«Аналітична історія України»

Олександр Борґардт АНАЛІТИЧНА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ (від початку її існування) 2001

І. ДРЕВНЯ ТА ДОКИЇВСЬКА УКРАЇНА

1. Про що мовчить офіційна історія

Україна довгий час була лише частиною російської імперії, власне – її колонією. До неї вона була остаточно приєднана завдяки війні 1709, яку – хоч і в союзі зі Швецією, ми тоді програли, так і не приклавши всіх можливих зусиль для перемоги. Та й були за це покарані трьома століттями ворожої окупації. Року 1711 недоумкуватий російський цар на Пруті потрапив був у полон до турків, але скористався продажністю турецького командуючого та звільнився за хабар з полону, з усією армією. Султан потім стратив за це свого командуючого, але – було пізно. Чи не могли тоді козаки винищити відступаючу армію окупантів? – безумовно, могли; але – не винищили.

Якщо коротко висловити саму сутність імперії, то нею є агресія. Насамперед – пряма, теренова: поширення за рахунок сусідів, захоплення чужих земель та цілих країн. За цим іде всяка інша агресія: економічна, демографічна, генетична, мовна, культурна. Витіснення місцевої мови та культури, або їх пряма заборона. Як заборонена була 1863 П. Валуєвим українська мова в Україні: «нікакого малоросійского язика нєт і бить нє можєт». Або як заборонена була ірландська мова в Ірландії, після її остаточного приєднання до Британської імперії. Натомість нав’язуються імперські мова та культура, як правило відсталі, але пропорційно агресивні.

Історія народу є невід’ємною частиною культури, та нищиться в імперіях чи не в першу чергу. В них вона – галузь науки, – підлягає заміні мітом та фальшуванню. Бо, не істина, не те, що було насправді, цікавить історію тепер, радше – якраз навпаки. Відтепер вона має виконувати наступні завдання.

1. Представити агресора – не агресором, упаси Боже, а як чи то миролюбного «освоітєля», чи то навіть «освободітєля». А кримінальні злочини власної історії намагається перетворити на «подвігі во славу отєчєства»; ні більше, але й не менше.

2. Позбавивши завойований агресією нарід власної культури та історії, – спромогтися «довести», що у нього їх ніколи й не було – «народи нєісторічєскіє», за термінологією наукового шахрая XІX ст. Н. Я. Данілєвского.

3. Поспіхом замінити відібране – власною культурою та історією. Останньою, як це плине з попереднього, – не справжньою, а вигаданою. «Довести», що крім «вєликой історії» агресора – у підвладного народу жодної історії не було і не могло бути. Ніколи.

Як це діє, та з якими наслідками, – розповідається у Доп. 1, на прикладі тієї ж російської імперії.

Саме звідси, з усього попереднього та ні звідки більше, походять усі ті дурні балачки, що «пєрвая ґосударствєнность в Восточной Європє била россійская», «Кієвскоє ґосударство стало общєй колибєлью трєх народов: русскіх, украінцєв і бєлорусов». Перелічувати їх тут треба саме в цьому порядкові, ніколи інакше. За старшинством? – чи за численністю? А може, як близнюків: за появою на світ? Зауважимо, що категорично не можна чогось там переставляти – лише у сакральних формулах.

На спростування подібних дурних нісенітниць і спрямовано пропоновану низку нарисів, що разом складають чи не першу наукову історію України, від самих її початків. Невдячна то справа – вичищувати Авгієві стайні імперської історичної брехні, та що поробиш, – конче необхідна. Тим паче, що наші професійні історики совєцької школи поки що з цим ніяк не квапляться, або взагалі – не паляться до цього.

До творення історіографії, опису історичних подій, – є два підходи, назвемо їх умовно: географічний та політичний.

Перший, це дослідження в часі того, що відбувалося на якомусь більш менш замкненому географічному терені. Припустимо – на найбільшому з Британських островів. З незапам’ятної древності, про яку, однак, уже є якісь певні відомості – та по наші часи. Він є прийнятий у світі. Наприклад, польська «Історія Англії» Генрика Зінса (Варшава, 1971) – починається часами доісторичними, коли:

Найдавнішні знахідки дозволяють прийняти, що люди перебували там уже біля 250 тисяч років тому.

(с.13)

Але, історія як така починається значно пізніше, коли можна твердити щось, хоч більш-менш визначене:

Повніші відомості про Англію маємо тільки з біля 3 тисячоліття п. н. е., коли туди прийшли люди, що походили з Іберійського півострова.

(теж там, с. 13)

У совєцьких домінував підхід політичний, – продовження у минуле існуючої державності. За таким підходом, у підкорених Російською імперією народів – жодної власної історії взагалі не було. Бо, все, що у них є, то лише якась частина попередньої історії Імперії. А, що там було перед нею, – то є суті дурниці. Якісь там «союзи плємєн» бігали «Дікім Полєм». Тому й не було, практично, у Совєцькому Союзі таких видань, як історії окремих народів. Була історія імперії загалом – «Історія СССР»; і все.

Такий підхід, як і все штучне, створював чимало проблем. За ним було складено, наприклад, таку собі, «малу енциклопедію» – «Світова історія» (Ляйпціґ, 1966). Вона містить коротку історію існуючих держав, та як виключення, статті про дві держави, яких більше немає: Римську імперію та Візантію (попередників Москви – «Третього Рима»). З неї можна довідатись про історію Верхньої Вольти, Конго або навіть Реюніону, але не взнати нічого про історію Латвії, Великої Литви або Тібету…

Така підміна історії країни, народу, історією політичних структур, які існують на її терені, або існували в минулому, породжує й інші незручності. Взяти, наприклад, ту ж Італію, – звідки ж тоді вона починається? Від заселення Палатинських пагорбів та виникнення Риму? Чи, може, від проголошення Одоакером 476 – королівства Італії? – або від походу Ґарібальді 1860 та передачі влади королеві 1861?

Втім, не завжди так відбувалося й у СССР. До чужої історії підходили, часом, і в належний спосіб. Скажімо, така собі «Історія Швеції» (Москва, 1974), написана колективом авторів. Вона починається розділом 1. «Розвиток первісного суспільства на терені Швеції», тобто – практикується географічний підхід. Такого принципу будемо дотримуватись і ми: все, що колись відбувалося «від Сяну до Дону», на теренах України, – буде складати її історію.

Найбільш типовими рисами російської історії, до якої ми й були раніше не своєю волею прикайданені, здаються наступні.

1. Замовчування докиївського періоду нашої історії. Не тому, що він є невідомий, ні. Схоже, тільки тому, що його історію важко присвоїти собі.

2. Патологічна ненависть російської історії до будь-яких кочових культур. Нібито – завжди агресивних, завжди дикунських. З цього приводу не вадить заглянути до Доп. 1.

3. Посилена експлуатація – на власну користь, звичайно, славетного міту про «татарскоє іґо». Яке, власне, жодним там «іґом» ніколи насправді не було. Простий приклад: ніхто в Росії монгольської мови не вводив, не нав’язував; силоміць, чи будь-як інакше.

4. Посилена експлуатація, та так само-собі на користь, – слов’янського міту. Він ґрунтується на цілком хибному припущенні про спільне походження, етнічне та історичне, так званих слов’янських народів; припущенні, яке не відповідає жодній історичній дійсності. А тому, ніби, завдяки спільному походженні у минулому, – між ними має бути повна єдність сьогодні. Під керівництвом «старшєго брата», зрозуміло. Таке дурство вмить спростовується простим мисленим експериментом: зауважимо, якби існував у світі якийсь слов’янський нарід, численніший від росіян – цього міту не було би й сліду. Бо так – бачте «славянскіє ручьі сольются в русском морє», а – тоді? Тоді ж, напевно, у якомусь іншому («морі»), – чи не так? – а таке щось – неприпустимо!

Все це ми й розглянемо в міру нашої можливості, та представимо так, як воно було насправді. Підходити до всього ми будемо не з точки зору патріотизму, а з боку виявлення істини, якою би вона не була. Бо патріотизм, хоч який гарний, не є добрим дороговказом в історичних наукових дослідженнях. Набагато доцільніше керуватися звичайним потягом до істини. Бо, це ж наука, що би там не казати.

А наука – досить своєрідна. В історії, так само, як деінде, певні наслідки породжуються певними причинами але… історія є унікальною, а тому й неповторною, – внаслідок самої складності своїх подій. Коли розсіювання частинки силовим центром в однакових умовах завжди дає ту саму картину, то складні події історії – не повторюються в тому ж вигляді. Детермінований рух визначається початковими умовами, але історія – процес із великою кількістю учасників, а як такий відноситься радше до процесів випадкових.

А ці, в свою чергу, можуть зберігати вплив початкових умов, який заникатиме з часом, або ні. Ці останні процеси звуться марковськими, по імені математика А. Маркова (1856–1922), що їх відкрив. У американського фантаста Рея Бредбері є оповідання про машину часу та орґанізоване за її допомогою сафарі на динозаврів. Умовою було убивати лише тварин, все одно приречених на загибель, та не полишати в них кулі. Одне слово – не змінювати умови у минулому, які стають початковими для всього, що по них. Герой оповідання, у паніці, необачно розчавлює у далекому минулому метелика та повернувшись до дому дізнається, що на нещодавніх виборах президента, де переміг прогресивний кандидат, – насправді переміг реакціонер. З яким він, до того, – не у кращих відносинах.

Все це, зрозуміло, фантазія, але питання поставлене цілком слушно: за які відтинки часу, в середьному, затирається вплив якоїсь події? Не розчавлення випадкового метелика, та не п’ятдесят мільйонів років тому, ясна річ. Ідеться про більш реальні умови.

Але, з чого нам починати, поринаючи у далеке минуле України, та як саме підходити до справи?

Починати треба, звичайна річ, із самого початку, з того, – що було на Русі перед Руссю? А, як до цього підходити, – на те є приклад інших.

Історія такої, наприклад, повсюдно респектованої європейської країни, як Англія, на яку ми вже посилалися вище, то не є історія англійців, хоч сучасних, а хоч і будь-яких. Це радше історія того, як утворилися сучасні англійці. Англія перед нашою ерою (п. н. е.), то є Англія кельтська, а от на початку нашої ери (н. е.) – то вже буде Англія римська. Потім римлян змінили англи, ґоти та сакси, що наїхали до Британії на початку V ст. н. е. На добрих ґотських суднах та ґрунтовно, бо, як про те пише літописець – «мед генгест ок горса» – «з жеребцями та кобилами»; бо були селяни. Хоч дехто вважає, що то були їх ватажки, мало не конунги: Генгест (Жеребець) та Горса (Кобила). Подумали б радше, панове історики, а чи хто при здоровому глузді стане так себе називати? – поґотів, конунги… Останніми були нормани Вільяма Конкверора (1066–1087), що з Північної Франції наїхали до Англії 1066 та підкорили її собі, вбивши під Гастінгсом 14 жовтня 1066 останнього короля британських саксів, Ґаральда.

З цього прикладу має бути ясно, принаймні, що сучасні англійці не існували в незмінному вигляді з античних часів, а виникли як підсумок своєї власної історії, та без когось із них: кельтів, римлян, англів, ґотів, саксів, данів та норманів (отих, останніх з Нормандії), – були би дещо іншими людьми, не такими, як тепер. Важливим свідком складної та бурхливої історії острова є англійська мова, що містить у собі кельтскі, латинські та ґерманські первістки; часом – у досить цікавих сполученнях.

Свідком є й середньовічна англійська література (див. наприклад В. П. Керр, Темні віки, Лондон, 1975). Остання ґрунтовна зміна мови, яка ще більше наблизила англійську до зіпсованої латини, відбулася саме після Вільяма, та середньовічний епос «Беовульф» радше зрозуміє тепер швед, або дан, аніж сучасний англієць.

Але в Україні, за російською версією її історії, – все відбувалось інакше. Тут із давнього давна жили добрі слов’яни («прєдкі русскіх», ясна річ), біляві та блакитноокі. Вони ні з ким не спілкувались, не змішувались, відчайдушно відбиваючись від усяких чужинців, «інородцєв, врагов поґаних»; або від отих «нєсмєтних полчіщ дікіх кочєвніков». Та відбилися аж так надобре, що утворили, кінець кінцем, – вінець слов’янства – «Славноє ґосударство Россійскоє». Аж таке прогресивне та свободолюбне, що торгувати людьми в ньому заперестали лише 1861. Та до якого (чи не саме тому?) – геть усі «добровольно прісоєдінялісь».

Силою нещасних обставин ці «плідні» концепції лягли до основи й нашої з вами історії – української, хоч у кращих із наших великих істориків відчуваються не так вже помітно, не надто даються взнаки.

До того ж, така версія імперської історії може видатися для нас трохи дивною. Бо, як воно на відлюдді Британських островів спостерігалося таке нашарування різних народів, що згодом стали сучасними англійцями, то годі казати про нас. Хіба ж могло бути інакше? Бо наша Україна була вже не десь посеред моря, а – дослівно, на шляху від Азії до Європи. Вона стала західним окраєм Великого Степу, що простягався від Альп і Карпат до Алтаю, та якого середньовічні араби називали Дешт-и-Кипчак – Степ Кипчаків. Але кипчаки, або половці (вони ж – кумани, як дехто вважав), від яких пішли згодом кримські татари, – не були єдиними мешканцями Великого Степу. Він був справжньою матір’ю народів, які час від часу приходили з Азії до Європи. Вчені твердять, також, що він був, із давніх давен, чи ще не за 1000 років п. н. е., – єдиним культурним простором. Це на всьому його терені, принаймні, – за скитів, царював «звіриний стиль» ювелірних виробів.

Проте, історія російська не обдаровує нас відкриттями щодо нашої докиївської епохи. Перед «рюріковічамі» – все темно, все глухо. От що каже російський історик про скитів:

Самі кістки мертвих прив’язували скита до землі і нічого, крім могил не полишив він у історичну спадщину племенам майбутнім.

(С. Соловьев, История России с древн. времен, Москва, 1959, т. 1, с.90)

Алани? – ті самі, що допомагали українцям на Калці проти монголів зловісного 1223 – прошу:

«…для нас, втім, і алани, яке б не було їх походження, полишаються народом неісторичним, тому, що їх діяльність не порізнюється від дії їх попередників; і сліди їх також пропали по наших степах».

(теж там, с. 88)

Як бачимо, для такого – з історичного – полишаться тільки він та його співвітчизники, такі самі, як він.

Втім, в чому ж справа? А справа в тому, що концепція спільної колиски – поступка визнанню існування українців та білорусів, – дає велику підмогу імперській колоніальній політиці. Бо, визискує та утискує свій власний «старшій брат», а не якийсь тобі чужеземний зайда, то проти цього й боротися важче, і скаржитись незручно – родич, як би там не було. Одне слово «славянскоє єдінство». Слід би тут, правда, теж розставити всі крапки над «і», сказати просто: слов’янське шахрайство; та, про це згодом…

Так що ж воно там у нас було, перед отою вигаданою в Москві «спільною колискою» з її «старшім братом»? Який і досі пнеться нас усіх повчати та нами керувати. А було, попри «пєрвого лєтопісца», який писав, що «жівяху зверіньским образом, жівуще скотьскі», – немало цікавого. Бо, є в нас наочне свідоцтво минулого – наша мова.

Мова змінюється не роками, а сторіччями, та зберігає в собі чимало різного; часом – і вельми повчального. Бо, кожний, хто жив досить довго на якійсь певній землі – неодмінно полишає нащадкам і щось зі своєї мови. Змінюється, часом, граматика, але найвитривалішою є лексика мови, її словниковий запас.

Чи не найстаріший з відомих слідів нашого минулого, то є стоянка людей кам’яної доби на Черкащині, в самому серці України. Вони полювали на мамутів – величезних передісторичних слонів, харчувались їх м’ясом, а з ребер робили остови для власних юрт. Чи полишили вони нам щось зі своєї мови – важко сказати. Але, є в нашій українській мові два слова, які видаються дуже, дуже старими.

Слово «багаття» – чи не нагадує воно про ті часи, коли власне вогнище було першим багатством у хаті первісної людини? Вражає й слово «домовина», то вже з тих часів, коли померлого ховали у домівці, що нагадувала дім. Бо, в нашій країні відома дуже давня, так звана «зрубна культура», за якої ховали саме так: по маленьких зрубиках.

Наша мова буде нам, часом, і надалі вказувати хід історії, бо є не менш складною від будь-якої з інших європейських мов. Її лексика теж показує нашарування різного роду, різного походження. В ній можна викрити старішу (схоже) основу – балтицьку лексику, поріднену до сучасних литовської та латиської мов: це буде більше як 700 коренів слів. Є в ній більше півтисячі ґерманських коренів, спільних із сучасною шведською (більше) або німецькою (менше) мовами. До двох сотен спільних мадярській мові коренів, вочевидь – від мадярських родичів, гунів. До них же тягне якась частина нашої розлеглої тюркської лексики, походження якої тепер важко й встановити, – чимало було у нас степових тюркських побратимів. Є навіть до сотні фінських та приблизно стільки ж естонських коренів слів. Все це разом – не можуть бути прості займання. Це слова, які увійшли до мови разом із народами, з яких за тисячі років етнічно склалися ми, сучасні українці. Слова це – все прості та старі. Не сучасні «тусовкі», «регіони» або «маркєтінгі»; теж займання, але радше від власної дурості, ніж за справжньою потребою.

З усього подальшого читач має отримати й досить чіткі уяви про так звані «рушійні сили історії». Вони є досить прості, та як історія людства уславлена переважно війнами, то їх причини, як правило, лежать на поверхні. Бо війни, це як електричний розряд, що виникає в міру накопичення протилежних зарядів. А до війни призводить накопичення протилежних переконань у сторін. Скажімо – поглядів на рабство та волю. Або накопиченням внутрішніх тенденцій землеробних культур до поширення та прагненням кочовиків зберегти свій терен існування; або, нарешті, звичайна гризня за владу.

З точки зору, скажімо, математичної фізики, історія – це є деякий випадковий процес, керований, як стихійними так і детермінованими чинниками та силами. Та кінцевий виник якого визначений необхідністю якоїсь величини, параметру, характеристики (або – величин) – прагнути до мінімуму. Ну, щось таке, як принцип найменшої дії в механіці. Та як такий – процес завжди оптимальний. Тобто такий, що за даних умов веде до одного-єдиного розв’язку. Процес цей є доволі складний, але такий, що на кінцевий його виник можна й впливати, як десь та щось змінити, переважно – у якісь вирішальні моменти історії. Цим ми теж будемо займатись, в міру наших скромних можливостей. Адже, не забудемо, – математичних моделів історичних процесів, наразі, немає.

Саме тут, до речі, лежить і відповідь на інтригуюче запитання: а чому ж ми – українці, що утворилися з трьох, чи не перших свого часу у світі народів, та й самі не останні, – сьогодні, більше ніж тисячу років по своєму виникненні, – займаємо у цьому світі мало не останнє місце?

Чи існували у дотеперішній історичній науці хоч намагання дослідити щось подібне? – далебі, ні…

Від розуміння усього цього, як же простого та звичайного – було далеке убоге марксистське знахарство – ота їх «наука наук», з її воістину параноїдальними зазіханнями. Отих придурків, що розвинули ідіотичну римську концепцію «цивілізованих» та «варварів», а відлік цивілізації починали з рабовласництва (!). Та, з отим ідіотичним «уровнєм развітія проізводітєльних сіл», який і пояснював усе що завгодно, дослівно.

Не дивно, що допущені перший раз в історії до практичної діяльності, вони створили на 1/6 земної кулі типово рабовласницьке суспільство (та ще й у XX ст.).

Уся ця дурість і має бути, в інтересах істини та в інтересах майбутнього, – безжально викорінена. Пропонована Історія України в контексті історії всесвітньої, якої ми теж не сторонитимемося, – то є лише скромний початок.

Та, ще одне, втім – досить очевидне. Історія України, як такої, – то є її історія перед 1240. Потім, – це історія Великої Литви, далі – Польщі. А покінчується все, ясна річ, історією Російської імперії; аж по рік 1991. Чи почнеться хоч після цього знову історія України? – побачимо…

Наостанок відповімо на запитання, яке може з’явитись у кожного читача: чому ця Історія названа аналітичною, та що це може означати?

Справа в тому, що класична Історія (наприклад – Тацит) писалася, часом, з моральних позицій, але згодом центр уваги змістився в бік фактографії, з метою якнайточнішого відтворення подій минулого.

Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події, як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого, та в який спосіб призводять.

Оце ми й будемо вважати (в якомусь ступені, не більше) аналітичною Історією.

При такому підході, природно, заслуговують на аналіз лише основні та ключові події Історії, а низку вторинних довелося оминути. Однак ті, для кого Історія є не те, що було колись насправді, а всього тільки «політіка обєрнутая в прошлоє» – чимало потрудилися аби ці події для власної вигоди якомога спотворити. Що ж до цього, то тут викладається їх перебіг – саме з найбільшою можливою точністю.

2. Старіші корені. Велика Кимерія

Відомості з минулого постачає нам археологія, розкопуючи те, що полишилося від отого минулого, чи не в прямому сенсі слова. Чимало своїх набутків має вона із розкопів поховань. Старішими з них є поховання «катакомбної культури», що замінюються похованнями «зрубної культури», яка починається на теренах України десь 4–5 тисяч років тому; або 2–3 тисячі років перед нашою ерою (п. н. е.).

Звідки ми знаємо вік археологічної знахідки? Колись це було цілою проблемою, та – не тепер. Зараз все це робиться з досить високою точністю, радіовуглецевим методом. Хоч так можна визначати вік залишків лише орґанічного походження (див. Доп. 2).

Отже, це були дуже, дуже старі часи. Не було іще імперії хеттів, кретомінойської культури, а в Єгипті тільки починалося Середнє царство, іще не побудовано незрівняних храмів Карнаку; пройдуть сотні років, поки у Вавілоні будуть проголошені закони Хамурапі.

Хто були ці люди зрубної культури, що ховали своїх померлих у тих зрубах, подібних домівкам? – цього ми теж певно не знаємо. Але, наша мова зберегла пам’ять і про це у слові «домовина», яке походить від того ж кореня, що й слово «дім». Воно й досі нагадує нам про ті зруби. Слово «труна» – то вже пізнішого походження, скитське (ґотське). Віддзеркалює деяку зміну похоронних звичаїв, пов’язану, можливо, зі змінами в етносі. Є й інші, дуже старі слова, наприклад, «багаття», про яке ми вже згадували. Воно має, схоже, спільного кореня зі словом «багатство» та є, можливо, із тих часів, коли й власний вогонь був багатством первісної людини. А то вже часи, воістину, незапам’ятні.

Від них же, схоже, тягнеться до нас і слово «тулятись». Сучасний фінський словник містить слова «тулема» – прихід, та «тулі» – вогонь. Теж, мабуть, таке щось – дуже давнє. Можливо, що колись «тулятися» – означало просто приходити на вогник. Люди, що були тут на той час і полишили нам це слово, зтикалися, виходить, із фінськими народами, які, можливо, жили у нас перед тим; або, принаймні, жили значно ближче до нас, ніж потім.

Усе це є цікаві дрібностки, не більше. Але, накопичення такого матерілу та його правильне подальше осмислення – здатні змінювати, часом, наші погляди на минуле.

Отже, зараз можна твердити досить певно, що ті люди були індоєвропейцями та належали до народів балтицької групи, від яких насьогодні полишились тільки латиші та литвини (В. Суслопара). Про невірогідну широкість розселення цих народів у ті часи – дає достатнє уявлення певна подібність сучасної литовської мови до латини на заході або до індійського санскриту на сході. Отже, вони були балти, «балтаі» – білі, світлі (лит.). Балтицькою, так само, є основа нашої української мови (та, загалом, інших слов’янських мов) та значна частина її лексики (словного запасу). Десь біля семи сотен коренів слів, що поріднюють нашу мову із сучасною литовською (а скільки ж прошло часу!), – переконливо свідчать, що й ці люди не зникли без сліду, що ми є їх прямими нащадками.

Греки Еллади, що з’явилися в Європі значно пізніше, називали цих людей, своїх сусідів та попередників, – пеласгами та лелегами. Останні, щоправда, якось хутко зникли з історії; та – за досить цікавою леґендою (див. Доп. 3). Мабуть саме з тих пір в Україні вважається великим гріхом убити журавля або чорногуза. Але, пеласги… То вже є цілком історичні люди, яких в Елладі вважали навіть першими людьми на землі, та збірка «Грецькі міти» Роберта Ґрейвза (1958) починається саме «Пеласгічним мітом про створення світу». Греки Еллади згадують пеласгів як відважних мореплавців та кіннотників, перших у світі хліборобів та добрих пастурів.

До цих же людей, балтів, яких греки називали потім кимеріянами, належить, можливо, славетна Трипільська культура, чи не старіша в Європі, залишки якої вперше відкрив наш видатний учений Вікентій Хвойка (див. Доп. 4). Він був чехом, але прожив більшу частину життя в Україні, яку вважав своєю другою батьківщиною. Він їй добре й прислужився, відкривши нашу велику древню культуру. На ті часи вона була обмежена його знахідками у Києві та Трипіллі, але пізніші дослідження показали всю розлеглість древньої Кимерії. Знахідки її культури протягуються від Дона, включають Крим із його Боспором Кимерійським (Керченська протока) та всю Україну. На захід і на південь ця культура сягала Чехії та Балкан. Тобто, зверніть увагу, теренів, які й зараз є слов’янські.

Ця обставина є важливою історично. Бо, як ті люди розмовляли балтицькими мовами, а всі слов’янські народи досі розмовляють схожими, то… значить вони більше нізвідки туди особливо не розселювалися, а тисячами років жили на своїх старих землях.

Кимеріяни були у своєму світі люди понад відомі, та полишили по собі спогади навіть у Біблії – у постаті грізних «гимраім» (тобто – тих же «кимеріян»), у ламентах пророків. Отже, їх тодішні військові (правдоподібно – морські) походи – сягали берегів Ханаану. Мало не тими ж словами буде потім описувати вторгнення скитів пророк Ієремія.

Двох кимерійських воїнів ми бачимо зображеними на грецькому саркофазі з Клазомен, та краще один раз поглянути, ніж тричі почути.

Вони скачуть на баских конях, розмахуючи над головами своїми характерними бронзовими мечами, яких учені знаходили й в австрійському Гальштаті. Їх леза дуже подібні за формою до листа верби. Поруч них біжать, припадаючи на високих ногах, чи то два величезних собаки, чи то двоє вовків. Обидва кимеріяни у гострих шапках, схоже – не шоломах. Радше в’язаних ніж шитих. Такі й досі не вийшли з моди; від Скандинавії та по Румунію.

Вдома, в Україні, ці люди жили у хатах, які за технологією побудови не порізнювались від тих, що нам знайомі, глиняних, білених та з камишевою стріхою, хоч їх підмуровок та долівка виконувалися з опаленої глини, як і пічка та лави. Для важких робіт вони вживали волів, а кінь служив тільки для їзди верхи, – стара, неймовірно стара традиція кочових та кінних культур. Розводили свині та вівці. Вони полишили нам велику силу високохудожньої кераміки, яка вражає й досі. Її орнаменти та візерунки – як тільки не тлумачаться! – заключають у собі, ніби, у символічному вигляді, мало не всі космічні уявлення тих далеких людей. Що ж, може й так є; як тут важко певно щось твердити, то й з’являються різні сучасні фантазії на цю тему. Полишили вони й сліди, залишки, чи не старішіх у світі міст; численних та дивно, як на той час, – розлеглих.

Старі кимерійські городища було відкрито вже по війні, надійним шляхом аерофотозйомки. Вони були сплановані заздалегідь, на що указує правильність забудови, були великими то просторими. Часом займали (три тисячі років тому!) площу сучасних Риму або Парижа (Майданецьке городище).

За давніх часів міста були центрами торгівлі та ремісництва, та траплялися зрідка. Саме таким було скитсьме місто Гелон, десь на Ворсклі, про яке пише нам Геродот, та яке вразило його уяву так, що він навіть виміряв довжину його стін (десь 20–25 км) В античному світі таких розмірів сягне лише Рим, та й те, набагато пізніше, – більше, як півтисячоліття потім.

З яких причин закладалися та існували ці величезні міста Кимерії – ми не знаємо. Бо пізніша скитська Україна знала, хіба, Геродотів Гелон. А ще пізніша «Едда», хоч і згадує деінде про якісь міста «стадір», але конкретно про міста не свідчить. Ну, крім леґендарного Асґарду на Тереку, ясна річ. Чи, бува, знову незворотньо змінився триб життя цілої країни?

Часом можна почути з приводу цих міст і зовсім дивні думки. Мовляв, люди оброблювали землю навкруги цих міст, а років через десять коли вона вже дещо виснажувалась, – спалювали старе місто та будували нове, на новому місці. Раціонального тут усього й є те, що дійсно, такий звичай був у Ґерманів, – спалювати старі хати переселяючись на нове місце. Так робили ланґобарди, переселяючись до Італії, та франки, коли уходили з Ґерманії до Ґаллії. Значить, був такий звичай і у скитів. Чи був у балтів Кимерії? – можливо; скажімо так: міг бути. Але, є ще деякі міркування, які руйнують усю гіпотезу. Отже, кожні десять років – нове місто, добре. Але, як Кимерія проіснувала тисячу років (а вона існувала довше), то вона мала полишити від кожного такого міста, принаймні сто городищ, – чи бува, не забагато? Бо, не одне ж єдине місто мала Велика Кимерія… Що ж до спалення, то це могло бути пов’язане з приходом скитів. Бо, саме тоді на цю велику культуру чекало велике випробування.

Десь за сім століть п. н. е. до Украіни приходять з-за Дону, з південного сходу – нові народи… численні та войовничі, що установлюють свою домінацію. А для греків Кимерія перетворюється з того часу на Скитію. Бо ті прихідці назвали її Свитьюд, що їх мовою означало «Світлий люд». Вони були теж індо-європейцями, але правдоподібно вже ґерманського роду, – відомі потім, за нашої ери, – «світлі аси» «Едди», ґоти й алани.

Грецький історік Геродот (484–425 п. н. е.), що навідав нашу країну, привіз до Еллади леґенду про те, ніби кимеріяни, не в стані протиставитись скитам, – знялися з місця та й пішли собі геть, вимандрували на захід. Він пише:

Підчас наступу скитів, кимеріяни, маючи на увазі численність війська, що наближувалось, почали радитись між собою та опінії їх поділилися навпіл, а саме, на думку народу слід було піти та не піддавати себе небезпеці в боротьбі з численними військами, а царі пропонували боротись за батьківщину. Однак, ні нарід не забажав послухатися царів, ні царі народу; перший надумав піти без бою, віддавши рідну землю ворогові, а царі взяли за краще легти мертвими до рідної землі, а не бігти разом із народом….

Вони (царі) й поділилися навпіл та перебили одне одного, а далі, як пише Геродот:

Усіх царів, перебитих одне одним, кимерійський нарід поховав біля річки Тірас (Дністр) – їх могила видна й досі, а сам пішов із країни, так що скити, які вторглися – зайняли вже країну без населення.

От, така леґенда. Певно, може дехто так і вчинив, як тут описується, але далеко не всі. Та є, однак, іще балтицька основа нашої сучасної української мови. А це неодмінно свідчить про те, що балти – кимеріяни по скитах нікуди не поділися, не зникли. Бо, можна втратити власну мову, але полишити її комусь, пішовши геть – безумовно неможливо. А тоді й розмовляли би ми всі іншою мовою, радше якоюсь на зразок скандинавських. Тому що скити-ґермани, які розселилися по Україні поруч із балтами з VII ст. п. н. е., – полишили нашій мові ненабагато менше, ніж балти, – десь до чотирьох – п’яти сотен коренів. Таких в українській мові є значно більше, ніж у будь-якій слов’янській. Зауважимо, до цього, що й отого славетного кургану побіля Дністра, де ніби поховані останні кунігаси українських балтів, – теж і досі не знайдено.

Саме ця збережена до сьогодні гото–ґерманська лексика нашої мови, що потрапила до неї ще перед нашою ерою (на зразок стріхи, стежки або труни) – викликає й досі силу непорозумінь. Як зразок подібного сусідського невігластва, – наведемо таке посилання:

Але потім у відторгнутій Галичині, за австрійської підтрути, були вирощені спотворена українська ненародна мова, нашпигована німецькими та польськими словами….

(А. И. Солженицын, Как нам обустроить Россию, Москва, 1990)

Так вважає ця людина, яка – можу за це поручитись, – знає німецьку та польську мови не ліпше, ніж знає українську; тобто – ніяк. На превеликий жаль, всі ці «німецькі» слова, є більше, як на дві тисячі років старіші.

Отже, у VII ст. п. н. е. минула зрубна, потім Трипільська або Кимерійська балтицька культура, – починає зазнавати могутніх впливів культури скитської – ґерманської, ґотської. Закінчується балтицька кимерійська епоха, що протривала не менше, як півтори тисячі років, та настає нова, скитська, балто-ґерманська, яка протриває іще тисячу років. Полишив нам Геродот, однак, і леґенду про походження скитів (див. Доп. 5).

Ґоти були на початку кочовиками, але переходили на осілий триб життя вже за часів Геродота. Алани продовжували кочувати аж до прийняття християнства.

На відміну від балтицької Кимерії-України, яка покінчилась із бронзовою епохою, балто-ґерманська Скитія-Україна вступає до епохи заліза. Отой, другий з них, творців «наукі наук», – Енґельс, що так совався зі своєю виссаною з пальця «воєнной дємократієй», – надавав цій події непропорційно великого значення:

Людині стало слугувати залізо, останній та найважливіший вид сировини, з тих, що відігравали революційну роль в історії…

Насправді революційним було відкриття металів взагалі, зокрема бронзи; перехід до заліза був, якоюсь мірою, – вторинним. Але греки (наприклад – Елланікос із Мітілени) впевнено твердили, навіть, що це саме скити винайшли залізо та засоби його обробки. Можливо, це так, та скити дійсно майстерно виготовляли сталеву зброю. В ті часи все ґотське, – зброя, коні, доблесть, – вважалося першим у світі, найкращим. Не випадково англійське «ґуд» або німецьке «ґуте» – добрий, походять обидва, правдоподібно, від старого прикметника «ґотське». Мабуть насправді великим був той нарід, що дав таке слово аж кільком мовам. Серце ґерманського світу століттями билося тоді на Дніпрі.

Українські ґоти згодом заселили Скандинавію, а вдома почали зливатися з балтами в один нарід – основу майбутньої єдиної нації. То вони полишили нам силу скитського золота у похованнях своїх конунгів. Золота, яке є тепер гордістю чужих музеїв.

Дозволимо собі тут звернути увагу на важливу обставину. Року 1994, об’явленого ЮНЕСКО роком Вінцента Хвойки, – весь світ об’їхала виставка Трипільської кераміки з українських музеїв. Вона справила повсюди велике враження, але… то була тільки кераміка. В той же час захоронення скитів вражають нас скитським золотом. Країн, що дали світові таку кількість золотих ювелів непорівняної якості, – є дві на землі. Це далеке Перу інків у Новому Світі, та Україна скитів у Старому. Все це виготовлене з місцевого золота; але – де є власне, золото кимеріян? Чи може вони – не знали золота? Таке навряд чи може бути. Бо, якісь там технології його видобутку з руди, з’являються лише у нашому столітті, а люди завжди збирали золото самородне.

Так як же з тим золотом у кимеріян? – тут, шкода, ми про жодне золото не чули; деяка загадка. Але, повернемося до ґотів.

* * *

Люди, що вважали себе чистими ґотами, жили в Україні ще за часів «Слова о полку Ігореве» (датується 1187): «Се бо ґотськії краснії дєви поспєша на березі сінему морі…» Південні ґоти доживали свій вік у Криму, бо монах Віллем Рубрук, посол до Великого Хана монголів у середині XIII ст., писав, що «мова цих людей – тевтонська»; тобто – ґерманська.

Ґоти та балти України розвинули торгівлю та побудували нові міста, уся торгова лексика сучасної української мови – ваги, крам, торг тощо, – є ґотського походження. Город Гелон, торгівельний центр, у східній Україні, мав стіни довжиною у 25 км; таких розмірив Рим сягне тільки за часів імператора Авреліана (270–275). Але, як на власні часи, то Гелон був неперевершений.

Про могутність тодішньої Скитії-України свідчать незаперечні факти. Македонський цар Філіп, батько більш відомого Олександра з Македонії (356–323 п. н. е.) – здійснив був похід на північ, на скитів. Його відбив із військом цар Атеяс, якому тоді було вже, кажуть, 90 років; та й наклав головою. Пишуть, ніби Філіп одержав тоді великої перемоги, але… Чомусь так собі нічого й не пригородив. А, чому б і ні, чому б і не пригородити, як дійсно, переміг? Та ні, чогось до Скитії взагалі більше не потикався. Поготів, його син Олександр – чомусь теж не став воювати ближчих скитів, а подався ген на схід, шукати супротивника по силах. Зауважимо, що по берегах Скитії було безліч грецьких міст, яких можна було, як не «звільнити», то «добровільно приєднати» до своєї імперії; але – ні, натомість пішов війною на далекий Іран. Потім він, щоправда, вийшов на східний край Дешт-и-Кипчак, але досить невдало. Скуштувавши біля долини Фергани доброго скитського батога від волелюбних саків та масагетів, степових побратимів західних чорноморських скитів, він мерщий подався до Індії. Не побажав розділити долю свого попередника, Кира Великого. Тому, кажуть, спочатку відрубали голову та кинули до цеберки з кров’ю, щоб напився досхочу. А потім зробили з його черепа пам’ятний келих, оправивши у золото. Як то було у звичаї по всьому Великому Степові, від Алтаю та по Альпи.

Ця епоха дещо завершується на тому, що десь за два століття п. н. е. зі сходу приходить в Україну нова група угро-тюркських народів – так звані сармати. То була теж, купа поріднених народів: предки сучасних мадярів, гуни, авари тощо. Люди, які провіщують епоху тюрків у Великому Степові. Саме гуни та лише почасти авари – стануть згодом, уже за нашої ери, третьою та останньою складовою нашого етносу.

Вони теж полишили багаті сліди в нашій лексиці. Можна налічити щось до двох сотен слів, спільних зі сучасною мадярською мовою та кілька сотен тюркських коренів, більшість яких принесена, правдоподібно, гунами.

Не меншим був величезний вклад цих народів у городництво: бахчеві культури, разом із усією термінологією та назвами. Вони ж принесли до нас такі чудові культури, як квасоля та перець.

3. Україна та Рим

Прочитавши щось подібне, людина може й знизати плечима: «де Рим, а де Крим…» Як Україна, а хоч і Скитія, – то, до чого ж тут Рим? – хіба це близько? Адже, не сусіди. Але, це буде й дещо безпідставно. Бо нащо вже далеко від Риму наша Україна, але Вірменія чи Арабія іще далі, але ж і там воювали римські легіони. На українській землі вони практично не воювали, а – чому ж саме? Чи, бува, плодючі чорноземи України – гірші від сухих полонин Вірменії?

Нагадаємо, що постійне поширення Риму було не так наслідком войовничості, скільки рабовласницької господарки, яка хутко виснажувала оброблювані землі. Саме це, більше ніж будь-що інше, спонукало його захоплювати нові землі «варварів».

Відносини Риму з Україною того часу, то є лише частина загальних відносин Риму з варварським світом, що лежав за його кордонами, Райном та Дунаєм. То був найдовший на той час кордон європейського світу, якого стерегло не менше 15 римських легіонів (із 25!), стаціонованих біля кордону. Він установився остаточно після імператора Августа (30 п. н. е. – 14 н. е), славетний «Лімес Ґерманікум» – ґерманський кордон.

Кордон було закріплено після великої поразки Риму в Ґерманії, коли самонадіяний трибун (генерал) Варус вторгнувся на землі ґерманів за Райном на чолі трьох легіонів (більше як 20 000 солдатів) та зазнав нищівної поразки. Бо римляни, як і всі агресори – їх наступники, – погано воювали в лісах та горах. Всі римляни, крім Варуса, полягли в Тевтобурґському лісі, вибиті ґерманами. Операцію спланував та здійснив без великих утрат конунг херусків Армін. Генерала доставили до Кьольну (римська Колоніа), де він, склавши короткого рапорта імператорові, – заколовся власним мечем. Був тиждень національного трауру в Римі, та більше там сумували за тим, що римські солдати полишились непохованими, здобиччю диких звірів. Тільки по смерті Августа ґермани поступилися та допустили до Тевтобурґу римську похоронну команду. Перший Рим, то був не «трєтій Рім», кістки солдатів якого, що доблесно пали в останній війні – ще й досі валяються деінде непохованими по лісах.

Числа трьох загиблих легіонів – XVII, XVIII та XIX – не поновлювались, за римським звичаєм, бо їх знамена полишились у руках варварів. Такі були справи в Ґерманії, західній сестрі Скитії.

Агресія Риму проти скитського світу починалася ще за Юлія Цезара, коли пригадуються військові конфлікти Риму з державою даків та ґетів на теренах сьогоднішньої Румунії, яку на той час очолював конунг Буревіста (Той, хто віщує бурю або Вісник Бурі). Перші ж дацькі війни розпочинаються за Доміціана (81–96), але не мають успіху, даки навіть оточують та знищують цілий римський легіон (V – Алауда). Вони покінчуються миром 89 із тодішнім конунгом даків та ґетів, Декебалом.

Війни поновлюються тільки за імператора Траяна (98–117), другого імператора після Августа, який полишає по собі добру пам’ять у Римі. Траян розуміє, що зі скитами потрібно воювати ґрунтовно та великими силами, виділяючи на це 10 відбірних легіонів, що складає більше 50 000 бійців; залучається майже стільки ж «ауксілій» – допоміжних та інженерних військ. Адже, без них ні фортеці не взяти, ні через широченний Дунай не переправитись. Дацькі війни тягнуться 5 років, але покінчуються кінцевою перемогою та вбивством конунга Декебала. У 106 році нарешті наступає мир та в Римі святкують повну перемогу: до Риму приєднано нову провінцію, розмірами десь більше 200 000 км кв. Даків, яких не донищили, – кудись виселяють, депортують.

На честь імператора Траяна в степу Доброґеї (місцевість між тим відтинком Дунаю, де він тече з півдня на північ, та морем) споруджується величний монумент: на сорокаметровому кубі, викладеному з каменю ставиться подоба Траяна у вигляді Марса, 15 метрів заввишки; славетний римський «Тропеум Траяні». Він згадуватиметься й тисячу років потім: пам’ятаєте оту загадкову для коментаторів «Тропу Траяню» у «Слове о полку Ігореве»? – ото ж він і є – Тропеум Траяні. Для степових варварів він був добрим орієнтиром.

Насьогодні від цього, чи не найвеличнішого (хоч і не піраміда Хеопса), колись монумента Європи, – полишилось не надто багато: досить іще вражаючі руїни кубу та рештки розбитої фігури Траяна у музеї сусіднього румунського містечка Адамкліссі.

Свари Риму зі скитською Україною починаються та не завершуються захопленням Дакії, агресія просунулася була й за Прут, хоч ми й не знаємо її подробиць; коли римські війни не завершувались перемогою, – про них відповідно мало й пригадувалося. На наш час полишились тільки деякі матеріальні свідоцтва того, що римська агресія проти Скитії була широко закроєною. Старіший римський вал проти скитів проходить саме Доброґеєю, на південь від порту Констанца – до Дунаю; іще два – також у широтному напрямі, знаходяться за Дунаєм, на теренах власне Скитії, – за Прутом.

Перший з них проходить теренами України та Молдови, від озера Сасик, на південь від Татарбунар, другий розтягся на південь від Бендер у Молдові, та доходить Пруту. Обидва вали місцями порядно постраждали підчас останньої війни.

Але, що б там не було, а підбадьорений успіхом Рим створює нове інавґураційне поздоровлення, побажання цезарям, що вступають до влади: «Будь великодухішим за Августа та щастивішим Траяна!», а тим часом пильно придивляється, а чого б там собі ще прихопити у варварів?

Минає час та наступає 13 років Маркоманських воєн Риму (167–180), коли імператор-філософ (зі школи стоїків, за сучасними енциклопедіями) Марк Аврелій (161–180) вирішує захопити державу маркоманів та квадів на півночі, на теренах Чехії, Словаччини та почасти Угорщини. Проти них та їх конунга Маробода, крім військових дій, імператор-філософ застосовує весь арсенал римської підлоти: змови, провокації, скритовбивства… Одне слово, все те що стане згодом чи не головнішою зброєю наступних двох Римів. Але, справи йдуть гірше гіршого, бо війна хутко переноситься до імперії. Цього разу варвари наїздять до Північної Італії та облягають її міста, під загрозою Рим. З римських хронік ми не без здивування довідуємось про обложні машини варварів, а це вщент руйнує наші уявлення про технічну перевагу Риму. Одночасно чуємо про наїзди спільників маркоманів, кінних скитів – костобоків з України. Вони палять та плюндрують римські Балкани вздовж Адріатики – найпритульніший закуток імперії, весь забудований мармуровими віллами римських можновладців. Вони приходять на допомогу з України, з-за Пруту, за добру тисячу кілометрів (по прямій!), але – це ж варвари: «Для кінських ніг – немає далеких доріг!» Бо, як писав десь двісті років по тому про тодішню Україну римський історик Амміан Марцеллін: «Там живуть алани і костобоки, і незчисленні скитські племена, розсіяні землями, край яких невідомий…»

Костобоками цих людей прозвали за їх платівкову броню, нашиту на шкіряну підкладку. Ці платівки виготовлялись з розпрямленого на пару волов’ячого рогу: легка, але непіддатна на сталь броня; одне слово – «костяні боки». Рогу на такий одяг потрібно чимало, та певно, не бідними вони були, оті варвари. Хто саме вони були, – балти чи ґермани? Оскільки історик відрізняє їх від добре йому знайомих аланів, то радше вони були сарматського походження, щось близьке гунам.

У маркоманських війнах Римові вже нічого не вдається прибрати, та вони покінчуються ремісом. Для Риму, звичного захоплювати чуже такий виник нічого доброго не віщує: далі підуть самі поразки.

Тим часом відбувається подія, якою свідомо нехтує офіційна російська історія. Ідеться про вислів одного з батьків церкви, александрійського єпископа Тертулліана (160–240), який написав, що Скитія, то загалом християнська країна. А в такій справі негоже не вірити батькові церкви, бодай – католицької. Нагадаємо, що християнство було прийняте Римською імперією як державна релігія лише за імператора Константина (306–337), з 313 року, – 63 роки по смерті Тертулліана. Отже, занотуйте, – Україна мала не тільки найстарішу в Європі демократичну державність суспільства вільних виробників, але й була, можливо, її першою християнською країною. Християнство, щоправда, іще недержавного – апостольського, принесеного Андрієм Первозваним, хрестителем ґотів.

Може саме тому, коли 249–250 імператор Децій (249–251) розпочинає у себе чергову кампанію переслідування християн, – вибухають жахливі для Риму Ґотські війни (250–278) з Україною, в яких відразу наклав головою сам імператор, разом із сином та співправителем, теж Децієм. У них брали участь усі народи Скитії-України, навіть лівобережні гуни, що морем наїздили до римської Малої Азії. Вони, люди з Лівобережжя – Леведії, не були тоді християнами, бо не були ними й пізніше, 375.

Наслідком цих воєн стає, насамперед, звільнення від Риму Дакії, здобичі щастивого Траяна. За мирним договором із неї, до 1 січня 274 року, має піти останній римський солдат, та має виселитися останній римський колоніст. Це велика перемога варварів над загарбницькою імперією. Адже, звільнено країну, площею більше як 200 000 км кв. На жаль, її власників даків – небагацько по Римові полишилось, та її приєднує балто-ґотське королівство тсервінґів – Візіґода. Остроґоти (східні готи) Наддніпрянщини, – ґревтунги або «царські скити» Геродота, та гуни Леведії, – задовольняються римською здобиччю та римськими контрибуціями, платою за поразку.

Совєцьку історіографію не вчити нахабному фальшуванню історії, та вона нізащо не визнає Ґотських воєн, як таких. Бо, воюючою стороною можуть бути тільки держави, до того – «централізованниє» (імперіалістичні), а жодних держав в Україні раніше від «дрєвнєрусского государства в Кієвє» – бути не може й не повинно; можуть бути тільки «плємєна». Отже, вона й вирішує проблеми Дакії з властивою їй шахрайською зграбністю, зі своїм великим досвідом у перекрученні історії. А саме:

…Відбивши нове вторгнення ґотів на терени дунайських провінцій, Авреліан із метою полегшення захисту дунайського кордону вирішив очистити Дакію. Він наказав відвести війська з Дакії на правий берег Дунаю, а також виселитися римським колоністам, поселеним на дакійських землях.

(История древнего Рима, Москва, 1962, с. 20)

От так, просто та коротко: вирішив і зробив. Нічим отой ґенсек, невдаліший з невдалих: «Ми тут посовєтовалісь і рєшілі…» Та ніколи не напишуть вони, що той же Авреліан (270–275) наказав спорудити навколо Риму величезні стіни (див. Доп. 5). Бо він особисто воював із ґотами, та добре знав, що нема жартів із вільною Скитією; зрозумів це на власному досвіді. Втім, і стіни Авреліана не допомогли Римові вистояти 410 проти ґотів Аларіха.

Найбільш цікавими тут, у Ґотських війнах, видаються чисто військові справи. Кінні скити воюють, як звичайно, на суші, але… Поряд із цим на терени імперії, на її тили, на Пелопоннес (Греція) та на Малу Азію, – висаджуються потужні морські десанти, легіони варварів, бо морська потуга України на той час не знає собі рівних у античному світі. Ось як описує це римський історик, який зовсім не зобов’язаний бути об’єктивним до варварів:

На двох тисячах човнів пройшли крізь Боспор та дісталися до нас орди скитських племен, зробивши жахливого спустошення на землі та на морі. Однак, вони повернулися, втративши більшість своїх людей. В бою з варварами пали два імператори Деції, батько та син. Були обложені памфільські міста, спустошені острови, спалено цілу Македонію, а багато людей обложило Тессалоніки а також Кизікос. Була взята Анхіала, а одночасно й Нікополь, котрого заклав імператор Траян у пам’ять своєї перемоги над даками. Після багатьох крутих поразок, нанесених супротивником, був зруйнований Філіпополіс, а сто тисяч людей в його стінах, якщо не брешуть літописці, – було вимордовано. Іноземні вороги вільно тулялися Епіром, Тессалією та всією Грецією, поки не прийшов до влади славетний імператор Клавдій…

(Амміан Марцеллін, Присмерк Римської імперії, книга XXXI, 5, 15–17)

Дві тисячи човнів, тільки подумати! Але, що ж то були за човни? Бо потім їх, ці самі дві тисячі, – кому ж тільки не приписувано! І Олегові–кагану, що ніби прибив свого щита на брамі Цареграду і Ігореві-князю. Та, тільки не могли вони їх мати у такій кількості; бо, не та вже була на той час Україна…

Поняття про них ми можемо мати з римських описів або безпосередніх археологічних знахідок. Стрункі килеві судна, десь біля 20 м завдовжки, 4–5 м завширшки та більше метра глибиною. Коли ґоти України з часом сколонізували Скандинавію, вони потім, за епохи вікінгів, – відкривають для себе безмежжя Атлантики. На таких саме вітрильниках із простим квадратним вітрилом наїжджають до Європи. На подібному ж судні Ерік Рудий відкрив Ґренландію де заснував Браттаглід; На такому ж його син Лейф Еріксон відкрив потім північний континент Америки (див. Доп. 7).

Такі судна звалися дракарами (драконами), на відміну від десь у півтора рази менших – снекарів (змій), та їх пропроції, розміри та засіб побудови, – майже не змінювалися за відому нам тисячу років. Бо наближувались досконалості. На такому кораблі розміщувалося, звичайно, 40 людей, з усім необхідним; менше – коней. Отже, дві тисячі кораблів могли перевезти, 80 000 солдатів – цілу велику армію.

Пізніші запорізькі чайки є прямими нащадками ґотських суден, зберігають їх пропорції та основні експлуатаційні показники. Та є двоюрідними родичами кораблів вікінгів, на яких був підкорений Атлантик. Бо їх спільні корені лежать у балтицькій та ґотській Україні, колишній морській потузі Європи та світу.

Морська потуга козацької України – відродження національної традиції скитських часів, – дає знати про себе з загостренням відносин Лехістану (Польща) та Туреччини, з посиленням турецького тиску на Україну. Тоді й починаються відповіді, далекі морські рейди з України; зокрема отой леґендарний похід на ближчу кримську Кафу (Феодосію) 1601, що приніс ніби байкову здобич козакам – оте славетне «золото Кафи». Але надобре все розпочинається з приходом гетьмана Петра Конашевича (Сагайдачний) у 1606–1622 роках. То він організував великий морський похід, коли козаки погромили Трабзон та на час опанували Синоп, що був базою турецького флоту; знищивши чималу його частину. Його вершиною стала морська виправа 1615, за якої запорожці захопили та пограбували пригороди самого Істанбулу – столиці турків, колишнього Цареграду. Як досі турецька погоня трапляла на порожнечу, то цим разом султанська ескадра наздогнала чайки та сточився бій, але… Невеличкі рухливі чайки з їх легкими але далекострільними гарматками – без великих втрат потопили важку ескадру переслідувачів. Зауважимо, що саме ця маневреність надавала перевагу іще ґотським суднам над важкими римськими галерами та тріремами. Отже, стара скитська традиція. Були й інші походи, до Варни тощо.

Не слід гадати, що саме багата здобич була головною метою цих далеких рейдів, хоч іноді вона бувала й насправді леґендарною. Гетьман Петро Конашевич був освіченою людиною, великим політиком та інтелектуалом свого часу. Він добре розумів, що як турецького агресора не шахувати постійно з моря, – він сам може поставити ногу на континенті. Поґотів, маючи таку добру базу, як Крим. Та, завдяки його далекоглядності – цього так і не сталося.

Але, повернемося до Риму та його часів. Ґотські дракари могли перевозити по 40 озброєних, з усім необхідним. Але, нагадаємо ще раз, що після 410 на таких (очевидно!) суднах наїхали до Британії, англи, ґоти (вони ж – юти) та поріднені ним сакси, що як писав літописець – переїздили «з жеребцями та кобилами». Тобто, на таких суднах можна було переправляти й кінноту. Дивні справи!

В одному можна бути абсолютно певними, якби той великий Рим був би в стані здійснити щось подібне, – про це й досі писали б по всіх шкільних підручниках Європи, та – аж з яким піететом! Але, то були всього тільки якісь там скитські варвари, якісь нікому не відомі люди…

Отже, після відносного ремісу у Маркоманських війнах – тяжка поразка. Ґотські війни добре далися взнаки Римові, хоч і непомітно проминули для варварів, з їх гнучкою вільною господаркою. По цих війнах наступає не тільки найдовша економічна криза в імперії, якої вдається дещо подолати тільки інтеліґентному цезареві Діоклетіану (284–305) котрий не лише мужньо здевальвував сестерцій, але й прийняв декрет про максимальні ціни, так званий «Едикт про ціни». З тих самих часів у світі добре відомо, що кризи ніколи не подолати – не прикартавши жадість спекулянта, пустивши ціни напризволяще.

Ґотські війни породили, схоже, ще й політичну кризу. Саме з тих пір починаються намагання розділити управління імперією, яка стає некерованою в умовах тодішніх засобів зв’язку. Ініціатива в цьому й зіходить, здається, теж до Діоклетіана.

Він сам був не лише найздібнішим із цезарів по Траянові, але й спромогався ввести деяку новацію: проправивши два десятки років та наладнавши справи в державі, – пішов у відставку. Першим із римських цезарів, та здається й останнім: новація не прищепилась. Він оселився у Сполєто (Спліт), у рідний Албанії, та й зайнявся городництвом.

З усієї півсотні, приблизно, цезарів Риму, – лише половина померла власною смертю. Інші або були убиті змовниками, – новими претендентами на владу, або скинуті збунтованими легіонами.

4. Велика війна в Україні

Ми простежили відносини Риму з варварами, які пройшли усі етапи: від перемог щастивого Траяна за Дунаєм (101–106), до нічиєї у Маркоманських війнах (167–180) та до повної поразки у Ґотських (250–278). Чітко помітно, як згубно розтягуються в часі ці війни, та як стрімко чаша успіху схиляється у бік варварів. Ці війни довели, що є в Європі потуга, яка не поступається першій імперії античного світу, – скитська Україна. До того – потуга не рабовласницька, засуджена історією, а – як треба: вільна та демократична; де можновладців – обирають.

На початку IV ст. Рим христианізується та все рідше наважується воювати зі скитами або ґерманами. Настають дещо мирні відносини. Більше від того, численні люди з Ґерманії та Скитії (їх на той час розділяє Вісла) прибувають до Риму. Хоробрі та досвідчені воїни, вони служать найманцями в елітних військах Риму, ґерманських легіонах, отримуючи за це найменше тридцять римських солідів (десь 150 гр. золота). На сучасні гроші це близько 1500 доларів США на рік, але – коли пригадати, що рівень цін із того часу тільки зростав, – то й ці заробітки могли бути байковими (див., наприклад, Доп. 9).

Коли по закінченні контракту служби ці люди повертаються додому, вони привітають одне одного розхожою назвою римського солдата – «каліга!» А, як вони іноді й покалічені, порубані у боях, то це слово задомовлюється в нас у дещо іншому сенсі – «каліка». Згодом його відноситимуть до будь-якої каліченої людини. Приносять вони з собою й римський здобуток цивілізації вкупі з назвою – «аква віта» – «вода життя», що з часом перетвориться на всім відому «оковиту» (шведською – «аквавіт»).

Але, тим часом… Далеко не все гаразд у самій Україні. Вона тоді, як і раніше, складається з трьох могутніх держав, які нещодавно – всього сто років тому, перемогли великий Рим та відібрали йому Дакії. То є Візіґода на заході (Поділля, Галичина, Молдова та Дакія) на чолі з конунгом Атанаріхом, Остґоталянд у центрі (Наддніпрянщина, Полісся, Волинь та Слобожанщина по Ворсклу), де править конунг Ґерманаріх Великий. Вважається, що його володіння уходили далеко за межі сучасної України, по Балтик. На схід від Дніпра та Ворскли – розлягається Гунмарк – Леведія (Левада) гунів. Ця країна межить чи то з Доном, чи то з Волгою; нею на той час править хан Белембер.

Зловісного 375 року між цими потугами спалахнула раптова війна, яку розпочали гуни. Вона не супроводжувалася якимись попередніми претензіями чи сварами наскільки це відомо, та була виразно превентивною. Ми не знаємо її справжніх причин. Чи то були побоювання щодо надто вже великих надбань конунга Ґерманаріха; чи то були різниці релігій, бо гуни не були християнами. Можливо й це: миролюбством християнство ніколи не відзначалося, могло явити нетерпність до гунів (поганих!). Могла прикласти сюди руку й підпільна римська пропаганда (найправдоподібніше), нишком натравлюючи народ одне на одного, за вічним імперським принципом – «розділяй та володарюй». Як це було так, то вона справила злу послугу своєму ж Римові, істотно, прискоривши його загибель.

Втім, про те, що відносини ґотів та гунів на той час були вже не ті, що колись – у часи «Едди», – свідчить оборонний Вал Ґревтунґів, який стратегічно прикривав нижню течію Дніпра. Від Гілеї Геродота (ліс Мюрквид «Едди») та далі на північ. Про це пише Амміан.

Ця, без перебільшень, Велика Війна (хоч і дуже коротка) – визначила наперед загибель через сто років Західного Риму, та визначила на тисячу років уперед етнічну та політичну мапу Європи.

Старий Ґерманаріх (кажуть, йому було тоді сто років) – не зміг протиставитись гунам та зчинив самогубство, коли війська Белембера без довшої облоги взяли його столицю Данпарстад (на Хортиці?). На захід, за Бугом, конунг Атанаріх – не маючи охоти воювати, оточив Візіґоду зі сходу та півночі потужними валами (їх рештки й досі існують десь поміж Вінницею та Білою Церквою). Але воїни Белембера, хутко окупувавши Остґоталянд (ну, можливо, крім півночі) – обійшли їх та вторглися до Візіґоди. Всі ці події, в досить драматичний спосіб описує Амміан Марцеллін. Досвідчені генерали Атанаріха – Лагаріман та Мундеріх, – змушені відступати; просто, щоб уникнути оточення. Конунг Атанаріх із вірними людьми веде з гунами якийсь час партизанську війну у дакійських Карпатах, але – марно. Саме там він полишає в потаємній печері національний скарб візіґотів – півцентнера золотих прикрас: «золото Пітроаси», яке знайдуть тільки на початку XIX ст. Він кінчає життя вигнанцем, політичним еміґрантом у Константинополі, де помирає 381. Більше всіх пощастило тоді генералові Мундеріху, який поступив на візантійську службу та став намісником провінції Арабія.

Військовий ґеній гунів – хан Белембер – не переходить західних кордонів Візіґоди, лише ставить за Карпатами потужне укріплення Гунґвар (Гунська Фортеця). Це – обіцянка на майбутне, це його наступники приєднають Паннонію (тепер – Угорщина), а зараз є більш важливі справи.

Після перемоги у справжньому бліц-крігу 375, він створює нову державу – Гунський каганат, якому судилося, схоже проіснувати до 912 року, до смерті останнього кагана – Олега («Ольгов-когань» літописів). Голови цієї держави, кагани – хани ханів, віднині обираються (хоч і дожиттєво) на зборах представників усіх народів країни. Першим починає своє каганське володарювання, природно, звитяжний хан гунів Белембер, переможець великої війни. Столицею великодержави він обирає Київ, в Україні настає епоха гунів. Зауважимо принагідно – із цього плине, що Київ, принаймні уже тоді був не останнім містом в Україні; з тої простої причини, що задупне містечко не обирають столицею великодержави.

Враховуючи зі знанням справи сьогодні всі історичні наслідки (а пройшло більше як півтори тисячі років), ми можемо з певністю ствердити, що ця поява в Україні майбутньої великодержави – стала найвидатнішою подією першого тисячоліття нашої ери. Так само, як найвидатнішою історичною подією наступного, другого тисячоліття, – стало створення в XIII ст. Монгольського каганату. Але, перейдемо до наслідків.

Війна – є війна, хто тікає від неї самої, хто – від можливих політичних змін. Кому просто не до вподоби гуни – погани, якими – можливо, лякають вірних християнські попи. Одне слово, утворюється сила біженців. Разом із ними уходять на захід, за Дунай, армії двох ґотських держав, – розбиті, але не знищені. Разом, може, десь 10–15 % всього тодішнього населення Скитії-України, але… В очах настраханих «варварами» римлян, це ціле «переселення народів». На жаль, така абсолютно недоречна назва потрапила згодом і до підручників, повністю затемнюючи сутність справи. Бо, переселювалися, мабуть, народи – лише за тих незапам’ятних часів, коли їх кількість становила сотні або тисячі людей. А потім… Біженці переправляються через Дунай, шукаючи безпеки та притулку на теренах сусідів – Римської імперії. Але, римляни не схильні пускати їх до себе надто далеко, та всі вони накопичуються у Мезії (тепер Болгарія), мало не подвоюючи її населення. А це, як звичайно, створює стандартні проблеми: житло, їжа, праця…

Римляни, особливо ж – римська адміністрація, намагаються використати скрутне становище людей у власних інтересах: оббирають, примушують голодувати, навіть – продаватися за шмат хліба у римське рабство. Обрані біженцями представники, зокрема конунг Фрітігерн – колишній окружний суддя («годі») у Нижньому Подністров’ї, – не можуть знайти спільної мови з намісником провінції Мезія Люципінусом. По спробі останнього, запросивши до себе ґотських представників – підступно їх замордувати, – всякі відносини остаточно припинено.

Рада конунгів, на чолі з Фритіґерном, – вирішує формувати з біженців армію.

Про це хутко довідується імператор Східного Риму Валенс (364–378). Бо Рим уже є поділений навпіл із часів Діоклетіона (284–305). Він готує війська до походу на Іран, але мерщій повертає їх на північ, до Мезії. По ґотських війнах в Римі добре знають – зі скитами нема жартів. Армія складається з 30 легіонів, це все, що мав на той час Східний Рим. Одночасно Валенс запрошує допомоги Західного Риму, але… Його ударна сила – ґерманські легіони, – відмовляються від маршу на схід. Згідно умов контракту вони мають право не воювати проти родичів, своїх; вони й використовують це право. Імператор Заходу Ґраціан (375–383) поспіхом набирає римських солдатів запасу, та й та підмога спізнюється. Відмова йти на схід – не полишається без наслідків: на військових базах Заходу убивають чимало ґотських офіцерів. Рим – вірний собі, – брудно та брутально паплюжить своє власне право, римське право.

У серпні 378 ґоти й римляни зустрічаються під Адріанополем (тепер Едірне в європейській Туреччині). Бій триває з упального полудня та до темряви, наслідки – жахливі. Ґотська армія біженців, без тилу, без резервів, – знищує римську потугу. Вибито дві третини римських солдатів, вибиті всі, до єдиного, римські трибуни – генерали командувачі легіонів. Убитий сам імператор Валенс; нищівна поразка. Новий імператор Теодосій капітулює та дає ґотам добрі землі на поселення, між Дравою та Дунаєм, полишивши їм своє, власне керівництво. Питання начебто урегульоване, однак… Важко жити вільному варварському народові у межах рабовласницької імперії. Та й статус співвітчизників, що встигли потрапити до римського рабства, – залишається без змін.

Важлива подія відбувається 401 року, коли візіґоти обирають нового конунга – Аларіха Балта (376–410). Йому тільки 25 років (!), але він обдарований усім, чим тільки можна. Виправдовує своє ім’я – Аларіх (Багатий Усім). Він був дитиною зловісної війни, бо його мати тікала з батьківщини вагітною. На конунга чекають тільки дев’ять років життя, але вони знесмертять його.

Щодо прізвища (чи прізвиська?) Аларіха, то тут важко твердити щось однозначне: назва народу? – навряд. Бо, по-перше, це є назва збірна, узагальнююча, та ми вживаємо її радше тому, що сьогодні рештки цих людей живуть саме біля Балтику; тоді могла бути інша назва (як була). По-друге, закони розвитку мови є такі, що слова з дещо абстрактною чи узагальненою семантикою – з’являються радше пізно, ніж рано. Фердінанд Ґрегоровіус у своїй «Історії Риму» твердить, що це наче від «бальтес», а то є ніби почесне звання, якого Аларіх домігся на службі в римській армії. Вони там у себе, у досі зроманізованій Європі, – таке полюбляють: вистрінчуватись «по стойкє смірно» перед згнилою півтори тисячі років тому імперією. Як хтось там з отих неокресаних «варварів» (до речі – часом, їх власних предків) – якось зумів записатися до Історії, – значить? – значить пройшов римську школу, – дослужився, принаймні, до римського сержанта. Смішно, чи не так? Але, латиною «балтес» то буде пояс, перев’язка або відповідна частина кінської збруї. Отже, прийдеться пошукати самим, та десь в іншому місці.

Тюркськими мовами слово «балт» може означати сокиру, і в цьому відчувається щось тепліше. Справа в тому, що на Поділлі й далі на захід довший час жили такі собі, за римськими джерелами – скири, або – правдоподібно, просто «сокири». З цього народу походив, зокрема, конунг Одоакер, який 476 зліквідував офіційно Західну Римську імперію, перетворивши її на королівство Італію. Слово «сокира» може походити з балтицьких мов, бо сучасною литовською – «сукірвіс» – це ті, що «з сокирами». Саме з цих людей вийдуть потім, уже за слов’янської доби, відомі «кривічі», предки білорусів, за якими латиші й досі називають усіх росіян – «кріеве».

Ґот мав тюркське прізвисько? – не біда. Зайве свідчення того, як уже на той час «все переплуталося в царстві скитськім», – ґотське та гунське.

Аларіх розпочинає ризиковані військові ігри з Імперією, які кінчаються на тому, що армія візіґотів облягає Рим. Їх небагато, всього 50 000 кінних ґотів на добрих ґотських конях, але й Рим уже не є столицею, навіть – Заходу: столиця й імператор у Равенні.

Аларіх не штурмує добре укріплений Рим, він морить його голодом. Вимагає, насамперед, репарацій – відшкодування своєму народові (та – й останнім біженцям з України) за роки римських поневірянь у Мезії. Вимагає він і «негайного звільнення всіх римських рабів, які можуть довести, що вони є варвари». А це – цілком новий аспект у тодішньому міжнародному праві: конунг візіґотів виступає від імені всіх варварів, не лише скитів. Він спочатку грає з Римом як та кішка з мишою, та коли йому відмовляють у його вимогах – займає його. Едвард Ґіббон (1737–1794) у своєму монументальному «Падінні Римської імперії» твердить, що ґоти навіть не штурмували Вічне Місто. Їм уночі відчинили ворота Салара римські раби, та колишня столиця прокинулася від переможного реву ґотських трембіт. До речі, слово «трембіта» збереглося не тільки у колишньому домені візіґотів, але – в тому ж значенні – й у сучасному словникові шведської мови.

Ґоти – аріанські християни, та не плюндрують місто, але зтягують з нього – цілком офіційно, – величезну контрибуцію. Але, враження від зайняття Риму є, по всьому світові, – неймовірне: «Урбс капта!» – «Місто – здобуте!» Особливо ламентують з цього приводу батьки церкви. Адже, Рим тепер є головним осередком християнства. Вони і вбачають у цьому кару Божу за римські гріхи; яких, треба визнати, – у минулому було таки немало (див. Доп. 7)

Немало за них було зідрано й грошей, за ці гріхи. (Кажуть, що коли Аларіх назвав перед римським сенатом остаточну суму: сенатори зблідли. А старіший з них, спікер, – наважився несміливо запитати: «А… що ж тоді полишиться нам?»… На що Аларіх посміхнувся був, ніби, своєю чарівною посмішкою, та заспокоїв римських можновладців: «Як це – що? А ваші життя, достойні панове сенатори, – хіба вони так вже нічого й не варті?»

Отримавши своє, ґоти покидають Рим та ідуть на південь, подивитися землі у Північній Африці, але доходять лише півдня Італії. Там несподівано помирає великий конунг, переможець Риму (напевно – скритовбивство, отрута) та його з почестями ховають на дні відведеної на час ріки Буссенто. Саме так поховають згодом під Тисою великого Аттілу; знову – де ґотське? – де гунське? – марно допитуватись, – все переплуталося…

Сприйнявши смерть конунга як недобрий знак, ґоти повертають на північ, до Нарбонської Ґаллії (південна Франція) та перевозять туди й весь нарід візіґотів у вигнанні. Звідти вони завоюють римську Еспанію та створять там блискучу державу, чи не найцивілізованішу на той час у християнському світі. Згодом вона стане жертвою арабської навали, та – не пропаде. За якихось сім століть (!) – все відвоює назад.

Здобуття Риму варварами, дітьми біженців з України, не було для Заходу таким уже нищівним ударом, хоч і великим збитком; ми вже писали, Аларіх витиснув з імперії – скільки зміг. Важливим був радше удар по престижу, моральні збитки. Аларіх прискорив присмерк Імперії, з якою остаточно покінчить 476 другий варвар з України, та теж зі скирів. Але, про це далі.

Бо, на нас чекають іще війни Аттіли (434–453).

Оглядаючи дотихчасовий перебіг подій, ми бачимо, що причиною падіння Риму незмінно були його сталі зазіхання на землі варварів. В яких він все більше програвав, все більше втрачав з награбованого. До цього додавався незмінний же чинник: радикальна різниця соціального устрою. Рим був рабовласницькою державою, яка без праці рабів не в стані була проіснувати дня. Скитія та Ґерманія були державами вільних виробників, де громадський устрій здавна домінував, та всі керівні посади були виборними, від голови сільської громади або тінгового судді – та по кагана багатонаціональної держави. А рабство та воля, як відомо, – співіснувати не можуть.

Інститути демократії ми маємо й зараз, вони працюють і в сучасному суспільстві, та це є великим наслідком перемоги варварів над Римом, але… Чи так вона, працює – демократія, як колись? На це ми не можемо, на жаль, дати ствердної відповіді. В сучасному суспільстві вона працює – чим далі, тим гірше. В чому ж справа? Здається, що вона – цілком та повністю, – в рівні, так би мовити, політичного розвитку. Бо, тоді кожна людина була всебічно розвиненою (наскільки це дозволяло отримане від батьків), була закінченою індивідуальністю; та – відповідно, розумілася на житті. Коротше кажучи, не існувало тоді «мас», які саме тому й є «масами», що ніхто з них більше не в стані відрізнити супу від помиїв; тому й не помилялися, когось обираючи.

Але, що би там не було, скористаємося нагодою та ще раз підкреслимо оту ж, понад важливу обставину: експансія українських варварів на захід, породжена так званим «переселенням народів» – призвела до зміни соціального устрою на землях, де вони осідали. Про це дають вичерпне уявлення записи сучасних їм римських істориків. Не випадково, англійське «сосайеті» або еспанське «сосьедад» (суспільство) – перегукуються зі старим українським «сусідство». А, оскільки все воно йде від найстарішого, бо ще балтицького «сусідрауґтіс» – сусідство, громада, співдружність, – то слід гадати, що громадський та демократичний устрій був притаманний нашій країні ще за давніх кимерійських часів.

Але, це не було їх привілеєм. Пізніші прихідці до України, скити та гуни (як врешті, мабуть, і всі народи Дешт-и-Кипчак) мали подібні суспільні устрої. Отже, як ми маємо сьогодні більш-менш демократичну Європу, то це сталося тільки тому, що свого часу скитські варвари подолали Рим; та принесли на захоплені ними землі – демократію, народовладдя.

А, це є те, що й досі належно не оцінене сучасною європейською Історією.

5. Україна та Рим – подальші події. Епоха Аттіли

Започаткований ханом Белембером Гунський каганат, – продовжував квітнути. Система виборів голови держави – кагана – забезпечувала високий рівень влади над країною. Ґарантувала від випадкових несподіванок. Її, цю державу, часто звуть «імперією гунів», зокрема, так назвав свою книгу Іштван Бона (Будапешт, 1984), але – то невдала назва. Бо то радше була справжня федерація багатьох народів, де ніхто не відчував себе пригніченим, хоч її душею полишалися енерґійні та відважні гуни. Вони інтеґрували численні народи великої країни до єдиного цілого. Наступники Белембера – кагани Каратун, Ульдин та Ругила, – далі поширювали межі каганату.

Однак, до історїї назавжди увійшла блискуча епоха Аттіли (434–453) – п’ятого кагана гунської України; дещо затьмаривши дії його попередників, що було не зовсім справедливо для них; хоч і нелегко.

Сам він був доброго роду – небіж попереднього кагана Ругили. За молодих років побував закладником у Римі – «за обміном», звідси добре знав римську культуру. Був у пізньому Римі такий звичай: обмінюватися закладниками з добрих родин із іншими країнами. Вважалося, що це обнижує небезпеку раптових воєн, яких старенькому Римові було вже задосить. Так само, у родині Ругили прожив кілька років римлянин Ецій Флавій, згодом консул, майбутній головнокомандуючий Західного Риму. Там він став добрим кіннотником та стрільцем із лука, вражаючи цим варварським мистецтвом своїх римських колег. Доля зведе цих людей, знайомих із молодих років, наприкінці їх життя під Парижем, у величезній битві народів на Марні.

Аттіла, ставши каганом (так пишуть), якийсь час правив разом із братом Бледою, потім – ніби, убив його, прибравши на себе всю повноту каганської влади. Ну, скажімо, так:

445 року Аттіла зрадницьки замордував свого брата Бледу. З того часу він був єдиним володарем цілого люду і держави гунів – охоплювала вона тоді простір від Середньої Європи аж по землі над Волгою – і з усією певністю найпотужнішою людиною світу тієї епохи.

(О. Кравчук, Падіння Риму. Книга Воєн, Варшава, 1978, с.152–153)

Абсолютну неправдоподібність цієї примітивної версії ми висвітлимо у Доповненні 8.

На той час розклад політичних сил у Європі – нічим не нагадує недавнє минуле. Україна тоді розтягнулася від Волги по Альпи, та її ніщо не пов’язує з Римом; чи то Західним, чи то Східним. Ролі навіть дещо перемінилися. Рим не лише став християнським, але й прийняв християнство державною релігією, а в Скитії хоч і є християни – ґоти, але гуни є тенґеріанці. Вони теж вірують в єдиного Бога – Хана Тенґрі – Владця Неба, але… Це є віра без церкви або попів, та не є державною, приватна справа кожної людини. А до того й невизнана християнством – «погани».

Від минулого йде протилежність суспільних устроїв та тепер переважає саме це. В Гунії – країні вільних виробників, нема рабства та вона не толерує рабовласницький Рим, хоч один, а хоч другий. З ближчого – Візантії, Гунія систематично побирає данини за мир. За Аттіли вони сягають вже до 100 000 золотих солідіс річно (десь півтонни золота – до 5 млн. доларів США).

Зовнішня політика каганату полягає на тому, щоб усіляко підривати сили обох рабовласницьких імперій, поширюючи межі вільного світу варварів.

Блискуча епоха Аттіли полишила глибокі сліди в пам’яті народів. Спогади про звитяжні війни Аттіли, про нього самого, залишились у фольклорі низки європейських країн: Угорщини, Німеччини, Італії, Франції, створюючи оманливе враження, начебто вся майже тисячолітня історія гунів у Європі вмістилася у ті короткі 19 років його володарювання.

Аттіла багато воював, на заході та на сході, значно поширивши підлеглі каганату терени. Він остаточно закріпив був за ним сучасну Угорщину, поширивши її межі до Драви – притоки Дунаю на півдні. На північ? – важко судити, але німецькі тюринги, що мешкали на північ від Чехії, – займали деякі звичаї гунів, на це є незаперечні свідоцтва. Гуни, як і майї Америки, мали звичай іноді деформувати, дещо сплощувати лоб немовлятам жіночої статі. Цей звичай, як показує дослідження захоронень, – часом переймали й ґермани – тюринґи; втім, в Україні він так і не прищепився. На сході воював син Аттіли, хан Ілек, разом із досвідченим воєводою Онегом. Він приєднав, кажуть, до каганату угрів Середньої Волги та поріднені гунам народи – вашкардів («залізні шаблі»), предків сучасних башкирів, та мадярів, які тоді кочували поміж Камою та Уралом-рікою.

Можна думати, що саме тоді була створена перша відома нам державність тих народів, бо з 490 року з’являється в історії Булгарський (Волгарський) каганат, який тоді, здається – мирно, відокремився від Гунії. Його не слід плутати із Хозарським каганатом, який утворюється пізніше на Нижній Волзі.

Обидва ці каганати, після монгольського завоювання 1238, створять могутню великодержаву пізнього Середньовіччя – Алтин Орду. Остаточно буде покінчено з державністю цих народів, коли Іван IV сплюндрує Казанське ханство. Татарстан та Башкортостан сьогодні, то тільки ниці залишки цих великих та древніх державницьких традицій. Таким чином, державність Булгарського каганату, що тягнеться з 490 року – на півтисячоліття старіша від російської. А розхожий вислів «Волга – русская рєка» – є не більш правдивим, ніж уся остання імперська історія.

До речі, з історії Булгарського каганату можна видобути дечого цікавого щодо національної політики у державах подібного типу. Каганат проіснував з 490 по 1238, тобто – десь більше 700 років (!); за цей час, правдоподібно, в ньому створилася мова загальнодержавного спілкування, ітіль-тюркі. Потім вона стала державною мовою Алтин Орди. Однак, аж до російського завоювання, перебуваючи у складі двох каганатів більше 1000 років (!), – окремі волзькі народи зуміли зберегти свої ориґінальні, власні культури та мови. Більше тисячі років! Але, досить було їм пробути триста років у складі імперії, і… куди все поділося…

Так само, можливо, могли б дотривати до нашого часу в Україні ґотська та гунська мови, але… Мусили з’явитись якісь потужні чинники злиття та нової етноґенези, на слов’янському рівні, десь на початку VII ст. Схоже, що це співпадає з великою війною 610–629 та приходом до влади у каганаті «білих гунів» – аварів. На превеликий жаль, ми менше всього знаємо саме про ці століття нашої історії, чи не найважливіші для нас. Чи може українська мова, як мова міжнаціонального спілкування, – склалася в каганаті ще за гунів? – що ж, і це можливе. Але, повернемося до подій історії.

Аттіла переніс столицю країни з Києва далі на захід, спочатку на береги середньої течії Тиси, десь до сучасного Тисафюреду, а наприкінці життя – до Етцельбурґу на Дунаї (колишній римський Аквінкум, сучасний Будапешт). Він плекав честолюбні плани – приєднати до Гунії римську Ґаллію, на півдні якої було тепер королівство візіґотів, засноване людьми Аларіха Балта. А, як вони були родичами його підданих із Поділля та Дакії, то… Саме ця, дещо божевільна ідея – створити єдину державу вільних народів, без рабства та утиску, від Уралу та по Атлантик, – і призвела до великої битви на Аґрі Каталауні, яка навічно закарбувалася в історичній пам’яті Європи. Аґрі Каталауні означає латиною «Ґото-аланські поля», та ця назва зберігає в собі пам’ять про мужні народи, що протиставились гунам та ґотам Аттіли 451.

Похід до римської Ґалії (тепер Франція) розпочався навесні 451 з берегів Дунаю, з Етцельбурґу.

Тодішній римський хронікер пригадує в складі армії Аттіли, крім гунів та скирів («сокир» – отих майбутніх кривічів), ще споро ґерманів: ґепіди, остроготи, руги, тюринґи… Наїхавши Ґаллії гуни взяли Метц, потім Реймс, – старі римські міста, повернули на південь від Лютеції (Париж) та облягли Орлеан у долині Луари.

Долина Луари здавна була найбільш багатою місцевістю Ґаллії, потім Франції. Це її наїдуть та пограбують п’ятсот років потім мадяри везера Такшоня, онука Арпада, родичі гунів; вони пройдуть нею до самого океану, повернувшись додому з байковою здобиччю: для кінських ніг – не буває далеких доріг. Вони – безперечно, – добре пам’ятали походи гунів Аттіли.

Гуни вже заходили до Орлеану, коли помітили на півдні колону римських військ. Їх кількість не була їм відомою, а більшість армії перебувала на півночі, на пасовиськах між Сеною та Марною; туди й прийшлось відступити. Там, неподалік містечка Шалон сюр Марн (назва – сучасна) – і відбулася велика битва. Гунам та ґерманам Аттіли протистояли ґальські візіґоти й алани, під командою старого конунга Теодоріха, та дещо слабіші римляни консула Еція Флавія, приятеля молодих років Аттіли. Сторіччя по тому аланський священик Йордан напише в своїй славетній «Історії ґотів»:

Війська зустрілися на Каталаунських полях, що звуться також Мауріатськими. Вони 100 ліг довжиною та 70 шириною. Ґальська ліга – то є 1500 кроків. Ось ця земля й стала полем змагання незчисленних народів. З обох сторін виступали кращі сили. Не застосовувано жодних хитрощів, билися у відкритому полі. Яка ж могла бути ґрунтовна причина для руху таких великих мас? – та яка ж ненависть наказала їм так озброїтись одне проти одного? Доведене, що рід людський живе для королів, оскільки внаслідок зриву одної свідомості створюється різанина цілих народів, а воля самозакоханих монархів знищує вмить те, що природа створювала віками.

Досить глибокі думки, але… на політичних ідеях Йордан не надто розумівся, бо ж ні Аттіла, ні Теодоріх не були монархами; були обранцями своїх народів. Згадаємо, що то були за часи. Не існувало так званих «сілових міністєрств» з їх штатом та військовою силою. Влада Аттіли, як Теодоріха, не трималася силою чиїхось багнетів, а тільки й виключно – особистою шаною; часи озброєного народу. Люди з ними – не були мобілізовані, не існувало такого поняття, всі були добровольці, отже…

Ненависть?… Радше ні. Для гунів то була, як завжди, проблема престижу, ненависті до рабовласництва та втілення великого задуму Аттіли. Для візіґотів – питання принципу (або, знову ж, престижу), реваншу за поразку предків від воїнів Белембера. Для римлян – іще простіше – питанням життя чи смерті; їх власної імперії.

Йордан пише, що за півтори доби з обох сторін пало десь 150 000 людей. Така цифра не є, на жаль, – невірогідною.

Коли гуни зрозуміли, що їм не перемогти, вони перейшли до оборони, – виставили свої вози кругом та з-за них відстрілювалися від нападаючих. Цікаво, що про таку саму кругову оборону з возами, напише у XVII ст. інженер Ґійом Левассер де Боплан, описуючи військову тактику українських козаків; а пройде ж більше тисячі років!

Битва вирішилася дещо неочікувано – у бою було вбито старого конунга візіґотів Теодоріха. У ґерманів це завжди вважалося за дурний знак та сигнал до припинення походу. Візіґоти й пішли собі додому, до Тулузи, – обирати нового конунга. Після цього відступили й римляни, не в змозі одні стримати гунів, але й гуни не стали нікого переслідувати, та теж відступили, зализуючи рани. Величезна битва народів на Марні так і покінчилась ремісом.

Колись Мирослав Іванов описав у своєму «Марсовому полі» (Прага, 1974) історичні поля битв у Європі. В тому числі – й під Верденом, за першої світової. Там, у битві 1916, загинуло десь 770 000 людей. Верден знаходиться приблизно у 75 км від Каталаунських полів. На північ, на такій же відстані від них, – є відомий Седан, де капітулювала французька армія за часів франко-пруської війни. Що ж то, однак, за кляте місце Європи? – де час від часу гине стільки людей?

Отже, битви так і не було виграно, хоч не було і програно, але… Тут ми знову приходимо до тої ж проблеми: на чому трималася у каганаті влада? Що не на «сілових міністерствах» – досить ясно. Мабуть, на чомусь ґрунтовнішому, надійнішому. На тій самій шані, повазі та вірі в людину. Адже, на Аґрі Каталауні, Аттіла, хоч і поклав трупом чи не половину армії, але все одно не виграв: чи хтось дорікнув йому за це? – цього ми не знаємо. Але те, що він повернувшись додому так само легко набрав нову армію, – ми знаємо достеменно, отже… Велика річ була, ота шана…

Не було тоді – тільки подумати! – й того, без чого ми не можемо помислити сучасного політичного життя, – реклами політичного шахрайства або продажу брехні; що сьогодні скорочено звуть пропаґандою. Хоч і була, безумовно, звичайна людська помовка; яка, схоже, працювала не гірше, хоч і правдивіше.

Але, вже наступного 452 року Аттіла з армією захоплює Північну Італію та невдовзі стоїть під Римом. Однак, побесідувавши з папою Леоном, що об’являє Рим відкритим містом – він так і не заходить до нього. Історики й досі ламають собі голови, – чому? Кажуть, що в небі над Римом з’явилися перед Аттілою двоє янголів, які погрожували йому мечами, але не кажуть, шкода, кому він про це розповів. Але тут, здається, – все очевидне. Зайшовши до Риму Аттіла став би другим варварським можновладем, що увійшов до нього. А, чи таке можливе? – для нього, володаря половини світу? От він і вирішив проблему з властивою йому дотепністю: став першим, хто міг зайти до Риму та знехтував цим. Не два янголи в небі врятували тоді Рим, а несмертельна тінь великого конунга – Аларіха Балта.

Великий Аттіла помер раптово, 453 у себе в Етцельбурзі. Правдоподібно, як і Аларіх, був отруєний нарешті візантійськими агентами, які на нього давно полювали.

Це привело до ряду невдач. Підступний конунг ґепідів Ардаріх, що снував змову проти Аттіли («Ґепідська Ліга»), піднімає ґерманські народи (крім ґотів) проти гунів, та у битві на річці Недао вирішується доля Паннонії. Вона належить тепер ґепідам та ругам. Столиця каганату, очевидно, знову повертається до Києва.

Гинуть у війнах з ромеями-візантійцями сини Аттіли, хани Ілек та Тенґізі, але каганат продовжує існувати. Та, не просто існувати. Бо відомо – золоті гунські данини сплачуються Гунії навіть і в правління Юстиніана Великого (527–565). Яке одноголосно вважається істориками за своєрідний зеніт могутності Східної імперії; за її чи не золотий вік.

Недовго пережив Аттілу його римський друг і ворог Ецій Флавій. Успішне протистояння гунам на Агрі Каталауні, яке, що би там не було, але відвернуло на час чергове варварське зайняття Ґаллії, – підняло його особистий авторитет у підстаркуватому Римі. А Рим – то є Рим. За Ецієм пильно стежить західний імператор Валентиніан III, якому він свого часу допоміг дістатися влади; чи не цілиться, бува, цей улюбленець народу на його місце? Та… не сушить собі голову, убиває Еція. Він був радше боягузом, ніж злочинцем, адже половина цезарів Риму була скинута кимось з підлеглих.

Консул полишив по собі родину та родичів, але – Рим є Рим, ніхто й не подумав за нього помститись; це сталося пізніше. Був весняний, соняшний та вітряний день березня 456, та цезар особисто тренував на Марсовому полі свої легіони, забувши, що іди березня не завжди бували щастливими для цезарів Риму. Але, звідкілясь під’їхали два вершники, два літніх гуни, з іще чорними вусами та вже білими оселедцями. Вони з холодною кров’ю убили імператора на очах у скам’янілих від жаху легіонів та так само неквапно поїхали геть. Ніхто й не подумав їх затримувати. Це були Оптила і Трустила – гунські побратими Еція Флавія, які ще тоді, багато років тому у своєму далекому Києві, – навчили римського хлопчика їздити верхи та стріляти з гунського лука.

Бо те, що дарується в Римі – не дарується в Гунії: то була гунська справедливість.

Однак, для Риму то був не перший дзвінок.

Західний Рим невдовзі припинить своє існування. Його добивають разом: череда зовнішніх невдач, переселення варварів у межі імперії та жорстока гризня за владу над гинучою імперією. Імператор змінює імператора, поки все не покінчується військовим переворотом. Його зчиняє командуючий імператорською гвардією, скир із Поділля Одоакер – син міністра Аттіли, конунга Едекона. Він відправляє на пенсію останнього неповнолітнього імператора – Ромулуса Августа (!), сина впливового сенатора Орестеса (колишнього секретаря та референта Аттіли) та вбиває самого Орестеса. Він – варвар, та розуміється на реаліях життя: рятує від Риму те, що можливо – королівство Італію; об’являючи себе її королем (476–493).

Але, Рим до кінця полишався Римом. За якихось півстоліття до загибелі Західної імперії, він (нема більше, чого робити) починає переслідувати інаковіруючих. На сході та на заході, одночасно, 426, виходять імператорські едикти, за якими іновірці (серед них найбільше було жидів та маніхеян, послідовників пророка Мані (216–276), – позбавляються права заключати будь-які юридичні акти, а через це виключаються з суспільного життя. Приречені на вигнання.

Простежимо за динамікою подій, вона заслуговує на увагу. Християнство, переслідуване ще за часів Діоклетіана (284–305), але проходить іще менше від півстоліття і воно зраджує себе, стає державною релігією своїх переслідувачів. Проходить іще кілька десятків років, і з 426 воно саме стає гноблячою та переслідуючою силою. Яка ж хутка моральна метаморфоза!

Але, підсумуємо коротко все попереднє. Отже, війни Аттіли остаточно підірвали сили Західної імперії, батьківщини рабовласництва в Європі. В цьому й був, напевно, основний історичний сенс цієї великої, хоч і такої короткої історичної епохи.

6. Аварська епоха

Війни Аттіли та його честолюбні наміри поширити терени каганату від Уралу по Атлантик, – не пішли на добре; навіть дещо підірвали сили України. Втрачено на користь ґерманських народів Паннонії (Угорщина), здобутку Ульдина та Ругили. Потім відпадають завоювання Ілека та Онега на Волзі, де з 490 року починає існувати Булгарський (Волгарський) каганат, незалежна держава волзьких народів. Там теж, ніхто нікого не утискує та живуть у мирі та добробуті багацько народів. Проте, булгари пам’ятають великодержаву, від якої пішли. Бо хан південних булгар – Аспарух, син Кубрата, – теж виводить свого походження з дому Аттіли. Це він 680 привів свій нарід із хозарської тоді Леведії, де їм щось не сподобалось, до сучасної Болгарії, римської Мезії.

Отже, для України політичне становище повертається до часів Белембера, принаймні – не гірше. Бо відомо, що візантійські золоті данини за мир продовжують надходити й у блискучу епоху Юстиніана (527–565) і Теодори; значить, не вмерла Україна й після Аттіли. Але, ми довго не чуємо про війни, не чуємо й взагалі про щось. Може так є тому, що: «Кожна мить війни озорена гучним словом літописця. Століття миру не залишили відображення у хроніках» (О. Сулейменов).

Але нарешті, 568 року, йде вістка про нас до сусідів візантійців. Бо, до двору кайсарова Юстина в Константинополі прибуває посольство з України, від гунів. Всі вони одягнені за гунським звичаєм, – шаровари з довгими та широкими шовковими поясами та низькими м’якими чоботами, вишиті сорочки без коміра. Та брокатові або шкіряні аттіли чи кептяри.

Трохи незвичною є лише їх зачіска: не один оселедець посеред бритої голови, а два – поруч. Крім того, на відміну від середнього зросту кремезних гунів, – вони всі, як один – високі. На голову вище від низькуватих ромеїв. Вище, часом, навіть рослих ланґобардів із Паннонії, гвардійців імператора. Такими Європа побачила перших аварів: посольство Кандик-хана від нового кагана Гунії – Бояна (567–604).

Попри всю свою нехіть до попередньої (бо – поганської!) історії України, про аварів згадує отой, «пєрший русскій лєтопісєц» у Києві.

В си же времена бысть и Обре, иже воеваша на царя Ираклия и мало его не яша; си же Обри воеваша на Словены и примучиша Дулебы, сущая Словены, и насилье творяху женамъ Дулебским: аще поехати бяше Обрину, не дадяше впрячи коня, ни волу, но въпрячи 3, или 4, ли 5 жен в телегу и повести Обрина; а тако мучаху Дулебы. Бяху бо Обри телом велице, а умом горди, и потреби я Богъ, и помроша вси, и не оста ни единъ Обринъ; и есть прицта в Руси и до сего дни: погибоша аки Обри; их же несть ни племени, ни наследка.

«Обр» – то чеська назва аварів та одночасно означає велетня. В німецькому словнику теж можна знайти два слова, пов’язані з аварами. Це «гюненґраб» – гунська могила (тобто курган) та «гюне», що означає, однак, велетня. А це свідчить про те, що німці ґрунтовно зіткнулися з гунами лише тоді, коли погоди в Гунії робили вже авари – «білі гуни». Мабуть, то були дійсно рослі люди. Щодо «тєлєґі» – зауважимо, що авари, як і всі кочовики – люди кінної культури, – їздили тільки верхи: неросіяни – «тєлєґамі» не тряслися. Звідки цей дурний анекдот православного невігласа – невідомо, але російський Бог не схвалював, як бачимо, великого розуму; ні тоді, ні пізніше. Бо, пригадайте чудові рядки П. Вязємского: «К глупым полон благодати, / к умным беспощадно строг. / Бог всего, что есть некстати, / вот он, вот он – русский Бог!»

Пригадую з цього приводу й резолюцію (вже – від атеїстів), яку бачив колись на власні очі, дослівно: «із комсомола ісключіть, чтоби нє бил такой умний…»

Звично бреше цей дрімучий невіглас і про раптову загибель аварів.

Всі візантійські хроніки – уже від отих невігласів з півдня, – дійсно, в один голос скаржаться на інтелект аварів, що дозволяв їм обводити круг пальця навіть хитрих та відомих своєю підступністю ромеїв.

Авари були на той час дуже старим народом, та походили, правдоподібно, з Алтаю, який був своєрідною колискою народів. Принаймні звідти вийшли не тільки скити та авари. Деякі індіанські народи північної Америки – і тепер чи не ближче всього до алтайських хакасів. Авари кочували Джунґарією та східним Казахстаном, а перший аварський каган України Боян (Щастивий), – народився десь біля Балхашу. Та, Великий Степ становив іще на той час єдиний культурний простір, а якась частина народу аварів жила на заході чи не від приходу сарматів; на Лівобережжі та Запоріжжі.

Але народи, навіть кочові, не змінюють місця свого сталого перебування без поважних причин. В чому ж тут була справа?

Азійськіх аварів на той час не стільки вабив Захід, скільки відштовхував Схід. Там вони спромоглися десь з 413 створити свій потужний каганат, що завоював шмат Індії, а під каганом Ахунваром 475 порядно погромив могутній Іран, що насмілився виступити проти. Але, загалом, політична ситуація була не з найліпших. Зовсім поруч існує стара імперія, яка ніколи не відмовлялася від претензій на світове панування, – Китай. Біля нього набирає сили його майбутній риваль – Тібет, якого вже об’єднують королі долини Ярлингу. Нарешті, у складі каганату білих гунів є чимало тюрків, а на півночі, десь біля 550 року, хан Тюмен-Бумін створює потужний Тюркський каганат, який незабаром розтягнеться від Сир-Дар’ї по Манджурію. Каган Тюмен-Бумін хоче визволити своїх, весь час погрожуючи аварам потоптати їх тюркськими конями.

Однак, всі ці свари та чвари мають не міжнаціональний характер, а радше цілком матеріальне підґрунтя, – спір за те, кому належатиме Великий Шовковий Шлях (та хто тягтиме собі всі прибутки від нього).

Вибір був простим: власне, його не було. Продовжувати постійну боротьбу за існування серед двох старих потуг, Ірану та Китаю, та двох нових, тюрків та Тібету, що хутко набирають сили, або… піддатись та припинити незалежне буття. Або, – виключитись із гри та піти на Захід, де аварам протистоятиме всього тільки одна великодержава, та й та – не з перших у світі, – Східний Рим.

Авари Бояна, що відразу отаборились у Паннонії, у хортобадьських степах, що на той час іще не були хортобадьськими, – застали там досить цікаве політичне становище. Ішла затята війна за першість між ґепідами, що жили вздовж середньої течії Тиси, та ланґобардами, що мешкали на захід від Дунаю. Останні нещодавно прийшли з півночі, із Люнебурзького степу в Німеччині. Тепер вони воюють за багате візантійське місто Сірміум, на Саві, центр римської торговлі, який до імперії давно не належить. Боян у місцеві чвари не втручається, спостерігає. Він – єдино: радить конунгові ланґобардів Альбоїну (565–572), що оточив у Сірміумі ґепідського конунга Кунімунда (560–567) з військом, – дещо змінити стратегію. А саме – скористатися тим, що більшість сил ґепідів обложена в місті. Отже, полишивши необхідні сили на підтримку облоги, вирушити з останніми в похід на зовсім недалеку Ґепідію. А для того, щоб на допомогу ґепідам не прийшли союзні з ними ромеї – Боян вислав на Нижній Дунай, на кордон імперії, – два тумени важкої аварської кінноти.

То був типовий зразок степових, непрямих стратегій, які так цінували народи Великого Степу; та яких потім так широко практикували монголи.

Коли 1954 англійський капітан Б. Ліддел Гарт написав свою відому книгу «Непрямі стратегії», – він наводив там приклади з європейських воєн, від Епамінондоса з Тегеї – та до сучасності. Він, людина британської, а значить – найбільш ромацентричної культури, – навіть не чув про те, що непрямі стратегії – то здобуток саме кочових народів. Так було, напевно тому, що ці народи ніколи не були аж так численні («нєісчіслімиє полчіща дікіх кочєвніков»), щоб дозволити собі перемогти когось класично, по-римськи: стінка на стінку.

Ланґобарди Альбоїна не дуже церемонилися з ґепідами. Уся Ґепідія, не приготована до несподіваного нападу, – була сплюндрована та знелюднена: хто полишився живий – був уведений до рабства. Цілий нарід, бодай – не надто численний, – припинив свого існування; так само, як перестали існувати вандали після візантійського погрому 533–534.

Але, не може не виникнути цілком слушне запитання, – чи все це не було свідомою помстою на ґепідах з боку Гунського каганату? Бо, не забудемо, що це конунг ґепідів Ардаріх – заснував «Ґепідську Лігу» – змову за спиною Аттіли. А, коли ґепіди та руги зуміли подолати гунів на річці Недао, – вони залишили Паннонію для себе.

Якщо то була свідома помста, то вона свідчить про неперервність зовнішньої політики каганату. До того, з боку Бояна (а саме він був причиною подальшого) вона була досить витонченою: ґермани-ґепіди були винищені руками ґерманів-ланґобардів. Щодо ругів, то з ними раніше розправився Одоакер (476–493), у короткому поході 487–488 (відігнавши їх далеко на північ).

Так Альбоїн упорався з ґепідами, зробивши з черепа Кунімунда пам’ятного келиха, окутого золотом, як це практиковано здавна у всьому Великому Степові, та був цілком задоволений. Візантійці через 125 років повернули до себе місто, хоч і втратили єдиного спільника у Паннонії. Однак, все виграв Боян, що не витративши жодної стріли – мав приєднаною до України всю східну половину Паннонії, до самої Тиси.

Але, для останніх швидко настало похмілля – настав час ланґобардам платити по векселях. А це й було чи не найбільш цікаве.

На той час Італія, де закріпились були з часів Теодоріха Великого (Амала, 491–526) наддніпрянські біженці остроготи, – з 554 року знову підпала під візантійську владу. Та не було воно міцним, оте ромейське завоювання. А це й визначило подальші події.

Мокрою зимою 568 на Дунай до Альбоїна прибув самотній гунський вершник, хан із дорученням від самого Бояна, пробалакав із ним годину та так само, один, подався верхи на схід, до Тиси, де на той час у старій столиці під Тисафюредом, – заснувався новий каган. Посол привіз єдиний в історії договір, де каганові Гунії та королеві аварів (рекс абарорум) – надавалася вся земля королівства Ланґобардії, – в обмін на «вічну дружбу та союз».

Відсвяткувавши Великдень 1 квітня 568, ланґобарди та інші, менші ґерманські народи Паннонії, спалили за старим ґерманським звичаєм свої хати зі стріхами, та подалися на південь, за Альпи, на черговий ґерманський підбій «країни, де квітнуть цитрони». А Візантію тримав під шахом вірний «вічній дружбі та союзові» каган Гунії, знову вивівши на Дунай свою важку кінноту.

Вічного на світі нічого не буває, але незалежна Італійська держава ланґобардів проіснувала до 774, значною мірою внаслідок щирої підтримки білих гунів. Вона стала здобиччю розбійної імперії неписьменного Карла – лише за присмерків Гунського каганату (див. Доп. 9).

Із визначних подій аварської епохи (567–795) слід виділити війну (610–629), уже по смерті Бояна. Історик Лев Ґумільов назвав її світовою, та цілком слушно, бо військові дії розтягнулися на три континенти: Європу, Азію та Африку. Та й воювали між собою тодішні світові потуги: Гунський каганат в союзі з Іраном – проти Візантії в союзі з Тюркським каганатом та Абісинією.

Союз візантійців із тюрками, хоч і єдиний в історії, може видатись дещо неочікуваним, але насправді таким не був. Східний Рим, після розпаду 476 Західного, постійно відчував потребу в союзниках, бо зрозумів, що наодинці не зможе плідно протиставитись Гунському каганатові в колишній Скитії. Тому, з посольством Кандик-хана до Константинополю співпадає посольство від ромеїв на схід: місія комеса Земархоса до кагана тюрків Істемі. Це саме вони привезли до Європи невірогідні розповіді про байкову пишність та багатство тюрків, про золоте ліжко кагана на чотирьох золотих же павах, та про його золотий трон. Тут інтерес був обопільний: ромеї шукали союзника проти могутніх аварів із їх важкою кіннотою, на яку не було ради, а каган Істемі ще не забув, як його батько Бумін погрожував потоптати аварів копитами тюркських коней; тепер вони знайшли одне одного.

Війна розпочалася звичною сварою між Римом та Іраном за Вірменію та хутко привела до влади кайсароса Гераклейоса (610–641), який і довів її до успішного кінця. Він, по Юстиніанові, був чи не найвидатнішим з імператорів Східного Риму. Не час тут зупинятися на її окремих подіях. Зазначимо тільки, що гуни, як завжди, не лише не одного разу облягали столицю імперії, але й висилали потужні морські десанти на Тессалоніки та навіть Крету; хоч столиці так і не взяли, а вирішальну кампанію 627 на Балканах, – не виграли.

Іранці теж, великого успіху не мали, хоч – як годиться, вже 608 обложили були Константинопіль, 614 завоювали Сирію, а 619 – Єгипет. В той час, як слід було усі сили кинути на здобуття столиці, вони так захопилися військовими діями в Африці, що невдовзі дійшли Ніґеру. Про це, не без великого здивування, довідалися у XIX ст. європейські дослідники від місцевих неґрів: там більше тисячі років пам’ятали про це!

Підсумком війни стало те, що всі укріплення Ірану були знищені, і він пізніше, 642–656, – став легкою здобиччю арабської навали. Гунська, тепер – аварська Україна, спекалася тільки втратою Леведії – колишнього Гунмарку, на користь Тюркського каганату, а потім його правонаступника – Хозарського каганату, її поверне, більше, як через триста років, відважний конунг Светіслейф у 975 році.

Отже, історична задача Гунії, знищити рабовласницто в Європі, – була виконана тільки наполовину. Поразка у війні 610–629 – полишила другу половину її – знищення Східного Риму – не завершеною; з усіма наступними наслідками. В тому числі, й із майбутнім присмерком каганату.

Все це мало тоді такі сучасні риси, що тим і вражає.

Ми вже згадували про те, що основою аварського війська була важка кіннота, де одягнений у шкіряну одежу із нашитими на неї сталевими плитками вершник, сидів на подібно ж захищеному коневі. Проблема як така, мала два вирішення. Перше винайшли костобоки, замінивші сталь на легкий волов’ячий ріг; зберігши звичайного коня. Друге належить аварам, які під важку сталеву броню – вигодували відповідно потужного коня. Бо, на полі бою, серед ворожої піхоти, – такий вершник нагадував танк: нова військова якість. Він мав із собою усю необхідну зброю, – довгого ланця, шаблю та важкий аварський лук, який прицільно та вбивчо бив десь на 800 метрів (гунські луки, кажуть, сягали лише на 600 м). На свій час ці люди були непереможні.

Важкий кіннотник потребував відповідно дужого коня, який міг все це без труду підняти: власну броню, та ще й рослого вершника, з його бронею. Авари й вирощували таких дужих коней.

Втім, ці коні – як вантажні, – знаходили й великий попит у сусідів; але, справа в тому, що серед цих сусідів були й франки.

Франки свого часу віддано слугували Римові, а тепер… Вони є піддані імперії, якої щойно створив їх король Карл (768–814), та тим і зобов’язав їх до постійної агресії – на римський зразок. В їх розпорядженні є багаті люксембурзькі поклади залізної руди, а що ж потрібно для зброї, як не залізо, не криця? Вони й одягають у крицю своїх воїнів, та вже не у платівчасту броню, а в суцільну. У таку ж одягають і лицарського коня. Не свого, ясна річ, а аварського, бо всі бельгійські велетні-першерони, що полишилися з тих часів – то є нащадки важкого аварського коня.

Так франки, на очах усього світу, починають перемагати у гонитві озброєнь; а що ж на це авари?

З ними на той час твориться щось загадкове. Втративши у війні 610–629 степи Леведії, кращу половину того, що мали, вони переселюються до Паннонії, де розпочинають політику своєрідного ізоляціонізму. Вони скупчуються у великих колах, оточених потужними валами, діаметром до 50 км – «кільцях». Схоже, що серед них розповсюджуються містичні учення тібетської Тантри. Бо зверху ті кільця нагадують «Колеса Життя», зображені на стінах кляшторів Ладакху та Тібету: в одному секторі – оселі людей, у другому – ліс із дикими звірами, а в третьому пасеться худоба…

Першу війну проти каганату франки починають 791 року; вона – ґрунтовно підготована. Дві армії вирушають одночасно, одну веде сам імператор Карл, вона суне зі заходу, долиною Дунаю. Друга іде з півдня, із нещодавно захопленої Північної Італії. Місто зустрічі десь у 500 км, під головним кільцем аварів, між Дунаєм та Тіссою, де має знаходитись каган. Самих аварів вони не бачать, крім рідких загонів розвідки, десь там, на небокраї степу. Коли вони ґрунтовно заглиблюються до чужої країни, – загадкова хвороба починає косити люди і коні. Вона й погнала мерщій назад жалюгідні рештки гордих армій, по дорогах, висланих франкськими трупами та франкським залізом. Є єдині хвороби, що убивають коня та людину, то сап або антракс; що ж саме це було?

Чи не стало це першим в історії успішним застосуванням біологічної зброї? – хто знає. Але, у тій, першій війні, – розум аварів остаточно переміг залізо франків.

Намагання поновлюються й повторюються, але сам Карл уже ніколи не насмілиться ступити на підступну землю аварів. Він плекає нездійснимі для нього прожекти, – пнеться побудувати канал, що поєднає Райн та Дунай, щоб дістатися до аварів водою. Та, з цього так нічого й не виходить. Це не було би проблемою для римських інженерів або наступних монгольських, але – це Середньовіччя. Епоха блаженого самозадоволення, торжества християнської ідеї, яка великому розумові не потурає. Заради спасіння душі забуте й те, що напрацювали колишні поганські римляни. Приходиться повертатися до досвіду перших походів.

Тільки десь 795, пишуть хроніки, цілі ніби досягнуто. На цей час формуються три армії, що їх очолює син Карла – Піппін, префект Баварії Ґерольд та маркграф Фріулі – Еріх. Вони, нарешті, ніби займають столицю аварів, оте – найбільше «кільце», та примушують кагана визнати себе вассалом Карла, імператора франків.

Втім, з усіх трьох переможців, довго не прожив жоден. Всі вони незабаром загинули, хто – як, але всі – за не з’ясованих обставин.

Чи дійсно авари погинули так раптом та погоджено, як це подає нам літопис? – ні, звичайно. Вони просто асимілювалися з часом, розчинившись серед інших народів. Головним чином – австрійців, баварів та мадярів, що прийдуть незабаром.

Для нас аварська епоха становить підвищений інтерес. По-перше, тому, що за нею наступили «темні роки» нашої історії; практично – невідоме сторіччя. По-друге, тому, що в отому першому літописі, хоч як же ненадійному, – перелічується низка народів, але уперто підкреслюється, – мова, мовляв, єдина – «словенська». Схоже, що єдина слов’янська мова вже існує. Але, коли вона могла скластись?

Ретор Пріскос у середині V ст. певно пише нам, що варвари Гунії, крім «своєї варварської мови», – знають іще ґотську та гунську (а часом – і латину). Отже, він залишає нам можливість вибору поміж двома ситуаціями, до яких однаково добре пасуватиме це його висловлювання. А саме:

а) «Своя варварська мова» – то є мова окремого народу, з великої кількості інших. Тоді ґотська та гунська є мовами, так би мовити, загальнодержавного спілкування. Тоді вони ще мають злитися до єдиної слов’янської – у майбутньому. Цим майбутнім і могла бути аварська епоха, коли між аварами та більшістю населення панувало деяке відчуження, яке так анекдотично представив нам літописець.

б) «Своя варварська мова» – то й є тодішня мова загального спілкування, майбутня українська. А ґотська та гунська – іще продовжують існувати, як мови окремих народів (хоч і більшості каганату). Таке щось – також не є неможливе.

Остаточний вибір, однак, зробити важко.

7. Побут, культура, нація

Є досить очевидним, що українська культура як така, як єдине ціле, сформувалася на основі кількох тривалих, високих та древніх культур. Перелічимо їх. Це культури: Трипілля, балтів Кимерії, скитів – ґотів і аланів, гунів, аварів та пізніших степових народів. Такому родоводові може позаздрити будь-яка європейська культура.

Першою була Трипільська, потім балтицька, кимерійська культура з її чудовою керамікою (пригадаємо й нашу – українську!). Десь з VII–VI ст. п. н. е. вона змінюється домінацією ґерманських культур ґотів і аланів, «світлих асів» «Едди». Останнім був прихід типово степових культур, разом із народами Дешт-и-Кипчак. Мали полишити нам щось, із цих останніх, і горді розумом авари, мовчазні та замкнені. Але, саме цей вплив, здається, є сьогодні найменш дослідженим. Останньою була культура Київської Русі, їх синтез та продукт. Саме те, що досі всіма вважалося мало не за початок.

Виділити поокремо чийсь вклад, – буває, часом, понад важко.

Найстаріші прикмети нашої сільської культури – білені хати зі стріхами та сірі орні воли, – напевно тягнуться до нас іще з часів Трипілля, але… Слово «стріха» є спільне шведському «стретак» – солом’яний дах («так»), а це вже слово скитського періоду. Про те саме свідчить і «Едда». Вельми старі леґенди ґерманів, – то перекази про Асґард і його мешканців, асів. За всіма ознаками вони стосуються ще доскитської епохи, перебування асів на Північному Кавказі. А леґендарний Асгард, за описами місцевості, – міг бути десь на виході Дар’яльської ущелини, на Тереку. Саме там, де той виринає із гір на рівнину. Найпишнішим, за «Еддою», був у ньому палац Одіна; втім, і він був під стріхою (що поробиш, прості були люди), але… кожна її соломина була зроблена з чистого золота!

Звитяжний Аларіх увійшов до Риму під рев ґотських трембіт. Що ж, трембіта й досі живе на його батьківщині, колишній Візіґоді, та, не тільки. Є таке слово й у сучасному шведському словнику: «трембіт» – труба. Там же, у Карпатах, можна спостерігати народний одяг, що перегукується з таким самим сучасної Еспанії.

Різдвяні зірки в Україні, – то як не шестикутна зірка Давіда – християнська, то частіше восьмикутна – ґотська. З ґотами вона домандрувала Скандинавії, Англії та звідти й Америки: над ялинкою Різдва у Вашингтоні – восьмикутна зірка. Ґоти любили восьмикутник, він пов’язувався зі сторонами світу, а може відігравав якоїсь важливої ролі у їх поганських віруваннях. Головна ґотська споруда в Італійській Равенні – колишній столиці остроґотів на вигнанні, – є саме восьмикутна.

У своїй пристрасті до восьмикутника – ґоти були не одинокі. Його високо цінували, як декоративний елемент, – степові кипчаки. Восьмикутними були їх юрти, восьмикутними були сидіння тронів кипчацьких ханів. Все це привідкриває нам той таємничий, але незаперечний зв’язок, який мусив колись існувати поміж ґерманами та тюрками, десь у дуже далекому минулому. Та який насьогодні, певно цілком підсвідомо відлився у тому, що найбільший відсоток турецьких еміґрантів у Європі, – живе саме в Німеччині. А назва одного з тюркських народів – «туркмен», – містить у собі й ґерманське слово – «мен».

В Україні, крім традиційної восьмикутної зірки на Різдво, полишилось і чимало всякого іншого. Містять на собі восьмикутні медальйони знаки княжої влади, барми. Він же, восьмикутник, є характерний і для народної орнаментики, особливо гуцульської, бо й самому слову «гуцул» – нема від кого походити, як від «ґота». Обмежимося одним прикладом. Зразки таких народних орнаментів, зібраних М. Куриличем, можна знайти у часописі «Україна», № 20, 1992. Там експоновано 9 медальйонів, із яких 5 мають симетрію восьмикутника, а два – 16–кутника. Є один нехарактерний 12–кутник та один п’ятикутник. Чимало восьмикутник зірок та медальйонів можна побачити на стелях та стінах розкішних палаців українських можних минулого, – Вишневецьких, Ґрохольських тощо.

Велику давність мають національні кольори України. Як вони є ті самі, що у Швеції, то є всі підстави вважати, що вони йдуть іще з ґотських часів. Бо гунів у Скандинавії, здається, не було.

Дуже старим є герб України – тризуб. Його виводять, звичайно, з Київської Русі, але й він є набагато старіший. Він був, мабуть, принесений гунами, разом із старим та досить цікавим українським (тепер) словом «шана». Один із найстаріших китайських ієрогліфів, що зветься «шань», – має саме вигляд простого тризуба. Він розшифровується, як чисельник «три» або «гора». Гунських лицарів у китайських літописах називали «шань-юй», що означало «син можного» або «син шанованого» («син гори»?). Ці слова – «шана» та «шанувати», – принесені до нас гунами, від кордонів далекого Китаю. Слова «шань» та «хан» пов’язані фонетично, близькі, та звідси ж іде, можливо, й ґотське «конунґ» – щось на зразок ханського нащадка. Бо – «унг» – «юнг», ґотською означає те саме, що гунське «юй» – нащадка (юнак). Закінчення – «унг» трапляється в німецьких прізвищах, а в українській перетворилось на – «енко» (румунське – «енку»).

Найстаріші з древніх гунських символів влади – тризубів, відкопано на сході Азії, із могил можновладців Чунг Шану. То великі прості бронзові тризуби, яких – правдоподібно, несли на деревках попереду високої особи. Вони датуються IV–III ст. п. н. е. Чи це й є найстаріші у світі тризуби? – хто ж це знає…

Зауважимо, що тризубі корони мали древні можні Азії, від саків на заході, до правителів Сілли та Коріу в Кореї, на сході. Найстарішими були, власне, символічні три золоті стріли на золотій же обручці круг голови. Передня завжди була вищою.

Отже, гербом такої древності (та розповсюдженості) – сьогодні можна тільки пишатись. Адже, ми єдині у світі успадкували його.

Римські легіони несли попереду орлів – «аквіла», але… чи й це не було займане у варварів? Бо, римський орел мав сильного конкурента; та теж – великої давності.

Деякі символи та мітичні уявлення континенту – походять із дуже сивої давнини. До них відноситься й містичне поняття Дерева Життя, що поєднує все живе на Землі; та – не тільки. Його зображення можна зустріти на бубнах сибірських шаманів, а згадку в мітах ґотської «Едди», тої самої, де з назов найчастіше згадуються Дніпро та Дон, а з народів – ґоти та гуни. Воно є навіть на другому континенті – на гробі можновладця майїв Пакаля в Паленке. На дереві життя жив чарівний птах Туруль (у тюрків Тогруль), що його оберігав. Ми бачимо його на мініатюрі з «Книги царів» Фірдусі, 1425. Там зображений Олександр із Македонії, що дійшов краю світу та стоїть перед Деревом Життя. Він – у простому чорному одязі тюркського воїна, тримає повід коня, що поза малюнком, та притулив до губ вказівний палець правої руки, на знак вищого здивування. На гілках дерева ростуть голови: коня, бика, барса, дракона, інших звірів; серед них навіть голова китаянки… Все це – на тлі вічного синього неба – «кек тенгрі», бо нічого іншого за краєм світу – немає.

Культ дерев, символів Дерева Життя, був у балтів та ґерманів. Коли в «Слове о полку Ігореве» автор пише, що «Дів кличе з дерева» – то це значить просто, що Бог вимагає жертви. Бо Дів – є Бог, Діу ґерманів, Дієвас балтів. На священих деревах – подобах Дерева Життя – Богу приносили жертви, вішали полонених; особливо – чернеги, ядвінги. Ці, колишні «меланхлени» Геродота, – найдовше, кажуть, трималися поганських звичаїв.

Якщо ми пригадаємо, що основним мотивом українських вишивок або народних розписів були дерева та птахи, то певно, що то не вишні та півники; радше Дерево Життя та птах Туруль, що його стереже.

З приходом християнства старі міти забулися, а от звичка, традиція, – полишились.

Не все так добре збереглося, дещо й зникло; звичаї занепадають швидше. Наприклад, звичай скальпувати убитих ворогів. Про нього писав Геродот, а Амміан Марцеллін твердить, ніби алани практикували його іще на початку н. е. Подібний звичай мали індіанці Північної Америки, а як вони насправді покинули старий континент іще 20–30 тисяч років тому, то це свідчить про велику старість цього звичаю.

Гунська епоха полишила нам підвалини нашої козацької культури. Побачивши на фольклорному фестивалі доброго українського козака на доброму коні, – ви бачите перед собою мало не гуна. Усе – чи не те саме: вислі вуса, оселедець на вибритій голові, шаровари, низькі чоботи. Широкий довгий пояс на кілька обертів та безрукавка. Зберіглися й довгі криві шаблі. Не зосталося, щоправда, золотих прикрас на конячий збруї, на середньому гунові їх бувало так, грам на 150. Пропали, шкода, замінившись на вогнепальну зброю, – й добрі гунські луки; майже півтораметрові, з кістяними кінцями, та сагайдаки, повні смертоносних стріл. На жаль, бо за леґендами Європи натягнути гунського лука могли лише гуни… А так, а взагалі… То саме подібні люди ходили з Белембером на Данпарстад ґотів, а з великим Аттілою, – до римських Цезумору, Орлеану і Аквілеї.

До речі, різниці зовнішності, які в гунів були радше соціальними, – у козаків перейшли на вікові. Довгі вислі вуса були привілеєм знатних гунів, або тих, що відзначился хоробрістю у боях. Звичайні гуни стриглися «під глечик» та мали вузенькі вуса. Згодом це стало зовнішністю парубків, а довгі вислі вуса та оселедці запускали у нас літні козаки, сімейні люди.

Основа козацтва – то кінна культура вершників. Звідки вона?

Єдине, що можна відповісти, так це те, що вона у нас була завжди.

І це дійсно так, бо всі три великі народи, що дали нам життя: балти, ґоти та гуни, – спочатку були кочовиками, а без коня – не дуже покочуєш. Кочовиками були й кимеріяни, але вже за часів Трипільської культури – вони поступово стають осілими хліборобами, які здавна почали годувати українським хлібом мудрість грецької Еллади, отримуючи в обмін за це олію та вино. Кочовиками були й войовничі скити, які стають осілими лише недовго п. н. е.

В Україні зараз у великій моді (хоч і з чужої подачі) всякі бовкання про якихось одвічних хліборобів – аріїв – «оріїв»: не було таких. Принаймні за той час, про який ми маємо більш-менш достовірні відомості. І слова такого – «орій» – в українській мові немає.

Кочовиками, принаймні, до часів Белембера, були й звитяжні гуни.

Усі ці люди, разом, підгодовували та розвивали нашу культуру коня, та згодом рознесли її всією Європою, шляхами, які неважко простежити. Після відкриття Америки нащадки еспанських візіґотів перенесли її до Нового Світу, та в кожному американському коневі течуть краплини крови, унесеної колись з берегів Дніпра та Дону.

Немало зобов’язані ми цим і пізнішим народам, з якими нам – уже осілим, доводилося спілкуватись, степовим побратимам: половцям, печенегам тощо.

Зауважимо, що в Римі не було кінних пам’ятників, як не бувало їх у Єгипті або на Близькому Сході (ото й насправді були одвічні осілі землероби!), але… Сьогодні зустріти у Європі або Америці кінний монумент, – радше повсякденність. А це – чи хтось над цим замислювався? – то теж є великий здобуток варварського світу, кінних кочових культур. Дарунок степових народів.

Не зупиняючись за браком місця на багатьох не менш важливих речах, – підсумуємо дещо. Ми маємо незмірно багату народну культуру, яка відібрала, відсортувала найліпше принаймні з трьох великих культур історії. Немало шкоди заподіяло нам свого часу візантійське християнство, приймаючи світ народної уяви – за світ поганських упереджень. Приклали свою злу руку й чужоземні зайди, які нищили нашу культуру перед тим, як понищити нас самих. Але й тому, що полишилося – може позаздрити будь-хто. А наш обов’язок, – берегти це все, відроджувати та продовжувати нести через час.

Від великої війни Белембера 375 року – ми стали єдиною країною, що тимчасово зменшувалася, тимчасово збільшувалася, але в середньому була майже такою, яку ми знаємо зараз. А от коли ж ми стали єдиним українським народом, з єдиною українською мовою? Мовою, яка є неповторним та вишуканим поєднанням трьох колишніх мов: балтицької кимерійської, ґерманської ґотської та угро-тюркської гунської.

Через пошуки історичних документів можна натрапити на цікавий звіт. Його склав такій собі ретор Пріскос, що був секретарем у візантійському посольстві до Аттіли. Сам звіт загубився, але його досить широко цитує алан Йордан у своїй «Історії ґотів», написаній десь на початку VII ст.; отже – по свіжих слідах.

Візантійці мандрують сільською країною, де села дуже великі, а про міста згадується не часто. Ромеї зауважують білені хати під камишевими стріхами, квіти, сади; повсюдну гостинність країни гунів. В одному місці Пріскос зауважує, що: «Тамтешні мешканці, становлячи збіранину різних народів, уміють послуговуватися, окрім своєї, варварської мови, також мовою гунів, бо, навіть мовою західних римлян, – принаймні ті, що з римлянами зтикаються. Грекою ж володіє мало…»

Отже більшість людей володіє трьома мовами. А чи багато можуть цим похизуватись у наш час? Чимало, мабуть, володіє й латиною; нагадаємо, що у Європі той, хто знав латину – вважався ученою людиною.

Але, єдиної мови, схоже, ще немає, вона прийде пізніше.

А може… може вона вже є? – ота сама – «варварська мова»? – важко сказати…

І дійсно, про це вже йшлося у попередньому розділі, формально тут виникає альтернатива, дві можливості:

1. Або ота «варварська мова» – то є мова окремого народу, якими повниться Україна («збіранина народів»). Пам’ятаєте Амміана: «…там живуть алани і костобоки, і незчисленні скитські народи…»

Тоді очевидно, що єдина українська мова має скластися у майбутньому, саме з об’єднання ґотської та гунської.

2. «Варварська мова» – то й є мова міжнаціонального спілкування, як ітіль-тюркі у Великому Булгарі, а ґотська та гунська, то мови окремих народів, які згодом мають відійти у непам’ять. Що ж, можливе й таке, хоч таку можливість підриває саме згадка про оту «збіранину народів». Яка, втім, може бути й даниною ще тим римським уявам… «і незчисленні скитські народи».

Процеси етногенези, створення народу, нації, – не тільки є найменш дослідженими в історії, а є й такими, що найменше піддаються дослідженню. Важко їх прослідкувати й тут.

Припустимо, ще за часів Аттіли Україна є багатонаціональною країною, та такою сприймають її сусіди – ромеї. Однак, уже київська, князівська Русь, становить більш-менш однорідну країну. Принаймні, хоч і розрізняються в ній іще кривічи та радимічи (за літописом!), але мова – твердиться – одна – слов’янська. Отже, як так, то відбулося це все за якихось триста років. Але, є підстави й далі скоротити цей термін.

Бо з приходом мовчазних аварів Бояна – «білих гунів», самі гуни були також дещо відсунуті на другий план в каганаті, та утворилася, схоже, стала дістанція між аварами, які чи царювали, чи правили, та всіма іншими. А це мало зблизити їх іще більше, та швидша етногенеза йде саме з аварських часів. На них припадає й прогресуюча ізоляція сходу. Ми не знаємо навіть, чи не поділився тоді каганат на дві частини.

З утвердженням у каганаті влади аварів, у ромеїв з’являється нове цікаве слово. Тюрки називали аварів «саклаб», що значить «скритний», завдяки їх замкненості. Ромеї приймають цю назву у формі «есклава», що згодом і змінюється на сучасних «слов’ян». Вони відносять її, як це видно з контекстів, не так до аварів, яких називають як годиться, але до всього іншого населення України, в якому вже якось не розрізнюють більше ні ґотів, ні гунів. Вже це може свідчити про злиття цих народів у одне ціле. Хоч і сьогодні не становить труду розрізнити, – хто успадкував кремезну гунську статуру, а хто – струнку ґотську.

Ми сьогодні можемо називати цих людей хоч слов’янами, а хоч і українцями, бо на інші подібного ж складу народи, – ця назва буде поширена значно пізніше.

З назов і термінів роблять самого різного вжитку. Назва «слов’яни» стала дуже в нагоді урядові царської Росії, який використовував поняття слов’янства та слов’янської єдності для пораблення всіх народів, що розмовляли мовами, основою яких стали в далекому минулому балтицькі мови Кимерії. Але, мовна порідненість може й не бути ознакою спільного походження або якогось там братерства. Добре відомо, наприклад, що болгари – то чисті тюрки – досить подивитись на будь-кого з них. Однак, якимось чином і вони перейшли на слов’янську мову, та от… тепер слов’яни.

Так само сталося й з росіянами, які не мають прямого етнічного відношення ні до українців, ні до білорусів, ні до поляків. Але розмовляють мовою, що будучи винесена в основах їх далекими предками з України, – відноситься до слов’янських.

Але, чи є це достатньою підставою об’являти себе «старшім братом» або щось там верзти про «спільну колиску»?

Хіба ж хто в це повірить? Бо, на це не тільки нема жодних підстав, але й не було ніколи: у доступному оглядові минулому.

* * *

Для нас цей короткий огляд є цінний насамперед тим, що показує розлеглість нашого справжнього рідства. Є, бо не може не бути, чимало спільного у нашої культури, з культурами наших історичних родичів: Скандинавії на півночі, Казахстану на сході. Ці самі пов’язання й треба пошукати у минулому, культивувати сьогодні. А не обманювати себе агресивно-імперською дурістю «славянского єдінства».

І – ще одне, понад важливе. Україна стала 375 причиною «Великого переселення народів», яке «змело Римську імперію та заклало основи сучасного національного та етнічного поділу Європи», так. Але, це було тільки останнє з них, історично відоме. А, що було, коли до Кимерії прийшли ґоти й алани – двадцять сім віків тому? – хіба тодішня Україна – не уформувала тодішню Європу? Нам є чим пишатись.

8. Київська леґенда

Десь перед останніми роками совєцької епохи було – ні сіло ні впало, відсвятковано 1500-річчя Києва. Звідки побрали таку дату є велика таємниця совєцьких істориків, бо перші поселення на терені Києва, як оминути стоянки полювальників на мамутів, – відомі ще за часів Трипільської культури та балтів Кимерії. Це довів своїми розкопами іще В. Хвойка. Чи може панове вчені довідалися точно, коли саме цієї оселі було підвищено до «посєлка ґородского тіпа»? – дивні справи! Довільність дати має бути очевидною вже з того, що хан Белембер обрав столицею створеної ним наддержави саме Київ, який на той час – мав існувати (375).

Але, крім «коли засновано?» – неодмінно постає наступне: «ким та як?»; за яких обставин та для чого?

Леґендами овіяне заснування всіх великих міст світу, з них, леґенд, все починається. Мають власні леґенди Рим та Візантіум. Київ їх має – аж дві.

За першою та старішою, він був заснований одним із апостолів та учнів Христа – Андрієм – хрестителем ґотів. То могло бути десь за часів імператора Клавдія (40–50) або Нерона (54–68). Попливши попутним судном до скитів, апостол приніс із собою учення Христа та навіть заснував місто на Дніпрі, поставивши дужий хрест на найвищому з пагорбів біля річки. На самому кордоні, де покінчувалися землі скирів та ґотів, а на другому березі лежали землі ядвінґів – «чернегів», нащадків меланхленів Геродота. Життя його було довгим та плідним, та наприкінці його він вирішив об’їхати тодішній світ на доброму ґотському дракарі, попливши спочатку на північ старим шляхом ґотів, Дніпром та Даугавою. Він поніс тоді слово Боже країнам латів, земгалів, курів, жемайтів та естів. Погостив він у ґотів Скандинавії та подався до Шотландії. Бо вона тоді теж вважалася частиною Скитії: «Скошіа». Там його пам’ятають і досі, бо він, святий Андрій, вважається покровителем Шотландії і сьогодні. Потім, дочекавшись північного вітру, він дістався Ґібралтару та заплив до Риму, де відправив молитву на могилі апостола Петра. А далі заїхав до тодішнього центру християнства на сході – Атен. Все це він робив обережно, бо християнство, хоч іще й не надто переслідувалося, але й не схвалювалося. Але, раптом захворів та помер, коли його корабель стояв у порті Пірей.

Там, у Атенах, він і був похований місцевими вірними, з усіма почестями, які належать апостолові, учневі Христа.

Так твердить леґенда, а час проходить, але… Були згодом події, з яких випливає, що може тут ідеться про цілком історичну особу. В часи імператора Юстиніана I (527–565) та цариці Теодори – розпочинається в Константинополі «побудова сторіччя» – церкви Гайі Софії або Мудрості Божої. Одночасно у колишній столиці Равенні екзарх Максиміан добудовує почату ще за панування остроґотів та не закінчену церкву Сан Вітале. А, щоб надати справі більшої слави – хоче перенести з Атен до Равенни нетлінне тіло хрестителя ґотів, апостола Андрія. Про це довідується імператор та виникає свара. Бо імператор хоче поховати апостола у Гайі Софії та, очевидно, бере верх. Однак, свавільний екзарх спромогається, перед тим, як передати тіло імператорові, – відрізати бороду апостола та поховати її у Сан Вітале.

Ця історія свідчить, принаймні, що та особа, яку вважали за апостола Андрія й півтисячоліття потім, – можливо, й насправді існувала.

Такою є перша київська леґенда. Цілком пристойна та дещо й документована.

Друга, певно – пізніша, – дуже проста. Жили собі, ніби, три брати – Кий, Щек та Хорив, а з ними сестра Либідь. Брати як брати. В народі твердили, навіть, що Кий був звичайний перевізник; доставляв людей із Чернегівщини, землі чернегів, на київський берег. Ну, й навпаки, ясна річ. От, що всього й є з цього приводу у першому літописі:

И биша три брата, единому имя Кий, а другому Щекъ, а третьему Хоривь и сестра их Лыбідь. И сидяше Кий на горе, кде нине увозь Боричевъ. а Щекъ сідяше на горе, кде ныне зовется Щековица, а Хоривъ на третьей горе отнюдуже прозвася Хоривіца; створиша городокъ во имя брата ихъ старейшаго, и нарекоша и Киевъ.

От, і вся літописна інформація. Але – вченим цього було замало. Та, й дійсно, чи пристойно якомусь там перевізникові – засновувати міста? – таке щось личить, принаймні, князеві. Отже, Києві й було посмертно надано князівського звання (бо, якби він був князем, – літописець би цього не оминув). Потім, іще хтось відкрив, що князь Кий побував навіть у Візантії, презентуватися двору самого імператора, та був там удостоєний якогось візантійського ордена (яких на той час іще ніде не було). Така версія. А леґенда тепер, по присвоєнні Києві князя, – ніяк не гірша від першої.

До того ж, в Києві є й досі місцевості – Щековиця та Хоривиця, які від тих імен, ніби, й пішли. Але, для науки нема неможливого, та могло все бути й навпаки. Принаймні в одній із сучасних історій читаємо, що:

… Б. А. Рибаков висловив наступне цікаве зауваження: літописний переказ записаний дуже коротко, але з притаманною для епічних оповідей троїстістю героїв – братів; імена братів Кия могли бути похідними від назов придніпровських пагорбів – Щековиця і Хоривиця.

(И. А. Заичкин и И. Н. Почкаев, Русская история, Москва, 1992, с. 15)

Але, то може тоді й сам князь Кий – пішов від назви Києва? – гуляти так гуляти… Зазначимо принагідно й ще одну, як же цікаву обставину, – Б. А. Рибаков безпомилково визначив і часи Кия:

… епоху Кия слід датувати, починаючи від царювання імператора Зенона (476–491) і Анастасія (491–518).

(Б. А. Рибаков, Колыбель отечественной государственности, журн. Коммунист, 1982, № 7)

Але, знову виникає те саме дражливе питання. Ідеться про кінець V ст., а Києв відомий на сто років раніше, з кінця ІV ст., як столиця гунського каганату – Гунаґард, то як же з цим? Може то був не той, – якийсь інший Гунаґард?

Але… Давайте трохи поміркуємо. Застосуємо до леґенди крихту здорового глузду. Того, чого – вибачаюсь, часом бракує історикам; особливо совєцьким.

Звернімо увагу на імена. Чи ж ми зустрічаємо їх іще десь, окрім отієї єдиної київської леґенди? Хоча би й у минулому? Може бути заперечення: імена, мовляв, не християнські, а значить – чого ж і шукати. Добре, тоді й пошукаємо – у дохристиянські ж часи. У літописі перед Володимиром перелічується таких чимало – до сотні, але… нема як нема, хоч ми маємо цілих три, що потроює ймовірність. Але, – ні, немає. Олег або Ігор – то теж імена дохристиянські, живі й досі, але чи надавали дітям імена: Кий, Щек, Хорив? Хоч десь в Україні? На всі ці запитання є, на жаль, лише одна відповідь, – ніколи, ніде.

Є ще одна, не менш дивна обставина. Звичайні імена можна міняти, переставляти місцями, а тут? Тут наче завжди передбачений порядок: Кий, Щек, Хорив (та їх сестра Либідь). Кий – добре, він є засновник, йому й бути першим, а інші? З другого боку, не можна міняти місцями слів у випробуваних часом сакральних формулах. Неможливо сказати: «Кієв стал колибєлью трєх народов: українцєв, бєлорусов і русскіх». Або… натомість «Вашє імператорскоє вєлічєство» – взяти й ляпнути: «Вашє вєлічєство імператорскоє». Щось подібне буде сприйняте як свідоме блюзнірство; з усіма можливими наслідками, отже…

Відкриємо наші карти. Представимо деяку версію, не більше, але й не менше правдоподібну ніж будь-які інші. Це – всього лише гіпотеза, та так до неї потрібно й ставитись.

Почнемо зі самої суті всього подальшого. Справа в тому, що перелік імен – «Кий, Щек, Хорив» має вражаючу подобу до офіційного титулу іранського шаха Хосрова: «Кай Шах Хосров». Таких в історії Ірану було тоді двоє: Хосров I (Ануширван, 531–579) та його онук, Хосров II (590–628) (див. Доповнення 10). Тут саме він, останній.

Читач вправі знову знизати плечима: де бузина, а де той дядько? Дійсно, Іран – далеко від нас, та… Однак, кажуть, що цар Дарій вже ходив походом на скитів. Може це й леґенда, але про це впевнено пише Геродот. Але, в нашому разі нема жодних леґенд; нагадаємо дещо з попереднього. Справа в тім, що Іран та Гунський каганат, Скитія-Україна, один-єдиний раз у своїй історії, – були військовими союзниками. То була ота велика війна по смерті кагана Бояна, на початку VII ст. Та сама, що її Л. Н. Ґумільов не без підстав назвав світовою. В ній воювали Гунія вкупі з Іраном шаха Хосрова II, проти Візантії в союзі з тюрками та Абіссінією. Вона розпочалася сварою Візантії з Іраном з приводу Вірменії, яку захопив був візантійський кайсарос Маврікіос. Забезпечившись союзом із Гунією, шах Хосров II захопив Близький Схід, Єгипет, Візантійську Малу Азію та стояв на Боспорі, під стінами Константинополя. Цікаво пише про це історик:

Персидській державі не переболіла ще втрата Вірменії. Коли Маврікіос був скинутий підчас палацового перевороту, Хосров вирішив, що його час настав, та щастя здається сприяло йому. Року 610 з’явилось його військо з «помстою на Маврікіосі» першого разу на Боспорі. Року 611 пали Дамаск, Антиохія та Ієрусалим, з якого було уграбовано головну святу реліквію Західного світу – хрест Христов. У 616 році війська персів зайняли Єгипет та пішли Нілом до Нубії. У далекій Ніґерії німецькі та англійські етнографи у XIX ст. чули місцеві леґенди про походи Хосрова до Ніґеру.

(Б. Брентьес, Іранський світ перед Мохамедом, Ляйпціґ, 1967, с.172)

Та, всі ці успіхи зійшли на марне, бо спритний новий імператор Гераклейос заскарбив собі прихильність Тюркського каганату, попередника Хозарату. Цей, як і будь-яка з держав Турану – не мав великої любові до Ірану; як і не забув своїх порахунків із «білими гунами». Шах і не був удалим стратегом, бо загнавши, без жодної потреби, іранську армію до Ніґеру, коли проста військова доцільність вимагала кинути її на Константинопіль, – він полишив безборонним свій Іран. Який і наїхали тюрки.

Зазначимо тут, у дусі колишніх Ґотських воєн, – гунські морські десанти на Тессалоніки, друге по значенню місто імперії (610), на Крету (623) та морський напад на Константинопіль (626).

А тим часом ромейські війська 627 розбили «білих гунів» на Балканах, хоч і можливо, що ця поразка не була такою вже нищівною. Бо, відомо, що й потім – уже Гераклейос, сплачував гунські данини за мир. Однак, цією битвою 627 велика війна була скінчена, а Гунія за мирною угодою, змушена була віддати хозарам усю Леведію, колишній Гунмарк – батьківщину гунів. Аж до київського Святослава (964–972), який відвоює її назад.

Була надовго зломлена й сила Ірану, а шах Хосров II був убитий 628 підчас народного повстання. Більше Іранові не піднятись та він незабаром стане здобиччю арабів. Ці, вірні одвічно імперським настановам, – ніколи не піднімали руку на сильних. Терпляче вичікуючи на появу знедолених та послаблених. Нагадаємо, що вони сунулися були на Кавказ, але хозари дали їм таку научку, що вони не сміли лізти на північ аж до занепаду Хозарату.

Отже, загалом, те, що ми тут пропонуємо, є, як виявляється, не таке вже й неможливе. Дійсно, як у далекій Ніґерії більше тисячі років (!) проіснували місцеві леґенди про походи шаха Хосрова, то… Чому ж у значно ближчій Гунії, союзниці Ірану в багаторічній війні (яка не могла не закарбуватися в пам’яті народу), не могло зберегтися подібних леґенд у Києві, першій столиці каганату?

Чому, нарешті, не могло зберегтися й якоїсь леґенди, що приписувала би пізніше могутньому шахові навіть заснування Києва? Що ж до того, що титульна формула перейшла в імена людей, то це… Як ми переконаємось далі, таке не тільки траплялося з пізнішими київськими літописцями, але бувало в них чи не правилом: будь-яке незрозуміле чужоземне слово – передавати як ім’я власне. Далі ми наведемо два подібні незаперечні приклади. При великій грамоті – воно й не таке буває.

Великі історичні міста мають, часом, не одне ім’я. По-різному звуть їх і різні народи. Константинопіль починав свого історичного життя Бізанціумом, потім був переіменований на честь Константина, першого християнського імператора Риму. Північні ґермани, від України по Скандинавію – мешканці Великої Свит’юд, – добре знали це місто, бо служили в ньому «верінгами» – найманцями – жолдаками. Вони, як добрі мореплавці, звали його Міклаґардом; на честь св. Миколи, який був у греків покровителем мореплавців. Араби звали його за старою пам’яттю – Рум (Рим). Тепер він відомий, як турецький Істанбул.

Дещо цікаво, що з цього правила випадає Рим. Здається, що він від Ромула та Рема по наші дні, так і полишався Римом. Але, це всього тільки виключення з правила.

Київ теж, як і більшість несмертельних міст світу, – мав не одну назву. Скандинави звали його Гунаґард – Гунське місто, та цю назву зустрічаємо й багато віків по гунах, – у ісландських сагах XI–XII ст. Араби звали його Куява, що ближче до власної назви. Бо, у складі ранньо-середньовічної Польщі була й така місцевість – Куявія, що певно, мусить мати якийсь зв’язок із історичним Києвом; чи, принаймні, з прихідцями з нього.

Пізніше Київ спілкується зі сходом через посередництво Хозарату, та в Києві існують навіть хозарські квартали. З часом, коли пізній Хозарат надумає прийняти жидівську віру, вони трактуватимуться, відповідно, – як жидівські. З того часу, приблизно, з’являється назва Самватас. Але, вона якось не сприймається тюркською; за звучанням вона здається радше вірменською або іранською. А, як воно так, то це свідчить про більш близькі стосунки з Іраном у минулому, ніж ми в стані це тепер припускати.

Так – що ж, – хіба наша гіпотеза про походження Кия, Щека та Хорива є такою вже сумнівною? – або безпідставною?

Здається, як ми обіцяли: не ліпша, але й не гірша за інших.

9. Воля та невільництво

Ми вже дещо торкалися цього питання в минулому, але – продовжимо дещо; це буде цікаво.

Історики поклали чимало зусиль, щоб якось викрити укриті причини історичних подій; рушійну силу історії, так би мовити. Чимало борикалися з цією проблемою й ті, від «воєнной дємократії» та «классовой борьби», – творці цілої системи наукового знахарства. От тільки, навряд чи й вони самі, персонально, зуміли би відповісти на запитання: а чому ж це їх «наука», втілена до життя у Росії, – призвела до побудови системи звичайного рабства? Не тільки відомого в Європі ще з римських часів, а начебто й давно подоланого.

Кожна цивілізована людина сьогодні добре знає, що рабство – то річ погана, неморальна. Так само добре знали це й у минулому. Вся боротьба «цивілізованого» Риму з «дикими» варварами, – то є боротьба римського рабства з варварською демократією. Бо не було і немає у світі нічого більш протилежного, більш несумісного, ніж рабство та воля, і жити поруч, у мирі поміж собою, – вони не можуть.

От вам і абсолютно чітке пояснення основної, так би мовити, пружини історичних процесів у Європі впродовж I тисячоліття н. е.

Але, далеко не всі так розуміли справи. В Римі існував чіткий поділ народів. Ніколи не називали варварами, зверніть увагу, єгиптян, іранців або навіть картагенян, а – чому ж? Тому, що в них, як і у римлян, суспільство було побудоване на рабстві. Вони теж, усі жили трудом рабів.

Це добре й засвоїв свого часу марксизм – найпоширеніша антинаукова течія сучасності, який розпочинав відлік цивілізації саме й тільки з рабовласництва, цілком та остаточно нехтуючи демократичною гілкою розвитку народів. Для варварів він полишив оту свою ідіотичну «воєнную дємократію» («…оні жє варвари…»), не давши собі труду навіть подумати, а як же ці народи жили у мирний час? – бо, неможливо ж усе життя воювати. Або, як та чим жили їх родичі вдома, в той час, як вони воювали?

Отже не дивно, що з такою безоглядною зашореністю та повним браком розуміння справи, – марксизм створив не лише дурість «історічєского матєріалізма». Допущений до практичних дій, він відтворив у XX ст. справжнє рабовласницьке суспільство! І жодного випадку тут немає, бо прищепитися він міг тільки й єдино в Росії, класичній країні традиційного рабства.

Історичний сенс змагань Риму з усім варварським світом, що лежав за «Лімес Ґерманікум», Ґерманією та Скитією, – саме й полягав на боротьбі свободи проти рабства. Тоді перемогла свобода та Західний Рим упав. Тому насьогодні справжня демократія є переважно у Західній Європі. На жаль, такого не сталося з іще більш рабським Східним Римом – Константинополем, і критичного 627 року – переміг він. А це мало жахливі наслідки, бо після цього протистояння волі та рабства було перенесене на терени самої Великої Скитії.

Переломною в цій великій боротьбі стала епоха Володимира (980–1015), за неї ми маємо дві вирішальні події. По-перше, недалекоглядний князь уводить обов’язкове для всіх, християн чи поган, візантійське християнство, марґінальне та найбільш реакційне. Що позитивного дало християнство людству – то взагалі є велике запитання, бо тієї уславленої любові до ближнього ми не бачили від нього й досі, а все інше… То не було, навіть, жодне там «крєщєніє Русі», бо вона була – як відомо, охрещена ще хрестителем ґотів і аланів, апостолом Христа Андрієм, – було перехрещення. Духовна капітуляція перед рабовласницькою імперією, погіршеною копією того, – першого Риму.

Другою подією було поновлення, через півтисячоліття по завоюваннях Аттіли, – експансії з України на північний схід. За межами інтересів Булгарського каганату, в міжріччі Оки та Клязьми, закладаються київські колонії – Володимир, Муром та Суздаль; потім – Москва. По них із самого початку квітнуть работоргівля та рабоволодіння; бо, це якась властивість саме колоній. Пригадайте, як починали своє історичне існування еспанські та англійські колонії в Америці, – з тих же самих рабства та работоргівлі. А в їх метрополіях рабства не було вже з добру тисячу років, аж із римських часів. Кажуть, до колоній подаються енергійні та підприємливі люди, але… Такі люди, звичайно, й вдома добре влаштовані, та по колоніях не тиняються, то все чисті байки. Здебільшу цим займається різна неробна голота, схильна шукати легкого щастя по чужих землях; звідти й рабство.

Нагадаємо ще раз: за походженням рабство – то продукт і здобуток землеробних культур, що складалися по сліпих закутках континенту, півостровах. Середина континенту була більш рухливою та динамічною, та була вільна від нього; поґотів, наша велика матір народів – Дешт-и-Кипчак.

Свого часу всі троє наших предків, – балти, ґермани й тюрки – були кочовиками, народами кінної культури, а у кочовому господарстві рабові й місця не знайти. Недарма китайська хроніка Вейшу зі здивуванням писала про гунів, що «в цих людей кожний, від хана до простого пастура, – сам випасає свою худобу». Згідна з цим і сучасна наука:

Кочівництво не знало кріпосного права. За екстенсивного тваринництва у кочовиків кріпосна праця є недоцільною, встановлення кріпосницьких відносин за умов загального озброєння народу та відсутності окремої від нього армії, – неможливе.

(Г. Е. Марков, Кочевники Азии, Москва, 1976, с.303)

У степових народів, єдино (не будемо цього укривати), існував старий звичай, коли полонений на війні мусив або викупитись за гроші, або відробити певну кількість років; щось на зразок тимчасового домового рабства. У Кримському ханстві, напередодні його падіння, цей термін становив 6 років. Згадки про це, час від часу, знаходимо в літературі. Коли в «Едді» до Ґудрун збираються подруги, щоб за народним звичаєм утішити її розповідями про власні нещастя, – гунська конунгіна Герборґ розповідає про свої негоди у ґотськім полоні. Ретор Пріскос, що побував із візантійським посольством у країні Аттіли, зустрічає там земляка, грека, який теж свого часу потрапив до гунського полону. Але, пішовши на війну зі своїм тимчасовим володарем, викупився у нього за власну військову здобич.

Але, повернемося до наших колишніх колоній.

Работоргівля з Візантією та Іраном хутко збагатила нові поселення на півночі, привела їх згодом і до незалежності. Та, – не тільки.

Вона закріпила рабство як соціальний устрій на всій півночі, з приблизно 1000 року та аж по 1861, – на вісім з гаком столітть. Постраждала і колишня метрополія, наша Україна, остаточно захоплена «старшим братом» 1709 року, внаслідок програної нами та Швецією війни. Тому і в нас було введене російське рабство, хоч і тільки 1785. Але, – після? Вільною (принаймні – номінально) від рабства, – була лише друга Російська імперія (1861–1917). Саме російський більшовизм і став реакцією на цей її відносно європейський характер. Бо, не випадково, підкреслимо цю очевидність знову, що забрехувальні ідеї господіна товаріща Маркса, ніби цивілізація починається з рабства – знайшли свого втілення саме в Росії.

Рабська система, в свою чергу, уформувала ментальність народу, зробила її протилежною ментальності будь-якої демократичної людини. Саме в Першій російській імперії (1725–1861) ми спостерігаємо найбільші успіхи в імперіалістичній агресії. А в ній армія складалася саме з рабів, яких купували та продавали, а вони – віддано воювали, віддаючи власні життя за поширення теренів рабовласництва. Успіхи Другої імперії, за яку воювали вже вільні люди – були значно скромнішими (щоб не сказати – ніякими). Не випадково, і справжніх демократів у Росії (будь-коли!), – можна було перелічити на пальцях.

Глибоко антидемократичним став за століття сам нарід. Раб, що військовою силою нав’язував рабство вільним народам – унікальне явище світової історії. В той же час українська ментальність, як би там вона не була покалічена російськими впливами, – ґрунтується чи не на старіших демократичних традиціях Європи, та полишається повною протилежністю російській ментальності.

Ментальність і мова – нероздільні, – ми це зараз дещо покажемо.

Цікаво подивитись, які невигладні сліди полишило рабство в російській мові. В європейських мовах нема своїх позначень для раба, бо то переважно мови вільних варварських народів; вживається, звичайно, латинське «славе», та нема від нього й похідних. Не те, навпаки, в російській, де найбільш розвиненим є саме те, що полишило по собі работоргівля й рабство.

Російське слово «раб» походить від ґотського «раппа» – захоплювати, брати в полон (є й у шведській мові). Воно, можна думати, пов’язане з «грабба» – захоплювати, грабувати. Але, подивіться, яким пишним цвітом розквітнув цей корень у російській мові: раболепство, работник, рабочий, работа… В жодній з європейських мов «раб» та «работа» не йдуть від спільного кореня, тут – тільки так. А, є ж іще й інший кущ слів: робость, робеть, робкий… Більше від того, навіть дитина, навіть вільної людини, – зветься «ребенок»; але – ніхто ж так це слово не вимовляє: кажуть або «рабенок» або «робенок», в залежності від вимови, а це ж воно саме й є – рабеня! До цього є ще слово «ребята», яке знову ж, вимовляється як «рабята» або «робята», а значить – корінь є той самий. Слово «робота» є в українській, є в чеській мові, але вживане для тяжкої праці; звичайно ж кажуть «праця», «працювати»… До речі, чеською російське «отрок» (підліток) – означає, знову ж – раба.

Пишно розквітнув у російській і другий, вже балтицький корінь «верг» – (в українській майже не вживаний), який представлений в литовській та латиській мовах, але як же скромно! – всього трійкою слів. В литовській то три слова: «вергас» – раб, «вергове» – рабство та «павергті» – порабити. В російській же – не перебрати не перелічити: изверг, извержение, отвергать, опровергать, подвергать, ниспровергать… Використаний знову – сповна. Від нього, напевно, йдуть також «вериги», «вервь» (зобов’язання групи людей) та навіть, можливо, й звичайна «веревка».

Добре пішов і ґерманський, ґотський корінь «бой» – (сучасною шведською – ланцюг) – теж із рабовласницьких причандалів. Від нього пішли: боярин, бояться, боязнь, боязливый, разбой, разбойник… і, дійсно, людині, що розбила свої ланцюги, збіглому рабові, – що ж і полишається в житті, як не податися у розбійники? – недарма ж їх завжди було в Росії стільки, що пісні та розповіді про них стали чи не переважаючою частиною російського епосу.

Бо, й насправді, що може бути страшнішим для рабовласника – від розбійника, людини, що наважилася розбити накладені на неї рабські ланцюги?

Досить цікавим явищем недосконалої мові є подвоєння, потроєння семантики слова. Коли те саме слово набуває різного значення в залежності від контексту. Наприклад – слово «язик»; в українській односемантичне, – той, що в роті. Не те – в російській – «вєліком і могучєм». Тут «язык» – то ще й мова. Але, може означати й нарід: «Наполеон с двунадесять язык…»; тут мова однозначно пов’язується з народом, нацією: дуже характерно. Тому що, дійсно, ота суміш людей та народів, з якої утворилася Росія, – тільки й має спільного, що мову. Не випадково ж сьогодні, – вона є основним знаряддям імперської агресії. Але, й це не все, можна ще «пойти в разведку и взять языка…», от вам і четверте значення; звідки ж воно?

Відповідь на це запитання потребує повернення до минулого, до давньої работоргової практики. Коли якийсь російський «оґранічєнний контінґєнт» виправлявся з Владіміра, Мурома чи Суздаля до європейської тайги та натрапляв на фінське селище, треба було з’ясувати його склад: на який опір можна розраховувати та скільки там, як поталанить, можна захопити «жівого товара» (термін теж, суто російський), усіх категорій, – рабов, рабинь, рабят та рабенков? От, на те він і потрібний, отой четвертий «язик». Про це пригадують і середньовічні автори. Бо в цій справі – «взять языка», росіяни – кажуть, і досі неперевершені: генетичне!

Чотири різних значення має в російській мові й слово «мир». Нагадаємо, про всякий випадок, що полісемантизм – то свідоцтво нерозвиненості мови; так, принаймні, вважається.

Цікавою є й російська назва крамниці – «лавка». Старий естонський корінь «лава» позначає щось поперечне, на чому можна сидіти, або по чому можна перейти через невелику річку. Але, звідки ж у російській мові побралося її друге значення (знову – полісемантизм)? По це звернемося до російського ж історика:

Уже в X–XI ст. челядь складала головну статтю російського вивозу на чорноморські та волзько-каспійські ринки. Руський купець того часу всюди незмінно з’являвся з головним своїм товаром, з челяддю. Східні письменники X ст. у живій картині малюють нам руського купця, що торгує челяддю на Волзі; вивантажившись він розставляв на волзьких базарах, у містах Болгарі та Ітілі, свої лавки, на котрих розсаджував живий товар – рабинь. З тим же товаром з’являвся він і в Константинополі.

(В. М. Ключевский, Сочинения, Москва, 1956, т. 1, с.275)

«Челядь» теж є займанням у інших. Мадярською мовою «чалод» – родина, а вже «челейд» – то прислуга. Бачите, наче соромилися ще називати рабів просто рабами. Лавка, як бачимо, тоді вичерпувала всі знаряддя російської торгівлі, отже, нема й нічого дивного, що згодом назва перейшла й на будь-яку крамницю. Набула ще й узагальненої семантики.

Українська мова – не надто вишукана, як і сусідська польська, багато чого в ній є, але… обмаль поганих слів. Коли полякові або українцеві потрібно добре вилаятись – він переходить на російську, щедру на лайки. Бо вона, ця мова, не лише просякнута работорговим мисленням, а характерна й своїм найширшим та динамічним, так би мовити, емоційним розмахом. Від чогось гранично улесливого, на зразок – «…подлый раб Твой Ивашка всенижайше челом бьет…» та по дослівно знищувальні форми. Наслідки тієї універсальної полярності «раб–ґосподін», яка визначає російське життя та ментальність вже більше восьми століть.

Всі якості людини набувають в цій мові як набундючено величальної, так і беззастережно осудливої форми; навіть – самі незаперечні. Ніби «добрый» – то завжди добрий, але… треба ж, щоб і осудити можна. Пам’ятаю, з цим билися та борикалися вже за совєцьких часів. Та як полегшено зітхнули, коли щось знайшли тут. Хоч і кволеньке, але ж осудливе: «добрєнький».

Бо, здрібнення (будь-яке) є в російській мові ознакою слабості, а значить і несерйозне, осудливе. Бо работоргове суспільство побудоване на силі й тільки на силі: хто герої російського епосу? – «боґатирі». А хто вони: розумні, спритні, зграбні чи може високоморальні? – та ні, сильні; тільки й єдино. «Раззудись плечо, размахнись рука!» – ото й усе. Більше, аж нічогісінько за душею немає. Погляньте лише на отих васнєцовських опудал – і ви все зрозумієте. Віддавна в Росії поважали, єдино, – силу, не розум чи щось там інше. А тому навіть про того, хто зробив наукове відкриття – скажуть тільки, – «силен мужик!» ніколи не скажуть – «умен!» Розумного побережуть для черги, щоб своєчасно поставити на місце: «ішь, какой умний виіскался, а єщє очкі надєл!» (можна – і «шляпу»). Одне слово, як у них кажуть: «Сіла єсть – ума нє надо!»; або так:

Коли силою можна взяти все, коли право сили є вищим правом, то безумовно, сильний не буде стримуватися перед слабим.

(С. М. Соловьев, История России с древн. врем., Москва. 1959, т.1, с.246)

Основою рабовласницького суспільства завжди є та буде сила, насильство та насильництво. А мова й ментальність, як учив світової слави український філолог О. Потебня, – нероздільні. Про це слід пам’ятати завжди та за будь-яких обставин. Не випадково, коли все більше заникає російське імперіалістичне панування, нам все більше нав’язують російську мову, істу скарбницю, як ми бачили, рабовласницької ідеології. Навіщо це робиться, можна легко збагнути, порівнявши розумовий та моральний рівень зросійщеного інтер-люмпена та людини будь-якої нації.

Не слід воювати з націями, воювати з культурами, але… Бувають виключення навіть із самих твердих правил, як це не прикро. Тут маємо – саме таке.

Отже, стережіться російської мови та створеної на ній культури – не з чистого бо вони джерела. Добре пам’ятайте про «московську отруту» нашого великого мислителя Дмитра Донцова, пам’ятайте про вічно актуальне – «Геть від Москви!» Миколи Хвильового.

Про все це на весь голос попереджають усі майже триста років нашого спілкування. Будь-якого, в тому числі – й культурного. Можливо, навіть – особливо – культурного.

10. Арійський міт

Перший та вихідний для послідовників різновид, зразок арійського міту, був складений наприкінці XIX ст. та на початку XX ст. в Німеччині. Удала війна проти Франції 1870 та остаточне об’єднання Німеччини канцлером Отто фон Бісмарком (1815–1898), – створили в країні атмосферу національного натхнення. Побічним продуктом якого стали певні міти, започатковані німецькими письменниками та істориками. Вони були виником, з одного боку, щирого бажання зрозуміти глибини національного характеру, з другого ж стали очевидною реакцією інтелектуальних кіл на появу «мас» та соціалізму, що їх інтереси очолив. «Масам» протиставлявся національно свідомий нарід. А до того соціалізм іще відверто пов’язувано зі світовим жидівством.

Велику роль у становленні націоналізму, що хутко еволюціонував до расизму, відіграли книги англійця Гоустона Стюарта Чемберлена «Основи XIX ст.» (1899) та «Арійське сприйняття світу» (1906).

На їх засадах національна ідея хутко підвищується до рівня всесвітнього месіанства та ідеї вибраного народу, який протиставляється всім іншим, нижчим расам та народам. Витвір групи інтелектуалів – штучно поширюється, засобами пропаганди, до масштабів народної ідеології; народжується арійський міт. Все рідне, ґерманське, віднині – арійське, – протиставляється нижчому, а що ж може бути нижчим від жидівства у християнській та антисемітській Європі?

Все це підкріпляється й старим, класично расистським твором французького графа Шарля Ґобіно – «Нерівністю людських рас» (1855).

Ґерман Альвардт у Німеччині, того ж таки 1899, яким датується перша книга Чемберлена, – оприлюднює книгу «Відчайдушна боротьба арійських народів з єврейством», назва якої промовляє сама за себе. Тут класичної антиномії: арієць – неарієць = жид, – поставлено на повний зріст. Це є певна шкода, бо навряд чи тепер будь-яким арійським теоріям пощастить відмитись від антисемітизму.

В цьому ж напрямі пише своєї книги Віллібальд Геншель – «Варуна. Підхід до світу та історії з погляду аріїв» (1901). В ній він упевнено приписує аріо-ґерманам усі досягнення світових культур, протиставляючи їм «нижчі раси». У другому виданні він переходить і до соціальних проблем, актуальних на той час, розглядаючи капіталізм, як вигаданий жидом Давідом Рікардо інструмент поневолення вищої раси. Він же займався й громадсько-політичною діяльністю, як засновник «Мітгарт-бунду».

Після нього Фрідріх Фішбах, у книзі «Асгарт та Мітгарт» (1902), розглядає землі поміж Райном та Везером, як колиску арійської раси – «найстарішу клітину людства». Бо, звідти – ніби, походили конунги Армін та Відукінд. Армін був конунгом херусків, які знищили три римські легіони під Тевтобургом (9 рік н. е.) та насправді походив із цих місць, але Відукінд… Він був конунгом саксів, які воювали проти імперії Карла, та походив зовсім з інших країв: його сакси жили далеко на схід від Везера, аж за Ельбою. Уже таке щось дає уявлення щодо справжнього наукового рівня подібних пошуків.

Втім, не забудемо й того, що аж так вільне поводження з фактами історії у деяких німецьких письменників, – було нормою професіоналів від офіційної совєцької історії.

Такий собі Людвиг Вольтман, у книзі «Політична антропологія» (1903), вже впевнено пов’язує всі суспільні рухи з міжрасовими зіткненнями, вбачаючи в них єдину рушійну силу історії. У своєму наступному творі на ту ж тему – «Ґермани та Ренесанс в Італії» (1905) він бачить творчу силу тільки в народах півночі та послідовно розвиває тезу Чемберлена, що упадок «вищих культур» є обумовлений вимиранням білявих (!). Він незмінно знаходить арійські риси та світле волосся у всіх видатних митців Італії.

Не обійшлося, однак, у цій високій трагедії й без домішки фарсу. Колись німецький письменник та філософ Фрідріх Ніцше (1844–1900) – людина слаба і хвора, проповідував «волю до сили». Начитавшись римського історика Таціта (55–120), – він створив образ сильної людини, якій море по коліна, древнього ґермана: «білявої бестії». Не дочитався він, на превеликий жаль, пізнішого Амміана Марцелліана, який відкрив нам, як робилися з чорнявих оті «біляві бестії» – шляхом відмивання волосся у вапневій воді…

Іронія долі зробила так, що серед верхівки нацизму «білявих бестій» практично не було, всі були чорняві; один Ґерман Ґьорінг був шатеном…

До того; ми не знаємо достеменно, якими на вигляд були оті, перші арії Індостану, але – якими є сьогоднішні, через 2000 років, – знаємо досконало: один в один, не надто рослі, чорняві та темнуваті на шкіру; не худі, а радше дещо гладкуваті. На наш неосвічений погляд – чи не типові цигани, до яких ми звикли. То, які ж там могли бути, знову ж – «біляві бестії»? В той же час, усі співтворці арійського міту твердять нам саме про високих та білявих.

Вже це одне переконливо свідчить про те, що марно пошукувати у мітах навіть слідів елементарної логіки; міти – то продукт дологічного мислення.

Було би помилкою думати, що ідеї людської нерівності бувають притаманні лише простим людям. В Німеччині не була вільною від них і вишукана інтелектуальна еліта нації, коло неоромантиків, що гуртувалося біля відомого поета-символіста Стефана Ґеорґе (1868–1933) та його журналу «Листи для мистецтва», – так званого «Ґеорґенкрайс». Це були люди без політичних амбіцій, мріяли – єдино, про відродження німецьких гідностей з часів Арміна або Відукінда; але й їм не дано було ухилитись від політики. Ґерман Бурте напише у романі «Вільтфебер» (1912): «Можна навіть знищити натовп в ім’я народу. Висока ціль завжди освятить кривавий засіб». Це – не автор, герой, але… гасло сучасне. Його визнають, як більшовики, так і наці. Не думаю, щоби хтось з цих людей схвалив би потім гітлерівську «Кришталеву ніч», однак, – самі бачите.

На подібному ґрунті в Німеччині виростала, часом, досить барвиста література. Наприклад, Віллі Пастор у книзі «Земля в часи людей» (1904) описував усю історію людства, як відчайдушну боротьбу ґерманських «синів сонця» проти «печерних рас півдня» (!). Його однодумець Адольф Ланце, що з 1905 випускав расистську газету «Остара» з накладом до 100 000 примірників, – проповідував поділ усіх рас на «світлих асів» та «темних ванів».

Обидва були народами старої, кавказької частини «Едди», що ривалізували, а часом і ворогували, але описувані там – це вкрай важливо, – як рівно доблесні. Аси або алани, це предки нині жиючих осетинів, а вани – були предками сванів (суани римського географа Страбона). Підкреслимо, що в наступних частинах «Едди» описується сусідство українських ґотів та гунів, але теж, без найменшого приниження чужої гідності. Отже, як судити за «Еддою», а це – щоб там не було, історичний документ, то древнім ґерманам були абсолютно не властиві будь-які расові упередження. От це можна твердити з усією певністю.

І однак, той же А. Ланце оприлюднив 1905 книгу – «Теозоологія або ж учення про содомських мавп та вибранців Божих». «Содомські мавпи» – це сьогоднішні «нижчі раси», уподоблені до нащадків павіанів; «вибранці Божі», це – зрозуміло: арії. Оглянути всю цю писанину просто технічно неможливо, тому зазначимо лише, що у XX ст. в Німеччині такого друкувалося все більше, до істої повені в часи нацизму. Тому зупинимося ще лише на двох, що з певних причин заслуговують на згадку. Це книга Людвіґа Куленбека «Раса й народність» (1905), що цікава своїм підходом, вона проводить думку, що класові протиріччя можуть бути зняті тільки євгенікою; тобто – свідомим покращенням людської породи. Тут уперше расова теорія пов’язується з конструктивними ідеями Ф. Ґальтона; дещо скомпрометувавши ідеї великого англійця.

У тому ж руслі плив Артур Дінтер у книзі «Гріх, то завжди кров» (1918). Подібно до Куленбека він пов’язував расову теорію з євгенікою, та – не тільки. Його самобутність була в тому, що він першим наполягав на прийнятті расових законів. А це було рівно за двадцять років перед тим, як вони були дійсно прийняті в Німеччині. Це сталося 1938 – так звані «Нюрнберзькі закони».

Суспільна думка звичайно пов’язує практику німецького націонал-соціалізму з двома книгами – «Моя боротьба» Адольфа Гітлера та «Міт XX сторіччя» Альфреда Розенберґа. Але, справа в тому що обидві ці книжки є абсолютно вторинні та ні в чому не ориґінальні. Бо все, що можна було сказати про раси та расові теорії, було, мабуть, оприлюднене задовго перед ними.

Не можна не помітити дивного факту, що найбільша кількість подібної літератури припадає десь на околиці 1905. В Росії, яка не підтримувала культурних зв’язків з Німеччиною ні тоді, ні раніше («гнілой Запад»), – це часи утворення «Союза русского народа» та жидівських погромів. У тодішній кайзерівській Німеччині був порядок, громили виключно на папері, але… Звідки ж таке дивне співпадіння в часі? – чи, бува, не оті загадкові космічні впливи?

Не вадить зазначити й оте, одвічне, – інтелектуальну вишуканість німецької расистської літератури та абсолютно печерний рівень російської антисемітської писанини, – тих же П. Крушевана, П. Столипіна або С. Нілуса.

Втім, не слід гадати, що в Німеччині справа обмежувалася теорією, була й деяка практика. В самій Німеччині чимало зробив для цього, зокрема, Ґвідо фон Ліст, який не тільки написав низку книг, але й започаткував товариство власного імені – прибічників нового, расистського націоналізму. Це від нього, не від Гітлера з Розенбергом, – іде нове поняття «аріо-ґермано-німецької благородної раси». А такій, самі розумієте, гріх перед Богом не володіти цілісіньким світом. До справи підключається німецький імперіалізм. Слід тут чітко усвідомити, що саме поняття «цивілізованих аріїв», які підкорили свого часу «дикунів» Індостану, та вчинили там цивілізацію, – грало суто допоміжну роль. Древні прецеденти потрібні тільки заради солідності: деяка псевдоісторична стартова площадка для власного вивищення над іншими, не більше. Не дивно, що згадуваний вище Віллібальд Ґеншель презентуватиме вже 1910 Леонардо да Вінчі – як доброго німця Леонарда фон Вінке, а такий собі Ганс Блюер до 1921 аріїзує й Ісуса з Назарету, котрий, як усі гадали раніше, належав радше до жидівства; принаймні – за матір’ю.

Але, трагічний кінець арійського міту в Німеччині – не зупинив інших. З тієї простої причини, що коли злочинець кінчає свій вік у буцегарні, – це не надто стримує інших. Тому арійському мітові самою історією судилося скінчити життя на неплідному російському ґрунті, де йому й належить тепер проростати; потягненим все з того ж заходу.

Це потягнення історії є цікавим та повчальним іще в одному відношенні.

Справа в тому, що як ви очевидно знаєте, наш спільний «старшій брат» з’явився на арені історії – на біду для всіх інших, «молодших», які на той час вже давно були присутні, – відносно недавно, всього якихось вісімсот років, принаймні. Та – в кращому разі, як бізнесмен та підприємець у колишніх колоніях Києва, колишньої столиці наддержави – Гунського каганату, що на той час давно не існував. Повторимо, як бізнесмен та підприємець дрібного работоргового закладу, який розповзеться згодом на половину континенту – «от Одєра до Бєрінгова проліва».

Цей работорговий фах «старшій брат» потім плекав та досконалив у поколіннях, перебравшись до Москви, де ніхто не заважав. А до нашого часу – за повного та кінцевого попуску вищих сил, що керують світом, – зумів створити зі свого рабовласницького заповідника цілий концтабір народів. З’являючись офіційно, як ви знаєте, наче їх усіх природним спасителем та патроном.

А з такою блискучою історичною кар’єрою – впрост непристойно було би мати такого короткого історичного віку, та намагання підбудувати до російського історичного даху достойний його солідний підмуровок (що пішов би у часі десь далі вже привласненого Києва) – нараховують уже два століття. Добрим людям міг би здатися на це Гунський каганат – великодержава, але їм він не підходить – не ті люди – «полчіща дікіх кочєвніков» (що полишають по собі трупи та згарища). А тут потрібно, як годиться, солідно – «мірних пахарєй». Тих, що не тільки власну землю захищають, але ще й усіх інших при цьому «освобождают».

Бо, нагадаємо, все у них не своє, змавповане чуже, підібране десь та колись з усе того ж великого смітника історії. Рабство та агресія – з того, ще першого Риму, дрімуче православ’я та отой дурний двохголовий нествор, – з Риму другого; і так далі.

Туга за великою власною історією, якомога старішою, – здавна гнітить всяке безродне задупство. Вони вже раз підкрали собі більше двох століть нашої власної, української історії («всє ми вишлі із драгоцєнного Кієва…»), аби відсвяткувати поспіхом оте уявне «Тисячєлєтіє Россіі», котре, як ми це добре знаємо, не може наступити раніше 2169 (як не ще пізніше). Варто зазначити, що його потім чомусь не надто пригадували. Але, як усе це їм минуло, як ніхто галасу не зчинив з приводу крадіжки, – то чому не піти далі? Не підкрасти таке щось і справді капітальне? – скажімо так, як А. Фомєнко з Г. Носовскім приписали до Росії історію монголів.

Так само воно й з отим арійством, – кожному хочеться… кожному кортить…

От так і побивалися, аж поки не з’явився світові російський письменник В. Чівіліхін, що написав такий собі «роман-ессе» – «Память». (вид. «Роман-газета, № 16, № 17, 1982). Там знаходимо різні патріотичні, більш-менш безглузді міркування щодо монголів та «татарского іга», але є й те, що нас в данному разі цікавить.

На першій же сторінці другого випуску читаємо, що:

Слов’янські племена з древніх часів жили на Південному Балтицькому узбережжі та на островах.

Слов’янські – це в кінці означає російські – «русскіє», тому що заради цього, власне, оте «слов’янство» й затівалося.

Насправді слов’янська спільність – то спільність балтицька, та схоже, що автор вже почав оцінювати всебічні переваги цієї обставини для «русской ідеі»: як воно раніше можна було зазіхати на все слов’янське, так тепер можна буде зазіхати на все балтицьке; а це вже щось.

Але, то лише розвідка. Слово «арії», з’являється нарешті в усій своїй красі та сумнівності на с.10 № 17. З охотою притягуються «Веди» (слово ж – таке російське!). Автор бадьоро, не гірше від отого класичного російського гімназиста, якому належить виправити вперше зобачену ним картину зоряного неба, – прилучається до ведичної мудрості, розмірковуючи, що санскритське nabha (житло богів), це ж звичайне російське «небо»; ну, і так далі.

Жалюгідні намагання Ліхачьова та Юґова з їх «антамі-прєдкамі русскіх», або тим, що «тавро-скіф Ахіллєс – бил русскій» – він і не згадує: дрібничка – не той масштаб, «мєлочізм». Звісно ж, це «арії-пахарі», це вони «принесли в Индию коневодство и металлургию» саме звідси, зі своєї прабатьківщини Росії. Так само, як принесли, пішки й на своїх човнах-довбанках (хоча жодні річки звідси, між іншим, до Індії не течуть). Саме вони, що випалювали свої довбанки-«моноксіли» за браком доброго інструменту; бо ж – додамо, в металургії були такими саме профанами, як і у розведенні коней. Не мали, схоже, аж так великого досвіду й в обробці каменю. А значить – закономірним є висновок, що напрошується сам собою:

Якщо арії, що пішли до Індії, були степовими скотарями, то арії, які полишились – землероби – частково, можливо предки балто-слов’ян, у яких виявилося з аріями стільки мовної та культурної спільності, це ми, а зовсім не німці, є ніби арійці!

(№ 17, с. 11)

Ось так; хоча, на всякий випадок, є й зауваження наприкінці:

Тільки жодних, повторюю, расових концепцій будувати на цій базі не можна.

(теж там, с. 11)

Отже, чергова «велика ідея» знову поцуплена зі смітника історії, але ґрунтовно очищена та підновлена. А скільки перли були на отих своїх спільників та союзників 1939–1941 саме за це; саме з приводу расової теорії та арійців! Але, то дурниці; важливо, щоб саме ми були арійці, а всі інші – ні. Як невільництво, може бути поганим – чужим, або нашим – добрим («ви наші отци, ми ваші дєті»). Так само й дурний міт про вищу нордичну расу, може бути «іхнім» – поганим, так і «нашім» – добрим. Сюди ж, на щастя, дивиться й постійна роздвоєність мови, де будь-якому слові можна надати як додатнього, так і від’ємного відтінку.

Або, наведемо найбільш красномовний приклад: як вони турботливо та ретельно підтримували так звані «національно-визвольні рухи», де завгодно, та тільки не у себе. Бо лицемірство та двоєдушність – це не риси, це дещо більше: єство.

Другою з арійських месій в Росії стала така собі Свєтлана Жарнікова, мистецтвознавець за фахом. Це вона оприлюднила в журналі «Вокруг Света» статтю – «Где же, вы, горы Меру?» (№ 3, 1989, с. 39–41). Вона цитує древні міти аріїв та пише:

Гори, що відокремлюють північ та біле море від усіх останніх земель звуться горами Меру, та найвеликіша з них Мандарою. За горами Меру півроку тягнеться день та півроку ніч, там води застигають та набувають дивних обрисів, там у небі над океаном виблискують райдужні водяниці, і тільки птахи та великі мудреці-«ріші» знають дорогу до цього краю.

Це – з посиланням на один з гімнів «Веди». Але, про ті ж самі гори пише й іранська (та – теж арійська, «Авеста»):

Звідси, з золотих вершин беруть початок усі земні річки та величніша з них – чиста ріка Ардві, яка з шумом спадає до білопінного моря Воурухаша. Над горами Високої Хари вічно кружить швидкокінне сонце та півроку тут тягнеться день, а півроку ніч. Тільки сміливі та сильні духом можуть пройти ці гори та потрапити у щасливий край блажених, що омивається водами білопінного океану.

Закарбуйте собі зі всього цього багатства опису лише одне: подолати ці гори можуть або «птахи та великі мудреці» або «сміливі та сильні духом»: це є понад важливе свідчення. Під яке, до речі, якнайкраще підпадають Гімалаї. Саме з них, великих гір, на північ та на південь, беруть початок і великі ріки, одні впадають до Індійського океану; інші, відповідно – до Льодового: згідно з «Ведою» та «Авестою». Але ж, ні… Виявляється:

Величезна Східно-європейська рівнина строкатить узвишшями: Середньоросійська, Валдайська, Приволзька… Серед них не відразу виокремить око дугу, що складається з гір Кольського півострова, дрібних узвиш заходу Вологодської області, Північних Увалів та північного Уралу, що протяглася зі заходу на схід на 3700 км, яка дійсно відокремлює від усього останнього терену Європи узбережжя Білого та Баренцового морів.

Частиною цієї величезної дуги, притому дуже значною, є протягнені до Північного Уралу на дві тисячі кілометрів із заходу на схід Північні Ували. Вони не високі, найвища точка тут усього тільки 293 метри над рівнем моря. Безумовно, не Памір, не Гімалаї, але… саме тут знаходяться водорозділи рік Каспійського та Білого морів.

Так, чудово, навіть із ріками все в порядку, але – вибачте – як же з висотою? Бо й оця «вища точка» у аж 293 метри над рівнем моря (а середня висота там десь більше 100 м), – це що ж, має бути ота Мандара «Веди»? – побійтеся Бога, пані.

Адже, ви самі писали, що їх, оті «Сєвєрниє Ували» – «не відразу виокремить око»; а вже заєць – то певно, перебіжить і не помітивши. А, як же з тим, що подолати їх дане тільки мудрим, сміливим та сильним духом? – отже?

Отже, типовий продукт дологічного магічного мислення; яке не розуміє нічого, окрім мітів, живиться ними та створює все нові.

До того, вона не досить критично прочитала індійського історика з перелому сторіч, Ґанґадгарі Тілака, який учив, що прабатьківщиною індійських аріїв була Арктика, попри те, що там не було замешканої землі, хоч сьогодні, а хоч у минулому. Але, у книзі «Арктична батьківщина у Ведах», він твердив, що арії колись жили в Арктиці, звідки десь 10–9 тисяч років тому, під загрозою холодів, вирушили на південь. Таке – замало правдоподібне, бо не підтверджується даними геології та кліматології.

А остаточного схиблення спричинив уже якийсь сучасний індійський пройдисвіт, який запевнив госпожу Жарнікову, ніби пройшов увесь «Русскій Сєвєр», цілком обходячись санскритом. Якого, ніби, всі прості російські люди, всі, без винятку, відмінно розуміли, без жодних перекладів.

Як хтось не вірить, що то був саме пройдисвіт, раджу перевірити: не знаючи санскриту, але з «вєлікім і могучім», – спромогтися зрозуміти хоч одне-єдине речення з «Бгагават-гіти» або «Ріг-Веди» – спробуйте.

Але, якщо повірити в усі ці байки, та згадати, що по обидва боки отих «Увалов», що й заєць перебіжить не помітивши, тобто – новітніх «гір Меру» (або «Великої Хари») живуть сьогодні росіяни – то значить вони й є оті самі арійці. Просто, чи не так? Принагідно зауважимо, що ті безбарвні, кольору мачули угро-фіни «Русского Сєвєра», – все ж ліпше пасують до класичного штампу «білявої бестії», ніж будь-хто інший з попередніх претендентів; хоч і не з більшим ступенем вірогідності.

Пізніше, уже порядно в дев’яностих, в московських «Ізвєстіях» прослизнула мало ким помічена «замєтка» про те, що от госпожа С. Жарнікова зробила відкриття всесвітнього значення; а разом із жалем, що книга є, а видати не можна: спонсорів немає.

У нас невмирущу тему арійства плідно експлуатує такий собі господін Каниґін («Путь арієв», Київ, 1992). В цій вкрай недбайливо складеній книжці переповідаються, хоч і не без перекручень, як старі та давно спростовані міти, так і міркування самого автора; ясна річ – іще необґрунтованіші. Щоб не повертатися до цього твору надалі, зазначимо серед ориґінальних відкриттів автора й такі:

1. Відомий російський учений М. В. Ломоносов (1711–1765) – був не сином архангельського судновласника, як це вважається повсюдно, а байстрюком Петра I, «рєформатора всєроссійского», – кидається тінь на добре досі ім’я матері покійного.

2. Виявляється, що відомий російський письменник Н. С. Лєсков (1831–1895) народився в Києві, про що він сам не підозрював по кінець життя, вважаючи (як і всі інші), що народився в селі Гороховє Орловської губернії.

3. Олександр Македонський, ніби, двічі проходив Україною, про що не мали поняття не лише сучасні історики, а й сучасники полководця.

Отже, з ким саме ми тут маємо справу, – ясніше від ясного.

Доводилося чути вже й українські байки про арійців-українців. Від тих, про кого свого часу влучно зауважив Володимир Базилевський, що вони ставлять український тин там, де не було ще ні землі, ні води, їх культивують ті самі, що вчать, ніби древній Шумер був заселений вихідцями з України. Але, шкода, при цьому чомусь не повідомлюють нас, як же це вийшло, що вони усі свої глиняні таблички з собою забрали, жодної на старій батьківщині не полишили?

Натиск робиться, ясна річ, на тому, що вони одвіку були землероби та хлібороби, бо були «арії-орії» (від дієслова «орати»). А далі все ляпається згідно відомому вже російському сценарієві – чимдуж відбивалися від чужинців: кимеріян, скитів, гунів, кипчаків, монголів… Одне слово – «от нєісчіслімих полчіщ дікіх (можна й «полудікіх») кочєвніков,» – стежка давно протоптана.

Проти цього є всього два заперечення, та обидва є, здається, – незаперечні, вбивчі.

По-перше, виріс на селі, а такого слова – «орій» – не чув. Отже, воно здається вигаданим; наче спеціально під отих «аріїв». Які, на жаль, жодними там «оріями» не були, бо…

Нема цього слова, шкода, й у словниках, принаймні – звичайних: на 50–60 тисяч слів.

По-друге, індійські класичні арії – не були, шкода, хліборобами. Бо саме ретельне наукове дослідження встановило, що вони займалися скотарством, кочували та випасали худобу. Про це переконливо свідчить нам їх же власна «Ріґведа»; вони не мали навіть сталих поселень. Лише часом зупинялися десь на півроку у відповідному місці, висівали та збирали ячмінь. Ото тільки й було того землеробства.

Ствердимо, насамперед, що слово «арій» – не має жодного відношення саме до орки. Бо мовою тих же індійських аріїв – санскритом, – орати буде «кріші». А що то є слово «арій» та що воно позначає, – по це звернемося до самої індійської «Бгаґавадґіти». В глосарії наприкінці книги читаємо: «арьян» – цивілізований послідовник ведичної культури, метою життя якого є досягнення духовної досконалості». Все це є понад цікаве, бо не містить навіть етнічних визначень чи обмежень, зводячи поняття «арія» до сфери чисто культурної.

Але, як воно там, все таки, з отими одвічними «землеробами-українцями»? – та, чи могло піти землеробство (принаймні – у нас) від індійських аріїв? Тут декого прийдеться розчарувати.

Наявність таких слів, як aurata – орати (фін.), asula – оселя (ест.), leіb – хліб (ест.), наводить на думку, що осілий триб життя та землеробство, – ідуть не від індо-європейських аріїв (принаймні в Європі), а радше від фінських – неарійських народів, можливих піонерів у цій справі. Ця думка стане ще більш обґрунтованою, коли ми дослідимо походження основних термінів землеробства, українських слів «поле» та «межа». Бо нема потреби доводити, що коли слова займаються з одної мови до зовсім іншої, то це займається разом із тим, що цими словами позначається. Дослідимо це, два нероздільні слова, бо кожне поле має свою межу.

Звернімо уваги на фінські слова: palaa – спалити, та mets – ліс. До того є ще слово pelto, закінчення якого свідчить про завершеність чогось, та позначає «поле». Така схожість коренів у словах palaa – палити та pelto – поле, а також співпадіння коренів нашої «межі» та фінського «лісу» (mets), свідчить нам про технологію первісного лісового землеробства: випалюється шмат лісу, утворюється pelto – поле (власне – випал), та засіюється. По краях поля – ліс (mets). Нашою мовою – межа: край поля.

Зауважимо, що той самий набір слів, дієслово oreti – орати, та слова miskas – є у литовській мові. Втім, найближче до українського «межа» – буде латиське meza. Таким чином, шлях цих двох основних слів та всієї технології північного землеробства такий: від фінів до балтів Кимерії і далі.

Простежимо дещо за характером північного землеробства та змінами його технології, – за фінськими ж старими джерелами. Заглянемо до третьої руни першої частини епоса «Калевала», яка називається – «Засів ячменю». Вяйнемейнен узявся до посіву, а синиця керує його діями, вона каже:

Ячменю ростки не зійдуть, засів Калеви не встане: землю слід підготувати – ліс спочатку повалити та спалити геть на попіл.

Але, той вже синиці не слухає, бо перейшов на нову технологію: «взяв сокиру, що гостріша» та заходився готувати поле, вирубуючи ліс. Свого часу то була, певно, ціла технологічна революція, що істотно зменшувала екологічну шкоду та давала змогу використовувати деревину на будівництво. Зауважимо, що й це завоювання людства – сокира, прийшло до нас, схоже, теж іще від фінів, бо назва сокири фінською – то kirvi; та, знову ж, через балтів, бо литовською sukirvis – це той, що з сокирою. Був колись навіть такий нарід «скирів» або «сокир» – «тих, що з сокирами», предки пізніших кривічів.

Не забудемо й щире здивування перед малими чоловічками з мосяжними сокирами у естонському епосі «Калевіпоег».

На закінчення цього історичного екскурсу звернімо увагу й на те, що Вяйнемейнен, як оті древні арії, збирається висівати саме ячмінь. То напрошується запитання, а чи не був він саме отією першою сільсько-господарською культурою, яку відкрили в Євразії?

Отже, будемо тепер сподіватися, що від міту про «аріїв-оріїв» – ми не полишили каменя на камені. Наприкінці можна й поставити слушне запитання: а чому ж спокуса й собі якось приліпитись до цього реномованого в очах невігласного обивателя кінця XX ст. здобутку попередників Гітлера, – «арійців», – чомусь і досі не полишає багатьох? – навіть, не завжди невігласних?

На це, здається, можна відповісти з майже повною певністю. Можна бути впевненими, що подібна фантастична псевдоромантика історії – «арії», не існувала би взагалі, була би забута, якби не приносила якоїсь користі, хоча би пропагандової, – у чиїхось сьогоднішніх імперіалістичних гешефтах.

Але, навіщо все це нам – українцям?

* * *

У кінці наведемо одну цікаву фактичну довідку з історії арійського міту, яка з одного боку викриє нам усе його політично-спекулянтське єство, а з другого – все безмежжя його волюнтаризму.

Відомо, що британські колонізатори на Близькому Сході мали поважні клопоти, робили все аби розколоти арабську єдність, привернути їх на свій бік. Не забуте й досі ім’я британського розвідника – полковника Томаса Едварда Лавренса (1888–1935), який стільки зробив для цього, перетворившись навіть сам на араба. Але, були й такі араби, що спиралися на ворогів Великобританії, слушно розраховуючи в такий спосіб позбавитись британського колоніалізму. Вони ще пам’ятали німецького консула Васмуса, який підчас Першої світової підняв курдів проти британського панування в Іраку.

Такий собі Хаджі Імам Алла Гусейн (1893–1968), що став у 1920 муфтієм Ієрусалиму, пильно стежив за подіями часу та 1941 спрямував до райхсканцлера Німеччини А. Гітлера – політичне звернення – «Про свободу арабів». Гітлер, в свою чергу, ознайомився з цим документом, та… у посланні на відповідь благословив арабську справу. По цьому муфтій організував пронацистський Арабський Легіон; з якого, між іншим, вийшов і перший президент Єгипту – Ґамаль Абдель Насер.

Отже, підіб’ємо підсумки. Адольф Гітлер, арієць та фюрер усіх арійських німців, – всебічно співчуває справі арабів, яких (це очевидно) не вважає нижчою расою, неарійцями. З другого боку, сучасна наука незаперечно свідчить, що араби – як і жиди, – відносяться до родини семітських народів, є не лише поріднені, але й розмовляють дещо близькими мовами. Але жиди – то є неарійці, призначені арійцями (на чолі з їх фюрером) на винищення; але – хто ж тоді є араби, боротьбу яких за свободу щойно благословив сам фюрер цих арійців?

Залишається думати, що арієць або неарієць, – то є політичні категорії. Але, тоді все це докорінно протирічить расовій теорії, з якої саме й вийшли ці обидва протилежні поняття.

Так практичне застосування міту в реальному житті – миттєво руйнує його самого.

11. Демократія

Сучасне суспільство в усіх цивілізованих країнах світу має бути, зобов’язане бути, тільки демократичним; «вільним», як то кажуть. Складових такого суспільства – на диво мало. Це – періодична виборність влади всіх (або – не всіх) рівнів за умов загального виборчого права, та – якомога більше різних прав у кожного окремого громадянина. Природною є думка, що обирати на керівні посади слід таких людей, які з цією посадою найкраще упораються, але… є сьогодні навіть такий фах – іміджмейкер, або нашою мовою – видомахер, який береться надати будь-кому, за помірну заплату – ясна річ, – такого товарного вигляду, що за нього будь-хто й проголосує. Так виглядає сьогодні оте загальне виборче право. Але, що ж то за невід’ємні права кожного?

Попри те, що на 3/4 земної кулі не виконується основне право прав людини – самому бути господарем свого життя, – цивілізованих непокоїть зовсім інше.

Один приклад, але як же красномовний. Року 1998 відбувся Всесвітній збір англіканських церков. Одним із центральних питань, які потребували термінового вирішення, було: чи допускати до священницького сану збоченців, педерастів. Бо, коли не допускати, як це дотепер практикувалося, – то це ж буде утиснення їх людських прав! Відповідна резолюція, щоправда, не набрала необхідної кількості голосів, але майбутні святі отці педерасти – не нітяться: мовляв, не цього разу, так наступного, а ми своє візьмемо.

Адже, у хорах хлопчаків при церквах, – святим отцям буде, чого робити, – самі розумієте…

Або ж другий приклад, отой дурний рейвах в Європі, – батьківська турбота про життя серійних убивць; які позбавили того ж таки життя не одну людину.

Так сьогодні стоять справи з демократією та людськими правами.

Але, звідки воно виникло, все це разом? – це – теж доволі цікаво.

Вважається сьогодні, що демократія пішла з древньої Еллади, яку одні здавна іменували «матір’ю всіх істин», а інші – «матір’ю всіх брехней»; бо ж грецькою «демократія» означає, дослівно, «народовладдя». Таким чином, отих, що так добре правлять нам про якусь там «народну демократію», – слід розуміти звичайними невігласами, що підносять нам чергове «масляне масло».

Все це, однак, як це буває звичайно – і не зовсім так, бо й в Елладі ота демократія була далеко не повсюдною, а пов’язана радше з Атенами. Бо, у їх одвічного риваля – Спарти, – було дещо зовсім інше. Траплялися тирани і в Атенах. Та й у рабовласницьких Атенах ота демократія стосувалася лише вільних, про права рабів там ніхто особливо не турбувався. До того, і сама Еллада, попри її величезні заслуги перед людством, – була лише закутком Європи, не вона вирішувала її долі.

Все це знову відсилає нас до попередниці Еллади, колиски індо-європейської цивілізації – Великої Кимерії, з якої пішли, спочатку кельто-балтицька, потім ґерманська, а останньою – слов’янська – субцивілізації єдиного індо-європейського кореня; з її містами, більшими та набагато ранішими від Риму. Сліди цієї потужної цивілізації ми відкриваємо по найвіддаленіших закутках Європи, починаючи з отієї геродотівської леґенди, що освячувала право мінорату та була звичайною практикою в житті древнього кельтського Уельсу, по інші, не менш цікаві співпадіння.

Американський письменник Роберт Говард – творець постаті Конана з Кимерії, був – не сприймайте це парадоксом, чи не останнім із великих романтиків Європи. Він створив і другий привабливий образ, чомусь не так популярний, – короля шотландських піктів, Брана Мак Морна. Бран – розповсюджене ірландське ім’я, та древні саги Ейріна описують нам і пригоди великого мореплавця Брана, що відкрив на заході океану райські острови. Бран у перекладі означає «Ворон», та як дві краплі води нагадує нам староукраїнського «врана». Нагадаємо, що наші давні предки слабо розрізнювали «б» і «в», передаючи їх одним знаком рун, що увічнилося згодом у грецькій абетці. Нагадаємо, що в такий спосіб почали порізнювати «болгар» і «волгар», хоча колись це було те саме.

Пригадаємо собі ще й той неспірний факт, що сучасні англійське «сосайеті», еспанське «сосьєдад», латино-грецьке «соціологія» та скромне українське «сусідство», – ідуть з того самого, єдиного, іще балтицького кореня. Тобто те, що ми називаємо співзвучним же українським словом «суспільство», – повинно було, за звичайною логікою, закладатися ще у Великій Кимерії, поміж Сяном і Доном. Часи були дуже давні, розквіт Великої Кимерії припадав десь на друге тисячоліття перед нашою ерою, на ще доскитські часи, та мало полишилося по цьому історичних слідів або свідчень.

Потім з’явилися скити, ґерманські народи, але… вони були, що би там не казали – родичами. А, крім того, не могли уникнути впливу цивілізації Великої Кимерії. Від них так само мало полишилося, але маленька Ісландія, попри все, зберегла нам основи суспільного устрою ґотів, із їх тереновими громадами, гаусмарками та тереновими ж судами – тінгами, які розв’язували соціальні конфлікти. Тому ми й будемо звертатися до цього заповідника Великої Свитьюд, що змінила Велику Кимерію; власне – Скитії еллінів.

Може ми після цього й почнемо дещо розуміти, як же то могло бути, що ні у кого не було військових міністрів та поґотів – воєнкоматів, а у війнах поміж народами брали участь стотисячні армії. Та, чому ніхто не мав міністерства внутрішніх справ з його чисельним штатом поліції, а жодної країни не заливала кримінальна злочинність, попри поліцію та тюрми. Бо на той час – і тюрем ніде не було.

З останього слова соціологічної науки – класичного марксизму, – нам розумом не розжитись. Бо, пам’ятаєте, як він, класичний марксизм, починає відлік цивілізації саме з рабовласництва, все інше відносячи до «варварства», тобто – дикунства? Послухаємо самого Маркса, який розглядає стан до заведення рабства, – мало не як війну всіх проти всіх:

Ось чому складена з родин громада спочатку організована на військовий лад, як воєнна та військова організація, і така організація є умовою її існування в якості власниці.

(К. Маркс, Формы, предшествующие капиталистическому производству, Москва, Политиздат, 1940, с. 8)

До цього сучасний ісландський марксист додає своє, іще більш відверте:

Війна родів поміж собою була природним станом цього суспільства, що виникло з множини дрібних родів.

(Е. Ольгейрссон, Из прошлого исландского народа, Москва, 1957, с. 38)

В цьому він, однак, просто наслідує Маркса, який підтверджує таку думку, словами:

Тому війна – це один із самих первісних різновидів праці кожного з цих у природний спосіб складених колективів як для відстоювання власності, так і задля набуття її.

(теж там, с. 24)

Повертаючись до сучасного марксиста, пізнаємо, так би мовити, усі наслідки такого стану, додатні як негативні; тому посилання буде дещо розлеглим:

Усі, хто не входить до данного родового колективу, є ворогами, яких можна убити, як буде нагода. Відносно них не існує жодних правил моралі. «Варварство» родового укладу проявляється, таким чином, по відношенню до чужих – тих, хто не належать до даного племені. По відношенню до них ворожнеча є єдино можливою, а війна – природним станом. Якщо був потрібний мир із ними, то його потрібно було укладати спеціально, утворювати мирний союз. Це було основним утрудненням, яке доводилось долати родовим громадам. Коли ці суспільства були розділені на дрібні одиниці, вони терпіли поразку. Спроби подолати роз’єднання шляхом створення мирних союзів призвели до того, що соціальний розвиток родового устрою поступово досяг вищого пункту.

Норми моралі відносно людей свого роду або племені були цілком відмінні від норм моралі по відношенню до людей іншого роду або племені.

(теж там, с. 40)

Створюється, як бачите, більш-менш цілісна картина отієї сталої війни родів, у якій виживали сильніші, хто уміли об’єднуватися, а тому створили, кінець кінцем, – цілі народи, нації… Але, гостре око аналітика відразу помітить у цьому забрехувальні ідеї соціал-дарвінізму, який не роздумуючи підмінив дарвінове поняття конкуренції в природі – куди як примітивнішим для свого куцого розуміння поняттям війни в суспільстві; та – якби тільки, бо ще й усіх проти всіх.

Але, не будемо навіть звертатися до логіки, поб’ємо невігластво фактами. Бо в цю картину аж ніяк не укладається розповсюджена колись від Кавказу та по далеку Ірландію, – культура гостинності. У марксистів будь-кого чужого слід убивати, правила моралі на нього не розповсюджуються, а у людей – навпаки, слід сердешно приймати та гостити. А до того – ще й захищати зброєю, як зайде в тому потреба. Не дарма ж у старішій з індо-європейських мов Європи – литовській, слова «гість» і «святий», – походять зі спільного колись кореня.

Чи хтось ризикне сьогодні заявитися так, з нічого, у дім незнайомих людей? – далебі. А колись, у ті самі роки війни усіх проти всіх, – можливе було й таке, чому ні? Бо «Гавамаль» – «Промова Високого» в «Едді» – саме й передписує, як належить приймати гостя, будь-кого, – незнайому людину. Як дати йому помитись з дороги, давши окремий чистий рушник, нагодувати та не надто докучати особливими питаннями. Все це збереглося в недоторканості у гірських народів Кавказу (де стояв, колись – пам’ятаєте? – Асґард «Едди»). І все це – подумати, попри два століття спілкування з хамами! Збереглося й у горалів Піренаїки і Шотландії.

Отже, не війна усіх проти всіх, – навпаки. Було, як насправді, розвинене та добре організоване суспільство, з демократичними звичаями та високо розвиненою культурою спілкування – двірською культурою, де двір був – єдино – не королівський, як потім, а – звичайний, селянський. Бо, скажімо, мадярською мовою «удваріаш» – буде чемний, двірський. Та й наше слово «говір», що сьогодні означає просто вимову з якимись відтінками (пройшло девальвацію), колись, коли люди чемно ставилися одне до одного, – було ґотським «гов орд» – «двірським словом».

Країна народу поділялася на окремі громади, кожна з яких мала свій, не те, щоби орган управління – чим там, власне, було управляти? – мала лише суд, який вирішував спірні питання поміж громадянами. Суд (у ґерманів – «тінг») складався з судді та знавця права (у ґерманів – «лагман»), які обиралися дожиттєво зі складу громади.

Але, вирішували не вони, вони лише представляли справу. А вирішували присяглі, призначувані разово, та – знову ж, із усіма поважаних громадян. Для вирішення спорів поміж окремими громадами різних «сусідств» – теренових громад, був вищий суд – «альтінг», укладений так само, але де вже присяглі побиралися з різних громад. Виборче право не було всезагальним, ним користувалися голови родин та періодичність виборів була чисто умовною, – хіба, що помирала якась із виборних осіб та на її місце треба було обрати іншу.

Обиралися, знову ж – не всіма громадянами, хоч і також дожиттєво, й вищі посадові особи: королі в ґотській Еспанії, кагани Гуннії та Монголії.

Така проста система працювала тисячі років, по багатьох країнах, та й утворювала собою оту родову демократію, що рознесена римською Європою вихідцями з України, – стала зразком і для сучасної демократії. Як бачимо, Еллада має до всього цього вельми віддалене відношення.

Правопорушення, часом – аж по найтяжче – убивство людини, каралися грошовими штрафами на користь потерпілих, часом – вельми значними. Про них можна з повною достовірністю довідатись із права ланґобардів або «Руської Правди» Ярослава. У виключних випадках вищою мірою покарання було виключення з-під права; на час або дожиттєво. То було тяжке покарання, бо такий не мав права звертатись до тінгу, бо навіть за убивство об’явленого «нідренгом» (або недругом) – ніхто не платив штрафу («вира», «верґельд»): право ним уже не цікавилося. За таких обставин розумнішим було не випробувати долю, а покинути громаду та виправитись кудись до інших країн. Зауважимо принагідно, що Фарери, Ісландія та Ґренландія – були відкриті на початку, злочинцями, нідренгами з Нурріге, або – як у нас кажуть – Норвегії.

Таким чином, ні тілесних покарань, ні ув’язнень, – наше древнє право не знало.

Під час судової процедури, яка проходила за певними традиційними правилами (втім, як і зараз), – багато залежало від виступів обох сторін перед тінгом. Такий виступ звався ґотською «талан» – промова. Отже, дещо важке для перекладу іншими, більш бідними мовами, українське слово «талан», – іде саме звідси, дещо ускладнивши свою семантику. Бо талан – то не тільки щастя, схильність долі; це – почасти – й уміння самої людини схилити долю на свій бік.

Але, звернімося – може, до головного, – на яких підставах так ефективно працювала ця проста система народовладдя, не керуючи нормальним життям (та й, чим тут, власне, керувати?), а лише вирішуючи конфлікти? На які якості тодішніх людей вона спиралася?

Це були окремі виробники, звичайні тодішні селяни, озброєні лише власними силами та худобою, але… То було цілком самодостатнє суспільство, куди нічого не імпортувалося з-за кордону, де все їм потрібне люди виробляли самі. Де відповідальність за все замикалася на кожному голові родини, який користувався тому й виборчим правом. Люди робили все, робили самі та для себе. Погано покрив стріху? – сам і підставляй цеберку під течу. Недостатньо заготував палива на зиму? – сам і мерзни. Погано відгодував кабана? – то сам і давись жорстким салом; і, – так далі. Не дивно, що тодішні люди вчилися, від себе як від інших, – усе своє свідоме життя, та уміли все. Важко сприйнятний та важко зрозумілий для сучасника світ майстрів на всі руки. Та, не тільки, були й вищі інтереси.

Бо часом, довгими зимовими вечорами, хтось із них міг створити й одну з пісень «Едди», або відкувати дружині золоту гривну, яку захоплені нащадки – знайшовши – відразу потягнуть до музею. Не дивно, що такі люди у своїй громаді – знали, кого їм обирати суддєю або лагманом, та й не помилялися. Як не помилялися, певно, й у більшому, – обираючи королів або каганів.

Варто прочитати, як вивищують якості цезарів фахові римські історики. Та порівняти з тим, що пише про свого імператора Валенса, що пав від мечей ґотів під Адріанополем, – Амміан Марцеллін. Він, римський офіцер, що добре знав варварів, – з варварською прямотою пише, як про якості, так і про вади покійного. Про великого вченого з рубежа тисячоліть, математика Одді з Рейкядаля, який знав, що земля кругла та обертається навколо сонця, та на цьому й будував свою математичну теорію навігації, – його ісландські сучасники пишуть з величезною повагою до його знань. Але, не забувають і додати, що «господарем він був не з кращих».

Вони, ці люди, не тільки бездоганно уміли обрати над собою саме того, кого треба, але й оті їх обранці виростали саме й тільки з такого народу, – своєрідний зворотній зв’язок. Люди того часу вміли не тільки бездоганно працювати та будувати. Коли була в тому потреба, вони всією нацією збиралися та воювали, де треба; воювали не гірше, ніж працювали. Розум і розуміння розсіюють сумніви, але створюють і свідому дисципліну. Коли Аттіла, силою обставин, утратив на Аґрі Каталауні під Парижем половину армії, хто ж йому щось за це дорікнув?

Люди розуміли, що він і вони зробили все можливе, а зробити неможливе – перевищує людські сили. Їх «шана» – віра в людину та її авторитет, – не похитнулася.

Бо й соціальне баламутство виникає переважно з невігластва та нерозуміння.

Зазначимо принагідно й цей, можливо, вирішальний чинник. Культурний фонд народів був тоді, ясна річ, меншим ніж зараз, але – кожна окрема свідома людина володіла ним мало не в повному обсязі, а от тепер…

Отже, якщо ми претендуємо на те, аби проаналізувати кризу демократії в сучасному суспільстві, то можемо відразу зауважити, що це не криза системи. Це, радше, криза матеріалу, на якому вона існує та працює. А ще точніше – криза особистої відповідальності. Бо того, що потрібно для успішного функціонування демократії – особистостей – більше немає. Сучасний виборець, який ледь навчився накручувати десь на заводі гайку на відповідний болт, або за потребою включати чи виключати відбійний молоток, а хоч і натискувати на відповідні клавіші комп’ютера, – то є таке щось так само придатне до участі у виборах, чи то мера, чи то голови держави, як і його домовий кіт. Бо, не має вищих інтересів. Бо, від того, що тут саме й потрібне – думати, – він давно відучений; іще у школі.

Формулюючи стан справ гранично точно можна твердити, що сучасний виборець не має саме тієї єдиної якості, що від нього вимагається та забезпечує функціонування справжньої демократії: не в стані відрізнити суп від помиїв. У країнах традиційної демократії це призводить лише до повільного псування системи, але стає згубним у країнах тоталітарної орієнтації.

До цього додається й ще одна, не абияк важлива обставина. Наш масовий сучасник, принаймні – по цивілізованих країнах, де вона й існує, власне – ота демократія, – є людина понад своєрідна й в іншому. Як просто з мосту, то це фаховий зівака, роззява, здатний годинами бездумно гапитись на будь-що; хоч на спортивні змагання, бодай сам до спорту не має жодного відношення, хоч на будь-яке інше «шоу». Не дарма ж і термін відповідний з’явився, бо «шоу», це не є щось там визначне, певне. Це просто збірна назва для всього, на що можна роззявити рота – загапитись.

А діячі від цих «шоу» вже зараз перевищують популярність будь-кого, в тому числі й будь-яких політиків, а вже щодо багатства… У світі зівак воно, природно, є найбільшим із можливих. Отже, передбачаю заздалегідь та провіщую: настануть часи, коли в цивілізованому світі на президентів обиратимуть стрибунів з мікрофонами, або порнозірок із найбільшими у країні (а може й у світі, чому ні?) цицьками.

Жарти – жартами, а в сучасному світі демократія вже відверто не спрацьовує, важко цього не помітити: людський чинник…

Доповнення 1 Господарська діяльність людини

Для правильного розуміння історії потрібно добре знати також історію господарської діяльності людини.

Людині, як і тварині (або будь-якому живому організмові), – треба стало харчуватись, підживлювати себе, щось їсти. Перша та головна потреба, всі інші ідуть потім. У цьому первісні люди мало чим порізнювалися від мавп, споживаючи рослинні продукти, комах та дрібну дичину. Отже, все починалося зі збирання та полювання.

Не збирання, а вже спеціалізоване збиральництво, скажімо, дикого рису або пшениці, – неодмінно призводило, з часом і до штучного висіву та споживання продукту колишнього збирання: шлях до майбутнього землеробства, до створення землеробних культур. Ці останні бувають різні за своєю сутністю. Культура Єгипту ґрунтувалась на періодичному наводненні полів розливами Нілу, які відновлювали плідність, а поширюватись не мала куди: навкруги була неплідна пустеля. Тому Єгипет вів війни за своє збереження, та не за поширення.

Римська господарка вільних селян починалася як інтенсивна, римляни знали добрива орґанічного походження та уміли їх використовувати. Цікавий аналіз конкретної семантики деяких латинських слів зробив свого часу Ян Парандовський. Зокрема, слово «лаетес» – веселий, спочатку позначало просто людину, що має вдосталь лайна на добриво. Слово «фелікс» – щасливий, спочатку позначало того, хто мав добрий урожай і. т. д. Створення імперії та використання праці рабів – справило революцію в римському сільському господарстві. За відновленням родючості землі більше не стежили, беручи те, що є. Згідно з твердженнями сучасних авторів, на місці знаходження великих римських господарств епохи імперії – латифундій, – і сьогодні нічого не росте, крім бур’янів. Отже агресивність Риму знала свій невблаганий чинник: виснаживши землі Італії, він захоплює Сіцілію, виснаживши її – перебирається до Африки та Еспанії і т. д. Втім, дістатися родючих чорноземів України – йому так і не судилося.

Полювання може поширюватись на все, на будь-які види того, що плаває, бігає та літає; людина, що цим і живе – називається полювальником, живе за рахунок полювальництва.

Однак, по степах, де різноманіття травожерних видів не є аж так велике, з’являються полювальники виспеціалізовані. Вони прискіпливо вивчають триб життя та звички бізонів, коней або оленів, та пристосовуються до найбільш ефективного полювання на них. Так індіанці прерій Північної Америки, іще наприкінці минулого сторіччя переміщувалися восени за отарами бізонів, заготовляючи на зиму м’ясо та шкіри тварин.

Від цього залишається вже один крок до свідомого використання виду, на який полюють, до сприяння його розмноженню у власних інтересах; тобто – до тваринництва. Для таких культур вирішальним було, насамперед, з причини використання природних пасовиськ, – освоєння коня або оленя, як засобу переміщення; для кочування слідом за худобою.

Так відбулося розділення, розщеплення цілого людства на землеробні осілі, та тваринницькі кочові культури.

Визріла кочова культура ґрунтується на розумінні того, що її основа – природне пасовисько, може прогодувати обмежену кількість худоби. Яка, в свою чергу, доставляючи людям усе потрібне для життя, – у цілком природній спосіб обмежує кількість тих, що з неї годуються. Кочова культура – то делікатна рівновага піраміди; основою якої є трава пасовиська, середнім прошарком худоба, що нею годується, а вершиною – люди. А все це накладає природні обмеження на чисельність, на кількість людей. За якою кочові народи завжди пильно стежили. Головним чином, як ми тепер можемо збагнути, – за рахунок суворих випробувань при появі на світ та високої смертності у немовлячому віці. Зате ті, що виживали, – практично не хворіли.

Основи екологічних знань були закладені, саме й тільки, – кочовими культурами. Якби то вони створили сучасну цивілізацію – вона ніколи не стала би ворогом природи.

З другого боку, землеробна осіла культура – не знає демографічних обмежень. Бо, просте збільшення площі обробної землі, – дає змогу прогодувати більше населення. А це, ніби, якось дозволяє забути, що на всій планеті є стисло обмежена кількість обробних земель. Таким чином, землеробні культури завжди були агресивними. З тієї простої та незаперечної причини, що пасовисько, на якому щось росте, може піти й під обробку, стати полем. А от навпаки – зась; хоча би для того, що на запущеному полі не росте вже нічого, крім бур’яну, якого жодна худоба не їстиме; на відновлення ж нормального степового біоценозу – підуть десятки років.

Цей незаперечний факт агресивності саме землеробів – знайшов свого класичного віддзеркалення в Біблії, в історії Каїна та брата його, Авеля. Каїн був саме землеробом, тоді як Авель – скотарем, та кожен приніс у жертву Богові своє: Каїн якусь репку, а Авель – смачне м’ясо. Бог вибрав, природно, жертву Авеля, за що його й убив заздрісний Каїн; та ще й нахамив Богу: «А, що – хіба я сторож братові моєму?…»

Можна поставити запитання, а чому ж, як оті кочовики були такі культурні, знали основи екології, – чому ж перемогли не вони?

На це існує лише одна, та дуже елементарна відповідь: у боротьбі або змаганні перемагає саме той, хто жодних правил не дотримується. А тому й перемогли осілі землеробні культури, які не рахувалися з природою.

Ними ж, осілими землеробними культурами, одвічними агресорами земної історії, – були створені мерзенні наклепницькі байки про переможених. Вони знайшли свого найбільш яскравого втілення у первісно брехливій історії «Трєтьєго Ріма»: вінцем, так би мовити, усіх трьох агресивних імперій: «нєісчіслімиє орди дікіх кочєвніков».

Але, тут ми пригадали власне те, що приводить нас до ще одного, третього типу господарки, – поріддя ще отого первісного збиральництва. Бо саме цей тип, у його максимально чистому вигляді ми й досі спостерігаємо у Росії.

Починалося все з примітивного північного землеробства, започаткованого фінськими народами, оскільки навіть слова «поле» та «межа» української мови, – є достеменно фінського походження. Але, ніяк не фінам, які прогресували разом із іншими народами, – судилося донести цю первісну господарку до часів цивілізації.

Таке, не кочове, а радше волоцюжне землеробство, коли випалювалася ланка лісу, експлуатувалася до виснаження, а потім перелазилося далі, на нові випали, – було по суті, лише удосконаленням звичайного збирацтва; зберігаючи його психологію. Воно покладало свій незворотній відбиток на цілу психологію народу, та…

Втім, радше простежимо за зміною пріоритетів цього збиральництва у загально народних, так би мовити, масштабах. На самому початку, після заснування колонії Києва на півночі, предметом загального збирацтва стає «жівой товар», тобто, – люди. Квітнуть виправи за рабами на продаж до європейської тайги, іще не до кінця зведеної волоцюжним землеробством. Але, час іде, світ цивілізується, попит на старий предмет збиральництва падає, та ще цар Іван IV поторговує якось з кримським ханом польськими та литовськими військовополоненими. Продовжується це дещо й за перших Романових. Але, своїх уже, принаймні, на експорт давно не продають, а чимось жити треба. Бо жити власним трудом у цій країні ніхто не звик.

От десь у XV–XVIII ст. спостерігаємо новий предмет загально народного збиральництва – хутра. Та ні, вони не перевтілюються у полювальників, не подумайте. Вони захоплюють закладників у аборігенів, а ті й несуть їм хутра. Скільки ті зайди їх вимагають. Але, попри такі розбійницькі засоби, – це й черговий привід, для чергової мастурбації одвічно запаленого себелюбства. Бо, «Иллюстрированная история СССР», Москва, 1974, – прямо пише (с. 39), що:

Уже на англійських портретах Гольбайна Томас Мор та Анна Болейн зображені у російських хутрах.

Ми, бачите, всі думали, що то є звірячі хутра, а вони – виявляється, російські… Але, будемо серйозні: звідки ці недоумки довідались про російське походження хутер? Бо на хутрі тавро можна поставити лише зі споду, на вивориті, – то звідки ж видно, що хутра є саме з Росії? Чи може то їх Гольбайн повідомив? – або Анна Болейн?

Однак, попри цю чергову московську дурість, – гонитва за соболем та котиком дійсно розпочинається, та від неї за три століття практично оголюється від звірини цілий величезний євразійський континент. Зібрали й це, а що ж збирати далі? – ліс; у ньому тепер потреба.

Вивезли й ліс, скільки було. На Тюмень з півночі наступає тундра з півдня – піщані бархани. Що ж далі вивозити, чим тепер жити? Виручили газ та нафта – смокчуть, поки сил вистачає. Що там буде, коли все досмокчуть, як звичайно, ніхто з них не думає.

Втім, починає дещо відроджуватись і старовина. Сьогодні Росія – чи не найбільший експортер «жівого товара» для борделів усього світу, – історичний цикл замкнувся? – можливо. Згодом можна буде експортувати ще й «рабочую сілу», тоді… повний «поворот на кругі своя». А там, тим часом, може й новий ліс наросте та нафта звідкілясь натече…

От, що воно є, волоцюжне збиральництво.

Як бачимо тепер, не маючи уявлення про те, що ми навели були вище, – неможливо збагнути, ні мотиви історичних подій, ні розстановку сил у них. Бо, історія – так само, як і весь інший світ, підкоряється законам логіки, та їх іще нікому не вдавалося, ні обійти, ні порушити.

Але, все це є тільки історична ієрархія типів господарки в масштабі людства. Розвиток суспільства в ареалі землеробних культур призвів і до іншого цікавого явища – класового розшарування суспільства. Марксизм із цього приводу наводить «тєнь на плєтєнь» пов’язуючи появу класів із рівнем розвитку «виробничих сил», та проповідуючи вирішення соціальних проблем і конфліктів шляхом класової боротьби. Аж до її скрайнього прояву – революції. Подивимось, а скільки ж у цьому міститься істини?

Протилежністю селу вважається місто. Міста виникли ще тоді коли були не стільки центрами виробництва, як торговлі, та з того часу, власне, й іде розподіл людей на селян та городян. Спеціально ж класове розділення людей починається зі створення аристократії, коли відокремлюється клас, який гнітить інший клас – селянство, живе за його рахунок; та, якби ж тільки…

Підкреслимо заздалегідь, що саме поняття аристократа – є повністю безглузде; з тієї простої причини, що нащадки, загалом, – не успадковують якості батьків. Капризи генетики, що тут поробиш… Але, звідки ж вони побралися у середньовічній Європі, оті аристократи? – Європі, поділеній та заселеній демократичними варварами, які підкорялися тільки тому, кого самі над собою поставили, та поки йому довіряли?

Однак, перед тим спочатку глянемо, якою повинна бути справжня, абсолютна ієрархія класів, визначена об’єктивними потребами людини, з яких першою потребою є кожного дня щось їсти. Другою потребою є у щось одягатись, та й тут справу від самого початку забезпечує селянин, який збирає льон або стриже вівці. Та й оту третю потребу – мати якийсь дах над головою, – теж забезпечували до останніх часів селяни; принаймні – для самих себе.

Отже, селянин, де б він не був, то є основний, вирішальний клас людського суспільства: люди, що годують та одягають усіх інших, хто не є селянами. В тому числі – й аристократів. Але, звідки ж побралися ці останні, що знахабніли були до того, що вигадали для себе навіть оте ганебне «право першої ночі»? – з чого виникла ця пошесть світу? Бо це вони вперше породили й класові антагонізми – пригадайте «Жакерію» (селянські війни 1358 у Франції – О. Б.).

Сіячем ідей суспільної нерівності в Європі було – безумовно, імперське християнство, всередині якого не було, щоправда, ні елліна, ні юдея, але в іншому… В іншому існував, насамперед, вирішальний загальний поділ на «нашіх» і «нє нашіх» – інаковіруючих. Ці інші взагалі не розглядалися як люди, та підчас хрестових походів їх дозволялося нищити во славу Божу, чим більше – тим краще; як ми це й спостерігали ще півтисячоліття тому в Латвії та Литві. Або, так само, дозволялося палити на вогнищах інквізиції.

Наступний поділ нерівності проходив уже всередині самого християнства, поміж наближеним до Бога попівством та чернецтвом – і масами віруючих, такою собі отарою вівці – «рабів Божих». А ці, вже не раби, а «слуги Божі» – мали просто з неба привілей та право наділяти – кого забажають, – земною владою, оскільки вся вона, бачите; «від Бога». От вони, попи, й створили аристократію, слід гадати, не на власний збиток, створили феодалізм.

Не всюди справи йшли однаково, але ми знаємо практично лише острівці, які зуміли протистояти пошесті феодалізму. Це далекі від Європи Ірландія та Ісландія, де не було ні князів, ні графів, так само як і серед вікінгівського світу – стара Нурріге. Та ще неприступні Альпи, домен мужніх алеманів, які не лише не мали своїх аристократів, але й ретельно виганяли чужих. Про це незаперечно свідчить історія перших Габсбурґів, які гніздилися там заснуватись.

Так стояли справи з «рабами Божими», які за посередництвом попів стали згодом чиїмись земними рабами; із «правом першої ночі». Важко, важко приписати це антилюдське свинство комусь іншому, крім християннішої церкви. Так селянство – годувальник суспільства, головний за самою природою речей клас суспільства, було – за допомогою попів, перетворене на останній. Іще два паразитичні класи, нероздільні один від одного, – додав уже наступний розвиток «виробничих сил»; власне, розвиток масового виробництва, наслідок демографічних змін. Це були буржуазія з її пролетаріатом, а їх відносини були передбачені заздалегідь, на вже відомий зразок: пролетарі мали гнути спину, а буржуазія щосили гребла під себе прибутки. Обидва ці нові класи, так само, сіли на довготерпеливу шию селянства.

Якому, як завжди, не було часу відстоювати свої права, бо навесні треба сіяти, восени збирати, а в проміжку – готуватись. Бо, як хоч раз не зібрати врожаю – погано буде всім.

* * *

Все це, нове, – не мало коренів у минулому, бо функції промисловості за старого суспільства виконували ремісники – майстри своєї справи (як і селяни); гідні городські партнери класу селянства. А масове виробництво потребувало, з самого початку, вельми обмежених умінь, та перші робітники вербувалися мало не з жебрацтва. Не випадково ця поява промислової буржуазії з її пролетаріатом – отримала назву промислової революції. Саме тому, що отой косорукий «пролєтаріат» та цехових майстрів, знавців справи, – ніколи й нічого не пов’язувало.

Марксисти, міські паразити з люмпенізованої інтелігенції, покладали всі надії щодо майбутнього – на міське ж люмпенство, пролетаріат та зневажали селянство, яке всіх годувало.

До селянства марксисти відносилися з неукриваною класовою ненавистю, підозрюючи саме в ньому джерело усіх можливих негараздів.

Бо, й дійсно, що там оте селянство, коли цей клас на відміну від усіх інших –

«утворюється простим додаванням одноїменних величин, подібно до того, як мішок картоплин утворює мішок картоплі».

(К. Маркс, Ф. Энгельс, Сочин., Москва, т. 8, с. 207–208)

Що хотіли цим сказати ці два марксистських недоумки – не в стані мабуть і сьогодні пояснити навіть «старшій прєподаватєль марксізма-лєнінізма». Але не краще думали й інші, їх послідовники, з того ж таки недоумкуватого «лагєря». Не будемо особливо клопотатись, наведемо з цього приводу короткий підсумок із відомого автора:

Засновник російського марксизму Г. Плеханов зображав селян як «диких землеробів, жорстоких і немилосердних, в’ючних тварин, у житті яких думання було розкішшю». К. Маркс говорив про «ідіотизм сільського життя», – заувага, часто цитована Леніним (у своєму первісному контексті ця фраза схвалювала капіталізм за звільнення великої частини населення від цього «ідіотизму»). Сам Ленін писав про сільську занедбаність, відірваність від світу, «здичавіння» і твердив, що селянин, будучи далеко не таким уже інстинктивним або традиційним колективістом, фактично був «безсоромним індивідуалістом». А для Сталіна, за словами Хрущова, «селяни були покидьками».

(Р. Конквест, Жнива Скорботи, Київ, 1993, с. 24)

Як бачимо, навіть сам Г. В. Плеханов із його всіма головними ознаками ученого-інтелігента (вторинними, зрозуміло), – був не на висоті, то що вже й казати про таке духовне сміття, як Ленін або Сталін… Обидва вони немало й познущалися над селянством, класом, який годує суспільство.

Коли сьогодні, час від часу, селяни «демократичних» країн блокують своїми тракторами вулиці міст, аби нагадати, що й вони є люди, це привертає увагу хіба всюдисущіх роззяв: основного елемента сучасного суспільства. Бо, сьогодні кожен із них є в стані прогодувати до півсотні отих же неробних роззяв, та їх надто мало, щоби вони могли впливати на долі демократичного суспільства, де вирішує завжди більшість. А тому так і полишаються тільки нагадкою про учинену над ними тисячу років тому ґрунтовну несправедливість.

Доповнення 2 Датування знахідок минулого

Воно здійснювалося донедавна за більш-менш складними посередніми вказівками та міркуваннями аж до 1960, коли засвітила нова надія. Коли такий собі Вільярд Ліббі отримав Нобеля з хемії саме за відкритий ним спосіб об’єктивного визначення віку археологічних знахідок орґанічного походження.

Цей метод заснований на тому факті, що вуглець, який є у складі будь-чого живого на Землі, складається з двох ізотопів: звичайного стійкого С12 та нестійкого, радіоактивного С14, з періодом розпаду десь у 25 000 років. Останній утворюється в складі атмосферної вуглекислоти внаслідок бомбардування космічними частинками високої енергії. Темпи цього утворення, вважається (та це дещо й перевірене), не змінювалися впродовж, принаймні, останніх 50 000 років.

Таким чином, земна рослинність, яка добуває свій вуглець з атмосфери, – містить в собі стале відношення С12/С14, яке підтримує впродовж життя. Таке саме є їх співвідношення у органіці тваринного світу, який цією рослинністю харчується. По смерті чогось там, кількість С12 з часом залишається сталою, а С14 – поступово розпадається. Отже, вимірюючи співвідношення обох ізотопів у якомусь мертвому орґанічному залишку, ми можемо точно визначити час, що пройшов із моменту смерті. Є й незалежний спосіб перевірки методу. На північно-американському континенті росте різновид сосни, латиною – Pіnus-aristata – сосна остиста, що може жити тисячі років. Для неї вік визначається абсолютно точно за кількістю річних кілець. Співставлення показує достатню точність радіоактивного методу.

Вік живих іще остистих сосен може далеко перевищувати 4000 років, та Едвард Шулмен відкрив у Цетральній Каліфорнії на висоті в 3 км дерево віком у 4600 років, а загалом іще 17 таких, що їх вік перевищував 4000 (дивись National Geographic, березень 1958). Нагадаємо для порівняння, що старіші історичні, так би мовити, культури світу, це: Трипільська (рання 4000–3600, середня 3600–3150, пізня 3150–2350), Бадарійська до-династична культура Єгипту – після 4000, Шумерська – після 3600; всі дані – в роках п. н. е.

Як бачимо, формально перевірка методу за річними кільцями дерева забезпечує нас лише до 2600 р. п. н. е., але – чи багато шансів на те, що перед тим могли статися якісь істотні зміни з виробітком отого С14?

Підкреслимо, що радіовуглецевий метод дає об’єктивні виники, та будь-які намагання накинути якусь тінь на його дані, – є на сьогодні антинауковими.

Щодо старих датувань, процитуємо опінію експерта:

«Важливим пунктом є не так те, що європейські дати з III тисячоліття п. н. е. насправді на кілька століть старіші, ніж це вважалося, але й те, що дати для Єгипту не змінилися. Те саме справедливо і для Близького Сходу, Крети та південної Егеї.

(К. Ренфрю, Вуглець-14 та праісторїя Європи, Scientific American, 1971, 225, № 4, с. 63–75).

Втім, свої підводні камені є й тут. Бо, наприклад, молюски або равлики схильні засвоювати та накопичувати саме радіактивні ізотопи, хоч і не становлять собою археологічних знахідок.

Доповнення 3 Лелеги

За леґендою, першими людьми на світі були саме лелеги. Але, Бог створив їх останніми на Землі, вже по створенні всього попереднього. Тут нам прийдеться зробити невеличку передмову, яка буде стосуватися віри.

З легкої руки марксистського знахарства (та – не тільки), – спочатку мало існувати багатобожжя поганства, яке й замінилося згодом на прогресивне єдинобожжя. Ну, так само, як на самому початку не було жодної там суспільної організації, – бігали «союзамі плємєн» по Дикому Полі, поки не прийшла ота, прогресивніша з прогресивних, – централізована держава. А з нею прийшлося й переходити до так самого прогресивного (хоч і все одно – «опіум для народа») – єдинобожжя, пам’ятаєте?

Дуже хутко, однак, культи перестали відповідати тим суспільним відносинам, які встановилися у тих державах. Вони були замінені у Болгарії та на Руси класовою релігією – християнством.

(С. А. Плетнев, Хазары, Москва, 1986, с. 61)

А оте поганське багатобожжя було таке, що згідно придуманій марксистами для монголів релігії – «шаманізму», – відповідний бог сидів мало не в кожному кущі.

Насправді, все це є суті дурниці, бо всякий нормальний розвиток завжди йде у зворотньому напрямі: шляхом ділення, відокремлення та множення. Первісна релігія народів нашого континенту – тенгеріанство, – була чистим єдинобожжям, вірою в Хана Тенгрі, – Творця Світу, – єдиного Бога. Накази монгольських каганів так і починалися словами: «Силою вічного синього неба…» – тою силою й був Бог. Ця стара віра перекинулася й на континенти Нового Світу, бо в індіанців півночі ця сила звалася Маніту або Оренда, що за семантикою означає щось, як Душа Світу. Багатобожжя, це завжди є продукт більш менш довшого розвитку єдинобожжя, коли з часом виникає ціла ієрархія богів, під головним. Як у Греції або Римі. Навіть сучасне християнство не вільне від цього, бо, як навіть оминути досить незрозумілий догмат Трійці, – полишається ще купа святих та мучеників, яким дозволено молитись окремо; так само, як у Римі – окремим богам.

Такий процес переходу до багатобожжя ми яскраво спостерігаємо в «Едді», згідно якої «світлі аси» – Одін, Тур та інші, – іще не є богами, але… Про те, що вони не є богами – свідчить розмова Тура з мудрим Альвісом (Той, що все знає). Тур допитується від нього, як називаються різні речі: у людей, у асів та ванів, та – у богів. Але, у народній уяві ґерманів Одін, Тур та інші, – давно стали богами, потіснивши старого та єдиного Бога – Діва (Дієвас балтів).

Отже, повернемося до теми, – цей єдиний Бог, Творець Світу, створив на останнє й отих лелегів – перших людей на землі. Але, як він творив Світ уперше, то не маючи досвіду – що й казати, – натворив багацько зайвого: огидних жаб та плазунів, черву, кусючих комах, бліх тощо. Він зібрав все це до великого лантуха та покликав до себе короля лелегів. Та й доручив йому, разом із його не надто численним іще народом, – віднести лантух на край світу та висипати за нього, за край, все це неподобство. Лелеги гаряче взялися до справи, адже це було для них перше Боже доручення, але дорогою вони все рядили поміж себе: а, що ж там може бути – у тому здоровезному мішку? Та й трішечки його відкрили: подивитись. А воно, неподобство у мішку, вмить цим скористалося: розповзлося, розбіглося та розлетілося. Що тут робити!

Бог, кажуть, тоді дуже розсердився на цікавських лелегів, та мерщій обернув їх на великих та поважних птахів, яким і наказав: усе, що вони розпустили світом, – по кінець життя видзьобувати та виїдати. А натомість них створив нових людей – пеласгів.

Дещо дивно, що ці птахи у турків теж називаються «лейлек». Що це? – пізнє займання, чи навпаки: щось здавна знайоме усім народам нашого Кипчацького Степу?

Доповнення 4 Людина, що відкрила витоки нашої історії

Були люди, не українці, та їх було чимало, які не змогли протистояти вічному чарові України, навіть приниженої та гнобленої. Вони стали її вірними дітьми та віддали їй усі свої сили та талант; часом – і життя, їх вічно пам’ятатиме й Україна. Шведку Соні Ліндфорс (за чоловіком – Русову) – великого українського педагога, поляка – видатного історика Володимира Антоновича, німця Вільгельма фон Габсбурґа (полковника Василя Вишиваного) – героя визвольних змагань, що загинув у совєцьких тюрмах; німця ж Освальда Бургардта (письменника і поета Юрія Клена); великого митця, вірмена Сергія Параджанова. Або росіянина Михайла Волобуєва – видатного вченого економіста. Та, багатьох інших. Серед них не забудемо й справжнього українця, чеха Вінцента (або Вікентія) Хвойку (1850–1914).

Початок власної історії має неабияке значення для будь-якого народу, для нашого ж – особливо. Бо, нагадаємо ще раз, – він довший час, хоч і не своєю волею, але був позбавлений всього. Пограбований і з власної історії, якою щедро дотачали знизу, заради її продовження у минуле, – грабіжницьку історію Московщини.

Саме початок, сиву давнину української історії – древню Кимерію та її попередників, і відкрив світові Вікентій Хвойка; який не був, навіть, істориком чи археологом. До Києва він потрапив випадково та трагічно. Десь 1875 він знайомиться у Празі з українською родиною Олександровських та закохується в одну з їх дочок. З ними він 1876 приїздить до Києва, але його наречена раптом захворює та помирає. В. Хвойка полишається у Києві, але вже ніколи не одружується; бували колись і такі люди…

Тим часом, постійна війна Росії проти всього українського – набирає нової сили. Після указів П. Валуєва хочеться чогось більшого. Рік 1876 – то рік Емських указів імператора Алєксандра II. В них іще раз заборонена українська мова, що заборонялася й раніше, але й усе інше: українські співи та театр. Українці повинні або зросійщитись (у них це називається «обрусєніє») або оніміти. Уже гучно відсвяткували «тисячєлєтіє Росіі», не зважаючи на те, що цю назву, займану від учених німців та златинізовану, ница Московія почала ліпити до себе менше, як двісті років тому, за Петра I, а власне з 1721; з року проголошення імперії. Але, як пригарбати собі ще й усю історію Київської Русі, то – чому б і ні? Щоправда, все це виглядає так, якби хтось святкував би Н-ліття США, відраховуючи його не від 1776, а… скажімо – від висадки Юлія Цезара у Британії; щоб солідніше виглядало. Але, то є світ здорового глузду, а тут – одвічне царство російського безглуздя; «особий путь Россіі», як вони кажуть. А ще, як кажуть прості люди: «поганому виду – нема стиду»…

Проте, на притульному Київському Подолі, де В. Хвойка набуває собі невеличкої садиби, – живуть прості люди, що про всю оту шовіністичну метушню, можливо, й не чули. Бо, вони ж нікого не грабують не утискують та не зросійщують. Не мають поняття, так само, про якісь там Емські укази: розмовляють та співають як хочуть. Бо, поставити до кожної хати москальського жандарма – того не в стані й сам «самодєржєць всєроссійскій». Всі ці добрі українські люди незмірно подобаються молодому чехові, як і вся їх країна. Він починає вчителювати, навчаючи школярів того, що уміє сам, знає досконало: малювання та німецької мови. Сам він – селянський син з Лаби, та хутко набуває слави як садівник, заробляючи для Росії медалі Французької академії на Всесвітній виставці в Парижі. Але, не в цьому ще сенс його життя, та не в цьому його вбачає він сам. Людина інтелігентна, молодий чех близько зходиться з відомим істориком В. Антоновичем, великим підприємцем Б. Ханенком та іншою українською інтелігенцією Києва. Задуми є, вони великі та честолюбні. Але їх здійснення приходить не відразу; воно поглине ціле життя.

Перші відомості про те, що принесе йому згодом світову славу, – знаходимо у листі до батьків у Чехію, від 5 квітня 1891. Там він пише про це, основне в його житті, в наступний спосіб:

Наступає пора, коли я зрідка буватиму вдома, бо буду дивитися по різних місцях давнє минуле, а саме – перші сліди наших слов’янських пробатьків. Як далеко я в цьому встиг – покаже час, бо праці полишилось іще багацько. Багато, однак, з мого боку вже й зроблено.

А зроблено ним було – й насправді багато.

Якби він обмежився в археології тим, що відкрив стоянки полювальників на мамути на Кирілівській вулиці в Києві (1893), або розкопами часів Ольги та Володимира у Білгороді (1912), – то й тим уже, незаперечно, увійшов би до історії науки. Та, не це стало головним його відкриттям. Бо, він відкрив велику країну минулого – Кимерію.

Підкреслимо, що формально В. Хвойка, що не отримав належної фахової освіти, – може вважатися дилетантом, звичайним археологом-аматором, але… й це непогано. Дилетантами-аматорами були й такі всесвітньо відомі люди, як Е. Ботта, Г. Лейярд або чи не найвідоміший з них – Г. Шліман. Вони теж багацько чого знайшли, важливого та цікавого, але їх методи… вони, часом, не порізнювалися від методів звичайних шукачів скарбів. Не таким був, з самого початку, зазначимо це, Вікентій Хвойка. Він відразу, якось непомітно хутко стає не тільки фахівцем справи, а й починає розвивати та досконалити саму методику археологічної науки. Принаймні, він першим уводить до неї деталічний опис оточення знахідки, визначення її точних координат на плані розкопів, обов’язкове її фотографування на місці знаходження, цих новацій буде оцінене в належний спосіб уже після нього.

Але, головним у його житті стало те, що було непорівняно вище від будь-яких матеріальних знахідок, навіть найсенсаційніших, про це ми вже пригадали вище: він відкрив цілу епоху минулого, велику цивілізацію. Загалом – цілу країну минулого – древню Україну або трипільську Кимерію, старшу сестру античної Еллади, – колиски європейської культури.

Здійснив саме те, про що й писав у наведеному посиланні з листа до батьків: відкрив найстаріші корені слов’янських, а радше – взагалі, індо-європейських народів. Повторимо ще раз: велику культуру, цілу цивілізацію. За місцем першої знахідки, перших її слідів, він охрестив її Трипільською культурою, так вона зветься й сьогодні. Вражає проникливість нашого великого вченого, що вже тоді цілком слушно визначив зміст, місце та значення Трипільської культури для історїї Європи та цілого людства. Хоч і знав про неї значно менше (що поробиш – стріла часу!), ніж через сто років пошуків та досліджень знаємо про неї ми.

Совєцькі часи були, як відомо, вищою фазою розвитку російського імперіалізму. Це позначалося, в першу чергу, на ідеології, та не могло не позначитись на науці: імперіалізм – є імперіалізм. А Трипільська культура не мала цінності для підкріплення всесвітніх амбіцій імперії, отже… Відкриття та дослідження Хвойки, хоч і не були повністю забуті, але посувалися теж досить мляво. Та так, щоби, не дай Боже, – не підкреслити, бува, багатотисячолітню неперервність історичного процесу в Україні. Скоріше, якось відокремити, ізолювати в часі Трипільську культуру від подальшої української історії. Обмежити її тим, що можна використати для «славной історії Россійской» – княжим Києвом. Бо, скажімо, навіть пристосувати «для вєлічія Россіі» хоч би дійсно велику попередню історію Гунського каганату, – набагато перевищувало інтелектуальні можливості імперії. Навіть попри отих антів на їх моноксилах, від Б. Рибакова. Про яких потім прохопиться й Д. Ліхачьов: «анти – предки русских».

Все просування вперед у дослідженні Трипільської культури, трималося радше на зусиллях нечисленних місцевих ентузіастів.

В. Хвойка відкрив та пізнав переважно сільську Кимерію, з її біленими хатами та круторогими волами, але – вона була й міською; тоді, ще три тисячі років тому; найстаріша, поки, міська цивілізація у світі. Набагато пізніше навідав нашу країну Геродот. Тоді відходила у минуле навіть пам’ять про Велику Кимерію, а сама вона стає за шість – сім віків п. н. е., – не менш відомою Скитією. Геродот із великим здивуванням описав нам скитське місто Гелон, десь на Лівобережжі, можливо, – Бельське городище на Ворсклі. Він досить впевнено твердить про стіни, довжиною в 25 км. А то є розміри сучасного Відня або Риму. Підкреслимо знову, що багато сторіч не було в Європі міста, рівного Гелону; бо Рим сягне таких розмірів тільки через півтисячоліття, за часів імператора Августа. Але, чим же був великий Гелон? – останнім містом Кимерії, чи першим містом Скитії?

Бо, набагато раніше від Гелона існувало кимерійське місто, від якого полишилося Майданецьке городище на Київщині. Його, вже по війні відкрив із повітря другий ентузіаст, військовий топограф К. Шишкін, який теж присвятив себе трипільським дослідженням. Городище було – не одне.

Майданецьке городище було залишком величезного міста, десь площа сучасного Будапешта або Парижа. Найбільш відоме, поки, з міст Кимерії, якому й пару тисячоліть потім не буде рівних у світі. Зауважимо, що в порівнянні до кимерійських міст, інші прославлені міста початків цивілізації, – Ур, Кіш, Лагаш у древньому Шумері – то лише невеличкі містечка.

Такою була вона, європейська прабатьківщина індо-європейців, мало не вимріяна колиска людської цивілізації, леґендарна Атлантида: древня Україна.

Доповнення 5 Леґенда Геродота та далекий Уельс

«Батько історії» Геродот, перебуваючи в давній Україні та описуючи нам тодішніх скитів – наче не погрішив проти правди там, де ми можемо це перевірити за незалежними джерелами. Хоча би описуючи нам похорон скитського конунга; подібне ж описує нам «Едда» ґотів та гунів. Хіба, тільки, що він забув пригадати (або не знав), що люди, які йшли разом із конунгом, навіть служки, – давали на це свою згоду. Пригадайте, як в «Едді» помираюча Брюнгільд умовляє двох своїх улюблених служниць піти з нею у небуття. Та, як вони відмовляють: «Навіщо? – хіба замало піде з тобою?..» Отже, можна було й не погодитись? – чи, може з часом пом’якшились звичаї? Таке – теж можливо.

* * *

Але, є у Геродота ще одна цікава рівнобіжна – коли він займається леґендою про походження скитів, а саме:

Скити кажуть, що їх нарід молодший від усіх інших та виник у наступний спосіб: на їх землі, що була безлюдною пустелею, народилася перша людина на ім’я Таргітай; батьками цього Таргітая вони називають Зевса та дочку ріки Борістен. Такого походження був за їх словами Таргітай, а у нього народилися троє синів: Ліпоксай, Арпоксай та молодший Колоксай. За них, ніби, впали з неба на скитську землю золоті речі: плуг, ярмо, сокира та чаша. Старший із братів першим побачив ці речі, підійшов ближче, бажаючи їх здобути, але, за його наближення золото спалахнуло. Коли він відійшов – наблизився другий, але сталося те саме. Так золото спалахуючи не допускало їх до себе, але з наближенням молодшого брата все припинилося і він відніс золото до себе. Старші брати зрозуміли значення цього дива та передали молодшому царство.

Від цих трьох братів і пішли, за Геродотом, різні скитські народи, яких він і перелічує.

Читач, можливо, вже помітив, що до походження скитів має відношення лише досить дивна версія появи на світ Таргітая, а все інше… То є радше небесне виправдання права мінорату, коли все наслідується молодшим сином. На відміну від більш розповсюдженого майорату, коли спадщину батьків отримує старший син. Таке право теж зустрічається деінде серед народів світу, та наведена леґенда є радше вищим аргументом на його користь.

Ґото-гунська «Едда» не містить чогось подібного, а її уявлення про виникнення світу є дещо складніші. Тому дозволимо собі думати, що наведена історія з небесними дарунками, – є ще старого, – кимерійського походження.

Кимеріяни були, майже певно, балтами, а ті – в свою чергу, були родичами кельтів. Від цих, колись чи не найбільш розповсюджених народів Європи полишились сьогодні, як і від балтів, окремі острівці: Ірландія, Уельс, гори Шотландії. Щодо Уельсу, то процитуємо відомого експерта – Джеймса Фрезера:

Древній закон Уельсу передбачає, щоб «підчас поділу маєтку поміж братами молодший получав маєток (tyddyn), всі будови та вісім акрів землі, а також сокиру, котел та сошник».

(Дж. Фрезер, Фольклор в Ветхом завете, Москва, 1985, с. 197)

Далі автор додає, що сліди подібного права мінорату збереглися у Бретані, Фріслянді, острові Борнгольм та Нижній Саксонії. Як збереглися й на сході, у тюрків та монголів. Все це, можливо, дає нам увесь шлях принесення звичаю на захід, від українських степів та по гірський Уельс (але, лише за тієї умови, що там не було подібного звичаю ще за кимерійських часів!). Того самого кельтського острівця, з яким свого часу так мордувалися англійці, приєднуючи його до британської корони. Та так, що навіть її майбутній спадкоємець отримав титул принця Уельського…

Щоправда, у складі сакральних речей в Уельсі відсутнє ярмо, але три останні – практично тотожні.

Тому, будемо вважати це за підтвердження (принаймні – часткове) версії Геродота, та не тієї, про походження скитів. А просто того, що з приходом скитів – «світлих асів» Едди, – частина кимеріян пішла на захід, дійшовши згодом далекого Уельсу. Знялися з місця не всі, бо хтось мусив полишити нам балтицьку основу нашої української мови. Але пішло, мабуть, чимало, як і тисячу років потім, після Гунської війни 375.

Їх шлях, якщо це вони полишили цей звичай дорогою, теж простежений автором досконало: долини Вісли, Одри та Лаби, потім на захід, узбережжя, до найвужчого місця Англійського Каналу, де з берега континенту видно на обрії білі крейдяні береги Англії.

Шлях, яким скористалися пізніше (після 375?) донські ґоти – дани, полишивши по дорозі свої національні кольори, білий та червоний, – Білорусі, Польщі та Латвії.

Доповнення 6 Рим

Рим – то не лише місто, то була ще й величезна імперія, на свій час перша потуга світу на його Заході, держава загальною площиною десь більше від 2,5 млн. км кв. та безліччю провінційних міст, менших від Риму. Варто підкреслити досить рівномірну загосподарьованість і провінційних міст імперії, всі вони мали добрі водогони (акведукти), терми (громадські лазні) та цирки. Не було проблем у сполучення столиці з провінціями, куди вели з Риму добре вимощені широкі дороги.

Порівняння зі Скитією, яка в Ґотських війнах (250–278) зуміла повернути собі Дакію, – не на користь варварів. Скитія обіймала на той час (разом із Дакією, стало), десь 1,5 млн. км кв., відповідно – не так густо заселених; була радше сільською країною. Для неї Дакія становила десь 20 % загального терену, в той час як для Риму – всього якихось 10 %. За населенням порівнювати не будемо, бо нема на це вірогідних даних, але за цим параметром порівняння буде ще більше не на користь Скитії. До того, на час Ґотських воєн вона складалася з трьох союзних держав, об’єднавшись (хоч і не так, як централізований Рим) тільки після війни 375.

Рим та Скитія не були єдиними потугами античного світу. На півночі від Дунаю, за Limes Germanicum, лежали землі ґерманських народів, родичів та союзників скитів, теж десь не менше 1,5 млн. км кв., залюднених не менш від Скитії. А на схід від Риму, за Єфратом, розлягалися землі вірменів і партів, поруч із певною мірою порідненою до них старою потугою Ірану (сьогоднішні розміри – 1,63 млн. км кв.). А ще, десь на далекому заході Європи, існував на той час останній уламок великого колись світу кельтів (які не одного разу брали й Рим) – острів Ейрін. Таким був на початку нашої ери розподіл сил у безпосередньому сусідстві Римської імперії.

Але, перейдемо до Риму, як такого: Риму-міста.

Сучасна археологія відкриває нам перші поселення на окраї Етрурії, горбах Палатіну, – ще десь з 10 ст. п. н. е., але римська історія відносить нас до року 753 п. н. е., – заснування міста леґендарним Ромулом. Місто з часом виросло на державу, потім на імперію а з 476 року н. е., – імперія знову зредукувалася до королівства.

Але, чим же він тоді був, отой Рим, із яким так завзято змагалися наші предки? Та на якого, без обложних машин та з п’ятьдесят тисячами кінних візіґотів – заніс свій ґотський меч непереможний конунг біженців на екзилі – Аларіх.

Він, десь на рубежі нашої ери, був реконструйований та відбудований. Як казали тоді сучасники, – з Риму дерев’яного – постав Рим мармуровий. Юлій Цезар уже мав план капітальної перебудови міста, але… Його знайшли надто вже далеко ідучим та дорогим, та був реалізований більш скромний проект Августа (30 п. н. е. – 14 н. е.), за яким зберігалися старі архітектурні пам’ятники та капітально перебудовувалися лише житлові квартали.

За переписом та загальною інвентарізацією 74 року н. е., в Римі налічувалося 46 602 багатоповерхових (до 4 поверхів) житлових будинків, 1790 окремих маєтків, 290 складів продовольства та 856 термів (лазні). Трохи пізніше, 80 року відкриється новий цирк Колізей, з еліптичною ареною (велика вісь – 188 м, мала – 156 м), розрахований на 50 000 глядачів. Але, – це дрібниці, бо вже півкілометра розтягується Циркус Максимус, з ареною більше 80 м завширки, призначений для перегонів колісниць.

Рим мав добру систему водогонів та розлеглу міську каналізацію, і не знав масових пошестей. Лише набагато пізніше дасть про себе знати звичай вживати на труби та дахи легкотопкий свинець, та в пізньому Римі шаленітиме пошесть свинцевих отруєнь. За Августа в Римі живе більше 2 млн. людей (тепер – не більше), а пізніше, в ті часи, що нас цікавлять, коли столиця знаходиться в Равенні, – він дещо знелюднює, але все ще є та полишається найбільшим та найзалюдненішим містом імперії.

Якісь укріплення навкруги Риму в часи Августа були просто відсутні, – старі розвалилися, а нових не будували, Римові давно ніхто не загрожував. Втім, перший дзвінок звучить іще за Августа, коли 9 року н. е. ґермани знищують під Тевтобурґом три римські легіони разом, 11 % римської армії, та всі побоюються, що вони – окрилені успіхом – підуть походом на безборонний Рим. Але, того разу якось обходиться, а переможні війни Траяна – іще далі відсувають від Риму загрозу варварського наїзду.

Однак, час іде, та за імператора Марка Аврелія (161–180) Рим турбується посиленням держави маркоманів конунга Маробода на півночі, і превентивно нападає на неї. Наслідком було спустошення Балкан та Північної Італії: цього разу варвари вже зовсім недалеко від столиці. Така сама загроза виникає й підчас іще більш нищівних Ґотських воєн (250–278).

Проблема укріплення столиці імперії загострюється з кожною новою війною зі скитськими варварами, та цезар Авреліан (270–275) – нарешті приймається за її вирішення. Він сам брав участь у Ґотських війнах, дослужившись до генерала кінноти, та до влади його привели іллірійські легіони. Нові мури Авреліана простяглися більше, як на 20 км та оточили все місто. На них було побудовано 40 великих башт, а поміж ними – по десятку менших. Вперед, за стіни, було винесено десь 6900 допоміжних бастіонів та шанців. У мурах було 16 великих воріт, що виходили на дороги імперського значення («віа») та 12 менших. Фортеця – не до здобуття.

Немало від цих мурів (крім північної частини) та десь 11 брам, дотривало до наших часів.

Одне слово, другого такого велетня – міста всіх міст, можна було на той час відшукати, хіба що у далекім Китаї – «країні серів» Амміана Марцелліана; а може – й десь в Індії.

Не дивно, що весь тодішній світ відгукнувся на перемогу Аларіха Балта та його відважних людей. Особливо ламентували з того приводу «Урбс капта!» – «Місто – здобуте!», – батьки церкви. Вбачаючи в цьому, як звичайно, – покарання за гріхи минулого. Яких, що там казати, за плечима Риму було таки чималенько. Та от – не тих, мабуть, що вважали гріхами «батьки церкви»…

Доповнення 7 Голос вітру

Моря, як і степи, роз’єднували лінивих та байдужих, але поєднували енергійних та діяльних. «Голос вітру» – то не винахід автора. Так назвала свою книгу про епоси та фольклор народів Тихого океану професор Катарина Луомала (Гонолулу, 1954). Саме таємничий голос морського вітру, вважає вона, кликав цих людей все далі у безмежні простори найбільшого з океанів світу. На винайдених ними подвійних суднах, це таке щось, як міцно з’єднати поперечинами два ґотських дракари, – вони з часом заселили всі тисячі островів Великого океану; та не тільки. Часом, іще минулого століття, вони вирішували навідати родичів за кілька тисяч кілометрів та плавали до них, тримаючи курс по зірках. Та, завжди виходили куди треба. Так було на далекому сході. А, як же було у нас, дещо раніше?

Коли скити прийшли зі сходу до Кимерії, на південь від неї здавна розлягались замешкані землі Середземномор’я, які добре знали кимерійський вікінг. Скити, як пізніше гуни, хутко освоїли мистецтво мореплавства та показали себе у Ґотських війнах із Римом.

На північ від них простягалася безмежна європейська тайга, рідко заселена полювальниками фінського чи балтицького кореня, з їх річковими оселями на палях. Та, великими ріками – Дніпром, Дауґавою й Нямунасом, – скити хутко дісталися Балтику, де теж не було великих просторів, а все ж було мореплавство. Справжнє почалось, коли вони заселили Скандинавію, з її західним та північним узбережжями, що виходили до просторів Атлантику. От тут, уже на норвезькому березі їм судилося стати знову творцями історії, – засновниками океанського вікінгу. Хоч, треба визнати, й не були вони в тому першими.

Західне узбережжя Швеції, що протягується з півночі, від норвезького кордону до порту Ґьотеборґ, є низьке та пологе, з невеликою кількістю прибережних скель, але на них є малюнки людей та кораблів, не надто схожих на пізніші ґотські дракари землі Богуслен. Кому вони могли належати: фінам, балтам або кельтам? – важко сказати.

Але, є невеличка зачіпка, є два дещо дивні слова, яких не вадить і проаналізувати. Це зрідка робиться, але часом дає змогу підняти завісу таємничості над подіями далекого минулого. Це фінське слово «пуна» – червоний, та латинська назва краю світу, загадкової землі Туле на півночі – на римських мапах; тепер її відносять до Ісландії, звідки вони?

Ніхто над цим не ламав собі, наче, голову.

Але, повернемося на час до півдня, на Середземне море. Найстарішими його мореплавцями вважаються фінікіяни, які – кажуть, навіть опливали Африканський континент, та написи яких знаходять у Бразилії (якщо це не жарт якого-небудь ученого дотепника). Самі ці люди жили на березі Ханаану, від них і досі полишились міста Тір і Сідон, та звали себе хананеями. Фінікійцями їх називали всі решта.

Походження цієї назви пов’язане з найбільш відомою в давні часи діяльністю людей Тіру та Сідону: вони єдині уміли використовувати краплю червоної барви, яку містить у собі один не надто розповсюджений молюск, – для барвлення тканини. Простіше кажучи, виготовляли отой уславлений пурпур, який користувався таким попитом у можних того часу. У грецькій мові така пурпурова червень позначалася словом «фойніке», яка й стала згодом розхожою назвою фінікіян або хананеїв. У мікенських написах це перетворюється вже на «понікія», а латиною переходить у «пуніке». Спільність кореня може свідчити про те, що назва червоного кольору могла потрапити до фінів саме від римлян, що перемігши фінікіян та зруйнувавши Картагену, – перейняли на себе й торгівлю ханаанськими тканинами. Зауважимо, до цього, що на фінських землях природних квітів червоного кольору, здається, немає.

Не слід, однак, думати, що римляни плавали Німецьким та Балтицьким морем: таке навряд, чи могло бути. Так само, як фінські мореплавці навряд чи колись допливали Риму. Зустрічі могли відбуватись в ті роки, коли римляни все далі завойовували Британію. А, що такі зустрічі мали бути, свідчить наше друге слово.

На римських мапах не одного разу зустрічаємо таку собі землю Туле на краю світу, на далекій півночі. Латиною це слово не тлумачиться взагалі. Значить – не латинське. З другого боку, у фінському тлумаченні – «Тулі» – вогонь; це слово підходить до Ісландії, з якою тепер і ототожнюють історики римське Туле. А це, дійсно, не лише країна льоду, як свідчить нам її сучасна назва, але й країна вогню (тулі); бо вулканічна діяльність там не припиняється, а вулканічне виверження завжди далеко видно з моря, завдяки саме вогню.

Отже, як більш-менш переконливо свідчить назва, – римляни довідалися про острів не від балтів або кельтів, а саме – від фінів.

Коли українські ґоти потрапили до Скандинавії, вони хутко розвідали те, що було на заході. Але, крім вічного та поетичного голосу вітру, це – бувало, мало й більш буденні причини.

Старе, дохристиянське ґерманське право, – передбачало за провини різні грошові штрафи, часом – досить великі, але не знало тюрми або смертної кари. Найбільше, що можна було отримати, так це повне виключення з-під закону («лаг»), вилучення з місцевої (та будь-якої іншої, у межах данного закону) громади, дожиттєве тавро «нідренга» – недруга. З такою людиною ніхто не мав права спілкуватися чи в будь-який спосіб контактувати. Із окремих громад складався нарід країни та всюди діяв один закон. Подібній людині не залишалось нічого більше, як піти на вигнання; бо, навіть убивство нідренга не обкладалося вирою – штрафом. Не слід думати, що ці люди обов’язково були закорінілими злочинцями, у тодішньому суспільстві таких просто не могло бути; просто, так склалася їх доля.

Зауважимо, що саме подібні люди, вигнанці, розпочали колонізацію Фарерів, Ісландії та Ґренландії, пізніше, якийсь час, і Америки. Пригадаємо трохи саме останнє – відкриття Америки, хоч як далеко не було це від України. Але, не забудемо, що на той час наш Київ був важливою частиною вікінгівського торгівельного шляху Північ – Південь, так званої «дороги до Міклаґарду» (так називали вікінги Константинопіль) та люди півночі почували себе там, як вдома. Тоді це був один культурний світ, та ще й поріднений політично. Дружиною Ярослава (або Юріслейфа, 1019–1054) була шведка, конунгіна Інґіґерд, а зятем – конунг Норвегії Ґаральд Гартраде (1047–1066), що склав голову у далекій Англії, висаджуючи там на якийсь королівський престол свого брата Тусті… Вигнанцями починалась історія північних відкриттів. Батько Еріка Тулвальдсона на призвисько Рауді (Рудий) – Турвальд Асвальдсон, був вигнаний за вбивство із громади Йедерен, біля Ставанґера у Норвегії, та оселився на Ісландії. Коли Ерік виріс, він, із приятелями, необачно втрутився в бійку та якось припустився вбивства. Тоді право визнавало принцип колективної відповідальності, та тінг (суд) у Торнесу оголосив їх нідренгами на три роки (знайшлись пом’якшуючі обставини). Відпливши з Ісландії на захід, у невідоме, вигнанці відкрили Ґренландію та заснували там садибу Браттаглід. Син Еріка, Лейф Еріксон, що прибув до Ісландії з батьком кількарічним хлопцем, тим часом досяг повноліття та вирішив сплавати з Ґренландії до Норвегії, так – дрібниці, за якихось пару тисяч кілометрів, поглянути на батьківщину та поспілкуватися з родичами під Ставанґером. Що й здійснив, хоч і не без певних пригод.

Потім, повернувшись додому, уже з Браттагліду, він відкриє Баффінову землю, Лабрадор та Нью-Фаундленд, де якийсь час проіснує поселення вікінгів, йому є два пам’ятники – у Рейк’явіку, біля паперті височенної Скаллаґрімскірке, як годиться, та в Бостоні, в кольчузі римського легіонера, з голими ногами та римськими ж обмотками на литках; що ж, – Америка є Америка…

Доповнення 8 Бледа і Аттіла

Викладена коротко версія убивства Аттілою свого брата та співправителя Бледи, – виглядає переконливою лише для невігласа, що просто нехтує історію. Наведемо її, за сучасним джерелом:

445 року Аттіла зрадницьки замордував свого брата Бледу. З того часу він був єдиним володарем цілого люду і держави гунів – охоплювала вона тоді простір від Середньої Європи аж по землі над Волгою – і з усією певністю найпотужнішою людиною світу тієї епохи.

(О. Кравчук, Падіння Риму. Книга воєн, Варшава., 1978, с. 152–153)

Тут з абсолютною чіткістю вимальовується мотив (та – не абиякий!) – вбивши співправителя – стати єдиним володарем цілого люду і держави: аргументація, здавалося, – не до спростування. Однак… Нагадаємо, що каганів обирали (то були вже п’яті вибори) на зборах представників народів країни, хоч і дожиттєво. Каган міг назначити собі помічника, співправителя, який виконував свої обов’язки доти, доки на це була воля кагана.

Оскільки ні каган – убивши співправителя (навіщо?), ні співправитель убивши кагана, – не могли ні на що розраховувати, крім утрати авторитету в очах народу, у них – це очевидно, не могло буди жодного мотиву. Отже, в історії відсутнє головне – мотив убивства. Як брат йому чимось не догодив – він просто перестав би бути співправителем. Не треба плутати, це ж вам не імперія, це правова держава – каганат.

Тому дозволимо собі з повною певністю твердити, що й уся історія «зрадницького вбивства» хана Бледи каганом Аттілою – не заслуговує на жодну довіру: є черговою римською брехнею. Наведемо деякі прецеденти; прецедент не є аргументом, але за давністю справи правда про неї навряд чи буде колись вичерпно доведена.

Пригадаємо скритовбивство конунга візіґотів на вигнанні, Аларіха Балта та аттентат на його наступника і швагера, конунга Атаульва – незаперечну роботу Риму. Для порівняння пригадаємо й те, що відбулося потім на сході, поруч із іншою імперією – Китаєм. Колись там над міру зріс та посилився Східно-Тюркський каганат, це сталося за Бюльґе-кагана та його співправителя і воєначальника Кюль-тегіна, молодшого брата Бюльґе. Цей останній був отруєний 731 китайськими агентами; Бюльґе був отруєний ними 734, власним міністром, якому китайський імператор пообіцяв величезний хабар.

Історичним та неперевершеним зразком китайського лицемірства полишається зворушливий лист співчуття з нагоди смерті Кюль-тегіна від імператора на пам’ятній стелі на березі Орхону.

За самим Аттілою всі 19 років його влади – полювали візантійські скритовбивці, поки не домоглися свого. Всі записки ретора Пріскоса, цитовані Йорданом, – це розповідь про черговий невдалий замах на життя Аттіли. Красномовним фактом є те, що по смерті Бледи в Гунії не зменшилася шана до Аттіли, а значить… Значить певно, що його вбивство було не справою Аттіли, а ромеїв.

Імперія, то не тільки постійна загроза агресії, то ще й неперевершена підлість. Спокійним за себе може бути лише той із сусідів імперії, хто спроможеться остаточно зрівняти її з землею.

Завоювання Цезарем Ґаллії та Британії рясніє римськими замахами та атентатами. Їх ціллю незмінно бували місцеві варварські конунги, що очолювали опір загарбникам. Не одного разу намагалися вбити підчас Маркоманських воєн і конунга Маробода; скритовбивців направляла рука імператора-філософа, поштивого Марка Аврелія.

З другого боку, з тієї чи половини римських (та – й візантійських теж) імператорів, що померли не власною смертю, – лише один загинув від руки варварів – Валентиніан III. Але, то було суто приватна справа: помста двох гунів за вбивство їх побратима, римлянина Еція Флавія. Варварські правителі римських не вбивали, в чому ж справа?

Нема сумніву в тому, що варвари гребували подібними аморальними засобами взагалі; хоч, могли би – чому ні? Але, загалом… Вони ще й добре розуміли повну безглуздість та марність подібних дій. Адже, на місце одного людського сміття, посадженого або сенатом за сенатських розмірів хабарі, або проголошеного легіонами, – сяде таке саме інше, ну, і що? – що від цього зміниться? Чи може, бува, імперія під іншим цезарем – відмовиться від грабунку? Ні, вони добре розуміли, що імперію треба знищити цілком, разом з усіма її інститутами та атрибутами, а не розмінюватися на дрібноту. Що, на міру своїх сил – і робили.

Доповнення 9 Ланґобарди в Італії

Як ми вже писали, після Великодня 1 квітня 568, нарід ланґобардів, загальною чисельністю у десь 300–500 тисяч людей, – подався на південь слідами Аттіли, через Альпи Юлійської Крайни. Вступивши до Італії вони займають Верону, але не можуть відразу здобути Кремону, Мантую, Падую та П’яченцу, а на осаду Павії піде аж три роки. Там, у Павії, вони поставлять свою столицю і до 571 завойовують Тоскану та просуваються далі.

Одночасно, року 569, Італію навідують пошесті та голод, її загальне населення зменшується десь до 5 мільйонів. Ланґобардам дістається найулаштованіша, без посух, північна половина півострова, лише осторонь у Равенні – полишається візантійський управитель, а у Римі сидить папа – голова усім християнам. У своїй державі ланґобарди вважають вільними громадянами лише себе; всі інші є рабами завойовників. Таке щось, як шлюби з римлянами – категорично не допускаються; виключенням є тільки залишки остроґотів, або інші ґермани.

Все це – не плід расистських упереджень, а просто звичайне небажання негайно розчинитись у місцевому населенні, зберегтися як нарід, нація.

Якщо їх попередники в Італії, остроґоти Теодоріха Великого (493–526) не вистояли проти ромеїв з причини чвар та зрадництва, то з ланґобардами на початку було не ліпше; типово ґерманська риса, надто знайома нам із усієї наступної історії України.

Конунг Альбоїн, що привів нарід до Італії, був убитий 572 внаслідок змови, яку очолила, кажуть, його дружина Розамунда. Старий переказ твердить, то була помста за те, що Альбоїн примусив її одного разу випити вина з оправленого в золото черепа її батька. Його син Клеф був убитий два роки пізніше, встигши завоювати Емілію та Умбрію. З їх населенням він, кажуть, не клопотався, переважно його вирізавши. Не слід беззастережно вірити римським або ромейським джерелам, але є й незалежні свідоцтва того, що він був людиною жорсткою та безоглядною. Впродовж наступних 10 років окремі конунги, голови кланів, так і не могли дійти згоди щодо спільної влади; хоч не було й безвладдя: 578 ланґобарди навіть обложили Рим.

Папа Пелагій молив тоді кайсароса ромеїв втрутитись, але тому було не до цього: він сам на той час воював із аварами, союзниками ланґобардів. Кайсарос не взяв навіть від папи надісланих йому 300 фунтів золота, порадивши краще віддати їх ланґобардам та на час відкупитись; що папа з успіхом і зробив.

Нарешті, 584, королем обирають Автаріса, сина Клефа, який проправив 6 років. Він завоював Калабрію та відбив першу інвазію франків. Року 590 Автаріс одружується з баварською принцесою, красунею Теоделіндою, яка потім, по його смерті, вийшла заміж за конунга Туріну Аґільульва. За них були завойовані Кремона, Мантуя, Падуя та Перуджа, а 593 ланґобарди знову починають облогу Риму.

Але, цього разу хитрий папа Григорій, прозваний за це згодом Великим, схилив, ніби, католичку Теоделінду повертати у католицтво своїх аріанських підданих. Так зникає остання аріанська церква в Європі. Так, більш людяне та гуманне аріанство – не вистояло перед католицтвом; як згодом це останнє подекуди піддається більш радикальному реформаторству.

Щодо аріанства, то переважає переконання, ніби його обрали тому, як пише сучасний історик, що:

«…войовнича ґерманська меншість, яка вступала завойовниками у римські області, – бажала і через релігію зберегти своє особливе становище та перевагу класу панів над мільйонами підкореного римського населення».

(І. Бона, Зоря середньовіччя, Будапешт, 1974, с. 86)

Така точка зору, безумовно, теж заслуговує на увагу, але причини розповсюдження аріанства могли бути й простіші. Справа в тому, що вся ця «войовнича ґерманська меншість» аріанської віри – вандали, візіґоти, ланґобарди, остроґоти, алани – походила зі Східної Європи, тобто, як не з самої Скитії – то зі сфери її впливів. А там християнство, та не оте католицьке, імперське та непримиренне, а первісне апостольське (та, ще без отого дивного догмату Трійці, як і аріанство!), – було відоме з часів апостола Андрія, хрестителя ґотів, отже… Куди ж було податись прибічникам александрійського пресвітера Арія, засудженим собором у Нікаї 325, – як не до віротерпної християнської Скитії? – таке пояснення видається простішим та природнішим.

Леґенда, знову ж, твердить, що на честь перехрещення «єретиків» до «правої віри» та наступного миру поміж єдиновірцями, – папа подарував ланґобардам їх залізну корону, виконану, ніби, з одного з гвіздків Розп’яття; а самій Теоделінді – золоту курку з курчатами. Як із одного гвіздка вийшла ціла корона (яка б там не була), то слід гадати, що гвіздок був таки чималенький. У році 616 Теодолінда удовіє, але продовжує правити регенткою неповнолітнього сина Адальвальда. Але, незабаром конунги ланґобардів, які так і не дарували їй перехрещення, – відстороняють «чужинку» від влади, хоч і дозволяють їй будувати нові, угодні Богу католицькі церкви.

Адальвальд (616–626) та його наступник Арівальд (626–636) – царювали мирно, та не додали нічого істотного, ні до історії, ні до теренів Ланґобардії (звідси сучасна перекручена назва – Ломбардія). Роки безхмарного миру продовжує Ротаріс (636–652), який збирає закони ланґобардів до цілого єдиного зводу. Жодних драстичних подій не відбувається аж до Ліутпранда (713–744), який задумав був знову об’єднати Італію та розпочав це з незалежного папського Риму. Але, черговий хитрий папа якось знову вихабарив мир, та дозволив королеві подарувати собі підримське містечко Сутрі, на другому березі Тібру (Тевере); воно й стало згодом незалежним і досі папським Ватиканом.

Справу Ліутпранда намагався завершити 751 Аістульв, який зайняв Равенну, назавжди покінчивши з ромеями в Італії. Але, цим обурюється папа Стефан II та кличе на допомогу франків, які отримують деякі перемоги над ланґобардами. Нагадаємо, що це вже роки самоізоляції, а може й розпаду каганату в Україні. Справу дещо поправляє Дезідерій (755–774), останній з ланґобардських королів, що заключає мир із франками. Він щиро віддає у дружини королю Карлу (так, так, той самий – «Великий», 768–814) свою третю дочку Ерменґарду, а для сина Адальгіса виклопотує сестру самого короля – Ґізелу. Здавалося би, відкриваються блискучі перспективи.

Але, мир із імперським хижаком – ніколи не буває справжнім миром. Тому й не так сталося, як гадалося. Через рік (чи не зарано?) Карл відправляє Ерменґарду з Аахену додому, ніби з причини неплідності, та заключає військовий союз із папою. Після облоги Павії армією Карла, він примушує Дезідерія капітулювати та приймає на себе ще один титул – короля не тільки франків, баворів, саксів тощо, але тепер і ланґобардів.

Ланґобарди полишили по собі вічну пам’ять, розвинувши в Італії економічне процвітання, не будь-яке зброярство та вищого рівня ювелірне мистецтво. Нагадаємо, що Відродження – не випадково розпочалося саме з Північної Італії, а не з Риму або півдня.

Населення Північної Італії й досі відрізняється більшою систематичністю та працьовитістю, як інтелігентністю. Вони в середньому дещо світліші та вищі на зріст. Все це разом дає їм підстави й сьогодні – більше, як через тисячу років, ставити питання про створення на півночі самостійної держави – Паданії.

* * *

Кілька зауважень щодо кодексу Ротаріса (643). Як було написане в ньому самому, цей кодекс становив підсумок «старих, неписаних законів наших батьків, наскільки їх могли пригадати старі люди». За духом він був суто ґерманським, нам добре знайомим та побудованим переважно на штрафах – грошових компенсаціях потерпілим. При цьому тільки половина штрафу йшла позивачеві, а половина – до державної казни, королю; точнісінько як у Руській Правді Ярослава Мудрого (1019–1054), – переробці старого, догунського, ґотського права. За кодексом Ротаріса перелом ребра вартував 12 солідіс, а вибиття переднього зуба – 16 сол. За убивство напіввільного слуги сплачували 50 сол., за убивство чужого невільника або римлянина – платили 60 сол. Найдорожче вартувало зґвалтування вільної жінки – 900 сол., а її вбивство – 1200 сол.

Як у праві українських ґотів (а потім вікінгів) – були передбачені штрафи за зневагу (чи за нахабство?); зокрема стосовно жінок. Так, за дотик до незнайомої жінки штрафували різно, залежно від місця дотику: руки – 16 сол., плеча – 35 сол., а грудей й усі 100 сол. Що ж, закони цілком цивілізовані, – нам би такі.

За підробку документів відрубали руку. Смертна кара існувала лише за нечисленні злочини: зраду у подружжі, зраду як таку, вбивство слугою пана, бунт або дезертирство з поля бою.

Нагадаємо, що старий візантійський солідіс – 5 грамів золота, вартує сьогодні приблизно 50 доларів США; але, є ще рівень цін. Так от, тоді десь за 10 сол. можно було придбати гайок олив, за 20 сол. – сільський дім, а за 50 сол. – сад або пару звичайних коней. Бойовий кінь зі спорядженням тягнув на всі 100 солідіс. Хоч молодого раба можна було придбати й за 12 сол.

* * *

Захоронення ланґобардів, де б не були, відрізняються великою кількістю ювелів, як і наші скитські. Це пов’язане зі старим ґерманським звичаєм, за яким особисті речі покійного – не наслідувалися, а уходили з ним. Вони, ці захоронення, демонструють нам переважно «аристократичну» групу крови А (до 30 %) та А/2 (до 10 %); найменше представлена група АВ (до 5 %); Імре Ленд’єл). За матеріальною культурою вони наближаються до черняхівської культури українських ґотів.

Доповнення 10 Іран

Аби ліпше зрозуміти події часу, зокрема – світову війну 600–629, нам слід знати попередню історію Ірану, хоча би з часів шаха Кавадха та революції мага (жреця) Маздака. Цей останній зумів так приборкати шаха до власних рук, що здійснив перший відомий в історії комуністичний переворот. Ідеї були не надто складні, як завжди у них – розподільчі, – забрати в одних та віддати іншим: «всє подєліть!» Та й поділили: навіть жінок. Але, щоб не посваритись з іншими, чоловік, що заходив до якоїсь жінки, скористатись своєю часткою суспільної власності, – полишав на ґанку свою шапку, щоб не з’явились, бува, інші претенденти на «суспільну власність»,

Може саме з тих пір, як десь приходять до влади оті, «прогресивні», від «всє подєліть», – люди їх обов’язково запитують: «А, як там воно, панове, у вас із жіноцтвом, – усуспільнювати будете?»

Марксисти, до речі, коментували цей пункт програми Маздака – з повною відповідальністю. Бо, мовляв, перед тим жінка у Ірані була власністю свого пана у гаремі, мало не рабинею, а тепер… Одне слово, на тодішньому рівні розвитку виробничих сил така реформа була прогресивною з усіх точок зору…

Так воно тягнулося собі роками, та країна хутко прямувала до руїни, але підріс тим часом син шаха, Хосров, та все це стало йому все менше подобатись. Але, він добре розумів, що діяти потрібно обережно, та увійшов у довіру самого Маздака. Та й підказав тому скликати з’їзд, чи то активістів, чи то партійних секретарів з усієї країни. Так воно й сталося, та Хосров із своєю гвардією зумів розпорядитися з ними тишком, не викликаючи підозри Маздака. А вже потім покликав його та показав поле, з якого стирчав ліс із 24 000 людських ніг, бо син шаха наказав їх усіх закопати живцем у землю, головою вниз. А потім і самого Маздака наказав обідрати зі шкіри: сувора була країна.

Так сумно покінчилася тоді перша спромога побудувати «світле майбутнє» в окремо взятому Ірані. Після цього, ставши шахом Хосровом I (531–579) він отримав від свого народу прізвисько Анушірван – Блажений. Шахом він був могутнім, непримиренним та войовничим, 540 зруйнував візантійську Антіохію у Сирії, а 562 – в союзі з тюрками, побив на півночі азійських аварів; це й стало безпосереднім поштовхом для їх перебазування на захід. Воював і на півдні та окупував Йємен; тут він зіткнувся з абісинцями, що й собі намагались підбити Арабію. А це, мабуть, і штовхнуло їх згодом до союзу з Візантією. А союз із тюрками проти аварів – так і став випадковим епізодом.

Шах Анушірван полишив по собі добру пам’ять, та ще й потужну, як колись, державу, котру й передав Ґорміздові IV (579–590). Наступний шах, Хосров II (590–628), – був онуком великого Хосрова I.

А тим часом змінився й розклад політичних сил, принаймні, – почасти. Ворогами, сталими та випробуваними, полишаються Абісінія та Візантія; кращий союзник? – мабуть, уже не ближчі конкуренти, тюрки або хозари, а – десь подалі. Скажімо, – Гунський каганат в Україні.

Перелом у світовій війні наступає, коли енергійний кайсарос Гераклейос, розбивши аварів 622 на Балканах, – не йде далі, а повертає свої сили, разом із тюрками, – на Іран, слушно розуміючи, що авари так, відразу, не оклигають. Візантійські та тюркські війська не лише окупували Іран, але й зруйнували усю систему його оборони. Це було недалекоглядним рішенням, продиктованим почуттями а не політичним розрахунком, та – з простої причини: відкрило шлях арабам, які зробили багату ресурсами країну своєю базою, а звідти… Якби не це, певно, що араби не мали би таких успіхів на Близькому Сході та не відібрали б у ромеїв усю Північну Африку. А тоді – багацько чого стало би іншим в історії Європи…

Шах Хосров II загинув унаслідок повстання обуреного поразкою народу 628. Але, ненадовго пережив його й Іран. За наступні 14 років у ньому змінилося 12 правителів. В тому числі – й дві шахині: Буран (630–631) та Азармедухт (631). А, що то є шахині на іранському престолі, де їх не бувало з самих часів леґендарного Ахайменеса (700–775 п. н. е.), засновника держави, – пояснювати не потрібно.

Останнім із сассанідів став Єздеґерд III (632–651) за якого починається арабська інвазія до не лише підупалого, але й безборонного Ірану. Неканий військовими поразками шах тікає на північ, до Мерву, де його на вулиці вбиває арабський мародер, поласившись на золоту заколку плаща; навіть не підозрюючи кого він убив.

Якби ж арабам не вдалося захопити Іран – не було би ісламу і в усій Середній Азії.

II. КИЇВСЬКА РУСЬ

1. Перший літописець

«Нєстор – пєрвий русскій летопісєц», – так його звали завжди, хоч на той час такого слова – «русскій» для позначення якогось народу – просто не існувало; ніким не вживалося. Іще один приклад свідомого історичного шахрайства, але й не випадковий. Частина своєрідної системи шахрайства. А заразом – своєрідна іронія історії.

Бо його темність, невігластво та ксенофобія (страхання чужого) іноді б’ють у вічі. Вони – мало не сучасні, мало – не московські, класичні. Не випадково ж, його там так високо цінують.

Наведемо, щодо цього літописця, деякі опінії совєцьких істориків. От хоча би, так пише відомий академік Б. А. Рибаков:

Із середовища літописців особливо виділяється киянин Нестор (початок XII ст.). Він написав широко задумане історичне введення до хроніки подій – «Повість врем’яних літ». Хронологічний діапазон уведення – від V–VI ст. нашої ери до 860 року, коли руси вперше виступили як сила, рівна Візантійській імперії. Історико-географічне введення Нестора до історії Київської Русі, написане з небувалою широтою та достовірністю, заслуговує на повну довіру з нашого боку.

(Б. А. Рибаков, Мир истории, Москва, 1984, с. 327)

Не відстав від нього й попередник, такий собі лавреат Сталінської премії Б. Д. Грєков:

Нестор зрозумів своє завдання дуже широко, він і переробив, і завершив труд своїх попередників, значно роздвигнув його хронологічні рамки й присвятив багато уваги самому князеві Святополку, затушував темні сторони його діяльності та підкреслив позитивне, – до цього побуджувало його безсумнівно почуття подяки за добре ставлення до Печерського монастиря та за підтримку його програми.

(Б. Д. Греков, Киевская Русь, Москва, 1953, с. 416)

Оцінки – понад високі, але – хто оцінює («а судьі кто»?). Нічого собі, об’єктивний історик: «затушував темні сторони», «підкреслив позитивне»… Як же це все знайоме! Не літописець – совєцька людина! А це ще й питання довіри до наступних істориків. Але, саме в цьому, як ми переконуємося, – справи є понад кепські.

Видатний римський історик Амміан Марцеллін писав колись: «Історик, що свідомо замовчує якісь події – творить не менше шахрайство, ніж той, що пише про події, яких не було». Це дійсно так, та годі шукати якісь попередні історичні події в літописі Нестора. Там їх просто немає. Згадується для чогось Траян; потім – Олег. Між ними промайнуло сімсот років, а – де вони? – проміж них – наче нічого не було. Хіба, що отой дурний анекдот про аварів. Пишеться все це, зверніть особливу увагу, в тому самому місті, яке було першою столицею середньовічної наддержави Європи з 375 року; було, багато років і потім. Не згадується й словом – про Аттілу; згадується, однак, про Траяна. Це виглядає дослівно так, якби в Римі – уявляєте? – ніхто й ніколи не чув би про Юлія Цезара або про Августа, ганьба світового рівня, чи не так? Що це, – темнота, невігластво? – так, є й вони. Але, може то й свідоме шахрайство, – хто знає… Бо, про тих же Аттілу та Бояна є надвишок відомостей по візантійських християнських джерелах, але… З другого боку – Нестор буває, часом, аж дивно сучасний.

Ми, в Третій російській імперії – славетному Союзі Совєцьких Соціалістичних Республік, – звикли жити в оточенні ворогів. Це, до речі, так і звалося – «вражєское окружєніє». Чимало їх було, пригадаємо: «польскіє пани» (або «бєлополякі»), «руминскіє боярє», «бєлофіни», «нєдобітиє японскіє самураі» (колишні «макакі»), «нємєцкіє фріци», «англо-амєріканскіє поджігатєлі войни»… Це останнє дещо свідчить про «кризу жанру», бо надто вже довге та до того – вкрадене у колишнього союзничка Гітлера. Це – щодо «врага унєшнєго».

Були й інші – «враг унутрєнній»: «жідо-масони» (потім – «сіоністи»), «хахли-бандєровци» (в минулому «пєтлюровци»), «чуркі»… Нікого, здається, не забув наш «старшій брат», спасибі йому за ласку; дослівно – «нікто нє забит».

Та от – чи не тим самим шляхом, бува, пішов іще «пєрвий лєтопісєц»? Здається, – що там слов’яни? Бо, в них «един язык Словенеск», але – ні, не так воно все просто; поляни – то хлопці як треба, але всі інші… Такий вже мотлох, що уявити неможливо. Послухаємо самого Нестора: «Древляне живяху зверьским образомъ, жівуще скотьскы». Радимічі? – але вони, як і вятічи, – «от Ляхов», – тобто не ліпше від «польских панов» (вони ж – «бєлополякі»), що ж тут доброго? До того ж, усі вони, радимічі, вятичі та северяни, – «одинъ обычай имяху: живяху в лесе, якоже всякый зверь, ядуще все нечисто и срамословье в нихъ…» Тут, бачите, суто римський підхід до природи: вона визнається лише у вигляді дачної; а «дикий ліс» – то «дикі звіри», і все; такі собі, родові спогади про різню в Тевтобурзькому лісі. Тільки от, звідки це все побралося у нашого дрімучого «слов’янина»?

Кривічі? – нащадки великих скирів-«сокир», що дали світові Едекона та Одоакера, а можливо – й Аларіха Балта. Не ліпші й вони, бо: «Си же обычай творяху Кривічи и прочии погани». Отак воно є: мова одна – словенска, а от ґатунок, сортність, – виходить різна.

А, що ж інші люди, які живуть у широкому світі? – «інородци», так би мовити. Ой, тут і зовсім нічого втішного… таке сміття…

Половці? – оті самі, великий нарід кипчаків? – та вони ж: «ядуще мертвечину и всю нечистоту, хомакы и сусолы, и поимають мачехы своя…»

Болгари? – але ж: «ихъ вера оскверняет небо и землю». Християнство, як загальну релігію, прийняв у Болгарії ще Борис I (852–858), іще в часи Кирила та Методія. Але київський невіглас про це ще, за триста років – так і не довідався. Далі він, поґотів, звинуватить їх у мусульманстві…

Десь іще далі – й зовсім погано:

«Въ Вритании же многи мужи съ единою женою спять, такоже и многыя жены съ единым мужемъ похотьствуют и беззаконъныя законъ отецъ творят независтьно и невоздержанно».

Він дуже освічений, знає про весь світ:

Ибо яве таче прилежащим к ним Индомъ, убийстводейца, сквернотворящии, гневливи паче естъства; вънутренейшии же стране ихъ человекы ядуще, и страньствующихъ убиваху, паче же ядять яко иси. Етеръ же закон Халдеем и Вавилоняном: матери поимати и съ братними чады блудъ деяти, и убивати.

Цих, халдеїв та вавілонян, – уже не існує більше тисячі років, але – що це йому?

Отже, ні про кого, крім його полян – жодного доброго слова. Чи не звідси вона, бува, й починається, ота уславлена у світі російська ксенофобія?

Не в ладах літописець із іменами, абсолютно не знаючи, як видно, жодних там іноземних мов (невід’ємна властивість і сучасного «інтєрнаціоналіста»). У нього Олег убиває двох своїх супротивників чи узурпаторів, Аскольда та Діра. Почитаємо, як це було. Олег з’являється у Києві, спливши Дніпром, з малим Ігорем, та:

И приступль подъ Угорськое, похоронивъ вои свои, и посла къ Асколду и Диру, глаголя: «яко гостье есмы, идемъ въ Грекы отъ Олга и от Игоря княжичича; да приедета к роду своему к намъ». Асколдъ же и Дирь придоста; и выскакаша вси из лодей, и рече Олгъ къ Асколдови и Дирови: «вы ни князя, ни роду княжя, но азъ есмъ роду княжа», и вынесоша Игоря, «а съ сынъ Рюриковъ». И убиша Асколда и Дира, и несоша на гору, еже ся ныне зоветьУгорьское. Идеже ныне Олминъ дворъ; на той могиле поставил Олма церковъ святого Николы; а Дирова могила за святою Ориною. И седе Олегъ княжа в Кыеве, и рече Олегъ: «се буди мати городомъ Рускым».

Отже, свідчимо: убивство є, насамперед, підступне – «похорони вои свои», а потім – «и выскакаша вси из лодей». Далі, чи це аргумент для вбивства: – «вы ні князі, ни роду княжя»?

Так само оте, «азъ есмъ роду княжа»; чи є достатнім це все, разом, щоб «седе и княжа» в Києві? Не бачимо й тіні намагання виправдати дії Олега хоч чимось, крім наведених дитинчих аргументів. Чи не свідчить це про повне забуття почуття легітимності (не кажучи про мораль) у новому – княжому Києві, де колись (тільки подумати!) владних осіб обирали всенародно?

Але, повернемося до суті справи. Аскольд (власне Асгольд – Честь Асів), був тоді людиною відомою, волоцюжним конунгом з півночі (неправда, що «не рода княжа»!), з Ладоги (тоді Альдейг’юборґ). У молоді роки – начальником охорони еміра Кордоби в Еспанії, та згадується там і у документах, як «Асгольд аль Дюр». Артікль «аль» і вирішує все, – ідеться про одну особу. Бо до того і Дюр, або Д’юр, – то не ім’я, то ґотською мовою просто «звір», «тварина». Прізвисько конунга Асгольда, якого він, слід гадати, – заслужив.

Цікаво, що літописцеві вдалося, по смерті Асгольда, розділити, так би мовити, добру та дурну частину його природи (як то було значно пізніше з доктором Джекіллом та містером Гайдом у Р. Стівенсона) та поховати їх окремо; конунга у Аскольдовій могилі, а «Звіра» – поза церквою св. Ірини… Зауважимо, що ця дурна помилка, як і наступна, – досі полишається в ранзі «краєугольних камнєй» російської історії.

От і перейдемо до неї, наступної. Самий початок офіційної Київської історії, іще докиївської, автор подає так:

И зебрашася трие брата с роды своими и пояша по собе всю Русь, и придоша къ Словеном первее и срубиша городь Ладогу, и съде старейший в Ладозе Рюрикъ, а другий Синеус на Белеозере, а третей Труворъ въ Изборьсце. И от тех Варягъ прозвася Руская земля. По девою же лету умре Синеусъ Труворъ, и прия Рюрикъ власть всю одинъ.

Пише наш мудрець, як під руку попаде, де «къ», а де просто «к», слово «восвояси» зустрічається у літописі в чотирьох (!) різних варіантах; щодо стилю – коряво та кострубато. Але, все нічого, аби історичні постаті не вигадував.

Звернімо увагу й на те, що ґотське слово «верінг» – варяг, завжди означало жолдака (перекладається – «озброєний»), найманця, що служить за контрактом, за гроші. Але автор літопису (а за ним і російські історики) вживає його виключно як збірну назву для скандинавських народів. Зазначимо, що навіть далекі ромеї – правильно розуміли семантику цього слова.

Друге, що є тут цікаве, так це те, що Русь – то ніяк не самоназва Києва або Київської землі-України: «И от тех Варягъ прозвася Руская земля».

Цікаво також, що звали княжити одного Рюрика, а він і приведи із собою ще двох братів; «на кормлєніє», як у них кажуть. Зазначимо, знову, що такі імена, як Синеус або Трувор, – більше ніде не відомі. Так само, як оті Кий, Щек та Хорив; не вірите – то пошукайте. Та й Рюриковичів було в Росії нічим отих бліх на волоцюжній собаці, а от синеусовичів або труворовичів, – так ніхто й не бачив: ні єдиного. Не дивно, що їм довелося якнайскоріше померти, та – очевидно, іще парубками.

Гадаю, що й тут нема великої складності для досвідченого історика-детектива, та схоже, що літописець переписав відомість із якогось ґотського тексту. Де й писалося, єдино, що прибув кудись там: «Кунунг Раґрік мед сіне гус ок тру верн»; всього тільки. Тобто: «Князь Раґрік (згодом Рюрик) зі своїм домом та вірною дружиною». Нагадаємо, що на той час у ґотських текстах слів не розділювано, а розділювали тільки речення – двома крапками.

Саме в такий спосіб міг він наплутати й з отими трьома братами від заснування Києва. Зауважимо, що за тисячу років ніхто й ніколи над усім цим не задумався: переписували одне в одного. Та так, мабуть, і переписуватимуть надалі: легше – думати не треба…

Слід би розібратися також у тих відносинах, що пов’язували Олега (879–912) та Ігора (912–945). У літопису – читаємо:

В лето 6387 (вважається, що це 879, О. Б.) умершю же Рюрикови, предастъ княжение свое Олгови, отъ рода ему суща, въдав ему на руце сына своего Игоря; бяше бо молодъ велми.

Отже, наступник – то Ігор, син Рюрика: Олег править, як регент. Покладемо, що Ігореві було тоді, скажімо, 4 роки, що він народився 875. Олег править, Ігор підростає. Потім знаходимо повідомлення:

В лето 6411 (903, О. Б.) Ігореви възрастъшю, и хожаше по Олзе и слушаше его; и приведоша ему жену отъ Плескова именем Ольгу.

Ну що ж; парубійкові вже 28 років (а якнайменше – то 25), має право одружитись, але… Справа не в тім, а – чому ж він ще й досі не князь? Чому Олег правитиме ще дев’ять років? А правив би й далі, якби не ота несамовита смерть, якби не збулося провидіння старого вайделота (балтицькими – «мудрий», «знаючий»). Коли по його смерті княжитиме Ігор, йому буде вже 37 років (а якнайменше – то 34)! Так, чи не пізно він заступає на престол? – та пізно. Великий Аларіх в його роки вже скінчив свій життєвий шлях, знесмертивши себе.

Пригадаємо, що Олега не раз іменували «Ольгов-когань». Таким він згадується навіть пізніше, 1187 у «Слове о полку Ігореве».

Ігор та всі його наступники – то були вже просто князі: звичайне династичне наслідування. Їх не обирали, як каганів. Отже, тут ми вбачаємо неприховане прагнення літописця – затушувати корінні, можливо, зміни, що зайшли. Якось невимушено, не привертаючи уваги, – пов’язати кінець каганату після Олега, та початок київського князівства з Ігорем. Чогось він тут, можливо, не домовляє.

В історії корисними бувають аналогії. Повернемося дещо назад, до V ст. Пізній Рим догорав, імперія розвалювалася, розпадалась на очах, цезарі мінялися чи не щорічно. Спостерігаючи цю метушню, командуючий гвардією, подільський скир Одоакер, – приймає єдине можливе рішення. Він, разом із ґерманськими легіонами, зчиняє військовий переворот та свідомо ліквідує Західну імперію, полишаючи від неї те, що є найбільш життєздатне: королівство Італію. Об’явивши себе її королем, він відправляє імперські клейноди Західного Риму – імператорові Сходу, Зенону.

Жодний справжній римлянин так би ніколи не вдіяв. Він прирік би на загибель усе, але ніколи не відмовився би від імперії, від влади. Але, то було чи не єдиним правильним рішенням; приклад варварського здорового глузду. Без римських амбіцій.

Чи не так воно, бува, відбувалося й у нас цим разом?

Після Ґотських воєн 250–278 Рим згасав, та якби не його поділ Діоклетіаном, після якого обидві частини імперії почали якось потроху відроджуватись, – він, мабуть, зійшов би з арени історії ще тоді. Створення Гунського каганату було політичною відповіддю вільної Скитії на виклик із боку двох відроджуючихся рабовласницьких імперій, двох Римів. То була не імперія, тоталітарна та агресивна, але демократичної структури об’єднання багатьох народів перед зовнішньою небезпекою; різних народів. Хоч і створилося внаслідок війни – бліц-крігу хана Белембера. Війни Аттіли не покінчили безпосередньо з Римом, його мрія так і не здійснилася, але підірвали його сили, створили умови для розпаду Західної імперії, який свого часу й стався.

Після нього, каганат мав би спрямувати всі сили на Східний Рим, так само тоталітарний та рабовласницький: так і сталося. Але, вирішальна війна 610–629 – була програна. На відміну від гунів, що повалили Західний Рим, мовчазні та горді розумом авари – не стали тією силою, яка була би в змозі довести до розпаду Рим Східний. А потім, внаслідок власних прорахунків та політики ізоляціонізму – самі стали здобиччю неоримської імперії Карла. Була програна остання війна – 795. Л. Ґумільов сказав би, напевно, що цьому старому народові не вистачило пасіонарності. Після зайняття (втім – тимчасового) франками аварської Паннонії, від гунського каганату остаточно відпала Дакія. А за Ольгова-коганя від нього залишилася взагалі, лише Правобережна Україна.

Олег, останній каган, віддамо йому належне, багато воював, намагаючись відродити великодержаву минулого, знову зібрати її докупи, але… Завоюваннями створюються імперії, а не каганати. Ці останні створюються радше згодою народів: щодо спільної цілі. А, спільної цілі більше не було; власне, була, але люди перестали її бачити.

Досить красномовним є старий переказ, згідно з яким Олег та його воєвода, – когось там перемогли, добре. Але, розглядаючи полонених, вони бачать людей у добрих чоботах. Та й кажуть одне одному: «Е-е-е… та вони усі в добрих чоботах, – такі нам данину не платитимуть! – пошукаємо собі краще лапцюжників…»

А каганатові, до речі, – сплачували щорічні данини сама Візантія. Ходив на неї свого часу й Ольгов-когань, ніби й щит прибив «на вратах Царєґрада»… Але здобич виявилася не по зубах: не та вже була Україна… А бути не в змозі протистояти Візантії, означало їй піддатись; не військово – так духовно. З усіма наступними наслідками.

Істою манією, щодо відродження сили та слави колишнього великого каганату, був охоплений все своє коротке життя син Ігора – Святослав (964–972). Він із молодих років сповідував культ великого Аттіли. Північний ґот (його мати Ольга була з народу ругів), блакитноокий та білявий – він свідомо прийняв зовнішність гуна: запустив вислі вуса та оселедець. Він провоював усе життя, але… часи незворотньо минули. Люди за ним не йшли, а з дружиною багацько не навоюєш. Йому так і не судилося стати новим Аттілою, хоч він і зробив надможливе: повернув до України Леведію; хоч і не зміг повернути Дакію (див. Доповнення 11).

Отже, схоже, що Ігор, наступник Олега-кагана, зробив щось подібне до Одоакера: привів ранг держави у відповідність до її розмірів та політичного значення.

І – останнє. А, чи не були, після появи літопису Нестора – свідомо знищені, ним же, – всі попередні?

Що ж, і це є цілком можливо…

2. Київська Русь

Назва «Русь, – каже нам літописець – не своя, – и от варягов прозвашеся Русь». Чи походить це від назви якогось народу? – можливо. Але може походити й від терміну, що просто означає державу або панування. Пригадаємо в цьому зв’язку латинські «рес», «рекс» або ґерманське «райх». На користь цього останнього свідчить, до речі, та обставина, що часто зустрічаємо термін типу «руська земля», але жодного разу не згадується, відповідно, про якийсь «руський нарід». Це з’явиться – набагато пізніше; та – чи до речі?

Російський історик В. О. Ключевскій розпочинає Київську Русь, дивно, – з теренів. Він пише:

Різноплеменне населення, що займало весь цей терен, увійшло до складу великого князівства Київського, або Російської держави (так, саме так і пишеться: Русского государства, О. Б.). Але ця Російська держава іще не була державою російського народу, оскільки ще не існувало самого цього народу: до половини XI ст. були готові тільки етнографічні елементи, із яких потім довгим та важким процесом виробиться російська народність.

(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва, 1956, т. 1, с. 163)

Бачите, які дивні справи; народу ще й близько не було, а держава цього народу, – вже була!

Чому саме воно туди («до складу») увійшло, автор не пояснює, логіка йому не надто знайома. Поґотів, про Гунський каганат він зеленого поняття не має. А тому дещо, пов’язане з цим, – пояснює на власний розсуд, наприклад:

… наші князі під хозарським впливом любили величатися «каганами».

(теж там)

Або таке щось:

Російський (! О. Б.) митрополит Іларіон, що писав у половині XI ст. похвальне слово Володимирові Святому дає навіть цьому князеві хозарський титул кагана.

(теж там)

Як бачимо, для цього автора, втім – як і для інших, каган, – то радше якась екзотика, назва, займана у хозарів.

Про ці часи й насправді, важко сказати щось певне та визначене, поґотів, вони сприймаються й сучасними істориками стисло за літописом Нестора: однак – маємо й приємне виключення. Прониклива Олександра Єфіменко (1848–1918), – єдиною здогадалася про загальну структуру каганату Олегових часів, і було би несправедливо про це не пригадати:

Іще важливішим є для нас те, що у першому літописі пригадуються князі, які не мають нічого спільного з так званими князями Рюрикова дому: в угоді Олега з греками говориться про світлих князів, котрі сидять під Олегом; у розповіді про помсту Ольги пригадуються князі деревлянські. Князі ці, свідчать згадувані угоди, сидять по містах, а міста утворюють, ясна річ, центри племенних теренів: на теренах сіверян були міста Чернігів і Любеч, у полян, окрім Києва – Вишгород і Витичів, у деревлян – Турів і Коростень. Міста могли виникнути тільки зусиллями великого теренового союзу, а значить їх поява передбачає певну, хоча би й початкову організацію політичного характеру.

(А. Я. Ефименко, История украинского народа, Киев, 1990, вперше, Санкт-Пб, 1906, с.30)

Але, не так воно просто було, можливо, й з отим каганатом; принаймні – тоді.

У записах того часу конунга Гельґі Убивцю Асгольда (882–912), називають «Ольгов-когань», але – чи ж слушно й це? Бо, його утвердження при владі в Києві пов’язується, тільки-єдино, з убивством попередника, конунга Асгольда. Про якісь там формальності виборів, – ми не чуємо. Отже, продовжувати називати очолювану ним державу каганатом, – нема й особливих підстав. Хоча, підкреслимо це, так само нема великих підстав покладатись на свідоцтва «першого літописця», людини, як ми це вичерпно виявили, неправдивої та невігласної.

Не можна виключати й того, що саме Асгольд був останнім легітимним каганом (862–882). А Гельґі, убивши його, став просто засновником чергового норманського королівства; стисло подібного до тих, що виникали на той час на теренах Англії та Франції. Це не є якийсь там норманізм, з тієї простої причини, що норманізм передбачає чужий прихід, а Україна та Київ – іще з давніх давен були пов’язані зі Скандинавією спільною (ґотською) мовою та культурою. Поґотів і літописець пише: «и беша у него словени и варяги, и прочие, прозвашеся русью».

Олег не сидів у Києві а, як твердить літописець, того ж таки 882, навіть не укріпивши влади у Києві, виправився на північ: воювати варягів, чудь, словенів, мерю, весю та кривічів; та навіть узяв Смоленськ. Трошки тут воно не збігається, бо словени, варяги та русь були з ним (за літописом) і раніше, але… А, до того, де чудь, де кривічі, а де меря та веся, однак, – ліпшого джерела не маємо. Вже потім, наступного 883 – він підкоряє ближчих деревлян та сіверян (884); а далі, ще через рік – приєднав і радимічів. Пише літописець, що року 898 повз Київ пройшли угри (оті, під везером Алмошем), але про якісь дії проти них – не пригадує. У першій мадярскій хрониці, «Ґеста Гунгарорум», – про це теж пригадується, але… Там «дентю-модьєр» – донські мадяри, вийшли зі своєї батьківщини року 884, то що ж вони – цілих 14 років мандрували до Києва? До того, пригадується у хроніці про облогу Києва мадярами та наступний мир, із данинами. Про все це в нашому літописі – глухо.

Потім наступає рік 903 та Олег оженює Ігора на Ользі. Нагадаємо, з того дня, як вони, Олег із малим Ігорем на руках, заявилися до Києва, – пройшло рівно 24 роки. Отже, – Ігор уже дорослий. Оженити – оженює, а престола, як це лічить регентові, – чомусь не віддає, ще одна загадка нашої історії.

На 907 припадає леґендарний похід Олега на греків, отой – із прибиттям щита «на вратах Царєграда», та з отима уславленими 2000 кораблів, вицупленими – схоже, з історії Ґотських воєн Амміана Марцелліана. Бо, чому ж тоді, поясніть мені, – тоді було їх рівно 2000, і тепер ті самі 2000? – співпадіння? Але, чому аж таке досконале? Та ще з наступним переставленням їх на колеса. Послів Олега, що пішли укладати мир із ромеями, звали: Фарлоф, Велмуд, Рулав та Стемід; з них троє імен є гарантовано ґерманські, тобто – норманські, інші, правдоподібно, теж.

Миру укладено разом із торговельною угодою про практично безмитну київську торгівлю в Константинополі, та передбачено всі формальності в’їзду киян до столиці, як і регламент їх перебування там. Однак, через п’ять років виникає потреба поширити договір новими статтями, щодо взаємної кримінальної відповідальності за злочини. Деталі угоди показують відносно високу розвиненість тодішнього права. Цього разу виряджується вже 14 послів, серед яких бачимо чотирьох попередніх – Карл, Фарлоф, Велмуд, Рулав та Стемід (тепер – Стемір). Останні імена, теж, переважно ґерманські. Зауважимо, що цього разу імена дещо змінені, але не так, щоб їх не можна було впізнати. Але, не будемо прискіпуватись до темної та невігласної людини, яка навіть слово «восвоясі» пише в різних місцях – на чотири різних способи.

* * *

Того ж 912 помирає «Ольгов-когань», та князем у Києві стає нарешті Ігор; від року їх прибуття минає рівно 30 років.

Загадкою є те, що Олег, буцім-то регент Ігора – за заповітом Рюрика, – не передав тому влади з повноліттям, як це завжди в такому разі передбачене: чому ж власне? До того, й своє княжіння Ігор розпочинає не по смерті Олега (912), а тільки наступного року; дивні справи.

Зі смертю Олега починають бунтувати деревляни, але Ігор замирює їх 814 та накладає данину, більшу від Олегової. А ще через рік літопис повідомляє про печенігів (перекручене «беш-ень» – п’ять народів), що приходять із Кипчацького степу.

Що там цього часу поробляють підкорені Олегом варяги, чудь, словени, меря, веся та кривічі, – літопис тактовно промовчує.

Ігор щосили пнеться не відстати від Олега, хоч і ніяк не дорівнює йому, – організує новий похід на Константинопіль. Спочатку все наче йде добре. Як пише літописець:

«ихъ же (греків, О. Б.) емъше, овех растінаху, и другія же, сторожи поставьляюще, стрелами расстреляху; и изъламляху, опакы руце связавше, и гвозды железны посреде голов вбивахуть има.»

Втім, за які це провини – літописець не згадує. Зауважимо, що коли свого часу Аттіла та Бледа зі своїми військами «пустошили Тракії», – на щось подібне не жалілись навіть вразливі візантійці. Але, всьому приходить кінець, та ромеї починають палити Ігореві кораблі «грецьким вогнем», разом із командами, та їм приходиться терміново забиратись: не все так добре закінчується, як починалось.

Честолюбство Ігора не проходить безкарно: переглядається угода з Візантією. Тепер вона містить низку суто політичних статей, невигідних для Русі. Так, по-перше, ромеї закріплюють своє право на «Корсунську землю» – Крим, де тепер, в жодному разі «да не имудь власти князи Рускыи». По-друге ж, тепер Русь не має права навіть зимувати у гирлах Дніпра. Таке щось, то істотні поступки Візантії, абсолютно немислимі за часів каганату.

Навіть київські купці не могли вже більше зимувати в Константинополі; було істотно урізано також їх загальні права.

Російський історик, щодо етнічного складу посольства, не висловлює жодних сумнівів:

У переліку 25 послів нема жодного слов’янського імені; із 25 або 26 купців тільки одного або двох можна визнати слов’янами.

(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва, 1956, т. 1, с. 165)

Що ж, цілком слушно…

Після поразки під Константинополем, дружина натякає Ігореві, що люди обносились у поході, та непогано б чогось стягнути з отих, одвічних бунтівників, найближчих деревлян, за якими не треба подаватись аж за море. Ігор погоджується та виправляється до Іскоростеня з дружиною. Щось там у деревлян конфіскували, але по дорозі додому Ігор, великий князь київський, каже дружині: «Ви з даниною їдьте додому, а я повернуся та ще походю»; мовляв – чи не полишилося чогось недограбованого, чи не можна ще чогось прихопити? Амбіції, як бачимо, типово князівські. Бо, з цього маємо чіткий вислід щодо того, сталої та визначеної данини – більше не існувало: гребли, скільки заманеться.

Деревляни ж і сказали собі: «Цей, як вовк, не заспокоїться, поки всі вівці не перетаскає, – уб’ємо ж його!» – та й убили.

Так влада над Києвом переходить до кунінґани Гельґи, дружини Ігора; але то вже інша історія. А поки підіб’ємо деякі підсумки.

Що саме, які особливості притаманні виключно цим часам, – привертають тепер нашу увагу? Порівняно з минулими часами каганату, це, очевидно, будуть наступні пункти. Першим, схоже, буде те спостереження, що завоювання окремих народів, здійснюється не в якихось стратегічних цілях високої політики – таких більше немає, не часи Белембера. Скажімо, – забезпечитись від чужої агресії, або повалити чуже рабовласництво. Тепер причини є більш ясні та більш приземлені: збільшити кількість тих, кого можна безкарно обдирати. Звичайна ознака бажання прожити на чужий рахунок. Незворотньо минули часи каганату, коли кожен «мав те, що має, та ніхто до його справ не втручався».

Тепер князь сам, особисто, їздить збирати данину, та бере – скільки захоче, як отой недолугий Ігор. Та добре, як ідеться про ближчий (35 км по прямій від Києва) Іскоростень, а як треба зібрати звідкілясь подалі? Тоді як?

Досить очевидно, що про якусь там державну організацію, яка сторіччями утримувала Гунський каганат у межах «від Сяну до Дону», – нема вже й мови.

Другим є те, що зник кудись, у прірву минульщини, – озброєний нарід, який за часів Белембера або Аттіли був єдиним та справжнім творцем історії, бо це з нього складалися їх звитяжні війська, численні та непереможні. Князі тепер, сміх один, воюють дружинами – «друттін», з якими колись відправлялися у далекі виправи окремі конунги, але на яких ніколи не трималися цілі держави. Але, подібність тут лише поверхова. Бо колись дружина сама обирала собі ватажка, а тепер… Тепер князь наймає собі дружину.

Сьогодні ми сказали би, певно, що армія з призовників (а радше добровольців), – замінюється на професійну; контрактну. А дружиною, хоч і високо професійною, – багацько не навоюєш. Але ж – воюють. Вони замінюють вдома і відсутню державну організацію. Особиста охорона князів, гвардія наймана з кара-калпаків, дуже хутко виростає на самостійну силу. Бо вже й укази князя починаються словами: «Ми, великий князь Київський та згодні з ним Чорні Клобуки…» От і вгадай, а хто ж тепер править у Києві: князь чи Чорні Клобуки? І – ще одне, мало не головне. Заслуговує на увагу опис літописця, якого – скажемо просто – ніхто за язика не тягнув. Вище він описав нам, що виробляли з полоненими греками дружинники Ігора: різали на шматки, розстрілювали та гвіздки до голови забивали. Перед тим, описуючи похід Олега, він пише, що русь – «имяху полоняникы, овех посъкаху, других же мучаху, иные же растреляху, а другые в море вметаша». Спокійно додаючи до цього, що все це робиться за звичаєм: «елико же ратнии творять». Але, зауважимо, що коли він пише про іншу сторону, – греків, половців або печенігів, – ні про що подібне не пригадує.

Додамо від себе, що не пишуть про подібне поводження й європейські хроніки, згадуючи наїзди гунів чи мадярів.

Причини таких новацій – очевидні. Колись воювали озброєні народи, та з чого б це комусь спало на думку вбивати полоненому гвіздки до голови? Тепер воюють дружинами з найманців, «професіоналів». Яким тепер море по коліна, та які – це теж очевидно, набираються тепер і з покидьків суспільства. З «нідренгів» або людей, що «погано впливають на інших». Та яких ніколи не приймали до вікінгівських «друттін».

Втім, не будемо судити поспіхом, зазначивши самий факт. Не виключено, що повинні були в усьому цьому й самі ромеї (див. далі).

Дивлячись саме з цього боку, важко не помітити, що степова державна організація кипчаків (половців) або беш-енів (печенігів), організація озброєного народу, – своїм рівнем істотно перевищувала недолугу київську.

Третім варто буде поставити теренове питання. З легкої руки брехливих російських істориків, що геть записали непролазні простори європейської тайги «улічамі», «радімічамі» та «вятічамі», та брехню яких розвили на міру хирних власних сил пустобрехи совєцькі, – Київська Русь (Дрєвнєрусское государство) – була чи не найбільшою державою Європи; а, чи насправді так було?

Подивимось на мапу. На ній (див. хоча би П. Магочі, Історія України, Сіетл, 1997, с. 74) наведені межі року 1054, – кінця розквіту держави (рік смерті конунга Юріслейфа). Там північний кордон проходить берегом Балтику, південними берегами Ладоги та Онеги, потім трохи за Волгою, на схід від Ростова, Мурома та Рязані, через Старий Оскол до Кременчуга на Дніпрі, потім Россю, на південний захід до Карпат, з них – за Перемишль, та обминаючи Литву та Естонію на захід від Пскова – знову до берегів Балтику.

Все добре, все так, але – що ж то були за кордони, чиї власне? – чи хіба державні? Бо ж, поміж Ладогою та Смоленськом, або Суздалем та Новгородом, – пролягала непрохідна європейська тайга, де першим поселенням буде заснована уже в II тисячолітті Москва. Та й те, на річці, яка видатних якостей не посідала (Моска Весі – Брудна Вода, сучасною фінською). Ярослав Мудрий, так кажуть, заснував Юр’їв (Тарту) та Ярославль, та от – чи ж він ними правив? Бо, як і правив, то поки вони це визнавали, не більше.

Не надто помічали той Київ і у далекому Новгороді, бо – зверніть увагу, кожен бунтівний претендент на владу мерщій збігав до Новгорода, набираючи там потрібне йому військо. Самі подумайте, чи мислиме було би таке щось, якби Новгород дійсно перебував під юрисдикцією Києва? Очевидні дурниці.

Отже, весь повищий терен слід тепер поділити навпіл, з північного заходу на південний схід, поділом, що пройде трохи на північ від Смоленська та Курська. Все, що на південь – ото й є Києвська Русь, теренами не більше сучасної України. Отже, держава – як держава; Франція або Еспанія.

На півночі – Новгородська республіка, а все на сході, біля Волги, то все лише опорні пункти, віддалені міста – колонії.

Та, не без жалю ствердимо, що й у самому Києві тверда князівська влада існувала лише періодами.

Зовсім перестарався з кордонами Русі (перша з історичних карт у книзі «Історія України», Львів, 1990, с. 510, 511) і відносно об’єктивний український історик І. Крип’якевич. Там він, на X ст., включає до Київської держави весь Булгарський каганат (!), бо східний кордон Києва доходить луки Уралу (Жаїк), чого не було й за часів Аттіли. А південний кордон іде від дельти Дунаю – Перекопом, а потім – Кавказьким хребтом (!). До цього він щедро додає й усю Прибалтику, яку тактично обминув П. Магочі. Таким чином, він більше ніж подвоїв за площею – здобутки останнього. Для історика такого рівня це непростимо.

Зауважимо, що найбільш брехлива (на наш погляд) совєцька «Иллюстрированная история СССР», Москва, 1974, – і та обмежується у своїх територіальних претензіях набагато меншим: тим, що було наведене спочатку з «Історії України» П. Р. Магочі.

На другій мапі (с. 511), з Володимирових часів, І. Крип’якевич теж включає до його держави й степи півдня, геть забуваючи про те, що сам Володимир «ставіл городи по Росі», зміцнюючи кордон зі степом; який дійде моря тільки за литовських кунігасів. На превеликий жаль, усе це дурство було увічнене ще й у тритомному виданні «Української Загальної Енциклопедії», Львів, 1930–1935.

Всі ці брутальні перебільшення – є суті та незаперечні нісенітниці, походження яких є, принаймні, очевидно. Джерелом їх були не лише одвічно розпалене шовіністичне себелюбство, але й практичні міркування. Бо, «довівши», що якісь землі у минулому були, хоч рік – а «наші», – можна висувати на них імперіалістичні претензії завжди. Так постійно робила Росія, у котрої, як відомо, – нема й не було й п’яді власної землі.

Четвертим та заключним пунктом слід поставити відсутність політичного мислення, яке з’являється, нарешті, тільки у Ярослава, – попередники мудрого князя – цілком вільні від нього.

Гунський каганат міг протиставитись обом Римам тільки спираючись на надійне запліччя Великого Степу – Дешт-и-Кипчак. Контури майбутнього падіння почали чітко окреслюватись іще за аварів, які винесли зі сходу ворожнечу з тюрками, господарями Кипчацького степу. А втрата Леведії на користь Хозарату, незабаром після війни 610–629, привела у залежність від нього й Правобережну Україну, разом із Києвом.

Аналізуючи, навіть поверхово, подальший хід подій, легко помітити, що княжий Київ – просто не мав історичних перспектив із тією політикою, яку проводив. Він опирався тим, на кого повинен був спиратись, – кочовим потугам степу, та розглядав Візантію, як те, що – в разі успіху – можна пограбувати, та забезпечитись на якийсь час. Не в стані, одночасно, організувати належного спротиву її експансії, зробивши, за недолугого Володимира, навіть вирішальний крок назустріч імперії – прийнявши її віру державною, – Княжий Київ був засуджений історією, та якби й не прийшли монголи, все одно зник би з політичної мапи Європи. Щось розумівся на цьому один Ярослав, та міг би й мати успіх, якби за ним прийшов до влади хтось йому рівний, але так – не сталося.

У зв’язку з цим привертає увагу й загальний короткий вік Київської держави. Від приходу Олега та до смерті Ярослава – проходить всього 172 роки, встигає змінитись усього тільки шестеро правителів. Подальша агонія, аж до зловісного 1240, – протягнеться на 14 років більше. У Гунському каганаті, нагадаємо, від Белембера до Бояна, – пройшло 229 років, та він не закінчив Бояном.

Але, як же нам тепер розцінювати княжий Київ? – як появу та розквіт української державності, яку підкосили 1240 злі монголи? – далебі… То була, всього тільки, спроба відродити колишню великодержавність. Але, спроба з нікчемними засобами та політично приречена заздалегідь; можливо – й так.

3. Кунінґана Гельґа та її син Святослав

Кунінґана Гельґа (за літописом – Ольга), була, за деякими не надто певними переказами, – з народу ругів; балто-ґерманів, що пов’язані найбільше з островом Рюген, але встигли й порядно помандрувати – від римського Норікуму та по Білу Русь. Вони, кажуть, користуючись метушнею отого «переселення народів», спробували були й собі заснуватися у Норікумі, організувавши там своє королівство, та, прочувши про це, король Італії Одоакер (476–493), розгромив їх у короткому поході, викинувши геть. Зауважимо, що до інших нових народів, він так вороже не ставився.

«Королевою ругів», до речі, іменує Ольга сама себе, у посольстві, висланному 959 до Оттона I в Аахені. Призначення його було запросити до Києва єпископа Адальберта для заснування там єпископату. Він і дійсно приїздив, але здається – без видимих наслідків.

Коли Ольга одружилася з Ігорем 903, їй було якнайменше 15 років, приймемо це; бо, як було більше – все буде відповідно гірше. Тоді вона почала правити, по смерті Ігора 945, у віці принаймні 57 років. Але, літописець, описуючи смерть Святослава 972 на Порогах, пише, що всього він княжив 28 років. Тобто – ще за рік до смерті Ігора в Іскоростені 945 (!), – уже був князем. Але, чи ж княжила тоді взагалі Ольга? До того, літописець пише нам, дослівно, що підчас убивства Ігора: «Ольга же бяше в Киевъ съ сыномъ своимъ детьскомъ Святославомъ». А, як йому було тоді, скажімо, сім (?) років, то тоді народила вона його у віці 50 років!

Підкреслимо, що про інших її дітей літописець нічого не згадує, а уперше в 50 років – не народжують. Та, як і сталося таке щось, то це тоді слід би зазначити особливо.

Втім, совєцький історик Б. Ґрєков (Киевская Русь, Москва, 1953, с. 467) вважає, що Святослав загинув у віці десь 35 років, а значить народився 937, тобто, коли його матері Ользі було вже 49 (якнайменше!) років. А враховуючи й свідоцтво літописця, що княжив усього 28 років, то вийде, що княжити почав семи років.

Ніяк не ліпше йде воно й далі. Десь року 955 (сучасні історики вважають, що це було 957) Ольга, кажуть, побувала у Константинополі та навіть прийняла там християнство, та ніби – від самого імператора. Після чого той, як пише літописець… запропонував їй руку та серце. Ольга на це слушно відмовила, бо, як він став її хрещеним батьком, то це було абсолютно неможливо; незгодне з правилами церкви. Добре, хай буде, ще один анекдот. Але, зверніть увагу, вона й словом не прохопилася, що їй уже під сімдесят років, вік не юнацький, та для нареченої вона дещо підстаркувата…

А імператором у Візантії був на той час Константінос VII, прозваний Порфірогенетес (905–959, кайсарос із 913), молодший від Ольги принаймні на 17 років; от такі воно справи. Втім, кажуть, що про прийом кунінґани ругів у Константинополі 9 вересня 957 – згадує, ніби, сам кайсарос Константінос у своєму «Описі царського церемоніалу» (є російський переклад 1934). Так твердить примітка до «Повесті» видання 1990.

Отже, ствердимо, що й тут кінці з кінцями дещо не сходяться, та як на це не звернув уваги літописець, людина, від якої – як ми бачили вище, годі чогось і вимагати, то все це тисячу років по ньому переписували люди письменні (а навіть – і при дипломах), а належної уваги на цю плутанину – так і не звернули; а з них вже – можна й спитати.

За офіційною історією Ольга правила 19 років – термін чималий, але, – не чуємо від літописця про якісь видатні події, походи на інші народи, чи таке щось; втім, її ім’я не пригадується й підчас правління Ігора, вона, наче, перебуває у його тіні. Але, понад усе турбує її помста деревлянам, де вона проявляє, часом, нежіночу спритність, жорстокість та підступність.

Чи так він уже був дорогий для неї, отой її Ігор, миршавий та клішоногий нащадок Рюрика, так відмінний від свого попередника Олега? – важко сказати щось певне, але…

Деревляни, вирішивши замиритись, відправили до Києва посольство з 20-и можних, з пропозицією – одружитись Ользі з їх князем. Приставши в Києві (вони сплили човном до Прип’яті, а звідти Дніпром), вони ведуть бесіду з Ольгою, яка відповідає їм, що добре, як їй свого князя не воскресити, то хоче вона їх почестити. Отже, нехай другого дня не йдуть та не їдуть до неї, а хай вимагають вищої почесті, – щоб їх просто у човні до неї принесли, вона про це розпорядиться. А сама наказала за ніч вирити глибоку яму біля терема, та й укинути послів туди, разом із човном, засипати живцем; так і сталося. А до деревлян послала людей, передавши, що вийти за їхнього князя згодна, але… Хай пришлють кращих мужів своїх, бо інакше її кияни не відпустять. Кращих людей надіслали, а вона повела їх до лазні, яку потім зачинила та підпалила; «и ту изгоръша вси». Та знову відправила деревлянам послання: мовляв, вже іду до вас та зустрічайте мене під городом, готуйте меди, – поплачуся на могилі. А підчас тризни повеліла дружині убити деревлян, як пише літописець, чомусь рівно 5000. А потім повернулась додому, зібрати військо проти них.

Коли вона 946 стала з військом під Іскоростенем, з нею вже був Святослав, що сидів на коні та навіть символічно метнув списа в напрямку деревлян. Але той, як твердить літописець, тільки що пролетів між вухами коня, та й упав йому в ноги: «бо вельми детеск», як продовжує наполягати літописець. Коли б йому було хоч десять років, то певно, що спис упав би дещо далі; скільки ж йому могло бути років? – чи ж вона дійсно народила його, коли їй було за п’ятдесят?

Простоявши під Іскоростенем «лето цело» (рік?) та не в стані взяти міста, Ольга йде на новий підступ.

Вона каже, що хоче з ними замиритись, та на знак замирення вимагає небагато данини: по три голуби та по три горобці з двору. А отримавши їх, наказує прив’язати до кожного ниткою якусь там запальничку. Вони ж ніби, спокійно прямуючи до своїх гнізд – підпалюють городські стріхи, та… місто й згорає. А вона, добивши деревлян, – відбуває нарешті додому. То – знову ж, байки для недоумків, бо самозапалювальні речовини Ользі не були відомі, а звичайний вогонь, – раніше спалить нитку та упаде, ніж щось там десь підпалить. Не вірите – перевірте самі.

Звичайно в таких випадках, не кажучи про катапульти, користувалися звичайними стрілами, примотуючи до них віхоть, що горить. Як зустрічний вітер його не встигав загасити, він долітав, але подальше залежало від того, куди упаде стріла, аби на щось горюче. Бо, як просто на землю, то знову – нічого з неї не буде.

Кунінґана Гельґа, у християнстві – Олена, померла 969, у віці десь за 80 років, нічим примітним, окрім помсти деревлянам себе до історії не записавши. Чим же пояснюється така її популярність у істориків? Мабуть тим, що вона першою з київських можновладців, прийняла християнство; саме це й створило їй потрібну рекламу.

Святослав, син Гельґи, став князем 964. Він поважав матір, але категорично відхиляв усі її намагання охрестити і його. Він уважав релігійну приналежність – справою особистою та не заперечував, як хрестився хтось із його людей, але сам на це не йшов. А це свідчить як не про політичну прозірливість то про здоровий глузд, принаймні.

Загальні відомості про його ментальність можуть доставити деякі непрямі свідоцтва. Бо, коли він воював із греками та потім замирювався з кайсаросом Іоанном Цімісхіосом у Доростолі 971, його опис із власних очей полишив нам Лев Диякон. Він пише:

На вигляд він був такий: середній на зріст, ні високий, ні надто малий, з густими бровами, блакитними очима, рівним дещо сплощеним носом, із голеною бородою та густим довгим звисаючим з верхньої губи волоссям. Голова у нього була зовсім голою, лише на сторону звисав лок волосся, що означав знатність роду; шия товста, плечі широкі та досить стрункий стан. Він здавався похмурим та суворим. В одному вусі висіла золота серга, прикрашена двома перлинами та рубіном між ними. Одежу мав білу, нічим, окрім чистоти від інших не відмінну.

Так пише нам Лев Диякон.

А все це, одне в одне, нагадує опис зовнішності великого Аттіли (ну, крім блакитних очей, ясна річ), складений раніше ретором Пріскосом. Отже, якщо Лев Диякон, спрощуючи собі справу, не переписав цей опис у Пріскоса (чого теж не можна цілковито виключати), то опис переконливо свідчить нам, що Святослав мав бути щирим шанувальником великого Аттіли, бо ретельно наслідував його зовнішність. А значить, – мусив наслідувати і його приклад.

Це абсолютно підтверджує його наступна військова діяльність, коли він, із повним знанням справи, намагався поширити межі Київської України до минулих, на заході та сході. Намагаючись, як знову прихопити Дакію, так і відновити суверенітет над Леведією. Хоч і успів тільки в останньому. Для цього він зробив усе, що міг, та міг би зробити непорівняно більше, якби не пішло у непам’ять саме поняття озброєного народу, яким завжди трималися каганати.

Незворотньо пройшли часи Белембера або Аттіли. Бо дружинами можуть воювати вікінги у далеких виправах, та не голови держав. Саме цей брак людей весь час некав Святослава, заважаючи йому проявити свій військовий ґеній.

Починає він свою діяльність з походу на хозарів 965, про висліди якого літописець всього й пише:

… одолъ Святославъ Козаромъ и городъ ихъ Белую Вежю взя. И Ясы победи и Касогы, и приде къ Киеву.

Похід цей був насправді важливий, бо спаливши хозарську військову базу Саркел на Дону, та побудувавши там власний опорний пункт Білу Вежу, – Святослав відновив Київський суверенітет над усією Леведією – колишнім Гунмарком, що триста років перебував під владою хозарів; відновив цілісність України.

Але, з приводу цієї виправи на хозарів – є інші опінії. Так, совєцький історик роз’яснює нам, що:

Війна закінчилася розгромом хозарського царства. Той же Ібн Хаукаль повідомляє про взяття та зруйнування росіянами (так, так – «русскими», О. Б.) хозарських укріплених міст – Саркела, Ітіля та Семендера. Хозарський каганат припинив свого існування.

(Б. А. Греков, Киевская Русь, Москва, 1953, с. 460)

І далі:

Наш літописець дуже коротко розповідає, як Святослав розбив хозарів, зруйнував їх столицю, пішов далі у їх володіння, на Північний Кавказ та там завоював ясів та касогів, тобто, осетин та черкесів.

(теж там)

Ми не випадково навели останні посилання, – продемонстрували совєцьку техніку ескалації брехні. Літописець пише, що «городъ ихъ Белую Вежю взя», а у історика це – «зруйнував їх столицю». Яка, всі знають, була на той час в Ітілі. «Завоював ясів та касогів», тобто, – приєднав до власної держави, чи не так? А літописець всього написав, що він їх «переміг» (победи). А тоді й не дивно, що по цьому можна й заявити, що «Хозарський каганат припинив свого існування». Крапка…

Ворожість до давно зниклих хозарів, яка тут ясно простежується, може видатися дивною, хоч важко її не помітити. Втім, як і в усій совєцькій історіографії. Питання це, щоправда, не має відношення до справжньої історії, але є настільки важливе взагалі, що його гріх не з’ясувати до кінця.

Думається, такий спалах ненависті до хозарів через мало не тисячу років, – вичерпно пояснюється імперською ментальністю, одвічно запаленим імперським себелюбством. Саме це, мабуть, і є причиною нестриманого прагнення до власного ідеалу. Виходить із переконання, що як «в чєловєкє должно бить всє красіво»: національність, партійність, родичі тощо, – так само має бути й у імперії. Живому втіленні державницької ідеї; все – тільки «красіво»: не грабування та нищення, а – «освобождєніє», або ж, принаймні, «добровольноє прісоєдінєніє».

Бо, справа в тому, що від хозарів залежали колись і слов’яни – «прєдкі русскіх», та вони їх навіть обкладали даниною. Невеличкою, по вивірці з двору (на рік), але – як же насмілювалися! Бо, одна справа, як тобою, нічим отією худобою, торгують свої: «ви наші отци, ми ваші дєті», а зовсім інша, як обкладає отією вивіркою якийсь нахабний чужинець. От це вже без покарання, полишити не можна. Адже, воістину немає на світі більш розпаленого себелюбства, ніж у того імперського сміття, збіганини без роду-племені…

Про це писав колись іще, пам’ятаєте? – прудкий «слуга царю» – Пушкін, якого власна теща почесно іменувала «лєший арапской»: «Как ныне сбирается вещий Олег /отмстить неразумным хазарам. / Их села и нивы за буйный набег, / обрек он мечам и пожарам». «Буйный набег», – то, мабуть отой – за вивіркою…

До того, мав би й знати цей амбіційний співець імперства, що ті хозари були кочовиками, не було у них «сел и нив», були юрти та пасовиська, та… Такі вони всі, оті самозакохані невігласи, «слугі царю і отєчєству».

Але, як бачимо, – совєцькі пішли значно далі.

То й розберемось, – а як воно було насправді? – Чи ж дійсно Святослав одним походом завалив цілий каганат разом? Подумаємо.

Відстань від Києва до Саркелу, ближчого хозарського міста, становить десь 600 км; така сама й відстань до Дунаю, де він воював по тому. Але – різниця істотна. Шлях на Дунай пролягає здавна заселеними та контрольованими теренами, але тут… За Дніпром починаються степи Леведії, де хазяйнують, як не кипчаки, то печеніги. Отже, відправлятися туди великою армією – неможливо. З тієї причини, що не було вже таких армій, не часи Аттіли, а крім того – треба буде спочатку пробитись через половців та печенігів. Таким чином, єдиний вихід, це піти з невеликою, десь на пару тисяч, кінною дружиною, швидкою та рухливою. А з такою, можна увійти несподівано до міста, попалити, пограбувати, але закріпитись надовго, – вже неможливо. Отже, похід Святослава 965 – то був швидкий кінний рейд, за якого вдалося нагнати жаху на Ітіль та Семендр, відбитися від ясів та касогів, але… нічого неможливо було завоювати.

Отже, Святослав, хоч і поскуб Хозарський каганат, але не зруйнував його, жодною мірою; що би там не писав про це Ібн Хаукаль.

А цей останній, разом із іншими арабами, – мав усі підстави ненавидіти Хозарат і бажати йому загибелі. Чому саме так, з’ясовується в Доп. 2.

Але, як успіхи Святослава на сході були всім очевидні, та завершилися принаймні формальним поверненням Леведії під суверенітет Києва, полегшуючи наступну колоніальну експансію на схід, – на заході справи розгорталися істотно гірше.

Там експансія Києва була спрямована на Дакію, що була колись частиною Скитії, та далі – за береги Дунаю. Туди, на другий великий торгівельний шлях Європи, князь і спрямовує свою увагу. Очевидно, в немалому ступені завдяки тому, що перший – стару «Дорогу до Міклаґарду», водний шлях від Скандинавії до Чорного моря, – втримати Києву було вже не по силах. Заважали потужні степовики, кипчаки та печеніги, з якими було назавжди утрачено спільну мову. Цю згубну ворожнечу, якої не знали Скитія та Гунський каганат, – назавжди закріпить, ось-ось, візантійське християнство, невігласне та непримиренне.

Намагання відновити військовий тиск часів Аттіли на імперію, – починаються відразу по закінченні більш-менш удалого походу на Хозарський каганат. Конунг Святослав, що схилявся перед пам’яттю великого Аттіли, навіть наслідуючи його зовнішність, – був його здібним учнем, але… На здавна обжитому та населеному заході – мало було дружини; навіть і доброї, рухливої та дисциплінованої. Потрібна була армія. А її більше не було.

Відносини Святослава з ромеями варті окремого розгляду, а оскільки кампанії проти них передувала війна з болгарами, то не вадить нагадати, чим була на той час Болгарія.

Коли хан Аспарух, син Кубрата з дому Аттіли, не забажав терпіти владу Хозарату над Леведією та вивів південних булгар на терени імперії, до Мезії, – імператор ромеїв був вимушений вже через рік визнати нову державу дипломатично. Бо, за прихідцями на землі, сувереном яких він колись був, – стояв могутній колись каганат гунів, переможений у світовій війні 610–629, але – ще живий та потужний. Однак, хижа імперія ромеїв ніколи не визнавала цього в принципі, та навіть, коли потуга на півночі послабне остаточно, – все одно загарбає Болгарію; хоч тільки на час. Отже, не дивно, що перша торгівельна угода між ними укладається тільки 716.

Тим часом, болгари поширюють свої володіння на захід та на північ за ханів Крума (802–814) та Омуртага (816–841), – аж до Тиси та Дністра. Християнство приймає врешті цар (хан) Борис I (852–888): це стає 865 року. З тих часів остаточно заникають, як тенгеріанство, так і тюркська мова, що замінюється на слов’янську, – мову більшості населення (?); чи релігійну?

Найбільшого поширення Болгарія сягає за царя Сімеона I (893–927) – велика держава від Чорного моря по Адрію, обіймаючи терени сьогоднішніх Басарабії, Румунії, Югославії, Боснії, Македонії, Болгарії, та Албанії; з новими теренами, зрозуміло, входять до неї й нові народи.

Отже, це не уп’ятеро менша сучасна Болгарія, це мало не великодержава. Заснована, до того ж, на власноруч відвойованому шматі імперії, як Еспанія ґотів або держава Теодоріха в Італії; або – як встане згодом у центрі Європи держава мадярів з тої ж Леведії. Агресія проти імперії – то не агресія, то справедливість. А тому Візантія, поступово послаблюючи її де тільки можна та розкладаючи зсередини, – не надто наважується ще один на один воювати проти держави болгар. Та, почувши про успіхи Святослава проти хозарів, – відправляє до Києва посольство з багатими подарунками. І з намовою, якось допомогти воювати з болгарами.

Як змогла, допомогла переконати Святослава його мати, конунгіна Ольга; зачарована масштабами ромейської підступності не менше, ніж ромейським християнством. Бо й сама була не абиякою майстринею підступності: єдине, що розуміла. Адже, саме у лицемірному ромейському християнстві знайшла себе зрадницька та безжальна душа цієї жінки, що за своє довге життя не заплямувала себе жодним добрим вчинком.

Слід гадати, що Святослав дав себе намовити не без опору, бо не любив ромеїв, так само, як їх марне християнство.

Святослав пройшов берегом до Дунаю та зайняв болгарський Переяславець на гирлі, у Доброґеї, що було не надто дивно, бо ромеї оцінили його військо десь на 60 000. По цьому почав снувати утопійні плани перенесення столиці з Києва, тощо. Але, не натхненні його успіхами ромеї злякалися надто енергійного союзника та підмовили печенігів учинити облогу Києва. Святославові ж прийшлося терміново повернутись додому, аби захистити ту столицю, яку ще мав. Нагадаємо, що то був перший та чи не єдиний союз Києва з Візантією (як і її з печенігами).

* * *

Поховавши 969 матір та розв’язавши собі руки, розсадивши синів: Ярополка у Києві, Олега в Іскоростені, а Володимира відправивши до Новгороду, – Святослав нарешті повністю віддає себе «грецькому питанню». Він повертається 970 до Болгарії, але вже не супротивником болгар, а їх союзником. Якому, однак, після такої крутої зміни пріоритетів, – могли тепер і не надто довіряти болгари. Він сміливо пішов на південь, сміливо погромив ромеїв під Філіпополем у Тракії та під Адріанополем, вже й зовсім недалеко столиці. Але, новий імператор, Іоанніс I Цімісхіос (969–976), – за два роки поправив справи імперії: замирився з болгарами та оточив Святослава з військом у Доростолі (Сілістра на Дунаї); та, після облоги, яка протривала три місяці, що було аж занадто для нетерплячого Святослава, – примусив теж укласти мир. Він був невигідний, обмежував права Києва на півдні, особливо в Криму. Війна не принесла позитивних наслідків. Зате розповіді про неї по літописах – аж понад барвисті. Ніби, коли Святослав останнім напруженням сил узяв Переяславець, він попередив ромеїв за своїм сталим звичаєм – «Іду на ви!», а тоді… Отут і сталося непередбачене. Хитрі греки відповіли Святославові, що їх замало, та стати проти нього вони недужі, і запропонували данину – певну суму золота на кожного воїна. Та й запитали Святослава, скільки грошей готувати? – скільки ж у нього є людей? Літописець пише нам: «И рече имъ Святославъ: «есть насъ 20 тысящъ», и прирече 10 тысящъ; бъ бо Руси 10 тысящъ толко». А греки, прочувши про це – зібрали на нього аж 100 тисяч війська. Тут дещо зупинимось. Бо досить вже своєрідно це все виглядає. Як лицар без вади, що чесно попереджує своїх супротивників (тільки подумати)! «Іду на Ви!», – вимушений брехати. Кепські були, видно, з цим справи у державі Київській, бо померла шана, яка давала можливість, що Белемберові, що Аттілі, – мати стільки війська, скільки їм заманеться; а власне – скільки потрібно. Бо візантійські джерела пригадують навіть про трупи озброєних жінок, на полі бою, які воювали разом зі Святославом. Що то були за амазонки, ми так і не знаємо. Значить і йому, великому воїнові, не вдалося подолати стіни недовіри та ворожнечі, що стала поміж київським народом та нащадками Рюрика. Далі в літописі йде барвистий опис повної перемоги Святослава над удесятеро сильнішими ромеями та зовсім вже дитинча розповідь про те, як греки принесли данину шовками, на які князь і не глянув, а наказав сховати, та другу данину – мечами, якими він став так милуватись, що вони й зовсім настрахалися: ба, який войовничий! – та й уклали з ним мир у Доростолі. Отой самий, з кайсаросом Іоаннісом Цімісхіосом, коли Лев Диякон мав нагоду описати нам конунга Святослава. Та от, на жаль, наведений у літописі ж текст мирної угоди – не свідчить про успіхи кампанії; свідчить радше про те, що барвисті описи літописця, то лише чергові байки та буйди. Бо там князь Київський не отримує від ромеїв жодних поступок, навпаки, лише сам урочисто зобов’язується ніколи не нападати на імперію, або на її Кримські землі, ні на болгар. Поґотів, зобов’язується ставитись на бік кайсароса, як на того хтось нападе. Отже, самі клятви та зобов’язання; та – без жодних прибутків для себе.

А це й ставить під сумнів оту розписувану вище перемогу 10 тисяч Святослава над 100 тисячами греків: дурниці це все. Отже, із походу на Візантію Святослав повертається ні з чим.

То був останній рік життя великого воїна, відданого шанувальника Аттіли. По дорозі додому він чогось змушений був затриматись біля порогів, перезимував там із великими труднощами, голодуючи. А навесні на нього напало печенізьке військо Курян-хана. То було вже не стотисячне грецьке військо і Святослав не зміг їм протистояти, убитий в бою. Верхівку його черепа Курян-хан наказав оправити в золото та зробити пам’ятного келиха. Саме так, як іще перед нашою ерою вчинила Томіріс-хатун із головою імператора Кіра Великого, Ахайменіда. Або, вже у часи кагана Бояна – ланґобард Альбоїн із черепом ґепіда Кунімунда…

4. Епоха Володимира

Ігор (або Інгвар) був єдиним, ніби, сином Рюрика, дорученим ним опіці конунга Гельґі, убивці Асгольда. Єдиним був і син Інгвара – Святослав. Але в цього вже було троє синів, яких він і розсадив по великих містах – правити. От тут і починається те, що є найбільш характерним для подальшого княжого Києва: стала гризня за владу, яка максимально загострюється зі смертю правлячого князя. Розпочинається вона, за літописом, 975, коли Ярополк пішов, ніби за підмовою свого воєводи Свенгільда, на Іскоростень, та побив і убив Олега, брата свого. Володимир, прочувши про це у своєму Новгороді, – збіг був за море, до Скандинавії; Ярополк і посадив у Новгороді свого намісника – посадника; та став володарювати один на всю Русь. Але, поки був живий Володимир, то не могло бути сталим та надійним.

Володимир же набрав за морем порядне військо з верінгів та вмить повернув собі Новгород. А по цьому пішов на Полоцьк, де сидів Ругвальд, що став на бік Ярополка. Він узяв місто, убив князя та увів його дочку, відому Ругнед. А потім – обложив і Київ.

Тут нам слід пригадати оту класичну ґотську зрадливість та підступність, яка свого часу загубила остроґотську державу дому Амалів у Італії та так полегшила арабам вторгнення до візіґотської Піренаїки. Вона наново розквітає пишним цвітом у напівскандинавському, післягунському Києві. Володимир таємно злигується з Блудом, довіреною особою та воєводою (!) Ярополка (куди на той час подівся Свенгільд – літопис промовчує). Той спочатку умовляє Ярополка збігти із добре укріпленого Києва кудись на Русь, а потім, коли справу вже програно, – іти до Володимира, винитись та просити миру. Там його нарешті й убивають: піднімають на мечі двоє верінгів Володимира. А черговий братовбивця остаточно утверджується на троні, до самої смерті. Поки його власні синки, яких він наробив чималенько, не переб’ють одне одного та знову не сяде на трон хтось один.

Ходив Володимир на ляхів (981), на в’ятичів (981), знову на в’ятичів (982), на ядвінгів (983, див. Доп. 3). Ходив на них іще Олег, та бачите… Київ – то Київ, держава цілком особлива. На даний час усього й має, що столицю та князя, що ж до всього іншого, – то там уже – як сили стачить. Не випадково ж, пишучи про похід на ляхів, літописець підкреслює, що Володимир узяв від них Перемишль та Червень, – «иже суть и до сего дня под Русью». Примітка – далеко не зайва. Ходив Володимир 984 на радимічів, а 985 – на болгарів. Але, в останньому поході спостерігаємо деяке важливе для подальшого уточнення, власне – обмеження, політичних амбіцій Києва.

Бо, дядько Володимира та його воєвода Добриня – каже князеві: (нагадаємо ще раз) «Диви, а вони всі в добрих чоботах. Такі нам данину не платитимуть, прийдеться шукати когось у личаках». А це – символічний поворот історії, бо Аттіла, як пам’ятаємо, людей у добрих чоботах аж ніяк не страхався. Бо й у київському порідді, отій недолугій Московщині, – почнуть завойовувати тих, що у чоботах, – лише десь у XVIII ст.

Потім, як доповідає літопис, князь – ні сіло, ні впало, – починає клопотатися питанням віри. До нього, одна за одною починають прибувати місіонерські делегації. Першим 986 прибувають якісь мітичні болгари ісламської віри, яких (ми вже це свого часу відмітили) у світі просто не існувало. Але, хай і так буде. Вони пропонують йому обрізатися, не їсти свинини та не пити вина. На що він – категорично не погоджується.

За ними з’являються якісь папські посли, про яких геть мовчать архіви Ватикану, але, наш літописець не настільки освічений аби розуміти тонкощі схизми, не в стані відрізнити самостійно папське християнство від патріаршого; знає тільки, що воно погане. От і виходить, що вони верзуть щось не надто зрозуміле, та й князь відповідає їм не більш обґрунтовано.

Потім приходять хозарські жиди, та знову з тим самим набором уже відкинутих негативів: обрізанням, неїдінням свинини та непиттям вина. Більше нічого вони запропонувати не можуть, та їх чекає та сама участь, що й болгар. Але, князь – людина чемна, на обрізанні не налягає. Він обережно випитує, як там у них було з їх жидівською історією, та й викриває в кінці, що Бог відняв у них Ієрусалим, а їх самих розсіяв обличчям землі. То, хіба ж щось таке було б можливе, якби їх віра була правильною? – очевидно, що ні.

Потім у літописі десь більше десятка сторінок займає конспективний виклад Старого та Нового Заповіту. А далі описується прихід візантійських послів та похід, невідомо за чим, Володимира на Корсунь, – чи на те, щоби там охреститись? – так це можна було й у Києві. Потім кілька сторінок у літописі займає оте «Вірую» із застереженнями щодо єресей, засуджених на соборах, починаючи з аріанства.

Ну, а далі вже ясно, що думай не думай, а нічого краще від візантійської православної віри, – не придумати. Та до неї усіх киян за один день і перехрещують.

А князя Володимира, при житті – випивоху, похітливця та розпусника (так його представляє літописець), – по смерті оголошують святим.

Але, сьогодні ми добре знаємо, що то було тільки перехрещення (принаймні – для більшості) до державної релігії, а розповсюдження християнства в Україні – відбулося набагато раніше. Бо навіть у торговельній угоді Ігора пригадується про такі собі дві Русі: Русь поганську та Русь християнську. Отже, оте Володимирове перехрещення мало більше значення для Київської держави, ніж для її народу. Прикувавши її міцними політичними ланцюгами до конаючої імперії. Бо візантійська релігія – то й була візантійська політика. З отих самих часів Константина, коли римський антихрист спритно вслизнув до плащаниці Христової…

Нема великого труду довести, що розповсюдження християнства взагалі, з його культом блаженого невігластва, переслідуванням та спаленням єретиків та чаклунок, – ніде ніколи не сприяло прогресові людства, але… Кордон поміж західним та східним – візантійського обряду християнством, це й тепер, через тисячу років! – кордон не лише поміж двома релігійними системами. Бо тепер прорисовується ще й як сталий кордон поміж освітою та невіглаством, правом та безправ’ям, благобутом та постійними злиднями: придивіться лише до мапи…

Володимир живе у мирі з сусідами, будує церкви та воює з печенігами, та от… Починаються свари з сином Ярославом, якого він посадив у Новгороді. За встановленим звичаєм, він платив 2000 гривень данину Києву, а тисячу витрачав на Новгород. Але, чомусь починає платити батькові менше, а той від засмучення цим розхворюється. Та наказує ремонтувати мости та дороги, – «ити на Ярослава, на сына своего». Але, Ярослав був теж не у тім’я битий, та спровадив з-за моря верінгів. А тут іще знову об’явилися печеніги, та на них Володимир послав сина свого, Бориса.

Невдовзі він помирає. Як пишеться, це сталося в липні 1015, на п’ятнадцятий день. Але далі знову плететься щось украй незрозуміле. Бо Володимир помирає у Берестові, а звідти його відвозять до Києва, але… Як нам чітко та ясно пише літописець: «и възложивъша и на сани, и везоша…» – до Києва, ясна річ. Так, що ж, – хіба тоді їздили санями цілий рік? Пригадуючи життя князя, літописець порівнює його до Константина, та відмічає, що той погану похіть змінив на покаяння, та при цьому посилається на апостола (на жаль не пише – на якого саме) бо – мовляв: «идеже умножися грех ту изобильствуеть благодать». Дивна думка. Що ж, не можемо не ствердити, що подібне – є досить сумнівним, та відверто потурає гріхам.

По батькові у Києві сідає правити Святополк. Але, тим часом повертається його молодший брат Борис, що мав воювати з печенігами, та так їх ніде й не знайшов: «не обретшю Печенегъ», як ясно свідчить літописець. Але, тим часом починаються страхи та під’юджування, які покінчуються на тому, що за наказом Святополка убивають Бориса. За намовленням Святополка, ніби, був зарізаний і другий брат – Гліб. Дехто сьогодні намагається реабілітувати Святополка, мовляв, – це не він. Бо, схоже на те, стежка кривавих краплин тягнеться ще й у бік Ярослава.

Про це свідчить хоч і літературне, але цілком вірогідне джерело, так звана «Сага про Еймунда» (див. Доп. 4). Там розповідається, як вікінги Еймунд та Раґнар були у Новгороді при дворі конунга Юріслейфа. Який ніби й домовився з ними, що вони уб’ють його брата Буріслейфа (Бурне Життя). Верінги так і вчинили та принесли його голову Ярославові, але… той зробив вигляд, ніби вони його невірно зрозуміли; хоч мститися за брата не став.

Світ вікінгів був жорстоким, але був і правовим, та цей випадок становить цілу юридичну загадку. Бо, як Ярослав обіцяв їм винагороду, а верінги нічого задарма не робили, і потім не заплатив, – повинні були помститися вони. А як вони вбили Бориса з власної ініціятиви, то Ярослав мав помститися на них. Але про все це ми не знаємо.

Думається, саме несподівана смерть Святополка й дала Ярославові блискучу нагоду, зваливши обидва злочини на брата, – канонізувати вже 1021 Бориса і Гліба разом, як святих.

Але, чи так це важливо, – хто саме? – та – кого убив? Для історії – абсолютно не важливо. Важливим – єдино, є те, що коли в Києві приймав остаточно владу хтось із князів, – перед тим гинули всі його брати. Та гинули, виключно, насильницькою смертю. Оце, єдине, є тут важливо, а більше – аж нічого.

Найгірша рекомендація для княжого Києва, як держави, то відсутність на верхах влади навіть приблизного поняття про щось таке, як право.

Святополк же, твердить літописець, несе провину за вбивство ще одного свого брата, Святослава, який мав тікати до мадярів, але й там дістав його, ніби, Святополк; який і став княжити в Києві. Ярослав, тим часом, ніби, іще не знає про смерть батька та про ту макабричну низку братовбивств. А його неробні верінги так дошкуляють новгородцям, що ті їх раптом і вирізають упінь, як тоді було прийнято. Та в ту ж ніч прибув посланець з Києва від сестри Ярослава, і повідомив йому про всі останні події. От і зібрав Ярослав недобитих новгородцями верінгів (а полишилось їх усього тисяча) та додав іще 40 000 новгородських добровольців, та й вирушив на Київ. А Святополк, зі свого боку, зібрав русь та печенігів проти Ярослава. Зійшлися вони десь під Любечем, по обидва боки Дніпра, та стояли аж три місяці, до заморозків, не відважуючись напасти одне одного.

Та насмілилися нарешті зійтися, і подолав Ярослав Святополка, який збіг до ляхів, до Болеслава Хороброго (992–1025). А року 1017 Ярослав сів княжити у Києві; а було йому тоді, каже літописець, – 28 років. Року ж 1018 Святополк повертається з військом Болеслава, який видав за нього дочку, та вони перемагають Ярослава, який хоче збігти за море, але новгородці не дають йому це зробити, знищують його човни. Та склалися по чотири куни «з мужа», а зі старост – по «десять гривень», та й зібрали йому нове військо. Вони зійшлися вже 1019 на річці Альті, та переміг Ярослав; але Святополк знову збіг. Але далі починається якась містика: «и нападе на не бес и раслабеша кости его»; від цього й помер.

А з того часу епоха Володимира змінюється на епоху Ярослава.

* * *

Як деякий попередній підсумок цієї епохи, зазначимо, що вона – іще наприкінці першого тисячоліття, – запрограмувала відокремлення України від Європи нездоланним бар’єром найбільш реакційного, візантійського християнства. А цей доконаний факт запрограмував несвітлу долю України аж по кінець другого тисячоліття. А тоді це посприяло ізоляції Києва від вікінгівського світу, частиною якого він став після аварського панування.

Сприяло це і його духовній ізоляції від Великого Степу тюрків, невід’ємною частиною якого тисячі років була Україна; загнало цілу велику країну у глухий кут. Навряд, чи можна було вибрати щось іще гірше.

5. Князь Ярослав (Мудрий)

Якщо заглянути до літописів, то такого прізвиська – Мудрий, для цього кульгавого сина Володимира, вилицюватого та гостроносого, – ми ніде не знайдемо. Однак, коли дати собі труд перелистати російську імперську історію, ялову та брехливу, то хутко виявиться, що першим прибрехав це відомий російський історик – патріот, стовідсотковий русак із нащадків такого собі Кара-мурзи; а простіше кажучи – Ніколай Карамзін.

А, як це зробив «старшій брат» (хоч і з колишніх «татаровєй»), то й ми зобов’язані це неодмінно наслідувати; бо, бачите, й відповідний орден незалежної України носить ту ж неісторичну назву: орден Ярослава Мудрого.

Отже, тому ми й дозволимо собі цей, прикметник, свідоцтво чужого панування, – надалі опускати. Але, й цілком відкидати його не слід, бо цей князь, першим по Ольгові-коганю та Святославові мав хист до політики, та навіть дещо розумівся на ній. Бо не лише якось умістив свою недолугу державу у хорі інших європейських (не беручи до уваги осібну та принципово марґінальну Візантію), але й якось упорядкував її з середини. Коротше, полишив у кращому стані, ніж отримав.

Він, перемігши 1019 Святополка на Альті, все ще не має спокійного життя. Раптом з’являється якийсь Брячислав, онук Володимира, та грабує Новгород. Ярослав його перемагає та той тікає до Полоцька. Потім, із Тьмуторокані 1023 приходить брат Мстислав, здоровезний та червонопикий, із отого численного Володимирова поріддя (12 синів), що переміг та обклав даниною касогів. Та й «поиде на Ярослава», разом із хозарами та касогами. Що з цього вийшло, літописець тактовно промовчує, але наступного року, коли Ярослав перебуває у Новгороді, Мстислав приходить до Києва. Але, тут виявляється, що кияни його не приймають – «и не прияша его Кыянъ». Могло бути, виявляється, і таке щось. Тоді той сідає у Чернігові, де його вже, схоже, приймають. Ярослав же тим часом відсиджується у себе в Новгороді.

Потім літопис доносить нам про голод у далекій колонії – Суздальській землі, та про бунт поганських волхвів з цього приводу. От і треба Ярославові терміново відправлятися туди та якось діяти. Так він і робить, відловлює та карає волхвів, а за хлібом посилає в сусідній Великий Булгар, де, як у всіх іноземців, неврожаїв чомусь не буває взагалі. Принаймні, у жодній історії (літописові) не відмічено, аби хліб (чи щось інше) возили у зворотньому напрямі. Як наочно бачимо, деякі традиції мають вельми поштивий вік.

Але, Суздаль – Суздалем, а проблема Мстислава залишається; із двох мусить полишитись хтось один, чи не так?

Тому Ярослав запрошує з-за моря конунга Гакона (літописець називає його Акуном, а трохи нижче – Якуном) у золотому плащі, з доброю дружиною верінгів, та йде з ним на Мстислава з його чернігівськими сіверянами, але програє битву; тікаючи разом із Гаконом, який навіть золотого плаща десь загубив. А Мстислав, оглядаючи поле бою – радіє: «се лежить Северянин, а се Варягъ, а своя дружина цела». Отже, підхід до справи, як бачимо, суто розбійницький: є князь, є дружина; а є ще й народи – сміття під княжими ногами.

Нарід, що або покірно платить данини, або накладає головою за інтереси першого-ліпшого розбійника з волоцюжної породи Рюриковичів. Але, чомусь і може такого до себе не прийняти: залишки минулих каганатських вольностей? Після цього Ярослав тихенько сидить у своєму Новгороді, куди збіг, та до Києва взагалі не потикається; але, не лізе туди й червонопикий Мстислав. Тільки десь року 1026 Ярослав знову збирає військо та заявляється до рідного Києва. Вони діляться зі Мстиславом Дніпром, та наступає, як пише літописець: «тишина велика в земли Руской», – мир.

Проходить цілих чотири роки миру – небувалий час для отих Рюриковічів, та 1030, вирушає Ярослав на північ, на естів, перемагає їх та засновує на їх землі місто Юр’їв. Називає на честь самого себе, бо його справжнє, не літописне ім’я – це Юріслейф – Морське Життя.

Потім з заходу починає тягти смаженим, – помирає Болеслав Хоробрий та виникає «смута в земли Лядьской». А, як воно десь «смута», там обов’язково десь та щось погано лежить, там можна прихопити собі чогось чужого. Такою вона є, державна мудрість князівства Київського, що ж тут поробиш… З такої нагоди Ярослав поєднується з братом Мстиславом та вони разом ідуть на ляхів; знову повертаючи міста Червоної Русі, а до того ще: «и многы Ляхы приведоста и разделяста я». Власне, Болеслав (992–1025) помер дещо раніше, але… чи то літописець це пізно помітив, чи то Ярослав із Мстиславом трохи припізнилися… Потім Ярослав ставить міста на Росі, під якою літописець розуміє, можливо, річку, що раніше називав Россю. Обидва ж, призабули, можливо, що якісь там «міста по Росі» ставив іще Володимир.

Року 1034 дужий Мстислав застуджується на полюванні та помирає; Ярослав, схоже, може тепер нарешті полегшено зітхнути, але… Коли він бавився у Новгороді, садячи там свого сина Володимира, – приходить звістка, що Київ обложили печеніги, та треба поспішати туди. А ледь якось здолав печенігів, диви, – нова біда: брат Судислав плете змову проти нього. Приходиться посадовити брата до тюрми у Плескові, що ж тут поробиш!

Але, от – 1037: «заложи Ярослав город великий Києв», – із золотими воротами та храмом Софії. Це не слід розуміти дослівно, просто наш недорікуватий літописець хоче сказати, що Ярослав задумав реконструкцію столиці; як свого часу Август у Римі. Ярослав ставить церкви та засновує кляштори, процвітає й книговидавництво. Та, не слід думати, що йдеться про щось суттєве, хоч перекладається чимало з грецької. Але – те саме, не Платон та не Арістотель, а візантійська попівська ж базгранина; а до неї – іще недорікуватіша власна. За рівнем, ніяк не перевищуючим нашого літописця.

З усього цього довідуємося, принаймні, що сам Ярослав умів читати; що ж – у християнській країні і це добре. Поґотів – для княжого Києва. Бо то ж не каганат, де мало не кожний знав три мови нараз.

Отже, вважайте, що й мудрості від усього цього в Києві не так багацько прибуло…

Далі оповідається, що трішки застоявшись, Ярослав 1038 знову ходив на ятвягів. Про жодні висліди цього походу (як і багатьох інших, до речі) – не згадується. Перед тим писалося, що на ятвягів 983 ходив Володимир, та ще й «взя землю ихъ», – отже? Чи вони за цей час знову були звільнились? І от – ще одне. Чи мислимо, щоб якийсь володар у Європі ходив військовим походом на частину своєї власної країни? – таке щось бувало мислиме лише тоді, коли там піднімав голову якийсь узурпатор; ну, як це частенько бувало в Римі. Але тут про таких не чути.

А все це знову, хочемо ми чи не хочемо, повертає нас до попереднього питання, – не про вимріяні кимось, а про справжні розміри, масштаби суверенітету Київської держави: якими ж вони насправді були? Все це вимушує ствердити, що перед тим ми визначили підвладні їй терени – з великим запасом. Включивши туди чимало з того, що цією державою ніколи не було, та за жодних умов і бути не могло.

Візьмемо хоча би попередній прецедент із життя Ярослава, коли він позбавився чергового суперника – прудкого Брячислава, онука Володимира, прогнавши його до Полоцька. Так, до Полоцька, а що ж далі? Чи вимагав Ярослав, аби полочани видали йому Брячислава? – здається, ні. Чи пішов сам походом на Полоцьк? – теж ні. Отже, не входили, ні Смоленськ, ні Полоцьк до меж Київського суверенітету. Схочуть – пустять до себе якогось київського вигнанця; не схочуть, – вибачайте.

Не мала жодного відношення до Києва й ота, за тисячу ж кілометрів, Тьмуторокань, до якої теж час від часу збігали ті, кому не щастило вдома.

Так само, ніколи не входили до Київської держави й жодні балтицькі народи, з ятвягами включно. Маючи, напевно, цілком самостійну державу (або держави), яку (яких) так і проблимали історики, що зосередились чомусь виключно на Києві.

Бо, поясніть тоді, більш-менш переконливо, а звідки ж побралися такі потужні державницькі сили (та до того – у справжньому сенсі цього слова) – у дикої та задупної (за переконаннями істориків, звичайно) Аукштоти, яка за одне століття, відлічуючи від 1240 року, – зуміла вирости на Велику Литву, встати від моря до моря?

А все це дозволяє нам тепер іще дещо скоротити терени Київської Русі часів Ярослава, – до справжніх, десь там у – 250 тисяч км кв. Бо, які б там дружні відносини не пов’язували Київську та Новгородську Русь, а держави це були різні.

Тепер же, помилуємося на щось таке:

Велика держава середньовічного світу Древня Русь…

Скільки народних билін оспівує її, скільки натхненних сторінок присвятили їй літописці. Слов’яно-русси – наддніпрянські поляни та приільменські словени, полоцькі кривічі та сіверські в’ятичі та інші племена здавна орали, полювали, бортничали на своїй землі. Відбиваючи наїзди скандинавських морських піратів із півночі, хозарів і кочовиків – печенігів із півдня, вони поступово згуртувалися до X ст. до величезної держави під рукою великих князів та бояр «матері городів русскіх» Києва, а також підвласних йому Новгорода, Чернігова, Полоцька, Смоленська… Нова держава розкинулася від чорноморських степів по береги Льодового океану, від Даугави та по Дунай з Волгою.

(Иллюстр. история СССР, Москва, 1974, с. 13)

Належно оцінити всі масштаби цієї потворної (чисто брєжнівського ґатунку) совєцької брехні, можна лише порівнявши оті мітичні «наїзди скандинавських морських піратів з півночі» – з фактами історії. Зауважимо з цього приводу, що «Київська Русь» Б. А. Ґрєкова (Москва, 1953, удостоєна сталінської премії) містить розділ: «Киевская Русь, Скандинавия и Прибалтика» (с. 489). Автор розпочинає його словами: «Значно більш тісні відносини встановилися зі Скандинавськими країнами» та не пригадує, годі казати, про жодні свари чи військові дії. Воістину – оті брежнівські брехуни, то щось небачене у світі.

Насправді, по тому як пішли у минуле гунська та аварська потуги, Скандинавія стає постійним запліччям, безпечним тилом для руськіх князів. З літопису вимальовується чітка та стало діюча схема: як щось не гаразд у Києві, князь звертається до Новгорода, по дружину або підкріплення. Якого, саме з цієї причини, й не можна вважати частиною Київської Русі; а значить – він не є безумовно підвладним Києву. Як не виходить у Новгороді, що ж, – князь відправляється далі, «за море». Тобто – до Скандинавії.

Були й родинні зв’язки, що пов’язували колишню батьківщину ґотів, данів і свебів та повністю ґерманську Скандинавію. Безумовно північного похождення були перші київські князі, – Рюрик, Олег та Асгольд. Всі Ярославичі, як і їх сестри-королеви, були дітьми Інґіґерд, принцеси зі шведського королівського дому. Вона була донькою Олафа Шьотконунга (995–1020) і кунінґани з королівського дому ободритів, її бабцею з боку батька була уславлена в піснях і сагах півночі леґендарна Сіґрід Стурраде (Великодуха), дружина двох королів поспіль та мати двох же: Олафа Шьотконунга та Канута Великого (1018–1035), короля данів, що спромігся підкорити Англію. Сіґрід була теж високого роду, донька польського короля Мєшка I (960–992) з Пястів та сестра його наступника, Болеслава Хороброго (992–1025), в дівоцтві – Свентіслейва.

Своїх дочок Інґіґерд повидавала за європейських королів, в тому числі, знову ж, Лісбет – за норвезького короля Ґаральда Гартраде, того самого, що пограбував та спалив столицю вікінгів Гедебю та наклав головою у битві за Англію.

Все це переконливо свідчить, що на той час північно-слов’янський світ, що утворився з балтів, ґотів і гунів до кінця аварських часів – був невід’ємною частиною великого світу вікінгів, хоч ці останні – північні дани, свеби та ґоти, – уже й не були в ньому більшістю.

Яким чином Ярослав узнав та пошлюбив Інґіґерд – історія нам не відкриває, але цей шлюб свідчить про те, що тодішній Київ був не останнім у світі вікінгів.

Свого часу «норманісти» наполягали на північному походженні Київської державності, а совєцькі патріоти «антінорманісти» їм заперечували, відстоюючи суто слов’янське (тобто – російське) її походження. От тільки одне, – за полемічним азартом не сподобилися довідатись про те, що й самі слов’яни мали приблизно третину ґерманської крови, та й оті «нормани» з’явилися були у Скандинавії зі Скитії, нізвідки більше. Потіснивши, можливо, її більш старе, кельтське населення далі, до Шотландії, яка недарма й досі називається Scothia – від тієї ж Скитії.

Оглянемо, під цим кутом зору, етніку князів. Асгольд, Олег, Ігор та Святослав – були чистими ґерманами. Володимир, син Святослава, як його мати була слов’янкою, – був ґерманом тільки наполовину. Отже, на одну чверть слов’янином був Ярослав, але його сини від конунґіни Інґіґерд, – були ще меншими слов’янами. От, такою вона є, історична правда.

Одного лише не знає, ніколи не чула історія, – жодного нападу отих «морських піратів з півночі» на Русь… Чого не було – того не було.

Але, історична істина – зауважимо це, – плює, що на оті ідіотичні «биліни», що на оті «натхненні сторінки» мітичних літописців. Бо у нашого, – навпаки, аж так великого натхнення при описі князівських дій чомусь не помічаємо. Він же, до речі, взагалі не пише про розміри Київської держави, бо таке щось, як кордони, – йому, здається не дуже знайоме. Хоч і править весь час про «землю Русску». Під якою розуміє, схоже, не чийсь певний (скажімо, Київський) суверенітет, а радше людей, які на ній живуть.

Року 1040 Ярослав ходив на литвинів, та так само, невідомо з чим повернувся. Через рік човнами ходив на мазурів, та знову, невідомо, чого ж там ушкурав. Його син Володимир ходив, тим часом, 1042, на якусь «ямь» (?) та ніби її переміг. Мабуть, з цієї причини Ярослав відрядив його 1043 воювати з ромеями, але похід повністю провалився, як нам каже літописець – з причини сильного вітру: «и бысть буря велика и разби корабль Руси». Частина їх, на чолі з воєводою Вишатою, викинулась на грецький берег та потрапила до полону, за що багато з них візантійці осліпили.

Це, дещо, виправдовує дружинників Олега та Ігора, що з холодною кров’ю різали на шматки полонених ромеїв або вбивали їм гвіздки до лоба.

Тим часом Ярослав видає свою сестру заміж за короля польського Казимєжа I (Відновителя, 1040–1058), а той на дарунок йому відсилає додому 800 полонених, яких увів був іще Болеслав 125(!) років тому, перемігши Ярослава.

На рік 1044 припадає дійство, так само безглузде, як макабричне: відкопують трупи Ярополка та Олега, синів Святослава, та… охрещують їх. А по тому ховають у церкві св. Богородиці у Володимирі.

Року 1045 син Ярослава, Володимир, закладає у себе в Новгороді церкву св. Софії – Мудрості Божої, а далі: «в се лето бысть тишина велика»; тобто – панував мир, такий рідкісний. Зате 1047 Ярослав знову йде на мазурів; та більш вдало: убиває їх князя Моїслава та передає їх родичеві Казимєжу. Інші історики, однак, подають цю подію дещо інакше, наприклад, так:

Найдовше опирався Маслав (отой же Моїслав, О. Б.), до якого тікали на Мазовше натовпи неприєднаних бунтівників, та якого підсилювали поморяни, пруси та ятвяги. Шість років, аж до 1047 тривали з ним війни, поки Казимєж не побив його у кривавому бою та не приєднав знову Мазовше до Польщі.

(М. Бобжинські, Історія Польщі у нарисах, Варшава, 1977 (вперше видана 1879), с. 110)

Цей, як бачимо, про якісь там Ярославові перемоги 1041, бодай 1047, – взагалі не пригадує.

Року ж 1050 помирає дружина князя, кунінґана Інґіґерд, зі шведського королівського дому, що народила йому п’ятьох синів та мало не стільки ж дочок. Про їх видання заміж до Франції, Німеччини та тієї ж Нурріге, – літописець чомусь нічого не пригадує.

Потім, року 1052 у Новгороді помирає старший син Ярослава – Володимир; за літописом йому було 52 роки. А ще через два роки, 1054, у рік Великої Схизми, – помирає й сам Ярослав, 76 років.

Він полишив князівство Київське, що казати, у відносно доброму та стабільному стані; та ще, кажуть, перед смертю настановив синів словами:

«От я і відхожу з цього світу, а ви, сини мої, живіть між собою в любові, бо всі ви брати від одного батька та однієї матері (чого не можна було сказати про синів Володимира). І якщо будете жити в любові між собою, і Бог буде з вами, і підгорне під вас ворогів ваших, і будете мирно жити. Та коли будете в ненависті жити, в сварах і міжусобицях, то й самі загинете, і землю батьків і дідів своїх погубите, яку здобули трудом великим. Але слухайте брат брата, живіть мирно».

Та й заповідав стіл у Києві – Ізяславу, у Чернігові – Святославу, у Переяславі – Всеволоду, а у Смоленську – Вячеславу.

А року 1061 приходять, кажуть – ніби уперше, зі сходу половці (кажуть, вони ж кипчаки, вони ж кумани), та й починають з перемоги над Всеволодом.

Але, мир та злагода на землі Київській – всього якийсь десяток років і потримались.

Бо, року 1064 Ростислав, син покійного Володимира, який сидів ще за батька у Новгороді, – збігає до Тьмуторокані, та проганяє звідти Гліба, сідаючи на його місце. На це Святослав із Чернігова іде походом на Тьмуторокань, відновлює на столі Гліба та повертається додому. А Ростислав, не бажаючи підняти меча на дядька, відступає на час, а потім знову зганяє Гліба з відходом Святослава. Отакі от починаються порахунки.

Втім, довго Ростислав не просидів, бо ромеї страхалися його поблизу своїх кримських володінь, та – за своїм звичаєм, підіслали скритовбивцю, який отруїв князя.

Року 1067 починається загальна княжа міжусобиця, яку розпочинає Всеслав, син того Брячислава, що не подужавши колись Ярослава, – збіг до Полоцька, та там і помер. Він займає Новгород, але Ізяслав, Святослав та Всеволод, – відбивають міста та остаточно перемагають його під Мінськом. Всеслав тікає, але троє братів запрошують його на переговори, цілуючи хреста (а, як же!), що нічого поганого йому не зроблять. Але їм, онукам Володимира Святого, очевидно, той хрест не ліпше від Перуна, бо коли Всеслав приходить до них, вони кидають його до тюрми, разом із двома синами. Але зрада кривоприсяжства не проходить невідплатно, та Бог наводить на них половців, що перемогли на Альті всіх трьох синів Ярослава. Коли ж Ізяслав із Всеволодом врятувалися за стіни Києва, а Святослав сховався у своєму Чернігові, – вперше збунтувалися кияни. Вони вимагали зброї з князівського арсеналу, щоб знову піти на половців, а їм відмовили. Збунтувалися, та й звільнили Всеслава, який сів у Києві та правив аж сім місяців. А половців тим часом дещо поскуб Святослав із Чернігіва, та ті й відступили.

Ізяслав покликав на допомогу родича, Болеслава II з ляхами, та Всеслав і утік назад, до Полоцька. До Києва ж першим прибув син Ізяслава, Мстислав, що хутко розправився з киянами, з тими, що випустили Всеслава. Потім зібрався з силами Ізяслав, та прогнав Всеслава з Полоцька, посадивши там Мстислава, який – що за прикрість! – незабаром помер. Тоді садять його брата Святополка, – нестачі у Рюриковичах, як відомо, – не буває. Але 1071 знову з’являється той же Всеслав та проганяє Святополка. Потім Ярополк перемагає Всеслава. Але, на цій гризні за Полоцьк та данини полочан, справа ще не покінчується. Бо року 1073 Святослав об’єднується з Всеволодом проти Ізяслава; та таки виганяють його з Києва.

З цього приводу літописець дуже ремствує та ламентує, являючи чималу історичну ерудицію, біблійну, зрозуміло – не справжню, – визначаючи, що усе це, безумовно, «въздвиже дьявол». Та й приплітає звичну для себе повчальну біблійну байку про синів Хамових, що зайняли «землю Сифову». А потім, десь сторінок на десять запускається у спогади про почилого ігумена Феодосія та про Печерський монастир.

Іще через три роки помирає Святослав, а по ньому залишається Всеволод. А ще через рік з’являється Ізяслав із ляхами, який відсиджувався у Болеслава II. Дивно, але цього разу всі вони якось укладають мир та Ізяслав знову сідає у Києві. Однак, починається тепер гризня поміж їх синами. Олег, син Святослава, тікає від Всеволода до Тьмуторокані 1078, а того ж року хтось убиває Гліба, сина Святослава. Збігає до Тьмуторокані й син Вячеслава, Борис. Звідти вони повертаються з половцями, проти Всеволода, що сидить у Чернігові.

В серпні, за літописом, Всеволод ніби їх перемагає, та вони цього чомусь не помічають, а він збігає до Києва, цілуючись з Ізяславом: аби той не вигнав. А той і собі клянеться голову покласти за улюбленого брата, з яким стільки років чварився за батьків престол.

У наступній битві загинули Борис та Ізяслав, Олег знову збіг до своєї Тьмуторокані, а Всеволод сів у Києві. Уся ця колотнеча якось заспокоюється на час 1085.

Потім, 1093 помирає Всеволод, останній з синів Ярослава та в Києві сідає Святополк, син Ізяслава. Але, тим часом приходять знову половці та треба їм протиставитись. Святополк програє їм дві битви поспіль, спочатку під Трипіллям, потім – під Торчеськом. Мир удається відновити лише 1094, одружившись на дочці Тугорта-хана.

Отже, княжий Київ губила, насамперед, так і не вирішена проблема наслідування, передачі влади. Тому й не дивно, що із розмноженням роду Рюриковичів, все більше уваги забирало відстоювання особистих інтересів. Саме це поглинало всі політичні сили та спрямування князів, зводячи іноземну політику виключно до надзвичайних ситуацій, коли хтось нападав на країну ззовні. Тоді приймалися до справи, як ми бачили – не завжди вдало, із великою нехіттю відриваючись від звичної гризні за владу.

Це було, мабуть, головне, але ще не було все. Причини загальної недолугості Київського князівства, – лише частково корінилися в ньому самому, було й наслідуване. Здається, головне було закладене за аварських часів, попри блискучий початок нового відродження каганату за епохи Бояна (568–604). Чи не найважливішим чинником була свара з тюрками, володарями Великого Степу, який не мав кордонів у собі самому. Вона давала про себе знати іще в часи каганату, та покінчилася втратою Леведії 629 на користь хозарів. А там, з тією сварою було щось дійсно серйозне, бо чому ж би тоді Тюмен-Бумін іще 546 погрожував розтоптати аварів, як тих мурашів, копитами тюркських коней?

Отже, корені старої ворожнечі уходили в історію іще азійського каганату аварів, якого китайці називали імперією Жуань-жуань. Вони могли робити це за інерцією мислення, уподоблюючи звичному їм поняттю імперії будь-яке державне утворення. А, можливо, що цей твір Ахунвара був і дійсно, не стільки каганатом рівноправних, скільки імперією, де були «перші серед рівних», а значить були й гноблені. Те, що ми знаємо з історії західного каганату, очоленого аварами, робить подібну думку далеко не безпідставною.

Потім ця стіна ворожнечі була підкріплена невігласним та нетерпним візантійським християнством.

Авари сторонилися, як Візантії, так і християнства, але вони були й великою силою, подолати яку спромоглися лише франки імперії Карла, а що ж було робити на їх місці Києву, який таких сил ніколи не мав? Київ опирався Візантії, як міг, про що свідчать походи Гельґі, Ігора та Святослава, раз від разу все менш удалі. Але, вже недалекоглядний Володимир, пияка та розпусник – більше ніж політик, – безоглядно капітулював, навіки прив’язавши Київ до конаючої імперії; то була остаточна капітуляція. Врятуватися можна було, хіба ставши, по Великій Схизмі 1054, – на бік Заходу. Але, саме у той переломний рік не стало Ярослава. А продовжити його справу не було кому. Бо недолугим Ярославичам не політика була в голові, а оте примітивне: хто з них перший?

А до того, типово аварське неуміння інтегрувати інші народи, яке вичерпно дало себе знати згубними наслідками війни 610–629, – в іще більшому ступені наслідував княжий Київ.

Розглядаючи державницьку діяльність Ярослава, неможливо не пригадати її законотворчий, а радше – кодифікаційний бік. Бо, великою справою життя Ярослава стало видання «Руської Правди», кодексу законів держави.

Про юридичний бік життя підданих князівства, залишка великого в минулому каганату, ми довідуємося доривчо, іще з торгових угод Олега та Ігора з Візантією, де пригадуються правні статті у дусі типово ґерманського, ґотського права, де розплатою за провину є грошовий штраф (або – «вира»), та непрактиковані тілесні або ж тюремні покарання; та в разі найтяжчого злочину – убивства, передбачена законна можливість кривавої помсти з боку родичів убитого; в разі неможливості сплати штрафу.

У «Руській Правді» маємо все те саме, але тепер частина штрафу за деякі, здебільшу не громадянського характеру, а суто кримінальні провини, – сплачується, як ми би сказали – до бюджету; тобто – до князівської казни. Єдине, що тут зустрічаємо нового, пов’язано з утручанням всюдисущої церкви, яка тепер за певні провини вимагає церковного покаяння.

Найближчим все це є до права вікінгів, а хоч і ланґобардів Італії.

Оцінити тут зміни, внесені часом, ми не можемо, бо не маємо вірогідних відомостей про те, яким було право Гунського каганату; або право аварів. Чи було воно відмінним від старого права візіґотів або остроґотів, чи було схожим на нього?

Щодо цього може нас дещо насторожити наступне право Монгольського каганату. Яке, хоч і не знало тюремного покарання, але було побудоване й на тілесних карах. Ескалація цих покарань була такою, що виключала можливость більш-менш довгого існування небезпечних рецидивістів.

* * *

Історик старої школи визначив би, певно, епоху Ярослава, як переломну, та тим нічого конкретного й не сказав би. Для нас вона була радше околицею вузла графа подій, та могла би багацько вирішити на подальше.

Мало полишалося тоді до того, аби княжий Київ зайняв би своє належне місце серед сучасних йому держав Європи, в тому числі й поріднених йому за походженням скандинавських. Проживи Ярослав іще десяток років, і хто знає, чи не відліпив би він остаточно Київ від згнилої імперії по Великій Схизмі 1054; але – так і не встиг.

Він, державотворник, не наважився завести чіткий принцип наслідування київського престолу, зберіг дурну систему «удєлов», яка, власне, й підгодовувала оту дурну гризню за владу, що регулярно спалахувала зі смертю чергового «вєлікого князя Кієвского» поміж його синами. А – міг би ж!

Натомість обмежився напуттям синам: «жийте в мирі!» Чи не розумів він, що добрими напутніми порадами – пекло вимощене, та яким би добрим це напуття не було, а державним актом воно все ж не є?

6. Кінець князівства

Навряд чи варто вникати до дрібниць у княжі чвари після Ярослава, вони нічого не дадуть і не додадуть до образу Києва. Краще звернутися до безпосереднього кінця.

На рік 1113 припадає аж три відмічених літописом події: смерть князя Святополка, що сидів у Києві, народні розрухи з цього приводу та воцаріння на київському престолі Володимира II (Мономах, 1113–1125). В літописі є, всього й тільки, що по смерті Святополка кияни звернулися до Володимира: «Сідай князю на стіл, батьків та дідів!» А він, ніби на це: «плакася велми, и не поиде, жаляся по брате». Тоді кияни розграбували двір тисяцького Путяти, а потім: «идоша на жиды и разъграбіша я». От такий діалог, як бачите. А потім знову послали по Володимира, пригрозивши йому, що й гірше зроблять, як не прийде, та ще його розграбують, вкупі з його боярами та церковними монастирями. Та й умить заспокоїлися, ніби, як прийшов Володимир. Одне слово, щось невірогідне…

Совєцький історик Б. Д. Грєков править нам із цього приводу, що:

Селянські громади, що зустріли наступ феодалів повстаннями, продовжували спорадично виступати з протестом і пізніше. Але, селянські повстання за своєю природою, особисто у настільки далекі часи не могли бути якимись потужними, хоча би з уваги на розпорошеність селянських сил.

(Б. Д. Греков, Киевская Русь, Москва, 1953, с. 502)

Потім, згадуючи врешті, що повстання є саме міське, а не сільське, він додає: «непорівняно більш значущими малюються у наших джерелах виступи міських мас». Не пояснюючи, ні мотивів, ні перебігу повстання.

Багацько чого розповідає літописець про правління Володимира II, і про спір із братами, як краще перепоховати Бориса та Гліба, і про затемнення сонця (неповне), і про міст через Дніпро, побудований за наказом князя. Року 1116 князь ходив на Дон до половців та бився там із ними два дні, але… «и придоша в Русь по Володимеру Торцы и Печенезе». Оце навоював, можна сказати…

Наступного року Володимир іде до міста Володимира – на свого небіжа Ярослава. Але – знову без успіху, бо простоявши під містом два місяця – «сотвори мир».

Це літописець. Історик же ставить на рахунок князеві те, що він пом’якшив економічну ситуацію списавши якісь там борги, проявляв велику активність на князівських з’їздах, та особливо те, що: «Найменшу спробу непідкорення собі Володимир пресікає у основі і розпоряджувався ними, як своїми підданими» (теж там). Тобто, за те, що він був справжнім самодержцем.

В кінці він визнає, що після Володимира II Київська держава стала остаточно нежиттєздатною, практично припинила своє існування, розпавшись на 12 окремих князівств: Новгородське, Ростово-Суздальське, Муромо-Рязанське, Смоленське, Київське, Чернігівське, Сіверське, Переяславське, Волинське, Галицьке, Полоцьке та Турово-Пінське. Втім, як ми бачили вище, не всі вони складали єдину державу й значно раніше. Отже, Київське князівство проіснувало більш-менш стабільно всього 243 роки.

Додамо від себе, що за наступні роки, від смерті Володимира II 1125 та по 1240 – рік приходу монголів, – в Києві змінилося десь 36 князів та 49 разів змінювалася влада (дехто влазив на престол двічі та тричі). Таким чином, середня протяжність одного князювання становила 3,5 роки, а влада змінювалася, в середньому ж, – кожні 2,5 роки; ото вже накнязювалися, ніби отой Сіґтрюґ із синами в далекому англійському Йорку (див. «Сагу про Еґіля»).

* * *

Останнє посилання на Йорк – не випадок. Після століть гунського каганату, Київ – у певному ступені, повернувся назад, до ґотської минувщини, ставши периферією світу вікінгів. Але, – успадкувавши від аварів і ворожнечу зі світом тюрків, – одвічною Дешт-и-Кипчак. Світ вікінгів був, завдяки сталим вікінгівським розбратам королів, – не найкращим середовищем для національного формування, хоч і створив згодом три нові потуги на півночі Європи.

Йому не вистачало, так би мовити, розуміння спільних інтересів.

Отже, не вадить ствердити таку саму причину, що створювала перепони для національного визначення й у Києві, – відсутність спільних інтересів на національному рівні; ще більшу, ніж на півночі. Примат еґоїстичних інтересів над спільними. Бо, тільки такі спільні інтереси здатні уформувати та згуртувати націю.

Пізні київські літописці повідомляють нам, що київські князі у своїх міжусобицях прагнули, не так перемогти, як поруйнувати та попалити суперника, угнати його людей, послабити на майбутнє. Ця згубна для нації в цілому стратегія, яку підмітили навіть простодухі та не надто освічені літописці, саме й свідчить про відсутність інтересів, вищих над еґоїстичними, національних. Князі та їх люди були політичною елітою народу, та саме вони мали розуміти та відстоювати національні інтереси.

Не можна оминути тут і красномовний приклад, з іншої, але теж тогочасної історії. Як ми бачимо, відміченою вище вадою певною мірою страждав увесь світ вікінгів, хоч і не до такого ступеню, як отой княжий Київ. В цьому контексті пригадується історія Гедебю, що був 250 років торговельною столицею вікінгівського світу. За владу над ним ревно змагалися королі трьох держав півночі, але остаточно спалив його, не в стані підкорити собі, – саме Ґаральд Гартраде, молоді роки якого пройшли як не в Міклаґарді, так у Києві. Випадкове співпадіння? – можливо; а може – й ні.

Подібну відсутність загальнонаціональних спільних інтересів української еліти – можна простежити й далеко потім. Часом створюється враження, що вони так і не сподобилися виробити у себе навіть якусь класову солідарність, з якої все починається. Тобто – на набагато нижчому рівні.

Таку саму відсутність спільних інтересів демонстрували – з самого початку, й київські північні колонії, поки не знайшли себе на ґрунті спільних інтересів суто негативного плану: порабленні угро-фінського світу, що їх оточував, работоргівлі, протиставленні іншим народам, тощо. Не випадково ж їх спільний шлях почався 1169 зі спалення та сплюндрування міста, з якого колись вийшли їх предки.

Як бачимо – можна й так будувати спільний дім. От тільки, не слід по цьому сподіватися, що в ньому колись з’явиться або виникне щось добре, людське…

7. Галичина

Галичина практично ніколи стало не входила до Київського князівства. Часом Київ володарював чимось там у Галичині, часом Галичина підкоряла собі Київ, але стійкого їх об’єднання так і не сталося. Для нас вона буде цікавою, насамперед, як істотна частина українського народу, що загалом не зазнавала згубних візантійських впливів. Та, годі й казати, довший час була так само ізольованою від так званого «старшєго брата», – як не позаздрити!..

Сама Галичина починає утворювати собою певне ціле за Володимира (Галицького, 1124–1153), який об’єднав її та учинив столицею древній Галич, від якого й князівство стало називатися Галичиною; принаймні – так твердять історики. Назва Галич – є досить цікавою. Справа в тому, що топоніміка теренів, від Галаці на Дунаї до Галича в Галичині, наводить на думку, що то був у якісь давні часи, – домен кельтів (або по-іншому – галів), сусідів та родичів кимерійських балтів. Поґотів, ми знаємо, що безпосередньо на заході, ще десь перед нашою ерою, знаходилася потужна кельтська держава, Бойемайна, або ґерманською Бойогайм, від назви якої пішла сучасна Боґемія. Можливо, що до її колишніх громадян мають якесь давнє відношення наші бойки, як до колишніх ґотів – сучасні гуцули. Але, повернемося до власне галицької історії.

Син Володимира, Ярослав (Осмомисл, 1153–1187) – примножив здобутки батька в напрямі Подністров’я, подекуди дійшовши й Дунаю. Про це з повагою пригадує невідомий автор «Слова», звертаючись до князя: «Галицький Ярославе – Осмомисле! Високо ти сидиш…» Але, шкода, не так він насправді високо сидів, бо поруч із ним, а може й вище, сиділо неробне галицьке боярство. Та це й дало знати про себе, коли князь, обік дружини, нав’язаної йому батьком, завів собі нешлюбну коханку. Боярам це не сподобалось, та хоч вона теж була високого роду, вони не зупинились спалити її живцем 1170, звинувативши у чаклунстві. Нагадаємо, що на заході палити чаклунів стали тільки наприкінці XV ст.; хоч і у значно більших масштабах.

Знехтували бояри і заповітом князя, – віддати Галичину його нешлюбному синові. Віддали шлюбному, Володимирові II. А, як цей був поріддям Ольги – дочки Юрія Долгорукого, то й правитель із нього був ні до чого.

Посварившись і собі з боярами, та теж на ґрунті нешлюбного зв’язку, він збіг, подався по допомогу до угорського короля Бейли III. Зауважимо, що мадяри ніколи не були від того, аби пригородити собі «Галич і Лодомер (Володимир)», та це його нерозсудливе звернення по допомогу саме до них – спричинило угорську окупацію Галичини.

На щастя, його батько – Ярослав Осмомисл далекоглядно визнав себе ще 1165 васалом (ленником) голови могутньої імперії Штауфенів, самого Фрідріха I Барбароси. Тепер недолугому Володимирові II досить було звернутися особисто до грізного Штауфена і угри слухняно відправились додому.

Він якось не мав наступників та з ним і покінчилась династія Ростиславичів, яка перетворила Галичину на не останню з європейських держав Середньовіччя.

Далі правив Роман (1199–1205), з іншої гілки волинських князів, який за короткий час зумів приєднати до Галичини й послаблене на той час князівство Київське. Він по тому пішов 1205 походом до Польщі, та там і був убитий десь на Віслі.

Після нього залишилася дружина Ганна та двоє малих синів, Данило та Василько. З цього й розпочалася багатолітня колотнеча за Галицький престол. Тут було все, угорська допомога і угорська окупація (угорським королем на той час був Андраш II), чого тільки не було. Претензії Андраша II на всю Галичину підтримувало чимдуж галицьке боярство. Тут ми не вперше бачимо, як українська еліта беззастережно віддає перевагу іноземному пануванню над власним.

І що ж то були за такі дивні люди? – та – взагалі, що ж ми за нація? Бо, чи можна побачити десь у тій же Європі – щось подібне? – далебі, здається, ніде й ніколи. Отже, – дивні, дивні люди, оці українці…

Десь лише з 1230 починаються змагання князя Данила за Галичину. Короля Андраша II на той час змінює Бейла IV, який поки ще не надто цікавиться Галичиною, та місцеве боярство звертається до чернігівських князів, аби – не свої. Але, Данило зумів привернути на свій бік середній клас у країні – міщанство, та переміг. Чимало допоміг йому й союз із Литвою, передбачення майбутнього, та 1238 городяни впускають Данила до Галича, а вже 1239 йому вдається підбити назад і Київ. Але, все покінчується остаточно лише 1245, коли Данило перемагає угорців, у яких пощастило знову вициганити підтримку проти князя галицьким боярам.

Вже по цьому він реорганізує державу на європейський лад, порядно прикартає всевладне та антипатріотичне боярство. Відновлює деякі вільності селянства.

Але, вже з роком 1240 виникає цілком нова політична ситуація, та одна для всіх проблема: монгольський наступ. Бо, пам’ятаєте, це рік вирушення армії Бату-хана на підбій Європи.

Сам похід був, як відомо, вже 1242 перерваний (та – назавжди) несподіваною смертю другого кагана Монголії, Угедея. Але, й це не вирішувало ще проблеми, бо поруч полишався могутній західний улус каганату – Алтин Орду. Та – не маленькому європейському королівстві Галичині – протиставитись могутній наддержаві, і в 1246 князь Данило повертається з Волги додому з ярликом Бату-хана. Бути васалом могутньої Монголії, то не лише не надто обтяжливі зобов’язання, але й понад вагомі переваги: в разі чиїхось зазіхань на Галичину, досить її володарю, що отримав ярлик, звернутися до кагана, – і на її захист встане вся військова потуга каганату, що не мала на той час рівних собі в цілому світі. Не дивно, що миттєво упорядковуються й відносини з сусідами, зокрема – з Угорщиною. Той же Бейла IV, що відсиджувався невідомо де, коли його армія стікала кров’ю, марно силкуючись хоча би зупинити звитяжних монгольських нукерів Бату-хана, – перед тим і чути не хотів посватати за Данилова сина Лева свою дочку Констанцію. Тепер, після ханського ярлика, він сам поспішає запропонувати цей шлюб. Він і відбувається негайно, вже 1247; при цьому обидві держави пов’язуються взаємовигідною мирною угодою.

Щоправда, честолюбний Бейла IV полишає за собою титул «короля Галича і Лодомера», але так, тільки для власної втіхи, не більше. Не роблячи з цього жодних практичних висновків.

Цікавиться тепер князем Данилом і римський папа Інноченцо IV (1195–1254, папа з 1243), запеклий ворог могутнього імператора Фрідріха II з роду Штауфенів (1194–1250). Підбурений умілою арабською пропагандою проти монголів, він замість того, аби радіти, що монголи відмовилися від завоювання Європи, – з останніх сил пнеться організувати, ні більше, ні менше, як хрестовий похід проти нових «невірних» – «татарів»! Він – нульовий політик, він геть не розуміється на історії, бодай на сучасній політиці. Не розуміє, навіть, що оминувши ненависного йому Фрідріха II – жодного походу не здійснити. Не розуміє, й того, очевидного, що з монголами не упоратися й трьом Європам нараз. Не розуміє й того, що й папство вже давно не те (на щастя!) аби підняти за собою народи. Поґотів – вирішувати їх долі.

Бо, в Європі минає християнська «Ніч Середньовіччя». Підірвана, як потугою Штауфенів, так і викликом звитяжних монголів.

Втім, цього останнього не враховують і українські історики, які надто вже роздувають оте папське «визнання» королівського рангу князя Данила, який, ніби, особисто прийняв 1253 надіслану йому від папи королівську корону. Цим актом він, мовляв, офіційно визнав наступником Руси, – не суздальських, не московських князів, а – бачите – князя Галицького!.. Ну й визнав, ну і що? – от тільки, якби у Москві та Суздалі, ще тоді, – не плювали би на всіх і всяких пап… Бо ж вся ця подія – жодних там наслідків не мала та мати не могла. Хіба, що наступний папа Олександр II 1257 почав погрожувати Данилові за якісь там, наче, «відступлення» від канонів Римської церкви. Та Данило, здається, не надав цим погрозам жодного значення, та був абсолютно правий.

Данило не був аж так далекоглядним, аби не воювати з Литвою, бувало й таке, але в обличчі спільного татарського виклику це хутко змінилося на союз, коли Данило одружив свого сина Шварна з дочкою кунігаса Мендавґаса. А коли син та наступник Мендавгаса – Войшелк 1267 прийняв християнство та пішов до кляштору, Шварн унаслідував литовську корону. Йому смертельно заздрив брат Лев, який цього вже просто не міг перенести. Та через три роки підступно убив Шварна, коли той гостив на Волині у їх дядька Василька. Цей дикий злочин негативно вплинув на подальшу історію Галичини і Литви, загостривши їх відносини та відтягнувши їх об’єднання на невідомий час. Цього вчинку було досить, аби перекреслити все, щоби він потім не робив для Галичини. А він до того, й не зробив для неї нічого важливого. Зате, зробив для себе, бо тепер усі набутки Шварна перейшли до Лева, який тепер володів мало не всією Галичиною.

Данило Галицький був чи не найвидатнішим із українських князів. Він створив на сході державу, потужнішу від Польші, та зробив для її зміцнення все, що тільки міг. Але, померти йому судилося не на вершині слави, а радше у її присмерках, бо несподівано загострилися відносини зі всесвітньою потугою на сході. Вони – з часу їх початку, бували різними. Зі знаменного 1240 року, ординським намісником заходу (а значить – і України) був хан Куремса (чи Хуремші?) з роду Чінгіс-богдохана, онук Джучі та небіж самого великого Бату, якому мільйони його підданих згідно надали прізвисько Саїн, тобто – «Справедливий». Хан був людиною освіченою, толерантною і дипломатичною, не страждав на войовничість. Тільки 1253–1254 він задумав та здійснив похід на Галичину власне – на Пониззя та південну Волинь, але… похід вийшов невдалий та Данило якось відбився.

Потім Куремсу 1258 змінив Бурундай, професійний військовий, що був тумену-нойоном (генералом) іще у орхона (маршала) Субедея; та, як такий, не любив сидіти спокійно. Бурундай, як політик, гострим оком помітив нові ознаки зближення Волині з Литвою, та своєчасно його перервав, погнавши волинян у свій литовський похід. Довідався у шпигунів про багатолітні фортифікаційні зусилля Данила, та здійснив похід на захід кількома туменами, прийшов до Галичини та примусив галичан власноруч понищити свої власні фортеці, які прикривали країну зі сходу. Потім подався на Польщу. Монголи пройшли тоді до самого Кракова, руйнуючи по дорозі укріплення міст.

Так славний король Галичини та Лодомерії, який стільки зробив для своєї країни, помер 1264 не маючи великих надій на майбутнє.

Братовбивця Лев (1264–1301) процарствував довго, але безладно, без помітних успіхів, та в жодному разі не був гідним продовжувачем справи батька; та – чого, власне, й чекати від братовбивці. Він чимало навоював, з ким прийдеться, спробував був полізти й на краківський престол, але потягнув гарбуза. Воював, хоча часом і переможно, але без жодної системи або ідеї: допомогав мадярам і австрійським Габсбургам проти Чехії, ходив за татарськими наказами на Польщу та Литву. Під ним, фактично, була тепер сама Галичина, без Волині, бо дядько Василь та його син Володимир – учена людина, князь, що багацько зробив для культури і освіти у Волинській державі, – відвернулися від братовбивці.

Ні Лев, ні його наступники, ніколи не дорівнювали Данилові Галицькому як політики, та далі ми спостерігаємо лише прогресуючий занепад Галичини, аж поки вона не війде у склад Великого Князівства Литовського. Крім того, на той час докорінно змінилися й обставини на сході. До влади на заході Алтин Орду приходить тумену-нойон, хан Ногай, з яким уже мало хто міг змагатись. Це сталося десь після 1260, а вже 1264 Ногай, за дорученням Берке-хана, брата Бату, – провів переможний похід на Візантію, повернувшись із байковою здобиччю, бо похід був саме каральним. Свою квартиру він заклав на Дунаї. Не підкоритися подібному сусідові не було жодної можливості, та Леву просто не полишалося нічого іншого, як скоритись обставинам. На той час монгольські володіння протягнулися на південний захід аж у басейни Сірету та Ольти, а Болгарія сплачувала їм данину.

Політична ситуація дещо змінюється тільки по 1300, коли явні сепаратистські наміри Ногая задумав прикартати Тохта-хан (1291–1312), син Менгю Тімура і правнук Бату. Він розгромив у далекому поході переможця Другого Риму, і Ногай наклав головою.

Це, якоюсь мірою, полегшило подальші литовські завоювання, початком яких стала вирішальна перемога кунігаса Альґірдаса на Синюсі над звитяжними монголами, яких він на час відтіснив був навіть за Дніпро. Це сталося року 1363.

* * *

З приводу вельми старої назви «Галич і Лодомер», яка нам тут не одного разу впадала в очі, можна зробити деякі не позбавлені цікавості зауваження. Ми звикли виводити сенс слов’янських імен, цілком користуючись сучасною мовою (а, як зразком такої – російською), забуваючи про те, що то імена надто старі, та походження їх могло бути зовсім іншим. Такий підхід іменується, дещо знехтувально, «народною етимологією», але – шкода – подекуди проник і до науки. Скажімо, ім’я «Володимир» роз’яснюється в цьому підході мало не як «Властєлін Міра», дещо забуваючи при цьому, що російська мова, за допомогою якої це робиться, – є наймолодшою зі слов’янських. Так само, ім’я «Мирослав (або Мирослава)» буде тоді щось, як «Слава Світу», але й тут правда (не за народною етимологією) буде набагато скромнішою.

На жаль, народна етимологія була взята на озброєння російською наукою, як невігласною, так шовіністичною, а тому й варто буде нам тут розібратися, нарешті, з іменами.

Бо, слов’янські імена складалися насправді не на російському мовному субстраті, а на дуже старих: балтицькому, ґотському та гунському. Кимеріяни балти з’явилися у нас десь більше, як 4000 років тому, ґоти (разом із іншими скитами) десь за 2800–2700 років тому, а наймолодші (у нас!) гуни, – десь 2100 років тому.

Отже, почали. «Слав» – то буде від ґотського Leif – життя. Ґоти, піднімаючи келихи на застіллях, проголошували: s’leif! – «хай живе!» – звідси йде пізніша «слава» та все, що з цим пов’язане. Так само, mаr, mer, mir – означає просто: більше. Vald – то балтицьке «сила», та ім’я Вальдемар, від якого і походить, правдоподібно, наш Володимир, то ім’я – побажання: «Більше Сили!», а жодного відношення до володіння світом, зрозуміло, – не має: то все дурні вигадки сучасності. А імена Мирослав (або ж Мирослава) – не мають нічого спільного зі «Славою Світу», а надавалися, можливо, із сугестивною ціллю, маляткам, які з’являлися на цей світ, так би мовити, слабішими від норми: «Більше Життя!»

Слово Лодомер ми теж виводимо від Володимира, так він і звався був, центр старого князівства поруч із Галичем, але… Можливо, що ми тут зтикаємось з іменем, яке не мало нічого спільного, ні з офіційною, ні з нашою версією Володимира. А, чимось взагалі новим. Мадярські слова lagу (ладь – м’який) або дієслово lagуit (ладьіт – м’якшити, пом’якшувати), які можуть бути спільними з відповідними гунськими, а також наші українські слова – лад, ладити, – наводять на певну думку. Бо, могло колись у нас бути старе ім’я, не тотожнє Вальдемару (Володимиру), а – до певної міри протилежне йому за змістом: Ладимир, Ладомер, – «Більше Ладу» (або – м’якості). Від якого вже й пішли збережені мадярами назви: Лодомер, Лодомерія.

Це підкріплюється тією обставиною, що у мадярській мові чужі (а, може й не так чужі) назви зберігаються дещо точніше, ніж у нас. За прикладами – далеко не ходити. Печенігів вони називали (і називають) besenyok (бешеньок), що абсолютно точно передає їх власну, тюркську назву: беш-ень – п’ять народів.

8. Україна та Росія

Тут ми дійшли ще одного важливого пункту досліджень: а, хто ж то є вони, Україна та Росія? – та, які у них взаємовідносини?

Походження російської державності у сучасній російській історії – жодних сумнівів не викликає. Наприклад, така собі «Иллюстрированная история СССР», Москва, 1974, – рекомендує себе у такий спосіб:

Пропонована читачеві книга містить стислу розповідь про найбільш видатні події та основні етапи історії нашої країни – від виникнення Древньої Русі, до наших днів.

(Иллюстрированная история СССР, Москва, 1974, с. 6)

Або, дещо далі (наведемо ще раз):

Велика держава середньовічного світу Древня Русь… Слов’яноруси – подніпровські поляни та приільменські словени, полоцькі кривічі та северські вятичі та інші племена здавна орали, полювали, бортничали на власній землі. Відбиваючи набіги скандинавських піратів із півночі, хозар та кочовиків-печенегів з півдня, вони поступово сплотилися до X ст. у величезну державу під рукою великих князів і бояр «матєрі городов русскіх» Києва, а також підвладних йому Новгорода, Чернігова, Полоцька, Смоленська…

(теж там, с. 13)

Ну, одне слово, як годиться – «дрєвнєрусскоє государство». Або гра на слівці: «Русь – русскій», хоч останнє з’явилося вже після Пєтра I, який по створенні імперії 1721 надумав, з подачи своїх учених німців, – переіменувати свою Московію на златинізований варіант Русі – «Россія»; шахрайство досить дрібне, але – з аж як великими наслідками. Знову ж, одне слово: «Якби не ми, то як вас величать?» (Л. Костенко). Такі є справи з державою.

Що ж до українців… Спочатку А. Сумароков, що наприкінці XVIII ст. побував в Україні, цілком щиро писав: «…інша країна, інший нарід…» Потім, за Ніколая I, за справу взялися учені, та встановили були, що після наїзду монголів 1240 – російську державність перенесено з Києва на північ, а українці? – набігли звідкилясь після монголів (М. Погодін). Ще потім відкинули й це: як надто складне, бо виявилося, що «нікакого украінского язика нєт і бить нє можєт». Що це той самий «русскій язик, только іспорчєнний вліянієм на нєго Польші».

За совєцьких часів зійшлися на компромісі: дозволили бути, крім росіян, іще українцям та білорусам, але – тільки в такій саме послідовності: період концепції «старшєго брата», так би мовити.

У постсовєцький період спостерігаємо, як це не дивно, – повернення до часів Ніколая I або П. Валуєва; точки зору останнього, що окремої української мови «нєт і бить нє можєт», – дотримується, наприклад, нобелівський лавреат А. Солжєніцин.

Але, після всього, що було в попередніх розділах, – мусить бути ясно, що не Україна є якоюсь там «окраіной вєлікого государства російского», а – радше навпаки. Бо, дійсно, саме Росія пішла бути від України, як ми це й вичерпно ясно покажемо; та, за цей історичний гріх наш нарід розплачується й досі. З часом прийшовши на край загибелі, ставши нацією, що вимирає. Бо нас сьогодні наприкінці XX ст. – рівно стільки, скільки було на початку – 37 млн.

Отже, коли сталося відокремлення Росії від України, та як саме?

Колишній Гунський каганат, що на початку X ст. звузився до Правобережної України, зберігши лише свою першу столицю в Гунаґарді-Києві, – поступово поширював свої терени й за часів Київського князівства; відроджуючи, так би мовити, свої природні геополітичні масштаби. Цьому, зокрема, ґрунтовно посприяв Святослав (964–972), що більше як по трьохстах роках відвоював Леведію, витиснувши з неї хозарів.

За його сина Володимира (972–1015) продовжується експансія на північний схід. Між Окою – межею інтересів Булгарського каганату, що іще 490 відділився від Гунії, та Клязьмою, – з’являються перші київські поселення на землях угро-фінських народів веся і мурома. Потім, пізніше, завойовують і місцевості на заході (Московщина) що одвічно належать балтицькому народові «ґаліндів» («ґолядь» російських літописців).

Схоже, що всі північні міста: Володимир, Муром, Суздаль, – хутко стають работорговими центрами. Сьогодні важко сказати, звідки побралася работоргівля в країні, де її не було, принаймні, три тисячі років. Може її принесли оті зайди, волоцюжні рюриковичі, які стали історичним нещастям Київської Русі, бо вона геть заникає по відродженні Києва після його зруйнування монголами Бату-хана 1240. А, можливо, з’являється з нових колоній. Бо, так само було пізніше, з європейськими колоніями у Новому Світі; вони починали з работоргівлі та покінчили з нею остаточно лише у XIX ст. Отже, якась особливість саме колоній. Можливо, це є закономірність. Бо це байки, ніби до колоній ідуть люди енергійні та підприємливі, цвіт нації: в жодному разі! Бо такі цілком пристойно влаштовуються і вдома. Насправді іде всякий непотріб, що ніде місця зігріти не може. А часом, це робиться й свідомо: пригадайте, як Британська імперія позбавлялася асоціальних елементів, експортуючи їх до Австралії або Нової Зеландії.

Работоргівля, то хоч і аморальний бізнес, але понад прибутковий, та нові колонії хутко ростуть та міцніють (так само було, пригадайте і в європейських колоніях). Колоністи, віддалені від Києва на якусь тисячу кілометрів – беруть собі жінок на місці та швидко розпускаються етнічно у місцевих народах, яких вони пораблюють.

Із цим пов’язуються дві характерні особливості, два протиріччя, це по-перше те, що в кінці зникає етнічна, расова різниця між рабами та рабовласниками: утворюється безпрецедентна система рабства всередині одного народу. По-друге, місцеві мови більшості населення – витискаються мовою зайд: раб має розмовляти тільки мовою господаря, рабовласника.

Цілком іншою стає й психіка народу північних колоній. Все це ми не будемо обговорювати в подробицях, відсилаючи читача радше до гл. XVI «Курса русской истории» В. Ключевского (Сочинения, Москва, 1956, т. 1). Звідти з повною ясністю плине, що вже десь через сто років після появи північних колоній – ми маємо на півдні і на півночі дві абсолютно різні нації; різні не тільки етнічно, але ментально. Де в чому, щодо останнього, – навіть протилежні та несумісні.

Подібне твердження обґрунтовується всією історією двох націй, – українців та росіян. Як перші неодмінно трималися демократичного устрою, громадянського трибу життя, так другі були незмінно щирими слугами несвободи: всебічного утиску та авторитарної диктатури. Все це досить виразно спостерігається тоді, на самому початку. Спільного полишається дуже мало; лише спогади минулого, та…

Хіба тільки мова, хоч порядно збіднена та перекалічена. Як то звичайно буває по різних колоніальних задуп’ях.

Закріплюється в північній, Суздальській Русі – на століття вперед, і спосіб існування, чужий Україні, – рабство.

Як для Києва работоргівля була чимось тимчасовим, зайняттям занесеним із колоній, якого не схвалювало та до якого було непричетне вільне, переважно селянське населення Київської Русі, – так на півночі рабство стало з самого початку основою господарки. Там воно протриває, жах подумати, – аж до 1861, – більше, як вісім століть!

Київ був і за князівства столицею держави, де й правили київські князі. Першим із північних князів, що вліз на київський престол, був, здається, Юрій Долгорукій (1154–1157). Він навів із собою своїх «керівників» – суздальських хабарників, який розсадив правити «по ґородам і вєсям». Після його смерті київські люди їх усіх, до останнього, – негайно перебили. Вже це, якоюсь мірою, характеризує тодішні відносини двох різних народів.

Ці відносини загострюються до стану війни 1169, але в ній син Юрія Долгорукого – Андрєй Боголюбскій (1111–1174), – перемагає Мстислава Волинського. Київ був узятий суздальцями, та його люди мали змогу пізнати щиру любов до них «старшіх братьєв». Як пише історик:

Переможці, за оповіданням літописця, не щадили нічого в Києві, ні храмів, ні жінок, ні дітей: «були тоді в Києві на всіх людях стон та туга, скорбота невтішна та сльози неперестанні».

(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва, 1956, т. 1, с. 319)

Куди вже там отій «татаро-монгольській навалі».

Так, убивали, нищили та грабували. Навіть перша святиня Росії – ікона Владімірской Божьєй Матєрі, – украдена з монастиря у Вишгороді. Бо, плюндрували північні дикуни, ясна річ, не лише Київ, але й усі околиці.

Від цього конфлікту й слід, мабуть, вести історичний відлік існування Росії та російської державності; принаймні – в принципі. Бо після цього північні князі завжди мають у себе свого «вєлікого князя», тобто – непідвладного нікому суверена. Відтак і стають українські колонії незалежною від України державою (чи державами?). Хоч і не відразу постає єдина російська державність, до цього – ще йти та йти. Але вирішальний поділ, за всіма законами міжнародного права, – відбувається саме 1169.

Російські шахраї від історії й досі роблять вигляд, що тоді нічого не відбулося, та київська історія «ето русская історія». Але, на те вони й шахраї. Таким чином, коли в минулому столітті офіційно святкувалося «Тисячєлєтіє Россії» – то святкувалася чергова історична брехня, не більше. Бо ота Росія в жодному разі не починається з Олега (або Рюрика). Вона починається, в кращому разі, з Андрєя Боголюбского. Як не починаються США з Вільяма Конкверора.

До речі, сам Андрєй Боголюбскій був «самодєржцєм» типово російським: покидьком з покидьків, хоч і був сином половецької матері. Поєднував у собі необмежене свавілля, безглуздість, жорстокість та боягузтво. Той самий набір чеснот, що згодом буде притаманний усім іншим героїчним постатям «славной Історіі Россійской» – Івану IV, Пєтрові I… Одне слово, як пише літописець – «нєнавідєлі князя Андрєя своі домашніє і била брань лютая в Ростовской і Суздальской зємлє». Не дивно, що його й ганебно вбили – мало не «домашніє». Офіційний історик пише:

В особі князя Андрєя велікорос вперше виступив на історичну сцену, та цей виступ не можна визнати вдалим.

(теж там, с. 324)

Чи можна вважати вдалими всі інші «виступлєнія» – полишаємо на суд читачів. Та – на суд історії (який давно відбувся).

Підкреслимо, що тут не йдеться про якісь там сенсаційні наукові відкриття. Все це є давно відомі та незаперечні факти історії. Їх цілком однозначно тлумачили сучасники, так само тлумачать історики:

Так поглянули на хід справ і древні літописці, віддзеркалюючи у своєму погляді враження сучасників Андрєя Боголюбского: на їх погляд з часу цього князя велике княжіння, до тих пір єдине київське, поділилося на дві частини: князь Андрєй зі своєю північною Руссю відділився від Русі південної, утворив друге велике княжіння, Суздальське та зробив город Володимир великокнязівським столом для всіх князів .

(теж там, с. 321)

Маються на увазі, ясна річ, князі північні («відділився від Русі південної»). Як бачимо, автор абсолютно ясно уявляє собі розділ України та її колишніх колоній – майбутньої Росії. Процес який пізніше став системою для колоній європейських. Він не наполягає на тому, що це є принципово, хоч безперечно це розуміє. Таке щось, деяку стриманість, – теж можна збагнути. Вже гучно відсвятковано «Тисячєлєтіє Россіі», та підкреслювати те, що воно відбулося чи не на триста років передчасно, – може викликати й «височайшєє нєудовольствіє»; в шахрайській імперії – правди не полюбляють. Та ще в дикій Росії… самі розумієте.

Антагонізм поміж обома різної етніки народами – ведеться з самого початку їх поділу.

Та й у проміжку, коли кияни, волиняни, галичани та половці вирішили 1223 протиставитись монголам маршала Субедея на Калці, та програли, жодного воїна з півночі там не було. Ті вирішили відсидітись за своїми лісовими хащами. Тільки короткий рейд Бату-хана з трьома туменами взимку 1237–1238, – дещо привів їх до розуму.

Потім контакти між ними відновлюються лише десь через півтисячоліття.

Не менш разючою була різниця в культурі та її рівні між двома народами. Ми вже писали вище, що українська культура не була надбанням княжої епохи. Радше вона була інерцією високої культури Гунського каганату. Але й київська традиція хутко згасає на півночі. Приписувати це суворим умовам життя було би недоречно й нерозсудливо, бо маємо приклад ґотської культури на суворій півночі Скандинавії, захоронення Усебергу та Ґокстаду. Вони являють нам зразки справжньої високої культури. Зовсім не те ми бачимо тут.

Чи не найбільш компроментуючою прикметою нової російської культури, є «курная ізба», тобто хата без димоходу. Це справжня королева російської культури. З неї починали свій шлях у майбутнє північні колонії Києва, та вона доіснувала по російських селах мало не до XX ст. В Україні вона невідома, навіть у поселеннях старішої Трипільської культури. Невідомо, і звідки б це могло бути займане, бо так не жив ніхто з сусідніх народів. «Курная ізба» невідома, здається, у Булгарському каганаті, поґотів у його наступниці Алтин Орду.

Коли в нас було винайдено свічки або хоч лоєві плошки з гнотом, – навряд чи можливо дослідити. Але, ці засоби освітлення вживались у нас, мабуть, за багато століть перед нашою ерою. Принаймні, в захороненнях саків, кочовиків Великого Степу та предків якутів і казахів, – знаходять олійні лампи ще з III ст. п. н. е. Втім, це не означає, що їх не було раніше. Чи так вже важко було спорудити щось подібне й на російській півночі? – мабуть, дивлячись кому.

Така відсталість культури не, є загадкою, та пов’язується безпосередньо з трибом суспільного життя. Бо рабовласництво – не сприяє культурі. Рабові – взагалі не до культури, а рабовласник… Чи може такий непотріб – взагалі бути культурним? Здається, що таке – є просто несумісне.

Про це фантастичне відставання в культурі матеріальній, ми ще будемо писати, та – не одного разу. Але, є ще не менш разючий контраст у сфері духовній: разюча різниця духовних рівнів. Бо, в багатому українському фольклорі, є чимало всякого, але – нема, на щастя, того, що є у фольклорі російськім.

А саме це – цікаво переглянути.

Ми тут звернемо увагу всього на дві, але як же красномовні обставини. Це відсутність в українському фольклорі так званого «билінно-богатирского епоса», як рівно казок про Бабу Ягу.

Бо саме з російського фольклору ми довідуємося про те, що: «сільниє могучіє богатирі во Кієвє», а «цєрковно пєніє во Москвє ґородє», як і про загадкової видової приналежності «гусєй-лєбєдєй», та ще силу всього іншого.

Богатирі то понад цікавий сюжет, як сам по собі, так і з пункту зору психології народного характеру. Звернімося до висвітлення їх у самому російському епосі: що може бути краще, ніж надати слова відповідачеві? Починаючи з початку, з молодих років майбутнього богатиря, коли він:

Коли в малом был да он в ребячестве, На широкой уличке погуливал, Он с ровесниками шуточки пошучивал, – Хватит за руку и рука долой, Хватит за ногу и нога долой. (Ю. И. Юдин, Героические былины, Москва, 1975, с. 41)

Отже, як вам подобаються «шуточкі» цього дебіла? – соціально небезпечного суб’єкта. Але, герої – навіть дебільні, – підростають, та «ровєсніков» їм уже замало. Підрісши,

Сели молодцы на добрых коней, Где повернутся, делали улицы, Учали по силушке погуливать: Поворотятся – часты плошади… (теж там, с. 65)

Тут «сілушка» – бачите, це – як кажуть, – «жівая сіла протівніка», не названого навіть на ім’я: що за різниця? Адже: «кто нє с намі тот враг»; а, «когда враг нє сдаєтся – єго унічтожают» (і коли здався – так само). Однак, до них самих це не відноситься, спробуйте лишень зачепити – який свинячий вереск на весь світ здіймуть! Бо, одне – то ми, а вже зовсім інше – якісь там «бандформірованія».

Уроджена подвійна мораль, що ви хочете…

Може богатир і порядний бешкет зчинити, особливо – коли перебере, – може й «псіхануть»:

Скочил-то ведь Добрынюшка Микитинець, Оперся о столы да о дубовыи, Как топал ногами в паркетный пол, – Как теремы-то вси поросшаталисе, Хрустальны околенки посыпались, А вси князи-бояра замертво лежат, А князь Владимер ходит раскорякою, А молитсе Добрыне, извиняется: – «Не бей-ко ты ногами о кирпицьной пол, Оставь-ка нас, бояр, на симена!» (теж там, с. 58)

Або, помилуємося на продовження отого, попереднього, – «славниє вікторіі російскіє»; деяке закінчення, так би мовити, усієї богатирської діяльності:

И наехали удалы добры молодцы, Те же во поле быки кормленые, Те же сильные могучие богатыри, И начали они силу рубить со краю на край, Не оставляли они ни старого, ни малого, И рубили они силу сутки пятеро, И не оставили они ни единого на семена. И протекла тут кровь горячая, И пар шел от трупья по облака. (теж там, с. 71–72)

От тут звернімо увагу на оті: «Нє оставілі ні старого, ні малого» та ще й «і нє оставілі оні ні єдіного на сємєна», – подумаємо, а що ж це, власне, таке? На жаль, тут не полишається місця на якесь подвійне тлумачення. Бо від того їх «пара», що «шєл от трупья по облака» – за версту смердить геноцидом. Агресія та геноцид – є агресією та геноцидом, та що тут – в народному епосі оспівуються саме вони – видно сліпому.

Отже, подякуємо великому Богові, що наш нарід подібного сміття по собі не полишив. Та, поґотів, у таких бридко неестетичних формах, у такий примітивний спосіб.

Переходячи до другої частини нашого сюжету, поцікавимося, чому, як це помітив іще сучасник А. Пушкіна Вельтман, автор популярних тоді історичних романів, в примітках до одного з них він пише:

БАБА-ЯГА. – Казкове поняття про неї відоме кожному, але Баба-Яга повинна, здається відноситись до мітології древніх Руссів; проміж Південними Слов’янами не відгукується про неї жодна з леґенд, а тому слід шукати її серед язичників Скандинавії або Північної Скитії.

(А. Вельтман, Романы, Москва, 1985)

Дійсно, саме так є, але – в чому справа? – чи не в тому, що міт про Бабу Ягу виникнув, знову ж, не в Києві, а в його північних колоніях? Схоже, що саме так.

Російський історик В. Ключевскій твердить, що «…ліс завжди був тяжким для російської людини». З причин досить прозорих: в лісі можуть блукати «соловьі–разбойнікі» або збіглі раби, які можуть і помститись; повно й диких звірів. Не був приємним і вільний степ, де у травах міг причаїтись «злой татарін». Отже, й подітись не було би куди, якби не було річки. Бо, як повідомляє нас історик:

Так ліс та особливо степ діяли на російську людину двозначно, зате жодної двозначності, жодних непорозумінь не бувало у неї з російською рікою. На річці вона оживала, жила з нею душа в душу.

(В. О. Ключевский, Сочинения, т. 1, Москва, 1956, с. 68)

Тут все гаразд, автор абсолютно правий, бо саме річка була та полишилась великим засобом «освоєнія» чужих «русскіх зємєль», що їм ніколи не належали, саме річки приносили їм найбільші зиски. Бо, фінські хутори, з яких можна було запастися рабами, лежали саме на річках та озерах. Про це красномовно свідчить, те, що фінське слово «vesi» – вода, – стало старішою назвою оселі на російській півночі – «весь».

Подібна прихильність до російських річок може навести на думку, що всі вони мають російські ж імена, але… далебі… Бо всі вони носять свої, старіші фінські імена: Волга, Вычегда, Кама, Клязьма, Москва, Ока, Онега, Печора, Пинега, Протва, Угра, Шексна, Цна та багато, багато інших. Хіба, що якась там дрібна річушка Пьянь – ото вже напевно російська.

Але, як вона, власне, виглядала: Баба Яга? На старих народнах картинках, «лубках», вона зображується як літня жінка, часом у типово угро-фінському головному уборі – «русскій кокошнік». Вона жіттєдіяльна, хитра та підступна, аж понад зла. «Баба» – слово угро-фінського походження, як і «Яга». Справа в тому, що так звані форманти, – закінчення назов річок на півночі, являють нам велике різноманіття: -йук, -йугі, -йога, -йогі, -іга, -ега, -ога, -яга, аж по мансійське -я. Але, всі вони означають «річку» різними угро-фінськими мовами. Як це часом буває, іменник може бути й прикметником – «річкова». Отже, Баба Яга – то Річкова Баба.

До того, вона ще живе «в ізбушкє на курьіх ножках» та є великою чарівницею.

Перше нагадує нам про надбережні поселення на палях, які були так розповсюджені в неолітичній Європі; десь від 5000 років тому і пізніше. Отже, «ізбушка на курьіх ножках» могла мати своїм прототипом саме річковий будинок на палях.

Чарівництвом в Європі прославлялися фіни, як і лікарським фахом, та мистецтво фінських шаманів вивчав іще у XVI ст. учений єпископ Турку, Мікаель Аґрікола.

Все це разом просто не полишає нам вибору. Поселення на палях по берегах річок та озер належали угро-фінським народам європейської тайги, лісовим полювальникам (можливо – з початками лісового землеробства). За теплої пори року вони вели сталий триб життя: чоловіки зранку відправлялися на полювання або на розчищене в лісі поле, а молоді жінки на заґотівлю грибів та ягід. З малечею, дитинством, полишалися вдома літні жінки. З міту про Бабу Ягу – Річкову Бабу ми добре бачимо, що вони вправно володіли, як чарами, так стрілами, відбиваючи напади работоргівців з Володимира, Мурома або Суздаля, які так добре почували себе на російській річці (з фінською назвою). Подумайте, як добре потрібно датися взнаки, щоб навічно закарбувати пам’ять про себе у міті.

Таким чином, весь фольклор про Бабу Ягу, який зі всім зрозумілих причин відсутній в нашій Україні, є нащадком забобонного страху російських полювальників на рабів, темних та невігласних, – перед старими жінками фінських річкових поселень на палях, могутніми шаманками, хазяйками ворожбитських чар та отруєних стріл. Свідок самих-самих початків «русской ідєі» – російської работоргівлі. Так само, як спадкове уміння «брать язика». Від якого і довідувалися, на який опір можна буде сподіватись в разі нападу. Та на яку саме кількість отих «рабов, рабинь, рабят і рабєнков» можна розраховувати в разі успіху.

Звернімо тут увагу й на черговий слід дологічного, магічного мислення – табуїстичність назви: не відьма, не чарівниця, а просто «річкова баба». Це – типове табуїстичне іномовлення, на зразок табуїстичної назви ведмідя – «мішка» (від литовського «мішкас» – лісовий), або вовка – «сєрий».

Наприкінці нагадаємо й про відсутність у нас і отих улюблених фольклористами «билін». Недолугих, кострубатих та примітивних, яких без сміху читати не можна.

Зауважимо, що саме вона, величезна, бодай – тотальна перевага України в культурі – призвела свого часу й до відносного успіху культурної частини пєтровських реформ. Бо надто вже багато освічених людей з України понесли тоді свої знання до Росії. Як написав доволі відомий філолог:

Після українсько-російського воз’єднання (1654) потік українських книжників до російських культурних центрів посилюється впродовж XVII ст. – початку XVIII ст.

(Р. Якобсон. Работы по поэтике, Москва, 1987, с. 60)

Все тут добре, тільки оте «воз’єднання (воссоєдінєніє)» – розповсюджене упередження. Не було його, бо не було, чого возз’єднувати. Була звичайна окупація та анексія, звичайним шляхом війни, російським шляхом агресії. Хоч оті книжники – й дійсно були. Без них би, можливо, й досі в соломі би спали та зубами чухались… Книжники були, чимало й зробили, але… вони тільки показали зайвого разу, що народові ніхто не може допомогти, навіть Бог, як він сам собі не допоможе.

Є тут і ще один яскравий історичний урок, вже для самої України. Поки Скитія-Україна протиставилася загарбницьким імперіям – її власні справи йшли цілком добре. Наслідком була не тільки консолідація власної держави, без якихось колоній, але й імперські данини.

Але, час кінчати наші Київські історії. Далі піде епоха відродження, часи Великої Литви, але над ними буде висіти дамоклів меч отого недолугого київського ж поріддя, – одвічно агресивної Росії.

9. Візантія

Історична заслуга київського князя Володимира перед українською та російською історією полягає в тому, що він впустив до країни візантійське християнство, з усіма численними наслідками цього факту, – історичними, культурними…

Отже, виникає запитаня: а, що ж то була за така Візантія, та чого саме ми від неї, за сприянням князя Володимира, за цей час нажилися?

Візантія, Другий Рим, утворилася на задуп’ях отого Першого – справжнього Риму, та в середньому, у сталий проміжок свого існування, мала під собою лише трохи більше 1 млн. км кв. не надто густо заселених теренів; на відміну від Риму ж – досить кепсько загосподарьованих. Та почала хутко розпадатись із початком II тисячоліття. Остаточне припинення її турками – носило радше символічний характер. Так і зійшла вона зі світу, не вражаючи нікого, як завоювальними так будь-якими іншими успіхами. А якнайменше – культурними.

Однак, попри все це, очевидно, їй приписувано – часом, – просто дивні заслуги.

Колись такий собі отець П. Флорєнскій, що снобізувався дещо історією та загинув потім за це у Соловках – совєцькому СЛОНє, – написав, ніби разом із вірою Росія успадкувала від Візантії й «Промєтєєв огонь Еллади». Хід цього нехитрого розумування є очевидний: Візантія пішла з Греції, а її історики користувалися грецькою мовою, отже… Не взяв до уваги отець тільки сутої дрібнички, – що ота «вєра» в стані була загасити вогонь і тисячі Прометеїв.

Ефектна дурість, заснована на звичайному невігластві, пішла гуляти «на восток от Пєрємишля», де з давніх давен (а власне – з того ж таки Володимира) – натомість думати та кумекати – «маются» різною подібною дурістю. Бо, навіть у цілком реномованій праці – читаємо про наступне:

Верхом науки було знання стилю і риторики за візантійськими зразками.

(І. Крип’якевич, Історія України, Львів, 1990, с. 99)

Та далі, ще більш деталічно:

Наука перебувала під повним впливом Візантії. Це давало Україні значну користь, бо вона могла з першого джерела черпати те, що залишалося по давнім грецькім і римськім світі. Це було величезне багатство знання, досвіду, понять, традицій. Але саме ця велич візантійської культури впливала пригнітливо на молоду культуру України – вона в усьому піддавалася під керівництво свого вчителя і не мала змоги ступити на власний шлях, і в Україні не розвинувся власний досвід, не зросла власна наука.

(теж там, с. 99)

Україна, в свою чергу, передала естафету візантійського християнства своїм колоніям, а звідти все тамішнє перейшло свого часу й до Москви, до Росії. Яка, після остаточного знищення Візантії (яка ж то була неймовірно прогресивна історична акція!), року 1453 полишилася єдиною берегинею «правой вєри»; а заразом, очевидно, і того «Промєтєєва огня Еллади», про який так красиво писав П. Флорєнский.

В усій цій стрункій картині того, чого ніколи не було, понад важко зрозуміти одне, але на жаль – головне: а чому ж сучасна наука – пряме продовження поганської грецької, – пішла бути на заході Європи, а не на її сході? – куди, як пам’ятаєте, – саме й відправився «Промєтєєв огонь».

Для цього нам доведеться самим пошукати істину, яку нам і треба поставити на місце чергового розповсюдженого упередження; коротше кажучи, необхідно звернутись до експерта. Насамперед, подивимося, а чим була ота Візантія з політичного боку, бо вже таке щось має прояснити чимало. Отже, починаємо наш шлях:

Країна страждала не від феодальних поділів, а від бюрократичної централізації та породженої нею громадської та моральної байдужості, що охопила широкі кола.

(А. П. Каждан, Візантійська культура, Москва. 1968, с. 101)

До того ж, бачите:

Візантійська держава порізнювалася від ранньосередньовічних держав Західної Європи не лише всевладністю свого самодержавства, але, насамперед, централізацією керування.

(теж там, с. 98)

Що ж, великих надій це не подає, поґотів:

Хабарництво стало нормою поведінки візантійських чиновників, і сама система їх оплати потурала стягненню хабарів.

(теж там, с. 94)

А таким чином, нема нічого дивного в тому, що:

Ідея обранства втілювалася в уяві, ніби візантійські порядки є ідеальні, а тому соціальні лиха пояснювано не вадами суспільного устрою, а зловживаннями з боку окремих носіїв влади (особливо охоче, зрозуміло, обтяжувано провинами правителів недавнього минулого).

(теж там, с. 88)

Все це ще раз нагадує нам совєти, з отим одвічним самовтішанням, що – мовлять – «но вєдь ідєя – прєкрасная!». Та, з тією ж самою ступінню наближення – Росію, де Павєл I валив усі провини на власну матір – Єкатєріну II, а його син, Алєксандр I, – всі провини валив на батька. Але, на цьому подібність не покінчується, бо попри все це, Візантія, як і всі три Російські імперії, що пішли до небуття, – ніколи не була стабільною державою:

Імператор Візантії, начебто – всевладний, та водночас важко уявити собі більш нетривку монархію ніж візантійське самодержавство. Половина візантійських імператорів була силоміць позбавлена престолу: одні з них отруєні, утоплені, осліплені; інші замкнені до кляштору.

(теж там, с. 83)

Так, знайома картина, – типова імперія, «другий Рим»; не ліпшим від якого буде й «трєтій Рім». Але, все це загальні риси характеристики імперського суспільства, що законсервувалися потім і в суспільствах похідних – російському та совєцькому. Нас буде надалі цікавити дещо інше, отой самий «Промєтєєв огонь Еллади». Наведемо з цього приводу досить розлегле міркування; останнє з усіх висловлювань попереднього автора, та саме на цю тему:

Ставлення до знань було подвійним. Візантійське суспільство поважало розумову працю, але разом із тим побоювалося великих знань, вбачаючи в них джерело гордині та єресей. Нерідко візантійські агіографи примушували своїх героїв пишатися тим, що вони не знайомі ні з поезією, ні з риторикою, ні з філософією. Але, разом із тим було у Візантії чимало начитаних людей, аматорів книги. Щоб подолати це протиріччя, знання поділяли на істинні та хибні: істинні йшли від Бога та поєднувалися з благочестям, хибні наближувано звичайно до «еллінської премудрості». Істинні знання зображалися не стільки виником власних зусиль, скільки милості Божої: людина набувала їх не на шкільній лаві, не з читання книжок, а тому що янгол давав їй проковтнути папірець, який мав чудотворні властивості. Інакше кажучи, знання вважалися цінністю лише остільки, оскільки вони наближували до пізнання Бога та вічності.

(теж там, с. 140)

Але, так пише сучасний автор, який не помічає у Візантії жодного «Промєтєєва огня». Бо, те, що могло би ним бути – стало всього тільки «еллінською премудрістю», осуджуваною та хибною. То, може це є нещодавнє відкриття?

Ну, що ж, – пошукаємо у класика. Він впевнено пише нам, щоправда, не про Візантію, а про Росію з отим «вогнем Еллади», що:

Тому гидливе та боязке почуття охоплювало древньо-руську людину при думці про риторську та філософську еллінську мудрість: все це справа грішного розуму, відданому на власний розсуд.

(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва, 1957, т. 3. с. 296)

Та додає до цього ще й пару виписок із давньої російської літератури, не подаючи адреси («в одном древнерусском поучении читаем…»); таке щось – гріх подавати в перекладі, вибачаємося:

Богомєрзостєн прєд Богом всякій, кто любіт гєомєтрію; а сє душєвниє грєхі – учіться астрономії і еллінскім кнігам….

Або таке, чи не ще краще:

Братія, нє високоумствуйтє! Єсли спросят тєбя, знаєшь лі філософію, отвєчай: еллінскіх борзостєй нє тєкох, ріторскіх астрономов нє чітах…

Підкреслимо, що автор ідіотичної парадигми – про успадкований Росією від Візантії, разом із православ’ям, отой «огонь Еллади», – не міг цього не знати. А раз так, то навіщо ж писав: від невігластва, чи в надії когось обманути?

На жаль, ця зловісна альтернатива є класичною для багатьох, хто писав чи пише про Російську історію.

Отже, насправді Візантія, це ніяк не спадкоємиця Еллади, а чорна діра людського пізнання, де «…істинні знання» від «хибних» (або – справжніх, бо ж «еллінської премудрості»), мають повноваження відділяти невігласні попи.

Тому не дивно, що справжній «Прометеїв вогонь Еллади», як твори Платона чи «Логіку» Арістотеля, – скоріше можна було відшукати в бібліотеках Багдаду або татарського Сараю, ніж у Константинополі. Для цього останнього то була лише хибна мудрість, нє «угодна Богові». Так само, як і для «трєтьєго Ріма», де бібліотеки з’являться десь не раніше XIX ст. (чи може XVIII?).

Перший Рим не створив власних культурних цінностей, але принаймні засвоїв та зберіг культурну спадщину попередників, в тому числі і Еллади. Та, не можна цьому заперечувати, – істотно продвинув людські досягнення в технічній галузі цивілізації. Його дорогами та акведуками можна користуватись і сьогодні.

Другий Рим не забудував своїх володінь новими цирками або дорогами чи водогонами. Його сил, дикого та невігласного, не завжди вистачало на підтримку в діючому стані набудованого Першим Римом, а його пишні імператори не завжди уміли читати, а поґотів писати. Цей вже ніколи та нікого особливо не завойовував, зменшуючись з часом як ота шагренева шкіра. Постійний брак військової сили весь час спонукає Візантію поширювати агресію таємну, – змови, диверсії, вбивства правителів інших країн. В усіх околишніх країнах аж роїться від ромейських шпигунів та таємних агентів, убивць.

Все це багатство таємного злодійства у нього перейме згодом та розвине далі, далі, – достойний спадкоємець другого Риму – Москва. Не якийсь там «вогонь Еллади» (він там їй потрібний), а саме це: спадковий скарб антилюдства.

Суспільство Риму було, наче, гранично жорстоке, життя людини там не цінувалося в принципі, вбивали, як зайде потреба, то й імператорів: чи не половина їх померла не власною смертю. Бавитись видовиськом насильницької людської смерті – мав там змогу кожен та кожного дня, в будь-якому цирку. У другому Римі вражає дещо інше. На його аренах уже не бились гладіатори – на це не ставало грошей, але людське життя було так само нічого не варте, а з імператорів не своєю смертю померла вже половина. Але, від жорстокостей другого Риму тхне вже відчутним присмаком психічної хвороби.

У Римі військовополонених продавали до рабства, поґотів, не було й закону, який би карав за продаж у рабство вільної людини. Таке щось заведеться лише у правовій державі остроґотів, уже після Риму. Тут, у Візантії, – було так само, але полонені… Часом їх кидають до льохів та там виморюють голодом, з цікавістю спостерігаючи, як з них з кожним днем по краплині уходить життя. Часом їх для чогось тортурують, забивають на смерть батогами; або осліплюють – суто візантійське покарання.

Так само осліплювали або били батогами скинутих імператорів; тих самих, що за свого правління зобов’язані були ходити у червоних чобітках та лежати тільки на червоних подушках. Ми сьогодні є звичні та – цілком слушно – пов’язувати рекорди безглуздої жорстокості з «Трєтьім Рімом», але – було на що подивитись іще там. Рідкими були мілітарні успіхи християннішої з імперій, але коли Васілейосу II (976–1025) пощастило перемогти сусідніх болгар, – він наказав осліпити 14 000 полонених, щоправда – оказавши й милість: полишив одне око кожному сотому, щоби той міг відвести їх додому.

Такі звичаї не могли минути увагу сусідів, та коли наш літопис описує гвіздки, що забивали воїни Ігоря до голови ромейським полоненим та різанину над ними, – хай ромеї дякують за це собі ж. Бо, зауважимо це без скрупулів, – самі формували у сусідів думку про те, що «добрий ромей – то мертвий ромей».

Чого ще наче не було у другому Римі (як і в першому), так це царів, що захоплювалися би тортурним та катівським мистецтвом, як от Іван IV або Пєтр I. А непорівнюваним буде, відповідно й місце, яке в керованому ними суспільстві посяде тортура.

Отже, підбиваючи підсумки, скажемо, що про якусь там освіту або науку Візантії – годі казати: «Промєтєєв огонь Еллади» – то або виплід хворої уяви, або свідоме лгарство. Але, було дійсно те, що об’єднувало обидва «Рими»; бо як повідомляє нас ще той, перший із цитованих авторів:

…у хворих на падачку, у божевільних, охоче вбачали людей Божих, їх бурмотінню надавали вищого сенсу.

(А. П. Каждан, Византийская культура, Москва, 1968, с. 146)

Те саме, дослівно, було й у Московщині, де у розумово хворих – «юродівих», так само охоче вбачали Божих людей, та до їх безглуздого белькоту пильно прислухувалися, чуючи в ньому пророцтва. Подібні спільні риси й насправді роблять Візантію та Московію мало не сестрами, тільки от – шкода: не за спільною спадщиною Еллади, а радше за звичайною глупотою.

Ріднить їх саме це, принципове невігластво, поруч із тупою та забобонною релігійністю, фанатичною та дріб’язковою, хоч так само слабкою духом. Обидві вони, ці доведені до абсурду імперії, ниці, але зарозумілі та самовпевнені, – попри своє нестримне загарбництво, жили гірше за будь-кого; наступна – гірше за попередню. Але зате – досконало знали, як треба правильно жити. Та по кінець життя повчали цьому весь світ.

Із цим – «правильно жити» – клопоталася «єдіная правая вєра»: християнство візантійського обряду. Це воно стало продуктом вищого досконалення християнської ідеї та до остаточного її відлиття до тієї «правой вєри». В ній було передбачене все, що тільки можливо; аж до безпомилкового відокремлення «мудрості Божьєй» від нечестивої «прємудрості єллінской», – бери й користуйся, але…

Смішною та глупою, завжди була та є пихата зарозумілість цієї церкви, враженої смертним гріхом гордині; церкви, яка відкрила всі можливі людські істини у останній інстанції, однак, при цьому цілком пронехтувала природою, – вищим створінням Бога. А як так, – то й самим Богом.

Йдеться про звичайне та повсякденне: календар.

Бо вона має свій календар, відмінний від передбаченого Богом (чи – досконаліший?) та він уже відстає від справжнього майже на два тижні. Два тижні – то тільки два тижні, але… Ніхто з ієрархів цієї церкви, це характерно, так і не додумався до примітивного мисленого експерименту: подумати, а що воно буде ще, скажімо, через 10 000 років? – коли Різдво Христове прийдеться справляти навесні, а Великодень – восени?

10. Живий свідок історії – наша мова

Прочитавши все попереднє, про кимеріян, скитів, гунів та аварів, кожен має право поставити запитання, – так, але хто ж є ми? – сьогодні? Коли таке запитання почують там, на півночі, де тільки й слов’ян, що з української діаспори, – на нього кинуться гучно відповідати: щоб самі, бува, не зметикували.

«Славянє, славянє!» – проголосить нобелівський лавреат, російський письменник Алєксандр Солжєніцин. «Ви – малоросси, а ми ВЄЛІКО-росси!» – пропищить бабячим голоском уславлений російський же художник; претензії якого завжди значно перевищували здібності. Та додасть: «Но всє – русскіє!» Нагадуючи всім, що у століття, коли й горбатого випростовують ще за життя, – російського невігластва не виправити. Але, – й це не головне.

От коли вони далі почнуть вам правити про отих слов’ян, білявих та блакитнооких (обов’язково!), трудолюбних пахарів (обов’язково!) які ніколи не купували хліба за кордоном (необов’язково), та щосили переможно відбивалися від сталих наїздів «нєсмєтних полчіщ дікіх» (тепер можна й «полудікіх») кочєвніков, – будьте обережні.

А коли вони дійдуть до того, що вийшовши разом «із драгоцєнного Кієва», ці «славянє» створили «Вєлікоє государство Россійскоє», – тікайте світ за очі, бо вас знову хочуть «добровільно прісоєдініть» до розбійної Московії «старшєго брата». З усіма вже знайомими наслідками. А поки…

Заспокоїмо дещо читача, бо – всі праві. Хоч і не в усьому. Бо, то ми є слов’яни, але не вони – угро-фінсько-татарська суміш. Підкреслимо, що останній факт нічиєї гідності вражати не може, – нема добрих чи кепських етнік: всі люди є рівні від народження. Є серед нас, годі й казати, і малороси, оті, що без Росії себе не мислять, – «славянє», як у нашій Верховній Раді.

Але ми є, насамперед – українці, люди, що повною мірою успадкували гідності та вади трьох великих етнічних потоків історії: балтицького, ґерманського (або ґотського) та врешті – гунського. Про що нам неодмінно та щоденно нагадує наша українська мова.

В Європі сьогодні практично немає двох мов, які не мали би взагалі схожих між собою слів, але – тут є істотна різниця. Бо є від чистої дурості займані слова, а є слова спільні. Та нас цікавитимуть саме оті, останні. За прикладами перших у наш час, коли дурість квітне рясним цвітом, – далеко ходити не потрібно. Хоч і отой «маркєтінг» (звичайне собі «базарювання») або ота й зовсім уже ідіотична «тусовка» (спільне товчення на місці без визначеної потреби). Займані в той чи інший спосіб іноземні слова, прийнято збирати у «Словнику іноземних слів» даної мови.

Нас, як уже мовилося, буде цікавити дещо інше.

Обмежимося одним прикладом. Нікому, напевно, не спаде на думку вважати іноземним слово «мусити» та відсилати його до «Словника іноземних слів» української мови. Але, від відповідного ж німецького mussen його порізнює лише балтицьке дієслівне закінчення «-ити» (-iti лит.). Та це – не одинокий приклад. Подібні українські слова, що співпадають за коренями з литовськими, схожі не лише фонетично, але й семантично, то єдине сьогоднішне свідоцтво нашого давнього балтицького споріднення через минуле Великої Кимерії.

Тут, щоправда, легко передбачити й заперечення. Мовляв, такі співпадіння можуть бути наслідком примусової, так би мовити, «литвинізації», якої українці зазнали пізніше під Великим Князівством Литовським. В цьому було би щось істотне лише за умови, як би подібна «литвинізація» дійсно була. Але, про неї ніщо в історії не свідчить. Навпаки, мало не з часів Гедімінаса литовські королі самі володіли українською мовою. Якісь слова, безумовно, могли в цей час потрапити до української мови (як і навпаки), але… Займаються, звичайно, такі слова, яких нема у власній мові, тобто ті, що відображують певного рівня складності поняття, а таких – істотна меншість. Отже, дивіться самі; наведемо певну кількість литовських слів із сучасного литовського словника. Підкреслимо – сучасного. Бо з часом диверґенція навіть поріднених мов зростає, а значить те, що полишилось, то завжди менше від того, що було колись. Адже, там і там з часом пішло у непам’ять багацько слів; сьогодні таких співпадінь за коренями, фонетичних і семантичних, нагадаємо, існує до 700. Отже, подивимось на приклади:

bajus – байка, bėda – біда, cemerys – чемерис, dėka – дяка, dvaras – двір, gatavas – готовий, galva – голова, gojus – гай, gontai – гонт, groti – грати, gruodis – грудень, kilim – килим, koplicia – каплиця, lanka – ланка, lėlė – лялька, liubistas – любисток, maišyti – мішати, marmuras – мармур, miesta – місто, migla – мла, mitus – міт, muras – мур, nykti – зникати, paciupti – поцупити, pasiuti – пошити, perti – прати, pyragas – пиріг, plūgas – плуг, retas – рідкий, rudas – рудий, savavale – сваволя, siėti – сіяти, siekti – сягати, siurbti – сьорбати, sodyba – садиба, stirta – скирта, suknia – сукня, šalmas – шолом, širdytis – сердитись, šliundra – шльондра, špule – шпуля, šratai – шрот, švita – свита, tad – тоді, tinkas – тинк, ugnis – вогонь, vartai – ворота, vyšnia – вишня, žveris – звір, žvyras – жвир і т. д.

Ми навмисно ввели сюди й два іноземні (для обох мов) слова: «мармур» та «міт», щоб показати, що й вони тут в обох мовах є ближчі, ніж будь-де. Не так перекручені, як, скажімо, – у мові російській. Привертає увагу й те, про що ми вже писали: спільне дієслівне закінчення «-iti» – «-ити». Слова, як бачимо є прості та старі за семантикою, не було великої потреби займати щось одне в одного.

Так само стоять справи й з не меншим ґерманським спадком.

Іще Геродот, мало не за півстоліття до нашої ери описує нам звичаї скитів, звичай уклонятись мечеві, застромленому ручкою до землі, звичай знімати скальпи убитих ворогів та їх колекціонувати; описує обряд поховання короля, тризну та могилу, обставлену мертвими вершниками на мертвих конях.

Про те ж саме щодо людей Скитії пишуть інші, пізніше. Про скальпи, що ними аси старої «Едди», які на той час стали аланами, прикрашують збрую свого коня, – пише у IV ст. н. е. римський історик Амміан Марцеллін; так само описує оте шанування меча.

Але, – є ще ґерманська «Едда», або розлеглі витяги з неї Сноррі Стурлусона (1179–1241). Неоціненне значення цього джерела полягає на тому, що то є свідоцтво тих людей, про яких ідеться, – про самих себе. Про скальпи чи шанування меча, там – здається – не пригадується; можливо, на той час ці звичаї заникли. Можливо, просто не було нагоди пригадати, – але ж і не все має бути. Але поховання конунга є таке саме: навіть з обсадою могили мертвими вершниками на мертвих конях. До яких, пам’ятаєте, в розпачі звертається дружина Гельґі Убивці Гундінга: «Навіщо острожите коні? Хіба вам дане повернутись додому?» Тільки от – зауважимо до цього не абияку важливу обставину: ці люди не були принесеними в жертву рабами, або навіть полоненими. Ні, всі вони добровільно згодилися піти за конунгом, та покінчили самогубством на його могилі.

З цього приводу теж можна ще раз навести переконливе свідчення з «Едди». Це – історія любові Сігурда та Брюнгільд, власне – її кінець. Помираючи Брюнгільд намовляє двох своїх улюблених служниць піти з собою, саме в такий спосіб. Але, вони їй відмовляють: «Навіщо? – чи мало піде з тобою?» Як бачимо, це не було навіть примусом, можна було й відмовити, навіть коли дуже запрошують. Втім, про це вже йшлося.

Є, однак, і географічна подробиця, яка пов’язує Геродота з «Еддою». Бо він із чималим здивуванням, так зрозумілим для людини з давно вже безлісної, загалом, Еллади, – описує нам потужний ліс, що околював колись дельту Дніпра, – могутню Гілею. Її залишки у плавнях Дніпра існували іще у минулому сторіччі та були остаточно донищені вже за совєтів.

Про цей великий ліс Європи пригадує й «Едда»: «…І ліс той славетний, / що Мюрквидом зветься…» Бо, землі ґотів та гунів поділяли Великі Пороги, які тягнулися на сотню кілометрів, від Кодаку на півночі до Данпарстаду на півдні. Потім ішов Вал Ґревтунгів, а до самого моря – ліс Мюрквид. Весь його, чи частину, обіцяє подарувати Гунарові та Гюкі підступний гунський конунг Атлі, аби якось заманити їх до себе, а потім зрадницьки вбити, порушуючи степовий кодекс гостинності.

Шведською мовою Mörkvid – то темне, морочне (mörk) місце або простір (vid – вид). Проста семантика, в дусі прямослів’я минулих часів. Цілком відповідає лісові; високому та густому, а значить – темному.

Але, познайомимося тепер дещо й з ґерманською власне – ґотською частиною нашої української лексики (словного запасу). Постараємося й тут представити не більше півсотні слів, – достатньо для ознайомлення та не надто обтяжливо. Отже – шведський словник:

bagare – пекар, balja – балія, balk – балка, beskydd – охорона, захист, blåk – блакитний, borga – боргувати, fack – фах, gapa – гапитись (німецьке gaffen), garn – гарн, прядиво (нім. Garn), glad – веселий, задоволений (гладкий), glatt – гладкий (нім. glatt), goda – годувати, hake – гак, hjord – гурт (нім. Herde), hov – двір (нім. Hof), hеmma – гамувати, hеrta – гартувати (нім. härten), hеna – насміхатися, ганити, kost – кошт (нім. Kost), kram – крам (нім. Kram), krеka – крук, kopa – купувати (нім. kaufen), läkare – лікар, lan – лан, mord – морд (нім. Mord), mur – мур (нім. Mauer), nota – нотувати (нім. nоtieren), olja – олія (нім. Ol), plundra – плюндрувати (нім. plündern), prеkäre – прикре, rina – бігти, текти, ринути (нім. rеnnen), röpa, röpe – репетувати, ruta – рута, rеd – рада (нім. Rat), skada – шкода (нім. Schade), skin – скриня, smak – смак (нім. Geschmak), smеtt – шмат, stack – стіг, steg – стежка, stirta – скирта, strapats – тарапати, strom – струм, styvna – штивне, stеl – сталь (нім. Stahl), stäpp – степ, tak – дах (нім. Dach), talan – талан, vagare – вагарь, vag – ваги (нім. Waage) і. т. д.

Зазначимо тут досить рідке явище по мовах: перехід «t» – «k» у слові stirta, властивий і литовській мові – skirta. Зустрічаємо тут і наш блакитний колір – blå, blåk (в англійській він переходить у чорний; нагадаємо, що шведська літера «å» вимовляється як середнє між «о» та «а», а «y» шведською та фінською, як тверде «ю» або «ь». Слово beskydd – охорона, захист, – набуло у нас дещо іншої семантики, як непрохідна гірська місцевість – кручі, скелі та провалля. Але колись, за давніх часів, саме такі непрохідні місцевості хоронили людей від ворожих нападів. Отже, слово мало подвійну семантику, та вони тут якраз поділилися: одну набула шведська мова, другу українська.

Укорінилося це слово у слов’янстві, також, як ім’я власне. Дві гірські системи з такою назвою – Західні та Східні Бескиди – відокремлюють Словаччину від Польщі, вони є водорозділом притоків Вісли та Тиси.

Гладкий (шв. glatt) позначає якість поверхні, але є ще схоже слово glad – веселий, задоволений. Українська семантика дещо загальніша, бо «гладкий», то не тільки веселий та задоволений (собою), а ще й добре вигодований, що цілком пояснює його попередні стани.

Про слова спільні обом мовам, литовські та шведські, – дещо зауважимо пізніше, а поки відзначимо, що обідві мови мають схожі між собою та схожі до українських, – закінчення географічної або народної приналежності. Це литовські -škas, -škis, або шведське -sk, як у слові svensk – шведський. В українській мові це звелося до альтернативи: «-ський», «-цький». Є й більш цікаве – спільне закінчення жіночого роду в словах, що визначають національну приналежність: шведське grek, grekinna, українське «грек», «грекиня». Однак, при бажанні можна угледіти тут і щось значно більш древнє, угро-фінське, бо таке закінчення прямо нагадує про мадярське nő – «жінка»; те саме буде тут – görög, görögnő. Зауважимо, що український відповідник є дещо ближчий до nő, ніж шведський – «-ня». Отже, це могло потрапити до обох сучасних мов, шведської та української – із ґотської, зміненої під впливом гунів.

А це коротке дослідженя, де вже задіяні аж три сучасних мови, загадом – доволі далекі одна від одної, демонструє нам, як можуть бути насправді переплутані мови, які повинні бути далекими одна від одної; бодай, навіть не порідненими.

Є в обох попередніх словниках і спільні слова: литовське muras – мур, та ґерманське mur, mauer. Але, на цьому ще не кінець. Бо за тією ж «Еддою» «світлі аси» жили колись на Кавказі, та їх леґендарний Асгард – Місто Асів, було, правдоподібно десь там, де бурхливий Терек виходить на рівнину. За хребтом на заході лежить колишня країна ванів «Едди», сталих ривалів світлих асів, – Сванетія. Колись про таких собі суанів, чи не наймогутніший нарід Кавказу, писав іще римський географ Страбон.

Так от, традиційна архітектура Сванетії, якій теж не одна тисяча років, завжди передбачала поруч із кожною домівкою будувати високу оборонну кам’яну башту, до якої, в разі ворожого нападу, – перебиралися люди, разом із худобою. Ті кавказькі башти й досі називаються – «мур».

Розповімо трохи й про шведське слово talan; за семантикою воно не зовсім співпадає з нашим «таланом», та ця семантика є далеко не такою розвиненою та складною, як у нас. Бо шведський talan – то просто промова, зокрема ж – промова на суді. Від якості якої, звертаю увагу, – колись напряму залежала доля обвинуваченого. Бо, хоч у старому ґотському суді були присяглі, але не було адвокатів. Були суддя – godi та знавець законів – lagman; і все. Промовцями були постраждалий та обвинувачений.

В українській мові слово «талан» набуло значно цікавішої семантики. Тепер це – не лише доля (або її посмішка), але й дещо більше, – уміння схилити її на свій бік. «Нащо мені врода, коли нема долі, нема талану» – скаржиться в «Гайдамаках» Т. Шевченка невдаха Ярема Галайда.

В словнику українсько-російському – читаємо: талан – участь, удел, доля, судьба, судьбина. Слів багато, а перекладу все одно, немає, та певно й бути не може. Бо пропустили ще досить важливі слова: «удача, везение». Адже, наш поет, як ми бачили, – не зводить усе до долі, – у нього є ще й талан: ставлення долі.

Не всі мови мають таке слово. Свого часу в ньому відчула потребу розвинена англійська літературна мова. Там є чимало наших ґотських слів, але от українського «талану» – немає. Та письменник Горейс Волпол (1717–1797) і запропонував у листі до одного з сучасників слово serendipity, з семантикою, тотожньою семантиці нашого слова. Воно спало йому на думку, коли він читав якусь східну казку про пригоди та тарапати трьох принців Серендіпу, яких вони долали завдяки власному таланові. Серендіпом арабські мореплавці називали острів Ланку (Цейлон), від старої, ще санскритської назви – Суварандвіпа.

Людина що не має талану, зветься «бесталанною», та є відомий класичний твір з такою назвою. Це слово чомусь потягли до російської, але там воно стало всього тільки синонімом слова «бездарний». Ну, як звичайно: що не поцуплять, те змарнують. Бо тепер це дурство лізе назад, псуючи українську мову.

Є корені надто старі та розповсюджені по мовах. Про слово «мур» ми вже писали. Таким самим є слово «багатий», яке відоме від Льодового океану та по Чорне море, від фінського pohat по румунське bogat, а до того й по всіх слов’янських мовах: то – чиє ж воно? Так само фінське taivas, а бо естонське taeva – небо, ми знаходимо й на півдні, в румунській та болгарській, – taevan; щоправда, тут воно, як і турецьке tavan, – позначає всього лише стелю над головою.

Але, рекорди розповсюдженості б’є, можливо, наше просте слово «сьорбати». Воно є у білорусів – «сьорбаць» та таке ж у поляків: siorbać; є й у болгарів – «сърбам». Зустрічаємо у шведській та фінській: sorpla – хлебати, sarpia – хлебати, прихльобувати. Є воно в еспанській, sorber – прихльобувати, та в румунській, sorbti – пити. Знаходимо його й у латині: sorbeo – втягувати, поглинати; sorbibo – потягувати, відхльобувати або sorbitio – суп. Несподіванкою буде й те, що у наших степових побратимів – казахів є теж слово «шурпа» – суп, або те, чим запивають їжу.

Слово це є й у балтицьких мовах, та теж досить розгалужене: siurbti – сосати, потягувати, siurbsnis – ковток, siurbteleti – ковтнути.

То, хто ж сказав це слово першим?

Але, продовжимо наши мандри по словниках. Однак, ми не маємо в нашому розпорядженні гунського словника, то й спробуємо його якось замістити мадярським та тюркським, пам’ятаючи, що гуни були родичами мадярів та угро-тюрками за походженням. Щоб не перевантажувати читача, обмежимося тією півсотнею спільних слів із сучасного мадярського словника (настанова до читання: с – ц, сz – тс, сs – ч, ly – ль, ny – нь, s – ш, sz – с, ty – ть, z – з, zs – ж):

ábroncs – обручка, babona – забобона, babral – бабратись, bárány – баранчик, barázda – борозна, barna – барнатний, ebéd – обід, finom – файний, galuska – галушка, gally – гілля, gazda – газда, gereben – гребінь, hаz – хата, hiba – хиба, kacsa – качка, kebéd sa – каша, kasza – коса, kazan – казан, kostol – коштувати, kulcs – ключ, kucsma – хутряна шапка, кучма, lánc – ланцюг, lapát – лопата, legény – легень, pasztur – пастур, patkány – пацюк, pecsenye – печене, pokol – пекло, ritka – рідке, sator – шатер, sereg – шерега, strapa – тарапати, sonka – шинка, suba – шуба, szalma – солома, széna – сіно, szita – сито, tabor – табір, tégla – цегла, tér – терен, tiszta – чистий, udvar – двір, vacsora – вечеря, vihar – вихура, zsir – жир.

Всього таких слів налічується десь дві сотні. Хто та у кого їх «займав» – витрачати час не будемо: «слов’янські слова у мадярській мові»? – хтось з такого приводу може й радісно застрибати. Але ми – люди досвідчені: хай нам спочатку науково доведуть: що то є «слов’янські»… А до цього й те – хто є старший? – слов’яни чи слова?

Підкреслимо тут одну цікаву рису – близкість фонетики навіть у тих словах, що є для обох мов іноземними. Перелічимо дещо з них у мадярському написанні: bank, cigany, cukor, lampa, posta, proba, program, sakal, sanc, szatira, urna.

Перейдемо до турецького словника, наведемо дещо знайоме (настанова для читання: ç – ч, і – и, ş – ш):

aigir – огір, ambar – амбар, araba – гарба, ata – батько, ayva – айва, bahçe – сад, город, balk – риба, banyo – баня, baraka – барак, başlık – шолом, башлик, bavul – бавул, başmak – ступати, boga – бик, бугай, boştan – город, баштан, cüce – малий (цуцик), çakal – шакал, çapa – сапа, çnar – чинар, çoban – пастур, чабан, dede – дід, da – та, так, damga – тамга, duman – дим, туман, duzine – дюжина, düdük – дудка, fasulye – квасоля, gerdanlk – намисто, гердан, göçebe (koçeve) – кочовик, halva – халва, kabak – кабак, kahve – кава, kamiş – камиш, kapan – капкан, kapmak – схопити (хапнути), karga – карга, kasap – різник, убивця, кат, kazan – казан, kazine – казна, kefal – кефаль, kerpiç – цегла, кирпич; karmazin – кармазин, leylek – лелека, meydan – майдан, pazar – базар, saksagan – сорока, tas – таз, terazi – терези, tütün – тютюн, şal – шаль і т. д.

Слова все старі та знайомі, але тут звернімо увагу всього на три. Очевидним є тепер походження слова «кацап» (турецьке kasap), що здавна є українським позначенням, зарезервованим виключно для «старшєго брата», яке згодом дещо потіснилося набагато менш змістовним – «москаль». В турецькому відповіднику представлена повністю вся його багата семантика; яку, скажемо так, – сповна виправдала історія.

Слово leylek, схоже, займане з української, бо, згідно леґендам, лелеки були у нас із давніх давен, коли турків у сусідстві ще не було. Слово saksagan – сорока, пояснює нам справжнє походження такого прізвища як Саксаганський, хоч і немає певності, що таке прізвище не вигадане.

Та, наприкінці нашого короткого аналізу зазначимо, що й це ще не є все. Бо наша українська мова, що цілком слушно вважається індоєвропейською, носить в собі й досі відчутній фінській слід, показуючи тим, що колись ці люди далекої півночі жили набагато південніше, та не могли не спілкуватися з нашими предками. Чи то кимерійськими, чи то – більш ранніми.

У сучасному естонському словникові таких слів можна нарахувати до сотні (!), але наведемо лише кілька:

asula – оселя, kuut – кут, закуток, leib – хліб, lin – льон, lok – лок, looma – ламати, nädal – неділя, ribi – ребро, rida – ряд, sinine – синій.

До цього додаються не менш цікаві співпадіння з сучасним фінським словником (їх теж до сотні: y – ю):

aurata – орати, hiili – вугілля, hypatää – гупати, ikkuna – вікно, jah – як, kaapata – хапати, lap – лапа, lava – лава, lavitsa – лавиця, list – лист, lääkäri – лікар, lääke – лік, map – мара, palaa – палати, pasmo – пасмо, pohat – багатий, pyytää – питати, päästää – пустити, rauda – руда, röhotää – реготати, samet – замет, taato – тато, vartio – варта, viitaila – махати рукою (вітати).

Доповнення 1 Смерть Олега

Смерть Ольгова-коганя так само оповита леґендою, як і його походження та походи. Кажуть, що колись князь, по черговій перемозі, запитав старого волхва – вайделота («всезнаючого»), – якою смертю він помре? А той, обмежився коротким: «від улюбленого коня твого, на якому ти їздиш».

Хитрий конунг негайно відправив свого улюбленця на спочинок, та увірував, що тим і забезпечив себе від присуду долі; згодом забувши про все. А потім, через роки, пригадавши передбачення провидця, – спитав про коня. Йому доповіли, що кінь уже пав, та кістки його валяються десь там у полі. Олег посміявся та докорив вайделотові: «то ть не право молвят вольсві, но все то лъжа есть: конь умер, а я жив!» Він – людина владна та самовпевнена, безкарна, знає лише силу та вірить у силу. А оті дурні волхви, – звідки ж вони можуть щось знати, – не маючи влади? Та й поїхав щоб наочно пересвідчитись у смерті коня. Його супроводили, та могутній конунг, поставивши ногу на череп коня, – іще раз уголос посміявся над провіщенням вайделота: «от сего ли леба смерть мне взяти?!» Але з очодолу кінського черепа висунулась потурбована ним сіра степова гадюка, та й гризнула князя у ногу. А з того він, як пише літописець, «разболевся умьре».

Літописець, добрий християнин, – не піддає сумніву можливість чогось подібного. Велика бо є сила диявола. Він, навіть, наводить приклад якогось Аполонія, що вештався по містах та селах імперії – «бесовская чудеса творя». Та обмежується зауваженням, що Бог допускає все це, аби випробувати християн у справжній православній вірі. Що ж, – глибока думка.

Так справдилося на 100 % передбачення поганського вайделота, над яким так щиро надсміхався всемогутній київський конунг – Гельґі, Убивця Асгольда…

* * *

Як наші ґерманські родичі з півночі поставляли тепер Києву воїнів на виправи, якими ніяк не захоплювалися його нинішні піддані, так само наші балтицькі родичі – литвини та ядвінги, – постачали шаманів та вайделотів. Бо у цих народів вони були у великій силі та складали могутні об’єднання, ніби оті друїди у західних кельтів, родичів балтів.

Цей сюжет свого часу використав був А. Пушкін, обдарований лише «лєгкостью в мислях нєобикновєнной», але зрозумів у цьому не більше, ніж у подіях Полтави або «Пугачевского бунта», писнувши оту свою «Пєснь о вєщєм Олєгє». Як звичайно, всі читають, всі захоплюються, але ніхто так і не звернув увагу на оте дурне «вєщій». Але ж, сам Олег нікому й нічого не провіщував, то чому ж він є «вєщій»? «Вєщім» був саме й тільки вайделот, якого поет із властивою йому дурною пишномовністю іменує – «кудєсник, любимєц богов».

Не дивно, що його нащадки використали цей віршик, на міру вже власної відсутності розуму, – для солдатської пісні, чи не безглуздішої у світі.

Доповнення 2 Хозарат і араби

Спалах арабської експансії у VII сторіччі мав успіх завдяки історичній кон’юнктурі. Простіше кажучи, мав такий хуткий перебіг внаслідок війни 610–629, яку Л. Ґумільов назвав Світовою. Вона й послабила ті сили, що могли протиставитись арабській агресії: Візантію та Іран. Саме цим і скористались араби, зайнявши частину Візантії – Близький Схід та Північну Африку, а на сході Іран. Підкреслимо, що араби мають історичне право лише на власне Аравію, не більше; все інше було добуте шляхом агресії.

Після зайняття Ірану наступає черга земель на півночі, Кавказу та Середньої Азії. Історію цього етапу арабської агресії полишив нам іранський історик Табарі.

Першою жертвою агресорів стала Вірменія, де на той час квітла гризня за владу. Року 640 араби вперше захоплюють столицю, яка на той час була у Двині, та грабують її. Але, не залишаються, уходять додому; лише для підготовки наступного, більш масованого нападу.

Він розпочинається 654 погодженим наступом трьох армій. Армія Хабіба аль Маслама окупує Вірменію та Грузію, армія Шулаймана Ібн-Рабаха – кавказьку Албанію (область Азербайджана, на південь від Ширвана), а його брат – Абд ар-Рахман – захоплює Дербент та суне на північ, до хозарського Беленджеру. Але, саме під Беленджером агресорам не пощастило. Сам Абд ар-Рахман наклав головою, а з ним було вибито десь іще 4000 арабів. А ті, що унесли ноги – повтікали до Дербенту.

Ця поразка мала негайні наслідки, Вірменія та Грузія й собі на час позбавляються арабської окупації. З часом звільняється й Дербент.

На рік 684 припадає короткочасна окупація хозарською армією всього Закавказзя, та закріплення за ним данин Хозарату.

Однак, араби не заспокоюються. Новий арабський намісник Вірменії, Мохаммед Ібн-Огбай, – знову займає Дербент, але довго утриматись не може. Та, відомо, що араби 708 знову його займають, а хозари знову 710 його відбивають. Тільки 713 арабам удається захопити знову цей важливий стратегічний центр, базу агресії. Потім – знову гублять. Але, попри це, хозари 721 займають Вірменію та вирізають там усіх арабів; потім забираються додому.

Новий арабський намісник Вірменії, Джеррах Ібн-Абдаллах аль Хакімі, один із кращих полководців халіфа, – вирушає в похід на хозарів. Йому вдається, ніби, взяти Семендер та Беленджер, навіть пограбувати навколишні могили. Але, схоже, попри й ці блискучі перемоги, які так розписують арабські ж історики (хозарских свідчень ми не маємо), халіф у Багдаді не задоволений, щось не до вподоби. Він відкликає Джерраха та призначає вже знайомого нам Хабіба аль Маслама. Цей розпочинає похід на хозарів, але вимушений повернутись; так, чомусь, нікого й не перемігши. А хозари знову, 729 нищать арабських окупантів у Албанії та без втрат повертаються до каганату.

Після цього Хабіба іще раз замінюють на Джерраха, але хозари через рік, 730, знову йдуть на Закавказзя; військо очолює досвідчений воєначальник, син кагана Барджіль. Увійшовши стрімким маршем до Албанії, війська Барджіля негайно почали вишукувати та вибивати мусульман, а Барджіль з головними силами дійшов Ардебілю, де стояв зі своєю армією Джеррах. Там, у дводенному побоїську хозари винищили впінь всі арабські сили, до останнього араба, разом із Джеррахом. Цей таскав за собою у походи весь свій гарем (не міг без нього), та всі його дружини та діти були продані у рабство.

Після цього погрому знову випливає Хабіб, когось там воює, навіть 732 займає Дербент, але… Його знову замінюють, цього разу на самого Мервана Ібн-Мохамеда, двоюрідного брата халіфа, та кращого і вдаливішого воєначальника арабського світу. Він відразу ж поліз на Беленджер, але чогось був змушений повернутись, ніби завдяки сильним дощам (!); одне слово – парасольки позабували…

Потім, 737, він розпочинає новий похід на північ, цього разу в саме серце Хозарату, до Волги, та мало не примушує кагана прийняти іслам. Тут арабські записи набувають настільки невірогідного змісту, що втрачають навіть видимість правдоподібності. Одне слово, ніби повний тріумф, а Мерван кудись раптом зникає.

Тому найкраще буде закінчити посиланням на совєцького історика:

По цьому Мерван направився назад у Закавказзя, захопивши величезну кількість полонених та багату здобич. Каган повернувся до приволзької столиці. Попри безсумнівну перемогу арабів та повний розгром хозарів, Хозарія не стала васалом халіфата. Араби, не маючи значних сил, не забажали залишитись у країні, їм не сподобалась холодна та похмура північна земля. Через кілька років каганат знову зміцнів.

(С. А. Плетнева, Хазары, Москва, 1986, с.40)

Отже, як бачимо, арабам знадобилося більше півстоліття на те, щоб зметикувати, що кавказький виноград є надто для них зелений. Бо забралися, врешті, не тільки з Хозарату, але й з Кавказу.

Доповнення 3 Звитяжні ядвінги

Цей нарід, ядвінги (або за літописом – «ятвягі»), відноситься, схоже, до тих, що були відомі з дуже давніх часів. Геродот, мало не за півтисячоліття перед н. е. побував у Скитії та написав, що десь на північний захід, за скитами, – живуть «меланхлени» – чорне плем’я, яких він – цілком очевидно, скитами не вважає. Однак, назва меланхлени сучасною литовською мовою пишеться як «юод вінгіс», що виходить знову ж те саме: фонетично досконало співпадає з назвою історичних ядвінгів. Цих же останніх знали як войовничий нарід, що з незапам’ятних часів заселяв лісові пущі за Прип’яттю та Десною, дещо заходячи й на південь.

Ми не знаємо, ким були ці люди за часів Геродота. Не знаємо, навіть, чи входили вони колись до складу Великої Кимерії? – чи були, може, тільки її сусідами, частиною розлеглого колись світу балтів, який не вичерпувався й Великою Кимерією, бо простягався від Балтику по Чорне та Середземне моря.

Нічого й не відомо про пізніше: чи входили вони до наддержави Ґерманаріха Великого? – чи були інтегровані згодом до Гунського каганату?

У пізніші історичні часи вони відомі, як нарід балтицької групи, поріднений за мовою до подібних інших: литів, дзуків, жемайтів, курів, земгалів тощо.

Своєю назвою вони зобов’язані не кольорові шкіри, а тільки й виключно, традиційному (впродовж тисячоліть, зверніть увагу) елегантному чорному одягові. Про створену ними багату культуру свідчать археологічні знахідки, від української Чернігівщини та до польських Сувалок. Вони були закорінілими поганами і сприйняли християнство мало не останніми з народів Великої Литви.

Перед тим вони визнавали єдиного Бога Дієваса, над усіма іншими, вторинними, на честь якого й вішали полонених на посвятних священних деревах. Ота згадка у «Слові о полку Ігоревє», що «Дів кличе з дерева», – саме й означає, що Дієвас вимагає подібної жертви.

Хоробрі та войовничі, вони охоче наймалися воювати у дружинах київських князів, а пізніше допомагали кунігасу Ґедімінасу (1275–1341), єдиними у світі потіснивши непереможних монголів – відвоювали у них Правобережну Україну.

У нас, в Україні, вони здавна отримали назву «чернегів», та це від них, не від кого іншого, безумовно походить назва Чернігова, міста, яке й було, мабуть, їх столицею; та не поступається древністю Києву.

Потім їх назва, разом із ними, якось зникає із уживання, губиться разом із ними ж іще десь у Великій Литві. Але, це не означає, що ці люди вимерли не полишивши сліду на землі, ні. Вони просто асимілювалися з часом, розчинилися у чотирьох сусідніх поріднених народах: литовцях, українцях, білорусах та поляках, віддавши їм свої цноти та доблесті. Бо, народи нізвідкіля не постають та нікуди не зникають, народи радше виникають із народів; та до них же й повертаються. З приводів нам невідомих, лише починають з якихось причин втрачати власну самобутність, натомість сприймаючи чиюсь чужу. Так само, як це було перед тим із гунами та аварами.

Доповнення 4 Скандинавська література

Велика північна цивілізація вікінгів, розквіт якої припадає на північ Європи епохи кінця «Ночі Середньовіччя» – десь на 1000 рік н. е., – мала і свою розлеглу літературу. Це не тільки «віси» (строфи) та пісні й поеми скальдів – відповідників наших кобзарів, але й великий прозаїчний доробок – «саги», оповідання про героїв, здебільшу людей, що існували насправді («Сага про Еґіля») або про цілі роди («Сага роду з Лаксдаля», «Сага про Стурлунґів» тощо). Цими розповідями століттями бавилися, розважалися та освічувалися люди півночі довгими зимовими вечорами, та вони хутко стали для них необхідністю. Вони заникають тільки з розповсюдженням християнства, за насуненням «Ночі Середньовіччя» й на північ.

Географічний розмах дій у цих сагах – незвичайно широкий, охоплює весь терен, де вештались їх герої, від Північної Америки на заході – до Уральського хребта на сході. Вони незрідка містять, можливо, вимислені сюжети, а часом розповідають про участь своїх героїв у подіях, які відбувались насправді. В Ісландії вони беруть свій початок від 874 – першого заселення острова, та чимало їх є у першій ісландській книзі «Ланднамабок» – «Книзі про взяття країни». Саги бували від невідомих (можливо – просто невстановлених) авторів, як і відомих. Писав їх, схоже, великий письменник та вчений, Сноррі Стурлусон (1179–1241) та почасти з них складена його славетна «Гаймскрінґла» – «Коло батьківщин».

Стиль цих саг докорінно порізнюється від римської класики, часом переповненої суто літературними прикрасами. Він – діловий та сухий, часом протокольний. Нагадує подібну ж характеристику, дану професором Бджамбою Рінченом епічній монгольській літературі.

Можливо, саме ця суха протокольність і спонукала вчених XVIII–XIX ст. розглядати скандинавські саги, як джерело історичних матеріалів, нерідко за допомогою наведених у них дат та даних, – коригуючи історію.

Бо історичним тлом цих саг були нескінченні розборки між конунгами або та ж гризня за владу. Яка на західному окраї вікінгівської цивілізації, була не менш (а як насправді – то й набагато більше) гострою, ніж на її південному окраї – княжому Києві.

А десь там, далеко внизу під конунгами, у наземному світі жили прості люди, за своїми, не надто відомими нам життєвими законами. Народжувались, виростали, працювали, виховували дітей та помирали. Та й бавилися історіями про оті конунгівські розборки, що їх мало обходили, як не відбувалися в їх власному терені, ясна річ.

У сагах незмінно знаходили своє віддзеркалення й історичні події, але – наскільки вірно? Наскільки можна покладатися на саги, як на історичний довідник? Спочатку таке питання й не ставилося; домінувала віра у будь-яке писане слово, яка сьогодні підводить нас більше, ніж будь-коли.

Питання про вірогідність історичних відомостей саг уперше поставив данський історик Е.Єссен у статті: «Вірогідність саги про Еґіля та інших ісландських саг», у німецькому «Історичному журналі» за 1872 рік. Ця стаття була написана, власне, іще 1862, але автор не наважився оприлюднити її вдома. Як писав він сам у передмові: «Оскільки мені не дозволено в Данії оголошувати несхвальні погляди на старонордичні древності, то я вважав за невластиве виступити з цим у Данії, та звертаюся до письменства німецького, хоч німецька мова є для мене менш доступною».

Далі автор добросовісно аналізує сагу про Еґіля, знаходить там низку нестислостей, все так, але… Але, чи не стукає він (принаймні – на наш погляд) – до відчинених дверей? Бо й оті нестислості є досить, сказати б так, вторинні, та й хто, власне, казав, що саги – то історичні довідники? Та, чи ж розумно було би в далекому майбутньому – вивчати нашу історію за сучасними романами?

А дещо авторам саг можна й заздалегідь вибачити, бо за подіями часом і не простежити, настільки вони хутко змінюють одна одну.

Дамо короткий огляд тих подій, що містяться в сазі про Еґіля. Це те, що коїлося на часі в англійському королевстві Нортумбрія. У сусідній Ірландії, в Дубліні (Байле Ата Кліат) тоді правив конунг Сіґтрюґ, а по ньому його брат Ґудрод. Але, обидва зазирали й на багате місто Йорк у Англії (ще римський Еборакум), де й сів наприкінці життя Сіґтрюґ. Але, року 924 вступає на престол Етельстан (924–939), король англів та саксів. А року 926 помирає Сіґтрюґ, та цим користуються англи, виганяючи з Йорку його синів, на чолі з Олафом Каураном, що подалися в Ірландію до Ґудрода. Той спробував відібрати Йорк, але потерпів таку поразку, що по кінець життя (934) не потикався більше до Англії. Йорк стає на час столицею Етельстана, та це визнає навіть норвезький король Ґаральд (Ковтун, 860–933), пославши до двору Етельстана свого сина Гакона. Помираючи, він передає владу синові Еріку (Кривава Сокира, 940–945), але втручаються брати та розпочинається звична гризня за владу. Ерік вимушений тікати до Данії, до короля Ґаральда, сина Ґорма, а 963 з’являється в Йорку.

Але, він не був першим, бо Олаф, син Сіґтрюґа, приходить із флотом у 625 дракарів та займає Йорк. Проти виступає Етельстан та відбувається славетна кривава битва під Брунабурґом, і Олаф тікає, рятуючи життя.

Однак, 939 помирає Етельстан та Олаф знову приходить до дансько-норвезького Йорку та сідає там: без Йорку він просто не може. Наступник Етельстана – Едвард (939–946) спочатку визнає його права, але дещо уміцнившись сам, – 944 виганяє Олафа з Йорку. Але, 948 з’являється Ерік, хоч знову не утримується на троні: новий король англів Едред (946–955) виганяє Еріка на Оркнеї, де той ховається у місцевого ярла Сіґурда. Тоді, зібравши сили, Олаф знову сідає в Йорку, цього разу – аж на три роки.

Тільки за рік до смерті, 954, король Едред виганяє нарешті з Йорку всіх претендентів та приєднує Нортумбрію до іншої Англії. Втім – тільки до часів Канута (Великого, 1018–1035), конунга данів.

Як бачимо на власні очі, тогочасна гризня за владу над Йорком, – далеко перевершувала навіть київський рівень. Але, було й дещо спільне. Початок саги про Еґіля розповідає, як король Ґаральд Ковтун став королем усієї Норвегії, яка складалася перед тим з десятка (можливо) окремих королівств. Цікаво тут оцінити масштаби битв, які для цього знадобилися. Ми бачили, що київські князі не мали у себе великих сил, лише дружину («ґірд» на півночі), а така не становила, звичайно, більше тисячі-двох.

На півночі, у малолюдній Норвегії, – було ще гірше. Там потужний ярл міг виставити сотню-три воїнів, конунг – до тисячі… Порівнюючи з часами Ґотських воєн або Аттіли, часами воюючого народу, – воістину масштаби ліліпутів.

В сазі про Еґіля ярл Торульв відправляється до Фіннмарку побирати данину з фінів – у супроводі сотні воїнів. Почувши від короля квенів Фаравіда, що йому загрожує з півдня напад кар’ялів, Торульв разом із іще трьома сотнями квенів – відбиває напад; отакими були війни на півночі.

А за таких масштабів – і один, хоробрий та відчайдушний, – міг вирішити багато. Не дивно, що пам’ять про воїна, який убив багацько ворогів ставала змістом саги.

Підсумок всього цього може бути тільки один: будь-які свідоцтва взагалі – слід сприймати критично, звідки б вони не походили, бо часом і в підручниках історії можна відшукати не менше помилок, ніж у сазі про Еґіля або якійсь інший.

Доповнення 5 Християнство та його значення в історії

Тезу про суттєве історичне значення релігії – важко підважити. Тому, оскільки з часів Володимира Україна є офіційно християнською, – розглянемо й цей вплив на неї: наслідки хрещення. Збитки та прибутки.

Для початку дещо визначимо те, з чим надалі матимемо справу. Християнство, як і будь-яка релігія, пов’язується звичайно з вірою у єдиного Бога; добре, саме з цього й почнемо.

Думка про те, що світ, в якому ми всі живемо, є продуктом вищого, абсолютного розуму, – є не тільки привабливою, але й внутрішньо послідовною та логічною. Найбільше, що можна сказати про Бога розумній людини, буде те, що він є абсолютний, одвічний та всюдисущий. До такої думки все ближче підводить нас і наш власний розум, далеко не абсолютний, але…

Але, для простої, не надто обтяженої розумом людини Бог – то радше свічка, запалена перед іконою, піп при всіх регаліях; одне слово – щось гранично конкретне.

Так, як же воно пов’язуються докупи, між собою, ці дві абсолютно різні ідеї: ідея єдиного Бога – Творця Світу, та Бога, який спілкується з віруючими у Нього через, так би мовити, своїх «особо уполномочєнних» посередників, – священослужителів? А папа Римський, скажімо, той і цілком офіційно – іменується «намісником Бога на землі?»

Оті, від несмертельної «наукі наук» – марксистського знахарства, запевняють нас, що хоч це, власне, є «опіум для народа», але є й неймовірно прогресивне (діалектика, що ж тут поробиш). Бо це – «єдинобожжя», а до того ще й «рєлігія классового общєства». Адже, не забудемо, що згідно того знахарства цивілізація, як і оте «классовоє общєство», – починаються з альфи та омеги всього – «рабовладєльчєского общєства». А перед тим було саме «варварство» та багатобожжя язичництва, коли в кожному кущі сидів свій невеличкий «бог».

Але, вся ця струнка картина, намальована двома аферистами від історії та філософії, – розсипається на порох при першому зіткненні з реальністю та її науковим аналізом. А це, одне й друге, свідчить нам, що віра у єдиного Бога, першопочаток усіх речей, – здавна була притаманна людям нашого континенту, які знали його під іменем Хана Тенгрі – Владця Неба, або Дієваса балтів чи Діу ґерманів. Та з яким і намагалися спілкуватися суто приватно, не відаючи того, що називають релігією, а поґотів – церквою з її попами. А їх шамани, друїди, вайделоти чи як їх там іще, – займалися ніяк не спілкуванням з Богом, а всього й тільки звичайною побутовою магією та цілительством; ні більше, але й не менше.

Але, так було лише на самому початку.

Бо, все ускладнюється розвиваючись далі, та саме на цьому й полягає закон розвитку (принаймні – нормального). У еллінів та римлян, хоч іще й зберігається поняття головного Бога (Теос або Юпітер), але він завідує вже цілою ієрархією богів. З’являються виспеціалізовані храми, присвячені окремим богам цього пантеону, з’являються їх жреці. От вам і язичницьке багатобожжя.

Але, чому ж не помітити й того, що в такий саме спосіб еволюціонувало й християнство, що й досі претендує на єдинобожжя? Бо істиним єдинобожжям воно було, хіба, в апостольські часи. Потім з’являється догмат Трійці, потім до святих долучаються апостоли, потім канонізуються мученики; християнський канон дозволяє всім їм молитися поокремо, та дехто зі святих уже набув певної спеціалізації. Як ми вже зазначили – це нормальний шлях розвитку, але ж не треба себе іменувати єдинобожжям, – для цього вже нема підстав.

Отже, як ми бачили на наведених прикладах, схема розвитку є така: первісне єдинобожжя обрастає з часом жрецями, храмами, теорією справи, та втрачає первісний сенс – єдинобожжя. В сучасному світі таким єдинобожжям є лише оте первісне тенгеріанство, віра у Владику Небесного – Хана Тенгрі.

Або, простіше кажучи, абсолютна ідея єдиного Бога – Творця Світу, – обрастає пропускними пунктами та митницями на шляху до Бога. Системою, створеною людьми та на користь (небагатьом) людям же. От тільки шкода, що користь від цього – не всім однакова: патріархові – одна, попові – друга, а звичайному парохові, – й зовсім третя…

Але, оглянемо історичний шлях християнства: як воно стало тим, чим є насьогодні? Та, як написане у євангелії: «судіть їх за ділами їх».

Первісне апостольське християнство, як можна думати, було релігією соціального протесту пригнічених народів Римської імперії. На це, принаймні вказують заклики до багатих – роздавати багатство бідним, та особлива схильність до убогих тілом та духом. Зауважимо, що на таких засадах не може функціонувати жодне суспільство, але християнство й не палилося створити нове суспільство. Християнство, зі своїм поширенням, – починає жорстоко переслідуватись в Римській імперії, яка слушно вбачає в ньому загрозу самому своєму існуванню. Але, проходить час, і… На початку IV ст., після чергових переслідувань за цезара Діоклетіана (284–305), ситуація повністю змінюється. Видаються спочатку декрети про віротерпність (цезар Ґалерій), а вже до середини IV ст. християнство стає державною релігією Римської імперії (!). Такий крок з боку імперії – є цілком зрозумілий. Хитаючись під ударами варварів, вона ладна схопитись і за соломину.

Однак, християнство далеко не було соломиною, воно виявилося могутньою силою, яка змогла зберегти ідею римського імперіалізму для наступних поколінь; та не тільки: увічнити її в європейському світі.

Поведінка імперії зрозуміла, але… Як же з гуманним, ніби, християнством, яке тепер стало її державною ідеологією? Чи воно, бува, чогось на цьому не доклало? Бо, як же тепер бути з тими, кого Рим – той самий, імперський Рим, жодний інший, – масами нищив саме за їх християнську віру? А було таких – чимало. На одній побудові термів імператора Каракалли (211–217) – загинуло, кажуть, не менше 20 000 християн, – армія… Так, як же, все таки, християнство? – чи переступило й через це? Перейшло від гноблених – до їх колишніх гнобителів? – на це запитання, годі чекати відповіді.

Християнство хутко змінюється. Для нього колись не було «ні елліна, ні юдея», але теперь є християни та іновірці, які не є люди. Бо вже 426 в обох Римах, Східному та Західному одночасно, з’являються за папи Леона імператорські едікти проти іновірних. Вони позбавляють їх права укладати юридичні документи, тобто – викреслюють із суспільства, прирікають на вигнання. До них відносяться, в першу чергу, найбільш розповсюджені жиди та маніхеї, послідовники пророка Мані (216–276). Іще через тисячу років палитимуть живцем і християн, тільки трошки інакше віруючих – єретиків. Це матиме назву «інквізиція», але саме слово зустрічаємо набагато раніше: іще в тому декреті, часів папи Леона.

За часів царя Петара I (927–969) у Болгарії, доведеній візантійською агресією до критичного стану, – виникають і розповсюджуються перші єресі – учення богумилів. Візантія нищить єретиків вогнем і мечем, використовує, це як черговий привід для агресії.

Рештки богумилів рятуються на заході та під назвою катарів, або альбіґенсів, з’являються у Франції, на півдні, де користуються підтримкою місцевого суспільства. Вони сміливо критикують офіційну церкву та перемагають католиків у відкритих диспутах. Папа Інокентій III 1207 оголошує Хрестовий похід проти альбіґенсів, який триває двадцять (!) років. Засіб переконання – зброя, аргумент – нищення; інших церква не знає.

Саме по цьому надобре розпалюються вогнища інквізиції, на яких просякнуті християнською любов’ю до ближнього святі отці – спалюють живцем сотні тисяч єретиків, рятуючи їх душі. Настає епоха інквізиції (та інквізиторів).

Але й цього замало цій кровожадній релігії. З легкої руки інквізиторів виявляється, що крім єретиків є ще посібники диявола: чаклуни, відьми тощо. Яких – що ж тут поробиш, – християнський Бог теж передписує судити, та як провину буде доведено – також палити живцем. Потерпали від цього переважно жінки, старі, молоді; часом діти. Листівка з Бамберґу (Німеччина) пригадує, що «…серед отих чарівниць були дівчатка, семи, восьми, дев’яти та десяти років, 22 таких спалено…» Початком усього стала книга «Маллеус малефікорум», що повсюдно перекладається як «Молот на відьми», видана 1486 кельнським теологом Якобом Шпренґером та папським інквізитором Інститорісом (власне – Гайнріх Кремер). Такі переслідування шаленіли Європою аж до XIX ст. та унесли життя кількох мільйонів невинних людей.

Кровожерною є ця релігія, шкода, не лише за своїми історичними наслідками, і це не є полемічне перебільшення, але кровожерна й у собі – навіть за обрядністю. Пригадайте хоча би оте причащання, коли віруючі, у вигляді вина та просфори символічно споживають кров і тіло Христове. Чи це, бува, не якісь – невідомо звідки, релікти первісного людожерства? – та, яке це має відношення до неспростовної ідеї єдиного та вічного Бога?

Вершини своєї компрометації християнство сягнуло, нема сумніву, в особі отих бандитських орденів, Тевтонського та Меченосців, що століттями ґвалтували та грабували народи Східної Європи. Їх було прикартано при Ґрюнвальді, та – шкода, не винищено до останнього.

Щоб покінчити з цим боком діяльності милосердного християнства, зробимо два зауваження. По-перше, палили живцем єретиків та відьом не лише на заході, а й на сході; от тільки, як звичайно, не афішували своїх злочинів. По-друге, подібних кривавих жнив не збирала більше жодна зі світових релігій. Включаючи войовничий іслам, який визнає «джіхад» – війну проти невірних.

Але, по кількох століттях християнства народжується черговий пророк – Мохамед (570–632), та з ним виникає новіший порівняно до християнства пагін того ж самого класичного юдаїзму. Починаються війни, – Хрестові походи, і всяке таке. Знову гине чимало людей, а за віщо, власне? Бо, як Бог є один – то він один і той самий для всіх: жидів, християн, мусульман чи ще когось. Отже, воюють за те, який шлях до Бога є кращий, правильніший. А сваритись за це – можуть лише розумово хворі люди, бо шляхів до Бога – може бути безліч. Це повинно бути зрозуміло й останньому дурневі.

Християнство, стільки ж невігласне, скільки непримиренне, – роздирають внутрішні протиріччя. По рокові 1054 настає Велика Схизма – розпад на католицьке, класичне, та візантійське християнство, найбільш невігласне та відстале. Реформації (Мартін Лютер, тези від 1517) передують релігійні війни гуситів (1419–1434) у Чехії, а після неї Німеччиною котиться Селянська війна (1524–1526). Із розповсюдженням лютеранства на всю північ Європи вибухає тридцятирічна війна між католиками та реформатами, яка спустошує цілу Європу (1618–1648). Продовженням цієї війни стали Козацькі Війни в Україні. Бо, йшлося тут не так про права та свободи українського народу, як про права православ’я, утискуваного класичним католицизмом.

Але, оглянемо ще один бік плідної діяльності християнства по удосконаленню людства, так би мовити, – мирний.

Античний світ, в значному ступені – домен Римської Імперії, був, що тут казати, – і не правовим, і не моральним. Це було монополією «варварського» світу. Але, порівняно з наступним християнським світом – він мав і свої незаперечні переваги: не був фізично брудним. В Римському світі підтримувано досить високий рівень суспільної гігієни, забезпечений каналізаційними системами та надвишком термів – громадських лазень; в античному світі не було, в середньому, ні брудних, ні вошивих. А тому цей світ і не знав епідемій.

Не гірше було й у «варварському» світі, переважно селянському, там лазня була при кожній садибі та так само не було брудних та вошивих. А значить, так само, не було епідемій.

Так було, хоч і не досі це всі розуміють. Бо, такий собі совєцький поет, Боріс Слуцкій, колись підніс нам наступне:

Не отличался год от года, как гунн от гунна, гот от гота, во вшивой сумрачной орде.

Він вважав, напевно, що створив шедевр («года – гота», яка ж оригінальна рима!), але такому можна й дарувати. Але ж, він увесь був продуктом аж двох «культурних» потоків: класичного російського – вошиво-православного (отого – від «курних ізб»), та новітнього прогресивного – вошебойно-совєцького. Отже був, так би мовити, невігласом у квадраті; втім, як і мільйони його читачів.

Однак, переможне розповсюдження християнства з його культом убогих тілом та духом, з часом докорінно змінює умови існування людей. Розвалюються римські каналізації, розвалюються римські лазні, а горда Європа з її спрямованими до неба баштами ґотичних соборів, – знає тепер, як правильно жити, але починає деінде потопати у власному лайні; та, зрозуміло, з’їдатися вошами. Завести легко та важко вивести, та ще у XVIII ст. – в добі Розуму та Просвіти, – їх іще вичісуватимуть слуги з перук своїх можних: графів, маркизів тощо.

Минулу чистоту можна тепер відшукати хіба що на язичницьких окраях християнського світу: Ісландії, Скандинавії, Фінляндії, Литві.

Те саме й у домені духовного. Ставлення до науки в дохристиянському Римі було цілком нормальним, бо всі знали, що це веде до створення механічних жаток, яких уже тоді було широко вживано, або до розрахунку потужних водогонів, що доставляли до міст чисту воду, бувало, й за кілька сотен кілометрів. У християнському світі – наука не в пошані. Розум, дарований людині Богом, – постійно розглядається як джерело гордині та єресей, бо угодні церкві – лише убогі духом.

Наука Еллади, успадкована Римом, на час переселяється до Ісламського світу, де її ніхто не зневажає й не переслідує, а в Європі освічені люди, нечисленні та самотні, – з повагою вимовляють імена Авіцени, Біруні або Ґабіроля.

Щоправда, ірландські християнські ченці, спадкоємці мудрих друїдів, – намагаються якось, не порушуючи християнських догм, створити подобу культурних центрів по християнських кляшторах. Щось там із цього подекуди й виходить, але не дуже. Про це свідчить просте порівняння. Найбільшим культурним центром Середньовіччя вважався кляштор Сент Ґаллен (Швайцарія), його бібліотека нараховувала аж 500 рукописів. Нагадаємо, що римські книгарні містили їх тисячі. А вже у XX ст. сер Аурель Штейн, досліджуючи покинутий буддіський кляштор у Тунгхуанґу, – сучасника Сент Галлена вивіз звідти близько 20 тисяч рукописів. Такою вона була, ота Ніч Середньовіччя.

За якої, однак, у маленькій «варварській» Ісландії, – практично всі люди уміли читати та писати, та створили велику літературу, прототип сімейного та історичного роману: ісландські саги.

Потрібний був зовнішній струс, – прихід мадярів, потім монголів, щоб вивести Європу з християнської летарґії, створити передпосилки для Відродження. Відродження занедбаних на століття: науки, мистецтва, культури…

Але, попри Відродження, християнство все ще полишалось при силах. Та навіть після нього зуміло залити кров’ю Європу у Тридцятирічній війні. Неминучою реакцію на це чергове криваве шаленство – став вік Просвіти, що почав свою ходу саме з тих країн, які не брали участі у цьому шаленстві: Нідерландів, Франції, Англії. Реакція була настільки рішучою, що чимало видатних діячів цього віку Розуму та Просвіти, свідомо оголосили себе атеїстами. Вони, можливо, дещо поспішили виплескуючи разом із брудною водою і дитину, але… їх можна зрозуміти. Остаточно, здається, здетронувала класичне християнство в Європі – Французька революція.

Українському народові тяжкий хрест візантійського християнства поклав на спину князь Володимир, але годі й чекати добрих діл від пияки та розпусника.

Велика Схизма сталася 1054, в рік смерті Ярослава, але раджу коли-небудь взяти мапу та провести кордон поміж західним та східним християнством. Та пильно поглянути, що ми маємо по обох боках? На жаль, це й досі, через тисячу років, тільки вдуматись! – є кордон не лише віровизнань. Це й різні цивілізації, права і врешті – навіть добробут. От такі справи…

* * *

Але, може виникнути слушне запитання: а як могло те, в основі чого лежав примітивний рекет: не охрестишся – не врятуєш безсмертну душу, – доповнене безмежним лицемірством, доіснувати до наших днів?

Мабуть тому, що християнство, як суспільна сила, незворотньо скомпрометувало себе ще в перші століття свого існування. А наступні тисячі років трималося виключно за рахунок ідіотичної, але якої ж привабливої думки: «Але, ідея ж прекрасна!»

Та, щосили культивувало згнилий, але романтичний імперський міт.

III. ВЕЛИКА ЛИТВА

1. Становлення держави

З часів монгольського наїзду 1240 (див Доп. 1) та здобуттям ними Києва, – незалежна українська державність продовжує якийсь час (а саме до 1340) існувати в Галичині. Незалежним від монголів полишається й поріднений Києву, хоч тепер і відрізаний від нього, Новгород, князь якого Олександр (Невський) зумів заздалегідь стати побратимом Сартах-хана, сина Бату – правителя західного улуса Монголії Алтин Орду та онука Чінгіс-хана.

Однак, панування монголів в Україні (принаймні, західній половині) – не протягується й на сотню років. Причиною тому стала нова держава на мапі Європи – Велика Литва.

Окрема державність балтицьких народів, слід гадати, існувала на півночі з давніх давен, хоч її повністю проблимала європейська історія, імперська та ромацентрична. Принаймні, єдиною силою, що могла її на коротший час призупинити, – то була влада остроґотів Ґерманаріха Великого (324–375). Влада Аттіли, схоже, на ці терени не простягалася, навряд чи степових гунів цікавили лісові пущі, а київські князі, хоч і ходили на ятвягів та литвинів, але про якісь успіхи в цій справі літописи промовчують.

Звістка про звитяжних монголів стала тривожним сигналом для цієї прастарої поганської цивілізації, та вже 1230 кунігас Мендавгас (1230–1263) об’єднує балтицькі народи до єдиної держави: відповідь Європи на монгольський виклик. Він правитиме довго та буде вбитий за не досить ясних обставин. Життєвий шлях цього першого з великих князів Литви – був не простим. Щоб якось спекатися хрестоносних розбійників Заходу, він, завідомо, з тактичних міркувань, приймає 1251 християнство, а року 1260 так само його зрікається. Його справу з 1263 продовжують його син Войшелк (до 1267) разом із зятем Мендавґаса Шварном (1263–1269), сином князя Данила Галицького. Це – початки великодержави, її народження та зміцнення.

Додаються, так чи інакше, подальші труднощі, та Литва продовжує набирати сили за кунігасів Лютавора (1283–1292) та Вітенаса (1292–1315), які продовжують традиції дохристиянської Литви.

Справжнє становлення починається з кунігаса Ґедімінаса (1316–1341), брата Вітенаса, який визначає напрям поширення, – на південь! Воїни в куртках із зубрової шкіри, яких не беруть монгольські стріли – методично витісняють непереможних монголів, прямуючи на південь, до кимерійського моря балтів. Сам Ґедімінас приєднує до Литви Берестейщину та Турівську Пінщину, а сина Любартаса 1340 садить князем на Волині. Ґедімінаса змінюють його доблесні сини, спочатку Альґірдас (1269–1377), а з 1345 він править разом із братом Кестутісом.

Альґірдас 1362 займає відбудований по монголах Київ, а 1363 розбиває монголів над Синіми Водами та займає усе Поділля. Ця своєрідна Реконквіста протриває, загалом, до самого кінця XIV ст.

Можна й потрібно задуматися, а в чому ж були причини таких успіхів Литви проти першої мілітарної потуги світу? Видатний сучасний історик теж задає собі таке запитання; та в наступний спосіб на нього відповідає:

Що було секретом швидких успіхів Литви? Сила литовського війська, що стала першим викликом досі незвитяжній Алтин Орду, – робила можливим постійне теренове поширення. Але, як литовські погани, з їх відносно примітивною соціальною та адміністративною організацією, – були в стані контролювати країни з більш високим рівнем політичного та культурного розвитку? Найбільш прийнятним поясненням буде те, що з самого початку литвини мало чого змінювали на зайнятих ними теренах. Політика, підсумована в реченні одного з великих князів: «ми новин не уводимо, а старин не рухаємо».

(П. Р. Маґочі, Історія України, Сіетл, 1997, с. 130)

Можна з усим цим погодитись, але не без деяких застережень. Автор виходить із очевидного для нього: презумпції вищості всього християнського над усім поганьским, що вочевидь не відповідає жодній дійсності, як пригадати, що християнство нищило поганські культури, не замінюючи їх нічим. Крім, хіба, отієї убогості духом. Поганський же триб життя убогості духу не потурав, та будь-хто з простих литвинів був незмірно вищий будь-якого з «лицарських» хрестоносних покидьків, у яких вважався набожним той, хто знав до кінця «Батьку наш». Протиріччя виникає відразу, бо звідки ж тоді бралася вона, ота «сила литовського війська»?

Монголи були непереможними за рахунок трьох складових: військової доблесті, дисципліни й організованості на полі бою, та стратегічного мислення. Отже, все це потрібно було мати й литвинам, бо перемагати монголів, скажімо, просто чисельністю – вони не могли, не так їх було багато. Значить і вони мали за собою все, перераховане вище. А протиставитись монголам – найбільшій мілітарній (та й усякій іншій!) потузі світу, – то було щось!

Бо християнська Європа яскраво продемонструвала повну нездатність на це: тоді – після 1240. Як у Мадярщині, що поступово, але неухильно піддавалася під силою монголів, так і в катастрофі під Леґніцею. Тут це стало навіть своєрідним символом, бо у битві загинув сам король Генрик II, прозваний Побожним.

Додамо до цього, що великі князі Альґірдас та Кестутіс, були й досить кмітливими політиками, зуміли використати тимчасове послаблення Алтин Орду, пов’язане з проникненням до неї іншої духовної отрути – ісламу.

Але, як же нам бути з християнізацією самої Литви? Сутність справи полягає, мабуть, на тому, що литовські кунігаси, починаючи з самого Мендавґаса, – формально прийняли християнство, лише на те, щоб якось припинити постійну агресію з заходу, а до Литви попів іще довший час не допускали. А тому й не пали смертю хоробрих під Леґніцею. Не змігши усіма силами (підкреслимо це) протиставитись розвідувальному (практично) загонові Байдар-хана.

Однак, перейдемо до цивільного життя. Подивимось, чи з такою вже «відносно примітивною адміністративною організацією» прийшли литвини до завойованих ними поріднених країн? Та, чи такий вже був у цих країнах «більш високий рівень політичного та культурного розвитку»?

Тут ми, це треба визнати, починаємо ступати по плиткому ґрунті міркувань та здогадок, за браком фактичного матеріалу. В Київській Русі, на тлі нескінченної гризні за владу на верхах, серед отих Рюриковічів, – існувала і якась система народного самоврядування; хоч нею й зовсім не займаються убогі духом літописці. Однак, ця система є такою, що часом здатна перемогти й князівську владу (!). Зібравшись на міське віче, кияни або новгородці (чернігівці, полочани тощо), – можуть прийняти до себе якогось князя, або навпаки – не пустити (!) його до себе. Але, за майже повним браком документів або свідоцтв, все це проходить повз історію, на превеликий жаль.

Є в цьому й інший підводний камінь. Терени Алтин Орду після 1240 простягалися до Дунаю на заході, підковою Карпат, на північ течією Сірету та по лінії Белзи – Полтава – Харків. Остаточно включені до Литви, по Дніпро та Ворсклу на сході, вони були лише за Вітавтаса, сина Кестутіса (1392–1430). Отже, перебували у складі Алтин Орду де й більше ста, а де й дещо менше двохсот років. От і виникає слушне запитання: а як же в цей час було з управлінням, самоврядуванням?

Відомо, що монголи, щодо васальних теренів, ні у що не втручались, обмежуючись виключно побиранням данин та наглядом за центральною владою (отой «ярлик на велике княжіння»). Але, то васальні терени, а тут ідеться про те, що було включене до складу Алтин Орду, тобто жило за законами Монголії, отже – яке ж могло бути самоврядування? Та, якою була тамішня, саме монгольська адміністрація?

До речі, на цих теренах виникла й чимала кількість міст, які теж якось та кимось управлялися. За ними відсилаємо читачів до Доп. 2. А поки зазначимо, що литовська адміністрація радше замінила якусь монгольську, ніж ту, яка діяла у Київському князівстві. Отже, й питання про їх відносну досконалість (або ні), – так і полишається відкритим.

2. Початок падіння. Унія в Креве

Історія, це система подій та їх наслідків, інших подій, пов’язаних відносинами типу причина–наслідок. Серед них можна виділити події різного ступеню важливості для подальшого. Одне слово, така собі тканина з подій та подійок, міцно скріплена вузлами вирішальних подій.

В історії Гунського каганату в Україні, який створив слов’янство, саме такими вирішальними подіями була раптова війна Белембера – вузол вузлів, бо вона змінила долю всієї Європи та остаточно прирекла Західний Рим, першоджерело рабства в Європі. Були такими подіями прихід до влади Бояна 568 та велика війна 610–629. Все те, що дружно проблимували та проблимують професійні європейські історики.

Велика Литва, на превеликий жаль, не була каганатом, великий принцип обрання голів держави, що так бездоганно діяв у руках ґотів та гунів, був замінений загальним на той час принципом династичного, спадкового наслідування влади. При цьому дивним є не те, що цей принцип нарешті підвів, таке – де тільки не траплялося (тому ж і принцип є непридатний). Дивним є радше те, що він не підводив впродовж п’яти змін влади поспіль!

Литовські негаразди починаються тоді, коли 1377 помирає старший син Ґедімінаса, кунігас Альґірдас, що однаково громив хрестоносців під мурами Каунасу та монголів на Блакитних Водах. Попри правила спадкування його змінює молодший син – Йоґайла. Саме з цієї людини йдуть усі подальші нещастя великодержави.

Згубна іронія долі була в тому, що Йоґайла власне, не мав жодних прав на литовську корону, бо був сином Альґірдаса від другої жінки. Але, кунігас Альґірдас дуже любив хлопця, та… й склав заповіт на його користь. Цьому заповітові кунігаса, що порушував твердий порядок наслідування престолу, – могли би протиставитися брати Альґірдаса – Любартас і Кестутіс, але саме вони чомусь промовчали. Йоґайла згодом віддячив за це Кестутісу, наказавши задушити рідного дядька. А Любартас, – що ж Любартас… Він проведе життя у себе в Луцьку, оточений надійними людьми, та подалі від злочинного небіжа. До історії він увійде, як чи не найкращий з Волинських королів. А небіж…

Він був зовні тихим та замкненим, не мав у собі й крихти мужності чи доблесті та намагався уникати участі у війнах. Натомість був доволі безпринципним, але при цьому хитрим та підступним, – протилежністю свого двоюрідного брата, сина Кестутіса, – Вітавтаса. Заради досягнення цілей він не гребував ні чим, та й це було би не так великою бідою, якби цілі були розумні. З нього, з Йоґайла, – починаються криваві порахунки між нащадками Ґедімінаса.

Зауважимо, що то був дивний приклад, так би мовити, провалу політика – до повсякдення. То було таке щось, як потім отой «заповіт» Богдана Хмельницького, котрим він перекреслив свою попередню діяльність – обрати його наступником (!) – його недоумкуватого Юрка; адже ж, і він не міг не знати йому ціну…

Кестутіс володів Жемайтією – північно-західною Литвою, яка безпосередньо протистояла хрестоносним грабіжникам, та йому не сподобалася явна поступливість Йогайла щодо ордена. Він відсторонює його та править сам, але… Йоґайла хутко злигується з орденом та готовий протистояти Кестутісу. Цього підвела довіра до небіжа, та він недооцінює всю міру Йоґайлової підлоти: приїздить до нього на переговори, а той ув’язнює свого дядька та 1382 наказує задушити. Підкреслимо, що такі події були мало не повсякденним явищем у християнській Європі, але не могли толеруватися в поганській Литві з її ще дохристиянською мораллю.

Вітавтас, син Кестутіса, не бажаючи стати наступною жертвою, збігає з Литви. Він не почував би себе у безпеці у ближчій Волині, гребує дикою Москвою та вважає, що запускатись до татарів занадто далеко: він обирає орден. Приєднується до хрестоносців та якийсь час воює з ним проти Йоґайли. Йому, енергійному та умілому, доручають керівництво цілою орденською місцевістю, округою з центром у Марієнвердері. Тут він укріплює свої позиції. Потім робить наступний хід у цій складній партії – замирюючись з Йоґайлом та приєднуючи до Литви князівство Марієнвердер; разом із потужною фортецею. Орден, ясна річ, розкидає громи та блискавки, погрожуючи Литві самими страшними карами. Але й боягузливий Йоґайла, замість того, щоб максимально використати ситуацію, – теж невимовно страхається. Страхається Вітавтаса, батька якого зрадницьки вбив, ще більше страхається помсти ордена. Та в нестямі свого боягузтва кидається у польскі обійми.

В Польщі на той час, так сталося, була королевою дочка угорського короля Лайоша I (Великий, 1342–1382), останнього з Анжуйської династії, – Гедвіґ; польською – Ядвіґа. Проект її австрійського шлюбу на той час розстроївся та польські можні теж були не від того, щоб якось уникнути постійного тиску хрестоносців за міцними плечами Литви. Їх план полягав, схоже, на тому, щоб за допомогою Литви упоратись з орденом, а потім кинути сили на те, щоб із другої сили в союзі – перетворитись на першу, з’ївши Литву зсередини. Цей план і був поступово здійснений, але… Найменше від нього виграла сама Жечь Посполіта Польська, яка своєю егоїстичною та недалекоглядною політикою позбавила незалежності всі чотири етнічні компоненти об’єднаної держави: Україну, Білорусь, Литву та Польшу.

Отже, саме так була 1386 укладена так звана Кревська унія, наслідок шлюбу Йоґайли з Ядвіґою та початок об’єднання двох держав. Не заглиблюючись до деталей її змісту, наведемо ліпше уривок із польської історії класичної епохи:

Року 1387 Яґєлло виправився до Литви, оточений натовпом панів польских та духівництва. Було то хвилею повного перелому в історії Литви. Лагідним переконанням, прикладом, а в даному разі ужиттям сили, запроваджено хрещення, знищено всі зовнішні ознаки поганства, закладено єпископства у Вільні і численні костьоли. Впроваджуючи католицьку церковну ієрархію помислили, однак, польські панове і про одночасне запровадження ієрархії світської, про створення на Литві стихії, яка була би їм зобов’язана своїм становиськом, на них мусила озиратись і згідно з ними в даному разі князям литовським протидіяти. Привілеєм з року 1387 порівняв Яґєлло бояр литовських з польськими панами, дав їм на власність держави та повністю звільнив від обтяжливих повинностей та данин. Був то перший промінь вільності, що продерся у литовські пущі, перший удар у феодальну систему литовської держави.

(М. Бобжинські, Історія Польщі у нарисах, Варшава, 1977, с. 183; перше видання – Краків, 1879)

Вражає тут точність аналізу та те, що тодішні польські пани так само розглядали союзну Литву, як ворога № 1. Дійсно, ринули до Литви натовпи польських придворних торбохватів та оскаженілих попів, все так. Дійсно, нищили «всі зовнішні ознаки поганства», тобто – литовську культуру.

Осатанілі попи, привезені Йоґайлом, взялися завзято нищити литовський культ єдиного Бога – Дієваса (так, так, бо литовське Дієвас або фінське Юмала, – ніколи не вживалися у множині), з таким нахабством, ніби діяли у власних парафіях, серед своїх християнських безсловесних овечок, убогих духом. Вони мерщій загасили священий вічний вогонь у Вільнюському замку, перебили священих змій, що вважалися Божими тваринами, та кинулися вирубувати віковічні дерева, посвячені Дієвасу та священі гайки, що їх оточували. Назвати їх дикунами? – але жодні дикуни багатостраждальної людської історії, – не поводили себе у такий спосіб. І віддалено не нагадували оте людське сміття в рясах. Тому й не дивно, що перша ж їх поява викликала у освіченому литовському суспільстві загальне, всенародне обурення.

Як це він там з цього приводу висловився, наш учений колега? – «перший промінь вільності, що продерся у литовські пущі»? Так, оце ж і є той, справжній дикун. Бо ліпше мати пущі навкруги себе, та не у власній голові. Але не так воно відразу все й робилося, бо був іще спротив народу, який розтягнув цю вакханалію безглуздого нищення того, що становило силу держави, на сотні років.

Бо, якби все відбулося так, відразу, як бажав би автор, то й пані Польща була би поділена між сусідами – набагато, набагато раніше, знову ж – на добру сотню років, принаймні.

Цікаво ознайомитися з тим, що думала з даного приводу наша Олександра Єфименко, яка – чи не єдиною з усіх істориків помітила гострим оком цей підступний вузол на ґрафі історії, – Кревську унію. Вона писала:

Не тільки фахівець-історик, а й кожна мисляча людина мимоволі зупиниться перед цим 1386 р. Із його зловісними наслідками для трьох сусідніх народів та задумається над значенням того, що прийнято презирливо називати «Історичною випадковістю». Безумовно, та обставина, що син Ольгерда, Яґєлло, одружився з Ядвиґою, спадкоємицею польської корони Пястів, не можна назвати інакше, як одною з тих випадковостей, якими повниться життя. А між тим іще й сучасні покоління передадуть наступним задачу розплутати ті вузли, які зав’язала ця випадковість.

(А. Я. Ефименко, История украинского народа, Київ, 1990 (вперше, Санкт-Пб, 1906), с. 95)

Так, дійсно, прикрою для трьох народів стала ота «історична випадковість»…

Вітавтас стає великим кунігасом Литви з 1392 та шкоди від союзу з Польщею негайно дають знати про себе. В битві 1399 на Ворсклі проти Едиґей-хана Литва уперше терпить поразку від татарів. Бо підвели поляки, пихаті, але недосвідчені у боях із монголами. Що вже одного разу програли їм під Леґніцею, незважаючи на допомогу німців. Як із сумом пише попередній польський автор: «Переміг в ній Едиґей-хан, загинув цвіт лицарства польського на чолі зі Спиткем Мельштинським, Вітольд, ледве врятувався втечею; а береги Чорного моря були втрачені для Польщі». Що ж тут поробиш – який союзник, такі й перемоги…

Після поразки на Ворсклі Вітавтас вирішує повернути всі сили проти хрестоносців та готується до вирішальної війни. Він прагне нарешті розрахуватись із розбійницьким орденом та, принаймні, забезпечити спокійне існування для своєї батьківщини – Жемайтії.

Битва сталася 1410 під Ґрюнвальдом, та в ній, кажуть, пало 40 тисяч хрестоносців, та ще стільки ж потрапило до полону. Під знамена хрестоносців, дійсно, зібралося чимало покидьків з усієї Європи, але – чи такі числа не є, все-таки, певним перебільшенням? Адже, таких числених армій в Європі давно вже не бачено. Часи озброєного народу незворотньо минули.

На жаль, в описі подій ми вимушені обмежуватись переважно понад барвистим описом краковського каноніка Яна Длуґоша (1415–1480) в його Historia Polonica. Литовських джерел ми не маємо, бо всі Литовські хроніки були в минулому сторіччі, після польсько-литовського повстання проти російських загарбників, забрані з Вільнюса до Пєтєрбурґу, після чого, як звичайно, по них зникає будь-який слід. Бо, всесвітній грабіжник не лише грабував та нищив народи, але й позбавляв їх власної історії.

Перемогу не було використано до кінця. Проста логіка підказувала – не давши орденові оправитись, знищити його оплот, знести фортецю Мальборк. Але цього теж не було зроблено. Все це мав розуміти досвідчений Вітавтас, та значить – він не мав у цьому згоди поляків. Все покінчилось черговим миром, з якого найбільший прибуток мала Польща: вона повернула собі Торунь та Ґданьськ, відновивши перетнутий було крижацькими грабіжниками вихід до Балтику. Литва, що була душею справи, не отримала нічого, крім якихось там гарантій для Жемайтії. Втім, про якісь нові християнські зазіхання на чужі землі, ми по цьому, здається, теж не чуємо.

З цієї точки зору більшого ніж Ґрюнвальд значення мав черговий собор у Констанці, де було засуджено єресь гуситів. Але – не тільки. Папи, перед обличчям Реформації, що неухильно насувалася на католицьку церкву (в особі, хоча би, єреси гуситів), вирішили не компрометувати себе союзом з отою кримінальною хрестоносною збіганиною, та прийняли резолюцію: «не навертати поган мечем до віри».

Аналізуючи підготовку та простежуючи перебіг битви при Ґрюнвальді, ми можемо тільки зайвий раз подивуватися генієві Вітавтаса Великого, який – нема сумніву, – був душею всієї справи. Він далеко випередив свій час (а, може навпаки? – наслідував приклад великого Аттіли?), зумів згуртувати навколо спільної справи інтереси самих різних людей, різних за етнікою та вірою або політичними переконаннями. Бо під Ґрюнвальдом протистояли не якісь там ґерманство та слов’янство, як силкуються представити поверхові польські історики (на чолі з Міхалем Бобжинським). Бо проти крижаків виступили не лише поганські ще в масі литвини, але й православні українці та білоруси – давні християни. А до них приєдналися не лише чеські таборіти Яна Жижки, провозвісники Реформації, а навіть ісламські вже на той час татари Тохтамиша, збіглі від гніву Тімура Ленка, який так і не наважився переслідуючи їх – вторгтися до Литви, де правив Вітавтас. На цьому тлі поляки, єдиновірці крижаків, – виглядають хіба чи не випадковими.

Наприкінці правління Вітавтаса Великого ми могли б мати іще один вузол ґрафа історії, який міг би докорінно змінити долі Східної Європи, але – йому не судилося бути.

Справа в тому, що укріпивши, як ніколи, державний статус Литви, він почав 1429 клопотання перед папою щодо коронації себе королем Литви. Сам Вітавтас, на відміну від батьків, кунігаса Кестутіса та кунінґани Біруте, переконаних та затятих поган, – був православним, але… Він не був дріб’язковою людиною, та заради інтересів держави ладний був стати й католиком.

Церемонію всеєвропейського значення передбачалося провести спочатку в столиці Жемайтії – Тракаї, потім у Вільнюсі або навіть у Луцьку. На неї вже з’їхалося чимало гостей, але раптом, 1430, великий кунігас помирає і питання знімається саме собою.

Медичних розтинів тоді не роблено, але дещо видається майже достовірним, капітально підкріплюючись наступними подіями. Та можна лише дивуватись силі придуманого ще у Римі принципу – Qui bono? – кому від цього добре? Цей принцип назавжди увійшов до детективної практики, тільки зветься тепер дещо інакше, а саме – «мотив злочину». А цей принцип вказує нам єдино, на все те ж нікчемне поріддя Яґєлончиків, що розпочало свій історичний шлях підлим убивством кунігаса Кестутіса.

Ця підозра цілком підтверджується й наступним спалахом десятирічної борні за владу над Литвою, в якій Яґєлони остаточно перемагають, приєднуючи ще тісніше Литву до Польщі.

3. Здобутки литовського панування

Щоб їх належно оцінити, потрібно дещо задуматись над характером литовської влади, яка з Альґірдасом прийшла до України. Це була чи не абсолютна влада великих князів, кунігасів Литви, яким підкорялись правителі окремих князівств, часто пов’язані сімейними узами. Ці останні, однак, не були й віддалено подібні до тих, що зв’язували між собою князів Києва, де за шмат влади брат був здатний покласти трупом брата. Як можна тільки здогадуватись, для литовських родів будь-які родові чвари вважалися плямою на честі всього роду, та вбивство Йоґайлом рідного дядька Кестутіса стало вагомим свідоцтвом приходу європейської цивілізації до дикої поганської Литви.

Отже, схоже, що за абсолютної влади кунігасів, – втручання їх до справ місцевих було мінімальним. Ну, так само, як за часів Аттіли: в іншому «кожен володіє тим, що має, та ніхто до його справ не втручається». Продовження такого статусу було великим завоюванням на тлі тодішньої феодальної Європи. Підкреслюється це й тим, що більш-менш великі міста мали своє міське самоврядування та старі суди ґотського типу, де все вирішувала лава присяглих. Таке право звичайно називають Маґдебурзьким, але… Чи не існувало воно на сході незалежно від отого Маґдебурґу?

Не спостерігаємо ми ніде утисків на церковному або національному ґрунті. Литва була здавна поганською, але терпіла православну церкву, порізнюючи від католицької за її відносно мирний характер. Адже ця остання, віддамо їй належне, на відміну від католицької, – не ходила походами на невірних, повертаючи їх силою до християнства. Отже, й не дивно, що литовські князі часом і добровільно приймали православну віру. Не було жодних утисків щодо мови та культури. Литвини нікого не литвинізували, навпаки, мова південної половини країни, України та Білої Русі – була в державі офіційною, та нею розмовляли й литовські кунігаси.

Нам сьогодні в усе це важко повірити, але так дійсно було. В литовській державі існували всі свободи старих каганатів, та в цьому вона була чистим анахронізмом.

Бо, можемо знову навести яскравий приклад з історії мало відомого історикам Булгарського каганату на Волзі – Великого Булгару. Про нього ми маємо дуже уривчасті відомості, частково (та – найбільш до віри) зі скандинавських саг, частково з новгородських літописів, частково від арабів. Але, для того прикладу, який ми представимо, жодної історії непотрібно, бо ми звернемо увагу лише на те, що є добре відомим та перевіреним.

А таким є, в першу чергу, мовне питання. Бо, мова є основою культури, на якій твориться як усна так і писемна культура народу, нації. Тому й неможливо, скажімо, розвивати українську культуру – російською мовою, як це прагнуть дотеперішні керівники незалежної України; буде саме те, до чого вони прагнуть – недолуга російська культура, яка буде щосили тягнути Україну назад до Росії, що власне, їм і потрібно. Отже, звернемося за прикладом до історії Булгарського каганату.

Вона починається для нас із часів Аттіли, коли до каганату (так кажуть) було приєднане все Поволжя, разом із його палітрою народів. Це завоювання не було міцним, та з 490 починає існувати історично відомий незалежний Булгарський каганат, або Великий Булгар. Він проіснував незалежно до 1238, коли був включений до складу більшого, Монгольського каганату, як його західний улус – Алтин Орду. За свої 748 років незалежного існування він виробив єдину мову міжнаціонального спілкування, ітіль-тюркі, яка стала офіційною мовою Алтин Орду. Добре, а куди ж поділися мови окремих народів? – чи вони, бува, витиснилися ітіль-тюркі, забулися? Але ж, – ні. По знищенні Казанского ханства Іваном IV все Поволжя анексується Росією, та що ж ми спостерігаємо? А спостерігаємо те, що іще в минулому XIX ст. всі народи Поволжя: мордвини, марі, чуваши, башкири тощо, – зберігали свої національні мови та культури!

От що то є каганати, – єдина можлива форма реалізації багатонаціональної держави.

В іншій площині – створенні національної еліти, литовська держава теж прислужилася українському народові, створивши цілий прошарок національно-керівницької еліти, навряд чи мислимої у Київській Русі з її авторитарною князівською владою, котра вже не мала звички литовських кунігасів – займатися загально-державними справами та ні до чого іншого не втручались.

Саме ця верхівка й очолила згодом загально-національний спротив польській експансії.

Хоч, зауважимо й це, серед них знайшлося набагато більше готових спольщитися, ніж серед простого народу, менш освіченого, а тому й менш податного на чужі культурні впливи. А тому – й набагато більш консервативного.

Все це так і вважається істориками, але є тут і свої підводні камені, які не можна не показати. Відомий український історик з цього приводу пише наступне, даючи коротку характеристику політичним досягненням литовського періоду української історії.

Все те разом давало українському громадянству – його вищим шарам – почування, що воно живе у своїй державі, своїм національно-державним життям. Таке переконання створювало в тодішніх діячів самовпевненність і відвагу в їх виступах. Почуваючи себе певними громадянами держави, вони завзято ставали до оборони своїх прав, не дозволяли їх порушувати, – йшли навіть на відкриті повстання, як це було з їх участю у виступах Свідріґайла або Глинського. Українське громадянство у Великому князівстві було живучим творчим організмом, що шукав шляхів до поширення своїх життєвих умовин. Ці надбання з часів Великого князівства залишились для українського народу політичним капіталом також на пізніші часи. Розвитку політичної ідеології козаччини не можна зрозуміти без традицій державності, яку Наддніпрянщина прожила у зв’язках з Великим князівством. Навіть ще у XVIII ст. автор «Історії русів» добре розумів ці традиції. В цьому полягає позитивне значення Великого князівства Литовського в історії українського народу.

(І. Крип’якевич, Історія України, Львів, 1990, с. 120)

Добре, якби воно так, але… автор посилається на участь українського панства «у виступах Свідріґайла або Глинського». От і подивимось дещо ближче на цю «участь».

Раптова смерть кунігаса Вітавтаса 1430 породила в державі громадянську війну, хоч і короткочасну. Свідріґайло (1355–1452), син великого Альґірдаса, – повстає на захист литовських інтересів проти Йоґайла. Бо цей хотів узяти Литву під своє безпосереднє правління, остаточно знищивши рештки литовської самостійності.

Здавна проживаючи в Україні (він був князем Волині) Свідріґайло приєднав до себе й українське панство та збройно виступив на брата. Спочатку все йшло добре, але поляки хутко відмовились від претензій на литовський престол та запропонували великим князем Жиґмонта, сина Кестутіса та брата Вітавтаса, що відразу послабило позиції Свідріґайла. А потім – 1434 – надали українським панам ті самі права, що їх мали поляки. Для тих, схоже, право займати «нові землі» та покріпачувати тих, хто на них жив, – і були першим національним інтересом, та вони й покинули Свідріґайла. Бо розуму на те, щоби зметикувати – права можна так само забрати назад, як дати, – й поґотів не було.

Зробити щось із могутнім кунігасом Волині не були в стані ні Йоґайла, ні Жиґмонт, та він і князював у себе до самої смерті 1452. А з цього часу всі українські князівства були ліквідовані та перетворені на намісництва. Але, той хто думає, що українська верхівка на цьому чомусь навчилася, дуже помиляється.

Іще менше позитивної моралі ми можемо витягти з повстання 1508, піднятого Михайлом Глинським. Як пише нам попередній автор, він «походив з Полтавщини, з татарського зукраїнщеного роду, науку проходив на Заході, подорожував по Італії та Іспанії». Побував при дворі імператора Максіміліана, служив у курфюрста Саксонського Альбрехта та повернувшись нарешті додому став двірським маршалом Великого князя Олександра (1449–1506). Але, коли після Олександра великим князем стає Жиґмонт I (1506–1548), – він усувається від справ. Повертаючись до себе на Полісся, ображений Глинський піднімає повстання, до якого частково приєднуються й українські пани, а особливо – православне духовенство, бо він спекулює на польських же релігійних утисках. Як продовжує автор:

«Глинський ввійшов у порозуміння з Кримом і Москвою, але татари не дали йому допомоги, а московські війська пішли на Смоленськ і Полоцьк, де не було повстання».

Все, ясна річ, покінчується пшиком, а Глинський збігає до Москви. Там він якийсь час крутиться при дворі, але кінчає життя у в’язниці (1534).

Таких міжнародних авантюристів вистачало в будь-які часи, та із заколотів, піднятих заради задоволення особистих амбіцій якогось перекоти-поля, – годі робити якісь висновки історичного характеру.

Отже, хоч у Великій Литві й сформувалася українська еліта, але її самосвідомість залишала ще бажати набагато кращого. Не дарма наступна епоха висуне на перший план зовсім нову еліту – козацтво, але й та буде все ще не на висоті. А причина буде одна – православ’я та примат релігійних інтересів над національними. Не кажучи вже про примат над обома – своїх власних, еґоїстичних інтересів.

Цікаво, що в усьому цьому вони не копіювали своїх литовських партнерів; радше своїх затятих супротивників – польських католицьких вельмож. Яких усе, перераховане вище, й привело, згодом, до отих поділів Польщі…

* * *

Ситуація дещо повториться через іще триста років, коли примат соціалістичних інтересів над, знову ж, – національними, – провалить і Другі Визвольні Змагання.

4. Польський наступ

З проникненням польської шляхти до українських земель Литовського князівства – місцеві справи докорінно змінюються. Можна думати, що саме перспектива такої всебічної агресії, а насамперед – теренової, – саме й спонукала польську шляхту до Кревської унії, та не литовські пущі були їй потрібні.

А шляхти цієї, яка й була керівною силою у королівстві Польському, було там чималенько, та особливо зростає її кількість з проникненням до України. Професор Пал Маґочі в своїй монументальній «Історії України» наводить досить цікаві цифри:

Порівняно до останніх європейских країн того часу, польська шляхта складає відносно більший відсоток населення країни. Більше від того, її відносні та абсолютні кількості зростають. В той час, як на 1569 (по Любельській унії, що остаточно покінчила з Великим князівством Литовським, О. Б.) було більше 50 000 благородних, що становить 6,6 % населення Польсько-Литовської співдружності, у 1648 це число зростає до одного мільйона, або 9 % населення. З благородних у 1648 від 5000 до 10 000 були магнати, а інші 900 000 або більше, – шляхтою.

(П. Р. Магочі, Історія України, Сіетл, 1997, с. 142)

Шляхетське проникнення до України характерне побудовою на українських землях все більшої кількості фольварків (великих латифундій), – та це хутко дає про себе знати. Як польський експорт зерна до Європи у 1491–1492 становив усього 12 000 тон на рік, то він зростає до 140 000 тон на рік 1563 та сягає вищої кількості у 250 000 тон у 1618.

Цей експортний бум, що нечувано збагачував польську шляхту – творився цілком трудами надобре закріпаченого українського селянства.

А закріпачення творилося теж, не відразу. Українське селянство у Великій Литві зберігало громадський устрій старих часів, разом із громадською власністю. На чолі громади стояв обираний голова – отаман. Громада розпоряджалася власністю, утримувала церкву та творила суд. По селах німецького права статус різнився тим, що була індивідуальна власність на землю, а адміністративні функції виконував спадковий війт.

Стан селянства ж у Польщі був відмінний від українського, та не у кращий бік. Крім певної данини та робітних послуг місцевому шляхтичеві, якому й належала земля, там є ще обов’язкові селянські відробітки, називані панщиною. У XV ст. вони ще не надто обтяжливі та становили півмісяця робочих днів (від сходу до заходу сонця) річно, але зі зростом екпорту збіжжя – підвищуються далі. Холмська шляхта з 1477 заводить її у себе вже в обсязі одного робочого дня на тиждень, а сейм із 1519 приймає це законом по всій Польщі, збільшуючи разом у 3,5 рази. У другій половині XVI ст. панщина виростає до 2–3 днів на тиждень; помимо отих «робітних послуг», які вже взагалі не є чимось обмежені.

Рівнобіжно з цим іде всякий інший утиск. Року 1447 Казимір, син Йоґайла, передає селянське судівництво до рук панів у Литві, а з 1454 – й у Польщі.

Українські селяни втрачають і право на володіння землею. Коли в Литві вони могли вільно купувати, продавати та успадковувати землю, то польське право здавна передбачало володіння землею лише за шляхтою. Тепер усе це починає розповсюджуватися й на Литву. Вже 1444 католицький арцибіскуп Львівський зганяє селян з дідівських земель, забираючи їх землі собі.

Селянам, що віднині працюють на панській землі, забороняється переселюватись; тепер вони – кріпаки.

Все це не проходить без сліду, та по Любельській унії 1569 в Україні стає неспокійно. Розпочинається низка селянських збройних повстань, яка зіллється згодом, у половині XVII ст. – до спалаху Козацьких Воєн за звільнення.

На Україну суне й зграя католицьких попів, та утиски майнові доповнюються утисками релігійними. Пам’ятаєте, як красиво подав це свого часу пан Міхаль Бобжинські, професор із Кракова, написавши про оту зграю панів та попів, що посунула на Литву під проводом самого Йоґайла? Для деяких українців заводиться навіть назва: «поляк руського віросповідання». Вона переконливіше, ніж будь-що інше, свідчить про колонізаторські зазіхання та широку полонізацію населення, яке, втім, полонізуватися не надто бажало.

Але, підіб’ємо деякі підсумки. Подивимось на сусідів Великої Литви та на її відносини з ними. Бо, ці відносини були й відносинами України, яка їх не тільки відчувала на собі, але й певною мірою формувала, як рівноправна складова Литви.

Роль ордена – є найменш дискусійною, бо він був організацією, яка свідомо творила злочини проти людства. Вітавтас, після Ґрюнвальду, може й наказав би скарати на горло отих «лицарів», що потрапили до литовського полону, та це було б цілком слушно з боку справедливості. Але, його руки були зв’язані поляками, єдиновірцями ордена.

Роль Польщі, цього троянського коня західного католицизму у великодержаві, – теж є більш-менш ясною. Але, як же воно було з іншими сусідами?

Про відносини з Москвою дає чи не вичерпне поняття досить характерне посилання на один із сучасних імперських варіантів російської історії, а саме:

Багаторічна напруженість у відносинах Московського князівства з Великим князівством Литовським обумовлювалася входженням до його складу розлеглих споконвічно російських, білоруських та українських земель. Боротьба за повернення захоплених Литвою земель стала одним із основних напрямів зовнішньої політики Івана III. Московський уряд не одного разу заявляв литовським послам, що всі землі, які входили колись до Київської держави, є «отчиною і дідизною» московського великого князя. Литовський уряд, зі свого боку, неодноразово протестував проти титулування Івана III «государєм всєя Русі», вбачаючи в цьому претензії Москви на споконвічно російські землі по верхів’ях Оки, по берегах Десни з її притоками, по течіях Сожа та Дніпра.

(И. А. Заичкин, И. Н. Почкаев, Русская история, Москва, 1992, с. 240)

Як бачимо, Литва у цих відносинах стояла на юридичних нормах міжнародного права. Росія, як завжди, спиралася на власні, встановлені нею ж «закони». Аргументувала якимись там мітичними та ідіотичними «отчинами і дідизнами». А від кого ж вони пішли, дозвольте запитати, оті «отчини і дідизни»? – чи бува не від отих всюдисущих Рюриковичів? То зауважимо на це, що правлячі двори Європи були на той час теж поріднені між собою, та хіба не ближче отих Рюриковичів, а от на чуже – рота не роззявали.

Але, візьмемо хоча би оті землі від Качібею Вітавтаса, якого з часом перехрестять на Одесу, замиливши людям очі черговим «основанієм города», – та по річку Рось, відвойовані литвинами у монголів, – як же з ними? Бо вони, це добре відомо, ніколи не входили до складу Київської Русі (хіба, що на щедрій мапі І. Крип’якевича), але – для Росії й вони були «отчиною», чи не так? Монголи, у яких останніх відвоювала ці землі Литва – на них потім офіційно не претендували. Примирились із реаліями Історії. Коли ж у Вільні сядуть польські князі та остаточно занедбають велику справу Вітавтаса, – монголи при нагоді повернуть їх собі, не посилаючись на якусь там минулу «отчину».

А тому нема й нічого дивного, що найнормальніші відносини (принаймні – на наш, теперішній погляд) були у Великої Литви саме з Алтин Орду. Країною, що не поступалася їй за рівнем культури.

Спочатку ці відносини були, як годиться, ворожі. Бо, не забудемо, що й сама Литва була відповіддю на монгольський виклик. Але, принаймні в кінці – вони стають доволі приятельськими, навіть партнерськими. Вітавтас із певним непокоєм спостерігає за міжусобицями в Алтин Орду, які можуть її послабити. А це, в свою чергу, може посилити того, хто недружній усім – Московію. Тому Вітавтас підтримує Тохтамиша та надає йому притулок після його поразки у битві народів на Тереку 1395, проти Тімура, який сам тоді ледь вистояв. А переможець Тохтамиша Тімур, власник та розпорядник найбільшої на той час військової потуги світу – жорстоко переслідує переможеного Тохтамиша. Але, спиняється на литовському кордоні, не ризикуючи загризатись із грізним литовським кунігасом.

До речі, й битва з Едиґеєм на Ворсклі 1399 – була спробою повернути владу в Алтин Орду саме Тохтамишеві. Та провалилася завдяки польським союзникам.

Отже, спір, змагання та партнерство з Алтин Орду, – були змаганнями рівних; чи не єдиними на той час.

Доповнення 1 Монгольський каганат

Чи не характернішою рисою першого тисячоліття нашої ери, є поява на найбільшому з континентів світу нових державних утворень – каганатів. Вони виникають, схоже, внаслідок протидії вільних, іще не пораблених імперіями народів. Бо, з початку нашої ери, на протилежних кінцях континенту ростуть та поширюються дві класичні імперії, Рим та Китай.

Східний каганат гунів, який складався іще перед нашою ерою, затято воював із Китаєм, призвівши вкінці до його розпаду та знелюдення. Гунський каганат на заході успішно протистояв Римові та спромігся повалити західний Рим, історично підірвавши сили Східного.

Відродження імперського Китаю на сході та його спір із Тібетом – створює нову загрозу степовим народам, та ідея протистояння втілюється послідовно у трьох каганатах: Західному тюркському каганаті Тюмен-Буміна, його наступникові Хозараті та Східнотюркському каганаті Бюльґе. Китайцям удається, підступно убивши спочатку Кюль-тегіна, а потім і Бюльґе-кагана, – відвести загрозу для своїх планів подальшої експансії, але… Минає час та силами тих же тюрків з Орхону та їх хана Темюджіна, – створюється у XII ст. Великий Монгольський каганат. Монголи – збірна назва для громадян каганату, для зручності придумана Темюджіном, який ставши єдиним правителем створеної ним держави – перейменував себе на Чінгіс-хана.

Називати цю державу каганатом ми продовжуємо тому, що її правителів обирали (хоч і дожиттєво) на зборах представників народу – хурултаях. Тут, – із одним-єдиним обмеженням: вони мали бути тільки з роду Чінгіс-хана. Країна була правовою державою, та в ній правили прості, але доволі прогресивні закони «Яси» («Права»). Зазначимо, зокрема, рівноправність чоловіків та жінок (за яку так боролися у XIX–XX ст. феміністки Європи), при відсутності рабства та будь-яких інших утисків, на національному або релігійному ґрунті, та цілий розділ законів, що запобігали створенню екологічних негараздів (кари за забруднення водоймищ, за зведення лісів тощо). Таких законів недолуга європейська цивілізація не породила й досьогодні; наслідок – стан перманентної екологічної катастрофи. Нагляд за дотриманням законів був доручений монгольській армії, та нема сумнівів щодо їх ретельного виконання.

Не дивно тому, що «Яса» стала й предметом леґенди. Бо, кажуть, коли помирав Перший каган, він спитав у свого друга та постійного канцлера Монголії, гуна Елю Хуцая: «А, що ж було моїм найбільшим досягненням на цьому світі?» На що, той не вагаючись, відповів: «Яса, великий хане». Це той самий Елю Хуцай, що колись із відзнакою закінчив університет у Лояні, та потурбувався про те, щоб його закінчили й усі онуки Чінгіс-хана.

Можливо, що каганат обмежився би теренами Центральної та східної Азії, якби не безпосередній імперський виклик. На захід від Монголії розлягався контрольований арабами Хорезм, що займав на той час терени совєцької Середньої Азії, – чи не найкращий зі здобутків імперії халіфів, минулого арабського завоювання. А воно не було легким для народів Хорезму, як писав потім, згадуючи ці смутні часи, великий вчений Абу Райхан аль Біруні (973–1048):

Після того, як Кутейба Ібн-Муслім аль Бахілі знищив письменних людей та служителів культу, спалив книги та рукописи, хорезмійці здичавіли, стали неписьменні та жили тим, що зберегли у пам’яті люду.

Жили, щоправда, ще й з Кораном, чи не найбільш нецікавою (після Біблії, ясна річ) з книг, що будь-коли мало людство. А таким – і рабство нав’язати легше легкого.

Не дивно, що хорезмійці такого рівня, коли правитель сусідньої держави вийшов на їх кордони та послав, на знак приязні, до столиці Хорезму своє посольство, а з ним і купецький караван для початку торгівлі, – допустили, так би мовити, дипломатичний нетакт: караван розграбували, а послів перебили. Це зробили не якісь там самодіяльні розбійники, а особиста гвардія шаха, що складалася виключно з арабів та турків-сельджуків; за наказом самого шаха.

Відповідь Чінгіс-хана була негайною та нескладною. Він наказав генералам Джебе та Субедею ліквідувати державу Хорезм та скарати на горло всіх арабів та турків-сельджуків, які потраплять до рук монголів.

За кілька років перше завдання кагана було виконане, а генерали (тумену-нойони) Джебе та Субедей – підвищені до найвищого ступеню орхонів (маршалів) Монголії. Але, як же було з другим? – понищити в Хорезмі всіх арабів та турків-сельджуків? З цього ми бачимо, до речі, що монголи віддавали належне й принципу колективної відповідальності; як би ми сьогодні до цього не ставились. Що за покарання злочинця може постраждати невинний, – їх, схоже, не надто турбувало. Вони судили радше навпаки: хай постраждають невинні, аби не зостався непокараним злочинець. Але, повернемося до справи, – як же це можна було здійснити практично, та по можливості без помилки? Щоб, скажімо, замість араба не скарати когось іншого? Історія цього, донесена до нас арабськими істориками того часу, з дещо цікавого боку висвітлює нам не лише ментальність, але й розумовий рівень великого народу монголів.

Ми сьогодні знаємо, завдяки ученим-лінґвістам, що кожна мова має свою особливу фонетику, тобто, власний набір звуків, якими вона користується. Бо навіть ті звуки, що присутні у всіх відомих нам мовах, припустимо – голосні: [а], [е], [і], [о], [у], – дещо порізнюються від мови до мови. Поґотів, є й більш істотні різниці. Наприклад, в еспанській мові відсутні наші шиплячі, та еспанець, що розмовляє нашою мовою – довший час буде їх вимовляти не досить зграбно, або впевнено, скажімо так. У португальській, болгарській та грузинській мовах – відсутне наше [ль], є лише тверде [л], а в грузинській немає, схоже, нашого м’якого [є]. Це й формує так званий кавказький акцент. Ну, і так далі.

Саме на це спиралися монголи, дотепно вигадавши короткі речення, за вимовою яких безпомилково визначали арабський або сельджуцький акцент. З усіма наступними наслідками.

Таке щось, само по собі є свідченням про високий рівень монгольської культури, та – не тільки; про її не абияку витонченість.

Після включення Хорезму до складу Монгольського каганату, маршали Джебе та Субедей на чолі кількох туменів монгольської кінноти (тумен = 10 000) обійшли Кавказ та вийшли до Леведії, на захід Дешт-и-Кипчак, де 1223 на Калці їм спробували протиставитись галичани, волиняни, кияни та алани, але – без успіху. Виявивши такий вакуум мілітарної потуги на заході, монголи згодом дістануться Карпат, за якими лежить могутнє королівство їх колишніх степових побратимів – мадярів.

Зауважимо принагідно, що своїм знищенням Київ, так само, як і Хорезм, – зобов’язаний виключно собі самому; а точніше – бракові культури. Бо, коли Бату-хан 1240 стояв під Київом, він послав до міста делегацію парламентарів, яких там якісь київські недоумки убили на очах у монголів. А цього монголи не дарували ніколи й нікому, та на відплату й знищили Київ (пригадайте Хорезм). Підкреслимо, чогось подібного не могло бути, в принципі, п’ятсот років перед тим, в часи Гунського каганату, який воював за старими правилами степових народів, як і монгольська держава.

Чималу ролю в цьому здичавінні відіграло, можливо, й оте візантійське християнство, яке всіх інших і за людей не вважало. Ну, що ж – отримали своє, всього й тільки.

Дурна слава монголів походить, цілком і виключно, не з фактів історії, а лише з пропагандових джерел: араби так і не дарували їм утрати Хорезму та Ірану, їх найкращих здобутків, та й створили злу славу монголам, приписавши їм, один в один, свої власні гріхи (пригадайте отого покидька Кутейбу). Цю брехню підхопила з часом російська історія з її «татарскім іґом», яке вони отримали на шию, ніби, «рятуючи Європу».

А потім «скинули» на Куліковому полі 1380, здобувши там блискучу перемогу. От, тільки призабули, що через два роки Тохтамиш наїхав та спалив Москву, загнавши переможця Дімітрія Донского, – аж до заволзьких лісів.

Сьогодні повторювати байки про «диких монголів» здатні лише повні неуки та недоумки від історії.

Але, питаня про оті «монгольські руїни» та «спустошення», є настільки важливе, що доцільно переглянути, як байки про них віддзеркалилися в літературі, зокрема – по різних історіях України.

Відомий Марко Поло (1254–1320), радник останнього кагана Монголії Хубілая (1260–1294), який проїздив Монголію із заходу на схід пізніше, але не так, щоби забулися події від 1240 і раніше, – не пише нам про аж так великі руїни по монголах, будь-де, починаючи з Афганістану. Приблизно те саме стверджують нам Карпіні і Рубрук. Не пише нам про остаточно зруйнований Київ єпископ Джованні де Плано Карпіні, який вже через нього проїздив.

Про остаточні зруйнування, а значить – і знелюднення, – доповідають нам в один голос саме пізніші російські історики. А, оскільки ці люди нічого за так, або з чистої наукової цікавості не роблять, то… й думайте.

Реномований В. Ключевський подає все це в таких словах:

Запустіння Дніпрової Русі, що почалося XII ст., було завершене у XIII ст. татарським погромом 1229–1240 рр. З того часу старовинні області цієї Русі, колись так щільно замешкані, надовго обернулися на пустелю із залишками колишнього населення.

(В. Ключевский, Сочинения, Москва, 1956, т. 1, с. 284)

Він штучно валить докупи подаючи зазначені вище дати, – три різні події: підкорення Великого Булгару, зимовий похід Бату проти колишніх київських колоній на півночі, та похід на Європу 1240. Але, цим він хоче сказати тільки, що:

Я кажу тільки, що в утворенні малоросійського племені, як гілки російського народу, брав участь початий або посилений з XV ст. зворотній рух до Дніпра російського населення…

(теж там, с. 286).

Отже, все ясно, «спустошення» необхідне, аби ці землі почали заселюватися «русскімі» (яких тоді, у XV ст. іще не було, були московити), що й утворило згодом оте «малорусскоє плємя». Що ж, значить теж, інтелігентний та аж над міру як для росіянина сором’язливий, але – що поробиш, шахрай від історії.

В українській науковій історії знаходимо, навпаки, цілком тверезе відношення до сієї справи:

Однак, не було в інтересах монголів перетворити Київську Русь на незамешкану та непродуктивну пустелю. Навіть підчас монгольського вторгнення між 1237 та 1241, справжня розруха руських городів та поселень була, ймовірно, меншою, ніж це пишуть у тодішніх та пізніших хроніках.

(П. Маґочі, Історія України, Торонто, 1996, с. 109)

З наших відомий М. Грушевський – теж ставиться до справи спокійно, зауважуючи тільки, що:

В літературі часто перебільшували значення цього нашестя Бату для української колонізації. Справа подавалася так, що татарське нашестя обернуло Київську землю і взагалі середнє Подніпров’я на повну пустелю, знищивши величезну масу населення і розігнавши, примусивши до виселення останнє, що ці землі надовго запустіли, потім колонізувалися наново, що Київ повністю знелюдив і т. д. Насправді до таких крайнощів не дійшло, хоча спустошення було дуже значне та підірвало ще більше економічний побут Подніпров’я і взагалі України, але до справжнього запустіння воно, безумовно, не призвело.

(М. С. Грушевский, Очерки истории украинского народа, Київ, 1990, с. 64)

Не надто переймається татарськими шкодами й Іван Крип’якевич, хоч робить очевидну та невибачальну помилку, приписуючи відступ військ Бату-хана 1242 – тому, що монголи були «знекровлені опором Русі». Для монголів ота Русь, особливо, північна – була, що отой тарган під ногами. Не забувайте, що монголів як таких, засновників каганату, було на той час десь 2 млн., але приєднаних до них народів – у десятки разів більше. А населення Росії сягне десь 5 млн. тільки за Петра I, – півтисячоліття по тому! – то, скільки ж їх мало бути тоді? Хочеться воно панам росіянам, бути великими і могутніми з самого початку своєї історії (!), але, що ж поробиш, як так не було. А Бату повернув з Європи додому, як відомо, на вибори нового кагана, по раптовій смерті Уґедея.

Вельми тверезо до цієї справи підходить і Н. Полонська-Василенко у своїй ґрунтовній «Історії України» (Київ, 1995). Вона не лише знається на справі, але й чітко проникає у потаємні наміри російських істориків, які використовують все, правдиве чи брехливе, але тільки на власне звеличення.

Київ… та, про яке, власне, «знищення Києва» могло йтися, коли не постраждала від монголів жодна з його старовинних церков?

Щодо сільської України, то вона помітила на той час, хіба що, зміну влади. До того ж, порівняно з тими часами коли князі в Києві мінялися мало не щорічно, – чи ж не зміну на краще?

Можна думати, є всі підстави, що роки під монголами, вільні від князівських або половецьких наїздів (а щодо цього монголи були понад суворими, розбій не терпіли), – були роками миру, спокою та перепочинку; під своїм власним, громадським самоврядуванням.

Доповнення 2 Монгольські міста на теренах України

Монгольська держава, наперекір пропагандовим наклепам про неї, не тільки нічого спеціально не руйнувала, але ще й будувала. Зокрема, це була також і міська цивілізація, та на теренах Алтин Орду, принаймні, за часи її існування було розбудовано чи не більше міст, ніж за всю попередню історію.

Оглянемо з цієї точки зору терени України, Дотримуючись досить ретельного та компетентного сучасного автора (В. Л. Егоров, Историческая география Золотой Орды в XIII–XIV вв., Москва, 1985).

Маємо, на правому березі Дніпра, точніше – поміж Дністром та Дніпром, – наступне:

1. Городище Маяки. На лівому боці гирла Дністра, біля сучасного пос. Маяки. Залишки переправи через Дністр, залишки мечеті та кількох кам’яних споруд. Назва – невідома.

2. Городище Велика Мечетня. На правому березі Південного Буга, поблизу с. Велика Мечетня. Залишки цегляних та кам’яних будов.

3. Безіменне городище. На Південному Бузі, біля впадіння річок Кодими та Синюхи. На цьому ж місці існує переправа через Буг, називана Вітовтів брод. Назва теж невідома.

4. Городище Солоне. Поблизу с. Солоне на річці Солоній. Біля Мечетної балки залишки мечеті та інших фундаментів. Назва невідома.

5. Городище Аргамаклі-Сарай. На правому березі р. Громоклей, правої притоки Інгула. Кам’яні фундаменти та розвалини мечеті.

6. Городище Ак-Мечеть. На правому березі Буга, побіля села Ак-Мечеть.

7. Городище Баликлея. Біля гирла р. Чічаклея, що впадає до Бугу.

Всі ці міста знаходилися вздовж важливого колись торгового шляху, що поєднував Львів із Кримом. Тепер ми дещо розуміємо, навіщо Алтин Орду було будувати стільки міст. Всі вони розташовувалися на торгівельних шляхах, для зручності торгових караванів. А саме трансконтинентальна торгівля, без перепон та міждержавних бар’єрів, – і була тим джерелом, яке живило велику Монгольську державу.

Але, продовжимо, перейдемо на Дніпро та його лівий берег. Тут маємо:

1. Городище Кучугурське. На лівому березі Дніпра, десь 30 км на південь від Запоріжжя. Руїни займають площу в 10 га, та тут, єдино, 1953 робили археологічні дослідження. Це місто часто пов’язують з місцевою столицею беклярібека Мамая.

2. Городище Тавань. Лівий берег Дніпра у 40 км вище Херсона. Головна, здається, переправа через Дніпро. Відповідно, щось знаходилося й на правому березі. Бо тут, як зауважує Боплан, Дніпро мав усього десь 500 кроків ширини: славетний «Таванський перевіз».

3. Городище Конське. Знаходиться на відстані 60 км від Дніпра на правому березі р. Конки.

Літописи сповіщають, що золотоординське місто було й у гирлі р. Самари. Д. Яворницький у своїй книзі «Вольности запорожских казаков», Санкт-Пб, 1898, с. 167 і далі, пише про городище на лівому притоці Конки – Янчокраці, у 10 верстах на південь, де теж було місто. Згадує й про місто на р. Білозерці.

Недослідженість усіх цих важливих археологічних пам’ятників показує нам воістину немовлячий рівень совєцької і російської археології.

Були, як свідчать деякі історичні джерела, монгольські міста на Харківщині, Полтавщині та Донбасі, але їх руїни й досі не знайдені.

* * *

Отже, чи винищили щось там монголи по Украіні, включаючи й Київ – то ще треба дослідити, прискіпливо та вірогідно. А от те, що вони набудували в ній чимало нових міст, – того й досліджувати нема потреби: є тому розлеглі матеріальні докази.

ІV. КОЗАЦЬКА УКРАЇНА

1. Початки козаччини

Унія Любельська стала крапкою в Історії великодержави. Останнім актом присмерку богів. З нею покінчилася Велика Литва та залишилася сама Жеч Посполіта Польська – «од можа до можа». Унію було укладено на сеймі 1569 в Люблині, що був скликаний королем Жиґмонтом Авґустом (1548–1572) для останнього кроку об’єднання: створення єдиної держави під єдиним королем. Почувши про його наміри литовські депутати покинули сейм, зробивши його постанови недійсними. Однак, король на це не знітився, продовжував явно незаконний сейм та ще й перекраяв країну, віднявши у Литви Підляшшя, Волинь та Київщину. Тепер за Литвою полишалась сама Білорусь та Литва. В обличчі такого нечуваного нахабства литовські депутати повернулися на сейм, але змогли виторгувати лише незначні поступки.

Чашу терпіння народу на півдні та сході Польщі переповнила ухвала сейму про можливість роздачі «вільних земель» в Україні польським шляхтичам. Після неї польська шляхта посунула на схід, закріпачуючи людей, що жили на отих «вільних землях».

Після остаточного падіння Алтин Орду та зайняття Іваном IV (1547–1584) Казані (1552) та Астрахані (1556), – історичною справою Польщі було протиставитись московській агресії на захід, на що безумовно була би спроможна Велика Литва, якби в ній по смерті Вітавтаса Великого не сіяли розбрат сто років польська шляхта й попівство. Цю неспроможність Польщі переконливо засвідчила інфлянтська (прибалтицька) війна Жиґмонта Авґуста, в якій Польща не зуміла не тільки перемогти, полишивши за Москвою Нарву та Полоцьк, але – й мінімально: не спромоглася навіть забезпечити собі союзників: останній з Яґєллонів помер 1572, полишивши країну в стані чергового безвладдя.

А в Україні розпочинається перша хвиля Козацьких Воєн, за звільнення від Жечі Посполітої.

Справа була в тому, що польський наступ на Україну вигнав далі на схід силу людей, які не бажали жити у шляхетському рабстві. Вони осідали вздовж Дніпра, за порогами, куди важче було дістатися з півночі, на колишньому кордоні Литви та Алтин Орду. На землях, що колись поділяли обидві великі держави. То були місцевості навкруги та на південь від минулого Данпарстаду – та по Дніпрові плавні, колишній «ліс Мюрквид» ґото-гунської «Едди».

Там ці люди, не підвласні нікому, крім того, кого самі вибрали та поки йому довіряють, будували свої оселі та вели життя степових та морських вікінгів, грабуючи час від часу несподіваними нападами міста Криму або навіть Буджаку та Доброґеї.

Ці люди сторіччями зберігали, крапка в крапку зовнішність вільнолюбних гунів і здобутки їх кінної культури. Та не було їм рівних у кінному бою.

З цього приводу професор І. Крип’якевич цілком слушно пише:

Степові здобичники – вояки дістали ім’я козаків. Ця назва турецького походження означає вільну, незалежну людину. Назву козаків зустрічаємо в XIV ст. у половецькому словнику і в актах кримських італійських колоній, а коло 1480 р. вона з’являється вперше і в Україні – на означення людей, що ходили в степи для здобичі і боротьби з татарами, «їздити в козацтво», «козакувати» означало промишляти в степах. Ім’я козаків спершу не означало якогось стану чи класу, а тільки вказувало на заняття – степові промисли.

(І. Крип’якевич, Історія України, Львів, 1990, с. 157)

Зауважимо, що назва могла бути й місцевого походження та пов’язаною із зовнішністю, – наявністю оселедця, схожого на косу. Бо грузинські та вірменські хроніки часто називають косачами або косаками хозарів та інших тюрків, що практикували подібну ж гунську зачіску. Втім, це не є істотним. Значно більш цікавим є те, що слова «гетьман» та «отаман», які відігравали ключову ролю в організації козацтва, – є ще старішого походження, та позначають або «високого мужа» – гетьмана, або «батька мужа» – отаман. Це може вказувати на значно глибші корені українського козацтва, яке могло походити ще з отих вільних дружин-«друттін», що вікінгували на Чорному морі. Цікаво, також, що типові пропорції козацьких «чайок» – 20 м завдовжки, 3–4 метри завширки та десь 1,5 м висоти, – один в один співпадають з подібними ж стандартами ґотських дракарів на півночі, в культурі скандинавського вікінгу.

Тільки, що ті не мали при собі пізніших гармат, малокаліберних, але далекострільних.

З другого боку, такі вживані козацькі терміни, як «осавул», «чауш» або «кіш», – мають, очевидно, тюркське походження. Тобто – пізніше.

Звичайно виникнення Великої Січі Запорізької пов’язують з ім’ям князя Дмитра Вишневецького, що у козаках здобув ім’я Байди та уперше з’явився на Хортиці десь 1556. Він був, ніби, нащадком кунігаса Ґедімінаса та людиною православної віри, а з 1550 був призначений королем (тоді ним був Жиґмонт Авґуст) старостою Канівським та Черкаським. Але, за вдачею був типовим авантюристом-перекінчиком, та цього не помітить хіба що сліпий.

Втім, більш-менш повний звіт про його діяльність читач може знайти в Доповненні 1, складеним за Дмитром Яворницьким, «Історія запорізьких козаків», Львів, 1990.

Але, року 1575, по трьох роках «безкоролев’я», польським королем стає Іштван Батор (польською – Стефан Батори, 1575–1586), бан Трансильванії (Ердею). Польська шляхта вбачала в ньому короля, що буде царювати, а не правити, але потерпіла якнайбільше розчарування. Він твердою рукою притримав шляхту в карбах, навіть скаравши декого за державну зраду на горло, та навів у Польщі чи не найбільший порядок за її історію. Замість зграй озброєної шляхти він завів регулярну армію, до якої залучив і хлопів, та хутко вигнав москалів із Прибалтики.

Він же звернув увагу й на українське козацтво. Як пише професор М. Бобжинські:

Повсякденне козацьке життя посеред необмеженої свободи та юнацьких змагань – мало свою притягальність, а виправа на Константинополь доконана на вузьких човенках, званих чайками, спалення його передмість, штурм до брам Царгороду і здобуття незмірного окупу – покрили козаків славою героїв. Горнулося до них та збігало з Польщі пригнічене шляхтою холопство, горнулися неспокійні духом люди зі шляхетської молоді та люди, що тікали від руки правосуддя. Панувала серед козаків повна рівність, на сторожі якої стояла абсолютна військова влада їх приводців, отаманів. Ідеалом козаччини була банда, що мешкала у так званій Запорізькій Січі понад берегами самого Дніпра, але й околішня людність окрайня, що трималася плуга, бавилася час від часу, з потреби та з фантазії, – у козаків. Була то стихія сильна своїм лицарським духом, сильна пошануванням до влади, яку сама над собою поставила. Належало її організувати та для держави заскарбити, яке завдання й виконав тепер Батори. Шляхту окрайню він піддав законам шляхетським, котрі, однак, в часі війни поступалися козачому військовому праву, справжніх запорізьких козаков записав до реєстру, надав їм розлеглі землі Батурин і Черкаси над Дніпром, поділив на полки, полишив їм вільно обираного гетьмана з цілою його прибічною та чиновно-військовою ієрархією, але утвердження гетьмана, надання йому корогви, булави, і печаті – застеріг для короля і на підкорення королю присягати наказав.

(М. Бобжинські, Історія Польщі в нарисах, Варшава, 1977, с. 293)

Так почалося офіційне існування козацтва в Україні; пробачте – в королівстві Польському.

Цей захід був корисним та далекоглядним. Він, з одного боку, давав можливість використати не абияку силу козацтва для державних потреб. З другого боку, залишалась маса нереєстрового козацтва, яка вбачала в привілеях реєстрових утискування власних прав. Тобто – розколювалося саме козацтво.

Важко сказати, як би далі прогресувала Польща під твердою рукою мужнього ердейського бана, який у себе вдома, в Ердеї мав такий неоцінений досвід міжнаціональної злагоди. Бо в Ердеї, крім мадярів жили ще румуни, німці, слов’яни тощо. Але, його раптова смерть 12 грудня 1586 у Гродні, – в черговий раз перекреслила надії на краще майбутнє Польщі. Над нею, як і над смертю Вітавтаса, – тяжить підозра в отруті. Це могла бути помста Москви за втрату Прибалтики, що є найбільш імовірно. Бо скритовбивства сусідніх правителів були невід’ємною частиною римської, а потім і візантійської політичної «культури». А як такі – були неодмінно засвоєні Москвою. Могло це бути й справою якогось з невдоволених польських магнатів, поґотів таких за Іштвана Батора не бракувало. Невдоволених, що в такий спосіб іще істотно наблизили майбутній розподіл своєї батьківщини. Так був змарнований і цей великий дарунок долі…

2. Питання релігійні. Унія в Берестові

Не виключено, що якби не передчасна смерть короля Іштвана, він міг би знайти прийнятний для обох сторін modus vivendi, спосіб існування поляків та українців в одній державі. Але, так не сталося: завадила смерть короля.

Україну та Польщу розділяли не лише політичні, власне – національні, але й релігійні протиріччя. Бо для українського простого народу переслідувана католиками православна віра хутко стала символом та замінником для всього національного. Не вироблене до кінця почуття нації було цілком перенесене до релігійної площини. А це й стало тим негативним чинником, який згодом кине Україну на триста років у петлю російської окупації.

Поки ж, – це могутній чинник протистояння, перепони для політичного сполучення двох народів. А значить – і ціль польських атак.

Втім, і в цьому був знайдений деякий вихід, що знову міг би змінити на краще історію обох народів. Але, знову, – так не сталося. На превеликий жаль.

Польському католицтву на той час – теж не позаздрити. На схід від нього – глуха стіна православ’я, від моря до моря; на захід – Реформація, що пішла гуляти Німеччиною з легкої руки каноніка Мартіна Лютера (1483–1546), з його виступу 1517, та хутко стала натхненником Селянської Війни (Bauernkrieg, 1524–1526).

Семена цього потужного руху були посіяні, щоправда, іще раніше, єрессю гуситів – послідовників професора Яна Ґуса (1371–1415), ректора університету в Празі, спаленого живцем за присудом собору в Констанці. Як пам’ятаємо, ліве крило гуситів – таборити Яна Жижки допомагали ще у великій загальнолитовській справі – погромі Тевтонського ордена під Ґрюнвальдом 1410. Вони ж підняли так звану Гуситську революцію в Чехії, яка була напіврелігійною, напівнаціональною (1419–1434), та яка була жорстоко придушена Габсбурґами. Гуситський рух не міг не захопити й сусідню Польщу та зчинив чималі проблеми для польського католицтва. Його прибічником був, зокрема, отой Спитек із Мельштина, який очолював поляків у битві на Ворсклі 1399 та був там убитий. А саме польське католицтво не було аж так давнє, та тому, мабуть, було таке суто правовірне.

Отже, зліва – потужний виклик Реформації, справа – стіна візантійського православ’я; що ж із цього може в кінці вийти? Бо, в кожному протистоянні є два шляхи: або битись на взаємне знищення, поки одна сторона не підляже другій, або… або якийсь прийнятний компроміс, шлях до можливого співіснування – унія.

Цей компроміс і вийшов, як це не дивно, з боку самого католицтва.

Орден єзуїтів існував офіційно з 1540 та був чи не останнім із християнських орденів. Його винахідником та засновником був такий собі еспанський відставний офіцер-інвалід Ігнасіо де Лойола (1491–1556), баск за походженням, що вирішив присвятити залишок життя службі Богу та представив папі проект нового ордена, ордена Ісуса. Це було 1534 та папа Павло III, хоч і довго коливався, але 1540 все таки затвердив статут ордена. Потім, 1773 його чомусь забороняє папа Клімент XIV, але орден знову оживає з Реставрацією 1814, по Наполеонові.

Засновник ордена, колишній офіцер, заводить у ньому військову структуру (офіцерів та генералів) та дисциплину, а це й ставить його поза конкуренцією для інших орденів.

Чимало кепського написано з тих пір про єзуїтів, що вони й хитрі та підступні, що цинічно відносяться до моралі. Що це навіть вони вигадали оте гасло, що «ціль виправдовує засоби». Але, чого їм не відняти, та в чому слід віддати належне, – що вони – від свого засновника, були люди інтелігентні та освічені. Ніколи не пропагували оту зловісну християнську убогість духу; радше – навпаки. Чи не за це, бува, розібравшись у справі, – заборонив їх папа Клімент XIV?

Поґотів, приділяли чимало уваги освіті (хоч, звісно, церковній) та повсюди закладали численні школи. Вони набувають сили у Польщі саме за правління Іштвана Батора, та як найбільш інтелігентні представники римського католицтва, – в природний спосіб переймають на себе весь тягар боротьби на два фронти: проти реформатів та проти закостенілих прибічників скам’янілого візантійського православ’я. А на цих у них знаходиться чимало гострих аргументів, хоча би дорікань у звичайному невігластві.

Інтелігентні та освічені єзуїти, енергійні та підприємливі, – разом відтісняють на задній план загнізділі в Польщі більш старі, та – шкода, як же невігласні ордени францисканців (з 1209) та домініканців (з 1216). Вони закладають у Польщі, Литві, Білорусі та Україні сітки своїх шкіл, які хутко набувають популярності завдяки тому, що дають і цілком добру на той час загальну освіту.

Початок відродженню ідеї нового можливого об’єднання церков дає відомий в історії Польщі єзуїтський проповідник Петро Скарґа (1536–1612) у своїй книзі, так і названій: «Єдність церкви Божої» (1577), слушно закидаючи православ’ю невігластво, гребування освітою та наукою. Були й інші прибічники єднання.

А тим часом – пожвавлюється й громадське життя в Україні, хоч православна церква тому й не сприяє; для неї є характерним радше повний застій в усьому.

При церковних громадах виникають так звані «Братства», що об’єднують невеликі (за необхідністю) кількості найбільш освічених та активних громадян. Спочатку вони займаються суто місцевими проблемами: опорядженням церков, благодійництвом та касами взаємодопомоги, що беруть досить низький та прийнятний кредитний відсоток. Але згодом, не власною волею, втягуються й до виру проблем політичного та культурного життя. Збільшується сітка церковних шкіл – на виклик єзуїтів треба чимось відповідати, та навіть створюється вищий учбовий заклад – Острозька академія. Її засновує неабиякий український магнат, князь Костянтин Острозький – воєвода київський; це сталося року 1580. Другою з’являється Львівська школа. Бо, всі розуміють – протистояти освіченим та досвідченим єзуїтам із минулим інтелектуальним багажем, – марно. Згодом виникає й неминуче – необхідність порозуміння. Перед українством встає й ота, поставлена тепер єзуїтами проблема: або з’єднання, або примирення.

В Україні до унії відносилися різно, та необхідного числа прихильників вона так і не зібрала. З церковних ієрархів за неї висловилися всього два єпископи, – володимирський Іпатій та волинський Кирило. Повстав проти неї навіть Костянтин Острозький, який перед тим у переписці з папою клявся йому, що він є прихильником єдності церков.

Сама по собі ідея унії не була новою, питаня про неї ставилося ще на соборі у Флоренції 1439, але… тільки владики-уніати, заручившись згодою папи, скликали собор у Берестові (Брест на Бузі) 1596 та проголосили унію церков у межах королівства Польського; хоч початкові наміри були значно амбітніші. Однак, вона не стала популярною в українському народі, бо – бачите, уніатство схвалив Рим, а значить це – погано. Хоч він, звичайний український селянин, того Риму не лише ніколи на очі не бачив, але й уявити собі не міг.

Так була знехтувана іще одна можливість, унікальна та блискуча, виправити стан України.

Бо це була можливість релігійно дистанціюватись не лише від Польщі, з її традиційним католицизмом, але й протиставитись Москві, яка жодного уніатства ніколи би не визнала. Безумовно, якби Україна прийняла уніатство, то були би абсолютно немислимі, ні Переяславська угода, та все, що за нею наступило.

До речі, ми сьогодні добре знаємо, як наявність національної самосвідомості у Західній Україні, приписуючи це освіченому гнітові Австрії, так і відсутність її на сході, приписуючи це впливу трьохсотлітньої російської окупації, але…

Певною несподіванкою для всіх буде те, що ця порізненість може бути засвідчена ще в ті часи, коли обидві частини України були під Польщею, та жодної там російської окупації ще й сліду не було. Бо, як пише професор І. Крип’якевич:

Вже в 1610 р. козацький гетьман Григорій Тискиневич гостро виступив проти уніатів (греко-католиків, О. Б.), що готувалися забирати церкви в Києві; в імені Запорізького Війська він заявив: «Разом з народом православної віри, старовинної релігії, хочемо стояти при духовних особах, що не відступили і не відкинулись її, – і проти завзяття напасників головами своїми її боронити». Це був перший прилюдний виступ козаччини в оборону православної церкви, і він надзвичайно скріпив православний табір в його опозиційних настроях.

(І. Крип’якевич, Історія України. Львів, 1990, ст. 148)

Що ж, саме так твориться історія народу його провідниками. Особливо – недалекоглядними та забобонними.

Зазначимо тут далеко не світлу постать такого собі Іова Борецького, київського митрополита з 1620, який, не питаючись нікого, злигався з московським царем, пропонуючи йому приєднати Україну. Чи він робив це по невігластву, забуваючи, що він є підданий держави, яка вже має господаря, чи то по зарозумілому нахабстві, – хай досліджують історики, але – як то кажуть, «факт імєл мєсто». Невігластво – то велика річ, бо його мав би застерегти приклад попередника, київського ж митрополита Герасима (1431–1436), московського агента, який снував змову проти Свідріґайла. Той ніколи не відзначався стриманістю, та й наказав спалити бунтівного попа на вогнищі 1436; за старим християнським же звичаєм. Схвалювати щось подібне, ясна річ, не можна, але зрозуміти почуття кунігаса цілком можливо.

Протилежністю Борецькому був освічений молдован Петро Могила (1596–1647), що обійняв посаду київського митрополита по ньому. Він не тільки ґрунтовно упорядкував українську церкву, модернізувавши її, але й визначив її місце, не заперечуючи формально підпорядкувати її римському папі.

Наприкінці зауважимо, що все це, уперше чи ні, але привертає нашу увагу й до того, якою була роль православної церкви у подальшому порабленні України Росією. Все, що ми дослідимо з цього приводу далі, неодмінно приведе нас до думки: так, як не вирішальною, то вельми істотною.

3. Козаччина. Козацьке море

Перша хвиля козацьких повстань прокочується Україною 1592–1596. Та найпершим тут був, здається, гетьман Війська Запорізького з 1586 Кшиштоф Косиньський, поляк за походженням. Він посварився з українськими князями з Острога та й вчинив перше велике козацьке повстання 1591–1593. Повстання було придушене, а він сам загинув при облозі Черкас.

Тут, мабуть уперше, ми спостерігаємо, як протиріччя між старою та усталеною елітою Великого Кунігаства, і новою козацькою, що виходить на передній план, – сягають масштабів збройного повстання. Як міжукраїнські чвари двох станів мало не відразу відливаються до збройної боротьби.

За ним були гетьман з 1596 Матвій Шаула та сотник князя Острозького Северин Наливайко, який – дивна річ, перед тим брав участь у придушенні повстання Косинського. Повстання теж не було довшим і обидва були взяті до польського полону та люто страчені у Варшаві 1597. Своєю лютістю та безоглядністю в покараннях польське керівництво думало приборкати козаків. Але, з перспективи історії добре видно, що все це мало радше протилежні наслідки.

Але, року 1604 розпочинається затяжна Московська війна, з отими претендентами на престол, польською окупацією Москви та всім іншим. Внутрішні заколоти надовго припиняються, бо козаччина знаходить собі заняття більш відповідне її схильностям та уподобанням. До того й війна розкручується досить вдало.

Одночасно відчутно посилюється турецький тиск на Лехістан, а значить і на Україну, що прикриває його з півдня, та козаки знаходять собі працю й на морі. Пригадаємо це ще раз.

Це – всього тільки нове продовження старих традицій. Отих 2000 кораблів, які під час ґотських воєн стероризували цілу Елладу, та про які написав Амміан Марцеллін. Це й нищівні морські десанти на візантійські Крету і Тессалоніки, та врешті й на сам Константинопіль під час отієї Світової війни 610–629. Це й щит Олега на брамі Цареграду. Тепер усе починається наново.

Морські походи козаків з України завжди добре організовані та споряджені, вони не знають невдач. А Туреччина, до речі, не була тоді останньою на морі, була великою морською потугою. Бо тільки 1546 помер адмірал Хайр-ед-Дін, на прізвисько Рудобородий.

Перелічимо коротко ці походи. До 1601 відноситься напівлеґендарний похід на кримську Кафу (теперішня Феодосія). Вона була на той час і найбільшим невільницьким ринком Кримського ханства, який забезпечував також і Туреччину. Кримський історик Ібрагім Ібн-Алі (XVIIст.) оцінює кількість козацьких чайок до сотні, а людей на них – до 3000. Звичайно чайка, що відповідала ґотському дракарові, піднімала 40 людей, але тут – це очевидно, полишили дещо вільного місця на невільників, яких, вірогідно, можна буде звільнити. Це саме той наїзд, якому приписують леґендарне «золото Кафи» (не знайдене й досі).

В рік 1604 маємо морські напади на Акерман, на Кілію та знову на Кафу. З цього приводу виникає деяка дипломатична гарячка та обмін нотами між Туреччиною та Лехістаном – Жеччю Посполітою. Але 1606 знову маємо напади, на Акерман та Кілію, але й на Варну (десь біля 800 км від Запоріжжя, по прямій). Здобич і цього разу була чималою – з порту Варна пригнали аж вісім великих турецьких галер, один вітрильник та одну легку фелюку.

На роки 1609–1613 припадають більш скромні виправи на Очаків та на порт Констанджіє в Доброґеї (тепер – Констанца). Цього разу не уникають і переслідування та морського бою.

Величезне політичне та військове значення мала виправа 1614 через Чорне море, на Трабзон та Синоп. Цей останній був на той час основною базою турецького флоту, якому козаки й спричинили якнайбільшої шкоди, спаливши на стоянці кілька десятків військових галер, та не менше інших, малих кораблів. Крім того вони мало не повністю обібрали місцевий арсенал. Була турецька погоня, але більшості чайок удалося дістатись додому.

Наступний похід 1615 був не так здобичним, як ефектним, бо цього разу ціллю козаків є резиденція самого султана – Істанбул. Вони грабують та вщент спалюють два передмістя столиці – Місевне та Аркіока. Але, у морі Мармара теж є чимало військових кораблів; вони вирушають за козаками, та… Зчиняється морський бій, в якому перемагають козаки.

Все це роблять козацькі чайки, наступники колишніх ґотських дракарів, з отими – один до одного – розмірами та на ті ж сорок людей. Та – з одним простим прямокутним вітрилом. Їх так само не обходять важкі галери уславленого турецького флоту, як колись не обходили ґотів важкі римські галери та триреми; та – з тих самих причин: непорівняльні були швидкість та маневреність. Повністю виправдали себе й малокаліберні, легкі, але прицільні та далекострільні козацькі гармати.

Року 1616 маємо поновну виправу на Кафу, а наступного 1617 – знову на Трабзон. Походами від року 1607 по 1617 керував гетьман війська Запорізького, Петро Конашевич (Сагайдачний, 1550–1622, гетьман із 1606).

У народі твердять, що це саме він – великий гетьман, був автором жорстокого козацького правила: як хтось дозволив собі напитись у поході – топити в морі.

Вдалими були й наступні морські походи, вже під іншими отаманами: знову на Варну 1619 та на Істанбул 1624, 1625. Продовжувалися козацькі морські наїзди на порти Криму й у 30-х роках XVII ст. З цього приводу теж натрапляємо на порядну кількість дипломатичних нот від кримського хана – російському послу в Істанбулі.

Великим заходом, стратегічним та історичним, були ці відважні походи. Вони добре тримали в карбах Кримське ханство, яке не надто піддавалося дипломатичному тискові. Некаючи Україну своїми степовими рейдами, кримські татари відчували себе безсилими проти морських нападів на їх порти, які – єдино, пов’язували їх із їх протектором – Туреччиною.

Туреччині ці походи наочно нагадували, що хоч вона й є великою морською державою, але… не хазяйка все ж на Чорному морі. Бо ми тут перелічили напади на порти, а було ж іще звичайне корсарство – напади на торгівельні турецькі судна на водних шляхах, що пов’язували Туреччину з Кримом. Адже, саме морська потуга українського козацтва не дала їй закріпитися на північному березі Чорного моря.

4. Передумови Козацьких Воєн

Вище ми простежили становлення козаччини та зміцнення її військової потуги. Цецора 1620 та Хотин 1621 показали, що без козаччини Польща безсила протиставитись своєму головному політичному конкурентові – Туреччині; та й московська авантюра була би без них неможлива.

За гетьманування Петра Конашевича козацтво на Запоріжжі було упорядковане не гірше від реєстрового. Він виростив його на самостійну військову силу, на яку до того можна було стало покладатись. Це відбувалося у численних походах московської війни та підчас років мирного життя. На кінець його влади, 1622, воно стало новим класом суспільства, який змінив минулу князівську шляхту та мав би очолити національний рух.

Все це стало першою передумовою майбутніх Козацьких Воєн, але – не єдиною, була ще й друга. Нею стала загальна політична кон’юнктура в Польській державі по смерті Іштвана Батора 1586, та її варто розглянути окремо.

Після чергового безкоролів’я Польща має з 1587 нового короля. Ним став запрошений зі Швеції син Яна III Васи та Катажини Яґєллонки (дочки Жиґмонта I), – Зиґмунд III (будемо називати його, на відміну від діда, польським ім’ям). Вихованець матері католички та наближених до неї братів-єзуїтів, він став полум’яним католиком та продовжував слухатися єзуїтів, ставши королем. Польські історики наступних часів дорікають йому не лише це, а й те, що він сам, часом і досить нерозважливо, дарував своєю прихильністю людей не так насправді талановитих, скільки амбітних. Бо це, наприкінці його панування, призвело до створення деякої щляхетської олігархії, яка зайняла самостійне становище в суспільстві. Закидають йому й те, що провадив не завжди розумну та зважену політику. Яка, зокрема, призвела до побойовиськ під Цецорою та Хотином.

Він, як син шведського короля, зберігав право і на шведський престол, хоча Швеція вже стала на той час країною реформатською, а він був не тільки правовірним, але й затятим католиком. Та, сказати правду, не мав і крихти тих вікінгівських якостей, що традиційно цінувалися шведами, – типове поріддя Яґєллонів. Ставши польським королем він мав би зректись цього права, але не хотів: тягнув і тягнув. А це, в свою чергу, весь час псувало відносини Польщі зі Швецією, з якою вона тепер ділила Прибалтику: шведи твердо стояли в Естонії. Покінчилось навіть на тому, що попри його виправи до Швеції 1593 та 1598, – шведи стали на бік сьодерманландського князя Карла, розбили Зиґмунда під Лінчопінґом та вигнали геть; разом із рештками католицьких попів. Та ще й обрали Карла на ріксдагу новим шведським королем.

По цій історії Зиґмунд затявся та наказав 1600 своєму намісникові у Прибалтиці вдертися до Естонії, що викликало шведську війну, з якою довелося розбиратись уже не Зиґмундові, а його коронним гетьманам, Янові Замойському та Яну Карлу Ходкевичу. Перемога поляків під Кірхгольмом не була ними належно використана, та стан війни не був офіційно припинений, бо король Польщі, бачите, не хотів визнати нового шведського короля (!). Та це й стало майбутнім підґрунтям тієї зловісної шестидесятирічної війни, яка стане потім причиною остаточної руїни Польської держави. Все це не важко було передбачити.

Чималу роль у послабленні Польщі відіграла й ота російська авантюра з самозванцями. Вона хоч на час і послабила Росію, але інших користей для Польщі не принесла.

Воно ж і насправді: будь-якого збіга можна й не помітити, а можна й дипломатично визнати, хіба не так? Та було саме останнє, а чому ж саме?

Твердять, що з’явившись до двору князя Адама з Вишневецьких – самозванець удав себе тяжко хворим та попрохав духовника. Мерщій прибіг отець-єзуїт, яких тоді у Польщі не бракувало, та й сповів умираючого. По чому той взяв і видужав. У єзуїтів нема таємниць від братів, та вже другого дня інші єзуїти все доповіли королеві, бо не міг же умираючий укрити на сповіді, що він є насправді сином Івана IV – Рюриковича. Вони ж, правдоподібно, як не самі зорганізували всю цю аферу, від початку до кінця, жваво натхнулися ідеєю привести дику Росію, що поґотів – теж перебувала у стані певного безкоролів’я, – до римської папської стайні.

Але, це ж ми з вами знаємо, що то є Росія, а звідки ж це знати всезнаючим отцям-єзуїтам? – навіть враховуючи деякий досвід спостережливого Поссевіно.

Та, не важко було зайняти Москву, таке щось не було проблемою для українських козаків, – важко було з неї вибратись. Так були вщент зіпсовані й відносини з Росією. Подробиці цієї «польской інтріґі» читач може знайти у Доп. 2.

Отже, залишається остання сторона політичного трикутника потуг, між якими на той час мусила існувати Польща – Туреччина.

То були часи, коли в Європі назрівала Тридцятилітня війна (1618–1648) між католиками та реформатами за першість у християнському світі, вищий, так би мовити прояв християнської терпимості та любові до ближнього; Польща в ній участі не брала, але… Зовсім полишитись на стороні країні з найбільш католицьким із дотеперішніх королів? – як же це можна? Бо поруч була католицька Австрія Габсбургів, яка весь час відчувала на собі турецький тиск.

От Габсбурґи й зажадали хоч якоїсь допомоги від єдиновірної Польщі. Зиґмунд не ризикнув виступити проти Туреччини, та хитро відпустив вісім тисяч поляків, на чолі з Лісовським, під габсбурзькі знамена; і допомога, і Польща наче не причому. Але, не так сталося, як гадалося.

На той час бан Ердею Ґабор Бетлен почав черговий кривавий спір з імператором за угорські інтереси, а присутність в армії імператора польських сил – було порушенням миру Польщі з Туреччиною від року 1617. Як не порушенням юридичним, бо польських знамен там не було, то принаймні фактичним. Бо мирна угода включала до себе й пункт про нейтральність щодо Ердейського банату, який існував, як і мало не вся Угорщина, під протекторатом Туреччини. Хоч і без особливих обмежень.

Вибухнула війна та польська армія коронного гетьмана Жолкєвського потерпіла нищівну поразку від турків під Цецорою, неподалік від румунського міста Яси. Де 1620 пав і сам гетьман. Можливо, що він був покараний за гріх пихи та зверхницької гордині, не рідкий у можних Жечі Посполітої. Бо йому, так твердить людська помовка, настійно радили узяти з собою загін українських козаків, але він, ніби, презирливо відмовився: «Не хочу з грицями воювати, нехай собі йдуть до ріллі або свині пасти». Цецора переконливо показала, що без України Польща ніщо. Не може претендувати на великодержаву.

Поразка не пішла на марне, та підбадьорила турків; султан Осман III (1618–1622) зібрав, кажуть, 300 тисяч війська та пішов 1621 на Хотин на Дністрі, за яким була, єдино, система укріплень Кам’янця на Поділлі. Тоді сам Зиґмунд запросив допомоги у Сагайдачного. Той погодився, але з умовою, що той затвердить висвячених ним владик оновленої православної церкви (кому – що!); на що королеві прийшлося погодитись, бо… На карту була поставлена доля Польщі. Вона й дійсно, вирішувалася під Хотином; та вирішили її саме запорізькі козаки.

То була велика й гучна перемога, що відгукнулася цілою Європою, не зважаючи на події Тридцятилітньої війни, що йшла вже три роки. Незворотньою втратою стала лише смерть однієї людини – великого гетьмана Конашевича, який помер 1622 від рани, отриманої під Хотином.

Тут ми мали іще один вирішальний пункт історії, вузол її графа, від якого події могли піти й у зовсім іншому напрямі. Бо, коли б українська армія не пішла під Хотин, – поляки, напевно, не стримали би турецької навали. Після поразки під Хотином туркам був би відкритий прямий шлях – Львів – Люблін – Радом – Варшава (бо на той час туди вже було перенесено столицю з Кракова). А в обличчі такої загрози не сиділи б у своїй Естонії й шведи, які швиденько окупували би північну половину Польщі.

За таких умов Україна могла би звільнитись значно раніше, та без кривавих порахунків Козацьких Воєн. Відбивши лише Росію, яка не забарилася би й собі щось прихопити від Польщі. Але то була – зважте на це, не Росія 1654, упорядкована та устабілізована, а Росія 1621, – всього десяток років по «Смутному врємєні»… Та, нарешті, не помер би передчасно й сам гетьман, очоливши нову європейську державу.

Отже, спитаємо себе, – а чи так воно було необхідно отим «грицям» – рятувати Польщу від турків під Хотином?

Зауважимо тут вирішальний чинник: антагонізм поміж католиками та православними був на той час у свідомості людей слабшим, ніж протистояння між християнством та ісламом. Але, як же було насправді?

Турки на той час підкорили чимало християнських країн: Болгарію, Балкани, Румунію та частину Угорщини, але… Повсюди в підкорених країнах (або окупованих, як хочете) населення відразу поділялося на мусульман та «райю» – іновірців. Серед яких у перерахованих нами країнах більшість складали християни, та переважно того самого, грецького обряду. І що ж? Чи не єдина різниця була в тому, що на відміну від мусульман – люди «райї» обкладалися певним податком. Повсюдно ставили мечеті, але мулли нікого не навертали силою на іслам. Становище тієї ж православної церкви в якій-небудь турецькій тепер Болгарії – не порівняти зі становищем її ж у королевстві польськім, де вона систематично та всебічно утискувалася своїми ж християнами; тільки пануючого, римського обряду.

Болгари та румуни, звільнившись через сотні років по турецькому завоюванні, – зберегли все: триб життя, звичаї та мову. Чи можна сказати те саме про українців, яких спочатку щосили сполячували, а потім (та й ще більше) зросійщували? – в жодному разі.

Підкреслимо ще раз, що албанці або боснійці, які переважно прийняли іслам, зробили це виключно з власної волі, бо ніхто їх до цього силою не примушував. Та нікому й ніколи не нав’язували турки, так само, свою мову, як століттями ж нав’язували українцям польську або російську. Так, чи не відомо все це було ще тоді? – було, годі казати. Бо чимало українців побувало і в Криму, і в Буджаку, і в Туреччині. Але, що тут зробиш, – ні розум, ні логіка не працювали, – працювало та вирішувало слово попів.

А за таких умов нездатна вирости й національна ідея. Хіба, нагадаємо ще раз, було би належно оцінено великі можливості унії. А як так, то й визвольна боротьба, що велася за відсутності будь-якої національної ідеї, – була абсолютно марною. Здатна була, якнайбільше – відвоювати українською кров’ю Україну від Польщі – на дарунок Росії – єдиновірцям.

* * *

Все було так само, як далеко потім, наприкінці XX ст., коли «нова влада», на чолі з отим – «національна ідея не спрацювала», – щосили робила вигляд, що «розбудовує незалежну Україну», готуючи їй, хіба не чергове «воссоєдінєніє с Россієй»…

5. Козацькі Війни

Спочатку Цецора 1620, а потім Хотин 1621, вичерпно довели що без козацтва польське королівство проти Туреччини – ніщо; а з козаками – таки щось.

Тому причини початку козацьких воєн здаються до смішного прості, це постійні затарги з королівською владою. Де козаки вживають аргумент, яким володіють найліпше – військову силу, бо козаки, як військовий стан, дещо відзвичаїлися вже від ріллі та свинопаства, та за мирних часів звикли жити радше на королівський кошт, як козаки офіційні – «реєстрові». Тобто, занесені до спеціального листа та поставлені на кошт. А всі останні – позареєстрова голота – вимушені існувати самопас, існуючи за рахунок періодичних наїздів на Кримське ханство або Туреччину, ніби оті вікінги, створюючи своєю діяльністю постійні дипломатичні проблеми для Польщі. В такому поході, зокрема, наклав головою 1628 і сам гетьман Михайло Дорошенко (1623–1628, з перервами), що очолив виправу до Криму.

Отже, король всіляко заощаджує гроші казни, якомога обмежуючи кількість реєстрових, а козацтво (особливо – нереєстрове) весь час домагається поширення цієї категорії. А, як вони є стан військовий, то й прагнуть збільшення реєстру – саме демонструючи військову силу.

Вперше (чи не вперше?) це сталося тоді, коли після Хотина поза справами полишилась велика кількість козаків, що надовго відвернули турецьку загрозу Польщі. Новий гетьман Марко Жмайло 1625 вирушає з козаками на захід та відбуваються бої, але Михайло Дорошенко пропонує переговори та й дійсно, – домагається 6000 реєстрових (Куруківська угода).

Зі свого боку, уряд намагається 1630, спираючись на лояльність реєстрових, – приборкати всіх останніх, позареєстрових. Почувши про таке запорожці вирушають назустріч з артилерією та кіннотою, та більшість реєстрових, що мали би їх приборкувати – переходить до них. По цьому під Переяславом зчинилися такі бої, що коронний гетьман Конєцпольський, який командував королевським військом, змушений не лише відмовитись від своїх планів, але ще й збільшити реєстр до 8000. За так званим Переяславським перемир’ям. А новий гетьман Іван Кулага добивається 1632 від польського сейму навіть участі козацьких представників у королівських виборах. Але, все це були послаблення на користь реєстрових, та не справляли вони великого враження на основну масу козацтва – позареєстрових, яких було принаймні вдесятеро більше. Саме в їх середовищі, фактично – самостійного суспільного класу, – починають визрівати незалежницькі ідеї.

Року 1635 гетьман Іван Сулима (1628–1629, 1630–1635, з перервами) піднімає чергове повстання проти корони. Повернувшись із морського походу він руйнує вибудовану поляками фортецю Кодак – перед першим із Дніпрових порогів (їх відлічують зверху вниз), звідки поляки стерегли Січ. Але, після початкових успіхів повстання придушується, а зрадники з реєстрових захоплюють гетьмана та видають полякам. Поляки ж його, кавалера золотої папської медалі за похід на Туреччину, отриманої від папи Павла V, – ганебно страчують.

Але, помічник Сулими, Павло Павлюк (Михнович) 1637 знову піднімає козаків та звертається з універсалом до всього українського народу, вперше переводячи козацький рух у цілком національну площину. Відсуваючи постійні затарги щодо реєстру на другий план. Цього разу повстанський рух охоплює й Лівобережжя, бо там живуть люди, які теж вважають себе українцями. Однак, і цього разу коронний гетьман Потоцький, спираючись на осадників, місцеву польську шляхту, – перемагає повстанців, а Павлюка 1638 страчують у Варшаві.

По цьому польський сейм переходить у наступ: скасовує колишню самоуправу реєстру, на його чолі має тепер стояти не козацький гетьман, а польський командуючий, виключно з польської шляхти мають бути тепер і козацькі поповнення. А реєстр знову скорочують до 6000.

Одне слово, в королівстві іде постійна війна проти половини власного народу. Польська держава стала покладатися тільки на голу силу. Дещо призабувши давню мудрість, рекомендацію Одіна з «Промови Високого» в «Едді»: «Не дуже ти покладайся на силу, бо на кожну силу знайдеться й більша…»

* * *

Тепер мала бути для козацтва війна не на життя, а на смерть.

Погромлена Україна накопичує сили для нового повстання, а тим часом відносини дещо пом’якшуються, бо король Владислав IV (1632–1648) починає планувати чергову війну з Туреччиною, де не обійтись без козаків, та скликає нараду з цього приводу. В числі козацької старшини приїздить радитись із королем і чигиринський сотник – Зиновій Богдан Хмельницький (1595–1657). Він покищо нічим не виділяється серед інших, але є людиною вже досить досвідченою.

Справа в тому, що Велика Січ Запорізька – давно вже не глухий закуток Європи. По-перше, Європа постійно ворогує з Турцією, та тут важливий будь-який союзник. А Січ – то союзник не будь-який, бо великого розголосу їй надають нечувані за успіхами морські походи гетьмана Сагайдачного. По друге, в Європі з 1618 шаленіє Тридцятирічна війна, кінця їй не видно, та всі її учасники зацікавлені у набутті викваліфікованої військової допомоги, хоч організованої, а хоч і у вигляді звичайного жолдацтва. От позареєстрові козаки і наймаються цілими військовими частинами до Австрії, Франції, Німечини або навіть Швеції, воюючи за гроші по різні боки католицько-реформатського поділу.

В ці роки на Запоріжжі товчуться посли обох сторін, як французи, так шведи. Ґустав II Адольф Васа (1591–1632), «король свевів та ґотів», визнаний герой Тридцятирічної війни, – урочисто іменує українських козаків «благородними та вільними лицарями – Володарями Дніпра та Чорного моря». Мабуть, що з тих самих пір шведське королівство покладає око на Велику Січ Запорізьку, як на найбільш природного та плідного союзника; та не помиляється.

А Запоріжжя, зі свого боку, пізнаючи широкий світ, а не тільки ісламську його частину, – хутко піднімається до розуміння загально національних інтересів. Не українські братства, не духівництво і не реєстрові на польському кошті, а саме вони, позареєстрові волоцюги. Втім, не був з останніх і чигиринський сотник Зиновій Богдан. Він був сином реєстрового ж заможного старости в Чигирині – Михайла Хмельницького, господаря на хуторі Суботів. Закінчив добру єзуїтську школу в Галичині та був обізнаний з тонкощами обох ворогуючих релігій; рівно, як і з їх мовами: латиною та грекою. А значить мав і цілком пристойну загальну освіту, бо саме цим порізнювалися єзуїтські школи від православних. Рано почав ходити й на татарські та турецькі виправи, як несанкціоновані, так і на легальні. В числі невеликої кількості реєстрових, він разом з батьком ходив під Цецору, де 1620 пав не тільки гетьман Жолкєвський, а й староста Михайло Хмельницький; а сам Богдан сподобився потрапити до турецького полону. Там він провів два роки в Істанбулі, поки мати збирала гроші на викуп. Отже, не тільки увійшов на місці у зміст турецької політики, але, правдоподібно, знався вже якось і на турецькій мові. До цього був людиною сильної волі, що здатна була переконувати інших, добре промовляв до людей.

Підняти повстання 1648, навіть обравшись гетьманом Запоріжжя, – було не простою справою. Слід зауважити, що новий гетьман узяв до уваги, наскільки міг, прорахунки минулих повстань. Треба було об’єднати дії реєстрових полків, найкраще споряджених, із діями позареєстрових, та навіть із діями селянства та міщанства. Цього разу забезпечили себе й з півдня, заключивши певний союз з тим, кого запорожці вважали своїм одвічним ворогом (православ’я!), – кримським ханом. Це було конечністю, бо не тільки забезпечувало повстанців від несподіванок з тилу. Кримське ханство могло постачати не лише необхідну кількість добрих коней, бо козаки пішки не воювали, але й достави зброї з Туреччини. Союз дозволяв залучати до військових дій і татарські загони. Таке залучення, звичайно, не мало проблем, бо тактика татар і козаків була практично однакова: хуткі переміщення сил та несподівані удари там, де на них менше всього очікувано. Козацтво не лише відродило зовнішність гунів, але й їх військову тактику і стратегію. А це показує, що ці традиції були значно глибшими, ніж це можна було думати. Адже, пройшла в проміжку ціла київська епоха.

* * *

З цього приводу зауважимо, що історія України є якоюсь мірою унікальною в тому, що виказує певну циклічність, це – до деякої міри – історія повернень. Справа в тому, що в ній простежуються три етнічних потоки, три державності, що порядкували та уґрунтовували цю історію за останні чотири тисячі років. Нагадаємо: балтицька епоха – кимерійська, скитська – ґотська та аланська; третьою і останньою була гунська.

Поверненням до ґотської епохи, по заникненні потуги аварів, – став княжий Київ, південний окрай вікінгівського ґотського світу. Потім, після монгольського удару, поверненням до епохи балтів стала Велика Литва, хоч і не так довговічна, але – великодержава Європи; єдина в ній, хто могла на рівних змагатись з монголами. Епоха ж Козацьких Воєн стала справжнім поверненням до гунських часів, не лише зовнішньо, але й більш ґрунтовно – в понятті озброєного народу. Бо важко вказати соціальний прошарок, який не був тоді втягнутий до визвольних змагань.

Але, слід і запитати себе, – яким могло бути історичне значення цих повернень? – позитивним, чи негативним? Напрошуються наступні міркування.

Балтицький, ґотський та гунський первені, то є три складові української історії, народу, його мови та культури. Етніка та мова складаються століттями, але їх наявність іще не вичерпує собою, так здається, широкого поняття нації. Коли все попереднє вже дещо склалося, потрібен час і на наступний етап, – вироблення нації. Ця остання повинна, так би мовити, відстоятись за певних сталих політичних умов; та не рік і не два, – певний довший час. А саме такого часу, схоже, не було.

Київське князівство було лише окраєм вікінгівської ойкумени, а на окраях держави не створюються; воно мало небагато шансів стати врешті політичною державою. З усього вікінгівського світу постало всього три державності (крім Ісландії); та саме й тільки – не на окраях.

Значно більше шансів стати нацією було у Великій Литві, але… якби не ота Кревська унія, що так скоротила вік держави.

А до всього цього додайте ще й оте жорно на шиї, – дике візантійське християнство. Воїстину – фатальна доля… Але, повернемося до справ.

Війна розпочалася з того, що коронний гетьман Микола Потоцький, разом із сином Стефаном, задумав із відновленого Кодаку ударити на Запоріжжя з флангу, та задушити врешті це постійне гніздо бунтівників. Та його випередив гетьман Богдан, погромивши поляків на Жовтих Водах, побіля Кривого Рогу. Стефан Потоцький попав тоді у татарський полон, де незабаром помер від отриманих ран, а реєстрові козаки, як це вже стало в звичаї, – перекинулись від коронного гетьмана на бік запорожців. Успіх був повторений у другій битві, під Корсунем, де потрапила до полону вже вся польська командна верхівка. До того, саме в день цієї битви, 16 травня 1648, – помирає король Польщі, Владислав IV.

Сам Хмельницький не надто цінував мілітарний бік цих перемог, та з ним можна погодитись, для козаків та татар то були радше бойові тренування. Але розголос їх був понад великий, та наслідком були народні повстання, які охопили не лише Поділля, а й Київський палатинат. Підчас них висуваються народні ватажки, як полковник Максим Кривоніс, та виганяються на захід такі опори польської агресії на Україні, як князь Ярема Вишневецький.

Зі своєю переможною армією гетьман вирішує йти далі на захід, назустріч новій польській армії, та знову, обравши типово гунську тактику, – розбиває їх під Пилявцями восени 1648. Армія була не якась там – десь біля 80 000 «посполітеґо рушення». Дорога на захід стояла відкритою, а повстання спалахує тепер на Волині, Холмщині та Галичині. Але гетьман тримає курс на Варшаву, навіть не заходячи до Львова. Однак, за Замостям на нього очікує нова польська армія, та він нечекано укладає перемир’я з новим королем Польщі, Яном Казимєжем.

Отже, Хмельниччина як така, принаймні на її початку, – стала відродженням стану озброєного народу, що останнього разу мав місце ще за гунських часів. Забезпечував не лише саме існування каганату, а і його політичну домінацію, засновану на військовій перевазі. Перевагу озброєного народу над будь-яким військом з найманців.

Це було те саме, на чому ґрунтувалася й перевага монголів над усіма іншими потугами сучасного їм світу.

Тепер це відродилося й у козацькій Україні. Але, чи було це все спрямоване на самостійність майбутньої незалежної України? Чи все це тільки й крутилося в межах проблеми урівняння в правах польської та новонародженої української козацької шляхти?

Як пише історик (уже після Пилявців):

Давній лад перестав існувати, на його місце треба було встановити новий. Хмельницький у своїй політичній далекозорності вказував один шлях – утворення Української держави.

(І. Крип’якевич, Історія України, Львів. 1990, с. 174)

І далі:

Провідні лінії програми Богдана Хмельницького були: розбити Польщу, визволити всі українські землі і з’єднати їх у велике незалежне князівство.

(теж там, с. 175)

Добро би… та на це не вказують конкретні факти. Ні якийсь там новий устрій України. Ні, зокрема, умови миру чи перемир’я з поляками, яких було таки чималенько. Та які ми добре знаємо.

Колись, коли хан Темюджін створив нарешті велику державу монголів, його друг та помічник, учений гун Елю Хуцай – абсольвент університету в Лояні, – мудро зауважив: «Сидячи на коні можна створити державу, але нею не можна правити з коня.» Та й почав її адміністративно упорядковувати. Чи було так і цього разу? – не надто.

Звільнена від поляків Україна була поділена територіально на воєводства (ще з польських часів), а тепер іще на полки та сотні. Щодо стану селянства та міщанства, то тільки того й змінилося, що натомість польської католицької шляхти – прийшли свої, єдиновірні пани; всього й тільки. Тому не дивно, що заангажованість селянства до Козацьких Воєн, – розтає на очах.

До того, важко не помітити, що центральним пунктом військових змагань з Польщею є один, та головний: постійне перетягування каната щодо кількості реєстрових. Тобто, козаків, що можуть розраховувати на королівське жалування. Не дивно, що коли московський цар пообіцяв збільшити реєстр в півтора рази, щодо найбільшого польського, – в Переяславі дружно проголосували за Росію. Психологія найманця, що ви хочете…

Але, повернемося до подій епохи.

Навесні 1649 наново зібране польське військо, цього разу на чолі з самим королем Яном Казимєжем, братом Владислава IV, – перекрочує річку Случ; начебто визнаний попередньо кордон України. Одночасно друга армія вирушає з Литви на Київ, яку ціною власного життя на час спиняє український полковник М. Кричевський під Лоєвим.

Гетьман із військами відганяє поляків від Збаража, а потім і до Зборова, де вирішує дати бій. За історичними даними українські та татарські війська діють з великою точністю та погодженістю. Поляки, так виходить по всьому, були не лише розбиті, але й оточені; разом зі своїм королем. Військовий дебют останнього, ніби, цілком провалився. Здавалося би, що потрібно скористатися перемогою до кінця, але… Ян Казимєж пропонує перемир’я, а його звитяжний супротивник не тільки погоджується, але й укладає Зборівський мир (!)

Щоправда, умови цього миру були аж так добрі для переможців, що й дурневі мало бути ясно, що поляки про них забудуть, як тільки їм пощастить унести ноги: не дотримуватимуться й хвилини. Але, що тут поробиш – політиків в українському таборі не було; ні тоді, ні потім.

Бо, козакам повністю відходили три воєводства: київське, брацлавське та чернігівське, куди тепер не мали права заходити королівські війська, та куди не вільно було потикатись і жидам. Повна амністія всім за минуле та ще й утримання аж 40 000 реєстрових козаків, – тільки подумати!

З усього цього добре видно, що про жодну там самостійність – ще й думки немає. Бо, з чого б це став утримувати король польський аж 40 000 вояків незалежної, чужої держави? – а з незалежністю цей дурняк сповна б увірвався.

Пишуть, правда, щоб підтримати леґенду про існування якихось державницьких спрямувань, що угоду було підписано під татарським тиском, – хана, який не хотів допустити зростання сил України та ніби «підпирав польські домагання».

Але ж, вибачайте, як далекоглядний політик він мав би радше домагатися утворення у своєму сусідстві двох окремих держав, ніж збереження могутності одної великодержави, – чи не так? То, до чого ж тут оті «польські домагання»? – ні, щось тут не ліпиться докупи. Або не була ота зборівська перемога такою вже остаточною, або не було прагнення до незалежності. Було прагнення зірвати побільше; хоч би й на папері.

Але, життя йде своїм шляхом, та молдавським походом 1650 Богдан ангажує господаря Васіле Лупула, та не тільки, рідниться з ним, оженюючи сина Тиміша на дочці господаря. Поґотів, починає вести переговори з Туреччиною про щось на зразок того протекторату Порти, яким уже користується християнський Ердей. А султан 1651 видає відповідний фірман, який робить нелігітимною майбутню Переяслівську угоду.

Але, не дрімають і поляки, які щойно уклали Зборівський мир, – починають готувати нову війну. Вона й спалахнула та під Берестечком сталося прикре – чи не перша поразка від поляків. Поразка, хоч і не вирішальна, та якби не Іван Богун… Все ніби тому, що нечекано пішов з поля бою кримський хан. Та – не тільки, бо якось прихопив із собою й Хмельницького. А тому, українські полки залишились без проводу:

Українські полки, залишені без проводу, впали в паніку. Хоч старшина вживала всіх заходів, щоб утримати порядок, хоч деякі частини виявили незвичайне геройство, – моральна сила армії зломилася. Селянські відділи залишили свої становища та пішли в розтіч. Поляки вперше здобули перемогу

(теж там, с. 178)

До того, польська армія з Литви (ота сама) забирає Київ, а митрополит Сильвестр Косів (1647–1657), наступник Петра Могили, – вітає поляків. Він, голова православного духовенства України – рішуче проти союзу з єдиновірною Москвою.

Щоправда, Хмельницький зупиняє поляків під Білою Церквою та поновлює мир. Цього разу вже – далеко не такий прибутковий: козацькі землі зменшено до одного київського воєводства, а до інших можуть повернутись поляки. А головну козацьку принаду – реєстрівщину, – що за біда! – скорочено рівно удвічі – до 20 000.

Але, тут буде необхідний короткий аналіз ситуації, в дусі все того ж: «лічность і масси». Бо поразка під Берестечком та її офіційні (за історією) причини, – наводить на певні роздуми. Бо, велич та висота політичного діяча вимірюється не лише тим, як він особисто протиставиться долі, але й тим, як виховує інших, своє безпосереднє оточення. Тому що дійсно великою людиною є не та, разом із якою помирає її справа, а та, яка передає її до рук не менш достойних людей.

З цього боку варто пригадати минуле, бачене очима нашого сучасника, історика XX ст.:

Особа Аттіли становила справжній замок для цього зліпку різномовних орд, та з миті несподіваного усунення ціла будова мусила розпастись; що й сталося кілька років потім.

(О. Кравчук, Падіння Риму. Книга воєн, Варшава, 1978, с. 157)

Кілька років потім, зі смертю Аттіли так не сталося, каганат продовжував існувати й далі. Та, взагалі, а чи так стається? – чи так має статись?

Під Берестечком, переконують нас, цього мало не сталося, за відсутністю Хмельницького, бодай – тимчасовою. Що ж, як це було дійсно так та дійсно тому, – це не свідчить на користь Хмельницького, мабуть, він не підготував собі гідних заступників. Або ж свідчить про те, що козаччина, може, воювала не за Україну, а за Хмельницького?

Але, все це було ще не найгірше.

Війна продовжується та 1652 поляки терплять чергову поразку під Батогом, на Південному Бузі, а кордон Случчю – відновлюється. Однак, як нам доповідає історик:

Під Жванцем 1653 Ян Казимир уклав з ханом мир, згідно з яким погодився повернути зборовський договір. Але в таємній умові дав згоду на те, щоб татари взяли ясир з козацької території.

(І. Крип’якевич, Історія України, Львів, 1990, с. 178)

А тому, бачите, – куди ж тепер подітись? –

Порозуміння між Польщею та Кримом при наявності Туреччини, ставило Україну в дуже небезпечне положення. Хмельницький був примушений шукати підпори в іншій стороні і звернув усю увагу на Московщину.

(теж там, с. 178)

Бачите… «Примушений був», бідолага… Але автор чомусь не згадує, що між червнем 1648 та травнем 1649 гетьман Зиновій Богдан Хмельницький направив російському цареві в сумі сім листів, з проханням мілітарної допомоги проти Польщі, але з умовою – не чіпати його союзника, кримського хана. Перед цим були Жовті Води та Корсунь, в цей проміжок – Пилявці. Зборівський мир був укладений 18 вересня 1649, після цієї серії листів. То, виникає природне запитання, – яка ж була в них необхідність, військова, бодай політична? – очевидно, що – жодної. Принаймні – розвідка на майбутнє.

Але, повернемося до року 1653, подивимося безпристрасно, – а чи так вже він був «примушений» цього разу, по замиренні хана з поляками? Бо королівство польське перебувало на той час не в ліпшому стані, та це було видно мало не кожному. Бо, навіть перемога під Берестечком пішла в дечому на марне. Стотисячна польська армія – не використала її до кінця, з причини бунту Кшиштофа Опалинського та Гієроніма Радзійовського.

А з півночі над Польщею нависав дамоклів меч шведської загрози, та хоч королева Христина (1644–1654) іще стримувала якось войовничу партію у себе, – було очевидно, що вона ось-ось змушена буде зріктись корони на користь двоюрідного брата, войовничого Карла Х Ґустава, який негайно розпочне війну з Польщею. Бо, все це не було новиною, та тягнулося з того розбрату, який зчинив син Катажини Яґєллонки, не відмовившись від шведської корони.

Весь цей поворіт подій можна було передбачити ще десь 1652–1653 аж до шведського наїзду на Польщу року 1655, отже…

Отже, не було і не могло бути жодної реальної загрози Україні з боку Польщі, як би там вона не милувалася з кримським ханом. А значить – не було й жодної необхідності звертатися за якоюсь допомогою до Москви. Можливо, що єдиною причиною була загальна господарська розруха, спричинена радше не війнами, а неумінням господарювати з боку козацької старшини.

Таким чином цей, не викликаний жодними відомими нам причинами союз із Москвою 1654 – був радше капітуляцією, історичним злочином, який згодом дасть Москві змогу кинути на коліна Польщу, загарбати під себе спочатку Литву та Білу Русь, потім і саму Польщу. Та створити колоніальний режим для всіх чотирьох колишніх народів Великого князівства Литовського. Поґотів, без Переяслава не було би й майбутнього пораблення Криму 1783.

Щоправда, Переяслівська угода 1654 була повністю скасована наступним Андрусівським миром 1667 та поділом України між Росією та Польщею. Але, і про це гетьман наперед знати не міг.

Богдан Хмельницький був добрим тактиком та стратегом, можливо, – військовим генієм, але був слабким політиком.

Найбільшою плямою на його політичній репутації полишиться, мабуть, те, що ідея суверенної та незалежної України, яку він ніби плекав, – так ніколи, ніде й ніким на той час, не була проголошена.

А єдиною юридичною особою в угодах того часу є, єдино, «гетьман Війська Запорізького». Який і представляв інтереси цього війська. Та не представляв інтересів будь-якого народу.

А «Військо»? – що ж, військо… До кого схотіло – до того й приблукало: хто більше заплатить.

Та, не завжди платить той, хто обіцяє золоті гори.

* * *

Однак, наостанок наведемо фактичну довідку щодо отієї постійної козацької принади, за яку й велися довший час козацькі війни, – реєстрового козацтва. Чи так воно вже було для них привабливо? Виявляється саме так, бо не про одне державне утримання йшлося. Процитуємо мало відомого у нас автора, який викладає сутність справи у досить виразний спосіб:

«Наша» історична наука подає, що кріпацтво в гетьманщині на Україні запровадила Катерина II. Ця наука закриває від нації той факт, що реєстрове козацтво, в першу чергу його старшина, в час польського імперського реєстру, прискореними темпами оберталось у рабовласників своїх братів – українських кріпаків, а зі зміною польського імперського реєстру на московський імперський реєстр, вакханалія закріпачення українського населення, української нації у кріпацтво у лівобережній гетьманщині козацькою старшиною, гетьманами, набула справді макабричних темпів і форм. Народний епос на цю тему про «бідного козака нетягу», якому за «панами й дуками», що позабирали всі лани і луки, «ніде й коня попасти» віддає ледве тінь, того жахливого нещастя нації, що відбувалось на лівобережній гетьманщині під московським «реєстром»: закріпачення у кріпацьке рабство і відібрання у нього землі гетьманською старшиною. «Герой нашої» історичної науки (не історії нації) гетьман Іван Мазепа став одним із найбільших рабовласників українських кріпаків, його «пожертви» українських сіл із землями й населенням у кріпацьку власність старшині, родичам, монастирям, зокрема Києво-Печерському, коли читаєш універсали і документи тієї доби, роблять пригноблююче враження якогось нападу скаженності нічим не контрольованої захланності й беззаконня. «Жертви» І. Мазепи Києво-Печерській Лаврі начисляють десятки тисяч українського населення на ній. Чи треба після цього дивуватись, що авантюра гетьмана Мазепи з переданням України з московського васалітету у шведський васалітет ганебно провалилась?

(М. Мироненко, Думки про визволення України, Київ, 1994, с. 12)

Отже, не дивно тепер, що обіцянка-цяцянка московського царика – завести аж 60 000 реєстрового війська, перемогла у Переяславі.

Однак, чому ж за тих «реєстрових» (та за українське козацтво взагалі) – відбувалося таке змагання у Польщі? – бо «реєстрові» були потрібні не тільки козакам, вони були потрібні ще й королеві. Справа в тому, що у Польщі, ще перед її входженням до Великої Литви 1389, мало не всім правила шляхта, що заповнювала польський сейм. Який мав навіть повноваження в критичних випадках обирати нового короля. А шляхта була всесильною, бо було так зване «право вето»: досить було комусь вилізти зі своїм «нє позвалям!», і все; рішення блокувалося. Польські ж королі, зі свого боку, намагалися поширити межі власної влади, та придавити всесильну шляхту; от і шукали собі підпори в українському козацтві, бодай єретичному. А для нього вони й мали оту, єдину свою принаду – «королівський реєстр».

Чимало зробив для справи зміцнення влади у королівстві, а за нею – держави, – великий Іштван Батор, але його панування не було довгим.

* * *

Зауважимо тільки, що коли йдеться про кріпацтво в Україні перед Єкатєріною II, то це було кріпацтво ще польського типу, – без торгівлі людьми. Але його, як бачимо, стало досить, аби заздалегідь перекреслити всі надії на визволення України підчас Козацьких Воєн. В усьому ж іншому важко сформулювати сутність проблеми ліпше, ніж це зробив цитований автор. Тому ж і не піднялася тоді, 1709, Україна…

6. Переяславська унія

Подібно до того, як унія 1386 в Креве наперед визначила розпад Великого князівства Литовського, так Переяславська унія стала початком і символом української руїни, наступного українського рабства.

Московське посольство виїхало до Переяслава у жовтні, в складі боярина Васілія Бутурліна, окольничего Івана Алфєрова, командира московських стрєльцов Артамона Матвєєва та думного дяка Ларіона Лопухіна: ну, і купи всякої збиранини. У супроводі охорони з 200 стрєльцов. Як пишуть історики, Хмельницький зібрав Козацьку Раду, але вона мала, ніби, лише формальне значення. Бо все було погоджене заздалегідь (ким?). Однак, насправді справи пішли далеко не так хутко, та все затягнулося аж до березня.

Каменем спотикання стало те, що як король польський власною присягою затверджував права та вольності своїх підданих, то московський царик був «єдіний правой вєри Государь» на всій землі, та як такий нікому вже присягати не міг. Як отой китайський імператор. Присягали тільки йому.

Отже й довелося добрим козакам десь кілька місяців потилиці чухати та обмірковувати цей факт; поки врешті не капітулювали.

За Україною (пробачте – Військом Запорізьким) закріплювалося наче все, крім, ясна річ, суверенітету. Хоч не надто, ніби, страждав і він, зберегалося навіть право самостійно вести зовнішню політику, хоч і з обмеженнями: мир із Кримським ханством або Польщею, обом сторонам укладати тільки за взаємним погодженням.

Цю умову першим порушив Іван Виговський, миром із ханом та миром із поляками у Гадячі 1658. Порушить цей пункт і Москва, яка Андрусівським миром 1667 подарує Польщі Київщину, яка їй завідомо не належить. Такі обопільні порушення автоматично денонсують попередні домовленості, і з 1667 Переяславська унія – вище досягнення Хмельницького – стає повністю нечинною для обох сторін.

Марно буде потім, 1954, посилатися на цього історичного покійника московська «Правда», – королева брехні.

Марно будуть його видавати за щось і наступні українські історики:

Союз із Московщиною вийшов із тверезих, реальних міркувань української політики. В основі його не було ніяких ознак сентименту. Це не було ніяке приєднання «відрізаної вітки до матернього пня», як це пізніше пробували змалювати царські підлесники, ані поворот відірваних земель під владу давніх володарів. Не йшло також про визволення православної церкви: між українською і московською церквою існували такі глибокі побутові різниці, що найбільш вороже до зв’язків з Москвою ставилося київське духовенство.

(І. Крип’якевич, Історія України, Львів, 1990, с. 179)

Все добре, все так, та… шкода, що не знали про все це тодішні люди. Так можна було писати, хіба що після угоди, а не по тому, як її згубні наслідки давали про себе знати наступні три сотні років. «Не йшло», а бачите – пішло…

Насправді новий союз відразу потягнув за собою цілу низку бід. Заключаючи абсолютно безкорисний для України союз з Москвою, Хмельницький негайно поставив проти України її південного сусіда – Кримське ханство; зіпсував певною мірою й відносини з Туреччиною. Бо тут навіть сусід – кримський хан був у стані передбачити наслідки: поглинання України Росією та наступне знищення Криму.

З цього часу та по шведський наїзд не припиняються постійні виснажливі напади поляків і татарів на Поділля та Брацлавщину. За якихось пару років був спустошений весь південь України.

А Хмельницький тим часом відробляв своїх 60 000 паперових реєстрових, – завойовуючи для Московщини, яка негайно оголосила війну Польщі, – Білу Русь та Литву. А потім повертає на Галичину, намагаючись придбати й це для Московщини (на щастя – не вийшло). Для чогось ув’язується Україна й до чистої вже авантюри ердейського бана Дьєрдя Ракоці, який за прикладом Іштвана Батора надумав стати польським королем. Та, попри підтримку Богдана, так і не став; бо не був, насамперед, – Батором. Авантюра з тріском провалюється, а у війську зчиняється цілком виправданий бунт.

А там, нарешті, 1657 помирає й сам Богдан Хмельницький. Покинувши Україну чи не в гіршому стані, ніж прийняв.

На його місце (за бажанням Богдана) пропонують молодого сина Юрія, намагаючись зробити виборну владу гетьманів – династичною. А це, яскравіше ніж будь-що, свідчить про безпринципність козачої верхівки, що ладна з республіки зробити монархію. Так і тхне чимось печерно-російським: «как захотім, так і сдєлаєм». Втім, історики твердять, що ідею династичної влади відстоював іще Богдан Хмельницький.

* * *

Дивними, ні чим не обумовленими, є й будуть для нас оті збори у Переяславі. Мати десь 300 тисяч власного, обученого та випробуваного війська, та… запрошувати до Києва 3 тисячі кацапів? – дурість, найбільша з мислимих.

Він, Богдан Хмельницький, на якого покладають надії мільйони людей, – призначає наступником свого шмаркатого Юрка! – чи ж він, рідний батько, не знав йому справжньої ціни? Бо ж той, підписавши все, що було потрібно москалям, через місяць сам відмовився від гетьманства.

Як Україна на той час була державою, а так нам твердять мало не всі, послухайте:

Переяславська угода – цей мілітарний союз, що засвідчив перед усім світом незалежність України від Польщі був апогеєм дипломатичного таланту Хмельницького.

(Н. Полонська-Василенко, Історія України, Київ, 1995, т. 2. с. 34)

– тоді напрошується запитання, чому:

До Москви посилалися доноси кошового отамана Якова Барабаша та Полтавського полковника Мартина Пушкаря, які обвинувачували Виговського в польських симпатіях, в намірі «продати Україну Польщі».

(теж там, с. 37)

Зауважимо, що доноси не пишуть стороннім особам, пишуть завжди «начальству», отже… яка вже там «незалежність»… Може, від Польщі, але ніяк не від Росії.

Непогано презентує себе тут, як бачимо, й Велика Січ Запорізька, в особі її всенародно (!) обраного отамана. За таке щось є підстави його переобрати, але… Схоже, створюється враження, що й ота уславлена Січ, оплот і опора всіх і всяких свобод і вольностей, – теж порядно підгнила…

Але, далі на нас очікує й дещо набагато цікавіше:

В Україні посилювалася боротьба різних груп населення: старшина, яку лякав царський абсолютизм, щораз більше схилялася до Польщі, міщани й селяни – навпаки – були ворожо наставлені до союзу з Польщею: їх лякали панщина, панський гніт, релігійні утиски.

(теж там, с. 38)

Цими двома групами справа наче й вичерпується, бо про якісь інші групи, крім оцих двох, – нас не повідомляють. Ми не звинувачуємо цитовану авторку – вона є цілком об’єктивна, бо й інші – шкода – ні про що інше теж не згадують.

От і виникає слушне запитання: а де ж на той час були наші дорогі самостійники? Чи може їх, насправді, взагалі не було? – дуже схоже на те.

Підкреслимо, ми не маємо нічого проти отих «груп населення», про які пише нам пані історик, вони обидві сповна отримали своє: старшина – царський абсолютизм, а селяни, замість польської панщини та кріпаччини – повноцінне російське рабство, з торгівлею людьми. Але, хто ж винний в тому, що в їх тупі голови так і не вмістилася думка, що «у своїй хаті – своя правда»?

Та, нарешті, чи варто підносити після цього Козацькі Війни до рангу Визвольних Змагань? – бо, як відомо, Визвольні Змагання переяславськими угодами не покінчуються.

* * *

А головне, та від цього нікуди не піти, – все це знову і знову повертає нас до діяльності, де потаємної, а де й відвертої, – православного попівства, вірного союзника Москви.

* * *

Але, потім новим гетьманом обирають Івана Виговського (1657–1659) та для України просвічує промінь надії. Серед українських гетьманів до Мазепи, – цей був чи не єдиною державницькою людиною; намагався виправити згубні помилки свого попередника. Про його великі заслуги перед Україною переконливо свідчить хоча би те, що російські історики малюють його польським зрадником, а українські (чи може – малоросійські?) посилено шукають, – що би йому ще поставити в провину?

Гетьман Іван Виговський походив із Київщини, зі шляхетського роду, в молоді роки вчився в академії, потім служив у війську, в складі якого воював проти козаків 1648, на Жовтих Водах. Там потрапив був до татарського полону, але Хмельницький викупив його з неволі та зробив гетьманським писарем. Вибір був понад удалий, бо Виговський хутко поставив на сучасний європейський щабель усю канцелярську та дипломатичну службу гетьманату. А тому, слід гадати – на відміну від свого принципала, – був здібним політиком.

Він і був правою рукою гетьмана у зовнішній політиці, та всі попередні її досягнення, схоже, слід приписувати і йому. Що ж до Переяслівської унії, то тут його повністю реабілітує вся його подальша політика: він із самого початку був проти будь-яких союзів із Москвою. Виговський був переконаним прибічником зрівноваженої політики щодо навколишніх потуг, добре розуміючи, що лише на цьому можна будувати самостійний шлях України.

Це саме Виговський зав’язує дипломатичні відносини зі Швецією, природним союзником України, як проти Польщі, так і проти Росії, іще за часів королеви Христини (1644–1654). Тепер він поширює угоду з Карлом Х Ґуставом (1654–1660), доповнюючи існуючу угоду військовими статтями. Одвічно брехлива російська історія підносить нам Івана Мазепу як зрадника, що скориставшись шведською присутністю – раптом перекинувся до Карла XII, – «ізмєнніка Пєтру». Так от, майте на увазі, що з Петром його не пов’язувало нічого, а от із Швецією – іще угоди з Карлом Х. Виговський же, політик далекоглядний, бо розуміє, що московська агресія має, рано чи пізно, порушити й інтереси Швеції.

Гетьманство Виговського, хоч як коротке, – легким не було. Бо вже наступного року спалахує повстання проти його влади.

В цьому історики теж, звинувачують безпосередньо Виговського. Бо, бачите, Хмельницького й Росія визнає («прісоєдініл Украіну к Росіі»), а от Виговський – людина недобра: нічого не «прісоєдініл». Цікаво простежити анатомію того, як це робиться:

Виговський повів внутрішню політику іншим шляхом, як Хмельницький. Старий гетьман дбав за те, щоб утримати соціальну рівновагу: притягав до державної будови народні маси, але не дозволяв їм на анархічні виступи, протягував козацьку старшину, але гальмував її панські стремління. Виговський був того переконання, що «чернь» відіграла вже свою роль, і державну організацію думав оперти на вищі класи – на козацьку старшину та шляхту. Козацька старшина стала вже відмежовуватись від решти козацтва в окремий клас, намагалася скупчити в своїх руках велике землеволодіння та піддати під свою владу селян і дрібних козаків. Виговський не спиняв цього зросту старшини, а намагався скріпити її шляхетськими елементами, що були ще доволі сильні, особливо на західних землях; шляхта разом із заможним козацтвом мала утворити новий клас, на який могла спиратися держава.

Ця політика Виговського привела до вибуху соціальної боротьби. Старшина, не відчуваючи ніякого стриму з боку гетьмана, почала сильніше пригнітати нарід, заводячи давні чинші та данини і притягаючи селян до панщини. Народні маси відповіли на це повстанням.

(І. Крип’якевич, Історія України, Львів, 1990, с. 189)

Яка чудова, логічна та послідовна картина, – хіба не так? Але, є й у ній свої, так би мовити, «нєувязочкі», які при дещо пильнішій увазі обертають цю картину на абсолютну дурницю. Продемонструємо це. Нам невідомо, чи робив Виговський те, що йому тут приписується, але це є ніяк не важливо. Все це могло би звучати переконливо лише в єдиному випадку: якби повстання спалахнуло хоч через кілька років гетьманування Виговського, а воно спалахує, менше ніж через рік. Соціальна система посідає певну інерцію, повстання теж треба підготувати заздалегідь. А як воно було підготоване досить ґрунтовно, то дозволимо собі думати, що почалася ця підготовка негайно по смерті Хмельницького. А це не полишає каменю на камені від отих міркувань щодо політики Виговського. Бо не нею, а політикою самого Хмельницького, єдино, воно могло бути підготоване.

Це – перше зауваження.

Щодо зауваження другого, то не будемо забувати, що з 1654 в Україні вже товчеться купа московських зайд, як офіційних, так і всяких інших; в тому числі – сила шпигунів та агентів, що послідовно роблять свою російську політику, розкладаючи простацьку Україну зсередини. А як повстання починається з Полтави, яка ближче до сфери впливів Росії, ніж Правобережна Україна, то очевидні й організатори. Поґотів, «народне повстання» хутко очолюють полтавський полковник Мартин Пушкар та запорізький кошовий Яків Барабаш. А те, що обидва ще з 1656 вели таємні переговори з Москвою, – засвідчене історією.

До цього додамо, хіба, що повстань на Полтавщині не зареєстровано ні перед тим, ні потім, за оті триста років російської окупації. Навіть коли 1785 всіх простих українців урівняли в правах зі свійською худобою, та почали купувати та продавати, і до цього поставились цілком спокійно. Так, що вже там якісь чинші та данини…

Бунтівники збирають до 40 000 війська, добре озброєного (очевидно – з Московщини) і Виговський вимушений кинути все та йти на Полтаву. Він перемагає, Пушкар убитий, а Барабаша, що потрапив до полону, – негайно страчують. На часі все заспокоюється, але це вартує Україні в 50 000 убитих, з обох сторін, – прямий прибуток для ненажерної Москви: «Москва слєзам нє вєріт, Москва кровушкі жаждєт!»

Саме за Виговського, а не за Хмельницького, поширюється думка, що козацька Україна має стати окремою незалежною державою. Починає засвоюватись вона потроху навіть у придавленій шведським наїздом Польщі. В цих обставинах і було укладено 1658 мир з Польщею у Гадячі. Применшити його актуальність та важливість для обох сторін, неможливо.

* * *

Зауважимо, що Гадяцька угода була не до порівняння з Переяславською, давала значно більше самостійності Україні.

Як коротко, то це було певне повернення до минулого, до часів Кревської унії, але на новому історичному етапі: три автономні держави, кожна зі своїм чітко визначеним тереном суверенітету, релігією та управлінням, об’єднані лише під однією короною. Важко сказати, що би доброго та вирішального для історії могли би виникнути з цієї ідеї, з’явись вона дещо раніше; але тепер для неї було, здається, запізно. Вона потонула у вирі наступних подій. Бо, Московщина розпочинала війну проти України. З цього приводу гетьман Виговський звернувся до народу з маніфестом. Процитуємо ту частину, яка стосується відносин з Московщиною:

Але цар не виправдав надій України, не давав їй допомоги проти ворогів, умовлявся з Польщею про поневолення козаків, наказав ставити фортецю в Києві, щоб держати нарід у ярмі; царські воєводи відмовляли пошани гетьманові, підтримували бунти, нищили край, фальшиво повідомляли царя про події в Україні. Та зрада підступної Москви видна у всьому: вона готує нам ярмо, насамперед внутрішньою війною, тобто нашою власною зброєю та без нашої вини. Все те ми виявили задля нашої невинності, а тепер вимушені підняти законну оборону та вдатися до сусідів з проханням по допомогу для своєї свободи. Не в нас лежать причини війни, що розгорілася…

(І. Крип’якевич, Історія України, Львів, 1990, с. 192)

Як бачимо, Виговський, на відміну від сучасного історика, чітко бачить, причини повстання – внутрішньої війни. Він – політик!

На початку війни у серпні 1658 у Виговського, крім козацьких та найманих військ, був іще загін поляків – сила радше символічна, враховуючи тодішній стан Польщі, та цілком пристойний підсобок татарів. Московський воєвода Шєрємєтьєв, хоч і громить козаків під Києвом, але великих подальших надій на перемогу не має. Тому Виговський іде на Лівобережжя, де стоять війська Ромодановского.

Москва, в обличчі подібної рішучості, та добре знаючи, чого варті її війська, – намагається розпочати чергові переговори та щось там іще виторгувати. Згодна забрати з українських міст московські гарнізони, як то передбачалося Переяславською унією. Погоджується визнати й Гадяцький договір, але… Сама висилає до України армію князя Трубєцкого. Він не розуміється на військових справах, не знає що то є козацька або татарська польова війна, і починає облягати Конотоп; та витрачає на це більше двох місяців, а тим часом підходить зібравши сили Виговський. Запам’ятайте цю дату: 8 липня 1659. Виговський не лише розбив московські сили, але й майже повністю їх винищив. То була чи не нищивніша поразка за всю тодішню історію Московщини. Не випадково про цю дату в історії згадується лише крізь зуби. Бо, резонанс був величезний.

Стався справжній переполох. Цар наказує поспіхом відновляти старі московські укріплення, а заразом складає плани евакуації царського двору з Москви – кудись за Волгу. Одне слово, туди, куди вже збігав одного разу від Тохтамиша 1382 куліковський «переможець» Дмітрій Донской.

Та – далебі, у відкритому та чесному бою московський нарід ніколи й не перемагав. Та зате, – не знав собі рівних у потаємній боротьбі, підступах та зрадах. Проти Виговського виступає якийсь там полковник Іван Безпалий, якого не чути ні раніше, ні потім, та знову, на московські ж гроші, піднімає «повстання». Виговський зрікається 1659 гетьманства, і продажна козацька старшина садить на гетьманство 18-річного Юрія Хмельницького, яким вона зможе крутити, як заманеться. Як каже нам попередній автор, – «Це був зручний крок, бо тільки чарівне ім’я Хмельницького могло з’єднати розбите громадянство знову під одним прапором». А, під яким же це «прапором», дозвольте спитати, можна «з’єднати»: патріотів України та московських зрадників? – і, навіщо з’єднувати? Бо зрадників треба нищити, не питаючись: хто вони є? Дуже це все нагадує оту, недобрих дев’яностих наших років «злагоду». Яскраво показуючи, що деякі проблеми є мало не вічними для України.

Перша проблема, за яку прийнялися сопливий гетьман, разом із його радниками, прилуцьким полковником Петром Дорошенком та сумнівної репутації запорозьким кошовим Іваном Сірком, – стояло патріотичне завдання якнайбільшого значення: якомога швидше загнати Україну до Московської стайні; все це й було зроблено.

Московський командуючий, князь Трубєцкой, що своєчасно збіг з-під Конотопу, стояв із новим військом та жадав нових переговорів у тому ж Переяславі. Та коли Юрій Хмельницький зі своїми радниками поїхав на переговори, він був дорогою викрадений; отже, кримінальна Москва обтяжила себе ще й кримінальним злочином «кіднапінгу»? А за таких обставин – можна було підписати, – що завгодно. Але, одвічно боягузлива Москва ще пам’ятала уроки Конотопу, та не вимагала повного приєднання, тільки дещо поширивши статті унії 1654.

Визнали при цьому, дивно, навіть угоду в Гадячі, хоч обидві ніяк не могли бути сумісні.

Одночасно Москва розпочала війну з Польщею, хоч і без великого успіху, бо поляки зустрівши їх на Волині, геть розігнали московське воїнство, а новоявлений гетьман, що був із ними в союзі, – негайно перекинувся на інший бік, та ще й поскуб їх 1661 над Дніпром. Але, Москва підбурила Лівобережжя та почалась громадянська війна.

Як бачимо, ще тоді Україна поділилася на схід та захід, та як би цьому не заперечували, а поділ з тих пір залишився.

В обличчі братовбивчої війни Юрій Хмельницький зрозумів, нарешті, що з нього не вийде не лише гетьмана, а й повноцінного громадянина, – на початку 1663 зрікається гетьманства та постригається у монахи. Внаслідок маємо відтоді дві України та два ж гетьманства. На чолі з Павлом Тетерею (1663–1665) на Правому березі, та Іваном Брюховецьким (1663–1668) на Лівому березі. Обидва були типовими кар’єристами та спритними політичними демагогами, обидва були непрямими родичами Хмельницького; тільки й різниці, що один тягнув руку польського короля, а другий – остаточне сміття, – руку московського царя.

Та, й це було ще далеко не все.

* * *

Діяльність гетьмана Івана Виговського стала світлою плямою на понурому тлі української історії, вичерпно показала, що Україна й після капітуляції 1654 могла протистояти Росії, та – не тільки. Прояви однодухість і єдність, могла би за допомогою сусідів своєчасно випалити і знищити оту ракову пухлину на тілі людства, яка виростала навкруги «Трєтьєго Ріма», розв’язавши тим наперед купу наступних проблем, які на наш час стали світовими. Він був політиком і стратегом непорівняно вищого рівня, ніж Хмельницький із його абсурдним заповітом, але… Не мав за собою достатньої кількості національно свідомих людей.

* * *

В цьому аспекті понад цікавим є ставлення до пам’ятників історичним особам. У підросійській або малоросійській Україні (української ми поки ще не мали задоволення бачити), як же охоче ставили пам’ятники Володимиру (а як же, обдарував нас дрімучим візантійським православ’ям!), Богдану Хмельницькому (а як же – відвоював Україну в Польщі для Росії!), Михайлові Грушевському (скромна людина – претендував всього на якусь там культурну автономію!). Але, нема, як не було, пам’ятників дійсно великим: Іванові Виговському, Пилипу Орлику, Симону Петлюрі, Дмитру Донцову, Степанові Бандері… От коли такі нарешті з’являться, та будуть не другорядними, а першими щодо отих, наявних, – от тоді й ми скажемо: «Є така держава – Україна!»

7. Епоха Руїни

Козацькі Війни переконливо показали, що сидячи на коні – можна не лише створити державу, але ще й всезагальну руїну; за браком розумної політики (а значить – і політиків). Такої політики бракувало Польщі, а ще більше – Україні. Та й покладалися обидві сторони не на політику, нехтуючи прийнятими зобов’язаннями, а на зброю. А примітивна російська політика – греби під себе все, що десь погано лежить, – працювала безвідмовно: чим більше нищили себе обидві сторони – тим більше могла захапати в перспективі Московщина.

Фактично, період Руїни почався іще в кінці епохи Хмельницького та увінчався його Переяславською дурістю. Але, спрацьовувала якийсь час інерція минулих або біжучих тимчасових здобутків.

Все визначалося наперед відсутністю політиків, з яких на висоті був один Іван Виговський. Бо політиці могла протистояти тільки політика ж. Політика Польщі, загалом, була безглуздо непоступливою, та могла привести тільки до державної руїни, що згодом і сталося. Але, у масштабі вирішення окремих завдань, часто бувала – годі казати, – і на європейському рівні. В Московщині не було політики як такої, бо не було політичної держави у звичайному сенсі, була радше кримінальна банда, але… Досвідчений кримінальник теж може відмінно знати, кого купити, а кого вбити, та скритовбивствами, підкупами і зрадами досягає кінцевої мети: загарбання та поневолення.

На цьому, досить професійному тлі, дивує суто шкурний підхід до справи отієї уславленої козацької старшини, нового правлячого класу, про вади якого ми вже писали. Тут домінує універсальний підхід; – побільше і зараз: хапнути скільки можна, а там – трава не рости. Чи не оте, бува, один в один, що маємо зараз?

Коли після 40 000 реєстру по Зборові (на папері) його скорочено було потім до 20 000, а Хмельницький підніс їм виторгувані у царя 60 000 (знову, на папері ж), – їм стало цього аж задосить, щоб і не помітити в Переяславській унії тих статей, що були спрямовані на повне пораблення України Москвою.

Отже, з одного боку – нічим не стримана жадність; з другого боку – короткозорість крота. А це ще, до всього, й необхідні передпосилки продажності. Бо гроші – завжди гроші, а що потім? – уяви не вистачає: короткозорість.

Наслідком і стала руїна, що починається з усуненням Виговського 1659. Зазначимо ще, з появою 1663 двох гетьманів, – починається й зловісний (але на жаль – об’єктивний) поділ України: на дещо більш свідомий захід та повністю вже безглуздий схід, який дасть іще двічі знати про себе: після 1917 та після 1991.

* * *

Кар’єра правобережного гетьмана Павла Тетері (1663–1665) була відповідно коротшою. Він нацькував був поляків на Лівобережжя, але ті не лише нічого не вшкурали, а ще й викликали повстання на Правобережжі з новим спалахом ненависті проти Польщі. Розбитий загоном повстанців Василя Дрозда, Тетеря 1665 зрікається гетьманства, але прихоплює, на всякий випадок, гетьманську казну та клейноди і збігає до Польщі. Там переходить до католицтва та дістає звання старости, – брацлавського, ніжинського та чигиринського. Хоч, так би мовити, дещо заочно, бо, для польського лиса все це тепер – зелений виноград. Він судиться з польськими магнатами за якісь маєтності, недосяжні ні для них, ні для нього. А в кінці, не знайшовши належного співчуття, як йому здається, перекидається до турецького султана та десь у Ясах 1670 і помирає. Таких ото людей, бачите, обирають тепер українськими гетьманами. А загалом, продукт досить типовий, скінчений пройдисвіт, нічим отой уславлений Дмитро Вишневецький.

Лівобережний гетьман Іван Брюховецький був дещо успішніший. Укріплював, як міг, московську владу та підтвердив 1663 у Батурині незаконну угоду, підписану Юрієм Хмельницьким, як той казав, у полоні. А року 1665 маємо його вершину – приїзд до Москви, прийом у «государя всєя Русі» та звання «бояріна». Він усім цим так розчулився, що пообіцяв, всупереч умові, усі податки, зібрані в Україні, віддати Москві. Та розмістити по підвладних йому містах 11 600 московських солдатів, яких пообіцяв годувати. От вам і ті 60 000 реєстрових, за яких козацька старшина продала Україну Москві!

Однак, Москва тим часом плює на Україну та укладає з Польщею Андрусівський мир 1667, за яким віддає Польщі Київщину разом із «матєрью городов русскіх». А це, зауважимо, геть перекреслює й усю Переяславську угоду в цілому. Бо нею передбачалося укладати мир із Туреччиною або Польщею – тільки за обопільною згодою.

У населення з обох боків Дніпра це викликає загальне обурення, – наче не бачили очі, що у тому Переяславі купували. Не бачили цього й очі пана гетьмана Брюховецького, та він, спекулюючи на народному невдоволенні, розраховує й на цьому щось для себе прихопити. Але, його розлючені прибічники теж користуються обставинами та убивають 1668 недолугого лівобережного гетьмана.

Так незворотньо здискредитували себе, здавалося би, обидві вирішальні сторони конфлікту: польська та московська. Залишається третя – турецька. Настає епоха Петра Дорошенка (1665–1676). В Чигирині збирається правобережна рада, яка обирає його гетьманом.

Він – людина з доброго козацького роду, перед ним його дід Михайло був гетьманом іще перед Хмельницьким; він сам працював із Виговським та недолугим Хмельницьким молодшим. Від Виговського ж перебрав державницьку концепцію незалежної України.

Він упорядкував адміністрацію та дав якісь полегшення народові, тим схиливши його на власний бік. Аби дещо унезалежнитись від впливу козацької старшини, він створює окреме військо з найманців, кількістю до 20 000, щоправда – піхоту, на польський зразок, для України то є деяка європейська новація, бо козак воює тільки кінно. Для війська потрібні гроші та він упорядковує фінанси, податки та митниці; добре.

Політичний союз із Туреччиною, «третьою силою», дозволяє й дещо прикартати кримських татарів, ображених союзом України з Москвою, в якому вони (й цілком слушно) вбачають загрозу для себе.

Спочатку все пішло наче добре. Коли підкріплена новим союзом Україна оголосила 1672 війну Польщі, спільними силами вдалося відвоювати Поділля, але його окупують турки, та полишають собі. А Дорошенко залишається при своїй Наддніпрянщині. Турки просто нехтують своїм, більш слабим союзником.

Тут ми зтикаємося з іншим типовим синдромом тогочасної української політики. Якби цей союз був реалізований раніше, за Виговського, а ще краще – за Хмельницького, він міг би стати дійсно плідним; тепер він збагатив лише Туреччину, яка теж не явила цим ґестом великої далекоглядності. Отже, знову – чухання потилиці.

А це й стало в очах людей певною дискредитацією нового союзника, а до справи ще прилучилася московська пропаганда, розпускаючи чутки що турки на Поділлі переробляють церкви на мечеті та повертають православних на іслам. Цього, звісно, ніколи не було. Турки деінде дійсно будували мечеті для власних потреб, та вони стоять у Барі та Кам’янці досі, але ж – не з церков. А до ісламу силою, – нікого й ніде не навертали.

Але, настрахане населення, якому невідомо те, що називають національною свідомістю, – легкодухо перекочовує масами на лівий берег до «єдиновірців», під майбутнє російське ярмо. А Дорошенко, що був слабкою людиною та жодним політиком, зрікається 1676 гетьманства на користь московського гетьмана Івана Самойловича. А потім і сам збігає на Московщину, отримавши за слухняність посаду царського воєводи у Вятці (1679–1682). Помер він 1698 у власному, подарованному царем «сєльцє Ярополча» десь під Москвою. Це останнє, враховуючи обставини, наводить на думку, що й він підчас гетьманства міг виконувати якісь таємні завдання московського хижака.

А взагалі, для таких, що й казати, краще та приємніше бути «ісправніком» на Московщині, ніж гетьманом в Україні…

Розпочинається довга та принизлива епоха малоросів.

* * *

Однак, що би там не було, а й Дорошенко не був останнім: об’явився ще раз Юрій Хмельницький. Він за цей час устиг із ченця вислужитись на архімандрита (певно – завдяки зв’язкам), але за незрівноваженістю духу, що закінчиться божевіллям, і там довго не просидів. Бо, насправді, чи не була вся ця історія з його викраденням та відвезенням до Москви («Я два тижні пробув у Москві») – виплодом хворої фантазії? – бо, навіщо ж було його таскати аж так далеко? Чи не можна було примусити на місці підписати все, що потрібно?

Зрікшись архімандритства він подається кудись козакувати, та потрапляє до татарського полону 1671; по цьому проводить шість довгих років у Істанбулі. Там його відкуповують турки, роблячи новим гетьманом рештків правобережної України (1677–1681). А в кінці самі ж за щось карають його на горло.

Історія часом дозволяє собі досить цікаві іронічні вибрики, походження яких важко пояснити, але так само важко буває їх не помітити.

Колись Рим починався з Ромула, а імперія – з Авґуста. Останнім же цезарем Риму, скинутим 476 Одоакером, – був саме Ромулус Авґуст. Так само сталося й тут: що почалося Хмельницьким, те на Хмельницькому ж і покінчилось.

На початку – трагедія, наприкінці – фарс.

Московський гетьман Іван Самойлович (1672–1687), якому Петро Дорошенко офіційно здав правобережну Україну (тепер, можна думати, й за московські гроші), був поповичем та сам учився на попа у Києво-Могилянській колегії. Але, збіг від свого призначення та подався козакувати, як і Юрій Хмельницький. Року 1668 бачимо його чернігівським полковником, а з 1669 – генеральним суддею: темпи службового просування – доволі високі. Це саме він, ставши гетьманом, потурбувався перевести українську церкву 1686 під московський патріархат. Він сприяв і укладенню того ж року так званого «Вічного миру» Москви з Польщею, який закріпив розділ України. Пройде менше століття, та Московщина так само поділить з іншими й саму Польщу.

Перед ним московським гетьманом був Дем’ян Многогрішний (1668–1672), попередник Самойловича на чернігівському полковництві. Та, видно, не надто бадьоро плясав під дудку царя. Може тому, що був людиною, як сам казав, – «простою та не навченою грамоті». От його хутенько замінили на спритного поповича. А самого, по тортурах та ув’язненні, – запроторили до Сибіру, де він і помер.

Кажуть, що хоч і був неписьменний, був рішучої вдачі, та встиг пересваритись з усіма. Хоча, найбільш цитований нами український історик і вважає, що: «Завдяки безоглядності Многогрішного Гетьманщина скінчила час Руїни і ввійшла в новий період миру і добробуту». Добро би так…

Саме ці клопоти, пов’язані з тим, «щоб возз’єднати всі землі, тривко зв’язати з Українською державою» (у складі Московщини), – ставляться у заслугу Самойловичу українськими істориками. Бо, розумієте, не можна ж тільки чорнити, треба ж і «виісківать положітєльноє». Роблячи вигляд, ніби Самойловичем не командував цар московський.

Але, не можуть уникнути того, що коли він вліз був до Чигирина, а звідти його виперли турки, то він «зрікся землі, а не народу». Як саме? – а вигнав, скільки подужав, українського населення на Лівобережжя, – пам’ятний у народі «Згін», про який і пісні складали.

Отже, занотуйте собі та запам’ятайте навіки: не російські царі були першими у депортаціях українського народу (а депортації, згідно міжнародного права, прирівнюються до геноциду). Першою була ота попівська потолоч, московський гетьман Іван Самойлович.

Амбіції цього московського холопа з колишніх українців були аж як масштабними. Бо він нахабно твердив, ні більше, ні менше, що не лише Наддніпрянщина, але й Волинь, Поділля, Підляшшя та навіть Галичина, – «від початку існування тутешніх народів належали до російських монархів». Але, як він не випинався перед Москвою, а Москві все було мало, та від Москви ж і пришов йому давно очікуваний всіма добрими людьми кінець.

Тоді був задіяний черговий ідіотичний проект – «Святу Лігу» проти Туреччини, до якої пристали потуги Європи: Австрія, Венеція, Польща, та… Московщина – перший захисник християнства. «Ліга» передбачала аж ціле «звільнення Європи від турків», але… Досвід історії учить, що в Європі подібні афери провалюються тим швидше, чим більше до них задіяно учасників.

Справа полягала на тому, що на той час знову посилилася Туреччина, та окупувавши повністю Угорщину, турки стали під столицею Австрії. Війська султана Мохамеда IV, під проводом везира Кара Мустафи розпочали облогу Відня, та імператор Леопольд почував себе в обличчі такої сили сповна безпорадним.

В Польщі на той час 1674 був королем Ян III, син краківського каштеляна з роду Собєських, з 1668 – коронний гетьман Польщі, досвідчений воєначальник. Він зібрав 22 000 поляків, дещо німецького війська та, як звичайно, загін найманців – запорозьких козаків. Сили не так великі, але добре озброєні та дисципліновані. З ними він у вересні 1683 переміг Кара Мустафу, захопив величезні багатства його обозу та погнав турків на схід. Бо турки були досить своєрідною силою, як хутко, часом, наступали, так, бувало, іще хутчіше відступали. Разом з іншими багатствами король захопив чималу кількість якихось брунатних зерен, гірких на смак, та не знав, що з ними робити, для чого турки їх так цінували. Але, про це добре знали запорожці, які здавна були з татарами та турками «на ти». Кажуть, що ці зерна випросив собі на зарплату у короля запорозький сотник на прізвище Кульчицький, та відкрив першу в Європі кав’ярню у Відні, там і полишившись.

Під цю поразку дещо поскубли Туреччину тоді й на півдні, – щось у Греції прихопила собі Венеція.

Щось там вшкуралося й на сході, бо Москва, відтягавши собі не лише Київщину, але й Смоленщину, уклала 1686 черговий мир з Польщею. А тоді й розпочала 1687 похід на Крим, де зібрали аж 100 000 піших лапотників, десь 350 гармат та кінну підмогу козаків; десь 20 000 під командою самого Івана Самойловича та його сина Григорія. Командував походом князь Васілій Ґоліцин, коханець правлячої царівни Соф’ї, сестри недоумкуватого Пєтра I. Князь може й знався на чомусь, та тільки не на війні, бо вже в низов’ях Дніпра, діставшись туди з великими трудами та втратами, – попав у пастку: татари підпалили степ та чимало його москалів згоріли живцем, так і не убивши жодного татарина. Бо пішки – від степової пожежі не втечеш.

Ґоліцин хутко звинуватив у всьому Самойловича, та того з сином зіслали в Орєл, потім – у Ніжній Новгород, а вже звідти – до Сибіру. Так Україна залишилась без іще одного видатного політичного діяча.

Через два роки, 1689, Ґоліцин повторює похід, але навесні, щоб уникнути посухи та пожежі. Цього разу були й військові потички, і князь дістався Перекопу, але знову потягнув гарбуза: простоявши якийсь час перед неприступним Перекопом, поплівся додому.

Вдома вони розписували свої військові подвиги, але… По Москві поповзли чутки, що Ґоліцин пішов від Перекопу отримавши від татарів два барила золотих монет. А по тому пішла й друга плітка, – ніби ті монети були лише позолоченими мідними…

Додамо від себе, що піше московське військо, що пішки тяглося влітку крізь степи в умовах незвичних спеки та безводдя (бо, де там і як добувати воду – москалі не знали), зазнавало на своєму шляху невірогідних втрат, як правило більших, ніж унаслідок військових дій.

Але, час кінчати. На місце Самойловича, там же, на Коломаку, був обраний козацькою старшиною новий гетьман, колишній генеральний осавул – Іван Мазепа (1687–1709). На ньому можна кінчати історію про Руїну та починати зовсім нову епоху.

8. Епоха Мазепи

Так, це дійсно була епоха, як свого часу була епоха Хмельницького, та могла бути епоха Виговського, якби не дурість і запроданість старшини та байдужість народу.

Найбільше відомостей про цю людину зібрав, мабуть, російський історик Н. І. Костомаров (1817–1885). Переконаний монархіст і патріот він назбирав силу матеріалів про цю людину, що незмінно характеризують його з найгіршого боку («Мазепа», 1882, перевид. Москва, 1992, 334 с.). Ретельно перебрав усі доноси, які на нього будь-коли писалися; зібрав і усі плітки, що про нього ходили.

Аналітиком він був марним (адже, світогляд абсолютно яловий), але це – хом’якувати, різну не позбавлену цікавості, дрібноту, – умів і любив.

Наприклад, виставляючи причини, що привели Мазепу з польської служби до України, він малює молодого Мазепу як такого собі красеня ловеласа, що раз за разом спокушає дружин польських магнатів, чоловіки яких за це не раз на ньому жорстоко мстяться; від чого йому й прийшлося тікати до України. Все це виглядає аж надто романтично, але… В Україні все це, чомусь, – як рукою знімає, – ґрунтовно помінялась людина!

До того, пізніші свідки, іноземці, що зустрічали Мазепу, в один голос підтверджують, – не був він таким уже красенем, у якого можна закохатися з першого погляду, а самою звичайною людиною. Та, навіть… як тут сказати? Ну, пам’ятаєте, як доніс московський посол у Лондоні про небіжку королеви Елізабети I, на руку якої претендував Іван IV? – мовляв, – «мордой нє вишла»…

Щось подібне, схоже, було й тут, бо після виходу Мазепи до України, Костомаров утрачає будь-який інтерес до цієї сторони діяльності свого підопічного (чи то Мазепа виправляється?) на десятки років, аж до тієї історії 1705 з Мотрею Кочубеївною. Він усіляко підкреслює довголітню вірність осипаного царськими ласками Мазепи цареві, підлість його зради та абсолютну неважливість цього акту для ходу історичних подій. Не роз’яснює тільки, чому тоді, як пише автор передмови до його книги, совєцький доктор історичних наук Б. Г. Литвак:

… в історичній науці того часу (як втім і нашого недавнього) ця тема була забороненою. Зрозуміло, офіційно вона не заборонялась, але з того часу, коли Мазепа 12 вересня 1708 р. був преданий анафемі одночасно у скромній глухівській Троїцькій церкві і величному Успєнскому соборі Московського Кремля, його ім’я стало ніби викресленим з історії.

Не випадково, що й цей російський історик обирає для своєї передмови наголовок «гетман-злодєй», займаний у популярного в Росії версифікатора миколаївської епохи.

Свого часу прикметник «ґотський» (ґуте) став позначенням всього доброго взагалі (нім. gute, шв. god, англ. good). Так чи не слід би, по всьому, поступити з прикметником «російський», – у протилежному значенні, ясна річ? Тому й звертатимемося ми в наступному до російської історії – за чим прийдеться, та тільки – в жодному разі, – не за історичною правдою.

А тепер перейдемо до того, що відомо історії про Мазепу та його діяльність.

Він походив зі шляхетського польсько-українського роду з околиць Білої Церкви. Набув доброї освіти, навчаючись у Київській Академії, а потім в єзуїтській колегії у Варшаві. Потім перебував якийсь час при дворі Яна Казимєжа та був відряджений на королівський кошт для інженерної освіти – вивчення артилерійської справи. Жив довший час у Німеччині, Голандії, Франції та Італії. В цих країнах йому, як довіреній особі польського короля, доводилося перебувати й при дворах. Один іноземний відвідувач, провідуючи його вже в якості гетьмана, бачив у нього французькі та голандські газети. Він зібрав у себе значну бібліотеку, та використав інженерні знання для побудови у себе ливарні гармат.

Всі іноземці, що його бачили в один голос свідчать про його розлеглі знання, бездоганне володіння кількома мовами та уміння чітко і ясно висловлювати свої думки, нікому їх не нав’язуючи, а радше переконуючи логікою мислення. Провадив стриманий триб життя.

В усьому цьому він був прямою протилежністю свого принципала в подальшому – Пєтра I, пияки, розпусника та абсолютного невігласа, який робив монструальні помилки навіть пишучи рідною мовою та не мав зеленого поняття про будь-які інші мови.

Гетьманом він був обраний підчас невдалого Кримського походу Ґоліцина, та Костомаров твердить, що то було за добрий хабар Ґоліцину особисто. Але, нема сумніву, що з усіх можливих претендентів найбільш гідним був саме він. А хабар, – що ж хабар? Перейшовши під високу руку московського царя – без хабарів уже не проживеш: не Польща…

За роки гетьманування він не одного разу зустрічався з царем, та вони були в найліпших відносинах, але… Про що ж вони могли говорити між собою, – європейськи освічений гетьман і московське царське мурло?

* * *

Можна лише поспівчувати цій людині, високоосвіченому європейцеві, який силою свого службового становища вимушений був з року на рік спілкуватися з цим вічно п’яним московським недоумком. Важко твердити, що це могло йому з якогось боку подобатись.

Чи не найбільш, однак, неприємними були службові відносини з царем. Бо цей постійно п’яний придурок зчиняв метушню з будь-чого, та сипав наказами, одна половина яких могла протирічити другій. Характерним саме в цьому є початок війни зі шведами 1700. Коли його поплічник Авґуст II розпочав військові дії в Лівонії, цар видав указ малоросійському гетьманові – надіслати на допомогу союзникові козаків. Гетьман зібрав загін бажаючих та призначив командувати полтавського полковника Іскру. Не встигли їх спорядити, прибуває новий царський указ: іти самому гетьманові та вести 10 000 козаків. Не встиг гетьман вирушити з ними в дорогу, як його наганяє новий указ: сидіти всім на місці й нікуди не рипатись. Ну, що ж – не рипатись, так не рипатись. Гетьман розпускає військо, але тут прибуває новий указ – терміново відправити 12 000 козаків.

Навіть врівноважений гетьман цього не витримав, та написав російському командуючому Ґоловіну лист доволі цікавого змісту. Там він чемно натякає, що йому ліпше знаходитись з козаками стало при царському війську, де цар. Бо так, пише він: «І військо при гетьмані було би ладніше, і у випадках військових козаки показували би більше відваги». А втім, кінчає він, – де цареві забажається, там нехай і тримає.

Командувати козаками Мазепа призначив тоді свого небіжа, Обидовського. Якось діставшися Пскова, він із частиною козаків поспішив був до Нарви, але звідти росіяни вже розбіглися. Він повернувся до Пскова, де в лютому 1701 незабаром і помер.

Козаки, що верталися додому, в один голос жалілися на відсутність харчів, для них і для коней, припасів та одежі. На вороже ставлення до них у Росії. Отже, відносини не складалися з самого початку, і це незмірно дратувало лояльного гетьмана.

Але, ким же він був насправді, цей гетьман України, найбільш довговічний з усіх? – якого одні вважають «ізмєнніком царю», інші «прєдатєлем украінского народа», а треті – мало не символом української незалежності. Це був не Хмельницький і не Виговський, великих військових перемог він за собою не мав, та й не добивався; був людиною радше миролюбною. Але був, зате, добрим господарем та управителем; а ще був, це вже напевно, – блискучим дипломатом. А значить, що ж тут поробиш? – і блискучим інтриганом. Бо, попри всі доноси, які з таким задоволенням наводить Костомаров, – утримався на гетьманстві саме до того часу, який сам собі визначив. Сам при цьому, зауважимо особливо, – ні на кого ніби доносів не писав. Бо, певно, що їх тоді з охотою навів би той же Костомаров.

Все це свідчить, схоже, що він був тим, що колись називали більш-менш порядною людиною. А цього абсолютно, вичерпно досить, щоб пояснити його поведінку. Ним рухало не прагнення до незалежності України, бо воно й найменше не простежується з будь-чого попереднього, хоч він, зрозуміло, вітав би таку можливість. Та й не прагнення перейти на бік переможця, якого незаперечно вбачав у особі Карла, як про це нам весь час товче Н. Костомаров. Бо, вже тоді, коли він задекларував себе на боці шведського короля, – справи зовсім не виглядали аж такими райдужними, попри всю високу репутацію короля.

Він добре усвідомлював, що як гетьман України є історичною особою, та просто не міг залишитись на боці Пєтра. Визнав за краще полишити по собі добру пам’ять у цивілізовній Європі та стати «зрадником» в очах дикунської Москви, – ніж навпаки.

Тому, саме цей вибір він зробив би за будь-яких обставин. Поґотів – старою людиною, за пару років до смерті, наближення якої вже відчував.

Чи не найбільш характерною рисою двадцятирічного гетьманування Івана Мазепи стало, мабуть, систематичне використання українського козацтва – як «пушєчного мяса». Ми вживаємо тут цей суто російський термін, работорговий, як і ота «жівая сіла», – який в нормальних країнах не сприймається і не розуміється, як адекватний ситуації. Бо саме так і використовували їх нові покровителі. Для потреб російської агресії по всіх кутках світу.

Можна тут заперечити, що так само діяли поляки, але не можна водночас не помітити, що у них козаки завжди воювали за призначенням, у польових боях, як кіннота. Їх ніколи не кидали навіть на облогу фортець. Вони не знали та від них не вимагали строєвих вправ, а на полі бою вони поводили себе нічим оті гуни або монголи, – погоджено, та кожен знав, що він має робити. За будь-яких обставин.

До спільних дій поляків та українців примушувала й геополітика, необхідність спільного протистояння Криму та Туреччині. Вершиною цієї спільності та символом спільних інтересів, – і став Хотин 1621. Тепер все було інше; та ще й – нестосовне.

В коротких словах: Україна, що досі оберталася в колі рівних їй за культурою країн, – Литви, Польщі, Криму або Туреччини, тепер уперше зіткнулась з чимось якісно іншим. Ба, навіть із домінацією цього іншого над собою. Культурою (якщо це взагалі можна називати культурою) непорівняно нижчою від будь-яких культур країн світу. Культурою, де все, що чогось вартувало – було займане, украдене або награбоване в інших.

Чим була ця країна – віднині – власник України з її власної згоди (єдиновірці!), чим була її культура, ми вичерпно довідаємося нижче, зі спеціального розділу, а тут зазначимо лише суто загарбницький характер усього, що породжувала ця країна, та що – в свою чергу, породжувало її. В цій країні власність, як виник чесної праці одвічно не існувала, існував лише пограбунок інших.

Саме таку власність і набували собі московити у порабленій ними Україні. А шведи? – що ж, шведи… То люди порядні.

Зазначимо, що лише Костомаров щось там цідить крізь зуби про якісь шведські реквізиції. Всі інші автори в один голос свідчать, що шведи в Україні, все, що їм було потрібне, – купували за повноцінні гроші (золото).

* * *

Звернімося тепер на час до історичного джерела, яке підтвердить нам чимало прикрих історичних істин епохи. Це так звана «Історія русів» приписувана відомому Георгієві Кониському, архієпископу Білої Русі, вперше надрукована в Москві 1846. Але написана, схоже, значно раніше. Автор розпочинає свій твір словами:

Народ Слов’янський, що походить од племені Афета, Ноєвого сина, названий Слов’янами за родоначальником і князем своїм Славеном, нащадком Росса Князя, внука Афетового.

(Історія русів, Київ, 1991, с. 36)

Європейські історики так починали свої історії ще у Середньовіччі, а у передмові пишеться, що: «Історія русів – це найвизначніший твір української національно-політичної думки кінця XVIII століття, не дивно, що він значною мірою вплинув на багатьох видатних митців, особливо у 30-х роках XIX століття, коли поширився рукописно».

Але, XVIII століття – вік Розуму та Просвіти, та все це оминуло дику Росію, не полишивши нічого, крім перук та камзолів; та ще – «благородної» французької мови. Хоч це століття надобре відгукнулося в Україні – історичним явищем великого філософа Григорія Сковороди. Однак, і трохи не заторкнуло автора «Історії русів», бо він в одному місці простодухо пише, що:

Отак-то воювали в старину, хоч не дуже й далеку, але зі своїми власними правилами військовими і розумом політичним, про які всякий богослов неодмінно скаже, що вони були з Провидіння Божого, а вільнодумець виведе собі, що з темноти умів.

(теж там, с. 391)

Слід гадати, що з таким підходом автор навряд чи міг щось змінити від себе в описі подій, поґотів, не так уже й далеких від його власного часу. Автор підтверджує нам одноголосну опінію всіх інших істориків, щодо поведінки шведів в Україні:

Вступ Шведів у Малоросію зовсім не схожий був на навалу неприятельську, і нічого він в собі ворожого не мав, а переходили вони села обивательські і ниви їхні, як друзі та скромні мандрівники, не займаючи нічиєї власності і не чинячи усіх тих бешкетів, свавільств та всякого роду безчинств, що свої війська звичайно по селах чинять під титулом: «Я – слуга Царський! Я служу Богові і Государеві за весь мир Християнський! Кури і гуси, молодиці й дівки нам належать по праву воїна і по наказу його Благородія!» Шведи, навпаки, нічого в обивателів не вимагали і ґвалтом не брали, але де їх знаходили, купували в них добровільним торгом і за ґотівку.

(теж там, с. 264)

Не відставав від них, «слуг царскіх», як свідчить нам далі автор, і добрий нарід Малоросійський. Бо далі читаємо, що:

Та, незважаючи на те, народ тутешній подобився тоді диким Американцям або примхливим Азіятам. Він, виходячи із засік своїх та сховищ, дивувався лагідності Шведів, але за те, що вони розмовляли між собою не по-руськи і зовсім не хрестились, уважав їх за нехристів і невірних, а побачивши, що вони їдять у п’ятниці молоко і м’ясо, вирішив, що є вони безбожні бусурмани, і вбивав усюди, де тільки малими партіями і поодинці знайти міг, а іноді забирав їх у полон і припроваджував до Государя, за що давали йому платню, спершу грішми по кілька карбованців, а опісля – по чарці горілки з привітанням: «Спасибо, Хохльонок!»

(теж там, с. 265)

Як бачимо, біблійний Іюда, що зрадив Христа, – був непорівняно вищий від середнього малороса мазепинської епохи. Він, принаймні, зробив це за повноцінні тридцять срібляників, а не за чарку горілки; або за «Спасібо, Жідєнок!»

Під стать останньому була й пропагандова полеміка: діалог цивілізованого з дикуном. Цікаво буде навести зміст звернення короля Швеції до народу України (він не знав, на жаль, що такого народу вже немає). Наведемо його маніфест за тим самим джерелом:

Переслідуючи злобного ворога свого, Царя Московського, що здвигнув на Швецію війну з усіх сторін без жодних причин, а з самої злості своєї та чванливості, я вступаю в землю Козацьку не заради завоювання її або покористування скарбами та пожитками мешканців тутешніх, але єдино задля поновлення прав їхніх і вольностей колишніх, за які й предки мої, Королі Шведські, супротив Польщі завше вступалися і до того зобов’язані були важливими їм заслугами Козацькими та союзними з ними договорами і трактатами. Відомо-бо мені з сусідських чуток і протесту Гетьмана Мазепи, що цар Московський, бувши ворогом непримиренним усім народам на світі і жадаючи підкорити їх собі в неволю, загорнувши і Козаків у неключиме рабство, зневажаючи, відбираючи і касуючи всі ваші права та вольності, урочистими з вами договорами і трактатами затверджені, забув при тому і безсоромно зневажив саму вдячність, усіма народами за святість шановану, якою зобов’язана вам, Козакам, і народові Руському Московія, зведена міжусобицями своїми, Самозванцями та Поляками до мізерноти і майже небуття, але вами утримана й скріплена. Відомо-бо цілому світові, що народ Руський зі своїми Козаками був спочатку народом самодержавним, себто від самого себе залежним, під правлінням Князів своїх, або Самодержців, злучався потім з Литвою і Польщею, щоб спротивлятися з ними Татарам, які їх руйнували, але згодом за насильства та лютость Поляків, визволившись од них власною своєю силою і хоробрістю, злучився з Московією добровольно і через саме єдиновірство, і зробивши її такою якою вона тепер є, від неї зневажуваний і озлоблюваний нині безсовісно й безсоромно. І так я обіцяюсь і перед цілим світом урочисто присягаюсь честю своєю Королівською після повалення ворога свого поновити землю тую Козацьку, або Руську, в первісному її стані самодержавному і ні від кого в світі не залежному, про що я з Гетьманом вашим Мазепою письмовими актами зобов’язався і ствердив, а гарантувати їх узялися найперші в Європі держави.

(теж там, с. 265–266)

В цьому зверненні вражає, насамперед, – досконалість: нічого зайвого та все необхідне. Вражає й геніальна, не пострахаємося цього слова, – точність історичного аналізу; він і сьогодні не міг би бути точнішим. Візьміть хоч би це: «…цар Московський, бувши ворогом непримиренним усім народам на світі і жадаючи підкорити їх собі в неволю…» Адже, це є абсолютно точне визначення «русской ідєі», дійсне для кожного з сотен років її існування!

Але, чим же на це могла відповісти Москва, на чолі зі своїм постійно п’яним блазнем? Ясна річ, – тим, на чому одвіку трималась уся ця монструальна банда кримінальних злочинців, – брехнею. Бо той московський виродок, зі свого боку бреше, що:

«можна нелестиво сказати, що жоден народ під сонцем не може хвалитися такими полегшами й вольностями, яко же наш народ Малороссійський».

Про шведського ж короля писав, що ніби він особисто, де тільки не проходив:

… церкви їхні та святині грабував і обертав їх на стайні та поварні, священство тиранив і вбивав, утвар церковну переробляв на світські непристойні речі, а образи святі зневажав, нищив і ногами топтав.

І що ж це у вас за цар такий був, панове московити, що не стидався брехати ніби той собака з підворітні? Вигадуючи не тільки того, чого не було, а й те, чого не могло бути. Вислужувалася перед царем і чорна зграя православних попів, з 1686 – під командою Москви.

Про неї теж, з усією своєю не скаламученою розумом простодухістю – свідчить нам попередній автор. Наведемо дещо:

По оприлюдененню Царських маніфестів народ Малоросійський, і без того прихильний до сторони Великоросійської, природно, через одновірство і однородство, що їх гостро відтінював йому народ Шведський мовою своєю та чужевірством, приклав до маніфеста свої вигадки, або байки, передавані від язика до язика на рахунок Шведів і Мазепи, що створило, нарешті, незмінний і вічний переказ народний, знаний навіть донині, начебто шведи, зневажаючи образи святі і топчучи їх ногами, змушували також і Мазепу зневажати їх і топтати ногами чудотворний образ Богородичний у селі Дегтярівці, що над Десною, в мурованій тамтешній церкві, ним, Мазепою, спорудженій; і що той образ видавав тоді жалісний стогін, а Мазепа, стоячи на ньому, зрікався своєї віри і присягався на віру Шведську. Відгомін про се перейшов зараз по всій Малоросії, із зміною тільки місця та назви ікони Богородичної. Дехто говорив, що сталося теє з образом Блакитинським, а інші – з Каплунівським і так далі. А тим часом винищування Шведів од народу тривало далі по всіх місцевостях і при всяких нагодах, де їх тільки зручно знайти могли, і злість на них зростала з помсти народної за зневажану віру свою, від чого за одну осінь і зиму поменшало Шведів майже до половини.

(теж там, с. 267)

Уже в першому реченні ми натрапляємо на знайому брехливу дурість, до «одновірства» дочіплюється й «однородство» двох етнічно різних народів (слов’ян українців та московитів – суміші угрів з татарами). Із цього наочно переконуємося, що ця брехлива байка налічує поштивий вік; як не існувала вже в часи Пєтра, то була пізніше, коли писалася «Історія русів».

А це ще раз привертає увагу до дивної властивості нашої планети: на схід від Перемишлю та аж «до Бєрінґова проліва» – нема нічого міцнішого та тривкішого ніж московська брехня. Можливо, навіть, як у цій справі щось зрушиться, – зупиниться сама імперська історія…

Отже знову, – брехня, брехня, брехня… Бо, брехня – то справжня душа Московії. От тільки, недовго прожив цей ґрунтований на московській брехні «переказ народний». А про те, що шведів від російського патріотства в Україні «за одну осінь і зиму поменшало майже до половини» – дозволимо собі не повірити. Бо, мовчать про це «народні перекази», мовчать і всі інші джерела.

Аналізуючи перебіг та чисто військовий бік кампанії Карла XII в Україні, ми не можемо цьому геніальному стратегові закинути чогось насправді істотного, щодо помилок чи упущень. Ну, крім отієї дурної хлоп’ячої дефілади берегом Ворскли, коли він отримав кулю в ногу та тим позбавив себе можливості особисто керувати своїми солдатами; до чого вони – підкреслимо це, – були звичні.

Єдиною стратегічною помилкою Карла XII в цій війні стало, можливо, те, що він – зайнявши 1708 Могильов, – не почекав, не з’єднався з корпусом графа Левенгаупта, який прямував з Лівонії на схід, а ще перед Смоленськом повернув на південь, до України. А тим самим дозволив росіянам поскубти Левенгаупта у вересні 1708 на Сожі, побіля Лісного.

Але, зауважимо на його виправдання, що він не вважав Пєтра військовим генієм, не мав на це жодних підстав.

Битва на Сожі заслуговує на дещо ближчий окремий розгляд, з причин, які виявляться нижче. Узнаємо деякі цікаві подробиці про неї, знову ж, від найбільш товариського з наших авторів:

І як війська Великоросійські од сильного й несподіваного нападу Шведів на місці бою не встояли, а, замішавшись, побігли, то Государ сам, зібравши й влаштувавши їх, як раніше, виставив поза фронтом і з флангів Малоросійських Козаків із суворим наказом рубати шаблями й колоти списами всіх тих, хто підчас бою подасться назад, не милуючи нікого, ні самого його, Государя, якщо западе він у тую слабість. Поновлений бій увінчався найліпшим успіхом і повною перемогою.

(Історія русів, Київ, 1991, с. 261)

Пізнавальну силу цього короткого опису – важко переоцінити. Бо тут, можливо, ми бачимо народження тієї плідної практики, яка принесла згодом стільки користі доблесному «російському оружію» – практики «заград-отрядов». Практики, яка значною мірою забезпечила перемогу й у «Вєлікой Отєчєствєнной»; бо дурні німці нерозсудливо кидали свої відбірні частини на вирішення самих тяжких завдань, а розумні росіяни – навпаки, берегли їх. Навіщо? – а от: тримали їх позаду наступаючих, гарантуючи їм стовідсоткову смерть в разі відступу; в той час, як мужньо наступаючим – можна було ще на щось сподіватись. Схоже по всьому, що й цей винахід «для пользи народной», – зіходить ще до «вєлікого рєформатора».

А з цієї нагоди є й усі підстави вітати «Малоросійських Козаків» на «вєлікорусской службє», зачинателів цієї великої справи.

* * *

Однак, що там трапилося того липневого дня (8 липня 1709) під Полтавою, з російських джерел важко зрозуміти: як звичайно, суцільна «вікторія» та жодної інформації.

П. Р. Маґочі пише про від 22 до 28 тисяч солдат зі шведського боку, та про десь 40 тисяч у Пєтра I, разом із козаками-зрадниками. Враховуючи якість військ, – співвідношення аж ніяк не катастрофічне. Іван Виговський під Конотопом розбив московитів з меншими силами; щоправда, з ним були татари. Козаки-зрадники, то зрадники, та про таку потолоч і писати не варто, але – де ж були на той час козаки Мазепи? – чому вони ніяк не відзначились під Полтавою?

Чи, хіба ота звичка (жива і досі) – пнутися все пересидіти водночас виглядаючи тим часом, від кого можна більше хапнути? Тоді можна сказати, що вона підвела Україну принаймні на триста років уперед.

Пишуть, що приблизно в цей самий час десь там тинявся й Кость Гордієнко, якого не запідозрити в любові до Москви, та ніби аж із 15 тисячами запорожців. То, що ж вони на той час поробляли? Адже, ті 15 тисяч кінних запорожців були в силах, як не вирубати впінь усі 40 тисяч піших московських грабіжників, то принаймні розігнати.

Бо ж отой Пєтр I військовим генієм ніяк не був, як би там не розливався солов’єм Пушкін із його «лєгкостью в мислях нєобикновєнной». Поґотів не був ним і колишній крадій з московського базару, а нині «свєтлєйшій князь» – Сашка Мєншіков.

Уявімо собі на мить неможливе, не до уяви: що от весь український нарід одночасно повстав, – куди би поділася ота армія дрібного базарного крадійка Мєншікова, новоявленого московського військового генія? – та тут і жодного шведа не було би потрібно. Але…

Не повірили добрі українські люди шведському королеві, не повірили гетьману Мазепі, – повірили брехні завідомих покидьків, «непримиримих ворогів усіх народів світу». Що ж, все й отримали, на що розраховували.

Отже… що тут сказати? – виходу, як бачимо, – не було. Бо, з трьох сусідніх країн, – одна панська, друга басурманська. Та лише третя, хоч і з найгірших у світі, та зате своя, православна, єдиновірна.

А проста думка про те, щоб спираючись на допомогу далеких шведів, що так вчасно прийшли – ніби з неба упали, – відбитись і від нахабних єдиновірців та зажити окремо, у своїй хаті своєю правдою, – так і не влізла у козацькі голови; мабуть, що за своїми масштабами.

* * *

І – наостаннє. Якою ж це ницою худобою треба було бути, щоби не помститися за Батурин?! – за вирізане впінь кацапами населення міста? От цього, напевно, не припустилися би наші предки: ні кимеріяни, ні скити; ні ґоти, ні гуни. Бо всі вони вірили непорушно у велику (як не головну) істину світу – помста є єдиною матір’ю справедливості.

Деякі підстави для ліпшого розуміння ситуації дають нам ті зміни, що зайшли з часів Хмельницького та Виговського. То були свої гетьмани, прийняті народом, та – як такі, – схвалювані або критиковані ним. Мазепа двадцять років пробув московським управителем України, бо для царя Пєтра він був гетьман України, перепрошую – Малоросії, а для народу – звичайним намісником царя; та таким, мабуть, і полишився в очах народу. На відміну від попередників, він ніколи не відзначався військовими перемогами, ба – навіть знаючи цю свою слабкість – свідомо уникав особистої участі у якихось там військових підприємствах. Своєю людиною, зате, був у старшині, яку сподобився іще більше відокремити від народу, виособив іще більше. Та до того ще постійно пнувся прикартати або знищити Січ, в якій, як і його московські покровителі, – вбачав «гніздо бунтів». Та, не яких-небудь, а найгірших – які могли йому пошкодити в очах царя.

А, як воно було так, то за будь-яких умов, навіть опинившись по один бік, – не знайшов би й порозуміння з Костем Гордієнком, переконаним антимосковитом.

Отже, і його раптова (хоч як підготована заздалегідь) задекларованість (бо, шкода, не було нічого більше) на боці Карла XII, – нічого не змінила у відношенні до народу, з тієї простої причини, що вже пригадувалася, що не був він у очах останнього українським гетьманом. Від служби московському цареві – перебіг на службу так само чужому королеві шведському; так повинні були міркувати сучасники тих подій: особиста справа самого Івана Мазепи. Таке саме ставлення мало бути, ймовірно, й до отієї старшини, що спочатку задекларувалася на боці Мазепи, а потім так само розпласталася на брюсі перед царем: «Прості, батюшко, нє туда побєжалі!»

З цього боку можна було би сказати, що і дріб’язкове приниження «ізмєнніка царю» великоросійським патріотом Н. Костомаровим, і скорботний епос Гната Хоткевича «Іван Мазепа», – є де в чому однаково далекі від подій часу.

Не був той Іван Мазепа такою вже видатною постаттю історії, та мало на неї подіяв (хоч – міг би). А те, що врятував свою посмертну репутацію, покинувши московського покидька, хвала його честі та совісті. Не більше.

А все це й дозволяє думати, що поринання до московського болота, де приречене гинути все добре й прогресивне: труд, працьовитість, уміння, думка та розум, – значною мірою відбулося для України раніше: епоха Мазепи вже нічого не вирішувала. Принаймні, за умов перемоги російського недоумка під Полтавою…

Тікаючи за Дніпро – до Туреччини, кілька тисяч шведів зі своїм королем і козаків зі своїм гетьманом Мазепою, залишили далеко позаду своїх переслідувачів, російських пішаків. Для тих степ був завжди не до подолання, – де взяти їжі? – де взяти води? А цим була їжа для коней, була вода, та була навкруги й різна степова дичина, на яку мерщій навчилися полювати й шведи. Хоча відомий нам Костомаров не зміг оминути і з цієї нагоди продемонструвати свою дурість, твердячи, ніби:

Козаки, звичні до татарських звичаїв, різали коней, що відставали та нездатні були на подальший шлях, сушили на сонці м’ясо або клали під сідло, аби воно там пом’якшало та зігрілося.

(Н. И. Костомаров, Мазепа, Москва, 1992, с. 314)

Це ж оте їх «м’ясо під сідлом» від Амміана Марцелліна, приписуване гунам, а середньовічними істориками приписуване монголам. Дурні байки, якими так дивувалися монголи, коли про них довідались. Не оминемо й ми нагоди для спостереження, що в російській історії подібні дурні байки є найтривкішими.

Російська кінна погоня, на чолі з якимись там Волконскім та Кропотовим, відряджена царем на ловитву Мазепи з Карлом – хутко заблукала в степу, та з великими труднощами не пропала, якось-такось унісши ноги; зрозуміло, без жодних виників.

А збіги, тим часом, підкріпившись та відпочивши у турецькому Очакові, – дісталися турецьких же Бендер; де й заснувалися з 12 серпня 1709, покінчивши свою степову одісею. А тим часом цар московський, що нахабнів так само хутко, як і впадав до панічного страху, – вимагав у Туреччини, ні більше, ні менше, як видачі йому всіх збіглих. Московський посол Пєтр Толстой, збивався з ніг, сипав хабарами та пропонував великому муфтію 300 тисяч талерів за голову Мазепи, але… Дикі турки мали зовсім інші поняття про гостинність, ніж нещодавна «уцивілізовані» царем московити, та лише сміялися з домагань московського недоумка.

Наприкінці вересня помер гетьман Мазепа, що давно хворів, та був урочисто похований в Яссах; гроб особисто супроводжував шведський король. Поховання було понад пишне та урочисте. Так покінчив свої дні гетьман Іван Мазепа, нічого не досягши, але порядною людиною – позбавлений будь-чого спільного з Московією або її царем.

Наступного року гетьманом на екзилі на його місце був обраний писар Пилип Орлик, друга особа по гетьманові. З ним конкурували були небіж гетьмана, молодий Войнаровський та полковник Горленко, переміг Орлик. Вибори цього разу відрізнялись не тільки невеликою кількістю учасників, але й певною новацією, небаченою у світі. Натомість минулих та досить невизначених за змістом присяг, цього разу фігурувала (перша у світі!) Конституція, угода поміж гетьманом та його виборцями: «Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорізького».

Цей документ полишився одиноким та не міг діяти в окупованій агресором Україні, але мав величезне історичне значення, хоча би як теоретичний приклад і зразок першої у світі Конституції. Другою за нею була польська, яку так само не допустили до життя московські окупанти. Третьою, що таки увійшла до життя, – стала американська.

Пилип Орлик закріпив союз зі Швецією та спричинився й до того, що Туреччина виповіла війну Московщині та захопила до полону на Пруті російську армію вкупі з її недолугим царем.

9. Батурин

У нашому XX ст., рясному на звірства та злочинства (без покарання!), як жодне попереднє, обійшли весь світ назви Лідіце або Хатинь, знищені німцями населені пункти, разом із їх людьми; або, так само – в’єтнамське селище Сонгмі. Десятки, сотні безвинно загиблих людей. Але, все це – сута дрібнота в порівнянні до Батурина.

Перехід Мазепи на бік Карла XII у жовтні 1708, – викликав негайну реакцію у московському таборі: треба було, будь там що, а покарати; як не самого гетьмана, так його столицю. Такою вже вона була, психологія отих рабовласницьких бестій. Туди й посунув зі своїми поплічниками холоп ватажка московських злочинців, – князь Мєншіков, аби випередити шведів – «упрєдіть нєпріятєля».

Однак, під стінами добре укріпленого міста, якого обороняла добра залога, Мєншікову прийшлося зупинитись. Кількаразові лобові атаки дозволили тільки заповнити московськими трупами рови круг міста. З відчутними втратами окупанти відступили від міста на північ, за Сейм. Чи то для перегрупування та підсумування втрат, чи то для повного відступу.

Але, Москва не була би Москвою, якби будувала свої перемоги на розумі або доблесті, а не на чийомусь зрадництві.

А в Україні могло не вистачити політиків, чи героїв, кого завгодно, та тільки не зрадників; на брак саме них, вона, здається, ніколи не терпіла, іще від ґотських часів. От такий собі прилуцький полковник Іван Ніс, нишком і вислав до Мєншікова свого попихача, а той і намовив його повернутись вранці, бо знає дірку, через яку можна непомітно потрапити до міста. Для московитів то була справжня знахідка; бо, одна справа лізти на стіни, ризикуючи власною шкурою, а зовсім інша, то різати горла сплячим, безборонним, майже нічим не ризикуючи; саме те, що треба. Як у них кажуть: «По Сєнькє і шапка…»

Але, що там робили московити над своїми єдиновірцями – ми описувати не будемо – надамо слово іншим; спочатку – вже знайомому нам простодухому авторові:

…коли Сердюки з нагоди вчорашньої їхньої вікторії повпивалися й були в глибокому сні, напав він з усім військом на сонних і на тих, що причунювались, без оборони рубав їх і колов без жодного милосердя, а значніших із них одного за одним перев’язав.

(Історія русів, Київ, 1991, с. 262)

Але, що ж там було далі, коли оборонці міста були зрадницьки вирізані (або перев’язані)? – вивісив над містом російський прапор та призначив військового коменданта міста? Та ні, погано ви про них думаєте… Продовжимо наше ознайомлення:

Позбувшися Сердюків, Меншиков ударив на міщан беззбройних, що були в своїх домах і зовсім у задумах Мазепи участі не брали, вибив їх усіх до ноги, не милуючи ні статі, ні віку, ні самих молочних немовлят. Після того пішло грабування міста військами, а їхні начальники та кати тим часом карали перев’язаних Сердюцьких старшин та цивільних урядників. Звичайна кара для них була живцем четвертувати, колесувати й на палю вбивати, а далі вигадано нові види тортур, що саму уяву жахали. Та й чи дивна подібна жорстокість у такій людині, як Меншиков?

(теж там, с. 262)

Бо, й дійсно – хіба то була людина? Мабуть на цьому й полягала свого часу найбільша помилка так званого класичного гуманізму: вважати все, що ходить на двох ногах та здатне розмовляти, – людиною. Наш автор продовжує:

Трагедію свою Батуринську завершив він огнем і розтопленою сіркою: усе місто і всі публичні його будівлі, себто церкви та урядові будинки з їх архівами, арсенали і магазини з запасами, з усіх кінців запалено і обернено на попелище. Тіла побитих Християн та немовлят кинуто на вулицях і поза містом «і небі погребай їх!». Меншиков, поспішаючи з відступом і бувши чужий людяності, полишив їх на поталу птицям небесним і звірам земним, а сам, обтяжений незліченими коштовностями та скарбами, міськими й національними і забравши з арсеналу 315 гармат, одійшов від міста і, переходячи околиці міста палив і руйнував усе, що траплялося йому на дорозі, обертаючи житла народні на пустелю.

(теж там, с. 262)

Зупинимося знову, для деяких коментарів. Звернімо увагу на оті «урядові будинки з їх архівами», – вельми характерну заувагу. Справа в тому, що московський геноцид не обмежувався, як бачимо – ще тоді, – винищенням самих неросійських народів (а, в першу чергу, численнішого з них – українського), але й викреслював ці народи з історії. Так і бачимо, що київська історія України була украдена, аби продовжити свою, московську історію, – в минуле. А післякиївська повинна була нищитись; що й спостерігаємо.

Друге зауваження буде стосуватися того, що все це приписується Меншікову; цілком слушно, але… Не він, особисто, різав кожне немовля, він несе лише загальну відповідальність за все. А виконував все це, вирізував тисячі людей – головний злочинець світової історії – добрий та православний нарід московський.

Але, продовжимо нашу подорож нескінченною дорогою московських злочинів проти людства.

Така сама доля спіткала більшу частину Малоросії. Загони війська Царського, роз’їжджаючи по ній, палили й грабували геть усі оселі без винятку і правом війни, майже нечуваним. Малоросія довго ще куріла після полум’я, що її пожирало. Народ, зазнавши лиха безодню неглибну, на щастя (відзначено мною О. Б.), приписував гірку недолю свою самим Шведам, ненависним йому за тії середи та п’ятниці, коли вони їли куплені у сього ж народу молоко і м’ясо.

(теж там, с. 262–263)

Оте його бідолашне «на щастя» – з головою видає автора, та коли його десь там у передмові малюють мало не українським патріотом – сміх бере. Він – добра промосковська людина, та тим ліпше для нас. Бо, в такому разі та в такій якості, він радше буде применшувати оті московські геноцидні «подвиги», ніж їх перебільшувати. Ну, а ті шведи… хіба то взагалі люди? – то ж дикі бестії. Бо, хоч жінок із немовлятами й не ріжуть, але… тільки подумати: нахабно жеруть м’ясо по середах та п’ятницях, запиваючи молоком; та ще й, це ж треба: купленим у православного народу! – істі нелюди…

Але, попри те, що Москва відстоювала, без сумнівів, – праву справу, бовкливість російських істориків щодо подробиць цього відстоювання (у дусі описаних вище), – з часом заникає на очах.

Наступний патріот, Н. И. Костомаров, відбовкується всього двома реченнями:

Тоді Батурин був спалений. Жителі, від мала до велика були піддані поголовному знищенню, виключаючи начальників, котрих полишили для казні.

Та, ще:

Загальні свідоцтва одноголосно твердять, що жителі Батурина були понищені у найбільш варварський спосіб.

(Н. И. Костомаров, Мазепа, Москва, 1992, с. 252)

Тактовний та сором’язливий В. О. Ключевскій взагалі обходить питання Батурина: нема в індексі до т. 4 «Сочинений», – такої географічної назви, як «Батурин»; нема, як нема.

«Иллюстрірованная Исторія СССР» – якогось там Мазепи, й взагалі не знає, а значить – не знає й Батурина (Москва, 1974, с. 73). Пригадана, всього й тільки, – Полтавська перемога 1709, а більше… більше нічого не було! – хіба ви щось чули? От так треба писати історію кримінальної держави всесвітніх злочинців.

Цілком сучасні історики, хоч і безумовно, іще совєцької формації, вирішують це питання дипломатично, пишучи лише про те, що:

Росіяни випередили шведів – фортеця була зруйнована, запаси вивезені, а все інше було предане вогню.

(И. А. Заичкин, И. Н. Почкаев, Русская история, Москва, 1992, с.603)

Тут, бачите – «фортеця була зруйнована», всього й тільки. А, що при фортеці було ще ціле місто, де жили пара десятків тисяч людей, яких було вирізано до ноги, – навіть не згадується. От, як треба зачищувати кримінальну історію злочинців, щоб із неї мати все, як годиться; як у людей.

А трохи далі, піднімаючи до небес гідності та якості «князя» Меншікова, пєтровського пройдисвіта без роду-племені, ця двійка прохоплюється, зокрема, й такою тирадою, помилуйтеся:

Після зради Мазепи в останніх числах жовтня 1708 р. Пєтр, не сподіваючись на успіх, доручив Даніличу (так у тексті, О. Б.) здійснити спробу заволодіти Батурином, де були зібрані величезні запаси провізії, пороху та артилерії та куди вже поспішали шведи з Мазепою. Мєншіков у найкращий спосіб виконав доручення государя. Він випередив шведів, штурмом узяв Батурин, захопив усі запаси, а все інше спалив.

(теж там, с. 666)

Отже, недарма ця сторінка позначається «антихристовим числом» – 666. Бачите – «штурмом взял Батурін»! – ай, що за молодець, це ж треба! Перед ними всі, абсолютно всі згідно писали, що Батурин упав унаслідок зрадництва, а вони – ба, – відкриття зробили: «штурмом взял».

Вже з цього кожен може побачити, чого вона є варта, російська історія кінця XX ст. Що ж, не забудемо, брехня – це теж своєрідний різновид агресії; того єдиного, що їм так добре знайоме.

До речі, останнє з наведених посилань займане з розділу під назвою – «О «птенцах гнезда Петрова»». Це вже від того, їхнього класика з його «лєгкостью в мислях нєобикновєнной», із його ентузіастичної «Полтави»:

За ним вослед неслись толпой В пременах жребия земного, Сии птенцы гнезда Петрова – В трудах державства и войны.

Тут ми переконуємося, що поет не ліпший від оспівуваних ним. Бо, погодьтеся, – «вослєд нєслісь толпой» – позначення вельми неадекватне для наступу під Полтавою. А до того, у нас кожна селянська дитина знає, що оті «птєнци», чиї б вони не були, – тільки їдять та серуть до гнізда; та чимало насеруть, поки зможуть хоч трохи злетіти… Але там, у них, – зійде, що завгодно; такі вже люди (?), що тут поробиш.

На закінчення звернімося до питання менш принципового, радше другорядного. У передмові до «Історії русів» не одного разу звертається увага на ненадійність приписування авторства цієї книги Григорієві Кониському, архиєпископові Білоруському, та… перелічуються інші можливі автори. Серед них, зокрема, Александр Безбородько, що був якийсь час навіть канцлером імперії; але й це не задовольняє видавців, та вони добираються аж до такого собі Архипа Худорби, з козацької старшини, сучасника отих, попередніх.

Думається, що по-перше, саме це питання не є таке вже важливе, а по-друге…. Для більш-менш свіжої людини є доволі очевидним, що від стилю та підходу книги – за версту відганяє попівством. Бо, зверніть увагу, що навряд чи звичайна людина, хоча би й православна, так носилася би з отими молоком і м’ясом по середах та п’ятницях, що їли шведи на очах у православних, ображаючи їх глибокі релігійні почуття. Чи так вже це було для них важливо? – поґотів, знайомих зі звичаями католиків та реформатів. А цей мотив ми зустрічаємо аж у двох місцях; є й інші подібні приклади.

Що не мали на той відповідальний час великого розуму українські люди, то помітно з усього, але – чи аж до такого ступеню?

Схоже по всьому, що книга написана саме попом, а таких, серед евентуальних авторів «Історії русів», – крім Кониського, більше немає.

* * *

До цього всього нагадаємо ще раз: безвинно знищені у Батурині і околицях десятки тисяч мирних людей, – ніколи й ніким помщені не були.

10. Турецька авантюра Пєтра I

Цей уже вляпався був свого часу в авантюру під Нарвою, з-під якої довелося терміново уносити ноги, переодягшись жебраком. Але, то було ще десять років тому.

Від нечеканої перемоги під Полтавою, чи не першої та останньої в житті, у московського царька, як у них кажуть, – «в зобу диханьє спєрло», та… Поґотів були й місцевого значення перемоги, впродовж 1710 вдалося окупувати Прибалтику та Карелію. Першу – частково, другу – мало не повністю. З рештком Прибалтики – Курляндією, справи йшли теж, понад добре. За Фрідріха, герцога Курляндського пощастило видати Анну Іоановичу, дочку Івана V, брата від Мілославской. Їх обох було запрошено до Петербургу на зустріч Нового (1711) року, та вони й прибули. Тільки от, коли від’їхали додому, герцог раптом захворів та помер. А це віддавало Курляндію в руки дружини, тобто – Пєтра I. А отруєння, то було таке щось, чим у Москві ніколи не гребували. Пригадайте хоча би смерть вибавителя від самозванця, князя М. Скопіна-Шуйского. Отже, було від чого остаточно закрутитися кволій монаршій голові.

Справи на півдні, однак, складалися чи не в протилежному напрямі.

Царський посол в Істанбулі – Пєтр Толстой, мало вузлом не зав’язувався, підпираючи хабарами нахабні вимоги Пєтра I, – видати йому негайно, не тільки Мазепу та Орлика з їх козаками, але й самого шведського короля Карла XII (ні більше, ні менше). Але султана великої держави це зарозуміле нахабство тільки дратувало, а проти Толстого діяли шведський посол М. Нойґебауер та польський генерал Станіслав Понятовський, людина досить впливова.

Тим часом, Карл, що з Очакова перебрався до більш людних Бендер, – розвинув бурхливу діяльність по створенню антиросійського союзу. Він установив прямий зв’язок із султаном через Понятовського та довів йому зрадництво підкупленого Толстим везіра Алі-паші. Султан замінив його на іншого, але й того скомпрометував Толстой, та в кінці став везіром Мохамед-паша, затятий ворог Росії.

А російський цар, якому остаточно «в зобу диханьє спєрло», – вимагав негайного вигнання Карла XII з Туреччини, розраховуючи убити його дорогою до Швеції за допомогою когось із численних російських агентів. Та ще по дурості своїй надав вимозі вигляд ультиматуму, погрожуючи в разі відмови війною, лякав. Та – не налякав, бо для Туреччини війна ніколи не була чимось незвичним, радше нормальним станом держави. В Істанбулі мерщій інтернували Толстого до в’язниці та стали готуватись до війни навесні 1711: війна – так війна!

Тому імператор, не отямившись від новорічних свят та радощів з приводу вдалої операції з герцогом Курляндським, – вимушений був відбути на південь. Дня 8 березня 1711 в Успенскому соборі Кремля було урочисто проголошено стан війни з Туреччиною та був освячений її прапор: посередині хрест, оточений написом – «Сім знаком победіші»; а зверху, наголовком – «Во імя Ісуса Хріста і хрістіанства». Отже, московский «самодєржєц» зібрався, ніби, у цілий хрестовий похід на «нєвєрних»; що ж, подивимось.

Збирався він у цей похід не один, а навіть із новою «государинєй». Тут прийдеться дещо пояснити.

Справа в тому, що його відома коханка, Анхен Монс із Німецької слободи, – з часом знахабніла. Вона дійшла того, що не тільки побирала хабарі за «ходатайства пєрєд государєм», тобто – за втручання до державних справ, але й завела собі власного коханця, пруського посла; саме настав час її виганяти. Але, всі розуміють, що таке місце порожнім гуляти не може. Тим часом, перший царський приятель, Сашка Мєншіков, підібрав собі якусь молоду бабу в Інфлянтах, з якою жив, як із коханкою. Офіційно то була, ніби, шведська маркетанка литовського походження – така собі Марта Скавроньська. Втім, її портрети доносять нам обличчя зовсім не литовськи засмаглої та чорнявої жінки, з характерною гладкістю та явною схильністю до подальшого погладшання (яке з часом і відбулось). Одне слово, радше звичайної циганки. Мєншіков не хотів переуступати її цареві, мріючи заповнити вакансію власною сестрою Варварою, але… з царем не сперечаються. Останньому вона настільки сподобалась, що він незабаром звелів, 18 березня 1711, – урочисто оголосити її «правдівой ґосударинєй російской», під іменем Єкатєріни Алєксєєвни; що, можливо, так само відповідало правді, як і ота Марта Скавроньська. От з нею, новою «ґосударинєй», цар і відправляється у хрестовий похід на турків. Цар із самого початку поспішав за новими «вікторіямі», аби будь-що, але «упрєдіть враґа». Зігнавши з Інфлянт 22 полки під Шєрємєтьєвим та додавши 10 [полків] драгунів під Міхаілом Голіциним, – цар вирушив на кордони Молдови. Брат Міхаіла, Дімітрій, що сидів воєводою у Києві, – мав доглядати за можливими пересуваннями запорожців. Поспіхом розпочатий похід відразу пішов недобре, царя придавила його постійна хвороба – падучка, та він почувався надто зле. З-за цього прийшлося затриматись уже у Вязьмє, потім – ще й у Луцьку. Лише 2 червня цар зумів у Ярославі зустрітися з Авґустом II, який повинен був із об’єднаними силами стерегти шведів, яких досі страхався цар, та які могли через Польщу знову заатакувати Росію. Авґуст погодився, але як звичайно – за добрий хабар у 100 000 карбованців, на який йому й виписане було фінансове зобов’язання. Шукано було союзників проти нової турецької навали й на півдні, але… В Ердейському банаті чи Угорщині ніколи не симпатизували Росії; господар Валахії, Константін Бринковяну, – не прагнув бачити у себе росіян, а господар Молдови, Думітру Кантемір, – погодився; однак, про себе вирішив не надто усилюватись, а радше почекати, хто почне брати верх, а вже тоді…

* * *

Цар мріяв, як завжди, «упрєдіть нєпріятєля» – раніше турків переправившись за Дунай, але це відразу пішло на марне, – не був він Карлом XII… Просувалися повільно, справи йшли зле, населення укривалося по лісах, давала знати про себе нестача продовольства, брак води, а турки… що ж, турки. Вони давно були по цей бік Дунаю. Вирушивши до молдавського кордону десь 1 червня, армія посувалась понад повільно та дісталася Дністра тільки за півмісяця, а в Ясах опинилась тільки 4 липня. Шукаючи продовольства вирішили були дістатися Браїли і Галаці, де – правдоподібно, могли бути турецькі продовольчі склади. Та й посувалися собі на південь вздовж Пруту, незважаючи на відомості, що війська хана відрізали їм зворотню дорогу. Російська армія, яка нараховувала всього 40 тисяч, за Прутом зустрілася з турецькою, яка за численністю перевищувала її мало не в п’ятеро. Приходилося відступати назад, до Пруту. Але, дійшовши його, цар переконався, що й переправа неможлива, – турки були й на другому березі: мішок. Єдиною втіхою було те, що корпус генерала Рьонне, хоч і удвічі менший, зумів не зустрітися з турками та зайняти Браїлу.

Цар, опинившись з усією армією та «ґосударинєю» у турецькому полоні, потрапив до такої самої панічної нестями, як тоді під Нарвою, ладний був кинути все напризволяще, збігти світ за очі, куди завгодно, але… з усіх боків були турки. Він наполягав на негайній капітуляції та заради миру був згодний на все: віддати туркам усі чорноморські порти та фортеці, віддати шведам Прибалтику, погоджувався на повернення Лещинського королем Польщі; зберігти б тільки укоханий Пєтєрбурґ. Наближені заспокоюють його, що не все так погано; умовляють, що треба торгуватись. Турецького везіра благають, молять, щоб він прийняв російських параламентерів, розпочав із ними мирні переговори. Нарешті, коли йому пообіцяли доброго хабара, – він милостиво погодився прийняти царське посольство на чолі з боярином Шафіровим (отим, із колишніх жидів Шапіро).

Посольство дещо виторгувало відносно Прибалтики, до якої туркам було мало діла, але щодо ближчого – не так і багато.

Новим миром із Турцією від 23 липня 1711 Росія зобов’язувала себе віддати туркам Азов та понищити всі інші чорноморські укріплення, аж до Таганрогу включно. Росіяни за цим документом позбавлялися права втручатися, як до справ Лехістану (Польщі), так і до справ козацьких. Повинен бути забезпечений гарантований поворот Карла XII додому, яким би шляхом він не скористався; без жодних замахів та навіть штучних перепон.

Російські джерела, не в стані укрити самий факт турецького полону, приписують все дипломатичному мистецтву боярина Шафірова, але здебільшого промовчують, що домовитись вдалося, насамперед, за добрий хабар.

Він складав, так пишуть історики: командуючому везірові – 150 тисяч карбованців золотом, його заступникові – 60 тисяч та командуючим чаушами і яничарами, – по 10 тисяч кожному. На це пішли, кажуть, не тільки всі наявні гроші армії, але й прийшлося обідрати до останнього грама золота й новоспечену «ґосудариню», разом із її бабством.

Щодо чорноморського узбережжя, то угоду було виконано повністю, що ж до невтручання… Якби ж Росія змогла колись не втручатися до чиїхось чужих справ! От це – ніколи не було їй по силах.

Але, виникає неодмінне запитання. Від Полтави минуло два роки та не всі козаки були знищені під нею або потім. Був час знову зібратися з силами, був живий новий гетьман, Пилип Орлик, був живий і старий – Кость Гордієнко. Так, де ж вони всі на той час були? Чи так уже неможливо було знищити московську армію разом із царем, яка, знеможена та деморалізована, – збігала з полону додому?

Так, іще раз – де ж вони всі були, оті доблесні українські козаки? – де ошивалися, коли потрібно було воювати?

Значить – іще одна втрачена вірна нагода відвоювати незалежність? – шукати винних на стороні, – знову, не будемо.

Та, чи бува дві таких нагоди, змарновані впродовж двох же років, – не забагато? – навіть для найбільш недолугих?

Турецький султан, довідавшись про стратегічні та тактичні деталі кампанії на Пруті, а особливо – про царський хабар, безжально стратив хабарників, але було пізно. В Туреччині звичайно крізь пальці дивились на хабарі, але – тільки не там, де це стосувалося державних справ.

На кінець не відмовимо собі в деякій приємності – уточнити деякі важливі для Війська Запорізького пункти Прутського миру. Підтверджений 1712 Константинопольським трактатом, він зобов’язував Росію знести всі укріплення вздовж Самари та Орелі, та зруйнувати навіть Кодацьку фортецю. Це на десятки років вивело фактично їх з-під Московського суверенітету, хоч би й формального. Щодо турків та Криму, то межі їх влади не простиралися далеко від Перекопу або турецьких фортець на узбережжі моря. Не згадуючи про те, що й ставились вони до козаків значно ліпше, ніж Москва.

Доповнення 1 Князь Дмитро Вишневецький

Польський князь Дмитро Вишневецький з околиць Кременця, був польським осадником що володів численними маєтностями. Року 1550 він призначається королем Жиґмонтом Авґустом, останнім із Яґєллонів, – старостою Канівським та Черкаським. Але, вже 1553 свариться з королем за якусь, ніби недодану йому дрібницю, кидає все та ображений залишає Польщу. Переходить, ні більше ні менше, як на службу турецькому султанові. На той час – найзлішому ворогові його батьківщини. Але, безхарактерний Жиґмонт Авґуст чимось улещує збіга та повертає назад до Польщі, на те саме місце. Однак, Вишневецький не може усидіти на місці та 1556 запалюється ідеєю – перемогти ногайців, що кочують берегом Чорного моря, на схід від Дніпра та на південь від Конки; обидві річки є одночасно її кордонами, як це звичайно буває в степу. Як пише Д. Яворницький: «Душа його жадала воєнної слави і ратних битв».

Заснувавшись на Хортиці та злигавшись із якимись «донскімі казакамі» та російськими емісарами, він із трьома (!) сотнями своїх черкаських козаків іде на південь та там ніби воює турків під обома Керменами та Очаковим.

А потім, невідомо чому (а радше тому, що зазнав поразки), відступає на Хортицю та будує там «город», який і вважається московськими істориками початком Запорізької Січі.

Та… незабаром відходить від короля та перекидається до Москви. Року 1557 він пише Івану Грозному рапорт, що – мовляв, на Хортицю приходив Кримський хан Девлет-Гірей та бився з ним рівно 24 дні. А відбивши хана, що ніби пішов від нього з «великим соромом», – він приєднав собі багацько «кримських кочовищ». Пізніше, того ж року, прохає царя прийняти його до московського підданства; що й відбувається. Зауважимо, що про похід Девлет-Гірея нема свідчень у жодних історичних джерелах. А поки він, уже прийнятий до московського підданства, прохає дозволу на новий похід та готується до нього, – на Хортицю й насправді з’являється Девлет-Гірей з татарами та облягає Вишневецького із його «запорожцями».

Це вже – не брехня цареві про оті «24 дні», та наш хоробрий воїн, покинувши свій «город» напризволяще, – збігає до покинутих ним Черкас та Каніва. Але там уже дещо отямлюється, пригадуючи, що тут йому, власне, нема чого робити, адже він уже повноправний московський підданий. Та й збігає туди, де є природнє місце всім аферистам світу – до рідної Москви. Це сталося вже 1558.

З Москви він у жовтні 1558, з якимось іншим пройдисвітом, мурзою (!) Канкликом Конуковим, власним братом та стрільцями спливає до Астрахані, а звідти подається до черкесів у Кабарду. Як пише Д. Яворницький: «Тут йому було наказано збирати рать і йти повз Азов та Дніпро, на Дніпрі стояти й спостерігати за кримським ханом «скільки Бог поможе». Полазивши біля Перекопу та нічогісінько там не вшкуравши, він повертається до своїх москалів, яких полишив на Хортиці стерегти «ґород», бо кримський хан на той час подався за Перекоп.

Далі гріх буде не процитувати самого Д. Яворницького, дослівно:

Довідавшись про відхід хана за Перекоп, цар Іван Грозний відрядив до Вишневецького посла з жалуванням і через нього ж наказав князеві залишити на Дніпрі Ширяя Кобякова, дяка Ржевського й Андрія Щепотьєва з небагатьма боярськими дітьми, стрільцями й казаками Данила Чулкова і Юрія Булгакова, а самому їхати до Москви. Князь скорився волі царя; але за два роки знову опинився на Дніпрі поблизу острова Хортиця, звідки зв’язавшися з польським королем, удруге перейшов до нього на службу; з його від’їздом та наступною вельми трагічною смертю історія Хортицької Січі надовго припинилася.

(Д. Яворницький, Історія запорізьких козаків, Львів, 1990, с. 63)

Зауважимо, на самому початку, що пов’язувати Запорізьку Січ, яка відіграла таку важливу ролю в історії, з тимчасовими пригодами якогось волоцюжного шахрая: принаймні неісторично; як не конче глупо. На таке щось здатна лише вона, російська історія, яка жодним лайном не гребує.

Що ж до закономірного кінця, то тут справа була в тому, що поміж Туреччиною та Польщею існувало тоді ще три буферних, як тепер кажуть, номінально самостійних, але ангажованих на боці Туреччини держави. Ними були Ердейський банат (він же Семиграддя або Трансильванія) та два «господарства»: Молдавське зі столицею в Яссах, та Валахське (Мунтенія), зі столицею в Букурешті. От, на той час у Молдовському й звільнився стіл господаря, та Вишневецькому й схотілося випробувати свої сили. Та, дарма; тільки й того, що потрапив до турецького полону, який і поклав край його честолюбству.

Під «вельми трагічною смертю» розуміється, напевно, що його врешті посадив на палю, яка на цього пройдисвіта давно очікувала, – сам султан турецький. Що ж, як бачимо, із тих трьох, що мали за неповні десять років цього суб’єкта своїм підданим, – найбільше принциповості та моралі явив нам саме султан турецький.

Однак, приділимо дещо уваги відносинам московського царя та кримського хана. Вони зовсім не були такими вже категорично непримиренними, як це нам розписує російська історія; особливо ж – в часи Івана IV. Бо, частково збереглася їх дипломатична переписка.

Російський історик теж не свідчить про такі вже непримиренні протиріччя, коли пише:

Одного разу цар надіслав ханові на дарунок красного кречета та двох полонених литвинів, королевських дворян.

(С. М. Соловьев, Истор. России с древн. врем., Москва, 1959, т. IV, с. 139)

«Царь» – це він же, Іван IV; а хан – безперечно кримський. Дещо протирічить цьому наступна опінія, що:

Кримське ханство являло собою величезну зграю розбійників, добре пристосовану для наїздів на Польщу, Литву та Московію. Ці наїзди були його головним життєвим промислом.

(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва, 1956, т. 2, с. 265)

Бо, в одному з літописів XV ст. літописець пригадує продаж 1500 російських полонених арабським купцям в Алтин Орду, – вятчанами на чолі з Дмітрієм Шемякою. Не відставав і цар Іван IV, та не без певного здивування зустрічаємо таке місце у переписці його з ханом. Він пише ханові, що:

Твої гонці купляли на Москві полон литовський і німецький; ми звеліли дати їм нашу грамоту до Путивля намісникові про пропуск цих полонених; але намісник затримав із них 17 людей полонених литовців та німців, та жінку, яка зве себе руською, тому що до пропускної грамоти ці 15 людей не записані. Гонці твої недобре зробили, що вели полон зайвий, грамоти нашої не узявши.

Дивуватись незгоді в числах – нема причин. По-перше, цар рахував на пальцях та з великим трудом управлявся в межах двох десятків. По-друге, схоже, й не просихав, а не просихаючи – і не такого напишеш. Для нас важливо, що ця торгівля, як свідчить лист, – мала систематичний характер.

Тому й Вишневецький міг цікавити Івана IV не стільки, як черговий приборкувач кримського хана, а радше як спритний торговий посередник. Не дарма ж відрядив туди й свого дяка.

А тому й дозволимо собі ще раз підкреслити, що не з Дмитра Вишневецького починалась Велика Січ Запорізька. Вона була значно, значно старішою. Що ж до «нащадка Гедіміна», то… ви ж самі бачили, з ким ми маємо справу, чи не так?

Та, чи можливо, врешті, щоб саме ця людина закріпилася в народній пам’яті саме як Байда – леґендарний засновник Січі? – навряд…

* * *

Однак, наостанку повернемося до передостаннього посилання, де автор пнеться переконати нас, ніби кримське ханство «являло собою величезну зграю розбійників», для яких «наїзди були головним життєвим промислом». Ні сіяли, ні жали, – уявляєте? – тільки з наїздів і жили. Так і бачиться картина: татарченя канючить до матері, – «Мам’, дай хлібця, їсточки хоц’я!» А вона йому: «Почекай хоч тиждень, батько ж з наїзду не повернулись…» У дусі отієї їх, від Маркса з Енгельсом «воєнной демократіі», – не жнуть не сіють, тільки цивілізованих (мається на увазі – рабовласників) грабують. Чи не проходили, бува такого, хоч раз у житті? Так от – доповідаємо: і сіяли, і жали. Бо Крим на той час годував чи то п’ять, чи то більше мільйонів людей. За рахунок працелюбства та високого уміння працювати; з-за кордону не ввозив. А писати таке щось, то треба бути не лише невігласом, а й недоумком; бо звідси недалеко до отієї «воєнной дємократії» отих двох марксистських придурків…

Доповнення 2 Самозванська афера

Правління Боріса Ґодунова (1598–1605) не можна було вважати за повністю легітимне, що й не оминуло уваги сучасників. Голод 1601–1602, з якого він та боярська верхівка ще й тягнули для себе користі, наганяючи ціни на хліб, – не збільшив його популярності. До того, й уся інша політика – була не найкращою. Як пишуть нам сучасні російські історики:

Щоб якось полегшити долю села, уряд Ґодунова 28 листопада 1601р. терміном на рік відновив селянський вихід у Юр’їв день. Щоправда, цьому різкому поворотові у політиці царя сприяв не тільки голод, що починався (його жахи були ще попереду), скільки страх Боріса перед соціальними потрясіннями.

(И. А. Заичкин, И. Н. Почкаев, Русская история, Москва, 1992, с. 382)

Ця аж так важлива пільга – один день на рік, за який раб міг змінити власника, – підноситься тут мало не як революція («рєзкій поворот»), хоч і він був відмінений вже 1603. От на такому політичному тлі й виникла ота самозванська афера єзуїтів.

Дімітрієм, що об’явився у Польщі звикли (та й зараз наче всі погодились) вважати збіглого дяка московського Чудова монастиря – Ґріґорія Отрєп’єва; добре. Але, й тут є свої підводні камені, виникають певні непорозуміння.

Так, ота – ніби передсмертна сповідь самозванця єзуїтові – існує й досі записана латиною передбачливим отцем. Однак, є дещо дивною за змістом. Бо сповідуваний досить ясно та правдоподібно викладає стан справ і окремі подробиці життя годуновського двору, але понад неправдоподібно та плутано історію власного спасіння; саме те, чому найлегше надати правдоподібність. Чи не могли би її для більшої правдоподібності – підправити отці-єзуїти? Певно, що могли би, але…

Отже, більш-менш ясної історії чудесного спасіння царевича в Уґлічі, з датами, іменами та місцями подій – просто не існує. А, чому ж так? – бо це – історія – справа відповідальна.

Король Зиґмунд III, якому представили чудесно спасеного Дімітрія, – відразу визнав його офіційно та поклав йому на особисте утримання пенсію в 40 000 злотих річно. Одночасно розпорядився набрати військо з добровольців на гроші Сандомєжського воєводства, та зібрати його десь поблизу Самбора, готувати до походу на Москву.

Потім, заздалегідь охрещений у католицтво самим папським нунцієм (тобто принаймні кардиналом) – він пише польською мовою власноруч листа до папи Клімента IV. А той визнає його та обіцяє свою всіляку допомогу.

Лист зберігається в архівах Ватикану, де ніколи й нічого не пропадає, та, як пишуть нам попередні автори:

Установлено:

автор листа володів вишуканим стилем і одночасно припускався грубих помилок;

автор листа був великоросом, який погано знав польську мову; російською писав вільно, почерк відрізнявся зграбністю та мав особливості, характерні для московських канцелярій.

Напрошується висновок: самозванець всього тільки переписав листа, складеного для нього єзуїтами, лист підтверджує тотожність Лжедмітрія та Грігорія Отрєп’єва, котрий, як відомо, мав красивий каліграфічний почерк.

(теж там, с. 389)

При цьому автори посилаються на аналіз С. Л. Пташицького та І. А. Бодуена де Куртене. Про першого – не чув, а другий вважається досить відомим російським лінґвістом. Але тут ми знову натрапляємо на щось незрозуміле та протирічливе. Не можна пропустити пункт перший, згідно якого автор володіє вишуканістю стилю (польської мови?) та одночасно припускається грубих помилок. За наступним висновком автор, мовляв, був великоросом та погано знався на польщізні. Все так. Великорос дійсно має незаперечне право не знати жодної мови крім «общєпонятного», отого їх «вєлікого і могучєго». Але, підкреслимо, що будь-яка людина, що оволоділа «вишуканим стилем» – не стане робити «грубих помилок». Це, так би мовити, очевидна абетка справи.

Більше ніж дивним є й висновок авторів. Бо, як самозванець усього тільки переписував лист єзуїтів, – то звідки тоді помилки? Як сталася помилка – можна переписати; раз, два, три рази, – скільки знадобиться. То, звідки ж оті помилки? – чи може не знайшлося грамотного польського єзуїта? А дяки, до речі, то й є саме переписувачі; які документи, складені будь-як, – переписували розбірливим почерком. Такий зміг би вірно скопіювати польський текст і не знаючи польської. Як треба – скопіював би й турецький.

Чи не найбільш дивним видається останній пункт, що російською писав вільно, та саме почерком того Отрєп’єва. Бо, звідки б же у польському листі до папи – побралася російська? – або почерк?

Це просто цікавий побіжний приклад того, як люди роблять (або переписують) висновки, не замислюючись над їх змістом. Але, повернемося до розвитку подій.

В Самборі самозванець підкоряє серце князівни Марини Мнішек та заручається з нею; шлюб відкладається до утвердження на московському престолі. А поки самозванець, сидячи у Польщі, щедро роздає російські володіння: дружині – Новгород і Псков з усіма «уєздамі і волостямі», тестеві Юрієві Мнішеку «жалуєт» князівства Сіверське та Смоленське.

А по цьому вирушає у звитяжний похід та 16 вересня 1604 перекрочує російський кордон. На березі Десни, в першому ж зіткненні, царські війська поносять доткливі втрати, та хоч самозванця покидає чимало поляків, які розраховували не на війну, а на тріумфальний похід, він не нітиться. Бо, до тих запорожців, що він уже має та 2-х тисяч «донскіх казаков», що прийшли без запрошення, власною охотою, – доєднується іще 4 тисячи запорожців.

Тим часом Ґодунов ставить головнокомандуючим князя Васілія Шуйского, а той збирає військо десь на 60–70 тисяч.; проти десь 15 тисяч у самозванця. Вони зустрічаються на північ від Сєвська, та самозванець уміло заатаковує, проявляючи – дивно, і хоробрість і знання військової справи, цілком нечекані від звичайного монастирського дяка; хоч і з яким каліграфічним почерком.

Самозванець практично знищує московську кінноту, але вирішує перевага в артилерії, якої у нього замало, та він вимушений відступити.

Але, напочатку 1605 наглою смертю помирає у віці 53 років цар Боріс, і становище змінюється докорінно: опір дослівно розпадається. Бо, як відомо, коли у Москві відсутній самодержець, – полишається не країна, а отара. Отже, 20 червня 1605, через два місяці по смерті Годунова, самозванець урочисто в’їжджає до Москви. Його зустрічають дзвонами з усіх дзвінниць. Самозванця – дивно, відразу визнає за царевича Дімітрія мати останнього, інокиня Марфа. На той час вона перебуває у цілком доброму здоров’ї. Чи вона чимось ризикувала, не визнавши його? – або чогось набула, зробивши вигляд, що то й є її син?

На московському престолі він став явищем небувалим, та його довго пам’ятали. Так прямо й пише про нього чи не солідніший з російських істориків:

На престолі московських государів він був небувалим явищем.

І – дещо далі:

…багато обдарований, зі спритним розумом, що легко вирішував у Боярській думі найважливіші питання, зі жвавим, навіть палким темпераментом, який в хвилини небезпеки доводив його хоробрість до завзятості, податний на захоплення, він був майстер мовити, посідав доволі різноманітні знання.

Він відразу показав себе діяльним управителем, сторонився жорстокості, сам вникав до всього, кожного дня бував у Боярській думі: сам навчав ратних людей.

(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва, 1957, т. 3, с. 33)

Все це було б аж як добре будь-де, у будь-якій європейській країні, та не лише, бодай навіть у Туреччині, – але тільки не в Росії. Де все це просто не могло мати жодного значення.

Зате, припускався й помилок – порушував звичаї, що вже було неприпустиме:

… не спав по обіді, не ходив у баню, з усіма поводився просто, привітно, не по-царському.

(теж там, с. 33)

До цього, шкода, додалися й інші істотні помилки. Самозванець не відправив додому своєчасно своїх пихатих та неробних шляхтичів, котрих слід би якнайскоріше замінити, знову ж, на православних, найліпше – на донських казаків. Бо ця шляхта не лише хрестилася на диявольський спосіб – зліва направо, але й постійно підграбовувала населення, наповнюючи за його рахунок власні бездонні кишені.

Коли ж через рік прибула наречена Марина, з нею прилізло й ще майже 4 тисячі нової неробної шляхти, це вже стало понад усяку міру. Одне слово, було припущено стільки помилок, тактичних та стратегічних, що аж дивно. Поґотів, з боку людини, ніби, місцевого походження. Дивують і його радники, уславлені своєю інтелігентністю та проникливістю отці-єзуїти; не так великого розуму, як видно, були й вони.

Не дрімав і Васілій Шуйскій, котрого слід було повісити негайно, разом із чадами та домочадцями, та якого нерозсудливо помилував самозванець.

Саме він і скористався приїздом Марини для змови. Пушкін у своєму «Борісє Ґодуновє», як це йому властиве, облагороджує цього суб’єкта: «лукавий царєдворєц», «уклончівий, но смєлий і лукавий»… Але то був типовий для свого середовища шахрай та пройдисвіт, хитрий та підступний; і позбавлений будь-якої моралі, бодай – розбійницької. Та, не полінуємося повторити ще раз: ґрунтовною помилкою самозванця було те, що він його не скарав на горло. Що, додамо від себе, теж не надто пасує до особи Отрєп’єва, який мав досконало розуміти місцеві обставини.

Він і зробив саме те, що тільки й могло спрацювати в Росії. Не революцію, не селянську або громадянську війну, а… звичайний путч. Це сталося 1 травня 1606, коли за умовленим заздалегідь набатом вдалося зненацька перебити більшість поляків, а головне – убити самозванця. А по цьому Шуйского проголосили новим «самодєржцєм».

Великий Ґегель учив колись, що ідея лише вперше навідує світ у постаті високої трагедії. Бо вже друга її поява буде неодмінно фарсом. Далі другої появи він, на превеликий жаль, так і не пішов. А тому ми й досі не знаємо так багато істотного та важливого. Знаємо, що перше явлення імперської ідеї у тому, найстарішому та першому Римі, – було трагедією народів. Знаємо, що друге – у Візантії – Другому Римі, – було незаперечним фарсом історії. Але, чим же тоді було явлення третє – у третьому ж Римі? – супер-фарсом? – гіпер-фарсом? Чим саме, нарешті?

Російський історик С. М. Соловьєв, пояснюючи причини того, що марксисти потім охрестили «Крєстьянской войной» (викликаною, ясна річ, суто класовими причинами), вбачає їх у падінні авторитету Москви:

До цієї пори області вірили Москві, визнавали кожне слово, що надходило до них із Москви, незаперечним, але тепер Москва явно зізнається, що чаклун прельстив її помраченням бісівським; із необхідністю народжувалося й питання: чи не помрачені москвитяни й Шуйскім?

Коротше –

…держава помутилася; що раз похитнулася, повела за необхідністю до марновірства; втративши політичну віру у Москву, почали вірити всім і всьому.

(С. М. Соловьев, История России с древн. врем., Москва, 1959, т. IV, с. 447)

Іще ближчим до істини було би визнати, що по всіх цих численних компроматах влади, – почав зникати страх перед нею. А в авторитарному суспільстві, яке скріплює – єдино, страх перед владою, це стає сигналом до загального зведення порахунків. З окремими особами, етнічними групами, інститутами влади. Бо, в суспільстві, де всі ідеї витіснені одною, скажімо, тією ж православною, – не може бути суспільних або національних рухів; бувають, тільки – єдино, – особисті порахунки. А коли вони переважно здійснені, все заспокоюється більш-менш саме по собі. Та й повертається поступово на звичайні «кругі своя». Нічого істотного не змінивши, нікого й нічому не навчивши. Такою була ця «Крєстьянская война», таким були виступи Разіна або Пугачова.

Таким і тільки таким був і весь сенс «Смутного врємєні».

А приводцям подібних рухів потрібно лише одне: міцно триматися у сідлі. Триматися руками щосили за кермо та робити вигляд, ніби не воно тобою рухає, а навпаки – ти ним.

Отже, за Шуйского починається в Росії нова смута, яку заради пристойності іменують «Крєстьянской войной Івана Болотнікова». Але він був, іще з Самбора, у супроводі самозванця, та й тепер продовжував триматись на чутках, ніби Дімітрій – живий, та розсилав від його імені, як пише царський воєвода, – численні фальшиві грамоти. Розбивши війська Шуйского двічі, під Кромами, а потім побіля Калуги, Болотніков став під Москвою. До нього пристають якісь там свої «польові командири», Істома Пашков, два брати Ляпунови та Григорій Сунбулов. Всі вони розташовуються тепер у царських покоях, у Коломенському, під Москвою.

Болотніков намагається з боями вдертися до Москви, але у критичний момент четверо його нових союзників нечекано перебігають до Шуйского. Отже, самі бачите, що то за люди. Болотніков закріплюється у Калузі, а військо Шуйского марно його облягає. Повстанці 1607 розбивать наче царські війська, але відступають до Тули.

«Крєстьянская война» цілком і покінчилась, коли спокушений обіцянками «всіх відпустити», – Болотніков через чотири місяці облоги здає Тулу, а московський цар – пройдисвіт Шуйскій, – негайно страчує ватажків повстання. Так і покінчується ота «селянська війна» в Росії, до якої селяни мають таке саме відношення, як і будь-хто.

* * *

Але, влітку ж 1607 об’являється ще один претендент, самозванець, що видає себе за першого самозванця; ця подія відбувається у князівстві Сіверському. Його підтримує знову, польська шляхта, козаки Івана Заруцького та прибічники Болотнікова, що тимчасово опинились поза справою. Але, сил вистачило знову, тільки дійти Москви, та самозванець заснувався в Тушині, отримавши почесний титул «Тушінского вора». Однак, що там! – до Тушина зібралось, кажуть, не менше 100 тисяч таких, що присягли «вору», – армія!

Інтелігентністю «другий», кажуть, капітально поступався «першому», а російський історик минулого сторіччя взагалі написав, що то був «бєздарний нєвєжєствєнний мужік, грязний і сквєрнословний», Однак, зібрав і у себе Боярську думу, та чимось там теж керував. Слід гадати, що за своїми якостями був, принаймні, значно ближчий народу, ніж його попередник.

Аби тільки упоратись з «вором», Шуйскій навіть укладає якийсь мир з Польщею. З поверненням полонених та відкликанням польських військ. В числі російських полонених були Марина з її батьком, але ці зуміли не повернутись до Польщі, а дорогою збігли під крильце «вора». Там відбулося взаємне признання, та Марина нарешті «воз’єдналася з «чоловіком», не погребувавши «мужіком». А той дав панові Мнішеку 300 тисяч золотих рублів та відправив додому. «Вор» виявися до того, неабияким політиком. Він у 1608 узяв Ростов та вивіз звідти митрополита Філарета, посадивши його у себе в Тушині. Той, батько майбутнього царя Міхаіла Романова, – не заперечував. Бо тепер він очолював те духівництво, що визнало «вора» царем.

Російські війська, що мають звільнити Москву від зазіхань чергового самозванця, починають збиратись у Новгороді, а воєводою призначається небіж нового царя, М. Скопін-Шуйскій, який громив іще Болотнікова. Як пишуть нам сучасні автори:

Молодий князь Міхаіл Васільєвіч Скопін-Шуйскій – одна з найбільш привабливих постатей «Смутного врємєні» на Русі. Рослий та поставний красень, він викликав прихильність усіх не тільки своїми ввічливими та привітними манерами, але й проникливим розумом, військовим талантом та яскраво вираженими почуттями російського патріота.

(И. А. Заичкин, И. Н. Почкаев, Русская история, Москва, 1992, с. 411)

Князь, не барячись, погромив тушинців під Тверью. В Тушині це спричинило паніку, та з наближенням царського війська тушинський табір починає розбігатись, а «вор» з Мариною та загоном вірних, подався до Калугі. Розігнавши поляків Сапєґі та Лісовського, що таборилися біля Троіце-Сєргієва монастиря, князь із тріумфом вступає до Москви. Та тріумф був, мабуть, завеликий, не уникнув уваги царя.

Бо десь через місяць на учті у князя Воротинского, з нагоди народження сина – стає неминуче. Хресним був князь, а хресною – дочка Малюти Скуратова. Як там у них кажуть – «красна дєвіца, вєсєлая да прігожая». Вона й піднесла йому чару, випивши яку, князь «разболєся умрє». Нарід мабуть не помилився, приписавши все, хоч і без жодних доказів, – його дядькові, цареві Васілію. Події показали, однак, що цар дещо поспішив.

Бо, поляки знову вирушають на Москву. Воєводою призначається брат царя, Дмітрій Шуйскій, та збирає 40 тисячну армію, але терпить нищивну поразку від коронного гетьмана С. Жолкєвського.

А до того ожив і самозванець, погромивши тих, хто попався на шляху та заснувавшись у Коломенському. Для новоявленого царя ситуація з патової переходить у матову, та його скидає Захар Ляпунов, видаючи полякам всіх трьох Шуйських. В полоні помирає Васілій, колишній «цар всієя Русі» та його брат Дмітрій. Івана відпускають додому тільки десь 1618.

Поспіхом зібрана Боярская дума вирішила, ні більше, ні менше, як запропонувати московський престол синові короля, теж Владиславові. Але обставила це купою умов не до прийняття: переходом Владислава на православ’я, очищенням усіх захоплених російських земель, на чолі зі Смоленськом і т. п. А тим часом тихо впустили поляків до Москви. Одночасно родич Шуйскіх, що перебіг до «вора», – убиває цього на полюванні. Так закінчується історія другого самозванця.

Були вони й далі, але все це вже менш цікаве, та на цьому можна кінчати. Доволі очевидним є те, що поляки не могли нескінченно довго окупувати Росію, а прийняти католицтво вона аж ніяк не була готова. В кінці перемогло «народноє ополчєніє» Кузьми Мініна та Дмітрія Пожарского і поляки нарешті, восени 1612, – вимушені були піти з Москви. Нічого не зміг удіяти навіть коронний гетьман Ходкевич.

Так покінчилась загальною смутою та розрухою самозванська афера польських єзуїтів. Вона істотно послабила Польщу та Росію, і якби козаки не чухали потилиць, а почали козацькі війни одночасно з польською авантюрою, або безпосередньо по ній, – шанси на перемогу були би, можливо, й вищі. Але, як воно оте чухання потилиці перетворюється мало не на національну рису, – що ж тут поробиш…

Доповнення 3 Козацькі війни і жидівські погроми

Підчас Козацьких Воєн ми вперше зтикаємось із важливим питанням, яке повернеться до нас і потім, в новітній історії України.

Підчас народних повстань та соціальних заворушень, їх неодмінною частиною стає зведення порахунків. Як із окремими особами, так і з цілими етнічними або релігійними групами. Якого вигляду вони набували в минулому, ми не надто певно знаємо. Але епоха Козацьких Воєн донесла до нас цілком певну картину. Ідейною підпорою сторін було християнство, поділене на католицьке та православне, із народжуючимся уніатством, яке було затиснуте поміж ними; а до цього рідше представлені інші релігії. Втім, і тут, – становища різні. Одна справа, то католицтво, поляки, які мали та мають владу у королівстві, а інша – то жиди або німці, яких ніхто не захищає. Всі вони є незахищені в королівстві національні меншості, а тому в усьому вимушені тягнути руку поляків, а як ті утискають пригнічену половину нації – православних, то часом вислужуються й у цьому. А тому й не в стані розраховувати на прихильність православних.

Все це є силою обставин, що існують і вирішують у подібних, роздертих релігійними та етнічними протиріччями державах; обставин, проти яких не має сили звичайна окрема людина, та це й потрібно завжди розуміти.

Однак, у таких порахунках звинувачують чомусь саме війська Хмельницького, хоч вони й без цього мали чим займатись. Та до того були ще пов’язані військовою дисципліною. Існує навіть цілий напрям історії, схильний приписувати Хмельницькому (а з ним – і всьому тодішньому українству), – мало не гітлерівську політику голокосту.

Перші вістки про жидівські різанини, по гарячих слідах, були зібрані в книзі Острозького рабіна з Волині, Натана Ганновера, – «Евен Мітцулах» (щось, як «Провалля до Безнадії»). Жидівською мовою текст дослідження був оприлюднений у Венеції 1653, та незабаром з’явився й у перекладах на європейські мови. Він оцінює жертви Козацьких Воєн на 60–80 тисяч людей. Сучасні експерти часом обнижують цю кількість до 10–15 тисяч. Можливо, що католицького мирного населення було вирізано за десяток років воєн і набагато більше, але цього, здається, ніхто не підраховував.

Зауважимо, що масові жидівські погроми знала й цивілізована Європа, від Середньовіччя та по описувані часи. Від них люди й збігали із заходу на схід, до віротерпного Великого Князівства Литовського, де й оселювалися. Дивно, але здебільшу серед тих самих білорусів та українців, яким потім приписували винищення жидів.

Підкреслимо також, що жоден із документів епохи, які дійшли до нашого часу, – не свідчить нам про якусь цілеспрямовану антижидівську політику.

Все це почали потім пов’язувати із жидівськими погромами за часів царату, що – яке співпадіння! – відбувалися теж в Україні або Молдові. А ще потім, із революцією, пішли чутки про якісь «пєтлюровскіє погроми», підтверджені цілими горами совєцьких «докумєнтальних» фальшивок, які фігурували на «процесі» Шварцбарта (вбивці Петлюри) в Парижі 1926. Зліпивши з цього цілком правдоподібну зовні леґенду про звірячий, ніби, антисемітизм українців.

А для більшої вірогідності уже в наші часи якась совєцька наволоч у Москві, додумалася навіть нашу українську вишиванку перехрестити на «антісємітку».

Тут і хотілося би, німало не виправдовуючи дій Хмельницького чи будь-кого іншого (як вони були), дещо викрити походження російського міту про зоологічний український антисемітизм.

По-перше, не містить жодних расистських або антижидівських випадів, ні класична українська література, ні народна поетика. Звичайно тичуть з цього приводу поему Т. Шевченка «Гайдамаки», але й тут ми компромату не знайдемо. Якщо, ясна річ, не ототожнювати позицію автора з діями його героїв (що є очевидною альфою і омегою літературознавства). Російська ж література всім цим – расистськими вихватами, – просто рясніє. Та далеко не першим тут є навіть господін Достоєвскій з його «жідішкамі» та «полячішкамі». Є й набагато гірші: бібліотеку можна скласти.

Але ж, – наче козир не до покриття: а, чому ж жидівські погроми були саме й тільки в Україні, та ніколи не було їх у Росії?

А тут буде й по-друге, та відповідь лежить на поверхні: так було просто тому, що все жидівство імперії проживало саме в Україні та Білорусі (уславлена середньовічна «Чєрта Осєдлості»), а до Росії його й близько не допускали.

По-третє, саме Росія завжди ставилася до жидів неприхильно. Називайте це антисемітизмом, називайте частиною загального расизму, – справи не зміняться: факт є фактом, та його нічим не спростувати.

Коли російський цар Іван IV захопив був на час чужий литовський Полоцьк, він наказав усіх місцевих жидів потопити у Двині, що й було виконано. Скільки їх там було – ніхто не знає, рабі Натан Ганновер про це не пригадує. А Пєтр I, запрошуючи іноземців з усього світу будувати нову Росію, – спеціально попередив не турбуватися саме жидів, підкресливши, що вони в Росії ще менш бажані, ніж мусульмани. А такий собі Пєтр Столипін, офіційна особа та реформатор Росії, глибоко поважаний за це А. Солжєніциним, писав у засобах масової інформації, що жиди – то взагалі не люди. Нагадаємо, що пізніше, за Гітлера, – і вони вважалися людською расою, от тільки – неповноцінною.

В Росії, та тільки в Росії, була створена фальшивка фальшивок – «Протоколи Сіонскіх мудрєцов», яка пішла гуляти серед жидофобів усього світу.

По-четверте, погромами в Росії займався не який там небудь «Союз українського народу» або «Просвіта», а – саме й тільки – «Союз русского народа». Що ж до так званих «пєтлюровскіх погромов», то тут підґрунтя справи прояснюється пізнішими подіями, нестримною схильністю самих більшовиків, на чолі з їх жидівським комісарством, – до жидівських (та всяких інших) погромів. Засвідченими фактами, коли червоні в одностроях УПА громили польські (а потім, приохотившись – і українські) села в Галичині. Чи ж не могли творити оті «пєтлюровскіє погроми» так само переодягнені петлюрівцями червоні? – безперечно, могли. А раз могли – значить робили. Бо, низкою жидівських погромів, коли навіть не переодягалися (розраховували ж, як звичайно – на «побєду»), позначений шлях Першої кінної Галичиною підчас Польської війни 1920, коли на Віслі було покладено край мріям згнилого Лєніна запалити революцію в Європі. Про ці погроми свідчив не тільки їх свідок письменник І. Бабель у своїх спогадах, але й томи юридичної документації мирної конференції в Ризі 1921, після поразки Росії у війні.

А Петлюра? – що ж, Петлюра. Він був приятелем найвідомішого жидівського націоналіста В. Жаботинського, та певно, якби він творив погроми, – той би йому неодмінно це закинув, не дарував би. Але, чого не було – того не було.

Та й «вєлікій Сталін» подумував був капітально розрахуватися зі совєцькими жидами. Готувався процес жидівських лікарів, а тим часом уже 1951 були складені поіменні списки усіх жидів СССР; чи то на розстріл, чи то на депортацію. Та якби й вождя своєчасно не придушили 1953 його ж «соратнікі», – невідомо, що би з цього всього вийшло.

Отже, справжній злочинець горлає на весь світ – «дєржі вора!», а всі інші… Всі інші слухняно цькують того, на кого він звалює власні провини: «антісємітов», що навіть носять «антісєміткі». Бо, підняти руку на могутню злочинну імперію – то треба мати і чесність і мужність, а от цькувати загнану нею ж у сліпий кут Україну, – легко та приємно. А головне – обіцяє повну безкарність: ніхто не заступиться.

Отже, за близькі нам часи звинувачення українців у антисемітизмі має бути повністю зняте. Бо, добре відомо з попереднього, хто має відповідати за жидівські погроми.

Повертаючись же до початку, ствердимо ще раз, що підчас Козацьких Воєн, – нікого вибірно та персонально не різали. Різали іновірних; поляків так само, як жидів. Бо, ще пізніше, коли на початку XVIII ст. до України прийшли шведи – часом різали й їх. Хоч вони поводили себе й дружньо. Як доносить нам історик, пригадаймо ще раз:

Та, незважаючи на те, нарід тутешній подобився тоді диким Американцям або примхливим Азіятам. Він, виходячи із засік своїх та сховищ, дивувався лагідності Шведів, але за те, що вони розмовляли між собою не по-руськи, і зовсім не хрестились, уважав їх за нехристів і невірних, а побачивши, що вони їдять у п’ятниці молоко і м’ясо, вирішив, що є вони безбожні бусурмани, і вбивав усюди, де тільки малими партіями і поодинці знайти міг…

(Історія русів, Київ, 1990, с. 265)

Отже, й геть із вашими претензіями до українського народу; майте їх до отієї чорної зграї православних попів, які століттями намагалися обернути цей нарід на отару двоногої худоби… Та де в чому як бачите, й устигли… От з них і питайте.

Доповнення 4 Карл XII, король шведський

Замислюючись сьогодні над змістом тих давніх подій, можна й здивуватися, як свого часу мала Швеція змогла довший час бути великодержавною потугою Європи та вирішувати її долі? Воювати, скажімо, на рівних із Росією або Польщею. Або ж, як та сама Польща могла протистояти Росії?

Сутність проблеми полягає на змінах демографічних співвідношень. Бо сьогодні таке співвідношення Швеції до Росії становить лише 0,065, але тоді… На початок XVIII ст. населення Швеції (сьогодні – десь 10 млн.) становило десь 1,5 млн., а приєднані до неї Естонія та Фінляндія – мали поокремо – не менше. В той час перепис за Пєтра I доносить нам про десь 5 млн. «душ», отже… Співвідношення не аж таке разюче, як сьогодні. Іще вигіднішим, десь 1:1 а може й більше, – було воно у Польщі.

До того, Швеція була – культурно та промислово, високо розвиненою країною, з додатнім сальдо зовнішньоторгового балансу. Бо необхідний імпорт продовольства покривала експортом продуктів гірничої та металургійної промисловості, – високоякісним залізом та міддю. Бо мала невичерпні поклади заліза в Кіруні та мідні рудники у Фалуні: щодо міді, то була монополістом у Європі. Як перша військова потуга – Швеція вичерпно показала себе у тридцятирічній війні (1618–1648), де добре обучені та дисципліновані шведи, ести та фіни, горували над найманською збіганиною імператора. А сваритись їм не було жодних причин, бо шведи ніколи не вели колоніальної політики, та в іномовній Естонії утримували понад 300 сільських шкіл, де навчання проводилося естонською мовою. Так само було й у Фінляндії.

Не була забута по шведських провінціях і вища освіта.

В році 1632 гімназія в Тарту була перетворена на університет, названий на честь убитого того ж року при Лютцені шведського короля Ґустава II Адольфа – «Академія Ґуставіана». Його урочисто відкрив королівський губернатор Прибалтики, Юхан Шютте, та побажав, щоб у ньому навчалися не лише діти шляхти, а й діти простих селян; так і сталося.

З нагоди чергової війни університет 1656 переводять до Таллінна, де він проіснував до 1665. Потім, з 1690 він знову був відкритий у Тарту під дещо іншою назвою – «Академія Ґуставо-Кароліна». З початком Північної вйни його перевели 1699 до Пярну, де з приходом росіян він вимушений припинити свою діяльність: питання про школи та освіту надовго втратило свою актуальність.

Чергове пожвавлення шведської політики на півночі, пов’язане з вибором на польського короля – такого собі курфюрста саксонського – Авґуста II (1697–1733) (чергового з Габсбурґів). Здоровенний драб, гуляка та розпусник, він мав, однак, і чималі політичні амбіції, які важко було здійснити з невеличкою Саксонією, але – маючи до неї ще й Польщу… чому ні? Ставши королем у Польщі, він задумав якнайшвидше розправитись із сеймом, який його обрав, але міг у подальшому заважати його планам. Бо цей останній, хоч і створював бував для Польщі й чимало клопоту, але й не раз вчасно приборкував, бувало, й непомірні апетити її королів.

Для цього, під приводом боротьби з турками за Кам’янець на Поділлі, він привів до Польщі навіть саксонські війська. Які, однак, сейм 1699 категорично наказав вивести геть; Авґуст не послухався та спровадив їх до Литви.

Він знайшов собі доброго партнера та достойного поплічника в особі російського царя Пєтра I, теж пияки та розпусника. Той тоді теж поклав око на давній терен російської агресії – Прибалтику, якої Польща ще Олівською угодою 1660 зріклася навічно на користь Шведського королівства. Але, Авґуст II, ставши польським королем, не збирався цієї угоди дотримуватись; втім – як і всіх інших.

Цих двох звів докупи третій пройдисвіт, вигнаний зі Швеції латиський барон Йоган Паткуль. А незабаром до союзу проти Швеції пристав і Крістіан V, король Данії.

Але, всі вони, як завжди, недооцінили Швецію, потугу, яка тепер неподільно панувала на півночі ще з часів Ґустава II Адольфа (1611–1632). Тепер там був королем Карл XII (1697–1718), молодий та енергійний, який не тільки любив, але й умів воювати.

Чи не найбільш вражаючим є його портрет від невідомого автора, у музеї провінційного Штральзунда на Балтику. Він сидить у шведському військовому однострої з безліччю ґудзиків але без жодного ордена чи прикраси. Ліва рука спирається на шаблю, права на стіл. Мало не брови Мефістофеля над пронизливими очима, у кутках міцно стиснутого рота зачаїлась усмішка; високий лоб, вольове підборіддя, міцна статура.

Він був добрим тактиком та стратегом, хоробрий, часом, до відчайдушності; був, можливо, навіть військовим генієм. Однак, треба брати до уваги й тих, хто з ним воював. То, як і у Ґустава II Адольфа, були шведи, ести та фіни, люди здорові, розсудливі, відважні та добре вишколені; а до того – стисло дисципліновані та організовані. Кращі солдати Європи, з такими гріх було терпіти поразки.

З початком війни Карл XII вибиває геть зі союзу недолугу Данію, яка не в кращому стані, а потім всі сили повертає на двох зосталих.

Пєтр I жадає перемог та суне 1700 під шведську Нарву. Туди він прямує, наче на свято, засмаковуючи повну вікторію; жартує та багацько п’є: каже – тільки про перемогу. Та, й дійсно, він – людина зрілого віку, під тридцять, а хто ж отой Карл XII, шибеник 18 років?

Однак, під стінами Нарви все змінюється, як у поганому сні. Гармати кепсько палять, з причини осіннього бездоріжжя, – нічого не підвезти. Але, оте бездоріжжя чомусь не заважає Карлові з 8000 шведів та естів підібратись халепної ночі до російської армії (а вона була вдесятеро більшою) та разбити її вщент. Пєтр під час цих подій – теж змінюється повністю, впадає до панічного відчаю. «Ну, це не солдат…» – принизливо зауважує саксонський генерал Галлер, спостерігаючи як цар шклянками хлистає горілку щоб якось заспокоїтись; але – не заспокоюється. Він кидає армію, кидає все напризволяще та тікає, рятує власну шкуру.

Але, ліпше надамо слово іншому авторові:

Сльозливість Пєтра тут не менше від його полохливості. Пєтр тікає, обливаючись слізьми. Про жодне переслідування його нема й мови, але Пєтр переодягається до селянської одежі, як дитина маже собі лице грязюкою, ходить зігнувшись, щоб укрити свій ріст, і цей стан розгубленості та боягузтва утримується довший час.

Довідавшись про ту поразку, яку, як і слід було чекати, понесли кинуті ним під Нарвою війська, – він не тільки проливає потоки сліз, але ще показує таку зневіру, що ніхто не наважується при ньому згадувати про війну – «Які завгодно умови миру, хоч які принизливі, аби тільки мир!» Такими є на той час його мрії згідно погодженим та однодухим свідоцтвам сучасників.

(И. Василевский, Романовы, Петербург, 1923, т. II, с. 102)

Такою стала перша зустріч 18-річного Карла та десятьма роками старшого Петра.

А Іван Василевський не був істориком за фахом, але був добрим журналістом. Тому й не загрібався до дрібносток, подібно до якого-небудь Костомарова, а проникав до самого сенсу подій. З Пєтром це не був єдиний напад панічного боягузтва: бували перед тим, будуть і після.

Зауважимо тут, що саме підчас Північної війни, естонці, що перебували під культурними шведами – отримали змогу познайомитись ближче зі своїми східними сусідами та майбутніми хлібодавцями. Коли якось вдалося поправити справи після погрому під Нарвою, а якийсь там воєвода Боріс Шєрємєтьєв навіть переміг шведів у 1702 під Ерасвере в Південній Естонії, – він доповідав цареві:

Худоби та естів полонили силу. Корови тепер ідуть за три алтини, вівці по дві деньгі, малі діти по деньзі, більші по одній грівнє, чотири штуки купують за алтин.

Оскільки перед тим естонців ніхто й нікому не продавав, – це мало справити на них чимале враження.

Втім, кажуть, що коли незваних прихідців стали поступово та без великого галасу вибивати естонці, – вони змушені було дещо підкоротити свій звичний работорговий гендель. Що ж, естонці – як завжди, – цілком слушно розумілися на справах: мертвий російський озброєний раб – уже нікого іншого до рабства не продасть.

* * *

Але, для війни Нарва була лише початком. Після цього Карл зайняв Курляндію, вигнавши геть саксів Авґуста II, розгромив, дослівно, з’єднані сили саксів і росіян під Ригою 1701, та повністю відновив шведські володіння на континенті. Однак, на цьому не заспокоївся, замисливши позбавити саксонського нахабу польського трону. Тут вимушений був відповідати шведському королеві сейм Польщі, представивши справу так, що Авґуст II є тільки електором саксонським, а війну почав без згоди сейму. Та й попрохали відновлення Олівського миру, а Авґуста зобов’язали убрати своїх саксів поза межі Польщі. Але, Карл цим не задовольнився, а вимагав скинення Авґуста, як польського короля.

Не домігшись цього, він розбив Авґуста з тими ж саксами і нечисленними польськими військами 1702 та зайняв більшу частину Польщі, – Торунь, Варшаву, Краків. От і прийшлося оголосити чергове безкоролів’я та обрати новим королем польським познанського воєводу Станіслава Лещинського, який цілком задовольняв Карла. А в Польщі почалась громадянська війна. Та як не пнувся саксонський електор врятувати для себе польську корону, як не заключав із царем союз у Гродні 1705, все пішло прахом.

Карл хутко вигнав Аґуста з Польщі разом із росіянами, які тому допомагали, – розбив під Олькениками на Литві. В той же час генерал Карл Ґустав Рьоншельд розбив допоміжну саксонську армію. А Карл тим часом – окупував князівство Саксен. Було заключено мир у Альтранстаді, яким Авґуст нарешті зрікався польської корони. Росія цього акту не визнала, як не визнала й частина поляків, вірних саксонському авантюрникові.

Карл XII 1708 звернувся проти росіян, вигнав їх із Гродна та Могілева і порядно побив під Головчиним, та не чекаючи возз’єднання з балтицькою армією графа Адама Левенгаупта, – пішов на Україну.

Зима 1708/1709 видалася надміру холодною, але й це не примусило шведського короля одягнутися до шуби: це було його незмінним правилом – у поході не одягатися тепліше за своїх солдат. Російські автори розписують морози тієї зими, але чомусь виключно пригадуючи при цьому шведів. Країна яких – до речі, вся лежить на північ від Москви; наче росіян морози не стосувалися. Чи вони, бува, повірили у свою ж власну дурість: ніби, що людині смерть, то московитові тільки здоров’я? – схоже на те…

Шведські джерела теж пишуть про морози, але в тому контексті, що вони заважали, з їх причини було припинено військові дії. Бо, звичайно, добре одягнені шведи, ести та фіни продовжували воювати й взимку, що вельми дратувало їх супротивників; особливо, підчас отієї Тридцятирічної війни. Можливо, що саме ця звичка й закріпила за шведами мало не все північне узбережжя, від Рюгена та по Нарву.

Потім була Полтава, чи не єдина битва, яку він програє. Вона відбудеться на Ворсклі, чи не традиційному місці порахунків між Європою та Азією. Майже там, де кунігас Вітавтас хотів 1399 протиставитись татарам хана Едиґея, та – програв. Цього разу з одного боку теж була Європа, з другого ж… що ж це було? Ні, не Європа – в жодному разі, але не був цей московський смітник і гордою Азією – в жодному разі.

Ми вже писали, що король шведів був до відчайдушності хороброю людиною. Але, на жаль, саме це доходило в ньому до хворобливості: він переживав якесь незрозуміле нам задоволення, майже насолоду, спокійно прогулюючись під кулями, що свистіли повз вуха. Така собі, справжня протилежність доблесному російському цареві, який тільки-но не обробився з переляку, тікаючи з-під Нарви.

Так сталося й тоді, перед Полтавою, коли Карл поїхав на берег Ворскли, за якою були росіяни, та їздив вздовж берега, вивчаючи диспозицію супротивника. Його присутність хутко викрили, та відкрили вогонь, від якого король і не подумав рятуватись, за своєю звичкою. З ним був генерал-фельдмаршал, граф Адам Левенгаупт, людина ідеально зрівноважена та не схильна кидати дурний виклик долі. Він почав умовляти короля від’їхати на безпечну відстань, але той наче дразнив його, продовжуючи своє. Та непоправне таки сталося: одна куля, хоч і на долеті – потрапила в ногу. Поранення було не тяжке, але з найпаскудніших – у стопу. Оскільки солдати звикли, що король керує ними особито, з’являючись де потрібно, – це могло фатально вплинути на виник битви.

Ця згубна звичка ще раз підведе його, вже в останнє, людиною зрілого віку, – в Норвегії, під Фредеріксгалленом 1718.

Для Пєтра Полтава була чи не єдиною перемогою в його кар’єрі, для Карла XII – лише окремим епізодом у бурхливому житті останнього вікінга світу. Йому часто дорікають, що він покинув Швецію у значно гіршому стані, ніж прийняв, але – йому було тільки 36 років, та він не збирався, ні замирюватися, ні помирати.

Доповнення 5 Пєтр I, цар московський, реформатор

Росйський цар Пєтр I (1672–1725) був, як і його риваль Карл XII, високою та міцною людиною. Але, при цьому може й занадто високою, десь, кажуть, два метри, та можливо – не такою вже міцною, бо був дещо вузькоплечий, про що переконливо свідчить одяг царя, який можна на власні очі побачити у музеях.

Російський історик В. Ключевскій починає свою лекцію «Петр Великий, его наружность, привычки, образ жизни и мыслей, характер», – багатозначними словами:

Пєтр Вєлікій за своїм духовним складом був одним із тих простих людей, на яких досить поглянути, щоб їх зрозуміти.

(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва, 1958, т. 4, с. 29)

Це трохи нагадує нам плідну думку В. В. Розанова, який десь написав, що:

Поглянеш на російську людину гострим очком… Погляне вона на тебе гострим очком… І все зрозуміло. І не треба жодних слів. Ось чого не можна з іноземцем.

(В. В. Розанов, Сочинения, Москва, 1990, с. 30)

Однак, саме з цим – «поглянути», тут могли виникнути й проблеми. Бо, пригадаємо досить цікаве спостереження Я. Номена, автора «Записів Я. К. Номена про перебування Пєтра Великого у Нідерландах 1697/98 та 1716/17» (є російський переклад, Київ, 1904), де автор із нідерландською докладністю зібрав усе, що тільки було можливо, мало не вичерпав тему. Виявляється (такий випадок стався й у Нідерландах), цар не виносив, коли йому дивилися просто у вічі, будь-хто, навіть незнайомі. Та незмінно з цього приводу зривався до бійки.

Фахівці з етології – Н. Тінберґен, Дж. Адамсон та інші, відмічають, що вдивляння просто в очі пробуджує агресивність у людиноподібних мавп. Так, чи не належав був цар московський саме до тієї не вистачаючої «проміжної ланки», представників якої учені всього світу так гарячково шукали після Ч. Дарвіна?

До речі, московський цар був і скорий до биятики, нічим оті сучасні супермени з американської кіно-халтури, готові затопити до пики з нагоди і без нагоди; як тільки щось хоч трохи не так.

Перебуваючи в Полоцьку навесні 1705 та нишпорячи містом, цар потрапив, разом із невеличким супроводом, – до уніатського кляштору, де в каплиці побачив незнайомий образ. Там було чотири ченці, та він і спитав, – хто це? Один із них лагідно пояснив, що то є святий Йосафат Кунцевич, прилічений до святих за те, що був земляками царя убитий за віру. Цар кинувся був до бійки, але ченці були добрі хлопці, та добряче натовкли пики цареві з його холуями, поки трьох із них вбили, а четвертого захопили та повісили (створивши, можливо, іще одного святого).

Полоцький уніатський єпископ Кунцевич був 1622 розірваний на шматки у Вітебську на вулиці розлюченим православним натовпом. Московська пропаганда приписувала йому закриття православних церков та тортурування священників (!), які не бажали переходити до уніатства. Втім, як він міг це робити, не маючи відповідних силових структур, – якось не пояснюється.

Незрідка цитований нами історик Н. І. Костомаров – зауважив колись, ніби:

Добродуха природа невігласної російської людини за своєю якістю менше, ніж будь-чия, була схильною до нетерпності – потрібне було письменне невігластво, аби збудити в ній фанатизм.

(Н. И. Костомаров, Исторические произведения, Київ, 1989, с. 329)

Можливо, воно в принципі й так, але… Чи отой натовп у Вітебську мав у собі аж таку силу письменних? – важко повірити…

Але, продовжимо. Інший російський історик доповідає:

…Пєтр дивився на всіх жваво та самовпевнено, та йому не сиділося на місці. Згодом це враження псувалося слідами сильного нервового збурення, причиною якого був або дитинчий переляк підчас кривавих кремлівських сцен 1682 р., або надто часто повторювані пиятики, що надломили здоров’я ще не зміцнілого організму, а ймовірно, що те й друге разом. Дуже рано, вже на двадцятому році, у нього стала трястися голова та на красивому круглому обличчі у хвилини роздумів або внутрішнього хвилювання з’являлася судома, що його потворила.

(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва.1958, т. 4, с. 30)

Що до того трясіння головою – властивості глибоких старців, то – що ж, треба було іще замолоду поменше пиячити. Бо, нам важко навіть уявити собі, яке сміття він збирав навкруги себе. Наведемо уривок, знову ж, з досить стриманого в присудах російського історика, який чимало додає до образу царя. Ідеться про перший закордонний виїзд Пєтра (1697–1698), коли він спочатку працював певний час на корабельнях у нідерландському Саардамі, а потім – із супроводом, подався до Англії за морською наукою. Отже:

У Дептфорді Петру з усім почтом відвели приміщення у приватному будинку поблизу корабельні, обладнавши його за наказом короля як годиться для високого гостя. Коли по трьохмісячному перебуванні цар та почет виїхали, домовласник подав – куди слід, рахунок, кошторис на збитки спричинені гостями, які виєхали. Жах охоплює, коли читаєш цей лист, навряд чи з перебільшеннями. Долівка та стіни були запльовані та забруднені слідами веселощів, меблі поламані, занавіски обірвані, картини на стінах порвані, бо слугували ціллю для стрільби, травники в саду були так витоптані, наче там марширував цілий полк у залізних чоботах. Усіх пошкоджень було нараховано на 350 фунтів, до 5 тисяч карбованців на наші гроші, за тодішнім відношенням карбованця до фунта стерлінгів. Видно, що виправлені на Захід за його наукою московські учні не подумали, як себе поводити в тамішніх обставинах.

(теж там, с. 26)

Останні слова наводять на думку, що поводити себе у подібний спосіб вдома, автор, можливо, вважав би за щось звичайне. Втім, цей рахунок за витоптані травники та обригані виметами килими, – не так уже й великий, як узяти до уваги, що вся виправа стала в «нє мєнєє 2,5 млн. рублей на наші деньгі». Оскільки ж цей недоумок узяв із собою не пів-Росії та навіть не пів-Москви, – виникає запитання: куди можна було розтринькати стільки грошей?

Що ж до полохливості Пєтра, яка спонукала його, переодягшись волоцюгою панічно тікати від Нарви так і не побачивши на власні очі живого шведа, то її причиною дійсно міг бути стрілецький бунт 1682, коли йому було тільки десять років: вік чи не найбільш вразливий. Він, цей бунт, розпочався зі смерті царя Фєдора 7 травня 1682 та розтягнувся до осені.

Причини були досить звичайні – заборгованість у виплаті грошей та використання стрільців як звичайної «робочої сили» на побудові полковницьких дворів. До всього цього сучасник може віднестися й без розуміння: як то так? – адже й досьогодні російській армії своєчасно не сплачують, і зараз її солдатів використовують на побудові та обслуговуванні генеральських дач, але ніхто, наче, від цього не бунтує.

Однак, самі бачите, сьогодні не бунтують, а тоді – бунтували. Розуміють сьогоднішні люди труднощі своєї розікраденої держави…

Стрільці тоді спромоглися вдертися до Кремля, чимало там набешкетували, поґотів, хтось пустив плітку, ніби Іван Наришкін, брат матері Пєтра, – задушив царевича Івана. Можна зрозуміти, що довелося їм пережити впродовж кількох місяців. Втім, на стрільцях він іще помститься.

Потім, коли 1698 він вимушений буде терміново повернутись з-за кордону з причини нового стрілецького бунту, – він сам буде вести слідство та власноруч виконуватиме й обов’язки ката. В цьому він наслідував Івана IV, для якого це теж було гоббі, що стало фахом. Мабуть саме з цього часу, – він вважався й неперевершеним знавцем катівсько-тортурної справи. Про ці його обдарування та досягнення можна було би написати цілу окрему книгу.

Тоді в Німеччині, хоч і в меншому ступені ніж у Росії, зберегалися деякі середньовічні види покарання; таким було колесування. Кажуть, перебуваючи в Кеніґсберзі, російський цар зацікавився подібною процедурою та попрохав показати. Йому на це відповіли, що Schade (шкода), але нема на цей час засудженого. Тоді він запропонував стратити в подібний спосіб кого-небудь зі свого супроводу, але педантичні німці й на це не погодились: й на це, мовляв, потрібний судовий вирок. Російський цар був ґрунтовно розчарований. Бо, катівська справа, це було саме те, що він любив та умів.

* * *

Щодо його майстерства в ремеслах – ходили й ходять леґенди, але леґендами вони й є. Бо, цар хапався за все, надихаючи підданих, але сам робити щось як слід – безумовно не міг. Бо, оволодіння будь-якою справою потребує не поспіху, а терпіння та систематичності. Чого в нього, як свідчить нам російський же історик – не було: «йому не сиділося на місці».

Вважаючи цю рису важливою, він підкреслює її й далі:

Багаторічний невпинний рух розвив у ньому рухливість, потребу постійної зміни місць, хуткої зміни вражень. Квапливість стала йому звичкою. Він завжди й у всьому поспішав.

(теж там, с. 31)

Є доволі очевидним, що поспіхом можна зробити що завгодно, та лише не щось добре та тривке. Тому ці слова слід тлумачити й як присуд хоч може й мимовільний, для всієї діяльності цієї людини.

Але, разом із тим він твердить, ніби:

Успіхи в ремеслі надали йому велику впевненість щодо вправності своєї руки: він вважав себе і досвідченим хірургом і добрим зубним лікарем. Бувало, близькі люди, на щось хворі, що вимагали хірургічної допомоги, жахалися думки, що цар провідає про їхню хворобу та з’явиться з інструментами, запропонує послуги.

(теж там, с. 32)

Оволодіння будь-якою майстерністю, підкреслимо ще раз, потребує, вимагає посидючості та ретельності, неможливо без системи та якоїсь, бодай початкової освіти. А, як це добре відомо, юність Пєтра – вік, коли саме й набувають цих знань, – протекла у пиятиках та гульні в цілком певної репутації кублі, яке утримував у Німецький слободі шахрай і пройдисвіт, французький педераст Франц Лефорт, зроблений згодом адміралом та ще, Бог відає, чим. Де вже тут було набувати освіту; а хоч і розвивати систематичність. Той же російський автор відверто повідомляє нам, що:

До нас дійшли учбові зошити Пєтра із задачами, ним вирішеними та поясненнями, що писані його ж рукою. Із цих зошитів бачимо, насамперед, як кепсько був навчений Пєтр грамоті: він пише неможливо, не дотримується правил тодішнього правопису, з трудом виводить літери, не вміє розділювати слів, пише слова за вимовою, між двома приголосними стало підозрює твердий знак: всегъда, сътърелять, възяф. Він погано вслуховується до незрозумілих йому математичних термінів: додавання additio він пише то «адицое» то «водіция». І сам учитель був не спритний математик; у зошитах зустрічаємо задачі, ним же й вирішені, та у задачах на множення він не одного разу припускається помилок.

(теж там, с. 15)

Отже, дозволимо собі полишити байки про всезнаючого та всеуміючого царя тим, для кого вони й призначені: повним дурням. Хоч він і за все хапався, та до всього ліз.

* * *

Але, є за цією недолугою людиною в російській історії іще одна велика слава: всебічного реформатора. Мовляв, дикій країні – відкрив (чи прорубав? – різно кажуть) – «вікно до Європи». Одне слово, цивілізував дику (чи напівдику) Росію. А, чи це дійсно так? Щоб побачити що то було за «вікно», та до чого зводилося, знову наведемо добірку посилань з того ж таки історика.

Військова реформа була першочерговою перетворювальною справою Пєтра, найбільш довгою та найбільш важкою як для нього самого, так і для народу. Вона має дуже важливе значення в нашій історії; це не просто питання державної оборони: реформа справила глибоку дію й на склад суспільства й на подальший хід подій.

(теж там, с. 64)

Тут визнається, більш-менш відверто, що першою причиною реформи стали чергові потреби російської агресії («питання державної оборони» – їхньою езопівською мовою). З оберненням цієї агресії в бік Європи, яка воювала, випереджаючи Росію на століття, модернізація стала невідкладною необхідністю. Не будь Пєтра, це провів би хтось інший. Бо, той рівень агресії, з яким були завойовані мирні та роз’єднані народи Сибіру, – був уже далеко недостатній проти цивілізованої Європи. Втім, і тут були деякі провали. Досить пригадати хоча би оті півтора століття героїчного протистояння агресорам Коди – держави хантів і мансі.

Підтверджує таку точку зору й історик:

Війна вказала порядок реформи, надала їй темп та самі прийоми. Перетворювальні заходи слідували один за одним у тому порядку, в якому викликали їх потреби, нав’язані війною.

(теж там, с. 62)

Осучаснення армії, потрібне для агресії проти Європи, тягне за собою й розвиток виробництв, які мають потреби цієї армії обслуговувати. Десь на все це потрібно брати гроші, тому:

Війна була головним рухаючим важелем перетворювальної діяльності Петра, військова реформа – її початковим моментом, устрій фінансів – її кінцевою ціллю.

(теж там, с. 63)

Війна потребує грошей, потребує постійного постачання, резервів, матеріальної частини. А з цим було – чи не найгірше. Цар потурав, зокрема, побудові суконних фабрик, розраховуючи на те, що вони мають прийняти на себе постачання сукна на однострої, але… так до кінця життя цієї цілі й не досягнув. Приходилося закуповувати й це за кордоном; а все це – гроші.

Впродовж всього царювання Пєтра сухопутна армія росла та дорожчала, і до 1725 р. витрати на неї виросли більше, ніж у п’ятеро, перевищивши 5 млн. тодішніх рублів, а на флот уходило 1,5 млн. рублів; в сумі це складало 52–58 млн. рублів на наші гроші (на кінець XIX ст., О. Б.), не менше від 2/3 тодішнього бюджету доходів.

(теж там, с. 69)

Не дивно, що під кінець цю армію прийшлося розквартировувати по всій країні, по так званих «полкових слободах», – своєрідна самоокупація. Від цього один крок до майбутніх «воєнних посєлєній» Аракчєєва, за Ніколая I. Тут наш автор дещо не витримує, пишучи про це не без певної досади:

Створити звитяжну полтавську армію та під кінець перетворити її на 126 розбещених поліційних команд, розкиданих по 10 губерніях серед заляканого населення, – в усьому цьому не впізнаєш перетворювача.

(теж там, с. 99)

Осучаснена та відповідно збільшена для потреб агресії армія, – вимагає й сталого забезпечення: постачання того чи іншого. Значить – потрібна до неї й промисловість.

Пєтр I полишив після себе 233 фабрики та заводи по самих різних галузях виробницта. Найбільш турбували його виробництва, пов’язані з військовою справою, полотняне, парусинне, суконне: в 1712 р. він передписав так поставити сукняні фабрики, щоб через п’ять років можна було «не купувати мундіру заморського», але по кінець життя не досяг цього.

(теж там, с. 120)

Чимало грошей уходило в пісок з нерозважливо розпочатими новобудовами, хоча би з тим же Пєтєрбурґом. Місцеві фіни попереджали Пєтра про те, що вся місцевість наражена на регулярні повені, спричинені нагонкою води з моря циклонами. Але цар не послухався та здійснив свою дурість, прирікши на століття мешканців міста на оті повені. По тому, більше ніж через століття, Росію навідує француз із емігрантів – Альфред де Кюстен, аби подивитись на реномований зразок самодержавного правління. Та, за його ж зізнанням – капітально розчаровується, – приїздить монархістом, а від’їздить «переконаним прибічником конституції»; про що й пише книгу «Росія в 1839 році». Де, між усім іншим, – стверджує й повну безглуздість побудови столиці. Але, великодержавний патріот В. Бєлінскій, якого нам завжди підсовували як «рєволюціонного дємократа», – відповів йому, що «город сєй» є заснований «волєй Пєтра» та всупереч законам природи: «Воля одного чєловєка побєділа і самую пріроду» – писав він. Оскільки тут під «однім человєком» розумівся, скажімо, ніяк не «дворовий чєловєк князя Н.», то… Ви розумієте.

Немало при цій новобудові було укладено до болот і людських життів. Скільки саме? – та хто ж це рахував. У Росії життя простої людини й досі нічого не варте.

Як слушно свідчить історик:

Навряд чи знайдеться у військовій історії побойовисько, котре вивело би зі строю більше бійців, ніж скільки лягло робітників у Пєтєрбурзі та Кронштадті.

(теж там, с. 125)

Додамо, як хто не знає, що туди зайняли й українських козаків, які віддали перевагу єдиновірцям перед басурманами – шведами: там їх теж полягло з кілька десятків тисяч (хто ж знає, скільки саме?). Бажанням царя – придурка нема перепон, та:

Пєтр уже славився, як правитель, котрий, раз щось задумавши, не пожалкує ні грошей, ні життів. Робітників, що загинули при побудові гавані поблизу Таганрогу, яку потім зруйнували за угодою з турками, нараховували сотнями тисяч, імовірно, з перебільшеннями. Те саме розповідали і про балтицькі гавані.

(теж там, с. 126)

Таганрог – це Україна, отже – й сотні тисяч життів…

Однак, хоча численні труднощі, пов’язані з побудовою Пєтєрбурґу та Кронштадту, пощастило якось подолати, вгативши купу грошей, а ще більше людських життів, – як порти вони не були варті ламаного шеляга; хоч власне на це й будувалися. Вони були надто мілководні, як і весь східний Балтик, надто прісноводні (від Неви), що шкодило тодішнім дерев’яним суднам та й замерзали рано та надовго. Марно витративши на подолання всього цього (а – як?) іще чимало грошей, цар приглядає собі досить добрий, а головне – глибокий рейд за десяток кілометрів перед естонським Ревелем (Таллінн), в затоці Роґер (Роґервік). Але, не без недоліку – відкритий дужим західним вітрам, що бувають у тилах циклонів або оклюзій. Ну, що ж, і це не перепона – можна побудувати відповідний мол. Іще раз довівши, що воля монарха – понад усе. Однак, виявилося, що не завжди.

Про це історик пригадує у таких словах:

Навезли неймовірну кількість колод, спустошивши ліса Ліфляндії та Естляндії (Латвії та Естонії, О. Б.), наробили здоровенних ящиків, заповнили їх камінням та опустили на глибоке дно рейду; але буря розкидала споруду. Роботу повторювали, але так само невдало, отже врешті страшенно дорогу справу було кинуто.

(теж там, с. 126)

До речі, зазначимо й це, – російський цар, як і його далекі наступники, совєцькі придурки з Політбюро, – дуже палився рити канали. Він задумав їх аж шість, але за все життя встиг побачити лише один. Наливав би, мабуть, і оті ідіотичні «моря», якби таке щось було технічно можливо у ті часи.

* * *

Часто мелють щось про законодавчу діяльність Пєтра, мовляв, – він і в цьому створив нову країну; зі стану дикості привів країну мало не до правового стану. Але, історик і в цьому розчаровує нас. Вважає, що й у цьому його підопічний був не на висоті. Він стверджує, що:

У XVIII ст. простор, наданий землевласникам слабкими або своєкорисними урядами династії, допомагав пануючим класам, користуючись народним збідненням, через господарські оборудки – пом’якшувати утисливі для них видів холопства та навіть закріпостити більшу частину вільного селянства.

(теж там, с. 105)

А тому, власне:

Законодавство Пєтра не пішло прямо проти цих, шкідливих для держави холоповласницьких прагнень, навіть загнало до кріпацької неволі цілі розряди вільних осіб і урівнювало всі види неволі близько до повного холопства. Так воно відкидало суспільство далеко назад, до здавна відомої на Русі греко-римської норми: «Рабство є неділиме, стан раба не допускає жодних порізнень; про раба неможливо сказати, більше чи менше він є раб».

(теж там, с.105)

Отже, це жодні не реформи, а танцювання в тому ж рабському колі. З іще більшим стисненням останнього. Росія – то лише агресія і рабство; рабство і агресія, – нічого більше.

Розбираючи механізми та наслідки пєтровських реформ, спрямованих тільки й виключно на досконалення, модернізацію традиційних московських методів агресії, того, на чому трималась московська держава, – неможливо, гріх проминути й ті засоби поповнення державного бюджету, яких вимагали витрати на неймовірно вирослу армію. Імператор іще тоді добре розумів (як це розуміють і зараз), що в цьому ніяк не слід покладатися на скоробагатьків, а – навпаки, обдирати якомога більше саме бідняків. Тут ми зтикаємося з чимось до болю знайомим, бо є речі, які не міняються. Бо Росія завжди була та буде Росією: час на неї не діє. Змінюється лише її оточення. Російський історик пише з цього приводу, дослівно:

За кошторисом 1710 р. передбачений півмільйонний дефіцит постановлено було покрити додатковим збором по «полтінє» (4 рублі на наші гроші) з тяглового двору: це був за Пєтра, як і перед ним, звичайний вид унутрішнього кредиту – позика безвідсоткова та не до повернення; іншого виду не було, тому що до казни ніхто не мав довіри ні вдома, ні за кордоном.

(теж там, с. 128)

А до того, додається ще й суб’єктивний погляд царя на справи:

Пєтр розумів заощадження народних сил по-своєму: чим більше різати вівці, тим більше вовни повинна давати овеча отара.

(теж там, с. 128–129)

Одне слово:

На російського платника він дивився самим життєрадісним поглядом, вбачаючи в ньому невичерпний запас усіляких податних внесків.

(теж там, с. 136)

Але в своєму оптимізмі не поступався, як бачимо, нашим сьогоднішим благодійникам. До останнього засобу – фальшивомонетництва – карбування в державі полегшеної монети, – реформатор вдасться наприкінці свого царювання.

З метою вимислення все нових і нових податків, реформатором був створений цілий інститут «прібильщіков», які й мали винаходити все, можливе й неможливе, – для подальшого збагачення казни: податки та побори. Їх тепер стягувано за все: за землю, за двір, за лазню, за воду, за худобу, за дрова, за димохід. Аж до славетного податку на вуса та бороди. Щоправда, цей останній сплачували лише вільні. Раб – селянин мав бороду задарма, сплачуючи за неї всього копійку при в’їзді до міста, та копійку ж при виїзді.

З «інородцєв» же брали податки навіть за шлюб або народження дитини. Як пише з цього приводу історик:

Треба тільки дивуватись, як могли «прожєктєри» і «прібильщікі» проґавити податок на похорон.

(теж там, с. 132)

Цар, в інтересах «російского царства вєлікого», всіляко потурав доносам, та за нього руські люди клопоталися доносячи одне на одного – нічим потім за совєтів. При цьому з часом пільги доносителеві, легальні та законні, – нарощуються. Від наслідування 1/3 майна (2/3 – цареві), та аж до… Дійшло того, що був прийнятий закон, за яким доносчик на «злоумишлєнніка», скажімо – «дворовий чєловєк» генерала або сенатора, коли донос був визнаний правильним, – мав право не лише на все майно «прєступніка», але й на його чин та звання. Тобто, звичайний мужик міг стати таким шляхом генералом же або сенатором. Так, чи хіба це не верх царської дурості?

Бо цей закон прямим текстом свідчить, що у тодішній Росії, для обійняття самої високої посади – не було потрібно нічого. Ні звань, ні освіти; навіть того, що завжди вважалося за синонім цього всього, – родовитості. Нищівне свідоцтво.

Разом із тим, наш автор меланхолійно зауважує, що:

…казнокрадство і хабарництво сягнули розмірів, небувалих раніше, – хіба тільки після…

(теж там, с. 197)

* * *

Але, що ж там іще полишилось нам від отих прославлених брехливою офіційною історією «пєтровскіх реформ»? – ага, реформа освіти. Що до неї, то наш історик теж не надто нею запалюється, ставиться радше скептично. Бо, насправді:

Укази 1714 р. уводили до історії російської просвіти цілком новий факт: обов’язкове навчання «мірян». На кожну губернію призначено було всього по два вчителі, що вивчили географію та геометрію. «Цифірь», початкова геометрія та деякі відомості з закону Божого, вміщені до тодішніх букварів, – от і весь склад початкового навчання, визнаний достатнім для цілей служби; поширення його пішло би на шкоду службі.

(теж там, с. 79)

Останнє, з точки зору реформ, бринить особливо взрушуюче. Отже, як бачимо, сам імператор, не надто переобтяжений освітою, остерігався переобтяжувати нею й своїх підданих.

В цьому – освіті, як і у всіх військових авантюрах царя, не обійшлося (поґотів, просто нічого не вийшло би) – без українців.

Бо, як написав колись вірний апологет Пєтра:

Перенесення київської вченості до Москви було важливішою подією в історії російської освіченості XVII століття.

(Н. И. Костомаров, Исторические произведения, Київ, 1989, с. 313)

Він, щоправда, має тут на увазі освіченість богословську, але те саме стосується й будь-яких галузей освіти; без найменшого виключення.

Отже, у розгляді та оцінці цієї, мало не першої в російській історії особи, ми дійшли певного кінця. Висновки може зробити читач. Хіба що, заради контрасту та читацької ж розваги, – наведемо опінію особи, яка в Росії в своїй галузі принаймні, та з так само крихкими підставами, – вважається не меншою від Пєтра на троні: поета А. Пушкіна. Наділеного не тільки й не стільки поетичним даром, доволі скромним, – як усе отією ж, одвічно російською «лєгкостью в мислях нєобикновєнной», не чужим котрій був, як ми вище переконалися, його сталий улюбленець – «вєлікій рєформатор»; та – з не меншими амбіціями. Отже, милуйтеся:

Самодержавною рукою Он смело сеял просвещенье, Не презирал страны родной: Он знал ее предназначенье. То академик, то герой, То мореплаватель, то плотник, Он всеобъемлющей душой На троне вечный был работник.

З кінцем пєтровського царювання співпадає знаменна історична подія. Року 1721 з мапи Європи зникає одна держава та з’являється друга: замість царства Московського – Російська імперія. Важко було би проти цього щось заперечити, якби не назва. Бо, Россія – то не більше, як візантійська (або латинська) назва Русі (або – України). Але, треба ж якось називати й Україну, та вона перейменовується на Малу Росію, або Малороссію; цей термін – теж крадений, та займаний з одного з документів Болеслава Мазовецького, відносно дещо іншого терену. Тоді ж, природно, з’являється й нечувана перед тим Велікороссія.

А все це, разом, є вже беспрецедентне історичне шахрайство. Бо, з остаточним позбавленням України незалежності, – агресором присвоюється її колишня назва; а значить – присвоюється і вся історія. Злочин зі злочинів; останній злочин «реформатора».

Доповнення 6 «Заповіт Пєтра I»

На початку XIX ст. на Заході було оприлюднено так званий «Заповіт Пєтра I», для чогось поспіхом оголошений фальшивкою. Схоже, що вже на той час західні простачки годувалися відомостями про Росію, що поставлялися російською розвідкою, яка вже в пєтрівські часи діяла там із більшою свободою, ніж у себе вдома (пригадайте викрадення Войнаровського). Приписувано цей документ, ясна річ, і «козням Наполєона».

Але, краще навести самий документ, поґотів, він є досить стислим та схематичним.

1. Належить впроваджувати в Росії європейські звичаї та форми керування. Не зупинятися ні перед чим, навіть – силою.

2. Тримати імперію в стані сталого напруження, ангажуючи її до все нових воєн, аби загартовувати солдат та не давати передиху підданим.

3. Усилюватися щодо поширення кордонів Росії, власне – на півночі та на півдні.

4. В Англії, Данії й Бранденбурзі підсилювати настрої проти Швеції, аби тамішні двори дивилися крізь пальці на російську здобич.

5. Зацікавити Австрійський двір щодо вигнання турків із Європи та під таким приводом утримувати у себе сталу армію й будувати сточні на берегах Чорного моря, поступово посуваючись у бік Константинополя.

6. Підтримувати стан анархії у Польщі, впливати на перебіг сеймів та вибори монархів, а в кінці цілковито підпорядковувати її собі.

7. Утримувати якнайліпші стосунки з Англією.

8. Шляхом війни допровадити до упадку Персію, а потім опанувати левантинську торгівлю, оскільки торгівля з Індією має світове значення.

9. Втручатись, не перебираючи засобів, у європейські справи, зокрема – поміж окремими німецькими державами.

10. Підтримувати добрі стосунки з Австрією, казати вголос про її керівну роль серед німецьких держав та в секреті збирати опозицію проти неї.

11. На дружини великих князів обирати княгинь німецьких, збільшуючи в такий спосіб вплив на перебіг середньо-європейських подій.

12. Розширювати впливи на православну людність поза межами Російської імперії, приймаючи опіку над нею, щоб таким шляхом підпорядкувати собі Туреччину а потім Польщу.

13. Допровадити до війни поміж Францією та Австрією, в котрій повинні взяти участь усі європейські двори і пам’ятати, що у тій війні буде йтися про панування над континентом, а пізніше – над світом.

14. Виступити на боці Австрії, а потім перекинути «орди азіатов» до Європи. Російський флот перевезе їх на Середземне море та Атлантицький океан, а вони опанують Еспанію та Францію, виб’ють частину людей, а решту переселять до Сибіру, що спричиниться до його загосподарювання. Регулярна російська армія не буде тоді мати проблем із опанування цілої Європи.

А тепер поставимо на суд читача наступну опінію з тієї самої книги за якою ми навели текст «Заповіту Пєтра I»:

Багато чого можна закинути Пєтрові I, але не можна його звинувачувати щодо браку політичного реалізму, а дискутований документ власне й указує на брак його у автора.

(В. Серчик, Петр I Великий, Варшава., 1977, с. 244)

Те, що тут написане, схоже на суті дурниці; бо так могла би писати людина, хіба, XVIII ст. Бо можна довести, як двічі два, що цей «Заповіт» не тільки не позначений браком політичного реалізму, але й здійснювався неухильно, в міру сил вічно трухлявої імперії. На 100 %, зокрема, щодо батьківщини цитованого автора.

Отже, пробіжимося по окремих пунктах.

Пункти 1, 2. Коментарів просто не потребують, бо досконало віддзеркалюють стан речей в епоху самого Пєтра, як і його не раз декларовані ним же особисто спрямування.

Пункт 3. Поґотів не викликає застережень, бо терени, загарбані Росією, – стало поширювалися, як за Пєтра, так і потім, аж по 1913. Потім імперіалістичні совєти не вгамувалися, пішли навіть на підпал Другої світової, щоб повернути собі втрачене. Та, не тільки його повернули, але чимало й прихопили нового. Поставивши ногу навіть на інших континентах. Тепер знову втрачено чимало, але…

Можна не мати сумніву, що наступні покоління росіян, як і раніше, не прагнутимуть жити як люди, а покладуть мільойони життів на те, щоб панувати над іншими, щоб догарбати світ.

Пункти 4, 5. Все так, все було, не за Пєтра, так після; єдино – долізти до Константинополя так і не змогли, не судилося. Може за В. Жіріновского або Б. Бєрєзовского пощастить…

Пункт 6. Підпорядкування Польщі, це те, чого все життя прагнув дуркуватий реформатор, але здійснила лише його вірна учениця Єкатєріна II, своїми поділами Польщі.

Пункт 7, 8. От тут ми маємо дещо цікавіше. Бо Пєтр і утримував саме такі відносини з Англією, та саме вона несе пряму історичну відповідальність за північні набутки Росії, хижак хижака зрозуміє завжди, але…

Не забудемо, що на часи Пєтра I Англія була для всіх інших в Індії лише торговим конкурентом, не маючи там своїх власних володінь Ситуація різко змінилася, коли 1757 Роберт Клайв військовою силою захопив Бенгал, Біхар та Оріссу, поклавши початок англійським колоніальним володінням на півострові. З того часу Англія та Росія стають ворогами, бо Росія теж прагне прихопити, або «добровольно прісоєдініть» Індію, та про це в Росії відверто писатимуть уже на початку XIX ст. Дещо примирить двох імперіалістичних розбійників тільки спільна небезпека від Наполеона, але – не надовго.

Так, чи дійсно отой «Заповіт Пєтра» – то всього тільки наполеонівська фальшивка?

Пункт 9, 10. Що ж, саме так, точнісінько так воно й було. А Росія з Австрією після Наполеона, й насправді, – придушили та закайданили мало не всю Європу, аж до «вєсни народов» 1848, коли десь та щось і дійсно зрушилося.

Пункти 11, 12. Саме так, точнісінько так воно все й було. Аж до самого 1913. Ні додати, ні відняти.

Пункт 13. Тут, схоже на те, або «заповіт» і насправді передбачив наполеонівські війни, або це й дійсно фальшивка, складена вже по них. Однозначно вирішити цю альтернативу, зрозуміло, неможливо.

Пункт 14. Можливо, щось подібне могло й плануватись, цілком у дусі недоумкуватого реформатора, але… наступним «радєнієм государства Російського» ці «орди» було настільки скорочено, що відпало й саме питання.

Отже, загальний висновок може бути, єдино, такий, що російська політика впродовж наступних двох століть (!) по Пєтрові, – на 90 % відповідала напрямам цього документу, але – чому? – чи, може, ішла слідом чужоземної фальшивки?

Чи може такий «Заповіт Пєтра I» – насправді існував?

Чи це не набагато простіше припущення?

Доповнення 7 Хоробрий полковник Іван Сірко і «зрадник Петрик»

Доблестями полковника Івана Сірка надміру захоплюється Д. Яворницький у своїй «Історії запорізьких козаків», Львів, 1992. Ця людина й насправді знайшла собі видне місце в подіях в Україні після зловісного 1654, та була відома мало не тридцять років по тому. Втім, коли він пише, що «українські історики порівнюють його з Чінгіс-ханом чи Тамерланом» – то це не слід сприймати серйозно: або він тут щось перебільшує, або в українських істориків, як часто буває, клепки в голові бракує. Полковник Сірко був простою людиною з Мерефи на Харківщині та навіть не умів писати; а тому мабуть, і не визнавав законів: «Нужда закон зміняє», як він казав. Але, ознайомимося, на початку, з короткою загальною характеристикою українського історика:

Проживши все своє життя на війні, Сірко водночас відзначався великодушністю й рідкісною безкорисливістю, тому ніколи не переслідував слабкого ворога, а після війни ніколи не брав собі військової здобичи. На війні він був самовіддано хоробрим і на диво винахідливим: він умів із десятками козаків розбивати сотні ворогів, а з сотнями молодців перемагати тисячі неприятелів. Ім’я його як ватажка оповите ореолом цілковитої непереможності, тому вороги боялися його як вогню, він був для них гіршим за бурю, за моровицю. Найбільше діставалося від Сірка ворогам Христової віри: мусульман Сірко ненавидів усією своєю козацькою душею і всім своїм щирим козацьким сердцем. Запорожці вірили, що чим більше хтось уб’є «бусурманів», тим певніше потрапить він у царство боже; у Сірка ця віра була ще сильнішою, ніж у когось іншого.

(Д. Яворницький. Історія запорізьких козаків, Львів, 1992, т. II, с. 190–200)

А ще й пригадує, ніби той брав участь у 55 битвах, та всюди («крім одного-єдиного випадку») – переміг. Але тут – як ніде більше, залежить – що то були за битви. Бо, могли бути й звичайні наїзди, пограбування; скажімо, – з наступними наслідками:

Отримавши припаси, частина козаків під проводом Івана Сірка перед Пасхою (Великоднем, О. Б.) 1660 року ходила з Запоріжжя під Очаків, витяла у ньому передмістя й захопила багато людей у полон, інші ходили під місто Ослам (Арслан), захопили його фортецю, жителів частково вирубали, частково взяли у полон і згодом продавали полонених у Переяславі та інших українських містах.

(теж там, с. 203)

Як бачимо – «з ким поведесся – від того й набересся»: головна прикмета російської культури – торгівля людьми як худобою, – з’являється й у підмосковській Україні; не пройшло дарма добрим козакам пластання на брюсі перед московськими царьками. Та, все це трохи руйнує й образ безкорисливого Сірка, борця за віру Христову, – стільки людей пригнали та випродали до рабства, а йому так нічого й не перепало? – дозвольте в це не повірити. Поґотів, ніде в подальшому автор не наводить жодної подробиці з оцих 54 звитяжних битв, так і не даючи змоги читачеві на власний розсуд оцінити військовий ґеній полковника Івана Сірка.

Автор твердить, ніби Сірко 1654 був проти союзу з Москвою, але усього через кілька років ми бачимо його вірним слугою московського царя; втім, таким стало на той час (і далі) все Запоріжжя. Та коли Іван Виговський одержав історичну перемогу над московськими агресорами, вибивши їх упінь під Конотопом улітку 1659, – недобитий Алєксєй Трубєцькой слізно попрохав Івана Сірка піти походом на татарів – союзників Виговського, що той достеменно й виконав. Та був за це, попри свою безкорисливість, щедро нагороджений за вірну службу Москві, завжди, в усі часи, – смертельному ворогові України:

У нагороду за подвиги Сірка цар грамотою від 14 грудня наказав київському воєводі Шєрєметьєву видати полковнику Сіркові двісті золотих та соболів на триста карбованців.

(теж там, с. 201)

Коли року 1668 загострилися відносини з Москвою, та по смерті Брюховецького Петро Дорошенко на час об’єднав обидві частини поділеної України, полишивши на Лівому березі своїм заступником чернігівського полковника Дем’яна Многогрішного, – Сірко ні в чому цьому не брав участь. Він покинув був збунтованих запорожців та учинився зміївським полковником. Але хутко збігає й звідти, та ще й вимушений під Охтиркою битись із царськими військами, бо вже поспіхом оголошений «ізмєнніком». Він повертається на Запоріжжя та стає на час кошовим отаманом, але невдовзі його зміщує Михайло Ханенко, знову повертаючи бунтівних запорожців під «руку государя».

Але, Сірко не ворогує з Ханенком та навіть ходить з ним у Крим по здобич, а восени 1671 вони, ні сіло, ні впало, – присягають польському королеві; за що їх щиро нагороджують «золотом та шовками». Однак, на початку 1672, після падіння Многогрішного, – Іван Сірко цілиться на його місце, та й цар наче не заперечує, але… дає наказ упіймати полковника: не дарує йому польського «золота та шовків». Його запротороюють аж до Тобольска, але тим часом різко змінюється на гірше стан справ в Україні: султан Мохамед IV з 300 тисячами турків наїздить Україну та захоплює Кам’янець на Поділлі; а звідти має намір іти на Київ, де сидить російський воєвода. Цар Алєксєй Міхайловіч – людина не з хоробрих, та хапається за кожну людину. Поґотів, 1672 вставляється за Сірка й посол польського короля, якому нещодавно присягав Сірко. Тепер його примушують знову урочисто присягнути цареві, тільки потім відпускають. Однак, за інтригами гетьмана Івана Самойловича, тримають іще рік.

Вартою уваги є й історія з черговим самозванцем від Разіна взимку 1673, «царєвічєм» при живому батькові, що з’явився на Запоріжжя до Сірка, та називав себе Сімєоном Алєксєєвічєм. Іван Сірко уперто тримався за нього, попри всі роз’яснення з Москви, що справжній царевич Сімєон народився 1665, а помер 1669, та й було йому всього 4 роки (а тепер було би тільки 9). Він знехтував царських послів та тільки на власноручну грамоту царя відіслав нарешті самозванця у кайданах до Москви. Як повідомляє історик:

Привезений із Запоріжжя до Москви самозванець дав три свідчення і на першому допиті заявив, що найбільше спонукав його прийняти «старше» ім’я царевича кошовий отаман Іван Сірко, котрий хотів, приготувавшись, іти на Московську державу й побити бояр. На двох інших допитах він і слова не сказав про Сірка, а заявив що злочинства його навчив Іван Міуський, родом з України.

(теж там, с. 307)

Самозванця стратили у вересні 1674 на Красной площаді, в присутності бояр та народу.

Насамкінець він, попри свою прокламовану ненависть до «бусурманів», близько злигується з Юрієм Хмельницьким, на той час – маріонетковим гетьманом окупованого турками Поділля. Пропускає, час від часу повз Січ кримські загони, що йдуть плюндрувати Польщу або Росію. Підтримує постійні зв’язки з кримським ханом Селім-Гіреєм, ворогом Москви. Про все це з охотою доносить у Москву гетьман Іван Самойлович. Іван Сірко помирає раптовою смертю влітку (1 серпня) 1680, у себе вдома; був старий, чи не дуже, – важко сказати: рік народження невідомий.

До Москви вістку про смерть полковника та кошового отамана відвіз особисто його писарь, який не оминув нагоди й собі зробити донос на покійного. Сказав, кажуть, – наступне:

Коли Сірко кошовим був, то від нього ніякого добра великому государеві не було; а казати йому явно про те ніхто не смів, бо всі його, чи то з волі Божої, чи через хитрість якусь, надзвичайно боялися, і що він було задумає, те й зробить, а якби хто не схотів його слухати, того б відразу вбили, бо коли в нас кожному воля, і якби Сірко щось затіяв, то без жодного слідства відразу б і смерть тому була. Сірко не хотів добра великому государеві, по-перше, за те, що був на засланні в Сибіру; по-друге, за гетьмана, від якого Сіркові, його жінці й дітям утиски й кривда велика була і який відібрав у Запоріжжя маєтності й промисли і не присилав припасів. Присилали до Сірка від польського короля, аби він йому служив, і кошовий почав думати, як би в Україні вчинити кровопролиття. Почувши про ті наміри, король прислав до нього з Білої Церкви попа; той піп вселив у Сірка надію, і він послав до короля сина свого і з ним сотню козаків, зголошуючись з вірною службою і з таким задумом, щоб король навів хана з ордою на слобідські українські міста, а свої війська послав на Задесення; Сірко ж у цей час під королівським прапором також піде до слобідських міст, і коли українські жителі побачать для себе таку скруту, а про Сірка почують, що він служить королю, то почнуть бунт, уб’ють гетьмана, а Сірка проголосять гетьманом, сподіваючись, що він через польського короля дасть їм спокій від турків і татар. Сила Божа не дала здійснитися цьому задумові, ми з суддєю Яковом Костянтиновим попрацювали тут на Бога й послужили вірно великому государеві, до лихого наміру Сірка не допустили, не дали йому з Кримом домовитись, щоб бути під оборонною рукою турецького султана. З того часу Сірка охопив відчай, що він не може виконати свого наміру, і він почав хворіти: в нього заболів лівий бік і він дуже схуд.

(С. М. Соловьев, История России с древн. времен, Москва, 1995, т. 13, с. 274).

Славну постать полковника Івана Сірка добре домальовує випадок, якого наводить нам один з українських істориків:

Сірко вивів зі свого нападу на Крим масу полонених і між іншим – «тум» – мішаних у Кримі від співжиття християнських невільниць з татарами. Але по дорозі Сірко запропонував «тумам» повернутися, хто забажає, а потім наказав козакам наздогнати тих, що повертаються та перебити їх. Потім поїхав сам подивитись, чи виконано достеменно наказ і звернувся до трупів з такими словами: «Вибачайте нам, брати, а самі спіть тут до Страшного суду Господня натомість розмножуватися вам у Кримі поміж басурманами на наші християнські молодецькі голови та на свою одвічну без хрещення погибель».

Це посилання зі Самійла Величка – «Летопись событий в Юго-Западной России в XVII веке, Санкт-Пб, 1720», наводить Олександра Єфименко у своїй «Історії України» та супроводжує наступним коментарем:

Епізод «винищення тум», що супроводжував цей похід – якщо його не вигадав малоруський літописець Величко, – чудово дорисовує цю типову фігуру, без сумніву варварську, але в той же час повну самовідданої любові до батьківщини та наївної дитячої віри.

Так, так… що ж тут іще додати?

Однак, щодо віри – то дозволимо собі не погодитись. Бо, свідомо дикунське та антилюдське, – зовсім не є «наївно дитячим», це – щось набагато гірше…

* * *

Козак Петро Іваненко, або як його називали – «Петрик», з’явився на Січі 1691, маючи надію за допомогою практично незалежних іще від Москви запорожців, – визволити від москалів Україну; зробивши її незалежною державою. Про щось подібне – нагадаємо, перед ним турбувався лише Іван Виговський. Він походив із Нових Санжар на Полтавщині – старший канцелярист Генеральної військової канцелярії, зять генерального писаря Василя Кочубея та людина, добре відома гетьману Мазепі. Прибув же він на Січ, як сповіщає нас відомий Д. Яворницький, з наступною метою:

Маючи живу, неспокійну натуру, легко захоплюючись, але водночас уважаючи себе покликаним до великих справ і надзвичайних подвигів, Петрик склав собі план відірвати за допомогою Криму й Туреччини Україну від Великої Росії, зробити її незалежною від Москви й дозволити кримчакам походи на міста Російської держави. Своїми діями він хотів повторити дії гетьмана Петра Дорошенка, який кілька років тому намагався здійснити такі задуми.

(Д. І. Яворницький, Історія запорізьких козаків, Львів. 1992, т. III, с. 76)

Втім, будемо справедливі, підбивав він запорожців не лише проти Росії, але й проти царського ставленика, гетьмана Мазепи, якому закидав надто велику поблажливість щодо шинкарів, так і пораблення простих українців наданням земель та привілеїв козацькій шляхті. Мазепа про все в Україні стало відписував до Москви, сповіщаючи про події та запрошуючи інструкцій. Доповів і про докори Петрика. З цього приводу цитований автор пише:

Уряд звернув увагу на те, що як Петрик, так і запорожці вказували на те, що на Україні є два лиха: віддають в оренду шинки й надають чиновникам маєтності чи землі разом з людьми. Гетьман Мазепа відповів на цей запит, що оренда, так ненависна українському народові через євреїв, необхідна для здобування грошей на воєнні видатки, але що про заміну цього способу збирання податків Україна давно дбає і чекає відповіді від старших і менших осіб самого народу. Щодо земель гетьман відповідав, що маєтності, надані чиновним людям за царськими указами, не можна відібрати; а маєтності, надані гетьманськими універсалами, можна й відібрати від тих чиновників, котрі не є при справах чи чомусь непридатні до служби. В основному про такі маєтності й клопоталися запорожці.

(теж там, с. 106)

Але, запорожці, як звичайно, не надто квапились про незалежність, розмірковуючи: а, що вони можуть від цього мати? А цар, час від часу, щось їм підкидав: як не по парі золотих на кожного, то хоч по парі чобіт…

Не без певної цікавості зустрічаємо тут оте, так знайоме нам сьогодні (через три століття!) – «гроші на воєнні видатки», що здобуваються через посередництво шинків – на торгівлі горілкою. Адже, ота «компанія по борьбє с пьянством», затіяна колись горбачовськими недоумками, – саме й сприяла тоді «дєфіціту бюджєта». Внаслідок якого була програна гонитва озброєнь, а згодом розпався й СССР…

Так нічого від запорозьких співвітчизників і не вшкуравши, Петро Іваненко подається на другий бік, до татарів, до Кизикирмену (Берислав), а потім і до самого хана. Там його вислуховують з усією повагою та, попри відсутність офіційних повноважень, – укладають з ним проект можливої угоди, договір про вічний мир запорожців із Кримським ханством, досить цікавий за змістом. Як там писалося, наприклад:

Між нами, Військом Запорізьким, і царством Кримським, буде вічний мир і братерська згода, ми боронитимемо один одного від усіляких, з якого боку вони не наступали, неприятелів, і кому буде найсвітліший хан його милість і все Кримське царство приятелем, тому й ми будемо приятелем, а кому буде неприятелем, тому й ми неприятелем, а свавільних людей приборкувати з обох боків правом призвоїтим.

(теж там, с. 87–88)

З цим Іваненко знову побував на Січі та призвів там до великої смути. Почувши про це, як пише Д. Яворницький, запорожці «знову поділилися навпіл»: на голоту (з Петриком), та «людей поважних» (проти). Автор, вірнопідданий наслідувач Н. Костомарова, – більш за все остерігається кидати найменшу тінь на безоглядну вірність запорожців московському царикові; з великою неохотою визнаючи оте – «навпіл». Та всіляко гудячи оту, недобру половину – «ізмєнніков царю», називаючи часом і «покидьками».

Ми сьогодні можемо ствердити лише всю унікальність подібного документа, рівного якому не знайти й в історії Європи: для нас – батьківщини права, забутого на сході з кінця монгольських часів. Там уже 1632 виходить найґрунтовніша праця Гуґо Ґроціуса (1583–1645) – De iure belli ac pacis (Про право війни та миру). Великий прихильник миру поміж народами, Ґроціус визнає можливим (радше – законним) воювати з трьох причин: захисту свого, повернення захопленого свого та покарання за злочин. Він не знає, щоправда, що на окраї світу та Європи вже є країна, яка ніколи не воювала з перелічених ним причин, а – тільки й незмінно – за захоплення чужого. Не приходить він іще й до думки про можливість вічного миру між народами.

І от – поруч із такою країною, що воює тільки й незмінно за захоплення чужого, з’являється на світ велика людина, що пропонує одвічний мир між сусідніми народами! – та ще й спрямований проти чужої агресії, однаково небезпечної для обох! Він був максималістом, невиправним ідеалістом, іще з тієї причини, що йшлося про мир не з ким-небудь, не з одвічним грабіжником-єдиновірцем, ні, а про мир із басурманами.

Чи розумів він, другий політик України після Виговського (та перед Орликом), – усі непереборні труднощі на своєму шляху до миру? – можливо, але він уперто тримався свого, – їздив, зустрічався, писав, переконував…

Він розумів, схоже, причини невдач Петра Дорошенка, який збирався опертись на експансивну великодержаву, та стисло обмежувався Кримом, розглядаючи його (й цілком слушно), як буфер між Україною та Туреччиною, але…

Але, чи помічав він, що між Кримом та Україною встала непорушна стіна дикого православ’я – одного з неостанніх знарядь московської агресії? – чи знав про свідомий героїчно-геноцидний вчинок Івана Сірка?

Наскільки розумівся Петро Іваненко на політиці, показують складені ним документи. Наведемо уривок із одного з перших його листів до запорожців – 1691:

Не дивно, коли з нами ворогує хан Кримський: ми з давніх давен чинили шкоду Кримській державі, так робимо й тепер. Але дивними є вчинки московських царів: не мечем набули вони нас, а наші предки добровільно їм піддалися заради віри християнської. Переселивши з правого боку Дніпра на лівий наших людей, москалі обсадилися нашими людьми від усіх ворогів, так, що звідки би ці не прийшли, – будуть палити наші міста та села, кращих людей забирати до полону, а Москва буде від них у безпеці, за нами, як за стіною. Та, не завдовольняється цим Москва, а силкується всіх нас обернути на своїх невільників та холопів.

(Н. И. Костомаров, Мазепа, Москва, 1992, с.65)

Яка ж неймовірна далекоглядність та політична зрілість, просто не до віри для рівня України того часу!

В липні того ж 1691 відбувся перший похід із Криму до Січі в супроводі татарського війська, але отаман Іван Ґусак страхався гніву Мазепи, та приєднати Січ не насмілився, хоч і відпустив до Петрика охочих, які обрали його своїм гетьманом. Разом вони вирушають на північ, та хутко, не зустрічаючи опору, дістаються Орелі та Ворскли.

Мазепа панікує, благає Москву надіслати на допомогу війська Шєрємєтьєва та Барятінского, висилає назустріч бунтівникам чотири свої полки. Одночасно розповсюджує універсал, де пнеться довести, що краще жити москальськими рабами, але «у мирі та злагоді», ніж знову наражатися на «усобіци, бєдствія і разорєнія». Аргументація – що казати, типово малоросійська, знайома нам уже триста років. Але вона, схоже, – діяла й тоді.

До речі, зазначимо тут кричущу несправедливість істориків до цієї людини. Чомусь ці заслуги гетьмана Івана Мазепи у створені самої концепції – ігноруються істориками, а – шкода.

Нагадаємо, на всякий випадок, що татари йшли не воювати за визволення України від Москви, а лише охороняли Петра Іваненка та його людей. А вже в разі повстання, – приєдналися би до військових дій проти Мазепи та росіян. Але, дочекатися чогось подібного їм так і не судилося.

Поскубавши якось-такось «русскіє городкі» на Самарі та Орелі, Іваненко вимушений відступити: татари повертаються до Криму, бо там спалахують якісь династичні незгоди. Це – старий звичай степових народів; свого часу так врятувалася Європа, коли Бату-хан відвів монгольські війська додому з нагоди смерті кагана Уґедея.

Мазепа, пересидівши татарів, суворо розправився з тими посадовими особами (а було їх – чимало), які вітали прихід Петра Іваненка, та зробив поступки щодо шинків та оренди: дозволив гнати горілку вдома – з нагоди хрестин або ж весілля. Для тодішніх малоросів то було як дар з неба; хоча ніхто з них так, мабуть, і не задумався, не здогадався, що то дарунок їм не від гетьмана, а радше від «зрадника Петрика».

А тим часом ханом Криму учинився Селім-Гірей – принциповий ворог Москви, та знову підтримав велику справу Петра Іваненка. В січні 1693 він виряджає свого зятя Нуреддіна в новий похід з Іваненком та його «воровскімі казакамі», як іменує їх патріот Н. Костомаров. Але й другий похід не приніс очікуваного: нарід не приєднався до гетьмана, що був проти Москви. Нарід на той час, так би мовити, – самоліквідувався. Обрав собі ще тоді – у Переяславі, – долю вола в російському ярмі. А на це, що ж тут і сказати? – «варт віл свого ярма», як казала потім наша Леся. От тільки й різниці, що на відміну від нормальних волів ці не ревтимуть навіть при порожніх яслах… Навіть Батурин переблимають…

Зігнила, та як бачимо, на той час остаточно, – й колишня Велика Січ Запорізька, що «стала на довольствіє» від московських царів, яка була такою впливовою ще за Конашевича. Бо, таке щось може мати сенс – єдино, коли воно відстоює незалежність нації. Коли пізніше (за якихось вісім десятків років) Єкатєріна II назве її «гнєздом бунтов», – це вже буде чистісінькою брехнею: які там, прости Господи, бунти! – де, коли, проти кого?

Третій та останній похід Петра Іваненка на батьківщину, яка не бажала жодної незалежності, бо, доводив нам Н. Костомаров:

«…в Малороссии все, старшие и меньшие, живут счастливо, в изобилии и довольстве, никто никого не насилует, никто ни от кого не терпит».

(теж там, с. 78)

– відбувся 1695, та був уже походом військовим. Чимало було попалено російських укріплень та панських фольварків, але нарід… Він не забажав приєднуватися до «басурманів» більше, ніж будь-коли, та вони, зробивши свою справу, відправились додому.

Поґотів, сам московський агресор перейшов у наступ, відбувся 1695 отой перший похід Пєтра на Азов, де він обробився по самі вуха.

* * *

У другому поході, через рік, він таки спроможеться загарбати Азов, бо передбачливо прихопить із собою 15 000 козаків, половину яких, за своїм звичаєм, покладе трупом при штурмі фортеці. Але тих, хто врятувався – щедро нагородить: по 1 рублю на брата – все ж більше, ніж «Спасібо, хахлєнок!» Що ж: «варт віл свого ярма»…

* * *

Того ж 1695 Мазепа зі своїми козаками візьме для Росії другу, західну фортецю Кизикирмен: чи не єдиний здобуток цього, доволі ялового воєначальника.

Він давно призначив винагороду за голову Петра Іваненка, та нарешті – на початку 1696, – це спрацювало. Іваненка убив якийсь волоцюжний козак Яким Вечірка, але нагороди так і не отримав, – убивцю відловили татари та з витонченою жорстокістю закатували.

Так закінчилася історія Петра Іваненка, своєрідного українського політика, що за відсутністю власного народу – вимушений був спиратися на чужий. Те саме 1708 повторить його запеклий ворог Мазепа, та що вже тут було трагедією, а що фарсом, – хай кожний вирішує на власний розсуд.

Доповнення 8 Гетьман Пилип Орлик

Пилип Орлик 1672–1742, гетьман з 1710) став одним із перших видатних українських політичних емігрантів, та цікаво простежити його подальшу долю.

Він походив із сільської Віленщини, а його батько загинув під Хотином, коли він був іще малим. Освіту він отримав у Києво-Могилянському колегіумі та став працювати у 26 років, писарем у київській митрополії. По цьому пошлюбив дочку полтавського полковника, Ганну Герцик. Тепер він хутко долає щаблі службової кар’єри: 1700 – старший у Генеральній військовій канцелярії, а ще через шість років – Генеральний писар Війська Запорізького. Гетьман Іван Мазепа негайно помітив здібності освіченого писаря та зробив його своїм ближчим помічником. Що й не забарилося втілитися у нові маєтності при полках: Чернігівському, Полтавському та Стародубському.

Пилип Орлик став автором першої у світі Конституції, та й сам був за нею обраний українським гетьманом на вигнанні 1710, але його подальша доля теж є не без значення для України; бо він – недовго затримується у Бендерах. Переуклавши угоду з Карлом XII, згідно якої Україна поступає під протекторат Швеції, яка зобов’язується, разом із Кримським ханством, допомагати Україні у справі звільнення від іга Росії. Наче все було передбачене та можна було вирушувати на звільнення України.

Цьому передувала ніби добра пропагандова кампанія розповсюдження Україною відповідних універсалів, але не дрімав і московський цар, діяв у властивому собі стилі коронованого бандюги: наказав зігнати родини гетьмана Скоропадського і його старшини до Глухова, закладниками під стражу солдат. А сам Скоропадський вислав назустріч Орликові військо, під командою Генерального осавула В. Бутовича.

Справи союзників спочатку пішли добре. Орлик і Кость Гордієнко розбили Бутовича та прийняли до свох лав чимало козацтва, яке переходило на їх бік. Вони уже дісталися Білої Церкви, яку оточили. Непогано йшло просування на північ і на східному фланзі, Лівобережжі, де переможне ханське військо один за одним брало російські «городкі», набудовані вздовж переправ.

Але, якби Кримське ханство було надійним союзником України (як і навпаки), то напевно обидва існували би й досі. Бо, кажуть, сталося знову те, що було й раніше, – кримське військо повернуло, розсипалося та подалося назад до Криму, грабуючи дорогою населення та уганяючи ясир (людську здобич). Що це було – раптова переміна планів хана, чи ланцюгова реакція непослуху, яка призвела до дисциплінарного розпаду армії, – так невідомо й досі. Що би там воно не було, а чутки про це призвели до зняття облоги Білої Церкви.

Щоправда, одночасно Пєтр I потрапляє до полону на Пруті, з усіма наступними наслідками. Важко сказати, чому саме П. Орлик та К. Гордієнко не скористалися цим, не взяли подальші події під свій контроль. Несподіваний удар по тилах царевої армії – міг би багацько змінити, але… Орлик тільки потім дипломатично натиснув на турок, аби вони передбачали у мирній угоді з царем відмову Росії від посягань на Україну та виведення окупаційних військ. Але цар із цим пунктом не квапився, та Туреччина 1711 оголошує нову війну Росії. Пєтр тоді перелякався не на жарти, але кинув туркам кістку, зруйнувавши власну фортецю в Таганрозі та повернувши туркам їх Азов. А за хабар у 100 000 золотих рублів, – виторгував собі українське Лівобережжя, віддавши Правий берег Польщі, яка й витіснила остаточно козаків Орлика та Гордієнка.

Наприкінці 1713 козацькі невдахи, на чолі з гетьманом та нечисленною старшиною на запрошення короля дістаються Швеції та оселяються там; спочатку в Крістіанстаді, а потім і в Стокгольмі. Гроші на їх утримання ідуть за рахунок отих 60 000 талерів, яких Карл XII свого часу позичив у Мазепи на військові витрати; – борг Швеції Україні.

* * *

Смерть короля Карла XII від випадкової кулі під Фредеріксгалленом у Норвегії (пригадайте оту, зловісну випадкову кулю на березі Ворскли) – остаточно перекреслила надії козаків на допомогу з боку Швеції. Вони починають поволі роз’їздитися.

Гетьман П. Орлик, разом із родиною, переселяється до Німеччини, де тече дещо більш активне інтелектуальне життя ніж у Швеції, та живе спочатку у Ганновері, потім у Сілезії, в місті Бреслау (тепер Вроцлав), поближче до дому. Між тим Пєтр I не шкодує обіцянок, перетягуючи Орлика до себе, пропонуючи не лише амністію, але й високу посаду; аби тільки захопити гетьмана у власні лапи, а там… Він уже пропонував все це небіжу Івана Мазепи, Андрію Войнаровському, який теж не погодився на повернення, добре знаючи, з якою наволоччю має справу. Але, він мав необережність жити під власним ім’ям, та одного вечора в Гамбурзі, повертаючись додому з вечірки у графів фон Кенігсмарк, – був викрадений російськими агентами. У легковажній Європі вони діяли тоді не менш відверто і розкуто, ніж згодом сталінські «отважниє чєкісти». Свої дні Войнаровський закінчив у Якутську; помер в один рік з Орликом (1742).

З Орликом теж трапився випадок в Бреслау, де його відстежили російські шпигуни. То був брат відомого пєтрового поплічника, Яґужінского, графа з колишніх пройдисвітів. Орлики пробули тоді в облозі мало не добу. Врятувалися тільки наступного дня та вимушені були переховуватися по кляшторах, де захворів та помер молодший син Орлика Яків, якого він дуже любив.

Гетьман П. Орлик вимушений рятуватися до сильної ще тоді Франції, де не надто захоплюються Росією. Там залишиться на все життя його син Грицько, який піде на службу французькому королеві Луї XV (1715–1774), де дослужиться генерала та графа Дентевіль. Він теж, маючи вплив на короля, схилив Францію до протимосковської позиції в європейській політиці. Його життя та його часи опише потім наш австралійський письменник Микола Лазорський (1884–1970) у чи не найкращому зі своїх історичних романів – «Патріот» (1969). Ґреґор Орлик, граф Дентевіль, був убитий під Мінденом, підчас війни з Прусією. Це було, власне, втручання на боці Австрії у прусько-австрійський конфлікт, але воно не було вдалим для Франції, яка потерпіла дві поразки від Прусії, – під Росбахом 1757 та під Крефельдом 1758. Все це погіршило стан Французького королівства, якому залишалося проіснувати тільки до 1789.

Гетьман Орлик і на екзилі невтомно працює на українську справу, популяризує українське питання, знайомить з ним монархів Європи. А, повідомляти йому – є про що: про російську окупацію Лівобережжя силою 20 російських полків, яких годують українські селяни; про вистелення пєтєрбурзьких болот українськими кістками; про марну загибель 20 000 козаків у персидському поході божевільного Пєтра…

Та от настає низка воєн (1733–1739), що почалися Францією та Еспанією проти Австрії та її союзника, Москви, а покінчилися російсько-турецькою війною 1735–1739. Пилип Орлик вважає, що настав час прокинутися й окупованій Україні та скористатися обставинами заради власного звільнення. Він пише листи до проводу Війська Запорізького погодивши свої пропозиції з ханом Криму. Цікаво буде дещо пригадати з цього, аби повною мірою оцінити політичний розум та історичне провидіння гетьмана. Наведемо досить розлеглий, але понад змістовний уривок з листа гетьмана Пилипа Орлика до війська Запорозького, копія якого зберігається в Центральному Державному Історичному Архіві (ЦДІА) у Києві (добре, що за совєтів так і не спромоглися спалити):

З іншого ж боку, коли тесть королівської величності Франції, його милість найясніший король Станіслав, обраний від усієї Речі Посполитої вільними голосами на польське королівство, найнявши у прусів чимало чужоземного війська; до того ж запросивши на поміч собі кільканадцять тисяч шведів і французів, рушив із Гданська, з’єднавшись із польськими й литовськими військами проти Москви; коли всі воєводства, землі й повіти як у польській короні, так і у Великому князівстві Литовському, давши клятву боронити гідність його королівської величності, обраного самими ж своїм паном і монархом, осідлали коней до спільного походу проти Москви, а інші ще сідлають; коли польські й литовські війська в Польщі й Литві громлять і нищать Москву; коли Швеція, учинивши союз із королевськими величностями Франції й Польщі, готується до війни з Москвою; коли Порта Оттоманська свої незлічені війська тримає напоготові до виступу; коли його милість хан спорядив свої численні й могутні орди і з ними вже попрямував до польських кордонів – і, в цей же час, такий погідний, щасливий, роздумливий і сприятливий для врятування Вітчизни, ваша милість добрі молодці Військо Запорізьке, піддалися й повірили московським хитрощам, улесливим обіцянкам, яких вони мало коли дотримуються, то так тим паче вчинять і перед вашими милостями добрими молодцями Військом Запорізьким, бо від найдавніших часів насамперед вам і всьому нашому народові то найголовніші недруги.

(цитується за журн. Україна. – № 7, квітень 1991, с. 33–35)

Він, ще й ще, застерігає козаків проти підступності та віроломства Москви.

Не сумніваюся з приводу того, що Москва, відчуваючи на собі звідусіль тяжку й небезпечну війну, намагатиметься всіляко ваших милостей добрих молодців Військо Запорозьке пригортати, влещати, обіцяти їм золоті гори, втішати грошовим жалуванням та запевняти іншими вольностями, але тільки-но закінчиться війна, то що з вашими милостями добрими молодцями станеться, якого нещастя і згуби (цього не зичу) ви зазнаєте, самі на собі відчуєте й пошкодуєте, що нині так бездумно й нерозумно учинили, не озираючись на задні колеса.

(теж там)

Та, підтверджує все це фактами, що сталися.

Та невдовзі, як тільки Москва закінчила війну зі шведами та підписала з ними перемир’я, відразу ж свої присяжні обітниці, стверджені царськими грамотами скасувала; всі вольності поламала, суди й свої кримінальні закони на Україні запровадила й установила, а наші військові знищила.

(теж там)

Тут натякається, а далі виписується прямим текстом про запровадження в Україні московського тортурно-батожного судоправства, та й перелічуються далі всі його новації.

Передбачав гетьман (через сорок років! – тільки подумати) й остаточне знищення Великої Січі Запорізької, узявши це в такі слова:

Але виразно, мов у дзеркалі, бачу, що Москва, знадивши ваші милості добрих молодців Військо Запорозьке до себе на війну проти турків, татар, ляхів і шведів, після її закінчення, притиснена великими силами, не захоче та й не зможе, задля свого спокою, за мирних угод навіть губи розтулити, щоб нагадати про ті пустельні місця, якнайменше потрібні собі. Але з причини що не можна вашу милість добрих молодців Військо Запорозьке ніде по обидва боки Дніпра розташувати й виконати легко свій намір і недружелюбні замисли й, зібравши ваших милостей добрих молодців Військо Запорозьке, зажене вас за Волгу-ріку й викорінить тим самим на вічні часи військове гніздо й саме ім’я Війська Запорозького низового. До кого ж тоді у своїй біді звернетеся за захистом?

(теж там)

Все це й виповниться, слово в слово, 1775. Аж до того, що був і такий проект, – виселити за «Волгу-ріку», та не пішов – єдино, за складністю виконання. Ну, як той – пам’ятаєте, проект Сталіна-Жукова, – депортувати всіх українців, що «билі в нємєцкой оккупаціі».

На закінчення гетьман закликає козаків до сумління, бо ж він уже наоповідав європейським монархам про волелюбні доблесті козаків, – отже, не підведіть же, брати-козаки. Та, марно закликає, бо нема вже українських козаків, є звичайні московські холопи. Бо його листи було обговорено на загальній військовій Раді, та дано на них наступної відповіді (цитуємо, зрозуміло, лише головне):

Можете собі поміркувати, чи все те так, як у вашому листі викладено, що нібито ми, Військо, на лестиві московські послання залишити хана, але ж ми самі із власної волі наші чолобитні листи передавали її імператорській величності й, уникаючи наших давніх злочинів, які вчинили через простоту козацького розуму й своє незнання та під проводом і указом небіжчика Мазепи, просили ми ласки, слава Богу найвищому, й одержали. І в тому ми не сумніваємося, що воля її імператорської величності може нас, Військо, карати чи дарувати нам життя. То де вчинився гріх, хай там буде й покута. Одначе вона, милостива імператриця, бачачи нашу вірну службу у війську, що ми обіцяли її виказувати, сподіваємося, не віддасть нас, Військо, на поталу й за наші заслуги утримуватиме своєю імператорською ласкою.

(теж там.)

Сподівайтеся, сподівайтеся, панове колишні козаки; як воно у вас – тепер московських, кажуть: «надєжди юношєй пітают». Недовго вже залишилось сподіватись…

Закінчується відповідь колишніх запорожців теж непогано, наведемо й це, чому ні?

Отож не пишіть більше до нас, просячи допомоги від нашого Війська, бо ми, Військо Запорозьке низове, вже слуги її імператорської величності, а не ханської, й повічно від роду до роду служитимемо й стоятимемо за її щасливе панування та всього посполитого християнського народу.

(теж там)

Підписав цей достойний «наш отвєт Чємбєрлену» – «Війська Запорозького низового отаман кошовий Іван Малашевич з усім товариством».

Так безславно покінчив на чужині свої визвольні змагання за Україну великий гетьман Пилип Орлик, наступник Івана Мазепи та автор першої у світі Конституції. Дійшовши наприкінці того, що переплутав збіговисько московських холопів із вільними українськими людьми: непростима помилка!

Останні роки життя останній легітимний гетьман України прожив у Туреччині, де – спасибі їй, знаходили собі кінцевий притулок та вільність – численні українські люди, аж до цілих козацьких громад. Правдоподібно, це було місто Тессалоніки.

Він був високо освіченою людиною, жив у бурхливі часи, знав принаймні вісім мов та все життя щось писав. Крім Конституції (1710) відомий ще «Маніфест до європейських урядів» (1712) та того ж року правничий трактат «Вивід прав України». Його книги, присвячені гетьману Івану Мазепі (1695) та ніжинському полковникові Івану Обидовському (1698), були написані ще вдома. Відомий також його «Щоденник», якого він провадив із 1720 по 1733. Чи написав він ще щось? – безумовно, але… Він довший час був людиною, нецікавою ні для кого, – усього лише вигнанцем із країни, захопленої московськими громилами.

Доповнення 9 Полковник Іван Богун

На відміну від якого-небудь Івана Сірка, спритного кондот’єра та в жодному разі не політичної фігури, – полковник Іван Богун полишив по собі слід в історії Перших Визвольних Змагань. Але, про його життя ми знаємо чи не найменше. Він подає першу звістку про себе участю у селянсько-козацькому повстанні 1637–1638, а вже через десять років отримує звання вінницького полковника.

Він полишив по собі розлеглу пам’ять у козацьких війнах, як блискучий тактик на полі бою.

Чи не першим із його військових подвигів стала оборона Вінниці, коли поляки на початку 1651 вторглися великим військом на Брацлавщину під коронними гетьманами Калиновським та Лянцкорунським, який і обложив Вінницю. Іван Богун зумів подолати поляків, заманивши їх на лід Південного Бугу, де козаки заздалегідь поробили силу ополонок присипавши тонкий лід для непомітності снігом. Зробивши вилазку та оминувши їх, тікаючи їм відомими шляхами, козаки легко побили на річці спантеличену та розстроєну кінноту Лянцкорунського; а тим часом до Вінниці підійшли нові козацькі загони.

Того ж таки 1651, тільки у червні, стався погром під Берестям, коли союзний кримський хан нечекано покинув поле бою, прихопивши з собою Б. Хмельницького. Все полишилося на полковника Богуна, який і зумів вивести рештки війська з польського оточення.

Потім був березень 1653, коли король Ян Казимєж висилає проти України армію під Стефаном Чарнецьким, який вважається чи не кращим гетьманом за всю історію Польщі. Йому назустріч Богдан Хмельницький відряджує знову Івана Богуна, зі значно меншими силами, але… Богуна не обійти. Він заманює Чарнецького до добре укріпленого Монастирища, де ховається. А поки поляки товчуться в облозі, – переодягає частину своїх козаків татарами, та наказує несподівано ударити на поляків. Ті, вирішивши, що з допомогою прийшов кримський хан, – поспіхом відступають. А Богун тим часом з рештою козаків ударяє на них з тилу: класичні кліщі. Сил було замало аби знищити, але поскубти вдалося добре.

Коли того ж року в Чигирині Б. Хмельницький став, невідомо, чому, схилятися на бік московського царя, – Іван Богун був категорично проти; та й очолив опозицію молодої старшини, яка про таке щось і чути не бажала.

Потім, у зловісному Переяславі, І. Богуна вже взагалі не було, мабуть про це заздалегідь потурбувався Хмельницький, але відомо, що І. Богун зі своїм вінницьким полком, – жодних присяг московському цареві не приймав. Втім, на превеликий жаль, він в подальшому так і не зумів утриматися на цій висоті. Це він, та ще й у парі зі скорим на дурні справи Іваном Сірком (!), – піднімає повстання проти гетьмана Івана Виговського 1657, людини патріотичної та послідовної. А тим і поглиблює подальшу руїну України. Це було та полишиться найбільшою плямою на репутації полковника Івана Богуна, людини та політика. Після цього його життя починає валитись.

Року 1662 І. Богун потрапляє у руки поляків, яким залив свого часу чимало сала за шкуру; вони його арештовують: є, що поставити у провину.

Із ув’язнення у фортеці Марієнбурґ його витягує старий приятель – Павло Тетеря, який тим часом став геьманом підполяцької, Правобережної України. Богун погоджується воювати за Тетерю, але починає листуватися з російським командуванням, відносинам із яким свого часу так палко заперечував. Що це, власне? Зміна політичних поглядів, чи зрадництво, що стало другою природою? Все це не полишається непоміченим, його продає хтось зі своїх же – доносить полякам, та 17.02.1664 полковника Івана Богуна страчують під Новгород-Сіверськом, як звичайного військового зрадника.

Втім, не будемо йняти віри, ні полякам, ні росіянам, – однаково запеклим тоді ворогам українства, бо від котрогось із них і походить, можливо, така версія подій. Зраджувати – то було якось не до вдачі полковникові Івану Богуну.

Він був хоробрим та розумним солдатом, та знову ж, не був політиком. Не було й інших політиків. Вся історія наших змагань підтверджує мудрі слова Елю Хуцая, першого з канцлерів великого Монгольського каганату: «Сидячи на коні можна створити імперію, але правити нею з коня – неможливо». Втім, ці не створили навіть імперії…

Згодом польський нобелівський лавреат Генрик Сєнкевіч у своєму історичному романі на українські теми, «Вогнем і мечем», – дещо перестарався, змалювавши цю видатну та хоробру людину, радше, як підступного та жорстокого злодія. Показавши себе всьому світові – непересічним українофобом.

V. ПЕРША ЗУПИНКА ІСТОРІЇ

1. Російська імперія (перша)

З поразкою під Полтавою 1709 (в якій на 3/4 завинила сама Україна) – вона остаточно припиняє своє існування як така, залишаючись на довший час тільки частиною Російської імперії. Але, що ж то була за імперія, та чого власне була варта? – оце ми тут всебічно й роздивимося.

Таке ознайомлення – то для людей з міцними нервами, бо те, з чим далі обізнається читач, – буде єдиним у світі, за своєю відсталістю та дикунством; але, якби ж тільки!.. Бо буде ще й єдиним та неповторним за злочинністю. Але, про все це ми будемо запобіжливо повідомляти – виключно свідченнями російських же істориків. Бо колись, на відміну від совєтів, до писання історії допускалися, часом, і правдиві люди.

Але, неодмінно скажуть: а був же й позитив; треба ж «умєть відєть і положітєльноє!» Безумовно треба, але…

Інтеґрально весь цей «позитив» підсумовується в реченні: «Щоби змусити себе помітити, нам прийшлося розтягнутися від Берінґової протоки до Одера». Але, шкода, не шляхом «мірного освоєнія» як про це звичайно базікається, а кривавим шляхом аґресії та ґеноциду.

Сьогодні обидва ці поняття, нарешті, чітко визначені сучасним міжнародним правом, чим ми надалі й будемо користуватись.

Зокрема, щодо ґеноциду, наведемо дві статті з резолюції Ґенеральної Асамблеї ООН від 9.12.1948, яку колишній СССР ратифікував у 1954.

Стаття I. Сторони, що підписують цю резолюцію, підтверджують, що ґеноцид, незалежно, чи його вчинено в мирний час, чи під час війни, – це є злочин за міжнародним правом, якому вони зобов’язуються запобігати і за який вони беруть на себе відповідальність.

Отже, безумовний злочин. Але, що ж власне тепер офіційно вважається ґеноцидом? – на це теж є чітка відповідь:

Стаття II. За даною резолюцією ґеноцид означає будь-який з нижчеподаних актів, учинених з наміром знищити повністю або частково національну, етнічну, расову чи релігійну групу, а саме:

• вбивство членів групи;

• заподіяння серйозного фізичного чи психічного пошкодження членам групи; зумисне створення для членів групи умов життя, розрахованих на проведення її фізичного знищення повністю або частково;

• застосування заходів з наміром перешкодити народженню дітей серед членів групи; примусове передання дітей членів однієї групи членам іншої.

Керуючись цим точним, та здається – й вичерпним визначенням, читач зможе надалі й сам зрозуміти, що російським ґеноцидом було виселення хантів і мансі на початку XVII ст. на голодний Ямал; ґеноцидом була й «пацифікація» України 1709; ґеноцидом були масові виселення цілих польських та литовських сел після придушення повстань 1830, 1863; ґеноцидом були всі три голодомори, – 1921, 1933 та 1947; ґеноцидом було виселення цілих народів (Криму й Кавказу) після другої світової; ґеноцидом було нищення чеченів 1994–1996 в Ічкерії та їх масове виселення з неї 1999.

Тяжко прийдеться колись доброму російському народові на Останньому Суді! – не буде, чого виставити на свій захист…

Можуть заперечити: йдеться про часи, коли не було сучасного міжнародного права, – оте улюблене: «ми нє зналі!»

А от цим, панове, тут не скористається, бо мораль була завжди, бо саме вона й порізнює людину від худоби. І час тут – аж ні до чого. Бо комп’ютерна крадіжка є таким самим злочином, як і крадіжка звичайна, відома тисячі років тому. А військова аґресія з використанням лазерного наведення, є не гірше й не ліпше від аґресії зі списами та сокирами.

Бо то тільки більшовицькі виродки брехали, що «мораль относітєльна», «мораль – классова», щоб зручніше грабувати та визискувати людей. А для нас, людей, – мораль є вічною та незмінною.

У князівстві Московському, яке склалося та підсилилося до провідної сили на півночі під протекторатом Алтин Орду, а простіше кажучи під тим, що вони самі звуть «татарскім іґом», – починають визрівати й державницькі ідеї. Вони, поки що, не надто визначені, але з остаточним занепадом Візантії, ще на початку XV ст., з’являється думка, що – мовляв, були два Рими, перший Західний та другий Східний, а от Москва – то є «Трєтій Рім». А, дещо пізніше це доповнюється думкою, що це, одночасно, – й Рим останній; та після його неминучого краху – імперій більше не буде: «А чєтвєртому Ріму – нє бивать!»

Перша імперія, отой – Західний Рим, – і досі вражає. То було живе втілення аґресії, але – не тільки. На завойовані ним терени Рим приносив і прикмети цивілізації, не лише цирки та борделі, але й терми – громадські лазні, каналізацію та потужні водогони – акведукти.

Другий Рим, хоч і був аґресивніший від першого, але – з невеликим успіхом, та за тисячоліття свого існування він усе скорочується, нічим ота шагренева шкіра, поки його ниці залишки не підберуть переможні османи. Спадщина високої римської цивілізації йому непотрібна, бо православ’я вчить його, як треба правильно жити, а що ж іще потрібно людині? Він платить данини своєму потужному сусідові – Гунському каганату на півночі, але й під тортурами не зізнається, що то є звичайні данини. То, чи то дарунки, чи то благодійність… Римські здобутки та споруди розвалюються та все приходить в упадок. Як і вистачає сили щось там спорудити, то це – храми Божі. Це позначається на військовому стані держави, та вона все частіше терпить поразки. Зате компенсує себе безглуздими, хоробливо-садистичними жорстокостями щодо полонених: осліплює, калічить або заморює голодом. Це негайно помічають сусіди, та роблять висновки для себе. Віднині для них добрий ромей – то мертвий ромей. Фінал наступає 1453.

Саме це й підбадьорює задупну Москву, адже тепер вона – єдиний представник правої віри у цілому світі, а це – зобов’язує. Однак, цей самовільний спадкоємець двох минулих Римів, – не лише по всіх параметрах поступається Першому: йому недосяжно далеко й до Другого. Бо у ньому існує одна-єдина кам’яна споруда – Кремль, побудований італійцями ще з того – першого Риму. Все інше вигорає мало не кожного року, кожного ж року відроджуючи свої халупи, немов отой фенікс.

Але, виникає цілком слушне запитання, а – що ж полишилося, такого, що ріднить цей «Рим» із двома попередніми? – полишалась ідея імперської аґресії – необмеженого поширення військовими або підривними засобами, – за рахунок сусідів. Схема – проста: де можливо – військове завоювання. Де неможливо – розклад з середини та «добровольноє прісоєдінєніє»; як з Україною. Надалі для захопленого аґресією народу існував лише один шлях: ґеноцид або денаціоналізація; винищення культури та мови.

Все це забезпечувалося за рахунок досить примітивних чинників. Вони були чітко визначені вже в часи Ніколая I (1825–1855), як «самодєржавіє, православіє і народность». Щодо перших, то тут пояснювати не потрібно, але «народность»… Зрозуміти, які офіційні надії покладалися саме на неї, можна пригадавши анекдот з часів Єкатєріни II (1762–1796). Це саме вона завела звичку, що так розвинулася в совєцькі часи, – шалатися країною, з‘ясовуючи особисто, а що воно там відбувається «на мєстах», «в провінції, глубінкє». Побачивши накописько отих «курних ізб», а може й справжніх «зємлянок» (так оспіваних совєтами ж), вона з жахом, ніби, задала риторичне запитання: «Чєм жє сєй край управляється?!» На що присутній граф Панін не розгубившись відповів: «Как ето чєм, матушка імпєратріца? – промислом Божьім да ґлупостью народной!»

Саме на цьому – на «ґлупості народной», і трималася переважно російська імперія. Бо, самі подумайте, яким же безмежно дурним треба бути рабові, щоб пораблювати інші народи, замість того, щоб звільнитись самому? А оце й є свій, ориґінальний внесок до імперської ідеї, що належить виключно Росії: раб, який кладе життя за те, щоб порабити інших. Бо рабами не воював жоден з попередніх Римів.

А рабство – то те, на чому стояла, стоїть та буде стояти остання імперія; рабство фізичне, рабство духовне. Так було з самого початку та до останніх відомих нам часів.

* * *

Проаналізуємо дещо це суспільство. З’ясуємо в ньому стан речей з власністю та побутом; у досить широкому перерізі: від умов фізичного існування та до суспільної моралі.

Тільки, чи можна в даному разі говорити про суспільство, в тому сенсі, як це робиться звичайно? Бо то було суспільство примітивніше з примітивних, де не були упорядковані якимось чином ні родинні відносини, ні відносини власницькі, – основа суспільства. Про стан перших переконливо свідчить широке розповсюдження так званого «снохачєства», невідомого іншим народам (навіть із тих, що в Європі зверхницьки іменують дикунами).

А про стан других… надто вже багацько маємо свідоцтв.

Згадаємо, хоча би, висловлювання вельми шанованого в Росії «властітєля умов»:

У Росії вся власність виросла з «випросіл» або «подаріл» або когось «обобрал». Труда власності є дуже мало. І від цього вона не є міцною та не поважається.

(В. В. Розанов, Сочинения, Москва, 1990, с. 45)

Такі воно, бачите, маємо справи. У Московщині завжди зневажали, ставилися з погордою до різних іноземців, що горбом заробляли свій достаток. «Дом Козєля, нємца богатого» – пише Достоєвскій у «Злочині та покаранні». А, хто ж той багатий Козєль: поміщик, генерал? – далебі, майстер, звичайний слюсар. Таким заздрили, але таких і зневажали. Інша справа – то забагатіти «царской мілостью»; скажімо – зробивши вдалий донос. Адже, за описуваного нами царя Пєтра, доноситель міг отримати не лише маєток того «кто умишлял на царя государя», але й його посаду. Оце й є оте, – «подаріл».

Непогано було також узяти й разом: усе виграти в карти. Це вам «Ігрок», того ж Достоєвского. Саме на це уповав свого часу й сам Фєдор Міхайловіч, полишаючи дружину вдома мало не голою та заставляючи в ломбарді її останню сукню. Це, схоже, четвертий різновид російського збагачення, не передбачений навіть мудрим В. Розановим.

А цей останній, зазначимо це, писав свій присуд на початку XX ст., коли давно вже відбулося оте славетне «развітіє капіталізма в Россіі».

Все це має єдину, але вирішальну причину, що дотеперішня Росія 83 % відпущеного їй історією часу – була рабовласницькою державою, та цього вже нікому не виправити й не змінити. А раб? – що ж, раб… Він, скільки не усилюйся, а для себе жодним трудом нічого не здобуде, отже й «собствєнності труда» в такому «суспільстві» просто бути не може. Бо, працює один, а власність від цього, – з’являється у зовсім іншого. А, як воно й «подаріть» щось там комусь – нема охочих, та й «випросіть» важко, то й полишається в суспільстві мало не єдиний різновид власності – награбоване.

Незмірно цікавим універсальним об’єктом в російській історії є й так звана «курная ізба», досягнення не відоме іншим народам світу.

* * *

В російській історії про неї воліють радше не згадувати, але в історії патріотичній… Справа в тому, що імперський патріотизм має властивість з часом нахабніти, ставати все більш войовничим. Чи походить це від безкарності все нових і нових історичних злочинів, чи від іншої причини, – важко сказати; але, є незаперечним фактом. Так, у вельми шанованого російською «Па’мятью» та іншими патріотичними установами письменника, читаємо з цього приводу:

Ні, не від дикунства чи глупоти топив рязанський мужик свої ізби по-чорному, не від ледарства хлебтав тюрю з квасу, не від жадості баби сліпли біля лучін, варили лободу та підмішували до хліба древесну кору, – від безвихідної бідності та безземелля…

(В. Чивіліхин, Память, Москва, 1982, Роман-газета, № 16, с.92).

Пригадується інший російський письменник (нагадаймо ще раз): «Щоб примусити себе помітити, нам довелося розтягнутися від Берінгової протоки до Одера» (П. Чаадаєв). А це ж – 17 мільйонів км кв. Так, скільки їм, всесвітнім ненажерам, – іще потрібно тієї землі, щоб не відчувати безземелля?

Але, це тільки один варіант виправдання, є ще й другий. Бо був у автора й варіант для більш заможної півночі, де простору було й побільше. Виявляється, що:

Ні, топка по-чорному була древнім, простим, єдино доступним та ефективним засобом проти епідемій. Наші предки, природно, нічого не знали про віруси грипу, дизентерійну або чумну паличку й мікроби, але інстинктивно, досвідом знайшли метод дезинфекції, що разом із виморожуванням ізб за тріскучих морозів створювало більш гігієнічну атмосферу у житлах.

(теж там, с.92)

Дизентерійною є не паличка, а амеба, яка вже не є мікробом, але… звідки про це знати авторові? Він же, як у них кажуть – «пісатєль», а не «чітатєль». Отже, значить – не бідність. Бо, й дійсно, вартість димоходу не може становити більше десь 10 % вартості печі. А значить – не бідність; добре.

Звернення до наукових досліджень відкриває нам доволі цікаву картину московського життя в XVI ст. Виявляється, що «курниє ізби» полюбляли й феодали, яким гріх було скаржитись на бідність:

Жилою будовою феодального двору була «ґорніца». Не завжди ці «ґорніці» мали «косящаті вікна», та й не всі вони були з білими печами…

(Очерки русской культуры XVI века, Г. Громов, Жилище, Москва, 1977, с. 195).

Біла піч – то піч саме з димоходом, отже… Дещо нижче читаємо:

Але, і для багатих помешкань такі печі були, схоже, рідкістю. Переважна частина жилих приміщень топилася «по-черному», коли дим із печей потрапляв до ізби підчас топки та виходив через спеціально прорублене димове вікно, двері, шпарини… На деяких малюнках XVI ст. уже є зображення дерев’яних «димніц», які не були пічними трубами, а трубами для витягування диму з ізби. Подібні «димниці» були в курних ізбах селян XIX ст.

(теж там, с. 200)

Що ж, відомості досить вичерпні.

Так виявляється, що рабовласники, які чужим трудом могли жити у розкошах, – жили в такому ж самому свинстві. Хоч свинство це було й розлегліше, і заможніше.

Втім, могли бути на це й причини гідні всебічної поваги, як звичайно в Росії, – патріотичні. З цієї нагоди процитуємо великого патріота, поета Г. Державіна (теж із колишніх татарів):

Мила нам добра весть о нашей стороне, Отечества и дым нам сладок и приятен!

Так, – може заради отого «дима отєчєства»? – що такий солодкий та приємний? Бо там його було аж у надвишку; та ще й кожного дня.

Зі звичного свинства спромігся своїх рабовласників, якось-такось, дещо витягти лише реформатор Пєтр I. Помивши, поголивши та вичесавши воші. У своєму займаному з європейських зразків «Зерцале» (доброї поведінки) навчив їх не сякатися на сусідів, не обтирати писок обрусом або подолом; не ригати за столом. Його європейська спадкоємиця, Єкатєріна II, – пішла ще далі: зобов’язала їх спілкуватися «благородною» французькою мовою, без матюків.

Та, все одно, наприкінці XVIII ст. такий собі Е. Д. Кларк, професор Кембріджу, – напише, що за столом українського селянина більше чистоти, ніж у московського князя: нищивний присуд.

* * *

Але, від фізичних умов життя в Росії – повернемося до інших, соціальних, духовних…

Отже, для абсолютної більшості народу життя було рабським. Однак, над рабами були рабовласники, а їх вершиною, найбільшим рабовласником, рабами якого були інші рабовласники, був цар-самодєржєц. Над яким був уже тільки Бог.

З іноземців іще Зіґмунд Герберштайн – посол ґерманського імператора (XVI ст.,), зазначає, що влада московського князя – нічим не обмежена та абсолютна. Та, про яку в Москві кажуть: воля князя – Божа воля.

Пізніше другий посол – Адам Олеарій з Голштину, твердитиме: про що не питай московита – він тобі нічого не скаже. Тільки бадьоро відрапортує: «Знать нє знаю, вєдать нє вєдаю. Про то знают Бог да вєлікій государь!» А моя, мовляв, хата – з самого краю.

Страх породжується жорстокістю, а жорстокості було вдосталь. В історії московській страх та жорстокість ідуть поруч: страх породжує жорстокість, жорстокість породжує страх, який скріплює все, без якого все розвалиться; пригадайте самозванців. Пошлемося, як звичайно, на російського історика, який чи не з повною байдужістю повідомляє нас, що:

У прикладах жорстоких покарань нема браку по джерелах; ратники молодого князя Васілія Алєксандровіча були піддані жорстоким покаранням: одним відрізали носи та вуха, іншим повиколювали очі, руки повідсікали… Коли 1462 р. були схоплені дружинники серпухівського князя Васілія Ярославіча, що задумали звільнити свого пана, то Васілій Темний звелив їх казнити – бити батогами, відрубати руки, різати носи, а декому відтяти голови.

(С. М. Соловьев, Ист. России с древн. времен, Москва, 1959, т. II, с, 618)

Катівсько-тортурне мистецтво є самобутнім досягненням Московії, та систематизувалося й розвивалося впродовж століть історії. Його визнаними майстрами та фахівцями були Іван IV, Пєтр I. Історик Н. Н. Єврєінов написав, іще перед революцією, «Историю пытки в России», та вона могла би слугувати й підручником з історії самої Россії; бо ці дві історії – нероздільні. Мабуть тому – визнаємо це, нову – не главу – частину, дописало до неї російське ж ЧК – ОҐПУ– НКВД – КҐБ.

Додамо, що судів – навіть формальних, за тих добрих часів не існувало. Як не існувало права. Судили наділені владою окремі особи.

Рівнобіжно до цього є численні свідчення, ніби з тих же добрих часів, що:

Кажуть, що від часів Васілія Ярославіча та до Івана Каліти батьківщина наша схожа була більше на темний ліс, ніж державу: хто міг, грабував, не лише чужі, але й свої; не було безпеки, ні на дорозі, ні вдома; татьба стала загальною бідою власності.

(теж там, с. 617)

Помітне кожному видиме протиріччя поміж жорстокістю покарання, та – попри неї, розповсюдженням злочинності, – зніметься, як пригадати про відсутність закону. Покарання були так само свавільними, як і дії, що їх викликали: свавілля каралося свавіллям. А за таких умов покарання й утрачували будь-яке дидактичне значення; сприймалися на рівні стихійного лиха.

Пізніше, коли з часом зміниться й цивілізоване оточення дикої Росії, буде займане й чергове чуже: в Росії теж з’являться закони. Але й вони небагацько виправлять, бо закони – то те, що потрібно постійно та правильно виконувати, а тут… Тут не тільки не було цього, мінімально необхідного, але й ніколи не було рівності людей перед законом.

А закон, це є саме те, що має діяти неухильно, для всіх, та поганенькі закони, які бездоганно виконуються, – є непорівняно кращі за найдосконаліші, які не виконуються.

Але, з того самого часу, як у Росії постановлено було жити за певними законами, а сталося це не раніше, ніж у першій половині XIX ст., – зчинилася ціла полеміка. Протестували проти юридично укшталтованого правосуддя, ні більше, ні менше, як слов’янофіли, винахідники отієї маячні про «славянскоє єдінство». Такий собі А. С. Хомяков (1804–1860) писав тоді, що:

Наша земля є такою, що ніколи не пристраститься до так званої практики громадянських установ. Вона вірить вищим засадам, вона вірить людині та її совісті; вона не вірить і ніколи не повірить мудрості людських постанов.

Зазначимо тут характерну для російського мислення відсутність звичайної логіки: людині вірити можна, а от людській же постанові, – чомусь не можна. Та, попри це, знайшлися послідовники подібної дурості й у XX ст. У книзі «Алексей Степанович Хомяков и его этико-социальное учение», Москва, 1904, виданій до 100-річчя Хомякова, – такий собі професор (!) Л. Є. Владіміров підводить під цю дурість і деяку «теоретичну» базу. Мовляв:

Старі народи, народи здорового глузду, стоять за форму; вона виключає, на їх погляд, свавілля. Dura lex – sed lex, «жорстокість закона – але вона закон»! Народи молоді, народи почуття, стоять за совість: вона відступає від правила, але зате прислухається до голосу людської душі.

Зазначимо й характерне для російської науки в середньому – невігластво. Стара латинська формула проголошує, насправді, що «закон є суворий, але це закон». «Жорстокість» – то справа суто російська, та тут вона ні до чого. Але, все це так: між іншим, – показати, як неприємні будь-які закони для тих, хто звик до свавілля; яке можна – при бажанні – охрестити й «сумлінням». Але, повернемося до історії Московії та її численних неподобств.

Неподобства ці творили рівномірно всі, як пани так раби, командири як солдати. Не дотримувались навіть освячених часом загальних правил війни, здавна шанованих усіма народами континенту. Історики ламають собі голови – навіщо монголи витратили тоді, 1237/1238 стільки часу на якийсь там вошивий Козєльск? Але ж, там убили монгольських парламентерів, людей недоторканих за звичаями континенту, а це й вимагало покарання, за будь-яких умов. Не забудемо, що з такої ж нагоди розпочалася війна Чінгіс-хана з Хорезмом, яка й довела монголів аж до заходу. Київ 1240 був, єдиним з тодішніх міст мало не знесений по ґрунт тільки тому, що й там якийсь недоумок наказав убити монгольських парламентерів.

Мав звичку вбивати козацьких парламентерів і польський коронний гетьман Ярема Вишневецький, та ніхто – на жаль, йому за це не помстився.

Ця бандитська практика дожила в Москві (а, як же!) й наших часів. Підчас Угорського повстання за свободу 1956 мали розпочатися й мирні переговори, але…Угорських парламентерів, на чолі з генералом Палом Малетером, було зрадницьки заарештовано та розстріляно. «Демократичний» Захід тоді проковтнув і це. Нагадаємо, на всякий випадок, що у Москві тоді заправляв біснуватий Хрущов, а совєцьким послом у Будапешті був такий собі без роду-племені, відомий згодом Ю. Андропов.

Можна було би скласти їм не меншого реєстру щодо поводження з військовополоненими. Вчителі московитів із «другого Риму», ота греко-сирійська потолоч, – мали звичку осліплювати полонених, відпускаючи додому; або заморювали їх голодом у себе. Учні, що ж, бували набагато різноманітніші; як знову без зайвих емоцій свідчить нам російський історик:

Нижегородці, взявши полонених у мордви, затравлювали їх собаками. Смоленяни підчас своїх походів на Литву садили на палі немовлят, інших вішали стрімголов на жердинах, дорослих давили поміж колодами і т. п.; про знущання псковичів над ратниками Вітовта ми відмовляємося повідомити нашим читачам (ти диви, які ніжні! – О. Б. При великому бажанні читач зможе знайти потрібне або у «Русской летописи по Никонову списку», Санкт-Петербург, 1788, т. V, с. 93, або – відповідно, у «Полном собрании русских летописей», Санкт-Петербург, 1897); Підчас походу московських військ на Улу-Махмета ратники дорогою грабували та мучили своїх, росіян; митрополит Іона каже про вятичів, що вони підчас своїх походів з Шемякою силу православних перемучили, переморили, кого у воді потопили, кого в ізбах поспалювали, кому очі повиколювали, немовлят на палі садовили, узяли полонених більше як півтори тисячі та продавали татарам.

(С. М. Соловьев, История России с древн. врем., Москва, 1959, т. V, с. 613).

Таких би, насправді, не слід взагалі брати до полону – класти трупом на місці, та… Все нещастя полягало на тому, що цей непотріб заснувався посеред незмірно культурніших, цивілізованіших народів… Втім, розумуючи суто науково, без емоцій, походження подібної бестіальної жорстокості у одягнених до війського однострою рабів, що мають своїм завданням поширення рабства на терени вільних досі народів, – не повинно викликати особливого здивування, принаймні – в принципі. Навіть попри те, що уже відомий нам В. В. Розанов твердить нам, ніби:

Ми нарід не мстивий і здавна живемо під заповітами євангельського прощення.

(В. В. Розанов, Сочинения, Москва, 1990, с. 416)

Ця, цілком ориґінальна думка, пасує до всього попереднього, як ні до чого іншого, але… Займаючись російською історією – нам слід призвичаюватись і до брехні: одне без другого не буває. Але, повернемося до справи.

* * *

Походження подібної бестіальної жорстокості, не властивої більше жодному з народів світу, – цілком пояснюється соціальними причинами.

Хтось із російських письменників минулого сторіччя уподобив Росію великим сходам, знак яких змінюється на протилежний, залежно від місця перебуваня їх спостерігача. Бо, при погляді зверху вниз – то низхідні сходи холопів, а при погляді знизу – то вже будуть висхідні сходи панів. В етології (наука про поведінку) це зветься одновимірною ієрархією: схема гранично узагальнена, але принципово правильна.

Певним підтвердженням актуального існування подібної структури є й той їх «вєлікій і могучій», наскрізь просякнутий відносинами пан – раб. Є в ньому таке красномовне слівце – «снисходительный». Стоїте ви собі – уявіть, десь на тих сходах, на відведеному для вас місці соціальної драбини; і от – раптом чуєте кроки. Хтось із тих, хто вище від вас спустився, підійшов, та замість того, щоб почастувати батогом, – погладив по голівці. А потім – мерщій назад, щоб хтось на його місце тим часом не вдерся. Оце він і був до вас «снісходітєльний», «снізошол» до вас.

Ствердимо, що в жодній європейській мові (включаючи українську) це слово не має такої відвертої прямої семантики.

Соціальне життя в такій ієрархії, образно кажучи, полягає на тому що кожен, хто вище, нахлистує батогом нижчого, а той на це «бьєт єму чєлом»; та так само поступає з нижчим за нього; і так далі. Здається, Достоєвскій пригадує картинку чиновного поліцая, що поспішає в справах кудись до «глубінкі» або «пєріфєрії», одне слово – десь «на мєста». Та й хлище щосили по спині нагайкою візника, а той нахлистує коней, що біжать з останніх сил. Хай цих коняк буде три, то ви й отримаєте отой гоголівський символ Росії – «Тройку»… Одновимірну ієрархію можна продовжити наверх до нескінченності та увінчати Богом: «Про то знає Бог да вєлікій государь…» Але, низ – є низ, та з ним набагато гірше. Останньому рабові, що там сидить, нема вже кого бити, окрім власної родини. В соціальному сенсі вони йому не підлеглі, але можуть таких, принаймні замінити: переадресована аґресія за Тінберґеном.

Ну, так само, як совєцький начальник, що вимовляє підлеглому, знаходячи передчасним затопити йому по пиці, – гатить кулаком до ні в чому не винного столу.

А тепер спробуйте уявити собі, що робитиме озброєний натовп з отих усіх, під якими на цих всеросійських сходах немає вже нікого, – коли ці сходи добудуються знизу військовополоненими? – або навіть своїм власним населенням?

Правильно, буде те саме, що нам описав історик С. М. Соловйов. Та навіть те, чого він не наважився нам описати.

У російській історії звичні хизуватися стійкістю «доблєсних защітніков отєчєства», але з того, що ми довідалися вище, – переконуємося, що хизуватися чимось подібним так само нема підстав, як і будь-чим іншим (так, так, саме: будь-чим). Попри те що цю стійкість, хоча би при облозі Пскова Іштваном Батором, – засвідчують нам безпристрасні іноземці, від Р. Гайденштайна та по А. Поссевіно.

Але, подумаємо та поміркуємо: чи могли взагалі мати людську доблесть оті, так добре показані нам на весь зріст російським істориком? Бо вичерпно ясно, що триматися їх примушував тваринний страх розплати. Страх дістатися до рук тих литовців, нащадків «ратніков Вітовта», над якими творили таке, що й історик не насмілився описати. Отже, тільки він, тваринний страх справедливості, нічого більше. Яка там вже «доблєсть»…

Такі слова, як «доблєсть», «стойкость» або ще щось, – є тут нестосовні: таке щось, як розмірковувати про «хоробрість гієни». А історія – наука точна, та потрібно її викладати у абсолютно точних та адекватних поняттях.

* * *

Але, перейдемо до звичайного, повсякденного російського побуту тих часів, веселим він, напевно, не був. Указ царя Міхаіла (1613–1645), першого з Романових, – забороняє багацько з того, що дозволялося раніше, а саме:

Пісень не співати, на ігрища вечорами не сходитись, не танцювати, руками не плескати, казок не розповідати, порожнослів’ям не займатись, у бабки не грати.

Легко простежити, щоб «руками не плескали», «у бабки не грали», а от як бути з отим «порожнослів’ям»? – бо таке щось визначити набагато важче… Ополчуються тоді й на нешкідливих скоморохів, яких за щось «вєлєно біть батогамі», разом із їх глядачами. Палили музичні інструменти. Заборонені були книги та картини нерелігійного змісту, люстра…

Воно зрозуміло, що після отого всебічного балагану «Смутного врємєні» – треба було впроваджувати якийсь порядок, але… чи аж до такого ступеню?

Отже, музика та співи потрапляли до галузі «бєсовского потєшєнія», а потанцівки оголошені «бєсовскою прєлєстью»; наука ж, цілком і повністю була віднесена до «бєсовского іскушенія». Адам Олеарій, зокрема, так і пише, що «росіяни жодних знань не полюбляють». Але, тоді виникає цілком слушне запитання: а які ж такі утіхи залишалися московитам? – що вважалось дозволеним?

А таких зайнять було аж три: пияцтво, спання по обіді та всезагальне биття.

Не забудемо, що самозванець саме на цьому, попри весь всій розум, і спалився: не пиячив, пив на міру, не спав по обіді та нікого особливо не бив.

Пияцтво та обжиралівка, не зважаючи на сталі голодівки, – були радше загально прийнятим трибом життя:

Пристрасть до вина в сильному ступені дає про себе знати з деяких відомостей, наприклад, із повідомлення про облогу Москви Тохтамишем; з опису походу князя Васілія Тємного проти дядька Юрія, де пишеться:

Великий князь узяв із собою з Москви купців та всяких інших людей, котрі були п’яні та везли з собою мед, аби ще пити. Свари, бійки, вбивства та всілякі злочини, як і раніше, відбувалися на пияцьких учтах.

(С. М. Соловьев, Ист. России с древн. врем., Москва, 1959, т. II, с. 619).

Сто років потім – те саме. Бо, за царя Івана IV:

Пристрасть до міцних напоїв продовжувала панувати; обіди супроводжувались питтям, при чому не було поміркованості: в Літописах знаходимо вирази обідати та пити, де ці два слова необхідно пов’язані.

(теж там, т. III, с. 211)

Загально народних масштабів набуває пияцтво з розповсюдженням «кабацкого промисла», особливого протегування якому надають саме Романови.

Спання по обіді відносилося до всіх, хто його мав, цей обід, або й не мав. Москва на той час порожніла та її могли взяти голими руками її «бєсчіслєнниє враґі».

Биття було різним, як владним реґламентованим, так і народним, стихійним, так би мовити. Не можна було бити вище стоячих у тій «лінії панів» (або «холопів»), а тільки нижче лежачих; а рівний – міг дати й по пиці. Биттям, зокрема, було переповнене родинне життя, бо воно передписувалося правилами отого, правильного життя. От, що пише книжка про правильне родинне життя XVI ст. – славетний російський «Домострой», – про дітей:

Любити та берегти їх і страхом рятувати; навчаючи та караючи, і з оглядкою бити. Карай сина свого від юності, та буде покоїти тебе в старості; не будь слабим б’ючи молодика: коли жезлом б’єш його – не помре, а здоровий буде; б’ючи по тілу – душу його позбавляєш смерті.

Не відстає й пізніший Симеон Полоцький (приїхав до Москви 1664), який пише, що:

Хто задовольняється одним «словєсним увєщанієм», той неприйнятний Богові. Не заощаджуйте, батьки, жезлів ваших, частуйте дітей ваших не душешкідливим лобизанням, а норововиправним побиттям.

Російський історик повідомляє нам наступне, з давніх часів та аж по недавні:

Поводження чоловіків із дружинами було таким: звичайно у чоловіка висів канчук, виключно для покарання дружини, що називався «дурак»; за ницу провину чоловік тягав дружину за волосся, роздягав голяком, прив’язував вірьовкою та бив «дураком» до крові, це звалося вчити дружину; у інших замість канчука була лозина, та дружину нею сікли як малу дитину; а в інших – дубина та дружину били як ту худобу. Таке обходження не тільки не засуджувалося, але й було ще моральним обов’язком чоловіка. Хто не бив дружини, про того благочестиві люди казали, що він дому свого не будує і про душу не турбується, і сам погублений буде, і в цьому світі й у майбутньому, і дім свій погубить.

(Н. Костомаров, Истор. монографии и исслед., Санкт-Петербург, 1887, т. XIX, с. 148).

При чому, зверніть на це увагу, оскільки всім заправляли саме «благочестиві люди», то, не бити, це як за тих совєтів – не приходити на відкриті партійні збори (коли «пріглашалі»), або не показуватися на «дємонстраціях трудящіхся»; теж було мало не смертним гріхом.

Втім, самі жінки відносились до цього з повним розуміням. Зіґмунд Герберштайн розповідає про одного німця в Москві, який одружився із московиткою. Все було, наче, добре, але вона колись запитала: хіба він її не любить? Він спочатку не міг второпати, в чому справа, поки вона не пожалілася йому, що він жодного разу її не побив («бьєт – значіт любіт»). Він її побив та став бити реґулярно. Покінчилось на тому, що він забив її до смерті.

Це може свідчити про те, можливо, що садистична насолода чоловіка доповнена мазохістичною насолодою жінки – посилювали статевий потяг. Не випадково, що в сучасній Росії, де такого вже не практикують, – відсоток фриґідних жінок, так кажуть, найвищий у світі.

Так стояли тоді родинні справи, але не гірше було з іншими підвладними, скажімо, – рабами. Той же історик свідчить нам, що:

Незрідка бувало, що пан ґвалтував своїх рабинь не звертаючи уваги на їх чоловіків, розтлівав дівчат, бувало, що вбивав людей з двірні, – все сходило з рук. Самі слуги не мали поняття, щоб воно могло бути інакше та не ображалися биттям та каліцтвом: «за всякім тичком нє угоняєшься» – каже прислів’я; рабові було все одно, справедливо чи несправедливо його били: пан знайде провину, коли захоче вдарити, казали вони.

(теж там, с. 164)

В народі биття вважалося навіть конструктивним. Заглянемо, хоч би до прислів’їв – цього «кладєзя народной мудрості». Там, крім отого основного, так би мовити, «руководящєго і направляющєго» – «сіла єсть – ума нє надо», знайдемо й ще чимало цікавого, як от: «кнут нє мука, а впрєдь наука», або «нєт скорєє, как кулаком по шєє»…

Не дарма ж один французький автор іще на початку XX ст. простодухо визначив Росію, un pays de la cnoute et de la vodka – країну батога та горілки

На тлі цього постійного биття, московські люди переставали розрізняти рабський стан від вільного, та не цуралися холопства. Таке щось, як людська гідність, було в московському суспільстві річчю невідомою, майже ні для кого. Процитуємо вищезгаданого історика ще дещо далі:

Росіяни не цінували свободи та легко йшли у холопи. У XVII ст. дехто продавав себе за три карбованці на все життя. Отримавши гроші новий холоп звичайно пропивав їх та промотував, а потім полишався служити хазяїнові до смерті. Дехто ж, спокусившися грішми, продавав себе з дружиною, з дітьми та всім потомством. Іноді ж ті, хто брали гроші, закладали кредиторові синів та дочок, та діти жили у неволі за батьків.

(теж там, с. 165)

Все це – умови життя та соціальна структура – разом, – знаходили свого віддзеркалення у психіці людей; переходи від психіки пана до психіки раба, з ерозією будь-яких проміжних станів, та… садистично-мазохістичний комплекс: бо кожен мав змогу отримувати мазохістичну насолоду від знущань вищого, або садистичне захоплення від тиранства нижчих за себе. Найгірше було тим, у кого не було нижчих.

Саме гаму отих садистично-мазохістичних переживань – так майстерно описував у своїх романах Ф. Достоєвскій.

Підкреслимо, що роздвоєння психіки (пан – раб), ота, як сказав би фізик – структура мультивібратора, який знає лише два стабільних стани, – не оминула свого часу уваги дослідників. Чи не першим її чітко помітив німецький історик та філософ Йоган Готфрід Гердер (1744–1803), якому належать слова: «Росіянин, це раб, який пнеться стати деспотом». Додамо, що він, попри те, що Україна вже сто років, як входила до складу Росії, – розрізнював цивілізованих українців від диких московитів.

* * *

Але, було би неможливо закінчити подібний огляд імперської побутової культури не згадавши фундаментального російського вкладу до світової, загальнолюдської культури, – російського матюка. Бо, як цього хоч коротко не пригадати, нас можуть звинуватити в русофобії. Слова для позначення окремих частин людського тіла та певних дій з ними, як і старе слово «мать» – чи не перші в шерезі людських слів, – є по всіх мовах світу. Але, ще якихось сто років тому, вони не з’єднувалися у єдине поняття – «матюк» – ніде, у жодній мові, крім російської, де матюк відомий з першого дня існування Росії. Там це сполучення слів дитина засвоює ще перед тим, як навчається розмовляти, та це й дає привід думати, що мат – це суто російський винахід. Зауважимо, що й у нас в Україні матюк, ще в ті часи, коли тільки почав проникати до нас, – називався «москаль». Так тоді й казали: «От безсоромна людина – москаля пустив…»

На користь російського походження промовляє й те, що слабіші тюркські та мадярські відповідники матюка, – є кальками з російської.

На імперських соціальних сходинах (зверху вниз – холопів) ним традиційно користувалися зверху ж униз. Матюком чимало цікавився М. С. Салтиков-Щедрін, називаючи це мистецтво «мітіроґнозія» (в перекладі щось як «пізнання матерків»), та від нього ми довідуємося, що чи не рідше вживали його саме прості люди, раби. Та, й дійсно, – кого ж їм було матюкати, як під ними вже нікого не було? Зате вельми охоче вживали графи та князі. Матюк складав, схоже, обов’язкову частину лексики можних за царських часів Першої та Другої імперій та був сповна засвоєний номенклатурою Третьої імперії – СССР. Складав чималу частину так званого «служєбного язика».

Питання про походження матюка – питання особливе та окреме, але доконаним фактом є те, що мат і лайки взагалі, часто вживані та з цієї причини абсолютно девальвовані, – є природною мовною стихією імперського інтер-люмпена, основою його культури. Це видається цілком природно, оскільки інтер-люмпенові чужі вищі інтереси, які власне, й відокремлюють людину від інших представників земної фауни, а мат і всяка інша лайка – є нижчий, сміттєвий шар мови. А подібне, як відомо, має властивість тягнутися до подібного: сміття людське – до сміття мовного. Нашестя, наприклад, в сучасному американському кіно брудної лайки, з приводу чи без приводу, – є безпомилковою ознакою люмпенізації суспільства: однозначною як вирішальною.

Сьогодні ведеться широка кампанія по легалізації російського матюка, охрещеного евфемізмами «нєформальной ілі інвєктівной лєксікі»; плідно запроваджено до художньої літератури й театру, на черзі преса і телебачення.

На цьому бадьорому, а головне – сучасному тлі, вже починає відчутно колоти око щось, як наступне:

Моє виховання в цей період мого життя було жахливе. Вигнаний зі задушливої кімнати, а потім навіть закутка, де ми тулилися, на вулицю, я шатався цілими днями на дворі. Перші асонанси мови повідомлялися мені у вигляді такої порнологічної нісенітниці, що жодні сторінки хоча би «Живой Старины» не в стані були би все це надрукувати. Порно-копро-логічна «словєсность» вживалася нами до всіх християнських імен, до прізвищ, до всього, так, що коли я з’явився 1893 в середовище відносно більш пристойних елементів гімназичного пансіонату, я справив погане враження навіть на учнів.

(В. М. Алексеев, Наука о Востоке, Москва, 1982, с, 266)

Потрібне деяке пояснення. Цитована книга, це й деякі особисті спогади академіка В. М. Алексєєва, фахівця з китайської культури та історії. Як бачимо з посилання на «Живую Старину», він вважає таке щось, як матюк – чимось застарілим, що уходить до минулого. Чи варто стверджувати, що він глибоко помилявся? Сьогодні, коли Росія тоннами експортує цілі лексикони та енциклопедії мата, а він гуляє російськомовними засобами інформації, – така позиція видається абсолютно застарілою.

Так ми ознайомилися, хоч і в досить загальних рисах із тим, що являла собою Російська імперія, в основному – Перша, але у наступних двох все описане вище буде тільки досконалитись, як ми тут коротко простежили на прикладі російського матюка. Ознайомились ми й з тим, на яких засадах вона була побудована; а ними були три: рабство, аґресія та ґеноцид. Ці три основи теж, будуть розвиватись і досконалитись, але нікуди не зникнуть.

А це й є саме те, чого слід уникати людському суспільству; та саме те, на чому не можна будувати: ніколи й нічого.

Для українського народу потрапити в таке щось – означало зупинку історії, більше, як на дві сотні років. Зупинку першу, але не останню: всього їх буде три.

* * *

Читач, що надумає ознайомитись із нашою версією української історії, мимоволі наштовхнеться й на так само незаперечні матеріали з історії Росії. Це є цілком природно, бо майже три століття нашої історії, то є історія російської окупації України. Таке не є, навіть рекордом, бо маврська окупація Еспанії покінчилась повністю лише через сім століть. Вони будуть по необхідності різними, ці матеріали, але в чомусь і схожими, та не можна буде оминути питання: куди все це йде, до чого веде історичний розвиток цієї країни?

З цієї нагоди наведемо деякі, певною мірою рівнобіжні події, розділені проміжком часу у чверть тисячоліття; наведемо доволі цікаве посилання:

У той же час в Україні почались повстання, ініціаторами яких були закріплені панами козаки. Вище була мова про повстання в Кліщіницях 1761–1770 рр. Але найбільшого значення набуло повстання в Турбаях. Там закріпачені дідичами, братами Базилевськими, козаки почали легально добиватися прав, але, не знайшовши захисту в суді, перейшли до активної боротьби. Вони забили дідичів і зорганізували самоврядування на зразок козацького. Протягом 4-х років військова сила не могла подолати повстанців. Потьомкін звернувся до Катерини II з листом, в якому писав, що вважає за шкідливе вживати військову силу проти «своіх і внутрі зємлі», бо, мовляв, вістки про це можуть викликати за кордоном погані чутки.

(Н. Полонська-Василенко, Історія України, Київ, 1995, т. 2, с. 271)

Нагадаємо, що на ті часи (XVIII ст.) – ще не говорили і не писали про щось таке, як світова, або європейська, – спільнота. Але, як же кривий канцлер цариці піклується про добру опінію європейських держав! Розуміє, що вживати військову силу проти «своїх» та ще й у самій країні, – не гідно великої держави.

Потім, спочатку президент-«дємократ» Б. Єльцін, а потім його наступник (ґеноцидом у Чечні) будуть зневажати оту «Світову спільноту». А та буде потихеньку утиратись і продовжувати: позичати, позичати… Позичати не на що-небудь, а на подальше озброєння Росії та на остаточний ґеноцид чеченського народу. Так змінюються часи і ми змінюємося з ними.

2. Україна в імперії

З підпадінням під владу дикої Росії (а зміст розд. І не повинен викликати сумнівів щодо цього), за яке несе пряму відповідальність козацька старшина з її продажною психікою, та православне попівство московського патріархату, – припиняється, як така, й українська історія: перетворюється на скромний колоніальний закуточок «славной історії россійской».

Для світової історії в цілому – це досвід унікальний.

Вона, насправді, знає виникнення колоній, їх подальший розвиток та кінцеве перетворення на окрему державу, звільнення колонії від її колишньої метрополії. Процес, який багаторазово повторювався в історії колоніальних імперій, – Еспанії, Англії, Франції… Найпершим, однак, у європейській історії було звільнення київських колоній на півночі, остаточним терміном якого можна вважати рік 1169, коли на півночі у Володимирі, Муромі та Суздалі було проголошено «велике князівство», тобто – суверенна держава.

Така сама подія повторювалась потім на заході не одного разу, та зафіксована у світовій історії саме у належній якості, як усамостійнення колоній. Але, як перерва у часі була досить великою, то перший прецедент 1169 – так і не був оцінений, навіть помічений істориками. Західними – за їх еґоїстичною самозаглибленістю до власної історії та байдужістю до історії інших, східними ж… Східними – з того ж таки еґоїзму, бо був їм політично невигідний. Значно почесніше було збрехати, об’явити себе прямими спадкоємцями княжого Києва (іншого вони, за своїм безмежним невіглаством – просто не знали). Що ж, – пройшло. Хоч це було, підкреслимо, з точки зору обходження з істиною, – щось безпрецедентне.

На Заході, скажімо, таке щось було би просто немислиме: Сполучені Штати Америки – як пряме продовження історії (і – державності) численних британських корон? – Несенс! – глупство.

А на Сході – пішло, та ще аж як добре!

Та, в немалому ступені тому, що колонії були на тому ж континенті. Не були з самого початку відділені океаном. Та ще й тому, що їм пощастило захопити стару підупалу метрополію, у свою чергу, зробивши з неї колонію, та зробити вигляд, що нарешті все є у повному порядку – «полноє воссоєдінєніє». Брудне шахрайство, але – пройшло.

Саме Україна й стала єдиним у світовій історії прикладом подібного історичного нещастя. Підкреслимо це, забезпеченого, тільки й єдино – історичним шахрайством. Крапку на якому й поставила Полтава.

За часи, що проходять до його першої відміни, вироджується й українське гетьманство. По «зраді» Мазепи поспіхом роблять гетьманом якогось Івана Скоропадського (1708–1722), котрий був таке повне ніщо, про яке й історики не можуть нічого певного сказати. Хоч оті, москвопатріотичні, а хоч і українські, схильні пильно вишукувати хоч щось добре, українське; навіть там, де його близько не було; а, що ж би таке можна поставити йому на заслугу? Зауважимо, що це символічне прізвище випливе ще раз, аж у визвольних змаганях 1917.

Указ Пєтра I про скасування гетьманства в Україні – був виданий у червні 1723, та містив у собі не будь-яке обґрунтування такої міри; наведемо дещо з нього:

Як повсюдно відоме, від часів першого гетьмана Богдана Хмельницького, а покінчуючи навіть на Скоропадському, усі гетьмани виявилися зрадниками, та які великі шкоди спричинило це державі нашій, а зокрема Малій Росії, для того є свіжою іще пам’ять про Мазепу; для того на правління гетьманське належить відшукати людину дуже вірну та знану (про що стараємося безустанно); поки ж така не знайдеться, установлено управління на пожиток для вашого краю та має воно діяти згідно отриманих настанов; у такий спосіб не буде перерви в праці аж до вибору гетьмана; а тому не належить нам надокучувати постійним нагадуванням цієї справи.

(Цит. за В. Серчик, Петро I, Варшава, 1977, с 224)

Як бачимо, цар – не сильний в історії, навіть недавній: починає гетьманів від Богдана.

Але, дещо раніше, по смерті Скоропадського, починається конфлікт, в якому з’являється такий собі Павло Полуботок, теж відомий ще з часів Мазепи. Старшина вибрала його наказним гетьманом (1722–1724), тобто, чимось на зразок в. о. гетьмана; без загальних виборів. Як треба щось поставити на заслугу й Полуботкові, то виявляється, що він теж, щось там робив:

Полуботок дуже зручно почав боротьбу з впливами цієї царської експозитури. Спираючися на юридичні основи, він добився від царського уряду того, що Малоросійській Колегії наказано не легковажити українського правління, а спільно з ним провадити всі справи. Бачачи, що Колегія використовує деякі вади української державної організації, він сам розпочав реформи: переорганізував українське судівництво, завів колегіальний суд з асесорами, упорядкував апеляцію, нищив хабарництво. Цареві подав прохання, щоб він повернув повні права українській адміністрації і суду.

(І. Крип’якевич, Історія України, Львів, 1990, с. 220)

Все це може видатися, зауважимо, самісіньким дурством, від самого початку. Ну, скажімо, все одно, що продавшися до рабства за шмат пообіцяного сала, – починати «качать права»: домагатися дозволу обмотати рабські кайдани ганчірками, щоб не так давило. Слушно, є в цьому й такий момент. Але, повинен же бути і якийсь подальший опір, чи не так? – не можна сидіти й терпіти все; от він і був. Хоч і не слід перебільшувати його значення.

Але цар не надто перейнявся усім отим малоросійським вовтузенням та викликавши Полуботка до столиці – спровадив його до буцегарні, де той незабаром і помер. Чи то сам, чи то за московським звичаєм, через чиюсь допомогу.

Перед тим, уже 27 травня 1722, для управління українськими землями, що стали відтепер «русскімі», засновується Малоросійська колегія; місцем перебування її стає старовинне українське місто Глухів. Для цього наводиться теж, щось на зразок обґрунтування:

Створюється вона (колегія, О. Б.) лише для того, аби нарід малоросійський не був пригноблений, ні через несправедливі суди, ні через податки, накладені старшиною.

(теж там, с. 222)

Як бачимо, центр україно-російських спорів – переміщується. Від спору за кількість реєстрових на царському утриманні, до більш прозаїчного, – на податки. Кому підуть? Царю, чи старшині? Насправді йшлося про остаточну ліквідацію елементів колишньої автономії, та повне домінування імперської адміністрації.

Та, як звичайно, про те «раздєляй і властвуй», – про протиставлення народу козацькій старшині.

А потім усі разом, в тому числі й Москва з Петербурґом, – полегшено зітхнули: у віці 53 років помирає 8 лютого 1725 від пранців та довголітнього пияцтва – сам реформатор. Цьому, почасти, сприяв і він сам. Кажуть, що восени 1724, їдучи каретою до Петербурґу з «олонєцкіх вод» берегом Фінської затоки, цар побачив своїм гострим оком якусь шкаралупу, що сіла на мілину поруч. Та, за своєю звичкою не міг не втрутитись: показати всім, як треба робити. А при цьому добряче застудився, що – правдоподібно, й прискорило кінець.

* * *

Починаються звичні для Росії «смятєнія», за яких – не до України; не до віри – розв’язується навіть Малоросійська колегія та дозволяється вибрати нового гетьмана.

Ним стає колишній підлеглий Мазепи, що потім його негайно продав, миргородський полковник, кривий Данило Апостол (1727–1734). Він брав участь у Персидському поході царя 1722–1724, з якого, без помітного прибутку, не повернулося чимало українських козаків, що в ньому – головним чином, і були задіяні. Та користувався повною довірою Пєтра. Він починає свою діяльність з того, що вже стало звичним: намагань відновити давній стан Переяславської угоди, – заключення міждержавної угоди між Україною та Росією. Але, як то кажуть «потяг пішов». Бо не домігся не тільки нової угоди, але й хоч найменшого повернення до 1654. Від московського уряду домігся лише так званих «вирішальних пунктів», які від того часу зобов’язували Україну та не зобов’язували Росію. Підтверждувалося скасування права на будь-які міжнародні відносини, навіть із сусідами. Підчас війни козацтво підпорядковувалось наказам імперського головнокомандуючого, відповідного «гєнєрал-фєльдмаршала». Вищий суд в країні мав складатися з трьох росіян та трьох українців. Хоч і великий крок уперед порівняно з Межпарламентською асамблеею СНД, де левова частина депутатів – російські, але, як на ті часи… Всі митні збори мали поступати до Росії.

Проґресивними, щодо пізнішого стану речей (аж по наші часи), видаються й деякі інші подробиці цих «Пунктів»; наприклад, земельне законодавство: росіяни мали право на купівлю землі в Україні, але не мали права переселювати на неї своїх підданих – москалів. Заборонено було й відбирати землю у козаків.

Все це, враховуючи, що ми знаходимося в Росії, мало дещо декларативний характер, бо – закони – законами, а… «єслі очєнь хочєтся» (або, є відповідних розмірів хабар), то… Але, від чогось треба відправлятись, а для історії документ – то документ.

До того, все це піде з димом за часів Єкатєріни II; та з ним і багацько іншого.

Зі смертю Пєтра I імператрицею стає його неодружена з ним дружина Єкатєріна I, своєчасно проголошена «государинєй» іще 1711, але вона процарювала недовго та померла у віці десь 43 років. Вона змолоду була здоровою жінкою, але цар напевно заразив її своїми пранцями, а до того вона мала в минулому сім повних вагітностей та невідомо скільки викиднів. А діти надто погано виживали.

Часи були хиткі та невизначені, по ній царював малий (12 р.) Пєтр II, онук Пєтра I та син отруєного (чи закатованого?) ним у тюрмі «царєвіча Алєксєя», а його реґентом став отой же усюдисущий «свєтлєйшій князь» Мєншіков. Вимушений весь час гризтися за владу з боярами, які цього пройду дружно ненавиділи, він не мав жодної можливості займатися справами України. Хіба, що доглядати пожалувані йому там величезні маєтності. Та, без Пєтра він і протримався у регентах рівно чотири місяці. Покінчив він свої дні 1729, у родинному колі, у засланні в далекому Берьозовє; хоч по ньому – з самих молодих років, рясними слізьми плакала шибениця.

* * *

Зі смертю Пєтра II 1730 від оспи, на російському престолі розпочинається зміна, череда «государинь», слабких «на пєрєдок», якими правитимуть їх фаворити. Неповнолітнього Пєтра II замінює Анна, герцогиня Курляндська, що так хутко зуміла позбавитися чоловіка, залишивши за Росією Курляндію. Вона була дочкою не надто розумного Івана V, брата Пєтра I від іншої матері, та процарює десять років (1730–1740).

То була здоровезна зла баба, товста та неприваблива, радше типовий продукт своїх країв. До того ж (нагадаймо ще раз), як доповідав російський посол у Лондоні Іванові IV про небіжку Елізавети I, – ще й «мордой нє вишла». Що там у неї знайшов отой недоумкуватий Фрідріх, герцог Курляндський, якому цей шлюб майже негайно вартував життя, – неможливо зрозуміти. Це назавжди полишиться його таємницею.

Можливо, з цього приводу буде доцільним невеличкий відступ.

* * *

У низці класичних работоргових імперій, – Римська, Візантійська, Російська, з часом змінювалися й окремі властивості. Той, перший Рим забудував Європу інженерними спорудами та дорогами, які можуть працювати й сьогодні. Другий Рим щодо цього був явно слабуватий, а Третій – що ж тут сказати? Коли перша кам’яна будова в ньому – Кремль, – була побудована італійцями тільки п’ятсот років тому. А російське «бєздорожьє» – живе й досі.

Зате відчутний проґрес спостерігається щодо рабства. У Римі раби ніколи не воювали за рабовласників, вони проти них повставали; у Візантії – бувало й таке. А в Росії це було системою, бо з отієї горстки вільних – армії не зібрати.

Подібне ж досконалення бачимо й щодо жіночої краси. В тому, першому ж Римі, з цим було суворо; існувало навіть таке поняття, як «Quaesta quam nemo rogavit» – приблизно: «Повія, якої ніхто не домагався»; таке щось, як верх бридкості. Так от, у невибагливій Московії воно було би очевидним несенсом; тут щось подібне взагалі не мало значення. Звідси й фаворити.

Анна Іванівна знову відкрила Таємну канцелярію та примусила її працювати, як ніколи раніше. В «Истории пытки в России» підкреслюється, що в цей час тортурне та катівне мистецтво в Росії – піднімається на новий рівень; навіть – порівняно з недавніми часами Пєтра. Відроджується сакраментальне гасло урядових шпигунів, тодішніх «сєксотов», – «Слово і дєло государєво!»; гасло ще з часів тиранії минулих Іванів. За ним, вимовленим уголос, хапали (як і раніше) будь-кого, та він миттю опинався в тортурні Таємної канцелярії. Де, ясна річ – негайно «зізнавався» у всьому.

З собою вона притаскала купу своїх, німців та латишів, в тому числі й такого собі Ерне Юхана Бірона (1690–1772), людину так само невідомого походження, як і Мєншіков; радше латиша ніж німця. Бо він не мав політичних амбіцій, властивих будь-якому німецькому прихідцеві в Росії. Він не надто пнувся керувати, задовольняючись станом фаворита. Справами державними займався на той час німець Андреас Остерман, не останній за розумом, але такий, що волів перебувати у повній тіні. Нарід, який любив свою «государиню», все добре приписував їй (тільки от, що ж саме?), а все недобре злому Бірону. А тому й часи отримали назву «біронщини»; хоч, підкреслимо ще раз, – ні до чого він просто не втручався. Втім, це не повинно нас дивувати. Бо тут бездоганно спрацьовувала вже ота «глупость народная», яку помітить потім граф Н. Панін. Адже, і в наші часи «вєлікій Сталін» безвинно знищив мільйони людей, а добрий совєцький нарід і досі меле про якусь там «єжовщіну»; так само було й тоді.

Анна, після смерті Данила Апостола, не дозволила виборів нового гетьмана та відродила Малоросійську колегію під новою назвою – Правління гетьманського уряду (гетьмана нема, а уряд є, дивні справи!); знову ж, із трьох росіян та трьох же українців. Чи не найбільш цікавими у її діяльності проти України було те, що канцлеру Шаховскому наказано було таємною інструкцією – всіляко зближувати росіян та українців, які понад кепсько уживалися навіть поруч, зокрема – всіляко сприяти змішаним шлюбам, тобто, – практикувати ґенетичну аґресію. Цікаво, що подібна ж інструкція, та теж секретна, існувала для членів ЦК в Україні: сприяти змішаним шлюбам як тільки можливо.

За тією ж інструкцією Анни передписувалося всіма засобами ліквідувати залишки народного самоврядування в Україні.

* * *

Але, Росія довго не воювала, а це суперечило заповіту Пєтра, – воюючи весь час тримати нарід у напруженні. До того, року 1733 відправився слідом за своїм другом та союзником Пєтром, – Саксонський курфюст Авґуст II, теж пияка та розпусник; а за сумісництвом – і король Польщі. Хоч і вліз свого часу на польський престол за допомогою Пєтра та попри бажання польського народу. Залишався, правда, Станіслав Лещинський, але його не бажав Пєтр, а значить і Росія. От щоб прогнати остаточно Лещинського, до Польщі й вступає російська армія під командою ірландського пройдисвіта на російській службі, генерала Пітера Лассі. Польська корона, знову – шляхом насильства, переходить до сина Авґуста II, Авґуста III.

Потім, 1735, поновлюється війна з Туреччиною та армія іншого іноземного пройдисвіта, генерала Крістофа Мініха – наступає восени на Азов. Одночасно якийсь російський генерал Лєонтьєв, з окремою армією в 30 тисяч – веде наступ на Крим. План аґресії – абсолютно прозорий, – Україна завойована – на черзі Крим. Їх осіння (!) кампанія, як і слід було очікувати, провалюється. В підручниках історії пишеться, що – мовляв, «сначала пошлі дожді, а потом ударілі морози» (наче восени буває щось інше). Не зважаючи на те, що повоювати з турками або татарами – так і не пощастило, Лєонтьєв поклав третину армії. Але, хіба це вадить? – адже захоплена Україна, невичерпний запас отієї їхньої работоргової «жівой сіли».

Тому рано навесні Мініх збирає армію з 90 тисяч і нарешті (уперше) бере Перекоп та дістається Бахчісараю; повна перемога. А потім чомусь відступає, але вже тільки з 60 тисячами, – уклав третину армії. За наказом на злучення з Мініхом мав піти й Лассі, але не встиг, – Мініх уже встиг унести ноги з Криму.

Влітку 1737 кампанію було поновлено, й Мініх підійшов до Очакова та поклав там трупом, за офіційними даними, десь 24 тисячі «русскіх солдат». Знаючи добросовісність російський істориків (як і генералів), цю цифру слід вважати за мінімальну. Насправді мало бути значно більше. Оскільки воювати з турками та татарами уміли лише українці, то… І все ж Очаків пав, тільки єдино, завдяки випадкові – вибухові порохових погребів у фортеці; правдоподібно вважати, що росіяни не мали до цього вибуху жодного відношення: хіба, що заслали свого аґента. Пощастило й Пітеру Лассі, який зумів захопити друге за значенням місто Криму – Карасу-базар. Але, і його чомусь не утримав, попри розписувані перемоги над армією Менґлі-Гірея.

Весь цей розбій Росія творила в союзі з Австрією, яка вже тоді не відзначалася перемогами, та всього й тільки що захопила 1737, і собі, – Ніш у Сербії.

Ще через рік Мініху пощастило зі стотисячною армією дійти Дністра, де він хотів захопити Бендери, але… Як нам пишуть:

Там її очікували більш численні та свіжі турецькі війська, довелося повернути назад. Армію косила чума, втрати від хвороби склали більше, як 16 тисяч людей.

(И. А. Заичкин, И. Н. Почкаев, Русская история, Москва, 1992, с. 702)

Ай-яй-яй! – а кого ж вони там сподівалися зустріти, як не ворожі війська? Мабуть – дівчат з квітами, чи не так? А, до того, російську армію чомусь «косіла чума», а от турків – чомусь не косила.

Втім, чуму тоді занесли до України, та від неї загинуло чимало людей. Це можна було би віднести на рахунок прикрої випадковості, якби те саме не повторилося підчас, знову ж, російсько-турецької війни 1768; та з подробицями, які майже не полишають сумніву. На початку 1770 росіянам пощастило зайняти Фокшани, де саме на той час шаленіла чума. Ми знаємо достовірно, з історичних свідоцтв та документів, що командувачі обох російських армій, П. Румянцєв та Н. Панін (отой самий, від «глупості народной»), не домовляючись (!), згідно проіґнорували, пронехтували відомостями про чуму, яка гуляла по Молдові та Валахії аж до 1773. Якщо у Мініха 1739 і дійсно померло від чуми 16 тисяч солдатів, то 1770 було погірше. Російські солдати цього разу рознесли чуму по всій Росії, вона дісталася й Москви. Але, заторкнула вона, якнайбільше, – Україну: в Києві трупи валялися вулицями, як у голодному 1933 (пам’ятаю особисто), а Ніжин вимер мало не весь.

Історики пишуть, що уряд Єкатеріни II не визнавав правди, та заспокоював нарід, що це не чума, а всього якась там «обикновєнная горячка».

Цього – другого разу, є цілком очевидне, що то було свідоме зараження чумою ненависної України, «ґнєзда бунтов». Чи було таким самим оте перше – важко певно сказати; можливо, що й так.

Але, у війні 1735–1739 були не одні поразки, були й успіхи. Мініх перемагає турків під відомим нам Хотином та «прісоєдіняєт єґо к Росіі»; потім займає Ясси. В Петербурзі подейкують уже про «возвращєніє Константінополя»; тобто, міста, яке вже триста років називається Істанбулом.

Однак, знову все зривається від якоїсь дурниці: Австрія виходить із гри, не бажаючи посилення Росії, та… що ж тут поробиш, доводиться замирюватися з Туреччиною того ж 1739.

Попри всі «успєхі російського оружія», підкріплені втратою більше як 100 тисяч солдатів (ціла армія!), новий Белградський мир з Туреччиною – практично нічого не давав Росії. Вона, правда, зберегла Азов, але – без фортеці. На кавказькому кордоні обох держав передбачався нейтральний статус Кабарди, але Росія не мала права тримати флот на Азовському та Чорному морях. Скромно, скромно, особливо після того безмежного нахабства в Немирові, всього тільки два роки тому!

Мир, це завжди є підсумок військових успіхів обох сторін, та тепер наочно видно, чого вони були варті, російські «перемоги»; тільки й успіху, що чуму занесли до України…

Таким воно було, царювання цариці Анни. Що саме воно дало Україні, це ми вже почасти описали. Ліпше би, звісно, написати, не «що дало», а «що відняло», та… не нам змінювати усталені стилістичні звороти.

3. Єлізавєта I. Затишок перед бурею

З молодшою дочкою Пєтра I, Єлізавєтою, розпочинається, так би мовити, період підвищеного значення гвардії у російському престолонаслідуванні. Власне, Анна Іванівна планувала передати престол своїй небіжці, Анні ж, але Лєпольдовнє, дружині Антона Ульріка, принца Брауншвайґського; та, навіть і не особисто, а її малому синові, який щойно народився та мав стати Іваном VI. Реґентом вона призначила свого Бірона та й померла 47 років, 17 жовтня 1740. Але Бірона вже по 22 днях скинув честолюбний К. Мініх. Його, навіть, хотіли стратити, але друга Анна відправила його на заслання до Пєлиму в Сибіру; втім, звідти він незабаром вибрався. А, після падіння герцога Бірона – реґенткою стала сама Анна (Лєопольдовна).

Рік 1740 був понад знаменним для Європи. Не тим, що в Росії померла бешкетна баба, а тим, що до влади прийшли: в Прусії король Фрідріх II, а в Австрії – імператриця Марія Терезія. Це саме вони визначатимуть політику в Європі аж до XIX століття.

Однак, метушня зі зміною влади в Росії триває всього рік, бо є ще одна претендентка, дочка самого Пєтра I, однолітка Полтавської перемоги. Вона не була перевантажена освітою, хоча – на відміну від Єкатєріни I, уміла читати та писати. Була не зла, доволі миловидна; не глупа, хоч і не так великого розуму; мала легкий та веселий характер: пряма протилежність своїй попередниці. Та… зовсім не від того, щоб і собі побути «царіцєй-матушкой». Над цим вона нишком і працювала зі своїми наближеними, «малим двором», поступово розпропаговуючи гвардію.

Але, щось там мала пронюхати Лєопольдовна, бо об’явила зненацька 24 листопада 1741 про те, що весь гвардійський корпус має відбути до Фінляндії – воювати знову знахабнілих шведів. А як так, то й цесарівна полишалась одинокою, без надійної підтримки. Справа добігала критичного стану. Претендентка вирішила діяти негайно.

Була друга година ночі 25 листопада, коли вона раптом з’явилася у гвардійських казармах, усіх побудила та об’явила, що вона – як дочка Пєтра I – має всі права на російський престол. Гвардійці вимушені були погодитись, бо саме так воно й було. Тієї ж ночі вони посадили до буцегарні Анну Лєопольдівну, її чоловіка та з ними Івана VI; а до них ще й купу державних осіб, включаючи, до речі, Остермана з Мініхом. А другого дня нова «ґосудариня» видала маніфест. Історики твердять, що «народ ліковал».

Остермана та Мініха мали навіть четвертувати, але за милістю імператриці тільки відправили до заслання. Остерман із дружиною потрапив до Берьозова, де скінчив свої дні Мєншіков, та він теж помер там у віці 55 років. Мініх, якому було 58 років, потрапив до Пєлиму, де й просидів до 1762, коли його відновив у правах Пєтр III, та й прослужив іще п’ять років, присягнувши Єкатєрінє II та надзираючи над балтицькими портами та Ладозьким каналом, якого сам колись будував.

Гірше було з іншими. Батьки Івана VI були заслані в Холмоґори, де Лєопольдівна померла 1747, а її чоловік – аж 1774. З Іваном VI було й зовсім кепсько. Він жив у засланні, а потім 1756 був відправлений до Шліссельбурґу. Там і був убитий (за інструкцією) коли 1764 його намагався звільнити авантюрист, підпоручник Василь Мирович; за це підпоручник був негайно страчений.

В Європі свого часу чимало обурювалися жорстоким законом імперії османів, згідно якого, коли помирає султан, а йому наслідує на престолі старший син, – всі інші сини підлягають смерті. На той випадок, щоб не було жодних претендентів на престол та пов’язаних із ними можливих заворушок, які могли би піти не на користь державі османів.

Що ж, це й дійсно жорстоко.

Але, тримати дожиттєво в тюрмі можливого претендента та, до того ще й вельми сумнівного, – чи це ж, хіба, не ще більша дикість? – от вам і весела та легкодуха цариця…

Зазначимо тут і понад цікаву, а може й загадкову обставину: після Івана IV історія була категоричною, – не допустила більше на російський престол жодного Івана.

Таким був початок царствування Єлізавєти I. Втім, не можна не помітити, це було би несправедливо, що вона відразу прикартала Таємну канцелярію та кажуть, що за двадцять років її правління – практично не було смертної кари. Для Росії – щось цілком незвичайне.

Фаворитом імператриці, та здається – єдиним, був українець Алєксєй Разумовскій (1709–1771), її одноліток. Він був сином реєстрового козака Розума на Чернігівщині, та попав до столиці випадково. Він був доброї статури та відмінно співав, маючи добрий голос. Коли через їх село Чемери проїздив 1731 полковник Вишневський з Петербурґу, він почув спів Олекси у церковному хорі та захопився ним: запропонував йому співати у придворній капеллі. Той охоче погодився та 22 років потрапив до столиці. А вже там на нього поклала око дочка Пєтра та прийняла до свого «малого двора».

Важко перебрати всі його почесні звання: і граф Римської імперії, і фельдмаршал (хоч і ніколи не воював), і кавалер усіх можливих орденів. Але, він мав розум при цьому не влазити до державних справ, на яких не надто розумівся, обмежуючи себе посадою фаворита та порадника. Твердять, що він був таємно одружений з імператрицею, десь з року 1744.

На відміну від нього, активне життя при дворі вів його молодший брат Кирило. Він у 1743, коли йому було 15 років, був відправлений по освіту до Європи, де слухав лекції в Гьоттінґені та ще навідав Італію та Францію. Зауважимо в дужках, що за рік (а навіть – і за більше) – доброї освіти не набути, але… це ж усього тільки Росія. Повернувшись додому стає графом, а у віці 18 років (!) був призначений президентом Академії Наук.

Року 1750 знову дозволяється, здається – востаннє, посаду українського гетьмана, для того ж таки Кирила Разумовського. Він оселився у Глухові, де завів маленький двір, тримав у себе італійську оперу та навіть подумував відкрити в Україні університет.

Щось там для України він на цій посаді й зробив: довершив судову реформу, розпочату ще його попередниками, завів однострої та порядок у козацькому війську, реформував військове навчання. Домігся зміни, хоч дещо й формальної: передав українські справи з компетенції сенату до міністерства (колегії) закордонних справ. Чогось домігся у відстоюванні фінансових інтересів України та щодо її неучасті у війнах поза Україною.

Та прийде до влади Катька (ота, Друга) та погляне пильним оком на Україну. А помітивши там якогось гетьмана, – негайно примусить його зріктися цієї посади. Та, накаже знову зліквідувати її.

* * *

Загалом двадцять років правління Єлізавєти I – були чи не найбільш мирними та благополучними, а в будь-якій європейській країні стали би об’єктом підвищеної уваги істориків. Була всього одна війна – Пруська (1756–1760) (див. Доповн. 3), що вартувала всього 300 тисяч життів (офіційно). Ще трохи прибарахлилося та цивілізувалося російське дворянство. Дійсно процвітала торгівля. Як там було з народом – не надто відомо, але і його, можливо, у ці роки дещо менше купували та продавали. Ну, щось як ота коротка епоха королеви Анни (1702–1714), останньої зі Стюартів у далекій Англії. Завівся навіть свій М. Ломоносов (1711–1765), який хоч і не дорівнював А. Ньютону (1643–1727) або Л. Ейлеру (1707–1783), але… для рабської Росії… Адже, і його Росія не могла дорівнювати Англії або Швайцарії…

Але, історія, не полюбляє одноманіття, та схильна буває, зробивши перепочинок – утнути щось нестосовне. Єлізавєта I була жінкою розсудливою та передбачливою, вона не хотіла, щоб по ній когось на престол знову висаджувала гвардія. Адже, з нею було зовсім інакше, бо її попередниця Лєопольдівна, відправляючи гвардію на північ, мала на увазі усунення претендентки, та у тієї просто вибору не було.

Справа визначити собі наступника – була відносно нелегкою, бо лінія Романових вигасала на очах, але пригадали врешті останнього її представника, хоч і по жіночій гілці. Пригадали давно видану за кордон старшу дочку Пєтра I від Єкатєріни I, – Анну (1708–1728), видану ще 1725 за Карла-Фрідріха, герцога фон Шлезвіґ-Гольштайна (або Готторп, 1700–1739). Вона мала сина, який вартував їй життя, але сам був іще живий. Малий рано втратив батьків та виховувся німцем, а до того – й у не найкращий спосіб, але… що ж тут робити, він був єдиним, та вибору знову не було.

А, як так, то й історія тут була безсилою, не було вибору і для неї. Але, в умінні обходити щось подібне – з нею нікому не зрівнятись; та вона й відігралася, та вже на дечому іншому. Бо вихований у пруських солдатських казармах претендент на трон, почав у Росії від нудьги надто вже пустувати – так кажуть, та його опікунка імператриця й вирішила його оженити, коли йому було 17 років. В Росії це традиційно вважали першим засобом «остєпєніть» когось; та так само, в Росії, – вік ніколи не був перепоною. Отут історія й підвела свою міну. Бо, на відміну від молодого, який був єдиний, наречених був чималий вибір. Та, хто ж знає, як би воно пішло, якби…

Пропонували тут і дочку французького короля, і дочку курфюрста Саксонського, і… Але, сама Єлізавєта зупинила свій вибір на досить скромній, а тому й дивній кандидатці. Вибрала дружиною для Петера Ульріха, тобто – Пєтра III, – збіднілу принцесу з доволі задупного та невеличкого Ангальт-Цербсту, – Софію Авґусту Фредеріку, дочку губернатора Штеттіна (тепер – польський Щецін) від пруського короля Фрідріха II.

Саме з неї й почнеться цілком нова епоха в історії одвічно нестабільної Росії. Бо ця задупна принцеса явить таку небачену спритність, що у Петербурзі, де вже бачили деякі види, – всі й рота роззявлять.

Але, самій Єлізавєті, яка несе повну міру відповідальності за цей вибір, всіх його наслідків, на превеликий жаль, – уже не доведеться побачити.

4. «Блискуча епоха». Єкатєріна II

Царствування Пєтра III було надто коротким, та й помер він усього 34 років. Чого тільки про цю людину не писали… частину цього, що він виховувався по пруських казармах, ми вже навели вище. Кажуть, був нестерпного характеру; людиною не лише неокресаною, але й необлічальною. Пишуть, що й дорослим грався в солдатики. Але, не забудемо про загальний настрій проти нього. Не забудемо й так розповсюджене на його новій батьківщині дологічне й магічне мислення.

Однак, незважаючи на все повище, він рішуче припинив безперспективну Пруську війну 1756–1760, яку Європа могла вести й десятки років, а от Росія… Ніяк не свідчать про брак освіти або розуму і його нечисленні розпорядження. Вони далеко випереджають свій час, а з ним і всю наступну реформаторську діяльність його самозваної спадкоємиці; розглянемо їх.

Указ про віротерпність та рівноправність віросповідань проголошував те, чого не було ще подекуди й у Європі та суперечило політиці Пєтра I, який щосили пнувся підібрати під себе й церкву. А головне, ліквідував ту релігійну війну, яку колись розпалив Нікон (1605–1681, патріарх з 1652) та котра й досі спалахувала деінде. Одне слово, цей указ повертав релігійні права не тільки «інородцам», але й своїм російським «раскольнікам», прибічникам «старой вєри». Вони ще довго по смерті обожнюватимуть його за це.

Придався він і дворянству, скасувавши обов’язковий для них термін у 25 років державної служби, встановлений за Анни 1736. Віднині вони могли служити або не служити, як заманеться. Могли вільно виїздити за кордон та служити там. Одне, що як громадяни держави – мали повернутись додому за першим викликом.

Був і досить важливий указ про секуляризацію церковних маєтностей. Йшлося не про їх одержавлення чи конфіскацію, а всього тільки про державний нагляд над їх управлінням. Це була ідея ще Єлізавєти з 1757, але вона чомусь не довела її до кінця. Тепер було зроблено й це, а для нагляду створена нова державна установа.

Та, врешті, була зліквідована Таємна канцелярія, як було дослівно написано в указі: «унічтожаєтся отнинє і навсєгда». Але, «навсєгда» та тільки не в Росії! – бо відродиться й вона. У «Трєтьєм отдєленіі» Ніколая I, «охранкє» Ніколая II, у ленінскіх ВЧК – ОҐПУ – НКВД – МҐБ – КҐБ, та не зникне й після розпаду III імперії – СССР. Продемонструвавши за три сторіччя, що Таємна канцелярія без Росії, – може би й проіснувала, а от навпаки, Росія без неї, – то вже зась.

Російські історики, попри всі їх поступки дологічному мисленню, тут все таки розуміють, що не можна сумістити «А» з «Не-А» та вузлом зав’язуються, – як же пояснити, що такий дурник, який дорослим грався в солдатики, придумав такі досконалі новації? – що викривають чималий розум. Бо ж, зауважимо це, – нічого розумнішого не буде чути в Росії – і в її наступні 100 років.

Та заспокоюють себе та інших примітивною версією: мовляв, то хтось (із росіян, ясна річ) підсунув йому ці укази, а цар, не читаючи, й підмахнув. Цікаво тільки, а чому ж цей «хтось» не підсунув чогось подібного Єлізавєті? – а «підсунувши» Пєтрові III – потім замовк навіки? Але, ми люди іншого складу, та нас не так легко надурити. А тому й будемо вважати: те, що пишеться нам про невігластво та дурість Петера Ульріха фон Шлезвіґа-Гольштайна, – то лише наклепи, породження брудного сумління, обтяженого злочином царевбивства. Пряму відповідальність за які, як і за саме вбивство, несе майбутня «царіца-матушка», Єкатєріна II.

На ній воно помститься тим, що її єдиний син Павєл I, не тільки буде ненавидіти саму пам’ять про неї, але буде так само підло вбитий на користь власного сина, що теж запретендує на трон. А добрий нарід російський, надивившись вдосталь на це неподобство, – почне згодом і собі лущити царів; мовляв – а чим ми гірші? «Самодєржавіє» прийде, так би мовити, у прямий конфлікт із «народностью».

* * *

Дружина Пєтра III, останнього з Романових, яку так довго та ретельно вишукувала розважлива Єлізавєта I, – приїхала з далекого Штеттіна до Москви, разом із матір’ю, 1744. Не в чому стояла, ясна річ, але й не з великими багажами; навіть гроші на дорогу дав Фрідріх II.

Та, 21 серпня 1745, усього 16 років, стала дружиною майбутнього царя; тому було теж, тільки 17.

Шлюб не склався з самого початку, а це незмірно дратувало та засмучувало Єлізавєту I, яка стільки часу пошукувала наречену, та врешті сама її вибрала. Бо шлюбу, як такого, власне й не було. Бо ще через пару років французький посол граф Дальон доносив королеві у Версалі, що «великий князь все ніяк не може довести дружині, що він є чоловік». Ну, француз, що ви хочете: кому – що.

Шлюбу дійсно не було, але винахідлива Єлізавєта I, якій дуже хотілося ще за життя мати наступника трону, підсунула Єкатєрінє здорового світського бовдура Сєрґєя Салтикова, від якого та, після першого викидня 1753, – наступного року народила байстрюка, сина Павла. Втім, це могло бути й спадкове. Бо в тому ж Штеттіні уперто подейкували та пліткували, що сама Софія Авґуста Фрідеріка не була дочкою свого батька, а лише спогадом про розважальну виправу її матері до Парижу; цьому не протирічить і схильність Єкатєріни до всього французького, своє – німецьке, – вона не надто полюбляла.

Отже, що би там не брехали з цього приводу офіційні історики, можна мати на увазі, що 1762, разом із Пєтром III, – остаточно вигасла династія Романових: всі подальші семеро монархів – просто не мали до неї жодного відношення.

За час перед своїм солдатським путчем, молода німкеня зі Штеттіну пройшла добру школу при російському дворі. Крім помітних усім іще в юнацькому віці лицемірства та велелюбності, вона мала й певну здатність навчатись. Хоч, не так наукам, як мистецтву життя. Вона відразу зрозуміла, що мати успіх в Росії можна тільки ставши росіянкою, та хутко нею стала. Вона добре знала німецьку та французьку та дивно швидко опанувала російську. Не маючи музичного слуху, вона мала, очевидно, добрий тембровий, та розмовляла обома чужими їй мовами, хоч і з дещо перебільшеною правильністю, але практично без акценту. Писала вона своїми двома мовами, німецькою та французькою, – цілком пристойно, але російською значно гірше. Тут саме їй належить відповідь на анекдотичне запитання: як у слові з трьох літер – зробити аж чотири (!) помилки. Бо це саме вона писала «ісчо» замість «еще». Втім, не забудемо й про те, що й інші писали не ліпше. Пригадайте хоча би монструальний правопис самого Пєтра I. Бо, на відміну від скромної сусідньої Фінляндії, де був Мікаель Аґрікола (1508–1551), учений єпископ Турку та упорядник фінської літературної мови, – в Росії подібного так і не знайшлося; ні перед Єкатєріною, ні навіть після.

Фрідріх II, відправляючи її на власний кошт до Росії, ставив був якісь обмеження щодо її переходу до православ’я, але все це пішло на марне, підопічна ними просто знехтувала. Не тільки без застережень прийняла православ’я, але й стисло дотримувалася всіх його дріб’язкових ритуалів.

Мова та релігія, а що ж іще потрібно в нескладному російському світі?

За цей час вона й стала своєю, росіянкою, перемінила трьох коханців, С. Салтикова, Г. Орлова та С. Понятовського, від них породила сина Павла та дочку Анну, та… цілком визріла до рівня «ґосударині».

Вона сама збунтувала гвардію та їхала верхи перед нею, «брать власть», відтворюючи собою мало не біблійний образ «Блудніци Вавілонской»; чоловіка задушив хтось із її поплічників, правдоподібно не менш дужий брат Гріґорія – Алєшка Орлов. Брудна совість наказала їй вдіяти дві безпрецедентні речі, які повністю її демаскують: наказати посмертний розтин тіла Пєтра III, який підтвердив радше відсутність отрути, та виставлення його в труні на загальний огляд. Дивіться, мовляв – він цілісінький, сам помер. Цар лежав у однострої з шаликом на шиї, що прикривав синці від задушення. Та не міг прикрити характерну зчорнілість обличчя, за якою навіть початкуючий судовий медик міг би однозначно підтвердити факт задушення. Але, за офіційною версією – цар помер від геморою. Це був, безперечно, перший та останній в історії людства випадок смерті від цієї хвороби. Неприємної але не смертельної.

Так, солдатським путчем 28 червня 1762, зреченням Пєтра III 29 червня та його убивством 6 липня, – розпочинається «блєстящая епоха Єкатєріни».

* * *

Сама «імпєратріца» не дуже розуміла, що має робити зі своєю абсолютною владою. Бо, одна справа – то двірські інтриги, спрямовані на захоплення влади, а дещо інше – сама влада. Тут треба весь час доводити, собі та іншим, що при владі сидиш не марно. Розвивати далі загальнонародну справу аґресії проти оточення. На підкріплення нашої думки, звернемося, як завжди, до російського ж історика:

Зовнішня політика – найбільш блискуча сторона державної діяльності Єкатєріни, що справила найбільш сильне враження на сучасників та ближчих нащадків. Коли хочуть сказати найкраще, що можна сказати про це царствування, кажуть про звитяжні війни з Туреччиною, про польські поділи, про владний голос Єкатєріни у міжнародних відносинах Європи. З другого боку, зовнішня політика була тереном, на якому Єкатєріна всього зручніше могла завоювати прихильність народу, тут вирішувалися питання, зрозумілі та близькі всьому народові: поляк і татарин були для тодішньої Русі найбільш популярні недруги.

(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва, 1958, т. 5, с. 39)

В останньому реченні, підкресленому нами, – ненавмисно сформульований і рушій народної аґресії, – дикунська ксенофобія, ненависть до інших: «кто нє с намі – тот враґ».

Не дарма ж російський «властітєль умов» XX ст., вже відомий нам В. В. Розанов, у повному захопленні твердить:

Все-таки, російська історія XVIII ст. та у першій третині XIX ст. розкішна, захоплююча. Захоплююча, я не соромлюся цього слова.

(В. В. Розанов, Сочинения, Москва, 1992, с. 427)

На всякий випадок нагадаємо, що перша третина XIX ст., це царствування Алєксандра I, а з 1825 – іще більше 8 років царювання Ніколая I «Палкіна». Чому не все його царювання, аж до 1856? – хто ж це може знати… Дошукуватися у них звичайної логіки – то справа марна.

Але, перейдемо до її дій на троні.

Перше, що спробувала зробити нова цариця то було покращення державного бюджету, якого ще Пєтр I поповнював за рахунок друкарського станка та полегшення ваги монети. За роки після нього бюджет не виправився, бо за Анни багацько та невдало воювали, а за Єлізавєти, очевидно, за рахунок постійно діючого в Росії чинника: розкрадачки. Бо, одна війна за двадцять років, бодай і семирічна, то не так і багато. Цікаво порівняти заходи Єкатєріни з тим, що робилося пізніше, бо це було скорочення державного апарату, та продаж державного майна (землі) до приватної шляхетської власності, – приватизація.

Відносно останньої вона, схоже, так само не розуміла, як її наступники через двісті років, що це дає тільки разовий прибуток; бо державні землі – теж обмежені.

Вона, як православна з православних, скасувала заведений її попередником державний нагляд над прибутками та витратами по церковних маєтностях, розпустивши Економічну колегію. Однак, на це збунтувалися церковні селяни – раби, яких безконтрольно експлуатували попи, мало не обдираючи зі шкіри: почалися розрухи, в яких було задіяно загалом мало не чверть мільйона людей.

Бо – так, так; православна церква мала своїх рабів, які забезпечували розкішне життя церковних владик, увішаних золотом. Ну, тих самих, яким за Христом належало би роздати своє майно бідним та піти проповідувати слово Боже. Бачимо, як релігія, що зародилася як протест гноблених рабовласницьким суспільством – дійшла своєї протилежності, пораблення людей.

Селянські розрухи дуже занепокоїли попівство, а митрополит ростовський Арсєній (Мацієвич, із колишніх поляків) направив до Синоду два листи з різким протестом проти будь-якої секуляризації, проти «пограбування церкви». Протестував навіть, взагалі, – проти введення книг про прибутки та видатки у церковних господарствах; та, видно, перебрав міру.

Єкатєріна II побачила в цьому втручанні замах на її одновладдя та приписала митрополитові «образу величності», заславши його 1763 до віддаленого кляштору, без права користуватися папером та чорнилами. Та неочікувано поновила указ Пєтра III, відновивши Економічну колегію; на тому справа й покінчилась.

Чимало довелося попрацювати, щоб вкупі з Прусією та покровителем Єкатєріни – Фрідріхом II (союзний трактат російсько-пруський у Петербурзі, 1764), – посадити на польський трон коханця імператриці Станіслава Авґуста Понятовського (1732–1798, король Польщі 1764–1795); точніше сказати – одного з коханців. В тому ж році було остаточно скасовано посаду гетьмана в Україні. Але, не тільки, бо то був початок чогось незмірно більшого, – остаточного знищення України.

У виданому того ж року маніфесті, що стосувався «російських провінцій», а власне – захоплених шляхом військової аґресії країн, – Малоросії (України), Інфлянт (Прибалтики) та Фінляндії, Єкатеріна II писала, що це провінції, котрі керуються на підставі затверджених привілеїв, та було би недоречно й нерозважливо їх раптом скасувати. Але, було би й сутою глупотою продовжувати поводитись з ними, як із країнами чужоземними.

А натомість належить їх у «найлагодніший спосіб зросійщити, аби не дивились на нас вовком».

Та, в листопаді 1764 і відновлено Малоросійську колеґію (яка перед тим діяла в роки 1722–1727), на чолі з Пєтром Румянцєвим. Цій же колеґії підпорядковувалися й справи Запорізької Січі, яка по розоренні її холопом Пєтра I, бригадіром Пєтром Яковлєвим, вже зуміла не одного разу відновитись.

Підкреслювалося особливо, що досі Росія не мала жодних прибутків від аж так великої та багатої провінції. А тамішня дотихчасова адміністрація досі лише потурала ліності обивателів та ненависті до росіян.

Так ми вперше (?) в історії зтикаємося з чітко сформульованим поняттям «зросійщення», сукупності «мирних» аґресій: мовної, культурної, демографічної, ґенетичної… Втім, а чому ж це «мирних»? – бо, ми ж тут забули про одне, але невід’ємне від поняття «Російська Імперія», про звичайнісінький ґеноцид. Саме з року 1764, запам’ятаємо цю дату, вільний нарід українців починають наближати до отих «рабів, що пнуться стати деспотами»: історичний злочин.

Було помічено царицею й немало іншого, не менш цікавого. Наприклад, ця уроджена лютеранка, а тепер щира православна-перехрещенка, звернула увагу й на церковні непорядки в Малоросії, зауваживши, що місцева православна церква – неправовірна, не без римських впливів (чи, бува, не тому, що не мала іще церковних рабів?).

Але, наполягала, щоб усе це зросійщення робилося в рамках законів, з чемністю, гречністю та ласкою. Та, при якнайширшому поширенні освіти в народі. З цього приводу польський автор вбачає в цитованому документі лише невід’ємне лицемірство німецької шльондри на російському престолі, лицемірство, яке вона розвивала в собі з дитинства:

Іще одна декларація, іще одне красивого звучання речення – не коштували нічого. Папір був терплячий та зносив усе, а Єкатєріна, горда виданими розпорядженнями, могла пізніше хвалитись ними перед освіченою Європою. Та (Європа О. Б) приймала їх із повною довірою, проголошуючи хвалу «філософці на троні».

(Вл. Серчик, Єкатеріна II, Варшава, 1989, ст. 159)

Але, «красивого звучання речення», то всього тільки речення. А ще, не забудемо, тут з’являється зловісне поняття «зросійщення», – хрест, який нестиме Україна аж по кінець XX ст. Чи може – по кінець свого існування?

5. Знищення Великої Січі Запорозької

Саме це, знищення Великої Січі Запорозької, й було першим найтяжчим історичним злочином німецької шльондри на російському престолі, а в очах недоумкуватої (вже тоді!) Європи, – «філософки на троні», що сіяла повсюдно закони та освіту. Про сера Айзека Ньютона, який сподобився прийняти до Королівського Товариства світової слави учених – неписьменного бовдура, ми вже пригадували у Доповненні 2. Пізнішим його послідовникам та їх улюблениці, теж присвятимо Доповнення 4. Другим її історичним злочином буде заведення рабства у вільній тисячі років країні.

Тяганина поміж Росією та ненависною для неї Україною з цього приводу – зіходить іще до часів після зловісного Переяслава 1654, з російським військовим вторгненням до України, та продовжується по часи Мазепи, коли Росія все пнеться поставити свої «ґородкі по Самарє», які згодом стали би плацдармом для наступу на Січ; в той же час, для українців це підноситься як лінія укріплень, що мають захищати Росію (а з нею – і Слобідську Україну) від татарських нападів.

Головною базою для наступу на Січ стала Слобідська Україна, козаків якої уже активно використовують і проти І. Виговського, і проти П. Дорошенка; а вони – дають себе використовувати. Слобідські козаки, загальною кількістю реєстрових десь на 25 тисяч, мали ще приблизно вчетверо більше резерву, та вже на початку XVIII ст. були поділені на полки, які стояли вздовж двох укріплених ліній. Одна з них, північна Бєлгородська, протягувалася від Охтирки Ворсклою до Бєлгороду, звідти до Остроґожска біля Дону та повертала вздовж нього на північ до Воронежа. Південна, Ізюмська, проходила від Полтави на схід та Донцем до Ізюму, а звідси знову на північ до Остроґожска. Як там вони захищали від татарів, – то є питання окреме, а як вони слугували для наступу проти рештків вільної України, – це добре відоме.

Але, окрім слобідчан, що воювали проти вільних українців, була й ще підмога, в особі покликаних Росією на Україну переселенців з інших країн, які цілком залежали від влади, яка їх прийняла. Цікаво, а коли їх повертали до рабства, – разом із усіма українцями, чи окремо?

Тут нам прийдеться зробити деякий відступ. Вже зазначалось, що у світовій історії, поряд із безліччю інших, існує й таке стійке упередження: мовляв, до колоній та взагалі, до нових земель, – відправляються мало не кращі з кращих, люди підприємливі, енерґійні та працьовиті.

Так, бувало, певно, й таке: енерґійні романтики – першопроходці. Але, не завжди те саме сунуло за ними. Та, хоч Ернандо Кортес і закінчив університет Саламанки, та типовим був радше сумнівної репутації свинопас із Естремадури, Франсіско Пісарро, що не умів ні писати, ні читати. Бо, неважко помітити, що на подібні пошуки щастя виправляються не люди, які щось уміють, та на щось здібні, – такі знаходять собі непогане місце й удома, але швидше різна неробна потолоч, голота, яка розраховує не на власні здібності, яких не було і немає, а – на посмішку долі; та ще – на відсутність законів і влади. Не випадково, всі колонії починаються з рабства. Того, що цивілізоване людство відкинуло ще тисячі років тому.

Практичні англійці давно визнали це офіційно. Висилаючи до колоній Австралії та Тасманії покидьки власного суспільства – звичайних кримінальників. Та те, що перші література та наука з’являться там лише в минулому сторіччі, – є прямий наслідок такого підходу.

В самій Європі така практика призову поселенців була нечуваною, але в дикій Росії… Там чесні, розумні та здібні люди, практично за всіх часів, як не сиділи за ґратами, то бували «по урєзаніі язика і вириваніі ноздрєй» – заслані до Сибіру. Не такі були потрібні Росії – потрібна була потолоч. Народжується велика ідея – подолати непокірних українців – іноземними руками. На неї напала ще ота весела та безтурботна Єлізавєта I, разом із її таємним чоловіком та його молодшим братцем – «украінськім гєтьманом», десь 1751. Нагадаємо, що саме оце покликання сербів до України починається через рік після призначення Кирила Розумовського українським гетьманом.

* * *

Хто воно є серби, сьогодні – наприкінці XX ст., пояснювати не треба. Нарід, що у ланцюзі – ксенофобія – аґресія – ґеноцид, – звик починати з останнього. Так було в Боснії, так було в албанському Косові: є докази, є присуди Міжнародного трибуналу. Якими вони були тоді, всередині XVII ст., «Віку Просвіти», – нам важко сказати, але прихильність до них Росії – промовляє сама за себе.

Їм на поселення відводиться добрий шмат України. На заході це смуга від ріки Синюхи, протоки Південного Бугу та до Краснограда за Дніпром, на південь від Чигирина та Полтави, охоплюючи з півдня заснований царицею Єлісавєтград; загальною площею до 40 тисяч км кв. Вона блокує з півночі Запорозькі Бугську та Кодацьку паланки. Та на сході ще десь половина цього, від Донця на південь, з центром у Бахмуті; блокує Самарську паланку. Більша, західна – то Ново-Сербія (1751). Менша східна – то Славяно-Сербія (1753). Отже, разом, – до 10 % терену сьогоднішньої України, – яка щедрість (за чужий рахунок)!

Та, як українцями давно керують росіяни, то цим призначають своїх власних ватажків: в Ново-Сєрбії керує якийсь Іван Хорват (1752–1762), який, однак так накрався, що був зісланий до Вологди; зауважимо, що в Росії каралося не більше 15 % загальної кількості зловживань, отже, сербський керівник був, мабуть, не з останніх. Сербами Славяно-Сєрбії керували якісь Іван же Шевич, разом із Райком Депрерадовичем.

Сербський пройдисвіт Хорват «постраждав» уже тоді, коли був Єкатєрінославскім губернатором, та дещо про це ми довідуємося з подорожніх записок петербурзького академіка Васілія Зуєва:

Генерал-поручік І. С. Хорват за хабарництво, неправе закріпачення вихідців та за його відчайдушне підприємство відставлений від служби, заарештований, а все його майно, без виключень, конфісковане.

(В. Ф. Зуев, Путешественые записки от С.-Петербурга до Херсона в 1781 и 1782 годах, Спб, 1787, с. 253)

Як бачимо, цей шахрай намагався покріпачити навіть «вихідців», своїх співвітчизників, що в’їхали до Росії як вільні люди! Можна тільки уявити собі, що він там виробляв із окупованими українцями.

Всі новопоселенці на чужих землях були військово організовані, зведені до полків. Всі вони творили постійну повзучу аґресію, звужуючи землі Війська Запорозького. Але, що би вони там не виробляли, а на сьогодні, через двісті років, – по них усіх і спогадів не полишилось. Де вони сьогодні, оті куртичі, шевичі? – як вітром унесло.

* * *

Але, знищенню Січі передували й ще деякі важливі події, які оминути неможливо. Бо наша самодержиця – то не така людина, щоб обмежитися якоюсь там Січчю… Це був перший поділ Польщі поміж трьома імперіалістичними хижаками: Росією, Прусією та Австрією (див. Допов. 4). А це дозволило потіснити поляків, та повернувши Поділля та Брацлавщину Росії – взяти Січ у кліщі, зі сходу та заходу.

Не проминемо й того, що в Єлісавєтґраді стояв проти запорожців іще й Слобідський козачий полк – зрада в Україні квітла пишно та рясно.

Все воно вкупі, і російська армія, і слобідське козацтво разом із балканським набрідом з обох «Сєрбій», – весь час творило сталу повзучу аґресію проти Січі, постійно порушуючи самими ж об’явлені кордони та демаркаційні лінії.

Року 1764 має місце знаменна подія адміністративного характеру. Всі плацдарми аґресії проти рештків вільної України – об’єднуються в одну імперську провінцію під назвою «Новороссійской губєрнії», з центром в Кременчузі. Повстання Пуґачєва трохи плутає плани цариці, але вона не нітиться, та 4 червня 1775 направляє російську армію, що вертається додому після Кучук Кайнарджійського миру 1774, – на знищення Січі. Оскільки Запоріжжя налічувало тоді десь 150 000 селян та десь 30 000 козаків, – перевага сил була вирішальною. Більшість людей подалася до турків, під руку султана, нечисленні пристали на царську службу, а всі останні були незабаром депортовані до Кубані, а «пусте Запоріжжя» можна було приєднати до Росії та «колонізувати» москалями. Воно було негайно приєднане до «Новоросії».

Про зруйнування Великої Січі Запорізької російськими військами, в українській історії не надто охоче пишуть. Наприклад, той же Іван Крип’якевич згадує про це, дослівно, в одному реченні:

Катерина II використала все це для остаточного знищення Запоріжжя, і за її наказом в 1775 р. російські війська зруйнували Січ

(І. Крип’якевич, Історія України, Львів, 1990, с. 28)

Не обійшлося при цьому черговому імперському злочині й без колоритних подробиць у суто місцевому густі, про які нам дещо пише інший український історик:

Наприклад, ніде з такою повагою не ставилися до духовенства, як у Запоріжжі: розумний, освічений і побожний архімандрит Володимир Сокальський у найрішучіший момент історичного життя запорізьких козаків, підчас штурму Січі росйськими військами 1775 р. своїм впливом і авторитетом змусив їх не піднімати зброю навіть проти москаля: «Він хоч і недруг, а все-таки православної віри чоловік».

(Д. Яворницький, Історія запорізьких козаків, Львів, 1990, т. 1, с. 199)

Як бачимо, за оту «повагу» – гідно відплатили. Своїх – запорожців, цей «розумний, освічений і побожний» людський покидьок, – за православних, це очевидно, не вважав. Бо, про те, що він звертався з подібними закликами й до катькиних горлорізів, – жодний історик чомусь не пригадує.

Трохи нижче згадуваний автор пише, що цього «начальника січових церков» – було піднесено до архімандритського стану самою імператрицею, коронованою повією, яка – тільки подумати, – мала й таку владу! Отже, святому отцеві – було чого відробляти. Дивують оті запорожці. Замість того, щоб висадити святого отця на палю, – вони й вуха розвісили; дивні були люди, годі й казати. Тіні минулих козаків.

А – дарма, бо… документально відомо про випадок іще 1637, коли якийсь православний чернець таємно попередив поляків, про напад запорожців, що готувався. А поляки – то ж були саме затяті вороги не лише запорожців, але й православної віри. Що ж вже тоді й казати про попівське шпигунство на користь імперіалістичної Москви. З того часу запорожці не довіряли своїх військових планів попам. Можна тільки уявити собі, як активно та широко використовувалося українофобне православне попівство Москвою, підчас своєї таємної діяльності по порабленню України, велика історична тема, яка ще очікує на своїх дослідників. Бо, не забудемо, ще за Еріха Лясоти, посла імператора Рудольфа 1594, – московське попівство розписувало йому запорожців, як дикунів та безбожників, «людей, що не мають страху Божого». Можна тільки позаздрити його приємному розчаруванню, яке він пережив переконавшись, що запорожці є набагато побожніші та моральніші від попів, що торгували Богом на користь Москви; не забуваючи, ясна річ, і про себе.

* * *

Так покінчила своє існування Велика Січ Запорізька, об’єднання людей, які вважали себе захисниками віри християнської від басурманів. Та яких за це вважали дикунами та безбожниками попи. Хоч оті римо-католицькі, хоч і якісь інші, – іще дурніші, іще аморальніші.

Український історик із цієї нагоди пише:

Козаччина була одиноким явищем в історії України. На окраїнах дикого степу зорганізувався новий суспільний клас і нове громадянство, що свої стремління і світогляд накинула цілому народові. Запорізьке Військо утворило народну армію і своєю зброєю зорганізувало нову державу, обороняючи її від Польщі, Криму, Московщини. В цих безнастанних війнах Україна втратила багато зі своїх надбань. Козацька держава – так само, як колись князівська – не змогла здобути приступу до Чорного моря, хоч українська колонізація вдиралася в дикі поля з надзвичайною упертістю.

(І. Крип’якевич, Історія України, Львів, 1990, с. 252)

Не будемо за все це, невірне у кожному слові, критикувати персонально автора, зовсім не поганого українського історика. Бо все це є не більше, як набір брехливих шаблонів «вєлікой історіі російской», з усіма її замовчуваннями, брехнями та дремучим невіглаством. Зауважимо ще раз: поки Україна не відліпиться від Москви духовно, повністю та остаточно, про жодну там українську історію, навіть – про саму Україну, – й мови бути не може. Виключається.

Але, повчально буде все це розібрати по пунктах: крок за кроком.

1. «Козаччина була одиноким явищем в історії України».

Суцільне дурство, бо козаччина в Україні – була завжди. Хоч у різні епохи, безумовно, відігравала різну роль. Можливо була іще в кимерійські часи, про що свідчить балтицьке походження слова druttin – дружина, демократичне об’єднання рівних між собою людей, очолюваних вільно обраним головою, який головував, аж поки йому довіряли люди. Такі об’єднання стали за скитських часів прообразом організацій наступного ґотського вікінґу, що згодом із Чорного моря вирветься на простори Атлантику.

Гунські часи помітно підкріпили козацтво, та дещо переорієнтували його на суходол. Бо вигляд та одяг козаків є типово гунські; як і кінний характер війська, як і характерна зброя: спис та крива козацька шабля.

Саме таку гунську зовнішність прийняв хоробрий конунґ Светіслейф, що був шанувальником великого Аттіли.

Одне слово, козацтво, то не поодинокий епізод в історії, та не таке щось, «що свої стремління та світогляд накинуло цілому народові». Навпаки – останній притулок демократичних традицій народу колишньої великої країни.

2. «На окраїнах дикого степу» – типово російський зворот, що нічого реального не віддзеркалює. Бо Україна тисячі років, аж до князівських часів та перехрещення, – жила в мирі та злагоді зі степом; ніяк не «диким» – знову ж, російський підхід. Бо, ні лісу, ні степу російські люди не полюбляли, процитуємо російського ж історика, щодо лісу:

… ліс завжди був тяжким для російської людини. За старих часів, коли його було надто багато, він своїми хащами переривав шляхи-дороги, настирними заростами оспорював трудом розчищені луг та поле, ведмедем та вовком загрожував самому та домовій худобі.

(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва, 1957, т. 1, с. 67)

Та, щодо степу:

Але степ заключав у собі й важливі історичні незручності: разом із дарунками він ніс мирному сусідові хіба не більше бід. Він бува одвічною загрозою для древньої Русі та незрідка ставав бичем для неї. Боротьба зі степовим кочовиком, половчином, злим татарином…

(теж там, с. 68)

Ну, далі цитувати не потрібно: «орди дікіх (або «полудікіх», принаймні,) кочєвніков». Всім очевидна марнота одвічних работоргівців.

3. «Запорізьке військо утратило народну армію і своєю зброєю організувало нову державу». Дурниці, бо воно саме було «народною армією». Відроджувало давній стан озброєного народу, який існував в Україні з непам’ятних часів, та аж до княжих. Що ж до того «реєстрового козацтва», то то були тільки відходи козацтва запорозького, люди, що обирали – кому подорожче продати шаблю в обмін на державний кошт.

4. «Українська колонізація вдиралася в дикі поля з незвичною упертістю». Знову, російський підхід («дікоє полє»); бо, ці дикі поля – чужі для північних зайд – здавна були невід’ємною частиною країни; та її нарід це добре розумів.

Не випадково, що автор і далі висловлює неприйнятну, чисто імперську тезу, що:

Українська політична думка пройшла широку еволюцію, переживаючи різні устроєві форми, від січової демократії до сильної гетьманської влади.

(І. Крип’якевич, Історія України, Львів. 1990, с. 252)

Адже, тут наче протиставляється демократія – «сильній гетманській владі» (оте – «цєнтралізованноє государство»), та це знову ж є дурниці. Бо гетьмани були й на Січі (тільки – не чужі) та саме слово «гетьман» як і «отаман» є ще готського походження: hojetman – «висока людина». І так далі; подальші коментарі – зайві.

Попередній розбір по пунктах добросовісної праці добросовісного ж українського історика, – ще раз нагадує нам про очевидну абсолютну істину: поки Україна повністю не відліпиться від Росії духовно, – про жодне українство, про жодну українську незалежність, – і мови бути не може.

* * *

Отже, петербурзькою німецькою шльондрою, що стала шльондрою російською, було понищене те, що було на кілька тисяч років старіше ніж її власна вошива імперія «курних ізб». Упало назавжди те, чому в історії не було ціни – оплот старішої демократії світу. Втім для неї – «Семіраміди Півночі» недоумкуватого Вольтера, з її двором, де половина високих чиновників ледь уміла читати, а третина – ледь тямила писати, – це було всього тільки шереговим історичним злочином.

Рівнобіжно з імперською аґресією, йшла й аґресія пораблення, поверстання вільної тисячі років країни до російського рабства та работоргівлі. Російський історик свідчить нам про те, що вже на другий рік свого царювання, Єкатєріна II поклала око на «нєпорядкі в Малороссіі», тобто – на відсутність там торгівлі людьми. Як пише він про колишніх вільних селян України:

За указом 1763 р. селяни могли покидати землевласників, тільки отримавши від них відпускні свідоцтва.

(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва, 1958, т. 5, с. 143)

Пам’ятаєте? – як за совєтів: селянин мусив випрошувати папір у червоного поміщика – голови колгоспу. Все на світі міняється, лише не Росія. А указом від 3 травня 1783 – і всім селянам взагалі, було передписано залишатись назавжди там, де вони опинились за виниками попередньої ревізії. Той же автор пише далі з цього приводу:

Таким чином, кількість кріпосного населення Росії збільшувалась за Єкатєріни двома способами – пожалуванням та відміною волі селянського переходу. Завдяки тому на кінець царювання Єкатєріни Росія, нема сумніву, стала значно більш кріпосною, ніж була перед тим.

(теж там, с.143)

Нагадаємо, кріпосництвом вони, заради евфемізму, іменують звичайне рабство. Бо, справжнє кріпосництво було у поляків – там людьми ніколи не торгували; на відміну від єдиновірців. Так попівська зграя загнала Україну до російського рабства.

Щоправда, будемо – як завжди, відвертими до кінця:

У 1771р, для припинення непристойної прилюдної торгівлі селянами був виданий закон, що забороняв продаж селян без землі за борги поміщиків на прилюдних торгах, «з молотка».

(теж там, с. 145)

Бачите, яке ж невірогідне послаблення у «Вік Просвіти»! Але, не поспішайте радіти, бо:

Закон полишався без дії, та Сенат не наполягав на його виконанні. У 1792 р. новий указ відновлював право продажу селян за поміщицькі борги з прилюдного торгу, тільки без ужиття молотка.

(теж там, с. 145)

«Без ужиття молотка», – це ж треба!

Як же тут не пригадати мудрі застереження Петра Іваненка (Див. част. I, Доповн. 7).

6. Знищення Польщі

Царювання німецької шльондри, що силоміць захопила російський престол, убивши останнього з династії Романових, – було щедрим на злочини проти людства та злочини навіть міжнародні. Таким безумовним та безпрецедентним злочином було знищення польської незалежності.

Нема великих підстав іменувати тодішню Росію хижаком. То – радше, такий собі гриф-стервоїд, який поберегався сутичок зі здоровими державами при силі, поглинаючи послаблені та підупалі.

Типовий приклад, це Україна та Польща, взаємно послаблені Козацькими війнами. Як не відбулася українська незалежність, ми вже знаємо, та тут дещо ознайомимося з долею Польщі, останнього уламку Великої Литви (після тієї зловісної унії в Креве).

То був довгий та тяжкий шлях занепаду, який можна було би простежити крок за кроком, але звернімося краще до останнього етапу; до Міхаля Бобжинського, який узяв це в добрі та точні слова:

… нарід, поки він живе, мусить рухатись, а не бажаючи проґресувати та розвиватись, мусить обов’язково відступати.

(М. Бобжинські, Історія Польщі в нарисах, Варшава, 1977, с. 381).

А маючи такого сусіда, як Росія, – відступати більш, ніж ризиковано. Нагадаємо, що таке саме сталося з українським народом, який з часу відсунення І. Виговського на користь молодого Хмельницького, – впав до такого самого згубного відступу. Далі читаємо наступне:

Повна, безоглядна апатія народу, забезпечувала його від насильства сусідів тільки на час, поки між ними не настала згода на поділ Польщі. Бо загальна політика Росії вимагала включення до її складу цілої Польщі. Та поки Росія думала, що вона сама зможе включити до складу цілу Польщу, то, певна вже своєї переваги, вона очікувала слушної хвилини аби не оглядатися на Прусію та Австрію, та їх до розбору не допустити. Прусія та Австрія, однак, стояли на сторожі своїх інтересів, готові не дозволити зайняття всієї Польщі Росією, а тим самим великого побільшення її сили.

(теж там, с. 381)

Щодо Прусії нагадаємо, що Єкатєріна II, відряджена до Росії самим Фрідріхом II, в жодному разі не могла собі дозволити не рахуватись з інтересами Прусії.

До всього попереднього додалося, як ми знаємо, й актуальне послаблення Польщі, економічне й політичне, спричинене не лише тими війнами, в яких вона брала участь безпосередньо десятками років, але й тими, що просто прокочувалися її теренами. Додалися до цього ще й чи не півсторічні свари за польську корону. Повищий історик скаржиться нам у подальшому на «маси темної та анархічної шляхти». Але, чи не такою самою шляхтою, так само темною та анархічною, була на той час українська козацька старшина? – та сама, що розпочала свою політичну та історичну діяльність вибором на місце досвідченого та здібного Івана Виговського, – Юрія Хмельницького?

Але, були тут і свої специфічні риси, далекі від привабливості. У своєму описі Полтавських подій, Дмитро Яворницький (Історія запорізьких козаків, Київ, 1990, т. 3), з дріб’язковою точністю описує скільки та кому з козацької старшини надсилав золота, шовків та оксамитів (бува – не хабарів?) цар Пєтр I, щоб перекупити їх на свій бік. Скільки золота (шовків та оксамитів при собі не було) та кому надсилав так само король шведський; щоб перекупити собі отих «героїв без вади», лицарів. А ті, в свою чергу, брали від обох та… багато-векторно відсиджувались. Одне слово, оте класичне, російське: «і капітал пріобрєсті, і нєвінность соблюсті». Тільки от у цьому – як же далеко перевершили й самих росіян!

Долю держави починають (чи намагаються) вирішувати вже не уряди, а з’їзди шляхти, так звані «конфедерації». Конфедерація Барська, за вольності шляхетські, за польську незалежність, проти іновірців та Росії, зібралася 1768–1772 у нашому старому Барі на Поділлі.

Сталося це з тієї причини, що Єкатєріна II почала вимагати послаблень у Польщі для інаковіруючих, тобто – для своїх православних, хоча в Росії указ Пєтра III щодо рівноправності віросповідань, – не надто вже й виконувався; або, краще сказати, не надто толерувався. Але, це не вадило виставляти вимоги іншим. Це було щось таке, розумієте, як робив майбутній Совєцький Союз: допомагав «національно-освободітєльним двіжєніям» де завгодно, та тільки не у себе вдома. Бо, там не те, що не було жодних подібних рухів, а навіть звичайні «націоналісти», навіть ті, що жодних законів не порушували, – всі були передбачливо розсаджені по таборах та тюрмах. Таке собі, звичайне з часів Єкатєріни II лицемірство; яким вона, власне, єдино себе й прославила.

* * *

Почалося все подальше з інспірованої підкупленою шляхтою конфедерації ж у Радомі 1767, на чолі з можними Радзивілами. Знову ж за вольності та проти короля, вона й звернулася по допомогу до російських військ (!). А російський головнокомандуючий Рєпнін підсунув їм документ, що давав свободу інаковіруючим, та хоч і визнавав короля, але віддавав Польщу під опіку Росії.

Сторгувалися на тому, що сейм зажадав ґарантій для Польщі в її правах: католицизм, право вета, вибори короля та право відмови послуху королеві, що порушував права шляхти; щось, якісь послаблення, перепали й інаковіруючим (28 лютого 1768).

От тоді, незадоволені поступками царизмові, й скликали оту, другу конфедерацію, в Барі на Поділлі, яка безпосередньо передувала повстанню Гонти і Залізняка в Умані та Першому поділу Польщі. Її душею та засновником був Юзеф Пуласкі (1704–1768), староста Варецький, та вона зібрала чимало видатних людей Польщі. В ній брав участь і генерал Казимеж Пуласкі (1747–1779), майбутній борець за незалежність американських колоній. Був і герой незчисленних пригодницьких романів (зокрема, великого Мора Йокаї) – угорський шляхтич Мор Беньовскі (1746–1786); та, хіба тільки…

Після взяття Бара російськими військами 1768, їх доля пішла різними шляхами. Юзеф Пуласкі збіг до Туреччини, де й помер у в’язниці. Генерал К. Пуласкі подався за океан, визволяти колонії з-під британської корони. Він загинув через три роки у битві під Саванна у Південній Кароліні.

Мор Беньовскі потрапив до російського полону та був засланий аж на Камчатку, але… Не така то була людина. Він збіг 1771 з іще двома або трьома десятками зеків, захопивши корабель у порті Пєтропавловска, та дістався Європи. Він, дивні справи, помер королем Мадаґаскару, захищаючи його від наїзду французів.

Цікавих людей народжувало воно часом, оте XVIII ст. – вік Просвіти.

* * *

Поділ України між Росією та Польщею на час зміцнив позиції обох конкуруючих імперіалізмів в Україні, але неухильний подальший польський занепад був помітний голим оком. В той час, як окупована Москвою східна Україна, переживши шок Батуріна та катастрофи 1709, сиділа тихо під малоросійською старшиною на побігеньках у московського пана, західна (під Польщею) дослівно кипіла. Бо польське шляхетство, як завжди не визнавало жодних компромісів з «хамами». Та польська верхівка, наче свідомо наближуючи перший поділ Польщі 1772, – «наводила порядок», накликавши собі ж на шию Гайдамаччину. То було таке щось, як та Жакерія у Франції 1358, або Бауернкріґ у Німеччині 1524. З тією всього й тільки різницею, що протяглася з 1734 по 1768.

Рух охопив Київщину та Поділля – низка селянських повстань, яких придушувано в одному місці, а вони спалахували вмить десь в іншому. Протягуючись так з року на рік, бо ряди гайдамаків поповнювалися як із лав зруйнованого селянства, так і з Великої Січі Запорозької. Попри безнадійно вже московську орієнтацію її верхівки.

Найбільшого розголосу набув фінал Гайдамаччини – так звана Коліївщина. Повстання під керівництвом 28-літнього запорожця Максима Залізняка, поспіхом проголошеного гетьманом, та дещо старшого уманського сотника Івана Гонти. Повстання було придушено, як підступом, так і далеко переважаючою силою російського війська. Яке суворо покарало власних «підданих». Зокрема М. Залізняка, після належних тортур, згноїли десь у Сибіру. А І. Гонту та тих із ним, що вважалися польською власністю було передано полякам, де вони були покарані зі звичною у них нелюдською жорстокістю. Хоч це ніяк не допомогло їм уникнути Першого поділу Польщі.

Повстання співпало у часі з конфедерацією у Барі, яка не мала успіху, в значному ступені саме завдяки цьому. Повстанці, годі казати, могли розраховувати на допомогу єдиновірців, та мабуть і розраховувли, але… Гонта і Залізняк були запрошені до російського табору на переговори, та там і захоплені. Це дає привід іще раз згадати добрим словом справедливих монголів, які стирали з землі саму місцевість, де бувало скоєно щось подібне. Гайдамакам згідно приписують небувалі звірства, як польська, так і російська сторони, але вірити їм обом, ми, шкода, не маємо жодних підстав. М. Бобжинські оцінює кількість жертов в Умані на 20 000 людей, але… Чи не було це більше від населення тодішнього міста? – свідчень гідних довіри сучасників, як і самих гайдамаків, ми, на превеликий жаль, не маємо.

Тарасу Шевченку дорікали і дорікають кривавість його «Гайдамаків», але ж уся його провина лише в тому, що він просто вірив тодішнім історичним джерелам. Але, тоді й більшість вірила. Бо це лише ми, люди XX ст. з усіх боків оточені повенню щоденної брехні – сто разів перевіримо, поки повіримо, а тоді… Не слід забувати, що тоді тільки починалося XIX ст.

Але, саме внаслідок Гайдамаччини, де була задіяна сила запорожців – наблизилося те, що майже за півстоліття передбачав у своєму листі до Січової верхівки – проникливий гетьман Пилип Орлик. Знищення й депортація Запорозької Січі.

Ще раз нагадаємо, що в Умані виникає оте повстання гайдамаків, яке уносить життя, так кажуть, до 20 000 людей; але – це дані польські та російські, яким саме тому й не слід так уже беззастережно вірити. Його з великим трудом придушує з польськими військами коронний обозний Стемпковський. Але, скористалися з цього й сусіди, виставляючи, ніби, кордон проти поширення розрухів на власні терени. Виступають австрійці, а з ними й Прусія, поготів, Фрідріх II – король пруський, вже 1769 уклав план часткового поділу Польщі та окупував для себе її західну частину – нижню течію Вісли. Дивлячись на це Австрія окуповує й собі прилеглу частину Польщі – Галичину. Росія забирає поки північний схід – Білу Русь: Полоцьк, Вітебськ та Могильов.

Зазначимо тут велику помилку Росії, що віддала Австрії Галичину, населену українцями та поляками. Бо згодом із Галичини розпочнеться польський визвольний рух, що призведе до виникнення міжвоєнної Польщі; звідти ж почнеться й український визвольний рух, який спричинить стільки клопоту Москві. Якби ще тоді їй пощастило би захопити та придушити Галичину, – все було би інакше.

Російський стервоїд дещо вичікує, але нічого не забуває, та потім 1793, користуючись, відволікаючою увагу Європи, Французькою революцією – захоплює західну половину Білої Русі, Поділля та мало не всю Волинь. Західний кордон Росії проходить тепер чи не за меридіаном, поміж Баром та Львовом, через Пінськ. А Прусія окуповує Великопольщу з Познанню та Калішем. Австрія не втручається цього разу. Російської «допомоги» запросила Тарговіцька конфедерація 1791, збіговисько підкуплених Москвою зрадників.

Фінал наступає 1795, коли придушується повстання Тадеуша Костюшки 1794–1795, та з карти Європи остаточно зникає держава Польща. Російський імперіалізм дожирає Польщу, захоплюючи Прибалтику, Литву та залишок Волині. Кордон зсувається до лінії Каунас – Гродно – Брест на Бузі. Прусія окуповує Мазовше, а Австрія прихоплює до Галичини ще й Малопольщу разом із Варшавою. Це – фінал трагедії.

Так, у сторіччя «Розуму та Просвіти», трьома імперіями, трьома імперіалістичними хижаками – була знищена незалежність цілого європейського народу. Трагічними були ці події для білоруського та українського народів, так само чужих народові російському, як і польський. Останні два потрапили при цьому з-під гніту європейського – під гніт відомої «цивілізації курних ізб».

* * *

З цього приводу може й повинно виникнути слушне запитання: як наприкінці отого «Віку Просвіти» в Європі, за епохи Франзузької революції 1789, що проголосила «Свободу, Рівність та Братерство», могла зникнути з мапи Європи ціла незалежна держава, поділена між сусідами? Та, ще такими, що у двох із них, Австрії та Прусії, – панували не люди, а закони (пригадайте хоча би того «мельника з Сан Сусі», який виграв судовий процес у самого короля Фрідріха II).

Складних відповідей не шукатимемо, для нас досить буде участі в цьому процесі Росії. Бо Росія спиралася у своєму розвиткові, як зсередини, так і ззовні, незмінно, на те, що є гіршого в людях. На те, що не потребує зусиль, як не потребує їх будь-яка розпущеність та розбещеність: на королеву хаосу – Ентропію. Не забудемо, що вона майстерно розкладала народи, перед тим, як їх порабити.

Бо, що то є російська імперська військова потуга, наш сучасник міг бачити або у Манджурії 1904, або на Мазурських озерах 1914, або на Віслі 1920, або у Фінляндії 1939–1940, або у Афганістані 1979–1989, або нарешті у Ічкерії 1994–1995. Чи не досить?

А з поділу Польщі, власне, й починається моральне розтління Росією Європи та світу, яке продовжується з наростаючою силою й у XX ст. Певно, що якби не отой Священий Союз, нав’язаний Росією Австрії, – й вона не зупинилася би в своєму розвиткові, може й не дійшла би розпаду 1917…

* * *

Бар на Поділлі стоїть і тепер, напівпусте підупале містечко, не на кожній карті знайти, колись важливий центр на великому торгівельному шляху. Сьогодні там можна довідатись, коли та де «состоялась пєрвая маєвка», або – коли Бар був «освобождєн от нємєцко-фашістскіх захватчіков».

Але, марно було би, напевно, щось випитувати про Барську конфедерацію чи про її натхненника, героя двох народів нараз, – генерала Казимежа Пуласького, або Мора Беньовського.

Незалежна Україна входить у III тисячоріччя надійно похованою живцем під гімалаями імперського сміття, імперського історичного лайна… Бо марно довідуватись із цієї історії правди; хоч про знищення Великої Січі Запорозької, а хоч і цілої Польщі.

7. Знищення Криму

Знищення Криму, поряд зі знищенням Польщі, було чи не вершиною діяльності німецької повії на російському троні, двома найвищими її досягненнями; а значить – і вершиною Першої імперії. Читач може й обуритись тут словом «досягнення», але – що ж тут сказати? – краще пригадайте досконале визначення Т. Шевченка: «той мурує, той руйнує, той неситим оком…» Для них таке щось – саме й є воно, досягнення. Квола Друга імперія вже не змогла ліквідувати чиєїсь незалежності, а Третя… Як і матиме успіх в цій галузі антилюдської діяльності, то тільки й єдино, завдяки дурості та продажності тих, хто представляє так званий «вільний світ».

Крим удалося знищити тільки 1783, коли було знищено Велику Січ Запорозьку, яка прикривала доступ до нього. Та де далеко не всі й дотримувалися примітивної політичної мудрості Івана Сірка, – завжди бити «басурмана»; тільки за те, що він є «басурман». Хоч добре відомо, що за добрі гроші той же Сірко сумлінно воював, бувало, за тих, кого у нас не гребували вирізувати прибічники «правої віри».

Не обходилися без допомоги татарів Криму й наші визнані гетьмани. Не мав би, можливо, таких видатних успіхів проти поляків Богдан Хмельницький; не обходились без них, ні Петро Дорошенко, ні Кость Гордієнко. Це Крим давав притулок, і Петру Іваненкові, і Петру Суховієнку. Бо, для політика, що розуміється на справах, Крим був природним запліччям та союзником України проти Москви. Не дивно, що коли поволі гинула Україна, обернена на московську руїну, – почав гинути й Крим.

Але, не всі розумілися на політиці тоді, не всі розбираються в ній і тепер на початку III тисячоліття. А тому, досить прикро буває читати щось подібне, написане ніяк не від розуміння сенсу історії:

Здобуття Чорного моря. В зовнішній політиці головна мета Росії забезпечити собі владу над Чорним морем. Для України найважливішою подією було опанування Криму російськими військами в 1783 р. Перестало існувати це розбишацьке гніздо, що протягом трьох сторіч безнастанно руйнувало українські селища. Але Україна була надто слаба, щоб власними силами знищити татар, – це завдання виконала Росія і зробила Крим своїм бастіоном над Чорним морем. В 1798 р. Росія вперше здобула право свобідного переїзду для своїх військових кораблів через Босфор і Дарданелли; від того часу питання про владу над проливами стало одним з найважливіших питань європейської політики.

(І. Крип’якевич, Історія України, Львів, 1990, с. 254)

Ми не перший раз посилаємося на це джерело, на цю історію, та час пояснити, чому саме. У першу чергу для того, що вважаємо її найбільш об’єктивним із історичних видань совєцької епохи. Вдаємося, також, до значно більшої за обсягом із сучасних видань, книги П. Р. Маґочі. Отже, – розберемо попереднє висловлювання, саме з пункту зору об’єктивності. Найгіршою похвалою для наведеного вище, може бути тільки ствердження очевидного факту: щось подібне могло би бути залучене до будь-якого підручника російської історії. Вражає й нескладність мислення: «розбишацьке гніздо»… «Україна була надто слаба, щоб власними силами знищити татар…», – такі міркування можна вибачити тому, хто вивчав історію в початковій російській школі, а не дипломованому професорові історії; що тут поробиш, – великодержавницький підхід. Чи не надто хутко забулося, скільки ми перемагали з татарською допомогою?

Але, не менш цікаве й те, що наступило далі, по зруйнуванні отого «розбишацького гнізда».

* * *

Знищення татар відкрило епоху чорноморської колонізації. Широкі степові простори до того часу були слабо заселені, і аж тепер почалося їх загосподарювання. Перед у колонізації вело дворянство, нове панство, що від російського уряду дістало окремі соціальні і економічні привілеї. Вже до кінця XVIII ст. поміщики набули в південній Україні вісім мільйонів десятин, а в дальшому часі збільшували свої простори, нерідко усуваючи з земель козаків та селян, що були тут першими поселенцями. На Правобережній Україні більшість панів становили поляки, як магнати Потоцькі, Браницькі та ін.; поруч з ними велику власність мали московські дворяни; тільки на Лівобережжі збереглися землевласники-українці, нащадки козацької старшини. На південних землях творилися величезні латифундії; на Київщині на поміщика припадало пересічно 460 десятин, на Полтавщині – понад 800, на Катеринославщині – 1100, на Херсонщині – 1200, в Таврії – 3500, а бували й велетенські господарства, як гр. Скавронської, що мала 55 000 десятин. Окрім дворян, починали купувати землю також великі купці та промисловці, як банкір жид Штіґліц.

(теж там, с. 254)

Отже, з окупацією Криму розпочалася шалена московська економічна та демографічна аґресія проти України, яку автор, утім, звалює персонально на якихось там Потоцьких та Браницьких. Ну, й – зрозуміло, на жида Штіґліца; наче навмисно, для того, щоби хтось інший прочитавши про це, – мав би підстави звинувачувати в антисемітизмі всіх українців. Чи ж у Росії не було російських або німецьких банкирів? – чи може вони землі не купували? Певно, що були, а от прискіпався ж до отого ницого Штіґліца…

До речі, а оті повищі «землевласники-українці, нащадки козацької старшини» з Лівобережжя, – хто ж то такі? – чи не ті, бува що раділи заведенню 1785 в Україні російського рабства? А предки яких чи не найбільше галасували в Переяславі за «союз с Москвой», а потім скидали Івана Виговського? – чи не ота, бува, малоросійська потолоч?

Пишучи про те, що «широкі степові простори до того часу були слабо заселені, і аж тепер почалося їх загосподарювання», – автор знову повторює московські ж побрехеньки про якесь там «Дике Поле», хоч як українець – мав би знатися на справах. Нагадаємо правду: всі ці терени здавна були паланками Великої Січі Запорозької, здавна адміністративно упорядкованими та загосподарьованими, хоч і без ужиття рабської праці та без істотних порушень екологічної рівноваги.

Історія Криму, географічно тотожнього Кримському півострові, є доволі добре відомою. Від кимеріян і до грецької держави Мітрідата, до наступних ґотів і візантійців. Здавна мали на ньому свої прибережні колонії й італійські ґенуезці. А Віллем Рубрук, що їздив із посольством до кагана монголів – пише, що чув іще подекуди ґотську мову, хоч це було вже в часи монголів.

Саме з усіма цими, підкреслимо – аборигенними народами (до того – з нашими історичними родичами, як не предками) і пов’язаний той Крим, що склався в історії. Ті, кого тепер називають татарами, були просто останньою етнічною складовою.

Саме з ними й пов’язаний той Крим, який ми знаємо, – Крим кипчаків. Це – тюркський нарід, на честь якого араби охрестили наш Великий Степ: Дешт-и-Кипчак – Степ Кипчаків. Вони були відомі також як половці або куни (кумани). На початку приєднання Криму до Алтин Орду, адміністративним центром півострова аж до XV ст. – було місто Крим, що й надало йому загальну назву (тепер – Старий Крим). Перші кримські золоті монети з’являються в обігу 1266, за хана Менґу Тімура. Упадок міста пов’язаний з приходом іншого Тімура – Ленка, після перемоги у битві на Тереку 1395, над ханом Алтин Орду Тохтамишем.

Монголи, що цікаво, не чіпали чужих колоній у Криму, розуміючи їх важливість для торгівлі власної держави. Найбільшою з них стала ґенуезька Кафа (тепер Феодосія), заснована вже 1266, за монголів, – великий торговий порт, із якого вивозили до Західної Європи хутра, шкіри, шовки, тканини та східні прянощі. Цікаво, що серед предметів експорту був і хліб, та в досить великих кількостях. А це не може не свідчити й про широкі торгівельні зв’язки Криму з континентом, із Україною. Під ґенуезцями місто проіснувало до 1475, до вторгнення турків-османів.

Великий мандрівник та учений – географ, бербер Ібн Баттута з Танжеру, що навідав Алтин Орду на початку XIV ст., не лише милувався білими ночами у далекій північній Пярмі, але й ретельно описував усе, що бачив. Він пише, що нарахував у Кафі дві сотні суден нараз: військових як вантажних.

Кримське ханство було самозабезпеченою державою, та існувало не за рахунок грабунку або імпорту продовольства; скажімо, за нафтодолари (або за експорт рабів). Так, воно було самодостатнім, оте – в опінії недоумків – «розбишацьке гніздо», та годувало у себе силу людей. За совєцьких часів, по війні, населення Криму (уже російське) складало десь 2 млн. людей та не могло себе прогодувати. Навіть кефір привозили раз на тиждень із Москви за 1000 км (!), а виноградники були ними вирубані на опалення. А колись, у ханські часи воно було не менше 5 млн., та – не голодувало. Бо розгалужена система зрошення дозволяла плідно використовувати кожний клаптик землі на сухуватому півострові. Про це писав, зокрема, знавець Криму, наш Максим Кирієнко-Волошин:

Основою всякої господарки є вода. Татари і турки були великі майстри зрошення. Вони уміли зловити найменший струмочок води, спрямувати його глиняними трубами до водоймища, наче кровеносною системою зросити сади та виноградники на схилах гір. Ударте киркою по будь-якому, сповна неплідному схилові пагорба, – ви наштовхнетеся на уламки гончарних труб; на верху полонини знайдете воронки з обточеними овальними каменями, якими збирано росу; у будь-якій купі дерев під скелею ви розрізните здичавілу грушу та вироджену виноградну лозу. Це означає, що вся ця пустеля ще сто років тому була квітучим садом.

(М. Волошин, Коктебельские берега, Симферополь, 1990, с. 216)

Він, М. Волошин, вбачав у татарах людей інтелігентних, що досконало знали умови свого життя, а тому й перетворили колись усю країну – на квітучий сад. Годі казати, що це ставлення інтеліґентної ж людини, – ніколи не було ставленням класичної російської культури, яку найменше відрізняла інтеліґентність, та яка споконвічно поділяла світ на «нас» та… «на всякую прочую дрянь»…

Відомий російський Ноздрьов від літератури, «нєістовий» В. Бєлінскій, мандруючи Кримом на чужий кошт (він, схоже, вважав таке щось питанням принципу), – зауважив, що зустрів там три схожих нації: татар, баранів та верблюдів; дуже дотепно! Його соратник Ф. Достоєвскій, той – від «жідішєк і полячішєк», менш хамуватий, хоч і не більш розумний, – теж цікавився татарами; так само, нічого про них не знаючи. Розумував він про них у таких словах:

До речі, нещодавно у «Московскіх вєдомостях» знайшов статтю про Крим, про виселення з Криму татар та «запустіння краю». «Московскіє вєдомості» проводять сміливу думку, що нема чого жаліти по татарах – хай виселюються, а на їх місце краще би колонізувати росіян.

(Ф. Достоевский, Полное собр. соч. в 30 томах, Ленинград, 1981; Дневник писателя за 1876 год, с. 55).

Пишеться це з повним співчуттям до ідеї «Вєдомостей», хоч автор отих кримських татар ніколи на власні очі не бачив; але вже знає, що вони – люди недобрі. Та, ще виставляє на доказ слушності власні доводи:

«…єслі не займут мєста русскіє, то на Крим набросятся жіди і умєртвят почву края»

(теж там, с. 555)

Але, від одвічної шовіністичної дурості Достоєвского, повернемося до нашого М. Волошина, який ліпше знався на справах. Він зауважує десь, що попередні завойовники Криму – його не руйнували, та сьогодні це міг би бути археологічний музей Європи, не гірший від Єгипту або Еллади, – Мекка світового туризму, але… з таким сусідом як Росія – ніхто довго не протягне, настав і час Криму. Як пише нам Максим Волошин:

Але у XVIII ст. Дике Поле затоплює Крим новою хвилею варварів. Цього разу це більш серйозно та надовго, бо ці варвари – росіяни, за їх спиною не хитливі та плиткі води кочового народу, а тяжкі підмуровки Санкт-Петербурзької імперії.

(теж там, с. 215).

Автор чітко і однозначно використовує слова, та бачить за ними справжній хід історії:

… для царства Ґіреїв, що вже сприйняли духом та кров’ю усю складну спадщину Криму з його грецькими, ґотськими та італійськими рудами, безумовно, росіяни були тільки новим вибухом Дикого Поля. І поводять вони себе так, як звичайно поводили себе зайди з Дикого Поля: жорстоко та руйнівно.

Іще з першої половини XVIII ст. з походів Мініха та Лассі, починається знищення вогнем та мечем кримських садів та осель. Після приєднання за Єкатєріни, Крим, відрізаний від Середземного моря, без ключів від Боспору, здаля від своїх торгівельних шляхів, задихається на дні глухого мішка.

(теж там, с. 216)

На наш погляд М. Волошин тут дещо зловживає отим «Диким Полем», трохи призабуваючи про те, що з нього ж колись прийшли до Криму й кипчаки, але – з іншого боку, – як же ще створити у звичних російському читачеві штампах поняття безглуздої орди?

Хоча «прісоєдінєніє Крима к Россії» відносять до 1783, це було тільки фіналом трагедії; бліцкріґів в історії імперії, так само нездарної у справах військових, як і у будь-яких інших, – не бувало. Її солдат, спадковий раб та холоп, надихався у полі жагою грабунку, а в облозі – смертельним страхом справедливості, можливого покарання за постійні військові злочини; з таким сміттям багацько не навоюєш. Всі захвати досягалися кропіткою працею по розкладанню противника, накопиченням дрібних успіхів із великою перевагою сил та великими ж втратами. Адже, життя раба – небагацько й варте…

* * *

Перші серйозні спроби вдертися до Криму починаються ще у XVII ст. Року 1687 стоп’ятидесятитисячне військо намагається напасти на Крим, та пішки долає й Перекоп. Напад був повторений через два роки, під тим же князем Ґоліциним, та з тим же успіхом: багатотисячні втрати – без жодних боїв.

Критичним став тільки рік 1736, коли справою зайнялися не коханці чергової цариці, а західні військові фахівці; коли Мініху вдалося нарешті форсувати Перекоп та прорватися аж до Бахчисараю. Одночасно ірландський пройдисвіт, граф Лассі захопив Карасу на сході Криму та поруйнував більше тисячі сіл. То був початок кінця.

Але, сил на захоплення Криму – вистачило тільки 1783.

Ще перед тим, «царіца-матушка» замислила видатну за масштабами провокацію проти Криму, – запропонувала переселитись до Росії «на новиє зємлі» (тобто – українські), – всім кримським християнам; якими були переважно греки та вірмени. Провокація мала подвійну ціль:

1. Послабити Кримську державу, бо в руках греків та вірмен була більша частина кримської торгівлі.

2. Створити враження, що в Криму християн переслідують за віру, та виправдати в очах християнської Європи військову аґресію проти Кримського ханату.

Втім, із цієї чергової Катькиної афери – небагато вийшло. На ту її блешню попалося всього 30 000 людей, не більше 10 % усіх християн Криму, та й з тих незабаром вимерла мало не половина. Бо, ясна річ, ніхто там зроду жодних християн не утискував. Єдине, чого вони не могли – так це заходити до мечетів.

Російська історія, яка звикла хизуватись «побєдамі русского оружія», про Крим чомусь не надто розписує. Сучасна «Иллюстрированная история СССР» (Москва, 1974, с. 85) лише коротко рапортує з цього приводу, що:

… у 1783 р. Крим і Прикубання були приєднані до Росії; Азовське море стало російським; до російського підданства перейшли 50 тис. кочовиків-калмиків, яким відвели землі поміж Волгою та Маничем.

От так, взяли собі – й перейшли («ми тут посовєтовалісь і рєшілі…».

Сором’язливий В. Ключєвскій, який не згадав навіть про Батурин («что ви, что ви, ми такого ґорода нє знаєм…»), пригадує про приєднання Криму, як про доконаний факт, не вдаючись до подробиць.

Зате вдається до них шотландський мандрівник, професор мінералогії університету в Кембріджі, Едвард Даніель Кларк, що полишив деталічний опис своїх подорожей Росією, Україною та Кримом. Сьогодні то є, мабуть, видавницький рарітет, але чимало з нього виклав Юрій Липа (Призначення України, Львів. 1938, с. 43–44).

Мандрівники, які будь-коли навідували Кримське ханство, в один голос свідчать про те, що весь Крим складався зі старовинних та понад добре утримуваних міст, в яких можна було наочно, від одної будови до іншої, – прослідкувати всю багатотисячолітню історію Кримського півострова. Але, все у минулому, бо все воно – було навмисно понищене.

Сьогодні кожний, хто бував у Криму – добре знає, що там практично нема жодної старовини – як не було. Є щось там від ґенуезців у Судаку, є стара кругла башта в Алушті.

Відкопали щось там і в Херсонесі, якийсь мощений дворик та льох під ним; от і все.

А, чому так сталося й розповів нам професор Е. Д. Кларк, який усе це в подробицях описав. Як руйнували, кирками та ломами («протів лома – нєт прієма», з гордістю кажуть вони й досі), – добре збережені дома Херсонесу, а те, чого не брали ломи – підривали порохом; поки не зрівняли міста з землею. Так само, абсолютно, вчинили з іншими містами Криму. Та, хіба тільки Криму? Подивіться на Казань, на Хаджі Тархан (Астрахань), подивіться на Булгар, Сарай або Сарай аль Джедід, – чи знайдете від них хоч цеглину? – ні, ніде й нізащо.

Чому та навіщо – неважко зрозуміти. Це вроджений інстинкт волоцюжного аґресора, що народився й виріс на чужій землі: захопивши щось чуже, нищити все, що полишилося по законних власниках землі. Щоб, як хтось спіймає за руку – можна було сказати: «А, что такоє? – а до нас тут нікто нє жіл: ето ми пєрвиє освоілі…» Одне слово, як висловився з цього приводу професор Кларк:

«Як тільки прийшли московіти все вмить було зруйноване. Ці варвари зайнялися своєю улюбленою справою – плюндруванням. Розбивали, калічили, нищили все, що створили цивілізовані люди».

Так само було стерто з лиця землі Алустон, Кафу й Керчь, та всі інші, менші міста Криму.

Або, повертаючись знову до нашого експерта, Максима Волошина:

Замість пишних міст із Тисяча та Однієї Ночі росіяни побудували кілька убогих «уєздних городов» за російськими трафаретами та почасти від потьомкінського романтизму, почасти для катерининської реклами назвали їх псевдокласичними іменами – Севастополів, Симферополів, Євпаторій. Древня Ґотія від Балаклави до Алустона забудувалася непристойними імператорськими віллами в стилі залізничних буфетів та борделів, та готелями у стилі імператорських палаців. Цей музей дурного густу, що претендує на суперництво з міжнародними європейськими вертепами на Рів’єрі, очевидно, так і полишиться в Криму єдиним монументальним пам’ятником «Русской епохі».

(теж там, с. 216)

А наостанок повернемося знову до того літературного громили, збіглого поповича В. Бєлінского, «рєволюціонного дємократа» за покликанням та літературного Ноздрьова за сутністю. Порівняємо ще раз його враження, втілені в наступні слова: «Прибывши в Крымские степи, мы увидели три новые для нас нации: крымских баранов, крымских верблюдов и крымских татар. Я думаю, что это разные колена одного племени: так много общего в их физиономии», – із враженнями, скажімо, того ж М. Волошина, сто років потім. Він вважав, що: «В будь-якому татаринові відразу почувається тонка спадкова культура, але нескінченно крихка і нездатна себе відстояти».

А тут, на превеликий жаль, і «відстоювати» прийшлося не від когось-там, а від багатовікових громил воїстину всесвітнього масштабу, небачених в історії.

8. Росія та «Вік Просвіти»

«Вік Просвіти» – XVIII ст., то була реакція Європи на переповнену ексцесами історію християнства, та її певне увінчання в особі Тридцятирічної війни (1618–1648). Її можна було би слушно назвати війною між нікчемним та не ліпшим. Бо, як католики спалили живцем Джордано Бруно (1548–1600), то відзначилися й реформати, спаливши ще раніше у себе в Женеві лікаря Мігеля Сервето (1511–1553), що відкрив легеневий кровообіг.

Все це разом спричинилося до того, що діячі європейської Просвіти бували, часом, і атеїстами. Викидаючи – під гарячу руку разом із брудною водою християнської релігії, і дитину – Ідею Бога. У цьому нема нічого дивного, негайна реакція буває й перебільшеною.

Але, як же відгукнулася на це Росія, крім отієї шльондри на троні, що снобізувалася перепискою із самим Вольтером, який був без ума від неї?

Як мудро помітила про ті часи «Іллюстрірованная історія СССР» (Москва, 1974), твір колективний, навіть без головного редактора чи якоїсь іншої відповідальної особи, а значить такий, що віддзеркалює думку всього совєцького народу:

«Крєпостнічєскій гнєт нє смог помешать подъєму русской національной культури»

(с. 89).

Про інші «національниє культури», як легко помітити, тут не йдеться. Добре, подивимося спочатку на російську; може щось там і виявимо.

В Росії офіційним просвітителем вважається, насамперед, такий собі Ніколай Новіков (1744–1818), що почав був видавати перший в Росії літературний журнал «Трутень», якого опорядив цікавим гаслом: «Оні работают, а ви іх труд ядітє». Хто були оті «оні», а хто «ви» не уточнювалося, але… Навіть це можна було розглядати як недозволений натяк, як у них кажуть: «тонкій намєк на толстиє обстоятєльства». Цариця на початку навіть вітала цей захід, який мав чимале значення в обличчі освіченого Заходу; мовляв, – і ми не гірше, і у нас журнали видають. Поготів друкувала там і плоди власного графоманства. Однак, досить було якоїсь там незгоди (чи то натяку на «бунт»), – і по всьому. Журнал був прикритий, а видавець відправлений у «крєпость».

Це було дещо прикро, бо журнал, крім своєї вітчизняної макулатури (в тому числі – і царициної), потім повністю забутої, – містив і перші російські переклади зі світової літератури: М. Сервантеса (1547–1616), В. Шекспіра (1564–1616), Дж. Локка (1632–1704), хоч із порядним запізненням; але, як то кажуть, засновуючись на багатостолітньому досвіді російського відставання: «лучшє поздно, чєм нікогда». І дійсно – хіба не так? Друкували й сучасників, вибрані (не надто крамольні) уривки з сучасних просвітителів, – папланину Ф. Вольтера (1694–1778) та Ж.-Ж. Руссо (1712–1778).

Із ув’язненням Н. Новікова за наказом імператриці (без суду та слідства) пов’язані деякі цікаві події, які в певному ступені визначають справжню ціну, як російському просвітительству XVIII ст., в цілому, так і самому просвітителеві.

Ота «крєпость» Новікова, де він провів чотири роки – не була такою вже страшною, а радше щось на кшталт зненавидженої французьким народом Бастілії, куди можна було замовити й обід із ресторану. Новіков мав там право користуватись «слуґой», який і визвався добровільно сісти разом із ним. Коли вони нарешті вибралися звідти, знайомі та приятелі Новікова захоплювалися відданістю слуги та приходили на нього подивитись.

Та раптом їх надії не справдилися: слуга кудись зник, а його власник мимрив щось незрозуміле та ухилявся від розпитів.

Згодом виявилося, що просвітитель мав якісь термінові фінансові проблеми та вимушений був продати свого сокамерника, який віддано провів із ним чотири роки в тюрмі. Правдоподібно, за нього, з такою відданістю панові, – давали значно більше, ніж за будь-кого з інших. Були, зрозуміло й ще різні просвітителі.

* * *

Із офіційних осіб, засвідчених історією, це був Михайло Ломоносов (1711–1765), майстер на всі руки – «он хімік, он мєханік…», а до того – ще й поет. Але, порівняння його з діячами Французької Просвіти, – не на його користь. Йому не вистачало, можливо, ґрунтовності та фаховості. Із наукових досягнень йому приписують мало не відкриття закону збереження енергії, але це навряд чи слушно. Бо він, тільки й усього, зауважив десь, що коли в одному місці чогось там прибуде, то в іншому, відповідно, поменшає. Та, важко думати, що таку неоцінену мудрість ніхто не помітив би перед ним. Він був різнобічною людиною, запізнілий персонаж Відродження, та писав і вірші. Суто патріотичні, з оспівуванням «досягнень» російської аґресії, а значить неприйнятні для цивілізованої людини. Смішно, наївно та самохвально бринить його недолугий панеґірик і аґресивній мові, «вєлікому і моґучєму», якого в Росії й досі не забули. Він вважав себе вільною людиною та навіть десь прохопився отим «не хочу й самому Богові рабом бути…», але… На рабство у власній країні так і не поглянув оком отієї, вільної людини.

Це було дане іншому – першій російській людині, що не сприйняла та не прийняла багатостолітньої основи аґресивного російського устрою, – рабства та торгівлі людьми: Алєксандру Радіщєву (1749–1802).

Рік Французької революції 1789 був клопітким для імператриці у багатьох відношеннях. В тому числі й деякими виданнями небажаного змісту, для неї – бунтівницьких. Почалося з анонімової книги «Жизнь Федора Ушакова», а до неї додалася стаття в журналі «Собєсєеднік» – «Дискурс о том, что есть сын отечества».

Княгиня Є. Дашкова, президентка Академії та подруга цариці (адже, теж висаджувала її на трон в обхід закону), відразу помітила, що «ета кніжка содєржіт опасниє для нашєго врємєні мислі». Стаття була, – ледь чи не ще гірше.

В авторстві підозрювали одного з 11 стипендіатів імператриці, відправлених вивчати право до Ляйпціґу, – А. Радіщєва. Але – «надлєжащіх мєр нікто нє прінял»; можливо, на часі було не до того.

Але, головним і останнім твором А. Радіщєва стала відома книга «Путешествие из Петербурга в Москву» (1790), яку він намагався видати легально, як це буває у нормальних європейських країнах, але – без успіху, – не пропускала московська цензура. Тоді він подався за дозволом до петербурзького поліцаймайстра Рилєєва. Той (правдоподібно – не читаючи) вирішив, що то є всього тільки щось там географічне або етнографічне (адже – «Путєшєствіє»!), та й підмахнув дозвіл на друк. Але, втрутилась народна пильність, та московські друкарі, ознайомлені з книжкою, друкувати її не стали, побоюючись неприємностей для себе; навіть попри дозвіл легкодухого поліцаймайстра.

Але, автор не знітився. Він позичив гроші та купив друкарський верстат, навчився набирати текст та у травні 1790 надрукував 650 примірників книжки. На продаж пустив тільки 25 примірників, іще 7 подарував друзям. Іще десь з півсотні украли та продали від себе слуги, що допомагали друкувати. Розпочався скандал.

Книга потрапила й до Єкатєріни II, яка її негайно уважно прочитала, та ще й зробила свої зауваження. Її тодішній особистий секретар Храповіцкій доніс до потомства присуд Імператриці: «Це бунтівник гірший за Пугачєва!; він вихваляє Франкліна…»

Справу було представлено Алєксандру Воронцову, брату Є. Дашковой – безпосередньому начальнику Радіщєва. Останній вже 11 липня 1790 (менше ніж через два місяці, – яка оперативність!) був відправлений до Петропавлівської фортеці. Слідство над ним мав проводити такий собі Шєшковскій, мало не особистий кат цариці, той самий, що допитував Пугачєва. Але, цього разу тортур, здається, не вживано, бо у Росії хабарі брали не лише якісь там кати, а можливо – й монархи. Від тортур врятувала письменника його наречена – Єлізавєта Рубанова, розпрощавшись з усіма коштовностями, які мала.

Єдиного російського просвітянина було засуджено до смертної кари через відтин голови, яку сама імператриця милостиво замінила на 10 років заслання у сибірському Ілімі. Це дрібне, навіть у наш час, задуп’я на річці Ілім, притоці Ангари, десь 400 км на північ від Іркутска. Мандрувати туди з Петербурґу доводилось тоді десь півтора роки! Радіщєв пробув там аж до Катькиної смерті 1796, але був цілковито помилуваний лише 1801, по вбивстві Павла I.

Однак, він так ніколи не прийшов до рівноваги та в приступі депресії покінчив самогубством 1802, випивши шклянку азотної кислоти. Так розпорядилася Росія з моральнішим зі своїх синів.

Порівнювати обох антагоністів – неможливо: шльондру й злочинницю проти людства, та письменника-інтелектуала. Єдину насправді гідну людину в Росії XVIII ст., яку ми знаємо.

Але, читачеві можуть бути цікаві й зауваження опонентки Радіщєва. Вона обурюється:

Наміри книжки видні з кожної сторінки, її автор заразився та є переповнений помилками французькими; шукає та знаходить всюди все, що можливо для зменшення поваги до влади та влад, для викликання серед людності незадоволення начальниками та начальством.

То є майже мартініст (масон, О. Б) або щось подібне, має багато знань та читав багато книжок. Налаштований понуро і все бачить у темних чорних фарбах…

Вчуйтеся пильно, чи не ті самі обвинувачення, які продовжували закидати декому й у совєцькі часи: «чєрніт нашу совєтскую дєйствітєльность»?

Та радісно підсумовує, контрастуючи з історичним песимізмом Радіщєва:

Є річчю неспірною, що нема в цілому світі ліпшої долі, ніж нашому холопові у доброго пана.

Та от тільки – де ж отого «доброго пана» взяти?

* * *

У всьому світі колись добре знали добру книжку американки Гарріет Бічер Стов (1811–1896) «Халупка дядечка Тома», видану десь за десяток років перед громадянською війною (1861–1865). Вона відкрила собою цілий потік літератури аболіціоністів (супротивників рабства) та перекладена на десятки мов – інтернаціоналізувала проблему звільнення неґрів на Півдні.

Коли скромну авторку згодом приймав у Білому Домі президент Абрагам Лінкольн, він сказав: «Так Ви й є ота мала жінка, що спричинила таку велику війну?» Він тоді, звісно, дещо жартував, але в цьому жарті була й чимала доля правди.

Книга Алєксандра Радіщєва упала на ідеально безплідний російський ґрунт, та була не лише замовчуваною; але й мало популярною як нелегальне чтиво. Не було в Росії й руху аболіціоністів. Бо дійсно, чи може бути у цілому світі ліпша доля, ніж бути холопом у доброго пана?

Віддамо належне: ті, що прагнули та прагнуть порабити весь людський світ, – не були еґоїстами, погоджувалися з власним порабленням.

А десь через сорок років російський Хлєстаков від літератури – А. Пушкін, із властивою йому «лєгкостью в мислях нєобикновєнной», не омине можливості хвицнути мертвого лева, напише спростування, як завжди у нього – недолуге та нікчемне – своє «Путєшєствіє із Москви в Пєтєрбург». Висміє нахабство Радіщєва, – «та хто він, власне, такий, – дрібний чиновник», без протекції, без покровителів. А, на кого замахнувся?

Потім, іще пізніше, коли сам «наслєднік трона» Алєксандр II Освободітєль задумає нарешті скасувати рабство, оту одвічну ганьбу Росії – він практично не знайде співчуваючих у суспільстві. В своєму указі йому прийдеться посилатися на побажання якихось анонімових «літовскіх дворян». Чи це, бува, не мітичні нащадки отих, можливо – теж мітичних, що колись свідчили підписами про «блаородноє проісхождєніє» московського базарного пройдисвіта Алєксандра Мєншікова, наступного дійсного члена Британського Королівського Товариства?

Це так, між іншим; щодо корінної різниці між освіченою Росією та дикими Сполученими Штатами, хоч обидва розсталися з рабством тільки у XIX ст.

* * *

Але, найбільшу данину вікові Просвіти віддала не Росія, а нецивілізована Україна, щойно приєднана до російського рабства; та попри це рабство. Її дарунком світові став великий філософ Григорій Сковорода (1722–1794), син козака Лубенського полку.

Він вчасно закінчив школу та три роки (1738–1741) навчався в Києво-Могилянській академії; але, маючи добрий голос, спокусився стати співаком імператорської капели в Санкт-Петербурзі. Дослівно, як колись перед ним син козака Розума. Але, такої кар’єри не зробив. Бо вже 1744 він повертається до академії, не в силах витримати морального бруду російського двору та столиці: «вєртєпа обманов і прєступлєній», як він назвав їх сам.

Року 1750 його, в складі посольства відряджують за кордон, де він за три роки перебування в Європі відвідує Будапешт, Братіславу та Відень, не без користі для себе: вдивляється у справжнє людське життя. Повернувшись до України Г. Сковорода не одного разу намагається викладати по різних офіційних освітянських установах, колегіумах тощо, але… Все марно. Він, вільна та свідома людина, – ніде не є в стані вписатися до російського суспільства, побудованого на рабстві, обмані та насильництві; де потрібно не працювати, а «служіть». З 1769 він, легка людина, – остаточно полишає ці вочевидь неплідні спроби та намагання, стає мандрівним філософом, учителем та народним просвітителем. Бо, церковній (православній) та поліційній цензурі, яка просякає собою все суспільство, він здається надто вільнодумним, а його новітні методи викладання не зустрічають, ні співчуття, ні розуміння. А викладати йому – було що, бо він був не лише філософом який випередив свій час, але професійно, на високому рівні, займався поетикою та музикою.

На своїй могилі, яку, власноруч викопав напередодні смерті, він наказав написати: «Світ ловив мене, але не впіймав».

Так, імперський світ, мабуть, дійсно ловив його аби використати у своїх брудних цілях, але так і не впіймав. Навіть не встиг кудись запроторити «на вєчноє посєлєніє», – тільки подумати! Якби він народився у нормальному світі, певно, все було би інакше. Він помер би оточений повагою суспільства, професором поважаного університету, суперником світової слави філософа Імануеля Канта (1724–1804) зі старовинного німецького міста Кеніґсбергу (сучасний Калінінґрад, із якого вже нікого і нічого путящого не вийде); та так само був би по всіх енциклопедіях світу.

Великий філософ помер у повній невідомості, але на щастя не був забутий. Його життєопис склав та оприлюднив, частково за власними свідоцтвами, друг та учень філософа М. Ковалинський. В Україні ж книгу про нього написав та видав Гесс де Кальве (1817). Завдяки цим людям ми знаємо про нього не менше, ніж про Канта або Геґеля.

Не можна вважати, що він забутий і в наш час. Видатний англійський фізик, новозеландець Ернст Резерфорд (1871–1937, нобелівський лавреат 1908), – завжди мав на робочому столі улюблений ним вислів Григорія Сковороди: ніби Бог так створив світ, що правда в ньому завжди є простою, а складною буває тільки брехня. З думками великого філософа Резерфорда ознайомив знавець Сковороди, українець Петро Капіца – «вєлікій русскій учєний», його друг та помічник; згодом – теж лавреат Нобеля.

Але, час перейти й до філософських поглядів Григорія Сковороди.

Основою його філософії є, безумовно, як і в інших європейських філософів, – грецька філософія, котру він, разом із філософією схоластів, добре знав. Але, вона є заразом і набагато ширшою, ця основа, бо у ній знайшли собі місце також завоювання східної філософії (на відміну від його європейських сучасників), – вчення про самопізнання, вчення про самодосконалення; дивно, але так, хоч він на Сході не бував та тібетських рукописів не читав. Про них іще взагалі не знають в Європі. З цими ідеями, як і з усією багатою культурою Країни Снігів – дещо ознайомить Європу вже по смерті Г. Сковороди, інший волоцюга з великих, мадярський учитель Шандор Чома з Кьорошу (1784–1842). Однак – нема сумніву: філософ Г. Сковорода був знайомий, як із ученням про самопізнання, так із ученням про самодосконалення, які є частинами буддійської філософії; але – звідки ж саме?

На це можна відговоритись лише загальними словами. Справа в тому, що Україна здавна була західною частиною Великого Степу, що простягався від Карпат до Хінґану, та ще за скитських часів був єдиним культурним простором: вироби українських скитів, попри те, що російські вчені приписують їх грецьким ювелірам, – мало порізнюються від скитських же виробів Західного Сибіру, де вже жодних там грецьких ювелірів бути не могло. Єдиний простір мав бути й у світі духовної культури, та не випадково подорожуючі, іще наприкінці першого тисячоліття знаходили в Києві храми Будди та Крішни; щось там і мало полишитись.

* * *

Від верховних авторитетів минулого, представників знахарської «наукі наук» або «марксізма-лєнінізма», – ми знаємо, що світ філософії завжди був розколотий навпіл. Як у зороастрійців минулого – на Ормузда та Арімана. Поділювався на світлих і темних, на «чістих» і «нєчістих», одне слово, – матеріалістів та ідеалістів. Які до того, не на життя, а на смерть воювали одне проти другого. Однак, в особі Григорія Сковороди з його філософією, ми зтикаємося з порушенням цього, освяченого невігласними «классікамі марксізма» поділу.

Бо він вважав структуру світу такою, що складається з двох натур:

… одна видимая, другая невидимая. Видимая натура называется тварь, а невидимая – Бог, сия невидимая натура или Бог, всю тварь проницает и содержит…

(Г. Сковорода, Повне зібр. творів, Київ, 1973, т. 1, с. 145)

А це – завсім нова постановка питання: Світ є подвійним, – спробуємо перевести це на сучасну мову; «тварь» – то є матерія, а Бог… то є Бог. Сучасний фізик погодиться з філософом матеріалістом, що світ – так, це є рухома матерія. Але, на відміну від філософа, він ніколи не задовольниться цим. Бо добре знає, що матерія рухається та існує не так, як їй заманеться, а стисло за законами природи. Бо навіть те, що ми називаємо хаосом, – має свої непорушні закони. А закони природи – то є інформація, розлита в природі. Інформація, то є одночасно знання, а знання – то є розум. Вселенський розум – то Бог, отже… Далеко вперед дивився наш український філософ, на диво сучасними є його визначення; що ж до Бога… це питання заслуговує на окремий розгляд.

Зауважимо тільки одне питання, в якому Г. Сковорода теж далеко випередив свій вік. Він був віруючою людиною та не тільки, а ще й добрим християнином. Ставився з повагою й до Біблії, але… в його часи все, що там написане сприймали незаперечно, розуміли дослівно. Нагадаємо, що навіть сер Айзек Ньютон (1643–1727) чимало промордувався над тим, щоб узгодити «Хронологію» єпископа Ешера з тим, що відомо з історії, та науково обчислити вік світу з часу створення його Богом. Та отримав, як ви здогадуєтесь – не надто велике число років, відправляючись від Біблії.

Однак, на відміну від нього та інших сучасників, Сковорода не вірив, що сонце зупинилося на прохання Навіна, або Йордан роздався за бажанням пророка Єлісея, та ясно про все це писав. Він розумів подібне, як символи, намагаючись дослідити їх укрите значення. В цьому, як підкреслив проф. А. Фоменко, він збігається з сьогоднішніми передовими теологами Заходу.

Історичну проникливість нашого філософа відзначає, хіба, провидіння можливих прикрих наслідків того, що ми тепер називаємо дегуманізацією науки, яка вже дещо давалася взнаки в його часи, але ще не звертала уваги сучасників, навіть у технічно розвиненій Європі. Він робить своє попередження у наступних словах (наведемо всього одне-єдине речення):

Я наук не хулю и самое последнее ремесло хвалю; одно то хулы достойно, что на их надеясь, пренебрегаем верховнейшую науку, до которой всякому веку, стране и стати, полу и возрасту для того отворена дверь, что щастие всем без выбора есть нужное, чего кроме ея, ни о какой науке сказать не можно.

(теж там, с. 337)

Ідеться про філософію, яка відкриває людині двері до самопізнання, самодосконалення та внутрішньої гармонії. Яка, одночасно, визначає справжнє місце людини в природі. Що ж, все це теж – цілком слушне та сучасне. Нагадаємо ще раз, що визначення місця людини у світі, Всесвіті, – завжди було центральною проблемою саме східної філософії. На відміну від західної, формальної, суто аналітичної та схильної оперувати не досить чітко визначеними абстракціями.

Є речі нездійсненні, але такі, що їх буває повчально пустити на довілля уяви. Наприклад, а що сказав би великий філософ на щось подібне:

… все, що зараз відбувається з людством, підводить його впритул до виконання лише йому притаманної та передписаної місії – до керування природними процесами на земній кулі, а потім і в навколосоняшному просторі.

(И. Забелин, журн. Москва, № 5, 1968, с. 185)

Правдоподібно, не барячись відніс би цю думку до витворів злоякісного божевілля. І – насправді, яка ж тут потужна параноїдна сублімація одвічного російського месіанства! Саме на таких прикладах підтверджується абсолютна протилежність двох культур.

Розглядаючи філософію як шлях до самопізнання та самодосконалення, а в кінці – гармонійного існування в оточенні та світі, Сковорода надає першорядного значення таким поняттям, як «сродность» або її запереченню – «несродность»; це теж понад цікаво. «Сродность» – то є нахил або хист людини до чогось визначеного, до якогось виду корисної діяльності. Те саме, що слід культивувати в собі, та чим і займатись. Соціальним нещастям, як для людини, так і для суспільства, він вважає «несродность», коли людина (або люди), займаються тим, що їм невластиве, до чого вони від природи не здатні.

Ця «несродность», очевидно, колола вічі вже у Першій російській імперії, де сила давала владу, а влада – власність. Втім, це буде дещо розкрите, як у Доп. 1, так і у Доп. 2.

Приспана трохи у другій російській імперії, – вона візьме реванш потім. Бо саме на «несродності», коли просте володіння партбілетом відкривало людині всі дороги в суспільстві, – було принципово побудоване совєцьке суспільство.

Із чим саме пов’язане таке розповсюдження в російському суспільстві явища «нєсродності», що привернуло увагу освіченого українця, – є цілком зрозумілим. Це, з одного боку, – свавільність російського суспільства та поширення в ньому непрямих стратеґій. Із другого ж боку, це загальний низький фаховий рівень: примітивність в усьому. Обидва чинники не є незалежними, а пов’зані додатнім зворотнім зв’язком. Помітити це характерне явище – універсальної «нєсродності», мав, очевидно, саме Г. Сковорода, який впродовж трьох років спостерігав європейське життя, де ота «нєсродность» бувала радше прикрим виключенням.

Своєрідного верху «нєсродность» сягнула в совєцькому суспільстві, де людина з партбілетом могла керувати чим завгодно, не маючи при цьому жодних фахових знань. Керувати, хоч пожежною командою хоч театром, а хоч і науковим інститутом (такий приклад відомий авторові особисто, ще з довоєнних років).

Не можна заперечувати, що для нас сьогодні, стільки років спостерігаючих гризню за владу поміж лєнінськими куховарками, успадкованими від Третьої імперії, що пнуться керувати нашою Україною, – таке щось, як «нєсродність» – просто б’є у вічі. Робить цей розділ учення великого філософа – особливо актуальним.

* * *

Посмертні пригоди великого українського філософа в Росії, – теж заслуговують на згадку. Хоча б і для того, що ловили його й після смерті, та таки впіймали.

Григорій Сковорода був гідною відповіддю України на виклик віку «Просвіти». Однак, для Росії він – цей вік – пройшов непомітним, – туди не прийшла просвіта, там не знайшлося власних філософів. Не був філософом П. Я. Чаадаєв (1794–1856), достойний продовжувач справи Радіщєва, попри блискучий аналіз російської дійсності у «Философических письмах» (1831). Не був ним і популярний К. Н. Лєонтьєв (1831–1891), який – пам’ятаєте, навчив нас великій мудрості: «Я люблю поліцаймайстера, який підчас пожежі стьобнув би мене по потилиці, щоб я не стояв склавши руки. Без насильства не можна».

Не був філософом і В. С. Соловьєв (1853–1900), хоч обидва були видатними ідеологами царизму. Справа тут у тому, що філософія не можлива без логіки, а ця остання так і не знайшла собі місця, ні в російському дологічному та магічному мисленні, ні в суспільстві. Щоправда, з початку XX ст. стають відомі у світі філософи та публіцисти Д. Мережковський (1866–1941) і М. Бердяїв (1874–1948), але й вони обидва були українці, хоч і приписані до відомства російської філософії, яка з ними набула й зовсім пристойного вигляду. Але це не знімало питання: а хто ж був «пєрвим русскім філософом»?

Із багатьох років (чи не всіх трьохсот) нашого міжнаціонального спілкування, ми винесли один дещо сумний принцип: все українське, що не нищиться відразу – з часом стає російським.

Так було – дивна річ, навіть із таким усім відомим українцем, як Григорій Сковорода. Провісником чергової російської крадіжки став такий собі відомий В. Ф. Ерн (1881–1917), що полишив статтю в журналі «Вопросы философии и психологии» (№ 107, 11, 1911) – «Жизнь и личность Григория Сковороды»; ще через рік він видає книжку про філософа. Домінуюче почуття, здається, то щире здивування росіянина з приводу того, що «в полудікой Малоросії» міг з’явитися світові великий філософ. Але, то був лише початок. Вже у виданій 1922 в Берліні «Истории русской философии», – Григорія Сковороду об’являють «отцом русской філософії» та «пєрвим русскім філософом». Робиться це з порядним запізненням, бо в інших подібних випадках господа вєлікоросси бували непорівняно спритніші.

Сьогодні історія розділила нас, будемо сподіватись, що остаточно та навічно. Повертаємо собі потроху й те, що з нашого за ці темні сторіччя було награбовано. Найменше проблем саме з Григорієм Сковородою, який живучістю свого історичного оптимізму та нетерпністю до несправедливості, – є чи не найхарактернішою з особистостей саме української культури.

9. Початок кінця. «Воєнниє посєлєнія»

Згодом чимало написано та ще більше набовкано про ідеї західних утопістів у Росії, про «сон Вєри Павловни», про їх наступне втілення після 1917 мрійниками, далекими від життя, у вигляді отих «коммун» та «колхозов», які поступово, рік за роком, – призвели до масової закупівлі хліба за кордоном за нафтодолари (а, якби їх не було?).

Але, хто ж пригадав при цьому предтечу «колхозов», таку важливу проміжну ланку поміж «фаланстєрамі» Фур’є та їх вершиною в совєцькі часи: «аракчєєвскіє воєнниє посєлєнія»?

А, для імператора Алєксандра I, сина Павла I, втілення цієї ідеї в керованій ним країні було не менш важливе, ніж перемога над Наполеоном для його зовнішньої політики.

Автором ідеї «воєнних посєленій» був, ніби, граф А. Аракчєєв (1769–1834), вихователь імператора-переможця Наполеона. Як він піднявся від капрала в Петергофі до графа, ми знаємо, але – все попереднє… Російських прізвищ Аракчєєви – не буває, є вірменські Ракчяни, які могли переробитись на Ракчєєвих (автор особисто знав такого), а навіть і на Аракчєєва. Отже, як він, був великою людиною Російської імперії, то прийдеться ще трохи нагадати, що то була за імперія. Про це ми вже писали, та не одного разу, але вичерпати цю тему навряд чи можливо; нагадаємо ще.

Російська імперія – утворення безнаціональне, однак, це не є й географічне поняття. Бо тереном цієї держави є те, що на даний час удалося захопити в інших. У таких державах власний етнічний елемент – нарід, – товчеться десь унизу. Його життєве призначення – необмежено експлуатуватись та накладати головою, відвойовуючи чужі землі, яким належить стати «русскімі зємлямі».

Може виникнути слушне запитання, а – навіщо, власне, він – цей нарід, – створив собі таку державу? Але, природні процеси чиняться без чийогось бажання, за власними законами. Як створив сам, то найбільш реалістичною відповіддю буде, мабуть, таке: бо він є душевно хворий, а значить – юридично недієздатний. А значить – нема з кого й питати.

Як цілий нарід потрапляє до такого стану – то вже питання особливе, та заслуговує на цілком окремий розгляд. Однак, таких схиблених народів впродовж історії, як ми знаємо, було навіть кілька; хоч інфікувалися – безумовно, – одне від одного.

На верху імперії, там, де вирішують, крутиться різний іноземний набрід поспритніше, якось-такось засвоївши нашвидкуруч місцеві звичаї, аби не колоти вічі. Не була виключенням і Росія: Лефорти, Остермани, Бірони, Мініхи, – це ті, що очевидні, а скільки різного мотлоху укривалося за зросійщеними прізвищами, на зразок Аракчєєва?

Більше від того, жоден із російських імператорів, можливо – починаючи з Пєтра I, – не був росіянином, а вже з Павла I, завідомого напівнімця, – пішли й самі німці (Алєксандр I і Ніколай I – були німцями на 3/4). Отже, чи не вся правляча верхівка Росії складалася ще тоді з випробуваних «інтернаціоналістов». Склад цього наброду, однак, змінювався за обставинами. Захоплення Прибалтики створило в Петербурзі владу латисько-німецької мафії. Приєднання України залучило різних Разумовскіх та Бєзбородков. «Покореніє Кавказа» наповнило петербурзькі салони кавказькими пройдами, як от наступний граф Лоріс-Мєліков (Мєлікян), або – можливо, й граф Аракчєєв.

Він був високий, сутулий, дуже жилуватий, з великим довгим лицем, із розкуйовдженим чорним волоссям; близько посаджені свинцеві очі під лахматими бровами. Довгі руки мавпи. Деяку, вже психічну характеристику дав йому Дмитро Мережковський:

«Просто фрунтовый солдат» – сказав про нього Пушкін.

Але, це не так просто, весь петербурзький період історії створив Аракчєєва, отримав у нього те, чого хотів.

«Без лести предан» – в цьому гербі є ціла релігія.

«– Что мне до отечества! Скажите, не в опасности ли государь? – скрикнув він у дванадцятому році перед вступом Наполеона до Росії. – Провались батьківщина, хай живе цар; не бути всім, бути одному, такою є релігія».

(Д. Мережковский, Полн. соб. соч., Санкт-Пб, 1912, т. XV, с. 110)

Так, це насправді релігія, ідея, якщо хочете; вона змінилася з часом, царі відійшли, їх замістила абстракція – держава. Одне слово, була би держава, «єдіная і нєдєлімая», а все інше під неї, – «народи і народності», «нації і національності», – завжди десь знайдеться. Але, продовжимо посилання:

Дух небуття, дух людобойної казенщини втілився в Аракчєєві до такого ступеню, що майже не видно на ньому людського обличчя, як на гоголівському Вії: «обличчя було на ньому залізне».

Залізне обличчя Аракчеева – обличчя єдиновладдя. Нема Аракчєєва, є аракчєєвщина – безсмертна засада. Найжахливіше в ньому це нелюдське, нетутешнє, «вієве».

(теж там, с. 110)

От так: пройдисвіт без роду племені, чийсь хамелеон у шкурі російського аристократа («із грязі в князі»), і, – безсмертна засада. В цьому вся Росія, імперія, що досягла – завдяки згубному недоглядові історії, – вищої імперської досконалості. Вона вся у цьому. У поєднанні першого-ліпшого пройдисвіта – і безсмертної засади.

* * *

Як саме зародилася велика ідея «воєнних посєлєній», зв’язуючої ланки між фаланстерами Фур’є та Чєрнишєвского і наступними «колхозамі» і «совхозамі» Сталіна, – ми не надто знаємо. Але прокламована була імператорським указом від 18 квітня 1817, який починався словами:

Мы приняли непременное намерение дать каждому полку свою оседлось в известном округе земли, определив на укомплектование оного единственно самих жителей сего округа…

Від тих пір, як Росія голосом Пєтра I офіційно заявила про наміри захоплення Європи та світу, армія цієї держави незмірно виростала, роздувалася як добра мильна бульба, а на її утримання, як і на утримання іншої армії – обдирал – чиновників, що її постачали та забезпечували, – упливав мало не весь державний бюджет.

А тому, й проблема «воєнних посєлєній» не була принципово новою, а в чомусь навіть і старішою від самого Франсуа Марі Шарля Фур’є (1772–1837), сучасника Аракчєєва та людини не більш приємної.

Іще Пєтр I, коли доходила кінця Північна війна та загроза миру ставала реальністю, – подумував про те, як улаштувати армію в неминучих перервах поміж загарбницькими війнами. Так визрів у його убогому розумі великий план окупації «полкамі Пєтровимі» цілої Росії, яка втратила у такий спосіб і будь-якого іншого значення, окрім як місця солдатського постою. Замисел втілювався до життя довго та ґрунтовно, але з нього вийшло тоді так само мало, як і з інших «дєл Пєтрових». Він був початий указом про перепис від 26 листопада 1718, аби досконало знати – скільки солдатів зможуть прогодувати раби тієї чи іншої округи. Потім планувалося побудувати солдатські слободи, де й надати їм «вєчниє квартіри». Як бачимо, це ще не фаланстери, і не не наступні «воєнниє посєлєнія», а лише перше наближення до них.

Перепис, що нарахував десь у кінці 5 млн. «ревізскіх душ», протягнувся довго, а поміщики та чиновники нерідко махлювали, занижуючи дані, зменшуючи кількість рабів. Все це тягнулося до смерті «рєформатора», але тягнулося й після. Наведемо свідоцтво російського ж історика:

Більшість поміщиків відмовилася будувати полкові слободи, вважаючи за краще розмістити солдатів по селянських дворах. Тоді їх зобов’язали до будови, та вона лягла новою «вєлікой тяготой» на їх селян. Почали будову поспіхом, раптом по всіх місцях, відриваючи селян від домашніх робіт. Для купівлі землі під слободи обікрали «души» одноразовим побором; це утруднило побирання подушного податку. Незабаром по смерті Пєтра слободи, які він звелів побудувати обов’язково до 1726 р., були розстрочені на 4 роки, деінде розпочаті будовою, але ніде не були закінчені, і навезений селянами величезний матеріал пропав; побудували тільки штабні двори. Вся справа велася марно, без обміркування засобів та наслідків. Солдати й офіцери розмістилися по обивательських домах у містах та по селах. Але, полки були не просто постояльцями та нахлібниками «рєвізскіх душ», на котрих були накладені. За дивною прихіттю стомленої уяви Пєтр угледів у них зручне знаряддя керування, та поверх строєвих занять поклав на них складні поліційні та наглядацькі обов’язки.

(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва, 1957, т. 4, с.97)

«Матеріал пропав…» – не пропав – розтягнули селяни, але прожект імператора й насправді пропав. Почасти це було закономірно. Бо сама епоха Пєтра являє нам такі зразки сізіфової праці, як жодна інша, крім совєцької, ясна річ. Історик дещо марно фуркає з приводу поліційних обов’язків, – чому ні? Адже, такі саме обов’язки було покладено свого часу на монгольську армію, та цій не було в чому дорікнути. Але, взагалі, справа Пєтра тоді далеко не пішла, бо:

Ледь полки стали розміщувати по «вєчним квартірам», як почала викриватися велика втрата в «рєвізскіх душах» від посилення смертності та втеч: у Казанській губернії після смерті Пєтра один піхотний полк не дорахувався більше половини призначених на його утримання ревізських податників, десь 13 тисяч душ із гаком.

(теж там, с. 99)

Втім, заспокоїмо читача (а заразом і цитованого автора): розкрадання завжди було невід’ємною частиною російського життя; не лише армійського. Майже певно, що оті «душі», що зникли невідомо куди, – були просто, або присвоєні, або випродані кимось із «господ офіцєров»…

Уже за Єкатєріни II петровський прожект був фактично похований, полишивши по собі розвалені слободи, побудовані селянами в порядку «вєлікой тягості», а саму армію розмістили у звичайних казармах, по містах.

* * *

Однак, повсюдно у світі, поготів – у Росії, дурні та шкідливі ідеї тим і порізнюються від добрих та розумних, що ніколи повністю не потрапляють до забуття. Так сталося й з ідеєю «воєнних посєлєній». Час ішов уперед не тільки в Росії, та повернутися їй судилося в оновленому вигляді, пропущеною крізь призму утопійного фаланстерства похмурого Фур’є, в особі отих «воєнних посєлєній» Аракчєєва та Алєксандра I. Бо за цей час вона набула потужного конкурента.

Треба тут зауважити, що практично чужа всім у пореволюційній Франції ідея фаланстера, – в монархічній Росії дослівно носилася у повітрі, споглядаючи вниз та вибираючи найбільш добре угноєне місце, щоб на нього сісти й прорости. Нею, можна сказати, рівно цікавилися тоді обидва антиподи, обидві Росії, і скрайньо ліві, і скрайньо праві; таким чином, її було дослівно узято в кліщі.

Фаланстерами жваво цікавився заматерілий проґресист М. Буташєвіч-Пєтрашєвскій, голова відомого підпільного гуртка, з-за якого потрапив до каторги й молодий Достоєвскій. Цей свій інтерес йому пощастило й втілити до життя, бо на відміну від збіглого поповича Н. Чєрнишєвского, він був дворянином та поміщиком, власником пристойної кількості рабів.

Нагода прийшла, коли чергового разу згоріло на попіл сільце, десь на пару сотен «душ обоєго пола». От тоді він і відбудував фаланстер, – спільні спальні, спільна їдальня, бібліотека; спільний хлів та спільна стайня; все, як годиться, тільки спільне, та рівно на оті 40 сімей, чи скільки їх там було. Не фаланстер – картинка з підручника соціалізму. Все це тут, неподалік столиці, та призначивши день офіційного відкриття першого паростка світлого майбутнього, Пєтрашєвській скликав на свято всіх проґресивних однодумців; котрих було, таки чималенько.

На жаль, він легкодухо сповістив про це й щойно облагодіяних ним рабів, які напередодні урочистого відкриття першого паростка, – спалили його дощенту, з їдальнею та бібліотекою; цього разу – із наперед обдуманим наміром.

Звідси видно, між іншим, що верхи імперії, хоч в особі самого царизму, а хоч і його високопоставлених дисидентів, – завжди були за прогрес; проти був – тільки нарід. Не дивно, що потім, коли прийнялися за «свєтлоє будущєє» знову – прийшлося починати саме з народу: дещо привести до тями «раскулачіванієм», голодоморами та депортаціями; щоб, як у них кажуть – «нє бил такой умний».

Отже, фаланстери були, так би мовити, «воєннимі посєлєніямі» лівих, а «воєнниє посєлєнія» – фаланстерами правих, все добре, але – чим же вони були за указом Алєксандра Павловіча?

Чи не найбільш характерним для них було те, що вони більше не спиралися на «рєвізскіє душі», аби не ущемлювати інтереси поміщиків. Якими би куцими не були оті «свободи, дарованние дворянству» попередниками Алєксандра I, а вони зіграли свою роль. Полки мали злитись з народом, так, але тепер – з народом вільним. Бо, як це не дивно, але були ще й на початку XIX ст. в неоглядній Росії, такі острівці, де ще жевріли вільні, безгосподарні селяни. Яких так і не сподобилися комусь подарувати. Були вони на теренах колишнього Новгорода зі Псковом, були на Білій Русі, були й в Україні. От на них і впало око «плєшівого щєголя» (Алєксандра I, О. Б.) вкупі з його капралом-дядькою; тепер – графом.

В обмін на довічне поселення солдат на місцевості, селяни звільнялися від рекруччини, але – одночасно, ніби й самі ставали солдатами. Селянка, що захоче пошлюбити солдата, отримає порядну грошову нагороду, від самого «ґосударя Алєксандра Павловіча», але її дочки будуть вже солдатськими дочками. І все у подібному ж сучасному роді – самі пільги та компенсації.

Від усієї аракчєєвської настанови – за версту тхне соціалізмом: і безкоштовне лікування, і безкоштовна освіта, і казенні помешкання – не «воєнноє посєлєніє», а чистий фаланстер. Та, ще й оте, зовсім сучасне – прямокутно-рівнобіжне планування казармено-пєтєрбурзького зразка, злиття дрібних осель у великі села, об’єднання усіх корів під спільним дахом, аби марно не шалалися вулицями та не заважили «мірному ратному труду».

Правлінь та райкомів тоді не було, мабуть було ще рано, але всі прикмети діяльності бачимо ті самі: вставали та клалися спати одночасно, за дзвінком, одночасно розтоплювали та гасили печі. У призначений час, «строєм, строєм», відправлялися доїти корів або сіяти.

Церемонія заснування військових поселень (була й така!) наводить на ще більш сумні роздуми. Важко сказати, чому тут більше слід дивуватися, – сталому товченню на місці зупиненого часу, чи убозтву стиглої не до подолання уяви.

Під грім барабанів та верещання фанфар, незмінних національних музичних інструментів, селяни зганялися на площу, де було поставлено стіл, застелений червоною скатертиною (так, саме так). Єдина різниця полягала на тому, що на відміну від совєцьких часів то була не дешева кумачева ганчірка, а добротне червоне сукно. На столі лежала вчасно підготована колективна заява селян із проханням прийняти їх до «колх…» – пробачте, – до «воєнного посєлєнія», ясна річ. Кожен мав проставити біля свого прізвища підпис або ж хрест. Для незгодних в уповноваж… – пробачте, – офіцера, був приготований арґумент. Не наґан, звичайно, як потім, наґанів іще не було. Хоч народився вже, можливо, татусь або радше дід майбутнього Наґана. Арґумент був у дусі часу – два дужих солдата з розгами.

* * *

Однак, ідея «воєнних посєлєній», наче створена для Росії – «ґосударства воєнного», – не знайшла співчуття у народів імперії. Всього через два роки по виданні указу, влітку 1819, спалахнуло Чугуївське повстання. Заснування в околицях Чугуєва військових поселень переповнило чашу терпіння людей. Вони, вже від Єкатєріни II, жили в умовах військової окупації та у вирі змін. І насправді, за кілька десятків років, – і знищення козацтва, і державні монополії, і заведення торгівлі людьми; а тепер іще й «воєнниє посєлєнія». Такого шаленого натиску історично проґресивних реформ важко було витримати відсталим та патріархальним селянам України. До того ж, не знайомих ні з ідеями Шарля Фур’є, ні з ідеями графа Алєксєя Аракчєєва.

Військові (краще сказати – воєнізовані) селяни припинили роботи, перебили командирів, та вибрали власних ватажків.

Бунт припинив тільки військовою силою сам граф А. А. Аракчєєв, та 52 «зачінщіка» було присуджено «проґнать сквозь строй», отримати 12 000 ударів палками – «шпіцрутєнамі». Був тоді такий засіб перевиховання, невід’ємна частина тієї самої історії, котра за словами так улюбленого у світі останнього ґєнсєка М. С. Горбачева, – «сплотіла всєх нас». Або за іншим авторитетом – «наша совмєстная історія». Більшість їх, ясна річ, померли, забиті на смерть, але присутні при покаранні реакційно налаштовані батьки – заклинали їх: у жодному разі не просити пощади.

Ця непередбачена подія на батьківщині всіх бунтів – Україні, – притьмарила, з самого початку, блиск великої ідеї, яка має відродитися та розквісти через якісь сто років.

Але, натхненні розгами та шпіцрутенами селяни, все одно – масами вливаються до «воєнних посєлєній», і справа графа починає процвітати. По цьому наступає, навіть, певна кульмінація, – творець великої ідеї робить небуденне відкриття: треба все напродуковане – спочатку звезти докупи, до суспільного магазину, а вже звідти розподіляти, «раздавать по єдокам». Це тільки ми зараз можемо оцінити, наскільки близьким був граф Аракчєєв до наступного та вирішального кроку: звезти все з окремих магазинів до Мос… пробачте – до столиці, а вже звідти розподіляти «по мєстам»; хоч по «труду», хоч по «потрєбності», а хоч і по-старому – по «єдокам». Однак, щось заважило зробити цей наступний крок до «свєтлого будущєґо»: чи то була ота «оґранічєнность дворянско-помєщічьєго міровоззрєнія», чи то відсутність на той час необхідної інфраструктури в країні, – важко сказати; але цього так і не сталося.

Справа, що на сто років передувала «сплошной коллєктівізації сєльского хозяйства», квітла аж до 1825, коли на зміну раптово померлому в Таґанрозі імператорові Алєксандру I, не без певного галасу, прийшов на зміну його молодший брат Ніколай I. Він не любив графа Аракчєєва Алєксєя Андрєєвіча, та й відняв у нього улюблену дитину, передав «воєнниє посєлєнія» під опіку свого графа – Бенкендорфа, що завідував у нього «Третьім Отдєлєнієм Імператорской Канцєляріі», яке являло собою, у масштабі імперії, – наступний «Пєрвий Отдєл».

Випадковість, чи то закон часу, але з тих самих пір спостерігається присмерк та загальний упадок «воєнних посєлєній».

Падає, насамперед, продуктивність виробництва, падають з року на рік врожаї. Із «воєнних посєлєній» починають розбігатись люди. Падає, що вже зовсім неймовірно для Росії, – народжуваність, що марно намагається виправити дотепний граф Бенкендорф, прикріпляючи до кожного селянського подружжя двох здорових «бобилєй із рєзєрва». Але, все марно, все це не допомагає.

Новгородськими та Псковськими поселеннями прокочується 1831 хвиля повстань, викликана Польським повстанням в Польщі та Литві, та його підтримкою в Білорусі та в Україні. Багато часу та засобів забирає придушення революцій у Європі, та зараз просто не до них. «Воєнниє посєлєнія» занепадають все більше, а року 1854 спалахує Кримська війна, яка вартуватиме життя Ніколаю I, а згодом – і всій Першій імперії.

А року 1857, десь сорок років від початку справи, – «воєнниє посєлєнія» відмінюються офіційно імператорським указом, а їх населення повертається до минулого стану «удєльних крєстьян»: зроблено ще один круг навколо імперського стовпа…

Так остаточно гине цей передчасно народжений у мозку мавпоподібного графа з колишніх капралів, – «росток соціалізма».

10. Декабристи

В історії Росії є дві, найважливіші леґенди, призначення яких – якось пом’якшити понуре враження від цієї низки імперських злочинів проти людства, проти народів.

Перша з них полягає у наступному твердженні: так, насправді, бували в російській історії й поокремі злочини, але – творили їх недобрі царі; а нарід – то творець усього доброго, – будував «вєлікую Россію»: «освобождал», «добровольно прісоєдінял», «осваівал дікіє зємлі». Леґенда виникла ще в Росії царській, де звикли валити всі негаразди на минулу владу, але найбільш енерґійно експлуатувалася в Росії совєцькій – Третій російській імперії.

Друга леґенда – полягає у вихідній подвійності Росії. Так, дійсно, була Росія реакційна та відстала, – жах один. Але, – була й інша, – проґресивна, гуманна, революційна; чи, як там її ще…

Вони, ці леґенди, дещо проектуються одна на одну, але, все таки є трохи різні; остання – дещо більш совєцька, та – ще й у дусі отого псевдонаукового знахарства, – від Маркса-Енґельса.

Так, Росія насправді була подвійною, бо нерівномірно складалася з панів та рабів, що ми вже раніше досить деталічно розібрали. Але, то було в історії, в дійсності; з леґендами – дещо інакше.

Щодо леґенди першої, розрахованої на рівень совєцького лікбезу, то її спростовує відразу те, що ми вже не одного разу використовували: застосування елементарної логіки. Бо, жоден цар не в стані власноруч провести аґресію проти когось, або особисто винищити якийсь певний нарід, бодай малий; скажімо, тих же сибірських даурів. Потрібна якась допомога свого народу, отого, незмінно доброго та правильного. Бо, хоч «батько народу» Сталін і був заразом автором усіх репресій в Совєцькім Союзі, та хоч і підставив Н. Єжова («єжовщіна!!!»), але той самий Єжов не міг нічого зробити без тисяч і мільйонів катів, «вєртухаєв» та «доносчіков», тобто – якоїсь частини (та при тому – чималої!) того ж таки народу. Адже, то тільки такий, як Рой Мєдвєдєв, міг писати, що «большінство коммуністов – нє зналі». Отже, подібні леґенди розраховані, як звичайно у них, – на повного та остаточного дурня.

* * *

Але, друга леґенда є дещо складнішою, а тому й підступнішою. Персоніфікує, відповідно, вищий рівень історичної брехні; а тому – жива й досі. Попри те, що російський більшовизм, вище втілення отієї «рєволюціонно-дємократічєской Росії», – створив ніяк не царство свободи, а концтабір народів. Найаґресивніше та найґеноцидніше з дотихчасових втілень отого класичного «трєтьєго Ріма», аґресивного та рабовласницького.

Як на витоки отієї гіпотетичної «рєволюціонно-дємократічєской Россіі», – звичайно посилаються на «дєкабрістов». Це ж вони, ніби, протиставляли царському абсолютизмові – республіканський устрій, як такий собі зразок проґресивності. Попри те, що весь історичний досвід совєтів переконливо довів усьому світові, – не має жодного значення, хто там очолює імперію, цар чи ґенсек, чи президент, важливим є зовсім інше; як для миші байдуже, якого коліру є кішка.

А тому й розбір байки про «дві Росії» – і треба починати саме з декабристів.

Підрив Першої імперії зсередини запроґрамував сам її творець, Пєтр I, який наївно думав, що можна займати з Європи вогнепальну зброю, та так і не запозичити жодної ідеї. Він був людиною мало освіченою, ледь умів якось-такось писати та не мав поняття, що то є ідея. Але Єкатєріна II, що була освічена та знала, які бувають ідеї, – повинна була це передбачити, та їй дарувати – вже не можна. Бо вона, переводячи своїх панів на французьку мову – мала знати, що саме цією мовою писалися на той час найбільш небезпечні для її імперії «сочінєнія». Але, то були контакти із заходом, так би мовити, на інформаційному рівні. Наполеонівські війни створили ще більш небезпечний прецедент; уже на рівні особистих контактів. Про те, щоб скористатись наполеонівським наїздом на Росію, для якогось поліпшення власних українських справ, як це було у Польщі, ми в Україні, взагалі, не чуємо.

«Дєкабрісти» – то цілковитий продукт і виплід наполеонівських воєн. Офіцери російської армії побували в Європі, та – не тільки, але й сподобилися там чогось навчитись: побачити, як воно живуть у людей. Але, траплялися серед них квіточки й покраще. Такими були сини російського дипломата, брати Муравйови-Апостоли, що виховувалися за кордоном. Сюрпризом для них, коли вони потрапили на батьківщину, стало те, що там торгують людьми: про це їх не попередили.

Інший офіцер, Нікіта Муравйов, хотів був 17 років воювати у 1812 з Наполеоном, але його не взяли за юністю. Тоді він виправився партизанити, прихопивши з собою лист наполеонівських маршалів, яких сподівався перебити. Але, не знаючи цін заплатив селянинові золотий за щось, не взявши решти, а його мерщій «прєдставілі по начальству» – як можливого французького шпигуна. Прийшлося прийняти бідолаху до армії.

Був там і Павло Пестель, син сибірського губернатора, згодом постраждалого за казнокрадство та хабарі. Дехто, з дєкабрістів, скінчив курс університету, різні були люди. Не всі вони були проти рабства, а хто й був, то й тим не дуже припікало: їх революційність носила суто надуманий характер. Далеко не всі були й проти самодержавства.

* * *

Діяльність «дєкабрістов» офіційно починається з установлення «Союза благоденствія» (існує з 1818), хоч у нього й був попередник. Для нас є важливим не становлення, а саме наслідки діяльності, а тому й звернімося до того, чого домагалися декабристи, що вони пропонували. Будемо засновуватися на двох документах, із найбільш добре відомих, – на «Русской Правде» Павла Пестеля (1793–1826) та на окремій «Конституції» Нікіти Муравйова (1796–1843).

Пестель був рішуче, не тільки проти самодержавства, але й монархії; був і проти рабства. Проти до того, що пропонував увести законом заборону пригадувати про самодержавство або рабство. Незважаючи на те, що такий захід позбавив би громадян вільної країни можливості вивчати її історію. За його проектом Росія мала бути республікою зі звичайним поділом трьох влад, – законодавчої, виконавчої та «блюстітєльной», тобто – юридично-контрольної. Негайно мало бути знесене рабство.

Але, це ще не означає, що погляди П. Пестеля не були імперськими. Бо, то вже всередині імперії люди живляться трудом та власністю інших людей. А сама імперія – живиться цілими народами, та на ставленні до окремих народів, тільки, – безпомилково перевіряється лібералізм. А Пестель твердить, ніби: «Россія єсть государство єдіноє і нєдєлімоє», – от тобі й маєш! Бо, бачите, він відкрив хитре «правило» (абсолютно ні чим не арґументоване), ніби, як він сам пише:

Право народності існує насправді для тих тільки народів, котрі користуючись ним, мають можливості його зберегти.

А як воно так, то «малиє плємєна» у великій державі, які оту «народность» не можуть розвинути:

…не можуть загороджуватися правом народності. Бо для них воно є уявне та не існуюче.

(цит. за В. В. Познанский, Очерк формирования русской национальной культуры, Москва, 1975, с. 108).

Така опора в початках та ту саме посилку, яка має бути доведеною в кінці, є характерною саме для російського мислення, дологічного та магічного; приклад досить яскравий та смішний. Він був у цьому питанні не один, то, можливо, й збрехав не першим. Бо варто пригадати з яким імперіалістичним зверхництвом писав Ф. Енґельс про прагнення чехів до національного самовизначення; або – навіть тих же поляків. Або, як буде вузлом зав’язуватись після цього дрібний білянауковий паскудник Н. Данілєвскій у своїй книжці «Россия и Европа» (1877), тільки б заперечити право на національне самовизначення. А тому, нема нічого дивного, що з Пестелем погоджуються совєцькі історики. Оті, що так полум’яно підтримували «національно-освободітєльниє двіжєнія» де завгодно, та тільки не у себе вдома, Наведемо:

Вимагаючи збереження «єдіной і нєдєлімой» Росії, «Русская Правда» виражала не націоналістичний принцип підкорення слабих або малих народів великим і сильним, ґарантувала їм можливість соціального та політичного звільнення від феодальних форм пригнічення.

(В. В. Познанский, Очерк формирования русской национальной культуры, Москва, 1975, с. 109).

Отже, самі бачите – національне пригнічення не знімала, але зате знімала феодальне. Ну, що ж, такий – із його «рєспублікой», міг, хіба що підтягнути свою «рєспубліку» десь до рівня цивілізованої Австро-Угорської монархії Габсбурґів.

До речі, цікаво подивитись, як цитований автор викручується, намагаючись пояснити близкість старого, реакційного патріотизму – та патріотизму нового, «революційного».

Але бути «в особливий спосіб притаманними до всього вітчизняного» вимагали й патріоти, реакціонери типу Шишкова. Іноді патріотичні заклики політичних антиподів були дуже схожі зовні, що дало привід деяким буржуазним історикам, а слідом за ними й академіку М. Н. Покровскому приписати декабристам нахил до націоналізму.

(теж там, с. 108)

Тут історія підставила аґресорам, що ніколи не визнавали, хоч за революціонерами (а хоч і «дємократамі») – права націй на самовизначення, – іще одну пастку. Цікаво поглянути, як пнеться її уникнути цитований автор. Він тут просто ховається за інших:

Але це не є націоналізм. За визначенням совєцького філософа Є. Ф. Петрова, «націоналізм починається тоді, коли якась нація прагне реалізувати ці інтереси (національні, О. Б.) за рахунок інтересів інших народів».

(теж там, с. 108)

Тут націоналізм спритно підмінюється на шовінізм, та це – саме тут, не протирічить дійсності. Бо «русского націоналізма» не було й не могло бути. Був завжди, тільки й єдино, – аґресивний імперський шовінізм імперських люмпенів.

І – до того. Коли нарід колонії прагне звільнитись, хіба він не робить це за рахунок інтересів народу-колонізатора?

Але, процитуємо ще дещо з того ж джерела – книги акад. М. В. Нєчкіної «Декабристы», Москва,1974, ті місця, з яких чітко простежується певна спадковість поглядів імперських «революціонерів», розділених цілим століттям.

Почнемо радше з констатації факту:

Таким чином, «Русская Правда», являючи собою плід великої особистої праці Пестеля, в той же час є ідейним пам’ятником цілої революційної орґанізації, що був обговорений та прийнятий одноголосно.

(с.75)

Далі, дізнаємося, звідки назва тієї «Русской Правды». Виявляється, що безпосередньо від Ярослава:

Він хотів цією назвою віддати належне національним традиціям та підкреслити зв’язок майбутної революції з історичним минулим російського народу.

(с.75)

Тобто був так само повним невігласом в історії власного народу, як його вороги царі, або наступні послідовники – більшовики. Бо це виглядає так, якби Томас Джефферсон (1743–1826) – назвав би свою декларацію на честь якогось документа часів Британії Річарда I Лайонгертса; щоб підкреслити зв’язок американської революції з «історичним минулим» американського народу. Але підемо далі:

Самодержавство в Росії за проектом Пестеля рішуче знищувалося. Знищувався не лише сам інститут самодержавства, але й нищився фізично весь царючий дім.

(с.83)

Більшовики через сто років саме з цього, можна сказати, й почали, повна згода. Але далі знаходимо ще більш цікаве:

Погляди Пестеля на національне питання були своєрідні та носили тавро дворянської обмеженості.

(с.87)

Чому? – а тому, що він не визнавав права націй на самовизначення (Росія, як відомо, не визнає цього права й у XXI ст.):

Права відокремлення від Російської держави інших національностей Пестель не визнавав: всі народи, що населювали Росію, мали на його думку, злитись до єдиного російського народу та втратити свої національні особливості.

(с.87)

Підкреслимо, що так само й більшовики – як же любили та підтримували оті «національно-освободітєльниє двіжєнія», де завгодно, та тільки не у себе. Бо та «Декларация прав народов России», що містить у собі й право на самовизначення була та полишається досі найбільш брехливим документом людської історії. Отже тут повна тотожність.

Далі буде ще цікавіше: «всі народи, що населювали Росію мусили злитись до єдиного російського народу» – кажете? Так тут, хіба, мається на увазі, що з них мусила утворитись «новая наднаціональная общность – совєтскій народ», чи не так? Отже й тут більшовики жодних Америк не відкривали…

Найцікавіше, як завжди, знаходимо наприкінці:

Але в цій же конституції намічалися жорсткі заходи проти «буйних» кавказьких народів. «Русская Правда» пропонувала «разделить все сии кавказские народы на два разряда – мирные и буйные. Первых оставить в их жилищах и дать им российское правление и устройство, а вторых силою переселить во внутренность России, раздробив их малыми количествами по всем русским волостям».

(с.87)

Який чудовий, простий та ефективний план всезагального ґеноциду! Йому стисло відповідають дії більшовиків із їх «дружбой народов». Разом із сталінсько-берієвсько-сусловськими депортаціями цілих народів, під брехню про «сотруднічєство с нємцамі». Бо кавказькі народи живого німця на власні очі не бачили. В цю ж ґеноцидно-імперську традицію досконало вписується античеченське біснування «новой і дємократічєской» Росії. До цього можемо додати, що коли підсовєцький польский уряд проводив по війні операцію «Вісла» – українців з їх одвічних земель виселювали та розподіляли «малими колічєствами» поміж поляками; а минуло дещо більше століття!

* * *

Окрему «Конституцію», від себе, розробляв Нікіта Муравйов (1796–1843), але… На відміну від «рєспубліканской» Пестеля вона ніде не затверджувалася та навіть не обговорювалася. Тому, що була конституційно-монархічною. Імператор був головою виконавчої влади, законодавчої ж не мав зовсім; був головнокомандуючим, але не оголошував воєн та не заключав миру, – то був привілей законодавчих зборів. Не мав права й покидати теренів країни.

Росія мала бути федерацією з 15 окремих держав, із окремими урядами та столицями, 13 в європейській частині та 2 у Сибіру, зі столицями, відповідно: Вільно, Гельсінки, Іркутск, Казань, Київ, Москва, Петербурґ, Ріґа, Саратов, Смоленск, Тіфліс, Тобольск, Харків, Черкаси, Ярославль. Отже, Україна мала бути поділеною навпіл, складатися з двох держав: Чорноморської (Київ), та Української (Харків).

Зауважимо, підкреслюючи певну яловість протиставлення республіки – монархії, що в подібній імперії окремі народи могли мати набагато більше свободи та культурно автономії, ніж у зрівнюючій усе республіці Пестеля.

За обома проектами столицею Росії мав бути Ніжній Новгород: велика річка, центр країни, Мінін і Пожарскій; ну, і всяке таке…

* * *

Восени 1825 в далекому Таґанрозі незабаром помер «плєшівий щєголь» – імператор Алєксандр I. А дєкабрісти з самого початку вирішили скористатися нагодою зміни влади у своїх революційних цілях. А нагода була ще й не будь-яка, а дещо подовжена. Бо, спадкувати Алєксандрові мав наступний син Павла I, – Константін, але він був жонатий не на особі царської крові, а на звичайній жінці. Забувши про це, йому поспіхом присягали, а він і собі, якось не квапився відрікатись на користь іще молодшого Ніколая I (1796–1855). До того тягнув так, що встигли навіть відбити монету з його зображенням.

Коли пригадати ту легку та невимушену зграбність, з якою за кілька годин досягли своєї мети за допомогою тієї ж армії, підкреслимо, – Єлізавєта I та Єкатєріна II… охоплює щире здивування. Все подальше здається якоюсь чистою марою. Мати в своєму розпорядженні такі сили, провести таку підготовку, – і так усе перемарнувати! – покінчити всю справу аж таким монументальним пшиком! От, що значить зіпсовані освітою (хоч, якою ж скромною!) люди. Підкреслимо, що в літературі не зустрічається порівнянь такого типу (як із двома імператрицями), але ж вони напрошуються самі собою.

Переприсягання Ніколаєві в Пєтєрбурзі було призначене на 14 грудня 1825, отже й вирішено було вивести війська на Сенатську площу для того, аби перешкодити прийняттю присяги сенатом: як тільки війська блокують сенат, увійде делеґація, заборонить прийняття присяги та… «объявіт царскоє правітєльство нізложєнним». Одночасно передбачалося зайняти Зимній палац та заарештувати царську родину; потім – Учрєдітєльноє собраніє. Ну, і таке інше. Був заздалегідь призначений «Діктатор восстанія», гвардії полковник, князь Сєргєй Трубєцкой. Але, попри таку підготовку все ж зуміли перепсувати все; а це пояснює, якоюсь мірою, які з них були вояки та чого варті. Як хтось там і переміг Наполеона, – та тільки не вони…

Війська на площу якось-такось вивели, але диктатор чомусь не з’явився. Він, бачите, дуже розхвилювався та відсиджувався у себе в Генеральному штабі: так і не дочекались «єго прєвосходітєльства». Потім виявилося, що сенат, який блокували – порожній: всі давно присягнули Ніколаю та й роз’їхались…

Якубовіч, який мав вести морську команду на Зимній, – вранці відмовився: він боявся, мовляв, що матроси підчас арешту можуть когось убити, а він же не хоче бути вбивцею, терористом. Звідси видно, до речі, і які поняття мали всі ці панки щодо військової дисципліни.

Не схотів бути таким терористом і Пєтр Каховскій, але це не завадило йому, вже на площі, застрелити вдвічі старшого генерала Мілорадовіча, який намагався, приїхавши, відмовити солдат від повстання, намовити їх розійтися.

Цареві війська хутко покінчили з бунтом цієї отари, хоч і перебивши порядно людей. За офіційними даними вбитих набігало тоді аж 1271. Щоправда, з них зівак – 931, а з них 9 жінок та 19 дітей.

Все це мусить бути покладене на совість боягузливого, а тому й так нетерпного Ніколая I, але… чи не віднести їх, якоюсь мірою, на рахунок і отієї… Як же це сказати? – орґанізації, змови? Чи, може, збіговиська нікчем та бовкунів? Втім, і вони свого отримали, аж із надвишкою. Ніколай I почав своє царювання саме з їх жорстокого покарання, а спитати – за віщо? Якщо Каховському можна було поставити на конто прилюдне вбивство, то чим заслужили шибениці останні четверо: М. Бєстужєв-Рюмін (1803–1826), С. Муравйов-Апостол, (1796–1826), П. Пестель (1793–1826) та К. Рилєєв (1795–1826)? Розправа над ними стала справжньою трагедією.

А загалом… Геґель учив, що перше явлення ідеї буває трагедією, а вже друге – фарсом. Щодо ідеї революційної, то бачимо, що як у Росії починати її з декабристів, то… є й відчутний присмак фарсу. Всі трагедії підуть потім; від царевбивців, С. Нєчаєва, В. Лєніна та – до епохи масового терору та ґеноциду. Епохи наступного ҐУЛАҐу народів.

* * *

Не вадить пригадати, як поглянув на ці події класик російської історії, на якого ми вже посилалися з інших приводів. Варто, насамперед, навести його характеристику цих людей. В ній багацько вірних спостережень, а до того таких, які дають змогу ліпше зрозуміти провал справи:

Переважно то були добрі та освічені молоді люди, які бажали бути корисними батьківщині, перейняті були найбільш чистими потягами та глибоко обурювалися при зустрічі з кожною, навіть із самою звичною несправедливістю, на яку байдуже дивилися їх батьки. Багато з них полишили по собі автобіографічні записи; з декого вийшли непогані письменники. На всіх творах лежить особливий відбиток, особливий колорит, так що ви, вчитавшись до них, навіть без особливих автобіографічних довідок, можете здогадатись, що даний твір писаний декабристом. Я не знаю, як назвати цей колорит. Це поєднаня м’якої та рівної, зовсім не ріжучої думки із задушевним та охайним почуттям, яке ледь забарвлене смутком; у них найменше солі та жовчі озлоблення; так пишуть добре виховані молоді люди, у яких життя ще не спустошило юнацьких надій, в яких перший запал серця розпалив не думки про особисте щастя, а прагнення до загального блага.

(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва, 1958, т. 5, с. 248)

Дещо підважує він і романтику таїни, щодо «Союза Благодєнствія». Бо такі «тайниє общєства» були цілком у дусі часу, та було їх, виявляється, – чимало:

За Алєксандра таємні товариства складалися так само легко, як тепер акціонерні кампанії, і навіть революційного в них було не більше, ніж у останніх. Члени таємного товариства збиралися на секретні засідання, але самі були всім відомі, насамперед поліції. Сам уряд покладав за можливе не тільки для громадянина, але й для чиновника приналежність до таємного товариства і не вбачав у цьому нічого злочинного. Тільки від 1822 р. у чиновників наказано було запитувати, чи не належать вони до таємного товариства, та брати підписку, що до жодного таємного товариства вони надалі не належатимуть.

(теж там, с. 250)

Дещо неочікуваним є для нас твердження, ніби:

… треба додати до цього, що товариство, яке діяло тоді, ніколи не було таємницею для Алєксандра. Розповіді про донощиків, що нібито видали секрет, нічого не варті. Алєксандр все знав: головних членів обох союзів (північного та південного, О. Б.), їх цілі, читав навіть деякі з їх проектів.

(теж там, с. 253)

Все це істотно доповнює загальну картину, проливає нове світло на події зловісного грудня 1825.

Совєцька історія вбачає в декабристах початок революційного процесу в Росії, що послідовно та логічно завершився «Октябрєм»; процесу неперервного, насамперед. Але, чи так було насправді? – послухаємо, що казав божок останньої революції, Лєнін. Знову процитуємо за книжкою (М. В. Нечкина, Декабристы, Москва, 1976 с. 5–6):

Спочатку – дворяни та поміщики, декабристи й Герцен. Вузьким є коло цих революціонерів. Страшно далекі вони народу. Але їх справа не пропала. Декабристи розбудили Гєрцєна. Гєрцєн розгорнув революційну аґітацію.

Її підхопили, укріпили, загартували революціонери-різночинці, починаючи з Чєрнишевского і кінчаючи героями «Народной Волі». Ширшим стало коло борців, ближче їх зв’язок із народом. «Молоді штурмани майбутньої бурі» – звав їх Гєрцєн. Але, це не була ще сама буря.

Буря, це рух самих мас. Пролетаріат, єдиний до кінця революційний клас, піднявся на чолі їх та вперше підняв до відкритої революційної боротьби мільйони селян. Перший натиск бурі був у 1905 р.

Але, спитаємо себе, а що спільного було у декабристів, які так страхалися терору, що почасти від цього провалили справу, з бовкуном А. Гєрцєном, який кликав селян «к топору», не бачивши, мабуть, сокири на власні очі? А вже в нього – з наступними царевбивцями? Та як тут добре пишеться про отой «пролєтаріат», який потім сподобився знищити мільйони селян, а тих що не померли, – покріпачити! Це, бачите, царський вахмістр Будьоний був пролєтаріат; або молдавский розбійник Котовській…

* * *

Є такий закон історії: в імперіях революцій не буває, буває лише вибухова прискорена реакція. Бо, нагадаємо:

Англійська революція 1640 – залила кров’ю Ірландію та Шотландію, поставила на ноги наступну Британську імперію.

Французька революція 1789 – знищила аристократію, розплодивши нових панів з колишніх хамів. Замінила прив’ялий імперіалізм Людовиків на жорстокий і дієвий Наполеона.

Російська революція 1917 відновила рабство, а царський імперіалізм із його слов’янськими претензіями перетворила на всесвітній.

От, що воно таке революції в імперіях.

11. Слов’янофіли. Початок міту

Сьогодні нормальні люди в усьому світі зрідка згадують слов’янофільство як таке, та хорват пригадує про існування поляка не частіше, ніж поляк про існування хорвата. Та навіть словаки взяли за краще відокремитись державно від братніх чехів. Поготів, від Чорного моря по Атлантик протягується низка країн (Румунія, Італія, Франція, Еспанія, Португалія), які розмовляють дещо схожими романськими мовами, але, ніхто, ніде й ніколи не чув таких слів, як «романське братство», «романська єдність» чи щось подібне. Не те – «на схід від Перемишлю» – в багатостолітньому царстві імперського (та всякого іншого) абсурду. Тут, поза межами логіки та здорового глузду, не вщухає істе слов’янське біснування, від якихось ідіотичних «славянскіх базаров» – та аж до «славянского єдінства». В чому ж справа?

А справа в тому, що слов’янський міт був лише пристосуванням до російських імперіалістичних потреб, як завжди – чужого здобутку. То була спадщина чеського та словацького романтизму часів післянаполеонівського національного відродження в Європі.

Кінець Першої імперії в Росії – знаменується певним інтелектуальним пожвавленням; наскільки можна застосувати таке поняття в імперії, яка завжди є, тією чи іншою мірою, – антиінтелектуальна. В Росії виникає, нарешті, замість імпортованих історій про «Бов королєвичєй» або «Славних рицарєй Ґвідонов», улюблених народом, – деяка література, яку можна не лише вивчати літературознавцям, але якось і читати простим людям.

Можливо, що все це було проявом закономірності, яку помітив іще Стівен Ренсімен, коли написав, що:

Іронія долі хотіла, щоб у той час постійного упадку йшло непорівняно живіше й значно більш творче культурне життя, ніж будь-коли у візантійській історії. Мистецьки та інтелектуально доба Палеологів була видатною.

(С. Ренсімен, Падіння Цареграду, Прага, 1976, с. 12)

Це написане про рештки Візантійської імперії напередодні її падіння, але й у Росії напередодні падіння Другої імперії (1917) – теж спостерігався певний культурний підйом. Те саме можна простежити на численних прикладах зі світової історії. Для історика-аналітика залишається відстежити та визначити ті чинники, які сприяють подібному явищу, а головне – встановити, як та в якому вигляді уловлюють сигнали про це творчі особи.

Можливо, також, що подібне розумове шумування було лише пізнім відлунням у Росії – загальноєвропейського Віку Просвіти. В даному разі, це радше саме так; бо корені легко простежити. Для цього повернемося дещо до Віку Просвіти.

* * *

Крім відчутного розвитку абстрактної науки, він прикартав основне гальмо розумового та соціального розвитку – християнство. Довів його конструктивну критику, що не дивно, – аж до крайнощів атеїзму. Але, виникає й інша, стимульована ним течія громадської думки – романтизм. Романтизм, який незабаром стає романтизмом літературним. Німецькі романтики довели, з одного боку, соціальну критику Віку Просвіти до стану найбільшого загострення через застосування іронії, як літературного засобу. З другого ж – намагалися подолати обмеженість суто раціонального підходу, властивого Вікові Просвіти. Як пише про це фахівець:

Розум, роз’яснюючи і логічно класифікуючи явища об’єктивного світу, не є, на думку романтиків, досконалим орґаном пізнання. Він плине по поверхні явищ, не проникаючи до суті таємних зв’язків всесвіту. Романтики проголошують принцип орґанічного осягнення світу за допомогою інтуїції і творчої уяви.

(А. Шамрай, Ернест Теодор Амадей Гофман, Київ, 1969, с.222)

Для нас будуть цікаві тут саме історичні пошуки романтиків, пошуки коренів власного (в даному разі – німецького) народу. Пошуки що надихнули чимало видатних письменників Німеччини, зокрема – відомого Е. Т. А. Гофмана (1776–1822), якого намагався наслідувати (важко цього не помітити!) й М. Гоголь (1804–1852). Та для нас є цікаве те, що ідеї романтизму негайно знайшли підтримку в сусідній Чехії, в особі скрайнього в цьому Яна Коллара (1793–1852) та чи не найбільш стриманого з них Йозефа Юнґманна (1773–1847). Решта романтиків-слов’янофілів розташовується якраз поміж ними.

Ян Коллар був не надто досвідченим філологом та лінґвістом, хоч і викладав у Віденському університеті. Але був щирим романтиком та понад захопленою людиною. Відкривши слов’янську мовну спільність для себе, – він убачав її сліди та залишки по всіх усюдах. Він радив уживати замість «слов’ян» – назви «слави», виводячи їх від придуманої ним богині Слави, та пов’язуючи її – а як же, з поняттям слави. На жаль, з отим, помпезно-брехливим, імперським, – офіційним. Яке з часом повністю здискредитувало себе, особливо – в часи совєцькі, коли в кожному «славному» незмінно вбачався імперський покидьок із покидьків. На це його старший та більш тверезий сучасник, хоч теж слов’янофіл, Йозеф Юнґманн відповідав пастору Коллару 1828: «Ми радше будемо писати слов’яни, ніж слави… та й оте Ваше етимологізування ми тут вважаємо за нещастя та негоду нашої літератури». Дуже критично ставився до писань пастора Коллара й Павел Йозеф Шафарик (1795–1861), вільний від упереджень, та якого так поважав наш Шевченко. Незабутнє враження на Яна Коллара справила його подорож до Італії 1841.

Засновуючись на досить загальних індо-європейських подібностях лексики (а вони є, та в чималій кількості, поміж, скажімо, литовською мовою та латиною) він твердив, що:

Хоч для мене ще в молоді роки багато латинських слів бриніли як слов’янські, та не одного разу дивувався я, що по школах наші слави так радо та вправно навчалися латини, в той час, як німцям і мадярам то виходило значно тяжче, однак, – виріс і я в тому ж європейському упередженні, що латина – то окремішня мова.

(Цитується. за К. Скленаж, Від Чехії до Помпеї, Прага, 1989, с. 119)

Згодом він, на цій же крихкій основі, прийде до думки, що – більше від того:

Латина була одним зі старо-слов’янських діалектів, тільки дещо змінених впливом греки та слов’янам виключно близьких.

(теж там, с. 129)

Тут пастора підвели, це очевидно, деякі збіжності, яких можна простежити порівнюючи балтицькі мови (що є основою слов’янських) та латину. Не дивно тому, що з часом йому повсюдно маритиметься слов’янство: «Багацько країв, міст та сел Англії мають слов’янські імена» (звичайна кельтська спадщина, бо кельти були родичами балтів).

Не дивно, що мандруючи потім Італією, він вітально скрикнув: «Італіє! – Країно Влахославів, найстаріша країна наших дідів Венетів та Сарматів: Італіє, сестро Слави, вітаю тебе!»

Певне поняття про вихідні методи Яна Коллара можуть дати його власні тлумачення незаперечно італійських назв у типово славському (погодимося з ним!) дусі: «Італія – то була колись Віталія, від «віт» (вітез, Свантовіт)». З річками – теж нема проблеми: «Тібр, то Добр, Зубр». Місцевості Італії? – так само: «Кампанія – Компанія, Копаніце. Лаціум – то Волоття, від слова «віл», з якого походять назви – волох, валах; так само, як назва етрусків – від іншого бика – «тура». Бо, навіть усім відома Троя, то була Туроя: «місце, присвячене турові». Це вже схоже на «пунктик», – чи не занадто, бува, у нього отих биків, волів та турів?

Не обминає він і далекої Індії – уявної прабатьківщини арійських народів. Тут один міт, слов’янський, – сплітається з іншим – не менш злоякісним, невмирущий зразок для всіх наступних спотворювачів історії. Бо, ви ж добре знаєте, – справжній міт має бути, як не космічним, то принаймні глобальним.

Знайоме нам і оте «етимологізування», яким дорікав Колларові Й. Юнґманн. Замінюючи одну якусь літеру в назві ми, начебто, не надто змінюємо слово, – дрібниця; але, коли це робити з кожною, то, дослівно: можна з чого завгодно – отримати що завгодно. Чи не так?

* * *

Але, простежимо, подивимось, як слов’янський міт міг дістатися Росії, та в який спосіб примандрував нарешті туди з далекої освіченої Чехії.

На той час майже всі слов’яни, крім отих, умовних – росіян, були позбавлені державної незалежності. Є неспірним історичним фактом, що два найчисленніші слов’янські народи, – були насильницьки позбавлені незалежності саме Російською імперією; тобто – гнітилися чистим свавіллям. Всі останні та менші – західні, – гнітилися Австро-Угорською імперією. Тобто, гнітилися вже не так самодержавним свавіллям, як імперськими законами.

Українці втратили незалежність внаслідок короткозорої політики Б. Хмельницького та продажності козацької верхівки, а також програної, внаслідок цієї продажності війни 1709, в союзі зі Швецією. Не зробивши, скажемо прямо, необхідних для перемоги зусиль. Поляки можуть дякувати за це, як власній незібраності й непогодженості у критичні часи, так і хижакам-сусідам, на чолі, ясна річ, із Росією: 1772, 1793, 1795.

Незважаючи на імперіалізм та на рабський устрій Росії, всі західні слов’янофіли, пригнічені цивілізованою Австро-Угорською імперією, – всі надії покладали саме на Росію. Для нас таке щось може видатися вкрай дивним, але… так було. То й слід, насамперед, розібратися, – чому? Статися так могло з різних причин.

По-перше, вони багато чого не знали. Адже, за своїм тодішнім невіглаством вони вважали суміш угрів та тюрків, – своїми етнічними братами, родичами по крові. Бо, є й у наш час недоумки, що вважають так само. По-друге, думали, що то ж є єдиний слов’янський нарід зі своєю незалежною державністю. Та, щодо неї й не помилялися, хоч і повністю помилялися щодо народу.

Чи може вони не бачили, що то є за державність? – повилазило, як то кажуть? Напевно, можна сказати й так: дехто бачив, але – далеко не всі. Припустимо, Павел Йозеф Шафарик – це ясно бачив, та узяв це своє бачення у наступні остерігаючі слова:

Велич, на яку всі ми так дивуємося, є насправді жахливим військовим деспотизмом, який лише за формою порізнюється від древньоримської або сьогоднішньої турецької тиранії.

(Цит. за А. Мыльников, Йозеф Юнгманн и его время, Москва, 1973, с. 119)

«Турецька тиранія» була чи не цивілізованішою, але подібні здорові думки були на ті часи радше рідкістю. Що ж стосується всіх інших слов’янофілів на Заході… Адже, в самій Росії ніхто з них не бував, а як і бував, як – скажімо – Й. Добровскі, то вважайте, що з петербурзьких салонів практично не вилазив, та про все інше мав вельми приблизні уявлення.

Щодо рабства, то в Росії існував прикриваючий шахрайський евфемізм – «крєпостноє право», який ні в чому не зраджував власної суті. Адже, оте кріпосне право, справжнє та без жодної там торгівлі людьми як худобою, – не так давно траплялося й у Європі. «Вєлікая русская літєратура»? – та з неї про справжнє російське життя можна було довідатись чи не найменше. Хіба, єдино, від доведеного таки до самогубства та замовчуваного й досі Алєксандра Радіщєва (1749–1802). Його понад не полюбляв захисник царизму А. Пушкін, та пишучи про нього, – чого тільки йому не дорікав: і безоглядність, і невдячність. Він, що ледь закінчив отой технікум (чи ПТУ?) для чиновництва – Царско-сєльскій ліцей, – дорікав Радіщєву, який слухав лекції у Ґьотінґені, вади його університетської освіти. Але, про торгівлю людьми – ніде й словом не прохопився. Один Гоголь насмілився був порушити табу, описавши торгівлю та шахраювання з «мєртвимі душамі». Але, й у нього про гешефти з «жівимі душамі» – важко чогось певного дізнатись. Не дуже вона, ця лицемірна до шпику кості «вєлікая літєратура», розписувала про оте підле рабство, як і про аґресію проти народів. Вона була завжди патріотичною, а нема більш брудного злочину, як імперський патріотизм.

Смішно, (нагадаємо ще раз) але в ній ніколи не було навіть чогось такого, як «Хатинка дядечка Тома» (1852) Гарріет Бічер Стов, що пробудила аболіціоністський рух у Північній Америці; та мала такі далекосяжні політичні наслідки. Не було в Росії, ні подібної книжки, ні аболіціоністського руху; був, єдино, «царь-освободітєль».

Отже, й тут було все, як звичайно: на кого зі слов’янофілів діяв обман, а на кого – самообман.

А тому й міг із гордістю проголошувати 1791 на коронації австрійського імператора чех Йозеф Добровскі, що:

Тепер, в особі російської гілки слов’ян, вони, пануючи від Чорного моря по далеку північ, укладають угоди біля кордонів Китайської імперії, розсилають своєю мовою укази по теренах більше двох тисяч миль, творять відкриття в океані між Азією та Америкою.

Порівняйте це з пізнішим П. Й. Шафариком, та ви переконаєтесь, що час діяв у слушному напрямі, хоч як же повільно! Втім, дехто твердить, що ніби й Томаш Масарик (1850–1937) іще перед Першою світовою війною пошукував у Пєтєрбурзі, мало не випрошуючи на майбутній чеський престол кого-небудь, аби тільки з російського царюючого дому, – дивні «визволителі». Після такого чогось навіть наші власні визвольні змагання можуть видатись не такими вже несерйозними…

Але, будь-яка орієнтація на Росію, то є завжди орієнтація на реакцію проти проґресу, та слов’янський міт невдовзі добре показав себе у ділі, зірвавши «Весну Народів» 1848 в Угорщині. Революцію в Імперії Священого Союзу розпочав мадярський національний рух під проводом Лайоша Кошута (1802–1894) та домігся деякої автономії для Угорщини; йому сприяли в цій справі й проґресивні елементи правлячої, австрійської нації. Але, імператорська влада, спираючись на війська, що складалися переважно зі сербів, – повела наступ на Пешт. Що таке серби – сьогодні знає кожний, пояснювати не потрібно. Їм допомагали карателі Ніколая I, які теж складалися зі слов’ян, хоч і номінальних, умовних; зі суміші угрів та тюрків. Та які, однак, попри це, більше всіх репетують щодо отих «славянскіх братств» чи «славянскіх єдінств».

Все покінчилося на тому, що після поразки мадярсько-польської армії генерала Юзефа Бема під Темешваром, – настала капітуляція в серпні 1849. Так покінчили з «Весною Народів». Цікаво, скільки б на це пішло сил – без слов’янської підмоги? Так і пригадується оте, Лесине: Slavus – sclavus…(слов’янин – раб (лат)., гра слів О. Б.)

Отже, з трьох основних етнічних складових Австро-Угорської імперії – німців, мадярів та слов’ян, – на бік революції стали тільки мадяри та поляки; німці – розкололись, а інші слов’яни однодухо стали на захист імперії: яка історична ганьба! А, як так, то не лише нічого не здобули для себе (бо той, хто проти чужої свободи – позбавляється власної), але, як бачимо, не прикрасили цим і власну історію. Чим вони надихалися та чого бажали, довідуємося з їх листівок того часу, здебільшу підписаних незмінним триумвіратом: Мігал Мілослав Годжа (1811–1870), Йозеф Мілослав Гурбан (1817–1888) та Людовіт Штур (1815–1858). Попередимо, що всі троє вважаються великими просвітителями словацького народу. Обмежимося двома короткими, але досить виразними уривками:

Знайте, статочні наші словацькі земляки! Звертаємося до вас за наказом нашого та вашого імператора, Його Ясності, щоб оборонити вас перед жорстокістю жадаючої влади партії мадярських змовників, котрі по всій країні розповсюдилися та саме вони до нещастя нас довели, то й приходимо до вас разом із переможним військом імператорським, як оборонці ваші.

Або таке, що дає вичерпне уявлення про претензії та надії всього народу словацького:

Гаслом нашим є свобода народу словацького, вірність спільному цісареві та королеві, єдність, сила та слава свободної та великої держави Австріяцької, падіння та загибель мадярсько-кошутівської збиранини.

Зазначимо, без коментарів, що тут ми маємо справу зі слов’янським народом римо-католицького віросповідання, але… Великого розуму – теж не бачимо.

Тому ніяк не є дивним, що імператор Франц Йозеф I, коли все благополучно обійшлося, нагородив 1850 Яна Коллара за його панслов’янську маячню (бо більше не було за віщо), – лицарським орденом. Вперше засвідчив тим користь слов’янофільства для імперій.

Отже, чеське та словацьке слов’янофільство не витримало випробування революцією 1848; російське слов’янофільство, так само, – не витримало випробування польським повстанням 1863.

* * *

На початках російського слов’янофільства, як і все інше – займаного, відсталого та вторинного, – воно не дуже переймалося політикою. Було просто щось, як запізнілий відгук загально-європейського романтизму, отриманого з чеських та словацьких рук. Створене купкою російських заможних поміщиків-рабовласників із родиною Аксакових (за прізвищем – татарського кореня) на чолі, російське слов’янофільство на його початку не було політичною течією. Російських слов’янофілів цікавили витоки власного народу, зокрема допетровська епоха, де вони вбачали початки російської культури та спромогалися їх дошукатись; збирали фольклор, доволі убогі та одноманітні казки й оті, зовсім уже марні «гєроічєскіє биліни», яких людина європейської культури без сміху читати не може. Бо, раби – як відомо, ні «Іліад», ні «Одісей» не творять. Всі ці люди концентрувалися навколо всесвітнього епіцентру рабства – Москви, а в північній столиці їх вважали радше за нешкідливих недоумків, що не мають відношення до політики. Та й не чіпали.

Неприємності пішли, коли якийсь доброхот доніс до III Отдєлєнія ніби ці люди – «за освобождєніє крєстьян». Схоже, що то був сутий наклеп на добрих людей, але… Їх хотіли, навіть, виселити кудись подалі, але наспіла «реформа» 1861 та все якось угамувалося. Остаточно реабілітувало себе російське слов’янофільство (та, ще й як!) – підчас польсько-литовського повстання 1863, вже по «рєформє». Бо, всі слов’янофіли рішуче встали на бік віленського губернатора «Муравьєва-вєшатєля»; та, проти, визвольних спромог польського народу.

«Муравьєву-вєшатєлю», цьому безоглядному царському катові, а значить російському патріотові, присвятили тоді урочисті схвальні вірші найвідоміші російські поети, Ф. Тютчєв та Н. Нєкрасов. Перший ходив у щирих патріотах-слов’янофілах та був зятем самого Івана Аксакова. Але, проживати на улюбленій батьківщині чомусь не міг, віддаючи перевагу Італії або Німеччині. Це десь там він додумався, нарешті, що: «Умом Россию не понять, / Аршином общим не измерить…»

Другим нестриманим патріотом виявився, ні більше, ні менше, як відомий співець народних страждань, редактор «Современника», ксенофоб (головним чином – жидоїд), заможний рабовласник та відомий у столиці картярський шулер (загальні підозри, не більше, вирішальних доказів немає) – був, як ми знаємо ще зі совєцької школи – послідовним «рєволюціонним дємократом». Як вичерпно визначилося це вже за наших часів, російські патріоти поділяються на два різновиди: одним «народ жалко», а другим «за дєржаву обідно». Нєкрасов спромігся це об’єднати, та поряд з цілими поемами, де «жалєл народ», написав іще схвальну оду на часть царського ката, яку гучно прочитав перед ним, вискочивши з-за чиєїсь спини; генерал «вєшатєль», кажуть – тільки плечима знизав. А довідавшись, хто це був, – на всякий випадок прикрив отой «Современник».

Варто підкреслити, що то була чи не перша в історії підтримка імперіалізму Другої російської імперії (1861–1917) – певними громадськими колами. При тому – ніби протилежними, як революціонерами так реакціонерами. Весь досвід історії вчить нас, що ці люди могли розходитись між собою в чому завгодно, та тільки не в імперіалізмі, тільки не у ставленні до інших, неросійських народів: тут вони завжди бували зворушливо однодухі.

Польське повстання демаскувало тоді не самих аксакових та з ними – слов’янофілів. Будь-яке загострення національного питання в Росії хоч польського, хоч українського, негайно висвітлювало та засвідчувало перед усім світом, лише одне, – абсолютну реакційність російського суспільства. Повну відсутність у ньому будь-яких проґресивних сил або здорових спрямувань.

Алєксандр Гєрцєн (1812–1870), що видавав на екзилі свій революційний «Колокол» – не мав із ним проблем. Поки він кликав селян «к топору» – всі сприяли йому в розповсюджені «Колокола», аж до царських чиновників та жандармів, але… Досить було йому щось вякнути на користь поляків, польського повстання – і з «Колоколом» було по всьому: Герцен був в Росії спалений, російське суспільство відмовилося від нього все разом, від Бенкендорфа до Каракозова.

Бо, революція в Росії – то є лише нечувано прискорена реакція.

* * *

Коли саме слов’янофільством почала цікавитись царська влада – важко сказати, але в ньому її увагу привернув саме й тільки панславізм, досить добра маска. Бо Росія – то імперія – «Трєтій Рім», а така може існувати тільки за рахунок аґресії, бо ж вільних земель у світі давно немає. А навкруги, між іншим, уже XIX ст., до виникнення Ліги Націй залишається менше ста років. У світі існує вже міжнародне право, яке так ускладнює життя. Тому жити як раніше, відвертим грабіжництвом – уже не можна, не ті часи. Потрібна маска. Отже імперії – пережиткові минулих століть – потрібна пропаґандова маска. Якась більш-менш переконлива система доктрин та поглядів, яка виправдовувала би її сталу аґресію. Вже не так просто захопити отих чехів, відбити у Австро-Угорщини, щоб «прікрєпіть к зємлє», а – чи то «защітіть», чи то – ще краще «освободіть». А можна й «добровольно прісоєдініть», поготів, знаходилися й такі дуркуваті «добровольци», навіть серед чехів. Всі потрібні повноваження на це тепер є, адже виявилося, що всі ми тепер є, «братья-славянє»! А кому ж легше сісти на шию, як не «братові»? Під зовні цілком благородним приводом – взяти й порабити: «прікрєпіть к зємлє», одне слово. А потім – можна й «открєпіть» до Сибіру, братської могили народів; а самим – на їх місце, на їх місце; ось тоді і «новая русская зємля». Ідея панслов’янства в аґресивній імперії упала на плідний ґрунт. Згодом, вже після тихих братів Аксакових, вніс свою лепту до ідеї «слов’янського братства» і Ф. М. Достоєвскій отой, визнаний гуманіст від «жідішєк і полячішєк». Він, власне й викрив, заради чого весь цей слов’янський балаган затівається:

Бути малоросом, чехом – дрібна ідея, бути всеслов’янином – вище, а навіщо бути всеслов’янином? Щоб сказати всеслов’янське слово. Яке воно? Православ’я, а головний виразник – велікорус.

(Ф. М. Достоевский, Полн. собр., Ленинград, 1981, т. 24, с. 222)

Що ж тут сказати? Для психіатра, це або злоякісна манія величі, або комплекс неповноцінності, меншовартості…

Однак, імперська маска «славянского єдінства» не виявилась доброю навіть попри те, що вона є всього тільки маскою. Вона спрацювала, якось-такось, лише у Балканській війні проти Туреччини (1877–1878). У війні з Японією, де аґресором добре наклали по шиї «на сопках Манджурії» (і досі забути не можуть), – вона була ні до чого. Довелося поспіхом створювати чергову байку про «захист Європи» від «дікіх азіатскіх орд», а потім від них же уносити ноги світ за очі. Її знову витягли були з небуття за Першої світової, яку підпалили за допомогою сербів, розраховуючи поживитись австрійськими володіннями, та… Якщо за японську поразку розплатились «рєволюцієй» 1905, то тут прийшлося розплачуватись набагато капітальніше: життям Другої імперії.

Після цього Третя російська імперія (1917–1991) відродилася забувши на час про таку дрібноту, як слов’яни, та в її лексиконі це слово з’явиться тільки після 1941. Бо у неї тепер – маска всіх масок: «Пролєтарії всєх стран – соєдіняйтєсь!» А ця маска відкрила для російської аґресії неосяжні перспективи – весь глобус! «Соєдінялі» тоді «пролєтарієв» по всіх усюдах, навіть там, де їх ніколи не бувало: Ангола, Афганістан, В’єтнам, Сальвадор… Особливо зграбно та пристойно це відбулося в Абіссінії, за тов. Л. І. Брєжнєва. Там спочатку зробили пролетарську революцію, скинувши імператора; потім узялися за створення «партії пролєтаріата»; а вже потім почали створювати й сам «пролєтаріат». Це останнє пішло особливо добре, якщо врахувати, що там і до революції все одно переважна більшість населення ходила голяка. Цим ґенсек зробив велику послугу марксизмові, який до нього вчив, що треба діяти якраз навпаки: буржуазія плодить пролетаріат, він створює власну партію, вона робить революцію, а вже потім настає «діктатура пролєтаріата». Так і діяли за новою, полегшеною схемою; аж поки знову, як тоді 1917, «пуп развязался» від перенапруження та замість нових прибутків не пішли самі втрати.

Ця чергова катастрофа повернула російську імперію в минуле, до геополітичної ситуації пєтровських часів. Тепер на якийсь час не до «пролєтарієв всєх стран» і світового панування. Треба відновлювати імперію, знову силами п’ятої колони приєднувати Україну, а потім думати про інших. Бо майбутнє Росії – то її минуле. Бо, бачите, Росія – то не те, що будь-яка інша країна світу, вона існує, але не змінюється. Її історія – це щось таке, як біг навкруги стадіону: рекорд поставити можна, але неможливо кудись прибігти. От і вилізла згнила сто років огидна примара «славянского єдінства», мрець, повсталий зі смітнику історії, одвічний московський зомбі.

Бо, підкреслимо це особливо, абсолютно ті самі цілі, аґресивні та імперіалістичні, переслідує офіційне слов’янофільство й сьогодні. Чим би воно там не прикидувалася – «славянскім братством» чи «славянскім єдінством». Та хто би його там не проповідував, хоч нобелівський лавреат, а хоч і останній політичний шахрай, невігласний інтер-люмпен.

12. Україна у XIX ст. Явище Т. Г. Шевченка

Минуле XVIII ст. було сторіччям остаточного пораблення України Росією, ліквідації залишків державних інституцій та остаточного перетворення на «губєрнію». Етапи пораблення, це 1709–1711, коли український нарід не скористався виключно сприятливим збігом обставин, не пішов за Мазепою та Орликом; потім 1775, коли він байдуже дивився на те, як москальська армія, за допомогою завжди вірних собі сербських горлорізів, – донищує Велику Січ Запорізьку; потім 1783 – як нищать сусіда та неодноразового союзника, Кримський ханат. Не дивно, що наслідком такої волов’ячої покори стало повне зрівняння українців у правах з росіянами – введення російського рабства в Україні з 1785. Тепер і їх можна було купувати й продавати, як худобу; дожилися, – куди пішли, туди й прийшли…

Що тут вирішувало? – важко сказати. Може звичайний прорахунок у сподіваннях: «А, що з цього матиму?» – або – «хто більше заплатить?» Чи то була брудна робота отих «єдиновірних» попів, які добре знали, що робили (пригадайте січового попа Сокальського)? А, може й «народна мудрість»? – може оте – «моя хата скраю, нічого не знаю…» Або оте, несмертельне: «Щось то воно буде, бо ніколи ще не було, щоб ніяк не було…» Основа, так би мовити, майбутнього малоросійського світогляду.

Можна було би чимало написати на цю драстичну тему, але саме тому й не станемо цього робити. Повернемося радше до епохи.

Покищо відмітимо собі, що Іван Котляревський (1769–1838) був поодиноким явищем, а Григорія Сковороду (1722–1794) «господа россіянє» відкриють та пригородять собі лише через сто років. А поки вся Росія, від Ніколая I Палкіна до його придворного генія А. Пушкіна, згодна з «рєволюціонним дємократом» В. Бєлінскім, в тому що:

Слившись навеки с единокровной ей Россиею, Малороссия отворила к себе дверь цивилизации, просвещению, искусству, науке, от которых дотоле непреодолимою оградою разлучал ее полудикий быт ее.

Це вони, бачите, «цивілізовані»: з їх «курнимі ізбамі», «снохачєством», «крєпостним правом» та один Бог відає, з чим іще… Упасти можна, прочитавши таке щось; а вони, оті палкіни, пушкіни та бєлінскіє – не падали. А, навпаки, ще «паче» роздувалися від «блаґородной гордості».

А самі «полудікіє» українці, тим часом, покірно накладали головою, чи то в боротьбі з Наполеоном, у якого не було «крєпостноґо права», чи то в боротьбі з польськими повстанцями, 1831, 1863. Та при цьому – сміх і ганьба, – часом і партизанськи, не примушувані кимось: «слугі царю і отєчєству». Ті проголошували – «за вільність нашу і вашу!», а ці – навпаки, так би мовити – «геть вільність, вашу і нашу!» Пораблена й приспана нація, на найнижчому досі щаблі свого історичного існування. Нація, якої, за офіційними російськими поняттями взагалі не існує. При чому – у найширшому спектрі, від Бенкедорфа – до тих, хто закликав «Русь к топору»: «нєт і бить нє можєт!»

Отже, спаплюжена та пораблена нація. Пораблена, шкода, не без власного сприяння.

* * *

І от на цьому марному тлі всезагальної реакції, бо тільки російська реакція може бути всезагальною, на тлі майже повної інтелектуальної пітьми, – спалахує нова зірка, з’являється історична постать Тараса Шевченка (1814–1861). Він не був ні гетьманом, ні гетьманським нащадком; не був воєначальником і не воював за свій нарід. Був, якийсь час та не власною волею російським солдатом, та – на щастя – не воював за грабіжницьку імперію, розповсюджуючи рабство світом. Був звичайним кріпаком, якому – випадковим збігом обставин, єдиному в родині пощастило здобути свободу. Здобувши освіту, він не відкрив жодної нової планети, не довів жодної теореми. Але в іншому він був усім, явищем унікальним і неповторним: поетом, письменником і художником, пророком і революціонером, а насамперед – інтелектуалом; яких в Росії не було і не бувало. Він був і блискучим істориком-аналітиком. Бо, хто ж іще та коли, у кількох словах зумів би подати такий вичерпний аналіз, подібної точності підсумок всієї історії Росії; від перших московських князів та по її сьогодення, – озброєної найбільшим у світі арсеналом атомової заглади ницої жебрачки XX ст.:

У всякого своя доля І свій шлях широкий: Той мурує, той руйнує, Той неситим оком За край світа зазирає – Чи нема країни, Щоб загарбать і з собою Взять у домовину.

Воістину, одне таке щось вартує набагато більше від численних томів Н. Карамзіна або С. Соловйова. Бо все, що написали вони, та все, що можна написати правдивого про російську історію, – буде лише розвитком, підтвердженням, ілюстрацією цих небагатьох рядків. Небагатьох, але як же значущих та незаперечних!

Він був у своєму неперевершеним, єдиним у світі, рівних йому постатей не відшукати по культурах інших народів, але може це й не дивно, бо не було й рівних страждальницькій історії України серед історій інших європейських народів. Втім, і серед пригноблених Росією народів ми когось рівного йому (бодай – хоч співрозмірного), – теж не зустрічаємо. Він першим проголосив, що Україна була, є та буде, та цього нікому тепер не змінити: справа набула розголосу. Але, не лише проголосив, а його й почули. Почули приспані українські люди, почув і весь цівілізований світ; не почути – було просто неможливо. Скажете, що міг би проголосити й хтось інший. Так міг би; але не проголосив; а головне – почули його.

Можна тепер писати про нього товсті монографії, мітологізувати або розвінчувати, звеличувати або принижувати, але – поки є створене ним самим, – воно відстоїть свою справжню ціну. Було й по ньому чимало геніальних українських людей, але першим – все одно: бути саме Шевченку.

Нам сьогодні важко уявити собі весь той безмір поневірянь, яких зазнав Т. Шевченко у своєму російському, імперському дитинстві. Бідність, сирітство, несправедливість, брутальність, приниження… Світ безправ’я, доповнений всією духовною убогістю православ’я. Яке, в свою чергу, було лише карикатурою далеко не ідеального християнства. Бо, чимало сил віддав він «науці», та всього й виніс із неї, що уміння якось-такось читати та писати, знання «Псалтира» та… побиття від п’яних дячків. З таким ото вантажем потрапляє він нарешті у «козачкі» до свого власника Павла Енґельґардта, поміщика та офіцера імператорської гвардії.

Посада «козачка» була цікавою та своєрідною, як цілком своєрідною була сама історія її виникнення. Вона була винаходом польських панів, та хоча Московія іще 1709 остаточно підбила Україну, а потім дожерла Польщу, – її дикунська культура не в стані була конкурувати з європейською польською (а хоч і українською, тепер – рівною їй), яка панувала в Україні, лише поступаючись деінде більш старій українській.

Польща могла забезпечити себе проти Європи, навіть проти Московії, але у протистоянні свого Лехістану Туреччині без союзу з козаками обійтись не могла; найяскравіше це продемонструвала поразка під Цецорою 1620. Ця принизлива залежність від тих, кого традиційно зневажали та розглядали як ворога, і спонукала – заради втіхи власної пихи, завести у себе «козачків» – хлопчиків на побігеньках (не плутати зі старою придвірною посадою «пазя»). Якими, на відміну від справжніх козаків, можна було помикати як заманеться. Такий собі, об’єкт переадресування аґресії, за Н. Тінберґеном.

Таким козачком – «бєґі туда… прінєсі то…», став у віці 15 років Тарас Шевченко; з приниженнями, лайками та постійною загрозою тілесного покарання. Він вживає це, як може, користуючись вільним часом: нишком малює – на чому прийдеться, почитує книжки, бо «барін», як годиться, має обов’язкову бібліотеку, хоч сам, можливо, жодної книжки у руки – в житті не брав.

Почувши, що його кріпак здібний малювати, він його «опрєдєляєт в науку» до якогось Ширяєва, котрий використовує нового учня для розмалювання парканів. Уже це одне, само по собі, добре характеризує розумовий рівень пана П. Енґельґардта. Тільки на рік 1835 припадає вирішальна подія – знайомство з українським художником Іваном Сошенком (1807–1876). Той небавом представляє його своєму вчителеві, видатному художнику Карлу фон Брюллову (1799–1852). Той відразу помічає здібності Шевченка та бере його своїм учнем до Академії художеств, керує його читанням та освітою, а головне – орґанізує його викуп з неволі, та 22.04.1838 Т. Шевченко стає вільною людиною у віці, шкода, аж 24 роки. Як скаже він потім, через 20 років, – «я, нікчемний попихач, на крилах перелетів із брудного горища в чарівні зали Академії художеств».

Теж там він знайомиться з українським художником Василем Штернберґом (1818–1845) – найвідданішим із друзів свого життя.

У своїх майбутніх «Записках» Т. Шевченко віддасть все належне високим та різнобічним якостям свого довголітнього друга, наставника та вчителя, Карла фон Брюллова. Бо не лише у майстерні працюють вони поруч, разом. Брюллов водив свого учня на університетські лекції, таскав по музеях, до всього даючи власні пояснення; водив по театрах і навіть по петербурзьких ресторанах. Важко применшити наслідки цих всебічних впливів; так само, як важко їх деталічно простежити.

Саме цій людині зобов’язана Україна своїм національним генієм, бо це Карл фон Брюллов поставив портрет поета В. Жуковського (1783–1852) власної роботи на розиграш в лотерею, яка й зібрала оті 2500 крб. на викуп Т. Шевченка з неволі, що задовольнили П. Енґельґардта. Брюллов був тактовною людиною, та в жодному разі не хотів, аби Шевченко був комусь за це персонально зобов’язаний; кажуть що в лотереї брала участь і царська родина.

Це його, Брюллова, вишукану техніку повною мірою засвоїть і художник Т. Шевченко, який спочатку й бачить у цьому своє майбутнє. Хоч він часом охоче пише вірші (певно, для «розладування»), але не надто палиться їх друкувати; на цьому, принаймні – спочатку, наполягають його друзі. Це радше ним зобов’язаний він першим виданням «Кобзаря» 1840.

* * *

«Кобзаря» – зустріли різно.

Українці – ентузіастично, адже після І. Котляревського (1769–1838), Г. Квітки-Основ’яненка (1778–1843) та Є. Гребінки (1812–1848), – цілком нове явище в українській літературі. Тоді ще не передбачалося що пройшовши крізь душі мільйонів українців, він стане згодом національною енциклопедією українства.

Але, тоді головне було те, як його сприйняли в російській імперії. Зустріли, ясна річ, як і все українське – «в штикі» («пуля дура, штик молодєц!»). Зустріла російська інтелігенція – «пєрєдовой отряд русского царізма», як ми сказали би тепер; виступила єдиним фронтом. Єдиним фронтом, у перше чергу, проти штучної «хахлацкой мови», якої, як відомо, – «нє било, нєт і бить нє можєт». Єдиним фронтом, від забутого тепер А. Сєнковского – та по самозваного голову російської критики, невігласного збіглого поповича В. Бєлінского; якого, єдино, врятувала від забуття всемогутня совєцька влада в її імперські часи.

А цей же міцно забутий тепер А. Сєнковскій написав з цього приводу незабутні слова, яких можна, при бажанні, вважати навіть за пророцтво; закинувши авторові «Кобзаря» те, що він пише:

… наречием, которого даже не существует, языком небывалым, которого ни одна из возможных Россий, ни великая, ни малая, ни черная, ни белая, ни красная, ни старая, ни новая не могут признать за свой.

(А. Сенковский, Библиотека для чтения, т. 39, 1840, с. 15)

Можна тепер тільки дивуватися пророчій прозорливості цього мало відомого сьогодні автора: він не лише передбачив «бєлую» і «красную» Росії, які будуть так завзято битися в «гражданской войне», але й «чєрную» (чи, бува, – не сьогоднішня?). Але, один в один, передбачив і їх від’ємне ставлення до української мови. Бо, й дійсно, йшов час, змінювали одна одну російські імперії, а української мови не сприймали, ні «біла Росія», ні «червона Росія», ні «стара», ні «нова»; ні ота майбутня («чорна»?).

А це, в свою чергу вчить нас усіх (у кого не сміття в голові, ясна річ), що як у Росії нема місця нічому українському, – так в Україні, так само, не має бути нічому російському. Ні старому, ні новому, ні «білому», ні «червоному» (а, поготів, – «чорному»). Та тим, єдино, буде завжди порізнюватися справжня, незалежна Україна, – від будь-якої іншої, підробної.

Саме тоді, 1840, російська інтеліґенція – «пєрєдовой отряд царізма» (чи, може, – хтось наважиться доводити протилежне?) сигналізує суспільству: з’явився новий ворог Росії – «хахлацкая мова», час оголошувати непримиренну війну, час починати «обрусєніє».

Трохи збентежений цим Шевченко починає писати дещо й російською мовою, переважно – прозу. Цей бік його діяльності є якось мало досліджений, як критиками так шевченкознавцями, але – зауважимо, що й це все стоїть на рівні вищих досягнень тодішньої російськомовної літератури. А, можливо, й далеко їх перевищує, бо це – за духом і змістом – європейська література; попри суто місцеві сюжети.

Бажання видати книжку малюнків про Україну («Живописна Україна») спонукує художника влітку 1843 навідати батьківщину. Він є добрий знайомий генерала Рєпніна, що потрапив у неласку імператора Ніколая I, та живе тепер у своєму маєтку в Яготині, Пирятинського повіту; у нього він і зупиняється. Їздить по селах, відвідує, уперше за 14 років, родину у Керилівці, відвідує й порожню Хортицю, де була колись Велика Січ Запорізька.

* * *

Враження від навідин – просто гнітюче. По-перше, – звичайний плин часу: той помер, той взагалі невідомо куди подівся… ну, ви розумієте. Одне слово, де раніше щось обвалилося, там суцільна руїна. Але, було ще й оте: по-друге. Колись він бачив усе це зсередини, очима місцевої людини, панського козачка, маючи лише підозру, що десь може існувати зовсім інший світ. Тепер – все змінилося. Тепер він – вільна людина, що набула освіти, художник і поет, якого приймають вдома вищі аристократи. Він, у минулому частина цього світу – тепер є незмірно високо над ним, та все здається йому ще більш змізерованим, іще більш убогим: руїна на руїні; руїна народу на руїні країни.

Та й в імперії, взагалі, то були її не кращі часи (а, коли вони були чи будуть кращі?). Навіть переконаний монархіст і патріот – царський цензор А. В. Никитенко (1804–1877) – писав у своїх «Щоденниках», які будуть видані далеко по смерті автора:

У суспільстві немає точки опори: всі блукають як очманіли та п’яні. Тільки злодії та шахраї – бадьорі та тверезі. Суспільство хутко поринає до варварства.

Він, мабуть, знав що пише: ситуація схожа на сучасну, чи не так?

Кріпак за народженням, як і Шевченко, зумів викупитись та стати високим чиновником та заможною людиною. Але, коли він забажав викупити з рабства у графа Шєрємєтєва сестру й брата, йому було відмовлено. «Придурковатий вєльможа має право мені відмовити: це називається правом!» – написав він з цього приводу.

Мабуть, саме вона – ця поїздка, стала вирішальною, Шевченко зрозумів – «як не я, то хто ж тоді?» Та, став діяти далі, бо за плечима вже був перший та як же непоганий досвід – «Кобзар».

В Пєтєрбурзі Шевченко щедро спілкується зі своїми численними земляками, інтеліґентними українцями, – художниками, письменниками, ученими. Зокрема – з великим математиком Михайлом Остроградським (1801–1862), теж затятим українцем. Не міг він не думати й над тим, яке значення матиме їх діяльність для майбутнього українського народу. Добре розумів, що не може бути математики російської або української. Так само, загалом, як і мистецтва; виключаючи, можливо, музику.

Але, є воно – рідне слово та його вершина – поезія. Те, що не тільки звертається просто до сердця народу, але й є найбільш своїм, бо є найбільш складне для перекладу з мови на мову. А значить, він і зобов’язаний стати великим поетом.

З цього часу, десь з 1845, спостерігається пожвавлення його літературної діяльності. Та, не тільки. Бо він добре розуміє, що у своїй поезії має дати все, що поки є відсутнє: національну історію, національну ідею; настанову на майбутнє, нарешті.

А час, як завжди, хутко біжить у минуле, та спритний татарин Н. Карамзін (Кара-Мурзін, 1766–1826) уже наваляв свою багатотомну «Історію государства российского», де користуючись подібністю історичного слова «Русь» і штучного слова «русскій», – не тільки підкрав для Московії всю київську історію, а сподобився записати до «русскіх князей» й усіх Галицьких (!).

От тепер воно й виявилося, навіщо їм було 1721 перехрещувати півтисячолітню Московію – у якусь невідому нікому з них Россію… Передбачливе шулерство…

Отже, що робити – було більш-менш ясно, та Шевченко й зробить усе, що зможе, на що вистачить життя, з простотою та незаперечністю генія. Але, було ще велике питання: як робити. Бо імперія російська завжди була антикраїною, де неприпустимим бувало часом те, що в інших розуміється саме собою: існувала царська цензура.

Вона була, віддамо належне, іще не совєцькою цензурою, яка видаляла, бувало, із творів російських класиків цілі сторінки, пропущені царською цензурою. Та прискіпливо цензурувала, з кожним перевиданням, – своїх власних «основоположніков»: Маркса, Енґельса, Лєніна… Це був, щоправда, уже кінцевий продукт злоякісного божевілля. Але, й царська цензура не була дарунком: забороняла, що тільки могла, Однак, і тут, часом, не доглядали, не дотягувати. Наведемо пару прикладів.

Відомий тогочасний письменник Ф. Булґарін, доволі патріотичний, – написав був щось про кепську погоду, буває. Але, його викликав до себе шеф жандармів, генерал Л. В. Дубельт, та дав за це прочуханки: «О чєм ти там нахрюкал? Клімат царской рєзіденціі браніть?! Смотрі!»

Інший з тодішніх можних, митрополит Філарет, прочитавши у «Евгении Онегине» слова: «И стая галок на крестах», – не полінувався з цього приводу представити донос голові III Отдєлєнія Бенкендорфу, вбачаючи в цьому блюзнірство та зневаження святинь. Цензор, якого потягли були за цією справою, легкодухо відмовився, – хай хто хоче у вікно погляне; а як не подобається, то хай звертаються до поліцмейстера. От і прийшлося Бенкендорфу відписати святому отцеві, що таке – що поробиш, дійсно буває, та не потрібно до цього лізти.

Не будемо затримуватися на тому, короткому але невмирущому: «раби підніжки, грязь Москви…», яке навіки затаврувало придуркуватих (або шахрайських) прибічників «інтєрнаціональной дружби» зі всесвітнім аґресором. Адже, це саме він, Шевченко, проголосив оте, несмертельне: «Геть від Москви!» Рецидив М. Хвильового, яким так зацікавився свого часу Дмитро Донцов, – був усього тільки рецидивом. Бо сам Д. Донцов – від початку пам’ятав цю, ще шевченківську настанову.

* * *

Зразком глибокого аналізу української історії, поданого у високо поетичнй формі, полишається, мабуть, містерія «Великий льох». Про три українські дівочі душі, що караються й досі за свої гріхи великі; про трьох ворон, що перегукуються між собою; про трьох лірників – кобзарів, що прийшли до Суботова подивитись, як москалі Богданове поховання у малому льосі розкопують, в надії щось там цінне поцупити. Бо, бачите:

Тепер уже заходились Древності шукати У могилах… бо нічого Уже в хаті взяти.

Він безпомилково розставляє необхідні акценти, наче фаховий історик. Перша душа – суботівської ж дівчини, карається за той великий гріх, що коли гетьман Богдан їхав до Переяслава заключати отой зайвий союз із царем-пройдисвітом, – вона перетнула йому дорогу з повними відрами, всього й тільки.

Друга, недорізана москалями в Батурині, несла воду у цеберці, та зустрівши царя-нелюда, за його намовою, – коня йому напоїла; не відаючи, хто він є.

Третя ж, іще дитиною малою, посміхнулася була цариці–повії, що пливла Дніпром в Україну, до свого кривого коханця, знову не відаючи, хто ж вона є.

Три непростимі, смертні гріхи, хоч і скоєні несвідомо.

Пригадую, колись у Дніпропетровську в часи Щербицького один викладач української літератури університету, з українським же прізвищем, дав був містерію Шевченка «Великий льох» темою для дипломного дослідження своєму дипломникові. Містерія тоді, не те, щоби була забороненою, але… самі розумієте, вереск піднявся. Покінчилося, здається на тому, що викладачеві довелося шукати собі праці у Горлівському педінституті, де – на провінційних правах (тільки подумати!) до всього українського відносилися якось терпиміше, ніж у вотчині В. Щербицького. Що ж тут поробиш: «украінскій націоналізм» – одвічний пострах згнилих совєтів.

Коротше кажучи, весь наступний український націоналізм виходить із Шевченка. Нема чого відняти у В. Липинського та М. Міхновського, особливо – у великого класика українського націоналізму Дмитра Донцова, але: всі вони розвивали те, що було посіяне саме Т. Шевченком. Це було таке щось, як філоґенез, який втілює у життя те, що передбачене у генетичному коді; хоч це і в малому ступені не повинно применшувати їх власних великих заслуг.

І все це, додамо, було не тільки створене, але й розходилося народом, попри всі численні перепони та заборони царської цензури. Але, підемо далі шляхом Шевченка.

Коли він отримує 22.03.1845 диплом Академії, то виправляється до Києва, де теж є чимало української інтеліґенції, думаючи там заснуватись. Розраховує остаточно закріпитися на батьківщині. Цікавою, з багатьох точок зору, буде довідка про дух часу, що її дає нам ретельний біограф Шевченка, Олександр Кониський:

Але ж тоді не було й такого нелюдського гнобительства над усім українським, яке панує тепер і яке так переполошило і здеморалізувало на Україні й панство, і духовенство, і взагалі інтеліґенцію, що саме слово «український письменник» жахає людей, немов якась смертельно заразлива пошесть! Тяжко було жити в ті часи, але духовного кріпацтва серед інтеліґенції було менше: принаймні українці не жахалися признаватися, що вони – українці. Сфери урядові, хоч і гнітили дух людський і мисль, а проте, хоч потайно «по секрету», а мусили шанувати природжені українцям національні ознаки й почуття їх національне.

(О. Кониський, Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя, Київ, 1991, с. 219).

Зазначимо, що цю свою велику працю автор закінчив десь на початку дев’яностих. Цікаво, що він сказав би подивившись на совєцькі часи? Або – ще пізніші?

Зауважимо, що тут О. Кониський помітив, здається, дуже важливу обставину, – формування в українській інтеліґенції комплексу малороса. Виникнення, або радше – розвиток якого пов’язаний – можливо, з деяким заникненням дикунств Першої імперії та псевдоєвропейським характером Другої. Щоправда, і геній Шевченка не полишається одиноким на цьому нерадісному тлі. Йому на зміну спалахнули генії Івана Франка (1856–1916) та Лесі Українки (1871–1913), але – першим був він. Першим та єдиним; започаткувателем і пророком.

* * *

Саме в українське життя Києва й забажав уключитись Т. Г. Шевченко, дипломований художник і визнаний письменник. Але невдовзі був заарештований у справі так званого «Кирило-Методіївського братства».

Щодо цієї події, вирішальної у житті поета, то історія, що російська, що українська, – подає нам знову ж поверхню речей, не даючи собі труду помітити те, що як же виразно вилазить з-під неї.

Було воно насправді, оте «товариство» чи «братство», чи його взагалі в природі не було, – є питанням суто академічного плану. Ми, люди кінця XX ст. – набачилися, надивилися у ньому стільки підлоти, що нас важко пошити у дурні. Поготів, злочинні орґанізації, як от уся ґенетично пов’язана низка: III отдєлєніє – охранка – ВЧК – НКВД – КҐБ і далі, поріднює одне, спільне, топорність їх діяльності. Споводована очевидним нахабством безкарності. З будь-якого прояву цієї діяльності завжди, де-небудь, а стирчать їх віслячі вуха.

Поготів, після «дєла о тайном общєствє дєкабрістов», після «дєла пєтрашєвцєв» є цілком стандартною поява чергового «тайного общєства». Багато уяви на це не потрібно.

Якби не патріотичне москаленя, син російського «урядніка» Алєксєй Пєтров – головний донощик, що оселився у попівському домі поруч із Миколою Гулаком (1822–1899); якби не ота грубої роботи прокламація «К вєрним синам України» так демонстративно та своєчасно поліплена на паркан у Києві (ніде не було таких, ні перед, ні потім); якби не ще чимало співпадінь, – можна було би вважати це й просто низкою випадків. Але, не в даному разі.

Підкреслимо, що сам Шевченко ніколи не визнав, що належав до якогось там товариства, а вірогідних доказів цього – ніколи й ніким представлено не було. Цілком очевидно, що причиною всьому подальшому був уже його майже стерильний політично «Кобзар». Який і вирішив його наступну долю.

Є цілком очевидне, що вся провокація з «товариством» визріла в надрах III «Отдєлєнія», за наказом Палкіна, а її єдиною ціллю був саме Т. Шевченко. Це переконливо доводить присуд: шестеро засуджені на заслання, до російських губернських міст, один – до власного маєтку під нагляд поліції, а росіянин Ф. Чіжов – взагалі виправданий. Тільки М. Гулак перед засланням відсидить три роки у Шліссельбурзі, а М. Костомаров – рік у Петропавловській фортеці.

Отже, вся тяжкість покарання лягла, зверніть увагу, на одного Шевченка: безстрокове заслання, солдатчина та заборона на творчу діяльність.

Привертає увагу, насамперед, одвічно хамське єство отого їх – «Россійского ґосударства вєлікого». Генерали Л. Дубельт і А. Орлов із «єго вєлічєства III Отдєлєнія», – особисто допитували підозрюваних, нещадно лаючи їх матірно. З цього можна витягти, принаймні, два висновки. Перший стосуватиметься очевидної істини: те, що вийшло «із грязі», – таким і полишиться, у які б там «князі» його не витягнули. Другий відноситиметься до історичної спадковості; як ми знаємо, російський мат був невід’ємною частиною «служєбного язика», так само, і для КПСС з її КҐБ (чи, може, КҐБ із КПСС?) у Третій російській імперії – СССР. Яка, таким чином, берегла як оту зіницю ока, спадкове хамське єство.

Велике не буває смішним, так само, як працює зворотня теорема: смішне – в жодному разі не може стати великим. Так трапився й тут доволі кумедний епізод. Київський генерал-губернатор Д. Г. Бібіков, що його усі російські класики, які цю людину десь пригадують – виставляють як повного придурка, – відзначився й тут. Він був скінченим жидофобом, українофобом та полонофобом (уся свята трійця на місці, як годиться; нічим у майбутнього Фєдора Міхайловіча), та й сповістив III «Отдєлєніє», хоч дещо й у свинячий голос – уже наприкінці слідства, – про власне відкриття. Він таємно та терміново повідомив А. Орлова (лист № 14), що мовляв, у всіх членів «таємного братства» повинна бути випечена на тілі гетьманська булава. Дубельт із Орловим були такі самі придурки, та роздягли усіх підозрюваних голяка; та – куди вони їм тільки не заглядали, але так нічого й не знайшли…

* * *

Отже, Т. Шевченко, найвідоміший з українських поетів, – загнаний до солдатчини, відправляється до Орської фортеці, категорично: без права писати та малювати. Цим досягненням Росія може пишатись (бо, чим же ще?); як виселенням свого часу на голодний Ямал бунтівних хантів і мансі; або, як вирізанням та спаленням Батурина, тощо.

Підкреслимо, що подібне покарання є унікальним за своєю садистичністю, вигадане принциповими ворогами будь-якої культури; та продиктоване, знову ж, небаченою у світі безкарністю. Покарання хамських царів хамського народу; бо, бачите, так уже склалося, що історична якість будь-якого народу стало визначається мірою спадлючення тієї потолочі, яку він над собою терпить. Для розваги пригадаємо оту придуркувату більшовицьку теорійку, згідно якої нарід, – то є ідеал добродійства, а все, що там колись були нашкодили: що ви, що ви, – то ж оті царі, погані люди… А потім вони ж, шахрайська потолоч – куди подітися від власної блювотини? – почали виправдовували й царів. Пам’ятаєте? – за того їх грузина в Кремлі з його люлькою, рябого та шибздуватого…

Поготів хамським був і присуд Шевченкові самого Ніколая I Палкіна, людини невідомого походження на російськім престолі. Бо таким був уже його батько Павєл I. А той був невідомо від кого нагуляний, байстрюк розпусної Єкатєріни II. Добре, як від аристократа, а як від якого-небудь дужого двірського льокая? Це некало його самого усе життя, бо з чого би він заявляв: «Знатен тот, с кем я говорю; и пока я с ним говорю». А він, чи був він дійсно «знатєн»? – принаймні – по батькові?

Але, повернемося до Шевченка, – що з ним? – він засилається на солдатську службу до Орської фортеці на Жаїку, встигає за рік перехворіти на ревматизм та скорбут. Перше є трохи дивне, зважаючи на сухість клімату, а в другому нічого дивного немає, зважаючи на солдатський харч (чирвива солонина і всяке таке). Але звідти його видобуває навесні 1848 ад’ютант генерал-губернатора, капітан Карл Ґерн, приписуючи до експедиції капітан-лейтенанта А. Бутакова на Аральське море, разом із двома невеличкими розбірними суднами: на них і досліджували згодом Аральське море. Мандри в тих краях вимагають людської витривалості, не менше вимагає й стале життя в умовах пустелі. Але, це є осмислена діяльність, а про заборону малювати чи писати – й не чути. Навпаки, більшість експедиції вважає його її штатним художником, а капітан-лейтенант А. Бутаков певний, що в державних цілях має повне право використовувати високе уміння свого підлеглого малювати. Гірше, порівняно з Орськом, є те, що в пустелі не ходить пошта, на час припиняється листування. Але зате – нема й сліду самого неприємного – солдатської муштри.

Великого задоволення та полегшення зазнає Шевченко повертаючись з А. Бутаковим і експедицією до Оренбургу, де його очікують Карл Ґерн та засланий туди 1848 Зиґмунт Сєраковський, разом з усіма українськими друзями.

Капітан-лейтенант А. Бутаков доповідає командуванню, що художник експедиції Т. Шевченко має закінчити географічний та геологічний опис досліджень експедиції. А це потребує його перебування в Оренбурзі, позбавляючи проживання в казармі. До того, на допомогу йому А. Бутаков дає ще двох поляків, Броніслава Залєского, що добре малює, та геолога Хому Вернера. Вони працюють вкупі, а в шинелі Шевченко ходить тільки вулицями.

Але, тодішні намагання друзів домогтися офіційного скасування «височайшєго запрєта» – полишились марними.

Тоді ними починає просто нехтувати навіть вища військова влада. Бо Шевченко малює портрет генеральши, дружини генерала В. Обручова, самого оренбурзького генерал-губернатора. Навесні 1850 Т. Шевченка і Х. Вернера мають відправити до Новопетровського форту, на півострів Мангишлак. Ціллю є дослідження можливих покладів кам’яного вугілля в сусідніх Чорних горах (Каратау). Але, незабаром все покінчується нечуваним скандалом у суто російському стилі. Справа в тому, що таке собі оренбурзьке військове ніщо, якийсь там прапорщик Н. Ісаєв, – починає залицятися до дружини К. Ґерна; за що цей останній одного разу відкриває ним зсередини двері свого дому. Шевченко тут ні до чого, але справа в тому, що в Росії нікому й нічого не дарують (ну, крім владних злочинців, ясна річ). Тому Ісаєв пише донос Обручову на Шевченка, що той і пише, і малює, та ще й ходить у цивільному; а Ґерн робить вигляд, що нічого не бачить, потурає державному злочинцеві. До речі, Шевченко іще в лютому 1850 намалював за так портрет Ісаєва.

Обручов був російським генералом, а таких більше не спостерігається ніде у світі, хіба, що в якій-небудь Сербії. Він був незмірно хоробрий з підлеглими, але панічно страхався вищих: пригадайте оту їх «нісходящую лєстніцу холуєв». Отже, він і собі поспіхом, щоби ніхто не випередив, написав донос на Шевченка військовому міністру в Пєтєрбурґ, від себе, промовчавши про «сіґнал» Ісаєва.

А порушника реґламенту Шевченка відправив до Орска, під арешт. Де й протримав його у тюрмі п’ять місяців. Все покінчується подальшим засланням.

* * *

На нове місце покарання, на Манґишлак, Шевченко прибуває у жовтні 1850. Були там знову земляки, українці й поляки, але російські офіцери… одне в одне, чистісіньке людське сміття. Десь пару років приходиться знову не солодко. Але, є й добрі люди, гріх не згадати коменданта з 1853, майора І. Ускова, вся родина якого стала щирими друзями Шевченка. Вони чимало полегшать йому життя, хоч завдяки історії з доносом Ісаєва та наявністю поруч такої самої донощицької потолочі, вимушені бути в цьому вкрай обережними. Комендант навіть офіційно дозволив Шевченкові займатись скульптурою, бо це ніде не було йому заборонене.

До Новопєтровска не одного разу – 1853, 1854 та 1856 приїздить у справах видатний учений, академік Карл Еміль фон Бер (1792–1876), естонець. Він підтримує його зв’язки з друзями в Петербурзі, охоче вивозить те, що Шевченкові вдалося напрацювати у засланні. Життя, незважаючи на незвичний клімат та ізольованість, – якось іде.

Нарешті, в лютому 1855 відправляється до пекла убитий своєю ж Кримською авантюрою самодержець згнилої імперії, Ніколай I Палкін. Оголошуються якісь амністії, але Шевченка все це оминає. У серпні 1856 коронується новий цар Алєксандр II, вихованець В. Жуковского, знову амністія, але – не для Шевченка. Прощені Куліш, Костомаров, та – не він.

Вони, вважалося, були небезпечні померлому цареві, але Т. Шевченко був небезпечний Росії, та Росія це добре пам’ятала. «Царь-освободітєль» дещо вичухався тільки навесні 1857 та відпустив Шевченка на волю, – яка ж великодухість! Втім, це почасти пояснює нам, чому це поріддя Палкіна стало першим із царів, убитих не претендентом на владу, а – власним народом.

Виявилося, що й усього тієї амністії було, що: «уволіть рядового Шєвчєнко в отставку», та… продовжити заслання в Оренбурзі. У Новопєтровск було повідомлено тільки перше, а вже друге – окремо та з великим запізненням. Бо, як відомо, в Росії – коли не йдеться про загарбання чужого – права рука не відає, що творить ліва. Так і сталося, що тим часом Шевченко встиг дістатися Нижнього Новґорода та лише там зіткнувся з поліцією, якій уже все було повідомлено. На щастя, тамішня поліція розуміла, що повертати відставного солдата назад – було би нелюдськи, та порадила подовше «хворіти», залишаючись у Нижньому; а там – може щось і владнається.

І в Астрахані, через яку він проїздить, і в Нижньому, Шевченка ентузіастично зустрічають та вітають друзі, знайомі як незнайомі, заслані російським царем українці та поляки. В Нижньому він перебуває десь півроку, та й за цей час устигає намалювати кілька портретів, заробляючи гроші на прожиття.

Тим часом друзі якось позбавляють його Оренбурґу, нехай, мовляв, живе у Нижньому, під наглядом поліції. Тільки за клопотанням графа Ф. Толстого – президента Академії, він отримує дозвіл на перебування в столиці та наприкінці березня 1858 повертається до Петербурґа. Його зустрічають старі друзі, Гулак та Лазаревські, Куліш, він близько сходиться з Марковичами, але – нема більше великого художника та першого наставника Шевченка, Карла фон Брюллова, він помер влітку 1852 під Римом, покинувши Росію назавжди. Це розставання відбулося без жодних сентиментів, бо Брюллов добре знав справжню ціну країні, до якої його закинула доля, та частину слави якої він створив своїм пензлем. На пруському кордоні він демонстративно роздягся голяка, перетнув кордон та одягся в усе нове, німецьке, що доставили йому друзі. Таким уже він був, світової слави художник XIX ст., Карл фон Брюллов…

Вітання та банкети є трохи обтяжливі, але Шевченко посилено займається гравюрою та офортом, мистецтвом, що потребує впевненої та твердої руки. За ці свої праці він отримує в квітні 1859 звання академіка. Нарешті, Шевченко виклопотує собі пашпорта та в червні 1859 знову навідує Україну. Він хоче придбати домівку на батьківщині, купити ланку землі, десь побіля Канева, на Дніпрі. Але, за ним пильно шпигує поліція та його, кажуть – за чиїмось, знову, доносом, – заарештовують. Привід – і конче дурний, – «богохульство». По цьому поета везуть до Києва, до самого генерал-губернатора, якогось князя І. Васільчікова. Цей ніби, особисто упевнюється та пересвідчується (цікаво знати – як же саме?), що підслідний «прєдан вєрє своїх прєдков». Дуже цікаво (але, як же довідатись?), чи ця держава дійсно була остаточно божевільною, чи тільки удавала? – прикидувалась, коли була така потреба?

Однак, його цим разом відпускають, та проживши ще якийсь час в Україні, він у вересні 1959 повертається до столиці. Але, набуті в солдатчині хворі, врешті, дають про себе знати.

Помирає він 1861, у день свого народження, у віці рівно сорока семи років. Найбільший з українських поетів, убитий імперіалістичним «Россійскім ґосударством вєлікім».

* * *

В совєцькі часи було створено леґенду про Т. Шевченка – «революціонєра-дємократа». Одного з багатьох, бо він був не один, були й інші. Така собі, тісно зімкнена когорта, яка вела за собою Росію до «свєтлого будущего»: Росію, де торгували людьми, як худобою. Бо, в його часи та в тому ж Петербурзі жили всі ті, на кому будувалася брехлива леґенда про «дві Росії»: Бєлінскій, Добролюбов, Нєкрасов, Пісарев… Одне слово – «рєволюціонниє дємократи», однак… Чи водився Шевченко з будь-ким із них? – далебі, радше тримався подалі. Він не був людиною відлюдною, мав широке коло приятелів і знайомих, – українців, поляків, німців, часом – навіть росіян, та… тільки не з цього кола, не з цієї братії.

Та, якби й прийшов був до думки про якусь «другу Росію», то пошукував би її, напевно, не в Петербурзі або Москві. Бо був справжнім революціонером, справжнім демократом.

Вище ми вже мали нагоду і задоволення наводити опінію «рєволюціонного дємократа» Бєлінского щодо України взагалі. Тепер не завадить процитувати й дещо про Т. Шевченка зокрема. Наочно продемонструвати, так би мовити, єдність «рєволюціонних дємократов». Уривок із листа В. Белінского П. Анненкову (1847) подаємо мовою ориґіналу, – гріх таке щось перекладати:

Некто Кулиш в «Звездочке», журнале, который издает Ишимова для детей, напечатал «Историю Малороссии», где сказал, что Малороссия должна или отторгнуться от России, или погибнуть. Прошел год – и ничего, как вдруг Государь получает от какого-то эту книжку с отметкой фразы… Можете представить, в каком ужасе было министерство просвещения тогда заведывавшее цензурой. Мусин-Пушкин накинулся на переводы французских повестей, воображая, что в них-то Кулиш набрался хохлацкого патриотизма. Вот что делают эти скоты-либералишки! Ох, эти мне хохлы! Либеральничают во имя галушек и вареников с свиным салом! И вот теперь писать ничего нельзя: все марают. А с другой стороны, как и жаловаться на Правительство? Какое же Правительство позволит печатно проповедовать отторжение от него области… Наводил я справки о Шевченке и убедился окончательно, что вне религии вера есть никуда не годная вещь. Вы помните, что верующий друг мой говорил мне, что он верит, что Шевченко – человек достойный и прекрасный. Вера делает чудеса, творит людей из ослов и дубин, стало быть, она может и из Шевченко сделать, пожалуй, мученика свободы. Но здравый смысл в Шевченке должен видеть осла, дурака и пошлеца, а сверх того, горького пьяницу, любителя горилки по патриотизму хохлацкому. Этот хохлацкий радикал написал два пасквиля. Читая один пасквиль, Государь хохотал, и, вероятно, дело тем и кончилось бы, и дурак не пострадал бы за то только, что он глуп. Но когда Государь прочел другой пасквиль, то пришел в великий гнев. Я не читал этих пасквилей, и никто из моих знакомых их не читал. Шевченко послали на Кавказ за эту литературу солдатом. Мне не жаль его: будь я его судьей, я сделал бы не меньше. Я питаю личную вражду к такого рода либералам. Это – враги всякого успеха. Своими дерзкими глупостями они раздражают правительство, делают его подозрительным, готовым видеть бунт там, где нет ровно ничего, и вызывают меры крутые и гибельные для литературы и просвещения.

Не слід вбачати в цьому тільки ще один приклад «потока бабьєй брані», як влучно визначив був щось подібне ще князь А. Курбській. Не треба бути провидцем, аби викрити й мотиви, що так розпалили тхорячу злобність «нєістового Віссаріона». Необережні дії Куліша споводували у царської цензури черговий напад прискіпливості, та вона й поскубла якісь там перекладені Бєлінскім французькі повєстушкі. Хто винуватий? – ясна річ, Т. Шевченко, «по своєму хохлацкому патріотізму».

Того, за що Шевченка «послалі на Кавказ солдатом», – він не знає, не читав («благонамєрєнний») «і нікто із моіх знакомих нє чітал», але… Бачите: «будь я єго судьєй, я сдєлал би нє мєньшє» («благонамєрєнний, благонамєрєнний»). Виникає слушне запитання: то як же це ви, пане «вєлікій крітік» – власноруч розписуєтеся в тому, що ви є така ж сама ница царська потолоч, як і оті дубельти, бенкендорфи, тощо? – невже не соромно? Втім, сором – то не російське поняття. В отому «Кавказє» (куди Шевченка, ніби «послали солдатом») – як у фокусі зібралась уся обізнаність господіна Бєлінского в українських справах… справах народу, саме існування якого він так щиро заперечував.

Порядно вражає й убогість стилю. «Получаєт от какого-то» – не кажуть і не пишуть. Правильно потрібно писати – «получаєт от кого-то». До чого ж вони не в ладах зі своїм же «вєлікім і моґучім», оті «вєлікіє россійскіє пісатєлі»!

* * *

Але, ми розібрали не все, що цей «дємократ» ставить на конто Шевченка, а тому може легко виникнути небезпека того, що читач подумає, ніби він був у чомусь і правий. Постараємося не полишити сумнівів у тому, що «рєволюціонний дємократ» – ні в чому правим бути не може. Розглянемо, наприклад, хоча би характерне твердження (докір на адресу того ж Т. Шевченка), що «внє релігії вєра єсть нікуда ні годная вєщь». Розумна людина, що не забула, що є головне, а що є вторинне, сказала би радше, релігія без віри – ні до чого. Але ж – ні, бо у них релігія – саме не у вірі, а в дикунській обрядності. Не забудемо, що й російський розбійник, перед тим, як вирізати цілу родину за «полтіну сєрєбром», – не забував обмахнутися хрестом на образ у кутку.

Отже, як Т. Шевченко і ставив віру вище від релігії, то робив це цілком слушно, був абсолютно правий.

Бєлінскій докоряє Шевченкові також те, що він «горькій пьяніца»; розважимо й це. Та, знову ж, не на користь опонента.

По-перше, зауважимо, що на відміну від В. Бєлінского, який принципово їв і пив переважно за чужий рахунок, на чужі гроші, – Т. Шевченко – ми не рахували, та й навряд чи тепер це хтось зможе вірогідно зробити, але… Про отого «пьяніцу» написав нам не обтяжений знаннями збіглий попович В. Бєлінскій, та нема більш вільної у твердженнях людини ніж невіглас, дурість якого жодними знаннями не стримується. Шевченко був художником, із цього годувався; за фахом – гравер і офортист. А цей жанр, як жоден інший, потребує твердої руки, та з жодним там пияцтвом – не сумісний. Але, хіба ж «вєлікій крітік» міг на чомусь такому розумітись? – адже, для його рівня це буде надто вже складно. І – насамкінець. Все процитоване нами – є спір Бєлінского з Шевченком, але… Не подумайте, що це є спір справжній, ні. Бо справжній спір – це змагання в знаннях щодо предмету спору, в умінні знайти та викласти якнайбільш переконливі арґументи щодо суті справи. Не те – спір російський: спір невігласів у країні невігласів, та перед авдиторією невігласів. Тут не арґументи потрібні, тут потрібно показати всім, насамперед, що ваш опонент – людина недобра. А тоді все й вирішиться, бо кожному має бути ясно, що недобра людина в чомусь правою – бути не може. Оце й є російський спір; типових і красивих прикладів якого – не перебрати, не перелічити.

Тут – те саме. Цитований уривок присвячений спору великоросійського патріота Бєлінского з українським патріотом Шевченком. Не подобається йому ота «Малоросія» і все тут, а заперечити не може; бо є повний невіглас, із тим, що є в голові – до Шевченка й близько не дотягує. От і мобілізує з наклепів – усе, що тільки може: російський спір.

А взагалі… Претендувати на демократа може лише людина, що осуджує наступне:

1. Аґресію, яка була й є дотеперішнім засобом існування Росії.

2. Ґеноцид інших народів, без якого Росія не обходилася ні одного дня своєї минулої історії.

А таких людей ми досі здається не бачили. Хоч у тій «бєлой» Росії «нєістового Віссаріона», а хоч і у «красной». Поготів у тій «чорній», яку так блискуче передбачив, разом із двома попередніми, – А. Сєнковскій.

Чи був Тарас Шевченко, бодай у чомусь – людиною протирічливою? – далебі, ніколи; більш спрямованої та цілісної людини в нашій історії – ми не знаємо. Марно копали під нього минулі, марно копають і нинішні його, деякі, дослідники.

13. Кримська війна; кінець Першої імперії

Ніколай I Палкін (навряд чи можна вважати нащадків Єкатєріни II Романовими) – став останнім «правітєлєм-самодєржцєм» Першої російської імперії, заснованої іще Пєтром I 1721. Це, зразкове на парадах «ґосударство воєнноє», якось не надто схильним було воювати насправді, демонструючи себе «ґрозою свєта»; та мабуть, не випадково. Були короткі війни на сході, з Іраном 1826–1828 та Туреччиною 1828–1829, це крім отієї, нескінченої – за «покорєніє Кавказа», яка протягнеться аж до 1859. Було «усмірєніє бунтовщіков» у Польщі 1863 та Австрії 1848, – практично і все. Перша ж і головна – європейська Кримська війна – повалить її, бо це – серйозна, європейська війна.

Коли цар Ніколай розпорядився окупувати Молдову та Валахію, які Росії так само, ніколи не належали, – Туреччина вимушена була 16 жовтня 1853 оголосити Росії війну. А оскільки – після 1848 це було друге поспіль втручання Росії у європейські справи, то й реакція була відповідною. Розуміючи, чим погрожує Європі падіння Туреччини (тоді там на таких справах іще розумілися), до війни на її боці приєднується Франція Наполеона III, яка використала ще й спір поміж католицькою та православною церквами за святі місця в Палестині. За нею, 1854, до війни приєднується Англія, забезпечуючи союзникам повну перевагу на морі. Потужні ескадри британського «Grand Fleat’у» блокують Прибалтику та Фінляндію, хазяйнують на Чорному та Азовському морях; заблоковують Біле море. Блокували з моря навіть Пєтропавловск на Камчаткє, перервавши на час торгівлю з Японією та Китаєм.

Судна Великого Флоту, якого вже триста років, як ніхто не перемагав.

Історичні події бувають масштабними та не дуже, великими або малими, але не це є істотне. Головне – то їх наслідки, значення для світової історії, для майбутнього. Кримська війна була для союзників і не масштабною і не значною, епізодичною. Обмежилася, фактично зайняттям Криму та облогою Сєвастополя, який і впав через 349 днів героїчної але безнадійної оборони. Коли новина про цю вирішальну для війни подію дісталася Петербурґу, царський цензор А. Никитенко зробив до свого «Щоденника» характерний запис:

«Севастополь узято!» Ми не два роки ведемо війну, ми вели її тридцять років, утримуючи мільйон військ, та весь час погрожуючи Європі. Так, до чого ж це все?… А ми думали зіштовхнути гниючий Захід геть зі земної кулі.

Що ж буває й таке…

Англії війна вартувала 25 000 убитих та 70 млн. фунтів стерлінгів витрат, але для Росії (хоч і за розмірами тих же втрат) вона стала катастрофою, кінцем шляху. Довела всьому світові остаточно, що Перша російська імперія (1721–1861) – догнила дощенту. З усіх її супротивників на рівні Росії була лише відстала султанська Туреччина; і – не дивно. Англія – першою в Європі пройшла промислову революцію, її непогано наздоганяла Франція; в ній було 1846 виплавлено 400 000 тон заліза, а вже 1869 – 1 400 000. Як року 1850 було випродуковано 5000 парових двигунів загальною потугою у 67 000 кінських сил, то 1870 – вже 27 000, загальною потугою у 336 000 кінських сил; вельми динамічний розвиток. А, що ж могла реального протиставити цьому Росія? – великодержавний патріотизм, заснований на «крєпостном правє», яке насправді було рабським безправ’ям, чи не так?

Все це давалося взнаки (а, як же інакше?) й на театрі військових дій. Досить порівняти, хоча би, розвиток вогнепальної зброї. Впродовж XVIII ст. вона була гладкоствольною та мала сміховинну дальність бою в якихось 200 м, за убойної дальності десь до 100 м До цього слід прийняти до уваги низьку швидкострільність: весь артикул наладовування та прицілювання потребував від приблизно 3 хвилин у XVIII ст. до десь удвічі менше у XIX ст. Так стріляли й у Росії підчас Кримської війни. Для порівняння, англійці стріляли тоді вже з нарізних карабінів Енфільда, що наладовувалися не з дула, за оті 1,5 хвилини, а як тепер – патронами. Їх дальність бою складала вже десь 850 м, за убойної дальності десь у 600 м.

Безнадійно застарілим був і весь інший військовий реманент, зокрема артилерія. До цього додавалися фантастичні зловживання армійських постачальників, внаслідок яких до армії доходили зіпсовані продукти та однострої зі згнилої тканини. Загальні розкрадачки сягали фантастичних розмірів.

Кримська поразка змусить і собі взятися за розум, але… З 1858 в російській армії терміново розробляються нові види озброєнь, здатні конкурувати на європейському рівні, захищати імперіалістичні спрямування імперії. Утверджено, кінець кінцем, після чотирьох років бюрократичної тяганини, – новий зразок солдатської гвинтівки. Вона вже є нарізною, але все ж наладовується з дула, так воно простіше, звичніше. Калібр 15,24 мм. за дальності бою десь 450 м – вдвічі менше ніж у гвинтівок Енфільда. Що ж тут сказати? – достойна відповідь; кожен робить що може.

* * *

Наслідки війни були, як безпосередніми, так і віддаленими.

У своїх «Воспоминаниях» акад. А. Н. Крилов свідчить: іще 1875 Сєвастополь наполовину складався з руїн війни. Не дочекавшись кінця війни та не доживши шестидесяти років помер імператор Ніколай I Палкін, «жандарм Європи» (1796–1855). Одні кажуть, що він застудився. Інші, що випросив отруту у доктора Мандта, того самого, кому доручив лікувати божевільного Чаадаєва, та – прийняв її. Останнє не так неймовірне, бо докторові Мандту прийшлося виїхати: так обурювались на нього, ніби, мешканці столиці. Паризькою мирною угодою від 30 березня 1856, Росія зрікалася теренових здобутків на Туреччині, хоч від претензій на Карс та Ардаган відмовилася, напівофіційно, тільки за Хрущева. Була позбавлена навіть права утримувати військовий флот на Чорному та Азовському морях. Протекторатом над придунайськими князівствами доручено було зайнятися Австро-Угорщині. В такий спосіб Росія втрачала мало не всі політичні користі, яких набула у басейні Чорного моря впродовж минулого, XVIII ст., так врожайного на аґресію. Справжньою переможицею в Кримській війні стала Великобританія, якій вдалося зупинити російський імперіалізм та утвердити власні впливи на Близькому Сході. Адже, не будемо забувати, що й імперіалізм – імперіалізмові не рівний; може бути дикий, а може бути й цивілізований. Це з тих самих пір першим ворогом Росії інтеліґентної стане ота підступна «анґлічанка»; аж до Першої Світової, коли вони опиняться союзниками. «Иллюстрированная история СССР» (Москва, 1974), – не найшла нічого кращого, як висловити це в наступний спосіб:

«Угроза английского колониального господства простиралась в Причерноморье».

(с. 134)

Але, були наслідки й віддалені та значно більше вагомі.

Переможне закінчення 1859 війни проти Шаміля на Кавказі, – дещо пом’якшило гіркоту кримського погрому, але – всі бачили: потрібно щось робити, наближуватись за рівнем розвитку до Европи. Бо, після Кримської війни оте базікання з підручника для кадетських корпусів, що «Россія ґосударство нє зємлєдєльчєскоє і нє торґовоє, а воєнноє, і прізваніє єго бить ґрозою свєта», – ставало все більш дурним жартом. Адже, не забудемо, що під «моґущєством Россіі» здавна – від Івана IV та по Боріса Єльціна, – розумілося, тільки єдино, «могущєство» військове; можливість творити аґресію.

Отже, насамперед потрібно було позбутися рабовласницького устрою, який в’язав розвиток цивілізації по руках і ногах. А крім того був одвічною ганьбою в очах Європи, де таке щось було відоме, хіба, що за часів древнього Риму. Бо остаточно покінчили з рабством у Західній Європі війни Аттіли.

Але, в Росії, навіть досовєцькій, якось любили діяти (ще тоді!) «по просьбє трудящіхся». А от таких, принаймні – серед рабовласників, – поки не знаходилося; попри весь отой нещодавній «дєкабрізм». Чимало й набідкався молодий цар Алєксандр II, поки – пригадавши петрівські часи, – не знайшов якихось загадкових «літовскіх дворян», які й подали йому відповідне прохання.

У лютому 1861 й було офіційно звільнено рабів по всій російській імперії. То була велика подія, що радикально змінила соціальну структуру держави, хоч вона ніколи не святкувалася, та переважно замовчується офіційною історією. Як пише нам історія совєцька:

19 лютого 1861 р. цар Алєксандр II підписав маніфест про «освобождєніе крєстьян». Але цей маніфест у народі був зустрінутий вороже. Не такої «волі» чекали селяни. Рух серед них не вгамувався, а посилився: у 1861 р. трапилося 519 заворушень, у 1862 р. їх сталося 844.

(Иллюстрированная история СССР, Москва, 1974, с. 141)

Селян і насправді, було звільнено без землі, але ж – звільнено! – їх більше не можна було продавати й купувати, як ту худобу, але… Як бачимо, не це для них було головне, не цінували вони свободу, як таку. Так не минають для ментальності століття рабського існуваня.

Ніколи не чув, щоб ця дата святкувалася чи відмічалася в той чи інший спосіб, що в Росії, що в СССР; дивно, адже 1961 минуло 100 років… Поряд зі звільненням рабів було здійснено розлеглі адміністративна та судова реформи, які дозволяють твердити, що з того часу в Росії утвердилася нова та більше наближена до європейських країн, Друга російська імперія (1861–1917).

Звільненя рабів (але ж, дійсно, – звільнення!) було проведене без надання їм землі, за так, та це стане в майбутньому постійним чинником нестійкості нової держави. Це загальне болюче питання серйозно спромогатиметься вирішити один лише П. Столипін (1862–1911), але – вже після революції 1905, дещо пізно. Імперія внаслідок цієї первинної помилки буде весь час розхитуватись, а поразка у війні 1914, друга поспіль, діб’є її остаточно.

Саме на цю дешеву блешню – «Фабрікі – рабочім, зємля – крєстьянам» ловитиме добрий руський нарід більшовицька братія; та – впіймає. Вона – Третя російська імперія – СССР, найбільш жорстока та людожерська з усіх попередніх, – і змінить Другу 1917. Можна було тільки з жахом думати, – що ж має прийти їй на зміну.

* * *

Але, покінчивши з Першою російською імперією, звернімо увагу на одну досить цікаву (з усіх точок зору) обставину.

Історія Росії, яку можна відлічувати не раніше року 1169, коли українські колонії на півночі проголосили свою незалежність від Києва, – відкриває нам вельми цікаві закономірності. Її вільний розвиток можна відлічувати від Московії, від скажімо, 1480 року, коли зникла кажуть, остаточно, васальна залежність від Алтин Орду. Поразка Московїі у війні з Польщею та Україною на початку XVII ст., яка призвела до анархії «Смутноґо врємєні» та подальшої реставрації влади Романовими, – породила згодом пєтровську епоху та створення Першої російської імперії. Поразка у Кримській війні створила Другу російську імперію, а поразка у Першій світовій, – Третю російську імперію, згодом – СССР. Як бачите, військові поразки та наступні перетворення, – то вже деяка закономірність.

Але, найбільш цікавою у цьому, є, мабуть та обставина, що вік кожного наступного втілення російської імперської ідеї – імперської державності, – помітно скорочується з часом.

Подивимось, саме на це. Якщо Московія проіснувала, скажімо, 241 рік, то Перша російська імперія – тільки 140 років, а Друга – й усього 56 років, – дивно… Але, згідно подібній прогресії Третя російська імперія – Совєцький Союз, – мала би не пережити Другу світову вйну (яку, до речі – сама й підпалила, як і Першу), але… Сучасне людство стало настільки могутнім, що тепер є в стані затримувати й дію законів історії. Третю російську імперію, попри її остаточну потворність, турботливо врятували союзники у війні проти Німеччини, Англія і США, великого розуму світові тим не явивши. Бо, це вони нав’язали своїм народам атомове протистояння, що загрожувало вже самому існуванню людства, та ще й півстоліття гонитви озброєнь. Вони можуть дякувати за це персонально Черчилеві та Рузвельту, двом чи не найбільш обмеженим та недолугим політикам XX ст.

Цікаво, а що воно буде з Червертою російською? – час подумати і про неї, чи не так?

Покищо, ствердимо це, Росія змінилася далеко не на ліпше, хоч і вчинила у себе плюралізм та демократію. Бо цей плюралізм є однодухий щодо тих самих імперіалістичних цілей: аґресії та ґеноциду. За якихось вісім років сталися дві масштабні ґеноцидні аґресії Четвертої імперії проти малої Ічкерії, істотно зменшивши ґеноцидом чисельність чеченського народу. За це так званий «цивілізований світ» простив їй 100 млрд. доларів США боргів, іще з Третьої імперії. Та надав до них іще 100 млрд.; яких теж, у жодному разі, повернено не буде. Цікаво, чи цей набрід західних недоумків – дозволить себе остаточно «похороніть», як це їм грозився іще їх Н. С. Хрущов?

* * *

Наостанок пригадаємо чи не цікавіше щодо отієї зміни імперій, яка весь час прискорюється. Це мудрі слова нашого великого мислителя Івана Франка (1856–1916). В 1905 українська молодь почала була надмірно обнадіюватись можливістю політичних змін на краще в Росії. Він і вилив на неї холодний душ у своєму листі до «Літературно-Наукового Вісника», де написав чітко і ясно:

Вистачить замість самодержавної особи поставити самодержавну ідею, ідею нероздільності і єдності Росії, непорушності російського великодержавного становища «русскаго» народу, – і маємо знову продовження дотеперішньої політики руйнування, визискування та оглуплювання окраїн для «добра» центру, маємо національний автократизм у ліберальнім і конституційнім плащі. Таке щось не застаріє – поки житиме Росія…

Бо стоїть вона не так на великодержавності, як на расизмі та ґеноциді.

Доповнення 1 Імперія як така

Розберемося в тому, що то є імперія в загальному, відволікаючись від конкретики: імперія як така. Визначення буде, за необхідністю феноменологічне, тобто, засноване на легких для спостереження рисах, властивих всім імперіям.

Перше, що тут впадає у вічі, це буде територіальне поширення, а як на землі поруч з імперським живуть ще інші народи, то це поширення неодмінно пов’язане з аґресією. Це поширення ведеться ще від виникнення поділу культур на землеробні осілі та твариницькі кочові. Бо, як оті кочові ґрунтуються на пасовиськах, що не можуть бути штучними, та терени яких завжди є обмежені, то землеробні культури бувають і від початку орієнтовані на поширення (див. книга I, розд. 1, Доповнення 1). Що ми й бачимо на конкретних прикладах. Отже, імперія, це державне утворення, яке не має сталих кордонів: весь час поширюється. Коли таке поширення владою історії припиняється, – це є кризовий стан імперії; після цього вона може й розпастись. Тобто, це є, образно кажучи, такі собі ракові пухлини на тілі людства. Звідси маємо:

1. Імперія, це таке державне утворення, для якого засобом існування є аґресія. Не те, що розвивається в собі, власними ресурсами, а – хижак, аґресор.

Але, наслідком аґресії є включення до імперії інших неімперських народів, як із ними? З ними просто – вони повинні стати, в усіх можливих відношеннях, частиною імперії; тобто – орґанічно включитись до неї. А це передбачає щодо них подальшу аґресію з боку імперії, «мирну» якщо хочете: мовну, культурну, економічну, політичну, демографічну, ґенетичну тощо. Отже, можна сказати, що по завершенні аґресії військової, наступає черга отих, інших; так це й запишемо:

2. Освоєння або переварення захоплених військовою агресією народів, потребує подальшої аґресії: політичної, економічної, мовної культурної, демографічної та ґенетичної… В імперії все має бути аґресивним: політика, економіка, мова, культура, релігія тощо.

Не випадково сучасний чеський письменник Мілан Кундера писав навіть про «аґресивну сентиментальність Достоєвского», і дійсно… Для тих, хто не тямить читати проміж рядків, радимо заглянути до його «Днєвніка пісатєля», – з нього ви чітко засвоїте всю його всебічно аґресивну ідеологію.

Оте стале поширення, як і стале перетворення підкорених народів і націй на манкуртів – імперських люмпенів, дає підстави проводити далеко ідучі паралелі. Бо, так само як імперія діє в людстві – діє рак або канцер в орґанізмі. Так само поширюється імперія та переробляє клітини людства, окремих людей різних народів, на єдиний зразок, яловий та асоціальний. Та має успіх тоді коли підірвана імунна система народу – національна культура, національний світогляд, врешті – національна ідея.

Імперії – то свого роду ракові пухлини людства. Але, імперська аґресія на поширення за рахунок інших – осуджується міжнародним правом, а коли його ще не було, засуджувалась суспільною думкою вільних народів, як звичайний брутальний пограбунок. З цієї причини для аґресії завжди потрібне якесь, хоч би й формальне, хоч би й брехливе, – а виправдання. З ним і свої аґресори воюватимуть сміливіше, і слабодухі здаватимуться легше. Всю систему, пов’язану з таким «обґрунтуванням» та «виправданням», – будемо надалі називати маскою.

* * *

Загально, російська державність нараховує ряд окремих етапів, які дуже чітко та неспірно можуть бути виділені та датовані. Це, власне, Московія, існування якої доцільно відраховувати від знаменної дати падіння Візантії – 1453. Саме з цього часу вона, так би мовити, усвідомлює своє імперське призначення. Вона проіснує 268 років, до часу, коли Пєтр I 1721 об’явить про перетворення Московії на Російську імперію. Її ми будемо називати Першою російською імперією, бо через 140 років, 1861, вона зазнає таких змін, що дасть підстави говорити вже про Другу російську імперію 1861–1917, яка протягне вже тільки 56 років. По ній, 1917, наступить черга Третьої російської імперії, що більшу частину свого часу відома під прикриваючою назвою СССР – Союз Совєтскіх Соціалістічєскіх Рєспублік. Вона проіснує аж до 1991. Після неї полишається Четверта (1991–???).

Тут варто буде звернути уваги на деякі цікаві обставини. Нагадаємо ще раз. Розглядаючи процес змін Російських імперій в часі, ми спостерігаємо понад важливу обставину: кожна наступна імперія (до Третьої) живе приблизно вдвічі менше попередньої. А от СССР прожив аж 74 роки – більше ніж його попередниця, – в чому справа? Секрет – простий: попереднім Росіям ніхто не допомагав, бо тоді Захід іще так не деґрадував розумово. Як ми бачили, Совєцький Союз мав би всі шанси завалитись десь 1941–1945, та… Його витягли за вуха з прірви історії саме західні «демократії»; та продовжують іще більше активно рятувати після 1991. Ота розумова деґрадація Заходу не є ні вигадкою, ні знахідкою автора. Про неї як же проникливо писав іще найвидатніший з політиків епохи Других Визвольних Змагань – Головний Отаман Симон Петлюра:

Тероризована більшовицькою загрозою Європа готова була допомагати таким безнадійним авантюрам, як спроби Дєнікіна–Вранґеля, і свідомо закривала очі свої на криваву боротьбу України, Білорусі, Дону, Кубані, Грузії та інших народів Кавказу. Зачарована споминами про колишню могутню Росію, великодержавна Європа не хотіла допомогти надмірним змаганням народів, що творили власні демократичні держави і спільними силами бажали спинити криваву хвилю комуністичного імперіалізму московського.

(цит. за журн. Україна, 1993, № 1, c. 10)

Але, після цієї необхідної систематизації, – перейдемо до масок.

* * *

Маскою Першої Російської імперії (1721–1861) було примітивне, щось як «Для слави держави російськой!». Або, як пізніше писав патріот В. А. Жуковскій (1805):

Герой ко славе пробужденный, Дивит и потрясает мир!

Ну, або якесь іще більше глупство, як у шкільному підручнику, схваленому особисто Ніколаєм I: «Россія – ґосударство воєнноє і прізваніє єго бить ґрозою свєта». Слов’янофільство, як маска Другої імперії, склалося саме в ці часи, але було належно оцінене тільки в Другій. Добре спрацювало підчас Балканської війни, було ні до чого в Японській, та дещо придалося у Першій світовй.

Третя російська імперія (1917–1991), була – незаперечно, найбільш нахабною та аґресивною з усіх, але, попри це – й чи не найменш щастивою. Вона вибрала собі маскою те, що пов’язане з гаслом «Пролєтаріі всєх стран, соєдіняйтєсь!», разом із відповідною загарбницькою ідеологією, створеною іще в часи Другої імперії. Ця маска була найбільш досконалою та розвиненою з усіх, та відкривала перспективи для аґресії всесвітніх масштабів.

Бо, як слов’яни проживали в обмеженій кількості країн, включаючи вже загарбані Першою та Другою імперіями Україну, Білорусь та Польщу, то пролетарів – де їх тільки не було!

Але, як їх десь там і не було – навіть жодного, – теж не біда. Бо тоді, пам’ятаєте, як у брєжнєвській Етіопії: спочатку була пролетарська революція, потім була створена правляча робітнича партія (тобто – пролетарська), а потім… Потім стали поступово створювати й сам пролетаріат. Одне слово, якраз навпаки тому, що ми пам’ятаємо з ґосподіна товаріща Маркса: буржуазія щосили плодить пролетаріат, свого майбутнього могильника, він підвищує свою свідомість, створює робітничу партію, а вже та – робить революцію та здійснює «діктатуру пролєтаріата».

Отже, все це разом дає нам усі підстави записати, як обов’язкову прикмету аґресивної імперії, її фіговий листок аґресії: маску.

3. Імперія повинна обов’язково мати маску: знаряддя прикриття аґресії; якусь ідеологію цієї постійної аґресії.

Наостанок розважимося дещо, примірюючи до цієї класифікації історичні прецеденти різних імперій.

До нашого визначення з трьох пунктів досконало пасують усі три Рими: Рим, Візантія, Росія. Цілком підходять Еспанська та Британська. Маскою останніх були християнська та цивілізаторська місії; як іще у Римі.

Дивно, але геть випадає з цієї категорії найбільша в історії держава світу, Монгольська «імперія», створена, чи не виключно, військовою силою: не має відношення до двох останніх пунктів. Бо ніколи не нав’язувала нікому свою мову та культуру; так само, як ніколи не мала жодних масок.

Не підходить сюди – навіть Туреччина, уславлена Османська «імперія». Бо, хоч щось там собі й захоплювала, та військовою силою, тобто – творила аґресію, бо хоч і проповідувала війну проти невірних – передписуваний кораном «джіхад», але знову ж – повністю розчаровує щодо тих самих останніх двох пунктів: ніколи не нав’язувала нікому свою мову, культуру, або навіть релігію. Так, саме так, що би там про неї не брехали. Бо народи, що побували під нею десь із півтисячоліття, хоча би ті самі болгари або румуни, – повністю зберегли, попри це, свої мови та культури. Цікаво би подивитись, що би від них полишилось, якби вони стільки років провели би в складі Росії.

Адже, мови всіх поволзьких угрів та тюрок проіснували у складі Великого Булгару – більше семисот років; а потім – у складі Алтин Орду – іще триста років. Але, досить було їм потрапити під Росію, – і, по всьому. Як із мовами, так і з культурами.

Доповнення 2 Еліта імперії

У суспільстві імперії, яке ми (за образом російського письменника) схематично окреслили – в першому наближенні, як одновимірну ієрархію, – низхідну лінію холопів (зверху), або висхідну лінію панів (знизу); справи насправді є дещо більш складними. Бо є тут деяка, так би мовити, й позема структура: подібних одновимірних ієрархій багацько та вони ще й галужаться, хоч усі й сходяться до особи самодержця.

Але, завжди існує якась певна кількість можних, задіяних у різних одновимірних ієрархіях, але вищих від певного рівня; вони, скажімо так, «прібліжєни к государю» та від них уже щось там залежить. Одне слово – еліта держави: боярство. Саме про таких дещо зневажливо відгукнувся російський історик, зауваживши, що:

Пєтр служив своїй російській батьківщині, але служити Петрові ще не значило служити Росії. Ідея батьківщини була для його слуг надто високою, не по їх громадянському рості. Ближчі до Пєтра люди були не діячі реформи, а його особисті дворові слуги.

(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва, 1958, т. 4, с. 253)

Це, якщо хочете, варіації у суто місцевому густі, але в Європі в цілому це була замкнена каста, люди якої були, ще за Середньовіччя, записані до «Ґотського альманаху» та записані у ньому звання – наслідувалися спадково. Лише зрідка доповнюючись висуванцями, які особливо вислужилися у чомусь перед народом. А власне – перед королями або імператорами.

В Росії, з її відсутністю (аж до відносно недавніх часів) законів та відповідно незмірно більшим відсотком свавілля (рабство!), останній – висуванський елемент, – мало не домінував: ота дорога «із ґрязі в князі» – була значно ширшою та коротшою, ніж будь-де у світі.

А тому, як у Європі аристократія була переважно національною, то в Росії було радше навпаки. Це був типовий імперський набрід, хоч із представників підкорених народів, список яких постійно поповнювався, а хоч і з представників сусідніх держав. Російський історик свідчить нам, наприклад, що: досліджуючи так звані «родословниє кнігі» боярських родин Московської держави, – можна прийти до наступних висновків:

На кінець XVI ст. по цих книгах на московській службі можна було нарахувати до 200 родовитих сімей. Виключивши з цього числа прізвища тих, що заснувалися у Москві ще перед Іваном III, ми знайдемо, що більше 150 родин увійшло до історії московського боярства з половини XV ст. За походженням своїм це боярство є дуже строкате. Старі його родословні книги створюють враження каталогу російського етнографічного музею. Вся російська рівнина з усіма своїми окраями була представлена цим боярством в усій повноті та строкатості свого різноплеменного складу, з усіма своїми російськими, німецькими, грецькими, литовськими, навіть татарськими та фінськими елементами.

(теж там, т. 2, с. 140)

Тут не знаходимо жодних кількісних оцінок, але слова «етнографічний музей» – з боку історика – зобов’язують. Однак, теж там, але дещо нижче, ми знаходимо й більш ретельний аналіз отих родословних, цього разу, щоправда, пізніше, у передпетровські часи правління «царєвни Софьі»:

За таким підрахунком прізвищ російських, тобто великоруських, виявляється 33 %, походження польсько-литовського, тобто в значному ступені західно-руського – 24 %, походження татарського та взагалі східного – 17 % і 1 % полишається невизначеним.

(теж там, с. 206).

З отим «западно-русскім» – полишимо на совісті автора. Адже, ні його історії, ні йому, – не потрібно акцентуватись на тому, що Росія пішла бути саме зі сходу, з Владіміра, Мурома та Суздаля, а все західне – то лише продукт наступної аґресії. Та й щодо отих 33 % «вєлікорусскіх» – аж ніяк не можна мати певності. Бо перебрехування чогось там, хай і повністю безглузде, та додача універсального закінчення «-ов», – іще ніяк не ґарантували російського походження (далебі, – «вєлікорусского»).

Прикладів цього можна навести безліч. Бо ті ж петровські «боярє Шафірови» – то колишні жидівські Шапіро, які-небудь російські ж Буйносови, – від жида Бейнуса, Щеголєви – то колишні Шіг-Алєєви, а російські Кірсанови – від стовідсотково тюркського імені Кірсан; так само Турґєнєви – від монгольського «туреґен» – швидкий, (звідти ж походить назва таргана). Добре відомо, що російські Карамзіни – то лише татарські Кара-Мурзіни. Ряд «російських» прізвищ – є перекладами: Златогорови – то колишні Ґольдберґи, Золотови – Ґольдмани, Сереброви або Серебряниє – то Зільбермани, Нємцови – Дейчі, Соболєви – Цобелі і т. п. Такий список можна було би тягнути в нескінченність.

Таке постійне поповнення правлячої еліти Бог зна ким та Бог зна чим, особливо посилювалося в такі епохи «оновлення», як епоха Пєтра I, та часом викликало незадоволення вже устаткованої, старої еліти. Яка вже давно змінила прізвища на зросійщені, придумала собі належну родословну (неодмінно – від Рюрика), та – не тільки. За кілька поколінь навіть сама увірувала в неї.

Як виникали подібні родоводи, ми добре знаємо з прикладу Івана III, який після падіння Візантії 1453 полишився «єдіним ґосударєм правой вєри на зємлє», та вирішив із цієї нагоди продовжити свій рід та родовід – далі, за Рюрика. Був собі, мовляв, такий усім відомий римський (так, так, обов’язково, з того, іще першого Риму) імператор Авґуст, а у того імператора Авґуста був рідний брат Прус (звісно, такого ніколи не було), а вже від того брата Пруса згодом пішов бути Рюрик. А вже від Рюрика, через недолугого Ігора – пішли й князі Московські, а від них уже й Іван III – «єдіний православний ґосударь на зємлє».

Вся ця дурна бовканина наводить на думку, що й отого Рюрика взагалі ніколи не було; а, як і був – то до всього поостаннього жодного відношення не мав, але… Це вже не є предметом нашого дослідження.

Ми тут, трошки розберемо, з усіх боків, чи не найбільш типову, для російської історії (як її еліти), очевидно – не більше, фігуру подібного Пєтрового висуванця: в минулому – московського базарного пройдисвіта, а потім «свєтлєйшєго князя» Мєншікова. Саме з тієї простої причини, – що з більшої грязі – неможливо зробити ще більшого князя: приклад чи не унікальний.

* * *

Його правдиве походження, як це звичайно буває у Росії, – «покрито мраком нєізвєстності». За народними переказами він був звичайним дрібним базарним крадієм, але своєчасно поміняв фах (але ніяк не пристрасть красти), записавшися до того «потєшного» спочатку Преображенского полку, та хутко ставши «дєньщіком» самого Пєтра Міхайлова, майбутнього царя. Подейкують, що їх зв’язок далеко не вичерпувався «мужской дружбой». Тут, однак, потрібне деяке роз’яснення. Наш час, який – як не дивно, нагадує передодень падіння Римської імперії, – знаменний евфемізмами: для колишніх сексусальних збоченців уведено дипломатичного терміну «сексуальної орієнтації»; однієї, другої або навіть іще якоїсь. Головне, щоб «нетрадиційної». Не чужим був цій сучасній широті поглядів і молодий Пєтр I, – «рєформатор». Чи не з цього, бува, розпочав він свої «рєформи»? Бо він, так твердять сучасники, був орієнтований в цьому, так би мовити, на всі 360 градусів, та з юним Сашкой Мєншіковим його пов’язувало, можливо, дещо більше, ніж тільки ота «мужская дружба». Поготів, обидва були бажаними гістьми французького педераста Франца Лефорта, який утримував невідомої «орієнтації» кубло у Німецькій слободі. Це ж на честь цього покидька, цілий район Москви й досі називається Лефортово.

З цього й починається несамовита кар’єра цього колишнього дрібного базарного «ворішкі», який з часом виростає на доброго «вора», та ще й якого! – космічних масштабів.

Він, треба віддати йому належне, міг мінятися, ставати ким завгодно, – князем, фельдмаршалом чи генералісімусом, але завжди був вірний своєму покликанню, – красти та хабарити. Завжди залишався тим, чим народився на світ – типовим «ворюґой». Він же, цікава історична подробиця, полишив по собі, коли його остаточно взяли за шкіру, ні багато, ні мало, а – наступне: головного російського багатства – рабів, «душ крепостних», – 90 000; міст (!) – 6; коштовностей (ювелів) – більше, як на 1 млн. карбованців; золотого посуду – десь більше півтори тони, срібного – ще набагато більше; грошей (готівкою) вигребли – десь 4 млн. карбованців.

З подальших російських (ну, й наших – зрозуміло) «ворюґ» державного масштабу, зазначимо це, – він перший почав тримати накрадене за кордоном: на час його падіння в Лондонських банках він мав рахунків десь майже на 10 млн. карбованців.

От так накрався був «свєтлєйшій», вірний «слуга царю Пєтру».

Але, бували й неприємності. Бо, були люди, що цілком серйозно сприйняли заклик Пєтра: «доносіть о малєйшєм ущєрблєніі інтєрєсов ґосударства». Неприємності почалися, так здається, з так званої «Почепської справи» в Україні, де Мєншіков був звинувачений у присвоєнні чужих земель та незаконних поборах. Почеп із його околицями, містечко на Полтавщині, було пожалуване «свєтлєйшєму» злочинцеві його царем іще 1708, за знищення Батурина та терор проти України та українців. Князь заснувався там та почав систематично збільшувати свої «володіння», які так само ніколи не були його, як ніколи не були цареві, прихоплюючи землі сусідів; кого обкладаючи поборами, а кого й закріпачуючи.

Скарги посипалися з самого початку, але якось доповзли Сенату лише 1717. Почали надсилатися комісії, які від’їздили переобтяжені хабарами та позеленілі від багатоденного пияцтва, та… справа не рушала з місця. Навіть коли нею зайнявся особисто 1720 гетьман Скоропадський.

Цар дивився на те, що його найближчий поплічник «нєчіст на руку», – загалом крізь пальці, але… І йому 1710 увірвався був терпець. Він створив урядову комісію під князем Васілієм Долґоруковим для розслідування незаконних дій Мєншікова та інших казнокрадів, які непомірно – на погляд царя, наживалися на поставках продовольства армії (згодом це стане в Росії найбільш прибутковою справою). Виником розслідування стала вимога «свєтлєйшєму» повернути до казни десь аж 145 тисяч карбованців. Повертати він – і не думав. Потім, за новим доносом, його зобов’язали повернути ще 1 млн. карбованців. Але Мєншіков репетував щосили, відстоюючи свою абсолютну чесність. В цьому йому всіляко допомагала «ґосудариня» Єкатєріна I, його колишня коханка; благоволив крадієві й цар. Так, замість того, щоб побороти Мєншікова, 1718 попадає «в опалу» сам слідчий, князь В. Долґорукій.

Слідство продовжувалося й потім, робились нові нарахування: 162 тисячі, потім іще 285, потім іще 100 тисяч.

Та, все марно, всі крадіжки прикривав цар.

Під усе останнє був і родовід «свєтлєйшеґо ворюґі». Першим (чи ні?) заплямував себе брехнею цар, «вєлікій рєформатор» Пєтр I. При наданні дрібному базарному крадійкові «княжєского званія», він особисто вручив йому диплом, де чорним на білому значилося, ніби новий князь походить не з московського базару, а «із фаміліі блаґородной літовской». Це визначило подальший шлях пошуків, та є ще цікавіший документ від 1707, укладений, ні більше, ні менше, як цілим «З’їздом литовської шляхти». Про те, що цей всім відомий покидьок без роду-племені, – є насправді роду-племені, бо є «нашої батьківщини князівства Литовського сином».

Під цією завідомою брехнею підписалося мало не півсотні (46) «наізнатнєйшіх шляхтічєй». Цікаво, хто ж це були, оті «наізнатнейшіє»?

Походив він, за цією версією, з роду таких собі Менжиків, поріднених з литовськими королями, а ще раніше – з князями ободритів, а з цих спільних предків вийшов і рід Рюрика. Просто і красиво. Нічим з отим «братом Прусом».

А потім, року 1664, підчас російсько-польської війни, його батько – Даніла Мєнжик, – потрапив до російського полону та прийнявши російське прізвище Мєншіков – пішов служити цареві Алєксєю Міхайловічу, батькові царя Пєтра.

От така, як бачите, нескладна історія. Ні в чому не гірша від родоводу Івана III від Авґустова брата Пруса, який ніколи не існував. А тому можна й не мати великого сумніву, що подібне благородне походження було в російському дворянстві не виключенням, а радше правилом.

Історія відмітила, шкода, що знатний помічник реформатора не умів ні писати, ні читати. З цього приводу зауважимо, що сучасні його апологети, оті самі – від «узятого штурмом Батурина», – задають риторичне запитання, та самі на нього й відповідають; це цікаво.

Як могла неписьменна людина вирішувати справи настільки великого масштабу? Його відрізняли: неабиякий розум, чіпка пам’ять, здатність тримати в голові всі подробиці багаточисленних вказівок, розпоряджень та обов’язків; його виручав здоровий глузд, що заміняв йому ученість та освіту.

(И. А. Заичкин, И. Н. Почкаев, Русская история, Москва, 1992, с. 666).

Навчитись читати та писати може за кілька тижнів мала дитина. Може й дорослий, як це робили свого часу, за кілька місяців мільйони людей. А коли не може – то не може: розуму не вистачає. Та й уся діяльність «свєтлєйшєго» аж ніяк не свідчить про великий розум. Грабувати та ґвалтувати – то одне, а от будувати… Звернімося знову до історика. Ідеться про побудову обходного Ладозького каналу. Він мав ціллю поєднати Волхов та Нєву, в обхід Ладозького озера. Отже, читаємо:

Пєтр сам з інженерами оглянув місцевість поміж Ладогою та Шліссельбурґом і доручив справу Мєншікову, який ні на чому не розумівся, але до всього ліз. Мєншіков з товаришем своїм повів справу так, що витратив більше 2 млн. карбованців, без толку риючись у землі, виморив поганими харчами та хворобами тисячі робітників і нічого не вдіяв. Пєтр передав тоді роботи досвідченому інженерові Мініху, що поступив на російську службу, та він і закінчив споруду на 100 верст уже по смерті Пєтра.

(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва, 1958, т. 4, с. 124)

Адже, підкреслимо, тут ясно пишеться: «який ні на чому не розумівся, але до всього ліз»; чи це хоч у чомусь співпадає з тим, що ми чули попередньо? – в жодному разі. Отже, ще раз, умів: красти, грабувати та ґвалтувати, але не будувати. Як щось і умів, так це, як будь-який шахрай, – використовувати інших для своїх потреб. Та, наслідуючи свого патрона – ліз до всіх дірок, де тільки чув наживу.

Але, попри це, коли Пєтром I була споруджена й Російська Акадємія Наук – першим її академіком з неіноземців, – став саме неписьменний князь А. Д. Мєншіков.

Досвідчений читач, особливо з тих, що не забули ще совєцьких часів, – може й нерозважливо хмикнути: подумаєш, а хіба до совєцьких академіків завжди обирали таких вже розумних та освічених? – часом аби у «вєдомості» на отримання академічних грошей міг розписатися. Правильно, розумні та освічені частіше ставали відомі, коли потрапляли туди, де їм було в СССР природнє місце, – за ґрати. Але, все ж таки – дати академіка неписьменному, це рекорд, неперевершений і досі.

А з цього приводу не забаримося нагадати й дещо, не надто відоме широкому загалові.

* * *

В Росії традиційно таврували «ґнілой Запад», а самі нестямно заздрили йому та тягнули від нього все, що тільки могли. Навіть до отих іноземних пройдисвітів, руками яких творилася традиційна ж російська аґресія. А для того вже інші створили своє упередження, в особі «просвєщєнного Запада», – мало не ідеалу людських якостей.

Однак, цей ідеал на наших очах незворотньо втратив обличчя, приплющивши очі на бестіальні масові злочини червоних, від російських злочинів проти людства в Україні – та до злочинів червоних кхмерів у Камбоджі над власним народом. Не явивши всьому іншому, не західному світові, – ні розуму, ні справедливості.

А остаточно скомпроментував себе, коли по війні – у Нюрнберзі, – запросив більших злочинців – судити менших: сталінізм – судити гітлерізм. Бо, злочинство у XX ст. міряється вже мільйонами жертв, а тих мільйонів на рахунку червоних було в кілька разів більше, ніж на рахунку брунатних.

Але, насправді нічого нового в цьому не було. Незворотньо скомпроментував себе «просвічений Захід» іще тоді, на початку свого «Віку Просвіти», обравши царя Пєтра (що хоч і з помилками, але умів якось-такось писати) членом французької Академії 1717.

Однак, уславлені своєю цивілізованістю англійці й тут випередили всіх інших, обравши членом свого Королівського Товариства, та ще на три роки раніше, неписьменного та нечистого на руку князя Мєншікова. Обробилися, можна сказати, по самі вуха; та за всіма правилами. А руку до цього приклав сам сер Айзек Ньютон, який відкрив закон всесвітнього тяжіння і заклав основи класичної механіки та діференційного числення. Правдоподібно, що «світлєйшій» за всю історію Королівського Товариства, був єдиним його членом, що не лише не умів писати, але навіть читати.

Не відмовимо собі в приємності навести повний текст документа, яким сповістили про цю унікальну в історії подію, – самого інтересанта. Помилуємося:

Могутнішому та достойнішому володареві, панові Алєксандру Мєншікову, князеві Римської та Російської імперій, повелителю Оранієнбурга і першому в радах його Імператорської Величності, маршалові, управителю підкорених країв, кавалеру ордена Слова та великого ордена Чорного Орла і т. п. … Айзек Ньютон передає свої вітання.

Оскільки Королівському Товаристві стало відомо, що Його Царська Величність імператор із найбільшою запопадливістю розвиває по своїх володіннях мистецтва та науки, та що Ви служінням Вашим допомагаєте Йому не лише в управлінні справами військовими та громадянськими, але перед усім також і в розповсюдженні добрих книг та наук, остільки всі ми переповнились радістю, коли англійські неґоціанти дали знати нам, що Ваша Зверхність за найвищою освіченістю та завдяки особливому прагненню до наук, а також внаслідок любові до народу нашого – бажали би приєднатися до нашого Товариства. В той час, за звичаєм, ми припинили збиратись до кінця літа та осени. Але, почувши про попереднє, ми зібралися аби обрати Вашу Зверхність, при цьому були ми одноголосні. І тепер, користуючись з перших же зборів, ми підтверджуємо це обрання дипломом, скріпленим печаткою Товариства. Товариство також дало доручення своєму секретареві переслати до Вас диплом та сповістити про обрання. Бувайте здорові.

Складено в Лондоні 25 жовтня 1714. (цит. за Н. Павленко, Александр Данилович Меншиков, Москва, 1983, с. 80)

Так, добре написане; особливо оте – «Ваша Зверхність за найвищою освіченістю та завдяки особливому прагненню до наук…»; ну, і так далі. Вражає загальна підлесливість листа, нічим не виправдана і не викликана обставинами; враження цуценяти, що вдивляється у вічі, шалено мотаючи хвостом. Чи сер Айзек не знав, що його новий член Королівського Товариства – був звичайним неписьменним мурлом? – чи думав, що це абсольвент якогось там російського Оксфорду? Так, треба було знати; так, не треба було думати.

Ой, сере Айзеку, сере Айзеку… Займалися би ви краще отим своїм уславленим яблуком… Або виховували би свою кішку з її кошенятком; або обчислювали би, з точністю до дня, скільки їх усього прошло з отого Створення Світу. Все було би ліпше для вашої репутації…

* * *

Російський історик, розпочинаючи історію наступної блискучої епохи Єкатєріни, коротко описує нам те, що вона застала в Росії, двір її попередниці Єлізавєти I. Він пише:

Розмовляти пристойно поміж себе їм не було про що; показати свій розум вони могли лише у взаємному злослів’ї; починати про науку, мистецтво або щось подібне, поберегалися, бо були повними невігласами; половина цього товариства, за словами Єкатєріни, правдоподібно, ледь уміла читати та хіба третина уміла писати. Це була одностройна придворна льокайська, звичаями та поняттями мало порізнена від ліврейної, незважаючи на присутність серед неї гучних старих імен, титулованих як простих.

(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва, 1958, т. 5, с. 11)

Що ж тут, власне, до цього додати? Можна тільки гадати, яким набродом була Пєтровська еліта, яка далеко передувала описуваним часам, всі оці «птєнци ґнєзда Пєтрова».

Доповнення 3 Пруська війна

Коли розпочалася війна Прусії та Англії проти союзу Австрії з Францією, Росія приєдналась до двох останніх. Це було природно, бо з Австрією її пов’язувала спільна загроза Туреччини, а воюючи проти Прусії – можна було сподіватися іще чогось прихопити на півночі. Не від Швеції, так від Польщі, не від Польщі, так від Прусії.

Російську армію через Литву повів на Східну Прусію фельдмаршал С. Апраксін, та вже у серпні стояв під Ґросс-Єґерсдорфом, на річці Преґель. Росіян було 55 тисяч, а на них напав 22-тисячний корпус пруського фельдмаршала Левальда. Росіяни, пишуть, задемонстрували чергову «блєстящую вікторію», бо втрати прусаків склали 10 тисяч убитими й пораненими – половину загального складу. Скільки при цьому втратили росіяни, історія промовчує: принаймні – російська.

Але, перемога – є перемога, та про неї пишуть – можливо, й більше, ніж вона на те заслуговує. Бо фельдмаршал С. Апраксін наступати далі чомусь не став, а потім і відступив до Тільзіту, зимувати. Оті двоє пишуть про це в такий спосіб:

Тільки нечисленні його прибічники виправдовували ці дії, зокрема, відсутністю продовольства для армії. Про це йшлося на військовій раді 27 серпня під головуванням фельдмаршала, де було прийняте рішення про відступ. Дуже хутко відступ російської армії перетворився на безглузду втечу, коли покидали власні обози, кидали зброю.

(И. А. Заичкин, И. Н. Почкаев, Русская история, Москва, 1992, с. 738)

Але, в чому ж справа? – армія, яка щойно перемогла – не може тікати. Отже – «ізмєна Апраксіна»? – так, бо – що ж іще? Морози, як у Наполеона? – та ні.

Однак, є два пункти, які відкидають цю версію.

1. Справа в тому, що комісія, яка розглядала в Пєтєрбурзі подібну можливість, – жодної «ізмєни» довести так і не змогла.

2. Справа в тому, що хай наказ відступати буде «ізмєною», добре. Але, чому ж відступ проходив так панічно? – від кого тікали?

Цілком очевидно, що тут від нас щось приховали.

Взимку 1757 вже 34-тисячна армія під англійським генералом В. Фермором, знову виступила проти Східної Прусії та ніби практично без бою її зайняла. А вже 24 січня 1758, ніби, всі жителі Східної Прусії присягли російській цариці та за її маніфестом вона була «воссоєдінєна с Россієй». Чи, бува, – ще й «добровільно»? Чим далі, тим більше все нагадує казку. Але, казки мають властивість і звичку закінчуватися добре, чого й близько не було тут.

Наступного року Фермор з армією у травні 1758 іде на захід, до Померанії, а потім повертає на фортецю Кюстрін, при впадінні Варти до Одри. А тим часом підходить нарешті й сам Фрідріх II, що досі воював на півдні з австріяками та вчиняє непрошеним гостям бій під Цорндорфом. Росіян – 45 тисяч, німців – дещо менше. Росіяни, як звичайно, проявили небувалу стійкість – «полє боя осталось за русскімі», а Фрідріх II другого дня бою не поновлював. Отже, знову «вікторія»? – ой, якби ж…

* * *

Чомусь доволі ґрунтовний російський історик, взагалі, відбувся (про цілісіньку Семилітню війну, – тільки подумати!) кількома словами, всього тільки; та радше й не про війну, – про імператрицю, що її вчинила:

Мирна та безтурботна, вона вимушена була воювати мало не половину свого царювання, перемагала першого стратега свого часу Фрідріха Великого, брала Берлін, уклала силу солдатів на полях Цорндорфа та Кунерсдорфа…

(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва, 1958, т. 4, с.340)

Оце так мирна!..

Це – єдине місце у нього, де пригадані оті обидва «дорфи» (села). Всі ж численні «вікторії» він тактовно обминає, із властивою йому зграбною скромністю. Втім, не забудемо, що й про існування такого собі вирізаного впінь Батурина, – від нього теж не довідатись.

А російський командуючий, англійський генерал Вільям Фермор, потерпівши невдачу з облогою Кольберґа, повертається на зимні квартири на береги Вісли, так би мовити – «без Апраксіна по апраксінській путі». Дивно взагалі, що він якось хутко відшукав свою власну армію. Бо цей «побєдітєль прі Цорндорфє», ще задовго перед кінцем баталії, кинув – разом з іншими високими особами та генералами, свою армію напризволяще, рятуючи шкіру втечею: тікав, куди очі дивляться.

Не дивно, зате, що на кампанію 1759 був призначений новий командуючий, генерал-аншеф П. Салтиков. Він єдиний, можливо, й дійсно переміг Фрідріха II під Кунерсдорфом 1 серпня 1759, бо той, відступаючи поспіхом, покинув на полі бою свого королівського капелюха. Якого, єдиного у своєму роді, – не можна було не впізнати. А два дні потім підійшов на допомогу (яка вже не була потрібна) австрійський корпус. Салтиков, якому довелося перемогти самого Фрідріха, вважав, що для Росії вистачить «нових зємєль» Східної Прусії, та саме час кінчати війну, поки знову не наклали по шиї, – був негайно замінений на А. Бутурліна.

І насправді, єдиним подальшим успіхом став лише Берлін, до якого у вересні 1760 спромігся зайти генерал Тотлебен. Це не становило труду, бо пруські війська (а їх було вдвічі менше, ніж росіян та австрійців) – відступили. Союзники пробули у місті кілька днів, отримали символічний ключ від нього, побрали якісь гроші, пограбували дещо берлінців, та почувши, що надходить сам Фрідріх II з військами, – забралися геть. Але, смерть цариці 1761 та прихід Пєтра III сприяли виходу з війни, що «ґлубоко оскорбіло русскіх людєй», як писав С. Соловйов, які щиро сподівалися (ще один штрих до національного портрету) нарешті якось поповнити оте своє «бєззємєльє» («от Бєрінгова проліва до Одєра»), пригородивши собі чужу Східну Прусію.

Звернімо краще увагу на одну цікаву обставину. За всю цю війну ми знаємо лише три бойовиська, відмічених історією. Ґросс-Єґерсдорф, де німці втратили 10 тисяч разом, убитими, пораненими та полоненими; приймемо, що й росіяни втратили не менше; всього їх було там, за історією – 55 тисяч. Потім був Цорндорф, де втрати сторін не наводяться, але відомо, що росіян було там 45 тис. Останнім був Кунерсдорф, де втрати росіян указані на 13,5 тисяч. В сумі вийде, приблизно, десь 45 тисяч, добре. Але, історики вказують нам на сумарні втрати в людях за Семирічну війну, загалом, у 300 тисяч. Так от, виникає запитання, а де ж уклали ще, більше, як чверть мільйона людей? – бо історія, панове, то як бухгалтерія, – все повинно сходитись, як прямовисно, так і поземо…

Чи не в цьому був секрет припинення цієї «звитяжної» війни?

Виправити цю прикру «помилку Пєтра III» вдасться тільки через 183 роки. Та цей безпрецедентний факт учитиме тому (весь світ), що московський аґресор полишається аґресором за будь-якого соціального устрою: є невиправний.

* * *

Східна Прусія була чи не найбільш квітучою провінцією Німеччини, як щодо сільського господарства, так і промисловості, освіти, науки та культури. Колись іще М. Є. Салтиков-Щєдрін, їдучи залізницею до Берліна через Східну Прусію, – помітив разючу різницю по обидва боки кордону; як у наш час, наприклад, добре помітний з космосу кордон поміж Росією та Фінляндією. Його вразили добрі поля такої пшениці, якої він вдома й на чорноземах не бачив. Та він тоді пророче й сказав своїм супутникам, далеко передбачаючи славні часи Л. І. Брєжнєва, – «купувати нам хліб за кордоном!»

За совєтів все це, ясна річ, пішло в небуття, та на «новиє зємлі» возили хліб та кефір просто з Москви. Як возили їх до Криму, поки практичний Н. С. Хрущов не зрозумів, що Росії такої колонії не потягнути, та й… «подаріл русскій Крим Українє»; але – за всіма юридичними правилами.

А такі неспірні факти є підтвердженням одного важливого закону історії. Він полягає на тому, що аґресія, як основа, спосіб існування імперії – неухильно веде до її власної загибелі. Бо з часом аґресія всмоктується в плоть і кров кожного, а аґресією – не побудувати нічого. Аґресією добувають нові землі; аґресією, так само, – мовною, культурною, ґенетичною, – нищать захоплені народи, перетворяючи й їх на аґресивне імперське сміття, а – що ж далі? Далі, аґресією проти середовища, проти природи, – нищать і саму природу. Що полишається в кінці? – імперія. Або, радше, – погана пам’ять про неї.

Бо, де оті горді римляни, що так гребували неокресаними варварами, тиняючись із цирка в терми, а з термів у борделі? Є досі їх дороги або акведукти, а от де ж вони самі? Або ота греко-сирійська потолоч, що гордо величала себе «ромеями», – пихата та садистична? – нема, як не було, чи не так?

Так імперія знищує сама себе.

Доповнення 4 «Семіраміда Півночі» та її хвалителі

Імператриця, що на відміну від своїх попередників та оточення вільно читала та писала аж трьома мовами нараз, не могла не розуміти важливості реклами, та неустанно намагалась її собі забезпечити. Закинена долею у «Вік Просвіти», вона підтримувала постійні контакти з діячами цього віку, та турбувалась про свою репутацію на Заході.

Жана Батіста Даламбера (1717–1783), математика і філософа, вона запрошувала до Петербурґу задля навчання спадкоємця трону Павла, але той з французькою ввічливістю (а заразом – винахідливістю) відповів, що ніхто краще самої Єкатєріни цього зробити не зможе.

Франсуа Марі Аруе Вольтер (1694–1778) був звичайним міщанином, але й спритним пройдою, та зумів сфальшувати собі аристократичне походження, без якого тоді марно було й сподіватись на якусь популярність. Він став журналістом, письменником, драматургом та навіть філософом, однаково нездарний в усьому; сьогодні читати щось із написаного ним – неможливо. І не варто, але тоді… В енциклопедіях його завжди можна знайти, та мабуть, звідти його вже нікому й ніколи не викурити.

З Росією він уперше зіткнувся, коли його – ще за Єлізавєти I, – обрали до Російської академії наук. Тоді йому доручили, зокрема, за намовленням М. В. Ломоносова, написати історію Пєтра I, надіславши до цього купу матеріалів. Але, написане ним із цього приводу було варте ще менше, ніж усе інше, та не пішло навіть у Росії.

Він мав стійку звичку завжди й в усьому забігати попереду потяга, та вже в листі від 1762, не встигла вона ще силоміць влізти на трон, – уже оголосив її «Семірамідою Півночі». Та дорікав за «Єкатєріну», бо – мовляв, ліпше пасували би до неї Юнона, Мінерва або Церера. Потім, у грудні 1766 в листі до неї, він назвав її Полярною Зіркою, що затьмарила Андромеду, Персея та Касіопею.

Нагадаємо, що двадцять років перед тим, в листуванні з Фрідріхом II, він так само уподобив його по черзі: Ескулапу (?), імператорові Траяну, Прометею (!), імператору-філософу Марку Аврелію, Горацію та Гераклу (!).

Наскільки ми знаємо, подібна улесливість у спілкуванні не була нормою часу, навіть на батьківщині письменника. Хоч і не можна не відзначити, що цей французький міщанин завжди з великим тріпотінням «біл чєлом» перед будь-яким аристократом; поготів – особою королівської крові. Саме це тріпотіння міщан, мабуть і підвело аристократів пізніше, 1789, коли їх усіх, не розбираючись, пустили під гільйотину.

У відповідь «Семираміда Півночі» щиро запрошувала Вольтера до Росії, а той дипломатично ухилявся, посилаючись на численні хворі. А тому й приходилося отримувати відомості з Росії від самої імператриці, яка бадьоро рапортувала, що: «В Росії сплачують такі помірковані податки, що у нас нема селянина, який не зарізав би курки коли йому заманеться та прийде на це охота; а у деяких провінціях уже кілька років віддають перевагу індикам». Так, не дивуйтеся, саме так і писала; дослівно.

Ота «курка» то певно якась ремінісценція з прочитаного освіченою монархинею, бо це ж іще Генріх IV – пригадуєте? – обіцяв, що як він стане королем, – «кожен француз матиме курку в супі».

Переписувалися вони й пізніше, з приводу повстання Пуґачєва 1773–1774. Цариця все скаржилася, а її кореспондент дивувався, бо ж думав, «що провінція оренбурзька є найприємнішим краєм в імперії». Та скрушувався з нагоди розбійника Пуґачєва, якого іменував не інакше, як «маркіз Пуґатшофф». Висловлював оптимістичні сподівання, що колись «надійде час та Оренбурґ буде людніший від Пекіну та там ставитимуть комічні опери»; та, так і не дочекався, бідолаха, – час і досі не надійшов…

Дені Дідро (1713–1784) був чи не першим із енциклопедистів, через яких Єкатеріна II бажала набути популярність у Франції, а значить – і в усій Європі. Коли у Франції королівською забороною 1759 було припинене видання Французької Енциклопедії, вона – вже царицею, звернулася до Дідро з пропозицією – видавати Енциклопедію в Росії. Дідро з цього запрошення не скористався, та й заборона незабаром буде знесена.

Але, Екатєріна все ж зуміла перекупити ециклопедиста для себе. Вона купила його бібліотеку за 15 тисяч франків (як бібліотека була солідною – ціна не так велика), полишивши йому її дожиттєво, та ще виплачувала пенсію – за «нагляд над книжками».

Саме він, чи не єдиним, ризикнув, вже шестидесяти років, побувати у Пєтєрбурзі восени 1773, скориставшись тим, що король Франції доручив йому відвезти імператриці проект умов Російсько-Турецького миру, по черговій війні. Імператриці договір видався принизливим для Росії, та вона й психанула – проект полетів у вогонь, а Дідро ледь виправдався тим, що відмова везти проект – означала потрапити до Бастилії. Він пробув до березня 1774 та відбув додому у зручній кареті, подарованій йому Єкатєріною.

Оскільки він нічого крім столиці так і не побачив, то повернувся додому цілком задоволений, поїздкою та Росією.

На відміну від зовсім уже поверхового Вольтера, який за рівнем серйозності ніяк не перевищував пізнішого російського Пушкіна, Дідро не пройшов повз головне в російському суспільстві. По поверненні з Россії, 1784, він писав:

Аби стати на перешкоді зловживанням рабством та відвернути наслідки, що з нього плинуть, нема іншого засобу, як відмінити саме рабство та керувати лише вільними людьми. Цей захід важко провести в країні, де не можна дати відчути панам злі боки рабства, а рабам – переваги свободи, настільки одні є деспотичні, а інші принижені.

(Д. Дідро, Собр. соч., Москва, 1947, т. 10, с. 467)

Як бачимо, й тут пишеться про якесь «зловживання рабством», а чим же тут, власне, зловживати? – чи є щось гірше? Пишеться, поготів, про якісь «злі боки рабства», а – хіба є й «добрі»? Отже, й великий просвітитель не зайшов аж так далеко, можливо, щоби заперечувати саме рабство; як таке…

Він чітко та неспірно висловлюється за його скасування: «нема іншого засобу, як відмінити саме рабство». Іншої думки його опонентка, княгиня Є. Р. Дашкова та сама, що через гвардійський путч висаджувала колись Єкатєріну II на трон. Вона вважає, що починати треба – не з рабства, в жодному разі; та ще й обґрунтовує це:

Освіта веде до свободи, але свобода без освіти породила би лише анархію та безлад. Коли нижчі класи моїх співвітчизників будуть освіченими, тоді вони будуть гідні свободи, бо тільки тоді вони зуміють скористатися нею без шкоди для своїх співгромадян і не зруйнують порядку та відносин, неуникнених за будь-якого трибу правління.

(цит за Л. Я. Лозинская, Во главе двух академий, Москва, 1978, с. 46)

Отже, надати волю рабам (поки що не на часі!) можна буде лише за умови, що вони, всі як один, – освітяться, але от – як добитися саме цього?

Вище ми бачили, як раби та їх пани, одностайно, жевріли по «курних ізбах»; тобто – не надто в цьому й порізнювались. Потім, російський історик повідомив нас, що при царському дворі в Пєтєрбурзі, а значить – на самому верху імперії, – лише половина уміла якось-такось читати; а десь третина – ще й писати. То, чому ж вони були на волі?…

Але, й це ще була не вся правда, бо, від неписьменних та неосвічених недалеко пішли письменні та освічені; та про це є зримі свідоцтва.

Якийсь там піп, що повернувся з Італії, дослівно, – «нє находіл слов для виражєнія» описуючи тамішні «доми прєоґромниє» та «мужіков мєдних», а як уже з’являлося щось і насправді нове, то обмежувався тільки звичним – «зєло удівітєльно». А попи були не останні в російському суспільстві, – за «освітою». Мабуть тому й у рабах не лічилися.

Не відстав від нього й освічений князь Куракін, відряджений до Нідерландів підчас самого кипіння пєтровських перетворень – 1705. Бо в таких словах описував бачений ним на власні очі пам’ятник уславленому Еразмові з Роттердаму: «Сделан мужик медной с книгою на знак тому, который был человек гораздо ученый».

Нагадаємо, це він – Еразм із Роттердаму написав «Похвалу Глупоті», де читаємо безсмертне: «Кому ж, як не глупоті – бути трубачем власної слави?» – і дійсно – кому?

Яка шкода, що ці мудрі та пророчі слова, наче з самого початку заадресовані до Росії, наче призначені для неї, – так і не знайшли там розуміння. Були ніби невідомі, ні М. Ломоносову, ні Є. Дашковой, ні І. Пніну, ні навіть А. Пушкіну. Ні, врешті, як то казали за совєцьких часів: «і многім, многім другім…»

Доповнення 5 Особисте життя «Семіраміди Півночі»

Але, крім історичних «подвигів» улюблениці пройдуватого Вольтера, у «матушкі-імпєратріци» було ще розлегле особисте життя, яке ми тут дещо оглянемо. Як, за відсутністю місця – не все (на це мало було би окремої книги), то, принаймні, ту його частину, що є загально відомою.

У вік витонченої сентиментальності вона не була сентиментальною, та віддавала перевагу практичній стороні справи, та черпала, мабуть, від цієї сторони свого життя чисто фізіологічне задоволення. Чи не найменшу роль відігравала саме естетика, бо надто часто її обранці, як кажуть в Росії, – «мордой нє вишлі»; досить пригадати хоча би кривого Потємкіна. В нашому короткому огляді ми будемо стало дотримуватись не чуток, а підтвердженої історії. Та одночасно будемо незмінно цікавитись, насамперед, – у скільки обходилися доброму російському народові, що так обожнював свою німецьку властительку, – всі оті її примхи та пристрасті.

Як ми вже писали, першим в Росії (здається) був Сєргєй Салтиков, якого їй підсунула ще Єлізавєта I, охоплена бажанням отримати якнайшвидше «наслєдніка трона», і від якого та його, правдоподібно, й нагуляла; але, тоді не вона розпоряджувалася державними грішми. Наступним був Ґріґорій Орлов, який допомагав висаджувати її на трон, поближче до державної каси. Він протримався якийсь час, поки його не змінив Станіслав Понятовський, потім повернувся знову. Не пройшла цариця, можливо, й мимо його братів. Остаточно він був відставлений, коли прибувши з далеких Фокшан 1772, де підписував угоду про поділ Польщі, – викрив у ліжку «матушкі-імпєратріци» такого собі Васільчікова. Єкатєріна відправила його до маєтку та не дозволила рік з’являтися при дворі. Полишила йому державну пенсію в 150 000 карб. на рік та подарувала ще 100 000 карб. «на ремонт палацу». До того подарувала 10 000 «душ» рабів, всю обставу апартаментів Зимнього палацу, де він перед тим розміщувався, та ще й два срібних сервізи.

Скільки він устиг накрасти за ті минулі десять чи скільки років, – невідомо, але відомо, що за попередні два роки набув у готівці та дарунках – більше 300 тисяч карб. та 7 тисяч «душ» рабів.

Його брати, вважається, мали за весь час десь 17 млн. карб. та до 40 тисяч рабів. Так, нічого собі, заможненька родинка…

У рік страти Пуґачєва, 1774, Васільчікова відсуває на бік Кривий Ґріґорій Потємкін, 36 років. Цей вартував казні чи не найбільше – десь 50 млн. карб. А до того, за ті два роки, що пробув «прі дєлє» – зумів скупчити в своїх руках чи не найбільшу владу. Його змінив, однак, особистий секретар імператриці, збіглий попович Завадовскій, але це не надто засмутило хитрого Потємкіна. Бо він хутко зметикував, що позиція доброго сутенера – є набагато міцнішою, ніж позиція тимчасового коханця. Та, як приятель цариці, втішаючи її тепер лише час від часу, – взяв на себе подальший добір її коханців. Завадовскій почав був інтриґувати проти Потємкіна, але був за це хутко відсунутий від… ну, ви розумієте. Він обійшовся доброму російському народові всього тільки в якихось 1,5 млн. карб. – суті дурниці.

Подальших коханців добирав граф-сутенер (чи князь-сутенер?), але не обмежувала себе в цьому і сама «матушка», наша Семіраміда.

Процедура добору чергового коханця в руках князя не те, щоб бюрократизувалась, але якось систематизувалась. Про того, на кому поклала око імператриця, Потємкін збирав відомості, а потім було два етапи: обов’язковий лікарський огляд, та… спальня довіреної дами двору, яка перевіряла кандидата, так би мовити, «в дєлє». При дворі її так і називали – Probier-dame. А вже коли вона вважала, що все як годиться, – майбутній коханець допускався й до самої.

Першим за такою новою системою було допущено такого собі сербського пройдисвіта Сімеона Зоріча, який протримався дещо більше року. Його, як і всіх, було підвищено до генерала, але відправлено до маєтку, коли – знову ж, почав інтриґувати проти Потємкіна. Втім, подарований маєток він дуже хутко промотав.

Коса найшла на камінь, коли цариця з цікавства обрала капітана кірасирів Корсакова, про якого ходили чутки, що він мало не незайманець. Вона, знову ж – підвищила його до генерала, але він почав незабаром надто вільно себе поводити, та аж до того, що цариця одного разу прихопила його in flagranti з придворною дамою. Даму було відправлено до Москви, а коханця за кордон, але й на цьому справа не покінчилась, бо бравий кірасир, попри всі медичні огляди, нагородив «матушку» ще й венеричною хворобою. Від неї вона лікувалася півроку, вимушена весь цей час стримувати свої пожадання. Щоправда, на нього пішло всього якихось там 920 тисяч карб. – дрібниця.

П’ять років пробув на своєму посту молодий Ланской, що помер 1784 (теж – генералом), з причини відносно невинної ангіни, але кажуть, що його орґанізм був за цей час вкінець підірваний сталим вживанням збуджуючих засобів. По ньому залишилось десь на 7 млн. карб. маєтку. Цариця за ним дуже сумувала; та просумувала одна аж 8 місяців.

Потємкін відшукав якогось гвардійського підофіцера 22 років, А. Єрмолова, а той і собі – традиційно, зміцнивши доброю роботою власний статус – почав копати під канцлера, який зробив його з тих, «кто бил нічєм» – мало не того, хто «стал всєм». Та й прийшлося видворити сердешного з Росії аж на три роки; зрозуміло, вже генералом. Цей вартував всього там якісь ниці півмільйона карб.

Наступним був поручник Мамонов, 24 років, пияка та розпусник, який замість того, щоб усього себе віддати «царіцє-матушкє», – розглядав сукупність придворних дам як свій власний курник; з усіма наслідками. От і прийшлося й цього відправити до Москви 1789, оженивши з кн. Щербатовою, яку він «соблазніл» останньою; у званні генерала, ясна річ. Його маєток поблизу Ніжнєґо Новґорода – оцінювано на 1 млн. карб. Утримування «поручіка», що в боях у царициному ліжку доріс до генерал-лейтенанта, коштувало, в середньому десь 36 тисяч карб. річно.

Останніми (так твердять) коханками імператриці були брати Зубови, Платон та Валер’ян. Платон Зубов, офіцер палацової варти, у віці 22 років заступив А. Мамонова, та став – природна річ, генералом та графом. Про одночасну близкість імператриці до його брата Валер’яна та їх приятеля Салтикова, та навіть про гулянки вчотирьох, – ходили чутки; хоч і досить уперті, але – на жаль, без доказів. Платон Зубов, по смерті Потємкіна – князя Таврічєского, став наступним губернатором Новоросії. Обидва брати отримали від імператриці десь 3,5 млн. карб., а вже скільки накрали від себе – про те відає лише всезнаючий Бог.

Всім своїм коханцям «матушка-імпєратріца» надавала графські та князівські достоєнства, не лише свої, але й від тієї дружньої «Римської імперії», невибагливої Австрії. Обвішувала всіма можливими орденами, російськими, а часом і іноземними. По першому поділі Польщі мало не обов’язковим для них став орден Білого Орла (який з 1815 офіційно стане російським). Всі, незмінно, дослужувалися до генерала. Ніхто не відходив і жебраком.

Складаючи тільки те, що тут було перераховано, ми отримаємо в сумі десь до 100 млн. карб. Не так і багато для такої заможної та процвітаючої країни, як Російська імперія – «Трєтій Рім».

Звернімо також увагу на абсолютно погоджену поведінку усіх отих, «прібліжєнних» до імператриці. Всі вони, без винятку, починають інтриґи, щоб вилізти на самий верх; яскраво демонструючи нам поведінку отого гердерівського раба, що миттєво перетворюється на деспота.

Наче змовилися, хіба не так? От що значить підмітити головне, ґрунтовне та визначальне.

Доповнення 6 Російське «казачєство»

Російське «казачєство» відігравало істотну роль в імперській історії, яка знає, як низку «казачьіх бунтов», так і великі послуги з боку «казаков» у імперських війнах. Зокрема – у війні з Наполеоном. А тому й не вадить розібратися саме з цим, – його походженням та значенням для імперської історії.

Тюркське слово «кайсак» спершу визначало просто вільну людину, але можливо, що так називали себе ще древні східні скити-саки, що їх із такою повагою пригадують по античних джерелах, – руйнівники розбійної імперії Ашшур та далекі предки сучасних казахів та якутів. Один із коренів цього слова зберігся у самоназві якутів – саха.

В Україні це слово з’являється не пізніше монгольського завоювання коли більша частина України була тимчасово під Алтин Орду. А, можливо, й ще раніше, за гунських часів. Як і пов’язане з ним поняття.

До Росії поняття козацтва (а тепер – «казачєства») займається, як і сила іншого, – з України. Це відбувається на її далекому тоді півдні, де поселення козаків запорозьких – доходять природної східної межі України – Дону. Цей останній вважався кордоном гунської а потім мадярської Леведії, перед 375, а після був якийсь час межею Гунського каганату, аж до 629. Але, потік російських біженців з півночі в часи «смутного врємєні» змінює, однак, етнічний баланс, та десь з початків XVII ст. ми маємо обік Дону вже російське «казачєство». Втім сама ідея козацтва, хоч і не кінного, а пішого (Росія довший час не знала кінної культури), – потрапляє на північ значно раніше, десь у XV ст. Разом із ідеєю успадковується, наче, й усе інше, але…

Задача «казачєства» формально та сама, що й козацтва, – захист країни, захист її кордонів. Однак, оскільки на Росію ніхто не нападає, то силою речей російське «казачєство» стає передовим загоном російської експансії на землі околишних народів. Одне слово, як було коротко, але ясно написане в одному з російських енциклопедичних словників: «казачєство, це військово-соціальна категорія населення, призначення якої є укріплювати існуючі та поширювати майбутні «прєдєли государства Россійского».

Що ж, сказане ясно та точно. Отже, як слово «козак» означає відданого патріота, готового стати на захист рідної країни, то слово «казак» є радше синонімом аґресора та загарбника. Докорінно поділилася семантика. Надалі ми в цьому вичерпно переконаємося за російськими ж свідченнями. Загарбника, який «покоряєт інородцєв» іще тоді, коли їх офіційно ще й підкоряти «нє вєлєно».

Донське казачєство породило волзьке та уральське, кавказьке та сибірське, від якого, в свою чергу відокремилося ленське та амурське. Сенс їх існування, незмінно, один: аґресія проти корінних народів. Адже на Сибір ніхто й ніколи не нападав – від кого ж захищати?

Існує розповсюджена та постійно підгодовувана пропаґандою думка, ніби казаки, «осваівая» нові «русскіє зємлі», – робили тим неоціненні послуги науці, творячи великі географічні відкриття. Рівно, як несли підкореним народам більш високу – російську культуру. Щодо останнього – культури, то з «культурой курних ізб» ми не одного разу знайомились. Напевно, саме тому, аби ухилитись від порівняння не на власну користь, – пізніше писали:

На землі амурських мангунів, як і в інших місцях, де проживають лісові сибірські народи, ні міст, ні кам’яних будівель немає.

Домівками людям здавна слугують вириті у землі ями, покриті деревом та дерном.

(В. Ларичев, Путешествие в страну восточных иноземцев, Новосибирск, 1979, с. 8).

Насправді ці «вириті у землі ями» виглядали, однак, дещо інакше. Років тридцять тому археологічна виправа під керівництвом акад. А. Окладнікова розкопала неподалік Байкалу (поблизу с. Берьозовка) невеличке місто, датоване рубежем н. е. Будиночки були, дійсно, напівзанурені до землі, але: в кожному була піч, з якої дим виводився системою керамічних труб, прокладених вздовж стін та попід ліжками. На думку фахівців це було задупне містечко на північному окраї східної держави гунів.

Нагадаємо, на всякий випадок, що в Європі ідея центрального опалення, найбільш економічного та ефективного, – з’явиться тільки через довгі півтори тисячі років: у Голандії та Угорщині одночасно.

Коли побачив світ роман Алєксандра Сєдих – «Даурія», то що то є Даурія, знали лише нечисленні старожили. Нарід, що дав ім’я цілій країні – давно не існував. Але, «пєрвиє казакі», оті – від «курних ізб», – побачили й чимало цікавого:

Берегами Зеї вони зустрічали поселення з просторими дерев’яними хатами міцної будови, з вікнами, затягненими промасленим папером. У даурів були запаси хліба, бобових та інших сільсько-господарських продуктів, було багато худоби та домашнього птаства. Вони носили одяг із шовкових та бавовняних тканин. Шовк, тканини, металічні та інші вироби вони отримували з Китаю в обмін на хутра.

(И. Магидович, Очерки по истории географических открытий, Москва, 1957, с. 325).

Отже, щодо співвідношення культур, – жодних сумнівів бути не може: наступала на схід, саме й тільки, нижча культура.

Так само було з «географічними відкриттями» – нічого ці люди, що не уміли читати й писати – відкрити не могли.

* * *

У своїй аґресії казаки користувалися послугами новгородських провідників, оскільки в літописах Новгороду можна знайти відомості про народи Сибіру тисячорічної давності, почасти – місцевими провідниками. Усі народи Сибіру відмінно знали географію своїх місць поселення. Нагадаємо, що вже значно пізніше, 1843, російський мандрівник Олександр Міддендорф був украй здивований, майже шокований, коли один простий лісовий евенк поблизу Туруханска точно і деталічно викреслив перед ним весь басейн однієї з сибірських річок; отже, географію теж слід облишити, вона тут ні до чого.

Московія, затиснена поміж Європою – Великою Литвою, та Азією – Монгольським каганатом, – рано виробила для себе спосіб існування: сталу аґресію проти заходу чи сходу. Пильно вибираючи слабі місця обох. Шлях на схід відкрило їй остаточне падіння Алтин Орду, а там можна було збагачуватися хутрами, які цінувалися на Заході та за які можна було купувати зброю для подальшої аґресії. Східний напрям якої забезпечували саме казакі.

Там вони з’являються на «рубєжах русского государства» десь з XV ст., ці «рубєжи» за собою закріплюють, та де можна – просувають далі. Не всюди цей процес проходив однаково. На півдні він надовго зупиняється на Дону та на Кавказі, на сході – на Жаїку, за яким були казахи. На півночі та на сході цей процес був на ціле століття зупинений героїчним опором Коди – держави лісових полювальників, обських угрів, хантів і мансі. Але, згодом усе ж удалося захопити всю північну частину великого Євроазійського континенту. Перша половина XIX ст. пішла на «покорєніє Кавказа» російським імперіалізмом, а друга – на захоплення Середньої Азії.

Офіційно «освоєніє Сібірі» почалося з малого:

Заморська торгівля через Холмоґори створила підвищений попит на традиційні російські товари, насамперед на сибірську «пушніну» – шкурки горностая, куни, соболя. Населення північних областей першим відгукнулося на нові заклики.

(М. Белов, Подвиг Семена Дежнева, Москва, 1973, с. 11)

Що ж, як є попит – треба його задовольняти; потрібно «брать Сібірь», де все це є, та ще й у надвишку. Поготів, що:

Випадкові походи не могли вирішити задачі закріплення величезних сибірських теренів за російською державою. Москва це розуміла. Настав час вести планове освоєння та заселення Сибіру.

(теж там, с. 20)

Не треба думати, як це підказує нам автор, що росіяни «осваівалі» ніким не заселені безнаглядні місця та починали там добувати звіра. В жодному разі. Вже чим не чим, а працею ніхто з них рук не бруднив. Насправді – було так:

Впродовж всього тільки 10–15 років казаки освоїли величезний терен вздовж Обі, Іртишу, зайнятий кочовими тунгуськими та самодійськими племенами. Казаки збирали у місцевого населення данину хутрами – «государєв ясак».

Щоб ґарантувати збір ясака, зі середовища корінних мешканців вибирали найбільш впливових людей, яких уводили до зимівок як закладників. Їх називали «государєвимі аманатамі». Для «аманатов» будувалося особливе приміщення – «казєнка» з міцними дверима та ґратами на вікнах. Біля «казєнкі» цілодобово стояв караул.

(теж там, с. 21)

Отже, техніка «освоєнія» була простою як хліб, або як правда: вдершися озброєними до чужої країни, казаки брали закладників, людей, що ні в чому ні перед ким не завинили, і тримали їх у тюрмі, щоб полегшити пограбунок місцевого населення. Його ґеноцид – то справа майбутнього, коли весь соболь буде понищений та абориґени стануть ні на віщо не потрібні. Закладників беруть бандити й терористи, отже, як люб’язно пояснив нам попередній автор – кожен казак був бандитом та терористом, так би мовити, – за визначенням.

Описана вище споруда – це «остроґ» – дуже старий винахід на захоплених землях. Розповсюдження (а може – й винахід) цієї культури остроґа на весь континент – цілком належить казакам. Остроґ, це прототип концтабору, та без нього абсолютно інакше виглядала би вся наступна культура ҐУЛАҐу – наша сучасність. Класична структура остроґа частокол, будівлі всередині (сучасною мовою – «зона») та вартові «вишкі» по кутах, це ж ті самі табори ҐУЛАҐу, та вони майже не змінилися за сотні років російської історії.

Закордонні фахівці після II Світової чимало дискутували, чи були концтабори німецьким винаходом. Дехто твердить, навіть, ніби їх уперше застосували англійці підчас англо-бурської війни. Які ж дурниці! Ніхто з них не звернувся чомусь на батьківщину тоталітаризму та тюремної справи, – Росію… куди вже 1934 року з’явилася представницька делеґація з нацистської Німеччини – ознайомитись зі совєцьким досвідом розбудови системи концентраційних таборів. А як так, то й не полишається сумніву, що тут саме молодші звернулися за порадами до старших.

Є в цьому, звичайно, і ще одна велика брехня, – про пустельну та дику землю, яку вперше «освоїлі», оті «доблєстниє зємлєпроходци». Її не посоромився повторити згодом і такий визначний учений, як академік А. Окладніков. Про даурів, які зникли невідомо куди, ми вже пригадували, але про знищення числених колись місцевих народів, пригадується часом і в офіційній науковій літературі:

Отож, долина нижньої Камчатки підчас завоювання була густо заселеною: від одного великого «посада» до іншого віддалення було невеличке, часто менше від 1 км. У низів’ях Камчатки жило, за самим скромним розрахунком біля 25 тисяч людей. Через двісті років, на кінець XIX ст. на всій Камчатці полишалось тільки 4 тис.

(И. Магидович, Очерки по истории героических открытий, Москва, 1957, с. 396).

Але, продовжимо знайомство зі зайдами від отієї – «культури остроґа». Як нас повідомляє той самий автор:

У березні 1583 загін казаков під командою п’ятидесятника Богдана Брязґі виступив з Кашлику походом на північ, униз Іртишем. Брязґа спочатку зустрів значний опір з боку приіртиських татарів та узяв приступом одне з їх містечок. Задля пристрашки він виділив «кращих людей» та «вожаків» і наказав їх стратити. З решти він узяв «шерть» (присягу), причому змусив їх цілувати шаблю, забризкану кров’ю.

(теж там, с. 286)

Тут доцільно буде затриматись у нашій захоплюючій подорожі Іртишем разом із «зємлєпроходцамі-казакамі», та подумати, яке враження це могло справити на місцевих мешканців. Не тих, зрозуміло, що були «страчені» ні за віщо, а тих, що були милостиво пощаджені добрими російськими людьми. Почитаємо для цього іншого автора:

Особливу повагу до людини, до її авторитету простежуємо, наприклад, у тому, що аборигенний суд беззастережно приймав показання свідків за основу у розборі справи, незалежно від того, був це чоловік або жінка, ближчий родич винуватого чи позивача або ж стороння людина. Недовіра до людини вважалася неприпустимою. За звичним правом заборонялося свідкам присягатись, останнє розглядалося як ущемлення їх честі та гідності…

І далі:

… Сама собою присяга, за уявою народів, вважалася достатньою мірою покарання для злочинця. Не мало значення: справедливо вона вимовлена чи брехливо. Сутність полягала на самому обряді присяги – обряді прилюдного пониження. Ми не зустрінемо в джерелах спогадів про примушення до присяги позивача, тільки звинувачені творили цю ганебну дію. Те, що присяга супроводжувалася всіляким ритуалом (ведмежа шкіра, запалена лучина і т. п.), повинно було підсилювати дійсність акту, його значення.

Присяга, як це можна вважати, була одним із видів покарання у північнообських народів за проступки проти загально установлених норм та правил. Російська влада, виходячи з іншого уявлення про сутність присяги, примушувала «шертувати» (давати присягу) сибірські народи, не знаючи, що тим самим піддають їх покаранню без причини.

(Н. Миненко, Северо-западная Сибирь в XVIII – первой половине XIX ст., Новосибирск, 1975, с. 214–215).

Підкреслимо, що «нє знать» того, що всі повинні були знати, то є типово російський фах. Не випадково, що тепер, та й в інші епохи, найбільш часто промовлювані слова, це – «ми нє зналі!» Колись висловлювалися й ще більш класично. Згідно свідоцтвам Зіґмунда Герберштайна та Адама Олеарія, запитаний про щось московит – радісно рапортував: «Знать нє знаю, вєдать нє вєдаю, про то знают лішь Боґ да Вєлікій Ґосударь!» Отже, незнання чогось здавна зводилося до рангу чесноти. Та, й те сказати, а якби, наприклад, і знали, – тоді як? Невже не знущалися би, не примушували «шертовать»? – не віриться якось… Але, закінчимо з отим покидьком Брязґою:

Коли Брязґі зустрічалися біля ріки оселі, він приводив хантів до «шерті» та забирав у них під виглядом ясака всі цінні речі. Так, не зустрічаючи опору, загін обклав ясаком усі оселі вздовж нижнього Іртишу. Поблизу гирла Іртишу казаки 20 травня вранці зайняли чимале хантське містечко: перебивши сплячий караул, який його охороняв, вони вдерлися в дім Самара, якого літопис називає «главным князьцом» всіх приіртишських та обських остяків та убили його.

(И. Магидович, Очерки по истории географических открытий, Москва, 1957, с. 289)

Неважко, як і раніше, кваліфікувати ці дії з точки зору моралі та права, як відвертий розбій. Такими були казаки, ряди яких рясно поповнювалися кримінальними елементами тодішньої Московії – кримінальної держави, – «вєрниє слугі ґосударєви».

* * *

Проходили часи, аґресія змінювалася на сталий гніт та повсякденний ґеноцид, але єство казака – не мінялося. Наведемо тепер дещо з російської літератури. Наведемо характерний уривок зі значно пізнішої та наче мирної епохи. Місце дії – південний Урал, береги Жаїку. Час – минуле XIX ст. – «вєк пара і елєктрічєства». Діючі особи – уральські казаки. Їх завданням була «защіта отєчєства» від «дікіх стєпних кочєвніков» – сусідніх казахів, на землях яких вони розташувалися. Як буде видно з наступного уривку (ми зберігаємо мову оріґінала) вона здійснювалася вельми плідно.

– Усмирили мы их… Помню я еще Давыд Мартемьяныч (Бородин, атаман уральських казаков в первой половине XIX в.)… Вот усмирял кыргыз, а-ай! Бывало чуть-что – берет сотню казаков, и айда в степь на аулы… Он посмотрел на меня, и в старых глазах мелькнул огонек.

– Так они чего делали, кыргызы-то… Видят – беда неминучая, сами кто уж как может измогаются, а ребятишков соберут в какую ни на есть самую последнюю кибитченку да кошмами заложат… Значит – к сторонке… Ну, казаки аул разобьют, кибитку арканами сволокут, ребятишки и вывалятся, бывало, что тараканы…..

– И что же?

– Да что: головенками об котлы, а то и на пики…

Старик говорил просто, все улыбаясь тою же старческою улыбкой. Ветер слегка шевелил седую бороду и редкие волосы на обнаженной голове казачьего патриарха. Мне вспоминалась повесть И. И. Железнова, чрезвычайно популярная среди уральцев, настоящая казачья епопея. В ней герой Урала, Василий Струняшев, тоже разбивает головы киргизских ребят о котлы. «Змею убивать, зубов не оставлять», – говорит он, и уральский писатель с умилением изображает своего свирепого героя.

(В. Г. Короленко, У казаков (из летней поездки на Урал), Полное собр. соч., Санкт-Петербург, 1914, т. VI, с. 171).

Зробимо тут деяке уточнення: ідеться насправді не про киргизів, до яких у їх горах на півдні ще не дісталися казачі розбійники, а про звичайних казахів. Звідки виникла плутанина, від безмежного московського невігластва, чи то від безмежного ж расистського зверхництва, – зараз важко й з’ясувати. Найбільш повчальне, що можна винести з цього уривку, так це те, що моральний рівень російського суспільства, від «плюґавоґо казачішкі» до всіма поважаного письменника І. Жєлєзнова, – є вражаюче однаковий.

Свій звіт про розповідь старого казака В. Короленко закінчує словами: «І при цьому погляд – справжнього праведника».

В. Короленко дав нам сухий репортаж із фактів своєї подорожі Уралом, тільки мимохідь згадуючи кровожерного «казачьєґо пісатєля» (!) І. Жєлєзнова. Але, є й російські письменники, вже не «областнікі», а приписані офіційно до «вєлікой русской літєратури», та не менш далекі від людської моралі. Одного з них, Артєма Вєсєлоґо (очевидно – псевдонім), пригадав Євген Гуцало у своїй блискучій статті «Всяка хурда мурда» (Літ. Україна, № 34 (4547), 26.08.1993). Пригадаємо трохи звідти й ми, отой його роман про Єрмака «Гуляй Волга» де він – дослівно – милується на «подвиґі» своїх казачих «ґєроєв».

Бунтовали на Каме черемисы и башкирцы, задавленные непосильным ясаком. Казаки к ним сплавали – самых пущих перевешали, остальных всяко настращали и обложили двойной данью.

Далі – більше, як у них кажуть: «аппєтіт пріходіт во врємя єди»:

Согнали казаки с дедовых стойбищ иренских и сылвенских татар и остяков. Строгановы на тех землях расселили своих людей, приставив их к соляному и пашенному делу.

Це – одна сторона діяльності: так творили казаки «ґосударєво дєло». Але, чим же вони цікавилися найбільше, що хвилювало їх особисто? З роману можна довідатись і про це:

Казаки дивились тишине точно вымершего аула и стали спрашивать старика, много ли у них богатства и куда попрятали девок.

Але, старий все плутає, не відповідає на прямо поставлене запитання, тоді:

Иван Задня-Улица опрокинул его пинком, – носок сапога Иванова был окован медью, – и взревел:

– Глаза нам не отводи! Кажи, где чего есть!

Старик бормотал свое:

– Обираем по лесу дикий мед да лубья дерем, смолу гоним да пиво варим, молимся…

Илюшко Чаграй за волосы поднял его с земли.

– Сказывай, коли хочешь жив быть, где ваши девки…

От так. «Ґдє чєго єсть» та «куда попряталі дєвок» – можуть цікавитися лише, єдино, звичайні кримінальні злодії, якими ці «доблєстниє казакі» насправді від діда-прадіда й були. Письменник ними явно хизується та це є хизування такого ж затятого кримінальника такими ж предками – злодіями минулого. Така собі, бачите, своєрідна «національная ґордость вєлікоросса» – зарозумілого насильника та расиста, – в наш цивілізований час.

Кажуть, що десь в роки «Вєлікой Охоти» 1937, попри такий високий накал патріотизму, – прибрали кудись і Артєма Вєсєлоґо. За що, як звичайно – невідомо, але – побоююся, тільки не від сорому за його писанину. Можна було би, напевно, з’ясувати це й більш детально, але… Хто ж заради такого людського сміття – зайву сторінку переверне?

Зауважимо принагідно, що російська література бувала якою завгодно, – патріотичною, дидактичною, але тільки не критичною. Оспівувала злочини власної історії. А це й позбавляє її можливості зайняти будь-яке пристойне місце в літературі світу.

* * *

Але, досі ми простежували ґенезу казачества, морально-етичний рівень цього класу російського суспільства, його місце в системі імперської аґресії. Однак, часи йшли, злочинна імперія розповзлася «от Одєра до Бєрінґова проліва», та… Що ж тепер було робити отому казачєству?

З часом воно припинило волоцюжний триб життя, якось устабілізувалося та осіло по загарбаних країнах, практикуючи ґеноцид підкоренного населення. Перетворилося на таке собі «воєнноє сословіє». Але, якщо на Дону, Кавказі або пониззях Жаїку казаки могли відносно непогано себе прогодувати, то в Сибіру справи були дещо гірші. Там вони були прийняті на державну службу та утримання, далеко не розкішне. Для лєнских казаков, найбідніших, це було на рік 5 карб. грошима (у перерахунку з XVII ст. на кінець XIX – десь 250–300 карб.), 28 кг солі, 256 кг вівса та 330 кг жита. До цього можна було щось приробити (рідше) або щось підкрасти (частіше), але з певним ризиком. Соціальний статус казака не стояв високо, та хоч його не продавали й не купували, але при нагоді відважного землепроходця, якому стоятимуть згодом совєцькі пам’ятники, – могли й видрати батогами, як не гірше.

Втім, не слід вважати, що побиття батогами було якимось привілеєм нижчих шарів населення. Демократія батогів – єдина в Росії – міцніша будь-якої іншої. Драли батогами в Росії бояр і холопів; просто, у «званіі холопа» ймовірність скуштувати батогів була значно вищою.

За присудами «казачьіх кругов», що відродилися, починають драти подекуди батогами й тепер, наприкінці XX ст., як і на початку XXI. Батіг, вкупі з крадіжкою та пияцтвом, – то є безсумнівний інваріант російської історії.

На заході, проти реґулярних армій, пожитку від казачєства було обмаль. Його військовою вершиною, без сумніву, стала війна проти Наполеона 1812. Тоді, під атаманом Платовим, донські казаки зуміли у напівпартизанській війні дещо поскубти французів. За що й були, відповідно до заслуг, відмічені парадом у Парижі. Щоправда, не обійшлося й без збитків. Колишній генерал-губернатор Москви граф Растопчін (тодішній Лужков) жалівся 1813 в листі з Парижа до дружини в Москву: «Уяви собі, до якого падіння дійшла наша армія, якщо старі унтер-офіцери та прості солдати залишаються у Франції, а з кінно-гвардійського полку за одну ніч дезертувало 60 людей зі зброєю та конями». Про казаків, як таких, він не згадує, то може вони – не підвели?

Від нього ж ми (ще тоді!) дізнаємося про майбутнє покликання казачєства в імперії, котре на той час уже «открило, покоріло і освоіло» всі «дікіє землі» континента, які на ньому ще були. Тепер, це нове покликання, яке орґанічно виросло зі старого: покликання карателів. Бо, то вже якась вища справедливість: що би не вчиняв цей нарід, – воно незмінно поверталося проти нього ж. Свого часу торгівля іншими народами – переросла згодом у його власне рабство. Прикартання інших народів казаками, – обернулося на прикартання його ж самого. Починалося це тоді ж, у наполеонівську війну, і з не так великого. Той же граф Растопчін пише 27 жовтня 1812 до своєї дружини зі щойно звільненої від Наполеона Москви: «Мужики починають спустошення: оскільки грабувати нема чого, вони палять. Це вони зробили у Петровському у графа Лева та в Архангельському у Юсупова. На щастя у мене є казаки аби привести їх до тями, і я сподіваюся, що порядок буде незабаром відновлений».

Бачите: «На щастя у мене є казаки, аби привести їх до тями»…

* * *

Ця нова функція казачєства: всезагальне «приведення до тями», буде віднині ширитися та наростати, від польського повстання 1830, розчавленого Ніколаєм I, до придушеного вже його сином – «царєм-освободітєлєм» повстання 1863 – в Польщі, Білорусі та Україні; тут добре попрацювали казачі «шашкі», а потім і казачі нагайки.

Будучи передовим загоном та стійкою опорою російського самодержавства, казачєство «нє дрогнуло» й підчас революцій. Революцію 1905 цілком задавили казакі, перестрілявши по містах тисячі людей та перешмагавши нагайками та шомполами сотні тисяч селян по селах. Особливо лютували вони, віддамо належне, – в нашій Україні.

Такою самою надійною опорою самодержавства були вони й 1917, за що потім і були піддані певним репресіям, масштаби та значення яких були ними ж, згодом, – капітально перебільшені та перебрехані. Після війни 1941–1945 (де вони практично жодної ролі не відігравали) казакі були відновлені в усіх правах, а тепер відроджуються у всьому своєму давньому блиску.

Вони відроджують, насамперед, як це прийняте в Росії, – «славниє традіції», з якими ми вже почасти ознайомились з подачі В. Короленка та А. Вєсєлоґо. Але, все одно, поставимо, з усією відвертістю запитання: а, що ж це за традиції? – бо, найменших позитивних традицій в імперській історії – не викрити.

Може оті традиції побирання «государева ясака» та побрання на це закладників із місцевого населення?

Або більш пізні традиції всезагального «приведення до тями» за сприяння «нагаєк і шомполов»?

Деінде, подекуди, кажуть, уже деруть когось нагайками за присудом «казачьєго круґа», а там, у людей, – уже кінець XX ст. Виглядає це все так, якби Захід США, де ще минулого століття було щось на кшталт своїх казаків, – повернувся би до «великого минулого». Відмінив би, скажімо, існуючу судову систему та відродив би «славную традіцію суда Лінча». Потворно? – нема сумніву. Але так тому, що це «там, у ніх». А тут – чому би й ні – «славная традіція». Та – що ж там іще відроджувати? – чи не «курную ізбу»? Так нема чого турбуватись: надійде час і сама відродиться…

Так Росія, замкнувши себе до клітки одвічного тоталітаризму демонструє світові все нові зразки дикунства, в жодному разі не забуваючи й про старі.

Чи є у російського казачєства майбутнє? – безумовно.

Нецивілізовані, невігласні, аґресивні й тоталітарні за своєю ментальністю люди, – завжди знайдуть своє майбутнє в будь-якому обозримому майбутньому цієї країни.

Знайдуть просто для того, що це майбутнє, як уже досить ясно для всіх, – може бути знову тільки минулим, тільки імперським, тільки тоталітарним. Тому, що всі марні намагання піти від тоталітаризму в Росії, по біжучий час, зводилися до зміни уряду, а треба змінити – нарід. Що, судячи по всьому, – навряд чи можливо. Пояснимо, в чому справа: тоталітаризм весь час змінює психіку, ментальність народу, тоталітаризуючи її. Коли це досягнуто, – кількість перейшла у якість: можна впроваджувати будь-яку демократію, але країна все одно полишиться тоталітарною.

З цієї простої причини можна з достатньою певністю сказати, що в Росії ніколи не буде: ні миролюбної, ні насправді демократичної держави: нарід не допустить. Яким саме він буде, цей черговий виток російського імперіалізму та тоталітаризму, – можна тільки гадати. Але, ясним є одне, – яким би він не був, скромна казача нагайка – знайде в ньому своє місце.

* * *

Тим часом, в очікуванні світлого імперського майбутнього, казачєство завойовує для себе нові терени експансії, та знову за межами батьківщини – пішов наступний виток історії. У нас в Україні відкрито формуються орґанізації російського казачєства, що присягають на вірність Росії (Донецьк, Львів, Одеса). Жодного відношення до російського казачєства ці міста ніколи не мали. Уже за це, за створення військових орґанізацій іноземної держави на чужому терені, всіх їх в цивілізованій країні вислали би за 24 години на батьківщину, але…

Що робити: живемо у невизначені часи. Московського уряду наче й немає, але український – хто ж його бачив?

Спромога відторгнути Придністров’я від Молдови (на користь Росії?) є повчальною й щодо надій, які покладала імперія на казачєство, яке там чомусь теж воювало. Такий собі отець Олєґ, що побував там від товариства «Память», у звіті по радіо 7.07.1992, сповістив нас, що казакі воюють там «за Россію в граніцах 1917 года». Втім, з цим був згодний і тодішній віце-президент Росії А. Руцкой, особа хоча й жидівського походження, але гарячий великоросійський патріот: «Россіі должно прінадлежать всє, что прінадлєжало єй до 1917 ґода». Цих його слів ніхто й ніколи офіційно не спростовував.

Московські «Аргументы и факты» в № 613 від 28.08.1992 сповістили, однак, що у Придністров’ї у казачих одностроях воюють і достроково випущені з тюрем російські злочинці-рецидивісти. Про те саме писали й інші.

Отець Олєґ сповістив нас також, що молдавські розбійники розпилюють казаків живцем на пилорамах, що – за його словами є «крайнє мучітєльно». Але, як то кажуть: ці повідомлення «не отримали підтвердження з незалежних джерел»…

Таким чином, поки можна сказати, що своє друге життя російське казачєство починає зовсім непогано. Не гірше, принаймні, ніж своє першє. «Русскоє казачєство» шириться, немов би ота короста. Кажуть, що з’явилися навіть якісь «мурманскіє казакі», готові хоч зараз обороняти «ісконно-русскіє Куріли, Ітуруп, Кунашіру, Хабомаї, Шікотан» від недобитих японських самураїв. Калінінґрадських казаків, втім, здається, ще немає. А, треба би… Кордон із «вражєскім окружєнієм», якби воно там не було…

Щоправда, часом виникає й промінь надії. Навесні 1999 до президента Росії Б. Єльціна звернулися офіційно так звані «Семірєчєнскіє казакі», предки яких іще в минулому сторіччі почали «осваівать Сємірєчьє» Джетису – околиці озера Балхаш. Сьогодні у них виникають неабиякі проблеми. Бо, їх чоловіки, члени їх як же тут сказати? – братства? – орґанізації? повинні ходити у своїх казачих військових одностроях, а у незалежному Казахстані, – можна ходити лише у державних одностроях, не чужої держави. Бо це вам не якась там Україна…

А, як без одностроїв вони ніби й не казакі, то й прохають свого президента дати їм можливість орґанізовано повернутись на «історічєскую родіну». Мудрий, мудрий крок; так би й усім, але…

Справа в тому, що Росії вони потрібні не вдома, там їй росіян вистачає, а потрібні, тільки єдино, саме там – «на боєвом посту»…

Доповнення 7 Витоки ідеї військових поселень

Левова частка описуваних нами забрехувальних ідей визріла, природно, у XVIII ст., – сторіччі розуму, енциклопедистів та ґільйотини. Дав свого внеску й Фур’є з його фаланстерами, котрі потім так уперто переслідували у снах Вєру Павловну, але була й інша людина, уже не порожній фантазер, але людина справи, відома куди більше від ницого Фур’є.

То був один з найбільших авантюристів свого сторіччя, до речі, не тільки й не стільки енциклопедистів, як шарлатанів на зразок Каліостро або авантюрників на зразок несамовитого Мора Беньовського, від Барської конфедерації. Який зумів збігти навіть із камчатського полону Єкатєріни II. Таким був і один із видатних учених свого часу – теплофізик Бенджамен Томпсон, американець, більше відомий, однак, під іменем британського графа Румфорда.

Як фізик та член Королівського Товариства з 1781, – він зробив незвично багацько: відкрив перенос тепла шляхом конвекції, винайшов перший фотометр, дав метод визначення теплового еквівалента (усього на 30 % менше від теперішнього) для механічної роботи. Джоуль лише використав його результати. Він же першим прийшов до думки, що тепло – то є рух, спростував теорію теплорода. Усі свої відкриття він схильний був негайно використовувати для практики, капітально поліпшив відомі тоді конструкції ламп та пічок.

Він народився 1753 в родині фермера в Уобурні, штат Масачусетс. Був талановитим самоуком та домовим учителем, потім майором міліції, англійським шпигуном при армії Джорджа Вашінґтона, а в кінці став політичним біженцем у Лондоні, близько зійшовся з лордом Джорджем Джермейном.

Полковником британської армії він виїздить 1783 до Баварії, де за доручення баварського електора, ставши його ад’ютантом, безпосередньо займається справами баварської армії, що перебувала в повному упадку в оточенні численних зовнішніх ворогів. Робити таки було чого, бо – як пише біограф графа Румфорда:

Баварська армія була численною, але не до вжитку як бойова сила, завдяки поганій орґанізації, відсутності бойового духу та слабого забезпечення.

(Сенборн Браун, Граф Румфорд – екстраординарний фізик, Нью-Йорк, 1962, польський переклад, Варшава,1966, с. 53).

Обстеживши стан військового бюджету, ад’ютант електора з’ясував, що його левова частка йде на одяг та їжу, та став ламати голову над тим, як їх можна покращити, а головне – зробити дешевше. Та, домігся згодом, як того, так і другого.

З одягом він провів низку досліджень, знайшовши тканини, які оптимально зберігали тепло, але фабриканти відмовились від його порад та він узявся до справи сам. На відповідь вони, умілою пропаґандою позбавили його робочої сили. Тоді він звернув уваги на мюнхенських жебраків, які були численні та відмінно орґанізовані, – десь до 5 % усього населення міста.

Йому вдалося, кінець кінцем, залучити їх працювати до своєї фабрики, виробляючи необхідний одяг та взуття для армії. Але, залишалася проблема харчування.

Експериментуючи з супами він знайшов, нарешті, такий собі досконалий суп з ячменю, гороху та картоплі. Але… як пише далі Браун:

Важливою проблемою для баварської армії, численної але убогої та бідної на гроші, була ще практично її повна бездіяльність. Здебільшого неписьменні, вони не могли навіть читати, щоб якось заповнити час.

(теж там, с. 74)

Враховуючи цю обставину Томпсон напав на геніальну ідею: оскільки армія складалася переважно з селян, то потрібно було зайняти її час саме селянською працею. А як вона в стані була би тоді повністю утримувати себе – відпали би витрати на її харчування.

Сказано – зроблено. Наказом електора кожному ґарнізону була виділена польова ланка, де вироблялися харчі для армії, а заразом і для жебраків, які працювали на військових фабриках. Румфордові ж належить першість у винаходженні зручних та не надто великих польових кухонь, що варили винайдений суп, не так смачний, як корисний. При цьому, за рахунок обниження витрат на армію, виникла можливість довести її численість до 30 тисяч, що було вельми пристойно для такої невеликої держави, як Баварія.

За всі ці досягнення Румфорд був незабаром підвищений, від ад’ютанта електора – до військового міністра.

Щоправда, новій баварській армії так і не випало нагоди довести свою боєздатність, а вся постановка справи була змінена на старий лад супротивниками та ненависниками Румфорда, зведена нанівець після його від’їзду. Але… можна думати, що в умовах освіченої Європи ідея військових… скажімо «совхозов», – могла якось працювати.

На закінчення зазначимо в особі автора цих досягнень те, чого не обійти барону Кюв’є у своїй промові від імені Паризької академії, з нагоди смерті графа Румфорда 1814:

Він ніколи не визнавав, що турбота про благо людей може бути відданою на їх власний розсуд. Природне, здавалося би, прагнення людей вирішувати самим, як вони мають бути керовані, було в його очах всього тільки смішним продуктом невігластва. Він вважав, що китайський уряд є зразком досконалості, бо доля натовпів у Китаї довірена абсолютній владі людей науки, із яких кожен займає у ієрархії відповідне до його знань місце, а це повною мірою забезпечує те, що багато мільйонів рук стають слухняним інструментом волі кількох добрих голів. Таким царством, котре він собі уявляв, не важче було керувати, ніж його казармами або домами убогих. Він сліпо вірив у силу порядку.

(теж там, с. 167–168)

Звідси можна бачити, що граф Румфорд, як і граф Аракчєєв, при всій їх інтелектуальній неспіврозмірності, – були діячами визначено ленінського типу. Крім того, оскільки він народився в Америці, був як у себе вдома в Англії, тинявся по Франції та Баварії, – його можна вважати в якомусь ступені й інтернаціоналістом.

Втім, який вплив мали ці несумнівні та блискучі досягнення графа Румфорда на наступну діяльність графа А. А. Аракчєєва та імператора Алєксандра I, – ми, на жаль, не знаємо.

Бо, коли ідея носиться у повітрі, – на неї можуть і незалежно натрапити різні люди.

VI. ДРУГА ЗУПИНКА ІСТОРІЇ

1. Імперія «разброда і шатаній»

Друга імперія, що ж сказати – могла, здатна була подавати надії. Годі казати, що поразка у Кримській війні могла повернути її на шлях мирного розвитку: хіба мало нахапано чужих земель Першою? Відміна рабства могла зруйнувати ту стіну рабоволодіння, яка відокремлювала Росію від цивілізованого світу; як не відразу ліквідувати, то, принаймні, зменшити її столітнє відставання від отого цивілізованого світу.

До «освобождєнія крєстьян» готувалися всі. Непримиренний А. Гєрцєн, що у своєму «Колоколє» закликав «Русь к топору», – приліпив 1858 Алєксандру II авансом титул «царя-освободітєля». Не відстав і Н. Ґ. Чєрнишєвскій, у своєму «Современнике». Але, дуже хутко їм усім довелося розчаруватись. Викупи за землю, що їх почали брати з селян – перевищували вартість цієї землі, а поміщики, отримавши цей золотий дощ у вигляді неочікуваних прибутків, – хутко їх поспускали, ставши бідніше колишнього. Незадоволені були 1861 обидві сторони, раби як і рабовласники. Охололи до справи й Гєрцєн із Чєрнишєвскім. Отже, очікуваного дива не сталося; перемогла інерція. Інерція верхів, у яких так і не вистачило розуму запобігти люмпенізації тільки-но звільнених рабів. Інерція одвічного рабського спротиву ж, – спромоглася лише на постріл «плюґавого мєщанінішкі» Каракозова, 4.04.1866, який, втім, все одно не досяг цілі.

Безнадійно застарілою полишалася й уся духовна основа імперії. Бо вже 1858 – два роки по закінченні війни на представлену на царский дозвіл доповідь, де йшлося про необхідність громадянського проґресу, – новий цар Алєксандр II накладе резолюцію: «Что за проґрєсс? Прошу слова етого нє употрєблять». Що ж, те саме міг би написати й Ніколай I Палкін.

Отже, звільнення рабів не надто сприяло проґресові, оскільки, як ми бачили, засуджувалося самодержавством не лише поняття, а й само слово «проґрєсс». Не дарма записав 1861 до свого «Щоденника» царський цензор А. Никитенко, що:

Однією рукою робимо поліпшення, а другою їх підриваємо; однією даємо, другою відбираємо. Встановлюємо нові порядки та негайно поспішаємо зробити їх недійсними.

Нам хотілося нового в окремостях, але так, аби головне полишилося старим.

Написане дуже точно. Підкреслимо, що це є свідоцтво високого столичного чиновника, людини обізнаної зі справою. Усе це стосується не лише імперського офіціозу, бо часом такими самими були й оті «рєволюціонєри» (хоч би й декабристи).

Однак, непорівняно більше здискредитував себе Алєксандр II у черговому польському повстанні.

Зате добре відзначив себе щодо цього повстання наш «освободітєль», призначивши Міхаіла Муравьєва губернатором до Вільна. Цей лютував майже два роки, палячі цілі села та відправляючи їх людей до Сибіру, практично знелюдив Литву. За це «царь-освободітєль» зробив цього покидька графом, а польсько-російський виплодок Н. Нєкрасов, як відомо, присвятив «вєшатєлю» цілу схвальну «оду». А «нова» Росія, що так обпалила була крильця під Сєвастополем, – спокійненько продовжувала своє традиційне живоглотство. Поширила свои «прєдєли» на сході, прихопивши у китайців Амурський та Уссурійський край. Що на той час із причини якихось «врємєнних трудностєй» Китаю, – у нього саме погано лежали.

А потім почала збройну аґресію проти народів Середньої Азії: кара-калпаків, таджиків, туркменів та узбеків. Ескалація цієї, теж нічим не спровокованої аґресії, виглядає в часі в наступний спосіб: 1864–1865 – окуповане ханство Коканд; 1866–1868 – окупований емірат Бухара; 1873 – окуповане ханство Хіва. Одночасне вторгнення до Туркменії, аж до оази Мерв, спричинило однак конфлікт із Великобританією та зупинило на час подальшу російську аґресію. Втім, і Туркменія буде цілком захоплена до 1881. Пустелями не ходять пішки, та за нові здобутки віддасть своє життя чимало українців.

З приводу переможного захоплення країн незалежних народів Середньої Азії, – у Росії можна було почути різні опінії, але домінуючим було у них, як завжди, шовіністичне захоплення. Наведемо, як зразок типового расистського ставлення до справи, посилання з книжки відомого теоретика російського імперіалізму Н. Данілєвского – «Россия и Европа», (Санкт-Пб, 1871). З книжки, яку навіть російський патріот В. С. Соловьєв тоді ж охрестив «кораном всех глупцов и мерзавцев».

Зауважимо щодо цього, наведемо деяке цікаве спостереження. Наклад «России и Европы» 1871 сягав десь 1000 примірників та не розійшовся й за двадцять років. Московський наклад перевидання 1991 становив уже 90 000 примірників та розійшовся миттєво. Отже й подумайте самі, наскільки у Росії за сто з гаком років примножилася кількість тих, кого інтеліґентний В. С. Соловьєв вважав «глупцами и мерзавцами»? – вражає, чи не так?

А, з іншого боку, чи не саме в цьому полягав дотеперішній зміст так званого «развітія Россіі»?

Але, повернемося до справи. З цього приводу – «покорєнія Срєднєй Азіі» – він був і висловився, хоч – визнаємо, якось двозначно:

Тисячу років будуватися, обливаючись потом і кров’ю й скласти державу у вісімдесят мільйонів (із яких шістдесят – одного роду і племені, чому крім Китаю світ не дав і не дає іншого прикладу) для того, аби частувати європейською цивілізацією п’ять чи шість мільйонів кокандських, бухарських та хівінських обірванців, та, може ще два–три мільйони монгольських кочовиків, – бо таким є справжнй сенс гучного вислову про розповсюдження цивілізації вглиб Азійського материка. Ось те велике призначення, та всесвітньо-історична роль, котра чекає на Росію як носія європейської просвіти.

(Н. Я. Данилевский, Россия и Европа, Москва, 1991, с. 62–63)

Аґресія – то було єдине, в чому ніколи не було «разброда і шатаній»; бували поразки, але то вже зовсім інше. А все це разом яскраво продемонструвало світові, що місце оновленій – другій російській імперії, рівно там, де й старій – Першій: на шибениці історії. Бо – бачите, все ж підвоювали під себе отих, як їх там: кокандських, бухарських та хівінських «обірванців».

На рік 1867 припадає продаж Аляски США за 7,2 млн. доларів; оце вже – «разброд і шатанія», бо за цим нерозважливим вчинком «царя-освободітєля» гірко жалкуватиме наступна Росія – Третя імперія. Мати майже 1000 км сухопутного кордону з Канадою, і… відмовитись, продати; це ж треба! Скільки ж там танків можна було тримати! – скільки прикордонних провокацій вчинити! Коли минуло сто років цієї акції, писали розкуто, додаючи собі куражу: це, мовляв, була не продаж, а ніби тільки аренда, на 99 років. А тепер, мовляв, час повертати її назад; до законного власника, «родіни всєх трудящіхся». Брехали й про це з московської підворотні, знаючи, як звичайно, що брешуть.

* * *

Однак, керівники Другої імперії насмілилися, через чверть століття по Кримській научці, розпочати війну й у Європі, щоправда, з благословіння самого Бісмарка; оту, зі звільненням Болгарії, з Шипкою та Плевною – 1877–1878. Щоправда, цього разу європейські держави були на висоті пильності: дали прихапнути лише шматок Басарабії та якийсь там клаптик на Закавказзі. Чи відродила була Друга Імперія по Кримі мілітарну потугу? – здається по всьому – не дуже. Звернімося за довідкою до досить популярного колись видання:

Військова реформа Мілютіна створила нову армію, і ця армія показала дива самовідданої хоробрості та витрималості.

І під Плевною, і на Шипці, і на зимовому переході через заледенілі снігові вершини Балкан люди самовіддано умирали.

Але й тут ці люди були погано годовані, погано взуті та погано озброєні, навіть гірше від турків.

Тут мається на увазі військовий міністр Алєксандра II, Мілютін, який реорґанізував військову справу в Росії після Кримського погрому, але… Важко не помітити певного протиріччя між першим та наступними реченнями, але далі все стає на свої місця, бо:

Паперові підметки, крадійливе інтенданство, яке потурає підрядникам, червива солонина і протухла капуста виявилися так само непохитними, як і самодержавство.

Розкрадали невпинно й тут, і на чолі всіх злодіїв був сам головнокомандуючий Ніколай Ніколаєвіч старший.

(С. Любош, Последние Романовы, Санкт-Пб, 1924, с. 131)

Це – знаменне свідоцтво. Бо, в значному ступені, саме внаслідок тих же постачальницьких афер була програна Кримська війна, що вимусила перехід від Першої імперії до Другої. Тепер спостерігаємо абсолютно те саме; от тобі й Д. А. Мілютін, от тобі й «рєорганізація»! Але, вже повністю провалиться наступна, русько-японська війна, тут поразка буде погірше від Кримської.

Секрет чіпляння за старе, випробуване (для нас – секрет полішинеля), супротив новому, супротив хоч невеличкій, а демократії, був – однак, дуже простим. Та був добре відомий цареві. Бо цей одного разу, на подібні домагання когось із дворян, відповів наступне:

І тепер ви, ясна річ, упевнені, що я з причини дріб’язкової пихи не бажаю поступитися своїми правами. Я даю слово, що зараз, на цьому столі, був би готовий підписати яку завгодно конституцію, якби був певний, що це корисно Росії. Але я знаю, що зроби я це сьогодні, завтра Росія розпадеться на шматки. Адже, цього й ви не хочете.

(теж там, с. 135)

Він не знав іще, бідолаха що в наступному XX ст. можна буде мати всі декоративні ознаки демократії, тільки без неї самої. Отже, спостерігаємо в цьому жахові розпаду своєрідний зворотній зв’язок, який нищить імперію: чим більше нахапано чужого – тим сильнішим є страх «розпастися на шматки». Єдине, що в стані утримати імперію вкупі – це тоталітаризм: чим більша імперія, тим тоталітарнішою вона має бути.

Дозволимо собі зауважити, що ті самі застереження щодо розпаду за найменшого послаблення на користь «регіонів» – чути все частіше й у сучасній Росії, – «демократичній». Демонструючи світові весь безмір її демократичності.

Цілком своєрідною особливістю Другої імперії був наростаючий терор проти владних, власне – нове його забарвлення. Бо, цей терор завжди бував у Росії, але перед тим був осмислений – обмежувався ліквідацією царюючої особи на користь іншої, яка вважала, що царювати пристало саме їй. Так Пєтр I скинув свою сестру Соф’ю, так Єкатєрєна II скинула свого чоловіка, Пєтра III, а потім його знищила; так само розпорядилися з Павлом I, сину якого не терпілося поцарювати.

За другої імперії, після 1861, в цій добрій старій справі спостерігається якісний зсув: на царів починають полювати всі, кому не ліньки, кому заманеться; виникає запитання – чому?

На те можна навести, єдино, міркування загального або теоретичного характеру.

Система «влада – підвладні», аби вона вправно функціонувала, повинна бути забезпеченою зворотнім зв’язком у напрямі «підвладні – влада». Звичайно, за нормальних умов, її забезпечує не тільки виборність та підзвітність влади, але й засоби масової інформації, громадська думка. За таких умов індивідуальний терор проти представників влади – є звичайним убивством, злочином, та повністю належить до сфери криміналу.

Але, легко уявити собі модель так званої зарозумілої влади. Називайте її самодержавною, тоталітарною, – це не має значення, очевидно – про що йдеться. Така влада пориває подібний зворотній зв’язок репресіями, вона не визнає його, та починає виробляти все, що їй тільки заманеться. Не лічиться ні в чому з інтересами своїх підвладних.

За таких, якісно інших умов, особистий терор проти носіїв влади – радикально змінює колір: тепер він полишається єдиною можливою формою зворотнього зв’язку. Сигналом неблагополуччя в суспільстві, коли жодні інші сигнали є неможливі. У подібній крайній соціологічній моделі, наступник убитого носія влади повинен подумати, чого неприпустимого припустився був його попередник, приплативши за це власним життям. Та подумати, як цього уникнути собі, як продовжити власне життя. Такий, найпримітивніший дискретний код, за принципом: «все або нічого».

Така система, однак, незважаючи на свою примітивність, здатна якось-такось працювати; виправдала себе, здається, в історії набуття незалежності Ірландією.

Але, тут в історії Другої російської імперії, незважаючи на розквіт подібної терористичної діяльності, ми не спостерігаємо з часом жодного просування вперед. Виникає питання – чому?

Найпростішим, що тут можна відразу придумати, хоч – можливо, й не вичерпуючим справи до кінця, буде наступне.

Схоже на те, що завдяки загальному бракові інтеліґентності в суспільстві, – все це й сталося. Бо терористи не висували жодних розумних проґрам суспільних реформ, обмежуючись, так би мовити, терором взагалі: «долґо нас помєщікі душілі», або «доб’ємся ми освобождєнья – своєю собствєнной рукой». Нічого реального за отим «освобождєньєм» ніколи, мабуть, не крилося, а тому й прийняло воно в кінці форму абсолютного інтер-люмпенського панування більшовиків. Отже, в основі цього «освобождєнья» лежав, всього й тільки, той самий російський «бунт, бєссмислєнний і бєспощадний». Нічого більше. А значить, для другої сторони – влади, – нема чого й робити поступки.

* * *

Але, для нас імперська система та те, що в ній робиться, є цікавою єдино тому, що з-під її гніту мала, будь-що, звільнитися наша пораблена Україна.

Вона – віддамо їй належне, не розвивала жодного руху опору впродовж цілого століття, від остаточного пораблення кінця XVIII ст., коли українцями торгували як російською худобою («ми – одін народ!»), та аж до 80-х років XIX ст., коли хоч дещо оживають елементи духовного відродження, починається просвітянський рух. І не будемо до того, феномен М. Міхновського або Д. Донцова, – ставити на конто цілого народу.

Отже, коли внаслідок Першої світової виникають непереборні труднощі для імперії, яка терпить на фронтах поразку за поразкою, – настає час діяти, готовою до цього стає лише підавстрійська, європейська Україна. Україна ж підросійська була на той час геть отруєна соціалістичним дурством, разом із її визвольним рухом (якщо його взагалі можна так назвати); якому можна дорікнути принаймні три непростимі прорахунки.

1. Об’єднання з російським революційним рухом, єдиною ціллю якого було саме не дати розпастися імперії, зберегти її за будь-яку ціну; тобто – нікого з неї не випустити.

2. Піддання тій самій соціалістичній пошесті та опора не на український нарід – селянство, а на приблудний російський «пролєтаріат». Та, як наслідок, – постійні поступки більшовизму, реставраторові імперії. Аж до поновлення російської окупації.

Тоді не знали і досі належно не розуміють тепер, що імперський диявол – хоч янголом прикинеться аби зберегти своє, кровне, – нааґресоване, награбоване; силою відняте чуже.

Бо історія вчить, що імперії – будь-що, слід добивати до кінця. Аби від них полишилося в кінці тільки щось нешкідливе для всіх, шматочок, як от Італія від Риму або Греція від Візантії. Або Австрія від Священної Римської Імперії.

3. Нехтування об’єднуючою силою українського націоналізму, як єдиної можливої опори у національно-визвольних змаганнях.

Щоб у цьому всьому переконатись, аби зрозуміти, що будь-який український соціалізм обернеться угодництвом і москвофільством, – потрібні були втрачені місяці Центральної Ради, яких можна було заощадити. Шкода, не прийняв українського націоналізму, як єдиної можливої основи міцного існування й гетьманат. Який теж, був занадто ліберальним до всього російського.

* * *

Мораль з усього попереднього видається досить простою.

Імперія зі стажем, як Росія, – створює собі пропаґандову маску «вєлікой дєржави», якою прикриває в очах світу сталий розбій.

Та, без зірвання цієї маски – годі на щось сподіватися в боротьбі з імперією.

А цього не робилося підчас Других Визвольних Змагань. Навпаки, щосили браталися з модернізаторами імперії – більшовиками. Та ще й вбачаючи в них «соціалістів» – це ж треба! Геть забуваючи при цьому аксіому історії: що в імперіях антиімперіалістичних сил не буває.

Треті Визвольні Змагання були чистими від цього, та люди УПА воювали, добре знаючи, що воюють проти запеклішого ворога людства, але… Не зуміли переконати в цьому світ, що капітулював перед сталінською брехнею. Їх приклад міг би навчити, як діяти після 1991, але знову ж – імперська пропаґанда за півстоліття була на висоті: національно-визвольний рух був затаврований та облитий брудом, а імперіаліст і ґеноцидник – так і полишився добрим «старшим братом».

А за таких умов сталося єдино те, що за таких умов могло статися: старий колоніалізм змінився мало не неоколоніалізмом. Дослівно повторилася ситуація 1917. Тоді українська еліта спритно знюхалася з «рєволюціонєрамі», які жодними революціонерами не були, та втратила все. По 1991 так само знюхалися з «россійскімі дємократамі», які ніколи жодними демократами не були, та без решти розчинилися у якомусь «стратегічному партнерстві» (з ким, з імперією, – це ж тільки подумати!); тобто – чи не у звичайному неоколоніалізмі?

Отже, поки вся правда про імперію, від самого 1169 та по «тєкущій момєнт» не буде відомою цілому світові – змагання з нею – приречені.

* * *

Але, повернемося до справи.

Нарешті, до всього було запроваджено й деяку принципову новацію – прийняте єдино-можливе, єдино-прийнятне рішення: непримиренність до гноблення, – на терор відповідати терором.

Щодо цього, слід зробити, мабуть, певні пояснення, певні зауваження загального характеру, – саме відносно терору. Бо надто вже позаплутували в нашому XX ст. (часом, – і навмисно) деякі прості моральні проблеми. Він – терор, повсюди у цивілізованому світі, вважається сьогодні криміналом та переслідується. Значною мірою тому, що Совєцький Союз підгодовував світовий терор, використовуючи його у своїх, знову ж – імперіалістичних (а значить – і терористичних) цілях.

От і поставимо запитання, а у світі імперському, тоталітарному, тобто – терористичному, – чи й там так само, терор є неприпустимий, аморальний? – бо ж там із самого початку є виключені будь-які легальні засоби боротьби за свободу. Хоч для окремої людини, а хоч і для цілих груп (скажімо – національних). А російська імперія, зокрема, завжди була державністю саме й тільки терористичною, від початків свого існування. Адже, це вичерпно підтверджується її історією.

Чи не були акціями масового терору з боку Московії (матері наступних Російських імперій) – походи Івана III або Івана IV на Новгород? – так, безумовно були.

Чи не було акцією масового терору з боку Пєтра I – знищення Батурина та попалення всієї Північної України, найбільш на той час залюдненої? – так, безперечно було.

Чи не творила масовий терор Єкатєріна II в Україні, знищуючи Січ, депортуючи українців та пораблюючи їх офіційно? – а потім роблячи те саме з Кримським ханатом? Так, творила, не заперечити.

А який безоглядний терор і ґеноцид проти народів Кавказу (до речі, підтриманий А. Пушкіним та іншими патріотами) розв’язав був Ніколай Палкін? Бо там від самого початку практикували тактику випаленої землі та ґеноциду; і тягнулося це десятки років, до падіння Шаміля 1859.

А хіба не супроводжувалися масовим терором та «етнічними чистками» обидві наступні окупації України – 1919 та 1943–1944? – забули, скільки мільйонів людей було тоді понищено, скільки репресовано? Останнім разом це був той час, коли репресували цілі народи, – татар, чеченців, німців Поволжя. А брати-однодумці Сталін і Жуков плекали мрію – виселення цілої України до Сибіру.

Чи, може, не пам’ятається вже й те, що було дослівно вчора? – масовий ґеноцид «новой дємократічєской Росії» з отим її недолугим із колишнього Політбюро, в Чечні, – 1994–1995 та 1999?

Але, досить. Підіб’ємо підсумок, чи не були російська імперія у всіх її виданнях: Першою, Другою або Третьою, байдуже, – терористичним утворенням, терористичною державністю? – що ж, хай хтось спробує заперечити. Бо у всіх іще в пам’яті Третя, – найбільш злочинна з усіх трьох дотеперішніх.

А тепер поставимо до цього й остаточне запитання: а, чи терор проти чогось подібного, бодай, – не буде все ж чимось аморальним? – далебі, тут нема чого й думати, – якраз навпаки.

* * *

Однак, є й другий бік справи – практичний. Совєцька історія в отій, найтерористичнішій країні світу, яка тому найбільше страхалася терору, – вчила, що терор – то дурниці; насамперед – неефективний, інша справа – «двіжєніє масс». Добре, розважимо й цей бік справи, подивимось.

Щодо ндивідуального терору, то тут зерно істини – безперечно є. В позитивному балансі тут залишається мінімальне, – покарання злочинця за скоєні злочини; але, за єдиної умови, коли наслідком не є смерть інших людей. Бо те, що навіть царевбивство не надто змінює хід історії, – продемонстрували російські атентати. Поготів, це стосується й певних видів масового терору: підрив автобуса зі школярами, вибух бомби в кіно, ресторані або на ринку, – все це є типове задоволення злочинних інстинктів: сучасна зброя в руках мавпи.

Все це не змінює того незаперечного факту, що цілеспрямований індивідуальний терор, як ми вже писали раніше, є єдиною формою зворотнього зв’язку народу з владою, за умови, коли в країні панує тоталітаризм та влада є нікому не підзвітна. От тут і слід показати, що ця безвідповідальність та непідзвітність, – оплачується власним життям. Створити альтернативу свідомого вибору.

Але, є ціла галузь тієї ж, від’ємної, так би мовити, діяльності, де підпільний та потаємний терор здатний творити дива; а головне – досягти цілі. Будь-якої, все залежить від розмірів зусиль. Принаймні там, де йдеться про безглуздо великі країни, зокрема, – імперії. Проаналізуємо дещо, саме це. Все розпочалося, здається з останньою аґресією все тієї ж аґресивної Москви, яка на словах є хоч як демократична («ми дємократи – ви дємократи…») надумала для чогось покінчити з відродженою після сталінського геноциду Ічкерією (якби ж там не було нафти). Та й обрушила на неї 1994–1996 свою військову машину; але вкінці, як відомо, вимушена була уступити. Не тому, можливо, що потерпіла військову поразку, отримавши у новорічному наступі на Джохаргала – другий Пандшер: сотні танків, спалених разом із їх екіпажами. Вистачило би, мабуть, і «пушєчного мяса», як у них кажуть, і танків. Справа була радше в тому, що почала здійснюватися погроза генерала Дж. Дудаєва, – перенести війну на терени Росії; та не просто, а у вигляді широко розгорнутого потаємного терору і диверсій. Як це обернулося проти самої Чечні – вибухами жилих будинків – міг бачити цілий світ (хоч і далеко не всі зрозуміли, що чечени тут ні до чого).

2. Українське національне життя й «Громада»

Небувалий феномен Т. Шевченка відгукнувся в українському суспільстві як помітним пожвавленням літературної діяльності, так і цікавістю до національного минулого. М. Костомаров (1817–1885) був фаховим істориком, та за нього українська історія все більше стає з частини «вєлікой історії россійской» – історією власною, українською. Він, приятель Шевченка та його співбрат за нещастям («Кирило-Методіївське братство»), – не міг іще підняти на належний рівень історії української, але зробив одну неоціненої вартості справу. Він зібрав якнайповніші історичні дані про життя та звичаї московського люду в XVI–XVIII ст. А це й стало вирішальним, бо, по-перше геть спростувало легенди про «славноє прошлоє» Росії, а по-друге – брехню про те, що «ми – одін народ», яку намагаються реанімувати й сьогодні.

В українській історії він був обмежений царською цензурою та про це свідчить його поверховий підхід до Мазепи, як «ізмєнніка царю» (див. його книжку «Мазепа»).

Не менш відомий Михайло Драгоманов (1841–1895) закінчив Київський університет та був полишений в ньому викладачем з 1864. Але вже 1875, за рік до своїх Емських указів, його діяльність помітив «царь-освободітєль» Алєксандр II та звільнив геть. Драгоманов був вимушений виїхати за кордон, де працював як учений-славіст, а ще й спромігся чотири роки (1878–1882) випускати український журнал «Громада». А то був – перший український журнал; в тому числі – й політичний.

Справа в тому, що «Громадою» на той час називалася перша орґанізація українського руху, заснована з 1870 українською інтеліґенцією. Із відомих людей в ній брали участь історик В. Антонович (1834–1918), історик О. Левицький (1849–1922), мовознавець К. Михальчук (1840–1914) етнограф Б. Познанський (1841–1906), громадський діяч Т. Рильський (1841–1902), та етнограф П. Чубинський (1839–1884), автор українського гімну. То було, за окремими виключенями, практично одне покоління людей, пов’язаних національними інтересами. Вони вважали себе далекими від політики, та не одного разу підкреслювали це. Політичне визначення вважали передчасним (мовляв, нарід не доріс) та всю свою увагу спрямували на просвітництво, на освіту народу, зокрема – на відкриття недільних шкіл.

Але, насторожене двома поспіль польськими повстаннями, які певною мірою сприяли й уформуванню «Громади» – російське самодержавство рішуче заперечує й будь-яким можливим паросткам української культури, або національної освіти, внаслідок чого «Громада» вимушена скоротити свою різнобічну діяльність та перейти мало не на конспіративне існування. Про цей її період стисло та добре свідчить Іван Кріп’якевич, до якого й звернемося в цій справі:

При проводі залишився давній гурт під керівництвом Антоновича, але це вже не була молодь, а люди на визначних громадських становищах, з організаційним досвідом. До Громади не допускали вже всіх без розбору, а добирали членів обережно і розважно, оцінюючи їх особисту кваліфікацію; від кандидатів вимагали закінченої вищої освіти, вибір проводився явним голосуванням і досить було одного голосу проти, щоб когось до організації не допустити. Таким способом Громада скупчила в собі інтелектуальну еліту з високим моральним авторитетом. В 1870-их роках до Громади належало не більше як півсотні людей, але це були найвизначніші вчені і письменники, як Антонович, Житецький, Чубинський, Драгоманів, Вовк, Михальчук, Русів, М. Ковалевський, Подолинський, Старицький, Нечуй-Левицький та ін. Київська Громада стояла в тісних зв’язках з такими самими Громадами, що зорганізувались у всіх більших містах України – в Харкові, Одесі, Чернігові, Полтаві а також у Петербурзі. У своїй діяльності Громада як і раніше, трималася здалека від політичних виступів і від зв’язку з революційними організаціями. Але це не значило, що вона уникла впливу на громадські справи. Вона вела свою політику дуже широко, досліджуючи розвиток політичних та економічних обставин, намагаючись використати їх для скріплення українства. Наприклад, Громада звертала пильну увагу на розвиток земств і міського самоврядування, цілий ряд її членів брав активну участь у цих установах і тим обороняв українське становище. Але найбільшого значення надавала Громада розвиткові науки та письменства, спираючи на них основи української національної ідеології.

(І. Кріп’якевич, Історія України, Львів. 1990, с. 272–273)

В ті часи «Громада» проводить важливі наукові дослідження з історії, археології та етнографії України, починає видавати газету «Кієвскій Тєлєграф». Попри початкові заяви засновників «Громади», що:

Ніхто з нас не тільки не говорить і не думає про політику, але всякий політичний рух при теперішньому стані суспільства видається нам таким смішним і дитячим, що не варто про це серйозно говорити… А тому не треба мутити свідомість народу політикою, треба його розвивати, освічувати:

Єдине діло справжніх друзів в теперішній час – допомагати розвиткові народу, не вдаючись у суспільні й політичні балачки і дожидаючись терпеливо часу, коли нарід буде в стані говорити про речі, які тепер недоступні для його зрозуміння, а тому й загадкові для нього, темні й непотрібні.

(теж там, с. 272)

Але, життя диктувало їм свої суворі закони, в Росії наростав революційний рух, та яким би він не був, а потрібно було визначатись. Не тільки по відношенню до самодержавства, але й по відношенню до революціонерів.

Царизм же, зі свого боку – переслідував революціонерів, переслідував будь-яку вільну думку, переслідував (а, як же!) й ворога № 1 – все українське. Разом із Емськими указами «царь-освободітель» розпустив Київське відділення географічного товариства (!) і закрив «Кієвскій Тєлєграф».

Друге видання Ніколая I Палкіна, хоч деякою мірою й кишенькове, уколошкають революціонери, всього через п’ять років по Емських указах, а «Громада»? – що ж, «Громада»… Вона, передбачаючи наступ репресій, переводить частину своєї діяльності за кордон – до європейської Галичини під Австрією та навіть до демократичної Швайцарії; відновлюють на власні кошти й «Львівську Правду».

Однак, головне вдома було зроблене – той імпульс, який був наданий українській науці, освіти та літературі – збережеться надовго.

З настанням реакції поступово висувається на перший план постать еміґранта Михайла Драгоманова. За кордоном він міг працювати на повну силу, не звертаючи уваги на царських чиновників, придуркуватих та невігласних. Міг спокійно та всебічно зважувати події в Росії.

Тодішня її політична картина – не втішала: народники, марксисти, терористи… З українців до народництва схилявся М. Костомаров, терористом був М. Кібальчич, але… Драгоманов критикував усе: дурні фантазії народників, які пошукували джерело мудрості в невігласному народі, наукове знахарсво марксистів, відсутність конструктивних ідей у терористів соціал-революціонерів. Драгоманов слушно помітив, що зовсім незрідка представники саме революційних рухів найбільше утискували права окремих націй, перевершуючи в цьому й реакційних самодержців. Помітив, що революціонерство буває й відновленням імперіалістичного «інтернаціоналізму». Він відверто писав про те, що російські революціонери намагаються зберегти централізовану машину російської імперії на те, аби на другий день перевороту використати її для власних цілей. Саме в цьому він далеко випередив соціальну думку свого часу, практично передрікши мало не за півстоліття імперіалістичне єство більшовицької Третьої російської імперії. Ці самі ідеї розвиватиме потім Іван Франко (1856–1916), але вже разом із критикою соціалізму, як такого.

Драгоманов користувався на свій час високим авторитетом, здобувши міжнародне визнання, та до нього прислухалися. Він віддавав належне «Громаді» за велику кількість розлеглих наукових досліджень у різних галузях, але критикував за відсутність послідовних теорій, загальних концепцій та сміливих гіпотез.

Його власні політичні погляди віддзеркалювали радше власне великодержавне минуле: він був за автономію, федерацію та всяке інше, але не за самостійність України, як європейської держави. У цьому він не пішов далі свого часу, та важко вказати когось із сучасників, хто наважився би піти далі. Він був соціалістом, але його соціалізм був радше етичним, а відтак схожим на соціалізм еспанських анархо-синдикалістів. Та, мав рацію. І дійсно, в той час як закони економіки передписують як найбільшу можливу експлуатацію людини – то що ж може цьому протиставитись, крім етики?

Михайло Драгоманов багато зробив для української науки, чимало й для політики, але з українським націоналізмом як таким – прийдеться почекати до Миколи Міхновського (1873–1924); а загалом…

Не дивно, що коли 1894 у Львові відзначали 30-річчя наукової та громадської діяльності М. Драгоманова, – Леся Українка назвала цей захід «святом свідомої себе України». Громадську свідомість було насправді пробуждено, зупинка була за орґанізацією боротьби.

Як і за українським націоналізмом, який – єдиний, міг би очолити цю боротьбу та надати їй необхідного сенсу…

3. Революція. Терор на початку

Найбільш характерним для Другої імперії є, очевидно, те, що в ній зароджується і розвивається той революційний рух, який призведе згодом, пройшовши довгий шлях від царевбивств до революції, – до створення Третьої імперії, та по праву – по збитках для людства, – найзлоякіснішої з усіх.

Чого вони врешті досягли, всі ми добре знаємо, але – чого прагнули вони, російські революціонери, часом ідучи на свідому смерть у боротьбі з царями? Кого або що вони сподівалися побороти, та як бачили собі майбутнє Росії?

Заощадимо читачеві людожерських откровень Сєргєя Нєчаєва (1847–1882), ідейного попередника В. Лєніна. Надамо слово не останньому з революціонерів часу, понад відомому Сєрґєю Кравчінскому (Стєпняк, 1851–1895) з Херсонщини, сину військового лікаря, абсольвенту Міхайловского артилерійського училища в Пєтербурзі. Згідно з його власним свідоцтвом – він пристав до революціонерів десь 1870, – створював «кружкі», читав Фур’є і Маркса. З однодумцями 1873 сам «ходіл в народ» та бував систематично арештовуваний урядниками, яких обов’язково сповіщав хтось із селян, яким він роз’яснював їх незаперечні права. Втім, реґулярність цих арештів нікого не розхолоджувала, та серед «народніков» побутувала тверде переконаня: «Можно і без посрєдніков ідті в народ!.. Надо только научіться какому-нібудь рємєслу, одється попрощє…»

Він скоро стає відомим журналістом, але цього йому замало. У 1875, бере участь у повстанні проти турків на боці «братів-слов’ян» у Герцеговині, а у 1877 мимохідь ув’язується до селянського повстання під орудою анархістів у провінції Беневенто, в Італії. Там він потрапляє до тюрми, де сидить майже рік, поки не підпадає під амністію.

По цьому в Швайцарії створює еміґрантський журнал «Община», але вже 1878, за викликом «Зємлі і Волі» повертається до Росії, де на нього очікує відповідальне доручення. Білого дня 4.08.1878 він на вулиці зарізує шефа жандармів, генерала Мєзєнцєва, та мерщій тікає за кордон. До Росії йому більше так і не судилося повернутись, поготів, після цареубивства 1881, та він віддає всі сили пропаґанді ідей російських революціонерів, використовуючи іноземні, переважно англійські видання. Це з його легкої руки, переважно, складуться за кордоном ті дещо хибні уявлення про сутність російської революції, які доживуть до визнання влади більшовиків та навіть до поставок лендлізу 1941–1945.

Він, що уникнув царських тюрем, безглуздо загинув 1895 у передмісті Лондона, – зачитавшись на вулиці (!) якоюсь соціалістичною брошурою, необережно потрапив під потяг; смерть була миттєвою.

С. Стєпняка добре знали Г. В. Плєханов (1856–1918), М. Драгоманов (1845–1895), Вільям Морріс (1834–1896), Джорж Кеннан (1845–1924), Марк Твен (1835–1910) і Бернард Шов (1856–1950). Саме він і ніхто інший, сприяв розповсюдженню російських революційних ідей в Європі.

* * *

Так, що ж він думав про царську Росію, про гноблення нею народів, про її майбутнє, яке він сам передбачав? Він, з одного боку, слушно оцінює – скажімо, роль релігії в цій імперії:

Що безумовно переважає у нас, – це механічна, майже язичницька обрядність, під прикриттям якої криється релігійна байдужість. Духовенство позбавлене будь-якої незалежності, священики завжди перебувають під наглядом на кожному кроці, в кожній проповіді та приучені до пасивної покори й виконання наказів царських чиновників. Хіба можуть вони задовольняти релігійні потреби селян або протистояти вільнодумству вищих класів?

(С. М. Степняк-Кравчинский, В лондонской эмиграции, Москва, 1968, с. 15)

Але, релігія – це не головне. Імперія існує шляхом аґресії проти оточення, то – як же з цим? В цьому наш революціонер – є щирий патріот, бо визнає, що:

На благо чи на шкоду, але Росія повинна бути могутньою державою в Європі та Азії. Країна зі 100-мільйонним населенням, що росте з надзвичайною швидкістю, не може полишатися вторинною державою, як би кепсько не керувалася.

(теж там, с. 38)

Аґресія? – так, безумовно. Але, це ж є мало не випадковість; звичайна жадність правителів, яким – усе мало:

Чому Росія – країна-завойовниця? Що примушує багатостраждальну країну грати негідну роль постійного порушника спокою та мирного розвитку сусідніх народів? Головна причина є добре відомою європейській громадськості – це існування самодержавства у Росії.

(теж там, с. 38)

А тому, – ну, самі ж бачите, що:

Але, у деспотичних державах честолюбство та жадність володарів – додаткова та вагома причина всіляких розбратів.

Гнітюча потуга Росії та її географічне розташування дають широкий простір таким схильностям її правителів. В наш час в Європі одна тільки Росія – є країна-завойовниця. Сильно підірваний престиж царського уряду і зростаюче незадоволення в усіх прошарках російського суспільства перетворили завоювання на деяку моральну необхідність. Для царизму зовнішні війни – випробуваний засіб відвести бурю суспільного обурення від унутрішніх проблем.

(теж там, с. 38–39)

Та слушно додає до цього, що – бачите:

Уряд має чимось зайняти розуми, аби їх неспокій не перетворився на відкрите незадоволення.

(теж там, с. 39)

Як бачимо, в імперії, на відміну від будь-якого нормального суспільства, «уряд має чимось зайняти розуми», – інакше – біда. А ми були думали, що розум на те й є розум, що завжди й сам знайде, чим йому зайнятись; але не так у імперії: там – своєрідні «розуми». Не дарма ж за совєтів, за тієї вже остаточно нікчемної Третьої російської імперії, коли воювати стало вкрай небезпечно – могли й по шиї накласти (як у русько-японській або Першій Світовій, чи потім на Віслі), – прийшлося іншою «дурью маятися»: копати канали чи то «создавать моря»; або «осваівать цєліну». Прибутку від цього – жодного, самі збитки, але ба, – «розуми» зайняті… («і народ прі дєлє»).

Адже, знову, в усьому винні царі-деспоти, не більше. Що ж до народу, у котрого «розум» нічим не зайнятий, а тому й дурь у голову лізе, то він бунтує після кожної невдачі в аґресії не від зайвого патріотизму, не подумайте, бо насправді він є добрий:

Багацько людей приєднуються до загального хору та часто репетують гучніше від усіх, ніяк не будучи в душі шовіністами. Як не дивно, але це так. Я сам бував свідком цьому, та й багатьом знайомі перетворення дуже мирних та розумних людей на полум’яних ура-патріотів. Це викликано їх жалюгідним існуванням, відчайдушним почуттям, свідомим чи несвідомим, що оскільки стан не може стати гіршим, то будь-яка зміна, можливо, веде до кращого.

(теж там, с. 39)

Не можна й тут обійтися без деяких істотних зауважень критичного характеру. Слово «розум» тут (як і вище) є абсолютно не до речі: не більше, ніж умовність. У імперського обивателя те, що іменується розумом – головний відділ центральної нервової системи, який інтеґрує поведінку орґанізму в межах свободи волі, та є в стані, здатний робити логічні висновки аналізуючи навколішню реальність, – є практично відсутній. Є подавлений або витиснений системою умовних рефлексів, стандартної поведінки громадянина імперії.

* * *

Така система працює бездоганно та забезпечує необхідний відгук майже на що завгодно, – навіть без спеціальної інформації, настанови з імперського центру; що авторові й доводилося не одного разу спостерігати, Така система надійно працює, повільно еволюціонуючи разом із режимом. Але, не виносить раптових змін, не приймає їх. Як, – пам’ятаєте? – отой Д. Мануїльський, що відгукнувся на слова про смерть Сталіна: «ето провокація!»

За історію Третьої імперії таких струсів було три: раптова «дружба» з «враґом», – пакт Молотова-Ріббентропа 1939; «разоблачєніє культа лічності» 1956 та горбачовські новації, які розтрясли саму Третю імперію та призвели до її формального розпаду 1991; з метою усунути з-під М. Горбачова самий об’єкт управління.

В особі нашого революціонера ми спостерігаємо не більше, як своєрідний повтор подібного ерзац-розуму, в якому любов до монарха-отця замінена відразою до монарха-деспота, не більше.

Отже, щодо сутності імперії – маємо якісь суто дитячі уявлення та переконання: злі царі на чолі як же доброго народу. Але, така картина в принципі не може бути основою для будь-якого соціального досконалення; таке – повністю виключається.

* * *

А, що ж ми маємо з національним питанням, яке набуває такої гостроти саме в імперії, з її політикою сталого, невпинного «обрусєнія окраін» аж до прямого ґеноциду? В ньому автор є цілковито сліпий, бо про це не вичитати у соціалістичних брошурах, а сам він – нічого не помічає. Починає він, наче розумно:

Жоден зі включених до імперії народів не злився з пануючою нацією. Звичаї Московії не мали жодної притягальної сили, та її культура часто бувала значно нижче культури підкорених нею країн. В той час, як німці, жителі Ельзасу і Лотарінґії, завойованих Францією, через кілька поколінь стали ревними французькими патріотами, жителі України, наприклад, що була раніше військовою республікою і з’єдналася з Росією 1654 р. рішенням своєї Ради, не були асимільовані Вєликоросією навіть по двох століттях спільного життя.

(теж там, с. 63–64)

Але, «не злився», це не значить, що його не зливали. Автор робить вигляд, ніби ні про що не знає. Ні про обіжник П. Валуєва 1863, що жодної української мови «нє било, нєт і бить нє можєт». Промовчує про Емські укази «царя-освободітєля», який з такою неохотою вимушений був відпустити Т. Шевченка. Зате тепер не лише заборонив український друк, але разом співи та театр. Емські укази були на свій час таємними, але… про них розбовкали ще тоді ентузіастичні галицькі москвофіли, що були на утриманні Москви. Чи Степняк про них, бува, не чув? Але, за його життя вийшли ще дві заборони. Заборона 1884 – українських театральних вистав по всіх губерніях Малоросії, та заборона 1892 – перекладати щось з російської мови на українську; чи й про ці не знав? Але, як людина, народжена на Херсонщині, – не міг він не знати, що в цілій Україні нема жодної української школи. Хоч і написав далі, що:

Українські селяни не пам’ятають древньої історії своїх республіканських установ, але вони глибоко переконані, що за своїми національними особливостями вони порізнюються від пануючої нації великоросів, яких вони називають їх старим іменем «москалі».

(теж там, с. 64)

Все добре, все так, шановний пане революціонере. Порізнюються люди, порізнюються культури, порізнюються мови. Але, поготів, чому ж ніде немає жодної української школи? Втім, полишаючи відповідь на це як же драстичне запитання іншим, він цілком слушно пише:

За таких умов нема жодної можливості зберегти централізовану імперію.

(теж там, с. 65)

Отже, натомість, столітні байки про автономію, але – як же, разом із побоюваннями:

Однак, є вагомі причини не допустити, аби внутрішня автономія не перетворилася на розчленування держави. Я не торкаюсь Фінляндії, Кавказу та Середньої Азії, абсолютно чужих елементів, які не мають нічого спільного з Росією та є радше тягарем для країни що звільнилася.

(теж там, с. 65)

Він не тільки взагалі іґнорує існування молдован, латишів та литвинів, але й не згодний відпускати ні Польщу, ні Україну, – найкращі здобутки російської аґресії. Певний, що вони й самі не забажають, бо – навіщо?

Свою позицію щодо Польщі автор арґументує посилаючись на арсенал вульгарного марксизму, який спирається – пам’ятаєте, лише на економічні підстави («чоботи вище від Шекспіра»):

Навіть тепер, незважаючи на тяжке становище Росії, союз із нею приносить Польщі економічні прибутки. Ця маленька країна іде попереду нашого промислового розвитку, і вона отримує величезний, просто безмежний ринок для своїх виробів. Польща двічі подумає, перед тим, як відмовитись від цих переваг заради задоволення мати власного короля або президента.

(теж там, с. 65–66)

Коли прийшла нагода, настав рік 1918, – Польща і одного разу не думала, – обрала свободу. Людина, зверніть увагу, зеленого поняття не має про те, що «у своїй хаті – своя правда». То як же він був би здивований отим «дивом на Віслі», якби дожив до нього! На те, аби не дати незалежності Україні – у нього своя причина, та можливо, найбільш дурна з усіх, мислимих і немислимих. Послухаємо:

Польське питання – не тільки крайній випадок серед багатьох інших. Українське ж є його відновленням у більш поміркованому вигляді. В цьому випадку відокремлення було би не лише несприятливим, але й просто неможливим хоча би тому, що губернії, розташовані по середній течії рік, які утворюють природну лінію комунікацій, не можуть бути відділені від губерній, де знаходяться гирла або витоки цих рік.

(теж там, с. 66)

Підкреслимо, що подібну ж глупоту підносить нам тільки Іван IV у фільмі С. Ейзенштейна, як достатню причину для російської аґресії. Половина річки, мовляв, у нас, – значить треба й другу половину. А як при цьому не можна не прихопити шмат іще якоїсь річки, то й останньому дурневі має бути ясно, що Росія повина бути тільки «от моря до моря» – на всі боки; зрозуміли тепер?

Цікаво зауважити, що навіть сучасні російські патріоти в Москві, імперські з імперських – такої арґументації щодо України поки не вживали. Нагадаємо, що Дунай – найдовша річка Європи, починається у Німеччині, протікає Австрією, Угорщиною, Сербією, Румунією та Україною, поки впаде до Чорного моря. Райн починається у Швайцарії та тече через Німеччину та Нідерланди. Арґумент – дурніший з дурних. Чи С. Стєпняк цього був не знав? – відповіді не дошукатись.

Він чимало писав і видавав за кордоном, переважно в Англії, знайомив людей із станом речей на своїй батьківщині. Він постійно проживав у Лондоні, але взимку 1890–1891 навідав і Сполучені Штати, в тих самих цілях, де набув теж чимало друзів та прихильників. Але, знайомив, як можна судити, – надто приблизно, своєрідно, зі своєї подвійної, так би мовити, печери: марксистської та імперської разом. Що ж, проникнути до сенсу історії, до суті соціальних процесів, – то не генерала зарізати; навіть – серед білого дня. Або бомбу підірвати. То є щось набагато, набагато складніше.

* * *

Але, в чому ж головна мораль попереднього для нас – українців – із наведених посилань від неостаннього з російських революціонерів?

Це, насамперед, знову і знову, – факт повної фальшивості міту про дві Росії; – одну – гидку, імперську та імперіалістичну, а другу – нашу, дружню та добру, революційну та демократичну. А цей міт – не останній в арсеналі російського імперіалізму, і не дано йому ще гідного спростування в українському, а значить – і в будь-якому іншому письменстві. Бо, знову повторює цю байку про дві Росії в наш час і такий ґрунтовний дослідник, як М. Демкович-Добрянський у своїй книзі «Україна і Росія», Львів – Краків – Париж, 1993. Повторює попри те, що на його очах уся політика совєтів наочно продемонструвала повну узгодженість із царською політикою, щодо національного питання.

Тут ми бачили ставлення до цього питання з боку реномованого та прийнятого на Заході російського революціонера; ставлення абсолютно однозначне. Він, як його попередники та наступники, не дозволяє такого поняття як право націй на самовизначення.

Так, про що ж тут іще казати?

4. Революція. Терор наприкінці

Наприкінці терор, так би мовити, аматорський – замінився терором професійним, коли перейшов до рук партії соціал-революціонерів (СР) або есерів. Тут ним займалася Бойова Орґанізація (БО), відокремлена від партії есерів як такої, для більшої безпеки.

Це сталося 1904, напередодні Першої революції 1905, та статус БО був чітко визначений рішенням партії, надрукованим у № 7 «Революционной России», партійного орґану есерів. Там читаємо:

Згідно з постановою партії, із неї виділилася спеціальна бойова орґанізація, що приймає на себе, – на засадах строгої конспірації та поділу праці, – виключно діяльність дезорґанізаційну та терористичну. Ця бойова орґанізація отримує від партії, через посередництво її центру, – загальні директиви щодо вибору часу для початку та призупинення військових дій і відносно кола осіб, проти яких ці дії спрямовуються. В усьому останньому вона наділена якнайширшим повноваженнями й повною самостійністю. Вона пов’язана з партією лише через посередництво центру і повністю відділена від місцевих комітетів. Вона має повністю відокремлену орґанізацію, особливий склад (згідно з умовами самої роботи, очевидно, вельми нечислений), окрему касу, окремі джерела засобів.

Душею БО були низку років інженер Євно Азієв або Євґєній Азєф, та такий собі Боріс Савінков, мало популярний письменник, але із записів якого можна узнати, як усе відбувалося. Свою книжку спогадів він так і назвав – «Воспоминания террориста». З неї, переважно, ми й будемо черпати наші подальші відомості.

Терор був суто індивідуальним, особливо застерігалися від того, щоби не постраждав хтось не причетний до справи. Був спрямований проти високих посадових осіб імперії, в ранзі, як правило, не нижче міністра або губернатора. Замах готувався довго, неквапливо і ретельно. Терористи багацько та вільно їздять імперією, знімають помешкання, оплачують готелі; ніде не зустріти у «Записках» Б. Савінкова скарг на брак грошей. Фінансових проблем для терористів – просто не існує. Автор, часом, крізь зуби пише про якісь там приватні пожертви, але… Створюється стійке враження, що йдеться про значно потужніші джерела фінансування.

Між іншим, побачення терористів призначаються в найдорожчих ресторанах столиці, а одного разу дискутується питання про набуття автомобіля найдорожчої марки. Тільки на те, аби ліпше відвести очі поліції. Отже, джерела – мало не невичерпні, але – звідки? Замахи готуються довго, неквапливо (гроші завжди є) і ретельно. Переодягнені вуличними торгівцями або візниками терористи вистежують розклад і сталі шляхи поїздок підопічної особи на службу. Вони називаються «наблюдатєлі» та знають свою фіктивну справу фахово, не привертаючи уваги своїх не задіяних у терорі колег або поліції. По них приходили ретельно замасковані замахівці-«мєтальщікі», які кидали в карету високої особи саморобні бомби, по можливості підстраховуючи одне одного.

Все це, якось-такось (навіть – здебільшого) працювало. Але, траплялися, часом, і непорозуміння – де ж їх не буває. У зв’язку із замахом на міністра внутрішніх справ Дурново, автор пригадує, зокрема, деяку неув’язку на самому початку справи. Варто навести й це:

Гоц, Павлов і Трєгубов твердили, що вони вже вистежили Дурново і можна приступати до замаху. Ми ж були переконані, що це невірно: ми не могли припустити, щоби за нашого зосередженого спостереження наша група не помітила Дурнова.

Непорозуміння незабаром розвіялося. Виявилося при перевірці, що Гоц Павлов і Трєгубов вистежили не міністра внутрішніх справ, а міністра юстиції Акімова, що обличчям нагадував Дурново.

Тоді вони запропонували провести замах на Акімова.

(Б. Савинков. Воспоминания террориста, Москва, 1991, с. 22б)

Однак, до подібної свободи думки БО на той час іще не дійшла. Прийшлося все-таки вколошкати Дурново.

Бомби ховалися під одягом, були саморобні та вельми далекі від досконалості. Як повідомляє нас сам автор:

Наші бомби мали хемічний запал: вони були обладнані двома хрестоподібними трубками зі запалювальним та детонаторним приладдями. Перші складалися з наповнених сірчаною кислотою скляних рурок із балонами та надітими на них свинцевими вантажами. Ці вантажі, при падінні знаряддя за будь-якої позиції, ламали скляні рурки; сірчана кислота проливалася, запалювала суміш бертолетової солі з цукром. Запалення ж споводувало спочатку вибух грімучої ртуті, а потім і динаміта, що заповнював знаряддя. Невідворотна небезпека при наладовуванні полягала на тому, що скляні рурочки могли легко зламатися в руках.

(теж там, с. 25)

Конструкція, годі казати, й насправді полишала бажати кращого. Не дивно, що й автор кілька разів протягом книги скаржиться на брак добрих технічних засобів та недосконалість існуючих. Та мріє про такі «технічні винаходи, які піднімуть терор на належну висоту».

Бо, навіщо всі оті рурки, кислота та бертолетова сіль із цукром, коли грімуча ртуть вибухає від найменшого удару? Так, чи не безпечніше та зручніше було би ставити саме ударний детонатор? – із власних досвідів із грімучкою в дитинстві, знаю, що вона є понад чутливою до ударів. Тому простий та зручний ударний детонатор, який ставиться на місце останнім, безпосередньо перед використанням пристрою, – був би набагато безпечнішим, але – ви ж бачите. Не одного разу вся ця складна та незграбна техніка з трубками та кислотою підводила, ставала причиною загибелі самих терористів, які ладнали ці пристрої на конспіративних квартирах. Коли спину самодіяльного підривника розмазувало по стіні помешкання, а якісь орґани терориста поліція, бувало, підбирала на другому боці вулиці або площі.

Своєрідними були й люди, які присвятили себе терору. Всі були з певними психічними відхиленнями, та ніхто з них поняття не мав, що потрібно буде робити, коли нарешті станеться довго очікувана ними революція. Всі вони були молодими, як правило, молодше тридцяти, – духовно незрілі. Послухаємо, що каже – за словами автора, такий собі терорист Покотілов:

Я вірю в терор. Для мене вся революція – у терорі. Нас мало зараз. Ви побачите: буде багато. От, завтра, можливо не буде мене. Я щасливий цим, я гордий: завтра Плеве буде убитий.

(теж там, с. 19)

В іншому місці Б. Савінков пише про відомого Івана Каляєва:

Для людей, що знали його дуже близько, його любов до мистецтва і революції освітлювалася тим самим вогнем – несвідомим, боязким, але глибоким і сильним релігійним почуттям. До терору він прийшов своїм власним, особливим шляхом, і вбачав у ньому не тільки найкращу форму політичної боротьби, але й моральну, можливо, релігійну жертву.

(теж там, с. 29)

І. П. Каляєв був тим, хто убив великого князя Сєрґєя Алєксандровіча, кинув бомбу в його карету в Кремлі 4.02.1905. Його заарештували на місці та відвезли негайно «куда надо». Сам він описав це в листі з тюрми товаришам на волі – у такий спосіб:

Ми поїхали через Кремль на візнику та я надумав кричати: «Геть із проклятим царем, хай живе свобода, геть із проклятим урядом, хай живе партія соціалістів-революціонерів!» Мене привезли до городської частини… Я увійшов твердим кроком. Було страшенно гидко серед цих жалюгідних боягузів, я був зухвалий, знущався з них.

Зауважимо, що цій людині було на той час уже 28 років – не школяр, не юнак, але… Теж, у своєму роді – погодьтеся, – цікавий матеріал для психіатрів, для психолога. Чи, бува, не загальна інфантильність психіки?…

До терору тягнулися не лише чоловіки, але й жінки. Про відому терористку Дору Брілліант автор пише:

Питання проґрами її не цікавили. Можливо, із своєї комітетської діяльності вона вийшла з певним ступенем розчарування. Її дні проходили у мовчанні, у мовчазному та зосередженому переживанні тієї внутрішньої муки, якою була повна. Вона зрідка сміялася, і навіть тоді її очі полишалися строгими та сумними. Терор для неї втілював революцію і весь світ був замкнений у бойовій орґанізації.

(теж там, с. 33)

Про те, які саме життєві випробування та розчарування привели Дору (яка походила з досить забезпеченої родини) в табір терористів, автор чомусь ніде не пригадує. Далі дізнаємося, що Дора була заарештована після убивства міністра фон Плеве, та:

Дора Брілліант по довгому заключенні у Петропавловській фортеці психічно захворіла та померла у жовтні 1907.

(теж там, с. 176)

Чи можна вважати термін у три роки «довгим» – полишимо на сумлінні автора, але психічна хвороба не була рідкістю серед терористів. В іншому місці читаємо:

… а обвинувачення щодо Лєонтьєвой – зняте «за душєвной болєзнью», як сказано в офіційному документі. Всі вони, крім Агапова (Дулєбова), який страждав у Петропавловській фортеці на нервовий розлад, були звільнені. До бойової орґанізації з них повернулися лише Моісєєнко і Шіллєров. Загородній був арештований у грудні 1905 р. у справі динамітної майстерні у Петербурзі, і його подальша доля мені невідома. Ефруссі прийняла участь у терорі набагато пізніше, у 1907 р. Агапов (Дулєбов), нервовий розлад якого перейшов у душевну хворобу, був переведений із фортеці до лікарні Миколи чудотворця. У листопаді–грудні 1905 р. ми зробили спробу звільнити його з лікарні і Моєсєєнко вів для цього переговори з одним із лікарів, Трошиним. Переговори покінчилися невдачею, і Агапов, так і не відкривши свого справжнього імені, помер у тій же лікарні у 1908 р.

(теж там, с. 124)

Все так, праця терориста, попри відсутність браку засобів, є нервовою та турботною, не сприяє здоров’ю в будь-якому сенсі. Здатна, можливо, сприяти й психічним захворюванням. Але саме тут, як ніде більше, важко відокремити причину від наслідка. Бо, з таким самим правом можна твердити, що в терор приходили переважно люди з психічними розладами, схильні до психічних захворювань.

Однак, все це є лише загальне тло, на якому розігрувалася драма соціального протистояння.

Загалом діяльність БО можна вважати доволі успішною, зважаючи на технічну відсталість у засобах та невисокий рівень виконавців-дилетантів, компенсований фанатизмом.

Починаючи з 1903 було чимало убитих: убито 1903 уфімського губернатора Боґдановіча, убито 1904 міністра внутрішніх справ фон Плеве, убито 1905 великого князя Сєрґєя Алєксандровіча. Убиті були також дещо вторинні політичні постаті: петербурзький «ґрадоначальник» фон Лауніц, та головний військовий прокурор, генерал Павлов.

Полишили слід в історії й численні невдалі замахи, коли жертву було тільки поранено, та завжди – принаймні, – залякано. Це замахи на наступних осіб: пєтєрбурзького генерал-губернатора, генерала Трєпова, київського генерал-губернатора, генерала Клейґельса, ніжегородського генерал-губернатора, генерала Унтерберґера, московського генерал-губернатора, адмірала Дубасова тощо.

* * *

Терор планувалося розпочати з новою силою після 1907, але… Як грім з ясного неба в травні 1908 впало обвинувачення журналіста і письменника В. Л. Бурцева, який оприлюднив докази співробітництва БО партії есерів із царською «охранкой». Звинувачений в цьому був один, мало не із засновників партії, інженер Євґєній Азєф. Почалися розслідування, партійні та журналістські, обвинувачений довго всьому заперечував, поки не взяв за краще збігти подалі; як від революціонерів, так і від «охранкі».

Якесь певне світло на цю сенсаційну аферу пролив тоді й прем’єр П. А. Столипін, відповідаючи на думський запит. Дослівно, він дав цьому наступне пояснення:

Перейдемо до відношення Азєфа до поліції. До числа співробітників Азєф був прийнятий 1892 року. Він спочатку давав відомості департаменту поліції, потім поступив у розпорядження начальника охоронного відділу в Москві; потім переїхав за кордон, знову спілкується з департаментом поліції, і, коли директором департаменту був призначений Лопухін, переїхав у Пєтєрбурґ, де перебував до 1903 року. У 1905 р. поступив у розпорядження Рачковского, а наприкінці 1905 р. тимчасово відійшов від аґентури та працював у пєтєрбурзькому охоронному відділенні. Очевидно, коли Азєфа починали часом підозрювати, Азєф тимчасово відходив від аґентури.

(теж там с. 143)

Деякі необхідні примітки: пояснення. П. І. Рачковскій, наступник генерала Лопухіна, – це той, від «Протоколов Сіонскіх Мудрєцов», яких замовив «сочініть» своєму дрібному сексоту Матвєю Головчінскому; та яких літературно оформив та видав відомий православний діяч Сєргєй Нілус, відмінно знаючи, що це – фальшивка. Отже, слід гадати, що для більшості тодішнього загалу вся чарівність ситуації полягала не на тому, що Азєф був революціонером, а на тому, що він був жидом, який щиро співпрацював (щоправда – за певні гроші) із кублом затятих жидофобів, отих – «Бєй жідов, спасай Россію!» Втім, то була всього тільки Росія, та годі було би там шукати принципових. Навіть серед жидів, яким відверто погрожували винищенням…

Однак, справа не в тому. Всюди, коли починали якусь діяльність революціонери, державна «охранка» намагалася набути серед них своїх людей, шпигунів та провокаторів. Спромогаючись їх знешкодити; справа радше банальна.

* * *

Були аґенти «охранкі» – годі казати, й серед більшовиків. Таким був Сталін, це добре відомо, а судячи з ситуації з його Туруханським засланням, з якого він ніяк не міг збігти, – певний вплив мав на «охранку» й ворожий тоді йому Лєнін. Одне слово, справа цілком звичайна.

Привертає увагу тут зовсім інше, чому якось не надавали досі належного (чи – може жодного?) значення дослідники; а шкода. Справа в тому, що цей «випадок Азєфа», можливо, припіднімає нам крайчик тієї завіси, яка десятками років відокремлювала від громадськості таку важливу проблему, як співробітництво двох найбільших політичних сил Другої імперії: «охранкі» – і революціонерів.

Дійсно, обміркуємо дещо становище Азєфа. Як аґент поліції він зобов’язаний був прирікати на неуспіх плани революціонерів, відводити загрозу від тих, на кого вони замахувалися. Однак, що ж ми бачимо? Убито військового прокурора, пєтєрбурзького «градоначальніка», убито кілька губернаторів, міністра внутрішніх справ; убито навіть великого князя!.. Доведено було, що Азєф 1904, перед замахом на фон Плєве, готував замах на П. Рачковского, з якихось причин змінивши потім власні плани. А сам П. Рачковскій, в свою чергу, – заздалегідь знав, що готується замах на фон Плеве; та – нічого з цього приводу не робив. Дивні справи…

А, що ж поліційний аґент Азєф, – як поліція йому всі ці вбивства дарує? – а, дарує ж…

Все це наводить на думку, що ми ще далеко не все знаємо. Традиційно просте для історії протистояння, революціонери – царизм, – було насправді набагато складнішим, але – чи довідаємося ми про це? – чи маємо такі шанси? Бо, дійсно, «охранкі» давно немає, а «рєволюціонєри»? – від них про це співробітництво багацько не довідатись. Бо, при імператорському дворі діяли впливові угруповання, ворожі одне одному, які й зводили порахунки; часом – і руками терористів. Бо, як геть розколений був на ворогуючі сили революційний табір, то навіщо думати, ніби царизм був монолітним? – адже, це Росія…

Те, що при цьому загинув навіть один із великих князів – може свідчити й про ворожнечу (та – яку!) всередині клану отих псевдо-Романових (нащадків, виключно, Єкатєрініного байстрюка Павла). Бо, деякі автори пишуть, що їх на той час наплодилося таки чималенько. Це може якоюсь мірою пояснити й те, чому більшовики, які легко ліквідували царську родину, так само легко повипустили за кордон інших «Романових» на чолі з матір’ю Ніколая II. Яке ж могло бути в усьому знову ж змовницьке комбінаторство? – бо ж, іще декабристи передбачували знищення всієї царюючої родини.

Багацько, чого ми не знаємо. А, ще більшого, певно, не узнаємо ніколи.

* * *

Але, складні та не в усьому зрозумілі для нас відносини есерів, більшовиків і царської охранкі, є лише часткою того, чого ми ще й приблизно не знаємо. Тією ж верхівкою айсберґа. Не випадково ж, чи не найбільш відповідальний період історії партії – її зародження та становлення, – так і не знайшли справжнього віддзеркалення в історії.

Мимриться щось там про попередників, про такий собі петербурзький «Союз Борьби за Освобождєніє Рабочєго Класса» (оті, пам’ятні нам усім Аксєльрод, Дейч, Засуліч, Ігнатов, Плєханов) та всяке інше. Про «робітничі гуртки», в яких висунувся на перший план своєю полум’яною красномовністю недорікуватий «наш Ільіч», та… мало про що там іще, аби не про головне.

Але той же Лєнін писав, що як «рабочій-аґітатор» добре робить свою справу – йому не слід працювати, його має утримувати партія, на власні гроші. Та й сам Лєнін (а за ним – і купа інших) ніде й ніколи не працювали. А він сам – іще роками кайфував за кордоном, де життя, що би там не казали – було дорожче, ніж у Росії.

Так от, звідки ж на це все бралися гроші? – адже й каса охранкі не була бездонною.

Лише глухо довідуємося, та не з партійних джерел, що «господа россійскіє соціал-дємократи» починали свій історичний шлях не як політична течія чи партія, як оті ж соціал-демократи на Заході. Ні, вони й тут «пошлі своім путєм», та на початку діяли радше, як звичайна орґанізація рекетирів. Робилося це так. Підготувавши ґрунт та збаламутивши робітників якоїсь фабрики, вони з’являлися до її власника та ставили його перед альтернативою: або сплатити їм певну скромну суму, або втратити від наступного страйку набагато більше. Тим, власне, й жили. Зауважимо тут, що робітничий рух, разом із прагненням поліпшити умови життя та праці робітників, представлений соціалістами, соціал-демократами, чи як їх там іще, – існував по всіх розвинених країнах світу, але подібні заходи – там невідомі. В Росії їм сприяв у найвищому ступені – рабовласницький характер суспільства, з його традиціями: обдирати не скільки можна, а – скільки влізе, до останнього.

Так само глухо чуємо про партійне полювання на багатих спадкоємиць з боку спеціально уповноважених на це партійних альфонсів. Успішне одруження тягнуло за собою прискорене отримання спадку (були батьки – й не стало), який по тому, повністю або переважно, перекачувався до партійної каси. У закордонних революціонерів така практика – теж не відома.

Останнім знайомим нам джерелом поповнення партійної каси були славетні, так звані «експропріації». Роз’яснимо, що це таке.

Імперській мові та культурі властиве традиційне лицемірство, яке походить із постійної необхідності «імєть хорошую міну прі плохой ігрє», тобто – торгуючи людьми, як худобою, – при всьому при тому прикидуватись цивілізованою нацією. З іншого боку, спробуйте там все називати на власні імена, так, – чи довго ви це витримаєте? – отже, певною мірою, – ще й інстинкт самозахисту. Звідси й нестримана схильність до іномовлень. Бо, «експропріація» походить із латини, де слово «пропріум» означає чиюсь особисту власність. А «експропріювати» тоді означатиме «вивласнювати», тобто, як не красти, то грабувати. Їхні нащадки розів’ють це мистецтво обхідних іномовлень аж до повної досконалості, та іменуватимуть миле їх жидофобським серцям знищення Ізраїлю, – як «ліквідацію послєдствій ізраільской аґрєссіі», або ґеноцид (без якого вони просто не можуть) чеченського народу – «навєдєнієм констітуціонного порядка в Чєчнє»; спритна братія, чи не так?

До цього – пригадайте й сучасність. Чи не йменують вони сьогодні звичайні кримінальні розборки з автоматною стріляниною білого дня – цивілізовано і культурно: «пєрєдєл собственності»? Саме таким «пєрєдєлом» були й «експропріації» – були гроші в банку, а опинились в партійній касі…

Отже, «експропріація» – то звичайнісіньке пограбування, та оті ґанґстерські напади на банки, так добре знайомі нам із американських «бойовиків», – то ті ж самі «експропріаціі банков» есерами, або соціал-демократами, через які вони поповнювали партійні каси.

Ми, під владою тієї ж самої партійної номенклатури, – часом дивувалися розквітові злочинства, але – чи варто? Бо ж – саме вони – кримінал і злочинство, стояли – можна сказати, над колискою більшовизму. Вони починали, як звичайні ґанґстери, та не дивно, що так само й кінчають свій життєвий шлях.

Втім, ніяк не ліпше було воно й у проміжку, у тому «щасливому», про яке наливають нам сучасні «соціалісти». У передвоєнний період совєцької влади заарештований кримінальник радикально порізнювався від інших, як «соціально блізкій». Пам’ятаєте отой епос про Костю-капітана та його блатних, відомого Погодіна? В той час, як власники, інтеліґенти або селяни – то «соціально чужіє». Потім, по війні, коли політичні були у меншості, кримінальники допомагали партії їх «перевиховувати». Тому, дивуватися розквіту криміналу в наш час під крильцем колишньої партноменклатури, – може лише вкрай наївна людина, що прожила життя не задумуючись над тим, у якому суспільстві живе. Бо нове зрощення партії з мафією, з криміналом, почалося ще за Брєжнєва, та завершилося за Андропова.

Але, повернемося до минулого, бо ми ще не про все сказали.

Попався був на цьому колись і «наш вєлікій Сталін», коли в молоді роки брав участь в «експропріаціі Южно-Русского Банка» в Тбілісі. Він тоді необачно гульнув був на хутко здобуті гроші, та вперше й потрапив до буцегарні. З цього, власне, й починається його наступна партійна кар’єра…

5. Перший дзвоник. Японська війна

Знайомство з історією в межах, не те – Союзу, а навіть «соціалістічєского лаґєря», створює часом дивне враження. Наче історія якогось з отих «рівнобіжних світів»: та, й разом не та. Складена тресованими німчиками з НДР Ульбріхта «Світова історія» (Ляйпціґ, 1966), – містить чимало цікавого, у своєму особливому роді, ясна річ. Там на 959 сторінках є історії всіх існуючих на сьогодні країн, крім… самої Німеччини. Є там історія СССР, що тягне десь аж на 50 ст. Багато чого з неї можна й довідатись, різної мудрості; скажімо, про пленуми ЦК КПСС.

Є, з другого боку, – дивно скромні промовчування. Про російсько-фінську війну 1939–1940, всього й пишеться:

Спровокована в листопаді 1939 фінською військовою клікою за підтримкою імперіалістів інших країн совєцько-фінська війна покінчилася у березні 1940 миром, який провів новий совєцько-фінський кордон та забезпечив безпеку Лєнінґрада та Мурманска.

(с. 756)

Про війну совєцько-польську, ключову війну XX ст., теж – всього й маємо:

Війна проти польських інтервентів покінчилася перемир’ям у Ризі (12.10.1920); через мир у Ризі (18.03.1921) західно-білоруські та західно-українські області відійшли до Польщі.

(с. 755)

Що ж до війни русько-японської, то тут всього й тільки:

В російсько-японській війні 1904–1905 потерпіло сухопутне військо при Мукдені та флот у Цусімі – нищівної поразки, що й визначило програш війни.

(с. 748)

Тобто, простежуємо досить цікаву загальну закономірність, – чим більше десь накладали по шиї московському імперіалізмові – тим скромніше пишуть про це червоні німчики. Неспірно віддаючи при цьому першості російським перемогам, отій «Дер Ґроссе Фатерлендіше кріґ» (1941–1945), де вже їм, під їх Гітлером – у свою чергу наклали по шиї; хоч невдовзі життя переможців та переможених (навіть у тій недолугій НДР), – не можна було порівнювати. На це відведено цілу сторінку в статті про СССР та ще кілька у окремій статті «Друга Світова війна» (с. 907–917).

От такі, як бачите, пропорції, що засвідчують повну наукову неупередженість та об’єктивність авторів. Отже, будемо доходити до всього, як звичайно, на власний розум.

Росія, прихопивши у заслаблого Китаю під Алєксандром II Амурський та Усурійський край, та особливо – з побудовою Транссибірської залізниці, продовжувала просуватись далі; хапати те, що десь у когось починало погано лежати.

* * *

Китаю все XIX ст. дошкуляли, як не опіумні війни, так народні повстання, антифеодальні та антиманджурські. Останнє з таких прокотилося 1899–1900 (так зване «Боксерське повстання») й було задавлене тільки за допомогою військової інтервенції восьми європейських держав, якою командував німецький генерал, граф фон Вальдерзее.

На той час Китай був остаточно послабленою здобиччю, від якої всі його «помічники» так і пнулися щось і собі набути. Не так, як колись португальці в Макао, що створили там потужний бізнесовий центр, однаково вигідний Європі та Китаю, а так, по-сучасному, – в пошуках дурняка. Так Німеччина пригородила собі, на всякий випадок, порт Ціндао, а Великобританія – порт Вейхай, поблизу Порт Артура; а до цього додався й сам «русскій Порт Артур». Це протирічило змісту й духу російсько-китайської угоди, підписаної в Москві підчас коронації останнього імператора Ніколая II, та китайці радше очікували допомоги з боку Росії, яка, натомість, і собі прихопила кінець китайського півострова Ляодонґ у Жовтому морі. Та почала там будувати військово-морську базу Порт Артур; можна собі тільки уявити, як здивувалися в Пекіні. Інцидент полагодили пост фактум, оформивши на вигідних умовах аренду на певну кількість років (одні джерела подають 25, інші – 36). Але, не з Японією, яку китайці тільки-но спромоглися виперти з того ж Ляодонґу. Бо, від Порт Артура до японського кордону в проливі Тсушіма, що відокремлює Корею від Японії, було десь 700 км, а до порту Сасебо в Японії – менше 1000 км – надто вже близьке сусідство, щоби бути йому безпечним.

Війна розпочалася 26.01.1904, коли сили японського флоту напали на Порт Артур та вивели з ладу два броненосці та крейсер; а під Чемульпо в Кореї затопили ще один крейсер – «Варяґ»; хоч він – кажуть – не здався й на дні. А коли ще 31.03.1904 підірвався на міні та затонув броненосець «Пєтропавловск», разом із командуючим адміралом С. О. Макаровим та всім його штабом, – порт-артурська ескадра фактично перестала існувати. Полишалася, єдино, фортеця Порт Артур, на чужій землі та з трьох боків оточена морем.

Наприкінці липня 1904 рештки ескадри спробували втікти та дістатися Владівостока (десь 2500 км на північ, в обхід Кореї протокою Тсушіма), але були розсіяні та потоплені японськими військовими кораблями.

Тому командування Японії на початку квітня 1904 дало наказ військам, що стояли в Кореї, перейти річку Ялу – тисячолітній історичний кордон між Кореєю та Манджурією, та вибити росіян із Манджурії.

Кілька конче необхідних слів щодо тодішніх військових якостей армій обох воюючих сторін.

Російська армія, від Шипки та Плєвни зберегалася в тому ж вигляді, відстаючи в озброєнні адже, відставала й тоді (навіть від турків) від усіх армій Європи та могла компенсувати це, єдино, масовістю – «жівой сілой»; або ж кількістю «пушєчноґо мяса», – так у них, буває, теж кажуть.

Щодо Японії, то вона з повною мірою відповідальності поставилася до «Реставрації Мейджі» 1867–1868, метою якої було, в обличчі європейського виклику, перетворити старий Ніппон на сучасну державу, ніяк не нижчу, орґанізаційно і технічно, від Європи та Америки. Що й було на той час, за кілька десятків років, успішно досягнуто.

Японська вибухівка «шімоза», легка і потужна, істотно перевищувала якостями європейський піроксилін. Вона була створена японськими ученими, вироблена на японських хемічних підприємствах, та забезпечувала істотно дальший засяг вогнепальної зброї, на суші як на морі. Японські військові судна могли розстрілювати супротивника здаля, не потрапляючи під вогонь його артилерії. Дальший засяг мали японські легкі та малокаліберні, але швидкострільні гвинтівки «Арісака».

В улюбленому ж російському двобої на багнети («пуля дура, штик молодєц!»), японський солдат, невеличкий та рухливий, – мав чи не ще відчутнішу перевагу: знання старих, іще самурайських часів, східних прийомів ближнього бою. Від цього, до речі, чимало постраждали й учасники совєцької навали на Японію, 1945. Все це, більш-менш заздалегідь вирішувало виники всієї справи: перемогти тоді Японію – Росія в жодному разі не могла; хоч цього й близько не розуміла.

Російські окупанти в Манджурії полишили тоді по собі чимало руїн. Але заразом полишили місцевій мові й нове слово – «ло-май-ло» (або, за сучасним правописом «ло-майло»); із семантикою, відповідною семантиці слова «ламати» («той, що ламає»). Ставши на часі й синонімом певної національної приналежності. Пов’язане його виникнення, правдоподібно з тим, що зобачивши манджурську фанзу, окупанти хутко її «раскативалі по брєвнишку», побоюючись, очевидно, що там може укритись «японскій шпіон». Втім, так само вони робили, «раскативалі по брєвнишку», як ви ще про це не забули, у Новгороді, де вже жодних там «японскіх шпіонов» і близько бути не могло; спочатку за Івана III (1462–1505), а потім за Івана IV (1533–1584). Отже, можливо, що це й ґенетична звичка.

Російський командуючий, генерал А. Н. Куропаткін, кинув був на допомогу Порт Артурові відбірний Сибірський корпус, але японці розбили його під Вафонґу, в червні 1904. Було, як звичайно, чимало полонених.

Взимку 1904–1905 росіяни розраховували відсидітись, перейти на зимову позиційну війну, але японці про це й хвилини не думали. Вони перейшли в наступ у січні та остаточно розгромили російську армію під Мукденом. Таким чином, війну було закінчено, фактично; на суші ще 25.01.1905, але не на морі.

Порт Артур капітулював десь через півтораста днів облоги, 20.12.1904, але перед тим (хоч із яким же запізненням! – дійсно, в свинячий голос) йому була вислана з Росії морська допомога з Кронштадту 2.10.1904, – флот адмірала З. П. Рождєствєнского. Він складався з семи броненосців, семи крейсерів (між ними «Аврора» та «Орел»), дев’яти есмінців та необхідної кількості допоміжних суден: загалом десь 12 000 моряків. Зауважимо тут всього дві обставини, але такі, що заздалегідь перекреслювали будь-які надії на успіх, на перемогу адміральської ескадри.

1. Вона була відправлена з піврічним, принаймні, запізненням.

2. Технічний рівень був той самий, що «Пєтропавловска» або «Варяґа», – недостатня потужність та тихий хід, а до цього недалекострільна артилерія, без належного оптичного забезпечення. Японці зі своїх значно модерніших суден могли їх розстрілювати, навіть не наражаючись на відповідний вогонь.

Чи все це можна передбачити, уникнути війни? – далебі… Все це разом, з очевидністю показує, до чого в стані довести століття повної безкарності, повної безвідповідальності.

Артилерійські тренування, які не одного разу проводилися у відкритому морі підчас походу, показали вкрай незадовільний стан, вкрай низький рівень. Облишимо вже те, що час наладовування гармати значно перевищував сучасний рівень, норми інших флотів. До цього ще й «наводка на глазок», бо як оптичний дальномір має бути при кожній гарматі, то тут їх на всю ескадру було лише кілька: розкіш!

А до всього цього додавалося й ще одне, як же важливе: психологічний фактор. Іще не діставшись Далекого Сходу, – як же, виявилося, страхалися вони отих японців! Ледь допливши мілин Доґґер Банку при вході до Англійського каналу, вночі 8–9 жовтня 1904 допоміжний корабель «Камчатка», який опинився попереду ескадри, просиґналізував, що перед ним з’явилися японські есмінці (!). Нікому там і до голови не впало: а що ж би поробляли оті «японськіє есмінци» під носом у британських військово-морських баз у Портсмуті та Саутгемптоні? Шкода, але справдилася стара європейська помовка, що німець добре подумає, а потім зробить; француз спочатку зробить, а потім подумає; а росіянин не подумає ніколи, ні перед, ні після.

* * *

Досить було одного гарматного пострілу з крейсера «Орел», аби розперезалося справжнє пекло, яке з великим трудом удалося загасити: у страху – великі очі. За якихось двадцать хвилин паніки було вистрілено півтисячі снарядів. На щастя, враховуючи відмічену вище некваліфікованість артилеристів, втрати стали набагато менші, ніж могли бути. Одне англійське рибальське судно (тобто – «японскій есмінєц») перекинулося на бік, чотири інші були тяжко пошкоджені.

Побили дещо й самих себе. Був пробитий борт крейсера «Аврора» та пошкоджено на ньому дві труби; був убитий один священик та тяжко поранений один матрос. Отже, часом і з поганого буває добре.

Але, непропорційними були дипломатичні наслідки цієї раптової паніки. Створився цілий російсько-англійський дипломатичний інцидент, обмін нотами, вимоги відшкодування і т.і. В історії все це отримало назву «Ґульського інциденту», за назвою ближчого англійського порту. Потім, при заключенні миру, покликана третьою стороною Англія – буде підтримувати Японію. Втім, російський адмірал по поверненні з японського полону, буде клястися, що японці там таки були; та буде ще й посилатися на якогось японського перукаря, який підстригаючи йому бороду в полоні – «довєрітєльно сообщіл»… Тільки от невідомо, якою мовою?

Вище, перелічуючи причини, з яких ескадра була приречена, ми указали лише дві. Але третьою з них, та чи не важливішою від попередніх, – слід би вважати персону самого адмірала З. П. Рождєствєнского. Звернімося до відомого російського публіциста тих років, В. Г. Короленка; він пише з цього приводу наступне:

Причини поразки очевидні, флот ішов на вірну загибель. Набагато цікавішою є та підкладка справи, яка підготувала цю вірну загибель, ті умови, що створили Цусіму набагато раніше від самого цусімського бою. Хто ж, як не адмірал Рождєствєнскій оповість нам про це, хоча би… хоча би це навіть було неприємне його начальникам?… Але, замість усього цього ми знову почули стару, заїжджену вульгарну формулу… Розповівши про те, як ретельно та уміло адмірал Тоґо укривав від супротивника дислокацію свого флоту, – адмірал Рождєствєнскій дивує світ наступним неочікуваним політичним викриттям:

«Цього (тобто місця постою японської ескадри) не знав навіть адмірал союзного японцям англійського флоту, що зібрав свої сили у Вейхай-веї, в очікуванні наказу знищити російський флот, якби ця кінцева ціль Англії виявилася не під силу японцям».

(В. Короленко, Полн. собр. соч., Санкт-Пб, 1914, т. 6, с. 371; цитату побрано з газ. «Санкт-Петербургские ведомости», № 281, 1906).

Адмірал нахабно бреше, бо Англія – в жодному разі, не була союзником Японії, англійський же флот був не у Вейхаї, поруч із Порт Артуром, а в Гонґконґу, за тисячі кілометрів від Тсушіми, але… Він добре знає це, бо виріс у країні, де брехня сотні років замінює істину, а він належить до її верхівки, та має повне право брехати, що тільки заманеться. Отже, не дивуйтеся. Що ж до абсолютно безпідставних звинувачень Англії, то тут буде потрібне пояснення. Справа в тому, що першим ворогом Росії завжди була та країна, яка заступала їй шлях до світового панування (того самого, для якого Росія, власне, й створена), звичайно – найбільш потужна з країн світу. Такою впродовж XIX ст. – була Британська імперія. З її упадком місце ворога Росії № 1, цілком слушно посядуть США.

З цього приводу привертає увагу тогочасна петербурзька чорносотенна листівка від 19.02.1906 – «Воззвание к русскому народу». Там, прямо й безпосередньо беруть бика за роги (зберігаємо мову, гріх таке щось перекладати):

Знаете ли братцы, рабочие и крестьяне, кто главный виновник всех ваших несчастий? Знаете ли, что жиды всего мира, ненавидящие Россию, армяне, а затем Германия и Англия составили союз и решили разорить Россию дотла, разделить ее на мелкие царства и раздать ее врагам народа русского.

Отже, як бачимо, за всім, крім універсальних жидів, – стоять Німеччина та Англія. Дещо цікаве знаходимо й далі:

Затем хотят позднее хитростью и обманом отобрать землю у русского мужика и самого его обратить в раба жидовского, попов его расстричь, а православные церкви и монастыри обратить в жидовские хлевы и свинарники.

Тут, як і взагалі, зворушує суто російських масштабів ерудиція. Автори листівок навіть не знають, що жодних там «жидівських свинятників», – бути не може, бо жидівство забороняє вживання свинини. Втім, як і іслам.

Але, адмірал – то не шереговий чорносотенний невіглас (принаймні – офіційно) та з приводу його ідіотичного інтерв’ю виникнув черговий дипломатичний інцидент та обмін нотами. Росії знову прийшлося вибачатись.

* * *

Гріх було би не скористатися з нагоди, зі сприятливого контексту, та не згадати про вирішальну роль імперського дологічного мислення. Таке не в стані простежити, проаналізувати пов’язань причини та наслідку, всі власні невдачі приписує, незмінно, діям ворожої сили. Подібно, середньовічний чернець, що перебрав учора, а сьогодні посадив кляксу переписуючи життєопис мученика, який ніколи не існував, – певний, що винна в цьому не його власна рука: що її підштовхнув диявол. У повищій листівці маємо повнісінький набір ворожих сил: жиди всього світу, вірмени (!), Німеччина з Англією: хто тільки завгодно, та не ті, хто визначають стан речей у Росії. Але, уявимо собі дещо не до уяви: за російськими молитвами Бог раптом прибрав усіх перелічених зловмисників: жидів, вірмен, а до них і Німеччину з Англією. Хто би тоді був винний у сталих російських негараздах? – росіяни? Що ви, що ви, – далебі! – знайшлися би винні, як не індійці то китайці… Підкреслимо, що подібне мислення геть перекриває дорогу до виявлення власних помилок, до набуття досвіду та самодосконалення.

Зауважимо ще, що дологічне мислення, первісне та магічне, побудоване на концепції ворожих сил, – доіснувало в Росії від часів її історичного виникнення та по наші часи. А значить визначило її стан постійного відставання від країн цивілізованого світу. А поки воно буде існувати, – Росія полишиться й найбільш невлаштованою з країн світу, які б перетворення в ній не відбувалися. Але, повернемося до справи.

З іншого боку, був у цьому ще й елемент, так би мовити, – підсвідомо логічний, про це вже дещо йшлося. Бо ворогом для всіх трьох імперій Росії, що пнулися до світового панування, була завжди могутніша на свій час країна світу; яка де факто перекривала шлях до цього панування. Тоді була Англія, потім – Німеччина, згодом США – «амєріканскій імперіалізм». Цей «імперіалізм» за двох Світових воєн не набув собі за межами США жодного квадратного метра терену, а – все одно, поганий. Втім, усім цим пропаґандовим наклепам давно ніхто у світі не вірив, за винятком власних підданих, тупих та невігласних, свідомість яких давно було з успіхом замінено на купу умовних рефлексів.

В російському народі напередодні війни спостерігався небувалий патріотичний підйом: «Япошкі? – да ми етіх косоґлазих шапкамі закідаєм!» Але, нарід воює та не веде війни. Війну ведуть начальники, з одним із яких ми вже дещо ознайомились. Головнокомандуючий, генерал А. Н. Куропаткін, був перед тим 8 років військовим міністром та блискуче ставив петербурзькі військові паради. Отже, усім чого навоював, – зобов’язаний собі й тільки собі.

Цікаво підкреслити, що перед початком війни генерал особисто інспектував Далекий Схід та мимохідь завітав і до Японії, де йому, нічого особливо не укриваючи, та не без щіпки хизування, чимало показували. Повернувшись додому він, по нападі на Порт Артур, представив цареві цілу доповідь, яка включала короткий оперативний план війни, який ми, єдино, й наведемо (§ 12):

Боротьба флота за панування на морі.

Запобігання висадці японців.

Оборонні дії та широкий розвиток малої війни, аж до зібрання достатніх сил.

По закінченні цього – перехід у наступ, а саме:

Витиснення японців із Манджурії.

Витиснення японців із Кореї.

Висадка наших військ у Японії. Оволодіння головним містом Японії та взяття до полону мікадо (імператора, О. Б.).

Ну як, – непогано? От забув тільки «Парад Побєди» в Токіо, чи не так? Він писав цю дитинчу дурість, а недоумкуватий «Ніколашка» – «царь всєя Русі», втішався: «Прочєл с удовольствієм», писав він у таких випадках. Але цього разу «удовольствіє» було коротшим, ніж будь-коли.

«Витєснєнієм японцєв із Манджуріі» (до Кореї так і не дійшло), генерал клопотався особисто. На фронті він не надто турбувався про солдат, постачаючи їх, в основному, іконами, але сам їздив у потязі з електричним освітленням, у розкішному салоні та зі зграєю прихлебателів і холопів. В окремому вагоні їхала корова генерала Куропаткіна, бо він змолоду звик – бачите, до «парноґо молока». Побоїсько під Мукденом остаточно перекреслило його надії.

Все це була служацька еліта Росії, Другої її імперії, – звання, ордени; вони досконало знали кого та як титулувати, знали, в якій руці тримати виделку, а в якій ніж, але ви ж бачите, що жоден з них, за своїм розумом та професійними здібностями, – не поділив би лайна поміж трьома курками (не кажучи вже про чотирьох). Але, попри такий очевидний та сумний факт, зустрічаємо тут і початок ідеї, дещо так знайоме нам із наступного імперського майбутнього. В одному з останніх наказів по Манджурській армії від 2.02.1906, читаємо дослівно:

В числі тих, що повертаються з полону до шерег довіреної мені армії гг. офіцерів та нижніх чинів зустрічаються такі, що потрапили до полону не пораненими. Передписую, по всіх частинах військ, куди прибули полонені, провести ретельні та деталічні дізнання щодо обставин їх потраплення до полону, та, в разі виявлення відсутності поважних причин до здачі у полон, притягувати їх до відповідальності за статтями 262 або 263 XXII кн. «Свода воєнних правіл», вид. 3.

Підписав: Командуючий армією генерал-адьютант Куропаткін

Написано так, що можна подекуди язика виламати, але… це всього тільки російський генерал із його «вєлікім і моґучім». Однак, думка є цілковито ясною: дехто явно підозрюється у навмисній здачі до японського полону, аби не ризикувати житям за «Єдіную і Нєдєлімую». Чи не нагадує це поведінку «вєлікого Сталіна», який тих, що побували у німецькому полоні – негайно відправляв до ҐУЛАҐу? – «воєнноплєнних у нас нєт, єсть ізмєннікі». Та все це – були не тільки слова.

Нагадаємо, що в совєцькі часи «Пріказ № 270 від 16.08.1941 прирівнював полон до «ізмєни родінє».

* * *

Але, поки розгортаються всі ці події, флот адмірала Рождєствєнского пливе далі й далі, часом проводячи артилерійські тренування, але незмінно з тим же слабким успіхом: не вистачає техніки. Тропіки тим часом даються взнаки та на ескадрі відбувся вже не один морський похорон. Вони затримуються на Мадаґаскарі, очікуючи підкріплення, яке пливе до них через Суец, коротшим шляхом. Приходить звістка про потоплення японцями порт-артурської ескадри; потім – і про падіння Порт Артура з його 40 000 захисників. Це не додає ентузіазму. Нарешті з’являється довгоочікувана друга ескадра під командуванням контр-адмірала Фелькерзама. Але, дивно, очікування продовжується. Адмірал не дає своїм підопічним оглянутись, ганяє в різних справах, все помічає; що на «Суворовє» цілу годину піднімали якор, бо все поіржавіло; що «Донской» відстав від «Суворова» на кілька миль підчас маневрів. Ну, і всяке таке. Почався 1905, а вони все стоять. Отримують відомості про оте 9 січня 1905, коли на вулиці столиці вийшло 150 000 людей, а по них відкрили вогонь. Потім, іще через півмісяця приходить звістка про Мукден: 30 000 мертвих, 90 000 поранених, а ще 40 000 в японському полоні, – чи це не повний кінець? Тут, нарешті, адмірал наказує, промарнувавши більше двох місяців, – підняти кітви та вирушити на схід: вперед – на Японію!

Дорогою, ми про це не написали, їх порядно мотали циклони, – океани – то не Балтицька калюжа, розсіювали морем, але на щастя нікого не потопили, та всі вони – сорок п’ять кораблів, плили на схід, до протоки Тсушіма.

В Порт Артурі їх давно ніхто не чекав, та тепер могло йтися тільки про те, щоб поміж Кореєю та Японією прорватись до Владівостока, а там… На це потрібно було розвести ескадру по частинах, вислати вперед відволікаючі загони, одне слово – треба було думати. Але, адмірал Рождєствєнскій продовжував вести флот разом, наче вони були у відкритому океані…

Саме цією, мало не останньою дурістю російського адмірала, який надумав іще святкувати річницю «дня коронації єґо імпєраторскоґо вєлічєства» під носом у ворога, – повною мірою скористався командуючий морськими силами Ніппона, адмірал, князь Ґейахіро Тоґо (1847–1934, маршал з 1913). Після дводенного морського бою 14–15.05.1905, подробиці якого навряд чи варто розписувати, від російської ескадри полишилося чотири броненосці (разом з адміралом Рождєствєнскім) та один легкий крейсер, які було відведено до ближчого японського порту; Владівостока не дістався ніхто, а втрати японської армади були радше символічні, попри героїчний опір російських моряків.

Усю трагічну приреченість цього походу, разом із макабричним фіналом, його загальну атмосферу та почуття людей, що призначені були історією в ньому гинути, десь через півтора десятки років по тому досконало відтворить його учасник, простий моряк Алєксєй Новіков (Прібой) у романі «Цусима», книзі свого життя. Втім, перший та найкращий текст книги порядно пошматувала совєцька цензура, набагато глупіша та жорстокіша від царської. Адже, була вже Третя російська імперія та будь-яка поразка Другої – не працювала на неї. А ще кілька десятків років пізніше, – книга взагалі не могла би з’явитись, – згадайте, з чого ми починали цей розділ.

6. Жидівське питання в Росії

З усіх брудних московських наклепів на українців та Україну, – так званий «украінскій антісємітізм» виявився чи не найбільш живучим. Можливо, у цьому дещо винні й ми самі; бо знаючи, що це брехня – не дуже переймалися виправдовуватись. А ті громили, підбадьорені цим, – насідали ще більше. Бо на час заспокоюються тільки добре отримавши по пиці: такий вже у них історичний досвід, що тут поробиш. Саме це й вимушує нас, час від часу повертатися до жидівського питання. В історії самої України, до речі, абсолютно вторинного. Бо, створене було, тільки й єдино, все тим же «старшім братом»; який – віддамо належне, створив чимало питань, так жодного й не вирішивши.

Питання це й дійсно – вторинне, попри те, що леґенда про прихід апостола Андрія має під собою доволі вагомі підстави. А до того й нагадаємо, апологет християнства – Тертулліан з Александрії (160–240) вважав Скитію християнською країною. Апостольське християнство було віротерпним, не було державною релігією, яка у демократичному суспільстві варварів не могла мати політичного значення, отже й не було державною релігією в жодній з українських держав. Таким чином, у країні в цілому панувала, аж по часи так званого Володимирова хрещення, – повна віротерпність.

Джерелом же антисемітизму або жидофобства, цього не укрити і не спростувати, було канонічне, римське імперське християнство, бо вже 426 в обох Римах виходять погоджено імператорські едикти проти невірних (чи іновірних), які фактично виключають таких із участі у суспільному житті, виключають із числа юридичних осіб. А з іновіруючих в обох Римах – найбільше саме жидів. Не дивно, що вони подаються, мабуть, до Скитії, де вони знають – їх ніхто не переслідуватиме. Чимало подібних еміґрантів додається, правдоподібно, і з падінням Хозарату, хоч ці еміґранти вже не обов’язково є єтнічні жиди, радше тюрки юдаїстської віри. Їх теж приймають до варварського суспільства та ніхто їм не дорікає.

Ситуація радикально змінилася, коли Володимир 988 запровадив обов’язкове імперське християнство, та ще зробив його державною релігією. То була ганебна капітуляція перед рабовласницькою імперією, та ще й від імені країни, яка завжди їй збройно протистояла. Капітуляція, до речі, дурна, бо не викликана жодною історичною необхідністю. Акт чистого волюнтаризму, хіба не так? – але, чого власне й очікувати від пияки та розпусника? Це переносить до Скитії терпимість до ксенофобії та рабства. Втім, нарід не дуже сприймає оті «проґрєсівниє ідєі», включаючи й «цєнтралізованноє ґосударство», бо до першого жидівського погрому на сході, засвідченого історією в Києві 1113, – проходить чимало часу, більше століття.

Саме такий чималий проміжок часу (кілька поколінь!) – показує, що нарід не дуже охоче засвоював нові ідеї, не сприймав їх; і про подальші погроми ми ще довго не чуємо.

Так і пригадується свідчення з тієї книги «Історії» Геродота, де він описує сучасну йому Скитію за чотири століття перед нашою ерою. Де й пише, що скити не займають чужоземних звичаїв, особливо ж – від еллінів. Як же це було добре! Бо ж, саме за цей відступ від традиції волею князя – Скитія каратиметься аж по кінець другого тисячоліття…

Потім приходять монголи з їх настановами абсолютної релігійної та расової толерантності, а вже потім ривалізує з ними великодержава Литовська, так само толерантна расово та релігійно. А тому до неї збігає й чимало переслідуваного західноєвропейського жидівства, вільно розселюючись по трьох країнах під литовськими кунігасами – Литві, Білій Русі та Україні.

Отже, можна так сказати, що жиди в Україні були здавна, а от жидівського питання – наче не було.

Воно випливає лише з упадком Великого Князівства, за Козацьких Воєн, підчас отих – Перших Визвольних Змагань від Польщі; про це ми вже писали, але… Полишається велике запитання: чи то були спеціально жидівські погроми, як от, скажімо, значно пізніше, за російського панування – у Кишиневі або Гомелі? Та, чи можна тут взагалі щось порівнювати? Адже, зрозуміємо, що жиди як національна меншина у державі Польській, та до того така, що не претендувала на національне самовизвначення, – вимушена була й у польсько-українському конфлікті ставати на бік панівної нації, поляків; а значить – проти українців. До того, не забудемо, все це відбувається не в мирний час, як оті погроми в Кишиневі або Гомелі, а на театрі військових дій, Козацьких Воєн. Отже, спільного з російськими погромами тут є, єдино, нищення людей; що ж до всього іншого…

Адже, подумайте, – там була очевидною саме ідейна сторона справи, а тут? Так, чи можна взагалі – ставити поруч Богдана Хмельницького (або його наступників) та діячів «Союза Русского Народа»?

Та, чи порівнював хтось із жидівськими погромами, скажімо, нищення мирного населення, маврів та жидів, – підчас Реконквісти в Еспанії? – щось ми про таке не чули.

Про свідомі жидівські погроми можна би поставити питання, хіба, підчас Коліївщини 1768, але тут, на жаль, ми позбавлені об’єктивної інформації. Бо, всі відомості про це повстання походять від людей упереджено ворожих тоді до нас, або росіян, або поляків; отже, з нашої точки зору – є радше звичайним наклепом. А як нема відомостей з вірогідних джерел, – доводиться закрити й саме питання.

Про пізніше українське погромство XX ст. руками «Союза Русского Народа», – годі й писати: тут і останньому дурневі все має бути ясно. До речі, жидівські погроми в Галичині 1918 – були польськими, в українській частині – їх не було. Про це з усією певністю засвідчив тоді американський консул у Варшаві. Отже, освічені панове поляки навчилися від своїх гнобителів більше, ніж темні українці.

* * *

Але, час нам перейти до антисемітизму російського, якого вони з властивою їм спритністю так ловко перевісили на українські плечі.

В Росії як такій, – жидів не було. Вони потрапляють до неї, як населення чужих земель: України, Білої Русі, Литви, Польщі тощо, набутих внаслідок чистої імперської аґресії. Спочатку росіяни не надто сушили собі голови цим екзотичним набутком. Підчас двох аґресій проти незалежного Новгорода, з боку Івана III та Івана IV, – жидів нищили разом із усіма іншими. Однак, коли Івану IV пощастило захопити на час Полоцьк, він розпорядився усіх місцевих жидів потопити у Двині, що й було достеменно виконано.

Пєтр I, в указі 1702, оприлюденому в Європі, запрошував іноземних фахівців оселюватися в Росії, ґарантуючи їм мало не культурну автономію. Однак, при цьому попередив не турбуватися жидів, хоч і мав при собі «нот’юде» – як згодом казали гітлерівці – «необхідного жида», – «бояріна Шафірова» (з колишніх Шапіро). Їх він ставив навіть нижче від мусульман.

Офіційне ставлення в Росії до жидів, таким чином, було та полишалося суто негативним, впродовж всієї її історії, виключаючи якихось три десятка років після «Вєлікого Октября». Відповідним було й ставлення всієї російської культури, яка дотримувалася завжди послідовно державницьких, тобто – аґресивно-імперських позицій. В цьому ж руслі слухняно плив і нарід.

Не полюбляв, жидів, ніби за надмірну користолюбність «бєссєрєбрєннік» А. Пушкін, від якого вони (жиди) мали звичай не лише побирати відсотки за позичене, але й нахабно вимагати повернення позички. Та відповідно їх і описував. Краще мав би їх знати Н. Гоголь-Яновскій, але плив у загальному руслі; знову ж, нічого крім жадності, їм не приписуючи. Ославивши до того ще й як «поруґатєлів віри християнської» (отієї – Московського патріархату).

Такий знавець Січі, як Д. Яворницький пише щось там про острови, де були ще й мусульманські та жидівські цвинтарі; от вам і «поруґатєлі»…

Істу скарбницю жидофобства відкриваємо у поштивого Фєдора Міхайловіча Достоєвского, з його незмінними «жідішкамі і полячішкамі». В той час, як не надто вражений російською ксенофобією Н. С. Лєсков у своїй брошурі «Евреи в России» вважав, що потрібно, за прикладом цивілізованих країн, відмінити обмеження для жидів і в Росії, – Достоєвскій писав (наводимо, можна сказати, класику):

Обмежити права жидів у багатьох випадках можна й повинно. Навіщо, навіщо підтримувати цей status in statu («державу в державі», О. Б.)? Вісімдесят мільйонів існують лише на підтримку трьох мільйонів жидішків. Наплювати на них.

(Ф. Достоевский, Полн. собр. соч. в. 30 тт., Ленинград, 1981, т. 24, с. 212)

Найменший життєвий успіх когось там (особливо жида), цей великий гуманіст сприймав як особисту образу. Так, коли британському жидові Б. Дізраелі, який багато років плідно очолював уряд Британської імперії, – дали за заслуги звання лорда, це вкрай переповнило чашу терпіння письменника:

Коли жидішку Дізраелі зробили віконтом Біконсфільдом – це було у нас мало не святом для газет.

(теж там, с. 259)

Зауважимо, що він того «жидішку Дізраелі» ніколи в житті й на власні очі не бачив, а ба… все одно не любить. Оце дійсно, справжня російська людина, нічого не сказати…

Не відставав від нього й «пєвєц скорбі народной», революційний демократ Н. Нєкрасов, той самий, що закликав віленського губернатора М. Муравьєва («вєшателя»): «Виновных нє щади!» «Віновниє» – були поляки та литвини, що хотіли вирватися з царської тюрми народів. Не будемо далеко пошукувати, наведемо головне:

В Варшаве, в Одессе, В Москве, в Петербурге Банкирские фирмы у них – На аки, на раки, На берги, на бурги Кончаются прозвища их…

Це, з поеми «Современники». Як бачимо, він був не тільки «протів развітія капіталізма в Россії», але мав і ширший діапазон від Фєдора Міхайловича: на «-акі» та «ракі» – то греки, а от на «-бергі» та «-бургі» – то жиди та німці. Щодо «полячішєк» він сказав усе отим – «Віновних нє щаді!» А, до речі, – з якою поетичною майстерністю висловлена сама думка! – хіба не так? Цей, схоже, теж не полюбляв жидів за користолюбство, – чи ж це гідно пристойної людини: вимагати обов’язкового повернення позичених грошей?

Такий корифей російського слова, як граф Л. Н. Толстой, жидівством, схоже, теж не захоплювався. Принаймні, поруч нього крутилося чимало тих же сербських пройдисвітів, а от про жидів – не чути. Та, якось і не поєднуються вони. Він же – «зєркало русской рєволюції», за Лєніним, – так і не поклопотався віддзеркалити хоч єдиного. Не зважаючи на те, що у тій революції – ними греблю гати: від Дори Брілліант та Єлізавети Драбкіной – та аж по самого некоронованого короля революції, Льову Троцкого; або Євно Азєфа.

Згідно Зінаїди Ґіппіус – дружини Дмитра Мережковського (а їй – не можна не вірити), переконаним та полум’яним жидофобом був і той, ніжний лірик від «Нєзнакомкі» (а, якби вона виявилася жідівкою, тоді як?), Алєксандр Блок. Що потім так нечекано скурвився, очоливши банду червоних мародерів, – самим Христом («Двенадцать»). До речі, добре знаючись на прізвищах, можу засвідчити, що Блок – з набагато більшою ймовірністю є прізвище жидівське, ніж німецьке.

Отже, підсумуємо остаточно: тоді й тепер, як воно було та в чому різниця?

Бо там та тоді, погроми, як вони й бували, то стихійно, як виники воєнних дій. А тому ніколи й ніким не обґрунтовувалися теоретично. Інша справа, погроми російські, XX ст., продуманий та цілеспрямований терор проти певного народу, підкреслений пропаґандовою навалою та хитрими теоретичними «обґрунтуваннями». Навмисні вигадки про «жідо-масонов» або «сіонскіх мудрєцов».

Жидівські погроми в Росії на початку XX ст. (!) – були кінцевим продуктом розвитку ксенофобної імперської культури, проходили у мирний час та під наглядом поліції; не кажучи вже про те, що часто нею ж бували й орґанізовані. Це не слід заперечувати: було з’ясовано ще тоді. Нагляд поліції був потрібний і тому, що люди хутко почали орґанізовувати загони самооборони проти погромників. От, аби вони не лізли не в своє діло, – за тим і наглядала царська поліція.

* * *

Але, в Росії – ще царській, без підтримки народу – не можна: не те. Це є понад цікавий імператив, на якому теж неможливо не зупинитись. Справа в тому, що керівники цієї імперії – часом, кримінальні злочинці, – добре знали, що вони є злодії. А тому й намагалися до своїх злочинств приєднати якомога більше людей: цілком природний інстинкт. Слушно міркуючи, що як його особисто – ще можна повісити, то вже цілий натовп – не повісити нікому. Звідси ж і оте, зворотнє – пам’ятаєте? – так, «царскіє сатрапи» щось там і дійсно нашкодили, але – до чого ж тут нарід? Він – чистий, як сльоза…

Отже, без народної підтримки не можна ніяк, та під патронатом та за ідеєю міністра внутрішніх справ В. К. фон Плеве, якого незабаром уколошкають есери, – створюється відомий Союз Русского Народа. Який згодом охопить десь до дев’яти сотен орґанізацій по губерніях у межах отієї «чєрти осєдлості», де дозволялося стале проживання жидів (Литва, Білорусь, Україна).

І його, і дочерню, так би мовити, орґанізацію, «Союз Міхаіла Архангєла», – так само старанно опікуватиме наступний міністр, П. А. Столипін (1862–1911), кумир та улюбленець сьогоднішнього «устроітєля Россіі», письменника А. І. Солжєніцина. Опікував та підтримував, поки і його 1911 не уколошкали.

В той час, коли Гітлер нищив жидів як неповноцінну, але людську расу, П. А. Столипін пішов значно далі. Він взагалі не вважав їх людьми, та відкрито про це писав. В повному обсязі хай цим насолоджуються його шанувальники, а ми наведемо одне-єдине речення; в ориґіналі, щоби не псувати перекладом:

Необходимо понять, что расовые особенности так отграничили еврейский народ от всего человечества, что они из них сделали совершенно особые существа, которые не могут войти в наше понятие о человеческой натуре.

(газ. Новое время, жовтень 1911)

Підкреслимо, що чогось подібного не знайти у світовій расистській літературі: такого не писали про неґрів американці, ні навіть афріканери. Не писали такого про жидів і гітлерівці, творці Голокосту. Отже, в Росії ще раз можуть пишатися «благородной гордостью» – рекорд!.. «Русскіє опять удівілі мір!»

Тоді ж було задумане й теоретичне обґрунтування погромів, славетні «Протоколи Сіонскіх Мудрєцов» (ПСМ); іще один, так би мовити, культурний скарб, яким Росія обдарувала невдячне людство. Бо, бачите, якщо й були там якісь мудреці в Сіоні, то разом, здається, не збиралися, жодних там «протоколів», – не полишили. Прийшлося все робити самим, та з самого початку. Отже, (нагадаємо ще раз) ці «протоколи» й вимислив на замовлення свого шефа петербурзької «охранкі», П. І. Рачковского, – його дрібний сексот (простіше кажучи – «шпік»), такий собі М. В. Ґоловчінскій. А вже остаточно відредаґував та видав, пустив у світ, так би мовити, всіма поважаний православний письменник Сєрґєй Нілус, із відомого православного центру «Оптіна пустинь».

Одне слово – «нам нєчєго ждать мілостєй от пріроди…»

До речі, наш Юрій Липа в своєму «Призначенні України» (Львів, 1934) – досить впевнено твердить, що вони – ці «протоколи» – ще й зідрані з якоїсь французької пародії (на антисемітську літературу) (!).

Фальшивка провалилася майже відразу, так невігласно була підроблена; у світі її не прийняли. Але, – це одне. А є ще розлеглі місцевості, умовно кажучи – «на схід від Перемишлю», де багато століть не працюють ні розум, ні логіка, де й досі неподільно торжествує московська брехня. Бо в Росії ПСМ, уже 1990, друкували всі, від чорносотенного «Нашего Современника» та до останньої бульварної газетки. Надрукували, зрозуміло, й у нас, – що ж це за малорос, який не тягнеться мавпувати москаля? Але, як комусь заманулося робити з себе останнього дурня, – хіба заборониш? – у нас тепер – свобода.

* * *

Але, після цього історичного огляду, повернемося до справи.

Не дивно тому, що за такої ксенофобії та неприйняття, про жидів у Росії гуляли воістину дивні байки, неможливі при якомусь ближчому знайомстві.

В тому числі, й стара леґенда про те, що жидам на Великдень потрібна на мацу християнська кров, бажано – дитяча. Вона зіходить іще до християнської Ночі Середньовіччя, від якої Європу пробудив прихід монголів. Яка, притьмарила собою колись саме західну християнську Європу. Вона підкріплювала породжену імперським християнством жидофобію, та відомі й відповідні судові процеси тисячорічної давності. Цю байку, що народилася на порозі тисячоліть, хоча єврейство в Європі існувало набагато раніше, було офіційно спростовано іще 16.08.1247, енциклікою папи Інноченцо IV, та хоч вона час від часу виринала й потім, – ніхто її серйозно не сприймав.

Але Росія – є Росія, там завжди знайдеться невіглас, який знає більше від інших невігласів. Там, як відомо, ніколи й нічого не вигадували (а тому й не вигадали), а живилися новаціями зі смітника історії. Таким чином, коли в Європі про цю дурість уже давно забули, в Росії XIX ст. починають цікавитись саме цією проблемою; так би мовити, духовно дозріли до Європи XIII ст. Гарячим прибічником підозри жидів у «рітуальних убійствах» був, зокрема, такий собі заїзджий пан, Володимир Даль (Dhale 1801–1872), член Російської Академії Наук та укладач російського словника, куди – за простотою душі, заніс і відомі йому українські та білоруські слова, неймовірно збагативши «вєлікій і могучій». Він чимало писав під псевдо «Казак Луґанскій», та приймав участь у сучасному духовному житті. Його дослідження щодо «рітуальних убійств» являє собою, як і все інше, – радше історичний інтерес, але свою ролю – зіграло.

В Росії В. Даль вважався (і вважається) провідним лінґвістом та філологом, та був у цьому, без жодного сумніву, першим у російському задуп’ї. Але, досить порівняти його, скажимо, з данським же лінґвістом Вільгельмом Томсеном (1842–1927), сином поштмайстера з Рандерсе. Не так далеко Данія від Росії, а різниця між ними в сорок років, але… інтелектуально вона вимирюється століттями, – стає ясною вся міра класичного російського відставання.

Як ми вже не одного разу пояснювали, в Росії стає час від часу актуальним саме таке щось, що було поцуплене зі смітника історії. Так сталося й цього разу, коли 20.03.1911 у глиняному кар’єрі цегельні на київській Лук’янівці було знайдено труп Андрія Ющинського, 12 років. Смерть наступила внаслідок числених глибоких поранень, спричинених гострим знаряддям, – «рітуальноє убійство»!

Хлопчик, як це хутко виявили люди, приятелював з іншим, родина якого утримувала кримінальну «маліну», та абсолютно випадково довідався про якийсь їх кримінальний секрет. За те й був «по-русскі», так би мовити – профілактично, – зліквідований. На всякий випадок.

Так був створений судовий процес; попри те, що на казки про «рітуальниє убійства» відреагував указом для губернаторів іще 6.03.1817 – освічений імператор Алєксандр I:

… щоб надалі жидів не звинувачували в умертвленні християнських дітей без будь-яких на те доказів, за єдиним лише забобоном, що нібито вони мають потребу у християнській крові.

Доказів, «будь-яких», крім самого трупа, – і насправді не було, але був звинувачений приказчик контори поруч із цегельнею, жид Мендель Бейліс, 39 років, батько п’ятьох дітей. Вся надія була на зізнання підсудного. Втім, для цієї країни ситуація – радше типова.

Про величезне жидофобське значення майбутнього процесу для імперської правлячої верхівки, свідчить коло його орґанізаторів. Процесом керував прокурор Київської судової палати Г. Чаплінскій, але був залучений і столичний, пєтєрбурзький прокурор А. Віппер. Загальне керівництво справою взяв на себе безпосередньо тодішній міністр юстиції Іван Щєґловітов. Щодо нього, то можна без коментарів навести опінії з приводу цієї людини. Поміркований та стриманий С. Ю. Вітте у своїх спогадах визначив його «душею і мозком реакції, диким, непримиренним реакціонером»; в іншому місці не втримується та називає прямо «великим негідником». У колах же «вєлікіх князєй», братів та дядьків царя, він був відомий переважно, як «Ванька-Каін».

* * *

Нагадаємо політичну атмосферу часу – російської реакції. Вже кілька років росте та поширюється СРН (Союз Русского Народа), вже оприлюднені релігійним письменником Сєрґєєм Нілусом «Протоколи сіонскіх мудрєцов», дилетантський витвір дрібного сексота царської охранкі М. В. Ґоловчінского, примітивно зляпаний на замовлення шефа Пєтєрбурзької охранкі П. І. Рачковского. Імператор Ніколай II, який був сам ентузіастичним членом СРН – «Протоколи» не схвалив, але російська громадськість – прийняла; попри те, що іще тоді вся афера була демаскована та доведено, що це фальшивка. Так само вирішив, уже 1932, федеральний суд у Берні (Швайцарія), який засудив розповсюджувачів «Протоколів»; не за жидофобство, ні, – за звичайне шахрайство. Саме, як розповсюджувачів завідомої фальшивки.

«Союз», із якого хутко виділилася ще більш реакційна орґанізація – Союз Міхаіла Архангєла, притягував далеко не всіх, та хутко отримав у народі прізвисько «чорносотенців», але ті не знітились, дали «достойную отповєдь»:

Кто молитву творя, чтит народ и царя, в ком ни сердце ни ум не шатается, кто под градом клевет Русь спасает от бед, черносотенцем тот называется. (газ. Русское знамя, № 176, 1906)

Сьогодні Союз Русского Народа дозволений в новій, демократичній Росії. Задачі? – вони були відомі ще тоді, покінчити «с паутіной, в которой задихаются, вибіваясь із сіл, монархі, народи, імперії, рєспублікі, – жізнєнниє сокі коіх висасивают бєзжалостниє і жадниє паукі: жідомасони».

За таких умов і розпочався процес Менделя Бейліса; як у них кажуть: «процєсс пошєл».

Не варто тут докладно простежувати весь його перебіг. З нього, з розкриття елементарної (хоч і навмисної) помилки слідства, – зробили «процєсс вєка» засоби масової інформації кволої Другої імперії, яка так і не розуміла, що доживає свої останні роки. Варто буде пригадати лише двох пов’язаних з ним людей, абсолютних однодумців на початку, яких цей процес остаточно розвів по різні боки. Обидва були, як і годиться, «добримі русскімі патріотамі», а значить – запеклими чорносотенцями, переконані українофоби та жидофоби. Щодо українців, обидва були згодні, що то сутий вимисел, що таких – «нє било, нєт і бить нє можєт». Але повністю розійшлися, дивно, щодо «рітуального убійства».

Один був професор психіатрії Іван Сікорскій (йому було вже 70), переконаний у повній реальності «рітуальних убійств», запрошений на процес у ранзі наукового експерта. Зовні він створював враження деґенерата, а його підручник психіатрії міг бути написаний, принаймні, в часи Конрада Геснера (1516–1565). Він опорядив його малюнками людських облич, схожих – хто на мавпу, хто на барана, на зайця або на свиню, – та виводив із цього далекосяжні психологічні висновки. Відчувалося, що про Дарвіна, або поготів – Фрейда, – він у житті не чув. На такому ж приблизно дитинчому рівні вів він і затяту полеміку з М. Грушевським з приводу його «Історії України» (1911), геть відкидаючи можливость існування якихось там українців, як окремого народу; такий собі типовий зразок типово російської задупної відсталості. Зауважимо, однак, що попри все це, його син – Ігор Сікорскій – був не лише нормальною людиною, але й видатним авіаційним інженером XX ст. Втім, не будемо забувати й мудрих римлян, які вважали незаперечним лише материнство…

Другим жидофобом, хоч і затятим опонентом І. Сікорского щодо «рітуального убійства», – став відомий чорносотенний журналіст, редактор «Киевлянина» Васілій Шульгін, з 1907 – депутат Думи від крайніх правих. Згодом – видатний діяч «бєлого двіжєнія» та політеміґрант. Року 1944, на початку Великого Полювання за кордоном, він був схоплений СМЕРШем (Сєкрєтная мобільная єдіная развєдка штаба) в Сербії та вивезений до ҐУЛАҐу, де просидів до 1956 (не забувайте про параноїдальну мстивість Москви!). Після такої науки якось перемінив ставлення до більшовиків та закликав до того самого колишніх білих еміґрантів; помер у совєцькій «боґадєльнє» у віці 96 років. Оскільки він був політиком і публіцистом, то йому навряд чи можна було пришити щось конкретне, та можна тільки зайвий раз подивуватися мстивості цієї вселенської потолочі.

Але, виступи – виступами, а вирішували не вони. Все мали вирішити присяглі; бо, не забувайте, Друга імперія була такою вже європейською, що навіть суд присяглих змавпувала. Їх відбирали довго та прискіпливо. Це були, особисто, селяни: П. Клименко, М. Луговий, С. Мостицький, А. Олійник, Ф. Савенко, Й. Соколовський, М. Тертишний (російською – Тєртічний); службовці: П. Калітенко, І. Перепелиця, К. Синьківський; чиновники – М. Мельник, Г. Оглоблін.

Як бачимо, твердо покладаючись на власної роботи леґенду про «українській антісємітізм», – передбачливо відібрали самих українців. А це й стало вирішальною помилкою, бо слід було призначити «добрих людєй із Союза Русского Народа». Присяглі не квапились, радились десь із півтори години, та й вирішили, – що підсудний Мендель Бейліс – не винен.

Але, нема в природі такого українського, що не стало би згодом російським, та їх негайно оголосять – за Сікорскім, – «простимі русскімі мужікамі», пишаючись їх вчинком. Знову ж – в патріотичному аспекті. Для часів ніколашєк, сікорскіх і шульгіних, що ж – нормально. Однак, коли те саме повторить в журналі «Континент» його редактор, російський дисидент В. Максімов, та ще й наприкінці XX ст., – це вже звучатиме дисонансом. Втім, і ціну отому їх імперському дисиденству – ми вже теж добре знаємо. Часом, типове імперське невігластво, войовниче та нахабне. Якого вони у XX ст. вже не укривають, навпаки, – пишаються ним та утверджують по світі.

Популярність самого М. Бейліса, що казати, сягла вищої відмітки, та йому пропонували очолити те й те… навіть – Всєроссійскоє Общєство Воздухоплаванія, але він від усього відмовлявся та продовжував свій скромний триб життя. З приводу отого «воздухоплаванія» в народі навіть склали пісню, яка починалась рядками: «Бейліс, ти мій Бейліс, злетів під небеса…» Продовження опускаємо за його відвертою фривольністю. Навіть – за мірками нашого часу.

З приводу «процєсса Бєйліса» українцям і досі роблять закиди, бо він проходив у Києві, але таким недоумкам раджу подумати, чим би цей процес покінчився, якби він проходив у Москві.

* * *

Отже, насамкінець підкреслимо, що брехливі байки про якийсь там «украінській антісємітізм», яких із властивою їм тупістю московити повторюють не перше століття, – то є чисті дурниці. Повторюють попри те, що жодного такого антисемітизму не викрити, ні в подіях української історії, ні в ідейній спадщині українських мислителів.

Дещо плинув у російському руслі Михайло Драгоманов (отой, від «культурної автономії» та соціалізму), закидаючи жидам (щоправда, ще у 1875), ніби вони, мовляв:

а) являють собою елемент, що не творить цінностей; більше чи менше вони всі можуть бути підведені під категорію купців;

б) купців тих є забагато, а тому утримання їх коштує задорого робочим станам населення.

Перше звинувачення зіходить, здається, ще до відомого Ернеста Ренана (1823–1892), та є цілком хибне, якщо хоч трохи ліпше знати історію. Однак, його потім повторив В. Розанов у своїй збірці «Религия и культура» (уже десь 90-і роки), розповсюджуючи на всіх семітів взагалі.

Повна неслушність цього закиду доводиться даними історії та ще тим незаперечним фактом, що обмежуючи права жидів у християнській Європі – їх просто не допускали до жодних фахів, крім торгівлі, – які ж там уже «цінності»! Так само неслушним є й друге дорікання, бо рівень торгівлі – то є показник розвиненості суспільства, та купець (принаймні – перед ХІХ ст) ніколи не був у ньому класом зайвим чи паразитарним. Та й наші власні українські предки були не чужі цьому. Ні ґоти, що полишили нам усю торгівельну лексику нашої мови (крам, ваги, ярмарок, тощо), ні гуни, які додали до цього ще назву терезів та чумацтво, – цілий торгівельний клас.

Адже, слово «чомаґ» мадярською означає пакунок, пересилку, а корінь «чум» розповсюджений у сили народів Азії, позначаючи – в широкому колі: від житлової споруди та по звичайний лантух.

Звертаючись до першого українського геополітика Юрія Липи (убитого енкаведистами), який у своєму «Призначенні України» (Львів, 1934) блискуче розвинув ідеї відкривця цієї науки – Карла Гаусгоффера, – то він ставився до жидівства з його проблемами – без тіні антисемітизму.

Так само чужим до нього був апостол українського націоналізму Дмитро Донцов. Цей, перебуваючи ще вдома – у Києві підчас заворушок 1905–1906, – очолював загін по захисту жидівського населення від російських погромників.

А Уряд УНР – нагадаємо – мав у своєму складі навіть міністерство в жидівських справах. Випадок, підкреслимо це спеціально, безпрецедентний у світовій історії, – хіба не так?

Хоч і подяки за все це ми поки не дочекалися, але й робили це не заради неї, а виключно – керуючись розумом та сумлінням.

7. Перша світова війна

Вона спалахнула 1 серпня 1914, а відповідальність за неї несуть, як це повсюдно важається, – Росія та Німеччина. Перша плекала свої честолюбні, як звичайно, наміри: добити остаточно ослаблу Австро-Угорську імперію, та загнати врешті всіх слов’ян до власної імперії – Російської. Здійснивши світлу мрію А. Пушкіна про те, як оті «славянскіє ручьі сольются в русском морє». «Морє» було, радше, такою собі угро-фінською калюжею розмірів моря, але… на такі дрібниці там уже не звертають уваги. Що ж до другої… Вона, так їй думалося, була в чомусь обділеною (особливо – щодо колоній) Англією та Францією; а щодо останньої – зберегала пам’ять про легку перемогу над нею 1870. Що ж, теж, які не які, а – підстави.

Тертя Росії з Австро-Угорщиною розпочалися ще тоді, коли остання, відкривши 1867 польський університет у Львові, – запланувала на 1915 відкриття там іще й українського. Цей план і був оприлюднений ще 1912. Справа, начебто, суто внутрішня (освіта!), але в Європі тоді була держава, що є «за всє в отвєтє»; для якої просто не існує такого поняття, як чиїсь там унутрішні справи. Бо, в неї бачите, всюди якісь «своі інтєрєси». А тут іще – тільки подумати! – збираються освічувати ненависних Росії українців. З Пєтєрбурга до Відня й летить грізний демарш (напевно – єдиний подібний у світі), ультиматум: відкриття українського університету у Львові – Росія вважатиме «враждєбним актом», поготів – «казус бєллі», тобто – приводом для війни (!). Ні більше, ні менше.

Ви скажете, що це переходить будь-які межі, але… Пригадайте – класику: «Шірокі натури русскіє, / нашєй правди ідєал, / нє влезаєт в рамкі узкіє / юрідічєскіх начал». Це було ще сто п’ятдесят років тому…

Та, поставте себе на місце Росії. Їй тільки-но, зусилями солженіцинського куміра П. А. Столипіна, вдалося знову (у котрий вже раз) заборонити українську мову. Далебі, до цього ще спеціальним обіжником січня 1910 прирівняти українців до «інородцєв», укупі з жидами та калмиками, або німцями; а тут…

Тепер вони, зверніть увагу, геть забули про це, весь час бовкаючи нам, як не про «славянскоє братство», так і про «славянскоє єдінство» (вважаючи, що характерно, й себе слов’янами (!)). Але, таке щось і не повинно нікого дивувати. Бо ці люди користуються первісним, дологічним та магічним мисленням, де нема місця звичайній людській логіці. А звідси й увесь той смітник в голові кожного з них, який і не дає їм жити так, як у XX ст. живуть інші люди.

Багацько чого вдалося тоді досягти Росії. Зокрема пощастило, нарешті, розігнати власну українську інтеліґенцію по еміґраціях, а тут… на тобі, маєте, – український університет. Та, ще під боком, «за Пєрємишлєм». Тим самим, на схід від якого й досі не працюють, ні розум, ні логіка.

Отже, хоч Німеччина і приєдналася до війни на стороні Австро-Угорщини, але не була, в жодному разі, її ініціатором. Першою її причиною стало прагнення Росії почистити від українських патріотів Галичину. Про це писав у своїх спогадах царський міністр зовнішніх справ Сазонов. Писали й інші проникливі люди; наприклад:

Ліберальне настановлення Австрії до українців не подобалося Росії, і тертя на цьому ґрунті стало однією з головних причин Великої війни.

(Л. Лавтон, Україна: найбільша проблема Європи, Лондон, 1939)

Як бачимо, були й розумні історики, що розуміли значення української проблеми для Європи; шкода тільки, що це було вже по Версалі. Та, на жаль, це не додало розуму ні Ф. Рузвельтові, ні В. Черчіллю.

Розпочати війну було простіше від простого. На це було застосовано звичну вже для Росії практику царевбивств, та 28.06.1914 у Сараєві, серед білого дня, сербський терорист Ґавріла Прінціп, пов’язаний з російською розвідкою (остаточно не доведено, але дуже правдоподібно – пригадаймо старий римський принцип: кому від цього добре), – застрелив наступника австрійського трону, ерцгерцога Франца Фердінанда. На що, природно, Австро-Угорщина оголосила Сербії війну; рівно через місяць. А вже потім Австро-Угорщині оголосила війну Росія (тобто схвалила вбивцю особи з царюючого дому сусідньої держави). Стала на захист Сербії. Ви ж знаєте, їм чужого не треба, вони – як не «освобождают», то когось обов’язково «защіщают».

Пошукуючи успіху на півночі, де до Німеччини було найближче, росіяни, по перших успіхах, потерпіли капітальну поразку під Танненберґом, у Східній Прусії, та зовсім нищівну на Мазурських озерах, у Польщі. По цьому вони тільки відступали. Але на півдні, зібравши усі сили, зуміли на коротший час окупувати ціль війни – Галичину.

Наслідки цієї окупації були вражаючими. Першим завданням було знищити всі українські орґанізації, просвітянські та наукові: товариство «Просвіта», Наукове товариство ім. Т. Шевченка… Туди були спрямовані «казачьі команди» – досвідчені «каратєлі». Вони негайно понищили всі українські бібліотеки, що збиралися десятками років. Та, книжками з майном – справа не обмежилася. То була, так би мовити, генеральна репетиція майбутніх совєцьких, як їх тепер називають, «етнічних чисток», – 1939 та 1944–1950. Як писав Дмитро Дорошенко – київські тюрми були переповнені галичанами, старими та малими, головне – аби інтеліґентами. Жахливо та неймовірно, але людські втрати оцінюються в мільйони життів. За самими приблизними підрахунками тоді, за кілька місяців 1915, було розстріляно або депортовано до Сибіру до чверті населення Галичини. Пізніше те саме зробили вже з третиною тих, що полишились. Так «вєлікій русскій народ» виявляв тоді свої незмінно братні почуття до українців.

Другою ціллю було захопити західних слов’ян, та після відповідних чисток зігнати їх теж під владу російського царя, але… Як воно спіткнулися вже на першій цілі – годі було думати про другу. Стала на перешкоді власна військова нікчемність та щедро оплачений кайзерівською розвідкою Жовтневий переворот.

Перша світова дуже хутко набула характеру позиційної війни, а тому унесла без видимих наслідків мільйони життів. Під одним Верденом загинуло, кажуть, не менше 700 000 людей. Тим вона й набула понурої слави найбільш безглуздої війни в людськй історії. Її в один голос засуджували, в широкому спектрі, видатні письменники Європи, від Еріха Ремарка по Анджея Струґа; виключаючи хіба що німця Ернста Юнґера. І, все таки… Подивимося на її наслідки неупередженим оком, порівняємо. Чи аж таким уже безглуздям вона покінчилася?

Так, безглуздя було, було у Версалі, в його несправедливості. Усю відповідальність за це несуть прем’єр Франції Жорж Клемансо (1841–1929) та президент США Вудро Вільсон (1856–1924). Саме ці двоє, недолугі політики та посередні люди (не сказати – розумні) посіяли тоді зуби дракона, які зійдуть невдовзі Другою світовою. Велика шкода, що жоден із них до неї не дожив.

Але, було ж і інше.

Вона остаточно розвалила стареньку імперію, Австро-Угорщину, давши незалежність Угорщині та Чехо-Словаччині; відродила розібрану по шматках розбійними сусідами Польщу. Ущуплила дещо й імперію Російську, дала волю та незалежність народам Прибалтики і Фінляндії. Чи цього – замало? – так, безумовно, але й це вже було щось.

Як найбільшу недолугість переможців, можна виставити те, що вони так і не покінчили з незмірно більше небезпечною імперією – Російською. А власне – допустили поновне загарбання нею України. Бо, без України – імперія не імперія. А це дало змогу відбудувати Третю Російську імперію – Совєцький Союз. Загрозу вже не лише для Європи, але й для цілого людства. Вони тоді просто знехтували великими можливостями, що й породило в майбутньому цитовану вже вище фундаментальну працю англійського історика Ланселота Лавтона. Яка, втім, не буде належно оціненою й після Другої світової війни.

* * *

Вона, Друга світова, й виникла саме з помилок, допущених переможцями Першої Світової. Обидва вони, вже згадувані вище, були люди старі, консервативних поглядів і не надто переобтяжені освітою, а у Клемансо до цього додавався кровожерний шовінізм. Геть обідравши переможену Німеччину (на яку несправедливо було звалено усю відповідальність за війну), штовхнувши її в прірву економічної кризи – вони істотно полегшили наступний прихід Гітлера до влади. А з ним, з ініціативи Сталіна, і виникла нова війна.

Наслідки її були жахливі, не кажучи про нові десятки мільйонів людських життів. Перелічимо. Втрата незалежності трьома народами Прибалтики. Дві тяжкі війни поспіль, що спали на героїчний нарід Фінляндії. Потрапили під московське ярмо та були надовго позбавлені можливостей нормального суспільного розвитку – ще п’ять (!) країн Європи: Албанія, Болгарія, Польща, Угорщина та Югославія. Ми звично вживаємо двох останніх назов, але – це ж іще, в сумі, – вісім народів. Додати до цього ще добрий шмат Німеччини?

Адже, сталінських кайданів Тегерану, Ялти та Потсдаму – Європа почне позбавлятися тільки через півстоліття! – так, чи це не жахливі наслідки?

Історія, котра є хоча би й точною фіксацією минулих подій, – не має справжньої наукової цінності. Недарма, саме у подібній якості (хоч і завжди перекручуючи) прагнуть увічнити її аматори доконаних фактів, аґресори. Але, є ще один бік історії, – «а, що було би, якби…». Аналіз подій епохи, як шахової партії, проїгрування можливих варіантів; як ми кажемо – обстеження околиці чергового вузла графа. Адже, тільки воно й показує, де людство могло би ще більше програти, або – навпаки, – виграти. Саме те, що могло би дати людству можливість витягати уроки, вчитися на подіях минулого прийдешнім поколінням. Історія – аналітична.

Отже, припустимо на мить, що переможці Першої світової були би настільки далекоглядні, що зробили би те, чого не зробили, хоч і могли зробити. Наприклад, забезпечили би в новому устрої Європи не лише існування незалежних Польщі та Прибалтики, але й України (поготів – Білорусі). Чи це щось би змінило? Так, безумовно змінило би, та мабуть – чимало.

Насамперед, це істотно скоротило би імперіалістичні можливості Росії, створило би абсолютно нову рівновагу сил на сході Європи. Можливо, це могло би нарешті спрямувати російський нарід на шлях мирного розвитку – чому ні? Ми всі сьогодні розуміємо, таке щось є навряд чи можливе, але – чому не помріяти? Стала же після Першої світової душа колишньої загарбницької імперії, невеличка Австрія, – звичайною та мирною країною.

Друга світова війна мала покінчити з тоталітаризмом, найбільшою пошестю XX ст., у Європі, увічнити там демократію. Та – не покінчила, навпаки. Вона стала суцільною капітуляцією Заходу перед сталінським тоталітаризмом. А так сталося тому, що демократія, крім невеличкої Чехо-Словаччини, не мала жодної опори на сході Європи. А, як би там була на той час сильна, незалежна та демократична Україна? – яка, замість сваритись з сусідами за якусь історичну дрібницю, – дружила би з ними? Чи міг би тоді взагалі мати успіх гітлерівський «дранґ нах остен» – «напір на схід»? Та, нарешті, чи міг би мати якусь реальну цінність пакт Молотова-Ріббентропа для Німеччини? – дуже сумнівно…

Друга світова війна розпочалася (тепер уже ніхто цьому не заперечує) саме внаслідок пакту Молотова-Ріббентропа, незабаром по його ратифікації. Він містить у собі черговий поділ Польщі між Росією та Німеччиною. Але, в обличчі незалежної України, пов’язаної з Польщею, Прибалтикою та Чехо-Словаччиною спільними інтересами (а такі завжди були, є та будуть, якими б не були наші відносини), – чи розпочалася би ця війна взагалі? – чи ж могла би?

Отже, подивіться самі, подумайте, зважте все.

Такою вона є, історія, так вона тече та відбувається. Так у майбутньому цілі народи страждають від помилок окремих людей, яким щось там довірили. Часом, – і від одного-єдиного невірного вибору. Бо, принаймні однієї з цих двох воєн – могло б і не бути взагалі.

VII. ДРУГІ ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ

1. Напередодні Других Визвольних Змагань

Перед Першою світовою, коли до початку Других Визвольних Змагань залишалися дослівно роки, – стан України та її народу був з ненайліпших. Вона була розкраяна та поділена імперіями на лоскути, мало пов’язані між собою.

Першим та основним був загальний поділ схід – захід, поміж імперіями: Австро-Угорською та Російською; практично – поміж цивілізованою Європою та «дикою Азією». Дикою – на той час, бо підросійською. Підкреслимо, що ми тут не схильні піддавати сумнівам великі культурні досягнення народів Азії. Але, вся справа в тому, що хоч Росія й була дикою – та не Азією; отже – деяка данина умовності, не більше.

* * *

Австро-Угорщина – імперія, нема сумніву; так, безумовно – гнітила народи, але гнітила їх не свавіллям царату та його «охранкі», а – імперськими законами. Була конституційною монархією, яка мала парламент, через який на ці закони можна було впливати, можна було їх досконалити. До парламенту могли обиратися, і дійсно обиралися – українці. На останніх перед Першою світовою виборах їх фракція в парламенті імперії сягнула 30 депутатів, а українець Юліан Романчук був обраний навіть віце-спікером, як тепер кажуть. Активне політичне життя українців на заході не могло не впливати й на схід, куди приїздили люди, куди потрапляла література і газети. Все це, у свою чергу, сприяло розвиткові та поширенню національного руху. Найбільш визначною в цьому відношенні стала культурна подія, яку Росія негайно перетворила на політичну, – відкриття 1903 пам’ятника Івану Котляревському в Полтаві. На нього мала прибути представницька офіційна делеґація з Австро-Угорщини, австрійці та українці. А, як у Росії (іще навіть не совєцькій) все прийнято розписувати та обмежувати заздалегідь, то й виникло питання, неможливе ні в Австро-Угорщині, ні будь-де, крім Росії: якою мовою на цьому відкритті виступатимуть місцеві люди? Вирішено було – ясна річ, що «на вєліком і моґучєм». Але, коли дійшло справи, ці місцеві люди мали мужність наплювати на цю ідіотичну постанову та виступали українською, як і австріяки, та… нічого не сталося; не те вже було російське самодержавство. Натомість царська влада спробувала була 1914 заборонити сторіччя Т. Шевченка, але тут наштовхнулася на рішучий громадський опір, який і зробив свою справу. Але, українство – як ми це вже відзначали, не було однорідним, ні на сході, ні на заході.

На заході найбільш політично розвиненою була Галичина, де українці (яких у середньому було менше) вимушені були політично ривалізувати з поляками, та могли вже, навіть, якоюсь мірою блокувати невигідні українській людності Галичини постанови сейму краю. Мабуть тому в Галичині перед Першою світовою – насправді кипіло українське духовне життя.

Політична ривалізація у змаганнях за автономію або й незалежність підсилювалася й старими, іще часів Жечі Посполітої, міжрелігійними антагонізмами та чварами. Хоча ці останні, з ростом загального рівня культури обох народів, – уже не мали такого значення, як колись. Польський рух дещо підтримувала Франція, наскільки дозволяли тамішні русофіли, але уряд самої Австро-Угорщини віддавав належне інтересам українців.

Дещо інакше стояли справи у Буковині, де місцеве румунство сповідувало ту саму релігію та спори могли бути тільки щодо української автокефалії. Румуни орієнтувалися на давно самовизначену Румунію, яка хоч і претендувала на Буковину, навіть – на угорський Ердей, але до пори мусила рахуватися з імперією. Отже, тут політичні відносини були не аж так гострі, та сваритися можна було, хіба за автокефалію. До того, українське та румунське населення було тут переважно сільським, та по містах бриніла німецька мова; щоправда, було чимало й німецьких селян. Тому, іще 1903 у сеймі цього краю було прийняте роздільне самоврядування для всіх трьох цих найбільших громад.

Знову інші справи були у Закарпатті, яке з 1867 було віднесене до Угорщини, та яке – за кілька десятків років, стало мало не повністю мадярським. За – підкреслимо це особливо, не найгірших стартових умов. Бо ще у 1850 Закарпаття мало сітку з більше як 500 українських шкіл, найбільшу, відносно як абсолютно. Але, вже на 1907 їх кількість скоротилася до 27, а з 1907 угорський парламент зліквідував неугорські школи взагалі. Чи не можна було цьому протиставитись? – далебі…

Були певні законодавчі рамки, спільні для всієї Австро-Угорської імперії, не були в ній першими й угорці, та марно було би все це приписувати виключно мадярській люті та підступності (?): слід буває, часом, звернути увагу й на себе. Значить, не явили свого часу закарпатці достатнього рівня політичної та загальної культури, аби цьому протиставитись: що ж тут поробиш…

Це тепер, у самостійній Україні, вони базікають про своє якесь окремішнє русинство та вимагають незалежності. А, де ж воно саме тоді було, поміж 1867 та 1907, – оте ваше русинство? – чи було взагалі?

На початку XX століття, за австро-імперської свободи – виникають численні українські спортивні, юнацькі, а часом і парамілітарні орґанізації: 1894 – Сокіл, 1900 – Січ та 1910 – Пласт; а 1913 у Львові відбувається перший збір нового товариства – Українських Січових Стрільців.

Ідея таких товариств виявилася на заході України дуже плідною, та хутко поширювалася: всього через рік існувало вже 96 відділень.

Із початком Першої світової створюється 6.08.1914 Українська Бойова Управа, яка має на меті згуртувати українські сили з Січових Стрільців у самостійну військову силу. А вже 21.08.1914 створюється Головна Українська Рада з представників усіх українських політичних сил заходу, під проводом Костя Левицького. Цікаво навести її маніфест, із якого видно політичні спрямуваня західного українства (за Валентином Морозом, «Україна у XX ст.»):

Український народе! Надходить важна історична хвиля. Важиться доля держав і народів. Буря війни суне на Європу й нічого її не спинить. Український народ належить до тих народів, на які війна і її наслідки наляжуть найбільше. В таку хвилю народ, що хоче жити, мусить мати одну думку й одну волю і ту свою волю перемінити в діло, яке заважило би історії держав і народів. І тому в тій хвилі представники українського народу в Галичині, всіх політичних напрямків, які лучить один національний ідеал, зібралися в Головну Українську Раду, яка має бути висловом одної думки і одної волі українського народу. Коли не можемо війни відвернути, то мусимо старатися, щоби ті жертви, яких вона від нас вимагає, не пішли на марно, щоби кров батьків принесла добро дітям. Дорога наша ясна. Ненаситність царської імперії загрожує нашому національному життю. Історичний ворог України не може спокійно дивитися, що ще не вся Україна в його руках. Перемога Росії мала би принести українському народові австро-угорської монархії те саме ярмо, в якому стогне 30 мільйонів українського народу в російській імперії. Теперешня хвиля кличе український народ стати однодушно проти царської імперії, при тій державі, в якій українське національне життя найшло свободу розвитку.

Перемога австро-угорської монархії буде нашою перемогою. І чим більша буде поразка Росії, тим швидше виб’є година визволення України. Нехай цей поклик найде відгомін в кожнім українськім серці! Нехай збудить в нашому народі давнє козацьке завзяття! Нехай українське громадянство віддасть всі свої матеріальні й моральні сили на те, щоби історичний ворог України був розбитий! Нехай на руїнах царської імперії зійде сонце вільної України!

(Цитується за журн. Україна, № 23, 1991)

Отже, так дивились на стан речей на заході, у Західній Україні. Зробимо цьому деякий підсумок. Тільки на те, щоби порівняти зрілість політичного мислення підавстрійського українського заходу, та розкладеного російським пануванням сходу. Не знайти тут, у цьому документі ніяких випрошувань (якоїсь там «національно-територіальної автономії» або «визнання української мови» (в Україні!). Одне слово, всього того політичного недолузтва, з якого розпочала свою «боротьбу за Україну» Українська Центральна Рада (УЦР) на сході. Бо ще III Універсал УЦР товктиме ту ж саму воду в ступі, проголошуючи Українську Народну Республику (УНР) в «складі федеративної Росіі», та доповзе повного суверенітету, суверенної УНР, – тільки наприкінці 1917, перед муравйовською масакрою Києва.

А, між тим, не можна сказати, щоби на сході не було й розумних людей. Коли всі прагнули автономії (якої згодом і домоглися в особі УССР), Українська демократична хліборобська партія відстоювала на сході саме те, без чого не можна бути жодному народові: повний суверенітет народу та приватну власність на землю. Але, подивіться, хто був у проводі партії: В. Шемет (1873–1933), Д. Донцов (1883–1973) та М. Міхновський (1873–1924). Це були класики української національної ідеї, на відміну від грушевських та винниченків, які так ніколи її й не збагнули. Вони тоді не перемогли, але… не забудемо, що проти них працював наймогутніший з титанів новітньої історії та могутній союзник імперії, – людська глупота…

* * *

До того ж часу відноситься й виникнення орґанізації, яка відіграла на заході не менш важливу роль, ніж східні ради та директорії. То був відомий Союз Визволення України (СВУ), в орґанізації якого брали участь політичні еміґранти сходу, та серед них Дмитро Дорошенко (1882–1951), згодом – відомий український історик. Це була орґанізація, визнана на урядовому рівні, та така, що популяризувала українську національну ідею в Австрії та Німеччині. Як пише В. Мороз у своїй «Україні в XX столітті».

Це були перші реальні політики, що зуміли використати німецьку військово-політичну машину в інтересах України.

Можливо, головне та незамінне, серед того що ці люди зробили, то була реорґанізація таборів для російських військово-полонених, серед яких було чимало українців. Бо, як ви розумієте, воювати з Туреччиною або Європою, – то не те, що «побєдіть Кучума»; в аґресії проти них годі було сподіватися на власний набрід: потрібне було щось капітальніше, боєздатніше. Люди із «Союзу» отримали офіційний доступ до двох таборів військово-полонених (Раштат та Фрайштадт) звідки перевели всіх українців до окремих, чисто українських таборів, де незабаром закипіло українське життя. Почали існувати власні газети, школи, навіть – хори та театри. Проґрами для шкіл та курсів, які велися добровольцями з СВУ, складав молодий ще тоді Дмитро Донцов, згодом – один із великих українських мислителів XX ст.

Характерним для цих проґрам був не тільки умілий підбір та певна широта знань, яких можна було набути, – своєрідні університети, але й абсолютно чітка національна спрямованість, національна орієнтація. Цілком відкидалася куца ідея автономії в складі Росії, навкруги якої так довго вовтузитимуться на недолугому сході. Чи не вперше у світі ставилося питання про Україну, як окрему та незалежну державу, рівноправну з будь-якою іншою європейською. Абсолютно точно, історично та геополітично, – визначалася реакційна роль Росії у світі та категорична необхідність зупинення її постійної аґресії. Абсолютно точно, історично та геополітично, визначалося, що імперія підтримується, як така, за рахунок потуги України, висмоктує, живиться її людськими засобами.

На таких ідеях виховалися в українських таборах сотні тисяч українців, стали свідомими творцями своєї власної, української долі.

Але, під австрійським прапором на формації СС – Січових Стрільців, чекали нелегкі випробування. Попри велику кількість бажаючих (більше 25 000) австріяки обмежились кількістю українського легіону в усього 2,5 тисячі, та й тих спочатку намагалися поділити на окремі частини у складі армії, невеличкі, чи то диверсійні, чи то розвідувальні загони. Бо українці завжди мали той привілей, що проти них ніколи не йшло однієї війни. А, як правило, крім відвертої, – ще кілька підпільних, – диверсійна, інтриґанська, наклепницька тощо. Отже, про польське лоббі в Австрії годі казати, а вже пролазливість російської аґентури – є всім відома.

Однак, незважаючи на все це, леґіону вдалося показати себе, як єдине ціле, з самого початку провівши звитяжний бій не проти когось, а проти відбірних частин «кубанскіх казаков». Дехто з українських авторів вбачає в цьому мало не братовбивчу трагедію, але – хіба ж так було насправді? Адже, тут одні відстоювали режим гноблення України, а другі – надію на визволення. То, хто ж тут кому «брат»?

Потім, підчас стабілізації фронту в Карпатах взимку 1914–1915 Українські Січові Стрільці (УСС) продемонстрували й доброго рівня розвідувальну діяльність. Це вони, власне, надали Австрійському штабові неоціненні дані, необхідні для подальшого великого наступу на схід. Саме з УСС невідривно пов’язані дві великі та переломні справи цієї кампанії. Наступ у квітні 1915, що призвів у кінці до прориву російського фронту, – забезпечило взяття українцями верху Маківка в Карпатах. Ця гора в землях бойків вважалася важливим стратеґічним пунктом, та австрійці зайняли її першими. Але, російський наступ 28.04.1915, – відкинув їх назад. Тоді УСС, в одногодинному бої, зайняли верх та захопивши кілька сотен полонених, – відігнали росіян геть. Ті, свіжими силами перейшли у наступ та 1.05.1915 знову захопили гору, але цього разу УСС винищили мало не цілу російську бригаду, остаточно закріпивши за собою стратеґічно важливий пункт. А це знаменувало загальний російський відступ, із Карпат та далі.

Другим критичним пунктом військових дій на цьому театрі, де відзначили себе УСС, став бій за гору Лисоню на Бережанщині (1916). Там леґіон три доби утримував позиції під вогнем, та, – хоча цього разу й з чималими втратами, а знову забезпечив перелом на свою користь у військових діях.

І – нарешті, це вони вперше підняли український прапор над українським містом, – звільненим княжим Галичем.

Авторитет Січових Стрільців на кінець війни піднявся настільки, що офіційною мовою наказів та спілкування в леґіоні стала українська (здається, в перший і останній раз в історії), а німецькомовні офіцери леґіону – мусили тепер її вивчати. З ним же, корпусом УСС, невідривно пов’язані три великі в майбутньому імена новітньої української історії, імена його полковників: Василя Вишиваного (1896–1951), Євгена Коновальця (1891–1938), та Андрія Мельника (1890–1964).

Українські Січові Стрільці були опорою Західно-Української Народної Республіки, а згодом перетворились на Українську Галицьку Армію (1918–1920).

Але, наша історія є аналітичною, а тому те, що було, має часом ставати лише претекстом для того, щоби задуматися: а, що могло би бути (якби?). Якби, скажімо, домагання Івана Франка та Юліана Романчука, щодо утворення української національної автономії у складі Австро-Угорщини, не пішли на марне?

Австро-Угорщина – так, була імперією, але була ще й правовою державою та не розглядала власних підданих як отару рабів. Однак, не була вона й сучасною, не використовувала власних політичних можливостей. І поляки, і українці не одного разу заявляли про свої національні вимоги. Навіть – цілком офіційно, через парламент імперії. Чи не можна було би піти їм назустріч іще в минулому сторіччі, коли було надано певної автономії Угорщині, та тим зняте чимале міжнаціональне напруження? – так, безумовно, можна було.

Утворення принаймні двох нових окремих автономних утворень у складі імперії, польського та українського, вимагало розумного поділу Галичини, але надало би неоціненні переваги країні в цілому. Хоча би внаслідок хуткого національного та економічного розвитку обох народів. А, їх більші частини – не забудемо, продовжували гнітитись Росією.

Легко збагнути, що в такому разі Австрія могла би вступити у Першу світову значно потужнішою державою, не гірше від Німеччини, та… Не було би жодного там «Брусіловского прорива». Був би прорив у зворотньому, східному напрямку, до Дніпра, а може й далі, до Дону. Чи встояла би тоді Росія, що гнала своїх поляків та українців на захід батогом? – навряд.

На закінчення зазначимо, що це скорочення, СС – Січові Стрільці, існувало ще перед Першою світовою, та не має жодного відношення до будь-чого німецького (поготів, із отого «Третього райху»), – це – очевидно. Однак, спостережливе око московського злочинства угледіло й тут можливість обернути це проти українців; в очах невігласних недоумків, ясна річ, на яких вони, однак, – виключно й спираються. Бо українці у цих психічно збочених людей – це манія, паранойя; вони й тільки вони мають бути «за всє в отвєтє». А звідси й побралася їх свідома брехня про «українскую дівізію ес-ес «Галічіна». Чи може ви вважаєте, що ця потолоч просто собі «помилилася!?» – розкажіть комусь іншому…

До речі, те саме сполучення літер – СС, опинилося й у назві отієї «укрєпляющєй і направляющєй», незабутньої КПСС, але ж, ніхто цього проти неї не використовував, а – чому, власне?

Правдоподібно, по-перше тому, що розуму більше (важко – мати ще менше). А по-друге, чи не тому, що ми – люди доброї волі всього світу, всіх націй, в глибині душі були згодні, що гітлерівські есесмани – були мало не янголами у порівнянні до декого з тих «КП-есесів», останніх з останніх (ну, хіба що потім, отой їх Пол Пот…).

2. Центральна Рада

Українська революція стала відлунням російської, та буде незмінно її наслідувати. В цьому була перша, можливо, основна помилка Української революції. У відповідь на лютневу революцію в Росії, у Києві в кінці лютого формується Рада об’єднаних громадських орґанізацій, до якої переходить на час міська влада. Одночасно створюються Ради робітничих і селянських депутатів по промислових центрах України – більшовицька заявка на владу в Україні. Селянство України на той час було досить однорідним, на заході та сході, та ще не розкладеним більшовиками, але робітництво… Воно чітко поділялося, соціально і географічно, на здебільшу національно свідомих робітників цукроварень та гуралень Правобережжя, і на денаціоналізованих імперських люмпенів, шахтарів та металургів сходу. Саме ці останні й стануть основою для антинаціональної більшовицької контрреволюції, – більшовизму.

Слідом утворюється в Києві, спочатку шляхом самостворення та кооптації, – Українська Центральна Рада (УЦР). Провід її, наче досить вагомий. Голова – історик М. Грушевський (1866–1934), заступники: Д. Антонович (1877–1945) – син відомого українського історика В. Антоновича, теж історик, Д. Дорошенко (1882–1951) – історик, Ф. Крижанівський (1878–1938) – правник і економіст, В. Науменко (1852–1919) – педагог. Вона вперше заявляє про себе загальною відозвою до народу України. Згодом Українська Центральна Рада буде дообиратись, поповнюватись та структуризуватись.

Останнього дня лютого 1917 у Пєтрограді відбувається представницька українська демонстрація під жовто-блакитними прапорами, із більше як 20 000 учасників, – перша заява України про себе, до якої Київ не має жодного відношення. Він відповідає на це патріотичною демонстрацією з десь 100 000 учасників, а мітинг на Софіївському майдані затверджує резолюцію про «національно-територіальну автономію України», але – тільки у складі нової, революційної Росії.

На кінець березня припадає низка з’їздів: Установчий з’їзд есерів – негайне здійснення національно-територіальної автономії, Конференція соціал-демократів (УСДРП) – резолюція за автономію. Нарада радикальних демократів (УРДП, Д. Дорошенко, С. Єфремов та інші), – поміркованих націоналістів. Проходить з’їзд селянських представників, який створюється на підтримку автономії та на здійснення аграрної реформи, – Українську селянську спілку.

Увінчується ця з’їздівська діяльність Всеукраїнським національним конґресом, із десь 1000 представників з усієї України. Знову, та ж «національна автономія», але конгрес леґітимує УЦР, офіційно утвердивши або дообравши її, у складі 118 осіб. Великих змін у її складі не сталося, але… Зайшли досить відчутні зміни у керівництві. А саме – у заступниках голови.

Як спочатку їх було четверо: Д. Антонович, Д. Дорошенко, Ф. Крижанівський та В. Науменко, то тепер стали соціал-демократ і письменник В. Винниченко (1880–1951) та учений С. Єфремов (1876–1939). Саме з особою першого з них, воістину – непотопимого (він згодом очолить і Директорію), – буде пов’язана левова частина провалів тодішнього визвольного руху. Та, вся біда в тому, що він був далеко не один. Бо, на заході України, де було набагато менше соціалістичної дурості, ще з 1914 свідомо відстоювали «вільну Україну»; то й цікаво придивитися, звідки ж вона побралася, ота «автономія»? Чи, це дійсно був «народний вибір»? Автономію виправдовують тактичними міркуваннями, але саме з цієї точки зору вона була заздалегідь планованим провалом, та марно вилазив свого часу зі шкіри М. Грушевський, запевняючи усіх, ніби: «українці не мають заміру відривати Україну від Росії» або «українці не мають наміру віддалятися від російської республіки». Цей дипломований історик (!) вживає терміну «відривати», – тільки подумайте! Чи він не знає, бува, що Україна ніколи не була частиною Росії? – була брутально захоплена нею шляхом окупації? – а, як знає, то навіщо кривить душею?

Все це штучне зниження вимог було сутим глупством, як психологічно, так (і це випливає з першого) – тактично. Бо російські патріоти, хоч царські, а хоч і оті – «тимчасові», – все одно на стіну лізли чуючи, чи то про незалежність України, чи то навіть про автономію. Українських же патріотів така, ні чим не вимушена (вони це знали) поступливість великодержавності тільки відштовхувала. І марно брехав Винниченко у своєму «Відродженні нації», що ми, мовляв, хотіли державності, а от маси, – вони не були готові (не на часі, як тепер кажуть з першого ліпшого приводу). Бо насправді – все було якраз навпаки.

Як із граничною чіткістю сформулював це Валентин Мороз («Україна у XX ст.»):

Всі ці обіцянки «не відділятися» од імперії чужих все одно не заспокоювали, а от своїх відганяли..

Може маси й насправді не були в чомусь готові сприйняти ідею самостійності, не дозріли до неї? – але й так не було. Звернемося знову до попереднього джерела, чи не єдиного досі, де послідовно та логічно (а тому – й правильно) висвітлені події епохи та їх сенс. Наведемо аналіз перебігу Всеукраїнського селянського з’їзду з десь 2200 делегатів у червні 1917.

У виступах більшості, так би мовити, звичайних делегатів з’їзду бриніла думка: потрібно УЦР негайно проголосити незалежну Українську республіку, а відомий селянський діяч А. Степаненко запропонував з цього приводу відповідну резолюцію; вона не тільки проголошувала республіку, але й відкликала із «всєросійськіх організацій» українських представників, а головне – постановляла припинення виплати податків до Пєтрограду.

Отже, тоді вперше офіційно повстала альтернатива: незалежність, чи тільки автономія? Орґанізатори з’їзду, приперті до стінки у головному питанні, – не розгубилися. Було вирішено надати слово прихильникам обох концепцій: соціал-демократу Б. Мартосу (1879–1977) та тому ж А. Степаненку (1889–1931?); а потім – проголосувати. Наче – все демократично.

Бориса Мартоса важко звинуватити в притаманності саме соціалістичним ідеям, бо це він казав, що «широке громадянство просто не доросло до соціалізму», а до того «селяни розуміють соціалізм як перенесення майна із панського двору до свого власного»; в цьому було багато справедливого. Але, усім арсеналом «інтернаціональної» демагогії соціал-демократів, – він володів бездоганно. Так, із самостійниками йому було не по дорозі, бо:

Самостійники – це люди, які хочуть самодержавства, хочуть щоби було так, як за старого ладу… самостійники, як не самі поміщики, то поміщицькі синки. Соціалісти натомість хочуть, щоб селяни жили вільно.

І – далі, в тому ж дусі типової демагогії:

Пощо нам відділятися кордоном від народів Росії, коли той кордон тільки буде утруднювати поїздки, коли комусь треба буде кудись поїхати, от хоч би до свояків, що живуть десь поза Україною. Автономія – це слово грецьке і значить воно підчинення своєму власному законові, отже значить – самостійність, тільки самостійність без панських витребеньок, без оплачування різних дармоїдів. Соціалісти – то все сини селянські й робітничі, які розуміють, що таке злидні, а самостійники жили і хочуть жити коштом працівників. Ми знаємо, що коли селянинові доводиться судитися, то його адвокат так оплутає, що той усі гроші просудить. А хто ж такий Міхновський? З чого він жив перед війною? Та він був адвокатом і жив з того, що обдирав селянство. Отакі вони, самостійники…

(В. Мороз, Україна у XX ст., цит. за журн. Україна, № 28, 1992, с. 18)

Що ж тут сказати? – такій демагогії, яка не має жодного прямого відношення до справи, – міг би позаздрити і Лєнін, і Троцкій. Додамо, що абсолютно така сама ідіотична арґументація – ходить і досьогодні, нагадаємо:

Сьогодні відділяти Україну – значить різати через мільйони сімей і людей: яка мішанина населення; цілі області з російською перевагою; скільки людей, що затрудняються вибрати собі національність із двох; скільки мішаного походження…

(А. Солженицын, Как нам обустроить Россию, Москва, 1990)

Такому – прохопись тільки щось про «автономію», – на весь світ верещатиме…

Але, повернемося до справи. Після доповіді Б. Мартоса, його однодумці просто не допустили А. Степаненка до трибуни, зчинивши несамовитий галас: «Не хочемо слухати!», «Не треба нам самодержавства!» Тобто, панове «автономісти» не погребували найбруднішими прийомами більшовицької «дємократії»; діяли, як звичайні шахраї… Що ж тут іще додати?. Не вадить з цього приводу навести точну та вичерпну характеристику В. Мороза (теж там):

До речі, той же Мартос був пізніше 1919 міністром фінансів, і навіть прем’єр-міністром самостійної України, тобто, згідно з його ж словами, був «дармоїдом», який «обдирав селянство»; дармоїдом, якого «селянин не потребує», бо мусить йому платити із власної кишені. Вже сам факт, що Мартос після такої промови не посоромився зайняти посаду міністра самостійної Української держави, свідчить про етику цієї людини.

Коли читаєш вищецитований виступ Мартоса – просто захоплюєшся, яких талановитих полемістів ми мали в 1917 році. Але ж працювали вони… проти нас! Це приводить нас до однієї з ключових державницьких істин: коли не виховаєш в еліті власного патріотизму – вона стає не просто безужитковою, а й шкідливою! Здичавілий собака робиться вовком і поїдає тих овець, яких мав би боронити від вовка.

Є досить характерним, що всі ці суб’єкти, від Мартоса по Винниченка, у своїх спогадах обходять мовчанкою своє антисамостійництво. А останній, навіть, мав нахабство писати, що – мовляв: «маси не були готові» (сприйняти ідею незалежності), Добре знала кішка, чиє м’ясо вкрала…

Тимчасовий уряд у Пєтроґраді, зрозуміло, відкинув навіть натяки на автономію, а російські прислужники в Україні зі свого боку зробили все, щоби навіть її, цю куцу автономію, – якось та саботувати. На тому ж з’їзді, той же Мартос, що так розписував переваги автономії та щосили наклепував на самостійність, потім хутенько відступив. Тепер, коли з його подачі з’їздом була відкинута самостійність, він став обґрунтовувати думку, що й автономії відразу вводити не можна, бо – а що ж на це скажуть національні меншини? Отже, як бачимо, вже тоді роблено вигляду, ніби ота нещасна Україна, – мало не вся складається з національних меншин. Використовувалася «інтернаціональна» демагогія й зі ще більш цікавого боку. Один із есерів, такий собі Андрій Заливний з Полтави, критикуючи ЦР (до якої був дообраний на з’їзді) добалакався до того, що, мовляв, «на російську буржуазію треба впливати, а з українською треба боротись.»

Одне слово, хто з них в Україні тоді працював на Росію, можна легко судити не лише за документованими виступами у пресі або на з’їздах, але й простежуючи за подальшою долею цих людей. За тим, кого з них не вбили потім. Бо Росія ніколи й нікому нічого не вибачала. На превеликий жаль, ми тут матимемо, так би мовити, – тільки нижню межу всього цього багатства. Бо московська катівська більшовичня мала звичку часом таємно розправлятися й зі своїми найвідданішими служаками.

А загалом, як бачимо, українські поля, іще перед війною та революціею, – були рясно захаращені бур’янами російського імперського «соціалізму».

Так стояли тоді справи з ґрунтовним питанням – українською незалежністю. Але були ще два питання, подальшого ступеню важливості: про землю та про армію.

Борці проти «передчасного самостійництва» (як от Винниченко або Мартос), видно, кепсько розрахували були свої сили, бо їх уже не вистачило на те, щоб поховати питання про земельну реформу. А може зробила свою справу гризня поміж тими, хто завжди розумів потреби народу – ліпше від самого народу: есерами та соціал-демократами (нагадаємо, на всякий випадок, що останніх на північ від Курска називали вже більшовиками). Тому, що були прийняті вельми проґресивні рішення, які відповідали бажанням селян. А саме, що землю оголошено загально-народною власністю та створено з неї загальноукраїнський земельний фонд, яким мав керувати Український Сейм (парламент). Щоправда – за затвердженням Всеросійських Установчих Зборів.

Важливою була й настанова самостійників – «земля тому, хто її обробляє». До цього були проголошені народною власністю надра та природні ресурси країни: все передавалося у державний фонд без жодного викупу. «Автономністи», схоже не добачали, що все це є радше компетенція суверенної держави.

Військові питання – теж, зовсім особлива частина визвольних змагань. Раніше від Селянського з’їзду, на початку травня, відбувся в Києві ж І Український Військовий З’їзд, що зібрав десь 900 делегатів від майже мільйона українських вояків у складі російського війська. Він затвердив УЦР єдиним орґаном державної влади в Україні та вимагав від тимчасового уряду негайного акту про автономію України; хоч так і не домігся.

Найбільша полеміка спалахнула з приводу обрання голови з’їзду, на що претендували як Микола Міхновський, так і Симон Петлюра. Обох добре знали у військових колах, та… Петлюрі дещо заважала його минула соціалістична репутація, а проти націоналіста Міхновського виступив В. Винниченко. Як завжди, ретельно відробляючи своє на користь більшовиків. Він вдався до тієї ж дешівки та демагогії, яку потім, на Селянському з’їзді, повторюватиме за ним Б. Мартос.

Мовляв, що ви! – не наша людина – «пан» та «має маєток», та ба, – і це ще не все. Бо він, бачите, іще хоче «завести старі порядки, панщину»… Людина без честі та совісті? – так, на жаль. Демагог? – безумовно; за фахом, так би мовити. Але ж, на той час і демагогія в Україні, – мала великий вплив на маси, шкода. Поготів, більшовичня взагалі не мала за душею нічого, крім демагогії; а – перемагала, і совісних, і розумних.

Згоди досягти не вдалося та зійшлися на компромісі, – обрали колективну президію. А Петлюрі прийшлося задовольнитись посадою голови уформованого з’їздом Українського Генерального Військового Комітету, що було значно важливіше. З’їзд установив принципи орґанізації української армії та проголосив право України на Чорноморський флот; в цьому пішов далі від сучасних незалежників.

Було вислано також делегацію до Пєтроґрада у складі десятка осіб на чолі з Винниченком, який був уже на той час заступником голови УЦР. Однак, не дивлячись на це (а, можливо, й завдяки цьому) делегація хутко повернулася зі столиці, потягнувши повного гарбуза. Ні старі «соглашатєлі» – тимчасовики при владі, ні претенденти на їх владу – Совєт Рабочіх, Крєстьянскіх і Солдатскіх Дєпутатов, – про жодну там автономію й чути не бажали.

Чашу терпіння переповнила нахабна телеґрама А. Кєрєнского, про якого, за далекістю Петроґрада вже дещо були й забули: «З огляду на воєнні умови, вважаю Український військовий з’їзд за несвоєчасний».

Вона, ця телеґрама, безумовно прискорила скликання, незабаром після Селянського з’їзду, – II Українського Військового з’їзду із 2038 делегатів, який запропонував УЦР не оглядатися більше на Тимчасовий уряд, а працювати над тим, щоби забезпечити «тверду орґанізацію краю», саме на підвалинах автономії. Та, схвалив проект І Універсалу. Який і був потім оголошений 10 травня 1917.

Він являв собою дивну мішанину того й іншого, починаючи з того, що Україна повинна бути вільною, але в жодному разі, – не відриваючись від Росії. Потім довго й розлегло викладалася історія питання про автономію та поставлення його перед російським урядом, його від’ємна позиція щодо цього. Та доходили, нарешті, того, що «український нарід вимушений сам визначати свою власну долю». Далі слідували настанови, на яких мусить засновуватись ця власна доля. Та висловлювалися надії, що Установчі Збори, – все це згодом ратифікують. Це вже було щось. Схоже на незалежність. Але, щодо всього іншого…

Період УЦР незмінно вражає, як чисельністю владних структур, так і кількістю людей у них. Перший склад самої УЦР (березень 1917) становив 94 персони; він же, але обраний Всеукраїнським національним конґресом (березень 1917) – становив 115 осіб; остаточний склад УЦР, затверджений у липні 1917 – уже 147. До цього була ще Всеукраїнська рада робітничих депутатів – 100, та Всеукраїнська рада військових депутатів – 132.

Були ще якісь «представництва»: територіальне – 61, від українських колоній – громад (в Росії) – 8; було професійно-просвітнє та економічне представництво – 17, представництво політичних орґанізацій – 10; найчисленнішим, однак, було представництво національних меншин – 152; своєрідний рекорд отого «представництва».

Думається, що за таких обставин уся діяльність цих численних утворень могла носити лише балаганно-мітинговий характер, та не дивно, що отой IV Універсал, про повну незалежність, – сподобилися прийняти лише за тиждень до бою під Крутами. А обрати президента УНР – напередодні гетьманського перевороту.

Не сприяла конструктивній діяльності УЦР її соціалістична основа, з постійним нахилом у бік звичайної охлократії. Протистояння з Росією було спочатку безнадійним, бо були спільні соціалістичні переконання, а більше… Що ж розділювало, поставимо питання: – коли нічого більше не було за душею, крім отієї «автономії»? А у Росії, до декоративного «соціалізму» – була ще добра стара імперська аґресивність, стала та нестримана. З усім цим у УЦР – жодних реальних історичних шансів не було.

Зазначимо в цьому важливий історичний елемент, – стале внутрішнє протиріччя, яке неможливо не помітити та ще важче іґнорувати. Бо воно стало мало не вирішальним. Будь-яка влада в той бурхливий час могла утриматись лише якоюсь військовою силою. Для УЦР то були формації УСС, створені та вишколені українським патріотичним рухом у Галичині. То були люди освічені, підготовані до своєї діяльності за настановами Дмитра Донцова та інших бездоганно українських людей. На сході ж усі вони потрапили до соціалістичного балагану, де взагалі ніхто не сушив собі голову, ні поняттям незалежності, ні поняттям держави. Де вели відверту «пацифістську» пропаганду більшовицького спрямування, доводячи, що Україна – країна мирна, та армія їй взагалі не потрібна. А вістря пропаґанди в Росії – було спрямоване на те, що в Росії не потрібна царська армія, а от червона – потрібна, як повітря. Щоб за допомогою своєї аґентури в УЦР знову підібрати під себе багату колонію – Україну.

Очевидно, що за подібних умов жодних історичних шансів Центральна Рада не мала, і мати не могла.

Вони, ці історичні шанси, з’являться тільки з гетьманатом, вільним від політичної демагогії, який відкине соціалістичний балаган та продовжить натомість якось розвивати необхідне, українство, – єдину можливу опору нації.

Історичною очевидністю було та є те, що незалежність України може бути утримана лише у повсякденній антиімперіалістичній боротьбі з російським імперіалізмом, створенням максимального ідеологічного та ментального дистанціювання України від Росії.

Жодної української незалежності не буде доти, доки Україна остаточно не відліпиться від Росії, не лише фізично й політично, але насамперед морально та духовно. Поки «Геть від Москви!» не стане принципом життя для кожного окремого українця.

Насамкінець наведемо, без жодних коментарів, дещо повчальну статистику з неодноразово цитованого нами біографічного видання В. Верстюк, Т. Осташко, Діячі Української Центральної Ради, Київ, 1998, яке містить загалом 127 позицій. Відкинувши тих, про кого достеменно не відомо, за яких обставин помер, ми матимемо для позосталих 109 наступну статистику:

– Репресовано та знищено совєцькою владою – 53, в тому числі 5 із тих, що еміґрували.

– Померло своєю смертю по совєцький бік кордону – 14 (дехто з них і відсидів).

– Зуміли врятуватися за кордон та померли там власною смертю – 42.

3. Інтермеццо. Більшовицький візит

Хроніка подій часу виглядала в наступний спосіб. Проголошення 11.01.1918 IV Універсалу – про повну незалежність України від імперії, – переповнило чашу російського терпіння – почався відчайдушний наступ на Київ, бо реставратори люмпенської імперії, добре розуміли, що їх імперія, хоч із Сибіром та Далеким Сходом, але без України, – все одно ніщо, пшик.

Змагання більшовиків за поновне «покорєніє Украіни» – стало чи не головним сенсом так званої «ґражданской войни» («прєвратім войну імпєріалістічєскую – в войну ґражданскую!»); так, перетворили – годі казати, але від цього вона не перестала бути імперіалістичною. Бо, хоч поширення імперії, хоч її збереження, а хоч і відновлення, – все це імперіалізм, і нічого з цим не вдієш. Російська так звана Жовтнева революція порізнювалася від своїх попередниць мало не повною відсутністю ідейних підвалин (нас цікавитимуть не порожні гасла, а сутність): потолоч пригнічена – люмпенська – проти потолочі правлячої, царської. В одних – «бог, царь і отєчєство», у других – «кто нє с намі, тот враґ», і – оте, незабутнє, «ґрабь наґраблєнноє». У одних – стара «Єдіная і Нєдєлімая», з «царєм-батюшкой да звонамі колокольнимі», у других – нова, без меж, з «Політбюро, ЧК, ОҐПУ та фанфарамі». Так стояло питання.

«Рабочє-крєстьянская рєволюція»? – облиште, адже пройшло вісім десятків років та останній дурник давно помер. Селян вона донищила, теж геть злюмпенізувала, а робітники? – що ж, робітники… Як жили в бараках «прі царскіх фабріках», так жили в бараках і на «вєлікіх стройках СССР».

Отже, бунт люмпенства проти заслаблої верхівки, яка – ніби, не вберегла оте єдине, що було у цього убогого духом і тілом народу, – його «Єдіную і Нєдєлімую»; яку мало не захопили були до рук жиди та вірмени. Що ж, віддамо цьому люмпенському сміттю належне, свою «Єдіную і Нєдєлімую» вони відреставрували зовсім непогано: людство здригнулося.

Отже, внутрішньо, духовно, – імперський люмпен з отими «кто нє с намі – тот протів нас!» та невмирущим «ґрабь наґраблєнноє!» Добре. Ну, а ззовні?

Ззовні вони хутко обрядилися до своїх червоних (не дослівно) брудно сірих одностроїв, на перший погляд – дещо дивних. Сіро-брунатні шинелі до п’ят (а значить – не надто зручні) з малиновими відлигами та такими ж поперечними нашивками, як на боярських робах. А на голові – взагалі щось дивне, на кшталт уформованого з грубого сукна шолома з наляпаною поверх п’ятикутною зіркою – «будєновка». Невідповідність матеріалу – є нестосовність, та шолом, виконаний не зі сталі, а з фетру, є так само смішний, як дерев’яна шабля. Все разом – «красноармєйская форма», – звідки ж вона? – чи так уже хутко ідейно спроектували та пошили її засновники «Красной арміі», Лєв Троцкій та інші – «іжє с нім»? Але ж ні, – далебі… Надто добре ви про них подумали; все було радше справою випадку.

Важко сьогодні сказати, чи планував останній цар Росії, скажімо, конечний «парад побєди» у Токіо 1905, але що планував по перемозі у Першій Світовій (!) «парад русскіх войск в побєждєнном Бєрлінє», – це відомо достеменно. Бо, доручив патріотичному художнику Васнєцову (чи не від отих опудал «богатирєй», верхи на битюгах?) проектування парадного однострою, саме для цього майбутнього параду. Що й було достеменно виконано, адже – це легше, ніж створити прорив на фронті, та на жовтень 1917 сотні тисяч таких одностроїв очікували «побєди» на складах. Ними й скористалися більшовики; єдине, що було необхідне, це спороти отого нествора на шоломі, двоглавого орла, та замінити його на зірку.

Отже, без волі «єго імпєраторского вєлічєства» – не було би й «лєґєндарной будєнновкі».

Але, був і ще один зовнішній атрибут, без якого тих часів собі не уявити; хоча він потім якось сам собою, непомітно зійшов зі сцени. Він був притаманний переважно «коміссарам», які чомусь уникали «будєнновок» та замінювали їх на сплощений православний картуз при зірочці спереду. Та, носили дещо дивного виду штані, знизу – гранично вузькі, але зверху – з великими крилами, випусками убік; називалися вони «ґаліфе». Людина, що ходила потім до совєцької школи, вивчала історію Паризької комуни, знала, що її придушили реакційні французькі війська, якими командував лютий та кровожерний реакціонер, генерал Ґастон Ґаліфе. Не учили нас, тільки єдино того, що це саме він, придушивши цілу Комуну, так зарозумівся, що вигадав для себе оті небачені у світі штані, які були названі на його честь. Саме такою вона була, передісторія комісарських штанів. Отже, навіть це вони поцупили, знову ж, зі смітника історії. Та, ще й у запеклих ворогів робітничого класу…

Протистояння з Україною почалося, коли підготоване на 11.12.1917 більшовицьке повстання у Києві було придушене, а його учасники, замість того щоб їх розстріляти, – були ешелонами відправлені до своєї Росії. Війна ж розпочалася з відхилення українським урядом ультиматуму Совєта Народних Коміссаров у Пєтрограді від 17.12.1917. Ним вимагалося легалізувати більшовицькі загони в Україні. Тотожним оголошенню війни, однак, було створення 25.12.1917 рівнобіжного маріонеткового уряду в зросійщеному Харкові. Він формує з люмпенства Харківщини та Донеччини власні військові сили, але серйозно покладатися може тільки на червоні війська з півночі, інтервентів. В той же час, на Україну з Гомеля та Брянска вирушує чотирма угрупованнями проти України – іще 30 000 червоних військ, під командою А. Антонова-Овсєєнка. Вони сунуть по двох напрямах одночасно, – на Правобережжя і на Лівобережжя. Через день був окупований Харків, потім 9.01.1918 – Єкатєрінослав, потім 20.01.1918 – Полтава. Тим часом західне угруповання окупує 16.01.1918 – Конотоп, а 19.01.1918 – Глухів.

З Полтави група військ колишнього жандармського полковника, тепер – щирого більшовика М. Муравьєва – іде на захід, та з’єднується у Бахмачі 27.01.1918 із західною групою російських військ, та вони разом ідуть на Київ. Де були на той час реґулярні війська УНР – українська історія якось тактовно промовчує. Може їх, під впливом пана Винниченка розпустили по домівках («нам не потрібна українська армія»), але мало не всю вагу російського наступу прийняли на себе оті півтисячі героїчних хлопців з-під Крут, більше 300 яких там і полягли. Адже вони протистояли 4000 озброєних по зуби більшовиків.

Одночасно було підняте 29.01.1918 російською п’ятою колоною «робітниче» повстання на «Арсеналі», яке вдалося придушити тільки 4.02. Захопивши Дарницю та блокувавши мости, більшовики 5.02 розпочинають артилерійське бомбардування міста, але ризикнуть вдертися до нього тільки 8.02, коли уряд УНР встигне збігти.

Більшовики обстрілювали місто з великих гармат, – «імєть цєлью цєркві і крупниє зданія», але не лише з власних. Більша частина була українських, від тих, хто мали би зупинити більшовиків, та… порозбіглися, навіть не сховавши або не знешкодивши гармати: дарунок для більшовиків, тепер усі вони стріляли по Києву. Вже це дає певне уявлення про те, що то була за УНР і чого варта; чому мало не весь захист Києва впав на плечі Студентського Куреня, несмертельних героїв з-під Крут.

Київ – то історичне місто, як вони самі кажуть – «мать городов русскіх», та навіть німці Гітлера якось це розуміли, не зловживаючи бомбардуваннями, але – це ж були всього тільки російські більшовики…

Та, й це було ще далеко не все. Потім із Дарниці до вокзалу прорвався більшовицький «бронєпоєзд», ним командував такий собі більшовик Полупанов, вулиця імені якого й досі, певно, існує в столиці незалежної України. Його особливим завданням було знищити домівку президента УНР, професора М. Грушевського на вулиці Паньковській. До неї було зовсім недалеко та тут били «прямой наводкой». Дім був – половина на половину. Одну займав М. Грушевський, другу – відомий український художник В. Кричевський. Обидва збирали предмети мистецтва та мали всесвітньо відомі зібрання. До того у М. Грушевського, як історика, був іще зібраний ним історичний архів, де були документи унікальної наукової цінності. Загинуло в полум’ї все. Адже, як відомо ще від М. Булґакова, то рукописи з московською брехнею не горять (і у воді не тонуть); а українські горять тим жвавіше, чим вони більш українські.

Мета? – мети не було; єдина мета – терор заради терору.

Збитки місту від цього обстрілу, ціллю якого був виключно терор бо, жодних там військових об’єктів у Києві не було, – ніхто спеціально не підраховував, але – сьогодні ми їх знаємо. Бо по тому був гетьманат, та була в Києві така добра українська людина, як Федір Ернст, мистецтвознавець; його перу належить чи не перша монографія про творчість Миколи Реріха.

Збитки мистецтву від наїзду більшовицьких банд були теж чималі, а тому з цього приводу було створено урядову комісію гетьманату, для якого культурні справи були не на останньому місці. До цієї комісії входив і Ф. Ернст, який пізніше підсумував усе в книзі «Художественные сокровища Киева, пострадавшие в 1918 г.», Киев, 1918. Як бачите з наголовку – жодної політики, сама сутність справи.

Великих руйнувань зазнав відомий Михайлівський Золотоверхий монастир ХII ст., куди потрапило до цілі 7 великих фугасів. Десь п’ять таких влучень зазнала стіна Золотих воріт, 3 влучення отримала Андріївська церква Растреллі та аж 9 зазнав Старий Костьол. В Успенський собор на Печерську влучило аж 8 важких снарядів. Сильно пошкоджено було дзвінницю XVIII ст., роботи Йогана Шеделя. Пошкодили, як могли стару церкву св. Софії, про що Ф. Ернст пише в наступних словах:

Мимоволі здригаєшся, коли дивишся на слід снаряда, що вдарив у старовинний олтар св. Софії. Адже коли би той удар прийшовся на 2–3 аршини праворуч, то, мабуть, упала би Нерушима стіна, загинули би дорогоцінні мозаїки – краса і гордість світового мистецтва, що пережила суздальців, Батия, литовців, кримських татарів, уніатів.

Е-е-е, пане… І Батий, і татари (а уніати з литовцями, взагалі, ні до чого), то були люди: хіба можна порівнювати? Що в жодному разі не можна, це ми негайно та вичерпно покажемо. Зі слів того ж самого автора, який пише нам далі, що:

Хто не відвідав Терещенківського будинку у дні владарювання в Києві совєцької влади, той, звичайно, не може скласти для себе й приблизного поняття про розгром, учинений тут. Особливо тяжке враження справляли залишки чудових полотен першокласних художників, розірваних на шматки або безглуздо порубаних шабельними ударами. Багато картин було просто вирізано з рам ножами й шаблями – як вирізана була шкіра з сидінь стільців і крісел.

Так, так, все це дуже знайоме. Бо про те саме пишуть нам, наче змовившись і ті, хто навідав пєтєрбурзькі палаци, прикрашені шедеврами мистецтва, – де хоч раз побували «рєволюціонниє матроси». Значить, нічого не зробиш, – як то кажуть «профєссіональний почєрк ґоспод товаріщєй». Але, сутність речей пізнається у порівнянні. Тепер пригадаємо дещо наступні роки, скажімо, ту ж окупацію 1941–1944, коли в Києві перебували німецькі окупанти, гітлерівські «наці». Чи вони десь там «рвали на шматки» оті «полотна першокласних художників»? – щось не чули ми про це. Або, може це вони, німецькі наці, вирізували десь там «шкіру з крісел»? Знову ж, і про таке не чули.

Вони грабували, вивозили, але – безглузде нищення кращих творів людства? – це не для них. Адже, й вони були люди. Не те нице ніщо яке так пнулося стати всім. Так, німці були не дарунок, злі люди, а часом – і дуже злі, але – були люди. Так само як Батий, татари, уніати чи хто там іще з тих, що навідували св. Софію. Бо ж далеко не все, що ходить на двох ногах і розмовляє, – є людиною, що ж тут поробиш.

Продовжимо наше, аж як конструктивне порівняння. Гітлерівські наці визнавали в мистецтві той самий «соціалістічєскій рєалізм», що й російські більшовики; та зовсім не терпіли так званого модерну. Цей останній, незмінно, приписувано жидам або жидівським впливам та віднесено було до галузі так званого «ентартете кунст» – «звироднілого мистецтва». Але, чи таке знищували? – ніколи! У Мюнхені 1937 була навіть виставка подібного мистецтва, де було експоновано 730 картин. Після падіння Третього райху збереглося все, що не постраждало безпосередньо від військових дій.

Не так було з нелюдами, хоч за роки й вони дещо «окультурилися» – від стихійного полосування шаблями перейшли до орґанізованих дій. Коли вони знову дісталися України, з кримських музеїв було орґанізовано вилучено все, що могло нагадати про існування татарів. Не забули й нас. Коли було знову окуповано Західну Україну, видали «Пріказ № 375». Згідно з ним були проведені по музеях такі собі, як тепер кажуть, «етнічні чистки». Тільки зі Львівського художнього музею було вилучено більше трьох сотен картин та пару десятків скульптур. Все було ретельно знищено; твори всесвітньо відомих українських майстрів: Архипенко, Бойчук, Гординський, Грищенко…

Відповідно повели вони себе й з людьми. Твердять, що за наступні дні було розстріляно десь 5000 людей. Для них, як і для міста, така кількість видається невірогідно малою. Насправді мало бути в кілька разів більше. Бо – так розповідали, розстрілювали навіть тих, хто насмілився на вулиці заговорити українською мовою. Але, першими вони зайнялися отими двома сотнями хлопців зі Студентського Куреня, що вони їх не встигли добити під Крутами. Усі вони були ретельно розшукані та розстріляні біля Маріїнського палацу.

Так бешкетувала ця потолоч у місті аж до 1.03, поки не прийшли союзні війська, українські й німецькі, та не очистили від неї місто. Приємно сповістити, що М. Муравьєв незабаром був розстріляний за щось там своїми ж, десь на Волзі.

Про нього дещо довідуємося з приміток до видання – Л. Троцкий, «Моя жизнь», Москва, 1991, с. 608; там читаємо:

Муравьєв Міхаіл Артємьєвіч (1880–1918). Офіцер царської армії, підполковник. В часи Жовтневої революції запропонував свої послуги Совєцькому урядові та був призначений начальником оборони Пєтроґрада, потім командував військами, що брали участь в ліквідації бунту Кєрєнскоґо – Краснова. На початку 1918 командував військами, що діяли проти Української Центральної Ради та генерала Калєдіна. У липні 1918, командуючим військами Східного фронту, зрадив Совєцькій владі, намагався підняти заколот у військах. Підчас арешту вчинив опір та був убитий.

Сам Троцкій проливає певне світло на причини заколоту Муравьєва. Виявляється, що він, як російський патріот – не міг перенести ганьби замирення з німцями – «враґамі народа русского» у Бресті. Та й підняв отой заколот; думав, мабуть, особисто двинути «біть нємцєв».

З іншим, В. М. Прімаковим (1897–1937), що увірвався зі своїми «краснимі казакамі» до Печерську та теж там багацько чого накоїв, попалив та пограбував, – доля так не квапилася. Вона знешкодила його тільки на початку Великого Полювання, скільки би він там з цього приводу не пручався та не посилався на «лічно тов. Сталіна І. В.»

Чи подіяла коротка але кривава російська окупація Києва на українців? – чи розлютив і згуртував їх більшовицький терор?

Якщо так і сталося, то якихось видимих для нас наслідків це, здається, – не викликало. А значить, можливо, що як звичайно, й це переблимали. Таке щось здатне навести на роздуми, радше – далекі від оптимізму. Вся історія Других Визвольних Змагань демонструє нам дратуючі контрасти. Нерішучу та обачну поведінку однієї сторони та безоглядний терор з боку протилежної; власне – взагалі нічого, крім брехні й терору. А при цьому – ще й закріплення за обачною та стриманою стороною, – репутації бандитсько-погромної. А ті другі – чисті бандити, то – мовляв, не терористи, ні, – янголи небесні, що єдино – будували «свєтлоє будущєє для всєґо чєловєчєства».

Хоча самі до цього останнього, як ми тільки-но вичерпно переконалися, – в жодному разі не належали.

Все це – дуже шкода, бо йдеться про справи надто загальні, надто важливі.

Бо, іще історія людства показала нам з усією можливою ясністю, на прикладі історичного змагання землеробних та кочових культур: наслідком змагання того, хто стримує себе певними правилами, з тим, хто ними нехтує, – буде завжди програш першого.

Так само стоять справи у змаганні з терористами. Його неможливо виграти стриманістю та гуманністю, а тільки єдино, – безоглядним нищенням терористів: терор долається тільки терором же. Неважко уявити собі, що було би, якби в Ірландії свого часу не було терору шінфейнів, – відповіді на імперський терор; вона, напевно, полишалася би імперською колонією і по IV тисячоліття. Терор на відповідь з боку зтероризованої нації, аби він приводив до цілі, – повинен мати певні особливості: бути абсолютно таємним та неухопним та не бути, в жодному разі, пропорційним, бо це розтягує змагання на нескінченність. Навпаки, на кожен акт терору з боку гнобителів, – потрібно відповідати десятьма. Саме цей могутній засіб добуття національної свободи, в нашій історії – на жаль, іще практично не використовувався.

Поготів дивним полишається все це в обличчі того тотального тероризму, яким було просякнуте, можна сказати, політичне життя Другої Російської імперії. Так, що ж це було? – може, небажання наслідувати абсолютно від’ємний в очах кожного свідомого українця імперський приклад? Але, як не слід незаслужено чорнити людей, так само не варто перебільшувати їх добродійства.

Отже, будемо вважати це питання ще не вирішеним…

До речі, а чи не чули ви про таке популярне революційне гасло тих, муравйовських та Ю. Коцюбинського часів: «Смерть буржуям и украинцам!»?

* * *

Чимало конкретних причин призвело до поразки Визвольних змагань, перших як і других. Але, не можна не помітити й деяке загальне підґрунтя, рису всього народу, яка не сприяла боротьбі за незалежність. Ідеться про нашу всім відому толерантність, якою ми, часом, навіть пишаємося; та за яку як же вдячні нам наші недруги. Бо, немає у світі, можливо, нічого доброго, що не несло би в собі й зерна зла.

Від одного відомого українського дисидента, який за совєтів чимало відсидів, – довелося почути, що ненавісті до своїх (і наших) гнобителів він не відчуває. Та й досить дружно спілкується тепер із колишніми каґебістами. Мовляв, всі ми люди, всі ми жертви системи. Не втручаючись у домен індивідуальних відносин і почуттів, по-перше, хотілося би звернути увагу на абсолютну неконструктивність такого підходу. Бо ж, всі є жертви системи, жертви режиму, так. Але, по-друге, одні були його жертвами на «правітєльствєнних дачах», а інші – в психушках і концентраційних таборах. Деяка асиметрія – погодьтеся.

Що ж стосується відсутності ненависті… Зробимо тут деякий аналіз, хоч і загальний але необхідний.

Відносини поміж частинами матерії цілком визначаються полями, які діють поміж ними. Вони можуть бути різного походження й природи, різно залежити від відстані, але сили, що вони (поля) породжують можуть бути тільки притягуванні або відштовхуванні; нічого третього не буває. Аби утворити всю оту видиму складність нашого світу, ці сили мусять діяти разом. Бо, за наявності самого притягування, весь світ злипнувся би до однієї маси; а саме відштовхування розігнало би все на нескінченну відстань, до нескінченого простору.

В зібранні людей таку саму роль відіграють почуття, знову ж два та знову ж протилежні: прийняття (симпатія, любов) та неприйняття (антипатія, ненависть). Аналоги притягування та відштовхування. Полиште у людей щось одне – й ви унеможливите a priori існування суспільства. Що, однак, не виключає можливості існування в ньому окремої особистості, позбавленої одного чи другого.

Або, уявіть собі націю в колі інших націй, нарід проникнений стовідсотковою толерантністю до всіх. Чи має він якісь шанси вистояти серед сусідів, позбавлених толерантності? – Далебі, жодних. Отже, нація, що не уміє ненавидіти чуже приречена на користь тих, що це уміють. Про це й писав колись Дмитро Донцов, та як же йому за це дорікали! – та як же неправомірно…

4. Гетьманат

Німецькі війська до України першою запросила УЦР, не в стані дати собі ради з більшовиками. Німці, зі свого боку, були зацікавлені в союзі з багатою продовольством Україною, бо власного не вистачало, тил давно сидів на дієті, а тепер подекуди почала підголодовувати й армія. Але, хутко виявилося, що уряд, з яким вони були порозумілися – був настільки ж бездіяльним, наскільки політично аморфним; не в змозі навіть був підтримувати в країні елементарний правовий порядок, що безпосередньо відбивалося на стані економіки. Не вирішувалося практично в селянській країні навіть земельне питання.

Потрібно було щось робити, та саме з цим.

І тут з’являється генерал Павло Скоропадський (1873–1945), командир І Українського корпусу, який він створив у часи «українізації» російського війська, та вивів до України. Помітили в царській Росії підчас війни, що військові частини були тим надійніші та дисциплінованіші, чим менше в них було «старшєго брата», а чим більше українців; то і розпочали оту кампанію «українізації». З цими військами він уже відбив перший наступ більшовиків на Україну, восени 1917. Незважаючи на це (а може – й завдяки цьому), УЦР із досить слушною підозрою ставиться до цього здібного царського генерала, якого чомусь поважають його солдати, а однодумці Винниченка починають вести в його корпусі аґітацію за роззброєння, демобілізацію та повернення додому. Твердо знаючи, що відбитий щойно більшовицький наступ – ніяк не буде останній.

Поготів, незадоволені вони й тим, що генерала обрав отаманом Українського Вільного Козацтва Всеукраїнський з’їзд козаків у Чигирині у жовтні 1917. Надав йому, так би мовити, певний громадський статус. А діє він тепер – від імені принаймні 60 000 козаків. От генерал і подає до димісії 6.01.1918, присвячуючи себе козацтву.

З усього типово російського скалозубства на адресу українського та українців, яким переповнена ота улюблена Сталіним «Бєлая ґвардія» М. Булґакова, – можна подумати, що гетьман, то взагалі якась опереткова постать, але – так не було.

Павло Скоропадський був досвідченим військовим, який уже не одного разу проявив себе на фронті, та мав за це й нагороди. Хоч він і закінчив, як багацько інших, Пажєскій корпус, але цікавився свого часу й університетськими лекціями, багато читав та був дійсно освіченою людиною. Не мав, щоправда, жодних ідей в галузі перебудови суспільства, але не був і повним профаном щодо політики та соціології, розумівся, безумовно, й на національній ідеї, хоч і не можна твердити, що був аж так гарячим її прихильником.

Навряд, чи якогось значення, крім суто декоративного, мало те, що він походив, ніби, з роду першого по Мазепі та вірнопідданого Москві гетьмана Івана Скоропадського (1646–1722), якого – однак, усі російські документи того часу іменують «Скуропацкой»; чи то від звичайної московської невігласної дурості, чи то з бажання принизити.

Крім відновлення козацтва Павло Скоропадський створив і більш широке громадське об’єднання – Українську Народну Громаду. А те, що її підтримали селянські демократи з УДХП – брати В. та С. Шемети, В. Липинський та М. Міхновський, – вже про щось свідчить. Бо, партія хліборобів-демократів – насправді представляла інтереси широких кіл народу. А УЦР, не забудемо – за своє коротке панування, тільки на те й спромоглася, що розвалити армію та націоналізувати землю; отже, як вона комусь із хліборобів перед тим і належала, то тепер – і того не було.

Тому й не дивно, що Хліборобський з’їзд – досі численніший з усіх попередніх (6432 делегати) 29.04.1918 проголосив Українську Державу на чолі з гетьманом: дотеперішнє напівбезладдя не принесло нічого доброго, ні країні, ні народові.

Того ж дня, кажуть, засідала востаннє й УЦР, яка для чогось обрала М. Грушевського президентом УНР. А це викликає принаймні два запитання до сов… перепрошую до українських істориків:

1. Сталося це – перед обранням гетьмана, чи після?

2. А, як і сталося перед, то скільки часу пробув президентом пан професор М. Грушевський? – добу, годину?

Бо, саме за це ж, за президенство спорудили йому його теперішні спадкоємці монументальний пам’ятник у Києві. Чи не тому, що мало приваблива ідейка перетворити Україну на прохідний двір поміж Московією та Європою – своєрідну «пріхожую Россіі», – тягнеться, хіба, з тих часів…

Не можемо не відзначити тут і двох інших цікавих сторін цього перевороту, які рішуче протирічили кривавому духові XX ст. По-перше, влада УЦР була настільки формальною та практично ні до чого не втіленою, що цей переворот стався майже без кровопролиття. По-друге, ніхто з попередніх владних структур при цьому не переслідувався, не сталося жодних арештів, що би там про це не брехали більшовики. Користувалася подібною брехнею, на превеликий жаль, і Директорія. Але, ми знаємо велику кількість діячів УНР, що були потім знищені більшовиками, а от – хто ж був знищений гетьманським урядом? – прошу, знайдіть. Отже, хоч подібну дезінформацію завжди можна очікувати від соціаліста В. Винниченка, але – не можна дарувати Петлюрі.

Новоявлений президент М. Грушевський виправився нарешті на свою дачу в Грушках, під Києвом, а В. Винниченко та інші провідні діячі УНР продовжували жити в Києві. Єдиним виключенням був, хіба, отой арешт С. Петлюри перед кінцем семи місяців гетьманату.

Але, саме тут, саме в цьому була ахіллесова п’ята гетьманату. Він не потурав більшовикам, хоч їх і не надто переслідував. Але, як адміністрація УНР була просякнута прибічниками ялової соціалістичної ідеї, з якими не в стані був упоратись і С. Петлюра, – так і тепер, їх місце зайняли прибічники збанкрутованої «бєлой ідєі», поборники старої «єдіной і нєдєлімой». Збройні сили гетьманату розвалив, принаймні, призначений Скоропадським білогвардійський генерал Келлер. Замість розбудови армії, він став заводити в ній старі царські порядки; були й інші.

В кінці гетьманат перетворюється на справжнє кубло «бєляков», але як вони гребували гетьманатом та всією Україною, можна зрозуміти тільки почитавши спогади когось із цієї банди шовіністів; скажімо – отого ж Дєнікіна.

Дуже важливим для розуміння історії, є чітко уявляти собі сенс того, що відбувалося. Щодо УЦР, то вона була надто вже наближеною ідейно до «свєтлого будущєґо», яке мало наступити після 1920. Пригадайте усі оті її «націоналізації». Гетьманат же, хай сам Скоропадський цього й не прагнув, – був надто близький до царизму минулого. Бо, хоч і були люди, остаточно віддані національній ідеї, як от Д. Донцов або М. Міхновський тощо, але не було помітної народної маси, яка би свідомо підтримувала національну ідею, – не було справжньої нації.

Гетьманський уряд виявився набагато дієвішим від уряду УНР, та це досить добре простежується за всіма об’єктивними показниками; як у зовнішній діяльності, так і у внутрішній. Гетьман, як вправна військова людина, мав навички адміністрування, а до того умів підбирати собі помічників не за своїми партійними схильностями (яких, практично, не було) або за їх політичними амбіціями (яких не толерував), а – за найпростішою ознакою, здібністю або навпаки, нездатністю. Коротше кажучи, влада – замість видавати пишні, хоч і ні чим не підкріплені універсали, – запрацювала. Та, в міру своїх можливостей, – примусила працювати й інших.

Було, нарешті, укладено якусь-такусь угоду з Росією, яка визнала Українську Державу, – мабуть німці у Бересті натиснули; та оскільки вони стояли й в Україні… Як тільки вони змушені будуть піти, а Росія вжиє всіх сил на те, щоб їх розкласти, – вона на цю угоду за своїм сталим звичаєм наплює. В Києві існували тоді дипломатичні представництва десятка держав, та ще по двох десятках їх – працювали українські дипломатичні представництва. Щось там дійсно робилося.

Було би марно звеличувати часи гетьманату, й там було зроблено чимало помилок, але… Як подальша доля УЦР майже не викликає сумнівів – вона, з усією своєю соціалістичною демагогією мала, рано чи пізно, розчинитись у потужному злочинному інтелекті Москви, провалитися згодом у чорну діру СССР, – то гетьманат мав шанси стати європейською державою; якби тільки зумів забезпечити собі чиюсь мінімальну підтримку в часи більшовицького наступу. Та, державою не будь-якою, можливо, – демократичною та освіченою. Бо, серед її міністрів були не тільки росіяни, що тільки шпигували на користь або Дєнікіна або Троцкого, а були й цілком прийнятні люди. Які за сім місяців гетьманату зуміли зробити непорівняно більше, ніж ота УЦР за двічі більший термін.

По Україні було відкрито цілу сітку нових українських середніх шкіл, та ще й нові університети: в Києві, Кам’янці на Поділлі та Дніпропетровську. Було переведено на українське викладання старі університети, разом із Київською Політехнікою. Було, нарешті, засновано Українську Академію Наук. Чи це мало?

Врешті, це з його часів, гетьмана Павла Скоропадського, існує тризуб як герб незалежної України (закон від 18.07.1918). Його підтвердить згодом 3.01.1919 і Головний Отаман – Симон Петлюра.

Чимало було зроблено гетьманом для відновлення української автокефалії, для створення сталої української армії, заснованої на періодичних призовах та підготовці для неї постійного офіцерського корпусу. Але, на все це, зрозуміло, семи місяців вистачити не могло. Якби до них додалося принаймні ще сім, то важко й передбачити, якими могли бути наслідки.

Істотно нашкодила Директорія, бо подолавши гетьманат, вона зобов’язана була прийняти на себе і всю відповідальність за подальше: лягти кістьми, а будь-що відбити більшовиків. Бо, саме завдяки наступу УСС на Київ з боку Білої Церкви – розпочалося повстання проти гетьмана. А за тим прийшлося зняти на допомогу Києву війська зі сходу, чим негайно скористалися більшовики, посунувши лавою на схід України. Так, чи не краще було отій Директорії – постривати? – дещо прикартати власні амбіції. Або спромогтися дійти компромісу з гетьманом? Ні, та сама соціалістична сверблячка, бачите, не дозволила.

Та, не постривали, не дійшли… Більше від того, у першій же відозві до народу, сам Петлюра писав про «…зрадника, колишнього царського наймита, генерала Скоропадського…», який за свої злочинства оголошений поза законом. Які саме «злочинства»? – а як же, от: «за переповнення тюрем найкращими синами українського народу, за розстріл селян, за руйнування сел і за насильства над робітниками…»

Ой, пане Верховний Головнокомандуючий, а де ж це ви такий кривавий терор бачили? – та, чи був він взагалі? – та, чи не здається вам самому таке щось звичайною більшовицькою демагогією, останнім відлунням власного соціалістичного минулого? Не так легко, видно, позбавитись їх остаточно, отих «родімих пятєн соціалізма»…

Особливі претензії, зрозуміло, до союзників Антанти, які обіцяли, обіцяли… Дещо вибачає оту Антанту її власна повна нікчемність. Вони охоче ув’язалися до війни, не маючи на це нічогісінько за душею: ні грамотних політиків, ні добрих генералів. Бо «усмірять» якихось там неґрів, то не воювати в Європі. Та попри всю свою потугу не вибралися би з патової ситуації без допомоги американців, які вимушені були вперше брати участь в заокеанських війнах. Такий стан, попри набуті уроки, буде загострюватись, та якщо у Першій Світовій американці просто допомагали подолати пат після поразки Росії, то у Другій Світовій ми можемо прямо казати про врятування ними французької та англійської державності.

Вони ж, союзники – з упертістю хронічних ідіотів до кінця підтримували оте очевидно збанкрутіле «бєлоє воінство» та думки не мали викласти свої гроші на щось не збиткове.

Кінець гетьманату змінив і статус гетьмана, тепер він був політичним еміґрантом, колишнім головою не існуючої більше, хоча багатьма й визнаної держави. Однак, він залишився людиною, що користувалася повагою політичних діячів при владі. Його суспільний статус навіть вищий за статус його наступника, Симона Петлюри, останньої владної леґітимної особи України, що оселюється у Парижі. Гетьман живе віднині в затишній домівці у Ванзеє, під Берліном.

Згодом його навідав там полковник Євген Коновалець. Він сумно зізнався тоді: «Віддав би десять років життя, щоб тільки не було того повстання проти гетьмана…» Так, ця людина розумілася на історії. Невчасно? – ну й що? Адже були такі, що не розумілися взагалі; ні вчасно, ні потім. Хоча й пнулися робити історію…

Гетьман не займається більше політикою, на якій так обпікся; радше займається українською справою, не думаючи про те, що це є все одно політика. Він, зокрема, відроджує свою Українську Громаду в еміґрантських колах, яка тепер надає допомогу українським політичним еміґрантам, аж по кінець Німеччини. Він же засновує у Берліні 1922 Український науковий інститут з української історії: видання літератури, підготовка фахівців тощо.

Гетьман, іще з кінця минулої війни має розлегле знайомство серед вищих офіцерів райхсверу, а вони – хоч і неохоче, уводять його до кіл нацистської верхівки: вони дещо гребують цими людьми.

У вересні 1944, коли від великої арійської справи починає відчутно тхнути трупом, дещо пробуджується райхсфюрер, шеф СС Гайнріх Гіммлер. Йому здається, що добре би для Німеччини мати буфер із Росією, – незалежну українську державу. Для цього вже безнадійно пізно, якби це сталося було тоді, влітку 1941, коли це пропонував Ярослав Стецько, – все могло бути інакше. Але – що ж, уся історія гітлерізму – це історія не використаних або змарнованих можливостей. А саме ця можливість була на той час змарнована найбільше, – шалена війна з УПА, розстріли закладників, нищення націоналістів по всій Україні, концентраційні табори: відносини остаточно зіпсовані. Але, Гіммлер на цьому не розуміється та ще на щось сподівається. П. Скоропадський ні на віщо не сподівається, але свідомо використовує сприятливий шанс, вимагає від Гіммлера, на здійснення його ідеї, – звільнення українських політв’язнів із німецьких концтаборів; шеф ґестапо виконує це другого дня. Тоді звільнили не тільки С. Бандеру та А. Мельника, але й іще десь півтораста людей. Хоч божевільна ідея Гіммлера подальшого розвитку не набула.

Великими були заслуги гетьмана й підчас отого сталінського полювання союзників на совєцьких еміґрантів 1945–1946 усією Європою; полювання, яке проводила практично англійська армія. Коли наш Іван Багряний вимушений був написати свою славетну брошуру – «Чому я не хочу повертатись до СССР». Врятуванню українців від цього людожерського цькування «антигітлєрівців» – сприяв син гетьмана, Данило Скоропадський. Бо гетьман загинув на початку 1945 при бомбардуванні міста Платінґ на Дунаї, де був у справах.

Сина він вислав на «той бік», до Англії, ще перед війною, 1939, зважаючи на велику кількість українців у США та Канаді, аби мати можливість впливати на події з обох боків. Зв’язок вони підтримували через нейтральну Фінляндію, через старого приятеля гетьмана з часів навчання, – генерала Карла Ґустава фон Маннергейма. Сам Павло Скоропадський так і не став українським Маннергеймом, але – що ж тут сказати? – і він, можливо, не дорівнював в чомусь Маннергейму, та й Україна існувала у значно більш тугому вузлі історичних протиріч, ніж маленька окрайна Фінляндія.

Данилові ця місія не зійде з рук та він буде отруєний скритовбивцею з КҐБ, висланником «Хрущова-убивці», рівно в «Дєнь совєтской арміі» 23.02.1957. Це сталося в Лондоні та було кваліфіковане поліцією як «випадкове отруєння». В Англії, де на той час навіть її старіший Університет в Оксфорді був перетворений на розплідник совєцьких шпигунів (оті, Кім Філбі та інші), – КҐБ почувалося вільніше, ніж у себе вдома.

Люди пишуть, часом, про інших людей, пишуть різно. Одні зважають кожне слово, аби й несправедливості не вчинити, і себе у дурні, бува, не пошити. Інші – зводять і порахунки; розумні – розумно, всі інші – як прийдеться.

Вище ми вже процитували дещо з пропаґандної прокламації Головного Отамана, щодо П. Скоропадського, не дуже прихильне й для особи гетьмана. Відзначився й пан Винниченко, що ніколи не полишав останнього слова за кимось іншим. Ось, що він написав про гетьмана Павла Скоропадського:

Треба весь час пам’ятати про те, що коли говорять «гетьман», то треба розуміти «Німецький генерал». Гетьман був підставною, нікчемною фігурою, манекеном і декорацією за якою стояв німецький генерал та його воля, бажання, інтереси й розпорядження… Політично безграмотна фігура, слабовольна й амбіціозна істота з славолюбними мріями про гетьманську корону.

Слово «німецький» експлуатується тут з очевидно ксенофобними цілями, – налякати читача та принизити гетьмана. На це зауважимо, що для нормальної людини це є просто позначення сусідської нації, з якою у нас можуть бути різні інтереси, а часом – і спільні. Саме так тоді й було. А вже про «слабовольність», «амбіціозність» та «славолюбство», – вибачайте: не панові Винниченку писати. Бо саме з цієї трійці складався він сам.

А, щодо націй та народів, то не забудемо історії, – єдиним народом світу, інтереси якого були завжди протилежні нашим, – завжди був російський. Що й є непідважним вислідом нашої історії, принаймні з року 1169.

Можна шкодувати, можна жалкувати, але від нас це ніколи не залежало; ні в чому…

5. Симон Петлюра

Збереглася розлегла іконографія Симона Петлюри. Він був невисокий, рухливий; мав високого лоба, сірі очі, прямий ніс, енерґійно стиснутий рот, завжди готовий до посмішки, лице видовжене, русявий. Обличчя прямодухої людини, чесної перед собою та іншими. Ні в чому не схожий на обраних йому історією соратників, ні на маститого (може – й передчасно) Михайла Грушевського, ні на Володимира Винниченка, незмінно стурбованого одним, – а, чи нема тут, поруч, когось, хто насмілився би не віддавати належне його особі? А оте «належне» було – самі знаєте, не абияке… Принаймні, – значно більше, ніж мало бути насправді.

Постать, що потрапляє до історичних досліджень, – є постаттю історичною, але ґарантовано історичною вона стає лише потрапивши до художньої літератури.

Цікавим з цього боку є роман М. Булґакова «Белая гвардия» (1924), що описує не тільки зазіхання «ґоспод офіцєров» на прихильність «рижєй Єлєни» (до речі – одруженої) у домі № 13 на Андріївському узвозі в Києві, але й побіжні події кінця гетьманату. Все – з точки зору невігласного російського обивателя; до них належить, зрозуміло, і автор твору, на який звернув увагу сам «тов. Сталін І. В.»; а тому – звернемо увагу й ми. Власне з цього твору та того ж сюжету п’єси, починаються відносини письменника зі Сталіним, які дещо охолоджуються по тому, як письменник забажав написати п’єсу про Сталіна у молоді роки. Той же, творець «культа лічності» за Н. С. Хрущевим, – такого відвертого лакузництва не полюбляв. Не кажучи вже про те, що не все що з ним траплялося у ті роки – було до оприлюднення. Втім – як і потім.

Жах перед Петлюрою переповнює собою сторінки роману. Здається, часом, що навіть жорстокий зимовий вітер зловісно завиває – «пєтлю-у-ра-а, пєтлю-у-ра-а…». Це, дослівно, якийсь первинний, первісний жах – терор-антіко, якого задовго перед тим описав нам Максим Кирієнко-Волошин. Поготів, про Петлюру в тодішньому Києві – нікому й нічого невідомо. Може в тому й основна причина, бо головний жах первісної Росії – то жах невідомого. Хто є Петлюра? – ставиться запитання вже наприкінці першої півсотні сторінок. Як і питання: «Кто стоіт за нім?» – не дивуйтеся, в Росії завжди за кимось стоїть хтось; «какови єго сіли?» – знову, невідомо. Ще кілька десятків сторінок далі полковник Малишєв заявляє: «у Пєтлюри на подступах к городу свишє чєм стотисячная армія». А ще потім виявляється, що «Пєтлюра, кроме того, єщє і погромщік». Але, «кромє чєго – того»? – крім того, з’ясовується, що «он єщє і мєрзавєц». Ось, власне, і все про Петлюру – «мєрзавєц і поґромщік».

До головної зовнішньої події роману, приходу Петлюри, різні люди готуються в різний спосіб. Всім добре відомий доктор Куріцкій – раптом перетворюється на якогось Курицького, уявляєте? Він, та ще кілька диваків, що досі поводили себе цілком нормально, та про яких усі гадали, що вони є добрі руські люди, – починають розмовляти між собою якоюсь дивною мовою, якою звичайний «кот» буде «кіт», а вже «кит», – взагалі, невідомо як.

Інші, патріоти, як хоробрий російський полковник Най-Турс,, турбуються про гідні однострої своїх майбутніх «бєлих» захисників «матєрі ґородов русскіх», бо – погодьтеся, щоби потім зривати з себе в панічній втечі «поґони» і «кокарди», – треба їх спочатку мати.

Російська жовторота юнкерня, під проводом «ґоспод офіцєров» силкується затримати пришестя жахливого Петлюри, але… Хоробрий полковник Най-Турс, вимушений дати останню команду: «сривай кокарди, поґони, подсумкі!»

По цьому, природно, підвищуються фонди Петлюри – «пришєл Пєтлюра, а у нєго мілліон войска…» Так, скільки ж насправді, того українського жаху: сто тисяч чи мільйон? І все це, тільки подумати, аби затриматись у місті всього сорок сім днів!

Доблесний російський полковник Най-Турс, (Фелікс Феліксовіч, як не помиляюся), – це й є, по Петлюрі, головна дієва особа роману; немов його заперечення, антитеза. У самовідданому опорі Петлюрі він накладає головою, а його злиденні рештки витягає за ногу з гори трупів моргу «анатомкі» Ніколка Турбін, разом із сестрою полковника, аби гідно поховати героя. Це виходить, мимохіть, якимось символом роману, бо показує, що Росія жива не стільки російськими Турбінимі, скільки отими доброхотами, невідомо з кого; як ми тепер би сказали «інтєрнаціоналістамі». Його справжнє походження не визначили би й академіки-етнографи, але й це не є важливе. Важливе одне, щоб він розмовляв тільки «на вєліком і моґучєм», а не якоюсь там «мовой». Та, наклав би головою за «русскоє дєло» – непотопиму «єдіную і нєдєлімую».

Однак, повернемося до справи. Можна з усією відповідальністю твердити, що не було би цієї оповитої загадковим жахом атмосфери роману, якби хтось у Росії (включаючи й самого автора) – час від часу щось би читав. Адже, вся вона, ця книжка – є типово російський синдром; синдром країни, де завжди не знають («про то знаєт Боґ да Вєлікій Ґосударь»). Не знають, однак, переважно того, що знати невигідно: «ми нє зналі!» Бо, якби читав щось із попередньої передреволюційної періодики хтось із Турбіних (або й сам автор), – не міг би не зустріти імені цього популярного ще перед Першою світовою журналіста і літературного критика. Познайомимося ближче з цією людиною, та – зрозуміло, із більш вірогідних джерел.

* * *

Симон Петлюра народився в Полтаві, в тому ж 1879 році, що й великий син Росії – Іосіф Сталін (Джуґашвілі) – у Ґорі. Який зробив для свого російського народу стільки, що той досі його забути не може. Але, на відміну від Сталіна та завдяки йому, – прожив не 74 роки, а всього лише 47. Сталін був сином бідного шевця; Петлюра був сином мало заможного візника, хоч і доброї української людини. Обидва вони були виключені з останнього курсу духовної семінарії, безпосередньо перед її закінченням. Обидва були соціалістами.

На цьому власне, рівнобіжність їх біографій (дивно – чимала) покінчується.

Із семінарії Петлюру виключили по-іншому, та це дає нам поняття про всю українофобність церкви московського патріархату в Україні. Справа в тому, що семінарист Петлюра був музично обдарованою людиною, добре співав та брав участь у семінарському студентському хорі, а часом – і диригував ним. Коли до Полтави завітав 1901 відомий український композитор Микола Лисенко – Петлюра запросив його на виконання хором забороненої (!) кантати композитора – «Б’ють пороги». Дізнавшись про це від своїх донощиків, ректор семінарії архієрей І. Пічета викликав до себе Петлюру та виключив із семінарії з «вовчим білетом» – без права продовжувати навчання в межах імперії.

Вже тоді, в семінарії, Симон Петлюра з іще двадцятьма студентами належав до таємної соціалістичної РУП (Революційної Української Партії). Коли 1902 на Полтавщині розгорається потужний селянський рух спротиву (де все це тепер!), Петлюра бере в ньому участь та підпадає під розшук поліції. Він рятується на час на Кубань, яка тоді етнічно не порізнювалася від України, не була ще зросійщена.

Там він підробляє приватними уроками в Єкатєрінодарі, а потім потрапляє до складу історико-дослідницької експедиції Ф. Щербини, тоді члена-кореспондента Російської АН. Вона вивчає багату подіями епоху XVIII ст. та працює над архівами Кубанського козацтва. Потім, у своїх спогадах професор Ф. Щербина виділить колишнього семінариста Симона Петлюру, як набільш кваліфікованого зі своїх тодішніх співробітників, знавця історії України та її козацтва.

Але, 1903 політична поліція дістає Петлюру й на Кубані, та він перебуває в арешті з грудня 1903 по березень 1904, коли його випускають під заставу.

Звільнившись, він мерщій тікає до Києва, а звідти виїздить до Галичини, де у Львові бере участь у конференції РУП, яка на той час розкололася, приєднавшись частково до РСДРП. Розкіл стався з національного питання, яке один із засновників РУП – Дмитро Антонович, син відомого історика В. Антоновича, – вважав неіснуючим: «Пролєтарії всєх стран, соєдіняйтесь!». Петлюра обстоює першорядність національного питання та потрапляє до нового керівництва РУП, яке тепер орієнтуєься, радше, на національно свідоме українське селянство, а не на денаціоналізований та декласований пролетаріат. Впродовж 1905 року він набуває й журналістського досвіду, редаґуючи друкований орґан партії, часопис «Селянин».

Рік у Львові був дуже плідним. Петлюра не тільки сам пише до «Селянина», «Волі» або «Літературно-наукового віснику», але й близько знайомиться з Іваном Франком та Михайлом Грушевським. Поповнює, як може, і власні знання (це він робитиме усе життя) відвідуючи лекції в університеті.

Повернувшись в Росію після жовтневого маніфесту 1905, по амністії, він працює в редакції щоденної «Ради», яку з вересня 1906 видає відомий Євген Чикаленко (1861–1929), публіцист, господарник і меценат.

У цей період Сергій Єфремов, людина твереза та скептична, засвідчує С. Петлюру як чистого соціал-демократа, хоч на відміну від них Петлюра ніколи не нехтував національно ідеєю; просто, вважав, що за капіталістичного укладу вона не знайде повного втілення.

У роки реакції повністю припиняється український друк, та Петлюра подається до Пєтєрбурґу, потім до Москви. Працює бухгалтером у досить солідних підприємствах. Тут ми знову можемо подивуватись здібності цієї людини, – ознайомившись із будь-якою новою галуззю людської діяльності – хутко досягати фахового рівня.

Улюблена професія – журналістика, повністю повертається до нього лише з 1912, коли він, разом із О. Сальковським, засновує та видає в Москві журнал «Украинская жизнь» (УЖ), який гуртує круг себе українців та проіснує до самої революції (1912–1917). За роки реакції Петлюра ще більше укріплюється в національній ідеї, в необхідності незалежності України, а тепер цьому сприяє й полеміка з російськими шовіністами, В. Щєґолєвим та П. Струве. А найбільше те, що автором УЖ стає Дмитро Донцов, видатніший з теоретиків націоналізму.

Вони переписуються, дискутують про майбутнє України. Нью-Йоркське видання статей, листів та інших документів Симона Петлюри (1979), – містить більше тридцяти листів до Донцова (з грудня 1911 по січень 1914). За ними можна простежити зміцнення національних позицій Петлюри. Із діячів Других визвольних змагань – він був найвідповіднішим у цьому, на відміну від дещо безхребетного М. Грушевського з його автономією, та, дещо, невігласного В. Винниченка, для якого усе українство вичерпувалося суто декоративними прикметами.

Як зразок його ставлення до справи, наведемо його власну характеристику Івана Франка:

Все поверхове, формальне, нечесне і деморалізуюче в національному патріотизмі, все далеке від непідкупної любови розлитися по національному орґанізмові, запліднивши його сили, – все це знаходить в особі І. Франка ворога, борця й протестанта. Франків протест має подвійний характер. У громадсько-поетичній проповіді поет має на увазі: 1. реального ворога, частково історичного, частково сучасного, що його насильство сковувало й сковує розвиток українського народу, і 2. ворога, що затаївся в колективній душі українській в здавен понівеченому історією національному «я», який ще небезпечніший, ніж перший.

Що він іще «небезпечніший, ніж перший», – це ми добре знаємо в наші часи. А загалом, – яка гранична точність висловлювання – не шереговим журналістом і критиком був Симон Петлюра…

Підчас Першої світової Петлюра потрапляє до армії, але працює в інтендантстві, і там хутко опановуючи фахові вершини.

У визвольну боротьбу Симон Петлюра включається на І Всеукраїнському військовому з’їзді в травні 1917. Там він, наперекір В. Винниченку, виступає за негайне створення національної української армії, та своєю незмінною переконливістю добивається потрібних йому рішень. Там же він стає головою Українського Генерального Військового Комітету та поринає до праці. А незабаром і потрапляє до складу ЦР. Тоді Україна ще не порвала з Тимчасовим урядом, та на початку вересня Петлюра відправляється до А. Кєрєнского та добивається домовленості про створення 15 українських дивізій. Та, якщо їх стільки й не виникло – то вже не його провина. Бо він особисто доклав усі зусилля до забезпечення армії всім необхідним, спираючись на власний інтендантський досвід. Одночасно зростала більшовицька загроза, та 15.12.1917 на засіданні Генерального Секретаріату Петлюра домагався остаточного вирішення цього питання: воюємо ми, чи не воюємо? Цікавою була тут позиція Винниченка, стійко пробільшовицька: він пропонував запитати про це Совєт Народних Коміссаров. Однак, був прийнятий ультиматум СНК з вимогою припинити війну проти України та створений Комітет Оборони, на чолі з Петлюрою (С. Петлюра, В. Єщенко та М. Порш).

Несподівано 18.12.1917 С. Петлюра димісує з Генерального Секретаріату ЦР. Справа була, схоже, в тому, що більшовицька загроза вимусила шукати союзників, та опінії розділилися: німці чи Антанта? Судячи з наступного, перемогла тоді німецька партія, що й спонукало Петлюру подати до димісії. Бо, він вів якісь попередні переговори з союзниками, та навіть домігся певних грошових сум. Тепер він і вирішив їх використати, розв’язавши собі димісією руки, виправився на Лівобережжя, де хутко створив на англо-французькі гроші гайдамацьку армію з двох кошів, – червоного та чорного.

Він тоді – як у воду глядів, бо коли п’ята колона Москви підняла у січні 1918 проросійське повстання на «Арсеналі», – гайдамаки його миттєво придушили. Вони, поруч з УСС, до кінця полишалися найбільш боєздатними частинами української армії, та в останній раз показали це тоді, на Віслі. Разом із польськими леґіонами чимдуж погнали більшовицький набрід назад, до Росії, врятувавши Європу.

В той час, як на початку війни можна було (а точніше – доводилося) орієнтуватися на Австрію та Німеччину, то часи змінювалися, і Петлюра, як недругорядний політик, це добре розумів; що повоєнний устрій Європи вирішуватимуть переможці, союзники, та на них і потрібно переорієнтовуватися. Та почав це ще в часи ЦР, хоч не знайшов підтримки тоді. Тому він не співробітничав із німцями та наприкінці епохи УЦР і впродовж гетьманату – перебуває в опозиції, головою впливової громадської орґанізації – Всеукраїнського Союзу Земств. Наприкінці гетьманату його заарештовують 27.07.1918. Офіційна версія – за підготовку антигетьманського заколоту, але… 13.11.1918 він опиняється на волі, звільнюється з-під арешту.

Підґрунтя всієї справи було радше в тому, що гетьманська влада, разом із окупантами, розпочала арешти громадських активістів, а Петлюра, як голова Союзу Земств, – направив з цього приводу офіційний протест німецькому послові в Києві, баронові фон Мумм. Це й викликало, правдоподібно, обурення самого гетьмана.

Директорія, що з уходом німців змінила гетьманат, була з самого початку недієздатною, бо в основу її формування був знову покладений принцип міжпартійного представництва (досвід УЦР так нічому й не навчив). А тут, не забудемо, не в стані були досягнути єдності навіть у простішому питанні: бути Україні незалежною державою, або ні. Як тут було виробити якусь спільну програму, спільну політику? Поготів, головою Директорії став усе той же спільник більшовиків, непотопимий В. Винниченко; наскільки пихатий, настільки ж і нездарний.

Марно представники УСС на київській державній нараді у січні 1919 пропонували єдине розумне: замість політично аморфного збіговиська партійних діячів у Директорії, – створити орґан диктатури, з трьох: С. Петлюри, Є. Коновальця та А. Мельника. Це був оптимальний вихід із ситуації. Бо всі троє були завзятими прибічниками національної ідеї, чого ніяк не можна твердити щодо переважного складу Директорії. З іншого боку, політиком там був один Петлюра, який, у свою чергу, не мав військових амбіцій, хоч на справі й знався. А Є. Коновалець і А. Мельник – були досвідчені військові, та на той час не займалися політикою. То був би найліпший вихід; але пропозиція була відхилена.

Тим часом соціал-демократи остаточно продають Україну більшовикам і виходять зі складу Директорії, припиняючи свою підтримку й офіційно. З цієї нагоди відбуває за кордон перший голова Директорії, а заразом її ініціатор, В. Винниченко. Який вважає, напевно, що з нього – досить, і так – розвалив усе, що тільки міг… За ним подається й президент УНР М. Грушевський та інші: капітуляція. Симон Петлюра полишається з історією один на один. Він давно подолав свої соціалістичні упередження, але в складі його Директорії є ще соціалісти-самостійники, які продовжують підкопуватися під Головного Отамана; твердо знаючи, при цьому, що жодних власних планів на майбутнє у них немає.

Починає розвалюватися останнє, що утримує Україну – фронт. На півночі 29.04.1919 бунтує командуючий Північною групою військ УНР – В. Оскілко, а 9.05.1919, і собі бунтує в Проскурові П. Болбочан. Обидва вони теж не мають нічого за душею, та може полестилися на якісь обіцянки більшовиків. Петлюра вмить ліквідує заколоти, але Директорія весь час відступає перед більшовицькими бандами.

Починаються саме ті короткі часи, коли, як писав наш незабутній Юрій Клен: «У вагоні Директорія, під вагоном територія».

Терміново потрібна була якась допомога ззовні, але… Антанта, політично недоумкувата та короткозора, до кінця покладала всі надії (та викидала на це гроші) на збанкрутіле від початку «бєлоє дєло». Якби хоч частина цих засобів підтримки перепала тоді Україні, – більшовизм міг би бути реально локалізований у самій Росії, що навряд чи призвело би до Другої світової. Але, у Європі XX ст., на відміну від минулого, – був відчутний брак розумних політиків. Гріх було би тут не навести знову той випадково знайдений уривок із текстів самого Симона Петлюри, якого ми вже наводили вище (Доп. 1). Усього два речення, але який же точний політичний аналіз, глибокий та блискучий:

Тероризована більшовицькою загрозою Європа готова була допомагати таким безнадійним авантюрам, як спроби Дєнікіна – Вранґеля, і свідомо закривала очі свої на криваву боротьбу України, Білорусі, Дону, Кубані, Грузії та інших народів Кавказу. Зачарована споминами про колишню могутню Росію, великодержавна Європа не хотіла допомогти надмірним змаганням народів, що творили власні демократичні держави і спільними силами бажали спинити криваву хвилю комуністичного імперіалізму московського.

(С. Петлюра: Спадуть ганебні пута, журн. Україна, 1993, № 1, c. 10)

Петлюра був убитий Москвою 1926, але все це повториться – одне до одного – набагато пізніше, за другої світової, під час наших Третіх визвольних змагань, ганьбою та зрадництвом Ялти й Потсдама. Показуючи всьому світові, що не буває нічого тривкішого від недоумкуватості, поготів – історичної та політичної…

Чи могли бути взагалі успішними Другі Визвольні Змагання без чиєїсь сталої сторонньої допомоги? Так, могли. Але, на це вони потребували такої єдності та однодухості українського народу, на які тоді годі було сподіватись. Бо він на той час, за два з гаком століття російської окупації, встиг заразитися всіма російськими ментальними хибами, не маючи, однак, за душею такого потужного інтеґруючого чинника, як ґенетична імперська аґресивність, як ґенетична імперська ксенофобія, ненависть до інших. Одне слово – утопія.

Але, крім російського – було й своє, рідне, напрацьоване століттями рабства, ціла філософія нікчем: «А мені воно навіщо? – моя хата скраю, якось воно буде. Бо, ще ніколи не бувало так, щоби ніяк не було». А це, своє, було хіба не гірше чужого. Адже, поки воно буде – взагалі нічого не буде. Попри те, що вже більшовики показали, що можна дуже легко зробити, «щоби ніяк не було», але…

До речі, так само, як безнадійною утопією буде можливість існування повністю незалежної від Москви України – без загально-національної кампанії реконструкції: орґанізованої за рахунок широкої історичної освіти населення тощо. Без цього Україна назавжди залишиться пасивним придатком Москви, скільки б формальної незалежності у неї не було.

* * *

Головний Отаман звертається за допомогою до єдиної сили, до якої можна звернутись: новонародженої Польщі, як же ще слабкої, але визвольні змагання котрої стали успішними саме завдяки своєчасній допомозі Антанти. У якої, однак, не вистачило розуму забезпечити таку підтримку Україні та Білорусі. Польща так само слабка, їй усього тільки два рочки, але… нічого іншого не полишається. Поготів, один із її – Польщі – офіційних засновників, генерал Юзеф Пілсудський (1867–1935), знався з Петлюрою ще в їх давні соціалістичні часи.

За все треба платити та страждає соборність, – Україні це вартуватиме Галичини, з якою вона щойно (хоч і перший раз у житті) об’єдналася. Переговори займають кілька днів, усе треба полагодити, все гранично уточнити (21–24.04.1920), але все врешті погоджено.

Петлюрі за цей союз – хто тільки не дорікав. Від завідомих ворогів усього українського – більшовиків, і до учасників Визвольних Змагань; у першу чергу тих, хто й спричинили їх занепад, ясна річ. Але, не забудемо, що без цього союзу могло не статися дива на Віслі, яке відсунуло більшовізацію цілої Європи. Бо, не забудемо: Польща була єдиним бар’єром на шляху до неї. Послаблена та ще й розкладена більшовиками Німеччина (пригадайте, хоча би, «Дас нойнте новембер» та Баварську революцію), – стала би легкою здобиччю совєтів, а там… Але, – не стала.

Цей захід Головного Отамана – радикально змінив хід історії. Не забудемо, до цього ж, і офіційну подяку УНР та Петлюрі від голови Угорщини, контр-адмірала Міклоша Горті (1868–1957). За те, що Україна не пропустила більшовиків до Угорщини, на допомогу катівському режимові (21.03–1.08,1919) Тібора Самуельї та Бейли Куна. І таке щось, це теж не мало; бо, скільки би ще людей вони могли понищити!

Симон Петлюра еміґрував останнім, та деякий час знаходить притулок поруч, у Польщі, у Пілсудського. Але, Ризька мирна угода 1921 зобов’язує Польщу не допускати політичної діяльності еміґрантів, та Петлюра, перемінивши по черзі Угорщину та Австрію, – врешті оселюється наприкінці 1924 у Парижі, поновлюючи свою улюблену журналістську діяльність (журнал «Тризуб»).

Там його 25.05.1926, білого дня, убиває на вулиці найманий сталінський кіллер, дрібний кримінальник в минулому добре знайомий австро-угорській поліції, – Самуіл Шварцбарт; мститься на ньому за «українські жидівські погроми». Смертельним був уже перший постріл, але він буде стріляти й стріляти в лежачого на землі Петлюру, а той, кажуть, лише прохрипить йому (він завжди апелював до розуму): «Досить…досить…» Та – не досить було Шварцбарту, що відробляв своє.

Це й, тільки подумати! – «месник за поневіряння свого народу» – з молодих років мав стійку репутацію дрібного злочинця. Сидів у тюрмі у Відні 1908 – за крадіжку; сидів 1909 у тюрмі в Будапешті, за крадіжку ж, але вже «со взломом»; сидів… Що й казати, гідний герой французької Феміди, яка свого часу так рясно обробилася з жидофобською справою Дрейфуса; а тепер мала – будь-що, надолужити це у процесі Шварцбарта, та тільки й того, що обробилася ще більше, вже по самісінькі вуха…

Як бачимо, погроми – не погроми, а роки – Перша Світова і революція – зробили з месьє Шварцбартом справжні дива, нічим з отим завороженим казковим принцем, що на очах відновлюється з невідомо кого. Від скромного крадійка неіснуючої більше Австро-Угорської імперії – до всесвітнього прославленого процесом кіллера ҐПУ, – хіба не шлях, хіба не кар’єра? До того він тепер не простий французький громадянин: очолює, кажуть, якусь орґанізацію французьких ветеранів. Як же це він, тиняючись по австро-угорських в’язницях за сталі крадіжки, – сподобився ще пролити кров за рідну Францію? – воїстіну, незбагненним буває часом промисел Божий…

Втім, правди тут, можливо, й не довідатись, все це політичне чаклунство полишиться секретом, таємницею двох дружніх держав – «нової» більшовицької Росії – та рідної їй за духом Французької республіки, з якої так і не вивітрився дуркуватий дух більшовизму 1789. Республіки, яка скуштувавши чужих набутків з Першої світової, з ентузіазмом ув’яжеться до Другої, в надії нових, але – безславно загине під гусеницями перших німецьких танків.

Головний Отаман, шанований мільйонами українських патріотів у всьому світі, був похований на відомому цвинтарі Монпарнас, а його вбивця виправданий французьким судом.

Ми, люди XX ст., найкримінальнішого та найзлочиннішого (поки) в історії, знаємо чимало несправедливих судових процесів, які час від часу нагадують нам про міцно зав’язані очі справедливості. Але, принаймні три з них (це гучних, а скільки невідомих) можуть претендувати на «процеси століття»: процес М. Бейліса 1913 в Росії, процес С. Шварцбарта 1926 в Парижі та процес І. Дем’янюка в Ізраїлі, що зайняв не один рік наприкінці XX ст. Всі вони є варті одне одного, але тільки два з них покінчилися торжеством справедливості, хоч і досить неквапним.

Другий, процес Самуіла Шварцбарта 1926, – може претендувати на торжество несправедливості, з чим і ґратулюємо французьку Феміду. Нічого не додав цей суд до отієї «величі Франції,» яка була оголошена національною метою. Бо, цій Феміді, схоже, вже не зав’язували очі, а просто випалили. Можливо, то був взагалі єдиний в історії людства випадок, коли вбивця, схоплений на гарячому (та до того, – вбивця із заздалегідь обдуманим наміром, обтяжуюча обставина), був судимий та… випущений на волю. Коли суд судив, фактично, не його – судив жертву. Та – на основі завідомо фальшивих обвинувачень.

Незалежній би Україні домогтися гучного та вселюдного спростування цього суду, вибачення, але – для цього потрібно, аби вона існувала насправді, ота незалежна Україна…

Цей суд став своєрідним закликом до політичних убивств: убивайте, не бійтеся, аби тільки були поважні мотиви (проти жертви). Таке щось абсолютно немислиме та неприпустиме в цивілізованому та правовому світі; в цивілізованій та правовій державі.

А заразом він став і виправданням того, хто підіслав убивцю Петлюри, – убивці народів Сталіна.

* * *

Але, зупинимося на жидівському питанні дещо більш докладно.

Послухаємо, що нам пише про це історик, не схильний ідеалізувати постать Головного Отамана:

Жиди мали п’ять депутатів у Центральній Раді (рівномірно поділених поміж п’ятьма жидівськими партіями) та п’ятеро депутатів у Малій Раді. Отримали жиди також посади у Генеральному Секретаріаті, та – пізніше, міністеріальну раду в УНР, де було створено міністерство з жидівських справ (очолюване, в різні часи, – Моше Зільберфарбом, Вульфом Лацьким-Бертольді, Абрагамом Ревуцьким та Пінхусом Красним). Ідіш був зроблений офіційною мовою (він, навіть, присутній на деяких паперових грошах УНР); були впроваджені жидівські школи та кафедра жидівської мови та літератури в університеті Кам’янця на Поділлі; планувалося відновити й жидівське комунальне самоуправління (кагали), заборонене царським урядом іще 1844. З жидівських політичних партій, соціалісти першими скооперувалися з ЦР, а інші, включаючи сіоністів, наслідували їх. Всі жидівські партії, однак, сильно опиралися ідеї незалежної України та утримувалися або голосували проти Четвертого Універсалу.

(П. Р. Маґочі, Історія України, Сіетл, 1997, с. 504)

Зазначимо тут тільки дві обставини, але – не до заперечення. По-перше, в жодній країні світу, та ніколи в історії, жидівська меншина не набувала такого впливового представництва в урядових структурах – було навіть міністерство! По-друге ж, зазначимо ту однодухість, яку проявило це представництво, відкидаючи саму ідею незалежної України від імперської Росії. Цілковито солідарізуючись в цьому з імперією (хоч у біло-синьо-червоній, а хоч і в чисто червоній обгортці, байдуже). Але, підемо далі.

Обіцяюча атмосфера в жидівсько-українських відносинах створена УНР впродовж першої фази революційної ери в Дніпровій Україні, змінилася за часи Гетьманату, другої фази, та повністю зникла підчас анархії та громадянської війни за третьої фази (1919–1920). Уряд гетьмана Скоропадського ефективно покінчив експеримент із жидівською автономією, хоч і забезпечив соціальну стабільність в містах і почасти на селі. Впродовж третьої фази революційної ери забезпечення такої стабільності припало силам Директорії, в обличчі зовнішньої інвазії, громадянської війни та селянських повстань. Навіть, як міністерство у жидівських справах було відновлене та теоретично зберегалася жидівська автономія, цього було замало для жидів Дніпрової України, перед хвилею погромів та так званих ексцесів атак насильства, внаслідок яких не було, звичайно, втрат життя, які пожвавилися після травня 1919. Із 1236 погромів у 524 місцях, відмічених поміж 1917 та початком 1921 по Дніпровій Україні, 6 % сталося перед 1919, а решта потім. Кількість людей, убитих за цих погромів, оцінюється від 30 000 до 60 000. В усякому разі, погроми та ексцеси проводилися білою російською армією, силами, лояльними до більшовиків, УНР, неконтрольваними бандами чи самодіяльними керівниками (Григор’єв, Махно) або Директорією УНР і зокрема її лідером Симоном Петлюрою, бо всі вони вважалися винними в жидівській пресі. Погроми так затьмарили історію, що авторитетні джерела, подібно до «Енциклопедія Юдаїка», вирішили, що жоден з українських урядів, ні Центральна Рада, ні Гетьманат, ні Директорія, – не турбувалися жидівською автономією або «реальним розвитком нового позитивного підходу до жидів». Хто би не був відповідальний за погроми 1919–1920 у Дніпровій Україні, нема сумніву що їх наявність отруїла жидівсько-українські відносини на десятки років як на батьківщині так у діаспорі.

(теж там, с. 504–507)

Автор пригадує нам офіційну опінію з цього приводу, що попри наявність у себе отого міністерства у жидівських справах в уряді УНР, – вона ніколи щиро не турбувалася жидівською справою. Добре. Але ж, змилуйтеся шановні панове, – вона повинна була турбуватися й турбувалася, насамперед, українською справою. А на жидівські справи створила спеціальне міністерство, але – якщо воно нічого не робило, а тільки голосувало проти незалежності – то з нього й питайте; з отих міністрів, від Моше Зільберфарба та по Пінхуса Красного.

Отже, що жидівські представники солідарізувалися з Дєнікіним та Вранґелем, як і з більшовиками, – проти української незалежності від Росії, про це ми вже чули. А от де та коли УНР ставила палки в колеса міністерству в жидівських справах? – про це ми якось взагалі не чули.

Перелічують сили, які могли бути відповідальні за жидівські погроми, наведемо їх іще раз, перелічимо: біляки з «єдіной і нєдєлімой» – оті, від «Союза русского народа», червоні, окремі місцеві вожді (Григор’єв, Махно), та врешті українці: ЦР, потім Директорія. Поминемо тут «вождів». Чим воно там був отой Григор’єв, – важко сьогодні й визначити, а Махно – що ж, Махно… Він не володів українською, а його записки «Гуляй-поле», надруковані колись журналом «Україна», – викривають нам людину типово інтер-люмпенської ментальності. Не кажучи вже про те, що понад сумнівні ідеї анархізму – ніколи не були популярні у розпорядкованій та дисциплінованій Україні. Та є більш ніж сумнівним оте звинувачення Махна в жидівських погромах. Отже, полишимо три сили: біляків, червоних (це все – російське) та – українців.

Таким чином, оті погроми мали би, здавалося, на дві третини зіпсувати жидівсько-російські відносини, та тільки на третину – жидівсько-українські. Але, бачите, згідно цитованому джерелу вони «отруїли жидівсько-українські відносини» та ніби не позначилися на жидівсько-російських про таке, принаймні, не згадується. Цікаво, – а чому ж так?

А тому дозволимо собі, нарешті, спираючись на непереборні закони звичайної логіки, вважати, що все це, включаючи «отруєння відносин», є не так об’єктивним наслідком погромів, як того, що цією справою займалися – з жидівського боку, – свідомі імперські українофоби. З якими у нас – українців, саме з цієї причини, – жодних діалогів (та на жодну тему) бути не може.

У того ж історика – професора Пала Роберта Маґочі, дивно – так стурбованого «погромницькою діяльністю Петлюри», – нема нічого про кінець цього «погромника» – Головного Отамана Симона Петлюри – 1926, від руки енкаведистського терориста С. Шварцбарта. Вражає, що нема імені його вбивці у алфавітному «Індексі» (аж на 60 с.!), де – бачите, є навіть Йосип Тереля, що – так мені здається, – ніколи не претендував на політика.

Як це є особиста неприязнь до Петлюри, то й виглядає досить дивно, та такому в науковій історії не має бути місця, а як це політичні антипатії – то так само. Бо, що було – то було, та обминати це тому, хто вважає себе науковцем, – дивно як смішно. Втім далі ми побачимо, що це не випадок: до всіх, національно переконаних українських людей цей автор ставиться дещо своєрідно…

* * *

Але, поглянемо тепер на те, як мріяли собі розпорядитися з особою Симона Петлюри як історичного діяча ті, хто його спочатку вбили, а потім десятки років паплюжили його пам’ять. Коли їх історична авантюра, започаткована 1917 – стала очевидно доходити кінця. Це завжди буває цікаво спостерігати, як від величної будівлі минулої брехні – пнуться врятувати хоч якісь ниці тріски.

Ітиметься про твердження статті доктора історичних наук І. Хміля «Політичні метаморфози Симона Петлюри» («Україна», № 4, 1991). Вона була своєрідною відповіддю совєцького наукового офіціозу передсмертних часів СССР на розвідку Олеся Білодіда, правду про смерть С. Петлюри та «суд» над Шварцбартом («Україна», № 41–44, 1990).

Критик О. Білодіда погоджується, так – дійсно:

Безперечно, розправа Шварцбарда з Петлюрою була протиправним актом. То був терористичний акт, несумісний з елементарними нормами правосвідомості.

Однак, бачите, з іншого боку сталося так, що оті:

… присяжні визнали, що дим про відповідальність Петлюри за єврейські погроми на Україні в 1917–1920 роках не був без вогню.

Зазначимо тут ще раз характерне спотворення всієї судової процедури в цілому: присяглі, єдиною місією яких є винести остаточне рішення щодо провини (або ні) підсудного, – зайняті проблемою провини (або ні) жертви злочину; химерне правосуддя отієї Франції!

Хоча, з іще іншого боку не можна не визнати, що:

Правда, не можна не погодитися, що особисто Петлюра не був ґенетичним антисемітом, що політичні утворення і військові формування, які він уособлював, публічно осуджували погроми.

(теж там)

Однак, ви ж розумієте, що це так само, як у більшовиків, офіційно, для публіки одне, а насправді – зовсім друге (персональні списки на депортацію жидів у 1953).

Але був і непублічний, службовий бік справи, і деякі свідчення про це відклалися навіть в архівах.

Як приклад наводиться діалог поміж Петлюрою та його уповноваженим у Кам’янці на Поділлі, 29.12.1918. Уповноважений доповідає, що планується «виступ більшовиків-жидів, підтриманий залогою». На що Петлюра відповідає: «Кам’янецьку авантюру зліквідувати негайно, не чекаючи виступу. Винуватих розстріляти і сповістити про це населення, щоб воно знало, що ні до якої анархії ми не допустимо». Автор і використовує це на доказ антисемітизму, бо тут – бачите:

Петлюра сприйняв як щось само собою зрозуміле ототожнення політичних противників з їхньою національною належністю…

(теж там)

Ми би тут зауважили, що Петлюра просто проіґнорував (та, цілком, слушно) оту «національну належність», але… що ж тут сказати? – автор знає ліпше…

Далі автор, із далекосяжними намірами силкується з самого початку скомпроментувати Петлюру, пишучи про його виключення з семінарії наступне:

Постало питання про показове покарання, і в семінарії вибір впав на С. Петлюру – студента-переростка, не дуже видатного в навчанні. Його виключили з семінарії.

Перед тим автор посилається на спогади В. Короліва-Старого, «який водночас з ним вступив до бурси» (так, саме так, до бурси). Що ж, пошлемося на цю людину й ми, без коментарів та з іншого джерела, де про це пишеться, дослівно:

Саме політична діяльність і була головною причиною виключення з семінарії, та ще й з «вовчим білетом». До такого висновку спонукають і спогади В. Короліва-Старого. Він згадував, що перед виключенням із Петлюрою мав розмову ректор семінарії – архієрей Іларіон, який вихваляв учневі здібності…

(В. Верстюк, Т. Осташко, Діячі Української Центральної Ради, Київ, 1998, с. 51–52).

Отже, – порівняйте, може й знайдете істину.

Автор визнає зміну поглядів Петлюри:

Петлюра, з колишніх класових позицій переходить на культурно-просвітницькі позиції націонал-ліберала.

Та, не тільки, бо він іще дорікає йому за недостатньо українські позиції. Так, так, не дивуйтеся: «в спорє всє срєдства хороші»:

В його власних статтях, опублікованих в «Украинской жизни», чи в них викривалися російські шовіністи, чи популяризувалися діячі української культури, визвольна справа українського народу обмежувалася вузькими рамками національно-культурної автономії за умов існуючого царського режиму.

(цит. за журн. Україна №№ 41–44, 1990)

Все це є знову ж, далеке від історичної правди, з низки причин.

По-перше, не слід забувати про царську цензуру, яка хоч і була непорівняно м’якшою та легшою від наступної совєцької, але навряд чи дозволила би відверту пропаґанду незалежності на сторінках легального видання.

По-друге, це твердження ніяк не відповідає фактам, бо Петлюра весь час Визвольних Змагань був свідомим борцем саме за незалежність України.

По-третє, – ви ж самі, панове комуністи, не дали Україні навіть отієї куцої «національно-культурної автономії», то як же повертається язик дорікати щось Петлюрі? – чи може це Лєнін обстоював нашу «визвольну справу»?

З приводу останнього союзу України та Польщі, який дивом на Віслі врятував Європу від розграбунку більшовицькими ордами, наш опонент Петлюри зі зловтіхою пише:

До Польщі він приїхав у власному вагоні-салоні С-55, яким доти дуже хизувався, підкреслюючи свою «державну величність». Та на Україну під час «київського походу» в цьому вагоні-салоні уже їхав Пілсудський, а Петлюра трясся у звичайній «теплушці».

(теж там)

Щодо цього, вже суто дитинства, то пише він так упевнено, наче сам там був. На це зауважимо, хіба, що це тільки в Росії, хоч царській, а хоч і в іще більш антилюдській совєцькій, – солдатське бидло возили в «тєплушках»; у нормальних людей – цього зроду не бувало.

Автор, яка небачена сміливість, – не побоюється цитувати самого Симона Петлюру; мабуть дозволив майбутній «об’єднаний соціал-демократ», отой, від нулика та ще й у дужках, який першим забезпечив нам оте – «маємо те, що маємо»; бо ж це саме він завідував тоді ідеологією. Він ставить йому в провину наступне висловлювання (цитуємо за статтею!):

Спочатку соборність, а потім незалежність – то фактично надщерблення національного ідеалу.

Та зауважує, що все це робиться на те, щоби:

…виправдати зради Петлюрою «братів-галичан», поступки ним західно-українських земель Польщі.

А, чого ж панове більшовики не повернули були тоді ж отих «поступок», дозвольте спитати? – протягнули з цим аж до 1939 (на радість тамішнім людям). Не хочеться, як бачимо, визнавати, що їх вселенським загарбницьким мріям тоді поклали край на Віслі поляки й українці.

Ставиться у провину Петлюрі й таке висловлення:

На свої, тільки власні сили, як про це говорили й говорять деякі кола нашого громадянства, ми не можемо покладатися, як не можемо ми збудувати держави, додержуючись вимог територіального максималізму…

(теж там)

Але тут у відповідь на це, абсолютно розумне та невідпорне зауваження, автор, на жаль, вдається до досить типової демагогії:

Мотиви Петлюри тут очевидні: з одного боку, це невіра у творчі сили українського народу, а з другого – намагання виправдати ті запроданські дії, до яких вдався Петлюра, щоб заручитися підтримкою імперіалістичних держав у боротьбі за владу.

(теж там)

Підкреслимо тут, що – як це не дивно для декого, але Петлюра якось не боровся за владу, не прагнув її. А коли вона потрапляла йому до рук, прагнув використати її з найбільшою користю для України. Про це красномовно свідчить весь його життєвий шлях.

Покінчується аналіз дій Петлюри тим, що хоч він був і злочинець, але для української історії жодного значення мати не може. Що ж тут сказати? – що додати?

Жалюгідна полеміка, жалюгідні висновки. Все це тільки зайвого разу підтверджує: з українським є несумісне, що імперське, що совєцьке.

Для більшовиків оббрехати, звести наклеп на ворога (а ворог був «кто нє с намі»), – то було мало не півсправи на шляху до перемоги. Але, далеко не всіх було так легко оббрехати. Сам Лєв Бронштейн (Троцкій) – права рука Лєніна, мало не жалиться на це у передмові до своєї «Інструкціі для політработніков», – як важко звести наклепи на Петлюру (а – треба!):

Потрібно було керівника протигетьманського повстання Петлюру – уронити в очах самих повстанців. Це було дуже важке завдання, особливо тоді, коли Петлюра був покритий славою скинення гетьмана, віддання трудовому селянству України всієї землі без викупу та негайного скликання трудового конгресу.

Отже, звідси з очевидністю плине, що залишаються єдино – жидівські погроми. А, як не квапляться з ними петлюрівці, – що ж: «нєчєго ждать мілостєй от пріроди…» А тому й закінчує цей червоний ґанґстер свою передмову на радше оптимістичній ноті:

Рада Народних Комісарів твердо сподівається, що ви не посоромите землі Руської.

З цих останніх слів можна би вивести й деяку мораль: що вся ця метушня з «Авророй», «совєтамі» та РСФСР, – була тільки камуфляжем для дурників. А насправді від самого початку йшло «строітельство» все тієї ж непотопимої: «Єдіной і Нєдєлімой». І, ще одне. Можливо тут, в особі цієї, згодом всесвітнього розголосу людини, – ми не вперше зтикаємося з так розповсюдженим типом, так би мовити, – «жідо-росса»; найвідданішого імперського патріота, попри Союз Русского Народа з його справжніми жидівськими погромами. Щось, як певний прецедент Азефа… Феномен не менш цікавий та своєрідний, ніж добра знайома нам постать українського імперського яничара.

* * *

Тут дещо зупинимося, зробимо невеличке інтермеццо. Спробуємо розвинути тезу, підказану нам попередніми рядками. У Росії (ще і ще раз нагадаємо) напередодні революції були вигадані такі собі «Протоколи сіонскіх мудрєцов» (ПСМ), якими й досі надихаються у Москві. Та – де тут правди діти – бавляться часом і малороси, бо ж воно – малорос, без оглядки на Москву і не кихне.

Всі, у кого є щось в голові, давно знають, що не було таких «мудрєцов», та якби й були – то не вели би «протоколи», а якби й вели – то нічого подібного в них би не відшукати, але…

Ці «Протоколи» наоповідали нам жахів про жидівську змову проти цілого людства, а головне – проти кращої з кращих в ньому – Росії. Яка завжди й у всьому є правою тільки тому, що це є Росія (а хто має сумніви щодо цього, того треба негайно «замочіть в сортірє»). Одне слово, з цим – все ясно.

Серед більшовиків, і дійсно, ще перед революцією крутилося чимало жидів. А до того – й впливових, інтелектуалів. Бо покінчали хейдери, а часом – навіть російські гімназії. Отже, це саме вони, згідно з ПСМ, – і повинні були все зробити для знищення Росії; отієї самої, що ми на щастя «потєрялі». Але, чи ж дійсно зробили?

Пам’ятаєте, як нас попереджала та алармувала петербурзька листівка від 19.02.1906 – «Воззвание к русскому народу» (ми вже її цитували раніше):

Знаете ли братцы, рабочие и крестьяне, кто главный виновник всех наших несчастий? Знаете ли, что жиды всего мира, ненавидящие Россию, армяне, а затем Германия и Англия составили союз и решили разорить Россию дотла, разделить ее на мелкие царства и раздать ее врагам народа русского.

Ну, і як? – «раздєлілі на мєлкіє царства»? – «раздалі врагам народа русского»? Як же, підставляйте кишеню…

Вони – навпаки, застарілу «тюрьму народов» – перетворили на просторий концтабір народів, загнавши до нього ще майже десяток націй. Та діючи в повній згоді з більшовиками російськими.

Замість Росії, що претендувала, всього й тільки, на якихось там «славян» і «проліви» з якимось там невідомим «Константінополєм» (можливо, сучасний Істанбул?), – постала Росія нова. Вона претендувала вже на весь світ, не менше, та поставила була свій брудний кирзовий чобіт – у В’єтнамі, Абіссінії, Анґолі, Мозамбіку, Кубі й Нікараґва…

А до того – все це під гаслом: «Пролєтаріі всєх стран, соєдіняйтєсь!», придуманим німецьким жидом Марксом. Та ще й «вооружівшісь нєпобєдімим учєнієм марксізма-лєнінізма». Чи може отой, другий засновник «учєнія», – був бездоганним «россом»?

Ну, а те, що власним жидам за все їх, російські більшовики хотіли потім віддячити 1953 шибеницями на Красной площаді та повним виселенням на Колиму, то вже справа інша; та й – не наша. Якось воно тоді зірвалося, кажуть, «ізмєннік Бєрія» все зіпсував (та й отримав своє). От і прийшлося обмежитися всього й тільки, загально-державним советським жидофобством.

Дивує дещо ставлення до всього цього іншої, жидівської сторони, з її постійною русофілією. Але це вже, й насправді не наша справа.

* * *

Про те, хто був зацікавлений оббрехати Петлюру, як погромника, дещо повідомляють нам і «Щоденники» Сергія Єфремова. Там, під роком 1923 читаємо:

Вчора почав у «Пролетарській Правді» свої згадки про Петлюру Пінхус Красний, безнадійний міністр у жидівських справах при уряді УНР. Звичайно, Петлюра виходить злісним погромщиком… Падлюка… Чого ж ти мовчав, коли був в уряді? Правда, вже тоді була версія, що цей переможний бердичівець був просто за більшовицького агента в українському уряді. Можливо. Але навіть цей агент власне нічого страшного фактично розповісти не може і його ієреміади досить таки блідненькі вийшли.

Процес Шварцбарта буде завалений «фактичними матеріалами», але – не більш вірогідними. По вбивстві Петлюри, – розпочинається істино наклепницький шабаш. Наведемо ще два уривки з того ж джерела.

25.05.1926. В газетах канібальський танок над трупом забитого ворога. Тільки що вчорашній українець обернувся вже у французького громадянина. Падлюки… Кажуть, що газетам заборонено називати ім’я убивника і називати його тільки французом звелено. Кого ці ідіоти обдурити думають?…

Це вказує, здається, на деяку непогодженість ҐПУ та друку. На певну розгубленість. Але – все хутко становиться на свої місця.

29.05.1926. Засичало гаддя і розперезалося. Симульоване презирство, неукрита радість і брехня, брехня без кінця і краю. Що це за люди, що це за люди… Сьогодні Щупак у «Пролетарській Правді» вискочив зі статтею, якій імення трудно добрати. Починає з того, що всупереч власним своїм повідомленням, це не політичне вбивство. Далі повно гадючої злоби, брехні, наклепу, щоб принизити мертвого вже ворога. Що це за люди, що це за люди… Навіть того своїм гадючим мозком не здогануть, що їм самим невигідно так принижувати ворога: адже, що їм за честь, що такого нікчемного подолали… В тім ото й річ, що вони й самі не вірять у те, що брешуть, і нахабством намагаються прикрити свій страх і радість. Гидота, а не люди.

Бачите, навіть така розумна й прониклива людина бідкається з усе тим же питанням, – як можуть бути такі люди? – не здогадуючись про просту істину, – що це взагалі не люди. Бо, не все, що може розмовляти та ходить на двох ногах, – то є людина.

Чи не стане, бува, саме це відкриття, – найбільшою мудрістю XX ст.?

Варто буде навести загальну характеристику Симона Петлюри, яку подав у своіх щоденниках тверезий та скептичний Сергій Єфремов, учений та політик, який ніколи не давав віддзеркалитись на істині своїм особистим симпатіям або антипатіям. По його смерті він пише наступне; наведемо повністю, з початку та до кінця:

Петлюру я знав либонь з 1905 р. Ближче до нього придивився року 1907, коли був за секретаря в «Раді». І ближча знайомість була не на його користь. Багато було в ньому тоді есдечеського духу – завистливості, доктринерства і несерйозності. Були й неправильні штучки, через які довелося йому одмовити від секретарювання в «Раді». Потім він зник у Москву. Коли я встрівся з ним уже 1912 року в редакції «Украинской жизни», я не пізнав колишнього Семена: виріс, споважнів, розвинувся, занехаяв свої колишні витівки. В Центральній Раді 1917–1918 року він був одним з найбільш вдумливих і розвинених політиків. По тому, як уступив він з Директорії, я з ним мало стрівся, але кожного разу він робив гарне враження. Люди, що з ним працювали за останніх, найважчих для України часів, кажуть, що це був справжній державний муж, з умінням поводитись з людьми, обернутись в трудних обставинах, підбадьорити серед бою, виказати особисту кмітливість, що так чарує простих людей. В усякому разі… це була єдина безперечно чесна людина в діях, що їх революція винесла у нас на поверх життя. Грушевський – пожалься, Боже, що з його сталося; Винниченко крутиться, мов тріска в ополонці; решта – просто дрібні, нікчемні люди. Один Петлюра стояв на своїй позиції не похитнувшись, і коли б не переможні сили, то свого був би досяг. Та мабуть ще не доросли ми до того, щоб «самим о себе советовати». Як нам колись вибивали очі московські бояри і особисті зусилля не могли загальної нікчемності подолати. Один козак із мільйона свинопасів нічого не вдіє… І може трагічна смерть єдиного козака тисячу нових народить.

З приводу цього останнього зауважимо, що всі зусилля більшовицького режиму в Україні були спрямовані саме на те, щоби – упаси Боже, не народжувалися нові козаки. Не влаштовували їх більше й свинопаси. Бо, інтер-люмпену – далеко до свинопаса; адже, й свинопас – це людина.

В усьому іншому, – погодимося зі Сергієм Єфремовим.

* * *

Втім, часом не любили Петлюру не тільки зліва, але й справа. Дещо знайомий нам із попереднього досить глибокий та своєрідний український мислитель Микита Мироненко, до речі – іґнорований українською (поготів – російською) історією, – цілком слушно визначає причиною поразки у Других Визвольних Змаганнях – зрадництво на користь Москви. Так само, як і у Перших; бо й там уже провід нації скидався радше на московську аґентуру. Однак, були й різниці, як тут, так там. Так, М. Мироненко беззастережно відносить до зрадників усіх трьох: М. Грушевського, В. Винниченка і С. Петлюру, заразом. Називаючи останнього, як не «васалом Москви» (с. 27) так дорікаючи йому, що, мовляв

з московської служби перейшов на варшавську…

(М. Мироненко. Думки про визволення України, Київ, 1994, с. 27).

Думається, що це не слушно і не справедливо, бо були поміж ними трьома відчутні різниці. Без заперечень таке визначення можна віднести, хіба, до В. Винниченка.

Справа в тому, що всі троє (як і сила інших, другорядних та третьорядних) були політиками імперіально-російського вихову, але… Як М. Грушевський зі своєю «культурною автономією» та «Україною для неукраїнців» так і не зумів із нього вилізти, не подолав по кінець життя, то у С. Петлюри вистачило на це інтелекту ще перед революцією. А того, що він один та запізно, вже не спромігся забезпечити успіху – навряд чи варто йому закидати; тут покладемося на С. Єфремова.

Що ж до союзу з Польщею, то так – цей хід був непередбачуваний, але слушний, бо його повністю виправдала наступна історія. Без нього могло би й не статися «Дива на Віслі», що могло привести до взагалі катастрофічних наслідків. А Західна Україна не звільнившися на ще два десятка років від російського панування, з-під брудної московської лапи, – не накопичила би сил на Треті Визвольні Змагання, душею яких стала саме вона. А ними – не забудемо, Україна як найславніше записала себе до історії. Єдиною, хто була у XX ст. проти тоталітаризму взагалі!

* * *

Можна додати до цього й інші свідоцтва, не прямі, але від того не менше значущі та вагомі. Ляменти Льови Троцкого з приводу того, як важко скомпроментувати Петлюру в очах людей. Призвісько «пєтлюровєц», якого стали ліпити до нас між Другими та Третіми Визвольними Змаганнями, по яких його замінили на «бандєровєц», – хіба це ні про що не промовляє?

Адже, як тепер кажуть, «не все так погано в нашому домі» було й тоді. Як, додамо, ніколи перед тим.

Насамкінець не вадить звернути увагу, ще раз, й на такий цікавий пункт, як офіційне відношення постсовєцької влади (української у нас, кажуть поки, і по сей день немає, та не відомо коли буде) – до справи увічнення історичних постатей. Богдану Хмельницькому можна було ставити пам’ятники й за царської, й за совєцької України: «прісоєдініл Украіну к Россії». Не можна Іванові Богуну (був проти Переяслава) або Іванові Виговському (набив морду московитам під Конотопом). Можливо, коли-небудь спроможуться відзначити й Івана Мазепу, єдиною заслугою якого було те, що так і не зміг подолати відрази до не просихаючого московського ката, якому вимушений був служити стільки років. Але навряд чи побачимо пам’ятники Пилипові Орлику, або Костеві Гордієнку.

Спорудили вже пам’ятник М. Грушевському, першому президентові України, який своєю недолугістю мало порізнювався від пізніших. Але не скоро побачимо пам’ятника на честь Симона Петлюри.

Пам’ятники нашим наступним мученикам: Євгену Коновальцю, Степану Бандері чи Романові Шухевичу? – що ви, що ви… тихше! – хтось може почути…

Не дивно, а радше символічно, що дотеперішня Україна, після недолугого М. Грушевського спромоглася увічнити тільки промотаного цилюрника Голохвостого, безсмертний символ малоросійства, знайдений генієм М. Старицького.

Доповнення 1 Михайло Грушевський

М. С. Грушевський (1866–1934), від початку та до кінця був головою УЦР (Української Центральної Ради), а згодом і першим президентом УНР (Української Народної Республіки). А значить, подобалося це йому чи ні, а був центральною (принаймні – формально) постаттю Других Визвольних Змагань.

Він народився в родині гімназіального учителя «русской словєсності». Родина була зросійщеною, та хоч Михайло Грушевський і побачив світ в Україні, але виїхав із неї вже 1870 разом із батьками на Північний Кавказ, – то, що ж там могло полишитись у пам’яті? – в оті чотири роки? В наступному він бачитиме рідний край десь тричі, раз на три роки, підчас літньої відпустки, яку родина проводить у діда з боку матері, священика с. Сестринівці Бердичівського повіту. Оці три поїздки й було все, що пов’язувало його з батьківщиною, аж до студентських років. Потім він поступає відразу до третього класу гімназії в Тифлісі, де його зацікавлення українською переходить на єдино можливий за тих умов літературний рівень; в кінці починає писати сам та заскарблює прихильність самого Івана Нечуя (Левицького). Відмінно закінчивши гімназію 1886, Грушевський поступає до Київського університету, та починає жити, в якій-неякій, а Україні. Він радо вітаний у професора Володимира Антоновича та інших членів Київської громади, яку він поповнює.

Потім, по закінченні, 1891, у Львівському університеті створюється кафедра української історії, та за авторитетною рекомендацією В. Антоновича, він і потрапляє туди, як викладач української історії. Він хутко захищає необхідну дисертацію, але не лише працює в університеті, а й віддає чимало сил Науковому товариству ім. Т. Шевченка (НТШ). Яке чомусь може вільно існувати в Австро-Угорщині, але – шкода, для чогось не повинно існувати в Росії. Тому його потім, 1915, підчас російського наступу, – першим погромить «казачья команда». Товариству він віддав двадцять років свого галицького життя, чимало для нього зробивши; тут його заслуги применшити неможливо. Гідного соратника знаходить він в особі Івана Франка, з яким разом видавав «Літературно-науковий вісник» (окрім досить авторитетних «Записок НТШ», куди також чимало пише). На превеликий жаль він, схоже, так і не віддав належне пересторогам І. Франка щодо підводних каменів соціалістичної ідеї, яких той висловив із властивою йому геніальністю, та чи не першим у Європі; а значить – у світі. Втім, можливо, що він тоді взагалі не надто цікавився соціалізмом. Хоча і входив у політичне життя.

Зокрема, він брав участь і в перетворенні 1899 товариства «Народна Рада» – в Українську національно-демократичну партію, яка проголосила кінцевою метою незалежну та соборну Русь-Україну. Ця ж партія представила до парламенту у Відні обґрунтований проект коронної національної провінції, яка обіймала би українські землі імперії. Він вивчався та неодмінно був би реалізований, якби Росія не спровокувала Першу Світову: їй тільки української провінції не вистачало…

Коли в Росії склалася «рєволюціонная сітуація» 1905–1907 та у Пєтєрбурзі став видаватися навіть «Український вісник» – М. Грушевський в серії статей викладає свою точку зору на українську проблему. Це все є досить знайоме та досить банальне. Росія повинна стати демократичною та федеральною, отже… свій шматок федеральності має отримати й Україна: національно-культурну автономію – «і зайцу дан клочок мєдвєжьєго ушка…»

Тобто, оте саме убоство, що весь час фігурувало у «державницьких» претензіях наступної УЦР.

Обміркуємо дещо ситуацію. Росія тоді, 1709–1711, брутальною силою і безоглядним терором приєднала Україну, заливши її кров’ю безвинних людей, пригадайте вирізаний Батурин, пригадайте роки наступного рабства; так, чи ж були підстави у будь-якого українця турбуватись, – а – що ж там буде з отією Росією? – очевидно, ні. Бо, чим гірше для Росії, тим краще для України. Визвольний рух мав би за будь-яких умов набути характеру загальної Коліївщини. Поготів, на таке щось Росія є понад чутливою: досить висадити в повітря кілька мостів, і «распоряжєнія єго вєлічєства» прийдется знову рік везти до Якутска, як у добрі старі часи. Простіше кажучи – шлях ірландських шінфейнів. Але ж, ні, ми – культурні люди, – подайте нам Христа ради шматочок автономії. Значить, – що ж? – уже відчували себе частиною Росії, хіба не так? От і не дивно, що замість автономії – отримали чергову різанину жандармського полковника Муравьєва; адже – не тією мовою, яку вони розуміють, ви розмовляли з ними, панове. Ми толерантні, кажете? – Ой, радше, байдужі до всього…

А ще при цьому вважають себе нащадками козаків: не до віри. Хіба що отих – «реєстрових», що рівно змагалися за кожну зайву вакансію; хоч королівську, а хоч і царську. Дивні, дивні люди населили Україну у XX ст., нічого не скажеш…

Але, повернемося до професора М. Грушевського. На часи революції він був уже відомим українським істориком, але – що ж він, власне, там зробив? Якщо формулювати коротко, то він тільки відновив істину. Але, з іншого боку, – чи не на цьому полягає обов’язок історика, чи не саме це є його вищим можливим досягненням? Бо в російській історії, з самих її початків, з XVIII ст., зі шкіри вилазили, пнулися представити справу так, ніби від Олега та по біжучого російського монарха, – тягнеться неперервний історичний ланцюг російської історії; власне – «русской історії». А Україна – це глуха «окраіна вєлікой дєржави Россійской», якісь там «малороси» «где-то на югє Россії»; та, більш-менш успішно впоїли цю дурість і світові. Цьому дуже сприяло підкрадене Пєтром і слівце «Русь» («якби не ми, то як вас величать?», Л. Костенко), та з великим рейвахом відсвятковане фіктивне «Тисячєлєтіє Россіі». Але, процитуємо краще з цього приводу сучасну точку зору:

За основу історичної схеми М. Грушевський обрав самостійний розвиток українського народу. Він заперечив наявність «общерусской» історії, як і «общерусской» чи давньоруської народності, засвідчивши, що Київська держава – справа генія українського етносу, появу якого учений позначив IV ст. н. е. Так само він відкинув будь-які претензії російської історіографії на давньоруську історію, вказавши, що російська історія має шукати власне коріння у Володимирському та Московському князівствах.

(В. Верстюк, Т. Осташко, Діячі Української Центральної Ради, Київ, 1998, с. 22)

Викладено стисло та точно, але – дозволимо собі дещо продовжити. М. Грушевський чудово ствердив факт, та не зробив з нього, можливо, подальших висновків. Що й відбилося в кінці на його власній концепції національно-культурної автономії.

А висновки тут – дуже й дуже прості. Як Росія має починатись з Володимирського та Московського князівств, з яких Володимирське було колонією Києва, а Московське – вже його колонією, – то треба робити й завершальний крок. Ствердити, що як колишні колонії Києва остаточно звільнилися від нього внаслідок війни 1169, то й наступні претензії Росії на Україну є не більш обґрунтовані, аніж були би претензії США чи Нової Зеландії на Великобританію; або Сенегалу – на Францію.

Отже, й виникає питання, як усе це є в принципі давно відоме, то чому ж повз цього проходили і продовжують проходити українські історики; від Грушевського, який не міг цього не розуміти, – та по наш час? – інерція мислення, чи може щось гірше?

Може тому, що це є несумісне з якимись там автономіями?

На виправдання такого, чи то невігластва, чи то національної сліпоти, було складено спеціальну психологічну мотивацію, виправдання, про яке доволі відверто пише Валентин Мороз. Вважаючи, таку мотивацію за абсолютно хибну. Мотивація – не надто складна. Це те саме, класично російське, негідне українців, як би воно: «І нєвінность соблюсті, і капітал пріобрєсті». Тобто, не дратувати росіян вимогами повної незалежності, а там потихеньку щось і собі вибороти.

Завчасний та повний психологічний прорахунок тут полягав на тому, про що вже писалося вище, – на повній різниці підходів, ставлень. Бо для середнього росіянина, після трьох століть окупації, все що є українське, ще полишилося ним, – є невимовно дратівливе, не до сприйняття. Отже, він однаково не захоче чути, що про незалежність, що про якусь там «автономію». Для нього є однаково неприйнятне все, що може послабити підґеноцидний статус України – безправної російської колонії. Пригадайте, не треба далеко ходити, вислів нашого видатного історика Ярослава Дашкевича:

Правду кажучи, я не зустрів навіть найдемократичнішого росіянина, близької мені людини, яка б серйозно думала й визнавала, що Україна має бути незалежною державою. Може, це усвідомлювати гірко, але це, на жаль, правда.

Автор – теж не зустрічав, та й від людей про таких не чув. От тільки – до чого тут оте – «на жаль»? Колонізатор та грабіжник – полишається колонізатором та грабіжником, та жаль з цього приводу, – почуття абсолютно недоречне.

Українець терпить над собою москаля, але не полюбляє поляка, а поляк – розумніший від нього, тому завжди живе краще. Так от, і вчіться ж у нього, у поляка. Це він вигадав оте несмертельне гасло: «За волю, нашу і вашу!», але подумаємо – до кого він за цей час із ним звертався? Добре відомо, – до кого завгодно: американців, кубинців тощо. Але ж – тільки не до росіян; ніколи, навіть у тому 1917. Може виникнути слушне запитання, а – чому? – відповідь проста. Тому що підданому імперії не потрібно жодної там волі, крім однієї-єдиної, – «волі» гнітити інших. А такий партнером у визволенні нікому бути не може; якраз навпаки. Навіть у тій куцій та зачуханій «автономії». Бо, ще раз – з аґресором жодного співжиття бути не може, його треба тільки бити, аби хоч не нахабнів; тоді, може, й відстане нарешті. Чим і керувалися, загалом, наші предки докиївської епохи.

А, як покепкувати, то можна ствердити що в простому народному гаслі революційних часів: «Бий «красних» поки не побіліють, бий «бєлих» поки не почервоніють!» – було більше історичного та державницького сенсу, ніж у всіх Універсалах УЦР разом.

Завинив наш великий історик і ще в одному, – з отим дурним: «Україна не лише для українців». До чого це, власне, було? Адже можна було на той час у Берліні стати на Александерплятц та волати щоголосу: «Німеччина – для німців!»; або так само в Парижі вилізти на пляс де Конкорд та ревіти: «Франція – для французів!» – ніхто би й не прислухався, не обернувся, ґарантую. Бо там відомо з дитячого садку, що в Німеччині живуть німці, які розмовляють німецькою мовою, нікого дозволу на це не питаючи; а тому й країна одвіку зветься Німеччиною. А у Франції, скажімо, так само живуть з непам’ятних часів французи, та розмовляють собі своєю, французькою мовою. А, чи живе там, бува, хтось інший – не німець, не француз? – а як же, безумовно; як їм там подобається, ясна річ. Та, як вони самі поважають закони країни. А тут – на тобі, вибачаються (так, так, дійсно): «Україна не лише для українців», самі себе роблять національною меншиною, сміх і ганьба. Відлуння цієї малоросійської дурості довелося почути, ні більше, ні менше, як 1991, коли хтось там наляпав, що нам потрібна така українська держава (цитую за пам’яттю); де: «Росіянинові буде краще ніж у Москві, а жидові краще ніж у Тель-Авіві», щось подібне. Все добре, все так, але… Про українців у їх власній країні тут взагалі, наче не йшлося.

Отже, внаслідок цієї багаторічної естафети ідіотизму стає не зайвим запитання: «А, чи знайдеться коли-небудь і українцеві місце в Україні?» – радимо обміркувати; саме тому, що поки – наче не знаходилося.

Абсолютно практичною – життєвою дискредитацією поняття національно-культурної автономії, – стала вся практика семи десятків років існування так званої УССР; не «автономії» – бери більше, «рєспублікі». На кінець існування якої українців в Україні було рівно стільки ж, скільки у 1913, а українська мова практично вийшла з ужитку. Але, що розумному перестрога – то дурникові втіха.

Отже, весь досвід трьох минулих епох: царської, совєцької та незалежної (ми вживаємо офіційної термінології), – вчить нас одному: безпечне для України та українства співіснування російського та українського, – мислиме лише на міждержавному рівні та під стислим з боку України державним контролем. Бо навіть російські мова та культура настільки просякнуті насьогодні духом імперської аґресії, що вимагають і в самій Україні жорстокого контролю на державному рівні. А дотеперішня влада номенклатурників московського вишколу (як і московського патріархату), які на людях з великим трудом намагаються спілкуватися кепською українською, а вдома з полегшенням переходять на «общєпонятний» – «вєлікій і моґучій», – цьому завданню аж ніяк відповідати не може: в жодному разі, вона повинна піти; краще для неї – добровільно.

А український націоналізм сьогодні, як він хоче зберегти націю – повинен модернізуватися; стати більш визначеним, пильним та рішучим. Бо наш історичний ненависник продовжує своє, та буде продовжувати, схоже, за будь-яких умов. Але, знову повернемося до теми.

Потерпівши остаточне фіаско з отією «автономією», М. Грушевський наприкінці березня 1919 – залишає Україну. Але, як нам повідомляють:

То не були туристські поїздки багатого професора. М. Грушевський використовував найменші публічні можливості для того, щоб привернути увагу світової громадськості до ситуації в Україні. У Парижі 26 липня 1919 р. оголосив про намір створити Комітет незалежної України – міжпартійну громадську організацію, яка б мала інформувати світовий загал про мету і перебіг боротьби українського народу за національні інтереси.

(В. Верстюк, Т. Осташко, Діячі Української Центральної Ради, Київ, 1998, с. 29)

Новий комітет, – це аж як важливо. Особливо, коли одні воюють багнетами, а другі – комітетами. Втім… Комітет незалежної України; можна сказати – нарешті виспався, але… У жовтні 1919 він звертається до українських есерів, бо – бачите:

Ніхто не знає соціалістичного вашого кабінету, навіть Директорії, тільки Петлюру, і для світу те, що діється, є єдиноборством двох генералів – Петлюри і Денікіна, в ґрунті речі реакційних, не демократичних.

(теж там, с. 29)

Це – власні слова М. Грушевського, а крім того:

М. Грушевський пропонував ЦК партії покласти край такій диктатурі, зробити уряд і Директорію відповідальними перед Конгресом трудових рад. У разі неможливості того домогтися він наполягав на виході членів партії з уряду. М. Грушевський рішуче засудив Варшавський договір С. Петлюри із Ю. Пілсудським.

(теж там, с. 29)

Тобто, не втримався й із еміґрації метнути свій «ніж у спину рєволюції», своєї – української; коли, дослівно, вирішувалася її доля. Петлюрі, бачите, заздрив, що за люди… Отже, і цей колишній «національний демократ» – скотився, нарешті до червоного болота, хоч у соціалісти подався дещо раніше, іще за УЦР. Що ж ним рухало? – прикрість від власних невдач? – вульґарна заздрість до Петлюри, політика (на скільки ж голів?) вище від нього? Єдиної (крім гетьмана) людини тих часів, яка щось зрозуміла та була й на щось здатна? – важко відповісти.

Грушевський, за лихим прикладом Винниченка, вилаявши Петлюру починає шукати щастя у більшовиків, хоч на них, здається, безпосередньо й не працював. Спочатку пише листи, секретареві ЦК КП(б)У, польському недоноскові С. Косіору; потім і українському прем’єрові, міжнародному пройдисвітові невідомого походження, Х. Раковскому. Пропонує від себе співпрацю та радить запровадити багатопартійність. Більшовики на листи, як відомо, взагалі не відповідають, а багатопартійність? – чи ж не завідома дурість: чи дарма вони стільки сил поклали, поки забезпечили собі монополію на владу?

Втративши на цьому остаточно інтерес до політики, професор Грушевський пориває з есерами та полишається один. Зі старими друзями, до яких несподівано перекинувся ще в часи УЦР – розірвав, нових – не набув.

Повернутися в Україну та остаточно присвятити себе науці, Грушевський вирішує тільки десь 1923. Стає це – з досить цікавої причини:

Розпочата совєтською владою політика українізації спонукала його до повернення. Наприкінці 1923 р. було полагоджено формальні моменти для переїзду М. Грушевського в Україну. 10 листопада 1923 р. Політбюро ЦК РКП(б) ухвалило не заперечувати «проти допущення проф. Грушевського в СССР». 28 листопада президія ВУЦВК затвердила охоронного листа вченому, де зазначалося, що ніяких переслідувань і звинувачень за його попередню політичну діяльність влада не допустить. Нарешті 31 грудня М. Грушевського було обрано академіком ВУАН. Шлях на Батьківщину був відкритий.

(теж там, с. 30–31)

Щодо «ніяких переслідувань і звинувачень», то це, як у нас кажуть, цілком відносится до того класичного, даруйте: «зарікалася свиня гівно їсти»; більшовики, та щоб не переслідували!.. Але, прокоментуємо дещо, аби все стало на свої місця. Політика українізації, про яку тут ідеться, – була дозволена та стимульована Москвою, і цього досить. А там, як відомо, всі триста років (а може – ще й з 1169) – люто ненавиділи все українське. Та, пригадайте ще собі попередні та наступні роки шаленої русифікаці; то, як же накажете розуміти оту «українізацію»? Які вигоди міг мати від неї наш спільний та улюблений «старшій брат»? – який без користі для себе й не кихне. Пояснюємо – то була одна Велика Провокація, задумана, скоріше всього провокатором із провокаторів, – «вєлікім Сталіним». Бо, до цієї політики (а, як могло бути інакше?) приєдналися всі національно свідомі люди країни, та тим невимушено й відмінно засвітили себе в очах «орґанов», а тому тоді, 1930 та пізніше, – їх залишалося тільки акуратно зібрати та розстріляти. Як воно й сталося. Що то була чиста провокація й нічого більше, тоді зметикувала принаймні одна, близька до цього заходу людина, нарком освіти М. Скрипник. Який, зрозумівши нарешті, до чого був причетний, – відібрав собі життя, але це вже нікого врятувати не могло.

Версії, що це була геніальна робота його, Великого Провокатора, – якось не зустрічав, хоча це й здається цілком очевидним радше, банальним. На цю блешню, як бачимо, попався й досвідчений учений, М. Грушевський, а тим штучно підкоротив собі життя; думати, думати треба, панове…

Професор Грушевський з охотою поринув знову до наукової діяльності, читав лекції, займався дослідженнями, збирав біля себе талановиту молодь. Більшовики йому до пори сприяли, а 1929 «далі» навіть академіка, але в учених колах він не дуже прижився. Зокрема не любив його за політичну флюґерність твердий та послідовний націоналіст Сергій Єфремов, який був у керівництві Всеукраїнської Академії Наук (ВУАН). А більшовики, зі свого боку, планували М. Грушевського на президента ВУАН, коли у вигаданому процесі над неіснуючою СВУ (Спілка визволення України), – знищать С. Єфремова, разом із доброю частиною старої української інтеліґенції. Та не втрималися (як же можна, от вам і охоронний лист!) від того, щоб покінчивши з СВУ – 1931 заарештувати й М. Грушевського. Бо, він же там колись очолював УЦР, та хоч нічого й не вшкурав, але – нема на світі когось більш мстивого ніж московський більшовик. Було заплановано черговий сенсаційний процес УНЦ (Украінского національного цєнтра). Очікувалося, що саме Грушевський дасть «трєбуємиє показанія», тобто, оговорить кого треба: кого накажуть.

Але, не так сталося, як гадалося. І Грушевський відмовився «давать показанія», і оговорювати практично вже не було кого, всі вже були в СЛОНє (Соловєцкіє лагєря особого назначєния); а нові – не наросли. Енкаведисти були настільки скандалізовані провалом справи, що навіть відпустили Грушевського на волю; хоч і без дозволу покидати Москву.

Він протриває ще три роки, та загине 1934 в Кісловодську на лікуванні. Підчас досить рутинної хірургічної операції, як писали, по видаленню карбункула.

Ми щиро сміємося з приводу сталінського «дєла врачєй», але тільки тому, що «дєло» – сталінське; тобто – звинувачення є завідомо брехливе. Але… чи знайдеться у світі хоч одна нормальна людина, яка наважиться твердити, що більшовики у своїх бандитських акціях по нищенню людей, – не використовували й лікарів? Дозволимо собі думати, що такої людини, принаймні – серед психічно здорових, – не знайдеться. Отже…

Пригадайте смерть М. В. Фрунзе, пригадайте смерть М. С. Грушевського…

Доповнення 2 Володимир Винниченко

Володимир Винниченко народився 1880 у родині не надто заможних селян неподалік Єлісавєтґрада. Як він пригадує сам, виніс із дитинства ненависть до поміщиків, на яких усе життя вимушений був гнути спину його батько. В цьому, певно, й були корені його майбутньої класової позиції, яка незмінно тягнула його у бік більшовиків; його перше, старіше протиріччя з реаліями життя.

На це накладалося наступне, друге протиріччя, яке він відчув, вступивши 1890 до Єлісавєтґрадської гімназії. Це протиріччя національне, між старою національною культурою та хамським ставленням до неї з боку офіційної імперської культури, яка так і не стала національною. Кпини над його українською мовою, яка була та полишилась єдиною перепоною для останньої русифікації, та незмінно дратувала його російських співучнів і вчителів; а це, в свою чергу, провокувало ще більшу затятість з боку впертого хлопця.

Насправді, це не були два окремі протиріччя, але тільки різні боки непримиренного протиріччя між єством обох націй, демократичною сутністю України – та тоталітарним змістом рабовласницької Росії. Однак, до розуміння цієї простої (а разом – як же складної!) істини, – Винниченко так ніколи і не зумів піднятись. Він усе життя гадав, що досить ліквідувати соціальну несправедливість, і… повсюдно автоматично настане «дружба народов».

На жаль, перевірити це так нікому й не судилося. Бо, більшовицька суміш державно-монополістичного капіталізму з класичним російським рабством, навряд чи могла претендувати на соціалізм; хай би хоч у першому наближенні. Попри те, що «дружба народов», яка ефективно замістила собою не лише минуле «обрусітєльство», але й прямий ґеноцид, – в цьому суспільстві дійсно існувала.

Усього цього В. Винниченко, на відміну від Д. Донцова, С. Єфремова або М. Міхновського – так ніколи й не зрозумів. А тому й нема жодних підстав відносити його до українських націоналістів; українство він сприймав у виключно декоративний спосіб, а на це держави – не потрібно.

Спрямованість до самоствердження, яку ми спостерігаємо в ньому з дитячих років, здатна робити дива, часом створювати й геніїв нації але – тільки тоді, коли до цього є ще багацько іншого. На жаль, навіть освіта цієї людини так і обмежилася всього тільки єлісавєтградською гімназією. Яку він сам охоче пригадував потім, саме життєві негаразди українських батьків, а до них – насмішки та переслідування в російській гімназії саме за українство, – ніби й сприяли утвердженю його в цьому самому українстві. Що ж, все мало так бути, але – куди ж воно поділося потім, оте його українство? – коли впливовим членом українського уряду – він незмінно працював на користь Москви. В самий відповідальний час свого життя; аж поки все й не розвалилося.

А поки, він самоутверджує себе далі, де тільки може. На початку 1902 він вступає до РУП (Революційна Українська Партія), а вже на її першому з’їзді наприкінці року – обирається до її керівництва. Потім його призивають до армії, але він, зінсценізувавши самогубство (!), – тікає до Галичини. Але, ще через півроку його, разом із Д. Антоновичем, прилапують на кордоні з чималим вантажем марксистської літератури та заганяють до дисциплінарного батальйону. Він отримує амністію лише у 1904, з нагоди народження царєвіча Алєксєя.

Полагоджує він і особисті справи, його дружиною стає Розалія Ліпшиць, дочка доволі відомого петербурзького банкіра. Це, мабуть, якоюсь мірою підстраховує їх існування, хоч – не подумайте – не заважає їм полишатися переконаними соціалістами.

По хуткому провалі «революції» 1905, Винниченко вимушений перейти на нелегальний стан, часто тиняється по закордонах і починає писати. Дебютує збіркою оповідань з символічною назвою «Краса і сила», пише п’єси, потім – і романи. Знову ж, хутко набуваючи не так репутації або літературної слави, як розголосу. Бо, одні критики підносять його до небес, а інші – взагалі заперечують.

В ці роки він дбайливо та старанно культивує свій імідж: високий лоб під зачіскою, розлетисті брови, бездоганні вуса, не довгі й не короткі, бездоганно обрита з усіх боків борідка на самому підборідді; до того бездоганий чорний костюм: відомий письменник і драматург. Він, загалом, не палить, але на світлинах часом між пальців дорога сиґарета. Самовпевненість, приправлена щіпкою зверхності, – промінить з кожної клітини. Позувати він умів – геніально, цього не відняти.

Його вважають письменником європейського ранґу, та можливо таким він і був. Але, можна закинути йому й брак ориґінальності, бо це радше еклектик, автор бестселлерів. Відчувається вплив старших – започаткувателів експресіонізму, від дана Германа Банґа (1857–1912) до зовсім уже скандально відомого поляка Станіслава Пшибишевського (1868–1927). Є щось і від Джека Лондона (1876–1916) з його ніцшеанським культом сильного героя. Є й певні паралелі з кумиром на час російського читача – Лєонідом Андрєєвим (1871–1919). Одне слово – рясна данина читацьким та глядацьким густам часу.

Додому він повертається остаточно у травні 1914, перед самою війною, плідно працюючи в журналі «Украинская жизнь», який редагує Симон Петлюра, а революція 1917, як стверджують щоденникові записи, стала для нього повною несподіванкою; таке не свідчить про велику глибину політичного мислення. Він мерщій поспішає до Києва, аби не пасти задніх, але перша його спромога увійти до складу УЦР – несподівано провалюється, приходиться чекати Всеукраїнського національного конгресу, на якому він нарешті тріумфує та стає головою Генерального Секретаріату УЦР.

* * *

Але, що ж наш письменник та свідомий соціаліст там, у секретаріаті поробляв, – чи ж, бува, розпалював вогонь Визвольних Змагань? Надамо слово іншій людині, Валентину Морозу з його «Україною у XX столітті». Там він пише про діяльність В. Винниченка наступне:

Отже, немає можливості (при всьому бажанні) повірити в широковідому винниченківську версію, яка каже, що діячі цього типу розпалювали вогнище української сили. Факти (повторюємо) вказують на щось інше: гасили, а не розпалювали. Гасили часом дуже брудною водою. Досить прочитати статті Винниченка про непотрібність української армії, щоби збагнути це: «Не своєї армії нам треба, а знищення всяких постійних армій. Не українську регулярну армію нам треба організувати! Українського мілітаризму не було і не повинно бути!»

Крім власних статей і промов на тему непотрібності (!?) української армії, Винниченко густо поміщав у редагованій ним «Робітничій газеті» також «листи читачів» на цю тему. (Це був, так би мовити, прелюд пізнішої більшовицької тактики, яка все робила «за бажанням трудящих»).

(В. Мороз, Україна в XX столітті, журн. Україна, № 28, 1992, с. 17)

Автор, наведених рядків можливо, не працював у совєцькій пресі та не знає, що ці «листи читачів», як правило, писалися в саміх редакціях. А це й призводило до того, чого й треба було досягти:

Всі «революційні» частини, зорганізовані лівими партіями, як правило розбігалися або переходили на бік червоних росіян. Формацій же дійсно стабільних, «болбочанівських», ліві партії боялися і розпускали їх при найменшій можливості.

(теж там)

Так працював троянський кінь «соціалізму» – на імперську російську ідею у Других Українських Визвольних Змаганнях.

Продивимось тут іще одну ситуацію, – Винниченко і… прихід гетьманату. Про це він записує до щоденника наступне:

Купка недобитків кацапських офіцерів, професійних убивць, паразитів і грабіжників зібралася і інсценізувала державний переворот. За ним стояла важка, озброєна до маківки постать прусського солдата, і купці кацапської офіцерні вдалося скинути Раду, встановити монархію, вернути царських приставів, цензорів, шпиків. За який-небудь місяць ми маємо перед очима стару картину до 1917 року.

Який же український запис, тільки подивіться! Але, українство полягає не на тому, щоб росіян іменувати кацапами, та навіть переважно не на тому. Злість застить йому очі, бо слово «інсценізувала» тут зовсім не до речі, протирічить наступному реченню, де їм уже, виявляється, вдалося «скинути Раду» (теж мені, письменник). А, хіба є правда в подальшому: «встановити монархію (!), вернути царських приставів, цензорів, шпиків». Чи був гетьманат «старою картиною до 1917 року»? – і як він усе це побачив у перші дні перевороту (запис від 18 травня)?

Це запис людини, яка хоробливо чіпляється влади та ладна стерти з землі того, хто їй цю владу віднімає. Та не бачить правди навіть для себе. Чи може сподівається на те, що його записи колись побачать світ та ця червона брехня затьмарить правду?

Гетьманські офіцери йому, бачите, «кацапські», а як же бути з колишнім жандармським полковником із Єкатєрінослава, «командующім Муравьєвим»? – чи він, бува, хтось інший?

Звернімося до досить виваженого повідомлення з цілком офіційного сучасного джерела:

Для В. Винниченка гетьманський режим ворожий і соціально, й національно. Тож невипадково влітку 1918 р. він вдався до контакту з Х. Раковським, більшовицьким керівником російської делегації на мирних переговорах з Українською Державою. Вони обговорювали можливість підривної діяльності проти гетьманського режиму. Із 18.09.1918 р. В. Винниченко очолив опозиційний до влади Український національний союз, до якого увійшли всі українські соціалістичні партії. Офіційно УНС восени вів переговори із гетьманом про входження своїх представників до уряду. 18 жовтня такий уряд було сформовано. Проте В. Винниченко разом із М. Шаповалом таємно готували повстання.

(В. Верстюк, Т. Осташко, Діячі Української Центральної Ради, Київ, 1998, с. 39)

Отже, для нього гетьманат є «ворожий і соціально, й національно». Отже, орґанічно не переносив він навіть того скромного, але послідовного українства, яке запроваджував гетьман. Добре. Але сам сколочує якийсь «Український національний союз», в якому українського було рівно стільки ж, як у більшовицькому пройдисвіті Х. Раковскому.

Але, спробуємо радше розібратися в логіці подій. Отже, УНС вів із гетьманом переговори щодо входження до уряду та домігся свого. Цей «національний» (не більше, але й не менше!) союз – сколотив Винниченко. Та й домігся входження до уряду, як він там писав? – «встановленої монархії» з її «царськими приставами» та «шпиками». Але – навіщо, виникає запитання? Невже заради щирого співробітництва на користь України? – далебі, навіщо йому та Україна? Заради відновлення власної влади. Бо, «таємно готує повстання». А, значить уся ця дурість з урядом, – навіщо вона була? – правильно, замилити очі гетьманові. Провокаторська акція, зверніть увагу, у суто більшовицькому густі.

Тому що перед цим, пригадайте, В. Винниченко радиться з Х. Раковскім, від отієї маріонеткової совєцької України, з Юрієм Коцюбінськім та іншими московськими аґентами. Обговорюють вони, ні більше, ні менше, як можливості спільної «підривної діяльності проти гетьмана» яка й покінчується більшовицькою окупацією Києва та розстрілами тих, хто наважується розмовляти на вулицях українською мовою. Пряму відповідальність за це несе голова Генерального Секретаріату УЦР.

* * *

Зробивши свою справу, товаріщ Винниченко, разом із своєю половиною, – відбуває за кордон, покинувши Директорію на Петлюру, якому (в котрий раз!) доводиться розхльобувати накоєне дурнями або зрадниками. Бо Україні, це Винниченко добре розуміє, – він навряд чи зможе принести більше шкоди, ніж уже приніс. А більшовикам він просто ні до чого; більше не потрібний: використаний повністю.

До речі, як ми вже цього суб’єкта пригадали; Хрістіан Раковскій, це відомий міжнародний пройдисвіт, злочинець, що розшукувався на той час поліціями кількох європейських країн, та був приблизно таким самим «соціалістом», як отой «Мішка-Япончік», що згодом поступить в Одеську ЧК. Гетьмана Винниченко зневажав, з Раковскім мав справи. Що ж, скажи мені, хто твоі друзі…

Остаточно демаскує себе В. Винниченко на початку 1920, перекинувшись відкрито до більшовиків, створюючи закордонну групу КПУ з ґазеткою «Нова доба». Більше від того, його обирають до Всеукраїнського Центрального Виконавчого комітету (ВУЦВК) на ІV Всєукраінському съєзді совєтов, та він остаточно нахабніє заявляючись особисто до Москви вимагати недоплаченого. Там зустрічається з Лєніним, Сталіним, Троцкім, Зінов’євим… Звідти двічі виїздить до Харкова, торгується, торгується… Йому вже згодні «дать» навіть члена ЦК КП(б)У. Але, він вважає, що поклавши до більшовицьких ніг Україну – заслуговує більше, набагато більше: претендує на члена Політбюро ЦК КП(б)У!

Але, тут совєцька золота рибка страйкує, та наш претендент опиняється біля розбитого корита. Однак, таке щось, як ґосподіна Винниченка – знітити важко. Він і постановляє для себе, що більшовицький виноград для нього ще надто зелений; визнати в чомусь поразку власного «еґо», – будь-що не може. Записуючи до щоденника (20.07.1920) наступне:

Совєтської влади, влади совєтів по суті нема. Є влада бюрократів, комісарів, окремих одиниць, які спираються переважно на фізичну силу військових і адміністративних апаратів… Партією керує невеличка група – Політбюро ЦК РКП і Оргбюро.

А, де ж ваші очі були раніше, дозвольте запитати, достойний пане? – чи так уже нічого й не бачили? – «Кто бил нічєм – тот станєт всєм…», чи не так?

Але, призупинимось на цьому ще дещо, поміркуємо. Зробимо простий віртуальний мислений експеримент: поставимо на місце В. Винниченка кого-небудь із сучасних йому діячів Визвольних Змагань. Чи міг би того ж 1920 вільно приїхати до Москви, скажімо, Симон Петлюра, та почати торгуватися, спираючись на соціалістичне минуле, за посади у більшовицькій Україні? Та – бодай, навіть хтось із полковників УСС: Василь Вишиваний, Євген Коновалець або Андрій Мельник? Або ж, врешті решт, сам невдаха гетьман, Павло Скоропадський? Де би вони всі у той же день опинились?!

Нагадаємо, що троє з них були убиті більшовиками – Петлюра та Коновалець – за допомогою кіллерів, а на Вишиваного довго полювали, поки вбили 1951 у київській тюрмі. А цей, бачите, колишній голова Генерального Секретаріату УЦР, – ще їздить та виторговує собі посаду. Відчуваєте тепер різницю? – чи ж і цього замало щоби повністю збагнути ролю цієї людини у Визвольних Змаганнях?

Потягнувши гарбуза, він повертається додому, до закордону, де у своїй «Новій добі» починає відчайдушно демаскувати більшовиків, що не пустили були його до свого Політбюро, куди йому аж так свербіло. Та робить це настільки успішно, що вже наступний, «V Всєукраінскій съєзд совєтов» спеціальною резолюцією оголошує письменника В. Винниченка, – «враґом народа».

Не дивно, що він вимушений у сільському відлюдді свого Мужену (Франція) – існувати практично у повній ізоляції, бо й національну справу зрадив, і зі своїми перегризся. Тому він дуже цінує спілкування з молодшим від нього на двадцать років українським художником Миколою Глущенком, що проживає з 1925 постійно в Парижі; як то кажуть – з молодих та ранній. Він був у дєнікінській армії та з її рештками потрапив за кордон. Йому надав змогу закінчити художню школу в Берліні гетьман Павло Скоропадський (на власні гроші), та він добре орієнтуючись у ринковій кон’юнктурі, хутко стає модним художником. Добре йдуть квіти – пише квіти, добре йдуть натюрморти – пише натюрморти; пише й портрети, це – найвигідніше. Хоч, переважно, отих – рожевеньких: Анрі Барбюса, Ромена Роллана… Однак, приймає у себе переважно правих: білогвардійців, українських націоналістів тощо.

В цьому немає нічого дивного, бо він давно завербований НКВД та трудиться як той мураш, шпигуючи на користь «родіни всєх трудящіхся». Буває у нього й Винниченко, який сам дещо малює, та весь час застерігає його: не треба, мовляв, приймати цих людей у себе. Бо, це може заважити майбутньому поверненню на батьківщину, за якою він так нудьгує. Він, навіть, іще раз перевершує самого себе, надсилаючи Глущенкові анонімного листа доволі ідіотичного змісту; де попереджає зокрема, й проти… самого себе! – подивіться:

Ви приятелюєте з відомим еміґрантом В. Винниченком. Про стосунки з ним у Лаванду, Марселі й тепер у Парижі відомо радвладі. Поки не пізно, хочу порадити Вам негайно припинити контакти з Винниченком, звичайно, якщо Ви дійсно зацікавлені в поверненні до Радянського Союзу. І чим швидше припиниться це приятелювання, тим краще буде для здійснення Вашого задуму. Про цього листа нікому не розповідайте, окрім дружини.

Ваш щирий доброзичливець Париж, 12.12.35.

Глущенка завербували закордонні чекісти. Він – людина не обтяжена моральними принципами та радо погоджується перетворити своє паризьке ательє на шпигунське кубло. Йому допоміг стати на ноги гетьман? – ну, що ж, при нагоді продасть і гетьмана. До нього ходять друзі, полковник Василь Вишиваний або націоналіст Дмитро Андрієвський? – тим ліпше, легше буде їх продати. Коротше, йому притаманний весь той нескладний комплекс антилюдських рис, який неодмінно супроводжує для кожної людини поняття «совєтскій развєдчік».

В Україні розстрілюють її Відродження? – Глущенкові байдуже: його не розстріляють. Знищили всю Бойчуківську художню школу? – тим краще, менше буде конкурентів. В Україні десять мільйонів українців стали жертвою голодомору? – хай собі; адже він – не стане. Його житєве призначення – шпигувати на користь катів його батьківщини.

Він створив чималу шпигунську сітку та накрав для Москви багацько секретів та військових таємниць, але її все одно били. Та сама завалилася отого 1991. Чимало оббріхував він і борців за волю України, чого варте хоча би таке:

Берлінська організація ОУН, керована Коновальцем, зарахована до штату ґестапо на правах особого відділу (перша брехня, О. Б.). В передмісті Берліна на кошт німецької розвідки побудовані казарми для українських націоналістів і ведеться формування військових загонів (друга брехня, О. Б.)…

От, невідомо тільки, чи не оті, бува, «військові загони» розстрілювали в окупованій Україні – українських націоналістів… Брехав він за так, не за добрі долари, які сплачують, скажімо, своїм розвідникам в американському ЦРУ. Совєцькі брешуть із чистого патріотизму (совєцького, зрозуміло), або, принаймні, за «блаґодарность в пріказє». Бо за свою брехню цей, цілком посередній мазун, матиме згодом «народного художніка СССР» і лавреата Державної премії ім. Т. Шевченка; та ще – привілей померти у власному ліжку. Хоча саме до цього – у них ніколи не можна бути певним. Все це є повністю закономірне, бо в Совєцькому Союзі брехня замінювала талант і розум. Бо найжорстокіше переслідувалися саме вони – талант та розум.

Продовжимо дещо наше знайомство, бо живемо в часи, коли й із Миколи Глущенка можуть зробити національного героя. Дещо пізніше, коли Москва вже прибрала полковника Є. Коновальця, він пише своїм хазяям (10.06.1940) наступне «донєсєніє»:

У підготовці аґресії Німеччина широко використовує українські націоналістичні організації під прапором боротьби за створення «самостійної України». Для націоналістичних осередків запроваджено ряд матеріальних та правових пільґ, серед української еміґрації проводиться значна пропаґандистська робота. Націоналісти призначаються на різні посади у міністерстві внутрішніх справ, в армії, поліції та прикордонних військах під приводом підготовки державних, політичних і військових діячів для майбутньої соборної України.

Для Москви чогось такого було досить, аби прискорити війну проти Німеччини, але… Все це звучить сьогодні особливо правдоподібно у світлі подальших подій, коли по проголошенні у Львові в червні ж 1941 «самостійної України», – гітлерівцями було запроваджено широко закроєні репресії проти українців, заарештований С. Бандера, кинуті в концтабір, з якого вже не повернуться, його брати, тощо.

От вам і націоналістичні орґанізації (котрі «широко використовує Німеччина»), от вам і націоналісти та їх «ряд матеріальних та правових пільґ». Непогано? – жодного слова правди, чи не так?

Досить очевидно, що цією людиною рухала, знову ж, не стільки полум’яна любов до «родіни всєх трудящіхся», скільки полум’яна ненавіисть до всього, що є україньке.

Повищі посилання побрані зі статті В. Попика «Ательє на вулиці Волонтерів», журн. Україна, № 30, 1990, с. 21–22. Понад повчальним є те, про що далі повідомляє нас автор про свого підопічного, художника Миколу Глущенка, який врешті навідав батьківщину:

У 1937 році він приїхав до Києва, де влаштовувалась виставка його картин. Його гостинно зустріли київські колеги. Попереду багато відвідин, прогулянка на пароплаві по Дніпру, відверті розмови, цікаві розповіді про життя-буття в Парижі, Берліні. Настрій чудовий.

Іще б пак не «чудовий настрій», іще б пак не «відверті розмови», адже настав нарешті 1937 – рік Великого полювання! – а всього якихось чотири роки тому – українців поменшало як не на десяток мільйонів. Як же не радіти.

* * *

Але, від дрібного совєцького сексота – повернемося до нашого сюжету, українського письменника В. Винниченка в еміґрації.

Він, попри те, що з ним ніхто не бажає мати справу, – не заспокоюється, лізе, куди тільки може; в усі дірки.

Винниченкові часом ставлять у заслугу його політичну далекоглядність, мовляв:

Одним із перших він передбачив характер і напрямок маячних експансіоністських планів німецького фашизму, і ще 1937 року говорив про можливий воєнний конфлікт між Гітлером і Сталіним за ласий шматок – Україну, що зрештою приведе й до виникнення світової війни.

(П. Федченко, журн. Україна, № 22, 1991, с. 33, звідти ж побрані й уривки із «Щоденників»)

Досить порівняти це з тим, що відбулося всього через два (так, так, усього тільки два) роки: поділ Польщі та Другу світову. А за Україну – ніхто й не думав сваритись: її совєти просто підклали Гітлеру, тимчасово, зрозуміло.

Отже, в жодному разі, – політиком ніколи не був і не став.

Він не втрачав надії повернутися в Україну й після війни, з хвилею «возвращєнцєв», та звернувся з цим до єдиної людини, яку ще знав, – до «міністра іностранних дєл УССР» – самого Дмитра Мануїльського; перед революцією – однопартійця та колишнього працівника «Дзвону». Того самого, який на чиюсь відомість про смерть Сталіна – відгукнувся по-партійному: «Ето провокація!»

Важко сказати, чи запам’ятався Мануїльський для історії ще чимось, але Винниченка до Союзу так і не пустив. Не сам, зрозуміло, людинка смирна та боягузлива, а після поради з Москвою.

Коли надобре прикрутить, і соціаліст, буває, згадує про націю. Так сталося й з Винниченком, який у ЦР про якусь там націю не дуже й пригадував, намагаючись розчинити її у «соціалістічєском братствє». А за гетьмана, коли прикрутило, узявся й за Український національний союз. Погортаємо ще трохи його щоденники. Запис від 7.09.1934, коли він остаточно перебрався у той свій притулок у Мужені:

А скільки в ньому доведеться жити? Очевидячки стільки, скільки треба, щоб українська нація стала на ноги і набралася стільки сил, щоб могти мати право самій рішати, кого зі своїх членів пускати додому, кого ні. Може на це треба два–три роки, може двадцять–тридцять. Ну що ж, я підожду. А піджидаючи, буду для тої самої працівної України працювати й творити цінності, які їй, може, коли-небудь здадуться.

Що ж, по минулому, 1933, не можна не визнати, що оте – «стати на ноги та набратися сил», – чи не особливо актуальне; не кажучи про загальну перспективність. А от – розміркування від 27.07.1950, на день народження:

… а що ж ти кінець кінцем мав і маєш від нації, від тої нації, якій ти служив усе життя? Ось кінчилося 70 років тому життю, а що ти маєш? Ти – насамперед самотній. Є окремі гуртки чи одиниці, які немов би ставляться прихильно до тебе (та й то: виклади їм свої сутні висновки з твого життя, твої так звані переконання, твій конкордизм, який ти в таких труднощах виносив, і ти побачиш, як ці прихильники поставляться до тебе…). А матеріально ти ще самотніший: ти на кінці свого життя сушиш собі голову, чим ти будеш жити?…

Досі було відомо, що на націю треба всім працювати, бо тільки тоді й можна буде не загинути всім, нації; та не питати себе: «А, що я від цього матиму?» – класичне запитання малороса, що ж тут поробиш… Колись і він сам чимало зробив, аби вона – нація, так і не стала на ноги; тепер – очікує зворотнього. Та, шкода, знову не вгадує, бо вона – бачите, й через півстоліття не «набралася сил». Та, невідомо, чи набереться тепер коли-небудь взагалі…

І ще одне. Поставимо тут остаточно, всі крапки над усіма «і». Працювати на Україну, це означає працювати проти хижої Москви. Бо, то саме вона, і ніхто інший, зробила Україну своїм ворогом № 1, століттями боролася проти нашої нації, мови та культури. А це розуміли тоді, підчас Визвольних Змагань, – далеко не всі; все бувало вибачаються – «Україна не тільки для українців», не подумайте. Та, чи спромігся би це колись зрозуміти В. Винниченко, що перших життєвих успіхів зазнав у Москві та Пєтєрбурзі?

Але, було би несправедливістю до В. Винниченка не згадати про його статтю в газеті «Українські вісті» (28.11–2.12.1948, Новий Ульм, Німеччина) – «Була, є й буде». Вона була написана до 20-річчя отієї, мабуть, українофобної вихватки М. Горького, що його роман «Мать» – «нєт нєобходімості пєрєводіть на малороссійскоє нарєчіє»; але – не тільки, не цілком. Стаття свідчить про те, що на той час В. Винниченко дійшов нарешті істини у національному питанні; та так, що до неї навряд чи щось можна додати. Йдеться про те, що саме тоді І. Сталін, не в стані проштовхнути до ООН всі «рєспубліки Союза» – зумів цього домогтися для України та Білорусі: вимушений був обмежитися всього трьома голосами в ООН від СССР. З цього приводу В. Винниченко слушно пише:

Ми розуміємо, що для Москви Україна в Організації Об’єднаних Націй є тільки декорація, у цій коньюнктурі корисна їй. Ми знаємо, що коли настане час викидання на горище всіх декорацій ленінсько-сталінського комунізму, то України в тому числі не буде. Не буде по-перше тому, що світові демократичні держави так легко, як диктатури, не викидають на горище свої принципи, визнання вирішення, що коли б настав час ліквідації СССР, то Україна, прийнята в ООН як рівноправна, самостійна держава, мала би усі права перед усім світом на своє самостійне дальше існування. Це – один наслідок гри більшовизму в декорації.

А другий є той, що ми, українці, тим паче не викинемо на горище те, що ми здобули як реальність, як свою власність, здавна, з віків належну нам в нашій революції відновлену і тільки придушену більшовизмом. І здобули не через великодушність чи ідейність Кремля. Коли грабіжник через ту чи іншу «коньюнктуру» буває змушений вернути частину награбованого ним, то це розумні люди приписують не великодушності й не ідейності його, а необхідності, примусові.

Оце добре, оце, нарешті, – так. Та, покінчує статтю теж добрими словами, подивіться:

Але, нас ви й тим не поставите на коліна під ваше ярмо, і тим не спините ви нашого прагнення волі й незалежності. І в якій би формі, чи то царсько-валуєвській, чи в демократично-«федеративній», чи в большевицько-союзовій ви не заперечували її й не кричали: «Нє било, нєт і бить нє может!», ми з тою самою непохитністю будемо вам одповідати і словом і чином:

Була, є й буде!

Як бачимо – нарешті все усвідомив, правильно й до кінця; але – як же пізно це сталося, на превеликий жаль…

Доповнення 3 Іван Фещенко-Чопівський

Розповімо дещо й про людину, яка замість політичних інтриґ та розвалювання справи, – думала про працю на користь Україні; та – чимало з цієї праці виконала сама, власноруч. Він був не лише політиком, а був переважно вченим та інженером, та нам доведеться зачепити й ті фахові проблеми, які його займали.

Іван Фещенко-Чопівський (1884–1952) побачив світ у містечку Чуднів на Тетереві (50 км від Житомира), в родині поштового чиновника. Наприкінці 1903 він закінчив Першу Житомирську гімназію, а потім учився в Київській політехниці (КПІ), поки її не було закрито 1905. Закінчити освіту йому довелося тільки 1908, отримавши диплом інженера-технолога.

У міжчасі, як національно свідомий українець він був членом Української Радикально-Демократичної Партії (з 1917 – УПСФ – Українська Партія Соціалістів-Федералістів), працював активно у Київській «Просвіті»; від її заснування 1906 та до закриття за наказом реакціонера та українофоба П. А. Столипіна 1910. Там, разом із Українським науковим товариством, він очолював комісію, яка склала український словник науково-технічних термінів. З нього виросли згодом усі фахові українські словники, – з природознавства, фізики, техніки; навіть медицини. Ну, не совєцькі, ясна річ, ті наслідували «вєлікій і моґучій».

По закінченні КПІ І. Фещенко-Чопівський почав працю асистентом того ж інституту на кафедрі професора Василя Іжевського, а у 1910 з ним же відвідує Міжнародну виставку в Брюсселі, Конгрес металургів у Дюссельдорфі; потім Лондон та Шеффілд, англійський центр металургії. Це його перша поїздка за кордон, та він отримує від неї чимало. Наукові інтереси молодого вченого хутко окреслюються, то – процеси розчинення вуглецю в залізі (цементація), процес, що перетворює звичайне залізо на міцну крицю.

Проблема ця – дуже давня.

Іще грек Елланікос із Мітілени на Лесбосі, сучасник Геродота (V ст. п. н. е.), – впевнено твердить, що залізо, як і засоби його обробки, першими винайшли саме люди далекої Скитії – теперішньої України. Вони робили з нього зброю та дуже рано розв’язали проблему, як мечеві бути гострим, але в жодному разі не ламким. Опанували практично, нелегким шляхом спроб та помилок, оті процеси насичення заліза вуглецем. Археологічні знахідки свідчать, що вони сягли в цьому високого рівня.

Пізніше деякі відомості про це дає нам «Едда» ґотів і гунів, події якої відбуваються біля Дніпра та Дону. Вона розповідає нам про те, як славетний меч Грам, що його зробив ґотський коваль Реґін для гуна Сіґурда, конунга з Дону, – опущений до річки Райн (схоже, то була Орель) різав купки шерсті, що пускалася течією; такий гострий він був. У той же час конунг Сіґурд, кажуть, переполовинив ним ковадло Реґіна.

Древні леґенди бувають чудові. Але це, здається, не зовсім байки, адже потім, по війні 375 між гунами та ґотами в Україні, яка вщент розвалила світ «Едди», – ґотські біженці з України занесли рецепти виготовлення своєї незвичайної сталі до Толедо в Еспанії, де поставили свою столицю. Після того й почала славитися в Європі краща у світі «толедська сталь».

Проблеми точного аналізу й розуміння цих давно відомих процесів – на все життя полишаться в колі наукових інтересів І. Фещенка-Чопівського. Свої вирішальні дослідження в цьому напрямі він розпочне на початку 1914, але їх незабаром припинить війна, продовжить уже тільки 1920, на еміґрації, професором Варшавської політехніки.

Настають часи бурхливого політичного життя, Другі Визвольні Змагання, хоч вони й не принесли нічого доброго Україні. Та це бачив і сам І. Фещенко-Чопівський, своїм гострим оком науковця. Він чітко відмічав на той час, що: «Село стояло за Українську Центральну Раду та за її уряд, натомість місто, населене густо меншинами, утруднювало становище української влади». Не оминула тоді його уваги й загальна ахілесова п’ята УЦР; саме те, що: «Поглиблюючи революцію ліві партії котилися до більшовизму». З лютого 1918 І. Фещенко-Чопівський стає міністром торгівлі та промисловості УНР. Це – велика відповідальність, мало не ключовий пост. Але, він багато працює й над іншим. За намовою М. Грушевського він, чи не уперше, досліджує господарські можливості України, вже через три місяці (!) віддаючи до друку перший том – «Природні багацтва України». Другий том – «Сільськогосподарські промисли України» – він підготує вже в часи Гетьманату, звільнений від урядових обов’язків. Вони вкупі складуть потім «Економічну географію України» (Відень – Київ – Львів), перше капітальне дослідження подібного роду.

Тут напрошується невеличкий актуальний відступ. До цих пір президенти незалежної України обдаровували нас, головне, новими та цінними думками. До першого з них належать, принаймні, дві: «Є така держава – Україна!» (напочатку), та «Маємо те, що маємо!» (наприкінці, самокритично). Від другого ми теж, довідалися про аж дві, не менш цікаві думки, що – по-перше – «Національна ідея не спрацювала» (попри те, що вона і дня не була при владі), а по-друге – «Україна – бідна…», – така бідна, така бідна, що без Росії, – ну, не вижити й годі…

Зауважимо, це повторювалося за різних обставин та кілька разів; отже, не могло бути випадковою обмовкою. Радив би з цього приводу хоча краєм ока заглянути до «Економічної географії України». А для читачів підкреслимо, що в Україні – є все, бо недарма ж «старшій брат» учепився за неї – нічим ота прислівна воша за кожух. Бо він, на відміну від українського президента, туго знає, що Україна має все, від газу та нафти – по золото, діаманти та рідкі землі. А тепер повернемося до теми нашої розповіді.

Як бачимо, за тієї УНР, хоч теж не надто переймалися національною ідеєю, але принаймні займалися справами: не демонстрували всім своє невігластво…

За П. Скоропадського склад уряду змінюється та І. Фещенко-Чопівський подає до димісії. Його замінює С. Гутнік, одеський жид та (як звичайно) полум’яний російський патріот; за фахом – звичайнісінький біржевий спекулянт. Попередньому міністрові, щоправда, пропонували залишитись, але він відмовився. Як добрий та проникливий політик, І. Фещенко-Чопівський вірно бачив слабкі місця Гетьманату. Оцінював його, радше, як підготовчий етап до остаточного падіння української незалежності. Бачив засилля в гетьманському уряді росіян та розумів, що його участь дасть змогу удавати, ніби уряд є український. «Для такої політики я не надаюся», – сказав він тоді. А як опонент загальної політики гетьмана був потім навіть ув’язнений.

Свою урядову працю, вже віце-міністром, він відновить тільки після падіння Гетьманату, за Директорії. Але, поступово доходить кінця й Директорія, бо як із гіркотою пише він сам:

Безсумнівно, наше вояцтво було безконечно хоробре і патріотичне, лише завеликі були «порціони» горілки та часто зустрічалися на дорозі гуральні.

(І. Фещенко-Чопівський, Хроніка мого життя, Житомир, 1992, с. 53)

З цих спогадів людини із загостреним аналітичним розумом ученого, досконало вимальовується також і те, про що ми вже писали, – якою політичною отрутою стали соціал-демократичні та есерівські ідеї, занесені до України з Росії. Так само, як і оте ідіотичне москвофільство галичанське. Не ліквідоване, навіть, – дивні справи, безоглядним московським терором підчас першої короткої окупації Галичини 1915.

Критичного для України 1919 він, вкупі з професором К. Мацієвичем (1873–1942), виконує відповідальну дипломатичну місію в Румунії, а підчас короткого польсько-українського союзу стає головою Ради Республіки на екзилі. Про цю свою діяльність він полишив цікавий та деталічно документований звіт – «220 днів Ради Республіки, предпарламенту УНР на еміґрації»; то був історичний документ неоціненної вартості.

По остаточному відході від політичної діяльності І. Фещенко-Чопівський працює на катедрі металургії та металознавства Варшавської політехніки. Пише докторську дисертацію «Цементація заліза бором». Та, праця там триває недовго, бо в травні 1920 його запрошують професором металознавства Гірничної академії в Кракові, куди він і переїздить.

Нарешті, 13 листопада 1927, як він пише:

…відбулася моя докторська промоція. Праця на тему цементації заліза та деяких спеціальних сталей, як рівно кобальту й нікелю, бором і берілієм – була представлена Механічному відділові Варшавської політехніки і там же схвалена.

(теж там, с. 75)

Зазначимо, що практичне вживання в техніці таких матеріалів, як кобальт і нікель (жаростійкі сталі лопаток газових турбін) або берилію (надлегкі сплави), наступить практично лише через два десятки років, принаймні. Інтерес до них тоді – свідчить про велику технічну далекоглядність видатного українського вченого.

З 1927 І. Фещенко-Чопівський стає головним радником Державних збройовень Польщі та багацько їздить, – до Чехо-Словаччини, до Швеції, Англії та Данії. Але всюди цікавиться також місцевими українськими справами. Тепер він чи не єдиний світової слави металофізик та металознавець міжвоєнної Польщі. Між 1932 та 1936 він видає польською мовою свій класичний труд у трьох книгах – «Металознавство».

Другу Світову війну І. Фещенко-Чопівський якось переживає в Гурним Шльонску, в Катовицях, а через два місяці по «визволенні» – так називають чомусь зміну окупанта, його, польського громадянина, заарештовує російське НКВД. Готуючи ще один тяжкий злочин на міжнародному рівні. Оскільки совєцькій владі як такій він жодних прикростей не заподіяв, полишається думати, що провина була звичайною та невибачальною, невипадковою: він був національно свідомим українцем. Подібно німці, як пам’ятаєте, заарештовували та нищили жидів; тільки за те, що вони є жиди.

Що там з ним було далі у тих покидьків людства, – мало відоме. Чи то заслання, чи то табори (а, за віщо, власне?); можливо – й розстріл. Зберігся власноручний запис, кілька рядків за його підписом до блокнота другого марно репресованого українця, актора Олександра Гринька (пересильний пункт Інта, республіка Комі, січень 1950). Існує відповідь совєцького консула в Кракові на запит дочки, Ірени Богун-Чопівської, датована 1964 роком (раніше, мабуть не відповідали взагалі). Вона повідомляє тільки: «На Ваше письмо сообщаем, что Ваш отец Фещенко-Чопивский И. А. умер 2 сентября 1952 года» (підпис секретаря консульства в Кракові).

Оскільки вірити, будь у чому, цим нелюдам – від ґенсека по консула, ми не маємо жодних підстав, то знаємо, всього й тільки, що Іван Фещенко-Чопівський загинув у совєцьких катівнях уже десь після 1950.

Доповнення 4 Полковник Євген Коновалець

Українські полковники епохи Других Визвольних Змагань – то цілком особлива тема. То була низка видатних постатей, яких ці змагання підготували, та які їх і проводили; хоч, часом, і під керівництвом вельми недолугих політиків. Зі стисло відповідними до цього результатами.

Першим, та чи не видатнішим із них був полковник Євген Коновалець (1891–1938).

Родом він був із села Зашкова, Львівського повіту, походив із родини українського вчителя. Закінчив Львівську академічну гімназію, один із кращих на той час учбових закладів. Учився добре. Він захоплюється там не лише класичною грецькою філософією Арістотеля і Платона, віддаючи переваги першому, але дуже рано проявляє схильність до літературознавства. Йому пощастило мати викладачем німецької мови та літератури відомого професора Боберського, та він щиро зацікавлюється скандинавською літературою, пильно вивчає творчість Генріка Ібсена (1828–1906) та Авґуста Стріндберґа (1849–1912); з німецької літератури його щиро цікавить близький йому, очевидно, за духом Гергарт Гауптман (1862–1946, Нобель 1912). Зацікавленість його творчістю Є. Коновалець зберігатиме по кінець життя. Зі сучасних йому українських письменників – він незмінно віддавав перевагу Івану Франкові; не лише, як майстрові письменницького слова, а й як видатному мислителеві.

Але, часи брали своє, та ще в гімназії Євген вступає до таємного українського гуртка; до університету у Львові, до якого вступає 1909 на правничий факультет, – він приходить національно свідомою людиною.

Навкруги вирує українське політичне життя, набуває широкого розголосу справа студента Львівського університету Мирослава Січинського, який 1908 засуджується судом на страту за вбивство австрійського намісника Галичини, але – утікає за кордон. Йому допомагає в цьому відомий Дмитро Вітовський, тоді – теж студент.

В університеті кипить боротьба за відкриття, нарешті, й українського університету (на той час є тільки німецький і польський), та 1912 Відень зобов’язується відкрити його не пізніше 1915. На що обурюється царська Росія та брутально втручається до внутрішніх справ Австро-Угорської імперії, погрожуючи в такому разі війною.

До політичної боротьби занурюється з головою й студент-правник Євген Коновалець. Він, з 1913 стає членом головної управи Українського Самостійного Союзу, від Української національно-демократичної партії. Там він близько співпрацює з Андрієм Мельником, Андрієм Бандерою та іншими, займається журналістикою (журн. «Молода Україна»).

Переломним взагалі, здається, був для Є. Коновальця рік 1913. Йому виповнюється 22 роки, коли він перебуває на Всеукраїнському студентському з’їзді. Там він уперше зустрічається з молодими політичними еміґрантами зі сходу України, серед яких був і Дмитро Донцов. Аби оцінити, чим стала для Є. Коновальця ця зустріч – потрібно дещо пригадати атмосферу тих років у Галичині. І, чим стала для неї поява такої особистості, як Дмитро Донцов, що надав бездоганного теоретичного обґрунтування незалежницьким ідеям М. Міхновського.

Потрібно розуміти, наскільки популярними були на той час жебрацькі ідеї культурної автономії ще з часів М. Драгоманова, наскільки потужно звучали тоді (на царські гроші, ясна річ) голоси місцевих москвофілів. Спротивився послідовно всьому цьому, хіба, уже хворий на той час Іван Франко.

І от, приходить молода людина, яка арґументовано (не до заперечень!) роз’яснює всім, що українська нація є поділеною поміж двома імперіями, хоча за всіма законами, людськими як Божими, повинна мати свою власну, нікому не підлеглу державність.

Передчуття наступної великої війни носилося тоді у повітрі, і було ясно, що поділені між двома потугами українці, – мають опинитися по різні боки фронту. Не відомо, чи дискутувалося щось подібне на схід від Збручу, але на заході відразу вирішили альтернативу: з ким бути українцям у наступній війні, – з Австрією чи Росією?

Альтернативи, власне, не було, бо більша частина українців гнітилася хамським свавіллям східної, Російської імперії. В той час, як західна меншість – гнітилася суворими законами західної, європейської Австро-Угорської імперії; законами, які в принципі можна леґітимно змінювати. Отже, для окремої людини, наділеної розумом – альтернативи й бути не могло; ясна річ, тільки з європейцями і проти дикунів, але… Група людей, поготів – цілий нарід, то дещо інша справа.

На щастя, вибір був зроблений абсолютно правильний, навіть попри оту, ще не спростовану тоді панслов’янську брехню: наскільки тодішні люди були розумніші від сьогоднішніх! – та й почалася ота підготовка національно свідомих Українських Січових Стрільців, про яку ми вже писали раніше.

Все робилося правильно і розумно, – саме так, разом із Європою та проти московських аґресорів.

Якомога обнадіювала українців щодо цього і Австро-Угорщина. Вже десь з початком війни відбулася таємна нарада, кажуть – на Святоюрській горі, яку проводив митрополит Андрій Шептицький, разом із кількома високими урядовцями Австро-Угорщини. Там було декларовано, що в разі перемоги центральних потуг, від Сяну до Дону підніметься Українська держава під владою гетьмана, дружня до Австро-Угорщини. То були – зрозуміло, поки чисті утопії, але самий факт подібного засідання є досить красномовний. На ньому був присутній і Євген Коновалець, з початку війни – хорунжий австро-угорської армії.

Фактично, це був той самий вибір, про який доповідав Д. Донцов іще на Всеукраїнському студентському з’їзді 1913, у рефераті під назвою – «Сучасне положення нації і наше завдання». Він слушно писав, що:

Росія взагалі не лишила нам свободи вибору. Вона поставила перед нами дилему: або цілковита національна смерть, або безпощадна боротьба.

Та приходить до закономірного висновку, що:

Чинний уділ в австро-російському конфлікті на стороні Австрії в цілях реалізації проґрами сепаратизму – ось має бути гасло нинішнього дня.

Зробимо деякі необхідні зауваження, щодо цього. Для дещо занепалого сьогоднішнього рівня українського націоналізму – є характерним і стале протиставлення. Воно є так само типове, як небажання дійти згоди, бодай у чомусь. Досі живе протиставлення – мельниківці–бандерівці, – а, навіщо, власне? Бо, це протистояння вже колись відбулося, відіграло свою роль, відійшло у минуле. А роздувати його сьогодні можуть лише люди, які тягнуть із цього свої особисті користі. Тобто ті, що до українського націоналізму не мають прямого відношення.

Так само й тут, – кажуть, от Д. Донцов мав політичну орієнтацію: покладався на Австрію. А от Степан Бандера закликав покладатися на власні сили; виходить – Донцов помилявся.

Заспокойтеся, панове недотепи, – ніхто не помилявся, обидва були абсолютно праві.

Бо, Дмитро Донцов писав це коли існувала схильна до українців потуга – Австро-Угорщина, от і рекомендував опиратися на неї. А Степан Бандера діяв тоді, коли Україна не лише була повністю окупована її ворогами, але ще й оточена ними з усіх боків.

Отже, обидва наші великі діячі мали рацію, але – кожен у свій час.

Чи не перший же бій у Карпатах був фатальним для хорунжого Є. Коновальця. Він вкупі з хорунжим А. Мельником, – потрапляє до російського полону (концентраційний табір у Царицині). Полон став для обох доброю додатковою школою націоналізму. На А. Мельника він справить таке незабутнє враження, що тепер його політична позиція завжди буде послідовно пронімецькою.

З часом, уже 1917, вони обидва повертаються додому та поринають до військової діяльності. Євген Коновалець, разом із іншими, орґанізує західний Галицько-Буковинський корпус січових стрільців. Він рішуче бореться з настроями часу – мітинґово-совєцькими, та будує нові військові частини на незаперечній військовій дисципліні, не забуваючи й про головне, – традиційний культурний та політичний, духовний вишкіл Січових Стрільців. Бо ж дійсно дисциплінованою може бути тільки свідомо дисциплінована людина, яка розуміє, навіщо та дисціпліна потрібна.

Все це не пройшло марно, бо саме корпус полковника Коновальця розбив червону армію Муравьєва та Антонова-Овсєєнка в січні 1918. Другого ж разу дав їм добру научку 1919, під Гребінкою, розгромивши кращі більшовицькі частини; хоч Києва тоді й не звільнив. Адже, й корпус не все може.

Остаточна поразка 1920 та новий поділ України – не знітили полковника. Він із новою енерґією, в нових обставинах, бореться далі за українську справу, що стала справою його життя.

Року 1920, у згоді з Мельником і Петлюрою, він орґанізує на екзилі УВО (Українську Військову Орґанізацію), яка згодом, на Віденському конгресі українських сил 1929 – дасть початок відомій ОУН (Орґанізації Українських Націоналістів). Він же відновлює 1922 випуск у Львові «Літературно-наукового вісника», редаґування якого доручає своєму, чи не найстарішому соратникові – Дмитру Донцову.

На той час Австро-Угорської імперії вже чотири роки немає, є лише маленька Австрія, та нема у світі такої сили, якій була би потрібна незалежна Україна. Тому вони – Євген Коновалець і Дмитро Донцов, – змінюють і стратеґічну концепцію українського націоналізму. Віднині він вимушений буде спиратися виключно на власні сили.

Полковник Євген Коновалець, голова українського національно-визвольного руху після убивства С. Петлюри, – загинув у розквіті сил 1938 у Роттердамі (Нідерланди), від руки московського найманого убивці. Йому, як і Симону Петлюрі, не дали прожити більше 47 років.

Доповнення 5 Полковник Андрій Мельник

Полковник Андрій Мельник (1890–1964) був селянським сином із Якубової Волі на Дрогобиччині. Примітною людиною був його батько, Атанас Мельник (1857–1905), сільський громадський діяч, близький до Івана Франка. Він був не лише обраним членом місцевої, а потім і повітової ради, але й видатним діячем місцевої «Просвіти». Можна сказати, що Андрій виростав під безпосереднім впливом свого батька.

Все було наче добре в родині, але 1897 раптом помирає мати Андрія. Мачуха любить хлопця як рідного сина, але 1905, коли він учиться в 5 класі стрийської гімназії, – від сухот помирає батько.

Втім, незабаром і він, дужий, красивий та розумний хлопець, – теж починає хворіти на сухоти; під тінню цієї зловісної хвороби, на яку тоді не було ради, Андрій Мельник житиме все життя. Він, що вирішив із молодих років присвятити себе визвольним змаганням, бореться з хворобою сам, як може: фізичними вправами, далекими походами, вживає на це всю силу своєї рано розвиненої крицевої волі, але… вона супроводжуватиме його по кінець життя.

Матуру він складає у Стриї тільки 1910, та з тих же причин загострення хвороби тільки 1912 поступає вчитись до Вищої Школи Землеробства (Боденкультур) у Відні, звідки з початком війни записується добровольцем до Українських Січових Стрільців.

Вища школа зробила його, за свідоцтвом сучасників, знавцем ботаніки та агрономії. Хоча він був так само досконально обізнаною людиною не лише у військових справах, але й у літературі, музиці та театрі. Не був він тільки, здається, вдалим політиком.

Вже взимку 1914 хорунжого А. Мельника нагороджує на фронті срібною медаллю за хоробрість – престолонаслідник Карл фон Габсбурґ. Про цю хоробрість їх сотенного у січових стрільців ходили леґенди.

Російський полон, до якого він потрапив разом із хорунжим Є. Коновальцем, укріплює його проґерманські симпатії (він, як і Коновалець, бездоганно володів німецькою та польською), так і ідею соборної та незалежної України.

Цікаво й те, що коли 1918 виникла альтернатива – боронити Львів від польської армії, чи Київ від російського нападника, обидва полковники не коливалися; погодились на тому, що: «Шлях до вільного Львова лежить через вільний Київ». За це їм чимало дорікали були місцеві галичанські патріоти.

Повернувшись додому, Андрій Мельник відзначив себе відразу, головним чином у ті критичні часи більшовицької навали на Київ на початку 1918. Задум більшовиків був далеко ідучим: ішли мирні переговори у Бересті (сучасний Брест на Бузі) і захоплення та повалення ЦР незмірно полегшило би їх власну позицію. Україна, як повноправний суб’єкт переговорів у Бересті припиняє своє існування, а вони тепер, – одні представляють інтереси всієї імперії. З цим було пов’язане більшовицьке повстання, з цим пов’язане й зайнятя Києва.

В розпорядженні УНР на той час, завдяки зусиллям пана В. Винниченка, – було обмаль військових сил, але… Але, це були люди із Січових Стрільців (CC), та кожен був вартий десятка більшовицьких «ґєроєв». Перелік цих сил – не викликає ентузіазму. На 29 січня 1918 в Києві на боці України були: кілька сотен СС, під полковником А. Мельником, рештки Богданівського полку, який воював за Арсенал, та полк ім. Костя Гордієнка, який щойно прибув з фронту.

Проти були російські технарі, інженерно-військові частини, разом із авіацією, полк «Гєорґієвскіх кавалєров» (!) та інші частини. Визначна роль відводилася озброєним зграям київських інтер-люмпенів, п’ятій колоні Росії. Усіх разом було в кілька разів більше, ніж захисників ЦР.

Стратеґічна задача полягала на тому, аби не дати з’єднатися більшовикам із Подолу – з більшовиками на Печерську. Це нелегке завдання було виконане у трьохдобових запеклих боях, на 31 січня 1918. Вночі з 1 на 2 лютого більшовики були вибиті й із Подолу, та збігли на Щековицю. Так були зірвані всі їх підступні плани щодо ЦР. Втрати СС були досить великі, до половини особового складу; але – вони вистояли. Бо, не забудемо – їх було у кілька разів менше.

* * *

Часи Директорії 1918, коли А. Мельник і Є. Коновалець були вже Отаманами війська УНР, пов’яжуть їх обох на все життя з Симоном Петлюрою та його державницькими ідеями. Мабуть саме тому, коли тоді ж виник проект триумвірату Коновалець – Мельник – Петлюра, вони обидва відмовились, довіривши повністю політичне керівництво республікою С. Петлюрі.

Остаточну поразку Других Визвольних Змагань полковник А. Мельник зустрічає начальником штабу армії УНР, але – обставини змінюються, С. Петлюра присвячує себе політично-дипломатичній діяльності, а А. Мельника і Є. Коновальця спрямовує на орґанізацію збройного підпілля. Так виникає УВО (Українська Військова Орґанізація), яку очолює Євген Коновалець. Після виїзду Є. Коновальця за кордон 1922, головою Крайового Проводу полишається полковник А. Мельник. Але, 1924 його арештовують та він вимушений провести 5 років терміну в польських тюрмах. Це тяжко для невиліковно хворої людини, але польська поліція переконується – полковника А. Мельника – не зламати.

З убивством полковника Є. Коновальця найманим кіллером Москви, полковник Андрій Мельник залишається найбільш авторитетною фігурою в українському визвольному русі, але…

Тут ми підходимо до надмір делікатного історичного питання чималої ваги – розколу єдиної ОУН на так званих мельниківців (Провід українських націоналістів (ПУН) або ОУН-М та бандерівців (ОУН-Б або ОУН-Р – революційна). Наскільки можна судити, ОУН-М віддзеркалювала, якоюсь мірою, ґерманофільські погляди самого Андрія Мельника, який не втрачав надії схилити Німеччину на бік української незалежності. В той час, як ОУН-Р трималася останнього заповіту Є. Коновальця та Д. Донцова: спиратись на власні сили.

Надамо тут слова більш-менш об’єктивному авторові, який коротко та (схоже) безпристрасно формулює сутність розбіжностей, які призвели до розколу, орґанізаційно оформленому вже по смерті полковника Є. Коновальця, творця ОУН, 1929:

Захисники і прихильники першої концепції створили в лютому 1940 р. Революційний Провід ОУН, ініціювали створення в 1941 р. Українського Національного Комітету, проголосили 30 червня 1941 р. Акт відновлення Української Державності. Прихильники другої концепції робили безпосередні заходи, щоб переконати провідні кола німецьких нацистів у доцільності визнання Німеччиною самостійної України.

(А. Бедрій, Розвиток ідеології українського націоналізму, в зб. Український Націоналіст. «Іди за мною!», ОУН, 1995, с. 15)

Зауважимо тут, що обидві концепції були принципово взаємовиключаючими: якщо сподіватися на німців, то проти них не можна було збройно боротись; і навпаки.

* * *

Однак, реальне життя незабаром розставило все по своїх місцях. Німецькі окупанти на самому початку – не надто суворо реаґували на проголошення Акту, та це, можливо, дещо обнадіяло та підбадьорило мельниківців. У жовтні 1941 вони створюють у Києві, попри провал акції з Актом, – Українську Національну Раду на чолі з професором М. Величківським. Розвинули дещо ризиковану, але широку українську діяльність у Києві, видаючи ґазету «Українське Слово» та літературний журнал «Литаври» (Олена Теліга). Безумовно, розраховуючи на те, аби – як не офіційною підтримкою, то принаймні ескалацією дрібних доконаних фактів, – домогтися свого. Але, все це хутко покінчилося, вже у лютому 1942, – Бабиним Яром.

Ми часто недооцінюємо й досі, як ця тоталітарна збиранина хутко засвоювала досвід одне в одного. Тут було чи не дослівне копіювання того, як совєти заохочували до «украінізації», щоби висвітити цим національно свідомі елементи українського народу, та – репресувати їх; гестапівці діяли тут у стисло подібний спосіб.

Ці події якоюсь мірою отверезили ОУН-М, та в подальшому ці люди об’єднувалися з ОУН-Б у відчайдушній боротьбі з німецькими окупантами. А полковник А. Мельник, попри його ґерманофільство, був так само запроторений до арешту, як і С. Бандера.

По війні, хоча примирення з ОУН-Б так і не було досягнуто, полковник А. Мельник спромігся 1948 створити Українську Національну Раду та реорґанізувати Державний Центр УНР.

Перебуваючи 1957 в Канаді, він закликав підчас одного із своїх виступів, об’єднати сили українців світу, поза межами окупованої батьківщини, ясна річ. Та цим поклав початок існуванню Світового Конґресу Вільних Українців, який розпочав своє народження Першим світовим Конґресом Вільних Українців, шкода, вже по смерті Андрія Мельника, 1967.

Найкраще, мабуть, написав про цю благородну людину, великого українського патріота, – Євген Маланюк, який особисто знав полковника: у своєму нарисі – «Андрій Мельник».

Наприкінці наведемо досить цікавий документ – складений напередодні смерті власноручний заповіт:

Перед українським народом і націоналістами ще важка й затяжна боротьба. Але перемога буде за нами. До всенародного зриву в совєцькому блоці держав, разом з тим і в Україні, неминуче мусить прийти, сили революції розгорнуть себе, і немає найменших підстав сумніватися в тому, що прийде час, коли затріщить московсько-більшовицька імперія і розсиплеться в порох, а на її руїнах поруч інших вільних народів постане визволена з нестерпимого рабства Україна, будуючи власне життя, у власній, ні від кого не залежній державі.

До всіх же тих, що готові продовжувати бій проти окупанта, – наш заклик:

Дійте з найбільшою обережністю, але дійте невпинно. Лише через найближчу інтимну дружбу включайте нових неофітів у лоно націоналістичного підпілля.

Використовуйте кожну нагоду, кожне становище, щоб діяти на користь трудящого українського народу, поборюючи паразитну московсько-комуністичну державу!

Вияснюйте, де знайдеться можливість, що людина ніколи не зазнавала таких важких форм визиску, як в СССР!

Розтлумачуйте, кому можна, що нинішній так званий розвиток соціалістичних націй є найпідступнішою і найнахабнішою денаціоналізацією, якої світ ще не знав, – є вбиванням живого духа нації!

Будіть віру в прийдешнє, в Українську Самостійну Державу, в якій не буде місця ні для визиску людини людиною, ні для національного гноблення, ні для затиску вільної думки, в якій український нарід буде свобідним господарем на своїй землі й по своїй волі.

Вірте у краще майбутнє, яке неминуче прийде. І нехай Господь Бог кріпить ваші сили, вашу волю і впевненість у перемозі!

Слава Україні!

Андрій Мельник

Доповнення 6 Полковник Василь Вишиваний

Полковник Василь Вишиваний (1896–1951), був насправді молодшою дитиною (з шести), сином ерцгерцога Карла Стефана фон Габсбурґа – адмірала імператорського флоту. Його справжнє ім’я було Вільгельм і він належав до імператорської родини Австро-Угорщини. Рід вівся ще від швайцарських махтгаберів X ст. та став широко відомий з Рудольфа IV, який був 1273 обраний ґерманським королем. Він і заснував потугу Габсбурґів, які потім століттями збирали свою імперію. Вільгельм народився на півдні, на березі Адрії, чи то в Тріесте, чи то десь поблизу, та ніщо не провіщувало його подальшого нероздільного зв’язку з Україною, за яку йому судилося загинути.

На той час Галичина, Закарпаття та Буковина здавна входили до складу імперії, а як були тихою та мальовничою її частиною, то по них розкидано було чимало замків, про яких люди й досі знають, що то були замки Габсбурґів. А довгий титул імператорів Австро-Угорщини не забував і про те, що вони були іще й королями Буковини, Галіції та Лодомерії (Володимирщини). По тих замках мали звичай відпочивати люди з імператорської родини. Адмірал із родиною часто відпочивав близ містечка Живець, у західній, гуцульській частині Галичини, яку Вільгельм пізнав іще хлопцем.

Ерцгерцогові складали візити місцеві можні, навколишні польські пани, а він їх охоче у себе приймав. Українців вони називали «русинами» та незмінно честили як бешкетників і дикунів; одне слово – бандитів.

Ці розмови зацікавили хлопця з двох причин: українці, яких він бачив здаля – ні чим не нагадували дикунів; як не нагадувала їх двірська обслуга з місцевих людей. До того, в цьому віці хлопці багато читали про американських індіанців, романтичних дикунів, та… Підговоривши когось із місцевих слуг, він інкоґніто виправляється з ним до ближчого українського села. У пошуках романтичних, а може й небезпечних пригод. Але там, роблячи вигляд, що вони не знають – хто він є, хлопця приймають чисті, чесні люди, гостять та співають йому пісні своєю чудовою мовою. То був повний переворот у його уявленнях. Він, що вже володіє кількома європейськими мовами, починає цікавитись новою для нього – українською.

Цей інтерес став у нагоді, виправдав себе, коли почалася 1914 Перша Світова війна і йому, молодому офіцерові, доручається командувати сотнею саме українських вояків, з якими він і починає не так довгий, як небезпечний військовий шлях. Вони полюбляють свого командира та з ними він хутко доопановує мову так, що в кінці його не відрізнити від них.

В ці неспокійні роки війни він читає лише уривками. Прочитує першою малу «Історію України» М. Грушевського, отой, чималий том у м’якій жовтій обкладинці, з численними та досить добрими малюнками. Захоплюється Василем Стефаником та Іваном Франком, який підкріплює його республіканські погляди. Починає й сам писати вірші українською мовою. Згодом, уже в республіканському Відні – 1921, вийде його перша і на жаль – єдина збірка віршів – «Минають дні…». Поети-фахівці, можливо, щось там і закинуть йому, щодо поетичної техніки, але ніхто й не заперечить, принаймні, що їх складено доброю українською мовою, та вони переповнені чистими почуттями, які легко та безпосередньо сприймає читач.

Вся ця еволюція не уходить уваги його австрійських колег, які щиро цьому дивуються; та – не тільки. Хто вважає це нешкідливим дивацтвом, а хто й щиро доносить у Відень. Хоч там – віддамо належне: може дещо й дивуються, але не надто цим переймаються.

Настав рік 1918 – останній рік імперії, яка геть уся буде розкраяна Версалем. Він у ранзі полковника командує армійською групою, яка включає до себе й корпус Українських Січових Стрільців. З ними він, бере участь у становленні Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) та до кінця Визвольних Змагань служить Україні. Віднині зникає ерцгерцог Вільгельм фон Габсбурґ, член імператорської родини не існуючої більше імперії; натомість з’являється полковник УСС Василь Вишиваний, борець за волю українського народу.

* * *

Заслуговує бути особливо підкресленим те, як уперто чіплялася по війні окупантська більшовичня за Австрію, частину якої вона окупувала ще на початку 1945, вимушено поділивши з американцями, що й визначило все подальше. Якби не це – безумовно, Австрія розділила би долю Чехо-Словаччини та Угорщини, як не гірше. Привести там до влади комуністів – не вдалося: не було там, не було й із собою. Ото пожалкували, мабуть, за тими австрійськими комуністами, що їх так легкодухо і необачно подарували 1940 Гітлерові… Все пішло шляхом компромісів. Президентом (1945–1950) став перестарілий Карл Реннер (1870–1950) марксист, що влаштувало червоних, хоч і той, від О. Бауера та Р. Гільфердінґа, що влаштовувало американців. Москва не зуміла відвернути приєднання Австрії 1948 до плану Маршалла, але відверто не бажала виводити окупаційні війська з Австрії, все тягнучи, тягнучи… Досить того, що остаточно було покінчено із станом війни лише 1955 (!), по смерті Сталіна, шляхом прямих совєцько-австрійських переговорів та заключення остаточної угоди.

Дещо в такому черговому чіплянні за чуже, може нам прояснити історія. Звернімося до історії іншого питання – «Константінополя», який припинив свого існування ще 1453, задовго перед тим, як стало відоме слово «Росія». Але, подивіться які претензії (та – не першу сотню років) – «Константінополь должєн прінадлєжать Росіі!» «Должєн» – і все. Цю точку зору шалено відстоював, всіляко «арґументуючи», шахрай від історії Н. Данілєвскій, автор «России и Европы»; тієї самої, яку навіть патріот В. Соловйов охрестив «кораном всех глупцов и мерзавцев».

Там, якщо злущити полову всіх «арґументів» і «доказів», виступає простий, хоч і доволі ірраціональний мотив бажання, який формулюється в простих словах: Третій Рим є єдиним законним спадкоємцем Риму Другого, значить… А, поскільки Трєтім Римом вони призначили себе самі, то є ясною й ціна цьому.

У того ж Н. Данілєвского знаходимо й арґументи проти Австро-Угорщини, які дозволяють думати, що наступна більшовичня – прямі ідейні спадкоємці колишніх «царскіх сатрапов», – більш-менш серйозно вважали себе й спадкоємцями Австро-Угорської імперії, захопивши стільки її колишніх земель: Буковину, Галичину та Закарпаття. Адже, не забувайте, як найменше в пошані була у них завжди вона, звичайна логіка.

В Австрії укривалося від совєтів не так вже й багацько людей, але сподіваючись закріпитись там, окупанти діяли у своїй зоні, як повні хазяєва. Саме цьому, а також власній необережності (адже – міг все знати) завдячив полковник Вишиваний тому, що потрапив у лапи совєцьких.

Бо, шкода, була саме й тільки необережність, звичайна та непростима. Чи не застерегла його, бува, доля С. Петлюри, ближчим радником якого він був? Чи так і не застерегла доля тих діячів Других Визвольних Змагань, які полишились на теренах СССР, або туди повернулись? – та були в більшості закатовані або розстріляні по совєцьких тюрмах та таборах. Не застерегла його, як бачимо, й доля члена УЦР Миколи Галагана, який був арештований у окупованій Празі 1945 та вивезений до Києва, де був закатований у Лук’янівській тюрмі – ще перед ним. Там же загинув вивезений з Праги 1945 колишній міністр праці УНР, Валентин Садовський. Або так само міністр УНР в справах промисловості й торгівлі, знайомий нам Іван Фещенко-Чопівський, вивезений до СССР 1945.

Чи його ніяк не застерегла й доля Рауля Валленберґа, зникнення якого набуло ще тоді чималого розголосу?

Про все це полковник Вишиваний міг та повинен був знати, чи то з преси або радіо, чи то від української громади, з якою постійно контактував.

Але він, як і його попередники, стає жертвою СМЕРШ, яка передає його в руки НКВД; його відправляють до Києва, де він і гине за нез’ясованих обставин у Лук’янівській тюрмі. Розвідка заарештовує на терені чужої країни її громадянина, іноземця, якому не висувається конкретно звинувачення, та якого вивозять до себе. Все це істотно перевищує навіть для окупаційної влади, – її юридичну компетенцію.

Чи полковника могли заарештувати за якісь кримінальні злочини, скоєні – скажімо, підчас Других Визвольних Змагань в Україні? – ні, в жодному разі. Бо й тут є дві істотних юридичних перепони.

По-перше, злочини мають так званий «термін давнини», не більше 20 років. Отже, за скоєне 1917–1921 відповідальність знімається.

По-друге, Україна не була на той час під юрисдикцією Росії, підпавши знову під неї лише внаслідок Другої Окупації. Крім того, потрібна була на це згода власного, австрійського уряду. А, як так, то заарештовувати на законних підставах полковника В. Вишиваного, можна було би хіба тоді, якби він, приміром, підклав би бомбу під совєцьку комендатуру, чого він – напевно не робив, але і в цьому випадку мусить бути згода австрійської влади. Цей арешт, як і перелічені нами вище – були суцільним паплюженням права, особливо – міжнародного.

* * *

Все це дає нам нагоду поставити саме тут та вирішити одне важливе, в тому числі – й для історії правове питання. Ми поставимо його в такий спосіб: в чому є схожість та в чому є різниця, – між такими соціальними структурами, як держава та орґанізована банда злочинців (або мафія)? Може здатися, що це надто гостра постановка питання, але далі побачимо, що так не є.

Зауважимо, що сама постановка цього питання була би абсолютно немотивованою іще в минулому – XIX ст.; але ми живемо – на початку XXI. Попередимо, на всякий випадок, що такий простий параметр, як розміри – до уваги братися не буде: він тут – ні до чого.

Спільного – є понад багацько; обидві є соціальними структурами людського суспільства, обидві діють на певному замкненому географічному терені. Обидві діють через певну систему певним чином визначенних відносин поміж їх учасниками. Обидві мають певну мову спілкування. Порізнює їх те, що держава – то є національне утворення, а банда… що ж, туди приймають і сторонніх. Банда, то є, як тепер кажуть – «політична нація»: без нації. Відповідно й репродукція, що підтримує існування системи в часі, – відбувається у них різно: в державі – за рахунок народження людей, біологічної репродукції, та менше за рахунок вербовки – прибуття еміґрантів. А от у банді – більше за рахунок поповнення новими злочинцями.

Але, вирішальне розходження маємо – схоже, в юридичному аспекті.

Бо, держава не є державою, як у ній не працює система законів, що в принципі повинна задовольняти трьом ґрунтовним вимогам:

1. Закони повинні діяти, стало та без виключень.

2. Діяти для всіх громадян держави, без виключень.

3. Перед ними всі громадяни мають бути рівні.

В банді таке щось є також, є й певні закони, але… Банда нічого не виробляє, а тому мусить існувати в суспільстві виробників, у яких краде для себе, яких рекетує та грабує. Так от оцих останніх, що живуть на тому ж географічному терені, та годують їх своєю працею, – вони називають «фрайєрамі», та на них не розповсюджуються жодні закони.

Тут теж не важко угледіти щось до болі знайоме. Бо це – таке щось, як оте совєцьке суспільство, в якому були чудові закони, найдемократичніші у світі, навіть Конституція з усіма можливими правами, а діяло єдине – «тєлєфонноє право». Жоден з перелічених вище трьох пунктів, щодо законів, там просто не існував.

В цьому аспекті, біснуватий Хрущов, який прийшов після Сталіна, та «разоблачіл культ лічності», – прагнув лише одного, щоб у більшовицькій верхівці виконувалися хоч якісь людські закони, які за Сталіна не захищали більше не тільки «фрайєров» – безпартійних, але й щодо самих комуністів замінилися на «расстрєльниє спіскі».

Що ж до нас із вами – грішних, більшості людей своєї держави, її новий «вождь» не надто турбувався. Чи вже забулося, як він сам, у кінці своєї «відлиги» налившися кров’ю та розмахуючи за своїм звичаєм кулаками в повітрі кричав: «Ви што, думаєте – ми разучілісь арєстовивать?!»

Можуть заперечити: мовляв, це беззаконня, дійсно, бувало, але було нерівномірним, часом підсилювалося, а часом і послаблювалося. Що ж, і насправді так, але тому, хто зазнав на собі його підсилення – від цього було не легше. Не кажучи вже про чисто прагматичну причину, – якби воно не послаблювалося, давно вся країна була би на Колимі… А все це разом і дає підстави вважати Третю імперію – подальшим кроком перетворення імперії на кримінальну. Поготів, то була навіть уже не національна держава, а держава інтернаціонального люмпена, який не так народжувався, як вербувався з розкладених та денаціоналізованих народів, націй. Цей процес завжди відбувався в Російській імперії, але в Третій – нечувано прискорився. Оті царі, в справі «обрусєнія» – були сутими дилетантами, у порівнянні до совєцьких самодержавців, – «вождєй».

До того ще одне, чи не переконливіше – стисла подібність визискувальної діяльності ще й в економічній сфері. Всі сучасні суспільства побудовані на експлуатації, на визиску, годі казати, але… У цивілізованих країнах світу такий визиск складав, у середньому, десь 8–10 %, що за умов загального добробуту не є занадто обтяжливим для будь-кого. Але у «рабочє-крєстьянском государствє», вона – ця норма визиску, сягала вже десь 90 %, що не компенсувалося, зауважимо, ні безплатною освітою, ні безплатною охороною здоров’я. Витрати на всі ці громадські цілі становили десь 300 крб/рік на кожного працюючого, не більше.

От і дивіться самі, це вже вам, навіть, не рекет; це вже суцільний пограбунок. А звідси й постійне порушення всіх можливих законів щодо «фрайєров»: не тільки людських та Божих, а навіть своїх власних. Самими ж для себе установлених.

Післямова

Окремих і конкретних причин для провалу Других Визвольних Змагань – було вдосталь. Але загалом і в цілому їх можна визначити як недостатнє дистанціювання від імперії, колонією якої з 1709 та по 1917 перебувала Україна. Дистанціювання від імперіалізму як царського, так і особливо небезпечного червоного. Тоді ще, правда, у Києві 1917 не казали так відверто (здається, навіть, дєнікінці) про те що, мовляв, ми просто «обрєчєни бить вмєстє», але результати – ви бачили.

Так воно й сталося, що вже кілька років по тому (коли було вже пізно) необхідну умову української незалежності коротко (хоч і вичерпно) сформулював комуніст Микола Хвильовий – «Геть від Москви». З тих пір ця проста вимога, яку так часто забували поміж 1654 та 1917, – є та буде, як у них кажуть, «краєугольним камнєм» української незалежності. Та хто про неї не пам’ятає – тому незалежність непотрібна. Не дивно, що поглядами Хвильового негайно зацікавився Дмитро Донцов.

Чи може, чи повинно в цьому щось змінитись? – так, безумовно. Але, лише в одному єдиному випадку, – коли радикально зміниться й старе імперське ставлення до нас. До нашої держави, її народу, мови та культури.

Але, як ми – українці, хоча не так власною волею, як власною недолугістю були «обрєчєни бить вмєстє» всі ці мало не три століття, – подивимося коротко, зберемо докупи всі ті радощі «братского общєнія», яких ми набули з того зловісного часу – «пєтровскіх врємєн».

Зауважимо, що скільки людей лягло під мури Пєтєрбурґа, скільки не повернулося з безглуздого персидського походу Пєтра та з турецьких воєн, скільки вимерло від свідомого занесення до України чуми, – ніхто й ніколи не підраховував. Цього вже не взнати, не визначити. Звернімося до історично засвідчених дарунків «старшєґо брата».

1709 – знищення Батурина та попалення всієї Черкащини. Було вирізано ціле місто (чи ж одне?) з 30 000 мешканців. Перший задокументований, але далеко не останній акт масового терору в Україні.

1720 – заборона друкувати в Україні будь-що не російською мовою.

1753 – заборона викладати українською у Києво-Могилянській академії.

1775 – знищення Великої Січі Запорозької, з депортацією тих, хто полишився. Ще один злочин міжнародних масштабів.

1785 – офіційне заведення російського рабства й торгівлі людьми в Україні. Державний злочин без прецеденту.

1786 – наказ правити службу Божу по церквах тільки російською.

1862 – закриття системи самодіяльних українських шкіл для дорослих.

1863 – обіжник міністра П. Валуєва про заборону української мови «такого язика нєт і бить нє можєт».

1876 – Емські укази імператора Алєксандра II, про заборону української мови в літературі, театрі та співах.

1881 – нова заборона української мови по школах та церквах.

1884 – заборона українських театральних вистав.

1892 – заборона літературних перекладів з російської мови на українську (!).

1895 – заборона видавати українською мовою книжки для дитячого читання.

1908 – сенатським указом заборонялась будь-яка українська культурно-просвітницька діяльність, як така, що загрожує спокоєві та безпеці (!)

1910 – славетний обіжник прем’єра П. А. Столипіна, що прирювнює українців до «інородцєв». На нього слід посилатися, коли вам і сьогодні будут проповідувати, що «ми – одін народ!»

1914 – перший погром українського життя в тимчасово окупованій Галичині. Політичні і етнічні «чісткі», розстріли, депортації.

Внаслідок поразки Других Визвольних Змагань 1919 – настає Друга російська окупація України. Починаються репресії та політичний терор… Так, чимало, чимало перенесли ми у братських обіймах, «обрєчєнниє бить вмєстє»…

А тепер, як ми вже зобов’язалися продивлятись і те, що тільки могло би бути, – то й поглянемо так само коротко на те, що ми заробили, так і не вигравши Других Визвольних Змагань, чи не єдині на той час в Європі. Та чого могли би не пережити, – вигравши їх. Підсумок буде жахливий, виявиться, що за наступні якихось 72 роки існування Третьої Російської імперії – СССР – ми пережили набагато більше та набагато гіршого, ниж за попередні 208 років. Переглянемо й це, чого могли би й не знати, якби…

1921 – перший штучний голодомор в Україні, втрата ніяк не менше від десь 1,5–2 млн. людей.

1930 – кричуще беззаконня колективізації та розкуркулення, нові мільйони жертв терору й депортацій.

1933 – Великий Голодомор, так само – штучний. За об’єктивними оцінками – 7–10 млн. жертв.

1937 – Велике Полювання – розгул сталінщини; найбільш активно проводилося саме в Україні (пригадайте Вінницю, Биківню, Рутченково тощо). Новий десяток мільйонів; або й більше.

1938 – початок русифікації, постанова «Про обов’язкове вивчення російської мови в національних республіках СССР».

1939 – перше «освобождєніє», або другий погром українського життя в Західній Україні. Та з тими самими наслідками, – репресіями, депортаціями.

1941 – війна з гітлерівською Німеччиною була би доброю справою, якби не перетворилась, на самому початку, на війну проти України. Підстелення України з її народом (за нечисленними виключеннями тих, кому надали можливість виїхати) під Гітлера, під нацистські політичні та етнічні чистки. Але – не тільки. Бо цілі були далекосяжні і багатопланові. Вивезення до Росії промислового обладнання та продовольства – не лише збагачувало Росію, але й позбавляло цього Україну. А ліквідація робочих місць, разом із вивезенням з країни худоби й продовольства повинні були створити новий голодомор, побільше від оттого 1933. Це останнє, принаймні, зірвалося, але дякувати за це не Москві. Бо вона зробила все, що тільки могла, аби остаточно виморити Україну.

Однак, найчудовіші наслідки наступили потім, 1943–1944, після «освобождєнія», тобто по Третій російській окупації України. Бо тепер кожний «освобождєнний» був потенціальним злочинцем – «бил в оккупаціі» (а, як же власне, міг не бути?); та не тільки. Адже міг іще «работать прі нємцах» (а, що ж іще? – жебрачити?), «работать на нємцєв», або (злочин зі злочинів) «сотруднічать с нємцамі». А за останнє депортувалися цілі народи – справжній розгул терору та ґеноциду. Хотіла була ота «свята трійця» – троє катів – Сталін, Жуков і Берія, вивезти й усіх українців до останнього, та сил не вистачило – надто вже далася взнаки, мабуть, ота їх піррова «побєда». Але – підемо далі.

1947 – спроба Москви створити новий масштабний голодомор в Україні. Попри десь 1,5 млн. жертв, можна вважати, що справа зірвалася – не були ще «звільнителі» повними хазяями в Україні.

1958 – постанова про те, що рідна мова в школі необов’язкова, вивчається за бажанням. А, за умов повної русифікації вищої школи – ви розумієте…

Хоч усе це ще буде описане в подробицях у ч. III – не оминемо тут і використання Москвою атомового ґеноциду проти українського народу, як з боку атома військового, так і «мірного». Воно починається в роки «холодної війни», яку вони хутко надумали перетворити при нагоді на гарячу, та ще й обов’язково – атомову. На віртуальний атомовий ґеноцид працювало, як перенесення в Україну серійного виробництва балістичних ракет (Дніпропетровськ), так і установка в найбільш заселеній частині України майже двох сотен (!) важких балістичних ракет, націлених на Захід. А це ґарантувало те, що в разі війни Україна у перші ж дні перетвориться на радіоактивну пустелю.

Підкреслимо, що ніде у світі подібні ракети не ставлять у заселених місцевостях. Уже це було ворожим актом щодо населення України. Бо, нагадаємо, там густість населення становила десь 100 людей на км кв.

Але, завдяки холодній крові американських президентів (особливо, республіканця Рональда Рейґана) справа з війною якось гальмувалася. А тому потрібно було не забувати й про «мірний атом», теж далеко не такий безпечний, як це розписують. На часи катастрофи в Чорнобилі (1986), в західній же, правобережній половині України, на десь 1,4 % площі СССР – було скупчено 40 % його атомових потужностей. Стільки енергії тут нікому не було потрібно, та її експортували на захід, за кордон. Грошики осідали у Москві, а радіоактивні криптон, ксенон, йод та цезій із труб АЕС осідали в Україні; кожному своє, так би мовити.

Так і сталося, що після цього Чорнобильської катастрофи просто не могло не бути. Але й її влада в Москві використала найповніше, як тільки змогла. Пропустивши через опромінювання руїн четвертого блока ЧАЕС – якомога більше ліквідаторів з України. Трапилося все це ще в роки СССР, а він має юридичного наступника, який ніби прийняв на себе його зобов’язання. А як так, то й мав виплачувати цим людям пенсії аж по кінець життя.

А загалом, от що воно значить «бить вмєстє» (або – «нас сблізіла совмєсгная історія», принаймні, для одних).

Отже, навіть із гранично коротких попередніх переглядів, одного й другого, ми могли наочно переконатись у катастрофічних наслідках першої втрати незалежності – 1709, як і ще згубніших другої, 1919. А тому й не дивуватись тому, що наприкінці XX ст. нас в Україні було ніяк не більше, ніж на його початку, бо саме так вона нас «сблізіла», ота їх «совмєстная історія». Такі порівняння, (хоч і дещо в совєцькому дусі «прєждє і тєпєрь») є неймовірно конструктивні, повинні бути неодмінною частиною будь-якої наукової історії. Бо, ще далеко не фахівець – ісландець Гальдор Кіліан Лакснесс помітив, що історія так, часом повторюється, але з кожним разом це обходиться все дорожче. А Historia vitaе magistra – історія є вчителька життя; це розуміли ще оті перші римляни. На відміну від сучасників, які часом не пам’ятають того, що було вчора.

Втім, про все це ще будемо дискутувати, а поки зауважимо, що за таких темпів прогресу досить нам забути про оте «Геть від Москви!» та провести «вмєстє» ще бодай десяток років – і українців можна буде відшукати хіба, що десь у західній діаспорі. Бо в наш час історичні помилки оплачуються життям (часом і цілих народів).

VIII. ТРЕТЯ ЗУПИНКА ІСТОРІЇ

1. «Вєлікій Октябрь»

Він став великим переломом світової історії, та це дає привід іще раз нагадати, чим вона була насправді, Жовтнева революція, та що вона принесла власному народові та всьому людству.

Лєнінові та його прибічникам не прийшлося тоді надто змагатися за владу. Вона валялася на землі – тільки підібрати. А стартові капітали – теж були. Чималий внесок до лєнінської каси зробив німецький кайзер, зацікавлений в такий спосіб вивести з ладу свого найбільш, так би мовити, потенціально потужного супротивника. Постійну, знову ж матеріальну підтримку, забезпечував колишній меншовик Парвус (А. Ґєльфанд), тепер – помітний діяч західної тіньової економіки. Коротше, з підтримкою – проблем не було.

Співробітництво досить темної особистості Парвуса зі совєтами стало довгим та плідним, мало не родинною справою. Бо його син, Євгеній Гнєдін – «ізвєстний русскій журналіст і діпломат», працював у 1935–1936 першим секретарем совецької амбасади в Берліні. То були вже гітлерівські часи, але це, як бачимо, не заважало ні їм, ні йому. А це й наводить на конструктивну думку, що найліпшим гаслом для них усіх було би: «Пройдисвіти всіх країн – єднайтеся!»

Лише згодом, 10.05.1938, цей нащадок «основателя советского государства» (а, чому ні? – хіба дати гроші – це так мало?), – і собі відбуде до ҐУЛАҐу; вкупі з іншим рідством із Ґєльфандів, що теж обіймало не останні посади.

Але повернемося до справи.

Головне починається потім. Бо, надто вже багацько обіцянок було роздано наперед; помимо того ідеального суспільства, яке мало прийти на зміну царському.

Скарбницею таких порожніх обіцянок стала, в першу чергу, так звана «Декларация прав народов России», прийнята більшовиками та їх союзниками, з якими вони потім жорстоко розправляться, – через якийсь тиждень по захопленні влади в столиці («почта», «телеграф»…).

Ознайомимося з першими пунктами:

Проголошується:

1. Рівність і суверенність народів Росїї.

2. Право народів Росїї на вільне самовизначення, аж до відокремлення та утворення самостійної держави.

3. Відміна всіх і будь-яких національних та національно-релігійних привілеїв та обмежень.

4. Вільний розвиток національних меншин і етнографічних груп, що населяють терени Росії.

Як ясно бачимо сьогодні, з перспективи часу, ця «Декларация» була й полишилась чи не найбрехливішим в історії людства документом, а слівце «сувєрєнітєт» стало блешнею, на яку спромогатимуться ловити й наступних дурників, 75 років потім. Отже, пройдемося по окремих пунктах.

1. Жодної рівності не було, немає й ніколи бути не могло. Бо «старшій брат» ним і полишився.

2. Право народів на самовизначення ніколи Росією не визнавалося, ні тоді, ні тепер. Незалежність зі зброєю в руках вибороли собі тільки Польща та Прибалтика з Фінляндією. Незалежність усіх інших була тоді ж потоплена в крові Москвою. Незалежність удалих протрималася стільки, скільки змогла. Росія весь час прагнула захопити назад усіх, але її вистачило тільки на Прибалтику та на власного гауляйтера в Польщі. Та й сьогодні кримінально-політична потолоч у Москві дере глотки за «Росію в граніцах до 1917 года».

3. Уся кадрова політика більшовиків по всіх закутках колишнього Союзу складалася, тільки й єдино, – з обмежень та обмежень, – національних, релігійних і всяких інших бо, чи хтось там допустив би до державної посади, навіть – не-комуніста? Або, чи потерпів би на ній, скажімо так, – не-атеїста? Космічних масштабів більшовицькою брехнею була й ота «відміна всіх і всяких привілеїв та обмежень» тому, що за їх розгалуженістю й багатством СССР навіть порівнювати не можна з колишньою країною класичного апартгейда.

4. Цей «вільний розвиток» призвів до того, що жодна з націй – крім пануючої російської, не виросла за цей час, а більшість, особливо – малих, приведено на грань вимирання. Не кажучи вже про орґанізований ґеноцид, про депортації цілих народів.

Так стоять справи на сьогодні з цією уславленою «Декларацией прав народов России» – брехнею всіх брехней лєнінських соціал-шовіністів (бо настав час повернути більшовикам їх справжні визначення). Прагнення ж народу уникнути призначених йому російськими соціал-шовіністами денаціоналізації або вимирання, – оце й є той самий «буржуазний націоналізм», зокрема – український. Яким нас так лякали та продовжують лякати з Москви.

* * *

Прагнення народів до національної та особистої свободи можна було, як і в царській Росії, – подолати лише терором. Терором набагато потужнішим, ніж у царській Росії, яка, власне, саме від цього й розвалилася – від браку достатнього терору зверху. Отже, головним і став терор: тотальна війна проти народів, зокрема, й власного. Терор та невідворотна відповідь на нього з боку народу – громадянська війна. Не дивно, що саме терор стає першою турботою творця нової держави – Лєніна.

Терором від початку займалася «лєнінская ЧК» («Чрезвичайная Комісія»), що послідовно перевтілювалася потім у низку подібних же злочинних орґанізацій – НКВД, МҐБ, КҐБ тощо. Її ідеологію можна знайти у Н. Бухаріна, якого за горбачовських часів намагалися були віднести чи не на щабель невинно постраждалого героя революції. Послухаємо його («Экономика переходного периода», 1920):

Розстріли є однією з форм становлення комуністичного суспільства.

Просто і ясно, чи не так? Тільки от, нічого собі «суспільство». Та, хіба ж тільки вони, самі розстріли…

Розстрілам незмінно передували бестіальні тортури. З людей знімали скальпи, їм виколювали очі; часом відрізували все, що тільки можна було відрізати…

Щодо цих звірств, то це у них – більшовиків, було мало не генетичне, бо С. Мільгунов на с. 65 своєї книги «Красный террор» (Москва, 1990), – наводить цікаве спостереження. Коли голова ВЧК Я. Петерс у своїх підвалах особисто стріляв людей, його соплявий вилупок таскався за ним та канючив: «Папа, дай я…» Не дарма ж вірний більшовик Г. Зінов’єв, якого пізніше прищучить найвірніший більшовик – «вєлікій Сталін», – не міг стримати тоді свого захоплення та сказав: «Чрезвычайная Комиссия – краса и гордость коммунистической партии».

Особливо лютувала російська ЧК, звичайно, в Україні: Києві, Харкові, Полтаві, Одесі, Криму… Діяла проти тих, хто у російських очах завжди був ворогом № 1. Все це є зібране, задокументоване та описане. Незнищенне.

Добре відомо, що більшовикам на чолі з Лєніним вдалося тоді, тільки з 1918 по 1924, – поменшити «рєволюціонную Россію» десь більше як на 15 мільйонів людей. З них було десь 2 чи більше млн. тих, кому пощастило унести ноги – еміґранти, біженці. Чи не два мільйони знищили, з обох боків, у громадянській війні – «Прєвратім войну імпєріалістічєскую – в войну гражданскую!» (пам’ятаєте? – значить – планувалася!). Решта, а то вже завідомо добрий десяток мільйонів, – то вже робота «славной лєнінской ЧК». Закатовані та розстріляні. А ще – виморені коротким штучним голодом 1921 селяни Поволжя (тобто, переважно не росіяни) та України. Це стало, так би мовити, ґенеральною репетицією того, ґенерального голодомору у 1933, яким буде виморено Україну. Щоби створити в ній отой «русскій пєрєвєс», про який з гордістю напише потім новітній російський пророк, ідеолог постбільшовицького російського імперіалізму А. Солжєніцин («Как нам обустроить Россию?» Москва, 1990). Тоді подібне його «людоустройство» тільки-но розпочиналось.

Але, що ж це все врешті було? – невже, продумана політика? Чи, може просто, як то у них кажуть (та – ні у кого більше) – «лєс рубят – щєпкі лєтят»? Та ні, бо ми вже наводили свідчення, та не кого-небудь, а «вєрного лєнінца» Н. Бухаріна. Який потім буде знищений ще вірнішим лєнінцім…

* * *

Якщо ж звернемося до людини, авторитет якої був на той час незаперечним (а у декого – й досі) – В. І. Лєніна, то… То хутко переконаємося, що чи не найчастіше вживане ним тоді слово було, мабуть, – «расстрєлять!» Великою і розлеглою вона є, розстрільна лєнініана, хоч ніхто, на жаль, її здається не збирав. «Расшіріть прімєнєніє расстрєла!», «…буду арєстовивать і добіваться расстрєла», «…нє только арєсти, но і расстрєли», «провєсти бєспощадний массовий террор…» і т. д., і т. п. Згідно з його особистим наказом можна було розстрілювати навіть червоноармійців; за, скажімо, неохайний вигляд. Розстрілювати кого завгодно: старих, дітей, жінок з немовлятами… Це з тих пір, мабуть, іде сакраментальне звинувачення усіх інших («хто нє с намі»), у звірячих жорстокостях саме до них: «дєтєй, старіков і бєрємєнних женщін». На все це потрібні були численні виконавці. Таких не бракувало ніколи, бо це ж – Росія. І вже це показує, що більшовицька верхівка ще тоді добре давала собі раду з професійною злочинністю, знаходила з нею спільну мову.

Отже, не майте жодного сумніву. То була саме вона й тільки вона, продумана політика, лєнінський принцип. Так розпочинало свій шлях у майбутнє «общество соціальной справєдлівості».

Очевидна маніакальність цього суб’єкта простежується не лише у його нестриманій кровожерності, але й часом у місцях цілком несподіваних. От що пише В. І. Лєнін – Г. М. Кржижановському (росіяни й досі не знають, що «р» перед «ж» не вимовляється, писати треба Кжижановські) у грудні 1920:

Мобілізувати всіх без винятку інженерів, електротехніків, усіх, хто закінчили фізико-математичний факультет і т.і. Обов’язок: за тиждень не менше 2 (4?) лекцій, навчити не менше (10–50?) людей електриці. Виконаєш – премія, не виконаєш – тюрма.

(В. И. Ленин, Полн. собр. соч., т.52, с. 38)

Яку премію отримав Г. М. – не знаємо, але судячи з усього – виконав, бо в тюрмі, здається, не сидів. Але, що ж то за загальна потреба: мобілізувати всіх (!) щоб із них не менше (10–50?), – «обучіть елєктрічєству»? А, до речі, чи таке щось, як «обучіть елєктрічєству» – мінімально погоджене з логікою або законами мови? – далебі, безнадійно хвора людина.

А, як приймати оте «із пріказа от 27 октября 1917 года»:

Мною було наказано об’явити обов’язковий засів повністю усієї площі озимих полів бойовим державним завданням усіх орґанів влади…

Зате, кажуть, – це часто можна почути, Лєнін був неперевершеним полемістом, умів досконало відстояти власну точку зору, власні ідеї («ідеї Лєніна – побєждают!»). Але на це можемо зауважити, що він був майстром лише у своєму – суто російському спорі. Де не треба прискіпливо збирати арґументи й докази, на них побудовувати фортецю з фактів зцементованих логікою. В російському спорі досить лише показати всім, що ваш супротивник – людина недобра, а тоді вже кожному буде ясно і очевидно, що така людина – ні в чому рацію мати не може. Наведемо з цього приводу висловлювання, навіть – не політика, хоч і досить спостережливої людини.

Лєнін у спорі не прагнув переконати супротивника. Лєнін у спорі взагалі не звертався до свого опонента, він звертався до свідків спору. Його метою було в обличчі свідків спору висміяти, скомпрометувати свого супротивника. Такими свідками спору могли бути й кілька близьких друзів і тисячна маса делегатів з’їзду, і мільйонна маса читачів газет.

Лєнін у спорі не шукав істини, він шукав перемоги. Йому будь-що потрібно було перемогти, а для перемоги були однаково добрі багацько засобів. Тут були добрими й раптова підніжка, й символічний ляпас, і символічний, умовний приголомшливий удар по голові.

(В. Гроссман, Все течет, журн. Октябрь, № 8, 1989, с. 94)

Який же точний опис отого їх традиційного російського спору!

Все це, зрозуміло, тільки єдино в тому разі, коли опонента з якихось причин було важко або незручно розстріляти відразу.

Воістину хворий «вождь» безнадійно хворого народу: своєрідний символ. Вони вичерпно довели світу, що в Росії й така проґресивна справа, як революція, – може стати «дєлом архірєакціонним»…

Так виглядала перспектива побудови небаченого в світі нового суспільства на рівні тих, хто визначав цю побудову та керував нею. Трохи непогодженим було це внизу, в «массах», яким і належало все це здійснювати. Селяни поки палили поміщиків, розтаскуючи що можна та руйнуючи те, чого не можна було потягнути до себе. А міське люмпенство імперії, уже позбавлене нею чого тільки можливо – добробута нації, культури, свідомості й людської гідності, надихнуте отим «долой буржуазію і помєщіков» зарепетувало як ніколи. Люмпен прагнув остаточного звільнення, від усього. Негайно і остаточно. Навіщо вітатися? – «долой рукопожатіє». Навіщо соромитись взагалі, а голизни зокрема? – «долой стид». Або, навіщо ота застаріла родина? – «лучшє вєдь бєз бита, вєрно!». А, принаймні, як припре – «поступіть в жєнотдєл і сдєлать аборт». І все це супроводжувалось такими багатолюдними демонстрациями, яких не бачили й у часи перевороту.

От, аби якось прикартатати цю всенародну стихію «звільнення» від усього, від чого тільки можливо (цей балаган «смутного врємєні») і прийшлося вдатися до діктатури пролетаріата, чи чогось там іншого – то вже питання певною мірою вторинне. Зауважимо тут у дужках, що коли би до подібної практики вдався би іще наш палеолітичний предок, то й ми сьогодні навряд чи ходили би на своїх двох: радше би на всіх чотирьох. А було це все інтелектуальною (якщо мислимий тут подібний термін) спадщиною поколінь російських мислителів, від І. Пісарєва з М. Добролюбовим та по С. Нєчаєва…

* * *

Коли йдеться про ставлення більшовиків до селянства, то слід пам’ятати, насамперед, що це було збіговисько інтер-люмпенів, для якого люди, що могли прожити власним трудом – були якоюсь «тємной массой». Такий підхід ведеться з самого початку, бо їх духовні батьки – Маркс і Енгельс, – теж були звичайними міськими інтер-люмпенами. А тому й писали, що цей клас – селянство

… утворюється простим складенням одноіменних величин, на кшталт того як мішок картоплин утворює мішок картоплі.

(К. Маркс, Ф. Енгельс, Сочин., т. 8, с. 207–208)

Цікаво, що ці два недоумка написали це дурство у тій самій Німеччині, історія якої була радикально змінена за три століття перед тим – саме селянськими війнами!

Що ж стосується перебудови суспільства взагалі, то…

Відомий російський письменник, граф Л. Н. Толстой писав з приводу перебудови суспільства теж, ще тоді, підчас революційних заворушок, та писав цілком слушно:

Чому ви думаєте, що люди, які складуть новий уряд, люди, які будуть управляти фабриками, землею і т. п. не знайдуть засобів, так само, як тепер, захопити левову частку, полишивши людям темним, слухняним тільки необхідне?… Спотворити ж людське влаштування завжди знайдеться тисяча способів у людей, що керуються тільки турботою про власне благополуччя.

Наприкінці й називає це – «суєвєрієм устроітєльства» (кращого, мається на увазі). Що ж тут сказатиі – молодець дід, як у воду гледів. Тільки в одному не дотягнув, – «слухняним тільки необхідне»… Якби ж, – «необхідне»…

Так само, далекоідучі «Лєнінскіє прінціпи» можемо простежити у ставленні більшовиків до розуму. Воно – теж, іде у них від Лєніна, цілком та повністю, від його особистих, втім, притаманних і цілому народові схильностей та упереджень. Сам він усе життя марив себе інтелектуалом, «властітєлєм умов» (посада – специфічно російська, породжена невіглаством суспільства), а сам був усього тільки плутаником, недоучкою та невігласом. Щодо цього – не хвилюйтеся, все це можна довести, однозначно та вичерпно, як зайде така потреба.

З цієї протилежності мала виникнути теж, ціла характерна особливість, ціла настанова майбутнього совецького суспільства: протилежність і нездолана прірва між соціальним устроєм, режимом, та розумом. В ньому цей останній буде неухильно переслідуватись. Аж поки останній ґенсек М. Ґорбачев, не спробує повернутись лицем до звичайної логіки, проголосивши «новоє мишлєніє».

Лєнін щиро ненавидів інтеліґенцію, та – не без провини з її боку. Бо сам «овладєвал массамі» спираючись єдино на демагоґію та знання російського дологічного мислення, первісного та маґічного; та так, що більш-менш інтеліґентна людина, яка володіє елементами звичайної логіки, – була в стані його геть спростувати.

Саме з епохою Лєніна, «революційною», – співпадає пік еміґрації інтеліґентів. Хоч і не першого гатунку – російських, а все ж – інтеліґентів; бо, й такі заважали. Поготів, сам Лєнін примусово відправляє до вигнання, за кордон, цілу купу університетських професорів.

З іншого боку, навіть підтримати більш-менш нормальне функціонування будь-якого суспільства, ну, можливо, крім зовсім уже печерного, – неможливо без людей інтеліґентних та умілих; їх віднині презирливо іменуватимуть «спєцамі». Терпітимуть, до певної міри, але й щиро ненавидітимуть; це на них будуть валити оте уявне «врєдітєльство»: «інжєнєр-врєдітєль»!

Все це теж піде з часів «Вєлікого Октября», з часів Лєніна.

* * *

Еволюція лєнінських принципів була закономірною, але шокуючою – тільки для профанів.

З 1953 дещо скоротилися масові тортури, масові розстріли. На той час вони унесли життя десятків мільйонів громадян «нового общєства», – досить. Скоротилися й депортації народів. Малих подепортували, а великих приходилося донищувати «на мєстах». Та, й ніколи було займатися дрібницями. Прийшов час грати на ціле: розпочинати термоядерний терор світу. Починався відхід від «лєнінскіх прінціпов».

Власне тому світ був і вражений, і шокований, коли у Камбоджі «свята трійця» ватажків «червоних кхмерів» – Пол Пот, Ієнг Сарі та Кхієу Самфан, – за всього кілька років (1975–1979) спромоглися вимордувати третину населення своєї країни (3 млн. з 8). Ото був справжній тріумф «лєнінскіх прінціпов»!

Бо там – теж будували нове та досконале суспільство. Там було зліквідовано гроші, торгівлю, міста. Із особистих речей громадянинові дозволено мати тільки підстилку – циновку для спання та один комплект простого одягу, чорного коліру. Чому? – бо на такому бруд менше видно. Ідеал лєнінського «воєнного коммунізма» та мало не ідеал брєжнєвського «научного», – хіба не так?

«Расстрєлять!»? – бувало в Камбоджі й таке, та не часто; безумовно – не для всіх. «Патронов нє жалєть!» – де там… Бо й патрон потрібно купити на Заході, а там – ще є гроші. Отже, був наказ – не розкошувати – «економіка должна бить економной», – на всіх патронів не напасешся. Обходилися дешевше, указуючи шлях у майбутнє іншим: або провалювали голову кийком, або душили пластиковим пакетом. Ото й був чи не єдиний відступ «червоних кхмерів» від «лєнінськіх норм». По формі, але не за суттю, не за змістом…

Не менш був шокований наївний світ, коли хтось із журналістів підняв сорбонську дисертацію когось із цих трьох, здається, самого Пол Пота. Бо, зазначимо, що всі ці люди, на відміну від «вождя і учітєля», отримали свого часу першорядну європейську освіту. Так от там, слово до слова, було описано побудову «нового общєства», яку було здійснено ними потім. Всі тоді ламали собі голови: чи може Вчена Рада (або Екзаменаційна Комісія) поштивої (бо ж західної!) Сорбонни, – міцно спала, коли все це свого часу доповідалося?

Зазначимо, що пройшли десятки років, поки нещасна країна позбулася, хоч і не остаточно, цієї пошесті – примари комунізму.

* * *

Наслідки «Вєлікого Октября» для людства були разючими. Це він відкрив переможний марш диктатур сучасним світом. В Європі, де по «Весні Народів» 1848 утвердилися леґітимні та ліберальні уряди, – після жовтня та диктатури в Росії, – по черзі з’являються Італія Муссоліні (до речі – особистого приятеля В. Лєніна) 1924, Німеччина Гітлера 1933, Еспанія Франко 1939. З’являється невідоме раніше поняття «диктатури особи», яка перетворює державу на щось на кшталт зграї мавп, де неподільно править свавілля «вождя». Чи то, бува, не є початок зворотньої еволюції – від Homo sapiens – назад до мавпи?

Бо диктатура особи – то є нечуваний соціальний реґрес. Пряме заперечення соціологічного ідеалу держави, яка функціонує ефективно та стабільно, добре для всіх, – незалежно від того, де та хто саме нею керує, як і хто виконує.

Безперечно, якби не Жовтнева революція, – світова історія пішла би іншим тором; менш кривавим та не таким руйнівним.

Диктатура особи, то є не тільки заперечення соціології, а ще й заперечення здорового глузду. Бо, нема людини, яка розумілася би завжди й на всьому. А тому з диктаторів і роблять штучно ґеніїв, якими вони ніколи не були; та яких, як насправді, – й не буває. Але, то є одна сторона справи, а є ще й друга, значно прикріша – психічно хворі диктатори. Відомий чеський невролог Іван Лєсни, досліджуючи по документах та подіях психічний стан діячів європейської історії («Звіт про хвороби можних», Прага, 1989), – нарахував аж двадцять п’ять психічно вражених осіб. Але ж, – то з історії, і то не були ще сучасні диктатори.

Часом історія полишає нам свої документи у несподіваних місцях. Світлини Лєніна в Горках, в останній період життя, створюють жахливе, убивче враження, та можна лише подивуватися експертам, що зробили з цього щось прийнятне, для труни та для мавзолею. Втім, про них і досі промовчують. Але, є досить відомий художній портрет Лєніна, із чи не найвідповідальнішого періоду його діяльності, 1919. Його намалював художник Ніколай Фєшін, який невідомим еміґрував із Росії та став одним з видатніших портретистів світу: йому позували американські президенти. На відвідинах батьківщини, іноземним громадянином, він і намалював портрет «вождя». Він є досить парадний, але досвідчені лікарі твердять, що з нього можна написати історію хвороби.

Щось, як відомий портрет англійського короля Генрі VIII, пензля великого Ганса Гольбайна…

Лєнін, як це визнано тепер фахівцями (див. статтю білоруського лікара Лева Наваковіча – «Болезнь Ленина: диагноз психиатра» («Московская медицинская газета», 18.09.1992) – був людиною божевільною ще перед революцією; принаймні, за 10 років до смерті.

Відомий російський професор В. Бєхтєрєв, що близько запізнався зі Сталіним на його шляху до зеніту влади, – визначив його як параноїка. Хоч цього й не підтверджує Борис Бажанов. Може, це було й перебільшенням, але… За це Бєхтєрєв був негайно таємно отруєний 1927 цукерками з отрутою, переданими до лікарні невідомо ким. Оскільки він чемно почастував ними й медсестру, жертв сталося більше, ніж передбачалося. Втім, «вождь» і це переблимав. В тому чи іншому ступені, кажуть, були психічно хворими Муссоліні й Гітлер.

Щодо сучасних диктаторів, Муаммара Кадаффі (Лівія), Саддама Хусейна (Ірак) та Слободана Мілошевича (Сербія), то й тут є доволі вагомі свідчення експертів. Як і загальний аналіз поведінки, доступний для кожного.

Цікаво, що диктатура особи найчастіше пов’язується з якоюсь ідеологією тоталітаризму, маскою, якоюсь утопічною псевдотеорією «всєсільним (можна й – всєпобеждающім) учєнієм». От і виникає ділема, альтернатива: чи то хворий розум вимислює (чи обирає) подібну ідеологію, чи то вона сама стає незалежною від когось формою колективного божевілля? Лев Наваковіч схиляється до останнього, та йому не відмовити в логічності.

І дійсно, розглянемо коротко характерні риси ленінізму. Світові й тільки світові, глобальні масштаби «міровая рєволюція» – безсумнівна мегаломанія (або манія величі). Нестримане тяжіння до руйнування («вєсь мір насілья ми разрушім») та люта нетерпимість до будь-якої критики. Хвороблива підозрілість («враг нє дрємлєт!») та ненависть до оточення. Хоч загального («капіталістічєскоє окружєніє», «вражєскоє окружєніє»), а хоч і до безпосереднього – власного народу (масовий терор), – то вже прямі наслідки манії переслідування. Разом – усі наявні ознаки паранойї. Отже, схоже, що все є саме так: колективне божевілля, на яке податні певні, психічно недостатньо стійкі особи.

Але, в усьому цьому наука свого часу ще розбереться. Як завжди досконало та до самого кінця. Та – можливо, випрацює й відповідні антидотуми, хоч на німецький націонал-соціалізм, а хоч і на російський більшовизм.

Бо, попри те, що подібні колективні захворювання відомі ще зі Середньовіччя, коли вони найбільше дошкуляли Європі, породжені, без жодних сумнівів, «всєпобєждающім учєнієм» християнства, – цивілізація так і не виробила засобів проти них. На жаль.

* * *

Але, повернемося до того, з чого почали, віддамо певну данину аналітичній історії. Бо музику замовляє той, хто платить гроші. Парвус був заможною людиною, та – мабуть, все ж не був мілліардером. Отже, основна провина за подальші події в Росії лежить на кайзерівській Німеччині.

На сьогодні не може бути жодних заперечень щодо співробітництва Лєніна (і більшовиків) з німецькою розвідкою. Яке ніяк не вичерпувалося отим завезенням його з усією «братвой» у німецькому запломбованому вагоні. Наведемо дещо з документів, які переконливо свідчать про те, що більшовизм працював на початку на Німецьку імперію; не забуваючи й про себе, ясна річ.

Невдовзі по лютневому перевороті маємо таке цікаве донесення:

Телеґрама. Ґенеральний штаб, 21 квітня 1917. До Міністерства зовнішніх справ. Штаб головного командування надає наступне повідомлення.

З нього цікавими для нас будуть понижчі рядки:

… Штайнвахс телеґрафує зі Стокгольма 17 квітня 1917: в’їзд Лєніна до Росії удався. Він працює повністю за нашими побажаннями.

«Повністю за нашими побажаннями» – відмітимо це. А далі те, що є найбільш цікаве для нас:

Німецький уряд працею Лєніна задоволений.

Праця потребує зарплати, бо задарма тільки пташки співають, та ідуть телеґрами відповідного змісту, як, наприклад, ота – вже після жовтневого перевороту, 9 листопада 1917:

Міністерству зовнішніх справ, згідно з домовленістю з прем’єр-міністром Шредером для політичної пропаґанди в Росії належить виділити 10 млн. марок. Підпис: Державний секретар.

Це не перша й не остання телеґрама подібного змісту. З часом апетит більшовиків зростає в ґеометричній проґресїї. Німецький посол у Росії граф Мірбах, якого на подяку уколошкають більшовики, 18 травня 1918 стверджує, що:

… режим Лєніна необхідно підтримувати: зсередини – кривавим тоталітарним пануванням, а з-за кордону – поміркованими соціал-революційними силами.

Убивство графа Мірбаха (що там якийсь граф: заради правого діла) було щедро винагороджене, бо зберігся красномовний документ наступного змісту:

12 червня 1918, Берлін. Державний секретар пише, що 40 млн. марок на питання, що стосуються Росії – затверджено. По убивстві графа Мірбаха його місія буде продовжена іншим послом.

За підрахунками по вже відомих документах, на більшовиків Росії було витрачено Німеччиною загалом біля 1 млрд. райхсмарок. Таким він був «Вєлікій Октябрь» на німецькі гроші.

А тепер зробимо деякі аналітичні прорахунки, підведемо баланс, так би мовити.

Недалекоглядні кайзерівські політики, що на власні гроші привели до влади в Росії більшовиків, – думали послабити Російську імперію, історичного ворога Європи та світу, знешкодити її. Але, негайну віддачу від власних дій вони отримали вже через рік, у вигляді своєї власної революції: «Дас нойнте новембер!» (1918). Потім, 1920, їх, разом із усією Європою прикрили від завоювання та переселення до Сибіру – солдати Пілсудського та Петлюри. Однак, все це були тільки квіточки від посіяного кайзером 1917. Можна лише уявити собі, що переживали вони десяток–два років потім, коли всім стало очевидно, що імперія, яка виникла замість Другої – Третя російська, або СССР, – є непорівняно загарбистішою та небезпечнішою для світу, ніж будь-яка царська.

Щоправда, в проміжку вони й дещо віддячили Німеччині, допомагаючи їй нарощувати, попри заборони Версалю, свою військову міць, надаючи свої полігони німецьким «Панцерфербенде» та частинам «Люфтваффе», але ж – і це не безкорисливо: їм якнайважливіше було підпалити Другу світову; що вони й блискуче виконали.

Але, й попри це, їхню (кайзерівську) недалекоглядну дурість наслідував увесь політичний західний світ. Бо там і досі не розуміють, що кожний долар, вкладений у Росію – імперську, – обернеться, рано чи пізно, тисячами доларів небезпеки для людства.

* * *

Сьогодні «нові ліві» – марґінали політичного поля України – проголошують: «ліва ідея – ідея соціальної справедливості». Але, хіба ж усе дійсно так є? Слово «ліві», кажуть люди (як і слово «праві») з’явилося ще наприкінці ХІX ст. у німецькому райхстазі, де сталося так, що соціал-демократи зайняли ліве крило, а ортодокси – праве. Отже, певною мірою, цей термін виникнув і випадково. Але й не зовсім випадково, бо ж… у певних мовах цей прикметник може позначати й щось не добре. Мадярська bal – то є лівий, а от уже baleset – то нещасний випадок. Еспанською izquierdo – то лівий, а от дієслово izquierdar то вже означає творити глупства: ну і т.і. А як так, то неважко вбачити в такому розподілі назов і руку самого Бога.

Полишимо на розсуд читачів оцінити, скільки саме соціальної справедливості могло бути в штучних голодоморах 1921, 1933 або 1947. Та скільки її ж соціальної справедливості чаїлося у масових репресіях 1919, 1930 або 1937. Але, вони ці «нові ліві», – ще незмінно уявляють себе та підносять суспільству у ранзі «соціалістів», наслідуючи в цьому знову ж своїх совєцьких попередників. Останні вже не мали й найменшого відношення до соціалізму. Це вичерпно показує те, що вони набудували за 74 роки своєї плідної діяльності. Втіливши спочатку оте «от каждого по способностям – каждому по труду», а потім спокусившися й на головне – «от каждого по способностям – каждому по потребностям».

Побудований ними державний капіталізм (за прямою вказівкою самого Лєніна), з колективним власником – партійною номенклатурою КПСС (що тягла таки «по способностям»), з нормою десь 90 % і жовтими профспілками – навряд чи можна вважати за оте «по труду»; не кажучи вже про щось більше.

Отже, жодного там «соціалізму» ніколи й близько не було, як є очевидно, й отієї «соціальной справедлівості», де там уже, за такої норми екплуатації, яка буржуазії й не снилася. Як це й засвідчила свого часу ще більшовицька «Правда»:

Приватизація державних підприємств, відновлення приватної власності на засоби виробництва у вигляді акціонерного капіталу, кооперативів і т.і. не означає ліквідацію соціалізму. У нашій країні його просто не було. Та й не могло бути. Справа не в політичному режимі, відсутності демократії, репресіях. Головне – була відсутньою економічна основа соціалізму – суспільна власність на засоби виробництва.

(Канд. философ. наук А. Симаков, Достанутся ли акции рабочим? Вопрос по существу, Правда, № 178 від 27.06.1990)

Що ж хоч і більшовицька «Правда», а важко з нею не погодитись.

2. Перший дзвінок з того світу. Польська війна

Незалежна Польща, яку підтримували на Заході, відновила своє існування 22.11.1918, маючи за плечима 100-тисячну польську армію Галлера, та на відміну від України зуміла добитись визнання з боку Росії. Однак, вже через рік на новонароджену державу очікувало тяжке випробування. «Иллюстрированная история СССР» (Москва, 1974) – всього про цю війну й пише:

«Першими ознайомилися з силою робітничо-селянського удару білополяки. У літніх боях 1920 р. були розгромлені основні сили армій Пілсудського та залишки їх викинуті за межі нашої землі».

(с. 292)

Отже, повна та рішуча перемога, чи не так? Складене воно, це звитяжне повідомлення, у настільки бадьорому тоні, що варто його і дещо доповнити. Бо, для більшовицького режиму то була не тільки не перемога, а… щось як перший дзвоник з того світу.

Демагоґія «Декларації прав народов Росії» була призначена зіграти на національних почуттях пригнічених народів імперії та полегшити більшовикам захоплення влади на ними, над новою імперією. Вже 1918 вона, ця збірка більшовицьких побрехеньок, – мала виключно історичний інтерес: слід було негайно відновлювати «Россію в граніцах до 1917 года». Безпорадність керівників УНР, яка споводувала відносно легку нову окупацію України, – спонукувала Росію приборкати й Польщу, яка тим часом теж відпала; але – не тільки. Надихнутий подіями у Баварії та Угорщині, Лєнін уже марив «міровой ріволюцієй», тобто – світовим пануванням задупної Москви, бо щиро вважав, ніби:

«Наближення нашої армії до Варшави неспірно довело, що десь поблизу від неї лежить центр усієї системи світового імперіалізму, що спочиває на Версальській угоді».

(Промова на IX Всеросійській партконференції).

Цікава та незвична думка, чи не так? Тільки от, де ж це саме – «поблизу від неї»? – в Отвоцку чи Яблонні? – а може дещо далі – в Плоцку? Доволі очевидно, що ми маємо справу з типовим параноїком, душевно хворим «вождєм» душевно хворого народу.

Лєнін не полишився одинокий у своєму натхненні. Царський ґенерал Брусілов поклав свого часу всі сили, щоб окупувати 1915 Галичину та понищити там усіх, хто мав українську національну свідомість. Таких було, кажуть, більше мільйона. Тепер він холопськи прислужував більшовикам та звернувся до революційних (інтернаціональних!) мас, закликаючи: «Встать как одін на борьбу с ізвєчним врагом народа русского – поляком!» Адже, пригадайте, порівняйте опис політзанять у царській армії, з «Поєдінка» А. Купріна: «Кто єсть враг унутрєній? – Жіди, полякі і студєнти!» Отримали своє й «жіди», та про це – трохи далі.

Не дивно, що на цей заклик дєнікінські та врангєлівські вояки, ще не розстріляні, але вже перепроваджені до совєцьких тюрем (хто за військові злочини, а хто й за так), – хором застогнали від захоплення; та всі гуртом запросилися до Красной арміі – армії революції. Російська ксенофобія ще раз примирила всіх. Навкруги завідомо неправого діла – можливості поновного поглинання незалежної Польщі безперспективною «єдіной і нєдєлімой» – об’єдналися всі марґінали російського суспільства, – білі та червоні.

Як із нехіттю писала відома російська інтелектуалка:

Адже, їй Богу – і це варто відзначити, – все воно (російське еміґрантство, О. Б.), аж по невинно безладного Бурцева, ліве й праве, почало кричати разом із більшовиками про патріотичний підйом у Совдєпії, у Красній армії, проти «мерзенної Польщі», яка відбирає у Росії Україну, об’являє про її «самостійність».

Репетували без розрізнення партій. У паскудствах божевільно фатальних, як «невтручання у справи» більшовиків, які охороняють, мовляв, «єдіную – нєдєлімую» й інше, російське еміґрантство завжди однодухе.

(З. Гіппіус, Живі обличчя, Тбілісі, 1991, т., с. 331).

Отже, навіщо ж воно все було, оте – «прєвратім войну імпєріалістічєскую в войну гражданскую!»? – чи варто було проганяти царя батюшку вкупі з графом Фредеріксом? Певно, якось можна би й раніше про все домовитись.

Бо, як поглянути з перспективи історії, то не так уже вони й порізнювалися в головному, оті дві імперії. Більшовицька з КҐБ, Політбюро та фанфарами, чи її попередниця, з «царєм-батюшкой да звонамі колокольнимі» (ну, і з «охранкою», зрозуміло). Хіба, що в гірший бік: ця була більш жорстокою, більш безпринципною; ще більш загарбницькою.

Але, такі були справи в Росїї «с ізвєчним врагом народа русского – поляком». А – інша сторона? – як вона на це відповідала? Чи закликала віддати всі сили на боротьбу «с ізвєчним врагом польского народа – русскім»? – що було би значно ближче до істини.

Ні. Відповідала цілком добре та лояльно. Процитуємо кілька рядків з наказу головнокомандуючого Юзефа Пілсудського по армії:

«Воюючи за свободу власну й чужу, ми воюємо зараз не з російським народом, а з порядком, який, визнавши своїм законом терор, – знищив усі права і свободи, довів свою країну до голоду і розрухи».

Сказане хороше та до справи. А головне – без жодної ксенофобії; європейця завжди можна відрізнити від дикуна, хіба нї?

Ніде не прочитати в совєцькій історіографії, що 7 травня 1920, невдовзі після початку війни, армії Польщі та України в останній раз звільнили Київ, бо С. Петлюра уклав союзну угоду з Ю. Пілсудським: бо витиснена більшовицькою навалою армія Петлюри воювала тепер на боці Польщі. Це було єдино-можливе історичне рішення.

Російський контрнаступ почався лише в червні, він пов’язаний з рейдом Пєрвой Конной С. Будьонного через Галичину і Південну Польщу. Цей рейд, досить глибокий (десь півтисячі кілометрів) був позначений низкою польських і жидівських погромів, отих самих – у яких росіяни, хоч ліві, а хоч праві, – завжди звинувачували українців, було навіть вироблено таке брехливе словосполучення, – «пєтлюровскіє погроми»; хоч доказів представити чомусь ніколи не могли. Зате цього разу всі ці «інтернаціональниє подвігі» були розлегло та належно задокументовані (див. Документи Ризьких мирних переговорів, Ріга, 1921). Вони описані очами свідка у «Спогадах» письменника Ісаака Бабеля, автора «Первой Конной», знищеного Москвою. Вони були видані десь за часів «гласності», але – в Берліні.

Кампанію проти новонародженої Польщі очолювали кращі більшовицькі стратеги того часу, – І. Сталін і М. Тухачєвскій.

Першого з них рекомендувати нема потреби, але зауважимо, що ця його участь в «історії КПСС», яка замінила з часом історію країни, – не дуже підкреслювалась, радше промовчувалась. Що не дивно. А от ім’я останнього – вже дещо призабулося. Він був якоюсь там іще царською офіцерською дрібнотою та своєчасно перекинувся на бік більшовиків. А там… там хутко виріс на військового ґенія – менше, ніж за два десятки років дослужився до «Маршала Совєтского Союза». Воістину, знову, – «кто бил нічєм, тот станєт всєм».

Потім, у часи «відлиги», коли було «височайшє дозволєно» називати імена репресованих, про Тухачєвского часом писали так, що був би він живий – уже 1941 в’їхав би на білому коні до Берліна. А, чи насправді в’їхав би? Навряд… «Гігант, гігант воєнной мислі…» сказав про нього маршал Г. К. Жуков підчас бесіди з письменницею Е. Ржевскою, та… Хіба такий уже гігант? Як пригадати військові здібності самого Жукова, який міг когось перемогти тільки маючи перевагу, якнайменше, вдесятеро, та уклавши половину людей… Адже, це німці прозвали його «ґенерал Фляйш» – «ґенерал М’ясо».

З іменем М. Тухачєвского пов’язані, головним чином, дві військові кампанії: придушення селянського повстання на Тамбовщині та польська кампанія 1920. Що ж, придивимося пильніше. Придушити артилерією та кулеметами повстання селян, які нічого цього не мали, – нема потреби бути «гігантом воєнной мислі», бо це є не військова кампанія, а звичайнісінька «каратєльная опєрація»: будемо називати речі на власні імена; адже, для того все це пишеться.

Так усі вони, розважаючись по дорозі жидівськими погромами перли на Варшаву, пам’ятаючи про «указаніє Ільіча», що десь біля неї нахабно розташувався «цєнтр мірового імпєріалізма», але там на них очікувала неприємна несподіванка. Підтвердилася чиясь слушна думка, що можна програвати всі битви, крім останньої; а ця й стала для них останньою. Взяти Варшаву вони не змогли та причиною тому стали доблесні польські легіонери, що не забажали знову потрапити під ярмо «єдіной і нєдєлімой». На чолі з Юзефом Пілсудським та Едвардом Ридз-Смігли. Вони проявили рішучість та затятість, те саме, чого систематично бракувало українцям підчас визвольних змагань. Але, були тут і українці, яким властиво приходити до тями, коли вже пізно. Бо тут, на Віслі, пліч-о-пліч із поляками билась і армія Петлюри. Особливо відзначилася в цій битві VI дивізія Січових Стрільців армії УНР, під командою генерала Марка Безручка. А ще перед тим українці відзначилися під польським Замостям, затримавши наступ червоних.

Безпристрасний аналіз подій, політичний та військовий, дозволяє твердити, що це Польща та Україна не дали тоді більшовизму вирватися за межі колишньої імперїї, що його виплекала, та розлитися пожежею по Європі. Історичного значення чогось подібного – ніяк не можна применшувати. За це одна з них приплатила незалежністю та волею, а друга – поділом 1939 та кладовищами Катині.

Поразка більшовиків у цій війні, одній з ключових воєн XX ст., стала й одним із поворотних пунктів історії, бо дала Європі стратегічну передишку (хоч вона й не була оціненою та добре використаною). Після поразки вони зрозуміли, що Перша Світова війна для них уже повністю вичерпана, нічого більше їм для їх «єдіной і нєділімой» не придбати. А, як більшовики на досягненому не зупиняються, то… Значить треба готуватись, збільшувати промисловість, досконалити зброю, а потім збирати сухий хмиз, готувати та розпалювати Другу Світову війну. Бо Росія – «государство воєнноє». Бо тільки війна та людське нещастя (на чолі з людською ж глупотою) створюють ту «рєволюціонную сітуацію», на якій вони паразитують: дориваються до влади, щоб ніколи й нікому її не віддати.

Всього цього не зрозуміли та не оцінили на Заході тамішні недоумкуваті «демократи», хоч зрозумівши, могли б уникнути багатьох подальших нещасть, в тому числі – й для самих себе. Зрозумів зате далекоглядний контр-адмірал Міклош Горті (1868–1957), який у листі до Петлюри подякував Україні за те, що вона не пропустила російських більшовиків до Угорщини. А через те й дозволила припинити, затамувати криваву повінь терору, розпочату Бейлою Куном та Тібором Самуельї. Врятувати мадярський нарід від більшовицького ґеноциду.

Так стало – фіналом цих складних подій – польське «Диво на Віслі», в якому жодного дива насправді не було. Так були розгромлені імперські аґресори, а «остаткі їх виброшєни за прєдєли» Польщі.

Безпосередні військові та стратегічні причини цієї нищівної поразки під Варшавою, за яку довелося заплатити чужими, не російськими землями – українською Галичиною та Західною Білоруссю, – це відрив від тилу, розтягнення комунікацій та порядна прогалина поміж двома фронтами війни. Тим, що наступав на Варшаву та Південним, що рвався до Львова. Зараз дуже зручно звалити провину за цю поразку на Сталіна та Єгорова (згодом – теж маршал), які й заправляли справами Південного фронту. Від них вимагали терміново перекинути Пєрвую Конную на Варшаву, а вони – відмовляли. З ними були згодні всі, до С. Будьонного і К. Ворошілова включно.

Ну, що ж – відмовили, так відмовили. Справа в тому, що уникнути частини стратегічних помилок, зокрема – розтягненості комунікацій або відсутності резервів, – легко можна було дещо сповільнивши наступ. Можна було затриматись на Західному Бузі, підтягти резерви. Але, виявляється, що саме це й було неможливе, виключене наперед. Адже, не треба ні на мить забувати, що ми маємо тут справу не зі звичайними людьми, а радше з душевно хворими. Ось, що писав про це набагато пізніше совєцький військовий теоретик Г. С. Ісерсон, розглядаючи можливість затримки наступу (скажімо – на Західному Бузі), як можливості уникнути нищівної поразки на Віслі:

Та при тому небувалому політичному підйомі у наступаючих військах така безглузда думка нікому би й до голови не впала, його вважали би або зрадником, або божевільним.

(Г. С. Исерсон, Судьба полководца, журн. Дружба народов, № 5, 1988, с. 182.)

Бачите, як не «прєдатілєм» то «сумасшєдшім», що ж тут сказати?…

Коли свого в голові немає, то жодний там «гігант воєнной мислі» цього не замінить. Яке торжество маґічного, дологічного мислення, – оте – «прєдатєль» або «сумасшєдшій», – хіба не так? Все це зайвого разу підтверджує те (тут ніяк не треба сушити голови), що «рєволюція в Россіі» – ніколи не була свідомим соціальним актом політично свідомих людей, а всього тільки колективним психозом невігласів. Одвічно слабого на голову народу.

За поразку на Віслі Москві довелося солоно розплачуватись. Але, як звичайно, не своїм.

Коли Москва довідалась, що її війська, яким належало знищити «цєнтр мірового імперіалізма», що лежав «гдє-то блізко к нєй» (Варшавє), тепер поспішають назад з іще більшою швидкістю та ентузіазмом ніж нещодавно перли вперед, вона терміново запросила пардону. За перемир’ям від 12.10.1920 були тривалі, майже піврічні переговори в Ризі. Вони завершилися Ризьким миром 21.03.1921, після якого до Польщі відійшли Західна Білорусь та Західна Україна, добрий шмат землі, розмірами зі сучасну Білорусь або Прибалтику. Важко сказати, чи багацько втратили від цього їх люди, але легко зрозуміти усю неоціненність того, що вони набули: для них знайомство з усіма «прємущєствамі соціалізма» відклалося, принаймні на якихось два десятки років. Що би там із ними далі не було, але вже одне це стало великою справою.

Бо, навряд чи можна думати, що без цього ми мали би в нашій історії оті славні сторінки озброєної боротьби ОУН–УПА проти гітлерівського, а потім – і сталінського тоталітаризму. А в цьому, у боротьбі проти будь-якого тоталітаризму, – вони були єдиними у світі. Адже, навіть оті уславлені «західні демократії», – боролися проти гітлерівського тоталітаризму пліч-о-пліч із набагато небезпечнішим тоталітаризмом – сталінським.

3. Цар Голод

Разом із Жовтневим переворотом почала прискорено розвалюватись та досить складна система соціальних відносин, яка об’єднувала Другу імперію. Натомість мало прийти щось нове, набагато досконаліше; революційне, демократичне та проґресивне. Бо, не забудемо, – було завжди дві Росії: стара, віджила та реакційна – самодержавна, і Росія нова, революційно-демократична та проґресивна. Оця й прийшла тоді до влади, після «Вєлікого Октября», – утвердилася остаточно при неї. Але, на чому ж? – на яких, власне, принципових основах?

Можна було би подумати, що то були так звані принципи «научного коммунізма», скажімо, – «от каждого по способностям – каждому по потрєбностям»; або принципи не менш наукового «соціалізма» – «каждому по труду»? Але ж, ні. Це були зовсім своєрідні «Лєнінскіє прінціпи», до яких – віддамо належне, ще не додумалися його попередники; ні Маркс, ні навіть Енгельс. Після смерті Сталіна 1953, коли його потворні злочини так дошкулили всім, що тодішні московське брехунство на чолі з «нашім Н. С.» вимушено було щось там вдіяти, – було проголошене «возвращєініє к Лєнінскім прінціпам». Однак, на чому ж вони полягали, ці принципи? Частково ми з ними вже ознайомились вище, але більше в аспекті: «арєстовать!» – «расстрєлять!»… Приведемо ж їх тепер в більш-менш струнку систему, оті «Лєнінскіє прінціпи».

Первісно це було, очевидно, оте, уславлене: «грабь награблєнноє!» Аби не виникало в цьому жодних сумнівів, ми наведемо висловлювання самого вождя. Ми будемо користуватись у цьому тією чудовою послідовністю цитат з «вождя», яку свого часу уклав відомий російський письменник В. М. Солоухін («Читая Ленина»).

Для цього разу ми зробимо виключення, та не станемо нічого перекладати, будемо цитувати в первісному російському тексті. Як заради уникнення можливих відхилень у перекладі, так і заради того, аби зберігти недоторканою всю недосконалість і кострубатість мови, властиву цьому синтетичному росіянинові (а краще – інтер-люмпенові), для якого вона так ніколи й не стала рідною. Зокрема, відносно «награблєнного» сам «вождь» вельми переконливо свідчить, ніби:

Я перейду наконец к главным возражениям, которые со всех сторон сыпались на мою статью и речь. Попало здесь особенно лозунгу «грабь награбленное», – лозунгу, в котором, как я к нему ни присматриваюсь, я не могу найти что-нибудь неправильное…

(5 повне видання, т. 36, с. 269)

– не полишаючи цим жодних сумнівів у тому, що йдеться про самий звичайний грабунок.

Конкретним інструментом управління, при тому – не до заперечення, він вбачає голод.

Хлебная монополия, хлебная карточка, всеобщая трудовая повинность являются в руках пролетарского государства, в руках полновластных советов самым могучим средством учета и контроля… Это средство контроля и принуждения к труду посильнее законов конвента и его гильотины. Гильотина только запугивала, только сламывала активное сопротивление, нам этого мало.

Нам надо не только запугать капиталистов в том смысле, чтобы чувствовали всесилие пролетарского государства и забыли думать об активном сопротивлении ему. Нам надо сломать и пассивное, несомненно, еще более опасное и вредное сопротивление. Нам надо не только сломать какое бы то ни было сопротивление. Нам надо заставить работать в новых организационных государственных рамках.

И мы имеем средство для этого… Это средство – хлебная монополия, хлебная карточка, всеобщая трудовая повинность.

(теж там)

Він, як бачимо, починає з капіталістів, яких треба «запугать», щоби вони забули думати про опір пролетаріатові, пролетарській державі, але покінчує на всіх:

Нам надо не только сломать какое бы то ни было сопротивление. Нам надо заставить работать в новых организационных государственных рамках…

І на це й засіб не до відпертя: «хлебная монополия, хлебная карточка, всеобщая трудовая повинность»…

Отже, маючи в руках влади монополію на хліб, робітничо-селянська держава є в стані підкорити всіх і все. Але, кого ж їй, власне, тепер потрібно підкоряти, коли це є держава трудової більшості народу? – але, виявляється, що саме її, оту трудову більшість, – і треба тримати в карбах.

От трудовой повинности в применении к богатым власть должна будет перейти, а вернее одновременно должна будет поставить на очередь задачу применения соответствующих принципов к большинству трудящихся рабочих и крестьян.

(теж там, с. 114)

Отже, як розуміти це безпосередньо та без складних пояснень, то – «даві всєх, без ізьятія!» – от вам і «свободний труд», от вам і «раскрепощєініє труда», от вам і «владикой міра будєт труд!» Нарешті, от вам і «пролєтарская сознатєльность»… Для «вождя» все це суті дурощі. Йому важливо, єдино, всіх тримати за глотку – «костлявой рукой голода». А от, як «вождь» мислить собі подальші кроки «пролєтарской дєржави»; таке щось – це просто чудове:

Для нас не представляется безусловной необходимости в том, чтобы регистрировать всех представителей трудового народа, чтобы уследить за их запасами денежных знаков или за их потреблением, потому что все условия жизни обрекают громадное большинство этих разрядов населения на необходимость трудиться и на невозможность скопить какие бы то ни было запасы, кроме самых скудных. Поэтому задача восстановления трудовой повинности в этих областях превращается в задачу установления трудовой дисциплины.

(теж там)

Як багатократно грабували оті «запаси дєнєжних знаков» впродовж нашого совєцького життя – кожен надто добре пам’ятає. А, як робить вигляд, наче не пам’ятає, то – не будемо бунтувати проти справедливості – заслуговує стати «до стінки». Бо, зауважимо, що й з нами – трудящими, їх «Вєлікій Лєнін» – не церемонився. Не робив, так би мовити, з них культу… На доказ наведемо наступне:

Что же касается карательных мер за несоблюдение трудовой дисциплины, то они должны быть строже. Необходимо карать вплоть до тюремного заключения. Увольнение с завода также может применяться, но характер его совершенно изменяется. При капиталистическом строе увольнение было нарушением гражданской сделки. Теперь же при нарушении трудовой дисциплины, особенно при введении трудовой повинности, совершается уже уголовное преступление и за это должна быть наложена определенная кара.

(теж там)

Це вам уже не «проізвол хазяйчіков», яким так обурювався й сам «вождь», та з причин якого страйкували цілі підприємства. Тепер – за прогул – тюрма, за спізнення тюрма. Але ж, за совєтів і насправді за спізнення або прогул могли відправити до табору. А чого вартий отой «закон», про відправлення до табору за збір колосків?

Але, на чому ж полягало, власне, оте «счастлівоє будущєє», яке будувала для нас усіх ота червона наволоч, на чолі зі своім катом катів – Лєніним (а будуть же ще Сталін, Мао та Пол Пот!)? Чи, знову ж таки, – «по потрєбностям»? – або хоча би й «по труду»? Та – знов, ні! Бо, все це було черговою російською брехнею «на винос», заради обману трудящих, а для себе (і для нас) будували дещо зовсім інше; а саме:

Государственный капитализм для нас спасение… Тогда переход к полному социализму был бы легок, был бы в наших руках, потому что государственный капитализм есть нечто централизованное, подсчитанное, контролированное и общественное, а нам-то как раз этого и не хватает, потому что в России мы имеем массу мелкой буржуазии, которая сочувствует уничтожению крупной буржуазии всех стран, но не сочувствует учету, обобществлению и контролю.

(теж там)

І – далі:

К государственному крупному капитализму и к социализму ведет одна и та же дорога, ведет путь через одну и ту же промежуточную инстанцию, называемую «народный учет и контроль за производством и распределением продуктов.

(теж там)

І – ще далі:

Государственный монопольный капитализм – есть полнейшая материальная подготовка социализма, есть преддверие его, есть та ступенька исторической лестницы, между которой (ступенькой) и ступенькой, называемой социализмом, никаких промежуточных ступеней нет.

Кожний, хто десь, колись вивчав «основи марксізма-лєнінізма» (а вивчали ми їх цілісіньке життя), – відчує, що у нашого класика щось не в порядку, як не з головою, то з висновками. Дійсно, заглянемо на мить до досить ортодоксального «Краткого философского словаря», Москва, ГИПЛ, 1954, на слово «капитализм». Там, зокрема, знаходимо й таке:

Соціалистична революція замінює капіталістичний устрій більш високим суспільним устроім – соціалізмом, який утверждується у жорсткій класовій боротьбі проти капіталізму.

(с. 225)

Тут ясно пишеться, що саме «соціалістична революція» замінює капіталістичний устрій соціалістичним. «Вождь» – навпаки, меле нам щось про побудову якогось капіталізму після революції, яка щойно відбулася. Уперто твердить, що поміж «государственним монопольним капіталізмом» та «соціалізмом», – «никакіх промежуточних ступєнєй нєт». Мовляв, досить за монополістичного капіталізму завести «народний контроль» – і все гаразд, все в повному порядку.

Не будемо зайвого разу нагадувати самим собі про те, що ці недоумки, які ринули будувати у себе «соціалізм» всього через 56 років по номінальній відміні повного і мало не загального рабства, – ніколи не знали не лише логіки, але й простого здорового глузду.

Але – що ж, ленінські захоплення є очевидні: «хлєбная монополія» «государствєнний монопольний капіталізм»; а це дає привід зацікавитись – як же було з монополіями в Росії? В минулому не було потреби торкатися проблеми монополізму в Росії, то коротко розглянемо це зараз.

Посилено насаджував монополію в Росії цар-реформатор Пєтр I. І ще за нього стали відчутні численні хиби від цього. Його наступники були більш-менш байдужі до цієї проблеми, але, по них настає епоха Єкатєріни II. Вона – віддамо їй належне, була в цьому питанні цілком здорових поглядів, читала, схоже, англійських ринкових економістів та зналася на справах. Принаймні, у своєму указі від 27.11.1767, щодо стану справ на казенній (а значить монопольній фабриці шкір) писала, зокрема, що:

…дешевизна родится только от великого числа продавцов и от великого умножения товаров.

За її царствування кількість приватних фабрик у Росії більше ніж потроїлась, та відповідно зросли прибутки від експорту. Її син Павєл I, знову ж, сприяв монополізації, так само як і Ніколай I.

Зауважимо, що сам устрій Росії – самодержавство сприяв розвитку самодержавства в усіх галузях життя, зокрема, в економіці. «Развітіє капіталізма в Россіі» призвело до того, що він був на 1917 значно більш монополізованим ніж будь де. Але, остаточною перемогою монополізму в Росії став рік 1917, рік пролетарської революції та утвердження «лєнінских ідєй», коли монополістичний капіталізм став державним устроєм Росії. Можна стверджувати, що по 1991, попри всі роздержавлення і приватизації – монополізм непорушно зберігся. Зрушити в якийсь інший, більш демократичній бік – Росія вже не може.

Затримаємось на час, аби кинути оком на те, як же зворушливо все це виглядає. Був, пригадуєте, такий собі К. Маркс, який уславився тим, що, як десь написав В. Маяковский: «грабящіх прібавочную стоімость – за руку поймал с полічним». Довів, що робітник є бідний тому, що капіталіст грабує з нього оту «прібавочную стоімость». А, як завести «діктатуру пролетаріата», то пролетарій і матиме усе, що заробив; бо «прібавочная стоімость» від якої багатів буржуй тепер уся повернеться до нього. А тут бачите нічого схожого, бо:

…все условия жизни обрекают громадное большинство этих разрядов населения на необходимость трудиться и на невозможность скопить какие-то ни было запасы.

А до цього ще й таке: «Государственный капитализм для нас спасение…». От і поставимо запитання – за державного капіталізму (особливо монополістичного), «прібавочную стоімость» можна дігнати й до 80–90 %, – хто та де її бачив? Починаючи від 1917 та по рік 1991? Принаймні з тих же робітників.

Стисло обмежимося фактами.

Ствердимо лише, що був під виглядом «соціалізму» – саме монопольний держкапіталізм, із найбільшою у світі нормою експлуатації (порядка 80–90 %, саме вона про це переконливо й свідчить) та з колективним власником, класом партійної номенклатури, який жив та живе «по потрєбності», за наш із вами рахунок. Класом-паразитом, який за будь-яких соціальних змін повинен бути скинутий та позбавлений на приватну власність. Ця «приватна власність», награбована у народа, – підлягає обов’язковому відчуженню.

«Управлєніє голодом», або «хлєбной карточкой», як делікатно формулює «вождь», – то цілком особливий розділ совєцької історії. Постійне підголодовування, викликане дефіцитом продуктів і штучним створенням черг за ними, було не так орґанічним наслідком совєцького устрою, який, коли остаточно здеґрадувала колгоспна система – спромігся закупати необхідну кількість зерна за кордоном, за нафтадолари, – як постійним засобом нагадати: хто в домі хазяїн. Ну і, зрозуміло, щоби взагалі, – життя медом не здавалося.

Але, на цьому загальному невтішному тлі бували й голодівки капітальні, коли злочинна московська ленінська влада – розраховувалася голодною смертю з мільйонами небажаних їй людей. Бо скільки ж отих людських покидьків із номенклатури колишньої – мільйон? – два? А небажаних – багато десятків (мільйонів). За совєцькі роки бували наступні голодівки-голодомори: 1921 – на Поволжі та в Україні; 1933 – в Україні (разом із Кубанню) та у Казахстані; 1947 – знову ж, в Україні.

Підкреслимо щодо них:

1. Жодних стихійних, метеорологічних передумов, які могли би привести до недороду, – ці голодівки не мали. Це твердження повністю підтверджується архівними матеріалами Гідрометслужби (автор їх свого часу переглядав).

2. Всі три були спричинені попередніми та біжучими конфіскаціями хліба у виробників, у населення (підтверджується документами часу).

Перший із них – 1921 – був, так би мовити, дослідним: на ньому відпрацьовувалися механізми наступних голодоморів. Що він був бажаним для влади, свідчить ряд фактів. По-перше, Україна вважається старим ворогом Москви, а Поволжя було опорою білого руху підчас громадянської війни. По-друге, коли створений з приводу голоду надзвичайний комітет – невиправдано енергійно взявся за допомогу голодним, – його розігнали. А учасників, крім М. Горького, – посадили. Промахом було й те, що про голод широко сповістили, – поспішили на допомогу голодним американці.

Тому другий голодомор – 1933, проводився московськими (ну, і місцевими) злочинцями з повним урахуванням досвіду першого. Були вжиті необхідні запобіжні заходи: терени з голодуючими були відокремлені, щоб ніхто не втік від призначеної йому долі; крім того, все було запобігливо засекречене, аби ніхто про це не довідався. На зв’язок полишалася дипломатична пошта, через яку й проникли відомості про черговий московський голодомор.

Тому не дивно, що він став тріумфом Москви, справжньою вершиною совєцьких голодоморів. Втім, про нього, як і про наступний останній, 1947, – ми напишемо далі, окремо. Останній, що там казати, мав стати подібним до другого, але – не став; люди не дали йому стати таким, налякавши цього разу сталінських попихачів.

Бо, нема у світі більш боягузливоі наволочі; як нема й більш нелюдської…

* * *

Певною загадкою (або альтернативою, якщо хочете) полишаються для нас витоки отієї «коллєктівізаціі сєльского хозяйства»; що це, власне, було? Невже справжня, спроба навести «соціалізм в дєрєвнє», тобто одержати й сільсько-господарське виробництво, зробивши і його монопольним, безальтернативним? Про це переконливо свідчить практика справи, коли мавпувалися, аж до процедури вступу, оті ще «воєнниє посєлєнія»? Чи може по спробі першого, досвідного, так би мовити, штучного голодомору 1921 в умовах індивідуального ще господарства, усвідомлення, як це клопітно та важко – відібрати хліб. Та того, наскільки полегшує голодний ґеноцид – саме наявність «колхозного строя»? Виходячи з нашого політичного досвіду схиляємось саме до останньой версії; насамперед в тому, що надто вони вже співпали в часі: колективізація 1930 та український голодомор 1933.

4. «Отєц народа»

Іосіф Сталін (1879–1953), безумовно, був ключовою постаттю «новой Россіі». На неглибокому Заході його хутко віднесли до плеяди «азійських тиранів», типу Івана IV або Пєтра I; на тому й заспокоїлися. Дивна та смішна справа, але там його страхалися менше, ніж його риваля Лева Троцкого (в дівоцтві Бронштейн). Бо він, бачите, так вважалося, будував «соціалізм в одной отдєльно взятой странє», а той, ніби, все носився з «міровой рєволюцієй». На Сході одні його обожнювали та зводили до рангу «отца народа» (або – «народов»), інші слушно вважали злочинцем.

Ставлення до нього після горбачовських комуністичних «обновлєнцєв», які ніколи й нічому не навчаються, – вичерпується словами одного з них: «Сталін бил отєц народа, а єго дємкі оболгалі». «Дємкі» – то всі, хто проти тоталітаризму, не які-небудь там «фашісти», ні, – смертельний ворог; усі, хто не схвалює тоталітаризму та ҐУЛАҐу: «кто нє с намі – тот враг!»

Іосіф Сталін народився 21 грудня 1879 та був на той час єдиною дитиною в родині Кето Ґеладзе та Бесо Джуґашвілі в Горі (Грузія). Були діти перед ним, та – повмирали. Але, доброго дитинства, необхідного кожному, він не мав. Батько був пияком, та поки не помер 1889 – нелюдськи бив дружину (так кажуть) та сина. Той усе життя погано володів лівою рукою, дещо коротшою; то був наслідок побиття в дитинстві.

Зауважимо, що Зиґмундові Фройду або його послідовникам цього було би задосить для того, щоб цим пояснити все подальше, але… полишимо це на їх турботи. Едіпівського комплексу, принаймні, це у нього не породило, бо і до матері, яка на багато років пережила чоловіка, – він теж, здається, відносився без великої синівської любові; був радше одинаком за природою.

Він добре навчався у школі, багато читав сам. Співучні надають йому призвісько «Коба». Це ім’я героя-абрека з пригодницького роману Сандро Казбеґі (1848–1893) – «Нуну». Видно, в школі поважали цього мовчазного невеличкого хлопця, рябого внаслідок перенесеної семи років віспи, та ще й каліченого. Воно – Коба, стане згодом його першим конспіративним псевдо; «Сталін» – з’явиться тільки 1913.

Після школи він вступає 1894 до Тіфліської духовної семінарії, де вчиться так само відмінно. Там починає писати вірші. Це – лірика, відповідно до віку, сповнена ніжних почуттів, у густі чисто народної поетики, часом – філософська, але без жодних слідів аґресивності або культу сили. Молодого талановитого поета охоче друкує національний часопис «Іверія», якого редаґує відомий Ілля Чавчавадзе (1837–1907). Дещо з них попаде до антології, яка зібрала все, що було кращого у грузинській поезії, – великий успіх та велика честь. Все це – задовго перед тим, як він стане відомий.

* * *

Але, надходить 1899, час кінчати навчання та приймати духовний сан. Однак, з молодим Джуґашвілі, одним із кращих семінаристів, трапляється щось ґрунтовне та вирішальне, хоч і незрозуміле для інших. Він відмовляється складати випускні іспити, змінює націоналістичні погляди на соціалістичні. Відтоді розпочинає свого життя той Джуґашвілі, якого знають політики та численні біографи.

Цей, початковий період його революційної діяльності, є найменше відомий, але проходив, можливо, не зовсім так, як це описав пізніше Л. Берія. Бо рік Великого Полювання – 1937, був знаменний не лише сам по собі. По ньому, десь через рік, складаються остаточні ідейні основи подальшого існування Homo soveticus; виходять «труди» Л. П. Берії – «К історіі большєвістскіх організацій в Закавказьє», «Краткій курс історіі ВКП(б)» та офіційна біографія тов. Сталіна І. В». Настанови, якими совєцький нарід керуватиметься аж до 1956 (а дехто й після 1991).

Однак, не все було так, як там описується, бо перший свій «срок» майбутній «вождь» схлопотав за «експропріацію» (а простіше кажучи – за пограбування) «Южно-Русского банка» в Тіфлісі. Та й не це тут є найбільш цікаве.

Засланий до «мєст нє столь отдалєнних», він на диво легко звідти збігає, а чому? Адже, він – не бідний особистими прикметами, яких не змінити: малий, рябий, сухорукий та ще й не російського обличчя («кавказской національності», як у них тепер кажуть). А впіймати його – чомусь не можуть, в чому ж справа?

Не дарма, видно, ходили вперті чутки, що він був не тільки «борцом протів царізма», але до цього ще й «агєнтом царской охранкі».

Ця остання мала, наче, у запеклій боротьбі революціонерів з режимом, – свої власні інтереси; була мало не третьою стороною. Часом свідомо (це важко приховати) дозволяла терористам, час від часу, – ліквідувати й когось із небажаних «царскіх сатрапов».

У цьому мочили пальці багацько людей. Схоже, що мав певні зв’язки з «охранкой» і сам В. І. Лєнін. На це може вказувати епізод із Туруханським засланням Сталіна, де всі його спроби збігти почали чомусь давати осічку. Воно сталося вже по тому, як він зайняв досить помітне місце серед більшовиків та почав за щось сперечатися з Лєніним. От тут йому вже й не дали жодної можливості втекти, можливо – за наполяганням самого Лєніна. Він зумів тоді повернутись тільки скориставшись амністією Тимчасового Уряду.

Важко сказати, з чого саме та коли починається шлях Сталіна до абсолютної влади.

Він не кваплячись просувається партійними сходами, але – тільки на верхи. В уряді Лєніна він займає посаду «наркома по дєлам національностєй», – вторинна посада, чи не так? – але це – як подивитись. В основному більшовицькому документі, чи не проґрамі наступних дій «Декларації прав народов Россіі» (2.11.1917) п. 2 передбачалося: «Право народов России на свободное самоопределение, вплоть до отделения и образования самостоятельного государства». Однак, не менш добре відомо, що всі намагання реалізувати це право, були потоплені Москвою в крові народів уже до 1922. Сталін – рішуче проти права на «вільне самовизначення», він – за імперію, та всі її ознаки матиме наступний СССР, який тоді створюється. Дещо пізніше він пояснював цю позицію так:

Може видатися дивним, що моя стаття рішуче відкидає вимогу про відділення окраїн від Росії, як контрреволюційну витівку, але по суті в цьому нема нічого дивного… Ми проти відокремлення окраїн від Росії, бо відокремлення в цьому випадку означає імперіалістичну кабалу для окраїн та послаблення революційної потуги Росії.

(Вестник коммунистической академии, кн. 31, Москва, 1929, с. 116).

Порушення звичайної логіки, якою він так любив користуватись проти своїх політичних супротивників, та у дологічно мислячій Росії, звичайно, клав їх цим на лопатки, – важко тут не побачити, але… Даруємо йому це; адже – йдеться про імперію.

Року 1922 він не без зусиль дістається на посаду ґенсека партії. По-перше, не без заперечень з боку Лєніна, по-друге, посаду тоді аж ніяк не першорядну. Зробити її саме такою – його перше завдання, якого він домагається доволі швидко. Він не буде, спочатку, «проізносіть рєчєй», яких люди вимушені будуть вивчати, це прийде потім, а зараз, – є чого робити; він займається справами. Лєнін керував усім, від Бреста по Владівосток, за допомогою отих уславлених «ходоков», яким писав «запіскі»; у крайньому випадку «назначал коміссара», першого-ліпшого, хто був під рукою. Не мав і зеленого поняття про те, як функціонує держава, хоч і знав, що з самого початку треба «занять почту і тєлєграф». Сталін відкидав усе це, бо добре розумів, що так – нічого не побудувати, можна тільки остаточно розвалити. Та й почав свою нелегку роботу, спочатку, по перетворенню партії зі збіговиська змовників – на сталу орґанізацію. Потім прийнявся, так само, за побудову державного апарату.

Уже на XIV партійному з’їзді у грудні 1925 – він проголошений «лучшім і вєрним учєніком тов. Лєніна». Це – заслуга делегації Донбасу («рабочіє Сталінского завода в Донбассе). На цьому ж заводі буде потім цеховим парторґом Л. І. Брєжнєв, що дивно хутко стає 1938, по зловісному 1937, який вартував життя стільком комуністам, – першим секретарем обкому. А, ще згодом, не забудемо й про це, на Пленумі ЦК 1964, – так само, Донецька делеґація допоможе скинути «лібєрала» Н. С. Хрущева на користь сталініста Л. І. Брєжнєва.

Ми пропустимо тут цілий період боротьби за владу над партією з Троцкім, Бухаріним, Зінов’євим тощо, всіма цими «оппозіціямі», як «правимі», так і «лівимі». Вони мають, можливо, обмежений інтерес навіть для спеціаліста. З тієї простої причини, що у російських імперіях ніколи не було політичної боротьби, була гризня за владу, якось-такось прикрита політичною демагоґією. Не було політичних рухів, а значить не було й революцій, – були путчі та «бєспорядкі – смутниє врємєна».

* * *

Політика – то апеляція до виборця, до народу, до його розуму. Колись стара більшовичка Є. Драбкіна у своїх спогадах писала, чому саме російський нарід віддав пальму першості «більшовикам», а не «меншовикам». Бо, мовляв, розумував так: «большєвікі» – хочуть для народу «большє», а меншовики – «мєньшє». Цілком очевидно, що за таких умов народу, як такого, у загально прийнятому сенсі цього слова, – просто не існує; а значить немає жодного ґрунту й політика, як така.

Історики розмірковують про міцність того чи іншого режиму, спираючись на особисті якості його вождів, або на силу «аппарата подавлєнія», та не беруть до уваги вихідний та вирішальний чинник. Про нього колись добре пам’ятали правителі, бо нагадаємо той відомий випадок з імператрицею Єкатеріною II, яка з жахом запитала: «Чем же сей край управляется?» На що мудрий граф Н. Панін «нічтожє сумняшєся» відповів: «Как это чем, матушка императрица? – промыслом Божьим да глупостью народной!» Ця остання, ще за царських імперій, всебічно заохочувалася та підтримувалася, а за совєцької розквітла ще ряснішим цвітом, заохочувана не лише пропаґандою, а й літературою, і кіно («улюблені вітчизняні кінострічки» каналу «1+1»).

«Глупость народная» – то велика річ для будь-якого тоталітаризму, а для совєцького – глупішого з глупих, – просто неоціненна.

Убивство Кірова, це було очевидне ще тоді, орґанізував Сталін, а наступні показові процеси були повною, хоч і не надто досконалою підробкою, фальшивкою.

Достойним уваги в них є лише те, що колишній меншовик Андрій Вишінскій (1883–1954), прокурор СССР (1935–1939), що виконував завдання Сталіна, – єдиним не був по тому зліквідований, як от Н. Єжов та іже з ним; був потім ще й міністром зовнішніх справ (1949–1953). Отже, логічно думати, що то був пройдисвіт, аж ніяк не менший від самого «отца народов»…

Все це разом призводить до того, що отримавши такий «мандат народа», Сталін не лише розправляється з усіма політичними супротивниками, але й відбудовує Третю російську імперію – Совєцький Союз: справу свого життя.

Остаточна стабільність – стабільність кладовища, прийде лише 1939, але відносна, перша, наступає вже 1929; вигнаний Л. Троцкій (буде вбитий 1940), «разгромлєни оппозіціонєри» (покищо – «ідєйно»). Вся влада належить не радам, не партії, а йому, ґенсекові І. В. Сталіну; а йому лише 50 років, та почувається він цілком добре. А – хто ж він, власне, є? – «вождь», злочинець чи божевільний, як Лєнін? Думки поділяються. Проф. В. Бєхтєрєв, що розмовляв із ним, вважає його параноїком, на зразок Лєніна, але… Він лише випадковий гість у кремлівських коридорах влади. Секретар Сталіна (до 1930) Борис Бажанов, що був там як вдома, описує нам опановану людину, яка «не розкидується словами, все пам’ятає, нічого нікому не забуває та не дарує». Зовсім не схоже на божевільного.

Так само вважали божевільним і Гітлера, однак… Це насправді можна було подумати, коли він промовляв на партайтагах, часом ревучи з трибуни як бугай та розмахуючи кулаками, – таке щось важко забути. Але, досить рознестися грому аплодисментів або скандуванню – «Зіг – гайль!» – і… Він стоїть собі, як нічого, та знімає двома пальцями волосинку, що упала на лацкан: неймовірна самовлада! – чи не дивне божевілля?

Сталін і взагалі створив собі репутацію завжди спокійної та витриманої людини – ніколи голосу не підвищив. Сталін, що підвищив голос? – не до віри! Інша справа, – спокійно водить люлькою та роз’яснює упівголоса, – вождь, але й учитель. Так, чи міг він бути параноїком, божевільним? – самі подумайте.

Подивіться врешті й на таке, придивіться пильніше, – для себе всі вони були далеко не божевільні. Уміти так досконало сісти на шию мільйонам людей, – тільки позаздрити! Можна, дійсно, нормальною людиною втілювати у життя божевільні ідеї, але не навпаки, в жодному разі. Сумнівів тут бути не може.

* * *

Але повернемося до Сталіна. Перед ним, як головою держави, постає перше невідкладне завдання. Нова економічна політика (НЕП) із його стихією вільного ринку у сільському господарстві та дрібному споживацькому виробництві, – все більше приходить до протиріччя із державно-монополістичною промисловістю. Бо, державна власність на засоби виробництва – це є державний капіталізм, ніякий там не «соціалізм». Отже, конче потрібно щось робити.

Сталін приймає рішення: загальна колективізація, індустріалізація та повсюдне запровадження командно-адміністративної системи. Старий план його ворога Л. Троцкого, проти якого у боротьбі з опозицією щойно виступав і він сам. Але, у Росії – куца пам’ять, та він це дуже добре знає.

Проводять колективізацію відбірні більшовики з наганами – «25 000» – в один рік; все це – як і раніше – свідомі злочинці, які добре «вєдалі, что творілі». Наслідки були жахливі. Рівень виробництва на селі був лише 1929 доведений до рівня передреволюційного 1916 – другого року війни! За рік виробництво впало на 23 % (1931) та падало далі. На 1933 це падіння сягає вже 52 %, заводиться (по містах!) карткова система, вона протримується до 1935. Здавалося би, повна поразка «вождя», але… він керує безголовим народом, та ніколи про це не забуває: «Что ж, єслі факти протів нас, тєм хужє для фактов!» (І. Ст.)…

Він – новий самодержець, добре знає дурну російську історію та одвічну байку про те, що от «царь-батюшка» – добрий, а от злі у нього чиновники. Він і пише статтю – «Головокружение от успехов», реабілітуючи себе та добре знаючи, що справу вже зроблено: відправлені до Сибіру мільйони селян («кулакі») – назад ніхто не поверне. А колхозне рабство з його копійками на трудодень, – полишиться.

Колективізація була свідомим поверненням до імперської практики перед 1861, та досить успішним, хоча й не повним. Не було відновлено торгівлю людьми, але й на це є переконливі пояснення. По-перше, вона носила би ринково-капіталістичний характер, присмак, чужий совєцькому «соціалізмові», а по-друге, і це чи не є головне – тепер усі кріпаки були в одній – державній власності.

Віддамо належне українському народові – саме він, здається, зчинив найзапекліший опір сталінському проектові, прискоривши за це своє покарання через голодомор. Тут маємо дуже скупу й непевну документацію, але є підстави вважати, що за час проведення колективізації в Україні, – більше 10 000 сталінських попихачів – «колективізаторів» – приплатили життям.

Сталін, віддамо йому належне й тут, стає справжнім батьком більшовицького волюнтаризму, брехні та окозамилювання. Падіння виробництва після колективізації він мерщій представляє як «головокружєніє от успєхов», але не ліпше і з п’ятирічкою. Перша п’ятирічка, як і всі останні, ніколи не була вчасно виконаною; він, добре знаючи про все, – об’явив її на партз’їзді виконаною за чотири (!) роки. Він не любив брехні лише аматорської, непрофесійної, що кидається у вічі; та незрідка карав – саме за таку.

Цікаво буває тепер подивитись на кінохроніки тих років, – як вони всі там метушаться! Все це була свідома підробка, бо у такому темпі жодна людина не витримає й півгодини.

Безкарність розкладає найбільше, та розкладає будь-кого; він, колись зважений та розумний, стає цинічною та безоглядною людиною. Вбивство С. М. Кірова за його наказом – не тільки усунуло небезпечного суперника, який вже на XVII з‘їзді леґітимно претендує на вищу в країні посаду, а й дало нагоду ще брутально розправитися з будь-якою опозицією взагалі. Йому закидають також, що він напередодні війни, буцімто – «обєзглавіл армію», але, чи такі дорікання є так уже й слушні? – навряд.

Обурюватися нищенням Бога духу винних людей – то одне, а ставити питання саме так – дещо безглуздо. Бо, до чого вони придалися їй у «Вєлікой Отєчєствєнной», оті «гєроі гражданской войни»? По тих же К. Ворошілову, С. Тімошєнку або С. Будєнному видно – аж ні до чого. Або маршал М. Тухачевскій, що так добре упорався з погано озброєними селянами Тамбовщини, та вкупі з тим же С. Будєнним ледь уніс ноги з-під Варшави 1920, від справжніх солдат Ю. Пілсудського та С. Петлюри. Кишеньковий наполеончик, він «сознался по всєм» (в чому треба) через годину по арешті.

Так, може не «обєзглавіл», а тільки «слєгка почістіл» (від нездарних та недолугих)? Хоч і у властивий собі катівський спосіб. Та, до того, звідки ж воно відомо, що вони дійсно не снували якоїсь змови проти «вождя і учітєля»?

Багацько, чого він накоїв, малий та рябий грузін на російському престолі, але ділом усього життя – найбільш визначною справою «отца народов», колишнього «наркома по дєлам національностіє», стало – безумовно, те, що можна було би охрестити «Вєлікой Чісткой», – нищення, геноцид народів Третьої російської імперії. Вбивство цілих націй. Уміле сталінське сполучення провокацій (яким же геніальним провокатором він був!) з терором, яке зайняло десятки років. Практично мало не всю останню половину життя «отца народов».

Ось від цього – вже на повну силу тхнуло божевіллям. А саме воно, це божевілля, набувало чітких рис системи: його смертельним ворогом стає все національне. Та це стане й заповітом для його недолугих спадкоємців. Чи він, бува, мстився у подібний спосіб на власному короткому націоналістичному минулому?

* * *

Історики не звикли укладати події сталінської епохи до певної системи, пов’язуючи їх тільки із самою особою «вождя». А, шкода, бо тут були, як ідея, так система: убивство всіх неросійських націй та їх культур, ґеноцид.

Провокації було розпочато, коли у 20-ті роки створили дещо сприятливі умови для розвитку національних культур у «рєспубліках СССР», для їх відродження. Очевидною метою був, однак, не розвиток культур, не відродження, метою була провокація: висвітити відданих, національно свідомих людей, аби покінчивши 1930 остаточно з комедією відродження, – почати їх нищити. Навіть і потім, 1937, улюблена теза совєцької пропаґанди – «пострадалі всє», – була так само брехливою, як і усе інше. Далеко не «всє», а переважно «інородци» та «іностранци». Все це є вже досить відоме. До цього ж плану нищення входили й штучні голодомори – 1933, 1947… Перший з них забрав 9–10 млн. життів в Україні, а у Казахстані десь 1,5 млн (але ж і казахів було значно менше). Метою останніх було вже не нищення інтеліґентів, а знищення селянства, депонента народної культури народів.

Важливою частиною цього розлеглого плану, можна так сказати – ґенерального, – було свідоме використання усіх можливостей «Вєлікой Отєчєствєнной», щодо цього ж. Багато успіхів принесло віддання Прибалтики, Білорусі та України під гітлерівську окупацію, де наці продовжували справу більшовиків – вибивали тих патріотів та націоналістів, яких не добив Сталін. Потім їх усіх «визволили», щоб продовжувати репресії. Починаються нові чистки, з’являється новий кримінал – «бил прі німцах», «бил в оккупаціі».

Доповнився цей величний сталінський план і новим, заключним етапом, виселенням цілих народів. Встигли повністю виселити німців, татар, греків, чеченів тощо. Напередодні 1953 були складені поіменні списки на депортацію на схід усіх совєцьких жидів. Розважувано, як відомо, подібні плани й щодо нас, українців, але… Не вистачило, мабуть, ні сил, ні часу, ні ресурсів. Однак, – хіба не зазнала етнічних чисток та депортацій (1939, 1944) Західна Україна? – хіба ж із татарами та греками – не прихопили ще півмільйона (а – чи не більше?) українців зі сходу?

Не будемо зайвого разу нагадувати, що згідно міжнародного права – депортації вважаються ґеноцидом.

Таким чином, Сталін – ніяк не «отєц народов»; він був, насправді, – катом народів.

До цього зазначимо ще одну разючу подібність, та чи не головну, сталінізму та гітлерізму, двох близнюків XX ст.: обидва немислимі без народовбивства, ґеноциду. Хоч Сталін цілком обходився без якоїсь там «расової теорїї». Йому цілком вистачало класичного великоімперського шовінізму, російського та інтер-люмпенського.

Але, крім масового та особистого терору всередині країни, – був ще терор зовнішній, проти людей, які змогли врятуватися зі совєцького раю.

Час іде, обставини змінюються. Подолані безоглядним терором визвольні змагання в Україні, але… До влади у Польщі 1926 остаточно приходить маршал Юзеф Пілсудський; він добре знайомий Сталіну, переможець російсько-польської війни (1919–1920). Але, він переміг тоді не без допомоги Симона Петлюри та його війська, отже… А що, як вони тепер знову поновлять антиімперіалістичний союз проти Москви? – тоді ж – біда! Прийдеться знову протистояти «наслєдствєнному врагу народа русского – поляку». Кваліфікований політолог, правдоподібно, не брав би до уваги таку можливість, – надто змінилися часи. Але, поставте себе на місце Москви: політологів там взагалі немає, а вона, що сторіччями відстоює неправе діло, (та про це знає) – так само боягузлива, як і нахабна. Отже, настав час когось прибирати. Найліпше – обох, але маршал – державна людина, спробуй його дістати. А Петлюра – політичний еміґрант, людина одинока та беззахисна, – уб’ємо його! І – убивають.

Обставляється все це з найбільшою вигодою для Москви. Вона вже вилила тонни бруду на чистішого з діячів визвольних змагань. Йому був заздалегідь навішений ярлик погромника, попри те, що він не мав жодного відношення до жодних там жидівських погромів. Та, не тільки, бо був ще й симпатиком відомого жидівського націоналіста Володимира Жаботинського, який би Петлюрі чогось подібного, – напевно не дарував би. Але, у Москви «особий путь», у Москви – своя брехлива логіка. Ославив у цьому Петлюру, як міг, і московський письменник М. Булґаков у своїй «Бєлой ґвардії», траурній месі по добрих царських часах. Той самий, що наприкінці життя щось там випрошував у самого Сталіна, вважаючи, що совєти йому за вірну службу чогось не додали. Але, тільки зіпсував відносини, пообіцявши написати про нього п’єсу. Сталін, при всьому його «культє лічності» – відвертого російського холопства не поважав.

Там, у «Бєлой гвардії», десь приблизно на 100 ст. (залежно від видання) довідуємося, що «Пєтлюра, кромє того, єщє і погромщік». «Кромє того», не полінуємося й це дослідити, що він ще й «мєрзавєц».

Саме з цих причин Сталін, попри всю його власну неприязнь до жидів, обирає для вбивства Петлюри саме жида. Настанова є простою: провести убивство по можливості відкрито, білого дня, та не надумати збігати. Мотиви? – помста за знищену петлюрівськими погромниками власну родину, та за всі інші жертви, які ніби поніс його нарід від бандитів-українців. А суд – що ж суд? – допоможемо, витягнемо.

Зауважимо, що пан Шварцбарт перед тим був довгі роки відомий австрійській кримінальній поліції, а його родина, як така була, – могла за той час тільки примножитись; бо, не весь же час він сидів.

Операція проходить майже ідеально. Совєти щєдро підкидають купу «докумєнтальних свідєтєльств», ясна річ, – фальшивок, як це звичайно у них. До фотоматеріалів, включно. Тільки от не повідомили чогось, хто це все фотографував, за яких обставин, а головне – чим? Бо ж тоді, в часи Петлюри, – фотографували з триноги та покрившись чорною накидкою…

Франція здавна закохана в Росію («сеттє пеї де ля кнут е де ля водка») – виступає знову солідарно з нею, наступає чергове зближення на ґрунті антиукраїнства. Франція, всього біля трьох десятків років тому гучно судила капітана Дрейфуса та пильно стежила за патріотичним процесом Бейліса в Росії. А тепер Росія підкидає їй чудову нагоду дещо виправити власну репутацію в очах світу; поготів месьє Шварцбарт не є навіть французьким підданим.

Отже, ствердимо, – три найбільш сенсаційні процеси у Франції: Дрейфуса, Мати Харі та Шварцбарта, – були чистісінькою «ліпой»; з чим і ґратулюємо пані французьку Феміду.

А Росія не тільки позбувалася Петлюри, який міг би ще чимало зробити для свого народу, але й набула нове слівце – нову лайку: «пєтлюровєц», яку тепер дозволяється ліпити до всіх українців, – «кто нє с намі – тот враґ!»

* * *

Наступною акцією «отца народов» було вбивство 1938 провідника ОУН, полковника Євгена Коновальця, що створив Українську визвольну орґанізацію (УВО) та тим, в очах Москви, заслуговував на смерть. Цього разу все було без реклами та розголосу. Полковник Коновалець став легкою здобиччю совєцького аґента Валюха на набережній Роттердаму, де отримав від нього пакунок, який виявився бомбою, що незабаром спрацювала. Тоді орґанізація ОУН не мала власних засобів безпеки. А спосіб убивства був нечеканий, чи не перший випадок подібної практики. Бо, це зараз, коли вибухло й чимало звичайних поштових листів, – усі стали обережні, а тоді…

Третьою великою справою Сталіна було вбивство Л. Троцкого, його затятого та непримиренного конкурента за кремлівський престол, але це доцільніше викласти окремо.

Естафету політичних убивств за кордоном підхопить з рук мертвого Сталіна його наступник Н. С. Хрущев, який щиро допомогав йому мордувати Україну, та (чи, бува, не за це?) став його наступником і продовжувачем.

Найбільші лаври вішають на Сталіна з нагоди «побєди в Вєлікой Отєчєствєнной войнє»: який же він геніальний стратег! Це твердження орґанічно розпадається на дві частини, в одній наголос на «побєдє», у другій – на «стратєгіі». Розберемо їх поокремо. «Побєда» – добре. А, поставимо запитання так, – чи була їй альтернатива? – чи міг СССР, підпертий всесвітньою потугою США, – не перемогти? Та, навіть, і без США, – подивіться на мапу: чи могли би німці, за будь-яких умов, окупувати СССР, як яку-небудь Чехо-Словаччину, контролювати його? Скажуть, США тягнули з Другим фронтом. Так, тягнули, але вони вклали в совєцьку перемогу на 10 млрд. доларів матеріальних ресурсів, зброї та реманенту. А це – сума не мала, на сучасні гроші більше 100 млрд. доларів, – сума всіх боргів СССР за десятки років або сьогоднішньої, «нової» Росії за десять років. Отже, альтернативи просто не було, Совєцький Союз зобов’язаний був перемагати. До того, несумісними були й людські ресурси. На початок 1945 чисельна перевага совєтів була просто разючою: принаймні вдесятеро. Не можна було не перемогти.

Що ж до «стратєга», поготів – «геніального», то це є питання цілком особливе.

Так, доведено, Сталін був дійсно геніальним провокатором, геніальним інтриґаном, хоч ми й не знаємо, якими були б його успіхи у більш, так би мовити, вишуканому оточенні. Що ж до «стратєга»…

У фінській війні він припустився грубої стратегічної помилки, бо не перемігши остаточно, набув ще одного супротивника. Сильного не так військом, як стратегічною позицією, яку добре використали німці. Не підвищив безпеки Лєнінграду, як це передбачалось, а навпаки, прирік на винищення (чи може такою була мета Сталіна?). То був чималий стратегічний прорахунок.

Другим важливим прорахунком стала надмірна та передчасна концентрація авіаційних і танкових з’єднань на кордоні, яку уміло використав німецький вермахт, понищивши більшу їх частину в перші дні війни.

Історія Другої Світової рясніє перемогами німецьких ґенералів, які меншими силами перемагали більші саме за рахунок стратегічної переваги. На жаль історія «Вєлікой Отєчєствєнной» не дала нам подібних прикладів. Не було у совєцькій армїї стратегів, хоч великих, а хоч і малих, однаково. Всі перемоги давалися, незмінно, істотною перевагою в силах, та… ще більшою перевагою у людських втратах. Такою вона є, правда цієї війни…

Сталін дійсно став абсолютним переможцем Другої Світової війни, підбив мало не половину Європи, вщент розграбував Німеччину, та… Що ж то за дивна перемога? – де воно все поділося? Бо переможені давно забули, коли почали опливати добробутом, а от переможці… Їм, схоже, не судилося вилізти зі сталінських злиднів і в наступному, XXІ столітті.

Сталін обіцяв побудувати «свєтлоє будущєє», – соціалізм, комунізм. Це він, розправившись з «врагамі народа» та прийнявши Конституцію, де були записані усі мислимі права, крім права на життя, сказав, повівши люлькою: «Жить стало лучше, товарищи, жить стало веселее!» Заради цього (чи чогось іншого?) він убив десятки мільйонів людей, а – що ж створив? Тоталітарну російську імперію, побудовану економічно на державно-монополістичному капіталізмові та рабському труді. Якщо у розвинених капіталістичних країнах «прібавочная стоімость» складала десь не більше 10 %, то в СССР становила всі 90 %, при абсолютно «жовтих», державних профспілках. Так званою «народной собствєнностью» розпоряджувався клас партійної номенклатури, а значить – був і її власником. Співвідношення найбільших та найменших офіційних заробітків становило не менше, як 500! – на порядок більше, ніж будь-де у капіталістичному світі. То, яка ж це була імперія? – феодальна? – рабовласницька? Важко відповісти. Але, принаймні одне полишається певним: жодних ознак соціалізму вона не мала.

Втім, якби, скажімо, за Ніколая І Палкіна поширити командно-адміністративну систему на всіх… Може й вийшло би щось схоже.

По війні він надумав остаточно протиставитись світові, довершити відособлення від нього, замахнувшися на останнє, що пов’язувало країну з широким світом – науку. Тепер, після культури, – належало революційно перетворити її, зробити своєю, більшовицькою, несхожою на інші. Та, з цієї витівки небагато вийшло, крім переможної мічурінської біології, яка зуміла чи не остаточно підірвати хирляве совєцьке рабське сільське господарство.

* * *

У широкому світі цей хрестовий похід невігласної влади проти науки, був так само мало помічений, як скажімо, оте Велике Полювання. Хоч і мав певні наслідки. У поріднений за духом Франції з’явився свій мічурінець, такий собі професор Ремі Шовен, що писав книжки відповідного спрямування, які негайно перекладалися та видавалися в Москві. В Америці справою зацікавився був професор Масачузетського технологічного інституту Лорен Грехем, у книзі «Природознавство, філософія та наука про поведінку людини в Совєцькім Союзі», Москва, 1991.

Зауважимо, що зірвався виплеканий ним ще підчас війни проект вивезення українців до Сибіру, складений вкупі з його «улюбленцем», маршалом Жуковим: не вистачило «мощностєй».

Задуманий ним хрестовий похід проти жидів, розпочатий «процєссом врачєй», – кимось саботувався та гальмувався, поки не пішов у минуле, разом із «вождєм народов».

Наче саме життя все більше й більше протиставилося його «нєсгібаєімой волє». Його, майстра тих самих перемог, що їх звуть пірровими…

Сталін міг би стати видатною людиною та полишити по собі й хоч крихту доброї пам’яті, але – зробив свій вибір та пішов до небуття з тавром чи не найбільшого тирана та злочинця історії. Він висилав та розстрілював, розстрілював та висилав, будуючи «счастлівоє будущєє всєго чєловєчєства», доброзичливо посміхався з трибуни губами вінницького бухгалтера Євсєя Любицького, свого двійника, – до своїх іще недобитих підданих. Він, дрібний та сухорукий, втілився ще за життя до велетенських монументів. Незугарних та помпезних, але – величезних. Яких не бачив світ із часів римського імператора – щастивого Траяна. Недалекий Хрущев звинувачував його саме в цьому, наче це було головне. Чогось ніхто не звинувачував у «культє лічності» Гітлера, але… Віддамо й належне: адже, комуністи не привіталися, скинувши руку, словами – «Да здравствуєт Сталін!»…

Отже, здавалося би, що він досягнув усього мислимого на землі. Але, задамо собі й таке запитання, – а, чи був він сам щасливий? – ой, далебі. В останні роки життя він – переможець, – не виходив із тяжкої нервової депресії.

Так злочинна система формувала з колишньої здібної та розумної людини – злочинця. А він, очоливши злочинну систему, досконалив її у злочинстві.

Спадщини його епохи – ґвалтівної та розбійницької, – ми остаточно не подолали й досі, тільки починаємо (а подекуди – й не починали). Сталін мертвий уже мало не півстоліття, але й досі живі його віддані холопи. Подекуди «ідєї Сталіна жівут», хоч і переважно по розумах психічно хворих людей; хоча на щастя – більше не «побєждают».

* * *

Сталіна – ката народів, обожнювали совєцькі люди, особливо – переможці росіяни, хоча, здавалося би, чи така вже то велика річ – піррова перемога? – але ж, не забудемо, що доля й не балувала їх справжніми перемогами: для справжніх – треба ще й самим бути чимось. Обожнювали, ясна річ, і всі другорядні, – малороси, триста років тресовані любити все, що є російське. А цей рябий недоносок, малий та клішоногий, – віддамо йому належне, умів бути найбільш російським із того іноземного наброду, що одвічно сидів на російському престолі. Вони натхненно вітали вождя двічі на рік, 1 травня та 7 листопада, на трибуні ленінського мавзолею та це було для них справжнім святом. Він лагідно усміхався звідти їм усім, злегка поводячи рукою. А вони всі, як і мільйони глядачів кінохронік – «єлі глазамі любімого вождя». Якщо, ясна річ, це був насправді вождь – у власній особі. Бо частенько його заміщував був на цьому відповідальному посту й улюбленіший з двійників вождя, – збіглий винницький бухґалтер Євсєй Любіцкій: той усміхався ще лагідніше, іще людяніше. Мабуть, просто тому, що за його плечима не було ні Українського Голокосту, ні Великого Полювання.

* * *

Насамкінець подумаємо ще, а чи міг він – переможець Петлюри, Коновальця, Троцкого і Гітлера, – вважати себе щасливим? – людиною, яка досягнула всього, чого бажала? Навряд, нагадаємо ще раз.

На кінець життя йому мусило дошкуляти чимало. Й те, що він так і не спромігся доморити ненависних Москві українців голодомором 1947. Так і не здійснив величного плану їх трьох: Сталіна, Жукова та Берії по депортації українців на Колиму; прийшлося обмежитись якимись мільйонами… А бажалося всіх…

Він планував «окончатєльноє рєшєніє єврєйского вопроса в Россіі», заскарбивши одвічну подяку нащадків, та з нетерпінням очікував середини березня 1953, коли мали розпочатися прилюдні процеси зрадницьких жидівських лікарів, яких потім планувалося прилюдно й перевішати. А всіх інших жидів планувалося відправити ешелонамі, виселити на «історічєскую родіну» на вигаданий ним же, «Вєлікім Сталіним», малярійний «Єврєйскій Біробіджан», найгибліше місце Далекого Сходу. Залишалося всього якийсь там ниций десяток днів, суті дурниці, і раптом – отой дурний шляг… Щоправда, не без допомоги кремлівських «друзєй і соратніков», – яка ж іронія долі!..

Мабуть його бунтівна душа і на тому світі, у пеклі «особого назначєнія» – не знає покою, дошукуючись: а де ж та що було схиблене?

5. Український Голокост

Про Великий Голод 1933 в Україні – почали писати пізно. В СССР – для того, що він був чи не найбільшим з московських злочинів. На заході тому, що і не цікавились якимись там українцями («гдє-то на югє Россіі»), і домовились покривати московські злочини. Отже, писати почали десь за «пєрєстройкі і гласності», та написали чимало; а чимало й ще напишуть. Як правди, так – особливо, – брехні. Попередній підсумок Великому Голоду підвів лицар правди, Роберт Конквест у своєму «Великому терорі», а потім у «Жнивах скорботи». Він оцінив вартість сталінської колективізації в Україні взагалі – десь у десяток мільйонів життів. Лише голодомор 1933 забрав життя п’яти мільйонів в Україні, мільйон на Північному Кавказі (Краснодарський і Ставропольський краї); 80 % загиблих були, таким чином, етнічними українцями. Загинуло тоді й більше мільйона казахів у Казахстані. Таким чином, цей московський захід, проведений руками місцевих московських яничарів, – мав яскраво виражене расистсько-геноцидне спрямування.

Попихачів і захисників злочинної Москви, як і ненависників України, у світі завжди було чимало, та англійці Р. Девіс і С. Віткрофт скоротили цифру вимерлих по Україні до 3–4 млн., не більше. Американці ж Б. Сілвер і Б. Андерсон, – не могли, щоб останнє слово не полишилося за ними, та зменшили ще трохи, до 2–3 млн. Така собі, примітивна настанова, мовляв, 10 млн. – то вже забагато; ліпше, хай хоч 3–4, а 2–3 млн. – то вже й зовсім не страшно… Страшно, благополучні американські панове, все одно, – страшно.

Російські дослідники, голос яких прорізався лише в часи «пєрєстройкі і гласності» (перед тим взагалі все замовчувалося), були стурбовані двома справами: а) якомога применшити загальні жертви; б) якомога розчинити Український Голокост в «общєм нєсчастьє», будь-що затушувати його расистське забарвлення («прішла бєда…»). Укрити незнищальне расистське геноцидне єство своєї Москви.

Втім, віддамо й належне – не пригадують уже полум’яних спростувань того часу від «наркома по іностранним дєлам» Максима Литвинова, або отого великого британця ірландського походження, що не вилазив із Москви – Бернарда Шова: «нікакого голода в Россіі нєт!». Хоча з перспективи часу можна сказати, що й ті фахові брехуни мали певну рацію. Бо, в Росії тоді жодного голоду й близько не було. Голод був в Україні.

Так, В. Данілов зменшує кількість винищених Москвою в Україні до 3 млн., а Р. Мєдвєдєв відводить Україні половину жертв із загальної цифри у «6–7 млн. по СССР». Обидва чомусь не пригадують отих військових постів уздовж російського кордону, призначених стежити, аби хтось з українців не врятувався би до Росії. А, – чому ж не пригадати, як воно було?

При цьому, зрозуміло, тактовно обходиться дологічним мисленням питання, щодо конкретних справців голодомору. Тих самих, які добре знали, що вони роблять та заради чого.

Але, до всякого подібного шахрайства ми давно звичні. Так само, репресії (а власне – терор) 1937 весь час намагалися зробити «общєй бєдой», поки Роберт Конквест чітко не прослідкував і не довів на них незмінне тавро московської «дружби народов»: найохочіше винищували іноземців, а по них – національно-свідомих із неросійських: «націй, національностєй, народов і народностєй». Як із повним знанням справи визначив це український перекладач Комісії зі совєцьких злочинів у Вінниці 1942, – «москалів було мало».

Є ще одною завідомою леґендою, що Захід, мовляв, тому ніяк не реаґував на голокост в Україні, що – бачите! – ні про що не знав («ми – нє зналі!»). Щоб із подібною брехнею (вашинґтонською? – лондонською? – якою ж саме?) покінчити раз і назавжди, ми теж наведемо розлеглі дані. А покищо зауважимо, що США по голодоморі так «зауважалі» Москву, що вже того ж 1933 поновили з нею дипломатичні відносини.

Процитуємо дещо, скільки потрібно, зі статті І. Євтуха – «Скільки б нас було?..» (журн. Україна, №№ 15–16, 1991).

Співробітник німецького посольства у Москві, до речі – експерт з аґрономії, доповідає 1933:

Зверніть увагу: межі голоду досить точно співпадають з кордонами так званих районів сільськогосподарського достатку. Саме найважливіші зернові райони, житниці старої Росїї найтяжче уражені голодом, у той час як території на півночі та в середній смузі, що завжди змушені були завозити зерно з інших місцевостей, цього року порівняно непогано забезпечені.

Оцінюючи кількість загиблих на вересень 1933, він продовжує:

Я не схильний вважати перебільшеним число жертв, що сягає, за деякими оцінками, десяти мільйонів. Варто також додати, що значна частина уцілілого населення голодуючих районів уражена хворобами, спричиненими нестатками. Особливо це стосується дітей, які стали інвалідами і не мають перспективи вирости здоровими людьми.

З ним цілком погоджується німецьке ґенеральне консульство у Харкові, яке у грудні 1933 свідчить:

Голод позбавив життя мільйони українських селян. Службові дані про сім мільйонів загиблих повідомлені у довірчому порядку не можна вважати перебільшенням. Це означає знищення чверті українського населення – цифра жахає навіть у порівнянні з кількістю жертв світової війни.

Все це має бути вирішальною відповіддю всякій потолочі, що й досі вилазить зі шкіри, аби тільки, будь-що, применшити розміри Голокосту. Одночасно довідуємося, що злочинці мали якусь експресну систему обліку кількості винищених ними людей. А це свідчить, знову, на користь убивства із заздалегідь продуманим наміром.

Доповідає 1933 про голод італійський консул у Харкові своєму керівництві в Римі, пише, що населення навколішніх сіл виморене голодом уже мало не наполовину.

Уряд Великобританії у жовтні 1933 мав деталічний рапорт із Москви, в якому посилалися на кореспондента «Нью Йорк Таймс» – Волтера Дюранті, який на той час перебував у СССР. Він, так само, оцінював кількість загиблих десь у 10 млн. людей.

Отже, леґенда про те, що знову – «ми – нє зналі!», – не спрацьовує остаточно. Значить, Європа та США або не хотіли допомагати, що обтяжує їх, або Москва не дозволяла такої допомоги (як хтось і пропонував), що обтяжує її; знову ж, – у злочині зі заздалегідь обдуманим наміром. Нічого третього звичайна логіка не допускає. В обох випадках, в обох варіантах – непростима людожерська підлість.

Із новітніх досліджень найбільш змістовною та цікавою полишається збірка, видана 1988 у США та Канаді, названа «Міністерство закордонних справ і голод. Британські документи про Україну і великий голод 1932–1933 рр.» Упорядники, – М. Царинник, Л. Лицюк і Б. Кордан. Однак, вони не були просто й тільки упорядниками, а й провели силу обчислень, оцінюючи відсоток вимерлих селян, який вони, втім, подають лише для жінок працездатного віку. А це означає, що всі подані цифри є мінімальні; бо чоловіки, а поготів – діти, є вразливіші від жінок на хвороби й нестатки.

Далі вони подають мапу України з даними, за сучасним адміністративним поділом, для окремих її областей. Та – за період 1929–1933, тобто підраховують (беручи за вихідні – дані перепису 1929, досить вірогідного) збитки від колективізації («раскулачіванія») та голодомору разом. Висновки – вражаючі. За ними населення областей: Дніпропетровської, Запорізької, Київської, Кіровоградської, Луганської, Харківської, та Черкаської, населення Краснодарського краю та Кубані, – поменшало на 25 % і більше. Миколаївської, Полтавської, Херсонської, Криму і Ставропольського краю, – на 20–24,9 %. Донецької, Житомирської, Одеської та Сумської, – на 15–19,9 %. Вінницької та Чернігівської, – на 13–14,9 %. Мало постраждали Хмельницька область та Молдова, на що є доволі переконливе пояснення. Адже, вони межували зі Західною Україною (тоді – Польща) та Румунією; з них люди могли почати рятуватися за кордон та привернути в цих країнах увагу до московського голоду: московський розбійник і тут, добре все підрахував та зважив.

Бовкано свого часу щось і про якісь несприятливі погодні умови, – неврожай, стихія. Тут можу додати від себе, що працюючи інженером-синоптиком Гідрометслужби 1942–1944, продивлявся архіви (мапи погоди, підсумкові дані тощо) за 1932–1933: роки були, з агрономічної точки зору – абсолютно шерегові. Ні загрози вимерзання озимих, ні браку опадів підчас вегетації, ні посух; роки – як роки. Отже, марно створювати леґенди й про якісь там стихійні лиха; не було їх. Єдино, чому не вродило, – для того, що не полишили зерна на посів: підмели геть усе, що тільки було.

Легка посуха, із відповідними наслідками, була у 1921, але, якби більшовики не грабували дощенту, – голоду би й тоді не було.

* * *

А тепер – звернемося до картинки побутового плану; так, деякі враження з того часу, відкриті для кожного, – Київ 1933. Для багатьох селян саме він став фіналом трагедії. Сам він якось тримався на більшовицькій «карточной сістємє» – пам’ятаєте незабутнього Ільіча: «нашє оружіє – хлєбная карточка»? Але, до Києва приходили, в останній надії голодні з усієі області, та знесилені валялися вокзалами та вулицями міста. Було їх на той час не менше, а певно – й більше, ніж завжди п’яних кацапів по вулицях Москви. Їх ніхто й не думав рятувати, або надавати їм допомоги, – брати до лікарень; спокійно давали померти там, де лежав. Єдино, спеціальна городська служба їздила звичайними селянськими підводами та підбирала померлих. Коли набиралася повна підвода мертвих (їх, звичайно, роздягали, бо одежа могла приглянутися комусь зі служби) тільки зверху якось-такось прикритих рогожею, з-під якої стирчали схудлі до кісток руки або ноги, їх відвозили на ближче городське звалище. Одне з таких знаходилося за робітничою Деміївкою (згодом – Сталінка), наліво обіч дороги, що продовжувала Велику Китаївську вулицю. Там трупи звалювали та їхали за новими. Тим часом на звалищі «спєцкоманда» – кілька працівників, складали привезені трупи як штабелі: шар уздовж – шар поперек і так далі: десятка–півтора, та обливши мазутом – підпалювали. Вони горіли кепсько, здіймався важкий чорний дим. Одночасно на цьому звалищі, не так вже й великому, могло горіти більше десятка подібних кострищ. Працівники не полюбляли зівак: коли хтось проходив мимо та задивлявся на таку небачену картину, – відганяли.

Такою була остання (а для більшості, можливо, й перша) «забота о чєловєкє», яку являло своїм громадянам «рабочє-крєстьянскоє государство» – визнана у світі «родіна всєх трудящіхся». Тільки єдино за те, що вони мали необережність сторонитися «вєлікого і могучєго», разом із його брудними матюками…

Шкода тільки, що ніхто й ніде всього цього не знімав: варто би…

Про абсолютну попередню обміркованість та спланованість загально-українського голодомору московськими більшовиками, свідчать – як завжди, – незаперечні факти. Наведемо тут тільки два, й тих стане задосить.

По-перше, нагадаємо, що коли голод був уже в розпалі, по селах їздили бригади «коммуністов і комсомольцєв», людей міських, а значить переважно російських. Десь – тільки не в російській імперії, можна було подумати, що вони їздили допомагати голодуючим, – несли їм гуманітарну допомогу. Але ж ні. Вони були споряджені спеціальними металевими прутами – «щупамі», як вони це звали між собою. Їх завданням було досліджувати, чи десь не сховане таємно, закопане у землю, якесь зерно, з яким люди, попри «плани партіі і правітєльства» – могли би вижити. Знайдене, скільки б його там не було, хоч горстка, негайно поступало «в собствєнность государства» (отого – «рабочє-крєстьянского»), на рахунок «хлібозаготовок». Все зерно від тих «хлєбозаготовок» фізично не встигали вивозити, та воно горами під дощем гнило на залізничних станціях, але – його круглодобово стерегли озброєні вартові, що мали суворий наказ класти трупом будь-кого, хто до нього наблизився.

По-друге, маємо факт, може й красномовніший від першого. В околицях того ж Києва, про який писалося вище, було чимало сел, які потім теж потерпали від голоду. По них, восени 1932 ходили озброєні загони «комсомольцєв» та… вистрелювали домову живність: собак та котів. Дія, наче, завідомо безглузда, але… це ж більшовики, не забувайте. Причина? – якась «епідємія бєшєнства», яка загрожує всім. Автору особисто відомі такі облави у Корчуватому, Мишалівці та Хотові. Опитування людей, що пережили голодомор із інших областей України показали, що в той же час було те саме у Дніпропетровській області, Харківській області, на Запоріжжі, Чернігівщині та Полтавщині. А значить, було по всій Україні. Отже, виходить, що «епідемія сказу» загрожувала на той час усій Україні; першого та останнього разу в її історії.

Насправді, це робилося з одним очевидним наміром: запобігти тому, аби голодна людина змогла продовжити своє життя (а то й врятуватися від свого призначення), – з’ївши свого кота або собаку. Далекоглядна та передбачлива наволоч були оті кагановічі, косіори й постишеви, нічого не скажеш; разом зі своїми «коммуністамі і комсомольцамі».

Нагадаємо, на всякий випадок, що нащадки цієї потолочі, які від голоду не помирали, – й досі засмічують генофонд українського народу…

Та, врешті, чому ж не згадати й не додати оте, третє, аж як красномовне. Є постанова ВЦИК та СНК СССР від 7.08.1932 – «Об охране имущества государственных предприятий, колхозов и кооперации и укрепления общественной социалистической собственности». Вона фактично ліквідувала різницю поміж великими та малими крадіжками; покарань полишилося два, – 10 років табору або розстріл. Коротше кажучи, це був отой закон, який в народі розуміли, як «закон про збирання колосків». Зверніть лише увагу на те, як завчасно та запобігливо він прийнятий: обривав людям ще якийсь шанс вижити підчас наступного голодомору.

Так хтось там ще насмілиться бовкати, що все це не було заздалегідь турботливо та дріб’язково заплановане?

У важливому для історії питанні – хто несе весь тягар відповідальності за Український Голокост, за жахливу смерть мільйонів людей, – немає жодних проблем, всі ці люди є добре відомі. Крім отієї злочинної масової дрібноти, про яку йшлося вище – «коммуністов і комсомольцєв», – безпосередню відповідальність несуть три вищих на той час посадових особи совєцької України; три її сталінських гауляйтери, що виконували задум «вождя», – Л. Кагановіч, С. Косіор, та особливо він: П. Постишев.

Негайно по приїзді з Москви, уже в обличчі загрози голоду, він категорично відмовляє у будь-якій допомозі селу посівним зерном. Бо, мовляв, – селяни повинні його відшукати самі; але де саме «відшукати», коли все давно підібрали заготівельники – він не пояснив. Втім, очевидно побоюючись, що голодомору може не статися, він, на всякий випадок, уже на початку березня (6.03.1933) – розсилає телеґрами з наполяганням якомога форсувати хлібозаготівлю. На підтвердження всього цього є велика кількість документів.

На макабричному тлі загального голодомору розігрувалася ще особиста трагедія, – остаточний кінець «українізації», розправа з міністром освіти М. Скрипником. Який, попри постійні репресії щодо української інтеліґенції, не втрачав надії. А інтеліґенцію нищили, цілеспрямовано й послідовно, за наказами з Москви. Рік 1930 – чи не перша ластівка, судова комедія СВУ (Спілка Визволення України), якої насправді ніколи не існувало; потім, наприкінці 1934 – «процес 28», звинувачення стандартні, хоч так само вигадані: «террорізм». На 1936 припадає процес М. Зерова, М. Пилиповича та інших, теж вигаданий. Знову, те ж саме, вони прагнули, ніби, «свєржєнія Совєтской власті на Украіне, созданія буржуазной незавісімой украінской рєспублікі». А вже так, між іншим, готували й замах на життя С. Косіора та П. Постишева. Та завдяки «постоянной бдітєльності органов» – так і не приготували…

М. Скрипник, міністр освіти УССР, – давно пересварився з російським шовіністом і людожером П. Постишевим, який ще будучи секретарем Харківського обкому заважав українізації, як міг. Та, вживши всі свої зв’язки, врешті випхнув його до Москви, де Постишева підвищили й зробили секретарем ЦК ВКП(б).

Потім, коли він іще за напуттям Сталіна повертається до Харкова, – починає зводити порахунки зі Скрипником. Використовуючи стандартні звинувачення в «націоналізмє», він обтяжує М. Скрипника тим, що він усіх «націоналістов» прикриває ширмою «українізації», як і власною широкою спиною.

Постишев діє, ясна річ, не сам, не від себе; він згуртовує цілу зграю українофобів: В. Затонського, С. Косіора, П. Любченка, М. Попова, А. Хвилю, О. Шліхтера. Всі вони починають ганити М. Скрипника на 4-х (!) наступних засіданнях Політбюро ЦК КП(б)У, та коли він вживає випробуваний захід та вирішує «покаяться», – його каяття не приймаються. А він, відчувши, чим від цього тхне, невдовзі застрелився. Постишев переміг і тут…

Він був доповідачем і автором постанови Пленуму ЦК КП(б)У від 18–22.11.1933, який остаточно засудив як небезпеку № 1 – «украінскій націоналістічєскій уклон».

П. Постишева, разом із С. Косіором (вони поруч презентувалися як «Пат і Паташон») та іншими замели 1937, підчас Великого Полювання, але розстріляли, кажуть, тільки 1939. Добре, що не відразу, – мав час і подумати – заради чого жив на світі. Але, хіба таке щось – тупе та затяте, – здатне думати? – навряд…

Коли все це катівське злочинство реабілітували після XX з’їзду – популярність П. Постишева сягнула чи не вищого рівня, вище, ніж за життя…

Не доводилося зустрічати партійної меморіальної літератури, присвяченой Л. Кагановічу або П. Постишеву, але – щодо С. Косіора…

Принаймні, у Москві, під самий занавєс «пєрєстройкі і гласності» була видана меморіальна збірка «О Станиславе Косиоре. Воспоминания, очерки, статьи», Москва, 1989. Злочинний совєцький режим, безсилий та звироднілий, гарячково пошукував у минулому те, на що можна опертись, за допомогою чого можна протриматися ще. На місце розвінчаного історією – шукав чогось нового. Не в стані похвалитися нічим, крім хрущових, брєжнєвих, андропових або черненок, – режим шукав героїв поміж сталінськими жертвами. Як завжди, – не розбираючись, не думаючи.

Від «Дела С. Косиора» в КҐБ полишилися тільки обкладинки, зміст хтось старанно украв, а тому у вступній статті такий собі М. Погрєбінскій від себе визначає причини загибелі свого героя. Втім – дуже загальні. Виявляється, що то була недостатня активність «в созданіі культа, восхваленіі вождя». А крім того – «попитка імєть собствєнноє мнєніє». Наприкінці автор не забуває пригадати, що його підопічний «особенной любовью пользовался на Украине». Так, дійсно: його там так любили, так любили…

Від С. Косіора довідуємося, насамперед, про справжні причини голодомору. Виявляється, що: «Кулаки хотят задушить советское правительство костлявой рукой голода, мы перебросили костлявую руку голода на горло кулаку». Щоправда, ми вже десь чули про те, що «кулак бил ліквідірован как класс» ще невдовзі по 1930, по колективізацїі, але… Не можна «нє вєріть вождю»; та й розумово не треба надто багацько вимагати.

До запобігливих заходів совєцької влади, які незаперечно доводять, що голодомор планувався та готувався заздалегідь, відноситься ще «Постановлєніє» 1932. Воно виключало закріпачених «колхозніков» з числа пашпортизованих громадян країни. Від них, як вони з’являються у місті легально, – потрібна була «отпускная», засвідчена червоним поміщиком (прєдсєдатєлєм колхоза) та місцевою владою. Але, підчас голоду люди у відчаї подавалися, куди очі дивляться. Так виникло нове «Постановлєніє» Політбюро ЦК КП(б)У (5.06.1933, «совєршєнно сєкрєтно»), теж за підписом улюбленого «вождя» України – «О средствах борьбы с детской беспризорностью». Закріпачення селян стосувалося лише дорослих, діти під нього очевидно не підпадали. А тому й найбільше займалися тим, що С. Косіор так влучно охрестив «бродяжнічєством». Діти теж розбігалися із сіл, чи то втративши батьків, чи то в надії десь якось вижити.

Він тут продовжує свою лінію, спираючи все на підступи ліквідованих як клас «кулаков». Бо це, бачите: «кулачество и прочие контрреволюционные элементы развернули усиленную агитацию за посылку детей деревней в города, преследуя этим определенные контрреволюционные политические цели». Гудить куций «вождь» і місцеві орґани влади, які – виявляється – цьому якось ще й «потворствуют».

Сучасний читач може подумати, що ми маємо тут справу з психічно хворою людиною, але чи не був він увесь від самого початку – цей злочинний режим ще й масовим психозом, що наслідував паранойю свого засновника, божевільного Лєніна?

Наприкінці «Постановлєніє» передписує «облісполкомам» орґанізувати негайно «сбор с колхозников и единоличников молока, яиц, мяса для питания детей». Тобто, під приводом «дєтской бєспрізорності» – ще більше обідрати помираючих від голоду людей. Отже, божевілля – божевіллям, а воно має свою логіку, що би там не було.

Отже, як божевілля, то божевілля до кінця злочинне, наскрізь кримінальне.

Цей останній пункт «Постановлєнія» дає підстави господіну М. Погрєбінському підкреслити ще раз, що так само, як «вождя» «любіла Україна», – так він сам дуже любив дітей. Але, таке є радше банал, бо й так очевидне: хто ж із цих більшовицьких людожерів не любив дітей? – всі любили, як один. Хто ж насмілиться сказати, що Лєнін не любив дітей? – або не любив «велікій Сталін?»…

Попереднє, щодо С. Косіора, ми навели як зразок офіційного ставлення «вождів» більшовицької партії та їх підлеглих, шерегових партійців (бо, заперечень з їх боку ми не чули), – до Українського Голокосту, створеного їх руками.

Але, ота спроба опертися в період «пєрєстройкі і гласності» на подібну постать історії, – дозволяє зробити й далеко ідучі висновки. В чому ми, як звичайно, – не забаримося. А саме – нема й не було ніколи, ні поганих, ні добрих більшовиків, марно їх розділяти. Не можна полишитись порядною людиною – служачи злочинному, кримінальному режимові. Бо, ви ж бачили, кого нам підсовують, як невинну жертву «нєобоснованних рєпрєссій Сталіна». Адже робити жертву укравши попередньо матеріали «дєла» (бо не ми ж, безпартійні, це зробили) ката мільйонів, якого за щось там придушив кат сотен мільйонів, – це так само аморально, як і вся їх інша діяльність.

А тому всім їм – одне природне місце, – на великій шибениці історії; і – ніде більше.

А той, головний, що так уміло перевалював відповідальність на отих двох – «Пата і Паташона», «наш Лазарь Моісєєвіч», дожив мало не до ста років, у тиші та спокої. Так, де ж вона була тут, ота прислівна справедливість?…

* * *

Розважимося дещо, та звернімося до нашіх часів – сучасності, або: «найгіршого часу, з тих що ми знаємо», за визначенням когось із великих гумористів минулого. Як воно там справа з отим Косіором, одним із далеко не вторинних організаторів Українського Голокосту.

Про цікаву історію щодо нього повідомила нас ґазета «Вечірній Київ» (№ 172, 17.10.2000), написавши, що: «Сесія Київради відмінила своє рішення про перейменування вулиці Косіора на Чорновола», (якого на той час уже встигли прибрати). Пояснивши, що підчас опитування, проти були мешканці вулиці та «представники розміщених там організацій». Чудовий приклад спритного й майстерного використання силами минулого новітньої «демократії». Зрозуміло, в інтересах збереження та продовження того ж минулого, визнаного злочинним у всьому цивілізованому світі. Втім, що за пам’ять стала! – убийте, а не можу пригадати як опитували мешканців тоді, перед тим як назвати вулицю іменем Косіора (або Постишєва). Однак, у № 177 (26.10.2000) ґазети було й спростування (чи не спростування?). Мовляв, такого питання на Київраді взагалі не розглядалося, а вулиця Чорновола в Києві все одно буде. От такі маємо дещо дивні справи.

Що ж, «вибір народу» (був він чи не був?) слід завжди поважати. Пошкодуємо лише, що ті добрі люди, з їх як же багатим совєцьким минулим, так і не засвоїли ідей свого ж Маркса, який учив, що все є взаємопов’язане. А тому так і не збагнули простої речі, що ні справедливість, ні добробут вулицями косіорів (та постишєвих) не ходять; а от на вулицю Чорновола то могли би ще колись нишком – тишком і завітати.

* * *

Але, повернемося до сучасності. Як же був сприйнятий свого часу Український Голокост? – тоді, коли відбувався, й потім? Бо, за коротким, але вражаючим визначенням Роберта Конквеста, – стан України по ньому – був не з кращих:

Отже, Україна лежала роздавлена: її церкву знищено, її інтелігенцію розстріляно або заслано, її селян, що переважно складали українську націю, або виморено, або підкорено.

(Р. Конквест, Жнива скорботи, Київ, 1993, с. 304)

Але, все це було XX століття, а до «доби атому» або «космічної» полишалося усього якісь пару десятків років, та Україна не була одинокою у світі: не Середньовіччя. От і виникає понад цікаве питання: а, як же обійшовся з отим фактом – з тим добрим десятком мільйонів геть виморених голодом українців та казахів, – наш постійний заступник, так званий «цивілізований світ»? Чи він був припинив геноцид, що творився у нього на очах? – чи хоча би – як мінімум – осудив його? Або, може навіть і не помітив? Зауважимо відразу, що уміло орґанізована французьким «правосуддям» вкупі з ҐПУ попередня афера з «процесом Шварцбарта», – ніяк не настроює оптимістично, саме щодо цього. Втім – подивимось.

Це питання теж висвітлює дещо Роберт Конквест, та обмежимося тут його спостереженнями.

Зазначимо, насамперед, що серед зарубіжних засобів масової інформації правдиві звіти про події друкували, з різних вірогідних джерел, – наступні ґазети: «Манчестер Ґардіен» і «Дейлі Телеґраф» (Англія), «Матен» і «Фіґаро» (Франція); або «Нойе Цюріхер цайтунґ» чи «Ґазетт де Лозанн» (Швайцарія). У Сполучених Штатах то були «Крісчен Сайенс Монітор» та «Нью Йорк Ґеральд Трибюн». Як бачимо, все це провідні ґазети світу, отже – браку інформації не було. Як слушне підсумовує Конквест:

Отож, наявної інформації вистачало, щоб відкинути будь-які сумніви, і ця інформація була у повному розпорядженні західної громадськості.

(теж там, с. 341)

І – далі:

Отже, так чи інакше, але правда була доступна і відома Заходові. І завдання радянського уряду полягало на тому, щоб знищити, спотворити або замаскувати цю правду.

(теж там, с. 342)

Однак… чому ж проігнорували? – чому ж, принаймні, не затаврували, не осудили? А оті США – оплот демократії, що сімнадцять років (!), довше від усіх, не визнавали більшовиків, – негайно заповажали їх: дипломатично визнали відразу по голодоморі. Нагадаємо, що голодомор надобре розгулявся з березнем 1933, а дипломатичне визнання датується 16.11.1933. В чому ж справа?

Цитований автор вважає, що справа у брехні Сталіна, яка потоком лилася з Москви, та у брехні західних же діячів, червоних як рожевих, які слухняно солідарізувалися зі Сталіним. А як на тому заході й тоді царювала ринкова економіка, де дурно тільки пташки співають, то ми й дозволимо собі піти дещо далі Конквеста, який обходить це делікатне питання. В тому сенсі, що на Заході дехто добре торгував своїми переконаннями за добрі сталінські гроші (не в совєцьких карбованцях, ясна річ).

Чи не найбільш зловісною фігурою був такий собі ґазетний пройдисвіт Волтер Дюранті, який так був пригрівся у Москві, що побирав особисті інтерв’ю у самого «тов. Сталіна І. В.» У серпні 1933, коли голодомор був саме на підйомі, він відписував додому, ніби: «будь-які повідомлення про голод у Росії – це перебільшення або злісна пропаґанда»; та підтверджував це у листопаді: «нема жодного голоду чи смертей від голоду». Зауважимо, що він – на відміну від інших – мав свободу пересування, міг відвідувати та відвідував арени голодомору. За «безсторонні та змістовні репортажі з Росії» – він був нагороджений премією Пулітцера. Що він був цинічним і свідомим совєцьким брехуном, свідчать його приватні бесіди, де він оцінював кількість убитих голодом людей від 7 млн. до 10 млн., загалом. Що ж, кому й знати, як не йому… Він був справжнім сином свого часу. Часу не тільки неймовірних злочинів (при повній безкарності, зрозуміло), але й часу так само неймовірної, потворної брехні.

На честь установлення дипломатичних відносин Сполучених Штатів із найбільш кривавим режимом світової історії, був даний урочистий банкет у нью-йоркському готелі «Валдорф-Асторія». Там зачитали лист причетних до цього імен. Всім їм чемно аплодували, поки не згадали ґазетну повію – Волтера Дюранті, – спалахнула загальна бурхлива овація. Що ж тут сказати? – кожна купа людського сміття повинна мати своїх героів… Як слушно писав колись великий російський сатирик, М. Є. Салтиков-Щєдрін:

«Взгляни на первую лужу – и в ней найдешь гада, который иройством своим всех прочих гадов превосходит и затемняет.»

Золоті слова…

Втім, не слід надавати аж так великого значення премії Пулітцера. Вона носить ім’я мадярського жида Йожефа Пулітцера (1847–1921), який вважається засновником у США так званої «жовтої преси». Що це таке, наш читач може уявити, розкривши мало не будь-яку російськомовну ґазетку, що заполонили нас по 1991 році. Це, коротко: нижчий можливий рівень журналістики, популяризація всілякого шарлатанства, дешеві сенсації – переважно кримінального характеру. Апеляція не до розуму читача, а до його почуттів, як правило – нижчих.

Вперше премія Пулітцера була присуджена 1917, але хутко скомпрометувала себе в очах справжніх письменників або журналістів. Зокрема, відмовився від неї Сінклер Льюіс (1885–1951, Нобель 1930), коли отримав її за роман «Арровсміт» 1926. Він закинув тоді її комітету численні присуди премії за відверту халтуру та шкідливий вплив на американську журналістику та літературу. Отже, безумовно, своєрідною вершиною, символом цієї жовтої антидіяльності, – і став саме стой Волтер Дюранті, лицемірний покидьок.

Однодухою з ним була й відома у світі сталінська літературна повія, Бернард Шов (лауреат Нобеля 1924), із його безсмертним: «Голод в Росіі – да мєня угощалі там такой ікрой, какой ні найдєтє у Рітца!»

Були й такі собі соціалісти – теж британські, подружжя Сідней та Беатріс Вебби, засновники так званого «Фабіанського товариства». Люди й досі схильні вважати їх такими собі тихими соціалістичними Божими кульбабками, та вони й дійсно не висувались, хоч Сідней і встиг під старість побувати міністром в якомусь із лейбористських урядів 1924. От їх і вважали тихонями, інтеліґентами, на відміну від понад діяльних кривавих гієн соціалізму; на зразок сучасних їм Лєніна, Сталіна або Троцкого, або пізніших Ґевари та Пол Пота. Цим обом соціалістичним ницотам, щоправда, не пощастило стратити когось особисто, але щодо брудної писанини…

Ці Божі кульбабки від соціалізму полишили по собі розлеглу графоманію, під назвою: «Совєцький комунізм: нова цивілізація» (Лондон, 1937), оприлюднену саме в рік «Великого Полювання».

Відразу віддамо їм належне. Ця двійка комуністичних пророків від фабіанства – цілком виправдовує всі людожерські заходи Сталіна та його режиму щодо селянства. Вони повністю виправдовують:

1. Сталінську колективізацію, з усіма її численними ексцессами та згубними наслідками.

2. Повністю виправдовують «розкуркулення», бо – як пишуть вони: «радянський уряд навряд чи міг зробити інакше».

3. Категорично заперечують наявність будь-якого голоду (не кажучи про те, що було, – навмисний голодомор). Спираючись при цьому на уже відомого нам американського брехуна і пройдисвіта, пулітцерівського лауреата Волтера Дюранті.

Щодо цього, то знову ж, неможливо не навести опінію бездоганно чесної людини, з іншого покоління:

Ентузіазм цих дослідників виглядає дещо неприємним, коли вони, наприклад, пишуть, що масове розкуркулення планувалося заздалегідь, і коментують це так: «Якою сильною мусила бути віра і рішучою воля людей, котрі в інтересах того, що здавалося їм загальним благом, могли прийняти таке важливе рішення». Слова, які міг би прикласти кожен, хто бажав би це зробити, до Гітлера з його «остаточною розв’язкою» єврєйського питання.

(Р. Конквест, Жнива скорботи, Київ, 1993, с. 348)

Як бачимо, автор слушно, хоча й мимо волі, приходить до рівнобіжних поміж двох тоталітаризмів-близнюків, забрехувально-ученого німецького та хамського московського, совєцького.

Щодо голодомору як такого, не помічуваного британськими попихачами Сталіна, то теж не завадить навести відповідне посилання з Конквеста:

Але, мабуть, вершиною «наукового аналізу» подій стала авторська характеристика сталінського вичавлювання хліба з України як «кампанії, яка за сміливістю задуму та енергійністю виконання, а також за масштабністю операцій виглядає безпрецедентною для правління будь-якого уряду в мирні часи».

(теж там, с. 349)

Найгіршою рекомендацією для британського (а разом – і для всього західного) соціалізму, напевно, – є та буде те, що його «розвитком» займалося подібне інтелектуальне сміття. Не кажучи вже про те, що втіленням його у життя на сході – займалися самі кримінальці злочинці. Чи ж може після цього бути в чомусь такому – хоч єдина крихта здорового глузду? – подумайте самі…

* * *

Побував на той час у Росії (удруге) й Герберт Веллс (1866–1946), всесвітньо відомий англійський письменник, часом – фантаст. Той самий, що правив нам про антигравітацію, подорожі в часі та невидимих, одне слово, про все те, що було та є сутою нісенитницею з пункту зору науки. Він уже побачився 1920 з Лєніним, отим самим, від «тюрьми і расстрєла», охрестивши його «кремлівським мрійником», та засвідчив, ніби:

Лише абсолютно спотворюючи міжнародне становище і штовхаючи людей на помилкові політичні дії, можна твердити, ніби ті жахливі бідування, які має на сьогодні Росія, – є, скільки-небудь серйозно наслідком діяльності комуністів.

Яка глибока думка! Та як пасує, зверніть на це увагу, до тодішньої, а особливо наступної дійсності!

Тепер, 23.07.1934, Веллса прийняв у Кремлі наступник Лєніна – Сталін. Якщо ви гадаєте, що світової слави письменник-гуманіст дорікав московському людожерові за знищені мільйони людей, – ви помиляєтесь. Єдиним наслідком бесіди стало те, що на Веллса навалився в ґазетах Бернард Шов, який вважав, схоже, Кремль власною монополією; хоч його – відданого кремлівського поплічника, – Сталін так і не удостоїв бесідою.

* * *

Підведемо й деякі загальні підсумки.

Отже, не минуло й десяти років нового режиму в Росії, а «демократичний Захід» уже погодився дарувати йому мільйони дурно загублених людських життів, – розкуркулених, розстріляних, депортованих та винищених голодом. Далі – більше, – переблимали й 1937. Розкладеність та запроданість «демократичного Заходу», на чолі з його інтеліґенцїїю, – стала гранично очевидною підчас і після Другої світової війни, коли Сталіну було подароване в Європі все, що тільки можна було подарувати. Та й потім, коли Сталін, Хрущов та Брєжнєв із Андроповим відповіли на це продовженням війни; цього разу – війни за світове панування. Коли на мільярди доларів Заходу будувався необхідний на це військовий потенціал.

Або коли після розпаду Третьої імперії Зла ті ж сто мільярдів доларів були щедро пожертвувані на відбудову Четвертої імперії Зла; породивши – поки що, – купу російських мільярдерів: «нових русскіх!». «Нових», які – втім, не ліпше від старих, та своїми «благопріобрєтєннимі» капіталами, будуть – як зможуть, – розкладати економіку світу.

Ґрунтовних причин у цьому проглядається дві. Це:

1. Неоціненний досвід Москви у непрямих стратегіях аґресії: бездоганне уміння розкласти все, що тільки можна. Уміння, якому на Заході ніколи й нічого не протиставлялося. Бо московська розвідка працювала на Заході зручніше, ніж вдома, від часів Мазепи та по часи совєцькі.

2. Продажність, культивована універсально ринковими відносинами. Вада західного способу життя – це фетишизування або й пряме обожнювання ринкових відносин. Адже, ринок у західному суспільстві давно посідає непропорційне його значенню місце. Бо, не всі боки людського життя слід і припустимо виставляти на ринок. Бо так, неухильно приходять і до торгівлі людьми, і до торгівлі людськими орґанами, побраними від живих людей. Де один заробляє на торгівлі свинячими головами, а той, хто їх не має, – торгує власним розумом, честю та сумлінням. Всім, знову ж – нав’язує те своє, як оті колишні більшовики – учите всіх «правільно жить» а – подумали би: як живете самі?! Де рано чи пізно торгуватимуть і вищими інтересами; спочатку державними, а потім і загально людськими…

6. Сталін і Троцкій

Лєв Бронштейн (Троцкій, 1879–1940) був іще однією відомою людиною, що їх так вільно видавав щедрий на це 1879 рік; певно, що були й інші. Втім, він став відомий не так заслугами перед революцією, як антиподом, ворогом Сталіна; який згодом і убив його 1940.

Він народився в родині жидівського арендатора або хуторянина на Херсонщині, який вирішив круто змінити традиційний триб існування предків та випробувати сільської долі. Він мав у цьому повний успіх та помер 1922 заможною людиною, у якої «революція відібрала все», як напише потім його син.

За народною, а радше – містечковою традицією, діти не приймали безпосередньої участі в селянському житті, та спогади Льови про рідний хутір Янівку – то радше спогади дачника або поміщицького синка. У своїй автобіографії він щось там верзе про «бородатих мужіков» (і це у нас – в Україні!); ну, і всяке таке. Про Україну він у дитинстві й краєм вуха не чув, та весь час пише «у нас на югє Россіі». Слово «українське» зустрічаємо лише там, де він перебравшись до Одеси, учитись в Одеському реальному училищі, – зауважує, щодо своєї російської мови:

Я узнавав, що десятки слів, які у селі здавалися незаперечними, є не російські слова, а зіпсовані українські.

(Л. Троцкий, Моя жизнь, Москва, 1991, с. 60)

Одеса – то вже, бачите, не Янівка; визнаний, так би мовити, «культурний цєнтр юга Россіі» («Одєсса? – ві мінє говорітє… Одєсса, – ну ето жє вообщє!»).

А тому (а як же!):

Кожного дня переді мною відкривалася частина більш культурного середовища, ніж те, де я провів перші дев’ять років свого життя.

(теж там, с. 60)

Він є людиною на диво обмеженою, іще з дитячих років свого життя. Він пише про себе, що в Одесі:

Багацько з хлопців каталися у морі на човні, ловили з хвилеламу рибу на вудку. Я цих задоволень абсолютно не знав. Дивним чином море на той час не займало в моєму житті жодного місця, хоча на його березі я прожив сім років.

(теж там, с. 70)

Дивно, дивно… За сім років так і не підійти до моря? – дивно. Якийсь старець хлоп’ячого віку; зашорена з дитинства людина.

Втім, Одеса в небаченому ступені поширює його кругозір. Бо про наші степи, де сам народився, він пише з убивчою самовпевненністю:

Численні степові кургани полишились тут як віхи великого переселення народів.

(теж там, с. 27)

Про те, що існують ще шкільні підручники з історії, до яких не вадить заглянути й у 50 років, він на той час за клопотами «міровой ріволюціі» вже дещо підзабув…

Із люмпенської Одеси наш Лєв перебирається до робітничого Ніколаєва, де кінчає курс реального училища та поринає до «рєволюційонной работи», – «кружкі», «прокламаціі» і т.і. Що ж, повний курс реального училища, яке б воно там не було, – для революціонера – теж непогана освіта; бо в «тєорєтіках марксізма» (або «вождях рєволюціі») ходили, бувало, й такі, що їх «із трєтьєго класа гімназіі вишіблі»…

От там молодого Льову вперше прилапують жандарми та запроторюють до буцеґарні. На місце заслання, не де небудь, а у Верхолєнску на Лєнє, він потрапляє тільки 1900. Там він, двадцятирічний хлопець, знайомиться з Дзєржінскім та Уріцкім. Починає, й не без успіху, писати статті до «ближчої» іркутської ґазети «Восточноє обозрєініє». Але, проносяться чутки, що В. Ульянов починає видавати за кордоном «Іскру» та гуртує професійних революціонерів, – час тікати із заслання.

Засланий Л. Д. Бронштейн і насправді тікає з підробленим пашпортом на ім’я Троцкого, та не без пригод дістається міста Броди, де: «Вєсь дєнь я провєл в рігє у хохла, которий корміл мєня арбузамі». Вночі, за допомогою того ж хохла він опинився в Австро-Угорщині. Там він потрапляє до Цюріха, а звідти восени 1902 і до Лондона, до самого Лєніна.

Якийсь час по тому він проводить у Парижі, де полишає нам дві понад цікаві зауваги, знову ж, щодо свого характеру.

Я народився й виріс у селі, але до природи став наближуватися в Парижі.

(теж там, с. 150)

За свідоцтвом інших він оцінив Париж так: «Похож на Одєссу, но Одєсса лучшє» (!). В Парижі він дещо знайомиться з живописом, навідуючи відомий Лувр. П. Рубенс видається йому (за власними словами) надто «ситим та самовпевненим», П. С. Пюві де Шавани – надто «блеклим та аскетичним», а портрети Е. Кар’єра – «дратували своєю присмерковою недомовленістю». Понад характерним є тут те, зверніть увагу, що його дратує – безпомилково, саме те, що порізнює цих художників від загального тла, надає їм ориґінальність. Знову неоцінене свідоцтво для психолога; людина – знову ж, всебічно обмежена, схильна до уніфікації навколішньої реальності.

В Женеві він 1905 зупиняється у відомого Парвуса (А. Гєльфанд), наступного фінансового благодійника Жовтневої революції. Про нього він пише:

Парвус був, без сумніву, видатною марксистською фігурою кінця минулого та самого початку нинішнього сторіччя. Він вільно володів методом Маркса, широко гледів, стежив за всім істотним на світовій арені, що за видатної сміливості думки та при мужньому, м’язистому стилі робило його насправді видатним письменником.

(теж там, с. 168)

Але, пригадує й про те, що ми вже дещо знаємо:

Крім усього іншого цей революціонер був захоплений абсолютно нечеканою мрією: розбагатіти.

(теж там, с. 168)

А, це – як же сталося? Автор дещо привідкриває нам завісу таємниці; виявляється, що:

Після поразки революції 1905 р. для нього починається період упадку. Із Німеччини він переселюється до Відня, звідти до Константинополя, де й застала його світова війна. Вона відразу збагатила Парвуса на якихось там військово-торгівельних операціях. Одночасно він виступає прилюдно як захисник проґресивної місії німецького мілітаризму, пориває остаточно з лівими та стає одним із натхненників крайнього правого крила німецької соціал-демократії. Не треба казати, що з часів війни я порвав із ним не тільки політичні, але й особисті відносини.

(теж там, с. 168)

Усього про Парвуса. Ясна річ, збагатів на військових поставках, на яких іще краще багатіли в Росії, підчас Кримської війни й потім. В останні речення дозволимо собі просто не повірити, бо за всією більшовицькою верхівкою стояв він, Парвус. Людина з грішми.

По тому більшовик Троцкій з підробним пашпортом «отставного поручіка Арбузова», – урочисто прибуває на батьківщину, «на юг Россїї» – до Києва.

Починаючи від самої революції 1905 Л. Троцкій дріб’язково описує свої відносини з Лєніним, доводячи, що між ними, – практично, не було помітних (або істотних) розходжень Чи так було насправді, чи ні, сьогодні досить важко встановити, але… це потрібне для виправдання майбутнього протистояння зі Сталіним, не будемо і про це забувати. Втім, це співробітництво незабаром покінчується, бо наш герой знову потрапляє до буцегарні. Хоч це, не подумайте погано, – були далеко не оті, Пєрмскіє (або Мордовскіє) лагєря. Посилаючись на спогади сусіда по камері – Свєрчкова, він пише:

Тюремна камера Троцкого, – продовжує Свєрчков, – перетворилася незабаром на якусь книгарню. Йому передавали все, що хоч якось заслуговувало на увагу з нових книг; він прочитував їх і весь день з ранку до пізньої ночі був зайнятий літературною працею. «Я почуваю себе чудово, – казав він нам. – Сиджу, працюю й знаю, що мене в жодному разі не можуть заарештувати… Згодьтеся, що в межах царської Росії це є доволі незвичайне почуття…»

(теж там, с. 187)

Його черговий процес 1907 покінчується засланням до Обдорска (тепер – Сале Хард), але вже в Бєрєзовє, не доїхавши якихось три сотні кілометрів, – Троцкій збігає. Слід з цього приводу зауважити, що якби в отих «мєдвєжьіх углах», куди мали звичку засилати «рєволюціонєрів», – тодішні «робітникі органов» не побирали хабарів, не пиячили беспробудно, та взагалі – не ловили ґав, – а виконували би свої прямі обов’язки, можливо, не було би й жодних отих «рєволюцій в Россіі», але… самі бачите. Із Пєтєрбурга Троцкій, прибарахлившись, відбуває до чергової еміграції, цього разу аж на десять років; з’явиться, разом із Лєніним, тільки 1917. Однак, під роком 1912 він дарує нас нечеканим откровенням:

Як далеко відійшло нинішнє покоління від звичок і настроїв 1912 року! Я добре розумів і тоді, що гуманітарно-моралістична точка зору на історичний процес є найбільш неплідною точкою зору. Але, йшлося не про пояснення, а про переживання. До душі проникало безпосереднє, не до передання, почуття історичного трагізму: безсилля перед фатумом, пекучий біль за людську сарану.

(теж там, с. 222)

Так, так; що ж – приймемо до уваги. Перебування Троцкого за кордоном підчас війни є не менш цікаве ніж будь-що інше, але дозволимо собі перейти безпосередньо до вирішального 1917. Пишучи про цей час, він спростовує, насамперед, «клєвєту про Лєніна», який прибув, ніби, до Пєтрограда у «німецькому пломбованому вагоні». Потім дріб’язково і турботливо підкреслює свої завжди погодження з Лєніним по всіх принципових питаннях. Затято полемізує з А. Кєрєнскім із властивою йому примітивною дріб’язковістю. Не одного разу підкреслює бездіяльність Сталіна, який до пори воліє триматись у тіні; бо добре знає, що переможе не той, хто виграє перші потички, а той, хто переможе в останньому бої.

Свою власну позицію на той час він пояснює словами:

1 листопада 1917 р. на засіданні пєтроградського комітету – протокол історичного у всіх відношеннях засідання укривається досі – Лєнін сказав, що після того, як Троцкій переконався в неможливості єдності з меншовиками, «нє било лучшєго большєвіка». Він цим ясно показав, що не теорія перманентної революції розділяла нас, а більш вузьке, хоча й дуже важливе питання про ставлення до меншовизму.

(теж там, с. 322)

Не полишає він нас у невідомості й щодо свого ставлення до національного питання, це буде для нас понад цікаве. Він пише:

Я вже пригадував, що національний момент, аж так важливий у житті Росії, не відігравав у моєму особистому житті майже жодної ролі. Вже за ранньої молодості національні пристрасті або упередження викликали у мене раціоналістичне нерозуміння, що переходить в певних випадках у бридливість, навіть у моральну нудоту. Марксистське виховання поглибило ці настрої, перетворивши їх на активний інтернаціоналізм.

(теж там, с. 329)

Отже, маємо справу з людиною, яка ненавидить все національне, все, що робить людину неповторною, – риса абсолютно типова. Пригадайте, як дратувало його в Парижі все, що було характерне для великих художників, що порізнювало їх від посереднього тла. Тут маємо прояв тієї самої психологічної риси: типове інтер-люмпенське сміття. Але, цей «інтернаціоналіст» розмовляв тільки російською мовою. Отже, хотів він того, чи не хотів, а російський націоналізм, від якого на той час тільки й полишилося, що «вєлікій і могучій» та нестримана імперська аґресія, – знайшли його самі. Бо дещо нижче він знову цитує інших:

У видаваному в Берліні «Архиве русской революции» автор-білогвардєєць розповідає наступний барвистий епізод: «Казак, що заїхав до нас побачитись, кимось навмисно уражений тим, що зараз служить та іде у бій під командою жида – Троцкого, гаряче й переконано заперечив: «Ничего подобного!.. Троцкий не жид. Троцкий боевой!.. Наш… русский… А вот Ленин – тот коммунист… жид, а Троцкий наш… боевой… Русский… Наш!»

(теж там, с. 348)

Отак воно буває, що ж тут поробиш… Одне люмпенське сміття, що «інтернаціоналіст», що «русскій націоналіст». Привертає тут увагу дещо інше, проґресивне та багато обіцяюче. Найбільш проґресивний у світі, російський спосіб визначення нації, – «как захотім, так і сдєлаєм». Мовляв, «нам нєчєго ждать мілостєй от пріроди», – самі визначатимемо, хто «жід», а хто «русскій». Таке нове, суто совєцьке розв’язання «національного вопроса», – знайде собі належне застосування у майбутньому, післяреволюційному устрої цієї патологічної держави.

Тим часом Троцкій – «правая рука Лєніна», виблискує на всі боки: очолює «Пєтроґрадскій совєт», заключає мирні угоди в Бресті, як військовий «нарком» орґанізує червону армію. Про все це він розводиться менше, ніж можна було думати, але – не укриває й протилежних опіній. Так, посилаючись на свідоцтво М. Горького про висловлювання Лєніна, він не без гордості пише:

Ударивши рукою в стіл, він (Лєнін) сказав: «А от показали би іншу людину, яка здатна за рік орґанізувати майже зразкову армію, та ще й заскарбити повагу військових спеціалістів. У нас така людина є. У нас усе є. І – дива будуть.»

(теж там, с. 347)

Але потім а значить – пізніше у главі XXXIII він простодухо зауважує:

Продовольства не було. Армії не було.

(теж там, с. 379)

Що ж, написане досить відверто, але – дозволимо собі й дещо сумніву: але ж, як перемогли усіх інших – то мабуть армія таки була; бо, ствердимо, – перемогла не ідея, як нам і досі базікають (адже, яка там ідея – ідеї й близько не було!), перемогла зброя.

Але, цікаво буде хоч краєм ока глянути, за свідоцтвом самого автора, – як та на чому ця армія будувалася? Як пише він сам:

Не можна будувати армії без репресій. Не можна вести маси людей на смерть, не маючи в арсеналі командування смертного покарання. До тих пір, поки горді своєю технікою, злі безхвості мавпи, що іменуються людьми, будуть будувати армії та воювати, командування буде ставити солдатів поміж можливою смертю попереду та неминучою смертю позаду.

(теж там, с. 393)

Тут ми знову помічаємо дещо цікаве. По-перше, зрозуміло, це оті «злі безхвості мавпи», до яких він так дотепно (як жодний Дарвін) порівнює людей. Нагадаємо, що він написав перед тим і про «людську сарану». Сам він себе, ні до мавпи, ні до сарани, певно, не відносив, отже… Отже, ще одна непогана автохарактеристика: людина зверхницька та цинічна. По-друге, ота «неминуча смерть позаду» – «заград-отряди»: совєцька універсальна секретна зброя. Як у останній війні, так – бачимо, й у громадянській. Тому, бачите, й перемогли німців, у яких ті, хто могли бути «заград-отрядамі»- «Ваффен СС»; – ішли не позаду, забезпечуючи комусь «неминучу смерть», а – попереду.

Втім, по цих откровеннях, він далі пригадує й дещо з необхідної більшовицької демагоґії:

На згарищі великої війни більшовики створили нову армію. Хто хоч трохи розуміє мову історії, для того ці факти не потребують і пояснень. Сильнішим цементом нової армії були ідеї Жовтневої революції.

(теж там, с. 393)

Ну, це ми добре знаємо, як же: «грабь награбленное», – куди вже цементніше…

* * *

Але час перейти до того, на чому саме «погорів» наш підопічний. Він, як ми достеменно переконалися, був людиною сірою, що не виносила порізненнь, відхилень від створеного ним самим стандарту, принципово нівеляторська. Йому понад усе подобався отой «воєнний коммунізм» – «каждому по полфунта хлєба», за яким, щоправда, ні він сам, ні інші більшовики – не жили. Але за яким мав віднині жити весь безпартійний нарід. От він і починає розвивати свої нівеляторські «ідеї» далі, проектуючи орґанізацію й виробництва на кшталт якихось ідіотичних «рабочіх армій». Великою несподіванкою для нього стало передсмертне просвітлення Лєніна, який, вимушений капітулювати перед суворою реальністю життя, – об’являє НЕП (нова економічна політика). Саме це й стане головним козирем Сталіна у боротьбі за постлєнінську владу: адже, ідея «рабочіх армій» суперечить формі й духові НЕПу, – а значить «антілєнінская». Тому він і обирає термін НЕПу – 1924–1929, аби остаточно звести порахунки за владу з Троцкім, своїм головним, як він вважає (і, вважає цілком слушно) супротивником у боротьбі за повну і абсолютну владу; з іншими: Зінов’євим, Камєнєвим або Бухаріним, – у нього проблем не буде; їх і насправді не було.

Потім, коли з головним претендентом на владу буде покінчено, він прийме все, колись пропоноване ним: і командно-адміністративну індустріалізацію, і розкуркулення, і поголовну колективізацію сільського господарства. Людина цинічна та безоглядна; без скрупулів. Хоч і дещо іншого стилю, ніж його конкурент. Менш бовкливий, більш розсудливий, та – годі казати, набагато більш підступний.

* * *

Селянське питання в селянській країні, якою була Росія – було й основним питанням революції; власне тому Сталін і перехопив у Троцкого ідею повної колективізації та здійснив її у так драстичний спосіб. З цього приводу, пригадаємо дещо, а чим був отой марксізм, яким вони всі керувалися; хоч кожен – на свій спосіб?

Невибачним було, насамперед, те, що марксизм створювався, як і його попередники, оті «соціалістічєскіє учєнія» від Кампанелли до Фурьє, не на основі наукової соціології – науки про те, як виникає та працює суспільство, а на химерній основі все тих же, ніби, блогих побажань. А наївна спроба Маркса з Енгельсом створити цю основу в особі їх так званого «історічєского матєріалізма», – тхне такою знахарською аматорщиною, що не може сприйматись серйозно. Принаймні як таке щось, що має хоч віддалене відношення до науки.

За подібних умов наукова справедливість марксизму була би таким самим дивом, як і наукова справедливість, скажімо, астрології, яка претендує з розкладу сонячних планет підчас народження людини – передбачити її майбутнє життя. Адже вона, вибачайте, претендувала на це ще задовго перед тим, як було встановлено повний склад планет соняшної системи, так і пізнані закони їх руху. Нагадаємо, що останні установив лише Йоґан Кеплер (1571–1630), який уславився радше як видатний астролог. Погодьтеся – тут – те ж саме.

Досить ще зауважити, що марксизм починає відлік цивілізації від імперського римського рабства, ставлячи його над варварським суспільством вільних виробників із його демократією, – і стає гранично ясною глибока внутрішня реакційність цього вчення. Не випадково ж, у XX ст. воно закорінилося у двох класичних імперіях, нещодавно рабовласницьких: російській та китайській. Воістину, гіршої рекомендації, – не вигадати. Смертний гріх марксизму полягає на тому, що він з самого початку іґнорував свободу, іґнорував демократію, народовладдя. А значить не міг не привести до кінцевого тоталітаризму суспільства. Отже, знову вчення, яке не випадково перемогло у єдиній на свій час нещодавно рабовласницькій країні Європи. Ніде більше, йому місця не могло бути. А ця його, чи не ґрунтовніша помилка, – визначила й усе інше.

Ні марксисти, ні інші соціалісти, ні перед, ні потім, – не розумілися на дуже простих, очевидних речах. Спотворювали співвідношення між людськими потребами. Бо все починалося з суспільства вільних виробників, де кожен забезпечує себе сам харчами та всім іншим. Потім, коли один в стані прогодувати кількох – починаються ринкові відносини. Людина, що живе у суспільстві та має помешкання, побудоване робітниками, набуває його – як правило, раз на життя. Так само не часто набуває меблі, випродуковані – знову ж, – робітниками. Але от їсти – вона мусить щодня, а людина, що продукує ту їжу на всіх, – зветься селянином. От він, цей клас – селянство, і є ключовим класом будь-якого суспільства, годує себе та інших. А без їжі ніхто довго не протягне: ні аристократ, ні чиновник, ні піп; ні отой самий – улюбленець марксистів – «рабочій або ж пролетарій».

Однак, принаймні, досі, усі оті «прєобразоватєлі общєства» – нехтували селянством; або й ще гірше – оббирали та експлуатували його, скільки сил вистачало. А як вони не бажали годувати за так оте ротате неробне люмпенство – «рабочіх», – відбирали все озброєною силою. Занепаду цього класу, який в нормальному суспільстві мав би бути привілейованим, сприяла й інтенсифікація сільського виробництва: один селянин міг прогодувати десятки людей, а десятки з одним – завжди упораються. Чи він, селянин, когось експлуатує, існуючи? – далебі. Бо з ресурсів, глянемо правді в очі, йому потрібна лише власна праця та енерґія сонця, яка все одно падає на землю. Споводуючи – їй байдуже, – хоч розріст бур’янів, а хоч і вистигання урожаю.

Європейська історична наука, засліплена виблисками Риму, бачила і бачить історію в кривому люстрі своїх власних упереджень. Відблиском того самого римського імперіалізму, якого сама від нього наслідувала.

Цей смертний гріх європейської історії добре підмітив свого часу проникливий Альберт Швейцер (1875–1965), лікар і філософ. Він писав з цього приводу:

На очах у нашої історіографічної вченості з’являється надумана історія для народного вжитку, де діловито обґрунтовуються національні і релігійні упередження. Наші шкільні підручники з історії – то розсадники історичної брехні.

(А. Швейцер, Культура и этика, Москва. 1973, с. 58)

Тому не слід дивуватися її, цієі «історіографічної вченості» своєрідним схильностям, або навпаки – неприйняттям.

А тому й першоджерело демократії вбачають саме й тільки у рабовласницькій Елладі, де демократія вільних була лише карикатурою справжньої демократії скитів, яка не знала рабів. Не дарма ж і грецький поет Харілаос писав про скитів – «Кочовиків є діти вони, справедливіших серед людей». І дійсно, демократія для частини людей – то логічний нонсенс, бо постулат рівності людей – то й є основа демократії.

Зразки ще тієї, старої демократії ми могли бачити востаннє в далекій Ісландїї, там біженці зі Скандинавії, де християнська церква щедро наділяла владою від Бога того, хто їй більше заплатив, – мали мужність відтворити і відновити демократію у потворному світі середньовічного християнства.

Але, все це було якось проіґноровано, а тому хибний зразок демократії рабовласників з Еллади призвів і до хибного шляху всієї європейської демократії. Першою демократичною країною на заході слушно вважають США, але… Це ж, від самого її початку, від Декларації Прав, – була демократія для білих, де практиковане без меж рабство для чорних та ґеноцид для червоношкірих. Тобто, якесь протиприродне схрещення імперіалізму з демократією, щось на кшталт алтайського грифона.

Отже, всі пошуки справжньої демократії у XX ст. приводять нас тільки й єдино, – все до тієї ж маленької Ісландії, чверті мільйона людей, які нічого у світі вирішувати не можуть.

На експропріацїї та на експлуатації цього ключового класу суспільства й були побудовані усі оті дурацькі прожекти «свєтлого будущєго»; що «воєнниє посєлєнія» Аракчєєва, що «колхози» Сталіна. Селян здавна порабили у Росії, знову – удруге, порабили у СССР. Не дивно, що цей останній і став усього тільки Третьою російською імперією. А, отже, з цього пункту зору «счастлівоє будущєє» було найбільш реакційним соціальним устроєм, яких тільки пережив багатостраждальний світ.

* * *

А тим часом, скориставшись підчас Лєнінського НЕПу тим галасом, якого з його приводу підняли троцкісти – «лєвая оппозіція», Сталін почав, не кваплячись але впевнено, потрохи ліквідовувати цих неспокійних конкурентів. Використовуючи підтримку, яку зумів собі забезпечити на вирішальному ХІV партз’їзді 1925, – починає методично звільнювати прибічників Троцкого з посад, засилаючи, часом, і до «мєст нє столь отдалєнних». Біограф Л. Троцкого з цього приводу пише:

Ще перед закінченням 1927 року Сталін почав депортацію опозиціонерів. Але нещадний майстер наступних кривавих чисток на той час ще дуже турбувався про своє алібі та створення пристойної зовнішньої картини. Він прагнув уникнути скандалу відкритими й насильницькими висилками і тому обставляв вигнання своїх ворогів так, що воно виглядало як добровольний від’їзд.

(Исаак Дойчер, Троцкий в изгнании, Москва, 1991, с. 5)

Так прийшлося збирати манатки десь в середині січня 1928 і «вождю оппозіціі» – Троцкому; його відправили до Алма Ати. Там він не бідував, та навіть їздив на багатоденні полювання. Не забував і своїх. За рік відправив кілька сотень листів, кілька сотень телеґрам до однодумців, у різні задуп’я СССР.

Тим часом починає змінюватися й політика Сталіна, – іде наступ на «кулака»: «Кулак поднімаєт голову!» Відкривається сталінський похід проти найбільш працелюбної, а значить і найбільш заможної частини селянства; черга інших прийде потім. У троцькістів ця зміна курсу стає сенсацією та пломенем надії, одночасно: тепер вони стануть потрібні, тепер їх запросять назад – разом бити куркуля. Як пише той самий автор:

Що робити опозиції? Ми зобов’язані, відповідав Троцкій, надати критичну підтримку «лівому курсові» Сталіна.

(теж там, с. 20)

Отже, створилася двозначна та дражлива ситуація, – «лєвая оппозиція» тупцює від нетерплячки, рветься «біть классового врага», а Сталін… вичікує та робить вигляд, наче жодної там опозиції взагалі не існує. Вони йому не потрібні; було би кого «біть», а кому – в Росії завжди знайдеться. Справа зовсім в іншому.

Рябий грузин у Кремлі потягує зі своєї люльки та міркує. Він, на відміну від свого риваля, зневажає поспіх та імпровізацію, воліє все розрахувати заздалегідь. Зважує сотні листів, сотні телеґрам Троцкого за рік, що так переобтяжили скромну пошту Алма Ати. Порівнює з іншими: так, це він є ключем опозиції, всі інші без нього мало варті. Ці мрачковскіє, раковскіє, радекі без нього вмить перегризуться за примарну владу над нею, «троцкістской оппозіцієй».

Вихід знайдено, – Троцкого, без великого розголосу відправляють до Істанбулу, як у них кажуть «видворяют із СССР». Цьому, з чисто турецькою ґалантністю сприяє голова держави, президент Мустафа Кемаль.

Л. Троцкій, як і його біограф, – добрі руські люди, та не називають це місто інакше, ніж Константінополь. Бо ви ж пам’ятаєте, вони й досі не втрачають надії пригородити його собі. Втім, не виключене, що це й робота патріотичних перекладачів у Москві. Адже, часом здається, що в Росії патріотів більше, ніж населення. Там, на острові Бюйюкада у Мармара денгізі й проведе наш вигнанець ще чотири роки життя; почне сколочувати свій IV інтернаціонал, справу всього життя. Але, без великого успіху, бо, як вважає його біограф:

Ригоризм Троцкого у відстоюванні власних принципів, відмова розбавити їх демагоґією образили багатьох його старих прибічників. Більше від того, рух, якому він покладав початок, утруднюювався, з одного боку, строгою принциповістю Троцкого, а з другого боку, безцеремонним переслідуванням сталіністів.

(теж там, с. 130)

Так, Троцкій був прецизійним догматиком, «строга принциповість» – але, чи в цьому справа? Може в іншому, може це й не дивно, бо світ уже заспокоївся власною леґендою; що Сталін, мовляв, сидить тихо та будує для себе «соціалізм в одной отдєльно взятой странє», а от Троцкій – то є «вічний революціонер». Що сам він був, як завжди, гранично обмеженим та зашореним, видно з того, як оспівував сталінську п’ятирічку словами:

Успіхи промислового розвитку СССР мають світове історичне значення. Нічого, крім презирства, не викликають до себе соціал-демократи, що не намагаються навіть оцінити ті темпи, до яких виявляєься здатним підніматися совєцьке господарство. Ці темпи не є ні стійкими, ні забезпеченими… Але вони дають на досвіді доказ тих незмірних можливостей, які закладені в соціалістичних методах господарства.

(Л. Троцкий, Бюллетень оппозиции, № 9, 1930, с. 2)

Як бачимо, й він оспівує побудову державного капіталізму, командно-адміністративної економіки, – як перемогу «соціалістичних методів господарства». Що все це було виником тоталітаризму та масового терору, а не «соціалістічєскіх мєтодов хозяйства», – цій людині й на думку не спало. Убога людина; убогістю рівна Сталіну. Але, підкреслимо й повну лояльність Троцкого до «родіни всєх трудящіхся» (а, як насправді, – то «родіни» тоталітаризму):

Совєцький Союз, знову твердив Троцкій, полишається робітничою державою. Панує громадська власність на засоби виробництва, і тому совєцьке суспільство знаходиться у перехідній стадії від капіталізму до соціалізму, хоча платить потворну ціну за кожний крок вперед. Бюрократія незалежно від її привілеїв полишається «злоякісним наростом на тілі робітничого класу, а не новим маєтним класом».

(Исаак Дойчер, Троцкий в изгнании, Москва, 1991, с. 261)

Ґрунтовна помилка тут саме в тому, що взято у лапки: була й паразитичним наростом, але була й, без сумніву, – новим маєтним та владним класом. Бо, – колективно розпоряджувалася усією так званою «громадською власністю». Отже, єдине, що потребує з’ясуванння: груба помилка чи свідоме фальшування дійсності?

Той же біограф Троцкого привідкриває нам його позицію щодо політики сталінської держави й пізніше, вже 1939–1940. Він пише:

Усі спірні питання загострилися наприкінці 1939 року, коли Сталін наказав своїм арміям напасти на Фінляндію. Троцкій у своїх коментарях бичував Сталіна за «глупе та некомпетентне» ведення війни з Фінляндією, котра привела до обурення світ, а Червона Армія терпіла принизливу поразку. Троцкій, однак, наполягав, що Сталін у Фінляндії прагне укріпити незахищений фланг Совєцького Союзу проти можливого нападу Гітлера. Таке прагнення є правомірне, та будь-який совєцький уряд, що діє в обставинах, у яких діє Сталін (обставини, однак, були частково створені самим Сталіним), було би вимушене захищати свої кордони за рахунок Фінляндії. Стратегічні інтереси робітничої держави повинні мати пріоритет над правом Фінляндії на самовизначення.

(теж там, с. 500–501)

Фінська війна відносилася, як така, від початку та до кінця, до найбільш грубих стратегічних прорахунків кремлівського провокатора, кинувши Фінляндію в обійми Гітлера в наступній війні та спричинивши блокаду Лєнінграда, з усіма її наслідками (про це див. далі). Позиція Троцкого в цьому питанні свідчить про те, що він був стратегом, не ліпшим від Сталіна – далі власного носа не бачив: типова більшовицька містечкова зашореність. Та, й що там чекати від «стратега», який «усміряв» кулеметами селян, які цих кулеметів не мали; нарком… Особливо привертає увагу останнє речення попереднього посилання: такого і в Совєцькому Союзі не наважувалися писати, мимрячи щось там про «нападєніє бєлофіннов». Можна тільки уявити собі, як було сприйняте подібне нахабство за кордоном: перестарався, перестарався «товаріщ Льова».

Але, з усього цього добре бачимо, як нестямно метушився Троцкій в останні роки життя, аби догодити СССР, а значить – і Сталіну. Будь-що вислужити пробачення; та – не вислужив.

Нарешті він влітку 1933 виривається з Туреччини та проживає два роки напівлегально у Франції, звідки вимушений 1935 перекочувати до Норвегії. Здавалося би, врешті все в порядку, але… Він допущений до Норвегії, з її робітничим (!) урядом, за умови, що не буде займатися політичною діяльністю, що для Троцкого, очевидно, неможливо. Міністром іноземних справ тоді був Трюгве Лі (1896–1968), згодом – перший Ґенеральний секретар ООН (1946–1952). Саме він і випер Троцкого з Норвегії, використавши для цього ще й активістів прогітлерівської партії Відкуна Квіслінґа. Кажуть, що вирішальною була погроза Москви відмовитися від купівлі норвезького оселедця, який домінував на «нєобъятном совєтском ринкє». Для нащадків славних вікінґів цього було досить. З 1937 Троцкій з родиною оселяється в Мексиці, де може займатися – чим завгодно. Адже, Мексика не від кого не залежить; навіть від оселедця.

Він набуває добрий дім у передмісті столиці – Койоакані, маленьку фортецю, де його круглодобово охороняють троцкісти. Але, вже 1938 дзвенить перший дзвоник: 16.02.1938 у паризькій лікарні гине його син Лєв, 32 років, який мав необережність оперувати апендицит; у лікарні його отруюють, подібно як перед тим В. Бєхтєрєва у московській лікарні. Того ж 1938 у США вперше з’являється майбутній убивця Троцкого – «внєдряєтся», як у них кажуть, у троцкістські кола. Це був нічим не примітний нешлюбний син досить щастивої повії-агентки ҐПУ – каталонки Карідад Меркадер, – Рамон Меркадер; тепер – Френк Джексон, чи то бізнесмен, чи то…

Він відшукує перестарілу троцькістку, яка безпосередньо знайома з родиною Троцкого, Сильвію Агелоф, та – одружується з нею. Разом із нею проникає до Койоакану. Все наче добре, та от…

Вночі 23.05.1940 був здійснений перший замах на Троцкого по тому, як «Джексон» створив деталічний план міні-фортеці у Койоакані. Здійснив його на чолі банди з десь 20 переодягнених поліцейськими убивць, – відомий художник, комуніст Давід Альфаро Сікейрос (1896–1974). Цей був типовим продуктом XX ст., коли ґанґстери ходять у політиках, а нікчеми, що не в стані правдоподібно навести колко на папері, – у великих художниках-модерністах. Він, Сікейрос, був тим і тим, разом, та хоч вимазав чимало стін своєї країни, хоч і є по всіх енциклопедіях світу, – його мазанина ніколи не стане мистецтвом. А, до того: комуніст і мистецтво; комуніст і література, або наука. Як ви це собі уявляєте? – це ж абсолютно ялові люди! Він свідомо користався при цьому «буржуазнимі свободамі», проти яких воював, як комуніст. Бо, у Совєцькому Союзі вся його мазанина негайно була би оголошена «формалізмом». Все це разом дає повне поняття про рівень аморальності цього суб’єкта. Він воював і в Еспанії, де спромігся покласти трупом більшість свого підрозділу у відносно простій ситуації; там і був завербований до ҐПУ, спізнавшись з К. Меркадер. Тому, мабуть, і був обраний Москвою очолити відповідальну операцію: адже, в комуністичному світі таке поняття, як професійна здатність, є сутою умовністю; головне – відданість.

Вони обеззброїли та пов’язали зовнішню поліційну охорону та увірвавшись до двору почали палити по вікнах, зробивши десь дві сотні пострілів. Але, хутко попадавши на долівку, всі мешканці дому зуміли вижити. Після цього скандального провалу й було, очевидно, вирішено покластися повністю на «Джексона».

Він, що доти не проявляв цікавості до троцькізму та певно не знався на ньому (не могли хоч трохи навчити!) – вирішує щось там написати, статтю, та попрохав виправити Троцкого. Той, поглянувши, вперше, як він сказав, – почав підозрювати «Джексона»: така там була базгранина, дослівно, ні до чого. Якісь заїжджені штампи. Чи не можна було підготувати щось вірогідне? – так, безумовно, але…

Отже, стійка суміш нахабства і безкарності; мало не в усьому. Втім – чому ж тут, власне, дивуватись? Не забудемо, що саме на цьому, на суміші нахабства і безкарності проіснували три Російських імперії, не кажучи вже про Московію…

Все сталося 20.08.1940, за других відвідин «Джексона» з тією ж статтею. Цього разу йому вдається щосили ударити Троцкого спереду альпіністським топориком, пробити черепа й пошкодити мозок, але… знову ж, цей професійник-кіллер не знає, що убити людину проваливши голову спереду – набагато важче, ніж із-заду. Бо в передній частині мозку зосереджені менш відповідальні функції, ніж у задній. Троцкій встигає в нестямі кинутися на нього та повалити, кличе охорону. Пораненого відправляють до лікарні, а охоронці довго, професійно та з великим задоволенням б’ють Меркадера, поріддя комуністичноі повії. Він верещить від болю на всю околицю, але їм це тільки додає ражу; нарешті, коли він втрачає свідомість, його передають поліції.

Смерть Троцкого, колишнього «вождя русской рєволюціі», наступила другого дня, а Рамон Меркадер відправився до в’язниці. Його долею біографи Троцкого не надто турбуються, та прийдеться в подальшому покладатися на власну пам’ять.

В Совєцькому Союзі вся історія з убивством Троцкого була засекречена аж до часів «пєрєстройкі і гласності», або навіть довше, про що переконливо свідчить дата видання (1991) перекладів «Моей жизни» Троцкого та третього тому трилогїї І. Дойчера (т. 1 – «Озброєний пророк», т. 2 – «Обеззброєний пророк» та т. 3 – «Вигнаний пророк»). Але, дещо проникло й набагато раніше. Так, здається, й не першим, а описав ці події відомий Хорге Семпрун, у книжці під назвою «Друга смерть Рамона Меркадера», вже по тому, як той відсидів десь 20 років у мексиканській в’язниці та якось вибрався на волю.

Цю книжку привіз тоді до Москви хтось із еспанських комуністів, можливо – це був Саенс, який у ті роки здійснював зв’язок між централею в Мехіко та еспанськими комуністами в СССР, доволі численними. З неї все й розійшлося, ще за часів Хрущова.

Меркадеру випала амністія, здається, 1958, коли президента А. Руїца Кортінеса змінив А. Лопес Матеос. Про це було оголошено, та троцкісти вже чергували біля в’язниці, щоб убити Меркадера. Він чи знав, чи здогадувався про це, але умовив адміністрацію відпустити його пізніше, коли він сам скаже. Так сталося та під тюрмою на нього уже очікувало авто чехословацької амбасади; тоді його й бачили останнього разу. Потім він жив десь під Москвою, а помер на Кубі. Він мав, за свій «подвіг», звання «Гєроя Совєтского Союза», отже, – пишайтеся, інші «гєрої»…

На останнє ми полишили деяке питання, на яке навряд чи отримаємо відповідь. На нього, не те – не відповідає, його навіть не ставить і докладніший з біографів Л. Троцкого, – педантичний Ісаак Дойчер. Це – питання грошей. Адже, ще перед висилкою до Алма Ати колишній нарком Л. Троцкій був позбавлений усіх посад, а значить і прибутків.

От і виникає просте, але неминуче запитання, – а на які такі засоби він прожив ще дванадцять років (на матеріальні нестатки сам він ніде не скаржиться)? – та, ще разом із не так малою родиною (четверо дітей та їх двоє), а також із численною обслугою.

Воно, таке запитання, виникає й не може не виникнути у будь-кого з нас, громадян колишньої «родіни всєх трудящіхся», – найбільш експлуататорської держави в історії людства. Де її брудною владою було вигадано брудну приповідку: «Оні дєлают від, что работают, а ми делаєм від, что ім платім». Тільки от, ця червона наволоч трошки призабула, що «роблячи вигляд» – не побудувати промислову потугу, співрозмірну США… А платили нам усім за це й дійсно, – аби тільки раби не повиздихали, пам’ятаєте? Але, повернемося до нашого підопічного.

То був кінець НЕПу, рубль був твердий, та заробіток учителя не сягав сотні, скільки ж могли сплачувати на прожиття політичному на засланні? – ну, кілька десятків рублів на місяць, припустимо. Але, хай платили й членам родини, однак, при Троцкому був іще цілий штат: секретар, друкарка… До того він іще їздить на полювання, та й не один. Чи це вже, бува, на казенний кошт? Десь за півроку в Алма Аті він відправив десь 800 листів та ще й 550 телеґрам, то подумайте, чи вистачить на все це кількох десятків рублів на місяць?

Він щось там прохоплюється про переклади «классіков марксізма», але – пробачте, за це в СССР теж платили суті копійки: щоб на це прожити – треба було би перекладати з ранку до вечора, – які вже там полювання, листи, телеґрами…

Про жодні матеріальні труднощі підчас перебування у Франції або Норвегії, – він теж не пригадує. Його остання, досить показна маєтність у Койоакані вартувала, слід гадати, теж чималі гроші, а до неї було ще два авта з водіями, десяток охоронців… Звідки ж на це гроші, знову?

А, як були такі витрати, то мали бути й відповідні прибутки.

Засновники «свєтлого будущєго», хоч і вчили нас, ніби «собствєнность – ето кража», але самі нею – власністю, – далеко не гребували. Після революції мешканці Кремля, кажуть, тримали скромний спільний «золотой запас» в родині Г. М. Свердлова; на той випадок, як «рабочій класс» зрозуміє їх справжні наміри та прийдеться уносити ноги за кордон. М. Тухачєвскій, кажуть, полюбляв колекціонувати скрипки; та, не щось там: Аматі, Гварнері… Де брав? – грабував, звичайно. Бо не чули ми, щоб таке щось валялося по смітниках. Набагато пізніше маршал Ґ. Жуков (отой, німецький «генераль Фляйш») пригнав із Німеччини кілька ешелонів різного добра. Інший «полководєц Вєлікой Отєчєствєнной», кажуть, прихопив мимохідь золотий запас Манджоу-го; маріонеткової держави, щоправда, але – як на одну родину… Ешелонів у Троцкого, зрозуміло, не було, але невеличкий «золотой запас», набутий на «фронтах гражданской войни», – чому ні?

Втім, чому ж це невеличкий? Бо ґазета «Нью Йорк Таймс» свого часу писала, ніби тільки протягом 1920 року (три роки по перевороті, зверніть увагу) на закордонні рахунки совєцьких вождів – поступило від них наступне.

Від Л. Троцкого – 11 млн. доларів до Банку США та 90 млн. швайцарських франків до Швайцарського Банку.

Від Г. Зінов’єва – 80 млн. швайцарських франків до Швайцарського Банку.

Від Ф. Дзєржінского – 80 млн. швайцарських франків до Швайцарського Банку. Ну, і так далі.

Ґазетне повідомлення – то ґазетне повідомлення, не історичний документ, годі казати. Але, диму без вогню здебільшого не буває. Навіть, як відняти нулика справа, – отримаємо цілком пристойні суми.

Найбільш цікавим полишається те, – як саме вони ділили поміж себе награбовані у народів імперії гроші? – так, аби не перегризтися остаточно? – а також – як і скільки накрали, зрозуміло.

На жаль, у вищих фінансових колах Швайцарії є відсутні мінімально чесні та моральні люди. Бо, в іншому разі всі дані про те, хто з «вождів» XX ст., більшовицьких або нацистських, та скільки награбував, – були би давно й широко оприлюднені. А, як це й досі не зроблене, то звідси й плине, що наш сучасний світ – є морально розкладений; принаймні – на своїх верхах. В особі своїх, так би мовити, – «кращих людей».

Коли на Захід збігла Світлана Сталіна, вона з далекої Індії мерщій подалася до тієї ж Швайцарії, утверджуватися (це є, принаймні, очевидне) в правах спадкування награбованого батьком, «отцом народов». Скромнішим зі скромних, що за Анрі Барбюсом, – у коридорі на топчанчику спав та шинелькою укривався. Стежити за нею (а, чи не можна й собі чимось поживитись) – кинули купу совєцьких шпигунів на Заході, та й провалили мало не всю свою агентурну сітку. Бо за нею стежила, в свою чергу, поліція конфедерації, яка охороняє сховища накраденого з усього світу не гірше від отого стоголового дракона…

Що ж до Швайцарії, як такої, то важко переоцінити негативний вплив цієї невеличкої країни на новітню історію світу. Адже, це в її гостинному укритті, віддамо їй належне, – виросли паростки більшовизму, що потім так рясно забуяли на просторах імперїї; та повернулися до неї мільярдами награбованих грошей. Це ж у її надійних банках ховали й ховають награбоване міжнародні злочинці всього світу; є, що пригадати…

Літературні гонорари? – він деінде й сам про це пише, був доволі плідним графоманом, десь пригадує що за роки революції та громадянської війни написав аж п’ять томів, але… У XX ст. навіть нобелівські лавреати не жили на гонорари, мали незалежні джерела прибутку. Хіба, що ті, здатні конвейером гнати кіч та халтуру, творці так званих бестселерів. А доктринерсько-політична графоманія Троцкого, – кому ж у світі вона могла бути потрібна? – хто би виклав за неї гроші?

Отже, літературні заробітки – як можливе джерело існування, – повністю відпадають.

Найменш правдоподібним залишається, можливо, як тепер кажуть – спонсорство. Або, простіше кажучи утримування Л. Троцкого якоюсь політичною силою, чи орґанізацією, якій він міг бути корисний. Це могли бути спадкоємці того ж А. Ґєльфанда (Парвуса, 1869–1924), родину якого добре знав Троцкій.

Могли підтримувати, – чому ні? – з якихось ним одним відомих міркувань, – як Сталін, так Гітлер. Адже, й у автобіографіях не все пишуть до кінця.

Бо, як то не вони, троє перелічених, то прийдеться порушити принцип Окгема, увести третю, невідому нам гіпотетичну силу, а – яку? – чи не отих, бува всюдисущіх «жідо-масонов»? Але, ми ж тут займаємося не російськими байками, а історією. Але, все це – можливе спонсорство, – є вкрай мало правдоподібне.

* * *

Наведемо тут короткий документ, складений більшовицьким комісаром Л. Троцкім, щось як інструкція або напуття агітаторам більшовицьких банд, що спрямовувалися знову приєднувати Україну до «єдіной і нєділімой» імперії. Бо він, цей херсонський інтер-люмпенок, вважався там – у них, московських інтер-люмпенків, – мало не експертом із «малороссійського вопроса». Всю підлість та лицемірство цього документу – хай кожен оцінює на свій розсуд. Скажімо, таке:

Про те, про що ми говоримо цілком явно в Росії, на Україні можна говорити пошепки, а ще ліпше про це не говорити взагалі. Уміння мовчати також належить до однієї з форм красномовства. Ви, товаріші, вирушаєте на Україну. Затямте, що немає аґітаторської праці труднішої, ніж на Україні. Утретє вже висилаємо туди сильні кадри і кожного разу зі щораз новою тактикою, зі щораз новими прийомами.

Це, з попереднього вступу; так би мовити – загальна частина. Що ж стосується конкретики, то маємо такі настанови:

Конкретно, у вашій праці треба звертати увагу на ось такі засади:

1. Не накидати (нав’язувати) українському селянству комуни до того часу, доки там наша влада ще не закріпилася.

2. Обережно запроваджувати їх у давніх маєтках під назвою артєлей або спілок.

3. Переконувати, що в Росії нема комун.

4. Для противаг Петлюрі та іншим говорити, що Росія також визнає самостійність України, але з радянською владою, а Петлюра продає Україну буржуазним державам.

5. Тільки ідіот без глузду, або провокатор буде всюди і за кожної нагоди говорити, що ми воюємо з Петлюрою. Покищо, як довго не розбито Денікіна, поширювати поглоски, що радянська влада є всюди з Петлюрою.

Якби трапилися випадки грабунків у Червоній Армїї, то звалювати вину на повстанців і петлюрівців, які проникли до нашої армії.

Пояснювати селянам, що хліб заберуть лише від куркулів, але не для Росії, а для найбідніших селян України, для робітників і для Червоної Армії, яка вигнала Денікіна з України.

Аґітатори мають подбати, щоб до Рад і Виконкомів потрапили більшість комуністів і тих, що їм співчувають, а на Всеукраїнський з’їзд Рад – такі делеґати, які не приєднаються до ворогів радянської влади, а з більшовиків оберуть уряд України.

Ні на хвилину не забувайте, що Україна мусить бути нашою. А нашою вона буде лише тоді, коли стане радянською, а Петлюра буде назавжди вибитий із пам’яті народу.

(Цитується за: О. Доценко, Літопис української революції. Матеріали й документи до історії української революцїі 1917–1923, Львів, 1923)

Ця цинічно забрехувальна настанова Троцкого, так само, як бестіальне розстрільне біснування Лєніна, – є переконливим та незаперечним свідоцтвом, спростуванням отієї одвічної втіхи недоумків: «Но, ідєя же – прєкрасная!» Бо, вважати, що добра ідея може запроваджуватись у життя брехнею та насильством, – здатна лише очевидно хвора психічно людина; або свідомий пройдисвіт. Бо, жодної ідеї у них не було; ніде й ніколи.

Взагалі, вже з цього документу з повною очевидність має плинути, що більшовики, ще відтоді, не мали жодних ідей. Були всього тільки злочинним угрупованням, ґанґом, або як у них тепер кажуть – «бандформірованієм», яке під демагоґічною маскою «свєтлого будущего» отстоювало свої власні «дєлішкі». А таке щось, як людська мораль – одвічна і непохитна, – було їм невідомо від народження. Те ж, що їх приймали та приймають всерйоз якісь там «західні інтеліґенти», – свідчить лише про невиліковну дурість отого «цивілізованого заходу».

Висновок може бути один: ніколи не страхатись називати речі на власні імена. Це здатне привести, часом, до просто вражаючих виників; до політичного прозріння.

7. 1937. Рік «Великого Полювання»

Більшовицький переворот мав повний успіх, як завдяки відсутності демократичних традицій (адже, Друга імперія не була навіть конституційною монархією), так і завдяки щедрому фінансуванню більшовицької афери, яке забезпечив колишній меншовик Парвус (А. Ґєльфанд), тепер – західний тіньовий бізнесмен, – вкупі з німецькою кайзерівською розвідкою. Та ще, як звичайно, завдяки повному нерозумінню справи та невтручання завжди політично короткозорого Заходу. Від його країн надіслали лише кілька батальонів для евакуації власних громадян, як це прийняте у світі, але й це дало більшовикам нагоду для звичного свинячого вереску, можливість брехати та хвалькуватися, що от вони побили «полчіща іностранних інтєрвєнтов», або відбили якийсь неіснуючий «поход Антанти».

А все це разом – своє ж власне брехальство, так надихнуло більшовизм, що вже незабаром була здійснена перша та абсолютно авантюрна спроба реваншу: намагання повернути втрачені Польщу та Прибалтику. Другий крок до відновлення загарбницької імперії під гаслом «міровой рєволюціі». Але, то була вже не Україна, яка – дослівно, роїлась від «п’ятоі колони» (як і завжди). Справжню ціну військовій силі більшовизму визначили на Віслі 1920 поляки та українці. Вони знищили або погнали геть назад червону пошесть, що рвалася пограбувати багату Європу. А тому й потрапили ці землі до смітника «родіни всєх трудящіхся» – майже на два десятки років пізніше. А без цього запізнення запитаємо себе, – чи міг би він відбутися, незабутній всесвітній історичний подвиг Української Повстанчої Армії (УПА).

Усі ці події вичерпно показали невігласній більшовицькій верхівці, що шлях до світового панування не прокладається через «ура!» або «долой!», а потребує орґанізованих та систематичних зусиль. Шляхом подальшого перманентного пограбування країни та її народів і зміцнення влади над ними. Починалася типова побудова держави, «соціалістічєской» (тобто – розподільчої) за формою, але тоталітарної та експлуататорської за змістом та суттю.

Бо приклад Другої імперії, з її послабленням абсолютизму, лібералізмом, та відміною рабства, – був іще свіжим у пам’яті. Саме оте послаблення стало причиною двох поспіль програних імперіалістичних воєн, та мало не призвело 1917 до остаточного розпаду імперії. Росія, то штучне імперіалістичне утворення, яке потребує на свою підтримку примусу, силою єдиної та абсолютної влади: «єдіная і нєділімая». Тоді саме її тимчасове послаблення цієї влади, й стало причиною всього подальшого, – загрози повного розпаду.

Коротше, пройшов час розкидати каміння та критикувати «царскіх сатрапов». Настав час це каміння збирати, – будувати нову імперію.

Але, повного єднання щодо цього не було на той час і серед більшовиків, бо тодішні комуністи ще дозволяли собі вірити в якісь утопічні соціальні ідеї; хоч вони й були, як традиційно в Росії, – у кожного – свої. Сталіну, який висунувся на перший план десь із 1925 та був свідомим прибічником імперської ідеї, – все їх теоретизування було ні до чого. До того ж, усі ці теоретичні розбіжності, як він на цьому добре розумівся, – були лише маскою в боротьбі за єдину цінність у Росії – особисту владу. Бо, всі історичні Росії, як ми це бездоганно знаємо, – це арени жорстокої боротьби за владу, одноосібну і абсолютну. Ця гризня між президентом і парламентом іде вже десять років у Росії. Їм би, будь-що, побороти президента, а там – хоч трава не рости, хоч хай усе у прірву летить. А, як переможуть президента, – тоді гризтимуться поміж себе; за ту ж абсолютну владу над парламентом.

Таким чином, формулюючи коротко, масовий терор 1937 був закономірним та остаточним фіналом боротьби за владу над Третьою імперією. Усунення переможним угрупуванням Сталіна, яке не надавало великого значення вже здискредитованому соціалізмові, а робило ставку на відродження імперії – усіх інших груп та владних структур і сторонництв у партії: Зінов’єва–Камєнєва, Бухаріна–Рикова тощо. Якою була би імперія без Сталіна, а з кимось іншим – марно гадати; бо вона все одно була би.

От перемога Сталіна над іншими конкурентами – й стала приводом для ґенеральної політичної, а загалом – етнічної чистки (а, як же без неї в Росїі), здійсненої незабутнього 1937.

Для проведення цих обох чисток було підібрано надійну людину – вірну та віддану маріонетку Сталіна, якій, одначе, було створено абсолютно непропорційну її значенню популярність. Нею став мало відомий, але ретельний та добре знайомий з партійними кадрами партфункціонер Ніколай Єжов, низенький з великою головою, родом «із города Лєніна». Як спеціально підкреслює Мілош Мікельн у своій капітальній праці про Сталіна – «Життєвий шлях самодержця», 1985, – він був першим із міністрів внутрішніх справ – росіянином. Бо, Уріцкій та Ягода були жидами, а Дзєржінскій та Мєнжінскій – поляками. Ніколай Єжов перед тим низку років займався кадровими питаннями та добре в них орієнтувався. Він виконував, до найменших подробиць, усі вказівки й настанови Сталіна, але для совєцьких мільйонів усе це була зловісна «Єжовщіна». А Сталін, як був, так і полишився, – «мудрий вождь і учітєль»: над усім. От як треба працювати! У цьому теж була чимала частка властивого цій людині лицемірства, витонченого та розлеглого.

Спритні історики, дещо заторкнуті дологічним мисленням, уже безпомилково розподілили ролі, – що це Н. Єжов «проводіл масовиє рєпрєссіі», а от А. Вишінскій – той «проводіл показатєльниє процєсси». Але для нас є важливий, єдино, добрий старий римський принцип: «Кому від цього добре?» Бо отой і є головний злодій; принцип – мотиву збродні. А найдобріше було – саме йому: «вождю і учітєлю».

Існує також красива леґенда, хоч зараз уже, здається, не поширювана. Що ніби спочатку ловили насправді, дійсних «ворогів народу», а потім, чи то надто вже захопилися цією доброю справою, чи то стався якийсь загадковий зрив, цілком непередбачений. І вийшли з нього вже самі «нєобоснованниє рєпрєссіі». З нагоди яких і прийшлося потім сидіти та «реабілітувати», «реабілітувати»…

По-перше, зауважимо, що реабілітація – то сута формальність. Яка не знімає відповідальності з тих, хто скоїв злочин, з приводу якого й прийшлося «реабілітувати». Яка не є, ні виправданням для того, кого «реабілітують», або покаранням для тих, хто припустився злочину; типово совєцький обряд.

По-друге, нема сумніву, що були й зловживання, бо в Росії без них не буває нічого: хтось звів порахунки, хтось в такий спосіб звільнив помешкання поруч, щоб собі «расшіріть площадь» (див, спогади В. Гризодубової), хтось… Але, загалом у техніці кампанії давно розібрались: хоча би Роберт Конквест у своєму «Великому терорі». Бо з самої статистики репресій чітко вимальовуються наміри та напрями.

Перше, це знищення всіх іноземців, по можливості: людей із Прибалтики, Польщі, німців, фінів тощо; типове звинувачення – шпигунство на користь будь-якої з іноземних держав.

Друге, це винищення національної інтеліґенції, національної еліти по «рєспубліках» Совєцького Союзу. В першу чергу – у найбільш небезпечній та небажаний з них, Україні. Та, не лише, а всякого, про кого було відомо (чи була підозра), що то є людина національно свідома («націоналіст»). Поготів, такі вже засвітилися підчас дозволеної перед тим «українізації». Бо, «вождь народов», – підкреслимо це, був не тільки їх катом: він був ще й ґеніальним провокатором. Пригадайте школу «царской охранкі».

Про чітку продуманність всього дійства свідчить ще одна характерна обставина: зворушлива турбота про «дружбу народов». Арештованих українців або росіян доручали слідчим жидам або вірменам; і – навпаки. Першим це помітив і описав, здається, наш Іван Багряний.

Cкільки людей було тоді винищено? – важко сказати. Дані переписів 1929 і 1939 свідчать про зникнення, невідомо куди, майже двох десятків мільйонів людей. Але, чи можна до кінця вірити переписам, особливо останньому?

Ствердимо, що нема в Україні жодного більш-менш великого міста, де не було би викрито таємних поховань таємно ж розстріляних жертв НКВД. Перше таке кладовище було відкрито у Вінниці, німецькою окупаційною владою (за свідоцтвами місцевих жителів), 1942. Його тоді ж обслідувалі міжнародні комісії. Кількість похованих там складає десь 30–40 тисяч людей, а Вінниця не була аж так великим містом. Як у ній і жило хоч 150 тисяч людей, то оті 30–40 тисяч все одно, становитимуть помітний відсоток дорослого населення. А такі самі поховання, підкреслимо ще раз, відкриті по всіх помітних містах в Україні.

Чи були масові репресії в СССР – суто більшовицькою новиною? Навіть побіжний історичний огляд свідчить: ні, в жодному разі. Масові репресії були навіть у європеїзованій Другій імперії, пригадайте хоча би роки по 1905 – вєшателя А. Столипіна, так улюбленого російським нобелівським лавреатом А. Солжєніциним; бували й раніше: пригадайте наслідки польських повстань 1830 та 1861–1863, масові депортації до Сибіру. Можна пригадати часи Пєтра I, війну 1709, коли Батурин та інші міста Черкащини були геть сполюндровані, а їх населення вирізане російськими військами, цілком і повністю свідомо. Потім Єкатєріна II знищила Велику Січ Запорізьку, вигнавши тих, хто вижив, – до Кубані, поселивши на їх місце росіян («Новороссія»). Нею ж, коронованою злочинницею, був 1783 сплюндрований весь татарський Крим. За кілька років його населення зменшилося удвічі.

Не відставала й попередня Московія. Пригадаємо дві російські масакри на Новгородщині, Івана III і Івана IV. Найбільший акт геноциду, що має за собою Московія, то геноцид хантів і мансі на початку XVII ст. Ці народи найдовше, майже півтори сотні років, чинили збройний опір загарбникам, але після останнього невдалого повстання підчас «смутного врємєні» їх було виселено на пустельний Ямал, де їх переважна частина загинула від голоду; отже, це можна розглядати і як перший (чи – не перший?) в історії приклад управління шляхом голодомору. Отже, нищення людей інших народів, це традиційна практика російських імперій; починаючи з тих часів, коли ще й імперії не було. Третя імперія всього тільки розвинула та нечувано поширила практику своїх попередниць.

Єдине на цьому й полягає особиста «заслуга» більшовиків. Бо їх 1937 не був поокремим злочином, хоча би й глобальних масштабів. Він був лише кульмінацією системи злочинів, розпочатих «Вєлікім Октябрєм». А цей, у свою чергу, кульмінацією історії попередніх історичних злочинів.

* * *

Підкреслимо одну цікаву обставину. Злочинні масові вбивства 1937 потребували чимало катів, яких у імперії завжди було в достатку. Але, їх переважна більшість – на чолі із самим Єжовим, була понищена слідом, іншими катами, щоб не залишати зайвих свідків. Бо, традиція ретельно замітати сліди, чи то масових, чи то поокремих злочинів, – то чи не старіша традиція імперії. Так от, цікаво, чи вони теж були «реабілітовані»? Певних даних немає.

Але, чи шкодувати нам і за вимордованими тоді злочинцями: ягодами, єжовими або їх численними поплічниками? Адже, були там і такі «жєртви нєобоснованних рєпрєссій», як С. Косіор або П. Постишів (а з ними й В. Балицький), що 1933 вимордовували голодом Україну. Цих обох «взялі» ніби того ж 1937, а розстріляли тільки 1939. Що ж, це добре, що не відразу: мали час подумати – навіщо жили на землі? Бо смерть нікого і ніколи зрівняти не може, що би не писав про це великий російський гуманіст Ф. Достоєвскій (отой, від «жідішєк і полячішєк»). Хоча би для того, що одним по смерті братські могили, а іншим – мосяжні монументи. Поставили були такий і С. Косіору; можливо, стоїть і досі.

При оцінці наслідків Великого Полювання, не слід бути однобічними й в іншому. Совєцький світ був побудований у такий спосіб, що нещастя одного – стає новою життєвою можливістю для іншого. Бо, не можуть же всі нікчеми суспільства бути «всім», а тому на кожного, хто був «всім» та став «нічім», – завжди знайдуться ті, хто пройшли зворотній шлях. Отже, не забудемо й тих, хто 1936 був ще майже нічим, а от уже 1939 став… Ну, не «всім», ясна річ, але чимось; уже не «із масси». Для прикладу пригадаємо хоч двух цехових парторґів, А. Н. Косиґіна і Л. І. Брєжнєва, які вже 1939 були членами ЦК. Отже, якби не цей пам’ятний рік, – ми могли би й не дорахуватися багатьох «видатних» в наступному совєцьких політиків. Хоч, де ж правди діти, – й не з найбільш розумово розвинених…

Заторкнемо наприкінці ще одну красиву леґенду. Ось що, наприклад, писав з приводу репресій такий собі Рой Мєдвєдєв, що набув свого часу популярності дешевим дисидентством. Це, одна з провідних московських ґазет від 21.03.1991:

Зараз деінде доводиться чути, як Комуністичну партію порівнюють з нацистською – ті ж, мовляв, методи, та сама структура, ті ж задачі. Але, це ж абсурд! Треба розуміти, що гітлерівський режим створювався для захисту диктатури і нацистська партія первісно призначалася для підтримки цього режиму. Комуністична ж партія (я маю на увазі в даному випадку сталінський період) свої злочини творила таємно, і про ці злочини не знала не тільки більша частина суспільства, але навіть і більша частина партії. А тому не можна звинувачувати партію в цілому, як не можна обвинувачувати й нарід, котрий вірив тій партії. Треба звинувачувати завжди конкретних злочинців.

Так, все слушно, треба завжди звинувачувати конкретних людей за конкретні злочини. Але, вибачайте, – чи такі вже вони були наївняки, чи так уже й «ми – нє зналі!»? Бо, було репресовано десятки мільйонів людей, не одиниці, та таке щось фізично неможливо укрити. Більшість із них якось-такось «судили». Так, скільки ж слідчих та «суддів» отих «троєк» потрібно було на всіх розстріляних, або охоронців на тих, хто були ще живі? Чи вони, бува, теж «нє зналі, нє вєдалі», що творять? Або, може вони не були, всі до єдиного, – «вєрнимі комуністамі», членами ВКП(б)? Бо, хто ж би довірив таку державного значення справу – безпартійним? Так, чи ж не ясно, що тут одна половина партії – нищила другу; а до неї прихопила ще й силу нас, безпартійних? Отже, треба звинувачувати саме конкретних людей, так, але й брехати, що хтось там чогось «нє знал» – не слід. Бо не знали ті, хто не хотів знати. Бо, як же могла «нє знать» більша частина суспільства, коли чи не в кожній третій родині хтось та був репресований.

Якби ми не знали, що є свідками чергового виливу дологічного мислення, – могла би виникнути й слушна підозра, а – чи при здоровому глузді був уславлений дисидент, автор попередньої цитати, комуніст Рой Мєдвєдєв? Адже, його порівняння з німецькими «наці» – не на користь комуністів. Бо оті «націсти», принаймні, не обіцяли всім підряд «свєтлого будущєго», а радше обіцяли «єдем дас зайне» – «кожному своє»; саме так було написане на воротах Бухенвальду, як не помиляюсь. Та відповідно й забезпечували, оте, «кожному своє». Не брехали так розкуто і розгнуздано, принаймні. Не зайве пригадати до цього, що гітлерівці ніколи жодних переворотів не робили, а прийшли до влади демократичним шляхом (принаймні не фальшували результати виборів, про це ніде не згадується).

Дехто хотів би сьогодні, щоб люди геть забули злочини минулого, закликаючи до якихось «миру та політичної злагоди», але… «Злагоди» власне, кого з ким? – злочинця з жертвою або її родичами? Без розрахунку з минулим – не може бути жодного майбутнього.

Дуже люблять у нас із цієї нагоди кивати на Еспанію, там, мовляв, зібрали усіх, лівих і правих, та й поховали під одним спільним хрестом у горах Гвадаррами. Так, це зробив іще Франко, але повторимо ще раз, – смерть не рівняє; принаймні, ката і жертву. Бо там лежать ті, що воювали, а не ті, що творили злочини проти людства. А за того ж Франко був упійманий останній республіканський комісар Барселони, комуніст Хуліан Грімау Ґарсіа (1911–1963). Він біснувався там до кінця, до січня 1939, та встиг розстріляти тисячі безвинних людей. Його судили за всіма правилами, за злочини проти людства, які не знають жодних термінів, та скарали на горло, попри спільний хрест у горах Гвадаррами.

Посилаються, з іншого боку, на християнське «всєпрощєніє», але… чи вони самі, більшовики, – ним колись керувалися? А як так, то які ж підстави? Зазначимо, що й Біблію не заважає читати уважно, бо, попри оту – «другу щоку», дещо дивну та загадкову (а тому – може – так часто і згадувану), там можна вичитати й чимало набагато розумнішого. Хоча би оте прислівне «око за око»; або про оту відповідальність нащадків за гріхи предків. Та – не абияку – аж по сьоме коліно.

Таким чином, остаточно заспокоїтися з усіма цими проблемами ми зможемо лише тоді, коли кожен український школяр достеменно знатиме й про російський ґеноцид 1937. Так само, як і про будь-який інший рік нашої мученицької історії.

Чи ґарантовані ми від повторення чогось подібного, в ще більших масштабах? – теж ні. Бо наше сторіччя, то не тільки сторіччя найбільш вражаючих масових злочинів в історії людства, але й сторіччя нечуваної безкарності. Чи отримали своє Лєнін, Сталін, Гітлер або Пол Пот із Мілошевичем? – теж ні.

Поготів, коли продовжує свій традиційний шлях імперіалістична Росія, яка не лише принципово не змінилася, а вже навіть і не бажає цього задекларувати, як робила 1917, удаючи з себе проґресивне «государство рабочіх і крєстьян».

А ніщо, не забудемо цього, не розбещує так, як безкарність.

* * *

Злочином проти людства, великим і непростим був рік 1937.

Але, для історії він був оправлений аж понад добре. Рік перед тим було прийнято Сталінську Конституцію, яка… Важко сказати, чи були такі права, яких вона не надавала би совєцьким громадянамі – хіба, що права на життя, якого там передбачливо не було. Здається, тоді – злегка повівши своєю люлькою, «Вєлікій Сталін» вимовив свої знаменні слова: «жіть стало лучшє, товаріщі, жіть стало вєсєлєє». А наступного 1938, коли репресії дещо вщухли, а наркомом внутрішніх справ став знову неросіянин, Л. П. Берія, – на баштах Кремля вперше засяяли криваво – червоні зірки, наче налиті свіжою кров’ю «врагов народа».

Сталінський приклад повної безкарності не полишив байдужими інших, – не відстав би від нього Гітлер, якби його зазіхання не прикартала безжальна історія. Втім, уже його попихачів, навіть дещо покарали після суду в Нюрнберзі; але то був один-єдиний, та й те навдалий прецедент. Щось там наслідував від більшовицького злочинства навіть розсудливий Мао, зчинивши у себе «культурну революцію» з її недоумкуватими «хунвейбінами», про яку й досі нічого певного не відомо. Не крилися, зате, подальші вірні учні Лєніна і Сталіна, а заразом – і вихованці західної демократії, абсольвенти паризької Сорбонни, – Пол Пот та Ієнг Сарі, що безтурботно вимордовали мало не половину власного народу на очах байдужого світу. Ніщо так не розбещує, як безкарність, та в наші дні слідом полізла й зовсім уже плюгава дрібнота, якісь там сербські кримінальники: С. Мілошевич, Р. Караджич, Р. Младич…

Справедливість, віддамо їй належне, спала у XX ст. спокійно та міцно, як ніколи раніше, але – на що ж тут було й сподіватись? Коли навіть з очей уславленої Феміди, послугами якої світ користується щоденно, – так і досі ніхто не наважився (за тисячі років!) зірвати оту її дурну пов’язку. А, хіба можна вимірювати справедливість на сліпо? – подумайте самі…

8. Післямова до незабутнього 1937

Зробимо деяку необхідну післямову до розповіді про «Велике Полювання», яка має істотно доповнити попередній формальний аналіз подій. Має перенести нас з ідеологічних вершин, до – так би мовити, повсякденної кухні московського терору. Справа в тому, що не було в Україні міста (поготів – обласного центру), де би тоді, у 1937 (як до нього, так після нього), – не розстрілювали масами ні в чому не винних людей; та місце поховання яких не зберігалося би у стислій таємниці. Хоча й часом, адже була війна, документи про поховання і його місце загубилися й для самого НКВД. Неприємна подія, зокрема, сталася в часи Л. І. Брєжнєва в Дніпропетровську, коли екскаваторник на будові нового «жилмассіва» вздовж Запорізького шосе, копаючи ров під фундамент, витягнув ковшем низку трупів, руки яких були зв’язані за спиною спільним дротом (почерк НКВД). КҐБ тоді негайно закрило доступ до місця, а працю продовжено тільки згодом. Людей сповістили, ясна річ, що то німецька робота. Але, то було з галузі неприємних сюрпризів. Звичайно про такі місця пам’ятали якісь люди, але страхалися про це розголошувати. Але, все це, як і масовий злочин в Катині, було підчас війни викрито німцями; першою стала Вінниця.

Тут потрібне певне пояснення. Німці й самі були майстри розстрілювати, та й розстрілювали тих самих, що й московські більшовики – українців. Власне, за тим і були допущені Сталіним в Україну; та, ще на те, зрозуміло, щоби потім розв’язати руки собі: «сотруднічал с нємцамі!»

Але, були – природно, й розходження. Саме на те, аби відволікнути увагу від власної розстрільної діяльності – їм і було вигідно розкривати світові московські звірства в Україні. Вінниця, як ми вже зауважили, стала першою в довгому листі. З цієї нагоди прокоментуємо дещо свідоцтва безпосереднього учасника цих викривальних подій, перекладача німецької урядової комісії, українця-еміґранта (втім – як же добре знайомого зі совєцькою дійсністю!) Михайла Селешка (Вінниця, Торонто, 1991; книга була ще одночасно видана в Нью Йорку, Лондоні та Сіднеї). Розлеглі витяги з неї оприлюднив 1992 журнал «Україна» (№№ 20–23), з якого й наводимо наступні посилання. Справа почалася з того, що:

До розкриття московського злочину у Вінниці дійшли так: в зимі 1942 на 1943 рік німецьке військо, що стояло у Вінниці, довідалось від місцевого населення, що в одному з передмість був за більшовиків засекречений об’єкт. Той об’єкт – відгороджений від світу високим плотом з дощок і довкола нього постійно стояли стійки НКВД. Серед населення ходили чутки, що на тому відгородженому клапті землі був сад і в саду позакопували більшовики масу постріляних людей. Початково це були тільки чутки. Дня 23 травня 1943 року почали копати землю в саду і дійсно відкрили багато гробів і в них масу трупів. Від того дня прийшла в рух ціла німецька урядова машина.

Як бачимо, повідомлення про макабричну знахідку привело в рух навіть адміністрацію Третього райху в Берліні. Діялося все це в саду на Підлісній вулиці, та автор зауважує:

Перше враження було страшне. Його годі й описати словами! Такі речі треба пережити, щоб відчути їх у повній їхній трагічності.

На місці розкопок знаходилася маса людей. Всюди страшний сморід. Початково мені здавалося, що задушусь у тому смороді… На площі між деревами лікарі оглядають викопані із землі трупи. Сотні трупів розложені на траві. Між ними ходять люди, ніби нічого й не сталось. Оглядають кожен труп, переступають через нього, зупиняються, говорять і т. п. Одні хусточки під носом тримають, інші без хусточок ходять. То один, то другий торкають трупи чоботом, часом перекинуть одного чи другого на іншу сторону. Ходить і маса жіноцтва. Вони оглядають трупи, а найбільше одяг на них.

Ціла площа вкрита ямами і валами землі коло ям. Трупи, що їх вибрано з одної могили, покладені рядком один коло одного, а місцями і один на другому. Старались виймати з ями цілі тіла, але то рідко вдавалось. Видно було в багатьох місцях поодинокі частини тіла. Ось тут голова, а недалеко тулуб, там нога, там рука. Ось з одної купи трупів сторчить протеза якогось безногого чоловіка, там знову видно голову з довгим, як виглядало, жіночим волоссям, а в іншому місці коло жіночого трупа щось маленьке, як дитина. І так без кінця. Куди глянеш оком, всюди ями, трупи, люди й дерева.

Це був гарячий липневий день, тому й сморід був надзвичайний.

До знахідки було допущене й місцеве населення, яке часом, розпізнавало трупи:

Того дня, як комісія оглядала трупи, трапилось кілька випадків, що жінки розпізнавали трупи, як своїх рідних, по різних особливих знаках, як наприклад протеза на руці чи нозі, по ранах ще з Першої Світової війни чи взагалі з війни, може, із часів революції, чи то на тілі, чи то на голові. Між трупами траплялися й жінки, але порівнюючи з цілою кількістю трупів їх було мало. Населення між собою говорило, що енкаведисти дуже знущалися над жінками перед їх розстрілом.

Попри неймовірну кількість полишених Москвою трупів, справи просувалися вперед, та протягом місяця липня 1943 з могил добуто коло 2500 трупів. З них вдалося різними способами зідентифікувати коло 600. Між зідентифікованими були українці, поляки, жиди, словаки, литовці, грузини, партійці й безпартійні, військові, цивільні, енкаведисти. Найменше було москалів, найбільше було безпартійних. По професії були в могилах селяни, робітники, урядовці, вояки, директори, учителі, священники та інші. Було також кілька німців.

Що ж, це підтверджує спостереження Роберта Конквеста, що першим об’єктом терору були іноземці (німці, литовці, поляки), а другим – представники неросійських народів СССР («найменше було москалів»).

З жінками – справа була особливою, бо далі автор додає власні спостереження та міркування, а саме:

Цікаве при тому і те, що трупів жінок викопували здебільш голих. Це могло бути знаком, що вони боронились перед смертю чи знущанням. Їх чомусь бито по головах прикладами від рушниць. Не виключено, що вони й не боронились, і били їх тому, що не згинули від пострілів. Такі значки побоїв бували на головах і по плечах, і лікарі ясно стверджували, що удари походили від рушничних прикладів.

Прокоментуємо дещо й ми. Справа в тому, що в надрах російської тюрмової субкультури, яка є невід’ємною та істотною частиною всієї «Вєлікой русской культури», за століття складаються свої правила та звичаї; якраз тут їх відносно легко відреконструювати. Для прикладу зауважимо хоча би те, що більшовики незмінно розстрілювали свої жертви одягненими, та так і закопували; а от німецькі наці мали інший звичай: розстрілювати голими, всіх. Тому, як десь там знайдено масові розстріли одягнених, а нам брешуть, що то німецька робота, то це є очевидна кожному (крім, хіба, повних дурнів), – брехня. А голість жінок свідчить, єдино, про те, що перед смертю їх роздягали для зручності попереднього зґвалтування (правдоподібно – групового), а потім «товаріщі» комуністи проламували їм голови прикладами, заощаджуючи кулю. «Комуністи» – не описка, бо – знову сподіваюся, не знайдеться дурень, який став би твердити, що до НКВД приймали на працю безпартійних; адже – справа секретна! Втім, вичерпно пояснити, що там воно було, може лише хтось з отих московських фахівців справи, згодом – персональних пенсіонерів.

Цікаво буде навести до цього й більш загальні роздуми нашого автора, людини, яка довгий час прожила в нормальному, не совєцькому суспільстві. Його міркування, зауважимо це, можуть пролити певне світло й на дещо з нашої сьогоденності.

При похоронах плакали в першій мірі жінки, чоловіки втирали сльози, не вибухали плачем, а молоді люди якось байдуже ставились до всього, зокрема смерті і похоронів.

За тим я пізніше глядів окремо і бачив, що молодь совєтського виховання заховувалась і при розкопках і на похоронах інакше, як наприклад молодь в Середній Європі, де мені доводилось довгі літа жити, чи навіть як молодь в Карпатах, де я також довгі літа проживав. Якось так вичувалось, що в обличчі маєстату смерті молодь, а часто й люди середнього віку, гляділи на все якось обоятно, як на щось необхідне, і взагалі не виявляли поваги перед смертю. Пізніше в розмовах з різними людьми я ствердив, що це отупіння до таких справ як смерть витворила більшовицька система. В тій системі смерть чекала на кожну людину кожної хвилі. З тим вже всякий зживався і чекав її на кожному кроці. Ходив по землі, як по якійсь вузькій кладці, і в кожній хвилі міг провалитись у безодню і загинути без сліду. Люди так привикли були до того, що й з самої смерті нічого собі не робили.

Все так, але до цього додався, напевно, ще й атеїзм. Замість підвищити цінність людського життя, як єдиного, неповторного та короткого, він – дивно – діяв якраз навпаки. Але, було в усьому цьому ще й інше, та набагато гірше, бо:

Нічною порою коло розкопок не було варти. Туди заходили різні чоловіки й жінки, набирали повні коші чи мішки витягнених з гробів чи навіть стягнених з трупів одягів, несли це додому. Там це прали, сушили і відтак виносили на базар і продавали чи за гроші чи міняли на інші продукти. Правда, що на місці відчувався великий брак одягів і дехто пробував тим пояснити ті вчинки. Інші казали, що це робили бездушні спекулянти, яким все було добре, на чому можна було заробити.

Я і ще деякі люди пояснювали собі це прямо отупінням людини до всього того, що в нормальному житті і при нормальному вихованні являється святим, непорушним, або, як кажуть – табу.

Нужда була всюди і за більшовиків і ще більше за німців, але вже не аж така, щоб допускатись таких святотатств.

Що ж, із цим висновком можна тільки погодитись. Розтління та отупіння були двома кінцевими цілями совєцького виховання, яке звело в такий спосіб до рівня худоби мільйони людей – «інтєрнаціоналістов» або ж інтер-люмпенів. Цьому, шкода, ніколи й нічого орґанізовано не протиставлялось. А без організованого спротиву годі сподіватися, що ця естафета розтління, запущена совєтами, – колись перерветься. Вона може лише (найкраще!) повільно затухати, не підкріплювана комуністичними діями, але в такому разі здатна зіпсувати невідому кількість майбутніх поколінь. Бо не було би це комуністичне потваринення аж так успішним, якби не спиралося на від’ємні якості людської психіки: байдужість, заздрість, ксенофобію. Одне слово, на все те, що складає підвалини дотеперішньої, так званої «россійськой культури».

Але, підемо далі.

У цитованого автора зустрічаємо й прямі свідоцтва про отих «українськіх поліцаєв», якими – з московської подачі, звісно, повниться світова антиукраїнська пропаґанда. Автор свідчить натомість, хоч і цілком побіжно:

Тут треба сказати, що українська помічна поліція складалася зі всякого зброду людей з цілого Совєтського Союзу, і між ними було мало національно свідомих українців.

Практика НКВД, щодо приховання власних неймовірних злочинів, змінювалася, в залежності від їх масштабів. Заховувати трупи де прийдеться прийшлося, схоже, потім, коли їх було вже стільки, що нема куди подіти. А спочатку, можливо, вживали іншої, більш складної та підступної техніки, про яку нас повідомляє автор:

Далі комісію повезли ще і на старий православний цвинтар. Там було ще багато хрестів і старих пам’ятників, навіть з минулого XIX ст. Все те було в запущеному стані. Слухи ходили, що і там більшовики ховали трупи постріляних людей. На цвинтарі вони вжили іншу методу. Вони копали глибокі ями, викидали рештки старих домовин із рештками тіл. У ті глибокі ями викидали нові трупи, на них сипали землю, в ту землю клали старі домовини, те знову засипали землею і на верху підробляли все так, що виглядало на старий гроб із хрестом чи іншим пам’ятником. То вже був рафінований спосіб затаювання свого звірства.

Місцеве населення теж, пригадувало й собі щось подібне, бо далі автор свідчить:

До 1930 року, як розказували місцеві люди, ҐПУ, пізніше НКВД, явно копали глибокі ями, скидали трупи туди і прикривали грубо землею. В пізніших часах на тих самих місцях, але вже не так глибоко, закопували трупи нормально померлих людей. Звичайно, верхні гроби були дуже плиткі, а нижні – дуже глибокі.

Населення говорило, що в той спосіб більшовики закопали на цвинтарі декілька тисяч людей.

Але то були для совєцької каральної машини часи, так би мовити, патріархальні. Пізніших закопували вже де прийдеться – життя примушувало, то були вже свіжі, масштабніші жертви нелюдського московського режиму.

Розкопувані могили були, як про те свідчили й документи й вигляд трупів, з років 1937 і 1938, а поодинокі гроби були молодші, бо з років 1939 чи навіть 1940.

Система закопування жертв була різна. Часами розкопували могилу і находили в ній кілька трупів. Під ними дальше земля. Коли копали глибше, під тими кількома трупами находили масу трупів. Початково важко було вияснити, чому це так більшовики робили. В ході часу і це вияснилось. НКВД заставляло в’язнів копати глибокі ями, скидати до них постріляних людей і їх закопувати. Коли робота наближалася до кінця, тоді стріляли і тих, що копали ями, скидали в них трупів і їх присипували землею та згладжували сліди своєї роботи. За таким виясненням промовляло те, що трупи в могили клали менше – більше рядами, щоби більше їх в ямі вмістилось, на них скидали їх речі, клунки, одяги, коли трупи були голі, й у всіх руки були пов’язані шнурами взад, а трупи наверху були всі в одягах і з незв’язаними руками.

Але, перед розстрілом людину треба заарештувати, та якийсь час тримати в тюрмі, бо арештовувати, зганяти разом та розстрілювати, – на це й у більшовиків було замало сил. Із матеріалів німецької урядової комісії можна дещо довідатися й про тюремний режим колишнього концтабору народів, – Союза Совєтскіх Соціалістічєскіх Рєспублік.

У днях 10, 11 і 12 липня 1943 року комісія провела допити таких в’язнів, які сиділи в цих тюрмах за більшовиків. З тих допитів виходив такий образ: за більшовиків усі камери були до тої міри переповнені в’язнями, що не те, що не було де сісти, в них навіть стояти було важко. Комісія допитувала про режим в’язнів різних років за більшовиків і довідалась, що таке переповнення було майже постійне. Харчування в різні часи було різне, але голоду не було. Так видно було, що харчування було більш-менш таке, як і по інших тюрмах у світі.

Але, таке щось, як оте переповнення, можна було списати на «врємєнниє трудності», пов’язані з різким підвищенням кількості «врагов народа». Однак, були речі й дещо цікавіші, як от наприклад:

Комісія довідалась, що в міській тюрмі було кілька камер з бетоновими ліжками, в які напускали більшовики води і в тій воді тримали в’язнів, від яких хотіли щось довідатися чи вимусити з них зізнання. Вода була холодна, ліжко під водою, і в’язня залишали жити там тижнями.

В одній з камер не було нічого іншого, тільки бетоновий стовп яких 25 сантиметрів у квадраті. Двері були щільні, вікна високо. В ту камеру заводили в’язня і напускали в неі воду. Людина, щоб не втопитись, мусила стояти тільки на тому стовпі у воді.

Такі камери лежали в партеровій частині тюрми. Їх звали камерами смертників. Навпроти них лежали камери, звідки виводили людей на розстріл.

Від нього ж довідуємося й цікавих відомостей щодо особистого складу НКВД, бо тут, здається – бувало, брехали не тільки більшовики, а часом грішили в цьому й чимало з антибільшовиків; у першу чергу, щодо його національного складу.

З усього, що мені доводилось чути, бачити і читати з актів, виходило, що в обласному НКВД у Вінниці не було на вищих постах українців. Зате їх мало бути багато на найнижчих постах і головне серед усякого роду виконавців енкаведистських діл. Секретарками в НКВД працювали і жидівки, хоч жиди були в меншості.

Установлення істини щодо такого важливого питання – і було метою цієї, створеної у Вінниці німецької урядової комісії, на яку працював і цитований нами автор, українець Михайло Селешко.

Комісія між іншим збирала й дані про особовий склад, вищий і нижчий, цілого НКВД у Вінниці. З того виходило, що між начальниками і комісарами НКВД було менше жидів, як москалів. То не зовсім підходило під смак поліції, бо вона мала інструкції дістати в руки матеріал про працю НКВД і роль жидів у ньому. Так само не до смаку поліції було й те, що між викопаними трупами ідентифіковано посередньо кілька жидів. Ремствував на те і кримінальний радник Клясс, але фактів годі було змінити. Усім членам комісії заборонено було про те говорити, щоб хто-небудь посторонній не довідався про цей факт. Німецька теза була, що цілий більшовизм – це жидівська робота, і ту тезу треба було доказати. А у Вінниці таких доказів було мало.

Тут так і пригадується оте, знаменне, сталінське: «Что ж, єслі факти протів нас – тєм хужє для фактов!»

* * *

Але, ми тут наближаємося, нарешті, до понад цікавого питання про тодішні взаємовідносини національно свідомих українців з німцями Третього райху; як їх тоді називали одні й другі від отого колишнього пакту Молотова-Ріббентропа (яка ж зворушлива єдність, тільки подумати!): «украінскіє націоналісти» – «украініше націоналістен». Це варто буде з’ясувати не з огляду на більшовиків, які завжди достеменно знали де брешуть, а радше заради тих недоумків, які їм і досі вірять.

Загалом, справа виглядала так:

За більшовиків було злощасне слово «ворог народу», а за німців «украінский націоналіст». Більшовики не щадили «ворогів народу», а німці, може дещо в слабшій мірі, не щадили «українських націоналістів».

(теж там)

А деякі цікаві подробиці цього відношення, яких автор дізнався, так би мовити, з першоджерела, – були не менш визначальні:

Одного разу я розмовляв з комісаром Реедером про німецькі розстріли українців і про своєрідне протегування комуністів. А було це з приводу відступу німецьких армій на лінію Дніпра. Я його прямо питав, чому німці не використовують для паралізування московського комунізму український національний рух? Реедер мені прямо сказав, що є така інструкція Націонал-Соціалістичної партїї, яка каже, що комунізм – це вже розбита і тому нешкідлива сила, а український націоналізм – це свіжа, нова для місцевого населення ідея. Тому партія доручила винищувати українських націоналістів більш ґрунтовно, як комуністів.

Завдяки таким людям та подібним інструкціям, – і сталося те, що мало статися. Історія німецького Третього райху – є чи не найбільш повчальною у XX ст. Ці люди мали все для реваншу – мільйони ретельних та дисциплінованих солдатів; мали розумних та освічених ґенералів; мали чудову зброю, і все пішло на марне. А все для того, що ці люди, як ніхто інший у цілому світі – досконало уміли та любили створювати собі ворогів. Воістину своєрідне психічне відхилення, єдине й неповторне. Нема великого труду й простежити становлення принципу: як це все формувалося. Від загально-звищеної арійської писанини Гвідо фон Ліста на рубежі століть, через імперську маячню Альфреда Розенберга та по бовканину Юппі Гьоббельса, який насмілювався цитувати Лєніна частіше від свого принципала Гітлера.

Зовсім непогано, а часом – навіть конструктивно, буває вважати себе й вищим від інших, але саме в цьому – не дай Боже перебрати міру…

* * *

Отаким воно було та є насправді, оте вигадане брудною московською пропаґандою «сотруднічєство украінскіх буржуазних націоналістов с нємєцкімі фашістамі». Якби й націоналісти забажали, то німці би заперечили. Але, все це не заважало тому, що окупаційна влада була зацікавленою в тому, щоби привернути на свій бік симпатії окупованого населення, та вони навіть на власний рахунок возили людей на оглядини того, що полишилося по більшовицьких звірствах.

Між іншим, німці орґанізували по тій території, яку ще мали в своїх руках, українські робітничі делегації виправляли на розкопки. Їм ішло і про те, щоб якраз робітництво бачило ту сторінку совєцького раю, що була за більшовиків засекречена.

Отже, німці постаралися надати справі совєцьких злочинів якнайбільшого розголосу, але… Західні союзники, налаштовані на найбільш тісне співробітництво зі самим злочинним режимом людської історії, – ладні були радше замовчувати подібні відкриття, а Москва… Що ж, Москва? – вона могла тільки брехати й далі, копичити створені нею за століття еверести брехні; бо, як буде Москва якимось дивом позбавлена можливості брехати, – вона загине, зникне без сліду.

Московська пропаґанда поширювала всякі все нові, вигадані версії про розкопки, щоб скинути вину на німців. Одні казали, що в гробах, що їх розкопували, самі німці поховали 40 тисяч жидів, що їх розстріляно, чи як тоді казали – зліквідовано у Вінниці й околиці. Другі твердили, що це трупи тих українців із Західної України, які в 1940 і 1942 році домогалися самостійної України, за що їх німці розстріляли. Ще інші казали, що це трупи совєцьких воєнних полонених, яких німці масово ліквідували в Україні…

Втім, і німці, попри їх демаскування більшовиків, самі не були янголами. Було би несправедливо не навести того, що з цього приводу довідався наш свідок безпосередньо від згадуваного вже гебітскомісара Вінницького гестапо Реедера; того, що повертає нас до самого початку.

В подальшій розмові ми зійшли і на тему розкопок. Він мені сказав, що розкопки у Вінниці німці почали тільки тому, щоб паралізувати московську пропаґанду, яка твердила, що німці масово стріляють людей на окупованій території. Йшло політично про те, що треба було доказати, що й більшовики масово стріляли людей, переважно в Україні, де більшовики ще до війни масово стріляли людей і їх закопували в землю, і тому не виключено, що комісія по закінченні розкопок у Вінниці поїде в інші місця на такі ж розкопки. В урядових колах малося на увазі Київ або Одесу.

Так, дійсно, масові захоронення жертв більшовицького терору в Биківні під Київом та в Одесі – було відкрито саме ними, німецькими окупантами України, хоч самі вони мало порізнювалися від демаскованих ними.

В серпні, вересні й жовтні місяцях екзекуції по Правобережній Україні були частіші, тому що посилювались партизанки. Німці стріляли наліво і направо всіх, хто тільки був підозрілий в партизанщині, чи й тих, що на них хто-небудь вчинив донос. Справи довго не досліджували. Для форми писали протокол, але свідків не переслуховували. Присуд смерті видавав сам начальник поліції на пропозицію поліциста, що вів справу на підставі доносу і протоколу. Так виглядало, що життя чи смерть людини залежали від волі поліциста й у великій мірі від спроможності допитуваного порозумітись з німцем при допитах. Перекладачів було мало, а й ті, які були, не все вірно перекладали те, що оскаржений говорив, бо між ними було багато замаскованих комуністів чи навіть енкаведистів.

(теж там)

Найважливішим є тут, мабуть саме останнє речення, яке підкріплюється свідоцтвами інших людей, що пережили німецьку окупацію. Не забудемо, що комуністи були життєво зацікавлені у якнайбільшій кількості жертв, спричинених окупантами: на те й віддали Україну під окупацію.

Побіжно довідуємося від автора й про деякі загальні, доволі цікаві риси німецького окупаційного режиму. Так, в одному місці він мимохідь пригадує, що:

Між людьми, яких я переслухував, трапилось і кілька так званих одноосібників, які розказували, як вони терпіли за більшовиків за те, що втримали свое невеличке одноосібне господарство. Вони нарікали на те, що німці їх змушують вступити в колгоспи та в них працювати.

З тих розповідей виходило, що німці закінчували колективізацію, яку започаткував Сталін…

Вірте своїм очам, – так дійсно було, бо так само свідчать численні інші люди. В іншому місці він роз’яснює це більш достеменно, представляючи справу у такий спосіб:

Раз мав я розмову з начальником Немирівського району. Він мені коротко і ясно розказав про положення по селах. Казав, що народ радо працює на своїх участках землі, і до розенбергівських колгоспів йдуть тільки під примусом. Розенбергівські колгоспи були такі самі, як сталінські, з малими змінами. Селян, які зуміли при більшовицькому режимі втриматись, як самостійники, німці силою заганяли в колгоспи. Хлібоздачі були високі. Народ пояснював собі високі хлібоздачі потребами війни, і багато мали надію, що по війні буде легше. Про німецьку аграрну реформу селянство нічого не чуло, чи, краще сказати, її зовсім не відчувало…

Отже, в справі колгоспів сталося так само, як з таборами та душогубками: учені німці цілком розчинилися в могутньому інтелекті російського народу, якого для чогось, вважали нижчим від себе.

До речі, й ринкова на початку економіка Німеччини, почала, під проводом наці, – перетворюватися на зовсім іншу. Купа приватної власності, спочатку за рахунок політичних репресій, з наступними конфіскаціями, а потім – взагалі, невідомо як, – переходить у власність НСДАП та СС. Нема сумніву, протягни Третій рейх ще хоч десяток років, він впритул наблизився би державної командно-адміністративної економіки СССР. Саме тут і сталася би ота «конверґенція», якої пізніше А. Сахаров марно очікував від СССР та Америки. У нього – це було очевидною утопією; тут це було незаперечною реальністю. Завершитись якій – не дала історія.

9. Передпосилки Другої світової

Важко заперечувати тезу про те, що перемога більшовизму в Росії була наслідком Першої Світової війни. Бо він живе та квітне, незмінно там, де біда, розруха, руїна і горе. Може саме тому він і не може не підтримувати їх сам у себе, як тільки стає господарем будь-де.

Влада, що сама упала до рук більшовиків у жовтні 1917 зі слабих рук Тимчасового уряду, так закрутила їх слабкі голови, що Лєнін, із властивою йому чисто хлєстаковською «лєгкостью в мислях нєобикновєнной», та віддаючи данину власній манії величі, – негайно наваляв чергову теорійку про неухильне переростання світової війни у світову революцію; звідти ж і оте, зовсім уже дуркувате: «Прєвратім войну імпєріалістічєскую – в войну гражданскую!»

Навівши якийсь порядок у домашніх справах та якось-такось зібравши бестіальним насильством, хоч і не без втрат, свою «єдіную і нєділімую», більшовики ринули на Польщу, сподіваючись мимохідь приєднати її, а головне – прорватися до Німеччині, що перебувала на межі революції («дас нойнте новембер…»). А потім, як то кажуть, – «…дальше, дальше…»

Поразка в цій війні, одній з ключових XX ст., стало поворотом історії: більшовики зрозуміли, що Перша світова для них вичерпана. Жодних теренових набутків для «єдіной і нєділімой» з неї більше не здобути. А значить – треба готуватись, розпалювати Другу світову, засновуючись, знову ж, на Лєнінській теорійці про протиріччя всередині «мірового імпєріалізма». Поготів, – протиріч не бракувало. Хоч і далеко не всі були імперіалістичними. Бо у світі була лише одна країна, побудована на імперіалізмі та імперіалістична в основі – Російська імперія; під будь-чиїм пануванням.

А протиріччя негайно посіяли у Версалі амбіційні та еґоцентричні французи, які так само легко ув’язувалися до воєн, як і рідко перемагали без чиєїсь допомоги. Сталося це – яке ж нестосовне співпадіння, – за потурання тодішнього американського президента. Хай вирішують історики, хто був недолугішим, Вудро Вільсон чи Франклін Рузвельт, але для більшовиків усього світу той перший був справжнім дарунком, даром Божим: по Версалі Друга світова маячила, дослівно, десь на виднокраї.

Наступна війна реваншу у Європі мала початися поміж обібраною Німеччиною та її минулими супротивниками, стати ніби другим туром Першої світової. Більшовики й почали готуватися до неї з угоди в Рапалло, навмисно прикидаючись майбутніми союзниками Німеччини та вселяючи необґрунтовані надії. Вони зрадять її потім, як зраджували всіх і все на світі. В першу чергу слід було відродити військову потугу Німеччини, та для цього робилося все можливе. Тодішній економічний карлик, Совєцький Союз, не міг допомагати озброєнням, ледь вистачало на той час застарілих гвинтівок Мосіна з багнетами («пуля дура, штик молодєц!») на власну Красную Армію (червону, червону!..), яка «от тайгі до Брітанскіх морєй – всєх сільнєй!». Але взагалі… Мало хто знає, що цілі частини бундесвера таємно проходили військову підготовку в Росії, чого не мали права робити вдома, згідно з Версалем. На совєцьких полігонах тренувалися навіть танкісти Ґудеріана, які потім наступали на Москву… Подамо гранично стислий виклад цього співробітництва, засновуючись на дослідженні Джона Коласкі, «Партнери за тиранією. Пакт про ненапад наці–совєти», Торонто, 1990. Книжка невелика за обсягом (158 с.), але понад змістовна.

Починалося все радше з того, що видатний німецький авіаконструктор Гуґо Юнкерс (1859–1935) підписав 15.03.1922 із совєцьким урядом контракт на виробництво літаків у Філях під Москвою. Річний обсяг виробництва складав 600 літаків. Нагадаємо ще раз, що Версальською угодою щось подібне було Німеччині заборонено. Цікаво, що імені цієї людини, як і іншого німецького інженера світової слави – Фердінанда Порше не знайти у двохтомовому «Лексиконі» Мейєра, Ляйпціґ, 1978, виданому в так званій НДР (Німецька Демократична Республіка). Та який дослівно тріщить від імен комуністичних бонз та партійних функціонерів.

На початку 1926 І. С. Уншліхт, перший заступник НКО СССР (народний коммісаріат оборони) секретно побував у Берліні та представив німецькому кабінету міністрів широкий план військового співробітництва. Планувалася розбудова в Росії спільних підприємств. Для виробу важкої артилерії, матеріалів для газової війни та всякого іншого, забороненого до виробу в Німеччині Версалем. У тому ж 1926 до Росії прибувають перші 570 військових пілотів із Німеччини, що проходитимуть повний курс тренувань у спеціальному авіацентрі в Ліпецку. Разом з їхніми наступниками (аж до 1933) вони складуть основу гітлерівських повітряних сил – німецького Люфтваффе.

Далі – більше. Восени 1928 за запрошенням совєцького уряду, військовий міністр ґенерал Вернер фон Бломберґ навідав маневри Червоної Армії, проінспектував танкову школу в Казані, де відробляли тактику майбутніх танкових боїв танкісти Ґудеріана; не забув і авіацентр у Ліпецьку та газову школу в Тоцьку.

Прихід Гітлера до влади мало вплинув на це багаторічне співробітництво, що приготувало Другу світову. Бо, як пише нам автор:

Росіяни, очевидно, не були проти Гітлера. Такою була тенденція з обох боків, робити вигляд, ніби не сталося нічого, що могло би змінити відносини між обома державами.

(Дж. Коласкі, Партнери за тиранією, Торонто, 1990, с. 25)

Та продовжує це, підкріплюючи свідченням про ставлення іншої сторони:

У квітні 1933 продовження Берлінської угоди про дружбу та нейтралітет (між СССР та Німеччиною, О. Б.), вперше підписаною 24.04.1926, було ратифіковано Райхстагом. А 28 квітня Хінчук – російський посол у Берліні, був уперше прийнятий Гьоринґом і Гітлером та отримав запевнення, що жодних змін у відносинах між двома державами, що пов’язані економічними інтересами та спільними ворогами (Польща, О. Б) не станеться.

(теж там, с. 25–26)

Німецько-совєцьке співробітництво у військовій сфері було скорочено восени 1933 за наказом Гітлера, але навряд чи в цьому варто шукати причин політичного характеру. Просто він почав грати відверто та озброюватися на очах у всіх. А за таких умов тягати своїх на тренування до Саратова або Ліпецька просто не було необхідності. Та й економічно не вигідно. Про це свідчить і те, що:

Інші контакти, однак, були збережені. У 1933 партійний функціонер Лєв Лєбєдєв навідав Німеччину в секретних партійних справах, перед тим як 1933–1934 НКВД надіслало міссію до Німеччини для вивчення техніки гестапо.

(теж там, с. 26)

А як так, то жодних перепон для наступного пакту Молотова- Ріббентропа просто не існувало; він мав бути.

* * *

По-друге, належало сприяти приходу до влади в Німеччині якнайбільш реваншистського уряду, замість нерішучих та миролюбних соціал-демократів. Демократичні уряди по всій післяверсальській Європі – були сутим нещастям для Москви, вони не полишали й найменшої надії на протиріччя всередині «мірового імпєріалізма», що тут поробиш! Потім – прийшов Гітлер.

Ось це був справжній дарунок долі, що негайно відродив згаслі було московські надії розпалити чергову світову пожежу.

Звернімо увагу на те, що лише надто вже недалекій людині, якому-небудь Роменові Роллану або Томасові Манну – може бути близькою проста думка: гітлерівський націонал-соціалізм та сталінський комунізм – є протилежні системи: непримиренні антагоністи.

Багато, дуже багато було в них спільного, навіть – тотожнього. Відома пісня «Горст Вессель» та наш прислівний подвійний марш, для авіаторів – «Всє вишє, і вишє, і вишє, / стрємім ми полєт нашіх птіц…» або для радистів (що за безглузда ідея!) – «Всє вишє, і вишє, і вишє, / крєпім ми антєнн провода…», – співаються на один мотив, на ті самі ноти. Хто у кого украв – не знаю, але історія вчить, що нечистими на руку бували переважно московити. Наці, якого похвалили за вірну службу, витягувався й рапортував: «Служу Великій Германії!», старанний русак за тих самих обставин витягувався й рапортував, – «Служу Совєтскому Союзу!»; ну, і всяке таке.

Але, були – ясна річ, певні порізнення, так само добре відчутні, як і важкі для формулювання. Скажімо простіше, як поміж німецьким шкіряним чоботом, якому зносу немає, та совєцьким кирзовим, який вже через місяць «запросіт каші». Хоча знаходитись, що під одним, що під другим, – можливо, однаково неприємно. Взагалі, можна би сказати, що у наці була якась, хай спотворена, але інтеліґентність. До совєцьких таке поняття є просто неможливе до застосування; як у них кажуть – «дубьє дубьєм».

Зі зростанням політичної популярності Гітлера надії Москви повинні були безумовно піднятись: соціал-демократів, котрі й не мислили про реванш, тепер можна було, нарешті, взяти у кліщі. Леґенди про побойовиська поміж комуністами Тельмана та штурмовиками Гітлера, – є не більше, ніж із наміром культивовані леґенди. Між ними був, у найгіршому разі, озброєний нейтралітет, а вся енерґія була спрямована на знищення соціал-демократів. Ворогом № 1 для обох були саме демократи, які не прагнули реваншу та не палилися воювати. Про це свідчать усі, як один, документи Комінтерну та виступи «вождєй» і «вождішєк» на партійних з’їздах. Зате першим союзником та помічником був Гітлер, який зробив реванш своєю політичною проґрамою. Тепер більшовики були спокійні – Другій світовій бути.

Першою спромогою розпалити всесвітню пожежу, була – нема сумніву, громадянська війна в Еспанії, до якої більшовики й ув’язалися – єдино, у намаганнях зіштовхнути Гітлера з Англією та Францією. Які втратили цікавість до всієї авантюри, цілком задовольнившись прибутком у вигляді золотого запасу Еспанїї (600 тонн золота), якого вкрали. На долю самої республіки їм було просто наплювати.

Потім наступив рік 1939. «Гласность і пєрєстройка» для них, для більшовиків, це велика епоха заміни старої брехні, не до вжитку – зношеної та нікчемної, на нову брехню – більш досконалу та вишукану, яка ще зможе послужити справі світової революції, тобто, – світового панування Москви. Прийнято й нову версію щодо пакту Молотова-Ріббентропа. Воно, ясна річ, пакт неморальний, так, але й вимушений: англійці та французи кинули СССР напризволяще, в останню мить відмовились, то що ж нам було робити? Отже ні, не ми, не ми відкрили зелене світло Другій світовій, це вони… А це надто вже нагадує те, що писано було про якихось там «врагов народа», що «прізнают, что виступалі протів партії, но ні за что нє хотят прізнать, что пріродноє мєсто ім – в тюрьмє».

Справа в тому, що як переконливо показує зміст промови Сталіна на XVIII партз’їзді, питання про те, з ким бути – з Англією та Францією проти Німеччини (тоді Гітлер, безумовно, не розпочав би війни) або проти них із Німеччиною, – був вирішений іще перед з’їздом, тобто – до березня 1939.

Наступна комедія переговорів із ними, була вже тільки комедією.

В цій історії повновласним господарем та дириґентом був Сталін. Досить поглянути на те, як він посміхається за спиною Молотова, що підписує пакт. Бо Сталін посміхався не так часто…

Важко щось довести тепер, коли так давно в інтересах братів-аґресорів були підмітені всі сліди з усіх боків (праця цілих поколінь), але варто звернути увагу на один рідко згадуваний факт, – чому вже у вересні пакт Молотова-Ріббентропа уточнювався знову, коли наче все вже було вирішене та записане перед тим? – факт – без прецеденту. Адже, якби пакт обома сторонами ретельно виконувався, – навряд протягом кількох тижнів його довелося би уточнювати ще раз. Чому межа інтересів обох сторін, котрій, здавалося би проходити Віслою, яка ділить Польщу приблизно навпіл, потім раптом зміщується на лінію Керзона, не полишаючи Сталіну нічого, крім утрат імперії по Польській війні 1921?

Дозволимо собі доволі природнє припущення, що пакт Молотова-Ріббентропа був насправді не пактом про ненапад, але пактом про поділ Польщі, а поділ – є поділ, його виконують погоджено й разом, наступом із двох боків одночасно. Зауважимо, щодо цього, липень та серпень 1939 були часом пожвавленої діяльності Красної армії на західних кордонах, про це повідомляють польські джерела.

У цьому випадку, зверніть увагу, Польща могла би зникнути з мапи світу, а світова війна – не початись. Проти Гітлера і Сталіна разом – Англія та Франція ніколи не виступили би. Просто не ризикнули би, це перевищувало їх можливості в будь-якому випадку. Ось на це й купив, правдоподібно, Гітлера Сталін. Але, сутність справи полягала на тому, що Сталіну не так потрібна була Польща, як потрібно було розпалити світову пожежу.

Зобов’язавшися за пактом Молотова-Ріббентропа вдарити у спину Польщі одночасно з Німеччиною, Сталін просаботував це, відговорившись, можливо, неготовістю армії і продав Гітлера, підставив його союзникам та розпочав одночасно світову війну без власної участі. Ось це й викликало необхідність подальшого уточнення дій та нового переподілу Польщі. Тепер Сталін на власне Польщу й претендувати не міг; не було підстав. Тому й необхідна була особиста зустріч.

Гітлер відразу зрозумів, що його обманули, впав до нестями та не простив підступу, почав готувати «план Барбаросса». А Сталін посміхався не останнім – адже саме тяжке було попереду. Треба було й собі «упрєдіть» новонабутого та підло обманеного союзника.

Так скромна, декому й мало відома Польща, – двічі у XX ст. вирішувала долі всієї Європи і світу: першим разом тоді, у 1920, створивши «диво на Віслі», а другим разом потім, 1939, але – вже пасивно.

10. Війна невідомих солдатів

Перша Світова війна була жахливим іспитом для Європи, але мала й деякі позитивні історичні наслідки. З трьох імперій в Європі, нової та енерґійної, щойно об’єднаної Німецької, як же старої Австро-Угорської, що доживала свій вік, та одвічно аґресивної Російської, – була істотно прикартана перша, розпалася на вільні народи друга, та втратила аж п’ять пригнічених нею народів третя, та найбільш злоякісна.

Друга світова – була війною реваншу, та не принесла нічого доброго, відновивши в усій могутності Третю Російську імперію, яка по неї й робила погоду в Європі, тільки частково врівноважена та стримувана Сполученими Штатами. Вона не лише повернула собі всі п’ять пораблених нею народів, але втягнула до себе й вільні нові народи: чехів і словаків, болгар, югославів, румунів, албанців тощо. Ніколи перед тим ця найбільша за два тисячоліття небезпека для людства – не була такою потужною. Частиною Великого Реваншу стала й совєцько-фінська війна, «зимова війна» 1939/1940.

Третя Російська імперія – Совєцький Союз, була чи не найбільш потужною та войовничою з усіх трьох створених цим народом імперій, але історія не порадувала її перемогами; таких було ще менше, ніж у її попередниць. Після першої ж із них – катастрофічно програної Польської 1920, коли прийшлося розплачуватися за нищівну поразку шматами чужих земель, України та Білорусі, – фінська війна була чи не першим серйозним військовим випробуванням. Але й воно не увінчалося успіхом, провістивши воістину піррову перемогу у «Вєлікой Отєчєствєнной». Про цю останню списані тони паперу, але про польську – чи є щось взагалі? Часом пишеться таке щось не відмовимо собі в приємності процитувати ще раз:

У літніх боях були розгромлені основні сили армій Пілсудського та їх залишки викинуті за межі нашої землі.

(Иллюстрированная история СССР, Москва, 1974, с. 292).

Як відомо, все було навпаки – з польських земель були викинуті залишки розгромлених армій Будьоного та Тухачєвского. Про фінську ж там взагалі нема нічого, жодного слова, наче такої війни взагалі не було. Одне слово: невідома війна невідомих солдатів.

Покійний Совєцький Союз мав звичку усім колоти очі своєю «політікой міра»: «ми – за мір! – і, жєлатєльно, – вєсь!» Та й позаключав пакти про ненапад з усіма сусідами, на яких претендував, ще 1932 (Польща, три держави Прибалтики, Фінляндія). А Польща була забезпечена пактами про ненапад – з усіх боків: з СССР та з Німеччиною.

Але, пакти – пактами, а все вирішив пакт Молотова-Ріббентропа, що чітко поділив інтереси спільників, Гітлера та Сталіна, які все одно, хутко перегризлися. За цим пактом совєтам віддали Прибалтику та Фінляндію.

Прибалтику захопили без труду, бо там надто вже покладалися на угоди та пакти, яких Росія, чи то самодержавна, чи то «пролетарська», – ніколи в житті не дотримувалася.

Але з Фінляндією все вийшло набагато складніше.

Офіційно з аґресією проти невеличкого народу розпорядилися «по-русскі» просто, пам’ятаєте? – не «освободіть» так «воссоєдініть». Благо, в складі Росії ця країна вже була. А здавна полишалася у Росії (вона й зараз є) така собі зросійщена «Карєльская ССР», на чолі якої став комінтернівський більшовик Отто Вілле Куусінен, – він пам’ятав, ще з дитинства, кілька фінських слів. Отже, планувалося «братскоє воссоєдінєніє» внаслідок переможної війни. До півмільйона одвічно відсталих росіян та горстки зросійщених «карєлов» – приєднується три мільйони вільних європейських фінів, – непогано?

Війну мав вести «Лєнінградскій воєнний округ» (ЛВО) (мовляв, ми з ними лівою рукою упораємося), очолюваний К. Мєрєцковим, найбільш нездарним зі совєцьких ґенералів (ну, після отого Ґ. Жукова, зрозуміло). Він щойно провалив кампанію в Еспанії та повернувшись додому ледь врятував життя доносом на маршала В. Блюхера, який чимось не подобався Сталіну. Але, як звичайно, не покладаючись на власні сили, до ЛВО нагнали чимало людей з України.

Фінляндія, після Польщі, була першим шматком чужого, який за пактом Молотова-Ріббентропа, приходилося брати силою, та тут справи пішли значно гірше. Бо там була людина, котрої не знайшлося в інших, та про неї варто дещо пригадати. Бо, як же потрібні такі люди країнам, що звільнились від імперії!

Коли 1918 фінський нарід зумів подолати у себе п’яту колону Москви та відбитися від наступу більшовиків (вони тоді були зайняті пригарбанням значно більш ласого шматка – України), провідну роль у цій боротьбі відіграв колишній царський ґенерал – Карл Ґустав фон Маннерґейм (1867–1951). Він походив зі старої осілої у Фінляндії шведської родини та був гарячим патріотом батьківщини. Він добре знав ненажерливість і підступність сусідів на півдні, новоявленої «родіни всєіх трудящіхся», а насправді – Третьої Російської імперії, що ненажерливістю та агресивністю набагато перевищувала обидві попередні. Як міністр оборони своєї країни, він звів уздовж совєцько-фінського кордону ланцюги потужних укріплень (1929–1939), всесвітньо відому «Лінію Маннєргєйма».

Взагалі, слід зауважити, що наскільки подібні фортифікаційні споруди виправдали себе підчас позиційної Першої світової, – пригадайте хоча би уславлений Верден, настільки не придалися у Другій, із розвитком малих пересувних фортець – танків. Не менш досконалу «Лінію Мажіно», що прикривала Францію зі сходу, німці просто обійшли, а дві лінії доволі солідних совєцьких укріплень, вздовж старого та нового кордонів, – наче й взагалі не помітили, лише дещо затримавшися під Брестом та Києвом. Але, не так сталося тут. «Лінія Маннерґейма» витримала суворий іспит.

Совєти ґрунтовно підготували війну (тут не слід чогось применшувати!) та сподівалися на найбільше. Карєльская АССР була 1940 перетворена на союзну республіку, – Карєло-Фінскую ССР, та до неї, після перемоги у війні, мав приєднатися фінський нарід. Виключаючи, зрозуміло, тих, які відразу будуть розстріляні або депортовані до братської могили народів Сибіру. З Москви був отриманий наказ – «починати!»

Як завжди у них, від Пєтра I починаючи, або – чому ж так пізно! – пригадайте ще брудні провокації проти Новгорода Івана III та Івана IV, – все почалося з незграбної та брутальної провокації: «бєлофінни напалі на СССР!» (далі – свинячий вереск) – ніби обстріляли щось там на совєцькій теріторії. «Бєлофінни…»; перед ними були «бєлорумуни, бєлополякі…» А ще перед тим – і просто «бєлиє» – втілення усього найгіршого на грішній землі. Звернімо увагу, що цей колір у половини людства вважається символом чистоти; у другої – символом скорботи по втраченим дорогим людям. А у цього людського сміття, це – ба, – символ всього, що їм вороже. Так, чи не є це, саме по собі, незаперечною ознакою того, що самі вони – були та є антилюдством?

Совєцька розвідка мала на той час загальні плани «Лінії Маннерґейма», багато чого можна було передбачити та запобігти. Але війну розпочали у літніх одностроях. Коли справа не пішла – відігралися на розвідці, зняли ґенерал-лейтенанта Проскурова та призначили ґенерал-лейтенанта Голікова. Цей потім – перед 1941, прийняв концепцію Сталіна та Берії; клявся, що Німеччина в жодному разі не нападе на СССР.

Для чергової загарбницької війни було зігнано (сміх один!) – «національно-освободітєльную армію», зібравши скільки можна було отих зросійщених «карєло-фіннов». Втім, кажуть, більше 20–25 тисяч нашкребти не вдалося. Куди вона поділася потім – історія промовчує. Принаймні – совєцька.

Так двохсотмільйонний Совєцький Союз розпочав чергову «освободітєльную войну» (безумовно – «справєдлівую»!) проти маленької Фінляндії. Якби вона увінчалася успіхом, ніхто у нашому цинічному світі XX ст. її б і не помітив, але – так не сталося. У естів та фінів побутує прислів’я, що кожен із них в стані упоратись із десятком росіян, та якби звідкілясь не з’являвся одинадцятий, то… Що ж, можна сказати, що це прислів’я, вироблене, певно, ще тоді, в часи шведських воєн XVII–XVIII ст., – працювало й тепер.

Кожен узятий дот «Лінії Маннерґейма» (хоч плани деяких були заздалегідь добуті совєцькою розвідкою, єдиним, що в СССР працювало добре) – оплачувався горою власних трупів, більшою від самого дота. Шалені втрати спричинювали добре укриті та добре вишколені фінські снайпери. Дивізії, що потрапили у оточення (а були й такі) – бували винищені до останнього. Совєцька авіація чомусь не хазяйнувала у фінському повітряному просторі, а – чому ж? – на жаль, це важливе питання так і полишилося не дослідженим. Блискавичні напади фінських лижних команд, які так само несподівано з’являлися, як зникали, – тероризували та дезорґанізували совєцькі тили. Як у німців зимою 1941 під Москвою, – були постійні проблеми з одежею: у добрих тулупах ходили тільки командуючий К. Мєрєцков та приставлений до нього від Політбюро Лєв Мєхліс.

Все це, зазначимо, було ще перед тим, як маршал Ґ. Жуков привчив перемагати, закидуючи ворога горами гарматного м’яса.

Іноді думалося тоді: а, як фінів було би не три мільйони, а хоча би тридцять, як же тоді? – чи не знали би вже ми всі фінську мову? Та чи не жили би не в російських злиднях, а у фінському добробуті?

Хоча совєти, метр за метром, уперто просувалися вперед, але їх сил вистачило лише на сто днів такої війни, а кінця не було видно, та 11 березня 1940 був укладений якийсь відносно почесний для обох сторін мир. Совєти, за гори своїх трупів (переважно – українських), відкраяли собі шматочок Фінляндії та забезпечили військово-морську базу на півдні, на фінському півострові Ганко; яка, втім, ні для чого не придалася. Адже, всі знають, – російський флот нікого не перемагав від часів Чесми та адмірала Нахімова. Фіни теж розуміли, що чимось поступитись аґресорові – все одно треба. Бо той, як відомо, захопивши хоч шматочок чужого, якось на час угамовується; це в них уже чи не генетичне.

Нова «союзная рєспубліка» була аж 1958 повернута «в пєрвобитноє состояніє» – нишком знову перетворена на «Карєльскую АССР в составє РСФСР», а О. В. Куусінен остаточно втратив надії побувати на батьківщині, за нове пораблення якої все життя так самовіддано боровся. Так воно наче все повернулося «на кругі своя». Але, – не так уже й все.

«Західні демократії», блудливі та крутійливі, хоча вже й втягнені до війни, – байдуже спостерігали нерівні змагання фінів із аґресивною великодержавою, а сусідні шведи (нейтрали!) – заборонили постачання зброї до Фінляндії через власну територію. Попри – можливо, й волю шведського народу. Бо, чимало доблесних шведських добровольців воювало на боці фінів. Серйозно розглядала можливість допомоги фінам наша ОУН, але у неї були на той час свої невідкладні проблеми.

Подальша історія хутко показала, що аґресія проти Фінляндії була невибачальною стратеґічною помилкою. У «Вєлікой Отєчєствєнной» Сталіна підносили як великого стратеґа, але таким він не був, та фінська війна це демонструє наочно. Якби її не було, то підчас наступної війни Фінляндія зберігала би нейтралітет, так само, як Швеція, та не було би зайвого фінського фронту, та у повній безпеці з півночі був би Лєнінград, який у жодному разі не потрапив би до блокади.

Отже, елементарна стратеґічна помилка «Вєлікого стратєга» напередодні великої війни. Скажуть – він розраховував на перемогу. Але, стратег – тому і стратег, що прораховує всі можливості.

Таке ставлення, в цілком природний спосіб, штовхнуло Фінляндію в обійми Гітлера в майбутній війні зі Совєцьким Союзом 1941, чогось іншого тепер – годі було очікувати. Втім, то були чи не похмуріші часи в історії фінів. Бо, одна справа відстовувати батьківщину від зазіхань сусіднього тирана, а зовсім інша – воювати з ним, допомагаючи іншому тиранові. Приречену та похмуру двозначність такого стану відтворить 1954 Вяйне Лінна в романі «Невідомий солдат». Деякі співвітчизники дорікатимуть йому навіть брак патріотизму.

Щоправда й фіни, обмежившися окупацією Пєтрозаводска, – не воювали під Лєнінградом, хоч і могли би. Зате й совєти, перемігши врешті та дійшовши Ельби – Фінляндію не окупували. Годі тут шукати якісь людські міркування. Вони просто ще добре пам’ятали піднесений ім п’ять років тому урок. А фактичний переможець совєтів, маршал К. Г. фон Маннерґейм, був 1944 обраний президентом Фінляндії.

Совєцькі історики й досі пнуться бодай щось врятувати для себе від цієї безнадійно програної війни. Бовкають навіть, користуючись тим, що давно все було та почасти забулося, – совєцькі ніби таки прорвали «Лінію Маннерґейма» та открилі дорогу на Гельсінкі. От тільки чогось відразу змінюють тему при запитанні, а чому ж тоді вони у березні 1940 не увійшли до Гельсінкі, а уклали мир?

Так само й досі напускають туману й щодо кінця війни 1945. Мовляв, Сталін не схотів окупувати Фінляндію. Знову брешучи, бо для Сталіна такого «не захотів» (захопити чуже!) – не існувало. Коли міг – брав, а не брав – значить не міг – руки короткі.

Поготів на совєцьких чекала наново відремонтована «Лінія Маннергейма», а президентом США став Гаррі Трумен. Якому інтереси власної країни були непорівняно ближчі, ніж інтереси «друга і союзніка Сталіна». Отак воно було насправді.

Гітлер тієї пам’ятної зими 1939/1940, у свою чергу, пильно придивлявся до перебігу фінської війни, яка не подавала нового союзника у вигідному світі. Її виники, безумовно, прискорили здійснення плану «Барбаросса».

Які ж були остаточні підсумки цієї зайвої та глупої війни, продиктованої не так стратеґічними міркуваннями, як одвічним прагненням захоплювати чуже?

Притульні та красиві, як із казки Андерсена фінські міста Вііпурі та Сортавала – доживають свій вік понурими російськими «уєзднимі городішкамі», темними та брудними як завжди; напіврозваленими та напівголодними.

Було передчасно обірване або незворотньо покалічене життя сили людей. Відносно невеликої (абсолютно) кількості фінів та значно більшого числа совєтських (пригадайте оте старе фінське прислів’я). Тільки в часи «гласності», до півстоліття війни, яке ніким і ніде не було відзначене, – були подані офіційні втрати, вони становили, ніби, 70 000 убитих та удвічі більше поранених. Дані, як звичайно у совєтів, – цілком невірогідні; з ними війна йшла би «до побєдного конца». Не буде, можливо, перебільшенням, оцінити кількість убитих на 200 000, при – знову ж – удвічі більшій кількості поранених. Серед цих була чимала кількість обмерзлих, без рук та без ніг. Для таких, кажуть, щоб не хвилювати населення, були створені спеціальні закриті заклади, де вони сиділи дожиттєво. А рідних сповіщали, що – «пропал бєз вєсті». Так це чи ні – не перевірити; бо, все змінюється, – не змінюється лише Москва…

* * *

Поразка СССР у війні з маленькою Фінляндїєю була досить очевидною, бо так легко совєцькі зі своїх намірів не резиґнують, та на це потрібно було покласти трупом за 100 днів мало не чверть мільйона солдатів, – рівно по 2000 за добу. Але, й досі не припиняються дурні намагання обернути поразку на перемогу.

* * *

Наприкінці семидесятих у колишньому СССР сталася чергова шпигунська афера: перебіг на захід працівник ҐРУ (государствєнноє развєдуправлєніє) Владімір Різун. Та незабаром став писати книжки (псевдо – В. Суворов), – про совєцьку розвідку, про війну: «Аквариум», «Ледокол» тощо. Йому, ніби, було тоді ж винесено в СССР аж подвійний смертний вирок: один за втечу, другий за книжки. Але, він досі живе в Англїї, невідомо де, хоч діти й ходили до школи та його, бачите, так і не вдалося вбити.

Все це останнє – мало схоже на правду, але схоже на байки. Бо кого КҐБ хотіло убити – тих уже давно убило. Але, то вже проблеми самого історика. Він, віддамо належне, добре простежив складні відносини Сталіна й Гітлера. Уважно простежив як Сталін після серпня 1939, ретельно готував удар у спину Німеччині, але так і не встиг його нанести: його випередив Гітлер у червні 1941. Але, не можна погодитись з В. Різуном у його оцінці Фінської війни. Вторинної? – як сказати, може – й ні.

Справа в тому, що В. Різун твердить, ніби у Фінській війні совєти зробили неможливе, а значить в кінці перемогли. Ну, не вони власне, а «Вєлікій Сталін», якого В. Різун саме тут держить за великого вождя і стратеґа.

Зазначимо з самого початку, що цій людині (як і силі його співвітчизників), часом не так не вистачає документів, як звичайної логіки. Що однозначно плине з уживаної ним арґументації, доволі дитинчої, як це буде видно далі.

Він, бачите, надибав десь там у себе в Англії комп’ютер стратеґічного призначення, який бездоганно знає, за яких умов можливо воювати, а за яких – зась. От він – Різун – і питається в комп’ютера, а чи воно можна воювати, коли мороз 20-ти градусів нижче нуля? – відповідь категорична – ні! А, чи можна воювати, коли лежить півтора метри снігу? – відповідь одностайна – ні!! Хіба не вичерпний доказ? Доказ саме того, що совєцькі люди, гнані тоді чонівцями на Лінію Маннерґейма – створили неможливе, попри все – перемогли!

Шкода тільки, що він не спитався, – а чи можна воювати, не отримуючи на позиціях тричі в день гарячої кави? Бо певний, що він отримав би третє, рішуче – ні!!!

Отже, треба розуміти, що всі ці граничні параметри можливості війни закладали до комп’ютера англійські ґенерали, звичайні люди та на свій власний суб’єктивний розсуд. А тому й усі ці неґативні відповіді стратеґічного комп’ютера – рівно нічого не значать та значити не можуть; не є доказом будь-чого.

Він не розуміє, або радше робить вигляд, що не розуміє всього цього, що як вирішили англійські ґенерали, скажімо, що за умов морозу нижче десяти градусів воювати не можна, то й комп’ютер аж нічого іншого вам не відповість. Твердить також, що совєцькі війська прорвали Лінію Маннерґейма. Добре, але чому ж тоді не ринули вглиб Фінляндії, не окупували її, так і не приєднали три мільйони європейських фінів до своєї вошивої «Карєло-Фінской ССР»? – чому, відповідайте!

А, чому ж не окупували Фінляндію після своєї «побєди», тоді ж 1945? – коли окупували половину Німеччини, Польщу, Чехію, Словаччину, Угорщину, Румунію, Болгарію та половину Австрії.

Бо, є добре відоме, що після 1945 нога жодного совєцького солдата й не намагалася стати на землю Суомі. А чому? – теж відомо, бо стояла наново відремонтована Лінія Маннерґейма, яку так і не вдалося більше ніж надщербити, та гостинно закликала, запрошувала: «ідіть, ідіть до мене, мої любі совки, нові гори майбутніх трупів!» А принциповий ворог імперії Зла, єдиний переможець війни маршал Карл Ґустав фон Маннерґейм – був обраний своїм народом 1945 – президентом країни. І все це – тут, поруч, рукою подати до «совєтского Лєнінграда». А вони, убогі «переможці» 1939/1940 – нічого не могли вдіяти на це неподобство; та й мовчали собі, як лайна повний ріт набравши.

Отак воно все було насправді.

11. Друга світова

Вона покінчилася капітуляцією Німеччини 8 травня 1945; капітуляцією гітлерівського Тисячолітнього райху, але вже без Гітлера, що цю війну офіційно розпочав.

Коли Гітлер демократичним шляхом прийшов до влади в Німеччині на виборах 1932, – ніщо не звістувало скорого приходу війни. Лише на партайтаґу 1936, черговому партійному з’їздові наці в Нюрнберзі, – стало відоме те, що безпосередньо та хутко привело до неї. А саме, виявилося, що по багатьох країнах Європи та світу живуть німці; але й це не було новиною. Нею стало тепер те, що їх треба захищати («цу фертайдіген»). Дослівно так, як потім, після 1991, – чомусь потрібно «защіщать русскіх». Від кого та від чого саме – полишилося невідомим, як тоді, так і тепер. Зауважимо, що першість у засвоєнні та відтворенні цієї гітлерівської ідеї в нових умовах, – належить російському президенту Б. Єльціну та російському ж письменникові А. Солжєніцину. Втім, як тоді, так і тепер, – це був тільки добрий на вигляд привід на те, щоб захопити чуже.

Бо той, хто народився собакою – ніколи не помре вовком. Бо імперії на те й призначені, аби захоплювати чуже, – не «освобождать», так «защіщать».

Але Гітлер, голова молодої ще тоталітарної держави, яка протистояла «західним демократіям», – коливався. Визначитися йому допоміг І. Сталін, його старший тоталітарний співбрат. Ми тут будемо дещо повторюватись, але це не вадить. Правда – завжди є правдою.

Совєцьку імперію на той час некало почуття неповноцінності, меншовартості. Бо поза її межами перебували вільні народи Прибалтики, Фінляндії, Польщі; колишні багатовікові здобутки царизму, прямим спадкоємцем та продовжувачем якого була нова та небачена совєцька влада. З Польщею вона спробувала була воювати 1920, але потерпіла нищивну поразку від поляків та українців, – вимушена була розплатитися в Ризі шматами Білорусі та України. Тепер настав час це все повертати; був і відповідний союзник. Країна, яка незважаючи на оте – «Пролєтаріі всєх стран – соєдіняйтєсь!» – все своє не так довге життя була у розбраті з цілим світом (як не воювала, то готувалася), – почула безпомилково: її час настав; слушний час.

Існують і досі красиві леґенди про «пєрєговори СССР с западнимі дєржавамі», але – на те ж вони й «западниє»; все це, як і діялося, то заради того, щоб відвернути увагу, в черговий раз обманути власний нарід, бо вони – «западниє дєржави», нагадаємо знову, – не могли розплатитися за союз чужими землями, а гітлерівська Німеччина, принаймні – в принципі, – могла.

Отже, пакт Молотова-Ріббентропа був не випадком, не помилкою, навіть не вимушеним перепочинком, як нам замилювали очі. Він був – неминучістю. Так само, війна мусила розпочатися з Польщі, якій Росія ганебно програла розпочату нею 1919 загарбницьку війну, та відтоді палала жагою помсти. Сталін пообіцяв тоді виступити 1 вересня 1939 проти Польщі на боці Гітлера, і… не виступив, уміло підставивши тільки-но набутого нового друга та союзника. Гітлер був у нестямі від подібної підступності, яка цілком перекладала на нього відповідальність за початок Другої Світової війни. Відносини вдалося якось такось наладнати тільки братськи поділивши Польщу, після особистої зустрічі двох диктаторів під Львовом.

Ця підступність та фактична поразка Росії у зимовій війні за захоплення Фінляндії, – запроґрамували ту війну, яку знаємо ми, що отримала назву «Вєлікой Отєчєствєнной», та для нас – українців, – такого сенсу ніколи не мала. Гітлер, побачивши, що від нового союзника мало користі (крім стратеґічної сировини, яка з вересня 1939 рікою потекла до Німеччини, істотно продовживши війну), а сам він у військовому відношенні полишає бажати вельми й вельми кращого, – прискорив план «Барбаросса» (підписаний 18.12.1940).

* * *

Так само оповите брехнею (це ми теж пригадували) народження «Велікой Отєчєствєнной», – «на нас прєдатєльскі напалі!» Чергова байка для дурнів, призначена прикрити власну нікчемність та безпорадність на початку війни.

Як вона протікала, ця війна, сьогодні знають усі, та не на цьому нам слід зупинятись. Про це вже добре писали та ще не раз напишуть. Про тих, хто попри нездарність командування, власним умінням та мужністю долали розумного, підступного та сильного ворога. А, саме таких не бракувало ніде, але… Перемагає тільки одна сторона.

Постійні нагадування тодішнього «Гроссдойче рундфунк» – «Всі воюють за себе, Німеччина воює за відновлення справедливості!» – так само мало відносяться до дійсності, як згодом і назва «Вєлікая Отєчєствєнная». Бо там було, як відомо, санкціоноване «західними демократіями» не тільки пораблення трьох народів Прибалтики. По тому – чого ж були варті оті «тижні пораблених народів» у США? Було віддано московському тоталітаризмові – ще сім країн Європи; не кажучи вже про шмат самої Німеччини. Понурою та жахливою за наслідками була вона, ота Друга світова; війна суцільних втрат. На відміну від Першої світової, яка – що би там не було, а дала незалежність аж семи народам. Не лише зліквідувала Австро-Угорську імперію, хоч і доволі нешкідливу, але й дещо потіснила загарбницьку Російську.

Добре, дуже добре, що вже зараз якесь півстоліття по її закінченні, – майже нічого не полишилося з наслідків цієї війни, – пала Берлінська стіна, розпався «соцлаґєрь», мало не розпався навіть сам ҐУЛАҐ народів – СССР. Лише дві незагоєні ранки цієї війни полишаються на мапі світу: «Калінінградская область РФ» та «русскіє Куріли», але – будемо щиро сподіватися, що згодом загоїться й це.

Однак, полишилися й невигладні сліди цієї марної війни: калічена психіка цілих народів, що так і не вилікувалися від червоної чуми; та будуть лікуватися, правдоподібно, ще сотні років. Бо таке лікування треба проводити орґанізовано та цілеспрямовано, а сучасне людство – далі від Homo sapiens, ніж будь-коли.

Були в цій війні, як звичайно, переможені й переможці. Відомий німецький письменник Еріх Кестнер, тоді ще нікому невідомий солдат німецького вермахта, писав 1943:

Коли б ми раптом звитяжили під дзвін литавр, гарматний грім, Німеччину б перетворили в суцільний божевільних дім. Коли б ми раптом звитяжили ми стали б вище інших рас: від світу вмить відгородили б тоді колючим дротом нас. Коли б ми раптом звитяжили вщент розгромивши всіх підряд, в країні стало б у надвишку служальців, дурнів та солдат. Тоді б всіх мислячих судили і тюрми б повними були. Якби ми тільки звитяжили… На щастя ж – нас перемогли!

Перемогли Німеччину – дійсно «на щастя» для неї, та повоєнна Західна Німеччина довела це всього кілька років по війні. З переможцями (хоч і пірровими) було значно гірше. Тут сповна збулося провидіння Кестнера: насправді «відгородили колючим дротом», та насправді, мало не перетворили на «суцільний божевільних дім». Бо, ті, що самі збожеволіли – почали запирати до божевілень людей, що зуміли зберігти залишки розуму. Що ж до «служальців, дурнів та солдат»… Ну, це кожний і сам бачив. Вони не тільки ще й досі живі, особливо – «дурні»; та робиться їх не менше, а більше. Бо хоробрі люди, справжні солдати, що багацько зрозуміли для себе на війні та прирекли собі – «повернемося – будемо жити інакше», – нічого вдіяти не змогли. Їх тоді, по війні, зустріли черговою хвилею масових репресій сталінського режиму; так «ми звитяжили». Неподільно воцарився один переможець – «Вєлікій Сталін».

Травень 1945 міг стати справжньою весною народів, бо під Гітлером побувало 16 країн Європи, але – не став. З тієї причини, що цю весну геть приморозила тінь єдиного переможця великої війни, – ґенераліссімуса І. В. Сталіна – «Вєлікого Сталіна». Бо половина звільнених від Гітлера народів негайно опинилася під ним, «вождєм народов». Совєцький – московський імперіалізм – вийшов на світову арену.

Марними та глупими будуть намагання лицемірних істориків лицемірного XX ст. представити цю війну, як перемогу над тоталітаризмом. Бо насправді її кінець став початком співіснування людства з тоталітаризмом; ери повільної, повзучої піддачі йому.

* * *

Досить дивні речі, дивне відношення до цієї безплідної війни, можна часом спостерігати й у наші дні, більше як півстоліття по війні. Коли можна було би усе збагнути та дещо отямитись. Але, все це не в дусі XX ст., так само дурного, як і мерзенного. Так, наприкінці 1999 у Чехії було урочисто відкрито пам’ятника Вінстону Черчілю; ну, тому самому, що великодухо подарував не свою Чехію та Словаччину (разом із іншою Східною Європою), своєму спільникові Сталіну. Але, це несправедливо хоча би для того, що перед ним був Невіль Чемберлен, що так само великодухо подарував усе це, знову ж – не своє, – Адольфу Гітлеру, на кілька років раніше; то й починати з отими пам’ятниками – треба було саме з нього. Бо ж, першим попихачем тоталітаризму був саме він, а Черчіль був тільки другим.

* * *

І. Сталін, закінчивши всього тільки духовну семінарію, зумів обвести круг пальця своїх конкурентів – союзників, абсольвентів світової слави Оксфорду та Ґарварду (до чого ж непомірно роздутою буває слава цього світу!), впевнено наклавши руку на половину Європи. Бо був, схоже на те, неординарною людиною, яку одні й досі безпідставно вважають «гєнієм чєловєчєства», а другі – не менш безпідставно, – всього тільки звичайним злочинцем. Він не був ні ґенієм, ні військовим, але був добрим політиком дещо стратеґом (попри грубу помилку з Фінляндією) та орґанізатором; а до того мав у своєму розпорядженні невичерпні запаси гарматного м’яса. Тому й переміг.

* * *

Не сталося весни народів і ще з однієї причини. По «звільненні Європи» негайно розпочалося нове Велике Полювання, не гірше від отого славетного з 1937. «Союзники» – служки на побігеньках у «Вєлікого Сталіна» (може – крім американців) – вишукували повсюди людей, які свого часу збігли від совєцького поневолення, та передавали їх Сталіну, звідти, де не було його власних окупаційних військ. Добровільно виконували в Західній Європі функції довгих рук КҐБ. Особливо ретельною була в цьому доблесна британська армія, що підчас війни відзначалася, тільки єдино, не перемогами над німцями, а своїми доблесними евакуаціями. Спочатку з Дюнкерку, потім із Крети, потім… Особисту відповідальність за ці злочини проти людства несе Гарольд Мак Міллан, що згодом дослужився до прем’єр-міністра Великобританії. Жертвами цього полювання на відьом могли стати всі. Емігранти (дехто – ще з часів революції), військовополонені з німецьких таборів, що бажали уникнути таборів совєцьких, ті, що пішли з німцями з окупованих земель, остарбайтери, – чи не всі могли бути видані англійцями НКВД. Їх пасажирськими ешелонами відправляли на схід, де на кордоні пересаджували у товарні ешелони, які йшли вже просто до Сибіру і далі, до Колими. Лише дві країни Європи, так ніким і не окуповані, Швайцарія та Ліхтенштайн, – не видали жодної людини.

Припинив цю вакханалію наш Іван Багряний, який з табору для переміщених оприлюднив брошуру, в якій ясно й чітко роз’яснював, чому він не хоче повертатись до тоталітарної держави. Брошурою зацікавились американці та негайно цикнули на своїх не в міру старанних британських попихачів.

Так Великобританія в цій війні відзначилася двічі. Спочатку продавши Гітлерові в Мюнхені Чехословаччину, а потім щедро віддавши Сталіну всіх тих, хто не хотів жити під ним. А, спитаємо, що вона за це (та з цього) – мала? Чи все це тільки заради того, щоб згодом перетворити власну розвідку на кубло та розплідник совєцьких шпигунів? – дивні люди…

* * *

Війна найбільше далася взнаки двом країнам Європи – Білорусі та Україні. Їх шматками Росія розплачувалася з Польщею два десятки років тому, за оту нищивну поразку Будьонного з Тухачєвскім на Віслі. Тепер настала їх черга. По них німці вільно просувалися вперед, а от здача німцям російського Смолєнска була в секретному наказі № 66 військам Західного напряму, – прирівняна до «ізмєни Родінє». Відносно легко (а найправдоподібніше – навмисно) віддавши їх (Білорусь та Україну) під німецьку окупацію. Сталін не помилився. Бо німці, така ж сама «раса господ», – так само безоглядно винищували повсюдно національно свідому еліту інших народів. Хоч, і віддамо їм належне: ніхто з них не пнувся підчас окупації перевести нечисленні українські школи та університети, що спомоглося відкрити наше українство, – на німецьку мову. Але, у справі нищення небажаних людей союз Гітлера та Сталіна бездоганно пропрацював усю війну. Гестапо сумлінно виконувало чорну роботу НКВД, а Бабин Яр та подібні йому – стали німецьким продовженням сталінського ҐУЛАҐу.

Таке ставлення мало свої наслідки, та рух опору в Україні надовго став проблемою № 1, що для Берліна, що для Москви.

Французьку комуністичну партію називали потім «партієй расстрєлянних», та… Не всі знають справжню причину. Справа в тому, що з початку війни та аж до червня 1941, французькі комуністи слухняно співробітничали з німцями – поки дружили Сталін та Гітлер. Після цього виловити їх, мало не всіх, та ліквідувати підчас окупації, – не становило великого труду. Цікаво, що коли десятки років потім у Ліоні судили військового злочинця, гестапівця Клауса Барбьє – його захищав відомий адвокат-комуніст. Вирок був символічний, бо Барбьє пригрозив здемаскувати провокаторів гестапо, на той час – чільних осіб Франції; не тільки комуністів від Жоржа Марше, але й «діячів опору».

Чогось подібного не було і не могло бути в Україні, де опір окупантам був із самого початку очолений націоналістами. Під впливом політичного ґенія Степана Бандери – ОУН–УПА стала на той час (і взагалі) єдиною у світі справжньою демократичною силою. Яка воювала не з Гітлером проти Сталіна, або ж зі Сталіним проти Гітлера (як оті «союзники»), – а воювала проти тоталітаризму взагалі. От цим людям, на відміну від багатьох, – нема в чому дорікнути.

Повертаючись до тодішнього гасла «Гроссдойче рундфунк», можна з чистою совістю використати його на свій спосіб: якщо всі воювали за себе (а так дійсно було), то бійці УПА були єдиними на світі, хто воювали за відтворення справедливості, як такої. За волю, незалежність та людську гідність; проти імперіалізму, тоталітаризму та поневолення.

Проти Гітлера та Сталіна воювали свідомі українці – душа справи, але – не тільки вони. До них поступово приєднувалися інші, – татари, узбеки, вірмени, – військовополонені. Були й жиди, що рятувалися від гітлерівського нищення. Це була справжня дружба народів, чиста та щира, закріплена потім в Антибільшовицькому Блоці Народів (АБН).

Не вони, несмертельні герої Української Повстанської Армії визволили тоді Україну. Але їх сумління є чисте – вони зробили для цього все, що могли. Набагато більше, ніж звичайні люди. Бо їх надихали ідеї вольності, свободи народів та гідності людей. А таке щось – важко применшити.

* * *

Німецькі наці спалили Хатинь в Білорусі, американці – якесь Сонґмі у Вьєтнамі. Про це світ не забув і не забуває. А от як воно справи з отими десятками хатинів та сонґмів, що полишили по собі московські енкаведистські карателі 1945–1953 по Західній Україні, – хто знає про них сьогоднї? Та, хто несе на собі тяжку кримінальну відповідальність за те, що про них взагалі ніколи не чув світ?

Під тінню недовговічного та давно переможеного фюрера, – як же притульно почувають себе інші фашизми, усіх кольорів. Як зручно в цій тіні безпечно творити все нові й нові злочини проти людства. Світ спокійно дивиться на це, наче воно так і треба: адже – фашизм давно переможений. Так, німецький нацизм дійсно, давно переможений. А Німеччина розплатилася за свої мільярдами марок. Москва знищила в десятки разів більше людей, не відшкодувавши нікому й копійки. Навпаки, її підтримують, над нею клопочуться; їй усі позичають (без жодної надії на повернення): а ну, як ще когось там знищить… Так, як же з цим?

Тому приходиться повертатись до того самого знову й знову: а чи були у світі справжні антифашисти, крім воїнів УПА, які відчайдушно воювали проти Гітлера й Сталіна разом? Чи все це, антифашизм, – то дурна мара або ж політичне шахрайство? А в дійсності є тільки прибічники одного тоталітаризму та супротивники іншого?

Що ж, усі необхідні факти історії на наш час є відомі, та хай вирішує таке кожен для себе, на власний розсуд (як він є) та на міру гнучкості власного сумління.

Отже, таке закінчення цієї війни, як кривавої так і неплідної, обернулося для вільного демократичного світу не перемогою людства над тоталітаризмом, а радше початком вимушеного співіснування з ним. Співіснування, за яке вільний світ мало не заплатив потім ядерним голокостом.

Втім, поки нічого не можна вважати остаточно виключеним: можливо, ще заплатить.

12. Зрадницький напад

Війна, дата початку якої була відома у межах півмісяця та десь за півроку кожному, хто не лінувався стежити за подіями: нарешті спалахнула в коротшу ніч року. Не відати про її наближення могла або абсолютно байдужа до всього людина, або така, що живе у вигаданому світі. Все, що писалося, пишеться чи буде писатися про цей «зрадницький напад», – є хемічно чиста брехня.

Бо, всі люди знали своєчасно про мобілізацію резервістів, всі бачили колони призовників, що марширували «строєвим шагом» з палками «на плєчо» замість гвинтівок. Бачили й військову техніку, яку вдень і вночі везли потягами на захід. Чи й цього було мало? А, щодо отого «прєдатєльского нападєнія», то… Пригадаємо рік після пакту Молотова-Ріббентропа, коли СССР, без найменших причин, підкреслимо це, брутально порушив пакти про ненапад із Естонією, Латвією, Литвою, Польщею та Фінляндією. А наприкінці війни – і з Японією. Ото й були насправді «прєдатєльскіє нападєнія» – одвічне свідоцтво московської подвійної моралі.

Дивною вона була насамперед цим, упертим видаванням її за неочікувану та непередбачену. Однак, не передбачаючи воювати – не підтягують танки та авіацію поближче до західного кордону країни. Таким чином уся її неочікуваність вичерпувалася хіба тим, що німці не попередили заздалегідь про час наступу. Так – було ж і це! – бо, були перебіжчики.

Що було на початку війни поближче до кордонів – добре відомо. А прихід війни у глибокому тилу, – втілився у двох відгуках, двох діях: обвальному ритті протитанкових ровів, та шпіономанії. Рови копали тоді повсюдно, можливо, що й на Уралі та під Новосибірськом. Що ж до шпіономанії… Це, загалом, нормальний стан імперського народу, та його добрий звичай – мерщій тягти до поліційного відділку будь-кого незнайомого, – добре відчули на собі «народнікі» минулого сторіччя, які щиро намагалися просвітити цей нарід. Навіяти йому щось розумне, добре, вічне.

Негайно була повсюдно, по всіх підприємствах, навіть самих малих, де кожен знав кожного, заведена система перепусток. Очікувалося, правдоподібно, що країною негайно піде повінь німецьких шпигунів, а як вони вже перепусток мати не будуть – то відразу й спіймаються. В країні був накопичений великий досвід по вилову саме іноземних шпигунів ще з 1937, коли чимала кількість її громадян виявилася шпигунами польських панів та недобитих японських самураєв, а інші віддавали першість румунським боярам.

Не було рідкістю, коли сам нарід, на вулиці, доставляв «куда надо» людей, що порізнювалися добрим одягом, як от московських акторів, що гастролювали десь провінцією. Бо всі, схоже, як не думали, то підсвідомо відчували, що ніде не одягаються гірше, ніж «на родінє всєх трудящіхся». Адже, – «бді!», рекомендував іще Козьма Прутков… І усі мусили «бдєть». Адже ж краще «пєрєбдєть» ніж «нєдобдєть».

Що ж до протитанкових ровів, то скільки ж їх було тоді накопано! – копали всі, школяри, студенти, пенсіонери… Та, наскільки ці рови в сумі, затримали просування німецьких танків? – на п’ять, на десять (хвилин). А може, як скласти по Союзу, – то й на цілу добу? Зате німці потім благословляли цю безкорисливу допомогу, – бо в цих ровах були зариті сотні й сотні тисяч розстріляних…

Дивним у цій війні було інше: відносно легке та хутке зайняття німцями України та Білорусі. Зараз, коли про все це стільки написано та переписано, – виникає стійке враження не випадковості. Часом це враження набуває характеру впевненності: армія робила, що могла, щоб їх відстояти, а Головне командування в цьому наче й не було зацікавлене, якось надто легко пішло на зайняття німцями цих двох важливих для країни «рєспублік».

Підчас вторгнення німців до України всіма справами в Києві керував Н. С. Хрущов. У своїх спогадах він не одного разу пише про те, як ставилося до нього Головне командування, що аж ніяк не поспішало з якоюсь допомогою. Чого варта хоча би його телефонна розмова зі Сталіним, коли він просив вогнепальної зброї для «ополчєнія», а той порадив йому організувати виробництво залізних ланців та озброїти ними нарід. Така порада відганяє вже нічим не прикритим знущанням. Не можна забути й колони новобранців, що йшли на війну з палками замість гвинтівок на плечах. Перехожі дещо дивувалися, але казали: «нічого, їм там видадуть все, що потрібно…» Схоже, що для багатьох із них оте там – означало на тому світі… Велику частину студентської молоді великих міст поклали трупом, захищаючи ці міста, хоча було достеменно відомо, що їх – здадуть. Так, навіщо класти трупом молодь, майбутнє нації? А раз це не мало військового сенсу, значить було зроблено заради московського геноциду. Бо, дослівно те саме (як не ще гірше) можна було спостерігати у Білорусі.

Мало хто вже пам’ятає, хоч все це підтверджується документально, що етнічний кордон Білої Русі спокон віку проходив на схід від Ржіва, Вязьми, Смолєнска, повертаючи потім на південний захід, на схід від Брянска. За площею це була майже ще одна нинішня Білорусь. За свідоцтвом царських етнографів тут неподільно домінувала білоруська мова, аж до 1920, коли все це було приєднано до РСФСР, а білоруська мова хутко та енергійно викорінена; ввозити туди щось білоруською мовою – адміністративно каралося.

Привертає увагу й становище підчас війни. Ліси Білорусі (в Україні їх, хвала Богові, було значно менше) були швидко наповнені скинутими з повітря московськими партізанами, які постачалися усім необхідним. Вони холоднокровно вибивали німців по містах і селах, добре знаючи, що за кожного німця розстрілюють 100 закладників із місцевого населення. Так їм удалося за роки війни скоротити населення Білорусі принаймні на третину; німецькими руками.

Що це було? – зведення старих порахунків між дикою великоруською Москвою та цивілізованим білоруським Новгородом, чи зовсім свіжий, новий злочин, – важко сказати.

* * *

Підтверджується наявність подібних планів, заздалегідь, і на прикладі України. Від неї відразу відторгли українську Кубань та Крим (щоправда, повернений потім у зруйнованому стані та без корінного населення), а перенесення столиці з Харкова до Києва на початку тридцятих було лише підготовчим заходом, було пов’язане з великим та далеко ідучим планом її подальшого розчленування, який теж є документально відомий: передбачалося приєднати (а може – «добровольно воссоєдініть», як заведене у цих кримінальників) до РСФСР усю промислово розвинену лівобережну частину України, разом із Харковом та Донбасом. Для рештків України зберегалася роль сільсько-господарського додатка. Чому цей чудовий план так і не дочекався свого втілення, – важко сказати.

В усіх цих міркуваннях, які як же досконало підтверджуються історичними фактами, – нема нічого неймовірного. Бо ж, і тим і другим, росіянам і німцям, були однаково не до смаку люди, що думають, – так чому би росіянам не допустити німців спеціально на те, щоб ті зробили за них частку чорної роботи геноциду? Треба сказати, що ці російські надії повністю виправдалися, німецький геноцид працював не набагато гірше від російського; хоч німців певною мірою виправдовує те, що вони знаходились у ворожій країні. Особливо ж добре підставили Білорусь, від якої по війні мало чого й полишилося.

Сьогодні білорус або українець, що виступає за «союз» з Росією, це або затятий кримінальник, місце якому на шибениці, або душевно хвора людина. В обох випадках – запеклий ненависник власного народу.

Війна, що розпочалася тоді, влітку 1939, підкреслимо, не була і не могла бути несподіваною ні для кого, ні для совєцького махтгабера із ЦК, ні для звичайного совєцького громадянина.

Виник був закономірний і паростки війни були посіяни 24 серпня 1939 та проросли всього за тиждень. Гітлеру не вистачало саме цього пакту на те, щоб розв’язати Другу світову, саму жахливу (поки що!) в історії людства. Хто ж, однак, несе всю вагу відповідальності за неї? Він сам, хто її практично розв’язав, або той, хто свідомо його підставив, відмінно знаючи, що цим творить? Дав йому до рук якраз ту ланку, якої не вистачало, щоб замкнути ланцюг.

Дуже хутко, спочатку 17 вересня 1939, а потім – і влітку 1940, виявилося що змова далеко не вичерпується «нєнападєнієм», бо таке, «нєнападєніє», – можна би й вибачити.

Захоплення половини Польщі, Прибалтики та Бесарабії – старих колоніальних набутків російського царизму – остаточно відкрило світові очі на те, що являє собою «новоє россійскоє государство», нове за формою, але одвічно старе за змістом, за цілями, – «покорять», «прісоєдінять», «подчінять»… А потім – геноциди…, геноциди…

Колись російський письменник Ф. Сологуб писав:

Я ніколи не належав до класу тих, що панували в Росії, та не маю жодної особистої причини жалкувати за кінцем старого устрою життя. Але я в цей кінець не вірю. Не для того, що мені подобається те, що було, а просто тому, що у новинах наших старовина мені чується наша. Я повірив би у сконання старого світу, якби змінилися не лише форма правління, але й форма світосприйняття, не тільки устрій зовнішнього життя, але й настрій душі. А цього якраз і немає ніде та ні в кому.

Це було написане 1924, а все це відбувалося 1939 і тепер усі могли пересвідчитись, що агресивно-геноцидний «строй душі» не змінився, дійсно, ніде та ні в кому. Частина «царства Польского» і «Лівонія» знову воссоєдінілісь с Россієй.

На Фінляндії доблесне російське воїнство дещо обпалилося, а її нарід, у свою чергу, – штовхнуло в обійми Гітлера: важлива стратегічна помилка Сталіна. А прагматичному Гітлеру це дало привід засумніватися у боєздатності союзника, що так легко поласився на шмат закривавленої Польщі, але не зумів упоратись із малим, але стійким народом. Не дарма про цю війну ніде й нічого не узнати, ніби її й не було; магічне мислення. Про неї мовчить, наче лайна набравши до роту, «Иллюстрированная история СССР», вище досягнення брєжнєвської епохи. А, чому би й не пригадати? – та ні. Адже, там навіть крейсера «Варяг» не було…

* * *

Наступна війна 1941 – «Вєлікая Отєчєствєнная», це продукт пакту 1939 та наступної невдалої, по суті – програної зимової війни.

Нова дружба була недовгою, але міцною як сталь. На захід чередою, круглодобово та майже два роки, до червня 1941, – йшли ешелони зі стратегічною сировиною й пальним, із зерном та маслом: «нєнападєніє» ще можна було би вибачити. Поблизу Новоросійска німці 1939 побудували величезний на той час нафтовий термінал для вивезення пального з Кавказу та «Люфтваффен фербенде», що полишили купу руїн від Ковентрі, – літали на високооктановому грозненському бензині. Запасів того, що було тоді навезено, німцям вистачило, правдоподібно, аж по травень 1945.

Дружба була не лише міцною, але й теплою, – Адольф Гітлер, фюрер німців, устиг отримати від Іосіфа Сталіна, «вождя русскіх», два погратулювання на день народження (та відповідно); як у Сталіна це було 21 грудня, так у Гітлера 21 квітня. А восени 1940 фюрерові був зроблений і позачерговий дарунок: до Німеччини був відправлений цілий ешелон (та, твердять, що не один) із політемігрантами – польськими, німецькими й австрійськими комуністами (в тому числі – й жидами), переданий у Бресті з рук до рук, від сірих макінтошів КҐБ – чорним макінтошам гестапо. Частково то були ті, що пережили 1937 та відсиджували свої терміни по таборах, частково – й неофіти. Їм тепер належало заради різноманіття змінити місце відсидки. Із таких, однаково небажаних для протилежних, поріднених, єдино, соціалізмом та тоталітаризмом, систем, – фашистської та антифашистської, вийшло на волю десь із півдюжини. Марія Губер-Нойман та Олександр Вайсберг (Цибульський) полишили колоритні спогади, що мають невмирушу історичну цінність, тому що за ними ми можемо судити як про подібності, так і різниці в обходженні з політв’язнями у цих двох протилежних, але як же схожих соціальних системах.

Олександр Вайсберг працював свого часу у Харківському фізико-технічному інституті у 30 роки та був посаджений, схоже – звично, як чийсь шпигун, виданий 1940 до Німеччини, дивом уникнув крематорію як жид. Потім він був «освобождєн» совєцькими 1945, але – шкода, виявилося, що він ще не відсидів призначеного йому совєтами терміну (спасибі, зарахували гітлерівський «стаж»), та вийшов на свободу остаточно лише 1948. За нього марно клопоталися перед Сталіним колеги-фізики: безпартійний Альберт Айнштайн та комуніст Фредерік Жоліо.

Про необхідність (або – ні) пакту Молотова-Ріббентропа багато дискутували, але саме тут, здається, і відсутній предмет дискусії: пакт був необхідний. Не було у Сталіна такої альтернативи, – з ким бути?

Розсудимо самі, за нього; з одного боку були «дємократіі» – Англія, Франція (нехай і США), але булі голі, морально й фізично, – нічого в обмін за союз приплатити не могли. По другий бік була щедра Німеччина, що вже окупувала чимало країн та за союз могла запропонувати «зємлі», щоправда не свої – чужі, але ж – могла!

Так, з ким же поруч могли опинитись оті, прославлені історією аматори чужих земель? Та вони перестали би бути самими собою, якби полишились не з Німеччиною!

Весь совєцький пропагандовий апарат того часу слухняно виконав команду «кр-ру-гом-м!» та до самого 21 червня 1941 наливав нам усім про те, як зухвало кривдять миролюбну Німеччину англо-французькі «поджігатєлі войни» («Крігсфербреннер») та завзяті імперіалісти. Захопилися були цим аж до такого ступеню, що підзабули були й про звичний камінь, якого традиційно тримали за пазухою, заключаючи будь-яку дружню угоду; та й, як тут сказати, попереду ще стільки треба було ділити: Близький Схід, Іран, Індію…

Невідомо, чи продивлявся Сталін всі шляхи графа, що лежав тоді перед ним, але спробуємо зробити це за нього, поготів, цей граф і не був особливо складний.

Перша розвилка графа починається саме там: з ким бути з самого початку? Якщо з союзниками (в минулому Антанта) то далі виникають дві можливості – знову вилка.

1. Війни не буде. Добре, мир, але… де ж прибутки? Прибутків жодних, бо відтягується рішення, зберігається статус кво.

2. Війна спалахує, Німеччина переможена удруге, але… Всі країни, які можна було би собі пригородити в разі перемоги – на боці союзників переможців, – чи віддадуть вони незалежні Польщу, Прибалтику та Фінляндію, «нєотъємлємиє часті єдіной і нєділімой» – без бою? – навряд. Не віддадуть. Прийдеться воювати з ними, а на їх боці потужна Америка. Тут мислиме, щоправда, принаймні – теоретично, ще одне відгалуження: Німеччина перемагає, але про це якось не хочеться думати. Та й надто це вже мало ймовірне, – надто вже непорівняні є ресурси.

Значить, як не кинь, а союз зі союзниками – ні до чого. Не вигідний.

Другий шлях вилки: союз або дружба, як хочете, із Німеччиною, а що тут може бути?

Вилок тут немає: із забезпеченим тилом Гітлер буде воювати негайно, так виходить по всьому. Але – далі, що буде далі?

Наступна вилка – раз війну вже почато, то це буде – так чи ні? Перемога чи поразка? Але, тут маємо вже аж два параметри: перемога – поразка, союз – протистояння. Відповідно й більше варіантів.

1. Гітлер перемагає та зберігає союз. Він вдячний вірному другові та союзнику й наступає полюбовний поділ світу. Ізоляціоністська Америка ні до чого, у неї немає геополітичних інтересів (а так на той час і було), є лише економічні. Китай занурився до своїх внутрішніх змагань, китайська примара вся у майбутньому. Тепер у світі дві дружніх наддержави та треба запасати один проти одного вагомий камінь за пазухою. Спокійно та систематично готуватися до вирішальної війни з Німеччиною. Від жаданого світового панування СССР відділяє тепер лише один крок, але цей крок має бути зроблений. Саме цей варіант був би найвигіднішим, але йому не судилося відбутись.

Покластися на вірність Гітлера? – ой, ой…

2. Гітлер перемагає, але союзу не зберігає. Тоді – погано, погано. Не можна зберігати союз до кінця, треба своєчасно вдарити йому в спину, а там – подивимося.

3. Гітлер не перемагає на заході та кидається на схід, в надії перемогти там. Самий неприємний та небезпечний варіант (який і реалізувався насправді). Що ж, тут потрібно покладатися на вимотаність німецького війська та на допомогу Заходу, який стає тоді природним союзником.

4. Гітлер замирюється зі союзниками, війна виходить внічию та повертається на схід. Цей варіант здається, на перший погляд, найжахливішим, але чи так є насправді? Подумаємо. Адже, мир із союзниками був би немислимий без полишення мало не всієї захопленої Європи – Норвегії, Нідерландів, Бельгії, Франції, включаючи Східну Європу. А це значно послабило би Гітлера, змусивши його воювати зі скупими, відносно, ресурсами самої Німеччини. Поготів, це потребувало ломки всієї антигітлерівської коаліції, на що народи демократій не були налаштовані.

Таким чином Сталін, віддамо йому належне, в цьому зробив усе оптимальним для себе засобом, хоч і розв’язав Другу світову: і з Гітлером устиг поділитись Європою, і антифашистський капітал сподобився заробити.

У його співвітчизників це називається: «і капітал пріобрєсті, і нєвінность соблюсті». Якщо хто й пошився в дурні, так це союзнички. Ті самі, за антигітлерівською коаліцією.

Але, всі ці міркування, хоч у багатьому й неспірні, однак і грунтовані на подальших та свіжих фактах. Між тим дійсність не завжди буває простою та однозначною, часом не вадить заглянути й до глибини речей. Війна, що розпочалася 1939 не могла бути нечеканою ні для кого, вже роки перед тим. Але, – а у більш великому історичному масштабі, – чи могло би її не бути?

Більш деталічне дослідження приводить до висновку, що після того, як у Росії 1917 перемогли більшовики, – Другої світової – вже просто не могло не бути. Втім, про це ми вже писали.

А вже про те, що він – кат народів Сталін, із властивою йому геніальною підлістю – підставив Гітлера, зробивши його в очах недоумкуватого світу XX ст. єдиним винуватцем війни та спровокувавши Нюрнберг, – мабуть і писати не варто…

* * *

І наостанку – дещо про оту «Вєлікую Отєчєствєнную». Ще перед нею, після поразки Франції у Другій світовій, шеф штабу генерал Гамелен передав СССР офіційний звіт французького генштабу про війну 1939–1941 на заході. Звіт був переданий до совецької розвідки, яка проаналізувала дії німців і прорахунки французів та видала розлеглі рекомендації щодо боротьби проти взаємодії танкових з’єднань, підтримуваних артилерією та авіацією. Тодішній начальник генштабу КА – Г. К. Жуков – повернув ці рекомендації з властивою йому хамською резолюцією: «Мнє ето нє нужно»; додавши при цьому дещо загадкове речення: «Сообщітє, сколько ізрасходовано заправок горючєго на одну колєсную машіну». Коментарі, як кажуть в таких випадках, – абсолютно зайві…

13. Велике Пограбування

Простий солдат «Вєлікой Отєчєствєнной» віддано робив своє, просте та зрозуміле, бив ворога та захищав батьківщину, але, понад його головою творилися часом речі дивні та на перший погляд незрозумілі. Чим вище – тим і дивніші. Так само було й цим разом.

Московська казка про «Прєдатєльскоє нападєніє німєцкіх фашістов на СССР» («занятий мірним трудом»!), – є нечувано вразливою з іще одного боку. Тут нам прийдеться повернутися до тих часів, коли «старшій брат» подарував нам відразу аж два нових слова, коли совєцькі люди зустрічаючись питали одне одного: «А ви как? – уєзжаєтє в евакуацію ілі остаєтєсь в оккупаціі?» «Уєзжалі» – по-різному, хто разом із улюбленим котом і фікусом у глечику, а хто й у «товарнякє», у чому стояв; а ще хтось – так і пішки уходив…

«Евакуація», що хотінням долі стала рідною сестрою «оккупаціі», мислилася, як вивіз із України у стислі терміни – якнайбільшої кількості різного добра і ресурсів до Росії: продовольства, худоби, вугілля, металу, машин – цілих заводів і т. п.; ну, і кваліфікованих працівників, без яких ці заводи працювати не будуть, обернуться на гору металолому. Чого не можна було вивезти до себе, рекомендувалося по можливості понищити, аби «нє досталось врагу».

Як відомо досі, встигли вивезти в такий спосіб більше 2 млн. тонн хліба, 2 млн. голів великої рогатої худоби (20 % загальної кількості), 2 млн. голів свіней (40 %), та 3 млн. голів вівці (50 %), – фантастичне пограбування країни, погодьтеся!

На те, щоби так обібрати Україну, кинувши її під ноги Гітлеру, – потрібні були чималі матеріальні засоби, в тому числі – мільйони залізничних вагонів. Вагонів – різних. Бо, «пассажірськімі» виїздили лише партійні бонзи. А отой, прислівний «послєдній совєтскій чєловєк», що за словами вождя був «бєсконєчно вишє любого буржуазного чінуші», – задовольнявся, на відміну від совєцького «чінуші» – й «товарняком». От і гнали з України на схід і на північ «товарнякі», завантажені по вінця продовольством, майном, машинами, худобою, а часом – і рабами. Зі совєцьких брали не будь-кого, людей, з якими можна буде хутко зібрати заводи на новому місці та хутко наладнати виробництво на них, кваліфікованих.

Всього було вивезено до Росії – десь, так кажуть, до 4,5 млн. людей. Як партійних бонз ні до чого, так і кваліфікованої «рабочєй сіли».

Останні, як би це сказати, вже з причини своєі кваліфікованості (не дарма ж їх верхівку колись презирливо іменували «спєци»), не завжди були схильні виїздити з причин невеликої, так би мовити, захопленості у совєтах, отже… На цей прикрий випадок були створені «лєтучіє отряди» НКВД, і як хтось там не палився до «евакуаціі», – негайно оголошувався у розшуку.

Але, був у всій цій кампанії – і певний дражливий момент.

Німці, як було добре відоме вже тоді, набули славу людей правдивих, та попри постійні заклики доктора Гьоббельса брехати більше – своїх справжніх намірів ніколи не укривали. А в цьому й були повною протилежністю більшовикам, які, можна так сказати, з самого початку стояли на брехні. Втім, як і червоні, відправляючи незгодних із ними до канцтаборів. Але – не тільки. Бо, була ще одна – неполітична категорія населення, на яку точили зуби гітлерівські бонзи, – звичайні жиди, яких вони нищили, де тільки могли дістатися. Отже, й здавалося би, що більшовики – «самиє гуманниє в мірє» – мають першочергово евакуювати жидів, рятуючи від неминучої смерті, але ж, – ні! Про це жодної мови не було, тільки «в общєм порядкє». Отака собі цікава «дружба народов». Та вони ж, сталінські більшовики, й запрограмували заздалегідь оті Бабини Яри; ніхто інший…

І – дійсно, чому б і ні? Адже, йшлося про якихось іще пару мільйонів людей. Відмовтеся від вивозу якихось ницих підприємств вторинного значення, і все можна буде зробити. Та, не зробили… знаючи, підкреслимо ще раз, що ці люди приречені. Отже, коли вас наступним разом переконуватимуть, що більшовики тоді рятували світ, людство, – не забудьте ще раз плюнути їм у вічі. Не людство вони рятували, а свої власні шкури, ладнаючи свої російські гешефти з Гітлером.

Зате, з яким садистичним задоволенням допитували потім слідчі СМЕРШа або НКВД отих нечисленних жидів, яким пощастило витримати окупацію: «Ви жє бил єврєй, почему оні вас нє унічтожілі?! – значить – «сотруднічал с немцамі»! А виходу їм не було, як тільки з окупації – в окупацію. Бо, не могли ж вони податися на захід разом із німцями, як це зробило чимало українців.

Підняли ми це питання не випадково. Бо, радив би подумати над цим отим сучасним москво-патріотичним жидам, які сьогодні щосили гудять Україну, репетуючи про «союз»: старий чи новий, – аби «союз с Россієй». Та – далебі. Бо для того, щоби думати, треба ще щось і в голові мати…

Але все це – тільки певні окремі аспекти евакуації, а є й інші. Один з них полягає на тому, що така велика справа не здійснюється імпровізовано, – от прийняли на п’ятий день війни постанову ЦК і Совнаркома, і все пішло, як за чаклунською паличкою. Адже, й потяги повинні рухатися вільно, не заважаючи одне одному, а на це потрібні заздалегідь укладені графіки руху. Та й більш-менш складну машину, скажімо, прокатний стан – не можна демонтувати так просто, без плану. Втім, так само, як неможливо без плану і графіка установити та запустити на новому місці, у стислі та обмежені терміни. Такі плани не розробляють за п’ять днів по «нєожіданном і предатєльском нападєніі», їх укладають роками.

Отже, на кожному українському заводі уже мав бути заздалегідь укладений план його демонтажу і вивізки. Ще раз – за дні, або навіть місяці такі плани не створюються.

Так ми, логічно та закономірно підходимо до головної думки: що деталічні плани евакуації України були складені задовго перед нею самою. А значить і рішення – віддати Україну на час німцям, – було теж прийняте заздалегідь, задовго перед самою війною.

От у цю підлу зраду народу України і посібництво Гітлеру – і слід товкти їх доти, доки не звільнить від себе світ останній з більшовиків.

* * *

Отже, здати Україну Гітлеру – нехай наведе там порядок, – сталінська влада постановила ще перед війною.

А нам, іще задовго перед цією війною – наливала московська пропаганда, драла горло на весь білий світ про те, що «От тайгі до Брітанскіх морєй – Красная Армія – всєх сільнєй!». Та аж захлиналися власною брехнею, запевняючи, що – мовляв, як імперіалісти «посмєют развязать войну», то… Ми їх закидаємо «ворошіловскімі кілограммамі» та ще й на «іх собствєнной зємлє»! Особливо усилювався в цьому такий собі нікчемний писака, зі символічним прізвищем – Ніколай Шпанов. Валяв на цю тему ентузіастичні пухлі романи.

Все це згодом виявилося сутими московськими побрехеньками з підворіття, а всесильний маршал Ворошілов так ні на віщо й не придався, добре, що хоч у «окруженіє» не потрапив; а його дурні «кілограми» виявилися черговим голим блефом.

Що в цій черговій змові з Гітлером стало вирішальним, пекельна ненависть до всього українського, чи звичайна спадкова пристрасть грабувати – так і невідомо, але окупація і евакуація – нероздільні. А, як окупація була Великою Зрадою, то евакуація стала Великим Пограбуванням.

Евакуація заторкнула десь не більше 10 % населення України, але геть спустошила країну. Хліб і худобу вивезли, скільки встигли, а чого не вивезли – те турботливо понищили. Це останнє – важко підрахувати. З усіх заводів, де могли, повивозили головне, зупинивши тим виробництво і потенціально зліквідувавши робочі місця. Скажете – забирали від ворога своє, кровне; що ж – може воно й так, але… Втім, темпи просування німецьких військ Україною були вищими, ніж у Польщі 1939, а тому евакуація досить хутко змінилася окупацією. Якби не це…

Отже, підсумуємо. Москвою 1941 були створені всі можливі умови для остаточного виморення України, не гіршого за масштабний московський голодомор 1933. Просто дивно, чому ніхто з істориків і досі не звернув на це увагу? Однак, чомусь не так сталося як гадалося. Було скрутно, було сутужно, але про масовий голодомор – тоді якось не чути. А, як російська влада пішла, а українська так і не вчинилася, то хочемо ми, чи не хочемо, а відсутність масових вимирань населення приходиться віднести на конто третьої і єдиної сили: німецьких окупантів; принаймні, як не приписувати цей феномен тому, що нічого пояснити не може – диву.

Так, не з московської провини зірвався чи не найвеличніший з геноцидних планів Москви. Хоч і полишилося в активі Велике Пограбування.

* * *

Але, все змінюється з часом, все минає – минула й гітлерівська окупація, замінившись, як годиться, – знову на окупацію московську.

Більшовицьке суспільство, це суспільство від початку та до кінця дискримінаційне, система найбільш розвиненого у світі апартгейду (ми пишемо це слово правильно, не займаючи зі спотвореного російського варіанту), де, як було написано на воротах Бухенвальду – Jedem das seine – Кожному своє. Особливо поціновували в СССР загальні статті дискримінації, скажімо – «что дєлал до рєволюціі?» Тепер, по війні, на зміну приходить нова, не менш універсальна стаття дискримінації: «что делал в оккупаціі?», потіснивши (хоч і не остаточно) застарілу революційну. Принаймні, запитання, чи «бил в оккупаціі» – пам’ятаю в «лісткє по учєту кадров» – аж по розпад СССР.

А було, крім усіх перелічених вигод – і ще одне; можливо, що й не останнє за значенням. Бо, про те, що вони нас віддали німцям – ми ще від жодного з них не чули; не надто про це пригадують. А от те, що вони всєх нас «освободілі», звільнили від «корічнєвой чуми XX в.», та що так тішить їх задупне себелюбство – тим колотимуть нам вічі одвічно.

Але, нагадаємо, що «освободіть» було би абсолютно неможливо, якби не віддали перед тим. «Освобождєніє» стало мало не повним тріумфом справедливості, справжньою учтою королів, бо безвинних серед «освобождєнних» не було, не могло бути.

Тепер побувала в окупації їх турботами – вся ненависна Москві Україна, та з нею можна було за це «зрадництво» робити, що заманеться. Спочатку був створений величний план їх отієї «святої трійці» – Сталін – Берія – Жуков, – вивезти всіх до Сибіру, а там уже спокійно розібратись, кому – чиє. Але, підвела війна, після якої не полишилось необхідної кількості «подвіжного состава». Можна було би підігнати цього добра з Німеччини, та от… Не той стандарт – ширина колії! Бо, ще у минулому столітті хтось прибрав для Росії американський стандарт, геть забувши про те, що прийдеться ж колись і «брать Європу». Ми живемо у складному світі, де все краще передбачати, та якась випадкова подія в минулому – буває здатна змінити долю цілого народу в майбутньому.

Так і прийшлося обмежитись якимись ницими мільйоном–двома. Прихопивши заразом чимало й тих, хто жив в Україні значно раніше від «старшєго брата», – різних там вірмен, греків, болгар… Ну, і всіх тих, хто не лише побував «в оккупаціі», але й «сотруднічал с нємцамі»; або навіть «работал на нємців». Але, дозвольте з цього приводу запитати: а як же це совєцький громадянин, покинутий своєю державою напризволяще – міг протривати аж два роки (та ще й прогодувати родину) – не працюючи? – це ж не за Марксом, це – набагато гірше. Втім, хіба що мав би своє власне господарство, чи не так? Однак, такі господарства були турботливо викорінені. Починаючи ще з пам’ятного 1930. В усіх інших випадках, оскільки чи не єдиними работодавцями на окупованих теренах були німці, то… Альтернатива була простою: або працювати «на нємцєв», або геть виздихати. Та, що було до цього отій, садистичній в основі державі…

Коли нам брешуть про якийсь там «мілліон совєтскіх партізан на Україні», то це й слід сприймати як брехню, але… Чи не більше було полишено в Україні навербованих НКВД «сєксотов», які – працюючи на нємцєв (їм і таке дозволялося) – пильно приглядали за своїми ближніми: хто та що поробляє, з ким спілкується та чим дише… Одне слово – як в останньому Совєцькому Союзі: інфраструктура НКВД працювала і в окупації. Обов’язком цих людей було повідомляти німців, які вперше з’явилися в окупованій країні і нічого про неї не знали, про необхідне: хто з окупованих совєцьких громадян – є хто. Чи то підозрюється НКВД у національно-свідомому українстві, чи є жидом. Втім, і з цим, як же важливим, – бували «накладки». Уже на зиму 1941–1942 у комендатурах гестапо накопичилося стільки доносів (анонімних, ясна річ), що, як це сформулював слідчий гестапо одного з великих українських міст – «кожен його житель мав би бути двічі комуністом та тричі жидом». В інших окупованих німцями країнах Європи вони нічого подібного не бачили, та щиро дивувалися, забувши, що совєцькі люди пройшли сталінську школу донощицтва ще 1937.

«Внєдрялі», часом, своїх людей і до німецької інфраструктури. Так, один досить відомий (обласного масштабу) функціонер НКВД, латиш знайомий з німецькою мовою – працював в окупації на відповідній посаді в гестапо Дніпропетровська. Зник, невідомо – куди, з подібної ж посади в Донецькій області, кілька років по «освобождєніі». Певно, хтось із конкурентів зумів його скомпрометувати. А може й сам десь прислужився німцям над міру: адже, ці люди мусили ходити по лезу ножа…

Отже, навряд чи варто хвалькуватися отим вигаданим «мільйоном партизан в Україні», бо то був радше «мільйон сексотів». єдиними, хто воював з німцями на окупованій Україні, – були загони ОУН–УПА, але вони мусили воювати на два фронти: проти німецьких окупантів і проти совєцького енкаведистського підпілля.

* * *

Варто пригадати й про ще одне цікаве використання окупації; втім, як і наступного «освобождєнія». Вивозили підприємства, спеціалістів, але проводили й призов до армії. Молодь, необучену і погано озброєну – кидали назустріч німцям, на захист тих міст, про які було напевно відомо, що їх віддадуть. В подібний спосіб діяли й потім, підчас «освобождєнія». Не встигнувши знову окупувати якусь місцевість в Україні – її молодь мобілізували й кидали на найбільш м’ясорубні відтинки фронту.

Колись оті московити, що не в стані були додуматися до звичайного димоходу, у своїй історичній справі агресії та геноциду – діяли мало не оптимально. Та, й дійсно, як би в іншому разі змогли би вони розповзтися розбоєм і геноцидом по отій «1/6 зємного шара»? Отже, не відстало від предків і пізніше – совєцьке московське сміття, з їх убогими сирітськими «піснями» та придуркуватими «лозунгамі».

14. Потім був Нюрнберг

Нюрнберзький процес над головними гітлерівськими злочинцями був навмисно проведений в місті Нюрнбергу, де скликалися всі партайтаги, з’їзди НСДАП, на яких виступав із промовами Гітлер. Це було так само логічно й символічно воднораз, як провести би суд над московськими злочинцями – саме в Москві. Він протягнувся від 20.11.1945 по 1.10.1946, зайняв загалом 403 засідання. Працювало по двоє суддів від чотирьох союзних країн: США, СССР, Англії та Франції. Головою був британський лорд Джеффрі Ловренс. Гітлер, Гіммлер і Гьоббельс на той час покінчили з собою, а Мартін Борман кудись збіг; правдоподібно – до Совєцького Союзу. Судили Гьорінга, фон Ріббентропа (про пакт Молотова-Ріббентропа на суді не пригадували), Альберта Шпеера, Роберта Лея, Ялмара Шахта, Ганса Франка та інших. Загалом – другий–третій ешелони гітлерівської верхівки.

Головний обвинувач від США, прокурор Роберт Джексон, розпочав свій виступ у такий спосіб:

Наші докази будуть жахливі, та ви скажете, що я позбавив вас сну. Але, саме ці дії змусили здригнутися цілий світ і призвели до того, що кожна цивілізована людина виступила проти нацистської Німеччини. Німеччина стала однією розлеглою катівнею. Зойки її жертов було чути в цілому світі та приводили у потрясіння ціле людство.

Шкода, що нікому, в цілому світі, не було чути зойки наших, українських жертов із московської катівні. А те, що цього ніхто не почув та не почує, – це злочин злочинів тих же московських катів; та – не тільки, бо ще й їх союзничків.

Даючи характеристику процесові в цілому, головний обвинувач від СССР, Генеральний прокурор Р. Руденко указував, що це є перший випадок, коли перед судом повстали злочинці, які захопили цілу державу та перетворили її саму на засіб своїх потворних злочинів. Це був типовий випадок, коли старший злочинець судив за злочини свого молодшого поплічника, з яким перегризся. А тому й весь Нюрнберзький процес нагадував більше зведення бандитських порахунків, ніж справедливість. До цієї останньої він мав вельми посереднє відношення.

Прокурор був, як прокурор; совєцький, а значить невігласний та недорікуватий.

Але, повертаючись до справедливості, яка у XX ст. так ніде й не показувалася, – подумаємо. Чи, може хтось наважиться твердити, що виморення України голодом 1921 та 1933 (а потім – і 1947), або масакри 1918, 1930 та 1937, – були меншими злочинами Москви? Але за них, як усі бачили, – ніколи й нікого не судили.

Стало брудна совєсть, буває, тягне за язик і там, де ліпше би промовчати. Такий собі совєцький ідеолог А. Полторак (Нюрнбергский эпилог, Москва, 1983) пише:

Ідеологи реваншу намагаються звести наклепи на Нюрнберзький процес, забути та поставити під сумнів самі гітлерівські звєрства, подати присуд і всю діяльність міжнародного трибуналу як розправу переможців над переможеними. Зрозуміло, це марні намагання щодо людей, які бережуть у своїй пам’яті події воєнних років.

(с. 9)

Події воєнних років, чи їх перебріхування совєцькою пропагандою, ось у чому питання? Бо, намагання зняти з гітлерівського лайна і свої пропагандові вершки, – не покидало совєцьких протягом всього процесу.

Такий собі Л. Смірнов розпинався, що:

«…побудовані за одними й тими ж типовими проектами печі крематорієв, однакові планування таборів знищення, стандартна конструкція потворних машин смерті, яких німці називали газвагенами, а наші люди душогубками…»

(теж там, с. 100)

Зазначимо, що довгий (тривав десятки років) вишкіл німецьких льотчиків і танкистів в СССР, заборонений Німеччині Версальським договором, – не фігурував на процесі. Як і не фігурував інтенсивний обмін досвідом з боку каральних відомств обох тоталітаризмів, НКВД і гестапо, що особливо пожвавився 1933–1936. А він призвів до того, що в обох системах було чимало спільних, стандартних якщо хочете засобів покарання та нищення. Все це віддзеркалене у спогадах тих нечисленних, що випробували обидві системи нищення людей, та полишились живі.

До такої спільної власності відносилися й оті газвагени; або совєцькою пропагадовою мовою – «душегубкі».

Наш український борець з режимом за правду, генерал Петро Григоренко, пише у своїх спогадах, що за своєї першої відсидки в таборі бачив людину, яка розповіла йому про дію совєцьких газвагенів іще на самому початку тридцятих, коли ними перевозили куркулів. Класових ворогів. Привезуть їх кудись, бувало, відчинять двері, – а вони вже всі мертві, як змовились, – ну що за прикрість!..

Оскільки німецькі друзі московських більшовиків не були ще тоді при владі, та тільки ще примірювалися розбудувати за совєцькими зразками власний ҐУЛАҐ, – це повністю знімає з них підозри щодо винаходу «душєгубкі». Це наш, совєцький винахід, а його невідомий нам винахідник, щирий совєцький патріот, як не кінчив у тому ж ҐУЛАҐу, де почав, – можливо ще довго потай милувався своєю зіркою «Гєроя Соціалістічєского Труда». Бо, чого-чого, а таких винаходів на свою користь – совєцький нарід не забував…

Згаданий Л. Смірнов не був новачком у своїй брудній справі наклепу, у Смоленську теж судив німецьких військових злочинців, а безпосередньо з Нюрнбергу був перекинутий на подібний процес у Токіо. У Хабаровську він же судив потім японців, які – ніби, використовували підчас війни з СССР, тільки подумати! – бактеріологічну зброю.

Можна додати, що він же написав і післямову до твору А. Полторака, де порівняв самозахисні дії Ізраїлю в Ливані – з діями Гітлера. Отже, – ще й тваринний жидофоб.

Одне слово, господін Л. Смірнов, як і його тодішній патрон, господін Р. Руденко, обидва були типовими представниками московської тоталітарної системи; тобто – завідомими злочинцями проти людства.

Цікаві справи були тоді й з процесом в Хабаровську, проти японських військових, які воювали – ніби – бактеріологічною зброєю.

Нагадаємо для тих, кому постраждала пам’ять, що Японія заключила з СССР пакт про ненапад, та стисло його весь час дотримувалась. Совєти порушили цей пакт, як порушували, загалом, усі подібні пакти, крім хіба єдиного, – пакту Молотова-Ріббентропа. Вони напали на Японію (якби це було навпаки, було би обов’язково додане – «зрадницьки»: пам’ятаєте їхню подвійну мораль?), після її національного нещастя – скинення атомової бомби на Хіросіму; в надії – ясна річ, прихопити й собі щось із японського добра. Ну, ви знаєте, – оті чотири острівці, що їх постійно трясе та пів-Сахаліну; аби перепаскудити його остаточно. Кампанію було покінчено ще до зими 1945/1946.

Японців тоді звинувачували у розповсюдженні пошестей через спеціально заражених ними комах, переважно мух. Фігурували й речові докази, а як же! – світлини з великими купами комах, чомусь на тлі білого снігу, на якому комаха, як не замерзає, то й не рухається. Справі надали міжнародного розголосу та 100 % правильність усього підтвердив західний експерт, австрійський юрист Гайнріх Брандвайнер. В наступному він посяде певну позицію у так званому «Двіженіі сторонніков міра» (наче десь були прибічники війни!), завданням якого було заважати оборонним заходам НАТО та всіляко сприяти озброєнню СССР. Таке собі непогане втілення славетного гасла – «Пройдисвіти всіх країн – єднайтеся!» Цей комуністичний балаган проіснує аж до розпаду всесвітнього агресора.

Перед війною, 1934 у Відні підняли були збройне повстання проти республіки такі собі ліві «шуцбундовци» (12.02–16.02), яких хутко знезброїли та судили. Судив окружний прокурор Флорідсдорфу, передмістя Відня, де все відбувалося, – Гайнріх Брандвайнер; можливо – той самий «експерт». Ймовірність цього істотно підвищується за рахунок чотирьох співпадінь: громадянства, фаху, імені та прізвища.

Багацько шуцбундівців, ще перед війною, поховалося до СССР, «родіни всєх трудящіхся», але потім були, разом із іншою червоною дрібнотою, 1940 символічно подаровані НКВД – гестапо; на знак щирої приязні між новими союзниками.

Але, ми дещо відволіклися, бо на процесі було ще чимало цікавого. Наприклад, заступник головного совєцького обвинувача – Ю. Покровскій шив генерал-полковникові Альфреду Йодлю вину за масові вибухи на Хрещатику в Києві, добре знаючи, очевидно, що все це було совєцькою роботою; від початку та до кінця.

* * *

Нюрнберг – хибний у своїй основі, – мав і своє багаторічне продовження. Час від часу, деінде, хапали колишніх наці та судили. Але, судити людину десятки років потім, засновуючись здебільшу на свідченнях інших людей, скільки б їх не було, – це є типове юридичне безглуздя, враховуючи ненадійність та крухкість людської пам’яті. Однак, такі «процеси» подекуди відбувалися й через півстоліття по закінченні війни.

Повне юридичне безглуздя чогось подібного – підкреслимо це ще раз, – примушує думати, що Захід заспокоював у такий спосіб своє брудне сумління, марно намагаючись компенсувати стале потурання злочинам совєтів, злочинам, які там – «у них» – не були навіть ніколи офіційно визнані, бодай вже – затавровані.

Бо, хто й коли, який демократичний західний уряд – засудив голодомори 1921, 1933 або 1947? – а хоч і масовий терор 1937? Або депортації цілих народів, які є чистим геноцидом, згідно міжнародного права?

А засуджувати – було, що. Не станемо порівнювати військові втрати – у німців 6 млн. Тут гітлеризм надобре заощадив житті своїх німців. На відміну від сталінизму (втрати у п’ятеро більші). Скільки саме людей знищив гітлерівський режим, як це не дивно, – й досі певно не відомо; можливо – кілька мільйонів, хоч дехто ставить йому в провину значно більше. Максималізуємо, поставимо на його конто 10 млн. В той же час, сталінському режимові приписують і 60 млн. (А. Солжєніцин). Можливо, що й це є перебільшення, але… Навіть, як відняти військові втрати – вийде втроє більше. Непорівняними є й темпи. Бо більшість цього припадає на роки 1917–1947, отже… А за тридцять років гітлерівський Третій райх (протримайся він) – всього й спромігся би винищити лише 25 млн. Отже, – не до порівняння.

Отже, й не дивно, що всебічне поважання з боку західних демократій – заскарбив собі саме Совєцький Союз, – де там до нього якимось ницим наці!

* * *

Дивним він був, отой Нюрнберг, та саме з юридичного пункту зору, в першу чергу. Бо, нацистська Німеччина, що там казати, була все ж переважно правовою державою. Коли відправляли до таборів комуністів, то на це був закон про антидержавну діяльність. Коли переслідували жидів – то на підставі расових законів. Нелюдські закони? – так, безумовно. Але, що ж це тоді за «виконання злочинних наказів»? – коли ці накази не протирічать прямо законам країниі

Було, на жаль, і дещо більше. Коли приймали статут трибуналу, визначали його напрями, визнали злочинними низку дій, які вже були перед тим (!). Тобто – нонсенс із нонсенсів – закон набував зворотню силу!..

Але, на відміну від цього суду, що відбувся, хоч і не прикрасив тим репутацію XX ст., – міг би бути юридично бездоганним подібний же суд, що не стався. Від якого свідомо звільнили злочинний більшовизм його західні покровителі – «стовпи демократії».

Бо, як Гітлер прийшов до влади після всенародного голосування, проведеного у стислій відповідності до законів країни, то на чому ж базувалася влада отого їх «кремлівського мрійника»? – як його самого, так і його наступників, аж до 1991? Очевидно, на узурпації влади, на її насильницькому захопленні.

А, на підставі яких же законів грабували майно «кулаков», висилаючи їх потім цілими родинами до Сибіру? – часом – на вірну загибель? А, чи були закони, за якими селяни зобов’язані були вступати до колгоспів? Бо на західній Україні по війні, тим, хто відмовлявся – ламали ребра, або якнайменше – роздягали взимку та голяка клали на сніг (див. далі). Так, чи була стаття закону, яка би це передбачувала?

А, за якою статтею якого закону можна було віднімати у людей останню їжу, прирікаючи на загибель мільйони? А, за якими кодексами створювано оті «трійки», що вмить засуджували «врагов народа» (котрих по тому «реабілітували, реабілітували…»)?

І – наприкінці, покажіть мені відповідні Конституції закони «дружби народов», за якими можна було би депортувати до Голодного Степу цілі народи, як от татар, чеченів, тощо. Не покажете.

От тут і міг би як же розвернутися справжній міжнародний трибунал, на відміну від того сумнівного Нюрнберзького, та на мурованих загально-юридичних підставах. Бо вся діяльність так званої совєцької влади, від 1917 по 1991 і далі, – була суцільним беззаконням, суцільним злочином.

От тут би й судити – не пересудити, вішати – не перевішати… та – де там… не судили, не вішали… Всю вагу відповідальності за це несе скурвлений «вільний світ» XX ст., – спільник і посібник найбільших злочинців людської історії.

* * *

Отже, Нюрнберг був судилищем, де «західні демократи» судили тоталітарних злочинців, відносно скромних, як ми бачили, – разом із найбільшими злочинцями всіх часів і народів. Разом із совєцькою Росією, отією – від 1917–1919, 1921, 1930, 1933, 1937.

А тому й став він – не символом справедливості, а символом повного банкрутства західного світу, західного суспільства в цілому. З його демократією, ринком і мораллю вкупі.

Отже, й дозволимо собі те, що навряд чи наважиться висловити хтось інший, та те, чому хтось із зацікавлених не наважиться заперечити. А саме, що насправді гітлеризм був у Нюрнберзі не більше, ніж офірним козликом, прилюдне заклання якого мало відвернути увагу світу від головного тоталітарного злочинця XX ст. – більшовицької Росії Сталіна: такою вона є, прикра та гола правда.

Уся історія XX ст. свідчить про те, що була й є у світі одна країна, якій дозволено все, якій прощається саме те, що категорично засуджують всі: міжнародне право, гуманізм, гуманізм і демократія, звичайна людська мораль. В чому ж може бути справа? – хіба Росія є такою вже привабливою, що перед її чарами не можна встояти? Наче ні, навпаки. Отже, симпатії тут, схоже, ні до чого. Та й не симпатії та антипатії роблять політику – вирішують у відносинах поміж державами. Вирішують, насамперед, правильно визначені власні інтереси.

Очевидно, що не в інтересах західних держав було посилення Німеччини, країни, що проголосила ціллю реванш. Але, чи в інтересах когось у цілому світі було посилення Росії, яка відверто претендувала (і буде претендувати) не на якийсь там реванш, а – на світове панування? – чи ці недоумки не чули, бува, отого їх: «Пролєтаріі всєх стран, соєдіняйтєсь!»? Чули й знали, однак…

Творилися дивні справи, що на перший погляд не підлягають жодній логіці. В Мюнхені 1938 Невіль Чемберлен, ні сіло, ні впало, – дослівно дарує Гітлеру цілу Чехословаччину; коли той, всього й тільки, претендував на шматочок Судетів.

Вінстон Черчіль, разом із Франкліном Рузвельтом, так само щиро віддають СССР усю Східну Європу, коли безумовно можна було цього не робити. Чи, може вони тоді не були готові до війни, як отой Невіль Чемберлен? – далебі, ще й атомову бомбу мали… Така політика отримала назву «політики замирення агресора» та призвела до небаченого зростання совєцької потуги. Всупереч інтересам усього іншого світу, в тому числі США та Європи.

Отже, маємо ніби протиріччя, у вигляді деякої відсутності логіки. Але, логіка тим і чудова, що здатна пояснити все, в тому числі – й видиму відсутність логіки. Бо ми, якось не задумуючись, виходимо з того, що політичний діяч завжди діє так, що його особистий інтерес, – то й є інтерес держави. А, чи це дійсно так?

Бо, особистий інтерес, підкріплений відповідними грішми, – здатний подужати будь-який державний. В залежності, скажімо так, від запропонованої суми.

* * *

Але, з цим виникає й цілком нове питання, яке в історії ще не піднімалося.

Кінець нашого століття – століття неймовірних злочинів проти людства та повної безкарності, – рясніє й на афери урядового рівня. Брав хабарі Олімпійський комітет, хоча не чути про якісь кримінальні переслідування звинувачених у цьому: всього й тільки, що когось там переобрали. Спіймався на хабарах ще кілька років тому й колишній прем’єр Бельгії. Виник був і чималий скандал з хабарами й у Європейському Союзі. Не зміг переконливо пояснити походження якихось мільйонів і відставлений федеральний канцлер Гельмут Коль – «друг Б. Єльціна».

Отже, ствердимо, вбити доброго клина поміж державними і особистими інтересами високої посадовоїі особи, крім тортур, що в міжнародній практиці поки не застосовуються, – здатний тільки він – добрий хабар. Росія з першого дня була країною хабарників та хабарництва, це віддзеркалила навіть її класична література, та важко думати, що ніколи не вживала цього могутнього знаряддя й у міжнародній політиці. Можна думати, що теж – вживала й вживає, та чим далі – тим ширше. Рівно в міру прогресуючого морального розкладу світу.

Підкреслимо, все – що може цього стосуватись – буде більш-менш правдоподібними спекуляціями, не більше, але… Але, слід розуміти й те, що таємниці хабарництва – то є заразом і найбільш секретний закуток світової політики. Отже, за відсутністю остаточних доказів усе подальше слід важати тільки чимось правдоподібним, не більше: таке щось – на межі правдоподібності.

Свого часу, нагадаємо ще раз, три роки по революції в Росії, увагу американських читачів привернуло повідомлення доволі авторітетної тоді «Нью Йорк Таймс», яка писала, що від совєцьких вождів почали поступати на захід – до ворожого буржуазного світу – чималі суми грошей. А саме:

Від Л. Троцкого – 11 млн. доларів до Банку США та 90 млн. швайцарських франків до Швайцарського Банку.

Від Г. Зінов’єва – 80 млн. швайцарських франків до Швайцарського Банку.

Від Ф. Дзєржінського – 80 млн. швайцарських франків до Швайцарського Банку.

Ну, і таке подібне. Втім, такі повідомлення незабаром припинилися, що може вказувати, як на припинення переказів, але так само й на вето – щодо повідомлень про них.

Звернімо увагу на певні цікаві обставини, пов’язані з цими фактами. А саме, все це відбувається через якихось три роки по революції, коли й влада ще не є аж такою міцною, та й країна ще не оговталась по громадянській війні. А суми це – величезні, як на свій час. Бо, як долар лендлізу (1942–1945) вважається сьогодні десь за десяток біжучих доларів, то тоді…

Звернімо увагу й на те, що такі суми переказувалися тоді за кордон із ураженої розрухою країни. А, спитаємо себе, що ж могло переказуватися потім, коли країна дещо відбудувалася та прибарахлилася?

Але, і це є головне питання, – на оплату чого йшли за кордон такі величезні гроші? Власне, навіть, не йшли, а – могли би йти? Адже, озброєння на них, як це було потім, – не закуповували. Не закуповували, наскільки це відомо, й продовольства. Бо, коли 1921 створили штучну голодівку на Поволжі та в Україні, – продовольство поступало радше gratis. Так, куда ж вони пішли, такі величезні гроші?

Перше, що спадає на думку – переводили на власні особисті рахунки; ну, як сьогодні – скажімо так. Але, порівняння з різних епох бувають і не конструктивні. Одна справа – політик сьогоднішній, що не має за душею рівно нічого. Але, тоді були дещо інші люди, у яких були ще якісь там ідеї, бодай – і гранично дурні. Та й жили вони, це ми знаємо, аж ніяк не потопаючи у розкошах, до яких просто не були призвичаєні. Л. Троцкій був свого часу вищий від Сталіна, а в еміграції жив доволі скромно. Не те, що не мав розкішної яхти, попри оті 11 млн. доларів та 90 млн. франків, але й не відпочивав, ні на Кипрі, ні на Канарах.

Та й Сталін жив у себе в Кремлі досить скромно, теж не потопав у розкошах. І тут все є більш-менш певно відомо.

Отже, наше початкове питання – куди пішли мільйониі – полишається. А, як оті гроші нізвідки самі не народжуються, але нікуди й не зникають без сліду, – питання не тільки полишається, але й загострюється.

В такий спосіб нікого й ні в чому звинувачувати не будемо – на жаль нема конкретних підстав, але тих, хто є поза підозрами – не оминемо відмітити.

Із президентів США у XX ст. – відважимося поручитись лише за трьох: Г. Трумена (1945–1953), Джона Кеннеді (1961–1963) та Рональда Рейгана (1980–1988), що ж до інших? – Бог їм суддя. Не брав совєцьких хабарів і сенатор Дж. Мак-Карті, та важко сказати, чим була би надалі Америка, якби він грунтовно не почистив її від совєцької п’ятої колони. А взагалі, кількість американських сенаторів на московських хлібах – це стисла державна таємниця; самі розумієте.

Ще невтішнішим було становище з цим у Велиобританії, головному союзнику США в Європі по Другій світовій війні.

Вінстону Черчілю, що так любив грузина Сталіна з його вірменським коньяком, – наслідували:

1. К. Аттлі (1945–1951), лейборист. Санкціонував десь 1947 продаж чотирьох десятків реактивних двигунів «Роллс-Ройс», газових турбін типів «Нін» та «Дервент», – Совєцькому Союзу. Конструкція цих двигунів становила військову таємницю, та з них і почалася совєцька реактивна авіація («МІГ-15»). Саме починалася «холодна війна» і цей акт істотно підірвав безпеку Великобританії, так само, як посилив наступальні сили СССР.

2. Г. Макміллан (1957–1963). Цей консерватор і правий за переконаннями, – стелився перед Сталіним ще наприкінці війни, виловлюючи по всій Європі совєцьких утікачів, так – чи задурно?

3. Г. Вільсон, був прем’єром двічі (1964–1970) та (1974–1976), лейборист. Поводив себе так, що про нього почали писати мало як не про совєцького агента. Скомпрометував себе повністю. За нього університет в Оксфорді остаточно перетворився на розплідник совєцьких шпигунів.

Поза підозрами зате, ясна річ, леді без докори – Маргарет Татчер.

* * *

До речі, якщо вже зайшлося про високих посадових осіб. Коли президента-демократа Б. Клінтона на рубежі століть не без певного скандалу змінив президент-республіканець Дж. Буш (молодший), то вже в лютому 2001 можна було натрапити в американській пресі на доволі цікаві повідомлення.

Ніби Б. Клінтон в останній день свого президентства помилував певну групу осіб, що відсиджували свій термін за різні протизаконні справи: торгівлю наркотиками, ухилення від податків, відмивання брудних грошей тощо. Згадували й головних – бізнесмена А. Бресуела та наркоділка К. Він’ялі.

До цього повідомлялося – чорним на білому, що це було проведено за намовленням брата дружини Б. Клінтона – Гіларі (яка перед тим стала сенатором США) – Г. Родема, який ніби побагатшав від цього аж на 200 тисяч доларів. Але – це ж тільки за посередництво, а що ж Клінтон? Зауважимо до цього, що у протизаконних махінаціях Б. Клінтона обвинувачували ще в часи його губернаторства.

Бо, в суспільстві де продається та купується дослівно все – не можуть уникнути цього ні політичні діячі, ні посадові особи, на який би верх вони не вибрались. Це – очевидно.

Доповнення 1 «Гражданская война»

Чи не улюбленою темою (або сюжетом) совєцької історії – є «гражданская война», пам’ятаєте: «гєроі гражданской войни» про яких «биліннікі рєчістиє вєдут рассказ…» Кого тільки вони не перемагали! – Дєнікіна, Врангєля, Юдєніча… А до того ще й армії 14 (як пам’ять не зраджує) «іностранних інтєрвєнтов», – легенда й тільки… Втім, про них – цих героїв, завжди так і писали: «лєгєндарниє».

Більшовики, приперті до стінки історією, – клялися потім, що їх «всємірно-історічіскіє побєди» були здобуті малою кров’ю, а єдиний постріл «Аврори» був холостим, але… це було не зовсім так. А, як точніше, то й зовсім не так.

Бо, балачки про «іностранних інтєрвєнтов» були насправді чистою більшовицькою брехнею. Іноземні держави, було, дійсно висаджували в портах, Архангельску та Одесі, по батальйону своїх військ, для полегшення евакуації власних громадян. Та й забралися собі геть, разом із громадянами. От вам і весь «поход Антанти».

Але, громадянська війна насправді була, нечувано жорстока, готована заздалегідь, – пам’ятаєте оте, сакраментальне: «Прєвратім войну імпєріалістічєскую – в войну гражданскую!» «Прєвратілі», а як же, тільки но розв’язали собі руки замирившись з німцями в Бресті. Та й поклали трупом десь пару мільйонів людей, всього за кілька років; розпочали свою криваву ходу; все – саме так.

Були там і «лєгєндарниє гєрої», чому ні? Колишній молдавський розбійник із «кодр», Г. Котовскій, та отой В. Чапаєв, що погано кінчили. Був поручік М. Тухачєвскій, що майже не воюючи дослужився маршала та теж не добре кінчив. А були й «луганскій слєсарь» К. Ворошілов або ж царський вахмістр С. Будєнний, що теж померли маршалами Сталіна, але – у власному ліжку. Всі вони не кінчали жодних там «Пажєскіх корпусов», але «білі бєляков» по всіх фронтах, попри те, що «бєлякі» саме ці корпуса й закінчували.

Усі вони втілювали собою ще оту – з палеоліту, російську мрію, найдорожчу та «завєтную». Про нікому не відомого Івана, що не працював, не вчився, а йому – на тобі: все! – «по щучьєму вєлєнію, по моєму хотєнію!» Бо, саме таке враження, погодьтеся, справляють оті доморослі «воєнниє гєніі», – вахмістр С. Будєнний або сам В. Чапаєв, що у фільмі на трьох картоплях пояснює комісарові свій черговий стратегічний задум. Цікаво, а у справжньому, реальному житті, – чи хтось із них спромігся би, як у нас кажуть: поділити лайно між трьома курками. А в «гражданской» – «одєржівалі побєди»! Та, насправді, бо перемогли ж таки отих «бєляков»; так – у чому ж справа?

Тут є деякі міркування, які можуть остаточно прояснити справи; власне, дві обставини, які аж понад добре простежуються.

* * *

Перше стосується військового рівня царської армії, яка перед тим провалилася двічі: 1904 у локальній Японській війні, а потім у Першій світовій 1914–1918. Пригадаємо, за аналогією рік 1945, – Німеччина переможена та розвалена у руїни. Колишнім офіцерам вермахта, а поготів «Ваффен СС» загрожують судові переслідування, вони тікають із країни. Шлях – відомий: до Швайцарії, звідти до дружніх Еспанії та Португалії, а там… відкритий чи не весь світ. По країнах Третього світу ці люди не бідують, – репутація! Бо, весь світ бачив їх у ділі, знає їм справжню ціну, як фахівцям своєі військової справи: адже, у XX ст. вони були як прислівні боги війни. А те, що в кінці поступилися переважаючій силі – не їх провина. Тому вони усі тепер нарозхват, як військові експерти та інструктори.

А тепер і порівняємо: чимало їх, «господ бєлих офіцєров», від поручика до генерала, емігрували після остаточної перемоги «Красной арміі», але… Хто ж із них працював за фахом, знову ж, – військовими експертами або інструкторами? Автору відомий один лише наш Нестор Махно, що якийсь час викладав у французькій військовій академії в Сен Сірі. Що ж до «господ русскіх офіціров», – шкода, шкода… З мемуарної літератури, принаймні, відомо, – чи не найчастіше – офіціанти; по російських же ресторанах. Бо для французьких – потрібна певна інтелігентність, потрібно знатися на мовах. Рідше, чи не вершина успіху – таксисти; бо тут потрібно вже знатися не лише на мовах, а й на техниці. Військові? – де там, не чути про таке й у генералів; хіба, що в якій-небудь задупній Югославії. Що ж, сумний підсумок.

Отже, «герої» достойні переможених ними; і – навпаки.

Другий наш приклад стосуватиметься так званих «бєлочєхов». Середня совєцька людина, не привчена думати ще за царських часів, була рішуче відучена цього в часи совєцькі, та ніколи не задумається, а звідки ж у Росії побралося стільки чехів, та ще й «бєлих»? Та, куди вони всі потім поділися, після «гражданской войни»?

Отже, роз’яснимо тут загадку щодо того, як потрапили до «гражданской войни в Россіі» оті «бєлочєхі». Адже, ця остання не мала задоволення та нагоди гнітити власних чехів та словаків аж до 1968.

Попри всю свою недолугість «на полє брані», царська армія захоплювала й деяких військово полоненних, переважно на австрійському фронті. Вони сортувалися за національною ознакою та трималися у концтаборах у глибини Росії, в тилу. Чехів та словаків утримували по таборах між Бузулуком та Бугурусланом. Попри те, що це були «братья славянє», умови утримання були далекі від нормальних. У таборі в Тоцку, де сидів Ярослав Гашек, за зиму 1915/1916 вимерло приблизно 6 тисяч із 16. Свої замітки про це Гашек записував на березовій корі, – точнісінько так, як за Арціховскім писали ще у древньому Новгороді.

Тим часом виснажена війною царська Росія стала дивитись на молодших «братьєв-славян» дещо іншими очима: а чи не можна використати, – «лєвую сілу»? Цьому сприяла й діяльність Томаша Масарика на заході, який спочатку погодився був (яка ганьба!) навіть на «чєшскоє царство», на чолі з кимось із Романових, які вже давно не були Романовими. Лише з підтримкою союзників – Антанти, він перейшов на республіканські позиції.

Починається, 21.04.1916, – вербовка чехів та словаків до російської армії. Спочатку їх зараховували до російських частин, але хутко зрозуміли недоцільність чогось подібного (совєцькі не зрозуміли нічого по кінець життя) та перейшли до формування чехословацьких частин. Виникає Союз Чехів, що представляє їх інтереси, він наполягає на переведенні частин на західний фронт. Тим часом відбувається лютнева революція і новий уряд навіть запрошує Масарика до Росії, щоб полегшити формування чеського легіону. На півдні, однак, приходиться відступати, відступає й чеський легіон. Поготів, у Бресті – «раді спасєнія рєволюціі в Россіі», – приходиться віддати німцям Україну.

Більшовики–інтернаціоналісти не довіряють, ясна річ, будь-якій національній частині та щосили пнуться розкласти легіон. Нечисленні піддадуться їх обелживій пропаганді та складуть свої голови за чужу їм справу нового пораблення Росії або стануть згодом жертвами сталінського терору.

Набирає розмаху розв’язана більшовиками громадянська війна, та більшовики відносять «бєлочєхов» до ворогів: «кто нє с намі – тот враг!» Командуючий легіону, генерал Гайда, разом із солдатами вирішує з боями пробиватись на батьківщину, але не через захід, а через відносно спокійний схід. Вони розуміють, що силами 60 тисяч солдат, але без тяжкої зброї – на захід не пробитись. Вони ідуть на Владівосток, де стоять американські судна, готові відвезти їх на батьківщину. Так, пробиваючись з боями через червоні, а де – й через білі заслони, вони проходять і проїздять на схід більше 10 тисяч кілометрів, – унікальний подвиг у військовій історії! Додому їх повернулося тільки 50 тисяч.

Особливо підкреслимо, що австрійська армія, у якій пройшли вишкіл чехи і словаки легіону, – не вважалася в Європі, скажімо так, – першорядною. Сам легіон був організований поспіхом, не мав важкого озброєння, однак… Пройшов через багатомільйонну та широченну Росію – ніби ніж крізь масло, показали, червоним як білим, що то є справжні солдати.

Ставлення до них у совєцькій історії – далеко несправедливе. Дописуються, часом, як звичайно, до «звєрств бєлочєхов». Цього – їм не даруємо.

* * *

Розставимо тут остаточно, всі крапки над «і», а заразом і переконаємося в тому, хто саме та як саме зробив звичайних чехів та словаків, – «бєлочєхамі». Звернімося до історії та пошукаємо, поготів, довго пошукувати й не знадобиться. Бо й про це написав у своїй книзі (яка ніким і ніколи не спростовувалася) С. Мєльгунов («Красный террор», Москва, 1990, вперше – у 20 роки):

Ось повідомлення Ельстона Бальфурові від 18 січня 1919, яке передає зі слів теперішнього чеського міністра зовнішніх справ ті факти про події у Києві, що заслуговують на особливу увагу. «…навіть турецькі звєрства у Вірменії не мають порівняння з тим, що тепер роблять більшовики в Росії… Підчас боїв в Уссурійському районі в липні 1918 д-р Т. знайшов на полі бою жахливо спотворені трупи чеськіх солдат.

У них було відрізано статеві органи, порозкриті черепи, вирвані очі та відрізані язики…»

Нагадаємо, на всякий випадок, що починаючи з жовтня 1917 – ніхто не був покараний, ні за убивства, ні за звірства. Але, описане вище то вже фінал совєцьких проводів братніх чехів та словаків. Початок був раніше та на заході.

Місцеві представники чеської національної Ради, д-р Гірса та його помічник кажуть, що більше року тому сотні офіцерів були розстріляні в Києві підчас узяття його більшовиками…

За найсильнішого холоду їх вивезли з помешкань, роздягли догола, полишивши їм самі шапки та увіпхнули у повозки та авта. На морозі, вистроєні в ряд, вони годинами очікували, коли та як, поодинці чи групами, більшовицьким солдатам заманеться їх розстріляти.

Д-р Гірса був на той час хірургом при 12 городській лікарні. Лікарня була переповнена хворими, внаслідок жорстокостей над інтелігенцією та офіцерами в Києві. Офіцерів, навіть смертельно поранених, приходилося ховати до шаф, аби більшовики, що приходили за ними, вивівши на вулицю не розстріляли їх негайно.

Багатьох тяжко поранених витягували з лікарні та безжально вбивали.

(с. 94)

От так діяли «господа большєвікі». З такими – не те, побілієш, а й позеленієш. Так і стали «бєлимі» чехи й словаки, «братья-славянє» панів росіян.

Доповнення 2 Ще раз про те ж саме

У зв’язку з останньою жидофобською аферою Сталіна привертає увагу праця А. Куліша «Геноцид. Голодомор 1932–1933. Причини, жертви, злочинці», Полтава, 2000. Вона невеличка, всього 84 с., але понад змістовна щодо фактів та відомостей. Навряд, чи хтось стане заперечувати, що керівництво Київської ЧК 1919, або так само керівництво НКВД 1935, – складалося мало не з самих жидів. Списки є списками, та тут не заперечити. Але, заперечувати можна й повинно (часом) висновки. Бо, процитуємо самого автора та подумаємо, чи означає це, ніби:

У Московській царській імперії правлячим народом були москалі, а правлячим класом – поміщики – феодали, зокрема й поміщики поневолених народів.

У Московській більшовицькій імперії правлячим народом майже на 30 років стали жиди, які складали менше, ніж 2 % чисельності населення, а правлячим класом – номенклатура, куди входили також представники поневолених народів. Зважаючи на малу чисельність жидів, вони могли повністю контролювати лише верхні щаблі влади. На самому низу ієрархічної піраміди їх майже не було, але серед 500 найвпливовіших керівників більшовицької імперії вони складали біля 85 % відсотків.

(с. 61)

А, оскільки більшовицька імперія й творила отой геноцид, якого автор так стисло й точно описує, то бачите – не Москва в ньому винна, а – ні більше, ні менше:

Отже, держава Ізраїль має покаятися перед українцями за злочини геноциду й приступити до виплати репарацій за вбивство жидами 20 млн. українців у відповідності з тими нормами, які жиди отримували від Німеччини, а крім того, за зруйнування нашого сільського господарства, укладу життя та знищення культурних цінностей, шкода від чого в історичній перспективі була значно більшою, ніж від масового народовбивства.

(с. 83)

Ну, і ще – бачите:

До того часу, поки світове жидівство не покається перед українцями й не приступить до виплати компенсацій за злочини й заподіяну ними шкоду, діяльність жидів в Україні має бути обмежена.

(с. 83)

Отак воно часом і робиться: тяжка історична провина з одних – перекладається на зовсім інших, які тут і ні до чого.

Зауважимо тут, що найменша поступка дологічному мисленню (а поготів – ще й расовим упередженням) – здатна запроторити на довільно велику відстань від будь-якої істини взагалі. Отже, й визначимо усім цим міркуванням – їх справжню ціну.

Перелічимо тут насамперед те, що напрошується відразу.

По-перше, Москва була не столицею якоїсь там нікому не відомої Жидовії, а столицею держави, де офіційною мовою була російська. А як так, то втілювала в собі те, що ми з повним правом можемо назвати «російською державністю». Кого ж російський нарід обрав на те, аби цю державу вести та підтримувати – то є виключно його справа. Хоч там жидів, а хоч і папуасів – нам українцям це абсолютно байдуже. Принаймні в такий спосіб скинути з себе відповідальність за український геноцид – не вдасться.

По-друге, оскільки держава Ізраїль з’явилася на світ після – то й останньому дурневі має бути ясно, що жодної відповідальності за те, що було перед нею, вона нести не може. В будь-якому разі.

Але, і тут ще й третє, а саме те, що як пише автор, того жидівства в більшовицькій імперії було всього тільки 2 %. Отже, накази віддавати вони могли, можливо, – дійсно видавали, але – потрібні були ще мільйони виконавців, а то вже мали бути звичайні руські люди, яких у тому СССР була більшість. Які й робили своє: відбирали в людей їх останній хліб, розкуркулювали, депортували, мордували. Чи може хтось там наважиться заперечувати тому, що переважна кількість таборів ҐУЛАҐу була саме на теренах Росії?

А, як воно надто добре відомо, то й відповідальність перед законом у них різна: у того, хто убивство замовив і оплатив, і в того, хто його особисто виконав.

Отже, справа є досить очевидною, але ми цим не обмежимося, як звичайно. Адже, йдеться не про щось там, а про широко закроєну спробу вибілити Москву від геноциду.

Бо надто вже все це нагадує іще оту, пореволюційну та передімперську байку про минуле: от царі були такі й сякі гнітили, убивали й нищили; часом і цілі народи. Та все особисто, власноруч, бо їх нарід був такий уже добрий, такий добрий, що й не описати, живим на небо просився. Бо взяв і зробив нарешті революцію, після якої…

Чи могло взагалі йтися про те, що більшовицька імперія відстоювала якісь там жидівські національні інтереси? – в жодному разі, та ми це незаперечно доведемо.

Жидівський націоналізм іде від австрійського жида Теодора Герцля та в Росії мав свого чи не найбільш видатного представника в особі Володимира Жаботинського, сучасника Симона Петлюри. З цієї причини, чи з іншої, але поки ніхто в історії так не опікувався своєю жидівською національною меншиною, як уряд УНР, де було на це навіть спеціальне міністерство. Але, як же з більшовиками?

Вони всі, від самого початку були декласованими імперськими інтернаціоналістами, які – саме з цієї причини – жодних там чиїхось національних інтересів представляти не могли. Бо перше, що робить імперія підкоряючи народи – це нищить їх національні культури, національні мови; поготів – національні ідеї. Автор цитованої брошури (та, не він один) марно посилається на «Тору» й «Талмуд», які ніби проповідують ворожнечу до християн та «гоєв». Бо, хто там з отих кагановичів, хатаєвичів або бронштейнів, – мав про них якесь поняття? – дурниці! Та, й взагалі. Пошукувати там бодай щось жидівське (крім – можливо – акценту) було так само марно, як дошукуватись чогось грузинського (крім, знову ж – акценту) – в сталіних, єнукідзе або беріях; або російського в бухаріних чи кірових.

Вони – та всі гуртом, росіяни, жиди та кавказці, так, вхопляться за національну (а власне – російську імперську) ідею, але коли їх справи остаточно дійдуть вузлом до гузна: коли вирішуватиметься питання їх історичного існування.

Але, все так, усе добре, але є ще політика, то як же з нею? – чи ж дійсно була совєцька політика, як не жидівською, то принаймні прожидівською, як нас пнуться переконати? Такого – теж не сказати.

Почнемо з отієї жидівської автономії, якою спромогалися компенсувати царську «Чєрту Осєдлості», – то як там із нею? Її на самому початку планували вчинити в Криму, але – чи щиро? – досвід показав, що ні – в жодному разі. Це робилося аби видурити щедрі мільярдні позики від США з їх чималою та впливовою жидівською громадою, аби повернути їх на розвиток власного ВПК, але… Коли афера з цим зірвалася – справу хутко переграли, відвівши на Єврейський автономний округ (ЄАО) – Біробіджан, найгірше (з усіх точок зору, й не думайте заперечити) задуп’я Далекого Сходу (а можливо – й усього СССР).

Потім, коли 1948 на Близькому Сході з’являється нарешті жидівська держава, – як же до неї ставиться СССР? Можна сказати з чистою совістю – без ентузіазму. А вже через якихось два роки – й відверто ворожо. Аж до солідарності з проповєдниками її знищення – арабами; пам’ятаєте оту їх: «ліквідацію послєдствій ізраільской агрєссіі»? – разом із Ізраїлем, мається на увазі.

Все так, але є й інша зовнішня політика, скажімо, – європейська. Але й тут не викрити аж нічого жидівського, покажемо й це. Бо, десь з 1922 та аж по 1941 – простежується тісне співробітництво в Європі СССР з Німеччиною, де від самої спроби путчу в Мюнхені 1924 – до влади прямував Адольф Гітлер, який своїх расистських та антижидівських переконань і програм – ніяк не приховував.

Та й Німеччина – годі казати, на той час повністю перехопила у Франції з її справою Дрейфуса – естафету найбільш антисемітської країни Європи. Там давно працювали масові організації на зразок «Мітгарт-бунда» або «Сталевого шолома», видавалися расистські журнали. Це там була видана 1918 книга Артура Дінтера «Гріхи – знову кров», де обгрунтовувалася необхідність прийняття расових законів.

Саме там були написані та видані «Міт XX ст.» А. Розенберга та «Майн Кампф» А. Гітлера, де теж – нічого не приховувалося. Вони були мало не відразу перекладені російською та стали доступні для совєцької верхівки, отієї самої, ніби – з суцільних жидів. Чи це, бува, не перебільшення? – далебі, жодною мірою. Саме так все й було.

А отже й про Жидівський Голокост можна було сказати, що він був передрішений набагато раніше, ніж стався насправді. Не бачити його наближення – могли хіба що сліпі.

Але, таке тісне військове й політичне співробітництво з Німеччиною, саме цьому й не вписується до концепції, що ніби: «у більшовицькій імперії правлячим народом майже на 30 років стали жиди». Не вписується абсолютно, та нічого з цим не вдіяти – марно й усилюватись, бо не впишеться ніяк та в жодному разі.

Однак, факти є факти, то – як же це суміщується з тим, що переважна більшість чекистів на верхах Київської ЧК 1919, або керівництва НКВД 1935, або й отого ҐУЛАҐу – були жидами? Несподіванка? – парадокс? Та – в жодному разі: норма.

Бо, все це було наслідком зовсім іншого – політики «дружби народов», яку так добре та своєчасно роз’яснив нам іще Іван Багряний. Та згідно якої арештованого українця відправляли до слідчого жида або вірмена (а так само – й навпаки). Ота їх відома політика «сбліжєнія націй», а як насправді – то стара як світ політика імперії: «раздєляй і властвуй».

Тут – усе лежить на поверхні, так би мовити. Бо ж каральні органи – то чи не найбільш непопулярна частина кожного суспільства, особливо ж – тоталітарного. От туди й підставляли жидів, у слушному розрахунку, що як доведений до відчаю нарід і кинеться бити більшовиків, то й виб’є спочатку енкаведистських жидів, а російські більшовики тим часом встигнуть накивати п’ятами. А от після «побєди» над Німеччиною, бодай і трохи пірровою, годі казати, більшовики уперше почули себе міцно в седлі, та жиди їм стали аж ні до чого; то вони й показали нарешті всім, де воно раки зимують. Широко задуманий процес «жидівських лікарів», щоправда, зірвався, але… не забарилися наслідки. У наступні роки, від «нашєго Нікіти Сєргєєвіча» та аж по «нашєго Міхаіла Сєргєєвіча», – не так воно просто стало отримати добру освіту або посаду повноправному совєцькому громадянинові «єврєйськой національності», чи вже забули? – то, як же з цим? Списки кажете? От і покажіть нам списки совєцької номенклатури, так десь року 1980; та без різних там перевертнів, а так щоб у графі «національність» – так своїми словами й було би проставлене «єврєй». Тоді, можливо, продовжимо дискусію.

От така воно ціна й усій концепції, – дурня це все. Але, це в жодному разі не знімає особистої відповідальності за злочини зі всяких там кагановичів, хатаєвичів, чи як їх там ще.

Доповнення 3 Пакт Молотова-Ріббентропа

Тридцяті роки XX ст. проходили під знаком протистояння: боротьби всього вільного світу проти наступу тоталітаризму (або, як тоді казали, фашизму), – в Італії, Німеччині, Еспанії… Найбільш небезпечний московський тоталітаризм, відомий ще з 1917, – причаївся, замаскувався, та щосили удавав із себе соціальну систему – протилежну (!) фашизмові, навіть очоливши антифашистський рух. Не вщухали народні вуличні демонстрації, скликалися гучні антифашистські конгреси, створювалися народні фронти. А душею цієї діяльності й була найпередовіша країна земної кулі, світоч людських надій і свободи, єдина у світі «родіна всєх трудящіхся» – Совєцькій Союз. Це йому вдалося знову обвести круг пальця недалекий «вільний світ», та він очолював міжнародну антифашистську боротьбу, а голова пролетарських письменників, М. Горькій, – їздив і допитувався інтелігентів Заходу: «С кєм ви, мастєра культури?» – із прогресом та свободою, які остаточно утвердилися у Совєцькім Союзі по 1933 та 1937, чи навпаки – з потворою фашизму (що не знала, ні 1933, ні 1937)? Загроза останнього стала настільки серйозною, настільки близькою, що влітку 1939 пішли переговори делегацій Англії, Франції та СССР, щодо можливості утворення військового союзу проти «держав вісі» (Рим–Берлін), який остаточно зупинив би їх агресію.

Все це біснування, одне до одного, повторюватиметься й по війні, коли «вільний світ» – що так нічому й не навчився, – спіймається на дешеву московську блешню «борьби за мір (і – жєлательно вєсь)», «разрядкі», чи як їх там ще…

І от, в самий розпал «антіфашізма»…

Як грім з ясного неба прокотилася звістка, що до Москви приїхав сам міністр закордонних справ гітлерівської Німеччини, яка тільки но стала Третім (або «Тисячолітнім») райхом. Довго він у Москві не барився, бо все було підготоване заздалегідь (очевидно тоді, коли велися оті «переговори» з Англією та Францією), і 23 серпня 1939 був підписаний відомий пакт Молотова-Ріббентропа, який поділив Європу поміж двома імперіалістичними хижаками: гітлерівською Німеччиною та сталінським СССР. Як потім казав 31 жовтня 1939 на засіданні Верховного Совета СССР міністр зовнішніх справ В. М. Молотов:

Від часу укладення 23 серпня совєцько-німецької угоди про ненапад був покладений кінець ненормальним відносинам, які існували протягом низки років поміж Совєцьким Союзом та Німеччиною.

Добро, як би тільки це, але… було й ще цікавіше:

За останні кілька місяців такі поняття як «агресор», «агресія», отримали нового конкретного змісту, набули нового сенсу. Не важко здогадатися, що тепер ми не можемо користуватися цими ж поняттями у тому ж сенсі, як, скажімо, 3–4 місяці тому. Тепер, якщо казати про великі держави Європи, Німеччина знаходиться в стані держави, що прагне до скорішого закінчення війни та до миру, а Англія і Франція, які ще вчора ратували проти агресії, стоять за продовження війни та проти укладення миру.

Нагадаємо ще раз, що все це говорилося 31 жовтня 1939, вже після поділу Польщі між новими союзниками. От так треба перехрещувати агресора на миротворця. Розраховане на недоумка? – так, безумовно. Але, – пішло! – та йде й досі…

Подібні молотовські роз’яснення слухняні совєцькі люди сприйняли як звичайно, не замислюючись: раз так – «значіт так надо». За кордоном пакт Молотова-Ріббентропа пішов істотно гірше. Навіть, серед своїх. Якщо комуністи Англії та Франції хутко виконали команду «кру-у-гом-м!», то компартії Польщі та Чехословаччини прийшлося просто зліквідувати, розпустити, що й зробив тоді Комінтерн.

Такий крутий поворот – міг би багато чому навчити світ, якби той бажав учитись.

Насамперед, виявилося, що майже загальне переконання у фанатичній та догматичній принциповості комуністів, – є капітальним перебільшенням. Бо стало добре видно, що найближчий шкурний інтерес імперського характеру, – є набагато сильнішим від будь-яких переконань.

По-друге, проявилося й те, про що давно попереджували нечисленні люди доброї волі: що комунізм та фашизм – є близькі одне до одного та рівно далекі й чужі будь-якій свободі та демократії. Пакт зробив тоді своє, головне, – довів можливість і зловісну плідність такого союзу.

Отже він, цей пакт, не був несподіваним шаховим ходом конем або ідеологічною помилкою, ні; він був органічною закономірністю. Глибоко корінився у спільній агресивній, імперській природі обох тоталітарних режимів.

* * *

Але, як же з отим союзом зі «свободой і дємократієй»? – з отим «єдіним фронтом»? А – ніяк. Бо ці іграшки вже не були потрібні.

Хоча би тому, що – знову ж, – «западниє дємократіі» не могли платити за союз чужими землями; а Гітлер – міг.

Совєцький Союз негайно прихопив собі, крім частини Польщі, ще три незалежні балтицькі держави. Захопив би й четверту – Фінляндію, але тут так отримали по зубах, устеливши трупами «Лінію Маннергейма», що хутко роздумалися; щоб СССР отямився всього за сто днів, – нечуваний рекорд. Бо в Афганістані протовчеться, хоч і з ще меншим успіхом, – аж десять років!

На цьому варто знову дещо зупинитись, хоч про це вже писали. Маленька Фінляндія (як більше півстоліття потім – і маленька Ічкерія) стала невмирущим прикладом того, що й малий нарід може успішно протиставитись всесвітньому агресорові, великодержаві. А на Гітлера це, здається, справило незабутнє враження. Можливо, що він недооцінив доблесті фінів та перебільшив нездарність совєтів, як це властиве великодержавникові. Але, безумовно, це прискорило здійснення плану «Барбаросса» проти колишнього союзника, якого він помилково узяв був за паперового тигра.

Зі трьома державами Балтики, Естонією, Латвією й Літвою пакт Молотова-Ріббентропа розпорядився остаточно і однозначно: вони відходили у власність совєтів. З ними всіма, однак, були заключені пакти про ненапад, та це формально ускладнювало ситуацію. Утруднювало введення до них совєцьких військ. Першою на черзі стала Естонія, що від озера Пейпсі та по Балтик мала кордон зі Совєцьким Союзом. От нарком В. М. Молотов і починає на цю дражливу тему дискусію з К. Селтером – міністром зовнішніх справ Естонії. Що час, мовляв увести туди совєцькі війська для «захисту» краіни. Селтер щосили опирається, а Молотов умовляє, поки що. Це варто послухати. Він домогається того, щоби пакт про ненапад перетворити на пакт про взаємодопомогу, та вже погрожує (вони всім і завжди погрожують):

Ситуація потребує нагальної уваги. Ми не можемо чекати далі. Я раджу вам погодитися з бажаннями Совєцького Союзу заради того. Аби уникнути гіршого. Не примушуйте Совєцький Союз застосувати силу для досягнення своїх цілей.

(Альберт Таруліс, Совєцька політика щодо країн Балтики, Універсіті оф Нотр Дам Пресс, 1959, с. 149–150)

Але, почувши таке щось – хто ж не запручається? – тепер Молотов заспокоює, та ви ж тільки послухайте, до чого переконливо:

Пакт про взаємодопомогу із Совєцьким Союзом не принесе небезпек. Ми не бажаємо порушувати вашого суверенітету або форми правління. Ми не будемо форсувати комунізм в Естонії. Естонія збереже свою незалежність, свій уряд, парламент, зовнішню і внутрішню політику, армію та економічну систему. Ми ніколи не торкнемося цього… Ви можете бути певні, що ви ніколи не пошкодуєте, що підписали цей пакт із нами. Наше більшовицьке слово – як та криця… Коли більшовик чогось пообіцяв, він буде цього триматися.

(теж там, с. 150)

От, тепер ви бачите, нарешті, що то є більшовик? – на нього можна покластися, як на ту прислівну кам’яну гору. Бо слово його – криця. Як він сказав та і буде. А тепер подивимося, як же воно було вже 1940, кілька місяців по пакті Молотова-Ріббентропа. Збережімо для переконливості й більшовицьку мову:

В июне 1940 г. народы Прибалтийских государств – Литвы, Латвии и Эстонии – свергли профашистские режимы и вскоре восстановили Советскую власть.

С огромным подъемом и братским радушием встретили жители столицы Советского Союза представителей Государственной Думы Эстонии, народных сеймов Латвии и Литвы, которые прибыли в Москву и, выражая волю своих народов, обратились с просьбой к верховным органам Советской власти о принятии их стран в состав СССР. В начале августа 1940 г. седьмая сессия Верховного Совета СССР приняла законы о вступлении Литвы, Латвии и Эстонии в состав СССР. Началась новая эпоха в истории прибалтийских трудящихся – эпоха их развития и жизни в братской семье советских народов.

(Иллюстрированная история СССР, Москва, 1974, с. 345)

Ну, а як же з обіцянками Народного комісара в іноземних справах, крицевими словами крицевого більшовика, члена Політбюро ЦК ВКП (б) і другої особи після Сталіна: «Естонія збереже незалежність… Ми ніколи не торкатимося і всяке таке інше…». А ніяк. Бо, що там і питати з патологічних брехунів, брехня яких, немов ота криця…

* * *

Крім новозахопленоі Прибалтики Союз повернув собі Західну Білорусь та Західну Україну, якими Москва свого часу розплатилася з Польщею за ганебну поразку у війні 1919–1920, коли Пілсудський, Ридз та Петлюра спільно наклали по шиї Сталіну, Будєнному та Тухачєвському. Повернув на півдні Буковину та Басарабію.

Наші малороси кажуть тепер – от, ми тепер і маємо єдину та соборну Україну. Що ж, ззовні це й дійсно так, але розумування – не до справи. Бо, не про Україну піклувалася Москва, окупуючи Галичину та Буковину, турбувалася про свою загарбницьку імперію, до «русскіх зємєль» – «прісоєдіняла русскіє зємлі», і нічого більше. Та й відправила значну частину їх людей – просто до Сибіру.

Москва гучно відсвяткувала восени 1939 спільним військовим парадом у Бресті перемогу союзників над Польщею, друзі поруч: тут колонна есесівців, а тут колона чонівців, – як же зворушливо!

Німеччина внаслідок пакту отримала доступ до стратегічних ресурсів СССР та зуміла, за неповні два роки, нахом’якувати продовольства та пального на всю наступну «Вєлікую Отєчєствєнную». Та – не тільки. Приязнь була насправді сердешною та не обмежувалася обміном конче необхідним. Десь восени 1940, на спільному тепер кордоні у Бресті, відбулася ще одна урочиста церемонія: з рук НКВД до рук гестапо був переданий ешелон зеків (кажуть, що не останній). То були політичні емігранти – комуністи з Австрії та Німеччини, значною мірою – жиди; тобто у Гітлера – приречені. Не щось таке важливе, на кшталт Піка або Гротеволя, а так – різна політична дрібнота, яка так і не знайшла належного місця в подальших політичних планах Москви та її Комінтерну. Вони вже, переважно – з 1937, поневірялися по совєцьких таборах ҐУЛАҐу та тепер мали змогу порівняти їх з гітлерівськими. Кілька десятків з них – вижили. Кілька – написали про це книги. Порівняння – загалом, – не на користь «отєчєства всєх трудящіхся».

Цікаво, що дехто з них був «звільнений» 1945 совєтами. Але декого з них відправили знову до совєцьких таборів, бо вони – бачите, хоч і були передані гестапо, але не відсиділи ще всього призначеного їм.

* * *

Війна 22 червня 1941, яку зтиха планували обидва учасники пакту, – на час перекреслила це плідне співробітництво німецького націонал-соціалізму та російського лєнінізму, – проти свободи та демократії в усьому світі, але – не зовсім, але – не остаточно.

Совєти розстріляли в Катині та Старобєльску більше 20 тисяч польських офіцерів, але в окупованій німцями Польщі на них так само полювало німецьке гестапо.

Національну інтелігенцію в Україні та Білорусі з усіх сил викорінювала Москва, але чимало її понищило й гестапо, продовжуючи підчас німецької окупації брудну роботу НКВД. Бо, хтось забезпечував тоді гестапо анонімними доносами, згідно з якими комуністом і жидом був мало не кожний українець. А, ще більше придалася німецька окупація тоді, коли її знову змінила окупація російська. Тепер на кожному українцеві тяжило тавро – «бил в оккупаціі». А, раз так, – що робив? – та «почєму вижіл», як ти совєцька людина? Та, чи не звідси, бува, з отого «бил в оккупаціі», – виріс божевільний план двох божевільних, Сталіна й Жукова, вислати всю Україну до Сибіру? – та, не дав Бог свиням роги… Але, для багатьох ця стаття дискримінації – «бил в оккупаціі», – отруїла все наступне життя.

Так, чи не саме заради цього, усіх отих російських вигод, вони були так легко віддані на потраву німцям: Україна та Білорусь? Шкода, але все указує саме на це. Пригадайте хоча би знову спогади Н. С. Хрущева: як він із Києва дзвонив Сталіну прохаючи зброї та боєприпасів, та – марно. Бо той цинічно «порадив» йому налагодити на місці виробництво залізних списів та ними й відбиватися від німецьких танків.

Важко не помітити цього взрушуючого співробітництва й підчас самої війни. Пригадайте, як частини «Ваффен СС» винищували польских повстанців у Варшаві (серпень–вересень 1944), а совєцькі війська стояли в якомусь кілометрі, на східному березі Вісли (!), та не зробили по німцях жодного пострілу. До чого ж хвилююча погодженість дій! – геноцидник геноцидника – завжди зрозуміє.

Коли по війні було створено маріонеткову Німецьку Демократичну республіку (НДР) – «пєрвоє соціалістічєскоє государство на нємєцкой зємлє», виявилося, що комуністів на керівні посади – рішуче не вистачає. Бо, їх нищили рівномірно, як Гітлер так Сталін. Отут і прийшлося пожалкувати за тими ешелонами, які були свого часу, 1940, – подаровані гестапо. Але, все якось обійшлося. На допомогу прийшла армія колишніх дрібних функціонерів і бонз гітлерівської НСДАП, яких довелося, всього тільки, поперекидати в інші місцевості, поспіхом прийнявши до Компартії. З таких, переважно, складалася й перша Народна Палата НДР. Так гангстери відмивають свої брудні гроші.

* * *

Загального характеру коренів пакту Молотова-Ріббентропа 1939, слід пошукувати у післяверсальському перекраянні Європи, щодо Німеччини, а також у незалежності Польщі та гучному провалі великого совєцького походу на захід 1919–1920, що покінчився погромом на Віслі. Постраждалим, як у Німеччині так у Росіі, – залишалося знайти одне одного.

Чи не першим у Німеччині, хто належно оцінив майбутнього союзника, був творець райхсверу, генерал Ганс фон Сект (1866–1936). Він писав ще 11.09.1922, що:

Існування Польщі є нетерпиме, несумісне з виживанням Німеччини. Вона мусить зникнути, через свою власну слабкість та через Росію, з нашою допомогою… із Польщею зникне найсильніша підпора Версалю, перевага Франції…

І – ще далі, коротко та ясно:

Відновлення широкого спільного кордону поміж Росією та Німеччиною є попередньою умовою для відбудови сили обох країн. Росія та Німеччина в межах 1914! Оце повинно стати основою для взаєморозуміння між двома країнами.

(цит. за Ф. Карстен, Райхсвер і Червона армія у 1920–1933, журн. Сюрвей (Огляд), № 44–45, 1962, с. 116)

Генерал Ганс фон Сект був не один, його думки підтримували й молодші, виховані ним німецькі генерали; головним чином – із пруського юнкерства, найбільш обділеного Версалем.

Саме в цьому слід пошукувати коренів розлеглого совєцько-німецького військового співробітництва двадцятих–тридцятих. Вирішувала геополітика, та перед у цьому вели німці. (вставка с. 97)

* * *

Потаємне співробітництво наці з червоними проти людства, почате вирощуванням вермахту на «необъятних просторах СССР», та продовжене німецькими окупантами в Польщі, Білорусі та Україні, – існувало далеко потім. Не було його кінцем і галантне перемир’я підчас Варшавського повстання, коли загони Ваффен СС, які нищили польських патріотів, – були розкуті та певні, що на їх голови не спаде жоден снаряд з того берега Вісли.

Коли 1944 переможний совєцький наступ котився лавиною по східній Європі, – відбувалися дивні, часом, події. Саме тоді, коли на шляху траплялися зримі сліди (та – які!) нацистських звірств, яких по всьому слід би якнайшвидше зробити загально відомими, зокрема – концентраційні табори: Майданек, Освенцім, Собібор, Тремблінка тощо, – починало творитись щось незрозуміле. Замість поспішати, бо кожен день спізнення – то нові сотні, тисячі людських життів, наступ, із якихось невідомих причин – пригальмовувався. Німцям давали час понищити або вивезти документи, а часом – і забрати найбільш «цінних» в’язнів.

Злочинець – злочинця, – завжди зрозуміє. Бо, коли порозумілися були Гітлер і Сталін, – це вартувало 55 млн. людських життів. Переважною більшістю з них були прибічники обох головних злочинців XX ст., але – чи від цього убивства стають більш прийнятними?

Найбільше знаємо ми сьогодні про старі німецькі концтабори – Дахау, Бухенвальд тощо, бо їх захопили союзники. Про всі інші, пізніші та найбільш потужні – знаємо набагато менше: про це потурбувалася Москва. Знаємо настільки мало, що потім хтось на заході, адвокати, чи то червоних, чи то брунатних, – твердили, ніби ніякого там Голокосту – взагалі не було: так, чиясь злонамірена пропаганда.

А ми добре пам’ятаємо, як брак документів полегшив свого часу оту московсько-вашингтонську аферу з Іваном Дем’янюком. Така собі своєрідна вершина співробітництва американської демократії з московським тоталітаризмом. Друга вершина буде потім, коли «вільна» Америка, заплющивши очі буде позичати Москві гроші на геноцид чеченського народу.

* * *

У сьогоднішній Росії, на відміну від інших держав колишнього Союзу, – квітнуть фашистські організаціі, починаючи з найбільш численного «Русского народного єдінства» А. Баркашева. Там не сушили собі голови, перейняли червоний прапор із чорною свастикою, приробивши до неї ріжки, щоб не відразу кидалася в очі; перейняли й засіб вітання. Вони підтримують жваві контакти зі залишками наці в Німеччині, обмінюються політичним та військовим досвідом. Перекладають німецьку гітлерівську класику. Московський публіцист демократичного спрямування Юрій Карякін налічив серед російської преси дев’яностих – 157 видань відверто фашистської орієнтації. Їм ніхто в Росії не заважає працювати. Расистський та антижидівський «Союз русского народа», продовження того самого, передреволюційного та погромного вже – кажуть, блокується з комуністами. Що ж – традиція… таким тепер, після отого пакту, – нікого не здивувати. В Росії, де остаточно припинили працювати розум та логіка, все є можливе.

Таким був пакт Молотова-Ріббентропа та його наслідки.

Різною, щоправда, була доля його обох справців. Нащадок древнього роду баронів фон Ріббентроп був через сім років страчений в Нюрнберзі за вироком Міжнародного трибуналу, як військовий злочинець. Його колишній кумпан та приятель В. Молотов – дожив ста років у тиші та спокої на своїй «батьківщині всіх злочинців», померши у власному ліжку. Бо він жив і діяв у тій частині світу, куди її величність справедливість не заглядала вже багато століть, із самих монгольських часів…

IX. ТРЕТІ ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ

1. Нова політика

Більш-менш очевидна поразка Других Визвольних Змагань, розуміння того, що соціалістичні упередження зіграли у цих змаганнях роль імперського троянського коня, – призводить до появи нового підходу, нових ідей: до становлення нового українського націоналізму на екзилі, за межами порабленої та спаплюженої більшовиками України.

Початком його стало створення в липні 1920 УВО (Української Військовоі Організації). Душею справи став герой Других Визвольних Змагань, досвідчений полковник УСС Євген Коновалець, що спирався теж переважно на людей з колишніх УСС, що зарекомендували себе. Оскільки українці знову опинилися під загарбниками, частково під Польщею, частково під Москвою, були прийняті досить очевидні організаційні принципи, які можна звести до кількох:

1. Організація має бути підпільно-революційною і військовою.

2. Опиратися на власні сили, ні від кого не залежати та нікому не підкорятися.

3. Непримиренно протистояти москвофільству (як і полонофільству), що так перепсувало визвольні змагання в минулому; призвело до їх чергової невдачі. Отже, спиратися, тільки й виключно, – на український націоналізм.

Це був тотальний відхід від минулих угодовських позицій М. Грушевського та В. Винниченка. Повернення до дієвого націоналізму Д. Донцова, В. Липинського та М. Міхновського.

Дійсно, було визнано та визначено, після прискіпливого політичного аналізу ті загальні причини, які привели до провалу Других Визвольних Змагань. Це, крім загального кунктаторства та нерішучості, – були наступні помилки:

1. Стала оглядка на Москву, наслідки невикоріненого москвофільства. Якого мало було на Заході, в ЗУНР, але вистачало на Сході, в УНР.

Адже, навіть після отого IV Універсалу, як же сміливого! – остаточне вирішення питання про волю або неволю України, покладалося на якісь там Установчі Збори.

2. Соціалістично-пацифістична маячня та демагогія винниченківського зразку та чи не повне нехтування національними збройними силами.

Слід зауважити, що політично незріла Україна 1917 пала жертвою імперського підступу, хоч і небаченого ще в історії: «тєпєр ми соціалісти – ви соціалісти, – давайте объєдіняться!» Приблизно так само як тепер, по 1991: «ми дємократи – ви дємократи, – давайтє объєдіняться!»

Отже, саме ці дві тези мають бути прийняті на озброєння:

1. Ні від кого не залежна, суверенна та соборна Україна;

2. Нічим не стримувана збройна боротьба для досягнення цієї мети.

Вони є неспірними особистими досягненнями Миколи Міхновського.

Він приклав свого часу і чимало власних зусиль для організації українських військових частин, але марно, бо:

Нігілістичне ставлення до власної регулярної армії, надія на те, що у «крайньому випадку» народ сам збереться в «народну міліцію», характеризували тогочасні військово-політичні погляди соціалістичної демократії в Україні, представники якої очолювали УНР. Про це, зокрема, свідчать висловлювання М. Грушевського, котрий називав агітацію М. Міхновського за українське військо «націонал-фашистською»: «Заварив би кашу і в небезпечний момент сховався б у просо… Отсі міркування, а також і той реакційно-аристократичний дух, котрий віяв із агітації Міхновського, змусили наших товарішів із Центральної Ради пильно слідити за його діяльністю і старатись протиставляти впливам і зв’язкам впливи Ц. Ради».

(Цит. за В. Верстюк, Т. Осташко, Діячі Української Центральноі Ради, Київ, 1998, с. 132–133).

З цього посилання, за авторітетним свідоцтвом голови УНР, ми можемо чітко зрозуміти: в чому вбачала свою основну місію ота ЦР. Пильно стежити за тими небагатьма людьми, що намагалися дійсно щось зробити для України, та… «протиставляти впливи»; як звичайно – негативні. Сам М. Грушевський, принаймні, ніколи жодної «каші» не заварив, хоч у просо своєчасно сховався: та… не допомогло воно йому, сердешному, оте просо… «націонал-фашистська» (агітація), – це ж треба!

Найбільше роздратування М. Грушевського викликали, мабуть, ще давно складені Міхновським «Десять заповітів Української національної партії (УНП), а зокрема, – три з них:

3. Україна для українців, тому виганяй з неї усіх ворогів-зайд.

8. Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України.

9. Допомогай своєму землякові поперед усіх, держись купи.

Цих заповітів – і сьогодні важко недооцінити. Вони – так, є досить рішучі, але у світі тих титанічних зусиль, які робили наші сусіди, аби зробити Україну – Україною не для українців, – будуть справедливі завжди. У цьому й є вона, непорівняна заслуга М. Міхновського, що він із самого початку відкинув геть усі дурні сентименти щодо спадкових ворогів України. Повернув від соціалістичної маячні про «інтєрнаціональноє братство» – до реального життя, до вихідного штандпункту ще Т. Шевченка – геть з отими: «раби, підніжки, грязь Москви…» Проголосив усе те, неминуче, що було так не до вподоби саме безхребетному Грушевському…

Той час в Україні, так само як наш, був позначений спалахом партієтворення. Цьому сприяли дві причини. По-перше, низька дієвість партій, пов’язана, насамперед, із недосконалістю (або й відсутністю) належної інфраструктури. По-друге, свідома діяльність на розкол з боку імплантованої до всіх партій московської агентури. Незадоволений дієвістю УНП, Міхновський створює нову партію – УДХП (Українську Демократичну Хліборобську Партію) влітку 1917. Ця партія потім підтримає гетьманський переворот, якого не схвалить зате М. Міхновський. Він ставиться з великою підозрою до проросійських симпатій гетьмана, а коли той в кінці проголошує федерацію з Росією, хоч і не більшовицькою, – починає готувати протигетьманське повстання. Але, розстріл патріотичного полковника П. Болбочана, – остаточно сварить Міхновського із Директорією.

Зауважимо, що згодом у 1919, стихійний рух, очолюваний отаманом М. Григор’євим, у своїх закликах та відозвах широко використовує націоналістичну спадщину М. Міхновського.

М. Міхновський відходить від політичної діяльності, та не маючи змоги виемігрувати, – живе у Києві. Його заарештовує ГПУ, потім – відпускає, вирішуючи з якихось власних міркувань, що ліпше інсценізувати самогубство 3.05.1924; знову, як звичайно, гранично примітивна робота: такі люди з собою не покінчують, панове злочинці проти людства…

На зміну М. Міхновському приходить велика постать Дмитра Донцова (1883–1973), письменника й мислителя, теоретика українського націоналізму. Він учився у Петербурзькому університеті (1900–1905), коли в кінці був заарештований за членство в РУП. Там вирішальне значення мала для формування його націоналістичного світогляду саме брошура «Соборна Україна» М. Міхновського. У своєму підсумковому творі «Націоналізм», 1926, він напише про неї так: «ми бачимо новий світогляд, наскрізь націоналістичний і наскрізь активістичний».

Року 1907 Д. Донцову випадає можливість виїхати до Галичини, та на Україну він повернеться тепер лише на період революції. Сподобившись, навіть, короткий час бути міністром підчас гетьманату.

Його першою великою справою стане активна участь у підготовці з військово-полонених, – національно-свідомих бійців УСС; що й буде увінчане повним успіхом.

У Галичині після революції він веде активну журналістську діяльність, редагує спочатку «Львівський науковий вісник» (1922–1932), а потім «Вісник» (1933–1939). Розробляє на їх сторінках теорію українського націоналізму. Але, час іде та 1939 Галичина з польської колонії перетворюється на колонію російського імперіалізму. Донцов своєчасно тікає від совєцької окупації (він обов’язково був би знищений) до Канади; де (1948–1953) викладає в Монреальському університеті. Одночасно продовжуючи справу свого життя – розробку системи творчого українського націоналізму. Деякі попередні підсумки цьому він підвів у творі «Націоналізм», 1926.

Він протиставляє дієвий націоналізм М. Міхновського – провінційному та хуторянському «автономізму» драгоманових і грушевських, який іменує «провансальством». На відміну від нього, налаштованого на вижебрачення куцої «автономії», справжній націоналізм повинен мати волю, прагнення до влади, панування. Але, не тільки, бо це прагнення повинно підпиратися ще прагненням до боротьби; свідомістю того, що тільки вона, безкомпромісна боротьба, – є в стані змінити на краще обличчя світу.

Цей, мало відомий широкому загалові термін – «провансальство», – потребує певного пояснення, та потрібно тут звернутися до історії Франції, південна частина якої й є отим Провансом.

В першому тисячолітті н. е., коли римську Галлію 375 поділили біженці з України, готи й алани на півдні та франки на півночі, вона поділилася істотно, бо, на відміну від готів та аланів, – франки далеко не передували у культурному відношенні. Північ і південь стало ворогували, як то здавна бувало у германських народів, та останнім великим порахунком був, хіба, погром (1307–1314) ордена тамплієрів, який базувався переважно в Провансі. А ця країна мала, часом, вирішальне культурне значення для всієї Європи: звідси вийшла поезія трубадурів, лицарський роман, звідси тріумфально пішла Європою так звана готична архітектура, чи не вище досягнення в цій галузі.

Прованс передував у культурі Франції, аж до минулого сторіччя, існувала провансальська література окремою провансальською мовою, але… Провансальський сепаратизм безжально викорінювався, центральним урядом була заборонена, врешті, провансальська мова, та це й вирішило все, попри щирі культурно-автономічні зусилля самих провансальців. Бо вони вже не розуміли, що культурна незалежність забезпечується тільки політичною, а ця остання – шкода, повинна бути окроплена кров’ю гнобителів (ну, і своєю, зрозуміло). Подібність до історії України – разюча, та її й помітив гострим оком наш великий мислитель, влучно охрестивши оті недолугі та надмір інтелігентні побивання щодо автономії – «провансальством».

Неуникненою полишається при цьому постійна вищість загального над окремим, примат інтересів нації над інтересами окремої людини. Бо сума окремих людей – то сума окремих людей і не більше. А нація – суб’єкт міжнародного права, це є те, що дає можливість існування народові, а значить – кожній окремій людині. Бо, права окремої людини в стані гарантувати та забезпечити тільки держава, вища соціальна структура народу; а держави, у свою чергу, бувають тільки національними. Адже, саме для них, націй, передбачене у міжнародному законодавстві – «право на самовизначення»; яке й дає змогу побудувати власну державу. Втім, не забудемо, що до документів ООН – право націй на самовизначення було включене тільки 1948; хоч де факто існувало й раніше.

Нам сьогодні набалакують, що ніби-то національна ідея не спрацювала (а, де ж це, дозвольте узнати, вона у нас досі могла спрацювати?), а тому… Потрібно бути без нації, не з «українським народом», а – ба, з «народом України» (географія ставиться понад нацією) та створювати якісь новації: «політичну націю» на кшталт створених зі строкатого емігрантського наброду, як десь на Кюрасао або ж Тринідаді; чи то якесь там невідоме «громадянське суспільство», наче мислиме суспільство без громадянства. Чого тільки не вдієш, за що не вхописся, аби повернути назад колесо історії; не сушити собі голови, а виконувати команди з Москви. Але, все це, як і давно виплюнута всіма соціалістична жуйка – є покидьки з минулого, зі смітнику історії, – запрограмоване банкрутство. Послухаємо краще, що з цього приводу пише наш великий класик:

Для провансальців – одинока реальність кожний поодинокий громадянин у суспільстві з його буденними потребами. Нація була ідентична до їх суми, і особливих завдань і цілей, інших від цілей одиниць, кляс, генерацій – не мала. Не потребувала, отже, й окремого чинника для їх здійснення – ні держави, ні правлячої верстви.

(Д. Донцов, Націоналізм, 1926, с. 103).

Нам національна незалежність, врешті-решт (якщо забути про століття боротьби за неї) – ніби мимохідь у руки впала, – то ви ж подивіться, як чиновники минулого прагнуть її скоріше позбавитись! Їм національна держава потрібна? – хабарі їм потрібні.

З належним піететом ставиться Д. Донцов і до таких феноменів духу, як романтизм, фанатизм та… нетолерантність (або – «аморальність»). Всі ці елементи національної ідеї обов’язково мають бути, бо… Нецікаво жити без романтизму, певного комплексу ідеальних сподівань. Аби бути притягальною, – ідея має бути романтичною. Фанатизм, не доведений – ясна річ, до масштабів мономанії, але на міру звичайного захоплення ідеєю – теж необхідний, заради успішного втілення її до життя. А, нетолерантність – хіба це добре? – адже, ми наче звикли до зворотнього. Так, безумовно. Якийсь захист від чужого – обов’язково має бути, бо без цього – відкидання чужого, – ми станемо його рабами. Неможливо буде зберігти своє.

А, це останнє є поготів потрібне, з огляду на те, що дотеперішня цивілізована толерантність нашого народу до всього чужинецького – межувала з повною байдужістю.

Романтизм – то добра річ, але він є функцією суспільного стану. В сучасному світі не є популярним та хутко заникає. Романтизм є необхідною складовою війни, без нього не буває героїзму, а бувають самі воєнні злочини. Мабуть тому у світі, де ще був романтизм, – так непопулярні були брудні війни. Ринкова економіка не сприяє романтизмові, особливо розвинена: коли менша частина нації щось там продукує, а більша або сидить по конторах, або продає чи подає щось одне одному. Цей вплив добре простежується в часі. Сполучені Штати непогано воювали ще у Другій світовій, але вже у В’єтнамі… Дуже там, бачите, великі були втрати, хоч половина з тих, що загинули сама переколошкала себе внаслідок необережного поводження з технікою.

А ще значно пізніше, коли американці надумали були замирювати Сомалі, – досить було когось там убити – і вся потужна армада, з танками та авіаносцями, – забралася геть. Не сприяє романтичним схильностям і гапитись на будь-що, хоч на екран ТБ, а хоч і на якесь «шоу». Часом дає добрий грунт для культивування романтизму національна історія, зокрема така, як наша: хоч би й історія УПА. Особливо, коли це сполучується з вихованням молоді у напіввійськових організаціях. Саме за роки незалежності ми маємо кілька незворотньо втрачених для нації поколінь.

Корені такої, не будемо лицемірити, – офіційної боягузливості західного суспільства, тягнуться ще з часів Першої світової. Її позиційний характер та великі втрати – породили такі геніальні твори осудження, деромантизації війни, як от «На західному фронті без змін» – Еріха Марія Ремарка, або «Жовтий хрест» Анджея Струга. Але, був ще геніальний останній романтик Європи – Ернст Юнгер, який настійно нагадав нам, що часом і високих цілей не досягти без війни, без убивств і людської крові. А останнім романтиком Америки був, мабуть, безсмертний Роберт Говард, автор відомого «Конана з Кимерії». З цього приводу не забудемо, що це наша Україна була понад тисячу років Великою Кимерією; іншою в історії не було.

На жаль – вони так і полишилися самотніми. Хоча, ніби, кожному має бути ясним, що й найбільше суспільство пацифістів – безсиле проти ницої купки терористів-камікадзе, озброєних романтизмом та фанатизмом. Вони здатні за лічені години поставити його на коліна. Але, що поробиш, як ні романтизм, ні фанатизм, – не мають ціни на ринку… а ринкова економіка, це ж усі знають – найпередовіша.

Фанатиків, зауважимо, людству вистачало в минулому, нема браку, здається, й тепер, однак у XX ст. чи не всі вони перемістилися зі сфери позитивної діяльності, до, так би мовити, – сфери діяльності негативної.

Але, фанатизм може бути ірраціональним, стихійним, несвідомим, а може бути свідомим, раціональним – розумінням величі поставленої цілі. Та, не тільки, а ще й умінням поставити на службу її досягненню, – всіх наявних засобів; не тільки присвятити досягненню мети власне життя, але й мобілізувати, заангажувати на це якомога більше інших людей.

Думається таке щось теж можна до певного ступеню виховувати.

Але, перейдемо до іншого. Нація існує в оточенні інших націй, та ота нетолерантність до чужого саме про це нам і нагадала. До них ми мусимо ставитись і не порушуючи їх життєвих вимог, і не даючи утискувати власні. З цього виникають певні обмеження на можливості національної ідеі. Зокрема таке просте, як примат зовнішньої політики над внутрішньою.

Далі, є ще таке загальне поняття, як розвиток цивілізації, поступ людства, – як із ним? – очевидно, що як національна ідея не працюватиме одночасно на загальний поступ, – вона є приречена.

До того, Україна є невід’ємною частиною Європи, а її культура, на відміну від культури московської, – є культура європейська. Отже треба подумати про ще одне, аби голос України не дисонував би у європейському хорі. А значить, потрібна й певна міра узгодженості української національної ідеї – з національними ідеями інших європейських народів.

* * *

Дмитро Донцов ніколи не ототожнював націю з народом, розуміючи носієм національної свідомості його еліту. Але, в сучасному суспільстві ідеалом вважається демократія з її загальним виборчим правом. До цього нагадаємо, що в суспільстві наших предків, хоч кимеріян, хоч скитів або гунів, – воно ніколи не бувало загальним. Однак, у сучасному суспільстві демократія вважається найкращим устроєм, та всі інші не надто толеруються; хоча й тут бувають свої відтінки. Не толерувався, чомусь, більш інтелігентний нацизм, але толерувалася хамська лєнінсько-сталінська диктатура концтаборів. В той же час, військова диктатура генерала А. Піночета, який з мінімумом жертов урятував свою країну від більшовизму, – засуджуєься й досі. Людожерську диктатуру Пол Пота, Ієнг Сарі та Кхієу Самфана, Захід – вважайте, – просто не помітив, переблимав: що там, якісь камбоджійці…

Але, еліта сама істотно залежить від властивостей власного народу, та – що би там не було, – визначається й ними. Це й спонукало нашого великого мислителя зайнятися проблемою властивостей народів, які більш-менш стало зберігаються в часі, поготів, чимало тут було зроблено ще перед ним. Народи, що записали себе до історії, дають можливість дослідити ці основні духовні властивості. Цікавою є з цього боку одна з пізніх праць Д. Донцова – «Дух нашої давнини», де він класифікує, так би мовити, етнічні типи.

Він ставить їх у певному порядку, оцінюючи їх поширеність у нашому народі. Шкода, але найпоширенішими є «остійці». Вони: «Звертають увагу, насамперед, на “людину” і “реальні можливості”, аж тоді на засади. Звідси їх “зарозумілість” і поблажливість до “людей української крові”, хоч би й зрадників, звідси улесливість і плазунство перед силою. Остійцеві власні інтереси дорожчі від таких абстракцій, як честь і слава, тому часом виправдовує він усіляку нечисть», – пише Д. Донцов. Для нас не важко помітити, що остієць, це основа пізнішого малороса, з якого, уже після совєцької обробки виробився сучасний зросійщений інтер-люмпен. Щось, як остаточно людське дно.

На другому місці фігурує «динарець», хоробрий та витривалий воїн, але вибуховість вдачі та дитинча простодухість, – постійно готують йому пастки у житті. Так, це вони динарці – провели Козацькі Війни або Перші Визвольні Змагання ще у XVII ст. проти Польщі, це вони понищили 1659 російських агресорів під Конотопом, але – куди ж вони поділися 1709, коли потрібно було (унікальний шанс!) разом зі шведським союзником протиставитися російським агресорам у Полтавській битві? – та де були потім, коли сербський генерал Текелі руйнував Запорізьку Січі Так і досі не відомо.

Про тих динарців пригадали далеко пізніше в Петрограде, проводячи «українізацію» російської армії, створюючи з українців останні боєздатні частини другої російської імперії.

Далі йдуть «медитеранці» (або середземноморці) – тип запальний та жадий перемін. Саме з них вербуються революціонери і змовники. Втім, видатної ролі в історії українського народу цей тип – здається, не зіграв.

Найменш розповсюдженим, шкода, вважає Д. Донцов нордичний тип. Хоробрий та витривалий воїн, людина дисципліни та порядку, наділена силою волі людина здорового глузду, правдолюбності та людської гідності. Саме цей тип має дар розумного державотворення та ідею самодосконалення.

Незважаючи на тотожність, цей термін не слід плутати з тією назвою, яку отримала в Третьому німецькому райху вища якість «арійця». Бо там це було тільки новим мітом, надбудованим над старим, «арійським». А справжні нордичні люди, що вийшли свого часу з України, – дани, готи та свеви, не тільки створили сучасну Скандинавію, але й розвинули по всій північній Європі, на рубежі тисячоліть, – високу та блискучу культуру вікінгів; з її непорівняними – історіографією, поетикою та літературою.

Окидуючи оком наше минуле, можемо сказати, що у Готських війнах (250–278), які повернули хід історії проти Риму, – домінував дух нордичності й динарства, але потім…

Як пояснити, наприклад, блискавичну перемогу Белембера? Або відчутне зниження рівня військової потуги каганату після Аттіли?

Наводять на роздуми й подальші події. Королівство українських візіготів в Еспанії, спадщина Аларіха, являє нам зразки нордичної доблесті, нічим в епоху вікінгів, але… Відносно легко, та головне – не без зради, поступається силі маврів та арабів. А остроготське королівство Амалів з Дніпра в Італії (493–553), крім відчайдушної військової доблесті, – являє нам і зразки чи не найбільш мерзотної зради. Та, до того, ще й у самому королівському домі.

Княжий Київ був спалахом войовничого динарства, але покінчився національною зрадою. Кого? – остійців?

Виникає спокуса вважати Другі Визвольні Змагання цілком справою остійців, якби не С. Петлюра з його полковниками, та ще рух УСС.

Зате чисто нордично-динарськими будуть Треті Визвольні Змагання, яким нема в чому собі дорікнути. Не підніметься разом із ними на збройну боротьбу з імперією Східна Україна, але – було й від чого. Після голодомору 1933 та репресій Великого Полювання 1937, – хто ж би й піднявся?

* * *

Після такого короткого екскурса в історію нашого українського націоналізму, що – підкреслимо це, у початках своїх зіходить до шевченкової спадщини, – наведемо дещо з сучасного твору на ту ж тему. Першим буде певний підсумок попереднього:

Для Донцова нація – самодостатня цінність, звідси вимога захисту і погляд на державу як інструмент такого захисту. Він висловлював думку, що нація творить державу, і йшов «через націю до держави». Його політична філософія є прикладом і наслідком яскравого поєднання волюнтаризму з філософією цінностей. Бо що є нація, коли не скупчення мільйонів воль довкола образу спільного ідеалу? Ідеалу панування певної етнічної групи над територією, яку вони одержали у спадщину від батьків і яку може, поширену, залишать своїм дітям. Переклад наших підсвідомих хотінь на ясну мову понять, – так означає Фіхте спосіб кристалізації всякої ідеї. З цих двох частин складається українська ідея. З чітко сформульованої мети, з чуттєвого боку, з національного «еросу». З почування, що є мотивом дії, і з думки, що надає почуванню означеної форми.

(Ю. Вільчинський, Політична філософія Дмитра Донцова, журн. Українські проблеми, № 2, 1994, с. 16).

Важко, мабуть, сформулювати це стисліше та краще. Може додати дещо до отієї «території», яку «вони одержали у спадщину від батьків», – залишити її своім дітям кращою, ніж отримали від батьків. Бо, хіба ж не в цьому сенс людського існування? Що ж до шляху Д. Донцова – «через націю до держави», то підтвердимо, що його визнало саме життя. Бо він є відтепер визнаний та зафіксований наукою і міжнародним правом; як незаперечне «право націй на самовизначення», тобто – саме на побудову своєї держави; але, наш Донцов був раніше.

Однак, для реалізації цього всього є одна, але необхідна умова, а саме:

Українство мусить усвідомити собі, що його ідея, коли хоче перемогти, повинна бути яскравою ідеєю, тобто виключати всяку іншу, основуватися не на частиннім, а на повнім запереченні чужої. А для того ця ідея повинна бути всеобіймаючою. А це значить, що вона над людністю і територією. Нарід, який не витворив всеобіймаючого ідеалу, поступово втягується в орбіту чужої ідеї. Чого варта, наприклад, українська мова, коли на ній голосяться протиукраїнські ідеї, принесені чужинцями. Подібне втягнення народу в орбіту чужої ідеї небезпечне тим, що для своєї ідеї зовсім не залишається місця, звідки її не виб’є чужа. Тоді чужа ідея стає всеобіймаючою, сковує універсальну думку одиниці й енергію спільноті. Лише та ідея, що організує життя, – надає йому свого національного характеру.

(теж там, с. 16)

Тут ідеться про взаємовідносини рівноправних національних ідей.

Але, у своїй історії Україна майже не зтикалася з іншими національними ідеями, їй було ще набагато гірше. Бо, як ми вже не одного разу підкреслювали, – імперська ідея не є національною. Бо для нації проблема якогось поширення власного терену, поготів – за рахунок сусідів, бо – пошкодуємо знову – земля не гумова, може бути лише тимчасово актуальною. Для імперії існує лише одна ідея – сталого поширення, агресії, підкорення цілих народів, знищення їх культур та їх самих. Або, як доброчинна альтернатива знищенню, – перетворення на масу імперських люмпенів. Культура такої імперії, зокрема – існуюча російська культура виступає при цьому не як інтегруючий, а як розкладаючий чинник, який і має єдине призначення: заміняти собою культури підбитих народів, перетворювати всіх їх, знову ж, – на масу імперських люмпенів. «Жівую сілу», як у них кажуть. Для чого? – для підкорення нових теренів, нових народів; аж по самий край світу. Бо нема, зауважте, такого куточка світу, де би Росія не мала «національних інтєрєсов». Зверніть увагу, тут не помилка, бо ніхто так спритно, як вони, не використовують національну сліпоту інших, прикидаючись «націєй».

Одночасно, це є деяка новація в теорії національного питання. Бо ми приходимо до, так би мовити, скороченого поняття нації, яке практично вичерпується громадянством та мовою (от вам і «громадянське суспільство»!). Чи може додати до цього ще й традицію? – оту, постійного поширення…

Насправді, подібна імперія є запереченням будь-якої нації, є ворогом усіх націй.

Наша Україна свого часу активно сприяла розвалу антилюдської Римської імперії. Чимало, мабуть, посприяла й занепадові Другого Риму, хоч там остаточної перемоги й не одержала.

Її історична місія протиставитись і її власному поріддю, яке виросло тим часом на загрозу для всього світу. В цьому й тільки в цьому може вона віднайти себе.

2. Дві окупації Галичини та одна істина

Галичина, стара українська земля, аж до самого XX ст. – на власні очі не бачила московитів; на відміну від нещастивої східної України. Таким є історичний факт чималої ваги. Вона відома, як незалежна держава, ще в часи монголів, з якими, на відміну від княжого Києва, – непогано дає собі раду. Потім, через династичні шлюби, потрапляє до складу Великої Литви, чи не першою з українських земель взагалі. Потім, після отих зловісних уній, Кревської 1385 та Любельської 1569, – виявляється, що нема більше ні Литви, ні України, і лише всюдисуща Жечь Посполіта та Польська. Українці Наддніпрянщини не бажають визнати цього доконаного факту, та починають Козацькі Війни, які й стають початком руїни; не самої української, але й польської також.

Німецька шльондра на російському престолі прийшла до думки поділити Польщу поміж сусідами, та так воно – уперше 1772 і сталося. Галичина з її українцями та поляками, що так і не зазнали російської ласки, відійшла тоді до ближчої Австрійської імперії. Отже, з тих пір маємо поділ нації на західну частину, бодай – меншу, яка існуватиме в складі європейської імперії, та не з останніх – з високою культурою. Та й гнітиться буде собі цією імперією через її суворі імперські закони. Які, втім, в принципі можливо й легітимно змінювати, поліпшувати, як зайде така потреба.

Друга частина – східня, потрапила теж до імперії, але – яка ж разюча різниця! Бо, хто ж наважиться назвати її цивілізованою? – є й у неї якісь там закони, яких ніхто путтям і не знає, бо нема й потреби знати; бо за ними ніхто не живе. Бо, гнітять людей там не законами, а всезагальним хамським свавіллям правлячої еліти. Та усунути яке можна – лише фізично, усунувши саму еліту.

Так, чи не подумала як слід ота «Семіраміда Півночі», що вона робить, коли віддає частину своїх евентуальних підданих на європейське виховання? – куди її очі дивилися? Бо наслідки стали очевидні вже десь через століття.

Втім, питання не тільки зароджується, як таке, але й визріває. Проходить більше ста років та поруч із Росією, за Бродами, – виростає та квітне українська незалежницька думка. А їй до того, починає сприяти уряд австрійської імперії, обіцяючи 1912 – не пізніше 1915 – відкрити у Львові український університет, побік уже діючих, німецького та польського. Росія, що вже два століття безкорисливо присвятила себе знищенню української мови та культури, крім постійного оббирання України – саме це було її основною ціллю, – дослівно не може цього винести. Та плямує себе черговим дипломатичним ляпом. Ще великий Бісмарк – пам’ятаєте? – твердив, що Росія зловживає власною глупотою. Пєтєрбург надсилає до Відня погрозливу ноту, де – сміх один, – попереджає (!), що розглядатиме щось подібне, як воно станеться, як casus belli (привід до війни); ні більше, але й не менше!

Все це знайшло свого віддзеркалення у подальших історичних подіях. Велося надто вже багацько спорів щодо того, хто саме розв’язав І Світову війну, але – тут нема про що дискутувати. Хто ж розв’язав її, як не та ж сама Росія, – історичний агрессор? Адже, формальним приводом стало вбивство австрійського ерцгерцога Фердінанда 28.06.1914 в Сараєві – сербськими терористами: а, ким же були ці змовники, як не московськими агентами? Бо, ці зв’язки були старими, довгими та міцними. Бо хто ж, як не серби з’явилися вірними російськими попихачами в Україні, покликані тією ж німецькою шльондрою на російськім престолі: оті Новая Сєрбія на захід від Великої Січі Запорізької та Славяно-Сєрбія на схід від неї. Та хто ж насмілиться сьогодні твердити, що ця балканська потолоч, сьогоднішні агресори та горлорізи, – були «слов’янськими братами» України? Бо, до речі, це сербський генерал Текелі командував російськими військами, що донищили 1775 Велику Січ Запорізьку. Бо, таке не забувається, та багато прийдеться їх нащадкам спокутувати, поки українці знову не почнуть поважати їх. Але, ота сербська дрібнота була лише мізерними виконавцями, причини – були глибші.

Загалом:

«Ліберальне настановлення Австрії до українців не подобалося Росії і тертя на цьому грунті стали однією з головних причин великої війни».

(Л. Лавтон, Україна: найбільша проблема Європи, Лондон, 1939)

Це було написане ще перед II Світовою, але на жаль не додало розуму ні Черчилеві, ні Рузвельту.

Розв’язавши так бажану їй світову війну, Росія, з її хирними силами, не впоралася з нею на півночі, потерпівши поразку в авантурі на Мазурських озерах, де вдарилася до панічної втечі 6–15.09.1914. Але на півдні пішла на все, аби захопити українську Галичину, це пощастило їй у вересні 1914; вона мусила її віддати на початку травня 1915. Другим разом (так званий «Брусіловській прорив») їй вдалося на час захопити східну Галичину.

Наслідки цієї окупації досить повно описав свого часу наш видатний історик – Дмитро Дорошенко (1882–1951). Підведемо цьому деякі підсумки. Першим завданням російського командування було тоді знищити всі українські організації, насамперед, просвітянські та наукові: товариство «Просвіта», Наукове товариство ім. Шевченка тощо. Туди були спрямовані спеціальні «казачьі команди» – загони досвідчених карателів; ну, щось на кшталт пізніших енкаведистів. Вони негайно понищили всі українські бібліотеки і архиви, що збиралися десятками років. Але, книжками та майном справа не вичерпувалася, це було лише першим, та може й не головним завданням чужоземних окупантів. Другим завданням було понищити якомога більше української інтелігенції – квіту нації. Д. Дорошенко пише, що навіть київські тюрми, далекі від Галичини, були на той час переповнені українцями, старими чи молодими, аби інтелігентними, національно свідомими. Характерним було вже те, що окупаційні пошта та телеграф, за наказом влади, – відмовляли приймати щось, написане українською мовою.

Загалом вважається, що на той час було розстріляно в окупованій Галичині, або вивезено до Сибіру, – десь чверть її населення. Так було того, першого разу, коли захід України вперше зустрівся зі «старшім братом», керованим російським самодержавним урядом.

Але, пройшло менше двадцяти років, режим у Росії по «Великому Жовтні» змінився, та став самим прогресивним у світі. Та настільки прогресивним, що заключив із іншим, не менш прогресивним гітлерівським, – пакт Молотова-Ріббентропа; за яким поділив із Гітлером Польщу та негайно заявився на західну Україну, – з черговим «освобождєнієм». От і цікаво ці два «освобождєнія», 1914–1915 та 1939–1941, – порівняти між собою.

Втім, таке порівняння дає на диво мало порізнень. Все достеменно повторювалося цього, другого разу: все те, що було вперше тоді. Знову були розгромлені та заборонені всі українські організації: «Просвіта», «Рідна школа», Наукове товариство ім. Т. Шевченка. Закриті всі українські видавництва, заборонені легальні за Польщі українські газети. А все дозволене опинилося під совєцькою цензурою, найдурнішою, найжорстокішою та найбільш дикунською у світі. Яка не лише знову цензурувала совєцькі перевидання російських класиків, бо її вимоги були суворішими від тієї: цензурувала посмертно навіть «вождя» (!) самого Лєніна.

Жертвами масових репресій цього разу стали ті самі люди, що й минулого разу – інтелігенція, національно свідомі; одне слово – «націоналісти». Розстріляли та відправили до Сибіру, щоправда – Сибіру нового, прогресивного, совєцького та інтернаціонального, – побільше людей ніж того, першого разу.

Як ілюстрацію до цього їхнього «освобождєнія» 1939, наведемо деякі дані, займані з гарантовано совєцького джерела; з того, що було установлене професором Парсадановою в журналі «Новая и новейшая история», Москва, 1989, № 2. Подібни цифри, стисло документовані та перевірені, – є мінімальними, оскільки, як не все документувалося, так і чимало відомостей загубилося. Однак, і з цим виявляється, що за неповних два роки 1939–1941 (власне, всього двадцять місяців), у Західній Білорусі та Західній Україні було репресовано біля 312 800 родин – загалом – десь 1 173 700 осіб; із них біля 400 000 складали діти. Доповнимо дещо. Із даних сучасних ексгумацій жертов НКВД 1939–1941 на Івано-Франківщині, – діти становлять 16 % розстріляних. По війні 1944–1953 на тій же Івано-Франківщині, цей відсоток сягає вже 9 % (див. «Національно-визвольна боротьба 20–50-х років XX ст. в Україні», Київ–Львів, 1993, с. 260–261). Чим їм були не догодили оті нещасні діти? – не до віри…

Між іншим, до історії II Світової війни увійшов такий собі партизанський генерал, А. Н. Сабуров (1908–1974), Герой Совєцького Союза (книжки: «За линией фронта», «У друзей одни дороги»). Про його діяльність у повоєнній Україні можемо, зокрема, прочитати й таке:

При розкопах, проведених у Дрогобичі, в колишній тюрмі обласного НКВД, начальником якого був у повоєнні роки совєтський партизан генерал Сабуров, знайдено серед величезноі кількості дорослих понад два десятки дитячих скелетів, на яких виразно видно сліди катувань – рубані, ламані, обвуглені кістки, забиті в них цвяхи.

Значну кількість скелетів замордованих у повоєнні роки дітей знайдено і в інших місцях, зокрема в селі Яблунові на Гуцульщині

(Національно-визвольна боротьба 20–50-х років XX ст. в Україні, Київ–Львів, 1993, с. 258).

Втім, пригадується, щось там з цього приводу мудрував ще їх «Вєлікій Сталін», підчас свого «Великого Полювання», та й встановив, здається, мінімальний вік «врага народа» чи не до 12 років. Принаймні такий термін був установлений сталінським «законом» від 10.04.1935, – після 12 можна було розстрілювати. Не визначеним залишається тільки – з якого ж віку можна було катувати?

Важливою була в цьому ще одна сторона тодішніх подій. Перед тим місцеві люди вважали, та не без певних підстав, свою західну Україну бідненькою, із якої не гріх податися по гроші й до далекої Канади, але тепер… Зіткнувшись з передовими представниками «родіни всєх трудящіхся», вони вимушені були радикально змінити думку та почати розуміти, що на них очікує. Одне слово:

Сама радянська армія – голодна, обідрана – викликала жалюгідне враження. Так само й радянські партійні та ідеологічні чиновники, які наводнили Західну Україну, вражали людей своєю безкультурністю, комуністичною зашореністю і, особливо, ненаситністю в грабежі, коли вони із захланністю займали кращі квартири у містах, скуповували чи грабували масово товари, яких не звикли бачити у «соціалістичному раю».

(О. Баган, Націоналізм і націоналістичний рух, Дрогобич, 1994, с. 128).

Всі ці дії влади, реакція на них та численні спостереження людей, – стали своєрідним народним університетом, який заклав міцні духовні основи для розвитку подальшого національно-визвольного руху, підвалину Третіх Національно-Визвольних Змагань.

Так, як коротко, то чому саме тоді навчилися люди?

По совєцьких школах нас усіх колись учили (та учать, може, й досі по українських школах), що завжди було дві Росії: Росія царська – незаперечно реакційна, та… Росія нова, революційно-демократична, а значить – аж як прогресивна. Оминемо той дивний факт, що подібної роздвоєності, дещо дивної та загадкової, не мала, здається, більше жодна з країн світу, чи то стало реакційних (цілком можливо), чи то взагалі – невідомо яких. Але, добре, приймемо оте загадкове роздвоєння – Януса з двома обличчями – за вихідний факт та придивимося ближче, – на чому ж вона полягає, ота радикальна, ніби, різниця його двох обличчів? – до чого вона нас приведе?

В математиці величина, яка залежить від певноі кількості змінних, але не змінюється, зберігається у перебігу якихось перетворень цих змінних, – називається інваріантом таких перетворень. Отже, із попереднього порівняння двох послідовних зайнять Галичини, спочатку царськими, а потім і совєцькими військами, – з повною очевидністю витікає дуже важливий, вирішальний висновок. А він буде таким, що інваріантом відносно перетворень соціального устрою Росіїі, від крайнього правого, з Грішкой Распутіним та «Союзом Русского Народа» – аж до крайнього лівого, з Політбюро, Кремлем та «інтернаціоналом», – незмінно були українофобія (або антиукраїнізм) та україножерство. Висновок, підкреслимо, – єдино можливий.

Таким його сприйняли, схоже на те, й українські люди Галичини та Буковини. Що це не якийсь там «соціалізм» протистоїть капіталізмові, а російський імперський шовінізм намагається дожерти, донищити всі інші нації. Що ж, правильно сприйняли…

Отже, не було ніколи й не могло бути жодних там «двух Россій». Дурниці все це. Була одна, імперіалістична, ксенофобна та ворожа всім, всім народам світу. А тому й жодних подальших ілюзій щодо неї будувати собі аж ніяк не слід. Так проста математика допомагає демаскувати брехливу історію.

Ми покінчили тут зі шкідливою казкою про «двє Россіі», яка так добре попрацювала на імперську історію, та установили істину; одну, але дуже важливу. Довели, що Росія і в цьому є «єдіной і нєдєлімой»: імперіалістичною, жодною іншою. А тому, панове, не будуйте собі жодних подальших ілюзій у цьому напрямі. А значить, – не було й не могло бути тоді, 1939, жодного там «освобождєнія», чи як там це у них у Москві а, хоч і в Києві досі підноситься. Була, тільки й єдино, нова російська військова окупація. І, знову ж, органічно ворожа до всього українського. Підкреслимо, іменувати таке щось «освобождєнієм» – є всім очевидним блюзнирством. Цинічною наругою над пам’яттю безвинно загублених злочинним совєцьким режимом підчас окупації мільйонів людей.

Думається, що саме тоді, з 17.09.1939, й були знову посіяні зерна непримиреної народної ворожнечі до всього імперського, совєцького, російського. Які мають вирости незабаром в історичний подвиг ОУН–УПА, єдиний в історії та ні з чим більше не порівняльний. Боротьбу з тоталітаризмом, як таким, не розділюючи його кольору. Бо, всі інші боролися, як не з гітлерівським тоталітаризмом проти сталінського, – так зі сталінським проти гітлерівського. Одні українці боролися проти обох. Все це сповна відчули на власній шкурі обидва агресори, так схожі між собою в людоненависництві, обидва колишні союзники за пактом Молотова-Ріббентропа. Спочатку німецький Третій райх, а потім і Третя російська імперія – СССР. Саме оті дві окупації, перша царська від 1914–1915, від тієї, реакційної Росії, та друга – совєцька 1939–1941, від «прогресивної» та революційної, – і створили ту неповторну атмосферу Третіх Національно-Визвольних Змагань. Створили справжній вибух потягу до свободи та незалежності, – «Свободу народам, гідність людям!»

То були незабутні часи, коли перший заповіт із «Декалогу українського націоналіста»: «Здобудеш українську державу, або загинеш у боротьбі за неї» – стали розуміти вже не так ідеалістично та жертовно, як раніше; а, так би мовити, прагматичніше, розумніше. Що є не так важливо загинути самому «у боротьбі за неї», як конче важливо у цій боротьбі покласти трупом якомога більше її ворогів, і клали; хто та скільки міг.

Тодішній спалах (а, може вибух?) національно-визвольної боротьби – майже десятирічна війна ОУН–УПА проти тоталітаризму, – була у світовій історії унікальною та неповторною (не будемо боятись повторення). Насамперед тому, що то була єдина у XX ст. війна проти тоталітаризму, як такого, не порізнюючи кольору: червоного чи брунатного, байдуже. А похвалитися чимось подібним, підкреслимо ще раз, ніхто більше в цілому світі окрім УПА, – не міг. Хіба польська Армія Крайова з її Варшавським повстанням та наступною боротьбою з новими окупантами.

* * *

Про отой «рух опору фашизму в Європі», – чого там тільки не писали й не пишуть, чого тільки не вигадують, але реальне життя розвіює легенди, знімає маски. Не боїмось повторень. Коли в Ліоні, багато десятків років потім, судили тамішнього гестапівця Клауса Барбьє, – процес хутко обернувся фарсом. Бо підсудний пригрозив, що розкриє імена героїв Опору, які до червня 1941 співробітничали з гестапо (у дусі пакту Молотова-Ріббентропа). А значить, будемо відверті, співробітничали й потім. Тоді було прийнято соломонове рішення: зробити процес закритим. Аби сховати те, чого ніколи не існувало в природі: часть лівачків. Втім, якось обійшлося без демаскувань. Чи то сторони порозумілися, чи то пригадувати про таку потолоч стало гидко й самому гестапівцю. Захищав Клауса Барбьє тоді, та вельми активно, – відомий французький комуніст, адвокат Жак Вержес.

Але, повернемося до отого їх «опору». По війні виявилося, наприклад, що в малій та, чи не повністю міській Бельгії, – діяло аж 75 000 партизан, а – що ж вони там поробляли? – та, головне, – чи пам’ятають щось про них і німці, цікаво би знати? В Італії таких героїв назбиралося вже мало не чверть мільйона: чи там, бува, записували до партизан кожного, хто хоч раз скоса подивився на німця? Вже до мільйона партизан, червоних – ясна річ, налічувалося в окупованій німцями Україні. А, чи це – поклавши руку на серце, бува, не більше, ніж самих німецьких окупантів? А оті ОУН–УПА – що ж то воно, власне, таке? – «ми про такіх не знаєм». Бо, в «рух опору фашизму в Європі» – вони не вписані. Хоч центр Європи й лежить десь саме там, у Карпатах; де діяли ці люди. Чи ви маєте на увазі оті окремі «бандформірованія» – «бандєровцєв», простіше кажучи, що так заважали «мірному труду совєтскіх людєй»? – ну, тоді інша справа.

Викладене вище коротко підсумовує дотихчасове офіційне ставлення до історичного питання першорядної ваги. Номенклатурна влада в Україні, що так хутко прибрала до рук її незалежність, мала на меті принаймні два наміри. Не тільки законсервувати в країні совєцький режим, хоч і без ідеології, що себе скомпрометувала, але принаймні з усіма його совєцькими імперськими табу. Разом із совєцькою економікою у її стало кризовому стані. Але, згодом, непомітно, методом ескалації, – знову будь-що приліпити Україну до згнилої імперії на правах колонії. Отже, зберігти імперськє табу, – було для них украй необхідне. Тому питання оцінки історичної боротьби ОУН–УПА було та полишається основним пунктом розходжень поміж неукраїнською владою незалежної України та Всесвітнім Конгресом Українців. Категоричними резолюціями двох попередніх конгресів номенклатурна влада вже пронехтувала, так і не визнала ОУН–УПА воюючою стороною у II Світовій війні. Бо, найбільше страхається гніву норовливого гегемона СНГ (перепрошую – «стратегічного партнера») у Москві. А, що воно, мовляв, – скаже на це «старшій брат»?

Все це ставить під сумнів основну ідею, – чи то варто проводити подальші конгреси українців у Києві? – чи є він, власне, місто, де 90 % людей розмовляють російською мовою, – належним місцем для цього?

Часом певні сучасні політики (та й те – з так званих прогресивних) кажуть нам: час іде, ветеранів стає все менше, то й декларуємо примирення; оту, так улюблену тепер злагоду. Або, як із більшим правом її можна назвати: «нєпротівлєніє обрусітєльству». Тобто, давайте так само великодухо пробачимо їм їх несмертельний подвиг, простимо тим, хто клали життя за волю народу. Ну, так само, як давно відзначили тих, хто цей нарід мордували, розстрілювали та засилали до Сибіру. От тоді й матимемо повну злагоду по всій формі.

Подібні пропозиції, однак, полишають за полем зору два дуже важливі моменти. По-перше, чи дозволить незалежній Україні пробачити борцям за її свободу – Москва? По-друге, а – як же бути з моментом істини? Історичної істини, мається на увазі. Бо, боролися ці люди не лише з німецькими есесівцями, що дозволене офіційно, але боролися також із енкаведистськими звірюгами, давно за це відзначеними. То, як же досягти злагоди щодо історії? – це – питання особливе.

Можна дійти компромісу (або злагоди, якщо хочете) щодо кольору краватки або марки вина при столі. Але пошуки злагоди, примирення, у справах історичної істини, – можуть привести, тільки єдино, як не до брехні, то до напівбрехні. Того самого, що ми почали проходити ще 1709, уперше приєднавшися не своєю волею до єдиного у світі царства брехні. Та особливо ретельно, – після 1917, коли ця брехня сягла свого найвищого розквіту.

Отже, й настав час запитати самих себе, нарешті: так, що ж, панове, – так і будемо брехати, собі та іншим і далі, в незалежній Україні та по кінець вічності?

Чи може вона, історія, – взагалі не має великого значення? – раз нічого вже не змінити. Є й такі думки.

Наші самозвані покровителі, та – на превелике нещастя, й географічні сусіди, – так і не подужали за свою історію звичайної логіки, прийнятої в усьому світі, мислять натомість шаблонами своєї ні з чим не порівняної народної мудрості, на зразок: «нє било би счастья, да нєсчастьє помогло» («нєсчастьє», ясна річ, – чуже), «сіла єсть – ума нє надо», або «індюк думал і сдох» тощо. Подарували вони нас і таким: «історія учіт тому, что она нічєму нє учіт», – як же красиво, зграбно, та повчально! – не гірше, можна сказати, від отого «індюка», що узявся за невластиву йому справу. Однак, звернувшись до дійсності, ми хутко викриваємо важливе протиріччя, знову грубе порушення елементарної логіки. Бо, як історія ні до чого, як вона дійсно нічому не вчить, то значить вона може бути якою завгодно, а значить, в тому числі їй дозволено бути й справжньою, істинною; такою, як вона насправді була. А, як так, то неухильно виникає просте запитання: навіщо ж тоді так усилювалися над нею покоління імперських брехунів, над отією нещасною історією, аби спотворити її на власну імперіалістичну користь, спотворити до невпізнання, до наявного стану «нашєй совмєстной історіі»?

Значить, чомусь учить вона, історія, бодай і підробна. Ота сама, на якій виховувалися й виховалися покоління сучасних дуркуватих інтер-люмпенів. А оте: «учіт тому, что она нічєму нє учіт», – то для замилювання очей, для інших. Аби, знову ж, – зручніше брехати.

* * *

Але, в попередньому ми надто вже в загальних рисах зупинялися на відносинах: окупанти – місцеві люди. Заповнимо дещо, наостанок, цю люку, доповнимо пробіл.

Для аматорів і прибічників концепції «освобождєнія» (та якого – аж подвійного; 1939 та 1944), наведемо дещо фактів із тодішнього насправдішнього життя Галичини. Обмежимося тим, що попало на очі з одного числа газети «Поклик сумління» (орган товариства «Меморіал», Львів), № 21 (174), 1994, вибраного навмання. Попереджаємо, що все понижче не є чимось незвичайним: радше такі собі «будні НКВД». Втім, хто страждає на слабкі нерви – краще не читати.

Колись – бувало, ще за «Вєлікого Сталіна», до сибірських таборів ҐУЛАҐу приходили, часом поштиві люди, солідні сивобороді «чалдони», – з мішком. Вони, одна за одною, діставали з нього людські голови, які табірний енкаведист ретельно порівнював з фоткою в «дєлє». А коли все сходилося – відраховував за кожну голову збіглого зека по 500 р. «ассігнаціямі»; після чого «дєло» закривалося.

Звичка знімати голови збереглася у декого зі зайд і на заході, та 1.11.1948 енкаведисти у селі Підгородці, вбивши повстанця на псевдо «Крук», – відтяли йому на очах селян голову та повезли до району. Так само в селі Крушельниця розпорядилися з місцевими селянами Г. Чулевичем та Ф. Підгорецьким.

Схопивши в червні 1945 на хуторі Рогачка поблизу Синевідська пораненого повстанця М. Карпінця, – енкаведисти посадили його на палю. Селянка Г. Мицик, що випадком спостерігала цю процедуру, кажуть, збожеволіла.

У селі Синьовидне, банда майора Білоусова уславила себе незчисленними вчинками, подібними до понижчих. Вони 13.12.1944 замордували всю родину Барабашів – батька, мати і доньку студентку, – позабивавши ім цвяхи у тім’я. Там же вбили родину Савків, а їх дочку – школярку 6 класу, – загвалтували насмерть. Для вірності постріливши її кілька разів, уже мертву. Знаючи психіку наших історичних сусідів, можна бути певними, що першою з родини померла саме вона.

Втім, цвяхи та костилі в людських черепках, – у надвишку були знайдені у похованнях з дрогобицької тюрми; радше – типова знахідка.

У селі Верхня Стинава банда енкаведистів схопила 19-річну Оксану Гомелюк та згвалтувала гуртом. Це була у них звичайна, так би мовити, обов’язкова попередня процедура, щодо дівчат та жінок, взагалі. Потім її для чогось пригнали до села Орів та катували у кузні, – роздавили груди в лещатах та гвалтували знову, цього разу розпаченим залізним шворенем. Дід коваль, на очах якого це діялося, кажуть, теж не витримав і збожеволів.

Було, чого пригадати й із передвоєнних часів. У червні 1941 у стрийській тюрмі шістьох чоловіків та двох жінок (імена всіх відомі) – було вкинуто живцем до каналізаційного люку та завалено негашеним вапном. Один – Адам Кам’янка – вибрався був, але його помітили та пристрелили. Однак, він вижив, аби розповісти про все.

Підтвердимо і підкреслимо ще раз, – це не є щось там виключне або надзвичайне. Такою була – роками, саме московська повсякденність на українських землях, – «політіка партіі і правітєльства». Бо, як ніхто зі злочинців і ніколи за свої злочини не постраждав, – значить все було так, все було правильно. Можна ще раз пригадати німецьких гестапівців, які зрівнятися з московськими енкаведистами – в жодному разі не могли; ніде й ні в чому. Європейці, що ви хочете… не оті – ганьба великої Азії.

3. Українська Повстанська Армія (УПА)

Треті Визвольні Змагання український націоналізм зустрів розколеним навпіл, на дві течії: «мельниківців» та «бандерівців». Протиріччя між ними були, але не такі, аби споводувати обопільну ворожнечу, а схильні їх сьогодні перебільшувати та роздмухувати ті люди, що ні полковника Андрія Мельника (1890–1964), ні Степана Бандери (1909–1959), – ніколи й на власні очі не бачили.

Порізнювали їх вихідні настанови, та сьогодні це бачиться приблизно в такий спосіб:

1. Мельниківська ОУН схильна була пошукувати сторонньої допомоги та весь час її й пошукувала. Втім – більш-менш хутко розчарувавшись. Особливо, щодо «західних демократій».

2. Цей відлам українського націоналізму, на відміну від класичного, «орденського» націоналізму Дмитра Донцова, давав певний простір і для деякої демократії.

В той же час бандерівська ОУН спиралася виключно на власні сили та не робила жодних поступок у бік демократизму. Зберігала ідейний скарб М. Міхновського і Д. Донцова.

Остаточний розкол стався у квітні 1940, на Надзвичайному Великому Зборі ОУН, який схвалив та ствердив постанови наради в Кракові ж, 10.02.1940. На ній був сформований Революційний Провід ОУН, на чолі з С. Бандерою. Його підтримали С. Ленкавський, Я. Стецько, Р. Шухевич та багацько інших.

Втім, не зважаючи на те, що майбутня УПА була створена в основному бандерівцями, великого порізнення на рівні низових осередків та організацій не було, та вони – як правило, об’єднувалися в боротьбі проти спільного ворога; а краще сказати – ворогів. А цих було чимало.

По-перше то були два найпотужніші тоталітаризми світу, що схватилися між собою у нещадній імперіалістичній війні. Марксистські блудослови, що поспіхом охрестили цю війну «Вєлікой Отєчєствєнной», рясно набовкали нам про «войни справєдлівиє» (ті, що вела Росія) і «войни нєсправєдлівиє» (ті, що вели всі інші) та врешті решт ще й про «войни імпєріалістічєскіє» (за переділ світу).

Так от саме такою війною за переділ (ну, як не світу – то Європи), – була ота їх «Отєчєствєнная», внаслідок якої вісім (!) незалежних в минулому народів Європи – перейшли під комуністичне панування; з усіма його звичайними наслідками: терором, економічною і духовною деградацією. Воістину, з усіх загарбницьких воєн світової історії, – чи не найбільш плідна, чи не найбільш імперіалістична.

По-друге, до цих двох злих сил світу додавалися й вороги, так би мовити, локальні, – поляки, мадяри та румуни. Бо, ніхто зі сусідів не любив українців, не поважав їх за традиційну толерантність, та звик ладнати власні справи за їх рахунок. Особливо поляки, що завжди уміли знаходити собі ворогів, приплативши за це уміння власною незалежністю, та не вгамувалися з цим навіть під німцями.

Дали добру школу, та створили добрий грунт для національно-визвольного руху червоні, своєю окупацією Західної України восени 1939, за пактом Молотова-Ріббентропа. Вдершися збройно до країни, вони почали зі свого, стандартного російського, – терору та депортацій тих, хто їм не сподобався. Відрази людей до цього не могли компенсувати масові завози дешевої горілки з СССР. З цим більшовички теж дещо прорахувалися. Бо, на відміну від «старшєго брата» – горілка для українців ніколи не була вищою ціллю, альфою і омегою. Та чарівне для росіянина словосполучення «сто грамм», – не сприймається ними саме як чарівне. Та вже щось подібне – совєцька дешівка з дешівок, повинно було сприйматися добрими галичанами, хоч і східними – а все ж європейцями – з презирливою осудливістю. Не могли вже нічим пом’якшити перше враження від себе оті представники «родіни всєх трудящіхся», вперше ними побачені.

Все достеменно повторювалося цього, другого разу: те, що було вперше тоді, 1914–1915, підчас першої в історії російської окупації Галичини. Знову були розгромлені та заборонені всі українські організації: «Просвіта», «Рідна школа», Наукове товариство ім. Т. Шевченка… Закриті відразу українські видавництва, заборонені всі легальні українські організації та газети. Ворогом знову було все українське. Все опинилося під совєцькою цензурою.

В немалому ступені сприяли пробудженню національної свідомості й попередні короткі події на Закарпатті, де – незабаром після падіння Чехо-Словаччини, яка його окупувала, було 15.03.1939 проголошено незалежну Закарпатську Україну. На жаль, там не було своєчасно підготовано якоїсь-такоїсь збройної сили, та під тиском 40-тисячної угорської армії, якій зсередини допомагали чехи, а ззовні поляки, – республіка вистояти не змогла; незважаючи на героїчний опір.

У надзвичайно трудних, несприятливих умовах молоді українські патріоти показали, як треба вмирати за Батьківщину – з гордо піднятою головою і безмежною відвагою. Показали всьому світові, що український народ не скорився, що він продовжує свою боротьбу з будь-яким ворогом, наскільки б той ворог не був сильним і могутнім.

(О. Баган, Націоналізм і націоналістичний рух, Дрогобич, 1994, с. 125).

Так, все добре, все почесно, але… Але, самими жертвами війни не виграють. Коли весь час тільки віддавати власне життя за Батьківщину, хоч як героїчно, – то й Батьківщина може знелюдити остаточно. От і виникає чи не слушне запитання, а коли ж ми нарешті, замість того, щоби весь час умирати самим, – примусимо вмирати наших історичних ворогів? – ні, зрозумійте правильно, це не обов’язково, живемо у найгуманніше сторіччя з усі можливих, але…

З німцями, які мали ось-ось змінити червоних совєцьких окупантів – відносини теж не складалися. Німецькі наці були надто вже тупі та зарозумілі, щоб убачати вигоду в незалежній Україні. А можливо, все ще дотримувалися якихось таємних угод із совєтами. Особливо обережні були у військових справах. Навесні 1941 вдалося, в принципі, домогтися від них згоди на створення двох українських легіонів під проводом ОУН, але… Все це врешті звелося до сформування двох невеличких (по 350 людей) батальйонів «Роланд» і «Нахтігаль». Вони проіснували до 1942, коли райх у своїй політиці остаточно повернувся проти українства.

Втім, батальйон «Нахтігаль» під командою Р. Шухевича придався для проголошення 30.06.1941 української незалежності у Львові, що так не сподобалося німцям.

Чи не найбільші нарікання з боку історичних ворогів України викликає саме цей Акт проголошення Української Суверенної Соборної держави у Львові, 30 червня 1941. Особливо заперечувався той пункт, де – так, протягувалася рука у бік Німеччини та пропонувалося співробітництво в боротьбі проти московської окупації, який, очевидно, забезпечував мінімум лояльності до нової (та переважаючої) сили на українських землях.

Чи було все це необхідним, історично доцільним? – так, безумовно.

Цим Третій райх був поставлений в становище без виходу. Визнавши Акт німці зобов’язувалися би визнати в українському народі рівноправного партнера та забути про свій «Дранг нах Остен» і пов’язані з ним колонізаторські плани. Але, могли забезпечити собі й підтримку українського народу в боротьбі з Росією. Так, що ж – тоді союз з нацизмом, чи як? А, хоч би й так, то що? Адже, у війні проти Гітлера зійшлися союзники, а хто ж вони власне були раніше? Адже, для Москви, що Англія з Францією, що США, – були ворогами. Пам’ятаєте? – «капіталістічєскоє окружєніє», «вражєскоє окружєніє»… А, пішли ж на союз із цим «вражєскім окружєнієм» коли підійшло вузлом до гузна. Бо, знову ж, бачите – подвійна мораль. Всім можна, а українцям – зась.

Втім, щодо цього пункту третього, то він так і полишився на папері. Можна скільки завгодно брехати про «співробітництво» бандерівців з новими окупантами, але є таємний німецький документ, який не полишає жодних сумнівів щодо подібного «співробітництва». Він займаний зі «Суду над головними злочинцями перед Міжнародним трибуналом у Нюрнберзі 14.11.1945–01.10.1946», Нюрнберг, 1949, с. 269–270; короткий текст інструкції Поліції Безпеки та Служби Безпеки – був розісланий ще 21.11.1941 по всіх обласних командатурах окупованої України:

Безсумнівно встановлено, що бандерівський рух підготовляв повстання у райскомісаріаті з метою створити незалежну Україну. Усіх членів бандерівської організації належить арештовувати, і після деталічного допиту в цілковитій таємниці, ліквідовувати, як руйнівників.

Протоколи допитів надсилати до Айнзатцкомандо С/5.

Отже, щодо того вигаданого «співробітництва» українських націоналістів із гітлерівськими окупантами, – висновок може бути тільки один: брехати треба менше, панове з Москви… Бо, якщо цей документ є ще не досить красномовний, то можна зацитувати безліч інших. Та так само – абсолютно недвозначних.

* * *

Сьогодні, із дальньої перспективи історії, не має бути жодних сумнівів, щодо доцільності цього акту. Бо все це, насамперед, чітко орієнтувало нарід на безкомпромісну боротьбу за незалежність. А, крім того, наступна доля цієї акції, з гестапівськими арештами її учасників, – повністю здемаскувала німців, мимохідь і вибивши грунт з-під ніг мельниківської ОУН, яка ставила саме на них.

Два роки совєцької окупації були в чомусь важче від наступних, але за них удалося зберігти головне – структуру ОУН, в чому була немала заслуга голови Крайового Проводу – Івана Климіва («Легенди»). В чомусь він і дійсно став легендою Визвольного Руху.

З початком совєцько-німецької імперіалістичної війни, відбувається Перша конференція ОУН-революційної (бандерівської), яка визначила основні напрями майбутньої діяльності; це мали бути:

1. Якнайширша пропагандова діяльність проти обох окупантів. Як антигітлерівська, так само антисовєцька.

2. Накопичення, у будь-який спосіб, зброї для майбутньої війни проти обох тоталітарних окупантів.

3. Негайний початок військового вишколу українських вояків, як і вишкіл командирів.

Тоді ж був створений, дещо заздалегідь, військовий штаб під керівництвом Д. Грицая, що планував та разгортав майбутні структури УПА. Варто пригадати, що все це потрібно було робити стисло конспіративно, підпільно під носом у окупанта.

За німецької окупації коли саме проходило становлення УПА, Україна була поділеною на три адміністративні регіони: Галичина, приєднана до польського Генерал-губернаторства, власне райхскомісаріат Україна з центром у Києві, та так звану Трансністрію – землі на захід від Дністра і південь України; це було віддане на керування румунам. Закарпаття, ще раніше, 1939, після розгрому республіки А. Волошина, було приєднане до Угорщини. Втім, на відміну від своїх конкурентів, німці були люди освічені, ознайомлені з історією, та дещо хизувалися цим. Коли німецькі війська дійшли Кавказу, то Генерал-губернаторство було перетворене на Вандаленгау (Вандальська провінція), а власне Україна, райхскомісаріат, – на Готенгау (Готську провінцію).

Зауважимо тут особливо, щодо важливості виконання завдання 2. Адже, зброєю у військовий час ніхто не розкидується, а нормально купувати необхідну їй чималу кількість зброї – УПА була не в стані: не було у кого та не було за віщо. А для війни потрібна не лише зброя; постійно потрібні ще боєприпаси та пальне. А Українська Повстанська армія, склад якої часом перевищував 100 000, тільки уявіть собі, успішно провоювала майже десять років тим, що спромоглася відвоювати у своїх ворогів. Ніким не оцінений подвиг; історія, що не має прецеденту.

Тим часом по всій українській землі йде затята боротьба з усім, що є українське, як з боку гестапо, так і з боку червоних партизан-карателів НКВД, які дивно хутко розуміються з німцями щодо спільних цілей. Посилюється терор гестапо, гинуть 1942 командири, Іван Климів у Галичині, Андрій Марченко на Волині. Одночасно німці убивають у концтаборі братів Степана Бандери, – Олександра і Василя. Як свого часу більшовики закатували його батька, священика Андрія Бандеру, до чого бували вони схожі між собою, ці два збочення людства (чи може, краще сказати, – антилюдства?)!

Терпить великий провал у Києві й поміркована мельниківська ОУН, що покладала надії на німців та так необачно довірилася їм. Її людям тоді пощастило створити в Києві куточок національного відродження: видається газета «Українське слово», літературний журнал «Літаври» тощо. Створюється не лише спілка письменників, але й така собі Українська Національна Рада; вона розраховує на сприятливий розвиток українсько-німецьких відносин, має потаємний намір з часом перебрати владу в Україні, але… Гітлерівці були здібними учнями червоних, та всі ці послаблення мали на меті засвітити національно свідомих людей, не більше; як свого часу ота сталінська українізація. Репресії не примушують чекати на себе та взимку 1941–1942, все покінчується, – і душа справи Олена Теліга з чоловіком, і з нею сотні українських інтелігентів опиняються у Бабиному Яру.

З того часу й мельниківська ОУН вимушена піти до підпілля, але – якою ціною!

Але одночасно, вже восени 1942 на Волині та в інших місцях з’являються окремі військові частини та навіть з’єднання, які офіційно іменують себе УПА та координуються єдиним командуванням. Тому точною датою народження великого феномену Української Повстанської Армії вважається з тих пір 14 жовтня 1942.

На той час українці мали на своїх землях трьох смертельних ворогів: німецький окупант (головний) та його добровільні помічники – поляки (як Армії Крайової, так Армії Людової) та червоні партизани. Бо навіть з румунами та мадярами, хоч і після багатьох озброєних сутичок, – пощастило якось порозумітися; створити щось на кшталт озброєного нейтралітету. Але УПА спромогається якось вирівняти ситуацію та дає собі ради з усіма трьома. Заключивши згодом перемир’я навіть з польською (але – нечервоною) Армією Крайовою.

Головнокомандуючим УПА, замість убитого в боях Д. Клячківського, з початку 1943 та по рік 1950, – стає генерал Роман Шухевич («Тарас Чупринка»). Охоплені діями УПА терени поділяються на той час на чітко визначені регіони: УПА-Північ (Волинь та Полісся), УПА-Захід (Галичина, Буковина та Закарпаття), УПА-Південь (Поділля та Київщина).

З поляками, які з особливою охотою (так кажуть) йшли до німецьких поліційно-каральних частин – прийшлося воювати мало не до самого кінця, аж до «операції Вісла». Але їм, попри їх садистичну жорстокість, не пощастило чогось досягти, радше навпаки. Їх дії унеможливили перебування в Україні мирного польського населення, та такого за роки війни виселилося до Польщі з однієї Волині до півмільйона. Червоні – оті від С. Ковпака, спробували були вдертися в кількості 3–5 тисяч на Полісся, вершити свої «суд» та «право», але були відбиті військами УПА з чималими втратами. Німців каральним терором удалося поступово локалізувати в містах та на залізничних станціях, відбивши охоту запускатися до сільських місцевостей. На Поліссі, Волині та Галичині створюються цілі «повстанські республіки», де діє лише власна адміністрація, де часом ходять навіть власні гроші та власні поштові марки.

Цікавою була подальша доля отого недолугого «народного мстітєля», амбітного С. Ковпака, що з Волині подався на південь, у Карпати. Це було, з самого початку, чистою авантюрою. Бо, як відомо, з москаля – гораль ніякий; це всі добре знають – з часів «покорєнія Кавказа» та по військові дії російських зайд проти афганських «душманов». Що ж його туди потягнуло?

Справа в тому, що гори – надійний захист від окупанта, бо саме слово «бескиди» у шведській мові зберігає стару семантику «захисту». Саме тому у Карпатах довший час працювали табори УПА (здається, принаймні чотири) для військового вишколу. Не дивно, що саме вони могли бути ціллю, як німців, так росіян. Більш-менш очевидно, що метою диверсійних загонів С. Ковпака, – могла бути саме дезорганізація цієї важливої основи діяльності УПА. Це ж було й ціллю німців, хоч від них УПА зуміла відбитись. Але, німці ринули й на Ковпака, завдавши йому тяжких втрат. По цьому війська УПА почали його добивати, погнавши на схід. «Красниє партізани» пробули в Карпатах і не так довго, але так кажуть не полишили по собі добру пам’ять.

На виручку генерал-губернатору Франку та райхскомісару Коху, – райхсфюрер Гіммлер кидає свого приятеля, фахівця з каральних операцій обергруппенфюрера СС (генерал-лейтенанта) фон Еріха дем Баха-Зелевскі з 10 000 відбірних есесманів. Влітку 1943 вони проводять широкомасштабну операцію по замиренню. Полонених – для прикладу іншим, – закатовують; полоненим може бути будь-хто: військовий, селянин, жінка або дитина. Хто під руку потрапить.

УПА з полоненими есесманами – теж не сушить собі голову. Їх вішають на деревах – так дешевше; несвідомо наслідуючи приклад середньовічних чернег.

Акція «замирення» на Волині тривала кілька місяців. Загинули від неї десь 5000 мирних людей, убитих або закатованих есесівцями. Але й половина есесівців, або убиті (десь 3000), або вже ніколи не візьмуть до рук зброї. Обергруппенфюрера СС Е. фон дем Баха відкликають, із порядно зіпсованою репутацією.

Тим часом, прочувши про німецьку каральну операцію, на Волинь наступають совєцькі партизани, – а, чи не можна нанести українцям удар в спину, та врешті – донищити їх? На це мобілізується «отряд Міхайлова» та «отряд Фєдорова», але – не з більшим успіхом, ніж їх ідейний союзник, обергруппенфюрер СС Е. фон дем Бах; відкочуються, зализуючи рани.

Восени 1943 спостерігається спроба поновити каральні операції проти УПА-Північ, на цей раз – із ужиттям авіації, але – не з більшим успіхом, ніж перед тим. УПА не тільки живе, УПА – наступає. А тим часом надходить рік 1944, німецька справа валиться на очах, від неї починає смердіти трупом, та райх пропонує УПА… співпрацю! – нема потреби казати, що ця сміховинна пропозиція відкидається.

Бо, добрий окупант, то лише мертвий окупант; хто би він там не був…

Але, восени 1943 настає визначна подія, підготована всією попередньою боротьбою українського націоналізму за звільнення нашого народу. Є банальною істиною те, що націоналіст одного народу – завжди порозумієєься з націоналістом іншого. Для прикладу нагадаємо вже відому нам згоду С. Петлюри та В. Жаботинського; є й сила інших. Так само, як ніколи й ні в чому жоден націоналіст не знайде спільної мови з імперським люмпеном. Справа й була в тому, що до лав УПА завітало чимало інших національно-свідомих людей, як із місцевих, так і зі збіглих військово-полонених: азебрайджанці, грузини, вірмени, узбеки; траплялися навіть жидівські лікарі. Всі вони були деталічно повідомлені про мету українського визвольного руху, та цілком її схвалювали, віддаючи за неї власне життя.

З цих людей, коли була на це можливість, утворювали навіть окремі національні частини у складі УПА; бо кожному приємніше воювати серед своїх. В боях із ворогами України, які були – одночасно, й ворогами їх власних народів, – вони презентувалися якнайліпше.

Отже, з цих причин ОУН–УПА й скликає в листопаді 1943 – і Конференцію Поневолених Народів Сходу Європи і Азії. Поневолених – ясна річ, Москвою. Не будемо забувати про умови війни, про перегороженість світу фронтами, про те, що вона й не могла бути, за виключенням України, – представницькою. Але, не лише завдяки фронтам. А й з тієї простої причини, що хто ж з отих народів, крім українського, – мав узагалі політичне представництво, будь-де? Але, в Конференції участили наступні делегації: азербайджанська, башкирська, білоруська, вірменська, грузинська, кабардинська, казахська, осетинська, татарська, узбецька, черкеська й чувашська.

Конференція стала, що б там не було потім, великим початком звільнення пораблених Москвою народів, хоч Третя імперія розпадеться номінально тільки через майже півстоліття. Наведемо коротке посилання зі звернення, в якому – чи не вперше, дається як же точне наукове визначення отієї їх «Вєлікой Отєчєствєнной».

Сучасна війна між німецьким націонал-соціалізмом і російським більшовизмом – це типова імперіалістична загарбницька війна за панування над світом, за новий поділ матеріальних багатств, за здобуття нових сировинних баз… за поневолення народів.

Як же коротко і точно це сформульовано! – непоганих політиків мала в своєму розпорядженні ОУН–УПА, нічого не сказати. Наступним кроком цього великого початку стане об’єднання сил для звільнення: створення Антибільшовицького Блоку Народів (АБН).

Значно пожвавлюється на той час і військова діяльність ОУН–УПА, доходячи на схід Дніпра, а часом – і далі. Ціллю цих, загалом успішних рейдів, є нищення червоних, там, де вони були завелися, та залучення українського населення східних областей до національно-визвольного руху, до боротьби за Україну. А там, звідки вони повиганяли червоних, місцеве населення завжди мало можливість порівняти московських окупантів – із витриманими, ввічливими та дисциплінованими українськими вояками.

Є незаперечні свідоцтва того, що й на сході України працювала на той час сітка підпільних організацій ОУН, яка завдавала чималої шкоди німцям, та перше, про що потурбувалися по війні московські окупанти, – це понищити всяку пам’ять про них. Хоч – і не завжди. Спокусившися історією націоналістичної організації у Краснодоні, на Донеччині, та – вкравши її для себе. Перефарбувати українського карася на москальське порося, – узявся такий собі бездарний комісар від письменництва, алкоголік і донощик 1937, А. Фадєєв; а якась там іще зграя доброхотів – і собі: відзняли про це патріотичний фільм: брехня знову перемогла правду.

За одвічним московським принципом: греби під себе все українське, що придасться, а все інше – знищуй.

III Надзвичайний Великий Збір ОУН 21–25.09.1943 є примітним тим, що у ньому беруть участь делегати від центральної та східної частин України. Після цього дещо реконструюється Провід, який складається з десяти людей, яких очолює трійка, Бюро Проводу: Роман Щухевич (голова), Дмитро Маєвський та Ростислав Волошин (заступники). Крім них у складі Проводу працює начальник штабу УПА, Дмитро Грицай, та референти з низки питань: організаційних – Василь Кук, політичних – Яків Бусел, пропагандових – Петро Дужий, головний редактор ідеологічного журналу «Ідея і чин», безпеки – Микола Арсенич, з особливих доручень – Микола Степаняко. Провідником ОУН на південно-західних українських землях був призначений Роман Кравчук.

Незабаром по цьому створюєєься й УГВР (Українська Головна Визвольна Рада), завданням якої є перейняти від ОУН–УПА не військові, а адміністративні та державницькі функції.

Наближення совєцько-німецького фронту у 1944 – УПА зустріла, так би мовити, в своєму зеніті, добре розвиненою, озброєною та вишколеною народною армією, що контролювала розлеглі терени України, не лише звільнені від окупанта, але часом і такі, де цього окупанта й на вічі не бачили. Контрольована, спираючись на волю та сприяння народу, який твердо вирішив не повертатися більше до російського ярма.

Армія була розгорнута й забезпечена виключно власними силами, це важливо. Бо, ніхто й ніколи, ні з заходу, ні звідкілясь іще, – пальцем не ворухнув аби їй допомогти; а це, з боку тих «антифашистів» Заходу, що так себе повсюдно рекламували, – відверто тхне кримінальним злочином. У колах ОУН, серед її досвідчених політиків, була якась надія, що західні союзники наприкінці війни замиряться з німцями та спільними зусиллями звернуть шию Сталіну та його банді, як цього настійливо вимагали життєві інтереси їх країн, але… Життя хутко розставило все по місцях, показало, що українські націоналісти були надто високої опінії щодо цих одвічних недоумків. Це вичерпно продемонстрував ганебний гендель долями народів у Ялті 4–11.02.1944. Втім, щоби вести війни – мало бовкати язиками, потрібно ще уміти воювати; та – не страхатися цього.

Перші потички з новим ворогом України (однак, чому ж новим? – найстарішим з усіх, історичним) – починаються наприкінці січня 1944. УПА вперше 18.01 відбиває масований наступ совєцьких військ, та відбивається два місяці, спричиняючи агресорові великі втрати. Це – Волинь, північ і схід. На півдні 20.01 відзначився легендарний пострах німців – «генерал Еней». Він несподіваним нападом наніс великих втрат совєцьким, що перли на захід переслідуючи німців. Саме тоді був убитий бійцями УПА уславлений російський генерал Ватутін. Що він загинув саме у боях з УПА, – совєцька історія мовчить і досі.

З того часу в ОУН–УПА змінюється ворог, але не тільки, разом із ним змінється мало не все, – з німцями їх об’єднувало (крім тоталітаризму), єдино, лише прагнення знищити українців; все ж інше було абсолютно, здебільшу – гірше. Складність військової тактики і стратегії була обмежена можливостями командирів і солдатів, та не була високою. Була переважно лобовою: «взять висотку любой цєной!». І брали, часом – і «любой цєной». Виграш на полі бою досягався за рахунок, як власної чисельної переваги, так і за рахунок значно вищих власних же втрат. Старе побажання А. Суворова – «воєвать нє числом, а умєньєм!» – так і полишилося всього тільки побажанням, не більше.

Тому, проти отих 100 000 бійців УПА була створена стала, принаймні, 5–6-кратна перевага чисельності: в Москві здавна і добре знали свої можливості.

Гострою та надійною зброєю, так само давньою та випробуваною, – була підлість у всіх її видах, можливих і неможливих. З їх появою та прибуттям починається широкомасштабне розтління людей, звичайне у них вишукування негідників та зрадників з місцевого населення, навіть формування з них озброєних загонів; так би мовити: «прєвратім войну міжнаціональную – в войну гражданскую!»

Якщо німці, скажімо, громили в каральних операціях українські села у власних одностроях «Ваффен СС», то енкаведисти для чогось переодягалися в однострої УПА, демонструючи власну безглуздість, бо добре відомо, що москалеві легше живим потрапити на небо, ніж вивчити хоч кілька українських слів. Чи вони, бува, собі рота зав’язували? Так, що ж це – знову, алогічна поведінка божевільних? – можливо…

Дав тоді про себе знати й ще один характерний бік їх імперської поведінки – постійна турбота про оту свою «інтєрнаціональную дружбу народов»: мало не всі жиди, що працювали на той час у системі НКВД – були переведені до Західної України. Як – пам’ятаєте? – ще у 1937 репресованого українця доручали слідчому жидові або вірменові; ну, і навпаки, ясна річ. Велика то штука – слова. Бо одне – старе, імперське: «раздєляй і властвуй!» А вже зовсім інше – «дружба народов», – звучить!

Не гребували тоді й провокацією, як звичайно – найбруднішою у світі – совєцькою. Розберемо тут механіку тільки одного, але широко відомого заходу. Через сітку совєцьких шпигунів – місцевістю пускається чутка про те, що – мовляв, такого дня та о такій годині в яру Н. буде проходити запис добровольців до УПА. Та коли в цьому ярові збирається достатня кількість молодих хлопців з навколішних сіл, – енкаведисти оточуюють їх і розстрілюють з автоматів; просто і зручно. І – чим же не благородно?

Більшовицький наступ на Волинь тоді – 1944, не тільки провалився, спричинивши агресору відчутні втрати, але УПА, в свою чергу, організувала на відповідь глибокі рейди своїх частин на Житомирщину, добре давшися взнаки ворогові.

Але, найбільш тяжким випробуванням для національного руху стала зима 1944–1945, коли військові дії переносяться далі, на терени Галичини, проти якої було кинуто більше 200 000 карателів. Вони воюють не проти партизан, яких не в стані знайти, хоч ті й нищать їх несподіваними нападами, – вони воюють із населенням, яке й відповісти не може (який неоцінимий плюс!), але й є основою руху: постачає УПА всім необхідним. Ну, крім зброї, зрозуміло, її тепер постачає совєцька армія.

Тим часом на конференції ОУН в лютому 1945 – її головою обирається звільнений німцями С. Бандера, який проводить необхідну роботу по відновленню національної основи руху. Бо в постановах III Великого Збору (отого, з участю людей зі сходу) та прийнятих ним документах знайшли місце поступки опортунізму та згнилим «західним демократіям», які, підкреслимо це ще раз, не надали й на ламаний гріш допомоги українському антигітлерівському рухові. Який і спричинив найбільших клопот німцям. Втім, дещо постачали з повітря польську Армію Крайову, яка відсиджувалася аж до самого Варшавського повстання.

Саме він, С. Бандера, за допомогою – знову ж, Д. Донцова, – піднімає ідейність українського націоналізму до минулого рівня. Аби в ньому й не тхнуло отією «західною демократією», яка насправді ніколи не була чимось вартим наслідування. Бо була, з самого початку та до кінця, – послідовним сприянням червоному тоталітаризмові; та – рано чи пізно, мала розчинитися в ньому. Та навіть тоді, коли він оголосив їй безкомпромісну тотальну війну, – спромоглася подарувати йому за це цілих 100 млрд. долларів. Бо, саме таку суму склали «долгі СССР» на день його розпаду. Можу їм сповістити, що тільки вони їх бачили; і долара не повернуть.

Спроби зіштовхнути національний рух із його єдиної можливої основи, продовжувалися й далі, продовжуються й тепер. Саме з цього приводу напише вже 1954 Степан Бандера статтю – «Фальшування визвольного руху», де укаже, що:

Найшкідливішим для революційного руху, який своїми ідеями мобілізує народ до боротьби, є якраз притуплювання, підмінювання його ідей, створення баламутства щодо його ідеологічних, програмових і політичних позицій. Коли це роблять вороги і політичні противники, то їх намагання завжди мають менший вплив. Але значно більше шкоди може постати, якщо таку роботу проводять такі чинники, які зараховуються до складу самого руху та мають будь-яку легімітацію виступати від його імені.

В останньому реченні стверджується конкретна ситуація, без аналізу її виникнення, але ми додамо до цього, що Москва завжди намагалася розкласти національно-визвольні рухи саме зсередини. Що якнайліпше простежується саме підчас Других Визвольних Змагань. Втім, є що пригадати й з Перших, – як блискуче був усунений Іван Виговський? Адже, тоді його – єдину людину, що в стані була відстояти Україну від Московії, – скинули самі недоумкуваті козаки, під’юджені московськими агентами.

З половини 1945 тиск Москви на Західну Україну зростає, війна проти народу стає тотальною, та більшовичня, якій є органічно чужі правила будь-якої моралі, – оголошує тотальний терор. На відповідь посилює оборонні дії УПА, яка від масштабних операцій переходить до миттєвих блискавичних ударів. Посилює одночасно, роз’яснювально-агітаційну роботу, активно протиставиться безоглядній московській брехні. Організує акції масового саботажу.

Посилюється терор індивідуальний, проти адміністративної структури зайд, надісланих з метою «помочь восстановлєнію западной Украіни», – комуністів, комсомольцєв. Досить було поглянути на тваринний жах, з яким вони, «мобілізованниє партієй і правітєльством», – відбували на місце свого призначення; для переважної більшості – останнє. Зауважимо, що по рік 1950 їх було понищено, загалом, десь більше 30 000; цифра досить вражаюча. Дані – перевірені, а значить – мінімальні, могло бути й більше.

Наскільки твердим був спротив народу окупантам, показали вибори до «Вєрховного Совєта СССР», які проходили 10.02.1946, вони були однодухо пробойкотовані всією Західною Україною; що би там не брехали тоді, та що би не брехали після.

Влітку, в червні 1946 відбулася чергова Конференція ОУН, яка проаналізувала міжнародний стан та намітила відповідні зміни у тактиці визвольної боротьби. Бо восени 1946 спостерігаємо хуткий перехід до нової, підпільної тактики. Військові частини УПА зберігаються та продовжують діяти тільки там, куди не дістатися окупантам: на Поліссі та по Карпатах. На всіх інших теренах УПА уходить до підпілля, розділюючись на невеличкі стисло законспіровані боївки.

На той час сталінським райхскомісаром України був Н. С. Хрущов (секретар ЦК КПУ, 1938–1949), виключаючи ті кілька років, коли його тимчасово заміщував Еріх Кох. Ім’я цієї людини, «нашєго Нікіти Сєргєєвіча» – навічно стоятиме поруч із іменами таких катів України, як Л. Кагановіч, С. Косіор і П. Постишєв.

* * *

Питання, хто саме вирішив провести новий голодомор в Україні 1946–1947, роздратований українським опором Сталін, чи сам Хрущов, кар’єрі якого загрожував затятий опір українського народу, – є чисто академічним, не має жодного значення для історії. Є цікавим тільки для біографів цих двох видатних московських злочинців. Для нас важливе, єдино те, що його розпочали в надії, як не підкорити Україну голодом, то принаймні виморити її, непокірну. Поготів, як щось не так – були напоготові офіційні пояснення – «трудності послєвоєнного врємєні». Тобто, оте їх, московське, мовляв – «война всє спішєт». Для «старшєго брата» техніка була відпрацьованою, – були розміщені енкаведистські застави на кордоні з Росією, почато «мєропріятіє», але… Не так сталося, як гадалося.

По-перше, стала бунтувати «своя» напівприручена Східна Україна та плани й зірвалися: вдалося виморити всього якийсь мільйон людей. Для апетитів «старшєго брата» та сподівань «нашєго Нікіти Сєргєєвіча», – сута дрібниця. По-друге, попри всі намагання – не змогли нічого вдіяти на Західній Україні, де тоді поки ще не вдалося створити колгоспну систему. Яка не так забезпечує загальне процвітання, комуністам необхідне лише для себе, як необмежену можливість виморювати голодом будь-яку кількість людей. Втім, цього разу справа дещо зірвалась.

Соціал-шовіністи аж тепер (часом вони бувають на диво дурні, навіть у цьому своєму, особистому – людонищенні) схаменулися, – та тут же «нєт колхозов!»; а у окремого селянина – хліб не відібрати – УПА може трупом покласти: треба колективізувати, за будь-яку ціну. Але народові колективізація ні до чого, та він пручається з усих сил, хоч засоби цієї колективізації є не менш драстичні та насильницькі, ніж тоді, уперше, – 1930 у совєцькій Україні.

На цю, другу половину епохи опору, припадають далекі рейди загонів УПА за кордони України, на терени Польщі, Румунії, Чехословаччини, часом – і Німеччини. Вони переслідують агітаційні цілі та діють потаємно від влади, але… як трапиться нагода – зменшують кількість комуністів і по сусідніх країнах. Ці рейди матимуть неоцінене значення для майбутнього відступу останніх боївок на захід, до двох вільних ще країн Європи, – республіки Швайцарія та князівства Ліхтенштайн; звідки кровожерним совєтам ніколи не видали ні єдиної людини.

Відчувши на власній шкурі військову доблесть УПА, та прочувши про ці рейди, Москва – переможиця самого Третього райху, – лякається настільки, що поспіхом заключає зі своіми сателітами, Польщею та Чехословаччиною – спеціальні угоди щодо спільної боротьби з українською небезпекою.

* * *

Історичною жалібною датою всіх українців стало 5 березня 1950, коли в бою біля Львова, в с. Білогорща загинув легендарний генерал Роман Шухевич – «Тарас Чупринка». Його негайно замінює Василь Коваль, але сили опору за сім років виснажуються, та рештки УПА уходять на захід. Втім, поступово, бо остання потичка з окупантом, смертельним ворогом України, відбувається ще 1958, під Івано-Франківськом.

Три роки потім, того ж 5 березня 1953, віддасть кінці його смертельний ворог, Іосіф Сталін, не без допомоги своїх вірних поплічників та холопів: співпадіння, чи іронія Провидіння? – хто зна?… Для історії мають значення самі факти; набагато рідше набувають значення й співпадіння.

Остання українсько-російська війна, як не була об’явленою, так і не покінчилася миром; як не покінчилася миром війна 1709. Війна триває, опір триває, він має тривати до кінця; аж поки Москва не перестане бути столицею імперії, як би ця імперія не називалася. Поки Росія остаточно не відчепиться від України, хоч зі своїми «боргами», а хоч і зі своєю «дружбой».

В офіційній історії антифашистського руху опору – УПА відсутня.

Коротка німецька «Всесвітня історія» (Ляйпціг, 1966) подає кількість антигітлерівських партизан у різних країнах Європи, у таких спосіб:

Партизани діяли планово разом із фронтовими угрупованнями. На вершині боротьби в Совєцькому Союзі оперували більше одного мільйона партизан, у Греції їх було 70 000 в ЕЛАС, в Югославії 800 000, в Італії 256 000, у Болгарії 120 000, у Бельгії 75 000.

(с. 913)

Ну, і так далі. Кількості уславлених французьких «макі» – не подають зовсім. Одне слово, тут Бібліографічний інститут в Ляйпцігу, що видав цю «Енциклопедію», – знеславив себе, яскраво продемонструвавши, як на тлі повної безкарності здатна розгулюватися комуністична брехня; бо, навряд чи хоч одна з наведених цифр є вірогідною. Не було в німецькому тилу мільйона совєцьких партизан (де б вони вже були, оті німці?), – хіба вдесятеро менше.

Незрозуміло, й що там поробляла ота армія з 75 000 партизан у маленькій та ще й стовідсотково міській Бельгії; де німці, до того, почували себе як вдома. Відсутні тут і хоч одне слово, як ми вже зауважили, про французький рух опору, який так чудово розрекламував себе по війні.

Втім, про все це ми вже пригадували.

* * *

Наприкінці розважимося дещо винахідливістю отого червоного бандитства (ой, чи ж не образяться звичайні, кримінальні бандити!), яке особистою хоробрістю, попри незлічену кількість «гєроєв», – ніколи не відзначалося. Цікаво роздивитись до кінця, на що ж вони робили ставку в боротьбі проти українського народу. Українські вояки з УПА ставили саме на хоробріть і відданість національній ідеї, на знання справи та дисципліну. Не порушили жодної з Женевських конвенцій. А, на що ж покладали надії оті «борци за свєтлоє будущєє», – без честі, розуму та моралі; соціальне шумовіння імператорської Росії?

Основною їх опорою було, крім звичайного для них створення багаторазової чисельної переваги в бою, ясна річ, – численні агенти і провокатори, що вербувалися переважно з отого ж, як у них кажуть, «классово (або – «соціально») блізкого» шумовіння; втім, і провокаторство не надто допомагало, бо надто своєрідним та однорідним ментально було вояцтво УПА, – ловило найменшу фальш. Тут, аби успішно працювати, – треба було бути видатним провокатором; майстром своєї справи. Бували й такі.

Втім, провокаторами користувалися й німці. А чи було таке щось, притаманне саме нашим «освободітєлям»? – так, було і чимало.

До найбільш аморальних та підступних засобів війни, так вважається, – відноситься бактеріологічна війна, суворо заборонена міжнародним правом. Більшовики ще тоді, після війни, почали звинувачувати в цьому японців, проводили якісь там (абсолютно фіктивні, ясна річ) процеси, але… Переконливих доказів подати так і не змогли. Однак, тут було дослівно як із тим злодієм, що біжить по вулиці та кричить – «дєржі вора!» До речі, зауважимо, що цей образ є притаманний саме російській культурі, та саме з неї став відомий іншим.

Бо, добре відомо, що це вони розкидали 1945–1946 по українських селах, які підозрювалися у співпраці з УПА, – тифозних вошей, заражених на висипний тиф. Продукт цей виготовлявся у спецрозплідниках НКВД у Львові та Чернівцях. У Галичині ця совєцька диверсія майже провалилася, але в Буковині спричинила навіть коротку епідемію, з якою ледь – ледь упоралася добре розвинена (на щастя!) медична служба УПА.

В тому ж дослідженні (А. Кравець, «Медична служба УПА», у зб. «Національно-визвольна боротьба 20–50-х років XX ст. в Україні», Київ–Львів, 1994), читаємо й про ще одну, як же підступну більшовицьку вигадку:

У 1946 р. кілька полонених енкаведистів у районі «Холодного Яру» видали ще один підпільний метод боротьби. Вони розповіли, що венерічно хворі бійці НКВД могли одержати певні пільги тільки після того, як заразили точно визначене число «нєблагонадьожних» жінок чи дівчат.

(с. 205)

До цієї відомості можу додати дещо від себе. Того ж таки 1946, за дзвінком із Дніпропетровського горкому партії, у місцевому венеричному діспансері було припинене лікування всіх венериків від Х до Y років (точні цифри вже не пам’ятаю). Вони були потрібні, такими, як є – хворими, для більш високої місії. Всі вони були незабаром відряджені на захід, «на помощь народу Западної Украіни». Правдоподібно думати, що так само було вчинено й по інших великих містах.

Але, як підтверджує й попередній автор, спалаху венеричних хвороб на Галичині та Буковині, – не сталося. Схоже, що українки та українці не надто ласилися на москальських зайд; разом із їх москальськими повіями… їх надійно розділював національний бар’єр. А, як так, то – слід гадати, вся ця витівка призвела лише до розповсюдження венеричних хвороб серед самих зайд.

Завжди підступною, але часом і дивно дурною буває вона, ота їх соціал-шовіністична більшовичня…

* * *

Найбільш розгорнуті та ефективні дії ОУН–УПА проти московських окупантів – припадають на роки 1944–1950. Але, час давався взнаки, давав знати про себе. Вислано до Сибіру та Колими мільйони українців, як із заходу, так зі сходу. Новий голодомор 1947, проведений самим «Вєлікім Сталіним», незаперечним автором першого, 1933, хоч дещо й зірвався, а все ж уніс якихось півтора мільйони життів тих, хто в очах Москви були її запеклими ворогами. Проведено, нарешті, улюблену колективізацію й на заході країни, а новий кремлівський хряк Хрущов, – засудив 1956 (власне, «разоблачіл» – яка сміливість!), – «культ лічності Сталіна». Задавлені військовою силою Москви масові протести німецьких робітників 1953, придушено з благословіння «миролюбних» «західних демократій» соціалістичну революцію в Угорщині 1956…

Здавалося би – мир та благодать остаточно царюють в усьому соціалістичному концтаборі, і от…

Виявляється, що останній спалах збройної боротьби проти окупантів припадає аж на 1959 рік. Відкрито вести таку боротьбу совєти, зрозуміло, не могли, то було би визнанням власної безпорадності. Адже, вони ще дев’ять років тому об’явили, що останній «бандєровєц» подоланий, та в Україні все спокійно. Для цього були придумані такі собі «воєнниє манєври в Карпатах», які на ділі були справжньою військовою кампанією проти партизан. Принаймні, за кордоном, за залізною куртиною, – нікого обманути не вдалося. Наведемо з цього приводу пару посилань:

До Відня дійшла інформація, що більшовицькі війська, до яких належать піхота та повітряно-десантні загони, прочісують непрохідні карпатські райони, щоби разом із поліційними відділами викрити криївки українських повстанців та знищити антикомуністичний рух.

(газ. Зальцбургер Нахріхтен, № 155, від 06.07.1959)

Через іще пару днів цю новину підхоплює та розповсюджує агентство ЮПІ (Юнайтед Пресс Інтернейшенел), та вона стає світовою.

Відень, 8 липня (ЮПІ). Як поінформували у вівторок компетентні кола, під сучасну пору в районі Карпат і східної Чехо-Словаччини відбуваються великі совєцькі «військові маневри». «Маневри» мали розпочатися 29 червня, як привід для широкої поліційної акції проти українського антикомуністичного руху. Совєцькі військові відділи, до яких належить піхота й десантники, прочісують тепер «райони маневрів», щоби знищити антикомуністичних повстанців, які в останні місяці проявили дуже жваву діяльність.

(Нойе Цюріхер Цайтунґ, № 186, від 09.07.1959)

Інформація про подальший перебіг цих маневрів поширювалася потім газетами інших країн Європи і США. Значить не покінчилася й 1959 озброєна боротьба українського народу з московськими окупантами…

Третя російська імперія стисло наслідувала самодержавний характер попередніх, а тому на всіх злочинах кремлівських махтгаберів лежить відбиток їх особистих якостей. Злочини Сталіна відзначав невід’ємно властивий йому дух провокації. Дії Хрущова, який наливався кров’ю при найменшому протиріччі, – так само відзначав дух примітивної дикунської хитрості.

Продовжувати енкаведистські каральні виправи до Карпат через п’ятнадцять років по війні, – незручно перед Європою, світом, ООН… Що ж, замаскуємо їх під «воєнниє манєври». Саме – хитрість. Саме примітивна, дикунська.

4. Генерал-хорунжий Роман Шухевич

Роман Шухевич (1907–1950) народився у Львові. Навчаючись у Львівській українській гімназії участить у русі «Пласт», стає його активістом, допомагає в організації Першого пластового збору 1922. Це його перша, так би мовити, громадська справа. Року 1925, по закінченні гімназії, він поступає до Львівської політехніки, на відділення архитектури. Але, йому так і не судилося побудувати щось. Бо він вступає, ще студентом 18 років, – до створеної полковником Євгеном Коновальцем УВО (Української Військової Організації).

Тут справа була в тому, що юнаком Роман, підчас навчання у Львівській гімназії і студентства, жив у Львові, у своєї бабці Герміни Шухевич. А у неї ж, з 1921, знімав кімнату полковник Є. Коновалець, за порадою свого товариша із гімназії, а потім і зі австрійської армії – професора Степана Шаха.

Там збиралися діячі національного відродження, а з ними нерідко бував і гімназист, а згодом студент Роман Шухевич. Професор С. Шах у своїх спогадах оцінює молодика, як особистість, що викривала – словами Платона – «Ясність в думанні, правдивість у говорінні, рішучість у чині».

Мало не щоденне спілкування з такою яскравою особистістю, як полковник Є. Коновалець, не могло не вплинути на юнака. Дружба з досвідченим військовим діячем пробуджує його цікавість до військових справ, та він і собі вчиться – де може. Вивчає теорію, стратегію і тактику, технічні питання. А тому, з утворенням ОУН, очолює її Військову Референтуру.

То був тяжкий період для Крайового Проводу ОУН, коли польський уряд проводить свої «замирення» краю – «пацифікацію»; намагаючись ліквідувати, по можливості, всі сліди українського національного руху. Це було, насамперед, організоване удушення українських сіл непомірними податками, організоване переселення до української Галичини поляків, так званих «осадників», – ну, як оте поселення римських ветеранів на чужих, загарбаних землях. Та організоване нищення українського інтелектуального життя, заганяння його в підпіл.

Втім, послухаімо краще історика:

Польські каральні загони оточували село, пильнували, щоб з нього ніхто не вийшов, а потім влаштовували загальну «ревізію», тобто нищення культурних і матеріальних надбань українських селян. Плюндрували читальні «Просвіти», кооперативні крамниці з метою до основ зруйнувати соціально-культурну інфраструктуру села, залякати населення. Влаштовувалися масові екзекуції – покарання селян прилюдно нагаями. Били до нестями, коли людина падала, відливали водою і били далі. Все це проходило в садистських формах, під знущальні вигуки: «Нєх жиє Польська!» (хай живе Польща). Часто траплялися смертельні випадки. Особливо терпіли сільські інтелігенти і свідомі селяни. В них режим бачив головного ворога.

Все це супроводжувалося масовим грабежем. Великі «контрибуції», накладені на село, просто підривали його економічно. Фактично українські села були віддані на розкрадання під наглядом поліції різним злочинним елементам.

(О. Баган, Націоналізм і націоналістичний рух, Дрогобич, 1994, с. 88–89)

Спостерігаючи цю картину, мимоволі шкодуєш, що «Польська нєподлєгла» – не мала своїх «русскіх казаков», професійних карателів. Бо все це, одне в одне, нагадує нрави царських «усмірітєлєй» передреволюційного (1905) або столипінського часу. На власні очі переконуєшся, що міжвоєнна Польща найбільше нагадувала не Європу, а саме свою двохсотлітню мачуху – царську Росію.

Справи, за допомогою ОУН і української діаспори, набули тоді широкого розголосу, та 1930 Ліга Націй вже призначила була комісію для розслідування справ у Польщі, але… Втрутилося легальне у Польщі УНДО (Українське Народне Демократичне Об’єднання), що мало своїх депутатів у польському сеймі. Воно й зрадило, хутко домовилося, від імені всіх українців, з польським урядом; за якісь там косметичні обіцянки (а може хабарі?). Підтвердивши свої демократично-соціалістичне угодовське єство.

ОУН в підпіллі відповідає на все це терором; на терор масовий – терором індивідуальним, фізично знищуючи найбільш антиукраїнських представників польської адміністрації. Ці замахи розробляє, а часом і сам участить в них – і студент Роман Шухевич. Вони часом удаються, часом ні, поки не наступає кульмінація цієї діяльності – вбивство у Варшаві 15.06.1934; атентат щодо, так би мовити, душі всієї справи «пацифікації», міністра внутрішніх справ Польщі, – генерала Броніслава Пєрацького. Той самий, за який Степан Бандера був засуджений до смертної кари. Заарештований в цій справі був і Роман Шухевич, що відсидів два с половиною роки у Березі Картуській, чи не найгіршому з польських концентраційних таборів.

Тим часом оголошується Закарпатська Українська Народна Республіка, та Роман Шухевич відбуває до Хусту, де у грудні 1938 організує збройний опір мадярським військам.

Після падіння нещастивої республіки Августина Волошина, роздавленої переважаючою військовою потугою сусідів, Р. Шухевич їде з дорученням ОУН до Гданська, а тим часом приходить Друга Світова війна, яка розпочинається поділом Польщі між двома тоталітарними агресорами. Він – у Кракові, куди виїздить разом із родиною, організує військові курси для підготовки майбутнього українського офіцерства, а з 1941 домагається у німців сформування двох українських батальонів, «Роланд» і «Нахтігаль». З них, щоправда, нічого особливого не виходить і справи розвиваються у зовсім іншому напрямі, бо ОУН організує збройний спротив окупантам.

На початку 1943 Третій великий збір ОУН обирає Р. Шухевича Головою Бюро Проводу. Та, цього ж року він очолює командування силами УПА на всіх окупованих українських теренах. Він розбудовує її структуру на західних землях та формує частини, що відряджуються на схід, на колишню підсовєцьку Україну. Починається передбачена і проголошена ним ще 1941 – «безкомпромісна боротьба, і проти Гітлера, і проти Сталіна». Тобто, саме те, що перетворило УПА на єдину у світі антитоталітарну силу; що не мала прецедентів.

З купи окремих боївок Роман Шухевич хутко створив потужну армію з розвиненою структурою забезпечення та надійним тилом. Не маючи на це, підкреслимо ще раз, необхідних матеріальних засобів.

Українській Повстанській Армії та її командуючому, генералу Роману Шухевичу (псевдо – Тарас Чупринка), належить і заслуга інтернаціоналізації антитоталітарного руху опору. До УПА хутко переходять із формувань гітлерівської армії, із військовополонених, – представники інших народів. Завдяки цьому, 22–23.11.1943 відбулася Конференція поневолених народів Східної Європи і Азії, де взяли участь 65 представників від 13 поневолених націй. То був початок АБН (Антибільшовицького Блоку Народів). А поки з’явилися ще й неукраїнські відділи УПА, якими керував майор Д. Карпенко-Яструб, колишній офіцер совєцької армії.

Зі звільненням німцями Степана Бандери, генерал Шухевич розвантажується від політики, віддає йому керівництво Проводу ОУН, присвячуючи себе цілком військовим справам.

Провід ОУН завжди високо цінував можливість зв’язку з широким світом, та з початку жовтня по квітень 1945 працювала саморобна радіостанція «Вільна Україна», яку можна було, однак, приймати по країнах Європи у короткохвильовому діапазоні 41 метр. Вона вела передачі українською, а також англійською, німецькою, російською і французькою мовами.

Для УПА німці були грізними ворогами, але вона переможно вийшла з війни з ними, почасти тому, що хоча вони й кидали на боротьбу з нею відбірні сили «Ваффен СС», ці сили ніколи не перевищували двох дивізій. Та й німці не розглядали розправу з УПА, як питання престижу. Але, з приходом совєтів – ситуація докорінно змінилася. Спочатку, все було як раніше. Як повідомляє той же історик:

Влітку 1944 р. радянські війська входять в Галичину і розпочинають бойові дії проти УПА на цих теренах. Рух спротиву тут був суцільним, як ніде, із повним неприйняттям радянської системи, способу життя. Москві доводилося воювати з усім населенням краю. УПА регулярно нищить новостворюванні районні адміністративні центри. По всій Галичині не залишилося такого майже жодного, на який би не було вчинено нападу боївками УПА. Особливо запеклі бої йдуть в Карпатах.

(О. Баган, Націоналізм і націоналістичний рух, Дрогобич, 1994, с. 158)

Це нищення окупаційної адміністрації відлунилося й на сході. Пам’ятаю, з яким тваринним страхом їхали туди комуністи, мобілізовані керувати Західною Україною, та як чимало з них «клалі на стіл партбілєти», аби тільки не наражати на небезпеку власне життя. Що ж до Карпат, то нагадаємо, що саме у Карпатах були центри підготовки та військові школи УПА. Дірватися саме них, було для Москви життєво важливе. Але, УПА не лише відбивається, але й огризається – наступає. Виправляє рейди на схід: на Житомирщину, на Поділля…

Але, час іде та становище продовжує погіршуватись. У зв’язку з різким звуженням фронту на заході – він уже, мало не цілком, перенесений на терени Німеччини, із заходу можна зняти чимало військ та перекинути їх на Україну. Починається вирішальна зима 1944/1945.

Повстанський рух надвичайно дошкуляв радянській системі. В той час, коли Червона армія переможно йшла по Європі і за нею не залишалося й сліду якогось національного опору «визволених» народів, тут, в Україні, опір народу і невдачі у його повному підкоренні лише зростали. За особистим наказом Сталіна «За всяку ціну зламати повстання на Західній Україні», Хрущов, як керівник УРСР є військовий командувач, розробив план нової масової акції проти УПА. На цей раз вирішили використати зимовий період, коли дії повстанців і підпілля були значно обмежені. Комуністичний режим кидає величезні сили. Лише в Галичині було задіяно 200 000 військових. Акція проходила від листопада 1944 до квітня 1945 р. Завзяті бої велися по всій зоні радянської окупації.

(теж там, с. 158–159)

Однак, УПА пережила перший наступ, та не тільки. Як знову пише з цього приводу історик:

Проте, не зважаючи на зусилля московського режиму, внаслідок цієї наймасовішої акції УПА не була ліквідована. Хоч втрати й були значними, повстанська армія зберегла основні сили, тактичні позиції і головне, дух непоступливості і боротьби. Зима 1944–1945 рр. стала найсерйознішим випробуванням руху.

УПА не тільки витримала, але й знову взялася за розширення своїх рейдів: на Закарпаття, в Кам’янець-Подільську область, на Буковину. Москва вела цю війну не стільки військовою хитрістю та стратегією, скільки кількісною перевагою, не цінуючи життя своїх людей (що до речі, традиційно для верхівки Росії в усіх війнах) і кидаючи їх, часом без всякого тактичного плану, під кулі добре замаскованих в лісах повстанців. Тому за співвідношенням убитих майже в кожному бою з УПА втрати російських військ були більшими вдвоє, а то й втроє.

(теж там, с. 159)

Так, втрати були як не втричі то вдвічі більшими, але коли в Галичину нагнали до півмільйона москалів, із закінченням війни, – прийшлося змінювати стратегію і тактику боротьби. Генерал Шухевич слушно вирішує, що в подібних умовах п’ятикратного перевищення ворожих сил, – найбільш ефективною буде підпільна партизанка. На початку липня 1946 в підрозділах УПА розповсюджується відозва командуючого; її варто навести:

Я певний, що Ви, незламні борці-герої вміло засвоїте собі ті нові зразки бою з ворогом, так, як скоро і вміло опанували мистецтво партизанки. Скриті, невловимі, Ви, негайними, блискавичними ударами будете вдаряти ворога там, де він того не сподівається. З питомою Вам одчайдушністю і витривалістю, про яку ходять легенди по цілому світі, продовжувати будете й далі славні традиції УПА, будете виховувати своїми геройськими чинами нове, наростаюче покоління, щоб і його включити в революційну боротьбу. Ви докажіть ворогові, ще раз і ще раз, що Української Революції подавити не можна, що форми боротьби, які Ви сьогодні приймаєте, це хвилеві форми, що незабаром прийде час чергового переходу до широких повстанчих дій, які завершаться вже повною побєдою – створенням Української Самостійної Соборної Держави.

З цим переходом, можливо, пов’язан подібний же перехід до нової тактики ворога. З чекістів, які володіють українською мовою, уформовують невеличкі боївки, переодягнені до одностроїв УПА. Їх завданням було всіляко, від імені УПА, – тероризувати населення сел, щоб відворотити його від допомоги українським партизанам.

Згідно існуючого міжнародного права, поява на театрі військових дій у чужому однострої, – карається розстрілом на місці. Але вони, ви ж знаєте, ніколи не визнавали ні людських, ні Божих законів, поготів – міжнародних (Женевську Конвенцію, діючу підчас воєн ніколи не підписували). Втім, навряд чи українські селяни могли тут заплутатися, – надто добре знали вони бездоганно інтелігентну поведінку справжньої УПА, аби повірити зайдам, що вони й є бійці УПА.

Рік 1947 знаменний, принаймні, трьома подіями. Першою став новий більшовицький голодомор, організований Хрущовим за наказом Сталіна, та який, хоч і уніс півтора мільйони жертов, але був – значною мірою, зірваний. Завдяки, як попередній діяльності ОУН на теренах України підчас німецької окупації, так і завдяки допомозі продовольством із Західної України. Тому Москві й удалося убити «всього» півтора мільйона українців. А розраховувала вона, можливо, – на десятки мільйонів: «война – всє спішєт!» Другою знаменною подією став початок колективізації в Західній Україні, якій нарід противився, як міг. Третьою стали так звані «рейди УПА» на захід.

Так, німецька газета «Мюнхенер Меркур» від 12.09.1947 надрукувала статтю «Біля Пассау затримано українців», де подала відомості про чоту сотника УПА Михайла Дуди, яка пройшовши 1500 км теренами Польщі, Словаччини, Чехії та Австрії, – за 4 місяці бойового маршу дісталася американської зони окупації, як і планувалося. Від сотні полишилось тільки 36 бійців. Їх шлях не був засланий килимами, вони змушені були розділюватися на дрібні групки, обминати пости, потім з’єднуватися знову; часом – відстрілюватися. Найбільше втрат вони зазнали під Пільзеном у Чехії, де 20 убито, а 31 поранено. Протягом 1947–1948 так прибуло до Німеччини ще чотири сотні бійців УПА.

Ці безприкладні рейди, що викликали загальне захоплення майстерністю та вишколом українських солдатів, – досягли першої цілі, яку ставив перед собою генерал-хорунжий, висилаючи свої сотні на Захід – розголосу у світі. Про українську справу та українську боротьбу узнали від делегованих – через журналістів – мільйони людей в Європі та за океаном. Але, попри те, що вже розпочалася, практично, холодна війна та гранично прояснилася московська установка на загарбання світу, – на політиків Заходу це помітно не вплинуло.

Командуючий УПА загинув 5 березня 1950 біля с. Білогорща, при й досі не з’ясованих обставинах. Один із найвидатніших героїв нашої української історії. Його місце займає його заступник, Василь Коваль, але – надто нерівними є сили, та визвольна боротьба поступово вщухає, хоч протягнеться ще багацько років.

* * *

За звірячим совєцьким звичаєм, десь 1945 російські енкаведисти репресували усіх вистежених ними родичів генерала Романа Шухевича: мати, сестру, дружину з сином Юрієм (12 років) та дочкою Марією (5 років) та матір’ю. Від тих пір їм призначено було по кінець життя тинятися по таборах та засланнях.

Мати дружини померла ще у Львові, в тюрмі, рік по арешті. Мати генерала – вже відбувши «срок» (за віщо?), на засланні в Казахстані.

Дружина командуючого, Наталія Шухевич (Березинська, 1910 року народження), коли злочинний режим уже впав – 1993, пригадувала російського слідчого у Львові Тєрєнтьєва, який збивав її по спині до непритомності гумовим кийком, поки спина не чорніла від синців. Він добре знав, що вона ніколи не займалася політикою, та не мала в чому й зізнаватись. Бо, не сповіщав же її чоловік, ясна річ, про те, де він на даний час перебуває. На це розуму слідчого ще вистачало. Бив, як виходячи з державних міркувань, так і просто – «по-русскі» – «чтоби жізнь мєдом нє казалась»; ну, а ще для власного задоволення, безумовно. Адже, ви пам’ятаєте оті їх соціальні сходини, де кожний мазохистськи насолоджується знущанням вищих, а сам за це садистично знущаєься над нижчими.

Врятувало пані Наталію та її дітей – тільки падіння, бодай тимчасове, – Імперії Зла.

Наостанок можна ще раз повернутись до головного. Першою ціллю збройної боротьби ОУН–УПА, як це не одного разу проголошувалося, було створення Української Самостійної Держави, але вже з кінцем Другої світової, коли на «демократичному» Заході Сталіна мало не носили на руках, – ця ціль відсувалася до невизначеного майбутнього. Так, чи варто було? – чи не віддали були люди своїх життів на марно? Безумовно – ні. Бо, коли до історії підходять з отим, одеським, – «а што я с етого буду імєть?» – то саме тоді нічого і «нє імєют».

Про діяльність ОУН–УПА, як великий урок принциповості всьому людству – боротьбу проти тоталітаризму як такого, – ми вже писали; але – було й чимало іншого, та теж, – далеко не збитків. Приклад УПА та її пропагандові рейди на терени сусідніх країн, – не могли не загальмувати їх збільшовичення.

Мала першорядне значення ця боротьба й для самого народу, самої країни, створюючи героїчний історичний прецедент: та – не тільки. Бо, були й безпосередні практичні наслідки.

Насамперед, оті укладені в землю десятки тисяч відбірних енкаведистів. Вони не тільки не могли вже нікого й ніколи катувати або розстрілювати; вони й не полишили по собі й відповідних нащадків: еліміновано було з популяції людства величезну кількість як же злоякісних генів. Не кажучи вже про заощаджені високі пенсії, з наших власних грошей. Значення одного цього – важко переоцінити.

Самовіддана боротьба ОУН–УПА надихала й східну Україну, та це недвозначно показує перебіг голодомору 1947, – він був, значною мірою, зірваний самим народом. Те, що відбувалося перед тим та на той час у західній Україні, заощадило нам – як мінімум, ще десяток мільйонів українських життів.

Ну, і останнє. Про це добре сказав сам генерал-хорунжий Роман Шухевич: «Ми боремося не за те, щоби помститися, а за те, щоби подібний лад у світі не міг існувати». Бо, навряд чи можна мати сумніви в тому, що ОУН–УПА істотно скоротили вік, відведений історією для імперії Зла.

5. Степан Бандера

Степан Бандера (1909–1959), голова і душа Третіх Визвольних Змагань, народився 1 січня 1909 в селі Старий Угринів, Калушського повіту, ще під Австро-Угорською монархією.

Батько, угринівський священик Андрій Бандера (греко-католицького віросповідання) походив зі Стрию, з простої родини, але був освіченою та національно свідомою людиною. Такою ж була й мати, Мирослава Бандера, що походила зі священицької ж родини. В домі була велика бібліотека, проводилася просвітницька праця та часто бували інтелігентні люди. Але, ні Степану Бандері, ні його старшій сестрі, ні обом молодшим братам, – спокою не було. З 1914 вирувала війна. Як пригадує сам Бандера – фронт чотири рази прокочувався через Угринів, а у 1917 навкруги йшов двохтижневий бій; дім батьків був частково знищений. Можна тільки уявляти собі, яке враження все це справляло на малого ще хлопця. Однак, він ще тоді помічає та визначає радикальну різницю у вигляді, та – особливо – поведінці, австрійських та російських вояків.

Батько С. Бандери був активним діячем ЗУНР, депутатом її парламенту, хоч і провів чимало часу на схід від Збручу. Там, однак, його прізвища серед діячів епохи ми не зустрічаємо; принаймні – у совєцьких джерелах. Повертається він додому, вже під польську окупацію, лише 1920.

Степан Бандера вчиться в обсязі початкової школи вдома, та поступає до гімназії в Стриї тільки 1919, де успішно складає матуру 1927. Він брав у цей час активну участь в українських молодіжних організаціях, які були тоді осередками національного виховання, був членом «Пласту». Попри набутий ще в дитинстві ревматизм суглобів, – участить і в спортивних гуртках.

Студентське життя С. Бандери розпочинається 1928, на агрономічному факультеті Вищої Політехнічної Школи у Львові. Він учиться та бере участь у громадському та політичному житті, стає з 1929, з перших днів, членом новоствореної ОУН, але – ще роком раніше, стає членом УВО; спочатку працює у розвідувальному, потім – у пропагандовому відділі. З курсу навчання йому пощастило закінчити лише 8 семестрів; дипломування не відбулося з причини політичного арешту, не першого в житті, але цим разом – капітального.

Важливого значення для наступного політичного спрямування Бандери мала Конференція ОУН у Празі 1932, друга по засновницькій Віденській 1929, де він був делегатом.

Року 1934 наступає ув’язнення, внаслідок обвинувачення у підготовці атентату на міністра внутрішніх справ Польщі, Броніслава Пєрацкого, чи не найбільш жорстокого з польських українофобів при владі. Процес проводився у Варшаві та Степан Бандера був засуджений на смертну кару. На щастя, вже в ході процесу польський сейм прийняв новий амнестійний закон, за яким цей вирок міг бути замінений на дожиттєве ув’язнення, чим і не забарився скористатися захист. Йому змінюють тюрми, не даючи ніде засидітись, гірші з тюрем Польщі, – він сидить у «Свєнтим кшижу» побіля Кільців, потім у Вронках під Познанню. Потім потрапляє до каторжної в’язниці в Бересті над Бугом (Західним).

Коли закінчується німецько-польська війна 1939, його звільняють із в’язниці українські націоналісти. З іншими звільненими патріотами він таємно дістається Львова. Зауважимо принагідно, що в’язні львівських тюрем, які були політичними, з відходом німців були совєцькою владою просто понищені. Польська влада, як бачимо, себе цим не плямувала. В аналітичній історії, підкреслимо це, будь-які порівняння, рівнобіжні, – є неймовірно конструктивні.

До Львова вони потрапляють кілька днів по утвердженні російської окупаційної влади. Отже, про якесь там розконспірування, – і мови бути не може, це вам не поляки… Ознайомившись ближче із обставинами совєцької окупації, С. Бандера вирішує покинути Галичину. Він перебирається до німецької зони окупації, до Генерал-губернаторства, до Кракова.

Як він сам характеризує це місто в своїх біографічних спогадах:

Краків став у той час осередком українського політичного, культурно-освітнього й суспільно-громадського життя на західних окраїнах українських земель поза більшовицькою, а під німецькою військовою окупацією та серед скупчень української еміграції в Польщі. В Кракові я увійшов у працю тамішнього осередка ОУН, в якому зібралося багато провідного членства з ЗУЗ, з польських в’язниць; було теж декілька провідних членів, які вже давніше жили в Німеччині, Чехо-Словаччині й Австрії.

(зб. Московські вбивці Бандери перед судом, Мюнхен, 1965, с. 444).

Там він займається активною патріотичною діяльністю, але на черзі більш актуальна проблема: як пише він сам:

Після смерті основоположника і провідника ОУН, полк. Є. Коновальця створилися ненормальні відносини напруження і розходжень між Крайовим Проводом й активом Організації та ПУНом. Причиною того було з одного боку недовір’я до деяких осіб, найближчих співробітників полк. А. Мельника, зокрема до Ярослава Барановського. Це недовір’я зростало на підставі різних фактів його роботи й організаційного життя. З другого боку зростало настороження крайового активу до політики закордонного проводу, зокрема після т. зв. Віденського договору в справі Закарпатської України це перемінилося в опозиційну поставу до орієнтації на гітлерівську Німеччину. Договір Ріббентропа-Молотова й політичне узгіднення між Берліном і Москвою на початку війни надало цьому розходженню політичної гостроти. Прибуття крайового провідника ОУН зактуалізувало поїздку до полк. А. Мельника.

(теж там, с. 444–445)

З цієї причини, необхідності або погодження штандпунктів, або остаточного розходження, – С. Бандера з іншими відправляється 1940 до Риму, де перебуває полковник Андрій Мельник. Там він бачиться, по чималій перерві, з братом, Олександром Бандерою, який набув там докторат з політичної економії та працює в місцевому українському представництві.

Переговори виявляються до нічого, та непримиренне розходження двох напрямів національного руху стає фактом історії. Виникає нова, революційна ОУН на чолі зі Степаном Бандерою. Вона організує проголошення 30 червня 1941 – відновлення Української Держави у Львові, та цей акт, у свою чергу, чітко відокремлює національний рух від німців; які віднині виступають як окупанти. Німці по цьому негайно заарештовують С. Бандеру, німецьким в’язнем він пробуде аж до 1944.

Німці відпускають його лише тоді, коли німецької справи вже ніхто врятувати не може, в останніх пошуках союзника проти Москви, запізно, але Бандера категорично відмовляється співробітничати з ними. На крайовій нараді проводу ОУН, у лютому 1945 обирається новий провід ОУН у складі С. Бандери, Я. Стецька та Р. Шухевича, а з конференцією закордонної ОУН 1947 С. Бандера обирається головою ОУН, та полишається ним до кінця.

Критичним роком, щоправда, став рік 1948, рік випробування для всього національного руху, коли наступив черговий розкол. З’являється опозиція у ЗЧ (Закордонних Частинах) ОУН. Як пише дещо прямо та не без іронії історик національного руху:

Головний наступ «опозиції» в ідейно-програмовій ділянці стосувався двох питань: 1) ідеології визвольного руху та 2) майбутнього соціального устрою української держави. В питанні соціального устрою «опозиція» вимагала, щоб майбутній лад в українській державі був побудований на марксівському принципі безкласового суспільства, щоб усяка приватна власність була скасована, як у комуністичних країнах, бо, мовляв, сам соціальний лад, що є сьогодні в Україні, дуже добрий, дуже поступовий, а лихо тільки в тому, що верховодами є москалі, а не українці. Треба лише скинути супрематію Москви і московського Хрущова заступити українським Хрущем, а життя українського народу в своєму власному безклясовому суспільстві принесе йому радість і щастя. Подібно і в питанні ідеології: «опозиція» вимагала відкинення ідеалістичного світогляду й визнання матеріалізму найвищим досягненням суспільної науки й сучасної філософії, повного відлучення політичного руху й усього громадського життя від релігії й рівноправності ширення атеїзму з навчанням релігії.

(П. Мірчук, Степан Бандера символ революційноі безкомпромісовості, Нью-Йорк–Торонто, 1961, с. 105).

Тобто, після війни, по масових репресіях та голодоморі 1947, – ми знову маємо справу з рецидивом отієї марної винниченківщини, рецидивом імперсько-соціалістичного або краще соціал-шовіністичного блудослів’я. Яке – по суті, й зірвало свого часу Другі Визвольні Змагання. Можна тепер тільки дивуватися тому, яким живучим виявилося це соціалістичне забрехальство, яким український визвольний рух був інфікований ще на початку сторіччя, задовго перед 1917. Твердять, що все це привіз із більшовицької зони окупації Австрії ще 1946 професор Лев Ребет, але… Добре ж йому тоді відплатили за це більшовики, підступно убивши 1957 на сходах офісу в Мюнхені!

Все це, як легко зрозуміти, було з початку та до кінця запереченням національної платформи Д. Донцова, якої досі твердо тримався український визвольний рух, твердо тримався й Степан Бандера. Бо, сліпому видно, що з московським «соціалізмом» – вона є абсолютно не сумісною. Особливо яскраво це видно сьогодні, коли цей «соціалізм» остаточно виявився звичайним монополістичним державним капіталізмом, із найвищою у світі нормою експлуатації трудящих.

Слід зауважити, що при всьому тому й практична політика, яку проводила опозиція, була, м’яко кажучи, не надто чесною. Українців на екзилі вона переконувала, що все це є позицією визвольного руху на рідних українських землях. А тому й потрібно стати на ці позиції всім, аби не опинитись у розколі з батьківщиною. А тому ж визвольному рухові в Україні все це підносилося, в свою чергу, як нібито останнє слово науки західного світу. Позиція, що й казати, – не надто моральна.

Степан Бандера, повністю відкинувши платформу опозиції, уміло зманеврував, зберігши головне – єдність українського національно-визвольного руху. Почав з того, що спростував підозри у якихось особистих амбіціях тобто, саме в тому, що досі незмінно йшло на некористь для справи; він 1950 уступив сам із посту Голови Проводу, залишившись його членом. Працюючи спочатку під Ст. Ленкавським, а з квітня 1951 – під Я. Стецьком. А з 1952 відмовився бути Головою Проводу взагалі, навіть – почесно. Це подіяло, та Конференція ОУН у травні 1953 знову обирає С. Бандеру на голову Проводу. У лютому 1954, після остаточного розриву з опозицією (яка, втім, в подальшому великої популярності так і не набула), скликається 1955 нова Конференція ЗЧ ОУН, що підтвердила призначення попередньої; з того часу та по день свого убивства С. Бандера очолював український національно-визвольний рух.

Розвідувальний відділ ЗЧ ОУН – працює, та знає, в загальних рисах про наміри Москви, яка вже зуміла убити С. Петлюру і Є. Коновальця. Тому С. Бандера живе в Мюнхені конспіративно, під іменем журналіста Стефана Попеля; всі розуміють, що від КҐБ – це не прикриття, але… Під цим іменем він є досить відомий, дає навіть інтерв’ю пресі. Широкого розголосу набуває його зустріч із п’ятьма представниками світової преси 31.03.1950 (вона була висвітлена провідними газетами 72 країн світу). Він роз’яснює цілі та методи українського національно-визвольного руху. Бо одвічно брехлива Москва прагне представити українців, як недобитків Гітлера (!). Він дає півгодинне інтерв’ю відомому журналісту Августу Гоппе, яке було передане 9.02.1954 системою станцій Нордвестдойче Рундфунк (Північно-західне Німецьке Радіомовлення) о 19.45 місцевого середньоєвропейського часу. Він знову користується нагодою спростувати примітивні наклепи московського негідництва на український визвольний рух, але – не тільки. Заходить мова й про більш загальні, глобальні справи.

Той час, початок другої половини XX ст., то час ядерного протистояння сходу та заходу. Під знаком якого людству належить існувати, – кожну мить очікуючи ядерної катастрофи, принаймні, ще три десятки років. Втім, не будемо себе передчасно заспокоювати: загальне ставлення до атомової зброї тоді, так би мовити, ще немовляче, – навіть учені, що її створили, не розуміють усіх можливих наслідків чогось, як атомова війна.

На заході за її допомогою розраховують позбавитись нарешті двічі прогавленої його дуркуватими політиками бестії більшовизму: прогавленої спочатку у двадцятих, а вдруге прогавленої у сорокових.

Там, на сході, бомба – спочатку атомова, потім – воднева, розцінюється як останній гарант світового панування Росії, до якого вона прагнула все своє історичне життя: «прізваніє її – бить грозою свєта».

Поки до війни ще не доходило, засмічували світ атомовими випробуваннями в атмосфері, змагаючись, хто підірве більше мегатонн. Особливо біснувалися з цим, ясна річ, боягузливі (так само, як нахабні) совєти, постійною звичкою яких було залякувати всіх непокірних. Одна мегатонна, підірвана просто у повітрі, – забезпечувала лейкемією (раком крові) принаймні 50 000 випадкових людей по цілому світі; не кажучи вже про інші захворювання, спричинені радіоактивністю. На це в Москві гроші не заощаджували (наші з вами).

До найбільш масштабних злочинних заходів подібного роду, можна віднести, хіба, водневий вибух на полігоні в Тоцку, під Оренбургом влітку 1954. Там було побудоване ціле місто, нагнано цілі отари піддослідної худоби; та – не лише, бо піддослідна худоба була й потім. Про час вибуху попередили (яка ж безмежна «забота о чєловєкє!») місцевих комуністів, аби вони мали змогу поховатися на цей час у льохах. Що там було з безпартійними, історія – як завжди, – промовчує. Взагалі, вважається, що совєцькі ядерні випробування в атмосфері, – вартували в тисячі жертв з боку поблизьких місцевих людей. Але, це ті, що загинули на місці; про долю смертельно опромінених – даних не маємо: «государствєнная тайна».

Так от, на відміну від інших, вибух у Тоцку був характерний тим, що через іще не остигле місце термоядерного вибуху були прогнані – в чому були, – кілька десятків тисяч совєцьких солдатів. Піддослідні кролі? – далебі, їх потім ніхто навіть медично не оглядав. Прогнали за так, ні для чого.

Аби тільки показати кремлівським хрякам, що совєцькому солдатові – й атомове море по коліна.

Як усе це відбувалося, краще описати словами людини, що там побувала, свідка, який був у совєцькому атомовому пеклі. Та, був не в укриттях, як оте одвічно боягузливе, настрахане безкарністю власних злочинів московське ніщо, а – саме там, де все й відбувалося. Звернімося по це до спогадів полковника запасу Юрія Лисенка (журн. «Україна», № 5, 1993).

Він, на початку, не забуває повідомити нас про те, що на атомове опромінення були перекинуті частини, ясна річ – з України. Бо, у XX ст. російський геноцид був спрямований, насамперед, – проти українського народу.

Другий гвардійський інженерно-саперний полк їхав від Броварів, що під Київом, до невеличкого райцентру Тоцкого днів із десять. Особливо не поспішали, хоча поїздові й давали «зелену вулицю». Разом із цим підрозділом на південний Урал було перекинуто ще кілька частин із Київського та Львівського військових округів.

Сам атомовий геноцид відбувався в наступний, як же відвертий спосіб:

Бомба вибухнула на висоті 350 метрів. Раптом під ногами схитнулась земля. Неймовірно потужний гуркіт оглушив усіх. По тому пролунав гучний тріск, ніби розірвали багатокілометрове міцне полотно: прокотилась вибухова хвиля. Бійці почули команду: «До бою!» Всі вискочили з окопів та укрить. Перед ними – величезна, на півнеба хмара. Знизу її підпирав стовп багряного полум’я. Хмара піднімалася дедалі вище, насуваючись на позиції.

За командою танки, вантажівки, колони піхотинців рушили через епіцентр атомового вибуху на позиції уявного супротивника. Неподалік догоряв ліс. Там, де вибухнула атомова бомба, все було випалене дощенту. Чорну ж землю ніби виорали. Проїжджали й проходили повз вдавлені в землю, розжарені танки, шматки розтрощеного ударною хвилею літака. То тут, то там височіли якісь чорні пагорби. Що під ними було поховане, знає тільки Бог.

Солдатських життів не шкодували – маневрували «до побєдного конца» і далі:

Ті навчання тривали аж до вечора. Через епіцентр ішли й ішли піхотинці. Деяким підрозділам довелося повертатись на вихідні позиції через самий смертоносний епіцентр. Це було, в більшості, покоління початку тридцятих, могли би жити й жити, але більшість їх із холодною кров’ю убила Москва.

За підрахунками, з усіх атомних солдатів, тих, що ходили в атаку під Тоцком, живих лишилося відсотків п’ятнадцять–двадцять. А на маневри звідусіль прибуло понад сорок тисяч чоловік.

Так проходили атомові випробування під Тоцком 14.09.1954. Сорок років потім на полігон було запрошено американців для якихось там сумісних навчань. Цікаво, чи попередили їх про те, що місцевість заражена радіонуклідами? Росіяни – добре, «жівая сіла», – для влади – людське бидло, – все винесут, а от як же американці? – цих слід би й попередити, бо ще образитись можуть… Та, грошей на прожиття не дадуть.

Відповідальність за цей «досвід» (мається на увазі – пряму та безпосередню) несуть: Л. Берія, Ґ. Жуков та І. Курчатов. Хоча першого на той час уже придушили «сообщнікі»; аби остаточно поховати кінці у воду зі смертю І. Сталіна.

Обидва ж останні, що й готували, мабуть, все це неподобство, чи то випробування, чи то маневри, – спостерігають за всім із надійного укриття, в повній безпеці. Що ж тут сказати? – з маршала Г. К. Жукова годі й питати: що там воно тямить, що знає про атоми? Але, І. В. Курчатов, то інша справа, до нього й вимоги інші. Адже, він є цілий академік (щоправда – совєцький, це теж, багацько чого знімає) та не може не розуміти, що роблять з людьми у нього на очах, – то як же він? – а, ви ж бачите: ніяк; значить – такий самий злочинець.

Опромінені в Тоцку солдати – вмиратимуть. І незабаром, і десятки років по тому. Але, це вже нікого не хвилюватиме, головне зроблене – кремлівська верхівка «довела» самій собі, що совєцька людина – все витримає. Можна розпочинати нову світову війну. Яка має стати третьою з тих, що їх розпочала Москва.

Починається епоха совєцького атомового шантажу світу.

Стривожений ним цивілізований світ, стривожений і С. Бандера. Користуючись нагодою він висловлює свої думки, головне – з двох актуальних проблем, які його хвилюють.

Тодішні кремлівські можновладці, так само, як і всі наступні, – зі шкіри вилазили, аби переконати світ у небезпеці українського національного руху; у його «фашистській» спрямованості. Тоді, як і сьогодні, вони таврували всіх незгодних віддати їм своє, останнє, – як бандитів («бандформірованія»), «фашістов» тощо, отже… На долю Бандери випадає, насамперед, спростування тієї навали брехні, яка суне на людство з московської пропагандової машини. Він стисло та переконливо доводить, що український націоналізм не мав і не має нічого спільного ні з німецьким націонал-соціалізмом, ні з італійським фашизмом, ні навіть із шовінізмом.

Це, тільки й єдино, – національна ідея в дії, абсолютно подібна в цьому до тих, з якими завойовували свою незалежність у минулому й деякі більш щастиві народи Європи.

Але, є й інше, що всіх турбує – крокування світу до атомової війни. З цього приводу він також не пропускає нагоди висловити свої застереження. Якщо в галузі національного питання він є фахівець, то в атомовій проблемі далеко не експерт, але… Варто навести, з якою простотою та переконливістю він попереджує обидві сторони конфлікту:

Атомова війна не може дати нікому жодної користі, лише мусить принести обидвом таборам – агресорові й нападеному, переможеному та переможцеві, – катастрофічні жертви та спустошення, принести планетну катастрофу цілого людства.

Зауважимо, що ці слова, під якими підпишеться сьогодні будь-який фахівець, були тоді – півстоліття тому, – чимось нечуваним у світі.

Бо тоді зграя політичних банкротів у Кремлі сподівалася сісти на шию всьому людству, хоч і спаливши його більшість в атомовій війні. Як потім у них казали: «Пусть останєтся хоть дєсять чєловєк, но чтоби ето билі совєтскіє». Кількість наводить на думку, що малися на увазі, схоже, оті вражені маразмом старці зі совєцького Політбюро. А їх демократичні супротивники прагнули зупинити, навіть ціною атомового знищення, – ганебно прогавлену ними ж у боягузливих компромісах – бестію кремлівського більшовизму. А власне – традиційного російського імперіалізму.

А тим часом численні «стороннікі міра» протестували, за добрі совєцькі нафтодолари, звісна річ, – саме й тільки проти американської атомової бомби; та аж ніяк – проти російської. В жодному разі.

Висловлена вперше Степаном Бандерою очевидна тепер істина про неприпустимість будь-якої ядерної війни, – не швидко, але пробила собі дорогу на заході. Там, через сім років по С. Бандері, прийшов до неї відомий фізик Ральф Лепп (США), що оприлюднив 1964 в Нью Йорку свою книгу «Стратегія взаємознищення». По ньому ідея неможливості широкомасштабної ядерної війни стала там загальною.

* * *

Своєрідним розумам сходу, отого – «на схід від Перемишлю», для яких не існує ні звичайної логіки, ні здорового глузду, вона – ця ідея, можливо, є невідомою й досі. Не зважаючи на те, що їх два десятки років по Бандері перестерігав щодо цього ж їх власний академік А. Сахаров, визнаний та відомий фахівець у подібних справах.

Бо, на брежнієських з’їздах керівників комуністичних партій світу виступав такий собі Армандо Гарт, наймолодший тоді з керівників комуністичної партії Куби. Він із холодною кров’ю розважав можливість атомової війни у семидесяті роки, та запевняв: нічого страшного не трапиться, як у ній загинуть повністю такі невеликі народи, як то кубинці або якісь чехи. Зате в усьому світі остаточно переможе совєцький соціалізм. Тобто – уточнимо, – монопольний держкапіталізм із найвищою у світі нормою експлуатації; керований з Москви.

Аби не бути запідозреними у пристрасті, наведемо офіційне совєцьке формулювання цього постулату, оприлюднене десь у середині семидесятих. З передмови до книжки американця Поля Кроссера «Діалектика військової технології та її наслідки», Москва, 1975, с. 16:

У ракетно-ядерній війні, якщо їй не вдасться запобігти, перемога буде на боці країн світової соціалістичної системи, що відстоюють прогресивну висхідну тенденцію у суспільному розвиткові та такою, що має всі новітні види озброєння та бойової техніки, а також підтримку трудящих усіх країн.

Тут особливо зворушливо бринить останнє: «трудящих усіх країн». А значить і тих, що мають бути повністю знищені в перебігу такої війни; як оті чехи або кубинці, яких не жалко заради перемоги соціалізму в усьому світі. Що думають ті самі люди, або подібні їм, про все це сьогодні – важко сказати, але слід пам’ятати, що в їх руках і досі знаходиться більша половина атомового арсеналу світу. Та ще й про те, що їм однаково чужі, як елементарна логіка, так і здоровий глузд. Про це не можна забувати ні на мить.

Сьогодні, по Чорнобилі, згубність атомової війни стала для тих, хто зберіг рештки розуму – очевидною, але півстоліття тому…

Отже, не забудемо, що першим, хто так коротко, але вичерпно ясно попередив світ про цю планетарну небезпеку – був саме Степан Бандера. Віддамо належне генієві цієї великої людини.

Але, час плине та в Кремлі не сплять. У Мюнхені, на сходах офісу 12 жовтня 1957 гине український журналіст Лев Ребет, той самий, що підтримував та роздував так сприятливу для Москви опозицію в ЗЧ ОУН. Вбивство практично досконале, бо розтин визначає загибель від серцевого нападу, та ніщо не свідчить про постріл убивці в обличчя жертви синільною кислотою. За допомогою спеціальноі пістолі, сконструйованої у Москві, «в хозяйствє Жєлєзнова».

Убивство не могло бути, ясна річ, зовсім уже несподіваним, історія кагебістських полювань на Степана Бандеру, – це окремий том; чого тут тільки не було! За повоєнні роки трьох совєцьких агентів арештувала американська Сі-Ай-Ей, двох вистежила німецька поліція; зірвано було план викрадення дітей С. Бандери. Але, не забудемо, що політичних емігрантів ніхто спеціально не охороняє, та сили були не співрозмірні.

До цього не вадить, можливо, нагадати, що лише за роки 1951–1959 у Федеративній республіці Німеччині було заарештовано або викрито, одне слово – знешкоджено, загалом 18 299 більшовицьких шпигунів, але то ж були далеко не всі…

У Кремлі – свято, торжествують: нарешті винайдений засіб досконалого мордування, досконалого скритовбивства. Відкрита, можна сказати, дорога до світлого майбутнього: кого ні замордуй – все зійде, – на розробників і виконавців щедро сиплеться дощ «правітєльствєнних наград».

* * *

Перша удача підбадьорює, надихає московських убивць, – Хрущова з Шєлєпіним, та вони через два роки насилають того ж таки щастивого скритовбивцю КҐБ Богдана Сташінского для наступного, головного скритовбивства. Воно теж, ніби блискуче вдається, та 15.10.1959 падає на сходинах свого дому у Мюнхені, Крайтмайрштрассе 7, – замордований Степан Бандера: черговий серцевий напад, споводований доброю давкою синільної кислоти в обличчя зі секретної пістолі.

Але, знайшлися у світі й проникливі люди, що відразу побачили руку Москви. Аргентинський журналіст Енріке Мартінес Кодо, у статті «Особистість героя» в газеті «Ель Пуебло» («Нарід») № 19 505, від 31.10.1959 (Буенас Айрес), – чітко схарактеризував це, як «помсту Хрущова, помсту Москви». Наприкінці статті він пише, варто це навести, що:

Але дуже помиляються ті, хто вірить, що смерть Степана Бандери покладе хрест на визвольних прагненнях багатостраждального українського народу. Тепер, більше ніж будь-коли раніше, ім’я Степана Бандери стане насправді визвольним прапором народів, поневолених червоною комуністичною диктатурою.

Однак, офіційні підозри в убивсті з’являються лише тоді, коли було, хоч і з порядним запізненням оприлюднено 9.12.1959 дані медичного розтину, який показав наявність в організмі убитого певної кількості ціанідів. Отже, яка шкода, так і не винайшли в московському «хозяйствє Жєлєзнова» (а, як насправді – то Хрущова-Шєлєпіна) – засобу досконалого морду; марно пішли оті «правітєльствєнниє награди» розробникам… Але, це у них не новина, радше – правило.

Втім, часткові невдачі не розхолоджували Москву у пошуках методів досконалого скритовбивства. Менше двох десятків років по С. Бандері було винайдене мало не досконале рішення: Замість пістолі з отрутою, – легка парасолька з голкою на кінці, обмазаною кураре, або ще чимось. Так був убитий в лондонському метро болгарський емігрант, письменник-антикомуніст Марков.

Потім, коли Р. Рейган, аби остаточно добити московську імперію Зла – оприлюднив програму «зоряних воєн», – до неї відразу пристали з десяток європейських учених та інженерів. Але, яка шкода! – більше половини з них незабаром померло, впродовж кількох місяців. Причиною смерті став – дивно – той самий нещасний випадок: ураження електричним струмом у власній ванні.

Там, у них, не надто про це й розводилися, сенсації не робили. Бо, в сучасному світі з його інтернетами та комп’ютерами, дещо підзабули, на жаль, речі, яких колись знала мало не кожна дитина. Зокрема те, що один випадок – то випадок, два випадки – то співпадіння, а вже три випадки – то є система. А системою – завжди має хтось керувати…

Але, бодай підтвердження факту атентату ще нічого прояснити не могло; допомогла цьому тільки вона ж – сама совєцька система.

Агент Хрущова й Шєлєпіна, убивця Л. Ребета і С. Бандери, Богдан Сташінскій, – не був хороброю людиною, таких у цьому відомстві не буває. Як звичайно у КҐБ – звичайне людське ніщо, безпринципне, в міру підле, в міру боягузливе: героїв там не відшукати. Але він, навіть отримавши за свій злочин «ордєн Красного Знамєні» (пишайтеся кумпаном, інші «ордєноносци»!), не міг не замислюватися над своєю подальшою долею.

Він мав створити досконале скритовбивство, але… Воно вдалося першого, так би мовити, пробного разу, та не вийшло, щоправда – не з його вини, того другого – найбільш відповідального разу.

Нових доручень йому не давали, утримували за так, та його почали поволі гризти сумніви. Він надто добре знав середовище, в якому провів не один рік, при чому – наскрізь, з верхівки та аж до самого низу. Добре знав, що людині нового суспільства відібрати людське життя – не важче, ніж висякатись; особливо, як цього – поготів, вимагають «державні інтереси». На міру того, як розголос у зв’язку з убивством С. Бандери все більше поширювався, він усе більше страхався за своє життя. Бо, як відомо, ніщо не додає досконалому вбивстві такої досконалості, як наступне убивство самого убивці. Адже, хоч Сташінскій цього ще не бачив, – пригадайте подальше убивство американського президента Джона Ф. Кеннеді, – як майстерно там було проведено цілу ескалацію убивств: убивці, убивці убивці, убивство убивці убивці…

Все це, разом, і призвело до втечі Б. Сташінского на захід 12.08.1961, та вже 1.09.1961 він сам звернувся до німецької поліції, він утік на захід разом із дружиною. Німецькій поліції він зізнався в тому, що це він 12.10.1957 убив у Мюнхені доктора Лева Ребета, а 15.10.1959 – провідника ОУН Степана Бандеру, діючи при цьому з відома та за дорученням генсека Н. Хрущова та його голови КҐБ А. Шєлєпіна. Як бачимо, він не покладався на можливість таємно жити на Заході уникаючи довгих рук КҐБ. Цілком слушно визнав за краще відразу оприлюднити ту секретну інформацію, за володіння якою його й могли убити; поведінка, зауважимо, абсолютно логічна.

Зазначимо символічне співпадіння: на другий день по втечі Сташінского у Берліні, за наказом того ж біснуватого Н. С. Хрущова, – стали зводити славетний Берлінський мур, який проіснував до 1989.

Зі «Служебной характеристики на т. Сташинского Б. Н.», виданої 28.12.1960, дізнаємося, що він «работал в НИИ п/я 046 с марта 1951 по декабрь 1960 года». Закінчується вона оптимістичним повідомленням: «За успешную работу в разработке важной проблемы Указом Президиума Верховного Совета от 6 ноября 1959 года награжден орденом Красного Знамени».

На склад і стиль не звертайте уваги – це ж усього тільки «Вєлікій і могучій». Цінним є тут переконливе свідчення того, що під словами «почтовый ящик №…», так розповсюдженими у колишньому Союзі, крилися часом розбійницькі кубла, а їх «важнимі проблємамі» були злочинні убивства. Кращої характеристики системи – не придумати…

Сташінского судив Федеральний суд в Карлсруе 9–13, 15 і 19 жовтня 1962, який до дрібниць викрив усю підпільну й підривну діяльність «імперії Зла» за останні роки на теренах вільного світу; та висвітив до кінця подробиці обох атентатів у Мюнхені. Для світової преси це було рівноцінно судові над Н. С. Хрущовим та його «реформованою», ніби, отим блазенським «разоблачєнієм культа лічності», безнадійно злочинною совєцькою системою.

Сташінскій отримав за два свої підступних політичних скритовбивства – вісім років каторжної тюрми, не так і багато, можливо, але не будемо забувати й того, скільки цінних матеріалів дав цей суд у руки Заходу для протистояння совєтам: так, мабуть, лічив і Федеральний суд в Карлсруе. Нагадаємо, хоча би, про те, наскільки почастішали, саме після нього, – втечі співробітників КҐБ на захід. Часом – і провідних. Почався доволі помітний вже тоді – розвал підривної системи Москви на Заході.

Зізнання Б. Сташінского, ясна річ, були оприлюднені ще задовго перед процесом, ще наприкінці 1961. Та, чимало стали в нагоді засобам масової інформації у світі.

* * *

Чи не найбільш фаховий політичний аналіз подіям дав тоді еспанський журналіст Хосе Гомес Тельо – редактор фалангістської газети «Арріба» («Піднімайся») у статті від 2.12.1961. Це й не дивно, бо в Еспанії ще довго пам’ятатимуть совєцьких за Сталіна, які не лише геть поруйнували країну, але покинувши 1939 напризволяще – наостанок обікрали її, присвоївши собі золотий запас Еспанії – 600 тонн золота (зараз – десь 6 млрд. доларів США). Цю операцію проводив тоді особисто совєцький посол (від ГПУ) В. Орлов (у дівоцтві – Едельштейн, як не помиляюсь). Вимагали повернути, як же: сам еспанський король приїздив. Але… що до них попало – те пропало: ніколи не віддадуть. Хіба, що разом зі своім падлючим життям.

Тельо, насамперед, дорікає «боягузливому заходові», саме боягузливість якого постійно потурала нахабству совєтів; він пише:

Отже, чи можна вірити, що совєцькі звичаї зміняться лише після відкинення деяких злочинів Сталіна, коли Хрущов, як Пілат, умиває свої руки? Комедія має надто трагічне забарвлення, щоб вірити в неї. Але, на нещастя є ще такі, що вірять ніби все змінилося і що теперішній їх верховод є «товаришем» – добрягою, з яким можна «співіснувати». Залишаючи на боці те, що Хрущов був уповноважений Сталіним провести «чистку» в Україні після закінчення Другої Світової війни: чотириста тисяч замордованих, не рахуючи вивезених, ув’язнених і втікачів, – зізнання Сташінского доводять, що Кремль продовжує цей самий шлях тероризму, яким ішли Лєнін і Сталін. Цей тероризм тепер називається: атомова бомба проти народів, «берлінський мур» проти свободи, замордування Бандери проти людей, що хочуть бути вільними.

Як ще довго триватимуть діалоги з політичною системою, яка базується на вбивствах? Однаково – учора чи сьогодні.

Діалоги тривають, вони триватимуть і далі, бо система, справжнє ім’я якій – імперіалізм, – пристосовується до умов часу, змінює свою зовнішність.

Цій же людині належить один із кращих некрологів Степана Бандери. Роком раніше, в газеті «Арріба» від 22.10.1959, він закінчив свою статтю «Степан Бандера – герой», – словами:

Для Кремля Степан Бандера був людиною, яку треба було зліквідувати: як довго він жив, він являв собою кращий символ безстрашного борця, борця без плям проти найбільшого лиха і небезпеки нашої цивілізації. Для боягузливого західного світу, який віддається тостам співіснування, подія не була нічим іншим, як звичайною короткою вісткою. Але одного дня кобзарі землі Київської співатимуть про нього, як про легендарну істоту. Тоді настане час сорому для тих, хто мовчав у той час, коли віддавали себе в жертву люди, завдяки яким відвага і честь є чимось більшим, ніж порожніми словами.

Вірно і добре написане, не забутий і отой «боягузливий західний світ», який і досі тішить себе ілюзіями можливості якогось там «мирного співіснування» з катівськими й терористичними режимами.

Чудово написав на смерть С. Бандери і його незмінний соратник, великий український націоналіст, Дмитро Донцов, у статті «Степан Бандера – ім’я-символ», написаній по смерті Бандери в Канаді. Наведемо дещо:

Чому ж жертвою впав якраз він? Той, чиє серце в цей фатальний осінній день перестало битися. Чому не якийсь «демократ» або «прогресист»? Чому якраз отой, цькований «демократичними» і «прогресивними» гієнами «шовініст», «диктатор», «розбивач національної єдності» і «вузький націоналіст»?

Якраз тому! Якраз тому, що його ім’я, від часів війни, стало (навіть в очах ворога) символом боротьби, на життя і смерть, з захланним завойовником. Тому що це ім’я (Бандера – стяг) могло у вирішальну для тиранії годину, стати прапором, під яким єдналися би усі відважні, всі чесні на Україні, всі, що не піддавалися підшептам ворожої пропаганди; що не схиляли чола перед московофільськими міжнародними мафіями.

Бачимо тут разючу подібність, рівнобіжність мислення двох різних та незалежних людей, які обидва користуються виключно логікою та розумом. Бо ті «москвофільські міжнародні мафії» – то й є отой «боягузливий західний світ», що тішиться обманом «мирного співіснування» («Ми вас похоронім!»); терміни різні, але сутність та сама. Тому що істина – всюди, – є й буває тільки одна.

Не упускає можливості і нагоди Д. Донцов, – іще раз підкреслити єдиність національного шляху України – «Геть від Москви!»

Чи має, як думають гієни угодовського табору, схилитися додолу прапор неприєднаної боротьби з Московією? Чи ідеї цього прапору мають затертися, втратити свої барви у багні об’єднаного непередрішенства й капітулянства?

Тепер менше ніж коли-небудь! Треба виразно відповісти на питання: чи маємо йти разом із тими, які пхають нас на шлях націонал-комунізму? Які вмовляють, що «не кожний комуніст є для нас конче ворогом»? Які захвалюють таких «великих патріотів», як В. Винниченко, або М. Скрипник; які в найкритичнішу годину України були прислужниками Москви? З тими, які підтримують на Заході цинічний обман Кремля, що Москва не окупувала Україну, а подарувала нам «нашу державу УССР», тільки трохи не з таким режимом, як би нам хотілося?

Ці слова написані сорок років тому, але – як же вони актуальні сьогодні, коли ми, нарешті, маємо незалежну Україну, та от тільки знову, – трохи, трохи не з тим режимом, як нам усім би хотілося…

Коли під «злагодою», яка забезпечила нам оте мирне («без кровопролиття») існування, – маються на увазі нові роки продовження руссифікації та посилення колоніального гноблення.

* * *

Наостанку, не забудемо пом’янути «добрим словом» ще раз пана Пала Р. Магочі, який у своїй «історії України» (на аж 784 с.), – зграбно промовчує убивство Степана Бандери 1959, суд над кагебістом Богданом Сташінскім 1962, та всесвітні обурення з цього приводу: «Хрущов – убивця!». Імені Сташінского, як імені Шварцбарта в його «індексі» (на 60 с.!), – взагалі немає; хоч і є якість там греки Іаннопуло з Одеси, що теж мали невідомо яке відношення до України.

Взагалі, щодо навіть поцінування ролі України у світі – то відомому професорові далеко до мало відомого тепер Ланселота Лавтона, який ще 1939 ствердив, сповістив нас про те, що Україна – то є найбільша проблема сучасної Європи.

6. «Хрущов – убивця!»

Так скандували були підчас демонстрацій люди доброї волі, б’ючи вікна совєцьких амбасад по цілому світі. Але, не помічено, аби хтось за подібних обставин скандував би – «Сталін – убивця!». А «наш Нікіта Сєргєєвіч», тільки подумати, – прославився на заході саме тим, що «разоблачіл (культ лічності) Сталіна». А це вам уже не дурепство з кукурудзою, яку треба продвинути за Полярне Коло, або хрестовий похід проти віслюків…

Нагадаємо про це ще раз. Службовий шлях самого Н. С. (як і Брєжнєва з Косигіним) потерпає відчутний перелом саме 1937, та перед ним він товчеться десь на самих задах кремлівської ієрархії. А вже 1939 поповнює своєю персоною дещо спорожніле Політбюро ЦК ВКП(б). Того ж 1939 він призначається сталінським гауляйтером України (1939–1949). Його основним життєвим призначенням є тепер боротьба на основному фронті Москви, – викоріненні всього українського: нації, культури, народу. Одне слово, очистка чергової «русской зємлі» від її законних власників. Не забуде він про це й ставши «вождєм», поки не злетить 1964.

Таким чином, саме він, Н. С. Хрущов, несе пряму відповідальність за все те, що відбувалося в Україні з 1939 та по 1964. А відбувалося за цей час чимало, та відповідальність за це несе, в першу чергу, – він. Це й перелічимо: політичні (вони ж – етнічні) чистки в Галичині, Буковині та на Закарпатті; як перед війною, так само після. На його ж совєсті усі повоєнні репресії, вивезення до Бетпак Дала (Голодного Степу) всього татарського народу, а з ним ще десь мільйона людей з України («бил в окупаціі»). На конті цього ж кремлівського хряка й голодомор 1947 в Україні, ще з півтора мільйони людей.

Отже, ота доповідь Хрущова на XX з’їзді – мала чітке підгрунтя: необхідність виробу якогось модус вівенді – засобу існування поміж самими кремлівськими хряками, не більше. Давайте ж, мовляв, «жіть дружно»: гризня за владу, та – як же без неї, але… принаймні ж – не нищити одне одного! Що ж, по ньому такий спосіб життя прижився: і він не понищив опозиціонерів – Молотова, Кагановіча «і прімкнувшєго к нім» Шєпілова, і його не знищили, відправивши на пенсію.

Але, за межами вузького класу номенклатури – не змінилося рівно нічого. До того, все це були справи внутрішні, та не ними він набув на заході славу убивці, міжнародного злочинця, не меншого від самого Сталіна.

Отже, повернемося до основного ворога Н. С. Хрущова – України.

Є досить відомими масакри політичних в’язнів НКВД по численних містах України (Львів, Київ, Житомир, Тернопіль тощо, 1941). Розстріли інтелігенції у Львові. Вони, ясна річ, не могли бути здійснені без санкції Хрущова, та на це є незаперечні підтвердження. Зокрема німецький дослідник Курт Цізель («Червоний Румфорд. Документація до холодної війни», Тюбінген, 1961, с. 97) посилається на:

… зізнання свідка, колишнього урядовця НКВД, ім’я якого я, з огляду на безпеку його особи, не називаю. У дійсності цей свідок визнав під присягою, що ця радіограма з Києва, яку він бачив на власні очі, мала такий зміст: «Перед покиненням міста знищити всю інтелігенцію. Н. Х.»

Інтелігенцію встигли були знищити у Львові та мало успіли в Києві. Не від совісті, а радше від того, що передчасно накивали п’ятами. Але, маючи на увазі отого «збіглого урядовця НКВД», Москва затіяла так звану «аферу Оберлендера» у своїй завжди марній надії «упрєдіть врага».

Напередодні планованого Н. С. Хрущовим убивства С. Бандери (та по вдалому та нерозкритому убивстві Л. Ребета), газетка східнонімецьких московських попихачів – «Нойес Дойчлянд» (де вона тепер, ця «Нова Німеччина»!) надрукувала статтю – «Масовий убивця Оберлендер при дєлє». В ній саме йому, Теодорові Оберлендеру, й приписувано масові більшовицьки убивства у Львові влітку 1941, як політв’язнів так інтелігенції.

Підкреслимо принагідно, що за наказами Хрущова розстрілювано тоді саме й тільки політв’язнів; кримінальників, як це згідно підтверджують усі свідки, – було випущено на волю. Вже з цього, аж як простого факту, будь-яка неупереджена людина, що має хоч крихту власного розуму, може незаперечно заключити, що вони – вбивці, грабіжники та гвалтівники, – розглядалися більшовиками як свої. Ворогами для них були, виключно, люди, які відстоювали інтереси власного народу.

А це, в свою чергу, незаперечно свідчить, що Совєцький Союз був не так державою, як інші, а всього тільки найбільшою у світі кримінальною бандою. Але, повернемося до чергової більшовицької афери.

* * *

Доктор Теодор Оберлендер був на той час міністром ФРН у справах біженців та інвалідів війни в уряді бундесканцлера Конрада Аденауера (1876–1967), та його дискредитація сприяла би, посередньо, дискредитації самого Аденауера, а значить – дала би великий козир Москві, яка й тоді ще не могла відмитись від пакту Молотова-Ріббентропа.

Відповідальність за убивства у Львові 1941 (як і в іншіх містах України) й була покладена на Т. Оберлендера, який тоді був, ніби «політічєскім руководітєлєм» батальйону «Нахтігаль», уформованого – з кого би ви думали? – правильно: «із українскіх добровольцєв».

Сенс цієї московської афери з Оберлендером виявиться пізніше, після убивства 15 жовтня 1959 Степана Бандери в Мюнхені. Негайно по тому, як підчас розтину були викриті сліди ціанової кислоти, – відпала й версія про смерть від серцевого нападу, яка так добре спрацювала у випадку Лева Ребета 1957. Стало більш-менш очевидно, що йдеться про вбивство. От тоді й придався запасний варіант з аферою: мовляв, Бандера знав про злочини Оберлендера та міг бути свідком проти нього на суді; а той злякався цього й убив Бандеру. Одночасно Москва почала випробувати й запасні варіанти. Зокрема, плести щось про порахунки всередині ОУН. Вся правда виявиться остаточно лише роками пізніше, на Федеральному суді в Карлсруе, 1962.

Історія хрущовських полювань на Степана Бандеру, найвидатнішу постать українського визвольного руху, уходить коренями в часи хрущовського гауляйтерства в Україні.

Почалося все ще 1947, та з провінційного київського КҐБ (тоді – МҐБ), безпосередньо підвладного Хрущеву. Убивство повинен був виконати совєцький агент Ярослав Мороз, виправлений до Німеччини. Пояснити його, це вбивство, передбачалося якимись ОУНівськими порахунками, хоча щось подібне й не було відоме взагалі. Отже, треба було викликати якусь українську міжусобицю; але, злочинний план Хрущова провалився відразу, завдяки пильності українців.

Спробу було поновлено вже 1948, коли через Польщу до Німеччини був перекинутий другий агент КҐБ Володимир Стельмащук, більш досвідчений. Він був перед тим капітаном АК («Армія Крайова»), де виконував провокаторські завдання КҐБ (НКВД). В ОУН його незабаром теж здемаскували та він змушений був хутко зникнути з Німеччини.

Пізніше, коли Хрущов був уже у Москві, 1952, – зі Східної Німеччини до ФРН були заслані двоє агентів МҐБ, Лагуда й Леман, з наказом убити С. Бандеру. Але, німецька розвідка Гелена мала тоді свого агента на оперативній базі МҐБ у Карлсгорсті (Східний Берлін), та миттю заарештувала обох, надовго засадивши до каторжної тюрми у Франкфурті над Майном.

Наступного 1953 Н. Хрущов висилає на убивство Бандери до Мюнхену свого старого та випробуваного агента, німця Стефана Лібгольца з Волині. Одначе його в ОУН хутко розпізнали та стежили за ним, простежуючи мережу його зв’язків. Тільки 1957 йому прямим текстом заявили, що йому нема чого робити в Німеччині та він зумів зникнути. Подався до Східного Берліна, кубла совєцьких шпигунів і диверсантів. Потім, 1961, він вирине знову, у зв’язку зі втечею убивці Ребета і Бандери, Богдана Сташінского на захід.

Крутилося навкруги Бандери й чимало іншого московського сміття, аж до якогось Вінціга, заарештованого німецькою розвідкою; він планував викрадення дітей Бандери.

* * *

В Москві тим часом починають розуміти, що часи аматорства минули, в Німеччині є свій захисний апарат проти терору, своя розвідка, та… до справи треба готуватись грунтовно. Настає час Богдана Сташінского, досвідченого агента КҐБ з 1950. Його готує та напутує сам голова КҐБ Алєксандр Шєлєпін, довірена особа Н. С. Хрущова. Той згодом зробить його за це на XXII партз’їзді (1961) – секретарем ЦК. Зброю для Сташінского виготовляє спеціальний науковий інститут убивць КҐБ «почтовий ящік №…», у просторіччі – «хозяйство Жєлєзнова». Це компактна пістоля, що вистрілює в обличчя жертви плювок синільної кислоти, найсильнішої отрути, яка провокує негайну зупинку серця: імітуючи раптову природну смерть від серцевого нападу. Хоч і має характерний запах – гіркого міндалю, який, однак, скоро вивітрюється; але, попавши до організму – отрута зберігається довше, та може бути викритою при своєчасному розтині.

Саме з цієї зброї був убитий Б. Сташінскім 12 жовтня 1957 на сходах свого бюро український журналіст, доктор Лев Ребет, – перше мюнхенське вбивство. Але, воно було радше пробою, перевіркою схеми дій. Бо, – поліція навіть не засвідчила вбивства, та зійшлася на тому, що Л. Ребет помер від несподіваного серцевого нападу.

У Москві перебіг подій викликав загальне захоплення та радість: шлях до досконалого скритовбивства нарешті знайдений! – тепер…

Але, наступне убивство Степана Бандери на сходах його власного дому у Мюнхені 15 жовтня 1959, – показало, що московським убивцям ще далеко до досконалості: розтин тіла показав наявність отрути. Саме тоді й придалася для відведення очей попередня афера з наклепами на Оберлендера. Однак, і цього було замало, бо 13 жовтня 1964 на прес конференції у Східному Берліні, московська більшевичня вустами агента КҐБ Стефана Лібгольца робить сенсаційне «відкриття»: С. Бандеру замордував член проводу ОУН Дмитро Миськів!

Здавалося би – навіщо нова версія, коли вже й стара, з Оберлендером, майже забуласяі Але, справа в тому, що місяць перед тим, 12 серпня 1964, – звіяв на захід убивця Ребета і Бандери, агент Шєлєпіна і Хрущова, Богдан Сташінскій; тільки-но нагороджений за свій геройський вчинок орденом «Красного Знамєні».

Втім, як ця нова версія щось там і засвідчила, так це радше те, що всі й раніше могли добре знати (як хотіли знати). А саме, що навіть у справі свого життя – брудній провокації, московські більшовики були, часом, таким самим сміттям та нікчемством, як і в будь-чому іншому. Бо Дмитро Миськів, шкода, був 12–15 жовтня 1959 у Римі в справах, що засвідчене документами та свідками. Та був викликаний терміново до Мюнхену тільки 15 жовтня 1959, після убивства Бандери.

Одне слово, брехливих совєцький версій, та ще таких, що кожна виключала інші (!), – було тоді не перелічити. Однак, жодна з них не була сприйнята кимось серйозно; з кожної стирчали віслючі вуха московського КҐБ. Ну, як з отим повідомленням про смерть Бандери радіостанцією в Празі, яке, кажуть люди, передувало самому вбивстві на цілу годину.

* * *

Для новітньої історії десятиріччя 1953–1963, – було чи не найбільш рясним на історичні події. Оглянемо їх коротко.

Смерть І. Сталіна 5.03.1953 – призвела до радикальної зміни влади в Кремлі. Світ турбується, сподівається, гадає – якою ж вона буде, ота нова влада? Дещо заспокоюється, розумуючи так, просто і очевидно: а, чи щось може бути ще гірше від «отца народов»? Але, ці блогі надії підкріплює 14–25.02.1956 – XX з’їзд партії більшовиків: «культ лічності» разом із його «послєдствіямі» – повністю викрито, все в повному порядку; нічого такого більше не повторюватиметься. Але, що за шкода, – минає всього кілька місяців та практичне намагання мадярського народу позбавитись для себе «послєдствій культа лічності» – 23.10–4.11.1956, – утоплюється Кремлем у їх власній крові, роздавлюється совєцькими танками. Тут навіть «боягузливий Захід» починає щось розуміти.

На відповідь Совєцький Союз запускає «спутнік» 4.10.1957, але 12.10.1957 – убиває Лева Ребета. Втім, що ж – серцевий напад, з ким не буває? – фонди СССР дещо підвищуються; поготів, 4.10.1959 удається сфотографувати зворотній бік Місяця, якого ще ніхто не бачив, чи ж не досягнення? Однак усе остаточно псує вбивство Степана Бандери, поготів, досвідчені люди не мають сумнівів щодо авторства. Одночасно наприкінці 1960 відбувається XV Генеральна Ассамблея ООН, де виступає сам Н. С. Хрущов, борець за загальний мир, пропонуючи остаточно звільнити усі колонії та всім повністю роззброїтись. Під контролем ООН, ясна річ. Він добре знає, що його СССР не роззброїться ніколи, але… Він – досвідчений демагог та знає, що каже. Зі своєї кремлівської висоти вважає весь світ за придурків, та не приховує цього. Йому сміливо наважується опонувати прем’єр Канади, пастор Джон Діффенбейкер, який прямо указує, що в колоніальній залежності від Москви перебувають багатомільйонні народи так званого СССР, в тому числі – й український. Не дарма ж уже рік, як конгрес США прийняв резолюцію про щорічний Тиждень Пораблених Націй; до яких, знову ж, входить і українська. Не в стані чомусь заперечити по суті, Хрущов 12.04.1961 на відповідь поспіхом запускає в космос Ю. Гагаріна, – «наш отвєт Діфєнбєйкєру». Мовляв, ви вже бачили – соціалізм – то й є найкраща стартова площадка до космосу. Довірливий світ на разі знову трохи заспокоюється, ви ж бачите: «русскіє опять удівілі мір!»

Але, спалахує 17–19.04.1961 кубинська криза, Совєцький Союз знову впійманий за руку, на гарячому. Криза якось-такось ладнається особистою зустріччю Хрущова та Кеннеді у Відні 3–4.05.1961, але все знову псується спорудженням берлінського муру у жовтні 1961. Потім, 22.11.1961 у Торонто виступає Джон Діфенбейкер та громить СССР із повним знанням справи, як колоніальну та імперіалістичну державу, а тут ще тікає на захід рятуючи шкуру Богдан Сташінскій та вибовкує там усю правду, як про підле убивство Степана Бандери, так і про іншу терористичну діяльність Кремля за кордоном. Знову – сенсація на весь світ, та знову – до чого ж неприємна! Але все це так, тільки попередні демаскування; а через рік відбудеться процес в Карлсруе, деталічний та прилюдний, без секретів, що додасть до цього – попереднього, ще чимало нових цікавих подробиць, – висвітлить усю кухню КҐБ.

Цього разу світом прокочується хвиля протестних антисовєцьких демонстрацій по великих містах країн світу, наприкінці 1961 та на початку 1962; усього – з півтори сотні. З них найбільше припадає на Великобританію – 48, Канаду – 38, Німеччину – 13, США – 11, тощо. Повчально навести гасла, під якими вони проходили, виписані великими літерами на транспарантах. Для зразку наведемо їх з отих двох, чи не багатолюдніших (сотні тисяч!), у Лондоні, 25–26.11.1961:

Хрущов – убивця! Росія – відпусти колонії! Кров українських лідерів на руках Хрущова! Українська боротьба за волю – продовжується! Геть із російськими вбивцями! Хрущов – отруйник! Україна оплакує убивство Бандери! Ми звинувачуємо Хрущова у смерті Бандери! Російські убивці не зупинять української боротьби за свободу! Геть московських гангстерів! Сьогодні Хрущов убиває Україну – завтра – ВАС! Мир у світі в небезпеці, поки у Кремлі убивці! Майбутнє ваших дітей вирішують гнобителі України! Україна вимагає незалежності від Росії! Україна хоче позбавитись російських убивць! Хрущов був рукою Сталіна в Україні! Убивця Бандери удостоєний ордена від Російського уряду! Бандера загинув за українську свободу! Російський уряд – то ганг убивць! Сталін має учня в Хрущові! Хрущов і Шєлєпін – убивці Бандери! Хрущов – кат України! Стережіться! Хрущов вас поховає! Свободу Україні! Комунізм іде з убивцями! Комунізм – інша форма російського імперіалізму! Допоможіть нам!

Вражає тут, як реторична сила гасел, так і висока політична зрілість їх змісту.

Коли розмірковують оті славетні підстави «снятія Н. С. Хрущова», то з цієї причини можна й багацько чого почути. Від посилання на особисті амбіції Л. І. Брєжнєва до «зради» Анастаса Мікояна. Все це було так, але справжній історичний аналіз свідчить лише про одвічну містечковість совєцької історії. Бо, як підходити до історії зі справжньою історичного пункту зору, ідучи від аналізу дотихчасової совєцької політики, яку чи не особисто формулював «наш Нікіта Сєргєєвіч», то його – як політичного діяча, можна вважати на той час (1964), – стовідсотково спаленим.

У внутрішній політиці, крім другорядних, але численних промахів, він розвивав економічну ідею регіональності: так звані совнархози. Пояснимо це так, аби було ясно для кожного. Сталінська економічна інтеграція базувалася на штучних засадах, на тому, що кінцевий, стовідсотковий продукт виробництва – завжди виробляла Москва. По «рєспубліках» виробляли завжди лише напівфабрикати. Скажімо, бавовну вирощували в Узбекістані, нитку з неї сукали десь в іншому місці, скажімо – в Прибалтиці, матерію з неї ткали ще десь в іншому місці, а штані з цієї матерії – кінцевий продукт, – сшили десь у Москві. Така система, щоправда, була можливою лише за умовних цін на нафту, на перевезення, за отого монополістичного держкапіталізму. За ринкової економіки такі «економічєскіє связі» стали би понад збитковими та саме над їх «розривом» так плакалися свого часу інтер-люмпени у незалежній вже Україні. Хрущов, віддамо йому належне, помітив збитковість подібної «інтеграції», та спробував дещо поліпшити справу, провівши чітке економічне районування, створивши регіональне керування економікою, – так звані «совнархози». Але спалив себе цим в очах соратників, які розуміли до чого це може привести в перспективі: економічної, а значить і політичної самостійності совєцьких «рєспублік».

Цілком спалив він себе, очевидно, і ззовні, показавши, що оте «разоблачєніє культа лічності», – було та полишилося тільки балаганом, який – у жодному разі не змінив хиже єство традиційного російського імперіалізму.

Таким чином, його зняття, якщо воно мотивувалося дійсно політичними мотивами, – мало бути абсолютно закономірним.

* * *

Назви (чи звання?) убивці «наш Нікіта Сєргєєвіч» заслужено здобув у світі тільки з початком шестидесятих, коли убив Ребета та Бандеру, але то вже був присмерк його кар’єри. Але, гудячи Сталіна за масові репресії проти членів партії саме це було стрижнем його критики – він і сам не нехтував масовими репресіями: хоч і не проти комуністів. На його конто можна поставити масові розстріли просто неба, не гірші від уславленого «9 января», що його приписують отому, останньому зі «псевдо-Романових» – «Ніколашкє кровавому». Та яких поберегався навіть «Вєлікій Сталін».

Це були відомі розстріли білого дня в Джезказгані 1954, ще на самому початку правління. Потім – розстріл ініційованої студентами демонстрації в Тбілісі 1959, на честь 80-річчя тов. Сталіна І. В. Як же вони наважилися, коли він особисто, ще 1956 – «разоблачіл» саме «культ лічності» останнього! На ньому ж, біснуватому кремлівському хрякові, лежить уся відповідальність за розстріл робітничої демонстрації в Новочеркаську, 1962.

Отже – чому ні? – саме так, насправді, – «Хрущов – убивця»!

7. Справа Івана Дем’янюка

Наше XX ст., як жодне інше, рясніє сенсаційними судовими процесами, на яких задумувалося було торжество справедливості, але… не так ставалося, як гадалося. Процес М. Бейліса 1911 в Росії, – повністю обманув надії його організаторів: втрутилися прості люди, присяглі. Та й навели остаточний порядок. Зате процес Шварцбарта пройшов за планом, став типовим антипроцесом, на якому судили не вбивцю-терориста, а його жертву.

Не було, годі казати, торжеством справедливості й судилище 1946 в Нюрнбергу, та з вельми простої причини, – на лаві підсудних була відсутня краща половина військових та всяких інших злочинців часу: вона обвинувачувала другу… Не став таким навіть процес Б. Сташінского в Карлсруе 1962, якому нема чого дорікнути з правової точки зору; що ж тут поробиш, тактичні міркування. От, якби по ньому зависли на шибениці Хрущов разом із Шєлєпіним, ну, тоді інша справа…

Але, був у XX ст. і судовий процес, який – хоч і став найдовшим з усіх, але так і не дав остаточно перемогти несправедливості; це був процес Івана Дем’янюка.

В Совєцькому Союзі кінець семидесятих – початок восьмидесятих, то не були найліпші роки: кінець ери Брєжнєва та п’ятнадцять місяців Андропова. Який учиняв полювання на людей за зразком німецької гестапо – систематичні «абляуф» (облави). Нехтуючи при цьому сутою дрібницею, тим, що гестапо робило це на окупованих землях та у воєнний час. А він – у мирний час, та ще у власній країні.

Підтримувався на рівні, відповідно, й войовничій дух інтер-люмпенської «нації», – час від часу кого-небудь судили; як не було під рукою військового злочинця (мало не обов’язково – з українців), так судили «дисідента» (у нас – «націоналіста»).

Як судили «дисідентів» – розбирати не будемо, не про те зараз ідеться, а військових злочинців судили, звичайно, на підставі свідоцтв «очевидцєв»; бо, які там уже речові докази злочину можуть бути через тридцять – сорок – п’ятдесят років…

Кожен, хто слідчим працював зі свідками – добре знає, яка це мозольна робота, – люди темнять, плутаються, часом, у тому, що було тільки вчора–позавчора, а тут… проходять десятки років. Людська пам’ять, хоч ніби й фіксує дослівно все, що переживає людина при свідомості, але є тут і свої підводні камені. Якась там відомість, що не запотребується роками – забувається, шлях до неї, так би мовити, заростає. Довелося читати десь про польське село, ніби вирізане бійцями УПА. Два свідки (це було через півстоліття!) сподобилися припам’ятати біля 300 імен та прізвищ своїх колишніх односельчан, подавши ще й вік кожної жертви. Читаючи таке щось із сумом думаєш: а, чи назвав би хтось із них в такий спосіб хоч пару десятків людей з їх сучасного оточення? – певний, не назвав би. Отже, тут ніяк не можна бути гарантованими від свідомого фальшування. Тому такі процеси – в свинячий голос, – взагалі слід би заборонити. Вони протирічать основам правосуддя.

Але, навіщо ж вони були потрібні, оті так запізнілі процеси? – насамперед, на те, аби підтримувати оту їх «дружбу народов», а простіше кажучи – антагонізм поміж ними. Бо, саме вона – «дружба народов», і почала давати тріщину перед кінцем «імперії Зла». Зростала знову, після Сталіна, кількість політв’язнів по російських концтаборах, але тепер там усі були разом: українці, жиди, естонці… Створена тим же «старшім братом» легенда про «українскій антісємітізм» та українську вишиванку-«антісємітку», – все більше не спрацьовувала. Та, й саме життя підганяло, починали виникати жидівсько-українські товариства у вільному світі: як же таке терпіти?

Потрібне було, як повітря, щось незвичайне, нещоденне, – сенсація світового масштабу. І – це не просто слова, бо…

Про такий можливий союз, а радше (оскільки його ще немає) про його загрозу, – спритяться заздалегідь сповістити світ совєцькі «політологі». Пригадується така собі, не худенька (190 с.) книжечка товаріща Л. В. Гамольского – «Тризуб і “зірка” Давида», Дніпропетровськ, 1975. Чому «зірка» взята у лапки – відомо лише автору. Чи то, бува, тільки ота їх п’ятикутня – пентаграмма диявола, – є справжньою зіркою, а всі інші то так – «зірки»? Автор рясно цитує «вождєй», Л. І. Брєжнєва та В. Щербіцкого, та… Втім, краще наведемо просто аннотацію книжки:

Сіонізм та український буржуазний націоналізм мають багато спільних рис не лише в ідейно-теоретичних побудовах, а й у практичній антинародній діяльності. В останні роки «лицарі» тризуба і «зірки» Давида разом з усіма реакційними силами активізують антирадянські диверсії, намагаючись перешкодити процесу оздоровлення міжнародного політичного клімату і водночас експортувати отруйні ідеї націоналізму в нашу країну. З цією метою налагоджуються і зміцнюються контакти між ватажками решток української буржуазно-націоналістичної еміграції і сіоністськими верховодами.

У цій книзі викривається реакційна суть обох загонів антикомунізму, ганебний альянс між ними.

Вони обидва, що сіонізм, що націоналізм, ви розумієте, – ледь животіють, але – тим вони небезпечніші, чи не так? – пригадайте, чому нас учив «Вєлікій Сталін». Бо,

Аналіз сучасного становища українського буржуазного націоналізму та сіонізму доводить, що ці реакційні течії знаходяться у стані глибокої кризи. Вона проявляється у теоретичній безплідності і антинауковості їхніх соціально-політичних концепцій. Уже давно в структурі цих антикомуністичних, антирадянських систем домінують антигуманістичні конструкції расизму і фашизму. Сьогодні, як можливо, ще ніколи раніше, сіоністи і українські буржуазні націоналісти активізують свою підступну діяльність, прагнучи до будь-яких злочинів проти сил миру і прогресу. А тому треба ще активніше викривати реакційну суть націоналістичних доктрин, вести наступальну боротьбу проти ворогів пролетарської єдності трудящих.

(с. 5–6)

От тепер ми знаємо, нарешті, з якої причини треба вести цю непримиренну (як завжди) боротьбу.

Після антисемітської резолюції ООН, що прирівнювала ідеологію сіонізму, ні більше, ні менше, як до фашизму, – потрібне щось ще сенсаційніше, щось антиукраїнське. Як от процес М. Бейліса – тільки навпаки. Так би мовити – у зворотньому напрямі.

Поготів, існувала, чи то правда, чи то легенда (створена у тому ж КҐБ), про такого собі наглядача в крематоріях, чи то Аушвіца, чи то Тремблінки, якого й прозвали ніби «Іваном Грозним». Кровожерного – ясна річ – українця, що нелюдськи знущався над жидами, яких відправляв до крематоріїв. А на легенду схоже це з двох причин. По-перше, хто би там про оті знущання сповістив світ, як їх жертви потрапили до крематорію? – а, по-друге, дуже зграбно така легенда укладається до другої, – російської легенди про «українскій антісємітізм»; хіба не так?

Вони, зграя дрібних кримінальників, захопивши владу над цілою імперією, стали вважати себе всемогутніми, та хутко вибовкали цей потяг у пророчих словах: «ми рождєни, чтоб сказку сдєлать билью»; і – «дєлалі», що б ви думали… Вони, що не мали зеленого поняття про законність і право, – обожнювали судити, обожнювали різного роду «процєсси». Судити тих, «кто нє с намі» (а значить – «протів нас»). Пригадується фільм про революційні роки, за твором такого собі третьогатункового совєцького письменника Рекемчука. Там двоє «пролєтарскіх рєбят» незадоволені своїм знайомим, чистюлею-гімназистом. От один і каже другому: «Давай єго судіть; ти будєшь судья, а я – прокурор». Приблизно за такою ж схемою та з подібним же знанням справи діяли їх офіційні суди. Цими «судами» повняться двадцяті–тридцяті роки: «процєсс СВУ», «Шахтінскоє дєло», «процєсс Камєнєва-Зіновьєва», «процєсс Бухаріна-Рикова» тощо. Потім, уже по війні, – не менш сенсаційні «процеси» по «народних демократіях»: «процєсс Сланского», «процєсс Костова» тощо…

Отже, на той час їм був потрібний як повітря новий сенсаційний «процєсс». На зміну отим, старим, які їм давно великодухо дарував і вибачив «боягузливий Захід». Процес над яким-небудь видатним військовм злочинцем; а, якби він до того був ще й українцем, – то чого ж тут іще можна побажати?

* * *

Нагода не забарилася. Справа в тому, що совєцьке КҐБ на боягузливому Заході, де арешт чергового совєцького шпигуна встидливо укривався від розголосу преси, – ніколи не знало для себе істотних проблем. Але загальне тло могло змінюватися з часом, ставати більше або менше сприятливм. З приходом до влади у США президента Дж. Картера (отого, від земляного горіха) відповідно змінилася й уся урядова адміністрація. Яка, в цілому, стисло відповідала й своєму президентові, що не вписався великими досягненнями (особливо – політичними) до історії країни. Агентам КҐБ удалося тоді, схоже, проникнути до Соціального відділу Департаменту юстиції США, який 1979, без жодних причин чи приводів, почав оприлюднювати листи «військових злочинців», катів жидівського народу, але не німців, ні, навіть не поляків, – кого треба: українців, литовців, латишів, естонців… При цьому – дивна річ, – чи ви не звернули уваги – справа в тому, що табори знищення – Освєнцім (Аушвіц), Собібор, Тремблінка, – всі як один були у Польщі. На її цілому терені, вважається, було винищено три мільйони європейських жидів; проти десь мільйону в Україні. Але от у всіх отих командах нищення, – українці, литовці, а – де ж поляки? – або росіяни? Хіба вже так жодного й не було? – не до віри.

Люди, американські громадяни, що зазнали наклепів з боку отого Соціального відділу (інакше це не назвати, не кваліфікувати) були, як правило, люди від Третіх Національно-Визвольних Змагань, що були би приречені на смерть або заслання в СССР. Нагадаємо, що підчас війни чи по війні, СССР покинуло, за свідоцтвом експерта Н. Толстого, що займався цим питанням, загалом приблизно 2 270 000 людей. Їх усіх прагнула віднайти та виловити британська армія, що не надто знесилювала себе військовими діями проти німців (переважно відступала), але… В загальному післявоєнному заметі й вона навряд чи була в стані повністю виконати дане їй сталінське доручення; відправила на Колиму, напевно, десь менше половини. Решта цих людей, не сподіваючись на гостинність ще більш боягузливої Європи, – незабаром перебралася до Нового Світу, головне – до США та Канади. А тепер і ці почали злигуватися зі совєтами, уже не сталінськими, так брєжнєвськими, бо й у Канаді була створена комісія в справах військових злочинців, під головуванням сенатора Дашена. Яка теж, у свинячий голос, без жодних речових доказів, тільки за відомостями свідків, – намагалася й собі переслідувати «військових злочинців».

Зауважимо, так – мимохідь, що юстиція «найбільш демократичної з країн світу» – обробилася тоді по самісінькі вуха, бо абсолютно переважна частина підозрюваних змогла відразу довести свою непричетність до будь-яких «військових злочинів», а до того у списках було виявлено чимало імен людей, жодних слідів існування яких насправді, – ніколи викрито не було.

Чому саме КҐБ, вкупі з Соціальним відділом Департаменту юстиції США, – призначило тоді жертвою Івана Дем’янюка, полишається їх спільним секретом.

Він, народжений в Україні 3 квітня 1920, в селі Дуб-Махаринці на Вінничині, змалку працював на колгоспній кріпаччині, та зумів якось вижити 1933, уникнувши свого совєцького призначення; грубо порушивши сподівання влади. Року 1936 Іван вивчився на тракториста та 1940 був покликаний до армії, але потім відправлений додому за відсутністю чобіт. Було у них таке, свідчу: чогось саме напередодні війни, коли треба було ось-ось «шагать на Бєрлін», у них як навмисно забракло отого їх кирзового неподобства, яке вони звикли велично іменувати «чоботами». Потім, із першого дня війни покликаний знову на передову, поранений та видужалий, він потрапляє до німецького полону під Керчю 1942, разом із іншими 125 тисячами бійців армії. Із таборів військово-полонених його 1944 відправляють до РОА (Русская Освободітєльная Армія) Власова; а вже з нею він потрапляє до американських таборів. Потім одружується з депортованою та 1948 звертається за дозволом на в’їзд до США, якого отримує 1951; а з 1958 отримує й американське громадянство. Працює, участить у громадському житті української громади, має власний будинок і трьох дітей, і от – на тобі…

Отже, Іван Дем’янюк уже намічений жертвою, але… Нема як нема приводу, якоїсь конкретноі зачіпки, аби його можна було поставити перед судом. Такий доказ, та прямо іменний, незаперечний, знаходиться, та – де б ви думали? – правильно, у Москві.

Його (доказ) – відповідальна місія, доставляє до США на власному літаку – вєрний друг російського імперіалізму та більшовицького тоталітаризму, від Лєніна по Горбачова, – американський міліардер жидівського походження – Арманд Гаммер. Той самий, що на замовлення Москви спорудив в Україні завод по виробництву аміаку; з очевидно геноцидними цілями, бо він не стільки виробляє, скільки трує усе навкруги.

Так от, цей суб’єкт і привіз до США готовеньке посвідчення про закінчення таким собі Іваном Дем’янюком поліційних курсів підготовки табірних охоронців. І не якихось там собі совєцьких «вєртухаєв», а – самих справжніх: німецьких. Чи існували були в історії подібні «курси», ніхто – звісно, не перевіряв. Тільки десь потім, потім, кажуть, у когось вистачило розуму звернути уваги на клей, яким було склеєне новісіньке посвідчення, – полімерний, якого в сорокові роки не знали. Та й папірові, кажуть, теж не можна було дати десятків років.

Але, що би там не було потім, а на початку московська фальшивка спрацювала та Іван Дем’янюк на початку 1981 був арештований і обвинувачений в тому, що він і є отой легендарний «Іван Грозний», повинний у знищенні десятків тисяч людей.

Можливо, що організатори процесу в США – з самого початку знали, відали, що творять, та сподівалися не так на вирок у справі, як підняти цим судом антиукраїнську кампанію в пресі світу, за наказом Москви. Що цілком і повністю вдалося. Бо, прововтузившись п’ять (!) років і так нічого певного й не встановивши, американська Феміда передає 28.02.1986 Івана Дем’янюка до Ізраїлю, – хай там судять: може у них щось вийде…

Там теж не надто квапляться, – все життя попереду, та обвинувачення пред’являють тільки 29.10.1986, а суд розпочинається 25.11.1986. Через п’ятнадцять місяців або 92 засідання, суд 25.04.1987 виносить нарешті Дем’янюкові смертний вирок, але… сумніви полишаються надто великими. Івана Дем’янюка тримають у буцегарні ще 5 років, та… врешті скасовують вирок; все розпочинається з самого початку: справа спрямовується на нове дослідування. А підсудний, якого все одно прийдеться виправляти, – все сидить і сидить; в сумі – десь п’ятнадцять років. А, якби ще не добросовєсність ізраїльських юристів, – міг би приплатити й життям. За віщо ж це все?

Так покінчився нічим чи не самий ганебний зі судових процесів XX ст.

Думається, поки держава (будь-яка) не буде вимушена по закону оплачувати мільйонними сумами кожен рік, марно проведений людиною у в’язниці, – порядку в світі так і не буде. Бо сучасна Феміда вже не тільки безока, – вона ще й безмозгла…

* * *

Але, якщо хтось там думає, що на тому воно все й покінчилося, та людину яка марно, ні за що провела в тюрмах цілих п’ятнадцять років, не отримавши за це й копійки компенсації, нарешті полишили у спокої, то… Як же капітально помиляється! Адже отих, тоталітаріїв і з ними, порізнює від людей, насамперед, патологічна мстивість. Пригадайте, як ретельно вони вишукували всіх, хто тоді 1945 (або раніше) наважилися збігти зі совєцького раю – «родіни всєх трудящіхся». Скільки сил та засобів на це витрачали, аби лише останнє слово полишилося за ними. Так сталося й тут.

Бо десь на самому початку 2002 нас сповістили, що все – таки отой Іван Дем’янюк, хоч і доведено, що нікого не вбивав, але все ж незаконно отримав свого часу американське громадянство. Та був його, нарешті, законно позбавлений.

Що ж тут поробиш… Як воно комусь, хоч окремому недоумкові, а хоч і цілій великодержаві свербить виставити себе на загальне посміховисько, – хто ж може цьому запобігти? – в такі часи живемо…

Доповнення 1 Греко-католицька церква

Незаперечним є мабуть те, що кожен окремий нарід має право на свій власний шлях до Бога. Колись, власне, так воно й було, релігія була невід’ємною частиною національної культури, та спільним тут було для народів Великого Степу, хіба поняття єдиного вічного Бога Хана Тенгрі – Владця Неба, з яким уже кожен нарід спілкувався на свій спосіб. Та то було, можливо, й найкраще.

Але, внаслідок певних історичних причин, а простіше кажучи – розвитку імперіалізму, який вбачав у релігіях додатково потужне знаряддя впливу, – з’являються так звані світові реліґії: християнство, іслам…

Не оминув цього шляху й російський імперіалізм. Він, від самого початку існування державності, яку можна назвати російською, – спирався на християнство візантійського обряду, відповідно спростивши його та пристосувавши до власних цілей. Так було від початку відокремлення київських колоній 1169, в наступній Московії та двох російських імперіях, Першій (1721–1861) та Другій (1861–1917). Але до Третьої імперії (1917–1991) російський імперіалізм для чогось розчарувався з релігії минулого та створив нову – атеїзм, таку собі Віру в Ніщо. Атеїзм, або дослівно – безбожжя, був завжди, але оформився до чогось систематичного у Вік Просвіти – XVIII ст., коли європейське християнство взагалі підірвало свій авторитет кривавою Тридцятирічною війною, що спустошила половину Європи.

Можливо, що тут відіграло роль саме оте їх: «Грабь награблєнноє!» Бо у церкві – було таки на той час, чого пограбувати.

Але війна 1941–1945, підчас якої прийшлося мобілізувати й те, що полишилося від імперіалістичних традицій минулого – почасти відродила й церкву. Нове, ентузіастичне ставлення біло-еміґрантських кіл до переможної сталінської диктатури – вимусило й диктатуру піти на певні поступки; зокрема в релігійному питанні. Віднині Москва дозволяє собі й певні поступки, певні послаблення щодо так переслідуваного тридцять років християнства.

Тепер у країні існує ніби дві релігії – атеїзм для партійних та православ’я для безпартійних. Але – на певних умовах.

Попри таке нечуване потурання минулому – й церква мусить, зі свого боку, – осучаснитись. Всі православні святі отці мають перебувати на службі в КҐБ, аби мати можливість зрадити таїнство сповіді в інтересах державного донощицтва. Без цього вони не мають права виконувати церковні обряди. Дозволені, а як же, й духовні семінарії, хоч від поступаючих до них вимагається, «аби не були фанатиками». У перекладі з езопівської мови це означає, що вони не повинні вірувати в Бога насправді.

* * *

Так сталося по війні з православ’ям, яке в такий спосіб повернулося (до певного ступеню, ясна річ) в ранг державної релігії. Але, як же з іншими – з інакше віруючими? Їм тепер не потурають. Втім, так само, як і раніше. Католицтво? – «что ви, что ви…». Іслам? – «так ето ж формєнноє басмачєство!..» Поладнали якось-такось лише з синагогами. Та, й те сказати – бо писок у пусі: спочатку полишили жидів німцям на з’єдення, а потім ще й собі хотіли депортувати геть; отого, 1953. Як же тут без синагоги…

В Західній Україні було поширене уніатство, ота єдина релігія, що набувши вчасно популярності й на схід від Збручу, – могла би запобігти зловісному аншлюсу, врятувати Україну від поглинання Росією. Не дати й полишитись у Польщі, але й не дати злитися з Росією; чи не унікальний історичний шанс? Але, на заході уніатство не занапастили, та воно тепер було релігією мільйонів людей, під назвою християнства греко-католицького обряду. В часи від 1939 й після, греко-католицька церква та її вірні віддано боролися разом із усім народом проти обох тоталітарних окупантів, що змінювали одне одного кожні три роки. Вона й відзначила себе в історії Третіх Визвольних Змагань – як великими людьми, як митрополит Андрій Шептицький або кардинал Йосип Сліпий, так і численними героями й мучениками. З нею московським окупантам по їх перемозі – теж потрібно було щось робити.

Що ж і зробили. Із властивою собі брутальністю та примітивністю. Було, насамперед, знайдено необхідну для справи кількість зрадників, бо – як же без них? Бо, Москва завжди, у будь-якій справі, спиралася не на власних героїв, яких ніколи не було, а на чужих зрадників.

Все завершилося комедією «Собору» восени 1945, де було, як не зраджує пам’ять, десь 40 зрадників та ще пару десятків «мирян» – напевно енкаведистів. «Собор» і вирішив «для пользи дєла» – приєднати назад греко-католицьку церкву до російської православної. Через триста з добрим гаком років – повернути в «лоно», так би мовити. Коли врахувати, що в Галичині на той час було кілька сотен парафій – «собор» можна вважати, аж як представницьким…

У XX ст., як ми добре знаємо, справедливість (як вона взагалі бувала) повзала черепашим ходом, та тільки 1980 у Римі був проведений синод Української Католицької Церкви, в якому взяли участь 15 уніатських єпископів світу, з США, Канади, Німеччини тощо. Він, нарешті, й викрив офіційно нелеґітимність собору 1946, постановивши, що такого просто «ніколи не було». Тобто – підкресливши цим його повну тодішню неправомірність. Чи не можна було цього зробити тоді ж, як не у 1947, то хоча би у 1953? Але, що ж краще запізно, ніж взагалі – ніколи…

Втім і це, як же запізніле рішення викликало чергову судому пропаґандистського сказу в Москві. Йдеться про збірку (наклад 200 000 прим.) «Арґументы», Москва, ИПЛ, 1981, де саме про це й собі писнуло таке щось як К. Є. Дмітрук («Бесперспективная ставка» с. 78–95). Усі замахи на Львівський собор 1946 рішуче спростовуються, бо (зберігаємо рідну мову автора):

В то же время Львовский собор 1946 г. – последний собор греко-католической церкви, который проходил под председательством известного противника униатства, претопресвитера Гавриила Костельника, по-злодейски убитого через два года бандеровцами, как хорошо знают и сами авторы цитированного заявления и их нынешние хозяева, носил широкий представительный характер. В его заседаниях принимали участие экзарх Украины митрополит Киевский и Галицкий Иоанн, епископ Львовский и Тернопольский Макарий, епископ Закарпатский Нестор, другие епископы православной церкви, 216 греко-католических священников, среди которых почти все деканы, и 19 мирян.

(с. 81)

Але, давайте з нашим досвідом мерщій впіймаємо цього автора за руку. Бо, слова «другие епископы православной церкви» не полишають і тіні сумнівів у тому, що й перелічені перед ними владики теж належали до православ’я, аж до голови – «известного противника униатства». А як воно так, то й малій дитині має бути ясно, що до уніатства цей собор, були там, чи не були оті «грєко-католічєскіє свящєннікі», – вже жодного відношення мати не міг, як був незаконним. А, щодо отих «19 мірян», то це й були, мабуть, головні на ньому енкаведешники, хіба ні? Цей автор не шкодує реторики, розписуючи нам про те, що:

Иерархи проклятой украинским народом унии благословили создание 14-й ваффен СС дивизии «Галичина» и буржуазно-националистических банд, участники которых обесчестили себя страшными злодеяниями против мирного населения как во время фашистской оккупации, так и в первые послевоенные годы.

(с. 79). (див. далі Доп. 4)

Поб’ємо ми далі й цього козирного аса московськой пропаґанди, показавши як двічі два його фальшивість; поб’ємо звичайною логічною двійкою. Бо брехня, здебільшого, не може не бути алогічною.

Як бачимо, якщо в Україні так і не оцінили – унікальних можливостей греко-католицтва для звільнення від Росії, то більшовики триста років потім – як же вірно та добре оцінили! – та поквапились ліквідувати греко-католицтво в першу чергу.

Годі казати, що українська церква не підкорилася, пішла до підпілля та вклала свій чималий внесок у справу національного визволення.

Доповнення 2 Як вони нас «колективізували»

Досі ми всю увагу віддавали боротьбі та військовим діям. Настав час подивитись зблизька на побудову «нового общєства» у Галичині московськими окупантами, бо – віддамо їм і належне, – вони не тільки грабували, убивали, закатовували та депортували до ҐУЛАҐу і Сибіру українських людей, але робили все це прагнучи «наладіть мірную жізнь»; та – й наладнали, врешті. Всі бачили.

Ми попередньо, за більш важливими справами, дещо оминули отой їх «год вєлікого пєрєлома» 1930, що так полегшив керування голодоморами; то й компенсуємо це тепер. Бо й тут, на заході України, припізнена «коллєктівізація сєльского хозяйства» була один в один такою самою: ґвалтівницькою, протиправною (навіть за їх законами) та безглуздою для справи. Як і будь де; як і в іншій Україні того пам’ятного 1930.

Так от, придивимося дещо, а як це ними робилося.

Розглянемо один-єдиний приклад, цього стане задосить. Бо, ми ж знаємо, розмахом уяви ця потолоч не відзначається. Використаємо те, що було свого часу викладене в статті Р. Пастуха «Правда про Мужиловичі» (ґаз. «За вільну Україну», Львів № 128 (488), від 27.10.1992); дамо це у вільній переповіді, але стисло дотримуючись наведених фактів. А факти ці були викладені ще десь у 1950, гектографічній листівці підпільного проводу ОУН, яка випадком потрапила до рук автора згаданої статті.

Московська більшовичня ризикнула проводити свою «коллєктівізацію» лише тоді, коли збройний опір ОУН–УПА вже дещо виснажився та послабнув. Але, самі люди добре знали, що «коллєктівізація» несе їм працю за так, загальне зубожіння та голодомори. А комуністи, зі свого боку, теж це добре знали та прагнули цим тримати селянство у карбах постійною погрозою голоду. Пам’ятаєте, що з цього приводу учив їх божевільний садист В. Лєнін – «нашє срєдство – хлєбная карточка…» «Срєдство» – примусити задарма працювати.

Отже, простежимо хроніку та динаміку проведення «коллєктівізаціі» в селі Мужиловичі, Яворівського району Львівськоі області, на початку 1950. Селяни якого однодухо об’єдналися на тому, що ніяк не бажали об’єднуватися в «колхоз».

Тоді, 3.01.1950, до їх села заявилися біля 200 озброєних окупантів та намагалися багнетами зігнати селян на загальні збори. До них додався 5.01.1950 якийсь «прєдставітєль» зі самого Києва, що рясно наливав їм про оте «свєтлоє будущєє», але не мав успіху. Та відбуваючи, наказав війську, що зайняло село, – вдатися до випробуваних методів.

Тоді 7.01.1950 окупанти вивезли 14 селянських родин до Сибіру, а селянина В. Бубися побили до непритомності, зломавши ребро. Тільки за те, що відмовився подавати заяву щодо вступу в «колхоз»: «на прімєрє одного – научіть всєх!»

Тяжкими були три дні – 12–14.01.1950, коли, як доповідає листівка ОУН:

… зігнали людей до одного приміщення, розбираючи донага, по кільканадцять виводили на двір та клали на сніг, придержуючи зверху ногами. Подержавши так деякий час, виводили до теплої кімнати, де били їх і виводили інших.

До цих же днів відносяться тяжкі побиття тих, хто відмовлявся подавати вступні заяви до «колхоза». Били не жаліючи, за російським звичаєм – усі одного, до крові, до втрати притомності; ламали, часом, руки й ребра.

У міжчасі прибули підкріплення, бо 200, хоч і озброєних по зуби бандитів, – все було мало. Військовий «гарнізон» мирного села Мужиловичі збільшено вже десь до 700 бандитів. Бо, як повідомляє листівка:

В днях 17, 18, 22, 30 січня коло 700 більшовиків, озброєні в автомати, кулемети і протитанкову зброю, перевели чотири стислі облави, підчас яких розбивали речі, стодоли, кіпці з бараболею та в неймовірний спосіб знущалися над селянами. В час облави дівчина Дусик Софія, літ 27, яка скривалася перед більшовиками, щоб не попасти живою, скочила в криницю.

Потім, 5.03.1950 до Сибіру було відправлено ще 40 українських родин, у повному складі. Хоча… внаслідок всієї цієї совєцько-бандитської колотнечі вдалося, поки, вибити з людей всього кілька заяв.

Однак, попри це, районна ґазетка зайд – «Вільне життя» (помилуйтеся на саму назву – це оте, з поламанням ребер та з покладанням голяка на сніг!) орґан «Яворовского райкома КП(б)У», ще 5.02 надрукувала статтю «Село Мужиловичі стало селом суцільної колективізації», роботи якогось там Буквіна.

Тут теж варто буде надати слова представникові другої сторони, прибічникові «свєтлого будущєго»:

На допомогу біднякам і середнякам прийшов сільський актив, прийшли комуністи й комсомольці з району, які розгорнули в селі роз’яснювальну роботу, довели до свідомості хліборобів, що єдино вірний шлях селянина – це колгоспний шлях… Селяни масою приходили з заявами.

А тепер, коли всі крапки над «і» виставлені, розважимо дещо юридичний бік справи: на підставі яких законів діяли «комуністи і комсомольці», підтримувані 700 озброєними по зуби вояками («автомати, кулемети і протитанкова зброя»)? Задамося питанням: а, чи існував у цій державі якийсь закон, що зобов‘язував би селянина вступати до «колхоза»? Та передбачав би за відмову від цього відповідні покарання? У вигляді, скажімо, – побиття до непритомності (з поламанням ребра)? або депортації до Сибіру?

Підозрюю, що «господа товаріщі» мені такого закону – не покажуть. З самої простої причини, що такого закону ніколи не було і немає. А тоді й виходить, що усі ці «разъяснєнія», як побиття до непритомності або вигнання голими на мороз (де «придержують ногами»), чи адміністративні заслання, – є кримінальним свавіллям, яке підлягає відповідному суворому покаранню; згідно законів же країни.

Напрошується порівняння. Червоний тоталітаризм не одного разу хизувався тим, що врятував світ від гітлерізму. Добре, приймемо виклик. Придивимося – хто був хто? Коли у Третьому райху відправляли до концтабору антифашиста або звичайного жида, то це – вибачайте, робилося за законом. В першому випадку – за законом про охорону держави, у другому за расовими законами. Які достеменно й виконувалися. Та й судили в Нюрнберзі юстицію Німечини, – не за якісь беззаконня, в жодному разі. Судили – за нелюдські закони.

Бо, саме виконання законів (або ні) відділяє правову державу від неправової, яка – по суті справи, й не може вважатися державою.

Отже, німецький жид був приречений за законом (хоч йому від цього легше ніяк не було). Але, інша справа, кажуть, як він був ветераном Першої світової, та міг це довести. Тоді він був повноправним громадянином гітлерівського райху, знову ж – за законом, та ніхто не міг його переслідувати за те, що він є жид. А тому в гітлерівській Німеччині ніколи не могло би відбутися щось подібне до 1930, 1933 або 1937 в СССР. От такі – бачите, істотні різниці поміж двома тоталітаризмами. То й виникає природне запитання: а чи дійсно їх було два?

А тому й не слід дивуватися, що автор часом і розглядає Третю російську імперію не як великодержаву, а радше як найбільшу у світі кримінальну банду. Підстави для цього, як бачите, є. Бо саме це (а, що ж інше?) й порізнює банду від держави: у держави є відомі всім закони, без потаємних інструкцій (або нормативних актів), які достеменно виконуються, для всіх громадян абсолютно.

Доповнення 3 Хто був хто?

Уся історія Третіх Визвольних Змагань ставить, а радше – виносить на поверхню подій одне загальне питання: хто був хто у цій гранично жорстокій війні? Чи ж і насправді «бандєровци грабілі і убівалі мірноє насєлєніє»? Хоч, можливо й не все, а отой їх набір: «дєтєй, старіков і бєрємєнних жєнщін». А вони, енкаведистські карателі були сутими втіленими янголами, що тільки бажали охоронити людей від запеклих бандитів – налагодити мирне життя в країні?

Чи може вони, наші історичні захисники, помилково приписали нам свої одвічні слабощі?

Це питання є постійне, наскрізне та прохідне для всієї нашої історії. Бо, пам’ятаєте, ще козаків Богдана Хмельницького звинувачували у нищенні мирного населення, у жидівських та польських погромах; та один Бог відає, в чому ще.

Своєрідного верху сягли ці звинувачення в часи Коліївщини, українського повстання під проводом І. Гонти та М. Залізняка 1768. Тут обидва союзники, що московські хами, що їх попихачі – польські пани – понабрехали разом стільки всякого, та так переконливо, що навіть обережний Т. Шевченко, можливо, дозволив себе зайвого у своїх «Гайдамаках». Розквітло все це разом потім у досить бездарній графоманії польського нобелівського лавреата (1905) Генрика Сєнкєвіча (1848–1916) – «Огнєм і мєчєм». Характерно, що сучасна «Енциклопедія популярна: Польське Видавництво Наукове», Варшава, 1982, – про цей твір чомусь згадує як тільки про трилогію. Тому й російська традиція ставлення до України, жива й досі, то є чисте мавпування такої самої традиції польської, – пригадайте хоча би отого невігласа В. Бєлінского, з його «Малороссієй» та її «полудікім битом». Не дивно, бо російське, то – переважно є в кінцевому підсумку, і чиєсь чуже, підібране на смітнику історії; переконувалися не одного разу.

Але, і тут є важливий загальний чинник, якого ми спромагатимемося витягти нарешті на світ Божий. Імперському люмпенові – чуже абстрактне мислення (тут ми, щодо терміну, до знаку розходимося з великим Гегелем) та такі поняття, як національна самосвідомість або самопожертва в ім’я нації, народу, – теж йому чужі; у нього немає нації, є держава. Це його сила, сила мільйонів імперських люмпенів, нею він пишається, та це йому «за дєржаву обідно». Це – один стимул войовничості. Другий, теж історичний і універсальний – жага пограбування. Бо, заради пограбування існують імперії, а значить заради пограбування існує й він сам. Досить пригадати, як припускала, починала традиційно швидше просуватися вперед російська армія, перекрочивши кордони багатої Європи.

Але, є й ще один могутній надихаючий чинник, побудований на вродженій ксенофобії імперського люмпена та на імперській подвійній моралі, – знелюдинення противника у своїх очах, очах імперського інтер-люмпена. Ми не знаємо достеменно стану імперської пропаґанди в минулому, але – ми відмінно знаємо його тепер, у XX ст., коли все, що було, – є точно доведене та задокументоване.

Центр ваги совєцької патріотичної імперської пропаґанди – незмінно полягає на прищепленні тези, що противник – то взагалі не є людина, а – «звєрь», «бандіт»; що завгодно, але тільки не людина, а з таким усе дозволено. Бо рабовласницька ідеологія – не знає поняття рівності. Вона визнає тільки нерівність. Бо, кожен має розуміти, що бандитові місце в тюрмі; як хтось недавно (та – цілком слушно) проголосив у нас: «робітникам – зарплату, бандитам – тюрми»; хоч це й полишилося, здається, лише благим побажанням. А в тюрмі, принаймні совєцькій, бандита дозволяється й побити, саме за те, що він є бандит; навіть ще перед тим, як у судовому порядку буде доведений його злочин.

Щодо цього, – місця для сумнівів немає. Хоч не було й жодних там судів, – де ж їм побратися у злочинному XX ст.?

В американській психології аґресивності це явище набуло не зовсім адекватної назви «демонізації супротивника». Але тут центр ваги радше не в тому, що супротивник є демоном, втіленням зла, а в тому, що він ніби взагалі не є людиною, що він є гірший ніж тварина. Бо йшлося, ви ж пам’ятаєте, не про якогось там «фашістского дємона», а про «фашістского звєря». А значить… значить моральний бар’єр заборони на вбивство для такого не існує, його життя має від’ємну вартість, щодо нього мають бути повністю розв’язані руки. А саме це й відкриває прямий шлях для справжньої повені військових злочинів, бо моральні бар’єри мають підступну властивість розмиватися, обнижуватися не так вибірково, як взагалі; що ми, загалом, і простежимо.

Конкретики не перебрати, не перелічити. Для паралелів із сучасністю варто навести дещо з минулого «славной россійской арміі» на тому ж Кавказі, де на наших очах «новая Россія» (тобто Четверта Російська імперія) незворотньо заплямувала себе новим чеченським ґеноцидом. Але саме в цьому вона не явила світові жодних новин. Бо коротка епоха «пєрєстройкі і гласності» явила нам чимало нового, – із отого ґрунтовно забутого старого. Бо історія російського ґеноциду на Кавказі налічує вже не одне століття. Тоді перше «покорєніє Кавказа», яке проводили царські кати й військові злочинці Єрмолов і Паскевіч («покорялі» воюючи, знову ж, не проти людей, ні, – проти «нєхрістєй-басурманов») розтягнулося десь на півстоліття, аж по 1859. Закінчившись придушенням так званого у них «восстанія Шаміля».

Як пише нам російський же історик:

Царське командування посилає численні експедиції для руйнування чеченських аулів та знищення їх мешканців. Жорстокості, якими супроводжуються ці експедиції, здаються неправдоподібними, однак, свідоцтвам самих учасників експедиції доводиться вірити.

(Н. Кровяков, Шаміль. Черкесск, 1990, с. 74)

Та на доказ наводить уривок із спогадів російського офіцера Полторацкого, оприлюднених іще десь у ХІX ст. (в умовах царської цензури!). Події стосуються тотального вирізання російськими рабами в солдатських шинелях в березні 1847 мирного чеченського села Дуба-Юрт. Наведемо лише частку з розлеглого посилання у цитованій книзі, зберігаючи для точності мову ориґінала:

Движимый любопытством поближе взглянуть на разгоревшуюся драму, я толкнул лошадь и пустился по улице, ведущей к двухэтажной сакле среди аула, но жестоко был наказан за мое малодушие. Глазам моим представились картины ужасного кровавого погрома, жертвы которого в самых отвратительных позах, своею массою запрудили мой проезд по узким переулкам селения. Гнедой мой, прижав уши, во многих местах отказывался идти далее, и потребовалась нагайка, чтобы принудить его перескакивать через груды тел, валявшихся по дороге. И как изуродованы были трупы эти! Там преклонных лет старик, с глубокими ранами от штыка в живот и в грудь, распростертый почти нагой среди улицы, успел уже остыть, возле него, не обращая внимания на кровь, алой струей бьющую из порубленной руки своей, миловидный мальчуган лет пяти силится криком и слезами добудиться старика, вероятно, деда своего. Здесь в двух шагах от сакли, совершенно обнаженная, навзничь растянулась красивая, лет 17 девушка. Роскошная черная коса ее купалась в луже крови, а под левым соском девственной груди бросалась в глаза темная, уже запекшая трехгранная рана… Несколько десятков тел с отрубленными ногами и руками валялись тут же в разных положениях, обезображенные лица их явно указывали на мученические истязания насильственной смерти, жестоко косившей всех без разбора.

З нагоди пригадуваних вище відрубаних ніг та рук, зауважимо, спираючись на інші тогочасні джерела, що ноги, руки, а часом і голови «прєдставлялись по начальству», для отримання за них відповідних нагород.

Результат ґеноциду Першої та Другої Російських імперій проти чеченського народу є підсумований (без коментарів) у енциклопедичних виданнях, уже без спотворених російськими солдатами трупів, суто академічно:

За офіційними даними, населення Чечні з 1847 по 1850 роки зменшилось у два з гаком рази, а з 1860 р. до моменту революції майже вчетверо.

(Енциклопедический словарь «Гранат», т. 56, изд. 7, Москва, 1940, с. 183)

А потім були ще не забудемо, міжнародні злочинці Сталін і Берія з їх ґеноцидом 1944. Тому й не дивно, що на 20 липня 1959 чисельність чеченів складала, за офіційними ж даними – 191 479, а інгушів – 48 191; не марно ж пропрацювали аж 100 років, – чи не так?

А тепер, оскільки не марно ж ми зацікавились цим питанням, – подумаємо: а як воно там було з першим ворогом УПА? Чи ж могли би похвалитися таким переконливим та статечним родоводом німці? Хоча би оті бездоганно арійські есесмани, від ґенерала Еріха фон дем Бах-Зелевски? Будь- яка відповідь є тут очевидь зайвою…

Отже, й ствердимо, що вояки Української Повстанської Армії, які ніколи не переодягалися до чужих одностроїв та не порушували жодних міжнародних конвенцій, – незмінно фігурували у московських брехунів від пропаґанди – як «бандіти-бандєровци». З другого боку, російські енкаведисти творили всі можливі кримінальні злочини, аж до самих бестіальних, – масово та щоденно. На все це є тисячі свідоцтв та документів, незаперечних, чимало з яких, найбільше вражаючих, було й оприлюднено; ясна річ – у цивілізованій Канаді, не у московській Пустобрехії.

Далі перейдемо до більш свіжих прикладів сталого московського злочинства. Коли совєти наприкінці 1979 вдерлися до незалежного Афганістану, вважаючи його легкою здобиччю для Росії, вони зустріли там, крім фанфар зрадників, – власних холопів, – однодухий опір озброєного народу. Його вони миттєво охрестили «душманамі» (ворог, тюрк.), а значить, уже цією маґічною формулою (не забувайте про первісне дикунське мислення), – поставили себе незмірно вище, бо, що таке – ворогі – «когда враг не сдається, єго унічтожают!», чи не так? – та й «унічтожілі» таки чимало (1,5 млн. людей).

За десять років вони – у каральних операціях проти мирного населення, бо «душман» був їм не по зубах, – накоїли чимало військових злочинів. Принаймні, у віденського професора Фелікса Єрмакори, котрий очолював тоді комісію ООН по військових злочинах, – накопичилося за десять років не одна сотня томів із незаперечними документальними доказами цих злочинів. В «Афгані» совєтам добре наклали по шиї, та 1989 прийшлося вибиратися, підібравши хвоста. Та забувши, на час, про «славу русского оружія». Однак, пам’ять у них із часом катастрофічно слабшає, та 1994 хтось там з їхнїх владних недоумків (а інших у них при владі вже не буває), – надумав зайнятися «навєдєнєім констітуціонного порядка в Чєчнє»; і – зайнялися.

В Чечні вони воювали, знову ж, не з озброєним народом, не з армією (хоч це була реґулярна армія, очолювана, навіть, дипломованими офіцерами), ні, це були – бачите, «бандформірованія» (!), звичайні «бандіти». Але, як це вичерпно виявили два роки війни, єдиними бандитами були саме вони, бо винищили не тільки десятки тисяч мирного чеченського населення, але й десятки тисяч свого російського, так само мирного населення. Державним злочином були оті «Моздокскіє лаґеря», конкуренти Майданека і Собібора. Отже, знову, вивалялися у військових злочинах нічим ота свиня у грязюці. Адже, не турбуйтеся панове – і тут все задокументовано, все засвідчено.

Але, дуже хутко, набагато хутчіше ніж у «Афгані», знову так отримали по шиї, що вимушені були сісти за один стіл із «бандітамі»; і не соромно вам, «господа защітнікі Родіни», – домовлятись з «бандітамі»? Чи не могли ви цього передбачити та попритримати свого одвічно брудного язика, честячи добрих людей «бандітамі»? – ні, це виключене. Бо, нагадаємо ту ж європейську приповідку, що: «німець спочатку міркує, потім діє, француз спочатку діє, потім думає; а росіянин не думає взагалі, ні перед, ні після».

Бо, якби вони хоч іноді думали, то щось би воно, певно, за тисячу років таки зрушилося б.

Отже, щодо морального розподілу сторін у Третіх Визвольних Змаганнях, у національно-визвольній українсько-російській війні 1943–1950, – не може бути жодних сумнівів, бо з другого боку, це була війна, формулюючи питання гранично ясно, – національних героїв із бандитськими покидьками: щодо цього ми згодні на будь-який безпристрасний суд.

А влада в Україні, яка цього й досі не визнала, не бажає цього визнавати – є владою антинародною та антиукраїнською, злочинною. З тієї простої причини, що попускання злочинцям – теж є злочин. Будемо певні, що саме такою вона безперечно й увійде з часом до історії України кінця XX ст.

Доповнення 4 Осуди дивізії «Галичина»

Історичні помилки, або, як ідеться про наші часи, то свідома історична брехня, – живучі нічим той осот, найзліший з бур’янів. Їх, ці брехні, часом, – майже неможливо вивести. Тут прийдеться виправити одну з них, яка існує вже чи не півстоліття; йдеться про так звану «дивізію СС Галичина».

Совєцька пропаґанда, уміло використовуючи невігластво (бо на ньому вона вся побудована та всіляко його сама насаджувала), спекулювала тут всього на двох літерах, відносячи це суто українське формування – дивізію Січових Стрільців «Галичина» – до нацистських «Ваффен СС». А, вже що то були за дивізії «Ваффен СС» – доводити не треба, – про це знають і останні невігласи. Отже… тавро поставлене; мети (як звичайно – українофобної) досягнуто. Всі задоволені.

Так, брудна спекуляція (не помилка, ні) всього на двох літерах, а – який же прибуток! Та, не дивуйтеся, бо – скільки ж знову, політичного прибутку вони набули з одного-єдиного краденого слівця – Русь. Хіба забули?

Між тим, аби спростувати цю нісенітницю, не потрібно шперати по архівах чи документах, або виставляти свідків. Поготів, що таких уже небагато й залишилося. Бо, саме так, здається, діяли досі. Але, це було дещо марне, бо незаперечні докази лежать у зовсім іншій площині, та є так само прості, як і незаперечні: неспростовні. Тут істина лежить на поверхні.

Всі знають, як хтось там притаскає до наукового закладу черговий проект, скажімо, вічного двигуна, – ніхто йому не роз’яснюватиме по колесках та важелях, – в чому він є хибний. А просто пошлються на протиріччя зі законом збереження енерґії, і все; ідіть собі геть, добродію! – щось таке є неможливе.

Так, само, однак, було би в принципі неможливе, щоб будь-яка українська дивізія, що складається з українців, – стала би колись, згодом, формуванням німецьких «Ваффен СС». Для того, щоби це у належний спосіб збагнути, нам прийдеться дещо повернутися в минуле.

Коли порівнюють між собою дві нелюдські тоталітарні системи, цього минулого, – нацистську (яку невірно називають фашистською) та совєцьку, то роблять наголос на їх спільному: на їх антилюдському змісті. Але часто забувають і про одну, але понад істотну різницю; бо ці системи виникли та існували у дещо різний, як не протилежний спосіб; втім, про це ми вже не одного разу почасти писали вище.

Вона, ця істотна різниця, полягала на тому (повторимо ще раз), що у совєцькій тоталітарній державі існували цілком прийнятні та навіть демократичні за формою закони, але – шкода, існували радше на папері. На ділі царювало свавілля правлячої партійної номенклатури, телефонне право тощо. Тоді – чи пам’ятаєте? – бодай не тяжчим злочином було саме послатися на закони, особливо – на Конституцію: «Ах ти… Я тєбє покажу Констітуцію!» Тому Совєцький Союз не був ніколи правовою державою. Та «нє поступался прінціпамі», бо таких просто не мав. Це ж вичерпно висвітлилося по пакті Молотова-Ріббентропа. Бо, правові держави – то ті, де закони стисло виконуються.

У той же час «Велика Ґерманія» Гітлера, «Третій райх» чи як так ще, – то була, на жаль, мало не правова держава, за всіма сучасними поняттями. Бо там достеменно дотримувалися власних законів, хоч ці закони могли подобатися далеко не всім. Та коли якогось там антифашиста або жида відправляли до ґазової камери, то це не було жодним свавіллям. Просто їх вільне існування протирічило законам країни; не було ними передбачене, так би мовити. Всі чули про антижидівські расові закони, але – чи багато людей знає про те, що був і закон, згідно з яким тих жидів, хто воював у Першій світовій – ніхто й зачепити не міг? – А таких теж було чимало. Бо слід пам’ятати, що й сам Гітлер прийшов до влади не шляхом державного перевороту, як свого часу більшовики, а навпаки – через загальні не фальсифіковані вибори 1932, волею народу. Отже…

Держава була правовою, та тільки от, закони її були не людськими.

Про цей разючий приклад слід добре знати всім, хто сьогодні у нас будує правову державу. Так само, як і про можливість цілком «демократичного» вповзання до нового тоталітаризму. Бодай – аґресивної імперії, до якої нас тягнуть, і ззовні, і зсередини.

А тепер звернімося до важливого запитання, а що ж, власне, являли собою у цій державі оті «СС» та їх військові формування? Та яке місце посідали у Третьому райху? Бо не розібравшись у цьому до кінця, ми не з’ясуємо того, що нас тут безпосередньо цікавить.

Загони СС були засновані самим «фюрером» ще 1923, під назвою Штабвахе (Штабна Охорона) та сучасної назви Шутц Штаффельн – Охоронні Загони, скорочено СС, було їм надано 1926. Тоді вони були тільки особистою охороною Гітлера та не мали аж так великого значення у партії. Їх розбудова та виростання на загально німецьку державну орґанізацію починається з призначенням їх керівника, Ґайнріха Ґіммлера, – на посаду «райхсфюрера СС» 1929. Вони поділяються на загальну частину – «Альгемайне СС» та військову – «Ваффен СС». Та як 1929 їх було всього три сотні, то вже на 1933 їх кількість сягає 200 000 та продовжує швидко зростати. На плечах СС лежала вся турбота про політичну поліцію гестапо («Гегайме Штатполіцай») та сітку її концентраційних таборів. Але військові, дивізії «Ваффен СС» – виконували особливо відповідальні військові завдання. То були відбірні частини німецької армії.

Такі відбірні, найбільш віддані партії частини – були й у совєцькій армії, але – щоб уникнути непорозумінь розставимо усі крапки над «і». У совєцькій армії ЧОН (Часті Особого Назначєнія), наступали за спинами армії, даючи їй зрозуміти, що наступаючи вперед, є ще якісь мінімальні шанси вижити; а от відступаючи… У німців же дивізії «Ваффен СС» – завжди були попереду, розв’язуючи найбільш тяжкі завдання; мабуть тому й програли війну…

Оскільки ми тут чи не вперше, здається, піднімаємо таку цікаву тему, можуть виникнути – щонайменше два дражливі запитання. Перше стосуватиметься наступного: ми знаємо купу совєцьких фільмів, де висвітлюються подвиги совєцьких воїнів: піхоти, авіації, розвідки. Але чомусь не знаємо жодного, присвяченого подвигам «заград-отрядов» або «штрафбатов», – чому?

Друге, не менш логічне й цікаве запитання виникає щодо втрат. У німців найбільші втрати, схоже, несли ті, хто виконували найбільш важкі та відповідальні завдання, хто був попереду, тобто – вояки елітних дивізій «Ваффен СС». А, хто ж у нас? Чи не складається, бува, післявоєнне ветеранство не так із тих, хто «грудью брал» Сталінград і Берлін (та там і полягли), як із?… Ну, ви зрозуміли.

Але, продовжимо.

За задумом самого Гітлера формування СС мали бути «елітною орґанізацією націонал-соціалістичної партії», чимось на зразок «партії в партії», про яку згодом напише Джордж Орвелл. Претензією на щось подібне мала бути совєцька «номенклатура», але… для того, хто її зна?…

Для прийняття до лав СС обов’язковим було не тільки «всебічно поділяти націонал-соціалістичні погляди та мати політичний стаж», але ще й бути «бездоганно німецько-нордицького походження». Це не було звичайне собі «арійське походження» будь-кого з повноправних німецьких громадян райху: німцями мали бути батьки. Тут ішлося про значно вищу категорію – «рассіш гохвертіґе» («расово високоцінні»). Тобто, мало бути документально засвідчене «арійське походження» не лише батьків, але й дідів, – «арієць з діда-прадіда»!

Кодекс СС був вельми строгим в усіх своїх частинах та весь час досконалився далі. Цікавим був, зокрема, наказ Ґіммлера – «СС бефейль № 65» від 31 грудня 1931; так би мовити, новорічний дарунок своїм підопічним. Він більше відомий як «Шлюбний наказ», що реґулював шлюбні відносини для членів СС. Про його загальне призначення свідчить п. 3: «Далекою ціллю і створення спадково здорового цінного роду німецької нордично визначеної раси». Цим наказом категорично заборонялися позашлюбні діти, а до дружин есесівців були виставлені такі саме вимоги «расової чистоти», як і до СС взагалі. Письмовий дозвіл на одруження видавав сам райхсфюрер СС Ґайнріх Ґіммлер.

Зазначимо, всі ці подробиці ми розглядаємо тут не марно: вони понад важливі саме для нашого питання. Бо тепер, коли ми дещо ознайомилися з тим, ким були німецькі СС, – повернемося до української дивізії Січових Стрільців (скороченно – СС) «Галичина». Чи могла вона бути військовим формуванням «Ваффен СС», як це їй досі закидають вороги українського народу?

Підкреслимо при цьому, хоч таке щось і слід вважати загально відомим, що слов’яни взагалі, або українці зокрема, – націонал-соціалістичними політиками не відносилися до «арійців». Поготів, до тих «расово високоцінних», із яких за уставом складалися СС, а значить – і їх військові частини, дивізії СС. Про це є численні свідоцтва з писанини самих наці, починаючи від Альфреда Розенберґа («Міт XX ст.») та по самого Адольфа Гітлера («Моя боротьба»).

Так, чи могла українська дивізія, до якої вербувалися часом і молоді «остарбайтери», ще вчора – мало не «неарійські» раби німецьких «арійських» бауерів, – становити частину СС? Адже, всі вони не тільки не мали партійного стажу, але… Але й взагалі ніколи не могли належати до нацистської партії.

Відповідь є та може бути єдиною: бути частиною військових формувань СС – українська дивізія «Галичина», – не могла. В жодному разі. А все, що з цього приводу досі написане або сказане, – є чиста та свідома брехня.

Або, чи могли якогось окремого українця прийняти до лав СС? – Далебі… За німецьких законів таке щось було неможливе.

Так само неймовірне, як, скажімо, за «развітого соціалізма» побачити обраним на посаду першого секретаря обкому (а хоч і ґоркому) – такого собі жида; та ще й безпартійного… Бо, не забувайте, «поступіться прінціпамі» – аж ніяк не можна.

Але, що ж, може наці нарешті «поступілісь прінціпамі»? – та ні. Вже чим не чим, а своїми людожерськими принципами вони не поступалися ніколи й ніде, до останньої миті свого земного існування; всі знають.

Нагадаємо й ще одне, не менш очевидне, але таке, що вже пам’ятають не всі (а на цьому, на послабленні пам’яті з часом, – і паразитує пропаґандова брехня), на комірах одностроїв вояків «Галичини» – були не «блискавки» СС, а звичайний галичанський золотий лев.

Однак, попри все це – очевидне та незаперечне, можемо прочитати в досить авторитетному джерелі, до якого ми не одного разу зверталися, – й таке:

Остаточно, у квітні 1943 була уформована добровольча українська одиниця, відома як дивізія СС Галичина (німецькою: Ваффен СС Дівізіон Галіцієн). «Дивізія», як вона зветься українською, була одною з багатьох не-німецьких одиниць всередині військового об’єднання (Ваффен) нацистської елітної парамілітарної орґанізації.

(П. Р. Магочі, Історія України, Сіетл, 1997, с. 627).

Повторимо ще раз: не-німці до німецьких СС не допускалися в жодному вигляді (див. вище). Все це наводить на вельми сумні роздуми. Тут ми зтикаємося з фатальним фактом: видалити з тезаурусу людства якусь, хоч помилку, а хоч і свідому брехню, – практично неможливо.

Політичні шахраї, що домінували у XX ст. – цим широко користувалися, а райхсміністр пропаґанди, доктор Й. Гьоббельс, навіть надихав своїх підручних: «Брешіть, брешіть якнайбільше, – щось та полишиться!» Але, передувала в цьому (та – як же далеко!), ясна річ, – Москва.

Військовий шлях дивізії був понад коротким. Вона була сформована за наказом галичанського губернатора Вехтера, та кинута під Броди, проти совєтів, але там потрапила до «котла». Рештки її були відправлені на переформування, та її подальші сліди губляться у вирі подій кінця війни.

Це не завадило деяким негідникам від московської пропаґанди твердити, ніби негайно після погрому під Бродами 21–22 липня 1944 (де дивізія, однак, порядно поскубла совєцьких) її було відправлено на придушення Польського повстання у Варшаві. Повною брехнею є й ця версія.

Мета її – подальше розпалення ворожнечі поміж українцями та поляками; та не тільки. Бо, є ще й друга: відвернути увагу від свого власного союзницького злочину; нагадаємо й про це.

* * *

Повстання проти гітлерівців у Варшаві 1.08.–2.10.1944 – вартувало польському народові десь у 20 тисяч убитих бійців, та ще у десь 150 тисяч вимордованого карателями мирного населення. На другому березі Вісли на той час стояла та відпочивала озброєна по зуби «Красная армія», яка – заохотивши поляків та навіть пообіцявши допомогу (про все це є документи), – не зробила по німцях за два місяці жодного пострілу. Справа в тому, що повстання підняла патріотична Армія Крайова (АК), а не прокомуністична (а значить – антипатріотична) Армія Людова (АЛ). А тому, всі їх обіцянки були стовідсотковою провокацією. Вони, «красниє», завжди любили звалювати власну брудну роботу на інших. Бо недорізані німцями поляки Варшави – незабаром потрапили до ҐУЛАҐу «визволителів». Про якусь там звичайну людську «честь» – тут годі казати, це був їх злочин з найвидатніших, щось не ліпше, навіть, від морду польських офіцерів у Катині та Старобєльску (як це і його не приписали ще дивізії СС «Галичина»! – або УПА?).

Все це, однак, учить нас і ще одному, – тій глибокій солідарності цих двох різновидів виродків людства, яка за найтяжчих умов обопільної гризні за владу над світом (хоч і дещо передчасної), – не забували берегти та плекати свої спільні інтереси антилюдської солідарності.

Доповнення 5 «Операція Вісла»

Перемога Сталіна та його союзників у Другій Світовій війні – увічнена в історії як торжество ідей антифашизму та демократії. Але, те, що коїлося перед кінцем війни та після неї, не назвати інакше, як розгулом тоталітаризму, який – цілком можливо, – порівнюється з гітлерівськими злочинами проти людства. Розпочалася справжня епідемія полювання на людей, єдиною провиною яких було те, що вони жили там, де це комусь не подобалось.

Почалося велике полювання британської армії, акція по вилову тих, що посміли збігти від «вєлікого Сталіна». Ловили та депортували до ҐУЛАҐу народів свіжих втікачів – воєнних років. Але хапали, бувало, й «русскіх казаков» та інших, що збігли незабаром після «Вєлікого Октября». Чимало з них тоді покінчило самогубством, добре знаючи, що очікує їх «на любімой родінє». Це біснування було припинене, кажуть, тільки за наказом американського командування, якому розкрив очі Іван Багряний, такий саме втікач від Сталіна. Повну відповідальність за цей злочин проти людства несе Гарольд Макміллан, майбутній (1957–1963) прем’єр Великобританії; не комуніст, – консерватор.

Виселяли примусово судетських німців, помщаючись гуртом – на всіх, за колишні провини крикуна Гайнлайна. А союзнички, між іншим – нагадаємо, на словах засуджували принцип колективної відповідальності. А предки цих людей, до речі, жили там, по Судетах, часом і з XIV ст. Наприклад, родовід чи не найбільш відомого з судетських німців засновника ґенетики аббата Грегора Менделя (1822–1884) сягає XVI ст. Виганяли, так само, корінне німецьке населення Західного Шльонску, нових польських «зємь одзисканих». Вивезли до Німеччини населення Східної Прусії (яке не встигли вибити), яка (Східна Прусія) нечекано, – не повірите, виявилася іще однією «ісконно-русской зємлєй». Одночасно чистили від небажаних етнічних елементів схід Польщі, Україну, та… Один Бог відає, що там ще. Виселяли мільйони й мільйони людей, цілі народи, чого, як пригадуємо, – не робив і Гітлер.

Підкреслимо тут дві незаперечні обставини, які ставлять переможців і переможених на один правовий та моральний рівень.

По-перше, згідно з міжнародним правом покладеним, хоча би, в основу тієї ж створеної союзниками-переможцями ООН – примусова депортація населення – юридично прирівнюється до ґеноциду. Отже, спалення мільйонів у печах Майданека чи Тремблінки, або виселення мільйонів людей з їх батьківщини, – то однаково, ґеноцид.

По-друге, міжнародне право категорично засуджує, як злочин, – застосування принципу колективної відповідальності. У будь-яких формах чи відмінах. А його, пам’ятаєте, – широко використовували німецькі окупанти. Уб’ють десь німця, а вони за це не вагаючись розстрілюють сотню перших-ліпших із навколишнього населення. Цим широко користувалися «красниє партізани», полюючи на німців в окупованих країнах. Так населення Білорусі вдалося підкоротити німецькими кулями десь на 1/4. Але, таке щось, це злочин проти сотні людей. Коли виселяють за якесь вигадане «сотруднічєство с нємцамі» цілий нарід (татари Криму, чечени, судетські німці тощо), – це злочин проти мільйонів, проти цілого народу: ґеноцид.

Подібний ґеноцид творився рівно півстоліття тому й на прикордонні Польщі та України, – почалося переселення українських поляків до Польщі, польських українців до України… Угода про «добровільне» (звичайно, у совєцькому сенсі) взаємне переселення, – датується ще 9.09.1944. Якщо з поляками практично не було проблем (як не було, а все одно подалі від Сталіна!), то десь із півмільйона польських українців удалося вигнати з Польщі до України тільки терором. А ще десь чверть мільйона – залишилось у Польщі. Поляки твердять, що це тоді Москва відмовила приймати подальших переселенців. Це виглядає досить правдоподібно. Справа в тому, що Росія ніколи не була військовим гігантом, її частенько били, навіть – набагато слабкіші. Про це писав свого часу ще Сталін, промовчуючи, як били Росію совєцьку. Свої ж набутки вона отримувала переважно чужими руками, сіючи розбрат і ненависть, сварячи та послаблюючи чварами інші народи. Завжди робила свою першу, головну місію – місія розкладу людства. Отже, усе, що наступило потім, – то радше російський вклад у «скарбницю» польсько-українських чвар; хоча, може, й не без сприяння поляків.

Бо саме ними чверть мільйона українців зі сходу були в більшості депортовані на захід, до «повернених польських земель». Кілька тисяч визнаних небезпечними для нової совєцької Польщі («націоналісти!»), – осіли у гітлерівському, ще теплому концтаборі Явожно – філії поблизького Освенциму. Для тих, хто цього уникнув, секретна інструкція передбачала: не селити поруч двох українських родин, не перевищувати 10 % українців у кожному населеному пункті. Назва цього злочину проти людства, хоч і не так вже великого, на польські масштаби, була придумана віце-міністром оборони, ґенералом Марьяном Спихальським: «Операція Вісла». Він хотів, мабуть, спаплюжити цим пам’ять про історичну перемогу над більшовиками на Віслі.

Що ж тут іще сказати, чого додати? Схоже, що панове поляки, за своє перебування під Росією, як же добре засвоїли, часом, російські уроки. Бо оте їх «не перевищувати 10 % українців у кожному населенному пункті» – так це ж просто з отієї «Русской Правды» дєкабріста П. Пєстєля (ця глибока думка цитувалась в ч. 2 на с. 87):

…разделить все сии кавказские народы на два разряда: мирные и буйные. Первых оставить в их жилищах и дать им российское правление, а вторых силою переселить во внутренность России, раздробив их малыми количествами по всем русским волостям.

Усього й різниці, що лемки то не кавказці, а Польща то не Росія. А взагалі… Як бачимо добрі думки історія не забуває. Не лише на той прислівний «схід від Перемишлю», а часом і на захід.

Нагадаємо, що московським гауляйтером Польщі був призначений такий собі Болєслав Бєрут, кажуть, колишній «слєдоватєль НКВД по особим дєлам». Це можна тільки уявляти собі, яким треба було бути останнім покидьком, щоб поляком пережити 1937! Бо, не забудемо, що ворогами «государства рабочіх і крєстьян» були, в тому числі й «бєлополякі»; або – «польскіє пани».

* * *

Початок операції «Вісла» був понад драматичним та багатозначним. Наведемо коротку хроніку подій.

Деталічний план депортації доповідається на засіданні Держбезпеки та передається до Політбюро ЦК ПОРП (польська об’єднана робітнича партія, маскуюча назва для сталінських комуністів) – 27.03.1947. На другий день, за не досить з’ясованих обставинах гине на Лемківщині віце-міністр оборони, ґенерал Кароль Свєрчєвський. Всі польські енциклопедії згідно подають: «загинув у бою з бандами УПА», але… розслідувати та підтвердити таке щось, то справа не однієї доби, але того ж дня, 28.03.1947 розпочинається «Операція Вісла». Політбюро ЦК ПОРП збирається лише на наступний день, 29.03.1947 та приймає рішення про депортацію, яка вже йде на повний хід.

Це рішення Політбюро – є завідомо злочинне, бо називає депортацію «акція репресійна», а значить засновується на принципі колективної відповідальності, засудженому міжнародним правом.

Здається, що мало хто з істориків звернув увагу на цей перебіг подій, котрий сам по собі може про багато чого свідчити. Спробуємо тому знову, як ми це робили не одного разу, підібрати розгадку, яка валяється на поверхні.

Військовим міністром Польщі був на той час ґенерал Міхал Жимерський (Роля). За ним не було комуністичного минулого, він був фахівцем, професійним військовим, та відзначився свого часу лише опозицією Пілсудському. Його призначення було деякою поступкою польській діаспорі й Лондону, та він мав із часом піти. Його першим заступником був Свєрчєвський, але й він мав свою ваду: був над міру популярний. А в сталінській системі таке щось може дозволити собі лише самий верхній – «пєрвий». Невдовзі, 1949, Жимерський дійсно піде, але його замінить не поляк. Станеться безпрецедентне: на місце міністра оборони Польщі сяде сталінський попихач, совєцький маршал К. Рокоссовскій. Поспіхом навчений кільком десяткам польських слів (адже, військова мова є стисла та коротка), він пробуде на посаді сталінського наглядача (чи намісника?) Польщі аж до 1956, коли за кордоном сприймуть «разоблачєніє Хрущєва» як годиться, коли польський нарід скине, врешті, злочинне бєрутовське кубло, та замінить їх, хоч і комуністами ж, але… більш прийнятними, людськими, так би мовити.

Отже, хто тоді своєчасно прибрав ґенерала Свєрчєвського, бєрутовська охранка, чи сталінське НКВД, – то є питання суто академічні. Важливо одне, що з цього вийшло аж три вигоди: був розчищений шлях до Польщі російському ґенералові, створений привід для здійснення репресивної акції «Вісла» та набутий ще один пропаґандовий антиукраїнський козир проти УПА.

* * *

Старий римський принцип визначення злочинця – «кому це добре?», не є абсолютний, може й підвести. Але, коли з одного злочину комусь виходять аж три користі, – жодних сумнівів бути не може. Схоже, що це план Сталіна. Він не був ні ґенієм, ні стратеґом, але був ґеніальним та неперевершеним провокатором. Можливо, (поки що) й найбільшим в історії багатостраждального людства. Топорне виконання є так, мабуть, на жаль і для нього, «вождя народов». Але, що ж тут поробиш… Як вони всі самі були покидьками, то в НКВД працювали вже покидьки з покидьків, а від таких – годі чекати дійсно доброї роботи.

Але, повернемося до «Вісли». Вражає кількість задіяних до акції людей, – майже дві армійських бригади, дивізія внутрішніх військ, міліція… В середньому, правдоподібно, одна озброєна людина на двох–трьох неозброєних українців. Вони, нема сумніву, стали жертвами своєї власної злочинної пропаґанди, спрямованої проти УПА, – у жаху – великі очі! Тільки він, тваринний страх перед можливою відплатою УПА, – спонукав зігнати стільки виконавців ґеноцидного злочину разом.

Сьогодні Європа поступово долає, ліквідує наслідки імперіалістичної війни між Гітлером та Сталіним. Останнім вибачився перед судетськими німцями за їх депортацію – президент Чехії Вацлав Ґавел. Їм від цього нічогісінько не прибуло, але – важливий є принцип. Бо, скільки би ми не бачили в ній черговий ґеноцидний задум Сталіна, «Операція Вісла» проводилася польськими руками, від імені польської держави, а це й потребує остаточного визначення щодо неї тепер, коли поруч живуть незалежна Польща та незалежна (будемо сподіватися) Україна. Частково це було зроблено ще 1990, коли Польща та інші окуповані країни Європи почали звільнятися від московського ярма: сенат Польщі засудив «Операцію Вісла»; нещодавно зробив це й сейм. Вирішується питання й з компенсацією колишнім в’язням концтабору Явожно.

Не слід забувати, що саме історичне примирення відкриває обом державам шлях до співпраці, до таких величних проектів, як «Міжмор’я». До зближення та дружби вимушує нас, насамперед, – ґеополітика. Бо разом – ми нездоланні; пригадайте змарнований досвід Великої Литви, пригадайте «Диво на Віслі».

Бо на переломі віків у світі існує одна країна, яка не відмовилася, ні теоретично, ні практично, – від гегемонізму та його зловісної тіні – ґеноциду. Отже, пам’ятайте про імперію! – а про неї нам усім як полякам так українцям, – є, що пригадати.

Доповнення 6 Юрій Липа

Юрій Липа (1900–1944) був лікар за фахом, але як усі обдаровані люди – не задовольнявся цим. Бо був ще письменником і журналістом, а в своїх книгах на історичні теми – проявив себе ще як видатний історик-ґеополітик. Він належав до спадкових українських інтеліґентів, був сином Івана Липи, теж лікаря та видатного громадського діяча, члена уряду УНР.

Вимушений до еміґрації, разом із батьком, Ю. Липа оселюється під Львовом та починає 1922 вивчати медицину в Познаньському університеті, який закінчить 1929. До того він отримує ще диплом військового лікаря, певний, що це придасться йому в наступних визвольних змаганнях. А з цим і оселюється у Варшаві, відкриваючи медичну практику.

Ще по приїзді він об’єднує українських ветеранів Других Визвольних Змагань та українську студентську молодь у так зване «Чорноморське братство», яке веде й чималу просвітницьку діяльність, видаючи українські книжки. Крім Юрія Липи там працювали Євґен Маланюк, Іван Шовґенів та його дочка Олена (згодом – Теліга).

За цю діяльність йому шле письмову подяку 1942 інший видатний борець за майбутнє України – львівський митрополит Андрій Шептицький, а це було щось.

Юрій Липа полишив нам чимало творчості, як на своє коротке життя. Це вірші, новели, романи. Але, він писав і ґрунтовні історичні дослідження, які завжди будуть прикрасою нашої україніани. В усьому він був людиною позитивною, утверджував вічні цінності людського життя. Сучасним «дослідникам», що перелопачують приватне життя наших класиків, в надії набути на цьому й собі якісь лаври – бодай геростратівські, можна порадити почитати те, що писав про них Ю. Липа, краще мабуть не написати. Але, найбільше значення, можливо, набувають його історико-соціологічні твори – відоме «Призначення України» (1938) та ще дві книги, дещо менш відомі – «Чорноморська доктрина» (1940) та «Розподіл Росії» (1942).

В них Ю. Липа – чи не першим із українських дослідників нашої історії, практикує наукові методи так званої ґеополітики, відкритої та розробленої перед тим мюнхенським професором Карлом Гаусгоффером (1869–1947), близьким за політичними поглядами до нацизму. Бо, кажуть люди, що це саме він – професор Карл Гаусгоффер – запропонував прийняти символом нацизму стару як сам світ індійську свастику.

Але – подумаємо, чи то така вже велика біда? – Хоч нас і давно вже налякали, що:

Геополитика – фашистская лженаучная «теория», стремящаяся обосновать при помощи ссылки на географические факторы внешнюю политику империалистов.

(Краткий философский словарь, Москва, 1954, с. 103).

Але, по-перше, ми вже ними так лякані-перелякані, – що давно вже нічого не лякаємося. А, по-друге, що ж – а чому власне й «фашист» не може відкрити чогось там розумного в науці? – звідки це відомо?

Бо, пригадаємо відомий випадок із життєвої практики – прецедент.

Колись, ще перед війною, німецькі наці почали турбуватися про таку собі свою власну – арійську науку. Протиставляючи їй, звичайно, – науку «вироджену» – жидівську. Ну, одне в одне зі своіми червоними спільниками, що по війні почали будувати теж свою особливу, совєцьку науку. От тоді й пішли по Німеччині чутки, що й теорія відносності Айнштайна – теж із вимислів отієї жидівської науки, а тому й має бути забороненою. Для німецьких фізиків, що продовжували займатись справжньою наукою – то була проблема.

Але, вихід із тяжкої ситуації знайшов ще молодий тоді фізик Карл Фрідріх, нащадок баронів фон Вайцзеккер. Син видатного дипломата, він був добре прийнятий на верхівці влади, в нацистських колах. Він же й розладував ситуацію, представивши її так, що теорія відносності є науковою істиною, але випадково (ну, що ви хочете, може ж бути й так!) була відкрита жидом. А тому й ми тут можемо з усією повагою поставитися до ґеополітики Юрія Липи, хоч хай вона й була випадково відкрита нацистом. Бо, знову ж, – жодна ідеологія не дає монополії на наукову істину. А у тих – червоних «антіфашістов» – і поготів: ідеологія є монополією на брехню.

Але, слід гадати, що саме за цю історично-політичну трилогію – Ю. Липа й був заздалегідь засуджений на смерть Москвою, убитий нею при першій-ліпшій нагоді. Тому й не можна дарувати йому перебування в червоній окупації: він мусив знати, що там йому залишатись не можна.

Починався 1943 та війна вдруге докотилася до Варшави, та Ю. Липа з родиною знову перебрався до свого Яворова під Львовом, продовжуючи лікарську працю, яка не приносила йому великого багатства, бо українців він (так кажуть) лікував безкоштовно. З початком нової російської окупації родина переїхала, всього й тільки, до сусіднього села Бунів, але його знайшли й там.

За ним приїхали четверо червоних бандитів: двоє офіцерів і двоє солдатів. Вони чемно запросили його поїхати з ними для надання лікарської допомоги, попросивши взяти з собою й лікарські інструменти. Та увезли геть; більше він не повернувся.

Це було 20.08.1944, а через два дні його тіло – бестіально закатованого на смерть сталінськими бандитами – знайшли далеко за селом у купі сміття. В селі Бунів він і похований.

Його закатували за те, що він був письменником та громадським діячем, а головне за те – що був свідомим українцем.

Оцінювати непересічний літературний доробок доктора Юрія Липи – то є справа українських літературознавців, а його особистий вклад у фітотерапію – є справою фахівців. Для нас тут – є важливий науково-історичний бік його діяльності, – що ж можна певно сказати про нього?

Зазначимо тут принаймні три пункти.

1. На відміну від «класичної» історичної дурні карамзінсько-соловйовського типу, про початок слов’янської державності – Київську Русь, із якої вийшли три відомих усім «братніх» народи (а перед тим Диким Полем самі «плємєна» бігали), яка часом викладається й досі, – Ю. Липа виходив із іншого.

А саме – з намагання простежити історичний процес в Україні в його неперервності, від тих часів, коли про нього відоме бодай щось певне, прив’язавши його до загально-європейського історичного процесу, невід’ємною частиною якого він завжди був.

Якщо він і помилявся десь у чомусь вторинному – його вибачає те, що він був першим.

2. В своїх історичних дослідженнях він користувався сучасними соціологічними та ґеополітичними теоріями, відкриваючи добре їх розуміння. Був істориком сучасного типу.

3. В його часи в Європі утверджувалася расова теорія, бодай і не в тому аспекті, який можна назвати науковим. Після цього сучасність віддає перевагу хованню голови до піску, уникаючи (скажімо – в документах ООН або ЮНЕСКО) самого поняття раси; мовляв, аби не давати приводу до расистських зловживань. Дещо дивне, бо ж усі знають: відрізнити неґра або китайця – здатна й мала дитина.

Але, справа полягає на тому, що як раси та етніки насправді існують, то й виникає природне запитання: а як і чому вони утворилися історично, та в чому саме (в точно науково визначимих критеріях, зрозуміло) полягають порізнення поміж ними? Питання – так, дражливі. А до того людина й не вибирає, в якій расі чи народі їй народитись. Тому трактувати такі питання потрібно коректно та обережно, але уникати їх не можна. Бо ж саме таке уникання та створення наукових білих плям – і дає ґрунт для расистських зловживань.

Юрій Липа в своїх дослідженнях не уникав і расових питань, але – віддамо йому належне – в расизмі йому не дорікнути.

Доповнення 7 Іван Багряний

Іван Багряний народився 2.10.1906 у Грунівському повіті Полтавщини, неподалік Охтирки на Ворсклі. Помер 25.08.1963 в санаторії для сухотних у Шварцвальді (ФРН), а похований на цвинтарі містечка Новий Ульм, навпроти Старого Ульма – на південному березі Дунаю. Після смерті, менше як рік перед тим, українського Данте – поета-вигнанця Тодося Осьмачки, – друга поспіль болісна втрата для нашої культури. Але, в отій «совєтской Україні» про це тоді навіть не знали: обох не любили в Москві, на обох полювали чекісти «із відомства гєнєрала…»

В ці короткі та неповні 57 років життя вмістилося на диво багато, – романи, поезії, драми, журналістика, політика, малюнки, фото та кінострічки. Все, що могла робити – неодмінно робила ця безмежно талановита людина. Вмістилося в ці скупі роки й чимало історії: війна, революція, перші десятиліття совєцькоі влади, початки письменництва в непритульному (особливо – духовно) зросійщеному Харкові, «столиці» залежної УССР. Політичні неприємності розпочинаються незвично рано, після виходу 1929 поеми «Вандея», де чужа влада безпомилково помітила натяк на Україну (!). Як особливо неприйнятні, ультранаціоналістичні, були виділені два рядки:

Ех, Вандея, Вандея, Вандея ти, під чужим і гербом і мечем.

Як же то «під чужим», коли – «ми – одін народ»? – або, як і з цим упіймають за руку, то принаймні – «братья-славянє»…

Перший арешт 1932, потім заслання, табори ҐУЛАҐу, післявоєнні табори для переміщених, так званих «ді-пі» у зруйнованій війною Німеччині, літературні успіхи з мільйонними накладами, хвороби, зради однодумців, полювання чекістів, палка любов близьких і друзів.

Часто буває так, що напрям життя обдарованої Богом людини, а значить чутливої та вразливої, – визначається однією-єдиною подією. Такою стала для Івана Багряного смерть улюбленого дідуся – однорукого каліки Івана, коли він сам був ще хлопчиком. Його вбили на власній пасиці, а хто та як, – варто надати слова самому письменникові:

… прийшли якісь озброєні люди, що говорили на чужій мові, і на моїх очах, на очах інших онуків під несамовитий вереск замордували його, а з ним одного сина (а мого дядька). Вони довго штрикали їх штиками і щось допитували, стріляли в лежачі скривавлені тіла з пістолетів і реготались… Кров усе життя стоятиме мені в очах. В ту ніч було вимордовано в селі всіх стареньких господарів і священика…

От таких собі маєте – «братьєв-славян»…

Так уперше, ще малим хлопцем він поглянув у справжнє обличчя Горгони їх лєнінського «свєтлого будущєго». Цього він не забув ніколи. Все наступне життя – то буде для нього один відчайдушний, часом – самітній, бій з російським більшовизмом. Він вів його всіма засобами, романами «Сад Гетсиманський», «Огнене коло», «Тигролови», книгою «Під знаком Скорпіона» тощо; саме з них, перекладених англійською, німецькою, французькою, – люди на Заході вперше дізналися про імперію ҐУЛАҐу, вміло приховану за залізною куртиною «свєтлого будущєго». Боровся й публіцистикою, і незмінно – блискуче.

В одному, ролю цієї людини важко переоцінити. По війні Сталін знахабнів остаточно та вимагав у західних альянтів видати йому на розправу всіх збіглих до Європи совєцьких рабів, аж до еміґрантів жовтневої революції включно; офіційно це називалося «репатріація».

Підкреслимо тут абсолютну неприпустимість чогось подібного – порушення всіх мислимих законів щодо права екзилю, міжнародних та людських, але… На цю нахабну вимогу з холопською готовістю відгукнувся негордий Вінстон Черчіль, доручивши справу своєму молодшому соратникові за партією торі, майбутньому прем’єрові (1957–1963) Гарольду Макміллану, він і несе повну моральну відповідальність за цей злочин, хоч і провадила ці ганебні дії – британська армія. Звитяжна «Битва за Англію» восени 1941 точилася і вирішувалася в повітрі, а на суші ця армія не відзначилася перемогами над німецьким вермахтом, зато набула неоціненого досвіду відступів та евакуацій. Чи не єдина перемога, що їй наважилися приписати – над Роммелем під Ель Аламейном в Африці (червень 1942), – була здобута за міцними спинами поляків екзильної армії ґенерала Владислава Андерса. Отже, залишалися невичерпані сили для безкарного полювання на людей по всій Європі. Чи розуміли ці люди, що виконуючи подібні поліційні функції – вони віддано служать тоталітаризмові, не гірше від отих німецьких СС? – Важко сказати…

Однак, колишніх совєцьких громадян, а часом – тільки підозрюваних, затримували по всій Європі, де були союзні війська та передавали до совєцьких окупаційних зон, а вже звідти вони слідували ешелонами просто до Сибіру. Такий собі совєцький 1937 в умовах Європи, «цивілізованої» та «антифашистської». За подробицями відсилаємо до відповідної книги Ніколая Толстого, онука відомого письменника; там, здається, «ніхто не забутий, ніщо не забуто…». Єдиними в Європі, хто нікого не видав Сталіну були як завжди – Швайцарія та Ліхтенштайн.

Підкреслимо, що за ці злочини, часом не гірші від гітлерівських – ніхто й ніколи не відповів.

Але, на цю більшовицьку кампанію полювання на людей блискавично відгукнувся збіглий зек ҐУЛАҐу, потенційний репатріант Іван Багряний. Перебуваючи в таборі в Авгобурзі він, кажуть – за одну добу написав брошуру – «Чому я не хочу вертатися до СССР», де розкрив очі всім на те, чим є насправді головний «борєц протів фашізма». Брошура була миттєво надрукована людьми доброї волі англійською, французькою, німецькою та італійською, та розповсюджена – справивши належне враження. Скандал набрав сили, дійшло до американського вищого командування та примусову репатріацію людей було припинено.

Стиль цього твору був може й не надто вишуканий, як на Івана Багряного, але – досить виразний. Наведемо для ознайомлення його популярне визначення більшовизму:

Більшовизм – це і насильство над людиною, це і рабський труд, це і сваволя політичноі кліки, це і злидні, це і голод, це і війна.

Наче – все на місці, наче – нічого не забув наш великий письменник. Цей сміливий захід Івана Багряного врятував тоді життя, без перебільшення – багатьом сотням тисяч людей.

Його стиль життя – є гідний уваги сам по собі. Він був стало тяжко хворою людиною: винесені зі совіцьких таборів сухоти, цукровий діабет, серцева недостатність, але – він ніколи не дозволяв собі розслабитися. Будь-який виклик негайно мобілізував усі сили цієї мужньої людини, а вони – здавалося – не мали краю.

Судовий процес над переможеним урядом гітлерівської Німеччини відбувався в партійній столиці наці – Нюрнберзі, з 20.11.1945 по 1.10.1946 (403 засідання), та теж не уникнув уваги цього великого українського письменника, публіциста та політика. То був, без жодного перебільшення, – дивний, химерний процес. На ньому злочини тоталітарного гітлерівського режиму – судили не тільки демократії Заходу, що ніколи собі чогось подібного не дозволяли. Але до суддів проліз і режим набагато злочинніший від гітлерівського. Бо той, крім жидів на яких був остаточно схиблений, – убивав тих, хто проти нього боровся. А совєцький – убивав кого міг, аби за якимось приводом; а часто й без жодного приводу, так – тільки за підозрою. Хіба ж не різниця? А тому не випадково вже на той час сума його безвинних жертов – у кілька разів перевищувала гітлерівський врожай смерті. Поготів, він був і поплічником гітлеризму, що не тільки допоміг йому озброїтись по зуби, але й розв’язати Другу Світову війну. Але, вимовляти на процесі такі скандальні словосполучення, як «Саратовські полігони» або «пакт Молотова-Ріббентропа», – вважалося чимось вкрай непристойним, неприпустимим.

Недарма ж головний обвинувач (!) від СССР, ґенеральний прокурор Р. А. Руденко, знахабнів до того, що:

… указывал, что это первый случай, когда перед судом предстали преступники, завладевшие целым государством и сделавшие самое государство орудием своих чудовищных преступлений.

(А. Полторак, Нюрнбергский эпилог, Москва, 1983, с. 7)

Тобто, зверніть на це особливу увагу, шив Гітлеру та його банді саме те, що він та інші більшовицькі злочинці практикували вже з 1917, за 16 років перед приходом до влади в Німеччині Гітлера, – німецького фюрера, який насмілився порушити більшовицьку монополію на державний злочин. Та практикуватимуть і далеко після розправи з Гітлером.

Іван Багряний, здається – першим, висунув і відстоював і досі живу ідею Нюрнберга II, суду людства над злочинами російського більшовизму. Він вірив до самої смерті, що такий суд відбудеться, та подальше зволікання, нехтування цим є також є постійною зрадою його світлої пам’яті.

Багряного – революціонера, борця за свободу й незалежність України – все життя цікавив феномен Миколи Хвильового, якого він особисто знав на батьківщині. Це було явище переконаного українського комуніста, що зумів під «інтернаціональним» камуфляжем розгледіти імперіалістичну царистську політику більшовицької Москви та відкинути її геть. Бо ще у своїй незавершеній повісті «Вальдшнепи» – зазначив, що ота лєнінська партія «потихеньку та полегоньку перетворилася собі на звичайного “собєратєля зємлі русской”». У нас люблять повторювати, але якось по-російськи бездумно, оте славетне гасло М. Хвильового – «Геть від Москви!», забуваючи чи то навмисно опускаючи останню, важливішу частину речення – дуже точного гасла: «Геть від Москви – у бік психологічної Європи!» Отже, йшлося очевидно, не про саме політичне відділення від Москви, після визвольних змагань таке щось було би чистим баналом, який би правовірний комуніст цього не прорік. Йшлося про звільнення від кайданів російського мислення та російської культури; про повний вихід українського народу з чужого йому російського культурного ґетт: «у бік психологічної Європи!» – коротше та точніше – не сказати.

Не випадково так зацікавився М. Хвильовим і наш Дмитро Донцов, теж видатний борец проти того, що він теж дотепно охрестив «червоним ісламом». Він навіть присвятив йому цілу книжку (Д. Донцов, «Микола Хвильовий», Львів, 1933). Все це було закономірним, бо проблему не те, що непотрібності, але й небезпечності домінування російської культури для України, – підняв ще раніше сам Д. Донцов у есеї «Московська отрута», 1927; чого варті там хоча б такі рядки:

Російське письменство з його культом безвілля і хаосу не дає в нас стверднути старому варязькому первеневі, довкола якого кристалізувалася би сильна і відпорна на всякі чужі впливи душа нації. Коли наша література хоче цю душу оздоровити, мусить її перетопити в огні й залізі тої европейської культури, в якій виказувалася б блискуча й міцна душа європейця, яка любить формувати життя по своїй подобі.

Бачите, як чудово зійшлися тут погляди українського націонал-комуніста М. Хвильового та українського націоналіста Д. Донцова! – але, з ними ж був іще наш вічний революціонер Іван Багряний… А у нас і досі наосліп пошукують – а що ж нас усіх може об’єднати? – українство, українство, панове. Книжки читати треба, а там… було би бажання.

До речі, якщо в українських істориків ще можна зустріти певні упередження, нав’язані імперським культурним ґетт, то провідні українські письменники-інтелектуали, від Т. Шевченка та по Л. Українку, – були практично вільні від цього; поготів – уже те пізніше покоління, до якого належали І. Багряний, Д. Гуменна, Є. Маланюк, Т. Осьмачка та У. Самчук. Отже, з отим «Геть від Москви!» йдеться радше про ширший загал, про інтеліґенцію та нарід. З іншого боку піддався був звабним спокусам упадкового російського модерну В. Винниченко, та мабуть тому був та полишиться в Україні найменш читаним зі своїх сучасників. Про більшість совєцьких письменників періоду після М. Хвильового – годі й казати.

Феномен Багряного не вичерпується письменництвом, він був ще далекоглядним та реалістичним політиком. Розумів історичну неминучість розпаду Третьої російської імперії – СССР, так турботливо врятованої Заходом 1941–1945, та готувався до нього. Став засновником Української Революційно-Демократичноі Партії (УРДП) та українського молодіжного руху на екзилі – Об’єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ). Про можливість знесення імперії Зла шляхом революції думав ще 1952 – в часи її розквіту – «Чи можлива революція в СССР?» Писав про це чимало й пізніше, добре розуміючи, однак, що:

Доля СССР-Росії буде вирішуватися, зрештою – не еміґрантами, а народами всіх підрадянських республік.

А тому й покладав такі надії на національну ідею, в тому числі – на націонал-комунізм.

Такі його передбачення цілком справдилися щодо комуністичної Польщі, де побудовано нормальну економіку, а президент – колишній комуніст, нині соціаліст, прагне увічнити безпеку своєі країни від Четвертої Російської імперії в структурах НАТО. Так само сталося в колишній совєцькій Литві, де теж повернулися були до влади комуністи. Але не сталося в Україні, на батьківщині письменника. Бо тут свого часу самі комуністи – у рабському служальстві Москві видушували як могли носіїв національної ідеї. Багато чого їм можна вибачити, але цього – ніколи: гріх смертельний, злочин непростимий. Ще гірше було хіба що в недолугій Білорусі, де сьогодні у вищої посадової особи тільки й національного, що потворний білоруський акцент бідної та каліченої російської мови; а жодної там держави – нема й взагалі не передбачається. Отже, – скалічені народи; смертельно чи ні? – виявиться свого часу.

Нас теж колись сповістили про те, що «національна ідея – не спрацювала»; слушно, але – де вона могла спрацювати? – ніде було. Поки вищими цінностями полишатимуться совєцькі: кар’єра, влада та особисте збагачення (бо останнім в історії переконаним комуністом був, здається, Н. С. Хрущов) – не може спрацювати жодна ідея. Адже, на це потрібно принаймні ще голову мати. Як вичерпно показали совєцькі часи – не можна побудувати нічого там, де влада дає власність. А саме цей російський принцип – «влада дає власність» – шкода – переможно вкорінився на схід від Перемишлю. На відміну від значно більш конструктивного західного принципу – «власність дає владу»…

А в геть зросійщеній Україні так і не з’явилося жодного націонал-комуніста, ні перед 1991, ні після: комунізм себе остаточно вичерпав. Микола Хвильовий так і полишився єдиним націонал-комуністом в Україні – першим і останнім у лавах ВКП(б).

Саме цього не предбачив Іван Багряний та це стало його чи не єдиною помилкою.

Як і все українське відродження, він вертається до нас черепашою ходою, зусиллями небагатьох людей доброї волі; бо ще надто безкарні та надто могутні у нас приречені історією злочинні проімперські сили. Але поволі щось зрушується. Піонером тут став, здається, наш донецький земляк, київський кінорежисер Ростислав Синько, який 1993 зняв чудовий телесеріал «Сад Гетсиманський», зумів якось проштовхнути його й на УТ (тоді він демонструвався, як годиться, увечері). Удруге його показали напередодні ювілею письменника, 23–27 вересня 1996, але вдень. Звідси добре видно, до речі, куди рухається з часом на УТ національне відродження.

Потім були видані романи письменника, а з 1996 маємо ще й том публіцистики Івана Багряного: статті, есеї тощо (більше як 850 с.).

Важко думати, що цьому якось сприяли ті недолугі, для кого національна ідея так і не спрацювала, все це є більше заслугою Фундації ім. Івана Багряного та орґанізації ОДУМ у Сполучених Штатах.

Доповнення 8 Дмитро Донцов

Дмитро Донцов (1883–1973) народився на півдні, в затишному Мелітополі на вже пересохлій під совєцьким керівництвом річці Молошній, неподалік Азовського моря. То був рік неспокійного Сонця, та йому передписано було стати видатною людиною. Родина була українською, але російськомовною, а місто так само зросійщеним, та ніщо не провіщувало майбутнього. Він поступає 1900 до Петербурзького університету, не останнього, але теж російського, та… Як і чимало молоді його віку поринає до революційної діяльності, – мода часу, що тут поробиш. Але він вступає до РУПу (революційна українська партія), та на нього справляє вирішальне враження її мало не проґрамний документ – брошура Миколи Міхновського «Самостійна Україна» (Львів, 1900). Мабуть це й стало поворотним пунктом його життя, яке він присвятить дослідженню феномена націоналізму взагалі, та створенню теорії українського націоналізму зокрема.

Пам’ятного 1905 його заарештовують та випускають лише за амністією 1906. Він повертається до Києва та приєднується на часі до РСДРП, де його знову заарештовують. Звільняють лише під запоруку родини та знайомих, але йому цього задосить. Він не хоче більше полишатися в Росії, остаточно рве з нею, переходячи 1907 кордон Галичини.

З року 1914 Д. Донцов є головою Союзу Визволення України, але й чимало працює конкретно, над національною освітою УСС (Українських Січових Стрільців). З післявоєнною (Першою світовою) УНР не надто співпрацює, внаслідок угодовських позицій М. Грушевського та В. Винниченка, але допомагає Гетьманату в його зв’язках із зовнішним світом.

Після остаточної поразки Других визвольних змагань, він усе більше відходить від політичної діяльності на користь наукової та літературної. Року 1939 він вимушений, однак, покинути Галичину, внаслідок її окупації совєтами, піти у другу еміґрацію. А, із совєцькою окупацією Східної Європи не почуває себе у безпеці й там, та 1947 еміґрує втретє, за океан до рідної Канади. Стає, наразі, професором української літератури в Монреалі.

З українською мовою він надобре обізнався вже дорослою людиною, але… Якою ж чудовою була його мова! З багатим словником, яскрава та суґестивна. Велика шкода, що він не спробував себе в художній літературі. Напевно, полишився би в історії не тільки як великий український учений, але й як великий письменник.

Попереду вже не раз робились посилання на погляди Донцова, тепер лише дещо підсумуємо головне.

* * *

Погляди Дмитра Донцова на націю і на націоналізм, почали складатись ще перед Першою світовою, яка, попри те, що була війною імперіалістичною, дала свободу восьми, пригніченим імперіями, народам. П’яти – з-під Російської імперії, трьом – з-під Австрійської. Не поталанило тоді лише Україні, та почасти з власної провини, та це багатьому навчило Донцова. Його націоналізм склався вже на рік 1926, коли вийшли «Націоналізм» і «Московська отрута». Вся творчість Донцова в цілому була реакцією на духовне убозтво запитів культурно-автономічного руху, від Н. Костомарова та по М. Драгоманова і М. Грушевського. Думається з попередників його беззастережно схвалив би один Т. Шевченко. Чого тільки йому не закидали? Й ніби надмірну емоційність, чи так само ненависть до інших народів. За те, що відкидав дурну концепцію злих царів та нескінчено доброго народу імперії. Порівнювали з теоретиками націонал-соціалізму. Або його ж, автора терміна «червоний іслам», порівнювали мало не з марксистами. От давайте з усім цим трохи й розберемося. Процитуємо сучасного, об’єктивного автора:

Перемога у національній боротьбі можлива лише за умови цілковитої нетерпимості до своїх ворогів, легалізованою ідеєю «революційной аморальності». Велика ідея нації, згідно з Донцовим, має безумовно право розчавити окрему людину з її приземленими потребами. Для нього окрема людина «є засіб, нація – мета». Привести ж націю до найвищої форми буття – тобто до створення власної могутньої і аґресивної національної держави – здатна лише «каста провідників» (тобто національная еліта О. Б.).

(І. Патриляк, альманах «Молода націяW, № 1, 2001, Київ, с. 83)

Почнемо, хіба, з примату нації над людиною. Він є природний та забезпечується співвідношенням рівнів: не люди складаються з націй, а нації з людей: не стало однієї, другої, але поки є люди – живе нація. А не стало нації з її мовою і культурою – скажімо, всіх русифіковали, то чого варті ці люди без усього, голі інтер-люмпени?

До «касти провідників» – і взагалі не слід чіплятись, бо то ж є просто «еліта нації» – поняття загально прийняте. Саме та, що відповідає у нас за провал Перших визвольних змагань, як і Других. Наша сучасна еліта складена мало не цілком, як не з колишніх секретарів райкомів, то зі секретарів комсомолу, з чого маємо й відповідні результати. За десять років створили рай на землі для чиновників, а населення так і жевріє, максимум на 40 дол./міс. Такі приведуть нас до «найвищої форми буття», як же… Але, це так – до слова.

Під цим кутом зору варто порівняти переможену Німеччину, яка на 1945 була зрівнена з землею, а вже 1955 більшість її людей і горя не знала. Бо, різні вони бувають, еліти.

Далі цитований автор цілком слушно пише, що:

Однак «вольовий націоналізм» Донцова продовжував справляти сильне враження і вплив на формування світоглядних рис у молодих оунівців. Як зауважував Лев Ребет, саме ідеологія Донцова формувала «політичне обличчя» оунівської молоді.

(теж там с. 84)

Цитований автор погоджується, що це стало, в свою чергу, джерелом натхнення для Третіх визвольних змагань 1942–1950, з їх бездоганною моральною позицією; до речі, мало не єдиною. Бо вони були заздалегідь приречені тим світом, який дещо передчасно (та як же нахабно) проголосив сам себе «вільним» (!) та робив погоду. Адже, головне, що його турбувало тоді, та це, щоби не згорів, упаси Боже, в полум’ї війни людожерський режим більшовиків – Третя Російська імперія…

Саме вони, Треті визвольні змагання, й стали досконалою практичною перевіркою ідейних позицій Дмитра Донцова. Які бездоганно витримали цей тяжкий іспит. Саме націоналізм Донцова створив зоряний час України – Треті визвольні змагання.

* * *

Але, продовжимо дещо нашу розвідку. Дорікання щодо ненависті, яка є протилежністю любові – уб’ємо за методом ad absurdum, запропонувавши простий мислений експерімент. Уявимо собі лишень дві нації, перша з яких перебуває на колоніальному статусі у другої – імперської. Вирішальне запитання буде таким: які шанси звільнитись від колоніального гноблення матиме перша нація, якщо її люди палко любитимуть (замість ненавидіти) оту другу, імперське націю? Втім, оскільки відповідь запроґрамована вже в самому запитанні, наразі її опустимо.

Однак, коли люди, спираючись на творчу й конструктивну ненавість до інших людей – нарешті звільнили себе від пут імперії – можна буває почути й заклики: от, все позаду, а тепер «давайтє дружіть» – забудемо про минуле. Підкреслимо, таке щось здатний пропагувати або іноземний аґент, або неоколоніаліст, або найправдоподібніше звичайний недоумок.

Бо, сьогодні – це сьогодні, а дружно всім потрібно жити завжди; адже на одній Землі живемо, – іншої у нас не буде.

А, щодо того «забути», то це або національна зрада, або знову ж дурство. Бо національний досвід не забувають, його свято бережуть та передають новим поколінням, в повному обсязі. Бо це саме він складає в часі історію нації.

Х. КІНЕЦЬ ТРЕТЬОЇ ІМПЕРІЇ

1. 1947. Останній совєцький голодомор

Поновна, третя російська окупація України після перемоги над Гітлером, попри депортацію мільйонів людей, – не вирішила «украінского вопроса». І. Сталін та Ґ. Жуков створили чудовий план переселення українців на Колиму, але… Дуже хутко виявилася його утопічність: совєцька влада мала сили та засоби для депортації, скажімо, мільйона людей, але була безсилою перед десятками мільйонів. Отже, вирішено було спробувати вчинити новий голодомор в Україні, який і розпочав хутко набирати силу, вже десь із лютого 1947.

Засоби, якими його започинала та роздувала московська влада – були ті самі, – випробувані, перевірені та відпрацьовані ще тоді, 1933: висмоктування із сіл України виробленого там збіжжя – почалося від самого її «звільнення» та посилювалося з року на рік, не зважаючи на те, що по війні села ніяк не були багатшими ніж тоді, 1932. У колгоспах видавали, бувало, по 100 гр. зерна на трудодень, оцінюючи заробіток на трудодень десь у 20 коп. А хліб на чорному ринку тоді коштував 200 карб. буханець, рівно удвічі більше, ніж у середньому по Росії підчас війни.

Якось прожити було би й можна, якби по селах не лютували (як тоді 1933) різні уповноважені мінзаготівлі, які мали право конфіскувати навіть урожай городини з присадибних ділянок або худобу, навіть домашні речі: все на рахунок якихось там натуральних податків.

Після війни, з її пірровою перемогою, – не вистачало всього: насіння, тягла, пального. Але, весна 1946 видалася особливо напруженою; потім була посуха. Урожайність упала до мінімальних показників, але розрахунки свідчать, що й за таких умов Україна могла би не лише прогодувати себе, але й віддати якісь помірковані побори на прокорм «старшєго брата», але… Саме в цьому – у поборах та визискові трудящих, – комуністи ніколи не знали міри.

Трошки з того, що й досі, мабуть, є «совєршєнно секрєтно».

По селах лікарі ще навесні доносять у райкоми, що 7–10 % людей (!) потребує ліжок у стаціонарі, з приводу крайнього ступеню голодного виснаження (дистрофії). При цьому кожний четвертий з доставлених до лікарні – за статистикою помирає: запізно привезли.

Виникає явище, добре знайоме нам і сьогодні, – перевищення смертності над народжуваністю. «Благополучною» для місцевості на той рік вважалася статистика 3 на 1, бо подекуди доходить і до 10 померлих на 1 народженого. Рівновага установиться тільки десь після 1950.

Надто зворушливе враження справляє, як завжди, «забота партіі і правитєльства», спеціально щодо голодуючих. «Пєрвий» у Вінницькій області, досить урожайній та самодостатній, такий собі Стахурскій, розсилає по райкомах інструкцію (власного виробу):

В Гайсинському районі 16 квітня 1947 року в прокуратурі виникла справа по обвинуваченню громадянки с. Карбовки, Г. А., у людожерстві. Період весни відкриває ще більші можливості по знаходженню додаткових ресурсів харчування, а саме: збирання зелені, пригодної для споживання, виготовлення муки з пирію, рогози, улов риби в ставках.

Завдання партійних орґанізацій використати всі ці багаті резерви, щоб покращити харчування тих сімей, які терплять особливу нужду… Партійні орґанізації повинні посилити пильність і ще більше провести виховну роботу серед трудящих району.

(журн. «Україна», № 24, 1992, с. 29)

Що ж тут сказатиі – більшовицьки турботливо та більшовицьки безграмотно. Крім того, звичайного у них, – неймовірно глупого.

Як подобаються оті «ще більші можливості»? Слід було би, здається, й написати не просто «покращити харчування», а – «ще більше покращити», але – що ж, часом і партія буває не на висоті. Поготів, сам отой Стахурскій та його зграя – мукою з пирію, з «багатих резервів» – напевно не живились.

Нагадаємо з цього приводу, що на 10 травня того року на Вінничині було тільки офіційно зареєстровано більше 100 тисяч дистрофіків, половина з них – діти. Як видно, цього разу партійні орґанізації, що мали «посилити пильність і ще більше проводити виховну роботу серед трудящих», – трохи не дотягнули…

Того літа за «раскраданіє хлєба», тобто за потаємне зрізання або збирання колосків, – ідуть судові процеси по всій Україні, засуджуються до таборів тисячі людей, переважно жінок, матерів.

Однак, цього разу сталінський голодомор так і не сягнув масштабів 1933, – людських жертв було чи не вдесятеро менше. Чи це тому, що схаменулася влада? – радше ні, скоріше вона злякалась. Бо, нарід був уже не той. Восени, коли треба було з піснями та прапорами везти хліб державі, звичного ентузіазму не спостерігається, з цим не поспішають. Матеріали НКВД (ті самі – «совєршєнно сєкрєтно») свідчать по всіх областях України про наростаючий опір владі. Відчувається, що за роки війни в країні плідно попрацювало революційне підпілля ОУН. З’являються численні листівки із закликами до збройного повстання, до знищення Сталіна, – «Смерть Сталіну!», «Після Гітлера час на Сталіна!» і все частіше бринить із них несмертельне гасло ОУН: «Воля народам, гідність людям!» – те, що для них найстрашніше. Бо саме на паплюженні людської гідності, на придушенні свободи, одвічно стояла імперія.

А їх сталінська влада – нелюдська, підла та підступна, але хоробрістю не відзначена, як же полохлива!

Чималу роль у врятуванні країни зіграла тоді й наша Вандея – Західна Україна. Вона, що роками відбивала обох окупантів, – не зазнала й посухи 1946, мала якісь запаси, котрих більшовики хоч і цупили (як же вони, без чужого!), але як же помірковано, без особливого бажання отримати партизанську кулю до лоба. Нагадаємо, що орґанізований військовий опір сталінській навалі припиниться там лише через роки.

Поїзди на захід були тоді переповнені, хоч… іноді бувало й пізно: в одній Жмеринці знімали з кожного такого потягу до десятка остаточно виснажених людей, що помирали незабаром просто на станції. Але інші доїздили та отримували достатню допомогу, щоб протриматись. Виживали наперекір злочинній совєцькій владі.

Для більшості нас усе це є справи далекої історії, але забувати про них у жодному разі не можна. Хоча би для того, що сили, які правили тоді, за допомогою голодоморів, комуністичні, – ще живі та безкарно діють серед нас. Чим більше тремтять та трусяться їх старечі ноги, чим швидше уходить з під них історичний ґрунт, – тим голосніше вони репетують. Закликаючи до повернення назад, до «союзу»: до «дружби народов», до ҐУЛАҐу, до нових голодоморів та ґеноцидів.

* * *

На закінчення, без коментарів, перекажемо зміст характерного указу того часу, з червня 1947. Він безперечно, прямо та безпосередньо, пов’язаний з тодішньою ситуацією на селі.

Згідно Указу праця в колгоспі проголошувалася обов’язковою для всіх, хто проживає в сільській місцевості і не працює на виробництві або не служить у совєцькому закладі. Всі чоловіки, жінки, юнаки та дівчата, підлітки – зобов’язані були працювати в колгоспі. Та виробляти певну норму трудоднів. Для Ставропольського краю, здається, за невиконання мінімуму трудоднів, постановою сільради, робітник, разом із усією непрацездатною частиною родини, висилався на п’ять років «в отдалєнниє мєста Совєтского Союза», де вже працював на статусі засланого. Бачите, – не судом, навіть не якоюсь «трійкою», а – звичайною постановою сільради. Хто насмілиться твердити, що це не рабство?

2. «Вєлічайшій коріфєй наукі»

Коли, у першому наближенні, ясна річ, – було покінчено з «врагамі народа», коли з імперією «воссоєдєнілась» мало не вся Східна Європа, «вєлікій Сталін» прогулювався своєю нечутною ходою коридорами Кремлівської влади, та… нудьгував. Адже, життя продовжувалося, та треба було придумати щось новеньке; що він, врешті, й придумав, – наука!

Тут йтиметься саме про них, про «научниє діскуссіі» (1947–1953), наслідком яких стало повне утвердження марксизму в науці. Віднині її головною метою стало «подтвєрждать правільность марксізма-лєнінізма»; все інше відходило наче на задній план. Роки утворення та укріплення «мічурінской біологіі», «павловской фізіологіі» тощо.

Витоки цих «дискусій» – були загально-політичними.

Перемога над Гітлером, хоча й вартувала народам у три десятки мільйонів жертв, але перевела московський більшовизм до якісно нового стану. Він, перемігши Гітлера та окупувавши з благословіння згнилих західних «дємократій» половину Європи, вперше відчув, що міцно сидить у седлі. Це позначилося, насамперед, на статусі жидів, якими вже можна було не прикриватись. Нагадаємо ще раз оту просту думку: «Дамо їм видні посади. А як щось не так – нарід кинеться, як завжди, – бити жидів, а ми… ми хутенько за кордон, за кордон, прихопивши народні грошики». Тепер жидам ще раз указали на їх природне місце в Російській імперії. На них було оголошене полювання, як на «бєзродних космополітов»; така собі зворотня сторона модного тоді «отєчєствєнного пріорітєта». А нишком – складалися поіменні списки на депортацію до Сибіру. Але, й не це було головне, існували значно більше важливі завдання.

Філософія та гуманітарні дисципліни (разом із соціологією та політологією) були підім’яті «марксізмом-лєнінізмом» – злоякісною сумішшю знахарства, невігластва та демагоґії, – ще перед війною. Тепер задача істотно поширювалася. Треба було остаточно підім’яти й усі інші, природничі та точні науки: зробити їх так само керованими (звідки? – ясна річ, із Політбюро). Щоб і наукову істину можна було проголошувати («кому положєно», ясна річ) – знову ж, із Політбюро. Заради цього й були вони розпочаті, «научниє діскусіі» тих років; їх направляв, а часом і особисто брав участь у них, – «лічно тов. Сталін І. В.», терміново зроблений «вєлічайшім коріфєєм наукі»; будь-якої, – науки взагалі.

До науки ж взагалі він мав ще давнє відношення, бо ще на рубежі століть, у брошурі «Анархизм или социализм», ні сіло, ні впало, – «указивал», ніби:

Земля колись являла собою розжарену вогневу масу, потім вона поступово остигла, потім виникли рослини й тварини, за розвитком тваринного світу настала поява певного гатунку мавп і потім за всим цим настала поява людини.

Яке відношення все це мало до анархізму чи поготів до соціалізму – то вже секрет автора, – але ж, хіба це не наука? – безумовно. Судячи зі всього – тут напевно тхне всезагальним діалектичним взаємозв’язком; хоча, з іншого боку, – чи не малувато для майбутнього «вєлічайшєго коріфєя наукі»?

* * *

Отже, до розвитку науки він ставився прихильно, та «указивал» (і цілком слушно), що наука не може розвиватися без боротьби нового зі старим, без свободи критики. А, як цього немає, в науці неодмінно установиться «аракчєєвскій рєжім». Щоб отакої неприємності не сталося, – й необхідні були оті «діскуссіі». А їх, натхнених коріфєєм, було тоді чималенько; перелічимо їх усі в хронологічному порядку.

1. «Совєщаніє по проблємам філософіі» у 1947; так би мовити – підготовче. На ньому розкритикували підручник з історії філософії Г. В. Алєксандрова, наскрізь просякнутий «буржуазним об’єктівізмом», а значить – і уклінством («нізкопоклонством») перед буржуазною культурою (будь-яка не російська).

2. Сесія ВАСХНІЛ (Всєсоюзная акадємія сєльско-хозяйствєнних наук ім. В. І. Леніна) влітку 1948, – центральна подія всієї кампанії. Бо саме з причини її неспірного успіху прийдеться невдовзі (десь 15–20 років) купувати хліб за кордоном, за нафтодолари. На ній була ідейно розгромлена ґенетика та натомість утверджена «мічурінская біологія»; тобто установлений режим монопольної влади Т. Д. Лисенка (або отой самий, «аракчєєвскій») в біологічних науках. Якщо для розуміння ґенетики потрібна була деяка освіта, то з «мічурінскою біологією» жодних проблем не було; вона мала ту неспірну перевагу, що була зрозумілою будь-якому колгоспникові (так і писали – «будь-якому»).

3. Об’єднана сесія АМН (Академія медичних наук) та АН СССР («Павловская сєссія») влітку 1950. Там була ідейно розгромлена та чимала частина фізіології, що не мала відношення до вчення І. П. Павлова (1849–1936) про умовні рефлекси. Адже, нагадаємо, для більшовицької влади головним було виробити належні умовні рефлекси у власних підданих; аби тільки вони в жодному разі не намагалися думати.

4. Дискусія з питань мовознавства 1950. Спроба учня академіка Н. Я. Марра (1865–1934), академіка І. І. Мещанінова, – установити у мовознавстві абсолютну владу учення Н. Я. Марра; на чолі з самим собою, – на зразок Лисенка ж. Про що тут ішлося, дає поняття коротке посилання на самого Марра, який вимагав революційних перетворень російської мови:

… таке щось, яке в докорінний спосіб змінює наше ставлення до російської мови, та – можливо, переставляє її низом догори.

(Н. Я. Марр, Избранные работы, т. 11, с. 374)

Так би й довелося тепер розмовляти усім нам не «на вєліком і могучєм», недорікуватому та недолугому, а чимось ще набагато гіршим, якби не грім з ясного неба: брошура самого Сталіна І. В. – «О марксизме в языкознании» (1950), де все ставилося навпаки, низом донизу, верхом до верху. Дивно, але «коріфєй наукі», з благословіння якого все й розпочалося – цього разу був, майже, на висоті.

5. Нарада АМН та АН СССР по Вірхову. На ній, з легкої руки О. Б. Лєпєшінской було геть спростовано реакційну та буржуазну клітинну теорію Рудольфа Вірхова. Сама О. Б. Лєпєшінская на той час давно відкрила виникнення клітинних форм життя з неклітинних, але всі учені комісії перед тим – чомусь однодухо заявляли, що нею не надто ретельно мився лабораторний посуд. Комісіям тепер все це й пригадали; з усіма належними наслідками.

6. Широкомасштабна кампанія проти застосування квантової механіки в хемії, була почата ще 1949 у пресі трьома дрібними науковими ділками, Г. В. Челінчевим (цей був уже навіть професором), В. М. Татєвскім та А. М. Шахпароновим, котрі однак, хутко перегризлися, а тому вона й не дала жодних вражаючих виників. Вона призвела, головним чином, до демаскування «бєзродних космополітов» – професора Я. К. Сиркіна «і єго сотрудніци М. І. Дяткіной» (дружини), які уперто «протасківалі» ідеалістичну зарубіжну «тєорію рєзонанса». Очолити тут новий «аракчєєвскій рєжім» не було кому, надто вже дрібні були всі три новоявлені апостоли матеріалізму; єдиним наслідком стало звичайне та закономірне, – ще більше відставання совєцької квантової хемії, не подолане й досьогодні.

7. Дискусія з проблем фізики, яка тягнулася виступами в друку аж до 1953, та теж не призвела до заходів офіційного характеру, які би її завершили. Щоправда, від сучасної фізики з її теорією відносності та квантовою механікою – совєцькі філософи не полишили тоді живого місця: каменю на камені; на папері, зрозуміло. Чимало було й усякого іншого, хоч і менш значного.

От такий потужний зрив у первісне минуле, маґічне та сповнене безглуздих заклинань. Бо, все, що не совєцьке – було буржуазне, а значить вороже: буржуазна наука, буржуазна культура…

Такий собі колективний синдром параної, манії власної величі. Зрив у первісне палеолітичне минуле, – торжество дологічного та маґічного мислення. Не випадково все розпочалося не так з філософської дискусії, як з осудження підручника логіки професора В. Асмуса.

* * *

З усього інтелектуального багатства епохи обмежимося коротким оглядом лише дискусії на сесії ВАСХНІЛ, влітку 1948. Не в останню чергу й тому, що вона полишилася чи не єдиною з усіх, успішною на всі можливі 100 %. Вона, як жодна інша, викрила глибоку відсталість совєцької науки від світового рівня.

Характерною рисою дискусії, з обох сторін, було начотництво – спір із посиланнями на опінії авторитетів, та чи не повна відсутність справжньо наукових арґументів, посилань на перевірені та неспірні факти. А, цих останніх на той час було вдосталь.

Нагадаємо основне розходження поміж «формальнимі гєнєтікамі» та новаторами-мічурінцями. Перші відстоювали передачу спадкових ознак через особливі частинки спадкової речовини ядра клітки – ґени. Та відкидали можливість успадкування ознак, набутих за життя. Другі заперечували існування ґенів та твердили, ніби спадковість визначається умовами середовища. З. Фройд або хтось інший, угледів би тут підсвідоме віддзеркалення більшовицьких бажань – створити нову людину нового суспільства, нехтуючи спадщиною минулого: «ми наш, ми новий мір построім…» Або оте, – «битіє опрєдєляєт сознаніє».

У науці цей спір тягнувся з часів Ж. Б. Ламарка (1744–1829) та був вичерпно вирішений ще задовго до сесії ВАСХНІЛ, але про це, як не дивно, мали досить слабе уявлення одні як другі; як то кажуть – освіти не вистачило. Бо, були й зовсім недавні, сенсаційні та незаперечні матеріали. Спочатку Ф. Гриффіт 1928 оприлюднив свої дані по перетворенню пневмококів під впливом ДНК (дезоксирібонуклеїнової кислоти). А це й вичерпно доводило, що ґени – то реально існуючі відтинки ланцюжка молекули ДНК. Неможливість спадкового закріплення набутих ознак була доведена М. Дельбрюком та С. Луріа (1943). Вони досліджували адаптацію мікробів до бактеріциду антибіотика, та показали що призвичаїння до нього на всі 100 % пояснюється мутаціями та відбором. Отже, навіть на примітивному рівні одноклітинних створінь – немає впливу середовища на спадковість орґанізму, що саме й відстоювали мічурінці.

А вже до 1944 відноситься вирішального значення праця О. Евері, Ч. Мак Леода та М. Мак Карті, де були підтверджені результати Ф. Гриффіта, але – на новому рівні: у максимально чистих умовах. На час сесії про все це можна було довідатись, своєчасно використати у спорі, але… не знали, не стежили належно за розвитком науки. Тому й перемога була обумовлена не силою переможця, бо оті мічурінці були люди обмежені та невігласні, але прикру роль відігравала тут і відсталість совєцької ґенетики. А її прапор, так би мовити, переслідуваний на той час академік Н. Дубінін, – змагався з мічурінцями у підтвердженні «діалєктічєского матєріалізма» засобами ґенетики. Тобто, – був нічим не ліпший від них.

* * *

Мічурінська біологія не обмежувалася основною концепцією всемогутнього середовища, яке ніби визначає спадковість орґанізмів та її активно формує. Було там і чимало іншого, не менш цікавого, але й не менш безглуздого. Наприклад, перетворення стрибком (зрозуміло – «діалєктічєскім») одного виду в інший: гілочка ліщини, яка виросла на грабі (було доведене штучне щеплення); або «теорія» стерільної зозулі, яка сама не розмножується, ні, – виводиться з яєць будь-яких інших птахів; так само, внаслідок діалектичного стрибка.

Не помічено, аби мічурінці користувалися десь поняттям атома або молекули, принаймні, якісь невизначені «частіци вєщєства». При цьому – первісний рівень мислення, дологічного та маґічного. Враження божевільні або наукових установ Лапути, так добре описаних капітаном Гуллівером. А на дворі була вже середина XX ст., яке увійшло до історії, як століття атомове та космічне. Хоч, з не меншим успіхом, могло би увійти, як свого часу прохопився С. Єсєнін, – як століття «громіл і шарлатанов».

Цікаву рівнобіжну до мічурінської сесії представляла «Павловская», де один з далеко не кращих учнів великого фізіолога – К. А. Биков, спромогався повторити подвиг Т. Д. Лисенка, створивши чисто «Павловскую» (ну, за його биківськими поняттями, звичайно) фізіологію. На сесії були затавровані «ідєалістамі» кращі учні та послідовники І. П. Павлова, світової слави учені – Л. Орбелі, І. Беріташвілі та П. К. Анохін. Але, ніхто з них не подумав каятись, а протистояти їх науковій арґументації Биков та інші, – могли лише формально, спираючись на знахарство марксизму або просто на політичну демагоґію.

Цікаво тут простежити еволюцію слова «ідєаліст», від царської Росії та по совєти. Бо живе слово, нагадаємо це, сприймається лише в контексті відповідної культури, якою ходить. За царів воно визначало людину, що здатна вбачати та приймати реальність досконалу. Потім, людину, що схильна прикрашати, ідеалізувати щось. За совєтів зникла жодна полісемантичність, та «ідєаліст» – це остаточно погано. Бо, це людина, яка – подумати гидко, – протиставляє «єдінствєнно правільной» філософії «діалєктічєского матєріалізма» – жах подумати: філософію ідеалістичну. Найгіршу з можливих, бо ми ж – матеріалісти!

Поспіхом очищена від гидоти ідеалізму совєцька наука – не забарилася принести рясні, хоч і гірко-кислі мічурінські плоди: низку «відкриттів» у різних галузях науки. Негайно удостоєних вищих державних премій, але незабаром визнаних за шахрайство. Це були роботи О. М. Бошьяна, О. Б. Лєпєшінской із біології, роботи братів А. І. Аліханова та А. І. Аліханяна по варітронах, яких – виявилося потім, – ніколи не існувало; робота Г. Д. Латишева і Г. А. Гея, де була відкрита не існуюча «тонкая структура» ґамма-випромінювання…

Відкриттів владно вимагав вольовий тиск зверху, та вони слухняно й посипалися, але… їх основа? Простіше не буває. Не матеріалістичний світогляд, викуваний у тяжкій боротьбі з ідеалістами, ні, – звичайне нехтування першим обов’язком ученого – видаленням артефактів. Погано вимитий посуд… нехтування розсіюванням на стінках лічильників… проведення кривої по точках, без статистичного вигладжування (от вам і «тонкая структура») і т. і.

* * *

Що ж можна сказати сьогодні про ці події, віддалені від нас на півсторіччя й більше? Про це сталінське зґвалтування науки.

Сьогодні вже ніхто не об’являє квантову механіку «горой ідєалістічєского навоза в соврємєнной фізікє» – не наказано зверху та не оплачується. Не об’являють навіть оті, від незабутньої «наукі наук», що як сиділи по своїх тепленьких містечках – так і сидять. Хоча говорилося й писалося про все це цілком офіційно, сказаного чи написаного тоді – теж ніхто офіційно не спростовував. Атмосфера ідіотичної підозри та войовничої нетерпимості з тих пір наче релаксувала, але якось сама собою, ніхто до цього так і не втручався.

Єдино можливий висновок, що треба боротись не з «ідєалізмом», «прєклонєнієм пєрєд іностранщіной» або «раболєпієм пєрєд буржуазной культурой», чи іншою вигаданою химерою, але тільки єдино – з дурістю та невіглаством, – теж не був зроблений.

Не було спромог усвідомити вплив «дискусій» на суспільство та щось поправити. А вони й досі дають знати про себе, та не можна цього недооцінювати. Бо, ніщо не минає без сліду.

З тих часів зміцніла в науці мафіозна структура «дідовщіни», скопійована з мічурінської біології. Ієрархія відданих – так, але – не науці, – а спільній справі влади: великих та малих ділків від науки на чолі з «самим» – босом. Чимало скрушувалися з приводу, що, мовляв, доброго лідера совєцької ґенетики – Н. І. Вавілова, – змінив «злий» – Т. Д. Лисенко, але хіба ж у цьому справа? Бували добрі та злі самодержці, але злим є, насамперед, саме самодержавство, як таке.

У науці є один-єдиний авторитет, авторитет установленого факту, авторитет бездоганно строгого математичного доказу. А значить – нема місця всевладним «лідерам», які вирішують, що є істиною, а що – ні. Нема й не повинно бути авторитету імен. А з часів Лисенка наукове самодержавство поширилося, – слідом потягнулися інші, не гірші. «Коріфєя наукі» Сталіна – давно немає, але «коріфєі» розплодилися казково. В кожній галузі кожної науки сидить по дрібному «коріфєйчику», але такому, повз якого «ні проскочіш». «Дискусій» більше немає, але їх незабутній стиль: суміш фальші, невігластва та демагоґії, проглядає у безграмотних рецензіях відомих журналів.

Наукові питання, зокрема ті, від яких залежить доля мільйонів людей – продовжували й потім вирішувати келейно; а наукова істина установлювалася й далі адміністративним шляхом. А в такий спосіб можна «довести» (втім, як і «спростувати»), – що завгодно.

Пригадаємо оті сумнозвісні «проєкти вєка»: плотину на Обі, «поворот північних річок», Кара Боґаз-гол, плотину у Керченській протоці, канал Дунай–Дніпро… Всі вони були схвалені цілими зграями найученніших експертів, – і що ж? Були або зупинені своєчасно громадськістю, або – все ж виконані, спричинили непоправної шкоди середовищу, природі. Попередженням міг би стати Арал, перетворений на екологічну катастрофу континентальних масштабів; але – так і не став.

Все це, зауважимо, – ще не враховуючи свідомих злочинів у цій галузі, як побудова українських АЕС на карстових розломах, побудова Вірменської АЕС у сейсмічно-небезпечному районі (і це – по землетрусі в Спітаку!). Схвалили в Москві й побудову АЕС у Криму, хоч цей злочин «в особо крупних масштабах» вдалося відвернути.

Нові та важливі наукові результати? – давненько про такі ми не чули. Бо, важливе лише те, що визнано таким на верхах бюрократизованої науки. Там, де давно й звичайний закон Ома забули… Крізь таку систему – це ґарантовано, не пробилися би ні Айнштайн із його теорією відносності, ні Бор із його квантовою механікою. Щоправда, можемо себе заспокоїти, наша система освіти, як середньої так вищої – надійно страхує нас від можливої появи айнштайнів та борів.

І, ще одне, не менш важливе – зміщення пріоритетів. Мічурінська біологія підкорила серце Сталіна, а потім і Хрущова, обіцянками золотих гір практичних застосувань, хоч реально й принесла самі збитки. Назавжди закріпивши у тих, що приймають рішення – номенклатурної мафії, – непорушне, хоч і хибне в основі переконання, ніби наука – то справа прибуткова, щось на кшталт дійної корови. Упевнення, що єдина турбота науки – то створення нових технологій. Але, при цьому не слід забувати, що не з нових технологій випливають наукові відкриття, а якраз навпаки: фундаментальна наука, і тільки вона, дає змогу створювати нові технології. Насамперед – добре розвинена теорія справи; не випадково ж і справжня наука колись так і була названа – фундаментальною.

На жаль, все це й досі до кінця не осмислене, не засвоєне. Та й розвиток справ у світі йде далеко від бажаного напрямку.

Але, підкреслимо це, ще на дуже ранньому етапі розвитку совєцької науки знаходилися далекоглядні та доброзичливі люди, видатні учені, які попереджували:

Однак, тепер я з певною тривогою дивлюсь на майбутнє російської науки. Мене хвилює, головним чином, прагнення надати їй чисто практичного спрямування. З цього приводу укажу на наступне: коли я був в Америці, мене питалися там, яким чином у Німеччині та Голандії (де я працюю) так хутко й часто ґеніально знаходять відповіді на численні практичні питання, якими би неочікуваними вони не були. На це я міг лише відповісти, що так і в силу поваги до розвитку в цих країнах чисто теоретичних знань, та у першу чергу – математики. Люди, які оволоділи теорією – можуть вирішувати будь-які питання, що виникають.

(З промови Пауля Еренфеста на VI з’їзді російських фізиків, 16.09.1924).

Це було 1924, а вже року 1936 вищі інстанції «партіі і правітєльства» зробили догану академікові А. Ф. Йоффе, а разом і всьому Фізико-технічному інституту в Ленінграді, на черговій сесії АН СССР – за «отрив от практікі». Бо там, бачите, надто захоплювалися такими далекими від практики галузями фізичної науки, як фізика атомового ядра; замість того, щоб допомагати «проізводству і сєльскому хозяйству» (скажімо – перебирати овочі на базі, як за Брєжнєва).

Ці ж люди при владі, на чолі з самим «вєлікім Сталіним», нема сумніву, були ще живі 1945, коли атомове полум’я спалахнуло над Хіросімою та Нагасакі, але вони – зарозумілі, невігласні та пихаті, не те, що не пожалкували, навіть не пригадали про свою дурну догану: хто не пам’ятає свого минулого – приречений одвічно його повторювати.

Тільки от, за кожним разом це дурне повторення вартує все дорожче…

3. «Наш Нікіта Сєргєєвіч…»

Багато людей і сьогодні пам’ятають цього, другого після Сталіна «вождя» колишнього Совєцького Союзу. Він був, на свій час фігурою помітною, та не заскарбив собі любові наступників. Яких саме він і вивів на верхи влади. Особливо не любив його невігласний сталініст Л. І. Брєжнєв, а видана за нього «Иллюстрированная история СССР», Москва, 1974, своєрідна вершина совєцького нікчемства (тому й користуємося!) – про якогось там Н. С. Хрущова (1894–1971, члена Політбюро з 1939 (!)) взагалі не згадує. Важко повірити, але неможливо з неї довідатися, хто ж саме був у нас ґенсеком 1954–1964; читач може подумати навіть неймовірне, що тоді ця перша в країні посада – була просто вакантною.

В народі Н. С. Хрущов є відомий головне тим, що «разоблачіл культ лічності Сталіна», але… Тут уже воістину – нема чого було «разоблачать», бо жодних нових фактів у своїй доповіді на XX з’їзді 1956, – він не подав. Все це, ширше та глибше, було давно відоме у світі трудами багатьох людей доброї волі. Згадаємо серед них і українця Бориса Бажанова, і росіянина Федора Раскольнікова, і чечена Абдурахмана Авторханова, і англійця Роберта Конквеста…

Але, це все там, у вільному світі – де завжди все знають першими, а як же тут, вдома? – хіба так уже нічогісінько й не знали? Знову – «ми нє зналі!»? Та, ні. Хто хотів знати – знали. Тому й було це тоді трохи смішно, що все мовилося на закритому засіданні – таємниця полішинеля, та втім… Заслуга Хрущова полягала, тільки й єдино, на тому, що він – так би мовити, скріпив усе це, як же здавна відоме, – своєю печаткою та підписом ґенсека. Та тим і змусив одвічно недовірливий до правди офіційний Захід, – повірити в це.

Що саме його тоді подвигнуло – важко сказати. Чи то звичайне людське розуміння, що далі так жити не можна? Чи простіше, бажання в такий спосіб укріпити власне становище? Адже, за Сталіна він ходив десь у третьому ешелоні влади. А на його уславлених нічних раутах, – слугував мало не за блазня. Однак, він це зробив, а на те була потрібна й певна мужність. Хоч, зазначимо відразу, – великих лаврів на батьківщині це йому не принесло.

Більше від того, деякі сьогоднішні комуністи твердять, що Сталін був справжнім батьком народу, а його «дємкі, (демократи, О. Б.) оболґалі». Тобто, залічують до «дємков» і самого Н. С. Хрущова, ґенсека 1954–1964.

Російський спір є такий самий своєрідний та неповторний, як усе інше російське («особий путь», що ви хочете). В ньому не марнують часу збираючи арґументи щодо сутності предмету спору. В ньому всі сили повертають на те, щоб наочно довести всім, що ваш опонент – зла людина. А як така – не може бути правою у будь-чому.

Так само й узявся до справи «наш Нікіта Сєргєєвіч» – до шпику кості російська людина. У своєму спорі з мертвим уже три роки Сталіним, він не критикував політику партії як таку, бодай – у минулому. Він зосередився на особі Сталіна, приписуючи все неґативне йому, ба – погана людина, що ви хочете. Але, й тут був досить обережним, демаскуючи, бачите, «культ лічності Сталіна». Тобто, явище радше вторинне, а не колективні злочини партії проти людства. Так, він засуджував Сталіна, але не так за терор, як за зловживання терором. При ньому, після XX з’їзду, почали реабілітувати жертви масового сталінського терору. Коли він зіткнувся з опозицією у власному оточенні, він не відправив нікого під суд, нікого не знищив, так, що ж це може означати? – що він був мирною, гуманною людиною? – далебі. Був проти терору? – та в жодному разі. Бо ҐУЛАҐ та «псіхушкі», – як існували перед 1956, так благополучно існували й потім, поширюючись з року на рік. Не випадково, що в тому ж 1956 була розчавлена совєцькими танками спромога угорського народу хоч якось пом’якшити брутальну сталінську диктатуру у себе. Як він і був проти терору, то проти терору щодо «своіх». Бо, чи ж не за Хрущова був убитий найманим убивцею КҐБ 1957 Лев Ребет, а 1959 – Степан Бандера? Та, хіба ж тільки вони? – певно, були й інші злочини, не так помітні; або проґавлені. Обставин ми не знаємо, але якщо й не він сам замислив ці ганебні злочини, то все одно, без його дозволу їх би не сталося; отже, – убивця. Так само Сталін колись наказав убити Троцкого.

Адже це він, «наш Нікіта Сєргєєвіч» – був 1937 столичний секретар ВКП(б), так, хіба ж міг бути він сам непричетний до сталінських репресій? Значить допомагав Сталіну у Великому Полюванні, – скільки сил стачило. Та, так успішно, що 1938 був кинутий на найбільш відповідальний для Москви «участок фронта» – на добивання України. А до того, ще й підвищений 1939 до члена Політбюро. А чи може це не він по війні топив у крові Треті Визвольні Змагання? Отже, як бути справедливими, то місце їм обом на шибениці історії, «нашєму Іосіфу Віссаріоновічу» і «нашєму Нікітє Сєргєєвічу», – тільки поруч.

Не забудемо, що це він, «наш Нікіта Сєргєєвіч», – передав політичних «злочинців» на свавілля кримінальників, прилюдно заявивши, що в країні більше немає політичних в’язнів. А до того забезпечив розквіт політичних «псіхушєк». Дарувати йому все це? – в жодному разі! Отже, у череді політичних злочинців, що 74 роки очолювали Третю російську імперію – і він був не останній; міг би стати перед Міжнародним трибуналом.

Як бачимо, його посмертний спір із покійним «вождєм» не був і таким уже принциповим. А значить – не могли бути принциповими й наслідки. Все це влучно прозвали «відлигою», а відлиги – минають.

Від Сталіна він успадкував складну політичну ситуацію, дещо її спростивши. Але, на відміну від того, стриманого та помірно обережного, він поводив себе назовні, як добрий бик на арені іберійського цирку. З ним не було часу нудьгувати, та в цьому невдовзі пересвідчилися всі. Це він роздавив народне повстання в Угорщині, де відзначився тоді кат Ю. Андропов, посол Москви в Угорщині та (казали) резидент КҐБ у Східній Європі. Він же, Хрущов, побудував стіну в Берліні.

Всього цього йому було замало, та через рік він створив Кубинську кризу, поставивши світ на межу атомової війни, на край атомової прірви. Потім таку ж кризу в Європі відтворить каґебіст Ю. Андропов; того часу якось пронесло, завдяки холодній крові американського президента та керівників НАТО. Чи пронесе утретє? Побачимо.

Справа Б. Сташінського у жовтні 1962 (Федеральний суд у Карлсруе, Німеччина) – показала світові обличчя Н. С. Хрущова, як убивці та терориста. Він же, безумовно, першим оцінив користь Москві від міжнародного тероризму, та передав естафету його підготовки та розвитку своєму наступнику Л. І. Брєжнєву. Разом із смертельно небезпечною для одвічно хирлявої економіки СССР ідеєю гонитви у космосі, а значить, від цього не піти, – й убивчої для неї гонитви озброєнь. Гонитва в космосі (після 1957) була виграна США у 1964; гонитва озброєнь – десь на початку 80-их. Їх жартома виграли у вільному світі США й НАТО, та від неї розвалився «союз нєрушімий», тобто «єдіная і нєдєлімая» – у своєму найбільш злоякісному (досі!) варіанті.

В усе це «наш Нікіта Сєргєєвіч» вніс свій вагомий внесок.

Все повище є очевидним та доведеним, а історія як наука – не любить не підтверджених і довільних припущень. Однак і ці останні є часом конструктивні, поступово обрастаючи доказами та перетворюючись на історичну достовірність. Тому й зазначимо, що понижчі міркування є не більше ніж можливою правдоподібністю або правдоподібною можливістю, та поки нічим доведені бути не можуть; хоч може й не позбавлені певної цікавості.

Отже, пригадаємо, що був і такий видатний політичний злочин XX ст., як убивство американського президента Дж. Ф. Кеннеді (1917–1963), та було би неприродним, щоб у ньому не брав участі Совєцький Союз, а значить – і «наш Нікіта Сєргєєвіч». Бо у нас, не забудемо, – «держава», це отой, хто сидить у Кремлі. На користь такої участі промовляє ціла низка міркувань.

1. Типово каґебістська техніка ланцюгового злочину: з убивством убивці, убивством убивці убивці і т. д. Вона, яскраво та чітко простежується на так званих «хвилях репресій» 1937–1938. Коли слідом за жертвами ліквідували їх катів. Досконала совєцька кіллерська практика.

2. Поспіх та ретельність, з якими урядові установи США замітали будь-які сліди, які могли привести до розкриття злочину. Адже, їх респект ще до злочинної царської Росії, а поготів до ще більш злочинної совєцької, – є досить відомий; не відмитись.

3. Співпадіння в часі. Убивство Кеннеді послідувало за Кубинською кризою, де Хрущов вимушений був відступити. Досить лише пригадати собі цього кремлівського хряка, який впадав у шаленство з нагоди найменшого протиріччя…

Втім, все це, на превеликий жаль, і наслідки (хоч і як переконливі!) того ж доброго принципу – «Кому від цього добре?» Прямі ж докази, безумовно, – вже давно затерті.

Однак, про «убивство сторіччя» – нижче, в спеціальному доповненні.

* * *

В усьому іншому він був типовим сином свого народу та класу. Людиною вольовою та рішучою, але вкрай неосвіченою, катастрофічно самовпевненою, хоч і як же смішно некомпетентною! У ньому, як у справжньому комуністові, бажання скоріше перебудувати світ, – геть затьмарило нормальну людську цікавість; спочатку хоч трошки збагнути, а як же той світ є побудований? Як він працює

А тому його державна діяльність, майже порівну, складалася, як із добрих намірів, так і нашвидкуруч із діяних глупств.

Він, як і всі вони, заперті Сталіним удома, після смерті боса ринув подорожувати (поготів – за державний рахунок). Повертаючися з Індії, де залюбки катався на слонах із квітчаним вінком на шиї, він мимохідь заглянув і до Середньоі Азії, наробивши реформ і там. У вкрай збіднілому, спочатку під Росією, а особливо під совєтами, її господарстві, – почесне місце посідав тоді віслюк; він повсюди змінив (не замінивши, ясна річ) коня та верблюда минулого. Ними, віслюками, перевозили вантажі, ними їздили на невеличкі відстані дорослі та діти. Так було перед Н. С. Хрущовим, бо саме це розповсюдження віслюка й привернуло його увагу.

У російської людини, коли вона бачить щось нове, – мимохіть виникає звичний рефлекс, запитання: а, навіщо це? – та, чи не можна без цього, незвичайного та незвичного, – обійтися? Виникло це запитання й у «нашєго Н. С.», супроводжуване природною та звичайною на його високій посаді реакцією – «уб-р-р-рать!»

Зазначимо, що така реакція ґрунтувалася, по-перше, на цілком благих намірах, а по-друге, на знову ж звичному в Росії невігластві. Та, й насправді, поставимо себе на час на місці ґенсека. Країна є найкращою у світі стартовою площадкою у космос, ось-ось наздожене Сполучені Штати, чи то по яйцях, чи ще по чомусь, а тут!.. Таке собі «фєодально-байскіє пєрєжіткі» – віслюками їздять, від мала до велика. Це ж тільки подумати, скільки на них витрачається покорму! – бо вже тоді викльовувалася наступна брєжнєвська мудрість: «економіка должна бить економной!» (щоб і на гонитву озброєнь заощадити). Ґенсек не знав (як не знав і безлічі іншого), що віслюка не годують, а він пасеться сам, споживаючи, що зможе. Цього, як же простого, не пояснили «вождю» й наближені особи; чи то не бажаючи наражатися, чи то (найбільш правдоподібно) – з причин того ж таки ґрунтовного невігластва.

Розпочато було чергову кампанію місцевого значення, віслюків збирали та вивозили, не до Сибіру або до Колими, ясна річ, ці треба було берегти для «дружби народов». Вивозили десь аби подалі від домівок, може – до Кара Кумів. Але, розумні тварини невдовзі повертались додому. Тоді їх, уже як рецидивістів, – стали вивозити та розстрілювати. Археологи майбутнього, натрапляючи в пустелі на скупчення віслючих кісток, писатимуть монографії про совєцькі «плємєна» полювальників на віслюків, але… навряд, чи дійдуть правди…

Не менш екзотичних форм набула думка «вождя» вирощувати в СССР кукурудзу. На жаль, бо ідея була цілком слушна. Її хутко здискредитували, чи то від власної дурості, чи то навмисно, щоб зашкодити Хрущову – саме ті, що почали її «внєдрять»: від Кушки та по Архангельск. Адже, не слід забувати, що головна рушійна сила розвитку Росії – то боротьба за особисту (або самодержавну) владу.

Однак, не все йшло у нього на селі аж так невдало. Того, що він тут зробив – применшувати не можна. Він зліквідував МТС, які вщент грабували колгоспи, полишаючи їм копійки на трудодень. Він кілька разів підвищував закупівельні ціни. За нього село, хоч і не стало заможним, але дещо перестало бути, як раніше, – своєрідним продовженням сталінського ҐУЛАҐу.

Не були невдалими й намагання створити більш ефективну економіку совєцького держкапіталізму. Він хутко помітив штучність, зайвість багатьох економічних зв’язків у колишньому СССР. Для їх упорядкування в дусі ділової необхідності було проведено реформу так званих «совнархозов», – нових установ для реґіонального керування більш-менш замкненими економічно теренами. Бо він, Н. С. Хрущов, – хутко помітив штучність, зайвість і нерентабельність багатьох економічних зв’язків у колишньому СССР. Це було зроблено уперше з 1917 та всі пам’ятали той короткочасний економічний підйом, останній за історію країни, який наступив по тому.

Саме ця його реформа негайно привернула увагу московської правлячої еліти до можливих подальших наслідків хрущовського правління. Бо там, де живе національна ідея, – економічна автономія може легко перерости на політичну. Тобто, саме із отих «совнархозов» випливала, на їх думку, – безпосередня загроза подальшому існуванню монолітної імперії.

Після скинення Н. С. Хрущова внаслідок брежневської змови, були ліквідовані й небезпечні «совнархози».

Відтепер, з часів Л. І. Брєжнєва, бавовна вирощуватиметься лише в одній республіці, нитка з неї сукатиметься в іншій, а матерії робитимуть десь у третій, щодо штанів із неї, то їх шитимуть уже обов’язково у четвертій. Бо місцем ключової операції технологічного процесу завжди буде Росія. Це економічне безглуздя отримає як же наукової назви «раздєлєнєя труда» або «економічной інтеграціі». Саме за цими економічно безглуздими «зв’язками», як же сумували шовіністи у перші роки нашої незалежності. Не з метою наладнати виробництво, ні, бо ця потолоч нічого наладнати в принципі не може; тільки й виключно як тоді: відновити й увічнити неподільне панування Москви. Навіщо та заради чого? – але, не будемо забувати, що ці люди є психічно хворі; таких годі про щось там питати.

Перелічуючи у «нашєго Нікіти Сєргєєвіча» заслуги всесвітнього значення, не забудемо одну, для нас – аж як важливу. Він, як і усі «вожді» – пнувся бути законодавцем моди в усьому, та, за прикладом Сталіна, щедро роздавав «указанія», де тільки міг. Сам він, як і його попередники й послідовники, висловлювався «общепонятним язиком» вельми кепсько. Та, як він казав «комунізьм» або «соціалізьм», – стали за ним казати й усі комуністи Союзу; але – якби тільки це… Наприкінці він задумав реформу російського правопису (як писав він сам – важко собі навіть уявити). За своїми ж, примітивними уявленнями. Але натикнувся на такий шалений спротив, що мусив відступити, побитий одним-єдиним реченням, збудованим за його ідеями: «Доч цигана села (замість колишнього «съела») огурци».

Але, так і не спромігшися вдосконалити власну, російську, він спромігся активно потіснити інші, національні мови. Бо, це при ньому було прийняте славетне «Положення про вивчення другої мови» (1958): за бажанням учнів і батьків. Разом із тим фактом, що вища освіта була переважно (крім окремих, декоративних закладів) переведена на російську, вже без будь-яких «положень», та вкупі з постановою 1938 – «Про обов’язкове вивчення російської мови в національних республіках СССР», – це працювало на русифікацію активніше та ефективніше від будь-яких примусів.

* * *

Це він, «наш Нікіта Сєргєєвіч» – першим проголосив, що «чєрєз 10–12 лєт, каждая совєтская сємья…» Виявилося, однак, що цей термін треба відлічувати від останньої з чергових обіцянок (їх давали й пізніше), але… Хрущов дійсно поклав початок масовому будівництву житла, яке хоч і не надто прикрасило совєцькі міста, але якось покінчило з «комуналкамі», чи не самим стійким «наслєдієм рєволюціі». А в них так зручно було «стучать» одне на одного… Чи не з цих причин їх зникнення хутко породило цілу ностальгічну галузь російського мистецтва: незабутніх спогадів про життя в комуналках?

Примітною для історії стала й уся недовга «епоха Н. С. Хрущова». Бо «відлига», хоч як коротка, а все ж є відлигою. То ж за неї було з’ясовано, що доблесні памфіловці стійко держали позиції самі, свідомо, та ніхто й не думав нагадувати їм, що «Москва за намі, отступать нєкуда…» За неї ж уперше була дещо підважена непохитна репутація уславленого Павліка Морозова. Та, це саме тоді учені історики довели, що жодних там перемог «Красной Арміі» 23 лютого – не було. Навіть навпаки, їй саме цього дня добре наклали по шиї якісь «юдєнічівци»; всього й не пригадати.

Саме за часів Хрущова від високої сталінської трагедії стало відчутно відганяти звичайним фарсом…

Таланом цього непересічного совєцького політика стало те, що він пробудив у людей нові надії; бідою було те, що жодна з них так і не справдилася… Про нього вже багацько написано літератури, але чи не найбільш яскравим полишається те, що написав інтеліґентний та спостережливий В. Тєндряков («На блаженном острове коммунизма»), який, хоч і випадково, але побачився з «вождєм» у звичному для нього оточенні. Він залишив нам всього тільки короткий нарис, який – однак, ліпше характеризує «нашего Нікіту Сєргєєвіча», ніж томи досліджень чи спогадів. Але, таке щось треба читати самому.

* * *

Ще одне, повз чого не можна пройти пригадуючи «нашєго Нікіту Сєргєєвіча», – «ізобіліє (продуктов)». Він чимало помордувався зі совєцькою сталінською витівкою – «колхозамі»; в чомусь погіршив їх стан, в чомусь полегшив. Зробив їм чимало пільг, не змінюючи головного – рабського характеру праці: «ідєя-то прєкрасная!» От зробивши все це, він і кинув необачне гасло про «ізобіліє». Уявляєте, замість простояти годину в черзі за «плавлєннимі сиркамі»: «Отпускаю два в одні рукі, іначє всєм нє хватіт!», – взяв, прийшов і без черги купив; та, не два, а стільки, скільки тобі треба.

Думка – цілком добра, але – чи був він ориґінальним? Ми не збираємося підозрювати «вождя» в тому, що він колись та щось читав, але про це вже в Росії писали, мало не сто років перед ним. Писали же, схоже тому, що «простой русскій мужік», одягнений до військового однострою («Россія – государство воєнноє!») – давно насобачився захоплювати чужі «русскіє зємлі». Але, яка шкода, відпущений нарешті додому – не міг дати їм ради: аби на них щось там уродило. Отже, у «нєобъятной Росії» це «ізобіліє» завжди було актуальним, предметом загальних бажань, так би мовити. Та й забезпечувалося з неменшою плідністю ніж у «нашєго Н. С.» Бо, у єдиного російського письменника, якого варто читати, М. Є. Салтикова-Щєдріна, можна прочитати й дещо саме до цього. Але, не це – всезагальне:

Будь-яке спрямування, що скільки-небудь виходить за межі повсякденності, завжди подається у нас як щось злісне, що вимагає не реґулювання, а подавлення, а при цьому завжди пов’язується з поняттям «зачінщік».

(М. Е. Салтыков-Щедрин, Избран. соч., Москва, 1947, с. 373)

Та, навіть є й це, як же актуальне всі оті 74 роки:

А то вигадали, нема чого нам у німців займати; поки вони, мовляв, над «накоплєнієм» побиваються, ми – те й дивись, – і політичну економію геть скасуємо. Та, так і скасувал… скасували…

(теж там, с. 336)

Ні, мається на увазі саме те, що відкрив для себе і Хрущов – «ізобіліє». Чуючи про яке, добрі хазяйки починали припасати трохи мила та сірників. Розуміючи, що на все життя все одно не напастися, а так – на перші часи: пережити. Так от, саме про таке російське «ізобіліє» і писав ще М. Є. Салтиков-Щедрін; та – майже в сучасному дусі:

У моїй службовій практиці стався примітний в цьому роді випадок. Коли повсюди загомоніли про «нєізобіліє» та про необхідність замінити його на «ізобіліє», – грішна людина – спокусився і я! Думаю, треба щось і собі зробити. Сідаю, пишу, передписую, щоб усюди було «ізобіліє»! – від цього єдиного необережного слова – «нєізобіліє», яке тліло доти під попілом і навіть виглядало «ізобілієм», – несподівано так і полізло з усіх дірок! і такий раптом настав голод, такий голод…

(теж там, с. 379)

У «нашего Н. С.» чергового голодомору, щоправда, не сталося, але… «Врємєнниє трудності с мукой і хлєбом», принаймні, розпочалися, притьмарили останні роки «вєлікого дєсятілєтія»: як полізли, як полізли з усіх дірок… От вам і «ізобіліє». Після Хрущова це слово, здається, назавжди зникло з «вєлікого і могучєго»…

* * *

«Наш Нікіта Сєргєєвіч» завжди вважав, що має якісь особливі відносини з Україною, мабуть з тієї причини, що якийсь час пробув її сталінським гауляйтером. Та, не обмежувався при цьому, самими вбивствами провідних українських діячів. Крім трагічних подій бували тут і смішні.

Оцінюючи останню проблему загалом, зауважимо, що навряд чи комусь спало би на думку вишукувати щось смішне у гітлерівському тоталітаризмі. Але, тоталітаризм московський, на відміну від німецького та попри те, що був і незмірно злочиннішим, – часом вражає своєю приземленістю та смішністю. Таке не видаватиметься нам чимось незвичним, коли ми звернемося до природи сміху, як такого. Смішним буває, найчастіше, – недолуге мавпування когось іншого, навіть цілком прийнятного – не будучи ним; на цьому, зокрема, цілком побудоване мистецтво клоунади. А Москва, зверніть на це увагу, ніколи не була єдиною та неповторною: вона завжди когось мавпувала. Спочатку – княжий Київ; потім Алтин Орду; потім – Європу. Це вже тільки геть потім з’являться світові малороси, які – тільки подумати, – мавпуватимуть мавпування Москви (!).

Воно, про яке йтиметься, з’явилося в черговий раз десять років по тому, обставленому громом салютів та ляскотом танкових гусениць хрущовському «Трєхсотлєтію воссоєдінєнія України с Россієй» – 1954. На якому не позначилися навіть тодішні тимчасові клопоти з Берією.

Встиг уже потім «наш Н. С.» й досхочу насмішити світ, стукаючи власним чоботом по трибуні Ґенеральної асамблеї ООН.

Був рік 1964 та «вождь» наближався до закату кар’єри. Відгомоніли вже світом протестні демонстрації з гаслами – «Хрущов – убивця!», а тут насунув новий клопіт: йому донесли, що американці збираються поставити у центрі Вашінґтона пам’ятник Шевченку, навіть (подумати тільки!) не спитавшися на це дозволу Москви, якій і належить цей Шевченко, разом зі своїм народом. Та до того, ще й з написом, що був оцінений Москвою як мало не провокаційний: «Коли діждемось Вашінгтона з новим і праведним законом? А діждемось таки колись.»

Напис був і насправді антисовєцький, бо останній дурень розуміє, що з Москви – жодні Вашінгтони не виходили та не вийдуть. Виходили Івани III та IV, виходив «Пєтр пєрвий», разом із «Єкатєріной второй», виходили навіть лєніни, сталіни та троцкіє, а от…

Пам’ятник у Вашінґтоні, отой, чи не найкращий з існуючих – скульптора Леоніда Молодожанина та архитектора Радислава Жука, був урочисто відкритий 27.06.1964 – колишнім президентом Двайтом Ейзенхавером. Мабуть для того й маємо суттєво гірший пам’ятник Шевченку у Москві, спорудження якого щосили підганяв сам «наш Н. С.», аби тільки знову «випередити США». Влада, як вона сама себе цінує – не повинна бути, насамперед, смішною. От цього у Москві ніколи не розуміли.

* * *

Він був щедрою людиною та дуже любив роздавати обіцянки. Чого він нам тільки не наобіцяв! Про окреме помешкання кожній совєцькій родині – вже написали, а було ж ще й багацько іншого: і безоплатний транспорт, і безоплатне житло… Записали передбачливо все це навіть у проґраму КПСС. Усього цього, звичайно, не було та навряд чи могло бути, але його наступникам довелося все це не один рік виписувати назад. Виникає думка: чи це не з тих пір, бува, позбавлений здорового глузду совєцький обиватель, – став беззастережно вірити обіцянкам? Це з умовного рефлексу давно перетворилося на безумовний: безпомилково голосувати на виборах за того, хто найбільше пообіцяє…

Н. С. Хрущов був реформатором комунізму; до того, він був, правдоподібно, й останнім переконаним комуністом у Кремлі. Бо те, що прийшло по ньому – вже на жодне добре слово не заслуговує. Всі вони вже не «строілі коммунізьм», а радше робили власний бізнес; навіть уже нічого не обіцяли: так проходить слава світу.

З реформами комунізму – справа була досить тонка, та він і не міг, як переконаний комуніст, осягнути всю її глибину. Справа в тому, що істини, які знає та визнає обиватель – насправді досить рівномірно поділяються на два якісно різних класи: істини та брехні. Обидві вони різні принципово, але нема проблеми їх розділити. Бо істину можливо дискутувати, оспорювати, розвивати та доповнювати. Від усього цього вона лише міцніє, уточнюється та досконалиться. Але таке щось є протипоказане для брехні, тим більше, чим складнішою та розвиненішою вона є.

Чи був марксизм наукою, поготів – «наукой наук»? – чи був істиною? – далебі. В жодному разі, бо там, де він був прийнятий останньою істиною, – його не можна було дискутувати, поготів – розвивати. Він звівся там до набору примітивних тверджень, догм. Бо, як стійкість істини підвищується з її розвитком (а значить – ускладненням), то з брехнею справи як раз навпаки: чим вона є розвиненішою та складнішою, – тим більше подає можливостей для спростування. Сталін добре це розумів, та за нього марксизм не змінювався, був догматично застиглим. Хрущов намагався щось там реформувати, та по ньому марксизм, як соціальне учення, прив’язане до певної соціальної системи, – остаточно себе здискредитував. Марно намагався потім щось там направити «наш Міхаіл Сєргєєвіч»…

Втім, при всіх його особистих недоліках, – можна поставити на конто Н. С. Хрущова й принаймні одне добре діло. Бо, здається десь у 1961, роздратований, певно, втечею Б. Сташінського, – він посадив до в’язниці найвидатнішого з каґебістських убивць – ґенерала П. Судоплатова, який і просидів рівно п’ятнадцять років. Справа тут, ясна річ, не в отих роках, – такому замало було би й тисячі п’ятисот, а – в принципі; та, ще й у тому, скільки би цей ґенерал міг убити безвинних людей, гуляючи на волі п’ятнадцять років! Не забудемо, що то саме він прославився в колах кремлівських злочинців убивством 1938 полковника Євґена Коновальця.

4. Сторіччя атому

Десь перед самою серединою XX сторіччя воно й розпочалося. Вважається, що це сталося 6.08.1945, коли американський стратеґічний бомбардувальник В-29 20-ї повітряної армії Сполучених Штатів, названий «Енола Гей» на честь матері його командира, полковника Пола Тіббетса, – скинув на японське місто Хіросіма першу в світі атомову бомбу. Боінґ-29 був на той час найбільшим військовим літаком світу. Як пам’ятаю сам, – десь 30 м завдовжки, біля 9 м висоти та більше 30 м у розмаху крил; до того – ще й броньований знизу, одинадцять членів команди.

Три дні потім атомовий напад було повторено в Нагасакі. Цим, на сьогодні, вичерпується військове застосування атомової зброї.

Бомба була першою у світі, плутонієвою та невеличкою, всього на два десятки кілотонн тротилового еквіваленту. Сьогоднішні стандарти включають бомби й по 10 меґатонн (Китай).

Однак, наслідки були вражаючими та стрясли тодішнім світом. Дві третини міста зникли, як не були, а з ними й десь 80 000 людей. Ще 200 000 сконали потім, уже від наслідків атомового вибуху. Приблизно те саме сталося й у Нагасакі. Капітуляція Японії через кілька днів – стала неминучою.

Світ вступив до атомової ери рівно о 8.15 ранку за місцевим (токійським) часом, коли розчахнулися бомбові люки «Еноли Гей»: почалася епоха атому, але…

Усе розпочалося набагато раніше, листом Альберта Айнштайна до президента Ф. Д. Рузвельта від 2.08.1939, де той остерігав та попереджував президента, звертаючи його увагу на можливість створення атомової зброї у гітлерівській Німеччині. На це його, у свою чергу, намовили угорські фізики-еміґранти – Єне Вігнер та Лайош Сілард, земляки Еде Теллера, який стане згодом «батьком водневої бомби».

Але, президенти – люди заклопотані, та Рузвельт остаточно утвердив атомовий проект тільки 6.12.1941. Та й те, мабуть, тільки тому, що день перед тим стався нищівний японський напад з повітря на базу американського Тихоокеанського флоту – Пірл Гарбор на Гаваях. Він яскраво та правдиво показаний багато пізніше, у художньо-історичному фільмі – «Тора! Тора!» (Тигр! Тигр!), – кодова назва японського нападу.

Так, впродовж усього двох діб вже тоді переплелися долі Японії та атомового проекту, що завершаться 1945 Хіросімою та Нагасакі.

Створення перших атомових бомб обійшлося разом десь у 2 млрд. доларів (сьогодні це близько 20 млрд.), а всього за півстоліття США витратили на атомову зброю більше від 4 трильйонів (без засобів достави!). Саме підтримання її арсеналу в доброму стані потребує більше як 20 млрд. доларів річно. Це – зброя заможних країн, та не всі можуть собі її дозволити. Крім того, є проблема – де її розміщувати. Розміщувати її можна там, де нема людей на сотні кілометрів. Таке можуть собі дозволити лише великі країни, де є безлюдні місцевості: Росія, США, Китай. Дві європейські країни, що її мають, Англія та Франція, мають її на суднах. Бо, сама атомова зброя є ціллю для атомової ж зброї.

* * *

Сталін спочатку якось проіґнорував, пронехтував атомовою бомбою: мовляв – «срєдство для запугіванія слабонєрвних», не більше. Але, совєцькі учені, гостро зацікавлені у власних кар’єрах, – хутко його переконали. Поготів, і він дещо розумівся на стані імперії, котра – як же давно не спромогалася на гучні петровські «вікторіі». Та він і сам, свого часу, не без задоволення пригадував, як «білі царскую Россію», – ті й ті, а потім ще й ті…

Щоправда, і його совєцька Росія у вигляді СССР була не ліпше, – польська війна, фінська війна… Якісь нікому ближче не відомі «побєди прі нє вияснєнних обстоятєльствах»: Хасан, Халхин-гол… Потім – піррова перемога у «Вєлікой Отєчєствєнной». Все так, він ґенералісімус, але – ціна перемоги? – чи він міг її не розуміти? Не усвідомлювати? Зате тепер – те саме, що потрібно для продовження життя догораючої імперії, – зброя слабодухих та хирних.

Совєцький Союз порядно спізнився з власною бомбою, але хутко надолужив, як звичайно, завдяки викраденню чужих секретів. Це було, здається, єдине в чому він дійсно спромігся «догнать і пєрєгнать Амєріку». Справа не тільки в шпигунах та перекидчиках, справа й у тому, що довірені Сталіна, – Л. П. Берія та І. В. Курчатов, знаходилися у досить вигідному становищі. Якщо американцям для повсякденного маніпулювання з небезпечними матеріалами приходилося вигадувати та будувати спеціальні роботи (випадково постраждалих від випромінювання в атомовому виробництві США за весь час було лише кілька), то у розпорядженні І. В. Курчатова були на це совєцькі зеки, життя яких було нічого не варте, ще менше, ніж життя «вільних». Скільки їх приплатило життям за здійснення совєцького атомового проекту, – ніхто не знає, ніхто й ніколи не рахував. Напевно, є такі табори й зараз. Принаймні, відомо, що наприкінці президентства А. Алєксандрова в АН СССР, у розпорядженні очолюваного ним атомового відомства таких таборів було ще біля чотирьох десятків. А то вже був, мало не початок «пєрєстройкі».

Брудність фізична, моральна й духовна, є чи не вирішальною прикметою «совєтского чєловєка». Отже, у великому поспіху, у гонитві за марою всесвітнього панування, радіоактивне сміття розкидували, де прийдеться. Адже, атомове випромінювання не відчувається й не помічається; а значить для примітивної совєцької людини – ніби не існує. Так стали непридатними для людського життя (та – на сотні років) – частина південного Уралу, Мурманск, вся Новая Земля, околиці Семипалатінську та багацько інших радіоактивних плям. Розкидані країною «чорнобильські зони» на десятки років перед Чорнобилем, були укривані від людей покровом «государствєнной тайни». До кондиції Мурманска, слід гадати, буде хутко доведений, тими самими людьми, й наш Севастополь.

Випробування атомової зброї в атмосфері, крім безпосередніх жертв (які в СССР були систематичними) – несли смерть й іншим: кожний водневий вибух в 1 меґатонну, – то близько 50 000 смертей у наступні роки. СССР – зробив їх не одну сотню.

Легким та понад отруйним для людини металом – берілієм, – вистилали всередині оболонки водневих бомб, це збільшувало кількість меґатонн. Сьогодні берілій можна викрити по всіх водоймищах «європєйской часті СССР», від Білого та по Чорне море.

* * *

Саме наявність атомової зброї в обох непримиренних сторін, у людства й тих, хто весь час пнувся над ним остаточно запанувати, – породила гонитву озброєнь, породила протистояння, яке мало не знищило світ. Він, за півстоліття, що пройшло по тому, – двічі отерся об атомову загибель. Першого разу тоді, коли «лібєрал» Н. С. Хрущов надумав був погрожувати США з берегів Куби: «отсєль грозіть ми будєм США…» – та ледь не висадив був світ у повітря. Другого разу це сталося, коли каґебіст Ю. В. Андропов, – став учиняти малі, але повсюдні полювання на власних людей. А до того надумав обставити ненависну НАТО своїми ракетами середнього радіусу дії; поклався на тактичну атомову зброю, щодо якої жодних обмежувальних угод не було. Проживи він ще кілька місяців, – і ми могли би мати повномасштабну атомову війну, але…

Так Бог помилував світ двічі, та – чи помилує наступним разом? Там, на Заході, де сьогодні вже взагалі мало розуміються на політиці, вважають: із розпадом СССР минула й атомова загроза. Але ми тут – добре знаємо, – атомова потуга Союзу не тільки збереглася, але з часом переходить до рук все більше безвідповідальних людей. То, як же з цим? А, тим часом атомова зброя розповзається світом, потрапляє до рук все більше безвідповідальних народів. Покищо атомова заглада лише відкладається: світ ще не вибрався із атомової прірви, куди його скинув вибух у Хіросімі.

Єдина надія (хоч як же прикра!) на те, що в цілому світі зараз спостерігається нахил у бік бактеріологічної та вірусної зброї, значно дешевшої, та такої, що можна вживати не оголошуючи війни…

Появу атомової зброї було сприйнято не однаково. Одні розглядали її – як крайній засіб відповіді на аґресію. Інші будували військову доктрину на «упрєждающєм ядєрном ударє», не дуже турбуючись наслідками: «Пусть останєтся хоть дєсять чєловєк, но чтоби ето билі совєтскіє!» Малися на увазі правдоподібно ті, вражені старечим маразмом «члєни Політбюро». До цього щасливого дня готувалися роками.

Коли влітку 1954 випробували на полігоні в Тоцку під Оренбурґом якусь надпотужну бомбу, маршал Ґ. Жуков, якого супроводжував акад. І. В. Курчатов, – наказав прогнати через ще не остигле місце атомового вибуху – зі смертоносним рівнем радіації, – кілька військових частин (разом, – до 40 тисяч людей). Досвід? – та ні, їх по тому ніхто навіть не обстежував, їх подальшою долею ніхто не цікавився. Отже, це не був і науковий експеримент, бодай людожерський. Так собі, звичайне ідіотичне цікавство двох всевладних із психікою первісного дикуна. Як усе це відбувалося, краще описати словами людини, що там побувала, який був у совєцькому атомовому пеклі. Та був не в укриттях, як оте одвічне боягузливе, настрахане безкарністю власних злочинів московське ніщо, а саме там де все й відбувалося. Звернімося по це до спогадів полковника запасу Юрія Лисенка (журн. «Україна», № 5, 1993).

Він, на початку, не забуває повідомити нас про те, що на атомове опромінення були перекинуті частини, ясна річ – з України. Бо, у XX ст. російський ґеноцид був спрямований, насамперед проти українського народу.

Другий гвардійський інженерно-саперний полк їхав од Броварів, що під Києвом, до невеличкого райцентру Тоцького днів із десять. Особливо не поспішали, хоча поїздові й давали «зелену вулицю». Разом із цим підрозділом на південий Урал було перекинуто ще кілька частин із Київського та Львівського військових округів.

Сам атомовий ґеноцид відбувався в наступний, як же відвертий спосіб:

Бомба вибухнула на висоті 350 метрів. Раптом під ногами схитнулась земля. Неймовірно потужний гуркіт оглушив усіх. По тому пронулав гучний тріск, ніби розірвали багатокілометрове міцне полотно: прокотилась вибухова хвиля. Бійці почули команду: «До бою!» Всі вискочили з окопів та укрить. Перед ними величезна на пів неба хмара. Знизу її підпирав стовп багряного полум’я. Хмара піднімалася дедалі вище, насуваючись на позиції.

За командою танки, вантажівки, колони піхотинців рушили через епіцентр атомового вибуху на позиції уявного супротивника. Неподалік догорав ліс. Там, де вибухнула атомова бомба, все було випалене дощенту. Чорну ж землю ніби виорали. Проїжджали й проходили повз вдавлені в землю розжарені танки, шматки розтрощеного ударною хвилею літака. То тут, то там височіли якісь чорні пагорби. Що під ними було поховане, знає тільки Бог.

Солдатських життів не шкодували, маневрували «до побєдного конца». І далі:

Ті навчання тривали аж до вечора. Через епіцентр ішли й ішли піхотинці. Деяким підрозділам довелося повертатись на вихідні позиції через самий смертоносний епіцентр.

Це було в більшості, покоління тридцятих, могли би жити й жити, але більшість їх із холодною кров’ю вбила Москва.

За підрахунками, з усіх атомних солдатів, тих, що ходили в атаку під Тоцьком, живих лишилося відсотків п’ятнадцать–двадцять. А на маневри звідусіль прибули понад сорок тисяч чоловік.

На цих ранніх етапах совєцького атомового злочинства, бо робити атомові звалища просто неба (як на південному Уралі) є злочинство; проганяти через місце атомового вибуху людей – теж злочинство, – часом ще важко встановити причетність до справи всюдисущої совєцької «дружби народов». Про це є теж досить цікаві та незаперечні свідоцтва. Перейдемо до них. Свого часу тільки люди вже незалежної України довідалися, нарешті, що на їх землі стояли дві сотні важких балістичних ракет (переважно СС-20 та СС-24), які в разі війни мали понести атомову смерть містам США. Вони були скупчені на Поділлі, а – чому?

Роз’яснюємо. Так було тому, що балістичні ракети супротивника – то є перша ціль атомового удару другої сторони, – чи то на відповідь, чи то навіть попереджувального. Місце їх установки і знаходження – точно відоме з 1964, коли над планетою попливли супутники серії «Тірос», пильні очі Америки. Вони почали з того, що підрахували свого часу, скільки хунвейбінів вдерлося на китайський атомовий полігон біля озера Лоб Нор, а сьогодні є в стані прочитати з космосу реґістраційний номер автомашини.

Середня густість населення (людей) в Союзі складала приблизно 10 л./км кв., подекуди, за Полярним колом або у пустелях Середньої Азії – спадаючи мало не до нуля (в Російський Федерації – десь 7 л./км кв.). По Україні середня густість населення була 74 л./км кв. А найвища вона на Правобережжі, де доходить 100 л./км кв.; за площею Правобережжя складає тільки 1,4 % площі цілого Союзу (!). Так, що ж тут планувалося, коли на отих 1,4 % (в дійсності – ще менше), у найбільш густо заселеній частині Союзу, – було поставлено 200 балістичних ракет, – цілей першого удару?

Неважко зрозуміти. В разі атомової війни, а від імені СССР її провокували двоє, Н. С. Хрущов та Ю. В. Андропов, – з Україною було би покінчено чужими руками та за лічені хвилини.

От, таку маєте «дружбу народов», «славянскоє єдінство», «славянскоє братство», чи як там ще воно в них у Москві називається. Чи не можна було у величезному Совєцькому Союзі знайти для ракет менш заселену місцевість? – безумовно: легше легкого. Чи не ближче до США, скажімо, Колима? – або Нова Земля? Так, безумовно, набагато ближче. Але таке розміщення, бачите, не обіцяє ґеноцидних вигод.

У нашому ненормальному світі всі нормальні люди ставлять свої атомові ракети там, де навкруги поменше людей. Китай – теж комуністична держава, та в гуманності її теж ніхто не звинуватить, але – свої ракети розставив по найбільш безлюдних місцях країни, на окраї своїх пустель, Ґобі або Такла Макан.

Те саме, класично ґеноцидне спрямування простежується й щодо «мірного атома», який не завжди буває таким. На час катастрофи в Чорнобилі на тій же Правобережній Україні було скупчено 40 % (!) атомових енерґетичних потужностей СССР. А – навіщо? – бо ця атомова електроенерґія не знаходила вжитку в Україні та її експортували на Захід, в Європу; десь на 20 млрд. доларів, які осідали у Москві. Справедливий розподіл праці, в дусі тієї ж «дружби народов», «славянского братства», чи як там ще? Одні працюють на АЕС в Україні, піддаючи небезпеці себе та інших, а інші сидять у чистенькому офісі у Москві, приходуючи свої мільярди.

Отже, в Україні «мірного атома» теж – на одиницю площі припадало у 50 разів (!) більше, ніж будь-де в СССР; при густині населення вдесятеро вищій (отже, на кожного поокремо – у всі 500 разів!). Хоч, зазначимо обов’язково й це, – на Лібовережжі, здавна зросійщеному, яке Москва здавна вважала своїм плацдармом в Україні, – не стояло жодноі ракети; або АЕС.

Додамо до цього ще досить цікаві подробиці, в дусі того ж таки ґеноцидного спрямування всього московського трибу життя. Як Запорізьку АЕС сподобились, кажуть, побудувати на якихось пливунах, турботливо відшуканих у морі навколішніх гранитів щита Феноскандії, то Рівненська та Хмельницька побудовані точно на карстових розломах. Сейсмічність України не є високою, з причини того ж таки базальтового щита. Але до неї можуть надходити сейсмічні хвилі з боку Карпат, де приблизно під містом Брашшо в Румунії міститься центр сейсмічної активності. Як у Рівному сейсмічність не буває вище 5 балів за шкалою Ріхтера, то у Хмельницькому сягає й 7 балів. Але, на карстових розломах ґрунт буває найбільш нестійкий. Тепер на РАЕС та ХАЕС добудовують нові блоки, що мають замістити Чорнобиль.

Атомовий реактор старого типу зі графітовим сповільнювачем нейтронів – прилад точний. А в цьому його головний недолік; його головна небезпека. Досить невеличкого перекосу, що може заклинити керуючі стріжні, які визначають рівень реакції, – і може статися катастрофа, подібна до чорнобильської. Втім, на всякий випадок Москва спорудила поруч із РАЕС – ще військовий полігон. Так, хіба ж і тут ще всього не передбачили? – для атомового ґеноциду, мається на увазі?

Сьогодні, після катастрофи в Чорнобилі, згубність атомової війни стала для тих, хто ще зберіг розум, – очевидною, але не так було з самого початку атомової ери. За цим теж цікаво простежити.

Совєцький Союз, найбільш аґресивне утворення за два останніх тисячоліття, хутко зумів наздогнати США та створив, як власну атомову, так і водневу бомбу. Атомова – то десятки кілотонн знищення, воднева – вже меґатонни. Але, треба працювати далі, бо там «навєрху», в Кремлі, все цікавляться, а чи не можна ще більше? – десятки, сотні меґатонн? Бо там мислять дикунські – дологічно. А до того, їм усе мало смерті на те, щоб «соєдініть пролєтарієв всєх стран», які цьому щосили пручаються. Як не можна з’єднати інакше, то з’єднати хоч у полум’ї термоядерних меґатонн, як не на цьому світі, так хоча би на тому.

Інші – теж не спали, сподіваючись хоч таким чином, хоч ціною немислимих втрат, але знищити нарешті ганебно проґавлену ними ж бестію більшовизму, що тим часом виросла до розмірів світової катастрофи. Знищити хоч таким шляхом тоталітаризм.

Проблема моральної відповідальності за створення атомової бомби, зброї масової заглади, – є досить деталічно обміркованою на прикладі першопроходців – американських учених, де ініціаторами справи були Альберт Айнштайн та Лайош Сілард. Цих обох важко в чомусь звинуватити, а щодо інших… вони лише по Хіросімі сповна зрозуміли, що вони розпочали. А, до того над ними висів дамоклів меч: а, якби їх випередив СССР – імперія Зла? – адже, то було би найбільшим нещастям для світу, для Землі, для людства.

Учені Третього Райху? – вони були на висоті, саботували справу, як тільки могли, годі казати. Принаймні ті, кого ми завжди поважали.

А от совєцькі, російські…

Вони продавали людство за бляшку медалі, за зайву шклянку совхозної сметани. Бо, ким же це треба було бути, щоби після 1917–1919, 1921, 1930, 1933, 1937, – дати в руки Сталіну атомову бомбу?

Хто були за ці два тисячоліття кращі люди в історії людства, ми так – на жаль, точно й не знаємо. Але, зате, – хто був його найбільшим нелюдським сміттям – по той бік мавпи, – ми знаємо достеменно. Це показав нам «вєлікій і могучій Совєтскій Союз». Бо більше нічого цікавого, здається, – так і не показав.

* * *

Але, є й різниця, капітальна та незнищима, поміж обома боками сталінської залізної куртини, по один бік якої нема місця сумнівам, а політичне злочинство сповите густим покровом тайни «государствєнних сєкрєтов». Однак, є ще другий бік – та сторона. Широкий світ де є ще політичні та інші свободи, яких так не виносить душа кремлівських можновладців; від Леніна та по Хрущова. Там, у далекому Мюнхені живе український політичний еміґрант Степан Бандера. Тільки через п’ять років після злочинного вибуху в Тоцкє, – він буде убитий найманим убивцею, кіллером із Москви, як перед ним Симон Петлюра, Євґен Коновалець або Лев Ребет. А покищо, його теж хвилюють атомові вибухи. Ніхто у світі на той час (годі й говорити про широкі маси людей) не розумів, що насправді жодна атомова війна – неприпустима. Бо вона покінчить радше не тільки з обома супротивниками, але й мало не з усім світом. Це розуміє не фахівець з атомових справ (шкода!), але мислитель, гуманіст і націоналіст, – українець на екзилі Степан Бандера. Він користається з нагоди та вголос заявляє про це цілому світові в інтерв’ю Західнонімецькому радіомовленню («Вестдойче рундфунк») 9.12.1954. Про це ми вже мали нагоду пригадувати вище, в розділі про Степана Бандеру, але повернемося до цього ще раз, місцями – й більш ґрунтовно. Це – не завадить. Отже, Бандера відповідає на це одним реченням, коротко та ясно:

Атомова війна не може дати нікому жодної користі, лише мусить принести обидвом таборам – аґресорові й нападеному, переможеному й переможцеві, – катастрофічні жертви та спустошення, принести планетарну катастрофу цілого людства.

Як ще же добре та вичерпно сказане! – ні додати, ні відняти.

Не забудемо, до того, що тоді за плечима людства були, єдино, Хіросіма та Нагасакі, а до Чорнобиля полишалося більше тридцяти років. Нагадаємо, знову ж, що С. Бандера не був жодним фахівцем у цій складній справі, але висловив абсолютну та незаперечну істину з простотою та ясністю, яких ви більше ніде не знайдете. Ні перед тим, ні після: саме це є важливе. А. Д. Сахаров, досконалий фахівець справи, що немало потрудився над совєцькою атомовою зброєю, та дещо пізно вирішив покаятися, – приходить до цього ж висновку, але набагато пізніше.

Думка, вперше висловлена 1954 С. Бандерою з такою простотою та категоричністю, лише поступово, лише з часом торує собі дорогу, визріває в розумах людей.

Першим, здається, кількома роками пізніше висловлює сумніви ґенерал Дуглас Мак Артур, переможець Японії на Тихому океані та визволитель Південної Кореї. Він, із відвертістю військової людини каже: «Тотальна війна стане Франкенштайном, який знищить обидві сторони».

Але, є й цілком протилежні думки. Найбільш відвертий із американських політиків тих років, сенатор від Арізони Баррі Голдвотер (нагадаємо, він навіть балотувався в президенти), – пише:

Ми сильні, ми звитяжимо, не треба страхатися жертв та руїн, головне – перемогти комунізм!

(Б. Голдвотер, А чому не перемога? Нью-Йорк, 1960, с. 22)

Що ж, можна й так. Бо, дійсно, «головне – перемогти комунізм!» Полишається тільки запитання: а, чи не можна перемогти – за меншу ціну?

Видає, через вісім років, свою книгу «Убивство та надубивство. Стратеґія взаємознищення», Нью-Йорк, 1962 – проф. Ральф Лепп, відомий атомовий фізик. Він, суто науково та без емоцій оцінює можливі наслідки атомової війни. Аж до того, що:

Держави з невеликою територією можуть зникнути з поверхні землі. На великих теренах виникнуть зони повного знищення та радіоактивного забруднення.

Цей автор особливо детально розважує можливість виникнення атомової війни внаслідок звичайної, вульґарної помилки. У своїх висновках підходить впритул до думки С. Бандери.

Першою ж книжкою, де була науково обґрунтована остаточна неможливість атомової війни, була – можливо, ота сама – «Діалектика військової технології та її наслідки», Амстердам, 1972, американського професора Поля Кросера, що так і не зміг видати її у США. Там він недвозначно стверджував, що:

… будь-яка країна, що стане об’єктом ракетно-ядерної атаки, стоїть перед загрозою повного знищення.

Про совєцьке сприйняття цієї думки, – ми вже писали вище.

Втім, не ліпшим від військового виявився й «мірний атом», та не лише по катастрофі в Чорнобилі, вона тільки загострила проблему. Вічною проблемою «мирного» атому, навіть, коли він буде повністю слухняний, є й буде проблема ядерних відходів, продуктів розщеплення атому урану, він віддає стільки ж енерґії, скільки дає спалення двох тонн нафти або трьох тонн вугілля. Але при цьому полишається практично той же грам, тільки перетворений на високо небезпечні радіоактивні відходи: кріптон-85, стронцій-90, йод-129, цезій-137… чого там тільки немає. Чималий відсоток їх випаровується та надходить до атмосфери. Ґарантовано нешкідливим усе це сміття може стати лише через тисячі (!) років.

Проблему зберігання цих відходів, кількість яких весь час проґресуюче зростає, – не можна вважати технічно вирішеною. Однак, не у цьому й справа, а в тому, що це – схоже, взагалі неможливо. Найбільш надійним було би викидати їх до космосу, без можливості повернення на землю, але це надто дорого. А до того, знову ж – небезпечно, а ну як ракета вибухне на старті? – або не дотягне та упаде в атмосферу? Топити відходи у земній магмі? То було би найкраще, але й тут є свої труднощі, і проблеми. Принаймні, те, що з ними робиться зараз, це полишення якнайжахливішої спадщини нашим нащадкам. Завжди небезпечними залишаться й АЕС, як би ретельно вони не були виконані.

Сполучені Штати є старішою атомовою державою, та є, у своєму роді зразковою, там була мінімальна кількість неприємних атомових інцидентів, але… Пригадується, як колись група лікарів-дослідників надумала скласти мапу розподілу, розповсюдженості жіночих викиднів. Вони всі були досить неприємно вражені, коли достатньо помітні максимуми на цій мапі припали саме на місця розташування «мирного атому» – американські АЕС.

Україні тепер приходиться приймати як даність оті свої АЕС, які виробляють, як і у Франції, десь половину електроенерґії. Але, що ж робити, коли наші уряди не квапляться, чомусь, добувати ті ґаз та нафту, по яких ми ходимо? Чи може й добувають, але для когось іншого? Отже, як нам вони не є в нагоді наші АЕС, а треба пам’ятати, що вони є тільки прикра необхідність.

Підводячи певні підсумки останній та саме атомовій половині XX ст., можна сказати, що до атомової епохи ми вступили легко та невимушено. Не тоді, 1945, так пізніше, але з якоїсь нагоди це все одно би сталося. Не в цьому тепер і сутність проблеми.

Уся проблема тепер у тому, як нам із неї, атомової епохи, вибратися живими, унести ноги з якнайменшими втратами. Нам, як і тим, хто буде жити по нас.

5. Початок космічної ери

Відлік космічної ери слід починати запуском у СССР першого штучного супутника Землі, 4.10.1957. Свого часу совєцький супутник став сенсацією всесвітнього масштабу: «русскіє запустілі спутнік! – русскіє обогнали амеріканцєв!» Це було дещо дивно слухати тим, хто знав секрети кухні, хто знали, що російським може й був власне супутник, а все інше, необхідне для його виведення у космос (а значить і головне), було спроектоване та створене українськими розумами та руками (можна було би скласти й персональний реєстр) в українському місті Дніпропетровськ, на заводі Південмаш. Але… в московській практиці це було не першим та далеко не останнім.

Це був один бік отієї уславленої «дружби народов»; коли зусиллями спортсменів усіх народів вигравали чергову олімпіаду, – так само, всі кричали: «русскіє опять виігралі олімпіаду!» А вони самі – скромно посміхалися. Другим її боком, отієї зловісної «дружби народов» були етнічні чистки, голодомори та депортації цілих народів. Але саме тут «господа русскіє» – якось відсувалися в тінь.

Перший супутник (4.10.1957) був металевою кулею, розміром трохи менше 60 см з чотирма стріжневими антенами. Вага сягала більше 80 кг та йшла не так на радіопередавач потужністю в 1 Ват в антені, як головне – на електрохемічні джерела струму, якими він живився. Радіопередавач передавав оте славетне «біп-біп»; бо більше – не було чого.

За початковим проектом він мав би нести і якісь прилади для дослідження ультрафіолетового та рентґенівського випромінювання сонця, але – часу не було, на п’яти наступали вороги – американці (у Росії першим ворогом є завжди потужніша країна світу, що не пускає її саму до панування світом). Та, щоб їх випередити, – прийшлося пожертвувати всім: обмежитись самим отим біпканням. Таким чином, перший совєцький супутник був своєрідним політичним блефом: він нічогісінько не робив у космосі, він там просто існував, крутився; та сповіщав про це світ своїм «біп-біп». Добре пригадую тодішній настрій фахівців, які віддали на це чимало сил, – крізь загальну радість проступала гіркота певного розчарування. Вона слушно посилилася потім, коли не забарилася відповідь конкурентів; з цілком очевидних причин, бо…

Перший же супутник американців – «Дослідник-1» (1.02.1958) важив десь більше 10 кг (у вісім разів менше!), але передав на землю не «біп-біп», а дані про перше космічне відкриття – пояси йонізованих частинок, які оточують Землю в космосі. Простіше кажучи, він відкрив існування магнітосфери Землі – «пояси ван Аллена», названі так на честь того, хто першим зумів логічно пояснити дані, надіслані «Дослідником-1».

То була вже не сенсація, розрахована на профанів та невігласів, то був справжній початок космічної ери, але… історія має своі суворі закони. Один із них (та майже незаперечний) полягає на твердженні: якщо зайшла якась помилка, виправити її практично неможливо.

Втім, обладнання, яке мало летіти на першому супутникові, було поміщене на «Спутнік-2» 3.11.1957, хоч жодних сенсацій не принесло. Разом із ним полетів до космосу собака Лайка. Загалом «русскоє пєрвєнство в космосі» протрималося аж до польоту Ю. Гагаріна 12.04.1961, але випустило на світ демонів космічної гонитви, яка незабаром нічого не полишить від цього «пєрвєнства». Бо, того ж 1957 у США була запроектована серія ракет-гігантів «Сатурн». Найбільшими з них стануть «Сатурн-5», двигуни яких за лічені хвилини спалюватимуть 370 тонн гасу, загальна довжина – 50 м при стартовій вазі 490 тонн. Це ними була виконана проґрама «Аполло», проголошена президентом Дж. Ф. Кеннеді 1961, це вони наприкінці шістдесятих понесуть перших людей на Місяць («А-11», 16.07.1969). Початок визначає багато, та різниця двох напрямів з часом буде тільки загострюватись, совєцькі проекти будуть розраховані радше на поверховий ефект, а американські знаходитимуть продовження та приноситимуть, як не нові знання, так практичну користь для земного життя.

Втім, висадка на Місяць далеко перевищувала будь-які совєцькі можливості, як наявні – так і майбутні. А тому й сама ідея змагання двох систем мала бути відкинутою заздалегідь. Про це й писали, всіляко гудячи удачливого конкурента. Писали, як совєцькі комуністи, так і всякі інші. Однак, як комуністи естонські, литовські або польські, – були радше націонал-комуністами та були доступні й звичайній людській логіці, то німці з отієї НДР… Вони пройшли подвійну школу, гітлерівську та сталінську поспіль, а тому були правовірніші від самого Московського папи. От тому й послухаємо такого (де ти, НДР, відгукнися…):

За допомогою проекту «Аполло», який виникнув із міркувань політичного престижу, США розраховували виграти у СССР свою фіктивну «Гонитву на Місяць» та тим створити стрибок у космічних польотах. Але совєцькі вчені цієї галузі – вирішили ґрунтовно відхилити цю науково безглузду «гонитву».

(Гайнц Мільке, Лексикон космонавтики, Берлін, 1971, с. 21)

Так, пане совєцький німчику, саме так. Бо для совєцької лисиці цей виноград видався аж понад зеленим.

Власне, риса під космічною гонитвою була підведена вже перед висадкою на Місяці, бо ще 1964 над планетою попливли американські супутники серії «Тірос», – далекого та інфра-червоного (теплового) спостереження. Вони реєстрували, вдень та вночі, все, що відбувалося на земній поверхні, – невсипущі очі Америки. Чи не першим їх успіхом стало спостереження бунту хунвейбінів на китайському атомовому полігоні поблизу озера Лоб Нор, де вони зареєстрували не лише перебіг, але й кількість учасників подій, з обох боків. Сьогодні вони, мабуть, у стані прочитати з космосу реєстраційний номер авто на землі.

Цими невірогідними здібностями вони зобов’язані цілій науці комп’ютерного очищення та відновлення зображення, переданого через недосконалі канали. З ними, власне, виникнення цієї науки й було пов’язане. Тут не обійшлося без досягнень біоніки, бо на початку було вивчення принципів роботи ока лімулюса, примітивної донної тварини, прямого нащадка силурійських трілобітів, які жили півмільярда років тому. Ця істота здатна добре бачити в мутній воді, але – це вже зовсім інша історія.

Розпочав усе вовтузливий, хвалькуватий та необачний Н. С. Хрущов, який все мріяв наздогнати США, не «по яйцу» так «по молоку». Хоч тепер, з перспективи часу, він і здається нам чи не останнім із совєцьких керівників, які ще на чомусь розумілися. Адже, це він, надихнувшись першим супутником, – проголосив: «Соціалізьм – ето лучшая стартовая площадка в космос!» Навіть не підозрюючи, яких демонів цим накликав. Він помилявся, але в конкретному, не в загальному. Бо в космічному змаганні – розум, гідність та справедлива винагорода за працю, – стали дійсно кращою стартовою площадкою. Чи є це все у справжньому соціалізмі? – ми не знаємо, бо бачили тільки «соціалізьм». Але, мабуть тому вони у трьох так легко перемогли оті три стовпи совєцького «соціалізьма» – владний волюнтаризм, тоталітарний примус та необмежений визиск за дурняк. Те, що не подолане й досі, та невідомо, чи буде подолане взагалі.

Агонія російської космічної станції «Мир», застарілої двадцять років тому, яка остаточно розвалюється, – на тлі сенсаційних успіхів американських автоматів на Марсі, тільки ставить крапку на цій незаперечній істині.

Але, все це разом було лише верхівкою айсберґу, бо космічні можливості були лише побічним продуктом при розробці найбільш далекосяжних засобів доставки атомової зброї. Побічним продуктом нестримного потягу Москви до світового панування, яке – здавалося, – було таким близьким!

Москва, розпочавши «холодну війну» гонитвою в космосі (хоч, власне, то була гонитва озброєнь), – нездатна була її виграти, хоч цього, як завжди, не розуміла. Бо, нездатна була на значно простіше – забезпечити підвладним народам гідного людини рівня існування. Але, у справах політичного криміналу, вона могла бути справжньо ґеніальною. Бо виробництво балістичних ракет, зброї майбутньої атомової війни саме в Дніпропетровську, ґеографічному центрі України, – убивало двох зайців разом. З одного боку ґарантувало успіх самої справи. Вже через роки буде побудовано й свій подібний завод, другий в Союзі – в сибірському Красноярску. З іншого ж боку, одночасно, могло радикально вирішити капітальну історичну проблему Росії: «Что будем дєлать с етой Україной?»

Бо, в підземному бункері американського стратеґічного командування (місто Омаха в штаті Небраска), ціллю № 1, в разі переходу холодної війни до гарячої, – мала бути не Москва, чи там якийсь Лєнінград, ні. Нею, мало не півстоліття (десь із 1954) було українське місто Дніпропетровськ із його Південмашем, що виготовляв найважчі совєцькі ракети. А з ним – і вся Правобережна Україна, на якій (що за дивне співпадіння), для надійності було розміщено ще дві сотні совєцьких ракет, націлених на США, – ще одна стратеґічна ціль для американських ракет.

Але, атомової війни тоді, завдяки мудрості та холодній крові американських президентів – вдалося уникнути, та основної мети тодішнього російсько-українського «стратеґічного партнерства» – досягнуто не було, прийшлося 1986 реалізовувати значно слабший запасний варіант, із «мірним атомом» – Чорнобиль. Однак, хіба порівняти?

6. Чорнобильський злочин

Чимало вже років тому, 26 квітня 1986, на Чорнобильскій АЕС в Україні, сталася найбільша (поки) у світі атомова катастрофа, – пожежа, розплавлення активної зони та вибух на четвертому реакторі (запущений 1983). При цьому було винесено в атмосферу біля 50 тонн радіоактивного сміття й перетворено на такий ще 100–150 тонн маси реактора. Над Східною Європою дув південний вітер і першим про правдоподібну атомову катастрофу в СССР повідомило пильне управління шведської метеослужби, викривши незвично високу радіактивність в атмосфері, – десятки Хіросім.

Про те, що трапилося, негайно повідомили Київ, Москву, але… Мав бути «празднік всєх трудящіхся» та свого часу в головному кабінеті Кремля задзвонив телефон. Тодішній московський гауляйтер України В. В. Щербіцкій делікатно цікавився, чи можна, по тому, що сталося, – проводити першотравневу демонстрацію в неподалекому Києві? Відповідь була короткою, як і вичерпною: «Сорвєшь дємонстрацію – вилєтішь с партіі; і партбілет на стол положєшь!» Така позиція була безглуздою і злочинною, але комунізм, позбавлений цим двох ґрунтовних якостей – переставав бути таким, обертаючись мало не на банальний та всім насточортілий «соціалізьм».

Безглуздою насамперед тому, що укрити катастрофу таких масштабів було все одно неможливо. Подібне траплялося й раніше, були – з 1964 по 1984 аварії першого ступеню, з людськими жертвами, на Білоярской та Лєнінградской АЕС, двійниках Чорнобильської, була й на Чорнобильській у 1982, з розплавленням активної зони. Всі їх укрили за залізною куртиною державної таємниці. Але, тоді інформація не потрапляла за кордон, тепер – все було навпаки: про аварію раніше дізналися в Європі. І – все ж, укривали, скільки могли, – глупо. Показали справжню ціну двом черговим обманам – «пєрєстройкє і гласності».

Злочинною й тому, що йшлося про людські життя. З тих часів померло – слід гадати, чимало учасників цього веселого весняного свята у Києві – під радіацією, але ті, хто пішли з життя раніше відміреного їм терміну, – можуть дякувати за це «зодчєму пєрєстройкі». Якби його відповідь була менш емоційною та більш зваженою, – хто зна?

* * *

Великий та визначний інтерес у перспективі часу набуває передісторія атомової катастрофи в Чорнобилі. Хоча би для того, що певні її сторони та особливості свідчать на користь того, що саме в Україні вона мала відбутися.

Бо «старшій брат» у Москві, з яким нас закликають «по-славянскі воссоєдініться» (щоб мав можливість нас добити?), – зробив для цього все, що міг, дослівно нашпигувавши Україну атомом, як військовим, так само й мирним. Переглянемо все це знову, ще раз.

Дві сотні важких ракет – перша ціль для атомового удару (на відповідь або превентивного) були поставлені у найбільш заселеній частині України (десь більше 100 людей на км кв.). Нагадаємо, що згідно брєжнєвській угоді про Протиракетну оборону, таку систему можна було обладнати тільки круг Москви, а більше – ніде. Україна була беззахисною. Правобережна Україна, де стояли всі двісті ракет – складає за площею всього 0,014 терену СССР, а густість населення – вдесятеро більша, так – як же це розуміти? – дуже просто: ґеноцид! – отже, – злочин, злочин і злочин…

Таким самим кримінальним злочином тхнуло й від розміщення «мірного атома» в СССР. Бо на тих же 0,014 терену СССР було зібрано на 1986 – 40 % усіх тодішніх атомових потужностей Союзу. Україні стільки енерґії не було потрібно, та Москва продавала її, на 20 млрд. доларів річно. Чистий прибуток (для Москви!). А ризик для кожного українця у 500 разів більший, ніж для росіянина в Росії. От таке «славянскоі братство» підносило нам ґеноцидне москальство.

Будували ці АЕС «всєм міром» за повного «братства народов». Були це всесоюзні, ударні, комсомольські, чи як там ще, – будови; та от будували їх чомусь переважно зеки. Атомова електростанція – справа тонка й точна, наукова, будувати треба цеглинку до цеглинки, – до міліметра. А, що там отой зек тямить побудувати? – йому – свої «отфілоніл» – і плювати: трава не рости…

Не можна не навести характерний факт. Кажуть, коли будували бетонну, захисну оболонку одного з реакторів, дірку в ній полишили (для виводу якихось труб) – не на тому місці; помилились. Але, треба було рапортувати, час піджимав. Дірку зробили нову, де треба, а стару поспіхом засипали різним сміттям, забетонувавши тільки зверху. Вона так і полишилась, через неї било та б’є опромінювання, не тільки ґамма, але й нейтронне, та… Хто ж скаже тепер, скільки людей через неї опромінилося?

У березні 1986, мало не за місяць до катастрофи, журналістка Любов Ковалевська зуміла оприлюднити в «Літературній Україні» статтю про те, як будували ЧАЕС. Це був глибокий та професійний, фаховий аналіз побудови АЕС; деякий журналістський подвиг. У світі його помітили та високо оцінили. Оце було «строітєльство»! – скільки ж там було усього, – фанфарних звітів, «проізводствєнних побєд»; і скільки ж недоробок, брудного партацтва, злочинного нехлюйства, запроґрамованої аварійності…

Вже цей безпристрасний звіт міг би, в будь-якій іншій країні, загострити пильність верхів, – відвести катастрофу. Але, «власть імущіє» – номенклатура, ні в Москві, ні в Києві, – ґазет не читають; навіть своїх, партійних. Поготів – якоїсь там «Літературної України»; українською мовою – тільки подумати! Ну, а якби прочитали? Як тоді, – зрозуміли би, задумалися? Та в жодному разі. Хіба, що впали би у несамовиту злість: «На каком основаніі? Кто допустіл? Как посмєла?»

У побудові АЕС в Україні за ініціативою Москви, простежується ще одна, чи не найбільш цікава тенденція, яка виявилася тоді, коли Москва почала активно нав’язувати Вірменії свою АЕС. Просто тут, поруч з її столицею Єреваном; і, можете собі уявити – таки нав’язала. По катастрофі в Спітаку – це стало виглядати й зовсім цікаво. Справа в тому, що АЕС ніде у світі ну, крім «окраїн Росіі», ясна річ не будують у сейсмонебезпечних місцевостях. Атомовий реактор – прилад точний та найменший перекос може заклинити стрижні, що реґулюють рівень атомової реакції. А це, в свою чергу, може призвести до розтоплення активної зони, тобто – катастрофи вищого ґатунку: як у Чорнобилі.

Так от, коли знялася завіса універсальної більшовицької секретності, яка дозволяла під її прикриттям творити будь-які злочини проти людства, – виявилося чимало цікавих речей (знову не побоїмось повторень), виявилося, наприклад, що АЕС України, такі як Рівненська (РАЕС) та Хмельницька (ХАЕС) (гіганти!), навмисно побудовані точно на карстових розломах земної кори, в місцях, найбільш чутливих до можливих сейсмічних збурень. Такий розлом може протягуватись на сотні кілометрів, але є настільки вузький, що неможливо казати про випадкове співпадіння (або – помилку). Все це геть виключається наявністю точних та багаторазово перевірених ґеологічних карт місцевості, котрі мали бути заздалегідь відомі московським проектантам та будівельникам АЕС. Сейсмічність самої України не є високою, вона – на материковій плиті, щиті Фенноскандії, але поруч знаходиться сейсмічно активна зона Карпат, а на півдні – сейсмічний Крим. Саме звідти можуть прийти досить потужні сейсмічні хвилі. Тому сейсмічність в околицях Рівного (нагадаємо ще раз) становить десь 5 балів за Ріхтером, але в Хмельницькому підвищується до 7 балів. Підкреслимо, не треба думати, що ці АЕС, крім як на карстових розломах – ніде було ставити, – було де. Але, поставили саме там. Не без гріха в цьому відношенні Запорізька й Чорнобильська АЕС. Значить – не помилка або випадковість. Значить – свідомий злочин Москви; з санкції Києва.

Значить, – ще й ще раз: ґеноцид.

Багато чого можна було би сказати й про останнє тоді слово совєцької атомової енерґетики, атомові реактори РБМК-1000, які були поставлені на Чорнобильській АЕС та на литовській АЕС в Інгаліні. Типовий витвір совєцької технічної думки, з усіма її характерними родимими плямами: ідейною застарілістю, громіздкістю та неоковирністю, гонитвою за дешівкою-дурняком; а до того – повне совєцьке нехтування безпекою людей. Але, побережімо час. Зазначимо тільки те, що і тут є чи не найбільш важливим: це був реактор із графітовим сповільнювачем нейтронів, як той, перший (!), що його побудував Е. Фермі 1942. Сповільнювачем, підкреслимо це, найбільш пожежно-небезпечним. Таких у світі давно не будують. З нього все й почалося, – пожежа в реакторі, що призвела до розтоплення активної зони.

А на той час давно вже існували реактори з водяним сповільненням, майже ідеально безпечні, як от канадські типу CANDU.

Справжніх причин та усього підґрунтя атомової катастрофи в Чорнобилі, ми – правдоподібно ніколи певно не знатимемо. Альтернатива – чиясь дурість або свідома диверсія, – навряд чи буде колись остаточно прояснена. Але, зазначимо, принаймні, – те, що було з цього приводу офіційно оприлюднене – є набір слів, позбавлений будь-якого технічного чи наукового сенсу. Причиною міг бути й чистий випадок, остання краплина, що переповнила чашу партацтва. Могла бути й диверсія у вигляді підкидку бракованого ТВЕЛу з підвищеним змістом ізотопу, який ділиться; або навмисне створення аварійної ситуації, у ході підкинутого з Москви «експєрімєнта», про який там писалося.

Підкреслимо особливо та рішуче: порядні люди експериментують по лабораторіях, та з усіма належними осторогами, в жодному разі не на АЕС. «Експєрімєнти» на АЕС, це не легковажність, це значно більше: злочин.

Так, що ж це воно було? – низка зловісних випадкових співпадінь, чи щось більше?

Єдине, що можно тут незаперечно ствердити (на основі власних відомостей з атомової енерґетики), так це те, що тієї зловісної ночі реактор був для чогось переведений до форсованого режиму (з нормального – робочого). А вже по тому пішов далі форсуватися сам – аж до теплового вибуху, який і стався.

Підкреслимо, що в нормальному безпечному реакторі – всі можливі до установлення робот режими – мають бути стійкими, без зон нестійкості або будь-якої можливості самофорсування. Якщо ж реактор має схильність до чогось подібного, непередбаченого – це означає, що він і сконструйований з очевидними злочинними намірами. Шкода, але нічого іншого з цього приводу сказати не можна.

* * *

Ніяк неможливо тут пройти мимо подальшого – процесу ліквідації аварії та її наслідків. Тут теж, чого тільки не було. Замість того, що повинно було би бути.

Одні, не думаючи ні про що інше, виконували свій обов’язок, часом і віддавали свідомо свої життя, щоб зберегти життя інших людей. Світлою буде їх пам’ять, – пам’ять про справжніх героїв.

Інші, як завжди, під гомін катастрофи, користуючись загальним заметом, переслідували якісь свої, їм одним відомі цілі. На «ліквідацію аваріі» зігнали неймовірну кількість людей з усієї України (і – не тільки). Скільки їх там було? – точно ніхто не знає. Союз так званих чорнобильців в Україні налічує сьогодні десь мільйон чи більше. Померло через десять років по аварії десь 100 000; ще 200 000 тоді – очікували свого часу. Схоже, що там їм у більшості й не було чого робити, але – зігнали. Створюється стійке враження, що розраховували на щось більше, масштабніше. А, як не вийшло – ну, що ж… Як гора не пішла до Магомета, то… Схоже, що прагнули пропустити через радіоактивну зону – якомога більше людей; як тільки можна більше. Отже, – знову: ґеноцид?

* * *

Свою допомогу щедро пропонували всі, у кого на цей випадок щось було. У тому числі й унікальні автомати, які замінюють людей на небезпечних працях в умовах опромінення. Але, їх чомусь не приймали. Адже, у Совєцькому Союзі таких хитрих приладів зроду не заводили, – навіщо? Там, ще з часів Л. П. Берії, що разом із І. В. Курчатовим керував совєцьким атомовим проектом, – на це існували живі роботи – зеки. А, від чого там помер якийсь зек, «політічєскій» (своїх – кримінальників, кажуть – не вживали), через тиждень, через місяць, – таке вже нікого цікавити не могло. Такі табори зеків, (про це вже писалося) та для тих самих надоб, – мав у кінці свого президентства в АН СССР – А. Алєксандров, та чимало – десь аж сорок таборів. Отже, слід гадати, що вони існували й у проміжку, від сорокових років та по восьмидесяті. Можливо – існують і зараз, отже… Отже, тодішній ґенсек навідріз відмовився від усіх цих закордонних автоматів (чи вони, бодай, не для шпигунства?). Та й потім, не забувайте: «У совєтскіх собствєнная гордость, на буржуєв смотрім свисока». Зі суто совєцьким, втім, розподілом праці: гордяться одні, а життя за цю гордість, – вимушені віддавати інші; ті, у кого й «собствєнной гордості», можливо, не було.

Дивні афери відбувалися навкруги Чорнобиля й потім. У заражених радіоактивністю зонах (а це було тоді десь 3 500 000 га) роками продовжували працювати совхози, а вироблені ними радіоактивні продукти – продавалися людям: ґеноцидна змова продовжувалася. Свого часу силами громадськості було викрито аферу з радіоактивним м’ясом у Пскові, якої було замовчано партійною пресою; подібне було у Пермі, у Сиктивкарі. Заразом після 1986 було викрито у продажу сотні тонн радіоактивного м’яса. Більше ста тонн було перероблено на ковбасні вироби та реалізовано в Ленінграді. Але, все це – цілком очевидно, є тільки верхівкою айсберґа.

У світі цього, не можна не пригадати, красномовного факту: незабаром по аварії у Києві були опечатані всі лічильники радіації та дозіметри, аби ними не користувалися навіть ті, хто могли. Яка ж «забота о чєловєкє»! – тільки подумати.

Із грошей, зібраних тоді людьми на допомогу постраждалим, 66 млн. рублей (не теперішніх, «твєрдих», – 76 коп. = 1 долар США) присвоїла ненажерна Москва та сліди їх незворотньо втрачені у коридорах ще тієї совєцької влади. Колишні чорнобильці отримують таку саму дрібноту, як і всі інші пенсіонери; але – не всі. «Ліквідатори» академічного або цеківського рівня, – отримують і побільше тисячі гривень. Бо, вони ж – бачите, усім «руководілі» («рукамі воділі»).

Таким він був, Чорнобиль, невмирущій зразок і продукт, разом, невмирущої совєцької «дружби народов».

7. Короткий підсумок: що це було?

Навряд чи є сенс витрачати час на перелік «пятілєток», «вєлікіх строєк», Конституцій – сталінських та брєжнєвських. Коротше кажучи, всього того їх «путі в свєтлоє будущєє». Адже, ми пишемо не апологетику, а всього тільки аналітичну історію, отже й слід просто представити кінцевий підсумок діяльності «вєдущєй і направляющєй», – злочинної КПСС; безпосередньо перед крахом. Та порівняти, за головними параметрами, досягнення СССР – та інших розвинених країн світу; де не були відомі «пятілєткі», та де їх щасливі чи нещасливі люди не знали жодної там «вєдущєй і направляющєій». Де ніхто не витрачав свого свідомого життя, єдиного та неповторного, на те, щоб отруїти життя мільйонам інших людей.

Визначимо, насамперед, совєцьку соціальну структуру. Що це насправді було, – ідейна та практична протилежність капіталізмові, про який ми більш-менш певно знаємо, що він є цілком побудований на «експлуатаціі чєловєка чєловєком»? Чи то соціалізм, за якого «от каждого по способностям – каждому по труду»? Чи, може, й справжній комунізм, коли «от каждого по способностям – каждому по потрєбностям»? – ну, як у тих демонстранток на площі Лєніна: «Ах, ми жілі прі коммунізьме, только етого нє замєчалі!»

Аби це визначити остаточно, слід звернути увагу, насамперед, на власність, – як було з нею? Націоналізація землі та приватної власності взагалі – призвели до появи так званої «общєнародной собствєнності». Але, ми добре знаємо, що такої не буває, та коли власником є, скажімо, держава, то й власністю народу розпоряджується вона ж. Але, держава, в свою чергу, є абстрактним поняттям, та її хтось персоніфікує; ті, хто є при владі. Скажімо, чиновники державної адміністрації. Але, всі у нас достеменно знають, що бути державним чиновником у нас не міг будь-хто, навіть маючи всі необхідні дані, але… не маючи партійності.

Отже, тут ми приходимо впритул до реальної істини життя, – господарем, єдиним та необмеженим отієї «общєнародной собствєнності», – була партія, КПСС; вона була в цьому суспільстві всім, та це було навіть записано до брєжнєвської Конституції СССР (стаття № 6). Без партквитка людина була ніким, одним з багатьох мільйонів трудящих. Побічно існувала декоративна, так звана совєцька влада – «власть Совєтов», складена з таких саме комуністів та з більш скромними, чисто комунальними компетенціями: дахи, каналізація тощо. Повністю підвладна єдиній владі – партійній.

Партійна іерархія, піраміда, складалася з основи, мільйонів комуністичних «нізов», очолених «номєнклатурой» – партією в партії, за висловом Дж. Орвелла; щось, як оті СС у гітлерівській НСДАП.

Над номенклатурою вивищувалася її верхівка – ЦК КПСС, – колективний керівний орґан партії, а значить і країни. А вже над ним була влада в останній інстанції, десяток побитих маразмом та безкарністю старців із ЦК, – Політбюро ЦК КПСС; на чолі з біжучим «вождєм» – черговим Ґенеральним секретарем ЦК КПСС.

Все це примушує нас ствердити, що саме номенклатура, якийсь мільйон з десятків мільйонів комуністів та сотен мільйонів звичайного безпартійного населення – й була правлячим класом Совєцького Союзу. Була юридичним розпорядником, а значить – і власником «общєнародной собствєнності».

Між ними та трудящими масами перебувала система одержавлених профспілок, які мали відстоювати інтереси власника, правлячого класу; в жодному разі – не інтереси трудящих.

Отже, типова картина державного капіталізму з жовтими профспілками, де норма експлуатації може бути, в принципі, якою завгодно. Обмежується лише вимогами загальної стабільності суспільства. Включаючи не доведення до соціального вибуху експлуатованих мас. Втім, як вичерпно показав досвід незалежної України під керівництвом того ж самого класу, запас міцності був тоді досить солідний, – мало не десятикратний.

Та, як пригадуєте, ще сам «наш Ільіч» – засновник держави (вкупі з отим А. Ґельфандом, що Парвус) писав із цього приводу, що:

Соціалізм, то є ніщо інше, як державно-капіталістична монополія повернена на користь усього народу є постільки така, що перестала бути капіталістичною монополією.

Не дивно, що з такими поняттями… і не була «повернена», і не «перестала»; трошки схибив «наш Ільіч»…

Коли будемо порівнювати совєцький рівень життя до інших, не забудемо, що в кінці СССР був потужною індустріальною державою, яка не відставала за виробництвом «чугуна і сталі на душу насєлєнія в странє» від провідних капіталістичних країн світу.

Отже, починаємо; ми з вами десь у часи «пєрєстройкі і гласності», у другій половині восьмидесятих років XX сторіччя. Нагадаємо, що Совєцький Союз офіційно припинив своє існування 1991. Подивимось на «наші достіжєнія».

Середній заробіток в СССР складав тоді 200 рб./міс., у США він становив 1500 дол./міс. Якщо переводити за тодішнім совєцьким офіційним курсом, у 76 коп. = 1 дол. США, це вийде у 5,7 рази м е н ш е. Таким чином, як прийняти за ступінь експлуатації робітника у США – 10 %, то для СССР він становитиме, відповідно, десь 85 % (!), – от вам і «по труду»…

Переконаний комуніст цьому негайно заперечить, почне відбрехуватися, бо для комуніста відбрехатись від будь-чого, це таке ж необхідне для життя уміння, як для нас дихати: але ж, у нас «проізводітєльность труда» набагато нижче. Так, дійсно, нижче, але це знову ж, свідчить про відсталість побудованого вами «самого пєрєдового общєства». А крім того, низькою вона була там, де використовувався рабський труд, тобто, в сільському господарстві або на «вєлікіх стройках». Де саме й використовувався рабський труд. А в промисловості – так, теж була нижче, але ж не у шість разів, дурниці. Хай буде навіть і удвічі нижче, все одно – нікуди нам не подітись. Грабували трудящих…

Це – в середньому, але, була й найбільш обділена комуністами верства населення. Правильно здогадалися, саме вона – інтеліґенція. Бо, брехлива комуністична влада завжди люто ненавиділа розум та будь-які його прояви: «ішь, умний виіскался! – я тєбє покажу!!» Для університетської професури різниця в оплаті виходила чи не найбільшою, – десь удесятеро менше.

Особисто мені, як університетському професору, Москва заборгувала в цілому десь мінімально 2 млн. доларів США. А до того – яка ж ще прикрість – і на «проізводітєльность труда» послатись не можна. Бо – роз’яснюю: у покійному СССР (як і живій ще Україні) педагогічні навантаження були (та є!) у 2–2,5 рази більші, ніж у добрих людей по цілому світі.

Але, може в СССР були набагато нижчими ціни на продовольство? – можна було дешевше прожити? Подивимось. В Союзі курячі яйця, по яких «наш Нікіта Сєргєєівіч» уперше став наздоганяти та випереджувати Америку, вартували 1 рб./десяток, у США – 0,7 дол./десяток; майже те саме. Кілограм м’яса в СССР вартував 3–10 рб., а у США – 5 дол., практично те саме. Приблизно однаковою (окрім якості) була й ціна побутової техніки, зокрема – кольорових телевізорів, але, як американець на місячний заробіток міг їх набути аж три, то совецька людина лише 1/2.

Але все це – зверніть увагу, за тієї умови, що дійсно 1 долар = 76 коп. Втім, так було радше на папері, бо реальна ціна 1 долара США – ніколи не опускалася нижче від 5 рб. А тоді й середній заробіток у 200 рб./міс. обертаіться на 40 дол./міс., а це є рівень найбідніших країн світу. В Україні, однак, у 1999 – він ще знизився, сягнувши 38 дол./міс. Видавалося би – той самий нелюдський рівень совєцької експлуатації, але ж – ні! – бо трудами влади комунальні послуги, що при совєтах трималися на рівні 3–5 дол./міс. – було піднято до рівня 18–30 дол./міс. Що й відкинуло переважну більшість українського народу – далеко за межі можливості виживання. Бо ж у нас прожитковий мінімум (тільки по їжі!) складає сьогодні більше 50 дол./міс.

Як бачимо, після 1991 вдалося не тільки не обнизити норму експлуатації трудящих, довести до середньо-цивілізованого рівня, але й істотно підвищити по відношенню до СССР. А це – переконливіше, ніж будь-що інше свідчить про те, що абсолютно нічого принципово не змінилося; у кращий бік – принаймні.

* * *

Важливим для будь-якоі країни є житлове питання, подивимось, а як було з цим? «Наш Нікіта Сєргєєвіч», пам’ятаєте? – обіцяв нам, що «чєрєз 10–12 лєт каждая совєтская сємья…» Не будемо звертати уваги навіть на те, що оці «10–12 лет» треба було весь час відлічувати від біжучого моменту. Бо з цим в СССР було чи не найгірше. Наведемо просту статистику – кількість окремих помешкань на 1000 населення. Маємо: Швеція – 441, Еспанія – 393, США – 380, Канада – 351, Японія – 322; а СССР – шкода, всього лише 119 – втричі менше. Кажуть люди, – рівень Кенії або Уганди.

Середній метраж на душу населення? І з цим, чи не найгірше: США – 36 м кв.; у Швеції на зека в тюрмі відводилося 16 м кв. та сперечалися, а не замало? В СССР – 13 м кв. на одного. В Кенії та Уганді було дещо ліпше – 15 м кв.

А, як мені хтось стане правити, що в СССР, мовляв, оплата помешкання та комунальних послуг була нижче, то прийдеться звернути слушну увагу на незаперечну тезу – яке помешкання, така й оплата.

* * *

Чимало хизувалися тим, що в Совєцькому Союзі освіта та охорона здоров’я, – були безкоштовні. На це зауважимо, що таке існує, в певному відсотку, в кожній цивілізованій країні, хоч і не в таких масштабах. В цьому зв’язку дуже натискували на державну благодійність, на так звані «фонди общєствєнного потрєблєнія», хоча хтось там, ще за Брєжнєва ті «фонди» підрахував, та вийшло, що вони складають всього десь 300 рб./рік, – на кожного. Так от, як в СССР наприкінці його існування вони складали 19,7 % ВНП (валового національного продукту), то у США – 28,5 % ВНП; а отой ВНП був у них – самі розумієте, значно вищий. А тому й соціальне забезпечення перебувало на незмірно вищому рівні. Такі «пєнсіі», як 15 рб./міс. – там не відомі; на відміну від «страни побєдівшєго соціалізма».

Але, середні цифри – то, часом, зрадлива річ. Бо є ще таке поняття, як «межа бідності» – мінімум, на який тільки – тільки можна проіснувати. Не померти відразу, але й не жити по-людськи. Тоді, на кінець вісьмидесятих вона складала офіційно десь 78 рб./міс., та за нею жило 40 млн. людей. Насправді вона була штучно занижена, а піднявши її до реальноі межі в 130 рб./міс. – ми отримаємо й усі 140 млн. Але, хай буде офіційна. За нею, ще гірше, жила різна кількість людей, в залежності від віддаленості тієї чи іншої московської колонії від центру. Так маємо по Союзу наступний відсоток людей, що через 70 років більшовицького панування – жили за межею (офіційною, заниженою) бідності: Москва і центр – 6,3 %, Азербайджан – 33,3 %, Україна – 36 %, Туркменістан – 36,6 %, Казахстан і Киргизія – 37 %, Узбекістан – 44,7 %, Таджикістан – 58,6 %.

Стан України на той час, як ми самі бачили, залишав бажати кращого. Вона займала 2,7 % терену СССР, але за обсягом виробництва дорівнювала ФРН. Давала СССР 50 % кольорових телевізорів та чверть усього продовольства (сама споживаючи десь 2/5 цієї кількості). Але, за середнім заробітком посідала тільки 11 місце в СССР. При цьому 90 % підприємств керувалося з Москви, було її власністю, а з 70 млрд. рб. прибутку в 1988 – 80 % забрала Москва. Зате в отруйних місцевостях, де ПДК екологічного бруду у 10–20 разів перевищували норму (теж совєцьку, тобто – не малу) проживало 22 % населення України. Все це – не враховуючи Чорнобиля, який експортом електроенерґії приносив Москві річно 2 млрд. доларів.

От, що значило бути колонією Москви.

Чи змінилося щось там із тих пір на краще? – то вже розмірковуйте самі; якщо дійсно змінилося…

* * *

Ми систематично користувалися терміном «совєцька влада», але… Чи розуміли всі та до кінця, – що то є таке? Отже, й спробуємо коротко сформулювати; чим же була совєцька влада в совєцькому суспільстві? Та врешті, чим було це суспільство?

1. Для суспільства був характерний, насамперед, чіткий класовий поділ (так, так, – саме в «бєсклассовом общєствє») на владний клас – номенклатуру КПСС (ст. 6 Конституції) і класи трудящих, – робітників і селян. Добробут колективних власників і виснажлива праця трудящих. Державний капіталізм із помітними ознаками феодалізму (свавілля червоних директорів і червоних поміщиків).

2. Відсутність рівноваги між класами та найбільша в капіталістичному світі норма експлуатації (десь до 90 % і більше) були мислимі лише за умови абсолютно жовтих профспілок (оті – «пріводниє рємні», «школа коммунізма» і всяке інше).

3. Оскільки взаємовідносини поміж народом та його сталим паразитом – владою – були суто антагоністичні, то влада спиралася тільки й виключно на силу. Так само, як у царській Росії. А тому непропорційного значення набули так звані «сіловиє міністєрства» на чолі з таємною поліцією – КҐБ.

4. Характерною була централізована, вертикальна структура суспільства, де всі соціальні зв’язки існували та діяли лише зверху вниз.

Поземі зв’язки в народі – не допускалися, справжніх колективів не повинно було бути. Найбільше страхалися того, аби нарід не усвідомив би свої класові інтереси та не об’єднався проти влади.

Зате поземі зв’язки існували на верхах, скріплюючи антинародну совєцьку владу. Це особливо легко та виразно спостерігалося на виниках різних престижних конкурсів і присудженні премій – нагороджували одне одного.

5. Відсутність зворотніх зв’язків – від народу до влади – споводувалася відсутністю вільної та незалежної преси. А оскільки владі потрібно знати, що думають з того чи іншого приводу (скажімо – чергового підвищення норм виробітку) в народі, хоча би для того, аби не рватися задалеко у своєму грабіжництві (як тоді 1962 в Новочеркаську), то був установлений цілий штат доносчиків, платних як добровільних.

6. З цієї причини всі санкціоновані виступи «масс» – ініціювалися, виключно, зверху.

7. Повна централізованість: все і всюди керувалося й направлялося з Москви. А тому неспіврозмірні були й матеріальні статуси «цєнтра» і «періферіі».

8. Попри існування Конституції та розгалуженої системи законів, для народу існувало одне-єдине – телефонне право.

9. Країна була повністю закритою, ізольованою від світу: «граніци на замкє» та «залізна куртина».

* * *

Ми тут, зверніть увагу, практично ігнорували злочинне єство цієї влади, обмеживши себе суто формальним аналізом. Не пригадали їм злочинну колективізацію з її розкуркуленням, несумісну навіть з діючими законами країни. Не згадали «дружбу народов», разом зі зросійщенням, голодоморами та прямим ґеноцидом. Не вписали на конто й винищення національної інтеліґенції, масові репресії та політичні психушки.

Втім, схоже, що й попереднього досить, аби негайно зрозуміти, що:

а) цей соціальний устрій безглуздо виправляти або поготів досконалити – вийде щось ще гірше;

б) природне місце такому соціальному устроєві – на смітнику історії.

А таке нема чого виправляти, бодай досконалити. Такому потрібно ламати хребет.

* * *

Але, суворі факти реального життя, коротко оглянуті вище, – стовідсотково ігнорувалися московською пропаґандою, головною ціллю якої було утримувати власний нарід у стані можливо повного невігластва, навіюючи йому байки про «развітой соціалізм» – «каждому по труду». А серед цих байок почесне місце займала одна та головна, яку можна назвати байкою про патерналістську державу.

Полягала ж вона на тому, що совєцька держава яка необмежено експлуатувала трудящих існуючи на їх заробітки (а, на що ж ще?), забезпечуючи їх життєвими засобами аби тільки не повиздихали (оті 1,5 долари на день, в середньому), – була насправді їх всебічною благодійницею. Давала їм усе, чого тільки можна забажати, а до того – ще й безкоштовно: житло, освіту, охорону здоров’я, путівки до санаторіїв…

Одне слово – була для всіх нас батьком рідним, про що й нагадує прикметник «патерналістська» (патер – латиною батько).

Ніхто й ніколи не пояснив нам при цьому (ще б пак!), що всі ці благодійництва, від освіти та по оті помешкання, за якими стояли в черзі десятки років – то все було за гроші тих же трудящих, недоплачені їм за їх труд, або зідрані через різні «взноси» та «займи». Бо інших джерел у держави не буває.

Леґенда про патерналістську державу була ще однією брудною московською брехнею, але продовжує жити й досі, як переважна більшість совєцького. Але, уже в двох різних іпостасях. Активно працюючи в обох на статус кво: на «маємо те, що маємо».

Бо її активно використовують сьогодні комуністи, що вимагають повернення до отого їх «свєтлого прошлого». Використовують у позитивному аспекті – давайте, мовляв, нам владу – і ми все вам повернемо: все вам знову буде, й безкоштовно.

З неґативним відтінком експлуатують її й нові, після 1991, можновладці України. Коли знову й знову підвищують плату за комунальні послуги (які в міру цього стають усе гірші), а люди, яким за їх труд як і раніше – платять у кілька разів менше від прожиткового мінімуму – починають протестувати. Дивись, мовляв, які вередливі – звикли, що за совєтів усе їм було безплатне.

А часом і дорікають українцям, що безініціативні, не можуть і не хочуть жити самопас, ще й сплачуючи за це податки: не підприємливі.

Але й такі розмови є брудним наклепом, бо давно вже десятки тисяч українців, мало не з самого обретіння отієї нашої совєцької незалежності – батракують по країнах Європи, успішно конкуруючи з іншими представниками Третього світу, та заскарбивши своєму народові репутацію людей чесних, сумлінних та працьовитих.

* * *

Коли десь, хтось та колись наважиться назвати совєцький режим злочинним і терористичним (а чогось такого не схвалюють і в дотеперішній незалежній Україні), то мають на увазі як правило голодомори та політичні репресії. Але ж, то було ще далеко не все: великий терор, на очах у цілого байдужого світу. А був же ще його попередним та основа – дрібний терор, універсальний та повсякденний. З якого все й починалося.

Кожен совєцький шереговий громадянин, задіяний в якомусь колективі совєцького суспільства (чи то в класі школи, на студентському курсі, цеху, бригаді тощо) – мав виконувати ще якесь певне «общєствєнноє поручєніє», навіть безпартійним. Чи то збирати внески в якусь там неіснуючу орґанізацію, МОПР (Международная орґанизация помощи революции), чи то Осоавіахім, чи то когось там орґанізовувати (комсорґ, профорґ).

Доповнювалося все це обов’язком з’являтися на «лєнінскіє субботнікі» (такі вже доводилося навідувати й у незалежній Україні!), або й на «празднічниє дємонстраціі».

Не слід гадати, що всі ці доручення були серйозними по самій суті справи, та від них щось там залежало. Просто це був ще один засіб отого малого але масового терору, духовного як фізичного, за допомогою якого совєцьким людям не давали голови підняти, а поготів – не дай Боже – подумати. А головним було те, що все це розглядалося як «дєло політічєскоє» («нє хочєт виполнять общєствєнноє поручєніє!»), та нехтування цими фіктивними громадськими обов’язками – могло й не на добре закінчитись. Бо саме та безпосередньо від цих повсякденних і всезагальних дрібниць – брав свій початок і отой, великий терор.

Бо все це формувало політичну репутацію людини, а така була основою та підставою її існування взагалі. Не з’явитися без поважних причин на «дємонстрацію» – то вже було щось…

Ці «поручєнія» (що виходили від низів компартійної влади) бували різними, та збирати якісь там внески – то був найнижчий щабель. Можна було й керувати якимось офіційно дозволеним гуртком, або ж «випускать стєнґазету». Яка мала призначення створити в певному колективі ілюзію «гласності», так би мовити. До таких доручень можна було ставитися по-різному, але – в певних межах. Як не надто їх занедбувати, так і не перегинати палки: «нє висовиваться». Останнє могло бути чи не з найгірших, а особливо зловісним та небезпечним могло стати те, що переходило можливості розуміння середнього низового партійного мурла.

В цій справі можна пригадати два приклади подібного, особисто знайомі авторові.

В роки навчання в університеті, а це було ще 1938, на курсі підібралася купка здібних студентів, що випускали так званий «БОКС» («Боєвой орґан комсомольской сатиры»), в короткий час довівши звичайну стінну ґазету до високого професійного рівня (літературно й художньо), та тим і привернувши увагу парткому. Бо, висовуватися знизу в совєцькому суспільстві – нічого не могло і не мало. Все, що потрібно було висунути – висувалося підконтрольно й тільки зверху, а значить – мало бути й заздалегідь приреченим, як таке. Нам хутко надали «куратора» від парткому, викладача історії КПСС, який пильно продивлявся усі матеріали, відкидаючи все хоч мінімально цікаве, не ординарне. Вся історія неочікуваного злету та поновного падіння БОКСа – не зайняла й двох семестрів.

Десятками років потім, уже викладачем університету та маючи з молодих років досвід ґазетної праці, довелося взятися за випуск багатотиражки «ЗБНК» («За більшовицькі наукові кадри»). Назва – цікаво – була мало не стандартною, бо потім випадково натрапив на таку ж назву ще десь. Ми приклали всіх зусиль, аби попри суворість часу зробити ґазету цікавою та корисною, віддаючи першість підняттю загальної культури студентства. Це відразу мало свої наслідки; ґазета вже не залежувалася та тираж прийшлося подвоїти.

Але, чаша терпіння КПСС переповнилася мабуть тоді, коли до університету почали поступати запити громадян з міста: чи не можна оту «ЗБНК» – передплатити? Нас утрьох тоді викликали до парткому, щиро подякували за вірну службу, та… дали інші «общєствєнниє поручєнія», що ж тут поробиш…

* * *

Разом із «распадом СССР» пішла в небуття й семидесятирічна леґенда про «построєніє соціалізма» в одній окремій країні. Але навіть «развітой соціалізм» епохи Брєжнєва був усього тільки підготовкою до «построєнія полного коммунізма». Де – тільки подумати! – від кожного вимагалося всього лише «по способностям», а вже за це йому обіцялося «по потрєбностям», тобто – скільки подужає, так би мовити. Над побудовою цього працювало з покоління до покоління десь двісті мільйонів людей у самому СССР, та ще десятки мільйонів поза ним: у тому «соціалістічєском лаґерє».

Попри те, що оте набудоване було насправді державним капіталізмом з найбільшою у світі нормою експлуатації – з часів Лєніна про це якось промовчувалося. А він твердив – нагадаємо:

Государственный монопольный капитализм – есть полнейшая материальная подготовка социализма, есть преддверие его, есть та ступенька исторической лестницы, между которой ступенькой и ступенькой называемой социализмом, никаких промежуточных ступеней нет.

Поготів, із соціалізмом і комунізмом ріднили совєцький монопольний держкапіталізм, із його найбільшою у світі нормою експлуатації – дві спільні риси: відсутність приватної власності та відсутність ринку. Цей останній там і не був потрібний, оскільки все виробництво та всі поставки реґулювалися з центру.

І от – настали «пєрєстройка і гласность», та й виявилося, що все це – було не те. Не те не тому, що замість соціалізму розбудовувався державний капіталізм, а – взагалі не те: не те, що нам потрібно. Але, виникає тоді слушне запитання: а де ж ви були раніше, дорогі наші панове, керівники «построєнієм нового общєства»? – сімдесят років будували не те, це ж треба! Замість ринкового господарства; як у всіх, як раніше, перед 1917. Чи вам – бува – не повилазило?..

До того… чи хтось із них із цієї нагоди покаявся, вибачився? – мовляв, «ізвінітє, товаріщі, не то построілі!» Далебі, ніхто навіть і не почервонів. Сором, виявляється, то не московське почуття; втім, як і більшість інших якостей: чесність, порядність…

Бо, повторимо ще раз: жодного вибачення, бодай пояснення тому, навіщо було потрібно три чверті століття морочити голови мільйонам людей, аби в кінці повернутися до засудженого ще 1917 капіталізму, – ми від совєцької номенклатури не чули.

Це таке щось – ви розумієте, якби оті німецькі наці не були переможені, а попаливши на попіл жидівства – своє й чуже, – самі по тому пообрізувалися та пішли вивчати Тору й Талмуд; вибачайте…

Яке ж нечуване й безсоромне нахабство, воістину космічних масштабів!

* * *

Оскільки ніхто й ніколи не буде в стані сумістити ринкову економіку з «научним марксізмом», то виникає тепер особливо гостре питання щодо саме тих, хто несли марксистський обман у совєцький нарід – «пропаґандістов», так званих викладачів «общєствєнних дісціплін». Адже, саме ці люди з року на рік калічили марксистським обманом розуми й душі цілих поколінь. Отже, кожна розумна людина в стані зрозуміти, що таких людей слід знешкодити. Застосувавши щодо них принаймні понижчі запобіжні заходи:

1. Позбавити їх усіх учених ступенів та звань, надбаних антинауковими дослідженнями.

2. Відсторонити від займаних ними посад, із подальшим Berufsverbot (забороною на фах).

3. Судити за проповідь брехні, тобто – за шахрайство в особливо крупних розмірах.

Або, принаймні, відправити на спочинок із загальними пенсіями за старістю, не більше.

Бо, не всі вони – погодьтеся з цим – прийшли до тями. Не всі підробляють кулінарним куглярством на ТБ до своїх академіцьких. Бо всі вони продовжують сіяти оте, своє: не розумне, не добре й не вічне.

* * *

Але, цього ніде ще не відбулося, та це й визначає ціну отим «общєствєнним прєобразованіям», що відбулися 1991. Від Одери та до Берінґової протоки, від Мурманска та по Севастополь.

Бо, не буває в історії «оксамитних революцій», бувають – тільки – єдино, оксамитні реакції.

8. «Распад СССР»

Зауважимо, що ми зберігаємо тут цю просту та знайому всім формулу, хоча все могло бути значно складніше, ніж це повсюдно вважається.

В усьому світі й досі хибно розуміється сутність таких дарунків XX ст., як німецький «Тисячолітній Райх», або московський СССР. От мовляв, яке неподобство виникло у цивілізованому XX ст.! – ну, як у того А. Солжєніцина – була собі чудова з чудових Росія («которую ми потєрялі»), яка простувала собі до «свєтлого будущєго» під впевненим керуванням патологічного (навіть – для Росії) жидофоба П. А. Столипіна, а тут… Прийшли якісь нікому невідомі люди – більшовики – та накоїли невідомо що.

З такими поглядами – ні зрозуміти історії, ні витягти з неї належних уроків, не кажучи вже про те, аби щось там змінити (на краще).

Не дарма ми тут віддали стільки часу й зусиль на простежування саме того імперіалістичного стрижня, який пронизував і поєднував Володимиро-Суздальську Русь із часу її усамостійнення 1169, наступну Московію та всі три російські імперії, аж по кінець XX ст.

Так само було з гітлерівською Німеччиною: якби не було перед нею імперії неписьменного Карла, або величної імперії Штауфенів, вона була би іншою. Якби зайшла потреба – можна було би й тут простежити неперервність історичного процесу.

Втім, нещодавно хтось зі спостережливих соціологів зауважив, що в структурі та традиціях сьогоднішніх японських промислових об’єднань – дзайбацу – можна ясно помітити орґанізаційні принципи та традиції середньовічних самурайських кланів.

Але, повернемося до нашої безпосередньої теми.

Динаміка розвитку послідовних російських імперій – містила в собі оптимістичний елемент. Якщо відлічувати державність Московії від остаточного припинення ординських данин 1480, то вона проіснувала до 1721, перетворена Петром I на Російську імперію (першу). Отже, всього 241 рік. Першу імперію по Кримській війні замінює Друга 1861–1917, отже – ще 140 років. Друга проіснує, як бачимо, тільки 56 років. Згідно з такою динамікою Третя Російська імперія – СССР – не мала би пережити Другої світової, але – ви ж бачили – врятували. А потім підгодовували колективно ще мало не півстоліття, витративши на це ще нові 100 млрд. доларів США. Так людство навчилося в XX ст. не лише псувати середовище, але й історію.

Але, й це все пішло на марне. Чергова зміна імперій все одно сталася 1991.

* * *

Коли десь за менше ніж двадцять років перед кінцем століття Совєцький Союз безнадійно відстав у гонитві озброєнь із США (яку сам і нав’язав), – всі зрозуміли: без наслідків це пройти не може. Поготів, до цього додалися п’ять років поразок у нескінченній Афганській війні з отим її дурацьким «огранічєнним контінгєнтом». Наче у розпорядженні недолугих кремлівських старців могло бути й щось там «нєограніченноє»! – сміх один…

Відповіддю на ці зовнішні поразки наче мала стати «пєрєстройка і гласность», але… «Пєрєстройка» нічогісінько не перебудувала, а «гласность» 17 днів промовчувала катастрофу на Чорнобилі; хоч остаточно замовчати так і не спромоглася: Європа не дала.

А тут наспів ще новий виклик у вигляді американської проґрами «зоряних воєн», яка мала раз та назавжди покінчити із багаторічним совєцьким ракетно-ядерним шантажем.

Потрібно було щось робити, якось та відповідати.

А ситуація додатково ускладнювалася звичною для них гризнею за владу. М. С. Ґорбачов, що надумав утвердити реформований та більш здатний відповідати на виклики США Совєцький Союз, провівши на цю тему березневий референдум 1991, – зустрів гідного конкурента в особі ним же висунутого з моря «пєрвих» прудкого Б. Єльціна. Вони хутко почали розпльовуватися, та схоже що боротьба між ними й мала наслідком отой формальний «распад СССР». Сучасники й прийняли його за саме такий, німало не задумуючись над подіями: от був і розпався; на превеликий жаль для всіх.

Однак, простежимо за ланцюжком подій.

В березні 1991 М. С. Ґорбачов проводить свій всенародний референдум, де більшість (хоч і не така вже переважаюча) висловлюється за оновлений Союз. Пригадаємо, як ще Сталін мудро зауважив, що на совєцьких таємних виборах перемагає не той, хто голосує, а той, хто підраховує голоси. А тому й прийматимемо надалі всі дані їх виборів на схід від Перемишлю, не сушачи собі голови, яким шляхом вони отримані – голосуванням чи підрахунком; оскільки до правди – все одно не докопатися.

На відповідь установлюється «парад сувєрєнітєтов». Заявляє 12.06 про свою незалежність (а, це від кого ж, власне?) Росія, а відповіддю на це було, схоже, оте серпневе ҐКЧП. Ініціював його на відповідь Б. Єльціну, правдоподібно, М. С. Ґорбачов, але сам залишився ніби на узбіччі. Доручив він цю справу купі нікчем, які діяли мляво та все й провалили.

У відповідь на ҐКЧП українська комуністична Верховна Рада 24 серпня приймає Декларацію незалежності, де Україна об’являється нейтральною та позаблоковою державою. А така передбачливість може свідчити й про чужу московську підказку. Бо оте єдине, що могло би забезпечити справжню незалежність України – було би її евентуальне приєднання до НАТО, а воно виключалося позаблоковим статусом, отже… Ніхто більше, не виключаючи Росії, про позаблоковий статус і не подумав, а тут – ба, яка передбачливість…

А до того цей же позаблоковий статус не заважив подарувати Росії Сєвастополь під військову базу. А значить – перетворити його на звалище смертельно небезпечного сміття, як отой їх Мурманск.

Та й той, хто знає українських комуністів хоч трохи, повинен розуміти, що без московської санкції – вони і рота розкрити не насмілилися би: кого вже кого, а націонал-комуністів серед них не було і навіть бути не могло.

«Распад» був довершений офіційно і формально з’їздом трьох голів новоутворених підчас «парада сувєрєнітєтов» держав у Білій Вежі, що від імені Росії, України та Білорусі підписали відповідні угоди про ліквідацію СССР та установлення натомість якогось СНҐ (Союза Нєзавісімих Государств), – очевидного всім містка до чергової російської імперії.

А це стало й остаточним вирішенням у старій сварі поміж Б. Єльціним та М. Ґорбачовим 1987, коли Єльцін дозволив собі на Політбюро отой критичний виступ, а Ґорбачов запроторив його за це до якогось задупного будівельного міністерства. Не тільки миттєво знявши з голови МГК (Московський ґорком) КПСС, але й погорозивши: «Я тєбя в політіку – большє нє пущу!»

Тепер Єльцін сповна помстився йому за всі кривди, зграбно та спритно висмикнувши з-під самонадіяного Ґорбачова те краще, чого він був доробився в житті: крісло президента СССР. Бо ж по Біловезьких угодах той став просто ніхто. Отут і міг переконатися кожний, що то є оті комуністи – «люді особого склада», як казав ще «вєлікій Сталін»; розвалити враз отаке громаддя, аби тільки витягти крісло з-під конкурента! – це ж треба…

Втім, чи законним все це було? – як лічилося в СССР на той час аж 15 «рєспублік», а «ліквідували» його всього три? До того, й уславлені «Бєловєжскіє соглашєнія» вже не існують: їх не тільки не ратифікувала Російська Дума, а й навпаки – денонсувала, полишивши незалежність України та Білорусі у підвішеному стані. Зауважимо, однак, що напевно й такий виник було заздалегідь передбачено.

Запитуваний потім про СНҐ, співавтор Біловєзьких угод Леонід Кравчук підносив СНҐ не як місток до нової імперії, а як – бачите – «спосіб цивілізованого розлучення». Нагадати б йому, що саме на той час, коли відбувалося оте «розлучення» – СНҐ існував лише на папері; та не заважав прес-аташе Б. Єльціна Павлу Вощанову бовкати на початку 1992 про «возможность обмєна ядєрнимі ударамі мєжду Росієй і Україной». А цей твердо знав, що на Україні нема жодної ракети, яка не була би під московським контролем, та могла би бути спрямована на Росію.

Деякі спогади особистого характеру. Уважне співставлення різних ніби вторинних, але значущих подробиць історії – привело свого часу нас до гіпотези, що отой «распад СССР» – жодним там розпадом насправді не був. А був плановим наслідком далеко ідучої чергової змови проти народів, своєрідним театральним дійством, якщо хочете. Яке мало прикрити перегрупування сил перед створенням чергової наступної імперії. Та, ясна річ, ще більш аґресивної та антилюдської. Ці міркування були викладені в статті: О. Борґардт, «Змова», у львівський ґазеті «Нескорена нація» (квітень, 1994). Заснованій ще членом Гельсінської групи паном Іваном Кандибою. То була одна з нечисленних дійсно українських та патріотичних ґазет, та мені завжди буде приємно пригадувати часи співробітництва з нею.

* * *

Розглянемо коротко рушійні сили подій.

Державно-капіталістична совєцька економіка з її класом колективних власників – номенклатурою КПСС – виявилася збитковою, неспроможною конкурувати з приватно-капіталістичною, що й продемонструвала поразка у гонитві озброєнь. До того ж і колективним власником – номенклатурі – колективна власність порядно набридла; хотілося чогось свого, кровного: як у всіх людей.

Але Совєцький Союз – пригадаємо, як «родіна всєх трудящіхся» десятками років очолював уславлене (та ним же й створене) «протівостояніє двух сістєм». Яких? – ну, це всі знають: звірячої системи капіталізму, побудованої на нелюдській «експлуатаціі чєловєка», та совєцького соціалізму – вільного від будь-якої експлуатації: де всі отримують свої – «по труду».

І от після всього цього «родіна всєх трудящіхся» має перейти до нелюдського експлуататорського капіталізму? – немислимо! Отже, вже саме з цієї причини СССР мав припинити своє існування, принаймні – формально.

Те, що при цьому буде втрачена Прибалтика, народи якої так і полишилися нескореними, попри депортації, русифікацію та демографічну аґресію, – не лічилося. Таку дрібноту завжди можна повернути військовою аґресією, що – до речі, вже не одного разу й робилося.

До цього додавався ще один вагомий арґумент на користь формальної ліквідації Третьої Російської імперії – астрономічні борги. Вони на той час тільки офіційно становили десь більше 100 млрд. доларів США, але – чи це було все? Щоправда, всі борги та зобов’язання приймала на себе Росія, але – всі розуміють, спадкоємець – то не боржник. Та й весь наступний хід подій показав слушність вихідних міркувань. Суму було реструктуровано, мало не вдесятеро, та й те навряд чи колись буде сплачено.

Совєцький Союз був єдиною в своєму роді країною, що півстоліття жила на західні подачки, вкладаючи величезні накопичені капіталістами гроші в політичну деструкцію світу, а з ним – і всього капіталістичного суспільства. Та відповідно себе поводив. На це свого часу звернув увагу автора його колега, проф. Ілля Резнік. Він помітив, зокрема, що всі «зміни курсу» в СССР суто пропаґандові, ясна річ, курс був один – на світове панування – співпадали з періодами, коли виникала чергова потреба у фінансових вливаннях (а старих було – по саму зав’язку).

До всього цього додавався й чинник унутрішній – підйом національно-визвольних рухів, що привернув до себе увагу виступом казахських студентів в Алма-Аті восени 1986, підтриманий згодом в Прибалтиці та інших республіках. Він був як же слабкий, але…

В покійному СССР – так – існував дисидентський рух, доволі різноманітний за складом та цілями. Але то був здебільшу правозахисний рух, який ніколи не вимагав від антилюдської влади особливих реформ соціального устрою, а вимагав тільки – єдино – дотримування своїх же власних совєцьких законів. В Росії таких помірковано переслідувано («Я т-тєбє покажу Констітуцію!»), але в колоніальних «рєспубліках» таким страху заради ліпили за старою пам’яттю ще й тавро «націоналіста»: найбільш тяжкий політичний злочин в ґеноцидній країні «дружби народов». Бо, коли вони насправді ставили на перший план долю свого народу, – їх просто безжально нищили, убивали. Як Марченка або Стуса.

Як перед ними – мільйони інших.

В перебільшенні небезпеки національно визвольних рухів в країні московського ґеноциду було безпосередньо зацікавлене КҐБ, це піднімало його престиж та значення в очах антинародної влади.

Так він і стався – «распад СССР на отдєльниє рєспублікі»; можливо – й заздалегідь запланований. Чи існує план зібрати їх знову докупи? – так, безумовно, але… План є план, і не більше. Можна думати, що в СССР існували деталічні плани військової окупації кожноі з країн світу; як і списки тих, кого в цій країні належить розстріляти, а кого відправити до Колими, і – що ж? Бо таке щось, як «р-раз – два – разбєжалісь!», а потім «р-раз – два – сбєжалісь!» – може існувати лише в хворому московському розумі. Є й плани, а як же…

* * *

Чи так воно все було насправді? Це питання полишимо відкритим, бо ми не мали і не маємо жодного реального доказу, що підтверджувало би ці міркування. Отже, – самі гіпотези. Хоч і доволі правдоподібні, хоч і підкріплені логічним аналізом.

Сьогодні всі 15 «рєспублік СССР» розпалися на шість принципово різних груп, частин, які матимуть – відповідно, й різне майбутнє.

Це одинока Молдова, що має під боком потужного родича – Румунію.

Це так само одинокий Таджикістан, що має однак і потужну діаспору в сусідньому Афганістані.

Дві кавказькі країни – Грузія та Вірменія, одинокі у світі, без родичів як і без доброзичливих сусідів.

Тюркський масив: Азербайджан, Казахстан, Киргизія, Туркменія, Узбекістан. Про них не можна сказати, що там кипить політичне життя, або продумуються моделі майбутнього, але є й незаперечні успіхи. Казахи, що були у власній країні національною меншиною – тепер становлять більшість. Як вони цього домоглися без галасу та скандалів – то їх секрет. Ці – схоже, не пропадуть.

Три країни Прибалтики: Естонія, Латвія і Литва, – завжди були шматочком чужої Європи в тілі СССР, та туди благополучно й повернулися. З ними – жодних проблем.

Останніми є три уламки колишнього СССР, де практично нічого (за цілих десять років, не забудемо!) не змінилося в кращий бік, у бік відходу від антинародної совєцької влади: Росія, Україна та Білорусь. Де совєцька влада прибарахлилася усіма зовнішніми ознаками демократії, та готова до будь-яких іспитів майбутнього.

* * *

Але, дозволимо собі ще одне не зовсім невірогідне припущення. Всі пам’ятають післявоєнні роки, коли й у світі пройшов «парад сувєрєнітєтов», коли ООН почала поповнюватися новими незалежними країнами, колишніми колоніями окремих імперіалізмів минулого. Що й зуміли звільнитися, хоч і внаслідок національно-визвольної боротьби. Сьогодні в ООН налічується вже дві сотні держав.

Так, колоніальні потуги були послаблені імперіалістичною Другою світовою, але не лише цим можна пояснити феномен, як такий. Бо протягом XX ст. докорінно змінився сам хід історії, та причини цього були науково-технічні, а власне – економічні. Розвинулися економіки країн з колоніями, а це змінило й підхід. Загарбницький військовий імперіалізм замінився імперіалізмом економічним, більш досконалим та більш ефективним. А головне – не обмеженим жодними кордонами взагалі: вкладай гроші де хочеш та за це й грабуй кого хочеш.

Володіння колоніями стало не вигідне, взагалі.

Бо, й дійсно, держава, яка володіє певною колонією – несе й пряму відповідальність за все, що там діється, але – навіщо? – чи бува не краще пустити її самопас (на оброк): ті ж вигоди, але вже без жодної відповідальності. Так, хіба це не набагато краще?

Отже, чи не був отой «распад СССР» – отаким запізненим приходом до тями й на схід від Перемишлю? – раптовим порозумнішанням і останньої імперії світу? На жаль, подібну думку приходиться повністю відкинути. Не лише тому, що де ж там пошукувати розуму на схід від Перемишлю, але головне тому, що імперський синдром з переходом від імперії до імперії – досі тільки підсилювався.

9. Перша війна «нової Росії»

Внаслідок «распада СССР» утворилась, поруч із іншими й «новая Россія», то, як же вона? Що з нею? Вона народилася, не забудемо цього на щиті «пєрєстройкі і гласності», так би мовити, на вершині демократії. Бо ж не забудемо, й перший президент «новой Росії» Б. Єльцін – колишній «пєрвий Свєрдловского обкома» зумів прийти до влади умілим використанням демократичних настроїв – пригадайте уславлену «защіту Бєлого дома». Коли він два роки потім його ж обстрілював, – то вже за кордоном і не лічилося: демократичний камуфляж уже був натягнений на «новую Росію» в очах одвічно недоумкуватого Заходу.

Росія, що очолила була «парад сувєрєнітєтов» 12.06.1991, зовсім не потурала чомусь такому у себе вдома. Хоч і позаключала для проформи (але ж офіційно федерація, хоч насправді «єдіная і нєдєлімая») якісь там договори зі своїми «суб’єктамі фєдєраціі». Рештками народів, що жили колись на її теренах ще задовго перед нею. Все було би добре, та от не підписала жодного такого «договору» маленька Чечня (або Ічкерія); щось там її не влаштовувало, а Москва чужим іще ніколи й нікому не поступалася. Так виник політичний конфлікт, а політичні конфлікти повсюдно ліквідуються політичними ж засобами; так уже ведеться у світі, але не тут.

Російські порахунки з Чечнею сягають іще часів кінця Першої імперії, початку ХІX ст., коли Чечня стіною стала на шляху російського імперіалізму на південь, де царська вояччина й промордувалась півстоліття, поки нарешті щось там вшкурала. Поки не було взято аул Гуніб, резиденцію імама Шаміля – натхненника й провідника національного опору загарбникам. Іще підчас отих перших «кавазскіх воєн» було широко практиковано тактику випаленої землі, захоплення й утримування закладників, втім як і прямий ґеноцид. Хто цим цікавиться, може ознайомитися з враженнями російського очевидця подій («Кавказские рассказы», «Хаджи Мурат») письменника і офіцера в минулому – Лева Толстого (1828–1910). Жахливі були часи…

Іще тоді, після отієї Першої чеченської війни, були проведені й перші депортації, переселення. Які, нагадуємо це, за міжнародним правом вважаються ґеноцидом.

Потім, вже після 1917 був складений і оприлюднений найбільш брехливий в історії людства документ, відомий під назвою «Дєкларація прав народов Россіі». Там під’яремним народам імперії обіцялося дослівно все, й усім: свобода, незалежність, відокремлення від імперії. Але, з усього цього «всього» народи не отримали рівно нічого.

Замість обіцяних «Дєкларацією» свободи і незалежності, колишні «народи Россіі» отримали звичне – ґеноцид та русіфікацію. Бо, принаймні, в сьогодняшній Україні русифікація продовжується ефективніше ніж будь коли. Хоч офіційно, зверніть увагу, Третьої імперії вже немає.

Тому й не дивно, що голова цієї Третьої російської імперії – Сталін не забарився 1944 остаточно розрахуватися з чеченським народом. Роблячи ставку звично і «по-русскі» на те, що «война всє спішєт». Викинувши весь нарід напризволяще у пустелі Середньої Азії. Привід на це був як провокаторський так і абсурдний: «за сотруднічєство с нємцамі». Бо німці до тих чеченців і близько не дісталися. Але, бачите, «сотруднічали» всі – діти, жінки-домогосподарки, літні люди…

Року 1956 «ліберальний» Хрущов «демаскував, прилюдно разоблачіл» Сталіна, поставивши першим із його злочинів – «культ лічності», ні більше, ні менше. Саме під цією придурковатою назвою й увішло все це до історії. Про головне – злочини ґеноциду він і пари з рота не пустив, а це й визначає ціну всій їх партійній «крітікє і самокрітікє». Але, сказавши «а», треба колись сказати «б», та в кінці, через десятки років бюрократичної тяганини, ґеноцид був офіційно визнаний. Не злочином ґеноциду, ні, – що ви, що ви!.. А так, деякою помилкою, може навіть несправедливістю, та насильницьки депортованим дозволили повертатись. Власне, навіть і не так, не могли вже більше затримувати на місцях виселення.

Та на це пішли роки самовіданої боротьби багатьох людей доброї волі, яких за це таскали по таборах і псіхушках. З цієї нагоди згадаємо добрим словом і наших героїчних співвітчизників – Петра Григоренка та Мустафу Джаміля.

Отже й чеченський нарід, а власне те, що від нього полишилося зміг якось повернутись додому вже мало не в «пєрєстройку», коли комунякам на часі було не до звичного ґеноциду. Та, не встигли вони влаштуватись, як об’явилась «новая Россія» сучасна, з приватною власністю («пєрєдєл собствєнності») та демократична аж до останньої клітинки; вже четверта. Але, оте чергове перевтілення розпочала зі звичного ґеноциду, такого собі своєрідного інваріанту російської історії.

Тертя розпочалися з виборами президента республікі Ічкерія 1991, на яких замість чергового ставленика Москви (як треба) переміг патріот, ґенерал Джохар Дудаєв (1944–1996). Він був яскравою особистістю й усебічно освіченою людиною, інтелектуалом, з тих, що світ знав хіба в минулому, чи не наймолодший з ґенералів авіації СССР.

Випадково довелося почути про цю видатну людину XX ст. дещо раніше, ніж широкому загалові, та про це варто буде дещо згадати. Систематично, навідуючи естонське місто Тарту, мені поталанило хутко знайти спільну мову з місцевими патріотами та стати там своєю людиною. То було вже десь на початку другої половини вісімдесятих, та тоді в Південній Естонії стояла бригада стратеґічної авіації, командування якої й перейняв ґенерал Дудаєв, ставши автоматично й місцевим комендантом, як Південної Естонії так і міста Тарту. У черговий приїзд кинулося у вічі, що російських вояк, які патрулювали цілодобово вулиці Тарту, ніби підминили. Військові патрулі, зазвичай, мають стежити за своїми ж, аби не шалалися марно вулицями. Але цих завжди було над усяку потребу, вони поводили себе як окупанти, та могли причепитись до кого завгодно. Тепер їх не лише відчутно поменшало, а й поводити себе стали цілком коректно. Довелося поцікавитись у естонських друзів – у чому ж справа? Надто незвично все було. Вони розповіли, що «пєрєстройка» врешті дісталася й їх. У них тепер військовим комендантом молодий чеченський ґенерал авіації, що вже за рік став вільно спілкуватися естонською мовою; та й своїх підтягнув, щоб припинити поводити себе як в окупованій країні.

По тому, вже після 1990–1991, пригадуючи криваві інциденти в Баку, Вільнюсі, Ризі та Тбілісі, подумалось, що їх якось зуміла уникнути чи не найбільш нашпигована російськими переселенцями, та чи не найбільш націоналістична з усіх країн імперії – Естонія. В цьому мала бути неспірна заслуга тодішнього військового коменданта Тарту. Він, людина честі, категорично відмовлявся виконувати тодішні людожерські накази з перебудованої Москви. За це вже потім, Ліга Свободи прибалтійських народів Америки надала йому 1994 свій Знак Свободи.

Після обрання ґенерала Джохара Дудаєва президентом Ічкерії загострилися протиріччя з центральним урядом у Москві. Ічкерія не забажала підписувати федеральний договір, щось їх не влаштовувало, а Москва… Москва чужого не упустить. Конфлікт був чисто політичний, та мав бути вирішений політичними методами, але цього не прагнула Москва. На переговори не йшли, а блокували, лаяли, паплюжили, погрожували, провокували. Нарешті домовилися розпочати переговори 12.12.1994, у першу річницю російської конституції. Всі полегшено зітхнули, але передчасно. Бо, «Россія – государство воєнноє, і прізваніє єя бить грозою свєта». Напередодні початку переговорів російська армія трьома танковими колонами посунула на Ічкерію; не втрималися таки від своєї злочинної «розборкі», як перед тим двічі на вулицях Москви. Досвід у них, хоч і не сказати що позитивний, уже був. Їх перший наступ на Джохаргала (колишній Ґрозний) у листопаді 1994, під виглядом «оппозіціі». Новорічний наступ покінчився на тому, що з 64 танків прославленої Кантєміровской дивізії було спалено 32, захоплено 20 – повний і ганебний провал. Ганебний навіть для армії відомої у світі переважно своїми ганебними провалами.

* * *

Друга чеченська війна 1994–1996 не була навіть війною: «что ви, что ви!», «Ми мірниє люді і наш бронє…». В чиєму наскрізь пропитому мозкові в Москві визріла її ідіотична назва – важко сказати, але була довгою як та удавка: «Навєдєніє констітуціонного порядка в Чєчнє». Назва як же благородна! Ви ж знаєте, у фахових бандитів ніколи не скажуть просто: «убіть». Скажуть культурно – «замочіть» («і конци в воду», як колись на фінських річках).

Але закони світу прості. Все, що робиться за допомогою військової сили, за допомогою аґресії є війна.

Сили в цій війні були насправді неспіврозмірними. Бо Росія, хоч уже й напіврозкрадена «пєрєдєламі собствєнності», але була в 2500 разів більше від малої Ічкерії, та в 150 разів більше за населенням. Мала всі види зброї, мислимі і немислимі, – крейсери, атомові субмарини, ракети, танки, літаки. Ічкерія не мала майже нічого. Проти неї до війни з легко озброєними бійцями було задіяно все: важкі танки та артилерія всіх калібрів, установки масового знищення «Град», найсучасніші надзвукові бомбардувальники – останнє слово російського воєно-промислового комплексу (ВПК). Не вживано ще, хіба, атомових бомб або отруйних ґазів. Але, все це ще буде далі, у Третій чеченській війні імперії: будуть навіть заклики скинути на Ічкерію атомову бомбу, як з боку офіційних осіб Росії, так і з боку (яка ганьба) простого народу.

Чи не найбільш безглуздим вчинком отієї безглуздої аґресії проти власного народу (адже більшість населення Ґрозного складали саме росіяни) став новорічний штурм Джохаргала. Його ідея належала черговому «міністру оборони» Павлу Грачєву: у просторіччі «Паша-мерседес». На військових справах він, як звичайно, не надто знався, у них це знання падає з набуттям наступної чергової зірки. А тому й те, що мало бути за задумом тріумфальним завершенням війни – обернулося найбільшим військовим погромом за всю Другу чеченську війну. Вони відкотилися назад, полишивши тисячі трупів, та ще десятки ж танків, спалених разом із танкістами. Наведемо дещо зі слів очевидця – уривки з репортажів Алли Дудаєвої:

Ніякі «ланцюги миру» з дітей, жінок і старих по всіх кордонах Чечні та Інгушетії не могли зупинити колони танків. Їх зупинили тільки гранатомети й тисячі трупів. Жахливою була ніч 31 грудня, але ще жахливішим було те, що полишилося по ній. Обгорілі солдати, що звішувалися з люків російських танків, або викинуті вибухом на сніг.

(журн. «Свобода народів», Львів, 1995, № 2, с. 30)

Радив би звернути увагу на оті марні «ланцюги миру» з дітей, жінок та старих, що намагалися зупинити російські танки. Таке щось може свідчити лише про невиправно європейський триб мислення чеченського народу, але, самі подумайте, чим це мало бути для совєцьких танкістів, які перед тим з холодною кров’ю чавили на вулицях Баку машини швидкої допомоги (оті з червоним хрестом)? Разом із усім, що в них було… Вони цими ланцюгами не лише нічого не досягли, а ще надали добрячу поживу московським журналістам, які мерщій написали, що «бандформірованія гонят впєрєді сєбя мірноє насєлєніє». Пам’ятаєте, оте їх улюблене: «дєтєй, старіков і бєрємєнних жєнщін».

Але й це ще не все. Війна була настільки брудною, наскільки буває з боку Росії, де «славниє традіціі» ЧОН ведуться з Петровських часів (вперше забезпечили перемогу над шведами під Лєсним 1708). Бо в Ічкерії вони воювали не лише з «боєвіками», але ще охочіше з мирним населенням, бо, не забудемо, головною метою війни був саме ґеноцид. Однак, де потрібно там воювали й зі своїми. Продовжимо цитування, воно того варте:

Кілька разів ми бачили, як вертольоти, що супроводжували танкові колони, розтрілювали ракетами танки, що поверталися назад. Їм ніде не було спасіння. Одного разу танк розвернувся та збив вертольот, що його переслідував. І це не єдиний випадок, в місті Ґрозному на початку січня танк, що йшов першим, попавши під обстріл на площі, розвернувся та відкрив огонь по своїх. В Наурському районі вночі повели когось розтрілювати на берег ріки, селяни подумали – полонених; коли солдати пішли, вони розкопали могилу, повідомити рідних – хто загинув. Виявилося, що там лежали двадцять російських солдатів, що відмовились воювати, їх посвідчення мають бути у місцевих жителів. Робилося все, аби правда не потрапила до Росії. Перед приїздом комісії трупи солдат розкидувалися в мішках з вертольотів по лісах Чечні, щоб дикі звіри понищили свідоцтва злочинів російської армії.

(теж там, с. 31)

Отже бачимо й певні позитивні ознаки часу. Якщо підчас «Вєлікой отєчєствєнной» ще зберігався респект (якщо можна так сказати) до ЧОН, то тепер і в цьому є зміни. Все не так як колись. Солдат вже розуміє, що його батьківщина справедливих воєн не веде, та що часом воно не гріх покласти трупом і власного надзирателя-чонівця. А, як іще точніше сказати, то він уже в такому стані, що йому байдуже, кого саме вбивати, свого чи чужого. Будуть, неодмінно, й подальші зміни. Поготів, вони збираються міняти свою призивну потолоч – випускників «дєдовщіни» на «контрактніков», убивць-рецидивістів. А такому, самі розумієте, море по коліна, та він охоче покладе трупом контрактника, поставленого за ним наглядати. Стануть вони великою проблемою й для своєї Росії, коли повернуться додому. Бо їм байдуже кого різати, тортурувати, грабувати або ґвалтувати. А в Чечні вони цим усім головним чином і займалися, бо воювати? Це ще потрібно уміти, а до того надто високо цінують вони свої шкури. Як один із таких заявив журналістові в Чечні: «Торговать, пахать і сєять нє умєю. Воєвать в Чечнє, ето єдінствєнний способ чєстно заработать дєньгі». Цікава то штука, як бачите, ота їх російська чесність; чим гроші заробляють…

А ще, хіба, не цікаво, що люди мають приплачувати своїм життям тільки тому, що цю наволоч – бачите, ніхто (!) не навчив працювати. Або якби, скажімо, такому спину батогами зі шкіри обідрати – як тоді? Чи не побіг би сам «пахать і сєять»?

Значення танка в сучасній Росії ніяк не слід применшувати. Танк став там у XX ст. національним засобом транспорту, геть витіснивши класичну але застарілу «русскую тройку» (ту саму, від якої гидливо «сторонятся народи»). Першим, здається, став давити танками біснуватий Хрущов: у НДР 1953, в Угорщині 1956; сподобалося – став давити й вдома: в Темір Тау, в Новочеркаську. На танках в’їздив до Чехословаччини й Афганістану кремлівський пияка Л. Брєжнєв. Сприйняв у них цю практику й як же «перебудований» М. Ґорбачов, в січні 1990, 1991 в Баку та Вільнюсі. В Баку танки на вечірніх вулицях роз’їхали чимало машин разом із людьми, в тому числі й три машини швидкої допомоги, про які вже неможливо було не знати – що то є. До речі, там командував військами такий собі подаючий надії російський ґенерал А. Лєбєдь (1950–2002). Який свою лебедину пісню уже проспівав. Тоді в Баку російські війська понищили більше тисячі людей. Кажуть, що їх підбирали військові вантажні машини, а потім топили тіла в бухті. За віщо загинули ці люди? В ім’я чого?

В Джохаргала совєцькі танки нарешті дочекалися свого, потерпіли повний провал.

Великого галасу у світі наробило свого часу захоплення людьми полковника Шаміля Басаєва отієї лікарні в містечку Будьоновську, з більше як сотнею закладників. Чеченські бійці там не те, що нікого не скривдили, але й не повелися нечемно. А коли вийшли всі продукти – допомагали закладникам чим тільки могли. Неросійські джерела інформації по цьому почали уникати слів «терор» або «закладники», бо на тлі всезагального терору Москви – це так не виглядало. Не додав популярності Росії й наказ штурмувати лікарню. З цим уся російська влада повністю провалилася на очах у всього світу. Втім, тоді все ж іще вистачило розуму припинити військові дії та піти на переговори; не робити подальших провокацій людям полковника Ш. Басаєва.

Установленню мирних відносин не сприяла й «мирна» діяльність Москви, її сталий пошук зрадників власного народу, злочинних маріонеток, на яких можна опертися в чужій країні. Забезпечити вже їх руками ґеноцид та зросійщення чеченського народу. Того разу вони відкопали собі в Москві якогось Доку Завгаєва, що давно пішов у непам’ять. Потім уже на рубежі століть – кримінальника Гантемірова, або ще якогось Кадирова…

Але, підведемо певні підсумки тієї першої війни «нової Росії». Зробимо це, однак, не власними силами, а радше словами зрадницьки убитого президента Ічкерії, ґенерала Джохара Дудаєва – з його інтерв’ю для української ґазети «Шлях перемоги»:

Росія вибрала своєю жертвою малі народи і знищує їх. Якщо у світі є терористична держава і в цілому нарід, то це є Росія і російський нарід. Тут тероризм зведено до рангу вищої політичної влади: терор, фізичне насильство, фізичне знищення беззахиснх дітей, жінок, старих, хворих. Росія повністю стирає з лиця землі міста, а хто встиг вийти з-під руїн, той гине від кулі аґрессора, який не робить винятку для чеченців чи не чеченців. У Ґрозному жило багато росіян, українців, вірмен, євреїв і інших народів – всього понад сто. Окупанти не ділили людей на мусульман, християн, юдеїв, а знищували всіх підряд, руйнували церкви, мечеті, синагоги. Високоточною зброєю, залповим вогнем, артилерією вбивали беззахисних людей, які не сподівалися такого дикого варварства. Це – людоненависницька ідеологія і практика вищого керівництва Росії.

Слова стовідсотково справедливі, та ми тут здавна простежили історичний шлях тероризму і ґеноциду в Росії. Але, можна дещо й доповнити: чому ж «ідеологія і практика вищого керівництва Росії»? Далеко не тільки. Бо вище керівництво себе під кулі не підставляє, воно сидить у кремлівському теплі та спокої. До того, це керівництво обрав російський нарід, який в тій Чечні воював і воює, втілюючи в життя політику ґеноцида. От він, і тільки він, – несе за все це історичну відповідальність: і за тероризм, і за ґеноцид.

* * *

Подивимося, чого ж вони там у тій Чечні досягли? Оті «защітнікі Родіни»…

Підчас невдалих штурмів Джохаргала за Другої чеченської війни було понищено (за доволі скромними підрахунками) десь 20–30 тисяч мирного російського населення. Бо ж, нагадаємо, його кількість там істотно перевищувала кількість чеченів. А значить, головним чином нищили своїх, хоч і в цьому у них є своє ж виправдання, неоцінена народна мудрість: «лєс рубят – щєпкі лєтят». От і налетіло тих «щєпок» аж 20–30 тисяч; а сюди додайте ще більшу кількість тих же росіян, що хоч і полишилися при житті, але без даху над головою. Втім, тут розрахунок простий – на місце перебитих своїх можна нагнати нових, а от понищених чеченців уже ніхто не поверне.

Не станемо тут занурюватись до стихії військових злочинів: різанин, тортур, калічень, зґвалтувань та грабунків, справжним морем яких була Друга чеченська війна, а істиним океаном стала Третя. Коли, скажімо, чеченам на всякий випадок ламали пальці, щоб вони не могли потягти за спуст вогнепальної зброї. Бо ж, не забувайте, між цими двома війнами пройшло цілих три роки, та подальше озвіріння було доволі помітним.

Натомість ознайомимося хоч коротко з двома примітними обставинами цієї війни, які з іще більшою силою проявлять себе в наступній – Третій чеченській війні.

Першою з них був наказ тодішнього голови ФСБ (Фєдєральная служба бєзопасності, колишнє ЧК, НКВД і т. д.) – інтеліґентного ґенерала В. Стєпашіна – про негайний розстріл усіх «підозрілих» чеченів, віком від 12 років та аж по 60 (можна подумати, що хтось там питався про їх вік, поготів про «підозрилість»!). Це є цікаве тому, що тут чітко простежуємо національну традицію. Адже, що можна страчувати «врагов народа» з 12 років – то ще наказ «вєлікого Сталіна» з 1937. За духом і формою цей наказ досконало вписується до юридичного визначення міжнародного злочину ґеноциду, яке фігурує в діючих (а, як виявляється, то власне не діючих) документах ООН.

Другою ґрунтовною прикметою чеченської війни, що заслуговує на увагу, є «Моздокскіє фільтраціонниє лаґеря» – відтворення тих Освенцимів і Тремблінок, де творили жидівський Голокост ідейні близнюки російських комуністів – німецькі наці. Вони є цікаві не лише тим, що побудовані за класичними вже зразками російського ҐУЛАҐу, але й на національній традиції набагато старішій – работорговій: звідти (хоч і далеко не завжди) можна було людину викупити за гроші. Трупом – значно частіше, живим зрідка та калікою. Там вибивали людям зуби, очі, відбивали нирки; а як правило, переламували пальці, щоб вони не могли більше стріляти в росіян. За Третьої чеченської війни ці лаґеря були поширені настільки, аби через них можна було пропускати й жінок; незмінно ґвалтуючи, ясна річ.

Підчас обох останніх Чеченських воєн все більше поширювалась практика викрадення, як і убивства, представників іноземних гуманітарних орґанізацій, що опікувалися чеченськими біженцями. Оскільки чеченці поза підозрою, адже припинення діяльності таких орґанізацій не їм на користь, то зрозуміло хто їх робив.

* * *

До Третьої чеченської війни Четверта імперія готувалася три роки, деталічно освоючи досвід попередньої. А тому вона капітально порізнювалась від попередньої, насамперед своєю дистанційністю. Спочатку далекосяжна артилерія та авіація знищували чеченські поселення з усім, що там було живого. А вже потім приходили недолугі вояки, окупанти, добиваючи все, що залишалось при житті. Це у них називалося «зачісткой». Неоціненою перевагою такого трибу війни було те, що в такий спосіб вони мінімально ризикували власними шкурами. А до того, чого вони варті як солдати, вичерпно довела минула Друга війна.

Втім, і попри це масове порушення законів, Божих як людських, чимало людей спромоглося врятуватися від окупантів до братньої Інгушетії, де вони поки що не наважуються робити свої бандитські «зачісткі». Там вони живуть просто неба, в палатках, в голоді та холоді, але ще живуть. Все питання в тому, чи спроможеться Росія остаточно блокувати достави гуманітарної допомоги?

Іншою особливістю Третьої чеченської війни стало її пропаґандове забезпечення брехнею, якось недооцінене в минулому. А саме недооцінка пропаґандової брехні чимало нашкодила минулим разом: створився Комітет солдатських матерів проти злочинної війни. Почав щось там вякати з приводу різні в селі Семашки Сергій Ковалєв, єдина тепер людина в Росії, стурбована людськими правами; ну і всяке таке інше… Тепер все це було налагоджене від початку. Бо тим разом якось призабули, що Великі Злодійства потрібно розпочинати з Великої Брехні. Батьківщина тероризму цього разу виявилася – що би ви думали? Жертвою чеченського терору, ні більше, ні менше.

* * *

Тому всі три роки велася шалена наклепницька античеченська пропаґанда. Щоденно вигадувалися нові «убивства», нові «зникнення», нові «тєракти». Та не тільки, було й діло. Бо ж їм, по-перше, заповітував іще їх «вєлікій Мічурін»: «Нам нєчєго ждать мілостєй от пріроди, взять іх у нєє – наша задача!». По-друге, хіба забули, навіщо вони існують взагалі? Але ж і це давно відомо – «ми рождєни, чтоб сказку сдєлать билью»! І «дєлалі». Адже, потрібно було залізне пропаґандове забезпечення, головне – проти світової громадської думки. Отого, їх одвічно недоумкуватого Заходу. А для цього й почались, забезпечені власними силами, «теракти» – підриви багатоповерхових житлових будинків. Не лише поблизу Чечні, в Буйнакську, але й у самій Москві. Що завадило поширити їх ґеографію? Розповімо дещо нижче. Вибухи були понад імпозантні та унесли не одну сотню життів власних російських громадян. Але на що тільки не підеш заради національної місії – ґеноциду…

Отже, наче все було добре, наче все так, але… Опит населення, кимось проведений по гарячих слідах у самій Москві, дав дещо дивні показники. Питання було одне та просте: «Де ви бачите джерело цих вибухів?» Так от, десь 63 % опитаних показали на… Кремль! А вже інші, менше 27 % – на Кавказ. Все це було влітку 1999, а вже восени ті, хто готував черговий подібний теракт – попалися на гарячому. Хоч і чисто випадково, не поталанило. Вони увечері вивантажували лантухи з вибухівкою до підвалу одного з багатоповерхових житлових будинків в Рязані, якраз коли пізно повертався з роботи мешканець під’їзду, інженер Васільєв. Йому здалися підозрілими погано замазані московські номери машин есбістів, та він і дзенькнув собі до міліції. Ті приїхали, прилапали есбістів та трохи прибили: щоб не «качалі права». Були свідки, пішли гуляти чутки… Для влади створилася не будь-яка проблема – пояснити все це народу. Другого дня з Москви щось мимрили про якісь там «учєнія», припустимо й так – з чого власне оті «учєнія»? Як завозити до підвалів справжню вибухівку? А потім, «учєнія» з того як її підривати?

Такою була інтимна історія цих «тєрактов», винуватців яких і досі не знайшли. Але, легковірний світ давно звик ковтати все, що йому не піднесуть із Москви, та все якось обійшлося – повірили й у «тєрорізм»… Зрозуміло, що той «схід від Перемишлю» – це щось. Але у тих краях, на захід від леґендарного Перемишлю, живуть не менш дивні для нас, принаймні, люди. Бо вони й досі не здогадуються, що брехати можна не тільки на звичні 100 %, а, як зайде потреба, то й на 200 %, на 300 %… На скільки занадобиться.

* * *

Отже, на відміну від Другої чеченської війни, яку російський уряд змушений був припинити значною мірою внаслідок протестів своєї ж власної громадськості, Третя чеченська війна пройшла на «ура». Чи то внаслідок висадження у повітря частини цієї громадськості, чи то з причини невилікувальної придуркуватості Заходу. Вичерпно довівши, що навіть порядні за переконанням люди, але легковірні, – то так само: людське сміття ні до чого.

Як же поставились до Третьої чеченської війни в Україні? Поставилися різно, відповідно до того: хто є хто? Бо, як ми покажемо далі, з 1991 продовжували існувати дві України: влади та народу. Та прірва поміж ними зробилася глибше, ніж будь коли, ніж навіть у совєцькі часи. Втім, і це не є відкриттям, ні секретом: про це почали писати та говорити ще перед зміною століть.

Совєцька номенклатурна верхівка в Україні загравала й заграє зі Заходом (а, у кого ж іще гроші позичати?) та є в той же час вірним стратеґічним партнером (поки на побіґеньках) російської імперії. От і цікаво буде тут процитувати опінію не кого-небудь, а колишнього українського прем’єра, та ще з найбільш довготривалих – висуванця президента Л. Кучми. На той час він уже не був прем’єром, був тільки депутатом ВР, але спромігся вмістити у російській ґазеті «Труд», 19.06.1998 свою статтю «Оптимистическая трагедия восточных славян». Це було «открытое письмо А. И. Солженицыну», котрий перед тим у тій же ґазеті щирими сльозами бобра оплакував незалежність (чи може – «самостійність?») України – «Славянская трагедия», «Труд», 29.05.1998. Оскільки «етіх украінцєв», навіть прем’єрів, в Росії не дуже знають, ґазетка порекомендувала читачам колишнього прем’єра України П. Лазаренка в такий спосіб (тут і далі гріх було би щось перекладати):

Два месяца назад Украина избрала новый состав Верховной Рады. Уверенно выиграл парламентскую гонку председатель Днепропетровского облсовета, глава центристской партии «Громада» Павел Лазаренко. Днепропетровская область – стратеґически важный регион индустриального юго-востока Украины – в значительной мере определила победу «Громады» и по партийным спискам. Две трети здешних избирателей считают своим родным языком русский.

Отже, як бачимо імперська ґазетка розглядає Павла Лазаренка з його «Громадою», а з ними й оті «две трети здешних избирателей» – як своїх прямих союзників у справі «воссоєдінєнія імпєріі в граніцах до 1917 года». Але, що ж на це сам П. Лазаренко? Він щиро запевняє Росію в повній лояльності України, а поки не «воссоєдінілісь» пропонує наступне:

Угроза с юга становится реальной для всего восточного славянства. В одиночку мы явно не справляемся. Последние события на Северном Кавказе, в Москве и в Симферополе лишний раз подтверждают это. Поэтому украинская «Громада» готовится обратиться к парламентам и президентам России и Белоруссии с инициативой о создании в Крыму добровольческого Славянского корпуса специального назначения. Имеющаяся на полуострове уникальная военная инфраструктура, ныне заброшенная, должна стать базой для подготовки элитного межгосударственного воинского формирования способного отстоять интересы восточного славянства там, где только потребуется.

Отже, розберімося. Нам пригадують тут «Северный Кавказ», а це – зрозуміло, йдеться про чеченський національно-визвольний рух – протест чеченського народу проти чергового московського ґеноциду. А що ж там із отим «Симферополем»? – тут просто не може йтися ні про що інше, як про законні протести корінного народу Криму проти утисків російських шовіністів: отого енкаведистського наброду, яким тоді заселили Крим.

От і пропонується створити військові частини карателів двох держав (?) і однієї імперії, які й будуть оті національно-визвольні рухи «усмірять». Таскати для імперії каштани з вогню, там, «где только потребуется». Дивно, дивно… Та, дивно не те, що ви думаєте. А дивно те, що хоч пройшло вже роки, та П. Лазаренко сидить вже давно там, де йому природнє місце від народження – в тюрмі, а… його плідна ідея й досі не реалізована; оце дивно.

Але, помимо отієї влади кримінальників і крадіїв, природнє місце якої теж давно всім відоме, та яка царювала у нас із незначними перервами аж із отого зловісного 1709, – є ще й український нарід. То, а як же він, а що ж він?

Втім, попри всі турботи влади – буває часом і можна довідатися, якої–ніякої, а правди.

Нашого багатообіцяючого президента «за поніманіє позіціі Россіі в чєчєнском вопросє», чи щось таке, – похвалив «сам» – російський посол у Києві: є всі підстави пишатись. Але, й ми – нарід, теж не нітимося. Була на українському телебаченні така собі цікава та добра передача «Проти ночі», на каналі УТ-2. От вона й провела телефонний опит на тему: «що би ви вдіяли, зустрівши чеченського «боєвіка»? – та й дала свої чотири варіанти відповіді. Виник опитування був наступний: 24 % – убили би, 6 % – донесли «куда надо». Це, схоже, люди відомі – голосують за «лівих» та носять портрети Сталіна. Тобто, саме ті, про яких і досі невідомо – а що ж вони в отій Україні забули? Десь ще 7 % – трималися би осторонь, а от аж 63 % – того «боєвіка» прийняли би, нагодували, та ще й боєприпасів на дорогу видали (якби ж мали!).

Може бути й таке «поніманіє», як бачите.

* * *

А поки в Ічкерії перетвореній на руїни – мало хто живе. Залишки мирного населення збігли до братньої Інгушетії, а бійці за свободу подалися в гори. «Совєт Бєзопасності» в Кремлі прийняв рішення про перетворення гірської Чечні на незамешкані терени, та він став відомий пресі. Однак, на Захід не подіяло й це, адже, стосується не їх.

Наприкінці грудня 1999 перед черговим вирішальним штурмом Джохаргала, російська вояччина розкидала над обложеним містом листівки доволі своєрідного змісту. Вони теж стали відомі світові. Там попереджувано мирне населення міста, а його там було не менше 50–70 тисяч, що той, хто місто не покине – розглядатиметься як «боєвік», з усіма наслідками. Варто уявити це собі, всі старі, жінки, діти, немовлята, – всі «боєвікі». За своїм нахабством та бандитським цинізмом, цьому ультиматумові нема рівних у світовій історії. Якщо вам будуть казати, що там були передбачені якісь забезпечені від обстрілів коридори для виходу з міста, – не вірте, бо й це чиста брехня.

Але, знову повернемося до конечної мети чеченських воєн – ґеноциду. Навряд чи варто перебирати всі події, порівнюючи по пунктах, порівнюючи з тим, що записане у відповідній резолюції ООН. Бо там було все. Включно до останнього: по російському ТБ показували вивезених до Росії чеченських дітей, ніби тих, що втратили батьків. Тепер у Росії з них виховуватимуть «русскіх», тобто яничарів, безбатченок, яких там так люблять. Тяжка відповідальність…

Увесь час твердилося й твердиться, що війна в Чечні – то внутрішня справа Росії. Але й це є брехнею. Принаймні – з юридичної точки зору. Справа в тому, що Ічкерія, вже писали, не підписувала нового Федерального договору, а значить і не може вважатися частиною Росії. На цю обставину указував свого часу ще президент Ічкерії Дудаєв.

* * *

Але, було й дещо позитивне. Остаточно, на наших очах здохла брехлива байка про «дві Россіі», яка – годі казати, засмічувала людські голови цілих півтора сторіччя. Невже не чули? – тоді ще раз нагадаємо.

Одна Росія – то класична, імперіалістична царська, так би мовити. Хоча – підкреслимо, жодні царі не могли би й уявити собі, яке буяння імперіалізму наступить – коли скинуть нарешті отих царів. Але, це тільки одна – зла. А є ж ще друга – добра, проґресивна та демократична. Правда, вона все чогось мовчала – і підчас «покорєнія Кавказа» («Смірісь, Кавказ – ідєт Єрмолов!»), і підчас польських повстань. А потім, придумавши «Дєкларацію прав народов Россіі» та захопивши після 1917 владу в імперії, вчинила її народам таку криваву баню, що світ здригнувся. Розквіт демократії стався, ніби, підчас отієї «пєрєстройкі і гласності», та щось там наче й було. Тому нам уже з початку дев’яностих все правлять про якусь «дємократічєскую Россію», але повторний ґеноцид чеченського народу геть перекреслив і цю дурну бовканину.

Виявилося остаточно, що Росія й духовно є одна – «єдіная і нєдєлімая»: імперіалістична та ґеноцидна. Жодної іншої не було ніколи і немає, а царська та совєцька – то були не більше як дві боки тієї самої бляшаної медалі. Нема там жодних здорових сил, немає людей, які би навіть усвідомлювали собі, яке всесвітніх масштабів зло вони продовжують творити.

10. Нова ідеологія?

Україна майже триста років пробула колонією Росії, відлученою від європейської і світової культури, а то – величезний час. Порівняємо. Відкриття двох Америк завершилося на 1500 рік, розпочалася їх колонізація, з’явилися перші європейські поселення на нових континентах. Здавалося би – той же час, але ж – ні! Бо Україна 1709 була захоплена як стара європейська країна, цивілізована та розвинена. Отже, нема тут чим пишатися, але ж – старіша колонія на Землі (по Ірландії).

Тепер ми наче незалежні, але – що ж буде далі? – та, з ким ми тепер маємо справу? – з нашою – в їх очах – «ігрой в самостійность»? Чого нам тепер для себе очікувати? – що нічого доброго – то є очевидне, але – чого ж саме, хоч приблизно?

Аґресія проти Молдови йшла свого часу під прапором «защіти русскоязичного насєлєнія», але подальшого розвитку не отримала, обмежившись створенням маріонеткової «Пріднєстровской рєспублікі». А спритні казахи тим часом зуміли невимушено схилити у себе від’ємний етнічний баланс на свою користь, навіть не створюючи якісь там тертя з Москвою. Але, чи є гарантії, що цей краплений король ніде більше не вирине?

Останню чеченську війну, найбільш ґеноцидну з усіх, вони опорядили як боротьбу з «мєждународним тєррорізмом» та на Заході проковтнули й це. Але, подумаємо за тих, хто не думає навіть і на крок уперед, а – що ж далі? Чи спрацює таке щось, коли центром «мєждународного террорізма» прийдеться об’явити НАТО? – а потім – і США? – навряд, навряд: ніколи не спрацює.

Та – більше від того. Бо хтось тоді може й пригадати, що батьківщиною політичного тероризму в світі – була саме Росія XX ст. Та можуть і пригадати убивства С. Петлюри, Є. Коновальця, Л. Троцкого, Л. Ребета, С. Бандери, – чи ж це не міжнародний тероризм у його чистому вигляді? А до того – пригадати й те, що тероризм «червоних бригад», палестинських терористів та всіх інших – був цілком вихований в СССР у другій половині XX ст.

Отже, навіть на порядок збільшена аґресивність імперії – не вичерпує її єство; до імперіалізму має бути добре пропагандове прикриття – маска імперії. А тому й усе попереднє могло бути рисами нової маски, але не її стрижнем: слабувате та ненадійне. Потрібно чогось більшого, загального. В минулому зіткненні колишніх союзників – німецького і російського імперіалізмів у Другій світовій, – перевага була на боці російського. Не виключено, що й з отієї простої причини, що ідея з‘єднання пролетарів усіх країн є привабливішою, ніж ідея універсального панування нордичної раси. Та й пролетарем може стати кожний, на відміну від нордичного арійця. Мати маску бодай у чомусь привабливу (або ж принаймні не відштовхуючу) – значно, істотно вигідніше ніж страхаючу.

Попередимо заздалегідь, що такої маски Четверта Імперія поки не має, вона тільки формується через нові гарячкові пошуки на смітнику історії, але те, що є поки – великих надій не полишає. Можна думати, що з тих, які були досі – найоптимальнішою маскою була маска покійного СССР. З нею, принаймні, вдалося вчинити максимальну кількість дотихчасових імперських політичних афер.

Але, зробимо короткий огляд духовного життя імперії.

* * *

Минуле XX ст. значною мірою пройшло під знаком протистояння отих двох близнюків – «фашізма» і «антіфашізма»; тобто – звичайного «коммунізма». Як воно тепер? – ще не так само, але… Залишився при силі комунізм, має кілька партій (тепер це модно), має потужну фракцію в Думє. Має й власні капіталістичні підприємства. Але, виринув і його братчик.

Після «розпаду СССР» Росія пішла-поїхала оновлюватись; не лише й не стільки фізично, як духовно. Там оприлюднили (не боїмось повторень), для загальної науки та вперше по знаменному 1917 – своєрідний шедевр російської поліційної думки – «Протоколи Сіонскіх Мудрєцов». Хоч історія цієї фальшивки доволі добре відома в усіх підробицях. А до того, кажуть, що то був плагіат з французького памфлета, пародії на жидофобську літературу початку століття. А до цього ще поспіхом відновили й отой «Союз Русского Народа», на кшталт ще того, чорносотенного та погромного. Чи вступив був до нього подібно до імператора Ніколая II (тепер – святого) і президент Б. Єльцін? – історія промовчує.

Але, були й духовні оновлення й не так архаїчні, не так міцно забуті. Видали, як же, – й переклад «Майн Кампф» Адольфа Гітлера, який був раніше доступний лише самій-самій верхівці комуністичної партії. Одна з нових російських політичних партій офіційно існуючих в «новій» Росії – засвоїла собі гітлерівське вітання витягнутою піднятою рукою, засвоїла й густо-червоний прапор із чорною свастикою в білому колі; тільки трошки зіпсувавши її додатковими ріжками, аби не так кидалася у вічі. Вони охоче спілкуються з рештками наці в Німеччині, навідують одне одного. Як там вони домовилися щодо «вищої раси» – не надто відомо. Важко сказати, як там у них із програмою, але партія переконана, схоже, що «с жідамі у нас пєрєбор». Отже, все головне – на своєму місці. Є у них і свій гимн, із якого випадково трапилася в газеті цитата, четвірка рядків:

Нам не страшны ни пули, ни снаряды, Мы верим в то, что сможем победить. Ведь в мире должен быть Порядок И он по праву русским должен быть.

Але й у цьому, слід гадати – оригінальному витворі прогресивного російського розуму, відчувається щось болюче знайоме, з того ж невичерпного смітника історії. Поринемо в далекі тридцяти, коли вулицями Берліна впевнено крокували наці та лунала їх пісня, їх неофіційний гимн (чи, бува, не «Горст Вессель»?), а там теж було таке щось, подібне, пригадуєте (перекладемо з німецької на власний розсуд):

Ми помаршируємо далі, Коли все в череп’я летить. Бо наша сьогодні Німеччина, А завтра і цілий світ.

Дивний збіг через три чверті сторіччя! – та, не лише за змістом, а й майже за формою. Цікаво, чи є серед членів цієї патріотичної російської партії, скажімо, «вєтєрани ВОВ (Вєлікая отєчєствєнная война)»? Але, не це тут, власне, і головне. Привертає увагу отой «Порядок» (який «по праву русским должен бить»). То вже певна новація, та пояснимо, чому саме. Спочатку згадаємо їх конкурентів.

Душею німецького націонал-соціалізму був не лише сам арійський міт, але й дещо набагато важливіше, німецький порядок. Він міг подобатися або не подобатися комусь, але він був повсюдним. Від щоденного життя кожного німця та по функціонування організації Тодта, скажімо. Та зримо матеріалізувався тоді, коли вишиковані на площах сотні тисяч людей миттєво здіймали руки у ґесті вітання «вождів», або погоджено скандували «зіг гайль». Він пронизував собою всю країну, міг подобатися або ні, але він був.

В Росії ж єдиним різновидом порядку були оті сходини: панів (як дивитись знизу) або холопів (як подивитися зверху); хоч і порядно ущерблені сталим існуванням поруч отієї славетної «дорогі із грязі в князі». Принаймні, мірою порядку в країні є завжди виконання її законів, добрих чи злих, – значення не має. А тут зазначимо, ще Алексіс Токвіль (1805–1859) зауважив, що суворість російських законів компенсується їх невиконанням. А мало не весь дисідентський рух в СССР – був спрямований не на здобуття якихось там нечуваних свобод для людей або народів, а на як же елементарну справу: виконання совєтських законів, замість абсолютної домінації «телефонного права». Чи може якийсь порядок з’явився нарешті в «новой» Росії, з її вуличними розборками – сталим «пєрєдєлом собствєнності»?

Так, що ж там ви мелете, панове, по-перше – про якийсь «порядок», якого й близько у вас немає, а потім ще й про те, що він має бути «русскім» та ще й «по праву»!; це ж треба…

11. Маємо те, що маємо

Коротка передмова

Збереження владної номенклатури протягом років по проголошенні незалежності, совєцької системи, доповненої лише правом на приватну власність, уперті намагання створити ринкову економіку без головного на чому вона тримається – споживача, а як результат – стагнація та довголітня економічна криза, – призвели до загальної недовіри народу до влади. Бо збереглася не лише совєцька влада з її вирішальними й характерними рисами: надексплуататорським підходом до трудящіх із отими декоративними угодовськими профспілками, символічним соціальним захистом тощо. Але ретельно зберегли й такі дрібноти, як оті «герої», «пісьма трудящіхся», всім насточортіли «субботнікі» та навіть «ученія по ГО» (гражданская оборона, в народі скорочено «гроб»). Включно (це ж тільки подумати!) – з тими ж самими пам’ятними датами. Не кажучи вже про свободу слова, права людини, або навіть звичайне культурне відродження. Не заробила влада популярності й за кордоном.

В Україні незабаром після 1991 був скликаний І Світовий конгрес українців, який постановив про необхідність надання всіх ветеранських прав колишнім воїнам ОУН–УПА, які мужньо відстоювали свободу України; тоді це було проіґноровано. Потім наступний, II Світовий конгрес українців, теж у Києві, не лише підтвердив вимогу Першого конгресу, але й приняв про це окрему та досить категоричну резолюцію.

За роки незалежності з цим так нічого й не було зроблено, справедливість не була відновлена, та цим влада відверто показала з ким вона.

Чи відбудеться ще колись в Україні Третій світовий конгрес українців? – це питання… Справа зайшла настільки далеко, що виступили самі різні прошарки суспільства (однаково пожебрачені), до опозиції зібралися самі різні політичні сили – аби здорові. Ми не будемо тут займатися тонкощами політики, а радше спробуємо оглянути оте «маємо те, що маємо»; що саме не робилося всі роки незалежності, та що саме потрібно було за цей час зробити.

Загальний огляд

Після «распада СССР» хоч і заініційованого представниками всього 3-х із колишніх 15-ти «рєспублік СССР» (не завадило би, певно, попитатися й інших) – силою речей опинилася в незалежних і Україна. Бо, хоч ота Декларація про незалежність і була прийнята ще 24.08.1991, але жодних висновків з неї поки не робилося. Тепер же вона, незалежність, з’явилася де факто, так би мовити. Але вже в грудні була вагомо підтверджена на всенародному референдумі. Та Україна благополучно продовжувала існувати надалі, з тією ж ВР (Верховна Рада), з тією ж владою. От тільки обравши собі президента на російський зразок, яким став колишній голова ВР Леонід Кравчук, один із трьох учасників Беловезьких угод. А ще перед тим, секретарь ЦК КПУ з ідеології (!). Стару компартію, щоправда, були заборонили, але, незабаром, народиться нова; як же можна без компартії? Адже такі є навіть у США та Великобританії, а ми що ж, хіба гірші?

Але, стара партійна номенклатура – правлячий клас СССР – і без компартії зберегла всю повноту влади в країні та сміливо повела її до нового майбутнього, а по селах так і полишилися при абсолютній владі колишні червоні поміщики – голови колгоспів, як по підприємствах – червоні директори. Призначені… ну, ви самі розумієте. А оті вибори директора трудовим колективом, як на отому Ризькому заводику, що випускав всім відомі «Рафікі» – так і полишилися унікальним пам’ятником демократії, унікальною подією «пєрєстройкі і гласності», що пішла у непам’ять разом із ними, разом із СССР.

Справжніх колективів як страхалися за совєтів, так не полюбляли й потім. Коли десь 2000 р. зайшлося про можливі шляхи приватизації Азовсталі – існував і проект передачі підприємства в управління трудового колективу. Такі підприємства почали років тридцять тому поширюватись на Заході, довівши за цей час свою високу ефективність. Але… тоді один депутат ВР зверхницьки кинув по ТБ: «Коллєктів? – ето ми уже проходілі…» Йому й на думку не спало, що за совєтів жодних там «колективів» не було, – була сама видимість. Так совєцька демагогія дозволяє зберігати совєцьке нікчемство й у пост-совєцькі часи.

Не станемо укривати прикрої правди. В колективну власність трудящих мали би перейти, по можливості, всі підприємства, на яких вони працюють. Однак цього страхається стара влада, бо справжній колектив людей, пов’язаних поземими зв’язками, то громада, що може й протиставитись необмеженій силі чиновників. А на схід від прислівного Перемишлю влада може бути тільки одна, верховна. Мають бути тільки єдино прямовисні зв’язки, зверху вниз, та в кожному, так званому, колективі совєтів ці зв’язки мають сходитись у руці місцевого феодала. Ну, скажімо, так, як це описав на десятому році незалежності один об’єктивний автор:

Річ у тім, що організація суспільного життя в Україні спирається сьогодні на феодальний устрій: конкретний феодал дозволяє отримати прибуток з майна, коштів чи землі своєму конкретному васалу. Може йому дозволити, а може й не дозволити. Цьому дозволить, а тому – ні. В такій системі відносин нормальна економіка неможлива.

(Інтерв’ю О. Мороза газеті «Вечірній Київ», № 174–175, 20.10.2000)

Пізнавальна цінність цього стислого уривка підсилюється тим, що це виходить від людини, що знає інтимні механізми як совєцького суспільства, так і пост-совєцького. І це на десятому році незалежної України!

Так з’явилася світові нова, незалежна Україна. Незалежна, але поки, один в один минула совєцька. Чи стане вона іншою, хоча би ще через десяток років? Це питання…

Пригадується ентузіазм тих років, коли замість того, щоб починати побудову держави, для чогось почали її розбудову. Та з цього приводу хтось там у Києві відразу намалював нам оту байкову країну, що й має виникнути внаслідок подібної «розбудови». Де москалеві житиметься краще ніж у самій його Москві, а жидові краще ніж у його Тель-Авіві; ну й таке подібне. Воно нічого, хай буде, ми українці люди гостинні, але…Тільки дещо призабули й про нас грішних згадати. Побажати, аби ж і нам, українцям, жилося не гірше ніж у рідній Канаді, або Арґентині, до якої нас усе більше запрошують; не встигли були Колиму як слід освоїти, як уже запрошують освоювати Патагонію.

Але, то так, а все інше розвивалось нормальним ходом речей. За референдумом прийшли перші президентські вибори, та перший президент і проголосив мало не відразу, що «Є така держава Україна!» В чому ніяк не помилявся; бо вона була власне й раніше, адже лічилася у складі ООН із дня її заснування, але… вдома її державою ніхто не вважав. Не наважувався, інша справа тепер.

* * *

От так вона розпочиналася наша незалежність, яку наші незмінні друзі та доброзичливці у Москві негайно охрестили «ігрой в самостійність». Відповідно до неї і ставлячись.

Але, то була дійсно велика річ – політична незалежність від Москви, перша стала та тривка за майже три сотні років. То, як же до неї поставилася наша влада? А, до того, крім політики є ще економіка, та як же з нею? Бо, аби належно спитати з влади, потрібно знати, а що було їй дане? На старті, так би мовити.

Економічно, країна країні не рівня, є обділені природою країни, як от Естонія або Японія, бідні природними багатствами, але… Японія повноправний гігант, повноправно входить до «великої сімки», а Естонія… що ж Естонія; і там середній достаток через десять років незалежного існування, тільки подумати, не 40 дол/міс. за прожиткового мінімуму в 57 дол/міс., та комунальних послугах у десь 20–30 дол/міс., як в Україні.

Природні ресурси України були досліджені ще в часи Першої незалежності Іваном Фещенко-Чопівським. Та тоді ж переліком вийшли у двотомовому виданні. Взагалі, не на дорікання наявній владі, зазначимо, що тоді за лічені місяці існування незалежності (хоч за УНР, а хоч і за гетьманату) – часом за місяць робилося більше ніж сьогодні за рік. Потрібного та необхідного. Так от, ще тоді й стало майже вичерпно ясно, що за природними ресурсами Україна є чи не найбагатшою країною в Європі.

Отже, стартові умови України 1991 не полишали бажати кращого; країна з чи не найбагатшими ресурсами в Європі. Та з розвиненою індустріальною економікою, рівня приблизно економіки ФРН. Непогано, чи не так? Мабуть, кожний в СССР позаздрив би. Але, що врешті решт з усього цього вийшло?

Протягом отого першого п’ятиріччя незалежності, коли може дещо й поспіхом було проголошено – «Є така держава Україна!» зникло невідомо куди ціле Чорноморське пароплавство, кажуть, чи не найбільше у світі; за що згодом і посадили якогось там Кудюкіна, який ніби один упорався із сотнями кораблів. Натомість у Севастополі міцно оселився російський військовий Чєрноморскій флот. А це, зверніть увагу, у нейтральній та позаблоковій країні, що не тримає у себе ядерної зброї, хоч своєї, а хоч і чужої, як це було засвідчене ще в Декларації незалежності. Якої, наче, ніхто не відміняв. Єдиним його досягненням полишиться в історії, мабуть, оте незабутнє: «Маємо те, що маємо», яким він і підвів попередній підсумок своєму недовгому правлінню.

* * *

Друге п’ятиріччя не ознаменувалося нічим істотним, принаймні щодо так необхідних суспільних змін. Хіба що відремонтуванням унікального палацу «Україна» в стилі совєцького ампіра, бо переважно для російських гастролерів; а ще викладенням плитками Хрещатика.

З’явилося й чимало нових ідей на верхах влади, чи то на майбутнє, чи то за відсутністю змін на краще сьогодні. Запевняли нас, зокрема, що ми «бідні», та такі, що вже далі нема куди. З одного боку це було й насправді так, бо на той час оті совєцькі жалюгідні 40 дол/міс. (в середньому) вже скурчилися вдвічі за рахунок перетворення комунальних послуг на джерело визиску, джерело прибутку. Але, нас намагалися умовити в тому, що наша країна бідна ресурсами, всім… А тоді вже й виходило оте – «бідні, бо дурні» – не тих до владних структур обираємо; хоч і по багатствах ходимо.

Потім нас порадували тим, що ніби у нас «національна ідея не спрацювала». А то вже й укінець дивні справи. Бо ж, бачите, у М. Міхновського працювала, у Д. Донцова працювала ще ліпше, а у С. Бандери ще й як спрацювала, – то й виникає слушне запитання: чому ж не «спрацювала» тепер? А, чи не тому бува, що владні особи які персоніфікують та реалізують ту обрану нами владу, та які й повинні надихатися саме національною ідеєю – натомість не мають про неї зеленого поняття? А тепер поставимо наступне та не менш слушне запитання: чи поклопотався хтось у нас на верхах про відродження гнаної та викорінюваної Москвою національної ідеї? Відповідь буде від'ємною, ніхто й ніколи. А як так, то і дотеперешню владу вважати українською можна лише вельми умовно.

* * *

Але, природа побудована так, що не терпить порожнечі; там де нема ідеї обов’язково оселяється антиідея. Де не утверджено істину, там неподільно бешкетує брехня.

Антиідея була з колоніальних часів, та на початку зводилась до того, що «нєльзя рвать економічєскіє связі с Россієй». Тобто, як звільнилися політично, то хай буде хоч колоніалізм економічний, а з тим політичним, наразі, почекаємо; до кращих часів. А, як її не заперечували й не спростовували, то вона й виросла до масштабів отієї колоніальної: Україні не можна без Росії, бо так розпорядилася сама пані історія; «нас сблізіла совмєстная історія». Отже знову, «навєкі вмєстє», «ми – одін народ» і всяке подібне. Яка історія? А ота «совмєстная», про яку ми тут і розповіли, як уміли. Нічого не приховуючи, нічого не прикрашуючи, та нічого не вигадуючи від себе.

Якщо й призабули, то коротко нагадаємо знову, чим же саме вона нас «сблізіла» ота «совмєстная історія»:

Спаленням Батуріна на самому початку «зближення», ще перед Полтавою 1709, та вирізанням населення Черкащини. Повторними репресіями 1711. Побудовою Пєтєрбурга на українських кістках.

Занесенням чуми до України підчас російсько-турецької війни 1768. Тоді вимер мало не весь Ніжин, а в Києві трупи валялися вулицями. Повну свідомість цього підтверджує цілковите замовчування. Навіть заперечення і досі того, що то була чума.

Покликанням сербських горлорізів до України та знищенням за їх допомогою Великої Січі Запорізької, з депортаціями на Тамань.

Якнайширшим, іще з 1709, використанням українського гарматного м’яса в російських військових авантюрах.

Засланням до солдатчини Т. Шевченка зі забороною писати чи малювати; безпрецендентний в історії акт владного хамства. Ні за віщо, зверніть увагу.

У Другій російській імперії, чи не найбільш цивілізованій з усіх (хоч і вельми умовно) дещо припиняється пряме й безпосереднє вимордування українців. Тепер центр ваги на час переміщується на культурну аґресію. «Сбліжєніє» вписує себе до історії сталими заборонами української мови, що в сумі (ще від придуркуватого Пєтра) займуть два століття (!). Вони увінчаються Емськими указами 1876, забороною театральних вистав 1884, забороною перекладів 1892 та забороною з 1895 навіть книжок для дитячого читання. Мають місце й звірячі антиукраїнські репресії в окупованій Галичині 1915.

Настання Третьої російської імперії 1917 знаменується помітним посиленням тотального антиукраїнства. А розпочинається репресіями російської окупації 1918, коли розстрілювали навіть тих, хто насмілювався розмовляти українською (бєй буржуєв і украінцєв), та організували пробний голодомор 1921 – прообраз майбутніх. Він понищив переважно українців та кримських татар, орієнтовно, десь у сумі до 2 млн. жертв.

Потім записали себе до «сбліжєнія» розбійницькою колективізацією 1930, несумісною із законами країни, з її «розкуркулюванням» та депортаціями, які, вимушені ще раз нагадати, міжнародним правом прирівнюються до ґеноциду.

Нищенням 1930–1937 української інтеліґенції та всіх національно свідомих людей («украінский буржуазний націоналіст»).

Масштабним та удалим голодомором 1932–1933, найбільш успішним із усіх, що планувалися й проводилися совєцькою владою; 10 млн. жертв. На їх місце цілими селами переселювали росіян. Так він і створювався отой їх «русскій пєрєвєс» в Україні, про який з такою певністю і гордістю писатиме 60 років потім нобелівський лавреат А. Солжєніцін, добровільно приймаючи на себе роль «слов’янського» блазня.

Новими масовими антиукраїнськими репресіями в Галичині, підчас її повторної російської окупації 1939–1941.

Підстеленням 1941 України під гітлерівську окупацію, аби потім можна було необмежено переслідувати за те, що «бил у нємцєв», або «сотруднічал с нємцамі» і т. і. А ще й колоти у вічі – от ми вас «освободілі от корічнєвой чуми XX вєка».

Планувався й готувався – вивезенням цілих заводів і ліквідацією робочих місць, як і можливо повною викачкою продовольства – новий та як же масштабний голодомор в Україні. Але, не вийшло. Хоч як було важко, але вичерпно виявилося, що під «фашістами» голодоморів не буває. А під совєтами вони бувають, як же добре відомо.

Виселенням (тобто ґеноцидом же) усього неросійського населення Криму 1944. Бо там були не самі кримські татари, були й греки, вірмени, болгари… були, ясна річ, і українці.

«Сблізілі» ще й кривавою лазнею 1943–1950 в Західній Україні, з новими мільйонами закатованих, розстріляних та депортованих. В ті ж роки «освобождєнія» мільйони людей було репресовано та виселено із східної України. А героїчні бійці УПА так і не відновлені в правах. А потім і новим заключним голодомором 1947, який хоча й не вдався повною мірою, але уніс життя ще 1,5 мільйона українців.

А чи ж даруємо їм, нашім «слов’янським братам» повоєнні репресії проти національно-свідомих українців? Табори та психушкі, Мордовію, Пєрмь? Пробачимо їм і забудемо убивства Валерія Марченка і Василя Стуса?

Чи може підемо знову «своім путєм»? Як оте «Товариство імені Олекси Тихого» на Донбасі, метою якого, кажуть, є ніби «очістіть єго імя от обвінєній в украінском націоналізмє».

Причини цієї трьохсотлітньої необ’явленої війни Росії проти України є досить прості, формулюються в двох словах: «російський імперіалізм», або «російський шовінізм». А от спробуйте пояснити ці факти, заперечити яких неможливо, інакше, в прийнятному для російської сторони поясненні. Скільки ж прийдеться викручуватися. Вигадувати десятки незалежних причин на кожну окрему подію. Саме там, де все пояснюється одним-єдиним. Скільки ж писати – не переписати; та скільки ж брехати, нанизуючи одну брехню на іншу… І все одно, вийде таке щось складне та розвинене, але… підійшов, дмухнув… І нема, як не було.

Отже, майже триста років Росія всебічно гнітила Україну, винищуючи її, як не духовно то фізично, в останнє століття – десятками мільйонів. За цей час минуло аж три російські імперії: Перша (1721–1861), Друга (1861–1917), та третя (1917–1991), сьогодні маємо вже Четверту. Хіба ситуація поліпшилася? Далебі, вона тільки погіршувалася, чим далі, тим швидше.

Так, що ж сталося? Чи щось змінилося сьогодні? Чи може миттєво переродилася 1991 Росія, раптом із зразка безоглядного імперіалізму на такий собі зразок доброти та гуманізму? Ні, та ще раз ні. Ґеноцид чеченського народу назавжди перекреслив надії на щось подібне.

Повторимо ще й ще: сьогодні потрібно бути, як не аґентом Москви, то понад глупою та невігласною людиною, аби по всьому цьому базікати про якесь там «співробітництво», поготів про якесь «стратеґічне партнєрство» з Москвою. А вже закінчений та остаточний дебіл може мріяти про якусь ще й «дружбу».

Адже Росія, вже вустами двох президентів, проголосила, що у неї нема друзів, а є лише власні інтереси. А ці інтереси впродовж майже трьох століть вимагали того, аби жодної України на світі не було. Бо й незалежною Україна може бути не від Німеччини, США або Австралії, а тільки єдино від Росії.

Здавалося би, що до попереднього, можна ще стільки додати, та нема чого відняти, але… Доходить до того, що в незалежній ніби Україні та через сім років її офіційного існування – нас прилюдно закликають:

Прошу вас, не соромтеся семидесяти з лишком радянських років нашої історії. Це наша з вами історія, наше з вами життя! Без тих років не було би суверенної України.

(О. Ткаченко, Держава сильна підтримкою народу, газета «Голос України», № 162, 26.08.1998)

Зауважимо насамперед, що ця людина ніде не вживає слів «незалежна Україна». Бо «сувєрєнітєт» це те, що обіцяв іще президент Б. Єльцін отим своїм «субьєктам» Російськой федерації (РФ) – «єдіной і нєдєлімой».

А потім, спитаємо себе, чого це власне нам соромитись отієї його злочинної в кожній дрібниці совєцької влади? Адже, то була чужа колоніальна, не наша влада. До того нав’язана нам військовою силою. Та інструкції про голодомори або накази про розстріли геть усі написані не нашою мовою, їхнім «вєлікім і могучім». То нехай вони й соромляться, як є ще сором. Нехай вони й радіють, що й досі ходять не покарані за свої всесвітні злочини, а нам до чого тут соромитись? Наша турбота тепер цю ненависну владу викорінювати, аж до останньої дрібнички; бо як цього не зробимо, то знову потрапимо до ще гіршого рабства, ніж останнє совєцьке. Та не тільки. Бо тепер можемо дістатись й повного зникнення.

Далі знову йдуть солодкі співи про оте ж їх ідіотство, що нас «сблізіла тисячєлєтняя совмєстная історія». Так, згодні «сблізіла», але як саме? Відповідаємо: як серійного вбивцю і його чергову жертву, як грабіжника та пограбованого. Читаємо далі:

Росія та Білорусія не тільки Богом дані Україні сусіди: історично наші народи жили і формувалися, як близнюки.

(теж там)

Тільки от один «близнюк» чомусь щосили душив двох інших. Та й усе життя торгував людьми як худобою, чого не дозволяли собі двоє інших. Але підемо знову далі за цією дивною логікою:

Вони разом розвивалися в Київській Русі, в Російській імперії, в Радянському Союзі. Віками пліч-о-пліч боронили рідну землю від загарбників. Нас міцно поєднала економіка, культура, родини, политі потом і кров’ю предків поля.

(теж там)

Предків? – так, безумовно, та от трохи різних. Бо, то їх предки торгували нашими (як і білоруськими) предками. Отже, знову та сама суто солжєніцінська імперсько-шовіністична брехня.

Не варто (але й не вадить) згадувати про те, що герої цього автора – не наші герої. Він закликає віддати належне кірічєнкам, подгорним та щєрбіцкім за їх турботу про Україну, але знову – до чого ж тут ми? До нашого українського народу вони тільки те відношення й мали, що розмовляли мовою своїх московських панів, «вєлікім і могучім», але, яка ж шкода, з «малороссійским акцєнтом»!

Ми не витратили марно часу, бо наведені уривки є понад повчальні. Вичерпно пояснюють нам, чому незалежна Україна за роки свого існування так і не зробила істотних кроків уперед.

Бо, поки подібні люди будуть крутитися на верхах, не будуть цілком видалені з політичного та суспільного життя України, годі на щось і сподіватись, нічого не буде. Вони закономірно приведуть нас назад, до стану московської колонії, рано чи пізно.

Адже, весь досвід історії показує, що минуле визначає сучасне й майбутнє. А тому й, не розрахувавшись з минулим колоніальних часів, годі й сподіватись на якесь прийнятне незалежне буття.

Отже й потрібно завжди відділяти чорне й біле, бо мало було в нашій жахливій (можливо, з нашої провини) історії кольорів або відтінків. Не впадати в захват від того, що якийсь там український совєцький письменник або поет, у створений ним стіг совєцької дурні примудрився десь приховати й голку правди. Пам’ятайте, совєцьке не бувало добрим. Втрати кажете? А як же без них? Подумаємо, хто ж із тих, що жили поруч із Росією обійшлися без втрат? Без цілих втрачених без вороття століть. Яких ми тут не випадково назвали зупинками історії; так безумовно для нас – зупинки історії.

Голка кажете? Що ж, віддамо належне, схвалимо ту голку, але не забудемо, що був іще й цілий стіг. А стіг, це ж таки стіг…

А сьогодні – час відповідальний, бо найменша поблажливість може закріпити нас у минулому безвихідді совєтів. Про це потрібно пам’ятати завжди. Не випадково мовиться у нас весь час про якусь там «злагоду», яка схоже має остаточно освятити оте «маємо те, що маємо». Злагода? Так, що ж може бути краще? Нагадаємо ще раз: компромісу або злагоди можна досягти у виборі кольору краватки на вечір, або марки вина на десерт. Та тільки не у принципових питаннях. Хоча би тому, що жодних компромісів або злагод не може бути, скажімо, поміж статусом імперської колонії, або незалежної держави. Незалежність, то як вагітність, або є, або її немає, не може бути чогось третього. Так само, нагадаємо, була та є дві принципово різних України. Була Україна кагановічів, косіорів, постишєвих та щєрбіцкіх, а є Україна Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, С. Петлюри, Д. Донцова, Є. Конвальця, С. Бандери. Так яку виберемо на продовження, панове? Як «ми не раби, раби не ми»? Першу чи другу? Бо вони були, є та будуть несумісні, та жодної злагоди тут знову бути не може. Або, як ми погодимо Т. Шевченка, якого вело сумління, із, скажімо, О. Корнійчуком, або пізнім П. Тичиною, яких «партія веде»? Та не яка-небудь, а саме ота злочинна, від 1933 та 1937. Гадаємо, з чимось таким не упоратися й спритному малоросові, вже народженому поміж двох стільців, так би мовити. Та й, взагалі, чи не була ота дурна та ялова уесесерівська метушня (в тому числі) марною спробою прищепити хирну українську гілочку на потужний, але здавна згнилий імперський стовбур? Так чи припустимо в умовах незалежності подібну дурню? Не потрібна нам, вочевидь, і «злагода», що розмовляє чужою не нашою мовою.

А все це є невідривно пов’язано з тим, підкреслимо це, що логіка світу, в якому ми живемо, є двозначною, знає лише «так» або «ні», й нічого більшого, жодного третього. Хоча, скільки ж зусиль було витрачено свого часу, особливо в нашому попередньому столітті, дурнішому з усіх, на пошуки багатозначних логік.

А між тим істина (а до того єдина, як завжди) є давно відомою. Та полягає на тому, що єдиною можливістю вижити як нації є для України оте старе, класичне та давно відоме – «Геть від Москви!» Бо протилежний шлях веде до небуття.

* * *

Не справляє жодного позитивного враження й зовнішня політика України, яка так само, до жодної незалежності привести не може. Вона у нас, бачите, є «багатовекторною». З одного боку «європейська інтеграція», а з другого боку «стратеґічне партнерство» з імперією, колонією якої ми нещодавно були. Але, до вашего відома, панове, сума векторів може дати й нуль, тому добрі люди отієї ідіотичної «багатовекторності» й уникають. А до того в нашому народі ця «багатовекторність» давно відома, та так само давно отримала назву сидіння між двох стільців.

Так, чи це, бува, не є ескалація тихого вповзання до імперії? Чи не є звичайний неоколоніалізм? Та, ще й під галас гучних декларацій про європейську інтеграцію, жодних наслідків якої ми поки не бачили та не почували. А, де ж національна ідея? Бо, як же можна розцінити отой дурний вступ до «Мєжпарламєнтской ассамблєі СНГ»? А тепер іще й оте «Сотруднічєство столічних областєй» (25.10.2000) трьох країн, поріднених тільки тим, що серед них дві колишні колонії та одна метрополія, а ще й тим, що жодна не ступила ще й кроку вперед. Адже, простір для маневру все меншає. Чи не стане наступним кроком «Государствєнний договор», що увінчає абсолютно яловий, як і досі, «союз трьох братскіх народов» (?!!)

Чи не до цього ви нас вели й ведете, панове номенклатурна влада?

12. Русифікація (чи – що нам підсовують?)

Багато написано й переписано про русифікацію (тобто – зросійщення) України. Починаючи ще з отієї класичної праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Але, чи завжди достатньо глибоко? – чи завжди на потрібному рівні узагальнення? Адже, зросійщення було й полишилось не останнім напрямом дій російського імперіалізму, а такий собі академік Д. Ліхачьов прямо і відверто учив, що:

Ми велика імперіалістична держава. Наш імперіалізм повинен бути імперіалізмом культури.

Даруємо цій людини її глибоке невігластво (а, що ж іще можна набути в імперії?), бо імперіалізм не може бути культурним, принаймні у тій другій семантиці цього слова, а «імперіалізм культури», – то є просто імперіалізм, і аж нічого більше…

Співпадіння чи наслідок, але відгук був і у нас. Згадаємо знову зовсім недавнє минуле. Напредодні виборів до ВР 1998 було створено проросійський блок, ліберальний СЛОН, названий мало не на честь пам’ятного для нас усіх СЛОНа (Соловєцкіє лагєря особого назначєнія), де Москвою було понищене оте – перше українське відродження. Він обрав собі гасло: «Сохраним для Украины русскую культуру». Та й придумав собі телерекламу – варто пригадати. От стоять собі на довгій полиці пухлі томи: Пушкін, Достоєвскій, Толстой… Ну, і щось там затиснуте між ними українське, що зуміло колись пробитися крізь російські «заград-отряди» (які за царів ще не були аж такими щільними). Потім раптом усе російське кудись зникає й полишаються Шевченків «Кобзар» та щось там від Лесі. Та й валяться вони одинокі на довжелезну полку, не в силах утриматися строч без російської підтримки. Красиво? – ще й як. Красномовно? – так! – куди вже більше…

Але, з усім отим реквізитом «ліберальний блок» тоді як же пролетів, не набравши й близько тих 4 %. Чи тому, що наш виборець є байдужий до всього російського? – далебі, не сказати. Радше тому, що те ж імперське російське панування зробило його байдужим до будь-якої культури, а виховала його в цьому, що ж… саме й лише вона – імперська культура.

Зауважимо принагідно, що ця культура вартує набагато менше, ніж вона сама того бажала би, але – що поробиш: «маємо те, що маємо»…

В політичних іграх російського імперіалізму, на яких укінці він і зломить остаточно собі шию, – вона займає не останнє місце. Про це кажуть не лише академіки, але й політики. На прес-конференції 29.01.2001 депутат російської Думи і голова її комітету з міжнародних справ Дмітрій Рагозін, заявив дослівно наступне (процитуємо знову):

Якщо нам удасться зберегти позиції Росії, російської культури в Україні, то будуть існувати і Росія, і Україна.

Отже, будь яке посягання на позиції російської колонізаторської культури – може для нас кепсько закінчитись, майте це на увазі: можемо взагалі припинити своє існування. Так ставиться сьогодні до нас та своєї імперіалістичної культури – «демократична» Росія.

Доповнення 1 Убивство Л. П. Берії

Убивство Берії було останнім у низці міжпартійних порахунків високого рангу в Третій імперії, найбільш злочинній з усіх трьох. Воно завершувало цю низку та не було скритовбивством, як Кірова, але не було й убивством внаслідок зфальшованого політичного процесу, як убивство групи Зінов’єва-Камєнєва або Бухаріна-Рикова.

Це вже по ньому відбудеться оперетка XX партз’їзду з «разоблачєнієм культа лічності», де буде прийнятий «пакт Хрущєва»: не доводити більше гризні за владу до взаємних убивств.

По передчасній смерті (а, чи так вже природній?) «вєлікого вождя і учітєля», зримим для інших втіленням його епохи та традицій полишився його давній соратник Лаврентій Берія, який тоді першим проголсив: «Тіран мєртв!» Однак, це йому не допомогло, та він недовго пережив свого «вождя і учітєля».

Він вийшов на московську арену 1938, змінивши Н. Єжова, маріонетку Сталіна, на яку, спеціально для дурників, було звалено відповідальність за «нєобоснованниє рєпрєсіі»: «єжовщіна». За нього скоротилися масові арешти, а декого навіть повипускали. На початку п’ятидесятих він, під тиском шефа, розпочав був справу жидівських лікарів, але незабаром по смерті Сталіна все припинив, а арештованих звільнив. Затримавши тим «окончатєльноє рєшєніє єврєйского вопроса в Росіі»; в совєцькому варіанті, зрозуміло (бо в інших країнах – нема «вопроса»): з депортаціями та Сибіром.

У справі лікарів цього разу обвинуваченими були переважно жиди: М. С. Вовсі (голова «змови»), В. И. Виноградов, А. М. Гринштейн, П. І. Єгоров, А. І. Фельдман та інші. Коли їх нарешті випустили, про що потурбувався саме Л. П. Берія, – в народі склали з цього приводу ентузіастичний вірш:

Дорогой товарищ Вовси, за тебя я рад. Оказалось, что ты вовсе и не виноват. Слух давно ходил в народе: все это мура. Так гуляйте на свободе, наши доктора!

Що ж, вірші – як вірші, бувають і гірші. «Змову лікарів» (космополітів) «разоблачіла» така собі Лідія Тімощук, отримавши за це, здається, «Гєроя Совєтского Союза», але невдовзі загинула за нез’ясованих обставин; подейкували про якусь «автокатастрофу».

Цього разу, можливо, восторжествувала й справедливість, але – хто ж наважиться твердити, що система не використовувала у своїх цілях (як завжди брудних) – і лікарів? Адже, перед тим вони звинувачували інших лікарів у передчасній смерті М. Горького (1936) та його сина. А от випадки М. Фрунзе та М. Грушевського, – то майже доведені злочини.

Але, для своїх соратників за Політбюро він був постійним джерелом жаху та ксенофобії. Грузинське правління – бодай найбільш російське у російській історії, – мало покінчитися назавжди, разом зі Сталіним. А він – тинявся на верхах (а чому ні, не гірший за інших) та вимагав своєї долі влади. Ну, а якби й не вимагав? – хіба виники не були би такі самі?

Відкритого суду над ним не було, а це підкріплює чутки, що жодного суду не було взагалі, був самосуд; що він тоді був просто застрелений від страху перед ним, – без жодного суду та слідства. Після смерті він «оказался заговорщіком, агєнтом іностранних развєдок» та ще один Бог відає, ким іще. Яких саме «развєдок» – не уточнювалося: стандартні обвинувачення 1937. «Заговорщікамі» та «агєнтамі» були так само – Зінов’єв, Камєнєв, Бухарін… Ні на що більш-менш правдоподібне у совєцької влади не стачило розуму й тут. Віддзеркалена сталінщина убила тепер і сталінського помічника. Першого? – далебі, всі знали, що першим був Молотов. Але, цей і у воді не тонув, і в огні не горів, доживши в спокої та пошані ста років. З його відновлення у партії, не забудемо, розпочалася горбачовська «пєрєстройка».

Отже, як бачимо, першим «вишєл із довєрія» саме товаріщ Берія, бо… був грузином; іншої причини важко дошукатися. Чи був він злочинцем? – не відомо. Насамперед тому, що подібне ніколи та в жодний спосіб не було доведене.

«Епоха гласності» вирішила була колись підняти завісу секретності й над цією тайною московського двору. У передачі «Взгляд із Останкіна» 29.04.1988 – було інтерв’ю з таким собі «заслужєнним юрістом СССР» Г. Тєрєховим, який, ніби, проводив слідство у справі Л. Берії. Із того, що він тоді наплів, вимальовуються такі три пункти звинувачення.

1. Із особистого архіву Берії було вилучено його досьє з мусаватистської розвідки в Баку 1918–1919. А оскільки мусаватистська – то все одно, що англійська (не смійтеся, бо таким воно є, російське дологічне мислення) – то, самі бачите… Куди «докатілся»…

Зауважимо, що він передавав звідти інформацію совєцькій розвідці через Багірова та Мікояна, – був звичайним подвійним аґентом. От, якби він там десь нашкодив більшовикам, але… Подібних претензій або конкретних звинувачень – не було.

До речі, а навіщо йому було тримати це у своєму особистому архіві, як там було щось компрометуюче? – чому таким ніхто не зацікавився раніше?

2. Під час війни Берія підтримував «связь с нємцамі». Бо були арештовані (та правдоподібно, як завжди у них – «во всєм созналісь») люди, які утримували цей канал. А підтримувати під час війни «связь с врагом» – це ж типова «ізмєна Родінє!». Втім, про військові таємниці, передані ворогові цим каналом, – мови знову чомусь не було.

Зауважимо, що це знову версія, розрахована на типового совєцького дурника. Бо, такі зв’язки – то є норма; підтримували канал зв’язку з Німеччиною, зрозуміло, і союзники. Є цілком логічним, що з боку СССР таку відповідальну справу Сталін доручив саме Лаврентію Берії, своєму довіреному помічникові.

3. У когось із помічників Берії вилучили «клочок бумагі» (так і було сказано) із чотирма жіночими іменами. Одна з них, 16 років, була ніби, «затащєна в свой особняк і ізнасілована».

Це вже міг би бути якийсь кримінал, якби не було упевненості в тому, що мало відшукалося би москвичок, які би, скажімо так, не згодилися би на таке щось добровільно, слушно розраховуючи на майбутні вигоди від цього.

Оце було й усе звинувачення, дослівно. Як бачимо, йому можна було би пришити – в найгіршому разі, зґвалтування неповнолітньої, але – якби це було доведено у судовому порядку.

Сам «заслужєнний юріст» – не викликав жодної довіри. Плутаний, глухий і недорікуватий, він вбачався типовою підставною фігурою. Радше шереговим знаряддям московської пропаганди, де звикли (так, на всякий випадок), – фальшувати навіть фальшивки. І, таке щось могло вести справу Берії? – не до віри!

Вся ця повчальна історія вчить нас єдино тому, що комунізм і після Сталіна полишився тим, чим був. Системою, за якої «судоправіє» повноправно існує, але «правосудіє» – не мислиме. А безвинною жертвою системи може стати кожний, будь-хто; що ж, в тому числі – й співавтор цієї системи.

Але, був іще один бік діяльності цієї людини, про якого пригадувано все рідше. Бо, саме він – Лаврентій Берія, був тим, хто втілив у життя совєцький атомовий проект, дав до рук Сталіна атомову зброю. Став нашим совєцьким ґенералом Гровсом. Зробив вирішальний крок до здійснення мрії Москви про панування над світом: «Пусть останутся хоть дєсять чєловєк, но чтоб ето билі совєтскіє!»

Пригадується статейка з тих же років «пєрєстройкі», якогось В. Черткова («Правда» № 63 від 4.03.1989) про такий собі «закритий город», де творилася атомова зброя, що мала поставити світ на коліна перед Москвою. Мета статті, насамперед, похизуватися – он, які ми! Додати отухи та куражу згнилій двічі імперії, яка має розпастися через два роки третім разом. Мовляв, не вішайте носа, атомова зброя все одно у нас, а там… Було в ній і таке, досить цікаве:

Саме тут, це ж треба було так розпорядитись історії, стали виконавцями термінового замовлення по створенню першого промислового реактора Ігорь Васильєвіч Курчатов і Бєрія. Але, кому трава забуття, а кому одвічна любов та пам’ять.

Дивне твердження. Бо, по-перше, не історія розпорядилася, а розпорядився так сам тов. Сталін І. В., а тут одному «одвічна любов та пам’ять», а другому – на тобі – «трава забуття»?

Очевидно, ми маємо тут типовий зразок того ж самого російського дологічного мислення, винесеного недоторканим мало не з кам’яної доби. Свавільне об’єднання того, що не об’єднується, та розділення (як тут) того, що було, є та буде нероздільним: «послє смєрті ім стоять почті что рядом…» Отже, розберемося з цим із самого початку.

Справа в тому, що описуючи свою блакитну ідилію – Атомград зі «свєтлого» атомового майбутнього («Ладно скроєне місто, вєликі з добрим вибором продуктів (власні сильні підсобні господарства) магазини, доброзичливі обличчя, що посміхаються») автор дещо й пробовкується: «Для багатьох то була дорога в один кінець. Сатана тут правив бал – Берія».

«Правіл бал» він у такий спосіб, що постачав зеків для праці над атомовим проектом. Як тих, що могли придатися на кваліфіковану працю, так і звичайних, що поралися голими руками з радіоактивними матеріалами та вимирали від променевої хвороби. Хто за тиждень, хто за місяць, а хто й за рік… Хоча, підкреслимо це, не на подібне вони були засуджені, хіба не так?

Отже, й тут – нічим не обмежене кримінальне злочинство.

Але, кого ж із них за це злочинство винуватити? Берію? – який доставляв для робіт Курчатову стільки людей, скільки було потрібно? Та міг, до речі, й не знати, де та як їх використовують. Мав право й не знати, на що їх при цьому наражають, бо він же не був фізиком. Зате Курчатов та його попихачі – інші «видающієся совєтскіє учєниє», – не знати цього – просто не могли.

Совєти, прагнучи залякати та підбити під себе вільний світ, як навіжені рвали свої атомові пристрої у відкритій атмосфері. У них це називалося «іспитаніє» та таких були сотні. Кожен вибух в одну мегатонну, розсіюючи над землею смертоносні радіонукліди, рано чи пізно уносив життя більше 50 000 людей. Невидимо та так, що вбивців і за руку не спіймати. Чи вони про це не знали? Вчені – добре знали, а от Берія – не фізик, – мав право й не знати.

Бувало й ще ліпше, це вже по Берії, пам’ятаєте? – І. В. Курчатов разом із мавпою Г. К. Жуковим 1954 в Тоцку під Оренбургом: проганяли через центр іще не остиглого атомового вибуху, невідомо навіщо, десятки тисяч совєцьких солдат, нічим їх не забезпечивши та ні про що не попередивши (див. спогади полковника запасу Ю. Лисенка). Невідомо навіщо – тому, що їх після цього ніхто не оглядав і не обстежував. Отже – навіщо? Чи аби потішити оту військову мавпу, що накрала для себе в окупованій Німеччині кілька ешелонів чужого добра, – переможця? Знову – злочин? – так, злочин, злочин, а як же їм – злочинцям, – без злочинів? А, чому таке було можливе? – та, звичайно, тому що:

…західні фізики болісно усвідомлювали свою соціальну відповідальність за виники ядерних досліджень. Не почуття провини, як це було у західних діячів науки, а, навпаки, як ми знаємо з численних свідоцтв совєтських учених, глибоке моральне задоволення відчували вони, оскільки внаслідок їх праці укріплювалася обороноздатність нашої країни…

(И. Т. Фролов, В. Г. Юдин, Этика науки, Москва, 1986, с. 196).

До цього вислухаємо ще одну людину, вже добре обізнану зі справою на місці, та – на власному досвіді:

Десятиліттями творці всіх цих страшних зброй були у нас безмовно покірні, не те що Сталіну або Берія, але будь-якому полковникові на чолі НІІ або «шарашкі» – дивлячись куди благоволіли помістити винахідника, були нескінченно вдячні за золоту зірочку, за підмосковну дачку або за шклянку сметани до сніданку, і як коли заперечували, то тільки у сенсі найкращого технічного виконання бажання самого ж начальства.

(А. И. Солженицин, «Новый мир», № 8, 1991, с. 50)

В іншому місці цитований автор називає тих, що за «шклянку сметани», позбавлені від народження честі та сумління, переживали глибоке задоволення, – «подкупной, продажной, беспрінціпной технічєской інтєллігєнцієй». Що ж, називає – погодимося з ним, – абсолютно слушно, бо таке щось – не люди, – типова наволоч.

Тобто, на відміну від західних фізиків, людей більш порядних та совісних, – чи не були оті всі просто зграєю дрібних кримінальників, яким надані історією необмежені ресурси – давали змогу творити велетенські злочини проти людства? Одне слово – «совєтская інтєллігєнція», яка слухняно виконувала будь-які, навіть – безумовно злочинні «заданія партіі і правітєльства». Та сама, котра в Україні після 1991 невпинно правила теревені про «союз з Россієй» та «прозрачниє граніци»; або нахабно домагається «второго государствєнного язика», погрожуючи «гражданской войной». Інтеліґенція, якій природно місце де завгодно, та тільки не в цивілізованій європейській державі. Бо це не люди, це людське сміття та покидьки.

Контраст, та при тому – доволі гострий, до совєцької наукової братії, яка плазувала на брюсі перед своїми Сталіним та Берія, – становить не лише американська інтеліґенція, люди вільного світу. Бо праці над створенням атомової зброї велися й у гітлерівській Німеччині. Там теж, для цього робилося все можливе, хоч і не чути про використання зеків, яких у цій країні було чимало. Про цікаві речі можна довідатись, зокрема, зі спогадів видатного фізика Вернера Гайзенберга (1901–1976). Німецькі учені організовано саботували проект та навмисно уводили дослідження вбік. До вирішальних подій війни залишалося кілька років, впродовж яких треба було протриматись; і вони це зробили: гітлерівська атомова бомба так і не побачила світу! – таких медалькою або дачею – не купити…

Отже, два несумісних світи, одвічне чорне та біле, – старий світ людства і новітній світ антилюдства.

А на тлі подібного людського мотлоху і професійний енкаведист Лаврентій Берія, убитий 1954 без слідства та суду, погодимося, виглядає зовсім не таким уже «сатаной».

Слід гадати, що історія в усьому розбереться, рано чи пізно, бо коли не розбереться – то це буде одночасно кінець усьому людству. Для цього дуже в нагоді став би всесвітній трибунал над минулим, над усім XX сторіччям; як і над усією багатогранною діяльністю першого ворога людства, «Імперії Зла» – СССР. Бо, це тільки в наших інтересах, – щоб ніколи не повернутися у минуле, в яке нас щосили тягнуть.

Втім, не оминемо й нового цікавого вибрику «славной історіі россійской». Такий собі Алєксандр Бушков (як він себе рекомендує – автор бестселлерів) у книзі «Россия, которой не было» (Красноярск, 1988) – розглядає низку втрачених можливостей російської історії, за яких Москва була би в стані перебити й порабити іще більше людей, іще більшу кількість переробити на безнаціональне сміття, невиліковно інфековане СНІД’ом імперського шовінізму.

Є там і цікава глава, присвячена Л. Берії. В ній автор відмічає, що Л. Берія був проти поділу Німеччини, та з цього, як із іншого, виводить, що той був мало не попередником Олександра Дубчека, збирався побудувати «коммунізм с чєловєческім ліцом».

Відкидаючи в принципі можливість чогось подібного – «коммунізма с чєловєческім ліцом», зауважимо, що Берія був розумніший від Сталіна, заперечуючи увічнення поділу Німеччини. Бо, цей останній, після фінської війни, був другою істотною стратеґічною помилкою Сталіна. А Берія, схоже, мав досить розуму на те, щоб утямити просту істину, що комунізмові ніколи не зрівнятись із вільним суспільством у головному, – правах, можливостях та добробуті людей.

Але, його голос так і не був почутий. А тому й почне 13.08.1961 недоумок Н. С. Хрущев будувати отой зловісний мур у Берліні, який остаточно прирече усі совєцькі зусилля. Бо, коли один і той самий нарід опливає в добробуті під демократією, а під совєтами не вилазить зі злиднів, – тут і найтупіший з пролетарів починає щось розуміти. Недарма ж фірма «Фіат» – безкоштовно возила свох робітників до хрущовського муру, – він став символом.

Не випадково ж, нова ера в Європі, – падіння рабських Ялти та Потсдаму, – почалося саме зі знесення Стіни.

Однак, одна справа – зрозуміти та виправити помилку (це вже – не вдалося), а зовсім інша – то комуністичне реформаторство. Чи стало би на це Лаврентія Берії? – здається, навряд.

Але, як і в інших випадках, крім посмертного суду злочинців над злочинцем, у якому Берія може бути цілком виправданий, є ще невблаганий суд історії. Не забудемо, що це він, підручний Сталіна Лаврентій Берія, був шефом відомства, яке офіційно взяло на себе відповідальність за придушення наших Третіх Визвольних Змагань, за передчасну смерть ґенерал-хорунжого Романа Шухевича та тисяч інших відданих борців за українську свободу. А значить – несе пряму відповідальність за суму всіх енкаведистських злочинів в Україні.

Та, якщо Сталін був тут злочинцем № 1, то Берія – що ж, може претендувати й на № 2.

Їм обом судилося бути відправленими на той світ своїми – іншими злодіями. Як вони перед тим відправили туди ж зграю отих: бухаріних, зінов’євих, камєнєвих, косіорів, постишевих, рикових та як там їх іще…

Бо, коли злочинство перекрочує свою вищу можливу межу – воно починає з’їдати саме себе.

Доповнення 2 Катинь

Союз Гітлера та Сталіна, що кинув світ у прірву Другої Світової війни (десь 55 млн. убитих), – розпочався поділом Польщі поміж двома імперіалістичними хижаками, більшовицькою Третьою російською та німецьким Третім райхом, – «фашістамі».

Для неї то був не перший, а принаймні четвертий поділ. З ними, – імперіалістичними хижаками, аґресорами, таке буває. Як нема сили поодинці – діють зграєю, а потім ділять здобич; отут головне – щоб не перегризтись. Таке буває теж, як знову ж: націонал-соціалісти з комуністами 1941. Так само, свого часу імперіалістична Росія 1709 поділила Україну з Польщею, та захопила собі Волинь та Поділля тільки після другого поділу Польщі з Прусією 1793; перший поділ 1772 приніс їй тільки Східну Білорусь, до Дніпра та Даугави. Третій поділ 1795 приніс Литву та Курляндію (Прибалтику). Найбільше з усіх поталанило Галичині, яка не знала російської окупації аж до 1915.

Все це мало свої наслідки, і катівні, тюрми та заслання Росії так само повнилися у ХІX ст. поляками, як потім у XX ст. українцями. А, на «історічєском врагє народа русского – полякє» – слід було помститися. Що ж тут зробиш, як він не визнає самого «старшєго брата»?

Внаслідок поразки Росії в Першій Світовій – повній та тотальній, Польща зуміла не лише відновити незалежність, але й протистояти імперіалістичній Росії (разом із військами УНР) в історичній війні 1919–1920. Історичній тому, що вона не лише відстояла Польщу, але – й це головне, – перекрила шлях на захід «рєволюціі» Москви, яку несли на більшовицьких багнетах.

За ганебну поразку в цій війні Росія вимушена була розплатитись шматками України та Білорусі, ставши з цього часу затятим ворогом молодої Польщі. Хтось із німецьких ґенералів, здається – Гальдер, пригадував у своїх спогадах банкет напочатку тридцятих – на честь закінчення Академії Ґенерального штабу в Берліні, групою вищих совєцьких офіцерів. Тоді підпитий Уборєвіч (згодом маршал, розстріляний як ворог народу 1937), все ліз до нього допитуючись: «Когда жє ми с вамі подєлім ету Польшу?»

Ні Уборєвіч, ні Тухачєвскій уже не ділили. Поділили тільки 17 вересня 1939, та до рук російських окупантів потрапило чимало солдат та офіцерів польської армії, які рятували життя від гітлерівців. Перших людей у світі, що збройно протиставилися тоталітаризмові у особі Гітлера. Нагадаємо зайвого разу, що у Польщі та країн Прибалтики були пакти про ненапад із совєтами, які ті толерували не більше, ніж згодом пакт про ненапад із Японією 1945. Всі ці люди були негайно відправлені до совєцьких концтаборів. Офіцери, в основному, до Катині під Смолєнском та до Старобєльска.

Зараз є доведене, з усією можливою певністю, що принаймні 22 000 польських офіцерів були розстріляні напочатку 1940. Переважно – в Катині; дещо менше – в Старобєльську.

Перші підозри щодо цього чергового звірства виникли, коли 1941, після початку війни з Гітлером, Совєцький Союз мимоволі став по один бік із польським урядом у лондонському екзилі, якого очолив на той час ґенерал Владислав Сикорський (1881–1943); тепер ішлося про формування з польських полоненних – польської армії на теренах совєтів. То була осінь 1941, німці переможно крокували на Москву і Сталін був ладний на все.

Тоді й почало з’ясовуватися вперше, що бракує десятків тисяч офіцерів, які – по всьому, мали бути саме тут, у совєцькому полоні. Із того, як незграбно викручувався Сталін перед польським прем’єром Сикорським та ґенералом Андерсом, який мав формувати армію, – було ясно – справа тут не чиста.

Отже, тим часом, як у Бугуруслані було майже уформовано польську армію (та – за дуже короткий термін), – почали гуляти чутки про масові розстріли в Катині. Вони спричинили до того, що армія відмовилася воювати на совєцькому фронті, захищати злочинців проти людства, та по складних дипломатичних маневрах покинула СССР через Красноводск, перебазувавшись до Ірану. Потім була кампанія проти шейха Рашіда Гаїлані в Іраку, потім війна проти військ маршала Роммеля в Африці, потім – завершальна кампанія в Італії.

В Африці солдатам ґенерала Владислава Андерса (1892–1970) випало відзначитися вперше 21 жовтня 1942, коли у складі 8 Британської армії поляки та австралійці розгромили під Ель Аламейном африканський корпус ґенерала-фельдмаршала Ервіна Роммеля, та погнали його назад, аж до Марету в Тунісі. Друге велике випробування прийшло в Італії, де союзники висадилися 20 січня 1943 та зустріли затятий опір армій ґенерал-фельдмаршала Альберта Кессельрінга на половині півострова. На сучасно укріпленій німцями древній «Лінії ґотів». Бої за головний плацдарм під Монте Кассіно тривали майже три місяці, поки німецьку оборону на початку травня не прорвали Карпатські дивізії 2 корпусу Польської Визвольної армії.

Наслідком усього цього стало те, що коли наспів час «освобождать Польшу», прийшлося поспіхом створювати нову Польську армію. Цього разу, правда, не з поляків, яких полишилося зовсім обмаль, як із українців та жидів, але… «нєт такіх крєпостєй, какіх нє моглі би взять большєвікі»…

Польській мові цю збіранину, зрозуміло, не навчили, але «політрукі» роз’яснили, принаймні, що заходячи до костьолу треба знімати шапку; та хреститися зліва направо, а не навпаки.

Розголосу масовому мордерству в Катині надали німці, по свіжих слідах, іще взимку 1942. Вони першими дослідили справу та довели, що польські офіцери були розстріляні саме 1940. Додамо, про всякий випадок, що німці польських військовополонених не розстрілювали, бо Польща, на відміну від СССР, – підписала Женевську конвенцію; та, дотримувалась неї. Нагадаємо, що ті ж німці взимку 1942–1943 відкрили таємні масові могили у Вінниці, що полишили по собі московські енкаведисти з 1937 по 1941.

Отже, черговий злочин Москви остаточно набув розголосу та мовчати було не можна. Тому, щойно околиці Смоленска було звільнено від німців, 1943 було створено авторитетну совєцьку урядову комісію. Хто там до неї входив – важко й встановити, але пригадується, принаймні, що там були – як завжди, видатні письменники (совєцькі, зрозуміло) І. Еренбург та А. Толстой, а також відомий лікар Ніколай Бурденко.

Комісія однодухо віднесла весь злочин на рахунок «нємєцко-фашістскіх захватчіков». Так само, як приписано було гітлерівцям й оті вінницькі поховання, яких вони були відкрили світові.

Двом сталінським літературним утриманкам (за визначенням Джорджа Орвелла) – Іллі Еренбургу та Алєксєю Толстому – ніколи не було, чого втрачати, але шановний професор Н. Бурденко… ой-ой!

Але, час рухався. В авіакатастрофі над Гібралтаром (хіба не без допомоги совєцької розвідки?) 1943 загинув польський прем’єр на вигнанні, ґенерал Владислав Сикорський. В Ялті 1945 недолугі союзнички остаточно капітулювали перед звитяжним Сталіним, віддавши йому на потраву всю Східну Європу. У звільненій Польщі ті поляки, яких не добили ні гітлерівці, ні сталінці, – отримали нарешті свого власного «вождя і учітєля». Ним став один із беріївських підручних, кажуть, колишнй слідчий НКВД «по особим дєлам» Болєслав Бєрут. Поляк («інородєц»!), що не тільки пережив 1937, але й вислужився на слідчого НКВД (та ще «по особим дєлам»!) – можете собі уявити, що то була за людина.

На всі історичні події, в тому числі й на морд у Катині, – спала залізна котара мовчання. Справжньої історії в «соцлагєрє» більше не буде, буде тільки вигадана в Москві, аж до… Аж до горбачовської «гласності», коли пригадали й Катинь та доручили спільній польсько-совєцькій комісії істориків, – «разобраться». Якби не тиск Польщі – не було би й цього. Розбиратись не було в чому, але дозволити урочисто відмітити 50 років совєцького злочину в Катині – не наважився й Горбачов.

Повторити це в наш час, коли Росія об’явила «дємократічєскіє рєформи» – було би скандалом на світовому рівні. Могли би цим одвічним прохачам десь і грошей не позичити; на прожиття. Та Росія – дозволила відмітити. Але, в той же час і дистанціювалася, бо президента Б. Єльціна на церемонії 4 червня 1995 – не було, прислав якусь дрібноту. Але на неї приїхав президент Польщі Лех Валенса, та подібна відсутність (поготів – у себе вдома) – стала демонстрацією зневаги. Того, що ви там – як собі хочете, а Росія не з жертвами Катині; вона радше, як і в інших випадках, – з їх катом, «вєлікім Сталіним».

Чи розуміє це сам президент? – важко сказати. Від людини, яка відкидає японську допомогу постраждалим від землетрусу на Сахаліні тільки тому, що вони – ніби можуть за це «потрєбовать русскіє Куріли», – означало би вимагати понад міру. Вимагати розуму там, де його не було й бути не може. Не прибув і запрошений на скорботну церемонію найвідоміший із російських дисидентів А. Солжєніцин. Якщо на те були поважні причини – одна справа, а як ні (а здається – саме так), то це вже виглядає досить недвозначно; і надто вже недобре. Втім, для нього давно вже: майбутнє Росії – то її минуле. Він, правдоподібно, в польському питанні – разом із перебіглим до більшовиків царським ґенералом Брусіловим. Який закликав тоді, знаменного 1920: «Отдать всє сіли на борьбу с ізвєчним врагом народа русского – поляком!»

Колись, пригадується, господін Солжєніцин не полінувався прибути із свого далекого Вермонту до Франції, щоби бути присутнім на відкритті пам’ятника «шуанам», які вперто, але марно протиставилися військам «Вєлікой французской»; як же це було тоді, 1989, – актуальне для всього світу! – сміх один. А тут, до власного Смоленска (якихось 500 км) – не поїхав. Щоб, зауважте, не покласти вінка на могилу тих, хто першими збройно поставили опір гітлерівській аґресії. Та були – чи не саме за це? – розстріляні тодішніми союзниками Гітлера. Яка ж, воістину всесвітня ганьба!

Сьогодні подібних людей вичерпно характеризує простий факт, – важливе не те, про що вони кажуть, важливе те, про що вони мовчать. У Чечні два роки йшов ґеноцид, відвертий та цинічний, – тотальний. А, чи він про це колись прохопився, цей нобелівський лавреат? Згадав про цю розбійну війну Росії? – ні, ніде й ніколи.

А, хто не засуджує, той – шо поробиш, підтримує; для колишнього дисидента – як же почесно! – такою вона була, є та буде – Росія…

Доповнення 3 Кримська трагедія

У низці злочинів, якою є історія усіх трьох дотихчасових російських імперій, депортація цілих народів, як і ґеноцид взагалі, – займає цілком особливе місце. Вони були найбільше властиві Третій більшовицькій – «Імперії Зла» – СССР, як втілення московської політики «дружби народов». Написати про все нема ні місця, ні можливості, та ми обмежемося класичним – виселенням кримських татар, яке відбулося 18 травня 1944.

Зробимо коротенький відступ. Конвенція з прав людини, схвалена Ґенеральною асамблеєю ООН 9.12.1948, – називає таке щось «народовбивством»: дії, вчинені з наміром знищити цілковито чи частково якусь національну, етнічну, расову чи релігійну групу…». Далі перелічуються методи, прямі та посередні, аж до навмисного створення для них «таких умов життя, метою яких було би суцільне чи часткове фізичне винищення». Підлягають осудові та покаранню «винуватці та співучасники» чогось подібного.

«Кримські татари», це назва не точна, та така, що дає можливість до зловживань. Зокрема, до пов’язання їх появи у Криму з часами приходу монголів 1240; бо, саме їх у Європі, чомусь, уперше названо татарами. Насправді, – це корінне тисячі років населення Криму, а його пізніша етнічна компонента – кипчаки, з’явилися там іще задовго перед монголами. Отже, така сама корінна нація у Криму, як українці в Україні, – з непам’ятних часів.

Всі ці тисячі років ми були сусідами, часом ворогували, а часом і воювали разом, проти спільних ворогів. Чимало козаків, що рятувалися від Росії, – знаходили собі останній притулок у ханаті або під дружньою йому Туреччиною.

Повзучий і сталий ґеноцид корінного населення, Росія розпочинає відразу по окупації Криму 1783; так само, як ґеноцид українців – від окупації 1709.

Уже в листі до свого коханця Потємкіна Єкатєріна II пише, що Крим слід звільнювати від «басурманов» та заселювати росіянами. Що, загалом, поступово й робилося. Пізніше до цього приєднується й великий гуманіст (ну, російський, ви ж розумієте) Достоєвскій. Наведемо дещо з його «Дневника писателя» («Полное собр. соч. в тридцати томах», Ленинград, 1991, т. 23, с. 55), цього – воістину, зразка духовного ексгібіціонізму, якого не знайти, можливо, – ніде у літературах цивілізованого світу:

До речі, нещодавно в «Московскіх вєдомостях знайшов статтю про Крим, про виселення з Криму татар та про «запустіння краю». «Московскіє вєдомості» проводять зухвалу думку, що нема чого й жалкувати за татарами – нехай виселюються, а на їх місце краще би колонізувати росіян (так у тексті, О. Б.).

Насправді, важко вирішити, чи погодяться у нас усі з цією опінією «Московскіх вєдомостєй», з якою я від душі погоджуюся, тому що й сам давно так само думав про це ж «кримське питання». Щоправда, «Московскіє вєдомості» висловлюють бажання «не шкодувати за татарами» і т. і. не заради однієї лише політичної сторони справи, не заради одного лише закріплення окраїн, а виставляють і прямо економічну потребу краю. Вони виставляють як факт, що кримські татари довели свою нездатність правильно обробляти землю краю та що росіяни, а саме великоруси – на це будуть значно здатніші, і як доказ наводять Кавказ.

Та, покінчує, свої та «Вєдомостєй» ламенти, – рішучим і категоричним:

… принаймні, як не займуть місця росіяни, то на Крим неодмінно накинуться жиди та умертвлять ґрунт краю.

Отже, як бачите, навіть мотиви є – землю обробляти не можуть. Зауважимо, що незалежний Крим годував чи то п’ять, чи то більше мільйонів людей. Під росіянами він ніколи не годував себе сам. Це дещо відновилося лише між 1922 та 1944.

Але, капітально взялися за справу совєти, 18 травня 1944. Тоді з Криму були вивезені до Казахстану, Узбекистану або Сибіру всі його мешканці, крім росіян. Всього було депортовано майже чверть мільйона людей, третя частина тодішнього населення Криму, а саме – 228 543 особи. «Татар» з них було 191 088 (всі до останнього), решта – вірмени, греки, болгари… Нічого істотного з собою везти не дозволяли, а на збори давали аж 20 хвилин. Дорогою енкаведистські конвоїри добре наживалися: ломили шалені гроші за шклянку води.

Людей вивозили до східного Казахстану, до місцевості Бетпак Дала, більше відомої під назвою Голодного Степу, де скидали просто неба. Через рік від них полишилося менше половини. Інших «інородцєв» запроторили теж, кого у Казахстан, а кого – й до Сибіру.

Наведені вище дані стосуються власне Криму. Але до цього прихопили ще десь півмільйона людей зі «звільнених» вже (тобто – окупованих совєтами) частин України. Тих самих, болгар, греків, але до них прихопили ще більше українців. Розглядався й проект повного виселення цих останніх «с юга Россіі», отой – Сталіна-Жукова, але… Було визнано ще тоді: таке поки що технічно не по силах інтернаціональній великодержаві, побудованій на «дружбє народов». Отже, поки депортувати за вибором, нищити на місці, а там…

Офіційним мотивом Державного комітету оборони, очолюваного Сталіним (що й приймав рішення про депортацію цілого народу) була, ніби, «зрада» кримського народу (!): співробітництво з німцями. Підкреслимо, що тут був застосований принцип колективної відповідальності, засуджений згодом у Нюрнберзі (правда, тільки щодо німців). До цього нагадаємо, що героїв війни серед кримських татар на той час було, у відсотковому відношенні, – чи не більше, ніж серед будь-кого. Що до «зрадників», то… В часи Горбачова, коли знову постало питання про повернення вигнанців, російське ТАСС все щось там мимрило про «татарскій батальйон», який ніби формували німці. Хай і так буде, формували, от і будемо відправлятися від нього.

Чисельність батальйону становить приблизно 600 людей, отже… Як пригадати, що славетна «Россійская освободітєльная армія» (РОА) ґенерала Власова складала десь півтора мільйони, то воно й вийде, що на одного татарського «зрадника» припадало аж 2500 російських, – як, нічого? У відсотковому відношенні – теж, ушестеро більше. Не будемо перебільшувати провини «власовцєв», але… треба ж і совість мати, бо – ніхто не думав за це відправляти всіх росіян до Сибіру. Хоч на цьому наполягає елементарна логіка. Але, хто й коли у Москві користувався звичайною логікою? – там цей сюжет – невідомий. Та, й нечувана річ, підкреслимо ще раз, за зраду когось – карати весь нарід. Нечувана – крім Росії, яка сама поставила й ставить себе поза межами цивілізованого світу.

Але, батальйон (як він дійсно був, таке ще потрібно довести!), це одне; другим було те, що в Криму існував потужний рух опору німецькій окупації. Котрий, як можна легко здогадуватись, складався переважно з корінних кримчаків. Та всі сліди існування якого по депортації корінного населення Криму (крім московських зайд), – були ретельно знищені, але… Марність совєцької брехні завжди полягала не лише на очевидності неправди, але й на тому, що вони ніколи не могли донищити до кінця доказів правди. Так само й тут: є безліч контрсвідоцтв: не було «сотруднічєства с нємцамі», не було «кримского правітєльства во главє с ханом Асаном Білялом»… Був опір німцям, запеклий та затятий; була совєцька брехня.

Бо, інакше, – чому би за зв’язок з партизанами були спалені німцями села Баксан та Аргин, а в селі Улу-Сала розстріляно 60 мирних людей? Для створення «мертвої зони», знову ж, проти партизанів, – в гірському Криму було зрівняно з землею 127 сел, з них 105 – татарських.

За голови партизанів Ібрагіма Аметова, Абдул Керіма Аширова, Ісмаїла Велієва, Ібрагіма Ісаєва та Бекіра Османова, – було призначено нагороду по 26 000 дойче марок. (!) за кожного; не бачимо тут, якось, російських прізвищ…

А от теж, досить цікаве повідомлення (де автор, щоправда, посилається на працю Е. Шамко, «Дорогами кримських партизанів»):

У селі Каракіят під Сімферополем знаходився штаб підпільної організації під керівництвом Абдули Дагджи (підпільна кличка «дядя Володя»). Підпільники здійснювали диверсії на залізниці та об’єктах ворога, збирали розвіддані, визволяли полонених, збирали зброю, продовольство, ліки. Їх викрили провокатори Зоя Мартинова і Тетяна Андреєва. Частину заарештованих повісили, частину розстріляли в радгоспі «Червоний». Зараз там стоїть обеліск з написом: «Комуністам і комсомольцям, що загинули від звірячої розправи німецьких фашистів – від комсомольців Сімферопольського району». Прізвища загиблих не вказані.

(Е. Давиденко, Важке повернення, журн. «Україна», № 26, 1991)

Дуже зворушує, насамперед те, що як там серед «комуністов і комсомольцєв» втерся якийсь «бєспартійний», – на нього наплювати. А, що прізвища не вказані, то це цілком природно, – прізвища не ті. Але, хай би тоді вже вказали прізвища обох провокаторок, то ж уже не соромно: відбірні росіянки!

До речі, про той же радгосп «Червоний» брехали, ніби там німці спорудили свій концтабір з «пєчамі», в яких «татари» спалювали людей (природна річ – «русскіх»). Але, шкода, доведено, що там навіть отих «пєчєй» не було…

Чимало подібної брехні розпускалося з подачі якогось там Мокроусова, якому Кримський обком ВКП(б) перед смертю доручив очолити партизанський рух у Криму. Він рясно брехав, як про власні успіхи, так і про ненависних йому «татар». А його – слухали, попри те, що він виявився людиною абсолютно безвідповідальною, вкінець спитим, до пропиття розуму алкоголіком. Людиною юридично недієздатною.

Але, як бачите, кримські татари все одно були депортовані. Це показує, наскільки непереносною для більшовиків буває звичайна істина. Особливо, як вона протирічить власним божевільним намірам…

Про інших депортованих, яких теж було чимало, – греків, вірменів, болгар та українців, нічого не писали, наче їх не було взагалі.

Замість вивезеного корінного населення – завозяться численні переселенці з Росії: їдуть родинами, навіть цілими «колхозамі». На початок 1945 до Криму переселено вже 17 040 родин, та все – ще попереду, Всі вони були розселені по татарських домівках, добре влаштованих господарствах. Так він створювався, уславлений солженіцинський «русскій пєрєвєс», але… Працьовиті та трудолюбні люди на чуже, як відомо, не ласяться. Перше, що вони зробили, так це перерізали та з’їли «под водку» всю худобу та домове птаство. Потім почали вирубати на зимове опалення татарські сади та виноградники. Проївши та промарнувавши татарське добро, вони почали вимагати допомоги від влади; потім – почали розбігатись, поповнюючи собою ряди міського люмпенства. Так не виправдалися надії турботливого Фєдора Міхайловіча на те, що вони будуть «гораздо способнєє». «Оновлений» Крим ще тоді, по війні міцно сів на утримання сусідньої України, на якому перебуває й до сьогодні; перебуває на її шиї.

Але, вивезти людей на смерть до Голодного Степу, то було лише половиною справи. Треба було замісти сліди, ліквідувати те, що залишилося по них. Як тоді, першого разу, – у 1783; історичний інстинкт спадкового злочинця. А ліквідувати – було чого. Бо з часів деякої культурної автономії в совєцький період – з’явилися численні паростки нової самобутньої кримської культури. А по музеях Криму ними було турботливо зібране те старе, що вийшло цілим із попередніх російських погромів (pogrom – так сьогодні й пишеться по словниках Європи; а от sputnik – так чогось і не прищепилося).

Тепер підлягало повному знищенню все, що могло нагадати про існування кримського народу в Криму в минулому.

Підлягали знищенню всі письмові або друковані матеріали кримською мовою або кримських авторів. Та – не тільки. Спалювалися, згідно з інструкціями, твори російського графа Л. Толстого, перекладені на кримську мову. Ноти романсів та арій російських композиторів, де були кримські тексти. Навіть «безсмертні твори» Лєніна та Сталіна, тією ж мовою. Підлягали знищенню будь-які документи з кримської, не імперської історії; навіть – тисячолітньої давності; навіть унікальної цінності. Спалено було всі експозиції музеїв народного мистецтва. Що можна було спалити – палилося; що не горіло – розбивалося. Одночасно була проведена нова архітектурна чистка. Були знищені (іноді – під фіктивним приводом воєнних ушкоджень) древні будівлі, які випадково вціліли від попередніх руйнувань.

Разом із народом мала зникнути без сліду його культура, та взагалі, все, що про нього нагадувало.

Так було здійснене друге російське «покорєніє Крима».

Було довершене знищення цієї древньої культури, набагато старішої від російської. Яка, за свідоцтвом учених експертів, увібрала до себе культурні традиції своїх попередників: кимеріян, таврів, ґотів і кипчаків; так само, як із цих історичних народів Криму склався його сучасний нарід.

Тих самих великих традицій, додамо від себе, з яких пустоцвіт Росії не сприйняв ніколи й нічого. То був іще один історичний злочин у низці багатьох, багатьох інших; не менш мерзенних.

Формальна «рєабілітація» (виявляється, що жертви ґеноцидного злочину – ще потрібно «реабілітувати», – яке безмежне совєцьке нахабство, який нечуваний цинізм!) «рєпрєссірованних народов» давно відбулася, але… Це сталося лише указом «Вєрховного Совєта» від 5.09.1967, за царювання отих двох «висуванців 1937-го» – Л. І. Брєжнєва та А. Н. Косигіна; а на «мєста» були віддані накази – не сприймати це серйозно. На те, щоб спрацювало хоч це – порожня формальність, – скільки ж зусиль та років життя, змарнованих по російських таборах та «псіхушках» – прийшлося витратити відважним борцям за волю кримського народу: українському ґенералові Петру Григоренку та кримчанину Мустафі Джамілеву! – та, чи тільки їм одним?

На повернення рештків цих людей на батьківщину потрібні сьогодні чималі гроші. За всіма законами справедливості їх повинен сплатити злочинець СССР, усі обов’язки якого успадкувала Росія, але з цієї – не візьмеш. Щось на це знаходиться тільки у не до кінця дограбованої «старшім братом» України. Але, при подібних засобах саме лише повернення займе багато десятків років.

А ті там, у Москві – всесвітньому центрі ґеноциду, – взагалі роблять вигляд, що це їх не стосується. Їх цікавить, тільки єдино: «русскій Крим», «русскіє Куріли»…

Доповнення 4 Кубинська криза та вбивство президента

Кубинська криза була, як свого часу Польська війна 1920, – зворотнім пунктом совєцької політики, знаменувала відхід від авантурної політики прямого військового протистояння за явно ницих власних сил – до політики більш довгочасової та виваженої.

Оглядаючи всю коротку діяльність біснуватого Хрущова, важко буває позбавитись відчуття того, що саме він був найбільш енергійним із совєцьких вождів. Подібно до Брежнева, Косигіна або Андропова – він був цілковитим поріддям сталінського 1937. Хоч, як і всі вони, доволі недолугим. А на вечірках «вєлікого Сталіна», якими той пнувся розвіяти зловісну іпохондрію, що так давила його наприкінці життя, – «Нікіта» незмінно фігурував на ролі блазня. Вже одного цього було досить, аби набути такого синдрому задавленої аґресивності, якого з надвишком вистачило на оті десять років «вєлікого дєсятілєтія». Не дивно, що потім, за оте коротке десятиліття свого особистого правління, він і миті не дав комусь нудьгувати. Він був, як і Сталін, свідомим та холоднокровним політичним убивцею. А цей доведений факт ставить нас і перед проблемою так і не розкритого та найбільш сенсаційного політичного убивства XX ст., – президента США Джона Ф. Кеннеді (1917–1963) в Далласі 22.11.1963.

Офіційна версія була (та й – полишилась) вкрай убогою. Убивство президента скоїв ніби такий собі неробний волонтер американської морської піхоти – Лі Гарві Освальд. Який потинявся якийсь час на Кубі та в СССР, звідки й вивіз свою дружину Марину; як виявилося в ході слідства – патологічну брехуху. Причини вбивства? – про таке не було мови з самого початку. Освальд категорично заперечував причетність до замаху, але виправдатись так і не встиг: перед судом був прилюдно застрелений, супроводжуваний під руки поліцією, дрібним місцевим гангстером Джеком Рубі. Який і помер, в свою чергу в місцевій тюрмі за не досить з’ясованих обставин. Отак, коротко і просто: один психічно незрівноважений злочинець убив президента, а другий психічно незрівноважений злочинець – убив його. По-американськи просто. Мотиви злочинів? – вибачайте, про таке під час слідства й мови не було.

Отже, в усьому – примітивно-немовлячий американський рівень. Але – чи не дивно вже примітивний? – чи не занадто вже немовлячий? От в цьому й уся справа. Важко не помітити, що замість розкривати злочин – його радше намагалися поспіхом приховати.

Соціологічна служба Гарріса по гарячих слідах провела опитування, вони там дуже люблять таке щось, та згідно з них з цією офіційною версією подій погодилося 80 % опитаних, – прості люди, що ви хочете…

* * *

Але, по оприлюдненні повищої версії авторитетною комісією на чолі з верховним суддею Ерлом Варреном – час минав далі, та не минав марно. Бо тим часом зникали одне за одним люди, які наповнили своїми свідченнями (хоч і без жодних видимих наслідків) всі 256 томів справи, зібраних комісією Варрена. Йшли за межі цього світу в різний спосіб, де автокатастрофа, де зникнення без сліду, де нерозкрите убивство, а де й самовбивство без мотивів, хіба інсценоване.

Усе це не уходило уваги всюдисущої преси, та впливало й на людей, що її читали. Та вже за якихось три роки по вбивстві в Далласі та ж служба Гарріса засвідчила радикальну зміну громадської думки: на рік 1967 в офіційну версію вірило менше 20 % опитаних, а переважна більшість у майже 70 % була переконана в існуванні розлеглої змови проти президента Дж. Ф. Кеннеді.

Можна думати, що саме ця серія запобіжних убивств і вплинула в рішучий спосіб на думку людей: змовники перестаралися, замітаючи сліди.

Отже, зупинимося та звернімо спеціальну увагу на це. Бо таке тупе нахабство й зарозумілість були й є характерними саме для отого злочинного антисвіту на схід від Перемишлю, де царювала й царює неправда. Пригадайте, як отого 1937 ліквідували не лише тих, «кого надо», але й причетних до ліквідації, катів, а часом – і катів катів. Аби тільки не можна було ніколи розібратись у подіях, навіки приховати минуле. Згадайте, від чого збігав на захід від Хрущова благополучний та нагороджений убивця Л. Ребета і С. Бандери.

Бо першим гаслом злочинного світу на схід від Перемишлю, який розпочинав свого існування відловом рабів річками, що й сьогодні усі носять фінські назви – було оте невмируще: «замочіл, і конци в воду». Адже, кальки подібного виразу ми не знайдемо більше в жодній з мов світу. Не дарма цю древню ідіому нам нагадали нещодавно у зв’язку з подіями в Чечні.

Офіційна версія убивства століття була настільки примітивною з самого початку, що чимало людей на повний голос піддали її сумніву; та почали досліджувати справу на власні сили. Вони не багацько вшкурали, але принаймні порядно підірвали вірогідність офіційної версії подій.

Нью-йоркський адвокат Марк Лейн звернув уваги на те, що убивць, отих психічно незрівноважених одинаків – мало бути принаймні двоє, та діяти вони мали з погодженістю хронометра: один (Освальд) стріляв з 6 поверху книжкового складу обік вулиці, а другий від віадукту залізничної колії, під який прямувало авто президента. До нього приєднався такий собі Томас Бьюкенен, що виклав свої міркування в паризькому тиждневику «Ль’Експресс».

Він підтримував версію про змову та котив бочку на техаських нафтових магнатів, фінансову еліту Далласу, без дозволу якої не можна було ні обрати губернатора, ні найняти двірника. Ясна річ, реабілітувати подібну потолоч, кримінальну не в тому, так в іншому, – було би цілком недоречне. Але, дозволимо собі зауважити, що не відмічено якихось їх чвар з федеральною адміністрацією перед тим, як і вигід, що вони мали здобути зі смертю президента потім, отже…

Бьюкенен приписує їм бажання перенести ділове серце США з Нью-Йоркського Волл стріт до Далласу, але то вже взагалі якась фантастика: таке щось можна робити в СССР, але не в США; там це робить саме життя, а бодай не президент; або ще хтось.

Підняв був нове розслідування справи й прокурор Нью Орлеану Джім Гаррісон, три роки потім. Він теж засвідчив не абияк важливу обставину. Він незаперечно довів, що йому в розслідуванні всіляко перешкоджали американські спецслужби, що навіть підсилали йому лжесвідків.

Відкрив він у справі й кубинський слід, але… емігрантський. Бо, бачите, вони хотіли вбити свого Фіделя, а от Кеннеді – їм цього не дозволив. От вони й розсердилися на нього, так так, що з пересердя й убили. Така їх типово гек-фінівська простота та безпосередність, зауважимо це, здатна навіть поставити під сумнів і те позитивне, чого зміг добитися Гаррісон.

А все це разом викривало й причетність до справи урядових кіл адміністрації президента Ліндона Джонсона. Бо, що ж тут поробиш, мовчання, як до нього ніхто не примушує – є знаком згоди.

Але, скаже кожний, були ж у США і наступні уряди, інших президентів, то чому ж вони не лише не спричинилися до розкриття справи (а минуло ж мало не 40 років!), а й навпаки – робили все для того, аби вона так і полишилася не розкритою? Не були зацікавлені демократи? – добре, а що ж – республіканці? Бо, зверніть увагу – тихо проминув її в часи свого президентства навіть лицар без вади – Рональд Рейган, невтомний борець проти Імперії Зла.

Таке щось буває лише за умови, що таке розкриття таємниці могло би стряснути не тільки країною, але мало не цілим світом.

Так, хто ж вони були, убивці президента Кеннеді?

* * *

Але, всьому цьому передувала Кубинська криза та варто спочатку придивитись – на якому політичному тлі все відбувалося.

Головний аґресор світу Совєцький Союз, який примудрився єдиним із усіх імперіалістів-учасників придбати які-неякі територіальні здобутки – тоді щосили розгортав гонитву озброєнь – головне стратеґічних, запустивши 4.10.1957 першого штучного супутника та спустивши на воду 12.04.1959 атомоход «Лєнін».

Потім 4.10.1959 фотографується зворотній бік Місяця («наші ракети – лучшіє в міре!»), а кульмінацією космічного дійства стає запуск у космос совєцького майора Ю. Гагаріна 12.04.1961. Зеніт усіх совєцьких космічних проектів; а разом і початок їх швидкого занепаду. А президент Дж. Кеннеді тим часом обіцяє, що США висадять людину на Місяць іще до кінця десятиріччя; як і сталося. Для Москви цей виноград назавжди полишиться зеленим, хоч вони й навряд чи належно зрозуміють усю глибину своєї поразки.

Тим часом, діє й друга сторона. Президент США Двайт Айзенгауер 17.07.1959 проголошує заснування щорічного «Тижня пораблених націй», а серед них є й ворог № 1 в очах Москви – українська. Тема є актуальною, тема підхоплюється іншими та на черговій сесії Ґенеральної Асамблеї ООН 1960 – прем’єр Канади Джон Діффенбейкер гостро засуджує московський колоніалізм. Повторюючи та підсилюючи свої звинувачення 22.11.1961 на конференції в Торонто. Все це – не марно, бо восени 1959 на Закарпатті проходять широкомасштабні військові маневри. Преса Заходу роз’яснює та заспокоює, що це не підготовка совєцького наступу на рештки Європи, ні. Це, мовляв, справа внутрішня. Під видом маневрів – масштабна каральна операція проти залишків українського національно-визвольного руху. А таке нікому в Європі, бачите, не загрожує.

Влітку ж – 1.06.1962 Хрущов підвищує ціни на м’ясні вироби та м’ясо, чим викликає соціальний вибух, – в одному невеличкому Новочеркаську – відразу пів тисячі жертв.

Але, – Хрущов тут – Хрущов там. Восени 1962 він провокує ще й Кубинську кризу: домовляється з не менш войовничим Фіделем. Цей дозволяє Хрущову встановити на Кубі совєцькі балістичні ракети, націлені на весь густо заселений схід США. А тим перетворивши Кубу на мішень для відповідного удару (а може – й превентивного, чому ні?). На неї вистачило б і трійки атомових бомб, щоб не полишити нічого.

Американські розвідувальні літаки П-2 негайно все це фотографують в деталях та виникає гучний скандал в ООН, з наступною блокадою Куби 22.10–21.11.1962 та під тиском світової громадськості совєти вимушені вже 28.10.1962 забрати свої ракети назад, за море.

Якщо Хрущов і дійсно прагнув перевершити великого провокатора Сталіна, що так його принижував, то це повністю вдалося. Бо то була чиста авантюра з тими ракетами, провокація від початку і до кінця, брудний шантаж. Та могла дорого обійтися ініціаторам; власне – їх народам, долею яких вони свідомо грали.

Бо, не тим було реальне співвідношення сил.

По отриманні відомостей розвідки з Куби командуючий стратеґічними повітряними силами США (а ним був на той час відомий ґенерал Кертіс Лімей) зібрав за кілька днів на старт армаду з 700 важких стратосферних бомбардувальників В-52, навантажену атомовою зброєю. Кожен із них був здатний обернути на попіл мільйонне місто, а совєцькі засоби протиповітряної оборони були безсилі проти них. Та якби «наш Нікіта Сєргєєвіч» своєчасно не підібгав хвоста та не забрався геть з Куби – Совєцького Союзу могло би не бути вже 50 років тому. Це було чи не єдине його розумне рішення, але – яке ж…

Потім гучно провалюється совєцький всесвітній фестиваль молоді в Гельсінкі, проти нього не вшухають демонстрації вільної фінської молоді, фестиваль демонстративно покидають делегації країн Третього світу, на яких робить ставку СССР: Дагомеї, Нігерії, Сенегалу, Уганди, Цейлону…

А останню крапку на політичній кар’єрі Н. Хрущова ставить політичний процес над убивцею С. Бандери – Богданом Сташінськім в Карлсруе 8–10.10.1962. Весь кінець 1962 та початок 1963 – то хвилі народних протестних демонстрацій мало не по всіх країнах світу.

Так, знаючи все це – спитаємо тепер себе, чи міг по всьому цьому Хрущов прикласти руку також і до вбивства американського президента? – та так, безумовно (чи дійсно приклав – то вже зовсім інша річ, ви розумієте). А, як зважити все попередне до кінця, – то може було би й дещо дивно, якби не приклав. Хоч підкреслимо саме тут же – жодних вірогідних доказів на це немає.

Бо, це людина розумна, наділена логікою – в стані розібратись у завилих пов’язаннях причин та їх наслідків. А ці – палеолітичні залишки в сучасності, з їх дологічним та маґічним мисленням? Їм такі тонкощі просто недоступні, для них є одне, але понад важливе: якщо щось там трапилося – «кто за етім стоіт?» Бо для них – певний, за всім, аж до подій в Новочеркаську або Джезказгані – стояв американський «імпєріалізм», а вже за цим останнім – хто ж, як не президент?

Все це – одне до одного, як у тих середньовічних християнських монахів, невігласних, але як же праведних, – в усіх негараздах був винний тільки диявол; певний, навіть у тих вошах, яких так легко було позбутись. Бо, маґічне мислення – то є маґічне мислення, і нічого тут не поробиш.

Доповнення 5 Василь Стус

Навряд чи можливо, бодай коротко, відмітити тут усіх, хто за десятиліття зупиненого совєцького часу – віддав кращі роки свого життя на боротьбу зі злочинним совєцьким режимом. Але неможливо не пригадати тих, хто не лише відмовилися служити основній рушійній силі свого XX ст. – політичному шахрайству, політичному криміналові, але й приплатили за це власним життям. Чимало й було, але першою пригадується наша остання жертва – Василь Стус (1938–1985). Йому напрошується й паралель, його старший співбрат Федеріко Гарсіа Лорка (1898–1936), що прожив іще менше. Вони жили по різних країнах та в різний час, але обидва убиті нескореними, переслідувані злочинною, антинародною владою. Обидва були народні поети.

Василь народився 6 січня на Святвечір у с. Рахнівці Гайсинського повіту на Вінничині, у селянській родині. Батьки пережили перед тим колективізацію 1930, потім голодомор 1933, а щойно терор та репресії 1937, і родина вимушена була 1940 податися на Донеччину в пошуках іншої праці.

Літературний шлях поета, що й привів його до загибелі, починається на філологічному відділенні Сталінського педінституту (Донецьк), а перша добірка його поезій була оприлюднена 1959. Після служби в армії та двох років учителювання в Горлівці, В. Стус поступає 1963 до аспірантури в Інституті літератури в Києві. Але, вона хутко покінчується 1965, коли його звідти відраховують; звичайно – з політичних мотивів. Починаються перші поневіряння.

Мало хто сьогодні – на жаль, пам’ятає ту епоху. Тому так легко й невимушено нам продовжують її нав’язувати. То були часи, коли на зміну Н. С. Хрущову, більшовицькому невігласові з «ідєямі» – прийшов шляхом двірцевого путчу невіглас без жодних ідей – Л. І. Брєжнєв; зі своїми ще більш тупими та невігласними поплічниками. Досить нагадати, що перлиною мудрості (та підсумком епохи) стало згодом оте, що «економіка должна бить економной» (бо потрібно заощаджувати на гонитву озброєнь), а незмінним джерелом творчого натхнення – слугувала пляшка «Столічной». Та коли своєрідною культурною революцією стала розбудова цирків.

Світогляд цим людям замінювала суміш великоросійського шовінізму «охотнорядского» рівня, та – демагогії марксистського знахарства.

Саме це – власна інтелектуальна голість, повна та остаточна, і всезагальна духовна убогість, схиляли цих людей до підозри, – в кожній розумній людині бачити ворога. Спонукували ганити та переслідувати все, що було розумніше від них, а вже щодо цього… то хто ж не був… Всім розуміючим людям вже наприкінці «епохи» було гранично ясно, що віднині «комунізм» покладається не на «сілу всєпобєждающіх ідєй Лєніна», а на всесвітню атомову загибель людства, після якої – «Пусть останєтся хоть дєсять чєловєк, но чтоби ето билі совєтскіє…» Чи тут малися на увазі вони ж – вражені передчасним старечим маразмом діячі з Політбюро ЦК КПСС? – мабуть – так…

«Епоха Брєжнєва» стала вирішальною в загальному процесі деінтелектуалізації, а значить і деградації величезної країни, коли справжню інтеліґенцію почали замінювати інтер-люмпени з дипломами та вченими ступенями совєцького виробу, а переважна більшість людей надійно відзвичаїлася думати. З причин цілком поважних: бо думати – було небезпечно. А все це згодом і призвело до того, що коли після 1991 народи колишнього СССР отримали деякий шанс на майбутнє, – його здебільшого не було кому підхопити, крім сірих номенклатурних посередностей, або ж відвертих політичних блазнів.

Епоху недолугого брежнівського царствування часто називають «епохой застоя», але це є так само дезорієнтуюче та відволікаюче від головного, як називати епоху сталінського терору – «епохой культа лічності». Бо перше та друге – рівно, були лише побічними наслідками головного – тотальної політичної реакційності правлячого режиму.

А отой брежнівський рівень освіти, не без свідомого сприяння декого (відмітимо й це) – добре прижився у незалежній Україні.

Саме в ці темні роки складався характер Василя Стуса, – людини, поета та інтелектуала. Про національні переконання і згадувати не будемо, адже вони є неодмінною складовою того, що було перелічене попередньо. Бо є інтелектуали-націоналісти, але не може бути й не буває, скажімо, інтелектуала інтер-люмпена (або інтелектуала-марксиста): тут перше – геть заперечує друге, ви розумієте.

За темних часів, коли країна була надійно відгородженою від світу залізною куртиною, коли невігластво стало доброчесністю («ми не зналі!»), Василь Стус – дивно – знав усе, що йому було потрібно: знав Хосе Ортеґу і Ґассета, розумівся на поглядах сучасних йому екзистенціалістів… Глибини його тодішнього розуміння суті подій Других Визвольних Змагань 1917–1921 – може позаздрити фаховий історик. І все це в країні, де незнання – як колись у Середньовіччі – було зведене до рангу цноти.

Не можна сказати, що поет не мав перед собою жодного вибору, – далебі!.. Такий вибір був можливий навіть у ҐУЛАҐу народів – СССР. Він міг стати – чому ні? – офіційним поетом, оспівувати злочинства режиму вдома і за кордоном, та незворотньо померти як поет, укупі з тим режимом, але… Скажемо про це коротко так: ґеній поета переміг у ньому все інше. Бо він обрав для себе служіння не партії, а – нації, народові.

Зауважимо, що подібна альтернатива виникала для багатьох поетів саме XX ст., не лише для Стуса і Лорки.

Понад багато для розуміння такого вибору дає нам суто літературознавче дослідження поета, влучно назване «Феномен доби», піднаголовок – «Сходження на Голгофу слави» (1970–1971). То є блискуче до ґеніальності поетичне та соціологічне дослідження саме творчості поета, який подавав був великі надії, але убив себе, пішовши на угоду зі злочинною владою, – Павла Тичини (1891–1967). Він так і не став пророком революції, але перестав бути поетом, – «обрав шлях до самознищення», як пише про це В. Стус. Вражає глибина проникнення до суті проблеми, до психіки людини, що почавши поетичний шлях кроками ґенія – капітулювала перед силою та стала літературною мумією задовго перед фізичною смертю. Розважимо себе дотепним та блискучим, хоч і дещо макабричним спостереженням поета:

Ґеніальний Тичина вмер. Лишився жити чиновник літературної канцелярії, довічно хворий на манію переслідування, жалюгідний пігмей із великим ім’ям Тичини. Творчість Тичини 30-х років – це тільки маніпуляції над небіжчиком, спроби використання мерця. Як не моторошно це казати, але наступна творчість Тичини, це майже ірраціональні спроби примусити усміхатися голий череп.

(В. Стус, Твори у чотирьох томах, Львів, 1994, т. 4, с. 336)

Цей, без емоцій та суто науковий аналіз життєвого шляху поета, що купив собі земне існування за ціну зради самого себе, – сприймається як символ. Поготів сам В. Стус на той час давно зробив свій власний вибір та ніколи не зраджував себе.

Василь Стус, як до речі й Федеріко Гарсіа Лорка, – не був революціонером чи політичним борцем. Не він створював альтернативу, не він ставив перед вибором. Він був, насамперед творцем, для якого на першому плані була національна культура, її історія та процес її творення. Борцем його зробила зграя невігласних, але фахових злочинців, тупа як безглузда, що вбачала загрозу для своєї монополії на владу вже в самому порушенні будь-яких інтелектуальних інтересів. Була владою антиінтелектуальних невігласів. Їх плідна діяльність по деінтелектуалізації та дегуманізації суспільства, як ми це вже відмітили вище, – дає про себе знати й сьогодні. Не в стані самі в чомусь відрізнити супу від помиїв, комуністичні партфункціонери ганили та переслідували все, що здавалося їм підозрілим, все, що носило на собі відбиток таланту або інтелекту. Поготів же, національної культури, – «націоналізм!»

Федеріко Гарсіа Лорку розстріляли без суду та слідства в серпні 1936 фалангісти Франко неподалік рідної Ґранади. Василя Стуса ганяли по судах та слідствах аж поки той не загинув за не до кінця з’ясованих обставин у Пермському таборі нелюдського режиму, призначеному саме для таких як він; це сталося на початку вересня 1985.

Дивно різними були їх шляхи та долі, цих двох великих поетів, але як же дивно багацько спільного є у них, від сільського походження й особистих рис характеру, та аж до найсуб’єктивнішого – засобів поетичного виразу. Наш поет добре знав та високо цінував свого попередника – про це свідчить його інтерес до перекладів Федеріко. Про це ж саме свідчить короткий (десь на сім десятків рядків) нарис «Гордість Еспанії» (теж там, т. 4, с. 229) написаний з нагоди 30-річчя вбивства поета. Свої критичні нариси В. Стус писав радше мовою науковця, втискуючи до тексту якнайбільше інформації, та цей нарис дає для розуміння єства Гарсіа Лорки чи не більше ніж інші розлеглі дослідження. Він визначив Федеріко Гарсіа Лорку як гордість Еспанії; що ж, а для нас Василь Стус був та полишається, так само, гордістю України. Але, ця тема ще очікує на своє повне розкриття.

Переслідувати та карати поетів – то є історична традиція Росії, опробувана ще на початку позаминулого століття на Тарасі Шевченко. Його теж відправили до солдатчини, на казахстанське заслання, щоб не був надто розумний. До цього, йому заборонили робити саме те, на що створив його Бог – писати та малювати. Отже, цим Ніколай І розписався в тому, що російські «самодєржці» були не лише тиранами, але ще й звичайною хамлотою, темною та невігласною. Невігласнішою від власних рабів. Але, віддамо їм і належне, Шевченка не запроторили до «острога» (прототип пізнішого совєцького концтабору) або не вбили. Бо, все це неподобство не виникло на порожньому місці, особиста диктатура Сталіна або Брєжнєва не виросла з якоїсь там мітичної «діктатури пролєтаріата», якої ніколи й ніде у світі не існувало, а виросла – прямо та безпосередньо – із російського самодержавства. Так само, як їх головна опора; адже вся лінія – ЧК, НКВД, МҐБ, КҐБ, – то лише плоть від плоті «царской охранкі». На користь якої трудилося свого часу й чимало більшовиків; починаючи від Лєніна зі Сталіним.

А все це разом свідчить і про те, що Росія розвивається ніяк не у бік прогресу або ж «смягчєнія нравов», а тому сьогодні є більшою небезпекою для людства, ніж тоді – 100 або 200 років тому; було би тільки кому це розуміти.

Але, поміркуємо далі, це завжди корисно, бо завжди підставляє реальність (або історію) – з нового боку. Очевидним було й тоді, що законних підстав для переслідування поета – не було й не могло бути, отже його запроторення до концтабору, а поготів і смерть в ньому – були кримінальними злочинами. Переслідуванням за переконання. Сьогодні 17 років як з нами немає В. Стуса, та не минув іще навіть термін давності для звичайних кримінальних злочинів; нагадаємо, що для злочинів проти людства – такого терміну взагалі немає.

Керівництво Пєрмскіх таборів, де загинув поет – є під суверенітетом чужої держави, але… Судили В. Стуса в Україні, та живі ще всі вони, мабуть, уся ота банда дрібних прислужників злочинної (навіть – за її власними законами) совєцької влади: прокурори, слідчі, «народниє судьі» тощо. Ті, що виносили вироки, й ті, що їх затверджували. Живут не тужат, мабуть, і ті – із совєцькими дипломами та ступенями, які подавали «експєртниє заключєнія» з приводу «антісовєтского» або й прямо «контррєволюціонного» змісту творів поета, чи не так? Всі вони – його переслідувачі, схоже на те, влаштовані як треба, займають не останні посади в незалежній Україні. А він – сорокасемилітній – вже 16 років лежить у могилі. До речі, а чи він взагалі – «реабілітований» офіційно? – бо може статися, що й ні.

Не оминемо й того, що свого часу він був далеко не один. Бо, а де ті, що судили Миколу Руденка, Валерія Марченка та Олексу Тихого? – та багатьох, багатьох інших; уже не в таких гучних процесах. Можливо, що й вони не знають горя, сидячи десь на теплих посадах або високих (не для народу!) пенсіях, уже в незалежній Україні.

Так от, чи не можна – бува – хоча би частково відновити справедливість та притягти до судової відповідальності отих вірних холопів злочинного режиму, посібників злочинної системи? – бо, добре відомо, що саме повна безкарність спонукує на все нові й нові злочини.

Убити звичайну – шерегову людину, це злочин безумовно гідний смерті, смертної кари, що би там із цього приводу не базікали нам лицемірні «гуманісти» з Ради Європи. Але, вбити народного поета, то вже злочин мало не всесвітній, злочин проти людства. А для таких є навіть Міжнародний трибунал. Однак, кожен, хто знає нашу незалежність – повинен розуміти практичну неможливість чогось подібного. А значить – і справжню ціну отій незалежності.

Все це є чи не найбільшим із можливих докорів сумління для всього українського народу. Нехай, припустимо, що ті люди діяли стисло за тодішніми законами, добре. Не будемо заводити судових порахунків, навіть попри те, що то були злочинні закони. Але, є ж іще закони сумління. В насправді незалежній Україні всі причетні до таких справ – повинні би давно бути відсунені принаймні від громадського життя, що би там не було. Таке щось повинна чітко розуміти будь-яка людина, що вважає себе порядною. І не потрібно тут посилатись на те, що ми жили у XX ст. – сторіччі нечуваних історичних злочинів та сторіччі абсолютної безкарності. Але, ще раз озирніться навколо, і ви зрозумієте, що нічого істотно не змінилося, а тому… А тому й надалі (а може – й навічно) полишиться так, що:

«Проблема розвитку нашої духовності – це проблема сізіфової праці, це сподівання реальних наслідків од роботи в майже нереальних умовах». (В. Стус).

Колись, на самому – самому початку своєї більш-менш педагогічної діяльності, Василь Стус писав у листі до іншого – вже офіціозного поета Андрія Малишка (12.12.1962):

Зараз читаю рідну мову в Горлівці, в російській, звичайно, школі. В Горлівці є кілька (2–3) українських шкіл, яким животіти зовсім недовго. В Донецьку таких немає, здається. Отже, картина дуже сумна.

У нас немає майбутнього, коріння нації тільки в селі, а «хуторянським» народом ми довго не проживемо, пам’ятаючи про вплив міста, про армію, про всі інші канали русифікації.

(теж там, т. 4, с. 370).

Дуже цікаво, що би він сказав із цього приводу сьогодні, наш великий поет, потрапивши якимось дивом до тієї самої Горлівки, де він колись починав. Але – до Горлівки нової, незалежної України. Або до того ж Донецька.

Цікаво, дуже цікаво…

ПІСЛЯМОВА

Нарешті ми дісталися кінця нашої довгої та непростої історії, власне не кінця, а того, на чому вимушено закінчується будь-яка історія – тобто сучасності. Як це легко помітити, ми свідомо уникали політичних аналізів або оцінок на користь значно більш надійних загально людських цінностей, вживаючи оті як же надійні вічні правила моралі, яких визначив іще Тадеуш Котарбінський. Згідно яких завжди неправим буде той, хто нищить безвинних людей, або навіть просто краде чуже. Бо ж і насправді, красти в палеоліті було так само недобре як і сьогодні, а крадій сучасний, комп’ютерний не ліпший ніж кишеньковий, чи будь-який ще.

Починається наша історія, як же здавна! Культура Трипілля була ровесницею початків культури Єгипту та займає проміжки часу старі, не до віри. За сучасними уявленнями це часи: 4000–3600 п. н. е. (рання), 3600–3150 п. н. е. (середній етап), 3150–2350 п. н. е. (пізній етап). Хто вони були? Індо-європейці, як потім, чи може то були фінські народи?

Принаймні по ній наступає епоха Великої Кимерії, де домінували схоже аж до епохи скитів, родичі балтів або кельтів. Втім радше перших ніж других. Про її людей ми вже можемо довідатись і дечого певного, як не з біблійних джерел, так від людей Еллади – колиски європейської цивілізації.

З приходом зі сходу ґерманських народів – ґотів і аланів у VIII ст. п. н. е. – з’являється друга етнічна компонента нашого народу. А Кимерія перетворюється на Свитьюд, тобто на Скитію. Її історія протікає дещо в собі, хоч нею колонізуються Ґерманія по Райн, та Скандинавія включно зі Шотландією (Скошія або Скитія). Пригадайте як історик Гальфрід з Монмоуту писав десь біля 1000 року н. е. в своїй Historia regum Britanniae, що його країна заселювалася зі Скитії. Комплекс усіх трьох етнічних складових українського народу завершується перед 150 роком п. н. е., коли на сході України розселюються гуни та авари («білі гуни») – угро-тюрки. Всю цю складну історію бездоганно віддзеркалила лексика української мови, рівномірно складена з балтицьких, ґерманських та угро-тюркських народів.

* * *

Протиріччя поміж народами виникають на основі реальних геополітичних відносин, щодо яких дещо просвітив був нас іще мюнхенський професор Карл Гаусгофер (1869–1947), хоч самі люди, навіть, історики, часом, не надто на них розуміються. Нагадаємо дещо.

Виникнення з самих початків історії двох принципо відмінних систем господарки: тваринницько-кочової та землеробно-осілої, з їх початковими неуникненими порізненнями, стало незмінною основою подальших протиріч поміж ними, які й набули згодом рушійних сил історії.

Кочова господарка базувалася на природній піраміді: трава пасовиська – худоба – людина. А це споводувало і обумовлювало стримування як розмноження, так і географічного поширення на терени, що не були пасовиськами. В цих суспільствах та їх культурах дуже рано з’явилися як тенденції до демографічного самообмеження, так і розуміння необхідності збереження природного середовища. Розуміння цього породжувало й відповідні соціальні структури: державні об’єднання різних, але рівноправних народів з демократично обираною верховною владою – каганати. В історії таких було не один, а вершиною, та останнім із них, став великий Монгольський каганат, що обійняв свого часу мало не цілий континент.

В умовах кочової господарки не знайшло собі місця рабство, що й визначило з самого початку ментальність вільних народів. Чи мислимий був за таких умов імперіалізм – поширення за рахунок чужих земель? Лише певною мірою, бо не всяка земля є пасовиськом. Оброблювані землі на це вже мало придатні.

На відміну від цього в землеробній господарці чисельність людей, що нею годувались була пропорційна кількості оброблюваної землі, а сталий демографічний тиск призводив до необхідності сталого поширення теренів. В таких умовах вигідною і зручною була рабовласницька господарка, що особливо хутко виснажувала землю (див., наприклад, римські латифундії), спонукаючи, знову ж до теренового поширення: імперіалізму. Його ми не спостерігаємо лише там, де або землероби сусідили з кочовими культурами, або навіть вербувалися з останніх: на окраї Великого Степу – в Україні.

Отже, класичне землеробне суспільство це увічнення рабства всередині країни та імперіалізм назовні. А тому й стрижнем та сенсом історії в усі часи була боротьба між свободою та імперіалізмом. А саме тому з остаточним упадком Монгольского каганату – й починається нічим не обмежена експансія й формування найбільш злоякісної в історії рабовласницької імперії. Втім, як і спалах імперіалізму в Європі з епохою Великих Відкрить. А весь подальший хід історії – то вже боротьба поміж її окремими імперіалізмами, або національно-визвольна боротьба проти них.

Підкреслимо, що така геополітична концепція єдино щось і в стані пояснити нам у заплутаному ході європейської історії, частиною якої є історія України. Хоч на неї (не так усе просто) накладаються численні культури та духовні нашарування. Саме з ними, теж не без цікавих подій. Візантія хоч і перемогла Гунський каганат (щоправда уже під аварами) у великій війні 610–629, але не в стані була надбати від нього навіть територіальних здобутків. Їй, цьому ницому реліктові римського імперіалізму, успішно протиставилося на землі й на морі навіть підупале Київське князівство. Але, що ж, вона не знітилася та перемогла його духовним імперіалізмом, духовною отрутою. Підкоривши собі без війни та запроґрамувавши духовну (а значить і соціальну) відсталість сходу Європи набагато століть уперед. Але повернемось до нашої ранньої історії.

* * *

З початком нашої ери аґресія рабовласницької Римської імперії наштовхується на опір вільних народів Ґерманії та Скитії та наступне півтисячоліття пройде під знаком їх боротьби. Вона відчутно підсилюється зі створенням по ґото-гунській війні 375 Гунського каганату зі столицею в Києві та великою міґрацією народів України в межі Європи, зокрема до Римської імперії (так зване переселення народів).

Скасування Західного Риму 476 було прямим наслідком європейських воєн Аттіли (434–453). Відгукнулася ця епоха й на сході, утворенням великодержави волзьких фінів, угрів та тюрків – Булгарського каганату, що 490 мирно відокремився від Гунського каганату в Україні.

На черзі стояв Східний Рим (Візантія) – так само імперіалістичний та рабовласницький, але… Велика війна 610–629 покінчилась не на користь Гунського каганату, в якому на той час (з 568) перебрали владу аварські кагани, – Східний Рим вистояв.

На всьому цьому періоді ми простежили, як чиєсь заперечення (або навіть викривлення) загально людских цінностей – неодмінно викликає непримиренні конфлікти поміж народами. Коли й війна стає ліпшою від будь-якого миру. Бо лукавлять ті, що твердять ніби війни нічого не вирішують: вирішують, та ще й як добре, часом, і назавжди. Без ґотських воєн 250–278 Рим міг би не зупинитись на Дакії, та з ним уже не покінчили би й війни Аттіли. Закінчись зловісна війна 610–629 поразкою Візантії, і сьогодняшний світ навкруги нас порізнювався би від існуючого – як небо від землі.

Впродовж VI–VIII ст. відбувається в загальному злиття людей України до єдиного народу з єдиною мовою, яка викриває, щоправда, трьохскладову лексіку. З тих часів візантійські ромеї припиняють розрізнення окремих народів України, іменуючи їх збірно – слов’яни. Далеко потім ця назва буде узагальнена та розповсюджена на сусідні з Україною народи, що розмовляють схожими мовами. Бо Гунський каганат мав свого часу немалі терени, не обмежувався сучасною Україною. З цим співпадає в часі й розпад каганату на західну (Паннонія) аварську частину та східну київську (Україна). Розселення слов’ян Європою то справа саме Гунського каганату під аварами.

Саме ця обставина – що ми народилися як нація внаслідок злиття трьох етнічних потоків: балтицького (Велика Кимерія), ґерманського (Свитьюд-Скитія) та угро-тюркського (Гунія), – спонукає замислитись. Не над фактом як таким, бо він радше є банальним, одвічно народи виникають з інших народів та нікуди не зникають, розчинюючись в якихось народах. А радше над тим – а що ми від них були успадкували? Однак, це є непочатий домен наукової цілини, та не будемо на разі до нього заглиблюватись. Обмежимося лише тим, що тут безпосередньо кидається у вічі, як же цікавим спостереженням.

Ґоти були, на свій час, чи не вершиною ґерманського світу, спочатку в Скитії, потім і в цілій Європі, та все ґотське у ньому вважалося вищого гатунку: зброя, коні, доблесть… Конунг остроґотів в Італії Теодоріх Великий (493–526) своїм авторитетом вирішував, часом, спори конунгів далекої Ґерманії. Та є й у вищому ступені правдоподібне, що саме прикметник «ґотське» став з часом синонімом «доброго» в німецькій як в англійській мові: gute, good. Але є досить відомою й коротка історія королівства остроґотів в Італії (493–555), яка відкриває нам вищі приклади патріотизму та доблесті, але рівно й приклади підлої зради власного народу на користь імперії (яка й згубила врешті-решт королівство остроґотів), якої не знайти хіба ніде більше. Зради як рясно оплачуваної, так і цілком безкорисливої (!), наскільки можна судити. Зради навіть у родині самого конунга Теодоріха. А це мимоволі нагадує нам прецеденти з нашої наступної, вже української, історії. Та з відносин зі зовсім іншою імперією, хоч вона й проголосила себе наступницею Візантії.

Все це варто простежити, дослідити. Розуміємо, що не завжди наслідується та успадковується саме краще, але… Як і чому? Над цим варто подумати.

Повернемося нарешті до отого розпаду каганату. Він, цей розпад, і це очевидно, був пов’язаний з міжетнічним конфліктом, який назрівав с самого початку аварського правління, між аварами та неаварами каганату. Та посилився, коли ці останні злилися до одного народу, почули себе сильнішими. Принаймні, те що ми знаємо з довгої історії народу аварів, певним чином, порізнює їх від толерантних і товариських гунів, з їх величезним історичним досвідом спілкування з іншими народами, від кордонів Китаю та по Україну.

Авари заникають політично після програної ними третьої війни проти Карла, а східну київську частину каганату ще намагатиметься поширити Ольгов-когань (882–918), але про марність його зусиль свідчить те, що вже Ігор править як князь. Наприкінці цей титул будуть відносити ще до Юріслейфа (1019–1054). Він не лише знову приєднав Новгород, але й упорядкував колонії на півночі, заснувавши й дві нових: Юр’їв в Естонії та Ярославль на Волзі. Але вже його сини так занапастять справу, що аж до приходу монголів Київ буде тільки підупадати.

І, все ж… Так, Київське князівство було всього тільки рештком наддержави минулого – великого Гунського каганату, а Київ (тодішній Гунагард) крім коротких часів Аттіли був його столицею ще півтисячоліття перед Олегом, та російський історик не без здивування напише нам, що:

Уцілілі рештки будівль ХI та ХII ст. по старовинних містах Київської Русі, храмів із їх фресками та мозаїками вражають своєю майстерністю того, чиє художнє око виховалось на архітектурі та живопису Московського Кремля.

(В. Ключевский, Сочинения, т. 1, Москва, 1956, с. 274)

Зауважимо до цього, що отой Московський Кремль був побудований італійськими майстрами епохи відродження у XV ст.

Культурні впливи Києва могли бути дуже старими, бо й хан Белембер, засновник нашої великодержави, не обрав би її столицею перше-ліпше містечко. Київ міг існувати здавна та розквітнути в часи Ґерманаріха Великого (325–375) завдяки експансіїї ґотів на північ.

* * *

В нашому стислому огляді ми нарешті проминули епоху Києва, який донедавна вважався мало не початком української історії (і це 882–1240!) та досі вважається початком російської історії. А от тут і потрібно розібратись. Адже, досить було комусь брехнути ніби «всє ми вишлі із драгоцєнного Кієва» (тим, бачите й цєнного, що вийшлі разом) і пішло-поїхало. І ми вже не ми, бо ж «всє славянє», навіть «одін народ». Одна брехня накручується на іншу: аби був привід сісти на шию.

* * *

Історична правда ж свідчить про наступне. Десь біля 1000 року на півночі, у міжріччі Оки та Волги, біля кордонів Великого Булгару з’являються засновані з Києва колонії – Володимир, Муром, Суздаль. Нагадаємо, що колоніями звуться поселення певного народу на чужих теренах, що керуються із столиці з метрополії цього народу. Цю практику першим в Європі розпочав княжий Київ. Іще задовго перед епохою Великих Відкрить, коли це явище стало масовим. Втім, цю практику завели свого часу ще греки Еллади, але про це вже якось забулося. Ці колонії хутко набирають сили, багатіють, бо нема бізнесу прибутковішого від работорговлі. Це практикувалось й далеко потім, у європейських колоніях у Новому Світі. Але тут важливо вчасно зупинитись. Бо інакше наприкінці неодмінно прийдеться торгувати самими собою.

Рішення усамостійнитись від Києва праходить не відразу. На початку користуючись династичними чварами в Києві – колонії протаскують на київський престол 1149 свою людину – князя Юрія Долгорукого. А він наводить своїх людей, розсаджує своїх суздальців «по городам і вєсям» – керувати киянами. Його 1151 вигнав із Києва Ізяслав. По смерті Ізяслава 1154 Ю. Долгорукий знову сів у Києві, аж до до своєї смерті 1157. На київський престол сів Мстислав з Волині, а суздальців-керівників вирізали впінь кияни.; наче геть забувши про те, що «всє ми вмєстє вишлі із…» А пройшло ж усього якихось півтори сотні років… Не укрилось це все, вже тоді смертельна ворожнеча й від російського історика. Він пише:

… розрив народності позначився кривавою полосою; відчужіння поміж північними переселенцями та покинутою ними батьківщиною було вже готовим фактом: за 12 років перед київським погромом 1169 р. … Зразу же по смерті Юрія Долгорукого в Київській землі вибивали приведених ним туди суздальців по містах і селах.

(В. Ключевский, Сочинения, т. 1, Москва, 1956, с. 319)

* * *

Зробимо невеличкий відступ.

Падіння аварської потуги, причин якого ми не знаємо, призвело до третьої та вже остаточно згубної для каганату війни з імперією неписьменного Карла, 796. З тих пір ми дослівно нічого не знаємо й про нашу історію, аж до року 882, а це – мало не сто років. Коли київсьького конунга Асгольда Дюра (Звіра) зрадницьки вбиває прийшлий конунг Гельгі. Від імені якогось нікому більше не відомого Рюрика, та зі завідомо фальшивого приводу: «аз есмь рода княжа» – не він.

З цієї, власне, дати й розпочинається для декого дотихчасова історія України. Бо перед тим, бачите, «союзи плємєн» Диким Полем бігали. Втім, як і історія Росії, нагадаємо знову: «всі ми вишлі із драгоцєнного Кієва»!).

З легкої руки брехливої імперської історії Київ був альфою і омегою української й російської державності, але… Його некали дві капітальні вади, це:

1. Невизначеність механізму відносин княжої влади та підвладного їй народу. Це стосується не лише Києва, а й інших князівств – Чернігіва, Полоцька тощо.

2. Невизначеність механізму передачі влади поміж самими її представниками. Цього не зумів упорядкувати навіть мудрий Ярослав (1019–1054), а – як же слід би це було зробити…

Одне й друге вносило до суспільного життя певний елемент невизначеності, певної анархії, та за соціальною стабільністю Київ відчутно поступався своїм родичам і сусідам на півночі – вікінгівським королівствам Скандинавії. А тому, можливо, й дістався більш-менш повного політичного упадку ще перед приходом монголів 1238–1240.

Україна була впродовж мало не тисячоліття, диригентом історичних подій у Європі, але… Після згубного 796 – все припиняється остаточно, ця роль переходить до інших.

Усе це було ще й припечатане вибором Володимира, який перед тим був пиякою і розпусником, а по тому – мерщій став святим: перехрещенням сотні років християнської країни – до візантійського християнства. А це й визначило загальні контури майбутнього України – ще принаймні на тисячу років уперед.

Він же, цей нічим більше не примітний князь Володимир спромігся перекрити шлях у майбутнє своїй державі, заснувавши колонії на півночі: Володимир, Муром і Суздаль. Адже, це з них, з українських колоній на півночі, вийде згодом найреакційніша сила, яка не визнаватиме жодних історичних реалій взагалі, – ні самої України, ні її народу, ні його мови.

* * *

Відносини метрополії з її колоніями перейшли до якісно нової площини по тому, як син Юрія Долгорукого Андрєй Боголюбский зібрав споре військо зі своєї північної збіранини та пішов 1169 походом на підупалий Київ, роздираний усобицями та переміг його. Вщент сплюндрувавши й пограбувавши, вирізавши людей та спаливши сам Київ, мало чого вже полишивши Бату-ханові на 1240.

Зауважимо, що на місце вимордованих людей населюються інші, а от пам’ятники культури або історичні документи не відновлюються. А то був уже другий (та остаточний) погром київської історії після отого першого «мирного», сто років тому, зграєю ромейських попів, покликаних Володимиром.

Політичне значення 1169 росйський історик ХІX ст. оцінює, посилаючись на літописців, сучасників А. Боголюбского:

…за їх поглядом, за часів цього князя велике княжіння київське поділилося на дві частини: князь Андрєй зі своєю північною Руссю відокремився від Русі південної, утворив друге велике княжіння Суздальське, та зробив місто Володимир великокнязівським столом для всіх князів.

(теж там, с. 321)

«Велике князівство» позначало тоді суверенну державу, а як так, то сучасною мовою колишні колонії Києва політично відокремилися від нього, ставши незалежною державою. Те, що ми не одного разу спостерігали згодом, з іншими європейськими колоніями.

Незалежна держава то й окремий нарід, суб’єкт цієї держави. Отже з тих самих пір, вже більше восьми століть існують окремо український та російький народи. А той, хто бреше нам сьогодні про те, що «ми одін народ» – бреше абсолютно свідомо, порядкуючи цим якісь свої брудні політичні гешефти. Сучасні гешефтмахери від історії промовчують все. Про відокремлення колоній від Києва пригадують у трьох рядках, згадуючи всього й тільки про Київ, що:

Насамкінець у 1169 його взяв приступом і розграбив син Довгорукого Андрєй Боголюбский. З цього часу Київ уступив першість в Руській землі Володимиру на Клязьмі.

(И. Заичкин, И. Почкаев, Русская история, Москва, 1992, с. 73)

Як бачимо, і в часи Боголюбського писали точніше. Але, не вченими тепер робиться російська історія, та такою є – котиться по часі ніби та снігова куля, облипаючи замовчуваннями, недомовками та відвертою брехнею. Це давно вже не наука про минуле, радше цензура того, що було; рясно дописана безоглядною брехнею. А звідти й оте одвічно брехливе – «ми одін народ!»

Про самого героя подій, князя, що виборов у Київа незалежність північних колоній, В. Ключевський пише не без відтінку певного суму, що ми й подаємо без перекладу:

В лице князя Андрея великоросс (тільки народився й вже великій, О. Б.) впервые выступил на историческую сцену, и это выступление нельзя признать удачным.

(В. Ключевский, Сочинения, т. 1, Москва, 1956, с. 324)

Цей російський історик, на відміну від пізніших, тверезо оцінює особистість А. Боголюбского: сполучення відчайдушності та боягузтва, підступності, жорстокості, чварливості і свавілля (нагадаємо, що князя вбили мало не його близькі). Але, це один в один ті самі риси, що відзначали й наступних великоросів на історичній сцені. Бо, хіба в чомусь іншими були Іван III та Іван IV, Пєтр I?

Справа в тому, що характер подібних правителів формували неписані закони суспільства, в якому вони жили, а переліченими їх рисами підтримувалося саме работоргове суспільство. Бо те, що проіснувало стільки століть, повинно було забезпечувати свою внутрішню стійкість за рахунок певної системи зворотніх зв’язків. Коли ці зв’язки рвалися (скажімо за волею правителів) наступав Смутний час (Смутноє врємя).

Як же було з народами, тепер двох різних держав? За часи після 1169 обидва народи не контактували півтисячоліття, аж по XVII ст., а за цей час змінилося стільки поколінь, що по цьому ми не тільки не один нарід, але й не брати; а як насправді, то навіть і не свати. Різні народи, а як так – не може бути жодних там «воссоєдінєній». А саме так відзначали 1954 річницю отієї зловісної Переяславської угоди.

Для нас важливим тут може бути єдине: після відокремлення будь-яких колоній утворюються дві окремих держави, та всі подальші відносини поміж ними регулюються та направляються тільки міжнародним правом. Яке жодних там «воссоєдінєній» не передбачає. Бо, усе що було по тому 1654 є тільки звичайною імперіалістичною аґресією. А це означає, що й будь-які наслідки цієї аґресії є в протиріччі з правом.

Зазначимо для себе ще раз, що в подібній ситуації порядні люди з колишніх європейських колоній, навіть зберігши спільну з минулою метрополією мову, не слиняться до її громадян із братськими поцілунками, брешучи їм, попри всяку реальність, що «ми братья», не кажучи вже про оте «ми одін народ».

Чи ж бачили ви, чи чули колись від когось, щоб із таким неподобством лізли мексиканці до еспанців, або американці до англійців?

Треба ж мати хоч би сліди сорому чи сумління дорогі панове, оті що на схід від Перемишлю! Потрібно ж нарешті якось цивілізуватися, хоча би й у XXІ ст.!

* * *

Отже, ми більш-менш і розібралися – хто є хто: що воно була та є Україна, та звідки побралася Росія. Як бачимо, отой їх прищеплюваний нам комплекс колоніальної меншовартості передбачає ще звичайне занедбання елементарної логіки, найпримітивніших законів мислення.

* * *

Розглянемо ще раз передкиївський період, коли ще не було не тільки Великоросії, а навіть Московщини.

Передкиївський період це був період формування єдиного народу з балтів, ґотів та гунів. Слов’ян, як їх відразу охрестили ромеї, або українців, як їх можна називати тепер, знаючи подальшу історію, за якої нових етнічних змін не відбувалось. Як можна думати, авари вже в часи правління щастивого Бояна (568–604) зуміли відродити на час колишню силу каганату Белембера, але принесли з собою й дещо від’ємне. Щось на кшталт певної ксенофобії, яка згодом та в сполученні з християнством надійно ізолює Київ від тюркського світу Великого степу. А ця ворожнеча буде геополітично смертельною для Києва, якого від степу не відділяють жодні відчутні (або придатні для захисту) кордони. Є всі підстави пошукувати причини цієї ворожнечі ще в отій азійській державності, що її китайці називали «Імперією Жуань-жуань» та яка десь між 350 та 550 простягалась від манджурських кордонів та по Аральське море. А оскільки її провідною військовою силою була та сама важка опанцерована кіннота, яку згодом 568 привів із собою на захід Боян – є всі підстави вважати, що керівною силою в Жуань-жуані були авари (або «білі гуни» за Аврелем Штейном).

Свара аварів та тюрків у цій імперії мала бути не абияк грунтовною, як хан Тюмен-Бумін – майбутній засновник Західного тюркського каганату, погрожував «розтоптати аварів копитами тюркських коней». Певно, було щось насправді не вторинне. Ця стара чвара ніколи й ніким подолана не була, та цілком успадкувалась Києвом, уламком аварського каганату. Успадкована, втім, лише його верхівкою, елітою, що вже сиділа поміж двох стільців: Візантією, звідки потягла православне християнство, та великим вікінговським світом, до якого, почасти, належала етнічно, та на силу якого спиралася в критичних випадках.

Усі схильності та упередження були глибоко чужими народові (як більш інертній системі), який добре пам’ятав свої витоки (частково й тюркські), та й не ворогував зі степом, ні з кипчаками, ні з печенігами. Чужими для нього були радше авари, чужими були й їх чвари з тюрками.

Отже, ті часи культивували та увічнювали порізнення поміж владою та народом, виховували байдужість до влади взагалі, яка хоч і була своєю, а все ж чужою, а як так… Тоді, мабуть, і виникає оте слушне питання: а чим чужа влада є гіршою від своєї? От тут і бачимо, відсутність, деякою мірою, ксенофобії є не менш загрозливою для національного існування, ніж її передозування. А до цього ця ксенофобія пересувається в релігйний бік, а це сприятиме потім звільненню від Польщі, але загальмує звільнення від непорівняно більш загрозливого російського імперіалізму (єдиновірці). А вже з тієї причини не мали відгуку й цілком розумні та перспективні спромоги П. Дорошенка або П. Іваненка – опертися на тюркську силу в боротьбі з Московією.

Вершиною Перших визвольних змагань стала не абсолютно безглузда Переяславська угода 1654, а знищення 100-тисячної російської армії влітку 1659 під Конотопом військами Івана Виговського. Недарма він був негайно скинутий московськими запроданцями в Україні. От тут і привід пригадати негаразди ґотського королівства в Італії, пов’язані зі зрадою на користь чужої сили. А, коли зрадництво в крові, це є надзвичай кепська справа. Так само, їх найнижчою точкою падіння став рік 1709. Рівно п’ятдесят років по блискучій перемозі І. Виговського. Бо, дійсно, а чи так уже не було в Україні козаків, аби підтримати 1709 під Полтавою шведів, забезпечити їм перемогу? Знайшлося би, певно, й без шведів, але… Або, принаймні, щоби потім 1711 винищити російську армію разом із Пєтром I, що тікала з турецького полону на Пруті? Було, та ще й скільки завгодно, але… Чи то відвикли воювати, чи то звикли на реєстрах жирувати, чекати: хто більше заплатить? Жах не те писати – про це подумати, але вони навіть за вирізаний та спалений Батурін не помстилися! Десятки тисяч безвинних душ і досі благають про помсту…

Важко буває увійти до психіки вже давно нежиючих людей, але… Що ж, мабуть їм трьохсотлітнє російське іго було ліпше від свободи. Бо, як хто сам не хоче вибороти собі свою незалежність – ніхто йому її на срібній таці не піднесе.

* * *

Усе подальше ставлення Росії до України (від 1654–1709 і далі) вичерпується двома точними визначеннями: імперіалістична (як і всяка інша) аґресія й ґеноцид. Цьому було присвячено мало не половину даної книги, а гранично коротко все було перелічено в попередній другій частині. Все це, само по собі, є унікальним феноменом світової історії та мусить бути увічнене для наступних поколінь людства, згідно ще з античною традицією, що: «Історія є навчителькою людства». Попри оте переконання одвічних недоумків, ніби «Історія учіт тому, что она нічєму нє учіт». А таке може бути зроблено цілеспрямовано та організовано тільки через Інститут Національної Пам’яті, який мусить стати справою всього українського народу. Та ще підкреслимо, не може мати нічого спільного з владними іграми навкруги якогось там Монументу Незалежності, який тому й виникає, що є для влади набагато простішим доказом, що вона не дарма всі ці роки народний хліб їла, ніж справжні перетворення в суспільстві на благо народу. Від яких вона (влада) з її «реформами» стільки років спритно ухилялась. Монументу з її – влади ж, суто совєцькими невігласними переконаннями, ніби історія України починалася з отієї буйди про Кия, Щека та Хорива (і, зрозуміло, сестри їх Либеді). Про їх же оті ідіотичні переконання, що «с Россієй сблізіла нас совмєстная історія», наразі, тактично промовчимо: як «сблізіла» ми бачили.

Як вважати, що XXІ ст. має бути хоч трохи розумнішим ніж минуле XX ст. – в ньому подібні інституції повинні поширюватись. Поготів, прецедент був створений іще в минулому сторіччі. Жидівський нарід у діаспорі зазнавав чимало переслідувань, іще з часів Середньовіччя, але… В XX ст. в часи гітлерівського Третього райху, хоч він проіснував усього 12 років, жидів ним було винищено більше ніж за всю попередню історію. А саме це й дало нагоду народові, що правом і зброєю утвердився нарешті на власних історичних землях, відкрити у себе Меморіальний Інститут «Яд Вашем», де все показано та задокументовано. Та так, що відвідувач, громадянин своєї молодої держави, який з усім цим ознайомився, вже ніколи не полишиться байдужим до неї.

Післявоєнні німці, бодай і непричетні до Голокосту, постаралися відшкодувати Ізраілеві, хоч його на той час іще не було. Бо стали будувати нову Німеччину, правову та на засадах моралі. Їм було не байдуже, що про них думає світ. Існування Меморіального Інституту в Ізраїлі, підкреслимо й це, не вадить добрим стосункам обох народів. А Росія винна нам за винищених нею за століття окупації українців набагато більше, але отримати від неї щось не силою – то є справа безнадійна. Бо, що то є правова держава або моральні засади там не відають і досі, хоч на вулиці вже XXІ ст.; а головне, не бажають знати. Отже, на якихось там відшкодуваннях можна заздалегідь поставити хрест (та не один). Передбачаємо, що не буде навіть жодних людських вибачень: не визнають ніколи й нічого. Але створити Інститут Національної Пам’яті, який би вічно нагадував світові про ці нечувані в історії злочини, – то є не лише досяжна можливість, але й наш моральний обов’язок перед десятками мільйонів безвинних жертов.

Потрібно, аби усі достеменно знали, якими злочинними засобами творилося оте вигадане злочинне «воссоєдінєніє», та не тільки. Потрібно розкрити цілому світові очі на те, чим вона була та є насправді імперія ґеноциду, глобальне кладовище народів і культур. Бо ліпше від нас цього не зробити нікому. Та ще й тому, що їх холодна (наразі) війна проти нас не лише ні на мить не припинялася, а ще й набирала обертів.

Україні довелося пережити не лише одну гітлерівську імперію (за якої, тільки подумати, дозволяли відкривати українські школи та університети), але й три російських, але, чи можуть бути порівняння? Нас мордували, хоч не завжди в такому темпі як по Майданеках або Тремблінках, але зате майже триста років, а втрати…Що ж, їх ніхто не рахував, але як було нас в Україні на початку XX ст. 37 млн. – так є й по цей день; отже – самий час підрахувати. А ті що й досі солодко співають нам про «тисячєлєтнюю совмєстную історію», або про «славянскоє братство» слов’ян із неслов’янами добре знають для кого та заради чого вони все це свідомо брешуть. Зрозуміло, що задля остаточного припинення всієї цієї злоякісної «воссоєдінітєльной» метушні необхідна звичайна сила, національна влада та визначені й точні закони про антидержавні дії, але такого ми поки собі (як це видно кожному) за роки незалежності дозволити не могли. Бо, чимало й досі тиняється по наших владних верхах (та, з нашого ж недогляду) таких, кому цю несподівану незалежність, як то кажуть: «і з’їсти гірко, й виплюнути жалко». От тут, на цій не лише загально-національній, а й загально-людській справі, – кожен би себе й показав: як не патріотом так непримиреним українофобом. Тут ми всі й побачили би остаточно: хто є хто. Отже, за всіх умов, а нам необхідно мати свій Меморіальний Інститут. Чи музей? Великої різниці мабуть немає, бо він повинен бути тим і другим одночасно. Меморіальний Інститут або Інститут Національної Пам’яті України (втім і найліпшу назву можна віднайти разом) мусить бути сховищем з якого завжди можна довідатися не лише про імена патріотів, героїв та ґеніїв України, але й про імена всіх її зрадників та катів; та за всі часи. Бо, ще раз підкреслимо цю унікальну обставину: наш Голокост тривав не 12 років, він розтягнувся на довгі століття.

До речі, сьогодні жиди всього світу відмічають пам’ять отих знищених Гітлером 6 мільйонів – Днем Голокосту 19 квітня. А, чому ж ми нічого не відмічаємо з приводу наших власних втрат? Адже нас було знищено набагато більше: закатованих, розстріляних, виморених голодом… А слід би й нам відмічати День Голокосту; скажімо, на ту ж дату їх «Вєлікой Октябрьской революціі».

Можна було би поставити питання й про загальний Меморіал Імперського Ґеноциду, об’єднавши сили всіх, хто постраждав від тих самих злочинців: татар, чеченів, казахів тощо.

Меморіальний Інститут (Національної Пам’яті) слід би, можливо, розташувати у Львові, на відзнаку неспірних історичних заслуг Галичини у визвольних змаганнях українського народу, особливо третіх, проти гітлерівського націонал-соціалізму та проти сталінського більшовизму одночасно. Героїчної боротьби ОУН–УПА проти сил антилюдства і тоталітаризму. Досить велика філія має бути в Полтаві, з якої розпочалося наше остаточне падіння.

Національна пам’ять народу – то є його найбільший скарб. Її потрібно не лише зберігати, але й стало підтримувати, а що ж може бути ліпшим від подібної установи? Час кінчати оту совєцьку дитячу гру в музейчики – «краєвєдчєскіє», «революції» або «вєлікой отєчєствєнной». Треба братися до справи серйозно та сучасно, як годиться незалежній європейській державі. В країні не повинно бути людей, незнайомих із нашою справжньою історією.

Оглавление

І. ДРЕВНЯ ТА ДОКИЇВСЬКА УКРАЇНА

  1. Про що мовчить офіційна історія

  2. Старіші корені. Велика Кимерія

  3. Україна та Рим

  4. Велика війна в Україні

  5. Україна та Рим – подальші події. Епоха Аттіли

  6. Аварська епоха

  7. Побут, культура, нація

  8. Київська леґенда

  9. Воля та невільництво

  10. Арійський міт

  11. Демократія

  Доповнення 1 Господарська діяльність людини

  Доповнення 2 Датування знахідок минулого

  Доповнення 3 Лелеги

  Доповнення 4 Людина, що відкрила витоки нашої історії

  Доповнення 5 Леґенда Геродота та далекий Уельс

  Доповнення 6 Рим

  Доповнення 7 Голос вітру

  Доповнення 8 Бледа і Аттіла

  Доповнення 9 Ланґобарди в Італії

  Доповнення 10 Іран

II. КИЇВСЬКА РУСЬ

  1. Перший літописець

  2. Київська Русь

  3. Кунінґана Гельґа та її син Святослав

  4. Епоха Володимира

  5. Князь Ярослав (Мудрий)

  6. Кінець князівства

  7. Галичина

  8. Україна та Росія

  9. Візантія

  10. Живий свідок історії – наша мова

  Доповнення 1 Смерть Олега

  Доповнення 2 Хозарат і араби

  Доповнення 3 Звитяжні ядвінги

  Доповнення 4 Скандинавська література

  Доповнення 5 Християнство та його значення в історії

III. ВЕЛИКА ЛИТВА

  1. Становлення держави

  2. Початок падіння. Унія в Креве

  3. Здобутки литовського панування

  4. Польський наступ

  Доповнення 1 Монгольський каганат

  Доповнення 2 Монгольські міста на теренах України

ІV. КОЗАЦЬКА УКРАЇНА

  1. Початки козаччини

  2. Питання релігійні. Унія в Берестові

  3. Козаччина. Козацьке море

  4. Передумови Козацьких Воєн

  5. Козацькі Війни

  6. Переяславська унія

  7. Епоха Руїни

  8. Епоха Мазепи

  9. Батурин

  10. Турецька авантюра Пєтра I

  Доповнення 1 Князь Дмитро Вишневецький

  Доповнення 2 Самозванська афера

  Доповнення 3 Козацькі війни і жидівські погроми

  Доповнення 4 Карл XII, король шведський

  Доповнення 5 Пєтр I, цар московський, реформатор

  Доповнення 6 «Заповіт Пєтра I»

  Доповнення 7 Хоробрий полковник Іван Сірко і «зрадник Петрик»

  Доповнення 8 Гетьман Пилип Орлик

  Доповнення 9 Полковник Іван Богун

V. ПЕРША ЗУПИНКА ІСТОРІЇ

  1. Російська імперія (перша)

  2. Україна в імперії

  3. Єлізавєта I. Затишок перед бурею

  4. «Блискуча епоха». Єкатєріна II

  5. Знищення Великої Січі Запорозької

  6. Знищення Польщі

  7. Знищення Криму

  8. Росія та «Вік Просвіти»

  9. Початок кінця. «Воєнниє посєлєнія»

  10. Декабристи

  11. Слов’янофіли. Початок міту

  12. Україна у XIX ст. Явище Т. Г. Шевченка

  13. Кримська війна; кінець Першої імперії

  Доповнення 1 Імперія як така

  Доповнення 2 Еліта імперії

  Доповнення 3 Пруська війна

  Доповнення 4 «Семіраміда Півночі» та її хвалителі

  Доповнення 5 Особисте життя «Семіраміди Півночі»

  Доповнення 6 Російське «казачєство»

  Доповнення 7 Витоки ідеї військових поселень

VI. ДРУГА ЗУПИНКА ІСТОРІЇ

  1. Імперія «разброда і шатаній»

  2. Українське національне життя й «Громада»

  3. Революція. Терор на початку

  4. Революція. Терор наприкінці

  5. Перший дзвоник. Японська війна

  6. Жидівське питання в Росії

  7. Перша світова війна

VII. ДРУГІ ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ

  1. Напередодні Других Визвольних Змагань

  2. Центральна Рада

  3. Інтермеццо. Більшовицький візит

  4. Гетьманат

  5. Симон Петлюра

  Доповнення 1 Михайло Грушевський

  Доповнення 2 Володимир Винниченко

  Доповнення 3 Іван Фещенко-Чопівський

  Доповнення 4 Полковник Євген Коновалець

  Доповнення 5 Полковник Андрій Мельник

  Доповнення 6 Полковник Василь Вишиваний

  Післямова

VIII. ТРЕТЯ ЗУПИНКА ІСТОРІЇ

  1. «Вєлікій Октябрь»

  2. Перший дзвінок з того світу. Польська війна

  3. Цар Голод

  4. «Отєц народа»

  5. Український Голокост

  6. Сталін і Троцкій

  7. 1937. Рік «Великого Полювання»

  8. Післямова до незабутнього 1937

  9. Передпосилки Другої світової

  10. Війна невідомих солдатів

  11. Друга світова

  12. Зрадницький напад

  13. Велике Пограбування

  14. Потім був Нюрнберг

  Доповнення 1 «Гражданская война»

  Доповнення 2 Ще раз про те ж саме

  Доповнення 3 Пакт Молотова-Ріббентропа

IX. ТРЕТІ ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ

  1. Нова політика

  2. Дві окупації Галичини та одна істина

  3. Українська Повстанська Армія (УПА)

  4. Генерал-хорунжий Роман Шухевич

  5. Степан Бандера

  6. «Хрущов – убивця!»

  7. Справа Івана Дем’янюка

  Доповнення 1 Греко-католицька церква

  Доповнення 2 Як вони нас «колективізували»

  Доповнення 3 Хто був хто?

  Доповнення 4 Осуди дивізії «Галичина»

  Доповнення 5 «Операція Вісла»

  Доповнення 6 Юрій Липа

  Доповнення 7 Іван Багряний

  Доповнення 8 Дмитро Донцов

Х. КІНЕЦЬ ТРЕТЬОЇ ІМПЕРІЇ

  1. 1947. Останній совєцький голодомор

  2. «Вєлічайшій коріфєй наукі»

  3. «Наш Нікіта Сєргєєвіч…»

  4. Сторіччя атому

  5. Початок космічної ери

  6. Чорнобильський злочин

  7. Короткий підсумок: що це було?

  8. «Распад СССР»

  9. Перша війна «нової Росії»

  10. Нова ідеологія?

  11. Маємо те, що маємо

  12. Русифікація (чи – що нам підсовують?)

  Доповнення 1 Убивство Л. П. Берії

  Доповнення 2 Катинь

  Доповнення 3 Кримська трагедія

  Доповнення 4 Кубинська криза та вбивство президента

  Доповнення 5 Василь Стус

ПІСЛЯМОВА Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg