«Князь Михайло Чернігівський та його виклик Орді»

Чернігів

1996

Видання журналу

«Сіверянський літопис»

Чернігово–Сіверська земля, ослаблена князівськими усобицями, переворотами, у першій половині XIII сторіччя не могла стати надійним монолітом–оплотом у захисті Київської Русі від орд організаційно згуртованого монгольського іга. Нищівний погром, тактика вогню і меча, застосована загарбниками у Чернігові, Києві та інших містах, відкидала у той момент будь–яку думку переможених про реальність згуртування місцевих сил для організації супротиву, збройного протесту поневолювачам. Відчайдушні спроби міських жителів Придесення, Придніпров’я дати рішучу відсіч противникові були жорстоко придушені. Сили ворога, що прийшов зі Сходу, в стократ переважали місцеві збройні формування.

Руїна 40–х років XIII століття настільки була шокуючою, що давала мало надії на скоре визволення від рабства. Песимізму, відчаю, приреченості, що охопили величезні простори оскверненої і сплюндрованої Русі, важко було знайти альтернативу.

«Се уже к 40 лет приближаеть(ся) томление и мука, и дане тяжькые на ны не пристануть, — писав у 1270–х роках талановитий проповідник, ігумен Києво–Печерського монастиря Серапіон, — (…) и в сласть хлеба своего изъести не можем, и вьздыхание наше и печаль сушать кости наши».[2]

Князівські керманичі краю залишались перед дилемою: або смерть за непокору, або збережена влада ціною принизливого плазування перед переможцями, або втеча подалі від лиха і обрання життя емігрантів.

Спокуса зберегти свої попередні князівські привілеї, владні функції все ж переважувала. Так, відомий переможець шведів (1240 р.) князь Олександр Невський приборкував мечем вільнолюбний Новгород, який не хотів платити данину монголо–татарам.[3] Його дружинники після захоплення міста новгородцю Олександру та іншим лідерам супротиву відрізали носи, а декому «очи выимаше».[4] У нагороду за слухняність та покірність ординці подарували О. Невському Чернігів, яким він правив через намісника у 1263—1272 роки.[5]