«І люмпен в тій країні править балом…»

Валерій Семиволос І люмпен в тій країні править балом…

Валерій Семиволос, вільний журналіст, село Губарівка, Харківська область, Товариство «Малого Кола»

Четвер, 30 грудня 2010, 16:54

Якось один із читачів, коментуючи мій матеріал «Влада плюс люмпенізація всієї країни?», зауважив, що я роблю висновки на дещо застарілих уявленнях про явище люмпенства і не враховую дотичний до України феномен так званого Homo Sovieticus. І порадив мені ознайомитись із деякими сучасними дослідженнями з цього приводу.

Я ознайомився. І зрозумів, що дійсно, викладене стосовно люмпена та люмпенізації у згаданій статті переважно ґрунтується на класичному, європейському уявленні про цей типаж та процеси пов’язані із ним.

А тим часом, на відміну від інших Європ, на теренах колишнього Совдепа з’явився новий тип людини! Лаври ж першовідкривача цього типу належать відомому російському соціологу, на жаль вже покійному, професору Володимиру Герчикову. Але спочатку життєва байка.

Декілька років тому одна відома російська компанія придбала низку сільгосппідприємств, але радість від купівлі її керівництво засмучувала низька продуктивність праці робітників.

Нові господарі вирішили, що людей недостатньо стимулюють, і потрібно усього лише підвищити зарплатню. Але для початку менеджери холдингу порівняли ефективність праці усіх своїх «колгоспів» і виявили дивний факт. Серед лідерів із виробництва праці опинилось підприємство, котре функціонувало на найстарішій та зношеній техніці.

Секрет цього феномену виявився простим як двері. Задля стимуляції свого персоналу директор підприємства кожного місяця розміщав на сараї поруч із майстернею зарплатну відомість.

До цього папірця періодично заглядали дружини працівників, і якщо «звитяги» чоловіків були скромнішими, ніж у колег, то незадоволені слабші половинки влаштовували сильнішим прочухану.

Таким чином метикуватий директор впливав не на бажання заробити (мотив досягнення), а на страх виявитись гіршим за інших, тобто мотив уникання.

Звичайно, застосована метода примітивна, але з точки зору управління мотивацією вона виявилась ефективною і навіть проривною.

Справа в тому, що більшість популярних теорій мотивації страждають загальним недоліком — вони всіх працівників гребуть під одну гребінку. Так, згідно з концепцією Абрахама Маслоу, усі люди бажають одного і того ж: вони починають із задоволення «базових» потреб і завершують найвищою потребою у самореалізації. Тому й стимулювати усіх треба однаково.

Досвід же згаданої компанії свідчить про зворотнє: різним типам людей потрібні різні стимули: одним — гроші, іншим — дрючком по спині від дружини.

Тому компанія не стала усім гамузом підвищувати зарплатню, а вирішила дати кожному своє. А для початку персонал протестували за допомогою методики вже згадуваного вченого Володимира Герчикова, котрому й належить першість у виокремленні п’яти різних типів трудової мотивації.

Він на особистому досвіді переконався, що «універсальних працівників» не існує — після того як познайомився з реаліями радянського виробництва.

Герчиков прийшов на підприємство молодим інженером і швидко доріс до заступника головного конструктора. Але несподівано кинув кар’єру, аби отримати соціологічну освіту. Він зрозумів, що одна із головних проблем СССР — це низька продуктивність праці та неефективність трудових взаємостосунків.

На початку 90-тих професор Герчиков розробив концепцію мотивації, за допомогою якої можна було б підвищити ефективність роботи людей.

Здійснивши тисячі інтерв’ю із співробітниками різних рівнів, дослідник зробив висновок, що існує п’ять типів трудової мотивації.

Для людей інструментального типу праця сама по собі не являє жодної цінності: їм потрібні лише гроші. Така людина буде працювати із максимальною віддачею на будь-якій роботі, аби була можливість добре заробити.

Співробітники із професійною мотивацією, навпаки, цінують не гроші, а зміст самої роботи. Вони шукають можливості довести, що здатні виконувати роботу, з якою не кожен впорається.

Люди із господарською мотивацією прагнуть брати на себе повну відповідальність за справу. Вони готові виконувати роботу із максимальною віддачею, не наполягаючи на її особливій цікавості чи високій оплаті, але без будь-якого контролю зі сторони.

Здавалось би, ідеальний співробітник, але «господарем» надзвичайно важко управляти — він терпіти не може, коли ним керують.

Працівник патріотичного штибу, в першу чергу, бажає бути потрібним своїй організації. Він найбільш усього цінує результат загальної справи та визнання керівництвом своїх заслуг, а не гроші чи престижність роботи.

І нарешті, особлива заслуга Володимира Герчикова — відкриття ним п’ятого типу мотивації. Він виявив те, що здавна перебувало на поверхні: мається на увазі категорія людей, котрі взагалі не прагнуть працювати і роблять лише те, за що їх не покарає начальник.

Автор назвав даний тип мотивації униканням, або ж люмпенським.

Західний менталітет такого трактування взагалі не припускає. Іноземці вважають, що завжди винний керівник, що він недостатньо мотивує людей і таке інше. Але на пострадянському просторі (за виключенням хіба що Прибалтики) такі погляди не спрацьовують.

Окрім теорії, Володимир Герчиков розробив тест Motype, котрий дозволяє людину кваліфікувати за тим чи іншим типом. Правда, в чистому вигляді такі типажі в природі зустрічаються не часто — в кожному із нас в певних пропорціях співіснують два, а то й більше різновидів трудової мотивації.

Але все ж таки домінує якась із них.

А особливо часто в Росії та іншому пострадянському просторі зустрічається типаж із домінуючою люмпенською мотивацією. За даними доньки і учениці покійного вченого Зосі Герчикової, в російських компаніях працює до 30–35 % «люмпенів», тоді як реальних робочих місць, де допустимий цей тип мотивації, менше 12 %.

Деякі висновки. По-перше, навряд чи ситуація в Україні в цьому сенсі якось кардинально відрізняється від Росії чи іншого так званого пострадянського простору.

По-друге, і це найголовніше, розглядати країну як суспільство, а органи влади як колективи працівників просто необхідно!

По-третє, напевне, що тупо переносити дослідження Герчикова та його учнів на українські владні реалії дещо не коректно. Треба провадити свої дослідження. Автор же зовсім не соціолог і не має таких даних. Тим не менш свою дилетантську дещицю із цього приводу хотів би зауважити.

Напевне, що типажі із суто чи домінуючою люмпенською мотивацією на найвищих щаблях вибудованої Януковичем і Ко вертикалі виконавчої влади якщо і зустрічаються, то зрідка. А от середній та нижній ланцюги цієї вертикалі просто мусять бути просякнутими типажами із комбінованою люмпенсько-інструментальною мотивацією.

Поясню. Навіть будь-яка сільська старенька вам як двічі два доведе, що головною мотивацією пересічного чиновника є бабло та страх втратити солодке доходне місце через невиконання якогось наказу начальника чи через проявлену ініціативу, яка тому ж таки начальству не сподобається.

Та ж сама, якщо не більш гіпертрофована картина спостерігається в законодавчій гілці владі. Якими мотиваціями у своїй діяльності керуються в своїй більшості наші депутати, починаючи від парламентського рівня і завершуючи районним чи містечковим?

Правильно — баблом і страхом втратити мандат чи бізнес (якщо він є), або і те і інше водночас. Типові — люмпен-інструментальники.

Копніть судову гілку влади — картина буде та ж сама.

Тобто можна вести мову вже про тотальну люмпенізацію нашої влади. Ну, принаймні, за Герчиковим.

Але на останок трохи оптимізму із досвіду російського вченого. Якось він консультував одну потужну агрофірму. Згідно з його рекомендаціями керівництво фірми мусило б диференційовано розподілити по щаблям ієрархічної драбини згадані п’ять типажів. Але в тій місцевості переважали лише інструментальники і люмпени.

Запрошувати з інших регіонів працівників із господарською, професійною та патріотичною мотиваціями або ж переманювати їх з інших місцевих компаній керівники фірми вважали недоцільним і вирішили обійтись наявним людським матеріалом.

Герчиков попередив керівництво, що на страхові й добрій оплаті фірма довго не протягне. Або керівництву доведеться незабаром звільнити більшість працівників, або фірмі трохи згодом прийде гаплик. Так і трапилось — фірма збанкрутувала.

Ну, а свій вирок перспективам люмпенського типажу виніс ще один із учнів Володимира Герчикова — Сергій Ребров.

Він писав: «Зрозуміти, співробітник якого типу може бути корисним компанії, а хто виявиться ізгоєм досить непросто. Але більш-менш все зрозуміло з люмпенами — вони не потрібні практично нікому, за виключенням компаній, в яких застосовується командно-адміністративна система управління. Однак неефективність таких компаній доводить повсякчасна практика й вік їх, у порівнянні із іншими, досить нетривалий».

У зв’язку із чим можна передбачити, що доля командно-адміністративної модифікації системи управління а-ля Янукович і Ко малоперспективна і її очікує досить скоре банкрутство. Якщо, звичайно, до того часу доживе сама компанія на ім’я Україна.

А тому наостанок повторюсь, сучасне вторгнення люмпенства у владу є фактором, який жорстко впливає на весь політико-економічний ландшафт країни.

Руйнівний потенціал люмпенства вже використовується певними силами для політичної дестабілізації, захоплення та утримання влади і в силу цього мусить кваліфікуватися як реальна загроза безпеці особи, суспільства і держави.

Додаток

Влада плюс люмпенізація всієї країни?

Багато-хто з аналітиків занепокоєнні процесами люмпенізації українського суспільства та небезпеками, які вони несуть для країни. І треба сказати, що такі побоювання ґрунтуються на низці вагомих факторів.

Зокрема, загальне зубожіння народу, винищення до 40 % малого і середнього бізнесу, приховані інфляція та безробіття, значна криміналізація народонаселення викликані першою хвилею кризи, напевне, будуть поглиблені другою хвилею та низкою сприятливих цьому дій теперішньої влади — гестапівський податковий кодекс, рабовласницький трудовий кодекс, відлучення від активної участі в політичному житті країни значної частини люду через нове місцеве виборче законодавство, підвищення цін на алкоголь, тютюн, газ та комунальні послуги.

Історія ж знає чимало прикладів того, як пауперські сільські прошарки та люмпенство міст ставали соціальною базою суспільних потрясінь, формування та зміцнення авторитарних і тоталітарних політичних режимів.

Тому спробуємо дати фрагментарний портрет цього соціального явища на ім’я

Люмпенство

Економічний характер люмпенства визначається його опосередкованим зв’язком із існуючими в суспільстві укладами економічного життя. Механізм цього зв’язку — соціальний паразитизм. В силу існуючих економічних обставин певна частина суспільства може бути витісненою із сфери суспільно-корисної праці, в наслідок чого формується абсолютно зневажливе ставлення до неї. Сам люмпен вже не тільки не може, але й не бажає працювати.

В політичній сфері люмпенство традиційно розглядається як суто деструктивна сила, здатна дестабілізувати політичний стан. Одночасно політична складова соціального портрету люмпенства далеко не однозначна та суперечлива. Тут маємо і нестримне політичне бунтарство анархічного штибу, і глибоке несприйняття, шалену ненависть до послідовних, осмислених методів, упорядкованих форм соціально-політичної боротьби, до цивілізованих способів участі в політичному житті суспільства.

Тут, нарешті, непередбачуваність політичної поведінки люмпенства, його продажність, готовність за будь-яку подачку йти на найпідліші вчинки, виключна здатність провокувати відповідні репресії силових структур влади і тим самим остаточно підірвати, найспокійнішу і найбезневинну ситуацію в країні чи регіоні.

У люмпенства буквально витравлене почуття культурного спадку. Не випадково на протязі усієї історії людства у своєму ставленні до культури люмпенство заявляло себе однозначно примітивно — це тотальне заперечення культурного прогресу і культури як такої.

Заразом із тим неможливо не помітити стійку готовність люмпена до буквально «наркологічного» сприйняття низькопробної продукції, яка відповідає його вбогому попиту і зачіпає найниціші інстинкти.

Соціально-психологічний стан люмпенства багато в чому визначається економічною безвихіддю із життєвої ситуації, в якій воно опинилось, і характеризується крайньою нестійкістю, підвищеною збудженістю, неадекватною (на рівні інстинктів) реакцією на чисельні подразники, в тому числі і на «образ ворога». Все це породжує в люмпенському середовищі гіпертрофовану жорстокість та абсолютизацію насильства як єдино доступні і дієві реакції на правила гри, які пропонуються суспільством та державою. Можна вести мову про своєрідну «соціологію насильства». Її постулати загальновідомі: насилля — норма соціального життя, єдиний засіб соціальної терапії, що робить сильним, очищує, об’єднує.

Соціально-психологічна унікальність люмпенства полягає також і в нестримній демагогії. Для нього характерне буквальне (майже знакове) сприйняття постулатів, гасел, закликів на кшталт: «Мир — халупам, війна — палацам!», «Весь світ насилля ми зруйнуєм!», «Політика не може не мати першості над економікою» і т. ін.

Власної ідеологічної системи люмпенство не мало і не має, а бере на озброєння ідеї фашизму, расизму, лівого та правого екстремізму, анархізму, троцькізму, марксизму, які в даний момент відповідають запитам та інтересам люмпенізованих прошарків суспільства.

Вважається, що домінантою цієї еклектичної суміші, що визначає ідеологічну спрямованість люмпенства, являється анархізм. Але в силу різноманітних факторів (етнополітичних, економічних, релігійно-конфесійних, традиціоналістичних, геополітичних та ін.) склад і пропорції основних інгредієнтів цього своєрідного ідеологічного коктейлю можуть бути різними кожного окремого моменту.

В таких умовах у деяких суб’єктів політичного процесу з’являється спокуса запропонувати ідеї, гасла, установки, котрі можуть бути безумовно сприйняті люмпенізованими прошарками суспільства, з метою ідеологічного маніпулювання, наступною політичною мобілізацією люмпена і кінцево для досягнення власного успіху в політичній боротьбі за владу.

Люмпенізація

Декілька зауважень методологічного плану.

По-перше, на фоні потужної, обвальної маргіналізації суспільства, коли багато-які соціальні групи та прошарки не мають сталих соціальних рамок, люмпенство також не структуроване, його кордони достатньо розмиті та змінні.

По-друге, треба розрізняти люмпенство як соціально-історичний феномен і процес люмпенізації населення, котрий несе в собі загрозу трансформації в люмпенство вельми значної частини представників інших верств суспільства, які знаходяться в проміжному, нестійкому маргінальному стані.

По-третє, треба враховувати, що конкретними носіями окремих ознак, рис, характеристик люмпенства (наприклад, люмпенської психології) є значна частина постсовкового суспільства, котра сама себе не ідентифікує як люмпенство. Тут проявляються потужні інерційно-психологічні установки. Такі, наприклад, як зрівняльні тенденції чи спрощене (чорно-біле) світосприйняття, які достатньо міцно засіли в свідомості людей, позаяк на протязі тривалого часу були важливою складовою совкового менталітету.

В класичному розумінні до люмпенства прийнято відносити найнижчі прошарки суспільства, висловлюючись марксистською термінологією, «декласовані елементи», людей що опустилися, деградували, позбавились нормальних умов життя.

Це ізгої: жебраки, волоцюги, нероби — люди, яких викинули на обочину життя, котрі втрачають чи втратили людську подобу. Коло цієї категорії осіб достатньо обмежене і сьогодні воно найбільш помітне у великих містах. Тим не менш воно не вичерпує усього масиву люмпенства як такого.

Розповсюдженим стереотипом економічної ідентифікації люмпена є абсолютна бідність. З цих позицій можна сказати, що в Україні відбувається масова люмпенізація всієї країни. Але зубожіння не може вважатися основною чи єдиною ознакою люмпенства. На думку деяких спеціалістів, до люмпенізованої частини населення необхідно відносити різноманітних представників кримінального світу, ділків нарко— і порнобізнесу, проституції тощо.

Таким чином, конкретні носії люмпенської психології можуть володіти значними матеріальними ресурсами, паразитуючи на відносно здоровій частині суспільства та держструктурах, а кримінальна складова люмпенства в умовах розгулу злочинності, криміногенної «зараженості» значної частини суспільства розширює соціальні рамки люмпенства до загрозливих розмірів.

Аналізуючи причини люмпенізації нашого суспільства, можна виокремити наступні: обвальна маргіналізація та зріст темпів безробіття; значна майнова диференціація та зубожіння більшості населення; криза владних структур та відсутність впливових ідеологічних партій; тотальна корупція усіх владних інституцій; суспільно-політична нестабільність; духовно-моральна криза та соціально-психологічна напруга; зріст злочинності; негативні тенденції в судово-правоохоронній системі, армії та інших силових інститутах.

По-перше, важливо враховувати, що більшість чинників люмпенізації (наприклад, маргіналізація) самі по собі, мають багатофакторний характер і потребують спеціального дослідження.

По-друге, через глибину та динамізм соціальних зсувів, що зараз відбуваються ми маємо справу із ситуацією, коли наслідки, а саме люмпенізація, зароджується вже в надрах самої причини (наприклад, зубожіння мас чи зріст злочинності), активно впливаючи на цю причину, видозмінюючи її, виснажуючи чи збільшуючи її потенціал. Тут досить жорстко проявляється принцип зворотнього зв’язку.

По-третє, самі причинно-наслідкові зв’язки проявляються завуальовано та суперечливо, позаяк у даному випадку ми, нажаль, зіткнулись з процесом не розвитку, а деградації і розпаду не тільки і не стільки природного, а штучно виробленого людьми.

Влада

Діяльність державних інститутів та посадових осіб все ще характеризується невпорядкованістю, суперечливістю. Рішення, що ними приймаються орієнтовані головно на досягнення політичних цілей, часто-густо на шкоду законності. В результаті органи влади та управління втрачають свій авторитет як гаранти забезпечення прав і свобод громадян.

В умовах зламу основ тоталітаризму, послаблення державного, правового і соціального контролю найнебезпечніша слабкість виконавчої влади.

Сили, зацікавлені в цьому, без сумніву, будуть робити ставку на люмпенізовані прошарки суспільства і на силу бездумного натовпу, котра, як казав Фолкнер, «…в повному неусвідомленні своєї страшної сили» здатна привести до вершин влади того, хто найбільше пообіцяє.

Нове керівництво країни прийшло до влади під гаслами припинення зубожіння народу, оздоровлення економіки. Все це відомі гасла, котрі гарні тим, що можуть привести до влади, але кепські тому, що цілі проголошені в них важко досяжні, що, в свою чергу, робить проблематичним збереження за собою владу на достатньо тривалий період.

В умовах розмитої соціальної структури суспільства та відсутності усвідомлених і чітко сформульованих інтересів різноманітних соціальних груп чисельні партії і навіть коаліції не зможуть активно впливати на ситуацію. Партій занадто багато, різниці поміж ними майже немає, а суспільство втомилося від «партійності» Це змушує лідерів партій корегувати свої позиції під впливом обставин, шукати опору серед найбільш екзальтованих прошарків суспільства, яким і є власне люмпен.

Чи може люмпен прийти до влади? Марксизм відповідав на це питання негативно.

Але досвід розвитку політичного процесу в низці суспільств, що не мали глибоких демократичних традицій, свідчить про зворотне. В більшості країн Азії та Африки, наприклад, в ході заколотів чи виборів на безконкуретних чи напівконкурентних засадах до політичної влади приходили не соціальні групи, політичні рухи, а люмпени в цивільному чи мундирах.

Взявши владу, люмпен не прагне стати господарем виробничих комплексів, а шляхом вторинного та третинного перерозподілу бажає отримати як найбільший шмат суспільного пирога. Не випадково стосовно його ідеал — панування суспільної (державної) її форми, а в розподільчих стосунках домінують відверто зрівняльні тенденції.

Тому заперечення можливості приходу до влади люмпенства в реаліях сучасної України являється вельми сумнівним. Треба визнати що на політичному горизонті майорить примара диктатури. Найстрашнішої, сірої і жорстокої — люмпенської диктатури, обдуреного і розлюченого обивателя. Бо фашизм в Німеччині виник як масовий рух зубожілих дрібних міських та сільських товаровиробників, безробітних, демобілізованих після тяжкої війни солдат і офіцерів.

Класична схема реалізації механізму приходу люмпена до влади проста як двері: спочатку взяття влади в будь-який спосіб, а потім його легалізація.

Але, якщо уважно придивитися до теперішньої ситуації, то люмпенство вже при владі.

Мова ведеться про проникнення у владні структури не просто носіїв, але й активних виразників люмпенської психології. З особливою наполегливістю вони прагнуть закріпитися в порах виконавчої влади, опосісти місце подалі від виробництва і поближче до перерозподілу.

Ще більш своєрідною виглядає картина проникнення люмпенства в структури представницької влади. Носії люмпенської психології консолідуються у найрізноманітніші ідеологічні коаліції та фракції. Виникає реальна можливість абсолютно легально, використовуючи парламентську трибуну і ЗМІ, вести обробку суспільної свідомості, розширюючи раніше захоплений політичний плацдарм.

Таким чином, сучасне вторгнення люмпенства є фактором, який жорстко впливає на весь політико-економічний ландшафт країни. Руйнівний потенціал люмпенства може бути використаний певними силами для політичної дестабілізації, захоплення влади і в силу цього мусить кваліфікуватися як реальна загроза безпеці особи, суспільства і держави.

Валерій Семиволос, вільний журналіст, село Губарівка, Харківська область, Товариство «Малого Кола»

Оглавление