«Голодомор 1932-1933: Причини, жертви, злочинці»

Андрій Куліш Голодомор 1932–1933: Причини, жертви, злочинці

Вступ до теми

Голодомор українців 1932-33 pp. є найбільшою трагедією і найтяжчим злочином за всю історію людства. На найродючиших у світі землях, в урожайний рік, було вбито, за різними оцінками, від 7 до 12 млн. чоловік. "Кількість жертв у справжній війні проти селянства перевищувала загальну кількість загиблих у всіх країнах під час першої світової війни. Є й ще одна відмінність: у радянському варіанті із зрозумілих причин озброєною була тільки одна сторона, й майже всі втрати — як і слід було очікувати в подібному випадку — припали на долю іншої сторони" (Див. Література, 1, с.7).

Про перебіг голодомору написано понад 10 тисяч статей, свідчень, документів, досліджень науковців. Той додатковий матеріал, що з'являється у наш час, розкриваючи ті чи інші подробиці, вже не може змінити загальної картини жахливого злочину. Але на два питання: чому був голодомор? та хто у цьому винен? — відповіді фактично немає, а більшість з того, що є, не витримує найпростішої критики.

Цей скромний нарис є спробою дати відповідь на них та деякі інші питання. Можливо, деякі висловлені у цій роботі думки не вкладаються у загальноприйняті концепції. Але я намагався опиратися на факти, а не на концепції. При цьому я керувався таким підходом: робота має бути науково достовірною та доступною широкому колу читачів. Наскільки це мені вдалося — нехай судить читач.

Деякі дослідники голодомору 1932-33 pp. в Руси-Україні, погоджуючись з багатомільйонними жертвами, висловлюють сумніви, чи був цей голод запланований, чи був це геноцид, а не випадковий збіг обставин і таке інше. Так, наприклад, у передмові до збірника документів про голодомор [2, с.8] редакційна колегія пише: "Вся сукупність матеріалів не дає підстав для висновку про те, що ця трагедія була заздалегідь спланованою антиукраїнською акцією, голодом-етноцидом".

Інші дослідники вбачають причину трагедії в економічних обставинах, хибній політиці правлячої кліки, особливо Сталіна, щодо села. Мовляв, немає доказів, що голодомор був спланований, але він був наслідком колективізації, яка викликала безладдя у сільськогосподарському виробництві.

Ще одні шукають якихось планів винищення, а якщо їх немає (чи, швидше, не знайшли), то, отже, не було й спланованого геноциду, мовляв, це була страшна, трагічна подія, але це не був геноцид. Отже, якщо папірець про масове знищення людей є, то це геноцид, а якщо немає, — то, вибачайте. Але тоді що таке геноцид, папірець про вбивство, яке не відбулося, чи реальне вбивство? До речі, наказу, постанови, розпорядження чи чогось подібного про винищення жидів німецькі фашисти не видавали, але це не заважає жидам кричати про "холокост" та "страшні вбивства жидів". Це говорять не якісь там українські "антисеміти", а західні дослідники-жидолюби: "Не вціліло жодного письмового наказу за підписом Гітлера, який би відносився до остаточного рішення (винищення жидів — А.К.). Можливо, письмових наказів і не існувало взагалі" [З, с.227]. До того ж, за підрахунками самих жидів, під час війни їх загинуло (частина — на фронтах) 1 млн.300 тис., а не 6 млн., за які жиди по сьогоднішній день отримують величезні компенсації [4, с.7]. Непогано було б і українцям повчитися у них умінню захищати свої інтереси.

Ще інші дослідники закликають на необхідність критичного ставлення до публікацій з питань голодомору, написаних тими, хто співчував чи співпрацював з фашистами, бо, мовляв, "голодологія допомагала виправдовувати антисемітизм, колабораціонізм і навіть геноцид. Око за око — нацистський холокост у відповідь на "жидівський голод" [2, с.105]. Ось тут собака і зарита. Хоч і не прямо, але визнається, що до голодомору причетні жиди. А навіщо з ними сваритись? Чи не краще поставити під сумнів існування голодомору взагалі, а не дошуковуватись його причини? Очевидно, і сучасна "українська" влада не вважає вбивство голодною смертю 10 млн. українців зумисним. У противному разі, як можна пояснити її повну байдужість до найбільшої трагедії Руси-України?

Що стосується мене, то я стою на точці зору американських вчених Дж. Мейса та Р.Конквеста. Дж. Мейс: "Сталін, Кагановіч, Постишев та інші запланували у Москві знищення українського селянства як свідомої національної верстви і нещадно здійснили це в Україні в 1932–1933 pp. засобом штучного голоду…"; Р.Конквест "Українських селян нищили не тому, що були селянами, але тому, що були українцями-селянами" [2, с.99]. Цю точку зору я хочу підкріпити, виходячи з характеру особистостей, способу виховання, життя, зв'язків та постанов тих, хто задумав, планував та здійснював голодомор-геноцид.

Багато, якщо не більшість, дослідників голодомору його причиною називають вилучення зерна та інших продуктів харчування у селян. От, мовляв, були такі прості та нерозумні Сталін та інші керівники компартії, які вилучали зерно для продажу за кордон, щоб мати валюту для індустріалізації, і не знали, що творили.

Вважати причиною голодомору вилучення продуктів харчування рівнозначно тому, щоб мотузку вважати причиною смерти через повішання, а кулю — причиною смерти внаслідок розстрілу.

Вилучення зерна було не причиною смерти, а найбільш дієвим засобом масового вбивства українських селян, так само як мотузка чи куля є засобом виконання смертного вироку окремій особі. Але хтось же отой смертний вирок Українцям виносив! Та годі шукати папірця, де він був би записаний. Якщо такий папірець і був, то давно знищений. Про те, що такий вирок був винесений, свідчить вся сукупність подій та постанов того часу.

Деякі дослідники голодомору вважають, що він не був спрямований лише проти українців на тій підставі, що мав місце також в Казахстані, на Північному Кавказі (Кубані) та Поволжі. В Казахстані справді жахливою голодною смертю загинуло 1 млн. казахів. Але причини голодомору там нехай визначають самі казахи. Що ж стосується Кубані, то там жили переважно українці, їх більшовики й вимордовували. У Московії голодомор був організований в південних районах тодішньої Курщини та Вороніжчини, знову ж таки з переважно українським населенням. Взагалі, голодомор лютував на тих теренах Європейської частини Московської імперії, де жили переважно українці, а карта людомору співпадає з етнічною картою Руси-України. В інших областях Московії міг бути голод, але не було людомору. Не треба також скидати з рахунку, що рано чи пізно страшний злочин буде розкритий, а тому злочинці розробляли і прикриття ("алібі"), зокрема, організовуючи голод і на інших теренах.

До 1990 року Русь-Україна була колонією Московської імперії. Але в 20-х—30-х роках 20 ст. верховодили у ній не москалі. Після захоплення жидами-більшовиками влади в 1917 р. вся система державного управління належала їм. Їхня роль була вирішальною принаймі до 1938 p., коли Сталіну за допомогою інтриг та масових чисток фактично вдалося здійснити невидимий переворот і обмежити (лише обмежити!) абсолютну владу жидів. До цього вони повністю контролювали Центральний Комітет (ЦК) партії, засоби інформації, і особливо репресивні органи, армію та ГПУ (Государственное Политическое Управление), а отже, і увесь совєцький та господарчий апарат.

Якщо виходити з того, що жидобільшовицька правляча кліка була такою собі отарою наївних ягняток, що безмірно любила робітників та селян і мріяла про побудову світлого майбутнього для всього людства, а їм заважали українські селяни, які не розуміли, де їхнє щастя, то голодомор був випадковим збігом обставин.

Зовсім інший буде підхід, коли врахувати, що керівники Московії були досвідченими політиками та інтриганами, які мали 20–25 річний стаж політичної та державної роботи, що вони гартувалися в терористичній боротьбі та громадянській війні, що для них вбити приятеля і колегу по багатолітній роботі було так само легко, "як випити склянку води", що вони не мали жодних "забобонів" сумніву чи жалости. Всі ці риси характеру вони мали в надлишку, навіть аби не було ніяких людоморів. Чому ми маємо відкинути й не враховувати тієї обставини, що переважна більшість жидів, які керували країною, народилися задовго до 1917 p., отже, виховувалися в юдейському середовищі, на людиноненависницьких "вченнях" Танаха та Талмуда, які "вчать", що юдеї — вища раса, єговообрані, які не визнають християн і взагалі всіх неюдеїв людьми, закликають і виправдовують їхні вбивства? Чому вважаючи, що злочини фашизму є наслідком його расистської ідеології, ми не згадуємо, що фашизм був лише блідою подобою юдаїзму? Не дивно, що злочини фашизму були значно слабшими за злочини більшовизму-юдонацизму.

Інші жидівські книги, рабини та "пророки" вчили тих жидів, що Богдан Хмельницький — "Хмєль-злодєй", що жидолюб Симон Петлюра — антисеміт, який організовував жидівські погроми, і взагалі, всі українці — страшні антисеміти, яких "треба винищувати як найгірших злочинців". Все це ми зобов'язані взяти до відома не лише при вивченні та аналізі подій 20-30-х років, але навіть і сучасних. Не треба також забувати, що вдача жида і вдача християнина протилежні по своїй суті. В основі першої лежить ненависть і помста, в основі другої любов та милосердя. Не ставши на точку зору жида, ми не зрозуміємо і його дій, а замість аналізу подій будемо ворожити, як на кавовій гущі. Треба взяти також до уваги, що гой, який потрапив у жидівське середовище, має за дружину жидівку та дітей жиденят, неодмінно буде діяти в жидівських інтересах, стає шабес-гоєм. В противному разі середовище його просто виштовхне.

Шабес-гоями були Молотов, Калінін, Ворошилов та величезна кількість керівників партійних та державних органів у той час. Якщо врахувати усі ці обставини, а не дивитися на тодішніх керівників Московії як на абстрактних людей, виходити з норм жидівського, а не "загальнолюдського" (тобто, фактично, християнського) права, то дії правлячої кліки стають зрозумілими і вмотивованими.

Палаючи ненавистю до Українців і маючи необмежену владу, першу акцію по масовому винищенню нашого народу жиди вчинили вже в 1921-22 pp., вилученням продуктів харчування спричинивши смерть голодом 2 млн. українських селян. Це була репетиція, перша проба сил і можливостей, здійснена під поганим прикриттям голоду в Поволжі. "Вільний світ" мовчки проковтнув цей злочин, заохотивши злочинців до ще більшого розбою. Дивно, що дослідники голодомору 1932-33 pp. не пов'язують його з попереднім голодомором. А методи ж "роботи" подібні, а діючі особи ті ж самі. Очевидно, мають хибний підхід у з'ясуванні причин голодоморів. Помилка більшости, якщо не всіх, дослідників полягає в тому, що вони не можуть збагнути, як це можна закатувати голодом 10 млн. ні в чому не винних людей, це абсурд, що не піддається ніякому логічному аналізу, це виходить за межі нормального сприйняття й розуміння. Нам жидівської логіки не збагнути. Те, що для нас є крайнім дикунством, для них є звичайним явищем; те, що ми не приймаємо і заперечуємо, вони вітають і схвалюють.

* * *

На початку 30-х років для жидобільшовицької кліки склалися сприятливі зовнішні та внутрішні умови для того, щоб здійснити помсту українцям. Зовнішні: економічна світова криза в значній мірі відвернула увагу демократичних країн від подій у Московії, вимушувала їх більше займатися власними проблемами. Окрім того, контрольовані жидами засоби інформації намагалися "не помічати" звірства більшовицького правління, бо ті жиди справедливо вважали більшовицький уряд своїм.

Внутрішні: в 1931 році переважна більшість (до 70 %, а в степових районах 85–90 %, [2, с.137]) селян була загнана до колгоспів. Можливо, це не було безпосередньо пов'язано з плануванням голодомору, але колгоспи були використані як зручний інструмент для його здійснення, бо давали можливість легко вилучати селянське збіжжя. Одна справа, коли зерном розпоряджається комуніст-голова колгоспу, який за першим наказом з райпарткому віддасть все, що від нього вимагають, і зовсім інша, коли господарем є селянин, який придбав це зерно важкою працею, на утримані у якого велика сім'я. Під'їхати до колгоспної комори і вигребти все зерно зовсім не те, що забрати його в одноосібних селян, кожен з яких має того зерна небагато й може легко його заховати. В багатьох зведеннях про здачу зерна повідомляється, що селяни-одноосібники здавали менше, ніж колгоспи. Так, секретар Харківського обкому Терехов у листі від 9 січня 1933 р. писав: "Річний план хлібозаготівель виконаний на 5 січня… по колгоспам — на 90,8 %, по одноосібникам на 45,3 %. Збільшення заготівлі хліба за першу п'ятиденку йде виключно за рахунок колгоспів. По одноосібному сектору ми не лише не домоглися ніякого збільшення заготівель, навпаки, маємо різке зниження темпів" [2, с.321]. Можливо, саме завдяки цьому голодомор був послаблений і селян загинуло менше, ніж, того хотіли плановики.

Майже всі дослідники вважають, що однією з причин голодомору було бажання загнати селян до колгоспів. Аби це було так, то голодомор мав би охопити перш за все одноосібників і обійти колгоспників. Але, здається, голодом були більше вражені саме колгоспники. Воно й не дивно: вони жили з того, що їм видавали у колгоспі, а видавали дуже мало, та й те при нагоді забирали під виглядом того, що воно "незаконне" або "вкрадене". Щоб не бути голослівним, наведу декілька виписок з документів того часу.

Секретар ЦК КП(б)У та Дніпропетровського обкому компартії М.Хатаєвич 12 березня 1933 р. писав у доповідній: "внаслідок старанно проведеного тут вилучення від колгоспників "незаконно отриманих" ними натуральних авансів та масових викривлень… у нас серед пухлих та тих, що залишилися зовсім без хліба, дуже великий відсоток колгоспників, які виробили велику кількість трудоднів" [2, с.427].

Зверніть увагу, словосполучення "незаконно отриманих" виділив сам Хатаєвич, тобто, насправді отримані колгоспниками аванси були законні, але в усіх постановах та розпорядженнях їх вважали незаконними або вкраденими. Тобто, "незаконним" було все, що мав селянин, нехай і чесно зароблене важкою працею у колгоспі.

З Київського обласного відділу ГПУ Розанов доповідав голові ГПУ УССР 12 березня 1933 р.: "…Букський район… Село Маньківка. Пухлих та виснажених на ґрунті недоїдання 400 чоловік, за два місяці померло 30 чоловік, серед них 23 колгоспника. В селі лютує тиф…" [2, с.433, 434].

Секретар Прилуцького РПК (Чернігівська область) Робенко повідомляє 19 березня 1933 p.: "… важкий продовольчий стан в районі, особливо в колгоспах, охоплює чим дальше більшу кількість колгоспників… Ми перевели вибіркове обслідування стану колгоспників по 20-ти сільрадам, причому виявлено сімей, що потребують негайної допомоги — 797. В цих сім'ях налічується дорослих 1050 чоловік і дітей 1800 чоловік…Стан харчування в місті теж надзвичайно поганий… на підприємствах кустарно-промислової кооперації робітники зовсім не одержують хліба і серед цих робітників… є 41 опухлий і більше 50-ти чоловік хворих на ґрунті голоду, що на роботу зовсім не виходять…" [2, с. 456–458]. Зазначу, що в Прилуках у той час жили виключно українці. А якщо вже душити голодом, то яка різниця, селяни вони, чи робітники, аби Українці!

Ці та інші документи самих комуністів незаперечно свідчать, що метою голодомору була зовсім інша причина, а не необхідність загнати селян до колгоспів.

Голод у першій половині 1932 р

Говорячи про голодомор 1932-33 pp., переважна більшість дослідників має на увазі перш за все події в зимово-літній період цього часу, тобто, десь з листопада 1932 р. по липень 1933 р. Але голодомор, хоч і менший за розмірами, мав місце також і в першій половині 1932 р. Кількість жертв людомору цього часу не співрозмірна з кількістю жертв зимово-літнього періоду 1932-33 pp. Але для виявлення причин цього голодомору, зокрема, був він запланований, був голодом-геноцидом, чи випадковим збігом обставин, необхідно все ж таки підняти завісу й окремо подивитися, що ж відбувалося в першій половині 1932 р. При висвітленні цієї проблеми буду опиратися на збірник документів, підібраних істориками-комуністами і виданих Інститутом історії партії при ЦК Компартії України 1990 р. [2], та роботу Т.Поліщук [5].

Фактично за всю історію Руси-України було не три голодомора (1921-22 pp., 1932-33 pp., 1946-47 pp.), а чотири, бо в період 1932-33 pp. було два голода, розділених між собою часом у п'ять місяців. Без будь-яких перебільшень і натяжок голодомор 1921-22 pp., викликаний непомірними реквізиціями хліба, був штучним і зумисним. Другий голодомор, тобто голодомор першої половини 1932 p., був не менший, ніж четвертий, 1946-47 pp., коли від голоду та пов'язаних з ним хвороб померло 0,8 млн. українських селян. Ми не будемо виходити з того, що другий голодомор був зумисним, застосуємо, так би мовити, презумпцію невиновности1. Будемо вважати, що він був лише наслідком колективізації, яка призвела до дезорганізації сільськогосподарського виробництва, внаслідок чого була втрачена значна кількість урожаю (в деяких районах — до половини), та необґрунтоване великих реквізицій збіжжя ("обов'язкових хлібопоставок", "хлібозаготівлі" по термінології окупантів). Наше завдання полягає в тому, щоб показати: продовження в 1932 р. сільськогосподарської політики 1931 р. неодмінно мусило привести до катастрофічного людомору в 1933 p., а це вже організований злочин.

План реквізицій на 1931-32 pp. був неспіврозмірно великим порівняно із зібраним та заготовленим врожаєм. Не всі господарства і не всі селяни могли виконати накладені на них рознарядки по реквізиціям, бо часто вони виявлялися більшими, ніж валовий збір зерна. Таких селян називали "злісними нездатчиками". їхнє майно конфіскували та прилучали до колгоспного або продавали за безцінь сільській компартійній адміністрації чи "активістам", що робили конфіскації. Селянина разом із сім'єю, де часто були малолітні діти, виганяли на поневіряння. Але виконання плану хлібозаготівель зовсім не уберігало господарства від наступних реквізицій та розорення. Таємною постановою від 11 січня 1932 р. ЦК ВКП(б) зобов'язувало: "…нац. ЦК, крайкомы и обкомы по выполнении установленного для области (края, республики) годового плана хлебозаготовок продолжать заготовки сверх плана" [2, с.112]. Фактично це означало, що плани реквізицій були лише умовною межею, установленою так, щоб відібрати у селян найбільше хліба. До чого це приводило, видно із заяви селянина І.Вольвача до сільради с. Черемушної Валківського району Харків. обл.: "Бригадою по хлібозаготівлях 20 січня 1932 р. у мене забрано: хліба — зерна різного — пудів біля дев'яти, посліду — пудів з п'ять, віконного скла — на 7 вікон, підошовної шкіри — пар на дві підошов, горілки — одну чверть і 2 півлітри, заготовок цинкових для віялки — решіт на 5. Прохаю сільраду повернути мені згадане, так як я хліб свій увесь здав державі і завдання по хлібозаготівлі виконав…" З документа видно, що ні хліба, ні посліду селянину не повернули [5, с.55; 334].

Окрім зерна, у селян забирали все що вони мали: м'ясо, олійне насіння, картоплю, цибулю, буряки, моркву, капусту, мак, тютюн, прядиво, сіно, солому, курей, яйця, молоко [5, с.59].

Внаслідок такого неприхованого, відвертого й цинічного державного розбою в українських селян була вилучена величезна кількість хлібопродуктів — 440 млн. пудів (70,4 млн. центнерів) [2, с.353]. Це призвело до катастрофічного стану в першій половині 1932 р., про що свідчить велика кількість документів. Листи селян в партійні та державні органи та довідки цих органів дають досить розлогу картину голоду. Послухаємо ж спочатку самих, селян.

З 1 січня до 22 квітня до ЦК КП(б)У надійшло 115 листів, найбільша частина їх припадає на квітень — 64. Ось витяги з деяких листів, одержаних 17–23 квітня 1932 р. [2, с. 151–160].

"Шановний т. Сталін, чи є закон Радянської влади, щоб селянство сиділо голодне, так як ми, колгоспники, не маємо уже з 1 січня 1932 р. в своєму колгоспі ні фунта хліба. Тепер не тільки Горби, а взяти треба Глобинський і Семенівський райони, де поголовний голод серед народу. Ми, колгоспники, і вирішили спитати — що буде далі? Постає питання, як ми можемо будувати соціалістичне будівництво народного господарства, коли ми приречені на голодну смерть, бо ще до врожаю 4 місяці, питаємо, за що ми бились на фронтах. За те, щоб сидіти голодними, щоб бачити, як вмирають діти в корчах з голоду" (з Глобинського району на Кременчуччині, с. Горби, — без підпису).

"Наши рабочие колхозники не имеют ни куска хлеба и даже есть такие, что не имея ничего с голода пухнут. Лошади в колхозах дохнут, а люди делят и едят, что и приводит к массовому заболеванию, санитария отсутствует. Спрашивается, почему в Воронеже, Анновке, Москве, Кубани, Тифлисе, Крыму — есть хлеб дешевый, сколько угодно и какой угодно, а на Украине — нет" (з Фастова, без підпису).

"Я бачив, що в Росії пуд хліба 10 крб., а на Україні — 80 крб. — і немає. І всі їдуть в Росію. У нас, коли у колгоспника буде 10 футів, так забрали. Зараз колгоспники мають дуже поганий погляд на колгоспне будівництво. Коли я робив у колгоспі рік на транспорті і маю 250 трудоднів, я одержав 12 пудів хліба і більше нічого, як можна прожити, я обірваний, голодний, мені навіть соромно про це Вам писати, бо я людина молода, маю 19 років" (Сталіну з Київщини, с. Рогозів — Кривошейн).

"Чому це так, що… в нас нічого, а керівники колгоспу їдять хліб, молоко, сало, ще й продають борошно на базарі, а ти сиди голодний, пропадай… чи це по всьому СРСР робиться, чи тільки в Знам'янському районі. Чому робочі получають, а колгоспники — ні… в 1932 р. коні дохнуть, люди без хліба сидять. Сказати б недорід, посуха, коли ж ні, урожай був гарний, і коли забирали, то казали, що Радянська влада не дасть загинути колгоспнику, а чому колгоспники голодують, голодні не хотять йти на роботу…" (від колгоспника Давиденка, Знам'янський район).

"Массовые случаи по Жмеринскому району, что у бедняков и маломощных середняков, выполнивших все обязательства по хлебозаготовкам, заходили в хату и брали последних 2–3 пуда зерна под видом упрятаного, не оставляя ни на пропитание, ни на семена для весеннего сева (в с. Лопатинцах, Новосельцы, Куриловцы, Потоках и ряде других)… Уполномоченные брали у кого только увидели: у бедняков, у членов колхоза и во многих коллективах забрали семена и фураж…. и сейчас много бедняков и членов колхоза не имеют ни куска хлеба, ни картошки, ни семян. Крестьяне на незаконные действия жалуются в ЦК КП(б)У — жалобы возвращаются в райКК-РСІ2 т. Мясникову. Тов. Мясников их замазывал… Районные руководители занимаются систематически безобразным самоснабжением, пьянкой. Лошади, скот, свиньи и птица по Жмеринскому району дохнут безпощадно…" (Лист Т.Сталіну від члена партії Банівського А.Ф., партквиток № 0660763, Жмеринка).

"В Дебальцевском горсовете (Рыковского района) созданные бригады ходили по городу, заходя в каждый из домов, и просто предлагали сдать имеющееся зерно и муку, а если кто отказывался, то производили повальный обыск, начиная с комодов, гардеробов, сундуков, взламыванием полов и т. п., не разбираясь, кто он, рабочий или нет… производили обыски у ряда рабочих, число которых не счесть. Забирали зерно, картофель, обыскивая квартиры, сараи и погреба… (Лист т. Сталіну від члена партії, красного партизана Нечипоренка Омеляна Кіндратовича — Донбас, ст. Дебальцево, Калінінська, 49).

"З мого села виїхало 50 % населення — чоловіків 80 %. Село було середняцьке — 650 дворів. Коней здохло 200 з гаком штук, що складає 50 %, здихають і далі. Люди їдять кінське м'ясо, тих коней, що здохли, або беруть з котла, що вариться для свиней, бо хліба і картошки немає, коли не абсолютно, то відсотків на 95… Зараз, коли не 3/4, так половина України їде в Росію, Білорусію за хлібом, бо там є" (с. Лапінці, Прилукського району — від Розбарського В.Л.).

"Я мобілізований до робітничо-селянської Червоної Армії, дружина працює у колгоспі. По осені 1931 р. я мав телицю, в час м'ясозаготівлі визнали в м'ясозаготівлю, останні усуспільнили. Тепер розбирають всі корови. Як Вам відомо, хліба нема на 100 %, сім'я абсолютно голодна. Як вийти з положення з телицею, правління гроші забрало, сім'я пухне з голоду, прохаю відповісти" (від Відоменка, Новоукраїнський район, Татарська сільрада).

"Открытое письмо Винницкой области и части Киевской. В нашей местности голод охватил все районы. Все крестьянство движется и удирает из сел дабы спастись от голода. В селах в день умирает по 10–20 семей, дети двинулись кто куда, все станции железных дорог переполнены отъезжающими крестьянами. В деревнях не осталось ни лошадей, ни скота. Голодных крестьян-колхозников голод заставляет бросить все и идти в свет. Есть случаи в Шевченковском районе, когда целые села заражены болезнью — сапом, потому что кушали дохлых лошадей. Говорить о выполнении посевной кампании не приходится, так как процент крестьян в наших селах остался малый и все истощены голодом… Буржуазия создала искусственный голод у нас, это есть выполнение задания капитализма3, она восстановила всю крестьянскую массу против Советской власти" (від члена ВКП(б) з 1925 р. Крофана П.С., партквиток № 1271632, м. Вінниця).

"Дайте вивід, що в сучасний момент робити, коли в комуні немає на сьогодні що їсти і вже цілий місяць тому назад, як був малай. Районний партійний комітет каже, що треба організовувати загальне харчування з тих продуктів, що мають комунари, а комунари їдять дохлі коні, буряк кормовий і т. ін., пухнуть з голоду, що цілком і повністю загрожує III більшовицькій весняній кампанії. А ще гірше комуна "Крест. Інтерн" в Молдавії, в якій і коні вже всі поздихали, а також свині і все господарство пропадає тільки через те, що немає що їсти. І люди пропадають через те, що немає що їсти, і ніхто за це не турбується й не думає" (від Шверка Федора, АМССР, м. Балта, комуна "Крест.Інтерн").

"Колгопники, які працювали і заробили багато трудоднів, зараз голодують і немає чого їсти, наприклад, у моїх батьків було 805 трудоднів та заробили хліба зі своєю сім'єю по 105 пудів, а одержали з колгоспу грошей та 46 пудів хліба, а решту хліба вивезли в план хлібозаготівлі. Грошей так само чомусь не дають і таким чином ми залишились голодні… Дуже погана у нас справа з загальним початковим навчанням, бо учні школу відвідують тільки на 10 %, це тому, що нічого їсти" (від Давиденка І.П., Полтавщина, Ставино-Долянська сільрада, хутір Давидівка).

"Тов. Сталин…. на селе несчастье, люди голодают, лошади дохнут и уже люди начали с голоду умирать, зерна нет даже на 50 % на площадь сева, в общем полное разорение… Я два дня тому приехал из села, я там своими глазами видел все несчастья, как через каждые 2–3 сажня по дороге лежат дохлые лошади и их крестьяне режут по куску и едят. Больно смотреть на тех несчастных детей и женщин, пропадающих з голоду, ожидающих, что с Москвы отец привезет одну-две буханки хлеба, ибо все едут в Москву, Ленинград, Минск за хлебом.

Тов. Сталин, у нас делается то, что делалось при царе — царь далеко, а бог высоко, но сейчас в тысячу раз большая беда. Те, кто информирует, получают хлеб и булку, и все это ясно, они имеют закрытые столовые РПК, РВК, а несчастные люди умирают с голоду, все шкурники боятся быть оппортунистами… Жду ответа. С ком. приветом П.В.Смирнов, партбилет № 0643327. Киев, ул. Либкнехта, № 15, кв.12.

Мне живется хорошо, я обедаю в столовке Киевского МПК, и ем так, как надо есть, и могу пережить еще 25 лет".

"Коли прочитали в газетах постанову Центрального Комітету ВКП(б) від 26 березня 1932 р., що корова і всяка дрібна худоба примусово не усуспільнюється, а тільки добровільно, то пішли забирати всяк свою корову. Правління колгоспу забрали дрючки і не дають корів, почали бити бабів…, арештовувати і відправляти в район, в міліцію… Хто взяв корову, то уповноважений РВК приходить з бригадою і розбивають замки, вікна, двері і забирають корову і що мається в хаті — різне майно, і навіть останній буханець хліба 5–6 фунтів, сало, що людина держала на посівну кампанію, щоб вийти в поле на роботу, то бригада забрала і поїла, а людина зосталася голодною і не виходить на работу, а після ходять бригадири, штрафують і говорять, що ви зриваєте посівну кампанію…" (від Зрайківського Гната, Тетіївський район, с. Порошків).

Шановний читачу! Ти прочитав листи смертників. Якщо ці люди не померли від голоду в 1932 р., то або померли в 1933, або загинули внаслідок пізніших репресій, бо людей, що голосно скаржились, влада неодмінно знищувала. Будемо ж вдячні цим людям, бо їхні листи відчаю дають нам широку і розлогу картину тодішнього життя. Тут і становище безправних, обернених на рабів, колгоспників, і їхня наївна віра у справедливість радянської системи та партійного керівництва, і жирування ніким і нічим не обмеженого начальства, і страшний голод, що охопив не лише селян, але й робітників. Селяни та інші дописувачі не могли збагнути, чому вони потрапили у таку халепу. Сподіваюсь, цими листами будуть присоромлені ті дослідники голодомору, хто вважає, що безмірні реквізиції хлібопродуктів були спрямовані на те, щоб загнати селян до колгоспів. Бо влада переслідувала й грабувала всіх, а найбільше постраждали саме колгоспники. З листів добре видно, що голод охопив лише Русь-Україну, що селяни тікали в Московію та Білорусь, де було вдосталь дешевого хліба. Читаючи їх, важко сказати, що навіть цей, скромний порівняно з наступним, голод не був запланований. Але можливо селяни перебільшували? Послухаємо ж, що писали та говорили представники влади.

Голова Всеукраїнського ЦВК Г.Петровський повідомляв 23 лютого 1932 р. першого секретаря ЦК КП(б)У С.Косіора "О фактах острого недостатка продовольствия для населения и кормов для скота" і просив його звернутися в Москву до ЦК ВКП(б) "издать постановление о прекращении хлебозаготовок на Украине и объявлении свободной торговли, согласно закону" (2, C.121). Таким чином, голод уже розпочався, "недостатки продовольствия" вже приводили до катастрофічних наслідків, в противному разі Петровський не посмів би звертатися до начальства й суперечити партійній догмі, що "зараз селяни живуть краще, ніж будь-коли".

Що настав голод — не дивно, бо як доповідав Косіору секретар Вінницького обкому партії Алєксєєв 7 березня 1932 р. "расчеты в колхозах за 1931 хозяйственный год на 1 марта далеко не закончены. Из 3793 колхозов области произвели расчеты 2204 колхоза или 58,1 %, есть районы, где еще к расчетам совершенно не приступали (таких 8 районов)" [2, с.125]. Отже, понад 40 відсотків колгоспників, які цілий сезон відпрацювали в полі та біля худоби, нічого за це не отримали і мали жити за рахунок невеликих припасів з городів, які до березня, звичайно, вичерпались. Але і в значної частини тих колгоспників, яким комуністи видали мізерні пайки на трудодні, зерно частково було вилучене, так що до нового врожаю вони могли й не дожити. Адже ж вилучали не з урахуванням того, скільки селянину треба залишити, щоб він із сім'єю вижив, а за принципом найбільшого вилучення.

Про становище в Україні московська жидо-більшовицька влада знала не гірше, ніж Харківська, а можливо й краще, бо ГПУ було підпорядковане безпосередньо Москві й частину інформації давало туди, обминаючи колоніальну адміністрацію України. 16 березня 1932 р. Політбюро ЦК ВКП(б) приймає постанову, у якій зазначає, що "положение с семенами на Украине во много раз хуже того, чем это следует из телеграммы т. Косиора" [2 с. 129]. Отже, розмови про те, що в Москві "не знали, не чули, не бачили" абсолютно безпідставні.

Про тяжке становище на Маріупольщині писав Косіору нарком робітничо-селянської інспекції УСРР В.Затонський 24 березня 1932 р. На Македонській МТС "зам. директора заявил, что их колхозы обеспечены на 50 %, на деле же нет и 5 %… На свиной ферме в самой Македоновке в этом году погибло уже 180 свиней (135 осталось)… полагающейся им макухи (за сданный подсолнух) они не получили и свиней кормят сухой половой" [2, с. 136].

У березні 1932 р. голод уже лютував у багатьох районах Руси-України. Секретар Одеського обкому М.Майоров 3 квітня писав Косіору про голод в Зінов'ївському, Новомиргородському та інших районах области: "Приблизительно в половине сел Новомиргородского района (всего сельсоветов в районе 26) едят павших лошадей, имеются опухшие от недоедания. В таком состоянии находятся от 30 до 50 семейств в каждом сельсовете… Трупы умерших по нескольку дней остаются незакопаными… Такое же положение констатировано и в ряде сел (около 10) Хмелевского района и в трех селах Новоархангельського района" [2, с. 144]. Характерно, що однією з причин голоду Майоров визнає "некоторое переобложение плана хлебозаготовок", тобто, надмірні реквізиції.

Про голод повідомляло ГПУ. В спеціальному донесенні "про факти голоду і випадки смерти в Тростянецькому районі" від 8 травня 1932 р. начальник Вінницького обласного відділу ГПУ Лєвоцкій писав секретарю Вінницького обкому: "Последние материалы все больше сигнализируют об увеличении голодания во многих селах Тростянецкого района с последствиями опухания и смертей… По с. Тростянчик голодает 40 семей, все колхозники, преимущественно бедняки, среди них 15 детей лежат опухшими. По с. Паланка голодом охвачено 52 хозяйства, семьи колхозников в количестве 301 человека, из них 108 человек совершенно опухшие. В этом же селе голодают 15 хозяйств индивидуальников, из них опухших 7 человек… По с. Севериновка голодает 23 человека, семьи колхозников, питаются исключительно сурогатами, как-то: тертый желудь с примесью хрена и пр… По неполным данным сейчас в районе насчитывается голодающих 950-1000 человек… Зафиксированы в районе также 19 случаев смерти от голода" [2, с. 160, 161].

Зазначу, що більшість пухлих від голоду мали померти через 2–3 тижні, бо продуктів харчування не було.

Про стан голоду на 5 травня 1932 р. в Уманському районі писав оргінстру ЦК КП(б)У у довідці від 16 травня: "Знову збільшилось захворювання від голоду, збільшилась смертність. В с. Фурманка лише з 1 до 5 травня вмерло від голоду 24 чоловіка. Є села (Дмитрушки, Фурманка, Ладижинка, Ропотуха), де смертність носить масовий характер. В с. Дмитрушках немає такого дня, коли б не вмерло 5–6 чоловік від голодної смерти. Недоїданням охоплені всі села району, за винятком с. Яроватка, де стан більш-менш задовільний. В решті сел району голодування та смертність набрали масового характеру. За відсутністю продуктів їдять дохлих коней, забитих собак, викопують торішню гнилу картоплю, буряк, інші корінняки, домішують бур'яну, що появляються, і таким чином годуються. По полях ходять цілі групи людей, що збирають падаль, корінняки і вживають їх для їжі. Харчування дохлятиною, різними покидьками, гниллю носить масовий характер та призводить до захворювання й збільшення смертности (в с. Паланка виявлено випадки смертности від дизентерії, сибірської язви). І, нарешті, в с. Степківці виявлено факт людоїдства. Бідняк колгоспник М. 34-х років, що довгий час недоїдав і годувався дохлими кіньми та ін., вночі 27 квітня убив свою дитину 2-х років, порізав на шматки, жінка варила і годувались вони 2 дні. Потім він хотів убити другу дитину 4-х років, але жінка заперечила.

Опухлих від голоду, яким загрожує смерть, в кожному селі численна кількість. Збільшуються кражі, грабунки, головним чином, скотини для їжі. Такий стан з харчуванням відбивається на посівкампанії: частина зовсім непрацездатних, частина виїжджає за купівлею хліба в промислові центри, до Ленінграду, Москви, причому їдуть, головним чином, працездатні, внаслідок чого — плинність в бригадах, низька продуктивність праці, в деяких селах працюють замість дорослих діти…

Зовсім незадовільний настрій серед одноосібників. З них лише незначна частина сіє, решта — або ж зовсім відмовляється сіяти, або вимагає насіння, тяглову силу, харчування, й лише тоді погоджується сіяти. Є частина, що зовсім вороже ставиться до посівкампанії, на збори не йде, в поле теж, сіяти відмовляється. В с. Рижавці окремі одноосібники заявляють: "Не йдіть до мене, не зачіпайте мене, дайте мені спокійно вмерти" [2, с. 163–165].

А ось витяг з листа секретаря Христинівського райкому Жука про голод у районі, складеного у травні 1932 p.: "… з наших 30 сіл району з них 40 колгоспів потребують негайної допомоги: колгоспники — 939 господарств, або 4000 душ; одноосібників — 298 господарств, або 1405 душ. Разом 1237 господарств, 5405 душ…" [2, с.165].

Секретар Янушпільського району Вінницької области 20 травня 1932р. у доповідній записці про голод ("продовольчі труднощі"), зокрема, писав: "В основном недостаток охватил прослойку колхозников-многосемейных и бедняков-единоличников-многосемейных. Характерно отметить, что голодовке подвергнут весь контингент лиц, полностью выполнивших план хлебозаготовки… Список опухших и крайне нуждающихся сел при сем прилагаю. Случаев смерти зафиксировано 5, каковы имеют место в с. Молочки и Галиевка. В с. Молочках и других селах, на почве отсутствия хлеба, обнаружены случаи употребления мяса от павших лошадей. По достаточно проверенным данным отсутствует не только хлеб, но и другие продукты, как картофель, буряк и проч. Имеет место в ряде сел: Молочках, Галиевке, Жеребках и др. — выкапывание из земли на засеяном поле разных культур.

В с. Молочках на засеяном поле горохом вышло до 40 женщин выкапывать рассеянью зерна и тут же на месте ели их, едят также и гнилую картофель.

С.Краснополь: В Краснопольском колхозе зимой были выброшены на поле несколько сотен пудов гнилого картофеля. Селяне ближайших сел, как Молочек, Галиевка в количестве до 100 человек мешками разбирали эту картофель, каковую употребляли для питания.

С.Бурковцы: В Бурковецком колхозе на месте, где была закагатирована картошка, каковая сгнила и земля засеяна ячменем и овсом — 150 человек разорили землю, собирая остатки гнилой картошки.

Индивидуальной помощи ни колхозникам, ни единоличным хозяйствам за отсутствием продресурсов не выдавалось… мобилизовать какие бы то ни было продресурсы внутри района не предвидится никакой возможности. Кампания по обработке свеклы в колхозах и прополочная кампания находятся под реальной угрозой срыва за отсутствием средств питания…" [2, с. 170].

Як робилися реквізиції ("хлібозаготівлі") у Богуславському районі Київської области, а заодно як колгоспників нацьковували на одноосібників, щоб пересварити селян, свідчать члени бригади обласного бюро компартії Клінов та Гєнкін у листі від 1 червня 1932 p.: "… после выполнения колхозом плана хлебоздачи ввиду невыполнения хлебозаготовок единоличниками и твердосдатчиками, каждый колхозник был прикреплен к единоличнику или твердоздатчику, поставив под ответственность за невыполнение последними колхозников, после чего у них было в ряде случаев изъято по 5 пудов хлеба, полученных ими из заработанных трудодней. У части единоличников административными грубыми мерами было "заготовлено" вплоть до последнего пуда семенное зерно, в результате чего по единоличному сектору план весеннего сева из 2200 га засеяно на 30 мая — 202 га… По проверенным данным в с. Медвине в колхозном секторе находятся в опухшем состоянии на почве голода 160 семей. Единоличный сектор, составляющий 40 % села, имеет 238 опухших семейств. С 19 по 30 мая в селе умерло от голода 30 человек. По заявлению председателя сельсовета ежедневно умирает от голода 3–4 человека, из них часть детей в возрасте 9-14 лет (эти цифры являются ориентировочными, ибо точное количество опухших семейств еще не установлено). Опухшие семейства получают крайне недостаточную помощь. При данной помощи не представляется возможным восстановить их трудоспособность и свести к минимуму смертность от голода… до реализации урожая осталось еще 2 месяца и с каждым днем положение ухудшается" [2, с. 181, 182].

Широку панораму голоду у Харківській области дав секретар обкому Терехов у доповідній записці в червні 1932 р.: "Проверенные данные непосредственно руководящих работников области по отдельным районам и колхозам, а также многочисленные материалы, поступающие за последнее время от РПК, уполномоченных облпарткома и сводки по линии Харьковского обласного отделения ГПУ свидетельствуют о чрезвычайно напряженном продовольственном положении отдельных районов области, в особенности по колхозному сектору.

1. Семеновский район: в Герасимовском селе колхозники не имеют хлеба, на почве голодовки колхозников есть случаи опухания, и в особенности среди детей… <В 15 других сел> продовольственных продуктов для организации общественного питания не имеется, что в ряде колхозов вызывает массовые невыходы колхозников на работу, нападение на пункты заготзерна, выкопку маточников и картофеля, а также массовый выезд колхозников на заработки за хлебом в другие области республики. (Политсводки райпарткома, уполномоченного обкома и материалы ГПУ).

2. Кобелякский район: Этот район еще в большей степени нежели Семеновский находится в тяжелом продовольственном затруднении… в селах Сухая Маячка, Бродщина, Красное и др. отмечено до 60 случаев смертности на почве голода и систематического недоедания. Колхозники и индивидуальники в большинстве сел этого района… питаются всевозможными суррогатами (цвет акации, камыш, осока и т. д.) и есть случаи употребления в пищу мяса павших лошадей. (Политсводки РПК, уполномоченного обкома и материалы ГПУ).

3. Чутовский район: В с. Дубровая лежит опухших от голода 36 семейств, за последнее время было 2 смертных случая. Факты особо тяжелого продовольственного состояния в этом районе имеют место в селах: Рублевка, Постельки, Войковка и Искровка. На этой почве отмечено массовые отказы колхозников от выхода на работу… (Сводки ГПУ).

4. Глобинский район: В ряде сел на почве голода есть случаи заболевания и смерти. В с. Федоровка с начала посевной кампании умерло до 80 человек. В мае — 36 человек. Большинство семей этого села лежат опухшими. В с. Горбы умерло 11 человек от голодовки, в с. Глобино — 2 человека и в с. Бориси опухших от недоедания — 91 человек (все бедняки). В этом же селе были случаи смерти от голода (колхозник Гнида Прохор умер на дороге). (Сводки ГПУ).

5. Нехворощанский район: В ряде сел на почве голода имеют массовые случаи употребления в пищу различных суррогатов: качанов капусты, сердцевины стебля подсолнуха, макухи, что приводит к массовым заболеваниям. В с. Нехвороща — 15 семейств колхозников лежат опухшими от голода. В с. Жаднево лежит больных от недоедания 25 человек, из них у колхозника Шпака вся семья из 6 человек. Такое же положение в сс. Михайловка, Шевченко и др. (Материалы ГПУ и Политсводки РПК).

6. Оржицкий район: В большинстве колхозов района отсутствует хлеб. Еще в начале сева колхозники питались до 25 % суррогатами, есть случаи опухания в таких селах: Круподерецкое — 40 человек, Лукомельское — 30, Яблуневское — 30, Оржицы — 27 и др. Колхозы не в состоянии обеспечить общественным питанием всех работающих колхозников, что приводит к чрезвычайно низкому проценту выхода на работу. (Материалы ГПУ, политсводки РПК).

Кроме перечисленных районов с яркой характеристикой случаев голода в отдельных сельсоветах и колхозах, из общего числа 82 районов области, аналогичные случаи в большей или меньшей степени голода установлены в таких районах (подається список 34 районів — А.К.)…

Усилились тенденции самовольного разбора лошадей колхозниками у колхозов и массовые подачи заявлений как единолично, а в большинстве группами, о выходе из колхоза, главным образом по мотивам отсутствия продовольствия, а также и тенденции получить обратно лошадей, раздел посевов и проч. скот… Отпущенная продовольственная помощь для Харьковской области на период весеннего сева ввиду ее незначительности не могла обеспечить минимальные потребности области полностью…" [2, с. 190–193].

Не дивно, що в умовах жорстокого голоду, коли серйозно руйнувалась психіка людини, а загострювались тваринні інстинкти, спрямовані на виживання роду за рахунок пожирання слабших особин, були засвідчені багаточисельні факти людоїдства. Про один з них було написано раніше. А ось інші.

Звенигородський дільничий прокурор у листі Київському обласному прокурору повідомляв про три випадки людоїдства дітей в с. Тарасівка [2, С.203].

Вінницький обласний прокурор Чернін у липні повідомляв у Республіканську прокуратуру про випадки людоїдства в с. Нове Місто Монастирищенського району. Цей лист дає яскраву картину стану, в якому знаходились "канібали": "Повідомляю, що в останніх числах червня в с. Нове Місто… гр. Г., 36 років зі своєю дружиною, по майновому стану маломіцні середняки, порізали та з'їли своїх дітей хлопця, 9 років і хлопця, 2 років. Сам Г. знайдений на печі вмерший, якого труп розкладався, бо нікому не було відомо. Дружина його зараз непритомна і не можна з нею говорити…" [2, с.210].

Секретар Шполянського РПК Київської области в листі до ЦК КП(б)У 25 липня 1932 р. писав про два випадки людоїдства в селах району. Про подію в с. Матусівка він, зокрема, пише так: "…попередні дані говорять про те, що жінка-біднячка, що має троє чи четверо дітей, дійсно була в дуже скрутному становищі, сама хворіла від недоїдання, діти теж в розпачі, рішилась на те, що позбавила свою дитину життя для того нібито, щоб спасти останніх дітей. Так вона заявила слідчому…" [2, с.221].

Про випадок людоїдства в с. Софіївка Бердянського району повідомляла Дніпропетровська обласна міліція обкому КП(б)У: "…Гр. Б., 25 лет, разведенная, батрачка, член артели "Октябрь", проживающая в с. Софиевка, имела на своем иждивении двух детей — мальчика трех лет и девочку 1,5 года… В декабре 1931 г. за отсутствием корма корову и поросенка зарезала на питание. В это же время хлеб у нее был израсходован и она стала питаться исключительно одним мясом. В начале марта 1932 г. мясо от коровы и поросенка израсходовала и стала варить кости и этим наваром питалась сама и питала детей. От такого питания Б. стала опухать, несколько раз обращалась за помощью в сельский Совет, в правление артели, но помощи не получала, оставаясь в беспомощном голодном состоянии, Б. решила убить ребенка-девочку и ее мясом питаться… Гр. Б. ввиду ее опухлости на почве недоедания находилась на излечении в больнице. В данный момент у Б. опухоль прошла и последняя находится в больном состоянии для определения ее психического и умственного состояния…" [2, с.225, 226].

Страшні речі діялися в Руси-Україні в першій половині 1932 p. Селяни, артілі, сільради, райпарткоми, обласні та республіканські партійні та державні органи у багаточисельних зверненнях до вищестоячих установ та організацій волали про допомогу. Жидобільшовицька влада визнала факт голоду й допомогу надала головним чином за рахунок тих резервів, що знаходились в Україні. Але вона була недостатньою, вкрай запізнілою, голоду зупинити не могла, про це повідомляється у багаточисельних зверненнях. Фактично, допомога йшла, але не для ліквідації голоду, а щоб засіяти поля та підтримувати у відносно працездатному стані тих селян, які ще могли щось робити.

Відчуваючи, що колгоспи створені для їхньої загибелі, влітку 1932 р. селяни почали масово з них виходити. В липні 1932 р. ГПУ УССР подає доповідну в ЦК КП(б)У "Про тенденції виходу з колгоспів на Україні", в якій, зокрема, говориться: "Дополнительные поступившие материалы местных органов ГПУ сигнализируют о дальнейшем росте требований колхозников об исключении их из колхозов… Всего по Украине на протяжении июня поступило заявлений о выходе из колхозов 14055 человек в 475 колхозах 111 районов…" [2, с.205].

У своїх заявах про вихід селяни писали [2, с. 233–235]:

"Вступаючи до колгоспу, ми усуспільнили землю, живий та мертвий реманент, дали насіння озимини, працювали в колгоспі як належить, а за це ми маємо злидні та голод. Коли нас умовляли вступити до колгоспу, обіцяли давати на їдця 15–16 пудів хліба на рік, дали по одному чи по два, а під час хлібозаготівель і той забрали, завдяки чому ми пропадаємо з голоду. Зверталися до місцевих органів влади за допомогою, але такої не отримуємо".

В цих кількох реченнях відображена вся політика жидо-більшовицької влади по відношенню до українських селян. Хіба не видно як звідси, так із багаточисельних попередніх листів та зведень, що їх не вважали за людей — цілком у дусі жидівського Талмуду. Селян не відпускали з колгоспів, і вони слізно просять захисту у Г.Петровського: "Спасаючи дітей своїх від голодної смерти, просимо Вас, рідний наш батько, зробити розпорядження РВК, щоб правління колгоспу "Гігант" задовольнило наші клопотання про виключення наших господарств з колгоспу та повернули нам наші землі з врожаєм цього року та усуспільнене майно" (Колгоспники с. Чемерис-Волоських Барського району).

Ось ще декілька листів колгоспників, які не потребують коментарів:

"…Матеріальне становище колгоспників погане — двоє вмерли голодною смертю. Одержана компенсація за трудодні не тільки не задовольняє потреби колгоспника, але цього не вистачає розрахуватися за різні зобов'язання" (Колгоспники хутора Шинківщини Покровсько-Багачанської сільради Хорольського району).

"… що літо проробили, а в зиму залишилися без одежі й без хліба, в чому й прохаємо належного розпорядження про повернення нам землі та майна з колгоспу" (Колгоспники артілі ім. Сталіна Карлівського району).

"Колгосп, розраховуючись, видав колгоспникам дуже мало хліба, а є такі, що нічого не одержали і тому колгоспники голодують. Є багато випадків, що виданий хліб колгоспникам, забраний назад. Одноосібник-середняк та бідняк багато краще забезпечені, ніж колгоспник". (Колгоспники с. Бірки, Броварки та Ципки Гадяцького району).

Отже, колгоспи були тим інструментом, за допомогою якого більшовики могли користуватися плодами праці селянина на свій розсуд, внаслідок чого селяни потрапили у повну від них залежність. Формально ще будучи вільними, фактично вони вже стали їх рабами, і не в переносному, а в прямому розумінні цього слова. Через півроку це рабство було закріплене юридично указом про пашпортизацію населення. З причин, які будуть розглянуті нижче, нові рабовласники вирішили знищити значну частину своїх рабів. Дезорганізовані, деморалізовані, ослаблені фізично жахливим голодом першої половини 1932 p., українські селяни могли чинити лише пасивний опір.

Планове тотальне вилучення продуктів харчування в другій половині 1932 р

Необмеженими реквізиціями хлібопродуктів в 1931-32 pp. сільське господарство Руси-України було зруйноване. Перспективи як на врожай 1932 p., так і на виживання населення до врожаю 1933 p., були надзвичайно погані. Не зважаючи на те, що погодні умови для врожаю 1932 р. були кращі, ніж у 1931 p., тобто з однієї засіяної та обробленої ділянки землі можна було отримати більше, валовий збір сільськогосподарської продукції в 1932 р. був значно менший, ніж 1931 p. Це було обумовлено кількома причинами.

1. Внаслідок дезорганізації сільськогосподарського виробництва та нестачі насіннєвих фондів восени 1931 р. був недосів 2 млн. га озимих. Окрім того, навесні 1932 р. загинуло 1 млн. га озимини [2, с.353]. Таким чином, був втрачений урожай на площі біля 36 % озимих посівів, а при середній врожайности 1932 р. 7, 3 ц/га — біля 22 млн. центнерів.

2. Внаслідок нестачі насіннєвих фондів, виснаження селян голодом, значним зменшенням тяглової сили (коней, в 2–3 рази) та загальною дезорганізацією сільськогосподарського виробництва (на підтвердження всього цього є величезна кількість офіційних документів, наведених в роботі [2], не лише не були пересіяні поля з втраченою озиминою, але навіть залишилися недосіяними багато весняних культур. Втрати від цього можна було оцінити в 1932 p., вони напевне були дуже значними.

3. Значна частина селян не могла засадити свої городи основним продуктом харчування в умовах колгоспної системи — картоплею, рівно ж як і кукурудзою та соняшником — насіннєві фонди були з'їдені.

Все це привело до того, що при сприятливіших ніж в 1931 р. погодних умовах і більшій врожайности валовий збір основної сільськогосподарської продукції (хліб, картопля, соняшник) був менший. Чи знала про все це влада? Влада завжди знає значно більше, ніж пересічна людина, бо вона має інформацію від різних джерел, до того ж, вона має спеціалізовані установи, що займаються її збором та обробкою. А що знала пересічна людина як в Руси-Україні, так і поза її межами про становище із забезпеченістю населення продуктами харчування, добре видно з двох листів, які ми подамо нижче і які мали б наводитися в усіх підручниках з історії Руси-України того часу.

Лист члена ЛКСМУ Г.І.Ткаченка секретарю ЦК КП(б)У С.В.Косіору про економічні труднощі на селі та політичний настрій населення.

18 червня 1932 р.

Шановний т. Косіор!

Я, комсомолець, весь час відстоював політику і заходи Радянської влади та партії на селі, а після, від'їхавши в місто в 1930/31 р., став студентом, і, здобуваючи знання, для мене обрій робиться ширшим і більш світлішим, я вивчаю дещо з марксо-ленінської теорії і послідовно стежу за пресою, починаючи ще з 1926 року.

Походженням я селянин (бідняк), комсомольський стаж з 1928 p., a фактично з комсомольською роботою зв'язаний ще з 1927 року. В технікумі, де я вчуся, вже рік секретарем осередку ВЛКСМ, але ще позапартійний…

На селі народ весь час зберігає в собі старі традиції і не вірить в перемогу соціалізму над капіталізмом, так само й серед міського пролетаріату в більшій частині, не говорю вже про сьогоднішні наміри всього трудящого людства. Стоїть тільки зайнятися — зацікавитись і вивчити життя міста й села і все стане ясно. Я вперто і без кінця вів роз'яснюючу роботу, різко доводив, що партія і її мета вірна й здійснима, не раз вступав у дискусії, але, різно обґрунтовуючи, переконував, не раз посилаючись на кінець п'ятирічки і досягнення її в побутово-культурному відношенні. А тепер, шановний Станіслав Вікентійович, доведіть мені, чим пояснити таке безглуздя, яке ми маємо сьогодні, й врешті-решт коли досягнемо своєї мети і якими методами та чиїм ентузіазмом…

Ви уявляєте, що зараз діється на Білоцерківщині, Уманщині, Київщині і т.ін. Великі площі незасіяної землі, а врожайність посіяного не більше 25–30 % відносно тієї, що була в 1925–1928 pp. В колгоспах, в яких було коней 100–150, зараз тільки 40–50 та й ті такі, що падають. Людство страшенно голодає. Я просто не розумію, і коли б мені хто авторитетний доводив хоч як десь в 1927–1928 pp. про те, що при Радянській владі можуть помирати на роботі з голоду, я не повірив би і висміяв би або й зовсім нагнав би його, вважаючи ідіотом, контрреволюціонером і як завгодно.

Ну, а що ж ми маємо зараз? Десятки й сотні випадків, коли колгоспники виходять в поле і зникають, а через декілька днів знаходять його аж провонявшим й так його без жалю, наче це цілком природньо, заривають в яму й квит, а на другий день цього ж, що заривав, попереднього, находять труп — мруть з голоду.

Хіба це можливо йти на тяжку роботу і нахльобатись якогось бур'яну з звичайною макухою? А "начальство" виголошує красноречиво "за темпи, за соціалізм". Куди ж к чорту годиться такий соціалізм, коли людство з дня в день пауперизується — в Києві скільки завгодно попід углами сидять цілими сім'ями селяни і просять — плачуть кусок хліба, вже поопухали з голоду. І хто це? Колгоспники, що мають сотні трудоднів. Скрізь по студентських їдальнях, де гасло за гаслом наклеєно — "Борімось за якісні та кількісні показники громадського харчування", студентів харчують раз у день таким обідом — Н2О і декілька зілинок, а хоч би картоплина і жиру теж нічого немає і одержуєш хліба до нього 20–25 г.

На друге каші або сої, так коли взяти з водою як воно є, то буде 100 г теж без ніякого жирку. "От і живи Гаврило". Так у київській їдальні СЗК № 2–3 і т. д. Хоч би сої дали наїстись — так каже зараз майже кожен студент. Отримує в місяць він 40–30 крб. та різні відрахування в них і так чистою одержує 15–20 крб., от і проживи місяць, коли в студкоопі (закритому): 400 г хліба — 2 крб., сало 100 г — 3–3 крб.50 коп., масло — 2 крб.85 коп., яєчки — 60 коп. штука і т.ін. Як де появляться які соєві коржики, такі, що раніш і собака не їв би, то зараз черга в 500 чоловік. Студенти один за одним дістають туберкульоз, зараз з нашого технікуму чоловік п'ять пішли в лікарню, то там їх і залишили — кров'ю плюють.

Так живуть всі люди: студенти, робітники, селяни і т.ін., і я не знаю, чого народ гине з голоду і словами скільки завгодно розмов різних, а ділом мовчать. ЦК мабуть не бачить цього, або не уявляє. На цей рік може бути надія не на краще, а ще гірше, бо великий неврожай, як видно буде, а плани хлібозаготівель ще більші навалено на колгоспи.

Тепер, шановний Станіслав Вікентійович, скажіть, хіба це шляхи до соціалізму — це шляхи до гнойні і згубств, хіба так можна будувати соціалізм?.. Хіба у нас буде здорове покоління — воно буде хворе, кволе й безсиле та й того залишиться живим 50 %.

Ну й чим я тому селянину чи робітнику, що раніше пояснював вірність політики партії, зможу довести, що ми соціалізм будуємо й збудуємо, коли в нього цілком зникла віра в перемогу соціалізму, а я не маю на що вже тверде стати, бо всерівно обірвуся…

Я сам за соціалізм безперечно, але проти цілком такого ідійотського шляху. Може я помиляюся, то я ще не маю великого стажу в роботі, але востаннє я мислю так, я з 1912 р. народження.

Прошу дуже: дайте мені здорову відповідь.

З комсом. привітом Ткаченко На адресу: м. Київ, вул. Ж.Революції, 12

(Рибоводний технікум) Ткаченко Гр.І. [2, с. 183–186].

А ось якими побачили українців та Русь-Україну білоруські робітники, не виїжджаючи за межі Білорусі.

Лист білоруських робітників до ЦК КП(б)У про продовольчі труднощі в Україні.

15 липня 1932 р.

Колі гэта было, штоб Україну Беларусія карміла. Былі горшіе годы, але Україна карміла Беларусію, а цяперь наодворот. Беларусія непроч помоч українскім колхозам і працытным селянам арганізованым порядком, а не такім як сейчас праісходзіць, што на Беларусії із за українцямі нельзя не прайці не праехаць як на желдорогі, так і на дарогах. Всюди уйма голодных оборваных українцев, которыя валяются по улицам местечка Беларусії Жлобін, Гомель, Бахмуч, Быхат, Магімт, Орша, Мінск, Сіроціно і усюду полно. По лесам некоторые живуць. Да чого гэта доходзіць, к чему гэта вийдзе.

Шмат українцей быває за хлебом коля самай мяжы буржуазной польской Польчши і што вы думаєце мало есьць урочой, якія робяць ваенікі, што українцев змору хоцят задушыць, а у газетах пішут усе хорошо. Чаму прайду не напішуць, што міліоні галадуюць і на полі шмат цяперь гібніт хлеба, а много зарасло травой і не запахано засталося, т. к. самая сіла мужчыны і жанчыны кінулісь у сьвет за куском хлеба, что толькі с голоду не померці.

I правда жалко когда глядиш, как голодныя скитаюця українцы, а когда говориш, почему не работаеце на месте, так отвечают, что семян нет и в колгозах нечего делать и обеспеченность плохая. В общем факт остается фактом, что миллионы людей бродят голыя, голодныя по лесам, станциям и местечкам и колхозах Беларусії і просят кусок хлеба. А как разрешена хлебная проблема на Україне, где ЦК партії Україны, где ЦИК, что предпринимает. Просто сердце сребет за такія дела дапущеныя, біларусы.

Беларусы — рабочие Петров, Савін, Кудук [2, с.209].

Отже, 19-літній хлопчик бачив, що колгоспи та реквізиції хлібопродуктів з Руси-України — це не шляхи до соціалізму, "це шляхи до гнойні і згубств", після яких залишиться живими 50 % населення. Білоруси ж прямо заявили, "што українцев змору хоцят задушиць".

Безумовно, про все це правляча кліка знала краще, ніж пересічні громадяни. Не важко було передбачити, що при такій руїні сільського господарства та недозбору життєво важливої продукції насувалося лихо, значно серйозніше, ніж у першій половині 1932 р.

Аби при владі у Московській імперії у той час знаходились люди, виховані на основі європейсько-християнської культури, навіть атеїсти, або якби люди іншої культури, що не хотіли 6 допустити повторення голоду з важчими наслідками, вони вжили б необхідних заходів, щоб голод першої половини 1932 р., не спровокований ніяким стихійним лихом, не повторити. Вони неодмінно мусили б врахувати всі свої прорахунки (якщо це справді були прорахунки, а не зумисне нагнітання голоду) й діяти у відповідному напрямку. Найпростіше було б розпустити колгоспи й дати можливість селянам самим виборсуватись із прірви, у яку їх загнали. Навіть аби влада хотіла зберегти колгоспи, але не допустити ще страшнішого людомору, який невідворотно насувався, то зменшила б хлібозаготівлі, дала б селянам стільки хлібопродуктів, скільки було необхідно для їхнього біологічного виживання до літа 1933 р. Можливо, влада могла б діяти іншим способом, але ніяких кроків у напрямку відвернення добре передбачуваного голодомору зроблено не було. Більше того, всі постанови, укази та розпорядження тодішньої правлячої кліки є незаперечними доказами того, що вона намагалася не уникнути голоду, а навпаки, розширити та поглибити його. А це означає, що голод планувався, всі ті розпорядження та постанови, які його поглиблювали, були відповідними заходами, спрямованими на здійснення того злочинного плану. Щоб до часу не виявити цей план винищення українців, переважна більшість постанов та розпоряджень правлячої кліки, спрямованих на поглиблення голоду, йшла під грифом "совершенно секретно" ("цілком таємно") або навіть "совершенно секретно, особая папка". Не викликає жодного сумніву, що голод у першій половині 1932 р. був використаний як досвід для того, щоб не дати можливости українським селянам уникнути голодної смерти в майбутньому, щоб цілеспрямовано підвести їх до неї.

Для кращого розуміння наступних подій задамо собі запитання: що треба зробити, щоб умертвити голодом населення на великих теренах? Очевидно, для цього необхідно:

— залишити їх без продуктів харчування;

— по-можливости вилучати від них все, що вони якимось способом придбали чи придбають;

— не давати їм можливости вибратися в ті райони чи місця, де голоду немає;

— ізолювати від суспільства або й фізично знищувати тих людей, які заважають вилучати у населення з'їстні припаси;

— поставити до керівництва найбільш жорстоких та цинічних осіб, які могли б проводити відповідні заходи і були б байдужими до картин голодної смерти тисяч людей.

Саме такий план дій послідовно і ретельно проводився в Україні та Північному Кавказі (Кубані) принаймні до весни 1933 р.

Отже, погодні умови 1932 р. були кращими, ніж 1931 p., але валовий збір — значно менший. Не зважаючи на це, план реквізицій збіжжя по селянському сектору (колгоспники та одноосібники) був майже не зменшений і становив величезне число — 356 млн. пудів (57 млн. ц) [2, с.194]. Сюди треба додати приблизно 40 млн. пудів "плану" по іншим секторам (радгоспи). Отже, в 1932 р. українські селяни мали здати окупанту близько 400 млн. пудів або 64 млн. ц. "планового" збіжжя. Але це не все. Україна мала повернути ще 2 млн. ц в рахунок погашення "допомоги", виданої на посівну кампанію весною 1932 р.

Якщо виходити з офіційної статистики, то 1931 р. в Україні було зібрано 183 млн. ц хліба, а план реквізицій становив 77 млн. В 1932 р. було зібрано лише 147 млн. ц, а план реквізицій передбачав вилучити 66 млн.ц. Офіційним даним по збору врожаю важко повірити, він напевне був менший. Але якщо це було так, і правлячий народ був у цьому переконаний, то в 1931 р. для потреб села (харчування, фураж, насіннєвий фонд) залишалося 106 млн. ц, і це призвело до важкого голоду у першій половині 1932 р. У 1932 р. для потреб селян, згідно офіційним даним, мало б залишитися 81 млн. ц, на 25 млн. ц менше, ніж попереднього року. Треба взяти також до уваги, що внаслідок відсутности у багатьох господарствах посадкового матеріалу та виснаження селян навесні 1932 р. городи, які могли годувати сім'ю кілька місяців, були засаджені значно гірше, аніж у 1931 p., отже, і врожай з них був менший. Такий дефіцит сільськогосподарської продукції неодмінно мусив привести до страшної катастрофи. Правляча кліка про все це знала й свідомо штовхала до неї українських селян. Це підтверджують також офіційні статистичні дані, згідно яких середній врожай в Руси-Україні у 1932 р. становив 36 пудів зернових на одну людину, а по решті території СССР — близько 26 пудів. Навіть цих 26 пудів (416 кг) цілком достатньо, щоб голоду не було. Як же міг бути страшний голодомор на теренах, де було зібрано по 36 пудів (576 кг)? Цього треба було дуже хотіти й дуже його домагатися.

Про те, наскільки нереальними були плани реквізицій, яскраво свідчить лист Косіора в ЦК ВКП(б) стосовно заготівель насіння льону [2, с.237]. Суть його зводилась до того, що московська влада вимагала від України здати 70 % валового збору врожаю проти 46 % минулорічного. Якщо виходити з норм висіву та проектованого збільшення площ посіву, то виходить, що решта (30 %) ледве покриває потреби на посів. При такому "плані" селянам взагалі нічого не залишається. А за що ж вони працювали? С.Косіор пропонує забрати у селян "всього лише" 50 %, а їм за працю залишити 20 %.

Для виконання "плану хлібозаготівель" почалися масові реквізиції, внаслідок чого у селян, головним чином через колгоспи, до 1 лютого 1933 року було відібрано 255 млн. пудів збіжжя. Щоб мати уявлення про цю кількість, нагадаю, що в 1918 р. за звільнення від жидо-більшовицьких окупантів німці зажадали від Руси-України, сільське господарство якої на той час міцно трималося на ногах, аж… 60 млн. пудів, які до того ж не були вивезені. А скільки було галасу у більшовицькій пресі про страшне пограбування України німцями!

На покриття плану реквізицій ледве вистачало валового збору, так що з колгоспниками практично нічим було розрахуватись. На пленумі ЦК КП(б)У, який відбувся 5–7 лютого 1933 p., С.Косіор відзначав, що розрахунки з колгоспниками за роботу в 1932 р. на 1 лютого 1933 р. провели лише 5,2 % колгоспів Дніпропетровської области, 12 % — Одеської, 18,4 % — Харківської, 31 % — Вінницької. Та це зовсім не означало, що колгоспники, які отримали повний розрахунок, могли спокійно дожити до нового врожаю. Адже норми видачі на трудодні часто були символічними, а до весни й те забирали різні уповноважені, "буксири", "бригади" під виглядом "вкраденого" та "незаконно придбаного".

Добре знаючи з гіркого власного досвіду, що ні від колгоспів, ні від окупанта допомоги вони не отримають, селяни приступили до забезпечення себе продуктами харчування власними силами. Найперше та найпростіше, що могло прийти в голову — підбирати на полях втрачене під час збирання врожаю. Адже все одно воно або згниє, або буде переоране. Звичайно, при нагоді селянин міг і вкрасти. І хоч це глибоко суперечило українській хліборобській моралі, але коли справа доходить до виживання чи смерти, тут вже не до моралі.

Але й організатори голодомору не дрімали. 7 серпня 1932 р. ЦВК та РНК СРСР видають постанову "Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та про зміцнення громадської (соціалістичної) власности". Згідно цієї постанови, майно колгоспів та кооперативів, яке було складене самими селянами при вступі до них (приміщення, худоба, сільгоспінвентар тощо), а також вирощений селянами врожай, прирівнювались до державного майна, розкрадання якого каралося розстрілом, а за пом'якшуючих обставин — позбавленням волі на строк не менше 10 років. Цією постановою вихід селян із колгоспів або агітація за вихід прирівнювались до державних злочинів. В народі ця постанова відома як "закон про п'ять колосків". І справді, за кілька колосків, зібраних на стерні вже скошеного поля, багато українських селян і навіть дітей було вбито прямо на місці. Так ще в серпні 1932 р. почалася неоголошена, підла, підступна і жорстока етнічна війна, спрямована на винищення українців. Дуже вже нерівними були сили. З одного боку добре організована жидовня, яка знала, що вона хоче, спиралася на потужний партійний та державний апарат, ГПУ та військо, а з іншого — українські селяни, які не могли збагнути, за що вони страждають і чому влада намагається вимордувати їх голодом.

Щоб більше вилучити хліба і не дати можливости селянам закупити його у колгоспах та в одноосібників, політбюро ЦК КП(б)У 9 серпня 1932 р. видає постанову, якою до 15 січня 1933 р. забороняє торгівлю хлібом на ринках [2, с.227]. Винні у порушенні цього розпорядження притягуються до судової відповідальности. Але як і будь-які злодії, керівні товаріщі закликають діяти тихо, таємно, щоб не викликати обурення у населення: "Репрессии (арест, конфискация) не должны производиться на базарах. Но на базарах мы должны в первую очередь через фининспектуру, устанавливать фамилию продающего хлеб, из какого он села и колхоза". [2, с.230]. Отже, до 15 січня увесь хліб мав бути реквізований.

Для прискореного вилучення хліба компарткоми зобов'язують нижчепідлеглі організації до "мобилизации всего тягла, рабсилы (воістину, рабської сили — А.К.) для работы от зари до зари для молотьбы, скирдования, вывоза хлеба…" [2, с.227]. А щоб у селян залишилось на зиму як можна менше хліба, і щоб вони у колгоспі не нагулювали жирок, Укрколгоспцентр видає постанову, якою забороняє видавати селянам хліб при роботі від зорі до зорі, мовляв, до гарячого приварку нехай приносять його з дому [2, с. 230–231]. Ця постанова була продубльована партійними комітетами, зокрема, Луганським, який зобов'язував притягувати до відповідальности тих голів колгоспів, які "розбазарювали" хліб, тобто видавали його на громадське харчування колгоспникам під час виконання ними польових робіт [2, с.236].

Але села та колгоспи, які спромоглися б виконати плани пограбування, зовсім не будуть залишені у спокою. Вони зобов'язані будуть висунути збільшені, так звані зустрічні плани, доки не позбудуться "зайвого" (тобто, всього) зерна, і зробити це мають самі селяни (яке благородство з боку правлячої кліки!): "В тих же колгоспах та селах, де є можливість збільшення плану хлібоздачі, це збільшення провести шляхом масової роботи та висунення колгоспами й селами зустрічного плану" [2, с.232].

Подібні, на перший погляд малозначимі, постанови приймалися в усіх областях України, отже, направлялися з єдиного центру й сприяли максимально можливому вилученню хліба з колгоспів, а селянські сім'ї пускали в зиму без його запасів.

Щоб спричинити голод, здавалось би достатньо було накласти плани реквізицій, які неможливо виконати, а від селян через колоніальну адміністрацію та репресивні органи домагатися його виконання. Але такий важливий захід, як винищення населення голодом, не можна було пускати на самоплив, бо одна справа давати загальні вказівки про вилучення сільськогосподарської продукції, знаходячись десь у Москві, і зовсім інша — вилучати у селян, що конають голодною смертю: у деяких хохлів могло здригнути серце при вигляді сотень помираючих навколо людей.

Щоб керівників районної ланки надійніше прикріпити до окупаційної адміністрації та зробити слухнянішими, постановою політбюро ЦК КП(б)У від 1 листопада 1932 р. їм підвищуються ставки заробітньої платні. Для покращеного постачання їх прикріплюють до закритих обласних розподільників, де у певній кількости продовольчі та промислові товари видавалися безкоштовно або за символічну платню. Спеціалізованим постачанням було охоплено 23 тис. 900 чоловік [5, с.99].

На терени, населення яких мусить загинути від голоду, для контролю за діяльністю місцевої колоніальної адміністрації правлячий народ направляє особливо довірених і здатних на будь-який злочин високоповажних виконавців. На початку жовтня 1932 р. перший заступник ОГПУ І.Акулов призначається членом політбюро та секретарем ЦК КП(б)У по Донбасу; секретар Середньоволзького Крайкому партії Мендель Хатаевич, який "уславився" там розкуркуленням та колективізацією, призначається членом політбюро та другим секретарем ЦК КП(б)У. За визначенням відомого дослідника голодомору Р.Конквеста, М.Хатаєвич був "одним з найбрутальніших сталінських реквізиторів".

В кінці жовтня в Русь-Україну з Москви відряджаються ще дві жидівські групи: в Україну Молотов (голова), Калманович, Саркіс, Маркевич та Кренцель; на Кубань Кагановіч (голова), Юркін, Чернов [2, с.238], заступник начальника ОГПУ Г.Ягода.

Молотов був в Україні майже два місяці, а не дві декади, як передбачалось, а на допомогу йому сюди приїздив ще й Кагановіч. Фактично, вони повністю взяли на себе керівництво та нагляд за вилученням збіжжя в українських селян. Це зовсім не означає, що до цього часу колоніальна адміністрація в Руси-Україні діяла на свій розсуд, її постанови та розпорядження завжди були спрямовані лише на виконання вказівок згори. Якщо вона й виявляла ініціативу, то лише на їх поглиблення й розробку. Фактично, після жовтня місяця брати було вже нічого, хіба що виривати шматочок хліба чи картоплину з рота голодаючих дітей, "активісти", "уповноважені", "буксири" й таке робили.

Те, що почалося після прибуття Молотова та Кагановіча, можна назвати як добивання лежачого. В короткий термін була прийнята ціла злива постанов, суть яких зводиться до "усиления хлебозаготовок" та терору. Зупинюсь на найважливіших з них.

З комуністів, комсомольців, інших активістів, згодних на грабунок, створюються так звані "буксирні бригади" мета яких — вишуковувати та вилучати зерно, перш за все в одноосібників. Неможливість здачі хліба внаслідок його фізичної відсутности розглядалася як "попытки классового врага и его агентуры, направленные к срыву хлебозаготовок", які треба "беспощадно подавлять" (постанова політбюро ЦК КП(б)У від 25 жовтня 1932 p. [2, с. 239–242].

"Для принятия на месте совместно с обкомами всех мер к большевистской мобилизации сил и обеспечению выполнения установленного окончательного плана хлебозаготовок" в областя направляються відповідальні керівники; на одноосібників, що "уклоняются от выполнения плана" наказується накладати штрафи "в размере рыночной стоимости хлеба", відмовляти їм у відпуску промислових товарів та застосовувати судові репресії; обмежувати забезпеченність промисловими товарами райони та колгоспи, "которые не обеспечивают выполнения плана хлебозаготовок" (постанова політбюро ЦК КП(б)У від 30 жовтня 1932 p. [2, с. 243–247].

Харківський обком партії, за який персонально відповідав другий секретар ЦК КП(б)У Мендель Хатаєвич, 14 листопада 1932 р. приймає рішення припинити завозити "гостродефіцитні" товари 57 районам (з 82 в области), які незадовільно виконують план хлібозаготівель. До гостродефіцитних товарів відносяться: "метровая и штучная мануфактура, обувь, фабричное готовое платье, галоши, валенки, кожухи, сахар, гвозди, посуда, трикотаж, махорка, папиросы, кондитерские изделия, хозяйственное мыло, оконное стекло", тобто товари першої необхідности. [2, с. 248–250].

На розвиток та розширення цієї постанови 18 листопада 1932 р. політбюро ЦК КП(б)У видає "постанову про заходи по посиленню хлібозаготівель", де передбачає цілу низку репресивних заходів проти тих, хто не може виконати планів реквізицій, а не можуть виконати майже всі [2, с. 250–260]. Перш за все, у селян треба забрати все зерно і всю живність, лише тоді буде повна гарантія, що до наступного літа вони не доживуть. Це є пряме, цинічне, нахабне і підле вилучення з'їсних припасів у беззахисних селян озброєними злодіями. Судіть самі.

"1. Полностью прекратить… выдачу каких-либо натуравансов во всех колхозах, неудовлетворительно выполняющих план хлебозаготовок".

Плани реквізицій порівняно із зібраним врожаєм були настільки великі, що майже всі колгоспи не могли їх виконати, а тому всі були у стані "неудовлетворительно выполняющих". Цією постановою селянин, який увесь сезон пропрацював у колгоспі й не отримав розрахунку, тепер його вже й не отримає.

"2. В колхозах…. роздавших сверх установленных натуравансов (15 % від обмолоту) хлеб в порядке общественного питания, дополнительной выдачи различного рода озадков, последов, отходов и т. п. — немедленно организовать возвращение незаконно розданного хлеба".

Це так треба розуміти, що коли при роботі у колгоспі від зорі до зорі колгоспник з'їдав 700 г хліба, а йому на трудодень положено лише 200 г зерна, то з'їдене треба повернути. Де ж він його візьме? Навіть виригнути вже не зможе. А оті "озадки, посліди та відходи" звучать як глум, бо раніше ними годували свиней, а тепер і українських селян. За оті озадки та невиригану страву "громадського харчування" тепер треба повертати неіснуюче зерно.

До чого приводила постанова про повернення вже виданого на трудодні зерна, добре видно із листа колгоспника з хутора Мала Кадигробівка (Валківський район Харків. обл.) А.Танька до редакції газети "Радянське село" у січні 1933 р.: "Я, Танько Андрій Стефанович, колгоспник з 3 жовтня 1930 p., інвалід імперіалістичної війни III категорії, збув на війні ліву руку, бідняк, працюю з дня вступу постійно. Обслуговую 12 голів рогатої худоби та 12 свиней. Маю 6 душ їдців (працездатних не маю). Сам я працюю при колгоспі та допомагає син-підліток 15 років. За 1932 р. маю 540 трудоднів. Одержав з колгоспу гречки та зерна, всього 10 пудів (160 кг). В нашім правлінні получивсь перебор від 15 % умолоту. (Згідно постанови РНК УССР від 20 листопада, колгоспникам дозволялося видавати на трудодні лише 15 % від обмолоту, решту треба було повернути у "хлібозаготівлю" — А.К.). Вони пред'явили вимогу повернути всім членам колгоспу цей перебор, що й мені наказано повернути 10 пуд. 7 ц (860 кг), якого я стільки не одержав. Коли я заявив правлінню, що я стільки не одержав, скільки з мене причитається повернути, то правління говорить, що я переїв печеним хлібом, що був при спільному харчуванні. Сільрада, бачачи, що у колгоспників зерна немає, вирішила повернути всіма культурами, як: горох, квасоля, соняшник і таке інше, що й повернув 4 пуди 14 фунтів (69,6 кг) різними культурами, які були на городі. Остального в мене немає…" У відповіді районної Робітничо-селянської інспекції, надісланій газеті та А.Таньку 20 лютого, говориться, що дії правління колгоспу та сільради визнані вірними [5, с.174; 337].

А голів колгоспів, які у полі годували селян та на трудодні видавали посліди та відходи "привлечь к строгой ответственности за растрату колхозного хлеба с изъятием неправильно выданного хлеба, в первую очередь у членов правлений колхозов и административно-служебного персонала…", щоб не були такими простуватими й щоб селянам надалі нічого не видавали. Колгоспи створювались не для того, щоб давати, а щоб забирати.

"3. Во всех районах немедленно организовать изъятие от отдельных колхозников и единоличников хлеба, разворованного у колхозов и совхозов при уборке, при молотьбе, при перевозке, из амбаров и прочее…".

Товаріщі знали, що хліба у селян ніяк не може бути, звідки йому взятися?! Отже, якщо він є, то неодмінно вкрадений і мусить бути повернутий "законним" господарям.

"4… в отношении колхозников, имеющих посевы зерна на приусадебных землях, полностью засчитать все полученное ими с приусадебных земель зерно в счет натуральной выдачи по трудодням с изъятием излишне выданного хлеба на выполнение плана хлебозаготовок".

Ну й ну! А яка ж платня за роботу в колгоспі? А оте, що ти виростив на власному городі, ото і є твоя платня! та й тією поділись.

"5. В колхозах, допустивших разворовывание колхозного хлеба и злостно срывающих хлебозаготовки, применять натуральные штрафы в виде установления дополнительного задания по мясозаготовкам в размере 15-месячной нормы сдачи для данного колхоза мяса как по общественному, так и индивидуальному скоту колхозника… Наложение штрафа не освобождает колхоз от полного выполнения установленного плана хлебозаготовок".

Все, все продумали мудрі Менделі та Соломони. Бо якщо у селянина не залишилось продуктів харчування, але ще є корівка, сіно та солома, то він може вижити за рахунок молочка. Та й свиню зарізав, м'ясо, сало засолив. Та зась йому! Мусиш померти!

Через три тижні Косіор доповідав у Москву: "Наибольший результат дает применение натурштрафов. За корову и свинью сейчас колхозник и даже единоличник крепко держится" [2, с.284].

Ну, а якщо немає живности, тоді як бути? Просто!

"В отдельных районах штраф может быть установлен картофелем в размере годичного плана данного хозяйства по картофелю".

Отже, якщо не маєш хліба та худоби, але маєш картоплю, за допомогою якої сподіваєшся вижити, то викинь це з голови. Мусиш здати і картоплю, бо ти та твоя сім'я приречені на смерть. А чи є якісь поблажки? Так, є: "в исключительных случаях по специальному постановлению размер штрафа может быть удвоен".

Але ж бо селяни не захочуть віддавати з'їсні припаси й помирати з голоду. Звісно, не захочуть. Тоді їх треба відібрати. З цією метою на допомогу райпарткомам та сільським злодіям-активістам постанова передбачає направити в райони 600 комуністів-робочих, "проявивших себя в выполнении ударно-политических кампаний как сознательные и стойкие большевики" у складі бригад по 3–4 чоловіка кожна; спеціальних уповноважених для виконання плану хлібозаготівель по одноосібному сектору; організацію не менше 1100 бригад з колгоспних активістів; репресії в судовому та адміністративному порядку по відношенню до тих одноосібників, що не виконують хлібоздачі ("куркулі"); "применять суровые партийные и государственные репресии" по відношенню до тих направлених в райони уповноважених, які проявляють слабкість та поблажки при вилученні сільгосппродуктів.

Оті 1100 бригад з "колгоспних активістів" насправді набиралися з різних покидьків сільського населення: ледарів, п'яничок, волоцюг, інших антисоціальних елементів, що хотіли легко пожити за рахунок грабунку і які мали б бути під державним та громадським наглядом, але влада дала їм право розпоряджатися не лише майном, але й життям селян. Ці "активісти-комнезами" озброєними ватагами ходили по дворах, шукали хліб, якщо ж його не було, забирали будь-які з'їсні припаси: картоплю, буряки, капусту, окрім того могли забрати одяг, прикраси, гроші, речі домашнього вжитку, бо ніякої управи на них не було. Відомі випадки, коли вони відбирали у дітей варену картоплю й розтоптували на підлозі. Ці "активісти" були свого роду кілерами. Влада використовувала їх, щоб умертвити голодом селян-роботяг, а коли вони зробили свою справу й стали не потрібні, їх розпустили (25 березня 1933 p.), забравши тим же способом у них ті харчі, що вони приховували для себе і залишивши їх помирати разом з іншими.

Щоб підсилити голод, позбавити селян можливости щось продати для закупівлі хліба чи предметів першої необхідности, вводиться блокада сіл та районів, які не виконали планів реквізицій. Але замість грубого слова "блокада" товаріщі-інтернаціоналісти, люди з одеським гумором, вигадують іншу назву. Ганьба тим селам та районам які ще не віддали всього хліба, занесемо їх на "чорну дошку"! До них застосовуються такі репресивні заходи:

а) негайне припинення підвозу товарів, повне припинення кооперативної та державної торгівлі та вивіз з відповідних кооперативних лавок всіх наявних товарів;

б) повна заборона колгоспної торгівлі як для колгоспів, колгоспників, так і для одноосібників;

в) припинення будь-якого кредитування та дострокове стягнення кредитів та інших фінансових зобов'язань;

г) перевірка та очищення колгоспів, вилучення контрреволюційних елементів — організаторів зриву хлібопоставок.

Недосів навесні 1932 р. значних площ землі; непомірне високі реквізиції, що були накладені на українських селян; закон "про п'ять колосків" та постанова політбюро ЦК КП(б)У від 18 листопада 1932 р. є цілком достатніми аргументами та підставами для того, щоб будь-яка неупереджена людина могла прийти до цілком однозначного висновку: голодомор свідомо планувався. Всі інші постанови та заходи для їх здійснення лише підтверджують цей висновок. Людомор мав бути грандіозним, величезним, із "жертвою 10–15 млн. осіб", як писав у своєму донесенні навесні 1933 р. італійський консул у Харкові С.Граденіго. Отже, наступні постанови та дії окупантів проаналізуємо саме з цієї точки зору: чи справді вони були спрямовані на грандіозність людомору.

Опір населення реквізиціям та терор правлячої кліки

Селяни добре розуміли свою приреченність на смерть голодом. Про це свідчить, зокрема, лист секретаря Краснопільського райкому партії Носуленка від 9 грудня 1932 p.: "Нарсуд майже щоденно розбирає хлібні справи на місцях. Після закінчення суду в с. Краснопіллі середняк Бесараб О.В. сказав: "Хай судять та везуть звідціля, так хоч з голоду не вмреш, а дома коли залишимось, все рівно помремо". Помічається великий відплив колгоспників з колгоспів. Молотьба закінчується в останніх 4-х колгоспах. Таким чином, в колгоспах відомо про натуральні наслідки господарювання… Настрій більш відсталої частини може характеризуватися так: "Пропало все життя, я віддав в СОЗ4 все своє майно, а відціля майже нічого не одержую. Зараз в СОЗі вже немає хліба, а дальше ще гірше буде" (Пелипець Ілля — колгоспник). "Все рівно з голоду вмирати цю зиму, так або інакше" (колгоспник Хіценко К.Н.). "Я партизан, бив куркулів, а сьогодні згоден різати комуністів. Хіба я повинен з голоду вмирати, все рівно отнімуть, так украду" (колгоспник Довжик Петро)…

Починають проявлятись ознаки минулої весни. Так член колгоспу "Авангард" партієць Середа Олександр прибув до РПК з довідкою від правління колгоспу про те, що він має 120 трудоднів та дружина — 147. Середа має 5 дітей. Натуравансів одержав 277 кг. Тов. Середа заявив, що йому нічого вже їсти і він не знає, що надалі робити" [2, с. 289, 290].

Зверніть увагу: ще й зима не починалась, а вже починають проявлятися ознаки весняного голоду. Ще у листопаді, в крайньому разі у грудні, не вилучати треба було зерно, якого вже не вистачало на харчування, а надавати продовольчу допомогу.

Звичайно, ні селяни, ні навіть частина сільської та районної адміністрації не могли сидіти спокійно й чекати голодної смерти своїх родин чи й просто залежних від них людей. Вони чинили пасивний, а по можливости й активний опір. В деяких колгоспах доведені до відчаю селяни крали хліб, в інших вони примушували голів колгоспів роздавати ("разбазаривать") його селянам. Секретар Одеського обкому партії Майоров у листі від 27 листопада повідомляв: "Мы отмечаем множество фактов кражи и расхищения хлеба, нередки случаи с участием коммунистов. В колхозе "Вторая пятилетка" председатель и завхоз — оба кандидата партии — разбазарили 200 ц хлеба. Правление колхоза "Парижская коммуна" в Зиновьемском районе расхитили 430 ц хлеба. В Вознесенском районе в колхозе им. Луначарского председатель и завхоз — оба коммунисты — организовали тайную мельницу и перемололи до тысячи пудов зерна… не в единичных случаях мы имеем открытые выступления кулаков прямо перед колхозниками, и, к сожалению, многие партийцы уклоняются от контрудара, пасуют и повторяют кулацкие перепевы. В Вознесенском районе в колхозе "Инициатива октября" председатель в ответ на требование о выдаче 620 ц хлеба из амбара распорядился раздать этот хлеб колхозникам… Наш нажим не мог не вызвать обострения сопротивления кулаков… В Каховском районе в с. Новые Маяки кулаки организовали бандитскую группу, вооруженную обрезами, которая терроризирует население.

В Новомиргородском районе в с. Панчево кулаки, вооруженные обрезами, произвели хищения из амбаров артели им. Сталина. В Октябрьском районе 24 ноября группа вооруженных напала на груженную хлебом машину МТС и ранила шофера. В Любашевском районе, сельсовет Гвоздовка, было два вооруженных нападения, кстати среди участников были и комсомольцы… многие низовые партийные организации проявляют боязнь нажима на саботажников и бездействуют перед лицом все еще продолжающихся во многих случаях самых безобразных извращений наших директив. В колхозе "Великий гай" ячейка ровно ничего не сделала против того, что выдавали 33 % с обмолота. Аналогичное положение в колхозе Осоавиахима, выдавали там 37 % с обмолота… Последние дни мы исключили из партии несколько дезертиров с хлебозаготовок…" [2, с.269, 270].

Всі, хто чинив опір голодомору, владою були оголошені саботажниками, антисовєтчиками, контрреволюціонерами, куркулями та підкуркульниками. Майновий стан при цьому не мав уже ніякого значення, всі були пограбовані, всі були рівні у бідности та безправ'ї. Це дало підстави Р.Конквесту вже в наш час заявити, що "куркуль був не більше, ніж партійний винахід".

Але й окупанти не дрімали. Наприкінці 1932 р. вони видають цілу зливу постанов, спрямованих на придушення терором опору селян підготовлюваному людомору. Щоправда, слово "терор" у них не зустрічається, але словосполучення "суровых репрессий", "строжайших репрессий" є чи не найвживанішими.

5 листопада 1932 р. політбюро ЦК КП(б)У видає постанову "Про посилення допомоги в проведенні хлібозаготівель з боку органів юстиції". Нехай читача не вводить в оману назва. Езоповська мова часто присутня у жидо-більшовицьких документах. "Посилення допомоги" насправді означало посилення репресій, які й до того були не слабкими. Судіть самі:

"ЦК предлагает:

1. Обязать судебные органы вне очереди рассматривать дела по хлебозаготовкам, как правило, выездными сессиями на месте с применением суровых репрессий…

2. Организовать в каждой области не менее 5-10 добавочных разъездных судебных сессий нарсуда для разъездов по районам. Судебный разбор дел и применение строжайших репрессий должны сопровождаться… усилением борьбы за хлеб…

3. Обязать административные органы быстро проводить все установленные законом меры взыскания несданного хлеба и административные меры к злостным несдатчикам…" [2, с.247, 248].

18 листопада 1932 р., окрім цитованої вище постанови "Про заходи по посиленню хлібозаготівель", виходить постанова "Про ліквідацію контрреволюційних гнізд та розгром куркульських груп". Вона закликає ГПУ рішучим терором зломити опір голодного населення. Найкраще було б цю постанову привести цілком, але досить повне уявлення про неї дають і кілька цитат. Перш за все, у ній визнається факт опору населення голодній війні:

"За последнее время участились террористические акты со стороны контрреволюционных кулацких элементов по отношению к сельским активистам, борющимся за честное выполнение колхозами и единоличниками своих обязательств перед Советским государством. Особенно в отношении усиления кулацкого террора выделяются Черниговская, Киевская, Харьковская и Винницкая области. За последний месяц имели место исключительно наглые факты кулацких выступлений (Чернигов, Днепропетровск и др.). Это усиление кулацкой активности не встречает должного организованного отпора…"

Окупанти зобов'язують ГПУ застосувати превентивні заходи, щоб селяни не мали ніякої можливости боротися за виживання:

"1. Усилить репрессии в отношении кулацких и др. контрреволюционных элементов. Ни один факт какого бы то ни было кулацкого проявления не должен остаться нераскрытым и безнаказанным. Карательные органы пролетарской диктатуры — ГПУ, суд, прокуратура — должны наносить быстрые и решительные удары наглеющим кулацким элементам не только после их выступлений, а и для предотвращения контрреволюционных выступлений".

2. В отношении сел и районов, где особенно активно проявление кулацких элементов, должны быть немедленно предприняты широкие и решительные меры к выявлению и разгрому кулацких элементов и их пособников. Этими мерами должна быть предотвращена всякая возможность контрреволюционных выступлений… [2, с.260, 261].

Чим менше залишалося хліба, тим більшими ставали репресії. Ще не встигло висохнути чорнило на попередніх наказах, а партійні товаріщі належним чином їх не вивчили, як 27 листопада виходить чергова постанова "про вжиття репресивних заходів по відношенню до колгоспників, які саботують хлібозаготівлі". В ній репресивні органи зобов'язують"…обязательно добиться разоблачения кулацких и антисоветских элементов-организаторов саботажа, произвести изъятие этих элементов, организовать в ускоренном порядке суд. В первую очередь привлечь к судебной ответственности переродившихся, пособляющих кулачеству, членов партии из числа руководящих должностных лиц колхоза — счетоводов, кладовщиков и т. п. Немедленно публиковать об их арестах и привлечении к суду. Коммунистов, помогающих обманывать государство и организующих саботаж хлебозаготовок, нужно судить особенно строго и решение суда вместе с исполнениями приговоров опубликовывать в районной печати… секретарям обкомов совместно с начальниками отделов ГПУ выделить наиболее серйозные дела и в ускоренном порядке провести по ним суд с применением самых суровых приговоров… составить и послать через ГПУ в г. Харьков список тех, которые должны быть высланы как политически опасный элемент. В особых случаях ответственных коммунистов после исключения из партии немедленно арестовывать и передавать суду" [2, с. 263–265].

Всі ці постанови-інструкції приймались при безпосередній участи Молотова, який знаходився в Україні й здійснював нагляд за роботою товаріщей нижчого рангу. В окремих листах в обкоми Молотов вимагав "сдвинуть силы, в большевистском порядке организовать победу".

29 листопада виходить чергова постанова, у якій відзначається, що з колгоспів почали вивозити насіннєвий фонд. У цій постанові вивозити його ще забороняється. Знову лунають вимоги посилити репресії: "предусмотренные постановлениями ЦК репрессивные меры по отношению к кулацким элементам и в колхозах и среди единоличников, еще очень мало использованы и не дали необходимых результатов, вследствие нерешительности и колебаний там, где репрессия, безусловно, необходима… советский аппарат в это же время совершенно бездействует и не исполняет своих прямых обязанностей, не несет никакой ответственности" [2, с. 271–275].

5 грудня виходить наступна строга директива "про заходи по ліквідації саботажу хлібозаготівель, який ведеться куркульськими елементами". Нею створюються знамениті судові четвірки, які пізніше стануть трійками: "Для коренного улучшения руководства применением судебных репрессий создать в областях комиссии в составе первого секретаря обкома, обл. КК5, начальника обласного отдела ГПУ и облпрокурора. Комиссия раз в 2–3 дня устанавливает дела… которые должны быть проведены в ускоренном порядке… Суд по всем этим делам должен заканчиваться в срок 4–5 дней под непосредственным руководством и наблюдением комиссии…" [2, с. 275–277].

Зазначу, що каральний смисл більшости цих та наступних постанов спрямований не так проти селян ("куркулів"), як на сільську та районну адміністрацію, частина якої, усвідомлюючи катастрофу, притримувала зерно для зменшення її наслідків і часто утримувалась від застосування жорстоких репресій. Внаслідок цього під прес терору попадали не лише селяни ("куркулі"), але й керівники колгоспів, сільрад, районів, можливо, останні в першу чергу. Так, секретар Київського обкому партії Демченко повідомляв про "чистку" 15 партійних осередків в области; про зняття з посади секретаря Погребищенського РПК за те, що "он запретил колхозам до окончательного обмолота и выяснения окончательных результатов выполнять план хлебозаготовок"; про зняття з посади директора Лучанського радгоспу й виключення його з партії, бо він не здав усього хліба. [2, с.266, 267].

Більшу інформацію про опір масовому вилученню хлібопродуктів маємо з Одеської области. Тут "сильнее, нежели в других районах, сопротивление хлебозаготовкам в Троицком, Любашевском, Кривоозерном и Первомайском районах. Так, Троицкий район дал 37 % годового плана. Любашевский 40 %, Кривоозерный — 46 %". За "невыполнение Троицким РПК директив ЦК и обкома об организации товарных репрессий и других мер решительного нажима на колхозы и единоличников, саботирующих выполнение плана хлебозаготовок" секретарь райкому Павлович та голова райвиконкому Чумак були зняті з посад."… для проведения специальных (!) решительных мер, обеспечивающих безусловное выполнение годового плана, командировать в Троицкий район бригаду обкома под руководством т. Израилевича в составе представителей ГПУ, прокурора и ответственного инструктора обкома" [2, с.268].

В листі від 8 грудня Косіор повідомляє своїх московських хазяїв, що на чорну дошку занесено 6 крупних сіл та до 400 колгоспів. Окрім того, "сейчас привлечено к суду 327 человек коммунистов. По разобранным в октябре-ноябре делам осуждено 9 человек к высшей мере. Среди них главный контингент составляют должностные лица колхозов. За самое последнее время вскрыто несколько крупных дел районных работников. Например:

1) Балаклейское дело (Харьковской области). Хорешко, Ус, Фишман, разложившим район, смотревшим сквозь пальцы на хозяйничанье в ряде колхозов кулачья, на массовое разворовывание колхозного и совхозного хлеба, подпевавшим кулакам, что хлеба в районе нет, потакавшим саботажу заготовок.

2) Ореховское дело (Днепропетровская область). Пока арестован бывший председатель колхозсоюза Пригода, который организовывал по колхозам всякого рода преувеличенные фонды, потворствовал укрывательству хлеба, открыто говорил о защите колхозов от хлебозаготовок.

3) Носовский район (Черниговской области). Арестован заворг райкома Яременко, заявивший, что хлебозаготовки — это грабеж крестьян и что в ЦК сидят контрреволюционеры, заявивший о выходе из партии.

4) Кобелякское дело (Харьковской области). Арестован секретарь райкома Ляшенко, который вместе с другими районными работниками организовал составление жульнических балансов для доказательства нереальности плана, организовал "петиционную" кампанию ряда колхозов в ЦК о тяжести плана, тогда как сами правления этих колхозов говорят, что они ошиблись.

5) Большетокмакское дело (Днепропетровской области). Арестована группа работников района. Ленский — заворг РПК, Косяченко — зав. райснабом, Дворник — зав. райземотделом, Зык — зав. райфинотделом, Долгов — председатель горпо, пробравшиеся в партию, скрыв при вступлении свое прошлое (сыновья кулаков), — активно боролись и организовывали борьбу против хлебозаготовок, не только не вели борьбы с кулаком, но попустительствовали ему…" (2, с. 282–288).

Дніпропетровський обласний прокурор Кумпікевич, голова обласного суду Румянцев та виконуючий обов'язки зав. оргінстру Горенштейн 6 грудня 1932 р. дали довідку обкому партії — "Про судові репресії в справах, пов'язаних з хлібозаготівельною кампанією в Дніпропетровській области". З боку органів юстиції була надана така "допомога в проведенні хлібозаготівель":

За нездачу хліба від початку хлібозаготівлі до 5 грудня на різні строки тюремного ув'язнення засуджено 2379 одноосібників;

За розкрадання хліба за той же час засуджено 5215 осіб, з них до розстрілу — 174;

За приховування, "розбазарювання", незаконний помол зерна тощо засуджено голів та інших посадових осіб колгоспів — 1062, з них до розстрілу — 59 [2, с.280, 281].

Таким чином, лише в Дніпропетровській области від початку хлібоздачі до 5 грудня 1932 р. було репресовано 8656 осіб, з них 233 засуджено до розстрілу. Якщо це перевести на всю Русь-Україну, то репресованих було біля 65000, а розстріляних — біля 1700.

Це була війна, у якій гинули лише українці. Це була етнічна війна, метою якої було винищення нашого народу.

В січні хліба вже давно не було, але "боротьбу за хліб" продовжували "органи юстиції". 29 січня 1933 р. нарком юстиції та генеральний прокурор УСРР Поляков інформував ЦК КП(б)У [2, с. 345–348]:

За 4-ту п'ятиденку січня по 182 районах УСРР (не наведено даних по Вінницькій области) засуджено за нездачу хліба 1306 осіб…;

За розкрадання хліба по 184 районах засуджено 964 чоловік…;

За незаконний помол по 147 районах засуджено 87 осіб…;

За спекуляцію хлібом по 176 районах засуджено 211 осіб…;

За контрреволюційний саботаж по 122 районах засуджено 419 осіб, з них 20 — до розстрілу. Серед засуджених по цій статті: голів колгоспів — 71, членів управ колгоспів — 71, комірників — 56, завгоспів — 27, рахівників — 38.

При цьому репресії у 4-й п'ятиденці, як повідомляє нарком, були слабшими, ніж у 3-й п'ятиденці. Аби нарком був чеснішим, то визнав би, що репресії взагалі вже були не потрібні, бо в січні люди почали масово гинути і без репресій.

Щоб закріпитися в селі, упокорити селянство, пересварити його, більшовики застосовували принцип "розділяй та владарюй" у класичному вигляді. Вони нацьковували робітників на селян, бідняків на середняків, середняків на заможних, колгоспників на одноосібників, одноосібників, що віддали хліб на тих, що робити це не могли. У цьому відношенні дуже характерною є "Постанова Петрівського райкому Харківської области про посилення репресій проти одноосібників…" від 5 січня 1933 р., у якій, зокрема, вимагалось [2, с.314, 315]:

"1. Скликати збори одноосібників, що виконали плани, на збори злісних (тобто, тих, що плани реквізицій не виконали — А.К.) не допускати; винести ухвали про застосування репресій до злісних нездатчиків".

Як приймалися ці "ухвали" ми знаємо: хто не підтримував вимоги райкомів, вважалися контрреволюціонерами. А ось на що мали бути спрямовані ухвали "народу":

"2. Окремо скликати збори злісних нездатчиків, на зборах зачитати ухвали одноосібників, що виконали плани, які вимагають суворих репресій щодо злісних нездатчиків (виходить так, що тепер репресії вимагають самі одноосібники, а не жиди з Москви та Харкова; навіть думки не допускається, що такі ухвали можуть бути не прийняті — А.К.). На зборах домогтися розколу серед впертих нездатчиків, протиставляючи тих, що зобов'язуються здати хліб, тим, які злісно саботують здачу".

Часто селян ставили перед вибором: або віддай хліб і помирай з голоду, або не здаси хліба, якого у тебе можливо вже й немає, і тебе з усією сім'єю вигонять з хати на поневіряння серед таких же голодних, як і ти сам, і доля твоя у цьому разі буде не кращою. Адже ж вже сотні тисяч селян, як примари, бродили по містах, рилися у смітницях, знесилені конали на дорогах або вже мертві лежали обабіч. У розпорядженні, яке вище цитувалося, райпартком вимагав: "розпродати 20 господарств злісних нездатчиків хліба, позбавити їх присадибної землі і будівель". Конкретних прізвищ не вказувалось, їх просто не було, рішення мали провести сільради на свій вибір для остраху інших. Вся ця система жидо-більшовицького "правосуддя" була нічим іншим, як найгіршим видом самосудів та погромів.

14 грудня 1932 р. виходить підписане Молотовим та Сталіним "Постановление ЦК ВКП(б) и СНК СССР о хлебозаготовках на Украине, Северном Кавказе и в Западных областях". Нехай читача не збивають з пантелику оті "Западные области". У постанові їм відведено 4 строчки, біля 3 відсотків тексту. Без будь-якого перебільшення це є антиукраїнська постанова, спрямована на:

— подальше прискорене вилучення продовольчих запасів на теренах проживання українців;

— заклик до нещадного терору проти українців ("разгрома сопротивления хлебозаготовкам кулацких элементов и их партийных и безпартийных прислужников");

— припинення деколонізації ("украинизации") українських земель;

— виселення українців з Кубані.

У цій постанові організація голодомору — лише один з методів геноциду українців з цілого комплексу заходів, спрямованих на знищення українців як етносу. Підписаний Жуковим та Берією наказ від 22 червня 1944 р. про виселення з України всіх українців був лише логічним розвитком подій, що відбувалися в 30-х роках. А щоб читач мав уявлення про постанову Молотова та Сталіна, наведу з неї деякі витяги:

"Ввиду… отсутствия революционной бдительности ряда местных парторганизаций Украины и Северного Кавказа, в значительной части их районов контрреволюционные элементы — кулаки, бывшие офицеры, петлюровцы, сторонники Кубанской рады и пр. сумели проникнуть в колхозы в качестве председателей или членов правления, счетоводов, кладовщиков, бригадиров у молотилок и т. д., сумели проникнуть в сельсоветы, земорганы, кооперацию и пытаются организовать контрреволюционное движение, саботаж хлебозаготовок, саботаж сева, — ЦК ВКП(б) и СНК СССР обязывает ЦК КП(б)У, Севкавкрайком, СНК Украины и крайисполком Севкавкрая решительно искоренить эти контрреволюционные элементы путем арестов, заключения в концлагерь на длительный срок, не останавливаясь перед применением высшей меры наказания к наиболее злостным из них… злейшими врагами партии, рабочего класса и колхозного крестьянства являются саботажники хлебозаготовок с партбилетом в кармане… По отношению к этим перерожденцам и врагам Советской власти и колхозов, ЦК и СНК обязывает применять суровые репрессии, осуждение на 5-10 лет заключения в концлагерь, а при известных условиях — расстрел…

Выселить в кратчайший срок в северные области из станицы Полтавской (Северный Кавказ), как наиболее контрреволюционной, всех жителей… и заселить эту станицу добросовестными колхозниками-красноармейцами, работающими в условиях малоземелья и на неудобных землях в других краях, передав им все земли и озимые посевы, строения, инвентарь и скот выселяемых. Ответственность за проведение этого решения возложить на тт. Ягода, Гамарника (с заменой т. Булиным), Шеболдаева и Евдокимова.

Арестованых изменников партии на Украине, как организаторов саботажа хлебозаготовок, бывших секретарей райкомов, предисполкомов, зав. райзу, предрайколхозсоюзов… предать суду, дав им от 5 до 10 лет заключения в концентрационных лагерях.

Всех исключенных за саботаж хлебозаготовок и сева "коммунистов" выселять в северные области наравне с кулаками.

Предложить ЦК КП(б)У и СНК Украины обратить серьезное внимание на правильное проведение украинизации…. изгнать петлюровские и другие буржуазно-националистические элементы из партийных и советских организаций…. обеспечить систематическое партийное руководство и контроль за проведением украинизации.

Немедленно перевести на Северном Кавказе делопроизводство советских и кооперативных органов "украинизированных" районов, а также все издающиеся газеты и журналы с украинского языка на русский как более понятный для кубанцев, а также подготовить и к осени перевести преподавание в школах на русский язык… срочно проверить и улучшить состав работников школ в "украинизированных" районах.

… предоставить тт. Косиору и Чубарю право приостановить снабжение товарами особо отстающих районов впредь до окончания ими хлебозаготовительного плана" [2, с. 291–294].

Ця постанова викликала повстання українців Кубані, яке було жорстоко придушене військами ГПУ. Було розстріляно, засуджено до концтаборів або вислано біля 200 тисяч українців, зокрема, повністю — станицю Полтавську, яка була крупним центром української освіти та культури. Її перейменували в "Красноармейскую" і заселили, як і багато інших станиць, москвинами. Українська література зі шкіл, книгозбірень, клубів та хат-читалень була спалена. Всі українці, котрі відігравали будь-яку роль в культурно-національному житті Кубані, зокрема 1500 вчителів українських шкіл, були фізично знищені або заслані до концентраційних таборів, звідки майже ніхто не повернувся. (Яр. Савка, 6, с. 209–215).

Ні для споживання селянами, ні тим більше товарного хліба в селах вже не було, отже, все населення, а сільське та районне начальство в першу чергу, були "злісними саботажниками" хлібоздачі. На виконання указу від 14 грудня, для підсилення терору та щоб "принять все необходимые меры организационного и административного порядка для выполнения плана хлебозаготовок" вже через 5 днів в Україну приїздять Кагановіч та Постишев (2, с.295).

Вилучення фондів — останніх резервних запасів зерна

Постановою від 23 вересня 1932 p., підписаною Молотовим та Сталіним, Москва попереджала, що в поточному році ні колгоспам, ні радгоспам насіннєва позика видаватися не буде ні для озимого, ні для ярового посіву й зобов'язувала "возложить на председателей колхозов, директоров МТС и директоров совхозов ответственность за выделение полностью семенных фондов к яровому севу в установленные СНК и ЦК сроки (не позднее 15 января 1933 г.) и за их сохранность" [2, с.238].

Постановою від 18 листопада політбюро ЦК КП(б)У зобов'язало створити в колгоспах натуральні фонди (насіннєвий, фуражний, продовольчий та інші), суворо заборонило їх розходувати, і навіть дозволило зарахувати у плани хлібоздачі натуральні фонди тих колгоспів, які не можуть виконати плани реквізицій.

З огляду на такі строгі директиви хазяїв директора колгоспів та радгоспів, думаючи про весну та щоб не бути "антисоветчиками та контрреволюціонерами", заклали насіннєві фонди. Та вже в кінці листопада, коли від них вимагали "здавай! здавай! здавай!", а здавати їм вже було нічого, деякі з них почали вивозити зерно з фондів, щоб не бути "саботажниками". Але українське колоніальне начальство, яке московські хазяї звинувачували в нерішучости та невимогливости, боялося, що навесні 1933 р. без посівного насіння буде зірвана посівна кампанія, отже, воно може бути звинувачене в контрреволюції. А тому указом від 29 листопада здавати насіннєве зерно в рахунок реквізицій політбюро ЦК КП(б)У знову заборонило.

Та "республіканські" товаріщі, принаймні деякі, не розуміли. Утримання "натуральних фондів" могло б послабити голодомор, а це у плани його організаторів не входило. У Москві українську постанову про створення зернових фондів та зарахування їх у план реквізицій відміняють: "ЦК ВКП(б) поступил совершенно правильно, отменив наше решение от 18 ноября о колхозных фондах…" (Лист Косіора від 25 грудня 1932 p., 2, с.299). Метою прибулих в Україну Кагановіча та Постишева було як прослідкувати за вилученням будь-яких решток зерна в колгоспах, так і поправити й поставити на свої місця українських "товаріщей".

24 грудня 1932 р. секретарям райкомів та головам райвиконкомів направляється лист "Про обов'язкове вивезення всіх наявних колгоспних фондів, у тому числі й посівного, в рахунок виконання плану хлібозаготівель". Виходячи з його змісту, це надзвичайно важливий документ:

"1. Во всех колхозах, не выполнивших плана хлебозаготовок, в пятидневный срок вывезти все без исключения наличные колхозные фонды, в том числе и семенной, в счет выполнения плана хлебозаготовок.

2. Всех, оказывающих этому делу сопротивление, в том числе и коммунистов, арестовывать и предавать суду.

3. Предупредить всех председателей колхозов, что в случае, ежели по истечении указанного срока будут обнаружены какие-либо невывезенные или скрытые фонды, амбары и т. п., председатели, а также другие виновные в этом должностные лица будут привлечены к судебной ответственности и сурово покараны.

4. Обязать секретарей РПК, председателей РИК и уполномоченных обкома в 24 часа вручить настоящее постановление председателям колхозов под расписку". (2, с.296).

Характерно, що це саме лист, а не постанова політбюро ЦК КП(б)У, а зважаючи на його важливість, лист підписали аж три особи: Косіор, Строганов, Алєксєєв, всі — неукраїнці. В чім же справа, чому такий важливий документ не пішов від колективного керівництва компартією, політбюро?

Не зважаючи на те, що політбюро ЦК КП(б)У було лише маріонеткою в руках Москви, не зважаючи на тиск Кагановіча та Постишева, воно не могло прийняти таку постанову, бо це був смертельний вирок українським селянам. Єдине розумне цьому пояснення — в політбюро була "українська партія", яка напевне опиралася очевидній смерті мільйонів українців. Про те, що в політбюро йшла боротьба, свідчить "Лист секретаря ЦК КП(б)У Косіора членам та кандидатам в члени політбюро про необхідність вивезення насіннєвих фондів як засобу боротьби проти саботажу хлібозаготівель", датований наступним днем, 25 грудня. В ньому створення насіннєвих фондів він вважав помилковим, а необхідність їх вивезення обґрунтовував боротьбою з куркулями й звалював на них всі негаразди з хлібозаготівлею.

До речі, про "куркулів". За даними ЦСУ в 1927 р. в Україні заможні селяни ("куркулі") становили 3,8 % від усіх селянських господарств. У 1929 р. їх залишилось 1,4 % [2, с.29]. До 1932 р. їх вже зовсім не було. Понад 200 тис. сімей заможних селян, серед них багато середняків, за роки колективізації були "розкуркулені", тобто, розорені, пограбовані й вислані на Північ та до Сибіру.

Отже, разом з Косіором лист про вилучення натуральних фондів підписали далеко не перші особи в Україні. Якщо Строганов був членом політбюро, то Алєксєєв не був ні членом політбюро, ні секретарем ЦК.

Аби лист разом з Косіором підписав член політбюро і голова РНК України Чубар, дуже поважна особа, то в підписах Строганова та Алєксєєва не було б ніякої необхідности. Отже, Чубар не був згідний з вилученням зернових фондів й на політбюро цю вказівку з Москви не підтримав. Лист не підписали також другий секретар ЦК Хатаєвич, секретарі Любченко, Зайцев, Терехов та Голод, кожен з них в партійній ієрархії був вищий за Алєксєєва. Що стосується Любченка, Зайцева та Терехова, то найімовірніше, вони не були з цим згодні й під тим чи іншим приводом підписувати відмовились. З них Терехов був дуже впливовий, бо був також і членом політбюро, і секретарем Харківської (столичної) партійної організації.

Стосовно Хатаєвича та Голода теоретично не виключено, що й вони були проти, але швидше всього підписувати листа їм, як жидам, було не рекомендовано, досить одного Косіора, бо виходило б так, що жиди невідворотно прирікають українських селян на голодну смерть. Нагадаю, що лише у жовтні Хатаєвич був призначений другим секретарем ЦК КП(б)У за твердість та рішучість у проведенні хлібних реквізицій. Так само свого часу Лєнін-Бланк категорично забороняв тов. Троцькому виступати в пресі або іншим способом з заявами про вилучення церковних скарбів, це мав зробити тов. Калінін, москаль.

З "української групи" в політбюро дуже авторитетним був Скрипник (всього там було 6 українців з 13 членів). Очевидно, Чубар, Скрипник та Терехов й провалили постанову політбюро ЦК КП(б)У про вилучення зернових фондів з колгоспів. Двоє з них вже через місяць (Скрипник та Терехов) були понижені на партійних посадах.

Відповіддю сільських районів на наказ про вивезення усіх зернових запасів було глухе мовчання. Воно й зрозуміло. Не можна зрубувати гілку, на якій сидиш. А тому вже через 5 днів Косіор направляє в обкоми та райкоми другий суворий лист-попередження "Про вивезення в п'ятиденний строк всіх наявних фондів у рахунок хлібозаготівель", в якому, зокрема, він пише:

"До сих пор еще районные работники не поняли, что первоочередность хлебозаготовок в колхозах, не выполняющих своих обязательств перед государством, означает, что все имеющееся наличное зерно в этих колхозах, в том числе и так называемые семенные фонды, должно быть в первую очередь сдано в план хлебозаготовок… ЦК КП(б)У предлагает… немедленно, на протяжении 5–6 дней, вывезти все наличные фонды, в том числе так называемые семенные, на выполнение плана хлебозаготовок… Всякую задержку в вывозе этих фондов ЦК будет рассматривать как саботаж хлебозаготовок со стороны районного руководства и примет соответствующие меры" [2, с.300, 301].

Суворий наказ районному партійному начальству підкріплювався дозволом на безмежний терор по відношенню до населення, яке вже почало гостро відчувати голод. Під тиском Кагановіча та Постишева політбюро ЦК КП(б)У 29 грудня приймає дві постанови, які свідчать про розмах терору, свавілля та розгнузданість окупанта. Вони короткі, нехай читач сам їх оцінить.

"Про поширення на Дніпропетровську область заходів, вжитих щодо Одеської области:

1. Выслать 700 семей с 20–25 сел основных отстающих районов.

2. Тт. Карлсону (заступник голови ГПУ в УСРР — А.К.) и Реденсу (голова ГПУ в УСРР — А.К.) организовать высылку на север злостных элементов и кулаков (без семей) в количестве 700 человек.

3. Составить список исключенных из партии в количестве до 50 для немедленной высылки в концлагерь.

Просить ЦК ВКП утвердить это решение". [2, с.300].

"Про посилення репресій до одноосібників — злісних нездаванців хліба:

Запропонувати Дніпропетровському та Харківському обкомам щодо злісних одноосібників застосувати, на підставі постанови РНК УСРР з 11 листопада 1932 p., розпродаж всього їхнього майна, а також позбавлення повнотою всієї садибної землі та всіх будівель. Щодо Харківської области цього заходу застосувати, приміром, до 1000 господарств, по Дніпропетровській области — 500 господарств" [2, с.300].

Чим більше посилювався голод, тим більший розмах набували реквізиції останніх залишків зерна, тим масштабнішими ставала репресії по відношенню до селян та керівників господарств, які вже не мали можливости його здавати. Оп'янілі від крови розстріляних, стогону матерів та плачу голодних дітей, товаріщі договорились до того, що навіть незданий насіннєвий фонд розглядали як розкрадання колгоспного хліба. З постанови Київського обласного комітету партії від 7 січня 1933 p.: "Всі РПК на випадок, коли в так званих насіннєвих фондах колгоспів після 15 січня буде виявлено продовольче зерно, нездане в обмін, будуть розглядатися як такі, що злісно приводять колгоспи до розкрадання колгоспного хліба і притягатимуться до партійної відповідальности" [2, с.317].

З довідки відділу агітаційно-масових кампаній ЦК КП(б)У від 8 січня 1933 р.: "Божедаровский район. Секретарь Рыковского сельсовета задержал вывоз посевфонда в течение 3 дней, за саботаж секретарь исключен из партии и предан суду… После вывоза посевфондов у многих партийцев опустились руки, не знают, что делать, растерялись… В последнюю пятидневку вместе с вывозом посевматериала, вывезено 80 % наличия учительського фонда. Оставшиеся 20 % учительського фонда обеспечивают учителей, примерно, на 1,5–2 месяца…" [2, с.320, 321].

Вивіз всього наявного хліба з колгоспів викликав велику стурбованість навіть деяких районних партійних комітетів. Про це свідчить довідка Харківського обкому партії від 9 січня 1933 р.: "Вывоз так называемых посевных фондов из колхозов… встретил большое сопротивление не только со стороны колхозов, но и со стороны некоторых райпарткомов и отдельных уполномоченных области… райпарткомы и уполномоченные многих районов уже поднимают крик о том, что все фонды исчерпаны и что нет больше запасов для вывозки хлеба из колхозов…" [2, с.322].

В січні продовжувалось активне вилучення сільгоспродуктів та реквізиції худоби у селян. Але навіть аби в січні "хлібозаготівля" була припинена, то вже в лютому-березні розпочався б масовий голод, бо в одних господарствах хліба залишалось на 1–2 місяці, а в інших його зовсім не було. Про це свідчать доповідні записки компартійних функціонерів, які довгий час перебували в сільських районах й добре знали, що там відбувається. Так, А.Хвиля, завідуючий агітпромвідділом ЦК КП(б)У, що перебував в Одеській области як уповноважений ЦК з питань хлібозаготівель, у доповідній записці від 10 січня 1933 р. "Про факти приховування хліба, куркульського саботажу у Снігурівському районі Одеської области" пише: "…Виявлено ям 136. В них знайдено хліба 275 ц… Безспірно стягнуто хліб у 136 господарствах. Вилучено там хліба 225 ц. Стягнуто м'ясом (штрафом по району) — 159 ц… Виявлено і виключено з колгоспів 325 куркулів. Відібрано у них хліба 182 ц. Стягнуто штрафів 26467 крб. 35 куркулів віддано до суду. Виключено ледарів з колгоспів 123 чоловіка. Відібрано у них хліба — 95 ц…" [2, с.327].

А тепер порахуємо. По Снігурівському району у 720 господарствах відібрано 777 ц хліба, в середньому по 108 кг на господарство (сім'ю). Якщо вважати, що в середній сім'ї 5 чоловік, а для підтримки біологічного існування (щоб не померти з голоду) потрібен 1 кг на 3 дні, то вилученого хліба вистачило б на 65 днів. А вилучали все, що знаходили. Тепер ці 720 сімей мали померти вже в березні. А у скількох тисяч сімей хліб не відібрали з тієї простої причини, що його у них вже не було? Про це Хвиля не пише. Цікаво, що з тих 720 сімей менше всього хліба мали "куркулі", всього лише по 56 кг на господарство.

Куди ж поділася вся ота величезна кількість хліба та інших з'їсних продуктів, що були відняті в українських селян? Навіть аби все те багатство було використане з найблагороднішою метою, то й тоді це було б нічим не виправдане зумисне вбивство десяти мільйонів українців. Але ніякої "благородної мети" не було. Це був добре організований та добре спланований злочин. Невелика частина вилученого зерна пішла на експорт, частина була з'їжена в містах та промислових центрах, а значна частина, можливо, найбільша, була зумисно або не зумисно знищена. "Преса друкувала десятки повідомлень про те, як це сталося: на станції Київ-Петрівка велика купа пшениці просто згнила; на Тракторному збиральному пункті затопило 20 залізничних вагонів зерна; у Червонограді пшениця згнила в тюках; у Бахмачі її вивантажили на землю, де вона й згнила, тощо… Врешті-решт англійське посольство, посилаючись на думку німецького сільськогосподарського експерта, доповіло, що "можливо, до 30 % врожаю втрачено". Навіть значно нижчої цифри вистачило б, щоб різко змінити становище селянина" [1, с.298]. Кілька тисяч тон картоплі, зваленої на землю під відкритим небом, згнило поблизу Люботина, що під Харковом. Все це звалене, затоплене негайно обносилось колючим дротом та охоронялось загонами військ ГПУ до повного загнивання, щоб голодні селяни не могли ним скористатись, щоб вони мали можливість померти від голоду.

Про "роботу" заготівельників та її наслідки харків'янин М.Солоненко свідчить: "Після повного вилучення зерна черга дійшла до городини, аж до насіння моркви, буряків, огірків, не кажучи про овочі. Люди знов опинились у полі в пошуках втрачених і тепер перемерзлих овочів. Викопували здохлих тварин, поїдали кішок, собак і все, що рухалось, виловлювали в річках молюсків.

А тим часом реквізовані продукти гнили, проростали на непристосованих майданчиках просто неба. На всю потужність працювали спиртзаводи Шарівки і Дублянки, що були поблизу мого селища (Богодухівський район Харк. обл. — А.К.). Вкрай зіпсоване зерно в яругах обливали гасом і спалювали, згодом засипали землею. На багатій родючій землі настало пекло". [6, с.9].

Блокада Руси-України

Доведені до відчаю судами, розоренням господарств, масовими обшуками, реквізиціями, тобто тотальним терором, логічним кінцем якого була лише смерть, селяни почали тікати із предковічних земель. Про масовий вихід селян ще на початку грудня 1932 р. писав секретар Краснопільського райкому партії (цитувалося вище). Безумовно, з посиленням голоду це явище почало набирати більших розмахів. Одні йшли в Булорусь чи Московію, щоб заробити чи купити мішок зерна для підтримання сім'ї, інші від'їжджали, щоб зменшити кількість голодних ротів у господарстві, деякі тікали сім'ями.

А.Хвиля у доповідній записці пише: "За останній час, в низці колгоспів спостерігаються явища, коли значна частина колгоспників кидає господарювання і виїздить невідомо куди. Так, по Новопетрівській сільраді, по Тетянівській сільраді (Снігурівський район Одеської области — А.К.) є колгоспи, де виїхала більша половина колгоспників. Я поставив перед усією організацією питання про потребу жорстокої боротьби проти цих форм куркульського саботажу… Ми організовуємо зараз боротьбу проти тих, хто виїздить. Припинили видачу всіляких довідок, посвідчень з сільрад. У вирішальних селах встановили на ніч пікети, завдання яких затримувати усіх…" [2, с.326, 327].

Як бачимо, навіть втеча селян від голодної смерти вважалася куркульським саботажем… Селяни хотіли врятуватися втечею? Невдячні негідники!

Умови життя стали настільки нестерпними, що висилка селян на північ і навіть ув'язнення були меншим лихом, ніж залишатися в селі. Воно й не дивно. У в'язниці була хоч якась годівля, а у висиленні хоч і бідно, але можна було вижити, принаймні, селяни на це сподівались, в той час як залишатися на врожайних чорноземах було рівнозначно смерти. Селяни знали, що тут вони приречені. В.Затонський в листі до ЦК КП(б)У доповідав із Одеської области 22 січня 1933 р.: "Мне рассказывали…. что выселением на север не так уже огорчались. Никто не дезертировал, многие шли с гармошкой, а были даже случаи "добровольчества", когда соседи обращались с просьбой включить их в партию переселенцев… мужика, некогда, приросшего корнями к земле, сейчас не узнать, но лучше бы он не так быстро "переплавлялся" и эмансипировался от земли. Легче бы хлеб взять было. Сейчас допр не пугает, высылки тоже не страшны. Пока более или менее корову жалеет или свинью, когда описывают, но вообщем трудно пронять" [2, с.340, 341].

Про те, що селяни почнуть розбігатися із сіл, звичайно, добре знали й організатори голодомору, адже ж був досвід голоду навесні 1932 p., коли селяни масово їхали в Московію та Білорусь. Щоб не допустити виїзду українських селян за межі України, не дати можливости їм вижити, приймається цілий ряд заходів. Україна й українські села перетворюються в концтабори, в яких не годують.

У 1783 р. Москвинська імператриця, німкеня Катерина-сучка, видала указ про закріпачення українських селян. 1861 р. Олександр Другий кріпацтво відмінив, за що й був вбитий "народовольцями", які дуже любили волю й були предтечею більшовиків. Указом від 27 грудня 1932 р. більшовики знову поновлюють кріпацтво. Ні, ні, цей указ так грубо не називався, він мав скромну нейтральну назву, щось на зразок "про пашпортизацію", і всього лише передбачав видачу громадянам пашпортів. Але не всім. Сільські місцевости були оголошені не пашпортизованими. Ще 1962 р. у селі Черкаська Лозова, що під Харковом, я бачив над сільрадою величезне оголошення: "У зв'язку з тим, що дана місцевість не пашпортизована, мешканці села Черкаська Лозова не мають права на одержання пашпорта". Хто не мав пашпорта — не міг влаштуватися на роботу в державну установу чи на промислове підприємство, зняти номер в готелі, виїхати на довший строк у місто до родичів, і взагалі залишити місце постійного проживання більше, ніж на кілька днів. Указом про пашпортизацію фактична дискримінація селян була юридично узаконена. Селянин прикріплювався до села, у якому жив, до колгоспу, цієї жидо-більшовицької форми поміщицтва, і, щоб прожити, змушений був задарма працювати на правлячий клас. Фактично працював він за користування присадибною земельною ділянкою площею близько 0,5 га, з якої й годувалася його сім'я. За відмову від роботи на нових господарів присадибна ділянка відбиралась, а виїхати він не міг. Кріпацтво в СССР було відмінене лише 1974 р.

Пашпортизація була спрямована на те, щоб створити найнижчу та найбезправнішу верству суспільства, яка б рабською працею забезпечувала індустріалізацію та більший чи менший добробут решті громадян. Але це у довгостроковій перспективі. Безпосередньою й найближчою метою указу про пашпортизацію було утримати українських селян у селах, де вони мали загинути голодною смертю. Селян, що потрапляли у промислові центри навесні та влітку 1933 p., де пашпорти були вже видані, негайно звідти виселяли. У доповідній записці головного управління наркомату міліції УССР від 23 квітня 1933 р. зазначалося, що пашпортизація "сыграла величайшую роль в деле подъема и организации классовой бдительности партийных и общественных организаций и широких пролетарских и колхозных масс, мобилизовав их на практическое повседневное выявление и изгнание с предприятий, из учреждений, колхозов и совхозов действительно классового врага…" [5, с.195].

Треба зазначити, що цей указ був дещо запізнілий. Принаймні місяць до нього селяни вже масово залишали села, та й пашпорти десяткам мільйонів людей у містах за кілька днів не видасиш. А тому і після указу про пашпортизацію селяни продовжували виїжджати за межі Руси-України. Щоб припинити цю втечу від смерти, 23 січня 1933 р. ЦК КП(б)У та Раднарком УСРР направляють всім обкомам партії та облвиконкомам директивний лист "Про неприпустимість масових виїздів колгоспників та одноосібників за межі України"6. Не зважаючи на те, що голод уже охопив всю сільську місцевість, автори листа його не визнають, а причину масової втечі селян пояснюють виїздом їх у північні райони з метою агітації проти колгоспів та совєтської влади. Це було б смішно, аби не було так трагічно. Ось цей лист у невеликому скороченні:

"Из некоторых районов Украины начались по примеру прошлого года массовые выезды крестьян в Московскую, Западную области, ЦЧО7, Белоруссию "за хлебом"8. Имеют место случаи, когда села покидаются почти всеми единоличниками и частью колхозников. Нет никаких сомнений, что подобные массовые выезды организуются врагами Советской власти, эссерами и агентами Польши с целью агитации "через крестьян" в северных районах СССР, против колхозов, против Советской власти. В прошлом году партийные, советские и чекистские органы Украины прозевали эту контрреволюционную затею врагов Советской власти. В этом году повторения этой ошибки не должно быть допущено.

ЦК КП(б)У и СНК УССР предлагают:

1. Немедленно принять в каждом районе решительные меры к недопущению массового выезда единоличников и колхозников, исходя из разосланой по линии ГПУ директивы Балицкого9…

2. Развернуть широкую разъяснительную работу среди колхозников и единоличников против самовольных выездов с оставлением хозяйства и предостеречь их, что в случае выезда в другие районы, они будут там арестовываться.

3. Примите меры к прекращению продажи билетов за пределы Украины крестьянам, не имеющим удостоверений РИК о праве выезда или промышленных и строительных, государственных организаций о том, что они завербованы на те или иные работы за пределы Украины.

Соответствующие указания даны по линии уполномоченного НКПС10 и транспортного ГПУ…

М.Хатаевич, В.Чубарь" [2, с.342, 341].

Пости ГПУ, загроза арештів, непродаж квитків за межі України, звичайно, поставили деякі додаткові труднощі перед втікаючими селянами, але не могли істотно зменшити цей потік. Адже можна доїхати до якоїсь станції поблизу кордону України, наприклад, до Деркачів у Харківській области, а звідти пішки перейти у Московщину. Проти таких "мандрівників" були вжиті рішучі та енергійні заходи. Кордон Руси-України та Московії був блокований військами ГПУ, так що як вихід людей з України без спеціального дозволу, так і надходження будь-яких харчів в Україну стало неможливим.

"У Московії, як було добре відомо, справи виглядали інакше: "треба було лише перетнути кордон — і поза Україною умови були відразу кращі". Тодішній редактор головної одеської газети Іван Майстренко пізніше описував два села по різні боки москвинсько-українського кордону: з українського забрали все зерно, москвинському ж виставили досить сприйнятні норми.

Отже ті, кому якось удавалося перейти кордон, поверталися не з пустими руками. Але тут їх чекало невсипуще ГПУ. Один уроженець України, який працював на залізниці у Московській области, почув про голод удома і виїхав з Москви у квітні 1933 р. з 32 кг хліба. На станції Бахмач 28 кг конфіскували (решту все ж залишили як москвинському робітнику), але у двох українських селянок, які везли якусь кількість хліба, конфіскували все, а їх самих затримали. Люди старалися проникнути у порожні вагони, що поверталися з Московії після доставки українського зерна, але ті вагони старанно обшуковували як представники влади, так і залізничний персонал. Були й інші перепони…

Без сумніву, усі ці облави, арешти й конфіскації не були "самодіяльністю" місцевих органів. Це було виконання інструкцій, виданих на найвищому рівні і з певною метою. Наявність цієї мети виступає і в тому, що голодомор супроводжувався руйнуванням українського культурного й релігійного життя та масовим винищенням української інтелігенції. Здоровий глузд не дозволяє бачити у цьому подвійному ударі щось випадкове" [1, с.357, 358].

Селяни втікали не лише за межі Руси-України. Адже в цей час посилено здійснювалась індустріалізація, будувалися промислові гіганти. Там робочих годували. Але для більшости селян врятуватися від голоду на "будовах соціалізму" були марними сподіваннями. Так, по відношенню до селян села Городище Ворошиловградського району Донецької области, були, зокрема, застосовані такі репресивні заходи: "…Снять со снабжения 1020 человек членов семей колхозников и единоличников, работающих на производстве… Произвести увольнение с предприятий минимум 150 человек жителей с. Городище…" [2, с.312, 313]. В цей же час у Харкові 10 січня 1933 р. прийнята постанова про скорочення робочої сили у промисловости [6, с.9]. "Скорочували", звичайно, селян.

Стара колоніальна адміністрація, більшість якої, особливо на районному та нижчому рівні, складалася переважно з українців, не могла упоратися з покладеними на неї правлячим народом завданням. Потрібні були нові рішучі виконавці, які мали б найменшу стичність з українським національним елементом. 24 січня жидо-московська влада вирішила "підкріпити" колоніальну адміністрацію в Україні надійнішими й жорстокішими більшовиками. З посад були усунені секретарі Дніпропетровського, Одеського та Харківського обкомів партії Строганов, Майоров та Терехов, а замість них призначені жиди Хатаєвич, Вегер та москаль Постишев. Окрім того, Постишев був призначений другим секретарем ЦК КП(б)У. Хоч формально він був лише другою особою в Україні, фактично йому були надані диктаторські повноваження. В середині лютого 1933 р. начальником ГПУ в Україну призначається один з найбільш одіозних виродків — Балицький.

Для удушення українців голодом зміна керівництва колоніальної адміністрації особливого значення вже не мала. Ніякого хліба у селян давно не було, а тому з 6 лютого реквізиції навіть формально були припинені. Очевидно, перед колоніальною адміністрацією правлячим народом було поставлене завдання знищити провідну верству українців: вчителів, агрономів, вчених, письменників, службовців тощо.

З посади члена Політбюро та наркома освіти УСРР, якому були підпорядковані також наука та культура, знімається близький за поглядами до націонал-комунізму Скрипник. Під час інспекційної поїздки по Україні у супроводі Балицького Постишев замінив 237 секретарів райкомів партії та 249 голів райвиконкомів, тобто практично всіх. Вони, у свою чергу, усунули майже половину голів колгоспів. На роботу в село та у колгоспи було направлено понад 13 тисяч нових активістів, більшість із них — не українці, які до того ж погано знали або й зовсім не розуміли сільського господарства. Окрім того, 25 тисяч осіб було відряджено по лінії ГПУ на роботу у політвідділи до МТС та радгоспів. "У більшости сіл, про які ми маємо повідомлення, новопризначені керівники були москалями… Загалом принаймні 40–50 тис. чоловік були направлені зміцнювати сільські парторганізації". [1, с.274].

Судячи з того, що українців не лише умертвляли голодом, але й масово розстрілювали та виселяли, особливо з Північного Кавказу, де страшний голодомор був не лише у сільській місцевости, а й в населених українцями містах, можна припустити, що правлячий народ планував повне знищення українців й заселення наших земель іншим етносом. Принаймні наміри заселити Русь-Україну вихідцями з Білорусії та Московії були, про що свідчить планове переселення восени 1933 р. москалів та білорусів. За станом на 28 грудня 1933 р. в Україну було відправлено 329 ешелонів з переселенцями, 21856 господарств, 117149 членів сімей, 14879 коней, 38705 різних тварин. План 1933 р. перевозок колгоспників в Україну виконано на 104,7 %.

Людомор

У наш час загального зубожіння населення внаслідок корупції, державної злочинности, розорення та розпродажу Руси-України недолугим Президентом та його жидівським оточенням при згадці про голодомори ми часто чуємо, що, мовляв, і зараз голод. Так по-блюзнірськи говорять ті, хто про нього не має справжнього уявлення. Щоб хоч трохи їх просвітити, наведу деякі картини голодомору, взяті з роботи Роберта Конквеста [12, с. 275–290].

Навіть уже наприкінці 1932 р. зарубіжні кореспонденти привозили жахливі повідомлення з перших рук. Один американець у селі, розташованому на відстані 30 км. на південь від Києва, виявив, що його мешканці поїли всіх котів і собак. "В одній хатині варили якусь бовтанку, що не піддається описові. В горщику були кістки, шкіра та щось подібне до верха черевика. Те, з якою пожадливістю шестеро мешканців, що залишилися в живих (із 40 душ населення), спостерігали цю слизьку масу, виявляло їхній голодний стан".

Люди вмирали усю зиму. Але всі документи засвідчують, що масове вимирання села почалося фактично на початку березня 1933 р.

"Коли розтанув сніг, почався справжній голод. У людей розпухли обличчя, ноги та животи. Вони не могли втримати сечі… і тепер усе геть начисто поїли. Ловили мишей, щурів, горобців, мурашок, земляних хробаків. Мололи кістки на борошно і робили те саме зі шкірами та підошвами від взуття. Обтинали старі шкури та хутра, щоб приготувати якусь подобину "локшини", і варили клей. А коли зазеленіла трава, почали викопувати коріння, їсти листя та бруньки. Вживали все, що було: кульбабу, реп'яхи, проліски, іван-чай, амарант та кропиву…".

Інший, згадуючи пережите, пише: "Голод: яке похмуре слово! Серце терпне, коли чуєш його. Ті, що ніколи не переживали його, ніколи не зможуть уявити собі, які страждання спричиняє голод. Немає нічого гіршого для чоловіка — голови родини — аніж почуття власної безпорадности, що виникає, коли чуєш жінчини молитви, коли вона не може знайти їжі для своїх голодних дітей. Немає нічого гіршого для матері, аніж бачити своїх виснажених, знесилених дітей, які через голод забули, як посміхатися… Першими вмирали від голоду чоловіки. Пізніше діти. І останніми жінки. Але перед тим, як умерти, люди часто втрачали розум і переставали бути людьми".

Колишній активіст так коментував ці події: "На полі бою люди вмирають швидко, вони захищаються, їм допомагає бойове братерство та почуття обов'язку. Тут я бачив людей, які вмирали самотньо, повільно, розуміючи, що їх принесли в жертву задля чиїхось корисливих інтересів…

Найжахливіше виглядали малі діти, зі скелетними кінцівками, що звисали з роздутих животів. Голодування стерло з їхніх облич будь-які сліди молодости, обернувши їх на вимучених потвор; лише в їхніх очах теплилися залишки дитинства. Скрізь ми знаходили чоловіків і жінок, що лежали ниць, з розпухлими обличчями та животами, з очима, позбавленими будь-якого виразу…".

Одна молода дівчина з Полтавщини описує свій Великдень 1933 р. Її батько пішов обміняти останні родинні сорочки (полотняні та вишиті речі вже давно були продані) "на їжу для Великодня". Коли він повертався з чотирма кілограмами кукурудзи та чотирма висівок, його заарештували за спекуляцію (хоча й звільнили двома тижнями пізніше), а харчі конфіскували… А потім з'явився бригадир і наказав їм вийти працювати в поле.

Життя поступово завмирало. Ще взимку малеча перестала ходити до школи; залишилися тільки учні старших класів. А навесні школи взагалі почали закриватися. Голодні вчителі подалися до міста…

А ось повідомляє харків'янка: "Я бачила жінку, опухлу від голоду, що лежала на Кінній площі. Хробаки буквально поїдали її живцем. Уздовж тротуару йшли люди, які клали маленькі шматки хліба поруч з нею, але бідолаха була вже надто близька до смерти, щоб їсти їх. Вона лише плакала і просила медичної допомоги…" До речі, є свідчення про те, що медичним працівникам заборонялося надавати допомогу селянам, котрі перебували в місті нелегально.

Для місцевого населення існували певні обмеження й навіть заборона на працю, зокрема, у промисловости. Інколи праця все-таки була, але на жахливих умовах. Наприклад, на відбудові залізничного шляху до цукроварні в одному з міст людям, які півроку не бачили хліба, давали його по 500 г на день, а цукру — по 30 г. Для цього робітники мали викопати 8 кубометрів землі за зміну, що було понад їхні сили. До того ж їсти давали тільки ввечері, і люди часто вмирали прямо на робочому місці… Кожного дня певна кількість робітників умирала після першого прийняття їжі — це було непосильно для змученого голодом шлунку.

У Києві, Харкові, Дніпропетровську, Одесі та інших містах буденною справою для представників місцевої влади стала вранішня очистка вулиць від трупів. Лише у Полтаві їх щоразу збирали близько 150. "Я бачив, — пише свідок київських подій, — одну таку підводу з дітьми, що лежали на ній. Вони були… — із худорлявими, витягнутими, немовби пташиними обличчями. Ці маленькі пташки долетіли до Києва, і яку користь вони мали з того? Деякі з них щось бурмотіли, повертаючи голови. Я спитав візника про них, але він тільки махнув рукою, промовивши: "Коли вони дістануться туди, куди їх везуть, вони також замовкнуть".

На тих, котрі ще животіли, час від часу влаштовували облави. Робили це приблизно щотижня загони міліції та спеціально мобілізованих партійців, і робили жорстоко й безжалісно. Зокрема, 27 травня 1933 р. у Харкові кілька тисяч селян, що намагалися прилаштуватися по всьому місті у черги за хлібом, зігнали докупи, віпхнули у залізничні вагони і перевезли до станції Лісова, де скинули до ями і залишили напризволяще.

Найвищого рівня смертність сягнула в областях, що спеціалізувалися на вирощуванні хліба — Полтавській, Дніпропетровській, Кіровоградській та Одеській: мінімальний відсоток тут становив 20–25… У тисячах сіл Київщини та Вінничини гори трупів лежали просто неба, і не було жодного спроможного поховати їх. Один з оповідачів згадує про свого батька-комсомольця, який разом із товаришами ходив по селах і встановлював напис "Вхід заборонено", оскільки просто не було можливости поховати численні трупи. У селах із 3–4 тисячним населенням (Орлівка, Смолянка, Грабівка) залишилося лише 45–80 чоловік. Село Мачухи на Полтавщині із 2 тис. родин втратило близько половини. А менші населені пункти цієї ж области, мешканцями котрих були, вочевидь, хазяйновиті селяни-одноосібники (хутори Сороки, Лебеді, Твердохліби, Малолітка), знелюдніли повністю. Населення решти вцілілих хуторів, як підрахував один агроном, скоротилося приблизно на 75 %. Кількість мешканців села Яреськи, мальовничі ландшафти якого понад річкою Ворсклою приваблювали багатьох радянських кінематографістів, зменшилася від 1500 до 700. Понад третини людности села Рясне на Полтавщині загинуло від голоду, а у селі Вербки Дніпропетровської области до вересня 1933 р. спорожніло більше половини хат.

За період 1926-39 pp. втрати населення від виселень, голодоморів та розстрілів у деяких районах сучасної Полтавської области становили: Яготинському — 42,9 %; Семенівському — 42,6 %; Нехворощанському — 39,9 %; Кишеньківському — 33,6 %… Загальні втрати населення Харківської области за цей же період становили 2 млн. осіб [8]. У ній на той час проживало близько 20 % населення України.

Списки померлих від голоду, зрозуміло, неповні, які були складені через 60 років у деяких селах Руси-України, виявилися довшими за повні й ретельно зібрані списки тих, що загинули під час Другої світової війни. Так, у селі Олександрівка Кобеляцького району в роки голодомору померло близько 300 осіб, а за чотири роки війни — 101. Під час війни у деяких сім'ях гинули один або кілька чоловік, але решта залишалися живими, вони пам'ятають, поминають, й вшановують загиблих. А під час голодомору вимирали не лише сім'ї та роди, але й цілі села. Хто їх згадає?

Ось що пише вцілілий свідок голодомору про перебіг смерти від голоду: "Клінічна картина голоду добре відома. Він знищує ті ресурси людського організму, які виробляють енергію, і це знищення прогресує в міру того як необхідні речовини не споживаються людиною. Тіло марніє. Шкіра набуває сірувато-брунатного відтінку і вкривається численними зморшками. Людина помітно старіє. Навіть малі діти та немовлята мають старечий вигляд. Їхні очі збільшуються, стають виряченими і нерухомими. Процес дистрофії часом зачіпає всі тканини, і нещасний нагадує кістяк, вкритий натягненою шкірою. Але частіше трапляється набрякання всіх тканин, особливо на руках, ногах та обличчі. Тоді шкіра тріскається і з'являються гнійні виразки. Рушійна сила зникає, оскільки найменший рух повністю знесилює людину… Основні життєві функції вже споживають тканини та альбумін власного тіла. Дихання та серцебиття прискорюються. Зіниці розширюються, починається діарея голоду. Цей стан небезпечний хоча б тому, що мінімальне фізичне зусилля викликає зупинку серця… Загальна слабкість прогресує. Тепер хворий не може встати або посунутися на ліжку. У стані напівсвідомого сну він може проіснувати ще якийсь тиждень, аж поки його серце перестає битися".

Голод породжував згубні психічні симптоми, люди подекуди втрачали людську подобу. Частим явищем стали вбивства. Існують численні повідомлення про самогубства, майже завжди повішанням. Але найстрашнішим фактом було інше: "Деякі божеволіли… Були такі, що різали та варили трупи, що вбивали власних дітей та поїдали їх. Я бачив одну таку людину. Цю жінку привели до окружного центру під конвоєм. Вона мала людське обличчя, але очі були вовчі. "Це людоїди, — казали про таких, — їх треба стріляти". Ніби сама матір винна, що її довели до божевілля ті, хто робив це задля якоїсь вищої мети, задля добра всіх…".

Не всі факти людоїдства були спричинені психічними збоченнями. Ось такий, досить показовий, випадок. Активіст, що здійснював колективізацію в Сибіру й повернувся в Україну 1933 p., знайшов своє село майже повністю вимерлим. Молодший брат розповів йому, що їхня сім'я жила саме на корі й траві, а коли і цього не стало, "мати каже, ми повинні з'їсти її, якщо вона помре".

Всього за голодомори 1932-33 pp., попередній "підготовчий" період розкуркулення і колективізації 1929-31 pp. та терор 1929–1938 pp. загинуло 12,5-13,5 млн. українців, але різні автори дають різну розкладку загиблих по роках. Так, американський журналіст жид Дюранті кількість померлих від голоду та пов'язаних з ним хвороб оцінює в 10 млн. чоловік; італійський консул у Харкові С.Граденіго у депеші своєму уряду кількість померлих від голоду оцінює у 10–15 млн. осіб.

Р.Конквест кількість жертв українців по роках оцінює так: померло через голод 1932-33 pp. в Україні та на Північному Кавказі — 6 млн. (очевидно, це число дещо занижене); померло через розкуркулення (сюди він включає також заарештованих та померлих в концтаборах пізніше, до 1937 р.) — 6,5 млн., всього 12,5 млн. [1, с.337].

Б.Богослов дає таку кількість загиблих українців в 1922-38 pp.: розстріли та виселення за межі Руси-України "розкуркулених", 1922–1933 pp. — 1 млн. (це число явно занижене); голодомор 1932-33 pp. — 10 млн. (можливо, це число завищене); терор 30-х років (процес СВУ, "кіровщина", 1937–1938 pp.) — 2,5 млн.; всього 13,5 млн. [9, с.124].

9 грудня 1948 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла ухвалу "Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього", що увійшла в силу 1950 р. Ось деякі витяги з неї:

"Стаття 11. За даною резолюцією геноцид означає будь-який з нижчеподаних актів, учинених з наміром знищити повністю або частково національну, етнічну, расову чи релігійну групу, а саме:

— вбивство членів групи (1);

— заподіяння серйозного фізичного чи психічного пошкодження членам групи (2);

— зумисне створення для членів групи умов життя, розрахованих на проведення її фізичного знищення повністю або частково (3);

— застосування заходів з наміром перешкодити народженню дітей серед членів групи (4);

— примусове передання дітей членів однієї групи членам іншої (5)".

За ознаками (1) — (3) цієї ухвали в Україні та на Кубані, тобто на наших етнічних землях, мав місце геноцид українців.

Геноцид не має строку давности й за нього треба відповідати. Геноцид чинить не одна особа, не група осіб, не організація, а один народ по відношенню до іншого.

В 1915 р. турки вчинили геноцид вірменів, вирізавши близько 1,5 млн. їх.

В 1941–1945 pp. німці вчинили геноцид жидів, знищивши їх в межах від 0,63 млн. до 1,3 млн. Цифра 6 млн., яку називають самі жиди, не підтверджується ніякими документами, не витримує жодної критики й має бути віднесена до їхньої невгамовної фантазії. Число 0,63 млн. називає німецький дослідник цього питання, професор історії Ернст Нольте; число 1,3 млн. називає жидівський дослідник геноциду Міхаель Вольфсон… [4, с.7]. За геноцид жидів німці виплатили їм біля 100 мільярдів німецьких марок.

В 20-х—40-х роках 20 ст. всього було знищено 21 млн. українців [9, с.124]. Хто за це має відповідати?

Злочинці

Переважна більшість дослідників, навіть такі серйозні, як Р.Конквест, вважають, що голод 1932-33 pp. — то є злочин Сталіна та його оточення. Поняття "оточення" не визначене. Якщо під ним розуміти членів політбюро та секретарів ЦК КП(б) — то це одне, а якщо правлячий клас та правлячий народ — то вже інше. Але відомий вислів, що "оточення робить короля". І це оточення має бути назване.

Звичайно, роль Сталіна в розкуркуленнях, в голодоморах 1932-33 pp. та пізнішому терорі величезна й незаперечна. Але є вагомі сумніви в тому, що вона була визначальною. Звалювати все, чи навіть головне в злочинах 20-30-х років на одну особу — то відводити питання про відповідальність в бік, прикривати справжніх злочинців, шукати "стрілочника". Після Лєніна-Бланка Сталін, очевидно, найбільший злочинець у світовій історії, перед яким бліднуть інквізитор Торквемада та Чінгіз-хан, а Гітлер міг би бути у нього лише бездарним учнем. Але й Сталін — то лише вершина айсберга.

Коли пишуть про Гітлера, то часто йому дають епітет "біснуватий". Але жодного разу я не зустрічав у літературі, щоб злочини фашизму перекладали на цю "біснуватість". Відповідав за них увесь німецький народ. А от коли пишуть про злочини більшовизму, то їх відносять на рахунок поганого характеру Сталіна. От, мовляв, коли б у цього диктатора був кращий характер, або якби керівником більшовицької імперії була інша особа, то все було б не так. Ця думка проводиться у наукових трактатах, публіцистичних роботах, художніх творах. Можливо, це одна з найбільших фальсифікацій у світовій історії. І зроблена вона зумисно, щоб від злочинів більшовизму відвести справжніх винуватців, перекинути їх на особу Сталіна.

Вплив Гітлера на події був незрівнянно більший, ніж Сталіна. Гітлер створив націонал-соціалістичну партію силою своєї геніальности й свого інтелекту. Він привів її до влади демократичним шляхом. Німецький народ обожнював Гітлера, бо він швидко вивів Німеччину з кризи, за короткий час ліквідував безробіття, значно підвищив рівень життя, підняв німців з колін і дав можливість їм повірити у свої сили. Без Гітлера націонал-соціалістичної Німеччини не було б.

Сталін був геніальним майстром інтриг. Він ліз до вершини влади в створеній не ним державній та політичній системі, яка діяла й існувала незалежно від нього, а серед її керівників він був не найгірший. Авторитет ("культ") Сталіна створювався не його діями, а за допомогою ГПУ-НКВД, пропагандою та найближчим оточенням. В кінці 20-х років створилася ситуація, коли більшовицька країна могла рухатися або по шляху капіталізації, або подальшої більшовизації. Правлячий народ і правлячий клас обрали другий напрямок (а для чого ж вони революцію робили?), Сталін це відчув і пішов за течією. Аби з якоїсь причини він раптом зник (помер, був убитий), нічого особливого не змінилося б. Отже, за злочини "сталінізму" Сталін має відповідати зовсім не в першу чергу. Вони занадто грандіозні, щоб першочергову відповідальність за них взагалі несли певні особи. За злочини "сталінізму" перш за все має відповідати народ, що створив ту злочинну політичну систему і на якому вона трималася майже 30 років.

Отже, не зважаючи на те, що роль Гітлера в націонал-соціалістичній Німеччині була значно більшою, ніж роль Сталіна в соціалістичній Московії, злочини в останній перекидають на Сталіна, а злочини Німеччини чомусь не перекладають на Гітлера. Дивно, чи не так? При цьому з певністю можна сказати, що аби в жахливих злочинах більшовизму 20-30-х років можна було б обґрунтовано звинуватити москалів — це було б давно зроблено, й галасу було б багато. Якщо цього немає, то звідси випливає єдиний висновок: за ті злочини москалі першочергової відповідапьности не несуть. А хто ж відповідає? Адже ж не може бути так, щоб різними способами було вбито кілька десятків мільйонів невинних людей, серед них і кілька мільйонів москалів, і не було народу, на який би опиралася злочинна більшовицька система.

Безграмотні селяни-кріпаки, які у свій час вважали, що винуватцями їхніх нещасть є поміщики, а цар є добрий, були значно ближчі до істини, ніж дослідники голодоморів. Хоч цар і міг покарати будь-якого поміщика-дворянина, але саме вони скидали й ставили царів. Сталін був на вершині ієрархічної піраміди, але аби його дії розходилися з волею тих, на кого він опирався, скотився б він до самої основи, і навіть нижче. Та й на вершині влади, принаймні до 1938 року, він був не один. Кагановіч та Молотов відігравали не меншу роль.

Сталін став повновладним диктатором-тираном лише в кінці 30-х років й залишався ним до кінця життя. Його безмежний деспотизм в цей час безпідставно переноситься на решту 30-х й навіть на двадцяті роки, що зовсім не виправдано. Під час першого геноцидного голодомору 1921-22 рр, коли загинуло 2 млн. українців, він був на другорядних ролях й сумнівно, чи входив у десятку найавторитетніших більшовицьких керівників."… після Лєніна першим серед комуністів Росії протягом трьох років лишався Григорій Зінов'єв" (Гершко Апфельбаум), пише Б.Бажанов, секретар Сталіна (цитовано за [10, с.82]). Д.Волкогонов стверджує, що в 1925-28 pp. авторитет Бухаріна в партії в той час мало чим поступався авторитету Сталіна [11, с. 38, 39]. Далі він пише: "Риков, котрий став наступником Леніна на посаді Голови раднаркому, та Томський — майже беззмінний керівник совєтських профспілок, не бачили у Сталіні безперечного лідера, а Бухаріна підтримували не з особистих міркувань, а що називається, за переконанням" [11, с.40].

Після політичної поразки Бухаріна, Рикова, Томського в 1929 р. Позиції Сталіна значно зміцнилися, але повної влади у нього ще не було. Будучи партійним Генеральним секретарем й розставляючи скрізь своїх довірених людей, він поступово наближався до неї. Але ще в 1934 р. майже триста делегатів 17 з'їзду компартії (одна чверть від усіх) проголосували проти нього. Навіть на початку 1937 р. значна частина високоповажних партфункціонерів не підтримала вимогу Сталіна розстріляти Бухаріна [11, с.216], чого вони не посміли б зробити вже через 1–1,5 роки. Щоб мати абсолютну владу, треба було поставити "свою людину" на чолі ГПУ-НКВД, яке реально здійснювало терор і проводило арешти партфункціонерів районного та обласного рівня навіть без узгодження з партійними комітетами і яке повністю контролювали жиди. В 1935 р. Сталін домігся призначення Н.Єжова секретарем ЦК по силовим структурам. У вересні 1936 р. він зі Ждановим із Сочі дає телеграму на ім'я Молотова, Кагановіча та інших членів політбюро, у якій вони вважали за необхідне призначити на посаду комісара НКВД москаля Н.Єжова замість жида Ягоди [11, с.192]. Аби у той час Сталін був абсолютним диктатором, то згоди членів політбюро не потребував би. До речі, дружиною Н.Єжова була жидівка, тому-то юдеї вважали його за свого й пропустили до керівництва жидівською вотчиною — НКВД, де він за згодою зі Сталіним добряче почистив від них цю установу. Ну що ж, і вони можуть помилятися.

Часто протягується думка, що Сталін був всесильним диктатором, бо був "культ Сталіна". Але в 20-х роках були "культи" не лише Сталіна, але й Лєніна, Троцького, Зінов'єва, Ворошилова та багатьох інших "вождів". Окрім того, культу потребував сам народ, серед якого діяли "вожді". Популярности Сталіна активно сприяло його оточення, особливо Молотов, Ворошилов, Кагановіч. Створював Сталіну культ "вождя" і жид Ярославський-ґубельман. В 1931р. він навіть запропонував видати задуману ним книгу "Сталін", але сам Сталін від цього відмовився [11, с. 62, 63]. Зважаючи на те, що в 20-30-х роках вся преса була під повним контролем жидів, треба прямо визнати, що саме вони і створювали культ "вождя Сталіна". З якою метою? Можливо, щоб було на кого звернути свої злочинства у разі необхідности, щоб мати "алібі". У значній мірі "культ Сталіна" був штучно створений. Щоб надійніше прив'язати Сталіна до жидівської колісниці, після загибелі Алілуєвої 1932 р. вони підсовують йому Розу Кагановіч, сестру Лазаря, сучасну Есфір.

Та повернемось до 1932 р. В ієрархії колишнього Совєтського Союзу перший партійний секретар на службовій сходинці завжди стояв вище від першого керівника виконавчого комітету відповідного територіального підрозділу. Інші партійні секретарі, як правило, стояли нижче голови виконкому. Партійна ієрархія, або фактична реальна влада, для нижчестоячих товаріщей демонструвалася порядком підписів під документами. На районному та обласному рівні перший підпис — першого партійного керівника, другий — голови відповідного виконкому. Те ж саме спостерігаємо на республіканському рівні. В 1932-33 pp. на документах першим стоїть підпис першого секретаря ЦК КП(б)У С.Косіора, другим — голови РНК УССР — В.Чубаря. А от в документі № 150 [2, с.341] підпис другого секретаря Хатаєвича стоїть перед підписом Чубаря. Це наводить на думку, що в більшовицькій ієрархії в Україні у той час Хатаєвич посідав вище становище.

А тепер подивимось, що у цьому плані було в Москві. Нагадаю: Сталін — Генеральний секретар компартії, Молотов — голова Ради Комісарів (міністрів), Кагановіч — другий секретар компартії. Передімною 11 документів, які установлюють їхню ієрархію: два — Молотова та Кагановіча, дев'ять — Сталіна та Молотова.

В документі № 61 [2, с.183] політбюро ЦК КП(б)У звертається в Москву з проханням про надання продовольчої допомоги до Кагановіча (1) та Молотова (2). Документ № 85 [2, с.221] — це телеграма з Москви в Україну про посилення темпів хлібозаготівель. Підписи: Кагановіч (1), Молотов (2). Отже, судячи по цим двом документам, у структурі більшовицької влади Кагановіч стояв вище за Молотова. Принаймні, "украінскіє товаріщі"" у той час знали, що реальної влади більше у тов. Кагановіча, ніж у тов. Молотова, вони ніяк не могли переплутати.

А тепер подивимось на пару Сталін-Молотов. Неупереджений читач скаже: а що ж тут дивитися? Якщо "простий" секретар Кагановіч стоїть вище за Молотова, то Генеральний секретар Сталін неодмінно має бути старший за нього. А от і помилилися. В тих дев'яти документах шість разів перший підпис — Молотова, і лише тричі — Сталіна. Та і то в одному з них (№ 123, [2, с.295]) йдеться про відправку секретарів Кагановіча та Постишева "на допомогу" Україні, тобто суто партійна справа, в усіх відношеннях підпис Сталіна тут, зрозуміло, обов'язково має бути першим.

Отже, з тих 11 документів з підписами Сталіна, Молотова та Кагановіча у 1932 р. прослідковується така ієрархія реальної влади: Кагановіч, Молотов, Сталін. Звичайно, 11 документів — занадто мало, щоб робити статистику, але тенденція очевидна! Таким чином, звалювати на Сталіна відповідальність як за голодомори, так і за решту злочинів, що чинилися у той час, — це вигороджувати інших, можливо, не менших, злочинців — Кагановіча та Молотова. Ось яку характеристику дають їм Волкогонов та інші дослідники.

Молотов був хитрий, жорстокий та брутальний деспорт. В усіх питаннях беззастережно підтримував Сталіна, був одним з найактивніших у створенні культу "вождя". На його совісти смерть мільйонів українців і навіть високоповажних партійних функціонерів. За його прямою вказівкою з двадцяти восьми народних комісарів Совнаркому, який він очолював, більше половини були репресовані [10, с. 151–154]. Разом зі Сталіним Молотов видавав голодоморні укази, а пізніше схвалив біля 400 списків осіб, справи яких мали розглядатися військовими судами. Лише 12 грудня 1938 р. Сталін та Молотов дозволили розстріляти 3167 чоловік [11, С.301]. Його дружиною була активна сіоністка Перла Карп (псевдо — Жемчужина), яка, очевидно, повністю ним верховодила. Свого часу вона була комісаром парфюмерної та рибної промисловости. Ця Перла мала в Америці багатих юдейських родичів, також Карпів, яких вона часто відвідувала. В 20-50-х роках Молотов та його Перла були головними зв'язківцями між совєтськими та американо-європейськими юдеями-сіоністами. В.Ушкуйник свідчить [12, с.47]: "Невдовзі після знищення Берії та розгрому юдейського центру на Лубянці (штаб НКВД — А.К.), Молотов з'явився в Америці. Його перший візит був до Баруха (впливовий жидівський мільйонер-сіоніст — А.К.), з яким він мав довгу розмову. Барух тільки-но перед тим зламав ногу й майже не рухався. Але, отримавши таку страшну новину, він негайно наказав подати собі машину й відправився до Ейзенхауера, що був у той час Президентом, із зусиллям здерся по сходах і про щось наодинці розмовляв з генералом".

Про жидолюбіє шабес-гоя Молотова пише С.Повзнер в "Еврейском мире" за 1939 р.: "На 8 всеросійському з'їзді совєтів Молотов говорив про наявність в країні антисемітських почуттів, але від імені уряду він погрожував за їх вияв смертною карою" (Цитовано за [13, с.196]). Он як! Хто не любить правлячий народ, тому смертна кара. Логічно.

А ось що говорив Сталін про свого найближчого соратничка на пленумі ЦК КПСС 16 жовтня 1952 р.: "А чего стоит предложение т. Молотова передать Крым евреям?.. У нас есть еврейская автономия. Разве этого недостаточно?.. Молотову не следует быть адвокатом незаконных еврейских претензий на наш Советский Крым… Т.Молотов так сильно уважает свою супругу, что не успеем мы принять решение Политбюро по тому или иному важному вопросу, как это быстро становится известным т. Жемчужиной. Получается, будто какая-то неведомая нить соединяет Политбюро с супругой Молотова Жемчужиной и ее друзьями. А ее окружают друзья, которым нельзя доверять…" ("Сов. Россия", 13 січня 2000р.).

Ще один із чортячої трійці, Лазар Каганович, народився й довго жив в Україні, але українську мову вважав іноземною. Нормально, адже за поняттями деяких жидів українці в Україні є окупантами. Малограмотний, отримав початкову юдейську освіту. З 1922 р. тісно співпрацював зі Сталіним, спочатку як керівник організаційно-інструкторського відділу ЦК компартії, через який йшли призначення на високі партійні посади. Заповзяття, жорстокість та ретельність Кагановіча-невігласа імпонували Сталіну, який називав його "жєлєзним Лазарєм". З 1926 по 1928 pp. був призначений першим секретарем ЦК КП(б)У, де гальмував "українізацію". Часто конфліктував з головою РНК УССР Чубарем та керівними працівниками ЦК КП(б)У, що врешті-решт роковим чином вплинуло на їхні долі. З 1929 р. у його руках зосереджується надзвичайна влада: він стає першим секретарем Московського міського та обласного комітетів партії, секретарем ЦК КП(б), членом політбюро та наркомом шляхів сполучення.

Окрім того, він був завідуючим сільськогосподарським відділом ЦК, а в 1930–1934 роках ще й "Надзвичайним уповноваженим ЦК й Ради Народних Комісарів СССР по колективізації й хлібозаготівлях".

У першій половині 30-х років, коли в Україні відбувалося "розкуркулення", депортація селян та найстрашніший голодомор, вплив Кагановіча на події був особливо великим. Фактично вся верховна влада була в його руках. Він "безпосередньо керував… боротьбою проти організованого куркулями саботажу державних зобов'язань" (МСЄ, т. 5, 1937 р. с.128). Як свідчать самі жиди ("Амерікен Гібрю", т.160 за 12 січня 1951 р.) "Каганович був особливо видатним у найтруднішу для Сталіна пору — в період колективізації. Він організовував спеціальні полки, щоб розтрощити опір селянства… Після війни ситуація в Україні була дуже небезпечна… Політбюро знов вирішило послати в Україну Кагановича для встановлення ладу" (Цитовано за [14, с.128, 129]). Внаслідок його "роботи" сотні тисяч українців були відправлені в концтабори як "фашисти й вороги народу". Він неодноразово заміщав Сталіна, коли "вождь" від'їжджав на відпочинок. Був одним з тих, хто найактивніше створював культ "вождя" та здійснював терор.

"Його поїздки в Челябінську, Іванівську, Ярославську та інші обласні партійні організації супроводжувались справжніми погромами: багатьох місцевих працівників зміщали, на них заводили "справи", які часто закінчувались трагічно… Нарком шляхів сполучення неодноразово виїздив в райони, де колективізація йшла важко, і зразу ж після його "нальотів" справа прискорювалась… Жорстокий по природі, гранично грубий Каганович був типовим, більше того, класичним представником адміністративно-бюрократичного апарату, що з особливою соціальною безцеремонністю брався за будь-яку справу. Внаслідок його поїздки на Північний Кавказ збільшився потік "розкуркулених", яких вивозили на Північ. В Московській области він без коливань знімав будь-кого, хто не слідував його директивам… Будучи головою Центральної комісії по проведенню партійної чистки, він проводив її нещадно…" [11, с. 155–159]. Разом з Молотовим він був ініціатором знищення багатьох її історичних християнських пам'ятників, зокрема знаменитого храму Христа Спасителя, у спорудженні та упорядкуванні якого брали участь митці зі світовим ім'ям. Сам храм був знесений 5 грудня 1931 р. натиском вибухової кнопки безпосередньо юдеєм Кагановичем. Очевидно, у цьому був якийсь символічний смисл. Пізніше на тому місці побудували басейн. Каганович же найбільше від усіх причетний до винищення українців. Звичайно, це далеко не всі "заслуги" цього знавіснілого ката. Дехто з дослідників, зокрема В.Ушкуйник, вважає, що реальним господарем величезної жидо-більшовицької імперії був саме Каганович. "В скритій формі вища влада була в руках Кагана Каган-овича та його найближчого юдейського оточення. Виконавча влада належала його Беку, Джугашвілі, який був також і "козлом отпущенія" у випадку потреби… його безмежний "деспотизм" був лише ілюзією "для простого народу", як кажуть поляки" [12, с. 22, 27–29].

Як би там не було, в 30-х роках на чолі правлячої кліки знаходились три особи, які вершили долями 180 млн. людей, християн та мусульман: грузинський жид-вихрест Сталін-Джугашвілі (у грузинській мові "джуга" означає жид, а "швілі" — син; повне і справжнє його назвище — Йосип Давид Віссаріонович Джугашвілі-Кохба); шабес-гой сіоніст Молотов (а чи не прийняв він таємно юдаїзм?) та жид Каганович. Але то лише була вершина правлячої піраміди. А хто ж складав саму піраміду?

На її самому нижчому рівні — майстер, бригадир, секретар партосередку, голова сільради, голова колгоспу, рядовий міліціонер, взагалі вся дрібна адміністративно-господарча рать — то гої-туземці; в районній ланці, в керівництві цехом чи заводом, в суді чи прокуратурі, починають метлешити жидки. Але в керівництві обласної й вищої ланки управління жиди відіграють вже вирішальну роль.

* * *

Почалося все з жовтня 1917 p., коли жиди прийшли до влади в Московській імперії під прикриттям робітничої партії, в керівних органах якої не було жодного робітника, і навіть москалі були рідкісним винятком. Щоб не бути голослівним, наведу списки Центрального Комітету соціал-демократичної робітничої (?) партії (більшовиків), пізніше названу РКП(б), та керівних органів тодішнього жидо-більшовицького уряду з урахуванням уточнень, встановлених вже після обнародування їх А.Диким [13, с. 451–462]. У передмові до цих списків він пише: "Список складений на основі даних, що друкувалися в газетах та часописах Рос. Соц. Федер. Республіки в роки 1917–1921. З причини багаточисельних випадків прийняття жидами чисто москвинських псевдонімів, а також відсутности вказівок на народність (племінну належність) осіб, про обрання чи призначення яких повідомлялося у пресі, за стовідсоткову точність списків поручитися не можна. Але загальну картину участи та ролі жидів у всіх областях життя Москвинської Держави, обернено пропорційну їх чисельности (1,1 % від усього населення), ці списки дають вірну…". Отже,

Центральний Комітет соціал-демократичної партії (більшовиків):

Жиди: Бронштейн (Троцький), Ульянов — Бланк (Лєнін), Апфельбаум (Зінов'єв), Лур'є (Ларін), Хаімов (Луначарський), Радомисльський (Урицький), Коган (Володарський), Розенфельд (Камєнєв), Смідович, Шварцбаум (Свердлов), Нахамкес (Стєклов);

Москалі: Криленко.

Отже, з 12 членів ЦК жидів — 11, москалів — 1.

1917 р. ці люди формували уряд (Совєт комісарів) та інші виконавчі установи. І ось що вони наформували (приводжу лише деякі з них):

Совєт народних комісарів

1. Голова совєта — Ульянов (Лєнін-Бланк)11 — жид

2. Комісар зовнішніх справ — Чичерін (батько— дворянин, мати жидівка) — жид.

3. Комісар у справах національностей — Джугашвілі (Сталін) — грузинський жид

4. Голова Вищої Економічної Ради — Лур'є (Ларін) — жид

5. Комісар по відбудові — Шліхтер — жид

6. Комісар Землеробства — Протіян — вірменин (?)

7. Комісар державного контролю — Ландер — жид

8. Комісар Армії та Флоту — Бронштейн (Троцький) — жид.

9. Комісар державних земель — Кауфман — жид

10. Комісар громадських робіт — Шміт — жид

11. Комісар громадського постачання — Є.Ліліана (Кніггісен) — жидівка

12. Комісар народної освіти — Луначарський (Хаімов) — жид

13. Комісар віросповідань — Шпіцберг — жид

14. Народний комісар внутрішніх справ — Зінов'єв — жид

15. Комісар громадської гігієни — Анвельт — жид

16. Комісар фінансів — Гуковський — жид

17. Комісар по пресі — Коган (Володарський) — жид

18. Комісар по справам виборів — Урицький — жид

19. Комісар юстиції — Штейнберг — жид

20. Комісар по евакуації — Фенігштейн — жид.

Як бачимо, під капелюшком "диктатури пролетаріату" стирчали жидівські ріжки.

Захопивши владу у чужій країні, жиди могли утриматися лише завдяки терору. Його здійснювали військові або воєнізовані формування: армія, комісаріат внутрішніх справ та створена в його надрах "Чрезвычайная Комиссия", скорочено ЧК. На жидівській мові ЧеКа означає бійню для худоби. Це співпадіння не було випадковим. Невдовзі після створення ЧеКа зайнялося масовими вбивствами нежидів-гоїв, які по поняттям Талмуда гірші, ніж худоба, й він вимагає їх вбивства. Троцький називав ЧеКа "железной когортой партии".

Для "непролетарських елементів" суспільства (але не для жидів!), тобто провідної верстви народу (урядовців старого режиму, дворян, підприємців, купців, письменників, науковців, священників тощо) та членів їх сімей, яких не було причини зразу розстрілювати, були створені концтабори. Спочатку ЧеКа направляло туди тих, хто не підтримував революції, а пізніше й тих з перерахованої категорії, хто її підтримував. В концтаборах вони мали загинути повільною смертю. Концтабори створювали Лєнін-Бланк, Троцький, Камєнєв, Зінов'єв, Свердлов — все жидки, але декрет підписав 15 квітня 1919 р. голова ЦВК москаль Калінін, і називався він "Про табори примусових робіт" [10, с.130]. Перший пункт цього декрету передбачав створення концтаборів в усіх губерніях, а їх організацію й завідування ними було покладено на губернські ЧеКа, тобто, на жидів. Отак немов би руками москаля робилася жидівська справа.

А.Дикий приводить особовий склад Військового комісаріату із 43 осіб, з них москалів — 0, а достовірно засвідчених жидів — 36: Бронштейн (Троцький), Фішман, Ромм, Мейчик, Лівенсон, Позерн, Губельман, Кальманович, Бекман, Глузман, Зузманович, Гіршфельд, Склянський, Шородан, Петч, Штейнгард, Глейзер, Полонський, Лехтінер, Бруно, Шульман, Розенгольц, Мейгоф, Казенгольц, Геккер, Цейгер, Гіттіс, Лазімер, Кольман, Метказ, Зак, Слузін, Зільберман, Спіро, Давидович, Смідович.

Комісаріат внутрішніх справ

1. Народний комісар — Апфельбаум (Зінов'єв) — жид

2. Його помічник — начальник ЧК — Урицький — жид

3. Начальник пропаганди — Гольденпрудін — жид

4. Голова економічної комісії Петроградської комуни — Ендер — жид

5. Віце-голова комісії гігієни — Рудін — жид

6. Комісар по евакуації біженців — Фінігштейн — жид

7. Його помічник — Абраам Крахмал — жид

8. Комісар Петроградської преси — Володарський — жид

9. Комісар Московської преси — Красіков — жид

10. Комісар Петроградської поліції — Фейєрман — жид

11. Начальник бюро преси — Мартінсон — жид

12. Московський комісар громадської безпеки — Розенталь — жид

13. Член Совєта Петроградської комуни — Зорке — жид

Члени Петроградської ЧК

Всього 12 осіб. З них достовірно установлених жидів — 7: Мейнкман, Гіллєр, Модель, І.Розміровіч, Іселєвіч, Красіков, Анвельт. Решта подані як поляки, вірмени, латиші, у чому можна засумніватися. Москалів — 0.

Члени Московської ЧК

Всього 36 осіб. З них достовірно установлених жидів — 28: Дзержинський (голова), Шкловський, Кнейфіс, Цейстін, Разміровіч, Кронберг, Хайкіна, Шауман, Лентовіч, Ривкін, Делафабр, Циткін, Є.Розміровіч, Г.Свердлов, Бізенський, Блюмкін, Алєксандровіч, Рейтенберг, Фінес, Закс, Яков Гольдін, Гальперштейн, Кніггісен, Дейбкін, Ліберт, Фогель, Закіс, Шиллєнкус. Решта подані як москаль (1), латиші, вірмени.

Така ж картина спостерігається в усіх інших комісаріатах та відомствах. Жиди прийшли до влади й стали правлячим народом. А.Дикий називає їх правлячим класом, але це не зовсім вірно. В багатонаціональних імперіях є і правлячий народ, і правлячий клас. До правлячого класу імперій можуть входити й представники не правлячого народу. У Московській царській імперії правлячим народом були москалі, а правлячим класом — поміщики-феодали, зокрема й поміщики поневолених народів.

У Московській більшовицькій імперії правлячим народом майже на 30 років стали жиди, які складали менше, ніж 2 % чисельности населення, а правлячим класом — номенклатура, куди входили також представники поневолених народів. Зважаючи на малу чисельність жидів, вони могли повністю контролювати лише верхні щаблі влади. На самому низу ієрархічної піраміди їх майже не було, але серед 500 найвпливовіших керівників більшовицької імперії вони складали біля 85 % відсотків.

"В записах (протоколах показань) 439 та 469, 65 сесії Сенату США, записано:… "в 1918 р. урядовий апарат у Петрограді складався із 16 справжніх москалів та 371 жида, причому 265 з цього числа прибули із Нью-Йорка" [13, с.125]. Мала чисельність жидів в імперії врешті-решт привела їх до політичної поразки в кінці 30-х — середині 40-х років.

Жиди не були б жидами, аби з найбільшою вигодою для себе не скористалися зі свого панівного становища в імперії. В той час, як тисячі сімей тіснилися в непридатних до життя приміщеннях, жиди, що приїздили до міста, негайно отримували упорядковані квартири. Їм надавалася перевага при влаштуванні на роботу, особливо керівну.

В 20-х роках, коли по всій імперії відбувалися масові виключення студентів "за соціальним походженням" із навчальних закладів, жидів не виганяли і на їх непролетарське походження не зважали. Більше того, вони мали пільги для вступу до вузів. Посилаючись на жидівські джерела ("Еврейский мир", 1939 р.), А.Дикий наводить такі дані стосовно складу студентів у 1935 р. [13, с.189]:

На одну тисячу москалів було студентів-москалів — 2,8;

на одну тисячу українців — студентів-українців — 2,0;

на одну тисячу жидів — студентів-жидів — 20,4.

Дослідниця голодомору Є.Яценко виявила у Полтавському обласному державному архіві (Ф.Р-2064. оп. 1, спр.264, арк.30,31) довідку Робітничо-селянської інспекції про калорійність обідів у їдальнях м. Кременчука в 1-му та 2-му кварталі 1933 р. Уважного ознайомлення з нею достатньо, щоб зробити висновок, чия тоді була влада. Бажано також згадати ту частину листа студента Г.Ткаченка з Рибоводного технікуму, де він описує харчування "простих" студентів у менш голодний 1932 р. (с.20–22). Отже, подаю назву підприємства, зафіксовану калорійність та необхідну калорійність (число у дужках):

1. Крюківський вагонобудівний завод, ковальський цех — 319 (800)

2. Суконна фабрика — 109 (650)

3. Панчішна фабрика — 210 (600)

4. Артіль текстильної промисловости — 144 (600)

5. Шостий трест — 147 (600)

6. Єврейський технікум — 521 + хліб (600)

У підготовці кадрів вищої кваліфікації справи були ще гіршими (для нас) й ще кращими для них. Так, М.Шестопап подає [15], що за часи жидобільшовицької влади до 1949 р. Київська консерваторія підготувала 76 аспірантів12 — музикантів, з них 70 жидів і аж 6 — українців. Це привело до того, що з 30-х років вузи та науково-дослідні установи були переповнені жидами. Вони займали ті посади, які "звільняли" розстріляні або заслані до концтаборів українці.

Жид Губельман-Ярославський дуже заповзято боровся з релігією, особливо християнською, грабуючи та закриваючи церкви, організовуючи блюзнірські виступи "безбожників" під час релігійних свят. "Але синагоги залишалися недоторканими, а їх майно не конфіскувалось. Не бачили москвини й пародійно-блюзнірських виступів у дні жидівських релігійних свят" [13, С.166]. Більше того, коли священників відправляли в концтабори на повільну смерть або й просто розстрілювали на місці, жидівські рабини з квітня 1920 р. й до вересня 1935 р. отримували офіційну платню від совєтського уряду [4, с.37]. Про розлоге релігійне життя жидів у 30-х (!) роках, коли християнська релігія була практично заборонена, пише А.Дикий [13, с. 202–204], посилаючись на жидівські джерела.

За словами жида М.Слоніма, часто жиди-комуністи, що фанатично вірили у вчення Лєніна, дивним чином поєднували це із заповітами Біблії та Талмуду. Як наслідок, майже через двадцять років безбожницької діяльности антирелігійної комісії "в Москві можна було спостерігати сцени з релігійного життя жидів, які зовсім не підтверджували офіційний курс на викорінення релігії". Тобто, релігію викорінювали, але християнську, а не юдейську. Газета "Эмес", яка виходила тоді у Москві жидівською мовою, писала, що жиди мають свої окремі цвинтарі, здійснюють обрізання, можуть безкарно не посилати дітей до школи під час юдейських свят, печуть мацу, мають особливі похоронні братства, які роблять добрі справи, не будучи визнані офіційно. В той час як випікання пасок було заборонено навіть приватно у сім'ях, Московська міська рада зайнялася випіканням маци. А в Сталінградській окрузі пекти мацу "надав тому приклад секретар компартії Рабіновіч". Згадуючи 1934 p., І.Еренбург писав у 1967 р.: "Время было вообще, хорошее…" [10, с.21].

До 1933 р. у великих містах жиди мали свою міліцію. За порушення правил громадського порядку, хуліганство, злочин "простий" міліціонер не міг притягти жида до відповідальности [9, с.82].

Указом Совєта комісарів від 9 серпня 1918 p., підписаного Лєніним, слово "жид" вважалося образливим і за його вживання передбачалося ув'язнення до 3 років. Навіть за образу царя свого часу людину не ув'язнювали, а штрафували. Через те, що в українців для назви юдеїв іншого слова, окрім жид, не було, то всі ми виявилися карними злочинцями. Але чомусь Лєнін та його банда не заборонили вживати й не передбачили три роки ув'язнення за образливе для москалів слово "кацап". І після цього гope-історики мають нахабство стверджувати, що то була "русская", а не жидівська революція!

На початку Другої світової війни, коли москалів та українців комісари пішки гнали на фронт, жидів поїздами та в авто дбайливо вивозили на схід, подалі від фронту. В армії жиди якщо й служили, то здебільшого в тилу, інтендантстві, охороні тощо. Зате після війни їм у першу чергу надавалися уцілілі або відбудовані рабами-гоями приміщення.

Звичайно, були обмеження і для жидів. Так, судити їм у синагогах та приводити у виконання присуди, як це було у середні віки у деяких країнах, а особливо у Польщі, де діяв "жидівський Сейм", заборонялось. Але при парткомах були створені так звані "Євсекції", які пильно слідкували, щоб жиди не мали жодних інших обмежень, які проводили й вирішували всі питання "в дусі й смислі законів народу ізраілевого" [13, с.201]. Керували "євсекціями" колишні бундівці13. Одним із заходів центральної "євсекції" було створення жидівського телеграфного агенства "ЕТА". Обминаючи офіційне телеагенство — "ТАСС", "ЕТА" посилала свої повідомлення у будь-яку країну. Такого привілею не мав жоден народ у Московсько-більшовицькій імперії. Жиди користувалися ним для підтримки постійного зв'язку зі світовим жидівством.

* * *

В усіх країнах жиди були і є чужорідним тілом. Вони ніколи не вважали своєю землю, на якій прожили сотні років, а народ, який їх прийняв і пригрів, часто у години їхніх нещасть, ставав їхнім першим ворогом. Аналіз відношень усіх народів із жидами показує: чим краще і поблажливіше народ до них ставиться, тим більших неприємностей має чекати від них. Не зважаючи на незначні формальні обмеження, у царській Московській імперії вони мали дуже великі права, часто більші, ніж у так званих "демократичних державах". Поборюючи "антисемітизм" царського уряду, якого насправді не існувало, захищаючи й вигороджуючи жидів, москвинська інтелігенція вводила в оману свій народ, дозволила зайдам-жидам стати на чолі руху малограмотних і темних робочих за свої соціальні права. Фактично москвинська інтелігенція зрадила свій народ. І жорстоко за це поплатилася. Захопивши владу, жиди почали негайно винищувати інтелектуальну верству "гоїв", спочатку москалів, а потім усіх інших народів, у міру розширення своєї влади. Говорячи про терор 20-х —30-х років, С.Білокінь пише: "Ніхто не каже — "большевицькі репресії", кажуть "сталінські репресії". [10, с.78]. Але і "большевицькі репресії" — не більша дефініція, ніж "сталінські". Репресії були жидівськими, а державний терор лежав у природі большевизму, бо вона була жидівською.

Головною установою, що чинила терор, було ЧеКа, негайно створене після захоплення влади, яке пізніше називалося ГПУ, ОГПУ, НКВД. Воно ж було й тим стрижнем, на якому трималася вся піраміда жидо-більшовицької влади. Від часу створення й майже до кінця 1936 р. очолювали ці органи терору й стабільности кривавої системи жиди: 1917–1926 pp. — Ф.Дзержинський; 1926–1934 pp. — В.Менжинський; 1934–1936 pp. — Г.Ягода (Ієгуда). З 1939р. по 1953 р. НКВД очолював жид Л.Берія. Не лише на початку створення, але й пізніше на 80–90 відсотків керівництво ЧеКа-ГПУ-НКВД складалося з жидів. Щоб у цьому пересвідчитись, достатньо прочитати роботи [10, 16,17]. Від жидівських прізвищ на їхніх сторінках болить голова. Але часто і під нежидівським прізвищем ховався затятий (у москалів є сильніше слово — "матерый") жид. Вони змінювали прізвища, щоб під виглядом "рускіх", а часто "поляков" та "латишей" чинити розбій та насильство, щоб свої злодійства було легше перекласти на замордований ними народ. На допиті 10 квітня 1938 р. Мирона Гулакова запитали: "Когда вы изменили фамилию Гольдфельд на Гулаков?". Він відповів: "В апреле 1920 г. при поступлении в органы ЧК мне дали эту фамилию" [10, с.308].

До жовтневого перевороту більшовики змінювали прізвища з метою конспірації. Це зрозуміло. Але кого треба було вводити в оману після того, як вони прийшли до влади?

За соціальним станом особовий склад ЧК-ГПУ-НКВД був набродом декласованих елементів, здебільшого з початковою освітою, часто у жидівських школах, де основним заняттям було вивчення жидівської Тори (п'ятикнижжя Мойсея). Посилаючись на науково-статистичні джерела, С.Білокінь пише: "На 1 березня 1937 р. нижчу освіту мали 18219 (76,3 %) оперативники УГБ НКВД/УНКВД (без кадрів ГУБ Центру)" [10, с.42]. Ще в кінці 19 — на початку 20 ст., коли народилися майбутні чекісти, переважна більшість жидів жила замкнутою общиною за тими ж законами, що були у юдеїв 300-1000 років тому. Прогрес цивілізації на внутрішній розпорядок їхнього життя вплинув мало (див. М.Грулев — Записки генерала-еврея, [13, с. 416–443]). На формування їхнього світогляду вирішальний вплив мав рабин та виховання у сім'ї, а тут вони всотували настанови Тори та Талмуду, провідною ниткою-ідеєю яких є ненависть до "гоїв", тобто всіх нежидів: "кращого з гоїв убий. Найкращій змії розчерепи голову" (рабин Шимон, Мехільта, 11 а, Талмуд). Випишу ще деякі "святі висловлювання" із Талмуду, що їх мають засвоїти жиди:

"Будьте немилосердними до християн" (Гілхот Акум 10.1).

"Християни створені, щоб служити і бути слугами жидів" (Мідаш Галкіот 225).

"Християни — це худоба, віслюки" (Зога 2,64б).

"Непотрібно молитися, вбиваючи (християн) у суботу" (Песагім 49ц)14.

"Лише жид є людська істота, а всі інші народи не є людськими істотами, вони є звірами" (Бабга Кана 2,6).

"Дозволено зґвалтувати і трьохрічну нежидівку" (Абода Сара 3-А).

"Християни — це брудні тварюки" (Катубот 110б).

"Дозволяється обдурювати християн, навіть присягаючи" (Бабга Кама).

"Не провинився в убивстві той, хто вбив християнина" (Макот 7б).

"Християн потрібно вигублювати усіма засобами, які є, бо вони погани" (Загор, 1,25а).

Зазначу, що це лише невелика частина з того, чому жидівські вчителі-рабини навчають жиденят в юдейських школах, зокрема, і в державних в Руси-Україні у наш час, бо "свята ненависть" до християн сучасними жидами не засуджена й зі "святих книг" не вилучена. "Вся жидівська "наука", з її Старим заповітом і Талмудом, є сугубо расистська, взірця далеко гіршого, ніж гітлеризм" [14, с.223], а Адольф Гітлер порівняно з юдейськими пророками, що складали ці книги, був гуманістом.

Тепер люди, виховані на засадах ненависти до християн, отримали над ними необмежену владу. Що вони мали робити? Приводити у відповідність своє становище зі своїм світоглядом, чим вони негайно й зайнялись. Їхні дії мають назву "червоного терору" — від рік християнської крови, що була пролита юдеями-"комуністами". Під виглядом класової боротьби вони несамовито винищували християн, спочатку кращих з них, а потім усіх підряд, використовуючи для цього будь-який привід. Але жидів "чекісти" не чіпали. "Випадків фізичного знищення представників найкрупнішої та крупної жидівської буржуазії та осіб вільних професій-жидів не було або майже не було. Знищення ж буржуазії не-жидівської у роки терору було явищем звичайним", пише А.Дикий [13, с.80], який вивчив величезну кількість документів та особисто був свідком тих подій.

У серпні 1918 р. жид Кенігіссер застрелив жида Урицького. Щоб помститися за це, ЧеКа перебило 10 тисяч християн, які ніякого відношення до Кенігіссера не мали. Списки цих 10 тисяч нещасних були розклеяні на парканах та стінах будинків. "Що кидається в очі при читанні цих списків — це повна відсутність в них жидівських прізвищ, хоча жидами у той час уже був переповнений Петроград, не говорячи вже про багаточисельних жидів — крупних капіталістів та "буржуїв", що жили там на законній підставі і до революції" [13, с.149].

А.Дикий приводить список жертв розстріляних Київським ЧеКа 1919 p., який свого часу був надрукований у газетах. Серед них жидів не було, не зважаючи на дуже велику кількість їх у той час у Києві. А ось особовий склад керівників Київського ЧеКа, яке займалося тортурами [13, с.474, 475]:

1. Блувштейн-Сорін (жид) — голова.

2. Дехтяренко Петро (можливо, українець) — заступник голови та завідуючий секретним відділом.

3. Шуб (жид) — секретар комісії.

4. Цвібак Самуіл (жид) — зав. юридичним відділом.

5. Ліфшиць Яків (жид) — зав. оперативним відділом.

6. Цвібак Михаїл (жид) — заступник зав. оперативним відділом.

7. Фаєрман-Міхайлов (жид) — комендант.

8. Кац (жид) — зав. тюремним підвідділом.

9. Каган (жид) — завідуючий господарством.

10. Ганіотський (очевидно, жид) — зав. загальною канцелярією.

11. Фінкельштейн (жид) — командир Особливого загону при ЧеКа.

12. Мотя Грінштейн (жид) — зав. спекулятивним підвідділом.

13. Рабічев (очевидно, жид) — бухгалтер.

14. Савчук (можливо, українець).

15. Шварцман (жид) — заступник зав. секретним відділом.

16. Манькін (жид) — заступник зав. юридичним відділом. 17.18.19. Яковлєв (можливо, москаль), Ковальов (москаль), Лошкевич (не вияснено) — інспектори секретного відділу.

20. Рубенштейн Наум (жид) — секретар юридичного відділу.

21. Мантейфельд (жид) — член колегії юридичного відділу. Це ЧеКа винищувало населення з небаченим доси садизмом і жорстокістю. Розповідають свідки тих подій.

"За час перебування в Києві (з 7 лютого по 31 серпня 1919 р.) більшовики не тільки зруйнували багато будинків, але також знищили безцінні культурні, мистецькі, архітектурні та інші надбання, та, окрім того, вимордували тисячі ні в чому не винних людей. Серед них, в першу чергу, інтелігентів, священників, науковців, монахів і монахинь, власників будинків, крамниць, промисловців, купців тощо. Однак, взагалі не зачіпали жидів, які майже поголовно не лише вітали більшовицькі банди, але дуже часто допомагали комуністам арештовувати, допитувати, а також мучити та страчувати невинних осіб, між якими було багато робітників, що спочатку були на боці більшовиків. Вже по кількох годинах перебування комуністичних посіпак у Києві негайно почалися масові арешти, допити, грабунки, ґвалтування жінок, підпали, руйнування будинків, церков, музеїв, книгозбірень, а також жахливі муки різних тортурованих, що, як правило, закінчувалось розстрілами.

"Чрезвичайка" насильничала не лише у Києві чи інших українських містах, а й у сільських округах. Пограбувавши міста, більшовицькі банди йшли на села, нещадно грабуючи й знищуючи все. Ці дикі оргії викликали опір селянства. Тож каральні загони "червоної армії" винищували не лише повстанців, але й цілі села та їхніх мешканців…

…засудженого, голого, клали на велику колоду зі звисаючою головою, а кат ударом довбні відбивав йому голову.

Треба підкреслити, що в різних тортурах над нещасними брали участь також і жидівки, які "спеціалізувалися" у виколюванні очей.

Характерно, що коли у всій Московщині палили, нищили й руйнували церкви, ніхто не намагався нищити синагоги". (Р.Нілостністський. Криваве сп'яніння більшовизму. 1925 р. Німеччина. Цитовано за кн. Ю.Борця).

"В Одесі лютували знамениті кати Дейч та Віхман… Кожному жителю Одеси був відомий їхній вислів, що вони не мають апетиту до обіду, перше ніж не перестріляють сотню "гоїв"…

…У Києві пошепки передавали улюблений наказ Рози Шварц, який так часто лунав у кривавих катівнях надзвичайок, коли нічим вже не можна було утамувати жахливі крики мордованих: "Заткни йому пельку розтопленим оловом, щоб не верещав, як порося…" І цей наказ виконували з буквальною точністю. Особливу лють викликали у Рози ті з потрапивших у надзвичайку, в яких вони знаходили натільний хрест. Після неймовірних глумлінь над релігією вони зривали ці хрести і випалювали вогнем зображення хреста на грудях або на лобі своїх жертв…

…У Вороніжі надзвичайка застосовувала чисто ритуальні способи страти. Людей кидали у бочки із вбитими навколо цвяхами і скочували бочки з гори…

…У Миколаєві з наказу чекіста Боґбендера живих людей замуровували у кам'яних стінах…

…В Казані, на Уралі та в Єкатеринбурзі нещасних розпинали на хрестах…

…Часто практикувалось здирання шкіри з живих людей. З цією метою їх кидали в окріп, робили надрізи на шиї та навколо кистів рук і обценьками здирали шкіру, а потім викидали на мороз. Цей спосіб застосовувався у Харківській надзвичайці… (Н.Жевахов, Сербія, 1928 р. Цитовано за книгою П.Пересвета "Враги". Москва, 1993).

Українців в Руси-Україні жиди вважали за окупантів: "від самого початку окупації України Петлюрівськими силами…", — свідчив жид Крупнік з Аннополя на Волині [14, с.44]. Очевидно, Україну вони вважали своєю землею. А щоб звільнитися від "окупантів", жиди при першій же нагоді їх нещадно винищували."…ми, живі свідки і очевидці того часу, доповнюємо і стверджуємо таке: жидівсько-большевицькі карні загони… діяли по всій Україні в чисто татарсько-наїзницький спосіб. Заскочивши до села чи містечка, забирали з собою ні в чому не винних і непричетних до політики людей, в першу чергу — вчителів, агрономів, студентів, просвітян, кооператорів та інших категорій свідоміших і освіченіших людей, розглядаючи їх як потенціяльних своїх ворогів, і без доведення жодних обвинувачень і судової процедури розстрілювали їх на місці постою загону, за вироком "трійки ЧеКа", щоб у цей спосіб застрашити населення і знищити в корені Український Визвольний Рух. У братські могили Златополя покладено кілька сотень людей. А по всій Україні це число сягає десятків, а можливо й сотень тисяч жертв" [14, с.52].

"…села були стероризовані карними загонами ЧеКа, яке складалося переважно з інтернаціонального жидівського елементу, в такий звірячий спосіб, що меркнуть перед ними всі злочини й жорстокости Тамерлана. Вони… не тільки розстрілювали свої жертви, а ще й спотворювали їх, відрізували вуха, язики, носи та інші частини тіла, як то видно з показів свідків" [14, С.54].

Говорячи про те, що переважна більшість керівників-чекістів не були більшовиками, С.Білокінь далі пише, що історики навіть не ставили питання, як це позначилося на їхній діяльности в тоталітарній державі [10, с.111]. Саме ця обставина на їхній діяльности ніяк не позначилася. Для цієї групи злочинців не мало значення, з якими гаслами прийти до влади. А от те, що практично всі вони були жидами, впливало на їхню, вибачте, "діяльність" кардинальним чином. Ось тут для істориків, соціологів, етнопсихологів не розпочатий край роботи.

Взагалі, пишучи про політичні погляди того чи іншого діяча та аналізуючи його дії, історики практично не надають значення його походженню. Якщо це стосується німця, українця, француза чи представника іншого європейського народу, то це в якійсь мірі виправдано. Але що стосується жидів, то це зовсім не так. Дії жида-комуніста та жида-фашиста можуть бути значно ближчими, а вони можуть порозумітися між собою значно швидше, ніж комуніст-француз та комуніст-жид. Зважаючи, що в політиці жиди виявляють неабияку активність, ігнорувати цю обставину недопустимо.

Майже 15 років Сталін затято боровся з троцькістсько-зінов'євським блоком. Звичайно, як політичного утворення такого блоку не існувало, і для нас його зусилля здаються дивними, дикими й не зрозумілими. Але і Троцький, і Зінов'єв були жидами. Троцькістсько-зінов'євський блок закамуфльовано міг означати жидівську владу, яка була цілком реальною, могутньою і небезпечною навіть для жида-вихреста Сталіна. Боротьба йшла зі змінним успіхом. Влада жидів трохи послабла в 1927-28 pp., коли Троцький, Зінов'єв та Камєнєв зазнали політичної поразки, але знову посилилась, коли поразки зазнали москалі Бухарін, Риков та Томський, а Лазар Каганович обійняв важливі посади в партії та уряді. До того ж жиди продовжували повністю контролювати ОГПУ-НКВД. Від них у значній мірі залежала навіть доля самого Сталіна. В роботі "Я был агентом Сталина" жид В.Кривицький пише: "В 1933-36 гг. он (Сталін — А.К.) сохранил за собой власть в значительной степени благодаря Ягоде и его секретным сотрудникам, чья беззаветная преданность помогла ему уничтожить старые руководящие кадры большевистской партии и Красной Армии (цитовано за [16, с.399]).

Однією з причин, чому загуркотіли Троцький, Зінов'єв, Камєнєв, була та, що вони претендували на найвищі посади, будучи жидами. Впевнений, що цього не хотіла більшість жидів. Воно й зрозуміло. Суть влади у силі, а не в хизуванні. Аби на самій вершині ієрархічної піраміди були відверті жиди, це викликало б роздратування й збільшило б опір населення. Гасло "бєй жидов, спасай Росію" зазвучало б з повною силою й могло б бути втілене в усій своїй простоті та прямоті. Спокійніше панувати за спиною напівгрузина-напівжида, який розпатякуватиме про інтернаціоналізм та дружбу народів, а жиди, змінивши прізвища, будуть повними господарями становища.

Саме після політичного злету Кагановича почалися масові розкуркулення та колгоспне покріпачення селянства, посилився терор проти місцевого населення. В цей же час розширилась мережа концтаборів, якими керували майже виключно жиди, було заплановано винищити українців голодомором. Влітку 1933 р. за побудову Біломоро-Балтійського каналу орденами Лєніна були нагороджені 8 чоловік, всі жиди: Ягода Г. — заступник голови ОГПУ; Коган Л. — начальник Біломорбуду; Берман М. — начальник Головного управління виправно-трудовими таборами (концтаборами) ОГПУ; Френкель Н. — помічник начальника Біломорбуду; Рапопорт Я. — заступник начальника Біломорбуду; Фірін С. — начальник Біломоро-Балтійського концтабору; Жук С. — заступник головного інженера Біломорбуду; Вержбицький К. — заступник головного інженера будівництва. Посади та походження нагороджених яскраво говорять, ким та як будувався канал ім. Сталіна. А сотні тисяч українців та москалів знайшли там свою смерть.

Принаймні до 1941 р. жиди не втратили політичну силу. А.Дикий [13, с. 260–271] приводить списки вищих партійних органів, уряду, ряду комісаріатів (міністерств) та управлінь жидо-більшовицької імперії перед Другою світовою війною (1936–1939 pp.). З урахуванням пізніших уточнень з них випливає, що в уряді (Совєті Комісарів) десять комісаріатів з двадцяти чотирьох очолювали жиди, у дванадцяти інших жиди були першими заступниками. Нагадаю, що головою уряду був шабес-гой Молотов (Скрябін), і його вплив (швидше всього вплив його дружини-сіоністки Перли) на формування уряду був не останнім.

Військовий комісаріат очолював бездарний і безвольний К.Ворошилов, дружиною його була жидівка Голда Горбман ("Катерина"). Політичне управління "робітничо-селянської" червоної армії, яке вчило вояків, як всім народам треба дружно жити та жидів любити, очолював жид Я.Гамарник. Всі його помічники, начальники відділів, інспектори та майже всі начальники політичних управлінь армій та флотів були жидами. В політуправлінні червоної армії дружби та любові до нежидів не виявлено.

Зважаючи на велику схильність жидів до кругової поруки (точніше, до кругової корупції), неважко здогадатися, що в очолюваних ними комісаріатах та управліннях все керівництво складалося з жидів, а якщо й зустрічався не жид, то його дружиною неодмінно була жидівка. Але це зовсім не означає, що в очолюваних нежидами Комісаріатах жидів було обмаль. Так, в Комісаріаті важкої промисловости, який очолював грузин Орджонікідзе, із семи заступників принаймні п'ятеро були жидами, а з 13 інших членів колегії жидами були всі. Комісаріат лісової промисловости очолював москаль Лобов, а із семи його заступників жидів було шість. Комісаріат фінансів очолював українець Гринько, але всі його заступники, начальники відділів та інші члени колегії були жидами. Те ж саме можна сказати про інші комісаріати. Таким чином нежиди на чолі комісаріатів були лише слабким прикриттям повного жидівського панування в імперії.

Фундаментом, на якому трималася жидівська влада, було НКВД. Ось його керівний склад на той час [13, с. 483, 484].

Вищі органи НКВД

В газеті "Известия" від 29 листопада 1935 р. надруковано: "присваиваются следующие звания работникам НКВД":

+Генеральний Комиссар Госбезопасности — Ягода Г. — Нарком В.Д.СССР.

Комиссары Госбезопасности 1-го ранга:

+Агранов (Сорензон) Я.С. — Зам. Наркома В.Д.СССР

+Балицкий В.А. — Нарком В.Д.УССР.

+Дерибас Т.Г. — Начальник Дальневосточного Управления НКВД.

+Прокофьев Г.Е. — Зам. Наркома В.Д.СССР.

+Реденс С.Ф. — Начальник Московского Управления НКВД.

+3аковский (Штубис Генрих) Л.М. — Начальник Ленинградского Управления НКВД.

Комиссары Госбезопасности II-го ранга:

+Гай М.И. — Начальник Особого отдела ГУГБ НКВД СССР.

+Гоглидзе С.А. — Нарком В.Д.ЗСФР.

+3алкис Л.В. — Начальник Управления Казахской АССР.

+Кацнельсон З.Б. — Зам. Наркома В.Д.УССР.

— Карлсон К.М. — Начальник Харковского Управления НКВД.

+Леплевский И.М. — Нарком В.Д.БССР.

— Молчанов Г.А. — Начальник Спецотдела НКВД СССР.

+Миронов С.Г. (Самуил) — Начальник Эконом. Отдела НКВД СССР.

+Паукер К.В. — Начальник Оперативного отдела НКВД СССР.

+Слуцкий А.А. — Начальник Иностранного Отдела НКВД СССР.

+Шанин A.M. (Абрам Моисеевич) — Начальник Транспортного Отдела НКВД.

+Бельский Л.Н. (Лев Наумович) — Начальник Главного Управления рабоче-крестьянской милиции НКВД.

+Пилар Р.А. — Начальник Саратовского Управления НКВД".

Всього: жидів (+) — 16; не-жидів (-) — 4, з них москалів — 1.

Окрім того, в НКВД в кінці 1935 та на початку 1936 р. були жиди: Добродіцкій Веніамін Ісакович — Начальник Спеціального відділу в ГУГБ (Главное Управление Государственной Безопасности) НКВД; Іоффе Ісай Львович — Начальник Антирелігійного відділу в ГУГБ НКВД; Вуль Леонід Йосипович — Начальник карного розшуку в ГУГБ НКВД; Фріновскій, Комкор — Заст. Наркома В.Д. та командир прикордонними військами; Бермам Борис, комісар III рангу — Начальник відділу НКВД; Островскій Йосип — Начальник відділу НКВД; Шпігельглас — Заст. Начальника Іноземного відділу НКВД; Шапіро — Секретар Наркома НКВД; Могільскій Борис Єфімович — Начальник Головного Управління Зовнішньої та Внутрішньої охорони НКВД; Ширвіндт Семен — Інспектор прикордонних військ НКВД.

Жиди в Головному Управлінні Таборів та поселень НКВД (ГУЛАГ)

Берман Яків Матвійович — Начальник ГУЛАГ; Фірін Самуїл Якович — Заст. Начальника ГУЛАГ та начальник вільно-поселенського управління НКВД; Коган — Начальник таборів та поселень на території Карельської АССР, одночасно начальник біломорського політичного табору; Фінкельштейн — Начальник таборів та поселень Північного краю; Погребінскій — Начальник таборів та поселень Свердловської области; Сабо — Начальник таборів та поселень Західного Сибіру; Волін — Начальник таборів та поселень Казахстану; Серпуховскій — Начальник СЛОН (Соловецкий лагерь особого назначения); Мезнер — Начальник Верхньо-Уральського політичного ізолятора особливого призначення.

Жиди-начальники Управління НКВД на місцях

Реденс — Московська область; Заковскій — Ленінградська область; Блат — Західна область; Рітковскій — Північний край; Фрідберг — Азовсько-Чорноморський край; Пілляр — Саратовський край; Раппопорт — Сталінградський край; Райскій — Оренбургська область; Абрампольскій — Горьковський край; Файвіловіч — Північно-Кавказький край. Шкляр — Свердловська область; Зелікман — Башкірська АССР; Гоголь — Західний Сибір; Троцький — Східний Сибір; Дерібас — Далеко-Східний край; Круковскій — Середня Азія; Леплев

Чим займалося НКВД, ми добре знаємо: "…головною метою НКВД було не з'ясовувати істини, не пошук "справжніх" обставин злочинів, а винищення якомога більшої кількости людей" [10, с.49] (але, уточнимо, — не жидів), цілком у дусі жидівського "святого вчення".

Та повернемось до голодомору. В роботі [5] приведені списки кількох тисяч чоловік, що померли від голоду 1932-33 pp. лише в двох невеликих районах Харківської области, Валківському та Коломацькому. Перелік далеко не повний, бо складався через 60 років після описуваних подій. У тих списках немає жодного жида, всі українці. А в роботі [7] приведений список комісії з експорту зерна з поміткою "не підлягає оголошенню", виявлений у Харківському обласному архіві:

Голова — Загер, відп. секр. — Радзішевський.

Члени: Шпігель, Шмугляков (Шлугельський), Гусігін, Хомський, Холмський, Гомельський, Тимошина, Тазенпуд, Сітов, Епельбаум, Рутштайн, Хазанович, Яновський, Бродський, Шегер.

Прокурор — Брон.

Не установлено, обласна це комісія, чи республіканська, бо тоді Харків був "столицею", але не це важливо. Серед членів експортної комісії жодного українця, все більше (а, можливо, й усі) жидки. До речі, головою Всесоюзної комісії з експорту хліба був також жид Абрам Кісін.

* * *

На Заході, у так званих "демократичних країнах", добре знали і про масовий терор в СССР, і про голодомор в Україні та на Кубані, й навіть про розміри цього лиха з багаточисельних повідомлень учасників та свідків тих подій, кореспондентів газет на дипломатичних представництв. Але… відносились до цього досить спокійно. "Ми мало що зрозуміємо про світ XX століття, поки не буде з'ясована причина мовчанки, якою були зустрінуті сотні книжок, журнальних та газетних розповідей про масовий терор в СССР. Бо ця мовчанка була так само масштабна, як саме явище" [10, с.74]. Але що ж тут не зрозуміло? На той час влада в СССР була жидівською, масовий терор — жидівським, західна преса — жидівська, багато урядів західних країн — прожидівські, а жиди не люблять розпатякувати про злочини, що їх чинять жиди.

Але й мені дещо не зрозуміло: чому українські історики, за невеликим винятком [14], ходять навколо питання відповідальности за голодомори і не називають головних його організаторів-жидів? Вони що, цього не знають? Знають, і не гірше за мене. Очевидно, окрім знання, треба ще мати громадянську мужність. Таки вдалося жидам за допомогою голодоморів та терору вивести нову породу українців. Вірніше, українці були вимордовані, залишились лише хохли-малороси.

А.Дикий свідчить: "На початку 20-х років у Берліні була створена організація "Отечественное объединение русских евреев заграницей", що виступала із закликом до всього жидівства відмежуватися від дій їх одноплемінників у Московії, маючи на увазі їхню надмірну участь у проведенні червоного терору… Але їхній голос не лише не був взятий до уваги, але викликав різкий осуд всього жидівства. І замовк… Хоча, по суті, вимоги відмежування були вельми обмеженими. Були заклики відмежуватися лише від одноплемінників, що активно проводили червоний терор, але нічого не говорилось про те переповнення жидами всіх установ Московії, яке не могло бути невідомо тим, що закликали до відмежування. Треба думати, що заперечень проти монопольного положення жидів у Московії в усіх інших галузях діяльности, окрім червоного терору, в авторів заклику не було. Але й цей, більше ніж скромний, заклик викликав вибух обурення в усіх емігрантів-жидів, які вважали, що взагалі не можна торкатися цього питання, а треба його замовчувати, якщо вже не можна виправдати чи спростувати" [13.С.10.11].

Більше того, переважна більшість жидів на Заході (так і хочеться сказати: на дикому Заході) червоний терор схвалювала. Так, Л.Фейхтвангеру події, що відбувалися принаймні до 1937 p., були до вподоби, про що він і написав у нарисах "Москва" після відвідин жидо-більшовицької імперії. Він не засуджував терор в СССР, де в цей час мільйони людей (але "гоїв", а не жидів) гинули в концтаборах, він шельмував німецький націонал-соціалізм, який звільнив німців від необмеженої жидівської влади й обмежив у правах кілька тисяч противників режиму. Засуджував фашизм у Німеччині й схвалював юдонацизм в СССР жид А.Барбюс. А жиди С. та Б.Вебб написали величезне "дослідження", в якому вони розглядали Московсько-жидівську імперію як взірець "нової цивілізації". Після голодоморів 1932-33 pp. цю "нову цивілізацію" визнав керований сіоністом Рузвельтом уряд США. Це саме той Рузвельт, який під час Другої світової війни закликав "убивати і нищити німців стільки, скільки можливо буде" [14, с.222], не зважаючи на те, фашисти вони чи антифашисти.

Жид Дюранті (був радником Рузвельта у справі визнання СССР) у своїх репортажах писав, що "будь-яке повідомлення про голод у Московії — це перебільшення або злісна пропаганда". Його статті, а також фальшиві повідомлення інших жидів, західна преса друкувала широко й охоче. За свої брехливі "репортажі" Дюранті від жидів отримав премію, а від Сталіна — особливу подяку. Але правду цей виродок знав. У депеші англійського посольства з Москви 30 вересня 1933 р. повідомлялося: "Україну повністю знекровлено… Дюранті вважав цілком можливим, що в Совєтському Союзі померло не менше 10 млн. — посередньо чи безпосередньо від браку харчів". Звичайно, були і чесні журналісти, їх було більшість, але їхні репортажі західна преса або ігнорувала, або не надавала їм серйозного значення. Перший подав звістку про страшний голод в Україні в лютому 1933 р. у газеті "Лондон Тайме" Геріт Джонсон, колишній секретар Лойд-Джорджа. У березні 1933 р. він пройшов пішки 40 миль від села до села в районі Харкова. "Світова преса" його повідомлення спочатку висміяла, а через два роки він був знищений.

Письменник і журналіст, німецький жид А.Кестлер перебував в Україні, головним чином, у Харкові, епіцентрі голодомору, в 1932-33 pp. Він бачив виснажених від голоду людей, обминав трупи померлих, але ні голодомору, ні тотального винищення української інтелігенції не помітив. Він писав про освоєння Арктики, героїчну колективізацію, про радісних селян, що йдуть на колгоспне поле, та іншу нісенітницю. А в травні 1933 р. італійський консул у Харкові С.Граденіго писав до свого уряду: "Голод і далі шаленіє й нищить людей, і просто неможливо збагнути, як може світ залишатись байдужим до такого лиха і як міжнародна преса, котра так охоче й нагально закликає до міжнародного осуду Німеччини за так зване "жорстоке переслідування жидів", може спокійно спостерігати масове вбивство, яке організував радянський уряд і в якому жиди відіграють таку важливу роль. Бо немає жодного сумніву в тому, що: 1) цей голод штучний і спеціально створений для того, аби "провчити селян"; 2) серед жертв голоду немає жодного жида, навпаки, усі вони ситі, живучі під братерським крилом ГПУ…

Напевне необхідно зняти українську проблему протягом кількох місяців, з жертвою від 10 до 15 мільйонів. Нехай ця цифра не здається перебільшеною. Я тієї думки, що, мабуть, її уже досягли. Це велике нещастя, яке скошує мільйони осіб і винищує дітей усього народу, вдаряє в дійсности тільки Україну, Кубань та Середню Волгу…", тобто землі, на яких жили українці та німці.

А в той час "Кошер Веллі" — як то зовуть американці Голлівуд — творила фільм за фільмом, легенду за легендою, байку за байкою про новий, чудесний, ще ніде й ніколи нечуваний в історії людства рай земний — СССР" [14, с. 123].

Те, що для нас було страшною трагедією, для жидів було "новою цивілізацією" і "земним раєм".

Інколи доводиться чути, що в голодоморі винні самі українці, бо, мовляв, не жиди ходили по хатах й забирали останній хліб. Дехто звинувачує москалів, мовляв, це була їхня імперія, вони нехай і відповідають за голодомор. Треті кажуть: винні комуністи, бо країною керувала компартія, вона й несе за все повну відповідальність. Відповідь тут така.

Серед кожного народу є ледарі, п'янички, шахраї, злодії — ті, кого називають антисоціальними елементами, які хотіли б пожити за чужий рахунок. При владі, яка дбає про добробут населення та порядок у державі, ця категорія людей обмежена у своїй "діяльности", або й ізольована. Ними геньбують навіть іноземні окупанти. Принаймні німці під час окупації Руси-України в роки Другої світової війни антисоціальні елементи до своєї адміністрації не залучали. Але злочинна влада шукає для здійснення своїх задумів і відповідних виконавців. Отже, якщо деякі злочинці-українці ходили по селу й грабували селян, то винна влада, яка не лише допускала, але навіть заохочувала й вимушувала їх до такого розбою. Та треба зазначити, що серед українців злочинців виявилося не так уже й багато. Про це свідчить та обставина, що в багатьох селах юдонацисти не могли знайти негідників на посади голів колгоспів та сільрад й змушені були задовольнитися порядними людьми, які намагалися зменшити наслідки запланованого людомору. Більше того, значна частина секретарів райкомів та адміністрації райвиконкомів чинила голодомору відкритий або глухий спротив, рятувала селян, про що свідчить велика кількість документів. Дуже часто такі сміливці позбувалися не лише своїх посад, але й свого життя.

Що стосується тих етнічних українців, які були на вищих щаблях в окупаційній адміністрації (Чубар, Затонський, Любченко, Петровський…), то вони несуть персональну відповідальність як колаборанти із жидівською владою. Вони прийшли в Україну на штиках окупантів, українці їх не запрошували, вони на українців у своїй роботі не опиралися, а тому за їхні дії наш народ відповідальности не несе. За їхні дії відповідають ті, хто їх призначав, на кому вони тримались, кому звітували за свої злочини. Злочинна влада їх поставила, вона ж їх і знищила — туди їм і дорога. Вони належали до правлячого класу, але їхня доля була в руках правлячого народу, якому вони служили, як вірні пси.

Далеко не всі керівники були втаємничені про плани винищення українців, одним із заходів яких був голодомор. Вони розроблялися строго таємно якоюсь невеликою групою юдонацистів, і вже потім через компартію, ГПУ-НКВД та державні органи при мовчазному схваленні правлячого народу та світового жидівства реалізовувалися під прикриттям колективізації, соціалізації, індустріалізації тощо. Це може видатися дивним (для нас), але як свідчать самі жиди, справжнім намісником Руси-України на той час був навіть не польський жид Косіор, а маловідомий нам (краще сказати — зовсім невідомий) харківський жид Бротман-Бровдовський. "Він мав більшу владу в Україні, ніж губернатор бритійського домініону. В дійсности він був диктатором України" ("Амерікен Гібрю", т.145, цитовано за 14, с.172). Про свої справи жиди знають краще, ніж ми. А хто ж тоді був справжнім диктатором СССР? Сталін? Але судити з реклами про якість товару дуже сумнівно.

Що стосується москалів, то тут я спочатку наведу такий приклад. В одного чоловіка у сім'ї та в господарстві не було ладу. Тоді запросив він бомжу: приходь і порядкуй. Від того керування стало ще гірше. Хто винен, господар чи бомжа? Винен господар, у своїй сім'ї розбирайся сам, нічого розраховувати на приблуд. Отак і щодо москалів. Якщо це ваша імперія, то не запрошуйте на керування жидів-міжнародних бомжів. Отже, москалі несуть відповідальність за злочини жидів, яких вони допустили до керівництва і які чинили розбій від імені москалів. До того ж без допомоги москалів жиди ніяким способом не могли прийти до влади. Та по правді треба сказати, що жиди, як досвідченні шахраї, спритно їх обдурили. Внаслідок жидівського "господарювання" москалі також добряче постраждали, хоч значно менше, ніж українці.

Серед правлячого класу ("номенклатури") москалів було відчутно більше, ніж українців, не лише у відсотковому відношенні, але й абсолютно навіть в Україні. Це зрозуміло. Маючи мізерний відсоток серед населення, жиди мали на когось опиратися у терористичній діяльности, мати, так би мовити, народа-батога. Такими були москалі. Та й підходять вони для цього ідеально: не розмірковуючі, звиклі до послуху та насильства, до культу керівника (ватажка-князя-царя-вождя). Вони сліпо виконували вказівки та накази парткомів та ЧК-НКВД. Саме ці риси вдачі москалів, разом зі зрадою інтелектуальної верстви своєму народу, дозволили жидам захопити владу в Московській імперії. Тут для істориків та етнопсихологів не розпочатий край роботи: як вдача москалів, відмінна від вдачі ("менталітету", психіки) інших народів, впливала на події. Взагалі треба зазначити, що історія, особливо історія 20 століття, має бути переглянута саме з урахуванням вдачі народів, які зробили вирішальний внесок у розвиток подій. Багато з цих подій приймуть тоді зовсім інше пояснення, забарвлення й інший смисл, аніж це було до цього часу.

В терористичній роботі жиди залюбки використовували також представників інших народів (поляків, латишів, кавказців), але в найменшій мірі — українців, бо українці до цього найменш схильні. Окрім того, у жидів до нас особливе ставлення, про це буде далі.

В середині 40-х — на початку 50-х років жиди зазнали політичної поразки й втратили привілеї правлячого народу, які перейшли тепер до москалів. Останні, природньо, скористалися "здобутками" жидівського злочину. Через те, що зміна господаря імперії відбувалася поступово, тихо й малопомітно, створюється враження послідовности ("преемственности", як кажуть москалі) влади, що далеко не так.

300 років Русь-Україна була колонією Московської імперії. За ті 30 років, що верховодили нею жиди, ми зазнали незрівняно більших втрат у людях, культурі, укладі життя, ніж за решту колоніального часу.

* * *

В якій мірі за злочини 20-30-х років відповідає компартія? Прямо й безпосередньо — компартія того часу. Бо компартія у наш час та у той час — то зовсім різні політичні організації, що мають лише спільну назву, але відрізняються як кадровим, особливо керівним, складом, так, отже, й політичною метою. Зараз в компартії України українці складають біля 70 відсотків, тоді їх не було й третини. Починаючи з 60-х років у компартію йшли (тоді частіше вживали слово, яке краще відповідало суті справи

— "лізли") всі, хто не хотів бути ізгоєм, хто міг розраховувати на якесь просування по службі. Подивіться на багатьох державних службовців, які видають себе за демократів і які ще недавно були високоповажними й затятими партфункціонерами — тепер вони ще з більшою затятістю, майже з ненавистю, засуджують комуністів. Зараз члени компартії України

— це здебільшого діти та онуки репресованого народу, які хочуть "краще жити". Саме це, а не марксизм, є їхньою "ідеологією". Але не в меншій мірі "краще жити" хочуть також антикомуністи. І якщо олійники, симоненки та морози ще не відмежувалися від злочинів кагановичів, рабіновичів, хатаєвичів та фельдманів, то це швидше свідчить про їхню недоумкуватість, але не про провину.

Поза сумнівом, ідейна спадщина Маркса та Лєніна-Бланка мали вплив на формування політичної системи 20-40-х років, особливо їх демагогічна частина, що проголошувала руйнування старого укладу життя. Але не вона була вирішальною. На її становлення значно більший вплив мала та обставина, що ті, хто її формував, зовсім недавно вивчали Тору та Талмуд, були слухняними учнями рабинів. Їхній атеїзм був позірний і спрямований перш за все на винищення християнства та християнської культури. Більше того, вигублюючи християн, вони навіть могли вважати (і, очевидно, вважали) себе правовірними юдеями, бо їхній бог Єгова такі вчинки схвалює, а рабини навіть радять переходити в інше віросповідання (таким є і марксизм), якщо це буде на користь жидам. За 70 років комуністи не змогли побудувати навіть соціалізм, де виконується принцип "кожному по труду".

Компартія 20-30-х років йшла не до соціалізму, а від нього. Досить згадати колгоспне покріпачення селян, яке було ні чим іншим, як поворотом до феодальної системи. Як і ЧК-НКВД, концтабори, трійки, компартія була лише інструментом правлячого народу для утвердження та збереження своєї влади. Зважаючи на строго централізовану, напіввійськову дисципліну в компартії, рішення, прийняті на вищому рівні партійної ієрархії, були обов'язковими для виконання нижчими партійними ланками. Рішення приймали Центральний Комітет, політбюро, секретаріат, але ці два органи формувалися ЦК партії.

Із списків поіменного складу Центрального Комітету [13, с. 260–271] з урахуванням пізніших уточнень випливає, що в ЦК ВКП(б) з приведених 59 чоловік 45 були жидами, більшість з решти — неустановленого етнічного походження. Звичайно, приведений склад ЦК не повний, але хіба й цих чисел не досить, щоб вважати ту партію жидівською?

Більшу інформацію ми маємо про склад Комісії партійного контролю, якою керував Лазар Каганович, що займалася чистками та слідкувала за проведенням партійних (жидівських) рішень у життя. З 27 членів Комісії жидів — 23, або понад 85 %.

Перше, ніж пред'являти злочинцям рахунок (спочатку хоч би в науково-публіцистичному нарисі), необхідно відповісти на запитання: чому жиди, що довгий час були правлячим народом у Московській імперії — СССР й повністю керували виконавчими та репресивними органами в 20-30-х роках 20 століття, чинили геноцид українців?

На це є кілька причин.

1. Ненависть жидів до всіх людей взагалі,

яка Торою деякими іншими книгами "Старого заповіту" та Талмудом прищеплюється їм у жидівських школах, синагогах та вихованням у сім'ї. "Аби вони (жиди) могли убити нас усіх, вони б, звичайно, із задоволенням це зробили…" писав Мартин Лютер ще в 16 ст. [18, с.99].

Ненавистю жидів до людей можна пояснити червоний терор, спрямований проти москалів, українців, білорусів та інших корінних народів Московської імперії. По відношенню до українців терор перейшов у геноцид, засвідчений голодоморами 1921-22 pp., 1932-33 pp., масовими винищенням та виселенням нашого народу на протязі всіх 30-х років, зокрема із Західної України 1939-41 pp. На це є свої підстави. Звичайно, "підстави" з точки зору жидів, але не цивілізованих людей.

2. Особлива ненависть жидів до українців.

Тисячу років тому між Північним Кавказом, Волгою та Доном існувала Хозарська держава, створена близько спорідненими тюркськими племенами. На початку дев'ятого століття її правителі прийняли юдаїзм і зробили його державною релігією. Хозарська держава була єдиною юдейською державою середньовіччя й найбільшою юдейською державою взагалі за всю історію. В 10–11 століттях після походів наших предків русів на Хозарію (965 р. — Великий Князь Святослав; 985 р. — Великий Князь Володимир; 1083 р. — Тмутараканський (Кубанський) Князь Олег) Хозарська держава перестала існувати. Отже, від Хозарсько-юдейської держави слід пропав. (Вай, вай! Хіба таке можна забувати й прощати?!). Але не від юдеїв-хозар. Значна частина їх розсіялася по Кавказу та Європі. На 85 % сучасні жиди — то юдизовані хозари ("ашкеназі"). Це установлено серйозними науковими дослідженнями, зокрема, і жидівськими (див.[9,12,19], де є посилання на різні джерела). Жиди це добре знають, але офіційно не визнають, бо тоді їхні претензії на Палестину стають безглуздими.

Ну й що, скаже читач. Яке це має відношення до нашого часу? Якщо виходити з нашої вдачі, то ніякого. Але жиди живуть і діють не за нашою вдачею, а за своєю, юдейською. А вона їх вчить, що помста — то священне почуття: "Око за око, зуб за зуба, — яку ваду зробить хто кому, така буде зроблена йому. А хто заб'є людину, буде забитий" [20, ЗМ:20,21]. Найгуманнішою частиною Старого заповіту, який є нічим іншим, як пом'якшеним перекладом жидівської "святої книги", є Книга псалмів. Але і тут є незчисленна кількість закликів до помсти над гоями. Так, звертаючись до Саваота-Єгови, жиди просять: "Нехай їхнє село спустошене буде, хай мешканця в їхніх наметах не буде!" [Пс.69, вірш 26].

Для нас все це здається неймовірним, бо ми виходимо зі своєї логіки та своєї моралі, в основі якої лежить християнський світогляд з його любов'ю, прощенням та милосердям. На цьому, на нашій довірливости та доброті, жиди нас і ловлять. "Катехиз жида в СССР" прямо закликає їх діяти так, щоб ми в це не могли повірити, щоб ми цього не могли збагнути. Нанесені в минулому нам образи ми швидко забуваємо, але для жидів час ніякого значення не має. Не лише до 1917 р. у Московії, але і в наш час в Ізраїлі взаємовідносини між жидами регулюються на основі релігійних книг (Танах, Талмуд), складених 2500–1500 років тому. Уявіть собі, що в Україні взаємовідносини між українцями регулювалися б не Конституцією і сучасним законодавством, а "Руською правдою" Ярослава Мудрого, складеною у першій половині 11 ст. Це було б дикунством. Але із цього стану значна частина жидів не вийшла по сьогоднішній день.

Відомо, що жиди — всесвітні упирі, які жили кров'ю того народу, серед якого поселялися. Скільки крові вони випили з українців, кожен може дізнатися з роботи [15]. Час від часу народне терпіння обривалося, й народи вибухали погромами та вигнанням жидів. Перше засвідчене самими жидами вигнання їх було з Єгипту [20, 1М]. Останній крупний погром був за часів Другої світової війни, коли було знищено біля 1 млн. жидів. Вичерпувалося терпіння і в українців. Визвольна війна 1648–1654 pp. під проводом Б.Хмельницького в значній мірі була спровокована жидами й спрямована проти них. Жидів в Україні тоді загинуло біля 10 тис., вони ж пишуть, що 500 тис., хоч в Польщі, Литві та Україні їх тоді всього жило не більше 100 тис. Від того часу по сьогоднішній день для жидів Богдан Хмельницький — "Хмєль-злодєй", а українці — страшні погромники.

Українці чинили погроми жидів і пізніше, зокрема, за часів Коліївщини 1768 p., бо жиди разом з ляхами немилосердно грабували й знущалися з нашого народу.

Під час жидо-москальської інтервенції і війни за поневолення Руси-України 1918-21 pp. жиди винищили 1 млн. українців [17], про що ми давно забули. Але жиди не забули, що в цій боротьбі загинуло 30–50 тис. жидів, й вважають нас страшними погромниками.

На протязі багатьох століть жиди чинили страшні насильства над українцями. У цьому винні ми самі, бо дозволили сісти собі на шию цим упирям. Інколи, дуже рідко, наш добрий та лагідний народ не витримував й вибухав протестами-повстаннями, під час яких, зрозуміло, гинуло дуже мало жидів. Але жиди ніколи не звинувачують й не картають себе за злочини, що вони чинять Нам чи іншим народам. Після прочуханок вони принишкують й затаюються, вичікують слушної години, щоб помститися. У них це називається "господнім добрим часом".

Для жидівського світогляду (юдаїзму) найхарактернішою рисою є ненависть до всіх нежидів та жадоба помсти. Соломон Лур'є у виданій в Петрограді 1922 р. роботі "Антисемитизм в древнем мире" ([13, с. 291–358]) погоджується з Ед. Мейером, що"…Ввиду своего бессилия в ближайшее время, евреи охотно хоть в фантазии погружаются в мечты об истреблении язычников (тобто, усіх нежидів) — А.К.)… Для еврейского национального духа (жажда мести) не менее характерна, чем проявляющееся в других писаниях универсалистическое мировоззрение…" [13, с.316]. Що ж заважало жидам здійснити цю жадобу помсти? Виявляється…. "им всегда противостояли "хозяева страны", государственные организмы с выработанной военной, административной и полицейской системой, в которую они входили как иностранцы…". Захопивши владу в Московській імперії й установивши тотальну диктатуру, цих "иностранцев" уже не стримували "хозяева страны" та державні структури, й мрію вони зробили дійсністю. Особливу лють викликали у них селяни як носії ненависної їм європейсько-християнської культури, та сільський труд, до чого жиди непридатні. Масові погроми українців під час жидо-більшовицької інтервенції в Україну 1918-21 pp., голодомори 1921-22 pp., 1932-33 pp., масові вбивства та виселення українців в 1929–1941 pp. — все це було вчинено для здійснення клятви над "гайдамаками", складеної на престіл Єгови, жидівським "господнім добрим часом". Це була справа рук не лише жидів в СССР, але усього світового жидівства, про що говорять як наведені у цьому нарисі факти, так і ще більша кількість не наведених, але добре відомих. Ось ще одне із свідчень самих жидів:

"Представником від уряду до нашої "Joint Distribution Commission" був виділений молодий жид Капустянський, який носив медалі за хоробрість і відданість Совєтам, бо це він керував справою ліквідації, як вони говорили, бандитів України, і він зробив добрий джаб… Він не крився зі своїми подвигами: ми стерли цілі селища і повбивали населення, щоб знищити місце схову для бандитів. Він захоплено розповідав про тортури, які вони застосовували до населення, їх стратегію в ловлі бандитів і його особисті акти у виконанні тортур, бо він був одним із тих, що виконували цю брудну роботу… Я є щасливий, — говорив він, — що мені надано привілей мститися за злочини проти мого народу і я буду продовжувати робити це, поки мене не уб'ють" ("Borne a Jew" by B.Bogen, p. 311–312, цит. за [14, с.173]).

Чи змінилося ставлення жидів до українців від того часу? Ні в найменшій мірі, бо воно визначається такими положеннями: "всі українці відомі антисеміти від найдавніших часів до сьогодні… Всіх антисемітів треба винищувати як найгірших злочинців" (Мордель Джорг, редактор ізраїльського журналу "Круг", цитовано за 22, с.95, 96). Під час Другої світової війни українці врятували тисячі жидів (не від великого розуму, а від великого дурисвітства), мабуть, більше, ніж будь-який інший народ у Європі, але це не заважає жидам вважати, що українці мало не партнери Гітлера, "наці-криміналес". Не маючи на це доказів, вони фабрикують справу про співпрацю з фашистами на громадянина США українського походження Івана Дем'янюка, возять його у клітці по всьому Ізраїлю, показують і розказують дітям, які страшні ці українці. (Врешті-решт за відсутністю доказів невинного чоловіка довелося відпустити). І це в той час, коли Нюрнберзький міжнародний суд за злочини проти людства не засудив жодного українця, але засудив 48 жидів! (див.[21]). І не дивно, бо "серед табірного начальства, тих же жорстоких капо, а також в зондеркомандах", які тероризували, знищували й ховали в'язнів, було багато жидів, як свідчить відомий художник, колишній в'язень концтаборів Михайло Савицький [23].

На жаль, голодомори, масові розстріли та виселення, Друга світова війна та події після неї нічому не навчили українців. Але якщо ми не тямимо вчитися на чужих помилках, то врешті-решт треба ж колись почати вчитися на власних нещастях.

3. Принесення українців у жертву як християнського народу на відзначення 1900-ліття розп'яття Ісуса Христа.

Всі християни мають знати, як жиди ставляться до Ісуса Христа. Вони начисто заперечують Його єврейське походження, що і є насправді. Вони проклинають Його, вони забороняють вимовляти Його ім'я не лише в капищах-синагогах, але навіть і в розмовах між собою. Основне вістря Талмуду, тобто, написане рабинами доповнення до Тори, спрямоване проти християн, християнства та Ісуса Христа. Талмуд називає Христа не інакше, як "божевільний", "собака", "породження похоті", "чаклун", "нечестивий богохульник", "ідолопоклонник" та іншими подібними епітетами. Ненависть до Христа, схожа на божевілля, стала найбільшою різко вираженою рисою юдейства, а з приходом християнства скажена ненависть все більше охоплювала жидів.

Розп'яття Христа для них було, безумовно, святом. А свої свята жиди люблять відзначати ритуальними жертвами своїх ворогів. "Ритуальним було вбивство 1918 р. останнього московського імператора Миколи Другого, членів його сім'ї та прислуги, всього одинадцяти осіб… Поза всяким сумнівом, ритуальним було масове вбивство української інтелігенції в жовтні-листопаді 1937 р., на ознаменування двадцятиріччя Великої жидівської революції.

Керівники фашистської Німеччини були страчені 16 жовтня 1946 р., у день жидівського "дня спокути". Час був обраний не випадково, страта носила ритуальний характер. Й.Сталін був задушений 5 березня, під час веселого жидівського свята "пурім", коли вони відзначають вбивство ними 75 тис. персів у Перській державі.

Найжахливіший злочин жидів, вбивство більше 10 мільйонів боголюбивих Українців на початку 30-х років 20 ст. було жертвою Єгові. Так жиди святкували 1900-ліття розп'яття Ісуса Христа та відзначали перемогу над народом, який тисячу років тому розгромив юдейську державу хозарів" (9, с. 35, 36).

В 2030-33 роках, на відзначення 2000-ліття розп'яття Ісуса Христа, треба очікувати спровокованого або організованого жидами великого хаосу, або й масового вбивства християнських народів. Звичайно, якщо до того часу вони залишаться християнами, бо римські папи вже каються перед злочинцями.

4. "Звільнення" Руси-України від українців та заселення її жидами.

"Ще в кінці минулого та на початку нашого століття сіоністські провідники планували створити власну державу. Місця для поселення хозарів-жидів розглядалися різні… Ці землі не були пустельними, а густо заселеними, але інтереси місцевого населення до уваги ніхто не брав. Воно повинно було або полишити свої одвічні землі, або бути знищеним. Невелика частина, якій хозари милостиво дозволили б залишитись, мала набути статусу рабів-іноземців, як це ми і бачимо зараз в окупованій хозарами Палестині.

Після приходу хозарів до влади в Московській імперії постало питання про створення їхньої держави в Руси-Україні… Щоб поселити тут хозарів, українців треба було знищити або виселити, що жидівський московський уряд і почав планомірно здійснювати з 1928 р. В Руси-Україні для жидів мав бути створений "Сіон"… Вільної землі не було. Щоб дати хозарам землю, її треба було відібрати в українських селян, яких "розкуркулювали" й виганяли із землі" [9, с. 100–103].

Українські села заселяють своїми жителями простори Сибіру й Колими, а на споконвічних українських теренах Херсонщини, Дніпропетровщини, Запоріжжя Совєтська влада утворює штучні жидівські поселення. Селяни з оточуючих сіл будували хозарам-жидам будинки та допоміжні приміщення у спеціально спланованих селах, орали й засівали землю, забезпечували худобою, як кріпаки на панському полі. Голодоморами 1932-33 pp. жиди прискорювали "звільнення" України від українців. Заселення України москалями та білорусами, до того ж незначне, було тимчасовим заходом. Пізніше, коли б жиди укорінилися й зросли чисельно, москалів та білорусів в Україні чекала б доля українців, бо Талмуд вчить, що "всі народи, яких Єгова дасть вам (юдеям) в руки, мають бути знищені". Аналіз геноциду у 30-х — на початку 40-х років показує, що до кінця 50-х років українців в Україні вже не було б.

Чому ж винищення українців голодомором не було продовжене в наступних роках? На це є кілька причин. Але якщо хтось думає, що жиди вдовольнили жадобу помсти і заспокоїлись, то глибоко помиляється, знову ж таки, виходить зі своєї, а не жидівської логіки.

Одна з причин — треба ж було комусь землю обробляти, за худобою доглядати, гній вивозити, щоб правлячий народ міг безтурботно і ласо жити. Але вона не є головною, бо в Московії було достатньо рабів неукраїнського походження. Значно важливішим було те, що на початку 1933 р. до влади у Німеччині прийшли націонал-соціалісти на чолі з Гітлером, які відверто демонстрували юдофобські настрої і невдовзі показали всьому світу, що без жидів можна швидко досягти прогресу в економіці та добробуті населення. Жидам тепер треба було думати про самозбереження та удушення прецеденту, бо німці дали приклад іншим народам. Саме тому в 1933 р. відбулося тепле і зворушливе єднання жидів-капіталістів Америки з жидами-комуністами Московії. Ослаблені та психічно зломлені терором та голодоморами, українські селяни мали тепер сприяти побудові військового комплексу та стати гарматним м'ясом у запланованій ще 1933 р. війни з Німеччиною. Але геноцид українців продовжувався. З 1933 по 1941 pp. правляча кліка винищила понад 3 млн. українців, головним чином інтелектуальну та найбільш активну верству — вчених, письменників, вчителів, інженерів, агрономів і навіть компартійну та совєцьку адміністрацію, а в Західній Україні — ще й священників, активних просвітян тощо.

Було б великою помилкою вважати, що жиди залишать нас у спокої. А тому наша бездіяльність й потурання їм можуть обійтися нам дуже дорого. Уже й зараз, коли ще є живі свідки голодоморів, вони до того знахабніли, що повчають нас: геніальний Тарас Шевченко зовсім не той, за кого ми його приймаємо, що і поет він слабенький, і взагалі — вурдалака, хуторянський філософ, а "Кобзар" — "кровавая біблія". І проковтнули ми це жидівське блювотиння, і ніхто тим жидам із "Кієвскіх Ведомостей" руки не поламав, голови не розбив. Але до часу!

Якщо жиди дадуть інші пояснення, чому вони винищили понад 20 млн. українців, ми вислухаємо, бо суд зобов'язаний вислухати й найстрашніших злочинців. Але їхній гевалт на зразок того, що вони гнані, нещасні, переслідувані й самі були жертвами, треба відкидати a priori (заздалегідь), бо він має таку ж цінність, як дірка від бублика. На це не треба й папір витрачати.

Зважаючи на двадцять мільйонів жертв українців, повну й колективну відповідальність за які несуть жиди, звання "антисеміт" в Україні набирає смислу "патріот", "захисник Вітчизни" тощо. І навпаки, "жидолюб" приймає протилежний смисл. Саме ці мерзотники забезпечують жидам можливість по сьогоднішній день вільно грабувати й глумитися над нашим знедоленим і замордованим народом.

Що ж робити, скаже читач. Кагановича, Молотова та Сталіна, як і тих жидів-енкаведистів, давно немає, компартія зовсім не та, отже, відповідати за геноцид нашого народу немає кому. Та не поспішаймо з висновками. Вихід підказали самі жиди.

В 1945 р. німецької націонал-соціалістичної партії не стало, а її керівники були або вбиті під час війни, або страчені, або поховалися. Та жиди не розгубилися. І хоч у Другу світову війну, яку вони самі ж й спровокували, вони постраждали значно менше від деяких народів, зокрема, українців, білорусів та поляків, поразку німців та відносно невелику кількість загиблих жидів вони зробили джерелом великого ґешефту. "За злочини націонал-соціалістів перед жидами нехай відповідає увесь німецький народ", кажуть вони. Але німецький народ — це й антифашисти, й ті, що під час війни були дітьми й страждали від американських бомбурдувань та совєтських танків, й ті, що народилися після війни. Далі жиди збільшують кількість своїх жертв принаймні у шість разів й 50 років змушують німців виплачувати репарації за "загиблих", але кому? — державі Ізраїль, яка від війни не постраждала, бо в той час взагалі не існувала, куди переїхали жиди з країн, які й участи у війні не брали! Тобто, на тих нещасних загиблих жидах наживалися усі жиди світу, а держава Ізраїль виступила представником і правонаступником усіх жидів взагалі. Але в такому разі вона має й відповідати за злочини жидів, які значно більші й очевидніші від злочинів, що німецькі фашисти чинили проти жидів.

Отже, держава Ізраїль має покаятися перед українцями за злочини геноциду й приступити до виплати репарацій за вбивство жидами 20 млн. українців у відповідности з тими нормами, які жиди отримували від Німеччини, а окрім того, за зруйнування нашого сільського господарства, укладу життя та знищення культурних цінностей, шкода від чого в історичній перспективі була значно більшою, ніж від масового народовбивства. Зважаючи на те, що світовий жидівський капітал допоміг жидам прийти до влади у Московії, фінансувавши їх величезними сумами грошей та направивши своїх людей під виглядом агітаторів-більшовиків, що одні жиди вимордовували українців, а інші внаслідок жидівської солідарности цей злочин замовчували, що "не будь інтернаціональної змови жидівства, здійснення "господнього доброго часу" було б абсолютно неможливим ні при яких обставинах, ні при яких умовах, ні при якій ситуації" [14, с.71], колективну відповідальність за злочини геноциду несуть усі жиди світу. І немає їй строку давности.

До того часу, поки світове жидівство не покається перед українцями й не приступить до виплати компенсацій за злочини й заподіяну нам шкоду, діяльність жидів в Україні має бути обмежена.

Література

1. Р.Конквест. Жнива скорботи. Київ, "Либідь", 1993. Переклад з англійського видання: Robert Conguest. The harvest of sorrow: soviet collectivization and the terror-famile/ New York; Oxford, 1986.

2. Голод 1932–1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. Київ, Видавництво політичної літератури України, 1990.

3. Ян Кершою. Гітлер. Ростов-на-Дону, "Феникс", 1997. Переклад з англійського видання: I.Kerhow, Hitler, 1995.

4. А.Куліш. Книга пам'яти українців. Харків, "Просвіта", 2000.

5. Т.Поліщук. Чорні жнива. Голод 1932–1933 років у Валківському та Коломацькому районах Харківщини (Документи, спогади, списки померлих). Київ-Харків-Нью Йорк-Філадельфія, 1997.

6. Російщення України. Київ, 1992.

7. М.Солоненко, Виконуючи заповіти моїх мордованих голодомором земляків. Харків, "Просвіта", 1999.

8. Є.Яценко. Автореферат дисертації: Голодомор 1932–1933 років на Харківщині. Харків, 1999.

9. Б.Богослов. Сіонізм проти українців. Одеса, 1998.

10. С.Білокінь. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР. Київ, 1999.

11. Дм. Волкогонов. Триумф и трагедия. Политический портрет И.В.Сталина. Книга 1, часть 2. Москва, 1989.

12. В.Ушкуйник (Ю.Лариков). Памятка русскому человеку. Нью-Йорк, 1982.

13. А.Дикий. Евреи в России и в СССР. Видання друге. Новосибірськ, 1994. Перше видання здійснене в Нью Йорку 1967 р.

14. Поль Половецький. Геєна огнена та інші документальні праці до "книги буття" українського народу. New York, 1976.

15. М.Шестопап. Євреї на Україні. Київ, 1998.

16. Ю.Шаповал, В.Пристайко, В.Золотарьов. ЧК-ГПУ-НКВД в Україні: особи, факти, документи. Київ, 1997.

17. П.Судоплатов. Разведка и Кремль. Москва, 1996.

18. Д.Прайгер, Дж. Телушкин. Почему евреи? С.-Петербург, 1992. Переклад з англійського видання: D.Pragar, J.Telushkin. Why the jews? 1983.

19. Д.Рид. Спор о сионе. Кубань, 1991. Переклад з англійського видання.

20. Біблія.

21. Ю.Борець. Шляхами лицарів ідеї і чину.

22. П.Мірчук. Зустрічі й розмови в Ізраїлю. Нью Йорк-Торонто-Лондон, 1982.

23. С.Ростиков. "Время сожжения книг". Газета "Белая Русь", № 14, 2000.

24. Колективізація і голод на Україні: 1929–1933. Київ, 1992.

Виноски

1Насправді ознайомлення з планами "хлібозаготівель " та методами їх виконання (див., напр., роботи 2,5,24) приводить читача до однозначного висновку: голодомор свідомо планувався не пізніше літа 1931 р. Бо якщо селянин чи артіль виростили 100 одиниць хліба, а з них вимагають 150, то як це назвати? І якщо вони здали всі оті 100 одиниць, а восени "заготівельники" вилучили взагалі все з'їстне, що знайшли, то як селянам дожити до нового врожаю?

2 РайКК-РСІ — Районна Контрольна Комісія — Робітничо-Селянська інспекція.

3 Звідки простій людини було знати, що голод — це завдання не далекого капіталізму, а близького сіонізму.

4СОЗ-ТСОЗ — товариство спільної обробки землі.

5 КК — Контрольная Комиссия.

6 Затверджений на засіданні політбюро після отримання відповідної директиви з Москви.

7 ЦЧО — Центральные черноземные области

8 Як бачимо, в усіх цих перерахованих товаріщамі землях голоду не було, у протилежному разі селяни туди б не їхали.

9 У цей час Балицький був заступником начальника ОГПУ Менжинського.

10 Народный Комиссариат Путей Сообщения

11 Його батько був калмик, а мати — жидівка Марія Ізраїлевна (а не Олександрівна), отже, по жидівським поняттям, а особливо за своєю вдачею, він був жидом. Між іншим, калмики — це гілка монголів.

12 Аспірантура — форма післявузівського навчання, що готує висококваліфікованих викладачів вузів та працівників для наукової роботи.

13 Бунд — жидівська організація марксистського спрямування. He-жиди туди не допускалися. Навіть К. Маркс не міг би бути її членом, бо він був жидом-вихрестом. Але бундівці залюбки йшли керувати нежидівськими організаціями.

14 Субота у юдеїв — святий день, коли забороняється будь-що робити, готувати страву, братися за гроші й навіть виходити з дому, окрім синагоги.

______________________________

Куліш Андрій. Геноцид: Голодомор 1932 — 1933. Причини, жертви злочинці.-3-е вид., доп. / Асоц. дослідників голодоморів. Київ- Харків: Б.в., 2001.- 96 с. 1. Україна в період 1922–1939 рр. — Голод.

Оглавление

Андрій Куліш Голодомор 1932–1933: Причини, жертви, злочинці

Вступ до теми

Голод у першій половині 1932 р

Планове тотальне вилучення продуктів харчування в другій половині 1932 р

Вилучення фондів — останніх резервних запасів зерна

Блокада Руси-України

Людомор

Злочинці

Література

Виноски X Имя пользователя * Пароль * Запомнить меня

Регистрация

Забыли пароль?