Із змішаним почуттям жалю і втіхи готував я до видання первісну англомовну версію батькових “Есе з сучасної української історії” — жалю, що він не дожив, аби опублікувати книжку самому, і втіхи — від того, що можу так предметно скласти данину шани його пам’яті. З ще гострішим усвідомленням тих почуттів я зустрічаю український переклад його праць.
Мій батько помер у квітні 1984 року, а книжка з’явилася друком 1987 року. За час, що минув відтоді, світ став свідком краху Радянського Союзу, з попелу якого відродився український Фенікс. Джерелом постійного смутку для мене є те, що батькові не було відведено ще кілька років, аби узріти незалежну Україну. Він міг би дечим прислужитися державі, та головне — відчував би своє життя завершеним.
Читаючи під враженням останніх подій написане моїм батьком, дивуєшся його прозорливості. Останнього разу, коли я бачився з ним, у Гарварді в жовтні 1983 року, він сказав мені, що розв’язання проблеми Європи полягає в об’єднанні Німеччини. Пам’ятаю, мені здавалося, що це неможливо, що Берлінська стіна не впаде ніколи. Він був правий. Так само й написана 1970 року і його стаття “Радянська Україна з історичної перспективи”, яка блискуче аналізує “вмонтовані напруження” у статусі України як номінально суверенної радянської республіки та передрікає, що “кмітливі маніпулятори” державним міфом “можуть колись опинитися у становищі учня чаклуна, який не в змозі впоратися з джином, якого він викликав”. Стаття закінчувалася так:
“Багато хто гадатиме, що у світі, де політика підвладна державним взаєминам, філософські антиномії насправді не багато важать на практиці. Та досвід історії свідчить, що уряд, який заплутався у нерозв’язаних суперечностях із принципами, від яких виводить свою легітимність, не може протривати довго. Що протриває, звичайно, це Росія, яка є і залишається однією з найбільших націй на землі. Та в нинішню епоху краху колоніальних імперій СРСР є анахронізмом. Лише тоді, коли ленінське гасло “самовизначення націй аж до відокремлення” перестане бути обманом, Україна і Росія зможуть жити, як добрі сусіди”.
І ще раз, через двадцять два роки, час довів його правоту.
Комментарии к книге «Iсторичнi есе. Том 1», Іван Лисяк-Рудницький
Всего 0 комментариев