротьби психічних сил, як ознаки цілеспрямованих тенденцій, що або працюють у супрязі, або перешкоджають одна одній. Ми прагнемо виробити динамічне уявлення про психічні феномени. Згідно з цим нашим уявленням, ті пориви, які ми ще тільки розкриваємо, важливіші за сприймані феномени.

Отож тепер не заглиблюймось далі у вивчення хибних дій, а киньмо наостанок побіжний погляд на всю широчінь цієї царини, щоб побачити вже знайоме нам і вийти на слід нового і непізнаного. При цьому дотримуймось поділу на три групи, вже зробленого на початку курсу: мовні похибки разом із підпорядкованими їм формами письмових, читальних і слухових похибок; забування із своїми різновидами, які відповідають забутому об’єктові (власних назв, чужомовних слів, намірів, вражень); помилкова діяльність, запихання, гублення. Омани, тією мірою, якою цікавлять нас, належать почасти до забування, почасти до помилкової діяльності.

Хоча мовні похибки ми вже досить докладно розбирали, треба, однак, дещо додати. З мовними похибками пов’язані незначні афективні феномени, і вони ще й як для нас цікаві. Нікому не до вподоби, що в нього сталася мовна похибка; людина часто не чує своєї похибки, зате завжди чує похибки інших. Мовні похибки певною мірою заразливі: важко читати про мовні похибки і не скоїти їх самому. Мотивацію найнезначніших мовних похибок збагнути неважко, хоча саме вони нітрохи не сприяють з’ясуванню потаємних психічних процесів. Коли, приміром, унаслідок байдуже як мотивованої перешкоди хтось вимовив наголошений склад як ненаголошений, то, надолужуючи це, наголошує найближчий ненаголошений склад, коячи ще одну мовну похибку. Те саме відбувається й тоді, коли хто нечисто або недбало вимовить дифтонг: наприклад, eu або oi як ei; він намагається компенсувати неточність і тому наступне ei змінює на eu або oi. За цими явищами стоїть озирання на слухача, щоб той часом не подумав, ніби мовцеві байдуже, як він володіє рідною мовою. Намір другого, компенсаційного, перекручення полягає в приверненні уваги слухача до першого й запевненні, що мовець і сам помітив свою похибку. Найчастіші, найпростіші і найнезначніші випадки мовних похибок — це стягнення і випередження, які виявляються в неістотних за своєю вагою компонентах речення. Наприклад, у дуже довгому реченні людина хибить словом так, що останнє слово, яке мало б закінчувати речення, зринає десь попереду. Це полишає враження певного нетерпіння, бажання чимшвидше вимовити речення і свідчить загалом про нехіть висловлювати дану фразу, а то й промову в цілому. Таким чином ми підходимо до межових станів, у яких стирається різниця між психоаналітичним і загальнофізіологічним розумінням мовних похибок. Ми припускаємо, що в цих випадках є порушувальна тенденція, яка суперечить мовному намірові; але вона може тільки засвідчити свою наявність і не розкрити власний зміст. Спричинене нею порушення може піти якимсь шляхом взаємовпливу звуків або асоціативних зв’язків, і тоді його можна витлумачити як відхилення уваги від мовного наміру. Але ні це порушення уваги, ні справді виявлені асоціативні зв’язки не передають суті явищ. Їхня роль полягає в тому, що вони правлять лише за вказівку на існування якогось іншого наміру, що порушує мовний намір, і природу цього порушувального наміру вже не можна з’ясувати з його виявів, як, приміром, у найяскравіших випадках мовних похибок.

Письмові похибки, до яких я зараз переходжу, так цілковито узгоджуються з мовними, що годі сподіватися виробити якийсь інший погляд на них. Можливо, нам придасться тільки один невеликий додаток. Досить поширені дрібні письмові похибки, стягнення, висування наперед пізніших і надто останніх слів знову-таки свідчать про небажання писати взагалі й нетерпляче прагнення чимшвидше дописати до кінця. Коли ж вияви письмової похибки мають добре визначений характер, можна з’ясувати природу і наміри порушувальної тенденції. Люди загалом знають: письмові похибки в листі свідчать, що не все гаразд у його автора. Та що саме — не завжди щастить з’ясувати. Ті, хто коїть письмові похибки, часто так само не помічають їх, як і похибки мовні. Упадає у вічі таке спостереження: декому властива звичка перечитувати перед відправкою кожного написаного листа. Інші про це не дбають, та коли, як виняток, візьмуть і перечитають свого листа, то завжди знаходять досить прикметну письмову похибку й виправляють її. Як це пояснити? Здається, ті люди все ж знають, що, складаючи листа, припустилися письмової похибки. Чи справді нам вірити такому?

З практичним значенням мовних похибок пов’язана дуже цікава проблема. Ви, певне, пам’ятаєте про випадок з убивцею Г., що, видаючи себе за бактеріолога, спромігся дістати з наукових закладів зразки культур украй небезпечних збудників хвороб і використовував ті культури, щоб найжорстокіше прибирати з дороги своїх ближніх. Якось цей чоловік поскаржився керівництву одного з таких закладів на не­ефективність висланих йому культур, але при цьому схибив на письмі і замість слів «під час моїх дослідів на мишах і морських свинках» можна було виразно прочитати «під час моїх дослідів на людях». Лікарі в інституті звернули увагу на цю письмову похибку, проте, наскільки мені відомо, не зробили з неї ніяких висновків. Гаразд, а що на це скажете ви? Чи не слід було лікарям сприйняти цю письмову похибку як зізнання й розпочати слідство, завдяки якому вбивцю вчасно схопили б за руку? Чи незнання нашого розуміння похибок не стало в цьому випадку причиною вкрай тяжкого недогляду? Ні, гадаю, така письмова похибка мені б і справді видалась украй підозрілою, але розуміти її як зізнання заважають дуже важливі обставини. Тут не так усе просто. Письмова похибка — це, безперечно, непряме свідчення, але для початку слідства її самої не досить. Щоправда, похибка свідчить, що чоловік переймався думкою інфікувати людей, але з неї годі виснувати, чи та думка вже набула ваги виразного злочинного наміру, чи це тільки пуста фантазія. Крім того, цілком може трапитись, що чоловік, припустившись на письмі такої похибки, заперечуватиме цю фантазію, висуваючи найслушніші суб’єктивні виправдання, казатиме, мовляв, вона абсолютно чужа йому. Коли згодом ми зупинимось на різниці між психічною і матеріальною реальністю, ви навчитеся краще розуміти можливі варіанти. Але це знову-таки випадок, коли похибка з часом набирає такого значення, про яке ніхто й не здогадувався.

При читальній похибці ми бачимо психічну ситуацію, що істотно відрізняється від ситуації при похибках мовних і письмових. Одну з двох конкурентних тенденцій тут заступає збудження чуттів, і, мабуть, через те в нього й менша опірність. На відміну від написаного, те, що людина читає, — аж ніяк не продукт її власного психічного життя. Тому у великій кількості випадків читальна похибка полягає в цілковитій заміні. Слово, яке слід прочитати, людина заступає іншим словом, навіть коли між текстом і продуктом мовної похибки немає зв’язку за змістом; як правило, це наслідок схожості двох слів. Ліхтенберґів приклад: «Agamemnon замість angenommen» — найкращий у цій групі. З’ясовуючи порушувальну тенденцію, що призвела до читальної похибки, слід зовсім відкласти хибно прочитаний текст і зосередити аналітичне дослідження на таких двох питаннях: що саме найперше спадає на думку у зв’язку з результатом читальної похибки і в якій ситуації трапилася похибка? Іноді самого знання цієї другої обставини досить для пояснення читальної похибки, приміром, коли хто, гостро прагнучи справити певну потребу, блукає незнайомим містом і раптом на великій вивісці на рівні другого поверху читає: «Kloset­thaus». Бідолаха ще встигає подивуватись, чому вивіску прибили так високо, аж поки помічає, що там написано, власне, «Korsetthaus». В інших випадках саме такі, цілком незалежні від змісту тексту читальні похибки потребують докладного аналізу, який неможливо здійснити без практичного знайомства з психоаналітичною технікою і довіри до неї. Але здебільшого пояснити читальну похибку не так уже й важко. Слово-замінник, як, приміром, Agamemnon, досить виразно вказує на той хід думок, що спричинив перешкоду. А, наприклад, у теперішні воєнні часи стало звичайним явищем усюди, де тільки трапляються схожі словоутворення, прочитувати назви міст, прізвища генералів і різні військові вирази, що лунають з усіх боків. Те, що цікавить і займає людину, стає на місце чужого й нецікавого. Тіні [давніших] думок скаламучують нове сприйняття.

При читальних похибках, проте, не бракує й випадків іншого роду, коли сам прочитаний текст пробуджує порушувальну тенденцію, причому текст здебільшого обертається в свою протилежність. Комусь треба прочитати щось прикре, і аналіз переконує нас, що велика нехіть читати той текст призводить до його зміни.

У першому, більш частому різновиді читальних похибок можна виділити два чинники, яким ми приписуємо важливу роль у механізмі похибок: конфлікт двох тенденцій і згнічення однієї з них, що натомість надолужує втрачене, спричиняючи похибку. І при читальній похибці теж не відбувається нічого, що суперечило б цьому принципові, але набагато більше впадає у вічі настирливість того ходу думок, що призводить до читальної похибки, ніж згнічення, якого, певне, зазнавали думки до цього. Саме ці два чинники найвиразніше постають перед нами в найрізноманітніших ситуаціях, коли хибна дія пов’язана з забуванням.

Забування намірів трактують цілком однозначно, як ми вже чули, навіть невтаємничені витлумачують його правильно. Тенденція, що перешкоджає намірові, — це завжди супротивний намір, небажання, про яке нам зостається тільки дізнатись, чому воно не виявляється в іншій і не в такій прихованій формі. Але наявність такого небажання для нас незаперечна. Часом почасти вдається і з’ясувати мотиви, які змушують приховувати це небажання, а проте через хибну дію вони таки досягають свого, прориваються з пітьми, бо така ухильність видається їм безпечнішою, ніж пряме заперечення. А коли між наміром і його виконанням відбулася важлива зміна психічної ситуації, внаслідок чого вже навіть мови нема про виконання наміру, тоді забування намірів виходить за межі хибних дій. Такому не дивуються: адже зрозуміло, що пригадувати намір було зайвим, бо він тимчасово, а то й надовго просто зник. Забування намірів тільки тоді можна назвати хибною дією, коли нема ніяких підстав вірити в таке уривання наміру.

Випадки забування намірів загалом такі одноманітні й прозорі, що саме через це вони анітрохи не цікаві для нашого дослідження. Та все ж у двох аспектах із вивчення цих похибок можна довідатись і дещо нове. Ми сказали, що забування, тобто невиконання наміру свідчить про існування якогось супротивного наміру. Це безперечна правда, але, як доводять наші дослідження, супротивний намір може бути двох різновидів: прямий і опосередкований. Те, що слід розуміти під опосередкованим наміром, найкраще пояснити на одному або на двох прикладах. Покровитель забуває замовити за свого підопічного слово перед третьою особою — це стається, власне, тоді, коли він не дуже переймається підопічним і через те не має великого бажання говорити про нього. В усякому разі принаймні так витлумачує підопічний забудькуватість свого покровителя. Але все може відбуватись і складніше. Небажання виконувати намір може виникнути в покровителя з зовсім інших причин і спрямовуватись в інший бік. Йому не конче бути пов’язаним із підопічним, воно може спрямовуватись проти третьої особи, перед якою слід замовити слово. Тут ви знову бачите, які заперечення можна висунути проти практичного застосування наших тлумачень. Попри правильність тлумачення похибки підопічному все ж загрожує небезпека стати надміру недовірливим і тяжко скривдити свого покровителя. Або ж іще один приклад: якщо хто забув про побачення, яке сам призначив і пообіцяв прийти, то за найприроднішу причину звичайно править відверте небажання бачитися з тією особою. Але аналіз може дати докази, що порушувальна тенденція нітрохи не пов’язана з особою, а спрямована проти місця, де мало відбутися побачення, бо з тим місцем асоціюються якісь прикрі спогади. І знову: коли хто забуває відіслати листа, супротивна тенденція може бути спрямована й проти змісту листа; проте аж ніяк не можна відкидати й того, що лист сам по собі безневинний, а супротивна тенденція з’явилася тільки через те, що в ньому щось нагадує про інший, раніше написаний лист, який і справді породжував безпосередній спротив. Тоді можна сказати, що спротив із давнього листа, де він був добре обґрунтований, перейшов на теперішній лист, супроти якого, власне, він нічим не мотивований. Отже, як бачите, вдаючись до наших цілком обґрунтовних тлумачень, слід виявляти стриманість і обережність; рівновартісне з погляду психології може мати різне практичне значення.

Такі феномени видаються вам, певне, дуже незвичайними. Можливо, ви навіть схильні припускати, що самого «непрямого» спротиву вже досить, щоб назвати такий процес патологічним. Але я запевняю вас, що він відбувається в межах здоров’я і норми. Принаймні зрозумійте правильно: в мене навіть думки немає, ніби наші психоаналітичні тлумачення ненадійні. Згадана неоднозначність забування намірів існує тільки тоді, коли ми не аналізуємо конкретні випадки, а лише спираємось на загальні принципи. А коли особу, що забула намір, проаналізувати, то майже в кожному випадку ми з достатньою певністю з’ясуємо, чи спротив безпосередній, а чи зумовлений іншими причинами.

Другий аспект такий. Коли ми на великій кількості випадків з’ясуємо, що забування намірів породжене спротивом, то наберімося ж духу поширити цей висновок на ще одну групу випадків, у яких аналізована особа не підтверджує, а заперечує визначену нами наявність супротивної волі. Візьмімо тут за приклад таке дуже поширене явище, коли людина забуває повернути позичені книжки, оплатити рахунки чи борги. Ми насмілимось припустити, що в того, хто чинить таке, є намір привласнити книжки й не сплачувати боргів, і він, дарма що зрікатиметься цього наміру, однаково не зможе пояснити свої вчинки по-іншому. Тоді ми наполягатимемо, що він мав намір, але не знав про нього; нам, проте, досить, що цим своїм забуванням він його виказав. Але той суб’єкт одно повторюватиме, мовляв, він просто забув. Тепер ви впізнали ситуацію, в якій опинялися й раніше. Коли й далі послідовно дотримуватись нашого тлумачення хибних дій, підтвердженого стількома прикладами, ми неминуче будемо змушені припустити, що в людей є тенденції, які можуть виявлятись, хоча люди й не знають про них. Але такий наш висновок суперечить усім поглядам, що панують у житті та психології.

Забування власних та чужомовних назв і слів також можна пояснити через наявність супротивного наміру, безпосередньо або опосередковано спрямованого проти забутої назви. Раніше я вже подавав вам кілька прикладів такої прямої неприхильності. Але досить часто в таких випадках забування зумовлене непрямою причиною, і для її з’ясування здебільшого потрібний ретельний аналіз. Приміром, у теперішні воєнні часи, що вже змусили нас відмовитись від багатьох колишніх уподобань, тяжко постраждала й наша здатність пригадувати власні назви, і причини тут найдивовижніші. Недавно зі мною сталась одна оказія: я не міг пригадати назву безневинного моравського містечка Bisenz, і аналіз показав, що причина полягає не в якійсь безпосередній нелюбові, а в співзвуччі назви містечка з назвою палацу Bisenzi в Орвієто, де я давніше не раз залюбки зупинявся. Як мотив тенденції, спрямованої проти пригадування назви, тут уперше постає перед нами принцип, що згодом виявить усю свою величезну вагу у спричиненні невротичних симптомів: відкидання спогадів, небажання пригадувати те, що пов’язане з прикрими почуттями і здатне, поновившись у пам’яті, знову відродити страждання. Цей намір уникнути страждань, пов’язаних зі спогадами або іншими психічними актами, цю психічну втечу від прикрощів можна вважати за першопричину не тільки при забуванні назв, а й при багатьох інших хибних діях — помилковій діяльності, оманах тощо.

Проте забуванню назв нібито сприяє чимало психофізіологічних чинників, і воно трапляється навіть у тих випадках, коли не можна виявити втручання прикрих мотивів. Коли хто схильний забувати власні назви, через аналітичне дослідження можна з’ясувати, що імена випадають у нього з пам’яті не тільки тому, що нелюбі або ж нагадують про щось прикре, а й тому, що певне ім’я належить у нього до іншого асоціативного кола й тісніше пов’язане з ним. Ім’я міцно зачеплене в тому колі й не піддається іншим асоціаціям, активним цієї миті. Згадавши про методи мнемотехніки, ви з подивом побачите, що імена забувають унаслідок тих самих асоціативних зв’язків, до яких зумисне вдаються в мнемотехніці, щоб застерегтися від забування. За най­очевидніші приклади тут правлять власні імена людей, бо ж природно, що для різних осіб вони мають неоднакову психічну валентність. Візьмімо, наприклад, таке ім’я, як Теодор. Для декого з вас воно нічого не означає, для інших — це ім’я батька, брата, приятеля або ж і власне. Аналітичний досвід покаже вам, що цій першій групі не загрожує небезпека забути, що якийсь чужий чоловік має таке ім’я, тоді як другій групі всякчас властива схильність відмовляти чужим людям у цьому імені, що, як їм видається, існує лише для їхніх інтимних взаємин. А тепер припустіть, що таке асоціативне гальмування може збігтися з дією принципу страждання і, на додачу, ще й з непрямим механізмом, — тільки тоді можна як слід уявити собі всю складність причин, які призводять до тимчасового забування власних назв. Але проведений аналіз до останку викриє все те складне розмаїття.

Забування вражень і переживань іще виразніше й безперечніше, ніж забування власних назв, свідчить про тенденцію усувати зі спогадів усе прикре. Звичайно, до царини хибних дій воно належить не цілковито, а тільки тією мірою, якою ми, спираючись на свій життєвий досвід, вважаємо його за дивне і необґрунтоване, приміром коли забувають надто свіжі чи надто важливі враження або ж такі, зникнення яких утворює прогалину в загалом добре пригадуваній послідовності подій. Чому і як нам узагалі властива здатність забувати, й зокрема ті переживання, котрі, безперечно, полишили щонайглибше враження, — як-от події перших дитячих літ, — це вже зовсім інше питання, в якому певну роль відіграє захист від прикрих почуттів, хоча далеко не все можна пояснити ним. Те, що прикрі враження забуваються дуже швидко, — незаперечний факт. На це звертав увагу не один психолог, а великий Дарвін так гостро це усвідомлював, що виробив для себе «золоте правило»: найретельніше нотувати спостереження, які нібито суперечать його теорії, бо був переконаний, що саме вони випадатимуть йому з пам’яті.

Той, хто уперше чує про принцип захисту від прикрих спогадів через забування, рідко проминає нагоду заперечити, що, навпаки, на своєму досвіді він не раз пересвідчився, буцім найтяжче забуваються всякі прикрощі, всупереч людській волі вони знову і знову повертаються, завдають людині мук, — скажімо, спогади про образи та приниження. Факт і справді відповідає дійсності, але заперечення неслушне. Важливо з самого початку зважати на ту обставину, що психічне життя — це арена, справжнє бойовище, де відбувається боротьба взаємопротилежних тенденцій; або, коли висловлюватись не так динамічно, воно полягає в суперечностях і поділене на пари протилежно­стей. Докази існування однієї тенденції аж ніяк не відкидають наявність супротивної; місця для них обох вистачає. Тепер ми підходимо до питання, як взаємодіють ці протилежності, які вияви властиві їм обом.

Гублення і запихання вкрай цікаві для нас завдяки своїй багатозначності, а також розмаїттю тенденцій, яким можуть служити ці хибні дії. Спільне в усіх випадках те, що якусь річ прагнуть загубити, різниця тільки в тому, з якої причини і задля якої мети. Часом річ гублять тому, що її зіпсовано, що є намір замінити її на кращу, що вона перестала подобатись, дісталася від особи, з якою погіршилися стосунки, або що її здобуто за обставин, про котрі вже не хочеться згадувати. Тій самій меті служать і випадки, коли людина випускає річ із рук, псує її, ламає. Приглянувшись до суспільного життя, можна пересвідчитись, що небажані і нешлюбні діти куди хворобливіші, ніж народжені за щасливіших обставин. Щоб пояснити цей факт, не потрібно згадувати грубих методів матірок, котрі спроваджують на той світ нерідних дітей, цілком вистачить дрібки недбалості в піклуванні про дітей. А з піклуванням про речі відбувається те саме, що й з піклуванням про дітей.

Крім того, можна дійти постанови загубити річ навіть тоді, коли її цінність нічим не надщерблена, — це стається, коли виникає намір пожертвувати щось долі й захиститись таким чином від інших можливих утрат, яких ми боїмося. Як свідчить аналіз, такі заклинання долі трапляються серед нас іще досить часто, тому ці втрати — здебільшого добровільні жертви. Втрати можуть виконувати також певну роль при виявах упертості та самопокараннях; одне слово, всі найвіддаленіші мотиви, що спонукають позбутися речі через її втрату, не можна навіть оком охопити.

Помилкові дії, як і решта оман, часто служать справдженню бажань, що їх людині слід зрікатися. Намір тут маскується під щасливий випадок. Приміром, чоловік, до речі, мій приятель, вочевидь не бажаючи навідати знайомих, які жили недалеко від міста і до яких треба добиратися залізницею, на станції пересадки помилково зайшов у поїзд, що знову повертався до міста. Або коли хто, подорожуючи, захоче надовго зупинитись на одній з проміжних станцій, але певні зобов’язання перешкоджатимуть здійсненню цього наміру, тоді він проґавлює потяг або ж не встигає на нього сісти і далі вже просто змушений задовольнити своє бажання й пере­рвати подорож. Або чоловік — це сталося з одним з моїх пацієнтів, — котрому я заборонив дзвонити по телефону до коханої, хотів зателефонувати мені, але «помилково», «мимохіть» назвав не той номер, і його раптом з’єднали з коханою жінкою. А ось випадок з одним інженером — чудовий і практично важливий приклад прямої помилкової дії, що спричинила матеріальні збитки.

«Якийсь час тому я з кількома колегами працював в університетській лабораторії, провадячи низку складних дослідів із вивчення пружності, і ця робота, до якої ми взялися доброхіть, згодом почала вимагати більше часу, ніж ми сподівалися. Якось удвох із колегою Ф. я йшов до лабораторії і він мені пожалівся, мовляв, як прикро марнувати стільки часу саме сьогодні, коли вдома на нього чекає сила роботи; я міг лишень погодитись із ним і, маючи на увазі випадок, що стався минулого тижня, напівжартома додав: «Сподіваймося, машина знову поламається і ми зможемо припинити роботу й раніше повернутись додому!»

При розподілі роботи сталося так, що колега Ф. мав регулювати вентиль тиску, тобто, обережно відкриваючи вентиль, мав повільно впускати стиснену рідину з нагромаджувача в циліндр гідравлічного преса. Керівник досліду стояв біля манометра і, коли тиск досяг потрібної величини, гучно крикнув: «Стоп!» Почувши таку команду, Ф. ухопився за вентиль і з усієї сили крутнув його ліворуч (а всі без винятку вентилі закриваються праворуч!). Через те весь тиск із нагромаджувача миттю пішов у прес, система сполучних трубок на це не була розрахована, і одне з’єднання зразу розірвалося — шкода ніби й не велика, а все ж ми були змушені припинити роботу й розійтись по домівках.

Цікаве тут те, що згодом, коли ми обговорювали цей випадок, мій приятель Ф. зовсім не пам’ятав моїх слів, які я виразно пригадував».

З цього можна виснувати: коли руки прислуги стають небезпечними ворогами хатніх речей — це аж ніяк не безневинні випадковості. Можна ще й запитати, чи завжди це просто випадковість, коли людина заподіює собі шкоду або навіть калічиться. Але це припущення, що їх ви, провадячи аналіз, при нагоді й самі перевірите.

Вельмишановні слухачі! Це далеко не все, що можна було б сказати про хибні дії. Тут є ще чимало простору для досліджень та обговорень. Але я вдоволений, що наші дотеперішні пояснення хоч трохи похитнули ваші давніші погляди і ви певною мірою вже готові перейняти нові. А я, зрештою, змушений полишити вас перед іще не вирішеними проблемами. Нам незмога довести всі наші принципи, спираючись на вивчення самих хибних дій, ми жодного доказу не можемо ґрунтувати тільки на цьому матеріалі. Величезне значення хибних дій для нашої мети полягає в тому, що це дуже поширені явища, які можна спостерігати навіть на власній особі, і їхнє виникнення ніяк не зумовлене хворобами. Перше ніж закінчити, я хочу вам нагадати про одне запитання, на яке я ще не відповів. Якщо люди, як у цьому ми не раз мали нагоду пересвідчитись, стоять так близько до розуміння хибних дій і часто поводяться так, немов прозирають їхній сенс, то як можна ці феномени трактувати загалом як випадкові, як позбавлені змісту та значення й затято відкидати їхнє психоаналітичне пояснення?

Ви маєте слушність, таке й справді вражає і потребує пояснення. Але я вам його не подаватиму, а радше поволі підведу до тих взаємозв’язків і залежностей, що й без моєї допомоги пояснять це питання.

Частина друга Сновиддя (1916 [1915—1916] р.)

Лекція 5 Труднощі і перші здобутки

Вельмишановні добродійки і добродії! Не так давно зроблено відкриття, що симптоми хвороби в декотрих невротиків мають сенс.[14] На це відкриття якраз і спираються психоаналітичні методи лікування. При такому лікуванні трапляється, що хворий замість розповідати про свої симптоми починає переказувати сни, і в нас одразу виникає припущення, що й сновиддя також мають сенс.

Проте ми не підемо цим історичним шляхом, а проб’ємо собі путь у протилежному напрямі. Наша мета — довести, що сновиддя мають сенс: це й правитиме нам за підготовчі студії до вивчення неврозів. Такий поворот цілком виправданий, бо не тільки вивчення сновидь — найкраща підготовка до вивчення неврозів, а й саме сновиддя — невротичний симптом, і то такий, що має для нас неоціненну перевагу, бо трапляється в усіх здорових людей. Ба навіть якби всі люди були здорові і їм тільки снилися сни, з їхніх сновидь ми змогли б виснувати все те знання, яке здобули, вивчаючи неврози.

Отже, й сновиддя стають об’єктом психоаналітичних досліджень. Це знову-таки звичайнісінькі, не досить оцінені явища, які нібито не мають практичної ваги, — такі ж, як і хибні дії, і спільне в них те, що ці обидва явища трапляються в здорових людей. Але тут умови для нашої роботи ще несприятливіші. Хибні дії були тільки знехтувані наукою, ними майже ніхто не переймався, але, зрештою, в їхньому вивченні не було нічого ганебного. Можна, правда, закинути, що є речі важливіші, але, можливо, буде якась користь і від цього. А зосередження уваги на сновиддях — захід не тільки непрактичний і непотрібний, а й просто ганебний: він має певний відтінок ненауковості, пробуджує підозру в схильності дослідника до містицизму. Подумайте лишень: учений-медик присвячує себе вивченню сновидь, коли навіть у самій невропатології та психіатрії є стільки важливіших речей: пухлини завбільшки в яблуко, що здавлюють орган психічного життя, крововиливи, хронічні запалення, при яких можна навіть продемонструвати під мікроскопом зміни в тканинах тіла! Ні, сновиддя надто вже маловартісний феномен, негідний стати об’єктом наукового дослідження.

До цього додається ще один чинник, який суперечить усім вимогам точної науки. Досліджуючи сновиддя, ніколи немає певності в об’єкті. Скажімо, якесь марення завжди ясно і виразно окреслене. «Я — китайський імператор», — гучно проголошує хворий. А сновиддя? Здебільшого його взагалі не можна переповісти. Коли хто розказує свій сон, чи є в нього гарантія, що він правильно все розповів і, тим паче, оповідаючи, нічого не перекрутив і не вигадав: адже до цього його може змусити сама непевність спогаду? Більшість сновидь узагалі не можна пригадати, хіба що невеликі фрагменти. І невже на тлумаченні такого матеріалу можна ґрунтувати наукову психологію або методи лікування хворих?

Деякий надмір критицизму, певне, збудить ваші підозри. Аргументи проти сновидь як об’єкта досліджень вочевидь прибирають крайніх форм. Такий закид, як незначущість, ми вже мали нагоду чути, розглядаючи хибні дії, і тоді ми сказали собі, що й незначні симптоми можуть свідчити про поважні речі. Що ж до непевності сновидь, то це просто властива їм ознака: адже не людина визначає характер тих або тих явищ. А втім, є цілком ясні й виразні сновиддя. Крім того, є й інші об’єкти психіатричного дослідження, яким притаманна така сама невизначеність, наприклад, у великому числі випадків це нав’язливі уявлення, до лікування яких беруться шановані, авторитетні психіатри. Пригадую останній випадок, що трапився мені в моїй медичній практиці. Хвора так мені описала свою хворобу: «У мене таке відчуття, ніби я скривдила якусь живу істоту, — може, дитину? — ні, ні, радше собаку, скривдила або хотіла скривдити, — здається, скинула його з мосту або ще якось». Шкоді, яку заподіює непевне пригадування сну, можна зарадити, якщо постановити: все, що нам розповідає сновидець, слід приймати за сон, незважаючи на все те, що він, пригадуючи, міг забути або перекрутити. І, нарешті, людина не завжди може стверджувати, ніби сновиддя — щось неістотне. Кожен із власного досвіду знає, що настрій, у якому людина прокидається, може тривати цілий день; лікарі спостерігали випадки, коли психічні хвороби починалися зі сновиддя і були пов’язані з мареннями, породженими сном; про видатних історичних осіб розповідають, що за спонуку до важливих дій їм правили сни. Через те можна запитати: в чому ж, власне, причина такої зневаги наукових кіл до сновиддя?

Гадаю, це реакція на надмірне звеличення сновидь у попередні історичні періоди. Реконструювати минувшину, звісно, нелегко, але з певністю можна припустити, — даруйте мені за такий жарт, — що й нашим предкам три тисячі років тому і давніше снилося майже те саме, що й нам. Наскільки я знаю, всі давні народи надавали сновиддям великої ваги, визнавали їхню практичну вартість. У сновиддях вони шукали провіщень майбутнього, всіляких призвісток. Для греків, а також для інших східних народів давнини воєнний похід без тлумача сновидь був не менш неможливий, ніж неможливий тепер без повітряної розвідки. Коли Александр Македонський почав свої завоювання, в його почті опинилися найславетніші тлумачі сновидь. Місто Tip, що в тодішні часи стояло на острові, так запекло боронилося, що в царя навіть з’являлася думка припинити облогу. Та однієї ночі йому приснився сатир, який переможно витанцьовував, і коли Александр розповів про свій сон тлумачам, ті відповіли, що сон звістує перемогу над містом. Александр повелів іти в наступ, і місто впало. Серед етрусків та римлян були поширені й інші способи провіщання майбутнього, але тлумачення сновидь поважно трактували та підносили протягом усієї елліністично-римської доби. В літературі, присвяченій цій темі, до наших днів збереглася принаймні головна праця — книжка Артемідора Далдіана, що нібито жив за часів імператора Адріана. Як же сталося, що мистецтво тлумачення сновидь занепало, а самим снам перестали вірити — тут я вам відповісти не можу. Поступ освіти навряд чи відіграв у цьому помітну роль, бо темне середньовіччя невідступно дотримувалось куди більших безглуздь, ніж античне тлумачення сновидь. Зостається факт, що цікавість до сновидь мало-помалу зменшилася, обернувшись у забобон, властивий тепер тільки неосвіченим людям. Про остаточний занепад тлумачення сновидь у наші дні свідчить те, що зі снів намагаються довідатись номери, яким судилося стати виграшними в малому лото. Натомість сучасна наука, дарма що раз у раз повертається до вивчення сновидь, прагне лише проілюструвати ними свої фізіологічні теорії. Адже лікарі, природна річ, вважають, ніби сни — це не психічне явище, а вияв соматичних подразнень у психіці. Бінц 1878 р. описав сон як «соматичний процес, завжди непотрібний, а в багатьох випадках просто шкідливий, над яким уявлення про світову душу і безсмертя здіймаються не менш високо, ніж блакитний ефір — над забур’яненою смужкою піску в найглибшій западині». Морі порівнює сон із конвульсивним смиканням при Вітовій хворобі, на відміну від координованих рухів нормальної людини; згідно з одним давнім порівнянням, зміст сновиддя прирівнюють до звуків, «які видобувають, бігаючи по клавішах, десять пальців необізна­ного з музикою чоловіка».

Тлумачити сон означає виявляти якийсь прихований зміст; але при такій оцінці самого сну про це, звичайно, не може бути мови. Подивіться, як описують сновиддя Вундт, Йодль та інші новітні філософи: намагаючись усіляко понизити сновиддя, вони задовольняються переліком відхилень сновидних сцен від мислення, властивого несплячій людині, вказують на порушення асоціативних зв’язків, на зменшення критичності, на руйнацію всякого знання та інші ознаки погіршеного функціонування. Єдиний вартісний внесок у наші знання про сновиддя, який ми завдячуємо точній науці, полягає в дослідженні впливу соматичних подразників, що діють безпосередньо під час сну, на зміст сновиддя. У нас є праця нещодавно померлого норвезького вченого Й. Моурлі Волда — два грубі томи експериментальних досліджень сновидь (1910-го та 1912 р. їх перекладено німецькою мовою), присвячені головно ефектам, які породжує зміна розміщення кінцівок. Ці спостереження правитимуть нам за взірець точного дослідження сновидь. Подумайте лишень, що скаже точна наука, довідавшись, що ми наміряємося знайти сенс у сновиддях? А можливо, вона вже своє сказала. Проте ми не дамо залякати себе. Якщо хибні дії мають сенс, чом би його не мати і сновиддям, а хибні дії в дуже великій кількості випадків мають сенс, неприступний точним науковим дослідженням. Тож визнаймо всі забобони давніх народів та сучасного простолюду і ступаймо в слід античних тлумачів сновидь.

Передусім нам слід визначити своє завдання і коротко озирнути царину сновидь. Що таке сновиддя? Важко відповісти на це запитання одним реченням. А проте ми не станемо вишукувати дефініції, бо вистачить самих посилань на всім знайомі речі. Хоча найістотніші риси сновидь нам потрібно таки окреслити. Де ж їх шукати? Адже в межах царини, в яку ми вступаємо, панує величезне розмаїття, хоч куди поглянь, нема нічого однакового. Тож те, що виявиться спільним для всіх сновидь, певне, буде дуже важливим.

Так, перша риса, спільна для всіх сновидь, полягає в тому, що, бачачи їх, ми спимо. Сновиддя, безперечно, — це психічна діяльність під час сну, — діяльність, близька до діяльності нашої психіки в стані неспання і все-таки вкрай відмінна від неї. Так визначив сновиддя ще Аристотель. А можливо, між сном і сновиддям існують іще тісніші зв’язки. Можна прокинутись, коли щось присниться; часто з’являється сон, коли людина зненацька прокидається або хтось несподівано збудить її. Отже, сновиддя видається проміжним станом між сном і неспанням. Отак ми підійшли до самого сну: що таке власне сон?

Це фізіологічна або біологічна проблема, яка досі містить у собі чимало суперечливого. Остаточної відповіді ми, певне, не дамо, але, гадаю, можна спробувати дати психологічну характеристику сну. Сон — це стан, у якому я не хочу мати нічого спільного з зовнішнім світом і відвертаю від нього свою цікавість. Я поринаю в сон, відступаючи з зовнішнього світу й не реагуючи на його подразники. Я засинаю, коли втомлююсь від зовнішнього світу. Тож, засинаючи, я кажу йому: «Дай мені спокій, бо я хочу спати». Натомість дитина каже протилежне: «Я ще не піду спати, я не зморилась, я ще хочу звідати щось нове». Отже, біологічна функція сну полягає нібито в тому, що він дає відпочинок, а психологічну функцію становить відвертання інтересів від світу. Наші відносини зі світом, у який ми так неохоче вступили, здається, можуть бути стерпними тільки тоді, коли від часу до часу робити перерви; через те раз у раз ми знову повертаємось до стану, що передував нашому приходу в світ, так би мовити, до життя в материнській утробі. Принаймні ми намагаємося створити собі умови, цілком подібні до умов життя в материнському організмі: тепло, темряву, брак подразників. Дехто з нас навіть згортається в тісний клубочок, прибираючи під час сну пози плода в утробі. Складається враження, ніби ми, дорослі, належимо світові не цілком, а тільки на дві третини: одна третина взагалі ніколи не народжується. Кожне вранішнє прокидання — мовби нове народження. Стан одразу після сну ми описуємо такими словами: «Мов на світ народився», причому наші уявлення про почуття новонаро­дженого вочевидь дуже далекі від правди. Радше слід припустити, що немовля, ступивши у світ, почувається вкрай незатишно. Про народження ми ще кажемо: «Побачити ясний день».

Якщо така природа сну, то сновиддя, здається, взагалі не вписуються в його програму, а видаються радше небажаним додатком. Ми й справді вважаємо, ніби сон без сновидь — найкраща, найздоровіша форма сну. Під час сну не повинно відбуватися ніякої психічної діяльності; коли ж цей процес порушується, нам не вдасться досягти того стану спокою й затишку, в якому перебував плід. Ми не можемо цілком позбутися всіх решток психічної діяльності. Оці рештки й виявляються в сновиддях. Через те й справді здається, ніби сновиддя не мають сенсу. При похибках інакше: адже то були дії, виконувані тоді, коли людина не спить. Та коли я сплю і вся моя психічна діяльність цілковито припинена, крім окремих її залишків, які я не спромігся притлумити, тим залишкам аж ніяк не конче мати ще й сенс. А з огля­ду на те, що решта моєї психіки спить, я тим сенсом і не міг би скористатися. Тут і справді мова може йти тільки про конвульсивні реакції, тільки про такі психічні феномени, що є прямим наслідком соматичних подразнень. Отже, сновиддя слід було б трактувати як залишки психічної діяльності зі стану неспання, які заважають нам спати, і в нас з’являється думка зразу ж покинути цю тему, непридатну для психоаналітичного дослідження.

Тим часом, хоча сновиддя цілковито зайві, вони все ж існують, і можна спробувати з’ясувати, чому вони існують. Чому не завмирає все психічне життя? Мабуть, тому, що психіці щось не дає спокою. На неї діють якісь подразники, і вона змушена на них реагувати. Отже, сновиддя — це спосіб реагування психіки на подразники, які діють на неї, коли вона спить. Ми помічаємо, що тут відкривається шлях до розуміння сновидь. Досліджуючи розмаїті сни, можна спробувати з’ясувати, що то за подразники, які заважають спати і реакція на які прибирає форми сновидь. Отож поки що ми з’ясували першу спільну рису всіх сновидь.

А чи є ще якась спільна риса? Так, безперечно, але її набагато важче зрозуміти і описати. Психічні процеси під час сну мають зовсім інший характер, ніж тоді, коли ми не спимо. Уві сні ми переживаємо чимало різних подій, та ще й усьому віримо, тоді як насправді зазнаємо, напевне, дії якогось одного подразника. Здебільшого те, що ми переживаємо, прибирає форми зорових образів, але можуть бути й почуття, думки, які пронизують їх, образи, пов’язані з іншими органами чуттів, хоча переважають усе-таки картини. І труднощі, які виникають, коли треба переповісти сон, почасти пояснюються тим, що ті картини треба перекласти словами. «Я можу намалювати, — часто каже сновидець, — але, як це відобразити словом, не знаю». І причина тут не в ослаб­леній психічній діяльності, властивій, наприклад, недоумкам, коли їх порівнювати з геніями, тут існує певна якісна різниця, але вкрай важко сказати, яка саме. Г. Т. Фехнер колись висловив припущення, що сцена, на якій (у психіці) розігрується сновиддя, відмінна від тієї, на якій відбувається життя наших уявлень, коли ми не спимо. Це твердження ми не розуміємо, навіть не знаємо, що думати про нього, але воно справді передає враження відчуженості, яке справляє на нас більшість сновидь. Не зараджує навіть порівняння роботи сновиддя із вправами немузикальної руки: адже піаніно всякчас відповідає тими самими нотами, якщо й не мелодіями, тільки-но випадково натиснути ту або ту клавішу. Цю другу спільну рису всіх сновидь, навіть, може, ще не розуміючи її, надалі ми не спускатимемо з ока.

А чи немає ще чогось спільного? Я не бачу нічого, всюди помічаю тільки відмінності, і то в кожному аспекті: у видимій тривалості, у виразності, в участі почуттів, у стійкості образів тощо. Все це, власне, не те, чого можна було б сподіватися від вимушених, жалюгідних конвульсивних реакцій на подразники. Щодо тривалості сновидь, то серед них є дуже короткі, що містять лиш один або кілька образів, кілька думок, ба навіть одне слово; інші, напрочуд багаті змістом, розгортають цілі романи і здаються довгими. Є сновиддя виразні, як і [справжні] переживання, такі виразні, що, прокинувшись, ми ще довго не усвідомлюємо, що то був сон; інші сни — несказанно бліді, розмиті, сунуться, наче тіні; ба навіть в одному сновидді часто чергуються незвичайно яскраві картини з невиразними й майже невловними. Сни можуть бути цілком логічними чи принаймні зв’язними, а часом навіть дотепними і фантастично прекрасними; натомість інші — плутані, дурнуваті, а то й зовсім безглузді чи просто божевільні. Є сни, що нітрохи нас не зворушують, а в інших виразно проступають почуття: страждання аж до сліз, страх, що змушує навіть прокинутись, подив, зачудування і т. ін. Після прокидання сни здебільшого швидко забуваються; декотрі пам’ятаються цілий день, причому під вечір спогади про них бліднуть, у пам’яті виникають прогалини; інші, приміром, дитячі сновиддя, зостаються такими яскравими, що навіть через тридцять років постають у пам’яті як недавні переживання. Сни, як і люди, можуть з’явитися тільки раз і більше ніколи не приходити, а можуть раз у раз повторюватись у тієї самої особи — без змін або тільки з невеликими відмінами. Одне слово, ці уривки нічної психічної діяльності порядкують величезним репертуаром, можуть, власне, створити все, на що здатна психіка вдень, — та це, однак, не те саме.

Можна вдатися до спроби пояснити таке розмаїття сновидь, припустивши, що вони відповідають різним проміжним станам між сном та неспанням, різним ступеням неповного сну. Гаразд, тоді коли душа під час таких сновидь наближається до стану прокидання, то мусить зростати й вартість, змістовність і виразність сновиддя; водночас має зростати усвідомлення, що це сон, і не повинно траплятися такого, що безпосередньо за виразними і сповненими глузду елементами сну йдуть безглузді та невиразні, а далі знову постає фрагмент складної роботи. Адже ясно, що психіка не може так швидко змінювати глибину свого сну. Отже, таке пояснення не годиться; нашвидку тут узагалі нічого не вдієш.

Поки що полишімо питання про «сенс» сновидь і натомість спробуймо, спираючись на спільні риси сновидь, прокласти шлях до кращого розуміння їхньої природи. Із зв’язку сновиддя зі сном ми виснували, що сновиддя — реакція на подразник, який перешкоджає сну. Як ви вже чули, це єдине місце, де нам на допомогу може прийти точна експериментальна психологія: вона постачає докази, що подразники, які діють на людину під час сну, з’являються в сновиддях. Таких досліджень проведено чимало — аж до останніх, що їх виконав уже згаданий Моурлі Волд; кожен із нас теж спроможний підтвердити ці результати принагідними спостереженнями на самому собі. Для розповіді я вибрав кілька давніх досліджень. Морі провадив такі дослідження на власній особі. Під час сну вченому дали понюхати одеколон, і йому приснилося, ніби він у Каїрі в крамниці Йоганна Марії Фаріни, й до цього долучились інші карколомні пригоди. Або: хтось легенько вщипнув дослідника за шию, і тому приснилось, як йому на чиряк накладають пластир, а також лікар, що лікував його в дитячі літа. Або: Морі вилили на чоло кілька крапель води, і йому зразу приснилося, ніби він в Італії, дуже пріє і п’є біле вино з Орвієто.

Те, що впадає у вічі в цих експериментально спричинених сновиддях, постане перед нами, мабуть, іще виразніше в іншій низці сновидь, викликаних подразниками. Це три сновиддя, які описав тямущий дослідник Гільдебрандт; усі три — реакції на звук будила.

«Весняного ранку я вибрався на прогулянку і побрів щойно зазеленілими ланами до сусіднього села; там я побачив селян у святешному вбранні, що з псалтирями під пахвою тлумом ішли до церкви. Звичайно, це ж неділя, і невдовзі почнеться утреня. Я надумав послухати відправу, але спершу вирішив зайти на цвинтар коло церкви й охолонути, бо, йдучи, трохи розпарився. Читаючи там епітафії, я почув, як дзвонар піднявся на дзвіницю, і тільки тепер побачив, що на ній угорі висить невеликий сільський дзвін, щоб скликати бамканням на відправу. З хвилину дзвін повисів без руху, а потім став коливатись і раптом чисто й пронизливо забамкав, — так чисто й пронизливо, що урвав мій сон. Але то був не дзвін, а будило».

«Другий випадок. Ясний зимовий день, вулиці вкриває глибокий сніг. Я пообіцяв узяти участь у прогулянці на санях і мусив довго чекати, аж поки мені повідомили, що сани вже стоять під дверима. Тепер я став готуватися до поїздки — накинув на себе хутряне манто, вдягнув муфту для ніг — і нарешті сів на своє місце. Але з від’їздом і далі зволікають, коні нетерпеливляться, а знаку вирушати ніхто не подає. Аж ось попустили віжки, і бубонці задзвонили свою відому яничарську мелодію з такою силою, що миттю розірвали запинало сну. І знову це було не що інше, як пронизливе деренчання будила».

«Іще й третій приклад! Я бачу, як коридором до їдальні йде куховарка з чималеньким стосом тарілок. Мені здається, що порцеляновій піраміді в її руках загрожує небезпека втратити рівновагу. “Обережно, — застерігаю я, — зараз уся та пака впаде на підлогу”. І я, звісно, дістаю звичайну відповідь: вона, мовляв, уже звикла отак носити посуд і т. ін., а я й далі занепокоєно дивлюся їй услід. Так і знав: вона зачепилася за поріг, і те делікатне начиння з брязком та гуркотом падає на підлогу й розбивається в друзки. Але невдовзі я помічаю, що той безкінечний шум — власне, не брязкіт, а правильне дзеленчання, і, прокинувшись, нарешті усвідомлюю, що причиною того дзеленчання є будило».

Ці три сновиддя не тільки чудові, а й сповнені глузду і, на відміну від переважної більшості снів, зв’язні. Якраз тут їм нема чим дорікнути. Спільне для них одне: кожного разу ситуація закінчується звуком, що його сновидець, прокинувшись, ідентифікує як звук будила. Отже, ми бачимо тут, як виникає сон, але дізнаємося й про інше. Уві сні ми не впізнаємо будила, воно навіть не з’являється в ньому, але дзеленчання будила щоразу заступає інший звук; подразник, який порушує сон, витлумачується, але витлумачується щоразу інакше. Чому так відбувається? На це, певне, немає відповіді, здається, ніби то просто примха. Проте зрозуміти сновиддя означає зуміти пояснити, чому, тлумачачи подразнення, спричинене дзеленчанням будила, воно вибрало саме цей звук, а не якийсь інший. Такий самий закид можна спрямувати й проти експериментів Морі: очевидно, що застосований подразник виявляється в сновидді, але чому саме в такій формі, — цього ми не знаємо і з природи самого подразника, що порушує сон, цього нібито не випливає. Крім того, в дослідженнях Морі до прямих наслідків подразнення приєднується ще й чимало іншого матеріалу сновидь, скажімо, карколомні пригоди у сновидді з одеколоном, що їх сновидець не може пояснити.

А тепер замисліться над тим, що сни, які закінчуються пробудженням, дають найкращу нагоду з’ясувати вплив зовнішніх подразнень, які порушують сон. У багатьох інших випадках це було б набагато важче. Прокидаються не від кожного сновиддя, а коли вранці пригадують нічний сон, то як виявити той порушувальний подразник, що, можливо, діяв протягом ночі? Мені тільки раз пощастило дізнатися опісля про такий звуковий подразник, і то завдяки особливим обставинам. Якось я прокинувсь у гірському готелі в Тіролі з думкою, що мені приснилося, ніби помер римський папа. Я не міг пояснити свого сну, але згодом дружина запитала мене, чи чув я сьогодні вдосвіта те страшенне бамкання, коли в навколишніх церквах і каплицях ударили в усі дзвони? Ні, я нічого не чув, мій сон був досить міцний, але завдяки цьому повідомленню я зрозумів своє сновиддя. Як часто такі подразники можуть спричиняти сон у здорової людини, а потім ніхто їй і не розкаже про них? Мабуть, дуже часто, а може, й ні. Коли ніхто не годен довести, був подразник чи ні, то як можна бути переконаним, що він таки діяв? Крім того, ми вже відступили від надмірного схиляння перед зовнішніми подразниками, які порушують сон, бо знаємо, що ними можна пояснити тільки фрагменти сновидь, а не всю реакцію, яка виявляється в цілісному сновидді.

Та це не означає, ніби нам слід цілком відмовитись від такої теорії: адже, дотримуючись її, можна піти іншим шляхом. Вочевидь цілком байдуже, що саме порушує сон і породжує в психіці сновиддя. Це не завжди якийсь зовнішній подразник, що діє на органи чуттів, — спричинити подразнення можуть і внутрішні органи, створюючи так звані соматичні подразнення. Таке припущення дуже близьке до правди і навіть відповідає народним уявленням про походження сновидь. Адже часто можна почути, ніби сни «від шлунка». На жаль, і в цьому разі часто слід спиратися на припущення, що соматичний подразник, який діяв уночі, після прокидання вже неможливо з’ясувати, тому його наявність зостається недоведеною. Але не слід недобачати факту, що чимало гідних довіри досліджень підтверджують думку, що соматичні подразнення можуть спричиняти сновиддя; загалом ніхто й не заперечує, що стан внутрішніх органів має вплив на сновиддя. Пов’язаність змісту багатьох сновидь із переповненим сечовим міхуром або станом збудження в статевих органах така очевидна, що помилитися тут — неможлива річ. Від таких ясних випадків ми переходимо до інших, коли зі змісту сновиддя можна принаймні виснувати цілком обґрунтовані гіпотези про дію певних соматичних подразників, бо в самому змісті виявляється те, що можна тлумачити як розвиток, відображення, інтерпретацію подразнень. Надто дослідник сновидь Шернер (1861 р.) обстоював думку, що сновиддя породжені різноманітними подразниками, які йдуть від внутрішніх органів, і проілюстрував її кількома чудовими прикладами. Коли йому, приміром, приснилися «два рядки гарненьких білявих хлопчиків із ніжними обличчями, що похмуро стояли навпроти одні одних, потім войовниче рушили вперед, зіткнулись у боротьбі, відступили і стали на попередні місця, а потім знову пішли і повторили весь процес», то тлумачення цих обох хлопчачих рядків як зубів видається цілком годящим і нібито остаточно підтверджується, коли сновидець «витяг собі зі щелепи довгого зуба». Так само й тлумачення «довгого вузького проходу з сильним протягом» як подразнення в кишківнику видається цілком обґрунтованим і покріплює Шернерове твердження, ніби сновиддя насамперед прагне зобразити орган, де виникло подразнення, з допомогою подібних до нього предметів.

Отже, нам слід уже готуватися припустити, що внутрішні подразники можуть відігравати в сновидді таку саму роль, як і зовнішні. На жаль, така оцінка цього чинника теж не захищена від уже згаданих закидів. У великій кількості випадків твердження, ніби сни породжені соматичними подразниками, дуже непевне або й узагалі позбавлене всяких доказів; не всі сновиддя, а тільки певна частина їх пробуджує підозру, що сни спричинені якимись подразненнями від внутрішніх органів, і, нарешті, внутрішніх соматичних подразників, так само як і зовнішніх подразників, що їх сприймають органи чуттів, не досить, щоб пояснити у сновидді щось більше, крім того, що становить безпосередню реакцію на подразники. Звідки ж походить решта матеріалу сновиддя, нам і досі неясно.

Але звернімо тепер увагу на одну особливість життя сновидь, що з’ясовується при вивченні дії тих подразників. Сновиддя не просто відтворює подразнення, а обробляє його, змінює, пов’язує з чим-небудь, заступає його чимсь іншим. Це та сторона роботи сновиддя, яка повинна нас зацікавити, бо вона, можливо, найближче підводить до самої суті сновиддя. Коли діяти, відповідаючи на певну спонуку, дії не конче мають вичерпуватися самою спонукою. Скажімо, Шекспірів «Макбет» — це принагідна п’єса, написана на честь сходження на трон короля, що вперше поєднав на своєму чолі корони трьох земель. Та чи охоплює ця історична приключка ввесь зміст драми, чи пояснює вона нам її велич і таємниці? Можливо, й ті зовнішні та внутрішні подразники, що діють на сонного, також — тільки приводи для сновидь і не розкривають нам їхньої справжньої природи.

Іншу спільну рису сновидь, їхню психічну особливість, з одного боку, важко збагнути, а з другого — вона не дає жодного ключа для дальшого просування вперед. Уві сні наші переживання здебільшого набирають візуальних форм. Невже й це можна пояснити подразниками? І чи справді ми переживаємо подразнення? Чому переживання візуальні, коли зорові подразники вкрай рідко стають збудниками сновидь? Або, коли сниться розмова, чи можна довести, що під час сну наших вух і справді досягли звуки людської мови або подібні до них шуми? Я таки наважуюсь і рішуче відкидаю цю можливість.

Якщо нам незмога просунутись, розглядаючи спільні риси сновидь, то, може, спробуймо підступити до їхніх відмінностей. Адже сновиддя часто безглузді, пусті і плутані, зате є й змістовні, тверезі, розважливі. Погляньмо, чи можуть оці останні, наповнені глуздом сновиддя стати ключем до розуміння безглуздих. Я перекажу вам останній розважливий сон, який переповіли мені, сон молодика: «Я гуляв по Кертнер-штрасе й зустрів там добродія X; трохи пройшовши разом з ним, завернув до ресторану. До мого столика підійшли й сіли дві дами і один добродій. Спершу це мене роздратувало, і я не хотів навіть дивитися на них, але потім глянув і побачив, що вони дуже гарненькі». При цьому сновидець зауважив, що напередодні ввечері він і справді йшов по Кертнер-штрасе, бо це його звичайний маршрут, і зустрів там добродія X. Друга частина сну не мала прямих ремінісценцій, проте трохи нагадувала якісь давні події. Або ще один розважливий сон, тепер жінки: «Чоловік запитав її: “Як ти гадаєш, може, треба настроїти піаніно?” Вона відповіла: “Не варто, молоточки слід обтягти новою шкірою”». Цей сон відтворює розмову, що напередодні відбулася між нею і її чоловіком, слова майже не змінилися. Що можна виснувати з цих обох тверезих сновидь? Нічого іншого, крім того, що вони відтворюють денні події або те, що пов’язане з ними. Ми б уже мали певні здобутки, якби таким чином можна було охарактеризувати всі сновиддя. Але про те нема й мови, таке твердження слушне тільки щодо невеликої кількості сновидь; у більшості сновидь ми не бачимо зв’язку з подіями попереднього дня, тож це спостереження анітрохи не допомагає нам пояснити, чому є беззмістовні й безглузді сни. Ми лише знаємо, що зіткнулися з новою проблемою. Тепер нам треба дізнатися не тільки те, що промовляє сновиддя, а ще й те, — коли воно, як у наших прикладах, промовляє виразно, — чому і навіщо в сновидді повторюється вже відоме, пережите зовсім недавно.

Гадаю, ви, як і я, вже втомились і далі вдаватися до спроб, подібних до наших дотеперішніх. Зате ми вже бачимо, що, хоч яку цікавість виявляє людина до проблеми, цього не досить, коли вона не знає, на який стати шлях, щоб дійти до вирішення. На цей шлях ми ще й досі не ступили. Експериментальна психологія не дала нам нічого, крім кількох дуже важливих спостережень про значення подразників як збудників сновидь. Від філософії нам нема чого сподіватися, бо вона знову зверхньо дорікатиме за інтелектуальну безвартісність нашого об’єкта, а в окультних наук ми воліємо взагалі нічого не позичати. Історія і народна мудрість кажуть нам, що сновиддя мають свій сенс і значення, що вони провіщають майбутнє; проте з цим важко погодитись, а довести, ніби це й справді так, — звісно, річ неможлива. Отже, наші перші спроби виявилися цілком безпорадними.

Але несподівано ми помічаємо вказівку з того боку, в який досі ще й не дивилися. Наша мова, в якій нема нічого випадкового, бо мова — скарбниця давніх знань і в ній немає жодного зайвого чи непотрібного слова, — отож наша мова таки щось знає і називає його, хоч як дивно, «снами наяву». Сни наяву — це фантазії (витвори фантазії); це дуже поширені феномени, які можна спостерігати знову-таки і в здорових, і в хворих і дуже легко вивчати на власній особі, найприкметніше в цих фантастичних мареннях те, що вони дістали назву «снів наяву», тоді як їм не властиві обидві спільні риси сновидь. Зв’язку зі спанням суперечить уже сама їхня назва, а щодо другої спільної риси — то в них немає ніяких переживань чи галюцинацій, людина просто щось собі уявляє; вона знає, що фантазує, нічого не бачить, а тільки мислить. Ці сни наяву з’являються перед статевим дозріванням, часто вже у старшому дитячому віці, тривають до кінця статевого дозрівання, а потім або зникають, або зберігаються аж до смерті. Зміст цих фантазій визначають украй прозорі мотиви. Це сцени і події, в яких дістають сатисфакцію егоїстичні честолюбні і владолюбні прагнення або еротичні бажання. У юнаків переважають честолюбні фантазії, в жінок, чиє честолюбство спрямоване на успіхи в коханні, еротичні. Але дуже часто в чоловіків на задньому плані проступають еротичні потреби, всі героїчні вчинки і осягнення спрямовані тільки на те, щоб породити жіночий захват і здобути жіночу прихильність. В усьому іншому сни наяву вкрай розмаїті й мають дуже різні долі. Вони або зникають, проіснувавши якийсь час, і їх заступають нові, або тривають дуже довго, розгортаються в цілі низки подій і пристосовуються до змін життєвих обставин. Вони, так би мовити, простують разом із часом, і час щоразу кладе на них інший відбиток, що свідчить про вплив нових ситуацій. Сни наяву — це сировина поетичної творчості, бо зі своїх марень письменник, переробляючи, перевдягаючи і просіюючи їх, будує ситуації, які відтворює у своїх оповіданнях, романах і п’єсах. Героєм снів наяву завжди є власна особа — або безпосередньо, або досить прозоро ідентифікована з кимсь іншим.

Можливо, сни наяву мають таку назву через те, що в них дуже схожий зв’язок із дійсністю, і сама назва свідчить, що їхній зміст слід вважати за таку ж нереальність, як і зміст сновидь. А можливо, ця спільність назви пояснюється якоюсь іще невідомою нам психічною особливістю сновидь, яку ми прагнемо розкрити. А може, ми взагалі помиляємось, гадаючи, ніби однаковість найменувань має певне значення. Це питання, відповідь на яке з’ясується тільки згодом.

Лекція 6 Гіпотези і способи тлумачення

Вельмишановні добродійки і добродії! Отже, нам потрібні якісь нові шляхи, певний метод, щоб зрушити з місця в дослідженні сновидь. А тепер я вам зроблю одну виразну пропозицію. Приймімо як гіпотезу, що стане основою для всіх дальших пошуків, наступне твердження: сновиддя — не соматичний, а психічний феномен. Що це означає, ви знаєте, але що дає нам підстави визнавати таку гіпотезу? Ніщо, але й ніщо не заважає дотримуватися її. Річ ось у чому: якщо сновиддя — соматичний феномен, воно нас не обходить; воно нас може цікавити лише за умови, що це психічний феномен. Тому ми працюватимемо, гадаючи, ніби гіпотеза правдива, і побачимо, що з цього вийде. Самі результати нашої роботи вирішать, чи слід нам і далі дотримуватися свого припущення і вбачати в ньому вже цілком слушний висновок із проведених досліджень. А чого ми, власне, прагнемо досягти, навіщо працюємо? Ми прагнемо — і такою є мета взагалі всіх наукових досліджень — зрозуміти феномени, з’ясувати їхні взаємозв’язки і, нарешті, там, де можливо, поширити свою владу над ними.

Тож далі ми працюватимемо, спираючись на гіпотезу, що сновиддя — психічний феномен. У такому разі це вчинки і висловлення сновидця, але такі, що нічого нам не кажуть, бо ми не розуміємо їх. Що ви робите в тому разі, коли я вам скажу щось незрозуміле? Запитуєте мене, чи не так? А чом би й нам не вчинити так само: запитати сновидця, що означає його сон?

Пригадайте, колись ми вже опинялися в такій ситуації. Це було тоді, коли ми досліджували окремі хибні дії, певні випадки мовних похибок. Хтось сказав: «Стали гидомі речі», і ми його запитали, — ні, на щастя, не ми, а люди, які взагалі не мають нічого спільного з психоаналізом, — тож ті інші запитали його, що він мав на увазі, вживши ці незрозумілі слова. Той зразу відповів, що мав намір сказати: «То була гидота», проте згнітив свій намір і замінив його лагіднішім: «Стали відомі речі». Я вже тоді вам пояснював, що таке розпитування — модель усякого психоаналітичного дослідження, і ви розумієте тепер, що там, де йдеться про з’ясування загадок, техніка психоаналізу полягає в тому, щоб якомога заохочувати аналізованого самому давати на них відповіді. Тож треба самого сновидця запитати, що означає його сон.

Проте зрозуміло, що зі снами не все так просто. При хибних діях цей метод працює лише в певній кількості випадків; в інших випадках запитуваний відмовляється відповідати і навіть з обуренням відкидає відповідь, яку ми йому підказуємо. При сновиддях випадків першого роду просто немає, сновидець завжди каже, що нічого не знає. Відкинути наше тлумачення він теж не може, бо ми йому не пропонуємо ніякого. Що, невже ми знову мусимо полишити свої спроби? Якщо він нічого не знає, ми нічого не знаємо і хтось третій, напевне, теж нічого не знає, то нема жодної надії, що можна знайти якусь відповідь. Гаразд, якщо ваша ласка, відступайтеся. А коли у вас такого бажання нема, йдіть зі мною далі. Бо, запевняю вас, дуже можливо, ба навіть ще й як імовірно, що сновидець усе-таки знає, що саме означає його сон; він тільки не знає, що він знає, і тому думає, ніби нічого не знає.

Ви, певне, звернете мою увагу, що я тут знову запровадив припущення, вже друге в короткому викладі цього питання; вчинивши так, я послабив претензії на безперечну довіру до мого методу. Адже я спершу висунув гіпотезу, що сновиддя — психічний феномен, а потім ще одну, буцімто в психіці людини є таке, про що вона знає, сама того не знаючи, і т. ін. Вам досить лише не забувати про цілковиту необґрунтованість цих обох гіпотез, щоб утратити всякий інтерес до висновків, яких можна досягти, зіпершись на них.

Що ж, вельмишановні добродійки і добродії, я довів вас сюди не на те, щоб дурити вас або приховувати щось від вас. Я, щоправда, зголосився прочитати курс «Елементарних лекцій зі вступу до психоаналізу», але під ним я аж ніяк не розумів викладу in usum delphini,[15] де б я гладенько подав матеріал, старанно приховавши всі труднощі, заповнивши всі прогалини, і затер усі сумніви, щоб ви спокійно тішилися думкою, ніби вивчили щось нове.

Ні, саме тому, що ви початківці, я хочу показати вам нашу науку такою, яка вона є, з усіма її прогалинами і труднощами, вимогами та сумнівами. Адже я знаю, що, як і в кожній науці, а надто на початку, чогось іншого там не може бути. Знаю й те, що викладачі інших наук попервах намагаються приховати від своїх учнів ці труднощі й недосконалості. Але в психоаналізі цього робити не можна. Так, я й справді висунув дві гіпотези, і то одну всередині другої, тож той, кому це все видається надто тяжким або непевним, хто звик до високого ступеня точності й елегантних висновків, може відступити від мене. Я б тільки порадив йому остаточно полишити психологічні проблеми, бо, боюся, тут він не доступиться до тих точних і певних шляхів, на які готувався стати. Крім того, на мою думку, наука, яка справді збагачує наші знання, не повинна водночас і дбати, щоб її чули, і вербувати шанувальників. Тільки досягнені результати повинні визначати ставлення до науки, а вона цілком може зачекати, поки ті результати привернуть до неї людську увагу.

Тим із вас, хто й далі прагне вивчати психоаналіз, я нагадаю, що мої обидві гіпотези мають неоднакову вагу. Сновиддя — психічний феномен, це перша гіпотеза, і, сподіваюсь, її підтвердить успіх нашої роботи; а другу гіпотезу вже доведено в іншій царині, і я лише набираюся зухвальства перенести її звідти й застосувати до наших проблем.

Але де, в якій царині брати докази, ніби є знання, про яке людина нічого не знає, як ми припускаємо у випадку зі сновидцем? Адже це був би дивовижний, приголомшливий факт, що змінив би всі наші уявлення про психічне життя, і його не годилося б ховати. А водночас це був би факт, що самим своїм проголошенням заперечував би себе, а проте претендував би на істинність, — як бачимо, постає contradictio in adjecto. Ні, таке годі було б приховати. Тож факт тут не винен, коли людина нічого не знає про нього й не виявляє до нього достатньої цікавості. Вона так мало переймається ним, що це наша провина, коли всі психологічні проблеми обмірковують люди, які цураються всіх спостережень і дослідів, які тільки й можуть дати остаточні висновки.

Доказ, про який я веду мову, можна взяти з царини гіпнотичних явищ. 1899 року я був присутній на надзвичайно разючих сеансах Лебо та Бернгайма в Нансі й бачив на власні очі такі досліди. Коли одного чоловіка ввели в сомнамбулічний стан, а потім примусили зазнати найрізноманітніших галюцинаторних переживань і опісля збудили, то зразу він ніби нічого не знав про те, що сталося під час гіпнотичного сну. Бернгайм тоді прямо звелів йому розповісти, що той пережив у гіпнотичному стані. Чоловік сказав, що не може нічого пригадати. Але Бернгайм наполягав, напирав на чоловіка, запевняв, що той знає і повинен усе пригадати, — й дивіться! — чоловік завагався, став замислюватись, пригадав спершу дуже невиразно одне з накинутих йому переживань, потім іще один фрагмент, спогади ставали дедалі виразніші й повніші, і нарешті він розповів усе, нічого не проминувши. Оскільки під кінець він знав усе, а доти йому ніхто не міг нічого підказати, можна висунути цілком обґрунтоване припущення, що ті спогади були в нього й раніше. Тільки вони були йому неприступні, він не знав, що їх знає, гадав, ніби не знає їх. По суті, це той самий випадок, що, на нашу думку, характерний і для сновиддя.

Сподіваюсь, ви вражені цим доведеним фактом і запитаєте мене: «Чому ви не згадали цього доказу давніше, ще тоді, як ми вивчали хибні дії та дійшли до випадку з чоловіком, котрий схибив словом, і приписали йому намір висловити й те, що не мало входити до промови, намір, про який він нічого не знав і який заперечував? Коли хто гадає, ніби він нічого не знає про переживання, спогади про які він усе-таки носить у собі, то вже не видається таким неймовірним, що він нічого не знає й про інші психічні процеси, які відбуваються в його душі. Цей аргумент безперечно вплинув би на нас і дав би нам змогу краще зрозуміти хибні дії». Звичайно, я міг би послатися на цей доказ ще тоді, але я беріг його, щоб ужити в іншому місці, де він буде потрібніший. Хибні дії почасти самі себе пояснюють, почасти навівають нам думку, що, аби з’ясувати, чим же зумовлені ці феномени, потрібно припустити існування таких психічних процесів, про які людина і сном, і духом не знає. А розглядаючи сновиддя, ми змушені шукати пояснення десь-інде в інших царинах, крім того, гадаю, тут вам легше погодитись із доказом, перенесеним із царини гіпнозу. Стан, у якому ми коїмо хибні дії, повинен видаватися вам нормальним, він нітрохи не подібний до гіпнотичного. Натомість між гіпнотичним станом і сном, що є передумовою сновидь, існує виразна спорідненість. Адже гіпноз — це, власне, штучний сон, гіпнотизованій особі ми наказуємо: «Спіть», а те, що ми навіваємо, цілком можна порівняти зі сновиддями природного сну. Психічні ситуації в обох випадках і справді аналогічні. У природному сні ми відвертаємо свої інтереси від усього зовнішнього світу, в гіпнотичному сні — знову-таки від усього світу, за винятком однієї особи, яка нас гіпнотизує і з якою ми перебуваємо в особливому зв’язку. Нормальним відповідником гіпнотичного сну є принаймні так званий сон годувальниці, коли та перебуває в особливому зв’язку з немовлям і прокидається тільки від його рухів та звуків, — тому й перенесення того, що відбувається при гіпнозі, на природний сон, не видаватиметься вам надто сміливим заходом. Припущення, ніби сновидець знає про своє сновиддя, але те знання йому недоступне, і він навіть сам не вірить, що воно в нього є, — аж ніяк не вигадка. Тим часом зауважмо, що тут нам відкрився третій шлях до вивчення сновидь: ми вже розглядали подразники, які порушують сон, сни наяву, а тепер дійшли й до сновидь, навіюваних у гіпнотичному стані.

Тепер, можливо, ми з більшою довірою повернемось до нашого завдання. Отже, цілком імовірно, що сновидець знає про своє сновиддя; йдеться тільки про те, щоб дати йому можливість відшукати своє знання й повідомити його нам. Ми не вимагаємо, щоб він одразу розкрив нам сенс своїх сновидь, але він може вказати нам на їхні джерела, на те коло думок та інтересів, які породжують їх. Пригадайте, що при хибних діях, коли чоловіка запитали, як сталося, що він схибив словом і сказав «гидомі», той пояснив це все першою асоціацією, яка спала йому на думку. Техніка, до якої ми тепер удамося при вивченні сновидь, дуже проста, і цей випадок правитиме нам за взірець. Ми запитаємо сновидця, чому йому таке приснилося, і його перші слова нібито й цього разу нам усе пояснять. Ми, крім того, не зважатимемо на те, вірить чи не вірить сновидець, ніби він щось знає, і трактуватимемо ці обидва можливі випадки однаково.

Звісно, ця техніка дуже проста, але, боюсь, вона викличе у вас якнайсильніший спротив. «Іще одна гіпотеза, вже третя! — скажете ви мені. — Причому найнеймовірніша з усіх! Невже ви справді гадаєте, що, коли запитати сновидця, що спадає йому на думку у зв’язку з побаченим сновиддям, уже перша його відповідь стане для нас жаданим поясненням? Але ж йому може нічого не спасти на гадку або спаде бо­зна-що. Ми не бачимо, на що можуть спиратись отакі сподівання. Це тільки свідчить про завелику віру в провидіння там, де годилося б додати більше критики. Крім того, сновиддя — це не окрема мовна похибка, воно складається з багатьох елементів. Тож на котрій тоді першій асоціації слід зупинятися?»

Ви маєте слушність в усьому другорядному. Сновиддя й справді відрізняється від мовної похибки розмаїттям своїх елементів, і на це має зважати наша техніка. Тож я пропоную поділити сновиддя на елементи і досліджувати кожен з тих елементів окремо; тоді знову буде відновлена аналогія з мовною похибкою. Ви маєте слушність і в тому, що на запитання про окремі елементи сновиддя сновидець може відповісти, що йому на думку нічого не спадає. І справді є випадки, коли ми задовольняємося такою відповіддю, і згодом ви почуєте, які саме. Прикметно, що це якраз ті випадки, про які ми самі можемо скласти цілком певну думку. А загалом тому сновидцеві, котрий стверджуватиме, ніби йому нічого не спадає на думку, ми будемо заперечувати, будемо тиснути на нього, переконувати, що в нього повинні бути якісь асоціації, — і матимемо слушність. Він висловить якусь думку — нам цілковито байдуже яку. Найохочіше він викладе ту інформацію, яку можна назвати історичною. Сновидець скаже: «Тут є те, що сталося зі мною вчора» (як-от в обох уже нам відомих «розважливих» сновиддях). Або: «Це мені нагадує одну недавню подію», — і таким чином ми помітимо, що сновиддя набагато частіше пов’язані з враженнями попереднього дня, ніж ми спершу гадали. Кінець кінцем у зв’язку зі своїм сном сновидець пригадає й події, які трапилися трохи давніше, а зрештою навіть давноминулі.

Проте в головному слушності ви не маєте. Ви тяжко помиляєтесь, гадаючи, ніби нерозумно припускати, що вже перша думка сновидця дасть нам відповідь чи принаймні вестиме до неї, ніби та думка може бути цілком довільною й не матиме зв’язку з тим, чого ми шукаємо, і ніби, коли я сподіваюся чогось іншого, це тільки свідчить про мою сліпу віру в провидіння. Я раз уже дозволив собі зазначити, що вам притаманна глибоко вкорінена віра в психічну свободу і сваволю, що ця віра цілком ненаукова і мусить поступитися вимогам детермінізму, який панує й над усією цариною психічного життя. Я прошу вас поважати факт, що запитаному спадає на думку саме та асоціація, а не якась інша. Проте я не відступаюся від давньої віри задля нової. Можна довести, що асоціація, про яку згадує запитаний, не довільна, не незначуща й не така, що не має зв’язку з тим, чого ми шукаємо. А недавно я й справді довідався — хоча не надаю цьому фактові великої ваги, — що навіть експериментальна психологія вже виробила такі докази.

Оскільки матеріал дуже важливий, я закликаю вас до якнайпильнішої уваги. Коли я прошу сновидця сказати, що` йому спадає на думку з приводу того чи того елемента сновиддя, то вимагаю, щоб він віддався вільному потокові асоціацій, невідступно дотримуючись вихідної думки. Це вимагає особливого роду уважності, цілком відмінної від тієї, яка потрібна при роздумах, і навіть несумісної з роздумами. Чимало людей без труднощів спромагаються на таку уважність, інші, силкуючись досягти її, виявляють просто-таки неймовірну невправність. Існує ще вищий ступінь свободи асоціацій, а саме: я полишаю навіть вихідні думки і з’ясовую, може, тільки вид і рід потрібних мені асоціацій, скажімо, прошу кого повести асоціації від якоїсь власної назви або числа. Такі асоціації мають бути ще довільніші, ще непередбачуваніші, ніж ті, які ми використовуємо в нашій техніці. Проте можна довести, що кожної миті вони суворо детерміновані важливими внут­рішніми настроями, які невідомі нам, поки вони тривають, так само невідомі, як порушувальні тенденції при похибках і тенденції, що призводять до так званих випадкових дій.

Я, а після мене й чимало інших дослідників не раз проводили такі дослідження з власними назвами і числами, причому асоціації вели без будь-якої вихідної, опірної думки, декотрі з цих досліджень опубліковані. Метод тут такий: ім’я, що виринуло, породжує низку асоціацій, і ті асоціації вже не зовсім вільні, а пов’язані — так само як пов’язані асоціації з окремими елементами сновиддя; низка асоціацій тягнеться доти, доки згасне імпульс, що витворює їх. До того часу ви вже поясните мотивацію і значення вільних асоціацій, поведених від імені. Досліди знов і знов приводять до одного результату, зібрана інформація часто охоплює багатющий матеріал і потребує ґрунтовного опрацювання. Асоціації з числами, які спонтанно виникають, мабуть, найпереконливіші: вони змінюють одна одну так швидко і з такою незбагненною певністю йдуть до якоїсь прихованої мети, що просто приголомшують вас. Я розповім вам тільки про один приклад такого аналізу імен, бо якраз він, на щастя, не дуже насичений матеріалом.

Одного разу, лікуючи молодика, я заговорив на цю тему і висловив твердження, що, попри очевидну довільність вибору в таких ситуаціях, нам не може спасти на думку жодного імені, про яке не можна було б довести, що воно суворо зумовлене безпосередніми обставинами, рисами особистості піддослідного й ситуацією, в якій він на той час перебуває. Оскільки молодик засумнівався, я запропонував йому негайно провести такий дослід на собі. Я знав, що він підтримує дуже численні й розмаїті стосунки з жінками та дів­чатами, і сказав, що в нього буде вкрай багатий вибір, коли йому спаде на гадку якесь жіноче ім’я. Він погодився. На мій, або радше на його подив, на мене аж ніяк не ринула лавина жіночих імен, а сам він, з хвилину помовчавши, признався, що йому спало на гадку тільки одне ім’я — не яке інше, як Альбіна. «Дива, та й годі, але що у вас пов’язане з цим ім’ям? Скількох Альбін ви знаєте?» Дивно, він не знав жодної Альбіни і не мав ніяких асоціацій, пов’язаних із цим ім’ям. Тож можна припустити, ніби аналіз не вдався, — але ні, він уже просто закінчився, дальші асоціації були непотрібні. Цей чоловік сам був надзвичайно білявий, і, розмовляючи з ним під час лікування, я не раз жартома називав його альбіносом; крім того, саме тоді ми вийшли на слід жіночих елементів у його конституції. Отже, сам молодик був тією Альбіною, жінкою, яка цікавила його на той час якнайдужче.

Так само можна довести, що й мелодії, які спонтанно виникають у голові, теж зумовлені певним ходом думок і належать до нього; ті думки з якоїсь причини займають людину, а вона навіть не здогадується про таку активність. Тоді буде легко довести, що зв’язок з мелодією полягає або в словах, які належать до неї, або в джерелах її походження; проте я повинен виявляти обережність і не поширювати цього твердження на справді музикальних людей, бо трапилося так, що мені ніколи не доводилось лікувати їх. У таких людей сама музикальна вартість мелодії може сприяти її виринанню у свідомості. Але найчастіше можна спостерігати випадки першого роду. Скажімо, я знав одного молодика, якого певний час просто-таки переслідувала мелодія, до речі, досить чарівна: арія Паріса з «Прекрасної Гелени» [Офенбаха], аж поки аналіз звернув увагу молодика, що в колі його інтересів на той час відбувалася боротьба між «Ідою» та «Геленою».

Якщо навіть отакі, абсолютно вільні асоціації — детерміновані й належать до точно визначеної системи взаємозв’язків, ми маємо цілковите право виснувати, що асоціації, тісно пов’язані з певною вихідною (чи то опірною) думкою, мають бути детерміновані не меншою мірою. Дослідження й справді показують: крім пов’язаності, що її ми накинули їм у вигляді вихідної ідеї, вони мають ще й другу залежність — зв’язок із тими колами думок та інтересів, які мають велику афективну вагу і які можна назвати комплексами, про чий вплив на той час нічого не відомо, отже, ми не усвідомлюємо його.

Асоціації з такою однією пов’язаністю стали об’єктом дуже повчальних експериментальних досліджень, що відіграли видатну роль в історії психоаналізу. Школа Вундта запровадила так звані асоціативні експерименти: піддослідний мав чимшвидше відповісти якимсь словом-реакцією на запропоноване йому слово-подразник. При цьому можна було вивчати часові інтервали між подразником і реакцією, помилки, які з’являються згодом при повторному проведенні експерименту й т. ін. Цюрихська школа на чолі з Блейлером та Юнґом дійшла до пояснення реакцій, спостережуваних при асоціативних експериментах, вимагаючи, щоб піддослідний із допомогою дальших асоціацій витлумачував ті свої реакції, які видавалися незвичайними. При цьому з’ясувалося, що ці незвичайні реакції найсуворіше зумовлені комплексами піддослідних осіб. Цими дослідженнями Блейлер та Юнґ перекинули перший міст від експериментальної психології до психоаналізу.

Почувши про таке, ви, певне, зауважите: «Тепер ми вже визнаємо, що вільні асоціації детерміновані, а не довільні, як здавалося нам раніше. Це саме ми вважаємо за слушне й у випадку асоціацій, пов’язаних з елементами сновидь. Але не це нас непокоїть. Ви проголосили, що й асоціація, пов’язана з окремим елементом сновиддя, теж детермінована — через незнану нам психічну основу, яка підтримує саме той елемент. Проте це твердження видається нам недоведеним. Ми вже сподівалися, що нам доведуть, як асоціацію до певного елемента сновиддя зумовлює якийсь комплекс сновидця, але яка нам з цього користь? Це сприяє не розумінню сновидь, а, як і асоціативні експерименти, поглибленню наших знань про ті так звані комплекси. Тільки як це все пов’язане зі сновиддям?»

Ви маєте слушність, але недобачили одного істотного чинника — саме того, через який я відмовився починати виклад цього матеріалу з асоціативних експериментів. У цих експериментах ми довільно обираємо слово-подразник, яке й визначає реакцію. В такому разі реакція становить своєрідний посередник між тим словом-подразником і комплексом, пробудженим у піддослідного. В сновиддях слово-подразник замінене чимсь таким, що й саме породжене психічним життям сновидця, походить із якихось невідомих йому джерел, — тобто дуже ймовірно, що його можна вважати за «похідне від комплексу». Тому й немає нічого фантастичного в сподіванні, що навіть дальші асоціації, пов’язані з окремим елементом сновиддя, зумовлені не чим іншим, як тим самим комплексом, що зумовив і сам той елемент, і ці асоціації сприятимуть розкриттю згаданого комплексу.

Дозвольте мені на іншому прикладі показати, що у випадку зі сновиддям факти й справді відповідають нашим сподіванням. Забування власних назв — напрочуд удатний приклад того, що відбувається при аналізі сновидь, тільки в першому випадку це стосується однієї особи, а при тлумаченні сновидь — уже двох. Якщо я тимчасово забув якесь ім’я, в мене принаймні є впевненість, що я те ім’я, однак, знаю; такої впевненості щодо сновиддя можна набути тільки кружним шляхом через Бернгаймові експерименти. Але забуте і все ж відоме ім’я мені не доступне. Невдовзі досвід переконує мене, що, хоч як інтенсивно думати про забуте ім’я, це нічому не зараджує. Проте щоразу замість забутого імені мені може спасти на гадку якесь інше ім’я або навіть кілька імен. Тільки тоді, коли це інше ім’я виринає спонтанно, стає очевидною подібність цієї ситуації до ситуації при аналізі сновидь. Адже елемент сновиддя — не те, чого я шукаю, це тільки замінник чогось іншого — власне того, чого я не знаю, але хочу виявити з допомогою аналізу сновидь. Різниця знову-таки полягає тільки в тому, що при забуванні назв я чудово знаю, що назва-замінник — не та, яка мені потрібна, тоді як до такого уявлення про елемент сновиддя ми доходимо лише після тяжких зусиль. Тепер і при забуванні назв з’являється шлях, яким можна дістатися від назви-замінника до поки що прихованої правди — забутої назви. Якщо я скерую свою увагу на ту назву-замінник і шукатиму дальших, пов’язаних із нею асоціацій, то після довгих чи коротких блукань натраплю на забуту назву і при цьому з’ясую, що всі ті назви-замінники, які спонтанно спадали мені на гадку, певним чином пов’язані з забутою назвою, детерміновані нею.

Зараз я подам вам приклад такого аналізу. Одного дня я помітив, що не можу пригадати назви невеличкої країни на Рів’єрі, столиця якої — Монте-Карло. Це вкрай мене дратувало, але так воно сталось. Я почав пригадувати все, що знав про ту країну, думав про князя Альберта з дому Лузіньянів, про його шлюб, про його любов до підводних досліджень і взагалі про будь-що, чим я міг би скористатися, але ніщо мені не зараджувало. Тоді я полишив роздуми і замість утраченої назви став сподіватися інших, які спадали б мені на гадку. Вони не забарилися: саме Монте-Карло, далі П’ємонт, Албанія, Монтевідео, Коліко. Спершу мою увагу привернула Албанія, але її швидко заступило Монте-­Негро,[16] мабуть, через протиставлення білого та чорного.

Потім я зауважив, що чотири з цих назв-замінників містять той самий склад «мон», і миттю пригадав забуте слово, вигукнувши: «Монако!» Отже, назви-замінники й справді походять від забутої: чотири перші — від першого складу, а остання відтворює послідовність складів і кінцевий склад у повній формі. Крім того, я легко з’ясував, що саме тимчасово відібрало в мене ту назву: Монако — це італійська назва міста Мюнхен, і саме думки, пов’язані з цим містом, створили перешкоду, якої не могла здолати моя пам’ять.

Приклад, безперечно, чудовий, але дуже простий. В інших випадках до першої назви-замінника слід підбирати довгу низку асоціацій — тоді аналогія з аналізом сновидь проступала б виразніше. Такий досвід також у мене є. Колись один чужинець запросив мене випити з ним італійського вина, але в шинку виявилось, що він забув назву того вина, яке намірявся замовити, дарма що мав про нього найкращі спогади. З великого розмаїття назв-замінників, які спадали йому на гадку, заступаючи назву забуту, я спромігся виснувати, що пригадати назву вина йому перешко­джали думки про якусь Гедвіґу, і він не тільки підтвердив, що вперше куштував це вино в товаристві тієї Гедвіґи, а й завдяки цьому відкриттю пригадав назву вина. На той час він щасливо одружився, а та Гедвіґа належала до давніших часів, про які він згадував нерадо.

Можливе при забуванні назв має бути можливим і при тлумаченні сновидь; від замінника через низку пов’язаних з ним асоціацій ми повинні доходити до справжнього об’єкта наших пошуків. Виходячи з того, що відбувається при забуванні назв, можна припустити, що й асоціації, пов’язані з елементом сновиддя, зумовлені не тільки самим цим елементом, а й неусвідомленими справжніми думками. Якби нам пощастило це довести, ми б бодай трохи обґрунтували нашу техніку.

Лекція 7 Явний зміст сновиддя і його приховані думки

Вельмишановні добродійки і добродії! Як бачите, ми вивчали хибні дії не без користі. Завдяки цим зусиллям ми — спираючись на вже відомі вам гіпотези — досягли двох результатів: уявлення про елементи сновиддя і знайомства з технікою тлумачення сновидь. Уявлення про елементи сновиддя полягає ось у чому: вони не справжні й не первісні, це тільки замінники чогось іншого, невідомого самому сновидцеві і подібного до прихованих тенденцій хибних дій, замінники чогось, про що сновидець знає, але те знання йому неприступне. Ми сподіваємось, що зможемо поширити це уявлення на сновиддя взагалі, бо воно складається з окремих таких елементів. А наша техніка тлумачення полягає в тому, щоб за допомогою вільних асоціацій, пов’язаних із тими елементами, дати виринути в свідомості іншим замінникам, по яких уже можна було б здогадатися про приховане.

А тепер я пропоную вам змінити нашу термінологію, щоб ми почувалися більш нескуто. Замість слів «прихований», «недоступний», «справжній» уживаймо точніший термін, кажучи «недоступний свідомості сновидця» або «неусвідомлений».[17]

А тепер, поширивши наше розуміння окремих елементів сновидь на сновиддя взагалі, ми побачимо, що сновиддя в цілому — перекручений замінник чогось іншого, неусвідомленого, а завдання тлумача сновидь полягає в розкритті того неусвідомленого. З цього одразу випливають три важливі правила, яких слід дотримуватися при тлумаченні сновидь: 1) не треба перейматися тим, що нібито означає сновиддя, байдуже, зрозуміле воно чи безглузде, ясне чи плутане, бо все це — аж ніяк не те неусвідомлене, яке ми прагнемо розкрити (згодом ми будемо змушені визнати, що це правило підлягає очевидним обмеженням); 2) слід обмежити свою роботу пошуками ідей-замінників для кожного елемента сновиддя і не треба замислюватися над ними, не треба перевіряти, чи містять вони те, що нас задовольняє, не треба перейматися тим, як далеко вони відводять нас від елемента сновиддя; 3) слід чекати, поки приховане неусвідомлене, яке ми шукаємо, постане само — як-от утрачене слово «Монако» в описаній спробі.

Тепер ми вже розуміємо, наскільки байдуже, як повно чи як мало, а передусім як точно чи непевно ми пригадуємо сновиддя. Якщо наш спогад неточний, це лише свідчить, що відбулося дальше перекручення замінника, яке саме по собі не може бути немотивованим.

Тлумачити можна і власні сновиддя, і сновиддя інших людей. На власних можна навіть більшого навчитись, тлумачення видасться переконливішим. Але, взявшись до такої спроби, ми помітимо, як щось опирається цій роботі. Асоціації хоч і виникатимуть, проте ми зважатимемо не на кожну, в нас з’явиться бажання критикувати й відбирати їх. З приводу якоїсь асоціації ми кажемо собі: «Ні, вона тут недоречна, вона не звідси», при другій: «Вона надто безглузда», при третій: «Вона цілком другорядна», а далі можна спостерігати, як отакими запереченнями ми стримуємо, а зрештою й проганяємо геть асоціації, перше ніж вони виясняться. Отже, з одного боку, людина занадто цупко тримається вихідної ідеї, самого елемента сновиддя, а з другого — вибираючи й перебираючи — перешкоджає вільному потокові асоціацій. Якщо ми тлумачимо своє сновиддя не самі, а залучаємо до цього ще когось, можна виразно помітити ще один мотив, який спонукає нас до такого недозволеного перебирання. Від часу до часу ми кажемо собі: «Ні, ця асоціація надто прикра, і я не можу або не хочу повідомляти про неї».

Ці заперечення вочевидь загрожують успіхові нашої роботи. Від них слід захищатись, і, тлумачачи власні сни, ми твердо вирішуємо не піддаватися їм; витлумачуючи чужі сни, ми переконуємо людей невідступно дотримуватись незламного правила: не можна замовчувати жодної з асоціацій, які спадають їм на гадку, навіть коли проти них постає одне з чотирьох заперечень: нібито вони анітрохи не важливі, надто безглузді, аж ніяк не підхожі або вкрай прикрі, щоб говорити про них. Людина обіцяє дотримуватися цього правила, і згодом можна тільки обурюватись, як погано вона виконує обіцянку. Спершу ми будемо схильні пояснювати це тим, що, попри наші авторитетні запевнення, вона не переконана в необхідності вільних асоціацій, а потім, певне, намислимо прихилити її до наших поглядів, даватимемо їй читати теоретичні праці й посилатимемо на лекції, тож завдяки цьому людина неминуче поділить наші уявлення про важливість вільних асоціацій. Але від таких хибних заходів нас може утримати спостереження, що й у нас самих, дарма що ми цілком певні своїх переконань, зринають ті самі критичні заперечення проти певних асоціацій, і тільки після їхнього виникнення — так би мовити, вже в другій інстанції — ми спромагаємось подолати їх.

Замість обурюватись неслухняністю сновидців, можна так скористатися цим досвідом, щоб дізнатись із нього щось нове, щось тим важливіше, що менше ми готові сприйняти його. Ми усвідомлюємо, що тлумачення сновидь відбувається всупереч опорові, який перешкоджає цьому процесові і виявляється в згаданих критичних заувагах. Цей опір не залежить від теоретичних переконань сновидця. Ба, можна навчитися ще більшого. З досвіду ми висновуємо, що ті критичні зауваження ніколи не бувають слушними. Навпаки, виявляється, що всі ті асоціації, які людина прагне таким чином згнітити, без жодного винятку найважливіші і найвирішальніші для розкриття неусвідомленого. Отже, коли асоціацію супроводитиме одне з таких заперечень, це правитиме нам за певну вказівку.

Цей опір — щось цілковито нове, феномен, який ми відкрили, спираючись на наші гіпотези, хоча про опір у них і не згадано. Цей новий чинник, із яким надалі слід рахуватися, аж ніяк не став для нас приємною несподіванкою. Ми вже здогадувалися, що він нітрохи не полегшить нам роботи, а може, навіть спонукає взагалі відмовитись від усіх наших зусиль навколо сновиддя, а тут іще такі труднощі замість гладенької техніки! Але, з другого боку, саме ці труднощі можуть причарувати нас і переконати, що вся наша робота варта заходу. Ми щоразу постаємо перед опором, коли від замінника, визначеного елементом сновиддя, намагаємось дійти до потаємних, неусвідомлених думок цього сновиддя. Тому можна виснувати, що позаду замінника ховається, певне, щось дуже важливе, бо інакше навіщо всі ті труднощі, які не дають розкрити потаємного? Коли дитина не розтискає кулачка й не показує, що у неї в руці, то, мабуть, там щось недозволене, те, чого їй не можна брати до рук.

Тільки-но ввівши в наш предмет динамічне уявлення про опір, слід зважити ще й на те, що цей чинник має різні кількісні вияви. Опір може бути великим або малим, і ми вже підготовані до того, що ця різниця може проступити й під час нашої роботи. Проте, гадаю, наш досвід стане ще багатшим — і знову-таки внаслідок тлумачення сновидь. В одних випадках нам потрібна лише одна або декілька асоціацій, щоб дібратися від елемента сновиддя до його неусвідомлених думок, в інших випадках потрібно тягти довгу низку асоціацій і відкидати численні критичні заперечення.

Можна заявити, що ці відмінності зумовлені мінливою силою опору, і, цілком імовірно, ми матимемо слушність. Коли опір малий, замінник відходить від неусвідомленого не дуже далеко; великий опір призводить до чималого перекручення неусвідомлених думок, і тому шлях від замінника до неусвідомленого довгий.

А тепер, мабуть, настала пора розглянути певне сновиддя і, застосувавши до нього нашу техніку, побачити, чи підтвердяться наші сподівання, пов’язані з нею. Гаразд, а яке ж сновиддя слід обрати? Ви навіть не здогадуєтесь, як важко мені вибрати, а я своєю чергою неспроможний пояснити вам, у чому полягають ці труднощі. Адже очевидно, що мають бути сновиддя, які зазнали загалом невеликих перекручень, тож, здавалося б, найкраще починати саме з них. Але які сновиддя найменш перекручені? Може, зрозумілі й не плутані, два приклади яких я вам уже подавав? Але, вчинивши так, ми б дуже помилилися. Дослідження доводять, що саме ці сновиддя зазнають надзвичайно високого ступеня перекручень. А коли я, не ставлячи жодних попередніх умов, виберу якийсь сон, ви, певне, страшенно розчаруєтесь. Може статися, що ми зареєструємо чи відзначимо таку кількість асоціацій до окремих елементів сновиддя, що ніколи не дійдемо краю у своїй роботі. Якщо записати сновиддя, а поряд — усі пов’язані з ним асоціації, цілком може виявитись, що вони займуть місця в кількадесят разів більше, ніж сам текст сновиддя. Тому видається доцільним дібрати для аналізу кілька коротких сновидь, кожне з яких принаймні навіває нам якусь думку або підтверджує наш здогад. Отже, слід виходити на цей шлях, поки досвід згодом підкаже, де насправді треба шукати найменш перекручених сновидь.

Проте я знаю ще один засіб полегшити нашу роботу, і він, крім того, лежить у нас на дорозі. Замість братися до тлумачення цілих сновидь, обмежмося поодинокими елементами сновидь і на низці прикладів погляньмо, як, застосувавши нашу техніку, можна пояснити їх.

а) Одна дама розповідала, що в дитинстві їй часто снилось, як любий Боженька мав у себе на голові високого гостроверхого паперового капелюха. Як це можна було б зрозуміти без допомоги самої сновидиці? Її слова видаються безглуздям, але безглуздість зникає, коли дама далі розказує, що в дитинстві їй на голову одягали такого капелюха, коли вона сідала до столу, бо капелюх не дозволяв їй зазирати в тарілки її братів і сестер, щоб побачити, чи не поклали котромусь із них більше, ніж їй. Тобто капелюх мав правити їй за шори. Отже, ми вже маємо певну історичну інформацію і здобули її без великих труднощів. Тлумачення цього елемента, а заразом і всього короткого сновиддя відбувається легко з допомогою дальших асоціацій сновидиці. «Оскільки мені казали, що всевидющий Господь знає все, — пояснювала вона, — сновиддя може лише означати, що я, як і Бог, теж усе знала і все бачила, навіть коли мені намагалися перешкодити в цьому». Цей приклад, мабуть, занадто простий.

б) Одна скептична пацієнтка бачила довгий сон, якісь люди розповідали їй про мою книжку «Дотепність» і дуже її вихваляли. Далі щось говорили про якийсь «канал», може, про іншу книжку, в якій ішлося про канал, або про щось, пов’язане з каналом... вона не знає... все дуже туманне.

Тепер ви, звісно, схильні припустити, що елемент «канал» не даватиметься тлумаченню, бо й сам по собі дуже невизначений. Щодо сподіваних труднощів ви маєте слушність, але ті труднощі полягають не в тому, що є невизначеність; невизначеність спричинена чимсь іншим — тим самим, що перешкоджає й самому тлумаченню. Сновидиця не має ніяких асоціацій до слова «канал», я, звісно, теж не знаю, що тут можна сказати. Трохи згодом, а точніше, другого дня, вона сповістила асоціацію, яка спала їй на гадку і, можливо, пов’язана з тим усім. На борту корабля, що йшов із Дувра в Кале, відомий письменник розмовляв з одним англійцем, який, розповідаючи про щось, процитував йому такі слова: «Du sublime au ridicule il n’y a qu’un pas»[18]

Письменник погодився: «Oui, le Pas de Calais», прагнучи тим сказати, що, на його думку, Франція велична, а Англія сміховинна. Але ж Pas de Calais — це Англійський канал, власне, протока Ла-Манш. Спитаєте, чи пов’язана якось ця асоціація зі сновиддям? Як на мене, так, вона й справді пояснює загадковий елемент сновиддя. Або, може, ви сумніваєтесь, що цей дотеп як неусвідомлене елемента «канал» існував уже до сновиддя, і припускаєте, ніби він вигаданий опісля? Асоціація якраз і виявляє той скепсис, що ховався в сновидиці під машкарою вдаваного захвату, і опір, безперечно, становить спільну причину обох явищ — як і великого запізнення асоціації, так і великої невизначеності відповідного їй елемента сновиддя. Але пригляньтеся тут до відносин елемента сновиддя з неусвідомленим, що стоїть за ним: він становить немов фрагмент цього неусвідомленого, начебто натяк на нього, і коли цей елемент ізолювати, він стає цілком незрозумілим.

в) Пацієнт бачив довгий сон, і один з його епізодів такий: за столом своєрідної форми сидить кілька членів його родини і т. ін. Щодо столу йому спадає на думку, що він бачив подібний до нього, коли був у гостинах в одній родині. Після цього він веде свою думку далі: в тій родині існують досить специфічні взаємини між батьком і сином, — а невдовзі додає, що, власне, між ним і його батьком такі самі взаємини. Отже, стіл з’явивсь у сновидді, щоб указати на той паралелізм.

Цей сновидець уже давно був знайомий із принципами тлумачення сновидь. Хто інший, напевне, обурився б, що об’єктом дослідження обирають таку незначну деталь, як форму столу. Ми й справді вважаємо, що в сновидді немає нічого випадкового чи незначущого і сподіваємося відповіді саме від пояснення таких незначущих і нібито невмотивованих подробиць. Ви, може, ще дивуєтесь, що для вислову думки «В нас так само, як у них» робота сновиддя обрала таку річ, як стіл. Але й це можна пояснити, коли ви дізнаєтеся, що прізвище тієї родини Тішлер.[19] Коли сновидець бачить, як його рідні сідають навколо того столу, це означає, що вони також Тішлери. Зауважте, подаючи таке тлумачення сновиддя, я змушений ставати нескромним. У цьому, як можна здогадатись, і полягає частина вже згаданих труднощів, пов’язаних із вибором прикладів. Я легко міг би замінити цей приклад якимсь іншим, але ймовірно, що цієї нескромності я б уник тільки коштом якоїсь іншої нескромності, що заступила б її.

Як мені видається, пора запровадити два нові терміни, що їх ми давно могли б уже вживати. Називаймо ж те, про що розповідає сновиддя, явним змістом сновиддя, а те приховане, до якого нам потрібно дібратись, ідучи за асоціаціями, латентними думками сновиддя. Потім нам слід поглянути на відносини між явним змістом і латентними думками сновиддя, як вони виявились у поданих вище прикладах. Ці відносини можуть бути вкрай різноманітні. У прикладах а) і б) явний елемент сновиддя становить також і частину латентних думок, проте частину дуже мізерну. Якийсь фрагмент великої взаємопов’язаної психічної структури неусвідомлених думок сновиддя потрапляє і в явне сновиддя — як мала його часточка, як певний натяк, як заголовне слово, як своєрідне телеграфне скорочення. Тлумачення полягає в доповненні до цілого тієї невеликої скалки або натяку, і це нам дуже добре пощастило зробити у випадку б). Отже, один із різновидів перекручення, яке й становить роботу сновиддя, — це заміна чогось фрагментом або натяком. У випадку в) ми помічаємо, крім того, ще один вид відносин між явним змістом і латентними думками, а в наступних прикладах він проступає в іще яснішій і виразнішій формі.

г) Сновидець витягує якусь (знайому йому) даму з річки. Значення цього елемента сновиддя він пояснює вже своєю першою асоціацією. Це означає: він відчуває до тієї дами потяг.

д) Іншому сновидцеві сниться, що його брат ставить якийсь паркан. Перша асоціація замінює паркан межею, а друга дає пояснення: брат обмежує себе в коштах.

е) Сновидець видирається на гору, з якої можна оглянути надзвичайно широкі обрії. Це видається цілком розумним, може, нічого й тлумачити не треба, а тільки дізнатись, на якому спогаді ґрунтується сон і що оживило той спогад. Проте ви помиляєтесь; з’ясовується, що цей сон так само потребує тлумачення, як і будь-який інший, плутаний. Бо сновидець нічого не пригадує про власне видирання на гори, а думає про котрогось свого знайомого, що опублікував «Огляд», у якому йдеться про наші стосунки з найдальшими закутками землі. Тому латентна думка сновиддя полягає в ототожненні сновидця з «оглядачем».

Тут ви бачите новий тип відносин між явним і латентним елементами сновидь. Явний елемент уже не так перекручення латентного, як його зображення, його пластичне конкретне втілення, породжене звучанням певного слова. Щоправда, перед нами знову перекручення, бо ми давно вже забули, від якого конкретного образу походить те або те слово, тому й не впізнаємо слів, коли їх замінюють образи. Коли ви помислите, що явне сновиддя складається переважно з зорових образів і дуже рідко з думок та слів, то здогадаєтеся, що такий вид відносин між явним і латентним має особливе значення для утворення сновидь. Ви бачите також, що навіть таким способом для цілої низки абстрактних думок можливо створити собі у явному сновидді образи-замінники, мета яких — правити за прикриття. Ось так створені наші образи-загадки. А звідки походить ота подоба дотепності, якої прибирають ці зображення, — окреме питання, яке тут немає потреби порушувати.

Про четвертий вид відносин між явним і латентним елементами сновиддя я вам не казатиму, поки не настане пора згадати про нього в описі нашої техніки. Навіть тоді я не перелічу вам усіх можливих видів відносин, але для нашої мети вистачить і названих.

Чи є тепер у вас сміливість узятися за тлумачення цілого сновиддя? Подивімося, чи достатньо ми вже готові до такого завдання. Я, звичайно, не обиратиму котрогось із найплутаніших сновидь, проте візьму таке, яке виразно відобразить усі особливості сновидь.

Отож одній молодій, але вже кілька років заміжній дамі сниться: вона сидить зі своїм чоловіком у театрі, і одна половина партеру зовсім вільна. Чоловік розповідає їй, що Еліза Л. зі своїм нареченим теж хотіли прийти, але їм дісталися б уже тільки погані місця, три за один флорин і п’ятдесят крейцерів, і, звісно, вони їх не взяли. Дружина відповіла чоловікові, що, на її думку, ті знайомі небагато втратили.

Ось перше, що повідомила нам сновидиця. Привід до сновиддя згадано в самому його явному змісті. Її чоловік справді розказував, що Еліза Л., їхня знайома десь такого віку, як і вона сама, недавно заручилася. Сон — реакція на це повідомлення. Ми вже знаємо, що при багатьох сновиддях можна дуже легко вказати на певну подію напередодні, яка стала спонукою для них, і сновидець без труднощів часто сам простежує цей зв’язок. Такого ж роду інформацію сновидиця сповістила й з приводу інших елементів явного сновиддя. Звідки, приміром, подробиця, що одна половина партеру була незайнята? Це згадка про реальну подію, яка сталася минулого тижня. Вона надумала піти на театральну виставу і завчасу замовила квитки, так рано, що їй довелося ще й доплачувати. А прийшовши до театру, побачила, що її тривоги були даремні, бо одна половина партеру майже порожня. Вона не спізнилася б, купуючи квитки навіть у день вистави. Її чоловік не проминув нагоди поглузувати з неї через таку поквапність. Звідки походить один флорин п’ятдесят крейцерів? Із зовсім іншого контексту, що не має нічого спільного з попереднім, але знову-таки зі звісток минулого дня. Її зовиця дістала в подарунок від свого чоловіка сто п’ятдесят флоринів і, дурепа, притьмом побігла до ювеліра й викинула всі гроші на якусь прикрасу. Звідки три? Про це вона нічого не знає, якщо тільки не зважити на одну з її асоціацій: наречена, Еліза Л., лише на три місяці молодша від неї, тоді як вона сама вже майже десять років заміжня. А безглуздість купівлі трьох квитків, коли потрібно два? На це вона нічого не відповіла і взагалі відмовилась подавати дальші асоціації й довідки.

Однак у тих нечисленних уже поданих асоціаціях так багато матеріалу, що його досить, аби можна було відгадати латентні думки сновиддя. Нашу увагу привертає факт, що в твердженнях сновидиці не раз з’являються посилання на час, які й становлять те спільне, що об’єднує весь матеріал. Про квитки до театру вона подбала надто рано, поквапилась, тож мусила доплатити. Зовиця також поспішила віддати свої гроші ювелірові за якусь прикрасу, вона немов змарнувала щось. Якщо поєднати отак наголошені «надто рано», «поквапилась» із спонукою до сновиддя — звісткою, що всього на три місяці молодша від неї подруга тепер усе-таки знайшла собі пристойного чоловіка, і з лайливою критикою на адресу зовиці, мовляв, безглуздо так квапитись, то перед нами майже мимоволі постає споруда латентних думок, украй перекрученим замінником яких стало сновиддя:

«З мого боку було справжнім безглуздям так квапитись із заміжжям! На прикладі Елізи я бачу, що й пізніше могла знайти собі чоловіка». (Поквапність зображується через турботу сновидиці про театральні квитки і через куплену зовицею прикрасу. Замінником заміжжя виступають відвідини театру.) Такою, певне, була провідна думка, хоча ми, либонь, могли б посуватися й далі, проте з меншою певністю, бо аналіз у цих місцях мали б підпирати твердження сновидиці: «Я б у сто разів краще витратила ті гроші!» (Сто п’ятдесят флоринів у сто разів більше, ніж півтора.) Коли замість грошей поставити посаг, це означало б, що чоловіка купують за посаг; отже, як прикраса, так і погані місця в театрі стояли б замість чоловіка. Ще бажанішим було б установити зв’язок між елементом «три квитки» і чоловіком, але так далеко наше розуміння ще не сягає. Ми лише з’ясували, що сновиддя виражає зневажливу оцінку її власного чоловіка і жалі, що вона так рано вийшла заміж.

Як на мене, ми, певне, радше заскочені і збентежені цим першим результатом тлумачення сновидь, ніж задоволені ним. Надто багато нового впало на нас — більше, ніж ми поки що здатні засвоїти. А ми вже відчуваємо, що науці, яку нам може дати тлумачення цього сновиддя, ще не видно кінця. Тож спішімо сформулювати те, що вже напевне можна вважати за новонабуте знання.

По-перше: дивно, в латентних думках головний наголос припадає на елемент поквапності, натомість у явному сновидді саме про цей елемент немає згадки. Без аналізу ми б не здогадалися, що цей чинник відіграє якусь роль. Отже, видається ймовірним, що саме визначальна ідея, осереддя всіх неусвідомлених думок, не виявляється у явному сновидді. З огляду на цей факт враження, яке справляє на нас усе сновиддя, має цілком змінитися. По-друге, в сновидді ми бачимо безглузде зіставлення: три квитки за півтора флорина; у думках сновиддя вгадуємо твердження: «Було безглуздям (так рано віддаватися)». Чи можна довести тезу, що думка «Було безглуздям» зображується в явному сновидді саме через запровадження до нього якогось безглуздого елемента? По-третє: порівняльний підхід показує, що відносини між явним і латентним елементами аж ніяк не прості, не такі, що один явний елемент завжди заступає якийсь латентний. Це радше відносини двох різних таборів, один явний елемент може заступати кілька латентних, а один латентний елемент можуть репрезентувати кілька явних.

Про сенс сновиддя і про ставлення сновидиці до нього теж можна було б сказати чимало несподіваного. Дама цілком погоджується з тлумаченням, але чудується йому. Вона не усвідомлювала, що так низько поціновувала свого чоловіка; вона навіть не знає, чому в неї така зневага до нього. Отже, в цьому є ще чимало незрозумілого. Я щиро переконаний, що ми ще не зовсім готові до тлумачення сновидь і передусім потребуємо дальших пояснень та готувань.

Лекція 8 Дитячі сновиддя

Вельмишановні добродійки і добродії! У нас склалося враження, ніби ми просунулись надто швидко, — відступімо ж трохи назад. Перше ніж братися до останньої спроби подолати труднощі перекручення сновидь із допомогою нашої техніки, ми казали, що найкраще було б обминути їх, обравши для тлумачення сновиддя, в яких або немає перекручення, або воно вкрай незначне, — звісно, якщо є такі сновиддя. При цьому ми знову відступаємо від справжньої історії розвитку наших знань, бо насправді лише після послідовного застосування нашого методу інтерпретації і після вичерпного аналізу перекручених сновидь ми помічаємо, що є й такі сновиддя, де перекручення немає.

Сновиддя, які ми шукаємо, трапляються в дітей. Вони короткі, ясні, зв’язні, зрозумілі й недвозначні, а проте це безперечні сновиддя. Лишень не думайте, ніби всі дитячі сновиддя саме такі. Перекручення сновидь починається в дітей досить рано, відомо, що деякі сновиддя п’яти-, восьмирічних дітей уже мають усі характерні ознаки пізніших сновидь. Але, коли обмежити вік, почавши з перших виявів психічної діяльності і закінчивши чотири- або п’ятирічними дітьми, ми відкриємо цілу низку сновидь, які слід називати інфантильними; такі сновиддя часом трапляються і в дітей старшого віку; ба навіть у дорослих за певних умов можуть траплятися сновиддя, які нічим не відрізняються від типово інфантильних.

Розглянувши дитячі сновиддя, ми зможемо з більшою легкістю та певністю зробити висновки про справжню природу сновидь, і, сподіваємось, ті висновки будуть вирішальні і слушні для всіх типів сновидь.

1. Для розуміння цих сновидь не потрібно ніякого аналізу, ніякого застосування техніки. Навіть не треба розпитувати дитину, що переказує свій сон. Зате потрібно трохи знати її життя. Якісь переживання попереднього дня завжди прояснюють сновиддя. Сновиддя — це реакція психіки в стані сну на ті денні переживання.

Розгляньмо кілька прикладів, на які можна було б зіперти наші дальші висновки.

а) Хлопчик, якому рік і десять місяців, вітаючи когось із днем народження, має подарувати кошичок із вишнями. Він робить це вельми неохоче, хоча йому пообіцяли, що трохи тих вишень дістанеться і йому. Другого дня він розповідає свій сон: «Герман поїв усі вишні».

б) Дівчинка, якій три роки і три місяці, вперше плавала по озеру. Коли човен пристав до берега, вона не хоче з нього виходити і гірко плаче. Для неї водна прогулянка вочевидь проминула надто швидко. Наступного ранку вона каже: «Сьогодні вночі я плавала по озеру». Цілком можна виснувати, що ця подорож тривала довше.

в) Хлопчика, якому п’ять років і три місяці, взяли на екскурсію в Ешернталь біля Гальштата. Він чув, що Гальштат лежить біля підніжжя Дахштайна, і виявив дуже велику цікавість до тієї гори. З будинку в Аусзе відкривалася чудова панорама Дахштайна, а в підзорну трубу можна було розгледіти Симонову хижку на його вершині. Дитина не раз намагалася побачити її крізь вічко труби, проте ніхто не знав, чи їй пощастило в цьому. Екскурсія почалася в настрої радісного сподівання. Тільки-но перед очима з’являлася нова гора, хлопчик запитував: «Це вже Дахштайн?» Оскільки йому весь час відповідали негативно, він дедалі похмурнішав, а зрештою й зовсім замовк і не захотів піднятися разом з усіма до невеличкого водоспаду. Гадали, ніби хлопчик дуже втомився, але наступного ранку він радісно оголосив: «Сього­дні мені приснилося, що ми були в Симоновій хижці». Отже, участь в екскурсії він узяв саме з такою надією. З подробиць він сповістив тільки те, що чув напередодні: «Треба підніматися вгору сходами шість годин».

Цих трьох сновидь досить, щоб забезпечити нас потрібною інформацією.

2. Ми бачимо, що ці дитячі сновиддя не безглузді: це зрозумілі, повновартісні психічні акти. Пригадайте те, що я подавав вам як погляди медицини на сновиддя, а також порівняння з невправними пальцями, які перебігають по клавішах піаніно. Не можна не помітити, як гостро суперечать таким уявленням ці дитячі сновиддя. Та найдужче дивує те, що саме в дитини під час сну відбуваються повновартісні психічні дії, тоді як дорослий у тому самому стані задовольняється спазматичними реакціями. Крім того, ми маємо всі підстави вважати, що сон у дитини кращий і глибший.

3. У цих сновиддях немає перекручення, і тому вони не потребують тлумачення. Явний і латентний зміст тут збігаються. Отже, перекручення не властиве природі сновидь. Гадаю, після такого твердження у вас спаде камінь із серця. Але, докладніше вивчивши ці сновиддя, ми змушені визнати, що й у них є певне перекручення, невелика різниця між явним змістом сновиддя і його латентними думками.

4. Дитяче сновиддя — це реакція на денне переживання, що лишило по собі якісь жалі, якесь прагнення, невдоволене бажання. У сновидді ми бачимо безпосереднє, пряме справдження тих бажань. Згадайте наші пояснення про роль зовнішніх і внутрішніх соматичних подразників, що порушують сон і спричиняють сновиддя. Тоді ми познайомились із твердо з’ясованими фактами, але таким способом можна пояснити тільки вкрай невелику частину сновидь. У дитячих сновиддях ніщо не вказує на вплив таких соматичних подразників, і помилитися тут неможливо, бо сновиддя цілком зрозумілі і їх можна охопити в цілості Але через це нам не слід відкидати погляду, що в етіології сновидь певну роль відіграють подразники. Можна лишень запитати, яким чином ми забули на початку, що, крім соматичних подразників, які порушують сон, є ще й психічні? Адже знаємо, що саме вони спричиняють те збудження, яке найчастіше призводить до порушення сну в дорослих, бо ці подразники не дають їм досягти потрібного для засинання психічного стану, тобто не дають відвернути інтереси від зовнішнього світу. Людина не хоче переривати своє життя, радше вона б і далі працювала над тим, що цікавить її, і через те не спить. Отже, для дитини таким психічним подразником, що порушує сон, є невдоволене бажання, на яке вона реагує сновиддям.

5. Звідси нам найкоротший шлях до висновку про функцію сновидь. Якщо сновиддя — реакція на психічний подразник, його роль полягає в тому, щоб погамувати подразнення, позбутися його, аби сон тривав далі. Ми ще не знаємо механізму погамування таких подразнень, але вже бачимо, що сновиддя не порушує сну, в чому його схильні звинувачувати, а охороняє його, усуваючи подразники, які порушують сон. Щоправда, ми вважаємо, ніби краще спимо, коли не бачимо сновидь, але це хибний погляд; насправді, якби не було сновидь, ми б узагалі не спали, саме їм ми завдячуємо свій добрий сон. Сновиддя, звичайно, неминуче трохи заважають нам, — так само як і сторож не може не створити невеликого шуму, проганяючи порушника спокою, що своїм галасом міг би розбудити нас.

6. Бажання — збудник сновидь, а задоволення тих бажань становить зміст сновиддя — ось у чому головна прикмета сновидь. Ще одна стала риса сновидь така: вони не просто виражають ту або ту думку, а зображують це бажання вже виконаним у формі галюцинаційного переживання. «Я б хотіла плисти по озеру» — ось бажання, яке збуджує сновиддя, а зміст сновиддя такий: «Я пливу по озеру». Отже, і в таких простих дитячих сновиддях уже є різниця між явним і латентним змістом, існує перекручення: думку заступає переживання. При тлумаченні сновидь передусім слід зважати саме на цю підміну. Якщо таку підміну вважати за найзагальнішу характеристику сновидь, то вже згаданий нами фрагмент сну — «Я бачив, як мій брат ставить якийсь паркан» — слід тлумачити не як «мій брат обме­жує себе в коштах», а як «Я хочу, щоб мій брат обмежував себе в коштах, мій брат повинен обмежувати себе». З обох уже сформульованих характеристик сновиддя друга вочевидь має більше шансів, що її визнають без спротиву, ніж перша. Тільки з допомогою дальших широких досліджень можна напевне з’ясувати, що збудником сновиддя завжди виступає бажання, а не турбота, намір чи докір; проте зостається незмінною друга характеристика, а саме: сновиддя не просто відтворює подразник, а через своєрідне переживання усуває його, тамує, задовольняє.

7. У зв’язку з цими характеристиками сновиддя можна знову розглянути порівняння сновиддя з хибними діями. В хибних діях ми розрізняємо порушувальну тенденцію і порушену, сама хибна дія — компроміс між ними обома. В цю схему вкладається і сновиддя. Порушена тенденція в цьому випадку — не що інше, як потреба спати. На місце порушувальної тенденції тут стає психічний подразник, скажімо, бажання, яке вимагає задоволення, бо поки що нам не відомі інші психічні подразники, які порушують сон. Отже, сновиддя — теж компроміс. Людина спить, а водночас переживає задоволення свого бажання; людина задовольняє своє бажання, а водночас і далі спить. Кожен із цих процесів почасти зазнає успіху, а почасти — невдачі.

8. Пригадайте, що колись ми сподівалися знайти шлях до розуміння проблеми сновидь, зіпершись на факт, що окремі вкрай прозорі витвори уяви мають назву «снів наяву». Так-от, сни наяву — це справді здійснення бажань, здійснення честолюбних і еротичних жадань, що нам добре знайомі; проте цього ми досягаємо тільки подумки і, хоч як яскраво уявляємо собі, таке здійснення ніколи не набуває форми галюцинаційних переживань. Отже, з двох головних рис сновидь снам наяву властива найнепевніша, натомість друга риса, для якої потрібний сонний стан, бо вона, коли ми не спимо, не виявляється, цілком відпадає. Навіть у мові ми спостерігаємо натяк, що справдження бажань становить головну прикмету сновидь. До того ж якщо сновидне переживання — тільки ще одна форма уявлюваної вистави, яку безпосередньо уможливив сонний стан, тобто «нічний сон наяву», стає зрозуміло, як процес виникнення сновиддя може погамувати подразник, що діє вночі, й забезпечити задоволення, бо і сни наяву дуже тісно пов’язані з задоволенням, саме тому люди і вдаються до них.

Але, крім того, є й інше мовне свідчення, що вказує на це саме. Всім вам відоме таке прислів’я: «Якщо свині сняться жолуді, гусці — кукурудза». Або: «Що сниться курці? Просо». Як бачимо, прислів’я сягають іще глибше, ніж ми, спускаються від дітей до тварин і проголошують, що зміст сновиддя полягає в задоволенні якоїсь потреби. Чимало усталених мовних зворотів нібито підтверджують цю думку, як-от «прекрасний, мов сон», «мені про таке й не снилося», «такого я не уявляв собі навіть у найсміливіших снах». Отже, мовні звороти засвідчують очевидну небезсторонність. Звісно, є страшні сновиддя і сновиддя з прикрим або нецікавим змістом, але вони не породили ніяких ідіом. Ми, правда, говоримо про «погані» сни, але просто «сон» усе-таки означає в нашій мові втішне задоволення бажань. Таж немає прислів’їв, які б запевняли, ніби свині або гусці сниться, як їх ріжуть!

Звичайно, було б незбагненним, якби автори, які пишуть про сновиддя, не завважили, що сновиддям притаманне задоволення бажань. Навпаки, це вони помічали дуже часто, але жоден з них і в гадці не мав надати цій особливості загального характеру і зробити її наріжним каменем тлумачення сновидь. Неважко здогадатися, що перешкодило їм у цьому, і згодом ми розглянемо це питання.

А тепер погляньте, скільки інформації ми майже без труднощів здобули, звернувшись до дитячих сновидь! Ми дізналися, що сновиддя виконує функцію охоронця сну; що його зумовлюють дві конкурентні тенденції, причому одна з них — потреба спати — незмінна і стала, а друга прагне погамувати якийсь психічний подразник; що сновиддя — важливий психічний акт і його двома головними рисами є задоволення бажань і галюцинаційні переживання. А тим часом можна вже майже забути, що ми вивчаємо психоаналіз. Окрім проведення паралелей із хибними діями, наша робота не мала якогось особливого психоаналітичного відбитку. Кожен психолог, що нічого не знає про психоаналітичні гіпотези, погодився б із таким поясненням дитячих сновидь. Чому жоден з них не зробив цього досі?

Якби всі сновиддя належали до інфантильного типу, наша проблема була б вирішена, наше завдання — виконане, і не треба було б ні розпитувати сновидця, ні посилатися на неусвідомлене, ні вдаватися до методу вільних асоціацій. А тепер очевидно, що саме в цьому напрямі нам і слід вести далі свою роботу. Ми вже не раз переконувались: риси, які ми були схильні вважати за загальні, згодом були підтверджені тільки щодо певних типів і обмеженої кількості сновидь. Тому тепер нам треба пересвідчитись, чи загальні риси, виявлені на основі дитячих сновидь, більш сталі, ніж попередні, чи слушні вони й для неясних сновидь, у явному змісті яких не можна добачити ніяких зв’язків із бажаннями, що зосталися після минулого дня. Ми гадаємо, що ці, інші сновиддя зазнають іще більшого перекручення і тому не слід одразу братися пояснювати їх. Крім того, здогадуємось, що для пояснення таких перекручень нам придасться психоаналітична техніка, без якої можна було обійтися, витлумачуючи дитячі сновиддя.

Є, проте, ще один клас сновидь, які не зазнають перекручень і в яких, як і в дитячих сновиддях, дуже легко розпізнати задоволення бажань. Це сновиддя, що їх протягом усього життя спричиняють могутні фізіологічні потреби: голод, спрага, статевий потяг; тут перед нами задоволення бажань як реакція на внутрішнє соматичне подразнення. Приміром, у дівчинки, вік якої один рік і сім місяців, я зареєстрував сновиддя, що складалося зі своєрідного меню з додатком її власного ім’я (Анна Ф., суниці, полуниці, яєчня, каша) і було реакцією на день вимушеного голодування внаслідок розладу травлення, спричиненого якраз тими ягодами, що двічі являлись уві сні. Водночас її бабусі — в сумі їм обом уже виповнилося сімдесят років — того самого дня теж довелося голодувати, бо їй не давала спокою мандрівна нирка, і вночі їй приснилося, ніби її запросили в гості й пропонували там найласіші шматки. Спостереження на в’язнях, яких морили голодом, і на людях, що в подорожах та експедиціях зазнавали всіляких злигоднів, свідчать, що за таких обставин їм увесь час сниться, ніби вони задовольняють свої потреби. Приміром, Отто Норденшельд у своїй книжці «Антарктика» (1904 р.) пише про команду, яка зимувала разом з ним (т. 1, с. 336 і далі): «Наші сни дуже виразно свідчили про наші найпотаємніші думки, ще ніколи наші сновиддя не були такі яскраві й численні, як тепер. Навіть ті наші товариші, котрим звичайно сни снилися дуже рідко, тепер щоранку, коли ми обмінювались останніми здобутками в тому світі фантазії, розповідали довгі пригоди. В усіх сновиддях ішлося про зовнішній світ, що лежав так далеко від нас, але часто траплялись і такі, які стосувалися наших теперішніх обставин... страви й напої були зрештою віссю, круг якої найчастіше оберталися наші сновиддя. Один з нас, котрому вночі найбільше щастило ходити на пишні учти, страшенно тішився, коли вранці міг розповісти нам, що спожив обід із трьох страв; іншому снився тютюн, цілі гори тютюну; ще іншому — корабель, що під усіма вітрилами випливав на чисту від криги воду. Заслуговує на згадку ще один сон: приходив листоноша з листами і докладно пояснював, чому так довго барилися листи: він неправильно адресував їх, і тільки з дуже великим клопотом йому пощастило повернути їх назад. Звичайно, відбувались у снах і інші неможливі речі, але в усіх сновиддях — і в тих, що я бачив сам, і в тих, про які я чув, — мене вражав брак фантазії. Якби ми записали ті всі сновиддя, вони б становили великий інтерес для психології. Неважко уявити, як чекали ми сну, бо кожному з нас він пропонував те, чого ми найдужче прагли». Ось іще одна цитата, з Дюпреля: «Мунго Паркові, що під час однієї експедиції до Африки майже помирав від спраги, безперестанку снилися багаті на воду долини і луки його батьківщини. Тренкові, вимореному голодом у шанцях під Маґдебурґом, снилися щедрі трапези, а учасникові першої експедиції Франкліна Джорджеві Бекові, коли він після страшних знегод мало не помирав з голоду, всяк­час снилися ситі обіди». Тому, хто після спожитої вечері зі щедро приправлених страв уночі відчує спрагу, ще й як може приснитися, ніби він п’є. Звичайно, вгамувати сильний голод чи спрагу через сновиддя — неможлива річ; після таких сновидь людина прокидається зі спрагою і мусить іти на пошуки справжньої води. Практична вага сновиддя в цьому випадку невелика, та все ж очевидно, що його мета полягала в захисті сну від подразника, який спонукав прокинутись і діяти. Коли інтенсивність таких фізіологічних потреб невелика, сновиддя, що нібито задовольняють їх, часто виконують свої функції.

Коли виникає статевий подразник, сновиддя так само задовольняє його, але при цьому виявляються особливості, на які варто звернути увагу. Оскільки статевому інстинктові певною мірою притаманна більша незалежність від об’єкта, ніж голодові чи спразі, задоволення у сновидді з полюцією може стати реальним, а внаслідок певних труднощів у відносинах з об’єктом (про них ми скажемо згодом) дуже часто трапляється, що це реальне задоволення все-таки часто поєднане з неясним або перекрученим змістом сновиддя. Ця властивість сновидь із полюціями обертає їх, як зауважив О. Ранк, на цілком придатний об’єкт для вивчення перекручення сновидь. До того ж в усіх сновиддях, спричинених потребами і властивих дорослим людям, окрім самого задоволення, є й щось інше, що походить із суто психічних джерел подразнення, і для його розуміння потрібне тлумачення.

До речі, ми аж ніяк не стверджуємо, ніби збудовані за інфантильним типом сновиддя з задоволенням бажань трапляються в дорослих лише як реакції на вже названі імперативні потреби. Адже нам відомі ще й короткі та ясні сновиддя цього типу, спричинені певними домінантними ситуаціями, отже, безперечно породжені психічними подразниками. Приміром, сни нетерпіння, коли хто надто переймається готуванням до подорожі, до важливої для нього театральної вистави, до лекції або візиту, і йому сниться, ніби всі його сподівання справдилися завчасу, тобто за ніч до реальної події він уже досягає мети своєї подорожі, відвідує театр, розмовляє з приятелем, якого мав провідати. Або, цілком слушно так названі, комфортні сни, коли людині, яка хоче ще спати, сниться, ніби вона вже підвелася, вмивається або сидить у школі, тоді як насправді вона й далі спить, охочіше прокидаючись уві сні, ніж у реальному житті. Бажання спати, що, як ми дізналися, щоразу бере участь в утворенні сновидь, у цих сновиддях проступає явно і постає як справжня причина їхнього виникнення. Потреба спати з цілковитим правом стає поряд з іншими могутніми фізіологічними потребами.

Зараз я покажу вам репродукцію картини Швінда з галереї Шака в Мюнхені. Подивіться, як правильно зрозумів художник постання сновиддя з домінантної ситуації. Полотно називається «Сон в’язня» і зображує не що інше, як його звільнення. Просто чудово, що вихід на волю має відбутися через вікно, бо звідти падає промінь світла — світловий подразник, що уриває сон ув’язненого. Гноми, стоячи один над одним, звичайно ж, репрезентують ті послідовні позиції, які займав би сам в’язень, видираючись до вікна, і, якщо я не помиляюсь, приписуючи митцеві завелику зумисність, найвищий із гномів, що вже перепилює ґрати, тобто робить те, чого прагнув би й сам в’язень, трохи скидається на нього.

Я сказав, що в усіх інших сновиддях, окрім дитячих і сновидь інфантильного типу, як перешкода на нашому шляху постає перекручення сновидь. Не можна відразу запевнити, що й у них, як ми припускаємо, йдеться про задоволення бажань; з їхнього явного змісту незмога виснувати, якому психічному подразникові вони завдячують своє виникнення, не можна довести, що вони, як і решта сновидь, намагаються усунути або погамувати ті подразники. Отже, їх слід тлумачити, тобто перекладати, повернути назад процес перекручення, явний зміст замінити латентним — тільки тоді можна напевне стверджувати, що знання, здобуті на основі інфантильних сновидь, можуть претендувати на слушність щодо всіх сновидь.

Лекція 9 Цензура сновидь

Вельмишановні добродійки і добродії! Про виникнення, природу і функцію сновидь ми вже дізналися з вивчення дитячих сновидь. Сновиддя — це засоби усування завдяки галюцинаційному задоволенню психічних подразників, які порушують сон. Щоправда, зі сновидь, властивих дорослим людям, ми можемо пояснити лише одну групу — ті, що їх ми охарактеризували як сновиддя інфантильного типу. Як воно в інших сновиддях, ми ще не знаємо, до того ж і не розуміємо їх. Але поки що ми вже здобули результат, значення якого не слід недооцінювати. Щоразу, коли сновиддя цілком зрозуміле нам, з’ясовується, що воно є галюцинаційним задоволенням бажань. Такий збіг не може бути випадковим чи несуттєвим.

Щодо сновидь іншого типу ми, спираючись на різні міркування та аналогію з нашим розумінням хибних дій, припустили, що вони є перекрученим замінником невідомого нам змісту, тож спершу треба виявити саме його. Тому наше наступне завдання — дослідити і зрозуміти перекручення сновидь.

Перекручення сновидь — це те, внаслідок чого сновиддя видається нам дивним і незрозумілим. Ми прагнемо вивчити його зусібіч, дізнатися, по-перше, що його спричиняє, яка динаміка його виникнення; по-друге, що воно робить, і, нарешті, як воно це робить. Крім того, можна додати, що перекручення сновидь — наслідок роботи сновиддя. Згодом ми опишемо роботу сновиддя і подивимось, які сили діють у ній.

А тепер послухайте про ще один сон. Його описала дама, відома в психоаналітичних колах,[20] і, за її словами, він при­снився високоосвіченій і шанованій літній жінці. Але його не проаналізовано, і наша референтка зауважила, що він узагалі не потребує психоаналітичного тлумачення. Сновидиця також ніяк не пояснювала сон, зате осудила, і то так, немов розуміла, що він означає. «Уявіть собі, — обурювалась вона, — така безглузда гидота сниться п’ятдесятирічній жінці, в якої день і ніч тільки й думки про свою дитину!»[21].]

А ось і цей сон про «любовні послуги». «Жінка заходить до першого військового шпиталю і каже вартовому біля брами, що їй треба поговорити з головним лікарем... (називає незнайоме їй прізвище), бо вона хоче запропонувати шпиталю свої послуги. При цьому вона наголошує на слові “послуги”, тож унтер-офіцер зразу здогадується, що йдеться про “любовні” послуги. Оскільки жінка вже пристаркувата, вартовий пропускає її після деяких вагань. Замість іти до головного лікаря жінка потрапляє до просторої і темної кімнати, в якій навколо довгого столу стоїть і сидить чимало офіцерів та військових лікарів. Зі своєю пропозицією вона звертається до одного капітана медичної служби, і той після кількох слів уже зрозумів її. Слова, з якими жінка зверталась у сновидді, такі: “Я і багато інших віденських жінок та дівчат готові, нікого не вирізняючи, всім солдатам і офіцерам...” Далі в сновидді йшло мурмотіння. З почасти збентежених, а почасти злостивих облич офіцерів вона побачила, що всі присутні правильно зрозуміли її слова. Тоді дама повела далі: “Я знаю, що наша пропозиція видається вам дивною, але вона йде від щирого серця. Солдата на фронті теж не запитують, хоче він гинути чи ні”. На хвилину запанувала гнітюча мовчанка. Потім той капітан одноруч обійняв її за талію і сказав: “Ласкава пані, припустімо, що й справді дійде до того...” (Мурмотіння). Вона вивільнилась від його руки з думкою: “Всі вони однакові”, і відповіла: “Господи, я вже літня жінка, і, гадаю, такого зі мною не станеться. Тільки треба зважати на одну обставину: шанувати вік, щоб якась літня жінка і молоденький солдатик не могли... (мурмотіння); це було б неподобство”. Капітан промовив: “Я все зрозумів”. Декілька офіцерів, серед них і той, що колись замолоду залицявся до неї, гучно розреготались, і дама захотіла, щоб її провели до знайомого їй головного лікаря і вона могла залагодити все як слід. При цьому її вразило те, що вона не знає його ім’я. Проте капітан із великою чемністю й шанобою сказав, що їй треба піднятися на другий поверх, і показав дуже вузькі залізні кручені сходи, які прямо з цієї кімнати вели на верхні поверхи. Піднімаючись, жінка чула, як один з офіцерів вимовив: “Це грандіозна постанова, і байдуже, молода ця жінка чи стара — слава їй!”

З почуттям, що вона лише виконує свій обов’язок, жінка стала безкінечно підійматися сходами».

Протягом кількох тижнів цей сон повторювавсь іще двічі і — як зауважила дама — з незначними, цілком неістотними змінами.

Хід сновиддя відповідає плинові снів наяву: воно уривається лише в кількох місцях, і чимало подробиць його змісту можна було б з’ясувати, розпитавши сновидицю, чого, як ви знаєте, не зроблено. Але найдивніше і найцікавіше для нас те, що сновиддя має чимало прогалин, — прогалин не в спогадах, а в змісті. В трьох місцях зміст ніби затертий; фрази, в яких трапляються ці прогалини, уриваються мурмотінням. Оскільки ніякого аналізу не додано, ми, власне, не маємо права висловлюватись про сенс сновиддя, проте є певні вказівки, з яких можна щось виснувати, приміром, слова «любовні послуги»; але насамперед ми помічаємо, що уривки розмови, які безпосередньо передують мурмотінню, можна доповнити, і ті доповнення будуть цілком однозначні. Коли це зробити, зміст сновиддя полягатиме у фантазії: сновидиця, виконуючи патріотичний обов’язок, готова запропонувати свою особу для задоволення сексуальних потреб військових незалежно від рангу — і солдатів, і офіцерів. Але ж це вкрай непристойна річ, зразок безсоромної лібідозної фантазії, — проте в сновидді вона не постає. Саме там, де обставини вимагають признання в ній, в явному сновидді йде невиразне мурмотіння, немов щось уже втрачене або згнічене.

Сподіваюсь, вам уже очевидний висновок, що саме непристойність цих місць стала мотивом їхнього згнічення. І де ви бачите паралель до цього явища? В теперішні часи шукати її десь далеко немає потреби, візьміть до рук будь-яку політичну газету, і ви побачите: то тут, то там у тексті щось пропущене й замість слів біліє папір. Ви знаєте, що це робота газетної цензури. На цих тепер уже пустих місцях стояло щось таке, що не сподобалося високопоставленим цензорам, і тому вони вилучили ті фрази. А ви, певне, гадаєте, що жаль, бо то були найцікавіші, «найпікантніші» місця.

Цензура іноді працює з іще не готовими фразами. Адже автор передбачає, до яких місць може присікатись цензура, і завбачливо пом’якшує їх, трохи змінює їх або задовольняється натяками й кивками на те, що, власне, йому кортіло написати. Тоді на аркуші немає жодних пропусків, але з огля­ду на описовість зворотів і туманність вислову ми здогадуємось, що, пишучи, автор зважав на цензуру.

Ну, а тепер твердо тримаймося цієї паралелі. Ми стверджуємо, що й ці, випущені або заступлені бурмотінням фрази у сновидді стали жертвою цензури. Ми прямо говоримо про цензуру сновидь і почасти приписуємо їй перекручення сновидь. Скрізь, де в явному змісті сновиддя є прогалини, відповідальність падає на цензуру. Можна піти навіть далі і вбачати втручання цензури всюди, де в спогадах серед ясних і виразних елементів сновиддя трапляється якийсь дуже слабкий, невизначений і сумнівний. Можна заперечити, що цензура лише зрідка діє так неприховано, так наївно, як у випадку зі сновиддям про «любовні послуги». Цензура й справді набагато частіше діє іншим способом, тобто замість прямого вислову вдається до пом’якшень, алюзій, натяків.

До третього способу дій цензури сновидь я не можу подати паралелі з царини газетної цензури, але саме цей спосіб можу продемонструвати на єдиному досі проаналізованому прикладі сновиддя. Згадайте сон про «три погані театральні квитки за півтора флорина». Серед латентних думок цього сновиддя на передньому плані стоїть елемент «поквапно, надто рано». Це означає: «Було безглуздям так рано віддаватись», — і не меншою дурницею було так рано купувати театральні квитки, смішно, що зовиця так похапцем процвиндрила свої гроші, купивши за них якусь прикрасу. Цей центральний елемент думок сновиддя ніяк не виявляється у явному сновидді: тут уся дія обертається навколо відвідин театру й купування квитків. Через оцей зсув акцентів, перегрупування елементів змісту явне сновиддя стало таким несхожим на латентні думки сновиддя, що ніхто й не припускає, ніби ці думки ховаються за тим змістом. Такий зсув акцентів — головний засіб перекручення сновидь, і саме завдяки йому сновиддя набирає отієї чужості, через яку сам сновидець не хоче визнавати його за витвір своєї психіки.

Пропуски, зміни, перегрупування матеріалу — ось способи дії цензури сновидь і засоби перекручення сновидь. А сама цензура сновидь — причина або одна з причин перекручення сновидь, яке ми тепер досліджуємо. Зміни і перебудови матеріалу звичайно об’єднують спільною назвою «зсув».

Після цих зауваг про діяльність цензури сновидь звернімося тепер до її динаміки. Сподіваюсь, вираз «цензура сновидь» ви не сприймете надто антропоморфічно і не уявлятимете собі цензора сновидь як малого суворого чоловічка або духа, що мешкає в якійсь комірчині мозку й там виконує свої функції; не треба розуміти його й надто локально, тобто гадати, ніби є якийсь «мозковий центр», звідки й походить той цензорський вплив, який припиниться, коли пошкодити чи видалити центр. Для нас це поки що лише придатний термін, який добре відображує динаміку процесу. Він анітрохи не заважає нам запитати, які тенденції спричиняють цей вплив і проти яких тенденцій він спрямований; не приго­ломшить нас і звістка, що раніше ми вже натрапляли на цензуру сновидь, проте, мабуть, не розпізнавали її.

Такий випадок справді був. Пригадайте, як нас приго­ломшили наслідки, коли ми почали застосовувати техніку вільних асоціацій. Там ми відчули, що наші намагання дійти від елемента сновиддя до неусвідомленого елемента, який, власне, був замінений тим першим елементом, натрапляють на опір. Сила цього опору, казали ми, варіюється, одного разу він може бути величезним, другого — вкрай мізерним. У цьому другому випадку для тлумачення нам треба дібрати лише кілька проміжних ланок; та, коли опір великий, нам треба йти довгими ланцюжками асоціацій, що заводять нас дуже далеко від елемента сновиддя, і по дорозі ми змушені долати всі труднощі, які постають у вигляді критичних заперечень проти тих або тих асоціацій. Те, що при тлумаченні постає перед нами як опір, у роботі сновиддя з’являється як цензура сновидь. Опір тлумаченню — це лише об’єктивація цензури сновидь. А ще він доводить нам, що сила цензури, яка перекручує сновиддя, на цьому не виснажується, вона не згасає, а існує як стала інституція, мета якої — зберегти вже наявне перекручення. Крім того, і опір змінює свою силу при тлумаченні кожного окремого елемента, і спричинене цензурою перекручення має різний ступінь вияву для кожного окремого елемента в тому самому сновидді. Коли порівняти явне і латентне сновиддя, видно, що в явному змісті сновиддя окремі латентні елементи цілком усунені, інші більш-менш змінені, ще інші переходять у нього анітрохи не змінені, а то навіть ще й посилені.

Наша мета, проте, — дослідити, які тенденції спричиняють цензуру і проти яких тенденцій вони її спрямовують. На це головне питання для розуміння сновидь, а може, й усього людського життя, буде легко відповісти, коли розглянути ту низку сновидь, які нам пощастило розтлумачити. Тенденції, які спричиняють цензуру, — це ті, що їх схвалить здоровий глузд сновидця, коли той не спатиме, ті, що з ними сновидець відчує свою єдність. Не майте сумніву, що, відкидаючи цілком правильно проведене тлумачення власного сновиддя, ви чините це з тих самих мотивів, які породжують цензуру, призводять до перекручення сновидь і спричиняють необхідність тлумачення. Подумайте про сновиддя нашої п’ятдесятирічної дами. Вона гадає, ніби її сон, навіть іще не тлумачений, просто мерзенний, і, напевне, ще дужче обурилася б, якби пані доктор фон Гуґ [-Гельмут] сказала їй що-небудь про його неспростовний сенс; саме цей осуд призвів до того, що в даному сновидді всі непристойні місця замінено мурмотінням.

Тенденції, проти яких спрямована цензура сновидь, слід описувати передусім із позицій самої цензури. В такому разі ми здатні лише сказати, що всі вони безперечно гідні осуду, непристойні з погляду етики, естетики та громадського життя, такі, що про них людина не зважується навіть думати, а якщо й думає, то з огидою. А насамперед ці цензуровані бажання, репрезентовані у сновидді в перекрученій формі, — вияви безмежного й безоглядного егоїзму. В кожному сновидді наперед виходить власне Я і грає в ньому головну роль, навіть якщо у явному змісті воно тямить добре маскуватися. Цей sacro egoismo сновидь, звичайно ж, пов’язаний із психічним станом, доконечним для сну, тобто відвертанням інтересів від усього зовнішнього світу.

Я, позбавлене всіх етичних пут, почуває свою єдність з усіма забаганками статевого потягу — з тими, що давно вже засуджені нашим естетичним вихованням, і тими, що суперечать усім обмеженням, які накладає на нас мораль. Потяг до втіхи — або, як ми кажемо, лібідо — без усяких стримувань обирає свої об’єкти, а найрадніше — заборонені. Не тільки чужих дружин, а насамперед інцестуозні об’єкти, що їх усе людство цілком одностайно вважає за священні: в чоловіків — матір і сестру, а в жінок — батька і брата (сновиддя нашої п’ятдесятирічної дами також інцестуозне, її лібідо безперечно спрямоване на рідного сина). Жадання, які, на нашу думку, чужі людській натурі, виявляються досить сильними, щоб породити сновиддя. Без жодних меж лютує ще й ненависть. Бажання помститися, заподіяти смерть найближчим, найдорожчим у житті особам — батькам, братам і сестрам, чоловікам і дружинам, рідним дітям — аж ніяк не дивина. Ці цензуровані бажання немов виходять із справжнього пекла; коли ми не спимо і дізнаємось про наслідки тлумачення, ніяка цензура проти них не здається нам надто суворою.

Але через цей лихий зміст не докоряймо самому сновиддю. Не забувайте, що в нього безневинна, ба навіть корисна функція — берегти сон від порушень. Уся та гидота нітрохи не притаманна самій природі сновидь. Адже ви знаєте: є сновиддя, які можна вважати за певне задоволення цілком виправданих бажань і гострих фізіологічних потреб. Проте ці сновиддя позбавлені всякого перекручення; вони його просто не потребують, бо виконують свою функцію, не зачіпаючи етичних та естетичних тенденцій Я. Пам’ятайте ще й те, що перекручення сновидь прямо пропорційне двом чинникам. З одного боку, воно тим більше, що огидніше цензуроване бажання, а з другого — тим більше, що суворіші на той час вимоги цензури. Отож дівчина, яка дістала святенницьке, суворе виховання, матиме безжальну цензуру, що перекручуватиме сновидні збудження, які лікар визнав би за дозволені невинні лібідозні бажання, і сама сновидиця років через десять буде про них такої самої думки.

Зрештою, ми ще не зайшли так далеко, щоб обурюватись результатами нашого тлумачення сновидь. Як на мене, ми його до пуття ще й не розуміємо, але передусім слід захистити його від певних можливих закидів. Адже знайти, за що вчепитися, дуже легко. Ми підступали до тлумачення сновидь із засвоєними раніше гіпотезами, що сновиддям загалом притаманний певний сенс, що існування неусвідомлюваних психічних процесів слід поширити з гіпнотичного сну на нормальний і що всі асоціації детерміновані. Якби ми, зіпершись на ці гіпотези, досягли цілком вірогідних результатів у тлумаченні сновидь, то мали б незаперечне право вважати ті гіпотези за слушні. Але що діяти тоді, коли результати такі, якими я їх щойно зобразив? Тоді, напевне, ви скажете: «Це неможливі, безглузді або принаймні вкрай невірогідні результати, отже, наші гіпотези десь хибні. Або сновиддя — не психічний феномен, або в нормальному стані немає нічого неусвідомленого, або наша техніка має десь ґандж. Хіба не простіше і втішніше погодитись із цим висновком, ніж з усіма тими неподобствами, які ми нібито відкрили на основі наших гіпотез?»

І те, і те! І простіше, і втішніше, але від цього не конче правильніше. Зачекаймо ще трохи, поки що ми не можемо скласти певне судження. Адже й критику, спрямовану проти нашого тлумачення сновидь, можна ще дужче посилити. Невтішність і непривабливість результатів тлумачення мають, певне, невелике значення. Переконливіший аргумент полягає в тому, що сновидець, якому ми, проаналізувавши його сновиддя, приписуємо отакі бажання-тенденції, твердо і цілком обґрунтовано відмовляється їх визнавати. «Як, — каже один сновидець, — з мого сновиддя ви мені хочете довести, ніби я шкодую за тими грішми, які давав сестрі на посаг і братові на освіту? Таж такого не може бути: адже я працював лише задля брата і сестри, я не мав ніяких інтересів у житті, крім як виконати щодо них свій обов’язок, бо я, як найстарший, пообіцяв це нашій небіжчиці матусі». А інша сновидиця каже: «Це я маю зичити смерті своєму чоловікові? Це така дурниця, якої ще й світ не бачив! Ми не тільки якнайщасливіші у шлюбі і тішимося цим, — тут ви, може, й не повірите мені, — з його смертю урветься все, що мене пов’язує з цим світом». А ще один заперечував нам: «Цебто я відчував до сестри гріховне пожадання? Це смішно, такого я й у гадці не мав; ми з нею розбили глек, і вже кілька років я навіть словом до неї не озвався». Ми, певне, нітрохи не здивуємось, коли сновидець не підтвердить приписаних йому тенденцій або заперечить їх, і скажемо, звісно, мовляв, є речі, які йому притаманні, але сам він про них не знає. Але те, що він відчуває в собі пряму протилежність отих витлумачених йому бажань і зможе довести, що все його життя визначають саме ці, протилежні бажання, кінець кінцем напевне спантеличить нас. То чи не настала пора занехаяти всю нашу роботу з тлумачення сновидь як щось таке, що самим своїм результатом доводить ad absurdum?

Ні, й цього разу ні. Навіть цей переконливий аргумент розбивається, як розглянути його критично. Коли припустити, що в психічному житті є неусвідомлені тенденції, то факт, що в свідомому житті переважають протилежні їм тенденції, нічого не доводить. Мабуть, є в психічному житті простір і для протилежних тенденцій, для суперечностей, які існують поряд; цілком можливо, що саме домінування одних тенденцій зумовлює неусвідомленість їхніх протилежностей. Отже, зберігає свою силу перший закид: результати тлумачення сновидь непрості й дуже невтішні. На перше з цих звинувачень можна відповісти, що, хоч яка велика ваша любов до простоти, це любов не допоможе з’ясувати проблеми сновидь. Від самого початку слід зважати на існування складних відносин. А в другому звинуваченні ви вочевидь не маєте слушності, вважаючи за підставу наукового судження свої вподобання чи огиду. Ну то й що, коли результати тлумачення сновидь видаються нам неприємними, стидкими чи навіть огидними? «Ça n’empêche pas d’exister», — чув я, бувши молодим лікарем, як казав у таких випадках мій учитель Шарко.[22]. Якщо ми хочемо дізнатись, який цей світ насправді, слід бути скромним і відцуратися всіх своїх симпатій та антипатій. Коли якийсь фізик доведе вам, що органічне життя на нашій планеті невдовзі урветься, то чи зважитесь ви йому заперечити? Думаю, ви замовкнете й почекаєте, поки прийде другий фізик і доведе, що перший фізик висунув хибну гіпотезу або помилився в розрахунках. Відкидаючи все, що вам прикре, ви лише раз у раз відтворюєте механізм побудови сновидь замість збагнути і опанувати його.

Тоді, напевне, ви спробуєте зректися аргументу про непристойний характер цензурованих бажань у сновидді і знову скористатися давнім аргументом, мовляв, неймовірно, щоб таку велику частину людської конституції ми відступали злу. Але невже ваш власний досвід підтверджує ці слова? Я не хочу говорити про те, якими ви видаєтеся самі собі, але чи багато зичливості у ваших начальників і суперників, чи багато лицарськості у ваших ворогів і чи так уже мало заздрості у ваших знайомих, щоб ви почувалися зобов’язані протестувати проти зла та егоїзму, властивих людській натурі? Хіба ви не знаєте, яка безконтрольна й ненадійна пересічна людина в усьому, що стосується сексуального життя? Або хіба ви не знаєте, що всі ті надмірності та переступи, які сняться нам уночі, — це злочини, що їх щодня коять люди, котрі не сплять? І що іншого робить психоаналіз, як не підтверджує давній Платонів вислів, що добрі люди — це ті, які задовольняються снами про те, що лихі люди коять насправді?

А тепер відступіть від індивіда й погляньте на велику війну, яка спустошує нині Європу, подумайте про безмір брутальності, жорстокості та брехні, що їм тепер дозволено ширитись у культурному світі. Невже ви справді вірите, що лише жменьці безпринципних честолюбців і дурисвітів пощастило випустити на волю цих несамовитих духів, а мільйони їхніх послідовників ні в чому не винні? Невже й за таких обставин ви далі заперечуватимете наявність зла в психічній конституції людини?

Ви, певне, заперечите, що про війну я міркую надто однобічно, бо на війні виявляється й те найпрекрасніше і найшляхетніше, що властиве людям: героїзм, жертовність, чуття громадянської єдності. Звісно, так, але не долучайтеся до кривди, яку заподіюють психоаналізові, звинувачуючи, ніби він відкидає одне й замість нього стверджує інше. Ми не прагнемо заперечити наявність шляхетних поривів у людській натурі, крім того, ніколи не намагалися применшити їхню вартість. Навпаки, я покажу вам не тільки лихі цензуровані бажання, які проступають у сновидді, а й саму цензуру, що згнічує їх і робить невпізнанними. А на злому в людині ми дужче наголошуємо тому, що решта його заперечує, вна­слідок чого психічне життя людини стає не кращим, а незрозумілим. Відмовившись від однобічних етичних оцінок, ми напевне зможемо визначити куди точнішу формулу пропорційних співвідношень зла і добра в людській натурі.

Отже, ситуація така. Не слід відвертатися від результатів тлумачення сновидь навіть тоді, коли вони видаватимуться нам неприйнятними. Може, згодом нам пощастить іншим шляхом підійти до їхнього розуміння. Поки що твердо дотримуймось такого: перекручення сновидь — наслідок цензури, яку здійснюють певні визнані тенденції Я супроти якихось непристойних бажань, що непокоять нас уночі, коли ми спимо. А чому ці гідні осуду тенденції виявляються саме вночі і звідки вони походять — питання, які, очевидно, ще потребують численних з’ясувань і досліджень.

Було б хибно, якби в цьому місці ми проминули нагоду належно вшанувати ще один результат наших досліджень. Сновидні бажання, які прагнуть порушити сон, нам невідомі, ми довідуємось про них тільки після тлумачення сновидь; отже, їх слід означити як «досі неусвідомлені» в тому розумінні, в якому ми вживаємо цей термін. Але слід визнати й те, що вони більш ніж досі неусвідомлені: адже, як ми не раз пересвідчилися, сновидець заперечує їх, навіть коли дізнається про них після витлумачення свого сновиддя. Тобто повторюється ситуація, з якою ми вперше зіткнулися при тлумаченні мовної похибки «мно-гімно», коли виголошувач тосту обурено запевняв, що ні тоді, ні будь-коли раніше він не відчував непоштивості до свого начальника. Ми ще тоді засумнівались у правдивості тих запевнень, натомість припустили, що промовець просто ніколи не усвідомлював, що має ті непоштиві почуття. Те саме повторювалось і при кожному тлумаченні дуже перекручених сновидь, і це додало ще більшої сили нашим початковим уявленням. Тепер ми вже ладні припустити, що в психічному житті є такі тенденції і процеси, про які людина взагалі нічого не знає, не знає вже віддавна, а може, навіть ніколи не знала. Через те неусвідомлене набуває для нас нового сенсу і «дотеперішність», або «тимчасовість», перестає становити один з його атрибутів, термін може означати й постійно неусвідомлене, а не просто «досі латентне». Як бачимо, ця тема потребує дальшого докладного обговорення.

Лекція 10 Символізм у сновиддях

Вельмишановні добродійки і добродії! Ми з’ясували, що перекручення сновидь, яке заважало нам розуміти сновиддя, є наслідком цензурної діяльності, спрямованої проти неприйнятних неусвідомлених бажань-спонук. Але ми, звичайно, не стверджували, ніби цензура — єдиний чинник, який призводить до перекручення сновидь, бо й справді, дальше вивчення сновидь приведе нас до відкриття, що такий наслідок зумовлюють іще й інші причини. Це однаково, що казати, мовляв, навіть усунувши цензуру, ми й далі будемо неспроможні зрозуміти сновиддя, явне сновиддя й далі не матиме тотожності з латентними думками сновиддя.

Ці інші причини, які затемнюють сновиддя й додатково його перекручують, ми з’ясуємо, звернувши увагу на прогалину в нашій техніці. Я вже казав вам, що трапляються випадки, коли аналізований справді не має жодних асоціацій до окремих елементів сновиддя. Це, правда, трапляється не так часто, як стверджують аналізовані; в дуже багатьох випадках, виявивши наполегливість, асоціацію можна таки видобути. Та все ж лишаються випадки, коли або нема асоціацій, або, коли їх витягти, вони не дають нам того, чого ми від них сподівалися. Коли ця ситуація виникає під час психоаналітичного лікування, вона набуває особливого значення, яке нас поки що не обходить. Але таке трапляється й під час тлумачення сновидь у нормальних осіб, ба навіть тоді, коли ми тлумачимо власні сновиддя. Переконавшись, що в цих випадках не зараджує жоден примус, ми зрештою відкриваємо, що така небажана ситуація виникає всякчас, коли йдеться про певні елементи сновиддя, і починаємо добачати в цьому нову закономірність, хоча попервах нам здається, ніби є виняткові випадки, коли наша техніка не спрацьовує.

Такі випадки спонукають до спроб самому витлумачити ці «німі» елементи сновиддя, перекласти їх, зіпершись на власні засоби. Вражає, що, зважившись на таку заміну, ми щоразу з’ясовуємо якийсь задовільний сенс, натомість коли не братися до таких спроб, сновиддя лишається незрозумілим і незв’язним. Нагромадження численних цілком подібних один до одного випадків дає змогу надати нашій попервах несміливій спробі потрібної впевненості.

Я пояснюю це все трохи схематично, але до цього можна вдаватися для полегшення викладу, і, чинячи так, ми нічого не фальсифікуємо, а тільки спрощуємо.

Таким чином до певної низки елементів сновидь ми підбираємо постійні переклади — цілком подібні до тих, що їх можна побачити в наших популярних сонниках, які перекладають усе, що трапляється в сновиддях. Проте не забувайте: застосовуючи нашу асоціативну техніку, ми бачимо, що елементи сновидь ніколи не мають постійних замінників.

Тепер ви зразу мені заперечите, що такий шлях тлумачення видається вам іще непевнішим і вразливішим для критики, ніж попередній спосіб вільних асоціацій. Але слід додати ще одне. Коли, зіпершись на практичний досвід, підібрати досить велику кількість таких замінників, можна стверджувати, що певні частини сновидь дослідник і справді витлумачує лише на основі власних знань, і вони стають зрозумілі навіть без асоціацій сновидця. Звідки ж він дізнається їхнє значення — про це ми поведемо мову в другій частині нашого викладу.

Такий постійний зв’язок між елементом сновиддя і його перекладом ми називаємо символічним, сам елемент сновиддя — символом неусвідомлених думок сновиддя. Пам’ятаєте, раніше, досліджуючи відносини між елементом сновиддя і тим, що стоїть за ним, ми з’ясували три види таких відносин: заміну частиною цілого, натяк і конкретне втілення. Згадав я вам тоді й за четвертий вид, проте не назвав його. Тим четвертим якраз і є щойно запроваджений символічний зв’язок. Із ним пов’язані ще й украй цікаві дискусії, до яких ми звернемося, перше ніж перейти до властивих міркувань про символіку. Символіка — мабуть, найцікавіша частина вчення про сновиддя.

По-перше: оскільки символи — усталені відповідники якихось ідей, вони певною мірою реалізують ідеал античного і народного тлумачення сновидь, і від цього ідеалу завдяки своїй техніці ми відійшли дуже далеко. За певних обставин символи дають нам змогу тлумачити сновиддя, не розпитуючи сновидця, що, хай там як, нічого не може сказати про ті символи. Якщо знати найпоширеніші символи сновидь, а до цього ще й особу сновидця, обставини, в яких він живе, і враження, що вплинули на появу сновиддя, дуже часто можна без ніяких труднощів витлумачити сновиддя, перекласти його, так би мовити, з першого читання. Таке штукарство лестить тлумачеві сновидь і вражає сновидця, становлячи приємний контраст із марудною роботою при розпитуванні сновидця. Але не даймо тут завести себе на манівці. Адже наше завдання полягає не в демонстрації штукарства. Тлумачення, зіперте на знання символів, аж ніяк не може заступити техніку вільних асоціацій або навіть порівнятися з нею. Що стосується знання психічної ситуації сновидця, то зважте ще й на те, що доводиться тлумачити сновиддя не тільки добре знайомих вам людей і, як правило, ви не знаєте подій попереднього дня, які правили за збудника сновидь, тож у такому разі саме з асоціацій аналізованого ми довідуємось про психічну ситуацію.

Крім того, вкрай прикметно, тим паче з огляду на певні міркування, які ми викладемо згодом, що факт існування символічної поєднаності між сновиддям і неусвідомленим знову породжує найзатятіші заперечення. Навіть люди, які мають власні судження та погляди і в інших аспектах пройшли з психоаналізом уже чималий шлях, тут відмовляються йти за нами далі. Така поведінка тим більше дивовижна, що, по-перше, символіка властива не тільки самим сновиддям і характерна не лише для них, а по-друге, символіку сновидь відкрив не психоаналіз, хоча ця наука аж ніяк не бідна на приголомшливі відкриття. Відкривачем символіки сновидь, якщо нам так уже кортить приписувати народження цієї науки сучасній добі, можна назвати філософа К. А. Шернера (1861 р.). Психоаналіз підтвердив Шернерові відкриття, хоча при цьому й змінив їх у кількох важливих аспектах.

Тепер ви прагнете щось почути про природу символіки сновидь і розглянути приклади. Я охоче розповім вам усе, що знаю, але, признаюся, наше розуміння не сягає так далеко, як хотілося б.

Суть символіки сновидь — у порівнянні, але годиться не кожне порівняння. Можна здогадуватись, що для цих порівнянь потрібні особливі умови, але в чому саме вони полягають, сказати неможливо. Не все, що можна порівняти з якимсь предметом чи процесом, з’являється як його символ у сновидді. З другого боку, сновиддя перетворює в символи не будь-що, а тільки певні елементи латентних думок сновиддя. Отже, тут є обмеження з двох боків. Слід ще додати, що уявлення про символ досі ще не сформульоване виразно, бо символізація почасти зливається з заміною, зображенням і т. ін., а подеколи наближається й до натяку. В основі цілої низки символів вочевидь лежить порівняння, натомість щодо інших символів ми змушені шукати якогось спільного складника, tertium comparationis, цих нібито порівнянь. Тоді внаслідок дальших роздумів можна розкрити символ, або ж він назавжди лишиться прихованим від нас. Дивне й те, що, коли символ — справді порівняння, це порівняння незмога виявити з допомогою вільних асоціацій, навіть сам сновидець нічого про нього не знає, лише користується ним, анітрохи не здогадуючись про його існування. Ба навіть більше, коли увагу сновидця звернути на це порівняння, він ніколи не засвідчує схильності визнавати його. Отже, як бачите, символічне відображення — порівняння вкрай особливого роду, і його природи ми ще досі до кінця не розуміємо. Може, згодом якісь вказівки трохи прояснять нам це незбагненне явище.

Перелік речей, які мають у сновиддях своє символічне відображення, невеликий. Це людське тіло в цілому, батьки-матері, діти, брати і сестри, народження, смерть, оголеність — і ще дещо. Єдиним типовим, тобто послідовно повторюваним відображенням людини загалом є будинок, на це вказує Шернер, що прагне приписати цьому символові таке величезне значення, якого той насправді й не має. Трапляються сновиддя, коли людина то з утіхою, то зі страхом злізає вниз фасадами будинків. Коли мури гладенькі — такі будинки символізують чоловіків, коли є карнизи й балкони, за які можна вчепитися, — жінок. Батько-мати з’являються у сновидді як імператор та імператриця, король і королева або як інші високопоставлені особи, — отже, тут сновиддя сповнене глибокої пошани. Проте до дітей, братів і сестер воно виявляє менше ніжності: їх символізують дрібні тваринки або паразити. Народження неодмінно зображується як щось пов’язане з водою: людина або падає у воду, або виходить із неї, рятує когось із води або ж рятують її саму; це все символізує відносини матері і дитини. Умирання в сновидді заступають від’їзд, залізнична подорож, саму смерть — усілякі темні, немов боязкі, натяки, оголеність — одяг та мундири. Як бачите, тут розмивається межа між символічним відображенням і зображенням з допомогою натяків.

Якщо порівнювати зі злиденністю цього переліку, не може не впасти у вічі, що об’єкти та речі, належні до іншого кола ідей, зображуються з допомогою напрочуд багатої символіки. Я маю на увазі коло сексуального життя — геніталій, статевих функцій і статевих стосунків. Величезна більшість символів у сновиддях — це сексуальні символи. Тут постає надмірна диспропорція: адже речей, про які йдеться, дуже мало, а символів до них напрочуд багато, тож кожна з тих небагатьох речей може бути позначена численними майже еквівалентними символами. Та, коли тлумачити їх, отримані результати породжують загальну огиду. Адже на відміну від розмаїття зображень у сновиддях, символічне тлумачення дуже одноманітне. Це не до вподоби кожному, хто дізнається про таке, — але що тут удієш?

Оскільки в цьому лекційному курсі я вперше порушив тему сексуального життя, то повинен дати вам деякі пояснення, як я думаю трактувати її. Психоаналіз не бачить жодного приводу до натяків і приховувань, не вважає за потрібне соромитись, розглядаючи такий важливий матеріал, вважає, що буде правильно і пристойно називати все справжніми іменами, і сподівається, що отак йому пощастить найлегше уникнути всіляких потайних і нещирих думок. Та обставина, що я промовляю перед змішаною аудиторією, нічого не змінює. Як не існує ніяких наук in usum delphini, так нема й наук для дівчат-недоростків, і присутні жінки вже самою по­явою в аудиторії засвідчують своє прагнення, щоб до них ставилися так само, як і до чоловіків.

Чоловічі геніталії зображуються в сновиддях із допомогою численних символів, і здебільшого спільна ідея, яка лежить в основі порівняння, досить прозора. Насамперед священне число 3 символічно означає чоловічі геніталії в цілому. Найвиразніша і для обох статей найцікавіша частина геніталій — чоловічий статевий член — має символічні замінники передусім з таких речей, які схожі на нього формою, тобто довгі і вертикальні: палиці, парасольки, жердини, дерева й т. ін. Далі йдуть предмети, що мають властивість проникати в тіло, тобто й ранити його, — отже, будь-яка гостра зброя: ножі, кинджали, списи, шаблі, а зрештою й вогнепальна зброя: рушниці, пістолети і надто револьвери, що завдяки своїй формі дуже для цього придатні. У страшних снах дівчат велику роль відіграє переслідування, за ними женеться чоловік із ножем або рушницею. Це, мабуть, найпоширеніший приклад символіки сновидь, що його тепер ви зможете легко тлумачити. Цілком зрозуміла й заміна чоловічого органа об’єктами, з яких витікає вода: кранами, лійками, фонтанами, а також об’єктами, здатними видовжуватись: висячими лампами, висувними олівцями. Олівці, ручки, пилочки для нігтів, молотки та інші інструменти — безперечні чоловічі статеві символи, й ідею, що лежить у їхній основі, теж дуже легко зрозуміти.

Прикметна властивість члена, що піднімається вгору супроти сили тяжіння, — властивість, яка становить частину процесу ерекції, — веде до таких символічних зображень, як повітряні кулі, аероплани, а віднедавна й цепеліни. Сновиддя, правда, знає ще один, набагато виразніший спосіб символізувати ерекцію: суттєву властивість статевого члена воно ототожнює з усією особою, тож сновидець сам літає. Нехай вас не бентежить, що ці, часто такі прекрасні літальні сновиддя, які всім нам знайомі, слід тлумачити як сновиддя загального сексуального збудження, як ерекційні сновиддя. Один з психоаналітиків-дослідників, П. Федерн, незаперечно довів правдивість такого тлумачення, але навіть Моурлі Волд, дослідник, якого вельми вихваляють за зваженість і який провадив експерименти зі штучними позиціями рук та ніг під час сну, дійшов того самого висновку, дарма що він дуже далекий від психоаналізу, а може, й не чув про нього. Не закидайте нам того, що й у жінок трапляються сновиддя, в яких вони літають. Радше згадайте, що наші сновиддя — це справдження бажань і що бажання стати чоловіком, усвідомлене чи неусвідомлене, дуже часто притаманне жінкам. Крім того, кожен, знайомий з анатомією, добре знає, що й жінка може реалізувати це бажання через ті самі відчуття, що й чоловік. Серед жіночих геніталій теж є невеличкий член, подібний до чоловічого, і цей невеличкий член, клітор, у дитинстві та й у віці статевого дозрівання справді відіграє ту саму роль, що й великий чоловічий член.

До менш зрозумілих чоловічих статевих символів належать певні рептилії і риби, а насамперед славетний символ змії. Чому капелюх і плащ мають те саме застосування, здогадатися, певне, нелегко, але їхнє символічне значення цілком безперечне. Зрештою запитаймо себе, чи можна зображення статевого члена з допомогою інших членів — руки або ноги — вважати за символічне. Думаю, до такого тлумачення нас змушують і обставини, в яких відбувається дія, і предмети, що символізують жіночі частини.

Жіночі геніталії символічно зображуються через усі ті об’єкти, що мають спільну з ними властивість, тобто мають порожнину, в яку можна щось вставити, отже, через колодязі, ями, діри, через глечики і пляшки, через усілякі коробки, валізи, ящики, торби, слоїки, кишені й т. ін. Навіть корабель потрапляє до цього ряду. Чимало символів ближчі до позначення матки, ніж жіночих геніталій, як-от шафи, печі і насамперед кімнати. Символіка кімнати тут поєднується з символікою будинку, двері і брами зображують генітальний отвір. Навіть усілякий матеріал править за жіночі символи, скажімо, дерево і папір, а також речі, зроб­лені з того матеріалу, як-от столи і книжки. З тваринного світу равлики і мушлі становлять незаперечний жіночий символ; з частин людського тіла рот заступає статевий отвір, серед будівель жіночими символами є церкви й каплиці. Як бачите, не всі символи однаково зрозумілі.

До геніталій слід зарахувати й жіночі груди, що, як і більші напівсфери жіночого тіла, зображуються через яблука, персики і плоди взагалі. Волосяний покрив обох геніталій у снах зображується як ліс і кущі. Складна топографія жіночих статевих органів постає в сновиддях, і то дуже часто, як краєвид зі скелями, лісом і водоймами, тоді як символами величного апарата чоловічих статевих органів стають найрізноманітніші складні механізми, які й описати годі.

Варто згадати й про такий символ жіночих геніталій, як скринька на коштовності, бо й у сновиддях слова «скарб», «оздоба» позначають кохану істоту. Солодощі часто правлять за сексуальну втіху. Задоволення з допомогою власних геніталій відображується в найрізноманітніших іграх, зокрема й грі на піаніно. Поширеними символічними зображеннями онанізму є ковзання та сповзання, а також відламування галузок. Украй прикметним символом є випадання або виривання зубів. Первісне значення цих символів вочевидь пов’язане з кастрацією як карою за онанізм. Особливі зображення статевих стосунків у сновиддях не такі численні, як можна було б сподіватися, почувши все попереднє. Тут слід назвати таку ритмічну діяльність, як танці, їзда верхи та піднімання вгору, а також певні дії, пов’язані з насильством, як-от коли хто наїжджає на вас. До цього слід додати ще певні види ручної роботи і, звичайно, загрозу зброєю.

Не думайте, ніби ці символи дуже просто використовувати і тлумачити: зусібіч виринає те, що суперечить нашим сподіванням. Нам, наприклад, здається майже неймовірним, що в такому символічному зображенні різниця між статями часто проступає не дуже виразно. Чимало символів означають геніталії взагалі, байдуже, чоловічі чи жіночі, наприклад, мала дитина, малий син або мала донька. Часом переважно чоловічий символ уживається для позначення жіночих геніталій або навпаки. Цього не можна збагнути, не поглянувши на розвиток уявлень про сексуальність у людини. В багатьох випадках двозначність таких символів тільки видима; найпромовистіші з цих символів, як-от зброя, кишеня, шафа, ніколи не мають такого бісексуального застосування.

А тепер я, починаючи не з зображених через символи предметів, а з самих символів, коротко викладу, з яких саме царин здебільшого походять сексуальні символи, і додам кілька зауваг, звернувши особливу увагу на символи, в яких важко добачити те спільне, що поєднує їх з об’єктом. Один із таких неясних символів — капелюх, чи то взагалі головний убір, що звичайно означає чоловіка, але часом і жінку. Так само — плащ означає чоловіка і, мабуть, не завжди у зв’язку з геніталіями. Отже, вам ніхто не заважає з’ясувати чому. Краватка, яка звисає і якої ніколи не носять жінки, — вочевидь чоловічий символ, натомість білизна і спідній одяг — жіночі. Одяг та мундири, як ви вже чули, — замінники оголеності, форм людського тіла; черевики і капці символізують жіночі геніталії; про стіл і дерево ми вже сповіщали, що це загадкові, але безперечно жіночі символи. Драбини, сходи, схили, коли людина піднімається ними, — виразний символ статевих стосунків. Замислившись над цим, ми побачимо, що спільне тут виявляється в ритмічності рухів і, можливо, в дедалі більшому збудженні й частішому віддиху мірою того, як людина підіймається вгору.

Краєвид ми вже згадували як зображення жіночих геніталій. Гори і скелі — символи чоловічого члена; сад — частий символ жіночих геніталій. Плоди означають не дітей, а жіночі груди. Дикі тварини означають чуттєво збуджених чоловіків, а звідси й лихі пристрасті, потяги. Цвітіння і квіти правлять за жіночі геніталії, зокрема означають незайманість. Не забувайте, що квіти — таки справді геніталії рослин.

Ми вже знаємо символічне значення кімнати. Зображення тут можна й поширити, вікна й двері, тобто входи і виходи, правлять за отвори людського тіла. Навіть те, замкнена кімната чи відкрита, теж відповідає цій символіці; ключ, що відкриває її, — безперечно чоловічий символ.

Це був матеріал до вивчення символіки сновидь. Він неповний, і його можна і поширити, і поглибити. Проте, думаю, вам здається, ніби його більше ніж досить; може, він вам навіть спротивився. Ви запитаєте: «Невже я й справді живу серед сексуальних символів? Невже всі навколишні предмети, весь мій одяг, усі речі, які я беру до рук, завжди є не чим іншим, як сексуальними символами?» Тут і справді є не один привід до здивованих запитань, і перше з них таке: «Звідки ми, власне, дізнаємося про значення цих сновидних символів, про які навіть сам сновидець нічого не знає або подає дуже непевну інформацію?»

Я відповідаю: з дуже розмаїтих джерел, з казок і міфів, з жартів і дотепів, з фольклору, тобто з того, що ми знаємо про звичаї, обряди, прислів’я та пісні різних народів, з особливостей поетичного і повсякденного вживання слів. Там усюди та сама символіка, і здебільшого ми розуміємо її без ніяких попередніх пояснень. Докладніше придивившись до кожного з цих джерел, ми знайдемо стільки паралелей із символікою сновидь, що пересвідчимось у правильності наших інтерпретацій.

Як ми вже казали, людське тіло, за Шернером, у сновиддях часто зображується через символ будинку. Коли поширити це зображення, то вікна, двері й брами — вже вхідні отвори в порожнини тіла, а фасади бувають гладенькі або з балконами й карнизами. Але ця сама символіка поширена і в нашому мовленні, давнього приятеля ми вітаємо як «altes Haus», «старий будинок», говоримо, що треба «einem eins aufs Dachl zu geben», «надавати комусь по голові», або кажемо про когось, що він дурноверхий. В анатомії отвори тіла ми прямо називаємо Leibespforten, «воротами тіла».

Те, що батько-мати постають у сновидді як імператорське або королівське подружжя, попервах приголомшує. Але до цього є паралелі в казках. Хіба вам невдогад, що початок багатьох казок: «Жили собі король і королева» — має означати не що інше, як «Жили собі батько-мати». В родинному колі ми жартівливо називаємо дітей принцами і принцесами, а найстаршого сина — кронпринцем. Самого короля називають батьком народу. Дітей ми жартівливо називаємо хробачками і кажемо, співчуваючи їм: «Бідолашний хробачок».

Та повернімося до символіки будинку. Коли за виступи будинку в сновидді можна вхопитись, чи не нагадує це вам відомий німецький народний вислів про жінку з дуже розвиненим бюстом: «Там є, за що вхопитися»? В таких випадках народ висловлюється ще й по-іншому: «В неї чимало лісу перед хатою», немов прагнучи зміцнити наше тлумачення, що дерево — це жіночий, материнський символ.

І знову про дерево. Ми ще не розуміємо, яким чином цей матеріал став заступати жінку або матір, але нам може зарадити порівняння різних мов. Наше німецьке слово Holz, «дерево», походить від того самого кореня, що й грецьке слово υλη, яке означає матеріал, сировину. Не так уже й рідко трапляється, що якась назва речовини взагалі зрештою стає назвою конкретної речовини. В Атлантичному океані є острів, що називається Мадейра. Таку назву дали острову, відкривши його, португальці, бо тоді цей шматок суходолу укривав густий ліс. Адже португальське слово madeira означає «дерево». Але вам уже ясно, що madeira — не що інше, як трохи змінене латинське слово materia, яке знову-таки означає матеріал узагалі. А materia походить від слова mater, мати, а матеріал, з якого складається якась річ, немов є її матір’ю. Отже, символічне вживання дерева замість жінки, матері — це ніби пережиток цього давнього уявлення.

Народження в сновиддях послідовно зображується через зв’язок із водою; людина або падає у воду, або виринає з неї, це означає: вона народжує або народжується. Лише не забуваймо, що цей символ має подвійну пов’язаність із справжніми фактами еволюційного розвитку. Адже не тільки всі суходільні ссавці, тобто й предки людини, походять від тварин, що жили у воді, — це вже надто далекий факт, — а й кожен окремий ссавець, кожна людина першу фазу свого існування проводить у воді, а саме: живе як ембріон у навколоплідних водах у тілі своєї матері і, народжуючись, виходить із води. Я не стверджую, ніби сновидець знає це, натомість кажу, що йому й не треба про це знати. Сновидець, либонь, знає щось інше, те, що йому розповідали в дитинстві, і саме тому я й наполягатиму, що те знання анітрохи не причетне до витворення символів. У дитинстві йому розповідали, що дітей приносить лелека, але де ж той бере їх? Зі ставка, з ручаю, — отже, знову з води. Один з моїх пацієнтів, якому розповіли про це в дитинстві (а він народився в графській родині), після цього зник аж до вечора, а коли його нарешті знайшли, він лежав на березі ставка, пильно вдивляючись, чи не з’являться десь під водою маленькі діти. В міфах про народження героїв занурення у воду і рятування з води відіграють дуже важливу роль; порівняльне дослідження цих міфів провів О. Ранк, і найдавніший з них — про царя Саргона з Аккада, що жив приблизно за 2800 років до н. е. Ранк зауважує, що це символічне зображення народження, подібне до того, що трапляється в сновиддях. Коли в сновидді хто витягує когось із води, він просто немов стає його матір’ю або матір’ю взагалі; в міфах жінка, що врятувала дитину з води, називає себе її справжньою матір’ю. В одному відомому анекдоті тямущого єврейського хлопчика запитують, хто була мати Мойсея. «Царівна», — відповів він, не замислюючись. Таж ні, заперечили йому, вона його тільки витягла з води. «Це вона так сказала», — заперечив хлопець, показуючи, що добре зрозумів справжнє значення міфу.

Від’їзд означає в сновиддях смерть. Адже малим дітям, коли вони розпитують, де та особа, яка померла і якої їм бракує тепер, кажуть, ніби вона кудись «поїхала». І знову я хочу спростувати думку, буцімто символ у сновиддях походить із цих неправдивих слів, звернених до дитини. Поет послуговується цим самим символом, кажучи про той світ як про «край незнаний, звідки ще ніхто не повертався».[23] Навіть у повсякденному спілкуванні ми часто говоримо про останню путь. Кожен знавець стародавніх ритуалів знає, як поважно, приміром, у давньоєгипетських віруваннях, трактували уявлення про подорож у країну мерців. «Книга мертвих» дійшла до нас у численних списках, її, мов путівник, давали на дорогу кожній мумії. Відколи мерців стали ховати далеко від жител, остання путь небіжчика й справді стала реальністю.

Так само й генітальна символіка належить не тільки до царини сновидь. Кожен із вас, певне, бодай раз виявив таку неґречність, назвавши якусь жінку «старою торбою», і, мабуть, не здогадався, що використав генітальний символ. У Новому Заповіті жінок названо «слабшою жіночою посудиною». Святе Письмо євреїв із його таким близьким до поетичного стилем сповнене символічних сексуальних висловів, що їх не завжди правильно розуміли, тож при тлумаченні, наприклад, Пісні над піснями, це призводило до багатьох непорозумінь. У пізнішій єврейській літературі жінку дуже часто зображують як будинок, причому двері заступили генітальний отвір. Чоловік, приміром, скаржився, дізнавшись, що дівчина вже займана: двері він застав уже відчиненими. Тій літературі відомий і стіл як символ жінки; жінка каже про свого чоловіка: «Я накрила йому стіл, а він перекинув його». Калічні діти народжуються тому, що чоловік перекидав стола. Я взяв ці приклади з трактату Л. Леві, виданого в Бруні [Брно], «Сексуальна символіка Біблії і Талмуда».

У те, що корабель означає жінку, схиляє нас повірити етимологія, згідно з якою слово Schiff (корабель) попервах було назвою глиняного посуду і є тим самим словом, що й Schaff (шаплик, ночви). В тому, що піч — це жінка і утроба, нас переконує грецький переказ про Періандра з Коринфа та його дружину Мелісу. Коли, як сповіщає Геродот, цей коринфський тиран вимагає, щоб тінь його палко коханої, але з ревнощів забитої дружини розповіла щось про себе, небіжчиця, щоб підтвердити, що це справді вона, нагадує: він, Періандр, поклав свій хліб у холодну піч, тобто Меліса в прихованій формі повідомляє те, про що більше ніхто не міг знати. В «Антропофітеї» («Anthropophyteia»), яку видав Ф. С. Краус і яка є неоціненним джерелом усього, що стосується сексуального життя різних народів, ми читаємо, що в одному з регіонів Німеччини про жінку, котра породила дитину, кажуть: «Її піч обвалилася». Розпалювання вогню і все, що пов’язане з ним, найглибше пронизані сексуальною символікою. Полум’я — це завжди чоловічі геніталії, а піч, грубка — жіноча утроба.

Якщо вас, може, дивує, що краєвиди в сновиддях так часто зображують жіночі геніталії, слід знову звернутися до міфології, і вона вам з’ясує, яку роль відігравала Мати Земля в уявленнях і культах стародавніх народів і наскільки сама ідея рільництва визначена цією символікою. Те, що кімната (Zimmer) в сновиддях репрезентує жінку (Frau), зумовлене самою німецькою мовою, бо ми часто вживаємо слово Frauenzimmer замість Frau, тобто людську особу тут заступає місце, в якому та особа має перебувати; так само ми кажемо «Висока Порта» («висока брама»), розуміючи під цим султана і його уряд; навіть титул давньоєгипетського володаря «фараон» означає не що інше, як «великий двір» (на стародавньому Сході двори між подвійними брамами міста були місцями зустрічей, так само як в античному греко-римському світі — ярмарками). Проте я гадаю, що таке пояснення дуже поверхове. Мені видається вірогідним, що кімната стала символом жінки тому, що може містити всередині людину. Ми вже знаємо, що й будинок часом є таким символом, а з міфології та поетичних творів можна виснувати, що дальшими символами жінки служать міста, цитаделі, замки, фортеці. Покріпити це твердження можна завдяки аналізу сновидь людей, які не розмовляють німецькою мовою і не розуміють її. Протягом останніх років я лікував здебільшого чужоземних пацієнтів і пригадую, що й у їхніх сновиддях кімната означала жінку, хоч у рідних їм мовах немає слова, подібного до нашого Frauenzimmer. Є й інші вказівки, що значення символів виходить за межі окремих мов, такої думки принаймні дотримувався Шуберт, один з давніх дослідників сновидь. Та все-таки серед моїх пацієнтів не було жодного, котрий бодай трохи не знав німецької мови, тож нехай ці питання остаточно з’ясують ті психоаналітики, що зберуть дані в інших країнах від осіб, які розмовляють лиш однією мовою.

Серед символічних зображень чоловічих геніталій навряд чи є бодай одне, яке б не вживали в жартівливій, вульгарній чи поетичній мові, зокрема поети античної давнини. Тут ми бачимо не тільки символи, які трапляються в сновиддях, а й нові, скажімо, найрізноманітніші інструменти, і насамперед плуг. Зрештою, підступаючи до чоловічих символів, ми виходимо на таке широке й суперечливе поле, що найліпше, аби заощадити час, зразу ж і покинути його. Я присвячу лише кілька зауваг символові, що стоїть одинцем: числу 3. Ми не будемо чіпати питання, чи не зумовлена святість числа 3 саме цим його символічним значенням, але не підлягає сумніву, що чимало потрійних природних об’єктів, наприклад листки конюшини, так широко вживані в гербах і емблемах саме завдяки цьому символізмові. Навіть потрійна так звана французька лілея і химерний герб двох таких далеких один від одного островів, як Сицилія та Мен, — фігура, що складається з трьох напівзігнутих ніг, які виходять з однієї точки, — напевне, лише стилізовані зображення чоловічих геніталій. Зображення чоловічого статевого органа в давнину вважали за один з найпотужніших засобів захисту (Apotropaea) від лихих впливів; до цього додається й те, що в усіх наших нинішніх амулетах, які забезпечують щастя, дуже легко розпізнати генітальні або сексуальні символи. Розгляньмо, наприклад, низку таких амулетів, які носять у формі невеликих срібних підвісок: четверний листок конюшини, свиня, гриб, підкова, драбина, сажотрус. Четверний листок конюшини стоїть замість потрійного, який, власне, і має бути символом; свиня — давній символ плодючості; гриб безперечно символізує пеніс, є гриби, назва яких у систематиці вочевидь зумовлена їхньою разючою подібністю до чоловічого члена (Phallus impudicus); підкова повторює обриси жіночого статевого отвору, а сажотрус із драбиною пасує до цього товариства тому, що його працю вульгарно порівнюють зі статевим актом (див. «Anthropophyteia»). Ми вже знаємо, що драбина постає в сновиддях як сексуальний символ. На допомогу нам тут знову приходить мова, бо слово steigen («підніматися») дуже широко вживане в сексуальному розумінні. Адже кажуть: «Den Frauen nachsteigen («залицятися до жінки») і «ein alter Steiger» («старий гульвіса»). Французькою мовою сходинка називається la marche, і в цій мові ми бачимо цілком аналогічний вираз для назви старого гульвіси: «Un vieux marcheur». А те, що статевий акт у багатьох великих тварин вимагає піднімання, вилізання на самицю, мабуть, теж асоціативно пов’язане з символом драбини.

Відламування галузок як символічне зображення онанізму не тільки узгоджується з вульгарним описом онаністичного акту, а й має широкі міфологічні паралелі. Окремо привертає увагу зображення онанізму, чи, радше, кари за онанізм, через випадання або виривання зубів, бо підтвердження значення цього символу, які можна знайти у фольклорі, відомі тільки дуже невеликій кількості сновидців. Мені видається безперечним, що поширене серед багатьох народів обрізання є еквівалентом і заміною кастрації. Крім того, ми вже знаємо, що одні племена австралійських аборигенів удаються до обрізання як ритуалу, пов’язаного з досяганням статевої зрілості (справляють свято перетворення юнака в мужа), натомість інші, живучи зовсім поряд, замість цього обряду здійснюють ритуал вибивання зуба.

Цими прикладами я й закінчу свій виклад. Це тільки окремі приклади, ми знаємо набагато більше, і можна уявити собі, наскільки багатшим і цікавішим стало б зібрання таких прикладів, якби їх збирали не такі дилетанти, як ми, а справжні фахівці з міфології, етнології, мовознавства і фольклору. Тоді ми б дійшли певних висновків, які, дарма що не будуть остаточні, все ж дали б нам чимало поживи для роздумів.

Насамперед ми постаємо перед фактом, що сновидець користується символічними засобами зображення, про які він, коли не спить, нічого не знає і навіть не впізнає їх. Це не менше дивує, ніж якби ви дізналися, що ваша покоївка розуміє санскрит, дарма що ви добре знаєте, що вона народилась у богемському селі й ніколи його не вивчала. Цей факт нелегко узгодити з нашими уявленнями про психологію. Можна лише сказати, що сновидець не усвідомлює свого знання символіки, вона належить до царини неусвідомленого психічного життя. Але й таке припущення не зараджує нам. Досі ми були змушені визнати існування тільки таких неусвідомлених прагнень, які тимчасово, а то й постійно невідомі нам. А тепер ідеться про більше: про неусвідомлене знання, взаємозв’язки ідей, порівняння різних об’єктів, яке веде до постійної заміни одного об’єкта іншим. Такі порівняння не відбуваються щоразу заново, вони вже готові, готові споконвіку й довіку, і про це свідчить їхня тотожність у різних осіб, тотожність, яка проступає навіть тоді, коли люди розмовляють різними мовами.

Звідки ж ми дістаємо знання про такий символізм? Адже усталені мовні звороти розкривають нам тільки його невелику частину. Розмаїті паралелі з інших царин знання сновидцеві здебільшого невідомі; навіть ми самі підібрали їх із великими труднощами.

По-друге, всі ці символічні зв’язки не притаманні сновидцеві чи роботі сновиддя, завдяки якій вони виявились. Адже ми вже дізналися, що та сама символіка використовується в міфах і казках, до неї вдається народ у своїх приказках і піснях, вона всякчас живе в мові, нею живиться поетична фантазія. Царина символіки незвичайно велика, символіка сновидь — лише її невелика частина, отож недоцільно братися до вивчення проблеми, спираючись на самі сновиддя. Чимало символів, широко вживаних деінде, взагалі не трапляються в сновиддях або трапляються дуже рідко; з другого боку, багато символів сновидь властиві не всім царинам узагалі, а тільки, як ви вже бачили, тим або тим. Складається враження, ніби перед нами давні, проте вже пригаслі, заховані засоби вираження, окремі фрагменти яких збереглися в різних царинах: одні тільки тут, другі тільки там, а треті, може, в трохи зміненій формі, в багатьох царинах. Тут мені пригадується фантазія одного з найцікавіших душевнохворих, що уявляв собі якусь «первісну мову», рештками якої є всі ті символи.

По-третє, я звертаю вашу увагу, що вся ця символіка, трапляючись в інших названих царинах, аж ніяк не обмежена самою сексуальністю, натомість у сновиддях символи майже завжди відображують сексуальні об’єкти та відносини. Це знову-таки нелегко пояснити. Може, символи, які попервах були суто сексуальні, згодом стали використовуватись і по-іншому, і чи не пов’язане з цим піднесення інших засобів зображення коштом символічного? На ці запитання вочевидь не можна відповісти, розглядаючи тільки символіку сновидь; ми можемо тільки твердо триматися припущення, що існує якийсь тісний внутрішній зв’язок між сексуальністю і відповідними їй символами.

Та в останні роки перед нами заяснів дуже важливий дороговказ. Мовознавець Г. Шпербер (Упсала), працюючи незалежно від психоаналізу, висловив думку, що сексуальні потреби відіграли велику роль у виникненні й дальшому розвитку мови. Перші звуки мови були засобами спілкування і заклику сексуального партнера. Під час свого дальшого розвитку зародки мови використовували як супровід при трудовій діяльності первісної людини. Всі ті роботи виконували спільно під ритмічно повторювані звуки, при цьому сексуальний інтерес переходив на працю. Таким чином первісна людина перетворювала працю в насолоду, трактуючи її як еквівалент і замінник статевих стосунків. Слово, вимовлене при цій спільній праці, набувало двох значень, означаючи і статевий акт, і той вид роботи, що став його сурогатом. З часом слово втратило своє сексуальне значення, лишившись пов’язаним тільки з працею. З плином поколінь те саме відбувається з новим словом, яке своєю чергою теж утрачає сексуальне значення і його починають уживати як назву нового виду роботи. Таким чином утворюється досить багато мовних коренів, які мають сексуальне походження, але втратили своє сексуальне значення. Якщо викладені отут міркування слушні, перед нами відкривається принаймні можливість зрозуміти символіку сновидь. Тоді ми збагнемо, чому в сновидді, що зберігає чимало з тих давніх відносин, так багато сексуальних символів, чому зброя та інструменти взагалі — символи чоловічі, а речовини і оброблювані матеріали — жіночі. Символічні зв’язки — це залишки давньої тотожності слів; речі, які колись називали так само, як геніталії, тепер можуть з’являтись у сновиддях і символізувати їх.

З наших паралелей до символіки сновидь можна тепер виснувати, які риси психоаналізу привели до того, що він став об’єктом такої загальної цікавості, якої не могли викликати ні психологія, ні психіатрія. Психоаналітична праця тісно переплетена з такою великою кількістю інших наук, що дослідження цих зв’язків обіцяє привести нас до неоціненних висновків; психоаналіз пов’язаний із міфологією, мовознавством, фольклором, народною психологією і релігієзнавством. Тепер ви й не здивуєтеся, що в царині психоаналізу з’явилось і періодичне видання, присвячене дослідженню саме цих зв’язків, — часопис «Imago», який 1912 р. заснували Ганс Сакс і Отто Ранк. І в цих усіх зв’язках психоаналіз насамперед дає, а вже потім отримує, причому дає набагато більше. Щоправда, психоаналіз ще й виграє від того, що ті його результати, які видаються нам такими неприйнятними, підтверджуються в інших царинах, але загалом саме психоаналіз виробляє наукові методи й погляди, застосування яких виявляється плідним в усіх інших царинах. Психоаналітичне дослідження психічного життя окремих людських індивідів дає пояснення, з допомогою яких можна розгадати чимало загадок у житті людських мас або принаймні побачити їх у правильному світлі.

А втім, я вам іще й досі не казав, за яких умов можна глибше проникнути в ту гіпотетичну «прамову», в якій царині збереглося найбільше її слідів. Якщо цього не знати, немає змоги оцінити й справжнє значення всього почутого. Я маю на увазі царину неврозів, матеріал, що міститься в їхніх симптомах та в інших властивих невротикам виявах: адже психоаналіз створено саме для пояснення й лікування неврозів.

Четвертий пункт мого викладу знову повертає нас до місця, з якого ми вийшли, і спрямовує в уже протоптаний слід. Ми казали: навіть якби не існувало цензури сновидь, нам однаково було б важко зрозуміти сновиддя, бо перед нами стояло б завдання перекласти символічну мову сновидь мовою, якою ми послуговуємось, коли не спимо. Отже, поряд із цензурою символіка — другий, і то незалежний чинник перекручення сновидь. Звідси вже очевидний висновок, що цензурі сновидь було б вигідно скористатися символікою, бо ж вони обидві служать одній меті: перетворенню сновидь у щось чуже й незрозуміле. Невдовзі ви побачите, чи, далі вивчаючи сновиддя, ми не зіткнемось з іще одним чинником, який сприяє перекрученню сновидь. Я не хочу полишати символіку сновидь, ще раз не згадавши про цю загадку: чому символіка викликає такий шалений опір саме в освічених людей, коли немає жодного сумніву, що вона дуже поширена в міфах, релігії, мистецтві та мові? Чи не винен тут знову зв’язок із сексуальністю?

Лекція 11 Робота сновиддя

Вельмишановні добродійки і добродії! Зрозумівши цензуру сновидь і символічне зображення, ви, дарма що не зо­всім збагнули перекручення сновидь, уже здатні прояснити більшість сновидь. Використовуйте при цьому обидва методи, що доповнюють один одного: спонукайте сновидця подавати асоціації, які приведуть вас від замінника до тієї справжньої думки, що стоїть за ним, і тлумачте символи, зіпершись на власні знання. Згодом ми обговоримо сумніви, які можуть тут виникнути.

Тепер нам можна знову повернутись до роботи, до якої ми вже бралися давніше з недостатніми засобами, вивчаючи відносини між елементом сновиддя і властивою думкою, що лежала в його основі. Тоді ми з’ясували чотири види таких відносин: заміну частиною цілого, натяк або алюзію, символічний зв’язок і пластичне конкретизоване зображення слова. Спробуймо проробити це і в більшому масштабі, порівнюючи явний зміст сновиддя загалом з латентним сновиддям, з’ясованим завдяки тлумаченню.

Сподіваюсь, ви ніколи не сплутаєте ці дві різні речі. Якщо вам пощастить їх розрізняти, ви, либонь, краще розумітимете сновиддя, ніж більшість читачів мого «Тлумачення сновидь». Дозвольте вам іще раз нагадати, що процес, уна­слідок якого латентне сновиддя обертається в явне, називають роботою сновиддя. Процес, що йде в зворотному напрямі і веде від явного сновиддя до його латентних думок, — наша робота тлумачення. Отже, робота тлумачення намагається зруйнувати роботу сновиддя. Сновиддя інфантильного типу, які вочевидь є задоволенням бажань, теж зазнають певних впливів роботи сновиддя, а саме: бажання стає реальністю; здебільшого й думка перетворюється в зорові образи. Тут не потрібно ніякого тлумачення, досить повернути назад обидва перетворення. Те, як виявляється робота сновиддя в інших сновиддях, ми називаємо перекрученням сновидь, і усуваємо його з допомогою тлумачення сновидь.

Завдяки тому, що мені доводилось тлумачити багато сновидь і я ті тлумачення порівнював, я тепер можу подати вам узагальнений виклад змін, яких під впливом роботи сновиддя зазнає матеріал латентних думок сновиддя. Тільки я прошу вас не прагнути все зразу зрозуміти. Це суто описовий матеріал, що потребує спокою і уваги.

Першим виявом роботи сновиддя є згущення. Під згущенням ми розуміємо те, що явне сновиддя не таке багате на зміст, як латентне, отже, відбувся ніби скорочений переклад латентного сновиддя. Зрідка згущення може й бракувати, а здебільшого воно є завжди, і часом величезне. Воно ніколи не відбувається у зворотному напрямі, тобто явне сновиддя ніколи не буває ширшим і змістовнішим за латентне. Згущення зумовлене такими процесами: 1) певні латентні елементи взагалі пропускаються; 2) з багатьох комплексів латентних сновидь у явне потрапляють тільки окремі фрагменти; 3) латентні елементи, які мають між собою щось спільне, в явному сновидді постають разом, зливаючись у єдину цілість.

Коли ваша ласка, назву «згущення» можна лишити тільки для цього останнього процесу, наслідок якого дуже легко продемонструвати. Згадавши власні сновиддя, ви без труднощів знайдете випадки згущення кількох різних осіб в одну. Така змішана особа скидається трохи на А, проте вдягається як Б, виконує дії, властиві, як вам відомо, В, причому ви добре знаєте, що ця особа — Г. Природна річ, таке змішування дуже виразно свідчить про те, що спільного в цих чотирьох осіб. Так само, як і з осіб, мішані образи утворюються й з предметів і місцевостей — за умови, що ті окремі предмети та місцевості мають якусь спільну ознаку — ту, що її наголошує латентне сновиддя. Виникає ніби нове і минуще уявлення, за серцевину якого править те спільне. Через взаємне накладання окремих згущених елементів перед нами здебільшого постає невиразна, розмита картина, дуже подібна до тієї, яка виходить, коли зняти кілька фотографій на одній фотопластинці.

Формування таких мішаних образів становить важливу частину роботи сновиддя, бо можна довести, що потрібні для цього спільні риси навмисне створюються там, де попервах їх нібито бракувало, скажімо, через вибір словесних засобів вираження думки. Ми вже натрапляли на такі згущення й мішані образи: вони відіграють істотну роль у постанні численних мовних похибок. Пригадайте молодика, що хотів погуляювати з дамою. Крім того, є дотепи, спосіб побудови яких полягає в згущенні. Та коли на це не зважати, можна стверджувати, що процес згущення для нас украй незвичайний і дивний. Щоправда, крім скомпонованих осіб, які з’являються нам у сновиддях, є ще чимало складних витворів людської фантазії, що дуже легко поєднує в одне ціле різні частини, котрі, як відомо з досвіду, в природі не поєднані, — приміром, у кентаврах і казкових тваринах давньої міфології або на картинах Бекліна. «Творча» фантазія, по суті, взагалі нічого не вигадує, вона тільки поєднує в цілість чужі один одному складники. Проте дивовижність самої роботи сновиддя полягає ось у чому. Матеріал, який використовує робота сновиддя, — це думки, і хоча декотрі з них можуть видаватись огидними й неприйнятними, вони все ж правильно побудовані й виражені. Робота сновиддя надає цим думкам іншої форми, і при цьому ми дивуємось і не можемо збагнути, чому при такому перекладі — переході на іншу мову та інший шрифт — використовуються засоби злиття і комбінування. Адже в інших випадках переклад прагне шанобливо ставитись до всіх особливостей оригіналу і насамперед розрізняти речі схожі, але не тотожні. Зусилля роботи сновиддя спрямовані в протилежний бік, вона прагне згустити дві різні думки, добираючи, мов для дотепу, багатозначне слово, яке могло б виражати обидві думки. Ми, певне, зразу й не оцінимо такої дії, але вона може набути великої ваги у формуванні нашого уявлення про роботу сновиддя.

Хоча згущення затемнює сновиддя, в нас усе-таки не складається враження, ніби воно становить наслідок цензури сновидь. Радше можна припустити, що це результат дії якихось меха­нічних або економічних чинників, який, проте, на руку цензурі.

Наслідки згущення іноді цілком незвичайні. З допомогою згущення у явному сновидді часом об’єднуються два цілком різні напрями латентних думок, тож можна нібито досить правильно витлумачити сновиддя і при цьому недобачити ще одного можливого тлумачення.

Крім того, один з наслідків впливу згущення на відносини між латентним і явним сновиддям полягає в тому, що нема вже простих зв’язків між елементами латентного сновиддя і елементами явного. Один явний елемент відповідає водночас багатьом латентним, і навпаки, один латентний елемент може бути властивий багатьом явним, відбувається своєрідне переплітання. При тлумаченні сновидь виявляється, що асоціації до певного елемента сновиддя не витворюють правильної послідовності. Часто слід зачекати, поки буде витлумачене все сновиддя.

Отже, робота сновиддя використовує дуже незвичайний спосіб транскрипції думок сновидця; це аж ніяк не дослівний і не познаковий переклад, не добір за якимсь правилом, коли, наприклад, лишаються тільки приголосні, а голосні щезають, і навіть не те, що можна було б назвати представництвом, коли один елемент неодмінно має репрезентувати кілька інших, — а щось зовсім відмінне й набагато складніше.

Другий результат дії роботи сновиддя — це зсув. На щастя, ми його розглядали й раніше і вже знаємо, що зсув є наслідком самої цензури сновиддя. Зсув набирає двох форм: по-перше, латентний елемент заступає не якась його частина, а щось іще дальше, щось ближче до натяку; по-друге, психічний акцент переходить із важливого елемента на якийсь інший, неважливий, тож сновиддя змінює свій центр і видається дивним.

Заміна через натяк трапляється в нашому мисленні й тоді, коли ми не спимо, але є певна різниця. У стані неспання натяк має бути ясним і зрозумілим, а замінник — пов’язаним за змістом із властивою думкою. Навіть дотеп часто послуговується натяком, причому нехтує умову наявності обов’язкового асоціативного зв’язку за змістом, заступаючи його незвичними зовнішніми асоціаціями, як-от схожість звучання, багатозначність слова й т. ін. Зате умови зрозумілості він тримається цупко: дотеп утратить усяку силу, коли зворотний шлях від натяку до справжньої суті потребуватиме чималої праці. Але в сновиддях натяк через зсув вільний від цих обох обмежень. З елементом, що його він заступає, натяк пов’язаний якнайповерховіше і якнайвіддаленіше, і тому стає незрозумілий, а коли все ж з’ясувати той зв’язок, тлумачення полишає враження невдалого дотепу або силуваного, абияк склепаного пояснення. Адже цензура сновиддя тільки тоді досягає своєї мети, коли їй щастить перешкодити знайти зворотний зв’язок від натяку до властивої думки.

Зсув акценту як засіб вислову думок трапляється дуже рідко. Ми часом удаємось до нього, коли не спимо, для досягнення певних комічних ефектів. Я можу дати вам уявлення про те враження плутанини, яке він створює, нагадавши оповідку, як в одному селі був коваль, що скоїв злочин, який тягнув за собою смертну кару. Суд постановив, що коваль винен, та оскільки він у селі один і без нього не обійтися, зате в селі є аж три кравці, одного з них треба повісити замість коваля.

Третій спосіб дії роботи сновиддя психологічно найцікавіший. Він полягає в перетворенні думок у зорові образи. Добре пам’ятаймо, що не кожна з думок сновиддя зазнає такої трансформації; чимало з них зберігають свою первісну форму і з’являються навіть у явному сновидді як думки або як бажання; до того ж і зорові образи — не єдина форма, у якій виражаються думки. Але ці образи — найістотніше в утворенні сновидь; як нам уже відомо, ця частина роботи сновиддя — друга найхарактерніша риса сновидь; крім того, ми вже знаємо, що окремі елементи сновиддя мають своє «пластичне конкретне зображення».

Ясно, що цей спосіб дії аж ніяк не легкий. Щоб зрозуміти, які ж його труднощі, вам треба уявити собі, ніби ви взялися замінити провідну політичну статтю з газети низкою ілюстрацій. Ви будете змушені перейти від алфавітного письма до ієрогліфічного. Коли в тій статті йтиметься про осіб і конкретні предмети, то ви їх легко, а може, й з певною вигодою заміните картинами, але на вас чекають труднощі, коли доведеться зображувати всі абстрактні слова і ті частини мови, які вказують на зв’язки між певними думками, як-от частки, сполучники і т. ін. При абстрактних словах ви зможете зарадити собі з допомогою найрізноманітніших хитрощів. Спробуєте, наприклад, передати текст статті іншими словами, які, може, незвично звучатимуть, зате будуть конкретні і їх буде легко зображувати. Тоді ви пригадаєте, що більшість абстрактних слів — це колишні конкретні, первісне значення яких уже згасло, і тому ви скількимога часто повертатиметесь до первісних конкретних значень цих слів. Ви радітимете, коли «володіння» певним об’єктом вам пощастить зобразити як справжнє тримання його в руках. Те саме робить і робота сновиддя. Тож за таких обставин навряд чи можливо висувати високі претензії на точність зображення. Не чіплятиметесь ви до роботи сновиддя й тоді, коли вона, приміром, намагатиметься якийсь важкий для зображення елемент, як-от злам подружньої вірності, замінити іншим зламом, наприклад зламаною ногою.[24]

«Божа кара (зламана рука за злам шлюбу). Пані Анна М., дружина одного резервіста, звинуватила пані Клементину К. у невірності свого чоловіка. У звинуваченні йшлося, що К. з Карлом М. мала недозволені стосунки, тоді як її власний чоловік на фронті, та ще й присилає їй звідти сімдесят крон щомісяця. Крім того, К. дістала чимало грошей ще й від чоловіка скаржниці, якій самій із дітьми доводиться жити в голоді й злиднях. Приятелі чоловіка скаржниці сповістили їй, що К. разом з М. тиняються по шинках і там пиячать до пізньої ночі. Одного разу звинувачена в присутності кількох піхотинців навіть запитувала чоловіка скаржниці, чи не збирається він невдовзі піти від своєї «старої» і перебратися до неї. Навіть жінка-швейцар у будинку К. не раз бачила чоловіка скаржниці в квартирі К. майже без одягу.

Учора перед суддею м. Леопольдштадта К. заперечила своє знайомство з М. і сказала, що не може бути й мови про якісь інтимні стосунки між ними.

Проте свідок Альбертина М. заявила, що вона одного разу побачила, як К. цілує чоловіка скаржниці, і К., почувши таке, вкрай збентежилась.

М., якого вислухали як свідка на одному з попередніх засідань, тоді заперечив наявність будь-яких інтимних стосунків зі звинуваченою. Та вчора суддя отримав листа, в якому свідок відмовився від своїх попередніх свідчень і признався, що до минулого червня підтримував інтимні стосунки з К. А на попередньому слуханні заперечив свій зв’язок зі звинуваченою тільки тому, що та напередодні приходила до нього і навколішки благала, щоб він урятував її і нічого не розказував. “А сьогодні, — писав свідок, — я відчув, що просто змушений признатися судові в усьому, бо зламав собі ліву руку і гадаю, що це Божа кара за мою провину”.

Суддя постановив, що для тих гідних кари вчинків уже минув термін давності, тож позивачка відкликала свій позов, а звинувачену звільнили».

Таким чином вам певною мірою пощастить згладити ту невправність, із якою ієрогліфічні знаки заступили алфавітне письмо. При зображенні тих частин мови, які вказують на логічні взаємозв’язки, як-от «бо, отже, але» тощо, у вас немає ніяких допоміжних засобів, тому при перекладі на мову малюнків ці частини тексту будуть утрачені. Так само й зміст думок сновиддя завдяки роботі сновиддя розпадається на сировий матеріал, що складається з об’єктів та дій. Ви будете вдоволені, якщо у вас з’явиться бодай якась можливість із допомогою виразнішого зображення окремих картин як-небудь натякнути на певні зв’язки, які самі по собі зобразити неможливо. Так само й чимало латентних думок сновиддя роботі сновиддя щастить виразити з допомогою формальних особливостей явного сновиддя: його ясності або туманності, поділу на менші фрагменти й т. ін. Кількість частин, на які розпадається сновиддя, здебільшого відповідає кількості головних тем, послідовних низок думок у латентному сновидді; короткий попередній сон часто постає як вступ або мотивація до дальшого докладного головного сну. Яку-небудь другорядну думку сновиддя в явному сновидді заступає якась вставлена сцена і т. ін. Отже, й сама форма сновидь аж ніяк не позбавлена значення, і тому її теж треба тлумачити. Численні сни протягом однієї ночі часто мають одне значення і свідчать про зусилля дедалі краще погамувати подразник, що діє з усе більшою настирливістю. І навіть в одному сновидді який-небудь надто важкий елемент може зображуватися через дублети, через кілька різних символів.

Якщо й далі порівнювати думки сновиддя з явними сновиддями, які заступають їх, ми всюди помітимо те, чого й не сподівалися, скажімо, що навіть нерозум і безглуздя сновидь мають своє значення. Так, саме в цьому місці суперечність між медичним і психоаналітичним розумінням сновидь набуває ще ніколи не баченої гостроти. Згідно з медичним поглядом сновиддя безглузде, бо психічна діяльність сонної людини не зазнає ніякої критики. Згідно з нашим поглядом — навпаки, сновиддя тоді безглузде, коли має зображувати критику, що міститься в думках сновиддя: думку «Це безглуздя». Відоме вам сновиддя про відвідини театру (три квитки за півтора флорина) — чудовий приклад такого роду. Отак виражена думка мала такий характер: «Було безглуздям так рано віддаватися».

Таким самим чином ми при тлумаченні довідуємось, що означають оті сумніви і непевні місця, — чи справді з’являвсь якийсь елемент у сновидді, чи ні, чи він саме такий, чи, може, трохи інший, — про які так часто сповіщають сновидці. Як правило, ці сумніви й непевні місця аж ніяк не відповідають латентним думкам сновиддя; вони породжені дією тільки цензури сновидь, і їх можна порівняти з невдалою спробою затерти властиву думку.

До найнесподіваніших відкриттів належить спосіб, яким робота сновиддя трактує протилежності в латентних думках сновиддя. Ми вже знаємо, що ті місця в латентному матеріалі, які узгоджуються між собою, в явному сновидді замінено згущеннями. Так-от, протилежності трактовано так само, як і схожі, взаємоузгоджені місця, причому помітна велика схильність виражати їх через один явний елемент. Отже, елемент у явному сновидді, здатний мати свою протилежність, може означати і сам себе, і свою протилежність або і те, і те разом. Тільки зіпершись на сенс сновиддя, можна вирішити, який переклад обрати. З цим аспектом пов’язане ще й те, що зображення «ні» в сновиддях немає — принаймні недвозначного.

Бажану аналогію до таких дивних дій роботи сновиддя постачає нам сам розвиток мови. Чимало мовознавців стверджує, що в найдавніших мовах такі протилежності, як-от «сильний — слабкий», «ясний — темний», «великий — малий», позначали одним кореневим словом («протиставний характер первісних слів»). Наприклад, у давньоєгипетській мові слово ken означало водночас і «сильний», і «слабкий». Розмовляючи, людина вберігалася від непорозумінь при вживанні таких амбівалентних слів із допомогою тону і супровідних жестів, а на письмі — завдяки додаванню так званих детермінант, тобто малюнків, які не мали свого усного вираження. Ken — «сильний» писали так, що після літер ішов малюнок чоловічка, що стояв вертикально. Коли ken означало «слабкий», додавали малюнок похиленого згорбленого чоловічка. Лише згодом ті первісні слова, що звучали однаково, зазнали невеликих змін і кожне значення слова вже мало свій письмовий відповідник. Отож із ken «сильний — слабкий» розвинулись ken — «сильний» і kan — «слабкий». Проте не тільки найдавніші мови на останніх щаблях свого розвитку, а й набагато молодші і навіть теперішні живі мови зберегли чимало залишків тих давніх слів, які мали два протилежні значення. Я подам вам кілька прикладів, узятих із праці К. Абеля (1884 р.).

У латинській мові є такі ще й досі амбівалентні слова: altus (високий — глибокий), sacer (священний — проклятий).

Як приклади зміни тих самих коренів я назву такі слова: clamare — кричати; clam — тихо, спокійно, потаємно; siccus — сухий, succus — сік. А ось із німецької мови: Stimme — голос, stumm — німий.

Чимало прикладів можна знайти, порівнюючи споріднені мови. Англійською мовою lock — замикати, німецькою Loch — діра, Lucke — прогалина. Англійською мовою cleave — розколювати, німецькою kleben — клеїти.

Англійське слово without, що первісно мало обидва протилежні значення («з» та «без»), сьогодні вживається тільки в негативному значенні; про те, що with, крім приєднального значення, мало колись і відокремлювальне, свідчать такі слова, як withdraw — відсмикувати, withhold — відмовляти. Це твердження слушне й щодо німецького слова wieder.

Ще одна властивість роботи сновиддя теж має свого відповідника в розвитку мови. В давньоєгипетській, як і в пізніших мовах, є випадки, коли послідовність звуків у словах, що мали одне значення, змінювалась. Ось такі приклади між англійською і німецькою мовами. Topf — pot (горщик — горщик); boat — tub (човен — шаплик); hurry — Ruhe (квапитися — спокій); Balken — Kloben, club (колода — поліно, довбня); wait — tauwen (чекати — чекати).

Між латинською і німецькою мовами: сареге — packen (хапати — хапати); ren — Niere (нирка — нирка).

Такі повороти до протилежного, які ми тут бачили на прикладі окремого слова, робота сновиддя здійснює найрізноманітнішими способами. Зміну сенсу на протилежний і заміну протилежністю ми вже знаємо. Крім того, трапляється в сновиддях і зміна на протилежне ситуації або взаємин двох людей, тож ми нібито опиняємось у «перекинутому світі». В сновиддях заєць досить часто стріляє в мисливця. Далі йде обернена послідовність подій, у сновидді спершу подається наслідок, а вже потім — причина; це скидається на п’єсу, поставлену в поганенькому театрі, коли спершу падає герой, а вже потім з-за лаштунків лунає постріл, що вбив його. Або ж є сновиддя, коли обернений увесь порядок елементів, тож при тлумаченні, щоб розкрити сенс, останній елемент слід брати першим, а перший — останнім. З наших студій про символіку сновидь ви пам’ятаєте, що заходити або падати у воду означає те саме, що й виходити з води, тобто народжуватись або народжувати, і що сходи, драбина, піднімання вгору — те саме, що й опускання вниз. Зразу стає зрозуміло, які переваги має перекручення сновидь, скориставшись цією свободою зображення.

Ці риси роботи сновиддя слід означити як архаїчні. Вони подібні до давніх усних і письмових способів вираження і породжують ті самі труднощі, про які згодом ще піде мова, коли ми висловимо кілька критичних зауваг.

А тепер погляньмо на інші аспекти проблеми. Робота сновиддя вочевидь полягає в тому, щоб словесно оформлені латентні думки перетворити в чуттєві, здебільшого зорові образи. Гаразд, але ж наше мислення зароджувалося з таких чуттєвих образів; його найдавніший матеріал і перші етапи його розвитку — це чуттєві враження, або, точніше, спогади-образи тих чуттєвих вражень. Тільки згодом до тих образів додалися слова, а слова поєдналися з думками. Отже, робота сновиддя спонукає наше мислення до регресивного процесу, змушує його повернутися назад щаблями розвитку, і при цій регресії відпадають усі нові здобутки, засвоєні протягом розвитку мислення від образів-спогадів до думок.

Я розповідав про те, що` ми розуміємо під роботою сновиддя. З огляду на ті її процеси, про які ми дізналися, наша цікавість до явного сновиддя повинна відступити далеко назад. Однак я присвячу явному сновиддю ще кілька зауваг, бо саме з ним ми всі безпосередньо знайомі.

Природно, що явне сновиддя втратило для нас частину свого значення. Нам має бути байдужим, чи воно добре скомпоноване, а чи розпадається на низку окремих, не пов’язаних між собою картин. Навіть коли сновиддя нібито має цілком розумну зовнішню форму, ми вже знаємо, що вона виникла внаслідок перекручення сновиддя і їй так само бракує органічного зв’язку з внутрішнім змістом сновиддя, як фасадові якоїсь італійської церкви з її структурою і планом. Часом, проте, цей фасад сновиддя теж набуває значення, якщо відтворює важливу частину латентних думок сновиддя з невеликими перекрученнями, а то й зовсім без них. Та ми не знаємо цього, поки не витлумачимо сновиддя і не скажемо напевне, якого ступеня досягає в ньому перекручення. Такий самий сумнів з’являється й тоді, коли два різні елементи видаються в сновидді тісно поєднаними. Ця поєднаність може правити за неоціненну вказівку, що й відповідники цих елементів у латентному сновидді теж пов’язані між собою, проте інколи можна пересвідчитись, що пов’язане в думках постає у сновидді ще й як розділеним.

Загалом слід утримуватись від прагнення пояснити одну частину явного сновиддя з допомогою іншої, немов сновиддя — послідовний задум із прагматичним зображенням. У більшості випадків сновиддя можна порівняти радше з брекчією, що складається з уламків різних порід, з’єднаних цементом, тож малюнки на ній не належать тим первісним уламкам, з яких вона складається. І справді, один з різновидів роботи сновиддя полягає в так званому вторинному опрацюванні, яке полягає в тому, щоб з’єднати в одне ціле і нібито добре припасувати безпосередні наслідки роботи сновиддя. При цьому матеріал часто упорядковується так, що це призводить до цілковитого нерозуміння; там, де виникає потреба, з’являються вставки.

З другого боку, роботу сновиддя не слід переоцінювати, не слід надто покладатися на неї. Її втручання обмежується названими вище способами дії: крім згущення, зсуву, пластичного зображення і вторинного опрацювання всього матеріалу, вона більше ні на що не спроможна. Те, що постає в сновидді як вияви суджень, критики, подиву і логічних висновків, — аж ніяк не результат роботи сновиддя; такі вияви лише дуже рідко відображують логічні роздуми про сновиддя, здебільшого — це фрагменти латентних думок сновиддя, що більш-менш модифікувались і ввійшли у явне сновиддя, припасувавшись до його змісту. Робота сновиддя не може скомпонувати й мовлення. Крім вельми нечисленних винятків, розмови, що трапляються в сновиддях, — це наслідування й поєднання уривків тих розмов, які людина чула або в яких навіть сама брала участь напередодні сновиддя і які ввійшли як матеріал або збудник сновиддя в латентні думки. Не може робота сновиддя провадити й математичні обрахунки: щось подібне до них, інколи присутнє в явному сновидді, в більшості випадків — просто комбінація чисел, псевдообрахунки, до речі, цілком безглузді, які знову-таки — лише копії обрахунків, уведених у латентні думки. За таких обставин нема чого дивуватися, що цікавість, спершу спрямована до роботи сновиддя, невдовзі повертається від неї до латентних думок сновиддя, що, більш-менш перекручені, виявляються в явному сновидді. Проте аж ніяк не виправдано робити цей поворот таким крутим, щоб у теоретичних розважаннях на ці теми ставити латентні думки сновиддя на місце сновиддя взагалі і стверджувати про сновиддя те, що може бути слушним тільки щодо латентних думок. Аж дивно: як можна так надужити здобутки психоаналізу, що це призводить до плутання сновиддя взагалі і його латентних думок? «Сновиддям» можна називати не що інше, як результати роботи сновиддя, тобто форму, в яку були переведені латентні думки внаслідок роботи сновиддя.

Робота сновиддя — процес, природа якого вельми незвичайна; чогось подібного до нього в психічному житті ми ще не знали. Такі згущення, зсуви, регресивні перетворення думок в образи — це наші відкриття, визнавши їх, ми щедро винагородили свої зусилля в царині психоаналізу. З паралелей до роботи сновиддя ви знову зрозумієте, які відкриваються зв’язки між психоаналітичними студіями та дослідженнями в інших царинах знань, зокрема питаннями розвитку мови й мислення. Ширше значення цього погляду ви усвідомите тільки тоді, коли дізнаєтесь, що механізм побудови сновиддя — модель утворення невротичних симптомів.

Я знаю також, що ми поки що нездатні оцінити всі ті нові здобутки, які дістає психологія з цих досліджень. Ми лише зазначаємо, що з’являються нові докази існування неусвідомлених психічних актів — адже саме такими є латентні думки сновиддя, — і що тлумачення сновидь обіцяє пробити нам шлях — такий широкий, якого ми ніколи й не сподівалися, — до пізнання неусвідомленого психічного життя.

А тепер, гадаю, настала пора подати вам розмаїті приклади невеличких сновидь, що проілюструють окремі пункти мого попереднього загального викладу.

Лекція 12 Приклади аналізу сновидь

Вельмишановні добродійки і добродії! Не розчаровуйтесь, коли я знову запропоную вам тлумачення лиш окремих фрагментів сновидь замість залучити вас до пояснення гарного великого сновиддя. Ви наполяжете, що після таких довгих готувань маєте на це право, і, певне, висловите переконаність, що після успішного тлумачення стількох тисяч сновидь давно б уже можна було дібрати низку разючих прикладів, які б продемонстрували правдивість усіх наших тверджень про роботу й думки сновиддя. Так, але труднощів, які перешкоджають виконанню ваших бажань, ще дуже багато.

Насамперед я мушу вам заявити, що немає нікого, хто б зробив тлумачення сновидь своєю основною роботою. Тож за яких обставин ми звертаємося до тлумачення сновидь? Принагідно, звичайно, можна без якогось певного наміру взятися тлумачити сновиддя свого приятеля чи перейматися якийсь час власними сновиддями, щоб вдосконалити свою вправність у психоаналітичній праці; але здебільшого ми маємо справу зі сновиддями нервовохворих, які зазнають психоаналітичного лікування. Сновиддя невротиків забезпечують чудовий матеріал, і їх аж ніяк не можна вважати нижчими від сновидь здорових людей, але сама техніка лікування змушує нас підпорядковувати тлумачення сновидь терапевтичним цілям, і на чимало сновидь далі ми вже не зважатимемо, тільки-но нам пощастить виснувати з них щось корисне для лікування. Багато сновидь, які трапляються під час лікування, взагалі неприступні для повної інтерпретації, бо породжені всією сукупністю ще не знаного нам психічного матеріалу, і ми зможемо зрозуміти їх, лише закінчивши лікування. Переказ таких сновидь вимагав би розкриття всіх таємниць того або того неврозу; нам про таке не йдеться, бо ми підступаємо до проблеми сновидь як підготовчого етапу у вивченні неврозів.

А тепер ви, напевне, охоче відступили б від цього матеріалу і залюбки послухали б пояснення сновидь, властивих здоровим людям, а то й ваших власних. Але зміст цих сновидь такого не дозволяє. Адже не можна ні себе самого, ні кого іншого, що довірився вам, так безжально оголювати, як цього вимагає докладне тлумачення сновидь, бо ж, як ви вже знаєте, при цьому йдеться про найінтимніше. Окрім цієї трудності, пов’язаної з природою самого матеріалу, є й трудність, пов’язана з переказом сновидь. Ви знаєте, що навіть самому сновидцеві сновиддя видається незрозумілим і дивним, а що вже тоді казати про кого іншого, кому особа сновидця незнайома. Психоаналітична література аж ніяк не бідна на описи добрих і докладних аналізів сновидь, я й сам опублікував деякі з них, записавши їх до історій хвороб, мабуть, найкращим прикладом тлумачення сновидь є те, про яке повідомив О. Ранк, ідеться про два пов’язані між собою сновиддя однієї дівчини: переказ сновидь зайняв десь дві сторінки друкованого тексту, натомість їхній аналіз потребував сімдесятьох шістьох сторінок. Мені, певне, знадобився б цілий семестр, щоб провести разом із вами таку роботу. Коли взяти якесь досить довге й дуже перекручене сновиддя, то доведеться подавати стільки пояснень, притягувати стільки матеріалу з асоціацій і спогадів, сходити на стільки путівців, що однієї лекції для того, щоб охопити все в цілості, було б не досить. Тож я проситиму вас задовольнитися тим, чим легше оперувати, і переказуватиму лише невеликі фрагменти сновидь невротиків, бо в тих фраг­ментах можна з’ясувати ту чи ту окрему особливість сновидь. Найлегше продемонструвати символи сновидь, а після них — певні риси регресивного характеру зображення в сновидді. Про кожне з наступних сновидь я повідомлятиму, чому я вважав за потрібне переказати його.

1. Сновиддя складається лише з двох коротких картин: Дядько сновидця курить сигарету, дарма що була субота; одна жінка гладить і пестить сновидця, ніби той — її син.

До першої картини сновидець (єврей) зауважує: його дядько такий побожний чоловік, що ніколи такого гріха, як куріння в суботу, не чинив і не вчинить. Щодо жінки в другій картині йому спадає на думку тільки те, що то його мати. Ці обидві картини чи думки вочевидь пов’язані між собою. Але як? Оскільки сновидець рішуче заперечив, що дядько міг насправді таке вчинити, можна припустити, що тут слід вставити умовний сполучник «якби». «Якби мій дядько, святий чоловік, закурив у суботу сигарету, то, певне, тоді й матері можна було б попестити мене». Це вочевидь означає, що материні пестощі — щось не менш недозволене, ніж куріння в суботу для правовірного єврея. Пригадуєте, як я казав вам, що внаслідок роботи сновиддя бракує всіх зв’язків між окремими думками сновиддя; ті думки розпадаються на свій сировий матеріал, і завдання тлумача полягає у відновленні тих зв’язків.

2. Через свої публікації про сновиддя я певною мірою став громадським консультантом з усього, що стосується сновидь, і впродовж багатьох років із різних місць отримував листи, автори яких розповідали про власні сновиддя або ж питали моєї думки. Я, звичайно, вдячний усім тим, хто разом із сновиддям подавав ще й досить матеріалу, щоб можна було тлумачити, а то й сам присилав тлумачення. До цієї групи належить і наступне сновиддя одного мюнхенського студента-медика, датоване 1910 р. Я розповім його вам, бо воно доводить, як загалом важко зрозуміти сновиддя, коли сновидець не додасть до нього своєї інформації. Бо я маю підозру, що в глибинах душі ви схильні вважати, ніби переклад символів — ідеальний метод тлумачення сновидь, а техніку асоціативного тлумачення сновидь воліли б відкинути, — тож я хочу визволити вас з-під влади цієї шкідливої омани.

«13 липня 1910 р. Проти ранку мені снилося: я їхав велосипедом униз по вулиці в Тюбінґені, коли раптом за мною кинулась коричнева такса і вчепилася зубами мені в п’ятку. Трохи проїхавши, я зійшов з велосипеда, сів на сходинку і почав бити тварюку, що цупко трималася зубами, щоб вона відчепилася. (Прикрих відчуттів при укусі і протягом усієї сцени я не мав.) Навпроти сиділи дві літні жінки, що дивились на мене й посміхалися. Тут я прокинувсь, і, як не раз і давніше, в мить переходу від сну до свідомого стану все сновиддя стало ясним для мене».

У цьому випадку символи нам не зарадять. Проте сновидець повідомив: «Нещодавно я закохався в дівчину, побачивши її просто на вулиці, але не мав приводу познайомитися з нею. Я б хотів, щоб тим приводом стала її такса, бо я й сам великий любитель тварин і ця риса мені дуже подобалась у дівчині». До цього він ще додав, що не раз із великою вправністю і часто під захоплені погляди глядачів розбороняв собак, які гризлися на вулиці. А ми вже знаємо, що дівчина, яка йому подобалась, щоразу ходила з тим незвичайним собакою. Проте в явному сновидді дівчину усунуто, лишився тільки асоційований із нею собака. Можливо, на місце дівчини стали ті літні жінки, які глузували з нього, але того, що він нам повідомив, не досить, щоб з’ясувати цей пункт. А їзда на велосипеді, — пряме відтворення реальної ситуації. Адже дівчину з собакою він бачив тільки тоді, коли їздив велосипедом.

3. Коли людина втратила когось із дорогих для себе родичів, у неї потім ще довго трапляються вкрай незвичайні сновиддя, в яких укладається дивовижний компроміс між знанням про смерть тієї особи і бажанням повернути небіжчика до життя. Часом сниться, що небіжчик уже мертвий, але при цьому живе й далі, бо не знає, що мертвий, а якби дізнався, то лише б тоді помер насправді; сниться, ніби він наполовину мертвий і наполовину живий і кожен з цих обох станів має свої осібні прикмети. Ці сновиддя не можна назвати просто безглуздими, бо повернення до життя для сновиддя не більш неприйнятне, ніж, приміром, для казки, в якій такі речі — звичайний поворот у житті героя. Тією мірою, якою я був здатний аналізувати такі сновиддя, з’ясовується, що їх можна цілком розумно витлумачити, але святобливе бажання повернути мертвого до життя може виявлятися найдивовижнішими способами. Я розповім вам про одне таке сновиддя, яке видається досить дивним та безглуздим, проте його аналіз продемонструє чимало з того, що ми вже згадували в нашому теоретичному викладі. Ось сновиддя чоловіка, що кілька років тому втратив батька.

Батько помер, але його відкопали і він мав дуже кепський вигляд. Після цього батько жив далі, і сновидець робив усе, щоб він не помітив. (Далі сновиддя переходить на інші, нібито дуже далекі від цього речі.)

Що батько помер, ми знаємо. Те, що його відкопали, не відповідає дійсності, все, що відбувалося далі, теж не пов’язане з реальністю. Але сновидець розповідає: коли він повернувся додому після похорону, йому заболів зуб. Він хотів лікувати той зуб згідно з юдейськими приписами: «Якщо твій зуб непокоїть тебе, вирви його», — й подався до зубного лікаря. Той, проте, сказав: «Зуба так просто не виривають, тут треба виявити терпець і вилікувати його. Я покладу щось у нього, щоб убити нерв; через три дні прийдіть знову, і я той нерв витягну».

«Оце “витягання”, — зненацька сказав сновидець, — і є ексгумація».

Чи мав сновидець слушність? Узгодженість тут не повна, а приблизна, бо ж витягли не зуб, а лише його мертву частину. Але, спираючись на набутий досвід, можна, незважаючи на такі неточності, цілком покладатися на роботу сновиддя. Можна припустити, що в сновидця сталося згущення, злиття померлого батька з убитим, проте збереженим зубом. Тож немає нічого дивного в тому, що в явному сновидді постало щось безглузде, бо ж очевидно, що не все, сказане про зуб, можна припасувати до батька. А де взагалі шукати оте tertium comparationis між зубом і батьком, яке уможливило таке згущення?

Воно, безперечно, має існувати, бо далі сновидець сказав, що знає: коли сниться, ніби випадає зуб, це означає, що невдовзі помре хтось із рідних.

Ми знаємо, що таке народне тлумачення хибне або ж у крайньому випадку слушне тільки в дуже химерному розумінні.[25]

Без усяких заохочень сновидець далі почав розповідати про батькову хворобу і смерть, а також про свої стосунки з ним. Батько довго слабував, догляд за ним і лікування коштували синові чималих грошей. Проте це йому не набридало, він не виявляв нетерпіння, ніколи не прагнув, щоб чимшвидше настав кінець. Він пишався своїм справді юдейським шаноб­ливим ставленням до батька і суворим дотриманням юдейських законів. Хіба нас не вражає, що це суперечить думкам, належним до сновиддя? Сновидець ототожнив зуб із батьком. Із зубом він намірявся вчинити так, як вимагає юдейський закон, тобто вирвати, тільки-но він почав завдавати болю і клопоту. І до батька він прагнув ставитися згідно з приписами закону, який тут, проте, вимагав не зважати ні на витрати, ні на клопіт, брати весь тягар на себе і не дозволяти, щоб зародилось бодай яке-небудь неприязне почуття до об’єкта, що завдає таких прикрощів. Чи не стала б узгодженість між двома ситуаціями ще переконливіша, якби в сновидді і справді з’явились до хворого батька ті самі почуття, які син виявив до хворого зуба, тобто бажав би, щоб смерть чимшвидше поклала край непотрібному батьковому животінню, сповненому мук і пов’язаному з великими витратами?

Я не сумніваюсь, що таким і справді було ставлення сина до батька під час його тривалої хвороби, а хвалькуваті запевнення в синівській шанобливості якраз і мали мету відвернути мозок від усяких спогадів про період хвороби. Бо за таких обставин і справді з’являється бажання, щоб батько помер, і воно ховається під маскою нібито спочутливих роздумів: «Це б тільки полегшило його муки». Зверніть лише увагу, що тут ми переступили бар’єр у самих латентних думках сновиддя. Перша частина цих думок була неусвідомленою лише тимчасово, тобто протягом утворення сновиддя, натомість неприязні почуття до батька, напевне, були неусвідомлені довгий час, можливо, зародилися ще в дитинстві і тільки під час батькової хвороби, боязливі й замасковані, прослизали в свідомість. З іще більшою певністю таке можна стверджувати про інші латентні думки сновиддя, які безперечно становлять частину змісту сновиддя. Щоправда, в сновидді немає вказівок на неприязні почуття до батька, та, взявшись досліджувати коріння тієї неприязні до батька в житті дитини, ми пригадаємо: страх перед батьком виникає тому, що саме батько в найраніші дитячі роки стримує вияви сексуальної активності в дитини, і здебільшого він, з огляду на соціальну доцільність, змушений робити це вдруге й після статевого дозрівання дитини. Таке ставлення до батька проступає і в нашого сновидця: до його синівської любові домішано чимало поваги і страху, джерелом яких є раннє сексуальне залякування.

Дальші фрази явного сновиддя можна пояснити, зіпершись на онаністичний комплекс. Речення «Він мав дуже кепський вигляд», щоправда, натякає на дальші слова зубного лікаря, мовляв, у сновидця буде кепський вигляд, коли йому на цьому місці бракуватиме зуба; та водночас воно стосується й того кепського вигляду, який свідчить про надмірну сексуальну активність молодого хлопця в періоді статевого дозрівання; або принаймні він боїться, що цей вигляд викаже його. Вочевидь із полегкістю сновидець у явному змісті переніс той кепський вигляд із себе на батька — це вже знайома вам інверсія, до якої вдається робота сновиддя. Речення «Після цього батько жив далі» відповідає і бажанню, щоб батько повернувся до життя, і обіцянці зубного лікаря врятувати зуб. Натомість речення «Сновидець робив усе, щоб він (батько) не помітив» немов спонукає доповнити його: «Що він помер». Але єдине доповнення, що матиме якийсь сенс, знову слід виснувати з онаністичного комплексу, де цілком зрозуміло, що підліток робить усе, щоб приховати своє сексуальне життя від батька. І наостанок пригадайте, що сновиддя, в яких трапляється зубний біль, завжди слід тлумачити як пов’язані з онанізмом і карою за нього.

Тепер ви вже розумієте, що це незбагненне сновиддя постало через велике й оманливе згущення, через усування всіх думок, належних до серцевини латентної течії думок, через виникнення багатозначних утворень-замінників для найпотаємніших і найдальших за часом латентних думок.

4. Ми не раз уже намагалися до кінця з’ясувати ті тверезі й банальні сновиддя, які не містять у собі нічого безглуз­дого або дивного, зате спонукають запитати: «Навіщо взагалі сняться людині такі нікчемні сни?» Я подам вам ще один приклад сновидь такого типу: три взаємопов’язані сновиддя, що наснились однієї ночі дівчині.

а) Вона йде залою свого будинку і до крові розбиває голову об низько почеплену люстру. Немає ніяких спогадів, чогось такого ніколи не траплялося. Натомість її повідомлення спрямовані в зовсім інший бік: «Знаєте, в мене страшенно вилізають коси. “Дитино, — сказала мені вчора мати, — коли так і далі піде, голова в тебе скоро стане як попа”». Отже, голова тут стоїть замість іншої частини тіла. Не потрібно ніякої допомоги, щоб збагнути символічне значення люстри: всі предмети, здатні видовжуватися, — символи чоловічого статевого члена. Отже, йдеться про кровотечу з нижньої частини тіла, яка виникає внаслідок зіткнення з пенісом. Але може бути ще й інше значення: дальші асоціації дівчини показують, що її сновиддя пов’язане з вірою, ніби менструальні кровотечі виникають унаслідок статевих стосунків із чоловіком, такої думки дотримується чимало недозрілих дівчат.

б) Сновидиця бачить у винограднику глибоку яму і знає, що вона виникла тоді, коли з корінням вирвали дерево. При цьому вона зауважує, що дерева бракувало. Під цим дівчина мала на увазі, що дерева в сновидді вона не бачила, але ці самі слова виражають ще й іншу думку, яку без ніяких сумнівів можна витлумачити символічно. Сновиддя пов’язане з іще одним фрагментом інфантильних сексуальних теорій: вірою, що дівчата спочатку мали такі самі геніталії, як і хлопчики, але потім унаслідок кастрації (виривання дерева) їхні геніталії набули своєї теперішньої форми.

в) Сновидиця стоїть перед шухлядою свого письмового столу, яку вона знає так добре, що, коли хто полізе до неї, зразу про те дізнається. Шухляда, як і всі ящики, коробки, скрині — це жіночі геніталії. Сновидиця знає, що на геніталіях можна помітити ознаки статевих стосунків (і, як здається їй, ознаки навіть дотику до геніталій), і давно вже боїться, що її звинуватять у цьому. Думаю, в цих усіх сновиддях акцент зосереджено на ідеї знання. Сновидиця згадувала добу своїх завзятих сексуальних досліджень, результатами яких колись дуже пишалася.

5. Ще один приклад символізму. Але цього разу в короткій передмові я повинен стисло описати психічну ситуацію, за якої сталося сновиддя. Один добродій, що провів із жінкою ніч кохання, змалював свою партнерку як жінку з материнською натурою, чиє бажання мати дитину неминуче проступає під час любовних пестощів із чоловіком. Проте обставини їхньої любовної зустрічі вимагали від них обережності, щоб сім’я часом не потрапило до матки. Прокинувшись після тієї ночі, жінка розповіла такий сон.

Якийсь офіцер у червоному капелюсі мчав за нею по вулиці. Вона тікала від нього і вибігла на сходи, він не відстав. Насилу зводячи дух, вона добігла до своєї квартири, хряпнула дверима й замкнула їх. Офіцер лишився за дверима, і крізь замкову шпарину жінка побачила, як він сидить на лаві й плаче.

У переслідуванні офіцером із червоним капелюхом та підніманні по сходах, насилу зводячи дух, ви звичайно впізнали зображення статевого акту. Те, що сновидиця замкнулася від переслідувача, — приклад так часто вживаної в сновиддях інверсії, бо ж насправді саме чоловік відсувався перед кінцем статевого акту. Так само перейшов на партнера і її жаль, бо ж це він плаче у сновидді; водночас під тими слізьми слід розуміти й виверження сімені.

Ви, певне, чули колись, буцімто психоаналіз заявляє, що всі сновиддя мають сексуальне значення. Тепер ви самі спроможні скласти свою думку про неслушність таких закидів. Адже ви вже знаєте про сни — справдження бажань, у яких ідеться про задоволення найочевидніших потреб — голоду, спраги, жадання свободи, знаєте про так звані комфортні сновиддя і сни нетерпіння, а також про суто зажерливі й егоїстичні сновиддя. Але не забувайте: згідно з результатами психоаналітичних досліджень дуже перекручені сновиддя переважно — проте знову-таки не завжди — є виявом сексуальних бажань.

6. Я мав свої причини, подавши вам чимало прикладів використання символіки в сновиддях. Під час нашої першої зустрічі я вже скарживсь, як важко, викладаючи психоаналіз, доводити ті або ті твердження та сприяти формуванню переконань, і відтоді ви, напевне, вже погодилися зі мною. Проте окремі твердження психоаналізу так тісно пов’язані між собою, що переконаність у чомусь одному легко поширюється на більшу частину всієї теорії. Про психоаналіз можна казати, що, як простягти йому палець, він невдовзі схопить усю руку. Отже, той, хто погодився з поясненням хибних дій, самою силою логіки буде змушений повірити в усе інше. Другий не менш приступний шлях до визнання психоаналізу — символіка сновидь. Я перекажу вам уже опубліковане сновиддя жінки з нижчих верств, чоловік якої працював поліцаєм і яка, звісно, ніколи не чула про символіку сновидь і психоаналіз. Самі поміркуйте, чи можна тлумачення цього сновиддя з допомогою сексуальних символів назвати довільним або силуваним.

«...Тоді хтось удерся в будинок, і вона злякано стала гукати поліцая. Але той у товаристві двох волоцюг подався до церкви, до якої вели кілька сходинок угору. За церквою стояла гора, покрита густим лісом. Поліцай був у шоломі, в глухому комірці та плащі і мав широку бурувату бороду. Обидва волоцюги, мирно йдучи поряд із поліцаєм, були у фартухах, що обвисали навколо пояса, мов мішки. Від церкви на гору вела стежка, обабіч неї росли трава і кущі, що ставали дедалі густіші, а на верхівці гори ріс уже справжній ліс».

Використані символи ви впізнаєте без ніяких труднощів. Чоловічі геніталії зображені через трійцю осіб, жіночі — через ландшафт із церквою, горою і лісом. Сходи — знову-таки символ статевого акту. Те, що в сновидді назване горою, має таку саму назву і в анатомії, а саме: mons veneris, лобок.

7. Іще одне сновиддя, яке слід тлумачити з допомогою символів, але прикметне й переконливе ще тим, що сам сновидець переклав усі символи, хоча не мав жодних теоретичних знань про тлумачення сновидь. Це дуже незвичайний випадок, і ми до ладу не знаємо, що саме вможливило його.

«Сновидець гуляв зі своїм батьком по місцевості, напевне у віденському парку Пратер, бо вони побачили там ротонду з невеликою прибудовою спереду, до якої прив’язано аеростат, дуже спущений. Батько запитує сина, навіщо це все; син дивується такому запитанню, проте пояснює. Далі вони потрапляють на подвір’я, де лежить великий лист бляхи. Батько хотів відламати чималий шматок тієї бляхи, але озирнувся, щоб пересвідчитись, чи його ніхто не бачить. Мовив синові, що все-таки слід сказати бодай наглядачеві, і тоді можна безперешкодно брати бляху. З того подвір’я вниз вели сходи в шахту, стіни якої оббиті чимсь м’яким і скидалися на бильця шкіряного фотеля. На дні шахти була довга платформа, а потім починалася нова шахта...»

Ось як витлумачив цей сон сновидець: «Ротонда — це мої геніталії, прив’язаний спереду аеростат — мій пеніс, бо на його млявість я нарікаю». Докладніше можна тлумачити, що ротонда — це сідниці (діти всякчас теж зараховують їх до геніталій), невеличка прибудова спереду — мошонка. В сновидді батько запитує його, навіщо те все, тобто про призначення і функції геніталій. Очевидно, що ситуацію слід обернути, тож запитував син. Оскільки він ніколи не ставив батькові таких запитань, ці думки сновиддя слід розуміти як бажання або якусь умовну конструкцію: «Якби я попросив батька пояснити мені сексуальні питання...» Невдовзі ми побачимо, що ці думки мають і дальший розвиток.

Двір, де розстелено бляху, не слід тлумачити передусім символічно, бо він пов’язаний із місцем роботи батька. Вшановуючи скромність, я «бляхою» замінив той матеріал, із яким насправді працює батько. Проте не змінив у сновидді жодного слова. Сновидець теж узявся до батькового діла і був тяжко пригнічений тією справді сумнівною діяльністю, від якої значною мірою залежали прибутки. Отже, дальший розвиток згаданих вище думок сновиддя мав би бути такий: «(Якби я запитав його), він, напевне, одурив би мене так само, як дурить своїх покупців». Для відриву шматка матеріалу, що є зображенням комерційної нечесності, сам сновидець додає ще й друге пояснення: це означає онанізм. Таке пояснення не тільки давно нам знайоме, а й цілком узгоджується з тим, що таємницю онанізму тут розкрито протилежною ідеєю (це можна робити навіть відкрито). А те, що онанізм знову пересунуто на батька, як і запитання в першій частині сновиддя, цілком відповідає всім нашим сподіванням. Шахту, з огляду на її м’які стіни, сновидець витлумачив як вагіну, ну а я додаю, що сходження вниз або нагору відповідає статевому актові.

Подробицю, що за першою шахтою йде довга платформа, а далі ще одна шахта, сновидець пояснює, посилаючись на свій життєвий шлях. Певний час він підтримував статеві стосунки, а потім унаслідок нездужання був змушений припинити їх, але тепер сподівається, що після лікування зможе поновити їх.

8. Два наступні сновиддя одного іноземця з виразними полігамними тенденціями я переказую задля підтвердження вже висловленої думки, що власне Я завжди присутнє в сновиддях, навіть там, де воно приховане в явному змісті. Валіза в сновиддях — жіночий символ.

а) Сновидець вибирається в подорож, а його багаж мають везти до станції на возі. Чимало валіз покладено одна на одну, а серед них і дві великі чорні, подібні до комівояжерських. Він каже, втішаючи когось: «Гаразд, ці дві повезуть тільки до станції».

Цей іноземець і справді подорожував із великою кількістю багажу, але, приїхавши лікуватись, привіз ще чимало всіляких оповідок про жінок. Дві чорні валізи відповідали двом чорнявим жінкам, які на той час відігравали головну роль у його житті. Одна з них хотіла їхати з ним і до Відня; за моєю порадою, він телеграфом відмовив їй.

б) Сцена на митниці. Чоловік, що подорожував разом із ним, відкрив свою валізу і, курячи сигарету, недбало проказав: «Нема там нічого всередині». Митник нібито повірив йому, проте ще раз зазирнув у валізу і знайшов суворо заборонену річ. «Що ж, нічого не вдієш», — покірливо мовив подорожній. Цей подорожній — сам сновидець, а митник — я. Загалом він був зі мною дуже щирий, але надумав приховати свій недавній новий зв’язок із жінкою, цілком слушно припускаючи, що я її знаю. Прикру ситуацію викриття він пересуває на чужу особу, тож сам у цьому сновидді нібито не з’являється.

9. Ось приклад символу, про який я ще не згадував.

Сновидець зустрів свою сестру в супроводі двох її товаришок, що й самі теж сестри. Він подав їм обом руку, а сестрі — ні.

Сновиддя не пов’язане з жодними реальними подіями. Натомість думки сновидця повертаються в той час, коли він, спостерігаючи, дивувався, чому в дівчат так пізно розвиваються груди. Отже, ті дві сестри — груди; він би радо помацав їх руками, якби то була не його сестра.

10. Ось приклад символіки смерті в сновидді. Сновидець іде з двома особами, чиї імена він знає, але, прокинувшись, забуває, по дуже високому, крутому залізному містку. Раптом вони обидві щезають, і сновидець опиняється перед примарним чоловічком у капелюсі й плащі. Він запитує його, чи той часом не розносить телеграми... — Ні. — Може, він хурман? — Ні. — Тоді він іде далі, зазнає в сновидді великого страху і, прокидаючись, дофантазовує, що залізний міст несподівано обвалився і він падав у прірву.

Коли сновидець наголошує, що особи, бачені в сновидді, йому незнайомі або ж він забув їхні імена, то здебільшого це люди, з якими він пов’язаний найтісніше. Сновидець мав двох сестер, і якщо він бодай коли-небудь бажав смерті їм обом, було б тільки справедливо, якби його за це навідував страх смерті. Щодо носія телеграм він зауважив, що такі люди завжди розносять лихі звістки. Судячи з одягу, чоловік у сновидді міг бути ліхтарником, що, як відомо, не тільки запалює, а й гасить ліхтарі, дух смерті теж загашує смолоскип життя. З хурманом у сновидця асоціювався вірш Уланда про морську подорож короля Карла, і йому пригадалася його власна прогулянка по озеру разом із двома товаришами, в якій він прибрав собі роль короля з того вірша.[26]. Щодо залізного містка в нього виникла асоціація з одним недавнім випадком і дурнуватим висловом: «Життя — це ланцюговий міст».

11. Ось іще один приклад зображення смерті в сновидді: незнайомий сновидцеві добродій подає йому облямовану чорним візитну картку.

12. Наступне сновиддя цікаве для вас у кількох аспектах, хоч одна з причин його виникнення — невротичний стан пацієнта.

Сновидець їхав у потязі, що раптом зупинився серед поля. Він гадає, ніби сталась якась пригода, тож слід подумати про втечу, і проходить крізь усі купе потяга, вбиваючи кожного, хто трапиться: провідника, машиніста й т. ін.

У зв’язку з цим сновиддям він згадує розповідь одного свого приятеля. На якійсь італійській залізниці везли в маленькому купе божевільного, але помилково разом з ним посадили ще одного подорожнього. Божевільний убив свого супутника. Тож сновидець ототожнив себе з тим божевільним, обґрунтувавши це нав’язливою ідеєю, яка від часу до часу мучила його, ніби він повинен «усунути всіх, хто знає те, що й він». Але потім він знайшов кращі мотиви, які спричинили сновиддя. Вчора в театрі він побачив дівчину, з якою хотів був одружитись, але потім відмовився від цього наміру, бо та дала йому привід до ревнощів. Знаючи силу, якої набувають його ревнощі, він і справді був би збожеволів, узявши шлюб із нею. Тобто сновидець уважав її за таку ненадійну, що його ревнощі спонукали б його вбивати кожного, хто траплявся б йому на дорозі. Прохід через низку кімнат (у даному разі купе) — вже відомий нам символ шлюбу (вираз моногамії через протилежний їй символ).

Щодо зупинки потяга серед поля і страху перед якимсь інцидентом сновидець розповів: одного разу, коли він їхав у потязі й сталася така несподівана зупинка за межами станції, молода жінка, що їхала разом з ним, пояснила, що, можливо, невдовзі буде зіткнення і в такій ситуації найкраще «якомога вище підняти ноги». Фраза «підняти ноги» асоціювалась у нього з численними прогулянками чи екскурсіями на природу, які він здійснював у товаристві тієї дівчини в перші щасливі дні кохання. Це ще один аргумент, що тепер було б божевіллям одружуватись із нею. Проте моє знання ситуації дало мені змогу напевне з’ясувати, що в нього й далі зберігалося бажання стати жертвою такої форми божевілля.

Лекція 13 Архаїчні та інфантильні риси сновидь

Вельмишановні добродійки і добродії! Почнімо знову з нашого висновку, що під впливом цензури сновидь робота сновиддя переводить латентні думки сновиддя в якусь іншу форму вираження. Латентні думки мають таку ж природу, як і ті усвідомлені думки, які є в нас, коли ми не спимо, і які нам добре знайомі. Нова форма вираження з огляду на розмаїтість своїх рис нам незрозуміла. Ми вже казали, що вона повертається до тих щаблів нашого інтелектуального розвитку, які ми вже давно подолали — до ієрогліфічного письма, символічних відносин, а можливо, й до тих умов, які передували розвиткові словесного мислення. Через це форму вираження, яку вибирає робота сновиддя, ми називаємо архаїчною або регресивною.

З цього можна виснувати, що глибоке вивчення роботи сновиддя неодмінно приведе нас до важливих висновків про ще добре не знані нам зародки нашого інтелектуального розвитку. Сподіваюся, й справді так буде, але поки що до цієї роботи ще ніхто не брався. Той прачас, у який нас повертає робота сновиддя, подвійний: по-перше, це індивідуальний прачас — дитинство, а по-друге, оскільки кожен індивід у скороченій формі повторює в дитинстві весь розвиток людського роду, ще й другий прачас, філогенетичний. Вважаю за можливе, що колись нам таки пощастить розрізнити, яка частина латентних психічних процесів походить з індивідуального прачасу, а яка — з філогенетичного. Я, приміром, думаю, що символізм, якого ніколи не могла б опанувати окрема людина, слід цілком слушно вважати за філогенетичну спадщину.

Проте це не єдина архаїчна риса сновидь. Усі ви, звичайно, знаєте з досвіду про таке дивовижне явище, як дитяча амнезія. Під ним я розумію те, що перші роки життя — до п’ятого, шостого, а то й восьмого року — не полишають таких слідів у пам’яті, як пізніші переживання. Є, правда, окремі індивіди, що можуть похвалитися неперервною низкою спогадів від раннього дитинства донині, але незмірно більше протилежних випадків, коли наявна прогалина в пам’яті. Гадаю, людина ще не досить чудується цьому фактові. Дворічна дитина вже добре розмовляє, а невдовзі виявляє здатність орієнтуватись у складних психічних ситуаціях, говорить речі, які їй повторюють згодом через багато років, але які вона сама вже забула. Причому пам’ять у ранньому дитинстві найкраща, бо не така переобтяжена, як у пізніші роки. Крім того, немає ніяких підстав вважати функцію пам’яті за надто високу чи складну форму психічної діяльності; навпаки, добру пам’ять можна виявити в людей, чий інтелектуальний рівень дуже низький.

Проте я мушу звернути вашу увагу на другу особливість, яка спирається на першу: з того забуття, що огортає перші дитячі роки, виринають окремі добре збережені спогади, переважно у формі пластичних образів, які самі по собі не пояснюють такого збереження. З матеріалом вражень, яких ми зазнаємо протягом дальшого життя, наша пам’ять поводиться вибірково. Щось важливе вона залишає, неістотне відкидає. Але зі збереженими дитячими спогадами все по-іншому. Вони не конче відповідають важливим подіям дитячих літ, навіть таким, що мали видаватися б важливими самій дитині. Часто вони такі незначні й самі по собі нікчемні, що ми лише здивовано запитуємо себе, чому саме ці подробиці уникли забуття. З допомогою аналізу я сам спробував розгадати загадку дитячої амнезії та уривків спогадів, які пробивають її запону, і дійшов висновку, що навіть у дітей лишається в спогадах тільки важливе. Проте завдяки вже знайомому вам процесові згущення, а надто завдяки зсувові це важливе репрезентоване в спогадах як щось інше і вже видається неважливим. Тому ці дитячі спогади я назвав прихованими спогадами; спираючись на ґрунтовний аналіз, з них можна виснувати все забуте.

При психоаналітичному лікуванні досить часто виникає потреба заповнити прогалину в інфантильних спогадах, і, якщо лікування взагалі певною мірою успішне, тобто дуже часто, ми спромагаємося знову виявити зміст тих перших дитячих літ, давно закритих пеленою забуття. Ті враження насправді ніколи й не забувалися, вони лише стали неприступні, латентні, перейшли в царину неусвідомленого. Але іноді вони спонтанно виринають із неусвідомленого, і трапляється це у зв’язку з сновиддями. Очевидно, процес сновиддя знає, як відшукати шлях до тих латентних, інфантильних переживань. Чимало чудових ілюстрацій цього твердження можна знайти в психоаналітичній літературі, і мені теж під силу зробити такий внесок. Одного разу за певних обставин мені приснилась особа, яка вочевидь чимсь прислужилася мені і яку я виразно бачив перед собою. Це був невисокий, гладкий, одноокий чоловік із головою, яка вгрузала в плечі. З контексту я зрозумів, що то лікар. На щастя, моя мати ще жила і я міг запитати в неї, яким на вигляд був лікар у тій місцевості, де я народився і звідки я виїхав у трирічному віці; тож дізнався, що він був одноокий, гладкий, невисокий, із головою, яка вгрузала в плечі, почув я й про вже забутий випадок, коли він лікував мене. Таке використання забутого матеріалу перших дитячих літ становить, отже, ще одну архаїчну рису сновидь.

Ця інформація стосується й ще однієї загадки, яку ми досі вважали за нерозв’язну. Пригадуєте, з яким подивом ми сприйняли відкриття, що збудниками сновидь є відверто лихі і надміру сексуальні бажання, через що й виникає потреба в цензурі та перекрученні сновидь? Якщо таке сновиддя розтлумачити сновидцеві, той за найсприятливіших обставин — тобто, коли не заперечує самого тлумачення, — усе ж матиме цілковите право запитати, звідки в нього беруться такі бажання, бо вони чужі йому, він відчуває зовсім протилежне. Нам не треба вагатися з відповіддю, звідки вони походять. Ці лихі бажання походять із минулого, часто з дуже недалекої минувшини. Можна довести, що колись сновидець знав і усвідомлював їх, дарма що сьогодні вже не знає. Жінка, чий сон означає, що свою єдину нині сімнадцятирічну доньку вона хоче бачити мертвою, з нашою допомогою виявляє, що колись і справді плекала таке бажання.[27]. Дитина народилась у нещасливому шлюбі, який скоро розпався. Ще носячи дитину в утробі, жінка одного разу після лютої сварки з чоловіком у нападі шаленства стала бити себе кулаками по животу, щоб занапастити дитину. Як і чимало матерів, які тепер ніжно, а то й занадто ніжно люблять своїх дітей, вона неохоче зачала і при цьому бажала, щоб життя в її лоні не розвивалося; ба більше, це бажання вряди-годи оберталось у різні, на щастя нешкідливі, вчинки. Отже, таке загадкове згодом бажання смерті любій істоті походить з перших зародків почувань до неї.

Батько, чиє сновиддя після тлумачення показало, що він прагнув смерті своєї улюбленої найстаршої дитини, так само був змушений пригадати, що і йому це бажання колись було не чуже. Коли та дитина ще була немовлям, чоловік, невдоволений дружиною, часто думав, що, якби та мала істота, яка нічого не означає для нього, померла, тоді б він знову був вільний і міг би краще скористатися своєю свободою. Таке саме джерело виявляється й у великої кількості подібних до бажань смерті виплесків ненависті: це спогади про щось, що вже належить минувшині, про те, що колись було усвідомленим і відіграло свою роль у психічному житті. З цього ви, певне, виснуєте, що таких бажань і таких сновидь не повинно виникати, якщо не відбувалось ніяких змін у ставленні до людини, якщо це ставлення з самого початку було таким, як і тепер. Я ладен визнати ваші висновки, але мушу натомість нагадати, що ви розглядали не безпосередньо саме сновиддя, а його сенс після інтерпретації. Може статися, що явне сновиддя про смерть коханої істоти лише скористалося цим як жахливою маскою, а насправді означає щось зовсім інше або ж кохана істота — лиш оманливий замінник якоїсь іншої особи.

Ця ситуація, проте, викличе у вас ще одне, набагато поважніше запитання. Ви скажете: «Якщо бажання смерті колись і справді було і його підтверджують спогади, це аж ніяк не пояснення: адже таке бажання давно вже подолане, сьогодні воно може бути лише не пов’язаним з емоціями спогадом у неусвідомленому, але не потужним чинником: немає жодних підстав припускати його існування. Чому взагалі бажання пригадується в сновидді?» Ви маєте цілковите право ставити таке запитання: спроба відповісти на нього заведе нас дуже далеко і змусить визначити нашу позицію щодо одного з найважливіших аспектів теорії сновидь. Проте я змушений лишатись у рамках нашого викладу і утримаюсь від тієї спроби. Тож виявіть поки що терпіння. Вдовольнімося очевидною реальністю: адже можна довести, що збудником сновидь є те подолане бажання, і провадьмо наше дослідження далі, дізнаймося, чи не можна якісь інші лихі бажання таким самим чином вивести з минувшини.

Дотримуймось і далі бажань чиєїсь смерті, які ми, безперечно, здебільшого виснуємо з безмежного егоїзму сновидця. Можна довести, що такі бажання часто є збудниками сновидь. Тільки-но хто в житті перейде нам дорогу, — і як часто таке трапляється при всій складності наших життєвих відносин! — одразу ж виникає сновиддя: вбити його, хай то буде батько, мати, сестра, брат, чоловік, дружина й т. ін. Нас дуже дивує ця зіпсутість людської натури, і через те ми, звичайно, не схильні без ніяких доказів визнавати правдивість таких результатів тлумачення сновидь. Та, один раз побачивши, що початок цих сновидь слід шукати в минувшині, ми зразу відкриваємо в минулому індивіда період, коли такий егоїзм і такі бажання навіть супроти найближчих людей аж ніяк не видаються незвичайними. Саме дитина в перші роки свого життя (які потім укриває амнезія) часто найрельєфніше виявляє той егоїзм; у неї завжди можна помітити його виразні зародки, або, точніше, залишки. Дитина любить спершу тільки себе і лише згодом навчається любити інших, жертвуючи їм частку свого Я. Навіть осіб, яких, здається, дитина любить від самого початку, вона любить передусім тому, що потребує їх, не може обійтися без них, тобто знову з егоїстичних мотивів. Тільки згодом любов стає незалежна від егоїзму. Отже, правда: любити навчаються через егоїзм.

У цьому аспекті повчально порівняти ставлення дитини до своїх братів і сестер з її ставленням до батька-матері. Мала дитина не конче любить своїх братів і сестер, а часто вочевидь їх не любить. Немає сумніву, вона ненавидить їх як своїх конкурентів, і відомо, що такі почуття, не згасаючи, часто тривають довгі роки аж до періоду статевого дозрівання, а то й до пізнішого віку. Досить часто вони поступаються ніжним почуттям, — чи, радше, ховаються під ними, — але неприязне ставлення в переважній більшості випадків нібито з’являється раніше. Найліпше це спостерігати на дітях віком від двох з половиною до чотирьох-п’ятьох років, коли в них з’являється новий брат чи сестра. Здебільшого їх приймають вельми нелюб’язно. Вислови «Я його не хочу, нехай лелека забере його назад» дуже поширені. Тож дитина користається кожною нагодою, щоб скривдити прибульця, намагається навіть зашкодити йому, а іноді трапляються справжні замахи. Якщо вікова різниця менша, то, коли в дитини остаточно пробуджується психічне життя, вона вже бачить біля себе конкурента і пристосовується до ситуації. Коли ж вікова різниця більша, нова дитина з самого початку може пробудити певні симпатії як цікавий об’єкт, як своєрідна жива лялька, а коли та різниця сягає вісьмох і більше років, вступають у гру, надто в дівчат, дбайливі материнські почуття. Але, по правді, відкриваючи в сновидді бажання заподіяти смерть сестрі чи братові, ми рідко коли дивуємось, бо без труднощів добачаємо його взірець у ранньому дитячому віці, а досить часто — і в пізнішому, якщо діти й далі житимуть разом.

Мабуть, немає жодної дитячої кімнати, де не виникало б гострих конфліктів між дітьми, які живуть у ній. А мотиви сварок — суперництво за батьківську й материнську любов, за власність, що належить їм усім, за життєвий простір. Ворожі почуття виникають і до старших, і до молодших братів і сестер. Здається, Бернард Шоу сказав: «Якщо молода англійська дама й ненавидить когось дужче за матір, так це старшу сестру».[28]. У цій фразі є щось таке, що нас приголомшує. Ми були змушені визнати, що між сестрами і братами існують ненависть і конкуренція, але як може чуття ненависті втрутитись у взаємини доньки й матері, батьків і дітей?

Немає жодного сумніву, що з погляду навіть самої дитини ці взаємини видаються задовільними. Цього вимагають і наші сподівання: нас набагато дужче вражає, що немає любові між батьками-матерями і дітьми, ніж коли її немає між братами і сестрами. Ми, так би мовити, освятили цю першу любов, натомість другу лишили профанам. І все ж повсякденні спостереження переконують нас, що почуття, які існують між батьками-матерями і дорослими дітьми, дуже часто не досягають визначеного суспільством ідеалу і чимало взаємної ворожості лежить у душі наготові, стримуючись від вибуху лише повагою та любов’ю до батька-матері. Мотиви такої ворожості добре відомі, і в них помітна тенденція відокремлювати осіб однієї статі: дочку від матері, батька від сина. Донька вбачає в матері авторитет, який обмежує її волю, бо його завдання полягає в тому, щоб змусити доньку, як вимагає суспільство, відмовитись від сексуальної свободи; в окремих випадках навіть бачить у матері конкурентку, яку годі усунути. Ці стосунки в ще виразнішій формі проступають між батьком і сином. Батько для сина — справжнє втілення соціального примусу, якому він так неохоче кориться; батько заступає синові шлях до утвердження власної волі, до передчасних сексуальних насолод і, якщо є спільне родинне майно, не дає користуватися ним. Нестерпне чекання батькової смерті у випадку спадкоємців трону часом сягає справжньої трагічної величі. Не такими напруженими видаються взаємини батька і доньки, матері й сина. Стосунки матері й сина — найчистіший приклад незмінної любові, не скаламученої жодними егоїстичними міркуваннями.

Навіщо я розповідаю про ці, такі банальні й загальновідомі речі? Бо людям вочевидь притаманна схильність заперечувати їхнє значення в житті і вдавати, ніби ідеалу, якого вимагає суспільство, досягають набагато частіше, ніж насправді. Проте ліпше, щоб правду казала психологія, ніж полишати це завдання цинікам. Але таке заперечення трапляється лише в реальному житті. Художній творчості і драматичному мистецтву цілком вільно використовувати мотиви, що стоять на заваді тим ідеалам.

Тож нема чого дивуватись, коли у великої кількості людей сновиддя виявляє бажання заподіяти смерть батькові-матері, а надто особі, що належить до однієї статі з сновидцем. Можна припустити, що таке бажання властиве людині й тоді, коли вона не спить, і часом воно навіть існує в свідомості, якщо може прикритись яким-небудь іншим мотивом, наприклад, як-от у випадку з нашим сновидцем у третьому прикладі, спочуттям до даремних батькових страждань. У взаєминах дуже рідко панує сама ворожість, набагато частіше вона поступається ніжним почуттям, які її зрештою притлумлюють, і змушена чекати, аж поки сновиддя подасть її, так би мовити, окремо. Те, що в сновидді вна­слідок такого виокремлення видається надміру великим, знову набирає звичайних розмірів, коли після тлумачення пов’язати його з життям сновидця загалом (Г. Сакс). Проте це сновидне бажання ми знаходимо й там, де в житті для нього не було ніяких підстав і де дорослий, коли не спить, ніколи б не признався в його існуванні. А причина тут полягає в тому, що найглибший і найпоширеніший мотив відчуження, надто між особами однієї статі, виявляється вже в ранньому дитинстві.

Я маю на увазі суперництво за любов, у якому виразно проступають сексуальні риси. В сина, коли він іще маленька дитина, починає розвиватись особлива ніжність до матері, яку він вважає за свою власність, а в батькові син починає вбачати суперника, що заперечує його право абсолютної власності; так само й мала донька вбачає в матері особу, що перешкоджає її ніжним взаєминам із батьком і займає місце, яке нібито цілком могла б посідати й вона. Спостереження свідчать, що такі почуття зароджуються в дуже ранньому віці, і ми характеризуємо їх як Едіпів комплекс, оскільки у міфі про Едіпа обидва крайні вияви бажань, зумовлених ситуацією сина, — вбити батька і взяти за дружину рідну матір — здійснюються в лише трохи зміненій формі. Я не стверджую, ніби Едіпів комплекс вичерпує всі можливі стосунки, які існують між дітьми і батьками-матерями: вони можуть виявитись набагато складнішими. Едіпів комплекс може мати більший або менший ступінь розвитку, може навіть зазнати інверсії, але цей комплекс — неодмінний і дуже важливий чинник психічного життя дитини, тож існує радше небезпека недооцінити, ніж переоцінити його вплив на ті психічні процеси, які на нього спираються. Крім того, самі батьки-матері часом спонукають дітей виявляти почуття, властиві Едіповому комплексу, бо, надаючи перевагу тій або тій дитині, досить часто зважають на протилежність статей, тож батько прихильніший до доньки, а мати — до сина; або ж, у разі охолодження шлюбу, батьки-матері використовують дітей як замінник об’єкта кохання, що втратив свою привабливість.

Годі стверджувати, ніби світ виявив велику вдячність психоаналітичному дослідженню за відкриття Едіпового комплексу. Навпаки, звістка про нього породила найшаленіший опір дорослих людей, а ті, хто не приєднався до гурту й не став заперечувати існування гідних кари чи заборон почуттів, породжених цим комплексом, згодом надолужили свою провину і так перетлумачили комплекс, що зовсім позбавили його вартості. На мою думку, якої я ніколи не змінював, тут нема чого заперечувати і нема чого прикрашати. Нам слід змиритися з фактом, що його навіть грецький міф вважає за втручання неминучої долі. Знову-таки цікаво, що викинутий із життя, зате полишений поезії Едіпів комплекс досяг у цій царині повноти свого розвою. О. Ранк в одній сумлінній розвідці довів, що саме Едіпів комплекс поставляє драматичній поезії справжнє багатство мотивів у численних варіаціях, модифікаціях та перелицюваннях — тобто в такому перекрученому вигляді, з яким ми вже знайомі як із наслідком роботи цензури сновидь. Отже, слід визнати існування Едіпового комплексу навіть у тих сновидців, котрі були досить щасливі уникнути в пізнішому віці конфліктів із батьками-матерями; крім того, ми бачимо, що з ним тісно пов’язаний так званий кастраційний комплекс, реакція на приписане батькові сексуальне залякування або стримування ранньоінфантильної сексуальної активності.

Оскільки дотеперішні пошуки привели нас до вивчення психічного життя дитини, ми можемо тепер сподіватися, що походження інших заборонених сновидних бажань, тобто надмірних сексуальних жадань, теж можна пояснити так само. Отже, ми відчуваємо спонуку дослідити й розвиток сексуального життя дитини, і з численних джерел довідуємось при цьому таке: вважати, ніби дитина не має сексуального життя, і припускати, що сексуальність з’являється в дитини у віці статевого дозрівання, коли формуються геніталії, — помилка, яку годі далі обстоювати. Навпаки, дитина з самого малку має багате і наповнене сексуальне життя, що в багатьох аспектах відрізняється від того сексуального життя, яке згодом вважають за нормальне. Те, що в житті дорослих ми називаємо «збоченим», відрізняється від нормального в таких аспектах: по-перше, в нехтуванні міжвидових бар’єрів (прірви між людиною і тваринами); по-друге, в переході бар’єрів, споруджених огидою; по-третє, в переступі інцестуозних бар’єрів (заборона шукати сексуального вдоволення в найближчих кревних родичів); по-четверте, в гомосексуалізмі; по-п’яте, в переносі ролі геніталій на інші органи і частини тіла. З самого початку цих бар’єрів немає, всі вони мало-помалу формуються під час розвитку й виховання. Мала дитина вільна від цих обмежень. Вона не відчуває прірви між людиною і тваринами, зверхність, якою людина відгороджує себе від тварин, формується в дитини лише згодом. Попервах дитина не виявляє огиди до екскрементів і тільки під впливом виховання поволі навчається бридитися ними; дитина не надає ніякого значення різниці між статями і схильна гадати, ніби в обох статей будова геніталій однакова; свої перші сексуальні бажання й цікавість дитина спрямовує на найближчих родичів і на осіб, найлюбіших для неї з інших причин: на батька-матір, на братів і сестер, на няньок; і, нарешті, в дитини виявляється те, що згодом знову проривається на вершині кохання: дитина сподівається втіхи не тільки від статевих органів, а відкриває, що чимало інших частин тіла теж мають таку чутливість і можуть становити джерело такої самої втіхи, тобто відігравати роль геніталій. Отже, дитину можна назвати «поліморфно збоченою», а що в неї наявні лише сліди таких почувань, то це, з одного боку, наслідок їхньої меншої інтенсивності порівнюючи з силою, якої вони набувають у пізнішому віці, а з другого — наслідок виховання, що миттю енергійно згнічує всі сексуальні вияви дитини. Далі це згнічення переходить, так би мовити, в теорію, деякі види сексуальних виявів дитини дорослі воліють не помічати, а інші так хибно витлумачують, що позбавляють їх сексуальної природи, аж поки можна буде заперечити все загалом. Часто ті самі люди спершу в дитячій кімнаті несамовито воюють проти сексуальної зіпсутості дітей, а потім за письмовим столом боронять сексуальну чистоту тих самих дітей. Там, де дітей полишають самих на себе, або ж там, де їх хто розбещує, вони дуже часто демонструють просто-таки разючі вияви збоченої сексуальної активності. Звичайно, дорослі мають слушність, не сприймаючи поважно всі ці «забави» та «пустощі», бо ні моральний, ні звичайний суд не осудять дитини, що не може повною мірою відповідати за свої вчинки, але такі речі все-таки існують, вони мають свою вагу як свідчення природжених конституційних особливостей, а також як причини і сприятливі фактори дальшого розвитку; вони дають нам змогу поглянути на дитяче сексуальне життя, а водночас і на сексуальне життя людини взагалі. Тож якщо за перекрученими сновиддями ми знаходимо збочені пожадання, це лише означає, що і в цій царині сновиддя відступає до інфантильного стану.

Серед цих заборонених жадань на окрему увагу заслуговують бажання інцестуозні, тобто спрямовані на статеві стосунки з батьком-матір’ю і братами та сестрами. Ви знаєте, який жах відчуває — або принаймні вдає, ніби відчуває, — людське суспільство перед такими стосунками, з якою силою воно утверджує спрямовані проти них заборони. Дехто докладав неймовірних зусиль, щоб пояснити цей страх перед інцестом. Одні припускали, ніби як заборона інцесту в психіці проступає передбачений природою засіб збереження виду, бо інбридинг призвів би до виродження; інші натомість заявляли, мовляв, спільне проживання з раннього дитинства сприяло відвертанню сексуальних жадань від найближчих родичів. Якби це й справді було так, то в обох випадках щастило б автоматично уникати інцесту, і тоді незрозуміло, навіщо потрібні суворі заборони, які свідчать радше про існування дуже сильних жадань. Психоаналітичні дослідження недвозначно довели, що інцестуозний вибір об’єкта любові — справді перший і неодмінний, і лише згодом проти нього зароджується опір, причини якого аж ніяк не зумовлені психологією індивіда.

З’ясуймо, що` для розуміння сновидь дало нам заглиблення в дитячу психологію. Ми не тільки побачили, що матеріал забутих дитячих переживань приступний сновиддю, а й пересвідчилися, що психічне життя дитини з усіма його особливостями, егоїзмом, інцестуозним любовним вибором і т. ін. для сновиддя, тобто в неусвідомленому, існує й далі, і сновиддя щоночі повертає нас на ті інфантильні стадії. Такий висновок підтримує твердження, що неусвідомлене в психічному житті — це інфантильне. Неприйнятне для нас враження, ніби людській природі притаманно багато зла, починає слабнути. Це огидне зло — просто початкові, примітивні, інфантильні вияви психічного життя, які справді можна спостерегти в кожної дитини, проте ми почасти не помічаємо цих виявів, бо їхня сила мала, а почасти не сприймаємо їх поважно, бо ж не можна від дитини вимагати високих етичних стандартів. Відступаючи на ці інфантильні стадії, сновиддя створює враження, ніби виявляє притаманне нам зло. Але це враження оманливе, дарма що ми його лякаємось: ми не такі лихі, як можна було б виснувати після інтерпретації наших сновидь.

Якщо лихі пориви наших сновидь — тільки інфантилізм, повернення до початків етичного розвитку, а сновиддя лише знову перетворюють нас у дитину в думках і почуттях, то розумно нітрохи не соромитися цих лихих сновидь. Але розумування — тільки одна частина психічного життя, в душі, крім нього, відбувається ще й чимало іншого, не розумного, тож ми, дарма що це нерозумно, все-таки соромимось цих сновидь. Тому й напускаємо на них цензуру сновидь і сердимось та соромимось, якщо одному з цих бажань випадково пощастить проникнути в нашу свідомість у такій неперекрученій формі, що ми не зможемо не впізнати його; ба більше, ми часом соромимось і перекручених сновидь, немов і справді розуміємо їх. Згадайте лишень обурення порядної літньої жінки з приводу навіть іще не витлумаченого їй сновиддя про «любовні послуги». Отже, проблему не вирішено, цілком може виявитись, що, й далі розглядаючи проблему зла в сновиддях, ми дійдемо якогось іншого висновку й по-іншому оцінимо людську натуру.

Наше дослідження привело нас до двох результатів, які, проте, — лише вступ до нових загадок і нових сумнівів. По-перше: регресія, здійснювана роботою сновиддя, не лише формальна, а й матеріальна. Вона не тільки надає нашим думкам примітивної форми вираження, а й знову пробуджує властивості, притаманні примітивному психічному життю, відроджує давню зверхність Я, початкові вияви нашого сексуального життя і навіть наше давнє інтелектуальне надбання, якщо під ним можна розуміти символізм. По-друге, ці всі давні інфантильні вияви, що були колись панівними й самодостатніми, сьогодні слід вважати за неусвідомлені, і тепер наші уявлення про них змінилися й розширились. Неусвідомлене — це вже не тільки назва для досі латентного; неусвідомлене — це осібна психічна царина зі своїми формами вираження і притаманним тільки їй психічним механізмом, який більше ніде не діє. Але латентні думки сновиддя, про які ми дізналися завдяки тлумаченню сновидь, не належать до цієї царини; вони радше такі, як і думки, властиві нам, коли ми не спимо. І все-таки вони неусвідомлені — тож як нам вирішити цю суперечність? Ми починаємо здогадуватися, що тут слід провести розмежування. Щось, що походить з нашого свідомого життя і поділяє притаманні йому риси, — ми називаємо це щось денними залишками, — спільно з чимсь іншим, що походить із царини неусвідомленого, бере участь у формуванні сновидь. Саме між цими двома складниками відбувається робота сновиддя. Неусвідомлене, що постає і діє на денні залишки, становить, напевне, доконечну умову регресії. Це найглибший погляд на природу сновидь, який поки що нам під силу сформувати, перше ніж ми дослідимо дальші царини психіки, та невдовзі прийде пора по-іншому назвати неусвідомлений характер латентних думок сновиддя, щоб відрізняти їх від неусвідомленого матеріалу з царини інфантильного.

Можна, звичайно, запитати: «Що змушує психічну діяльність до такої регресії під час сну? Невже психічні подразники, які порушують сон, не можна притлумити без регресії? Якщо внаслідок цензури сновидь психічні процеси змушені маскуватися, послуговуючись давньою, тепер уже незрозумілою формою вираження, то навіщо потрібне відродження давніх, нині вже подоланих душевних поривів, бажань і особ­ливостей, — отже, навіщо до формальної регресії додається матеріальна?» Єдина відповідь, яка могла б задовольнити нас, — та, що лише таким чином може утворитися сновиддя, що в динамічному аспекті тільки таким способом можна усунути подразники сну. Але поки що ми не маємо підстав давати таку відповідь.

Лекція 14 Справдження бажань

Вельмишановні добродійки і добродії! Чи слід мені ще раз нагадувати, який шлях ми вже подолали досі? Що ми, застосовуючи нашу техніку, зіткнулися з перекрученням сновидь і надумали зразу ж оминути його, щоб, вивчаючи дитячі сновиддя, дістати цілком певну інформацію про природу сновиддя взагалі? Що потім, озброївшись результатами цього дослідження, ми безпосередньо приступили до перекручення сновидь і, сподіваюсь, мало-помалу вирішили й цю проблему? А тепер нам слід признатися собі, що знахідки, які стали нашим набутком на цих обох шляхах, не зовсім узгоджуються між собою. Тож перед нами стоїть завдання зіставити і взаємно відкоригувати їх.

Обидва напрями досліджень переконали нас, що робота сновиддя полягає, по суті, в перетворенні думок у галюцинаційне переживання. Як саме це стається — річ загадкова, але цю проблему має з’ясовувати загальна психологія, і нам тут немає потреби розглядати її. З дитячих сновидь ми дізналися, що мета роботи сновиддя полягає в тому, щоб через справдження бажань усунути психічні подразники, які порушують сон. Про перекручені сновиддя такого стверджувати не можна, поки ми не навчимося тлумачити їх. Проте з самого початку ми сподівалися, що перекручені сновиддя можна буде оцінювати з тих самих позицій, що й інфантильні. Вперше наші сподівання справдились, коли ми дізналися, що всі сновиддя — насправді сновиддя дитини; що вони використовують інфантильний матеріал, що їм властиві пориви й механізми, притаманні дитячій психіці. Опанувавши проблему перекручення сновидь, нам слід братися за дослідження, чи зберігає свою силу уявлення, що сновиддя — це справдження бажань, навіть у випадку перекручених сновидь.

Нещодавно ми вже тлумачили цілу низку сновидь, проте нітрохи не брали до уваги справдження бажань. Я переконаний, що у вас при моїх поясненнях не раз проривалося запитання: «Де ж поділося це справдження бажань, яке нібито становить мету роботи сновиддя?» Це питання дуже важливе: саме його раз по раз підносять наші критики-дилетанти. Як ви знаєте, людство інстинктивно борониться проти всяких інтелектуальних новацій. Один зі способів такої оборони полягає в тому, що новацію миттю якомога применшують і, де можна, зводять до одного афористичного вислову. Для нового вчення про сновиддя цим афористичним висловом стало «справдження бажань». Дилетант запитує: «Де справдження бажань?» Тільки-но почувши, що сновиддя має бути справдженням бажань, дилетанти запитують і, ще не закінчивши питати, відповідають заперечно. Вони зразу пригадують незліченні власні сновиддя, в яких їм доводилось відчувати всілякі прикрощі — аж до смертельного жаху, — тож це твердження психоаналітичної теорії сновидь видається їм просто неймовірним. Було б легко відповісти, що в перекручених сновиддях справдження бажань виявляється не безпосередньо, спершу його треба відшукати, а пошуки будуть успішні лише після того, як витлумачити сновиддя. Ми знаємо також, що бажання, які лежать в основі перекрученого сновиддя, — це заборонені, відтручені цензурою бажання, наявність яких стала причиною самого перекручення, приводом до цензурного втручання. Але критикам-дилетантам нелегко втовкмачити, що до інтерпретації сновиддя нема чого й запитувати про справдження бажань. Вони щоразу забувають про це. По суті, їхнє неприхильне ставлення до теорії справдження бажань — не що інше, як наслідок дії цензури сновидь, що спонукала поставити замість справжнього бажання замінник як результат відхилення тих цензурованих сновидних бажань.

Звичайно, ми відчуваємо потребу пояснити й те, чому існує так багато сновидь із неприємним змістом, а надто сновиддя, де є страх. Тут ми вперше стикаємось із проблемою афекту в сновидді, що заслуговує на самостійне дослідження, до якого, на жаль, ми не можемо взятись. Якщо сновиддя — справдження бажань, прикрих відчуттів у сновидді не повинно бути; тут, здається, критики-дилетанти мають слушність. Проте питання ускладнюють три додаткові міркування, про які ті критики не подумали.

По-перше: може статися, що роботі сновиддя не пощастить створити цілковите справдження бажань, тож частина прикрих почувань із думок сновиддя зостанеться і в явному сновидді. Тоді аналіз мав би показати, що ці думки сновиддя були ще прикріші, ніж на них збудоване сновиддя. Це мало б підтверджуватися щоразу. Тоді б ми припустили, що робота сновиддя не досягла своєї мети, як не досяг мети — погамування спраги — і сон про пиття води, спричинений нестачею води. Людина й далі відчуває спрагу і змушена прокидатись, щоб напитися. Але все-таки це справжнісіньке сновиддя, з властивої йому природи воно нічого не втратило, і тому ми повинні сказати: «Ut desint vires, tamen est laudanda voluntas».[29].

Принаймні ясний і певний намір лишається гідним похвали. Такі випадки невдач аж ніяк не рідкісні, і одна з їхніх причин полягає в тому, що роботі сновиддя набагато важче змінити природу афекту, ніж зміст; часто-­густо афекти вельми непоступливі, тож і стається так, що прикрий зміст сновидних думок перетворюється у справдження бажань, а прикрий афект зостається без змін. У таких сновиддях афект нітрохи не пасує до змісту, що й дає нашим критикам змогу казати, ніби сновиддя таке далеке від справдження бажань, що в ньому навіть безневинний зміст може бути пов’язаний із прикрими відчуттями. На це твердження з боку невігласів ми відповімо, що саме в таких сновиддях робота сновиддя найвиразніше засвідчує тенденцію до справдження бажань, бо тут вона постає ізольовано. Критики хиблять через те, що той, хто не знає неврозів, гадає, ніби між змістом та афектом існує тісніший внутрішній зв’язок, ніж насправді, й тому не розуміє, що зміст може змінитися, тоді як супровідний йому афект зостанеться тим самим.

Друге міркування набагато важливіше і глибше, проте його також не добачають дилетанти. Полягає воно ось у чому. Справдження бажань напевне має давати втіху, та виникає запитання: кому? Звичайно, тому, хто мав бажання. Але ж ми знаємо, що в сновидця дуже незвичайне ставлення до своїх бажань: він відкидає їх, цензурує, одне слово, не хоче їх. Отже, справдження бажань не дасть йому ніякої втіхи, радше слід сподіватися протилежного. Досвід показує, що це протилежне, яке нам ще треба пояснити, постає у формі страху. Тому сновидця у ставленні до своїх сновидних бажань можна уявити як двох різних осіб, тісно поєднаних між собою чимсь спільним. Замість дальших пояснень я нагадаю вам дуже відому казку, в якій зображене таке двоїсте ставлення. Добра фея пообіцяла одному бідному чоловікові та його дружині виконати їхні три перші бажання. Ті страшенно зраділи й вирішили дуже ретельно вибрати бажання. Але запах смаженої ковбаси з сусіднього подвір’я спокусив жінку й собі побажати кілька кілець ковбаски. От вони вже й тут, перше бажання виконане. На таке чоловік розгнівавсь і спересердя побажав, щоб та ковбаса повисла в жінці на носі. І це також сталося, й ковбасу вже несила було стягти з її нового місця, тобто справдилось і друге бажання, але воно належало чоловікові, і жінці таке справджене бажання дуже сприкрилось. Ви знаєте, як саме закінчується казка. Оскільки ті люди зрештою становили спільноту, були подружжям, то втретє вони забажали, щоб ковбаси не стало на жінчиному носі. Цією казкою можна не раз скористатися в багатьох різних ситуаціях, нам вона тут править за ілюстрацію можливості, що справдження бажань однієї особи може завдати великих прикрощів другій, якщо вони обидві не поєднані тісно між собою.

А тепер нам не так уже важко досягти ще кращого розуміння страшних сновидь. Лише проведімо ще одне спостереження і тоді ми зможемо висунути гіпотезу, що спиратиметься на кілька міркувань. А спостереження таке: зміст страшних сновидь дуже часто взагалі не зазнає перекручення, так би мовити, уникає цензури. Страшне сновиддя часто є нічим не прихованим справдженням бажань, — звичайно, не дозволених, а відкинутих. Замість цензури з’являється почуття страху. Якщо про інфантильні сновиддя можна стверджувати, що це явні справдження дозволених бажань, а про звичайні перекручені сновиддя — що це замасковані справдження згнічених бажань, то до страшних сновидь пасує тільки формула, що вони є явним справдженням згнічених бажань. Страх свідчить, що згнічене бажання виявилось сильнішим за цензуру і справдилось або мало справдитись, незважаючи на цензуру. Ми розуміємо, що для нас, оскільки ми стоїмо на боці цензури сновидь, справдження згнічених бажань може становити лише привід до прикрих почуттів і оборонних заходів. Страх, що постає при цьому в сновидді, є, якщо хочете, страхом перед силою бажання, яке в інші хвилини ми спромагаємося загнуздати. Саме вивчення сновидь не може дати відповіді, чому та оборона проступає у формі страху, тому страх вочевидь слід вивчати у зв’язку з чимсь іншим.

Гіпотезу, слушну щодо неперекручених страшних сновидь, можна поширити й на ті сновиддя, які зазнають перекручення тільки почасти, а також на решту неприємних сновидь, що породжують прикрі почуття, напевне близькі до страху. Страшні сновиддя здебільшого пробуджують нас: ми дбаємо про те, щоб урвати сон, перше ніж згнічене сновидне бажання, відкинувши цензуру, реалізується цілком. У цьому випадку сновиддя не досягає своєї мети, але його природа від цього не змінюється. Ми порівнювали сновиддя зі сторожем або охоронцем сну, що вберігає наш сон від порушень, але й сторож часом може розбудити заснулого, відчувши, що йому забракне сили самому відігнати небезпеку і впоратись із порушником. І все-таки нам іноді щастить і далі зберігати сон, навіть коли сновиддя стає небезпечним і починає обертатися в страх. Ми кажемо собі уві сні: «Це тільки сон», і спимо далі.

Як стається, що сновидне бажання спромагається подолати цензуру? Це залежить і від самого сновидного бажання, і від цензури сновидь. З невідомих причин бажання іноді може надміру посилитись, проте складається враження, що найчастіше саме ослаблення цензури сновидь винне в такому зсуві рівноваги сил. Ми вже чули, що в кожному окремому випадку цензура виявляється з різною силою, трактуючи різні елементи з неоднаковим ступенем суворості, а тепер можемо додати ще й гіпотезу, що цензурі взагалі властива мінливість, і проти тих самих неприйнятних елементів вона не щоразу застосовує однакову силу. Якщо завдяки випадкові цензура часом почувається цілком безпорадною перед сновидним бажанням, яке може просто змести її, вона тоді, замість перекручення, вдається до останнього приступного їй засобу: уриває сон, змушуючи людину прокидатися від страху.

При цьому нас вражає, що ми взагалі ще не знаємо, чому ці лихі, відкинуті бажання оживають саме вночі і таким чином порушують наш сон. Відповіддю може бути не що інше, як тільки ще одна гіпотеза про природу самого сну. Вдень ці бажання придушує важкий гніт цензури, що, як правило, унеможливлює будь-який їхній вияв. Уночі цензура, либонь, як і всі інші інтереси психічного життя, припиняє чи принаймні набагато ослаблює свою діяльність задля єдиного бажання спати. Отже, саме завдяки ослабленню цензури протягом ночі заборонені бажання знову здобуваються на силу. Є такі нервовохворі, що кепсько сплять і при цьому стверджують, ніби попервах вони свідомо прагнули безсоння. Вони не зважувалися заснути, боячись власних сновидь, тобто наслідків ослаблення цензури. Дуже легко переконатися, що таке зменшення цензурної пильності аж ніяк не означає великої необережності: сон відбирає в нас здатність рухатись, і наші лихі наміри, навіть якщо заворушаться, приведуть не до чого іншого, як лише до сновиддя, яке практично не заподіює ніякої шкоди; в такій ситуації справді немає нічого тривожного, і це підтверджує дуже розважлива, пов’язана, проте, з ніччю, а не з життям сновидь, заувага самої людини: «Це лише сон». Тож ми не зважаємо на нього й спимо собі далі.

По-третє, згадавши наше уявлення, що сновидця, який бореться з власними бажаннями, можна зобразити як спільноту двох різних, але внутрішньо чимсь тісно поєднаних осіб, ви зрозумієте ще один із можливих способів, яким через справдження бажань може виявитись щось украй прикре для нас: я маю на увазі покарання. Тут для пояснення нам знову придасться казка про три бажання: ковбаса на тарілці була прямим справдженням бажання першої особи, дружини; ковбаса на її носі була прямим справдженням бажання другої особи, чоловіка, а водночас і карою за безглузде бажання жінки. При неврозах ми знову зіткнемося з бажаннями, що мають таку саму мотивацію, як і третє бажання, яке ще зостається в казці. В психічному житті людини є чимало таких каральних тенденцій, вони досить сильні, і їм можна приписати певну частину відповідальності за прикрі сновиддя. А тепер ви, напевне, думаєте, що таким чином від уславленого справдження бажань майже нічого не лишається, проте, придивившись пильніше, ви будете змушені визнати, що не маєте слушності. Порівнюючи з можливим — і, як гадає дехто з авторів, реальним — розмаїттям сновидь, яке буде обговорене згодом, такий варіант, як справдження бажань — зародження страху — покарання, трапляється досить рідко. Додайте до цього, що страх є прямою протилежністю бажання, а протилежності дуже тісно пов’язані асоціативно і, як ми вже чули, ототожнюються в неусвідомленому. Крім того, кари — це також справдження бажань, тільки вже іншої особи — тієї, що запроваджує цензуру.

Отже, загалом я не пішов ні на які поступки вашим запереченням теорії справдження бажань, але тепер ми зобов’язані довести, що справдження бажань є в будь-якому перекрученому сновидді, і, звичайно, ми не прагнемо спекатися цього завдання. Повернімося ж до вже тлумаченого сновиддя про три погані квитки в театр за півтора флорина, на якому ми чималого навчилися. Сподіваюсь, ви ще пам’ятаєте його. Одній жінці, якій удень чоловік сказав, що її лише на три місяці молодша від неї подруга Еліза заручилася, сниться, ніби вона зі своїм чоловіком сидить у театрі. Одна половина партеру майже порожня. Чоловік сказав їй, що Еліза з нареченим теж хотіли піти до театру, але не змогли, бо їм діставалися тільки погані місця, три за півтора гульдена. А дружина відповіла, що вони небагато втратили. Ми з’ясували, що її сновидні думки були пов’язані з досадою, що вона так рано вийшла заміж, і з невдоволеністю своїм чоловіком. Можна поцікавитись, як ці неясні думки були перетворені у справдження бажань і де можна знайти їхній слід у явному змісті. Тепер ми знаємо, що елемент «надто рано, поквапно» був усунений зі сновиддя цензурою; натяком на цей елемент є порожній партер. Загадкові «три квитки за півтора гульдена» завдяки вивченню символіки, яким ми відтоді збагатилися, стали нам тепер зрозуміліші.[30] Число 3 вочевидь означає чоловіка, і перекласти явний елемент дуже легко: «За посаг купила собі чоловіка» («За свій посаг я б могла купити собі вдесятеро[31]. кращого»). Відвідини театру вочевидь стоять замість шлюбу. «Надміру завчасна купівля квитків» безпосередньо заступає надто ранній шлюб.

Але така заміна — це наслідок справдження бажань. Наша сновидиця не завжди була така невдоволена своїм раннім шлюбом, як того дня, коли почула про заручини своєї подруги. Колись вона пишалася своїм заміжжям і вважала, що має переваги над подругою. Простодушні дівчата, заручившись, часто виявляють свою радість, що невдовзі вже ходитимуть на всі досі заборонені театральні вистави, дивитимуться геть усе. Ота любов до видовищ або цікавість, що виявляється тут, спочатку була, звісно, сексуальним бажанням підглядати, спрямованим на статеве життя, зокрема статеве життя батька-матері, а потім стала одним з найсильніших мотивів, які спонукають дівчат до раннього шлюбу. Таким чином відвідини театру обернулись у позначений натяком очевидний замінник шлюбу, тому в своїй теперішній досаді на раннє заміжжя сновидиця повертається до часів, коли раннє заміжжя було для неї справдженням бажань, бо воно задовольняло її потяг підглядати, і, керуючись тим своїм давнім бажанням, жінка замінює шлюб на відвідини театру.

Можна сказати, що приклад, який ми обрали, доводячи існування прихованого справдження бажань, не дуже вдалий. Щодо всіх інших перекручених сновидь теж слід чинити аналогічно. Я не можу цього зробити безпосередньо перед вами, а лише переконано заявляю, що ми всюди досягнемо успіху. Проте я не хочу й далі зосереджуватись на цьому пункті теорії. Досвід навчив мене, що це один з найвразливіших пунктів усього вчення про сновиддя, пункт, з яким пов’язано чимало суперечностей та непорозумінь. Крім того, ви, напевне, ще досі перебуваєте під враженням, ніби я вже відкликав частину свого твердження, кажучи, що сновиддя є або справдженим бажанням, або його протилежністю — реалізованим страхом чи карою, — і, певне, гадаєте, що тепер трапилась добра нагода змусити мене до дальших обмежень. До того ж я чув іще закид, що речі, які мені самому видаються очевидними, я викладаю надто стисло і через те не дуже переконливо.

Коли хто разом з нами просунувся так далеко в тлумаченні сновидь і погодився з усіма дотеперішніми висновками, той не так уже рідко зупиняється перед проблемою справдження бажань і запитує: «Припустімо, що кожне сновиддя має значення і це значення можна виявити, застосувавши техніку психоаналізу, — чому ж тоді це значення всупереч усякій очевидності неодмінно має формулюватись як справдження бажань? Чому нашим нічним думкам не вільно бути такими розмаїтими, як наші денні думки, тобто чому одного разу сновиддя не може відповідати справдженому бажанню, а другого — як ви самі казали — його протилежності, реалізованому страхові; чому сновиддя не може відтворювати намір, засторогу, роздуми з усіма «за» і «проти» або ж докір, муки сумління, спробу підготувати до майбутньої діяльності? Чому завжди йдеться лише про бажання або, в крайньому разі, його протилежність?»

Можна припустити, що розбіжності поглядів у цьому одному пункті не такі вже істотні, якщо в усьому іншому є цілковита згода. Хіба не досить нашого відкриття, що сновиддя мають значення і що існують способи виявити те значення? Адже ми відступимо назад, спробувавши визначити те значення надто вузько. А насправді цього не досить. Непорозуміння в цьому пункті зачіпає саму основу нашого вчення про сновиддя і загрожує применшити його цінність для розуміння неврозів. Крім того, ота готовність «ступити назустріч», яку вельми цінують у діловому житті, в царині науки зовсім недоречна і навіть шкідлива.

Моя перша відповідь на запитання, чому сновиддя не можуть бути розмаїті за значенням, така, яку звичайно й дають у випадках, подібних до нашого: «Я не знаю, чому вони не такі, і не мав би няких заперечень, якби вони й справді були такі». Тільки одна дрібниця перешкоджає сформуватися цьому ширшому і зручнішому уявленню про сновиддя, а саме: насправді вони не такі. У своїй другій відповіді я наголошу, що гіпотеза, ніби сновиддя відповідає різноманітним способам мислення та розумовим операціям, мені теж не чужа. Якось в одній історії хвороби я розповів про сновиддя, що снилося три ночі поспіль і потім більше ніколи не з’являлось, і пояснив це тим, що сновиддя відповідало намірові, повторювати який після його виконання вже не мало сенсу. Згодом я опублікував переказ сновиддя, тобто визнав, цей факт. Тож як я можу суперечити сам собі й заявляти, ніби сновиддя завжди є справдженим бажанням?

Я так чиню тому, щоб запобігти безглуздому непорозумінню, яке може знищити всі наші здобутки в царині вивчення сновидь, непорозумінню, внаслідок якого сновиддя плутають із латентними думками сновиддя і приписують йому те, що властиве тільки латентним думкам. Цілком слушно, що сновиддя може заступити і зобразити в зміненому вигляді все, що ми перед цим згадували: намір, засторогу, роздуми, готування, спробу виконати завдання тощо. Та коли як слід придивитись, ви побачите, що все це стосується тільки латентних думок сновиддя, які стали сновиддям. З розтлумачених сновидь ви дізналися, що неусвідомлене мислення людини якраз і переймається такими намірами, готуваннями, роздумами тощо, з яких потім робота сновиддя утворює сновиддя. Якщо ви не дуже цікавитесь роботою сновиддя, зате надміру цікавитесь неусвідомленим мисленням людини, ви просто відкидаєте роботу сновиддя і практично слушно стверджуєте, що сновиддя відповідає засторозі, намірові й т. ін. У психоаналітичній праці таке трапляється дуже часто: адже ми здебільшого намагаємось розбити оболонку сновиддя і розглядати замість нього латентні думки, з яких і постало сновиддя.

Отак зовсім випадково, намагаючись докопатися до латентних думок сновиддя, ми дізналися, що всі названі вище вкрай складні різновиди психічної діяльності можуть бути неусвідомлені, — дивовижний, приголомшливий результат!

Та повернімося назад. Ви матимете слушність тільки тоді, коли ясно зрозумієте, що послуговуєтеся скороченою формою вислову і аж ніяк не будете приписувати того розмаїття самій природі сновиддя. Говорячи про «сновиддя», вам слід розуміти під цим терміном або явне сновиддя, тобто продукт роботи сновиддя, або, в крайньому разі, саму роботу сновиддя, тобто ті психічні процеси, які з латентних думок сновиддя утворюють явне сновиддя. Будь-яке інше вживання цього слова призведе до плутанини уявлень, що вводитиме нас в оману. Якщо ви в своїх твердженнях маєте на увазі не саме сновиддя, а латентні думки за ним, то кажіть про це відверто, не затемнюйте ще дужче проблему сновиддя тією неясністю висловлень, які ви вживаєте. Латентні думки — це матеріал, з якого робота сновиддя вибудовує явне сновиддя. Навіщо ж узагалі плутати матеріал із роботою, яка упорядковує його? Чи ж маєте ви тоді яку перевагу над тими, що знають тільки остаточний продукт роботи і неспроможні пояснити, звідки він походить і як утворюється?

Найістотніше в самому сновидді — це робота сновиддя, спрямована на матеріал думок. Ми не маємо ніякого права нехтувати її в теорії, дарма що в певних практичних ситуаціях можна не зважати на неї. Дальші аналітичні спостереження доводять, що робота сновиддя не обмежується тільки перекладом цих думок у вже знайомі вам архаїчні або регресивні форми вираження. Адже щоразу неодмінно додається щось таке, що не належить до латентних думок дня, проте становить справжню рушійну силу утворення сновидь. Цей неодмінний додаток — також неусвідомлене бажання, задля справдження якого перетворюється зміст сновиддя. Отже, сновиддя може бути чим завгодно — поки ми зважаємо тільки на представлені завдяки йому думки: засторогою, наміром, готуванням і т. ін.; крім того, кожне сновиддя — це справдження якогось неусвідомленого бажання, і таким воно є тільки тоді, коли розглядати його як наслідок роботи сновиддя. Отже, сновиддя — не просто намір чи засторога, а неодмінно намір і т. ін., що з допомогою певного неусвідомленого бажання переходить в архаїчні форми вираження і перетворюється так, що обертається у справдження бажань. Одна особливість — справдження бажань — це константа; друга може варіюватись і теж виявлятись у формі бажання, тож денне латентне бажання сновиддя з допомогою неусвідомленого бажання подає як справджене.

Я розумію це все дуже добре, але не знаю, чи пощастило мені зробити цей матеріал зрозумілим і для вас. Мені важко це все вам довести, бо, з одного боку, доведення потребує докладного аналізу багатьох сновидь, а з другого — цей найтяжчий і найважливіший пункт наших уявлень про сновиддя можна переконливо подати, тільки спираючись на ті міркування, про які ми ще не згадували. А загалом ви вірите, що при тісному взаємозв’язку всіх феноменів можна глибоко проникнути в природу одного з них, знехтувавши інші, які мають схожу природу? Оскільки ми ще нічого не знаємо про феномени, найближчі до сновидь, — про невротичні симптоми, — то ще раз змушені вдовольнитися лише дотепер досягнутим. Я тільки поясню вам ще один приклад і висуну нове міркування.

Розгляньмо знову сновиддя, до якого ми вже не раз поверталися, — сновиддя про три театральні квитки за півтора флорина. Запевняю вас, спершу я взяв це сновиддя задля прикладу без ніякого наміру. Латентні думки сновиддя ви вже знаєте: досаду, що жінка так поквапилася з заміжжям; ця досада прокинулась на звістку, що її подруга тільки нещодавно заручилася; невдоволеність своїм чоловіком, думка, що вона дістала б собі кращого, якби зачекала. Бажання, що його витворило з цих думок сновиддя, ми вже також знаємо, це прагнення видовищ, можливості ходити до театру; цілком імовірно, що це парость давньої цікавості нарешті дізнатися, що ж відбувається, коли виходять заміж. Добре відомо, що в дітей ця цікавість звичайно звернена на сексуальне життя батька-матері; отже, це прагнення інфантильне і, хоча подеколи воно виявляється в житті й пізніше, його коріння сягає інфантильного періоду. Але для пробудження цього прагнення підглядати денна звістка не дала жодного приводу, вона спричинила тільки досаду і жалі. Тож це бажання попервах не належало до латентних думок сновиддя, і для нашого аналізу можна використати результати тлумачення сновиддя, взагалі не зважаючи на нього. Сама досада теж була нездатна спричинити сновиддя; думка «Було безглуздям так рано віддаватися» може спричинити сновиддя тільки тоді, коли пробудить давнє бажання нарешті побачити те, що відбувається при одруженні. Тоді це бажання формує зміст сновиддя, замінюючи шлюб відвідинами театру, і надає йому форми справдження попереднього бажання: «Тепер я можу ходити до театру й бачити все заборонене, а ти цього не можеш; я вже заміжня, а ти ще мусиш чекати». Таким чином теперішня ситуація обертається в свою протилежність, давній тріумф стає на місце недавньої поразки. При цьому задовольняється не тільки прагнення бачити, а й чуття егоїстичного суперництва. Саме це останнє задоволення визначає явний зміст сновиддя, згідно з яким жінка й справді сидить у театрі, тоді як її подруга не змогла туди потрапити. Ті фрагменти змісту сновиддя, за якими й далі ховаються латентні думки, постають як непідхожі й незрозумілі модифікації цієї ситуації задоволення. Мета тлумачення сновидь полягає в тому, щоб відокремити все, що служить зображенню справдження бажань, і відбудувати з тих натяків прикрі латентні думки сновиддя.

Міркування, яке я обіцяв вам повідомити, має привернути вашу увагу до цих, тепер виведених на передній план латентних думок сновиддя. Я прошу не забувати, що їх, по-перше, не усвідомлює сновидець, по-друге, вони розважливі і зв’язні, тож їх можна зрозуміти як цілком збагненні реакції на подразники, які призвели до сновиддя; по-третє, вони можуть мати не меншу вартість, ніж будь-які психічні пориви або розумові операції. Ці думки я тепер ще наполегливіше, ніж досі, називатиму «денними залишками», байдуже, визнає їх сам сновидець чи ні. Тепер я розрізнятиму денні залишки і латентні думки сновиддя, позначаючи як латентні думки — в цілковитій згоді з нашою дотеперішньою практикою — все, про що ми дізнаємося з тлумачення сновидь; денні залишки становлять лише невелику частину латентних думок сновиддя. Тоді наше уявлення про те, що відбувається, буде таким: до денних залишків щось додається, і це щось належить неусвідомленому: додається сильне, проте згнічене бажання, і саме воно уможливлює утворення сновидь. Дія цього бажання на денні залишки створює іншу частину латентних думок сновиддя — ті, яким уже немає потреби видаватися розважливими і зрозумілими з погляду нашого розуму, коли ми не спимо.

Для ілюстрації відносин між денними залишками і неусвідомленими бажаннями я використав порівняння, яке тепер вважаю за доцільне подати знову. Будь-яке підприємство потребує капіталіста, що оплачував би видатки, і підприємця, що мав би ідеї і тямив, як їх запроваджувати. Роль капіталіста при утворенні сновидь завжди відіграє неусвідомлене бажання: воно надає потрібну для цього психічну енергію; підприємцем є денні залишки, які визначають характер витрат. Цілком можливо, що й сам капіталіст має ідеї та потрібні знання, а підприємець має свій власний капітал. Це спрощує практичну ситуацію, зате ускладнює її теоретичне розуміння. В економіці ми завжди розрізняємо в особі ці дві її функції — капіталіста і підприємця, — і таким чином відновлюється та основна ситуація, на яку й спирається наше порівняння. Ті самі варіації трапляються й при утворенні сновидь, і дослідити їх я полишаю вам самим.

Піти далі ми тут не зможемо, бо вам, певне, давно вже муляє думка, яка заслуговує, щоб її почули. Чи денні залишки, запитаєте ви, справді неусвідомлені в тому самому розумінні, що й неусвідомлене бажання, потрібне, щоб надати їм спроможність утворити сновиддя? Ваш здогад слушний: у цьому й полягає суть усієї справи. Так, їхня неусвідомленість різна. Сновидне бажання належить до іншого неусвідомленого, що, як ми бачили, має інфантильне походження та устатковане осібним механізмом. Було б доцільно розрізняти ці обидва види неусвідомленого, давши їм різні назви. Але з цим слід радше зачекати, поки ми познайомимось із цариною невротичних феноменів. Якщо наше уявлення про існування неусвідомленого вже тепер називають фантастичним, то що скажуть тоді, коли ми признаємось, що для досягнення нашої мети нам треба припустити існування двох його різновидів?

На цьому й зупинімося. Вам знову довелося почути самі недоведені твердження, і чи багато втішного в думці, що таке пізнання можна повести й далі, і байдуже, це зробимо ми або ті, хто прийде після нас? Чи не досить ми самі вже дізналися нового і приголомшливого?

Лекція 15 Сумніви й критичні зауваги

Вельмишановні добродійки і добродії! Ми не полишимо царини сновидь, не розглянувши найзагальніших сумнівів і непевних місць, пов’язаних із нашими новими ідеями та уявленнями. Той, хто уважно слухав мої лекції, мабуть, і сам уже зібрав трохи такого матеріалу.

1. У вас могло скластися враження, ніби при тлумаченні сновидь, попри неухильне дотримання техніки, зостається чимало непевних місць, тому точний переклад явних сновидь і з’ясування латентних думок сновиддя опиняються під загрозою. Тут ви ще згадаєте, що, по-перше, ми ніколи не знаємо, чи якийсь окремий елемент сновиддя слід розуміти безпосередньо чи символічно, бо предмети, вжиті як символи, від цього не перестають бути самі собою. Якщо немає ніяких об’єктивних підстав, що схиляли б до тієї чи тієї постанови, тлумачення в цьому пункті стає цілковито довільним, залежним тільки від інтерпретатора. Крім того, внаслідок збігу протилежностей при роботі сновиддя ніколи немає певності, чи якийсь елемент сновиддя слід тлумачити в позитивному чи негативному розумінні, як власне цей елемент чи як його протилежність, — тут знову з’являється нагода довільно тлумачити матеріал. По-третє, оскільки в сновиддях часто трапляються всякого роду інверсії, інтерпретатор вирішує, як йому заманеться, де саме сталась така інверсія. Нарешті, ви пригадаєте, що чули, ніби дуже рідко можна бути впевненим, що досягнуте тлумачення сновиддя — єдине можливе. Виникає небезпека недобачити ще одне цілком прийнятне тлумачення того самого сновиддя. За таких обставин, виснуєте ви, зостається таке широке поле для сваволі інтерпретатора, що важко сподіватися об’єктивної вірогідності результатів тлумачення. Крім того, ви ще можете припустити, що хибність тлумачення пов’язана не з самим сновиддям, а з неслушністю наших уявлень та гіпотез.

Ці всі ваші закиди слушні, але, гадаю, аж ніяк не виправдовують жоден з ваших висновків: ані першого, мовляв, тлумачення сновидь, до якого ми вдаємося, залежить від сваволі інтерпретатора, ані другого, мовляв, неадекватність результатів ставить під сумнів правильність нашої методики. Коли замість «сваволі інтерпретатора» поставити його вправність, досвідченість, розуміння, я погоджуся з вами. Впливу особистості інтерпретатора ми й справді не можемо позбутися, надто коли трапляються складні для тлумачення випадки. Але така сама ситуація і в будь-якій іншій науковій діяльності. Нема ніякої ради на те, що ту саму методику одна людина застосовує краще або гірше за іншу. А те, що, приміром, видається довільним при тлумаченні символів, можна усунути, зваживши, що, як правило, взаємозв’язки думок сновиддя, а також самого сновиддя з усім життям сновидця й уся психічна ситуація, в якій стався сон, дозволяють вибрати тільки одне з можливих тлумачень, решта стають негодящими. Висновок, ніби недосконалість нашого тлумачення сновидь пов’язана з хибністю наших уявлень, спростовується міркуванням, що багатозначність, або невизначеність, сновиддя — це радше риса, якої ми неодмінно мали б сподіватися в сновидь.

Пригадайте, ми з вами казали, що робота сновиддя здійснює переклад думок сновиддя, вдаючись до примітивних способів вираження, подібних до ієрогліфічного письма. Всі примітивні системи вираження обтяжені невизначеностями та двозначностями, проте це не дає нам права сумніватись у можливості застосувати їх. Ви знаєте, що збіг протилежностей у роботі сновиддя подібний до так званого «протиставного значення первісних слів» у найдавніших мовах. Мовознавець Л. Абель (1884 р.), що йому ми завдячуємо цю теорію, просить нас аж ніяк не уявляти собі, ніби повідомлення, яке одна людина передає іншій з допомогою таких амбівалентних слів, стає через те двозначним. Навпаки, тон, жести і сам мовний контекст не полишають жодного сумніву, яке з двох протилежних значень мовець намірявся передати. На письмі, де немає жестів, їх заступають додаткові, не призначені для вимови графічні зображення, приміром, малюнок згорбленого або випростаного чоловічка, що з огляду на двозначність ієрогліфа ken означатиме або «слабкий», або «сильний». Отже, попри багатозначність звуків і знаків непорозуміння можна уникнути.

У давніх системах вираження, приміром у найдавніших писемностях, ми все-таки помічаємо ще чимало невизначеностей, що їх ми б уже не терпіли в нашому теперішньому письмі. Наприклад, у багатьох семітичних писемностях слова позначені тільки приголосними; пропущені голосні має відновити сам читач, спираючись на свої знання і контекст. Ієрогліфічні писемності дотримуються дуже близького, хоч і відмінного принципу, і тому ми зовсім не знаємо, як звучала давньоєгипетська мова. Натомість у священному письмі єгиптян були ще й інші невизначеності: скажімо, сам писар визначав, як йому розміщати малюнки: справа наліво чи зліва направо. Щоб прочитати ті письмена, слід зважати на те, в який бік повернуті голови птахів та обличчя людей, і т. ін. Але писар міг розмістити знаки й у вертикальному стовпчику або, надписуючи невеликі предмети, міг з огляду на естетичні мотиви й заповнення простору зобразити значки ще якось інакше. Але найважче в ієрогліфічному письмі те, що в ньому слова не відокремлюються. Значки йдуть один за одним на однаковій відстані на всій сторінці, тож узагалі не можна з’ясувати, чи якийсь значок ще пов’язаний із попе­реднім, а чи є вже початком нового слова. У перському клинописі для розмежування слів уживали косий значок.

Одна з найдавніших мов — китайська, але її і в усній, і в письмовій формі ще й тепер уживає чотириста мільйонів чоловік. Лишень не думайте, ніби я щось у ній тямлю, я тільки дістав про неї певну інформацію, сподіваючись, що зможу знайти в ній аналоги тих невизначеностей, які трапляються в сновиддях. Я не розчарувавсь у своїх сподіваннях, бо в китайській мові така сила невизначеностей, що можна справді злякатися. Відомо, що вона складається з певної кількості складозвуків, які вимовляють або поодинці, або в поєднанні по два зразу. Один з головних діалектів налічує десь чотириста таких звуків. Оскільки словник цього діалекту становить близько чотирьох тисяч слів, виходить, що кожен із цих звуків має пересічно десять значень — одні менше, а інші навіть більше. Є, крім того, ціла низка способів уникнути багатозначності, оскільки з самого контексту не можна з’ясувати, котре з десяти значень складозвуку мовець наміряється передати слухачеві. Серед цих способів — поєднання двох звуків в одне слово і застосування чотирьох різних «тонів», згідно з якими слід вимовляти слова. Для нашого порівняння ще цікавіша та обставина, що в китайській мові майже немає граматики. Про жодне з односкладових слів не можна сказати, чи це іменник, чи дієслово, чи прикметник, бракує всіляких модифікацій слова, які могли б указати на рід, число, відмінок, час або стан. Отже, мова начебто складається з самого сирового матеріалу; так само й мову наших думок робота сновиддя розкладає на сировий матеріал, оминаючи всі засоби вираження зв’язків між словами. В китайській мові в кожному випадку, коли є невизначеність, усе має вирішувати розум слухача, який при цьому зважає на контекст. Я занотував собі одне китайське прислів’я, яке буквально перекладають так:

«Мало що бачити, багато що дивного».

Це прислів’я зрозуміти не важко. Воно може означати: «Що менше людина бачила, то більше дивується». Або: «Дивується той, хто мало бачив». Звичайно, нема чого вибирати між цими двома перекладами, які різняться тільки граматично. Ми пересвідчилися, що, попри свою невизначеність, китайська мова — напрочуд придатний засіб вислову думок. Отже, невизначеність не конче має призводити до багатозначності.

А тепер ми, напевне, повинні визнати, що в системі вираження, властивій сновиддям, ситуація куди несприятливіша, ніж у цих усіх давніх писемностях і мовах. Адже вони кінець кінцем мали бути засобом спілкування, тобто були розраховані на те, щоб їх розуміли, байдуже, яким чином і з допомогою яких засобів цього досягали. Саме цієї риси бракує в сновиддях: мета сновидь не в тому, аби щось повідомити, вони не засіб спілкування, а навпаки, прагнуть бути незрозумілими. Через те нам не слід дивуватись і збочувати на хибний шлях, коли виявиться, що певну кількість невизначеностей і багатозначностей у сновидді взагалі не пощастить з’ясувати. Єдиний певний здобуток нашого порівняльного аналізу полягає в тому, що такі невизначеності, які використовують як закид проти обґрунтованості наших тлумачень сновидь, слід радше вважати за рису, завжди притаманну всім примітивним системам вираження.

Тільки практика й досвід можуть визначити, як далеко насправді може сягати наше розуміння сновидь. Гадаю, дуже далеко, і порівняння результатів, яких досягли правильно навчені аналітики, підтверджує мій погляд. Звісно, дилетантів, навіть дилетантів від науки, дуже тішить змога пишатися своїм зверхнім скептицизмом перед тими труднощами та сумнівами, які обтяжують наукові дослідження. Гадаю, тут вони помиляються. Не всі ви, певне, знаєте, що така сама ситуація була і в історії розшифрування вавилонсько-ассірійської писемності. Був навіть час, коли громадська думка заходила так далеко, що всіх, хто розшифровував клинопис, оголошували одержимими, а ті всі дослідження вважали за ошуканство. Але 1857 р. Королівське азіатське товариство провело остаточну перевірку. Воно запропонувало чотирьом найвидатнішим дослідникам клинопису — Ролінсону, Гінксові, Фоксові Тальботу та Оппертові — прислати в запечатаних конвертах незалежні переклади недавно знайденого клинописного тексту, а порівнявши чотири варіанти, заявило, що їхня взаємна узгодженість досить велика, щоб можна було на досить твердих підставах вірити в досі досягнуте й дальший поступ. Відтоді глузування всіляких дилетантів мало-помалу вщухло і незмірно зросла впевненість у можливості прочитати клинописні документи.

2. Друга низка заперечень тісно пов’язана з враженням, якого й ви, напевне, не уникли, а саме: чимало висновків, досягнутих згідно з нашим методом тлумачення сновидь, видаються неприродними, штучними, накинутими сило­міць, тобто силуваними, а то й кумедними і жартівливими. Такі висловлення можна почути досить часто, і я, не вибираючи, візьму задля прикладу останнє, що дійшло до мене. Тож слухайте. Недавно у вільній Швейцарії директора семінарії позбавили посади за те, що він виявляв цікавість до психоаналізу. Той запротестував, і одна бернська газета опублікувала постанову шкільного начальства щодо цього випадку. З тієї статті я процитую кілька фраз, пов’язаних із психоаналізом: «Крім того, ми були вражені силуваністю і штучністю багатьох прикладів, поданих в уже названій книжці доктора Пфістера з Цюриха... Вкрай дивує, що директор семінарії без ніякої критики сприйняв ці всі твердження і нібито докази». Ці фрази можна вважати за остаточний присуд «того, хто спокійно роздумує». А я схильніший вважати, що «штучний» саме цей спокій. Пригляньмося ж ближче до цих фраз, сподіваючись, що трохи міркувань і додаткове пізнання не заподіють ніякої шкоди навіть любителеві спокійних роздумів.

І справді цікаво спостерігати, як швидко й непомильно, спираючись лише на перші враження, дехто висловлює категоричну думку про найтяжчі й найплутаніші питання психології. Тлумачення видаються їм силуваними і штучними, не подобаються, тож і всю науку тлумачення вони вважають за хибну й нікудишню; жодного разу мимобіжна думка не вкаже їм на іншу можливість: є цілком певні причини, чому тлумачення видаються їм саме такими; та думка потягла б за собою й дальші запитання: які ж то причини?

Обставини, що призводять до такої критики, істотно пов’язані з наслідками зсуву, про який вам уже відомо, що це наймогутніший засіб цензури сновидь. З допомогою зсуву цензура сновидь створює конструкції-замінники, які ми назвали натяками. Проте ці натяки самі по собі розпізнати важко, зворотний шлях від них до справжніх думок сновиддя знайти нелегко, бо вони пов’язані з тим справжнім найдивовижнішими, найнезвичайнішими зовнішніми асоціаціями. Але в усіх випадках ідеться про речі, які мають бути приховані, закриті від сновидця — саме цим опікується цензура сновидь. Не можна сподіватися, що колись приховане ми знайдемо саме на тому місці, де йому належить бути. В цьому аспекті теперішні служби прикордонного контролю набагато хитріші за швейцарське шкільне начальство, бо не задовольняються тим, що зазирають у портфелі та гаманці, шукаючи документів і планів, а беруть до уваги, що шпигуни та контрабандисти можуть носити такі заборонені речі в найпотаємніших місцях свого вбрання, де їм, звісно, аж ніяк не місце, — скажімо, між подвійними підошвами черевиків. Якщо приховані речі все-таки там знаходять, то, хай там що, ці знахідки, так би мовити, силувані, але від цього не менш вартісні.

Припускаючи, що зв’язок між латентним елементом сновиддя і його явним замінником може видаватися найвіддаленішим, найнезвичайнішим, а часом навіть кумедним і жартівливим, ми спираємось на широкий досвід тлумачення сновидь, коли, як правило, розгадку знаходили не ми. Часто навіть неможливо витлумачити сновиддя з допомогою лише власних зусиль: жодна не позбавлена глузду людина не зможе розгадати той зв’язок. Переклад робить для нас сновидець: або зразу вказує на розгадку, назвавши пряму асоціацію (йому це до снаги, бо саме в його мозку постало утворення-замінник), або подає нам так багато матеріалу, що пошук розгадки вже не потребуватиме великої проникливості: ми неминуче дійдемо до неї. Якщо сновидець не допоможе нам одним із цих двох способів, то цікавий для нас явний елемент сновиддя лишиться незбагненним навіки. Дозвольте мені подати вам ще один невеличкий недавній приклад з мого особистого досвіду. Одна з моїх пацієнток під час лікування втратила батька і відтоді користалася кожною нагодою, щоб оживити його в своїх сновиддях. В одному з цих сновидь її батько постає у якомусь зв’язку з іншими, непотрібними для нас елементами й каже: «Зараз чверть на двана­дцяту, половина дванадцятої, за чверть дванадцята». Для тлумачення цієї цікавої подробиці пацієнтка змогла лише назвати асоціацію, що її батька дуже тішило, коли вже дорослі діти пунктуально з’являлися на обід. Це, звичайно, пов’язувалось з елементом сновиддя, але не давало жодного ключа для з’ясування його походження. Проте з ситуації, яка склалася на той час при лікуванні, можна було виснувати обґрунтовану підозру, що певну роль у цьому сновидді відігравала старанно згнічена неприязнь, спрямована на її дорогого й шанованого батька. При дальшому дослідженні асоціацій, нібито дуже далеких від сновиддя, пацієнтка розповіла, що вчора в її присутності чимало говорили про психологію, і один родич сказав: «У нас усіх ще й досі живе первісна людина (Urmensch)». Тепер, здається, ми вже зрозуміли. Тут для пацієнтки знову трапилася чудова нагода ще раз повернути до життя вже покійного батька. Отже, в сновидді вона обернула його на людину-годинника (Uhrmensch), що кожну чверть години відраховує час до початку обіду.

Почувши такий приклад, ви, певне, гадаєте, ніби все це дуже схоже на жарт, — дотепність сновиддя таки досить часто справді приписують інтерпретаторові. Є й інші приклади, коли аж ніяк не легко визначити, що перед нами: дотеп чи сновиддя. Пригадайте, що такі самі сумніви виникали в нас при багатьох мовних похибках. Один чоловік розповів, ніби йому приснилось, як його дядько, коли вони сиділи в його авто(мобілі), поцілував його. І сам швиденько висунув тлумачення: це означає автоеротизм (термін з теорії лібідо, яким ми характеризуємо задоволення, отримуване без допомоги зовнішніх об’єктів). Невже й справді той чоловік дозволив собі жарт нашим коштом і дотеп, що спав йому на гадку, видав за своє сновиддя? Я в це не вірю: таке йому й справді наснилося. Але звідки така разюча схожість між сновиддям і дотепом? Свого часу це питання змусило мене трохи збочити з мого шляху, я постав перед доконечною потребою присвятити докладне дослідження самому дотепові. З’ясувалося, що він виникає таким чином: передусвідомлений хід думок на хвилину буває полишений неусвідомленому опрацюванню, з якого потім виринає у формі дотепу. Під впливом неусвідомленого він зазнає дії механізмів, які орудують у тій ­царині, — згущення та зсуву, тобто відбуваються ті самі процеси, що, як ми бачили, беруть участь у роботі сновиддя. Саме цій спільності чинників можна приписати ту схожість між дотепом і сновиддям, яку ми часто спостерігаємо. Але «сновидний дотеп» не тішить нас так само, як звичайна дотепність. А чому — вам з’ясує глибше вивчення дотепу. «Сновидний дотеп» видається нам кепським, він не смішить нас, лишає байдужими.

У цьому питанні ми вступаємо в слід античного тлумачення сновидь, що поряд із численним непридатним матеріалом лишило нам і багато чудових прикладів тлумачення сновидь, що їх навіть нам не під силу поліпшити. Я розповім вам тільки один історично важливий сон Александра Македонського, що його з невеликими відмінами переказали Плутарх і Артемідор Далдіан. Коли цар обступив облогою місто Tip, що затято боронилося (322 р. до н. е.), одного разу йому приснилось, як перед ним танцює сатир. Тлумач сновидь Арістандр, що був при війську, витлумачив йому це сновиддя, розклавши слово «сатир» («Satyros») на «σα´ Τυρος» («Тир твій») і напророчивши з цього перемогу над містом. Таке тлумачення підохотило Александра й далі вести облогу, і місто нарешті впало. Тлумачення, яке видається досить штучним, було, безперечно, правильним.

3. Я можу собі добре уявити, яке враження справляють на вас чутки, що навіть люди, які самі як психоаналітики довгий час досліджували тлумачення сновидь, заперечують наші уявлення про сновиддя. Було б украй дивно, якби такий чудовий привід до нових оман лишився невикористаним, тож, спираючись на плутанину в уявленнях і необґрунтовані узагальнення, були висунуті твердження, які своєю хибністю мало чим відрізнялися від уявлень медицини про сновиддя. Одне з них ви вже знаєте: стверджувано, ніби сновиддя переймається спробами пристосування до теперішньої ситуації і спробами виконання майбутніх завдань, тобто йому властива «перспективна тенденція» (А. Медер). Ми вже доводили, що це твердження спирається на плутання сновиддя з латентними думками сновиддя, отже, нехтує роботу сновиддя. На думку тих, хто дотримується цього твердження, воно характеризує неусвідомлену психічну діяльність, до якої належать і латентні думки сновиддя, але в цій характеристиці, з одного боку, нема нічого нового, а з другого — вона далеко не повна, бо поряд із готуванням до майбутнього неусвідомлена психічна діяльність переймається ще й багатьма іншими речами. Здається, ще гірша плутанина стала підставою запевнень, нібито за кожним сновиддям можна знайти «смертний випадок»; я точно не знаю, що означає ця формула, але, думаю, за нею стоїть плутання сновиддя з усією особистістю сновидця.

Необґрунтоване узагальнення, зіперте на кілька разючих прикладів, лежить в основі твердження, буцімто кожне сновиддя допускає два тлумачення: одне, як ми його визначили, так зване психоаналітичне тлумачення, а друге так зване анагогічне, яке не зважає на інстинктивні жадання, а спрямоване на зображення вищих психічних функцій (Г. Зільберер). Такі сновиддя є, але наші спроби поширити це уявлення на велику кількість сновидь виявились марні. І, нарешті, цілком незрозумілим для нас видається твердження, яке ви, безперечно, чули, нібито всі сновиддя слід тлумачити бісексуально, тобто як зіткнення двох тенденцій, що їх можна назвати чоловічою та жіночою (А. Адлер). Звичайно, окремі такі сновиддя є, і ви згодом дізнаєтесь, що структура цих сновидь подібна до структури певних істеричних симптомів. Я згадав про ці всі відкриття нових загальних характеристик сновиддя, щоб ­застерегти вас від них або принаймні розвіяти ваші сумніви, якої я думки про них.

4. Один час здавалося, ніби об’єктивна вартість дослідження сновидь поставлена під сумнів через те, що пацієнти, яких лікують аналітичним методом, пристосовують зміст усіх сновидь до улюблених теорій своїх лікарів, бо одним сниться переважно про сексуальні жадання, іншим — про поривання до влади, ще іншим — про друге народження (В. Штекель). Вага цього твердження применшується міркуванням, що людям снилися сни ще до того, як виникло психоаналітичне лікування, яке могло б впливати на їхні сновиддя, і навіть тим пацієнтам, що тепер проходять лікування, сни переважно снилися до його початку. А фактичний бік цього нібито нового твердження дуже скоро видається самоочевидним і ніяк не впливає на теорію сновидь. Денні залишки, що стають приводом до сновиддя, — це залишки могутніх інтересів, якими ми переймаємось, коли не спимо. Коли слова лікаря й подразники, які походять від нього, стають важливі для аналізованого, вони теж потрапляють до складу денних залишків і так само можуть становити психічний подразник, що спонукає до сновидь, як і будь-які інші афективно забарвлені незгаслі денні інтереси, і діяти подібно до соматичних подразників, що під час сну впливають на сонну людину. Як і решта збудників сновидь, ті або ті напрями думок, навіяні лікарем, можуть ­виявитись у явному сновидді або їх можна виявити серед латентних думок. Ми вже знаємо, що сновиддя можна викликати експериментально, або, висловившись точніше, до сновиддя можна ввести отак частину матеріалу сновиддя. Тож аналітик, чинячи такий вплив на свого пацієнта, грає не яку іншу роль, як експериментатора, як-от Моурлі Волд, що певним чином розміщав кінцівки людини, над якою провадив експерименти.

Сновидцеві часто можна навіяти, про що йому має снитися, але не можна вплинути на те, що йому снитиметься. Механізм роботи сновиддя і неусвідомлені сновидні бажання не піддаються ніякому зовнішньому впливові. Розглядаючи соматичні подразники сновидь, ми вже бачили, що в реакціях, якими сновиддя відповідає на застосовані фізичні та психічні подразники, виявляється своєрідність і незалежність життя сновиддя. Тобто обговорюване твердження, яке нібито мало поставити під сумнів об’єктивність дослідження сновидь, знову-таки спирається на плутання сновиддя з його матеріалом.

Отже, шановні добродійки і добродії, це все, що я намірявся розповісти вам про проблеми сновиддя. Ви здогадуєтесь, що чимало питань я проминув, і самі пересвідчилися, що мій виклад майже в усьому неминуче мав бути неповним. Проте це пояснюється тим, що феномени сновидь дуже тісно пов’язані з феноменами неврозів. Ми студіювали сновиддя як вступ до теорії неврозів, і в цьому куди більше слушності, ніж якби ми чинили навпаки. Але, з одного боку, вивчення сновидь готує нас до розуміння неврозів, а з другого — правильно зрозуміти сновиддя можна, тільки опанувавши невротичні явища.

Не знаю, що ви на це скажете, але я не шкодую, що поглинув стільки вашої уваги й забрав стільки відведеного нам часу задля проблем сновидь. Я не знаю жодного іншого шляху, яким можна було б так швидко набути переконаності в правдивості тверджень, на які спирається і яких дотримується психоаналіз. Адже знадобилися б місяці і навіть роки напруженої праці, щоб довести, що у випадку невротичних захворювань симптоми мають своє значення, служать певній меті і випливають із життєвого досвіду пацієнта. Натомість нам знадобилося лише кілька годин, щоб довести, що ці самі речі є в сновиддях, які попервах видаються цілком незрозумілими й плутаними, і тим самим підтвердити всі ­гіпотези психоаналізу: існують неусвідомлювані психічні процеси, особливий механізм, якому вони підпорядковані, та інстинктивні жадання, які в них виявляються. Пам’ятаючи, яка глибока структурна схожість між сновиддям і невротичним симптомом, та усвідомлюючи, як швидко відбувається перетворення сновидця в розважливу, далеку від сну людину, ми здобуваємо певність, що й неврози виникають завдяки порушенню рівноваги між силами, активними в психічному житті.

Частина третя Загальна теорія неврозів (1917 [1916—1917] р.)

Лекція 16 Психоаналіз і психіатрія

Вельмишановні добродійки і добродії! Я радий знову зустрітися з вами через рік, щоб далі повести наші студії. Торік я розповідав вам про застосування психоаналізу в царині хибних дій і сновидь, а цього року хочу наблизити вас до розуміння невротичних явищ, що, як ви невдовзі пересвідчитесь, мають чимало спільного і з хибними діями, і зі сновиддями. Але повинен сказати наперед, що нині я не можу дозволити вам ставитись до мене так само, як торік. Тоді я дбав, щоб навіть кроку не ступити без вашої цілковитої згоди зі мною: я багато з вами дискутував, дослухався до ваших заперечень, власне, ставився до вас і до вашого «здорового глузду» як до вирішального чинника. Далі такого вже не буде, і причина тут дуже проста. Хибні дії і сновиддя як феномени були вам не чужі, і можна навіть стверджувати, що ви мали не менший досвід, ніж я, або вам було б дуже легко набути такого самого досвіду. Але неврози та їхні вияви — чужа для вас царина; оскільки ви самі не лікарі, то й не маєте ніякого іншого доступу до неврозів, крім моїх пояснень, і яка ж буде користь від найпроникливішого розуму, коли в голові немає ніяких знань про предмет, який треба обміркувати?

Лише не сприймайте моєї заяви так, ніби я викладатиму догматично або ж вимагатиму від вас абсолютної віри. Таке непорозуміння було б для мене великою кривдою. Я не хочу прищеплювати вам переконань, а прагну заохотити до пошуку й розбити упередження. Якщо внаслідок необізнаності з матеріалом вам буде незмога сформувати власну думку, ви можете або вірити мені, або відкинути мої твердження. Вам треба тільки слухати і сприймати, відчути вплив моїх слів. Переконання виробити нелегко, а коли їх здобувають без труднощів, вони невдовзі стають безвартісні й хиткі. Певне право на переконання має тільки той, хто, як і я, довгі роки працював над одним матеріалом і дійшов при цьому до нових і разючих відкриттів. І навіщо в царині інтелекту взагалі потрібні квапливі переконання, блискавичні навернення, миттєві відступи? Хіба ви не помічаєте, що coup de foudre, кохання з першого погляду, походить із геть іншої, афективної царини? Адже ми не вимагаємо від наших пацієнтів, щоб вони, приходячи до нас, були переконані в правдивості психоаналізу чи прихильні до нього. Тоді б у нас часто виникали підозри. Зичливий скептицизм — ось яке ставлення ми хочемо бачити в своїх пацієнтів. Отже, спробуйте й ви дозволити поволі формуватись у вас поряд із загальнопоширеними та психіатричними уявленнями ще й психоаналітичним, аж поки створяться умови, за яких ці уявлення зазнаватимуть взаємного впливу і зрештою постануть у єдиній остаточній формі.

З другого боку, ви ні на хвилину не повинні припускати, ніби те, що я викладаю вам як психоаналітичні уявлення, є якоюсь умоглядною системою. Навпаки, це результат експериментів: або безпосередніх спостережень, або висновків із тих спостережень. Тільки дальший поступ науки з’ясує, чи отримані таким чином висновки цілком адекватні та обґрунтовані, і після майже чвертьстолітньої праці, досягши вже поважного віку, я не похваляючись стверджую: щоб отримати ті спостереження, потрібна важка, напружена й зосереджена праця. В мене часто складалося враження, що наші опоненти нітрохи не хотіли зважати на таке походження наших тверджень, немов гадаючи, ніби йдеться про суто суб’єктивні ідеї, які кожен може спростовувати, як йому заманеться. Такого ворожого ставлення я не можу до ладу й зрозуміти. Можливо, воно породжене тим, що лікарі так мало надають уваги невротикам, так неуважно слухають їх, що позбавляють себе всякої можливості помітити в їхніх розповідях щось вартісне або провести докладні спостереження. Тому, користаючись нагодою, я запевняю вас, що впродовж своїх лекцій майже не полемізуватиму, надто з окремими особами. Я ніколи не міг переконати себе в правдивості твердження, ніби в суперечці народжується істина. Гадаю, ця думка походить від грецьких софістів і, як і їхня філософія, хибна внаслідок переоцінки діалектики, мистецтва сперечатися. Мені ж навпаки, видається, що вся так звана наукова полеміка — абсолютно безплідна, вже не кажучи про те, що вона майже завжди ще й як звернена на особи. Ще кілька років тому я міг пишатися, що лише раз брав участь у справжній науковій суперечці, і то тільки з одним дослідником — Левенфельдом з Мюнхена. Кінець був такий, що ми стали друзями і є ними донині. Але відтоді довгий час я вже не робив таких спроб, не маючи певності, що наслідки будуть такі самі.

Тепер у вас, звісно, з’явиться думка, що така нехіть до пуб­лічних наукових дискусій свідчить про вкрай високий ступінь закритості від критики, про впертість або, якщо скористатися люб’язним зворотом з наукового лексикону, про «одержимість». Я ж відповім, що коли з такими неймовірними труднощами виробити переконання, то з’являється й певне право затято боронити їх. Далі я можу повідомити, що в процесі праці мої погляди на кілька важливих питань змінювались, виправлялися, поступалися іншим, і я щоразу публічно заявляв про це. І які ж були наслідки такої щирості? Одні взагалі не зважали на те, що я поправляю сам себе, і ще й сьогодні критикують мене за погляди, які вже давно зазнали змін, набули нових вимірів. Інші, навпаки, дорікають мені саме цими змінами і через те оголошують мене ненадійним. І справді, хіба заслуговує бодай на дрібку довіри той, хто кілька разів міняв свої погляди: адже можна припустити, що й останні його твердження також хибні? А того, хто неухильно дотримується своїх одного разу висловлених поглядів і не дуже легко від них відступається, називають упертюхом або одержимим. Що ж іншого зостається робити супроти цих взаємосуперечливих вимог критики, як не бути самим собою і поводитись так, як підказує власний розум? Такої думки дійшов і я, і тому ніщо не могло мене стримати, коли я переробляв і вдосконалював свої теорії так, як вимагав дальший досвід. Але бачу, що головних своїх принципів я не зрікся й досі, і сподіваюсь, що й далі від них не відмовлюся.

Отже, я маю вам пояснити психоаналітичне розуміння невротичних явищ. Для цього найпростіше, з огляду і на аналогію, і на контраст, узяти приклад, що пов’язав би нас з уже розглянутими феноменами. Я візьму так звані симптомні дії, що їх я часто спостерігав у багатьох пацієнтів, які заходили до моєї приймальні. Аналітик мало що може запропонувати людям, які приходять у кабінет до лікаря, щоб десь за чверть години виповісти йому всі прикрощі свого довгого життя. Глибокі знання не дозволяють аналітикові з легкістю, властивою іншим лікарям, проказати: «З вами все гаразд», — і порадити: «Пройдіть невеличкий курс гідротерапії». На запитання, що він робить зі своїми амбулаторними пацієнтами, один з наших колег, стенувши плечима, відповів: «Просто стягую з кожного стільки і стільки крон». Тож, гадаю, ви не здивуєтесь, почувши, що навіть у найвідоміших психо­аналітиків під час амбулаторного прийому людей не густо. Я звелів, щоб замість простих дверей, які вели з почекальні до мого кабінету, поставили подвійні, та ще й оббили їх повстю. Причина такого заходу очевидна. І тепер щоразу ті особи, яких я запрошую з почекальні, забувають зачинити за собою двері, і дуже часто і перші, і другі двері лишаються відчинені навстіж. Тільки-но це помітивши, я досить зимним тоном нагадую, щоб пацієнт чи пацієнтка повернувся й причинив двері, байдуже, хоч який то буде елегантний добродій або вичепурена дама. Це полишає враження непотрібного педантизму. Часом я з цією своєю вимогою пошивався в дурні, бо траплялися й такі хворі, які не могли самі вхопитися за ручку і були раді, коли хто міг зробити це замість них. Але в переважній більшості випадків я мав слушність, бо той, хто отак поводиться й лишає навстіж відчинені двері з почекальні до кабінету лікаря, належить до потолочі й заслуговує на нелюб’язний прийом. Тільки не кваптеся з присудом, не дослухавши решти оповіді. Така недбалість у пацієнта трапляється тільки тоді, коли він сам сидить у почекальні і, заходячи, лишає за собою безлюдну кімнату; коли ж разом із ним сидів хто чужий, пацієнт завжди зачиняв двері. В цьому останньому випадку він добре усвідомлював, що для його ж таки інтересів краще, коли його ніхто не підслухає під час розмови з лікарем, і тому дбайливо зачиняв обоє дверей.

Отак зумовлений, цей недогляд пацієнта аж ніяк не випадковий і не позбавлений значення; не можна назвати його й неважливим, бо в ньому виявляється ставлення відвідувача до лікаря. Такий пацієнт здебільшого потребує високих авторитетів, прагне бути засліпленим і заляканим. Він, може, навіть довідувавсь по телефону, коли його найшвидше можуть прийняти, уявив собі, ніби побачить довгу чергу спраглих поради пацієнтів, наче біля бакалійної крамниці у воєнні часи. І після цього він заходить у безлюдну, крім того, дуже скромно обставлену почекальню — і ціпеніє з несподіванки. Отепер він мусить відплатити лікареві за те, що намірявся виявити йому стільки незмірної уваги, — через те й не зачиняє двері між почекальнею та кабінетом. Цим він ніби хоче сказати лікареві: «Ох, тут нікого немає і, певне, поки я буду тут, ніхто й не прийде». Під час розмови він поводився б цілком безцеремонно й неввічливо, якби я з самого початку не присадив його зарозумілості гострим зауваженням.

В аналізі цієї невеликої симптомної дії ви не знайдете нічого, не знайомого вам раніше: висновок, що вона не випадкова, а має певний мотив, певне значення й намір, що вона пов’язана з іншою психічною діяльністю, яку можна з’ясувати, і неголосно повідомляє про важливий психічний процес. Але передусім розуміється, що отак зазначений процес — не відомий свідомості людини, в якої він відбувається, бо жоден з тих пацієнтів, котрі лишали прочинені обоє дверей, не признався б, що цією недбалістю він хотів виразити свою зневагу до мене. Чимало з них, може, ще б пригадало розчарування, яке охопило їх, коли вони зайшли до безлюдної почекальні, але зв’язок цього враження з наступною симптомною дією лишається, безперечно, невідомий їм.

А тепер зіставмо цей невеликий аналіз симптомної дії зі спостереженням на хворому. Я виберу випадок, іще свіжий у моїй пам’яті; до того ж його можна описати порівняно коротко. Адже всі такі випадки потрібно подавати більш-менш докладно.

Молодий офіцер, що приїхав додому в коротку відпустку, попросив мене, щоб я взявся лікувати його тещу, яка живе в найщасливішому родинному колі і все ж отруює власне життя і життя своїх ближніх однією безглуздою ідеєю. Я побачив, що це п’ятдесятитрирічна добре збережена дама з простими і дружніми манерами, яка без усякої нехоті розповіла про себе наступне. Вона живе в нашій країні в найщасливішому шлюбі з чоловіком, що керує великою фабрикою. Вона нахвалитись не могла дбайливістю і уважністю свого чоловіка. У шлюбі вони прожили тридцять років, і ніколи не було між ними ні відчуження, ні сварки, ні ревнощів. Її обоє дітей щасливо поодружувались, але почуття обов’язку й далі спонукало чоловіка не кидати роботи. Рік тому сталося щось цілком неймовірне й незрозуміле, дама отримала анонімного листа, в якому її чудового чоловіка звинуватили в любовному зв’язку з молодою дівчиною, зразу ж йому повірила, і відтоді її щастя зруйноване. Найближчі посутні подробиці були десь такі. Ця дама мала покоївку і часто занадто довірливо розмовляла з нею. Та дівчина просто-таки люто ненавиділа ще одну дівчину, яка досягла в житті набагато більшого успіху, ніж вона, хоча була не кращого походження. Замість іти в прислуги, та друга дівчина отримала комерційну освіту, пішла працювати на фабрику і внаслідок браку персоналу, мобілізованого на фронт, дістала добру посаду. Тепер вона жила на самій фабриці, добре зналася з усіма тамтешніми добродіями, і до неї навіть зверталися «панно». Та, що зосталася в житті пасти задніх, звичайно ж була ладна звинуватити свою колишню шкільну подругу в усіх можливих гріхах. Якось наша пацієнтка розмовляла зі своєю покоївкою про одного літнього добродія, який приходив до них у гості і про якого розповідали, ніби він не живе з дружиною, а має коханку. Не знати, як і сталося, але дама раптом призналась, що для неї було б найстрашнішим лихом, якби виявилось, що її чудовий чоловік теж має коханку. А наступного дня їй принесли з пошти анонімного листа, в якому зміненим почерком повідомляли про те лихо, яке вона уявила собі. Жінка подумала — либонь, цілком слушно, — що лист — робота лихої покоївки, бо коханкою чоловіка назвали саме ту дівчину, яку люто ненавиділа служниця. Але, хоча наша пацієнтка одразу прозирнула істину і з життєвого досвіду своїх ближніх знала, як мало заслуговують на довіру такі боягузливі звинувачення, сталося так, що лист миттю здобув над нею цілковиту владу. Жінку охопило страшенне збудження, й вона мерщій послала за чоловіком, щоб якнайсуворіше вичитати йому. Той, сміючись, відкинув усі звинувачення і всіляко намагався заспокоїти її. Викликав домашнього лікаря, що заразом обслуговував і фаб­рику, і той доклав усіх зусиль, щоб заспокоїти бідолашну жінку. Дальші дії подружжя теж були цілком розумні. Покоївку звільнили, а нібито коханку ні. Відтоді пацієнтку не раз доводилось заспокоювати, тож вона вже не вірила в зміст анонімного листа, проте її невіра була неостаточна й недовга. Тільки-но почувши ім’я тієї панни або здибавшись із нею на вулиці, вона ставала жертвою нового нападу недовіри, страждання й докорів.

Ось така історія хвороби цієї славної жінки. Не треба великого психіатричного досвіду, щоб зрозуміти, що, на відміну від решти невротиків, вона подавала свої симптоми в пом’якшеній формі — тобто, як кажемо ми, дисимулювала їх, — а насправді ніколи не припиняла вірити в правдивість викладених в анонімному листі звинувачень.

Тож як психіатр поставиться до такого випадку? Ми вже знаємо, як він оцінить симптомну дію пацієнта, який не зачинить дверей до почекальні. Він пояснить, що то проста випадковість, яка не становить психологічного інтересу, й не перейматиметься нею. Але трактувати так само випадок із цією ревнивою дамою він уже не зможе. Симптомна дія видається чимсь неважливим, натомість симптом привертає увагу до чогось важливого. Він пов’язаний із тяжкими суб’єктивними стражданнями і об’єктивно загрожує цілісності родини, отже, безперечно становить об’єкт психіатричного інтересу. Психіатр зразу намагатиметься охарактеризувати симптом на підставі його істотної ознаки. Саму по собі ідею, що мучить цю даму, назвати безглуздою не можна: адже трапляється, що підстаркуватий чоловік підтримує любовний зв’язок із молодою жінкою. Натомість безглузде й незбагненне щось інше. Крім анонімного листа, пацієнтка не має жодних інших підстав вірити в те, що її ніжний і вірний чоловік належить до не такої вже й нечисленної категорії чоловіків, які заводять коханок. Жінка знає, що в тому листі немає доказів, може задовільно пояснити його походження, — отже, напевне могла б сказати собі, що в неї немає підстав для ревнощів, — вона й справді це стверджує, але мучиться так, немов вважає ті ревнощі за цілком обґрунтовані. Ідеї такого роду, недоступні для логічних і зіпертих на реальність аргументів, називають мареннями. Тобто наша славна дама страждає від марення ревнощів. Очевидно, що це найістотніша характеристика хвороби.

Після з’ясування цього першого пункту наш психіатричний інтерес зростає ще дужче. Якщо марення не можна розвіяти, посилаючись на реальні факти, то, мабуть, воно й не походить з реальності. Звідки ж тоді воно походить? Марення мають найрізноманітніший зміст, — чому зміст марення в даному випадку саме ревнощі? Тут нам би вже хотілося послухати психіатра, але той кидає нас напризволяще. Він відповість лише на одне-єдине з поставлених запитань. Він стане досліджувати родовід цієї дами і, можливо, відповість нам так: «Марення трапляються в тих осіб, у чиїх родинах раз у раз спостерігаються такі самі та інші психічні порушення». Іншими словами, якщо в цієї жінки виникло марення ревнощів, це тому, що вона мала до нього спадкову схильність. Це, звичайно, певна інформація, але невже це все, чого ми прагнемо дізнатися? Невже це єдина причина її хвороби? Невже ми повинні змиритися, визнавши, що питання, чому розвинулось марення саме ревнощів, а не інше, для нас байдуже, неістотне й незбагненне? І чи можна твердження про перевагу спадкових впливів тлумачити і в негативному розумінні, тобто байдуже, що переживатиме й почуватиме ця конкретна психіка, — однаково їй колись судилося витворити марення? Ви, певне, хочете знати, чому наукова психіатрія більше не дає вам жодних пояснень. Так я вам відповім: «Тільки шахрай дає більше, ніж має». Бо психіатр навіть близько не знає, як можна докладно пояснити такі випадки. Він змушений задовольнятися діагнозом і, попри багатий досвід, тільки дуже непевним прогнозом ходу хвороби в майбутньому.

А чи може психоаналіз дати тут більше? Так, безперечно, я сподіваюсь показати вам, що навіть у такому темному випадку, як цей, йому під силу розкрити те, що уможливить дальше розуміння. Передусім я вас прошу звернути увагу на таку неймовірну деталь: пацієнтка сама безпосередньо спровокувала той анонімний лист, на який спирається її марення, бо за день до цього призналася покоївці-інтриганці, що для неї було б найбільшим лихом, якби її чоловік мав любовний зв’язок із якоюсь дівчиною. Таким чином вона перша підказала покоївці думку написати анонімного листа. Отже, марення здобуло певну незалежність від листа: воно вже й раніше як страх — а може, як бажання? — було притаманне пацієнтці. Додайте до цього ще й дальші дрібні свідчення, з’ясовані лише за дві години аналізу. Пацієнтка, щоправда, вкрай холодно сприйняла прохання подати після розповіді про свою пригоду думки, асоціації і спогади, які, можливо, пов’язані з нею. Вона заявила, що їй нічого не спадає на гадку, що вона вже все розповіла, і через дві години я й справді був змушений полишити спроби щось дізнатися, бо жінка сказала, ніби почувається вже здоровою і певна, що хвороблива ідея більше не повернеться. Звісно, вона це сказала через опір і страх перед дальшим провадженням аналізу. Але за ті дві години вона все-таки зронила кілька зауваг, які можна певним чином витлумачити, які неодмінно потребують тлумачення, і те тлумачення яскраво висвітлює генезу її марення ревнощів. У неї самої була сильна закоханість в одного молодика — саме того зятя, під чиїм примусом вона звернулася по мою допомогу. Про цю закоханість вона не знала або знала дуже мало: при наявному ступені родичання цю закоханість дуже легко можна було замаскувати під безневинну ніжність. Після всього нашого попереднього досвіду нам тепер зовсім неважко зазирнути в психічне життя цієї п’ятдесятитрирічної порядної жінки і чудової матері. Така страхітлива, неможлива річ, як ця закоханість, звісно, не могла ввійти у її свідомість; проте вона існувала в неусвідомленому й чинила дуже великий тиск. Щось мало статися, годилося знайти якийсь вихід, і найпростіший спосіб полегшення забезпечував механізм зсуву, який здебільшого майже завжди бере участь в утворенні марення ревнощів. Якщо підстаркувата жінка не закохана в молодика, то, значить, її старий чоловік завів собі дівчину-коханку, тоді й спаде з жінки тягар докорів сумління за невірність. Вигадка про чоловікову невірність стала мов холодним бальзамом для її пекучих ран. Її власне кохання лишилося для неї неусвідомленим, але його віддзеркалення, що дало їй такі переваги, було імпульсивним, безумним, усвідомленим. Усі аргументи проти вигадки подіяти, звісно, не могли, бо спрямовувались лише проти віддзеркалення, а не проти оригіналу, якому вигадка завдячувала свою силу і який був далеко захований у глибинах неусвідомленого.

Подивімося, що ж дала нам ця коротка й досить складна спроба психоаналізу для розуміння даної хвороби. Ми, звісно, припускаємо, що інформацію здобуто цілком коректним способом, бо я не маю змоги вчинити так, щоб у цьому ви й самі пересвідчилися. По-перше: марення перестає бути чимсь безглуздим і незрозумілим, навпаки, воно має певне значення, добре вмотивоване, пов’язане з іншими афективними переживаннями хворої. По-друге: воно виникло як неминуча реакція на неусвідомлений психічний процес, який можна розпізнати за іншими ознаками, і саме цьому завдячує свою пов’язаність із нерозумом, свій опір супроти логічних та фактичних заперечень. У ньому ніби є щось бажане, це своєрідна втіха. По-третє: саме переживання, яке лежить в основі хвороби, недвозначно з’ясовує, що це має бути марення якраз ревнощів, а не яке інше. Адже ви знаєте, що напередодні жінка сказала покоївці-інтриганці, що для неї було б найстрашнішим лихом, якби її чоловік виявився невірним. Отже, не можна не помітити двох важливих аналогій з уже проаналізованою нами симптомною дією, а саме: відкриття значення або наміру і пов’язаність з неусвідомленим, що виявляється в ситуації.

Звичайно, ми відповіли ще не на всі запитання, які виникають у нас у зв’язку з цим випадком. Навпаки, він ставить перед нами дедалі більше проблем, деякі з них поки що взагалі не мають вирішення, а інші неможливо вирішити з огляду на вкрай несприятливий збіг обставин у цій ситуації. Наприклад, чому ця жінка, живучи в щасливому шлюбі, закохалась у свого зятя і чому полегшення, що цілком могло виявитись якось інакше, приходить до неї саме у формі віддзеркалення, переносу її власних почувань на чоловіка? Не думайте, ніби це пуста й нікчемна робота — ставити такі запитання. Ми вже маємо чимало матеріалу, щоб дати можливі відповіді на них. Та жінка перебуває в критичному віці, коли в жінок часом трапляються небажані раптові злети сексуального бажання. Одним з додаткових чинників може бути те, що її добрий і вірний чоловік уже кілька років не мав такої сексуальної потенції, щоб задовольнити потреби своєї ще добре збереженої дружини. Досвід показує нам, що саме такі чоловіки, вірність яких не підлягає жодним сумнівам, ставляться до своїх дружин з неабиякою ніжністю і виявляють незвичайну поблажливість до їхніх нервових розладів. Крім того, не може не важити ще й те, що об’єктом цієї патогенної закоханості став не хто інший, як молодий чоловік її доньки. Сильна еротична прив’язаність до доньки, прив’язаність, яка зрештою спирається на сексуальну конституцію матері, часто знаходить спосіб виявитись саме в такій зміненій формі. У зв’язку з цим я можу вам, напевне, нагадати, що в людському суспільстві взаємини між тещею і зятем із прадавніх часів вважають за вкрай складні, і в примітивних народів вони стали приводом до могутніх табу і засторог. Ці взаємини — як у позитивний, так і в негативний бік — часто виходять за межі, які визнано за бажані в цивілізованому суспільстві. Котрий із цих трьох чинників виявився в нашому випадку, — або й два зразу, а то й усі троє вкупі, — я, правда, сказати вам не можу, але тільки тому, що в мене не було можливості провадити аналіз цього випадку довше двох годин.

Я помітив, шановні добродійки і добродії, що заговорив із вами про речі, до яких ваш розум вочевидь ще не підготований. Я вчинив це, щоб порівняти психіатрію з психоаналізом. Але тепер я вже можу запитати вас: чи помітили ви якусь суперечність між психіатрією та психоаналізом? Психіатрія не використовує методів, вироблених психоаналізом, вона цілковито нехтує сам зміст марення, а, покликаючись на спадковість, указує на дуже загальну й віддалену етіологію замість справді по-науковому дослідити безпосередні причини захворювання. Та чи є тут суперечність, чи то протилежність, між психіатрією і психоаналізом? Хіба вони, радше, не доповнюють одне одного? Хіба спадковість заперечує важливість життєвого досвіду, хіба не можуть ці обидва чинники діяти разом найефективніше? Ви й справді погодитесь, що в сутності психіатричної роботи немає нічого, що могло б суперечити психоаналітичним дослідженням. Отже, психіатр, який заперечує психоаналіз, — не психіатр. Психоаналіз пов’язаний із психіатрією десь так само, як гістологія з анатомією: одна наука вивчає зовнішню форму органа, друга — його будову з тканин і клітин. Навіть уявити собі не можна, що між цими двома способами вивчення існує протилежність: вони тільки доповнюють один одного. Ви знаєте, що анатомія править нам сьогодні за основу наукового вивчення медицини, але були часи, коли так само суворо забороняли розтинати людське тіло задля вивчення його внутрішньої будови, як нині, здається, засуджують усі спроби психоаналізу дізнатися про внутрішній механізм психічного життя. Гадаю, в дуже недалекому майбутньому ми визнаємо, що не може бути наукової докладної психіатрії без доброго знання глибинних неусвідомлених процесів психічного життя.

Психоаналіз, що на нього так нападають, певне, й серед вас має друзів, які були б раді побачити, як він виправдовує себе з іншого боку — в царині терапії. Вам відомо, що наша дотеперішня психіатрична терапія була неспроможна зціляти марення. А може, це під силу психоаналізові: адже він уже прозирає механізм цих симптомів? Ні, шановні добродійки і добродії, він цього не може; принаймні тепер він так само безсилий супроти цих хвороб, як і будь-яка інша терапія. Ми, правда, можемо зрозуміти, що відбувається у хворому, але не знаємо жодних способів, із допомогою яких сам хворий міг би зрозуміти свою хворобу. Ви вже чули, що я не мав змоги провадити аналіз цього марення далі перших етапів. Чи в такому разі не з’являється у вас думка, що аналіз цього випадку нічого не вартий, бо не дав ніяких результатів? Я, проте, не такої думки. У нас є право, ба навіть обов’язок провадити дослідження, не зважаючи, мають вони чи ні безпосередній корисний ефект. Зрештою — невідомо, де і коли, — кожен малий фрагмент знань обернеться в силу, зокрема й у силу терапії. Якщо й при всіх інших формах нервових та психічних захворювань психоаналіз виявиться таким самим безрезультатним, як і при маренні, він однаково буде цілковито виправданий як засіб наукового дослідження. Але тоді ми вже не зможемо практикувати його: адже людський матеріал, на якому ми навчаємось, живе, має власну волю і повинен мати свої мотиви, щоб брати участь у нашій роботі, — тож він і відмовлятиметься. Дозвольте мені закінчити нашу сьогоднішню лекцію повідомленням, що є досить великі групи нервових захворювань, при яких ми й справді зможемо обернути все наше досягнуте знання в силу терапії і що за певних умов ми досягаємо успіхів у лікуванні цих важко виліковних іншими методами хвороб, і ті успіхи нічим не поступаються успіхам медичної терапії.

Лекція 17 Значення симптомів

Вельмишановні добродійки і добродії! На попередній лекції я вам з’ясував, що клінічна психіатрія мало переймається формами вияву і змістом окремих симптомів, натомість психоаналіз починає саме з цього і насамперед стверджує, що симптом має значення і пов’язаний із переживаннями хворого. Те, що невротичні симптоми мають значення, вперше відкрив Й. Броєр завдяки вивченню і успішному лікуванню випадку істерії (1880—1882), що відтоді став знаменитим. Правда й те, що П[’єр] Жане незалежно досяг тих самих результатів; французькому дослідникові навіть належить літературний пріоритет, бо Броєр опублікував свої спостереження лише через десять років (1893—1895) під час спільної роботи зі мною. Зрештою, нам має бути цілком байдуже, кому саме належить честь відкриття, бо ж ви знаєте, що кожне відкриття роблять не раз і жодне відкриття не роб­лять за одним разом, а слава не завжди йде поряд із заслугами. Адже Америку названо не на Колумбову честь. Ще до Броєра і Жане видатний психіатр Лepe висловлював думку, що навіть маячня душевнохворих мала б, безперечно, своє значення, якби ми тільки тямили, як перекласти її. Признаюсь, я дуже довго був ладен високо оцінювати заслуги П. Жане в поясненні невротичних симптомів, бо він розумів їх як вияви idées inconscientes, які займають хворого. Але відтоді Жане пройнявся надмірною обережністю, сказавши, ніби він мав на увазі, що неусвідомлене для нього — не більш ніж спосіб вислову, відмовка, une faҫon de parler; під ним він не розумів нічого реального. Відтоді я вже не розумію поглядів Жане, але вважаю, що він знічев’я сам себе позбавив багатьох заслуг.

Отже, як і хибні дії та сновиддя, невротичні симптоми мають своє значення і, як і ті дві групи явищ, пов’язані з життям індивіда. Ця думка дуже важлива, і тому я хочу проілюструвати її кількома прикладами. Я можу тільки стверджувати, а не довести, що симптоми мають значення геть в усіх випадках, але той, хто сам провадив спостереження, пересвідчиться в цьому. З певних мотивів я омину істерію і братиму для прикладів випадки іншого вкрай цікавого неврозу, по суті, близького до істерії походженням, і про цей невроз я повинен сказати вам кілька вступних слів. Цей так званий невроз нав’язливих станів не такий поширений, як добре всім знана істерія; він, якщо можна так висловитись, не такий настирливо галасливий і виявляється так, немов становить суто приватну справу хворого, майже цілком позбавлений соматичних виявів, створюючи всі свої симптоми в царині психіки. Невроз нав’язливих станів та істерія — це ті форми невротичних захворювань, на вивченні яких спершу постав психоаналіз, у лікуванні яких наша терапія здобула свої перші успіхи. Проте невроз нав’язливих станів, що йому невластиві оті загадкові стрибки від психічного до соматичного, завдяки психоаналітичним дослідженням став для нас яснішим і зрозумілішим, ніж істерія; ми переконалися, що в ньому набагато яскравіше виявляються певні крайні характеристики невротичного стану.

Невроз нав’язливих станів прибирає такої форми: хворий переймається думками, які, власне, не становлять для нього інтересу, відчуває в собі імпульси, які видаються йому чужими і спонукають до дій, виконання яких не дає йому ніякої втіхи, але відмовитись від них йому несила. Думки (нав’язливі уявлення) самі по собі можуть бути безглузді або ж цілком нецікаві індивідові, часто вони абсолютно сміховинні і в будь-якому випадку стають зародком напруженого зосередження думки, яке виснажує хворого і якому він сам піддається вкрай неохоче. Він мусить супроти власної волі розважати і міркувати, немов ідеться про якісь найважливіші для нього життєві завдання. Імпульси, що їх відчуває в собі хворий, часом можуть видаватися дитинними або безглуздими, а здебільшого просто жахливі, приміром, полягають у спонуках скоїти тяжкий злочин, тож пацієнт не тільки зрікається їх як чогось абсолютно чужого, а й злякано тікає від них, застерігається від можливого скоєння злочинів із допомогою всіляких заборон, самозречень і обмежень особистої свободи. Проте до реальних учинків пацієнт не доходить, таких випадків і справді ніколи не зафіксовано. Перемогу неодмінно одержують утеча та обережність. А те, що насправді чинить пацієнт (так звані нав’язливі дії), — це цілком безневинні, вочевидь дріб’язкові речі; здебільшого це по­вторення, церемоніальне приоздоблення повсякденних, звичайних дій, унаслідок чого такі доконечні процедури, як укладання в ліжко, вмивання, одягання, вихід на прогулянку, обертаються в украй важкі завдання, що їх навряд чи й можна виконати. Хворобливі уявлення, імпульси та дії аж ніяк не в однакових пропорціях змішані в окремих різновидах та випадках неврозу нав’язливих станів, навпаки, в клінічній картині здебільшого завжди переважає той чи той із цих чинників і дає назву хворобі, але однак в усіх формах виразно проступають спільні риси.

Така хвороба — це вже, звичайно, божевілля. На мою думку, найбуйніша психіатрична фантазія не спромоглася б вигадати щось подібне до цієї хвороби, і, якби ми щодня не бачили її на власні очі, важко було б наважитись і повірити в її існування. Тільки не думайте, ніби ви трохи допоможете хворому, радячи йому відволіктися, не перейматися такими пустими думками і замість отих химер робити щось путнє. Адже він і сам цього прагне, все це йому цілком зрозуміле, він поділяє вашу думку про свій нав’язливий симптом, ба навіть випереджає ваші слова. Проте інакше він не може: дії, які він виконує у своєму невротичному нав’язливому стані, породжені якоюсь енергією, що, либонь, не має відповідників у нормальному психічному житті. Він може тільки одне: зсунути і поміняти, замість однієї дурнуватої ідеї засвоїти другу в трохи пом’якшеній формі, перейти від однієї застороги чи заборони до іншої, виконувати замість одного церемоніалу другий. Нав’язливість, тиск він може лише пересунути, проте анітрохи не годен усунути їх. Можливість пересування всіх симптомів, унаслідок чого вони далеко відступають від своєї первісної форми, становить найголовнішу рису цієї хвороби; крім того, впадає у вічі, що протилежності (полярності), які пронизують усе психічне життя, в такому хворобливому стані проступають дуже яскраво. Разом з нав’язливими станами позитивного і негативного змісту в царину інтелекту проникає сумнів, який мало-помалу пожирає навіть те, що звичайно буває найпевнішим. Ці всі чинники вкупі спричиняють дедалі більшу нерішучість, млявість, обмеженість свободи. Причому до хвороби невротики з нав’язливим станом вирізнялися завзятістю вдачі, часом надзвичайною впертістю та, як правило, інтелектуальною обдарованістю, вищою за пересічний рівень. Такі невротики часто досягають дуже високого рівня етичного розвитку, виявляють надмірну сумлінність, більш ніж звичайну коректність. Вам може видатись, ніби знадоб­ляться чималі зусилля, щоб бодай наполовину зорієнтуватись у цій суперечливій мішанині рис характеру і симптомів хвороби. Але поки що ми лише намагаємось зрозуміти деякі симптоми цієї хвороби та витлумачити їх.

Мабуть, з огляду на наш попередній виклад, ви прагнете дізнатись, як трактує сучасна психіатрія проблеми неврозу нав’язливих станів, але цей розділ психіатрії жалюгідний. Психіатрія дала назви різним нав’язливим станам, а про все інше мовчить. При цьому наголошує, що носії таких симптомів «дегенерати». Та відповідь незадовільна, це лише вартісна оцінка, присуд замість пояснення. Ми схильні припускати, що людям, які вирізняються з загалу, можуть бути властиві всілякі дивацтва. І тепер нам здається, що в осіб із такими симптомами має бути трохи інша натура, ніж у решти людей. Але тут постає запитання: «А чи більше вони “дегенеровані”, ніж інші невротики, скажімо хворі з істерією або психозами?» Отже, ця характеристика знову-таки вочевидь дуже загальна. Ба навіть можна засумніватись, чи обґрунтована вона, бо такі симптоми трапляються і у видатних людей, що вирізняються високим рівнем працездатності й відіграють важливу роль у житті загалу. Завдяки притаманній справді великим людям скромності та брехливості їхніх біографів ми, звичайно, вкрай мало дізнаємось інтимних подробиць про їхнє життя, та все ж виявляється, що один із них — фанатик правди, як-от Еміль Золя, а тоді ми чуємо про нього, що все життя він тяжко мучився через численні і вельми дивні нав’язливі звички.[32]

Психіатрія знайшла вихід із цієї трудності, повівши мову про dégénérés supérieurs, «високих дегенератів». Чудово, але психоаналіз збагатив нас досвідом, що такі незвичайні нав’язливі симптоми, як і симптоми інших хвороб, та ще й у людей, котрі не є дегенератами, можна надовго усунути. Мені й самому не раз щастило досягти такого результату.

Я вам подам лише два приклади аналізу нав’язливих симптомів: один з моїх ще давніх спостережень, бо кращого я й досі не бачив, а другий із моєї недавньої практики. Я обмежуся такою невеликою кількістю випадків тому, що розповідь про них потребує великої докладності, не слід оминати жодної подробиці.

Дама, якій було років тридцять, страждала від дуже тяжких нав’язливих симптомів. Я, може, допоміг би їй, якби мою роботу не зіпсувала підступна примха долі, — мабуть, згодом я розповім вам про неї. Серед інших нав’язливих дій ця жінка кілька разів здійснювала таку дивну процедуру. Вона вибігала зі своєї кімнати до сусідньої, ставала там на певному місці біля столу, що стояв серед кімнати, викликала дзвінком свою покоївку, давала їй якесь незначне доручення або просто відсилала, а потім знову забігала до своєї кімнати. Цей симптом, звичайно, не можна називати тяжким, але він збуджує нашу цікавість. Пояснення постало само собою найпевнішим, найбездоганнішим способом без ніякого втручання з боку лікаря. Я не знаю, як я б міг бодай трохи здогадатися про значення цієї нав’язливої дії, як пробував би тлумачити її. Бо хоч скільки я запитував хвору: «Чому вона те чинить? Який у цьому сенс?» — вона відповідала: «Я нічого не знаю». Але одного дня, коли мені пощастило подолати її вагання, які вочевидь мали якусь принципову причину, вона раптом немов прозріла й розповіла мені про все, пов’язане з цією нав’язливою дією. Понад десять років тому вона вийшла заміж за набагато старшого за себе чоловіка, що весільної ночі виявив свою імпотентність. Тієї ночі він бозна-скільки разів забігав зі своєї кімнати до її кімнати і повторював спроби, але щоразу марно. А вранці сердито проказав: «Таж буде сором перед покоївкою, коли вона постіль застелятиме», схопив пляшечку червоного чорнила, що припадком була в кімнаті, і вилив її на постіль, але не точно на те місце, де мала б бути така пляма. Я спершу не зрозумів, яким чином цей спогад пов’язаний із нав’язливою дією, бо не бачив нічого спільного, крім забігання з кімнати до кімнати і, мабуть, появи покоївки. Тоді пацієнтка повела мене до столу в другій кімнаті й показала на стільниці велику пляму. Пояснила також, що стає так біля столу тому, щоб покликана покоївка не могла не побачити плями. Тепер уже не можна було сумніватись у тісному зв’язку між теперішньою нав’язливою дією і тією сценою під час весільної ночі, але ще чимало речей годилося з’ясувати.

Насамперед стало ясно, що пацієнтка ототожнила себе зі своїм чоловіком; забігаючи з кімнати до кімнати, вона наслідувала його, грала чоловікову роль. Щоб і далі дотримуватись порівняння, слід припустити, що ліжко й простирадло вона замінила столом і стільницею. Це може видаватися довільним — але хіба даремно ми вивчали символіку сновидь? У сновиддях ми теж часто бачимо стіл, який треба тлумачити як ліжко. Стіл і ліжко разом означають шлюб, тож вони можуть легко заступати одне одного.

Отже, ми вже дістали доказ, що нав’язлива дія має значення; вона видається зображенням, повторенням тієї вкрай важливої сцени. Але ніхто нас не змушує зупинятися на зовнішній схожості; докладніше вивчивши відносини між цими двома ситуаціями, ми, либонь, дійдемо дальших висновків, розкриємо мету нав’язливої дії. Осереддям цієї дії вочевидь є виклик покоївки, якій пацієнтка показує пляму, на відміну від чоловікових слів: «Таж буде сором перед покоївкою». Він — адже вона виконує його роль — тепер уже не соромиться покоївки, бо пляма там, де їй і треба бути. Тож ми бачимо, що жінка не просто повторює сцену, а продовжує та виправляє її, робить такою, якою вона мала бути насправді. Цим вона виправляє ще й інше, те, що тієї ночі було таким прикрим і зумовило потребу вдатися до червоного чорнила, — чоловікову імпотенцію. Отже, нав’язлива дія стверджує: «Ні, це неправда, йому нема чого соромитись перед покоївкою, він не імпотент». Немов у сновидді, вона зображує це бажання як справджене у своїй теперішній нав’язливій дії, що служить тенденції піднести чоловіка над тією колишньою невдачею.

Із цим пов’язане й усе інше, що я можу ще розповісти про цю жінку; або, висловившись точніше, все інше, що ми знаємо про неї, теж приводить нас до такого тлумачення нав’язливої дії, яка сама по собі незрозуміла. Жінка вже чимало років живе окремо від свого чоловіка і намагається придушити намір розлучитися з ним через суд. Але й мови нема про те, щоб вона була вільна від нього; вона змушена бути вірною йому, відгородилась від усього світу, щоб утекти від усякої спокуси, а в своїй уяві вибачає та ідеалізує чоловіка. Так, найглибша таємниця її хвороби полягає в тому, що завдяки їй вона вберігає свого чоловіка від лихих чуток, може виправдати своє окреме проживання і забезпечити йому спокійне існування без неї. Отже, аналіз безневинної нав’язливої дії безпосередньо приводить нас до найглибшого осередку хвороби, а заодно й з’ясовує немало таємниць неврозу нав’язливих станів узагалі. Я хочу, щоб ви трохи довше затримались на цьому прикладі, бо в ньому поєднані умови, що їх годі сподіватися знайти геть в усіх випадках. Про значення симптому зненацька розповіла сама пацієнтка без ніяких спонук аналітика та втручань з його боку; симптом, на відміну від куди поширеніших випадків, пов’язаний не з якимись забутими подіями дитинства, а з переживаннями, яких вона зазнала, вже ставши дорослою, і які не стерлися в її пам’яті. Всі ті заперечення, що їх здебільшого висуває критика проти нашого тлумачення симптомів, у цьому одному випадку не мають для себе ґрунту. Але так нам щаститиме не завжди.

Іще одне зауваження! Хіба ви не помітили, як ця, нібито невинна нав’язлива дія привела нас до найінтимніших подробиць життя пацієнтки? Хіба жінка може розповісти щось інтимніше, ніж про події своєї весільної ночі; хіба випадкове й не має жодного значення те, що ми дійшли саме до інтимних подробиць сексуального життя? Звичайно, це може бути наслідком мого вибору. Проте не робімо поквапних висновків і звернімося до другого прикладу, який має зовсім іншу природу і становить приклад дуже поширеного типу нав’язливих дій: церемоніалу вкладання в ліжко.

Дев’ятнадцятирічна квітуча обдарована дівчина, донька-­одиначка, що значно переважала батька-матір освітою та розумовими здібностями, в дитинстві була досить дика й пустотлива, а протягом кількох останніх років без якихось видимих причин обернулась у справжню невротичку. Найбільше її дратує мати, дівчина тепер усім невдоволена, пригнічена, виявляє нерішучість, сумніви і врешті призналася, що не може сама ходити по площах і широких вулицях. Ми не будемо надто заглиблюватись у вивчення її складного хворобливого стану, що вимагає принаймні двох діагнозів: агорафобії та неврозу нав’язливих станів, а зосередимось тільки на тому, що ця дівчина виробила своєрідний спальний церемоніал, вимучивши ним своїх батька-матір. Можна сказати, що в певному розумінні кожна нормальна людина має свій спальний церемоніал або принаймні їй потрібні певні умови, невиконання яких не дає їй заснути; перехід від свідомого життя до сну набирає певних ритуальних форм, які людина щовечора відтворює в тій самій послідовності. Але все те, що для здорового — умови засинання, можна раціо­нально пояснити, і коли зовнішні обставини вимагатимуть певної зміни, людина, не зволікаючи, пристосовується до них. Натомість патологічний церемоніал неподатливий, він утверджується коштом найбільших жертв, та водночас прикривається нібито раціональними поясненнями, і при неглибокому спостереженні може видатись, що від нормальних дій його відрізняє тільки певна надмірна ретельність виконання. Але, придивившись ближче, можна помітити, що той покрив раціональності закороткий, що в церемоніалі є приписи, які виходять далеко за межі раціональних обґрунтувань, а то й прямо суперечать їм. Як мотив для своїх нічних засторог наша пацієнтка висуває твердження, що для сну їй потрібний спокій і тому слід усунути всі можливі джерела шуму. Для досягнення цієї мети вона виконує дві дії: дзиґарі у своїй кімнаті зупиняє, а решту годинників виносить, не лишаючи навіть свого невеличкого наручного годинника на тумбі біля ліжка. Горщики з квітами та вази розставляє на письмовому столі так, щоб уночі вони часом не впали, не розбились і не порушили її сну. Пацієнтка знала, що всі ці заходи можна лише нібито виправдати потребою створення тиші, бо малого годинничка не чути навіть тоді, коли він лежить на тумбі біля ліжка, а з досвіду всі ми знаємо, що розміряне цокання дзиґарів не порушує сну, а навпаки, сприяє засинанню. Пацієнтка також розуміла, що її страх, мовляв, горщики з квітами і вази, коли їх лишити на своєму місці, вночі самі собою впадуть і розіб’ються, нічим не обґрунтований. А щодо решти вимог церемоніалу вже не можна було посилатись на доконечність тиші. Здається, навпаки, вимога, щоб двері між її кімнатою і спальнею батька-матері зоставалися прочинені, — її виконання дівчина забезпечувала тим, що ставила на порозі найрізноманітніші речі, — створювала умови для виникнення додаткових джерел шуму. Але найважливіші приписи стосувалися самого ліжка. Подушка в головах ліжка мала не торкатися дерев’яного бильця. Маленьку подушку зверху на ту велику можна було покласти не інакше, як тільки так, щоб вона утворила ромб; свою голову дівчина клала точно по діагоналі того ромба. Ковдру-перину перед укриванням слід було струсити так, щоб усе пір’я збилося до ніг; проте після цього пацієнтка ніколи не забувала руками розгладжувати утворений горб, знову розправляючи пір’я.

Дозвольте мені проминути інші, часто вкрай дріб’язкові подробиці цього церемоніалу: вони не навчать нас нічого нового й заведуть дуже далеко від нашої мети. Але не думайте, ніби все те діялось так гладенько: завжди з’являлася тривога, що не все зроблене так, як слід; усе треба було перевірити, переробити, сумніви виникали у зв’язку то з однією, то з другою засторогою, і наслідком було те, що минала одна, а то й дві години, протягом яких дівчина й сама не могла заснути, і не давала спати переляканим батькові-матері.

Аналіз цих мук відбувався не так просто, як аналіз нав’язливих дій нашої першої пацієнтки. Я мусив розмовляти з дів­чиною натяками або висував припущення щодо можливого тлумачення, та вона щоразу або рішуче заперечувала їх, або сприймала зі зневажливим сумнівом. Але після цих перших заперечних реакцій настав час, коли вона сама почала вивчати запропоновані їй можливі варіанти, підбирала до них асоціації, пригадувала давніші події, з’ясовувала взаємозв’язки, аж поки, зрештою, погодилася з усіма тлумаченнями, виробивши їх самостійно. Поки це відбувалось, дівчина дедалі більше нехтувала дотримання нав’язливих застережних заходів і ще до кінця лікування зреклася всього ритуалу. Ви повинні знати, що аналітична робота, як ми її провадимо сьогодні, абсолютно не допускає послідовного зосередження уваги на поодиноких симптомах доти, доки їхнє значення буде цілком з’ясоване. Ми радше змушені раз у раз полишати конкретну тему, маючи певність, що знову підступимо до неї у зв’язку, проте, вже з чимсь іншим. Тому те тлумачення символів, яке я вам зараз викладу, є синтезом результатів, на здобуття яких, з огляду на перерви для роботи з іншим матеріалом, пішли тижні та місяці.

Наша пацієнтка почала розуміти, що ввечері вона позбувається у своїй кімнаті годинників як символів жіночих геніталій. Годинник, про який ми знаємо, що він може мати й інші символічні значення, починає відігравати роль символу жіночих геніталій завдяки своїй пов’язаності з періодичними процесами та регулярними інтервалами. Жінка може, наприклад, хвалитися, що її менструації не менш регулярні, ніж хід годинника. Але в цьому випадку страх нашої пацієнтки звернений насамперед на те, що цокання годинника може порушити її сон. Цокання годинника можна порівняти з пульсацією клітора під час сексуального збудження. Через оце відчуття, що стало для неї таким прикрим, вона й справді не раз прокидалася серед ночі, і тепер страх перед ерекцією клітора виявлявся у вимозі, щоб з її кімнати забирали на ніч усі годинники, які ходять. Горщики й вази, як і будь-який посуд із заглибиною, — теж жіночі символи, отже, засторога, щоб вони не впали вночі й не розбилися, також не позбавлена цілком певного значення. Всі ми знаємо досить поширений звичай розбивати горщик чи тарілку під час заручин. Кожен із присутніх бере собі скалку, і цей шлюбний звичай, зародившись, мабуть, у період моногамії, символізує зречення будь-яких претензій на наречену. З цим фрагментом свого церемоніалу дівчина пов’язала один спогад і кілька асоціацій. Колись у дитинстві вона впала зі склянкою чи то чашкою в руці й порізала собі пальця, сталася сильна кровотеча. Коли вона підросла і дізналась, як відбуваються сексуальні стосунки, в її душі зародився страх, нібито весільної ночі в неї не буде кровотечі і виявиться, що вона не незайманка. Отже, її застороги, щоб часом не розбилась яка ваза, означають відкидання всього комплексу, пов’язаного з незайманістю та кровотечею під час першого сексуального контакту, відкидання страху перед кровотечею, і страху, що кровотечі не буде. Тобто ці застороги мають, по суті, тільки дуже далекий зв’язок зі страхом перед можливим шумом.

Головне значення всього церемоніалу з’ясувалося тоді, коли дівчина раптом зрозуміла припис, щоб подушка на ліжку не торкалася бильця. Подушка, сказала вона, завжди означала для неї жінку, а пряме дерев’яне бильце — чоловіка. Тож вона хотіла — слід зауважити, з допомогою магічного обряду — відокремити чоловіка від жінки, тобто тримати своїх батька-матір порізно, не давати їм здійснювати сексуальні стосунки. Раніше, коли ще не виробився церемоніал, дівчинка досягала своєї мети куди безпосереднішим способом. Вона вдавала страх або ж використовувала притаманну їй схильність до страху й не давала зачинити двері зі своєї кімнати до кімнати батька-матері. Ця вимога збереглась і в її теперішньому церемоніалі. Таким чином дівчина створювала собі можливість підслухати батька-матір: одного разу, скориставшись нею, вона на довгі місяці заробила собі безсоння. Невдоволена перешкодою, яку сама й ставила перед батьком-матір’ю, донька від часу до часу залізала навіть у ліжко до них і вкладалася спати між ними. Тоді «подушка» і «дерев’яне бильце» справді були відокремлені одне від одного. Нарешті, підрісши і вже не маючи змоги вигідно розміститись у ліжку між батьком і матір’ю, наша пацієнтка досягала того самого, свідомо симулюючи страх, тож мати була змушена мінятися з нею ліжком і відступати їй своє місце біля батька. Ця ситуація, безперечно, стала зародком тих фантазій, вплив яких відчутно в церемоніалі.

Якщо подушка правила за жінку, то й струшування ковдри-перини, аж поки все пір’я опинялося внизу, утворивши опуклість, теж мало значення. Це означало, що жінка вагітніє, але пацієнтка не забувала ту вагітність ліквідувати, бо вже довгі роки, як у неї зародився страх, що сексуальні стосунки батька-матері призведуть до народження другої дитини і в неї з’явиться суперник. З другого боку, якщо велика подушка означає жінку, матір, то мала подушка може означати тільки доньку. Навіщо ж ту подушку класти ромбом і вмощувати свою голову точно посередині її? Дівчина легко пригадала, що на розписах, які можна побачити на кожному мурі, ромб є магічним знаком розкритих жіночих геніталій. Тобто вона сама грала роль чоловіка — батька, і замінила своєю головою чоловічий член. (Пор. відтинання голови як символ кастрації.)

Страшні думки, скажете ви, ширяють у голові цієї незайманої дівчини. Я теж це визнаю, але не забувайте, що я їх не вигадав, а просто з’ясував. Отакий спальний церемоніал — річ усе-таки незвичайна, і вам незмога заперечити відповідність між церемоніалом і фантазіями, які нам відкрило тлумачення. Проте для мене важливіше, щоб ви помітили, що в церемоніалі виявляється не одна фантазія, а кілька, які, однак, певним чином пов’язані між собою. Зверніть увагу, в подробицях церемоніалу відбите то позитивне, то негативне ставлення до сексуальних бажань і ці подробиці служать почасти їхньому вияву, а почасти — захисту від них.

З цього аналізу можна здобути ще більше інформації, якщо правильно пов’язати церемоніал з іншими симптомами хворої. Проте нам не годиться збочувати з обраного шляху. Задовольнімося вказівкою, що дівчина стала жертвою еротичної прив’язаності до батька, яка зародилась у ранньому дитинстві. Можливо, через те вона так неприязно ставиться до матері. Не можна не звернути уваги й на те, що аналіз цих симптомів знову привів нас до сексуального життя хворого. Може, ми менше цьому дивуватимемось, коли глибше зрозуміємо значення і мету невротичних симптомів.

Отже, на цих двох вибраних прикладах я показав вам, що невротичні симптоми — як і хибні дії та сновиддя — мають своє значення й найтісніше пов’язані з життєвим досвідом пацієнта. Чи можу я сподіватися, ніби ви повірите цьому вкрай важливому твердженню на підставі лише двох прикладів? Ні. Але чи можна від мене вимагати, щоб я й далі подавав вам приклади, аж поки ви нарешті признаєтесь, що вже переконані? Теж ні, бо при тій докладності, з якою я розглядаю кожен окремий приклад, мені знадобиться цілий семестр із п’ятьма лекційними годинами на тиждень, щоб викласти вам цей єдиний пункт теорії неврозів. Тож я обмежуся цими двома прикладами, які покріплюють моє твердження, а за рештою зверніться до літератури: передусім до класичного тлумачення симптомів у Броєра (істерія), до разючих пояснень цілком незрозумілих симптомів при так званій dementia praecox, що їх подав К. Ґ. Юнґ за часів, коли був лише дослідником-психоаналітиком і не прагнув стати пророком, а також до всіх тих праць, які виповнюють відтоді наші періодичні видання. Саме такого типу досліджень нам аж ніяк не бракує. Психоаналітики так захопились аналізом, тлумаченням і перекладом невротичних симптомів, що занедбали тим часом усі інші проблеми неврозів.

Той із вас, хто не боятиметься клопоту ближче познайомитись із питанням, напевне буде вкрай вражений багатством матеріалу, який підтримує наше твердження. Та при цьому він зіткнеться і з труднощами. Як ми вже знаємо, значення симптому певним чином пов’язане з життєвим досвідом пацієнта. Що індивідуальніший утворений симптом, то швидше можна сподіватися визначити ту пов’язаність. Отже, наше завдання полягає якраз у тому, щоб для кожної безглуздої ідеї й безцільної дії знайти таку ситуацію в минувшині, коли ідея була виправдана, а дія служила певній меті. Нав’язлива дія нашої пацієнтки, що бігла до столу й викликала дзвоником покоївку, — просто чудовий зразок такого симптому. Але трапляються, причому досить часто, симптоми зовсім іншого характеру. Ці симптоми ми називаємо «типовими» симптомами хвороби, в усіх випадках вони більш-менш однакові, індивідуальні відмінності в них зникають або принаймні так затираються, що їх украй важко пов’язати з індивідуальним життєвим досвідом хворого і певною ситуацією, яку він справді пережив у минулому. Звернімо знову нашу увагу на невроз нав’язливого стану. Вже навіть спальний церемоніал нашої другої пацієнтки має в собі багато типового, але при цьому зберігає ще достатню кількість індивідуальних рис, щоб уможливити так зване історичне тлумачення. Але в усіх хворих із нав’язливими станами виявляється схильність до повторюваних ритмічних дій, не пов’язаних з іншими діями. Чимало з них надто старанно вмивається. У хворих, яку страждають на агорафобію (боязнь відкритого простору), яку ми вже відносимо не до неврозу нав’язливих станів, а до істерії страху, під час хвороби з утомливою одноманітністю виявляються ті самі загальні і однакові ознаки: вони бояться замкнутого простору, просторих відкритих місць, довгих нескінченних вулиць і алей. Вони почуваються в безпеці, коли їх хто супроводить або коли за ними їде автомобіль і т. д. Але на цьому спільному для всіх тлі окремі хворі вибудовують свої індивідуальні особливості, можна навіть сказати, настрої, які прямо суперечать настроям, виявленим в інших випадках. Один боїться лише вузьких вулиць, другий — лише широких, один може ходити, коли на вулицях мало людей, другий — коли багато. Так само й істерії, попри багатство індивідуальних виявів, властивий надмір спільних, типових симптомів, які, здається, дуже важко витлумачити в історичній проекції. Не забувайте: саме типові симптоми допомагають нам визначити діагноз. Якщо ми й справді в окремому випадку істерії встановимо зв’язок типового симптому з певною подією, переживанням або низкою таких переживань, наприклад істеричної блювоти з колись відчутою огидою, то збентежимося, дізнавшись, що при аналізі іншого випадку блювоти перед нами постане зовсім інша низка переживань, які нібито могли спричинитись до цього. Тоді нам невдовзі видаватиметься, нібито з якихось незрозумілих причин істерики мусять блювати, а розкриті аналізом історичні чинники — лише привід, яким користається та внутрішня доконечність блювати, коли раптом їй для цього трапиться нагода.

Тож невдовзі ми дійдемо невтішного висновку, що, хоча можна задовільно пояснити значення індивідуальних невротичних симптомів, пов’язавши їх із життєвим досвідом пацієнта, в набагато численніших випадках наявності типових симптомів наша наука виявляється безпорадною. А до цього додається ще й те, що я познайомив вас аж ніяк не з усіма труднощами, які постають, коли послідовно дотримуватися принципу історичного тлумачення симптомів. Я й не хотів цього робити, бо, хоч і маю намір анітрохи вас не щадити і нічого не приховувати, я не маю права вже на самому початку наших студій лишати вас у безпорадному становищі, створивши у ваших головах мішанину. Звісно, правда, що ми лише приступили до розуміння інтерпретації симптомів, але слід неухильно дотримуватись уже досягнутого і поступово опановувати ще не вивчене. Тож тепер я спробую звернути вашу увагу на думку, що навряд чи можна припускати, ніби між двома різновидами симптомів існує певна кардинальна відмінність. Якщо індивідуальні симптоми так безперечно пов’язані з життєвим досвідом пацієнта, то для типових симптомів зостається можливість, що вони пов’язані з досвідом, самим по собі типовим і спільним для всього людства. Інші риси, що регулярно виявляються в неврозах, як-от повторювані дії та сумніви при неврозі нав’язливих станів, можуть бути загальними реакціями, до яких пацієнтів спонукає сама природа хворобливих змін. Одне слово, в нас немає підстав завчасу складати зброю; слід побачити, що виявиться далі.

Із труднощами, цілком подібними до цих, ми вже стикалися при вивченні сновидь, проте під час наших тодішніх розмов про сновиддя я не міг вам викласти їх. Явний зміст сновидь украй розмаїтий і різний у кожного індивіда, і ми докладно з’ясували, що можна виснувати з того змісту з допомогою аналізу. Проте є й сновиддя, що їх ми теж називаємо «типовими», вони трапляються геть в усіх людей і мають однаковий зміст, при тлумаченні якого теж постають уже згадані труднощі. Людині сниться, що вона падає, летить, ширяє, плаває, що її щось душить, що вона гола, а також інші страшні сновиддя, які в різних людей можна тлумачити по-різному, нічим не можучи пояснити їхньої одноманітності та типовості. Адже й при цих сновиддях ми помічаємо, що в них є спільна основа, на яку накладаються різні для кожного індивіда додатки. Цілком може виявитись, що й вони відповідають нашим уявленням про сновидне життя, які сформувались при вивченні інших сновидь: ми не втиснемо їх силоміць у готові рамки, а просто далі посунемо межі нашого розуміння.

Лекція 18 Фіксація на травмі. Неусвідомлене

Вельмишановні добродійки і добродії! Минулого разу я казав, що ми далі поведемо свою працю, починаючи не з сумнівів, а з уже вироблених знань. Ми з вами ще взагалі не говорили про найцікавіші висновки, що випливають з аналізу двох випадків, які ми взяли для прикладу.

По-перше: обидві пацієнтки справили на нас враження, ніби вони зафіксовані на якійсь певній частині своєї минувшини, не знають, як звільнитися від неї, й через те відчужені й від сьогодення, і від майбутнього. Тепер вони заховались у свою хворобу, як у давніші часи люди замикались у монастирях, щоб пережити там свою нещасливу долю. У випадку з нашою першою пацієнткою таку лиху долю підготував їй шлюб, що насправді розпався з самого початку. Завдяки симптомові пацієнтка й далі підтримує стосунки зі своїм чоловіком; нам ніби вчуваються голоси, які захищають, вибачають, підносять його, оплакують його втрату. Хоча жінка ще молода і приваблива для інших чоловіків, вона вдається до всіх реальних та уявних (магічних) засторог, щоб зберегти йому вірність. Нікому чужому вона не показується на очі, забуває про свою зовнішність, нерадо піднімається з будь-якого стільця, на який їй трапиться сісти, відмовляється ставити свій підпис і нікому не робить ніяких подарунків, мотивуючи це тим, що ніхто не повинен мати якоїсь її речі.

У нашої другої пацієнтки, молодої дівчини, еротична прив’язаність до батька, сформована ще до періоду статевого дозрівання, й далі відіграє свою роль у її житті. Вона навіть зробила для себе висновок, буцімто їй не можна виходити заміж, поки вона така хвора. Можна припустити, що вона тому й стала хвора, щоб не виходити заміж і далі лишатися біля батька.

Тепер не можна ухилитись від запитання, яким чином і завдяки яким мотивам формується в людини таке дивне й таке невигідне ставлення до життя. Припустімо, що таке поводження — загальна риса, характерна для всіх неврозів, а не особливість, притаманна цим двом хворим. А це й справді загальна і практично дуже важлива риса, властива всім неврозам. Перша Броєрова пацієнтка-істеричка так само була зафіксована на часі, коли доглядала свого тяжко хворого батька. Попри своє одужання, вона відтоді певною мірою відцуралася життя; будучи здорова і активна, все ж уникає звичайної жіночої долі. В кожного з наших пацієнтів завдяки аналізові можна з’ясувати, що в своїх хворобливих симптомах та наслідках, які з них випливають, вони повертаються до певного періоду своєї минувшини. А в переважній більшості випадків обирають навіть дуже ранні періоди свого життя, часи свого дитинства і, хоч як сміховинно це звучатиме, часи свого існування як немовляти.

Найближчу аналогію до такого поводження невротиків можна спостерегти в захворюваннях, які вкрай часто виникають саме тепер, у воєнні часи: в так званих травматичних неврозах. Звичайно, такі випадки траплялися й до війни — після залізничних катастроф та інших жахливих інцидентів, пов’язаних із небезпекою для життя. Травматичні неврози, по суті, не такі, як неврози, які виникають спонтанно і які ми аналітично досліджуємо й лікуємо. Досі нам ще не пощастило поширити наші уявлення й на них, і, сподіваюся, колись я з’ясую вам, у чому полягає причина такого обмеження. Проте слід наголосити, що в одному пункті між цими двома різновидами неврозів є цілковита узгодженість. Травматичні неврози вочевидь свідчать про те, що в їхній основі лежить фіксація на моменті травматичної події. У своїх сновиддях такі пацієнти раз у раз відтворюють травматичну ситуацію; у випадках, коли з’являються істеричні напади, які можна піддати аналізові, ми дізнаємось, що напад полягає в повному зміненому відтворенні тієї ситуації. Здається, немов ті хворі не справилися з травматичною ситуацією, немов перед ними ще й досі стоїть невиконане реальне завдання, і ми сприймаємо таке ставлення цілком поважно: воно показує нам шлях до того, що можна назвати економічним уявленням про психічні процеси. Так, термін «травматичний» і справді немає ніякого іншого значення, крім економічного. Травматичною ми називаємо подію, яка протягом короткого часу спрямувала в психічне життя таку силу подразливих стимулів, що засвоїти або переробити їх нормальними способами вже не вдається, тож наслідком стає тривале порушення функціонування психічної енергії.

Така аналогія спонукає нас називати травматичними ще й ті події, на яких, здається, зафіксовані наші пацієнтки. Таким чином можна сформулювати просту умову виникнення невротичних захворювань. Неврози можна порівняти з травматичними захворюваннями, які виникають уна­слідок нездатності впоратись із надміру сильним афективним переживанням. Такого першого висновку й справді дійшли Броєр і я, теоретично узагальнивши результати нових спостережень 1893—1895 рр. Випадок із нашою першою пацієнткою, молодою жінкою, відлученою від свого чоловіка, дуже добре вкладається в це визначення. Вона не змогла пережити нестерпності свого шлюбу й весь час була пов’язана зі своєю травмою. Та вже другий наш випадок — із дівчиною, зафіксованою на батькові, показує нам, що формула не досить повна. З одного боку, така закоханість маленьких дівчат у батька — явище дуже поширене, й найчастіше її долають, тож означення «травматичний» втрачає всякий зміст; з другого боку, з історії хвороби ми дізнаємось, що ця перша еротична фіксація попервах була нібито безневинна і лише через кілька років виявилась у симптомах неврозу нав’язливих станів. Отже, ми тут бачимо ускладнення, наперед виступають багатство й розмаїття чинників, які призводять до неврозів, проте здогадуємось, що не можна відмовитись як від хибних від уявлень про травматичне походження неврозів; їх можна буде приєднати й узгодити десь пізніше.

Тут нам знову потрібно відступити з уже прокладеного шляху. Бо поки що він далі не веде, і нам треба ще багато дізнатися, перше ніж ми зможемо з’ясувати її дальший правильний напрям. Але, полишаючи тему фіксації на якомусь певному періоді минувшини, зауважмо, що таке явище виходить дуже далеко за межі неврозів. Така фіксація є в кожному неврозі, але не кожна фіксація призводить до неврозу, збігається з неврозом або постає на його шляху. Жалоба — чудовий приклад фіксації на минулій події, причому, як і при неврозах, людина цілком відвертається від сьогодення й майбутнього. Але навіть невтаємничена публіка чітко відмежовує жалобу від неврозів. Натомість є неврози, які можна вважати за патологічну форму жалоби.

Трапляється, що люди, зазнавши травматичних переживань, які похитнули дотеперішні основи їхнього життя, навертаються до цілковитого спокою, втрачають усякий інтерес до сьогодення й майбутнього і душею всякчас перебувають у минулому, проте ці бідолахи аж ніяк не завжди стають невротиками. Отже, характеризуючи неврози, нам не слід переоцінювати цю єдину рису, байдуже, хоч яка вона важлива в інших аспектах і хоч як часто можна спостерігати її.

А тепер перейдімо до другого результату нашого аналізу, і його нам нема жодної потреби обмежувати потім. Ми вже знаємо, що наша перша пацієнтка вдавалася до безглуздих нав’язливих дій, а згодом пригадала інтимні життєві подробиці, пов’язані з тими діями; далі ми розглянули зв’язок між нав’язливими діями й тими спогадами і, спираючись на нього, з’ясували мету нав’язливих дій. Але ми зовсім знехтували чинник, що заслуговує на нашу повну увагу. Поки пацієнтка виконує свої нав’язливі дії, вона й нітрохи не здогадується, що вони пов’язані з пережитими в минулому подіями. Цей зв’язок прихований від неї, вона цілком щира, кажучи, буцім не знає, що спонукає її виконувати ті дії. Та під впливом лікування раптом усвідомлює той зв’язок і може розповісти про нього. Але вона ще не знає про намір, задля якого виконує свої нав’язливі дії, намір, що полягає в тому, аби виправити прикрий фрагмент минувшини і піднести в своїх очах на вищий рівень любого їй чоловіка. Потрібно чимало зусиль і часу, перше ніж жінка збагне і зможе мені розповісти, що такий мотив сам по собі може бути рушійною силою нав’язливих дій.

Зв’язок зі сценою після нещасливої весільної ночі й ніжні почуття хворої до чоловіка становлять те, що ми називаємо «значенням» нав’язливої дії. Та, поки жінка виконує нав’язливі дії, це значення невідоме їй, вона не знає ні «звідки», ні «навіщо» своїх учинків. Отже, в ній відбуваються психічні процеси, наслідком яких є нав’язливі дії; пацієнтка психічно цілком нормально сприймає цей результат, але до її свідомості не проникає жодного натяку про психічні пе­редумови такого наслідку. Отже, вона поводиться як загіпнотизований пацієнт, якому Бернгайм повелів розкрити парасольку через п’ять хвилин після того, як той прокинеться в палаті; прокинувшись, хворий виконав цей наказ, але ніяк не міг пояснити своїх дій. Таку саму ситуацію ми уявляли собі, говорячи про існування неусвідомлених психічних процесів. Ми можемо кинути виклик усім у світі: нехай спробують пояснити ці речі більш правильним науковим способом; якщо їм пощастить у цьому, ми радо зречемося припущення, ніби існують неусвідомлені душевні процеси. А доти ми твердо триматимемось цього припущення і, байдуже стенувши плечима, відкидаємо як незбагненні твердження, буцімто з погляду науки неусвідомлене не має за собою ніякої реальності, буцімто це лише паліативне пояснення, une faҫon de parler. Добра ж та нереальність, що витворює такі реальні й відчутні нав’язливі дії!

По суті, те саме ми спостерігаємо і в другої пацієнтки. Вона виробила заборону, щоб подушка не торкалася бильця ліжка, і мусила тій забороні коритись, але не знала, звідки заборона походить, що вона означає і яким мотивам завдячує свою силу. Чи пацієнтка надумає ставитись до заборони байдуже, чи опиратиметься їй, чи гніватиметься на неї — це все ніяк не вплине на її виконання. Їй слід коритись, і пацієнтка марно запитує себе чому. Через те слід визнати, що в симптомах неврозу нав’язливих станів, в уявленнях та імпульсах, які виникають невідомо звідки і які неприступні для всіх тих впливів, що звичайно діють на нормальне психічне життя, тож навіть у хворого з’являється враження, ніби це всемогутні гості з якогось чужого світу, несмертельні істоти, занурені у вир смертних справ, — отже, тут ми вбачаємо ясну вказівку на існування осібної сфери психічної діяльності, відокремленої від усіх інших сфер. Від цих симптомів ми вже непомильно переходимо до переконання, що в психіці існує неусвідомлене, і саме тому клінічна психіатрія, що визнає тільки психологію свідомості, не може дати собі з ними ніякої ради, а лише таврує їх як ознаки своєрідної дегенерації. Звичайно, нав’язливі ідеї та імпульси самі по собі не є неусвідомлені, нав’язливі дії теж сприймаються свідомістю хворого. Вони не стали б симптомами, якби не могли проникати в свідомість. Але психічні передумови, існування яких ми висновуємо з аналізу, взаємозв’язки, які ми з’ясовуємо завдяки тлумаченню, — неусвідомлені, принаймні доти, доки ми через аналіз не допоможемо пацієнтам усвідомити їх.

А тепер зважте, що факти, з’ясовані в цих обох випадках, підтверджуються при будь-яких симптомах усіх невротичних захворювань, що значення симптому завжди і всюди лишається невідомим для хворого і аналіз раз у раз виявляє, що ці симптоми — наслідок неусвідомлених процесів, які, проте, завдяки розмаїтим сприятливим умовам можна обернути в усвідомлені, і тоді ви збагнете, що в психоаналізі ми не можемо обійтися без неусвідомлених психічних ідей і вже звикли оперувати ними так, немов і справді сприймаємо їх чуттями. Можливо, ви ще зрозумієте, які неспроможні виробити в цьому питанні свою думку всі ті, хто знає неусвідомлене лише як певне уявлення, хто ніколи нічого не аналізував, не тлумачив сновидь, не шукав значення і наміру невротичних симптомів. Щоб іще раз підтвердити наш шлях, я нагадаю: той факт, що з допомогою аналітичного тлумачення можна з’ясувати значення невротичного симптому, є незаперечним доказом існування — або, якщо вам більше до вподоби, необхідності припустити існування — неусвідомлених психічних процесів.

Але й це ще не все. Завдяки другому Броєровому відкриттю, яке видається мені навіть важливішим за перше і яке він зробив цілком самостійно, ми ще більше дізнаємося про зв’язок між неусвідомленим і невротичними симптомами. Не тільки саме значення симптому завжди неусвідомлене: симптом може існувати тільки тому, що є неусвідомлені процеси, які він таким чином заступає. Ви скоро зрозумієте, що я маю на увазі. Разом із Броєром я хочу заявити: щоразу, стикаючись із якимсь симптомом, можна виснувати, що в хворого є певні неусвідомлені процеси, в яких і полягає значення симптому. Але, щоб той або той симптом міг виявитись, його значення має лишатись неусвідомленим. З усвідомлених процесів симптоми не будуються; тільки-но щось неусвідомлене стає усвідомленим, симптом має щезнути. Тут ви зразу помічаєте, як відкривається шлях до терапії, бачите спосіб позбутися симптомів. Ступивши на цей шлях, Броєр і справді вилікував свою істеричну пацієнтку, тобто звільнив її від симптомів; він винайшов техніку, при застосуванні якої неусвідомлені процеси, що містили значення симптомів, стали усвідомленими, і симптоми щезли.

Броєрове відкриття — результат не роздумів, а напрочуд щасливих спостережень, зроблених із допомогою пацієнта. А тепер нам аж ніяк не слід сушити собі голову і намагатися зрозуміти це твердження, спираючись на щось інше, вже знайоме, — ви повинні сприйняти його як новий основоположний факт, із допомогою якого з’ясується чимало іншого. Тож дозвольте мені ще раз пояснити це все, але вже іншими словами.

Симптоми утворюються як замінник чогось іншого, що лишається прихованим. За нормальних умов певні психічні процеси заходять у своєму розвитку так далеко, що людина нарешті усвідомлює їх. А коли такого не стається, перервані процеси, що натрапили на якусь перешкоду і мають лишатися неусвідомленими, спричиняють симптом. Отже, відбувається ніби своєрідна заміна; коли нам пощастить повести цей процес у зворотному напрямі, ми досягнемо мети в лікуванні невротичних симптомів.

Броєрове відкриття ще й досі становить основу психоаналітичної терапії. Твердження, що симптоми щезають, коли їхні неусвідомлені передумови зробити свідомими, покріп­лене всіма наступними дослідженнями, хоча, спробувавши запровадити його в практику, лікар зіткнеться з найдивовижнішими і найнесподіванішими труднощами. Суть нашої терапії полягає в перетворенні неусвідомленого в усвідомлене, і вона ефективна тільки тією мірою, якою здатна здійснювати це перетворення.

А тепер нам треба на хвилинку відхилитись, щоб ви не дійшли небезпечної думки, уявляючи собі, ніби така терапевтична праця дуже легка. Згідно з нашими дотеперішніми уявленнями, неврози — наслідок певного незнання, необізнаності з психічними процесами, про які годилося б знати. Такий висновок дуже близький до відомого сократівського принципу, згідно з яким навіть нечестя є наслідком незнання. І тоді лікареві, що має великий досвід аналітичної роботи, буде здебільшого неважко відгадати, які психічні пориви лишилися неусвідомлені в кожного окремого пацієнта. А далі йому буде не менш легко вилікувати й хворого, розказавши йому про своє знання і звільнивши пацієнта від його власної необізнаності. Принаймні таким способом буде легко розкрити один із складників неусвідомленого значення симптомів, зате про другий — про зв’язок симптому з життєвим досвідом хворого — лікар, щоправда, розповість небагато, бо того досвіду він не знає, він змушений зачекати, поки хворий пригадає його й розкаже сам. Але навіть тут у більшості випадків можна знайти кружні шляхи. Про минуле пацієнта можна розпитати його ближніх і родичів, а вони часто здатні назвати чинники, що справили той або той травматичний вплив, ба навіть сповістити про ті життєві події, про які й хворий не знає, бо вони стались у надто ранньому дитинстві. Отже, коли поєднати обидва способи, виникає цілком обґрунтована надія за якнайкоротший час і з найменшими зусиллями ліквідувати патогенне незнання хворого.

Та якби ж воно й справді так ставалося! Ми натрапили на відкриття, до яких попервах зовсім не були готові. Не кожне знання тотожне іншому, є різні види знань, і з погляду психології вони аж ніяк не рівновартісні. «Il у а fagots et fagots», як сказав про це колись Мольєр.[33].

Знання лікаря — не те саме, що знання хворого, і тому й не може справляти тієї самої дії. Коли лікар словом передає своє знання хворому, це не дає ніякого результату. Проте ні, так казати було б неправильно. Немає ніякого результату в тому розумінні, що не знято симптомів, зате є другий — можливість почати аналітичну роботу, і її першими здобутками часто є завзятий опір, який виникає в пацієнта. Хворий дізнається про те, чого раніше не усвідомлював, — про значення власних симптомів, а проте знає його не краще, ніж доти. Отож ми пересвідчуємось, що існує більш ніж один ступінь незнання. Але, щоб показати, в чому саме полягає різниця між окремими ступенями, потрібно значно поглибити наше знання психології, одначе твердження, що симптом щезає, тільки-но стає відомим його значення, зберігає слушність і далі. Лише потрібно, щоб те знання спиралося на внутрішні зміни в організмі хворого, а цього пощастить досягти тільки тоді, коли вся психічна робота буде спрямована до тієї мети. І тут перед нами постають проблеми, які ми невдовзі сформулюємо як динаміку утворення симптомів.

Вельмишановні добродії! А тепер я повинен запитати вас, чи не видається вам уся моя розповідь надто складною і темною? Чи не бентежить вас, що я так часто відступав назад і обмежував свої твердження, починав висновувати думку, а потім лишав її? Мені було б дуже прикро, якби у вас справді виникли такі відчуття. Але сам я відчуваю велику неохоту спрощувати коштом правдивості й натомість дуже прихильний до того, щоб ви дістали повне враження про різнобічність і складність досліджуваного предмета, і, гадаю, не буде ніякої шкоди, коли я про кожен пункт розповім вам більше, ніж ви здатні тієї миті засвоїти. Адже я знаю, що кожен читач і слухач подумки припасовує, скорочує, спрощує все сприйняте і відбирає для себе те, що хоче зберегти. Певною мірою цілком слушна думка: що більше запропонуєш, то більше лишиться в пам’яті. Дозвольте ж мені сподіватися, що, попри деталізацію, ви все-таки зрозуміли з мого викладу найістотніше, що пов’язане зі значенням симптому. Ви, певне, добре розумієте, що наші дальші зусилля підуть у двох напрямах: ми, по-перше, з’ясуємо, як захворюють люди, як у них формується характерне невротичне ставлення до життя, тобто клінічну проблему, а по-друге, як із невротичного стану розвиваються хворобливі симптоми, тобто проблему психічної динаміки. Але ці обидві проблеми повинні десь мати точку перетину.

Сьогодні я далі вже не пояснюватиму, та оскільки в нас лишається час, пропоную звернути увагу на ще одну рису проаналізованих випадків — прогалини в пам’яті, або амнезії, — проте оцінити її як слід ми зможемо тільки згодом. Ви вже чули, що завдання психоаналітичного лікування ми сформулювали наступним чином: усе патогенне неусвідомлене слід перетворити в усвідомлене. А тепер ви, певне, здивуєтесь, почувши, що й цю формулу можна замінити іншою, а саме: слід заповнити всі прогалини в спогадах пацієнта, усунути його амнезію. Це, власне, означає те саме. Отже, є підстави вважати, що амнезія невротиків відіграє важливу роль у виникненні їхніх симптомів. Пригадавши наш перший проаналізований випадок, ви гадатимете, ніби ми необґрунтовано так високо піднесли амнезію: адже сцену, з якою пов’язані нав’язливі дії, хвора не забула, навпаки, зберігає про неї живі спогади, нема й чогось іншого забутого, що могло б брати участь у виникненні тих симптомів. Не така виразна, але цілком аналогічна ситуація і з нашою другою пацієнткою, дівчиною з нав’язливим вечірнім церемоніалом. Навіть вона не забула своєї поведінки в ранні дитячі роки, не забула своїх наполягань, щоб двері з її кімнати до покою батька-матері були прочинені, а також того, що вона зганяла матір, щоб зайняти її місце на подружньому ложі, хоча згадувала про це неохоче й з ваганнями. Але вражає нас те, що перша пацієнтка, безліч разів виконуючи свої нав’язливі дії, жодного разу не згадала, що вони подібні до подій весільної ночі; вона нічого не могла пригадати й тоді, коли її прямо стали розпитувати, просячи, щоб вона пояснила мотиви своїх нав’язливих дій. Те саме слушне і у випадку з дів­чиною, коли щовечора раз у раз повторювались не тільки церемоніал, а й ситуація, яка сприяла його зародженню. В обох випадках справжньої амнезії нема, немає провалу в спогадах, зате урвалися зв’язки, які мали б відповідати за відтворення, за появу в пам’яті тих спогадів. Такі перешкоди на шляху пам’яті характерні для неврозу нав’язливих станів, при істерії все інакше. Адже для цього різновиду неврозів здебільшого характерний дуже високий ступінь амнезії. Як правило, при аналізі кожного окремого істеричного симптому випливає ціла низка життєвих вражень, тож, якщо вони отак повертаються, можна, напевне, стверджувати, що доти вони були забуті. Ця низка, з одного боку, сягає найраніших дитячих літ, тож істеричну амнезію можна вважати за безпосереднє продовження інфантильної амнезії, що за нормальних умов приховує від нас зародки нашого психічного життя. З другого боку, ми з подивом дізнаємося, що пелена забуття може покрити навіть недавні переживання хворого, а надто — ті безпосередні причини, які сприяли чи то виникненню, чи то посиленню хвороби: всі вони почасти знищені, а то й зовсім затерті амнезією. З повної картини таких-от недавніх спогадів здебільшого зовсім щезають важливі подробиці або ж їх заступають якісь фальсифікації та вигадки, і майже щоразу ми знову і знову пересвідчуємось, що лише наприкінці аналізу в пам’яті зринають певні недавно пережиті події, які доти довгий час були приховані, утворюючи відчутні лакуни в низці взаємопов’язаних подій.

Таке порушення здатності пригадувати становить, як ми вже казали, одну з характерних ознак істерії, хвороби, симптомами якої можуть бути навіть певні стани (істеричні напади), що не полишають у пам’яті жодного сліду. Оскільки при неврозі нав’язливих станів усе по-іншому, з цього можна виснувати, що у випадках амнезії, пов’язаної з істеричними нападами, йдеться не про рису, властиву неврозам узагалі, а про психологічний характер істеричних змін. Проте вагу цієї відмінності трохи применшує наступне міркування. «Значення» симптому ми розуміли як єдність двох його складників: «звідки» і «куди» (або «навіщо»), тобто вражень і подій, з яких він походить, і намірів, яким він служить. Отже, «звідки» симптому полягає у враженнях, які надходять ззовні і тому неминуче були колись усвідомлені і які внаслідок забування згодом можуть стати неусвідомленими. Натомість «навіщо» симптому, його тенденція — це завжди ендопсихічний процес, що, ймовірно, спершу був усвідомленим, але не менш імовірно, що він ніколи не був усвідомленим і з самого початку лишався в неусвідомленому. Отже, питання, чи охоплює амнезія також і «звідки», тобто ті переживання, на які спирається симптом, як це трапляється при істерії, не дуже й важливе, натомість «куди», тенденція симптому, що з самого початку може бути неусвідомленою, має велику вагу, бо забезпечує залежність симптому від неусвідомленого, однаково велику і при неврозі нав’язливих станів, і при істерії.

Наголошуючи таким чином на ролі неусвідомленого в психічному житті, ми накликали на психоаналіз вогонь найлютішої критики. Не дивуйтеся цьому й не думайте, ніби цей опір пов’язаний тільки з цілком зрозумілими труднощами — адже важко уявити неусвідомлене — або з відносною недосяжністю доказів, які підтверджували б існування неусвідомленого. Як на мене, цей опір породжують глибші причини. Протягом свого розвитку людство було змушене витерпіти два тяжкі удари, що їх завдала наука по його наївному самолюбству. Перший стався тоді, коли людство почуло, що наша земля — вже не центр усесвіту, а лише невеликий фрагмент світобудови, велич якої годі уявити. Він асоціюється в нас з ім’ям Коперника, хоча ще александрійська наука висловила такі самі твердження. Другого удару завдано тоді, коли біологічні дослідження знищили нібито притаманний людині привілей на осібний акт створення, довели, що людина — парость тваринного царства і в її натурі — незатерті тваринні риси. Ця переоцінка, здійснена в наш час під впливом Ч. Дарвіна, Уолеса та їхніх попередників, породила найлютіший спротив у сучасників. Третього й найдошкульнішого удару людське прагнення величі зазнало вна­слідок сьогочасних психологічних досліджень, які змогли довести кожному людському Я, що воно ніколи не господар у власному домі, а вдовольняється лише жалюгідними частками інформації про те, що відбувається в його психічному житті неусвідомлено. Ми, психоаналітики, не перші й не єдині, хто закликає людину зазирнути у свій внутрішній світ, але, здається, нам судилося найревніше обстоювати цей принцип і покріплювати його емпіричним матеріалом, що безпосередньо стосується кожної людини. В цьому й причина тієї загальної ворожості до нашої науки, абсолютного нехтування академічної ґречності і цілковите відкидання опонентами будь-яких осторог неупередженої логіки; крім того, спокій нашого світу ми змушені порушувати ще й іншим чином, і про це ви невдовзі почуєте.

Лекція 19 Опір та згнічення

Вельмишановні добродійки і добродії! Щоб далі просуну­тись у розумінні неврозів, нам потрібні нові спостереження, і два з них я зараз оприлюдню. Обидва вони просто дивовижні і попервах дуже несподівані. Але завдяки нашій торішній роботі ви вже цілком готові сприйняти їх.

По-перше. Починаючи лікувати хворого і звільняти його від симптому, що завдає йому страждань, ми натикаємось на могутній затятий опір, який не слабне протягом усього періоду лікування. Цей факт так приголомшує, що важко сподіватися, ніби його визнають вірогідним. Родичам хворого найкраще про це нічого не казати, бо в них не що інше з’явиться в думці, як тільки те, ніби це наша вигадка, яка має виправдати нас за тривалість або неуспіх лікування. Так само й хворий виявляє всі ознаки цього опору, проте не визнає їх за такі, і для нас буде великим успіхом, коли нам пощастить допомогти йому усвідомити цей факт і рахуватися з ним. Подумайте лише, хворий, що так тяжко страждає від симптомів, змушуючи страждати й своїх ближніх, і витрачає стільки часу, грошей, зусиль і змагань із самим собою на те, щоб звільнитися від них, — задля збереження хвороби опирається допомозі, яку йому пропонують. Як неймовірно має звучати таке твердження! А проте все і справді так, і коли нам закидають оцю неймовірність, слід лише відповісти, що це явище має свої аналогії, і кожен, хто через нестерпний зубний біль прийшов до дантиста, волів би відтрутити руку, яка тягнеться зі щипцями до болючого зуба.

Опір хворого дуже розмаїтий, вкрай витончений, і його тяжко розпізнати, бо він, мов Протей, усякчас змінює форми свого вияву. Це означає, що лікареві неодмінно треба бути недовірливим і пильним. У психоаналітичній терапії ми застосовуємо техніку, вже знайому вам із тлумачення сновидь. Ми вимагаємо, щоб хворий досяг стану спокійного самозаглиблення, ні на чому не зосереджувався думкою й повідомляв нам усе, що поставатиме при цьому перед його внутрішнім зором: почуття, думки, спогади — в тій послідовності, в якій вони зринатимуть. Крім того, ми суворо застерігаємо, щоб він не піддавався жодному мотивові, який спонукав би його вибирати або ж відкидати певні асоціації, оскільки вони видаватимуться йому надто неприємними або надто нескромними, щоб їх можна було назвати, або ж несуттєвими, не пов’язаними з тим або тим, просто безглуздими, тож і казати про них немає сенсу. Ми наполягаємо, щоб пацієнт ковзав самою поверхнею своєї свідомості, полишав усякі критичні заперечення, звернені проти його знахідок, і щиро кажемо, що успіх лікування — а передусім його тривалість — залежить від тієї сумлінності, з якою він дотримується цього основного правила аналізу. З техніки тлумачення сновидь ми вже знаємо, що саме ті асоціації, проти яких висувають названі міркування та заперечення, містять, як правило, матеріал, що веде до розкриття неусвідомленого.

Застосувавши головне робоче правило, ми насамперед бачимо, що весь опір зосереджується на ньому. Пацієнт намагається відкараскатись від цього правила всілякими способами. Він то заявляє, буцімто йому нічого не спадає на гадку, а то, що йому стільки всякого тиснеться в голову, що він нічого не може вхопити. Потім ми з невдоволенням і подивом помічаємо, що пацієнт піддається то тому, то тому критичному закидові, виказуючи себе довгими паузами, якими часто уриває свою мову. А потім він заявляє, що й справді нічого не може сказати, починає соромитись і дозволяє цьому почуттю цілком відкинути попередню обіцянку. Або ж йому щось таки спало на гадку, але це стосується не тільки його, а й іншої особи і тому не можна все те розповідати. Або те, що йому щойно спало на гадку, справді надто вже пусте, дурне і безглузде, тож я, мовляв, аж ніяк не мав на увазі, що він повинен звітувати й про таке, — і так далі в нескінченних варіаціях, на що всякчас доводиться пояснювати, що казати все — це справді означає все казати.

Навряд чи можна натрапити на хворого, що не робив би спроби зберегти якусь царину для себе й захистити її таким чином від утручання аналізу. Один з них, якого я мав би зарахувати до людей високого розуму, цілі тижні замовчував від мене один інтимний любовний зв’язок, а коли я звинуватив його в порушенні священного правила, захищався, кажучи, ніби вважав це за суто приватну справу. Звичайно, психоаналітичне лікування не визнає таких освячених криївок. Якби в такому місті, як Відень, зробити винятки для певних районів і, приміром, заборонити арештовувати на ринковому майдані й на площі біля собору св. Штефана, то спробуйте тоді знайти злочинця: він буде не деінде, як тільки в тих безпечних притулках. Одного разу я надумав дозволити такий відступ від правила чоловікові, чия спроможність працювати далі дуже залежала від успіху лікування, бо він склав присягу, яка забороняла йому розповідати про певні речі. Хворий був задоволений результатами лікування, зате я — не дуже, й тому постановив надалі вже не братися до спроб лікування за таких умов.

Хворі з неврозом нав’язливих станів просто-таки бездоганно вміють зробити робоче правило майже непридатним до вжитку, бо занапащають його своєю надмірною сумлінністю та сумнівами. Хворі з істерією страху часом спромагаються довести його ad absurdum, наводячи тільки ті асоціації, які так далеко відбігають від мети пошуку, що аналіз не дає ніякого результату. Проте я не маю наміру знайомити вас із технічними особливостями лікування таких ускладнених випадків. Досить знати, що зрештою після рішучих і наполегливих зусиль вам пощастить переконати пацієнта виявляти більшу покору головному робочому правилу, зате опір постане в якійсь іншій царині. З’явиться інтелектуальний опір, що спиратиметься на аргументи, обертатиме на свою користь усі труднощі та невірогідності, які нормальне, але невчене мислення знайде в аналітичних теоріях. І тоді з вуст єдиного пацієнта ми чуємо ту всю критику й заперечення, які хором лунають навколо нас зі сторінок наукової літератури. Проте в заувагах, які надходять ззовні, для нас немає нічого нового, тож коли їх висловлює пацієнт — це просто буря у склянці води. І все ж пацієнт охоче вислуховує вашу аргументацію; радо дозволяє, щоб ми його переконували, напучували, спростовували, вказували йому на літературу, з якої він міг би набратися додаткових знань. Він навіть із радим серцем ладен визнати себе прихильником психоаналізу — за умови, що аналіз пощадить його особисто. Але в цьому прагненні знань ми розпізнаємо опір, відступ від наших специфічних завдань і тому відхиляємо його. А при неврозі нав’язливих станів можна сподіватися зовсім осібної тактики опору. Невротики безперешкодно дозволяють провадити аналіз, тож загадки виникнення хвороби висвітлюються дедалі яскравіше, але кінець кінцем ми починаємо дивуватися, чому ці пояснення не мають жодних практичних наслідків, чому не зменшується сила симптомів. А потім з’ясовуємо, що опір обернувся на сумніви, такі характерні для неврозу нав’язливих станів, і в цьому вигідному становищі успішно відбиває наші напади. Хворий каже собі приблизно таке: «Чудово, це все дуже цікаве. Я б охоче й далі стежив за аналізом. Як, напевне, поліпшився б мій стан, якби це все виявилось правдою. Але я зовсім не вірю, що це правда, і, поки я не вірю, воно не впливає на мою хворобу». Так тягтися може дуже довго, аж поки нарешті ми дістанемось і до цієї оборонної фортеці й почнеться вирішальна боротьба.

Інтелектуальний опір — ще не найгірший різновид опору, бо його завжди можна подолати. Але пацієнт добре тямить, як провадити опір, зостаючись у рамках аналізу, і подолання такого опору належить до найтяжчих технічних завдань. Замість пригадувати певні настрої й почуття зі свого попереднього життя, пацієнт просто відтворює їх і з допомогою так званого переносу обертає їх в опір проти лікаря й лікування. Якщо пацієнт чоловік, він здебільшого почерпує цей матеріал зі своїх взаємин із батьком, ставлячи на батькове місце лікаря, і тоді починає чинити опір, виходячи зі свого прагнення до особистої самостійності й свободи власної думки, зі свого честолюбства, що знову має перед собою первісну мету — зрівнятися з батьком, а то й перевершити його, зі свого небажання вдруге в житті брати на себе тягар удячності. Іноді створюється враження, що намагання звинуватити лікаря в хибності його уявлень, дати йому відчути своє безсилля, одержати перемогу над ним цілком витіснило в пацієнті куди шляхетніше прагнення покласти край хворобі. Натомість жінки в інтересах опору вміють вправно використати ніжний, еротично забарвлений перенос на лікаря. Коли це почуття стає досить сильним, у хворої зникає всяка цікавість до реальної ситуації при лікуванні, а водночас щезають і всі зобов’язання, які вона брала на себе, починаючи лікування; неминучі ревнощі, а з ними й досада на неодмінну, хоч і делікатну відмову призведуть до руйнації особистого порозуміння з лікарем, перестане діяти одна з найпотужніших сил, що сприяють психоаналізу.

Такий різновид опору не слід засуджувати надто однобічно. Адже в ньому так багато важливого матеріалу з минувшини пацієнта і він так переконливо відтворює ту минувшину, що його можна обернути в найліпшу опору при аналізі, якщо тільки вправно застосувати техніку, яка й забезпечить цей позитивний результат. Адже слід брати до уваги, що для опору насамперед був використаний саме цей матеріал і він подається у формі, ворожій лікуванню. Отже, можна стверджувати, що на боротьбу проти можливих змін мобілізовані характерні риси особистості, індивідуальні вияви Я. При цьому ми дізнаємось, як розвивалися ці характерні риси у зв’язку з факторами, що спричинили невроз, і реакціями на вимоги вже сформованого неврозу, помічаємо ті риси, які за інших умов не виявилися б зовсім або виявилися б не такою мірою; це риси, які можна назвати латентними. Ви аж ніяк не повинні піддаватися враженню, ніби в появі опору ми вбачаємо непередбачену перешкоду на шляху аналітичних впливів. Ні, ми знаємо, що цей опір має виявитись, ми невдоволені тільки тоді, коли нам не щастить посприяти виразному його вияву і ми не можемо вказати на цей опір пацієнтові. Ми, зрештою, розуміємо, що подолання опору становить найголовніше завдання аналізу — саме ту частину роботи, яка тільки й дає нам певність, що ми можемо чимсь зарадити хворому.

Додайте до цього й те, що геть усі випадковості, які трапляються протягом лікування, хворий обертає в перешкоди для дальшого аналізу, хапається за все, що відвертає та відволікає від нього, за кожне вороже аналізові висловлення, що походить з кола людей, які для нього авторитети, за будь-яке випадкове або поєднане з неврозом органічне захворювання, ба навіть за всяке поліпшення свого стану як за мотив ослаблення власних зусиль. Тільки тоді ви матимете приблизне, аж ніяк не повне уявлення про форми і засоби опору, долання якого потребує аналіз. Я тому так докладно висвітлював це питання, що збираюся сповістити вам таку річ: саме на досвіді вивчення невротиків, які опираються спробам вилікувати їх від симптомів, ми збудували наше динамічне розуміння неврозів. Броєр і я спершу здійснювали психотерапію з допомогою гіпнозу. Броєр вилікував свою першу пацієнтку, всякчас уводячи її в стан гіпнотичної навіюваності; попервах я теж пішов Броєровим слідом. Я гадав, що робота в такому разі буде приємніша й легша і забере набагато менше часу. Проте успіхи виявились надто примхливі й нетривалі, тож зрештою я був змушений відмовитись від гіпнозу. Тоді я зрозумів, що проникнути в динаміку цих уражень буде неможливо доти, доки лікарі використовують гіпноз. Адже завдяки гіпнотичному станові лікар нітрохи не здогадується про наявний у пацієнта опір. Гіпноз відсуває опір назад, звільняє певну ділянку для аналітичної роботи, але так концентрує опір на кордонах цієї ділянки, що вони стають непроникні, — схожий ефект породжують сумніви при неврозі нав’язливих станів. Тож я повинен сказати вам, що справжній психоаналіз починається там, де зрікаються допомоги гіпнозу.

Коли виявленню опору надавати такої великої ваги, цілком можна висловити обережний сумнів: а чи не занадто легковажно ми погоджуємось, що він справді існує? Може, є такі форми неврозів, коли асоціацій немає з якихось інших причин, може, аргументи, спрямовані проти наших теорій, справді заслуговують на серйозну увагу, може, ми чинимо неправильно, спокійнісінько відкидаючи інтелектуальну критику з боку аналізованого на тій підставі, що це, мовляв, опір. Ні, шановні добродійки і добродії, ми аж ніяк не з легковажності вдаємося до такого осуду. Адже в нас була можливість спостерігати кожного такого пацієнта-критика і до виникнення, і після зникнення опору. Протягом лікування опір увесь час змінює свою інтенсивність; він щоразу зростає, тільки-но порушити нову тему, найдужчим стає тоді, коли найревніше працювати над цією темою, і слабне, тільки-но ми закінчуємо тему. Якщо не припуститися серйозних технічних помилок, ми ніколи не стикаємось із максимальною силою опору, можливого в даного пацієнта. Крім того, можна напевне стверджувати, що протягом аналізу та сама людина не раз то зосереджується на своєму критичному настрої, то знову полишає його. Якщо намагатись увести до свідомості пацієнта новий і надто вже прикрий для нього фрагмент неусвідомленого матеріалу, пацієнт стає вкрай критичним; хоча до цього він міг уже чимало зрозуміти та прийняти, тепер усі ті здобутки немов пощезли; намагаючись за всяку ціну чинити опір, він ладен навіть удавати нетямущість, прикидатися недоумком. Коли ж пощастить допомогти пацієнтові подолати цей новий опір, до нього знову повертаються проникливість і розуміння. Отже, його критицизм — не щось самостійне й гідне пошани само по собі, це просто попихач його афективних настроїв, яким орудує його власний опір. Коли щось видається пацієнтові не таким, як слід, він може дуже дотепно боронитись і справляти враження критика, та коли його щось улаштовує, він, навпаки, може виявитись украй легковірним. Усі ми, мабуть, такі самі, а залежність інтелекту від афективних станів так виразно проступає в аналізованого тому, що під час аналізу ми надто на нього тиснемо.

Тож як тепер можна пояснити спостереження, що пацієнт украй завзято борониться, щоб не зникли його симптоми і не відновилося нормальне функціонування психічних процесів? Ми кажемо собі, що вчуваємо тут могутні сили, які опираються змінам у стані хворого; це, напевне, ті самі сили, що колись породили цей стан. Отже, при утворенні симптому мало відбутися щось таке, що його завдяки нашому досвідові усування симптомів можна реконструювати. З Броєрових спостережень ми вже знаємо: передумову існування симптому становить те, що якийсь нормальний психічний процес не зміг відбутися до самого кінця нормальним чином, тобто так, щоб стати усвідомленим. Тож симптом — це замінник того, що не відбулося. Тепер ми вже знаємо, де слід шукати силу, яка діє при цьому. Ця сила виявляється в потужному намаганні перешкодити тому психічному процесові, про який ідеться, проникнути у свідомість, тобто в намаганні лишити його неусвідомленим. Будучи неусвідомленим, процес має силу утворити симптом. Під час аналітичної терапії те саме намагання знов опирається зусиллям перевести неусвідомлене у свідомість. Отоді ми й відчуваємо опір. Патогенний процес, який ми виявляємо через опір, ми називаємо згніченням.

Про цей процес згнічення нам треба тепер сформулювати точніші уявлення. Згнічення — неодмінна передумова утворення симптомів, а водночас іще й процес, до якого ми не знаємо ніяких аналогій. Візьмімо як приклад якийсь імпульс, якийсь душевний процес, що прагне обернутися в дію: нам уже відомо, що він може бути відхиленим — ми називаємо це “відкиданням” або “осудом”; причому імпульс втрачає властиву йому енергію, стає безсилим, проте може зберегтись як спогад. Увесь процес вирішування долі цього імпульсу відбувається у свідомості. Зате все по-іншому, коли ми вважаємо, що цей імпульс вартий згнічення: тоді він зберігає свою енергію й по ньому не лишається жодного спогаду; сам процес згнічення відбувається непомітно для Я. Проте це порівняння не допомагає краще зрозуміти суть згнічення.

Я викладу вам тільки ті теоретичні уявлення, які виявились корисні, щоб надати більшої визначеності терміну згнічення. Це потрібне передусім для того, щоб від суто описового розуміння слова «неусвідомлене» перейти до його системного розуміння, тобто наважитись говорити, що усвідомленість або неусвідомленість певного психічного процесу — це тільки одна з його властивостей, не конче безперечна. Якщо процес лишається неусвідомленим, таке непускання до свідомості є, можливо, лише прикметою долі, якої він зазнав, а не самою долею. Щоб унаочнити уявлення про долю, припустімо, що кожен психічний процес — про єдиний виняток я розповім вам згодом — спершу існує в неусвідомленій стадії або фазі, а потім з неї переходить в усвідомлену фазу, подібно до того, як фотознімок спершу існує як негатив, а потім завдяки проявному процесові перетворюється в нормальне зображення. Але ж не кожен негатив доконче стає позитивом, так само немає необхідності й у тому, щоб кожен неусвідомлений психічний процес переходив в усвідомлений. Найточніше це можна висловити так: кожен окремий процес належить спершу психічній системі неусвідомленого, проте за певних обставин може перейти в систему усвідомленого.

Для нас найзручніше найгрубіше — просторове — уявлення про обидві системи. Отже, ми порівнюємо систему неусвідомленого з величезним передпокоєм, де тиснуться, мов окремі живі істоти, психічні порухи. За цим передпокоєм іде друге, менше приміщення, своєрідний салон, де міститься свідомість. Але на порозі між двома кімнатами стоїть охоронець, що вивчає окремі психічні порухи, цензурує їх, а коли вони йому не подобаються — не пускає їх до салону. Ви зразу помічаєте, що немає великої різниці, чи той охоронець відхиляє окремі порухи ще з порога, чи витягує їх після того, як вони вже зайшли до салону. Тут ідеться тільки про ступінь його пильності і вчасність розпізнавання. Дотримуючись цієї картини, можна далі розбудувати нашу термінологію. Порухи в передпокої неусвідомленого невидні для свідомості, що перебуває в другій кімнаті: попервах вони мають бути неусвідомлені. Коли ж вони вже дотислися до порога і їх звідти відтручує охоронець, у такому разі вони стають нездатні сприйматися свідомістю, і ми називаємо їх згніченими. Але навіть ті порухи, які охоронець пустив через поріг, не конче стають усвідомлені; вони можуть стати такими тільки тоді, коли їм пощастить привернути до себе погляди свідомості. Тому ми з цілковитим правом називаємо це друге приміщення системою передусвідомленого. Отже, сам процес усвідомлення зберігає своє суто описове значення. А згнічення для кожного окремого поруху означає те, що охоронець не пускає його з системи неусвідомленого до системи перед­усвідомленого. Це той самий охоронець, із яким ми вже знайомі як з опором, що виникає, коли намагатись аналітичними методами позбутися згнічення.

Я вже знаю, що зараз ви скажете, ніби ці уявлення не менш грубі, ніж фантастичні, і в науковому викладі вдаватись до них неприпущенно. Я знаю, що ці уявлення грубі; ба більше, ми навіть знаємо, що вони хибні, і, якщо я не дуже помиляюсь, у нас уже є чим замінити ці уявлення. А чи й далі вони вам видаватимуться такими фантастичними, я вже не знаю. Поки що ці уявлення нам корисні як допоміжний засіб — подібний до того Амперового чоловічка, що нібито плаває в колі електричного струму, і поки вони допомагають розуміти спостережувані явища, нема чого зневажати їх. Я все-таки хочу вас запевнити, що ця груба гіпотеза про два приміщення, охоронця на порозі між ними та свідомість як глядача в кінці другої зали — досить осяжне порівняння, яке вказує на справжній стан речей. Я ще хочу дізнатися, чи ви згодні, що наші визначення: «неусвідомлений», «перед­усвідомлений», «усвідомлений» — менше улягають критичним нападам і їх легше обстоювати, ніж такі, як «під­усвідомлений», «біляусвідомлений», «співусвідомлений» та ін.

А проте для мене було б ще важливішим, якби ви мені сказали, що таку будову психічного апарату, яку я подав як гіпотезу задля пояснення невротичних симптомів, можна вважати за правильну взагалі в усіх випадках, і тоді вона допомогла б нам зрозуміти й нормальне функціонування психіки. Тут ви мали б цілковиту слушність. Поки що ми не можемо йти за цим висновком, але наш інтерес до психології утворення симптомів повинен надзвичайно зрости, оскільки попереду відкривається перспектива через вивчення патологічних явищ дійти й до функціонування нормальної психіки, досі оповитого таємницею.

А ви, до речі, ще не помітили, на що спираються наші уявлення про обидві системи і відносини між ними та свідомістю? Адже охоронець між неусвідомленим та усвідомленим — це не що інше, як цензура, що, як ми знаємо, формує явне сновиддя. Денні залишки, що їх ми визнали за збудники сновидь, були передусвідомленим матеріалом, що вночі під час сну зазнає впливів неусвідомлених та згнічених бажань і вкупі з ними, завдяки їхній енергії, утворює латентне сновиддя. Оскільки переважає система неусвідомленого, цей матеріал зазнає опрацювання — відбувається згущення або зсув, — такого, яке в нормальному психічному житті, тобто в системі передусвідомленого, цілком незнане або припущенне лише як виняток. Ця відмінність у способах функціонування допомагатиме нам розрізняти обидві системи: зв’язок із свідомістю, притаманний передусвідомленому, правитиме нам за ознаку належності до однієї з цих двох систем. Сновиддя — аж ніяк не патологічний феномен: воно може трапитись у кожної здорової людини за умови, що вона спить. Тому кожна гіпотеза про структуру психічного апарату, яка допомагає нам зрозуміти і утворення сновидь, і формування невротичних симптомів, має неспростовні претензії на те, щоб її вважали за придатну і при вивченні нормального психічного життя.

Оце й усе, що ми мали тепер сказати про згнічення. Але воно — лише передумова утворення симптомів. Ми знаємо, що симптоми — замінники чогось такого, чому не дало виявитися згнічення; проте від згнічення до розуміння цих замінних утворень дорога ще далека. Але є й інший бік самої проблеми згнічення, тож постають запитання: які різновиди психічних порухів зазнають згнічення? Які сили здійснюють його? Що спонукає їх діяти? З відповідей на ці всі запитання ми знаємо сьогодні лише один пункт. Досліджуючи опір, ми дізналися, що його породжують сили Я, вже відомі, а також латентні властивості характеру. Саме ці сили й зумовлюють згнічення або принаймні беруть у ньому участь. Поки що ми більше нічого не знаємо.

Далі нам стане в пригоді ще одне спостереження, про яке я вже згадував. За допомогою аналізу завжди можна з’ясувати, в чому полягає намір невротичного симптому. Тільки й у цьому для вас немає нічого нового. Адже я вже довів це, про­аналізувавши два випадки неврозів. Але чи багато насправді важать ті два випадки? Ви маєте право вимагати, щоб я довів своє твердження сотні, ба навіть безліч разів. Проте це єдине, чого я не можу. Тут знову треба спиратись або на досвід, або на віру, що її в цьому пункті однодушно підтримують свідчення всіх психоаналітиків.

Чи пригадуєте ви, що в обох випадках, симптоми яких ми дуже докладно досліджували, аналіз утаємничив нас у найінтимнішу сферу сексуального життя пацієнтів? Крім того, в першому випадку ми дуже виразно з’ясували намір або тенденцію досліджуваного симптому; в другому випадку він, можливо, завуальований іншим чинником, про який ми згадаємо пізніше. Отож виявлене в цих обох випадках ми побачимо і в усіх інших випадках, які проаналізуємо. Аналіз щоразу вводитиме нас у царину сексуальних переживань та прагнень пацієнта, і щоразу ми будемо змушені визнати, що його симптоми служать одній меті. В тій меті ми зразу добачаємо задоволення сексуальних бажань. Симптоми стають для хворого замінником сексуального задоволення; вони — замінник того задоволення, якого їм бракує в житті.

Ось подумайте про нав’язливі дії першої пацієнтки. Жінка позбавлена свого коханого чоловіка, бо з огляду на його кволість і неспроможність не може жити з ним укупі. Жінка змушена бути йому вірною і нікого не може поставити на його місце. А її нав’язливий симптом дає їй те, чого вона так палко жадає, підносить її чоловіка, заперечує, коригує його слабкість і насамперед його імпотенцію. По суті, її симптом — це справдження бажань, і тут він цілком подібний до сновиддя; ба більше — хоча сновиддя таке не щоразу — це справдження еротичного бажання. У випадку з другою пацієнткою вам зразу стає зрозуміло, що її церемоніал спрямований на те, щоб перешкодити батькові-матері здійснювати статеві стосунки, не допустити, щоб унаслідок тих стосунків народилась нова дитина. Ви, звичайно, вгадаєте ще й те, що церемоніал немов намагається поставити доньку на місце матері. Отже, як бачимо, перед нами знов усування перешкод на шляху статевого задоволення і справдження власних сексуальних бажань. Про вже згадані ускладнення, пов’язані з другим випадком, я розповім трохи згодом.

Вельмишановні добродійки і добродії! Я хочу уникнути в майбутньому запізнілої необхідності обмежити загальний характер своїх тверджень і тому звертаю вашу увагу на таке: все, що я казав тут про згнічення, утворення симптомів і тлумачення симптомів, вивчене на основі трьох форм неврозів: істерії страху, конверсійної істерії та неврозу нав’язливих станів, — і тому воно слушне насамперед тільки для цих форм. Ці три розлади, які ми звикли об’єднувати в одну групу під назвою «неврози переносу», становлять ту царину, де можна застосовувати психоаналітичну терапію. Решту неврозів психоаналіз вивчив набагато гірше; в одній з груп, наприклад, підставою такої неуваги є неможливість справляти терапевтичний вплив. Не забувайте, що психоаналіз — наука ще дуже молода, що його опанування потребує чимало зусиль та часу і що не так давно він узагалі тримався лише на одній людині. І все-таки ми зусібіч наближаємось до кращого розуміння решти уражень, не належних до неврозів переносу. Сподіваюсь, я ще зможу вам пояснити, яких змін зазнають наші теорії та результати, коли пристосовувати їх до цього нового матеріалу, і покажу вам, що ці дальші студії приведуть не до суперечностей, а до зміцнення єдності всього нашого вчення. Отож якщо все те, що я розповів вам, слушне тільки для трьох неврозів переносу, то дозвольте мені ще одним повідомленням наголосити значення симптому. Порівняльне вивчення факторів, що спричиняють захворювання, дає нам результати, які можна виразити однією формулою: люди стають жертвами хвороби тоді, коли перед ними постає якась відмова, коли реальність не дає їм змоги задовольнити свої сексуальні бажання. Бачите, як добре доповнюють один одного ці два висновки. Тож симптоми слід тоді розуміти як сурогатне задоволення бажань, не задоволених у житті.

Звичайно, можна висунути критичні заперечення й проти твердження, що невротичні симптоми — сурогатні задоволення сексуальних бажань. Про два з них я скажу ще сьогодні. Якби ви самі проаналізували велику кількість випадків неврозу, то, похитавши головою, напевне, сказали б: «У цілій низці випадків такого зовсім не спостерігається і симптоми, здається, свідчать про протилежний намір: усування або припинення сексуального задоволення». Я не заперечую правильності ваших тлумачень: у психоаналізі часто трапляються речі набагато складніші, ніж нам хотілося б. Якби ці всі речі були такі прості, ми б, може, й не потребували психоаналізу, щоб пояснити їх. І справді, деякі риси церемоніалу в нашої другої пацієнтки мають аскетичний, ворожий сексуальному задоволенню характер, приміром, вона виносить і зупиняє годинники, немов виконуючи магічну дію, спрямовану на уникання нічних ерекцій, або хоче не дати горщикам упасти й розбитися, що можна ототожнити з намаганням зберегти свою незайманість. В окремих випадках церемоніалу вкладання в ліжко, які я досліджував, цей негативний характер проступає ще сильніше; весь церемоніал можна витлумачити як захисні засоби проти сексуальних спогадів та спокус. Але ж у психоаналізі ми вже не раз пересвідчувалися: протилежності аж ніяк не означають суперечності. Тож можна поширити наше твердження, кажучи, що мета симптомів — сексуальне задоволення або ж оборона від нього; і справді, при істерії загалом переважає позитивний характер, справдження бажань, а при неврозі нав’язливих станів — негативний, аскетичний характер. Якщо симптоми можуть служити і сексуальному задоволенню, і його протилежності, оця двобічність, або полярність, безперечно спирається на якусь деталь у їхньому механізмі, про яку ми ще не мали нагоди згадувати. Симптоми — це справді, як ми зараз почуємо, результати компромісу, зіткнення і взаємодії двох протилежних намагань, і тому в симптомі виявляються обидві тенденції, які брали участь у його утворенні: згнічена і згнічувальна. У такому вияві переважає то одна, то друга сторона, і тільки дуже рідко трапляється, щоб однієї не було зовсім. При істерії обидва наміри здебільшого поєднуються в одному симптомі. При неврозі нав’язливих станів обидві частини часто відокремлені, симптом тоді стає подвійним, складаючись із двох послідовних дій, що заперечують одна одну.

Не так легко справитися з другою трудністю. Розглянувши цілу низку витлумачених симптомів, ви, напевне, зразу ж подумаєте, що уявлення про сурогатне сексуальне задоволення через симптом слід поширити до його найдальших меж, щоб воно могло охопити всі випадки. Ви не проминете нагоди зазначити, що симптоми насправді не пропонують реального задоволення, що вони досить часто обмежуються оживленням певного почуття або зображенням певної фантазії з якогось сексуального комплексу. Крім того, це нібито сексуальне задоволення дуже часто засвідчує свій інфантильний або непристойний характер, часом воно дуже скидається на акт мастурбації або нагадує про погані звички, які забороняли в дитинстві і які давно вже відмерли. До того ж вас іще дужче здивує, що за сексуальне задоволення іноді правитиме те, що можна назвати задоволенням жорстоких або огидних, ба навіть неприродних жадань. Щодо цього останнього пункту ми, шановні добродійки й добродії, не дійдемо порозуміння, не дослідивши докладно людської сексуальності й не з’ясувавши при цьому, що саме з цілковитим правом можна називати сексуальним.

Лекція 20 Сексуальне життя людини

Вельмишановні добродійки і добродії! Цілком можна припустити, ніби немає жодного сумніву в тому, що слід розуміти під терміном сексуальне. Сексуальне — це насамперед непристойне, те, про що людині не можна говорити. Якось мені розповідали, що учень одного відомого психіатра спробував колись переконати свого вчителя, що симптоми істеричних хворих дуже часто зображують щось сексуальне. З цим наміром він підвів його до ліжка жінки, хворої на істерію, чиї напади безперечно наслідували хід пологів. Але той заперечив: «Ні, пологи — це не сексуальне». Певне, пологи не за всяких обставин — щось непристойне.

Я помічаю, що ви аж ніяк не схвалюєте мого гумору, коли йдеться про такі поважні речі. Проте це зовсім не жарт. Кажу по правді, не так уже й легко з’ясувати, що становить зміст такого уявлення, як «сексуальне». Мабуть, найкращим визначенням було б таке: сексуальне — це все, що пов’язане з різницею статей, але вам воно видасться надто безбарвним і широким. Коли ж у центрі уваги поставити сам статевий акт, то ви, певне, скажете, ніби сексуальне — це все, що пов’язане з отриманням насолоди від тіла (а надто статевих органів) особи іншої статі і, якщо брати вужче, спрямоване на поєднання геніталій і виконання статевого акту. Але в такому разі ви й справді недалеко відступите від ототожнення сексуального з непристойним, а пологи й справді не матимуть нічого спільного з сексом. А якщо за ядро сексуальності вважати продовження роду, вам загрожуватиме небезпека відкинути цілу сукупність явищ, не спрямованих на продовження роду, проте безперечно сексуальних, як-от мастурбація або навіть поцілунок. Та ми вже не раз мали нагоду пересвідчитись, що спроби дати дефініції завжди приводять до труднощів, тому саме в цьому випадку відмовмося від прагнення досягти кращих результатів. Можна здогадуватися, що в розвитку уявлення про сексуальне відбулося щось таке, що, за влучним висловом Г. Зільберера, мало своїм наслідком «помилку накладання». А загалом ми досить добре знаємо, що люди називають сексуальним.

У повсякденному житті для всяких практичних потреб цілком досить знати, що сексуальне — це щось пов’язане з різницею статей, зі статевим потягом і його задоволенням, із продовженням роду, а водночас це речі непристойні, які годилося б ховати від чужого ока. Проте для науки цього мало. Бо завдяки ретельним дослідженням, що вимагали неабиякої самопожертви й дисципліни духу, ми відкрили цілі групи людських індивідів, «сексуальне життя» яких найразючіше відрізняється від звичних для нас стандартів. Одні з цих «збоченців» цілком, так би мовити, скасували у своїй життєвій програмі різницю статей. Сексуальне бажання в них збуджують тільки особи однієї з ними статі; особи протилежної статі, а надто їхні статеві органи для них зовсім не становлять сексуального об’єкта; в крайніх випадках вони навіть навівають їм жах. Через це, звичайно, вони не беруть ніякої участі в продовженні роду. Таких осіб ми називаємо гомосексуалістами або збоченцями. А проте здебільшого — хоча не завжди — це фізично добре збудовані чоловіки й жінки з високим рівнем інтелектуального та етичного розвитку, які вирізняються тільки оцією згубною особливістю. Вустами своїх наукових представників вони проголошують себе окремим різновидом людського роду, «третьою статтю», що має не менші права, ніж дві перші. Ми ще, напевне, матимемо нагоду критично розглянути ці твердження. Звичайно, ці люди — аж ніяк не «обрані представники» людського роду, як вони самі себе воліли б називати, бо серед них трапляється принаймні не менше негідних і ницих людців, ніж серед тих, що мають інші сексуальні вподобання.

Але ці збоченці потребують від своїх сексуальних об’єктів принаймні того самого, чого вимагають від своїх об’єктів нормальні люди. А далі йде ціла низка ненормальних типів, чия сексуальна активність дедалі більше відхиляється від того, що видається бажаним розважливій людині. Їхнє розмаїття та незвичайність можна порівняти лише з тими гротеск­ними постатями, які намалював П. Брейґель, зображуючи спокусу святого Антонія, або з тими забутими богами та вірними давнини, які в Ґ. Флобера довгою вервечкою проходять перед побожним покутником.[34].

Таке стовпище вимагає хоч якогось упорядкування — якщо тільки воно остаточно нас не приголомшить. Ми ділимо збоченців на тих, що в них, як і в гомосексуалістів, змінився сексуальний об’єкт, і на тих, у яких насамперед змінилася сексуальна мета. До першої групи належать ті, що відмовились від взаємного поєднання геніталій і при сексуальному акті з партнером замінюють геніталії якоюсь іншою частиною або ділянкою тіла; при цьому вони не зважають на анатомічну невідповідність, не відчувають огиди (рот і анус заступають піхву). Далі йдуть інші, що, хоч і прив’язані до геніталій як до об’єкта, цінують їх не за їхні сексуальні, а за інші функції, які вони виконують з огляду на свою анатомічну будову або які відбуваються в безпосередній близькості від них. Так ми дізнаємося, що видільні функції, які в процесі виховання дитини були відкинуті як непристойні, й далі зберігають властивість становити сексуальний інтерес. Далі йдуть ті, що взагалі відмовились від геніталій як об’єкта; пожаданим об’єктом для них замість геніталій стають інші частини тіла: жіночі груди, ноги або заплетені коси. Ще далі настає черга тих, що для них і частина тіла вже нічого не важить, усі їхні бажання задовольняє якийсь елемент одягу, взуття, білизна — це фетишисти. За ними в цій низці йдуть особи, що, хоч і потребують усього об’єкта в цілості, але ставлять до нього досить своєрідні, незвичайні, а то й просто жахливі вимоги, — навіть такі, що він уже має стати безборонним трупом; або по-злочинному силують партнера, щоб уволю натішитися ним. Але досить про ці жахіття!

У другому гурті бачимо передусім тих збоченців, мету сексуальних жадань котрих становлять дії, які за нормальних умов лише вступні або підготовчі. Вони прагнуть оглядати чи обмацувати інших осіб, підглядати за їхніми найінтимнішими функціями; або ж оголюють ті частини тіла, які слід приховувати, потай сподіваючись, що їх винагородять за те таким самим учинком. Далі йдуть незбагненні садисти, чиї ніжні прагнення не знають ніякої іншої мети, крім заподіяння болю й мук своєму об’єктові: від перших натяків на приниження до тяжких тілесних ушкоджень. Немов додатком до них є мазохісти, єдина втіха яких — зазнавати від свого жаданого об’єкта принижень і тортур — і символічних, і справжніх. А є й такі, в кого поєднуються і сплітаються чимало оцих ненормальних рис; наприкінці ми ще дізнаємося, що кожну з цих груп можна поділити надвоє: на тих, хто справді шукає такого сексуального задоволення, і на тих, хто задовольняється самою уявою, мріючи про ці задоволення; їм узагалі не потрібний жодний реальний об’єкт, вони заступають його витворами власної фантазії.

При цьому не виникає навіть найменшого сумніву, що ці всі незвичайні, безумні й жахливі речі справді становлять сексуальну активність тих людей. І не лише тому, що вони самі так сприймають їх і розуміють їхній сурогатний характер; слід визнати, що в житті цих людей вони відіграють ту саму роль, що й нормальне сексуальне задоволення в нашому, вимагаючи не менших, а то й незмірних жертв; цілком можна — як у загальних рисах, так і докладно — простежити, де ці ненормальності зливаються з нормою і де відступають від неї. Не уникне вашої уваги й те, що тут також можна знайти чуття непристойності, так тісно пов’язане з сексуальною активністю; ба більше, в переважній більшості випадків воно зростає до справжньої ганьби.

А тепер, вельмишановні добродійки і добродії, як ми поставимось до цих незвичайних форм сексуального задоволення? Обурення, вияви вашої особистої огиди й запевнення, що нам такі жадання не властиві, вочевидь не дуже нам зарадять. Адже питання полягає не в цьому. Зрештою, це така ж царина феноменів, як і будь-яка інша. Намагання ухилитися, втекти від проблеми, сказавши, ніби це курйозні, рідкісні явища, можна легко спинити. Бо ж, навпаки, йдеться про загальні й досить поширені феномени. А якщо ми заявимо, що через ці незвичайні явища нам немає потреби міняти свої погляди на сексуальне життя людини, оскільки вони всі до одного — лише відступи та відхилення від сексуального інстинкту, цю відповідь треба було б обґрунтувати. Якщо ми не розуміємо цих хворобливих форм сексуальності й не можемо пов’язати їх із нормальним статевим життям, то в такому разі не розуміємо й нормальної сексуальності. Одне слово, перед нами неминуче постає завдання дати докладне теоретичне пояснення, чому існують названі збочення і як вони пов’язані з так званою нормальною сексуальністю.

У цьому нам допоможуть одна свіжа думка і два нові спостереження. Думку ми завдячуємо Іванові Блоху: він не згоден, що ці всі збочення — «дегенеративні ознаки», й доводить, що таке хистке і широке трактування сексуального об’єкта, такі відхилення від сексуальної мети траплялися завжди, в усі відомі нам історичні періоди, в усіх — і найпримітивніших, і найцивілізованіших — народів, і часом до них ставились досить стерпно, а часом вони навіть здобували загальне визнання. А спостереженнями ми збагатилися при психоаналітичному дослідженні невротиків, і тепер вони мають вирішальною мірою вплинути на формування наших уявлень про сексуальні збочення.

Ми вже казали, що невротичні симптоми — це замінники сексуального задоволення, і я зазначав, що, доводячи це твердження через аналіз симптомів, нам довелося зіткнутись із чималими труднощами. Власне, воно тільки тоді буде цілковито слушним, коли під «сексуальним задоволенням» розуміти й так звані збочені сексуальні потреби, бо ми несподівано часто змушені раз у раз визнавати саме таку інтерпретацію симптомів. Претензії гомосексуалістів або збоченців на винятковість одразу розсипаються, тільки-но ми дізнаємось, що наявність гомосексуальних схильностей можна довести в кожного окремого невротика і що чимала частка симптомів є виявом цього латентного збочення. Ті, хто сам себе називає гомосексуалістом, — це лише люди, в котрих це збочення усвідомлене і виявлене, але їхня кількість мізерна, порівнюючи з числом латентних гомосексуалістів. Ми, проте, змушені розглядати вибір сексуального об’єкта з осіб тієї самої статі як регулярне відхилення людської здатності кохати і дедалі більше переконуємось, що воно має дуже велику вагу. Звичайно, це не касує різниці між явним гомосексуалізмом і нормальною поведінкою: її практичне значення зберігається, натомість її теоретична вартість незмірно зменшується. Ми навіть дійшли висновку, що один певний різновид психічних розладів — параноя, яку вже не можна вважати за невроз переносу, — неодмінно виникає внаслідок спроби боронитися від надміру сильного гомосексуального потягу. Напевне, ви пам’ятаєте, що одна з наших пацієнток у своїх нав’язливих діях прибрала роль чоловіка, свого власного, але покинутого шлюбного чоловіка; такі симптоми перевтілення в чоловіка дуже часто трапляються в невротичних жінок. Якщо такі явища й не можна назвати власне гомосексуальністю, вони все-таки тісно пов’язані з її зародками.

Як ви, очевидно, знаєте, невроз істерії може спричинити симптоми в усіх системах органів людського тіла, порушивши таким чином усі функції. Аналіз показує, що при цьому виявляються всі ті названі збоченими потяги, мета яких — замінити геніталії якимсь іншим органом. Тоді той орган трактують як замінник геніталій; саме завдяки вивченню симптоматики істерії ми дійшли висновку, що, крім функціо­нальної ролі, органам тіла можна приписати ще й сексуальне — ерогенне — значення і, коли надати їм забагато цього значення, нормальне, звичайне функціонування органа порушується. Різноманітні відчуття та іннервації, що постають перед нами як істеричні симптоми в органах, які нібито не мають нічого спільного з сексуальністю, так розкривають нам свою природу, що ми вже бачимо в них задоволення збочених статевих потягів, при яких інші органи узурпували роль геніталій. Далі ми помічаємо, якою великою мірою саме органи травлення та виділення здатні ставати джерелом сексуального збудження. Отже, це ті самі явища, які властиві і явним збоченцям, тільки в них їх можна спостерігати у відкритій, очевидній формі, натомість при істерії ми змушені йти кружним шляхом через тлумачення симптомів, говорячи, що ті або ті збочені сексуальні потяги властиві не свідомості індивіда, а його неусвідомленим думкам.

Серед багатьох симптомів, породжених неврозом нав’язливих станів, найважливіші симптоми спричинені надмірною силою садистських, тобто збочених щодо мети сексуальних потягів. Відповідно до структури неврозу нав’язливих станів ці симптоми здебільшого правлять за захист від тих сексуальних жадань або відображують боротьбу між задоволенням жадань і захистом від них. Але й саме задоволення не приходить коротким, прямим шляхом: воно вміє посуватися кружними стежками, виявляючись у поведінці пацієнта, й полюбляє повертатися проти нього самого, змушує його завдавати собі мук. Іншим формам цього неврозу притаманна зосередженість, занепокоєність; такі форми — вияви надмірної сексуалізації дій, що за нормальних умов є тільки підготовчими до сексуального задоволення: прагнення обдивлятися, обмацувати, досліджувати. Цим можна пояснити ту велику вагу, якої набирає страх до чогось доторкнутись, а також нав’язливе вмивання. Несподівано велику частину нав’язливих дій становить замасковане повторення і варіанти мастурбації, що, як відомо, — єдина незамінна дія, яка супроводить усі форми сексуального фантазування.

Мені було б зовсім неважко докладніше продемонструвати вам зв’язки між збоченнями і неврозами, але, гадаю, для нашої мети досить і вже викладеного матеріалу. Натомість після такого пояснення симптомів нам слід тепер стерегтися переоцінки частоти та інтенсивності схильності до збочень у людини. Ви вже чули, що неможливість нормальним чином задовольняти сексуальну потребу може стати причиною невротичного захворювання. Коли справді постають реальні перешкоди, потреба змушена обирати ненормальні шляхи сексуального збудження. Згодом ви зрозумієте, як це відбувається. Ви принаймні збагнете, що завдяки такому «колатеральному» застою збочені потяги видаються сильнішими, ніж були б тоді, якби не існувало жодних реальних перешкод для нормального сексуального задоволення. А втім, такий самий чинник проступає і при явно виражених збоченнях. Адже в багатьох випадках вони бувають спричинені і спровоковані тим, що перед нормальним задоволенням статевого інстинкту виникають надто великі перешкоди, породжені або тимчасовими обставинами, або соціальними інститутами, які існують тривалий час. Зате в інших випадках схильності до збочень виявляються цілком незалежно від наявності таких сприятливих факторів; певною мірою це нормальні для даного індивіда вияви сексуального життя.

Може, у вас на хвилину виникло враження, ніби ми радше заплутали, ніж з’ясували взаємозв’язки між нормальною та збоченою сексуальністю. Але розгляньте ось таке міркування: якщо реальні перешкоди, утруднивши або унеможлививши нормальне сексуальне задоволення, й справді призводять до вияву в окремих осіб схильності до збочень, яка за інших обставин ніяк не проступила б, слід припустити, що в таких осіб уже є якийсь сприятливий ґрунт для тих збочень або, якщо хочете, вони мають бути їм притаманні в латентній формі. Таким чином ми підступаємо до другого нового спостереження, про яке я вже згадував. Перед психоаналітичним дослідженням постала необхідність узятися до вивчення й сексуального життя дитини — через те, що при аналізі симптомів [дорослих осіб] їхні спогади та асоціації неодмінно приводили нас у роки раннього дитинства. Те, що вдалося з’ясувати при цьому, згодом ми пункт за пунктом підтвердили при безпосередньому спостереженні дітей. І тоді ми виявили, що збочені жадання мають своє коріння в дитинстві, що дитина має схильності до всіх сексуальних збочень і внаслідок своєї незрілості певною мірою виявляє їх; одне слово, збочена сексуальність — не що інше, як посилена і поділена на окремі складники інфантильна сексуальність.

Тільки тепер ви можете справді по-іншому поглянути на збочення й пересвідчитись, що не можна заперечити їхнього зв’язку з сексуальним життям людини — але яка це для вас несподіванка, як прикро вона вражає ваші почуття! Спершу, звичайно, ви спробуєте все заперечити, тобто факт, що в дитини є вияви, які можна було б назвати сексуальним життям, слушність наших спостережень і обґрунтованість нашого твердження, ніби поведінка дитини споріднена з тим, що ми згодом засуджуємо як збочення. Дозвольте мені спершу розкрити мотиви вашого несприйняття, а вже потім викласти підсумок наших спостережень. Те, що діти не мають сексуального життя — їм нібито не властиві сексуальні збудження, потреби і будь-які різновиди сексуального задоволення — і воно з’являється в них лише зненацька у двана­дцять-чотирнадцять років, з погляду біології було б (навіть як не брати до уваги спостережень) не менш неймовірним, ба навіть не менш безглуздим, ніж твердження, ніби діти народжуються на світ без геніталій, які починають рости тільки в періоді статевого дозрівання. Бо в цьому періоді в дітей пробуджується лише репродуктивна функція, яка використовує для своїх цілей уже сформований фізичний і психічний матеріал. Ви хибите, плутаючи сексуальність із продовженням роду, і тим самим закриваєте собі шлях до розуміння сексуальності, збочень та неврозів. Але ця помилка вкрай промовиста. Причина її, хоч як дивно, полягає в тому, що ви самі були дітьми і як діти зазнавали впливу виховання. Адже одне з найголовніших виховних завдань суспільства — скувати, обмежити й підпорядкувати волі індивіда (тотожній із вимогами суспільства) сексуальний інстинкт, коли він виявляється у формі продовження роду. Суспільство зацікавлене, щоб затримати його остаточний розвиток, поки дитина досягне певного ступеня інтелектуальної зрілості, бо, коли сексуальний інстинкт почне виявлятися повною мірою, можливість виховувати далі практично зникне. Без цього інстинкт прорвав би всі греблі і змив би з неабиякими труднощами споруджену будівлю культури. Отже, завдання приборкати його — нелегке; часом успіхи тут украй мізерні, а часом занадто великі. Мотиви, якими керується людське суспільство, кінець кінцем економічні, бо воно не має достатньої кількості життєвих засобів, щоб підтримувати тих своїх членів, які не працюють, і через те мусить обмежувати число своїх членів та відвертати їхню енергію від сексуальної активності до роботи. Тож, як бачимо, перед нами споконвічна боротьба за існування, що сягає і сьогодення.

З досвіду вихователі зрозуміли, що завдання приборкати сексуальні прагнення нового покоління можна успішно виконати лише тоді, коли почати виховний вплив у дуже ранньому віці: не чекати вибуху в періоді статевого дозрівання, а втручатися в сексуальне життя дитини, яке, власне, й готує той вибух. Задля цього забороняють майже всі вияви дитячої сексуальної активності або ж роблять їх неприємними для дитини. Ставлять ідеальну мету зробити життя дитини асексуальним, і згодом справді досягають результату, що те життя видається асексуальним, — таке навіть проголошує наука в своїх теоріях. Щоб уникнути суперечності зі своєю вірою і намірами, люди воліють узагалі недобачати сексуальної активності дитини, — це неабияке досягнення, — а наука вдовольняється тим, що витлумачує її якось інакше. Дитину вважають за чисте, безневинне створіння, а хто інакше її описує — того слід осудити за мерзенне блюзнірство й паплюження найніжніших і найсвятіших людських почуттів.

Тільки діти не беруть участі в цій угоді; з усією наївністю вони стверджують свої тваринні права, знов і знов показуючи, що на шлях чистості їм ще треба ступити. Досить прикметно, що саме ті, хто заперечує дитячу сексуальність, у вихованні аж ніяк не засвідчують недбалості, якнайсуворіше стримуючи саме вияви запереченого, проте називають їх «шкідливими звичками дитини». Великий теоретичний інтерес становить те, що саме той період життя, який найвиразніше суперечить упередженій думці, ніби дитина асексуальна, тобто дитячий вік до п’ятого або шостого року покривається в більшості людей пеленою забуття, яку до останку розриває аналітичне дослідження, хоч і раніше окремі сновиддя вже могли пробитися крізь неї.

А тепер я вам розповім про те, що найпевніше можна розпізнати в сексуальному житті дитини. Дозвольте мені задля цього ввести термін лібідо. Лібідо, що цілком аналогічне голоду, слід називати силу, з якою виявляється інстинкт — у даному разі сексуальний інстинкт, тоді як у випадку з голодом — харчовий інстинкт. Інші терміни, як-от сексуальне збудження та задоволення, не потребують пояснень. Ми, як ви невдовзі пересвідчитесь, тлумачитимемо головно те, що пов’язане з сексуальною активністю немовлят, і, напевне, у вас виникнуть заперечення. До цих результатів ми дійшли внаслідок аналітичних досліджень, ідучи назад від симптому. Сексуальність уперше виявляється в немовлят у сукупно­сті з іншими життєво важливими функціями. Головний інтерес немовляти спрямований, як ви знаєте, на споживання харчу; коли, нагодоване, воно засинає на грудях, на його обличчі проступає таке щасливе вдоволення, яке згодом з’являється тільки після пережитого сексуального оргазму. Але цього факту мало, щоб будувати на ньому певні висновки. Далі ми помічаємо, що немовля прагне повторювати процес споживання їжі, проте самої їжі не потребує, отже, до цього його спонукає не голод. Ми кажемо, що дитина ссе або смокче задля втіхи, і після такої діяльності вона знову засинає з утіхою на обличчі, показуючи нам, що їй дає задоволення ссання саме по собі. А невдовзі, як відомо, немовля так пристосовується, що засне лише тоді, коли насмокчеться. Вперше на сексуальну природу цієї діяльності вказав один старий педіатр із Будапешта — доктор Лінднер. Люди, що піклуються дитиною, здається, так само оцінюють це ссання, хоч і не мають ніяких теоретичних поглядів. Вони не сумніваються, що дитина ссе лише задля втіхи, вважають це за одну з поганих звичок і, якщо сама дитина не хоче полишити звички, суворими карами змушують дитину відмовитись від неї. Отже, ми дізналися, що немовлята виконують дії, які не мають іншої мети, крім отримання втіхи. Ми гадаємо, що дитина спершу зазнавала втіхи під час годування, а невдовзі навчилась утішатися й без цієї додаткової умови. Отримуване задоволення можна пов’язати лише з ділянкою рота та губів, і ми називаємо ці ділянки тіла ерогенними зонами, а втіху, якої зазнає дитина під час ссання без годівлі, — сексуальною. Проте про слушність таких визначень ще треба дискутувати.

Якби немовля вміло говорити, воно, безперечно, назвало б акт ссання біля материнських грудей найважливішою річчю в житті. І немовля мало б слушність, бо під час цього акту воно задовольняє обидві найголовніші життєві потреби. А потім із психоаналізу ми не без подиву дізнались, яке велике психічне значення зберігає цей акт протягом усього життя людини. Ссання біля материнських грудей — вихідний пункт усього сексуального життя, недосяжний взірець будь-якого пізнішого сексуального задоволення, до якого в скрутні часи повертається фантазія. Материнські груди стають першим об’єктом сексуального інстинкту; я й близько не можу вам передати, яку визначальну вагу має цей перший об’єкт при всіх пізніших виборах об’єкта, який глибокий вплив — у своїх трансформаціях та замінах — він справляє навіть на найдальші сфери нашого психічного життя. Але немовля, переходячи до ссання задля втіхи, зразу ж полишає цей об’єкт і заступає його частиною власного тіла. Дитина смокче палець або свій язик. Таким чином, прагнучи втіхи, вона унезалежнюється від згоди зовнішнього світу, причому завдяки подразненню ще однієї ділянки тіла та втіха посилюється. Але не всі ерогенні зони дають однакову насолоду; це вже важливе відкриття, коли немовля, як повідомляє Лінднер, провівши пошуки на власному тілі, виявляє вкрай чутливу ділянку геніталій, знаходячи таким чином шлях від ссання задля втіхи до онанізму.

Познайомившись із ссанням задля втіхи, вже можна визначити дві найголовніші риси дитячої сексуальності. Вона виявляється у зв’язку з задоволенням найважливіших органічних потреб і стає автоеротичною, тобто дитина шукає і знаходить об’єкти на власному тілі. Те, що найвиразніше проступає під час годування, почасти повторюється при випорожненнях. Ми бачимо, що дитина відчуває втіху при випорожненні прямої кишки та сечового міхура, а невдовзі навчається так виконувати ці процеси, щоб завдяки відповідному подразненню ерогенних зон слизових оболонок діставати якомога більшу насолоду. Як слушно зауважує прониклива Лy Андреас [-Саломе], зовнішній світ тут уперше виступає як перешкода, як сила, ворожа прагненню дитини зазнати втіхи, як перший натяк на дальшу зовнішню і внутрішню боротьбу. Дитина змушена виділяти свої екскрети не тоді, коли їй заманеться, а тоді, коли визначать інші люди. Щоб спонукати дитину зректися цього джерела насолоди, їй пояснюють, що все, пов’язане з видільними функціями, — непристойне, тож треба ховатися від людського ока. Тут дитина мусить уперше пожертвувати втіхою задля прихильної оцінки навколишніх. Адже з самого початку її ставлення до екскретів зовсім інше. Вона не відчуває огиди до своїх фекалій, приймає їх за частину власного тіла й нерадо розлучається з ними, використовує їх як перший «подарунок», щоб відзначити тих осіб, яких дуже цінує. Навіть коли виховання досягає своєї мети й відучує дитину від цих схильностей, вона й далі високо поціновує фекалії як свої «подарунки» і «гроші». А її звитяги при сечовипусканні становлять для неї предмет особливих гордощів.

Я знаю, вам уже давно кортить урвати мене, крикнути мені просто в обличчя: «Досить цих жахіть! Випорожнення — джерело сексуального задоволення, яким користаються навіть немовлята! Фекалії — вартісна речовина, а відхідник — різновид геніталій! Ми цьому не віримо, але тепер ми вже розуміємо, чому педіатри та педагоги якомога далі віджбурнули психоаналіз та його результати!» Ні, шановні добродійки і добродії! Ви просто забули, що я хотів показати вам зв’язок між очевидними фактами дитячої сексуальності і реаліями сексуальних збочень. Чому ви не хочете знати, що у великої кількості дорослих — і гомо-, і гетеросексуалістів — відхідник при статевих стосунках і справді відіграє роль піхви? Що є чимало індивідів, які все життя відчувають насолоду при випорожненні й запевняють, що вона немала? Що ж до цікавості до акту дефекації і задоволення, яке відчувають, спостерігаючи, як випорожняється хто інший, то вам це підтвердять самі діти, коли стануть на кілька років старші і зможуть описати. Звичайно, дітей перед цим не слід систематично залякувати, інакше вони добре затямлять, що їм слід мовчати. Щодо інших речей, у які ви не хочете вірити, я пропоную вам звернутися до результатів аналізу й до прямих спостережень дітей і стверджую, що потрібне неабияке мистецтво, щоб не бачити цього всього або бачити його якось по-іншому. Проте я не матиму заперечень, якщо ви скажете, що спорідненість дитячої сексуальності з сексуальними збоченнями просто очевидна. Адже зрозуміло: якщо в дитини взагалі є сексуальне життя, воно повинно мати збочений характер, бо, крім кількох неясних натяків, дитина зовсім не знає, який існує зв’язок між сексуальністю та продовженням роду. А спільна риса всіх збочень — брак пов’язаності з функцією продовження роду. Адже ми називаємо збоченою будь-яку сексуальну активність, що не спрямована на продовження роду і ставить перед собою як незалежну мету отримання насолоди. Тож тепер ви розумієте, що зламний, поворотний пункт у розвитку сексуального життя — це його підпорядкування цілям продовження роду. Все, що передує цій зміні, і все, що уникло її і служить тільки отриманню насолоди, називають непочесним терміном збочення і як таке зневажають його.

Дозвольте мені далі повести мою коротку розповідь про дитячу сексуальність. Те, що я вам розповів про системи органів живлення та виділення, я можу доповнити, спираючись на матеріал, пов’язаний з іншими системами органів. Сексуальне життя дитини полягає лиш у вияві цілої низки часткових інстинктів, які незалежно один від одного шукають задоволення почасти на власному тілі дитини, почасти на зовнішніх об’єктах. Серед органів тіла дуже швидко на перший план виходять геніталії: є люди, які безперестану дістають насолоду від власних геніталій без допомоги інших геніталій або об’єкта, починаючи від онанізму, звичайного в немовлят, і закінчуючи онанізмом у періоді статевого дозрівання, а потім не уривають цей процес ще бозна-скільки років. А втім, онанізм не можна вичерпно пояснити кількома фразами, ця тема потребує всебічного обговорення.

Попри моє бажання якомога скоротити виклад, я мушу ще розповісти вам про сексуальну допитливість дітей. Вона дуже характерна для дитячої сексуальності й відіграє важливу роль в утворенні симптоматики неврозів. Інфантильна сексуальна допитливість прокидається дуже рано, часто на другому році життя. Вона не пов’язана з різницею статей, яка нічого не означає для дітей, оскільки — принаймні хлопчики — гадають, ніби в обох статей ті самі чоловічі геніталії. Якщо хлопчик зробить відкриття і побачить, що в його малої сестри чи подруги є піхва, то спершу не вірить свідченням власних чуттів, не здатний уявити собі, щоб у подібної до нього людської істоти не було такої вартісної для нього частини. Згодом він лякається можливості, що раптом розкривається перед ним: чуті раніше погрози, пов’язані з надто великою увагою, якої він надавав своєму невеличкому членові, нарешті починають діяти. Хлопчик потрапляє під владу кастраційного комплексу, який значно впливає на формування його характеру, якщо він лишається здоровий, на утворення неврозів, коли він захворює, і на силу виявленого опору, коли його лікують аналітичним методом. Про малих дівчаток ми знаємо, що через брак великого і помітного пеніса вони почуваються тяжко скривдженими, заздрять хлопчикам, які володіють тим добром, і головно цим почуттям пояснюється, що в них виникає бажання бути чоловіком; це бажання згодом знову проступає в неврозах, які виникають, коли жінки зазнають невдачі у своїй жіночій ролі. А втім, клітор у дівчаток у роки раннього дитинства відіграє абсолютно ту саму роль, що й пеніс, він є носієм особливої чутливості, місцем, де можна досягти автоеротичного задоволення. Щоб дівчинка нормально розвинулась у жінку, ця чутливість досить рано й цілком повинна перенестися з клітора на вхід у піхву. У випадках так званої сексуальної анестезії жінок клітор уперто зберігає свою чутливість.

Сексуальний інтерес дитини спершу звертається до проблеми, звідки беруться діти, — тієї самої, що лежить в основі загадки фіванського сфінкса, — і його пробуджує здебільшого егоїстичний страх перед народженням нової дитини. Відповідь, яку тримають наготові, мовляв, дітей приносить лелека, натрапляє частіше, ніж нам здається, на недовіру навіть у маленьких дітей. Відчуття, що дорослі приховують від неї правду, вельми сприяє усамітненню дитини і розвиткові її чуття незалежності. Але сама дитина не в змозі вирішити проблему власними засобами, бо її нерозвинена сексуальна конституція обмежує можливості пізнання. Попервах дитина гадає, ніби діти народжуються тому, що люди з’їдають щось особливе, вона не знає, що тільки жінки можуть народжувати дітей. Згодом дитина дізнається про це обмеження і полишає думку, ніби діти народжуються з їжі, таке уявлення зберігається тільки в казках. Трохи більші діти зауважують, що й батько повинен відігравати певну роль у народженні дітей, проте не можуть здогадатись яку. Якщо вони випадково стануть свідками статевого акту, то гадатимуть, ніби в них перед очима спроба силою подолати жінку, бійка, садистська інтерпретація коїтусу. Спершу вони ніяк не пов’язуватимуть цей акт із народженням дітей. Побачивши плями крові на ліжку або білизні матері, вони вважатимуть їх за докази тих ушкоджень, які заподіяв їй батько. Ще підрісши, діти вже здогадуються, що чоловічий статевий член відіграє певну важливу роль у появі дітей, проте не можуть приписати йому ніякої іншої функції, крім сечовипускання.

З самого початку діти однодушно гадають, ніби народження дітей має відбуватися через відхідник, тож діти з’являються на світ, мов грудки калу. Тільки після втрати всякого інтересу до анальної ділянки діти полишають цю теорію й переходять до припущень, що розкривається пуп або що місцем народження дітей є проміжок на грудях між двома молочними залозами. Таким чином допитлива дитина помалу-малу підступає до знань про факти сексуального життя або — через своє невідання — проминає їх, аж поки, здебільшого в роки перед статевим дозріванням, дістає про них звичайно неповні й зневажливі пояснення, які часто травмують юну душу.

Вельмишановні добродійки і добродії, ви вже напевне чули, що в психоаналізі термін «сексуальне» стали вживати в надміру широкому розумінні, щоб можна було підтримати твердження про сексуальне походження неврозів і сексуальне значення симптомів. Тепер ви вже самі здатні виснувати, наскільки обґрунтоване таке широке розуміння сексуальності. Уявлення про сексуальність ми поширили лише настільки, щоб воно охопило сексуальне життя збоченців і дітей. Це означає, що ми йому надали належної повноти. А те, що називають сексуальністю поза межами психоаналізу, — це вузько обмежене, призначене для продовження роду сексуальне життя, яке називають нормальним.

Лекція 21 Розвиток лібідо і сексуальної організації

Вельмишановні добродійки і добродії! В мене склалося враження, що я не спромігся переконливо пояснити вам важливість збочень для нашого розуміння сексуальності. Тож я хочу, наскільки зможу, вдосконалити і доповнити свій попередній виклад.

Не думайте, ніби самі тільки збочення змусили нас змінити наші уявлення про сексуальність, і тепер ця зміна породжує найзапекліший опір. Ще важливішою передумовою цієї зміни стало вивчення дитячої сексуальності, і тільки однаковість результатів обох досліджень остаточно визначила нашу думку. Але вияви інфантильної сексуальності, хоч якими очевидними вони можуть бути в пізньому дитячому віці, на своїх зародкових стадіях, здається, цілком розчиняються в тумані невизначеності. Ті, хто не зважатиме на історію їхнього розвитку та їхні зв’язки, які відкриваються під час психоаналізу, будуть просто заперечувати властивий їм сексуальний характер і натомість припишуть їм якусь невизначеність. Не забувайте, що в нас і досі немає загальновизнаного критерію оцінки сексуальної природи того чи того феномену, — цим критерієм знову-таки може бути лише пов’язаність феномену з репродуктивною функцією, проте таке визначення ми вже відкинули як занадто вузьке. Біологічні критерії, що їх запропонував В. Фліс у вигляді двадцятитриденних та двадцятивосьмиденних циклів, не витримують жодної критики; хімічні особливості сексуальних феноменів, існування яких можна припустити, ще чекають свого відкриття. Зате сексуальні збочення дорослих — цілком певні і недвозначні. Як свідчить уже сама їхня загальнопоширена назва, вони мають безперечно сексуальну природу. Можна, звичайно, називати їх дегенеративними ознаками або якось інакше, проте ніхто не наважиться зарахувати їх куди-інде, а не до феноменів сексуального життя. Коли брати до уваги тільки їх, у нас є всі підстави для твердження, що сексуальність і продовження роду не збігаються між собою, бо ж очевидно, що всі ті збочення не мають за мету продовження роду.

Я бачу тут одну цікаву для нас паралель. Тим часом як для більшості «усвідомлене» та «психічне» означають одне, ми були змушені поширити уявлення про «психічне», вважаючи за психічне й те, що не є усвідомленим. Те саме, й коли проголошують тотожними такі уявлення, як «сексуальне» і «пов’язане з продовженням роду» — або, якщо сказати коротко, «генітальне»: адже ми не можемо не називати сексуальними ті речі, які зовсім не «генітальні» і не мають нічого спільного з продовженням роду. Це все лише формальна аналогія, хоч у неї є й глибше коріння.

Якщо існування статевих збочень — такий переконливий аргумент, то чому він досі не виявив усієї своєї сили й не вирішив питання? Я й справді не знаю, що вам на це відповісти. На мій погляд, причина в тому, що сексуальні збочення підлягають особливій забороні, яка впливає й на теорію і не дозволяє підійти до них по-науковому. Здається, ніхто не може забути, що вони не просто огидні, а страхітливі й небезпечні, в них немов убачають велику силу спокуси і в глибинах душі не можуть подолати таємної заздрості до людей, що тішаться такими насолодами, — почуття, подібні до цих, висловлює покараний граф у славетній пародії на «Тангейзера»:

На пагорбі Венеринім забув він честь, шанобу!

Дива, — атож! — бо декому таке не до вподоби.[35].

Насправді збоченці — бідолахи, що тяжко спокутують задоволення, яке дістається їм із такими великими труднощами.

Те, що надає збоченій активності — усупереч усій незвичайності її об’єкта та мети — безперечно сексуального характеру, — це обставина, що акт збоченого задоволення здебільшого закінчується повним оргазмом та виходом генітальних продуктів. Це, звичайно, стосується тільки дорослих, у дітей оргазм та генітальні екскреції відбутись як слід не можуть, їх заступають процеси, наближені до них, проте їх знову-таки не можна з цілковитою певністю називати сексуальними.

Я мушу додати ще кілька зауважень, щоб доповнити ваші уявлення про сексуальні збочення. Хоч які вони можуть бути огидні, хоч як гостро можуть відрізнятися від нормальної статевої активності, при спокійному спостереженні з’ясовується, що сексуальне життя нормальних осіб дуже рідко обходиться без тієї або тієї збоченої риси. Вже навіть поцілунок із певним правом можна назвати актом збочення, бо він полягає в поєднанні двох ерогенних зон вуст, а не обох геніталій. Проте ніхто не засуджує поцілунок як збочення, навпаки, його дозволяють у сценічних виставах як делікатний натяк на статевий акт. Але саме поцілунки можуть обернутися на цілковите збочення, коли стануть такими інтенсивними, що безпосередньо спричинятимуть вихід статевих екскрецій і оргазм, це трапляється не так уже й рідко. Зрештою можна з’ясувати, що обмацування та обдивляння об’єкта — неодмінні передумови сексуального задоволення, що дехто на вершині сексуального задоволення кусає або щипає, що найдужче збуджують закоханих часом не геніталії, а якісь інші ділянки тіла — цей перелік можна вести в нескінченність. Було б нерозумно людей із такими поодинокими рисами виводити з ряду нормальних і зараховувати їх до збоченців; радше нам стає дедалі зрозуміліше, що найістотніше в збоченнях — не вихід за межі звичайної сексуальної мети, не заміна геніталій чимось іншим, не розмаїття об’єктів, а лише винятковість, із якою дотримуються того або того відхилення і через яку відкидають статевий акт, що служить продовженню роду. Оскільки збочені дії як підготовчі або посилювальні процеси — елементи виконання нормального статевого акту, вони, власне, вже перестають бути збоченнями. Звичайно, завдяки таким фактам загладжується прірва між нормальною і збоченою сексуальністю. Постає необхідний висновок, що нормальна сексуальність виникає з чогось, що безпосередньо їй передує, причому окремі елементи вже наявного матеріалу відкидаються як негодящі, а інші поєднуються так, щоб їх можна було підпорядкувати новій меті — продовженню роду.

Перше ніж скористатися нашим знайомством зі збоченнями, щоб уже з ясними перспективами знову заглибитись у вивчення інфантильної сексуальності, я мушу звернути вашу увагу на істотну відмінність, яка існує між обома групами феноменів. Збочена сексуальність, як правило, напрочуд зосереджена, всі дії спрямовані до однієї — здебільшого й до єдиної — мети, в цій сексуальності безперечно домінує той чи той частковий елемент інстинкту, що виявляється сам або ж підпорядковує своїм намірам усі інші елементи. Коли дотримуватися такого погляду, між збоченою і нормальною сексуальністю не існує іншої різниці, крім тієї, що в кожної з них на чільне місце виходять різні часткові інстинкти і через те вони мають різні сексуальні цілі. Там і там ми немов бачимо дві добре організовані тиранії, тільки в першому випадку всю владу узурпує один рід, а в другому — інший. Натомість для інфантильної сексуальності загалом характерний брак такого зосередження та організації, її окремі часткові інстинкти мають однакову силу, кожен самотужки прагне досягти власної втіхи. Як брак, так і наявність зосередження цілком узгоджуються з фактом, що і збочена, і нормальна сексуальність походять з інфантильної. А втім, є такі випадки збоченої сексуальності, які набагато більше скидаються на вияви інфантильної, бо для них характерні численні часткові інстинкти, що незалежно один від одного досягають — чи, радше, досягали й далі досягають — кожен своєї мети. В таких випадках слушно говорять про інфантилізм, а не про збоченість сексуального життя.

Так підготувавшись, можна тепер перейти до розгляду однієї пропозиції, від якої, напевне, нам не пощастить відкараскатись. Нам кажуть: «Чому ви так наполягаєте, щоб називати сексуальними навіть ті, за вашими власними словами, невизначені вияви дитинства, з яких згодом розвивається сексуальне? Чому ви не хочете задовольнитися фізіологічним поясненням і просто казати, що в немовлят можна спостерігати такі дії, як ссання задля втіхи і затримування екскрементів, які показують нам, що вони шукають насолоди у власних органах? Таким чином ви уникнете уявлення про сексуальне життя, яке нібито властиве вже й немовлятам, уявлення, що вражає почуття кожної людини». Гаразд, вельмишановні добродійки і добродії, я ніколи не заперечував насолоди, яку можна діставати від органів тіла; я знаю, що й найвища насолода сексуального поєднання — лише різновид насолоди від органів тіла, пов’язаний із діяльністю геніталій. Але, запитаєте ви, коли ця попервах безневинна насолода від органів набуває сексуального характеру, який безперечно властивий їй на пізніших стадіях розвитку? Чи знаємо ми про «насолоду від органів» більше, ніж про сексуальність? Ви відповісте, що сексуальний характер виявляється тільки тоді, коли починають відігравати свою роль геніталії; сексуальне просто означає генітальне. Ви навіть обминете заперечення, пов’язане зі збоченнями, стверджуючи, що при більшості збочень усе ж відбувається генітальний оргазм, дарма що з допомогою якихось інших засобів, ніж поєднання геніталій. Ваша позиція була б набагато кращою, якби ви з характеристики сексуального викинули зв’язок із продовженням роду, який став несумісний із нею з огляду на збочення, тобто якби ви уявляли собі сексуальне як просто діяльність статевих органів. Але тоді наша незгода стане не така вже й велика: статеві органи будуть протиставлені решті органів. А що ви тоді скажете на численні свідчення, які доводять, що в пошуках задоволення статеві органи можуть поступатися іншим органам, як-от при звичайному поцілунку, або при збоченнях, властивих ловцям насолод, або при різних симптомах істерії? При цьому неврозі є цілком звичайним явищем, що подразнення, відчуття та іннервації і навіть процес ерекції, властиві звичайно статевим органам, переходять на інші ділянки тіла (скажімо, вгору, на голову і обличчя). Отож ви бачите: у вас нічого не лишається з того, що ви вважали за істотні риси сексуального, і ви змушені йти за моїм прикладом і поширити термін «сексуальне» навіть на ту активність у ранньому дитинстві, яка спрямована на отримання втіхи від органів.

А тепер дозвольте мені викласти ще два міркування, які підтвердять мої погляди. Як вам відомо, ми називаємо сексуальними ті сумнівні й невизначені дії дитини раннього віку, які спрямовані на отримання насолоди, бо при аналізі симптомів ми натрапляємо на них як на безперечно сексуальний матеріал. Але зрозуміло, що самі по собі вони не конче мають бути сексуальними. От розгляньмо аналогічний випадок. Уявіть собі, що ми не маємо жодного способу спостерігати розвиток із насінини двох дводольних рослин — яблуні та бобу, зате в обох випадках існує можливість простежити у зворотному порядку їхній розвиток від цілком сформованої рослини до першого паростка з двома сім’ядольними листками. Всі сім’ядольні листки нічим не відрізняються один від одного, в обох рослин вони однаковісінькі. Чи буду я на цій підставі припускати, ніби вони справді однакові, а специфічні відмінності між яблунею і бобом з’являються лише згодом у процесі розвитку рослин? Чи не буде з погляду біології правильніше вважати, що ці відмінності існують уже в зародках, дарма що в сім’ядольних листках ще жодної різниці не помітно? Але це саме ми чинимо й тоді, коли називаємо сексуальною діяльність немовлят, спрямовану на отримання втіхи. Проте чи всяку насолоду від органів тіла можна вважати за сексуальну, а чи поряд із сексуальною існує якась інша насолода, не варта такого означення, — питання, якого я тут не можу обговорювати. Я надто мало знаю про насолоду від органів та умови, потрібні для неї, але анітрохи не здивуюсь, коли завдяки зворотному поступовому рухові аналізу ми зрештою дійдемо й до поки що не з’ясованих чинників.

Ще одне! Обстоюючи своє твердження про нібито сексуальну чистоту дітей, ви здобудете дуже мало, навіть коли вам пощастить переконати мене, що активність немовляти ліпше розглядати не як сексуальну. Бо на третьому році життя вже не може бути жодного сумніву в наявності в дитини сексуального життя: тієї пори статеві органи вже починають збуджуватись, настає, мабуть, неминучий період дитячої мастурбації, тобто задоволення з допомогою статевих органів. Не слід і далі недобачати психічних та соціальних виявів сексуального життя: вибір об’єкта, надто ніжне ставлення до окремих осіб, ба навіть вибір однієї з двох статей, ревнощі — ці всі факти безперечно з’ясували безсторонні спостереження за часів, коли психоаналіз ще й не зародився, і кожен, хто хоче бачити, підтвердить їхнє існування. Ви заперечите, що сумніваєтесь не в ранньому пробудженні ніжних почуттів, а в тому, що ці почуття мають «сексуальний» характер. Хоча діти від трьох до вісьмох років уже навчилися приховувати цей характер, та коли бути уважним, завжди можна зібрати досить доказів «чуттєвих» намірів цієї ніжності, а матеріал, що уникне вашої уваги, можна без труднощів і у великих кількостях видобувати під час аналітичних досліджень. Сексуальні цілі в цьому періоді життя найтісніше пов’язані з одночасним розвитком сексуальної допитливості, кілька прикладів якої я вже подавав вам. Збочений характер окремих цілей звичайно зумовлений конституційною незрілістю дитини, яка ще не розкрила мети статевого акту.

Десь на шостому-восьмому році життя стає помітним застій або навіть відступ у сексуальному розвитку дитини, і такий застій, якщо розвиток досягне високого культурного рівня, цілком можна назвати латентним періодом. Латентного періоду може й бракувати, а загалом він і не означає повного припинення сексуальної активності і ослаблення сексуальних інтересів. Більшість збуджень та психічних переживань долатентного періоду потрапляють тоді під дію інфантильної амнезії, вже поясненого вище забуття, що приховує від нас раннє дитинство й робить його чужим для нас. Завдання психоаналізу завжди полягає в поверненні пам’яті цих забутих періодів життя; не можна позбутися враження, що мотивом того забуття є зародки сексуальної активності, датовані саме цим періодом, тобто забуття спричинене згніченням.

Починаючи з третього року, сексуальне життя дитини має вже чимало спільних рис із сексуальним життям дорослих; його відмінність, як ми знаємо, полягає в бракові твердої організаційної структури з приматом геніталій, у неминучій наявності збочених рис і, природно, в набагато меншій інтенсивності потягу взагалі. Але найцікавіші для теорії фази сексуального розвитку, або, як кажемо ми, розвитку лібідо, передують цьому періодові. Той розвиток відбувся так швидко, що безпосередньому спостереженню, либонь, ніколи б не пощастило вловити його минущі форми. Тільки з допомогою психоаналітичного дослідження неврозів стало можливим відновити попередні фази розвитку лібідо. Ці фази, звичайно, — не що інше, як лише теоретичні конструкції, але, почавши застосовувати психоаналіз на практиці, ви пересвідчитесь, що це потрібні й корисні конструкції. А невдовзі ви зрозумієте, яким чином патологія допомагає відкрити феномени, що їх ми, напевне, недобачили б на нормальному об’єкті.

Тож тепер уже можна з’ясувати, яких форм набуває сексуальне життя дитини, перше ніж утвердиться примат геніталій, і цей примат готується протягом першої інфантильної стадії, що передує латентному періодові, а після періоду статевого дозрівання він уже цілком організований. У ранньому інфантильному періоді існує не такий жорсткий різновид сексуальної організації, і ми називаємо його прегенітальним, бо на передньому плані в цьому періоді стоять не часткові генітальні інстинкти, а садистські й анальні. Протилежність між чоловічим та жіночим ще не відіграє ніякої ролі, її місце займає протилежність між активним і пасивним, яку можна вважати за попередника сексуальної полярності, з якою вона згодом і зливається. Те, що в активності, властивій цій фазі, нам видається чоловічим, — якщо оцінювати з погляду генітальної стадії, — є виявом потягу до влади, який легко переходить у жорстокість. Потяги з пасивною метою пов’язані з дуже важливою на той час ерогенною зоною відхідника; дуже виразно проступають прагнення підглядати й вивчати; геніталії в сексуальному житті відіграють, власне, лише свою роль органів виділення сечі. На цій стадії частковим інстинктам об’єктів не бракує, але ці об’єкти не конче поєднані в одному об’єкті. Стадія садистсько-анальної організації безпосередньо передує періодові примату геніталій. Докладне вивчення показує, скільки решток садистсько-анальної організації лишається в пізнішій остаточній структурі і яким чином її часткові інстинкти підпорядковуються новій генітальній організації.

За садистсько-анальною фазою розвитку лібідо ми прозираємо ще раніший, ще примітивніший організаційний ступінь, на якому головну роль відіграє ерогенна зона вуст. Ви вже здогадуєтесь, що до нього належить така сексуальна активність, як ссання задля втіхи, і, напевне, будете вражені проникливістю стародавніх єгиптян, що в своєму мистецтві дитину — навіть божественного Гора — зображували з пальцем у роті. Нещодавно Абрагам опублікував статтю, довівши, які сліди цієї примітивної оральної фази зберігаються в сексуальному житті пізніших років.

Вельмишановні добродійки і добродії! Я цілком можу уяви­ти собі, що мої останні повідомлення про сексуальну організацію не так просвітили, як пригнітили вас. Мабуть, я знову надто зосередився на подробицях. Але майте терпіння: те, що ви зараз почули, згодом, коли ви застосуєте його, видасться вам набагато кориснішим. А поки що не відступайте від думки, що сексуальне життя — або, як кажемо ми, функція лібідо — не постає в готовому вигляді, не виростає зі схожих зародкових форм, а проминає низку послідовних стадій, не схожих одна на одну; під час цього розвитку стається стільки змін, як і при розвитку від гусені до метелика. Поворотним пунктом розвитку є підпорядкування всіх часткових сексуальних інстинктів приматові геніталій, а водночас із ним — підпорядкування сексуальності функції продовження роду. А доти існує так зване фрагментарне сексуальне життя, самостійна активність окремих часткових інстинктів, які прагнуть насолоди від органів. Цю анархію трохи пом’якшують зародки «прегенітальних» організацій — садистсько-анальної фази, що безпосередньо передує генітальній, а ще раніше оральної, мабуть найпримітивнішої. До цього додаються різні, ще не цілком досліджені процеси, завдяки яким здійснюється перехід з одного організаційного щабля на пізніші й вищі. Яке значення для розуміння неврозів має цей довгий і багатий на стадії шлях розвитку, що його долає лібідо, ви дізнаєтеся згодом.

Сьогодні ми дослідимо ще один аспект цього розвитку, а саме: відносини часткових сексуальних потягів з об’єктом. Ми, радше, лише побіжно оглянемо цей розвиток, щоб можна було довше зупинитись на більш-менш пізньому його результаті. Окремі складники статевого інстинкту від самого початку мають свій об’єкт і цупко тримаються його: це потяг до влади (садизм), до підглядання, допитливість. Інші, виразніше пов’язані з певними ерогенними ділянками тіла, мають об’єкт лише на початку, коли ще залежні від несексуальних функцій, і відступають від нього, коли відокремлюються від тих функцій. Отже, перший об’єкт орального компонента сексуального інстинкту — материнські груди, які задовольняють харчові потреби немовляти. У процесі ссання задля втіхи еротичний компонент, що задовольнявся під час ссання задля живлення, стає самостійним, полишає чужий об’єкт (тобто материнські груди) і заступає його якоюсь частиною власного тіла. Оральний потяг стає автоеротичним — таким, якими з самого початку були анальний та інші ерогенні потяги. Дальший розвиток має перед собою, скажімо, щоб бути найстислішим, дві мети: по-перше, позбутися автоеротизму, об’єкт на власному тілі треба знову замінити якимсь зовнішнім об’єктом, а по-друге, об’єднати розмаїті об’єкти окремих потягів, заступити їх єдиним об’єктом. Це, звичайно, можливе тільки тоді, коли той єдиний об’єкт знову буде цілим, тобто подібним до тіла самого суб’єкта, і в цьому процесі певна частина автоеротичних потягів відкидається як непотріб.

Процес визначення об’єкта — досить-таки складний і ще досі не має докладного пояснення. Для нашої мети слід наголосити: якщо в дитячі літа в долатентному періоді цей процес більш-менш завершився, знайдений об’єкт виявляється майже тотожним із першим об’єктом орального потягу до насолод, об’єктом, що сформувався внаслідок залежності дитини від нього. Цей новий об’єкт — уже не материнські груди, а сама мати. Ми називаємо матір першим об’єктом кохання. Про кохання ми говоримо власне тоді, коли на перший план виступають психічні аспекти статевого потягу, а на фізичні, або ж «чуттєві» вимоги інстинкту, які лежать у їхній основі, ми поки що не зважаємо або тимчасово забуваємо про них. Десь тієї пори, коли мати стає об’єктом кохання, в дитини вже починається психічна робота згнічення, яка приховує від неї знання про певну частину її сексуальних цілей. Із цим вибором матері як об’єкта кохання пов’язане все, що під назвою Едіпового комплексу набуло такої великої ваги в психоаналітичному поясненні неврозів, а також, мабуть, не найменша частка опору, який чинять психоаналізові.

Послухайте про один незначний епізод, що стався під час нинішньої війни. Один із завзятих прихильників психоаналізу потрапив як лікар на німецький фронт десь у Польщі і привернув до себе увагу колег тим, що часом справляв несподівано цілющий вплив на своїх пацієнтів. Коли його розпитали, він признався, що працює методом психоаналізу, і радо дав згоду поділитися своїм знанням із колегами. Тож відтоді щовечора всі лікарі корпусу і навіть медичне начальство збирались, щоб послухати про таємниці психоаналізу. Якийсь час усе було добре, та коли він заговорив про Едіпів комплекс, командир підвівся і сказав, що він цьому не вірить, що з боку доповідача це ницість — розповідати їм, батькам родин, сміливим чоловікам, які воюють за батьківщину, такі речі, й заборонив далі читати лекції. На цьому все й скінчилося, аналітика перевели на іншу ділянку фронту. Проте я думаю, що справи кепські, якщо німецька перемога потребує такої «організації» науки, а сама німецька наука з такою організацією не розквітне.

Певне, ви вже нетерпляче прагнете почути, в чому ж полягає цей страхітливий Едіпів комплекс. Відповідь дає сама назва. Всі ви знаєте грецький міф про царя Едіпа, що йому судилося долею вбити батька й узяти за дружину рідну матір, що робив усе, щоб уникнути пророцтва оракула, і покарав себе осліпленням, дізнавшись, що через невідання він уже скоїв ці обидва злочини. Думаю, чимало з вас на собі відчули разючий, приголомшливий вплив трагедії, в якій Софокл виклав цей матеріал. У п’єсі античного драматурга зображено, як унаслідок майстерно уповільненого слідства, яке збагачується дедалі новими доказами, мало-помалу розкривається правда про давно сподіяні Едіпові злочини, — і цей процес має певну подібність до процесу психоаналізу. Під час діалогу з’ясовується, що одурена мати-дружина Йокаста починає чинити опір дальшому слідству. Вона покликається на те, що багатьом чоловікам увижається в снах, ніби вони сплять із рідними матерями, але на сновиддя не слід зважати. Натомість ми на сновиддя зважаємо, принаймні на типові сновиддя, такі, що трапляються в багатьох людей, і тому не сумніваємось, що сон, який згадала Йокаста, внутрішньо пов’язаний із таким страшним і разючим сюжетом міфу.

Дивно, що Софоклова трагедія не викликає обурення у своїх глядачів — така реакція була б куди обґрунтованіша, ніж протест нашого військового лікаря-простака. Бо це, по суті, аморальна п’єса, яка знімає з людини моральну відповідальність, зображує божественну могутність як ініціатора злочинів, а також безсилля людської моралі перед спокусою злочину. Неважко уявити собі, що темою міфу мало б стати звинувачення богів та долі, і в руках критичного Еврипіда, що відцурався богів, п’єса і справді стала б таким звинуваченням. Але в побожного Софокла про таке нема й мови: правовірні викрутні, які найвищою моральністю проголошують покору божій волі, навіть коли вона схиляє до злочинів, допомагають йому обминути труднощі. Я не можу стверджувати, що така мораль — одне з найсильніших місць п’єси, але вона й не послаблює її звучання. Слухач реагує не на неї, а на таємне значення і зміст самого міфу. Він реагує так, немов унаслідок самоаналізу розпізнав Едіпів комплекс і в собі, а у волі богів і пророцтві добачив замасковані піднесені вияви своїх неусвідомлених прагнень. Він немов пригадує в собі бажання вбити батька й замість нього взяти собі за дружину матір і повинен жахатися цієї думки. Розуміє він і голос драматурга, що ніби навіває йому: «Даремно ти заперечуєш свою відповідальність, даремно розказуєш, яких зусиль ти доклав, боронячись проти цих злочинних намірів. Ти винен, бо ніколи не міг заглушити їх, неусвідомлені, вони й далі існували в тобі». В цьому й міститься психологічна правда. Навіть коли людина згнітила свої лихі наміри в неусвідомленому, а потім квапиться запевнити себе, ніби вже не відповідальна за них, вона все-таки змушена відчути цю відповідальність як нічим для неї не обґрунтоване чуття провини.

Немає жодного сумніву, що в Едіповому комплексі можна вбачати одне з найважливіших джерел чуття провини, від якого так часто тяжко страждають невротики. Ба більше, в своїй розвідці про начатки людської релігії та моралі, опуб­лікованій 1913 р. під назвою «Тотем і табу», я висловив припущення, що, можливо, чуття провини людства в цілому, чуття, яке зрештою стало джерелом релігії та моралі, почало свій історичний розвиток з Едіпового комплексу. Я б охоче розповів вам ще більше, але краще я цього не робитиму. Від цієї теми, якщо вже взявся за неї, відірватися дуже важко, а проте ми повинні повернутись до психології індивіда.

Що можна виснувати про Едіпів комплекс через пряме спостереження дітей за часів вибору об’єкта напередодні латентного періоду? Так-от, малий чоловічок хоче мати матір тільки для себе, присутність батька заважає йому, він сердиться, коли той дозволяє собі якісь ніжності щодо матері, висловлює вдоволення, коли батько кудись їде або відсутній. Свої почуття він часто висловлює безпосередньо, обіцяє матері, що одружиться з нею. Можна заперечити, мовляв, це ніщо проти Едіпового комплексу, але насправді цього цілком досить, по суті, це те саме. Спостереження часто затемнює та обставина, що водночас в інших ситуаціях той самий хлопчик виявляє вкрай ніжні почуття і до батька, але такі суперечливі — або, краще сказати, амбівалентні — почуття, що в дорослих осіб можуть призвести до конфлікту, в дітей дуже довго мирно вживаються, так само як згодом постійно співіснують у неусвідомленому. Тут можна заперечити, що поведінка малих дітей відображує егоїстичні мотиви й не дає ніяких підстав для уявлень про еротичний комплекс. Мати дбає про всі інтереси дитини, і тому дитина зацікавлена, щоб мати більше ні про кого не дбала. Це все так, але невдовзі стає зрозуміло, що в цій, як і в подібних до неї ситуаціях, егоїстичні інтереси становлять лише опору, до якої прив’язуються еротичні жадання. А якщо хлопчик виявляє неприхований сексуальний інтерес до матері, вимагає, щоб його клали спати біля неї, наполягає на своїй присутності при її перевдяганнях або навіть намагається спокусити її, що досить часто помічають матері і, сміючись, розповідають про те, то еротична природа його почуттів до матері не лишає жодного сумніву. Не слід також забувати, що мати забезпечує й потреби своєї малої доньки, не приводячи до тих самих наслідків, а батько досить часто завзято змагається з матір’ю в піклуванні про сина, проте йому не щастить набути для нього такого самого значення, яке набуває мати. Одне слово, ніяка критика не викине з цієї ситуації факту віддавання переваги за статтю. Адже з погляду егоїстичних інтересів хлопчика було б просто нерозумно прагнути мати до своїх послуг не двох осіб, а тільки одну з них.

Я, як ви помітили, описав тільки відносини хлопчика з батьком-матір’ю. Щодо малих дівчаток, то, з необхідними змінами, ситуація та сама. Ніжна прив’язаність до батька, потреба усунути матір як зайву особу й зайняти її місце, кокетування та інші хитрощі, властиві дорослим жінкам, створюють такий чарівний образ малих дівчаток, що він змушує нас забути про серйозність і можливі тяжкі наслідки цієї дитячої ситуації. Не забудьмо додати, що часто самі батьки справляють вирішальний вплив на пробудження в дітях Едіпового комплексу, бо йдуть за принципом статевої прив’язаності, коли в сім’ї більше однієї дитини, і в своїх ніжних почуттях батько цілком виразно віддає перевагу доньці, а мати — синові, але навіть цей чинник не може становити поважну підставу для заперечення спонтанної природи дитячого Едіпового комплексу. Коли в сім’ї з’являються інші діти, Едіпів комплекс розростається до родинного комплексу. Його живить та шкода, якої зазнають дитячі егоїстичні інтереси, і він виявляється в неприхильності до нових прибульців і рішучому бажанні позбутися їх. Такі почуття ненависті діти, як правило, виявляють набагато частіше, ніж почуття, породжені батьківським і материнським комплексами. Якщо бажання справдиться і невдовзі смерть забере те небажане поповнення родини, з пізнішого аналізу можна довідатись, якою важливою подією стала смерть брата чи сестри для дитини, дарма що в її пам’яті не конче мають зберегтися згадки про неї. Відсунута через народження брата чи сестри на другий план, уперше майже ізольована від матері, дитина дуже рідко може простити їй таке відтручення; її охоплюють почуття, які в дорослих людей можна було б охарактеризувати як почуття гіркої досади, і згодом вони часто стають основою тривалого відчуження. Ми вже згадували, що здебільшого саме з цим життєвим досвідом пов’язана в дитини сексуальна допитливість з усіма її наслідками. Коли менші брати чи сестри підростають, ставлення до них зазнає істотних змін. Хлопчик замість невірної матері може вибрати інший об’єкт кохання — сестру; між кількома братами, що змагаються за прихильність молодшої сестри, ще в дитячій кімнаті виникає вороже суперництво, яке згодом відіграє таку важливу роль у житті. Маленька дівчинка вбачає в старшому браті заміну батькові, що вже не піклується так ніжно про неї, як у минулі роки, або ж трактує свою молодшу сестру як замінник дитини, яку вона марно бажала народити від батька.

Отаке і чимало іншого, подібного до нього, можна виявити при безпосередньому спостереженні дітей і з’ясувати зі спогадів про дитячі роки, — спогадів, на які ще не впливав жоден аналіз. Ви, зокрема, виснуєте, що місце дитини в послідовній низці братів і сестер має дуже велике значення для формування її пізнішого життя, тож на нього треба звертати увагу в біографіях. Іще важливіше те, що, з огляду на ці без труднощів здобуті пояснення, ви лиш усміхнетесь, згадавши наукові теорії, які витлумачують заборону кровозмішення. Чого тільки не вигадували задля цієї мети! Казали, ніби статевий потяг до членів родини, належних до протилежної статі, не виникає завдяки спільному проживанню з самого дитинства або що біологічна тенденція уникати кровозмішення має свій психічний відповідник у природженому страху перед кровозмішенням! Причому цілковито забували, що не потрібні були б ніякі суворі заборони, сформульовані в законах і моралі, якби справді існували якісь природні надійні бар’єри на шляху інцестуозних потягів. Насправді все навпаки. Перший вибір об’єкта, як правило, інцестуозний, у чоловіків він спрямований на матір або сестру, і потрібні найсуворіші заборони, щоб не дати реалізуватися цим тривалим інфантильним схильностям. У диких, примітивних народів, які існують ще й досі, заборони проти інцесту набагато суворіші, ніж у нас, і нещодавно Т. Райк у своїй блискучій праці довів, що в примітивних народів сенс обрядів, які пов’язані з досягненням статевої зрілості і відображують друге народження, полягає в розриві інцестуозного зв’язку хлопця з матір’ю і в примиренні з батьком.

Міфологія показує нам, що до кровозмішення, якого нібито так сахаються люди, цілком дозволено вдаватися богам, а зі стародавньої історії можна довідатись, що інцестуозні шлюби з сестрою були священним приписом для царів (єгипетських фараонів, інків Перу). Отже, йдеться про привілей, заборонений для простолюду.

Кровозмішення з матір’ю — один з Едіпових злочинів, батьковбивство — другий. Зауважмо, це два найтяжчі злочини, які засуджує ще тотемізм — перший соціально-релігійний інститут людства. Але повернімося від безпосереднього спостереження дітей до аналітичного дослідження дорослих, які стали невротиками. Що дає аналіз для дальшого пізнання Едіпового комплексу? Гаразд, відповідь тут коротка. Він розкриває комплекс так, як відображено у міфі, показує, що кожен із невротиків сам був Едіпом або, що, зрештою, свідчить про те саме, реагуючи на той комплекс, став Гамлетом. Звичайно, аналітична картина Едіпового комплексу — це збільшений і посилений варіант інфантильного ескізу. Ненависть до батька й бажання спричинити йому смерть уже перестали бути несміливими натяками, ніжність до матері переходить у мету володіти нею як жінкою. Чи справді ці виразні крайні вияви почуттів можна приписувати ніжному дитячому вікові, а чи аналіз одурює нас, додаючи якийсь новий чинник? А знайти його не так уже й важко. Щоразу коли хто — нехай навіть історик — розповідає про минувшину, слід брати до уваги все, що він мимоволі переносить або з сьогодення, або з будь-якої іншої проміжної минувшини в ту минувшину, про яку йдеться, і таким чином фальшує її. У випадках із невротиками нас узагалі бере сумнів, чи є такий перенос цілком мимовільний; трохи згодом ми дізнаємось про мотиви цього переносу і будемо змушені пояснити явище «ретрогресивного фантазування» у глибшу минувшину. Ми без труднощів з’ясуємо, що ненависть до батька посилюється багатьма іншими мотивами, які виникають у пізніші періоди, що сексуальне жадання, спрямоване на матір, прибирає форм, які самій дитині неодмінно видаватимуться чужими. Але спроба пояснити весь Едіпів комплекс ретрогресивним фантазуванням і мотивами, які походять із пізніших часів, була б марним зусиллям. Інфантильне ядро з більшими чи меншими нашаруваннями лишається непорушним, що й підтверджують безпосередні спостереження дітей.

Клінічні факти, які постають перед нами позаду аналітично виявлених форм Едіпового комплексу, набувають тепер щонайбільшого практичного значення. Ми дізнаємося, що в періоді статевого дозрівання, коли вперше з усією силою висуває свої вимоги статевий інстинкт, відбувається повернення до давніх родинних та інцестуозних об’єктів, наснажених новим лібідо. Хоч інфантильний вибір об’єкта був досить невиразним, він став взірцем, що визначив напрям вибору об’єкта в періоді статевого дозрівання. У гру вступають вкрай інтенсивні почуття, що або призводять до Едіпового комплексу, або є реакцією на нього, та оскільки психічні передумови цих почуттів стають нестерпні, почуття здебільшого лишаються приховані від свідомості. З часу статевого дозрівання людський індивід повинен присвятити себе величному завданню звільнення від батька-матері, тільки справившись із цим завданням, він перестає бути дитиною і стає самостійним членом суспільства. Для сина завдання полягає у відриві своїх лібідозних жадань від матері, звернувши їх на вибір якогось справді чужого об’єкта кохання, та примиренні з батьком, якщо й далі зберігається ворожість до нього, або звільненні з-під його влади, якщо син унаслідок реакції на інфантильний бунт став надто покірливим. Ці завдання постають перед кожним; примітно, що їх дуже рідко виконують ідеальним чином, тобто задовільно з погляду і психології, і суспільства. А невротикам узагалі не щастить виконати їх, син усе життя схиляється перед батьківським авторитетом, і йому ніколи не до снаги перенести своє лібідо на чужий сексуальний об’єкт. З відповідною зміною відносин такою самою може стати й доля доньки. В цьому розумінні Едіпів комплекс слушно вважають за зародок неврозів.

Ви, вельмишановні добродійки і добродії, здогадуєтесь, як побіжно я виклав міркування, які пов’язані з Едіповим комплексом і мають украй важливе практичне й теоретичне значення. Я взагалі не згадуватиму про його варіанти та можливу інверсію. З його найдальших наслідків я вам назву такий: виявилося, що Едіпів комплекс має неабиякий вплив на літературну творчість. Отто Ранк у своїй неоціненній праці довів, що драматурги всіх часів черпали матеріал головно з Едіпового та інцестуозного комплексів і їхніх варіантів та замаскованих видозмін. Задовго до часів психоаналізу жадання, властиві Едіповому комплексові, вважали за достеменний вияв нічим не скутих інстинктів. Серед творів енциклопедиста Дідро є славетний діалог «Небіж Рамо», німецькою мовою його переклав не хто інший, як сам Ґете. В ньому ви знайдете промовисту фразу: «Si le petit sauvage était abandonné `a lui-même, qu’il conservât toute son imbécillité et qu’il réunît au peu de raison de l’enfant au berceau la violence des passions de l’homme de trente ans, il tordrait le col à son p`ere et coucherait avec sa m`ere».[36]

Але є річ, якої я не можу обминути. Едіпова мати-дружина не даремно нагадувала нам про сновиддя. Згадайте результати нашого аналізу сновидь, згідно з якими бажання, що лежать в основі сновиддя, часто мають збочену, інцестуозну природу або свідчать про несподівану ворожість до найближчих і найдорожчих родичів. Тоді ми не пояснювали, звідки беруться такі лихі пориви. А тепер ви й самі спроможні відповісти. Це ранньоінфантильні, давно вже полишені свідомістю вияви лібідо й наснаження об’єкта, які ще існують уночі й певною мірою навіть здатні поновлювати активність. Оскільки такі збочені, інцестуозні та сповнені жадобою вбивств сновиддя властиві не тільки невротикам, а взагалі всім людям, можна виснувати, що люди, які тепер нормальні, у своєму розвитку теж проминали етап збочень та наснажень об’єктів, властивих Едіповому комплексові, що такий шлях розвитку — абсолютно нормальний, і лише в невротиків ми в гіперболізованій, рельєфній формі бачимо те, що виявляємо й при аналізі сновидь у нормальних людей. А це якраз одна з причин, чому ми вирішили скористатися вивченням сновидь як вступом до вивчення невротичних симптомів.

Лекція 22 Аспекти розвитку та регресії. Етіологія

Вельмишановні добродійки і добродії! Ми вже чули, що функція лібідо зазнає тривалого розвитку, перше ніж способом, який називають нормальним, стає підпорядкована функції продовження роду. А тепер я хочу вам пояснити, яке значення має цей факт у спричинюванні неврозів.

Думаю, ми будемо в цілковитій згоді з теоріями загальної патології, припустивши, що такий розвиток пов’язаний із двома небезпеками: по-перше, з загальмованістю, по-друге, з регресією. Це означає: оскільки існує загальна тенденція до варіативності біологічних процесів, неминуче має ставатися так, що не всі підготовчі фази будуть пройдені однаково добре й подолані з однаковим успіхом; частина функцій назавжди лишиться на одній із попередніх стадій і для загальної картини буде характерний певний ступінь загальмованого розвитку.

Пошукаймо аналогії до цих процесів в інших царинах. Коли весь народ полишає обжиті місця, щоб шукати нових, — як часто траплялось у ранні періоди історії людства, — то, звичайно, не всі його представники добираються до нової батьківщини. Не беручи до уваги інших утрат, окремі гурти чи громади мандрівників неодмінно зупиняються на півдорозі й лишаються там жити, натомість головна маса суне далі. Або, якщо пошукати ближчих порівнянь, ви знаєте, що у вищих ссавців зародки чоловічих статевих залоз, які спершу містяться глибоко в черевній порожнині, в певному періоді утробного розвитку починають міграцію, внаслідок якої опиняються безпосередньо під шкірою біля тазового кінця. Після такої міграції в певної кількості чоловічих індивідів можна виявити, що один з парних органів лишився в тазовій порожнині або ж назавжди осів у так званому паховому каналі, що його ці обидва органи мали пройти під час міграції, або, в крайньому разі, той канал не закрився, як має відбуватися за нормальних умов після проходу статевих залоз. Коли я молодим студентом писав свою першу наукову розвідку під керівництвом п. Брюкке, я досліджував походження дорзальних нервових корінців спинного мозку невеличкої рибки, яка мала вельми архаїчну будову. Я з’ясував, що нервові волокна цих корінців починаються від великих клітин заднього рогу сірої речовини — в решти хребетних такого не спостерігається. Але невдовзі я відкрив, що чимало таких нервових клітин міститься поза межами сірої речовини в самих волокнах аж до так званих спинномозкових гангліїв дорзальних корінців, з чого я виснував, що клітини цих гангліозних скупчень мігрували зі спинного мозку в нервові корінці. Це підтверджує й сам процес еволюції, але в цієї маленької рибки завдяки клітинам, які відстали, шлях міграції був унаочнений. Але, придивившись пильніше, вам буде легко виявити слабке місце цього порівняння. Тож дозвольте мені прямо заявити: щодо кожного окремого сексуального потягу ми вважаємо, що одні його елементи можуть лишитись на попередніх щаблях розвитку, натомість інші вже можуть досягти кінцевої мети. Звідси зрозуміло, що кожен такий окремий сексуальний потяг ми собі уявляємо як неперервний потік, що почався водночас із життям, проте цей потік ми певною мірою штучно розриваємо на окремі послідовні стадії. Ваше враження, ніби такі уявлення потребують дальших пояснень, цілком слушне, але спроба подати їх завела б нас надто далеко. Отже, дозвольте мені сказати, що таку затримку часткового потягу на одній із попередніх стадій ми називаємо фіксацією (потягу).

Друга небезпека такого стадійного розвитку полягає в тому, що навіть ті елементи, котрі пішли далі, дуже легко можуть змінити напрям руху й повернутися на одну з попередніх стадій — цей процес ми називаємо регресією. Той чи той потяг буде змушений удатись до регресії, коли здійснення його функції в її пізнішій або вищій формі зіткнеться з великими зовнішніми перешкодами, які не даватимуть йому досягти мети, тобто задоволення. Цілком слушно було б припустити, що фіксація і регресія — процеси, пов’язані між собою. Що сильніша фіксація на якомусь етапі розвитку, то швидше функція, зіткнувшись із зовнішніми перешкодами, обминатиме їх із допомогою регресії, відступу на стадію фіксації, то менший опір виявляє сформована функція тим зовнішнім перешкодам, які не дають їй реалізуватися. Подумайте, що, коли народ під час міграції лишає великі громади на місцях своїх зупинок, тим, хто прорвавсь уперед і зіткнувся з надміру сильним ворогом або зазнав поразки, найприродніше повернутись на ці нещодавно полишені місця. Крім того, що більше люду зостанеться на таких проміжних зупинках, то реальнішою ставатиме загроза поразки.

Щоб ви краще зрозуміли неврози, дуже важливо завжди пам’ятати про відносини між фіксацією та регресією. Тоді ви матимете надійну опору в питанні про спричинювання неврозів, тобто в питанні про етіологію неврозів, до якого ми скоро підступимо.

А поки що ми й далі розглядатимемо регресію. Познайомившись із розвитком функції лібідо, можна сподіватися, що регресія буває двох видів: відступом до першого об’єкта, на який було спрямоване лібідо, об’єкта, що, як відомо, має інцестуозну природу, і відступом сексуальної організації в цілому на попередні стадії розвитку. Обидва види виявляються при неврозах переносу й відіграють важливу роль у їхньому механізмі. Надто відступ до перших інцестуозних об’єктів лібідо є рисою, яку ми просто з утомливою послідовністю виявляємо в невротиків. Набагато більше можна сказати про регресію лібідо, коли розглянути іншу групу неврозів, так звані нарцисичні неврози, але поки що в нас такого наміру немає. Ці ураження дозволяють нам дійти певних висновків щодо інших, досі ще не згадуваних процесів розвитку функції лібідо і назвати відповідні їм нові різновиди регресії. Але, гадаю, я насамперед мушу нагадати вам, щоб ви ні в якому разі не плутали регресію та згнічення, і в цьому я повинен допомогти вам, прояснивши відносини між цими процесами. Згнічення, як ви пам’ятаєте, — це процес, завдяки якому психічний акт, що цілком міг би стати усвідомленим, тобто належить системі передусвідомленого, стає неусвідомленим, тобто випханим у систему неусвідомленого. Згніченням ми називаємо ще й процес, коли неусвідомлений психічний акт узагалі не потрапляє до наступної передусвідомленої системи: його ще на порозі завертає цензура. Отже, уявлення про згнічення не має зв’язку з сексуальністю, прошу, запам’ятайте це добре. Воно означає суто психологічний процес, який можна охарактеризувати ще точніше, назвавши топографічним. Цим ми хочемо сказати, що він пов’язаний із нашими гіпотетичними просторовими уявленнями або, якщо знову відмовитись від таких грубих допоміжних конструкцій, зі структурою психічного апарату, що складається з відокремлених психічних систем.

Щойно запроваджене порівняння звертає нашу увагу на те, що слово «регресія» ми досі вживали не в його загальному, а у вузько спеціальному значенні. Якщо повернути йому загальне значення, тобто «повернення з вищого на нижчий ступінь розвитку», тоді регресія обійматиме і згнічення, бо її можна було б тлумачити як повернення на раніший і нижчий ступінь розвитку психічного акту. Проте при згніченні такого відступу назад не відбувається, тому ми називаємо його згніченням ще й у динамічному розумінні, коли певний психічний акт утримується на нижчому ступені неусвідомленого. Отже, згнічення — це топографічно-динамічне уявлення, а регресія — суто дескриптивне. А під тим, що ми досі називали регресією і пов’язували її з фіксацією, слід розуміти лише повернення лібідо на попередні стадії свого розвитку, отже, те, що істотно й цілковито відрізняється від згнічення і абсолютно незалежне від нього. Тому регресію лібідо не можна вважати за суто психічний процес і ми не знаємо, де локалізовувати його в психічному апараті. Навіть коли вона справляє якнайсильніший вплив на психічне життя, перше місце в ній усе-таки посідає органічний чинник.

Шановні добродійки і добродії, такі пояснення, напевне, видаються вам занадто сухими. Тож покріпімо їх клінічними ілюстраціями, які завдяки своїй яскравості зроблять матеріал переконливішим. Ви вже знаєте, що істерія та невроз нав’язливих станів — два головні представники групи неврозів переносу. Хоча при істерії відбувається регресія лібідо до первісних інцестуозних сексуальних об’єктів, причому абсолютно послідовно, проте немає регресії на попередні стадії сексуальної організації. Тому головна роль у механізмі істерії припадає згніченню. Якщо мені можна доповнити наші теперішні безперечні знання про цей невроз ще однією конструкцією, я б описав ситуацію наступним чином. Об’єднання часткових інстинктів під приматом геніталій уже відбулось, але результати цього об’єднання натикаються на опір системи передусвідомленого, пов’язаної зі свідомістю. Отже, генітальна організація зберігає свою силу для неусвідомленого, проте аж ніяк не для передусвідомленого, і таке її відтручення з боку передусвідомленого створює стан, трохи подібний до стану, що передував приматові геніталій. А насправді він зовсім відмінний. Із двох різновидів регресії лібідо повернення на ранішу стадію сексуальної організації впадає у вічі незмірно більше. Оскільки при істерії цього немає, а все наше розуміння неврозів ще досі перебуває під дуже сильним впливом результатів вивчення істерії, бо саме з неї ми починали, значення регресії лібідо стало зрозумілим для нас набагато пізніше, ніж значення згнічення. Можна бути впевненим, що наші погляди й далі змінюватимуться й розширюватимуться, коли на додачу до істерії та неврозу нав’язливих станів розглянути ще й інші неврози — нарцисичні.

Натомість при неврозі нав’язливих станів найбільше впадає у вічі регресія лібідо на стадію садистсько-анальної організації; саме вона й визначає форми, яких набувають симптоми. Порив до кохання змушений тоді маскуватися під садистський порив. Нав’язлива ідея «Я хочу вбити тебе» означає, по суті, — коли звільнити її від певних, аж ніяк не випадкових, неминучих нашарувань — не що інше, як: «Я хочу натішитися тобою в коханні». Візьміть до уваги й те, що водночас відбувається регресія до попереднього об’єкта й цей порив спрямований на найближчих і найдорожчих істот — тож можна уявити собі той жах, який породжують ці нав’язливі ідеї в пацієнта, а водночас те, якими чужими видаються вони його свідомому сприйняттю. В механізмі цього неврозу велику роль відіграє також і згнічення, проте в такому побіжному викладі, як наш, пояснити її нелегко. Регресія лібідо без згнічення ніколи б не породила неврозу, а призвела б до збочення. З цього можна виснувати, що згнічення — найпритаманніша ознака неврозів, воно характеризує їх найкраще. Мабуть, тепер у мене з’явилася ще одна нагода розповісти вам усе, що ми знаємо про механізм збочень, і ви скоро пересвідчитесь, що й тут не все відбувається так просто, як ми собі охоче уявляємо в своїх теоретичних конструкціях.

Вельмишановні добродійки і добродії! Я думаю, ви зразу цілковито примиритесь із цими поясненнями фіксації та регресії лібідо, якщо почнете вважати їх за підготовчий етап дослідження етіології неврозів. Досі я вам лише коротенько згадував, що люди захворюють на неврози тоді, коли їх позбавляють можливості задовольняти своє лібідо, отже, коли існує, як я висловлююсь, «відмова», зречення, вимушена стриманість, і що невротичні симптоми — це замінник задоволення, в якому відмовлено. Природно, це аж ніяк не озна­чає, ніби кожен, хто зіткнеться з неможливістю задовольнити лібідо, стане невротиком, а лише свідчить, що в усіх досліджених випадках невротичних захворювань доведено наявність відмови. Отже, коли розвернути це твердження, воно втрачає силу. Звичайно, ви добре розумієте, що одне твердження не може розкрити всіх таємниць етіології неврозів і лише наголошує важливу і неодмінну передумову виникнення їх.

Крім того, невідомо, чи для дальшого обговорення цього твердження нам слід розглядати природу відмови чи характер ураженого нею. Відмова вкрай рідко буває всебічна і абсолютна; щоб стати патогенною, вона має унеможливлювати саме той спосіб задоволення, якого лише й вимагає та або та особа, той єдиний спосіб, на який вона здатна. Загалом є дуже багато способів терпіти брак сексуальних задоволень, не стаючи при цьому хворим. Крім того, ми знаємо людей, що без усякої шкоди для себе спроможні витримувати брак сексуальних насолод; вони нещасливі, страждають від невдоволених жадань, але не хворіють. Отже, нам слід припустити, що сексуальні потяги — напрочуд, якщо можна так висловитись, пластичні. Вони можуть заступати один одного, якийсь один може посилюватись коштом решти: якщо реальність унеможливлює задоволення одного з них, задоволення решти дає повну компенсацію. Вони взаємопов’язані між собою, мов система наповнених рідиною сполучних судин, і це все попри їхнє підпорядкування приматові геніталій, — уявити собі цей стан у єдиному образі непросто. До того ж часткові сексуальні інстинкти, як і об’єднаний сексуальний потяг, що складається з них, мають велику здатність змінювати свій об’єкт, обирати замість нього новий — той, якого легше досягти. Така здатність пересуватися і готовність задовольнитися сурогатом значно ослаблюють патогенний вплив відмови. Один із процесів, які захищають від захворювань унаслідок стриманості, набув надзвичайно великого значення для культури. Він полягає в тому, що сексуальний потяг полишає свою первісну мету, до якої його спрямовував частковий потяг або інстинкт продовження роду, і обирає іншу мету, генетично хоч і пов’язану з першою, але саму по собі вже не сексуальну: її годиться назвати соціальною. Цей процес ми називаємо сублімацією, причому цілком погоджуємось із загальною думкою, яка соціальні цілі ставить вище, ніж по суті вузькоегоїстичні сексуальні. А втім, сублімація — лише окремий випадок спрямування сексуальних поривів на несексуальні цілі. Про це ми ще говоритимемо у зв’язку з іншими явищами.

А тепер у вас склалося враження, ніби вимушена стриманість — завдяки всім тим засобам, які дозволяють зробити її стерпною, — має не таке вже велике значення. Проте ні, свою патогенну силу вона зберігає. Засобів протидіяти їй загалом не досить. Міра незадоволеного лібідо, яку спроможна витримати пересічна людина, обмежена. Пластичність, або нічим не скута рухливість лібідо аж ніяк не притаманна повною мірою кожному з нас, а сублімація може розрядити тільки певну частку лібідо, не кажучи вже про те, що чимало людей має вкрай мізерну здатність до сублімації. Найважливіше з цих обмежень вочевидь пов’язане з рухливістю лібідо, бо через малу рухливість індивід спроможний отримати задоволення тільки від дуже нечисленної групи цілей та об’єктів. Ви лишень пригадайте, що незавершений розвиток лібідо полишає за собою вкрай могутні, а часом і численні фіксації лібідо на ранніх фазах сексуальної організації і на ранніх варіантах вибору об’єкта, задовольнити які реально немає жодної можливості, — тож фіксацію лібідо нам слід вважати за другий могутній чинник, що разом із вимушеною стриманістю призводить до захворювань. Схематизуючи, можна стверджувати, що фіксація лібідо — внутрішній сприятливий чинник, натомість вимушена стриманість — зовнішній випадковий чинник в етіології неврозів.

Тут я скористаюся нагодою й застережу вас від участі на якомусь одному боці в украй поверховій суперечці. В наукових питаннях вельми полюбляють ухопитися тільки за одну половину істини, поставити її замість усієї істини і, обстоюючи тільки її, заперечувати другу, не менш істинну половину. Таким чином і від психоаналізу відкололося вже чимало напрямів; одні з них визнають тільки егоїстичні інстинкти, натомість заперечують сексуальні; інші визнають тільки вплив реальних життєвих обставин, зате недобачають впливу індивідуальної минувшини й т. ін. А тепер знову з’являється привід для можливого протистояння й суперечок: неврози — ендогенні чи екзогенні хвороби; неврози — неминучий наслідок певної конституції чи продукт певних несприятливих (травматичних) життєвих обставин, а надто чим спричинені неврози: фіксацією лібідо (і колишньою сексуальною конституцією) чи тиском вимушеної стриманості? В цій дилемі загалом, на мій погляд, не більше розуму, ніж у іншій, яку я зараз назву вам: завдяки чому народжується дитина — батьковому заплідненню чи материному зачаттю? Обидві умови, слушно відповісте ви мені, однаково необхідні. У спричинюванні неврозів ситуація якщо не точнісінько така, то принаймні вкрай схожа. Щоб розібратися в етіології, розташуймо випадки невротичних захворювань в один ряд, у якому обидва чинники — сексуальна конституція та пережитий досвід (або, якщо хочете, фіксація лібідо та вимушена стриманість) будуть представлені так, що, коли один з них зростатиме, другий відповідно зменшуватиметься. На одному кінці ряду стоять ті крайні випадки, про які можна переконано стверджувати: внаслідок властивого їм ненормального розвитку лібідо ці люди захворіли б у будь-якому разі, байдуже, що трапилося б із ними, байдуже, яким ласкавим було б до них життя. На другому кінці стоять випадки, про які ви б мали думати протилежне: ці люди напевне б уникнули хвороби, якби життя не поставило їх у ту або ту ситуацію. У випадках посередині ряду більший або менший вплив сексуальної конституції поєднується з меншим або більшим впливом травматичних життєвих обставин. Сексуальна конституція тих хворих не призвела б до неврозу, якби не сталося таких життєвих подій, і ці життєві події не подіяли б так травматично, якби лібідо було збудоване трохи інакше. В цьому ряду я б, мабуть, наполягав на певній перевазі впливу внутрішнього сприятливого чинника, але навіть це припущення залежить від того, як широко ми розтягнемо межі царини неврозів.

Вельмишановні добродійки і добродії! Я пропоную такі ряди, як оцей, називати доповнювальними рядами; цим я готую вас до того, що в нас ще не раз буде привід будувати інші такі ряди.

Упертість, із якою тримається лібідо за окремі напрями та об’єкти, так би мовити, липкість лібідо видається нам самостійним індивідуально мінливим чинником; умов, що визначають його силу, ми анітрохи не знаємо, але його значення в етіології неврозів ми, звичайно, вже не будемо недооцінювати. Водночас не слід недооцінювати й залежність між липкістю лібідо і виникненням неврозів. Така сама «липкість» лібідо з невідомих для нас причин за найрізноманітніших обставин трапляється і в нормальних людей; як визначальний чинник притаманна вона й тим особам, які в певному розумінні є протилежністю невротикам, — збоченцям. Ще задовго до часів психоаналізу з анамнезів збоченців з’ясовано (Біне), що дуже часто лібідо пацієнта все життя було припнуте до якогось надто раннього враження, пов’язаного з ненормальним ухилом інстинкту або вибором об’єкта. Часто навіть сказати важко, яким чином спромоглося те враження на таку притягальну силу для лібідо. Я розповім вам про один такий випадок, який спостеріг я сам. Один чоловік, для якого сьогодні геніталії та інші жіночі приваби нічого не означають і в якого нестримне сексуальне збудження може спричинити тільки взута нога певної форми, зміг пригадати подію, що сталася з ним на шостому році життя і виявилась визначальною для фіксації його лібідо. Він сидів на стільчику біля гувернантки, що давала йому урок англійської мови. Гувернантка, стара, суха і негарна панночка з водявими очима і кирпатим носом, мала того дня хвору ногу і тому, не скинувши оксамитового капчика, витягла її вперед і поклала на подушку, проте саму ногу найпристойнішим чином прикрила. Ота суха, жилава нога, яку він бачив тоді в гувернантки, тепер, після боязливої спроби вдатись до нормальної сексуальної активності в періоді статевого дозрівання, стала його єдиним сексуальним об’єктом, а коли до цієї ноги додавалися ще й інші риси, які нагадували про англійську гувернантку, чоловік ставав безборонною жертвою пристрасті. Але через фіксацію свого лібідо чоловік став не невротиком, а збоченцем, або, як ми кажемо, фетишистом ноги. Отже, ви бачите, що, хоча надмірна і до того ж дуже рання фіксація лібідо становить неодмінну передумову виникнення неврозів, її вплив виходить далеко за царину неврозів. Тобто сама по собі й ця передумова така ж невирішальна, як і згадана перед цим вимушена стриманість.

Тож тепер проблема етіології неврозів, здається, ускладнюється. І справді, психоаналітичне дослідження знайомить нас з іще одним чинником, який ми досі не враховували в нашому етіологічному ряду і який найпомітніший у випадках, коли попередній здоровий стан раптом змінюється невротичним захворюванням. У таких осіб ми звичайно виявляємо ознаки боротьби суперечливих жадань, або, як ми кажемо, психічні конфлікти. Одна частина особистості обстоює певне жадання, друга частина бореться проти нього й борониться від нього. Такий конфлікт притаманний кожному неврозові. Здається, в цьому твердженні немає нічого нового. Адже вам відомо, що наше психічне життя визначають невпинні конфлікти, які нам треба вирішувати. Отже, мають виникнути якісь особливі передумови, щоб такий конфлікт став патогенним. Можна запитати, в чому полягають ті передумови, які психічні сили беруть участь у патогенних конфліктах, як пов’язаний конфлікт з іншими факторами, що спричиняють неврози.

Сподіваюся, на ці запитання я вам зможу дати вичерпну відповідь, хоча мені знову доведеться її трохи схематизувати. Конфлікт спричиняє вимушена стриманість, унаслідок якої лібідо, позбавлене свого задоволення, змушене шукати собі нові об’єкти та способи задоволення. Доконечна умова конфлікту — несхвалення цих інших способів та об’єктів однією частиною особистості, тож з’являється вето, яке зразу унеможливлює нові способи задоволення. Звідси відкривається шлях до формування симптомів — ми простежимо його трохи згодом. Відкинуті сексуальні жадання спромагаються утверджуватись кружними шляхами, хоча з огляду на заборону все-таки зазнають певних перекручень та пом’якшень. Кружні шляхи — це шляхи утворення симптомів, симптоми — це нові задоволення, які тепер замінили старі, вони необхідно зумовлені фактом вимушеної стриманості.

Значення психічних конфліктів можна сформулювати й інакше, кажучи: щоб зовнішня вимушена стриманість стала патогенною, її має доповнити внутрішня вимушена стриманість. Якщо це сталося, то природно, що зовнішня і внутрішня стриманість пов’язані з різними засобами та об’єктами. Зовнішня стриманість усуває можливість задоволення, внутрішня стриманість прагне перекрити ще й іншу можливість, навколо якої, власне, й розгортається конфлікт. Я віддаю перевагу саме цьому способові пояснення, бо тут криється ще й додатковий зміст. Адже він безперечно свідчить, що внутрішні гальма виникли в прадавні періоди розвитку людини з реальних зовнішніх перешкод.

Що ж то за сили, які породжують протест проти сексуальних жадань, становлячи другу сторону патогенного конфлікту? Вони, якщо дати найзагальнішу характеристику, не є сексуальними інстинктами. Ми їх об’єднуємо як «інстинкти Я», психоаналіз неврозів переносу не дає нам жодного задовільного підступу до дальшого вивчення їх; у найкращому разі ми трохи дізнаємося про них завдяки опорові, який вони чинять аналізу. Отже, патогенний конфлікт — це конфлікт між інстинктами Я та сексуальними інстинктами. Щоправда, в цілій низці випадків створюється враження, ніби це конфлікт між різними суто сексуальними жаданнями, але це, власне, те саме, бо з двох сексуальних жадань, що беруть участь у конфлікті, одне, так би мовити, завжди схвалене Я, тоді як друге породжує протест того Я. Тож і в цьому випадку перед нами конфлікт між Я та сексуальністю.

Шановні добродійки і добродії! Дуже й дуже часто, коли те, що відбувається в психіці, психоаналіз тлумачив як вияв сексуальних інстинктів, йому обурено закидали, що людина складається не з самої сексуальності, в психічному житті, крім сексуальних, є ще інші інтереси та інстинкти, не «все» слід висновувати з сексуальності й т. ін. Що ж, дуже втішно бодай раз погодитись зі своїм опонентом. Психоаналіз не забув, що є й несексуальні інстинкти, він побудований на чіткому відмежуванні сексуальних інстинктів від інстинктів Я і на кожен висунений протест заявляє, що неврози породжені не сексуальністю, а конфліктами між Я та сексуальністю. В психоаналізу нема жодної очевидної причини заперечувати існування або значення інстинктів Я через те, що він вивчає роль сексуальних інстинктів у хворобах та житті взагалі. Тільки йому вже долею судилося зосередитись передусім на сексуальних інстинктах, бо завдяки неврозам переносу вони стають найприступніші для дослідження, бо він зобов’язаний досліджувати те, що знехтували всі інші галузі науки.

Хибно було б стверджувати й те, буцімто психоаналіз узагалі не переймається несексуальним складником особистості. Саме розмежування між Я і сексуальністю з надзвичайною виразністю показало нам, що й інстинкти Я теж проходять важливий шлях розвитку, який, з одного боку, не є цілком незалежним від розвитку лібідо, а з другого — й сам на нього впливає. Проте розвиток Я ми знаємо набагато гірше, ніж розвиток лібідо, бо лише завдяки вивченню нарцисичних неврозів у нас з’явилась надія розкрити структуру Я. Однак уже є видатна спроба Ференці теоретично реконструювати стадії розвитку Я, і ми маємо принаймні дві добре обґрунтовані вихідні тези, зіпершись на які, можна далі досліджувати цей розвиток. Ми аж ніяк не вважаємо, що сексуальні інтереси особи з самого початку суперечать її інтересам самозбереження; радше Я на кожному новому щаблі розвитку намагається досягти гармонії зі своєю тогочасною сексуальною організацією і пристосовується до неї. Послідовність окремих стадій розвитку лібідо визначена, напевне, якоюсь наперед визначеною програмою, проте на цей процес безперечно може впливати Я; слід припустити, що існує певний паралелізм, тісна взаємопов’язаність між стадіями розвитку Я і лібідо; ба більше, порушення такої відповідності може стати патогенним чинником. Але для нас набагато важливіше дізнатись, як поводиться Я, коли його лібідо має сильну фіксацію на одній із попередніх стадій свого розвитку. Я може погодитись із фіксацією і відповідною мірою теж стане збоченим, або, що, власне, те саме, інфантильним. Але до такої прив’язаності лібідо воно може поставитись і неприхильно, внаслідок чого там, де лібідо зазнало фіксації, Я запроваджує згнічення.

Таким чином ми дійшли висновку, що третій чинник в етіо­логії неврозів — це схильність до конфліктів, однаковою мірою залежна і від розвитку Я, і від розвитку лібідо. Отже, ми вже доповнили свої уявлення про етіологію неврозів. Першою, найзагальнішою передумовою є вимушена стриманість, далі йде фіксація лібідо, що спрямовує його в певні напрями, і, по-третє, схильність до конфліктів, спричинена розвитком Я, яке не прийняло ті напрямки лібідо. Тож ситуація не така вже плутана й темна, як вам, либонь, могло видатись під час моїх пояснень. Правда, невдовзі ми з’ясуємо, що справилися ще не з усім. Нам слід додати щось нове, а вже відоме досліджувати далі.

Щоб довести вплив розвитку Я на схильність до конфліктів, а водночас і на етіологію неврозів, я подам вам приклад, що анітрохи не відступає від правди, дарма що вигаданий від початку до кінця. Я назвав його так само, як називається один з фарсів Нестроя: «У бельетажі й на першому поверсі». Припустімо, на першому поверсі живе швейцар, а в бельетажі домовласник, заможний і шляхетний чоловік. Обидва мають дітей, і, припустімо, доньці домовласника дозволено без ніякого нагляду гратися з пролетарською дитиною. І тоді легко може статися, що їхні ігри наберуть непристойного, тобто сексуального характеру, вони гратимуть в «батька-матір», спостерігатимуть одна одну під час виконання інтимних функцій і подразнюватимуть одна одній статеві органи. Причому швейцарова донька може відігравати роль спокусниці, бо, попри свої п’ять чи шість років, могла вже чимало дізнатися про сексуальність. Ці контакти, навіть якщо вони тривали не дуже довго, можуть породити в обох дітях певне статеве збудження, яке після припинення спільних ігор може кілька років виявлятись у мастурбації. Оце спільна риса, але кінцевий результат в обох дітей може виявитися дуже різним. Швейцарова донька мастурбуватиме десь аж до початку менструацій, а потім без труднощів припинить, через кілька років знайде собі коханця, може, народить дитину, обере собі той або той життєвий шлях, а то й стане відомою актрисою і закінчить життя як аристократка. Либонь, їй припаде не така блискуча доля, але, хай там як, рання сексуальна активність не позначиться на ній негативно, не призведе до неврозів, її життя буде повновартісне. Інакше буде з донькою домовласника. В неї дуже рано, ще в дитячому віці з’явиться відчуття, що вона коїть щось хибне, згодом, можливо, після жорстокої боротьби, вона відмовиться від мастурбаційних задоволень, але в її душі все-таки збережеться певна пригніченість. Коли в дівочому віці вона вже щось дізнається про статеві стосунки людей, то з незбагненним жахом відвернеться від них і волітиме нічого не знати. Можливо, тоді вона знову відчує нездоланний потяг до мастурбації, проте нікому не наважиться розповісти про це. В роки, коли їй уже б годилося вийти заміж і мати чоловіка, в неї виникне невроз, що позбавить її і шлюбу, і життєвих надій. Якщо ж тепер, завдяки аналізові, пощастить зазирнути в цей невроз, виявиться, що в тієї добре вихованої, розумної та шляхетної дівчини цілковито згнічені всі сексуальні жадання, проте вони існують неусвідомлено, прив’язані до її жалюгідного досвіду з подругою дитячих літ.

Відмінність двох доль, попри однаковий пережитий досвід, пояснюється тим, що Я однієї дівчини зазнало розвитку, тоді як у другої такого розвитку не відбулося. Швейцаровій доньці її сексуальна активність згодом видавалася такою ж природною і безневинною, як і в дитинстві. Натомість донька аристократа зазнала впливу виховання й перейняла його вимоги. Її Я з запропонованого їй матеріалу вибудувало ідеали жіночої чистоти та відсутності жадань; ці ідеали були несумісні з сексуальною активністю. Інтелектуальне виховання змусило дівчину втратити інтерес до жіночої ролі, яка їй судилася. Вищий моральний та інтелектуальний розвиток Я призвів дівчину до конфлікту з вимогами її сексуальності.

Сьогодні я зупинюся ще й на другому пункті розвитку Я: і через те, що він певною мірою дозволяє нам бачити далі, і тому, що він найкраще годиться для обґрунтування, якого ми так прагнемо, гострого й не зразу очевидного розмежування інстинктів Я і сексуальних інстинктів. Розглядаючи два процеси розвитку — Я та лібідо, — слід наголосити аспект, якому ми ще досі не надавали достатньої уваги. Ці процеси — по суті, спадщина, скорочене повторення еволюції, якої з давніх-давен упродовж тривалого часу зазнавало все людство. На мою думку, філогенетичне походження розвитку лібідо просто очевидне. Згадайте, що в одного класу тварин апарат статевих органів найтісніше пов’язаний із ротом; в іншого класу статеві органи не відокремлені від екскреторного механізму, ще в іншого вони пов’язані з органами руху, — це все цікаво описано в неоціненній книжці В. Бельше. Отже, у тварин усі види, так би мовити, збочень інкрустовані у форми їхньої сексуальної організації. Проте в людини такий філогенетичний погляд почасти затемнює та обставина, що по суті вспадковане все-таки здобувається заново в процесі індивідуального розвитку, — певне, тому, що ті самі обставини, які колись спонукали прийняти його, існують і досі та діють на кожного окремого індивіда. Я маю на увазі, що колись вони діяли творчо, а тепер діють лише як стимул. Крім того, немає сумніву, що перебіг наперед визначеного розвитку може зазнавати змін і порушень у кожного окремого індивіда внаслідок нових зовнішніх впливів. Проте сила, що змусила людство до такого розвитку і ще й досі виявляє свій тиск у тому самому напрямі, нам відома: це знову-таки стриманість, до якої зобов’язує реальність, або, коли дати їй її справжнє величне ім’я, життєва необхідність, ’Ανα´γκη. Вона виявилася суворою вихователькою і чималого нас навчила. Невротики належать до дітей, що на них ця сувора сила подіяла згубно, проте такий ризик неминуче існує при всякому вихованні. А втім, це вшанування життєвої необхідності як рушія еволюції не вимагає, щоб ми зреклись уявлення про «внутрішні тенденції еволюції», коли такі й справді виявляться.

Украй прикметно, що сексуальні інстинкти та інстинкти самозбереження, зіткнувшись із реальною життєвою необхідністю, поводяться неоднаково. На інстинкти само­збереження та решту пов’язаних із ними інстинктів легше справити виховний вплив; вони рано навчаються коритися необхідності і пристосовувати свій розвиток до вимог реальності. Це цілком зрозуміло, бо ніяким іншим чином вони не можуть отримати об’єкти, яких потребують, а без тих об’єктів індивід загине. Сексуальні інстинкти виховувати важче, бо на початку їм об’єкти не потрібні: адже вони майже паразитично поєднуються з іншими фізіологічними функціями і можуть автоеротично задовольнятись на власному тілі; попервах сексуальні інстинкти уникають виховного впливу реальної необхідності, а в багатьох людей вони в тому чи тому аспекті протягом усього їхнього життя зберігають той характер упертості й неподатливості впливам, який ми називаємо «нерозважливістю». Крім того, можливість виховувати юну особу, як правило, вичерпується тоді, коли її сексуальні потреби наберуть повної сили. Вихователі знають про це, тож відповідно й діють, але, можливо, результати психоаналізу спонукають їх до того, щоб переорієнтуватись і надавати головну увагу в перші роки дитинства — починаючи ще з немовляти. Маленька людина в чотири або п’ять років часто вже остаточно сформована і потім лише поступово виявляє те, що вже сформоване в ній.

Щоб по-справжньому оцінити значення згаданої вище різниці між обома групами інстинктів, треба трохи відступити й запровадити ще одне міркування, яке годилося б назвати економічним. Таким чином ми вийдемо на один з найважливіших і, на жаль, один з найтуманніших теренів психоаналізу. Ми запитуємо себе, чи можна визначити якусь головну мету роботи нашого психічного апарату, й даємо найпершу відповідь, що та мета полягає в отриманні насолоди. Здається, ніби вся наша психічна діяльність спрямована на прагнення насолод і уникання страждань, ніби цю діяльність автоматично регулює принцип насолоди. Тепер з усіх речей, що існують на світі, нам найдужче хотілося б дізнатись, які чинники зумовлюють виникнення насолоди і страждання, але саме тут ми безпорадні. Можна лише припускати, що насолода якимсь чином пов’язана з ослабленням, зниженням, згасанням кількості подразнень, наявних у психічному апараті, натомість страждання — зі збільшенням подразнень. Дослідження найінтенсивнішої насолоди, приступної для людини, — насолоди при виконанні статевого акту, — не полишає щодо цього пункту жодного сумніву. Оскільки в процесах насолоди йдеться про розподіл кількостей психічного збудження або енергії, міркування такого роду ми називаємо економічними. Тепер ми помічаємо, що завдання і діяльність психічного апарату можна сформулювати інакше й загальніше, ніж на основі наголосу на отриманні насолоди. Можна сказати, що мета психічного апарату полягає в опануванні і розрядженні тих кількостей подразнень і потенціалів збудження, які надходять і ззовні, і зсередини. Щодо сексуальних інстинктів без ніяких пояснень очевидно, що вони й на початку, і в кінці свого розвитку спрямовані на отримання втіхи; вони виконують цю первісну функцію без ніяких змін. Інша група, інстинкти Я, на початку спрямована на ту саму мету. Але під впливом такої виховательки, як необхідність, інстинкти Я невдовзі навчаються замінювати принцип насолоди чимсь іншим. Завдання уникати страждань для них набирає майже такої самої ваги, як і завдання отримати насолоду. Я привчається до необхідності зрікатися безпосереднього задоволення, засвоює, що отримання насолоди треба часом відкласти, що іноді треба витерпіти трохи страждань, а від певних джерел насолоди слід відмовитись узагалі. Отак виховане Я стає «розважливим», дослухається вже не тільки до принципу насолоди, а йде й за принципом реальності, що, власне, теж спрямований на насолоду, але насолоду відсунуту і зменшену, гарантовану тим, що взято до уваги й реальність.

Перехід від принципу насолоди до принципу реальності — один з найважливіших кроків уперед у розвитку Я. Ми вже знаємо, що сексуальні інстинкти пізно і вкрай неохоче приєднуються до цієї стадії розвитку Я, а згодом почуємо, які наслідки для людини має те, що її сексуальність задовольняється таким вільним зв’язком із зовнішньою реальністю. І під кінець ще одна пов’язана з темою заувага. Якщо Я людини, як і лібідо, має свою історію розвитку, ви не здивуєтесь, почувши, що є й «регресії Я», і захочете дізнатись, яку роль можуть відігравати ці відступи Я на попередні стадії розвитку при невротичних захворюваннях.

Лекція 23 Шляхи утворення симптомів

Вельмишановні добродійки і добродії! Для невтаємниченої публіки симптоми є сутністю хвороби, а лікування означає для неї усування симптомів. Проте для лікаря найважливіше — відрізняти симптоми від хвороби, він стверджує, що зникнення симптомів аж ніяк не означає одужання від хвороби. Проте єдиний відчутний елемент хвороби, який лишається після зникнення симптомів, — це тільки здатність утворювати нові симптоми. Тому ми хочемо поки що стати на місце невтаємниченої публіки і вважати, що виникнення симптомів має не меншу вагу, ніж розуміння хвороби.

Симптоми — тут, природно, йдеться про психічні (або психогенні) симптоми і психічні хвороби — це дії, шкідливі чи принаймні безвартісні для життя загалом, пацієнт часто скаржиться, що виконує їх усупереч власній волі і вони пов’язані зі стражданнями та прикрощами. Головна шкода, що її спричиняють симптоми, полягає в психічній енергії, яка на них марнується, крім того, в енергії, потрібній для їхнього подолання. При великій кількості симптомів таке подвійне марнування енергії може вкрай виснажити пацієнта та збіднити його на доступну психічну енергію, внаслідок чого він стане неспроможний виконувати всі важливі життєві завдання. Оскільки цей результат залежить головно від кількості змарнованої таким чином енергії, ми без труднощів розуміємо, що «хвороба», власне, — суто практичне уявлення. Але, якщо подивитися на це все з погляду теорії, незважаючи на ті кількості, неважко стверджувати, що всі ми хворі, тобто невротики, бо умови, потрібні для формування симптомів, можна виявити в кожної нормальної людини.

Про невротичні симптоми ми вже знаємо, що вони є наслідком конфлікту, який виникає у зв’язку з пошуками нового способу задоволення лібідо. Обидві сили, що тут зіткнулися, знову з’являються в симптомі, проте примирюються, йдучи на компроміс утворення симптомів. Ось чому симптом спроможний на великий опір: його підтримують сили з двох боків. Ми знаємо також, що одна зі сторін у конфлікті — це незадоволене, відтручене реальністю лібідо, яке тепер змушене шукати інших шляхів свого задоволення. Якщо реальність лишиться невблаганною навіть тоді, коли лібідо буде ладне вибрати якийсь інший об’єкт замість відібраного, лібідо зрештою буде змушене ступити на шлях регресії й шукати задоволення на одній з уже пройдених стадій сексуальної організації або в одному з об’єктів, що їх воно полишило давніше. На шлях регресії лібідо приманює фіксація, яку воно лишило за собою на тих або тих щаблях свого розвитку.

А тепер шлях збочень і шлях неврозів круто розходяться в різні боки. Якщо регресії не викликають заперечень у Я, неврозів не виникає і лібідо отримує якесь реальне, дарма що вже ненормальне задоволення. Та коли Я, що контролює не тільки свідомість, а й підходи до моторних іннервацій, тобто і засоби реалізації психічних прагнень, не погоджується з тими регресіями, виникає конфлікт. Лібідо немов заблоковане і мусить собі шукати іншого виходу, де відповідно до вимог принципу насолоди могла б розрядитись енергія, якою воно наснажене. Лібідо змушене обминути Я. Такі можливості до втечі лібідо надають фіксації на шляху його розвитку, по якому воно тепер ступає в зворотному напрямі, — фіксації, що від них свого часу Я боронилося з допомогою згнічення. Лібідо, відступаючи, наснажує енергією ці згнічені пункти і таким чином уникає Я та його законів, позбуваючись при цьому й усіх впливів виховання, здобутого з допомогою Я. Лібідо слухняне, доки перед ним є перспектива задоволення; під подвійним тиском зовнішніх і внутрішніх перешкод, які змушують до стриманості, воно стає непокірним і повертається думкою до щасливих минулих часів. Такий, по суті, його незмінний характер. Уявлення, на які лібідо тепер переносить свій енергетичний заряд, належать до системи неусвідомленого й через те підпорядковані процесам, притаманним тій системі, зокрема згущенню та зсуву. Виникає ситуація, цілком тотожна ситуації при формуванні сновидь. Унаслідок взаємодії латентного сновиддя, яке сформувалось у неусвідомленому і є справдженням неусвідомлених фантазій-бажань, із певною (перед)усвідомленою діяльністю, яка виконує функції цензури і дозволяє відповідно до свого присуду утворювати певний компроміс, виникає явне сновиддя, — так само й репрезентація лібідо[37]. в неусвідомленому змушена рахуватися з силою передусвідомленого Я. Опір, що виникає в Я проти лібідо, постає проти нього як протилежне наснаження[38] і змушує лібідо обирати ту форму вияву, в якій водночас може виявлятися й він сам.

Отак і виникає симптом — як не раз перекручений продукт неусвідомлених сексуальних бажань-задоволень, як вправно вибрана двозначність між двома цілком суперечливими значеннями. Тільки в цьому останньому пункті можна побачити різницю між утворенням сновидь та утворенням симптомів: адже передусвідомлена мета утворення сновидь полягає в збереженні сну, недопуску до свідомості всього, що може порушити його; ця мета не в тому, щоб гострим, категоричним «Ні, назад!» закрити шлях неусвідомленим бажанням. Мета сновидь може бути поблажлива, бо сонному загрожує не така вже й велика небезпека. Самого стану сну досить, щоб закрити бажанню вихід у реальність.

Ви бачите, що від загрози ймовірного конфлікту лібідо рятується з допомогою вже наявних фіксацій. Регресивне наснаження тих фіксацій дозволяє обминути згнічення й розрядити — або задовольнити — лібідо, причому цей процес повинен неухильно дотримуватись умов компромісу. З допомогою кружних шляхів через неусвідомлене та давніх фіксацій лібідо зрештою спромагається досягти реального задоволення, щоправда, надзвичайно обмеженого, такого, що його важко й розпізнати. Але дозвольте мені до цього висновку додати ще два зауваження. По-перше, чи бачите ви, як тісно тут пов’язані, з одного боку, лібідо та неусвідомлене, а з другого — Я, свідомість та реальність, хоча на початку між ними такого зв’язку не було? По-друге, знайте: все, що я розповів вам і розповідатиму далі, стосується тільки утворення симптомів при неврозах істерії.

Тож де лібідо знаходить собі фіксації, потрібні, щоб пробитися крізь згнічення? В активності й досвіді інфантильної сексуальності, в полишених часткових жаданнях і покинутих об’єктах дитячих літ. Лібідо знову повертається до них. Значення дитячих літ подвійне: з одного боку, в дитинстві вперше виявляються ті інстинктивні потяги, з якими вже народжується дитина, а з другого — завдяки зовнішнім впливам і принагідному пережитому досвідові вперше пробуджуються, активуються решта інстинктів дитини. Гадаю, в нас є цілковите право запровадити такий поділ. Вияву природжених схильностей не заперечить жодна критика, але досвід аналітичних досліджень переконує нас, що якраз суто випадкові події, пережиті в дитинстві, здатні призвести до фіксацій лібідо. Я не вбачаю тут ніяких теоретичних труднощів. Конституційні схильності, безперечно, — теж наслідок досвіду, пережитого попередніми поколіннями; колись вони теж засвоювались: адже без такого засвоєння не існувало б спадковості. І чи можна помислити, що такі засвоєння, які потім передаються в спадок, раптом припинили діяти саме в того покоління, яке ми тепер розглядаємо? Тому не можна нехтувати досвід інфантильних переживань, що ми так полюбляємо робити, протиставлячи його досвідові, пережитому предками, та нашому досвідові зрілих літ; навпаки, слід усіляко наголосити його важливість. Він може мати найтяжчі наслідки, бо відбувається в періоді ще не завершеного розвитку і саме завдяки цій обставині здатний чинити травматичний вплив. Дослідження механізму розвитку, що їх провів Ру та інші вчені, довели: коли вколоти голкою клітини ембріона, які перебувають у процесі ділення, це призводить до серйозних порушень процесу розвитку. Якщо таку саму шкоду заподіяти личинці або вже дорослій тварині, лихих наслідків не буде.

Фіксацію лібідо в дорослих осіб, яку ми запровадили в етіо­логічне рівняння неврозів як зумовлений конституцією чинник, тепер теж можна розкласти на ще два складники: на вспадковані начатки і на схильності, здобуті в ранньому дитинстві. Ми знаємо, що студенти завжди полюбляють усілякі схеми. Тож подаймо ці всі процеси у вигляді схеми:

Успадкована сексуальна конституція багата на велике розмаїття природжених схильностей, з чого випливає, що той чи той частковий інстинкт сам по собі або разом з іншими може здобути велику силу. З чинником інфантильного досвіду сексуальна конституція утворює ще один «доповнювальний ряд», цілком подібний до вже знайомого нам ряду співвідношень між схильністю і випадковим досвідом у дорослих осіб. Як там, так і тут ми бачимо ті самі крайні випадки і ті самі співвідношення представництва різних чинників. Тут годилося б з’ясувати питання, чи не спричинений переважно спадковим конституційним фактором найяскравіший різновид регресії лібідо — відступ на попередні стадії сексуальної організації, проте відповідь на це запитання найкраще відсунути до часу, коли ми розглянемо набагато більше форм невротичних захворювань.

А тепер зосередьмо увагу на такому факті: аналітичні дослідження доводять, що лібідо невротиків прив’язане до їхнього інфантильного сексуального досвіду. Таким чином цей досвід нібито набуває величезного значення для життя і захворювань людства. Повною мірою таке значення він зберігає доти, доки йдеться про терапевтичну аналітичну роботу. Та, відступивши від цього завдання, неважко побачити, що тут існує небезпека непорозуміння, яке може схилити нас до надто однобокої хибної оцінки життя з погляду самої невротичної ситуації. Значення інфантильного досвіду все ж треба применшити тому, що лібідо повертається до нього регресивно, після вигнання зі своїх пізніших позицій. Звідси вже й недалеко до протилежного висновку, ніби досвід задоволення лібідо в періоді реального формування цього досвіду не має ніякого значення і набуває його лише згодом унаслідок регресії. Пригадайте, що ми вже обговорювали схожу альтернативу, пояснюючи Едіпів комплекс.

Але знайти відповідь нам і тут буде не дуже важко. Твердження, що сексуальне наснаження — а отже, й патогенне значення — інфантильного досвіду посилюється великою мірою завдяки регресії лібідо, безперечно слушне, але було б хибно вважати цю регресію за єдиний визначальний чинник. Слід узяти до уваги ще й інші міркування. Передусім спостереження з усією очевидністю, не полишаючи жодного сумніву, свідчать, що інфантильний досвід має своє власне значення, яке виявляється вже в дитячі роки. Існують навіть дитячі неврози, при яких момент відступу в часі з необхідністю стає вкрай малим, іноді його й зовсім немає, бо захворювання починається зразу після пережитого травматичного досвіду. Вивчення цих дитячих неврозів уберігає нас від багатьох небезпечних непорозумінь при аналізі неврозів дорослих людей, — так само як сновиддя дітей дали нам ключ до розуміння сновидь дорослих. Неврози дітей дуже поширені, набагато поширеніші, ніж звичайно гадають. Їх часто недобачають, вважаючи за ознаки зіпсутості або невихованості, часто їх придушує авторитет батьків-матерів чи вихователів, але згодом, поглянувши з відстані часу, їх завжди неважко розпізнати. Вони виявляються переважно у формі істерії страху. Про те, що це означає, ми поговоримо з вами при іншій нагоді. Коли в пізнішому періоді життя виникає невроз, аналіз неодмінно розкриває, що це безпосереднє продовження того інфантильного захворювання, яке, можливо, існувало тільки в завуальованій, потаємній формі. Проте, як ми вже казали, є випадки, коли оця дитяча нервозність без ніякої перерви переходить у довічну хворобу. В кількох випадках ми змогли проаналізувати дітей, які справді даної миті хворіли на невроз; набагато частіше ми були змушені задовольнятися ретроспективним поглядом на дитячий невроз тепер уже дорослого і знову хворого пацієнта; в таких ситуаціях ніколи не слід забувати про певні корекції та обережність.

По-друге, слід усе-таки сказати, що було б незбагненним, чому лібідо так послідовно регресує в часи дитинства, якби там не існувало чогось такого, що приваблює його. Фіксація, існування якої ми припустили на певних стадіях розвитку, тільки тоді має значення, якщо вважати, що з нею пов’язана певна кількість енергії лібідо. І, нарешті, можу вам нагадати, що між інтенсивністю і патогенним значенням інфантильного досвіду та інтенсивністю і патогенним значенням пізнішого досвіду існують такі ж доповнювальні відносини, як і в попередніх, уже вивчених рядах. Є випадки, коли весь тягар спричинення припадає на сексуальний досвід дитячих літ, випадки, коли ті ранні дитячі враження мали безперечний травматичний вплив, обійшовшись без допомоги інших патогенних чинників, бо потрапили на сприятливий ґрунт, зумовлений незрілістю пересічної сексуальної конституції. Натомість є інші випадки, коли весь акцент припадає на пізніші конфлікти, і виявлений при аналізі наголос на дитячих враженнях видається тільки наслідком регресії. Отже, є крайнощі — «загальмований розвиток» та «регресія», а між ними існують найрізноманітніші ступені спільної дії обох патогенних чинників.

Такі відносини становлять певний інтерес для педагогіки, що прагне запобігти виникненню неврозів з допомогою раннього втручання в сексуальний розвиток дитини. Звертаючи увагу переважно на інфантильний сексуальний досвід та дбаючи про уповільнення темпів сексуального розвитку й не даючи дитині набиратися дочасного досвіду, можна було б гадати, ніби вже зроблено все для профілактики невротичних захворювань. Проте ми знаємо, що обставини, які породжують неврози, дуже складні, і на них узагалі не можна вплинути, зважаючи лише на один якийсь чинник. Хоч як пильно оберігати дитину, ці заходи виявляться марними супроти конституційного чинника; крім того, їх важче запровадити, ніж уявляє собі вихователь, а водночас вони створюють дві нові небезпеки, якими аж ніяк не можна легковажити. Вони можуть, по-перше, мати завеликий успіх, тобто сприятимуть надмірному сексуальному згніченню, шкідливому своїми наслідками; по-друге, вони посилають дитину в життя безборонною супроти владних вимог сексуальності, яких можна сподіватися в періоді статевого дозрівання. Тож лишається вельми сумнівним, якими великими можуть бути успіхи профілактики в дитинстві і чи стане змінене ставлення до реальності кращим вихідним пунктом для запобігання неврозам.

Повернімося тепер знову до симптомів. Отже, симптоми створюють замінник реально недосяжного задоволення з допомогою регресії лібідо в попередні періоди життя; з регресією неодмінно пов’язаний відступ до давніших стадій розвитку чи то вибору об’єкта, чи то сексуальної організації. Раніше ми чули, що невротик прикутий до якоїсь частки своєї минувшини; тепер ми вже знаємо, що це той період минувшини, коли його лібідо не бракувало задоволення, коли він був щасливий. Користуючись спогадами або уявленнями, сформованими згодом, невротик дуже довго переглядає свою біографію, поки врешті знайде той період, і часом навіть змушений повертатись у часи, коли був немовлям. Симптом у тій або тій формі відтворює ранньоінфантильний спосіб задоволення, проте він перекручений унаслідок притаманної конфліктові цензури, перетворений, як правило, в почуття страждання і змішаний з елементами, які стали приводом для хвороби. Спосіб задоволення, що його забезпечує симптом, має в собі чимало незвичайного для нас, не кажучи вже про те, що пацієнт не годен його розпізнати і оте нібито задоволення сприймає як страждання й нарікає на нього. Таку зміну можна пояснити психічним конфліктом, під тиском якого мав утворитися симптом. Адже те, що колись індивідові видавалося задоволенням, повинно тепер викликати в нього опір або жах. Із неяскравим, але повчальним прикладом такої зміни почуттів ми вже знайомі. Та сама дитина, що жадібно ссе молоко з материнських грудей, через кілька років засвідчує велику нехіть до молока, яку з великими труднощами вдається подолати вихователеві. Ця нехіть зростає до огиди, коли молоко або напій, де є молоко, покрите зверху плівочкою. Ця плівочка напевне викликає спогади про колись такі палко жадані материнські груди, проте після тих давніх щасливих днів сталося відлучення, яке подіяло травматично.

Є ще одна річ, яка робить симптом незвичайним і незбагненним як засіб задоволення лібідо. Симптоми анітрохи не схожі на все те, від чого ми за нормальних умов сподіваємося задоволення. Здебільшого вони не пов’язані з об’єктом і таким чином позбуваються всякого зв’язку з зовнішньою реальністю. Ми розуміємо це як наслідок відступу від принципу реальності й повернення до своєрідного розширеного автоеротизму, того самого, що задовольняв перші вимоги сексуального інстинкту. Замість змінювати зовнішній світ симптоми змінюють тільки тіло, внутрішня дія стає на місце зовнішньої, пристосування на місце діяльності — з філогенетичного погляду це знову-таки означає дуже й дуже значну регресію. Ми зрозуміємо це все краще, дізнавшись про новий факт, розкритий під час аналітичних досліджень утворення симптомів. Далі пригадаймо, що в утворенні симптомів беруть участь ті самі неусвідомлені процеси, що й при утворенні сновидь: згущення та зсув. Як і сновиддя, симптом зображує щось уже виконаним, зображує задоволення на кшталт інфантильного, але внаслідок крайнього згущення це задоволення може бути стиснуте до єдиного відчуття чи іннервації, а внаслідок надзвичайно великого зсуву може обмежитись невеликим фрагментом усього комплексу лібідо. Тож не дивно, що ми так часто стикаємось із труднощами, намагаючись виявити в симптомі сексуальне задоволення, існування якого припускаємо й завжди можемо підтвердити.

Я вам казав, що ми маємо дізнатися щось нове — і то факт, який справді вражає й приголомшує. Ви знаєте, що через аналіз симптомів ми дістаємо знання про інфантильний досвід, на якому зафіксоване лібідо і з якого виростають симптоми. Так-от, приголомшує те, що ці інфантильні сцени не завжди правдиві. Ба більше, вони неправдиві в більшості випадків, а іноді прямо суперечать історичній правді. Як бачите, це відкриття більше, ніж будь-що інше, годиться, щоб дискредитувати або аналіз, який призводить до таких результатів, або хворих, на признання яких спирається аналіз і все розуміння неврозів. Крім того, тут є те, що вражає нас ще дужче. Якби розкритий під час аналізу інфантильний досвід щоразу був правдивий, у нас з’явилося б відчуття, ніби ми на твердому ґрунті, а якби він щоразу виявлявся сфальшованим, обертався у вигадку, фантазію пацієнта, ми були б змушені покинути той хисткий ґрунт і шукати рятунку десь-інде. Але насправді воно не так і не так, бо в одному випадку ми бачимо, що реконструйований завдяки аналізу або пригаданий дитячий досвід безперечно сфальшований, іншого разу бачимо, що він безперечно правдивий, а в більшості випадків правда і вигадка змішані. Отже, симптоми відображують то досвід, який справді був пережитий і якому можна приписати вплив на фіксацію лібідо, то фантазії пацієнта, яким, звичайно, не можна приписати таку роль в етіології. Зорієнтуватись у таких ситуаціях важко. Нашою першою опорою стане, либонь, ще одне схоже відкриття, згідно з яким ті окремі дитячі спогади, що їх здавна, задовго до психоаналізу, мала кожна людина, так само можуть бути сфальшовані або принаймні містити велику домішку неправди. Докази неправдивості здебільшого знайти дуже легко, і можна принаймні втішитися, що за це несподіване розчарування провина падає не на психоаналіз, а тим або тим чином на хворого.

Трохи поміркувавши, ми без труднощів зрозуміємо, що нас так вражає в цій ситуації. Це зневага до реальності, не­хтування відмінностей між нею та фантазією. Нас бере спокуса обуритися тим, що пацієнт марнує наш час вигаданими історіями. Дійсність і вигадка видаються нам такими далекими одна від одної, як небо і земля, ми й оцінюємо їх по-різному. Такої ж думки дотримується й хворий, коли мислить як нормальна людина. Та, коли він подає матеріал, що від симптому веде нас до ситуації, яку ми прагнемо з’ясувати і яка відтворює якийсь пережитий у дитинстві досвід, ми спочатку завжди сумніваємось, не знаючи, йдеться про правду чи вигадку. Згодом із допомогою певних ознак ми з’ясовуємо цей сумнів, і перед нами постає завдання розповісти про це й пацієнтові. Таке завдання завжди пов’язане з великими труднощами. Якщо ми з самого початку скажемо йому, що саме тепер він розповідає фантазії, якими окутав історію власного дитинства, — так само як кожен народ сповиває міфами свою забуту давню історію, — то розчаровано помітимо, що він раптом утратить усякий інтерес до дальших розповідей. Він теж хотів дізнатися правду і зневажає всіляке «химерування». Та коли ми до самого кінця цього етапу роботи вдаватимемо, ніби справді досліджуємо реальні події його дитячих літ, то ризикуємо, що згодом він зловить нас на помилці й висміє за нашу нібито легковірність. А на те, щоб зрозуміти нашу пропозицію однаково трактувати фантазію та дійсність і попервах не сушити собі голову, до вигадки чи правди належать події дитячого життя, про які йде мова, пацієнтові знадобиться чимало часу. І все-таки очевидно, що це єдиний правильний підхід до такого роду психічної продукції. Бо ж і в ній є своєрідна реальність: адже факт, що хворий створив такі фантазії, і цей факт навряд чи має менше значення для його неврозу, ніж якби він і справді пережив усе, що міститься в неврозі. Цим фантазіям притаманна психічна реальність на відміну від матеріальної, і ми мало-помалу навчаємось розуміти, що у світі неврозів визначальною є психічна реальність.

Серед подій, до яких постійно повертаються невротики в оповідях про своє дитинство і які нібито переживав кожен із них, є й дуже важливі, і тому, як на мене, про них треба згадати насамперед. Я перелічу вам приклади такого роду подій: спостереження статевих стосунків батька-матері, спокушання з боку дорослої особи та загроза кастрації. Було б великою помилкою гадати, ніби такі події ніколи не відбуваються реально, навпаки, їх дуже часто можна підтвердити свідченнями інших родичів. Наприклад, аж ніяк не рідкість, що малому хлопчикові, який починає гратися своїм членом і ще не знає, що таку діяльність слід приховувати, батько-матір чи няньки погрожують, ніби йому відітнуть член або грішну руку. Коли розпитати, батьки часто признаються в цьому і вважають, ніби така погроза цілком доцільна; чимало людей має ясні, свідомі спогади про цю погрозу, надто тоді, коли чули її в пізні дитячі літа. Коли погрозу висловлює мати чи яка інша жінка, вона, звичайно, пересуває її виконання на батька або на лікаря. В уславленій книжці «Хлоп’ятко-кошлатко» франкфуртського педіатра Гофмана, що завдячує свою популярність саме розумінню сексуальних та інших комплексів дитячого віку, ви знайдете пом’якшений варіант кастрації — відтин великого пальця як кара за його вперте смоктання. Та все ж украй неймовірно, щоб погрозу кастрації так часто висловлювали дітям, як випливає з аналізу невротиків. Ми вдовольняємося тлумаченням, що дитина вигадує таку погрозу з різних натяків, знаючи, що авто­еротичне задоволення заборонене, а також під враженням свого відкриття жіночих геніталій. Так само існує ймовірність, що мала дитина, коли вважають, ніби в неї ще немає ні розуму, ні пам’яті, могла бути свідком статевих стосунків батька-матері чи інших дорослих, і то не тільки в пролетарських родинах, і тоді є підстави гадати, що дитина опісля зрозуміє отримане враження й реагуватиме на нього. Та коли статеві стосунки описано з найдокладнішими подробицями, які навряд чи можна було спостерегти, або коли, як найчастіше й трапляється, їх подано як такі, що відбувалися ззаду, more ferarum,[39] то не залишається жодного сумніву: ці фантазії виросли зі спостережень статевих стосунків тварин (собак) і мотивуються незадоволеним бажанням підглядати, властивим дітям у роки статевого дозрівання.

Найвище досягнення такого роду — це фантазія про спостерігання статевих стосунків батька-матері ще до власного народження, перебуваючи в материнській утробі. Особливий інтерес становить фантазія спокушання, бо дуже часто це зовсім не фантазія, а реальний спогад. Але, на щастя, в дійсності це трапляється не так часто, як здається спершу, судячи з результатів аналізу. Спокушання з боку старших дітей або однолітків трапляються все ж частіше, ніж із боку дорослих. Якщо дівчатка, розповідаючи про таку подію з історії своїх дитячих літ, майже завжди називають батька як спокусника, то ні фантастична природа цього звинувачення, ні мотив, що спонукав до цього, не підлягають жодному сумніву. Фантазіями про спокушання, хоча насправді такого не було, діти, як правило, прикривають автоеротичний період своєї сексуальної активності. Дитина уникає сорому за свій онанізм, дофантазовуючи жаданий об’єкт і вводячи його в ті давніші часи. Тільки не думайте, нібито сексуальні надужиття дітей із боку найближчих родичів-чоловіків цілковито належать до сфери фантазії. Більшість аналітиків розглядали випадки, коли справді траплялися такі ситуації і це можна було безперечно довести; проте вони теж належать до пізніх дитячих літ і лише були перенесені в ранні.

Це все тільки створює в нас враження, ніби такі дитячі пригоди якимсь чином просто необхідні, ніби вони становлять неодмінний елемент неврозів. Якщо вони справді відбувалися, тоді добре, якщо ж їх у реальності не було, вони будуть виснувані з натяків і доповнені фантазією. Результат той самий, і нам ще й донині не пощастило довести, чи є певні відмінності в наслідках залежно від того, фантазія чи реальність відіграє більшу роль у тих подіях дитячого життя. Тут перед нами знову постає один з тих доповнювальних рядів, про які ми так часто згадували, проте з них усіх він вражає нас найдужче. Чого виникає потреба в таких фантазіях і звідки береться матеріал для них? Безперечно, їхнім джерелом є інстинкти, але як пояснити, що кожного разу створюються ті самі фантазії з тим самим змістом? Я вже маю готову відповідь, проте знаю, що вона видасться вам занадто сміливою. Я думаю, що ці прафантазії — так я прагну називати саме їх і, звичайно, ще деякі інші — мають філогенетичне походження. В них індивід, коли йому бракує особистого досвіду, виходить за його межі, черпаючи з досвіду прадавніх часів. Мені видається цілком можливим, що все те, що нам сьогодні розповідають під час аналізу як фантазії, — спокушання дітей, пробудження сексуальності внаслідок спостережень статевих стосунків батька-матері, погроза кастрації — чи, радше, сама кастрація, — в прадавні часи існування людської родини було реальністю, і дитина, фантазуючи, просто заповнює прогалини в індивідуальному досвіді правдивим матеріалом з доісторичного досвіду. В нас знову виникає підозра, що з психології неврозів можна більше дізнатися про первісні етапи людського розвитку, ніж із будь-якого іншого джерела.

Вельмишановні добродійки і добродії! Щойно обговорені речі змушують нас ближче приглянутись до виникнення і значення такої діяльності духу, як «фантазування». Як ви знаєте, її завжди дуже високо цінують, хоча її місце в психічному житті досі ще не з’ясоване. Я вам можу викласти тільки ось що. Як вам уже відомо, Я людини під впливом зовнішньої необхідності мало-помалу привчається шанувати реальність та дотримуватися принципу реальності і змушене при цьому тимчасово, а то й назавжди зректися певних об’єктів та цілей — не лише сексуальних — своїх жадань насолоди. Але відмова від насолоди людині завжди давалася надто тяжко: вона могла терпіти її, тільки маючи певне відшкодування. Тому людина вдавалася до психічної активності, в якій усі відібрані джерела насолоди й полишені способи задоволення існували й далі у формі, яка була вже неприступна вимогам реальності і процесові, який ми називаємо «випробуванням реальністю». Кожне жадання невдовзі набирає форми уявлення, ніби те жадання вже справджене; немає жодного сумніву, фантазія, яка відображує справджене жадання, дає задоволення, хоча людина ясно усвідомлює, що реально цього не відбувається. Фантазуючи, людина й далі тішиться свободою від зовнішнього тиску, тією свободою, якої насправді давно вже немає. Виникає стан, коли людина по черзі стає то твариною, спраглою насолод, то розважливою істотою. Бо того злиденного задоволення, яке може забезпечити їй дійсність, їй просто не вистачає. «Без допоміжних витворів не обійтися», — сказав колись Теодор Фонтане. Творення психічної царини фантазії має свій відповідник у заснуванні «резервацій», «природоохоронних парків» там, де вимоги сільського господарства, транспорту та промисловості загрожують невпізнанно змінити первісне обличчя землі. Природоохоронний парк зберігає цей давній стан, що його, на жаль, в усіх інших місцях віддано в жертву необхідності. Там усе може рости і множитись як йому заманеться — навіть некорисне й шкідливе. Отакою самою резервацією, що вирвалася з-під влади принципу реальності, є психічна царина фантазії.

Найвідомішим продуктом фантазії є так звані сни наяву, про які ми вже знаємо: це уявне задоволення честолюбних, владолюбних та еротичних бажань, що стає тим яскравішим і буйнішим, що наполегливіше дійсність закликає до скромності та терпіння. В них з усією виразністю виявляється суть вигадуваного щастя, відновлення незалежності задоволення від згоди реальності. Ми знаємо, що такі сни наяву — це ядро і модель нічних сновидь. Нічне сновиддя, по суті, — не що інше, як сон наяву з перекрученнями, властивими нічній формі психічної діяльності, що виник завдяки свободі інстинктивних збуджень. Ми вже знайомі з думкою, що й сон наяву не конче буває усвідомленим, є й неусвідомлені сни наяву. Такі неусвідомлені сни наяву — джерело як нічних сновидь, так і невротичних симптомів.

Після дальших пояснень вам стане зрозуміле значення фантазії в утворенні симптомів. Ми казали, що у випадку вимушеної стриманості лібідо, регресуючи, наснажує свої вже полишені позиції, які, проте, зберігали частку його енергії. Це твердження ми не будемо ні спростовувати, ні переглядати, тільки вставимо одну проміжну ланку. Як лібідо знаходить шлях до тих точок фіксації? Що ж, об’єкти і напрями, полишені лібідо, покинуті не зовсім: до них або до похідних від них утворень воно ще з певною силою чіпляється у фантастичних уявленнях. Лібідо потрібно лише повернутися до фантазій, щоб перед ним відкрився шлях до всіх згнічених фіксацій. Ті фантазії тішаться певною толерантністю, між ними і Я ніколи не виникне конфлікту, хоч як гостро вони можуть суперечити одне одному, поки дотримано однієї умови. Ця умова має кількісну природу і порушується внаслідок відпливу лібідо до фантазій. Завдяки цьому відпливу наснаженість фантазій енергією так зростає, що вони стають цілком здатні чинити тиск у бік реалізації. Саме це неминуче доводить до конфлікту між ними і Я. Байдуже, були вони раніше передусвідомлені чи усвідомлені, тепер вони зазнають згнічення з боку Я і стають доступні для притягання з боку неусвідомленого. А тепер від уже неусвідомлених фантазій лібідо переходить аж до їхніх джерел у неусвідомленому, повертається до власних точок фіксації.

Поворот лібідо до фантазій — проміжний етап на шляху утворення симптомів, який цілком заслуговує на окрему назву. К. Ґ. Юнґ створив для нього вельми підходящу назву інтроверсія, але, на жаль, те, що він без потреби використовує цю назву й для інших речей, зовсім негоже. Ми вважаємо, що інтроверсія означає відвернення лібідо від можливостей реального задоволення і його зосередження[40] на фантазіях, які досі терпіли як нешкідливі.

Інтроверт ще не невротик, але перебуває в хисткому становищі; при першій зміні рівноваги сил у нього сформується симптом, якщо він не знайде іншого виходу для свого застояного лібідо. Нереальний характер невротичного задоволення і нехтування різниці між фантазією і дійсністю вже наперед були визначені зупинкою на стадії інтроверсії.

Ви напевне ж помітили, що в своїх останніх поясненнях я запровадив новий чинник у структуру етіологічного ланцюга, а саме: кількість, величину енергії, про яку йдеться; цей чинник завжди слід брати до уваги. Суто якісного аналізу етіологічних передумов нам не досить. Іншими словами, суто динамічного розуміння цих психічних процесів недостатньо, треба зважати й на економічний аспект. Нам слід зрозуміти, що конфлікт між двома жаданнями виникає тільки тоді, коли буде досягнутий певний ступінь наснаження енергією, навіть якщо сутнісні передумови існують уже давно. Так само й конституційний чинник набуває патогенного значення тільки тоді, коли один частковий інстинкт набагато переважує другий частковий інстинкт, теж властивий цій людині, й формується схильність; можна навіть уявити собі, що в якісному розумінні схильності всіх людей цілком однакові і різняться між собою лише кількісними співвідношеннями. Не менш вирішальне значення має кількісний чинник і для опірності супроти невротичних хвороб; вона залежить від того, який заряд невикористаного лібідо може легко витримати людина і яку завелику частину свого лібідо вона може відвернути від сексуальних цілей і сублімувати. Кінцеву мету психічної діяльності, що її якісно можна описати як прагнення насолод та уникання страждань, з економічного погляду зображують як завдання погамувати кількості збуджень (потенціали подразнень), що діють у психічному апараті, й уникати їхнього нагромадження, яке призводить до страждань.

Оце й усе, що я збирався розповісти про утворення симптомів при неврозах. Але я не промину нагоди ще раз вам твердо нагадати: все тут сказане стосується тільки утворення симптомів при істерії. Вже при неврозі нав’язливих станів, хоча головні риси зберігаються, ми бачимо чимало відмінного. Протилежне наснаження, спрямоване проти вимог інстинктів, — у зв’язку з істерією ми згадували й про нього, — при неврозі нав’язливих станів виходить наперед і визначає клінічну картину у формі так званих реактивних утворень. Такі, а то й більші відхилення ми спостерігаємо при інших неврозах, але, досліджуючи механізм утворення їхніх симптомів, ми ще не дійшли певних висновків.

Перше ніж відпустити вас сьогодні, я хочу ще на хвилину привернути вашу увагу до того боку світу фантазії, що заслуговує на якнайширший інтерес. Адже є один зворотний шлях від фантазії до реальності, і той шлях — мистецтво. За своїми схильностями митець — таки інтроверт, якому й до неврозу недалеко. На нього тиснуть надміру могутні інстинктивні потреби, він прагне честі, влади, багатства, слави й жіночого кохання, проте йому бракує засобів досягти цих усіх насолод. Тому, як і будь-хто незадоволений, він відвертається від дійсності й переносить усі свої інтереси, а також своє лібідо на вибудову тих бажань у світі власної фантазії, звідки дорога може допровадити й до неврозу. Потрібний збіг багатьох різних чинників, щоб таки не дійти до остаточного наслідку цього розвитку: адже відомо, як часто саме митці страждають на часткове ураження здоров’я через неврози. Либонь, їм притаманна надто могутня здатність до сублімації й певна поступливість згнічення, яке визначає конфлікт. Проте поворот до реальності митці знаходять наступним чином. Митець — не єдина людина, що живе у світі фантазії. Суміжний світ фантазії тішиться загальною прихильністю всього людства, і кожна знедолена душа сподівається знайти в ньому затишок і розраду. Але для немитця доступ до насолоди з джерел фантазії дуже обмежений. Безжальність згнічень, що їх він зазнає, змушує його задовольнятися злиденними снами наяву, які можуть стати усвідомленими. А справжній митець може скористатися набагато більшим. Він, по-перше, тямить, як обробити свої сни наяву так, щоб вони втратили все особисте, яке відтручує решту людей, і стали втішними для них, тямить, як їх пом’якшити так, щоб нелегко було вгадати, що вони походять із заборонених джерел. Митець, крім того, володіє загадковою спроможністю формувати певний матеріал, аж поки він адекватно відтворить його фантастичні уявлення, і вміє з цим відображенням своїх неусвідомлених фантазій пов’язати такі потоки насолоди, що вони принаймні тимчасово стають сильніші від згнічень і змітають їх. Маючи таку спроможність, митець водночас і решті людей дає можливість знову черпати затишок і розраду з їхніх власних неусвідомлених джерел насолоди, що були якийсь час недоступні, викликає їхню вдячність та захват і завдяки своїм фантазіям досягає того, чого попервах досягав тільки у фантазіях: честі, влади й жіночого кохання.

Лекція 24 Звичайна нервозність

Вельмишановні добродійки і добродії! Після того як на останній лекції ми впоралися з такою великою роботою, я на якийсь час полишу тему нашого викладу і звернуся до вас.

Бо я знаю, що ви незадоволені. «Вступ до психоаналізу» ви уявляли собі інакше. Ви сподівалися, що я вам подаватиму живі приклади, а не теорію. Ви скажете мені, що одного разу, коли я вам запропонував паралель «У бельетажі й на першому поверсі», ви таки трохи зрозуміли причини неврозів, тільки годилося б подавати реальний приклад, а не вигадану історію. Або що, коли я на початку описав вам два симптоми — сподіваймось, не вигадані — й пояснив, як їх тлумачити і як вони пов’язані з життям хворого, почали розуміти «значення» симптомів і сподівалися, що я й далі розповідатиму такі приклади. Натомість я став викладати розлогі, вкрай неясні й незавершені теорії, щоразу додаючи до них щось нове, та використовував уявлення, з якими вас іще не знайомив, від суто дескриптивної подачі матеріалу пере­йшов до динамічної концепції, від неї — до так званої економічної, й через це вам тепер важко збагнути, скільки з уже запроваджених наукових термінів означають те саме, бо їх тільки ставили один замість одного з мотивів евфонії; я запровадив такі широкі концепції, як принцип насолоди і принцип реальності, розповів, що у вас виявляється успадкована філогенетична спадщина, і замість пояснити знову чимшвидше прибрав з ваших очей те, що й без цього було незрозуміле.

Чому я не почав свого вступу до вивчення неврозів з того, що ви самі знаєте про нервозність і що давно вже збуджує вашу цікавість? Чому я не почав з рис, які притаманні невротикам, з їхніх незбагненних реакцій на людські взаємини й зовнішні впливи, з їхньої дратливості, неможливості покластися на них, з їхньої негодящості до діла? Чому я не вів вас крок за кроком від простих повсякденних форм нервозності до її загадкових крайніх виявів?

Так, шановні добродійки і добродії, ваші закиди слушні. Я не так уже й хизуюся своїм викладацьким мистецтвом, щоб думати, ніби кожен його ґандж має свій особливий чар. Я навіть думаю, що задля більшої для вас користі годилося б викладати інакше, і таким і справді був мій задум. Але не завжди щастить здійснити свої цілком зважені наміри. В самому матеріалі міститься щось таке, що немов опановує людину й відвертає її від первісних задумів. Навіть таке нібито звичайне завдання, як упорядкування добре знайомого матеріалу, не завжди залежить від волі автора, а відбувається якимсь своїм чином, і потім можна лише дивуватися, чому сталося так, а не інакше.

Одна з причин, мабуть, полягає в тому, що назва курсу «Вступ до психоаналізу» не відповідає тому розділові, в якому йдеться про неврози. За вступ до психоаналізу нам правило вивчення хибних дій та сновидь; учення про неврози — це сам психоаналіз. Я не вірю, що за такий короткий час я міг би викласти весь матеріал учення про неврози інакше, ніж у такій сконцентрованій формі. Адже вам треба було розповісти про сенс і значення симптомів у зв’язку з зовнішніми та внутрішніми передумовами й механізмом утворення симптомів. Саме це я й спробував зробити, і цей матеріал більш-менш становить ядро того, що сьогодні може запропонувати психоаналіз. При цьому ми багато говорили про лібідо та його розвиток, трохи згадували й розвиток Я. Завдяки вступові ви підготовані й до розуміння основ нашої техніки, розуміння широких концепцій неусвідомленого та згнічення (опору). В одній із наступних лекцій ви дізнаєтесь, де саме психоаналітична праця органічно триває далі. Тим часом я ніколи від вас не приховував, що весь наш виклад спирається тільки на вивчення єдиної групи невротичних уражень — так званих неврозів переносу, а механізм утворення симптомів я простежив тільки на прикладі неврозу істерії. Хоча ви, може, й не здобули твердих знань і не пам’ятаєте кожної подробиці, я все-таки сподіваюсь, що ви принаймні маєте уявлення, якими засобами послуговується психоаналіз, які проблеми він порушує і які результати здатний запропонувати.

Я приписав вам побажання, щоб я почав розповідати про неврози з опису поведінки невротиків, страждань, яких вони зазнають при неврозах, і того, як вони захищаються від них, як пристосовуються до них. Це, звичайно, цікавий і вартий вивчення матеріал, його не дуже важко й розглядати, проте немає рації починати саме з нього. Адже виникла б небезпека не відкрити неусвідомленого, не помітити великого значення лібідо, і все було б оцінене так, як воно видається Я самого невротика. Те, що це Я — ненадійна і аж ніяк не безстороння інстанція, видно як на долоні. Бо Я — це сила, яка заперечує неусвідомлене і згнічує його, — тож як можна покладатися на нього в усьому, що стосується неусвідомленого? А згнічене передусім складається з відкинутих вимог сексуальності; цілком зрозуміло, що ми ніколи не ді­знаємось про їхній обсяг і значення, переймаючи погляди Я. Тільки-но почавши здогадуватись про природу згнічення, нам слід застерегтися, щоб не поставити за суддю в цій справі одну з двох супротивних сторін, і, звичайно, не переможну. Ми вже попереджені, що признання Я можуть завести на хибний шлях. Якщо вірити Я, воно нібито всюди активне, тобто само прагнуло створити свої симптоми. Ми знаємо, що великою мірою Я поводиться пасивно, проте згодом намагається приховати й прикрасити таке своє поводження. Але ці спроби не завжди йому вдаються — при симптомах неврозу нав’язливих станів воно змушене визнати, що стикається з чимсь чужим, насилу боронячись від нього.

Хто не дотримається цих засторог і прийматиме фальсифікації Я за чисту монету, той і справді полегшить собі завдання і уникне всього того опору, на який наражається психоаналіз, наголошуючи неусвідомлене, сексуальність і пасивність Я. Той може заявити разом з Альфредом Адлером, що «нервозний характер» — причина неврозу, а не його наслідок, але буде нездатний пояснити бодай одну подробицю утворення симптомів або хоч однісіньке сновиддя.

Ви запитаєте: «Невже й справді не можна об’єктивно з’ясувати, яку роль відіграє Я в нервозності й утворенні симптомів, не нехтуючи цілковито при цьому ті чинники, що їх відкрив психоаналіз?» Я відповім: «Звичайно, це має бути можливим і колись таке й справді станеться, але психо­аналіз працює в іншому напрямі, тож йому й не годиться починати саме з цього». Зате можна добре передбачити, коли це завдання стане складовою частиною психоаналізу. Є неврози, в яких Я бере набагато діяльнішу участь, ніж у тих, що ми їх вивчали досі, й такі неврози ми називаємо нарцисичними. Аналітичне дослідження цих уражень дозволить нам найбезсторонніше і найнадійніше з’ясувати участь Я в невротичних захворюваннях.

Один із зв’язків Я зі своїм неврозом такий очевидний, що його можна помітити з самого початку. Його, здається, не бракує ніде, але найвиразніше він проступає при тих ураженнях, до розуміння яких нам сьогодні ще дуже далеко: при травматичних неврозах. Вам треба знати, що у спричиненні й механізмі всіх розмаїтих форм неврозів завжди беруть участь ті самі чинники, проте при утворенні симптомів головного значення набуває той або той з цих чинників. Це немов актори однієї трупи, де кожен має своє головне амплуа: герой, довірник, інтриган тощо, але кожен обирає для свого бенефісу іншу п’єсу. Приміром, фантазії, що обертаються в симптоми, найпомітніші при істерії, протилежне наснаження, або реактивні утворення Я, займає чільне місце при неврозі нав’язливих станів; те, що ми у сновиддях назвали вторинним опрацюванням, виступає наперед як марення при параної.

Тож при травматичних неврозах, а надто спричинених жахіттями війни, ми з усією ясністю виявляємо егоїстичні мотиви Я, що прагне користі й захисту; їх самих навряд чи досить для виникнення хвороби, але вони підтримують і живлять її, коли вона вже виникла. Мета цих мотивів — уберегти Я від небезпек, загроза яких і стає приводом до захворювання; вони стають перешкодою й для одужання, яке настає тільки тоді, коли здається, ніби небезпека більше не повториться або коли Я дістає відшкодування за пережиту небезпеку.

Але такий самий інтерес Я виявляє і в усіх інших випадках виникнення та існування неврозів. Ми вже казали, що Я теж підтримує симптом, бо в ньому є такий елемент, який пропонує задоволення згніченим тенденціям Я. Крім того, залагодження конфлікту через утворення симптомів — найвигідніший і найприємніший вихід для принципу насолоди; воно безперечно позбавляє Я важкої і прикрої внутрішньої роботи. Ба більше, є навіть випадки, коли й лікар змушений визнати, що перехід конфлікту в невроз — найменш шкідливий і соціально найприйнятніший вихід. Не дивуйтеся, почувши, що часом навіть сам лікар змушений ставати на бік хвороби, з якою бореться. Бо ж не годиться йому геть в усіх життєвих ситуаціях грати роль фанатика здоров’я, він знає, що на світі є не тільки невротичні страждання, а й реальні нещастя, яких не можна уникнути, необхідність часом вимагає від людини, щоб вона пожертвувала власним здоров’ям, і лікар знає, що завдяки такій жертві однієї людини відвертається лихо від багатьох інших людей. Отже, якщо можна сказати, що кожен невротик від конфлікту втікає в хворобу, слід припустити, що в багатьох випадках ця втеча цілком обґрунтована, і лікар, ді­знавшись про такий стан речей, мовчки й делікатно відступить.

Але провадьмо далі наш виклад, незважаючи на такі виняткові випадки. За звичайних обставин ми бачимо, що завдяки втечі в невроз Я дістає певний внутрішній виграш від хвороби. В багатьох життєвих ситуаціях його часто супроводить зовнішній виграш, більш-менш високо оцінюваний у реальності. Розгляньмо найчастіший випадок такого роду. Жінка, з якою чоловік поводиться дуже брутально і нещадно експлуатує її, досить-таки регулярно знаходить вихід у неврозі, — якщо це уможливлюють її схильності, якщо вона надто боязлива або порядна, щоб потай шукати розради в іншого чоловіка, якщо вона не досить сильна, щоб, попри всі зовнішні стримування, розлучитися з чоловіком, якщо в неї немає перспектив самій утримувати себе або знайти кращого чоловіка і якщо вона, крім того, сексуально міцно прив’язана до свого брутального чоловіка. Її хвороба буде лише її зброєю в боротьбі проти надміру сильного чоловіка, зброєю, яку вона може вжити задля оборони і надужити задля помсти. На хворобу вона може скаржитись, хоча, мабуть, скаржитись на свій шлюб не наважиться. В лікарі вона знаходить собі помічника і змушує свого звичайно жорстокого чоловіка дбати про неї й дозволяти на якийсь час бути відсутньою вдома, тобто й звільнятися від шлюбного ярма. Там, де такий зовнішній або випадковий виграш від хвороби добре виражений і реально його нічим не можна замінити, не слід дуже високо оцінювати можливості вплинути на невроз із допомогою терапії.

Тут ви мені закинете, що все сказане про виграш від хвороби цілком промовляє на користь поглядів, які я вже відкинув, думки, мовляв, Я само прагне неврозів і створює їх. Але стривайте, добродійки і добродії, це, можливо, означає лише те, що Я приймає неврози, яким аж ніяк не може перешкодити, і використовує їх з якнайбільшою вигодою, якщо від них узагалі можна мати вигоду. Це лише один бік справи, хоч і приємний. Коли невроз дає виграш, Я дуже добре порозумівається з ним, але він дає не тільки виграші. Як правило, невдовзі з’ясовується, що, погодившись із неврозом, Я здійснило кепську оборудку. За вирішення конфлікту воно заплатило надто дорогою ціною, і страждання, породжені симптомами, мабуть, не менш тяжкі, ніж страждання, спричинені конфліктом, а можливо, й перевершують їх. Я хоче позбутися страждань, пов’язаних із симптомами, проте не хоче втрачати виграшу від хвороби, — й саме цього йому не щастить зробити. Отож виявляється, що Я не було таким абсолютно активним, як йому здавалося, і нам слід добре запам’ятати цей факт.

Вельмишановні добродійки і добродії, коли ви як лікарі почнете працювати з невротиками, то скоро відмовитесь від сподівань, що ті з хворих, котрі найбільше скаржаться й нарікають на свою хворобу, найшвидше підуть назустріч вашим зусиллям і чинитимуть щонайменший опір. Радше буває навпаки. Ви без труднощів зрозумієте: все, що збільшує виграш від хвороби, посилює опір, пов’язаний зі згніченням, і перешкоджає терапевтичному впливу. До тієї частини виграшу від хвороби, що, так би мовити, народжується з симптомом, слід додати ще другу, яка виникає згодом. Коли така психічна структура, як хвороба, існує довгий час, вона зрештою поводиться мов незалежна істота, виявляє щось подібне до інстинкту самозбереження; формується своєрідний modus vivendi між нею та іншими складниками психічного життя — навіть тими, які, по суті, ворожі їй, — і навряд чи бракує нагод, коли вона знову може засвідчити свою корисність і потрібність, хвороба немов набуває вторинної функції, і та функція знову зміцнює її статус. Візьмімо тепер замість прикладу з патології яскраву ілюстрацію з повсякденного життя. Тямущий робітник, що сам собі заробляв на прожиття, внаслі­док нещасного випадку на виробництві став калікою. Роботі тепер уже кінець, але бідолаха від часу до часу отримує невеличку пенсію за каліцтво й навчився використовувати свою куксу як жебрак. Його новий, хоч і погіршений спосіб існування цілковито спирається на те, що урвало його попереднє існування. Якби ви змогли усунути його каліцтво, то попервах позбавили б його засобів існування, бо постало б питання, чи він ще здатний узятися до попередньої роботи. Те, що при неврозах відповідає такому вторинному використанню хвороби, можна назвати вторинним виграшем від хвороби, ставлячи його поряд із первинним.

Загалом я хочу вам нагадати, щоб ви не недооцінювали практичного виграшу від хвороби і не перебували під дуже великим враженням його теоретичного значення. Як не брати до уваги раніше згаданих винятків, виграш завжди нагадує нам одну з ілюстрацій «розуму звірів», які подає Оберлендер у своїх «Fliegenden Blättern». Араб їде верхи на верблюді по вузенькій стежці, прорубаній на схилі крутої гори. Раптом за поворотом він помічає лева, що готується скочити на нього. Вершник не бачить виходу: з одного боку — прямовисна стіна, з другого — прірва; повернути й утікати неможливо, вже пропащий, гадає він. Натомість верблюд не такої думки. Разом із вершником він шугає в прірву, лев тільки очима кліпнув. Як правило, допоміжні засоби, що їх створює невроз, дають для хворого не кращий результат. Можливо, це стається тому, що вирішення конфлікту через утворення симптомів — зрештою, автоматичний процес, який може не відповідати вимогам життя і водночас не даватиме людині використовувати свої найкращі й найвищі сили. Якщо існує можливість вибирати, перевагу слід віддавати чесній боротьбі з долею.

Вельмишановні добродійки і добродії! Я повинен вам пояснити ще й інші мотиви, чому я не почав викладу вчення про неврози з повсякденної нервозності. Ви, можливо, гадаєте, ніби я так учинив через те, що потім мені було б набагато важче довести сексуальне походження неврозів. Але ви помиляєтесь. Щоб дійти такого висновку, при неврозах переносу ми й справді мусили починати з тлумачення симптомів, натомість при поширених формах так званих актуальних неврозів етіо­логічне значення сексуального життя — очевидний факт, якого годі не помітити. Я натрапляв на нього понад двадцять років, поки одного разу запитав себе, чому, обстежуючи невротиків, ми послідовно обминаємо все, що пов’язане з їхньою сексуальною активністю. Тодішні мої дослідження призвели до того, що я втратив популярність у хворих, зате невдовзі завдяки своїм зусиллям я дійшов висновку, що коли vita sexualis нормальне, немає ніяких неврозів — я маю на увазі, актуальних неврозів. Я знаю, що це твердження занадто ігнорує властиві людям індивідуальні відмінності й містить велику невизначеність, неминуче пов’язану зі словом «нормальний», але як приблизний орієнтир воно й досі зберігає свою вагу. Я тоді навіть зайшов так далеко, що визначав специфічні зв’язки між певними формами неврозів і окремими формами сексуальних розладів; не сумніваюся, що сьогодні я міг би провести ті самі спостереження, якби мав перед собою такий же матеріал хворих. Я досить часто спостерігав, що чоловік, задовольняючись якоюсь неповноцінною формою сексуального задоволення, наприклад онанізмом з допомогою руки, захворює на певну форму актуального неврозу і цей невроз швидко поступається місцем іншому, коли чоловік удається до іншого, теж не бездоганного способу сексуального задоволення. Тоді я за змінами в стані хворого міг визначати зміну способів його статевого життя; крім того, я навчився затято боронити свої припущення, аж поки мені вдавалося подолати нещирість пацієнта і змусити його підтвердити мої висновки. Правда, вони тоді воліли перейти до якогось іншого лікаря, що не так ревно розпитував би про їхнє сексуальне життя.

Навіть тоді я не міг не помічати, що причини хвороби не завжди пов’язані з сексуальністю. Один пацієнт справді захворює безпосередньо на ґрунті сексуального розладу, а другий — тому, що втратив своє майно або перехворів на тяжку органічну недугу. Таке розмаїття причин я поясню згодом, коли ми прозирнемо ті взаємовідносини, які, на нашу думку, існують між Я і лібідо, — і що глибше ми глянемо, то задовільніше пояснимо. Людина тільки тоді захворює на невроз, коли її Я втратило спроможність давати собі раду з лібідо. Що сильніше Я, то легше йому впоратись із таким завданням, кожне, байдуже чим спричинене ослаблення Я матиме такі самі наслідки, як і надмірне зростання вимог лібідо, тобто вможливить невротичне захворювання. Є й інші, потаємні зв’язки між Я і лібідо, які, проте, нині не входять до кола питань, які ми розглядаємо, і тому я не говоритиму про них. Найістотніше і найповчальніше для нас наступне: в кожному випадку, байдуже, які обставини спричинили хворобу, невротичні симптоми породжені лібідо і свідчать про його ненормальне застосування.

А тепер я повинен звернути вашу увагу на вирішальну різницю між симптомами актуальних неврозів і симптомами психоневрозів, першу групу яких, неврози переносу, ми дотепер так довго вивчали. В обох випадках симптоми походять із лібідо, тобто є способами його ненормального застосування, сурогатами задоволень. Проте симптоми актуальних неврозів — головний біль, болючі відчуття, подразнення якогось органа, ослаблення або загальмування якоїсь функції — не мають жодного «сенсу», ніякого психічного значення. Вони не просто побіжно виявляються на тілі, як, приміром, істеричні симптоми, а самі є суто соматичними процесами, при виникненні яких не постає всіх складних психічних механізмів, що ми їх уже вивчили. Отже, вони справді відповідають тим характеристикам, які дуже довго приписували психоневротичним симптомам. Але як вони можуть бути виявами лібідо, про яке ми дізналися, що воно становить рушійну силу психіки? Ну, шановні добродійки і добродії, це дуже просто. Дозвольте мені нагадати вам одне з найперших заперечень, висунутих проти психоаналізу. Тоді казали, ніби він силкується виробити суто психологічну теорію невротичних явищ, а це цілком безперспективне завдання, бо психологічні теорії не можуть прояснити виникнення хвороб. Ці критики воліють забувати, що сексуальні функції не є суто психічними, — так само як не є і суто соматичними. Вони впливають і на тіло, і на психіку. Якщо в симптомах психоневрозів добачати психічні вияви сексуальних розладів, ми й не здивуємось, виявивши, що актуальні неврози — це безпосередні соматичні наслідки сексуальних розладів.

Клінічна медицина дає нам вартісну й підтверджену працею багатьох дослідників вказівку до розуміння актуальних неврозів. Подробицями своєї симптоматики і властивістю впливати на всі органи та функції тіла актуальні неврози надзвичайно схожі на хворобливі стани, спричинені хронічною дією чужорідних отруйних речовин або раптовим припиненням їхньої дії, тобто на інтоксикації та абстиненцію. Обидві групи уражень стануть ще ближчі між собою, коли порівняти їх зі станом, який існує при базедовій хворобі, що, як з’ясовано, теж виникає внаслідок інтоксикації, але діють не ті токсини, які вводять у тіло ззовні, а вироблені в самому організмі в процесі обміну речовин. Думаю, нам слід скористатися цією аналогією і вважати неврози за наслідки порушення сексуального обміну речовин, що виникає, коли сексуальних токсинів виробляється більше, ніж їх може засвоїти людина, або коли внутрішні і навіть психічні обставини перешкоджають правильному використанню тих речовин. У народній творчості з давніх-давен поширені такі припущення про природу сексуального жадання, кохання там називається «сп’янінням», а закоханість виникає від якогось любовного дання, причому дія цього напою певною мірою виявляється й зовні. З цієї нагоди можна згадати про ерогенні зони й про те, що сексуальне збудження може виникати в найрізноманітніших органах. А в усьому іншому слова «обмін сексуальних речовин» або «хімізм сексуальності» — не що інше, як пустий звук; ми нічого про це не знаємо і навіть не годні вирішити, чи нам слід припускати існування двох сексуальних речовин, що їх можна було б назвати «чоловічою» та «жіночою», чи слід задовольнитись одним сексуальним токсином, у якому можна вбачати носія всіх подразнень, що їх породжує лібідо. Тож теорія психоаналізу, яку ми створили, — насправді лише надбудова, що колись таки твердо ляже на свій органічний підмурок, але поки що ми не знаємо його.

Психоаналіз як науку характеризує не матеріал, який він розглядає, а методи його роботи. Не змінюючи суті цих методів, їх можна з не меншим успіхом застосувати до історії культури, релігієзнавства, міфології, ніж до вчення про неврози. Метою і досягненням психоаналізу стало не що інше, як відкриття неусвідомленого в психічному житті. Психо­аналіз ніяк не може підступитися до вирішення проблеми актуальних неврозів, симптоми яких, імовірно, виникають уна­слідок прямих інтоксикацій; він може лише трохи прояснити її, полишивши це завдання медико-біологічним дослідженням. Тепер ви, мабуть, краще розумієте, чому я саме так скомпонував свій матеріал. Якби я вам викладав «Вступ до теорії неврозів», було б безперечно слушно почати від простих форм актуальних неврозів і йти до складних психічних хвороб, спричинених порушеннями лібідо. Я спершу мав би розповісти все, що ми з різних джерел знаємо або гадаємо, ніби знаємо, про актуальні неврози, а потім заговорив би про психоаналіз як про найважливіший метод, який дає змогу прозирнути природу психоневрозів. Натомість я мав намір прочитати курс «Вступ до психоаналізу» і оголосив про це; для мене важливо, щоб ви мали уявлення про психоаналіз, а не якесь знання про неврози, і тому актуальні неврози, які нічого не дають для розуміння психоаналізу, я не міг висувати на перше місце. Думаю, такий мій вибір найпридатніший і для вас, бо з огляду на свої незглибимі гіпотези й далекосяжні взаємозв’язки психоаналіз заслуговує на місце серед зацікавлень кожної культурної людини; вчення про неврози — такий же розділ медицини, як і будь-які інші.

Тим часом у вас є підстави сподіватися, що й про актуальні неврози ми дізнаємось щось цікаве. Ці сподівання зумовлює вже навіть тісний клінічний зв’язок актуальних неврозів із психоневрозами. Отож я розкажу вам, що ми розрізняємо три чисті форми актуальних неврозів: неврастенію, невроз страху та іпохондрію. Навіть така класифікація зазнає критичних закидів: терміни, щоправда, вживані повсюдно, проте їхнє значення хистке й непевне. Є лікарі, що заперечують будь-яке виокремлення в плутаному світі невротичних явищ, не вирізняють ніяких клінічних єдностей, чи то типів хвороб, і навіть не визнають поділу на актуальні неврози та психоневрози. Думаю, вони зайшли задалеко й проминули шлях, що веде до поступу. Названі форми неврозів інколи трапляються в чистій формі, а найчастіше комбінуються один з одним і з якимсь психоневротичним ураженням. Цей факт не конче має спонукати нас відмовитись розрізняти їх. Подумайте про різницю між ученням про мінерали та петрологію в мінералогії. Мінерали описують індивідуально, — певне, з огляду на обставину, що їх так часто знаходять у вигляді кристалів, виразно відокремлених від свого середовища. Гірські породи складаються з суміші мінералів, які поєдналися, звичайно ж, не випадково, а внаслідок умов свого формування. В ученні про неврози ми ще дуже мало розуміємо процес їхнього розвитку, щоб сформулювати щось подібне до петрології. Ми, проте, чинимо найрозумніше, коли з усієї сукупності спершу вибираємо розрізнювані клінічні елементи, які можна порівняти з мінералами.

Важливим додатком до наших знань про утворення симптомів при психоневрозах є вартий згадки зв’язок між симптомами актуальних неврозів та симптомами психоневрозів: симптом актуального неврозу часто становить ядро або попередню стадію психоневротичного симптому. Найвиразніше такий зв’язок проступає між неврастенією і неврозом переносу, названим конверсійною істерією, між неврозом страху та істерією страху, а також між іпохондрією і формами, які ми розглянемо згодом, а саме парафренією (dementia praecox і параноєю). Візьмімо за приклад випадок істеричного головного болю або шпигання в попереку. Аналіз свідчить, що через згущення та зсув він стає сурогатом задоволення для цілої низки сексуальних фантазій або спогадів. Але колись цей біль існував реально, і тоді він був симптомом, безпосередньо спричиненим сексуальним токсином, соматичним виявом збудження лібідо. Ми аж ніяк не стверджуємо, що всі істеричні симптоми мають таке ядро, але виявляється, що таке ядро наявне дуже часто і що всі — чи то нормальні, чи то патологічні — наслідки впливів на тіло збуджень лібідо найпридатніші для утворення симптомів істерії. Вони тоді відіграють роль піщинки, яку молюск огортає шарами перламутру. Таким самим чином минущі ознаки сексуального збудження, яке супроводить статевий акт, стають найзручнішим і найпридатнішим матеріалом для утворення психоневротичних симптомів.

Процес, подібний до згаданих, становить для нас великий діагностичний і терапевтичний інтерес. В осіб, що схильні до неврозів, проте ще не страждають на яскраво виражене захворювання, нерідко трапляється, що якесь хворобливе ураження тіла — як-от унаслідок запалення або травми — спонукає до дії процес утворення симптомів, і цей процес чимшвидше перетворює той наданий реальністю симптом у представника всіх тих неусвідомлених фантазій, що тільки й чекали, щоб знайти якийсь засіб вираження. Лікар у такому разі вдається то до одного терапевтичного методу, то до другого, прагнутиме або усунути органічні підвалини симптому, не переймаючись їхнім інтенсивним невротичним опрацюванням, або подолати невроз, який постав із такої нагоди, нехтуючи його органічні передумови. Успіх лікування виправдає то одну, то другу з терапевтичних методик, а виробити загальні приписи для таких мішаних випадків навряд чи можлива річ.

Лекція 25 Страх

Вельмишановні добродійки і добродії! Те, що я на минулій лекції розповів про звичайну нервозність, видалось вам, напевне, найфрагментарнішим і найгіршим з усіх моїх пояснень. Я знав це й передчував, що ніщо не здивує вас дужче, ніж те, що я навіть не згадував страху, на який нарікає багато невротиків, описуючи його як свої найтяжчі страждання, — і він справді може набувати в них незвичайної сили, змушуючи вдаватись до найбезглуздіших засторог. Але, вчинивши так, я принаймні не намірявся скоротити свій виклад; навпаки, я збирався дуже гостро поставити проблему страху в невротиків і докладно пояснити її.

Саме явище страху не потребує пояснень: кожен з нас бодай коли-небудь мав таке відчуття, або, точніше, відчував цей афективний стан. Але, думаю, ніхто досить серйозно не замислювався, чому саме невротики відчувають набагато більший страх, ніж решта людей. Можливо, це вважали за цілком зрозумілу річ: адже слова «нервовий» і «переляканий» так часто вживають одне замість одного, немов вони означають те саме. Проте на це ми не маємо ніякого права: деякі перелякані люди в усьому іншому аж ніяк не нервові, а деякі невротики страждають на багато різних симптомів, серед яких, однак, немає схильності до страху.

Хай там як, твердо з’ясовано, що проблема страху — це вузловий пункт, у якому сходяться найрізноманітніші й найважливіші питання, загадка, розгадка якої може яскраво висвітлити все наше психічне життя. Я не стверджую, ніби зможу вам дати певну розгадку, але ви, звичайно, сподіваєтесь, що й до цієї теми психоаналіз підступає зовсім інакше, ніж академічна медицина. Там, здається, насамперед цікавляться анатомічними процесами, завдяки яким виникає страх. Сповіщають, що подразнюється medulla oblongata (довгастий мозочок), а хворий дізнається, що в нього невроз блукаючого нерва. Medulla oblongata — дуже цікавий і чудовий об’єкт. Я добре пам’ятаю, скільки часу й зусиль присвятив його вивченню багато років тому. Але сьогодні я мушу вам признатись: я не знаю нічого, що було б байдужішим для психологічного розуміння страху, ніж знання нервових шляхів, по яких поширюється збудження страху.

Передусім страх можна дуже довго розглядати, взагалі не згадуючи про нервозність. Ви зрозумієте мене без ніяких пояснень, коли я позначу цей різновид страху як реальний страх, на відміну від невротичного. Реальний страх видається нам чимсь раціональним і природним, його можна назвати реак­цією на сприйняття зовнішньої небезпеки, тобто сподіваного, передбачуваного ушкодження; він пов’язаний із рефлексом утечі, і його можна вважати за вияв інстинкту самозбереження. За яких обставин, тобто перед якими об’єктами і в яких ситуаціях виникає страх, великою мірою — і це цілком природно — залежить від обсягу наших знань і від почуття влади над зовнішнім світом. Ми не дивуємося, що дикун боїться гармати або сонячного затемнення, тоді як біла людина, яка вміє використовувати зброю і здатна передбачати астрономічні явища, в таких ситуаціях не лякається. Іншим разом причиною страху стає якраз завелике знання, бо воно завчасу прозирає небезпеку. Дикун відсахується, побачивши в лісі сліди, бо вони свідчать про близькість хижого звіра, а для необізнаної білої людини ті сліди нічого не означають. Досвідчений моряк із жахом спостерігає хмаринку на небі, бо вона віщує близьку вже бурю, а пасажир не звертає на неї уваги.

Міркуючи далі, ми доходимо висновку, що думка, ніби реальний страх — раціональний і доцільний, потребує ґрунтовного перегляду. Адже єдиною доцільною поведінкою перед загрозою небезпеки була б холодна, зважена оцінка власних сил, порівнюючи з величиною небезпеки, і подальший висновок, що саме дає найбільше шансів на щасливий кінець: утеча, оборона чи, може, власний напад. Коли триматися такого міркування, для страху не лишається місця: все, що стається, відбулося б так само добре або навіть краще, якби страху не виникало. Адже ви знаєте: коли страх надміру сильний, він виявляється вкрай недоцільним, паралізує всяку дію і навіть утечу. Реакція на небезпеку звичайно складається з суміші афекту страху і захисної дії. Сполохана тварина боїться й утікає, але доцільна тут «утеча», а не «страх».

Тож з’являється спокуса припустити, що в зародженні страху ніколи немає доцільності. Можливо, ми краще зрозуміємо цю думку, якщо ретельно проаналізуємо ситуацію страху. Перший її елемент — це готовність до небезпеки, що виявляється в підвищеній сенсорній чутливості й моторній напрузі. Цю очікувальну готовність безперечно слід вважати за корисну, бо, якби її раптом не стало, це могло б мати серйозні наслідки. Від неї, з одного боку, походить моторна дія — передусім утеча, а на вищому щаблі — активна оборона, а з другого боку — стан, який ми відчуваємо як страх. Що більше розвиток страху обмежується самим тільки його зародженням, просто сигналом, то з меншими перешкодами відбувається перехід — готовність до страху поступається дії, то доцільнішим стає весь процес. Отже, як на мене, готовність до страху — доцільний компонент, а розвиток страху — недоцільний компонент того, що ми називаємо страхом.

Гадаю, не слід заглиблюватись у питання, чи слова «страх», «боязнь», «переполох» мають у нашій мові однакове або різні значення. На мій погляд, страх — це певний стан, незалежний від об’єкта, тоді як при боязні вся увага спрямована на об’єкт. Натомість переполох, здається, має окреме значення, а саме: це стан, спричинений несподіваною небезпекою, якому не передувала готовність до страху. Тож можна сказати, що з допомогою страху людина захищається від переполоху.

Вашої уваги, мабуть, не уникла певна багатозначність і невизначеність в уживанні слова «страх». Здебільшого під страхом розуміють суб’єктивний стан, у якому опиняється людина, відчувши, як у ній «розвивається страх»; такий стан називають афектом. Що ж таке афект у динамічному розумінні? Вочевидь щось поєднане з багатьох компонентів. Афект охоплює, по-перше, певні моторні іннервації, або способи вияву, по-друге, певні відчуття, що до того ж діляться на два види: сприймання моторних дій, які відбулись, і безпосередні чуття насолоди або страждання, які становлять, як кажуть, домінантну ноту афекту. Проте я не вірю, що цим переліком пояснив вам природу афекту. При деяких афектах, здається, можна прозирнути глибше й дізнатися, що ядром, яке поєднує всю цю комплексну структуру, є повторення певних дуже важливих попередніх життєвих переживань. Ці переживання можуть бути лише вкрай ранніми враженнями дуже загальної природи, що їх скорше можна знайти в попередній історії виду, ніж індивіда. Щоб ви краще зрозуміли мене, я міг би сказати, що стан афекту збудований так само, як напад істерії, і те, і те — наслідок, осад спогаду. Істеричний напад можна порівняти з новоутвореним індивідуальним афектом, а нормальний афект — з виявом загальної успадкованої істерії.

Лише не думайте, ніби моя розповідь про афекти — визнане надбання нормальної психології. Навпаки, це уявлення, які постали на ґрунті психоаналізу, і тільки в цій царині вони узвичаєні. Те, що можна дізнатися про афекти з психології, — приміром, з теорії Джеймса-Ланґа, — для нас, психоаналітиків, незрозуміле й не варте обговорення. Проте й своє знання про афекти ми не вважаємо за абсолютно точне; це лише перша спроба зорієнтуватись у тій темній царині. Тепер поведу далі: при афекті страху ми, здається, вже знаємо, яке надто раннє враження він відтворює раз у раз. Ми кажемо, що це акт народження, при якому відбувається те поєднання чуття страждання, реакцій спротиву й соматичних відчуттів, що стає прообразом усіх ситуацій, коли виникає загроза життю, і відтоді відтворюється в нас як стан страху. Величезне подразнення, породжене перервою в оновленні крові (зупинкою внутрішнього дихання), становило тоді причину переживання страху, тобто перший страх мав токсичну природу. Сама назва Angst («страх») — angustiae, Enge («тіснява», «тиск») — наголошує таку особливість, як утруднене дихання, що було тоді наслідком реальної ситуації, а тепер майже послідовно відтворюється в афекті. Крім того, цілком можна припустити, що вперше стан страху виник при відлученні від матері. Ми, звісно, переконані, що завдяки незліченним людським поколінням схильність до повторення цього першого стану страху так глибоко вкарбувалася в організм, що жоден індивід не може уникнути афекту страху, навіть коли його, як легендарного Макдуфа, «із лона материнського дочасно вийнято»,[41] тобто він не зазнавав народження. Що стало про­образом страху в решти тварин — не ссавців, — ми сказати не можемо. До того ж ми не знаємо, який комплекс відчуттів відповідає в цих створінь нашому страхові.

Вам, певне, було б цікаво почути, як можна дійти висновку, ніби акт народження — джерело і прообраз афекту страху. Роздуми тут прислужилися найменше, набагато більше я запозичив у наївного народного мислення. Багато років тому ми, молоді лікарі, сиділи за обідом у ресторані, і один асистент з пологового будинку розповідав про кумедні випадки, які сталися на останньому акушерському іспиті. Одну з кандидаток запитали, чому при народженні в плодових водах, які відходять, є meconium (первородний кал, екскременти), і та швидко відповіла: «Бо дитина перелякалась». З неї покепкували й не прийняли іспиту. Але я мовчки став на її бік і почав здогадуватися, що не обтяжений мудруваннями розум цієї бідолахи з простолюду відкрив важливу закономірність.

Перейдімо тепер до невротичного страху: в яких нових формах і за яких обставин виявляється страх у невротиків? Говорити тут можна дуже багато. По-перше, ми бачимо загальний переляк, так би мовити, страх, який вільно ширяє і ладен учепитися за будь-яке більш-менш придатне уявлення, який впливає на судження, зумовлює очікування й чатує на кожну нагоду виправдати себе. Цей стан ми називаємо «очікувальним страхом» або «боязливим очікуванням». Особи, яким дошкуляє такий різновид страху, з усіх можливих варіантів завжди передбачають найгірший, витлумачують кожну випадкову подію як призвістку лиха, трактують кожну непевність найнесприятливішим чином. Схильність до такого очікування лиха — риса, притаманна багатьом людям, яких з огляду на решту обставин аж ніяк не можна назвати хворими, і ми називаємо їх страхополохами й песимістами. Досить велика частка очікувального страху завжди властива нервовому розладу, який я назвав неврозом страху, зарахувавши до актуальних неврозів.

Другий різновид страху, на відміну від щойно описаного, має радше психічну природу[42] і пов’язаний із певними об’єктами та ситуаціями. Це страх напрочуд розмаїтих і часто вкрай дивних фобій. Стенлі Гол, видатний американський психолог, нещодавно завдав собі клопоту і цілій низці фобій понадавав пишні грецькі назви. Ті назви нагадують перелік десятьох єгипетських кар, тільки число їх набагато перевершує десяток.

Тож послухайте, майже кожен об’єкт або сутність може обернутися на фобію: темрява, свіже повітря, відкриті місця, коти, павуки, гусінь, змії, миші, гроза, шпичаки, кров, замкнені простори, юрмища, самотність, перехід через міст, подорож морем чи залізницею тощо. При першій спробі зорієнтуватись у цій мішанині можна поділити фобії на три групи. Чимало з об’єктів та ситуацій, які породжують страх, навіть для нас, нормальних людей, мають у собі щось лиховісне, певний зв’язок із небезпекою, і ці фобії нам зрозумілі, хоча ми визнаємо, що їхня сила надмірна. Приміром, кожен із нас, побачивши змію, відчуває страх і огиду. Отже, можна стверджувати, що змієфобія — риса загальнолюдська; Чарльз Дарвін дуже яскраво описував, як він не міг позбутися страху перед змією, яка кидалась на нього, хоча знав, що захищений від неї товстим склом. До другої групи ми відносимо випадки, коли для фобії теж характерний певний зв’язок із небезпекою, проте ми звичайно нехтуємо такі небезпеки і не зосереджуємось на них. До цієї групи належить більшість ситуативних фобій. Ми знаємо, що, їдучи залізницею, в нас більше шансів спіткатися з лихом, ніж сидячи вдома, бо ж потяги можуть зіткнутися, знаємо, що й корабель може піти на дно, причому люди, як правило, тонуть, але не думаємо про ці небезпеки й без ніякого страху подорожуємо залізницею й пароплавом. Не можна заперечити, що, коли обвалиться міст, людина, йшовши тоді по ньому, впаде в річку, але це трапляється так рідко, що ніхто не зважає на таку небезпеку. Навіть самотність має свої небезпеки, і за певних обставин ми уникаємо її, але ж не йдеться про те, що ми байдуже за яких обставин неспроможні терпіти її жодної миті. Те саме слушне і щодо юрмищ, замкнених просторів, грози й т. ін. У невротиків нам видається дивним не так зміст фобій, як їхня інтенсивність. На страх, що виявляється у фобіях, просто неможливо впливати! А часом з’являється враження, що невротики бояться зовсім не тих самих об’єктів та ситуацій, які й у нас за певних обставин можуть викликати страх і яким вони дають ті самі назви, що й ми.

Лишилася тільки третя група фобій, які зовсім для нас не­зрозумілі. Коли дужий дорослий чоловік боїться перейти вулицю чи площу в добре йому знайомому рідному місті, коли здорова, цілком розвинена жінка відчуває майже безтямний страх, бо її сукні черкнувся кіт або по кімнаті пробігла мишка, то як можна пов’язати такі ситуації з небезпекою, хоча для жертв цих фобій вона вочевидь існує? У випадку належних до цієї групи тваринних фобій аж ніяк не може йтися про посилення властивих усім людям антипатій, бо ж можна довести протилежне: чимало людей не пройде біля кота, не погукавши його й не погладивши. Миша, якої так бояться жінки, — водночас одне з найпоширеніших ласкавих імен; чимало дівчат, які з насолодою дослухаються, коли їх так називають кохані, перелякано зойкають, побачивши милу тваринку з тією самою назвою. Поведінку чоловіка, що боїться перейти вулицю чи майдан, можна пояснити лише одним чином: він поводиться, мов мала дитина. Дитину під час виховання безпосередньо привчають уникати таких ситуацій, бо вони небезпечні, і наш агорафобік справді позбувається свого страху, коли перевести його через майдан.

Обидва з описаних вище різновидів страху — очікувальний, нічим не зумовлений страх і страх, пов’язаний із фобіями, — незалежні один від одного, один з них — аж ніяк не вищий ступінь другого, вони дуже рідко, і то суто випадково, трапляються разом. Інтенсивніший за виявом загальний переляк не конче призводить до фобій; особи, все життя скуті агорафобією, можуть зовсім не мати песимістичного очікувального страху. Можна довести, що чимало фобій, як-от боязнь відкритих місць або залізничних поїздок, з’являються в уже зрілому віці, інші, приміром, страх перед темрявою, грозою, тваринами, здається, існують з самого початку. Фобії першого виду скидаються на тяжкі хвороби, другого виду — мають випадковий, залежний від настрою характер. Якщо в когось проступає одна з фобій другого виду, то, як правило, можна припустити й наявність інших, подібних до неї фобій. Я повинен додати, що ці всі фобії разом ми позначаємо як істерію страху, тобто розглядаємо їх як ураження, тісно споріднене з добре відомою конверсійною істерією.

Третій різновид невротичного страху ставить нас перед загадкою: тут ми взагалі не бачимо зв’язку між страхом і небезпекою, що загрожує. Цей страх з’являється, наприклад, при істерії як супровід істеричного симптому; або за будь-яких обставин під час збудження, коли справді можна було б сподіватися певних афективних виявів, але афекту страху — якнайменше; або з’являється як чистий напад страху незалежно від будь-яких обставин і лишається однаково незбагненним і для нас, і для пацієнта. Про страх чи навіть притичину, яку, перебільшивши, можна було б видати за страх, тут вочевидь не йдеться. Спостерігаючи такі спонтанні напади, ми дізнаємося: комплекс, який ми позначили як стан страху, здатний розщеплюватись. А весь напад може бути замінений єдиним, інтенсивно вираженим симптомом: тремтінням, запамороченням, серцебиттям, задишкою, а загального чуття, яке ми характеризуємо як страх, може при цьому бракувати або ж воно буде невираженим. І все-таки це стани, які ми вважаємо за «еквіваленти страху», бо в усіх клінічних та етіологічних аспектах вони дорівнюють страхові.

Тепер перед нами постає два запитання. Чи можна невротичний шлях, при якому небезпека не відіграє ніякої ролі або ж відіграє дуже маленьку роль, пов’язати з реальним страхом, що, власне, й становить реакцію на небезпеку? І, по-друге, як можна зрозуміти невротичний страх? Щоб відповісти, нам передусім слід не відступати від сподівання: де є страх, там має бути й те, чого людина боїться.

Деякі вказівки до розуміння невротичного страху дають нам клінічні спостереження, і я вам зараз поясню їхнє значення.

А. Неважко з’ясувати, що очікувальний страх, або загальний переляк, тісно пов’язаний із певними процесами сексуального життя, чи, радше, з певними способами застосування лібідо. Найпростіший і найповчальніший випадок такого роду ми спостерігаємо в осіб, які зазнають так званого марного (фрустрованого) збудження, коли інтенсивне сексуальне збудження не має змоги достатньо розрядитись і не доходить до задовільного кінця. Такий стан трапляється, наприклад, у чоловіків за часів залицяння і в жінок, чиї чоловіки не досить потентні або з обережності зумисне скорочують статевий акт чи закінчують його невластивим чином. За таких обставин збудження лібідо зникає і його заступає страх — у формі і очікувального страху, і нападів та еквівалентів страху. Уривання статевого акту з обережності, якщо воно вже становить частину звичайного сексуального режиму, стає причиною неврозу страху в чоловіків, а надто в жінок так послідовно, що в медичній практиці в цих випадках найрозумніше було б з’ясувати, чи немає там такої етіології. Величезна кількість випадків доводить, що невроз страху зникає, якщо відмовитись від неналежної сексуальної практики.

Наскільки я знаю, факт зв’язку між сексуальною стриманістю і страхом уже не заперечують навіть ті лікарі, які далекі від психоаналізу. Проте я цілком можу собі уявити, що вони не полишають спроб надати цьому зв’язку зворотного характеру, припускаючи, ніби тут ідеться про осіб, які з самого початку мали схильність до всіляких страхів, тож і в сексуальній царині вони виявляють стриманість. Рішучим аргументом проти цього є реакція жінок, чия сексуальна практика має, по суті, пасивну природу, тобто визначена поведінкою їхніх чоловіків. Що темпераментніша жінка, — отже, що сильніший у неї потяг до статевих стосунків і більша здатність задовольнятись, то з більшою ймовірністю вона реагуватиме явищами страху на імпотентність свого чоловіка або на coitus interruptus, натомість у житті фригідних або мало сексуальних жінок таке недбання відіграє набагато меншу роль.

Сексуальна стриманість, до якої сьогодні по-дружньому закликають лікарі, матиме, природно, таке саме значення в зародженні страху тільки тоді, коли лібідо, позбавлене задовільних розряджань, відносно сильне, а сублімація недостатня, щоб нейтралізувати велику його частину. Тільки кількісний чинник визначає, виникне зрештою хвороба чи ні. Навіть там, де йдеться не про хворобу, а про формування характеру, неважко пересвідчитися, що сексуальні обмеження йдуть рука в руку з певною боязливістю та обачністю, натомість безстрашність і відвага несуть із собою нескуте задоволення сексуальних потреб. Хоча розмаїті культурні впливи вельми змінюють і ускладнюють ці відносини, в пересічної людини пов’язаність страху з сексуальними обмеженнями є безперечним фактом.

Я виклав вам ще далеко не всі спостереження, які промовляють на користь уже згаданого генетичного зв’язку між лібідо і страхом. До них належить, наприклад, вплив певних життєвих періодів на виникнення патологічного страху, — таких періодів, як статеве дозрівання і менопауза, під час яких значно підвищується витворення лібідо. При збудженнях можна часто безпосередньо спостерігати змішування лібідо і страху, а зрештою остаточну заміну лібідо страхом. Враження, яке справляють ці всі факти, подвійне: по-перше, йдеться про нагромадження лібідо, перед яким закриті шляхи його нормального застосування, а по-друге, ми стаємо свідками процесів, які відбуваються в суто соматичній царині. Як з лібідо виникає страх, ми поки що не здатні пояснити; безперечне те, що лібідо щезає і його заступає страх.

Б. Другу вказівку ми дістаємо з аналізу психоневрозів, зокрема істерії. Ми вже чули, що при цьому ураженні супроводом до симптомів часто виступає страх, але часто трапляється й нічим не зумовлений страх, виявляючись у формі нападів або тривалих станів. Хворі не спроможні відповісти, чого вони бояться, і — безперечно, з допомогою вторинного опрацювання — пов’язують свій страх із першими-ліпшими фобіями, як-от смерті, божевілля, апоплексичного удару. Проаналізувавши ситуацію, з якої походить страх або симптоми, що їх супроводить страх, можна, як правило, з’ясувати, який нормальний психічний процес був перерваний і його заступили вияви страху. Цю думку можна сформулювати й по-іншому: ми так конструюємо неусвідомлений процес, немов він зовсім не зазнавав згнічення і без перешкод проник у свідомість. Цей процес супроводився певним афектом, і тепер, на превеликий подив, ми дізнаємося, що цей супровідний до нормального процесу афект, байдуже, який його характер, після згнічення неодмінно поступається страхові. Отже, коли розглядати істеричний стан страху, його неусвідомлений відповідник може бути збудженням подібної до нього природи — страхом, соромом, збентеженням, — так само як і позитивним збудженням лібідо або ворожими, агресивними почуттями — люттю чи гнівом. Отож страх — загальновизнана поширена монета, на яку обмінюються або можуть обмінюватись усі афективні збудження, якщо відповідний їм зміст уявлень зазнав згнічення.

В. Третій аргумент постає, коли спостерігати хворих із нав’язливими діями: їх, хоч як дивно, страх, здається, зовсім обминув. Але, коли спробувати перешкодити їхнім нав’язливим діям, умиванням та церемоніалам, або коли вони самі зважаться на спробу позбутись якоїсь нав’язливої дії, нестерпний страх знову присилує їх покірно виконувати нав’язане. Ми здогадуємось, що страх був прикритий нав’язливою дією і що нав’язливу дію тільки на те й виконували, щоб уникнути страху. Тому страх є і при неврозі нав’язливих станів; той страх, що в інших ситуаціях мав би виявлятись, тут уже замінено симптомом, а звернувшись до істерії, ми побачимо, що й цьому неврозові властиві дуже схожі відносини: результатом процесу згнічення є або страх у чистій формі, або страх з утворенням симптомів, або утворення симптомів без страху. В абстрактному розумінні, здається, не буде хибним стверджувати, що симптоми взагалі утворюються тільки на те, щоб уникнути неминучого за інших обставин розвитку страху. Коли триматися цього погляду, страх немов зразу стає осереддям нашого інтересу до проблеми неврозів.

Зі спостережень неврозу страху ми виснували, що відвертання лібідо від способів його нормального застосування, вна­слідок чого виникає страх, відбувається на основі соматичних процесів. З аналізу істерії та неврозу нав’язливих станів ми висновуємо додаткове міркування, що те саме відвертання, коли і його результат той самий, може бути ще й наслідком спротиву з боку психічних інстанцій. Оце й усе, що ми знаємо про виникнення невротичного страху, однак це знання видається досить непевним. Але я поки що не бачу жодного шляху, по якому можна було б просуватися далі. Друге завдання, яке ми ставимо перед собою, — з’ясувати зв’язок між невротичним страхом (ненормально застосованим лібідо) і реальним страхом, що становить реакцію на небезпеку, — видається ще важчим. Можна було б думати, ніби тут ідеться про зовсім різні речі, проте ми не знаємо жодного способу відмежувати чуття реального страху від чуття невротичного страху.

Потрібний нам зв’язок можна зрештою з’ясувати з допомогою суперечності між Я і лібідо, про яку ми вже так часто згадували. Як ми знаємо, виникнення страху — це реакція Я на небезпеку і сигнал до початку втечі, — звідси недалеко до висновку, що й при невротичному страху Я так само намагається втекти від вимог свого лібідо; Я так трактує цю внутрішню небезпеку, немов вона зовнішня. Таким чином підтверджується наше сподівання, що там, де з’являється страх, є й те, чого людина боїться. Проте аналогію можна вести ще й далі. Спробу втекти від зовнішньої небезпеки можуть заступати інші дії: людина лишається на місці й провадить доцільну оборону, — так само й розвиток невротичного страху теж може поступитись утворенню симптомів, і той процес забезпечує сковування страху.

Труднощі розуміння пов’язані тепер з іншим аспектом. Сам страх, який означає втечу Я від власного лібідо, теж має походити з лібідо. Це твердження темне й нагадує нам, щоб ми не забували, що лібідо, властиве людині, — один із складників її єства і його не можна протиставляти їй як щось зовнішнє. Саме топографічна динаміка розвитку страху, яка досі нам незрозуміла, мала б прояснити питання, які психічні енергії діють при цьому і з яких психічних систем вони походять. Я не можу вам пообіцяти, що відповім на це запитання, проте ми аж ніяк не збираємось покидати дві інші стежки: ми знову звернемось до безпосередніх спостережень і аналітичних досліджень, щоб допомогти собі в роздумах. Ми подивимось, як з’являється страх у дітей і як зароджується невротичний страх, пов’язаний із фобіями.

Боязливість дітей — явище дуже поширене, і з’ясувати, чи то реальний страх, чи невротичний, дуже важко. Ба більше, навіть поведінка самих дітей ставить під сумнів вартість такого з’ясування. Бо, з одного боку, ми не дивуємось, що дитина боїться всіх чужих осіб, нових ситуацій і предметів, і дуже легко пояснюємо цю реакцію дитячою слабкістю й невіданням. Отже, ми приписуємо дитині велику схильність до реального страху і вважали б за доцільне, якби така схильність передавалась у спадок. У такому разі дитина лише по­вторювала б поведінку пралюдини й сучасних дикунів, що внаслідок свого незнання та безпорадності відчувають страх перед усім новим і навіть перед уже добре знайомим, яке нам самим не навіває сьогодні ніякого страху. Цілком відповідало б нашим сподіванням і те, якби фобії дітей принаймні почасти були такими самими, як і фобії, які можна було б приписати тим прадавнім часам розвитку людства.

З другого боку, не можна не побачити, що не всі діти боязливі однаковою мірою і що саме ті діти, які надміру бояться всяких нових об’єктів та ситуацій, згодом стають невротиками. Отже, схильність до неврозів виявляється в надмірній схильності до реальних страхів; саме боязливість, а не нервозність видається первинною, і ми доходимо висновку, що дитина, а згодом і доросла особа боїться сили свого лібідо, бо вона взагалі всього боїться. Тому від думки, ніби страх походить від лібідо, треба було б відмовитись, а дослідження умов, за яких виникає реальний страх, логічно підводить до твердження, що усвідомлення власної слабкості й безпорадності — меншовартості, за термінологією А. Адлера, — становить, якщо здатне тягтися з дитинства аж у зрілі літа, вирішальну причину неврозів.

Це твердження видається таким простим і спокусливим, що, безперечно, заслуговує на нашу увагу. Якщо погодитись із ним, розгадку проблеми неврозів годилося б шукати десь-інде. Збереження стану меншовартості — а вкупі з ним і схильності до страхів та утворення симптомів — видається таким обґрунтованим, що радше потрібні були б пояснення, чому в деяких виняткових випадках результатом є те, що ми називаємо здоров’ям. Але що можна виснувати з ретельних спостережень дитячої боязливості? Мала дитина боїться передусім чужих людей; ситуації тільки тому стають важливі, що пов’язані з певними особами, а об’єкти взагалі виходять на сцену тільки згодом. Проте незнайомих людей дитина боїться не тому, що приписує їм лихі наміри й порівнює свою слабкість із їхньою силою, отже, не тому, що вони становлять небезпеку для її існування, спокою і свободи від страждань. Отаке підозріливе дитя, налякане агресивними інстинктами, що панують у світі, — жалюгідна, суто теоретична конструкція. Адже дитина відсахується від чужої постаті через те, що сподівалася побачити любу і близьку їй постать — власне, матір. Саме її розчарування і жага виливаються в страх, — тобто лібідо, яке не знайшло застосування й водночас не може лишатись нерозрядженим, розряджається, перетворюючись у страх. Аж ніяк не випадково, що в цій ситуації, яка стає прообразом дитячого страху, повторюються обставини першого стану страху під час акту народження, тобто відлучення від матері.

Перші ситуативні дитячі фобії — це страх перед темрявою і самостійністю; перший часто зберігається протягом усього життя, а спільне для них обох — це відсутність коханої доглядачки, тобто матері. Одного разу я почув, як дитина, що боялася темряви, гукнула з сусідньої кімнати: «Тітусю, говори зі мною, мені страшно». — «Та що це тобі дасть? Ти ж не бачиш мене?» А дитина на те відповіла: «Коли хтось говорить, стає світліше». Отже, жага, яку відчувають у темряві, стає страхом перед темрявою. Цей висновок дуже далекий від твердження, ніби невротичний страх — вторинний, лише окремий випадок реального страху, навпаки, навіть у маленьких дітей ми бачимо: те, що виявляється як реальний страх, має з невротичним страхом таку спільну суттєву рису, як виникнення з незастосованого лібідо. Справжній реальний страх дитина, здається, мало чим допоможе пояснити. В усіх ситуаціях, які згодом можуть зумовити виникнення фобій, — на височині, на вузеньких кладках через воду, під час подорожей залізницею і морем, — дитина зовсім не виявляє страху, ба більше: що менше вона знає, то менше боїться. Було б дуже бажаним, щоб дитина успадкувала більше інстинктів самозбереження; клопіт пильнування, щоб вона не вскочила то в одну, то в другу небезпеку, тоді був би набагато легшим. Насправді дитина спочатку переоцінює свої сили й поводиться без ніякого страху, бо ще не відає небезпеки. Вона бігтиме берегом водойми, вилізатиме на підвіконня, гратиметься з гострими предметами й вогнем — одне слово, робитиме все, що їй може зашкодити і завдасть клопоту її доглядачам. Тільки внаслідок виховання в дитини нарешті з’являється реальний страх, бо ж не можна дозволити, щоб вона засвоїла його на власному досвіді.

Якщо ж діти дуже охоче переймають це призвичаєння до страху, а потім і самі вбачають небезпеки навіть там, де їх ніхто не застерігав, це можна пояснити тим, що вони успадкували в своїй конституції більшу міру продиктованої лібідо потреби, ніж інші діти, або надто рано були розбещені пов’язаними з лібідо задоволеннями. Не диво, що серед таких дітей є й ті, які згодом стануть невротиками: адже ми знаємо, що одна з найсприятливіших умов виникнення неврозів полягає в нездатності терпіти довгий час істотне нагромадження лібідо. Ви помітили, що тут відіграє свою роль і конституційний чинник, хоча його ваги ми ніколи не заперечували. Ми лише тоді протестуємо, коли хто надміру підносить конституційний чинник, нехтуючи решту чинників, і запроваджує його навіть там, де, за одностайними свідченнями спостережень і аналізу, він не бере жодної участі або грає мізерну роль.

Отож підсумуймо наші спостереження дитячої боязливості. Інфантильний страх має дуже мало спільного з реальним страхом, натомість тісно споріднений із невротичним страхом дорослих осіб. Як і невротичний страх, він утворюється з незастосованого лібідо й заступає відсутній об’єкт любові якимсь зовнішнім об’єктом або ситуацією.

Тепер ви були б раді почути, що й аналіз фобій додасть небагато нового до того, що ми вже вивчили. При них відбувається, власне, те саме, що й при звичайному страхові: постійно незастосовуване лібідо обертається в нібито реальний страх, тож незначна зовнішня небезпека стає замінником того, чого жадає лібідо. В цій узгодженості між обома формами страху немає нічого дивного: інфантильні фобії — не тільки прообраз пізніших фобій, які ми зараховуємо до істерії страху, а й їхня безпосередня передумова, прелюдія до них. Кожну істеричну фобію можна простежити аж до дитячого страху; вона — його продовження, навіть коли має вже інший зміст і її слід називати по-іншому. Відмінність між двома ураженнями полягає тільки в їхньому механізмі. Щоб лібідо в дорослих осіб перетворилося в страх, уже не досить, щоб лібідо-­жага миттю втратило можливість застосування. Адже дорослий дуже довго привчався утримувати лібідо незастосованим або застосовувати його інакше. Та коли лібідо пов’язане з якимсь психічним збудженням, яке зазнало згнічення, тоді знову утверджуються такі самі відносини, як у дитини, в якої ще немає поділу на усвідомлене та неусвідомлене; внаслідок регресії немовби відкривається прохід до інфантильних фобій, завдяки якому може легко відбутися перетворення лібідо в страх. Ми вже, як ви пам’ятаєте, чимало говорили про згнічення, але розглядали тоді лише долю ідеї, якій судилося згнічення, — і, природно, тому, що це легше виявити й легше пояснити. А те, що відбувається з афектом, пов’язаним зі згніченою ідеєю, ми завжди нехтували і лише тепер дізналися, що безпосередньою долею цього афекту є перетворення в страх, байдуже, якою була б природа цього афекту, якби процес тривав нормально. Оце перетворення афекту — безперечно найважливіший елемент процесу згнічення. Це не так-то й легко пояснити, бо не можна стверджувати, ніби неусвідомлені афекти існують у тому самому розумінні, що й неусвідомлені ідеї. Ідея, власне, лишається та сама, байдуже, усвідомлена чи неусвідомлена; різниця виникає тільки в одному аспекті, отож можна сказати, що відповідає неусвідомленій ідеї. Натомість афект — шлях відпливу, розряд енергії, і його треба розглядати зовсім інакше, ніж ідею. Без глибокого дослідження і перевірки наших гіпотез про сутність психічних процесів ми не зможемо сказати, що відповідає афекту в неусвідомленому. Братися до цього завдання нам зараз незмога. Проте ми збережемо щойно здобуте враження, що розвиток страху тісно пов’язаний із системою неусвідомленого.

Я сказав, що перетворення в страх, або, ліпше, розряд у формі страху, є найбезпосереднішою долею лібідо, яке зазнало згнічення. До цього я повинен додати: не єдиною або остаточною долею. При неврозах відбуваються й процеси, які мають зупинити цей розвиток страху, і з допомогою різних засобів їм це вдається. Наприклад, при фобіях можна виразно розрізняти дві фази невротичного процесу. Перша переймається згніченням і перетворенням лібідо в страх, пов’язаний із зовнішньою небезпекою. Друга полягає у вибудові засторог і гарантій, які мали б не допустити до контакту з тією небезпекою, яку трактовано як щось зовнішнє. Згнічення відповідає спробі втечі Я від лібідо, яке тлумачено як небезпеку. Фобію можна порівняти з окопами проти зовнішньої небезпеки, яку тепер заступає лібідо, що навіває великий страх. Слабкість оборонних систем при фобіях пояснюється, звичайно, тим, що фортеця, так добре зміцнена ззовні, лишається незахищеною зсередини. Проекція небезпеки з боку лібідо назовні — завжди не дуже успішний захід. Тому при інших неврозах використані інші системи оборони проти можливого розвитку страху. Це вкрай цікава галузь психології неврозів, але, на жаль, вона заводить нас дуже далеко і вимагає ґрунтовних спеціальних знань. Я додам тільки ось що. Я вам уже згадував про протилежне наснаження, до якого вдається Я при згніченні і яке воно мусить всякчас підживлювати, щоб зберігалося згнічення. Саме цьому протилежному наснаженню припадає завдання запроваджувати всілякі форми захисту проти розвитку страху після згнічення.

Повернімося тепер до фобій. Сподіваюсь, ви вже побачили, якою недостатньою була б спроба пояснити лише їхній зміст, не цікавлячись нічим іншим, крім того, чому саме той або той об’єкт чи якась ситуація стали об’єктом фобії. Зміст фобії має для неї самої десь таке саме значення, як явне сновиддя для власне сновиддя, — це лише фасад. Можна ще додати, зробивши необхідні поправки, що серед змісту різних фобій є чимало такого, що, як зазначав Стенлі Гол, дуже добре годиться на роль об’єкта страху завдяки філогенетичній спадщині. Це навіть узгоджується з тим, що чимало з цих об’єктів страху не мають ніякого зв’язку з небезпекою — крім хіба символічного.

Отак ми пересвідчилися, що проблема страху справді посідає просто-таки центральне місце в питаннях психології неврозів. При цьому в нас склалося переконливе враження, що розвиток страху пов’язаний із долею лібідо й системою неусвідомленого. Тільки один аспект стоїть перед нами одинцем, утворивши немов прогалину в наших уявленнях: факт — і навряд чи можна його заперечити, — що реальний страх слід розглядати як вияв інстинкту самозбереження Я.

Лекція 26 Теорія лібідо й нарцисизм

Вельмишановні добродійки і добродії! Ми вже не раз, а востаннє зовсім недавно згадували, що існує відмінність між інстинктами Я і сексуальними інстинктами. Спершу згнічення показало нам, що вони можуть суперечити одні одним і що сексуальні інстинкти, формально скорившись, змушені шукати задоволення на кружних шляхах регресії і завдяки своїй нездоланності одержують там відшкодування за попередню поразку. Потім ми дізналися, що обидві групи інстинктів з самого початку по-різному пов’язані з виховною необхідністю, проходять неоднаковий шлях розвитку і по-різному співвідносяться з принципом реальності. І, нарешті, ми нібито дізналися, що сексуальні інстинкти, на відміну від інстинктів Я, дуже тісно поєднані з афективним станом страху, — висновок, який в одному важливому пункті видається нам недоведеним. А щоб підтвердити його, ми змушені зважити на ще один додатковий непересічний факт: непогамування голоду чи спраги, двох головних інстинктів самозбереження, ніколи не призводить до перетворення їх у страх, натомість перехід незадоволеного лібідо в страх належить до найвідоміших і найчастіше спостережуваних феноменів.

Наші підстави розрізняти інстинкти Я та інстинкти само­збереження навряд чи можна похитнути. Ми навіть припускаємо, що життя сексуальних інстинктів — це особливий різновид діяльності індивіда. Можна лише запитати, якої ваги ми надаємо цьому поділові, яку глибину приписуємо йому. Відповідь залежатиме від результатів з’ясування, якою мірою сексуальні інстинкти в своїх соматичних та психічних виявах поводяться інакше, ніж решта інстинктів, що ми їх протиставимо сексуальним, і яке значення мають наслідки такого поділу. А втім, у нас немає причини стверджувати, ніби існує відчутна сутнісна різниця між обома групами інстинктів. Обидві постають перед нами як просто назви джерел енергії в індивіда, і дискусію, чи вони, по суті, одне, а чи їхня природа різна, і, якщо вони одне, то коли ж поділяються, не можна провадити, вдаючись лише до уявлень, треба звертатися до біологічних фактів, що правлять за основу для них. Про це ми поки що знаємо дуже мало, а якби навіть знали більше, те знання однаково не стосувалося б наших аналітичних завдань.

Мало нам буде користі й тоді, коли ми, подібно до Юнґа, заявимо про первісну єдність усіх інстинктів і всю енергію, що виявляється в них, назвемо лібідо. Оскільки сексуальну функцію ніякими викрутнями не можна випхати з царини психічного життя, ми тоді були б змушені говорити про сексуальне і несексуальне лібідо. Проте назву лібідо можна з повним правом застосовувати тільки до інстинктивних сил сексуального життя, що ми й робили досі.

До того ж я думаю, що питання, як далеко можна проводити безперечно обґрунтований поділ на сексуальні інстинкти та інстинкти самозбереження, не має великого значення в психоаналізі, так само й психоаналіз некомпетентний розглядати такі питання. Проте біологія дає нам кілька різних доказів, що цей поділ дуже важливий. Адже сексуальність — безперечно, єдина функція живого організму, яка виходить за межі індивіда й забезпечує зв’язок організму з його видом. Немає сумніву, що здійснення цієї функції не завжди дає індивідам таку користь, як дає її інша діяльність; задля незвичайно великої насолоди організм через цю функцію потрапляє в небезпеку, яка загрожує його життю і досить часто уриває його. Потрібні, мабуть, дуже особливі, відмінні від усіх інших метаболічні процеси, щоб віддати частку свого особистого життя в користування нащадкам. І, нарешті, індивід, що вважає себе за щось головне, а свою сексуальність — за такий самий засіб власного задоволення, як і будь-який інший, з погляду біології — лише епізод у низці поколінь, недовговічний додаток до справді обдарованої безсмертям зародкової плазми, своєрідний тимчасовий мешканець успадкованого маєтку, який переживе його смерть.

Тим часом психоаналітичне пояснення неврозів не потребує таких далекосяжних міркувань. Дотримуючись поділу на сексуальні інстинкти та інстинкти Я, ми таки спромоглися знайти ключ до розуміння сукупності неврозів переносу. Ми змогли простежити їхнє походження до тієї визначальної ситуації, коли сексуальні інстинкти вступили в конфлікт з інстинктами самозбереження, або — якщо висловитись із погляду біології, проте з меншою точністю — коли одна позиція Я як самостійного індивіда стала суперечити іншій його позиції як члена низки поколінь. До такого роздвоєння доходить, мабуть, лише в людей, і тому неврози можна з цілковитим правом вважати за суто людський привілей, який підносить людину над тваринами. Надміру сильний розвиток людського лібідо і, либонь, саме цим зумовлене витворення багатого й складного психічного життя видаються необхідними умовами виникнення такого конфлікту. І без дальших пояснень зрозуміло, що ці чинники — ще й передумови того великого поступу, який здійснила людина, вийшовши за межі свого спільного з тваринами набутку, і через те її схильність до неврозів мала б бути лише зворотним боком її здатності до культурного розвитку. Але це все лише роздуми, що відволікають нас від наших безпосередніх завдань.

Досі наша праця спиралася на гіпотезу, що інстинкти Я можна відрізняти від сексуальних інстинктів за їхніми виявами. Коли досліджувати неврози переносу, ця процедура не становитиме ніяких труднощів. Ті енергетичні наснаження, що їх спрямовує Я на об’єкти своїх сексуальних жадань, ми називаємо лібідо, всі інші наснаження, породжені інстинктом самозбереження, ми називаємо інтересом; простежуючи наснаження лібідо, їхні перетворення та їхню остаточну долю, ми вперше змогли зазирнути в механізм роботи психічних сил. Неврози переносу постачали нам найпридатніший матеріал для досліджень. Але саме Я і його організаційна структура, властиві йому будова і спосіб функціонування, лишалися приховані від нас, і тому можна припустити, що тільки аналіз інших невротичних розладів допоможе зрозуміти ці речі.

Ми досить давно почали поширювати психоаналітичні концепції й на інші ураження. Ще 1908 р. К. Абрагам після дискусії зі мною висунув таке твердження: головною рисою dementia praecox (яку відносили до психозів) є те, що при цій хворобі об’єкти не наснажуються лібідо («Die psychosexuellen Differenzen der Hysterie und der Dementia praecox»). Тоді постає запитання: що діється з відверненим від об’єктів лібідо хворих на dementia? Абрагам не завагався відповісти: воно спрямовується на Я, і цей рефлекторний поворот є джерелом манії величі при dementia praecox. Манію величі цілком можна порівняти з добре знайомою в [нормальному] любовному житті сексуальною переоцінкою об’єкта. Таким чином ми вперше підступаємо до розуміння однієї риси психотичних уражень через зв’язок із нормальним любовним життям.

Додам іще, що ці ранні Абрагамові погляди були використані психоаналізом і стали основою нашого підходу до неврозів. Ми мало-помалу звикли до уявлення, що лібідо, яке ми бачили прикутим до певних об’єктів і яке є виявом жадання отримати від об’єктів задоволення, може полишати об’єкти і ставити на їхнє місце власне Я, — і ми дедалі послідовніше розвиваємо це уявлення. Назву такого застосування лібідо — нарцисизм — ми запозичили в описаного П. Неке збочення, при якому дорослий індивід наділяє своє тіло всіма тими пестощами, які звичайно бувають призначені лише чужому сексуальному об’єктові.

Дальші роздуми переконують: якщо існує така фіксація лібідо на власному тілі й власній особі замість зосередження на певному об’єкті, це явище аж ніяк не випадкове і має велике значення. Навпаки, дуже ймовірно, що нарцисизм — загальнопоширений первісний стан, з якого тільки згодом вибудовується кохання, спрямоване на об’єкт, причому сам нарцисизм після цього не конче має зникнути. Пригадайте еволюцію спрямованого на об’єкти лібідо і те, скільки сексуальних інстинктів попервах задовольняються на власному тілі дитини, або, як ми казали, автоеротично; ця здатність до автоеротизму визначена гальмуванням процесу привчення сексуальних жадань до принципу реальності. Отже, автоеротизм — це сексуальна активність, характерна для нарцисичної стадії спрямованості лібідо.

Одне слово, з відносин між лібідо, спрямованим на Я, і лібідо, спрямованим на об’єкти, ми висновуємо уявлення, яке я проілюструю вам прикладом із зоології. Згадайте ті найпростіші живі організми, що складаються з грудочки малодиференційованої протоплазматичної речовини. Вони випинають відростки, названі псевдоподіями, в які перетікає їхня життєва субстанція. Але можуть увібрати, втягти назад ті відростки, знову ставши грудочкою. Порівняймо випинання відростків із випроміненням лібідо на об’єкти, тоді як головна маса лібідо може лишатись у Я, й припустімо, що за нормальних умов лібідо, пов’язане з Я, безперешкодно перетворюється в лібідо, спрямоване на об’єкти, а лібідо, спрямоване на об’єкти, може знову входити в Я.

З допомогою цього уявлення тепер можна пояснити цілу низку психічних станів, або, висловившись скромніше, описати мовою теорії лібідо стани, властиві нормальному життю, як-от психічні стани при закоханості, при органічних хворобах, під час сну. Про стан сну ми стверджували, що він полягає у відвертанні від зовнішнього світу і в зосередженості на бажанні спати. Ми з’ясували, що нічна психічна діяльність, яка виявляється в сновиддях, підпорядкована бажанню спати, і, крім того, нею керують суто егоїстичні мотиви. А згідно з теорією лібідо ми тепер можемо пояснити, що сон — це стан, у якому припиняється всяке наснаження об’єктів енергією — і продиктоване лібідо, і егоїстичне, — і енергія вбирається в Я. А чи це не пояснює по-новому відпочинок під час сну і природу втоми взагалі? Отже, властива для утробного життя картина щасливої ізоляції, яку нам щоночі демонструє сонний, тепер доповнюється з психічного боку. У сонного знову відтворюється первинний стан розподілу лібідо, тобто абсолютний нарцисизм, коли лібідо та інтерес Я ще об’єднані й нерозлучно перебувають у Я, що само себе задовольняє.

Саме тут слід замислитись над двома заувагами. По-перше, як ми розрізняємо такі уявлення, як нарцисизм і егоїзм? Що ж, думаю, нарцисизм — це сформоване лібідо доповнення егоїзму. Говорячи про егоїзм, ми маємо на увазі тільки користь для індивіда; а говорячи про нарцисизм — ще й задоволення лібідо цього індивіда. Як практичні мотиви нарцисизм і егоїзм можуть досить довго поєднуватись. Можна бути абсолютно егоїстичним, а проте мати сильну прив’язаність лібідо до об’єктів, бо задоволення лібідо через об’єкт належить до потреб Я. Егоїзм тоді пильнуватиме, щоб жадання об’єкта не завдало Я ніякої шкоди. А можна бути егоїстичним і при цьому ще й надміру нарцисичним, тобто відчувати дуже невелику потребу в об’єкті, і це знову виявляється або в безпосередньому сексуальному задоволенні, або в отому вищому, похідному від сексуальної потреби жаданні, яке ми принагідно називаємо коханням, протиставлячи його чуттєвості. В цих усіх ситуаціях егоїзм — очевидний, постійний елемент, нарцисизм — змінний елемент. Протилежний егоїзмові альтруїзм не тотожний уявленню про лібідозне наснаження об’єкта; альтруїзм відрізняється від нього браком прагнення сексуальних задоволень. Та коли закоханість сягає найвищого ступеня, альтруїзм зливається з лібідозним наснаженням об’єкта. Як правило, сексуальний об’єкт відтягує до себе певну частку нарцисизму Я, і він стає очевидним у формі так званої сексуальної переоцінки об’єкта. Якщо до цього додається похідний від егоїзму закоханого альтруїзм, спрямований на сексуальний об’єкт, той об’єкт стає надміру потужним і цілком поглинає Я.

Гадаю, для вас буде полегшенням, коли після цієї, по суті, сухої наукової фантастики я викладу поетичну версію економічної протилежності між нарцисизмом і закоханістю. Я взяв її із «Західно-східного дивану» Ґете:

Зулейка

Раб, і переможець, і народ Знай одне виплекують у серці: Що найвище щастя всіх істот — Зберегти особи незатертість. Кожен хай живе собі як знає, Якщо тільки сутність берегтиме, І нехай до решти все втрачає, Не змінившись рисами святими. Xатем Може, й так, нехай собі гадають, Я натомість думки не такої: Щастя всього сонячного краю Зібране в Зулейки під габою. Як вона очима мило гляне, Я нарешті справжність набуваю, Скоро лиш дивитись перестане, — У ту ж мить навік себе втрачаю. А проте загине тільки Хатем, Після впертого із долею змагання Я спроможусь якнайшвидше стати Тим, хто вп’ється милої коханням.

Друга заувага є доповненням теорії сновидь. Ми не змогли б пояснити, як виникають сновиддя, якби не припустили, що згнічене неусвідомлене здобуває певну незалежність від Я і через те не кориться бажанню спати й зберігає свої наснаження — навіть коли всі залежні від Я наснаження об’єктів увібрані в Я на догоду сну. Тільки таким чином можна зрозуміти, як неусвідомлене може скористатися тим, що вночі зникає або ослаблюється цензура, і спромагається опанувати денні залишки, щоб із їхнього матеріалу сформувати заборонений сон-бажання. З другого боку, частину свого опору проти спричиненого бажанням спати втягування лібідо денні залишки можуть завдячувати тому зв’язку, який уже існує між ними і згніченим неусвідомленим. Цю важливу динамічну рису ми додамо до наших раніше сформованих уявлень про утворення сновидь.

Органічні захворювання, болючі подразнення, запалення органів створюють стан, наслідком якого вочевидь є відступ лібідо від усіх його попередніх об’єктів. Увібране лібідо знову перебуває в Я як посилене наснаження тих частин тіла, які захворіли. Ба навіть можна зважитись на твердження, що за таких обставин відплив лібідо від об’єктів більше впадає у вічі, ніж відвертання егоїстичних інтересів від зовнішнього світу. Тут, здається, перед нами відкривається шлях до розуміння іпохондрії, хвороби, що при ній якийсь орган, хоча ми не вважаємо його за хворий, теж таким самим чином стає об’єктом піклування Я.

Але я проти спроб далі викладати цей матеріал або пояснювати інші ситуації, які стануть більш зрозумілі чи наочні, якщо дотримуватися гіпотези про перехід лібідо з об’єктів на Я, бо відчуваю потребу відповісти на два заперечення, що, як я знаю, поглинають тепер усю вашу увагу. По-перше, ви хочете дізнатися, чому, обговорюючи сон, хворобу та інші подібні до них стани, я наполягаю на розмежуванні лібідо та інтересу, сексуальних інстинктів та інстинктів Я, тоді як усе спостережене можна вичерпно пояснити з допомогою гіпотези про існування єдиної неподільної енергії, що, рухлива й нескута, може наснажувати то об’єкти, то Я, однаково добре служачи і першим, і другим інстинктам. По-друге, як я можу бути аж таким сміливим, щоб трактувати відплив лібідо від об’єктів як причину патологічних станів, якщо перетворення лібідо, спрямованого на об’єкти, в лібідо, спрямоване на Я, — або взагалі на енергію, пов’язану з Я, — належить до нормальних процесів психічної динаміки, які відбуваються щодня й щоночі?

На це я відповім: ваше перше заперечення видається слушним. Пояснення станів сну, хвороби, закоханості, мабуть, ніколи не привело б нас до розмежування лібідо, спрямованого на Я, і лібідо, пов’язаного з об’єктами, або лібідо та інтересу. Але при цьому ви знехтували дослідження, з яких ми почали і спираючись на які розглядаємо психічні ситуації, про котрі тепер ідеться. Внаслідок вивчення конфліктів, з яких постають неврози переносу, ми визнали необхідність відрізняти лібідо від інтересу, а сексуальні інстинкти від інстинктів самозбереження. Відтоді ми вже змушені зважати на такий поділ. Припущення, що лібідо, пов’язане з об’єктами, може перетворюватись у лібідо, спрямоване на Я, тобто що слід брати до уваги ще й лібідо, спрямоване на Я, видається нам єдиною гіпотезою, спроможною розгадати загадку так званих нарцисичних неврозів, приміром, dementia praecox, або пояснити, що в них спільного з істерією та неврозом нав’язливих станів і що розрізняє ці групи захворювань. До хвороби, сну, закоханості ми тепер застосуємо те, що вже визнали безперечно з’ясованим десь-інде. Отже, застосовуймо й далі принципи, які ми визначили, і тоді вже побачимо, як далеко вони заведуть нас. Єдине твердження, безпосередньо зіперте на наш аналітичний досвід, полягає в тому, що лібідо лишається лібідо, байдуже, чи воно спрямоване на об’єкти, чи на саме Я, і ніколи не перетворюється в егоїстичний інтерес, — так само й навпаки. Це твердження, власне, те саме, що й розмежування сексуальних інстинктів та інстинктів Я, яке ми щойно критично розглянули, і з евристичних мотивів ми дотримаємось його, поки воно зберігатиме свою вартість.

Запитання, що міститься у вашому другому запереченні, теж цілком слушне, тільки ви поставили його в неправильному напрямку. Втягування лібідо, пов’язаного з об’єктами, в Я, звичайно, не має безпосереднього патогенного впливу: адже ми бачимо, що воно щоразу відбувається, коли людина засинає, а коли вона прокидається, процес іде у зворотному напрямі. Протоплазматичні створіння втягують свої відростки, аби знову їх випнути при наступній нагоді. Але все стає іншим, коли якийсь певний потужний процес змушує лібідо відірватися від об’єктів. Тоді лібідо, ставши нарцисичним, не може знайти дороги назад до об’єктів, і таке обмеження рухливості лібідо стає вже патогенним. Видається, що нагромадження нарцисичного лібідо понад якусь певну міру стає нестерпним. Можна навіть уявити собі, що саме це вперше привело до наснаження об’єктів, бо Я було змушене відсилати своє лібідо, щоб не захворіти від його застою. Якби наші плани обіймали докладне знайомство з dementia praecox, я б вам показав, що процес, який відриває лібідо від об’єктів і закриває йому зворотний шлях до них, тісно пов’язаний із процесом згнічення, становить немов додаток до нього. Передусім ви б уже відчули під ногами знайомий ґрунт, дізнавшись, що умови, за яких виникає цей процес, майже тотожні — принаймні наскільки ми знаємо тепер — умовам, за яких постає процес згнічення. Конфлікт, здається, той самий і відбувається між тими самими силами. Якщо ж його результат такий відмінний від, скажімо, результату при істерії, це можна пояснити лише різницею схильностей. У таких пацієнтів розвиток лібідо має свої слабкі місця на іншій стадії, визначальна фіксація, що, пригадайте, пробиває шлях утворенню симптомів, локалізована деінде, ймовірно, на стадії примітивного нарцисизму, на яку зрештою й повертається dementia praecox. Украй прикметно, що при всіх нарцисичних неврозах точки фіксації лібідо мають, на нашу думку, міститися на значно раніших стадіях розвитку, ніж при істерії та неврозі нав’язливих станів. Але ви вже чули, що уявлення, вироблені при вивченні неврозів переносу, придатні й для орієнтації в практично набагато тяжчих нарцисичних неврозах. Між ними, проте, дуже багато спільного: адже, по суті, це явища з однієї царини. Тепер ви вже здатні уявити, якою безнадійною була б спроба пояснити ці ураження, що, власне, належать до психіатрії, якби в цій роботі нам не допомагало аналітичне дослідження неврозів переносу.

Картину, утворену симптомами dementia praecox, — до речі, вкрай мінливу, — визначають не лише ті симптоми, які виникають унаслідок відпливу лібідо від об’єктів і нагромадження його як нарцисичного лібідо в Я. Значно більший простір займають інші феномени, і їх можна пояснити намаганнями лібідо знову повернутися до об’єктів, тобто вони відповідають спробам відновлення та одужання. Ці симптоми навіть більш упадають у вічі, галасливіші: вони виявляють безсумнівну подібність до симптомів істерії, а зрідка — й до симптомів неврозу нав’язливих станів, проте в кожному аспекті відрізняються від них. Здається, що при dementia praecox лібідо в своїх намаганнях знову дістатися до об’єктів, тобто до уявлень про об’єкти, справді щось ухоплює, проте самі лише тіні, — я маю на увазі словесні уявлення, пов’язані з об’єктами. Довше говорити про це я не маю змоги, але, думаю, зусилля лібідо, спрямовані на повернення до об’єктів, дають нам змогу прозирнути, в чому насправді полягає різниця між усвідомленими ідеями і неусвідомленими.

Тепер я завів вас у царину, де можна сподіватися дальшого поступу в аналітичній роботі. Відколи ми наважились використовувати таке уявлення, як лібідо, спрямоване на Я, нам стали доступні нарцисичні неврози, і далі перед нами постає завдання: з’ясувати динамічні чинники, які діють при цих ураженнях, і водночас доповнити наше знання психічного життя розумінням Я. Психологія Я, яку ми прагнемо створити, має спиратися не на дані нашого власного самосприйняття, а, як і психологія лібідо, на аналіз порушень і руйнувань Я. Ми, напевне, дуже мало перейматимемось нашим дотеперішнім дослідженням долі лібідо, зіпертим на вивчення неврозів переносу, якщо нам пощастить упоратися з тим великим завданням. Але поки що наші успіхи невеликі. Техніка, яку ми використовуємо при неврозах переносу, навряд чи придасться при розгляді нарцисичних неврозів. А чому — ви скоро почуєте. При цих хворобах завжди трапляється те, що після невеликого поступу ми опиняємося перед муром, який незмога переступити. Ви знаєте, що й при неврозах переносу ми з вами впирались у такі бар’єри, але спромоглися мало-­помалу розібрати їх. Натомість при нарцисичних неврозах опір нездоланний; ми зможемо щонайбільше кинути цікавий погляд по той бік муру і підглянути, що там діється. Отже, нам треба вдатись до інших технічних методів, і поки що ми не знаємо, чи знайдемо гідну заміну тим методам, якими користувалися досі. Але й при цих хворобах нам не бракує матеріалу: адже хворі висловлюються, і, хоча їхні слова не дають відповіді на наші запитання, ми тепер можемо братися до тлумачення їхніх висловлень із допомогою розуміння, здобутого при вивченні симптомів неврозу переносу. Узгодженість між двома формами хвороби досить велика, щоб забезпечити нам спочатку задовільний підхід. А як далеко заведе нас ця техніка, побачимо потім.

Крім того, є й інші труднощі, які можуть зупинити наш поступ. Нарцисичні ураження та пов’язані з ними психози можуть розглядати тільки ті спостерігачі, які мають навички аналітичного дослідження неврозів переносу. Але наші психіатри не вивчають психоаналізу, а ми, психоаналітики, дуже рідко беремося до психіатричних захворювань. Спершу має вирости покоління психіатрів, у формуванні яких одним із підготовчих етапів стане вивчення психоаналізу. Перші кроки до цього зроблено нині в Америці, де дуже багато провідних психіатрів викладають своїм студентам психоаналітичні теорії і де керівництво медичних закладів та божевілень клопочеться, щоб хворих доглядали згідно з цими теоріями. Але й нам іноді щастить зазирнути за нарцисичний мур, і далі я розповім, що`, як на мене, ми змогли там розгледіти.

Хвороба параноя, хронічне послідовне божевілля, займає дуже непевне місце в усіх спробах класифікації, до яких удається сучасна психіатрія. Проте нема жодного сумніву, що вона тісно споріднена з dementia praecox. Я колись і справді запропонував об’єднати параною і dementia praecox під однією назвою парафренія. За змістом, якого набуває параноя, розрізняють такі її форми: марення величі, марення переслідування, любовне марення (еротоманія), марення ревнощів і т. ін. Марно сподіватися, що їх спробує пояснити психіатрія. Як приклад, щоправда застарілий і не дуже вартісний, я нагадаю вам про спробу виснувати один симптом з іншого з допомогою певної інтелектуальної раціоналізації: хворий, у якого є первісна схильність гадати, ніби його переслідують, виснує з цього переслідування, ніби він має бути дуже важливою особою, і через це в нього сформується марення величі. А згідно з нашими аналітичними уявленнями марення величі — це безпосередній наслідок звеличення Я через утягування лібідозних наснажень, пов’язаних з об’єктами, вторинний нарцисизм, що є ніби додатком до початкового ранньоінфантильного нарцисизму. А у випадку марення переслідування ми спостерігаємо деякі явища, що спонукають нас вийти на цілком певний слід. Спершу впадає у вічі, що в переважній більшості випадків переслідувач належить до тієї самої статі, що й переслідуваний. Це ще можна було б пояснити якимсь невинним чином, але в окремих добре вивчених випадках виразно проступає, що особа тієї самої статі, яку пацієнт найдужче любив у своєму нормальному стані, обертається, відколи він захворів, у переслідувача. Дальший розвиток може виявлятися в тому, що внаслідок поширених асоціативних зв’язків кохану істоту заступає якась інша, приміром батька заступає вчитель або начальник. Із таких, дедалі численніших спостережень ми висновуємо, що paranoia persecutoria — форма захворювання, при якій індивід борониться від надміру сильних гомосексуальних потягів. Перетворенню любові в ненависть, що, як відомо, може становити серйозну загрозу для життя спершу коханого, а потім уже ненависного об’єкта, згодом відповідає перетворення лібідозного потягу в страх, що є неодмінним результатом процесів згнічення. Зараз я вам розповім про останній у моїй практиці випадок такого типу. Одного молодого лікаря були змушені вислати з його рідного краю, бо він загрожував життю сина тамтешнього університетського професора; доти той син був його найліпший приятель. Своєму колишньому приятелеві він приписував диявольські задуми й демонічну владу. Той був винен в усіх нещастях, які протягом кількох останніх літ сталися з родиною хворого, став причиною всіх його приватних і громадських невдач. Але й цього не досить, лихий приятель і його батько професор призвели й до війни, накликали в країну росіян. Приятель руйнував його життя тисячами способів, і наш хворий був переконаний, що зі смертю того злочинця скінчиться все зло у світі. І все ж його давня любов була ще така сильна, що паралізувала його руку, коли одного разу йому трапилася нагода впритул застрелити свого ворога. У короткій розмові з хворим, яку я провів, з’ясувалося, що дружні стосунки між обома чоловіками почалися дуже давно, ще в гімназичні роки. Принаймні один раз вони вийшли за межі дружби: ніч, проведена разом, стала для них нагодою здійснити завершений статевий акт. Наш пацієнт ніколи не мав до жінок тих почуттів, які відповідали б його вікові і привабливій зовнішності. Одного разу він був заручений із гарною й чудовою дівчиною, але та розірвала заручини, бо наречений виявився надто холодний. Через кілька років почалася його хвороба, саме тієї миті, коли йому вперше пощастило цілком задовольнити жінку. Коли та вдячно і віддано обплела його руками, він раптом відчув загадковий біль, що мов гострий ніж оббіг йому навколо черепа. Згодом він тлумачив це відчуття так, ніби йому розрізали шкіру, мов мерцеві, якому мають розтинати мозок, а оскільки його приятель став патологічним анатомом, йому помалу відкрилося, що тільки він міг послати йому цю останню жінку як спокусу. Відтоді з його очей стала спадати полуда і він побачив інші переслідування, жертвою яких він став через викрутні свого колишнього приятеля.

А що можна сказати про випадки, коли переслідувач не належить до тієї самої статі, що й переслідуваний: адже вони суперечать нашому поясненню, що хвороба є захистом від гомосексуального лібідо? Одного разу мені трапилася нагода вивчати такий випадок, і, хоч він нібито суперечив нашому твердженню, я добачив у ньому підтвердження. Молода дівчина, що гадала, ніби її переслідує чоловік, із яким вона двічі мала інтимні стосунки, спершу й справді була жертвою марення, спрямованого проти жінки, яку можна було розуміти як заступницю матері. Тільки після другої сексуальної зустрічі з чоловіком вона зробила поступ і відірвала це марення від жінки, перенісши його на чоловіка. Отже, й у цьому випадку спочатку існувала умова, що переслідувач належить до тієї самої статі, що і його жертва. У своїх скаргах адвокатові та лікареві пацієнтка не згадувала про цю попередню стадію свого марення, і тому видавалося, ніби виникає суперечність із нашим розумінням параної.

Гомосексуальний вибір об’єкта з самого початку тісніше пов’язаний із нарцисизмом, ніж гетеросексуальний, тому, коли відхиляють небажано сильні гомосексуальні потяги, повернення до нарцисизму стає вкрай легким. Досі я мав дуже мало нагод розповідати вам про основи любовного життя, наскільки ми його вже пізнали, і навряд чи зможу надолужити це тепер. Я розкажу тільки ось що: вибір об’єкта, цей крок уперед у розвитку лібідо, що йде після нарцисичної стадії, може відбуватися за двома основними типами. Ці типи такі: нарцисичний тип, згідно з яким на місце власного Я ставиться об’єкт, якомога подібніший до нього, та опорний тип, згідно з яким об’єктами лібідо стають особи, які набули вартості з огляду на те, що задовольняли інші життєві потреби. Сильну фіксацію лібідо на нарцисичному типі вибору об’єкта ми вважаємо ще й за схильність до явного гомосексуалізму.

Пригадайте, як на нашій першій зустрічі в цьому семестрі я розповів вам про випадок марення ревнощів в однієї жінки. Тепер, коли ми вже дійшли до самого кінця, ви, звичайно, хочете почути, як ми психоаналітично пояснюємо марення. Але я вам скажу про це менше, ніж ви сподіваєтесь. Невразливість марення до логічних аргументів та реальних життєвих фактів можна пояснити так само, як і у випадку з нав’язливими станами: зв’язком з неусвідомленим, яке представлене маренням або нав’язливою ідеєю і згнічується. Різниця між ними полягає в різній топографії та динаміці обох уражень.

При меланхолії (хоча під цією назвою описані дуже різні клінічні форми), як і при параної, теж можливо знайти місце, з якого можна поглянути на внутрішню структуру цього ураження. Ми дізналися, що всі докори, якими меланхолік мучить себе найнещаднішим чином, насправді звернені до іншої особи — до сексуального об’єкта, або втраченого, або знеціненого внаслідок якоїсь його провини. Звідси можна виснувати, що меланхолік, хоч і відтягнув своє лібідо від об’єкта, зробив це в результаті процесу, який слід назвати нарцисичним ототожненням: помістив той об’єкт у власне Я, немов спроектувавши його на себе. Я можу подати вам тут лише образний опис, а не докладну топографічно-динамічну характеристику. Власне Я тоді трактують як покинутий об’єкт, і воно зазнає всіх агресивних і мстивих нападів, які призначались об’єктові. Навіть суїцидальні пориви меланхоліків стануть нам зрозуміліші, коли зважити, що озлоблення хворого спрямоване водночас і на власне Я, і на коханий та ненависний об’єкт. При меланхолії, як і при інших нарцисичних ураженнях, дуже виразно проступає така риса життя емоцій, яку, за Блейлером, ми звикли називати амбівалентністю. Під нею ми розуміємо наявність суперечливих, водночас приязних і ворожих почуттів до однієї особи. На жаль, протягом наших лекцій я не маю змоги докладно розповісти вам про амбівалентність почуттів.

Крім нарцисичної, є ще істерична ідентифікація, з якою ми вже давно знайомі. Хотілося б, щоб різницю між ними можна було пояснити кількома виразно сформульованими твердженнями. А про періодичні й циклічні форми меланхолії я розповім вам те, що ви з великою охотою послухаєте. За сприятливих обставин цілком можливо — я досягав цього двічі — з допомогою аналітичного лікування в ясні проміжки між нападами хвороби запобігти наближенню хвороб­ливих станів, обернувши їх у байдужість або в протилежні почуття. При цьому ми дізнаємося, що і в меланхолії та мареннях ідеться про особливий спосіб вирішити конфлікт, передумови якого точнісінько такі, як і передумови конфліктів при інших неврозах. Можна собі уявити, скільки нового має ще дізнатися психоаналіз у цій царині.

Я казав вам, що через аналіз нарцисичних уражень ми сподіваємося дізнатись про склад нашого Я і його побудову з різних інстанцій. В одному пункті ми вже почали цю роботу. З аналізу марення спостереження ми виснували, що в Я справді існує інстанція, яка ненастанно спостерігає, критикує та порівнює і таким чином протиставлена решті Я. Тому, на нашу думку, пацієнт каже правду, — яку ми не досить цінуємо, — скаржачись, ніби за кожним його кроком на­глядають, дізнаються про кожну його думку й критикують її. Хворий помиляється тільки в тому, що приписує цю гнітючу владу чомусь чужому й зовнішньому. Він відчуває, як у його Я порядкує якась інстанція, що порівнює його реальне Я і кожну його дію з ідеальним Я, яке він створив для себе в процесі свого розвитку. На нашу думку, він удався до цієї творчості з наміром відновити самовдоволеність, пов’язану з первісним інфантильним нарцисизмом, яка відтоді зазнала стількох образ і ударів. Цю самоспостережну інстанцію ми знаємо як цензуру Я, як сумління; це та сама цензура, що вночі функціонує в сновиддях, запроваджує згнічення неприпущенних бажань. Коли при маренні спостереження ця інстанція розпадається, то викриває при цьому своє походження: її породжують впливи батька-матері, вихователів та соціального середовища, самоототожнення з певними особами, яких вважають за взірець.

Я розповів вам тільки про окремі результати, які ми отримали, застосувавши психоаналіз до нарцисичних уражень. Звичайно, вони дуже нечисленні і часто ще позбавлені тієї виразності, якої можна досягти в новій царині тільки після досить докладного ознайомлення з нею. Ці всі результати здобуто завдяки використанню уявлення про лібідо, пов’язане з Я, або нарцисичне лібідо, з допомогою якого ми поширили на нарцисичні неврози висновки, досягнуті при вивченні неврозів переносу. Але тепер ви запитаєте: «Як можна, підпорядкувавши всі розлади при нарцисичних неврозах та психозах теорії лібідо, всюди звинувативши лібідозний фактор психічного життя у спричиненні захворювань, ніколи не скласти частину відповідальності за хвороби на зміни у функціонуванні інстинктів самозбереження?» Що ж, вельмишановні добродійки та добродії, як на мене, тут немає потреби квапитися з висновком, а передусім ми ще не готові до нього, — спокійно лишімо його, і нехай усе з’ясовує дальший поступ наукової праці. Я не здивуюсь, коли виявиться, що здатність спричиняти патогенний вплив справді становить привілей лібідозних інстинктів, тож теорія лібідо святкуватиме свою повну перемогу по всій лінії від найпростіших актуальних неврозів до найтяжчих психотичних відчужень особистості. Адже ми знаємо, що характерною рисою лібідо є його небажання підпорядковуватись реаліям життя, необхідності. Але, на мій погляд, цілком імовірно, що внаслідок патогенних впливів, властивих лібідо, інстинкти Я зазнають вторинних уражень і виникає вимушене порушення їхніх функцій. Та я не вбачатиму краху для нашого напрямку досліджень навіть у тому разі, коли виявиться, що при тяжких психозах самі інстинкти Я зазнають первинних порушень, — усе з’ясує, принаймні для вас, майбутнє.

Дозвольте мені ще на хвилину повернутись до страху, щоб прояснити останнє темне місце, яке ми там лишили. Ми казали, що з нашими загалом добре з’ясованими взаємовідносинами страху і лібідо не дуже узгоджується твердження, хоча його навряд чи можна заперечити, що реальний страх перед лицем небезпеки є виявом інстинкту самозбереження. А що було б, якби афект страху спричиняли не егоїстичні інстинкти Я, а лібідо, пов’язане з Я? Стан страху недоцільний у будь-якому разі, і його недоцільність стає очевидна, коли він досягає високого ступеня. Він тоді заважає дії — чи то втечі, чи то обороні, — а тільки дія має доцільність і служить самозбереженню. Але, якщо афективний складник реального страху приписати лібідо, пов’язаному з Я, а виконувану дію — інстинктам самозбереження, ми уникнемо будь-яких теоретичних труднощів. А втім, не вірите ж ви серйозно, що людина тікає, бо відчуває страх? Ні, людина відчуває страх і вдається до втечі внаслідок одного спільного імпульсу, породженого усвідомленням небезпеки. Люди, життю яких загрожувала велика небезпека, розповідають, що вони нітрохи не злякались, а тільки діяли, скажімо направляли зброю на хижого звіра, і така поведінка, звичайно, була найдоцільніша.

Лекція 27 Перенос

Вельмишановні добродійки і добродії! Оскільки ми тепер підходимо до кінця наших лекцій, ви, певне, плекаєте одне сподівання, яке не мало б виявитись марним. Ви, звичайно, думаєте, що я не на те вам викладав складний і незвичайний психоаналітичний матеріал, щоб у кінці відпустити, не мовивши й слова про терапію, на яку, власне, й спирається можливість провадити психоаналітичну працю. Я й сам не відпустив би вас, не виклавши цієї теми, бо, розглянувши царину терапії, ви б збагатилися новими фактами, без знання яких ваше розуміння хвороб, що ми їх досліджуємо, зоставалося б украй неповним.

Я знаю, що ви не сподіваєтесь настанов, якої техніки слід дотримуватися, застосовуючи аналіз із терапевтичною метою. Ви лише хочете загалом дізнатись, яким способом діє психоаналітична терапія і як її приблизно провадити. Дізнатися про це у вас є безперечне право. Проте я нічого не розповідатиму вам, а наполягатиму, щоб ви це все відкрили самі.

Замисліться! Ви дізналися все найістотніше про причини виникнення хвороб і про чинники, які діють у хворій психіці. Де ж тут місце для терапевтичного втручання? Передусім тут виявляється успадкована схильність — ми не дуже часто говорили про неї, бо її надто вже наголошують в інших царинах, і чогось нового ми не скажемо. Тільки не думайте, ніби ми недооцінюємо її: саме як терапевти ми досить виразно відчуваємо її силу. Хай там що, нам несила змінити її, вона лишається для нас тим даним, що ставить межі нашим зусиллям. Далі йде вплив пережитого в ранні дитячі літа, якому ми при аналізі звикли надавати великої ваги; він належить до минувшини, й нам несила спрямувати його інакше. Потім усе те, що ми об’єднуємо під назвою «реальна вимушена стриманість», тобто життєві нещастя, від яких походить усякий брак любові, — злидні, родинні чвари, невдалий вибір шлюбного партнера, несприятливі соціальні обставини, суворість моральних вимог, тиску яких зазнає особа. Тут уже справді досить простору для втручання ефективної терапії, але це має бути така терапія, до якої, за віденською легендою, вдававсь імператор Йосиф: зичливий деспотизм можновладця, перед чиєю волею згинаються люди і зникають труднощі. Але хто ми такі, щоб мати змогу використовувати таке доброчинство як терапевтичний засіб? І самі бідні та позбавлені впливу серед громадськості, ми змушені заробляти собі на прожиття лікарською практикою і навіть, на відміну від решти лікарів, які послуговуються іншими методами лікування, не можемо дозволити собі лікувати тих, хто не має грошей: наша терапія потребує дуже багато зусиль і часу. Але, можливо, ви вже вхопилися за один із названих пунктів і гадаєте там знайти плацдарм для терапевтичного втручання. Якщо моральні обмеження, яких від нас вимагає суспільство, відіграють свою роль у тих нещастях, що від них страждає пацієнт, лікування може надати йому мужності (а то й прямо вкаже на такий шлях) переступити бар’єри і знайти задоволення та зцілення коштом відмови від дотримання ідеалів, які суспільство так високо підносить і все ж часто відступається від них. Таким чином людина одужає тому, що «тішитиметься» сексуальним життям. Але при цьому на аналітичне лікування падає тінь, ніби воно не сприяє утвердженню моралі: адже те, що психоаналіз надасть одиницям, він відбиратиме в загалу.

Але, вельмишановні добродійки та добродії, хто вам так хибно витлумачив аналіз? Адже не йдеться про те, що порада тішитися свободою сексуального життя відіграє якусь роль в аналітичній терапії — вже навіть через те, що, за нашими власними твердженнями, в хворого існує затятий конфлікт між лібідозним поривом і сексуальним згніченням, між чуттєвою і аскетичною тенденціями. Конфлікт не буде вирішений, якщо допомогти одній з цих тенденцій одержати перемогу. Ми навіть бачимо, що в невротиків бере гору аскетизм, і внаслідок цього згнічене сексуальне жадання знаходить собі вихід у симптомах. Якщо ж учинити навпаки й забезпечити перемогу чуттєвості, тепер уже усунене сексуальне згнічення буде змушене виявлятись у симптомах. Жоден з обох варіантів не зможе покласти край конфліктові, щоразу один його складник лишиться незадоволений. Тільки в дуже нечисленних випадках конфлікт настільки лабільний, що такий чинник, як лікарева порада, може на нього вплинути, і ці випадки, власне, й не потребують аналітичного втручання. Особи, на яких лікар може вплинути таким чином, знайшли б той самий спосіб вирішення й без нього. Адже ви знаєте, що стриманий молодик, який наважився на недозволені сексуальні стосунки, або незадоволена жінка, яка надолужує з іншим чоловіком, не чекають, як правило, на дозвіл лікаря і тим паче аналітика.

Розглядаючи це питання, звичайно не добачають одного важливого аспекту: патогенний конфлікт невротиків аж ніяк не слід плутати зі звичайною боротьбою психічних поривів, що стоять на одному психологічному ґрунті. Це битва між силами, одна з яких дісталася на рівень передусвідомленого та усвідомленого, а другу затримано на рівні неусвідомленого. Через те конфлікт і не може дійти до вирішення; вороги так рідко бачаться один з одним, як полярний ведмідь і кит з відомої оповідки. Справжнє вирішення відбудеться тільки тоді, коли вони обидва опиняться на одному ґрунті. Думаю, створити умови для цього — єдине завдання терапії.

Крім того, можу вас запевнити, що ви просто введені в оману, припускаючи, ніби складовою частиною аналітичного лікування є порада та провід в усіх життєвих справах. Навпаки, ми якомога відсуваємось від такої менторської ролі, ми радше прагнемо, щоб хворий самостійно наважився на ту або ту постанову. Задля цієї мети ми вимагаємо, щоб на весь час лікування він відклав усі життєво важливі постанови щодо вибору професії, підприємницької діяльності, шлюбу чи розлучення і брався до них, лише скінчивши курс лікування. Признайтеся, що насправді все інакше, ніж ви собі уявляли. Тільки в тому разі, коли окремі пацієнти дуже молоді або надто безпорадні й нестійкі, нам не щастить як слід дотримуватися цих бажаних обмежень. Лікуючи таких хворих, потрібно поєднувати фах лікаря і фах вихователя, бо ми цілком усвідомлюємо свою відповідальність і поводимось із належною обережністю.

З завзяття, з яким я боронився супроти звинувачень, ніби під час аналітичного лікування ми схиляємо невротиків до сексуальної свободи, ви не повинні висновувати, ніби ми впливаємо на них згідно з узвичаєною суспільною мораллю. Така мета принаймні не менш далека від нас, ніж перша. Ми ніякі не реформатори, а просто спостерігачі, але спостерігати некритичними очима не можемо; тому ставати на бік узвичаєної сексуальної моралі або високо цінувати способи, якими су­спільство намагається впорядкувати практичні проблеми сексуального життя, — для нас неможлива річ. Нам неважко продемонструвати суспільству: те, що воно називає своєю мораллю, вимагає більших жертв, ніж варте насправді; така позиція суспільства не свідчить ані про чесність, ані про муд­рість. Ми не вберігаємо своїх пацієнтів від цієї критики, ми привчаємо їх до неупередженого погляду як на сексуальні справи, так і на будь-які інші, і коли, скінчивши лікування, вони стають самостійні і самі, керуючись власним розумом, вибирають якусь середню позицію між повною сексуальною свободою і безумовним аскетизмом, наше сумління не буде обтяжене жодним із варіантів того вибору. Ми кажемо собі, що той, хто успішно здолав сам себе і привчився до правди, матиме надійний захист і від небезпек неморальності, навіть якщо його власні моральні норми трохи відрізняються від загальновизнаних. А втім, слід стерегтися, щоб не переоцінити ролі сексуальної абстиненції в етіології неврозів. Тільки в невеликій кількості випадків патогенну ситуацію, спричинену вимушеною стриманістю та подальшим нагромадженням лібідо, можна усунути з допомогою сексуальних стосунків, здійснити які можна без труднощів.

Отже, терапевтичну ефективність психоаналізу не можна пояснити тим, що він дозволяє пацієнтам сексуальну свободу. Озирніться й пошукайте чогось іншого. Думаю, одне з моїх зауважень, яке я висловив, спростовуючи ваше припущення, виведе вас на правильний слід. Напевне ж ми опікуємось перетворенням неусвідомленого в усвідомлене, заступаємо неусвідомлене усвідомленим. Так, саме це ми й робимо. Заводячи неусвідомлене до свідомості, ми позбуваємося згнічення, усуваємо умови, що призвели до утворення симптомів, змінюємо патогенний конфлікт на нормальний, який неодмінно дійде того чи того вирішення. Чогось іншого ми й не прагнемо: потрібно, щоб у хворого сталася психічна зміна, і що вона повніша, то ефективніша наша медична допомога. Там, де не пощастить позбутися згнічення або подібного до нього психічного процесу, наша терапія виявиться безсила.

Мету наших зусиль можна сформулювати по-різному: усвідомлення неусвідомленого, усування згнічень, заповнення прогалин пам’яті — це все означає те саме, але, можливо, ви незадоволені цим твердженням. Оздоровлення невротика ви уявляли собі інакше, гадали, ніби після проведеної з ним марудної аналітичної роботи він стане зовсім іншою людиною, а тепер дізнаєтесь: увесь результат полягає в тому, що в нього буде трохи менше неусвідомленого і трохи більше усвідомленого, ніж раніше. Що ж, ви, мабуть, недооцінюєте важливість такої внутрішньої зміни. Вилікуваний невротик і справді стає іншою людиною, хоча, природно, по суті лишається тим самим, тобто стає таким, яким у кращому разі він став би за сприятливих обставин. А це вже багато. Коли ви почуєте, як усе це діється і яких зусиль коштує досягти тієї нібито невеликої зміни в психічному житті хворого, значення такої зміни психічних рівнів стане для вас цілком зрозумілим.

Я відхилюся на хвилину, щоб запитати, чи знаєте ви, що називають каузальною терапією? Під нею розуміють лікування, спрямоване не на усування виявів хвороби, а на ліквідацію її причин. Так-от, психоаналіз — каузальна терапія чи ні? Відповідь не проста, зате в нас, здається, з’являється нагода пересвідчитись у безвартісності такої манери запитувати. Поки аналітична терапія не ставить собі за найперше завдання усування симптомів, її провадять як каузальну терапію. З другого боку, можна сказати, що вона не каузальна: адже ми простежували каузальний (причинно-наслідковий) ланцюг набагато далі від згнічення аж до інстинктивних схильностей, їхньої відносної активності в конституції та відхилень у процесах їхнього розвитку. А тепер припустімо, ніби якимсь хімічним способом ми змогли б утрутитись у цей психічний механізм і збільшувати чи зменшувати кількість лібідо, наявного будь-якої миті, або посилювати якийсь один потяг коштом іншого, — тоді й справді це була б справжня каузальна терапія, для якої наш аналіз провів би таку необхідну попередню роботу рекогносцирування. Але нині, як ви знаєте, про такі впливи на процеси лібідо не може бути й мови; наша психічна терапія вибирає для нападу інше місце в ланцюгу взаємопов’язаних явищ і процесів: не на саме видиме нам коріння феноменів, але все-таки досить далеко від симптомів, — місце, яке стало приступним для нашого втручання за вкрай дивовижних обставин.

Що нам діяти, щоб у наших пацієнтів заступити неусвідомлене усвідомленим? Колись ми думали, що це буде дуже легко, треба лише з’ясувати неусвідомлене й розповісти про нього пацієнтові. Але ми вже знаємо, що це твердження хибне і неглибоке. Адже наше знання про неусвідомлене пацієнта не еквівалентне його знанню про нього; коли ми викладемо йому своє знання, він ставить його не на місце свого неусвідомленого, а поряд із ним, і майже нічого не змінюється. Нам слід уявляти собі це неусвідомлене радше топографічно, слід шукати його в пацієнтових спогадах там, де воно й утворилося внаслідок згнічення. Треба усунути те згнічення — тільки тоді можна успішно замінити неусвідомлене усвідомленим. Тож як ми позбуваємося згнічень? Тут починається друга фаза нашої роботи: спершу слід знайти згнічення, а потім усунути опір, який підтримує те згнічення.

Як нам щастить долати опір? Тим самим способом: ми виявляємо його й розповідаємо про нього пацієнтові. Опір теж породжений згніченням, тим самим згніченням, якого ми прагнемо позбутись, або тим, яке з’явилося раніше. Адже опір створений супротивним наснаженням, яке зростає, щоб придушити, згнітити непристойні пориви. Отже, тепер ми чинимо те, що й намірялися з самого початку: тлумачимо, з’ясовуємо й повідомляємо пацієнтові, але робимо це все в слушному місці. Супротивне наснаження або опір належать не до неусвідомленого, а до Я, яке співпрацює з нами навіть тоді, коли не усвідомлює цього. Ми знаємо, що тут ідеться про дво­значність слова «неусвідомлене»: з одного боку, це феномен, а з другого — система. Це твердження видається дуже неясним і важким, але хіба ми не повторюємо того, про що вже сказано раніше? Ми вже давно готові прийняти таке твердження. Ми сподіваємось, що нам пощастить усунути опір і розрядити супротивне наснаження, якщо завдяки тлумаченню дамо Я нагоду розпізнати їх. Тож із якими рушійними силами ми працюємо в таких випадках? По-перше, спираємось на прагнення пацієнта одужати, яке спонукає його братися з нами до спільної роботи, по-друге, на його розум, який підтримуємо завдяки нашому тлумаченню. Немає жодного сумніву, що розуму пацієнта буде легше розпізнати опір і з’ясувати неусвідомлену згнічену ідею, пов’язану з тим опором, якщо дати йому наздогад, чого слід сподіватися. Коли я скажу вам: «Подивіться на небо і ви побачите там повітряну кулю», ви знайдете її набагато швидше, ніж якби я просто запропонував подивитися, чи нема там чогось. Так само й студентові, який уперше зазирає в мікроскоп, викладач пояснює, що він там має побачити, бо інакше той узагалі нічого не побачить, дарма що там усе є і все добре видно.

А тепер я викладу факт. При багатьох формах невротичних захворювань — істерії, станах страху, неврозі нав’язливих станів — наші гіпотези видаються слушними. Завдяки пошукам згнічень, виявленню опору, вказівкам на згнічене нам і справді щастить виконати наше завдання, тобто подолати опір, усунути згнічення і перетворити неусвідомлене в усвідомлене. Тоді ми з усією можливою виразністю бачимо, як при подоланні кожного часткового елементу опору в душі пацієнта відбувається люта боротьба, нормальна душевна боротьба на одному психологічному рівні між мотивами, які прагнуть підтримувати супротивне наснаження, і мотивами, які ладні скасувати його. Перші — це ті самі давні мотиви, що свого часу призвели до згнічення, серед других ми бачимо нові, які виникли згодом і які, сподіваємось, вирішать конфлікт на нашу користь. Ми спромагаємося відродити давній конфлікт згнічення, піддати ревізії тоді вже вирішену справу. Новий матеріал, який ми приносимо, полягає, по-перше, в нагадуванні, що попереднє вирішення конфлікту призвело до хвороби, і в обіцянці, що інше вирішення відкриє шлях до одужання; по-друге, у вказівці, що всі обставини суттєво змінилися, відколи згнічені пориви були відхилені вперше. Тоді Я було слабке, інфантильне і, можливо, мало підстави відсахуватись від вимог лібідо як від небезпеки. А сьогодні Я зміцніло, набралося досвіду і, крім того, має собі помічника в особі лікаря. Тож можна сподіватися, що оновлений конфлікт приведе до кращого результату, ніж згнічення, і, як ми вже казали, при істерії, неврозах страху і нав’язливих станів успіх загалом підтверджує наші сподівання.

Є, проте, інші форми хвороб, при яких, попри схожість обставин, наші терапевтичні заходи ніколи не мали успіху. В цих хворобах теж ідеться про первісний конфлікт між Я і лібідо, що призвів до згнічення, — навіть якщо топографічно цей конфлікт слід характеризувати інакше, ніж конфлікт при неврозах переносу, — в них теж можливо виявити етапи в житті пацієнта, на яких сталося згнічення; ми застосовуємо ті самі методи, вдаємось до тих самих обіцянок, пропонуємо ту саму допомогу, розповідаючи пацієнтові, чого йому треба сподіватися; відстань у часі між сьогоденням і тим давнім згніченням так само мала б сприяти іншому вирішенню конфлікту. А проте нам не щастить подолати опір чи усунути згнічення. Ці пацієнти, параноїки, меланхоліки та уражені dementia praecox, лишаються незачеплені, вони невразливі супроти психоаналітичної терапії. Що тут за причина? Аж ніяк не брак розуму, хоча ми, звичайно, потребуємо, щоб у наших пацієнтів збереглися певні інтелектуальні спроможності; але, якщо йдеться про це, то, наприклад, є дуже багато кмітливих комбінаторних параноїків. Не бракує хворим і інших рушійних сил. Скажімо, на відміну від параноїків, меланхоліки чудово усвідомлюють, що вони хворі і через те так тяжко страждають, але доступитися до них однаково важко. Отже, ми зупинилися перед фактом, якого не розуміємо, і змушені через це засумніватись, чи справді ми розуміємо всі ті умови, які уможливлюють наші успіхи при лікуванні інших неврозів.

Якщо ж ми й далі розглядатимемо лише хворих на істерію та невроз нав’язливих станів, то дуже скоро зіткнемось із другим фактом, до якого нітрохи не готові. Почавши лікувати, ми невдовзі помічаємо, що хворі ставляться до нас вкрай незвичайно. Нам здавалося, ніби ми врахували всі рушійні сили, які діють під час лікування, ніби ми цілковито раціоналізували ситуацію, яка складається між нами і пацієнтом, і тепер вона не менш зрозуміла нам, ніж арифметичний приклад, аж тут на сцену немов уповзає щось таке, чого ми зовсім не враховували. Цей новий і несподіваний чинник складний та розмаїтий, і я опишу передусім найчастіші й найзрозуміліші форми його вияву.

Отож ми помічаємо, що пацієнт, який не повинен перейматися чимсь іншим, крім вирішення конфлікту, що став для нього джерелом страждань, починає виявляти особливий інтерес до особи лікаря. Все, що пов’язане з тією особою, видається йому важливішим, ніж власні справи, і відволікає від власної хвороби. Після цього на якийсь короткий час спілкування з хворим стає дуже приємним: він украй люб’язний, намагається, де тільки може, засвідчувати вдячність, демонструє свої хороші риси й переваги, яких ми, певне, й не сподівалися від нього. Лікар формує дуже прихильну думку про свого пацієнта і вихваляє долю, що дала йому нагоду лікувати таку чудову людину. Якщо лікар випадково здибається з родичами пацієнта, то втішиться, почувши, що та прихильність взаємна. Пацієнт удома невтомно вихвалятиме лікаря і неодмінно вбачатиме в ньому щоразу нові чесноти. «Він просто марить вами, в усьому вам сліпо вірить; усе, що ви скажете йому, для нього немов одкровення», — розповідають ближні. Вряди-годи хтось із того хору висловиться й гостріше: «Вже всім набридло, як він знай про вас і про вас, ви в нього всякчас на язиці».

Ми сподіваємося, що лікар виявиться досить сумлінним, щоб таку високу оцінку своєї особи з боку пацієнта приписати тим надіям, які він зміг навіяти хворому, і розширенню інтелектуальних обріїв пацієнта завдяки несподіваним і свобододайним відкриттям, які принесло з собою лікування. За таких обставин аналіз можна провадити з великим успіхом, пацієнт розуміє, на що йому вказують, зосереджується на завданнях, які ставить перед ним лікування, щедро постачає матеріал спогадів та асоціацій, часом приголомшує лікаря певністю й точністю своїх тлумачень, — і можна вдоволено відзначити, з якою готовністю переймає хворий усі нові психологічні ідеї, які в світі загалом породжують найзапекліший опір із боку здорових людей. Доброму порозумінню під час аналітичної роботи відповідає і об’єктивне, зусебіч підтверджуване поліпшення стану здоров’я.

Але така чудова погода не може тривати дуже довго і якогось дня таки псується. Виникають труднощі при аналізі, пацієнт заявляє, ніби йому вже нічого не спадає на думку. Складається очевидне враження, що він уже не зацікавлений у роботі й нехтує даний йому припис казати все, що спадає на гадку, й не піддаватися при цьому ніяким критичним запереченням. Він поводиться так, ніби лікування його не обходить, ніби він не укладав ніякої угоди; хворий вочевидь чимсь переймається, але воліє берегти це для себе. Для лікування така ситуація дуже небезпечна. Ми вочевидь зі­ткнулися з украй сильним опором. Але що тут сталося?

Якщо є можливість знову прояснити ситуацію, ми дізнаємось про причину порушення: пацієнт переніс на лікаря інтенсивні ніжні почуття, які не можна обґрунтувати ані поведінкою лікаря, ані стосунками між ним і пацієнтом, які виникли протягом лікування. Природно, що форма, у якій виявиться ця ніжність, і мета, якої вона прагне, залежать від особистих обставин обох учасників. Якщо це дівчина і ще не старий чоловік, у нас створиться враження нормального кохання: адже цілком зрозуміло, що дівчина закохується в чоловіка, з яким багато буває на самоті й може розмовляти про інтимне, який перебуває у вигідній для себе позиції авторитетного радника, — і при цьому ми, либонь, не помітимо, що в невротичної дівчини слід радше сподіватись якоїсь перешкоди, що унеможливить кохання. Що більше особисті обставини лікаря й пацієнта відрізнятимуться від зображених у цьому прикладі, то дужче нас дивуватиме, що попри це ми в кожному випадку виявляємо ті самі почуття. Ще буде зрозумілим, якщо молода, нещаслива в шлюбі жінка справді відчує нібито серйозне кохання до свого ще не одруженого лікаря, якщо вона буде ладна піти на розлучення з чоловіком, щоб належати лікареві, або, в разі, коли існують соціальні перешкоди, надумає вступити з ним у таємні любовні стосунки. Такі речі трапляються й поза психоаналізом. І в таких ситуаціях нас украй дивують признання жінок та дівчат, які повідомляють про своє цілком певне ставлення до терапевтичних проблем: вони завжди знали, що їх може вилікувати тільки кохання, з самого початку лікування вони сподівалися, що завдяки цьому зв’язку життя нарешті подарує їм те, в чому досі так довго відмовляло. Лише задля цієї надії вони згодилися терпіти стільки мук протягом аналізу й подолали всі труднощі, пов’язані з необхідністю викладати свої думки. А ми тут додамо: «І легко зрозуміла все те, що, звичайно, сприймають дуже важко». Але такі признання приголомшують нас: усі наші розрахунки звіяно вітром. Невже ми не врахували найважливішого?

І справді, що більший ми здобуваємо досвід, то менше в нас змоги заперечувати цю поправку, яка присоромлює всю нашу науку. Попервах нам іще видається, що аналітичне лікування зіткнулося з якоюсь суто випадковою перешкодою, не пов’язаною з його метою і не спричиненою ним. Але, коли така ніжна любов пацієнта до лікаря послідовно трапляється в кожному новому випадку, зароджується навіть за найнесприятливіших обставин, коли існує просто гротескна невідповідність між пацієнтом і лікарем, — приміром, у підстаркуватої жінки до сивобородого чоловіка, — навіть там, де, на нашу думку, немає ніяких спокус, тоді ми полишаємо ідею про випадковий характер перешкод і визнаємо, що тут ідеться про феномен, найтісніше пов’язаний із самою природою хвороби.

Цей новий факт, який ми всупереч власній волі змушені визнати, ми називаємо переносом. Під цим ми розуміємо перенос почуттів на особу лікаря, бо не віримо, що ситуація лікування могла б виправдати такі почуття. Ми радше припускаємо, що ця готовність походить з іншого джерела; вона була вже сформована у хворого і вхопилася за нагоду аналітичного лікування, щоб перейти на особу лікаря. Перенос може виявлятись як бурхлива вимога кохання, а може набувати й поміркованих форм. Коли йдеться про молоду дівчину і старого чоловіка, то замість бажання бути коханою може виявитись бажання стати улюбленою донькою; лібідозне жадання може проступити в пом’якшеній формі як пропозиція нерозривної, але ідеальної, платонічної дружби. Чимало жінок спромагається сублімувати перенос і так змоделювати його, що він урешті якось виправдає своє існування, інші виявляють перенос у його грубій, первісній, здебільшого неможливій формі. Але, по суті, він зажди лишається тим самим, і ми непомильно реєструємо, що джерело в нього одне.

Перше ніж запитати, як нам класифікувати цей факт, опишімо його трохи докладніше. А що, коли пацієнти чоловіки? Можна сподіватися, що тут не втрутиться такий обтяжливий чинник, як різниця статей і статеве притягання. Що ж, відповідь буде така: ситуація не дуже відрізнятиметься від ситуації з жінками. Та сама прив’язаність до лікаря, та сама переоцінка його особистих рис, та сама перейнятість його інтересами, ті самі ревнощі проти всіх, хто пов’язаний із ним. Сублімовані форми переносу між чоловіком і чоловіком трапляються частіше, а прямі сексуальні вимоги — рідше тією мірою, якою явна гомосексуальність поступається іншим виявам цього часткового інстинкту. Крім того, в пацієнтів-чоловіків лікар частіше, ніж у жінок, спостерігає такі форми переносу, які на перший погляд нібито суперечать усьому, описаному вище, — ворожий, або негативний перенос.

Передусім нам слід усвідомити, що перенос існує в пацієнта з самого початку лікування і якийсь час становить найпотужнішу рушійну силу роботи. Перенос ніяк не виявляється, і ним немає потреби перейматися, поки він сприяє проваджуваній спільно аналітичній роботі. Та, коли він переходить в опір, лікар уже змушений звернути на нього увагу і при цьому з’ясовує, що ставлення до лікування змінюється під впливом двох різних і протилежних одна одній обставин: по-перше, коли ніжна прихильність стала такою сильною і ознаки її походження з сексуальної потреби проступили з такою виразністю, що проти неї зародився внутрішній спротив, і, по-друге, коли в його основі не прихильні, а ворожі почуття. Як правило, ворожі почуття з’являються пізніше, ніж прихильні, і прикриваються ними; коли ж вони виявляються одночасно — це добрий приклад амбівалентності почуттів, що виявляється в більшості наших інтимних стосунків з іншими людьми. Ворожі почуття означають не меншу прив’язаність почуттів, ніж прихильні: адже відкидання чогось означає таку саму залежність, як і цілковита покора йому, — різні тільки ознаки цих залежностей. Те, що ворожі почуття до лікаря заслуговують на назву «перенос», не викликає в нас жодного сумніву, бо ситуація, що склалася при лікуванні, не дає жодного приводу для їхнього зародження; необхідність саме такого розуміння негативного переносу підтверджує правильність нашої оцінки позитивного, або любовного переносу.

Звідки походить перенос, які труднощі він готує нам, як можна подолати його і яку користь він зрештою дасть нам — це все питання, які слід докладно розглядати при технічному викладі аналітичного методу, тому сьогодні я лише згадаю про них. Навіть мови немає про те, щоб ми поступалися вимогам пацієнта, зумовленим переносом; крім того, було б нерозумно відкидати їх із неприязню чи обуренням; ми долаємо перенос, переконуючи хворого, що його почуття породжені не теперішньою ситуацією й не стосуються особи лікаря, вони лише відтворюють те, що траплялося з ним колись давніше. Таким чином ми змушуємо його обернути те повторення в спогад. І тоді перенос, що, байдуже, ворожий чи прихильний, нібито становив найбільшу загрозу для лікування, ми перетворимо в найкращий інструмент, з допомогою якого відкриємо найпотаємніші шухляди психічного життя. Я хочу сказати вам ще кілька слів, щоб розвіяти те прикре враження, яке справляє на вас цей несподіваний феномен. Тож не забуваймо, що хвороба пацієнта, яку ми піддаємо аналізові, не є чимсь завершеним і заціпенілим; вона всякчас розвивається і змінюється, наче жива істота. Початок лікування аж ніяк не кладе край цьому розвиткові, але, оскільки лікування бере гору над пацієнтом, виявляється, що весь новий доробок хвороби з початку лікування зосереджується на одному напрямі: на ставленні до лікаря. Отже, перенос можна порівняти з прошарком камбію між деревиною та корою дерева, прошарку, який забезпечує ріст нових тканин і потовщання дерева. Тільки-но перенос набуває такого значення, робота над спогадами пацієнта відступає далеко назад. Тоді ми не помилилися б, стверджуючи, що перед нами не давня пацієнтова хвороба, а новостворений і видозмінений невроз, що заступив попередній. За цим новим виданням старого ураження ми стежимо від самого його народження, бачимо, як воно виникає й росте, і дуже добре орієнтуємось у ньому, оскільки за його центральний об’єкт править сам лікар. Усі пацієнтові симптоми втратили своє первісне значення і пристосувалися до нового значення, яке полягає в їхньому зв’язку з переносом; або ж лишаться тільки ті симптоми, що їх можна використати таким чином. Подолати цей новий штучний невроз — однаково, що усунути хворобу, яка існувала до лікування, тобто виконати наше терапевтичне завдання. Людина, що у своєму ставленні до лікаря стала нормальною і вільною від впливів згнічених інстинктивних жадань, зостанеться такою і в своєму власному житті, коли вже не спілкуватиметься з лікарем.

Таке надзвичайне, просто-таки центральне значення для лікування має перенос при істерії, істерії страху та неврозі нав’язливих станів, що їх, отже, ми мали цілковите право об’єднати під назвою неврози переносу. В кого під час аналітичної роботи виникло очевидне враження, що він постав перед фактом переносу, той уже не сумніватиметься, які саме згнічені жадання виявили себе через симптоми даного неврозу, і не потребуватиме переконливіших доказів на підтвердження їхньої лібідозної природи. Тож можна сформулювати так: нашу переконаність, що симптоми означають не що інше, як сурогатне задоволення лібідо, остаточно підтверджує лише наявність переносу.

Тепер у нас є всі підстави вдосконалити нашу попередню динамічну концепцію процесів лікування і узгодити її з цим новим відкриттям. Коли перед пацієнтом постає завдання вирішити нормальний конфлікт і подолати опір, на який ми вказали йому під час аналізу, потрібна якась могутня рушійна сила, що схилила б його до бажаної для нас постанови і провадила б до одужання. Бо інакше може статися, що він вирішить повторити попередній результат і дозволить тому, що піднялось у його свідомість, знову відступити під дією згнічення. Результат такої боротьби не залежить від інтелектуальної прозірливості хворого — для цього їй бракує і сили, і свободи, — а визначений тільки його ставленням до лікаря. Поки пацієнтів перенос має позитивний знак, він зодягає лікаря в шати авторитету, перетворюється у віру в його слова і погляди. Без такого переносу — або коли перенос негативний — хворий ніколи б не дослухався до лікаря та його аргументів. Віра відтворює історію свого власного походження: вона похідна від любові й попервах не потребує аргументів. Тільки згодом вона так їм поступається, що починає критично оцінювати їх, коли їх вимовить той, до кого відчувають любов. Без такої підтримки з боку віри аргументи не мали б ваги для пацієнта, так само як не мають її і для більшості звичайних людей. Отже, і з інтелектуального боку людина загалом доступна впливам тільки тією мірою, якою здатна до лібідозних наснажень об’єктів, і тому ми маємо всі підстави вбачати в надмірі нарцисизму межу сприйнятливості людини до впливів, яка не зникає, навіть коли застосовувати найкращу аналітичну техніку, — через те ми й боїмося цього надміру.

Здатність спрямовувати лібідозне наснаження об’єктів ще й на особи слід, звичайно, приписати всім нормальним людям. Схильність до переносу в так званих невротиків — це лише надзвичайне посилення цієї загальної властивості. Було б украй дивовижним, якби таку поширену і важливу людську рису ніколи не помічали й не використовували. І її таки справді помітили. Бернгайм із непомильною прозірливістю збудував учення про гіпнотичні явища на твердженні, що всі люди меншою або більшою мірою піддаються навіюванню, сугестії. Людська сугестивність — не що інше, як схильність до переносу, взята в трохи вужчому розумінні, бо негативний перенос уже виходить за її межі. Але Бернгайм не спромігся сказати, що таке власне сугестія і як вона виникає. Вона становила для нього основоположний факт, і він не міг пояснити її походження. Він не помітив залежності «suggestibilité» від сексуальності, від функціонування лібідо. Зостається лише зауважити, що в своїй техніці ми тільки тому відмовилися від гіпнозу, щоб знову відкрити сугестію вже у формі переносу.

А тепер я зупинюсь і надам слово вам. Я помітив, як одне заперечення набуло у ваших думках такої сили, що, мабуть, відібрало б усяку здатність слухати, якби ви його не сформулювали словами: «Отож ви нарешті призналися, що й самі, як і гіпнотизери, працюєте з допомогою сугестії. В нас давно вже була така підозра. Але ж навіщо тоді всі ті манівці пригадування минувшини, розкриття неусвідомленого, тлумачення і зворотного перекладу перекрученого, незмірні витрати зусиль, часу і грошей, коли єдина справді діяльна сила — сугестія? Чому ви безпосередньо не навіювали проти симптомів, як чинять чесні гіпнотизери? І далі, якщо ви хочете виправдатися тим, що на тих манівцях, якими ви блукали, вам пощастило зробити численні психологічні відкриття, що були б недоступні при безпосередньому навіюванні, то хто тепер поручиться за правдивість цих відкриттів? Може, й вони є наслідком сугестії, тільки вже ненавмисної? Хіба і в цій царині ви не могли втовкмачити пацієнтові все, що вам хотілося й видавалося слушним?»

Те, що ви закидаєте мені, надзвичайно цікаве й потребує відповіді. Але сьогодні я дати її не можу, бо немає часу. Отже, почекайте до наступного разу, й ви пересвідчитесь, що відповісти я можу. А сьогодні я повинен довести до кінця вже почате. Я пообіцяв із допомогою явища переносу з’ясувати вам, чому наші терапевтичні зусилля при нарцисичних неврозах не мають анінайменшого успіху.

Я можу відповісти кількома словами, і ви побачите, як просто розгадується загадка і як добре все узгоджується між собою. Спостереження свідчать, що при нарцисичних неврозах хворі не мають здатності до переносу або мають тільки недостатні її залишки. Хворі відвертаються від лікаря — не з ворожості, а з байдужості. Через це лікар і не може вплинути на них: усе, що він каже, не зворушує їх, не справляє на них ніякого враження, тому нам незмога лікувати їх так, як ми лікуємо інших пацієнтів, тобто ми не можемо відновити патогенний конфлікт і подолати опір, спричинений згніченням. Вони зостаються такими, як є. Вони вже не раз пробували вилікуватись, але це призводило до патологічних результатів, і ми нічого тут не змінимо.

Спираючись на клінічні спостереження цих пацієнтів, ми заявляли, що в них немає лібідозного наснаження об’єктів, їхнє лібідо, пов’язане з об’єктами, перетворилося в лібідо, пов’язане з Я. Саме за цією особливістю ми відрізняємо їх від невротиків першої групи (що хворіють на істерію, неврози страху та нав’язливих станів). Поведінка таких пацієнтів при спробах вилікувати їх підтверджує наше припущення. Їм не властивий перенос — через те вони й недосяжні для наших зусиль, вилікувати їх ми не можемо.

Лекція 28 Аналітична терапія

Вельмишановні добродійки і добродії! Ви вже знаєте, про що ми говоритимемо сьогодні. Коли я припустив, що наш терапевтичний вплив спирається, по суті, на перенос, тобто на сугестію, ви запитали, чому в психоаналітичній терапії ми прямо не використовуємо навіювання, і пов’язали з тим запитанням сумнів, чи при такій панівній ролі сугестії ми ще можемо поручитися за об’єктивність наших психологічних відкриттів. Я пообіцяв дати вам докладну відповідь.

Пряме навіювання — це сугестія, спрямована проти виявів симптомів, боротьба між вашим авторитетом і мотивами хвороби. При цьому ви анітрохи не переймаєтесь тими мотивами, а лише вимагаєте від хворого, щоб він придушив їхній вияв у вигляді симптомів. І тут немає принципової різниці, привели ви хворого в гіпнотичний стан чи ні. Адже Бернгайм із властивою йому прозірливістю справді стверджував, що найістотнішим у явищах гіпнотизму є сугестія, а сам гіпноз — це тільки наслідок сугестії, сугестований, навіяний стан; Берн­гайм віддавав перевагу навіюванню в стані неспання, яке може дати ті самі результати, що й навіювання під час гіпнозу.

А тепер що саме вам кортить спершу почути — дані досвіду чи теоретичні розважання?

Почнімо з першого. 1889 р. я розшукав Бернгайма в Нансі, став його учнем і переклав його книжку про навіювання німецькою мовою. Я кілька років використовував сугестивні методи лікування — спершу тільки заборонне навіювання, а згодом поєднував його з Броєровою системою докладного вивчення життя пацієнта. Отже, про результати гіпнотичної, чи то сугестивної, терапії я можу говорити, спираючись на свій широкий досвід. Згідно з давнім медичним приписом, ідеальна терапія має бути швидка, надійна і не прикра для пацієнта, проте Бернгаймові методи задовольняють лише дві з цих вимог. Лікування за його системою можна провадити набагато швидше — незмірно швидше, — ніж аналітичне лікування, і воно не завдає пацієнтові ні труднощів, ні клопоту. А для лікаря воно врешті стає одноманітним: адже в будь-якому разі він діє одним способом, відтворює той самий церемоніал, щоб заборонити існування найрізноманітніших симптомів, часом анітрохи не розуміючи ні їхнього сенсу, ні значення. Це була не наукова діяльність, а якась суто реміснича робота, що скидалася на ворожіння, чари і штукарство, але з огляду на інтереси хворого цього не брали до уваги. Тільки третьої вимоги не задовольняв цей метод лікування: він у жодному аспекті не забезпечував надійності. З одними хворими його можна було застосовувати, з іншими — ні, в деяких випадках можна було досягти дуже багато, в інших — жалюгідно мало, і ніхто не знав чому. Ще прикрішим за таку примхливість була нетривалість результатів. Минало трохи часу, і, якщо ви чули про пацієнта, давня хвороба поверталась або ж її заступала якась нова хвороба. Можна було знову братися до гіпнозу. Проте ми завжди зважали на продиктоване досвідом попередження і стереглися, щоб унаслідок частого застосування гіпнозу не позбавити пацієнта самостійності й не привчити його до цієї терапії, мов до наркотику. Щоправда, часом нам удавалося все, чого ми прагнули: після невеликих зусиль ми досягали повного і тривалого успіху. Але причини такого задовільного результату лишалися невідомі для нас. В одному випадку, коли я цілковито усунув тяжкий стан після короткого гіпнотичного лікування, він повернувся в незміненому вигляді після того, як пацієнтка без ніякого приводу з мого боку пройнялася до мене ворожістю; після нашого примирення я знову і вже набагато ретельніше звільнив її від цього стану, але він ще раз повернувся, коли пацієнтка вдруге стала неприхильна до мене. Іншого разу трапилось, що хвора, яку я не раз позбавляв нервових станів із допомогою гіпнозу, під час лікування одного надто вже впертого нападу раптом обійняла мене руками за шию. Такі випадки хоч-не-хоч змушують замислитись над природою і походженням властивого лікареві сугестивного авторитету.

Поки що йшлося про досвід. Він показав нам, що, відмовившись від прямого навіювання, ми не втратили чогось незамінного. Але тепер додаймо до фактів іще трохи розважань. Застосування гіпнотичної терапії вимагає і від пацієнта, і від лікаря лише невеликих зусиль. Така терапія напрочуд узго­джується з поширеними серед більшості лікарів поглядами на неврози. Лікар каже невротикові: «У вас немає нічого серйозного, це просто нерви, тому я за кілька хвилин кількома словами розвію всі ваші труднощі». Але це суперечить нашим уявленням про енергію: як можна невеликими зусиллями зрушити величезний тягар, якщо безпосередньо братися до діла, не використавши належних допоміжних засобів? Поки всі обставини лишаються більш-менш однакові, досвід навчає нас, що при неврозах таке штукарство не вдається. Я знаю, що цей аргумент не бездоганний: адже є така річ, як «миттєве зцілення».

Зіпершись на знання, які ми здобули з психоаналізу, різницю між гіпнотичним і психоаналітичним навіюванням можна описати так: гіпнотична терапія намагається щось приховати й забілити в психічному житті, аналітична — щось розкрити й усунути. Перша працює як косметика, друга — як хірургія. Перша використовує сугестію, щоб заборонити симптом, посилює згнічення, проте не змінює процесів, які призвели до утворення симптомів. Аналітична терапія бере глибше, доходить до самого коріння, до конфлікту, з якого походять симптоми, і використовує сугестію тільки для зміни результату цього конфлікту. Гіпнотична терапія лишає пацієнта бездіяльним і незмінним, — отже, й не менш безборонним супроти всякого нового приводу до захворювання, аналітичне лікування і від лікаря, і від пацієнта вимагає великих зусиль, потрібних для подолання внутрішнього опору. Коли подолати опір, психічне життя пацієнта змінюється назавжди, піднімається на вищий ступінь розвитку і зостається захищеним від можливості захворіти в майбутньому. Подолання опору — найістотніше в аналітичній терапії; цю роботу має здійснити хворий, і лікар уможливлює її з допомогою так званої виховної суге­стії. Можна з цілковитим правом стверджувати, що пси­хоаналітичне лікування — це своєрідне перевиховання.

Сподіваюсь, ви тепер уже зрозуміли, в чому полягає різниця між нашим способом терапевтичної сугестії і тим єдиним способом, який можливий при гіпнотичній терапії. А завдяки тому, що ми простежили вплив сугестії і при явищах переносу, нам стала зрозуміла й дивовижна примхливість, притаманна гіпнотичній терапії, тоді як аналітична терапія у властивих їй межах цілком передбачувана. Застосовуючи гіпноз, ми залежимо від стану наявної в пацієнта здатності до переносу, проте на сам той стан ніяк не можемо вплинути. Перенос у загіпнотизованої особи може бути негативним або, як здебільшого й трапляється, амбівалентним; крім того, пацієнт може застерегтися від свого переносу, відповідно настроївшись, — цього всього ми не знаємо. В психоаналізі ми працюємо на самому переносі, розвіюємо те, що перешкоджає йому, готуємо собі інструмент, із яким працюватимемо. Таким чином з’являється можливість цілком по-новому скористатися силою сугестії, ми починаємо контролювати її, і пацієнт уже не може керувати власною сугестивністю, як йому заманеться, — ми самі, якщо він узагалі доступний впливові навіювань, скеровуємо його сугестивність.

А тепер ви скажете, що байдуже, як назвати рушійну силу аналізу — переносом чи навіюванням, бо й далі існує небезпека, що наш вплив на пацієнта може поставити під сумнів об’єктивність наших відкриттів. Те, що на користь терапії, шкодить дослідженню. Це заперечення найчастіше висувають проти психоаналізу, і, слід визнати, навіть коли воно необґрунтоване, його все ж не можна знехтувати як нерозумне. Якби воно було обґрунтованим, психоаналіз виявився б не чим іншим, як напрочуд добре замаскованим і надзвичайно ефективним способом сугестивного лікування, і ми б могли злегковажити всі його твердження про вплив життєвого досвіду, психічну динаміку та неусвідомлене. Так думає наш опонент; надто все, що пов’язане з важливістю сексуального досвіду, якщо не весь той досвід узагалі, ми нібито «втовкмачили» в голову пацієнтові, спершу виплекавши ті всі комбінації у власній розбещеній уяві. Ці звинувачення набагато легше можна спростувати завдяки свідченням спостережень, ніж із допомогою теорії. Той, хто сам провадив психоаналіз, не раз міг пересвідчитись, що навіяти щось пацієнтові таким способом — неможлива річ. Звичайно, зовсім не важко зробити його прихильником якоїсь теорії, таким чином давши йому нагоду поділити, можливо, хибні погляди свого лікаря. Пацієнт поводиться при цьому, як і будь-хто інший, як учень, але в такому разі ми впливаємо тільки на його розум, а не хворобу. Досягти вирішення конфлікту у хворого й подолати опір нам пощастить тільки тоді, коли наші вказівки щодо того, чого йому треба сподіватися, відповідатимуть тому, що справді є в ньому. А те, що в припущеннях лікаря виявилося хибним, відпаде під час самого аналізу, його треба буде відкликати й заступити чимсь правильним. Щоб уберегтися від минущих, спричинених навіюванням успіхів, слід застосовувати вкрай обережну техніку, але не буде великої біди й тоді, коли вони з’являться: адже ми не задовольняємось першим успіхом. Аналіз тільки тоді можна вважати за закінчений, коли прояснено всі темні місця даного випадку, заповнено всі прогалини пам’яті, відкрито всі приводи для згнічень. В успіхах, які з’являються надто рано, ми вбачаємо радше перешкоду, ніж сприяння аналітичній праці, і ці успіхи щезають, коли перенос, на який вони спираються, зникає. По суті, це вирішальна риса, яка відрізняє аналітичне лікування від суто сугестивного і звільняє аналітичні результати від підозри, ніби це лише успіхи навіювання. При будь-якому іншому способі сугестивного лікування перенос дбайливо зберігають і не чіпають його, а при аналітичному він сам стає об’єктом лікування і його розбивають в усіх розмаїтих формах його вияву. Наприкінці аналітичного лікування сам перенос має бути зруйнований, і якщо після того з’являється або зберігається успіх, він спирається не на сугестію, а на досягнуте з її допомогою подолання внутрішнього опору, на внутрішні зміни, які стались у пацієнта.

Виникненню окремих сугестій під час лікування, мабуть, перешкоджає та невпинна боротьба, яку ми провадимо проти опору, що вміє перетворюватись у негативний (ворожий) перенос. Ми не проминаємо нагоди вказати ще й на те, що чимало окремих знахідок аналізу, які можна було б запідозрити, ніби вони — здобутки сугестії, можна підтвердити з допомогою інших, бездоганних свідчень. За наших поручителів будуть у цьому разі недоумки та параноїки, які, звичайно, вищі від усякої підозри про можливість вплинути на них навіюванням. Усе, що нам розповідають ці хворі як фантазії і переклади символів, які проникли до їхньої свідомості, точно збігається з результатами наших досліджень неусвідомленого хворих на неврози переносу і підтверджує таким чином об’єктивну правдивість наших тлумачень, у яких так часто сумніваються. Думаю, ви не помилитесь, наважившись повірити аналізові в цьому аспекті.

Тепер нам треба доповнити наш опис механізму одужання, сформулювавши його мовою теорії лібідо. Невротик нездатний до насолоди і дії, по-перше, тому, що його лібідо не спрямоване на жоден реальний об’єкт, а по-друге, тому, що чимало своєї колишньої енергії він змушений витрачати, щоб утримувати лібідо в стані згнічення і боронитися від його спроб утвердитись. Він був би здоровий, якби конфлікт між його Я і його лібідо закінчився і Я знову могло користуватись усім своїм лібідо. Отже, завдання терапії полягає у звільненні лібідо від його теперішніх, незалежних від Я прив’язей і поверненні йому здатності служити Я. Де ж перебуває лібідо невротиків? Відповісти дуже легко: воно прив’язане до симптомів, які даної миті забезпечують невротикам єдино можливе сурогатне задоволення. Тому нам слід опанувати симптоми, позбутися їх — саме цього вимагає від нас хворий. Для руйнування симптому треба повернутися до його джерел, до конфлікту, з якого він походить, і оновити той конфлікт, а потім із допомогою рушійних сил, яких свого часу бракувало, схилити його до іншого вирішення. Таку ревізію процесу згнічення можна лише почасти провести з допомогою залишків спогадів про ті процеси, які спричинили згнічення. Вирішальна частина роботи здійснюється тоді, коли в ставленні до лікаря, в переносі створюється нове видання того давнього конфлікту, в якому пацієнт намагається поводитись так само, як і давніше, натомість ми, даючи пацієнтові всі наявні психічні сили, спонукаємо його до іншого вирішення. Отже, перенос стає бойовищем, на якому мають зустрітись усі сили, що беруть участь у борні.

Усе лібідо і весь опір проти нього зосереджені на одному — на ставленні до лікаря; при цьому симптоми неминуче позбуваються свого лібідо. Замість власної хвороби пацієнта з’являється штучно створений перенос, хвороба переносу, замість різноманітних нереальних об’єктів лібідо постає знову-таки примарний об’єкт — особа лікаря. Але нова боротьба за цей об’єкт із допомогою лікаревих навіювань піднімається на вищий психічний рівень і відбувається як нормальний душевний конфлікт. Оскільки при цьому не виникає нового згнічення, відчуженню між Я і лібідо настає кінець, відновлюється психічна єдність особи. Коли лібідо відривається від свого тимчасового об’єкта — особи лікаря, — воно вже не здатне повернутися до своїх попередніх об’єктів і опиняється в розпорядженні Я. Сили, з якими довелося боротись лікареві під час терапевтичної роботи, — це, з одного боку, неприхильність Я до певних тенденцій лібідо, що виявляється як процес згнічення, а з другого — затятість, або липкість, лібідо, яке неохоче полишає колись уже наснажені об’єкти.

Таким чином терапевтична робота розпадається на дві фази: в першій усе лібідо відбирають від симптомів і зосереджують на переносі; в другій провадять боротьбу навколо цього нового об’єкта і лібідо звільняється від нього. Вирішальною зміною для щасливого кінця є усування згнічення в цьому оновленому конфлікті, внаслідок чого лібідо вже не зможе через утечу в неусвідомлене знову відсунутись від Я. Цього ми досягаємо з допомогою зміни Я, яка стається під впливом лікаревих навіювань. Унаслідок роботи тлумачення, що перетворює неусвідомлене в усвідомлене, Я зростає коштом неусвідомленого, а через виховання примирюється зі своїм лібідо і стає схильним дати йому якесь задоволення; страх Я перед вимогами свого лібідо зменшується, оскільки вже набуто здатність почасти витрачати лібідо через сублімацію. Що більше реальні процеси лікування відповідають цьому ідеальному описові, то більшого успіху досягає психоаналітична терапія. Межами для неї стають брак рухливості лібідо, що опирається, не хоче полишати свої об’єкти, і заціпенілість нарцисизму, який не дозволяє переносові на об’єкти вийти за певні рамки. Ми, може, краще висвітлимо динаміку процесів лікування, зауваживши, що, притягуючи в переносі частину лібідо на себе, ми збираємо докупи все лібідо, що було уникло влади Я.

Тут буде ще доречним нагадати, що з розподілу лібідо, який відбувається під час і внаслідок аналітичного лікування, не можна зробити безпосередніх висновків про його розміщення під час хвороби. Припустімо, нам пощастило успішно закінчити лікування, виявивши і усунувши сильний батьківський перенос на особу лікаря, — тоді можна було б виснувати, що пацієнт до цього страждав від неусвідомленої прив’язаності свого лібідо до батька. Батьківський перенос — це тільки бойовище, на якому ми здобуваємо владу над лібідо, а саме пацієнтове лібідо мало й інші позиції, до яких прихилялося. Адже битва не конче відбувається в найголовнішій фортеці ворога, оборону ворожої столиці не кон­че провадять перед самою брамою. Тільки після руйнування ще й переносу можна подумки реконструювати той розподіл лібідо, який існував під час хвороби.

З погляду теорії лібідо можна сказати ще й останнє слово про сновиддя. Сновиддя невротиків, як і їхні хибні дії та пов’язані з ними вільні асоціації, допомагають нам відгадати значення симптомів і з’ясувати розподіл лібідо. У формі справдження бажань вони показують нам, які бажання та пориви зазнали згнічення і що то за об’єкти, до яких приліпилося лібідо, відступивши від Я. Тому тлумачення сновидь відіграє дуже велику роль у психоаналітичному лікуванні і в багатьох випадках досить довго є найважливішим методом роботи. Ми вже знаємо, що в стані сну згніченню дається трохи попуску. Завдяки такому ослабленню тиску на згнічене бажання воно спромагається набагато виразніше виявитись у сновидді, ніж протягом дня в симптомах. Отже, вивчення сновидь стає найзручнішим способом пізнання згніченого неусвідомленого, до якого належить і лібідо, що відступило від Я.

Проте сновиддя невротиків нічим істотним не відрізняються від сновидь нормальних людей, ба більше, вони, мабуть, узагалі нічим від них не відрізняються. Адже було б дурницею так оцінювати сновиддя невротиків, щоб та оцінка не годилась і для сновидь нормальних людей. Тоді треба сказати, що різниця між неврозом і здоров’ям існує тільки вдень, у сновидному житті вона щезає. Тож частину припущень, виснуваних із взаємозв’язків сновидь і симптомів невротиків, ми змушені таким чином поширити й на здорових людей. Ми не можемо не визнати, що й у психічному житті здорових людей є ті чинники, які уможливлюють і утворення сновидь, і утворення симптомів; не можемо не виснувати, що й у них є згнічення, які потребують певних витрат енергії для своєї підтримки, що й у їхній системі неусвідомленого є згнічені і ще наснажені енергією жадання і що якась частина властивого їм лібідо завжди вислизає з-під влади їхнього Я. Отже, і здорова людина — віртуальний невротик, але сновиддя — це, здається, єдиний симптом, який вона здатна утворити. Та якщо якнайпильніше придивитись до її життя, коли вона не спить, ми й справді відкриємо те, що суперечить цьому першому враженню: те нібито здорове життя пронизане безліччю незначних, практично неважливих симптомних утворень.

Отже, різниця між нервовим здоров’ям і справжнім неврозом звужується до суто практичної, все залежить від того, чи лишилася в тієї або тієї особи достатня здатність насолоджуватись і діяти. Цю різницю можна, напевне, пояснити співвідношенням між часткою вільної енергії і часткою енергії, зв’язаної згніченням, тобто вона не якісна, а кількісна. Гадаю, вам немає потреби пояснювати, що цей погляд становить теоретичну основу нашої переконаності в принциповій виліковності неврозів, попри те, що в їхній основі лежать конституційні схильності.

Оце й усе, що ми, характеризуючи здоров’я, можемо виснувати з факту тотожності сновидь здорових людей і сновидь невротиків. А щодо самого сновиддя можна зробити ще й дальші висновки: неможливо розірвати їхній зв’язок із невротичними симптомами, не слід гадати, ніби їхню природу вичерпно пояснює формула перекладу думок в архаїчні форми вираження, натомість слід припустити, що вони розкривають нам справді наявний розподіл лібідо і об’єкти, які воно наснажує.

Скоро ми підійдемо до кінця. Ви, може, розчаровані, що в розділі «Психоаналітична терапія» я обмежився самим тео­ретичним викладом, нічого не сказавши про умови, за яких проводять лікування, і про результати, яких воно досягає. Я полишу ці обидві теми — по-перше, тому, що не намірявся дати вам практичні настанови з застосування психоаналізу, а по-друге — що мене утримує від цього не одна причина. На початку наших лекцій я наголошував, що за сприятливих обставин ми досягаємо успіхів у лікуванні, які нічим не поступаються найблискучішим успіхам в царині терапії внутрішніх органів, і можу до цього ще додати, що таких успіхів не можна було б досягти жодним іншим способом. Якби я сказав більше, виникла б підозра, ніби таким самовихвалянням я намагаюся заглушити дедалі гучнішу критику наших опонентів. На публічних конгресах наші «колеги»-медики не раз висловлювали спрямовану проти психоаналітиків погрозу, що, опублікувавши зібрання невдач і шкідливих наслідків аналітичного лікування, вони знімуть полуду з очей бідолашної громадськості і та побачить безвартісність цього методу терапії. Але таке зібрання, якщо не брати до уваги мерзенного, підступного характеру цього заходу, аж ніяк не стане переконливим свідченням, що уможливить об’єктивну оцінку терапевтичної ефективності аналізу. Аналітична терапія, як ви знаєте, ще молода; мине довгий час, перше ніж буде вироблена її техніка, а це можливе тільки в процесі праці завдяки дедалі більшому досвіду. Внаслідок значних труднощів викладу матеріалу лікар — початківець у психоаналізі більшою мірою, ніж будь-який інший медичний фахівець, залежить від власної спроможності до розвитку, і за результатами перших років його роботи не можна оцінювати можливих досягнень аналітичної терапії.

Чимало спроб лікування в ранню добу психоаналізу скінчилися невдачею тому, що лікарі бралися до випадків, які взагалі не годились для такої процедури, і сьогодні ми, зважаючи на певні ознаки, теж не беремося до них. Але вивчити ці ознаки можна тільки внаслідок спроб. Адже свого часу ніхто наперед не знав, що параноя і dementia praecox у своїх розвинених формах недосяжні для аналітичного лікування, — отже, існувало право випробувати метод на всіх можливих ураженнях. Але чимало невдач тих перших років зумовлено не помилками лікарів чи вибором непридатних об’єктів, а неприхильністю зовнішніх обставин. Адже досі ми говорили тільки про внутрішній опір — той неминучий і подоланний опір, який чинять пацієнти. Зовнішній опір проти аналізу, зумовлений обставинами життя пацієнта та його середовищем, має менший теоретичний інтерес, зате величезну практичну вагу. Психоаналітичне лікування можна порівняти з хірургічною операцією, і, як і та, воно теж має право сподіватись, що його провадитимуть за найсприятливіших обставин. Ви знаєте, до яких попередніх готувань удається перед операцією хірург: потрібна відповідна кімната, добре освітлення, асистенти, відсутність родичів і т. ін. А тепер запитаймо себе, чи багато хірургічних операцій мали б успішний результат, якби на них були присутні всі члени родини, що пхали б носа в операційне поле і зойкали б при кожному розтині. А при психоаналітичному лікуванні втручання родичів — це просто небезпека, та ще й така, з якою не знати як упоратись. Лікар озброюється проти внутрішнього опору пацієнта, вважаючи його за неминучий, але як нам уберегтися від зовнішнього опору? Пацієнтових родичів не позбудешся жодним поясненням, умовити їх триматися якомога далі від усієї справи — річ неможлива; ніколи не слід утаємничувати когось із родичів, бо з’являється небезпека, що ви втратите довіру хворого, який — а втім, із цілковитим правом — вимагає, щоб той, кому він довіряє, ставав на його бік. Хто взагалі знає, які прірви часто поділяють членів однієї родини, той і як аналітик анітрохи не здивується, що найближчі родичі хворого часом менш зацікавлені в його одужанні, ніж у тому, щоб він лишався в своєму теперішньому стані. Де, що трапляється досить часто, невроз пов’язаний із конфліктами між членами родини, хтось здоровий не дуже замислюється над вибором між своїм інтересом і одужанням хворого. Нема чого дивуватись, якщо чоловік неприхильно ставиться до лікування, під час якого, слушно припускає він, можуть виявитись його гріхи; такому ми й не дивуємось, але після цього не можемо дорікати собі, якщо наші зусилля не матимуть успіху і передчасно припиняться: адже чоловіків опір додається до опору його хворої дружини. Ми просто взялися за те, що за наявних обставин нездійсненне.

Замість описувати численні випадки я розповім вам лише про один, коли мені судилося постраждати через мою лікарську сумлінність. Багато років тому я взявся лікувати аналітичним методом одну юну дівчину, яка вже довгий час боялася виходити на вулицю й лишатися сама вдома. Після довгих вагань хвора нарешті призналася мені, що її уява зайнята тими любовними стосунками, які існують між її матір’ю та заможним другом родини і які їй випадково трапилося спостерегти. Вона була така необережна — або ж надміру метикована, — що натякнула матері про теми наших розмов під час аналізу і тим часом змінила своє ставлення до матері, наполягаючи, що ніхто інший, крім матері, не вбереже її від страху лишатись удома на самоті, і злякано заступала їй двері, коли та намірялася вийти з дому. Давніше мати й сама була дуже нервова, але кілька років тому одужала, пройшовши курс лікування у водолікарні, — додаймо до цього те, що в тому закладі вона познайомилась із чоловіком, з яким у неї склалися стосунки, що задовольняли її в кожному аспекті. Ставши пильною під впливом наполегливих доньчиних вимог, мати зненацька зрозуміла, що означає страх її доньки. Вона стала хворою, щоб зробити свою матір полонянкою й відібрати в неї свободу, потрібну для підтримки зв’язку з коханцем. Мати недовго вагалась і враз поклала край шкідливому для неї вихованню. Дівчину помістили в клініку для нервовохворих і довгі роки демонстрували її як «бідолашну жертву психоаналізу». Стільки ж років ходили про мене лихі чутки з приводу нещасливого кінця того лікування. Я мовчав, бо вважав себе зв’язаним принципом дотримання професійної таємниці. Через кілька років від одного зі своїх колег, що навідував той заклад і бачив там дівчину з агорафобією, я довідався, що про зв’язок її матері з заможним другом родини дізналося все місто і, мабуть, законний чоловік і батько схвалив його. Ось задля якої «таємниці» пожертвували одужанням дівчини.

У передвоєнні роки, коли наплив пацієнтів із багатьох країн зробив мене незалежним від ласки чи неласки рідного міста, я став дотримуватись правила не брати на лікування жодного пацієнта, що не є sui juris, не є незалежним від інших в усіх найважливіших життєвих аспектах. Таке собі може дозволити не кожен психоаналітик. З моєї застороги ви, напевне, виснували, що задля успіху психоаналітичного лікування пацієнта слід забирати з родинного кола, тобто провадити терапію тільки на тих, хто перебуває в закладах для нервовохворих. Але тут я з вами не погоджусь: набагато вигідніше, коли хворий — якщо тільки він не дійшов до стану тяжкого виснаження — протягом лікування перебуває в тих самих умовах, у яких йому доведеться боротись із вимогами свого повсякденного життя. Тільки нехай родичі не знищують цієї вигоди своєю поведінкою, а насамперед нехай не відчувають неприхильності до лікаревих зусиль. Але як можна вплинути на чинники, які нам анітрохи не підвладні! Ви вже, звичайно, здогадалися, якою мірою перспективи лікування залежать від соціального середовища пацієнта і культурного рівня його родини.

Усе це створює досить похмурі перспективи для ефективності психоаналізу як терапії, навіть якщо списувати переважну кількість наших невдач на несприятливі зовнішні чинники! Прихильники аналізу радять нам відповісти на те зібрання терапевтичних невдач статистичним звітом про наші успіхи. Але й така пропозиція мене не приваблює. На мою думку, статистика буде безвартісна, якщо послідовно подані в ній дані не будуть однорідними, а випадки невротичних захворювань, у яких провадили лікування, справді не будуть еквівалентні з усіх поглядів. Крім того, часовий проміжок, який здатна охопити людина, надто короткий, щоб можна було судити про надійність одужання, а багато випадків узагалі не можна оприлюднювати. Адже йдеться про осіб, чиї хвороби, так само як і факт лікування, слід зберігати в таємниці, — отже, й про їхнє одужання теж не можна поширюватись. Але найдужче мене стримує міркування, що до питань терапії людство ставиться ірраціонально, тож немає жодної надії вплинути на нього з допомогою раціональних аргументів. До терапевтичних новацій ставляться або з несамовитим завзяттям, як-от, наприклад, коли Кох уперше опри­люднив дані про ефективність свого протисухотного туберкуліну,[43] або з глибочезною недовірою, як-от до справді благословенних Дженнерових щеплень, що й сьогодні ще мають непримиренних опонентів. До психоаналізу вочевидь ставляться з упередженням. Якщо комусь пощастило вилікувати тяжкий випадок, можна почути: «Це ніякий не доказ, за такий час хворий і сам би одужав». А коли хворий, що вже пройшов крізь чотири цикли депресії й маячні, потрапив до мене на лікування в проміжку після меланхолії і через три тижні в нього знову почалася маячня, всі його родичі і навіть закликаний на пораду високий медичний авторитет були переконані, що цей новий напад — не що інше, як наслідок провадженого аналізу.

Проти упереджень нічого не вдієш: тепер ви й самі це бачите, спостерігаючи упередження, вироблені однією групою народів, які провадять війну, проти інших народів. Найрозумніше в такій ситуації зачекати, поки мине час і ті упередження зникнуть. Настане день, коли ті самі люди думатимуть про ті самі речі зовсім по-іншому, ніж доти; чому вони не думали так раніше — лишиться темною таємницею.

Можливо, упередження проти аналітичної терапії вже й тепер починає слабнути. Про це, здається, свідчить невпинне поширення аналітичного вчення і поява в багатьох країнах лікарів, що лікують аналітичним методом. Ще бувши молодим лікарем, я потрапив у такий самий вихор висловлюваного вустами лікарів обурення проти гіпнотичного сугестивного лікування, який сьогодні здіймають «розважливі» супроти психоаналізу. Як терапевтичний засіб гіпнотизм не виправдав надій, покладених на нього на початку; ми, психоаналітики, можемо вважати себе за його законних спадкоємців і ніколи не забуваємо, скільки спонук до дослідження і теоретичних пояснень ми завдячуємо йому. Шкідливі наслідки, приписані психоаналізові, здебільшого обмежуються минущими явищами, пов’язаними із загостренням конфлікту, коли аналіз провадили невправно або зненацька уривали посередині. Ви добре чули, як ми поводимось із нашими хворими, і тому здатні самі судити, чи можуть наші зусилля завдати пацієнтові тривалої шкоди. Надуживати аналіз можна багатьма різними способами: надто перенос — небезпечне знаряддя у руках несумлінного лікаря. Але від надуживань не вбереже жоден медичний засіб чи засторога: якщо ніж не ріже, то як він служитиме зціленню?

Вельмишановні добродійки і добродії, я вже підійшов до кінця. Не буде суто формальністю сказати, що я сам тяжко пригнічений тими численними ґанджами, якими рясніють прочитані вам лекції. Насамперед мені дуже шкода, що я так часто обіцяв вам знову повернутися до якоїсь лише трохи порушеної теми, а потім уже сам послідовний виклад матеріалу не давав мені змоги виконати обіцянку. Я взявся розповідати вам про ще не сформовану науку, яка перебуває в розвитку, і через те мій короткий виклад і сам став недосконалий. У багатьох місцях я ретельно підготував матеріал для дальшого висновку, але потім нічого не висновував. Проте я не прагнув зробити з вас фахівців із психоаналізу: я лише хотів пояснити його і пробудити вашу цікавість до нього.

Бібліографія

Попередні зауваження: назви книжок і часописів подано курсивом, назви статей у часописах та книжках — у лапках. Скорочення відповідають «World List of Scientific Periodicals» (London, 1963—65). Кілька скорочень, ужитих у цьому виданні, пояснено в списку скорочень після бібліографії. Малі латинські літери, подані після року видання перелічених нижче Фройдових праць, пов’язані з обов’язковою бібліографією, що міститься в останньому томі повного англійського видання творів Фройда «Standard Edition of the Complete Psychological Works of Sigmund Freud».

ABEL, К. (1884) Über den Gegensinn der Urworte, Leipzig.

ABRAHAM, K. (1908) «Die psychosexuellen Differenzen der Hysterie und der Dementia praecox». Zentbl, Nervenheilk., N. F. Bd. 19, S. 521.

(1916) «Untersuchungen über die früheste prägenitale Entwicklungsstufe der Libido», Int. Z. ärztl. Psychoanal., Bd. 4, S. 71.

(1922) «Die Spinne als Traumsymbol», Int. Z. Psychoanal., Bd. 8, S. 470.

(1924) Versuch einer Entwicklungsgeschichte der Libido, Leipzig, Wien, Zürich.

ADLER, А. (1910) «Der psychische Hermaphroditismus im Leben und in der Neurose», Fortschr. Med., Bd. 28, S. 486.

(1912) Über den nervösen Charakter, Wiesbaden.

ALEXANDER, F. (1925) «Über Traumpaare und Traumreihen», Int. Z. Psychoanal., Bd. 11, S. 80.

ANDREAS-SALOMÉ, L. (1916) «Anal» und «Sexual», Imago, Bd. 4, S. 249.

ARISTOTELES. De Somniis і De divinatione per somnum.

ARTEMIDORUS VON DALDIS. Oneirocitica.

BERNHEIM, H. (1886) De la suggestion et de ses aplications `a la thérapeutique, Paris.

(1892) Hypnotisme, suggestion et psychothérapie: études nouvelles, Paris.

BETLHEIM, S., HARTMANN, H. (1924) «Über Fehlreaktionen des Gedächtnisses bei Korsakoffscher Psychose», Arch. Psychiat. Nervenkr., Bd. 72, S. 278.

BINET, A. (1888) Études de psychologie expérimentale: le fétichisme dans l’amour, Paris.

BINZ, C. (1878) Über den Traum, Bonn.

BLOCH, I. (1902—03) Beiträge zur Ätiologie der Psychopathia sexualis (2 Bde.), Dresden.

BÖLSCHE, W. (1911—13) Das Liebesleben in der Natur (2 Bde.), Jena.

BRILL, А. A. (1912) Psychoanalysis: Its Theories and Practical Application, Philadelphia und London.

BRUNSWICK, R. MACK (1928) «Die Analyse eines Eifersuchtswahnes», Int. Z. Psychoanal., Bd. 14, S. 458.

BURLINGHAM, D. (1932) «Kinderanalyse und Mutter», Psychoanal. Päd, Bd. 6, S. 269.

DARWIN, C. (1889) The Expression of the Emotions in Man and Animals (2-е вид.), London (1-е вид, London, 1872).

(1958) The Autobiography of Charles Darwin, London (1-е вид., 1887).

DEUTSCH, H. (1926) «Okkulte Vorgänge während der Psychoanalyse», Imago, Bd. 12, S. 418.

(1932) «Über die weibliche Homosexualität», Int. Z. Psychoanal., Bd. 18, S. 219.

DU PREL, C. (1885) Die Philosophie der Mystik, Leipzig.

EISLER, М. J. (1919) «Beiträge zur Traumdeutung», Int. Z. ärztl. Psychoanal., Bd. 5, S. 295.

EISLER, R. (1910) Weltenmantel und Himmelszelt (2 Bde.), München.

FECHNER, G. T. (1860) Elemente der Psychophysik, Leipzig (2. Aufl., 1889).

FEDERN, P. (1914) «Über zwei typische Traumsensationen», Jb. Psychoanalyse, Bd. 6, S. 89.

FERENCZI, S. (1913) «Entwicklungsstufen des Wirklichkeitssinnes», Int. Z. ärztl. Psychoanal., Bd. 1, S. 124.

(1921) «Die Symbolik der Brücke», Int. Z. Psychoanal., Bd. 7, S. 211.

(1922) «Die Brückensymbolik und die Don Juan-Legende», Int. Z. Psychoanal., Bd. 8, S. 77.

(1925) «Zur Psychoanalyse von Sexualgewohnheiten», Int. Z. Psychoanal., Bd. 11, S. 6.

FLIESS, W. (1906) Der Ablauf des Lebens, Wien.

FREUD, S. (1888—89) Переклад із передмовою та примітками праці Н. Bernheim. De la suggestion et de ses applications `a la thérapeutique, Paris, 1886, під назвою Die Suggestion und ihre Heilwirkung, Wien.

(1892 а) Переклад праці H. Bernheim. Hypnotisme, suggestion et psychothérapie: études nouvelles, Paris, 1891, під назвою Neue Studien über Hypnotismus, Suggestion und Psychotherapie, Wien.

(1893 a) und Breuer, J., «Über den psychischen Mechanismus hysterische Phänomene: Vorläufige Mitteilung», G. W., Bd. 1, S. 81.

(1893 h) Доповідь: «Über den psychischen Mechanismus hysterischer Phänomene» [переглянута стенограма доповіді], G. W., Nachtr., S. 181; Studienausgabe, Bd. 6, S. 9.

(1895 b [1894]) «Über die Berechtigung, von der Neurasthenie einen bestimmten Symptomenkomplex als “Angstneurose” abzutrrennen», G. W., Bd. 1, S. 315; Studienausgabe, Bd. 6, S. 25.

(1895 d) und Breuer, J., Studien über Hysterie, Wien. G. W., Bd. 1, S. 75; Nachtr., S. 217, 221.

(1897 b) Inhaltsangaben der wissenschaftlichen Arbeiten des Privatdozenten Dr. Sigm. Freud (1877—1897), Wien. G. W., Bd. 1, S. 463.

(1900 a) Die Traumdeutung, Wien. G. W., Bd. 2—3; Studienausgabe, Bd. 2.

(1901 b) Zur Psychopathologie des Alltagslebens, Berlin, 1904. G. W., Bd. 4.

(1905 c) Der Witz und seine Beziehung zum Unbewußten, Wien. G. W., Bd. 6; Studienausgabe, Bd. 4, S. 9.

(1905 d) Drei Abhandlungen zur Sexualtheorie, Wien. G. W., Bd. 5, S. 29; Studienausgabe, Bd. 5, S. 37.

(1905 e [1901]) «Bruchstück einer Hysterie-Analyse», G. W., Bd. 5, S. 163; Studienausgabe, Bd. 6, S. 83.

(1906 a) «Meine Ansichten über die Rolle der Sexualität in der Ätiologie der Neurosen», G. W., Bd. 5, S. 149; Studienausgabe, Bd. 5, S. 147.

(1907 b) «Zwangshandlungen und Religionsübungen», G. W., Bd. 7, S. 129; Studienausgabe, Bd. 7, S. 11.

(1907 c) «Zur sexuellen Aufklärung der Kinder», G. W., Bd. 7, S. 19; Studienausgabe, Bd. 5, S. 159.

(1908 a) «Hysterische Phantasien und ihre Beziehung zur Bisexualität», G. W., Bd. 7, S. 191; Studienausgabe, Bd. 6, S. 187.

(1908 b) «Charakter und Analerotik», G. W., Bd. 7, S. 203; Studienausgabe, Bd. 7, S. 23.

(1908 c) «Über infantile Sexualtheorien», G. W., Bd. 7, S. 171; Studienausgabe, Bd. 5, S. 169.

(1908 d) «Die “kulturelle” Sexualmoral und die moderne Nervosität», G. W., Bd. 7, S. 143; Studienausgabe, Bd. 9, S. 9.

(1908 e [1907]) «Der Dichter und das Phantasieren», G. W., Bd. 7, S. 213; Studienausgabe, Bd. 10, S. 169.

(1909 a) «Allgemeines über den hysterischen Anfall», G. W., Bd. 7, S. 235; Studienausgabe, Bd. 6, S. 197.

(1909 b) «Analyse der Phobie eines fünfjährigen Knaben», G. W., Bd. 7, S. 243; Studienausgabe, Bd. 8, S. 9.

(1909 d) «Bemerkungen über einen Fall von Zwangsneurose», G. W., Bd. 7, S. 381; Studienausgabe, Bd. 7, S. 31.

(1910 а [1909]) Über Psychoanalyse, Wien. G. W., Bd. 8, S. 3.

(1910 e) «Über den Gegensinn der Urworte», G. W., Bd. 8, S. 214; Studienausgabe, Bd. 4, S. 227.

(1910 i) «Die psychogene Sehstörung in psychoanalytischer Auffassung”, G. W., Bd. 8, S. 94; Studienausgabe, Bd. 6.

(1911 c) «Psychoanalytische Bemerkungen über einen autobiographisch beschriebenen Fall von Paranoia (Dementia paranoides)», G. W., Bd. 8, S. 240; Studienausgabe, Bd. 7, S. 133.

(1912 c) «Über neurotische Erkrankungstypen», G. W., Bd. 8, S. 322; Studienausgabe, Bd. 6, S. 215.

(1912—13) Totem und Tabu, Wien, 1913. G. W., Bd. 9; Studienausgabe, Bd. 9, S. 287.

(1913 a) «Ein Traum als Beweismittel», G. W., Bd. 10, S. 12.

(1913 i) «Die Disposition zur Zwangsneurose», G. W., Bd. 8, S. 442; Studienausgabe, Bd. 7, S. 105.

(1914 c) «Zur Einführung des Narzißmus», G. W., Bd. 10, S. 138; Studienausgabe, Bd. 3, S. 37.

(1914 d) «Zur Geschichte der psychoanalytischen Bewegung», G. W., Bd. 10, S. 43.

(1915 c) «Triebe und Triebschicksale», G. W., Bd. 10, S. 210; Studienausgabe, Bd. 3, S. 75.

(1915 d) «Die Verdrängung», G. W., Bd. 10, S. 248; Studienausgabe, Bd. 3, S. 103.

(1915 e) «Das Unbewußte», G. W., Bd. 10, S. 264; Studienausgabe, Bd. 3, S. 119.

(1915 f) «Mitteilung eines der psychoanalytischen Theorie widersprechenden Falles von Paranoia», G. W., Bd. 10, S. 234; Studienausgabe, Bd. 7, S. 205.

(1917 c) «Über Triebumsetzungen, insbesondere der Analerotik», G. W., Bd. 10, S. 402; Studienausgabe, Bd. 7, S. 123.

(1917 d [1915]) «Metapsychologische Ergänzung zur Traumlehre», G. W., Bd. 10, S. 412; Studienausgabe, Bd. 3, S. 175.

(1917 e [1915]) «Trauer und Melancholie», G. W., Bd. 10, S. 428; Studienausgabe, Bd. 3, S. 193.

(1918 b [1914]) «Aus der Geschichte einer infantilen Neurose», G. W., Bd. 12, S. 29; Studienausgabe, Bd. 8, S. 125.

(1919 h) «Das Unheimliche», G. W., Bd. 12, S. 229; Studienausgabe, Bd. 4, S. 241.

(1920 g) Jenseits des Lustprinzips, Wien. G. W., Bd. 13, S. 3; Studienausgabe, Bd. 3, S. 213.

(1921 c) Massenpsychologie und Ich-Analyse, Wien. G. W., Bd. 13, S. 73; Studienausgabe, Bd. 9, S. 61.

(1922 a) “Traum und Telepathie», G. W., Bd. 13, S. 165.

(1923 b) Das Ich und das Es, Wien. G. W., Bd. 13, S. 237; Studienausgabe, Bd. 3, S. 273.

(1923 e) «Die infantile Genitalorganisation», G. W., Bd. 13, S. 293; Studienausgabe, Bd. 5, S. 235.

(1924 c) «Das ökonomische Problem des Masochismus», G. W., Bd. 13, S. 371; Studienausgabe, Bd. 3, S. 339.

(1924 d) «Der Untergang des Ödipuskomplexes», G. W., Bd. 13, S. 395; Studienausgabe, Bd. 5, S. 243.

(1925 a) «Notiz über den “Wunderblock”», G. W., Bd. 13, S. 3; Studienausgabe, Bd. 3, S. 363.

(1925 j) «Einige psychische Folgen des anatomischen Geschlechtsunterschieds», G. W., Bd. 14, S. 19; Studienausgabe, Bd. 5, S. 253.

(1926 d) Hemmung, Symptom und Angst, Wien. G. W., Bd. 14, S. 113; Studienausgabe, Bd. 6, S. 227.

(1927 c) Die Zukunft einer Illusion, Wien. G. W., Bd. 14, S. 325; Studienausgabe, Bd. 9, S. 135.

(1927 e) «Fetischismus», G. W., Bd. 14, S. 311; Studienausgabe, Bd. 3, S. 379.

(1930 a) Das Unbehagen in der Kultur, Wien. G. W., Bd. 14, S 421; Studienausgabe, Bd. 9, S. 191.

(1931 b) «Über die weibliche Sexualität», G. W., Bd. 14, S. 517; Studienausgabe, Bd. 5, S. 273.

(1932 a) «Zur Gewinnung des Feuers», G. W., Bd. 16, S. 3; Studienausgabe, Bd. 9, S. 445.

(1933 b [1932]) Warum Krieg?, Paris. G. W., Bd. 16, S. 13; Studienausgabe, Bd. 9, S. 271.

(1939 а [1937—38]) Der Mann Moses und die monotheistische Religion, G. W., Bd. 16, S. 103; Studienausgabe, Bd. 9, S. 455.

(1966 b) Вступ до вид: S. Freud W. C. Bullitt, Thomas Woodrow Wilson, Twenty-eighth President of the United States: A Psychological Study, Boston und London, 1967. G. W., Nachtr., S. 686.

GRODDECK, G. (1923) Das Buch vom Es, Wien.

HALL, G. S. (1914) «A Synthetic Genetic Study of Fear», Am. J. Psychol., Vol. 25, P. 149.

HILDEBRANDT, F. W. (1875) Der Traum und seine Verwerthung für’s Leben, Leipzig.

HITSCHMANN, Е. (1913) Freuds Neurosenlehre, Wien (2. Aufl.).

HUG-HELLMUTH, H. VON (1915) «Ein Traum, der sich selbst deutet», Int. Z. ärztl. Psychoanal., Bd. 3, S. 33.

JANET, PIERRE (1913) «Psycho-Analysis. Rapport par M. le Dr. Pierre Janet», Int. Congr. Med., Vol. 17, XII (психіатрія) (І), P. 13.

JODL, F. (1896) Lehrbuch der Psychologie, Stuttgart.

JONES, E. (1911) «The Psychopathology of Everyday Life», Am. J. Psychol., Vol. 22, P. 477.

(1912) Der Alptraum in seiner Beziehung zu gewissen Formen des mittelalterlichen Aberglaubens (übers. H. Sachs), Leipzig und Wien.

JUNG, C. G. (1907) Über die Psychologie der Dementia praecox, Halle.

(1911) Wandlungen und Symbole der Libido, Leipzig und Wien, 1912.

KAPLAN, L. (1914) Grundzüge der Psychoanalyse, Wien.

LAMPL-DE GROOT, J. (1927) «Zur Entwicklungsgeschichte des Ödipuskomplexes der Frau», Int. Z. Psychoanal., Bd. 13, S. 269.

LEURET, F. (1834) Fragments Psychologiques sur la folie, Paris.

LEVY, L. (1914) «Die Sexualsymbolik der Bibel und des Talmuds», Z. Sex Wiss., Bd. 1, S. 274, 318.

LICHTENBERG, G. C. VON (der Ältere) (1853) Witzige und satirische Einfälle, Bd. 2, Göttingen.

LINDNER, S. (1879) «Das Saugen an den Fingern, Lippen etc. bei den Kindern (Ludeln)», Jb. Kinderbeilk., N. F., Bd. 14, S. 68.

MAEDER, A. (1906) «Contributions `a la psychopathologie de la vie quotidienne», Archs Psychol., Gen`eve, Vol. 6, P. 148.

(1908) «Nouvelles contributions `a la psychopathologie de la vie quotidienne», Archs Psychol., Gen`eve, Vol. 7, P. 283.

(1912) «Über die Funktion des Traumes», Jb. psychoanalyt. psychopath. Forsch., Bd. 4, S. 692.

MAURY, L. F. A. (1878) Le sommeil et les rêves, Paris (1-е вид., 1861).

MEIJER, A. F. (1915) De Behandeling van Zenuwrieken door Psycho-Analyse, Amsterdam.

MERINGER, R. (1895), Mayer, C., Versprechen und Verlesen: eine psychologisch-linguistische Studie, Wien.

NÄCKE, P. (1899) «Kritisches zum Kapitel der normalen und pathologischen Sexualität», Arch. Psychiat. Nervenkr., Bd. 32, S. 356.

NORDENSKJÖLD, О. et al. (1904) Antarctic. Zwei Jahre in Schnee und Eis am Südpol (2 Bde.), Berlin.

PFISTER, O. (1913) Die psychanalytische Methode, Leipzig und Berlin.

RANK, O. (1909) Der Mythus von der Geburt des Helden, Leipzig und Wien.

(1910 a) «Ein Beispiel von poetischer Verwertung des Versprechens», Zentbl. Psychoanal., Bd. 1, S. 109.

(1910 b) «Ein Traum, der sich selbst deutet», Jb. psychoanalyt. psychopath. Forsch., Bd. 2, S. 465.

(1912 a) «Aktuelle Sexualregungen als Traumanlässe», Zentbl. Psychoanal., Bd. 2, S. 596.

(1912 b) Das Inzest-Motiv in Dichtung und Sage, Leipzig und Wien.

(1924) Das Trauma der Geburt, Wien.

RÉGIS, E., HESSNARD, A. (1914) La psychanalyse des névroses et des psychoses, Paris.

REIK, Th. (1915—16) «Die Pubertätsriten der Wilden», Imago, Bd. 4, S. 125, 189.

(1920) «Völkerpsychologische Parallelen zum Traumsymbol des Mantels», Int. Z. Psychoanal., Bd. 6, S. 350.

SACHS, H. (1912) «Traumdeutung und Menschenkenntnis», Jb. psychoanalyt. psychopath. Forsch., Bd. 3, S. 568.

SCHERNER, K. A. (1861) Das Leben des Traumes, Berlin.

SCHRÖTTER, K. (1912) «Experimentelle Träume», Zentbl. Psycho­anal., Bd. 2, S. 638.

SCHUBERT, G. H. VON (1814) Die Symbolik des Traumes, Bamberg.

SILBERER, H. (1909) «Bericht über eine Methode, gewisse symbolische Halluzinations-Erscheinungen hervorzurufen und zu beobachten», Jb. psychoanalyt. psychopath. Forsch., Bd. 1, S. 513.

(1912) «Symbolik des Erwachens und Schwellensymbolik überhaupt», Jb. psychoanalyt. psychopath. Forsch., Bd. 3, S. 621.

(1914) Probleme der Mystik und ihrer Symbolik, Wien.

SPERBER, H. (1912) «Über den Einfluß sexueller Momente auf Entstehung und Entwicklung der Sprache», Imago, Bd. 1, S. 405.

STÄRCKE, J. (1916) «Aus dem Alltagsleben», Int. Z. ärztl. Psychoanal., Bd. 4, S. 21, 98.

STEKEL, W. (1911) Die Sprache des Traumes, Wiesbaden.

STRÜMPELL, L. (1877) Die Natur und Entstehung der Träume, Leipzig.

TOULOUSE, E. (1896) Émile Zola: enquête médico-psychologique, Paris.

VOLD, J. MOURLY (1910—12) Über den Traum (2 Bde.) (deutsche Übersetzung von O. Klemm), Leipzig.

WUNDT, W. (1874) Grundzüge der psychologischen Psychologie, Leipzig.

Список скорочень

G. W. — S. Freud, Gesammelte Werke (18 томів і ненумерований додатковий том: Nachtragsband), Bände 1—17 London, 1940—52, Band 18 Frankfurt am Main, 1968, Nachtragsband Frankfurt am Main, 1987. Всі томи перевидано з 1960 р. у вид-ві: S. Ficher Verlag, Frankfurt am Main.

Studienausgabe — S. Freud, Studienausgabe (10 томів і один ненумерований додатковий том), S. Fischer Verlag, Frankfurt am Main, 1969—75.

Примечания

1

Тут, здається, помилка. Адже про зраду конетабля оголосив сам король (І дія, 2-га сцена)

(обратно)

2

Слово Komfortabel у віденському жаргоні означає однокінну бричку. Німецькою мовою «меч» — Schwert, «кінь» — Pferd. — Перекл.

(обратно)

3

Versuchungen замість Versuche. — Перекл.

(обратно)

4

Переклад Ірини Стешенко. — Перекл.

(обратно)

5

Не раз повторювані слова з III дії опери Моцарта «Весілля Фігаро»

(обратно)

6

В ориґіналі неперевершена гра слів: Eischeißweibchen замість Eiweißscheibchen, яку тільки дуже приблизно можна відтворити як «жіноче засральце» замість «яечне кружальце». — Перекл.

(обратно)

7

За C. G. Jung (1907, 52).

(обратно)

8

За А. А. Brill (1912, 191).

(обратно)

9

За B. Dattner.

(обратно)

10

А також у працях Maeder (1906—1908) (фр.), А. А Brill (1912) (англ.), Е. Jones (1911) (англ.), J. Stärcke (1916) (голл.) та ін.

(обратно)

11

За R. Reitler.

(обратно)

12

У німецькому рейхстазі, листопад 1908 р.

(обратно)

13

Hose означає «штани»; дама хотіла сказати «nach Hause», тобто «додому». — Перекл.

(обратно)

14

Йозеф Броєр, 1880—1882 рр. Пор. із цим мої лекції, що їх я 1909 р. читав у Америці: «Über Psychoanalyse» (1910 а) та «Zur Geschichte der psychoanalytischen Bewegung» (1914 d).

(обратно)

15

«Для вжитку дофіна» — йдеться про підчищене видання античних творів, яке Людовік XIV звелів підготувати для свого сина

(обратно)

16

Чорногорія. — Перекл.

(обратно)

17

Під цим ми розуміємо не що інше, як те, що могло спричинити забування слова або становити порушувальну тенденцію при хибних діях, тобто досі неусвідомлене. Звичайно, на відміну від цього, самі елементи сновиддя і ті ідеї-замінники, які виринули внаслідок асоціацій, слід називати усвідомленим. Із таким уживанням цих термінів поки що не пов’язані ніякі теоретичні конструкції. Не можна присікатись і до слова «неусвідомлене», бо це досить придатний і цілком зрозумілий термін.

(обратно)

18

Від величного до сміховинного один крок (pas). — Перекл.

(обратно)

19

Німецькою мовою Tisch — стіл, Tischler — столяр. — Перекл.

(обратно)

20

Пані доктор фон Гуґ-Гельмут (1915).

(обратно)

21

Точилася перша світова війна, і син тієї жінки був на фронті

(обратно)

22

Повна фраза Шарко така: «La théorie c’est bon, mais ça n’empêche pas d’exister» («Теорія — це добре, проте жити вона не заважає»)

(обратно)

23

Шекспір, «Гамлет», дія III, сцена 1. — Переклад Леоніда Гребінки. — Перекл.

(обратно)

24

Коли я коригував ці сторінки, мені випадком потрапила на очі газетна стаття, яку я подаю тут як несподіване підтвердження поданих вище міркувань.

(обратно)

25

Тим більш несподівано для нас, що отак порушену тему все ж можна помітити й за іншими фрагментами змісту сновиддя.

(обратно)

26

У вірші Уланда корабель, на якому король Карл зі своїми лицарями пливе до Святої Землі, потрапляє в шторм. Дванадцять лицарів оплакують один за одним своє скрутне становище, натомість король мовчки тримає стерно й виводить корабель у безпечне місце

(обратно)

27

Це сновиддя є і в «Traumdeutung» (1900 а; Studienausgabe, Bd. 2, S. 169 f.), де про дівчину тричі сказано, що вона «п’ятнадцятирічна». «Сімнадцять» замість «п’ятнадцяти» з’явилося в німецькому виданні, либонь, унаслідок друкарської помилки

(обратно)

28

Джон Тенер у п’єсі «Man and superman», друга дія

(обратно)

29

«Сили коли не стає, все ж годиться уславити волю». Ovid, Briefe aus der Verbannung, III, 4, 79

(обратно)

30

Дуже близько лежить ще одне тлумачення числа 3, що з’явилось у сновидді цієї бездітної жінки, але я не згадую його, бо аналіз не дав ніякого підтвердного матеріалу.

(обратно)

31

Мабуть, через недогляд замість «у сто разів»

(обратно)

32

Е. Toulouse. Émile Zola, enquête médico-psychologique. — Paris, 1896.

(обратно)

33

«В’язка в’язці не пара» — «Лікар мимоволі», І дія, 6-а сцена

(обратно)

34

Флобер, «Спокуса святого Антонія», V частина останньої редакції (1874 р.)

(обратно)

35

Йоган Нестрой (1801—1862)

(обратно)

36

Якби малий дикун був полишений сам на себе і, зберігши свою недоумкуватість, поєднав із розумом немовляти силу пристрастей тридцятирічного чоловіка, то скрутив би в’язи своєму батькові й спав би з рідною матір’ю (фр.). — Перекл.

(обратно)

37

Тобто психічне представництво лібідо, трактованого як щось соматичне

(обратно)

38

Тобто сила, що діє супроти первісної енергії інстинкту

(обратно)

39

Як властиво тваринам (латин.)

(обратно)

40

Тобто заряджання додатковою психічною енергією

(обратно)

41

Шекспір, «Макбет», V дія, сцена 7

(обратно)

42

Тобто це не страх, що вільно ширяє

(обратно)

43

1890 р.; сподівання, які покладали на туберкулін, не виправдались

(обратно)

Оглавление

Зиґмунд Фройд. Вступ до психоаналізу

  Слово від перекладача

    Передмова

    Частина перша Хибні дії

      Лекція 1 Вступ

      Лекція 2 Хибні дії

      Лекція 3 Хибні дії (дальший виклад)

      Лекція 4 Хибні дії (закінчення)

    Частина друга Сновиддя (1916 [1915—1916] р.)

      Лекція 5 Труднощі і перші здобутки

      Лекція 6 Гіпотези і способи тлумачення

      Лекція 7 Явний зміст сновиддя і його приховані думки

      Лекція 8 Дитячі сновиддя

      Лекція 9 Цензура сновидь

      Лекція 10 Символізм у сновиддях

      Лекція 11 Робота сновиддя

      Лекція 12 Приклади аналізу сновидь

      Лекція 13 Архаїчні та інфантильні риси сновидь

      Лекція 14 Справдження бажань

      Лекція 15 Сумніви й критичні зауваги

    Частина третя Загальна теорія неврозів (1917 [1916—1917] р.)

      Лекція 16 Психоаналіз і психіатрія

      Лекція 17 Значення симптомів

      Лекція 18 Фіксація на травмі. Неусвідомлене

      Лекція 19 Опір та згнічення

      Лекція 20 Сексуальне життя людини

      Лекція 21 Розвиток лібідо і сексуальної організації

      Лекція 22 Аспекти розвитку та регресії. Етіологія

      Лекція 23 Шляхи утворення симптомів

      Лекція 24 Звичайна нервозність

      Лекція 25 Страх

      Лекція 26 Теорія лібідо й нарцисизм

      Лекція 27 Перенос

      Лекція 28 Аналітична терапія

    Бібліографія Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg