«Що таке антична філософія?»

Що таке антична філософія? (fb2) - Що таке антична філософія? (пер. Сергей Йосипенко) 1598K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Пьер Адо

П'єр Адо Що таке антична філософія?

Пам’яті А.-Ж. Вольке

Прийде час, коли задля морально-розумового вдосконалення братимуть до рук скоріше Ксенофонтові «Спогади», аніж Біблію, та коли послуговуватимуться Монтенем та Горацієм як поводирями і провідниками на шляху, що веде до розуміння Сократа — найпростішого й найнезабутнішого посередника та мудреця.

Ніцще

Давньогрецькі філософи, такі як Епікур, Зенон, Сократ тощо, залишалися більш вірними Ідеї філософа, аніж філософи Нового часу.

«Коли, зрештою, ти почнеш жити доброчесно?» — запитав Платон старого, який розповів йому, що слухав лекції про доброчесність. Йдеться про те, що не можна увесь час віддаватись розмірковуванням, потрібно також думати над їх застосуванням. Але сьогодні тих, хто живе відповідно до того, чому навчає, вважають мрійниками.

Кант

Бажання породжує думку.

Плотин

Яким буде місце філософа у громаді?[1] Місце скульптора людини.

Симплікій

Результати всіх шкіл та весь їхній досвід стали нашою легітимною власністю. Ми не робитимемо проблеми з прийняття стоїчної настанови лише через те, що раніше вже скористалися епікурейськими настановами.

Ніцше

Бажання робити добро важливіше за пізнання істини.

Петрарка

Гадаю, ніхто не зробив усім смертним гіршої послуги, ніж ті, що навчились філософії, мовби то було якесь продажне ремесло.

Сенека

Люди уявляють собі Платона й Аристотеля не інакше, аніж у тих довгих мантіях, що їх одягають педанти. Вони ж були порядними людьми, і так само, як інші, любили посміятися над друзями. Отже, коли вони розважалися створенням своїх законів та політик, то робили це граючись. Це була найменш філософська і найменш серйозна частина їхнього життя: а найбільш філософська полягала у тому, щоб жити просто і спокійно.

Паскаль

Якщо тебе спокушають філософські теорії, сядь і спрямуй їх на самого себе. Але не називай себе ніколи філософом та не погоджуйся, коли хтось інший назве тебе так.

Епіктет

У наш час є викладачі філософії, а не філософи.

Торо

Без доброчесності Бог є лише словом.

Плотин

— Я нічого не зробив сьогодні.

— Як? А хіба ви не жили? Адже жити — не лише найголовніше, але й найпрекрасніше із ваших занять.

Монтень

=================================

Наприкінці цієї книги читач знайде:

1) бібліографію посилань на античних авторів, що містяться у примітках;

2) свідомо обмежену бібліографію студій з античної філософії, яка у окремих аспектах може доповнити бібліографічні вказівки, що давалися у примітках;

3) хронологію, що дає змогу взаємно позиціонувати античних філософів, які згадуються у цій книзі.

ПЕРЕДНЄ СЛОВО

Ми дуже рідко розмірковуємо над тим, що таке філософія сама по собі[2]. Її надзвичайно важко визначити. Студентів-філософів зазвичай знайомлять з філософіями. Програма аґреґаційного іспиту[3] постійно пропонує їм, наприклад, Платона, Аристотеля, Епікура, стоїків, Плотина і після «темряви» середньовіччя, яку часто ігнорує офіційна програма, — Декарта, Мальбранша, Спінозу, Ляйбніца, Канта, Геґеля, Фіхте, Шелінґа, Берґсона і кількох сучасних філософів. Щоб скласти іспит, потрібно написати роботу, яка продемонструє, що її автор добре знайомий із проблемами, порушеними теорією того чи іншого автора. Інша письмова робота повинна засвідчити здатність розмірковувати над проблемою, яка визначається як «філософська», оскільки регулярно була предметом уваги давніх та сучасних філософів. Здається, тут нічого не бракує. Адже вивчаючи різні філософії, можна отримати уявлення про філософію. Проте історія «філософії» не тотожна історії філософій, якщо розуміти під філософіями теорійні дискурси та системи філософів. Поруч з останньою історією залишається місце для вивчення філософської поведінки та філософського життя.

У цій книзі я хотів би спробувати описати в загальних рисах історичний та духовний феномен, яким є антична філософія. Читач може сказати мені: для чого обмежуватися античною філософією, яка настільки далека від нас? Я можу дати кілька відповідей. Передусім, це галузь, у якій я, сподіваюсь, уже здобув певну компетентність. По-друге, як говорив Аристотель, щоб зрозуміти щось, потрібно побачити його в розвитку[4], потрібно вхопити його у момент народження. Ми говоримо сьогодні про «філософію» тільки тому, що греки винайшли слово philosophia, яке означає «любов до мудрості», а також тому, що грецька традиція philosophia була підхоплена середньовіччям, а потім і модерною добою. Йдеться про осягнення феномену філософії біля його витоків і з усвідомленням того, що філософія є історичним феноменом, який виник у часі та розвивався до наших днів.

Я маю намір продемонструвати у моїй книзі глибоку відмінність, що існує між уявленням, яке мали Давні про philosophia, та уявленням, яке зазвичай мають про філософію в наші дні чи, щонайменше, тим її образом, що пропонують студентам з огляду на вимоги університетської освіти. В останніх складається враження, що кожен з філософів, яких вони вивчають, з усіх своїх сил і у свій оригінальний спосіб намагався винайти нову систематичну та абстрактну конструкцію, покликану так чи інакше пояснити світ чи, щонайменше, у випадку сучасних філософів, виробити нову теорію мовлення. І ніби з подібних теорій, які можна назвати «загальною філософією», майже в усіх системах випливає вчення про мораль чи критика моралі, яка є своєрідним застосуванням до людини та до суспільства загальних принципів системи, а також запрошенням зробити певний життєвий вибір, прийняти той чи інший спосіб поведінки. А знання про те, чи дає цей життєвий вибір належний результат, вважається цілком другорядною та додатковою проблемою, що зовсім не належить порядку філософського дискурсу.

Я думаю, що таке уявлення є помилковим, якщо його застосовувати до філософії античності. Йдеться, звичайно, не про заперечення надзвичайної здатності античних філософів розвивати теорійну рефлексію найвишуканіших проблем теорії пізнання, логіки або фізики. Просто цю теорійну діяльність потрібно розглядати інакше, аніж цього вимагає поширене сьогодні уявлення про філософію. Передусім, щонайменше починаючи з Сократа, вибір способу життя не постає наприкінці процесу філософської діяльності як додаток до неї: навпаки, він робиться з самого початку, у складній взаємодії між критичною реакцією на інші екзистенційні[5] настанови, глобальним баченням певного способу жити та бачити світ, а також самим вольовим рішенням; цей вибір визначає певною мірою саму доктрину та спосіб її викладання. Отже, філософський дискурс походить з певного життєвого та екзистенційного вибору, а не навпаки. По-друге, ці рішення та вибір ніколи не робляться на самоті: ніколи немає ні філософії, ні філософів поза групою, спільнотою, одним словом, поза філософською «школою». Вибору способу життя, певній життєвій та екзистенційній схильності, що вимагає від індивіда повної зміни буття і, зрештою, перетворення усієї його істоти відповідно до бажання бути і жити у визначений спосіб, відповідає певна філософська школа. Сам екзистенційний вибір, у свою чергу, передбачає певне бачення світу, а завдання філософського дискурсу полягає у з’ясуванні та раціональному обґрунтуванні як, власне, екзистенційного вибору, так і відповідного йому бачення світу. Теорійний філософський дискурс народжується, таким чином, із первісного екзистенційного вибору і підштовхує до нього тією мірою, якою його логічна та переконлива сила, той вплив, який він може мати на співрозмовника, спонукають учителів та учнів жити у реальній відповідності до їх первинних виборів. Теорійний філософський дискурс є своєрідним результатом застосування певного життєвого ідеалу.

Відтак я хочу сказати, що філософський дискурс потрібно розглядати в контексті способу життя, засобом та одночасно виразом якого він є, а отже, філософія — це, передусім, спосіб жити, що дуже тісно пов’язаний із філософським дискурсом. Однією з фундаментальних тем цієї книги буде дистанція, яка відділяє філософію від мудрості. Філософія є лише вправою, що готує до мудрості. Тут не йдеться про протиставлення, з одного боку, філософії як теорійного філософського дискурсу, а з іншого — мудрості як мовчазного способу життя, який практикується з моменту, коли дискурс досягнув свого завершення і своєї досконалості; такою є схема, яку пропонує Ерік Вайль, коли пише:

Філософ не є «мудрецем»: у нього немає мудрості (або ж він не є мудрістю), і він говорить, незважаючи на те, що його дискурс має лише одну мету — спростувати себе самого; це не перешкоджає йому говорити доти, доки його дискурс не досягне цієї мети, а також поза тими досконалими моментами, коли він її досягатиме[6].

Ми маємо тут ситуацію, аналогічну тій, що зустрічається у «Логіко-філософському трактаті» Вітґенштайна, де філософський дискурс самого «Трактату», зрештою, долає сам себе у мовчазній мудрості[7]. Після «Бенкету» Платона антична філософія так чи інакше приймає, що філософ не є мудрецем, але вона не вважає себе чистим дискурсом, який зупиниться в момент досягнення мудрості: вона є водночас і нероздільно дискурсом та способом життя, які прагнуть мудрості, ніколи її не досягаючи. Але правдою є також, що дискурс Платона, Аристотеля чи Плотина зупиняється на порозі певних досвідів, які є якщо не є мудрістю, то своєрідним її передчуттям.

Так само не потрібно протиставляти спосіб життя та дискурс так, ніби вони, у свою чергу, відповідають практиці та теорії. Дискурс може мати практичний аспект тією мірою, якою він намагається справити вплив на слухача чи читача. Щодо способу життя, він, звичайно, не може бути теорійним, однак може бути теоретичним[8], тобто споглядальним.

Для кращого розуміння хочу уточнити, що я вживаю слово «дискурс» у філософському розумінні «дискурсивної думки», вираженої в усній чи письмовій мовній діяльності, а не в поширеному в наші дні розумінні «способу говорити з певної позиції» (наприклад, «расистський дискурс»). Утім, я відмовляюся змішувати мовну діяльність та пізнавальну функцію. Я процитую з цього приводу кілька дуже повчальних рядків Жака Рюф’є:

Насправді можна досконало мислити і пізнавати поза мовною діяльністю і, з певного погляду, пізнавати краще. Думка розпізнає себе у здатності визначати розумну поведінку, у здатності розумової репрезентації та абстрагування. Тварина (здатна розрізняти трикутні форми чи певні комбінації об’єктів) мислить зовсім як маленька дитина, яка ще не говорить, чи як глухонімий, що не отримав освіти […] Клінічні дослідження доводять відсутність кореляції між розвитком мовної діяльності та розвитком розуміння: інтелектуально недорозвинена людина може добре говорити, афатик [9] — бути дуже розумним […] А творча здатність нормальної людини іноді так чи інакше пригнічується виражальною здатністю. Великі відкриття, здається, здійснюються незалежно від мовної діяльності, на основі схем (patterns), вироблених мозком [10] .

Я наполягаю на цьому, оскільки ми зустрічатимемо у цій книзі ситуації, в яких філософська діяльність продовжує здійснюватися, незважаючи на те, що дискурс не може виразити цю діяльність.

Тут не йдеться про протиставлення чи поділ, з одного боку, на філософію як спосіб життя, а з іншого — на філософію як на філософський дискурс, який, так би мовити, задавався би філософії ззовні. Навпаки, йдеться про демонстрацію того, що філософський дискурс є частиною способу життя. Однак, натомість потрібно визнати, що життєвий вибір філософа визначає його дискурс. Це означає, що не можна розглядати філософські дискурси як реальності, що існують у самих собі та для самих себе, та вивчати їхню структуру незалежно від філософа, який їх розвинув. Чи можна відокремити дискурс Сократа від життя та смерті Сократа?

На сторінках цієї книги часто зустрічатиметься поняття духовних вправ[11]. Я позначаю цим терміном практики, які можуть належати до фізичного (наприклад, режим харчування), дискурсивного (діалог та розмірковування), або ж інтуїтивного (споглядання) порядків. Ці практики завжди покликані здійснити зміну та перетворення того, хто до них вдається. Втім, дискурс учителя філософії може набувати форми духовної вправи тією мірою, якою цей дискурс постає у формі, що під її впливом учень — у якості слухача, читача чи співрозмовника, — може духовно прогресувати чи внутрішньо перетворюватися.

Наш виклад здійснюватиметься у три етапи. Перший полягатиме в окресленні історії перших використань слова philosophia та у досягненні розуміння сенсу філософського визначення цього слова у Платона, оскільки у «Бенкеті» він визначив philosophia як прагнення до мудрості. Згодом ми спробуємо віднайти характеристики різних філософій античності, які розглядатимуться під кутом огляду способу життя, що приведе нас, зрештою, до вивчення спільних рис, які їх об’єднують. І на третьому етапі ми намагатимемося встановити, з яких мотивів та якою мірою філософія, починаючи з середніх віків, мислилась як суто теорійна діяльність. Зрештою, ми дійдемо до запитання, чи можна повернутися до античного ідеалу філософії. Щоб аргументувати наші твердження, ми часто спиратимемося на тексти давніх філософів. На мою думку, це буде корисним для студентів, які не завжди мають легкий доступ до джерел.

Роздуми, які я пропоную читачеві, є продуктом тривалої праці, присвяченої античним філософам та філософіям. Під час моїх досліджень на мене сильно вплинули дві книги. Це, передусім, книга Пауля Рабова під назвою «Духовне керівництво»[12], яка вийшла в 1954 році і розповідала про різні форми, що їх могли набувати згадані практики у епікурейців та у стоїків, і перевагою якої є те, що вона наголошує на тяглості, що зберігається між античною та християнською духовністю, однак, можливо, занадто зосереджуючись винятково на риторичних аспектах духовних вправ. Окрім того, це робота моєї дружини, яка до знайомства зі мною написала книгу про Сенеку та греко-римську традицію духовне керівництво[13], де творчість філософа-стоїка розглядається в загальній перспективі античної філософії.

Мені пощастило зустріти двох філософів, кожен з яких незалежно від мене також цікавився цими проблемами: світлої пам’яті Андре-Жана Вольке, студії якого з філософії як терапії душі нещодавно були опубліковані[14], та польського колегу Юліуша Доманьського, робота якого про концепцію філософії в середні віки та за доби Ренесансу незабаром вийде друком[15]; в ній він продемонстрував, як антична концепція філософії затінювалась, але тільки частково, в середні віки і як вона була реанімована за доби Ренесансу, зокрема у Петрарки та Еразма. Окрім того я вважаю, що моя стаття під назвою «Духовні вправи та антична філософія», що вийшла у 1977 році, мала вплив на формування уявлень Мішеля Фуко про «культуру себе»[16]. В іншому місці я висловився про те, в чому ми були згодні та про розбіжності, які існували між нами[17].

Я повинен від усього серця висловити свою вдячність Еріку Віню, який запропонував мені написати цю книгу, порадив мені її план та проявив зі мною виняткове терпіння. За допомогою своїх порад та текстів моя дорога колега Р. Амайон познайомила мене з дуже складними проблемами, пов’язаними з шаманізмом. Нехай вона знайде тут вираз моєї глибокої вдячності! Моя особливо щира подяка Сільвії Сімон, так само як і Ґвенаель Обрі, Жанні Карльє, Ільзетраут Адо, які перечитали цю книгу, щоб вилучити з неї, наскільки це було можливим, недоречності та помилки.

Перша частина ПЛАТОНОВЕ ВИЗНАЧЕННЯ ФІЛОСОФА І ТЕ, ЩО ЙОМУ ПЕРЕДУЄ

І ФІЛОСОФІЯ ДО ФІЛОСОФІЇ

Historia перших мислителів Греції

«Філософія до філософії». Насправді, слова однокорінні philosophia з’являються лише у V столітті до Різдва Христового, а саме слово отримало філософське визначення лише у IV столітті у Платона. Однак, Аристотель, а слідом за ним і вся історико-філософська традиція, вважає філософами перших грецьких мислителів[18], що з’явилися на початку VI століття на периферії зони грецького впливу, в колоніях Малої Азії, а саме в місті Мілеті: Фалеса — математика та техніка, одного з семи мудреців, знаменитого тим, що передбачив сонячне затемнення 28 травня 585 року, а також Анаксимандра та Анаксимена. Цей інтелектуальний рух поширюється на інші грецькі колонії, цього разу на колонії Сицилії та південної Італії. Так, у VI столітті Ксенофан з Колофона емігрує в Елею, Піфагор, що походив з острова Самоса (недалеко від Мілета), наприкінці VI століття осідає в Кротоні, а потім — в Метапонті. З часом Південна Італія та Сицилія стають центром дуже активної інтелектуальної діяльності, прикладом чого є Парменід та Емпедокл.

Усі ці мислителі пропонують раціональне пояснення світу, і саме тут відбувається вирішальний поворот історії думки. Звичайно, до них на Близькому Сході, а також в архаїчній Греції, існували космогонії, але вони мали міфологічний характер, тобто описували історію світу як боротьбу між персоніфікованими сутностями. Вони були «походженням» в сенсі біблійної Книги Буття[19], «книгою поколінь», призначеною спонукати певний народ пригадати своїх предків та прив’язати його таким чином до космічних сил та поколінь богів. Створення світу, створення людини, створення народу — таким був предмет космогоній. Як продемонстрував Жерар Надаф[20], хоча перші грецькі мислителі заміняють ці міфічні оповіді раціональною теорією світу, вони все-таки зберігають троїсту схему, яка структурує міфічні космогонії. Вони пропонують теорію походження світу, людини та людської громади. Їхня теорія є раціональною, оскільки вона намагається пояснити світ не як боротьбу елементів, а як боротьбу «фізичних реалій» та домінування однієї з них над іншими. Ця радикальна трансформація втілюється у грецькому слові phusis, яке у момент свого виникнення означало одночасно початок, розгортання та результат процесу, в якому відбувається становлення певної речі. Предметом інтелектуальної діяльності[21], яку перші грецькі мислителі називали historia, є всесвітній phusis.

У всій грецькій філософській традиції раціональні теорії залишатимуться під упливом цієї першопочаткової космологічної схеми. Ми наведемо тут лише приклад Платона, який, пишучи послідовно діалоги «Тімей», «Крітій» та «Гермократ» (написання останнього планувалося Платоном, але потім його замінили «Закони»), також мав на думці створити великий трактат про phusis у найширшому розумінні, починаючи від виникнення світу та людини й аж до походження Афін. Тут ми знову зустрічаємося із «книгою поколінь», яка спонукає афінян пригадати своє походження та своїх предків, щоб вкорінити їх таким чином у всесвітньому порядку і в основоположному актові Бога-творця. Втім, Платон цього не приховує: в «Тімеї» він пропонує те, що сам називає правдоподібною байкою, вводячи міфічну фігуру Деміурга, який створює Світ, взоруючи на вічну Модель, якою є Ідеї[22]. У десятій книзі «Законів» Платон більше не задовольняється міфічною оповіддю, він хоче заснувати свою космогонію на строгих доказах, які спираються на прийнятну для всіх аргументацію. У своєму раціональному зусиллі Платон експліцитно повертається до поняття phusis, що розумілося першими грецькими мислителями як «природа-процес», наполягаючи, зі свого боку, на первісному, першопочатковому характерові цього процесу. Але для Платона[23] первісним та першопочатковим є рух та процес, який сам себе породжує і який є двигуном самого себе, тобто душа. Замість еволюціоністської схеми постає таким чином схема креаціоністська: Всесвіт більше не народжується з автоматизму phusis, він народжується з раціональності душі, причому душі у якості першопринципу, який передує усьому і який ототожнюється таким чином з phusis.

Paideia

Про філософію до філософів можна говорити також з огляду на іншу течію грецької досократичної думки: я маю на увазі практики та теорії, пов’язані з фундаментальною вимогою грецької ментальності — бажанням виховувати та навчати[24], турботою про те, що греки називали paideia[25]. Починаючи з давніх часів Гомерової Греції, шляхетний клас (ті, хто володів aretê, тобто досконалістю, якої досягають завдяки шляхетності крові[26] і яка пізніше стане у філософів доброчесністю, тобто шляхетністю душі) дуже переймається вихованням молодих людей. Ми можемо отримати уявлення про аристократичне виховання завдяки поемам Феогніда, які є зібранням моральних приписів[27]. Таке виховання забезпечується дорослими в самій соціальній групі. Тут вправляються, щоб здобути наступні якості: фізична сила, сміливість, почуття обов’язку та честі, які властиві воякам і які втілилися у великих божественних предків, обраних за приклад. Починаючи з V століття, разом з постанням демократії, міста-громади перейматимуться формуванням майбутніх громадян шляхом тілесних вправ, гімнастики та музики, а також духовних вправ. Але демократичне життя породить боротьбу за владу: потрібно вміти переконувати народ, підштовхувати його до того чи того рішення під час зібрання. А отже для того, хто хоче стати народним вождем, необхідно опанувати мовну діяльність. Саме цій потребі відповідатиме рух софістів.

Софісти V століття

З постанням афінської демократії у V столітті вся ця інтелектуальна активність, яка була поширена у грецьких колоніях Іонії, Малої Азії та південної Італії, переміститься в Афіни. Мислителі, викладачі, вчені збираються в цьому місті, приносячи сюди способи думки, які до цього моменту були тут майже невідомими, і які тут приймають добре або не дуже. Наприклад, той факт, що Анаксагор[28], який прибув з Іонії, був звинувачений в атеїзмі та змушений був відправитися у вигнання, добре демонструє, що дух пошуку, який розвинувся у грецьких колоніях Малої Азії, був глибоко чужим для афінян. Знамениті софісти V століття також часто є іноземцями. Протагор та Продик приїхали з Іонії, Горгій — з південної Італії. Рух думки, який вони уособлювали, був одночасно і продовженням, і розривом з тим, що йому передувало. Продовженням настільки, наскільки метод аргументації Парменіда, Зенона Елейського чи Меліса присутній у парадоксах софістів, продовженням також з огляду на намір софістів зібрати докупи все наукове чи історичне знання, накопичене мислителями до них. Але й розривом, оскільки вони, з одного боку, піддавали радикальній критиці це попереднє знання, наполягаючи, кожен у свій спосіб, на конфлікті, який протиставляє природу (phusis) та людські конвенції (nomoi), а також і тому, що їхня діяльність була повністю спрямована на навчання молоді досягненню успіху в політичному житті, їхнє навчання відповідало потребі. Розвиток демократичного життя вимагав, щоб громадяни, особливо ті, хто хоче дістатися влади, досконало оволоділи мовною діяльністю. До цього моменту молоді люди здобували досконалість, aretê, через sunousia, тобто шляхом прилучення до світу дорослих, що не передбачало спеціалізації[29]. Софісти натомість запровадили виховання у штучному середовищі, яке залишиться характерною рисою нашої цивілізації[30]. Вони були професіоналами освіти, передусім педагогами, хоча за Протагором, Горгієм чи, наприклад, Антифоном, слід визнати помітну оригінальність. В обмін на платню вони навчали своїх учнів рецептам, які давали змогу переконувати слухачів і з надзвичайною вправністю захищати позицію «за» чи «проти» (антилогії). Платон та Аристотель дорікатимуть їм за те, що вони є комерсантами у галузі знання, що вони торгують ним оптом та вроздріб[31]. Утім, вони викладали не лише техніку переконливого дискурсу, але й усе те, що могло слугувати досягненню ерудиції, яка завжди захоплювала аудиторію, тобто загальну культуру[32], під якою мається на увазі як наука — геометрія чи астрономія, так і історія, соціологія чи теорія права. Софісти не засновували постійних шкіл, але пропонували в обмін на винагороду курси лекцій і, щоб привабити слухачів, з метою самореклами, давали публічні лекції, за допомоги яких підвищували цінність свого знання та своєї вправності. Це були мандрівні викладачі, які завдяки цьому посприяли своїм знанням не лише Афінам, а й іншим містам.

Таким чином, aretê, досконалість, що відтепер розумілась як компетентність, яка повинна була давати змогу відігравати роль у громаді, може здобуватись шляхом навчання, якщо той, хто навчається, має природні здібності та достатньо в ній вправляється.

II ПОЯВА ПОНЯТТЯ «ФІЛОСОФУВАННЯ»

Свідчення Геродота

Можна бути майже впевненим, що досократики VII та VI століття до Різдва Христового, наприклад Ксенофан чи Парменід, а можливо навіть (всупереч певним античним, але досить спірним свідченням) і Піфагор[33] та Геракліт[34], не знали ні прикметника philosophas, ні дієслова philosophein (філософувати), ні, тим більше, слова philosophia. Ці слова, насправді, цілком правдоподібно з’являються лише у V столітті, за «доби Перикла», коли Афіни вирізняються водночас як своєю політичною перевагою, так і своїм інтелектуальним впливом, в часи Софокла, Евріпіда, софістів, а також в часи, коли, наприклад, історик Геродот, що походив з Малої Азії, після своїх численних подорожей приїжджає жити у славетне місто. І, можливо, саме у його творчості ми зустрічаємо першу згадку про «філософську» діяльність. Геродот розповідає про легендарну зустріч Солона, афінського законодавця (VII—VI століття), одного з тих, кого називали сімома мудрецями, із Крезом, Лідійським царем. Останній, пишаючись своїми могутністю та багатствами, звертається до Солона з такими словами:

Дорогий мій афінянине, до нас дійшли певні чутки про твою мудрість (sophiês) і про твої мандри; твоє прагнення до набуття знань (philosopheôn) і цікавість змусили тебе відвідати багато країв [35] .

Ми бачимо тут, що тоді являли собою мудрість та філософія. Подорожі, до яких вдався Солон, не мали іншої мети, аніж пізнавати, здобувати широкий досвід реалій та людей, відкривати водночас різні краї та звичаї. З цього приводу слід зазначити, що досократики, здається, вже позначали свої розмірковування як historia, тобто збирання відомостей[36]. Такий досвід міг зробити з того, хто його здобув, доброго суддю у справах людського життя. Ось чому Крез запитує Солона, хто, на його думку, є найщасливішою людиною. І той відповідає йому, що ніхто не може бути названий щасливим доти, доки не закінчиться його життя.

Відтак Геродот засвідчує існування слова, яке, можливо, було вже модним, в будь-якому разі повинно було стати таким у Афінах V століття — Афінах демократії та софістів. Після Гомера складні слова, що містять слово philo, служили назагал для позначення схильності того, хто вбачає інтерес, задоволення чи мету свого життя у присвяченні його певній діяльності: philo-posia, наприклад, це здатність отримувати задоволення від напоїв та інтерес до них; philo-timia, це прагнення до отримання почестей; philo-sophia, таким чином, буде інтересом до sophia[37].

Філософська діяльність, гордість Афін

Афіняни V століття пишалися тією інтелектуальною діяльністю, тим інтересом до науки та культури, які розквітнули у їхньому місті. У «Поховальній промові», яку в тексті Фукідіда Перикл виголошує на честь перших вояків, що загинули в Пелопонеській війні, він — афінський державний діяч, у таких термінах хвалить спосіб життя, прийнятий у Афінах: «Ми любимо красу з простотою та мудрість без кволості»[38]. Два вжитих тут дієслова містять philo: philokalein та philosophein. Зазначимо також, що тут імпліцитно проголошується перемога демократії. Бо досконалості (aretê) тут досягають вже не виняткові чи шляхетні особистості — всі громадяни можуть її досягнути в міру того, як любитимуть красу та віддаватимуться любові до sophia. На початку IV століття оратор Ісократ у своєму «Панегірику» повернеться до цієї теми: саме Афіни відкрили світові філософію[39].

Ця діяльність включає все те, що має стосунок до інтелектуальної та загальної культури: спекуляції досократиків, науки, що народжуються, теорії мови, риторичні техніки, мистецтво переконувати. Іноді вона безпосередньо стосується мистецтва аргументації, якщо вірити натякові софіста Горгія в його «Слові на захист Єлени». Остання, говорить він, не відповідає за свої дії, оскільки була змушена так діяти або з огляду на захист богів, або під тиском насильства, або через силу переконання, чи, зрештою, через пристрасть. І далі Горгій розрізняє три форми переконання за допомогою мови, одна з яких полягає, за його словами, «у двобої філософських промов». Йдеться, безперечно, про публічні дискусії, в яких софісти змагалися з метою продемонструвати свій талант, протиставляючи свої промови на теми, які були пов’язані не з конкретною юридичною чи політичною проблемою, а з елементами загальної культури.

Поняття sophia

Отже, слова philo-sophos та philo-sophein передбачають інше поняття — поняття sophia, але потрібно все-таки визнати, що в період, що розглядається, ще не існує філософського визначення поняття sophia.

Для передачі слова sophia модерні перекладачі завжди вагаються між поняттям знання та поняттям мудрості. Sophos є той, хто знає і бачив багато речей, багато подорожував, має енциклопедичну культуру, або ж той, хто вміє добре поводити себе в житті і перебуває у щасливому стані? На сторінках цього твору ми часто повторюватимемо, що ці два поняття є зовсім не взаємовиключними: справжнє знання є, зрештою, умінням[40], а справжнє уміння полягає в умінні робити добро.

Починаючи з Гомера, слова sophia і sophos вживалися в найрізноманітніших контекстах з приводу поведінок та схильностей, які, вочевидь, не мали нічого спільного з поведінками та схильностями «філософів»[41]. У «Іліаді» Гомер говорить про корабела, який, завдяки порадам Афіни, був знайомий з усією sophia, тобто володів повним умінням[42]. Аналогічно в гімні «Гермесу»[43] після розповіді про винахід ліри Гомер додає, що цей бог на основі sophia створив ще один інструмент, а саме сірінгу. Відтак у творі йдеться про мистецтво, про музичне вміння.

Якщо виходити з цих двох прикладів, можна цілком легітимно запитати себе: чи у випадку корабела, так само як у випадку музиканта, слово sophia не означає, швидше, діяльності, практики, які підлягають певним міркам та правилам[44] і передбачають викладання та навчання, хоча, з іншого боку, вимагають також сприяння якогось бога, божественної благодаті, що відкриває ремісникові чи художникові секрети виробництва та допомагає їм у їхній праці?

У подібний спосіб sophiê вживається у Солона[45] в VII столітті до Різдва Христового з метою позначити поетичну діяльність, яка є продуктом водночас тривалого вправляння і натхнення Музами. Подібна сила поетичного слова, яка надихається Музами і надає сенсу подіям людського життя, найясніше постає у Гесіода на початку VII століття. Хоча він не використовує саме слово sophia, автор з великою силою виражає зміст поетичної мудрості. Його свідчення ще цікавіше тому, що Гесіод проводить паралель між sophia поета і sophia царя. Саме Музи надихають царя, який розуміє, як потрібно діяти. Музи проливають на язик та губи свого обранця солодку росу і солодкий мед:

Усі люди звертають свої очі на нього, коли він встановлює справедливість шляхом правильних вироків. Його точна мова може настільки швидко, наскільки це потрібно, заспокоїти найбільші суперечки.

Слова поета також змінюють серця:

Серце людини занурене у траур раптовими турботами, а її душа сохне від жалю? Нехай співак, що служить Музам, славить величні дії людей минулого часу чи благотворних богів, що населяють Олімп: вона швидко забуде свої неприємності; вона більше не згадує своїх жалів; присутність богинь одразу відвертає її від цього[46].

Тут ми вже бачимо засадниче для Античності уявлення про психагогічну[47] цінність дискурсу та фундаментальне значення володіння словом[48]. Словом, що діє у двох, на перший погляд, дуже різних регістрах: у регістрі юридичної та політичної дискусії (цар встановлює справедливість і заспокоює суперечки) та регістрі поетичного зачарування (поети своїми піснями пом’якшують серце людей). Мнемозина, матір Муз, є «забуттям злигоднів та перепочинком від турбот[49]». У цьому зачаруванні можна розпізнати обриси того, чим пізніше стануть філософські духовні вправи, незалежно від того, належатимуть вони до порядку дискурсу чи порядку споглядання. Оскільки Музи змушують забути нещастя не просто за допомогою краси, пісень та історій, які вони розповідають, вони також відкривають поетові й тому, хто його слухає, доступ до космічного бачення. «Вони радують дух могутній свого батька Зевса»[50], тому що співають йому та дають можливість бачити «те, що є, що буде, що було», і саме про це говорить у своїй «Теогонії» Гесіод. Епікурейська сентенція, яку приписують учневі Епікура — Метродорові, звучатиме так: «Пригадай собі, що народжений смертним і будучи обмеженим тривалістю життя, завдяки науці природи ти піднявся аж до безконечності простору і часу, а також побачив те, що є, що буде і що було»[51]. І ще до Епікура Платон сказав, що душа, якій властиво підноситись думкою і споглядати тотальність часу та буття, не вважатиме смерть тим, чого варто боятися[52].

Sophia, втім, може позначати також вправність у поведінці з іншими, що може доходити аж до хитрощів та маскування. Наприклад, у збірнику сентенцій, що регламентують основи аристократичного виховання, який на початку VI століття до Різдва Христового написав Феогнід, адресуючи його Кірну, знаходимо таку пораду:

Кожному зі своїх друзів, Кірне, показуй себе з іншої сторони, пристосовуючи себе до відчуттів кожного з них. Прив’яжись сьогодні до одного, а потім навчись при нагоді змінювати особу. Оскільки вправність (sophiê) є більшою навіть за найвищу досконалість (aretê) [53] .

Відтак ми бачимо багатство та різноманітність складників поняття sophia. Ми зустрічаємо їх у легендарних та народних уявленнях, згодом — в уявленнях історичних, як у випадку з образом Семи Мудреців[54], слід якого можна зустріти вже у деяких поетів VI століття, а згодом у Геродота і Платона. Фалес Мілетський (кінець VII—VI століття) володіє передусім знанням, яке ми могли б визначити як наукове: він передбачає затемнення сонця 28 травня 585 року, стверджує, що Земля лежить на воді. Окрім того, Фалес має також технічні знання: йому приписують зміну русла ріки. Зрештою, він демонструє і своє політичне яснобачення: намагається врятувати іонійських греків, пропонуючи їм утворити федерацію. У Піттака Мітіленського (VII століття) не зафіксовано жодної політичної активності. Солон Афінський (VII—VI століття), як ми бачили, також є політичним діячем, благотворне законодавство якого залишає довгу згадку, але це також поет, який віршами виражає свій етичний та політичний ідеал. Хілон зі Спарти, Періандр із Корінфа, Біант із Прієни (всі троє живуть на початку VI століття) так само є політичними діячами, що прославилися прийнятими завдяки ним законами або своєю ораторською та судовою діяльністю. Відомості про Клеобула з Лінда є зовсім непевними: ми знаємо лише, що йому приписують кілька поем. Цим Семи Мудрецям приписують максими, «короткі і пам’ятні слова», як каже Платон[55], виголошені кожним із них під час зібрання у Дельфах, коли вони вирішили офірувати Аполлонові у його храмі основи своєї мудрості і присвятили йому надписи, які знають усі: «Пізнай самого себе», «Нічого над міру» тощо. Насправді, усі максими, які вважають витворами Семи Мудреців, були вирізьблені біля храму в Дельфах, а звичай вирізати такі надписи, щоб їх читали усі перехожі, був дуже поширеним у всіх грецьких містах. Так, у 1966 році в Ай-Ханумі, на кордоні теперішнього Афганістану, під час розкопок залишків міста колишнього грецького царства Бактрії відкрили напівзруйновану стелу, яка, як демонструє Луї Робер, містила колись повне зібрання ста сорока дельфійських максим. Їх вирізьбили у III столітті до Різдва Христового завдяки Клеарху[56], учню Аристотеля. Це вказує на значення, яке грецький народ надавав моральному вихованню[57].

Починаючи з VI століття, з постанням «точних наук», медицини, арифметики, геометрії, астрономії, до поняття sophia додається інший складник. Відтепер є не лише «експерти» (sophoi) в галузі мистецтв чи політики, є такі і в галузі науки. Втім, починаючи з Фалеса Мілетського, розвивається дедалі точніша рефлексія в галузі того, що греки називали phusis, тобто феномена розвитку живих істот, людини, а також Всесвіту; рефлексія, яка часто була нерозривно пов’язана, як, наприклад, у Геракліта і особливо — у Демокрита, з етичними міркуваннями.

Щодо софістів, вони будуть названі так з огляду на їхню увагу до викладання молодим людям sophia: «Моєю професією, — говорить епітафія Фрасимаха, — є sophia»[58]. Для софістів слово sophia означає передусім вправність у політичному житті, проте воно одночасно містить і всі інші складники, які ми щойно розглянули, зокрема, наукову культуру — щонайменше настільки, наскільки вона є частиною загальної культури.

III ПОСТАТЬ СОКРАТА

Постать Сократа вирішальним чином вплинула на те визначення «філософа», яке Платон пропонує у діалозі «Бенкет» і яке є виразом усвідомлення парадоксального становища філософа серед людей. Ось чому ми повинні спинитися, скоріше, не на історичному Сократові, про якого важко говорити, а на тій міфічній постаті Сократа, про яку нам повідомляє перше покоління його учнів.

Постать Сократа

Сократа часто порівнювали з Ісусом[59]. Окрім інших спільних рис вони, справді, подібні тим, що обидва мали надзвичайний історичний вплив, хоча їхня діяльність відбувалася в межах мізерного, порівняно з історією світу, простору та часу (маленьке місто-громада чи зовсім невелика країна), і кожен із них мав зовсім невелику кількість послідовників. Обидва нічого не написали, однак ми маємо про них очевидні свідчення: про Сократа — «Спогади» Ксенофонта і діалоги Платона, про Ісуса — Євангелія. Проте нам дуже важко з певністю визначити, ким були історичний Ісус та історичний Сократ. Після смерті обох їхні учні[60] заснували школи з метою поширювати їхнє послання, однак цього разу ми бачимо відмінність, бо школи, засновані «сократиками», більше відрізняються між собою, аніж перші християнські течії, в чому можна вбачати складність сократичної настанови. Сократ надихнув одночасно й Антисфена, засновника школи кініків, що проповідував зосереджений та аскетичний спосіб життя і, напевне, глибоко надихнув стоїцизм; а також Аристиппа, засновника кіренської школи, для якого мистецтво життя полягало у тому, щоб якнайкраще виходити з будь-якої конкретно зрозумілої ситуації, не відмовляючись від відпочинку та задоволення; однак він, очевидно, здійснив помітний вплив і на епікуреїзм, а також на Евкліда, засновника мегарської школи, знаменитої своєю діалектикою. Проте з погляду історії переміг лише один з його учнів — Платон, можливо, тому що зміг надати своїм діалогам незрівнянного літературного значення або ж тому, що заснована ним школа вижила впродовж століть, зберігши таким чином його діалоги і розвинувши (чи, можливо, деформувавши) вчення філософа. В будь-якому разі, спільним для всіх цих шкіл залишається одне: в них постає концепт, ідея філософії, що розуміється, і ми це побачимо далі, як дискурс, пов’язаний із певним способом життя, а також як спосіб життя, пов’язаний з певним дискурсом.

Ми мали б, можливо, цілком інше бачення того, ким був Сократ, якби збереглися праці, створені в усіх школах, заснованих його учнями, а особливо, якби збереглась уся література «сократичних» діалогів, що виводила на сцену Сократа, котрий діалогував зі своїми співрозмовниками. В будь-якому разі, варто пригадати собі, що основоположна даність текстів Платона — ситуація діалогу, в якому Сократ майже завжди відіграє роль того, хто запитує, не є вигадкою Платона, а його славетні діалоги належать до жанру «сократичного» діалогу, який був справжньою модою серед учнів Сократа[61]. Успіх цієї літературної форми дає змогу оцінити те надзвичайне враження, яке справила на сучасників і особливо на учнів постать Сократа, а також той спосіб, яким він вів свої розмови зі співгромадянами. У випадку сократичних діалогів, написаних Платоном, оригінальність їхньої літературної форми полягає не стільки у використанні дискурсу, що складається із запитань та відповідей (бо діалектичний дискурс існував задовго до Сократа), скільки в ролі центрального персонажу діалогів, яка визначена Сократові. Саме звідси випливає справді особливий зв’язок автора з його твором, з одного боку, та автора і Сократа — з іншого. Автор створює враження незадіяності у власному творі, оскільки вочевидь задовольняється відтворенням дискусії, що протиставляє протилежні позиції: можна цілком припускати, що він надає перевагу позиції, яку захищає устами Сократа. У певному сенсі він одягає маску Сократа. Такою є ситуація у випадку діалогів Платона. Тут ніколи не постає «Я» самого Платона. Автор не втручається навіть, щоб сказати, що це він скомпонував діалог і, тим більше, не виходить на сцену в дискусіях між співрозмовниками. Однак він, вочевидь, так само не уточнює, що у проголошених промовах належить Сократові, а що належить власне йому. Відтак часто дуже складно відрізнити у певних діалогах Сократову та Платонову частину. А отже, дуже швидко після своєї смерті Сократ постає як міфічна постать. Утім, саме цей міф про Сократа залишив незнищенний вплив в усій історії філософії.

Сократове незнання та критика софістичного знання

В «Апології Сократа», де Платон у власний спосіб реконструює промову, що її Сократ виголосив перед суддями під час процесу, на якому його засудили, Сократ розповідає, як один з його друзів, Херефонт[62], запитав у дельфійського оракула, чи є хтось мудрішим (sophos) за Сократа. Оракул відповів, що мудрішого за Сократа немає. Відтак останній запитує себе, що хотів сказати оракул, і аби віднайти когось мудрішого за себе, починає детально аналізувати різних людей: державних діячів, поетів, ремісників, які, за грецькою традицією (про неї ми говорили в попередньому розділі), володіли мудрістю, тобто вмінням. Сократ помічає відтак, що всі ці люди вважають, ніби все знають, тоді як вони нічого не знають. Він робить звідси висновок, що є мудрішим лише тому, що не вважає, ніби знає те, чого він не знає. Отже, оракул хотів сказати, що найбільш знаючим серед людей є «той, хто, як Сократ, зрозумів, що насправді нічого не варта його мудрість[63]»[64]. Саме таким буде Платонове визначення філософа у діалозі, названому «Бенкет»: філософ не знає нічого, але він усвідомлює своє незнання.

Завдання Сократа, доручене йому, згідно з «Апологією», дельфійським оракулом, тобто, зрештою, богом Аполлоном, полягає у сприянні усвідомленню іншими людьми їхнього власного незнання, їхньої немудрості. Щоб виконати це завдання, Сократ сам стає на позицію того, хто нічого не знає, тобто на наївну позицію. Саме тут криється знаменита Сократова іронія: вдаване незнання та щире завзяття, з яким він, наприклад, намагається довідатись, чи є хтось більш обізнаний, аніж він. Як говорить персонаж «Держави»:

Ось вона, звична іронія Сократа. Я ж про це й раніше тут усім говорив, що ти не захочеш відповідати, а будеш бавитися у простакувату людину і вдаватимешся до різних викрутасів, аби тільки не відповісти, якщо тебе хтось про щось запитає [65] .

Тому Сократ у подібних дискусіях завжди є тим, хто запитує, «бо він визнає, що нічого не знає», як зауважує Аристотель[66]. «Применшуючи себе, — говорить Цицерон, — Сократ поступався співрозмовникам, яким він хотів заперечити, більше, аніж це було потрібно: маючи на думці одне і кажучи інше, він отримував задоволення від такого звичного для себе маскування, яке греки називають «іронією»[67]. Однак, тут йдеться не про вдавану поведінку, не про свідоме маскування, а скоріше, про своєрідний гумор, що полягає у відмові від цілком серйозного ставлення як до інших, так і до себе, оскільки те, що є людським і навіть те, що є філософським, є чимось настільки непевним, що ним найменше за все можна пишатися. Тому місією Сократа є спонукати людей до усвідомлення ними свого незнання. Йдеться про революцію у розумінні знання. Безперечно, Сократ може звертатися, і він охоче це робить, до профанів, які володіють лише конвенційним знанням і діють лише під впливом упереджень, не спираючись на розмірковування: він, зрештою, може продемонструвати їм, що їхнє так зване знання не спирається ні на що. Але філософ спеціально звертається до тих, хто всією своєю культурою переконаний у тому, що володіє власне знанням. До Сократа існували два типи подібних людей: з одного боку аристократи знання, тобто учителі мудрості чи істини, такі як Парменід, Емпедокл чи Геракліт, які протиставляли свої теорії незнанню натовпу; а з іншого боку — демократи знання, що претендували на здатність продавати знання всім: в них ми розпізнаємо софістів. Як демонструє початок «Бенкету»[68], для Сократа знання не є сукупністю тез та формул, які можна написати, передати чи продати готовими: Сократ приходить із запізненням, бо затримався, завмерши в роздумах, стоячи нерухомо і «заглибившись у думки». А коли ж Сократ увійшов до зали і господар бенкету Агатон попросив його прилягти поруч, щоб він «міг втішатися мудрістю, що зійшла на Сократа в передпокої», філософ відповів: «Як би то було добре, щоб ми були сполучені один з одним і щоб мудрість могла переливатися від повнішого з нас до ненаповненого»[69]. Це означає, що знання не є створеним предметом, завершеним змістом, що може передаватися безпосередньо за допомогою письма чи будь-якого дискурсу.

Коли Сократ наголошує, що він знає лише одне, а саме: те, що він нічого не знає; це означає, що він відкидає традиційне розуміння знання. Його філософський метод полягатиме не у передачі знання, яка вимагала б відповідей на запитання учнів, а, навпаки, у запитуванні учнів, оскільки йому самому нічого їм сказати, немає чому їх навчити у сенсі теорійного змісту знання. Сократова іронія полягає у вдаваному бажанні навчитись чомусь у свого співрозмовника, щоб підвести його до відкриття, що він сам нічого не знає у галузі, де претендує бути знавцем.

Але така критика знання, на перший погляд, цілком негативна, має подвійне значення. З одного боку, вона передбачає, що знання та істина, як ми вже бачили, не можуть бути отримані в готовому вигляді, вони повинні бути породжені самим індивідом. Ось чому Сократ стверджує у «Теететі»: у дискусії з іншим він задовольняється своєю роллю повитухи. Сам Сократ нічого не знає, нічому не учить[70] і вдовольняється тим, що запитує: таке його запитування допомагає співрозмовникам народити «свою» істину. Цей образ випливає з ідеї, що знання можна віднайти у своїй душі, і що індивід сам повинен його відкрити після того, як завдяки Сократові з’ясував, що його знання було порожнім. У перспективі своєї власної думки Платон виражає цю ідею у міфологічний спосіб, стверджуючи, що всяке знання є пригадуванням того, що душа побачила у своєму попередньому існуванні. А отже, потрібно навчитися самопригадуванню. Сократ, натомість, дивиться на це зовсім інакше. Запитання Сократа не ведуть співрозмовника до знання чогось і не закінчуються висновками, які можна було б сформулювати у формі тези стосовно того чи іншого предмета. Навпаки, Сократів діалог завершується апорією, неможливістю виснувати та сформулювати знання. Чи, скоріше, коли співрозмовник відкриває марноту свого знання, він відкриває водночас свою істину, тобто, переходячи від знання до самого себе, він робить самого себе предметом запитування. Інакше кажучи, справжнє запитання «сократичного» діалогу стосується не того, про що говорять, а того, про кого говорять, як наголошує Нікій, персонаж Платона:

Ти не знаєш, що той, хто наближається до Сократа і вступає з ним в діалог, навіть якщо він почав говорити з ним про зовсім іншу річ, виявляється змушеним продовжувати цей діалог, доходячи до необхідності звітувати про себе самого, так само як і про спосіб, яким він наразі живе, і навіть про те, як він жив у своєму минулому існуванні. Коли доходять до цього, Сократ не дає нікому піти, не отримавши відповіді на всі запитання, які його цікавлять […] Для мене відвідування його є радістю. Я не бачу нічого поганого, коли мені нагадують, що я діяв чи дію негідним чином. Той, хто не цурається цього, обов’язково стане більш розважливим у подальшому своєму житті[71].

Відтак Сократ підводить своїх співрозмовників до самоаналізу, до самоусвідомлення. Як «ґедзь»[72], Сократ надокучає їм своїми запитаннями, які роблять самих співрозмовників предметом запитування і зобов’язують їх звертати увагу на самих себе, турбуватися про себе:

Чоловіче добрий, як афінянин, як громадянин великого міста, прославленого мудрістю й могутністю, чи не соромишся ти турбуватись про гроші, аби мати їх якомога більше, про славу й почесті, а натомість про розум, істину, про душу свою не дбаєш і не стараєшся, щоб була вона якнайкраща?[73].

Отже, йдеться не стільки про запитування щодо позірного знання, володіння яким собі приписують, скільки про запитування щодо себе самого і про цінності, які керують нашим власним життям. Адже після діалогів із Сократом його співрозмовник, зрештою, вже не знає зовсім, чому він діє так, а не інакше. Він усвідомлює суперечливість свого дискурсу і свої власні внутрішні суперечності. Він сумнівається в собі самому. Як і Сократ, співрозмовник доходить до знання того, що нічого не знає. І одночасно відсторонюється від себе самого, подвоює себе: частина його відтепер ототожнює себе з Сократом завдяки мовчазній згоді, якої Сократ вимагає від свого співрозмовника на кожному етапі дискусії. У останнього, таким чином, відбувається самоусвідомлення, він стає предметом запитування.

Справжньою проблемою відтак є не знати щось, а бути у той чи інший спосіб:

… [Я] не дбав про те, про що турбується більшість людей: про гроші, домашні справи, військові звання, промови на народних зборах, посади, участь у змовах, повстаннях, які трапляються в нашому місті […] не йшов туди, де не міг принести ніякої користі ні вам, ні собі, а йшов туди, де як звичайна людина міг зробити кожному, як гадаю, найбільше добро, намагаючись переконати кожного з вас не турбуватись про свої справи раніше і більшою мірою, ніж про себе самого, щоб самому стати якомога кращим і розумнішим[74].

Цей заклик «стати якомога кращим і розумнішим» Сократ реалізує не лише шляхом запитування, шляхом іронії, але й, головним чином, за допомогою свого способу буття, власного способу життя, самим своїм існуванням.

Заклик «індивіда» до «індивіда»

Відтепер філософувати вже не означає, як вважали софісти, здобувати знання або вміння, тобто sophia, філософувати означає робити предметом запитування самого себе тоді, коли виникає відчуття, що ти не є тим, ким повинен бути. Саме таким є визначення філо-софа — людини, яка жадає мудрості, — у «Бенкеті» Платона. Згадане відчуття виникає у людей після того, як вони зустрічають особистість — Сократа, котрий самою своєю присутністю зобов’язував тих, хто наближався до нього, робити себе самих предметом запитування. Саме це дає зрозуміти Алківіад наприкінці «Бенкету». І саме в похвальному слові Сократу, виголошеному Алківіадом, здається, вперше в історії постає уявлення про Індивіда, дороге Кіркеґарду, про Індивіда як унікальну особистість, що не піддається класифікації. Зазвичай, говорить Алківіад[75], індивідів можна класифікувати за різними існуючими типами: «великий, шляхетний і мужній воїн», як, наприклад, Ахілл в Гомерові часи чи Брасид, спартанський вождь, серед сучасників; або ж «далекоглядний державний діяч, який вміє переконувати інших», — наприклад, Нестор у часи Гомера чи Перикл за доби Сократа. Однак, Сократа неможливо класифікувати. Його не можна порівняти з будь-якою іншою людиною, окрім хіба що силенів чи сатирів. Він є atopos: дивний, екстравагантний, абсурдний, котрий не піддається класифікації та збиває з пантелику. В «Теететі» Сократ скаже про самого себе: «Я повністю збиваю з пантелику (atopos) і створюю лише aporia (непорозуміння)»[76].

Ця унікальна особистість має те, що захоплює, вона випромінює щось на кшталт чарівного магнетизму. Її філософські промови жалять серце, як гадюка, і провокують в душі, за словами Алківіада, стан зачарування, філософського марення та сп’яніння, тобто повне потрясіння[77]. Варто зупинитися на цьому детальніше[78]. Сократ впливає на тих, хто його слухає, ірраціональним чином — за допомогою емоцій, які він провокує, та любові, яку викликає. У діалозі, написаному учнем Сократа — Есхіном зі Сфета, Сократ говорить, що хоча він не здатен навчити чомусь корисному Алківіада (в чому немає нічого дивного, оскільки Сократ не знає нічого), однак вважає себе все-таки здатним зробити його кращим завдяки любові, котру відчуває до нього, і завдяки тому, що живе поруч із ним[79]. У діалозі «Феаг», що хибно приписується Платонові і написаний між 369 та 345 роками до Різдва Христового[80], тобто, можливо, за життя Платона, учень говорить Сократові: нічому не навчившись від нього, він усе-таки став кращим, оскільки перебував з ним в одному місці і поряд з ним. Алківіад у «Бенкеті» говорить подібні слова й додає, що чарівна сила Сократа тривожно впливає на нього:

[Йому] не раз вдавалося ввести мене в такий стан, коли з’являлася думка, — годі, такому як я краще не жити. […] Бо він змушує мене визнати, що при стількох вадах, замість того, щоб дбати про те, щоб їх позбутися, я займаюся громадськими справами атенців[81].

Справа не в тому, що Сократ є більш красномовним та пишномовним, аніж інші. Скоріше, навпаки, говорить Алківіад, на перший погляд його промови виглядали просто смішними:

Говорить про віслюків, про всіляких ковалів, шевців, чинбарів і, здається, вічно повторюється в тому, що каже і як підбирає слова.[82]

Здається, у цьому фрагменті Алківіад натякає на звичний для Сократа спосіб аргументації, про який говориться і у спогадах про філософа, написаних Ксенофонтом[83], де Сократ починає зі здивування: всі знають, куди йти шукати вчителя, щоб навчитися ремеслу чоботаря чи теслі, коваля чи наїзника, всі знають навіть, хто може навчити об’їздити коня чи бика, але коли йдеться про справедливість, ніхто не відає до кого звертатися. У тексті Ксенофонта софіст Гіппій закидає Сократу, що той повторює завжди «одні й ті самі слова про ті ж самі речі». Сократ охоче з цим погоджується, оскільки у відповідь його співрозмовник змушений визнати, що він, Гіппій, натомість завжди намагається говорити щось нове, навіть якщо йдеться про справедливість. Відтак Сократ бажає знати, що Гіппій може сказати нового про річ, яка не повинна змінюватися, але софіст відмовляється відповідати доти, доки Сократ не познайомить його спочатку із власного думкою про справедливість:

Досить тобі насміхатися з інших, запитуючи їх та завжди їм заперечуючи, в той час як ти ніколи не бажаєш ні відзвітуватися іншому, ні викласти власну думку.

Сократ відповідає йому:

Я невпинно вказую на те, що мені здається справедливим. За браком слів, я роблю це своїми діями.

Це означає, що в кінцевому підсумку саме існування та життя справедливої людини найкраще вказує на те, що таке справедливість.

Саме потужна індивідуальність Сократа може пробудити усвідомлення своєї індивідуальності у його співрозмовників. Але реакція останніх надзвичайно різниться. Ми бачили щойно радість, яку переживає Нікій, коли стає предметом запитування Сократа. Натомість Алківіад намагається опиратися його впливу: він відчуває лише сором і, щоб уникнути притягальної сили Сократа, бажає іноді його смерті. Інакше кажучи, Сократ може лише запрошувати свого співрозмовника до самоаналізу, до самовипробування. Щоб відбувся діалог, який веде індивіда, як говорив Нікій, до звітування про власне життя та власне Я, потрібно, аби співрозмовник разом із Сократом погодився піддати себе вимогам раціонального дискурсу, а точніше вимогам розуму. Інакше кажучи, турбота про себе, перетворення себе на предмет запитування, народжуються лише шляхом подолання індивідуальності, яка натомість підноситься до рівня універсального, репрезентованого логосом, спільним для обох співрозмовників.

Сократове знання: абсолютна цінність морального наміру

Відтак, перед нами постає так зване Сократове знання на противагу його незнанню. Філософ не раз повторює, що він нічого не знає і не може нічому навчити інших, що люди повинні мислити самі і відкривати свої істини самостійно. Але варто запитати себе: чи не криється тут якесь знання, яке Сократ відкриває самостійно у самому собі? Один епізод з «Апології», в якому протиставляються знання і незнання, дає змогу це припустити. Сократ говорить тут, що дехто може йому закинути: «Чи не соромно тобі, Сократе, займатися таким ділом, за яке тепер важиш життям?» На що філософ відповідає:

Негарно ти говориш, чоловіче, якщо, на твою думку, людина, яка приносить хоч незначну користь, повинна зважати на життя або смерть, а не дивитись у кожній справі тільки на одне — чи її вчинки справедливі, чи несправедливі, чи гідні людини чесної чи нікчемної[84].

Під таким кутом зору незнанням виявляється страх смерті:

Адже боятися смерті, афіняни, це не що інше, як вважати себе мудрим, насправді не будучи ним. Бо це означає приписувати собі знання, якого не маєш. Бо ж ніхто не знає того, що таке смерть, ані навіть, чи не є вона часом для людини найбільшим благом, а тим часом люди бояться її, немовби напевно знають, що вона — лихо. А хіба це не невігластво, до того ж найганебніше — уявляти, начебто знаєш те, чого не знаєш[85].

Зі свого боку, Сократ знає, що він нічого не відає про смерть, натомість стверджує, що знає дещо інше:

А що чинити кривду і не слухатись кращого від себе, хай то буде Бог чи людина, нечесно й соромно — це я знаю. Ось чому того, про що не знаю, чи воно якраз не є добром, ніколи не буду лякатись, ані не думаю уникати більше від того, що достеменно є злом[86].

Дуже цікаво констатувати, що тут незнання та знання стосуються не концептів, а цінностей: цінності смерті, з одного боку, та цінності морального блага і морального зла — з іншого. Сократ нічого не знає про цінність, яку потрібно приписувати смерті, оскільки це поза межами його можливостей, адже досвід його власної смерті за визначенням йому недоступний. Але він знає цінність моральної дії та морального наміру, оскільки вони залежать від його вибору, рішення та ангажування; їхнім джерелом, таким чином, є сам Сократ. І вкотре знання є не сукупністю тез, абстрактною теорією, а певністю вибору, рішення, ініціативи; знання є не просто обізнаністю, це знання-того-чому-потрібно-надавати-перевагу, а отже знання-як-жити. І саме це знання цінності скеровує Сократа в суперечках зі співрозмовниками:

… Чи не соромишся ти турбуватись про гроші, аби мати їх якомога більше, про славу й почесті, а натомість про розум, істину, про душу свою не дбаєш, і не стараєшся, щоб була вона якнайкраща? І якби мені хтось з вас заперечував і твердив, що дбає, то я не відпущу його і не відійду від нього зразу, а буду його розпитувати й переконувати, і якщо помічу, що в нього дійсно немає доброчесності, а він тільки говорить, що вона є, картатиму його за те, що він найбільші цінності ні за що має, а безвартісне високо цінує[87].

Це знання цінності коріниться у внутрішньому досвіді Сократа, у досвіді вибору, який ангажує його всього. А отже, знову немає знання без особистого відкриття, що йде зсередини. Цей внутрішній аспект, утім, посилений у Сократа уявленням про daimôn, божественний голос, який, як він каже, говорить в ньому і застерігає від певних учинків. Важко сказати, йдеться про містичний досвід чи міфологічний образ, але, в будь-якому разі, ми можемо вбачати своєрідний прообраз того, що пізніше назвуть совістю.

Відтак здається, що Сократ імпліцитно припускає існування в усіх людей вродженого жадання добра. Саме через це він вважає себе простою повитухою, обмежуючи власну роль спонуканням до відкриття співрозмовниками їхніх внутрішніх можливостей. Ми краще можемо зрозуміти завдяки цьому значення Сократового парадоксу: ніхто не є злим добровільно[88], або ще одного: чеснота є знанням[89]; він хоче сказати, що людина чинить моральне зло тому, що вірить, буцімто знайшла добро, і вона є доброчесною тому, що знає всією своєю душею і всією своєю істотою, в чому справжнє добро. Роль філософа полягає, таким чином, лише у тому, щоб допомогти своєму співрозмовникові «реалізувати», у найсильнішому сенсі слова[90], те, що є справжнім добром і справжньою цінністю. В основі Сократового знання міститься любов до добра[91].

Змістом Сократового знання є, головним чином, «абсолютна цінність морального наміру» та певність, яку забезпечує вибір цієї цінності. Зрозуміло, що дана теза сформульована у модерній термінології. Сократ не міг її використовувати. Але ця термінологія може бути корисною для того, щоб наголосити на значенні Сократового послання. І справді, можна сказати, що цінність є абсолютною для людини, коли вона готова віддати життя за цю цінність. Саме такою є настанова Сократа, коли йдеться про «те, що є найкращим», тобто про справедливість, обов’язок, моральну чистоту. Філософ повторює це в «Апології» багато разів[92]: він готовий наражатися на смерть та небезпеку, аби не знехтувати своїм обов’язком та своєю місією. У діалозі «Критон»[93] Платон малює уявну картину, в якій Сократ змушує говорити афінські закони, що кажуть йому: якщо він спробує втекти та уникнути вироку, то введе в оману всю громаду, даючи приклад недотримання законів; він не повинен ставити своє власне життя вище справедливості. І, як говорить Сократ у «Федоні»:

Бо, далебі, ці жили й кістки вже давно, гадаю, були б де-небудь у Мегарах або в Беотії, куди вони потрапили б, якби я керувався хибним поглядом на те, що є найкраще, і, замість утекти й сховатися, не вважав за справедливіше й чесніше прийняти будь-яку кару, яку мені ухвалила держава[94].

Абсолютна цінність морального вибору постає в іншому вимірі, коли Сократ проголошує: «Добра людина не повинна боятися нічого поганого ні за життя, ні після смерті»[95]. Це означає, що всі речі, які у людських очах виглядають злом — смерть, хвороба, бідність, — не є такими для нього. Для Сократа є лише одне зло — моральна помилка, є лише одне добро, одна цінність — воля робити добро; це означає, що людина не перестає невпинно і строго аналізувати свій спосіб життя, щоб бачити, чи завжди вона керується та надихається цією волею робити добро. Певною мірою можна твердити, що Сократа цікавить не визначення того, що може бути теорійним та об’єктивним змістом моральності, тобто що саме потрібно робити, йому цікаво знати, чи справді ми хочемо конкретно робити те, що вважаємо справедливим і добрим, тобто як потрібно діяти. В «Апології» Сократ не пропонує жодного теорійного обґрунтування для пояснення, чому він вважає себе зобов’язаним аналізувати власне життя та життя інших. Він задовольняється таким поясненням: з одного боку, це місія, яка йому була довірена богом, а з іншого — лише така ясність і строгість стосовно себе самого може надати життю сенсу:

Саме це і є найбільше благо для людини: щодня вести розмови про доброчесність і таке інше, що ви чуєте від мене, коли я розмовляю, досліджуючи себе самого й інших, а життя без такого дослідження — не життя для людини[96].

Можливо, ми маємо тут ще непевні та нечіткі обриси ідеї, яка буде розвинута пізніше Кантом у цілком іншій проблемній сфері: моральність конституює сама себе в чистоті наміру, який скеровує дію, в чистоті, що полягає у наданні абсолютної цінності моральному благу з повного відмовою від свого індивідуального інтересу.

Втім, все це дає підстави вважати, що знання ніколи не здобувають. Сократ не припиняє піддавати випробовуванню не лише інших, але й самого себе. Чистота морального наміру повинна невпинно відновлюватись і наново встановлюватись. Трансформація себе самого ніколи не є остаточною. Вона вимагає постійної боротьби.

Турбота про себе, турбота про інших

Говорячи про дивовижність філософії, Моріс Мерло-Понті повторював, що вона «ніколи не є повністю у світі, однак ніколи не є поза світом»[97]. Таку ж дивовижність бачимо й у випадку Сократа, який не піддається класифікації: він також не перебуває ні у світі, ні поза світом.

З одного боку, він пропонує, в очах своїх співгромадян, докорінну зміну цінностей, що здається їм незрозумілим:

Якщо ж я скажу, що саме це і є найбільше благо для людини: щодня вести розмови про доброчесність і таке інше, що ви чуєте від мене, коли я розмовляю, досліджуючи себе самого й інших, а життя без такого дослідження — не життя для людини; якщо я вам це скажу, то ви повірите мені ще менше[98].

Співгромадяни не можуть сприйняти Сократів заклик поставити під сумнів усі їхні цінності, спосіб діяти і взяти на себе турботу про самих себе інакше, як радикальний розрив зі щоденним життям, із повсякденними звичками та переконаннями, зі світом, який їм близький. Окрім того, хіба цей заклик турбуватися про себе самого не пропонує відірватися від громади, тим паче з уст людини, яка в певному сенсі сама є поза світом, atopos (котра збиває з пантелику, створює непорозуміння)? Відтак чи не є Сократ прототипом настільки поширеного і, зрештою, настільки хибного образу філософа, який уникає труднощів життя, щоб знайти притулок у своєму чистому сумлінні?

З іншого боку, портрет Сократа, змальований Алківіадом у «Бенкеті» Платона, а також Ксенофонтом, розкриває перед нами людину, яка бере повноцінну участь у звичному житті громади; це проста пересічна людина, яка має дружину і дітей, котра веде бесіди з усіма на вулицях, у крамницях, гімназіумах. Сократ любить життя, він здатен випити більше за інших і не сп’яніти, це сміливий та стійкий солдат.

Турбота про себе не протиставляється, таким чином, турботі про громаду. Дуже показовим в «Апології Сократа» та у «Критоні» є проголошення Сократом свого обов’язку, заради якого він повинен пожертвувати всім, навіть своїм життям, — йдеться про дотримання законів громади, тих «Законів», які у «Критоні» розмовляють із Сократом і переконують його не піддаватися спокусі уникнути в’язниці і втекти далеко з Афін, даючи йому зрозуміти, що його егоїстичний порятунок буде несправедливістю стосовно Афін. Ця настанова не є конформізмом, оскільки у Ксенофонта Сократ говорить, що можна цілком «коритися законам, бажаючи, щоб вони змінилися, так само як можна служити війні, бажаючи миру». Мерло-Понті наголошує на цьому: «Спосіб, у який Сократ кориться, є способом опору»[99]; він підпорядковується законам, щоб довести всередині самої громади істину своєї філософської настанови та абсолютну цінність морального наміру. А отже варто повторювати не за Геґелем, що «Сократ втікає в самого себе, щоб там шукати справедливе та добре», а за Мерло-Понті: «Він мислив, що не можна бути справедливим наодинці, що самотнє буття означає припинення буття»[100].

Таким чином, турбота про себе невіддільна від піклування про громаду та інших, як видно на прикладі самого Сократа, увесь сенс життя якого полягав у опікуванні іншими людьми. У Сократа є аспект водночас «місіонерський» та «народний», який ми також віднаходимо у певних філософів елліністичної доби:

Ніхто не може мені закинути, ніби я тільки тоді веду розмову, коли беру за це гроші, а коли їх не дістаю, то ні. Я однаково, як багатому, так і вбогому, дозволяю ставити мені запитання, і якщо хтось бажає, то й відповідати мені та слухати, що я кажу […] А що я справді такий, яким мене дав цьому місту Бог, то ви можете це виснувати ось з чого: це ж не схоже на звичайну людську поведінку — не дбати про свої власні справи і байдуже дивитися протягом довгих літ на домашнє безладдя, а завжди займатися вашими справами […] кожного переконуючи, щоб дбав про доброчесність[101].

Таким чином, Сократ є водночас як поза світом, так і у світі, перевершуючи людей та речі своїми моральними вимогами та участю, яку вони передбачають, і залишаючись з людьми та речами, оскільки поза повсякденним не може бути справжньої філософії. Для всієї античності Сократ залишиться моделлю ідеального філософа, філософським витвором якого є саме його життя та смерть[102]. Як писав Плутарх на початку II століття після Різдва Христового:

Більшість людей уявляють собі, що філософія полягає у тому, щоб дискутувати з кафедри і давати уроки коментування текстів. Але ці люди зовсім не помічають безперервної філософії, яка відбувається щодня у спосіб, цілком відповідний їй самій […] Сократ не розсаджував слухачів рядами, він не ставав за професорську кафедру; він не мав чіткого розкладу дискусій чи прогулянок зі своїми учнями. Але саме жартуючи іноді з ними, чи п’ючи з ними, чи йдучи з ними на війну або ж на Агору і, зрештою, йдучи до в’язниці та випиваючи отруту, він філософував. Він був першим, хто показав, що в будь-який момент і в будь-якому місці в усьому тому, що з нами трапляється, і в усьому тому, що ми робимо, повсякденне життя дає можливість філософувати[103].

IV ВИЗНАЧЕННЯ ФІЛОСОФА В «БЕНКЕТІ» ПЛАТОНА

Ми не знаємо напевне, чи траплялося Сократові у розпалі дискусій зі співрозмовниками вживати слово philosophia. В будь-якому разі цілком можливо, що якщо це і ставалося, то він використовував це слово, надаючи йому звичного для доби значення, тобто використовував його, як це тоді робили усі — для позначення загальної культури, яку софісти чи хтось інший могли пропонувати своїм учням. Саме в цьому сенсі ми віднаходимо приклади рідкісного вживання слова philosophia у «Спогадах про Сократа», зібраних його учнем Ксенофонтом. Але, зрештою, саме під упливом особистості Сократа та його навчання Платон у «Бенкеті» надасть слову «філософ», а отже і слову «філософія», нового значення.

«Бенкет» Платона

Діалог Платона «Бенкет», разом з його «Апологією Сократа», є літературним монументом, зведеним у пам’ять про Сократа. Він скомпонований настільки блискуче та вміло, наскільки це вмів робити Платон, який майстерно поєднував філософські теми та міфологічні символи. Як і в «Апології», теорійна частина в ньому зведена до мінімуму: ми віднаходимо тут лише кілька сторінок, втім надзвичайно важливих, які стосуються бачення Прекрасного, тоді як основна частина присвячена описові способу життя Сократа, який розкривається саме як взірець філософа. Визначення філософа[104], запропоноване в діалозі, набуває від цього ще більшого значення.

Постать Сократа домінує, таким чином, в усьому тексті діалогу, скомпонованому як розповідь такого собі Арістодема, котрого Сократ попросив супроводжувати його на бенкет, що давав поет Аґатон на честь своєї перемоги на трагедійному конкурсі. Втім, Сократ приходить туди із запізненням, оскільки довгий час простояв на місці, заглиблений у свої роздуми. Виступ Сократа, що продовжує промови учасників бенкету на честь Ероса, триває майже стільки часу, скільки всі інші виступи, взяті разом. Наприкінці бенкету приходить Алківіад — п’яний, з вінком квітів на голові, в супроводі флейтистки, і проголошує розлогу похвалу Сократові, деталізуючи всі аспекти його особистості. А в останніх рядках твору персонаж Сократа залишається наодинці серед інших учасників бенкету, які заснули, — з ясною свідомістю та спокійний, хоча й випив більше за інших.

Тільки Аґатон, Аристофан і Сократ бадьорилися і по черзі — зліва направо — пили з великої чаші. Сократ розмовляв із ними. […] Сократ змусив їх визнати, що той-таки поет мусить знатися на творенні комедії і трагедії […] Першим із них заснув Аристофан, а на світанку й Аґатона зборов сон. Сократ […] встав і вийшов. […] Повернувшись до Лікею, Сократ умився і провів там решту дня…[105]

Це закінчення діалогу надихало фантазію поетів. Я маю на увазі рядки Гьольдерліна про мудреця, що уміє переносити інтенсивність щастя, яке йому дарує Бог:

Кожен має свою міру. Важко переносити нещастя, ще важче — щастя. Однак, мудрець може зберігати ясність на бенкеті, що триває від обідньої пори аж до глибокої ночі, до перших променів ранку[106].

Ніцше зауважує, що Сократ зміг прийняти смерть так само спокійно, як він покинув бенкет:

Він пішов на смерть із тим спокоєм, із яким, за описом Платона, останній бенкетувальник полишає при перших променях світанку учту, щоби розпочати новий день; тоді як за ним, на лавах і на землі, зостаються поснулі товариші-застільники, щоби снити про Сократа, того справжнього еротика. Умираючий Сократ став новим, ніколи до того не баченим ідеалом шляхетної грецької молоді[107].

Даніель Бабю[108] добре продемонстрував, що в композиції діалогу, призначеного водночас змалювати Сократа та ідеалізувати його, набувають значення найменші деталі. Компанія пияків намітила собі програму, що визначила водночас спосіб, у який питимуть, та тему промови, яку кожен з учасників повинен проголосити. Предметом цих виступів було обрано бога любові — Ероса[109]. У розповіді про бенкет, на якому був присутнім Сократ, таким чином йдеться про спосіб виконання учасниками своїх завдань, про порядок виголошення промов, а також про сказане окремими ораторами. Згідно з Д. Бабю, п’ять перших промов — Федра, Павсанія, Ериксимаха, Аристофана та Аґатона, діалектично розвивають тему, готуючи похвалу Еросові Діотимою, жрицею з Мантинеї, на яку посилатиметься Сократ, коли прийде його черга.

Упродовж усього діалогу, а особливо у словах Діотими та виступі Алківіада, стає помітно, що риси постатей Ероса та Сократа мають тенденції до злиття. І, зрештою, підставою для їх настільки тісного переплетення є той факт, що й Ерос, і Сократ уособлюють (один в міфологічному, другий — в історичному аспекті) постать філософа. Таким є глибинний сенс діалогу.

Ерос, Сократ і філософ

Похвала Ероса Сократом відбувається у відверто сократичний спосіб. Це означає, що Сократ не проголошуватиме, як інші учасники бенкету, промови, у якій стверджуватиме, що Ерос має ту чи іншу якість. (Це означає, що філософ, на відміну від інших учасників бенкету, не проголошуватиме промову, акцентуючи увагу на тій чи іншій якості Ероса).

Він не говоритиме сам, оскільки нічого не знає, а спонукатиме говорити інших, передусім Аґатона — того, хто щойно перед ним виголосив похвалу Еросові та хто саме наголосив, що Ерос є прекрасним і граціозним. Отже, Сократ починає розпитувати Аґатона, щоб дізнатися: любов є жаданням того, що мають, чи того, чого не мають? Якщо потрібно прийняти, що любов є жаданням того, чого не мають, і якщо любов є потягом до прекрасного, то чи не потрібно виснувати звідси, що любов не може сама по собі бути прекрасною, оскільки їй бракує краси? Змусивши Аґатона прийняти цю позицію, Сократ усе-таки не починає виклад власної теорії любові, а переповідає слова, які почув від мантинейської жриці Діотими у розмові про Ероса, що колись між ними відбулась. Оскільки любов стосується іншої речі, причому тієї, якої вона позбавлена, Ерос не може бути богом, як помилково вважають інші учасники бенкету, котрі виголосили похвали Еросові перед Сократом; Ерос є лише daimôn’ом, «чимсь середнім між смертними і безсмертними — людьми і богами»[110]. І йдеться не просто про середню позицію між двома порядками супротивних реалій, а про ситуацію посередника: даймон перебуває у зв’язку з богами та людьми, він відіграє роль в ініціаціях до містерій, у заклинаннях, що лікують хвороби душі та тіла, у звістках, що йдуть від людей до богів, як у свідомому стані, так і уві сні. Аби краще пояснити Сократові таке розуміння Ероса, Діотима[111] розповідає йому міф про народження цього даймона. В день народження Афродіти боги зібралися на учту. Наприкінці святкування підійшла Пенія, тобто «Бідність», «Нужда», щоб жебрати. Порос, тобто «Засіб», «Достаток», сп’янілий від нектару, саме тоді задрімав у саду Зевса. Пенія прилягла поруч із ним, щоб зачати від нього дитину, зарадивши у такий спосіб власній бідності. Саме таким чином був зачатий Ерос. За словами Діотими, природа та характер Ероса пояснюються таким його походженням. Народжений у день народження Афродіти, він прагне до Прекрасного. Як син Пенії, він завжди бідний, нужденний, мандрівний. Як син Пороса — винахідливий та спритний.

Міфологічний опис Діотими в дуже вправний та сповнений гумору спосіб застосовується водночас до Ероса, Сократа та до образу філософа. В першу чергу, до завжди нужденного Ероса:

Передусім — він вічний злидар, до ніжної вроди й краси, яку бачить у ньому більшість, йому далеко. Радше навпаки, — він грубий і неохайний, босий і бездомний. Спить, де коли трапиться — на землі, без постелі, на порозі або край дороги просто неба[112].

Але він також гідний син Пороса, цей закоханий Ерос, «сильний, вправний ловець»:

удатний сплітати підступи; прагне мудрости і всіляко примудряється, щоб до неї наблизитись. Усе життя його приваблює філософія, небачений крутій, ворожбит і софіст[113].

Однак, цей опис стосується і Сократа, який також є закоханим босоногим ловцем[114]. Наприкінці діалогу Алківіад опише його участь у військовій експедиції до Потідеї: у зимову холоднечу він ішов босоніж, покритий грубим плащем, який його погано зігрівав. На початку діалогу ми дізнаємося, що для того, аби прийти на бенкет, Сократ, всупереч звичці, вмився та взув сандалії. Босоногий Сократ у старому плащі був улюбленою темою комічних поетів[115]. Тому Сократ, якого описує комік Аристофан у своїх «Хмарах», є гідним сином Пороса: «зухвалий нахаба, пустий дурноляп, мерзенний вигадник, безстидний брехун, велемовний базікало, хитрий крутій, лис лукавий»[116]. У своїй похвалі Сократу Алківіад натякає на його безцеремонність, а ще до нього, на початку діалогу, те саме говорить Аґатон[117]. Для Алківіада Сократ також є справжнім чарівником[118], який зачаровує душі своїми словами. Щодо сили Ероса, то ми віднаходимо її в портреті озброєного Сократа, змальованому Алківіадом: філософ опирається холоду, голоду, страхові, здатен однаково добре переносити вплив як вина, так і нужди[119].

Однак, цей портрет Ероса-Сократа є водночас портретом філософа: син Пороса та Пенії Ерос — бідний та нужденний, але здатний, завдяки своїй вправності, компенсувати власну бідність, скруту та нестачу. Для Діотими Ерос є, таким чином, філософом, оскільки він перебуває на півдорозі між sophia та незнанням. Платон[120] не визначає тут те, що він розуміє під мудрістю. Він лише дає збагнути, що йдеться про недосяжний стан, оскільки, власне кажучи, лише боги є мудрими у своїх очах[121]. Можна прийняти, що мудрість є досконалістю знання, яка ототожнюється з чеснотою. Але, як ми вже говорили і будемо повторювати[122], у грецькій традиції знання, чи sophia, є не стільки суто теорійним знанням, скільки вмінням щось робити, мистецтвом жити, і ми віднайдемо сліди такого розуміння не в теорійному знанні філософа Сократа, а у його способі життя, про який Платон розповідає у «Бенкеті».

Діотима говорить, що є дві категорії істот, які не філософують: боги та мудреці, оскільки вони вже є мудрими, і невігласи, оскільки вважають себе мудрецями:

Богів не приваблює філософія, в них немає прагнення стати розумними — вони є такими. Подібно й серед людей — якщо хтось розумний, філософія йому непотрібна. А втім, нерозумних теж не приваблює філософія, бо в них відсутнє саме бажання набратися розуму. В тому, власне, і найбільша вада невігластва, що чоловік, який не може похвалитися ні вродою чи доброзвичайністю, ані розумом, видається собі бездоганним, хоч насправді таким не є. Якщо ж хтось не відчуває нужди, то в нього немає й прагнення здобути те, чого, на його думку, він не потребує[123].

Але Сократ запитує ще раз: «Хто ж тоді, Діотимо, любить мудрість, якщо ні мудреці, ні невігласи мудрості не шукають?». Діотима відповідає:

Мудрість вабить тих, хто посередині. І поміж такими ось Ерос. Бо мудрість — одне з найпрекрасніших благ, тоді як Ерос — прагнення до прекрасного, так що Ерос — неминуче філософ, тобто любомудр, і як філософові йому належить місце між мудрецем і невігласом. Причина ж того — його походження. Він — син батька, що мудрий та невичерпно багатий, і матері — немудрої й бідної[124].

Тут ми ще раз розпізнаємо в описі Ероса не просто філософа, а Сократа: подібно до невігласів він, вочевидь, нічого не знає, але, на відміну від останніх, — усвідомлює своє незнання. Сократ жадає знати навіть якщо, як ми бачили[125], його уявлення про знання було докорінно відмінним від традиційних уявлень. Таким чином, Сократ, або ж філософ, є Еросом: позбавлений мудрості, краси, добра, він жадає і любить мудрість, красу, добро. Це означає, що він є не пасивним і ностальгічним жаданням, а непереборним Жаданням, гідним того «сильного вправного ловця», яким є Ерос.

Немає нічого простішого та, вочевидь, нічого природнішого, аніж ця середня позиція філософа. Він перебуває на півшляху між знанням та незнанням. Можна вважати, що йому досить практикувати свою діяльність філософа для того, щоб остаточно подолати незнання та досягти мудрості. Але все набагато складніше.

Насправді, в основі цього протиставлення мудреців, філософів та невігласів можна розпізнати логічну схему поділу концептів, яка є дуже строгою і унеможливлює настільки оптимістичне бачення. Діотима, власне, протиставила мудреців та немудреців — це означає, що вона встановила опозицію суперечності, яка не допускає жодного середнього стану: можна бути мудрецем або не бути ним, але не можна залишатися посередині. З цього погляду, не можна сказати, що філософія є чимось середнім між мудрістю та не-мудрістю, оскільки якщо хтось не є «мудрим», то він з необхідністю і категорично є «немудрим». А отже, приречений ніколи не досягти мудрості. Втім, серед немудрих Діотима вводить поділ: є ті, хто не усвідомлює свою не-мудрість (це, власне кажучи, невігласи), і ті, хто усвідомлює власну не-мудрість (філософи). У цьому випадку можна вважати, що в категорії немудрих невігласи, несвідомі своєї не-мудрості, є протилежністю мудрих, і з такого погляду, відповідно до цієї опозиції протилежності, філософи є середнім станом між мудрецями та невігласами, оскільки вони є не-мудрецями, свідомими своєї не-мудрості: вони не є, таким чином, ні мудрецями, ні невігласами. Цей поділ паралельний іншому поділові, що був дуже поширеним у школі Платона: розрізненню між тим, «що є добрим» і «що не є добрим». Між цими двома елементами немає середнього елемента, оскільки йдеться про опозицію суперечності. Але, в тому, що не є добрим, можна розрізняти між тим, що не є ні добрим, ні поганим, і тим, що є поганим. Цього разу опозиція протилежності встановлюється між добрим та поганим, і тут ми матимемо середній елемент між цими двома поняттями, а саме «те, що не є ні добрим, ні поганим»[126]. Ці логічні схеми мали дуже велике значення у школі Платона[127]. Вони насправді слугували розрізненню тих речей, які не знають більшого чи меншого ступеня, і тих речей, які мають різні ступені інтенсивності. Мудрець або те, що є благом[128], є абсолютними. Вони не передбачають варіацій: не можна бути більш чи менш мудрим, більш чи менш добрим. Але те, що перебуває посередині — «ні добре, ні погане», або «філософ», — має різні ступені: філософ ніколи не досягає мудрості, але він може прямувати до неї. Філософія, таким чином, згідно з «Бенкетом», є не мудрістю, а способом життя та дискурсом, визначеними ідеєю мудрості.

Відтак, починаючи з «Бенкету», етимологія слова philosophia — «любов, жадання мудрості» стає програмою філософії. Можна сказати, що завдяки Сократові як персонажу «Бенкету» філософія остаточно набуде в історії одночасно іронічної та трагічної тональності. Іронічної, оскільки справжній філософ завжди буде тим, хто знає, що він нічого не знає, хто знає, що він не є мудрим і, таким чином, не є ні мудрим, ні немудрим; хто не має свого місця ні у світі нерозумних, ані у світі мудреців; хто не належить повністю ані до світу людей, ані богів, а отже, тим, хто не піддається класифікації, подібно Еросу чи Сократу. А також трагічної, оскільки цю дивну істоту тортурує та розриває жадання досягнути тієї мудрості, яка від неї вислизає та яку вона любить. Подібно до Кіркеґарда[129], котрий прагнучи бути справжнім християнином знав, що таким є один лише Христос, філософ знає, що не може досягнути свого взірця і ніколи не буде повністю тим, чого він жадає. Платон встановлює, таким чином, нездоланну дистанцію між філософією та мудрістю. Тому філософія визначається тим, чого вона позбавлена, тобто недосяжною для неї нормою, яка від неї вислизає і яку вона, водночас, певним чином містить у собі, відповідно до відомої формули Паскаля, цілком платонівської: «ти не шукав би Мене, якби вже не знайшов Мене»[130]. Плотин скаже: «Цілком позбавлене добра ніколи не шукатиме добра»[131]. Ось чому Сократ у «Бенкеті» постає водночас як той, хто наполягає, що зовсім позбавлений мудрості, і як той, чиїм способом життя захоплюються. Бо філософ є не просто середньою ланкою, він є посередником, як Ерос. Він відкриває людям дещо зі світу богів, світу мудрості. Подібно до статуй силенів[132], які ззовні здавалися гротескними та смішними, але коли їх відкривали, можна було побачити статуї богів. Саме тому Сократ своїм життям та промовами, що мали надзвичайний магічний уплив на співрозмовника, зобов’язує Алківіада стати предметом запитування та визнати, що його життя не заслуговує бути прожитим, якщо він поводитиметься так, як нині. Разом з Л. Робеном[133] зазначимо, мимохідь, що сам «Бенкет» як літературний твір, написаний Платоном, нагадує Сократа, оскільки також є чимось на кшталт статуї силена, приховуючи за іронією та гумором найглибші концепції.

І йдеться не лише про те, що фігура Ероса знецінюється та демістифікується у «Бенкеті», переходячи з розряду богів у розряд даймонів, а й про постать філософа, котрий більше не є людиною, яка отримує від софістів готове знання: він є тим, хто усвідомлює як брак знання, так і жадання, що живе в ньому і спрямовує його до краси та добра.

Відтак філософ, який усвідомлює себе самого у «Бенкеті», постає (і прикладом цьому є Сократ, про що вже йшлося вище[134]) як той, хто не перебуває повністю ані у світі, ані поза світом. Алківіад переконався під час походу в Потідею, що Сократ мав здатність залишатися щасливим за будь-яких обставин: у військовому поході міг користатися достатком, коли такий був, перевершувати своїх товаришів у мистецтві пити не п’яніючи, коли доводилось терпіти негаразди — мужньо зносити голод та спрагу, якщо нічого їсти, почуватися так само зручно, як і тоді, коли всього вдосталь, легко витримувати холод, нічого не боятися, демонструвати непересічну сміливість в бою. Він байдужий до всіх речей, які спокушають людей — краси, багатства чи будь-якої переваги, — вони здаються йому позбавленими цінності. Водночас, це людина, яка може повністю розчинитися в розмірковуванні, відмежовуючись від усього, що її оточує. Під час походу в Потідею його товариші по зброї бачили, як Сократ роздумував, стоячи нерухомо, упродовж цілого дня. Саме це з ним трапляється на початку діалогу, що пояснює його запізнення на бенкет. Можливо, Платон хоче таким чином дати зрозуміти, що мантинейська жриця посвятила Сократа в містерії кохання, і він навчився бачити справжню красу; адже той, хто отримує таке бачення, за словами мантинейської жриці, житиме лише гідним життям, яке варте бути прожитим, і досягне у своєму способі життя досконалості (aretê), справжньої чесноти[135]. Філософія постає у цьому випадку (і ми до цього ще будемо повертатися[136]) як досвід любові. Бо Сократ виявляється тим, хто якщо і не є богом, оскільки виглядає на позір звичайною людиною, то щонайменше вищий за людей: він все-таки є daimôn’ом, сумішшю божественності та людськості; але ця суміш незрозуміла сама по собі, вона неминуче пов’язана з майже ексцентричною дивовижністю, із внутрішнім дисонансом.

Така дефініція філософа у «Бенкеті» матиме фундаментальне значення для усієї історії філософії. Для стоїків, наприклад, так само, як і для Платона, філософ по своїй суті відрізняється від мудреця, і з погляду цієї опозиції суперечності філософ не відрізняється від пересічного смертного. Для потопельника не має значення, скажуть стоїки, скільки над ним води — один лікоть чи п’ятсот, він все рівно втопився[137]. У певному сенсі існує істотна різниця між мудрецем та немудрецем в тому, що лише немудрий може мати ступінь невігластва, тоді як мудрець відповідає абсолютній досконалості, що не передбачає ступеня. Але той факт, що філософ є немудрецем не означає, що немає різниці між філософом та іншими людьми. Філософ свідомий свого стану немудрості, він жадає мудрості та намагається її здобути. За вченням стоїків, мудрість — це своєрідний трансцендентний стан, якого можна досягнути лише шляхом раптового та неочікуваного перетворення. Втім, мудреців не існує, або такі випадки дуже рідкісні. Відтак філософ може розвиватися, але завжди всередині немудрості. Він тягнеться до мудрості, але в асимптотичний спосіб, ніколи не маючи змоги її досягнути.

Інші філософські школи не матимуть настільки чіткого вчення про відмінність філософії та мудрості, однак назагал мудрість поставатиме як ідеал, що веде і притягує філософа, а філософія головним чином буде розглядатись як вправляння в мудрості, а отже як практика певного способу життя. Ця ідея буде ще жива у Канта[138], і вона імпліцитна усім філософам, які визначають філософію етимологічно як любов до мудрості. Найменше філософи зберегли від Сократової постаті з «Бенкета» його іронію та гумор, що перегукуються з образом Сократа, котрий танцює в «Бенкеті» Ксенофонта[139]. Вони традиційно позбавляють себе того, в чому найбільше мають потребу. Ніцше це все-таки відчув:

Перевагою Сократа над фундатором християнства є його веселість серйозної людини та його мудрість, сповнена хитруватої жартівливості, котра забезпечує найкращий стан душі людини[140].

Ісократ

Опозицію філософії та мудрості віднаходимо також в одного із сучасників Платона оратора Ісократа. В нього можна констатувати передусім еволюцію концепції філософії, порівняно з добою софістів:

Філософія […] підготувала нас до дій, вона зробила наші стосунки м’якшими, відмежувала нещастя, спровоковані незнанням, від нещасть, що походять з необхідності, вона навчила нас уникати перших та мужньо переносити другі, саме ця філософія була відкрита нашою громадою[141].

Філософія залишається славою та гордістю Афін, проте її зміст помітно змінився. В описі Ісократа йдеться не просто про загальну та наукову культуру, а про підготовку до життя, яка змінює людські стосунки і готує нас до того, що нам протистоїть. Однак, найважливішим є те, що Ісократ вводить фундаментальне розрізнення між sophia (або epistêmê) та philosophia:

Оскільки за своєю природою людині не дано володіти тим знанням (epistêmê), завдяки якому ми знали б усе, що потрібно робити і говорити, я вважаю мудрими (sophoi) тих, хто в межах можливого, за сприятливих умов може найчастіше ухвалювати якнайкращі рішення. І вважаю філософами (philosophoi) тих, хто віддається вправам, завдяки яким якнайшвидше здобувають подібну здатність судження[142].

Ісократ розрізняє, таким чином, передусім ідеальну мудрість, epistêmê, що мислиться як уміння досконало поводити себе в житті, засноване на абсолютно безпомилковій здатності судження; потім практичну мудрість (sophia) — вміння, здобуте шляхом ґрунтовного вправляння в судженнях, що дає змогу ухвалювати розумні, але принагідні рішення за різних обставин і ситуацій; зрештою, саме вправляння в судженнях, яке є нічим іншим, як філософією. Втім, йдеться про інший тип філософії, ніж філософія Платона. Тут можна говорити про гуманізм у класичному сенсі слова[143]. «Ісократ внутрішньо переконаний, що можна стати кращим, навчаючись добре говорити», за умови, що йдеться про «речі піднесені, прекрасні, які служать людськості та стосуються загального інтересу»[144]. Відтак філософія для нього є водночас мистецтвом добре говорити та добре жити.

Друга частина ФІЛОСОФІЯ ЯК СПОСІБ ЖИТТЯ

V ПЛАТОН І АКАДЕМІЯ

«Бенкет» Платона зробив безсмертною постать Сократа як філософа, тобто як людини, що намагається, одночасно своїм дискурсом та своїм способом життя, наблизитися і наблизити інших до того способу буття, до того онтологічного трансцендентного стану, яким є мудрість. Спільною особливістю філософії Платона, а слідом за нею й усіх філософій Античності, навіть найбільш віддалених від платонізму, буде цей тісний зв’язок філософського дискурсу та філософського способу життя у згаданій перспективі.

Філософія як форма життя у платонівській академії

Виховний проект

Нам потрібно ще раз повернутися до тісного зв’язку, який пов’язує Сократа й Ероса, філософа та любов, у «Бенкеті» Платона. Любов постає там насправді не лише як жадання того, що є мудрим, і того, що є прекрасним, але і як жадання плідності, тобто безсмертя через відтворення. Інакше кажучи, любов є творчим та плідним началом. Діотима говорить[145] про два види плідності: плідність тіла та плідність душі. Ті, чия плідність пов’язана з тілом, намагаються знайти безсмертя, народжуючи дітей, ті ж, чия плідність пов’язана з душею, намагаються віднайти безсмертя в розумовій діяльності, незалежно від того, буде вона літературною чи технічною. Але найвищою формою розумової діяльності є опанування себе та справедливі дії, що реалізуються через організацію громади чи інших інституцій. Численні історики вбачали у цій згадці про «інституції» натяк на заснування Платоном школи, бо у подальших рядках тексту Платон ясно дає зрозуміти, що плідність, про яку він хоче говорити, є плідністю вихователя, котрий, як і Ерос, син Пороса, «вагітний сім’ям» (euporei), «одразу знаходить слова про доброчесність, про те, яким повинен бути і яким заняттям має присвятити себе доброзвичайний муж»[146]. У «Федрі» Платон говоритиме про «запліднення розумів», про

промови, які здатні допомогти собі й самому сіячеві, тому що вони не безплідні, в них є насіння, яке породжує нові промови в душах інших людей. Ці промови здатні зробити таке насіння безсмертним, а сіяча — щасливим настільки, наскільки може бути щасливою людина[147].

Л. Робен підсумував ці Платонові теми наступним чином:

Плідна душа може запліднювати і давати плоди лише шляхом взаємодії з іншою душею, в якій будуть віднайдені необхідні якості; ця взаємодія не може встановитися інакше, як шляхом живого слова, через щоденні розмови, що передбачає спільне життя, організоване з огляду на духовні цілі та для нескінченного майбутнього; коротше кажучи, потрібна філософська школа, на кшталт замисленої Платоном його власної школи, що існувала за його життя та забезпечила безперервність традиції[148].

Ми відкриваємо, таким чином, інший фундаментальний аспект нового визначення філософії, запропонованого Платоном у «Бенкеті», який остаточно визначить філософське життя Античності. Філософія не може реалізуватися інакше, ніж шляхом спільноти життя та діалогу між учителями й учнями в межах школи. Кількома століттями пізніше Сенека все ще хвалитиме філософське значення життя разом:

І все ж кориснішими, ніж книжки, були б для тебе живий голос і товаришування з розумними людьми. Потрібно бути на місці і самому все побачити, по-перше, тому, що люди більше вірять очам, аніж вухам, по-друге, тому, що шлях через настанови — довгий, а через приклади — короткий і надійний. Клеант [стоїк] не повторив би Зенона, якби тільки слухав його; він же входив у його життя, вникав у потаємне, спостерігав, чи той живе згідно зі своїми настановами. Платон, Аристотель, та й весь загін філософів, які мали потім розійтися протилежними стежками, більше почерпнули із самих звичаїв Сократа, ніж із його бесід. Метродор, Гермарх і Поліси завдячують своєю знаменитістю не так настановам Епікура, як спільному з ним життю[149].

Правдою є також те, і ми до цього ще повертатимемося, що не один Платон у той час заснував шкільну інституцію, присвячену філософському вихованню. Інші учні Сократа — Антисфен, Евклід з Мегар, Аристіпп з Кірени чи такий діяч як Ісократ — роблять це в той самий час, що й Платон, однак Академія Платона матиме непересічний резонанс і за своєї доби, і пізніше, як завдяки якостям своїх членів, так і завдяки досконалості своєї організації. У всій подальшій історії ми віднаходимо згадку про Академію та спроби наслідування як її організації, так і дискусій та суперечок, що там відбувалися[150]. Вона стала «Академією», оскільки діяльність школи відбувалася в залах зібрань гімназіуму на околиці Афін, який називався Академією, і тому що Платон придбав біля цього гімназіуму невеликий маєток, де члени школи могли збиратися і навіть жити разом[151].

Сократ і Піфагор

Згідно з давніми авторами, оригінальність Платона полягала у тому, що він здійснив своєрідний синтез між Сократом, котрого він знав у Афінах, та піфагореїзмом, з яким філософ познайомився під час своєї першої подорожі на Сицилію[152]. Від Сократа він отримав метод діалогу, іронію, інтерес до проблем способу життя; від Піфагора успадкував ідею освіти за допомоги математичних наук та можливого застосування цих наук до пізнання природи, піднесеність, ідеал спільноти життя філософів. Безсумнівним є те, що Платон був знайомий з піфагорійцями: він навіть виводить їх на сцену у своїх діалогах. Але, враховуючи непевність нашого знання про старий піфагореїзм, ми не можемо точно визначити вплив піфагореїзму на формування Платона. В будь-якому разі, є одна достеменна річ: у «Державі»[153] Платон хвалить Піфагора, кажучи, що його любили, бо він запропонував людям та майбутнім поколінням «шлях», правило життя, назване «піфагорійським»; ті, хто практикує ці правила, відрізняються від усіх інших людей. За часів Платона піфагорійці все ще існували і Піфагорійські спільноти справді відігравали важливу політичну роль в містах Південної Італії та Сицилії. Відтак, є всі підстави вважати, що на заснування Академії його надихнули водночас як ідеал Сократового способу життя, так і ідеал піфагорійського способу життя, навіть якщо ми не можемо з певністю говорити про характер останнього[154].

Політичний намір

Початковий намір Платона є політичним: він вірить у можливість змінити політичне життя шляхом філософського виховання людей, які є впливовими у громаді. Заслуговує на увагу автобіографічне свідчення, залишене Платоном у його Листі VII. Він розповідає, що в молодості хотів, як і інші молоді люди, займатися справами громади, і що після смерті Сократа та завдяки своєму дослідженню законів і звичаїв він усвідомив, наскільки важко правильно адмініструвати справи громади, і дійшов, зрештою, до визнання, що всі громади, які існують за його доби, абсолютно усі мають поганий політичний режим. Ось чому, говорить Платон, «я неминуче дійшов до того, щоб хвалити справжню філософію і проголошувати, що лише в її світлі можна зрозуміти, що є справедливістю у громадському та приватному житті». Однак, йдеться не просто про порожнє розмірковування. «Завдання філософа» для Платона полягає у тому, щоб діяти. Він намагається відігравати політичну роль у Сіракузах, щоб не виглядати у власних очах як «той, хто красиво говорить», але не здатний діяти[155]. Багато учнів Академії, справді, відігравали політичну роль в різних містах — як радники правителів, законодавці чи противники тиранії[156]. Софісти претендували на те, що готують молодих людей до політичного життя. Платон хоче робити це, пропонуючи молодим людям набагато вище знання, ніж їм могли дати софісти: знання, з одного боку, засноване на строгому раціональному методові, а з іншого — невіддільне, відповідно до Сократової концепції, від любові до добра та внутрішньої трансформації людини. Він не хоче просто готувати вправних державних діячів — він прагне формувати людей. Щоб реалізувати свій політичний намір, Платон повинен, таким чином, почати дуже здалека, а саме: створити інтелектуальну і духовну спільноту, яка матиме завданням формувати нових людей, приділяючи цьому стільки часу, скільки потрібно. Втім, у цьому починанні здалека політичні наміри ризикують виявитися забутими, а тому, можливо, зовсім не дивно почути від Платона, що філософів слід спонукати ставати царями[157]. Описуючи життя в Академії Платона, учень Аристотеля Дікеарх[158] наполягає на тому, що її члени жили як спільнота вільних та рівних людей, оскільки однаково надихалися доброчесністю та її спільним пошуком. Платон не вимагав гонорарів від своїх учнів вважаючи, що віддає належне рівним собі. Втім, згідно з принципами Платанової політики, йшлося про геометричну рівність[159], за якою кожному давалося відповідно до його заслуг та потреб. Відтак ми бачимо: маючи переконання, що людина може жити як людина лише в досконалій громаді, Платон, в очікуванні реалізації такої, хотів дати змогу учням жити в умовах ідеальної громади, а також щоб вони, не маючи можливості урядувати громаду, могли урядувати своє власне Я, відповідно до правил такої ідеальної громади[160]. Саме це намагатимуться зробити також більшість пізніших філософських шкіл[161].

Очікуючи можливості віддатися політичній діяльності, члени школи присвячували себе відстороненому життю, сповненому студій та духовної практики. Як і софісти, однак з інших причин, Платон створив відносно відокремлене від громади виховне середовище. У той же час Сократ мав іншу концепцію виховання. На відміну від софістів, він вважав, що виховання повинно відбуватися не у штучному середовищі, а згідно з давньою традицією — у вирі життя громади. Однак, для педагогіки Сократа характерним є те, що головне значення в ній приділяється живому контактові з людьми, і цього разу Платон поділяє його переконання. Ми віднаходимо у Платона Сократову концепцію виховання шляхом живого контакту та любові, проте, як зауважив Дж. П. Лінч[162], Платон реалізовував цю концепцію в межах своєї школи. Виховання відбувається в надрах спільноти, групи, кола друзів, де панує атмосфера чистої любові.

Формування та дослідження в Академії

Ми мало знаємо про інституційне функціонування Академії[163]. Було б хибним, як це часто роблять і ми до цього ще повертатимемося, уявляти собі Академію, а також інші філософські школи Афін як релігійні асоціації, тіасоси Муз[164]. Їхнє заснування відбувалося відповідно до чинного в Афінах права на створення спілок[165]. Тут були, здається, дві категорії членів: з одного боку, найстарші, дослідники та викладачі, а з іншого — наймолодші, студенти. Здається, що участь у голосуванні останніх, наприклад, відіграла вирішальну роль в обранні Ксенократа, другого наступника Платона. Перший наступник, Спевсіпп, був обраний самим Платоном. В Античності вважали показовим той факт, що дві жінки, Аксіотея та Ластенія були ученицями Платона та Спевсіппа. Аксіотея[166], як розповідають, без сорому носила просту мантію філософів: це дає підстави припускати, що члени Академії, як і інші філософи доби, віддавали перевагу цьому костюму, який відрізняв їх від інших людей. Якщо відштовхуватися від пізніших традицій школи, то можна вважати, що, окрім дискусій, лекцій та наукових робіт, організація школи передбачала якісь спільні трапези[167].

Щодо старших членів, які разом із Платоном брали участь у дослідженнях та викладанні, ми знаємо деяких із них: Спевсіпп, Ксенократ, а також Євдокс Кнідський, Геракліт Понтійський, Аристотель. Останній, наприклад, залишався в Академії упродовж двадцяти років як учень, а потім — викладач. Були й інші видатні філософи та вчені, зокрема, такі астрономи та математики першої величини як Євдокс та Теетет. Наше уявлення про Академію та роль, яку в ній відігравав Платон, було б, напевне, зовсім іншим, якби збереглися твори Спевсіппа, Ксенофонта та Євдокса.

Геометрія та інші математичні науки відігравали у формуванні учнів першорядну роль. Але це був лише перший етап підготовки майбутніх філософів. У школі Платона ними займалися поза будь-яким міркуваннями про їхню прикладну корисність[168], бо вони були покликані очистити розум від чуттєвих уявлень, а отже мали також етичні цілі[169]. Геометрія була не лише предметом початкової освіти, а й предметом глибоких досліджень. Утім, саме в Академії математика пережила своє справжнє народження. Саме тут була відкрита математична аксіоматика, яка формулює засади розмірковування (принципи, аксіоми, визначення, постулати) та впорядковує теореми, виводячи їх одна з одної. Усі ці роботи закінчаться через півстоліття написанням Евклідом його знаменитих «Начал»[170].

Згідно з «Державою»[171], майбутні філософи повинні вправлятися в діалектиці лише тоді, коли здобудуть певну зрілість, і робити це упродовж п’яти років, від тридцяти до тридцяти п’яти років. Ми не знаємо, чи застосовував Платон це правило у своїй школі. Але діалектичні вправи неминуче посідали в Академії помітне місце у навчанні. За доби Платона діалектика була технікою дискусій, що передбачали чіткі правила. Висувалася «теза», тобто запитання на кшталт: чи можна навчати доброчесності? Один з двох співрозмовників намагався спростувати тезу, інший — її захищав. Перший намагався спростувати шляхом запитань, тобто ставлячи захисникові тези вправно підібрані запитання, щоб змусити його до таких відповідей, які підведуть до визнання суперечливості тези, яку той захищав. Співрозмовник, який запитував, сам не захищав жодної тези. Ось чому Сократ мав звичку відігравати роль людини, яка запитує, як про це говорить Аристотель: «Сократ відігравав завжди роль того, хто запитує і ніколи — роль того, хто відповідає, оскільки він визнавав, що нічого не знає»[172]. Діалектика навчала не лише мистецтву спростування, тобто мистецтву осмислено запитувати, а й відповідати, уникаючи пастки того, хто запитує. Дискусії довкола якоїсь тези були звичною формою викладання[173] аж до І століття до Різдва Христового.

Навчання діалектиці було абсолютно необхідним з огляду на те, що учні Платона були покликані відігравати певну роль у житті громади. У цивілізації, центром якої були політичні дискусії, слід було навчати досконалому володінню мовленням та розмірковуванням. Утім, на переконання Платона, діалектика була небезпечною, оскільки загрожувала створенням у молодих людей враження, що можна захищати чи спростовувати будь-яку позицію. Ось чому платонівська діалектика не є суто логічною вправою. Вона є, скоріше, духовною вправою, що вимагає від слухачів аскези, трансформації їх самих. Йдеться не про боротьбу між двома індивідами, в якій більш вправний нав’язуватиме свій погляд, а про зусилля, здійснюване спільно обома співрозмовниками, які хочуть діяти відповідно до раціональних вимог осмисленого дискурсу, logos’у. Протиставляючи свій метод методові тогочасних майстрів суперечок, що практикували словесне протистояння заради нього самого, Платон пише:

Коли двоє друзів, таких як ти і я, мають настрій порозмірковувати, то слід діяти у більш м’який та діалектичний спосіб. Під «більш діалектичним» я маю на увазі те, що даються лише справжні відповіді і що ці відповіді засновані лише на речах, які визнає сам співрозмовник[174].

Справжній діалог можливий лише за умови, якщо справді хочуть діалогувати. Завдяки цій угоді між співрозмовниками, яка відновлюється на кожному етапі дискусії, йдеться не про те, щоб один зі співрозмовників нав’язав свою істину іншому; навпаки, діалог навчає їх ставити себе на місце іншого, а отже долати власні погляди. Завдяки щирому зусиллю співрозмовники, в міру того, як вони підпорядковуються вищій істині, logos’у, самі відкривають у собі самих незалежну від них істину. Як і у всій античній філософії, філософія тут полягає у рухові, завдяки якому індивід виходить за межі самого себе в чомусь такому, що його перевершує: для Платона — в logos’і, в дискурсі, що передбачає вимогу раціональності та універсальності. Втім, цей logos не є чимось на кшталт абсолютного знання; йдеться, насправді, про згоду, що встановлюється між співрозмовниками, які підводяться до того, щоб прийняти разом певні позиції, про згоду, в якій вони долають свої окремі погляди[175].

Ця етика діалогу не передбачає необхідності постійного діалогу. Ми знаємо, наприклад, що певні трактати Аристотеля, які, втім, суперечать Платоновій теорії ідей, є підготовчими рукописами до усних лекцій, які Аристотель давав в Академії; проте вони мають вигляд безперервного дискурсу дидактичної форми[176]. Разом із цим, здається, згідно зі звичаєм, який увіковічнився в усій Античності, слухачі могли висловлювати свої думки після викладу[177]. Були, безперечно, інші виклади — Спевсіппа чи Євдокса, кожен з яких виражав власні погляди, помітно відмінні від інших. Проте було і спільне дослідження, обмін ідеями, і це було також своєрідним діалогом. Водночас, Платон вважав думку діалогом:

Думка та дискурс є одним і тим самим, за винятком того, що ми називаємо думкою внутрішній мовчазний діалог душі з самою собою[178].

Платонівський життєвий вибір

Саме ця етика діалогу пояснює свободу думки, яка, як ми щойно переконалися, панувала в Академії. Спевсіпп, Ксенократ, Євдокс чи Аристотель проповідували теорії, які зовсім не відповідали теоріям Платона, зокрема, в питанні вчення про ідеї і навіть визначення добра, оскільки ми знаємо, що Євдокс вважав, ніби вищим добром є задоволення. Ці протистояння між членами школи, які були доволі напруженими, залишили сліди не лише в діалогах Платона чи у Аристотеля, але й у всій елліністичній філософії[179], якщо не в усій історії філософії. Як би там не було, ми можемо зробити висновок, що Академія була місцем вільної дискусії і що тут не існувало ні шкільної ортодоксії, ні догматизму.

Якщо це було так, то можна запитати себе: на чому засновувалась єдність спільноти? На мою думку, можна твердити, що якщо Платон та інші викладачі Академії були не згодні щодо певних пунктів вчення, то всі вони приймали, хоча б різною мірою, вибір способу життя, форми життя, запропонований Платоном. Цей життєвий вибір, здається, полягав передусім у прийнятті згаданої етики діалогу, про яку ми щойно говорили. Точніше, якщо скористатися виразом Мітельштраса[180], йдеться про «форму життя», яка практикується співрозмовниками, оскільки тією мірою, якою вони в акті діалогу позиціонують себе як суб’єкти, одночасно долаючи самих себе, вони отримують досвід logos’у, який долає їх і, зрештою, досвід тієї любові до добра, яку передбачає саме зусилля діалогу. З такого погляду, предмет дискусії та її доктринальний зміст мають другорядне значення. Важить, насправді, практика діалогу і та трансформація, яку вона приносить. Іноді навіть функція діалогу полягає в тому, щоб дійти до апорії та виявити, таким чином, межі мови, її нездатність передати моральний та екзистенційний досвід.

Зрештою, йдеться головним чином, якщо скористатися виразом Л. Брісона[181], про «навчання життю у філософський спосіб», у спільній волі практикувати незацікавлене дослідження, свідомо протиставляючи його софістичному меркантилізму[182]. Саме в цьому полягає життєвий вибір. Жити у філософський спосіб означає, передусім, повернутися до інтелектуального та духовного життя, здійснити навернення[183], яке задіює «всю душу», тобто все моральне життя. Наука чи знання, насправді, ніколи не є для Платона суто теоретичним та абстрактним пізнанням, яке можна «помістити цілком готовим» в душу. Коли Сократ, як ми бачили[184], говорив, що чеснота є знанням, він не мав на увазі під знанням чисте абстрактне пізнання добра, він мав на увазі пізнання, яке обирає добро і яке хоче добра, тобто внутрішню схильність, в якій думка, воля та бажання є єдиними. Так само і для Платона, якщо чеснота є наукою, то наука сама є чеснотою. Можна, таким чином, вважати, що в Академії існувала спільна концепція науки як формування людини, як повільного та складного виховання характеру, як «гармонійного розвитку усієї людської особистості»[185], зрештою, як способу життя, покликаного «забезпечити […] добре життя, а отже, «порятунок» душі»[186].

На переконання Платона, вибір способу філософського життя був найголовнішою річчю. Саме це засвідчує оповідь Ера в «Державі», яка міфічним чином подає цей вибір як реалізований у попередньому житті:

Здається, якраз тут приховано найбільшу небезпеку для людини, і тому слід особливо дбати, щоб кожний із нас, занедбавши інші науки, став дослідником і учнем у галузі саме цієї, якщо тільки зможе відкілясь набувати відповідних знань. Треба відшукати і когось такого, хто навчив би його розпізнавати добрий і поганий спосіб життя, а із життів можливих завжди і всюди вибирати краще[187].

Духовні вправи

У своєму «Листі VII» Платон проголошує, що коли не приймають цей спосіб життя, то життя не варте того, щоб його прожити, і саме тому слід наважитися пройти цим «шляхом», цим «чудовим шляхом». Утім, цей спосіб життя передбачає непересічне зусилля, до якого потрібно вдаватися щодня. Саме з огляду на цей спосіб життя розрізняють тих, хто «філософує по-справжньому» і тих, хто «не філософує по-справжньому», останні мають лише зовнішній блиск поверхових думок[188]. Платон натякає на другий варіант[189], коли говорить про постать свого учня Діона із Сіракуз. Філософське життя полягає у «більшій схильності до доброчесності, аніж до задоволення», відмові від чуттєвих задоволень, у дотриманні певного режиму харчування, у «житті щодня таким чином, щоб ставати дедалі більшим господарем себе самого». Як добре показав П. Рабов[190], в Академії використовувалися певні духовні практики, слід яких ми віднаходимо в численних місцях діалогів.

На останніх сторінках свого діалогу «Тімей»[191] Платон стверджує, що необхідно вправляти вищу частину душі, яка є нічим іншим, як інтелектом, таким чином, щоб вона входила в гармонію зі Всесвітом та ототожнювалася з божеством. Але він не деталізує спосіб практикування цих вправ. Цікаві деталі про них можна знайти в інших діалогах.

Можна говорити також про «підготовку до сну», коли Платон[192] згадує несвідомі імпульси, що їх нам розкривають сновидіння, наприклад, ті «жахливі та дикі» бажання зґвалтування та вбивства, які в нас існують. Щоб не мати таких снів, потрібно приготуватися увечері, намагаючись розбудити розумну частину душі внутрішнім дискурсом та дослідженням піднесених речей, віддаючись розмірковуванням та заспокоюючи у такий спосіб жадання та гнів. Зазначимо, втім, що Платон рекомендує мало спати: «Від сну потрібно зберегти тільки те, що корисно для здоров’я; потрібно небагато, достатньо лише звикнути»[193].

Інша вправа полягає у вмінні зберігати свій спокій у нещасті без спротиву[194], для чого використовуються максими, здатні змінити внутрішні схильності людини. Так, людина може сказати собі, що вона не знає, що є добрим, а що поганим саме у цій пригоді, що обурення нічого не дасть, що жодна людська річ не заслуговує на те, щоб їй надавали такого значення, і що, як і у грі в кості, потрібно приймати ситуацію такою, якою вона є, та діяти відповідно[195].

Найвідомішою практикою є вправляння у смерті, на яке Платон натякає у «Федоні», що розповідає саме про смерть Сократа. У цьому діалозі Сократ проголошує, що людина, яка провела своє життя в філософії, неодмінно сміливо постане перед смертю, оскільки філософія не є нічим іншим, як вправлянням у смерті[196]. Філософія — це вправляння у смерті, бо смерть є відокремленням душі від тіла, а філософ вдається до відокремлення своєї душі від тіла. Тіло, насправді, є причиною тисяч наших неприємностей через пристрасті, які воно породжує, і потреби, які воно нам висуває. Відтак, філософу потрібно очиститися, тобто здійснити зусилля концентрації та збирання докупи душі, звільняючи її від розосередженості та розпорошеності, нав’язаних тілом. Йдеться про зосередження Сократа на самому собі, що згадується в «Бенкеті», під час яких він довго залишався на місці без руху та їжі. Ця вправа є одночасно аскезою тіла та думки, а також звільненням від пристрастей, з метою досягнення чистоти розуміння. У певному сенсі сам діалог є вправлянням у смерті. Оскільки, як говорить Р. Шерер: «Тілесна індивідуальність перестає існувати в момент, коли вона екстеріоризується в logos'і»[197]. Це була одна з найулюбленіших тем світлої пам’яті Б. Парена: «Мова розвивається лише у смерті індивіда»[198]. В контексті оповіді про смерть Сократа, якою є «Федон», ми, таким чином, бачимо, що «я», яке повинно померти, трансцендується в «я», відтепер чуже смерті, оскільки воно ототожнюється з logos’ом та думкою. Саме це дає зрозуміти Сократ наприкінці діалогу:

Ніяк не годен я, друзі, переконати Крітона, що я — той Сократ, який зараз розмовляє з вами і зважує кожне слово, бо йому здається, начебто я — це той, якого він незабаром побачить мертвим[199].

І якщо у «Федоні» ця вправа подається як вправляння у смерті, що звільняє душу від страху смерті, то в «Державі» вона постає як своєрідний політ душі чи погляд з висоти на реальність:

…нема гіршого, ніж дріб’язковість, ворога для тієї душі, яка завжди хоче прагнути божественного й людського в їхній нерозривній єдності […] чи багато важить людське життя для того, хто має високі помисли й уміння охопити внутрішнім поглядом неосяжну цілість часу й буття […] Така людина, очевидно, і смерть не вважатиме за щось страшне[200].

Тут вправа, яка полягає у радикальній зміні погляду та в осягненні усієї повноти реальності за допомоги всесвітнього бачення, також дає змогу перемогти страх смерті. Велич душі виявляється, таким чином, продуктом всесвітнього характеру думки. Філософ, описаний в «Теететі»[201], має такий самий погляд з висоти на речі цього, нижчого світу. Його думка ширяє у своєму польоті всюди, поміж зірок та на землі. Саме тому, наприклад, Платон описує його з гумором як чужинця, закинутого в людський, надто людський світ, де він, як і мудрець Фалес, ризикує впасти в колодязь. Він цурається боротьби за посади, політичних дискусій, святкувань, супроводжуваних грою флейтисток. Він не вміє ні виступати в суді, ні ображати, ні догоджати. Найбільша власність здається йому нікчемною, «він звично охоплює поглядом усю землю». Він сміється зі шляхетності, яку нібито забезпечує довгий родовід. Як добре підмітив П. Рабов[202], тут зовсім не йдеться про розрізнення між споглядальним та активним життям, йдеться про опозицію двох способів життя, способу життя філософа, який полягає у тому, щоб «ставати справедливим та благочестивим завдяки ясності розуміння», а отже, який є одночасно і наукою, і чеснотою, і способом життя нефілософів; останні добре почувають себе в зіпсованому громадському житті, оскільки задовольняються видимостями вправності та мудрості, які, кінець кінцем, спираються лише на брутальну силу[203]. Відтак, «Теетет» намагається показати, що філософ здається смішним чужинцем у громаді лише в очах пересічних людей, що громада є зіпсованою і що в ній визнають за цінність лише хитрість, вправність та брутальність.

Певною мірою етика діалогу, який у Платона є духовною вправою у чистому вигляді, пов’язана з іншою фундаментальною настановою — возвеличенням кохання. Згідно з міфом про попереднє існування душ, до того часу, як спуститися в тіло, душа бачила Форми, трансцендентні Норми. Зійшовши у чуттєвий світ, вона їх забуває і більше не може навіть інтуїтивно розпізнавати їх в образах, які зустрічаються в чуттєвому світі. Але одна Форма — Форма краси — має привілей поставати ще й у тих образах самої себе, якими є красиві тіла. Любовне переживання, що відчуває душа до красивого тіла, спровоковане несвідомим пригадуванням бачення трансцендентної краси, яке душа мала у своєму попередньому існуванні[204]. Коли душа переживає найскромніше земне кохання, саме ця трансцендентна краса її притягує. Тут ми знову віднаходимо той стан філософа, про який говорить «Бенкет» — стан відстороненості, суперечності, внутрішньої неврівноваженості, оскільки закоханий розривається між своїм жаданням поєднатися тілесно із предметом кохання та своїм пориванням до трансцендентної краси, яка притягує його крізь предмет кохання. Філософ намагатиметься, таким чином, возвеличувати своє кохання, намагаючись зробити кращим його предмет[205]. Кохання, як говорить «Бенкет»[206], даватиме йому духовну плідність, що проявиться у практиці філософського дискурсу. Тут у Платона можна розгледіти елемент, який не зводиться до дискурсивної раціональності та успадкований від Сократа, а саме — виховну силу присутності кохання[207]: «Вчаться лише у того, кого кохають»[208].

Втім, під впливом несвідомої притягальної сили Форми краси, говорить Діотима у «Бенкеті»[209], досвід кохання підноситиме від краси, яка є у тілі, до краси, яка є в душі, а потім — до тієї, що міститься в діях та науках, і аж до раптового бачення чудової та вічної краси, споглядання, аналогічного тому, яким посвячений насолоджується в Елевсинських містеріях[210], споглядання, що долає будь-яке висловлювання та дискурсивність, але породжує в душі доброчесність. Відтак, філософія стає досвідом переживання присутності. Від досвіду присутності коханої істоти піднімаються до досвіду трансцендентної присутності.

Ми говорили вище, що наука у Платона ніколи не є суто теорійною: вона є трансформацією істоти, чеснотою, а тепер ми можемо сказати, що вона є також чуттєвістю. Можна застосувати до Платона формулу Вайтгеда: «Концепт завжди просякнутий емоцією»[211]. Наука, навіть геометрія, є пізнанням, яке охоплює всю душу, яке завжди пов’язане з Еросом, жаданням, поривом та вибором. «Поняття чистого пізнання тобто чистого розуміння, — говорить також Вайтгед, — цілком чуже думці Платона. Час викладачів ще не наступив»[212].

Філософський дискурс Платона

До цього моменту ми говорили лише про усний діалог — такий, який повинен був практикуватися в Академії, однак про який ми можемо мати уявлення лише завдяки прикладам діалогів, які залишились у письмовій творчості Платона; багато разів ми цитували їх, використовуючи задля спрощення формулу «Платон говорить». Однак, цей зворот є дуже неточним, оскільки, у своїй письмовій творчості Платон нічого не каже від свого власного імені. Хоча раніше Ксенофан, Парменід, Емпедокл, софісти, Ксенофонт не позбавляли себе права говорити від першої особи, Платон дає говорити вигаданим персонажам у вигаданих ситуаціях. Лише в сьомому Листі він робить натяк на власну філософію, втім, описуючи її, скоріше, як спосіб життя, особливо наголошуючи на тому, що він не залишив жодного письмового твору на тему свого головного предмета занять, і що такого твору ніколи не буде, бо йдеться про знання, яке абсолютно не може формулюватися, подібно до інших видів знання, бо воно вибухає в душі того, хто довго і дуже близько знайомий з цією діяльністю та присвятив їй своє життя[213].

Можна запитати себе, чому Платон писав діалоги. Адже усний філософський дискурс для нього був вищим за письмовий філософський дискурс. Бо усний дискурс[214] невід’ємний від конкретної присутності живої істоти і справжнього діалогу, що поєднує душі, від обміну, у якому дискурс, як каже Платон, може відповідати на запитання, які порушують і на які відповідають самостійно. Відтак, діалог є персоналізованим, він звернений до певної особи і відповідає її можливостям та потребам. Як і у сільському господарстві, де потрібен час, щоб насіння визріло і дало паростки, тут потрібно багато бесід, щоб у душі співрозмовника зародилося знання, яке, як ми говорили, буде ідентичним чесноті. Діалог не передає готове знання, інформацію, співрозмовник здобуває своє знання власними зусиллями, він відкриває його сам, він мислить самостійно. Натомість письмовий дискурс не може відповісти на запитання, він є безособовим і претендує давати безпосередньо готове знання, яке не має етичного виміру, що його дає особиста участь. Справжнє знання існує лише в живому діалозі.

Якщо, незважаючи на це, Платон писав діалоги, то, можливо, передусім тому, що він хотів звернутися не лише до членів своєї школи, але й до відсутніх і невідомих йому людей. «Кожен написаний твір мандрує то сюди, то туди»[215]. Діалоги можуть розглядатися як елементи пропаганди, наділені усім престижем літературного мистецтва, але призначені навернути до філософії. Платон читав їх на сеансах публічних читань, які були в античності засобом повідомити про себе. Але діалоги виходили далеко за межі Афін. Так, Аксіотея, жінка із Фліонта, прочитавши одну із книг «Держави», приїжджає в Афіни, щоб стати ученицею Платона[216], і античні історики наполягають, що вона довго приховувала, що є жінкою. У «Житті Платона», яке датується другою половиною IV століття до Різдва Христового, ми віднаходимо таке зауваження:

Складаючи діалоги, він залучав багато людей до філософування, але, з іншого боку, багатьом давав привід філософувати в дуже поверховий спосіб…[217]

Однак, щоб навернути до того способу життя, яким є філософія, потрібно дати уявлення про те, що таке філософія. Платон обрав для цього форму діалогу щонайменше з двох мотивів. Передусім, літературний жанр «сократичного» діалогу, тобто діалогу, що виводить на сцену як головного співрозмовника самого Сократа, був дуже модним за його доби. І саме «сократичний» діалог давав змогу надати ціннісного виміру етиці діалогу, що практикувалася у Платоновій школі. Втім, можна легітимно припустити, що певні діалоги доносили до нас відлуння того, чим були дискусії всередині Академії. Зазначимо лише, що постать Сократа, дуже життєва у перших діалогах, поступово стає дедалі абстрактнішою в пізніших діалогах і остаточно зникає, зрештою, у «Законах»[218].

Потрібно все-таки визнати, що присутність такого іронічного і часто грайливого персонажа як Сократ, справляє на сучасного читача, який хотів би віднайти тут теоретичну «систему» Платона, доволі спантеличуюче враження. Сюди додаються численні доктринальні невідповідності, які можна відкрити, переходячи від одного діалогу до іншого[219]. Тому всі історики зобов’язані, зрештою, прийняти, хоча й з різних мотивів, що діалоги розкривають нам те, що можна було б назвати вченням Платона у дуже неповному вигляді, що вони перебувають «по цей бік Платонової філософії»[220] і «що вони передають нам лише дуже бідне й обмежене уявлення про діяльність Платона в Академії»[221].

В. Ґолдшмідт, якого не можна запідозрити у бажанні мінімізувати систематичний аспект вчення, запропонував найкраще пояснення цього факту: на його думку, діалоги були написані не для того, щоб «інформувати», а для того, щоб «формувати[222]». У цьому полягає також найглибший намір філософії Платона. Його філософія полягає не в конструюванні теорійної системи реальності, про яку потім можна було б «інформувати» читачів шляхом написання послідовності діалогів, що методично викладають цю систему; вона полягає у «формуванні», тобто у трансформації індивідів, яких змушують оживити під впливом діалогу (ілюзію присутності в якому має читач) вимоги розуму і, зрештою, норми добра.

У цій перспективі формування роль письмового діалогу полягає, передусім, у навчанні на практиці саме методів розуму, діалектичних і геометричних методів, які дають змогу опанувати в усіх галузях мистецтво міри та визначення. Саме це дає зрозуміти Платон з приводу тривалої дискусії, яку він вводить у діалог «Політик»:

Коли у класах, де навчають читати, в учня запитують, з яких літер складається те чи інше слово, то його спонукають шукати відповідь лише для того, щоб навчити розв’язувати окрему проблему чи всі можливі проблеми граматики? — Вочевидь, усі можливі проблеми. — Що тоді можна сказати про наше дослідження «політика»? Ми вдаємося до нього заради нього самого чи задля того, щоб ми стали кращими діалектиками в усіх можливих питаннях? — Вочевидь, так само — для того, щоб стати кращими діалектиками в усіх можливих питаннях […] Віднайти розв’язання певної проблеми у якнайзручніший і якнайшвидший спосіб повинно бути винятково другорядним заняттям, а не головною метою, якщо ми вважаємо такою розум, який вимагає від нас узгоджувати нашу думку передусім із методом […][223].

Це не виключає того, що діалоги мають і певний доктринальний зміст[224], оскільки розглядають чітко окреслені проблеми і пропонують чи намагаються запропонувати їх розв’язання. Кожен із них складає зв’язне ціле, але вони не обов’язково пов’язані між собою. Показовим є те, що деякі діалоги, такі як, наприклад, «Парменід» чи «Софіст», розглядають умови можливості діалогу, а точніше вони намагаються пояснити всі передумови, що їх передбачає етика справжнього діалогу, тобто платонівський вибір способу життя. Щоб мати можливість порозумітися і, тим більше, щоб мати можливість порозумітися, обираючи добро, потрібно все-таки виходити з існування «нормативних цінностей», незалежних від умов, конвенцій та індивідів, на яких заснована раціональність та правильність дискурсу:

Уяви собі, що ми відмовляємося визначати для кожного предмету дискусії Форму, певну Ідею. Тоді не знатимемо більше, куди повернути свою думку, бо не захотіли, щоб Ідея кожної істоти була завжди однією й тією ж. І тоді буде знищена сама можливість дискусії[225].

Встановлення Форм, таким чином, невіддільне від будь-якого діалогу, гідного цієї назви. Але тоді постає проблема їхнього пізнання (вони насправді не можуть бути пізнані чуттєвим чином), і проблема їхнього існування (вони не можуть бути чуттєвими предметами). Відтак, Платон змушений запропонувати свою теорію інтелігібельних, тобто нечуттєвих форм і буде втягнутий внаслідок цього у тривалу дискусію щодо проблем, пов’язаних з їхнім існуванням та зв’язком із чуттєвими речами. А отже, філософський дискурс Платона заснований на свідомому виборі діалогування, тобто на конкретному та життєвому досвіді розмовного та живого діалогу. Він стосується, головним чином, існування нерухомих предметів, тобто нечуттєвих Форм, гарантів правильності дискурсу та дії, а також існування в людині душі, яка більшою мірою, ніж тіло, забезпечує ідентичність індивіда[226]. Втім, як можна констатувати у більшості діалогів, ці Форми є, головним чином, моральними цінностями, на яких ґрунтуються наші судження про справи людського життя: йдеться, передусім, про намагання визначити в житті індивіда і громади, завдяки вивченню міри, властивої кожній речі, ту тріаду цінностей, яка постає упродовж усіх діалогів від першого до останнього: що є красивим, що є справедливим, що є добрим[227]. Платонове знання, так само як і знання Сократове є, насамперед, знанням цінностей.

Р. Шерер писав: «Таким чином, сутність платонізму є і залишається наддискурсивною»[228]. Цими словами він хотів сказати, що платонівський діалог не говорить усього, не говорить, що є Нормами, не говорить ні чим є Форми, ні чим є Розум, ні чим є Добро чи Краса: все це не може бути виражене мовою і не піддається жодній дефініції. Це можна переживати чи демонструвати в діалозі, а також переживати чи демонструвати у жаданні. Але про це не можна нічого сказати.

Ця сократо-платонівська модель філософії відіграла фундаментальну роль. Упродовж історії античної філософії ми віднаходитимемо ці два полюси філософської діяльності, які ми щойно розрізнили: з одного боку, вибір та практика способу життя, з іншого — філософський дискурс, який водночас є невід’ємною частиною способу життя і невіддільний від теоретичних передумов, включених у спосіб життя; однак, філософський дискурс постає, зрештою, як такий, що нездатний виразити найголовніше — для Платона це Форми, Добро, тобто те, досвід чого набувають у недискурсивний спосіб у жаданні та в діалозі.

VI АРИСТОТЕЛЬ ТА ЙОГО ШКОЛА

«Теоретична» форма життя

Уявлення, яке зазвичай мають про філософію Аристотеля, здається, повністю суперечить фундаментальній тезі, яку ми захищаємо в цій книзі і згідно з якою філософія була замислена давніми як спосіб життя. І справді, важко заперечувати, що Аристотель усерйоз вважає найвищим знанням те, яке обирають заради нього самого, а отже, цілком безвідносно до способу життя того, хто знає[229].

Однак, це твердження потрібно помістити в загальний контекст уявлення Аристотеля про способи життя, саме це уявлення визначило мету школи, яку він заснував. Ми знаємо, що Аристотель був членом Академії Платона впродовж двадцяти років: це означає, що він довгий час поділяв платонівський спосіб життя. Мало ймовірно, що коли в 335 році до Різдва Христового Аристотель засновує в Афінах свою власну філософську школу, діяльність якої відбувалася в гімназіумі, названому Ліцеєм, він не перебував під впливом моделі Академії, навіть якщо й хотів встановити для своєї власної школи цілі, відмінні від цілей школи Платона.

Школа Аристотеля, так само як і Академія, походить з одного й того самого бажання створити довготривалу інституцію[230]. Обрання наступника Аристотеля відбувалося шляхом виборів, і ми знаємо також, що один із членів школи мав завдання адмініструвати матеріальну діяльність закладу, що передбачав певне спільне життя[231]. Як і в Академії, тут є два види членів: старші, котрі беруть участь у навчанні, та молодші; подібно до Академії, існує певна рівність між старшими, наприклад, Аристотелем, Теофрастом, Аристоксеном та Дікеархом. Доступ до школи так само є повністю вільним.

Однак, існує також глибока відмінність між проектом, задля реалізації якого була заснована школа Аристотеля, і Платоновим проектом. Школа Платона мала головним чином політичну мету, навіть якщо вона була місцем інтенсивних математичних досліджень та філософських дискусій. Платон вважав, що для того, щоб змогти керувати громадою, достатньо бути філософом; для нього, таким чином, існувала єдність філософії та політики. Натомість, школа Аристотеля, як це добре показав Р. Бодеюс[232], готує лише до філософського життя. Практичне та політичне навчання призначене для ширшої публіки, для політичних діячів, зовнішніх школі, які все-таки бажають навчитися організовувати життя громади у найкращий спосіб. Аристотель розрізняє щастя, яке людина може отримати у політичному, активному житті — це щастя, що може дати практика доброчесності у громаді, та філософське щастя, що відповідає theoria, тобто роду життя, повністю присвяченого розумовій діяльності[233]. Політичне та практичне щастя для Аристотеля є щастям лише другого порядку[234]. Насправді, філософське щастя полягає у «житті згідно з розумом»[235], яке є досконалістю та найбільшою чеснотою людини, яке відповідає найвищій частині людини — розуму, і позбавлене суперечностей, що їх містить активне життя. Життю згідно з розумом не властива нерівномірність дії, воно не викликає втоми і приносить втіху, що не супроводиться болями та нечистотою, і є постійною та незмінною. Ця втіха, втім, є більшою для тих, хто досягнув істини та реальності, ніж для тих, хто їх усе ще шукає. Життя згідно з розумом забезпечує незалежність від інших тією мірою, уточнює Аристотель, якою ми, зі свого боку, забезпечили собі незалежність від матеріальних речей. Той, хто присвячує себе діяльності розуму, залежить лише від себе самого: його діяльність може бути кращою, якщо він має співробітників, але чим він є мудрішим, тим легше йому бути самотнім. Життя згідно з розумом не жадає іншого результату, аніж саме це життя, відтак його люблять заради нього самого, воно є метою в самому собі і, можна сказати, власного винагородою.

Життя згідно з розумом приносить також відсутність турбот. Практикуючи моральні чесноти, ми виявляємося включеними в боротьбу з пристрастями і, одночасно, з численними матеріальними турботами: щоб діяти в громаді, потрібно втручатися у політичну боротьбу, щоб допомагати іншим, потрібно мати гроші, щоб практикувати сміливість, потрібно йти на війну, натомість філософське життя можна прожити у дозвіллі, у свободі від матеріальних турбот.

Ця форма життя становить найвищу форму людського щастя, але водночас, можна сказати, що це щастя є надлюдським:

… бо так вона [людина] житиме не тому, що вона людина, а тому, що в ній присутнє щось божественне[236].

Цей парадокс відповідає загадковому уявленню Аристотеля про інтелект та розум: інтелект є найсуттєвішим у людині і він, водночас, є чимось божественним, що приходить в людину; відтак, згідно з цим уявленням, справжню особистість людини складає те, що є трансцендентним їй, а сутність людини полягає в бутті над самою собою:

… наскільки можливо, треба підноситися до безсмертя і все робити для життя, яке відповідає найвищому в самому собі[237].

Як і у Платона, філософський вибір веде, таким чином, індивідуальне Я до самоподолання у вищому Я, до піднесення до всесвітнього та до трансцендентної точки зору.

У певному сенсі цей парадокс, невіддільний від життя розуму, аналогічний парадоксові в «Бенкеті» Платона, де поняття мудрості протиставляється філософії. Мудрість описується як божественний стан, сам собою недоступний людині, однак філософ — той, хто любить мудрість, — його жадає. Безперечно, Аристотель не твердить, що це життя розуму недоступне і що потрібно задовольнитися просуванням в його напрямі, однак він визнає, що ми можемо його досягти лише «наскільки можливо»[238], тобто з урахуванням дистанції, що відділяє людину від Бога і, скажемо також, філософа від мудреця; крім того, він визнає, що це може трапитися лише у рідкісні моменти. Коли Аристотель хоче дати зрозуміти, що може бути способом життя першопринципу, Думки, від якої залежить світ зірок та світ підмісячної природи, він проголошує, що:

[…] його спосіб життя подібний до того, найкращого для нас, способу життя, яким ми можемо жити лише короткий час; він завжди залишається у цьому стані, тоді як для нас це неможливо.

Для Бога акт споглядання є самодостатнім блаженством.

Якщо Бог постійно перебуває у стані радості, подібному до стану, у який нам іноді вдається потрапити, це чудово; і якщо він перебуває у стані ще більшої радості, це ще краще[239].

Таким чином, вершина філософського щастя та діяльності розуму, тобто споглядання Божественного інтелекту, доступна людині лише в рідкісні моменти, бо в людській ситуації неможливо перебувати в дії безперервно[240]. Що передбачає, що решту часу філософ повинен задовольнятися тим нижчим різновидом щастя, яке полягає у дослідженні. Є різні ступені діяльності в theoria.

Отже філософія для Аристотеля, здається, полягає у «теоретичному» способі життя. Тут важливо не плутати «теоретичне» з «теорійним». «Теорійним» є словом, що має, звичайно, грецьке походження, але Аристотель його не використовує; в зовсім іншому, аніж філософський, регістрі воно означало «те, що пов’язане з процесією». В сучасній мові «теорійне» протистоїть «практичному» як таке, що є абстрактним, спекулятивним, на противагу тому, що пов’язане з дією та конкретністю. Відтак, у цій перспективі можна протиставити суто теорійний філософський дискурс філософському життю, яке практикується і переживається. Але сам Аристотель вживає лише слово «теоретичне», щоб позначити, з одного боку, пізнання, що має метою знання заради знання, а не заради зовнішньої йому мети; а з іншого — спосіб життя, що полягає у присвяті свого життя такому методові пізнання. В останньому сенсі «теоретичне» не протистоїть «практичному», інакше кажучи, визначення «теоретичне» може застосовуватися до філософії, що практикується, переживається, вимагає активної діяльності і приносить щастя. Аристотель відверто говорить про це:

… [діяльне життя] далебі, не означає, як міркують декотрі, що виявляти свою діяльність слід лише стосовно інших. Адже не тільки ті міркування досконалі, які мають на увазі добру мету, що випливає із самої діяльності, — ще більше значення мають погляди й судження, мета яких стосується самого себе і які існують заради себе[241].

У наступних рядках Аристотель дає зрозуміти, що моделлю цієї споглядальної дії є сам Бог та Всесвіт, які не здійснюють жодної діяльності, спрямованої назовні, а мають предметом власних дій самих себе. Тут стає ще раз зрозумілим, що моделлю пізнання, яке не має жодної іншої мети, окрім себе самого, є Божественний Інтелект, Думка, яка мислить себе, не маючи жодного іншого предмета чи мети, окрім себе самої і яка не зацікавлена в будь-якій іншій речі.

Під таким кутом огляду «теоретична» філософія є водночас етикою. Якщо доброчесний praxis полягає у тому, щоб не обирати жодної іншої мети, окрім доброчесності[242], щоб хотіти бути людиною добра, не шукати жодного іншого окремого інтересу, то теоретичний praxis (сам Аристотель пропонує нам вдатися до цієї вочевидь парадоксальної формули) полягає у тому, щоб не шукати жодної іншої мети, окрім пізнання; він полягає у бажанні пізнання заради нього самого без жодного іншого окремого та егоїстичного інтересу, який був би чужим пізнанню. Це етика незацікавленості та об’єктивності.

Різні рівні «теоретичного» життя

Як розуміти життя згідно з розумом? Чи потрібно разом з І. Дюрінгом[243] визначати його як життя ученого? Якщо подивитись, яка діяльність вважалася почесною у школі Аристотеля, то ми, звичайно, будемо змушені визнати, що філософське життя тут наділене рисами того, що можна назвати масштабним науковим дослідженням. Аристотель постає з цього погляду як великий організатор досліджень[244]. Школа Аристотеля розпочинає грандіозний пошук інформації в усіх галузях. Її представники збирають усі види історичних даних (наприклад, складають список переможців Піфійських ігор), соціологічних даних (про устрій різних міст-громад), психологічних чи філософських даних (думки давніх мислителів). Вони накопичують також неймовірну кількість зоологічних та ботанічних спостережень. Ця традиція шанується в аристотелівській школі упродовж віків. Але всі ці матеріали не мають на меті задовольнити просту допитливість. Аристотелівський дослідник не є простим збирачем фактів[245]. Дані накопичуються лише для створення можливості порівнянь та аналогій, для встановлення класифікації феноменів та визначення їхніх причин у тісній співпраці спостереження та розмірковування; як говорить Аристотель, потрібно більше довіряти спостереженню фактів, аніж умовиводу, а умовиводам довіряти лише тоді, коли вони узгоджуються зі спостережуваними фактами[246].

Відтак, безперечним є те, що для Аристотеля життя розуму значною мірою полягає у спостереженні, дослідженні результатів спостереження та рефлексії над ними. Однак пристрасть, з якою відбувається ця діяльність, можна наважитися визначити як майже релігійну пристрасть до реальності в усіх її аспектах, незалежно від того, жалюгідні вони чи вишукані, оскільки в будь-якій речі можна віднайти божественний відбиток. Ніщо не є, з цього погляду, більш повчальним, аніж перші сторінки трактату Аристотеля «Про частини тварин»[247], де філософ визначає водночас царини та мотивацію дослідження. Розрізняючи серед природних речей ті, що є непороджуваними, незмінними й існують упродовж усієї вічності, та ті, які підлягають породженню та псуванню, Аристотель протиставляє засоби, які ми маємо для їхнього пізнання. Про речі, що можна віднести до незмінних субстанцій, наприклад, зірки та небесні сфери, наші знання досить обмежені, незважаючи на велике бажання їх пізнати; водночас про субстанції минущі, що перебувають в межах нашої досяжності, ми маємо багато даних. І мотивом, керуючись яким Аристотель запрошує присвятити себе дослідженню цих двох царин реальності, є задоволення, що його приносить пізнання:

Кожне з цих двох видів дослідження має свою притягальну силу. Щодо вічних сутностей, то хоча ми і сягаємо їх лише малою мірою, але, з огляду на досконалість такого пізнання, воно приносить нам більше радості, аніж те пізнання, яке ми можемо отримати від речей, що перебувають в межах нашої досяжності, так само як побіжний та короткий погляд на тих, кого ми любимо, приносить нам більшу радість, аніж пильне спостереження багатьох інших речей, якими б вони великими не були. З іншого боку, з точки зору певності та обширу пізнань, наука про земні речі має перевагу[248].

Дехто скаже, можливо, — продовжує Аристотель, — що для вивчення живої природи потрібно звертатися до речей, що викликають огиду. Аристотель відповідає на такий закид, ще раз нагадуючи про задоволення від споглядання:

Це правда, що деякі з цих істот не пропонують нічого приємного; однак Природа, яка їх так майстерно створила, приносить надзвичайне задоволення тим, хто, споглядаючи за цими істотами, отримує можливість пізнати їхні причини, і хто є філософом від природи. Адже було б нерозумним і абсурдним, якби ми отримували задоволення від споглядання образів цих істот, осягаючи мистецтво, наприклад, скульптора чи художника, який їх створив, тоді як досліджуючи їх такими, якими їх створила Природа, не відчували б ще більшої радості від нашого споглядання, щонайменше, коли можемо осягнути їхні причини. Відтак, не потрібно піддаватися легковажній бридливості у справі вивчення менш шляхетних тварин. Адже в усіх витворах Природи є щось чарівне. Потрібно пригадати слова, з якими, як кажуть, Геракліт звернувся до чужоземних гостей, коли ті увійшли до нього і застигли, побачивши, як він грівся біля кухонної плити: Геракліт запросив їх не боятись увійти, позаяк і на кухні є боги. Так само потрібно взятися без відрази за дослідження кожної тварини з переконанням, що будь-яка тварина втілює свою частку природи та краси[249].

Ми бачимо у цьому тексті глибинні настанови, що наснажують життя згідно з розумом, теоретичний спосіб життя. Ми відчуваємо радість від пізнання як зірок, так і істот підмісячної природи, тому що віднаходимо в них, прямо чи опосередковано відбитки реальності, що нездоланно притягує нас, першопринципу, який рухає всі речі, як каже Аристотель[250], подібно до того, як предмет кохання рухає закоханого. Ось чому споглядання зірок та небесних сфер, які самі по собі є основою привабливості, приносить нам стільки задоволення, скільки й побіжний та короткий погляд на того, кого ми любимо. Щодо дослідження природи, то воно приносить нам задоволення тією мірою, наскільки ми відкриваємо в ній божественне мистецтво. Майстер лише відтворює мистецтво природи, і, в певному сенсі, людське мистецтво є лише окремим випадком того засадничого та неповторного мистецтва, яким є природа. Ось чому природна краса є вищою за будь-яку художню красу. Однак, існують все-таки речі, які нас відштовхують. Звичайно, але чи не стають вони красивими для нас тоді, коли їх відтворює митець[251]? Ми отримуємо задоволення, коли бачимо художнє зображення огидних і відразливих речей, тому що захоплюємося мистецтвом, з яким художник їх відтворив. Зазначимо, наразі, що саме в елліністичну добу, яка починається в часи Аристотеля, грецьке мистецтво стає реалістичним, відтворюючи звичайні предмети, людей нижчих класів чи тварин усіх видів[252]. Але якщо ми отримуємо задоволення від цих витворів мистецтва, спостерігаючи вправність художника, то чому не захоплюватися вправністю природи, спостерігаючи її витвори в реальності, тим більше, що вона творить живих істот не ззовні, а зсередини, будучи, таким чином, своєрідним іманентним мистецтвом? Ми отримуємо задоволення від вивчення всіх витворів природи, якщо шукаємо її намір або мету, якою вона керується у своїй дії.

Згідно з Аристотелем, ми передчуваємо у природі божественну присутність. У цьому сенс слів Геракліта, на які він посилається. Чужинці, які приходять відвідати філософа, очікують, що їх прийматимуть у просторій кімнаті, де горить головне вогнище будинку на честь Гестії, однак Геракліт запрошує їх підійти до кухонної плити[253], оскільки кожен вогонь є божественним. Це означає, що священне більше не обмежується певними місцями, олтарем Гестії, наприклад, і що будь-яка метафізична реальність, увесь Всесвіт є священними. Найскромніші істоти мають свою частку прекрасного, свою частку божественного.

Ми говорили з приводу Платона[254], що пізнання завжди пов’язане з жаданням та емоціями. Ми можемо повторити це щодо Аристотеля. Задоволення, яке відчувають, споглядаючи істот, є задоволенням, що відчувають, споглядаючи того, кого люблять. Будь-яка істота для філософа є красивою, оскільки він здатен помістити її в перспективу задуму Природи, а також загального та ієрархічно організованого руху Всесвіту до принципу, що є найвищим предметом жадання. Цей тісний зв’язок між пізнанням та емоціями виражається у формулі «Метафізики»: «Найвищий предмет жадання збігається з найвищим предметом розуміння»[255]. Тут теоретичний спосіб життя ще раз розкриває свій етичний вимір. Філософ отримує задоволення від пізнання істот тому, що він, зрештою, не жадає нічого іншого, окрім того, що веде його до найвищого предмету жадання. Можна виразити цю ідею за допомогою зауваження Канта: «Безпосередній інтерес до краси природи […] завжди є ознакою доброї душі»[256]. Це так, бо, на думку Канта, така душа отримує задоволення не лише від форми природної істоти, а й від її існування, «без втручання чуттєвої привабливості чи якоїсь мети, якою б ця істота наділялась». Задоволення, яке отримують від краси природи, як це не парадоксально, має своєрідний незацікавлений інтерес. В аристотелівській перспективі ця незацікавленість відповідає відстороненню від себе, шляхом якого індивід піднімається на рівень розуму, інтелекту, які є його справжнім Я, і усвідомлює привабливість, яку має для нього вищий принцип, найвищий предмет жадання та розуміння.

Відтак, чи можна все-таки визначати «теоретичне» життя як «життя вченого»? На мою думку поняття «вченого» у його модерному значенні надто вузьке, щоб вмістити одночасно настільки різні види діяльності, як складання каталогу переможців на Піфійських іграх та рефлексія над буттям як буттям, спостереження за тваринами та доведення існування першопринципу руху всесвіту. Важко відносити до діяльності «вченого» діяльність розуму, яка, згідно з Аристотелем, в окремі привілейовані моменти аналогічна діяльності першопринципу, що є Думкою Думки. Аристотель, як ми вже бачили[257], намагається пояснити те, що можна назвати блаженством божественної думки, порівнюючи її з тим, що в рідкісні моменти переживає людський інтелект. Вочевидь, блаженство людського інтелекту сягає своєї найвищої точки тоді, коли він у окремі моменти в нероздільній інтуїції мислить нероздільність божественної краси[258]. Немає нічого віддаленішого від теорії, як теоретичне, тобто споглядання.

Відтак, слід, скоріше, говорити не про життя ученого, а про «життя, що вправляється в мудрості», життя «філософське», тією мірою, якою мудрість уособлює для Аристотеля досконалість theôria. Людський інтелект для нього далекий від такої досконалості і наближається до неї лише в окремі моменти. Теоретичне життя включає численні ієрархічні рівні, від найскромнішого до найрозвинутішого, втім, як ми бачили, сам Аристотель, говорячи про задоволення від theoria, вважав, що щастя того, хто шукає, є нижчим від щастя того, хто знає. Коли Аристотель хвалить життя згідно з розумом, він водночас описує рід життя, яким насправді жив він сам, і яким жили члени його школи, а також ідеальну програму, проект, запрошення піднятись поступово до стану мудрості, який, скоріше, є божественним, аніж людським: «Один Бог може насолоджуватися цим привілеєм»[259].

Межі філософського дискурсу

Твори Аристотеля є продуктом теоретичної діяльності його самого та його школи. Але аристотелівський філософський дискурс спантеличує модерного читача не лише своєю часто безнадійною лаконічністю, а й, головним чином, непевністю його думки стосовно найважливіших пунктів його вчення, наприклад, теорії інтелекту. Ми не знаходимо тут вичерпного і зв’язного викладу теорій, які складали б різні частини системи Аристотеля[260].

Щоб пояснити цей феномен потрібно, передусім, перемістити викладання філософії у контекст школи, від якої воно невіддільне. Як і Сократ та Платон, він хоче, насамперед, формувати своїх учнів. Його усне навчання та письмова творчість звертаються до чітко визначеної аудиторії. Більшість із його трактатів, за винятком, можливо, моральних та політичних творів, призначених для ширшої публіки, є відлунням усних лекцій, які Аристотель читав у своїй школі. Втім, із цих творів більшість не становлять жодної єдності, як, наприклад, «Метафізика» чи трактат «Про небо», вони є штучним зібранням написаного на теми лекцій, що читалися в дуже різні моменти. Саме наступники Аристотеля і особливо його коментатори[261] зібрали докупи ці тексти, підходячи до його творів так, ніби вони були теорійним викладом системи, що пояснює всю реальність.

Коли Аристотель читав свої лекції, не йшлося, як це добре сказав Р. Бодеюс, «про «лекції» у модерному значенні слова — лекції, на яких присутні учні, зайняті записуванням слів учителя задля Бог знає якого подальшого використання»[262]. Йшлося не про «інформування» чи переміщення в уми слухачів певного теорійного змісту, а про їхнє «формування», а також про спільне дослідження: саме в цьому полягає теоретичне життя. Аристотель очікував від своїх слухачів дискусії, реакції, оцінки, критики[263]. Навчання завжди залишається фундаментальним чином діалогом. Тексти Аристотеля — такі, якими вони до нас дійшли, є конспектами лекцій, до яких додавалися правки та модифікації, внесені самим Аристотелем, часто під впливом дискусій з іншими членами школи. І ці лекції були призначені передусім для засвоєння учнями методів мислення. Вправляння в діалозі було важливішим для Платона, ніж результат, отриманий завдяки такому вправлянню. Для Аристотеля так само: дискусія про проблеми має більше значення для формування, аніж їхнє розв’язання. У своїх лекціях він лише демонструє, за допомогою якого ходу думки, методу можна віднайти причини явищ з будь-якої царини реальності. Він любить братися за ту саму проблему під різними кутами огляду, відштовхуючись від різних відправних точок.

Ніхто більше за Аристотеля не був свідомий меж філософського дискурсу як інструменту пізнання[264]. Його межі визначені передусім самою реальністю. Все, що є простим, не може бути виражене мовою. Дискурсивність мови може виразити лише те, що є складним, лише те, що можна послідовно поділити на частини. Але мова не може нічого сказати про неділиме, як, наприклад, про точку в кількісному порядку; вона тим більше не може цього зробити негативним чином, заперечуючи супротивне неділимому. Коли йдеться про прості субстанції, такі як перший Інтелект, який є принципом руху всіх речей, дискурс не може висловити його сутність, він може лише описати його наслідки чи діяти шляхом порівняння з роботою нашого власного інтелекту. Лише в рідкісні моменти людський інтелект може піднятися до недискурсивної та миттєвої інтуїції цієї реальності в міру того, як він певним чином наслідує неділимість божественного Інтелекту[265].

Межі дискурсу визначаються також його нездатністю самостійно передати слухачеві знання і, тим більше, переконання. Сам дискурс не може впливати на слухача, якщо немає співпраці з його боку.

Вже в теоретичному порядку для того, щоб знати, тобто доступитися до істини та реальності, не достатньо ані чути дискурс, ані навіть його повторювати. Щоб зрозуміти дискурс, потрібно спочатку, щоб слухач вже мав певний досвід того, про що говорить дискурс, певне знайомство з його предметом[266]. Потрібне, зрештою, повільне звикання, здатне створити в душі постійну схильність, habitus:

… учні-початківці навіть вибудовують розмірковування, але без усякого знання; бо [зі знанням] треба зростися [буквально: треба, щоб воно зростало разом з нами — П.А.], а це вимагає часу[267].

Як і для Платона[268], справжнє знання, на думку Аристотеля, народжується лише від тривалого знайомства з концептами, методами, а також зі спостережуваними фактами. Щоб пізнати речі, зблизитись як із загальними законами природи, так і з раціональними закономірностями чи процедурами інтелекту, потрібно довго їх випробовувати. Без такого персонального зусилля слухач не засвоїть дискурс, і той не буде для нього корисним.

Це ще справедливіше у практичному порядку, в якому йдеться не просто про знання, а про практику доброчесності та вправляння в ній. Щоб зробити доброчесним, мало філософських дискурсів[269]. Є дві категорії слухачів. Перші вже мають попередню природну схильність до доброчесності або ж отримали хороше виховання. Для них моральний дискурс може бути корисним: він допоможе їм трансформувати їхні природні чи здобуті шляхом звикання чесноти у свідомі чесноти, які супроводжуватимуться розважливістю[270]. В цьому випадку можна сказати, у певному сенсі, що проповідують лише вже наверненим. Друга категорія слухачів складається з рабів своїх пристрастей, і в цьому випадку моральний дискурс не матиме жодного впливу:

… підвладний пристрастям буде слухати даремно і без користі, тоді як мета не пізнання, а вчинки[271].

Для того, щоб готувати до доброчесності такого роду слухачів, потрібне щось інше, ніж дискурс:

… треба, щоб душа слухача завдяки звичкам заздалегідь була підготовлена правильно насолоджуватись та ненавидіти, подібно до обробленої землі, готової зростити сім’я[272].

Аристотель вважає, що таку виховну роботу повинна здійснювати громада шляхом примусу до дотримання законів. А отже, роль політичного діяча та законодавця полягає у забезпечені доброчесності своїх співгромадян і, таким чином, їхнього щастя: з одного боку, шляхом організації громади, у якій громадяни зможуть ефективно виховуватися так, що ставатимуть доброчесними, а з іншого — створюючи всередині громади можливості дозвілля, що забезпечуватиме філософам доступ до теоретичного життя. Ось чому Аристотель не мріє заснувати індивідуальну мораль безвідносно до громади[273], а звертається у «Нікомаховій етиці» до політичних діячів та законодавців, з метою сформувати їхні судження, описуючи їм різні аспекти доброчесності та щастя людини, щоб вони могли ухвалювати закони, з метою дати громадянам можливість практикувати доброчесне життя або ж, для окремих обраних, філософське життя. Як блискуче вказав Р. Бодеюс, «Етики» та «Політика» мають на меті «завдання, що виходить за межі знання»[274]; йдеться не лише про те, щоб «викласти в дискурсі істину щодо деяких окремих питань», але й про те, щоб тим самим сприяти досконалому становленню людини.

Так само як і Платон, Аристотель покладає свої надії на трансформацію громади та людей на політичних діячів. Але Платон вважав, що філософи самі повинні бути державними діячами і здійснювати цю роботу. А отже, він пропонував філософам вибір життя та формування, які робили з них, водночас, як тих, хто споглядає, так і людей дії; знання і доброчесність у нього взаємно перетинались. Для Аристотеля, натомість, діяльність філософа у громаді повинна була обмежуватися формуванням суджень політиків: останні, у свою чергу, повинні діяти самостійно, шляхом ухвалення законів, які забезпечать моральні чесноти громадян. Філософ, зі свого боку, обиратиме життя, присвячене незацікавленому дослідженню, вивченню та спогляданню, а отже, потрібно це визнати, життя, незалежне від потрясінь політичного життя. Філософія для Аристотеля, так само як і для Платона, є, таким чином, водночас способом життя та способом дискурсу.

VII ЕЛЛІНІСТИЧНІ ШКОЛИ

Загальна характеристика

Елліністичний період

Слово «елліністичний» традиційно позначає період грецької історії від Александра Македонського до встановлення римського панування, а отже — з кінця IV століття до Різдва Христового до кінця І століття до Різдва Христового. Завдяки неймовірним походам Олександра, який поширив грецький вплив від Єгипту аж до Самарканда, Ташкента і навіть аж до Інда, відкривається нова доба історії світу. Можна сказати, що Греція, таким чином, відкриває обшир світу. Це початок інтенсивних торговельних обмінів не лише з Центральною Азією, але й з Китаєм, Африкою, так само як із Заходом Європи. Традиції, релігії, ідеї, культури змішуються, і ця зустріч назавжди залишить відбитки у західній культурі. Після смерті Александра його генерали змагались за його неосяжну імперію, їхня боротьба закінчилася формуванням трьох великих царств, об’єднаних довкола трьох столиць: Пелли в Македонії, влада якої простягалася на Македонію та Грецію, Александрії в Єгипті та Антіохії в Сирії, де династія Селевкідів панувала не лише над Малою Азією, але й над Вавилонією. Потрібно додати сюди Пергамське царство та грецьке царство Бактріану, яке простяглося аж до Інда. Кінцем елліністичного періоду прийнято вважати самогубство Клеопатри, цариці Єгипту, в 30 році до Різдва Христового — після перемоги майбутнього імператора Августа біля мису Акцій. З кінця III століття до Різдва Христового римляни входять в контакт із грецьким світом та поступово відкривають для себе філософію. У нашому викладі ми повинні будемо іноді торкатися філософів, які жили в Римській імперії, а отже, після 30 року до Різдва Христового, оскільки вони забезпечили нам знайомство з документами, в яких йдеться про елліністичну філософію. Однак, і ми до цього повертатимемося ще раз[275], характеристики філософії доби Римської імперії дуже відрізняються від характеристик філософії елліністичної доби.

Елліністичний період грецької філософії часто розглядали як фазу занепаду грецької цивілізації, що вироджувалася внаслідок контакту зі Сходом. Таку сувору оцінку можна пояснити численними причинами: передусім, класичним упередженням, обумовленим зосередженням на a priori встановленій моделі культури, згідно з яким одна лише Греція досократиків, трагедійних поетів і, зрештою, Платона, заслуговує на вивчення; по-друге, уявленням, згідно з яким разом із переходом від демократичного до монархічного режиму та кінцем політичної свободи громадське життя грецьких міст-громад занепало. А отже, філософи, відмовившись від великого спекулятивного зусилля Платона та Аристотеля і від надії на формування політичних діячів, здатних трансформувати громаду, обмежувались тим, що пропонували людям, позбавленим політичної свободи, прихисток у внутрішньому житті. Подібне уявлення про елліністичну добу особливо характерне, на мою думку, для початку XX століття[276], і сьогодні часто продовжує визначати наше розуміння філософії цього періоду.

Насправді, було б цілком помилковим уявляти собі цю добу як період занепаду. Уважно вивчаючи надписи, які віднайшли в руїнах грецьких міст Античності, епіграфіст Луї Робер продемонстрував у своїх працях, що всі міста-громади як за елліністичних монархій, так і за Римської імперії, зберігали інтенсивність культурного, політичного, релігійного і навіть спортивного життя. Окрім того, точні науки і техніка зазнали в той час небувалого піднесення. Зокрема, під впливом Птолемеїв, які царювали в Александрії: це місто стає своєрідним живим центром елліністичної цивілізації[277]. Александрійський Музей, організований Деметрієм Фалерським, вірним аристотелівській традиції, яка віддавала перевагу науковим дослідженням, був видатним місцем досліджень у галузі усіх наук — від астрономії до медицини; а Бібліотека цього самого міста збирала усю філософську та наукову літературу того часу. Тут відбувалася діяльність великих учених, зокрема, медика Герофіла та астронома Аристарха з Самоса. Втім, досить згадати ім’я Архімеда з Сіракуз, водночас математика та механіка, щоб дати приклад надзвичайної наукової активності, яка вирувала упродовж всього цього періоду.

Так звана втрата свободи містами-громадами зовсім не спровокувала зменшення філософської активності. Втім, хіба можна сказати, що демократичний режим сприяв їй більшою мірою? Хіба не демократичні Афіни ініціювали судове переслідування Анаксагора та Сократа за неповагу до богів?

У самій орієнтації філософської діяльності немає настільки глибокої зміни, як нас у цьому хотіли б переконати. Часто говорять і повторюють, що, з огляду на свою неспроможність брати участь в діяльності громади, філософи елліністичної доби розробляли індивідуальну мораль і звернулися до внутрішнього життя людини. Все набагато складніше. З одного боку, правдою є те, що Платон і Аристотель, кожен по-своєму, переймалися політикою, в будь-якому разі для них філософське життя було засобом звільнитися від спокус політичного життя. Життя згідно з розумом як спосіб життя аристотелівської школи, уникає компромісів життя в громаді. Щодо Платона, він певною мірою остаточно сформулював для всіх філософів Античності настанову, якої філософу належить дотримуватися відносно зіпсованої громади:

… зостається лише жменька тих, хто гідний спілкуватися з філософією […]. А хто з тих небагатьох спробував, яким солодким і блаженним є надбання філософії, той достатньо пізнав безумство більшості, на свої очі побачив, що ніхто з неї нічого, так би мовити, здорового для добра держави не робить, і що там немає з ким укладати союз, щоб без вагань можна було б прийти па допомогу справедливості й вціліти. Якщо ж людина, яка ніби опинилась серед диких звірів, не захоче разом з ними примножувати несправедливість, їй просто не вистачить сил одній протистояти всім здичавілим супротивникам, і перш, ніж вона встигне на щось придатися державі чи своїм друзям, загине без користі для себе й для інших. Тож, взявши все це до уваги, людина сидить тихо, займаючись лише своєю справою, наче сховавшись під муром від бур з усіма їхніми вітрами, хмарами пилюки й зливами. Споглядаючи інших, сповнених беззаконня, вона буде вдоволена, якщо сама проживе відміряне їй життя чистою від несправедливості й нечестивих справ, і коли доведеться відійти, то зробить це спокійно й радісно, у світлій надії на краще[278].

Коли філософ усвідомлює, що він зовсім неспроможний запропонувати найменший засіб проти псування громадського життя, що він може зробити, окрім як практикувати філософію наодинці або разом з іншими? Саме такою, на жаль, була ситуація, що в ній перебували усі філософи Античності[279] у політичному світі, навіть Марк Аврелій, який хоча й був імператором, але так само переживав своє відчуття неспроможності щодо нерозуміння та інерції своїх підданих[280].

Проте, з іншого боку, філософи елліністичної доби, навіть епікурейці[281], ніколи не втрачали інтересу до політики, нерідко відіграючи роль радників монархів чи посланців якоїсь громади, як про це свідчать надписи, часто зроблені на їхню честь. Філософи-стоїки відіграватимуть роль у розробці політичних та соціальних реформ в численних державах: наприклад, стоїк Сфер справив великий вплив на спартанських царів Агіса та Клеомена, стоїк Блосій — на римського реформатора Тіберія Гракха[282]. Іноді вони дуже сміливо протистоять римським імператорам. Загалом, філософи ніколи не відмовлялися від надії змінити суспільство, хоча б своїм життєвим прикладом.

В елліністичну добу філософське життя було надзвичайно жвавим, але, на жаль, наші знання про нього є дуже обмеженими — ми мали б зовсім інше уявлення, якби збереглись усі філософські твори, написані впродовж цього періоду. На відміну від нашого часу, написані філософами твори тоді не видавалися накладами в тисячі примірників і не розповсюджувалися серед широкого кола читачів. Скопійовані багато разів, що було причиною численних помилок (і що зобов’язує модерних учених, які хочуть вивчити ці тексти, до непересічної критичної роботи), вони, звичайно, іноді продавалися книгарями, але найбільш технічні твори просто зберігалися у бібліотеках різних філософських шкіл. Багато з цих цінних матеріалів було втрачено упродовж століть, зокрема, в Афінах під час спустошення міста Суллою у березні 86 року до Різдва Христового, а також в Александрії впродовж численних руйнувань Бібліотеки. Тисячі творів зникли таким чином, а інші катаклізми, що поклали край елліністичному періоду, так само знищили скарби поезії та мистецтва, про існування яких ми знаємо лише завдяки наслідуванню їх римлянами. Тут можна обмежитися лише одним прикладом: філософ Хрісіпп, один із засновників стоїцизму, написав щонайменше сімсот трактатів. Жоден із них не дожив до нашого часу, до нас дійшли лише поодинокі фрагменти, збережені завдяки папірусам, відкритими у Геркуланумі, і завдяки цитатам, які були зроблені авторами римської доби. Наше бачення історії філософії, таким чином, безповоротно викривлене примхами історії. Ми мали б про історію філософії інше уявлення, якби твори Платона та Аристотеля були втрачені, а твори стоїків Зенона та Хрісіппа збереглись. Як би там не було, саме завдяки авторам, що жили у римському світі, чи то за доби Республіки, як Цицерон, Лукрецій та Горацій, чи то за доби Імперії, як Сенека, Плутарх, Епіктет, Марк Аврелій, цінні дані про елліністичну філософську традицію збереглись. Ось чому ми змушені будемо цитувати цих авторів, хоча вони вочевидь належать наступній добі.

Східні впливи?

Чи мали походи Александра вплив на еволюцію грецької філософії? Вони, безперечно, сприяли науковому та технічному поступові, географічним та етнологічним спостереженням, які стали можливими завдяки їм. Ми знаємо, що походи Александра уможливили зустрічі грецьких та індійських мудреців. А саме: філософ з Абдерської школи Анаксарх та його учень Пірон з Еліди супроводжували завойовника аж до Інду, а про Пірона розповідають, що він почав цуратися світу після того, як почув слова одного індуса, який говорив Анаксарху, що той не може бути учителем, оскільки буває при царських дворах[283]. У цих контактах, здається, не було справжнього обміну ідеями та протистояння теорій. Щонайменше, ми не маємо жодного очевидного сліду такого. Але греки були вражені способом життя[284] тих, кого вони називали «гімнософістами» та «голими мудрецями». Історик і філософ Онесикрит, який також брав участь у походах і написав про них розповідь одразу після смерті Александра, повідомляє численні деталі про їхні звичаї та про самогубства за допомогою вогню. Грецькі філософи мали враження, що зустріли в особі гімнософістів той спосіб життя, який вони рекомендували самі: життя без умовностей, відповідне чистій природі, повна байдужість до того, що люди вважають бажаним чи небажаним, добрим чи поганим, байдужість, що приносить досконалий внутрішній мир та відсутність тривог. Демокрит, учитель Анаксарха, сам проповідував подібний душевний спокій[285]. Кініки вважали за необхідне зневажати всі людські умовності. Але вони відкривають у гімнософістів цю настанову в її крайньому вигляді. Як скаже стоїк Зенон[286], можливо, з приводу самогубства індуського мудреця Калана, який познайомився з Александром[287], «краще побачити одного індуса, який горить на повільному вогні, аніж абстрактно засвоювати всі аргументи, які висувають щодо страждання». Навіть якщо залишити осторонь подібні драматичні ситуації, давні автори достатньо повідомляють про спосіб життя Пірона, який демонстрував такий рівень байдужості до всіх речей, що не полишає думка, ніби він намагався наслідувати побачене в Індії. Варто також згадати крайній суб’єктивізм Анаксарха[288], який говорив, що живі істоти є не більш реальними, ніж театральні декорації, і що вони схожі на образи, які являються тим, хто марить чи перебуває у стані безумства. Тут можна замислитись про якесь східне джерело, але не потрібно забувати, що його учитель Демокрит[289], засновник Абдерської школи, вже радикально протиставляв реальність у собі, тобто атоми, та суб’єктивні чуттєві сприйняття. Походи Александра, здається, не спровокували великих змін у філософській традиції. Елліністична філософія, насправді, відповідає природному розвиткові інтелектуального руху, що їй передував, вона часто повертається до досократичної тематики, однак загалом позначена сократичним духом. Можливо сам досвід зустрічі між народами міг відіграти певну роль в розвитку поняття космополітизму[290], тобто ідеї людини як громадянина світу.

Філософські школи

Ми вже описували способи життя, характерні для шкіл Платона та Аристотеля. Однак, тут нам ще раз потрібно повернутися до такого дуже своєрідного феномену, як філософські школи Античності, та не забути, що ситуація навчання філософії була тоді глибоко відмінною від системи, що існує в наш час. Сучасний учень займається філософією, оскільки вона є частиною загальноосвітньої програми. Може статися також, що захопившись першим контактом з нею, він бажає скласти іспити з цієї дисципліни[291]. В будь-якому разі, лише випадок визначає, зустріне він викладача, що належить до феноменологічної, чи екзистенціалістської, чи деконструкціоністської, чи структуралістської або ж марксистської «шкіл». Можливо, одного дня він приєднається до одного з цих «-ізмів». Як би там не було, йдеться лише про інтелектуальне переконання, яке не зачіпає його способу життя, за винятком, можливо, лише випадку марксизму. У нас, сучасних людей, поняття філософської школи пов’язане винятково з уявленням про якесь спрямування вчення, якусь теорійну позицію.

Зовсім інакше було в Античності. Жоден університетський примус не спрямовував майбутнього філософа до якоїсь школи, він приходив на уроки до тієї шкільної інституції (scholê), яку обирав, з огляду на спосіб життя, що його там дотримувалися[292]. Навіть якщо випадок приводив його до лекційної зали, він не навертався до певної філософії несподіваним чином, просто слухаючи учителя. Подібне розповідають про Полемона, який після ночі гуляння, вранці увійшов через браваду з компанією гуляк у школу платоніка Ксенократа і, захоплений промовою останнього, вирішив стати філософом, а пізніше сам став керівником школи: це, безперечно, повчальна вигадка, яка, втім, виглядає цілком правдоподібною[293].

Наприкінці IV століття до Різдва Христового майже вся філософська активність концентрувалася в Афінах, у чотирьох школах, заснованих, відповідно, Платоном (Академія), Аристотелем (Ліцей), Епікуром (Сад) та Зеноном (Стоя). Ці інституції залишатимуться живими десь упродовж трьох століть. Насправді, на відміну від тимчасових груп, що формувалися довкола софістів, вони були постійними інституціями не лише за життя їхніх засновників, але й довгий час після їхньої смерті. Різні керівники шкіл, які приходили на зміну їх засновникам, обиралися найчастіше голосуванням членів школи чи призначалися своїми попередниками. Інституція трималася на керівникові школи, і в правовому сенсі школа ніколи не мала статусу юридичної особи[294]. Цей факт чітко проступає у таких цікавих документах як заповіти філософів: ми маємо заповіти Платона, Аристотеля, Теофраста, Стратона, Лікона та Епікура[295], і можемо констатувати, що в цих текстах немає жодного слова про власність школи як такої. Книги, так само як і земельна власність, вважалися власністю керівника школи. Відтак, немає жодних підстав вважати, як це було раніше, що філософські школи задля здобуття статусу юридичної особи повинні були організовуватися як релігійні братства на честь Муз. Насправді, афінське законодавство у галузі прав спілок не вимагало особливого статусу для навчальних інституцій.

Діяльність цих шкіл здійснювалася найчастіше у таких комплексах різноманітного призначення як гімназіуми: Академія, Ліцей, або ж у інших публічних місцях, таких як Stoa Poikilê (Портик), де можна було зібратися, щоб послухати лекцію чи посперечатися. Школа отримувала свою назву від місця зібрання.

Отож, майже завжди, щонайменше до елліністичної доби, існувала єдність школи як напряму вчення, школи як місця, де навчають, та школи як постійної інституції, організованої засновником, з яким пов’язували виникнення як способу життя, що його дотримувалися у школі, так і напряму вчення, пов’язаного з цим способом життя. Руйнування більшості афінських шкільних інституцій згодом змінить ситуацію.

Ці школи були широко відкриті для публіки. Більшість із філософів, хоча не всі, вважали справою честі навчати, не отримуючи гонорарів. Що відрізняло їх від софістів. Матеріальні ресурси були особистими, або ж отримувалися від благодійників, таких як Ідоменей для Епікура. Потреби школи покривалися щоденним внеском у два оболи; два оболи дорівнювали «заробітній платні раба, який працював цілий день, і їх ледве вистачало, говорив Менандр, щоб він міг заплатити за порцію юшки»[296]. Загалом, серед тих, хто відвідував школи, розрізняли простих слухачів та групу справжніх учнів, яких називали «своїми», «друзями» чи «супутниками», і які самі ділилися на молодших та старших. Ці справжні учні іноді жили разом з учителем в його будинку чи біля нього. Про учнів Полемона — того учня Ксенократа, якого ми вже згадували, говорили, що вони побудували курені, щоб жити поруч із ним[297]. Втім в Академії, в Ліцеї, так само як і у школі Епікура, ми віднаходимо той самий звичай регулярно харчуватися разом. Можливо, саме для організації подібних зібрань в Академії та Ліцеї існувала посада відповідального, яку, згідно з чергою, повинен був посідати кожен із членів школи упродовж кількох днів[298].

Менше деталей ми знаємо про школу стоїків, засновану біля 300 року до P. X. Зеноном із Кітіона, який навчав у Портику, що називався Stoa Poikilê. Античні історики розповідають, що він мав багато учнів і що навіть македонський цар Антигон Гонат приходив його послухати, перебуваючи в Афінах. Як і у інших школах, у школі Зенона існувала відмінність між простими слухачами та справжніми учнями, такими як, наприклад, Персей, котрий жив у будинку Зенона і якого той посилав до двору Антигона Гоната[299]. Еволюція ставлення афінської громади до філософів, починаючи з часів, коли вона засудила Анаксагора та Сократа, чітко простежується в тексті декрету, ухваленого афінянами в 261 році до Різдва Христового на честь Зенона, щоправда під тиском, якщо бути відвертим, Антигона Гоната. Цей декрет вшановував Зенона золотим вінком і передбачав побудову для нього гробниці за кошти громади. Мотиви такого вшанування були показовими:

Враховуючи, що Зенон, син Мнасея з Кітіона, довгі роки жив у нашій громаді як філософ і не лише зарекомендував себе як добру в усіх відношеннях людину, але своїм заохоченням до доброчесності і до тверезості особливо спонукав до найкращої поведінки тих молодих людей, хто приходив у його школу, даючи усім приклад життя, яке завжди узгоджувалося із принципами, яких він навчав[300].

Тут Зенона хвалять не за його теорії, а за те виховання, яке він давав молоді, за спосіб життя, який він вів, за відповідність його життя його словам. Комедії доби натякають на суворість його життя:

Хліб, смокви, трохи води. Ось «філософ» нової філософії: він навчає голодові і знаходить собі учнів[301].

Зауважимо, що тут слово «філософія» означає спосіб життя. Шкільна інституція стоїків не настільки монолітна, як епікурейська школа. Після смерті Зенона змінюються її місця навчання, а головне — змінюється спрямування її вчення: Аристон з Хіоса, Клеант, Хрісіпп у багатьох питаннях дотримуються дуже різних позицій. Відмінності вчення зберігатимуться впродовж усього існування школи стоїків, тобто аж до II та III століть після Різдва Христового. Ми знаємо дуже мало деталей про атмосферу, яка панувала у різних школах стоїків.

Відтак, у Афінах десь від IV до І століття до P. X. існували чотири філософських школи, які так чи інакше мали форму інституції і які, в цілому, мали аналогічні методи навчання. Це не означає, що не було філософських шкіл в інших містах, але останні не користувались таким престижем, як афінські школи. Потрібно додати сюди дві інші течії, які, здається, надзвичайно відрізнялися від чотирьох названих шкіл — скептицизм (чи, скоріше, піронізм, оскільки скептицизм як такий є відносно пізнім феноменом) та кінізм. Обидві не знали шкільної організації. Обидві не мали догматики. Але це були два способи життя, перший з яких був запропонований Піроном, другий — Діогеном Кініком, і з цього погляду це були, так чи інакше, два haireseis, дві життєві та мисленнєві настанови. Як про це напише «скептик» пізнішої доби, медик Секст Емпірик:

Якщо хтось говорить, що школа (hairesis) визначається прийняттям численних догм, які узгоджуються між собою […], то ми скажемо, що скептик не має школи. Натомість коли скажуть, що школа (hairesis) є способом життя, який випливає з певного раціонального принципу, який відповідає тому, що постає перед нами […], то ми скажемо, що у скептика є школа[302].

Скептики працювали над аргументацією, щоб показати, що потрібно утриматись від оцінок, відмовитися від прийняття будь-якої догми і таким чином віднайти спокій душі. Кініки, зі свого боку, не переймалися аргументами і не пропонували жодного навчання. Їхній спосіб життя мав сенс сам по собі та містив всю доктрину.

Схожість та відмінність: пріоритет вибору способу життя

Насправді, як ми вже бачили у випадку Сократа, Платона та Аристотеля, і як ми побачимо з приводу елліністичних шкіл, кожна школа визначається та характеризується своїм життєвим вибором, своїм способом існування. Філософія є любов’ю до мудрості та її пошуком, а мудрість якраз і є певним способом життя. Засадничий вибір, властивий кожній школі, є, таким чином, вибором певного типу мудрості.

На перший погляд, звичайно, можна було б запитати себе, чи були концепції мудрості настільки відмінними в різних школах. Здається, всі елліністичні школи, насправді, визначали її в однакових термінах, передусім як стан повного спокою душі. Під таким кутом огляду філософія постає як терапія турбот, тривог та злиденності людини, спричинених, згідно з кініками, соціальними умовностями та примусами, згідно з епікурейцями — пошуком хибних задоволень, згідно зі стоїками — пошуком задоволень та егоїстичного інтересу, а згідно зі скептиками — хибними думками. Незалежно від того, вважають вони себе спадкоємцями Сократа чи ні, усі елліністичні філософії разом із Сократом приймають, що люди занурені у злиденність, тривоги та зло, оскільки перебувають у стані незнання: зло не в речах, а в ціннісних судженнях людей стосовно цих речей. Відтак, йдеться про те, щоб допомагати людям, змінюючи їхні ціннісні судження: усі ці філософії вважають себе терапевтичними[303]. Але щоб змінити ціннісні судження, людина повинна зробити радикальний вибір: змінити увесь свій спосіб мислення та свій спосіб буття. Цей вибір і є філософією, тому саме завдяки філософії можна очікувати внутрішнього миру і спокою душі.

Однак, за цими видимими схожостями окреслюються глибокі відмінності. Потрібно розрізняти передусім догматичні[304] школи, для яких терапія полягає у трансформації ціннісних суджень, та скептиків, для яких йдеться лише про те, щоб від них утримуватися. Окрім того, хоча всі догматичні школи однаково визнають, що засадничий філософський вибір повинен відповідати вродженій схильності людини, але між ними є відмінність у цьому питанні, оскільки, з одного боку, згідно з епікурейцями, всю діяльність людини мотивує пошук задоволення, а з іншого — згідно з платоніками, аристотеліками та стоїками, які дотримуються тут сократичної традиції, любов до Добра є визначальним інстинктом людської істоти. Проте, незважаючи на тотожність цієї основоположної тези, всі три школи засновані все-таки на радикально відмінних способах існування.

Схожість та відмінність: метод навчання

Схожість та відмінність зустрічаємо і в методах навчання. У трьох школах, які, як ми щойно говорили, походили із сократичної традиції — платонівській, аристотелівській та стоїчній, незважаючи на зміни політичних обставин, навчання завжди мало подвійне призначення, яке воно мало за доби Платона та Аристотеля: прямим чи непрямим чином формувати громадян, а ще краще, коли це було можливим, політичних керівників, а також формувати філософів. Підготовка до життя у громаді передбачала досягнення володіння словом за допомогою численних риторичних вправ, особливо вправ з діалектики, та використання у навчанні філософа принципів науки урядування. Ось чому в Афіни приїжджає багато учнів з усієї Греції, Близького Сходу, Африки та Італії — вони хочуть отримати підготовку, яка дасть їм пізніше змогу здійснювати політичну діяльність у себе на батьківщині. Таким був випадок багатьох римських політичних діячів, наприклад, Цицерона. Втім, вони навчались тут не лише урядувати, але й урядувати себе самих, оскільки філософська підготовка, тобто вправляння в мудрості, була покликана повністю реалізувати вибір існування, про який ми говорили, шляхом інтелектуального та духовного прийняття принципів думки та життя, що їх передбачав такий вибір. Для досягнення цього, згідно із сократівською та платонівською традицією, були необхідні живий діалог та дискусія учителя й учня. З огляду на таке подвійне призначення, навчання завжди мало схильність набирати діалогічної та діалектичної форми, тобто зберігати, навіть у випадку викладу вчителя, характер діалогу, а отже послідовності запитань та відповідей, що передбачало постійний зв’язок, щонайменше віртуальний, із конкретними індивідами, яким адресована промова філософа. Фундаментальна схема будь-якого навчання філософії цієї доби мала вигляд пропозиції запитання, яке називалися «тезою» (наприклад, «чи є смерть злом?», «чи є задоволення вищим благом?») та суперечки щодо нього. Ця особливість відрізняє такий спосіб навчання від того, який практикувався у наступний період, тобто за доби Імперії — після І і особливо II століття після Різдва Христового, коли завданням учителя було коментувати тексти. Далі ми побачимо історичні передумови подібної зміни. Дозволимо собі наразі процитувати текст цієї пізнішої доби, доби коментаторів, написаний у II столітті після Різдва Христового аристотеліком Александром з Афродіси у його коментарі до «Топік» Аристотеля, який добре змальовує відмінність між дискусією з приводу тези, тобто методом навчання, характерним для доби, про яку наразі йдеться, та коментарем, типовим для наступної доби:

Ця форма дискурсу [дискусія щодо «тез» — П.А.] була звичною для давніх, і саме таким чином вони давали свої уроки, не коментуючи книги як це роблять сьогодні (насправді, в ту добу не було подібних книг); висунувши певну тезу, вони пропонували аргументи за чи проти неї, щоб застосувати свою здатність винаходити аргументацію, спираючись на засновки, прийняті усіма[305].

Аргументація, про яку говорить Олександр, є суто діалектичною вправою в аристотелевому сенсі слова. Але насправді, дискусія щодо тези могла набувати діалектичної чи риторичної форми, а також форми догматичної або ж апоретичної. За діалектичної аргументації дискусія щодо тези відбувається шляхом запитань та відповідей, а отже, у формі діалогу. Наприклад Аркесілай, який розглядав філософський дискурс як суто критичний, вимагав від слухача запропонувати тезу і спростовував її, ставлячи запитання, які поступово підводили співрозмовника до прийняття тези, супротивної тій, яку він запропонував[306]. Так, стоїки, хоча і були догматиками, також практикували у своєму навчанні діалектичний метод гри запитань та відповідей. А Цицерон закидає їм те, що вони не надавали достатнього значення ораторським та риторичним вправам — єдиним, на його думку, вправам, здатним схвилювати та переконати:

Вони колють вас, наче голками, короткими точними запитаннями. Але ті, хто відповідає їм «так» [у діалектичній аргументації той, хто висуває тезу, повинен задовольнятися відповідями «так» або «ні» — П.А.] не змінюються в душі і йдуть звідти такими, якими вони прийшли туди. Бо навіть якщо думки, які висловлюють стоїки, є істинними та вишуканими, вони виражаються ними не належним чином, а занадто стисло[307].

Аргументація могла бути також риторичною, і тоді якийсь слухач пропонував запитання, висуваючи таким чином тезу, тобто тему дискусії, а учитель відповідав довгою та розгорнутою промовою, послідовно розглядаючи аргументи за і проти — отже, це була або чиста шкільна вправа, або бажання продемонструвати неможливість будь-якого догматичного твердження, або ж підтвердження чи спростування тези, залежно від того, відповідала вона вченню школи чи ні; в останньому випадку йшлося про догматичне навчання, що викладає догми школи. Оскільки практикувалося вправляння у «тезах», а отже педагогічний метод був заснований на схемі запитання-відповідь, філософське навчання не могло полягати у викладі самих по собі теорій, незалежних від потреб аудиторії, оскільки дискурс був змушений розгортатися в обмеженому полі запитання, поставленого певним слухачем. Звичний хід думки полягав, таким чином, у просуванні до загальних логічних чи метафізичних принципів, на основі яких можна було розв’язати певне питання.

Однак, в епікуреїзмі та стоїцизмі існував інший хід думки: дедуктивний та систематичний. Так, в епікурейській школі технічне вправляння у діалектиці не відігравало жодної ролі. Філософський дискурс набував тут абсолютно дедуктивної форми, тобто він відштовхувався від засад щоб дійти до висновків з цих засад: це видно, наприклад, у «Листі до Геродота»; відтак, певні дискурси були доступні учневі у письмовій формі для того, щоб він міг вивчити їх напам’ять. Як продемонструвала І. Адо[308], епікурейське навчання починалося, насправді, з читання та запам’ятовування коротких викладів вчення Епікура, що подавалось у формі дуже коротких сентенцій, а потім учень знайомився з більш розгорнутими викладами, такими як «Лист до Геродота» і, зрештою, якщо він бажав, то міг братися за великий твір Епікура «Про природу», що складався із тридцяти семи книг. Але він завжди мав повертатися до короткого викладу, щоб не загубитися в деталях і увесь час утримувати в голові цілісне вчення. А отже, існував постійний зворотно-поступальний рух від розширення знання до зосередження на сутнісному первні і так далі.

Хоча стоїки, як ми щойно бачили, використовували діалектичний метод у своєму навчанні, це не заважало тому, що вони намагалися також викладати свою доктрину у вигляді строгої систематичної послідовності, а це викликало у згадану добу захоплення; вони також вимагали від своїх учнів, щоб ті постійно зберігали в умі шляхом безперервного зусилля пам’яті найсуттєвіші з догм школи.

Тут ми бачимо значення того, що позначають поняттям системи. Йдеться не про концептуальну конструкцію, яка була б метою в собі і яка наче випадково передбачала б етичні висновки стосовно стоїчного чи епікурейського способу життя. Система має своєю метою підсумувати засадничі догми у стислій формі, пов’язати їх між собою шляхом строгої аргументації, з метою сформувати дуже концентрований систематичний первінь, іноді навіть підсумований у короткій сентенції, яка внаслідок цього матиме найбільшу силу переконання, найкращу мнемотехнічну ефективність. А отже, система має передусім психагогічну цінність: вона покликана вплинути на душу слухача чи читача. Це не означає, що такий теорійний дискурс не відповідає вимогам логічної зв’язності: зовсім навпаки, саме ця зв’язність забезпечує його силу. Бо будучи виразом вибору життя, система має на меті спонукати до такого вибору.

Сучасного читача, безперечно, здивує надзвичайна стабільність методологічних принципів чи догм у більшості філософських шкіл Античності з IV століття до Різдва Христового і аж до II чи III століття нашої ери. Вона обумовлена саме тим, що філософування означало вибір певного способу життя і що цьому способові життя відповідав або критичний метод, як у випадку методу скептиків чи академіків, про яких ми ще поговоримо, або догми, які виправдовують спосіб життя. Для догматичних філософій, таких як епікурейство чи стоїцизм, система, тобто зв’язна сукупність засадничих догм, є недоторканою, оскільки вона інтимно пов’язана зі способом епікурейського чи стоїчного життя. Це не означає, що в цих школах забороняється будь-яка дискусія; зокрема, стоїчна школа дуже швидко розпалася на різні напрями. Але розбіжності та суперечки давали змогу зберігати основоположний вибір та догми, які його виражають. Вони стосувалися лише другорядних пунктів, наприклад, теорій небесних чи земних феноменів, або ж способу доведення чи систематизації догм, або методів навчання. І ці дискусії були справою тих, хто просунувся у вченні, тобто тих, хто добре засвоїв засадничі догми[309].

Ось чому догматичні філософії, такі як епікуреїзм та стоїцизм, мали популярний та місіонерський характер, бо оскільки технічні та теоретичні дискусії були справою спеціалістів, то вони могли і для початківців, і для тих, хто просунувся у вченні, підсумовуватися у невеликій кількості тісно пов’язаних між собою формул, які головним чином були правилами практичного життя. Ці філософії поверталися, таким чином, до «місіонерського» та «народного» духу Сократа. Якщо платонізм та аристотелізм залишалися справою еліти, яка мала «дозвілля», щоб вивчати, досліджувати та споглядати, епікуреїзм та стоїцизм зверталися до усіх людей, багатих чи бідних, чоловіків чи жінок, вільних чи рабів[310]. Хто б не прийняв епікурейський чи стоїчний спосіб життя, застосовуючи його на практиці, він буде вважатися філософом, навіть якщо не розвиває філософського дискурсу, письмового чи усного. У певному сенсі школа кініків також пропонує популярну та місіонерську філософію. Починаючи з Діогена, кініки були переконаними пропагандистами, що зверталися до всіх класів суспільства, проповідуючи своїм власним прикладом спростування соціальних умовностей і пропонуючи повернення до простоти життя, відповідно до природи.

Кініки

І сьогодні тривають дискусії з приводу того, чи був Антисфен, учень Сократа, засновником руху кініків. У будь-якому разі, всі сходяться в тому, що в особі його учня Діогена ми маємо найпомітнішу постать цього руху, який хоча і не набував ніколи інституційного характеру, але залишався живим аж до кінця Античності.

Спосіб життя кініків[311] показово відрізняється не лише від способу життя нефілософів, але й від способу життя інших філософів. Інші філософи, насправді, відрізнялися від своїх співгромадян лише в певних межах, наприклад тим, що вони присвячували своє життя науковим дослідженням, як аристотеліки, або тим, що вели просте і відсторонене життя, як епікурейці. Розрив кініка зі світом є радикальним. Насправді, він відкидає те, що інші люди вважають елементарними правилами, необхідними умовами життя в суспільстві, зокрема охайність, правила поведінки, пристойність. Кінік дотримується свідомої безсоромності, прилюдно мастурбуючи, як Діоген, чи кохаючись, як Кратет і Гіппархія[312], він зовсім не переймається соціальними умовностями та громадською думкою, зневажає гроші, не вагаючись жебрає, не намагається знайти щось постійне в житті, «поза громадою, без дому, позбавлений батьківщини, нужденний, мандрівний, живе одним днем»[313]. У його торбі лише вкрай необхідне для виживання. Він не боїться сильних і всюди висловлюється із провокаційною свободою[314] (parrhesia).

З погляду проблеми, яка нас цікавить — точна природа філософії в античному світі, вчення кініків є дуже показовим прикладом, оскільки пропонує крайній вираз цієї філософії. Один історик доби античності запитав себе, чи можна назвати кініків філософською школою, і чи не йдеться у їхньому випадку лише про спосіб життя[315]. Це правда, що кініки — Діоген, Кратет, Гіппархія не пропонували шкільного навчання, хоча, з іншого боку, в них могла бути літературна, зокрема, поетична творчість. Вони все-таки були школою, оскільки між різними кініками можна встановити стосунки учителя та учня[316]. Окрім того, упродовж усієї Античності вчення кініків погоджувалися визнати філософією, проте філософією, в якій філософський дискурс зводився до мінімуму. Візьмемо для прикладу такий символічний анекдот: коли хтось почав доводити, що руху немає, Діоген задовольнився тим, що встав і почав ходити[317]. Філософія кініків є лише вибором життя, вибором свободи чи повної незалежності (autarkeia) від непотрібних потреб, відмовою від розкоші та марноти життя (tuphos). Вочевидь, цей вибір передбачав певну концепцію життя, але така концепція, яка, можливо, вимальовувалася у розмовах вчителя та учня чи в публічних промовах, ніколи прямо не обґрунтовувалася в теорійних філософських трактатах. Існують, звичайно, філософські концепти, типові для кініків, але вони не використовуються в логічній аргументації, а служать для визначення конкретних настанов, що відповідають виборові життя: аскеза, атараксія (відсутність хвилювань), автаркія (самостійність), зусилля, пристосування до умов, незворушність, простота чи скромність (atuphia), безсоромність. Кінік обирав свій спосіб життя, бо вважав, що природний (phusis) стан — такий, який можна побачити на прикладі поведінки тварини чи дитини, є вищим за умовності цивілізації (nomos). Діоген кидає свою миску та кружку, побачивши дітей, які обходяться без цих предметів, і переконується у правильності свого способу життя, дивлячись, як миша гризе свої крихти в темряві. Опозиція між природою та людськими умовностями була предметом довгих теорійних дискусій за доби софістів, але кініків більше не цікавлять спекуляції, для них важливе рішення, яке визначає все їхнє життя. Їхня філософія, таким чином, цілком і повністю є вправою (askesis) та зусиллям. Оскільки винаходи, умовності та зручності цивілізації, розкіш та марнота роблять тіло і душу м’якими. Ось чому спосіб життя кініків полягає у майже атлетичному, але розумному тренуванні у тому, щоб терпіти голод, спрагу, непогоду, з метою здобути, зрештою, свободу, самостійність, внутрішню силу, відсутність турбот, спокій душі, яка буде здатною пристосуватися до будь-яких обставин[318].

Платон начебто сказав про Діогена: «Це Сократ, що з’їхав з глузду»[319]. Автентична ця формула, чи ні, вона пропонує нам замислитися. У певному сенсі Сократ передує кінікам. Комічні поети також насміхалися над зовнішньою стороною поведінки Сократа, над його босими ногами та його старим плащем. І якщо, як ми бачили, постать Сократа в «Бенкеті» ототожнюється з постаттю жебрака Ероса, то чи не є безпритульний та неприкаяний Діоген зі своєю бідною торбою іншим Сократом, героїчною постаттю філософа, що не піддається класифікації та чужий світові? Іншим Сократом, який також вважає себе наділеним певною місією — місією спонукати до роздумів людей, викриваючи шляхом дошкульних нападів та самого свого способу життя їхні вади та помилки. Його турбота про себе була одночасно і турботою про інших. Однак хоча Сократова турбота про себе, спонукаючи до внутрішньої свободи, розвіювала ілюзію видимості та хибних уявлень, пов’язаних із соціальними умовностями, він завжди зберігав ввічливу посмішку міського жителя, яка зникає у Діогена та кініків.

Пірон

Пірон[320] також цілком може розглядатися як дещо екстравагантний Сократ. Він був сучасником Діогена та Александра і, супроводжуючи останнього під час його походу в Індію, зустрічав там східних мудреців. Пірон в будь-якому разі заслуговує на нашу увагу, оскільки в його особі ми також маємо філософа, який не присвячує себе навчальній діяльності, хоча вміє дуже вправно дискутувати, і який навіть не пише та вдовольняється тим, що просто живе й притягує тим самим учнів, які імітують його спосіб життя.

Його поведінка цілком непередбачувана. Іноді він замикається в повній самотності, або ж вирушає у подорож, нікого не попередивши, обираючи своїми супутниками і співрозмовниками на час подорожі людей, яких він випадково зустрів. Всупереч будь-якій розважливості, він наражається на всі можливі ризики та небезпеки. Він продовжує говорити, навіть якщо його слухачі пішли. Побачивши одного разу, як його учитель Анаксарх упав у болото, він проходить повз нього, не намагаючись допомогти, і Анаксарх вітає його за це, хвалячи його байдужість та нечуйність. Однак, на відміну від кініків, він, здається, поводить себе дуже просто і у повній відповідності до способу поведінки інших людей. Ось як про це говорить античний історик: «Він благочестиво жив у своєї сестри, яка була повитухою; іноді він ходив на ринок продавати курей та молочних поросят і з байдужістю порався по господарству; говорили також, що з такою ж байдужістю він доглядав свиней»[321]. Зазначимо, мимохідь, що ця історія нагадує, поза будь-яким можливим історичним зв’язком, те, що Чжуан-цзи розповідає про Лі-цзи, китайського філософа: «Упродовж трьох років він сидів дома, займаючись господарськими справами своєї дружини та годуючи свиней, як він годував би людей; він зробився байдужим до всього і ліквідував все, що не є необхідним, щоб віднайти простоту»[322].

Поведінка Пірона відповідає життєвому виборові, який досконало підсумовується одним словом; байдужість. Пірон живе у повній байдужості стосовно всіх речей. Таким чином, він завжди залишається в одному й тому самому стані[323], тобто не переживає ніяких емоцій, жодної зміни своїх поглядів під впливом зовнішніх речей; він не надає аніякого значення факту присутності в тому чи іншому місці, зустрічі з тією чи іншою людиною; він не робить жодного розрізнення між тим, хто зазвичай вважається небезпечним і тим, хто вважається цілком безпечним, між справами, що бачаться важливими і неважливими, між тим, що називають стражданням і задоволенням, життям та смертю. Адже людські міркування щодо цінності тієї чи іншої речі засновані лише на умовностях, тоді як насправді неможливо знати, чи є певна річ сама по собі доброю або поганою. А нещастя людей насправді мають джерелом їхнє бажання отримати те, що вони вважають добром, чи уникнути того, що вважають злом. Якщо відмовитися робити подібні розрізнення між речами, якщо утриматися від ціннісних суджень щодо них і від того, щоб надавати перевагу тій чи іншій речі, якщо сказати собі: «це не більше, ніж те», то отримаєш мир, внутрішній спокій, і не буде потреби говорити про такі речі. Мало важить те, що ти робиш, важливо робити це із внутрішнім станом байдужості. Мета філософії Пірона полягає, таким чином, у досягненні досконалого стану рівності самому собі, повної байдужості, абсолютної незалежності, внутрішньої свободи, безпристрасності — стану, який він вважав божественним[324]. Інакше кажучи, він до всього ставиться байдуже, за винятком байдужості до байдужих речей, що, зрештою, є чеснотою[325], а отже абсолютною цінністю. Досягнути такої байдужості нелегке завдання: як говорить Пірон, йдеться про те, щоб «повністю зняти з себе людину»[326], тобто повністю позбутися людської точки зору. Ця формула, можливо, є дуже показовою. Чи не означає вона, що «знімаючи з себе людину», філософ повністю трансформує своє сприйняття всесвіту, долаючи точку зору, обмежену «людським, надто людським», щоб піднятися до бачення з вищої точки зору, до своєрідного надлюдського бачення, звідки відкривається нагота існування поза межами окремих опозицій та усіх хибних цінностей, які людина додає до цього існування, а це, можливо, дає змогу досягнути стану простоти, що передує будь-яким розрізненням?

Якщо такого повного знімання з себе не вдається досягнути на практиці, потрібно вправлятися в ньому за допомогою внутрішнього дискурсу, тобто шляхом нагадування собі принципу «це не більше, ніж те» та аргументів, які його обґрунтовують. Пірон та його учні практикували, таким чином, методи медитації[327]. Про самого Пірона розповідали, що він шукав самотності і голосно розмовляв із самим собою; коли його запитували, чому він так себе поводить, відповідав: «Я вправляюсь у тому, щоб стати корисним»[328]. А його учня Філона з Афін описували таким чином: «Жив далеко від людей у самотності, був своїм власним учителем, говорив сам із собою, не переймаючись славою та дискусіями»[329]. Як і філософія Сократа та кініків, філософія Пірона є, таким чином, життєвою філософією, вправлянням у трансформації способу життя.

Епікурейство

Епікур[330] (близько 342—271 рр. до Р.Х.) заснував у 306 році до Р.Х. у Афінах школу, яка збереглась у цьому місті щонайменше аж до II століття після Різдва Христового. Поема Лукреція «Про природу речей» чи гігантські надписи, які стараннями епікурейця Діогена[331] були вигравірувані в місті Ойноанд (точна дата їх появи не встановлена, десь між І століттям до Різдва Христового та II століттям після Різдва Христового), з метою познайомити із творами та вченням Епікура його громадян, засвідчують місіонерську наполегливість, з якою його учні, навіть віддалені, намагалися поширювати послання філософа.

Досвід та вибір

Відправною точкою епікуреїзму був досвід та вибір. Досвід «плоті»:

Голос плоті: не бути голодним, не бути спраглим, не мерзнути; той, хто має все це і має надію мати все це надалі, може боротися навіть із Зевсом за щастя[332].

«Плоть» тут означає не тіло в анатомічному сенсі, а майже у феноменологічному і, здається, цілком новому для філософії сенсі, суб’єкта страждання та задоволення, тобто індивіда. Як добре продемонстрував К. Діано, Епікур повинен був говорити про «страждання», «задоволення» і «плоть», щоб виразити свій досвід, оскільки

[…] не було іншого способу дістатися і вказати пальцем людині у чистій та простій історичності її буття у світі, та, зрештою, відкрити те, що ми називаємо «індивідом», тим індивідом, без якого не можна говорити про людську особистість […] Оскільки саме через «плоть» страждає чи умиротворюється наше «я» (наша душа), розкривається собі самому та іншому […] Ось чому найбільшими діями милосердя […] є дії, які мають предметом плоть, які гамують голод та спрагу […] [333]

Втім, «плоть» є невіддільною від «душі», якщо справді немає задоволення чи страждання без їхнього усвідомлення і якщо стан свідомості, у свою чергу, передається «плоті».

Отож, досвід, але й вибір: найважливішим є позбавити «плоть» від страждань, а отже, дати їй змогу досягнути задоволення. Для Епікура Сократів та Платонів вибір на користь любові до Добра є ілюзією: насправді, індивідом рухає лише пошук власного задоволення та власного інтересу. А роль філософії полягає у вмінні шукати задоволення у розумний спосіб, тобто насправді шукати єдине справжнє задоволення, чисте задоволення існування. Оскільки всі нещастя, всі труднощі людей походять від того, що вони не знають справжнього задоволення. Шукаючи задоволення, вони нездатні його досягнути, оскільки не можуть задовольнитися тим, що мають, або ж шукають те, що є для них недосяжним, чи псують собі задоволення постійним страхом його втратити. Можна сказати, що у певному сенсі страждання людей походить, передусім, від їхніх порожніх думок, а отже, з їхньої душі[334]. Місія філософії, місія Епікура буде, таким чином, передусім терапевтичною: потрібно лікувати хворобу душі та навчити людину переживати задоволення.

Етика

Засадничий вибір буде обґрунтовуватися, насамперед, теорійним дискурсом щодо етики, який запропонує визначення справжнього задоволення та аскезу бажань. В епікурейській теорії задоволення історики філософії мають всі підстави віднаходити відлуння дискусій про задоволення, які відбувалися в Академії Платона[335], про що свідчить діалог Платона під назвою «Філеб» та X книга «Нікомахової етики» Аристотеля. Згідно з Епікуром, існують «рухливі» задоволення, «солодкі та приємні», які поширюючись у плоті, провокують стрімке та ефемерне збудження. Саме шукаючи лише такі задоволення, люди знаходять невдоволення та страждання, оскільки ці задоволення не можуть задовольнити: сягнувши певного рівня інтенсивності, вони стають стражданням. Потрібно повністю відрізняти від цих рухливих стабільні задоволення, задоволення спокою як «стану рівноваги». Стан умиротвореного тіла, позбавленого страждання, полягає у тому, щоб не мати голоду, не мати спраги, не мерзнути:

Ось чому ми робимо все для того, щоб не страждати і не переживати; як тільки ми цього досягнули, розвіюється будь-яка душевна буря, оскільки жива істота більше не повинна прагнути до якоїсь речі так, ніби їй цього бракує, чи шукати в ній ще щось, що зробило б повним добро душі і добро тіла; насправді, саме в цей момент ми маємо потребу в задоволенні, оскільки згодом страждатимемо через відсутність задоволення; але якщо ми не страждатимемо від цього, то більше не маємо потреби в задоволенні[336].

З такого погляду задоволення як ліквідація страждання є абсолютним добром, тобто задоволенням, яке не може збільшуватися, до якого не можна додати нового задоволення, «як незахмарена ясність неба, що сягає свого найщирішого сяйва, вже не може вмістити в собі іншого блиску»[337]. Це стабільне задоволення має іншу природу, аніж мобільні задоволення. Воно протиставляється останнім як буття — становленню, як визначене — невизначеному та нескінченності, як спокій — рухові, як те, що поза часом, — тому, що належить часові[338]. Можливо, дещо дивним є те, що така трансцендентність приписується простій ліквідації голоду чи спраги і задоволенню життєвих потреб. Однак, можна вважати, що цей стан ліквідації страждання тіла, цей стан рівноваги відкриває свідомості глобальне, синестетичне[339] відчуття власного існування: все відбувається так, ніби, ліквідуючи стан незадоволення, який охоплює людину під час пошуку певного предмета задоволення, вона стає вільною, щоб, зрештою, отримати можливість усвідомити дещо надзвичайне, що було вже присутнім в ній несвідомо — задоволення від власного існування, від «тотожності чистому існуванню», якщо скористатися виразом К. Діано[340]. Цей стан певною мірою аналогічний станові «задовільного щастя, досконалого та повного», про який говорить Руссо у «Прогулянках самотнього мрійника»:

Чому радіють в подібній ситуації? Нічому зовнішньому собі, нічому, окрім самого себе та свого власного існування; доки триває цей стан, людина, як і Бог, задовольняється самою собою[341].

Додамо, що цей стан стабільного задоволення та рівноваги відповідає також стану спокою душі та відсутності потрясінь.

Метод досягнення цього стабільного задоволення полягає в аскезі бажань. Люди, насправді, нещасні тому, що їх тортурують «великі та порожні»[342] бажання багатства, розкоші, панування. Аскеза бажань, таким чином, спирається на розрізнення природних та необхідних бажань, природних та не необхідних бажань і, зрештою, порожніх бажань, які не є ані природними, ані необхідними[343]; втім, це розрізнення намічається вже в «Державі» Платона[344].

Природними і необхідними є бажання, задоволення яких звільняють від болю, і які відповідають елементарним потребам, життєвим вимогам. Природними, але не необхідними є бажання вишуканих страв або ж сексуальне бажання. Нічим не обмежені бажання багатства, слави чи безсмертя не є ні природними, ні необхідними, вони породжені порожніми думками. Епікурова сентенція добре підсумує цей поділ бажань:

Хай буде благословенна Природа, яка зробила необхідні речі легкими для досягнення, а важкі для досягнення речі — не необхідними[345].

Відтак, аскеза бажань полягає у тому, щоб їх обмежити, ліквідовуючи бажання, які не є ні природними, ні необхідними, максимально обмежуючи ті, що є природними, але не необхідними, оскільки останні не знищують реальне страждання, а мають на меті лише варіації задоволень і можуть викликати стрімкі та необмежені пристрасті[346]. Ця аскеза задоволень визначає, таким чином, певний спосіб життя, який ми маємо описати.

Фізика та каноніка

Але над щастям людини нависає серйозна загроза. Чи може задоволення бути повним, якщо його псує страх смерті та божественні рішення в цьому світі та іншому? Лукрецій[347] з великою силою показує, що саме страх смерті, кінець кінцем, лежить в основі всіх пристрастей, що роблять людей нещасними. Саме для того, щоб вилікувати людину від цих жахів, Епікур розвиває свій теорійний дискурс у галузі фізики. Передусім, не потрібно уявляти собі Епікурову фізику як наукову теорію, покликану відповісти на об’єктивні та нічим не вмотивовані запитання. Давні добре підмітили, що епікурейці були ворожими ідеї науки, якою займаються заради неї самої[348]. Філософська теорія є для них лише виразом та наслідком засадничого життєвого вибору, засобом досягнути миру душі та чистого задоволення. Епікур охоче це повторює:

Якби ми не переживали через наше сприйняття небесних феноменів та смерті, не боялись, через наше незнання меж болю та бажань, що остання щось означає для нас, ми б не мали потреби вивчати природу.

Не можна звільнитися від страху щодо найголовніших речей, не знаючи точної природи Всесвіту, і не звільнившись від підозри, що в міфологічних оповідях є щось істинне, а отже, без вивчення природи, неможливо отримати задоволення в чистому стані.

[…] Немає іншого результату, який можна отримати від пізнання небесних феноменів, окрім миру душі та чіткої впевненості, і так само це є метою усіх інших досліджень[349].

Як чітко видно в «Листі до Піфокла», для Епікура у дослідженні фізичних феноменів є дві зовсім різні галузі[350]. З одного боку, є системні засади, що не підлягають дискусіям і обґрунтовують вибір способу існування, наприклад, уявлення про вічний Всесвіт, складений з атомів та порожнечі, де боги не грають жодної ролі, а з іншого — дослідження проблем другорядного значення, наприклад, небесних чи метеорологічних феноменів, які не характеризуються такою строгістю та допускають різні пояснення. В обох випадках дослідження ведуться лише для того, щоб забезпечити мир душі, або за допомогою засадничих догм, які знищують страх богів та смерті, або, у випадку другорядних проблем, за допомогою одного чи кількох пояснень, які, демонструючи, що ці феномени є суто фізичними, позбавляють розум від переживань.

Відтак, йдеться про те, щоб знищити страх богів і смерті. Для цього Епікур, зокрема у «Листі до Геродота» та «Листі до Піфокла», показує, з одного боку, що боги не мають нічого спільного зі створенням Всесвіту, що вони не турбуються про те, що відбувається у світі та з людьми, а з іншого — що смерть є для нас нічим. Задля цього Епікур пропонує пояснення світу, яке багато що запозичує із «природничих» теорій досократиків, особливо з теорії Демокрита: Ціле не має потреби бути створеним божественною силою, оскільки воно є вічним, оскільки буття не може статися з небуття і, тим більше, небуття не може походити з буття. Цей вічний Всесвіт складається з тіл та простору, тобто порожнечі, в якій вони рухаються. Тіла, які ми бачимо, як тіла живих істот, так і тіла Землі та зірок, складаються з незліченної кількості неділимих та нерухомих тіл — атомів, які, рухаючись з однаковою швидкістю по прямій під впливом власної ваги у нескінченній порожнечі, поєднуються між собою та породжують складні тіла, щойно вони незначно відхиляться від своєї траєкторії. Таким чином, тіла і світи народжуються, але й розпадаються внаслідок постійного руху атомів. У нескінченності порожнечі та часу міститься нескінченність світів, що з’являються та зникають. Наш Всесвіт є лише одним з них. Поняття відхилення атомів має подвійне призначення: з одного боку, воно служить для пояснення формування тіл, які не могли б конституюватися, якби атоми незмінно рухалися по прямій з однаковою швидкістю[351]. З іншого — вводячи «випадок» в «необхідність», вони забезпечують основу людської свободи[352]. Відтак, тут ще раз чітко видно, як дослідження фізики відповідають Епікуровому життєвому вибору. З одного боку, людина повинна бути господарем своїх бажань: щоб мати змогу досягнути стабільного задоволення, потрібно бути вільним; однак, з іншого боку, якщо душа та інтелект людини сформовані з матеріальних атомів, що рухаються у завжди передбачуваний спосіб, то як людина може бути вільною? Розв’язання цієї проблеми полягає у тому, щоб прийняти: в атомі вже міститься принцип внутрішньої спонтанності, який не є нічим іншим, як згаданою можливістю відхилятися від власної траєкторії, що забезпечує таким чином основу свободи волі та робить її можливою. Як говорить Лукрецій:

А що розум в усіх своїх діях сліпо якійсь необхідності внутрішній не підлягає, і, покорившись, мов раб, не ступає за нею безвольно, — це через те, що начатки речей відхиляються дещо під час падіння свого в невідомому часі та місці[353].

Зайвим є додавати, що, починаючи з Античності і аж до наших днів, це безпричинне відхилення, це відкидання детермінізму завжди спричиняло скандал серед істориків філософії[354].

Таким чином, з одного боку людина не повинна боятися богів, оскільки вони не здійснюють жодного впливу на світ та на людей, а з іншого — людина так само не повинна боятися смерті, оскільки душа, що складається з атомів, розкладається, як і тіло, під час смерті і втрачає будь-яку чутливість. «Смерть, таким чином, є для нас нічим; оскільки доки є ми самі, смерті немає, а коли смерть є, то нас більше немає»[355]; саме таким чином К. Діано підсумовує твердження «Листа Менекею»: ми більше не є собою з моменту, коли приходить смерть. А отже, навіщо боятися того, що не має нічого спільного з нами?

З цієї матеріалістичної фізики випливає теорія пізнання (каноніка). Усі матеріальні предмети виділяють потоки часток, які досягають наших органів чуття, а ті, відповідно до інтенсивності потоків часток, дають нам враження про твердість, опір тіл. Починаючи з численних відчуттів, які ми отримуємо від схожих тіл, наприклад тих відчуттів, які ми отримуємо від різних людських індивідів, в душі утворюються образи та загальні поняття, які дають нам змогу розпізнавати форми та ідентифікувати їх, а потім з цими поняттями пов’язуються слова та мова. Разом із мовою виникає можливість помилки. Відтак, щоб розпізнати істину якогось висловлювання, потрібно побачити, чи відповідає воно критеріям істини, таким як відчуття та загальні поняття. Думка може також, як казали епікурейці, «проектуватись» вперед, щоб осягнути те, що не є наявним: наприклад, щоб стверджувати існування порожнечі, яка з необхідністю є невидимою, але її існування необхідне для пояснення існування руху. Ця проекція повинна завжди контролюватися досвідом, а отже відчуттям[356].

Позбавити людину страху перед богами та смертю було не єдиною метою теорійної побудови фізики. Вона також забезпечує доступ до задоволення від споглядання богів. Бо оскільки боги існують, ті знання, які ми про них маємо, є ясною очевидністю, що проступає в загальному передпізнанні богів, доступному всім людям[357]. Окрім того, хід наших міркувань неодмінно передбачає існування вищої понад усе та досконало суверенної природи. Відтак, боги існують, хоча вони не мають жодного впливу на світ, оскільки це є умовою їхньої досконалості.

Те, що є блаженним та безсмертним, і саме не має жодних турбот, і не причиняє їх нікому іншому, а отже, не знає ні гніву, ні доброзичливості: оскільки все це буває лише з тими, хто є слабким[358].

Тут міститься одна з великих інтуїцій Епікура: він уявляє собі божество не як здатність творити, панувати, нав’язувати свою волю нижчим істотам, а як досконалість вищого буття: щастя, незнищенність, краса, задоволення, спокій. Філософ отримує від уявлення про богів водночас чарівне задоволення, яке можна пережити, милуючись красою, та втіху, яку може забезпечити споглядання взірця мудрості. З цього погляду, боги Епікура є проекцією та втіленням Епікурового ідеалу життя. Життя богів полягає у тому, щоб насолоджуватися власного досконалістю, чистим задоволенням існування — без потреб, без турбот, у наймирнішому товаристві, їхня фізична краса є нічим іншим, як красою людської фігури[359]. Можна небезпідставно вважати, що ці ідеальні боги є лише плодом людської уяви і що вони завдячують своїм існуванням лише людям. Однак Епікур, здається, мислить їх як незалежні реалії, які вічно перебувають в бутті, оскільки вміють віддалити від себе те, що могло б їх зруйнувати і те, що є їм чужим. Боги — друзі мудрості, а мудреці є друзями богів. Найвищим благом для мудреців є споглядання величі богів. їм нічого у них просити, втім вони моляться їм величальною молитвою[360]: їхнє вшанування спрямоване саме на досконалість богів. Можна було б говорити з цього приводу про «чисте кохання», про кохання, що не вимагає нічого навзаєм[361].

Із цим уявленням про богів, які реалізують епікурейський спосіб життя, фізика стає, таким чином, закликом буквально дотримуватися початкового вибору, виразом якого вона є. Вона веде, таким чином, до миру душі та радості буття, що асоціюються із життям у спогляданні, яке провадять самі боги. Мудрець, як і боги, занурює свій погляд у нескінченність незліченних світів; замкнутий Всесвіт розширюється до безкінечності.

Вправи

Щоб досягнути одужання душі та життя, відповідного засадничому виборові, мало познайомитися з епікурейським філософським дискурсом. Потрібно постійно і послідовно вправлятися. Передусім, потрібно медитувати, тобто внутрішньо засвоювати та активно усвідомлювати засадничі догми:

Розмірковуй день і ніч над усіма цими повчаннями окремо сам та разом з товаришем, подібним тобі. Таким чином, ти не переживатимеш потрясінь ні уві сні, ні у свідомому стані, і житимеш як бог поміж людей.

Звикай жити з тією думкою, що смерть є для нас нічим[362].

Систематизація догм, їхня концентрація в коротких викладах та сентенціях якраз і покликані зробити їх більш переконливими, більш вражаючими і легкими для запам’ятовування, як, наприклад, знаменита «четвірка ліків», покликана забезпечити здоров’я душі, де підсумовується найсуттєвіше з Епікурового філософського дискурсу:

Богів не потрібно боятись,

Смерті не потрібно остерігатись,

Добро легко здобути,

Зло легко терпіти[363].

Читання догматичних трактатів Епікура та інших учителів його школи також може живити медитацію та наповнювати душу засадничою інтуїцією.

Окрім того, потрібно практикувати дисципліну бажань, потрібно вміти задовольнятися тим, що легко досягнути, що задовольняє засадничі потреби буття, та відмовлятися від усього надлишкового. Проста формула несе в собі можливість радикальної зміни життя: задовольнятися простими стравами, простим одягом, відмовлятися від багатства, почестей, посад, жити відсторонено.

Такі медитації та аскеза не можуть практикуватися на самоті. Як і у платонівській школі, для епікурейців дружба є найкращим засобом досягнути трансформації самого себе. Учителі та учні активно допомагають один одному працювати над одужанням їхніх душ[364]. У цій атмосфері дружби сам Епікур бере на себе роль духовного наставника; він також, як і Сократ та Платон, добре знає терапевтичну роль слова. Однак, духовне керівництво має сенс лише тоді, коли воно є зв’язком індивіда з індивідом:

Кажу це для тебе, а не для загалу: ми, один для одного, — багатолюдний театр[365].

Він добре знає, що відчуття провини[366] викликає докори сумління і що від нього можна звільнитися, визнаючи свої помилки та приймаючи закиди, навіть якщо вони іноді провокують стан «розпачу». Іспит сумління, сповідь, братні зауваження є необхідними вправами, щоб досягнути одужання душі. Ми маємо фрагменти тексту епікурейця Філодема, названого «Про свободу слова». Йдеться там про довіру та відкритість, які повинні панувати між учителем та учнем, а також між учнями. Висловлюватися вільно означає для учителя не боятися робити закиди, а для учня — не вагаючись, визнавати свої помилки чи навіть не боятися давати знати своїм друзям їхні власні помилки. Один із головних напрямів діяльності школи полягає, таким чином, у діалозі, який формував та виправляв.

Втім, особистість Епікура відігравала першочергову роль. Епікур сам встановив цей принцип: «Роби все так, мовби за тобою стежить Епікур»[367], і епікурейці повторювали за ним: «Ми коримося Епікуру, форму життя якого ми обрали»[368]. Ось чому епікурейці надавали такого великого значення портретам свого засновника, які фігурували не лише на картинах, але й на перснях[369]. Епікур був для своїх учнів наче «бог поміж людей»[370], тобто втіленням мудрості, взірцем, який потрібно було наслідувати.

Але в усьому цьому потрібно було уникати зусилля та напруження. Навпаки, основоположна для епікурейця вправа полягала в розслабленні, спокої, мистецтві насолоджуватися задоволеннями душі та стабільними задоволеннями тіла.

Передусім, задоволенням від пізнання:

У вправлянні в мудрості (філософії) задоволення отримують разом з пізнанням. Оскільки радіють не після того, як вивчили, а вивчають та насолоджуються одночасно[371].

А також вищим задоволенням, яким є споглядання нескінченності Всесвіту та величі богів.

Задоволенням від дискусії, як говорить лист, написаний Ідоменею помираючим Епікуром:

Своїм болям я протиставляю радість душі, яку відчуваю, згадуючи наші філософські бесіди[372].

І задоволенням від дружби, про яке йдеться у Цицерона:

Епікур говорив про дружбу, що з усіх речей, які мудрість дає нам для того, щоб жити щасливо, немає нічого вищого, нічого більш плідного, нічого більш приємного, окрім дружби. І він не обмежувався лише тим, щоб говорити про це, він підтвердив це своїм життям, як своїми діями, так і своїми звичками. В одному лише своєму домі, у зовсім маленькому будиночку, він збирав стількох своїх друзів, об’єднаних великим почуттям любові один до одного! [373]

Задоволення від життя разом, яке, втім, не гребували розділити з рабами та жінками. Справжня революція, що засвідчує повну зміну атмосфери, порівняно з піднесенням одностатевості у школі Платона. Жінки, які у виняткових випадках приймалися вже в Академію Платона, відтепер стають частиною спільноти: зокрема, не лише заміжні жінки, такі як Феміста, дружина Леонтея з Лампсака, але й куртизанки, такі як Леонтія (левиця), котру художник Теор зобразив в момент роздумів[374].

Зрештою, задоволенням усвідомлювати те, що є чудового в існуванні. Потрібно передусім вміти опановувати свою думку, щоб могти уявляти переважно приємні речі, відроджувати спогади про минулі задоволення та радіти теперішнім, визнаючи, що ці теперішні задоволення є вагомими та приємними, свідомо обирати розслаблення та умиротворення, жити у глибокій вдячності до природи та життя, що безперервно постачають нам задоволення та радість, якщо, звичайно, ми вміємо їх віднаходити.

Розмірковування на тему смерті потрібне для того, щоб розбудити в душі велику вдячність за чудовий дар існування:

Переконуй себе, що кожен новий день, який починається, буде для тебе останнім. І тоді з вдячністю ти прийматимеш кожну годину, на яку не сподівався.

Приймати із вдячністю кожен момент часу, який дається тобі, визнаючи його цінність так, ніби йдеться про неймовірну удачу[375].

Е. Гофман чудово виразив сутність Епікурового вибору життя, коли написав:

Існування повинно розглядатися передусім як чистий випадок, що дає змогу надалі переживати його як неймовірне чудо. Спочатку потрібно чітко встановити, що існування неодмінно трапляється лише один раз, щоб потім мати змогу святкувати його, а також визначити те, що в ньому є непересічного та унікального[376].

Стоїцизм

Стоїчна школа була заснована Зеноном[377] наприкінці IV століття до Різдва Христового. Її діяльність отримує новий поштовх в середині III століття до Р.Х. під керівництвом Хрісіппа. Дуже швидко школа, в цілому зберігаючи достатню єдність щодо засадничих догм, розбивається на протилежні напрями, які продовжують розділяти стоїків упродовж віків[378]. Ми мало знаємо про історію школи, починаючи з І століття до Різдва Христового. Безперечним є те, що аж до II століття після Різдва Христового стоїчне вчення все ще процвітало в Римській Імперії: досить процитувати імена Сенеки, Музонія, Епіктета і Марка Аврелія.

Засадничий вибір

З приводу епікурейства ми говорили про досвід — досвід «плоті», та про вибір — вибір задоволення й індивідуального інтересу, що перетворюється на чисте задоволення існування. Нам доведеться говорити про досвід та вибір також і в контексті стоїцизму. Вибором в основоположному сенсі можна назвати вибір Сократа, який в «Апології Сократа», написаній Платоном, проголошує: «Добра людина не повинна боятися нічого поганого ні за життя, ні після смерті»[379]. Оскільки людина добра вважає, що немає зла, окрім морального зла, і що немає добра, окрім морального добра, тобто того, що можна назвати обов’язком та чеснотою; це найвища цінність, заради якої не потрібно вагатися постати перед смертю. Відтак, стоїчний вибір перебуває безпосередньо у фарватері Сократового вибору і діаметрально протилежний Епікуровому вибору: щастя полягає не у задоволенні чи індивідуальному інтересові, а у вимозі добра, яка продиктована розумом і долає межі індивіда. Стоїчний вибір суперечить також виборові платонівському, оскільки він передбачає, що щастя, тобто моральне добро, доступне тут і всім.

Стоїчний досвід полягає в гострому усвідомленні трагічної ситуації людини, визначеної долею. Вочевидь, ми не вільні ні від чого, оскільки від нас абсолютно не залежить, чи є ми красивими, сильними, багатими, чи перебуваємо в доброму здоров’ї, переживаємо задоволення або ж уникаємо страждання. Все це залежить від причин, зовнішніх нам. Неминуча необхідність, байдужа до нашого індивідуального інтересу, розбиває надії та сподівання; ми беззахисні перед пригодами життя, поворотами долі, хворобами, смертю. Усе в нашому житті вислизає від нас. Звідси випливає, що люди перебувають у нещасті, оскільки вони пристрасно намагаються досягти добра, якого не можуть досягнути, та уникнути зла, що все-таки є неминучим. Але є одна-єдина річ, що залежить лише від нас і якої ніщо не може нас позбавити: це воля робити добро, воля діяти відповідно до розуму. Відтак, ми маємо тут радикальну опозицію між тим, що залежить від нас, а отже тим, що може бути добрим чи поганим, оскільки зумовлене нашими рішеннями, і тим, що залежить не від нас[380], а від зовнішніх причин, долі, а отже є байдужим. Воля робити добро — це внутрішня неприступна цитадель, яку кожен може спорудити в собі самому. Саме тут людина віднаходить свободу, незалежність, невразливість і таку вищою мірою стоїчну цінність, як відповідність самому собі. Можна також сказати, що стоїчний вибір життя полягає у відповідності самому собі. Сенека підсумовує цю настанову формулою: «Завжди одного й того ж самого прагнути, одне й те ж саме — відкидати», оскільки, пояснює він, «лише правильне і справедливе може бути предметом нашого постійного бажання»[381]. Ця відповідність самому собі є властивістю розуму: будь-який раціональний дискурс не може не відповідати собі самому; жити згідно з розумом означає коритися цьому зобов’язанню відповідності. Зенон визначав стоїчний вибір життя наступним чином: «Жити відповідним чином, тобто згідно з одним лише гармонійним правилом життя, оскільки ті, хто живе у невідповідності, нещасні»[382].

Фізика

Стоїчний філософський дискурс складався із трьох частин: фізики, логіки та етики. Філософський дискурс у галузі фізики покликаний виправдати життєвий вибір, про який ми щойно говорили, та пояснити спосіб буття у світі, що він передбачає. Як і в епікурейців, фізика у стоїків розроблялася не заради неї самої, вона мала етичну мету:

Фізика викладається лише для того, щоб дати змогу навчити розрізненню, яке потрібно встановлювати щодо добра та зла[383].

Передусім треба сказати, що фізика стоїків необхідна етиці, оскільки вона навчає людину визнавати, що є речі, непідвладні їй, які залежать лише від зовнішніх їй речей і відбуваються неминуче та раціональним чином.

Фізика також має етичну мету тією мірою, якою раціональність людської дії засновується на раціональності Природи. З погляду фізики, воля до відповідності самому собі, яка лежить у основі вибору стоїка, постає у матеріальній реальності як фундаментальний закон, властивий будь-якій істоті та сукупності істот[384]. Водночас, починаючи з першої миті свого існування, жива істота перебуває в інстинктивній злагоді з самою собою: вона намагається зберегти себе та любити своє власне існування і все те, що може його зберегти. Але увесь світ є єдиною живою істотою, він також узгоджується з самим собою, відповідний самому собі і в ньому, як у систематичній та органічній єдності, все має зв’язок з усім, все перебуває у всьому, все має потребу у всьому.

Життєвий вибір стоїків одночасно постулює та вимагає, щоб Всесвіт був раціональним. «Хіба ж може бути якийсь лад у тобі самому, якщо у Всесвіті — безлад?»[385]. Людський розум, який прагне логічної та діалектичної відповідності самому собі та встановлює моральність, повинен бути заснованим на Розумі Цілого, частинкою якого він є. Жити відповідно до розуму означає, таким чином, жити відповідно до природи, до всесвітнього Закону, який рухає зсередини еволюцію світу. З огляду на життєвий вибір стоїків, всесвіт вважається раціональним і, водночас, повністю матеріальним (Розум стоїків схожий на Вогонь Геракліта, так само матеріальний); так мислять Ґ. Родьє та В. Голдшмідт[386], які пояснюють такий матеріалізм бажанням зробити щастя доступним усім і в цьому світі, що не протиставляється вищому світові.

Раціонально виправдовуючи свої радикально відмінні вибори, стоїки та епікурейці пропонують, таким чином, радикально супротивні фізики. Хоча для останніх тіла складаються з агрегатів атомів, вони все-таки не становлять справжньої єдності, а Всесвіт є лише накладанням елементів, які не засновуються разом: кожна сутність є індивідуальністю, в певному сенсі атомізованою й ізольованою від інших; все є поза всім і все стається випадково: у нескінченній порожнечі формуються нескінчені світи. Для стоїків, натомість, все є в усьому, а тіла є органічними цілими. Світ є органічним цілим і все стається з раціональної необхідності; у нескінченному часі є лише один космос, який повторюється нескінченну кількість разів. Дві супротивні фізики, однак хід думки аналогічний, оскільки обидві школи намагаються заснувати можливість вибору способу існування на одній лише природі. Епікурейці вважали, що спонтанність атомних часток може відхиляти їх від власної траєкторії, роблячи можливою людську свободу та аскезу бажань. Стоїки засновували людський розум на природі, що розглядалася як всесвітній Розум. Але їхнє пояснення можливості людської свободи є набагато складнішим.

Щоб пояснити можливість свободи, насправді, не досить заснувати людський розум на розумові космічному. Оскільки космічний розум відповідає строгій необхідності, тим більше, що стоїки уявляли його відповідно до гераклітової моделі однієї із сил — Вогню[387], життєвого подиху та тепла, який, повністю змішуючись з матерією, породжує усі сутності як насіння, в котрому вже містяться всі зародки і на основі якого вони розвиваються. Узгоджений із самим собою, відповідний самому собі, космос, як і розум, неодмінно хоче бути таким, яким він є, настільки, що він повторює себе у вічно одному й тому самому циклі, в якому вогонь трансформується в інші елементи, що обертаються, зрештою, в них самих. Космос повторюється вічно однаковим чином тому, що він є раціональним, «логічним», єдиним, водночас, можливим та необхідним космосом, який Розум може створити. Розум не може створити його кращим чи гіршим. І в цьому космосі все взаємодіє з необхідністю, відповідно до принципу каузальності:

Немає руху без причини: якщо це так, то все стається завдяки причині, яка дає поштовх; якщо це так, то все стається завдяки долі[388].

Найменша подія передбачає всю серію причин, взаємодію всіх попередніх подій і, зрештою, всього Всесвіту. Хоче цього людина чи ні, речі відбуваються неодмінно так, як відбуваються. Всесвітній Розум не може діяти інакше, аніж він діє, зокрема тому, що він досконало раціональний.

Але як тоді можливий моральний вибір? Моральність забезпечує свобода вибору, тобто, насправді, здатність людини відмовитися прийняти долю, повстати проти всесвітнього ладу та діяти чи мислити всупереч всесвітньому Розумові та всупереч природі, тобто можливість відмежуватися від Всесвіту, стати стороннім, вигнанцем великої громади світу[389]. Ця відмова, втім, нічого не змінює у світовому порядку. Відповідно до формули стоїка Клеанта, яку повторює Сенека:

хто слухняний, тих веде приречення, а неслухняних — тягне й проти волі їх[390].

Насправді, Розум включає у план світу та змушує служити своєму успіхові будь-який можливий опір, будь-яку опозицію та перешкоду[391].

Однак, тут ще раз можна запитати себе, як така свобода вибору можлива. Вона можлива, оскільки форма розуму, властива людині, не є тим субстанційним, формотворчим, безпосередньо іманентним розумом, яким є всесвітній Розум: людський розум дискурсивний і у своїх судженнях, а в дискурсах щодо реальності має здатність надавати сенсу подіям, які доля йому нав’язує, та діям, джерелом яких він є. Саме в цьому універсумі сенсу містяться як людські пристрасті, так і моральність. Як каже Епіктет:

Не речі [у своїй матеріальності — П.А.] нас турбують, а судження, які ми виносимо щодо речей [тобто сенс, який ми їм надаємо — П.А.][392].

Теорія пізнання

Теорія пізнання стоїків має дві сторони. З одного боку, вона стверджує, що чуттєві предмети передають свої відбитки нашій чуттєвій здатності, і що ми ніяк не можемо сумніватися в тих чітких репрезентаціях, які містять знаки безсумнівної очевидності; це те, що називають розуміючими чи об’єктивними репрезентаціями. Останні абсолютно не залежать від нашої волі. Але наш внутрішній дискурс висловлює та описує зміст цих репрезентацій, і ми схвалюємо чи не схвалюємо це висловлювання. Саме тут міститься можливість помилки, а отже, свободи[393]. Щоб допомогти зрозуміти цей суб’єктивний та волюнтаристський аспект репрезентації, Хрісіпп обирає порівняння із дзиґою[394]. Будь-яка взаємодія причин та подій, тобто доля, може змусити крутитись дзиґу, однак вона крутитиметься все-таки лише тому, що має таку форму. Так само взаємодія причин може провокувати в нас те чи інше відчуття, даючи, таким чином, привід висловити судження про це відчуття та схвалити або ж не схвалити це висловлювання; але це схвалення, навіть якщо до нього підштовхнула доля, матиме все-таки власну форму, незалежну та вільну.

Щоб краще зрозуміти те, що хочуть сказати стоїки, можна розглянути приклад, запропонований Епіктетом. Якщо у відкритому морі я сприймаю грім та завивання бурі, я не можу заперечувати, що вловив ці жахливі звуки: це розумна та об’єктивна репрезентація. Це відчуття є результатом усієї взаємодії причин, а отже, долі. Якщо я задовольняюся внутрішньою констатацією, що завдяки долі я опинився перед обличчям бурі, тобто якщо мій внутрішній дискурс точно відповідає об’єктивній репрезентації, я перебуваю в істині. Але насправді, сприйняття цих звуків, безперечно, занурить мене в жах, що є пристрастю. Під владою емоцій я дійду до того, що скажу собі внутрішньо: «Ось посеред нещастя я ризикую померти, а смерть є злом». Якщо я схвалюю цей внутрішній дискурс, спровокований жахом, то як стоїк я зроблю помилку, оскільки мій засадничий життєвий вибір виходить з того, що немає іншого зла, окрім морального зла[395]. Відтак, здається, що помилка, а також і свобода, загалом містяться в ціннісному судженні, яке я виношу щодо подій. Правильна моральна настанова полягатиме у тому, щоб визнавати добром чи злом лише те, що є добрим або злим у моральному сенсі, і не розглядати ні як добро, ні як зло, а отже байдуже ставитися до того, що не є ні добрим ні злим у цьому ж сенсі.

Моральна теорія

Опозицію між цариною «морального» та цариною «байдужого» можна визначити інакше. Так, моральним, тобто добрим чи поганим, буде те, що залежить від нас, а байдужим — те, що нам непідвладне. Насправді, від нас залежить лише одна річ — наш моральний намір, сенс, якого ми надаємо подіям. Те, що нам непідвладне, відповідає необхідній взаємодії причин та наслідків, тобто долі, життєдіяльності природи, діям інших людей. Байдужими також є життя та смерть, здоров’я та хвороба, задоволення та страждання, краса та потворність, сила та слабкість, багатство та бідність, шляхетність та низьке походження, політичні кар’єри, оскільки все це не залежить від нас. Все це, в принципі, повинно бути нам байдужим, тобто таким, що не має для нас різниці, і ми повинні приймати те, що тут стається, як бажане долі:

Не намагайся, щоб те, що стається, ставалось як ти хочеш, а бажай щоб те, що стається, ставалось так, як воно стається, і ти будеш щасливим[396].

Тут маємо повне обертання способу бачити речі. Ми переходимо від «людського» бачення реальності — бачення, в якому наші ціннісні судження залежать від соціальних умовностей чи від наших пристрастей, до «природного», «фізичного» бачення речей, де кожна річ розглядається з погляду природи та всесвітнього Розуму[397]. Стоїчна байдужість глибоко відрізняється від байдужості піроністів. Для піроніста все є байдужим, оскільки про жодну річ не можна знати, є вона доброю чи поганою. Існує лише одна річ, яка не є байдужою — це сама байдужість. Для стоїка такою річчю буде моральний намір, який є добрим сам по собі, незалежно від того, яким би не був його предмет, і котрий запрошує людину змінити саму себе та своє ставлення до світу. Щодо власне байдужості, вона полягає в тому, щоб не встановлювати різницю, але хотіти і навіть любити однаковою мірою все те, що бажане долі.

Однак, тоді можна себе запитати, як стоїк може орієнтуватися в житті, якщо все, окрім морального наміру, є байдужим? Чи може він одружуватися, здійснювати політичну або ж професійну діяльність, чи служитиме своїй батьківщині? Саме тут постає суттєва деталь морального вчення стоїків: теорія «обов’язків» (а не обов’язку взагалі) чи «властивих дій»[398]. Ця теорія дає добрій волі змогу віднаходити предмети для вправ, керуватися кодексом практичної поведінки і надавати відносної цінності байдужим речам, які в принципі позбавлені цінності.

Щоб розробити цю теорію «обов’язків», стоїки повертаються до їхньої засадничої інтуїції інстинктивної та первісної злагоди всього живого з самим собою, що виражає глибинну волю природи. Живі істоти мають вроджений потяг до збереження себе та до відторгнення усього, що загрожує їхній цілісності. З появою у людини розуму природний інстинкт стає свідомим та обґрунтованим вибором; потрібно обирати те, що відповідає природним схильностям: любов до життя, наприклад, любов до дітей, любов до співгромадян, засновану на інстинкті соціальності. Одружуватися, здійснювати політичну діяльність, служити своїй батьківщині — усі ці дії, таким чином, будуть властивими людській природі та матимуть цінність. «Властиву дію» характеризує те, що вона частково залежить від нас, оскільки це дія, що передбачає моральний намір і частково не залежить від нас, адже її успішність визначається не лише нашою волею, але іншими людьми чи обставинами, зовнішніми подіями, зрештою, долею. Ця теорія обов’язків чи властивих дій дає філософу змогу орієнтуватися в непевності щоденного життя, пропонуючи правдоподібний вибір, який наш розум може виправдати, хоча ніколи немає певності, що це робиться добре. Насправді, тут важить не результат, завжди непевний, не ефективність, але намір зробити добре[399]. Стоїк завжди діє «за умови», кажучи собі «я хочу зробити це, якщо це відповідає долі». Якщо це не відповідає долі, він намагатиметься досягнути успіху іншим способом або покориться долі, «бажаючи того, що стається».

Стоїк завжди діє «за умови», але він діє, бере участь у соціальному та політичному житті. Тут маємо ще один важливий пункт, який відрізняє його від епікурейця, котрий, в принципі, позбавляється всього, що може спричинити турботу. Стоїк діє не згідно із власним матеріальним чи навіть духовним інтересом, а незацікавлено, на користь людської спільноти:

Жодна школа не має більше доброти чи лагідності, жодна не має більше любові до людей та уваги до спільного блага. Вона визначає нам за мету бути корисним, допомагати іншим та турбуватися не лише про себе, а про всіх загалом і про кожного зокрема[400].

Вправи

Внаслідок втрати більшої частини написаного засновниками секти[401], Зеноном та Хрісіппом, у випадку стоїцизму ми маємо набагато менше свідчень про духовні вправи, що практикувалися у школі, ніж у випадку епікурейства. Найцікавіші з них — свідчення Цицерона, Філона Александрійського, Сенеки, Епіктета, Марка Аврелія, є відносно пізніми, але вони цілком правдоподібно розкривають для нас попередню традицію, сліди якої можна бачити в окремих фрагментах Хрісіппа і навіть Зенона. Відтак, здається, що у стоїцизмі частини філософії є не лише теорійними дискурсами, але й темами вправ, які повинні були практикуватися конкретно, коли хтось хотів жити відповідно до філософії.

Так, логіка не обмежується абстрактною теорією обґрунтування чи навіть шкільними вправами із силогістики, тут існує щоденна практика логіки, яка застосовується до проблем повсякденного життя, в якій логіка виявляється опануванням внутрішнього дискурсу. Це необхідно з огляду на те, що, відповідно до Сократового інтелектуалізму, стоїки вважали, ніби людські пристрасті зумовлені поганим використанням цих внутрішніх дискурсів, тобто помилками судження та обґрунтування. А отже, потрібно наглядати за внутрішнім дискурсом, щоб бачити, чи не втручаються в нього помилкові ціннісні судження, додаючи, таким чином, до розуміючої репрезентації щось стороннє. Марк Аврелій радить виробляти для себе своєрідну «фізичну» дефініцію предмета, який постає перед нами, тобто події чи речі, що провокує наші пристрасті: «Бачити його самим по собі, таким, яким він є у своїй сутності, у своїй наготі, і називати його властивою йому назвою»[402]. Насправді, така вправа полягає у тому, щоб триматися реальності — такої, як вона є, не додаючи туди ціннісних суджень, пов’язаних з умовностями чи пристрастями:

лямована [імператорським — П.А.] пурпуром тога — то овеча вовна, змочена кров’ю м’якуна; а щодо тілесного співжиття — що це натирання нутрощів, а далі трохи корчів і натирання слизу[403].

Тут логічна вправа стосується царини фізики, оскільки таке визначення дається з точки зору природи, без жодного суб’єктивного чи антропоморфного погляду. Це означає, що фізика стоїків, так само як і логіка, є не просто абстрактною теорією, а темою для духовної вправи.

У вправлянні на тему фізики перша вправа полягає у визнанні себе частиною Цілого, у піднесенні себе до космічної свідомості, у зануренні в тотальність космосу. Розмірковуючи над фізикою, стоїки намагаються побачити усі речі з точки зору всесвітнього Розуму і для цього практикують вправу уяви, що полягає у тому, щоб бачити всі речі поглядом, спрямованим на людські речі згори[404].

Таке бачення використовують для того, щоб постійно бачити речі у процесі їх перетворення:

Знайди умоглядну путь до того, як усе навзаєм перетворюється; тримайся її і ненастанно вправляйся у цьому: ніщо так не виробить великодушности.

Пізнаючи кожен предмет, помишляй про його розпад і перетворення — немовби він вже зараз гнив і розсипався; і про те, що кожному вроджено померти[405].

Таким чином, це бачення загальної метаморфози веде до роздумів про смерть, завжди неминучу, але її відтепер прийматимуть як основоположний закон всесвітнього порядку. Оскільки, зрештою, фізика як духовна вправа веде філософа до прийняття з любов’ю подій, бажаних іманентному космосові Розуму[406].

Втім, потрібно не лише приймати події тоді, коли вони стаються, до них потрібно готуватися. Одна з найзнаменитіших духовних практик стоїків полягала у «вправлянні наперед» (premeditatio) у «неприємностях», тобто у вправі, що готує до випробувань[407]. Йшлося про те, щоб уявляти собі наперед труднощі, удари долі, страждання та смерть. Філон Александрійський говорив з цього приводу:

Вони не згинаються перед ударами долі, оскільки прораховують наперед її напади, адже поміж речей, що трапляються поза бажанням, навіть найгірші полегшуються передбаченням, бо думка більше не наражається на несподіване в подіях і приглушує сприйняття, так, ніби йдеться про давні і звичні речі[408].

Насправді, ця вправа була складнішою, ніж дає зрозуміти такий опис. Практикуючи її, філософ не просто хоче пом’якшити зіткнення з реальністю, скоріше, він прагне, проникаючись основоположними принципами стоїцизму, відновити в самому собі спокій та мир душі. Не потрібно боятися мислити наперед про події, які інші люди розглядатимуть як нещасні, потрібно навіть часто думати про них, передусім щоб сказати собі, що майбутні нещастя не є нещастями, оскільки вони ще не присутні, а особливо, що такі події як хвороба, бідність та смерть, які сприймаються іншими людьми як зло, не є злом, оскільки не залежать від нас та не належать порядкові моралі. Думка про неминучу смерть також радикальним чином трансформує спосіб дії, спонукаючи усвідомити нескінченну цінність кожної миті: Потрібно звершувати кожну дію життя так, ніби вона є останньою[409].

Практикуючи вправу передбачення нещасть та смерті, зовсім непомітно переходять від практичної фізики до практичної етики. Згадане передбачення, насправді, тісно пов’язане з дією, яку практикує філософ-стоїк. Діючи, він передбачає перешкоди, і ніщо не трапляється всупереч його очікуванням. Його моральний намір залишається незмінним, навіть якщо виникають перешкоди[410].

Як ми щойно побачили, для практики філософії, межі між її частинами умовні. Вправи з визначення є водночас логічними та фізичними, думка про смерть чи вправа на передбачення труднощів — одночасно фізичною та етичною. Змішуючи, таким чином, частини філософії, стоїки, можливо, хотіли відповісти Аристону з Хіоса, стоїку першого покоління, який вилучив фізичну та логічну частину з філософії, залишивши одну лише етику[411]. На їхній погляд, Аристон мав рацію, розглядаючи філософію як практику, але логічна та фізична частина філософії не були суто теорійними, вони також відповідали життєвій філософії. Філософія була для них єдиним актом, який потрібно було практикувати щомиті, з невпинно відновлюваною увагою (prosoché) до себе самого. Фундаментальна настанова стоїків полягала в цій безперервній увазі, що є постійною напругою, свідомістю, пильністю кожної миті. Завдяки цій увазі філософ невпинно залишається цілком свідомим не лише того, що він робить, але й того, про що він мислить (це і є життєва логіка), чим він є, тобто свого місця в космосі (це і є життєва фізика). Така самосвідомість — це, передусім, моральна свідомість, яка намагається щомиті здійснювати очищення та виправлення наміру, вона пильнує, щоб не прийняти жодного іншого мотиву дії, окрім волі робити добро. Але ця самосвідомість не просто моральна свідомість, а також свідомість космічна та раціональна: людина уважна постійно живе у присутності всесвітнього Розуму, іманентного космосові, дивлячись на усі речі з погляду цього Розуму та радісно приймаючи його волю.

Цій практиці філософії, водночас єдиному та складному вправлянню в мудрості, стоїки протиставляють філософський теорійний дискурс, що складається з положень і містить, окремі складники — логіку, фізику та етику. Йдеться про те, що якщо ми хочемо навчати філософії та пропонувати практику філософії, потрібно все-таки вдаватися до дискурсу, тобто викладати фізичну, логічну та етичну теорії як певну послідовність положень. Однак, коли йдеться про вправляння в мудрості, тобто про життя по-філософськи, все те, що висловлювалось окремо в навчанні, повинно відтепер переживатись і практикуватись нероздільно[412].

І справді, для стоїків у природі (та фізиці), в людській спільноті (та етиці) і в індивідуальній думці (та логіці) діє один і той самий розум. Відтак, єдиний акт філософа, що вправляється в мудрості, збігається з єдиним актом всесвітнього Розуму, присутнього в усіх речах та у злагоді з самим собою.

Аристотелізм

Аристотеліки[413] елліністичної доби є головним чином ученими. Один лише Теофраст, перший наступник Аристотеля, здається, був, так само як і його вчитель, водночас тим, хто споглядав та організовував дослідження, зокрема, в галузі природної історії. Надалі школа, очевидно, спеціалізувалася на енциклопедичних дослідженнях, переважно в галузі історичної та літературної ерудиції: біографіці, етнології, характерології, в усіх фізичних дослідженнях, розробці логіки та риторичних вправ; на жаль, від цієї надзвичайної праці до нас дійшли лише скромні фрагменти. Астроном Аристарх із Самоса[414] (III століття до Різдва Христового) висуває гіпотезу, що Сонце та зорі є нерухомими і що планети та Земля обертаються довкола Сонця, при цьому кожна обертається довкола своєї осі. У Стратона з Лампсака, який проповідував матеріалістичну фізику, зустрічаємо також певні спроби експериментальної фізики, а саме стосовно порожнечі. Нам залишилось надто мало свідчень про етику стримування пристрастей, яку проповідували аристотеліки цієї доби, і про їхні настанови щодо поведінки у житті[415].

Платонівська Академія

Коли десь усередині III століття до Різдва Христового керівником школи стає Аркесілай, у платонівській Академії відбувається своєрідне повернення до сократичного вибору життя[416]. Філософський дискурс знову стає переважно критичним, запитувальним та апоретичним. З цієї причини, зокрема, Аркесілай нічого не написав. Метод навчання Аркесілая полягає у відкиданні за допомоги власної аргументації тези, яку слухачі висували на його прохання[417]. Якою б не була ця теза, він брався довести, що супротивна теза може бути доведеною так само добре, що демонструвало неможливість висувати твердження, які мали б характер абсолютної певності та істини. А отже, потрібно утримуватися від будь-якого судження, що зовсім не означає необхідності утримуватися від дослідження і критичної діяльності взагалі. Це повернення до Сократової позиції, оскільки Сократ говорив у «Апології», що вищим благом для нього було піддати все аналізові і що життя, яке не віддається такому дослідженню, не заслуговує на те, щоб бути прожитим; відтак щастя полягає у цьому пошукові, що не закінчується ніколи[418]. А також повернення до Платанового визначення філософії як свідомості незнання та буття, позбавленого мудрості, що належить лише богам[419]. Згідно з Аркесілаєм, Платон добре зрозумів, що люди не можуть досягнути абсолютного знання. Як і Сократ, Аркесілай не навчав нічому, але тривожив та зачаровував своїх слухачів, він їх виховував, навчаючи позбавлятися своїх упереджень, розвиваючи їхнє критичне чуття і запрошуючи їх, як і Сократ, робити себе предметом запитування[420].

Однак, очевидно, тут все-таки можна встановити відмінність від вчення Сократа. Сократ та Аркесілай обидва спростовують хибне знання, хибні переконання. Але Сократ критикував думки та упередження «філософів», якими були для нього софісти, та не-філософів. А в Аркесілая, натомість, критика спрямована передусім проти хибного знання та хибних переконань догматичних філософів. Філософія, за його поглядами, полягає у тому, щоб демонструвати суперечності філософського дискурсу, наприклад, дискурсу стоїків та епікурейців, які претендували на досягнення певності стосовно божественних та людських речей. Тоді як моральне життя не має потреби спиратися на принципи та обґрунтовуватися філософським дискурсом. Як Сократ і Платон, Аркесілай приймає насправді, що в людині є основоположне та первісне жадання добра і природна схильність діяти добрим чином[421]. Очищуючи себе від будь-яких поглядів, повністю стримуючи своє судження, філософ віднаходитиме, таким чином, спонтанність природних схильностей, що передують будь-якій спекуляції: якщо слідувати цим схильностям, яким розумно було б поступитися[422], моральна дія буде виправданою. Примітно, що в Античності всі погоджувалися визнати надзвичайну доброту Аркесілая та делікатність, з якою він практикував доброзичливість[423].

За часів наступників Аркесілая — Карнеада та Філона з Ларіси, Академія еволюціонувала в напрямку пробабілізму. Академіки погоджувалися, що навіть якщо не можна досягнути істини, то можна щонайменше досягати правдоподібності, тобто рішень, які з точки зору розуму будуть прийнятними як у науковій царині, так і в галузі моральної практики[424]. Ця філософська позиція справила великий вплив на модерну філософію завдяки широкому успіхові, яким за доби Відродження та в Новий час користувалися філософські твори Цицерона. У них простежується присутність цієї філософії академіків, що залишає індивідові свободу в кожному конкретному випадку обирати настанову, яку він оцінює як найкращу за певних обставин, навіть якщо ця настанова надихається стоїцизмом, епікуреїзмом чи іншою філософією і не нав’язує йому a priori поведінки, якої належить дотримуватися і яка була б продиктована принципами, зафіксованими наперед. Цицерон часто хвалить свободу академіка, який не зв’язаний жодною системою:

А ми, академіки, переживаємо кожен день як окремий день (тобто ми оцінюємо в кожному окремому випадку) […], ось чому ми є вільними.

Ми насолоджуємося найбільшою свободою і є більш незалежними; наша здатність судження не знає обмежень, ми не повинні коритися жодному приписові, жодному порядкові, я сказав би, що на нас не накладається жодне зобов’язання захищати будь-що[425].

Філософія постає тут, головним чином, як діяльність з вибору та рішення, відповідальність за які бере на себе сам індивід[426]. Це він оцінює, що більше відповідає його способові мислити в різних філософських дискурсах, які йому пропонуються. Моральні рішення отримують своє виправдання самі в собі, незалежно від метафізичних гіпотез, споруджених філософськими дискурсами, а людська воля так само стає незалежною від зовнішніх причин і віднаходить свою причину в самій собі[427].

В Академії Аркесілая та Карнеада, вихідцями з якої є Цицерон, а також пізніші філософи, такі як Плутарх[428] та Фаворін (II століття після Різдва Христового), розрізнення між філософським дискурсом та самою філософією є особливо чітким. Філософія є передусім мистецтвом жити[429]. Або, як вважає Аркесілай, філософський теорійний дискурс не може ні заснувати, ні виправдати мистецтво жити, до нього веде один лише критичний дискурс, або, як мислили Карнеад та Цицерон, теорійний та догматичний філософський дискурс є лише засобом, фрагментарним та тимчасовим, що використовується «кожного окремого дня», відповідно до його більшої чи меншої ефективності в конкретній практиці філософського життя.

Скептицизм

Разом зі скептицизмом[430] розрізнення між філософією та філософським дискурсом сягає свого крайнього виразу, оскільки, як добре показав А.-Ж. Вольке[431], і як ще раз повторимо ми, скептичний філософський дискурс доходить до власної самоліквідації, щоб залишити місце винятково для способу життя.

Скептична філософія, тобто спосіб життя, життєвий вибір скептиків — це вибір миру, спокою душі. Як усі інші філософи елліністичної доби, скептик «через любов до людей»[432] пропонує діагностику причин їхніх нещасть та пропонує засіб від страждання, терапію одужання:

Той, хто вірить, що якась річ є красивою чи потворною за своєю природою, не перестає хвилюватися. Якщо йому раптом бракує того, що він вважає добром, він уявляє собі, що його терзають найстрашніші муки і кидається за тим, що вважає добром. Як тільки він його, зрештою, отримує, одразу занурюється у глибокі хвилювання, які викликає в ньому розум, що не знає міри, і в побоюванні ударів долі робить усе, щоб зовсім не втратити те, що він вважає добром. Тоді як той, хто не висловлюється ні про те, що є природно добрим, ані що є природно поганим, нічого не уникає та не витрачає час на даремні пошуки. Він має спокій.

Відтак, зі скептиком трапляється те, що сталося, за розповідями, з художником Апелієм. Одного дня, малюючи коня та намагаючись зобразити його на полотні в піні, художник не зміг цього зробити і у гніві жбурнув у свою картину губку, якою витирав пензлі; як виявилося, на картині залишився слід від фарби, схожий на піну коня. Так само і скептики: сподіваючись досягнути спокою, вони намагаються розв’язати шляхом судження суперечність між тим, що нам здається, та концепціями розуму і, ніяк не досягаючи цього, утримуються від суджень. На щастя, спокій приходить з утриманням від судження, як тінь — із тілом[433].

Так само як Апелію вдається досягнути досконалості в мистецтві, відмовляючись від мистецтва, скептику вдається створити витвір філософського мистецтва, тобто досягнути миру душі, шляхом відмови від філософії, що розуміється як філософський дискурс.

Насправді, для ліквідації філософського дискурсу потрібен все-таки філософський дискурс. Ми знаємо цей філософський скептичний дискурс завдяки Сексту Емпірику — лікарю, який писав наприкінці II століття після Різдва Христового і котрий дає нам цінні відомості про історію скептичного руху. Скептики розглядали Пірона як взірець скептичного способу життя. Однак, технічна аргументація скептичного філософського дискурсу, здається, сформульована значно пізніше, можливо лише в І столітті до Різдва Христового: Енезідем перераховує десять типів аргументів, що виправдовують утримання від будь-якого судження[434]. Вони ґрунтуються на розбіжностях та суперечностях в чуттєвих сприйняттях та у віруваннях: розбіжностях звичаїв та релігійних практик; розбіжностях реакцій на рідкісні феномени чи, навпаки, на регулярні феномени; розбіжностях сприйняттів органами чуття у тварин і людей, відповідно до обставин і внутрішніх схильностей індивідів, або ж залежно від до того, вважають речі великими чи малими за розміром, дивляться на них зблизька чи здалека, під тим чи іншим кутом бачення; змішуванні та зв’язку усіх речей з усіма речами, що унеможливлює їх сприйняття в чистому вигляді; ілюзії почуттів. Інший скептик, Агріппа[435], який жив пізніше, ніж Енезідем, пропонував п’ять інших аргументів на противагу догматичним логікам: філософи суперечать один одному; щоб довести щось, необхідно дійти до нескінченності, або ж потрапити в хибне коло чи постулювати безпідставно засади, які неможливо довести; зрештою, все відносно, всі речі передбачають одна одну, а отже неможливо їх пізнати як в сукупності, так і в деталях.

Цей філософський дискурс веде до époché, тобто до утримання від приставання до позиції догматичних філософських дискурсів включно із самим скептичним дискурсом, який, наче проносне, виходить разом з тим, вихід чого він провокує[436]. А.-Ж. Вольке небезпідставно зближує цю настанову з настановою Вітґентштайна, який наприкінці «Логіко-філософського трактату» відкидає як драбину, що стала непотрібною, тези «Трактату» та протиставляє філософію як ліки, філософії як патології[437]. Що ж залишається після такого знищення філософського дискурсу філософським дискурсом? Лише спосіб життя. Одне лише життя[438] — повсякденне, яким живуть усі люди і яке буде правилом життя скептика: використовувати лише, як і люди, непосвячені в філософію, його природні ресурси, його сенси та розуміння, призвичаюватися до звичаїв, законів, інституцій своєї країни; слідувати своїм схильностям та природним тенденціям: їсти, коли хочеш їсти, пити, коли хочеш пити. Наївне повернення до простоти? Можливо, але повернення філософа, який аж ніяк не є наївним. Будучи переконаним, що неможливо знати, чи є певна річ або подія кращою, ніж інші, скептик буде перебувати в мирі душі, який забезпечує утримання від ціннісних суджень про речі, — це зменшить його болі та страждання, якщо вони з ним трапляться, даючи змогу уникнути додавання до болю чи ударів долі дошкульної ідеї, що йдеться про якесь зло. Щодо кожної речі він обмежиться описом своїх відчуттів, чи того, що йому здається, нічого не додаючи з приводу того, чим є речі чи чого вони варті; він задовольниться описом чуттєвих репрезентацій, які є його репрезентаціями та висловлюванням щодо стану почуттів, не додаючи своєї думки[439]. Втім, як і епікурейці та стоїки, скептик також використовуватиме короткі вражаючі формули[440], аби щомиті поновити свій вибір життя, наприклад: «це не більше, ніж інше», «можливо», «все є невизначеним», «все вислизає від розуміння», «кожному аргументові можна протиставити такий самий аргумент», «я утримуюсь від судження». Таким чином, спосіб життя скептика також вимагає від нього вправ думки та волі. Це вибір життя, заснований на знищенні філософського дискурсу.

VIII ФІЛОСОФСЬКІ ШКОЛИ ДОБИ ІМПЕРІЇ

Загальна характеристика

Нові школи

Ми бачили, що упродовж елліністичного періоду та на початку римського завоювання філософські шкільні інституції були сконцентровані головним чином в Афінах. Однак, усі вони, за винятком школи епікурейців, здається, зникли наприкінці існування Римської республіки та на початку доби Імперії. Їхнє зникнення було наслідком дуже складної сукупності історичних чинників, серед яких руйнування Афін Суллою (87 рік до Різдва Христового) є, можливо, не найголовнішим. Так, ми знаємо, що починаючи з І століття до Різдва Христового філософські школи відкриваються в численних містах Римської імперії, зокрема, в Азії і особливо в Александрії та Римі[441]. Результатом цього стає глибока трансформація методів навчання філософії. Як і раніше, існують лише чотири великі школи, якщо брати цього разу поняття школи в сенсі спрямування вчення — платонізм, аристотелізм, стоїцизм та епікуреїзм, а також два ще складніші феномени, такі як скептики та кініки. Втім, починаючи з III та IV століття, стоїцизм, епікуреїзм та скептицизм поступово майже повністю зникають, звільняючи місце тому, що назвуть неоплатонізмом, який у певному сенсі є поєднанням аристотелізму та платонізму. Така тенденція почала проявлятися вже з початку І століття у платонівській Академії за Антіоха з Аскалона[442], проте вона остаточно утвердилась лише у III столітті після Різдва Христового у Порфирія, а згодом у післяплотиновому неоплатонізмі[443].

Викладання філософських учень більше не здійснюється винятково у шкільних інституціях, які зберігають зв’язок неперервної спадкоємності з їх засновниками. В кожному великому місті існують заклади, в яких можна вивчати платонізм, аристотелізм, стоїцизм чи епікурейство. Ми спостерігаємо завершення процесу, перші ознаки якого проявляються наприкінці елліністичної доби: навчання філософії стає публічною послугою[444]. Це почалося в Афінах II століття до Різдва Христового, коли офіційний заклад афінської ефебії[445] включив у програму свого навчання лекції філософів, що запрошувались, можливо, в якості представників однієї з чотирьох великих філософських сект[446]. За ці надані громаді послуги місто, ймовірно, платило своїм філософам. Як би там не було, муніципальне навчання філософії, забезпечуване містами-громадами, за доби імперії поступово отримує майже загальне поширення. Цей рух сягає апогею та офіційного визнання за імператора Марка Аврелія, коли той заснував у 176 році після Різдва Христового чотири імператорські кафедри, що фінансувалися з імператорської скарбниці, де викладали чотири традиційні вчення: платонізм, аристотелізм, епікурейство, стоїцизм. Кафедри, створені Марком Аврелієм, не перебували у зв’язку безперервної спадкоємності зі старими афінськими шкільними інституціями — з боку імператора це була спроба відродити Афіни як центр філософської культури. І справді, слухачі знову наповнили давнє місто. Цілком можливо, що аристотелівську кафедру в Афінах наприкінці II століття посідав відомий філософ і великий коментатор Аристотеля Александр з Афродіси[447].

Поруч із викладачами філософії як муніципальними та імперськими службовцями завжди існували приватні викладачі філософії, що відкривали школи в тому чи іншому місті Імперії, іноді не залишаючи наступників, як, наприклад, Аммоній Саккас в Александрії, Плотин у Римі, Ямвліх в Сирії. Відтак, потрібно не забувати, що Платонівська школа в Афінах, школа Плутарха Афінського, Сіріана та Прокла з IV по VI століття — це приватний заклад, що підтримувався субсидіями багатих язичників, який не має нічого спільного з імператорською кафедрою платонізму, заснованою Марком Аврелієм[448]. Цій платонівській школі в Афінах вдається штучно відродити організацію старої Академії, власність школи як і колись передають один одному схолархи. Останні, як і колись, називають себе «діадохами», спадкоємцями, а члени школи намагаються жити відповідно до Піфагорового і Платонового способу життя, який був, як вони вважали, способом життя давніх академіків. Все це є відтворенням, а не продовженням живої і безперервної традиції.

Цей феномен поширення філософських шкіл позначився на самому навчанні. Можна, безперечно, говорити про своєрідну демократизацію разом із перевагами та ризиками, яку така ситуація могла принести. В якому місці Імперії не перебувала б людина, більше не було необхідності вирушати у далеку дорогу, щоб познайомитися з тією чи іншою філософією. Але більшість із цих численних шкіл вже не перебувають у тяглому зв’язку з великими предками: їхні бібліотеки не містять текстів лекцій та дискусій різних керівників школи, які призначалися б лише послідовникам, і більше немає спадкоємності керівників ніколи.

А отже, потрібно повертатися до джерел. Відтепер навчання полягатиме у поясненні текстів «авторитетів», наприклад, діалогів Платона, трактатів Аристотеля, творів Хрісіппа та їхніх спадкоємців. Якщо за попередньої доби шкільна діяльність полягала, передусім, у засвоєнні учнями методів мислення та аргументації, а авторитетні члени школи часто мали дуже відмінні позиції, за цієї доби головним стає навчання шкільній ортодоксії. Свобода дискусії, яка зберігалась завжди, стає значно меншою. Причин такої трансформації багато. Передусім, такі академіки, як Аркесілай чи Карнеад, а також скептики, головну увагу у своєму навчанні звертали на критику ідей, а часто і текстів догматичних шкіл. Відтак, дискусії щодо тексту стали частиною навчання. З іншого боку, минули століття — і тексти засновників шкіл стали важкими для розуміння тих, хто навчався філософії, але найважливішим є те, і ми повинні будемо це повторювати, що відтепер істину уявляли собі як вірність традиції, заснованої «авторитетами».

У цій школярській та викладацькій атмосфері часто були схильними задовольнятися знанням догм чотирьох шкіл і не перейматися справжнім формуванням особистості. Ті, хто навчався філософії, нерідко були схильні цікавитися більше вдосконаленням своєї загальної культури, аніж екзистенційним вибором життя, який передбачає філософія. Однак, багато свідчень дають нам підстави припускати, що філософія і за цієї доби продовжує розумітись як духовний поступ, як засіб внутрішньої трансформації.

Методи навчання: доба коментаря

Ми маємо численні свідчення, що розкривають нам цю радикальну зміну способу навчання, яка, здається, почала намічатися вже десь наприкінці II століття до Різдва Христового: ми знаємо, наприклад, що Крас, римський державний діяч, у 110 році до Різдва Христового читав у Афінах «Горгія» Платона під керівництвом академіка Хармада[449]. Втім, потрібно наголосити, що літературний жанр філософського коментаря дуже давній. Платонік Крантор близько 300 року до Різдва Христового склав коментар до «Тімея» Платона[450]. Радикальна зміна, яка відбулася приблизно в І столітті до Різдва Христового, полягає у тому, що відтепер навчання філософії, в цілому, набуває форми коментаря тексту.

З цього приводу ми маємо цінне свідчення, яке походить від латинського письменника II століття після Різдва Христового. Він розповідає нам, що платонік Тавр, який навчав у цей час в Афінах, з ностальгією згадував про дисципліну, що панувала у піфагорійській спільноті спочатку, і протиставляв її поведінці учнів його часу, які, як він казав, «хотіли самі встановлювати порядок, в якому вони вивчатимуть філософію»:

Цей горить розпочати з «Бенкета» Платона через оргію Алківіада, той — з «Федра» через промову Лісія. Є навіть такі, хто хоче читати Платона не для того, щоб зробити своє життя кращим, а для того, щоб прикрасити свою мову та свій стиль, не для того, щоб стати поміркованішим, а для того, щоб стати більш привабливим[451].

Відтак, вивчати філософію для платоніків означало читати Платона, так само, як для аристотеліків — Аристотеля, для стоїків — Хрісіппа, для епікурейців — Епікура. Завдяки цій історії ми бачимо також, що якщо у школі Тавра і читають Платона, то в певному порядку, який відповідає програмі навчання, а отже — етапам духовного прогресу. І справді, як повідомляє нам Тавр, це читання відбувалося з метою стати кращим і поміркованішим. Однак, така перспектива, здається, не особливо надихала слухачів.

Багато інших свідчень підтверджують нам, що лекції з філософії відтепер присвячені передусім читанню та витлумаченню текстів. Наприклад, учні стоїка Епіктета коментують Хрісіппа[452]. У неоплатоніка Плотина лекція з філософії починається читанням коментаторів Аристотеля та Платона, а потім Плотин пропонує власне тлумачення коментованого тексту[453].

У попередній період навчання відбувалося майже повністю у межах усного мовлення: між учителем та учнями відбувався діалог; філософ говорив, учні говорили і вправлялися у тому, щоб говорити. У певному сенсі можна сказати, що вони вчилися жити, навчаючись говорити. Відтепер, філософії навчаються шляхом читання текстів, однак, йдеться не про самотнє читання: лекція з філософії полягала в усних вправах з пояснення написаних текстів. Проте дуже характерним фактом є те, що майже всі філософські твори, особливо починаючи з III століття після Різдва Христового, були результатом записування вчителем чи учнем усного коментаря тексту або ж, як це було у випадку багатьох трактатів Плотина, письмового розмірковування на тему «питань», порушених текстом Платона.

Відтепер замість того, щоб дискутувати з приводу самих проблем чи обговорювати самі речі, дискутують про те, що Платон, Аристотель чи Хрісіпп говорили про проблеми та речі. Питання «чи є вічним світ» замінюється екзегетичним питанням «чи можна погодитись, що Платон розглядав світ як вічний, якщо він в «Тімеї» говорив про Того, хто створив світ?». Насправді, розглядаючи таке питання, порушене в екзегетичній формі, зрештою, дискутуватимуть про сам предмет, змушуючи Платонові, Аристотелеві чи інші тексти говорити те, що від них хочуть почути.

Відтепер головним є завжди обирати відправною точкою якийсь текст. М.-Д. Шеню чудово визначив схоластику Середньовіччя як «раціональну форму думки, яка свідомо і добровільно виробляється на основі якогось тексту, що наділяється авторитетом»[454]. Якщо прийняти це визначення, можна сказати, що філософський дискурс з І століття до Різдва Христового починає ставати схоластикою, і що схоластика Середньовіччя є його спадкоємцем. Ми вже бачили: з певного погляду в цю добу відбувається народження ери викладачів[455].

Це також ера підручників та стислих викладів вчення, призначених або служити основою усного шкільного навчання, або знайомити слухачів, можливо, навіть широку публіку, із вченням певного філософа. Тому ми маємо, наприклад, твір «Платон і його вчення» відомого латинського ритора Апулея, «Виклад вчення Платона», складений Алкіноєм, «Стислий виклад» (догм різних шкіл) Арія Дідіма.

Можна сказати, що у певному сенсі філософський дискурс цієї доби і особливо форма, якої він набуває в неоплатонізмі, розглядає істину як одкровення. З одного боку, як мислили вже стоїки[456], в кожній людині існують вроджені поняття, закладені в неї Природою та всесвітнім Розумом: ці іскри logos’у уможливлюють перше пізнання фундаментальних істин, яке філософський дискурс намагатиметься розвинути та піднести до наукового рівня. Але до цього природного одкровення додається те, у що греки вірили завжди — одкровення, отримані від богів окремими натхненними людьми, головним чином, у момент виникнення різних народів, — зокрема законодавцями, поетами і, зрештою, філософами, такими як Піфагор. Гесіод розповідає у своїй «Теогонії» те, що йому розповіли Музи. Колись давно, згідно з «Тімеєм» Платона[457], Афіна відкрила першим афінянам божественні науки: гадання та медицину. Тому греки завжди намагаються повернутися до витоків традиції: від Платона до Піфагора, від Піфагора до Орфея. Поруч з одкровеннями такого роду потрібно завжди враховувати ще пророцтва богів, проголошені у різні способи в різних святилищах, зокрема, у Дельфах, давню мудрість, а також зовсім нещодавні пророцтва, такі як пророцтва Дідіма чи Клароса[458]. Шукають також одкровення, отримані варварами, євреями, єгиптянами, асірійцям чи жителям Індії. «Халдейські пророцтва», здається, були написані та подані як одкровення у II столітті після Різдва Христового. Неоплатоніки розглядали їх як священне Письмо. Чим старішим є філософське чи релігійне вчення, чим ближчим воно є до первісного стану людськості, в якому Розум ще перебував у всій своїй чистоті, тим істиннішим і шанованішим воно є. Історична традиція, таким чином, є критерієм істини; істина і традиція, розум та авторитет ототожнюються. Антихристиянський полеміст Цельс назвав свій твір «Істинний Логос», маючи на увазі під цією назвою «давню норму», «істинну традицію». Пошук істини, таким чином, може полягати лише у витлумаченні явленої та вже існуючої даності. Схоластика цієї доби намагатиметься примирити усі ці авторитети, з метою вивести таким чином своєрідну загальну систему філософії[459].

Життєвий вибір

Отже, філософії навчаються, коментуючи тексти і, потрібно уточнити, коментуючи у водночас дуже технічний і дуже алегоричний спосіб, однак, зрештою (і тут ми зустрічаємо традиційну концепцію філософії), як говорив філософ Тавр, все це роблять для того, «щоб стати кращим та поміркованішим». Вивчати філософію, навіть читаючи та коментуючи тексти, означає водночас вивчати спосіб життя та практикувати його. Якщо вправляння в коментуванні розглядати формально, саме по собі, то воно, так само як і вправляння в діалектиці, вже є вправою, що формує, оскільки це вправляння розуму, запрошення до скромності, елемент споглядального життя. Більше того, зміст коментованих текстів, незалежно від того, йдеться про тексти Платона чи Аристотеля, Хрісіппа чи Епікура, запрошує до трансформації життя. Стоїк Епіктет дорікає своїм учням за те, що вони пояснюють тексти лише для того, щоб похизуватись, і говорить їм: «Коли мене прохають прокоментувати Хрісіппа, я швидше не пишатимусь, а червонітиму, якщо не можу продемонструвати поведінку, яка відповідає його повчанням і узгоджується з ними»[460].

Згідно з Плутархом, у Платона та Аристотеля філософія сягнула кульмінації в «епоптиці[461]», тобто, як це буває у містеріях, у вищому одкровенні трансцендентної реальності. Відтак, з початку II століття після Різдва Христового (і цьому є численні свідчення[462]), філософія, здається, мислилась як духовний шлях нагору, чому відповідала ієрархія частин філософії. Етика забезпечувала початкове очищення душі; фізика відкривала, що світ має трансцендентну причину і запрошувала, таким чином, досліджувати нетілесні реалії; метафізика чи теологія, що називалася також епоптикою, оскільки була, як і у містеріях, вершиною посвяченості, зрештою, приносила споглядання Бога. Щодо вправляння в коментуванні, аби пройти цей духовний шлях, потрібно було у певному порядку читати тексти, які підлягали тлумаченню.

У випадку Платона починали з моральних діалогів, особливо з «Алківіада», який розглядає самопізнання, та «Федона», який запрошує відірватися від тіла; потім переходили до фізичних діалогів, таких як «Тімей», з метою навчитися долати чуттєвий світ і, зрештою, піднімалися до діалогів теологічних, таких як «Парменід» чи «Філеб», щоб відкрити Єдине та Благо. Ось чому коли Порфирій, учень Плотина, видавав трактати свого учителя, які до цього моменту були доступні лише посвяченим учням, він упорядкував їх не відповідно до хронологічного порядку написання, а відповідно до етапів духовного поступу: перша з «Еннеад», тобто дев’ять перших трактатів, об’єднує тексти, що мають етичний характер; друга та третя «Еннеади» стосуються чуттєвого світу і того, що є в ньому, а отже, відповідають фізиці як частині філософії; четверта, п’ята і шоста «Еннеади» мають предметом божественні речі: душу, Інтелект та Єдине — вони відповідають епоптиці. Питання витлумачення творів Платона, які Плотин розглядає в цих різних «Еннеадах», досить добре відповідають тому порядкові прочитання діалогів Платона, який пропонувався у платонічних школах. Поняття духовного поступу передбачало, що учні могли починати вивчення якогось твору лише тоді, коли дійшли до інтелектуального та духовного рівня, що уможливлював отримання користі від цього твору. Певні тексти були призначені для початківців, інші — для тих, хто просунувся далі. У творі, призначеному для початківців, не викладали складні питання, які залишали для старших учнів[463].

Втім, кожен коментар розглядався як духовна вправа, і не лише тому, що дослідження сенсу тексту вимагало, насправді, таких моральних якостей як скромність та любов до істини, але й тому, що читання кожного філософського твору повинно було спричинити трансформацію слухача чи читача коментаря. Про це свідчить приклад прикінцевих молитв, які Симплікій, неоплатонічний екзегет Аристотеля та Епіктета, вводив після окремих своїх коментарів і в яких щоразу повідомляється про духовний здобуток, що його можна отримати від екзегези того чи іншого тексту: наприклад, читаючи трактат «Про небо» Аристотеля — піднесення душі, читаючи «Підручник» Епіктета — очищення розуму.

Старого звичаю, відповідно до якого учитель та учні вступали в діалог під час навчання, і який існував як у платонівській, так і аристотелівській школах, здається, дотримувалися і у філософських школах кінця Античності, однак на маргінесі головної вправи, якою був коментар. Наприклад, текст, який ми називаємо «Бесідами» Епіктета, є нічим іншим як записами, зробленими його учнем Аріаном під час дискусій, що відбувалися після власне уроку, тобто після пояснення тексту. Авл-Гелій, про якого ми говорили вище, розповідає нам, наприклад, що його учитель, платонік Тавр, дозволяв своїм слухачам після уроку запитувати його про все, що завгодно: він навіть сам запитував у Тавра, чи піддається мудрець гніву, і філософ йому детально відповідав[464]. Плотин так само (ми знаємо це від його учня Порфирія) заохочував своїх слухачів запитувати його, що було приводом для нескінченних розмов, додає Порфирій[465]. Проте завдяки «Бесідам» Епіктета ми бачимо (так само, як і завдяки текстам Плотина), що відповіді учителя в більшості випадків були покликані спонукати учня змінити своє життя та розвиватися духовно.

Загалом, викладач філософії продовжував, як і в попередні століття, не лише вести заняття в групі учнів, що гуртувалися довкола нього, за певних обставин харчувалися спільно з учителем[466] і навіть часто жили також разом з ним, а й спостерігати за кожним із них. Спільнота життя є одним з найважливіших елементів формування. Викладач не задовольняється навчанням, він відіграє роль справжнього духовного наставника, який переймається духовними проблемами своїх учнів.

У цьому контексті варто зазначити, що в описувану добу відбувається відродження піфагорійської традиції. Це правда, що з часів Піфагора завжди існували спільноти, які орієнтувалися на нього, які відрізняли себе від загалу смертних певним способом життя: його послідовники не їли м’яса і практикували аскетичне життя, сподіваючись отримати кращу долю в майбутньому житті[467]. Їхній одяг та утримання були однією з улюблених мішеней комічних авторів:

Вони вегетаріанці, вживають тільки воду, Один і той же плащ, в якому завелися паразити, Жахаються миття: ніхто в наш час Не зміг би витримати подібного режиму [468]

Спосіб життя цих піфагорійців, вочевидь, полягав у дотримуванні akusmata, тобто сукупності максим — суміші харчових заборон, табу, моральних порад, теорійних визначень та ритуальних приписів[469]. З початком доби християнства ми спостерігаємо відновлення піфагореїзму, аналогічне відновленню інших шкіл. Розвивається різноманітна апокрифічна піфагорійська література: саме в цю добу складаються знамениті «Золоті вірші»[470]. У численних «Життях Піфагора», зокрема у написаних Порфирієм[471] та Ямвліхом, описують ідилічне філософське життя, яке процвітало у школі при ньому, спосіб, яким була організована перша піфагорійська спільнота: відбір кандидатів та випробування новачків включали мовчання упродовж кількох років, існувала спільність майна членів групи, практикувалися аскеза та споглядальне життя[472]. Відтак, піфагорійські спільноти знову створюються, процвітають спекуляції на тему чисел, а платоніки мають схильність вважати, з огляду на принцип неперервності традиції істини, що платонізм є продовженням піфагорійства.

Плотин та Порфирій

Життєвий вибір

Ми щойно говорили про відродження піфагорійства. Ми спостерігаємо цей феномен на прикладі трактату під назвою «Про утримання», який Порфирій, учень Плотина, написав з метою навернути Кастриція, іншого члена школи, до практики вегетаріанства. Порфирій[473] закидає Кастрицію, що той не дотримується предвічних законів філософії, тобто філософії Піфагора та Емпедокла, послідовником яких він є: Порфирій має тут на увазі не що інше як платонізм, який мислився тотожним філософії, відкритій на самому початку існування людськості. Саме ця філософія подається як спосіб життя, що включає всі аспекти існування. Порфирій повністю усвідомлює те, що такий спосіб життя радикально відрізняється від способу життя решти людей. Він звертається, пише він, не до людей, «які зайняті ручною працею, або ж атлетів, чи солдатів, моряків, ораторів, політиків», він звертається

до тих, хто розмірковує над такими питаннями: «Хто я є? Звідки я походжу? Куди потрібно йти?» і хто встановив для себе у харчуванні та в інших царинах принципи, відмінні від тих, якими керуються інші способи життя[474].

Спосіб життя, який рекомендує Порфирій і який є способом життя школи Плотина полягає, як це було і у випадку школи Аристотеля, у «житті згідно з розумом», тобто відповідно до найвищої частини нас самих, якою є інтелект. Платонізм та аристотелізм тут сходяться. Водночас, перспектива політичної діяльності філософів, яка існувала в Академії, втім, як і у первісному піфагореїзмі, зникає, або щонайменше переходить на другий план. Життя згідно з розумом не зводиться до суто раціональної та дискурсивної діяльності:

Theôria, споглядання, що веде нас до щастя, не полягає ні у накопичуванні обґрунтувань, ні у масі здобутих знань, як це можна було б подумати. Вона не споруджується частина за частиною. Кількість обґрунтувань не сприяє її поступові[475].

І Порфирій повертається до Аристотелевої теми: не досить здобути знання, потрібно, щоб ці знання «ставали частиною нашої природи», щоб вони «зростали разом з нами»[476]. Споглядання є лише тоді, говорить Порфирій, коли наші знання стають в нас «життям» і «природою». Втім, він віднаходить цю концепцію в «Тімеї»[477], де стверджується, що той, хто споглядає, повинен стати подібним тому, що він споглядає, а отже здійснити, таким чином, повернення до свого попереднього стану. Саме шляхом такого уподібнення, говорив Платон, досягають мети життя. Споглядання є відтак не абстрактним пізнанням, а трансформацією себе:

Якщо щастя досягають, записуючи свої промови, то цієї мети можна досягнути не турбуючись про вибір свого харчування чи здійснення певних дій. Але оскільки нам потрібно змінити своє актуальне життя на інше, очищуючи себе водночас шляхом дискурсу і шляхом дії, звернемось до аналізу того, який дискурс і яка дія ведуть нас до такого іншого життя[478].

Ця трансформація себе втім є, як і хотів Аристотель[479], поверненням до справжнього Я, яке не є нічим іншим, як розумом у нас, божественним у нас:

Повернення відбувається ні до чого іншого, як до нашого справжнього Я, уподібнення [дослівно: успівприроднення, sumphusis — П.А.] не уподібнює нас нічому іншому, як нашому справжньому Я. Наше справжнє Я — це розум, а мета, якої ми хочемо досягнути — життя згідно з розумом[480].

Ми зустрічаємо тут перехід від нижчого Я до Я справжнього і трансцендентного, який ми зустрічали упродовж усієї історії античної філософії.

Далі Порфирій описує спосіб життя, властивий філософу: відірватися від чуттєвості, від уяви, пристрастей, давати тілу лише строго необхідне, уникати метушні натовпу, як це робили піфагорійці та філософи, яких Платон описує в «Теететі». Таким чином, споглядальне життя передбачає аскетичне життя. Але це аскетичне життя має також цінність саме по собі: зрештою, воно є добрим[481] для здоров’я, як свідчить історія навернення учня Плотина — Рогаціана, члена Римського Сенату, який відмовився від своєї посади, будинку, слуг, харчувався лише раз на два дні і вилікувався таким чином від подагри[482].

Це аскетичне життя покликане передусім перешкодити нижчій частині душі притягувати до себе увагу, яка повинна бути звернена на розум. Оскільки «наша увага здійснюється усією нашою істотою»[483]. Відтак, аскетичний спосіб життя покликаний уможливити дисципліну уваги, яка є однаково строгою як у Плотина, так і у стоїків. Як зауважує Порфирій у своєму «Житті Плотина»:

Його увага до самого себе ніколи не послаблялася, хіба що під час сну, якому, втім, перешкоджали виснажена плоть (часто він не їв навіть хліба) та постійна орієнтація його думки на Розум[484].

Що не перешкоджало Плотину цікавитися іншими. Він був опікуном багатьох дітей, яких йому довіряли римські аристократи після своєї смерті, і турбувався про їхнє виховання та їхнє майно.

Тут стає зрозумілим, що споглядальне життя не скасовує турботи про іншого, і що ця турбота може цілком узгоджуватися з життям згідно з розумом. Будучи цілком доступним для всіх, «він ніколи не послабляв, у стані неспання, свого прагнення до Інтелекту», «він був присутнім одночасно собі самому, і іншим»[485]. «Собі самому» означає насправді «своєму справжньому Я», тобто Інтелекту.

У трактаті «Про утримання» Порфирій твердить, що мета, якої прагнуть філософи, полягає у житті згідно з розумом, який можна писати з маленької та великої літери, оскільки йдеться водночас про наше розуміння та Розуміння божественне, до якого співпричетне наше розуміння. Але в «Житті Плотина» ми читаємо, що

[…] метою та завданням для Плотина було єднання з верховним Богом та наближення до нього[486].

Верховний Бог вищий за Інтелект, оскільки, як говорить Порфирій, він перебуває над Інтелектом і тим, що піддається розумінню. Можна, таким чином, вважати, що є два типи споглядального життя та дві різних мети життя. Але філософський дискурс Плотина пояснює нам цю відмінність рівнів божественного світу і дає зрозуміти, що обидві мети засадничо ідентичні. Порфирій уточнює, що Плотин досягав «мети» єднання з верховним Богом чотири рази упродовж тих шести років, коли він відвідував школу Плотина, а він сам досягнув цього лише один раз за своє життя, хоча на той час йому було вже шістдесят вісім років. Таким чином Порфирій говорить про дуже рідкісний досвід, який можна назвати «містичним» чи «єднальним». Ці особливі та виняткові миті певним чином докорінно відрізняються від постійної діяльності, спрямованої на Інтелект. Хоча такий досвід є рідкісним, він все-таки задає визначальну тональність Плотиновому способові життя, оскільки цей спосіб відтепер виглядає як очікування непередбачуваної появи цих особливих моментів, що надають життю усього його сенсу.

Плотин робить опис цих досвідів у численних місцях своїх текстів. Дамо лише один приклад такого опису:

І коли душі пощастило Його зустріти, коли Він приходить до неї, ще краще, коли Він постає їй присутнім, коли вона відвертається від будь-якої іншої присутності, приготувавшись сама, щоб бути найкрасивішою, наскільки це можливо, і коли вона досягнула, таким чином, схожості з Ним (оскільки ці приготування і впорядкування добре відомі тим, хто їх практикує). Побачивши Його раптову появу у собі (оскільки більше між ними нічого немає і вони більше не є двома, але обоє стають одним; насправді, ти не можеш більше їх розрізняти так довго, доки Він є тут: образом цього є коханці і кохані цього світу, які хотіли б злитися разом), душа більше не усвідомлює своє тіло, ні того, що вона перебуває у цьому тілі, і вона більше не говорить, що є чимось іншим, аніж Він: людиною, твариною, істотою, чи всім (оскільки дивитись на ці речі означало б певним чином розрізняти, втім, вона не має задоволення звертатись до них і вона їх не бажає; однак, після того, як вона Його шукала, коли він з’являється, вона йде Йому назустріч і дивиться на Нього замість дивитись на себе саму, і не має задоволення дивитись, чим вона є, вона дивиться на нього), тоді вона, звичайно, не поміняє Його на жодну іншу річ, навіть якщо запропонувати їй усе небо, оскільки вона знає, що немає нічого, що було б ціннішим та кращим за Нього (адже вона не може піднестись вище, й усі інші речі, навіть якщо вони вище, є для неї нижчими), неначе в цей самий момент їй дається оцінювати та пізнавати досконало, що вона жадає «саме Його», і стверджувати, що немає нічого кращого за Нього (оскільки тут неможливий жоден обман: де знайти істинніше за істину? Вона говорить, таким чином: «Це Він!», вона проголошує це пізніше, зараз вона промовляє своє мовчання, наповнене радістю, вона не помиляється саме тому, що наповнена радістю, і вона не говорить з причини задоволення, яке їй приносило б тіло, але тому, що вона стала тим, чим була колись, коли вона була щасливою) […] Якщо стається так, що все довкола неї буде зруйнованим, це буде саме тим, чого вона хоче, за умови, що вона залишиться з Ним: настільки великою є радість, якої вона досягнула[487].

Тут присутні тональність та атмосфера, які є відносно новими в історії античної філософії. Відтепер філософський дискурс потрібен лише для того, щоб вказати на те, що є вищим за нього (не виражаючи його при цьому), тобто на досвід, в якому увесь дискурс знищується, в якому також більше немає свідомості індивідуального себе, а є тільки відчуття радості та присутності. Однак, цей досвід вписується все-таки в традицію, яка сягає щонайменше «Бенкету» Платона[488], котрий говорить про раптове бачення «чогось неймовірно прекрасного від природи», що є нічим іншим, як Красою в собі самій; таке бачення Платон уподібнює баченню, що постає в очах посвяченого в містерії Елевсиса. Втім, «містичний» досвід названий «містичним» через «містерії», тобто «таємні» бачення Елевсиса, які також даються як раптове бачення. Таке бачення, говорить Платон, є пунктом життя, в якому життя варте того, щоб бути прожитим, і якщо любов до людської краси може виносити нас за межі нас самих, то якою може бути сила любові, спровокованої такою Красою[489]? Ми віднаходимо сліди цієї традиції у Філона Александрійського, наприклад, у цьому тексті, де сильно наголошується перехідний характер такого досвіду:

Коли інтелект людини охоплений божественною любов’ю, коли вона з усіх своїх сил прагне сягнути найсвященнішого святилища, коли вона тягнеться туди силою всього свого пориву та усієї своєї наполегливості, то, підхоплена Богом, вона забуває усе, забуває саму себе, не пам’ятає нічого, окрім Бога та зв’язку з ним […] Але коли ентузіазм спадає і жадання позбавляється своєї сили, вона знову стає людиною, віддаляється від божественних речей, зустрічаючи відтак людські речі, які чекають її на виході з храму[490].

Втім, не потрібно забувати, що така тенденція не чужа аристотелізму, оскільки щастя людини міститься у спогляданні, яке має вищим предметом Думку Думки. Хоча ми не зупиняємося тут на такому великому коментаторові Аристотеля як Александр з Афродіси, оскільки дуже мало знаємо про те, яким було його життя та вчення, однак, у його випадку[491] можна говорити про містичний аристотелізм, зокрема, у нього було уявлення про єднання нашого інтелекту з божественним Інтелектом.

З містичним досвідом ми маємо інший аспект філософського життя: вже не рішення, не вибір способу життя, а невисловлюваний досвід, що перебуває поза будь-яким дискурсом, який повністю обертає всю самосвідомість індивіда та сповнює його відчуттям присутності, що не піддається вираженню.

Рівні «я» та межі філософського дискурсу

Із сорока п’яти трактатів Плотина можна виснувати теорію, яка пояснює ґенезу реальності на основі первісної єдності — Єдиного чи Блага, через постання дедалі нижчих рівнів реальності, все більше вражених множинністю: Інтелект, потім душа, потім чуттєві речі. Насправді, як і Аристотель та Платон, Плотин писав не з метою викласти систему, а з метою розв’язати окремі питання, порушені його слухачами під час навчання[492]. Це не означає, що Плотин не мав єдиного бачення реальності, це означає лише, що його твори написані за певних обставин. Окрім того, вони мають на меті також закликати, запросити слухача чи читача обрати певну позицію, прийняти певний спосіб життя, оскільки філософський дискурс Плотина щодо будь-яких рівнів реальності тільки підштовхує до аскези та до внутрішнього досвіду, які є справжнім пізнанням, за допомогою якого філософ підноситься до вищої реальності, досягаючи поступово дедалі вищих та більш внутрішніх рівнів самосвідомості. Плотин повторює стару істину: «Подібне пізнається подібним»[493]. Однак, це означає для нього, що лише стаючи духовно подібним реальності, можна захотіти пізнати те, що в ній можна осягнути. Філософія Плотина, таким чином, просякнута духом платонізму, тобто уявленням про нероздільну єдність знання та чесноти: знання є лише в екзистенційному просуванні до Блага та через нього.

Першим етапом піднесення є усвідомлення розумною душею факту, що вона не змішується з ірраціональною душею, яка покликана одушевляти тіло, переймається задоволеннями та працею, які передбачає життя тіла. Філософський дискурс може викласти аргументи на користь розрізнення між розумною та ірраціональною душами, але важливо зрозуміти, що це робиться не для того, щоб дійти висновку про існування розумної душі, а для того, щоб самому жити як розумна душа. Філософський дискурс може намагатися мислити душу, «розглядаючи її в чистому стані, оскільки будь-яке додавання до речі є перешкодою для пізнання речі»[494]. Проте тільки аскеза дає змогу «я» пізнати себе по-справжньому як душу, відокремлену від того, що не є нею, тобто стати конкретно та свідомо тим, чим було це «я», не знаючи цього: «Обмежуй себе та аналізуй себе», «Позбався того, що є поверховим […] не припиняй тесати свою власну статую»[495]. Для цього потрібно самому відділитись від того, що додано до розумної душі, та побачити себе таким, яким став після цього.

Але ні філософський дискурс, ні внутрішній шлях не можуть зупинитися на розумній душі. Філософський дискурс змушений прийняти, як це зробив Аристотель, що душа не може розмірковувати та мислити, якщо їй не передує субстанційна Думка, що створює можливість розмірковувати та пізнавати. Душа розпізнає сліди цієї думки, цього Інтелекту в собі у формі принципів, які дають їй змогу розмірковувати[496]. Життя згідно з Розумом у Плотина, як і у Аристотеля, має ієрархічні рівні. Воно починається на рівні розумної душі, освітленої Інтелектом, та полягає в діяльності філософських розмірковувань і практиці доброчесності, здійснюваної під керівництвом розуму. Однак, якщо філософська рефлексія веде до Інтелекту, то тут також є два рівні доступу до реальності: з одного боку, філософський дискурс, з іншого — внутрішній досвід. Таким чином, говорить Плотин, тут є дві форми пізнання себе: з одного боку, самопізнання як розумної душі, що залежить від Інтелекту, але залишається у плані розуму, а з іншого — як перетворення себе самого на Інтелект. Плотин описує це наступним чином:

Відтак, пізнавати самого себе означає не пізнавати себе як людину, а як того, хто став повністю іншим, підносячи себе самого догори, щоб взяти з собою лише краще з душі[497].

«Я» відкриває тим самим, що в душі найвищим є Інтелект та Розум, і що вона несвідомим чином постійно живе життям Інтелекту. Точніше, як говорив Аристотель[498] і як повторював Порфирій, метою життя є «життя згідно з Розумом», «життя згідно з Інтелектом». А отже, потрібно усвідомити цю несвідому діяльність, привернути увагу до цієї трансцендентності, що відкривається нашому «я»:

Тут відбувається так, наче людина очікує якийсь голос, якого вона жадає почути; вона уникатиме усіх інших звуків, вона напружуватиме слух в очікуванні звуку, якому надає перевагу, щоб знати, чи наближається він; таким самим чином нам потрібно залишити осторонь шуми, які приходять з чуттєвого світу, щонайменше для того, аби зберегти здатність усвідомлення чистої душі, готової почути звуки, що лунають згори[499].

Відтак, ми доходимо до першого рівня містичного досвіду, оскільки маємо тут подолання діяльності, властивої розумній душі, «перетворення на іншого», «відрив» догори. Ототожнившись із розумною душею, «я» ототожнюється тепер з Інтелектом, стає Інтелектом. Однак, що означає «ставати Інтелектом»? Плотин мислить Інтелект відповідно до моделі Аристотелевої Думки, тобто як досконало адекватне та прозоре знання себе. Водночас, він вважає, що Інтелект містить у собі самому всі Форми, всі Ідеї, а це означає, що кожна Форма є Інтелектом, а отже, оскільки інтелект є цілісністю Форм, що мислить себе саму, кожна Форма у свій спосіб, як Ідея людини чи як Ідея коня, є цілісністю Форм: в Інтелекті все є внутрішнім усьому. «Ставати Інтелектом» означає мислити з погляду цілісності, означає мислити себе не як індивіда, а як мислення цілісності; не деталізуючи цю цілісність, а навпаки, переживаючи її зосередження, внутрішність, глибоку злагоду[500]. «Потрібно бачити Розум як наше власне Я», говорить Плотин[501]. «Ставати Інтелектом» означає, зрештою, досягнути стану «я», в якому воно досягає тієї внутрішності та зосередженості на собі самому, тієї самопрозорості, які характеризують Інтелект і символізовані ідеєю світла, що бачить себе завдяки собі самому[502]. «Ставати Інтелектом» означає, таким чином, досягати стану досконалої прозорості зв’язку з самим собою, відкидаючи індивідуальний аспект «я», пов’язаний з душею й тілом, і залишивши існувати лише чисту внутрішність думки у собі самій:

Ми самі стаємо Інтелектом тоді, коли, відкинувши від себе інші речі, дивимось на Інтелект за допомогою Інтелекту, дивимось самі на себе[503].

Стати визначеним індивідом означає відокремитися від Цілого, додаючи собі тієї відмінності, яка, за Плотином[504], є запереченням. Відокремившись від усіх індивідуальних відмінностей, а отже, від власної індивідуальності, стають Цілим. Стати Інтелектом означає бачити себе самого та всі речі цілісним поглядом божественного Розуму.

Втім, дійшовши цього пункту, «я» не досягає кінця свого піднесення. Згідно з Плотиновим образом, Інтелект, в який ми занурені, є наче хвилею[505], яка здіймаючись підносить нас до нового бачення.

Тут філософський дискурс також здатен продемонструвати, що поза Єдиною цілісністю, яку уособлює Інтелект і яка є лише похідною єдністю, потрібно доконечно визнати абсолютну і першу єдність[506]. Але філософський дискурс доходить, таким чином, до межі, оскільки він не може виразити те, чим є абсолютна Єдність, оскільки говорити означає приписувати суб’єктам за допомогою дієслів додатки чи атрибути; однак, Єдине не може мати додатків чи атрибутів, будучи абсолютно єдиним. Відтак, про нього можна сказати лише те, чим воно не є. І якщо нам здається, що ми приписуємо йому позитивні предикати, кажучи, наприклад: «Єдине є причиною всього», ми кажемо не те, чим воно є саме по собі, а те, чим ми є відносно нього, тобто насправді стверджуємо, що ми є його наслідками. Інакше кажучи, вважаючи, що ми говоримо про нього, ми говоримо лише про себе самих[507]. Відносне, яким ми є, завжди відносне самому собі і не може досягнути абсолюту.

Єдиним доступом, який ми маємо до цієї трансцендентної реальності, є недискурсивний, об’єднавчий досвід. Досвід Інтелекту відповідає тому станові «я», в якому воно досягає внутрішності та досконалої прозорості самому собі. Досвід Єдиного відповідає новому станові Я, в якому воно, можна сказати і так, втрачає та віднаходить себе. Воно втрачає себе, оскільки отримує враження, що не є більше ні собою[508], ні в самому собі, і що ним оволоділо щось інше. Однак, цей стан знищення особистої ідентичності водночас сприймається[509] як «розквіт свого Я», як «інтенсифікація свого Я». «Відкидаючи всі речі»[510], на цьому рівні відтепер знаходять не Цілісність, а Присутність, яка є основою всіх речей і себе, що передує будь-якій детермінації та індивідуації.

Насправді, цей досвід невисловлюваний і, описуючи його, Плотин нічого не може сказати про Єдине, він описує лише суб’єктивний стан того, хто його переживає. Втім, цей досвід є тим, що реально веде до Єдиного. Плотин дуже чітко розрізняє тут дискурсивне навчання та недискурсивний досвід. Теологія, яка може бути лише дискурсивною, дає нам вчення, обізнаність про Благо та Єдине, але до самого Єдиного нас веде доброчесність, очищення душі, зусилля з метою жити життям Розуму. Навчання є ніби знаком, що направляє нас і вказує, в якому напрямі потрібно йти, але щоб досягнути Єдиного потрібно йти насправді — дорогою, якою сам прямуєш до Самого[511].

Однак, філософський дискурс може знову знадобитись, щоб пояснити, як можливий цей досвід Єдиного. «Я» може досягнути Єдиного лише тому, що воно живе життям Розуму. Оскільки в Розумові, Інтелекті, є два рівні: з одного боку, рівень мислячого Інтелекту, який відповідає станові повністю конституйованого Інтелекту, що мислить сам себе як цілісність Форм, а з іншого боку — рівень Інтелекту, що народжується, який ще не є Інтелектом і не мислить, а еманує від Єдиного як промінь, перебуваючи, таким чином, у безпосередньому контакті з ним. Внаслідок цього дотику Єдиного, говорить нам Плотин, Розум «сповнений любові», «п’яний від нектару», «він розгортається в радості»[512]. Стати мислячим Інтелектом для «я» вже означає містичний досвід. Але стати люблячим Інтелектом означає піднестися до вищого містичного досвіду, досягнути присутності у тій вихідній точці, де всі речі еманують від Блага і яка є нічим іншим, як Інтелектом, що народжується; можна уявляти собі точку, розміщену на промені, яка збігається з точкою, де промінь еманує з центру: ця точка народження променя є нескінченно близькою до центру, втім нескінченно відділеною від нього, оскільки вона є не центром, а точкою еманації[513]. Таким є зв’язок відносного та абсолютного.

Зв’язок, який, за Плотином, існує між філософським дискурсом та вибором існування, добре підсумовуються фразою філософа, спрямованою проти гностиків:

Коли кажуть «Бог», не живучи реально доброчесністю, «Бог» є лише словом[514].

Лише моральний чи містичний досвід може надати змісту філософському дискурсові.

Неоплатонізм після Плотина, теургія

Філософський дискурс та бажання гармонізувати традиції

Неоплатонізм після Плотина, який уособлюють головним чином Ямвліх, Сіріан, Прокл та Дамаскій, може здаватися здебільшого розвитком ієрархічної системи Плотина. Але, як ми казали раніше, для нього характерне гігантське зусилля із синтезу найбільш розрізнених елементів філософських та релігійних традицій усієї Античності. За давньою традицією, платонізм ототожнюється тут з піфагореїзмом; утім, аристотелізм тут виявляється узгодженим із платонізмом тією мірою, якою тексти Аристотеля, витлумачені, однак, у платонівському дусі, належать до першого етапу загального плану навчання неоплатоніків, яке полягало у поясненні певної кількості трактатів Аристотеля[515], а потім — діалогів Платона[516], відповідно до етапів духовного поступу.

Однак, гармонізація не зупиняється в цьому пункті. Намагаються також узгодити між собою філософські традиції та традиції, засновані на одкровеннях богів, такі як орфічні тексти чи «Халдейські пророцтва». Таким чином, йдеться про систематизацію усього, що дано в таких одкровеннях — орфізму, герметизму, халдейства з філософською, з піфагорійською та платонівською традицією.

Таким чином, доходять до того, що може здатися нам неймовірним жонглюванням. Неоплатоніки здатні віднайти різні класи богів «Халдейських пророцтв» в кожному ході думки діалектичної аргументації, що застосовується до знаменитих гіпотез щодо Єдиного, розвинутих в «Парменіді» Платона. Втім, ієрархії понять, отриманих штучно з діалогів Платона, тут починають у всіх своїх деталях відповідати ієрархіям орфічних та халдейських сутностей. Таким чином, халдейські та орфічні одкровення проникають в неоплатонічний філософський дискурс. Однак, не потрібно уявляти собі, що неоплатонічний філософський дискурс є лише суцільною мішаниною. Насправді, будь-яка схоластика є раціональним зусиллям з екзегези та систематизації. Вона зобов’язує розум до інтелектуальної гімнастики, яка, зрештою, має здатність формувати і розвиває здатність аналізувати концепти та логічну строгість: можна лише захоплюватися спробою Прокла, який намагається викласти more geometrico[517] етапи появи істот у своїх «Основах теології». Коментарі Прокла на Платона є чудовим монументом екзегези. І якщо вдатися до іншого прикладу, рефлексії Дамаскія з приводу апорій, характерних для понять «Принципу цілого», досягають великої глибини. Зовсім не дивно, що «система» Прокла глибоко вплинула на всю історію західної думки, особливо доби Відродження та німецького романтизму.

Саме екзегезі текстів Аристотеля та Платона була присвячена діяльність неоплатоніків після Плотина. Певна кількість їхніх коментарів на Аристотеля будуть перекладені латиною і відіграють непересічну роль в тих тлумаченнях цього філософа, які будуть запропоновані в Середньовіччі.

Спосіб життя

Для пізніших неоплатоніків, так само як і для Плотина, філософський дискурс був тісно пов’язаний із конкретними практиками та зі способом життя. Однак, для Плотина життя згідно з Розумом полягало у філософському житті, тобто в аскезі та моральному і містичному досвідові. Зовсім інакше було у випадку пізніших неоплатоніків. Вони, без сумніву, зберігають філософську практику аскези та доброчесності[518], однак розглядають як однаково важливу і навіть, у випадку Ямвліха, як ще важливішу ту практику, яку вони називають «теургічною». Слово «теургія» постає лише в II столітті нашої ери, воно, здається, було запропоноване автором чи авторами «Халдейських пророцтв» для позначення ритуалів, здатних очистити душу та її «безпосереднього носія» — астральне тіло, з метою дати їй змогу споглядати богів[519]. Ці ритуали передбачали омивання, жертвопринесення, заклинання з використанням часто незрозумілих ритуальних слів. Від магії теургію відрізняє те, що вона не претендує на примус богів, а, навпаки, полягає у покорі їхній волі шляхом виконання ритуалів, які вважаються встановленими ними самими. Зовсім не теоретична філософія, говорить Ямвліх[520], а ритуали, яких ми не розуміємо, і тільки вони можуть забезпечити наше єднання з богами. Ми не можемо встановити їх силою нашої думки, оскільки в такому випадку їхня ефективність залежала б від нас. Самі боги ініціюють ритуали і саме вони обирають матеріальні знаки, «святі таїни» — якщо дозволити собі так сказати, які притягують богів і уможливлюють контакт з божественним і бачення божественних форм. Отже, ми маємо тут своєрідне вчення про рятівну благодать. У цій концепції ідея містичного єднання не зникає, однак вона розуміється в загальному контексті теургії. Верховний Бог, як і інші боги, може явити себе раптом душі в містичному досвіді[521], за посередництва того, що Прокл називає «єдиним душі», тобто за допомогою її вищої і трансцендентної частини; це «єдине душі» відповідає, у свою чергу, своєрідному знакові, який у звичайній теургічній практиці притягує богів в душу.

Вторгнення теургії в платонізм для нас є дуже загадковим. Важко зрозуміти, чому неоплатонізм кінця античності вводить теургічні практики у філософську практику. Як добре наголошував Анрі-Домінік Сафре[522], ця схильність може пояснюватися уявленням про місце людини стосовно божественного, що формується в пізнішому платонізмі. Хоча Плотин вважав, що людська душа завжди перебуває в несвідомому контакті з Інтелектом і духовним світом, пізніші неоплатоніки виходили з того, що душа, оскільки вона потрапила в тіло, має потребу пройти через матеріальні та чуттєві ритуали для того, щоб мати змогу піднятися до божественного. Це, зрештою, позиція, аналогічна позиції християнства, згідно з яким людині, зіпсованій первісним гріхом, потрібно опосередкування втіленого Логосу та чуттєві знаки, Святі Таїни, щоб мати змогу увійти в контакт з Богом. Згідно з обома духовними рухами, які домінують наприкінці Античності та протистоять один одному, — неоплатонізмом та християнством, людина не може врятувати себе своїми власними силами, вона має потребу в божественній ініціативі.

IX ФІЛОСОФІЯ І ФІЛОСОФСЬКИЙ ДИСКУРС

Філософія та двозначність філософського дискурсу

Стоїки розрізняли філософію, тобто життєву практику чеснот, якою були для них логіка, фізика та етика[523], і «дискурс згідно з філософією», тобто теорійне навчання філософії, що своєю чергою ділилось на теорію фізики, теорію логіки та теорію етики. Це розрізнення, що мало цілком визначений сенс у системі стоїків, у дуже загальний спосіб може використовуватись для того, щоб описати феномен «філософії» в Античності. Упродовж нашого дослідження ми встановили, з одного боку, існування філософського життя, точніше певного способу життя, який можна характеризувати як філософський і який радикально протиставляється способові життя нефілософів, а з іншого — існування філософського дискурсу, який виправдовує, мотивує та впливає на цей вибір життя.

Таким чином, філософія і філософський дискурс постають водночас як неспівмірні та нероздільні.

Передусім, неспівмірні, оскільки для Давніх філософом є не той, хто винаходить чи розвиває оригінальний або самодостатній філософський дискурс, а той, хто дотримується відповідного способу життя. Тому йдеться, насамперед, про те, щоб стати кращим. А дискурс є філософським лише тоді, коли він трансформується у спосіб життя. Це так у випадку платонівської та аристотелівської традицій, для яких філософське життя сягає вершини у житті згідно з розумом. Однак, це так і у випадку кініків, у яких філософський дискурс зводиться до мінімуму, а іноді й до кількох жестів; проте кініки вважалися філософами і навіть взірцем філософії. Можна навести інший приклад: римський державний діяч Катон[524] з Утіки, який боровся проти диктатури Цезаря і закінчив своє життя знаменитим самогубством, викликав пізніше захоплення як філософ і навіть як один із виняткових мудреців-стоїків, які колись існували: він зі зразковою строгістю практикував стоїчні чесноти у своїй політичній діяльності. Те саме можна сказати про інших римських державних діячів, таких як Рутилій Руф та Квінт Муцій Сцевола Понтіфекс, які практикували стоїцизм буквально, демонструючи зразкову неупередженість при адмініструванні провінцій та будучи тими унікальними людьми, котрі всерйоз сприймали закони, ухвалені проти розкоші, захищали себе в суді, вдаючись не до засобів риторики, а відповідно до стоїчного стилю[525]. Можна також згадати імператора Марка Аврелія, якого офіційно називали «філософом» за його життя, зовсім не знаючи, що він написав свої «Роздуми», а отже, його ніяк не могли розглядати як теоретика[526]. Філософом вважався також, хоча й не викладав якоїсь філософії, сенатор Рогаціан[527] — учень Плотина, про якого ми говорили вище, котрий у той самий день, коли мав вступити на посаду претора, відмовився від своєї політичної діяльності та своїх багатств.

Філософське життя та філософський дискурс є неспівмірними головним чином тому, що вони належать до зовсім різних порядків. Те, що є суттєвим для способу життя — досвід певних станів, певні внутрішні схильності, повністю вислизає від вираження у філософському дискурсі. Це найчіткіше проступає у платонічному досвіді любові, можливо, навіть в аристотелівській інтуїції простих субстанцій, і особливо — в єднальному досвіді Плотина, цілком невисловлюваному у своїй своєрідності, оскільки той, хто про нього говорить, коли досвід є завершеним, не перебуває більше у тому самому психічному стані як тоді, коли він переживав цей досвід. Але це справедливо також щодо досвіду життя епікурейців, стоїків або ж кініків. Життєвий досвід чистого задоволення чи відповідності собі самому та Природі належить зовсім іншому порядкові, ніж дискурс, який його приписує чи описує його ззовні. Ці досвіди не належать порядкові дискурсу чи тез.

Відтак неспівмірні, але й нероздільні. Немає дискурсу, що заслуговував би на назву філософського, якщо він відокремлений від філософського життя, немає філософського життя, якщо воно не пов’язане тісно з філософським дискурсом. Утім, саме тут міститься внутрішня небезпека для філософського життя: двозначність філософського дискурсу.

Насправді, всі школи викривали небезпеку, на яку наражається філософ, якщо уявляє собі, що його філософський дискурс може бути самодостатнім, не перебуваючи у злагоді з філософським життям. Вони постійно нападали на тих, хто, якщо скористатися термінами платоніка Полемона[528], намагався здобути визнання своєю вправністю в аргументації за допомоги силогізмів, але суперечив сам собі поведінкою у своєму житті чи, як говорить епікурейська сентенція[529], хто вдавався до порожніх дискурсів, або ж, як говорить стоїк Епіктет[530], хто розмірковував про мистецтво життя людей замість того, щоб жити самому як людина, і хто, згідно з виразом Сенеки, робив з любові до мудрості (philosophia) любов до слова (philologia)[531]. Традиційно тих, хто розвивав філософський дискурс напоказ, не намагаючись зробити своє життя відповідним своєму дискурсові або ж діяти у такий спосіб, щоб їхній дискурс випливав з їхнього досвіду та їхнього життя, філософи від Платона та Аристотеля[532] і аж до Плутарха називали «софістами»; Плутарх же наголошував, що коли ці софісти зійдуть зі своїх кафедр і покладуть свої книги та підручники, вони будуть не кращими «в реальних справах свого життя», ніж інші люди[533].

Однак, філософське життя не може обійтися без філософського дискурсу за умови, що цей дискурс буде надихатися та керуватися цим життям. Він є складником цього життя. Зв’язок між філософським життям та філософським дискурсом можна розглядати у три різні способи, які, втім, тісно пов’язані між собою. Передусім, дискурс виправдовує вибір життя та розвиває все те, що він передбачає: можна сказати, що завдяки своєрідній взаємній причинності вибір життя визначає дискурс і дискурс визначає вибір життя, виправдовуючи його теорійно. По-друге, щоб бути здатним жити по-філософському, потрібно впливати на себе самого та на інших, і філософський дискурс, якщо він справді є виразом певного екзистенційного вибору, є необхідним для цього засобом. Нарешті, філософський дискурс є однією з форм вправляння у філософському способі життя у вигляді діалогу з іншим та з самим собою.

Відтак, філософський дискурс передусім теорійно виправдовує вибір життя. Ми констатували це упродовж усієї історії античної філософії: щоб раціонально здійснити свій вибір життя, філософи повинні були вдаватися до дискурсу, який своєю чергою також керувався, настільки це було можливим, строгою раціональністю. Незалежно від того, чи йдеться, як у Платона, про вибір Добра чи, як у епікурейців, про вибір чистого задоволення чи, як у стоїків, про вибір морального наміру чи, як у Аристотеля і Плотина, про вибір життя згідно з Розумом, щоразу потрібно було точно окреслювати передумови, вимоги, наслідки такої позиції; наприклад, як ми бачили у випадку стоїцизму чи епікурейства, потрібно було шукати під кутом огляду свого екзистенційного вибору місце людини у світі і виробляти таким чином «фізику» (що увінчується теологією або ж ні), а також визначати зв’язки людини з подібними їй, а отже, виробляти «етику», зрештою, визначати самі правила розмірковування, що використовуються у фізиці та етиці, і виробляти відтак «логіку» та теорію пізнання. Для цього потрібно було використовувати спеціальну термінологію, говорити про атоми чи про втілення, або ж про Ідеї, про Буття чи про Єдине, а також про логічні правила дискусії. Навіть у випадку життєвого вибору кініків, у яких філософський дискурс дуже обмежений, на задньому тлі можна побачити рефлексію про зв’язки між «умовностями» та «природою». До більшого чи меншого зусилля з концептуалізації та систематизації вдавались у всій античній філософії.

По-друге, дискурс є привілейованим засобом, за допомогою якого філософ може впливати на себе самого та інших, оскільки, якщо він є виразом екзистенційного вибору того, хто до нього вдається, то завжди прямо чи непрямо має трансформаційну, виховну, психагогічну, терапевтичну функцію. Він завжди покликаний вражати, створювати в душі habitus, провокувати трансформацію Я. Саме на цю творчу роль натякає Плутарх, коли пише:

Філософський дискурс не витісує нерухомі статуї, але все, до чого він торкається, намагається зробити активним, ефективним і живим, він надихає рушійні пориви, продуктивні судження щодо корисних дій, вибори на користь добра […][534].

З цього погляду, його можна визначити як духовну вправу, тобто як практику, покликану здійснювати радикальну зміну буття.

Різні типи філософського дискурсу намагатимуться здійснити цю трансформацію «Я» в різні способи. Так, навіть суто «теорійний» та догматичний дискурс, який, якщо можна так сказати, зводиться до одного лише дискурсу, може впливати, так би мовити, однією лише силою очевидності. Наприклад, своєю строгою систематичною формою, привабливими рисами способу життя, який вони пропонують, чи образ мудреця, який вони описують, теорії епікурейців та стоїків у певному сенсі примушують робити вибір життя, передбачений ними.

Але дискурс може ще збільшити свою силу переконання, концентруючись в дуже стислих викладах, а ще краще — в коротких вражаючих максимах, таких як лікувальна четвірка епікурейців. Ось чому стоїки та епікурейці радять своїм учням вдень і вночі пригадувати, і не лише напам’ять, а й письмово, ці фундаментальні догми. Саме в цьому контексті потрібно розуміти появу такого твору, як «Роздуми» Марка Аврелія. В ньому імператор-філософ формулює для себе самого догми стоїцизму. Ми маємо тут не короткий виклад чи цитатник, який достатньо було б перечитувати, не отримані раз і назавжди математичні формули, призначені для механічного застосування, адже йдеться не про розв’язання теоретичних та абстрактних проблем, а про те, щоб постійно повертатися до тих настанов, згідно з якими зобов’язаний жити стоїк. А отже, не досить перечитувати «слова», потрібно щоразу наново формулювати максими так, щоб вони вражали і спонукали діяти; тут важлива письмова дія, розмова з самим собою[535]. Загалом, можна сказати, що перевага систематичної структури теорій стоїків та епікурейців полягає в тому, що тонкощі вчення залишаються спеціалістам, а те, що у вченні є головним, стає доступним ширшій публіці: тут є аналогія з християнством, де дискусії залишаються справою теологів, а християнському люду вистачає катехизису. Таким чином, ці філософії можуть, як ми бачили, ставати «популярними». Вони є «місіонерськими».

Існує зовсім інший тип дискурсу, також відверто теорійного порядку, який набуває форми запитування, пошуку, навіть апорії, а отже, не пропонує ні догми, ні системи, зобов’язуючи натомість учнів до особистого зусилля, до активного вправляння. Такий дискурс також намагається продукувати настанову, habitus, в душі співрозмовника та підвести його до визначеного вибору життя.

У діалозі сократичного типу, в якому учитель наполягає, що нічого не знає і не має чому навчити свого співрозмовника, останній, зрештою, стає предметом запитування: він повинен обґрунтовувати себе самого та той спосіб життя, яким він живе і жив. Сократичне запитування запрошує його, таким чином, вдатись до турботи про себе самого і внаслідок цього змінити життя.

Платонівський діалог, такий як «Софіст» чи «Філеб» є більш інтелектуальною вправою, однак потрібно визнати, що він є передусім «вправою». Він, як ми бачили, має одну головну мету — не розв’язати порушену проблему, а «зробити кращим діалектиком». А бути кращим діалектиком означає не лише бути вправним у винаході чи спростуванні складних ходів думки — це передусім означає вміти вести діалог, відповідно до всіх вимог, які він передбачає: визнавати присутність та права співрозмовника, засновувати свою відповідь на тому, що співрозмовник сам визнає таким, що знає, а отже досягати з ним згоди на кожному етапі дискусії; а також коритися вимогам та нормам розуму, пошуку істини і, зрештою, визнавати абсолютну цінність Добра.

А отже, виходити за межі свого індивідуального бачення, щоб підноситись до всесвітньої точки зору, намагатися бачити речі у перспективі Цілого та Добра, трансформувати таким чином бачення світу та свою власну внутрішню настанову.

Втім, філософський дискурс може набувати також форми безперервного викладу, дискурсу заклику чи заспокоєння, в якому, з метою спровокувати трансформацію душі, застосовуються всі ресурси риторики.

Нарешті, третій аспект зв’язку між філософією та філософським дискурсом: філософський дискурс є однією із форм вправляння у філософському способі життя. Як ми щойно бачили, діалог є невід’ємною частиною платонівського способу життя. Життя в Академії передбачало постійний інтелектуальний та духовний обмін в діалозі, а також у науковому дослідженні. Спільнота філософів є також спільнотою вчених, які займаються математикою, астрономією чи політичною рефлексією.

Аристотелівська школа ще більше, ніж платонівська, є спільнотою учених. Аристотелівський вибір життя полягає, насправді, в «житті згідно з Розумом», тобто у віднаходженні сенсу свого життя і свого задоволення у дослідженні, тобто, зрештою, у тому, щоб провадити життя ученого та споглядати, вдаватись до досліджень, часто колективних, усіх аспектів людської та космічної реальності. Філософський та науковий дискурс, який для Аристотеля не може бути лише діалогом, для нього також є суттєвим елементом життя згідно з розумом. Діяльність ученого, втім, може долатись у містичній інтуїції, коли людський інтелект у недискурсивному дотикові входить в контакт з божественним Інтелектом.

Ми віднайдемо в інших школах ту саму спільноту дослідження, дискусії, турботи про себе та про інших, взаємного коригування; вони невіддільні, як ми бачили, від епікурейської дружби та від духовного керівництва стоїків чи неоплатоніків.

Ми розпізнаємо також вправляння у філософському способі життя в дискурсі медитації, який є своєрідним діалогом філософа наодинці з самим собою, який ми уже зустрічали вище. Діалог з самим собою часто використовується в усій Античності. Ми знаємо, наприклад, що Пірон дивував своїх співгромадян тим, що голосно говорив із самим собою[536], і що стоїку Клеанту закидали те саме. Мовчазна медитація могла практикуватися стоячи та нерухомо (це був спосіб Сократа) чи під час прогулянки, як про це говорить поет Горацій: «Може, блукаючи в лісі цілющім, снуєш собі думку, чим керуватись розумному й чесному, як йому жити?»[537] чи стоїк Епіктет: «Йди прогулюватись насамоті, розмовляй з самим собою»[538]. Медитація є частиною сукупності практик, які не обов’язково належать порядку дискурсу, але які завжди є свідченням особистої ангажованості філософа і є для нього засобом трансформувати себе самого та впливати на себе самого. Це духовні вправи, про які ми зараз будемо говорити.

Духовні вправи

Упродовж усього нашого дослідження ми зустрічали в усіх школах, навіть у скептиків, «вправи» (askesis, meletê), тобто добровільні та особисті практики, покликані здійснити трансформацію Я. Вони невід’ємні від філософського способу життя. Я хотів би тепер спробувати виокремити спільні тенденції, які можна виявити у практиках різних шкіл.

Передісторія

В історії думки ніколи не буває абсолютного початку. Відтак, можна припустити, що була якась передісторія духовних вправ у мислителів-досократиків та в архаїчній Греції. На жаль, усе те, що ми знаємо про досократиків, є надзвичайно фрагментарним, свідчення є надзвичайно пізніми, а фрагменти, які до нас збереглись, надто складно інтерпретувати, оскільки ми не завжди можемо з певністю осягнути сенс вживаних слів. Наприклад, Емпедокл наступним чином говорить про непересічного персонажа, яким, можливо, є Піфагор:

Поміж них жив чоловік неперевершеного знання, могутніший за будь-кого в усіх видах мудрості, який здобув надзвичайний скарб розумових сил. Бо коли він напружував усі свої розумові сили, то без зусилля бачив будь-яку з істот, навіть [те, що можна було бачити — П.А.] за десять чи двадцять людських поколінь[539].

Пов’язуючи помилково останні рядки з реінкарнаціями Піфагора, тут часто хотіли бачити натяк на вправи з пригадування, які він практикував[540] (і ми до цього ще повертатимемося), наразі варто лише наголосити, що це пригадування робиться «з напруженням усіх розумових сил». Первісно вжите тут слово prapides означає діафрагму, стиснення якої може зупинити дихання, а в переносному сенсі — розумові сили, розмірковування, думку. Так само як слово «серце» у французькій мові, воно має водночас фізіологічне та психологічне значення. Тому Ж.-П. Вернан слідом за Л. Жерне[541] вважав, що текст Емпедокла натякає на «духовну вправу» пригадування, яка полягала в «техніках контролю дихання за допомоги діафрагми, що давало змогу душі сконцентруватися з метою звільнення від тіла та подорожі за його межами»[542]. Але чи можна погодитися з тим, що слово prapides має фізіологічний сенс тоді, коли йдеться про зусилля пригадування, і тоді, коли двома рядками раніше воно позначало рефлексії та думки, а отже, здається, мало психологічний сенс? В іншому тексті Емпедокла:

Щасливий той, хто здобув велике багатство божественних думок (prapidôn), нещасний той, хто має про богів темну гадку[543] —

ми віднаходимо той самий «психологічний» сенс prapides, що підтверджується також опозицією цього терміна термінові, який означає «гадку». Відтак, у цьому контексті твердження про існування «технік контролю дихання» спирається, насправді, винятково на двозначність слова prapides; оскільки ніщо не доводить, що у цій фразі Емпедокла це слово означає діафрагму.

Я зовсім не хочу сказати, що у грецькій філософській традиції не могло існувати технік контролю дихання. Концепції душі як подиху[544] досить для того, щоб припустити їхнє існування. І, можливо, платонівську вправу, яка полягала у концентрації душі, зазвичай розпорошеної в різних частинах тіла[545], варто розглядати саме в цьому контексті. Не може не вражати також той факт, що в оповідях про смерть філософів часто говориться про тих, хто поклав край своєму життю, затримавши дихання, як, наприклад, у оповідях про смерть двох кініків — Діогена та Метродокла[546]; це дає підстави припускати, що практики такого роду згадувалися в біографічних традиціях. Однак, тут йдеться лише про приклад непевності і труднощів, які загрожують будь-яким реконструкціям і гіпотезам, що тлумачать тексти досократиків та грецької архаїки.

Ж.-П. Вернан[547] додає, що ці техніки контролю дихання слід розглядати в контексті «шаманістської» традиції. Шаманізм[548] є соціальним феноменом, фундаментально пов’язаним із мисливськими цивілізаціями; він залишився центральним соціальним феноменом лише в Сибіру та у Південній Америці, однак він зберігся в інших культурах та релігіях і змішався з ними у більш чи менш давні часи, відтак його залишки можна спостерігати у Скандинавії та Індонезії. Він зосереджений на постаті шамана — персонажа, який вміє за допомогою ритуальної дії ввійти в контакт зі світом духів тварин чи людей, живих чи мертвих, щоб забезпечити успіх у полюванні, у вирощуванні тварин чи в одужанні душ живих або ж мертвих. Після К. Мойлі[549] та Е. Р. Додса[550] у шаманізмі хотіли бачити витоки уявлень грецьких філософів про душу, про відокремлення душі та тіла, так само як витоки технік духовної концентрації, уявлень про подорожі душі поза тілом, а після М. Еліаде[551] — ще й витоки технік екстазу. Я, зі свого боку, надзвичайно стримано ставлюся до подібного роду пояснень з двох головних причин.

Передусім, навіть якщо прийняти цю шаманістську передісторію, все-таки духовні вправи, які нас цікавлять, більше не мають нічого спільного з шаманістськими ритуалами та відповідають, натомість, строгій потребі раціонального контролю, потребі, що виникає, як ми бачимо, у перших мислителів Греції, у софістів та Сократа. Порівняння у надто вузькому контексті загрожує спотворити наше уявлення про грецьку філософію.

По-друге, мені здається, що в істориків філософії склалось надто ідеалізоване та спіритуалістське уявлення про шаманізм, що дає їм змогу бачити шаманізм всюди. Чи можна, наприклад, серйозно говорити про Сократа те, що говорить А. Жолі:

Те, що Сократ був останнім шаманом та першим філософом, є відтепер загальноприйнятою антропологічною істиною[552].

Що означає «антропологічна істина»? Чи справді можна сказати, що він був першим філософом? І що означає тут слово «шаман»? Чи означає воно те, що відповідно до сутності шаманізму (тобто в контексті мисливства та рибальства — союзу між людськими душами та тваринними духами, який мислиться відповідно до моделі шлюбного зв’язку), Сократ мав ритуальну дружину, яка була «жіночим духом живильного світу: донька лісового духу, що давав дичину, донька водяного духу, що давав рибу»? Чи уподібнювався він під час ритуалу тварині своїм виглядом та своєю поведінкою? Чи стрибав він та ревів як самець, що відганяє своїх суперників і готується до спарювання з самкою? Я натякаю тут на опис діяльності шамана, який нещодавно запропонувала моя колега Р. Н. Амайон[553]. На мою думку, вона чудово продемонструвала також двозначність, що міститься у використанні терміна трансу (близького до терміна екстазу), який позначає сукупність тілесних поведінок шамана[554]. Зазвичай обмежуються констатацією, що шаман перебуває «у трансі», не описуючи конкретних деталей його тілесних жестів. Але насправді, важливими є саме деталі цих тілесних жестів: тремтіння та стрибки виражають різні типи зв’язку та звернені до різних духів:

Для того, щоб зрозуміти дивну поведінку шамана, досить взяти до уваги символізм союзу з духами тварин, який вимагає ритуальної анімалізації шамана. Таке розуміння робить зайвими запитання про його нормальну чи патологічну природу та про штучний чи спонтанний характер його поведінки. Немає жодної потреби говорити про особливий психічний стан чи фізичні умови. Шаман за допомогою рухів свого тіла спілкується із тваринними духами так, як це роблять тварини різних видів, що не мають спільної мови. Стрибаючи або лежачи нерухомо, він не покидає свого тіла, не зомліває, не впадає в істерику, не впадає в каталепсію[555]: він грає свою роль. Для нього не йдеться про досягнення певного стану чи переживання певного досвіду, як цього хотіли б деякі західні інтерпретатори, йдеться про здійснення тих дій, яких очікують від нього глядачі. А отже немає підстав звертатися до словника трансу, екстазу чи інших особливих станів свідомості, бо цей двозначний словник передбачає, що між психічним, фізичним станом та символічною дією існує зв’язок, який насправді ніщо не засвідчує[556].

Щоб мати підстави говорити про Сократа як про шамана потрібно, на мою думку, вилучити з поняття шамана все те, що становить його специфіку. Для А. Жолі[557] факт того, що Сократ тримається на відстані і нерухомо медитує, того, що він «заглиблюється в думки»[558] доводить, що він вдається до «добре знайомих технік контролю дихання». Це «добре знайомих» здається мені досить перебільшеним, точніше було б, як ми бачили, визначити їх як «можливі» чи «такі, що припускаються». Зі свого боку, я думаю, що якщо хтось хоче медитувати спокійно, потрібно залишатись нерухомим та мовчазним, і що така поведінка не має нічого спільного з «відстороненістю» шамана. Додс говорить з цього приводу про релігійне «відсторонення», період строгого випробування самотністю та постом, яке може включати психологічну зміну статі. Після цього періоду душа шамана може покидати своє тіло і подорожувати далеко у світі духів. Але реальності є набагато складнішими, вони завжди обумовлені певним ритуальним зв’язком із тваринними духами чи душами мертвих. Еліаде та Додс уявляють собі шаманізм як здатність, якою наділений певний індивід, змінювати зв’язок свого тіла та своєї душі так, як він хоче, тоді як йдеться, скоріше, про мистецтво демонструвати певну символічну поведінку у зв’язку з певними конкретними ситуаціями. А стосовно відстороненості шамана, я ще раз процитую P. Н. Амайон:

Союз із тваринним духом надає дикого і спонтанного характеру ритуальній поведінці шамана. Він є причиною також незвичної поведінки, яка визначає кар’єру шамана: екстравагантних вчинків, відмови від м’яса, напівсонного стану тощо. Вважається, що ці поведінки, які проявляються в пубертатному стані, є доказом входження в контакт з тваринними духами та засвідчують настання мужності[559].

Тут ніяк не проглядається зв’язок із поведінкою Сократа. Додс також хотів побачити сліди шаманізму в історіях, які розповідають про таких персонажів, як Абаріс, Аристей з Проконеса, Гермотім з Клазомен чи Епіменід, які подорожували за межами своїх тіл. Утім, опис пригод Аристея, який дає пізніший письменник другої половини II століття після Різдва Христового, а отже дев’ятьма століттями пізніше, може здаватись відповідним ідеалізованому уявленню, що його зазвичай мають про шаманізм:

Коли він лежав нерухомо на землі, заледве дихаючи, його душа покидала тіло, блукаючи як птах та спостерігаючи все те, що перебувало під нею — землю, море, ріки, міста, звичаї та пристрасті людей, природні явища будь-якого роду. Потім, повернувшись у власне тіло та пробуджуючи його, послуговуючись знову ним як інструментом, вона розповідала все, що вона бачила та чула[560].

Дж. Д. П. Болтон у своєму ретельному дослідженні показав[561], що насправді історія Аристея була витлумачена подібним чином під впливом одного з учнів Платона, Геракліта Понтійського, що цікавився подібними феноменами. Проте, згідно з Болтоном, все підштовхує до думки, що Аристей, який жив у VII столітті до Різдва Христового, насправді, здійснив дослідницьку подорож на південь сучасної Росії та у степи Азії, і що після свого повернення він написав поему під назвою «Арімаспея», в якій розповів про свої пригоди. Здається, також, що у випадку Аристея не йдеться про жодну психічну подорож, у нього була лише справжня земна подорож. Під час своєї шестилітньої відсутності він вважався мертвим. Відтак думали, що цю подорож здійснила його душа у нібито мертвому стані. Тут ще раз ми бачимо непевність, яка нависає над таким різновидом «шаманістських» інтерпретацій.

Можливо, можна виявити сліди шаманізму в певних релігійних аспектах та ритуалах архаїчної Греції, однак немає сумнівів, що потрібно дотримуватися максимальної обережності, коли йдеться про інтерпретацію за допомогою шаманізму постатей та практик її мудреців, від Аристея до Піфагора, які могли досягати повного володіння власного душею за допомогою дисципліни аскетичного життя. Здається, що в їхньому випадку сумніви будуть цілком легітимними. Втім, саме таким сумнівом керується Ж.-П. Вернан, коли пише з приводу таких персонажів, як Абаріс чи Арістей:

З нашої сторони, ми схильні швидше вбачати подібність з техніками типу Йоги, аніж із фактами шаманізму[562].

Ми говорили, що у вправах думки, про які говорить Емпедокл, хотіли бачити зусилля з пригадування попередніх життів. Але, як продемонстрував Ґ. Зунтц, посилаючись на граматичний аналіз, і як можна також виснувати з того тлумачення, яке Порфирій дає цьому тексту у своєму «Житті Піфагора», Емпедокл хотів вказати на надзвичайні здібності сприйняття, якими володів Піфагор[563]. Однак, правдою є і те, що легенди приписують Піфагорові здатність пригадувати свої реінкарнації. Говорили, що він пам’ятав, наче був Евфорбом[564], сином Панфоя, якого Менелай убив під час Троянської війни. Ось чому, оскільки давні розповідали також, ніби піфагорійці практикували вранці та ввечері вправи з пригадування, шляхом яких вони пригадували собі усі події дня чи того, що йому передувало[565], було прийнято вважати, що ці вправи були призначені в кінцевому підсумку дати змогу пригадати попередні життя[566]. Така інтерпретація може насправді спиратися лише на один факт: на те, що в дуже пізньому свідченні — свідченні Гієрокла, письменника V століття після Різдва Христового, коментатора неопіфагорійського апокрифа — «Золотих віршів», ми зустрічаємо поміж іншого і поради щодо практики іспиту сумління. Гієрокл, продемонструвавши моральне значення такої практики, додає:

Це пригадування щоденного життя стає вправою, здатною відродити в нашій пам’яті все те, що ми зробили у наших попередніх життях, і дати нам, таким чином, відчуття нашого безсмертя[567].

Однак, варто зауважити, що два раніших свідчення — Діодора Сіцилійського[568] та Цицерона, згадуючи піфагорейську практику пригадування подій попереднього дня та днів, що йому передували, говорять лише про вправи, покликані зміцнити силу пам’яті. Для Порфирія[569] йдеться, скоріше, про іспит сумління, коли потрібно дати собі звіт про самого себе щодо минулих дій, а також передбачити, як потрібно буде діяти надалі.

Ми маємо багато описів життя у школі Піфагора. На жаль, вони часто є проекцією ідеалу чистого філософського життя, властивого школам, які діють значно пізніше піфагорійців. Відтак на них не можна покладатись у реконструкції піфагорійського життя. Ми знаємо, що Платон хвалить цей спосіб життя в «Державі»[570]. Але він не повідомляє нам деталей про нього.

Ми можемо з певністю сказати лише те, що піфагорійці в часи Піфагора і після нього здійснювали політичний вплив на численні міста-громади Півдня Італії, пропонуючи, таким чином, взірець для платонівської ідеї про громаду, організовану та урядовану філософами[571]. Ми також можемо сказати, що після поразки цієї політичної діяльності, як на Півдні Італії, так і у Греції, існували піфагорійські спільноти, які практикували аскетичне життя, про що ми говорили вище[572].

Ми також дуже мало знаємо про духовні практики, які могли використовуватися іншими досократиками. Можна лише зауважити, що розглядаючи одну зі своїх улюблених тем — спокій душі, такі філософи як Сенека та Плутарх[573] посилаються на твір Демокрита, присвячений euthumia, тобто блаженству душі, що дорівнює радості. Згідно з Сенекою, він шукав його у стані рівноваги душі. Цього можна досягнути, якщо зумієш привести свої дії у відповідність до того, що насправді можеш робити. Радість, таким чином, пов’язана з пізнанням себе. Йдеться про те, щоб «займатися своїми справами». Відтак, вплив на самого себе є цілком можливим. Примітним також є те, що на велике зібрання моральних сентенції ставили ім’я Демокрита[574]. Втім, він написав також твір, названий «Tritogeneia», що є одним з імен богині Афіни, яка ототожнювалась ним з мудрістю чи розважливістю, а мудрість Демокрит визначав як мистецтво добре розмірковувати, добре говорити та робити те, що потрібно робити[575].

Поміж софістів для нас особливо цікавий Антифон[576], який запропонував терапію, що полягала у лікуванні скорбот і труднощів за допомогою слова. Ми не знаємо, як він це робив, але можемо віднайти у фрагментах його творів, що збереглись, цінні вказівки на його знання людської психології. Ми сигналізуємо тут лише про кілька прикладів. Він знає, наприклад, що не можна стати мудрецем, не переживши особисто те, що є ганебним чи поганим, тобто не отримавши перемогу над самим собою. Він знає також, що той, хто хоче зробити зло своєму близькому і не робить цього негайно, побоюючись не досягнути успіху або побачивши можливість виникнення несприятливих наслідків, часто закінчує відмовою від свого наміру[577]. Це означає, що розважливість полягає у розмірковуванні щодо своєї дії та у дистанціюванні від неї. Ми бачимо, таким чином, роль, яку відігравала рефлексія над поведінкою у житті. Окрім того, Антифон мав репутацію чудового інтерпретатора снів. Зупинимось на такому зауваженні про унікальність та серйозність життя:

Є люди, які не живуть своїм наявним життям, так, ніби вони готуються, з усією своєю наполегливістю, жити невідомо яке інше життя, але не те, що є у них, і коли вони це роблять, час проходить і втрачається. Не можна переграти життя так, як ще раз кидають кості у грі[578].

Ми ніби вже чуємо тут слова Епікура чи Сенеки: «Коли ми очікуємо життя, життя проходить».

Таким чином, за допомогою цих кількох прикладів ми переконуємося, що існувала ціла передісторія філософського способу життя та практик, які були з ним пов’язані[579]. Однак, враховуючи бідність фрагментів, які дійшли до нас, а також труднощі їхньої інтерпретації, ми бачимо, що точний опис цих практик вимагав би тривалого вивчення.

Вправи тіла та вправи душі

Хоча численні тексти на це і натякають, не існує жодного систематичного трактату, що зводив би докупи та вичерпно виклав би теорію й техніку філософської вправи (askesis). Можна припустити, що такі практики були передусім частиною усного навчання і що вони були пов’язані з традицією духовного керівництва. Зазначимо лише, що існували трактати «Про вправу», які сьогодні втрачені. До нас дійшов лише один маленький трактат такого роду авторства стоїка Музонія Руфа[580]. Після твердження, що ті, хто вдається до філософування, мають потребу вправлятися, він розрізняє вправи, властиві душі, та вправи, спільні для душі та тіла. Перші полягатимуть, з одного боку, у тому, щоб «завжди утримувати в полі уваги», а отже, обмірковувати докази, які встановлюють фундаментальні догми, що організовують дію, а також у тому, щоб дивитись на речі під іншим кутом огляду; з іншого боку — у тому, щоб бажати і шукати лише справжніх благ, що слід розуміти як чистоту морального наміру. Ми практикуватимемо вправи, спільні для душі та тіла, «якщо призвичаїмося до холоду, до спеки, до спраги, до голоду, до скромної їжі, до твердості ложа, до утримання від приємних речей, до того, щоб зносити речі тяжкі». Тіло стане, таким чином, невразливим для болю і придатним до дії, а сама душа завдяки цим вправам зміцниться, стаючи сміливою та витриманою.

Ці зауваження Музонія є цінними, оскільки дають нам змогу побачити, що уявлення про філософські вправи коріниться в ідеалі атлетизму та звичній практиці фізичної культури в гімназіумах. Так само як за допомогою повторення тілесних вправ атлет надає своєму тілу нової сили та форми, філософ за допомогою філософських вправ розвиває свою силу душі і трансформується сам. Аналогія може здатись ще очевиднішою від того, що саме в gymnasion’і, тобто у місці, де віддавались фізичним вправам, часто відбувались і уроки філософії[581]. Вправи тіла та вправи душі взаємно сприяють формуванню справжньої людини, вільної, сильної та незалежної.

Ми наводили численні приклади цих практик у випадку кожної зі шкіл. Тепер потрібно показати глибоку спорідненість, яку можна виявити між цими вправами, та визнати, що вони, зрештою, зводяться до двох супротивних та взаємодоповнювальних рухів самосвідомості, перший з яких є рухом концентрації, другий — розширення Я. Поєднує ці практики спрямованість на один і той самий ідеал: постать мудреця, яку, незважаючи на видимі відмінності, різні школи уявлять собі з багатьма спільними рисами.

Ставлення до себе та концентрація Я

АСКЕЗА

Майже всі школи пропонують аскетичні вправи (грецьке слово askesis означає саме «вправу») і вправи з оволодіння собою: є платонічна аскеза, яка полягає у тому, щоб відмовитись від чуттєвих задоволень, дотримуватися певного харчового режиму, який іноді під впливом неопіфагорійства доходить до утримання від м’яса тварин — ця аскеза покликана послабити тіло шляхом посту та неспання з метою краще підготуватися до життя розуму; є аскеза кініків, що практикується також певними стоїками, яка вимагає переносити голод, холод, образи, позбавитися від будь-якої розкоші, будь-якого комфорту, усіх витворів цивілізації, щоб досягнути витривалості та здобути незалежність; є піроністська аскеза, що полягає у розгляді всіх речей як байдужих, оскільки не можна сказати, є вони добрими чи поганими; є аскеза епікурейців, які обмежують свої бажання, щоб отримати доступ до чистого задоволення; є аскеза стоїків, яка виправляє їхні судження про предмети, визнаючи, що не потрібно прив’язуватись до байдужих речей. Всі вони передбачають певне подвоєння, за допомоги якого Я відмовляється змішувати себе зі своїми бажаннями та своїми апетитами, дистанціюється від предметів своїх потягів та усвідомлює свою здатність відсторонитися від них. Воно піднімається, таким чином, від часткової та окремої точки зору до всесвітнього бачення, яке є баченням або з погляду природи, або з погляду розуму.

Я, ТЕПЕРІШНЄ ТА СМЕРТЬ

Духовні вправи майже завжди відповідають рухові, шляхом якого Я концентрується на собі самому, відкриваючи, що воно є не тим, чим воно себе вважало, що воно не змішується з предметами, до яких воно було прив’язаним.

Думка про смерть відіграє тут вирішальну роль. Ми бачили, що Платон визначав філософію як вправляння у смерті, оскільки смерть є відокремленням душі від тіла, а філософ духовно відокремлюється від тіла. У платонічному контексті ми, таким чином, доходимо до аскези, яка полягає у відкритті чистого Я та у подоланні егоїстичного Я, замкнутого на своїй індивідуальності, відокремлюючи його від усього, що до нього прив’язане і до чого воно прив’язалось, а отже, перешкоджає йому усвідомити самого себе, на кшталт черепашок, водоростей та гальки, якими був вкритий морський бог Главк у Платона[582]. Відтак, усвідомлення є актом аскези та відсторонення, як це виглядає також і у Плотина, який радить відокремлювати Я від того, що є чужим йому:

Якщо ти не бачиш ще своєї власної краси, то роби як скульптор якоїсь статуї, яка повинна стати красивою: він забирає тут, теше там, він робить певне місце гладким, зачищає інше доти, доки не дійде до появи красивого обличчя статуї. Так само й ти — забирай усе, що є зайвим, випрямляй те, що є перекошеним, відчищай все те, що є тьмяним, до стану блиску, і не припиняй витісувати свою власну статую аж до моменту, коли в тобі заблищить божественна ясність доброчесності[583].

Вправу, про яку ми щойно говорили, віднаходимо також і у стоїків, наприклад, у Марка Аврелія[584]. Він заохочує самого себе «відігнати від себе», тобто, як каже він, «від [своєї] думки» те, що роблять чи кажуть інші; те, що він сам зробив чи сказав у минулому; відокремити також від свого Я всі майбутні речі, які можуть його турбувати, власне тіло і навіть душу, яка оживлює тіло; події, причиною яких є взаємодія всесвітніх причин, тобто доля; речі, які дорогі йому, оскільки він прив’язався до них, і обіцяє собі відтак, що якщо він відокремиться від минулого та від майбутнього та житиме теперішнім, то досягне стану спокою та рівноваги.

У цій вправі Я повністю обмежене теперішнім, воно вправляється у тому, щоб жити лише тим, чим воно живе, тобто теперішнім: воно «відокремлюється» від того, що воно зробило та сказало у минулому і від того, що воно переживатиме в майбутньому. «Кожен проживає лише теперішнє — оцю коротку мить, — говорить Марк Аврелій, — а все, що поза тим — або вже прожите, або ще неясне»[585]. Минуле мене вже не стосується, майбутнє — ще не стосується[586]. Ми віднаходимо тут стоїчну опозицію між тим, що залежить від нас, і тим, що не залежить від нас. Тим, що залежить від нас, є теперішнє — поле дії, рішення, свободи; тим, що не залежить від нас, є минуле та майбутнє, щодо яких ми нічого не можемо. У минулому та майбутньому для нас можуть бути лише уявні біди чи задоволення[587].

Потрібно добре зрозуміти цю вправу з концентрації на теперішньому і не уявляти собі, що стоїк не пригадує собі нічого і ніколи не думає про майбутнє. Насправді він відмовляється не від думки про майбутнє чи минуле, а від переживання, яке така думка може викликати, та від порожніх надій і скорбот. Стоїк хоче бути людиною дії, а для того, щоб жити, щоб діяти, потрібно розробляти проекти і враховувати минуле, з метою передбачити свої дії. Однак думати про минуле та майбутнє потрібно тільки тому, що дія можлива лише у теперішньому, тільки з огляду на цю дію, тільки мірою того, як така думка може бути хоча б трохи корисною для дії. Відтак саме вибір, рішення, дія, визначають межі теперішнього. Стоїки розрізняли два способи визначати теперішнє. Перший полягав у розумінні його як межі між минулим та майбутнім. З цього погляду ніколи немає теперішнього часу, оскільки час ділиться до нескінченності. Проте тут йдеться про абстрактний поділ, математичний порядок, де теперішнє зводиться до нескінченно малої миті. Другий спосіб розглядати теперішнє полягає у тому, щоб визначати його стосовно людської свідомості: тут воно постає як певна тяглість, певна тривалість, що відповідає увазі живої свідомості[588]. Саме про таке теперішнє, що переживається, йдеться тоді, коли говорять про концентрацію на теперішньому.

Самосвідомість є нічим іншим, як свідомістю Я, яке діє та живе в теперішньому. Марк Аврелій, наприклад, не перестає це повторювати: потрібно, щоб я сконцентрував свою увагу на тому, що мислю в цей момент, на тому, що роблю в цей момент, на тому, що зі мною стається в цей момент, для того, щоб бачити речі такими, якими вони постають мені в цей момент, щоб спрямовувати свій намір на дію, яку я зараз роблю, не бажаючи робити нічого, окрім того, що служить людській спільноті, щоб приймати як бажане долі те, що стається зі мною в цей момент і не залежить від мене[589].

Ця вправа самосвідомості зводиться, таким чином, до вправи з уваги[590] до себе самого (prosoché) та пильності, яка передбачає, що ми відновлюємо щомиті життєвий вибір, тобто чистоту наміру, відповідність волі індивіда волі світової Природи, і що ми утримуємо в думці принципи та правила життя, які його виражають. Потрібно, щоб філософ щомиті був повністю свідомий того, чим він є та що він робить.

Ця концентрація на теперішньому моменті передбачає також, як і платонівська самосвідомість, «вправляння у смерті». Думка про можливість смерті надає насправді власної ціни та власної серйозності кожному моментові та кожній дії життя:

Діяти, говорити, мислити завжди, як той, хто може щомиті покинути життя.

Закінчуй кожну дію свого життя так, ніби це остання твоя дія, остерігаючись будь-якої легковажності.

Досконалості способу життя надає переживання кожного дня життя так, ніби він є останній днем […]

Нехай смерть поставатиме у тебе перед очима щодня, і ти ніколи не матимеш жодної низької думки та жодного надмірного бажання[591].

З цього погляду той, хто спрямовує всю свою увагу та всю свою свідомість на теперішнє, бачитиме себе винятково у теперішній момент, оскільки саме в цей момент його існування та його моральний намір наділені абсолютною цінністю. Йому нічого бажати поза цим. Уся тривалість життя та вся вічність не зможуть принести йому більше щастя: «Хто є мудрим хоча б мить, не поступиться щастям тому, хто є мудрим всю вічність»[592]. Щастя є цілим щастям, як круг залишається кругом незалежно від того, йдеться про малий круг чи великий[593]. На відміну від танцювальної вистави чи від театральної п’єси, які залишаються незавершеними, коли їх переривають, моральна дія має повноту досконалості щомиті[594]. Так зрозумілий теперішній момент дорівнює усьому життю. Про нього можна сказати: моє життя вдалось, я мав усе, чого можна було очікувати від життя. Отже, я можу померти:

йдучи на сон, задоволені й веселі, повторюймо:

Вже поза мною життя. Вже відміряно суджену стежку.

Якщо бог додасть до цього ще й завтрашній день, — приймімо його, радісні. Бо лише той по-справжньому щасливий і задоволений своєю долею, хто без тривоги виглядає завтрашню днину, хто сказав собі: «Вже поза мною життя», і щоденно встає, наче по новий зиск. […] Поспішай жити і вважай, що кожен окремий день — це окреме твоє життя. Хто пристосувався жити саме так, для кого життя щоденно було цілісним, той не знає журби[595].

Отже, ми бачимо, як ця вправа веде до погляду на час та життя у зовсім інший спосіб та завершується справжнім переосмисленням теперішнього. Це тим цікавіше констатувати, що у такому духовному поступі епікурейство та стоїцизм поєднуються не в одному пункті.

В епікурействі[596] також є концентрація на собі та усвідомлення себе, пов’язані з аскезою; аскеза полягає в обмеженні своїх бажань природними та необхідними бажаннями, які забезпечують плоті, тобто індивіду, стабільне задоволення. Аристотель говорив: «відчуття життя належить до речей, які самі по собі приносять задоволення»[597]. Однак жити і означає відчувати. А отже, потрібно сказати: «відчування відчуття є задоволенням». Для Епікура своєрідне усвідомлення самого себе як чуттєвої істоти і є філософським задоволенням, чистим задоволенням існування.

Але для досягнення такої самосвідомості, також потрібно відокремити своє Я від того, що йому чуже, тобто не лише від пристрастей, які спричиняє тіло, а й від пристрастей, спровокованих марними бажаннями душі. І ми знову віднаходимо тут концентрацію на теперішньому, оскільки ми даємо втягнути та стривожити себе очікуванням майбутнього та надією на нього тому, що душа мислить про минуле чи майбутнє[598], а отже, вона не позбавилася бажань, які не є ні природними, ні необхідними, наприклад, пошуку багатства чи почестей, які можуть бути задоволеними лише внаслідок великих зусиль, як виснажливих, так і непевних:

Нерозумні живуть в очікуванні майбутніх благ. Через знання того, що ці блага є непевними, їх пожирає хвилювання та страх. А пізніше, і це є найгіршим у їхніх пригодах, вони помічають, що зовсім даремно прагнули грошей, влади чи слави. Оскільки вони не отримують жодного задоволення від усіх тих речей, надія на які запалювала їх і задля яких вони так тяжко працювали.

Життя нерозумних людей безпросвітне і сповнене страху, бо все воно поривається у майбутнє[599].

Щодо минулого, епікурейці приймають, що воно може бути джерелом стабільного задоволення, але тільки тією мірою, якою його «реактуалізують»[600]. Так, Епікур пише[601], що його фізичні болі притуплюються спогадами про філософські питання, які він дискутував зі своїми учнями, втім, це може означати не лише те, що спогад про минуле задоволення приносить йому теперішнє задоволення, але й що філософські питання, які він собі пригадує, можуть долати його страждання.

Як і для стоїків, фундаментальна духовна вправа для епікурейців полягає у концентрації на теперішньому, тобто на свідомості Я в теперішньому та в уникненні проектування своїх бажань у майбутнє. Теперішнього досить для щастя, оскільки воно дає змогу задовольняти найпростіші і найнеобхідніші бажання — ті, які дають стабільне задоволення. Саме це є однією з улюблених тем поета Горація:

Дневі радий будь, не турбуйсь майбутнім. Лиш те, що несе хвилина, доводь до ладу, вдячний: все інше йде, мов Тібр[602].

Як і у стоїків, ця вправа також тісно пов’язана з думкою про смерть. Саме ця думка надає цінності кожній миті та кожному дню життя. Ось чому потрібно проживати кожну мить так, ніби вона є останньою:

Довгу мрію діли: заздрісний час, поки говоримо тут, вже у безвість летить. День цей лови! У майбуття — не вір.

День привітавши, скажи: «Він заблис мені, може, й востаннє». Так і всміхнеться тобі крадькома легко плинна година[603].

«Всміхнеться крадькома», оскільки на кожну мить дивляться з точки зору смерті як на чарівний подарунок, як на неочікувану та унікальну милість:

Приймати кожен додатковий момент часу, визнаючи всю його цінність, як такий, що стається завдяки неймовірній та чарівній удачі[604].

Потрібно усвідомити всю велич існування[605]; більшість людей не усвідомлюють цього та розтрачують себе на даремні бажання, які заступають їм саме життя. Стоїк Сенека сказав: «Життя, поки його відкладаємо, минає»[606]. Здається, що це висловлювання є своєрідним відгуком на таку Епікурову сентенцію:

Народжуються лише один раз, двічі це неможливо. А отже, ми не є вічними, хоча ти — той, хто не є господарем завтрашнього дня, відкладаєш на завтра свою радість. Життя даремно проходить в цих відкладаннях і кожен з нас помирає, ніколи не спробувавши миру[607].

Як і стоїк, епікуреєць віднаходить досконалість у теперішньому моменті. Для нього задоволення теперішнього моменту не має потреби тривати, щоб бути досконалим. Одна лише мить задоволення є так само досконалою, як і вічність задоволення[608]. Епікур тут є спадкоємцем аристотелівської теорії задоволення[609]. Так само як акт бачення для Аристотеля є цілим і довершеним у своїй своєрідності кожної миті своєї тривалості, так само задоволення є щомиті по-своєму довершеним. Задоволення не є рухом, який розгортається у часі, воно не залежить від тривалості. Це реальність у собі, яка не позиціонується в категорії часу. Про епікурейське задоволення, як і про стоїчну чесноту, можна сказати, що їх кількість та тривалість нічого не змінюють у їхній суті: круг є кругом незалежно від того, є він великим чи малим. Ось чому сподіватися збільшення задоволення у майбутньому означає ігнорувати саму природу задоволення. Оскільки справжнє стабільне задоволення, яке приносить мир, існує лише для людини, яка вміє обмежувати себе тим, чого може досягнути тепер, не даючи себе втягнути в нерозумну необмеженість бажань. Стоїчна чеснота та епікурейське задоволення є, таким чином, досконалими та довершеними щомиті. Відтак як стоїк, так і епікуреєць може сказати разом з Горацієм: «Господарем самого себе і щасливим є той, хто щодня може сказати: «Я прожив»[610]. «Я прожив», оскільки я осягнув позачасовість задоволення, досконалість та абсолютну цінність стабільного задоволення, «я прожив» також, оскільки усвідомив позачасовість буття. Ніщо вже не може скасувати того, що я був, що я досягнув задоволення відчувати своє існування[611]. Епікурейські роздуми про смерть покликані одночасно спонукати до усвідомлення абсолютної цінності існування та небуття смерті, прищепити любов до життя та знищити страх смерті: «Вправлятися у тому, щоб добре жити та вправлятися у тому, щоб добре померти, — це одне і те саме»[612]. Добре померти означає зрозуміти, що смерть як небуття є нічим для нас, це також радіти кожній миті свого буття та знати, що смерть ніяк не може зменшити повноту задоволення буття. Як добре зауважив К. Діано, в ідеї, згідно з якою смерть є нічим для Я, є глибока онтологічна інтуїція: буття не є небуттям, немає переходу від буття до ніщо. Чи думав Вітґенштайн про Епікура, коли писав:

Смерть не є подією життя. Бо смерть не переживають. Якщо під вічністю розуміють не нескінченну тривалість часу, а безчасовість, то живе вічно той, хто живе в теперішньому[613].

Ми бачимо тут, що Спіноза в певному сенсі помилявся, коли протиставляв розмірковування про смерть та розмірковування про життя[614]. Вони насправді невіддільні одне від одного, вони засадничо ідентичні і обидва є необхідною умовою усвідомлення себе. З цього погляду буде такою самою помилкою радикально протиставляти вправляння у смерті у Платона, з одного боку, та у стоїків і епікурейців — з іншого. Оскільки з обох боків у цій вправі завдяки думці про смерть завжди йдеться, зрештою, про усвідомлення себе, оскільки в той чи інший спосіб Я, що мислить свою смерть, мислить себе в позачасовості розуму чи в позачасовості буття. Відтак, можна сказати, що вправляння у смерті у певному сенсі є найфундаментальнішою філософською вправою.

КОНЦЕНТРАЦІЯ НА СОБІ ТА ІСПИТ СУМЛІННЯ[615]

У перспективі життєвої філософії, яку ми наразі викладаємо, усвідомлення себе є сутнісно етичною дією, завдяки якій трансформується спосіб буття, життя та погляд на речі. Мати самосвідомість означає усвідомлювати моральний стан, у якому перебувають. Те, що традиція християнської духовності називає іспитом сумління, було дуже поширеною практикою у філософських школах Античності[616]. Ця практика спирається передусім на той простий факт, що початком філософії в усіх школах є усвідомлення стану відчуження, розпорошеності, нещастя, в якому перебувають перед тим, як навернутися до філософії. Епікурейському принципові «Знати свою ваду — це перший крок до здоров’я»[617] відповідає принцип стоїків: «Відправним пунктом філософії […] є усвідомлення власної слабкості»[618]. Але йдеться не лише про те, щоб думати про свої помилки, йдеться також про те, щоб констатувати той поступ, який здійснюють.

Щодо стоїків, ми знаємо, що засновник школи Зенон, рекомендував філософу аналізувати свої сновидіння, з метою дати собі звіт у поступові душі, а це дає змогу припустити існування практики іспиту сумління:

Він вважав, що за допомогою своїх сновидінь кожен може бачити поступ, який він здійснив. Цей поступ є реальним, якщо людина уві сні не побачила себе переможеною якоюсь ганебною пристрастю, не погодилась із чимось поганим та несправедливим і, тим більше, не зробила такого, а отже, якщо здатність душі уявляти та переживати, розслаблена розумом, розкошує в чистому океані спокою, що його не тривожить жодна хвиля[619].

Вже Платон, як ми бачили[620], констатував, що сновидіння дають змогу виявити стан душі. Ця тема знову постає у християнській духовності[621].

Хоча це явно не засвідчено текстами, цілком легітимно припускати, що іспит сумління практикувався вже в епікурейській школі, оскільки він майже невіддільний від сповіді та братньої корекції, які там шанувалися.

Його слід зустрічаємо також у II столітті до Різдва Христового в «Листі Аристея»[622], який стверджує, що обов’язком доброго царя є забезпечити запис усіх своїх дій та звершень упродовж дня, щоб мати змогу потім виправити те, що він міг зробити поганого.

Десь у християнську добу неопіфагорійство повертається до вправ із пригадування, які практикували давні піфагорійці, вже у моральній царині, ми бачимо це у «Золотих віршах»:

Не дай сну впасти на твої втомлені очі Перед тим, як зважиш усі дії дня: В чому я помилився? Що я зробив, який обов’язок забув? Почни з цього і продовжуй аналіз; після чого Прокляни все, що було зроблене погано, порадій натомість добре зробленому[623].

Це місце «Золотих віршів» часто цитуватиметься чи згадуватиметься згодом на користь практики іспиту сумління стоїками, такими як Епіктет, таким незалежним філософом як Гален і особливо неоплатоніками, такими як Порфирій та Ямвліх, що описують життя піфагорійських спільнот як ідеальну модель філософського життя. Медик Гален, що не належав до будь-якої філософської школи, уважний до лікування не лише тіл, а й душ, пов’язував іспит сумління з духовним керівництвом. Так, він радив виявляти свої помилки за допомогою людини в літах і досвідченої, а потім аналізувати себе самого зранку й увечері.

Сенека стверджує, що він сам практикував цю вправу і що він слідував тут прикладові філософа неопіфагорійського спрямування — Секстія, який жив у часи Августа:

Потрібно щодня закликати душу до підведення підсумків. Саме це робив Секстій: коли день минув, пішовши до своєї кімнати для нічного відпочинку, він запитував свою душу: «Від якої хвороби ти одужала сьогодні? Який недолік ти поборола? В чому ти стала кращою?» Чи є щось кращим, аніж проаналізувати увесь день? Який сон слідує за цим аналізом самого себе, наскільки він є спокійним, глибоким та вільним, коли розум був похвалений чи попереджений, коли він став наглядачем та таємним суддею своєї власної поведінки! Я використовую цю здатність і щодня розповідаю про себе самому собі. Коли гасне світло і моя дружина, що вже звикла до таких моїх дій, замовкає, я аналізую увесь свій день і оцінюю все зроблене та сказане; я нічого від себе не приховую, я нічого не пропускаю[624].

В іншому місці Сенека розвиває це порівняння із судовою процедурою: «Спочатку будь своїм обвинувачем, потім — суддею, а вже насамкінець — захисником»[625]. Ми бачимо тут появу поняття того «внутрішнього суду» сумління, яке зустрічаємо поміж інших у Гієрокла[626], котрий коментує «Золоті вірші» Піфагора, того «внутрішнього суду», що про нього говоритиме Кант[627], який зауважить, що в ситуації свого власного судді Я подвоюється на Я розумне, яке дає собі самому свій власний закон, поміщуючи себе у всесвітню точку зору, та Я чуттєве й індивідуальне. Ми знову віднаходимо тут подвоєння, невіддільне від аскези та усвідомлення себе. Я ототожнюється тут з безстороннім та об’єктивним Розумом.

Можна припустити, що аналіз іноді практикувався у письмовій формі, бо ми бачимо, що Епіктет радить[628] спостерігати саме частоту проступків, занотовувати наприклад, впадаємо ми у гнів щодня чи через день, або раз на три чи чотири дні[629].

Однак, іспит сумління зазвичай не губиться у таких деталях. Навпаки, він є не стільки балансом, позитивним чи негативним, стану душі, скільки засобом наново відновлювати самосвідомість, увагу до себе, владу розуму. Ми констатуємо це, наприклад, у Марка Аврелія[630], який заохочує самого себе готуватись до труднощів, які він матиме з іншими людьми, і пригадує собі фундаментальні правила життя, які регулюють стосунки з іншим. Так само Гален[631] рекомендує у момент прокидання, перед тим, як почати якусь денну діяльність, запитати себе, що є кращим: жити в рабстві пристрастей чи ж, навпаки, розумно діяти у всьому. Епіктет також радить аналізувати себе зранку, щоб нагадати собі не лише про поступ, який потрібно зробити, але й про принципи, які повинні скеровувати дію:

Зранку, щойно вставши, запитуй себе: «Що мені залишається зробити, щоб досягти безпристрасності та відсутності хвилювання? Ким я є? Тілом? Багатством? Репутацією? Нічим з цього всього. Але тоді чим? Я є розумною істотою». Що в такому разі вимагається від цієї істоти? Переглянь в думці свої дії: «Чи знехтував я тим, що веде до щастя? Чи зробив я щось супротивне дружбі, обов’язкам у суспільстві, схильностям серця? Який обов’язок я забув виконати у цьому всьому?» [632]

Ми бачимо ще ширші перспективи, коли Епіктет, заохочуючи філософа навчитись жити на самоті з собою, пропонує йому приклад Зевса, який, залишаючись наодинці після періодичного вибуху всесвіту і перед початком нового космічного періоду, «заспокоюється у собі самому, розмірковує про природу власного урядування та переймається думками, гідними його». Таким чином, продовжує Епіктет:

Ми також повинні розмовляти самі з собою, вміти обходитись без інших, не перейматися способом наповнити наше життя, ми повинні розмірковувати про небесне урядування, про наші стосунки з рештою світу, розглядати, яким аж дотепер було наше ставлення до подій, яким воно є зараз, якими є речі, які нас засмучують, а також чим тут можна зарадити, як можна їх викорінити[633].

Тут іспит сумління постає як частина значно ширшої вправи, а саме медитації. Рух концентрації на собі та уваги до себе нерозривно пов’язаний зі зворотнім рухом, рухом розширення та поширення, за допомогою якого Я переміщується в перспективу Цілого, свого зв’язку з рештою світу та з долею, що проявляється в подіях.

Зв’язок з космосом та поширення Я

ПОШИРЕННЯ Я В КОСМОСІ

Ми бачили, що духовні вправи, рекомендовані Платоном, полягали у своєрідному розширені Я до цілої реальності. Душа «завжди хоче прагнути божественного й людського в їхній нерозривній єдності», «охоплювати внутрішнім поглядом неосяжну цілість часу й буття»[634]. Так, душа у певному розумінні розширюється, «вона ширяє на висотах і править усім світом»[635], тоді як серед людей живе одне лише тіло:

Його думка, для якої всі людські справи є лише дрібницями і нічим, якими вона не переймається, ширяє всюди, проникаючи в те, що є під землею, вимірюючи те, що є на землі, вивчаючи хід зірок на небосхилі, який вкриває небо, досліджуючи в цілому природу кожної з цих реальностей, ніколи не спускаючись до того, що є безпосередньо близьким[636].

Аристотелівське споглядання природи, що простягається від закоханого погляду, спрямованого на зірки, до чудесного задоволення, яке приносять творіння Природи, спричинює те саме піднесення думки.

Поширення Я в космосі існує також серед епікурейців; воно приносить чуттєве задоволення від занурення в нескінченність. Світ, який ми бачимо, для епікурейця є лише одним з незліченних світів, які поширюються в нескінченному просторі та часі:

… якби уявили собі всю безмірність, безмежність, величезну протяжність простору, до якого дух лине і в якому мандрує, перетинаючи його вздовж і впоперек, та все ж не бачить жодного краю чи берега, до якого він міг би пристати.

Дух зацікавлений ось чим: якщо й поза стіни далекі нашого світу простори лягли, якщо меж їм немає, що ж там за ними, ще далі, куди аж горить зазирнути Розум, куди наша думка летить у нестримному леті?

… відступають, розходяться стіни світу, і як відбувається все, крізь порожняву бачу […] Не постає на заваді земля: заворожений бачу, що відбувається в нас під ногами — в пустелі бездонній. Це споглядання якусь неземну в мені будить утіху, кидає в дрож, бо могутністю думки твоєї природа, мов одслонившись, уся в наготі цілковито постала[637].

Зазначимо мимохідь, що незалежно від того, як думають певні історики, не потрібно було чекати Коперніка, щоб «відступили, розійшлися стіни світу» і щоб перейшли від «замкнутого світу до нескінченного всесвіту»[638].

Як і свідомість існування, епікурейське споглядання природи є піднесенням до позачасовості, як говорить епікурейська сентенція:

Пригадай собі, що народившись смертним і отримавши конечне життя, ти все-таки піднісся за допомогою науки про природу аж до вічності, і що ти бачив нескінченність речей, тих, які будуть і тих, які були[639].

У стоїків також є вправа з поширення Я, і це поширення так само відбувається в нескінченності, але не в нескінченності незліченних всесвітів, бо для них світ є скінченним і одним, але в нескінченності часу, в якому вічно повторюється одне й те саме розгортання подій, яким і є світ. Я занурюється у всеохопність світу, переживаючи радість від того, що воно є його складовою частиною:

Краще скажи про те, наскільки це відповідає природі нашого розуму — сягати в незмірні обсяги всесвіту, бо ж дух людини — це щось велике, благородне: він не терпить того, щоб йому накреслювали інші, ніж богам, межі […] його вітчизна — все те, що, кружляючи, замикає найвищі обшири Всесвіту…

Душа сягає повноти та довершеності щастя, які приступні людським можливостям, коли вона піднімається високо і спускається всередину надр природи […] вона насолоджується польотом поміж зірок […] Дібравшись туди, вона живиться і зростає: звільняючись від своїх пут вона повертається до власних витоків.

[Душа] обігає цілий Всесвіт, і порожнечу, що довкола нього, і його обрис; і простягається у безкрай вічности, і охоплює й обмислює кругобіжні відродження Цілого…

Поглянь на біг зірок — і біжи немов разом з ними; а ще — завше май на умі взаємоперетворення елементів. Уявивши це — очистишся від бруду земного життя.

Постійне уявлення про цілу вічність і ціле єство[640].

У платонівській традиції, де домінує спогад про «Державу», «Федр» та «Теетет», політ душі в космічних просторах є однією з дуже поширених тем:

Прагнучи життям миру та спокою, вони споглядають природу і все те, що в ній є […] вони супроводжують думкою місяць, сонце, еволюції інших зірок, рухомих чи стабільних; їхні тіла, безперечно, залишаються на землі, але вони окриляють свої душі, щоб підносячись в ефір спостерігати сили, які там вирують, як і належить людям, які стали громадянами світу[641].

Астроном Птолемей, у якого ми зустрічаємо відлуння платонівського, стоїчного та аристотелівського вчень, у епіграмі, що приписується йому з достатньою правдоподібністю, також описує враження, яке він отримав, прилучившись до божественного життя під час ширяння думкою в небесних сферах:

Я знаю, що я є смертним і прийшов на один день. Але коли я спостерігаю, як рухаються по колу щільні ряди зірок, мої ноги вже не торкаються землі, я йду поруч із самим Зевсом, живлячись амброзією, як і боги[642].

В усіх школах, які її практикують, ця вправа думки та уяви, зрештою, полягає для філософа в усвідомленні свого буття в Цілому у якості найменшої точки малої тривалості, здатної водночас розширитись в широкому полі нескінченного простору та осягнути однією лише інтуїцією цілісність реальності. Я переживає таким чином подвійне відчуття — відчуття своєї мізерності, коли воно спостерігає свою тілесну індивідуальність загубленою в нескінченності простору й часу, та відчуття своєї величі, коли переживає свою здатність осягнути цілісність речей[643]. Можна також сказати, що тут йдеться про вправу з відсторонення і дистанціювання, покликану навчити нас бачити речі безстороннім та об’єктивним чином. Саме це в модерну добу назвуть точкою зору Сіріуса. Ренан напише у 1880 році:

Коли переміщуєшся в точку зору Сонячної системи, наші революції здаються розміром заледве з амплітуду коливання атома. А з точки зору Сіріуса — ще меншими[644].

Немає потреби говорити, що таке раціональне та універсальне бачення не має нічого спільного з так званим трансом шамана.

ПОГЛЯД ЗГОРИ

Філософ кидає погляд з висоти, на яку підноситься думкою, на землю та на людей і оцінює їхню справжню вартість. Як говорить текст китайського філософа: «Він бачить речі у світлі Неба»[645]. Бачення всеосяжності буття та часу, про яке говорить «Держава» Платона, веде до зневаги смерті. А в «Теететі» для філософа, який осягає увесь обшир реальності, всі людські справи є дріб’язковими та нікчемними, і він бачить жадання людей мізерними, оскільки звик «охоплювати поглядом всю землю»[646].

Ця тема повторюється у знаменитому «Сні Сципіона», в якому Цицерон розповідає, як Сципіон Емільян побачив уві сні появу свого предка Сципіона Африканського. Перенісшись на Чумацький Шлях, звідки він спостерігав увесь світ, він бачив згори Землю, яка здавалася йому настільки малою точкою, що він соромився мізерних розмірів Римської імперії. Його предок звернув його увагу на існування величезних пустель, щоб дати йому відчути, наскільки малим є простір, на який поширюється слава, що їй надають такої цінності[647].

Під впливом неопіфагорійського джерела Овідій наприкінці своїх «Метаморфоз» поміщає в уста Піфагора такі слова:

Мило між зорі високії злинути; мило покинувши землю — оселю сонливу, — в хмари промчать […] звідти дивитись униз, де никає, позбавлений глузду, люд, то туди, то сюди, й переляканий видивом смерті[648].

Епікурейці та стоїки також рекомендують цей підхід. З висоти місць спокою Лукрецій кидає свій погляд на людей і бачить, як «життєву свою стежку всяк намагається швидше знайти, та наосліп шукає»[649]. Для Сенеки душа філософа, піднесена до зірок, кидає з висоти неба погляд на Землю, яка здається йому точкою. Вона сміється тоді з розкоші багатих. Війни за кордони, які ведуть між собою люди, здаються їй смішними, а армії, які спустошують території, є лише мурашками, що кишать на крихітних територіях.

Саме так мислить кінік Меніп — персонаж блискучого оповідання Лукіана під назвою «Ікароменіп»: досягнувши Місяця він бачить людей, що безглуздо сперечаються за кордони якоїсь країни, і багатих, що пишаються своїми землями, які, каже він, є не більшими за один атом Епікура. Він також, дивлячись згори на людей, порівнює їх з мурашками. В іншому творі під назвою «Харон» перевізник померлих Харон дивиться з величних висот на життя людей на Землі і на їхні дії, які виглядають безумними, якщо пам’ятати про те, що вони скоро помруть.

Те, що цей спостерігач є перевізником мертвих, зовсім не стороння обставина. Дивитися згори означає бачити речі в перспективі смерті. В обох випадках це означає дивитися на речі відсторонено, на відстані, з дистанції, об’єктивно, бачити їх такими, якими вони є самі по собі, поміщуючи їх в обшир всесвіту, у цілісність природи, не надаючи їм тієї хибної цінності, якої їм надають наші пристрасті та людські умовності. Погляд згори змінює наше судження про цінність речей. Розкіш, влада, війна, кордони, турботи про щоденне життя стають смішними.

Ми бачимо, що усвідомлення себе, незалежно від того, відбувається воно шляхом концентрації на собі, чи шляхом поширення до Цілого, завжди здобувається через вправлянні у смерті, яке після Платона так чи інакше вважається самою сутністю філософії.

ФІЗИКА ЯК ДУХОВНА ВПРАВА

Ми вже говорили про фізику як про духовну вправу[650]. Для сучасної людини таке формулювання звучить дивно. Втім, воно добре відповідає традиційному розумінню фізики, яке існувало в античній філософії, щонайменше починаючи з Платона.

Загалом, антична фізика не претендує на те, щоб запропонувати систему природи, яка була б до кінця строгою в усіх своїх деталях. Є, безперечно, загальні принципи пояснення, наприклад, опозиція між вибором кращого та необхідністю в «Тімеї» чи між порожнечею й атомами в Епікура; є також глобальне бачення всесвіту. Однак, у поясненні окремих феноменів античний філософ не претендував на досягнення однозначності; він задовольнявся, запропонувавши одне чи кілька правдоподібних або ж обґрунтованих пояснень, які відповідали вимогам розуму і приносили йому задоволення. З приводу металів Платон робить таке зауваження:

Так само і щодо інших різновидів (металів), буде зовсім не складно розмірковувати, дотримуючись такого типу оповіді, як правдоподібний міф; цей тип оповіді дає змогу людині, яка, розслабившись, відволікається від розмов про речі, які завжди є, і розглядає правдоподібність у речах, які перебувають у становленні, отримати безсумнівне задоволення і можливість провадити своє життя, віддаючись поміркованій та обґрунтованій розвазі[651].

Тут, як і завжди, потрібно врахувати Платонову іронію, яка полягає у тому, щоб робити вигляд, ніби він не ставиться серйозно до того, що насправді для нього є важливим, однак так чи інакше Платон вважає, що природні речі, створені богами, зрештою вислизають від нашого пізнання. Загалом, можна сказати, що античні тексти з фізики не є трактатами, у яких раз і назавжди викладалась би остаточна і систематична теорія фізичних феноменів, які б розглядались як такі. Їхня мета була іншою. В них йшлося або про те, щоб навчитись розглядати проблеми відповідно до певного методу, як у випадку Аристотеля, або про те, щоб присвятити себе тому, що Епікур називає постійним вправлянням (energêma) у науці про природу (physiologia), тобто вправі, яка, за його словами, «приносить момент найвищого спокою в цьому житті»[652], або про те, щоб піднести розум за допомогою споглядання природи.

Ця вправа відтак має моральну мету, характер якої, безперечно, є різним у різних школах, але яка завжди визнається такою. Вона присутня вже в «Тімеї»[653], де Платон запрошує людську душу імітувати силою своєї думки душу світу і досягати у такий спосіб мети людського життя. Для Аристотеля практика дослідження приносить душі радість і дає їй, таким чином, змогу досягнути вищого щастя життя: часто філософ досягає лише правдоподібного, eulogon, що є лише задовільним для розуму, але що у такий спосіб дарує радість[654]. В Епікура вправляння в науці про природу звільняє від страху богів та страху смерті.

Саме в тексті Цицерона, який надихається філософією нової Академії, віднаходимо, можливо, найкращий опис фізики, замисленої як духовна вправа. Як добрий учень Аркесілая та Карнеада він починає з відтворення Платонових роздумів про непевність у пізнанні природи, а саме про труднощі спостереження та експерименту. Але фізичні дослідження мають саме моральне спрямування:

Я не думаю, що слід відмовитись від цих запитань фізиків. Спостереження та споглядання природи є своєрідним природним живленням для душ та розумів. Ми підносимося, ми поширюємося [я читаю — latiores — П.А.], ми дивимося згори на людські речі і, споглядаючи вищі і небесні речі, ми зневажаємо наші людські речі як мізерні та малі. Дослідження речей, які є найбільшими і, водночас, найпотаємнішими, приносить нам задоволення: якщо в цьому пошукові, щось правдоподібне постає перед нами, наш розум сповнюється шляхетного людського задоволення[655].

На початку своїх «Природних питань» Сенека також твердить, що головним виправданням фізики є піднесення душі:

Чи не означає споглядання речей, вивчення їх, присвята себе цій справі та повне поглинання нею, подолання смертного стану і відкриття доступу до вищого стану. Яку користь, скажеш ти мені, ти можеш отримати від цих вправ? Якщо немає жодної іншої користі, то щонайменше таку: я знатиму, що все є маленьким, коли ми підносимося до виміру Бога[656].

Втім, споглядання природи має екзистенційне значення незалежно від того, супроводжується воно зусиллям раціонального пояснення чи ні. Згідно з поетом Менандром, який, можливо, перебував під впливом Епікура, це найбільше щастя на Землі:

Найбільше щастя у моїх очах […] — це перед тим, як швидко повернутися туди, звідки ми прийшли, спокійно споглядати ці величні сутності: сонце, яке світить на всіх, зірки, воду, хмари, вогонь. Живемо ми сотню років чи кілька, нашим очам завжди дається одна і та сама вистава, і ми ніколи не побачимо нічого іншого, що було б ще більш гідним вшанування[657].

Відтак, тут йдеться про сталу традицію в античній філософії: тим, що надає сенсу та цінності людському життю, є споглядання Природи, і саме завдяки цьому спогляданню кожен день є святом для доброї людини[658].

Вправа з фізики набуває найбільшого значення у стоїцизмі. Насправді, стоїк більше, ніж будь-хто інший, усвідомлює, що він щомиті перебуває в контакті з цілим світом. Оскільки в кожній події, що стається, ми маємо справу з цілим світом:

Хай що тобі припаде — усе це одвіку було для тебе наготовано: і саме твоє існування, і ось це, що тобі припало, було споконвічно впрядено у сплетіння причин.

Те, що тобі припадає, треба любити з огляду на дві підстави: перша — що це з тобою сталося, це тобі призначено, це якось тебе стосується, бо саме так його випрядено від найстарших причин.

Щось тобі припало? То й гарно: все, що тобі припадає, споконвіку вділено від Цілого і напрядено саме для тебе[659].

Таким чином, концентрація Я на теперішньому і поширення Я в космосі відбуваються одномоментно. Як говорить Сенека:

Він радіє теперішньому, не залежачи від того, чого ще немає […] Він позбавлений сподівань і бажань, він не прагне до непевної мети, оскільки задоволений тим, що має. І він не задовольняється малим, оскільки те, що він має — це увесь світ […] Він говорить, як Бог: «Усе це моє»[660].

Відтак, зустрічаючи будь-яку подію в будь-який момент, я перебуваю у зв’язку з усім розгортанням минулого та майбутнього всесвіту. І життєвий вибір стоїка полягає саме у тому, щоб сказати «так» Всесвітові в його тотальності, а отже, у бажанні, щоб те, що стається, сталося так, як воно стається. Марк Аврелій говорить всесвітові: «Прагну разом з тобою!»[661]. Але саме фізика дає змогу зрозуміти, що все перебуває у всьому і що, як говорив Хрісіпп[662], одна крапля вина може змішатися з цілим морем і поширитися на цілий світ. Відновлювана з нагоди кожної події злагода з долею і Всесвітом є, таким чином, фізикою, що переживається і практикується. Вправа в ній полягає у тому, щоб узгодити індивідуальний розум із Природою, яка є всесвітнім Розумом, тобто зрівнятися з Цілим, зануритись у Ціле[663], бути надалі не «людиною», а «Природою». Ця тенденція позбавлення від людського є незмінною в найрізноманітніших школах від Пірона, який, ми це бачили, говорив, що важко повністю зняти з себе людину, від Аристотеля, для якого життя згідно з розумом є вищим за людське, і аж до Плотина[664], для якого в містичному досвіді перестають бути «людиною».

Стосунки з іншими

Упродовж нашого опису різних філософських шкіл ми зустрічали проблему стосунків філософа з іншими людьми, його ролі у громаді, його співжиття з іншими членами школи. Тут у філософській практиці також існують певні константи. Перш за все, всюди визнають основоположне значення духовного керівництва[665]. Останнє включає два аспекти: з одного боку, це загальна дія морального виховання, а з іншого — зв’язок, що індивідуально пов’язує учителя з його учнем. В обох цих аспектах антична філософія є духовним керівництвом. Наприкінці історії античної думки Симплікій казатиме про це так:

Яким буде місце філософа у громаді? Місце скульптора людини, ремісника, що виробляє лояльних та гідних громадян. Відтак він не матиме жодного іншого ремесла окрім як очищувати себе самого та очищувати інших для того, щоб жити відповідним природі життям, як і належить людині; він буде спільним батьком та педагогом усіх громадян, їхнім реформатором, їхнім радником та захисником. Віддаючи себе усім, щоб співпрацювати у звершенні усіх благ, радіючи з тими, хто щасливий, співпереживаючи з тими, хто у скорботі, утішаючи їх[666].

Щодо загального морального виховання, то ми вже бачили, що воно покладається на філософію як громадська функція. Грецький поліс, як добре показала І. Адо[667], особливо переймався етичним вихованням громадян; поміж іншого, про це промовисто свідчить звичай споруджувати у містах стели, на яких були вигравірувані максими дельфійської мудрості. Кожна філософська школа по-своєму береться за виконання виховної місії: у випадку платоніків та аристотеліків — впливаючи на законодавців та урядовців, що розглядались ними як вихователі громади; у випадку стоїків, епікурейців та кініків — намагаючись навернути індивідів шляхом місіонерської пропаганди, що адресувалась усім людям без розрізнення статі чи соціального становища.

А отже, духовне керівництво постає як метод індивідуального виховання. У цій якості воно має подвійне призначення. Передусім, духовне керівництво має на меті дати учневі змогу усвідомити самого себе, тобто свої недоліки та свій поступ. Таку роль, згідно з Марком Аврелієм, відіграв у його житті стоїк Юній Рустик, «що склав собі уявлення про потребу лікувати й виправляти свою вдачу»[668]. Зрештою, воно має на меті допомогти учневі робити окремі обґрунтовані вибори у щоденному житті. Обґрунтовані, тобто правдоподібно добрі, оскільки більшість шкіл погоджувалися визнати, що коли йдеться про рішення щодо дій, які не залежать повністю від нас — мореплавання, війна, одруження, народження дітей, ми не можемо досягнути певності до того, як діяти, і повинні робити вибір відповідно до ймовірності. А отже, людині часто потрібен радник.

П. Рабов та І. Адо[669] добре проаналізували методи та форми індивідуального духовного керівництва, практика якого засвідчена майже в усіх філософських школах. Таким, яким він постає нам у діалогах Платона чи «Спогадах» Ксенофонта, Сократ може розглядатися як типовий духовний наставник, який за допомогою промов та способу життя провокує докори чи потрясіння в душі того, до кого він звертається, та зобов’язує його у такий спосіб зробити своє життя предметом запитування. Таким самим чином можна визначити і вплив, який Платон справляв на Діона з Сіракуз, і моральні та політичні поради, які він йому дає. Окрім того, традиція розповідає, що Платон був уважним до особливостей характеру кожного зі своїх учнів. З приводу Аристотеля він казав: «Для нього мені потрібна вузда»[670], з приводу Ксенократа: «Для цього мені потрібні шпори». І він постійно повторював Ксенократові, який завжди був суворим: «Роби пожертвування Граціям».

Платон сам пропонує у Листі VII принципи, які повинні скеровувати як духовне керівництво, так і політичну дію:

Коли дають поради хворій людині, яка дотримується поганого режиму, перша річ, яку потрібно зробити, щоб повернути їй здоров’я — це змінити її спосіб життя.

Зміна життя потрібна для того, щоб уможливити одужання. Тому, хто приймає цю зміну життя, можна дати поради:

Ось якої настанови я дотримуюсь, коли хтось приходить запитати у мене поради про один з найважливіших моментів свого життя, наприклад, про здобуття багатств чи турботу про своє тіло або ж про душу; якщо мені здається, що його повсякденне життя набуло певного характеру, або що він погодиться виконати мої поради у тому, про що він мене запитує, я завжди застосовую усе моє старання, щоб порадити йому, і зупиняюся лише після того, як повністю виконаю свою місію.

Ми віднаходимо тут принцип етики діалогу: вступати в діалог можна лише з тим, хто щиро хоче діалогу. Відтак ніхто не намагатиметься примушувати того, хто відмовляється змінити спосіб життя. Не потрібно дратувати його, догоджати йому, робити даремні докори чи сприяти в задоволенні бажань, які всіма засуджуються. Це справедливо також для громади, яка відмовляється змінити спосіб життя. Філософ повинен сказати, що він засуджує розбещеність громади, якщо це може дати певну користь. Але він не повинен вдаватися до насильства!

Коли не можна забезпечити встановлення кращого політичного режиму, не відправляючи у вигнання чи страчуючи людей, краще залишитись спокійніш та молитись за своє особисте благо та благо громади[671].

Щодо кініків, то ми знаємо декілька анекдотів, у яких учитель випробовує того чи іншого учня, принижуючи його чи дорікаючи йому[672]. Про школу Епікура ми маємо цінні свідчення з приводу практики духовного керівництва, зокрема в епістолярній формі. Практика духовного керівництва у школі Епікура була навіть предметом навчання, як засвідчує трактат Філодема «Про свободу слова»[673], написаний на основі уроків, які давав з цього предмету епікуреєць Зенон[674]. Свобода вчителя у розмовах постає тут як мистецтво, що визначається як принагідне (стохастичне) тією мірою, якою учитель повинен враховувати момент та обставини. Учитель повинен, таким чином, приготуватися до поразок, неодноразово намагатись виправити поведінку учня, прислухаючись до його труднощів. Але для цього потрібно, щоб учень не вагався визнавати свої труднощі і свої помилки, і щоб він також говорив абсолютно вільно. Як бачимо, епікурейська традиція визнавала терапевтичну цінність слова. Натомість, учитель повинен слухати з симпатією, не насміхаючись та без злорадства. У відповідь на «сповідь» учня учитель повинен також вільно говорити, щоб настановити учня, даючи йому зрозуміти справжню мету його докорів. Епікур, зауважує Філодем, не вагався досить дошкульно докоряти в листі, адресованому його учню Аполлоніду. Потрібно, щоб наставляння було спокійним і щоб йому не бракувало доброзичливості. Зазначимо, що Філодем додає також, що філософ не повинен боятися адресувати докори політикам.

В епікурейській школі ми маємо приклад духовного керівництва у листі, який один з учнів Епікура, Метродор, пише молодому Піфоклу:

Ти говориш мені, що потяг плоті штовхає тебе до зловживання задоволеннями кохання. Якщо ти не порушуєш законів та не відхиляєшся жодним чином від встановленої доброзвичайності, якщо ти не заважаєш жодному з твоїх сусідів, якщо ти не вичерпуєш свої сили і не відвертаєш свою удачу, віддавайся своїй схильності скільки хочеш. Однак неможливо, щоб тебе не зупинив щонайменше один з цих бар’єрів: задоволення кохання ніколи нікому не приносили користі, якщо вони не надоїдають — це вже багато[675].

Ми дуже мало знаємо про духовне керівництво в давньому стоїцизмі. В будь-якому разі ми можемо припустити, що трактати стоїків з казуїстики, написані Антипатром з Тарса та Діогеном з Вавилона, сліди яких ми віднаходимо у трактаті «Про обов’язки» Цицерона, підсумовували тривалий досвід духовного керівництва. Як би там не було, історія стоїцизму пропонує нам численні фігури духовних наставників: Сенека у своїх «Листах Луцилію», Музоній Руф у своїх творах, Епіктет у своїх «Бесідах», які збереглися в записі Аріана. Духовне керівництво Сенеки є дуже літературним. В кожному своєму листі він використовує вражаючі формули, образи, змальовуючи щось, він навіть звертає увагу на звукові образи. Але психологічні спостереження та описи стоїчних вправ тут так само цінні. Все дає підстави вважати, що стоїчний учитель Марка Аврелія — Юній Рустик, був для нього духовним наставником, яким майбутній імператор часто обурювався, безперечно, через прямоту висловів цього філософа.

Різноманітні практики духовного керівництва можна побачити завдяки численним історичним анекдотам, що містяться у «Житті Плотина», написаному Порфирієм, а також в інших життєписах філософів кінця Античності. Наприклад, тут можна знайти знамениту історію про Плотина, котрий радить подорожувати Порфирію[676], якого переслідують думки про самогубство. Ми знаємо також цікаву деталь про спосіб, яким Едесій — філософ, що навчав у Пергамі у IV столітті, вгамовував своїх зарозумілих учнів:

Едесій зазвичай був привітним та близьким до народу. Після діалектичних занять він виходив прогулятися по Пергаму зі своїми найвидатнішими учнями. Він хотів, щоб ці учні зберігали в душі відчуття гармонії з усім родом людським та відповідальності перед ним; коли він бачив, що вони починали образливо та зверхньо поводити себе, загордившись своєю високодумністю, він опускав їх як Ікара, але не в море, а на землю чи у вир людського життя. Якщо він зустрічав продавчиню овочів, він дозволяв собі задоволення зупинитись і поговорити з нею про ціни, про гроші, які вона заробила, про вирощування овочів. Точно так само він розмовляв з ткачем, ковалем, теслею[677].

Текст Плутарха зручно підсумовує все те, що ми щойно змогли зрозуміти про феномен духовного керівництва у філософських школах та про свободу слова, яка там шанувалася. У випадку, каже він, коли той, хто приходить слухати філософа, схвильований чимось особливим, якщо його тривожить якась пристрасть, якої потрібно позбутися, страждання, яке потрібно послабити, то, щоб вилікуватися, потрібно зробити це на очах у всіх.

Якщо спалах гніву, забобон, гостра незгода з нашим оточенням чи пристрасне бажання, спричинене коханням, змушує тремтіти фібри нашого серця, яке ще ніколи не тремтіло, спричинює плутанину в наших думках, не потрібно намагатися говорити про щось інше з учителем, щоб уникнути догани, потрібно слухати під час уроків саме ті промови, у яких йдеться про ці пристрасті і, як тільки урок закінчиться, потрібно йти шукати учителя, щоб додатково його запитати. Потрібно уникати того, щоб робити навпаки, подібно до більшості людей: вони цінують філософів і захоплюються ними, коли ті говорять про сторонні речі, але коли філософ, залишаючи все стороннє говорить з ними безпосередньо і вільно про те, що для них є важливим і нагадує їм про нього, вони погано переносять це і вважають таке нескромним[678].

Більшість людей, продовжує Плутарх, вважають філософів просто софістами, які з того моменту, як тільки зійшли з кафедри та відклали свої книги й підручники, стають гіршими за інших людей «в реальних діях життя», але зі справжніми філософами все якраз навпаки.

Античні філософи розвинули, таким чином, усі види практик терапії душі, вправляючись у різних формах дискурсу, відповідно до потреби спонукати, зробити догану, втішити або ж настановити. Після Гомера та Гесіода греки знали, що, вміло добираючи слова, здатні переконати людей, можна було змінювати їхні рішення та внутрішні схильності[679]. Саме в межах цієї традиції в добу софістів конституюються правила риторичного мистецтва. Філософське духовне керівництво, так само як і духовні вправи, шляхом яких індивід намагається вплинути на себе та змінити самого себе, так чи інакше використовують риторичні процедури, щоб провокувати навернення та переконувати.

Застосування духовного керівництва та терапії душ забезпечили античним філософам глибоке знання «людського серця», його мотивацій, свідомих чи несвідомих, його глибинних намірів, чистих чи нечистих. «Федр» Платона дає змогу побачити, не повідомляючи при цьому деталей, можливості риторики, здатної пристосувати різні види дискурсу до різних видів душі. Втім, у ньому міститься також ціла програма духовного керівництва. Друга книга «Риторики» Аристотеля частково реалізує цей проект, описуючи все те, що потрібно знати про схильності слухача, наприклад, про вплив, який мають на нього пристрасті, соціальний стан чи вік. Дуже важливими також були описи чеснот та хиб у різних «Етиках» Аристотеля, які були покликані просвітити законодавця щодо способів урядувати людей. Ми бачили, що Епікурів трактат «Про свободу слова» детально досліджує почуття, які породжують в індивідові докори, зізнання та провина. В епікурейця Лукреція та стоїка Сенеки можна знайти чудовий опис тортур, яким може піддавати себе людська душа: «Так ото кожен од себе тіка, так нікому, звичайно, ще не вдалося втекти: хоч-не-хоч зостається з собою — тим, кого так не злюбив»[680], нудьги, яка доходить аж до «огиди» і яка змушує людину сказати: «Де ж бо межа тій одноманітності?»[681], чи ще вагань при наверненні до філософії, що їх Сенека описує у пролозі до свого трактату «Про спокій душі», змушуючи говорити свого друга Серена, який у певному сенсі зізнається Сенеці:

Уважно спостерігаючи себе самого, я відкрив у собі певні настільки очевидні недоліки, що я міг ткнути їх пальцем, та інші, приховані в глибині, зрештою, ще інші, які не є постійними, але повертаються через певні інтервали […] Найбільше ж я дивуюсь тому (бо чому б не сповідатися тобі як лікарю!), що не позбавився повністю моїх колишніх побоювань і відраз, але й не перебуваю вже під їхньою владою[682].

Серен детально аналізує усі аспекти своєї нерішучості, свої вагання між простим життям і життям в розкоші, між активним життям на службі людям та дозвіллям, що принесе спокій душі, між потягом до увічнення себе у літературному творі та бажанням писати лише для своєї моральної користі.

Ми знайдемо також дуже цікаві спостереження у детальному коментарі, який неоплатонік Симплікій написав на «Підручник» Епіктета.

Традиційна практика духовного керівництва привела до кращого розуміння усього того, чого вимагає чистота моральної дії. Візьмемо за приклад «Роздуми» Марка Аврелія, де знаходимо ідеальний опис способу, у який потрібно здійснювати вплив на іншого. Можна лише захоплюватися крайньою делікатністю, з якою Марк Аврелій визначає настанову, необхідну для того, щоб діяти на свідомість іншого, доброзичливість, у якій потрібно запевнити того, хто вчинив помилку і те, як потрібно звертатись до нього:

… без докору і без показної терплячости, а щиро й достойно […] не з іронією, не з докором, а з дружньою приязню і без каменя на душі; не як у школі — щоб інші обступили довкола й чудувалися, — а сам на сам, навіть якби й ще хтось стояв поруч[683].

Марк Аврелій, здається, помічає, що м’якість є настільки делікатною річчю, що навіть хотіти бути м’яким означає не бути м’яким насправді, оскільки будь-яка штучність і будь-яка афектація руйнують м’якість. Втім, на інших діють лише тоді, коли не намагаються діяти на них, лише тоді, коли уникають будь-якого насильства, навіть духовного, яке б застосовувалось до себе чи до інших. Саме така справжня м’якість, саме ця делікатність мають владу спонукання до зміни думки, до навернення і трансформації інших. А отже, коли хочуть зробити добро іншому, намір добре зробити буде справді чистим лише тоді, коли він сам є спонтанним та несвідомим. Досконалим доброзичливцем є той, хто не знає, що він робить, «мовби й не знав про свій вчинок»[684]. Тут ми доходимо до найбільшого парадоксу: бажання повинно бути настільки сильним, що воно знищує себе як бажання, це звичка, що стає природною і спонтанною. Водночас виявляється, що досконалість стосунків з іншим досягається у повазі та любові до інших. Втім, для всіх шкіл любов до людей є тим, що глибинно мотивує їхній життєвий вибір та їхній дискурс. Саме ця любов надихає Сократа в «Апології» чи «Евтіфроні»[685] Платона, а також епікурейську чи стоїчну пропаганду і навіть скептичний дискурс[686].

Мудрець

Постать мудреця та життєвий вибір

Упродовж усієї античності мудрість розглядається як спосіб життя, як стан, у якому людина радикально відмінна від інших людей, у якому вона є чимось на кшталт надлюдини. Якщо філософія є діяльністю, за допомогою якої філософ вправляється у мудрості, таке вправляння з необхідністю полягатиме не тільки в тому, щоб певним чином розмовляти або дискутувати, а й у тому, щоб бути у світі, діяти та бачити світ певним чином. Філософія є не просто дискурсом, а передусім життєвим вибором, певним вибором існування та життєвою вправою, оскільки вона є жаданням мудрості. У понятті мудрості, справді, міститься ідея досконалого знання. Водночас, як ми це бачили на прикладі Платона та Аристотеля, це знання полягає не у володінні інформацією щодо реальності, воно також є способом життя, який відповідає найвищій діяльності, що її може здійснювати людина, і це знання тісно пов’язане з вищим ступенем доброчесності душі.

А отже у кожній школі образ мудреця є трансцендентною нормою, яка визначає спосіб життя філософа. І маємо констатувати, що в описі цієї норми, попри відмінності, які мають місце в різних школах, існують глибинна згода та спільні тенденції, які можна виділити. Ми віднаходимо тут той самий феномен, який описали у випадку духовних вправ.

Передусім, мудрець залишається тотожним самому собі, у повній душевній рівновазі, тобто щасливим за будь-яких обставин. Так Сократ у «Бенкеті» Платона залишається у одному і тому самому настрої, незалежно від того, потерпає він від голоду й холоду чи опиняється у достатку. Він з однаковою легкістю вміє утримуватися та насолоджуватися. Про учня Сократа Аристіппа[687] казали, що він пристосовується до всіх ситуацій, вміючи насолоджуватися тим, що отримує, і не страждати від відсутності благ, яких йому бракує. Щодо Пірона, то він завжди залишався в одному й тому самому внутрішньому стані, а це означає, що при зміні зовнішніх обставин він жодним чином не змінював своїх рішень та настрою. Відповідність самому собі та постійна самототожність характерні також для стоїчного мудреця, оскільки мудрість полягає у тому, щоб завжди бажати і завжди не бажати одного й того самого.

Мудрець є тим, хто знаходить щастя у самому собі, хто не залежить (autarkês) від обставин та зовнішніх речей, як Сократ у «Спогадах» Ксенофонта, який жив, задовольняючись самим собою і не піддаючись нічому сторонньому. Згідно з Платоном, це є однією з ознак мудреця, він говорить устами Сократа: «Такий муж, аби щасливо жити, ні від чого не залежить і, на відміну від інших, менш за все має потребу в другові»[688]. Згідно з Аристотелем[689], мудрець веде споглядальне життя, оскільки він не має потреби у зовнішніх речах, і знаходить у такому житті щастя та досконалу незалежність. Залежати лише від самого себе, бути самодостатнім, максимально зменшуючи свої потреби — саме в цьому полягав ідеал філософів-кініків. Щодо епікурейців, то вони досягали цього ідеалу, обмежуючи та опановуючи свої бажання і стаючи, таким чином, незалежними від потреб. А стоїки, у свою чергу, вважали, що для щастя досить однієї лише чесноти.

Мудрець завжди залишається тотожним самому собі і є самодостатнім, оскільки (з погляду Пірона, кініків та стоїків) зовнішні речі не можуть вивести його з рівноваги, бо він не вважає їх ні добрими, ні поганими, і він з різних причин відмовляється виносити щодо них ціннісні судження та проголошує їх байдужими. Для Пірона, наприклад, все є байдужим, оскільки ми не здатні знати, є речі добрими чи поганими, а отже, й не можемо встановлювати відмінність між ними. Для стоїків усі речі, які не залежать від нас, є байдужими; є тільки одна річ, яка залежить від нас і не є байдужою, — це моральне добро, тобто намір робити добро, оскільки воно є добром. Всі інші речі самі по собі не є ні добрими, ні поганими, але від нас залежить їх використання у добрий чи поганий спосіб, і це стосується як багатства, так і бідності, як здоров’я, так і хвороби. Їхня цінність залежить, таким чином, від їхнього суверенного використання мудрецем. Байдужість мудреця не є відсутністю інтересу до всього, вона є перенесенням інтересу та уваги на щось інше аніж те, що привертає увагу та турбує більшість людей. Про стоїчного мудреця можна, наприклад, сказати, що після відкриття, що байдужі речі залежать не від його волі, а від волі універсальної Природи, він починає ставитись до них із величезним інтересом, він приймає їх з любов’ю, проте з однаковою любов’ю, він вважає їх прекрасними, проте ставиться до них з однаковим захопленням. Він каже «так» цілому світові та кожній його «частині», кожній з його подій, навіть якщо ця частина або подія видаються страшними чи гидкими. Таким, утім, є і ставлення Аристотеля до Природи: не потрібно піддаватись легковажній, дитячій огиді до тієї чи іншої реальності, створеної Природою, адже, як казав Геракліт, боги є навіть на кухні. Ця байдужість мудреця означає повну трансформацію його зв’язку зі світом.

Рівновага душі, відсутність потреб, байдужість до байдужих речей: ці якості мудреця забезпечують спокій його душі та відсутність хвилювань. Причини цих хвилювань, між іншим, можуть бути дуже різними. На думку Платона, саме тіло, його бажання та пристрасті вносять безлад та тривожать душу. Проте це можуть бути також турботи приватного життя та особливо політичного життя. Ксенократ сказав, що «філософія була винайдена для того, щоб припинити хвилювання, яке породжують життєві потреби»[690]. Споглядальне Аристотелеве життя, віддалене від політичних справ та непевності дії, приносить безтурботність. Згідно з Епікуром, людей турбують марні страхи з приводу богів та смерті, а також невпорядковані бажання та участь у справах громади. Мудрець, який зуміє обмежити свої бажання та свою дію, який зможе приборкати свої скорботи, досягне таким способом безтурботності душі, що дасть йому змогу жити на цій землі «як бог поміж людей». Пірон віднаходив мир, відмовляючись вирішувати, є речі добрими чи поганими. Для скептиків внутрішній спокій слідував «як тінь» за утриманням від судження, тобто за відмовою вдаватися до ціннісних суджень щодо речей. Нарешті, згідно зі стоїками, мудрець вміє примирити ефективність дії та внутрішній спокій, оскільки, за умови непевності успіху, він завжди діє у злагоді з долею та намагається зберегти чистоту наміру.

Постать мудреця є, таким чином, чимось на кшталт серцевини невгамовної та непоборної свободи, яку добре описав у своєму знаменитому тексті Горацій:

Хто твердо й чесно йде до мети, тому ні люд, у чварах скорий до злочину, ні погляд грізного тирана, думки не збурять, ні Австер буйний, нестямний владар пінної Гадрії, ані правиця Батька гримучого: хай світ завалиться — уламки вб’ють його, все ж не навчивши страху[691].

Ми бачимо в постаті мудреця той самий подвійний рух, який виявили на прикладі вправляння в мудрості. Мудрець усвідомлює самого себе як Я, що може завдяки владі над своїми судженнями спрямовувати їх або утримуватись від них і забезпечити собі таким чином досконалу внутрішню свободу та незалежність від усіх речей. Проте ця внутрішня свобода не є свободою робити все, що завгодно, вона є нездоланною та невразливою лише тоді, коли позиціонується та долає себе саму в контексті природи або розуму, чи, як у випадку скептиків, у контексті критичного розуму.

Філософський дискурс про мудреця

Постать мудреця відіграє, таким чином, вирішальну роль у філософському життєвому виборі. Проте вона пропонується філософу швидше як ідеал, описаний філософським дискурсом, аніж як модель, яку втілює якийсь живий персонаж. Стоїки казали, що мудреці є великою рідкістю, їх мало, можливо, мудрецем є лише хтось один, а можливо, їх немає зовсім. У цьому пункті практично всі інші школи згодні з ними, окрім епікурейців, які без вагань вшановували Епікура як взірцевого мудреця. Єдиним мудрецем, визнаним усіма школами, є Сократ — мудрець, який збиває з пантелику, який не знав, що він є мудрецем. Проте подекуди трапляється, що той чи інший філософ починає розглядати як досконалого мудреця одного зі своїх вчителів або якусь відому постать минулого. Саме так робить Сенека, коли говорить, наприклад, про Секстія чи Катона. Це також трапляється з авторами, які описують життя філософів, наприклад, з Порфирієм, коли він говорить про Плотина.

Історики філософії, мабуть, недостатньо наголошували на тому визначальному місці, яке посідав у античному навчанні філософії дискурс, що описував мудреця. Втім, тут йшлося не про те, щоб окреслити риси конкретних постатей мудреців або особливо відомих філософів — це було завданням життєписів цих філософів, а про те, щоб визначити ідеальну поведінку мудреця. «Що робив би мудрець за тих чи інших обставин?» Для різних шкіл це було засобом описати в ідеальній формі особливості притаманного їм самим способу життя.

Стоїки у своєму навчанні надавали великої уваги дискусіям з приводу «тез», які стосувалися парадоксів мудреця. Вони не тільки доводили, що мудрець є єдиною безпомилковою, бездоганною, незворушною, щасливою, вільною, прекрасною та багатою людиною, а й те, що він є одночасно єдиним справжнім та неперевершеним державним діячем, законодавцем, полководцем, поетом та правителем. Це означало, що мудрець, завдяки досконалому використанню свого розуму, є єдиним, хто здатен здійснювати всі ці функції[692].

Цим парадоксам, справді, надавали великого значення, їх розглядали як типово стоїчні, проте вони, вочевидь, відповідали темам суто шкільних вправ, які існували, можливо, вже за доби софістів і в будь-якому разі практикувалися у Платоновій академії. З цього приводу дискутували у формі «тез», тобто питань, на підтвердження чи спростування яких можна висувати аргументи. Так, одного разу Ксенократ[693] прочитав лекцію, присвячену тезі: «Тільки мудрець є добрим полководцем». Евдамід, спартанський цар, прийшов цього дня в Академію послухати Ксенократа. Після лекції спартанець небезпідставно зауважив: «Промова була прекрасною, проте промовцю важко вірити, бо він ніколи не чув сигналу полкової труби». І він фактично вказав пальцем на небезпеку вправ, які абстрактним чином дискутують теорії мудрості, не практикуючи їх насправді. Можна також знайти натяк на цей різновид вправ у прикінцевій молитві Платонового «Федра», у якій Сократ висловлює переконання, що мудрець є багатим. Упродовж усієї античної філософії постає один і той самий різновид запитань про мудреця: чи можуть любити мудреця? Чи може він втручатися в політичне життя? Чи може він гніватися?

Проте існує один стоїчний парадокс, набагато важливіший за ці запитання, який стверджує, що не можна стати мудрецем поступово, це може відбутися тільки шляхом миттєвого перетворення[694]. Мудрість, як ми бачили, не може бути більшою або меншою. Ось чому перехід від не-мудрості до мудрості не може відбутися шляхом поступування, він може відбутися тільки через раптову зміну.

Цей парадокс веде нас до іншого парадоксу, який цього разу можна знайти в усіх школах: якщо мудрець уособлює спосіб життя, відмінний від способу життя більшості смертних, то чи не можна сказати, що постать мудреця[695] наближається до постаті Бога чи богів? Найочевиднішою ця тенденція стає в епікуреїзмі. З одного боку, згідно з Епікуром[696] мудрець живе як «бог поміж людей». З іншого — боги Епікура, тобто традиційні боги Олімпу, в тлумаченні Епікура живуть як мудреці. Наділені людськими формами, вони живуть у тому, що епікурейці називають міжсвітами, у порожньому просторі між світами, уникаючи таким чином псування, невіддільного від руху атомів. Як і мудрець, вони занурені у досконалу незворушність, жодним чином не будучи задіяними у творенні чи адмініструванні світу:

Адже боги, безперечно, вже в силу самої природи одаль від наших турбот, що такі їм чужі, недосяжні, в мирі найглибшім безсмертним своїм утішаються віком. Жоден-бо їх не торкається біль, не смутять небезпеки, все в них — достатнє, своє. Від людей їм нічого не треба. Марно від них незворушних чекав би ти ласки чи гніву[697].

Ця концепція божества, як ми бачили, була покликана знищити в людині страх перед богами. Саме в епікурейському виборі способу життя міститься необхідність давати, у філософському дискурсі, матеріалістичне пояснення походження Всесвіту, щоб переконати душу, що боги не займаються світом. Проте нам зараз видається, що це уявлення мало також на меті запропонувати божество як ідеал мудрості, оскільки, згідно з таким уявленням, його сутність полягала у незворушності, відсутності турбот, задоволень та радості. Певним чином боги є безсмертними мудрецями, а мудреці — смертними богами. Боги для мудреців є друзями та рівними. Мудрець знаходить свою радість у присутності богів:

Він захоплюється природою та становищем богів, він намагається наблизитися до неї, він сподівається, так би мовити, доторкнутися до неї, жити з нею, і він називає мудреців друзями богів, а богів — друзями мудреців[698].

Боги не переймаються людськими справами: мудрець не кличе богів, щоб отримати якесь благо, він знаходить своє щастя, спостерігаючи за їхньою безтурботністю, їхньою досконалістю та поділяючи їхню радість.

Мудрець, згідно з Аристотелем, присвячує себе вправам думки та життю розуму. Тут все ще божество є моделлю мудреця. Оскільки, як зазначає Аристотель, людське становище робить вразливою та непостійною діяльність розуму, розпорошену в часі й таку, що наражається на помилку та забування. Проте як крайній випадок можна уявити собі якийсь розум, думка якого функціонує досконало та постійно у вічному теперішньому. Його думка мислила б таким чином сама себе в якомусь вічному акті. Вона вічно переживала б те щастя і те задоволення, яке людська думка знає лише у рідкісні миті. Саме так Аристотель описує Бога, першодвигун, кінцеву причину всесвіту. Відтак, мудрець переживає у якийсь непостійний спосіб те, що Бог переживає вічно. Роблячи це, він проживає життя, що долає людське становище, але яке все-таки відповідає тому, що є найсуттєвішим в людині: життя розуму.

Зв’язки між ідеєю Бога та ідеєю мудреця є менш ясними у Платона, ймовірно тому, що ідея божества у нього подана у надзвичайно складній та ієрархічній формі. «Божество» є розпорошеною реальністю, яка включає розташовані на різних рівнях сутності, такі як Благо, Ідеї, божественний Інтелект, міфологічний образ Ремісника, Деміурга світу та, зрештою, душу світу. Проте у тій перспективі, що нас цікавить, Платон в будь-якому разі сформулював основоположний принцип. Рухатися у напрямку, протилежному злу, а отже, рухатися в напрямку мудрості, означає «уподібнюватися, у міру можливості, Богу, однак йому уподібнюються, стаючи справедливими та благочестивим у світлі розуму»[699]. Божественне постає, таким чином, як взірець моральної та інтелектуальної досконалості людини. Втім, Платон назагал уявляє Бога чи богів наділеними моральними якостями, які могли б бути якостями мудреця. Він (чи вони) є правдивим, мудрим та добрим; він позбавлений жадань і завжди охоче творить найкраще.

Зв’язок між мудрецем та Богом у Плотина має два рівні. Передусім, божественний Інтелект, у своєму зв’язку тотожності з самим собою, діяльності на самого себе та мислення самого себе, має змішані з його сутністю чотири чесноти: думка чи розважливість, справедливість, сила та поміркованість, які в цьому стані є трансцендентними моделями мудрості, і живе життям «суверенно мудрим, позбавленим хиб та помилок»[700]. Проте оскільки душа, згідно з Плотином, іноді, у рідкісні моменти в містичному досвіді піднімається вище рівня Інтелекту, то в описі Єдиного чи Блага можна віднайти риси мудреця: абсолютна незалежність, відсутність потреб, тотожність собі. У нього, таким чином, присутня досить чітка проекція постаті мудреця на уявлення про божество.

Вочевидь саме тому, що постать мудреця та образ Бога ототожнюються у філософіях Платона, Плотина, Аристотеля та Епікура, вони уявляють собі Бога, швидше, як притягальну силу, аніж як силу творчу. Бог є взірцем, який істоти намагаються наслідувати, та Цінністю, яка орієнтує їхній вибір. Як зауважує Б. Фрішер, епікурейські мудрець та боги є нерухомими двигунами, як і Бог Аристотеля: вони притягують інших, передаючи їм свої образи[701].

Стоїчний мудрець знає те саме щастя, що й всесвітній Розум, алегоричним чином персоніфікований Зевсом, оскільки боги та люди мають один і той самий розум, досконалий у богів, удосконалюваний у людей[702], та оскільки саме мудрець досягає досконалості розуму, спонукаючи свій розум збігатися з божественним Розумом, а свою волю — з божественною волею. Чесноти Бога не вищі за чесноти мудреця.

Теологія грецьких філософів є, можна сказати, теологією мудреця, проти якої протестував Ніцше:

Вилучимо вищу доброту з концепту Бога: вона не гідна Бога. Вилучимо так само вищу мудрість — лише марнота філософів є причиною цього екстравагантного уявлення про Бога як про монстра мудрості: він повинен був бути максимально подібним до них. Ні, Бог як вища могутність — цього досить! З неї випливає все, з неї випливає «світ»[703].

Всемогутність чи доброта? Ми не дискутуватимемо цієї проблеми, проте тут потрібно чітко наголосити, що всупереч тому, до чого веде Ніцше, ідеал мудреця не має нічого спільного з «класичною» або «буржуазною» мораллю, він, швидше, відповідає, якщо скористатися висловом самого Ніцше, повному обертанню традиційних цінностей та умовностей, яке, втім, відбувається у найрізноманітніших формах, як ми мали можливість це спостерігати у різних філософських школах.

Щоб проілюструвати це новим прикладом, досить буде згадати опис «природного», тобто незіпсованого стану суспільства, який стоїк Зенон пропонує у своїй «Політеї». Цей опис був дещо скандальним, бо він подавав соціальне життя як життя спільноти мудреців. Вони мали лише одну батьківщину — сам світ; вони не мали законів, бо розуму мудреця досить, щоб приписати йому, що він має робити; жодних судів, бо вони не чинили злочинів; жодних храмів, бо боги не мають в них потреби і оскільки безглуздим було б вважати священними витвори людської руки; жодних грошей, жодних законів про шлюб, лише свобода єднатися хто з ким хоче, навіть якщо це інцест; жодних законів про поховання мертвих.

Споглядання світу та мудреця

Б. Ґротюізен наполягав на дуже своєрідному аспектові постаті античного мудреця — на його ставленні до космосу:

Усвідомлення світу є особливістю мудреця. Тільки мудрець постійно утримує присутнім у розумі все, він ніколи не забуває про світ, він думає та діє у зв’язку з космосом […] Мудрець є частиною світу, він є космічним. Він не дає відвернути себе від світу, відділити себе від всього космосу […] Образ мудреця та уявлення про світ становлять щось на кшталт нероздільного цілого[704].

Як ми бачили, самоусвідомлення невіддільне від поширення до цілого та від руху переміщення Я в цілісність, яка його охоплює і, ніяк не ув’язнюючи його, дає йому змогу поширитись у безконечному просторі та часі: «Вчинив би собі роздолля, якби охопив думкою Всесвіт»[705]. Тут постать мудреця ще раз запрошує здійснити повну трансформацію сприйняття світу.

Існує чудовий текст Сенеки, в якому автор уподібнює споглядання світу та споглядання мудреця:

Мені ж багато часу йде, звичайно, на самі роздуми над мудрістю: споглядаю на неї з таким подивом, з яким дивлюся й на весь світ, а його я бачу не раз немовби той глядач, який тільки що прийшов на виставу[706].

Ми зустрічаємося тут із двома духовними вправами, одну з них ми добре знаємо — це споглядання світу, а про другу щойно дізналися — це споглядання постаті мудреця. Як можна зрозуміти з контексту, постать, яку споглядає Сенека, є Секстієм, який «вирисовуючи велич щасливого життя, не позбавляє тебе надії досягти його». Це зауваження має непересічне значення: для того, щоб спостерігати мудрість, так само як і для того, щоб спостерігати світ, потрібно зберігати свіжість погляду. Тут перед нами постає новий аспект зв’язку філософа з часом. Йдеться не тільки про те, щоб сприймати та проживати кожен момент часу так, ніби він є останнім, потрібно також сприймати його так, ніби він є першим, у всій разючій дивовижності його постання. Як скаже епікуреєць Лукрецій:

Все це коли б ось, сьогодні, відкрилося раптом зору людському, поставиш в красі своїй непорівнянній, що ж тоді більшим для смертних могло б видаватися дивом? [707]

Все схиляє до думки, що Сенека вправляється у тому, щоб відновити безпосередність погляду при спогляданні світу, якщо ці слова не є побіжним виразом якогось миттєвого досвіду «первісної містики», згідно з висловом М. Юлена[708].

Пояснити такий інтимний зв’язок між спогляданням світу та спогляданням мудреця може знову таки ідея сакрального, тобто надлюдського та майже нелюдського, характеру мудрості. Як говорить Сенека, у «дрімучому лісі, де вікові дерева», у первісній самотності дикої природи, біля витоків могутніх рік, перед непроникною глибиною озер з темними водами, душа переживає відчуття присутності сакрального. Проте вона переживає його також у захопленні мудрецем:

Якщо побачиш людину, яку не лякають небезпеки, не зворушують пристрасті, людину, щасливу в нещасті, спокійну серед негоди, того, хто дивиться на всіх інших людей, мовби з висоти, а на богів — наче на рівних собі, то хіба не переймешся повагою до такого? […] У кожній доброчесній людині селиться якийсь бог. […] У кожній, повторюю, доброчесній людині … селиться, хоч і невидимий, бог якийсь[709].

Споглядати світ та споглядати мудрість означає, зрештою, філософувати, це означає здійснювати внутрішнє перетворення, якусь зміну бачення, яка уможливить одночасне пізнання двох речей, яким рідко приділяють достатньо уваги, а саме, величі світу та величі норми, якою є мудрець: «зоряне небо наді мною та моральний закон у мені»[710].

Висновки

Дуже легко іронізувати над цим практично неприступним ідеалом мудреця, якого філософ не в змозі досягнути. Модерні європейці не стримуються від зауважень на кшталт «ностальгічного та свідомого ірреалізму цієї примари»[711]; Давні автори, разом з сатириком Лукіаном[712], глузували над невдахами, які все своє життя провели в зусиллях та очікуванні, так і не досягнувши мудрості. В них говорить грубий здоровий глузд, який не зрозумів важливості визначення філософа як не-мудреця у «Бенкеті» Платона, визначення, яке все-таки дало Канту змогу зрозуміти істинний статус філософа[713]. Легко насміхатися над іншими. Це можна робити з повним правом лише тоді, коли філософи задовольняються балаканиною про ідеал мудреця. Проте якщо вони прийняли рішення вправлятися у мудрості, яке має реальні тяжкі і серйозні наслідки, то заслуговують на нашу повагу, навіть якщо їхні успіхи на цьому шляху є мінімальними. Тут можна скористатися формулою Ж. Бувреса, яку він використовує для вираження однієї ідеї Вітґенштайна: йдеться лише про те, щоб дізнатися, яку «особисту ціну вони заплатили» за право говорити про свої зусилля у напрямку мудрості[714].

Незважаючи на мою стриманість щодо використання порівняльного методу у філософії, я хотів закінчити цей розділ наголошенням близькості опису екзистенційних джерел містичного досвіду, який М. Юлен дає на основі буддизму, та характеристик ідеалу античного мудреця: схожість між цими духовними вправами видалася мені вражаючою. Проте яким було моє здивування, коли я, перечитуючи «Хрісіппа» Е. Бреє наштовхнувся на аналогічний моєму хід думки! Написавши:

Ця концепція мудреця, який є вищим за людськість, позбавлений помилок і страждань, була притаманною тоді не лише стоїкам; після кініків [можна було б навіть сказати: після Сократа та Платона — П.А.] вона є концепцією, спільною всім школам,

він цитує у примітці буддистський опис мудреця:

Непереможний, бо знає та розуміє все, позбавлений тягаря подій та існування, без жодної потреби — таким є той, кого можна прославляти як мудреця […] Самотній мандрівник, якого не турбує ні слава, ні осуд […] який веде інших, проте його не веде ніхто: таким є той, кого можна віншувати як мудреця[715].

Саме ця ідея «позбавлення тягаря» привернула мою увагу в описі М. Юлена і, як мені видалося, вона певною мірою є аналогією духовному досвіду, що надихає ідеальну постать античного мудреця. М. Юлен насправді показує, що у першій з чотирьох «шляхетних істин» буддизму — «Все є стражданням» — слово «страждання» означає не стільки страждання, скільки «чергування болі та радості, їх нерозривну суміш, їхній контраст, їхнє взаємне обумовлення». Тягар — це опозиція, яку утвердження замкнутої на собі індивідуальності встановлює між приємним та неприємним, між «добрим-для-мене» та «поганим-для-мене», і яка зобов’язує людину завжди турбуватися про свої інтереси. За цією опозицією стає помітною постійна присутність «глухого незадоволення, що постає знову і знову», яке, якщо можна так сказати, є екзистенційною тривогою. Саме для того, щоб позбутися цього «незадоволення», потрібно насмілитися «позбавитися тягаря»:

Захоплені та стурбовані задоволенням наших мирських інтересів, ми не маємо жодного уявлення про полегшення, яке може дати позбавлення від тягаря, тобто відмова від ствердження самих себе за будь-яку ціну: на противагу порядкові світу та за рахунок інших[716].

Третя частина РОЗРИВ І ТЯГЛІСТЬ. СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ ТА НОВИЙ ЧАС

X ХРИСТИЯНСТВО ЯК ФІЛОСОФІЯ ОДКРОВЕННЯ

Самовизначення християнства як філософії

Від самого початку християнство — таке, яким воно постає у словах Ісуса, проголошує неминучість кінця світу та пришестя царства Божого. Це послання було зовсім чужим грецькій ментальності та філософському поглядові на речі, оскільки походило з універсуму юдейської думки і спиралося на його основоположні поняття, незважаючи на те, що радикально змінювало цей універсум. На перший погляд, ніщо не давало підстав вважати, що через століття після смерті Христа деякі християни ставитимуться до християнства не просто як до якоїсь окремої філософії, тобто як до одного з феноменів грецької культури, а як до філософії взагалі, вічної філософії. Водночас, не варто забувати, що між юдаїзмом та грецькою філософією віддавна існував зв’язок, найбільш відомим прикладом якого може слугувати Філон Александрійський — юдейський філософ християнської доби. У традиції цього зв’язку поняття посередника між Богом та Світом, що зветься Софія або Логос, відігравало центральну роль. Логос був для неї животворчим Словом (І сказав Бог: «Нехай буде світло»[717]), а також одкровенням Бога. Саме з цієї позиції потрібно розглядати відомий пролог Євангелія від Йоана:

Споконвіку [або «В принципі», тобто в Бозі, як це розуміли деякі екзегети — П.А.] було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було — Бог […] З Ним постало все, і ніщо, що постало, не постало без Нього. У Ньому було життя, і життя було — світло людей […] І Слово стало тілом, і оселилося між нами, і ми славу його бачили — славу Єдинородного від Отця, благодаттю та істиною сповненого[718].

Християнська філософія стала можливою саме з огляду на двозначність слова Логос. Після Геракліта поняття Логосу стало центральним концептом грецької філософії, оскільки воно може означати одночасно «слово», «дискурс» та «розум». Зокрема, стоїки вважали, що Логос, зрозумілий як раціональна сила, був іманентний світові, людській природі та кожному індивідові. Ось чому, ототожнюючи Ісуса з вічним Логосом та Сином Божим, пролог Євангелія від Йоана зробив можливим уявлення про християнство як про філософію. Субстанційне слово Бога може мислитись як Розум, що творить світ та скеровує людську думку. Втім, неоплатонік Амелій, учень Плотина, вважав цей пролог філософським текстом, коли писав:

Таким чином, саме тут є Логос, завдяки якому були створені всі породжувані речі, тоді як він сам є завжди, як сказав Геракліт[719], а Варвар [апостол Йоан — П.А.] говорить про нього, що він був «з Богом» та що він «є Богом», за яким визнається статус та гідність принципу, оскільки «через нього все сталося», «що все, що було створене, отримало в ньому природу живого, життя та буття», що він втілюється та що, зодягнувшись у плоть, він набув вигляду людини, але у такий спосіб, що являє, водночас, свою велич і, звільнений, знову набуває божественності, стає тим Богом, яким був до того, як зійшов у тілесний світ та втілився і став людиною[720].

На думку Амелія[721], апостол Йоан, якого він називає Варваром, описав у своєму пролозі Душу Світу, яка є божественною, однак у певний спосіб змішаною з тілом. Важливою є не стільки запропонована Амелієм інтерпретація, скільки визнання філософом-неоплатоніком спорідненості між словником євангеліста та словником, властивим філософії.

Починаючи з II століття після Різдва Христового, християнські автори, яких назвали апологетами, оскільки вони намагалися подати християнство у формі, зрозумілій греко-латинському світу, використовували поняття Логосу, щоб визначити християнство як філософію. Грецькі філософи, кажуть вони, досі знали лише частинки Логосу[722], тобто елементи істинного Дискурсу та досконалого Розуму, однак християни володіють Логосом, тобто істинним Дискурсом та досконалим Розумом, втіленим в Ісусі Христі. Якщо філософувати означає жити згідно з Розумом, то християни є філософами, оскільки живуть згідно з божественним Логосом[723]. Ця трансформація християнства у філософію здійснюватиметься ще в Александрії III століття у Климента Александрійського, для якого християнство як повне одкровення Логосу є істинною філософією, що «вчить нас поводитися так, щоб бути подібними Богові та прийняти божественний план як керівний принцип усього нашого виховання»[724].

Так само, як і грецька філософія, християнська філософія подаватиме себе одночасно як дискурс та як спосіб життя. За доби народження християнства, у І та II століттях, філософський дискурс практично у кожній школі набув, як ми бачили, форми екзегези основоположних текстів. Дискурс християнської філософії також буде екзегетичним, що цілком природно, і школи витлумачення Старого та Нового Завітів, подібні до тих, які відкрили учитель Климента Александрійського або й самого Орігена в Александрії, запропонують спосіб навчання, цілком аналогічний способові навчання сучасних їм філософських шкіл. Так само як платоніки пропонували поступове читання діалогів Платона, яке відповідало етапам духовного поступу, такі християни як Оріген пропонують своїм учням порядок читання, починаючи з книги Приповідок з наступним переходом до книги Проповідника (Еклезіаста), а згодом — і до Пісні Пісень, кожна з яких, згідно з Орігеном, у свою чергу, відповідає етиці, що дає попереднє очищення, фізиці, яка вчить долати чуттєві речі, та епоптиці або теології, що веде до єднання з Богом[725]. Відтак, тут можна помітити, що читання текстів, так само як і у філософів цієї доби, є «духовним» читанням, тісно пов’язаним із духовним поступом. Філософське поняття духовного поступу становить фундамент християнського формування та навчання. Як і античний філософський дискурс для філософського способу життя, християнський філософський дискурс є засобом реалізації християнського способу життя.

Можуть сказати, і матимуть рацію, що існує щонайменше одна відмінність, бо християнська екзегеза є екзегезою священних текстів, а християнська філософія ґрунтується на одкровенні: Логос це передусім одкровення та об’явлення Бога. Християнська теологія поступово конституювалася у догматичних протистояннях, які завжди корінилися у тлумаченнях Старого та Нового Завітів. Водночас, у грецькій філософії також існувала традиція систематичної теології, започаткована «Тімеєм» та X книгою «Законів» Платона, розвинута XII книгою «Метафізики» Аристотеля, традиція, що розрізняла різні джерела одкровення, способи та ступені божественної реальності та інтегрувала усі види одкровень за доби пізнішого неоплатонізму. Навіть з цього погляду грецька філософія могла слугувати моделлю християнській філософії[726].

Проте, деякі християни могли підносити християнство як філософію — філософію як таку не стільки тому, що християнство запропонувало екзегезу та теологію, аналогічні язичницьким екзегезі та теології, скільки тому, що воно, християнство, є стилем життя та способом буття, тоді як антична філософія також була стилем життя та способом буття. Як влучно зауважив брат Жан Леклерк: «У монастирському середньовіччі, так само як за доби античності, слово philosophia позначає не якусь теорію або спосіб пізнання, а життєву мудрість, спосіб жити згідно з розумом»[727], тобто згідно з Логосом. Християнська філософія полягає у житті згідно з Логосом, тобто згідно з розумом, настільки, що «ті, хто до Христа вели життя, супроводжуване розумом (logos), — пише Юстин, — є християнами, навіть якщо їх вважали атеїстами, такими були Сократ, Геракліт та подібні їм»[728].

Разом з цим уподібненням християнства філософії, у християнстві виникають практики та духовні вправи, притаманні профанній[729] філософії. Наприклад, Климент Александрійський зміг написати так:

Необхідно, щоб божественний закон навіював страх, для того, щоб філософ набував та зберігав спокій душі (amerimnia), завдяки розважливості (eulabeia) та увазі (prosochê) до себе[730].

У цій фразі можна побачити увесь світ думки античної філософії. Божественний закон — це одночасно Логос філософів та Логос християн; він навіює стриманість у діях, розважливість, увагу до себе, тобто фундаментальну стоїчну настанову, яка забезпечує душевний спокій — внутрішній стан, якого шукали всі школи. Або ще: в Орігена[731] можна знайти справді філософську вправу іспиту сумління, оскільки, коментуючи «Пісню над піснями»: «Якщо не знаєш, о найкраща між жінками»[732], він тлумачить її як запрошення для душі уважно себе аналізувати. Душа повинна спрямовувати свій аналіз на свої почуття та свої дії. Чи пропонує вона собі добро? Чи шукає вона різних чеснот? Чи поступує вона? Чи, наприклад, подолала вона остаточно пристрасті гніву, розпачу, страху або любові до слави? Яким є її спосіб давати та отримувати, оцінювати істину?

Поміж Отців Церкви IV століття — тих, хто продовжує традицію Климента Александрійського та Орігена, наприклад, таких як Василій Кесарійський, Григорій Назіанзин, Григорій Ніський, Евагрій Понтійський, та, у певному сенсі, Афанасій Александрійський, а також поміж пізніших діячів чернечого руху, таких як Дорофей з Гази, що писав у VI столітті, не бракувало тлумачень феномену чернечого життя, що розвинувся починаючи з IV століття у Єгипті та в Сирії в дусі «християнської філософії». Це відбувається тому, що чимало християн починають намагатися досягнути християнської досконалості, героїчно практикуючи євангельські настанови та імітуючи життя Христа, усамітнюючись у пустелях та ведучи життя, повністю присвячене суворій аскезі та медитації. І йшлося не про освічених людей, вони зовсім не думали про якийсь зв’язок з філософією. Вони знаходили свої взірці у Старому та Новому Завітах, а можливо, також (цього не варто виключати a priori) у прикладах буддистського або маніхейського аскетизму[733]. Потрібно теж згадати, що вже за доби Філона та Ісуса існували спільноти споглядальних аскетів, такі як терапевти, яких описує Філон Александрійський[734] у своєму трактаті «Про споглядальне життя» та яких він називає, між іншим, «філософами», або як юдейська секта з Кумрану. Проте для прихильників «християнської філософії», які самі будуть практикувати чернецтво, — цей рух Л. Бує[735] називає «вченим чернецтвом» — філософія відтепер означатиме спосіб монастирського життя як досконалого християнського життя, проте ця «філософія» залишатиметься тісно пов’язаною зі своїми профанними категоріями, такими як душевний мир, відсутність пристрастей[736], «життя, відповідне природі та розуму»[737]. Як і профанна філософія, чернече життя подаватиме себе як практику духовних вправ[738], деякі з яких є специфічно християнськими, проте чимало з них успадковані від профанної філософії.

Відтак, ми бачимо тут увагу до себе самого, яка була фундаментальною настановою стоїків, а також неоплатоніків[739]. Саме за допомогою цього поняття Афанасій Александрійський визначає чернечий стан. Розповідаючи у «Житті Антонія» як Антоній дійшов до чернецтва, Афанасій задовольняється зауваженням, що Антоній почав уважно ставитись до себе самого та наводить слова Антонія, адресовані у день його смерті своїм учням:

Живіть так, ніби ви повинні помирати щодня, спрямовуючи увагу на самих себе та пам’ятаючи мої настанови[740].

Григорій Назіанзин[741] говоритиме, швидше, про «концентрацію на самому собі». Увага до себе, концентрація на теперішньому, думка про смерть будуть постійно пов’язані між собою як у монастирській традиції, так і у профанній філософії. Антоній, наприклад, радить своїм учням прокидатися з думкою, що вони, можливо, не побачать вечора, і засинати з думкою, що вони можуть не прокинутися, а Дорофей з Гази попереджує своїх учнів:

Будьмо уважні до самих себе, браття, будьмо пильні, доки маємо час […] Від початку нашої бесіди ми потратили дві або три години та наблизилися до смерті, але ми без страху спостерігаємо, як плине час[742].

Цілком очевидно, що ця увага до самих себе є, насправді, своєрідним наверненням, своєрідною орієнтацією на вищу частину самих себе. Це можна ясно побачити у проповіді Василія Кесарійського, що має темою біблійний текст: «Гляди, щоб у твоєму серці не зродилась ось така грішна думка»[743]. У коментарі Василія можна віднайти всі теми стоїцизму та платонізму. Бути уважним до себе самого означає пробуджувати в собі раціональні принципи думки та дії, які Бог вклав у наші душі, це означає пильнувати самого себе, тобто свої розум та душу, а не те, що є своїм, тобто своє тіло та майно, це означає також дбати про красу своєї душі, аналізуючи своє сумління та пізнаючи самого себе. У такий спосіб ми виправимо наші судження про самих себе, пізнаючи одночасно нашу справжню бідність та наше справжнє багатство, а також велич, яку дарує нам космос, наше тіло, земля, небо, зорі і особливо — покликання нашої душі[744].

Увага до себе передбачає практику аналізу свідомості, яку, до речі, знаменитий чернець Антоній радив своїм учням здійснювати письмово: «Нехай кожен занотовує дії та рухи своєї душі так, ніби він хоче познайомити з ними інших»[745]. Це важлива психологічна деталь: терапевтична цінність іспиту сумління буде більшою, якщо її екстеріоризувати за допомогою письма. Нам соромно помилятися публічно, письмо створить враження перебування на публіці: «Нехай письмо заступає місце погляду іншого». Як би там не було, іспит сумління має бути дуже частим і регулярним. Дорофей з Гази[746] рекомендував аналізувати себе кожні шість годин, а також підводити загальний підсумок свого душевного стану щотижня, щомісяця, щороку.

Увага до себе та пильність передбачають також, як ми це бачили, вправи думки: йдеться про медитацію, про пригадування, про те, щоб завжди мати «під рукою» принципи дії, підсумовані, наскільки це можливо, у коротких сентенціях. Саме цій потребі у монастирській літературі відповідають «Апофтегми» і те, що називають «Кефалаєю». «Апофтегми»[747] — це знамениті та влучні висловлювання духовних вчителів, сформульовані за певних обставин, на кшталт висловлювань профанних філософів, зібраних Діогеном Лаертським. «Кефалая» (головні пункти) — це зібрання відносно коротких сентенцій, згрупованих найчастіше сотнями. Як і у профанній філософії, розмірковування над прикладами та сентенціями мають бути постійними. Епікур та Епіктет рекомендували вдаватися до них вдень та вночі. Дорофей з Гази[748] також радить невпинно розмірковувати, щоб у потрібну мить завжди мати під рукою принципи дії, якими можна буде «скористатися в усіх подіях», тобто знати, що потрібно робити за обставин будь-якої з них.

Увага до себе виражається у володінні собою, у контролі над собою, які можуть бути досягнуті лише завдяки наполегливості та призвичаєнню до аскетичних практик, покликаних забезпечити перемогу розуму над пристрастями аж до їх радикального знищення. Йдеться про застосування усієї терапії пристрастей. Шлях, що веде до цього повного подолання (apatheia), проходить через звільнення від предметів (aprospatheia), тобто через поступову відмову від бажань, що мають своїми предметами байдужі речі. Подібно до стоїка Епіктета, а також до платоніка Плутарха, який писав трактати, що рекомендували стримувати цікавість і балакучість, Дорофей з Гази рекомендував починати звикати до відмови від малих речей — марної цікавості, зайвих слів, для того, щоб потрохи підготуватися до більших жертв[749]. На його думку, завдяки таким практикам егоїстична воля — власна воля, воля, що шукає задоволення в предметах, буде поступово знищена:

У такий спосіб він досягає, зрештою, того, щоб не мати більше власної волі, а все, що трапляється, задовольняє його, так, ніби все це йде від нього самого.

Той, хто не має власної волі, завжди робить те, чого хоче, все, що стається, задовольняє його, і що б він не робив, він завжди робить із власної волі, оскільки не хоче, щоб речі були такими, як він хоче, а хоче, щоб вони були такими, як вони є[750].

Тут легко розпізнати відлуння відомої восьмої сентенції «Підручника» Епіктета:

Не намагайся щоб те, що стається, ставалось так, як ти хочеш, а бажай, щоб те, що стається, ставалось так, як воно стається, і ти будеш щасливим.

Як і стоїк, чернець, таким чином, щомиті хоче того, що є.

Згідно з іншою порадою традиційної філософії[751], початківці намагаються подолати пристрасть, наприклад, до розкоші, протилежною їй пристрастю, наприклад, турботою про добру репутацію, перед тим, як отримати змогу подолати її безпосередньо, практикуючи протилежну їй чесноту[752].

На Евагрія Понтійського, який був учнем Георгія Назіанзина, впливають швидше платонічні та неоплатонічні концепції, як, наприклад, тоді, коли він використовує платонівський потрійний поділ душі, щоб визначити стан доброчесності:

Розумна душа діє згідно з природою, коли її жадаюча частина (epithumêtikon) бажає доброчесності, коли її войовнича частина (tumikon) бореться за доброчесність, а її розумна частина (logistikon) досягає споглядання сущого[753].

Аскеза також часто розуміється у Платоновій манері як відокремлення душі від тіла, що є попередньою умовою бачення Бога. Ця тема постає уже у Климента Александрійського, для якого «справжнє благочестя перед Богом полягає у незворотному відокремленні від тіла та від своїх пристрастей: ось чому, можливо, філософія справедливо була названа Сократом «вправлянням у смерті»»[754]. Потрібно відмовитися від використання почуттів, щоб пізнати справжню реальність. Григорій Назіанзин дорікає хворому другові, що жаліється на своє страждання як на щось нездоланне, та втішає його:

Потрібно натомість, щоб ти філософував [тобто щоб ти намагався жити як філософ — П.А.] у своєму стражданні, це найкращий момент для очищення твоєї думки, для того, щоб піднятись над тими зв’язками, які тебе утримують [тобто від тіла — П.А.], щоб побачити у твоїй хворобі «педагогіку», яка вестиме тебе до того, що є корисним для тебе, тобто до зневаги до тіла і тілесних речей, а також до всього, що з них випливає і що є джерелом тривоги та псування, для того, щоб ти міг повністю належати тому, що нагорі […] перетворюючи життя тут, як казав Платон, на вправляння у смерті, звільняючи таким чином свою душу — настільки, наскільки це можливо, — або від тіла (sôma), або від могили (sêma) — якщо говорити мовою Платона. Якщо ти філософуватимеш у такий спосіб […], ти багатьох навчиш філософувати у стражданні[755].

Щодо учня Григорія, Евагрія Понтійського, то він розвиває ту саму тему у відверто неоплатонічних термінах[756]:

Відділити тіло від душі може лише Той, хто їх поєднав; проте відділити душу від тіла належить якраз тому, хто прагне доброчесності. Адже наші Отці називали анахорезою [чернечим життям — П.А.] вправляння у смерті та втечу від тіла.

Порфирій писав[757]:

Те, що природа зв’язала, вона розв’яже, але те, що душа зв’язала — розв’яже душа. Природа зв’язала тіло з душею, душа сама себе зв’язала з тілом: отже, природа відділяє тіло від душі, а душа сама відділяється від тіла.

Відтак, він протиставляє природний зв’язок тіла з душею, який оживляє тіло, афективному зв’язку, який прив’язує душу до тіла, та який може бути настільки сильним, що душа ототожниться з тілом і турбуватиметься тільки про тілесні задоволення. Згідно з Евагрієм, смерть, у якій вправляється філософ, тобто чернець, є повним знищенням пристрастей, які прив’язують душу до тіла, з метою досягнути досконалого відокремлення від тіла, що забезпечує apatheia, відсутність пристрастей.

Християнство та антична філософія

Християни змогли використовувати грецьке слово philosophia для позначення досконалого християнського життя, тобто чернецтва, оскільки слово philosophia позначала саме спосіб життя і, таким чином, «християнські філософи» неминуче привносили у християнство практики та настанови, успадковані від профанної філософії. Цьому не варто дивуватися: профанне філософське життя та чернече життя мали, зрештою, чимало аналогій. Безперечно, античний філософ не рятувався у пустелі, не зачиняв себе у келії, скоріше, навпаки — він жив у світі, в якому подекуди навіть провадив політичну діяльність. Проте, якщо це справді був філософ, він мав навернутись, сповідуючи філософію, зробити життєвий вибір, який зобов’язував його трансформувати все своє життя у світі, та який, у певному сенсі, відокремлював його від світу. Він входить у спільноту під керівництвом духовного наставника, у цій спільноті він повинен шанувати основоположника школи, брати участь у спільних трапезах з іншими членами школи; він повинен аналізувати своє сумління і, можливо, навіть визнавати свої помилки, як це практикувалося, наприклад, в епікурейській школі, вести аскетичне життя, відмовлятись від будь-якого комфорту та багатства, якщо він був кініком, дотримуватися вегетаріанства, якщо він належав до піфагорійської школи, присвячувати себе спогляданню, прагнути містичного єднання, якщо він був неоплатоніком.

Поза будь-якими сумнівами, християнство є способом життя. А отже, те, що воно подає себе як філософія, не становить жодної проблеми. Проте, роблячи це, воно приймає певні цінності та певні практики, притаманні античній філософії. Чи було це легітимним? Чи відповідала ця еволюція основоположному духові християнства? На це складне запитання ми не можемо дати жодної чіткої та вичерпної відповіді, оскільки для цього потрібно було б насамперед ретельно дослідити, чим було первісне християнство, а це виходить за межі нашої компетенції та предмету цієї книги. Ми хочемо лише позначити кілька пунктів, які, на наш погляд, є суттєвими.

Передусім, і це найважливіше, не потрібно забувати, що хоча християнська духовність запозичила у античної філософії деякі духовні вправи, останні знаходять своє місце у ширшому колі специфічно християнських практик. Все чернече життя завжди передбачає надію на Божу благодать, а також основоположну спрямованість на смирення, що часто проявляється у тілесних настановах, які виражають покору та почуття провини, наприклад, заклякання перед усією братією. Відмова від власної волі реалізується в абсолютній покорі наказам настоятеля. Вправляння у смерті пов’язане зі згадкою про смерть Христа, аскеза розуміється як співучасть у його Страстях. Так само чернець бачить Христа у кожній людині[758]: «Тобі не соромно впадати у гнів і грубо розмовляти із братом твоїм! Чи ти не знаєш, що це Христос, і що саме Христу ти завдаєш болю?». А отже, практика чеснот набуває зовсім іншого значення.

Втім, «християнські філософи» намагалася надати християнського звучання використовуваним ними темам профанної філософії, створюючи враження, що вправи, які вони радили, вже рекомендувались у Старому чи Новому Завітах. Наприклад, з того, що у «Второзаконні» вжито вислів «вважайте добре»[759], Василій робить висновок, що ця біблійна книга радить філософську вправу «уваги до себе». Ця увага до себе буде також названа «пильнуванням серця», з огляду на текст «Приповідок»: «Більш ніж щось інше, пильнуй своє серце»[760]. Якщо у ІІ-му посланні до Корінтян міститься заклик «Досліджуйте самих себе»[761], то в ньому вбачають запрошення аналізувати сумління, а якщо у І-му посланні до Корінтян знаходять слова «Щодня я наражаюся на смерть»[762], то в них вбачають модель вправляння у смерті. Так чи інакше є очевидним, що ці посилання на тексти Святого Письма не перешкоджають тому, що «християнські філософи», як ми бачили, говорячи про духовні вправи, описують їх, використовуючи словник та концепти профанної філософії. Посилання на біблійні тексти часто спираються лише на алегоричну інтерпретацію, яка, зрештою, полягає у наданні текстам сенсу, якого їм бажають надати, не враховуючи намір автора. Втім, багато модерних філософів використовують такий спосіб інтерпретації для пояснення текстів античності. Як би там не було, саме завдяки цій процедурі Отці Церкви змогли, наприклад, тлумачити євангельські вирази, такі як «царство небесне» або «царство Боже» як такі, що позначують частини філософії. Ми зустрічаємося з цим вже у перших рядках «Практичного трактату» Евагрія Понтійського. Він пише наступне:

Християнство є вченням Христа, нашого Спасителя; воно складається з практики, фізики та теології[763].

Ми бачимо тут перераховані у належному порядку три частини філософії, визнані у Платонівській школі щонайменше після Плутарха[764], які відповідають трьом етапам духовного поступу. А відтак ми зі здивуванням дізнаємося, що Христос запропонував практику, фізику та теологію. Звичайно, кінець кінцем можна погодитись, що ці три частини філософії можна розпізнати у моральних порадах та повчаннях про кінець світу та про Бога.

Але ми ще більше здивуємося детальнішому визначенню Евагрієм трьох частин філософії. Здається, що для нього фізика є царством небесним, а теологія — царством Божим[765]. Ми зі здивуванням зустрічаємо тут євангельське поняття царювання Божого, яке визначається двома синонімічними виразами: царство небесне та царство Боже. Це поняття походить з юдаїзму, де воно відповідало прийдешньому царюванню Бога та Закону Божого над усіма народами Землі. А згідно з посланням Ісуса, царство Боже вже настає і є невідворотнім, оскільки починає реалізуватися не згідно з буквою, а згідно з духом — через навернення, покаяння, любов до ближнього, виконання волі Бога. Ототожнювати поняття царства Божого і царства небесного з частинами філософії, такими як фізика та теологія, означає надавати цим поняттям справді несподіваного сенсу. Втім, під впливом Орігена Евагрій розрізняє євангельські поняття царства небесного і царства Божого. Царство небесне і царство Боже стають у нього двома станами душі або двома станами духовного поступу. Після практики, попереднього очищення, завдяки якому той, хто духовно поступує, досягає безпристрасності (apatheia), він може перейти до фізики, споглядання «природ» (phuseis), тобто створених Богом істот, видимих і невидимих. Той, хто здійснив духовний поступ, спостерігає їх саме як «створені», тобто в їхньому зв’язку з Богом. Таке споглядання зміцнює в безпристрасності. Саме це Евагрій називає «царством небесним». Розвиваючись далі, той, хто духовно поступує, може досягнути «царства Божого», тобто споглядання таємниці Бога у його Трійці. Це буде етапом теології. Однак, така інтерпретація термінів «царство небесне» і «царство Боже» не є власною інтерпретацією Евагрія. Вона окреслюється вже у Климента Александрійського та Орігена, і її можна зустріти у багатьох пізніших авторів[766].

Після свого навернення Августин Гіппонійський у книзі «Про істинну релігію» зіставляє платонізм та християнство. Для нього сутність платонівського вчення та сутність християнської доктрини перетинаються. Платонівська логіка навчає тому, що чуттєві образи наповнюють нашу душу помилками та хибними враженнями, тому для того, щоб душа могла відкрити божественну реальність, потрібно лікувати її від цієї хвороби. Фізика вчить нас, що всі чуттєві речі народжуються, вмирають та зникають, існуючи тільки завдяки правдивому буттю Бога, який їх створив. А отже, відвертаючись від чуттєвих речей, душа може зосередити свій погляд на нерухомій Формі, яка надає форми усім речам, та на «завжди однаковій та в усьому подібній самій собі» Красі, «яку ні простір не ділить, ні час не змінює». Етика дає змогу відкрити, що тільки раціональна та інтелектуальна душа здатна насолоджуватися спогляданням вічності Бога та знаходити в ньому вічне життя[767]. Такою для Августина є сутність платонізму, такою є також сутність християнства, як стверджує Августин, цитуючи деякі уривки з Нового Завіту, в яких протиставляються світ видимий та невидимий, дух та плоть. Однак, можна запитати: в чому тоді полягає відмінність між християнством та платонівською філософією? Для Августина вона полягає у тому, що платонізм не зміг навернути маси, відвернути їх від земних речей, щоб спрямувати до речей духовних, тоді як, починаючи з пришестя Христа, люди будь-якого соціального становища прийняли цей спосіб життя, і відбулося справжнє перетворення людства. Якби Платон повернувся на землю, він сказав би: «Ось це я не насмілився проповідувати натовпу». «Засліплені тілесним брудом» душі змогли, «без будь-яких філософських дискусій», «повернутись до самих себе та дивитися в напрямку своєї батьківщини» тому, що Бог, втілившись, спустив до людського тіла авторитет божественного Розуму[768]. У цій Августиновій перспективі християнство має той самий зміст, що й платонізм: йдеться про те, щоб відвернутися від чуттєвого світу, щоб мати змогу споглядати Бога та духовну реальність, але тільки християнство змогло змусити народні маси прийняти цей спосіб. Ніцше[769] міг би спертися на Августина задля підтвердження своєї формули: «Християнство є платонізмом для народу».

Отже, потрібно визнати, що під впливом античної філософії певні цінності, які були вторинними і майже непомітними у християнстві, перемістилися на перший план. Євангельську ідею настання царства Божого замінив філософський ідеал єднання з Богом, обожнення, що досягається за допомогою аскези та споглядання. Подекуди християнське життя стає не стільки життям людини, скільки життям душі, воно стає життям згідно з розумом, аналогічним життю профанних філософів, точніше, навіть життям згідно з Духом, аналогічним життю платоніків: відтепер йдеться про те, щоб відсторонитися від тіла і повернутися до умосяжної та трансцедентної реальності, а також, якщо це можливо, досягнути її в якомусь містичному досвіді. В будь-якому разі, увага до себе, пошук безпристрасності, мир душі, безтурботність і особливо відсторонення від тіла стають головними цілями духовного життя. Дорофей з Гази[770] без вагань стверджує, що мир душі є настільки важливим, що потрібно, у разі необхідності, відмовитися від будь-якої справи, яку робиш, щоб його не втратити. Саме цю духовність, відчутно позначену способом життя античних філософських шкіл, успадкував християнський спосіб життя середньовіччя та Нового часу.

XI ЗНИКНЕННЯ ТА ВІДРОДЖЕННЯ АНТИЧНОЇ КОНЦЕПЦІЇ ФІЛОСОФІЇ

Як же могло статись, що незважаючи на настільки тісний зв’язок філософського дискурсу та форми життя в античній філософії, сьогодні, у звичному викладі історії філософії, філософія постає передусім як дискурс (теорійний та систематичний чи критичний), що не має безпосереднього зв’язку зі способом життя філософа?

Ще раз про християнство та філософію

Причина цієї трансформації має передусім історичний характер. Вона пов’язана зі становленням християнства. І справді, як ми бачили в попередньому розділі, християнство дуже швидко набрало вигляду філософії в античному сенсі слова, тобто вибору та способу життя, які передбачають певний дискурс, вибору життя згідно з Христом. У цей християнський спосіб життя, втім, як і у християнський дискурс, увійшло чимало елементів традиційної греко-римської філософії. Проте саме в християнстві упродовж середньовіччя поступово відбувається розрив між способом життя та філософським дискурсом. Певні способи філософського життя, притаманні різним школам античності, зокрема епікуреїзмові, повністю зникли; інші, зокрема, притаманні стоїцизмові чи платонізмові, увійшли до християнського способу життя. Хоча спосіб чернечого життя і справді називали у середні віки «філософією»[771], цей спосіб життя, вбираючи в себе притаманні античній філософії духовні вправи, все-таки виявився відірваним від філософського дискурсу, з яким він був раніше пов’язаний. Збереглися лише філософські дискурси певних античних шкіл, зокрема, платонізму та аристотелізму, однак, будучи відірваними від способів життя, які їх надихали, вони були зведені до рівня простого концептуального матеріалу, що використовувався у теологічних суперечках. Філософія, поставлена на службу теології, відтоді стає лише теорійним дискурсом, і коли модерна філософія здобувала свою автономію у XVII і особливо XVIII століттях, вона завжди була схильна обмежуватись таким поглядом. Я не випадково сказав «вона була схильна», оскільки насправді, і ми будемо це неодноразово наголошувати, оригінальну та автентичну греко-римську концепцію філософії ніколи повністю не забували.

Завдяки працям Юліуша Доманьського[772] я зміг скоригувати свій занадто короткий та неточний опис цього процесу «теоріїзації» філософії, який запропонував у своїх попередніх працях[773]. Я, безперечно, продовжую вважати, що цей феномен тісно пов’язаний з відносинами філософії та християнства, зокрема тими, які встановились у середньовічних університетах. Однак, маю визнати, що перевідкриття філософії як способу життя є не настільки пізнім, як я стверджував: потрібно погодитися, що воно почало намічатися вже в середньовічних університетах. Тому потрібно розставити наголоси та внести уточнення в опис цього перевідкриття філософії як способу життя.

Філософія як служниця теології

У своїх «Метафізичних диспутаціях», написаних в останні роки XVI століття, — праці, що справила непересічний вплив на багатьох філософів від XVII і аж до XIX століть, схоластичний автор Ф. Суарес писав:

У цій праці я виступаю в ролі філософа, добре пам’ятаючи, що наша філософія має бути християнською філософією та служницею божественної теології [774] .

Для Суареса «християнською» є така філософія, яка не суперечить догматам християнства та яка є християнською в міру того, як може бути використана для прояснення теологічних проблем. Це не означає, що ця філософія є специфічно християнською на рівні доктрин, які вона пропонує. Навпаки, йдеться, головним чином, про Аристотелеву філософію — таку, якою вона була засвоєна та адаптована до християнства схоластикою XIII століття.

Таке уявлення про філософію як служницю і навіть рабиню теології чи вищої мудрості, насправді, має довгу історію[775]. Від початку нашої ери його знаходять у Філона Александрійського[776], який запропонував загальну схему духовної освіти та поступу. Першим їхнім етапом, згідно з «Державою» Платона, було вивчення циклу наук, таких як геометрія, музика, а також граматика та риторика. Коментуючи біблійну «Книгу Буття», Філон уподібнює ці науки Агарі, єгипетській рабині, з якою Авраам мав поєднатися до того, як досягти єднання зі своєю дружиною Сарою, якою є філософія[777]. Цикл наук, таким чином, повинен розумітися як раб філософії. Проте філософія, у свою чергу, повинна розглядатися як рабиня мудрості; мудрістю, або істинною філософією, було для Філона Божественне Слово, відкрите Мойсеєві[778]. Отці Церкви, такі як Климент Александрійський і особливо Оріген, відтворять це встановлене Філоном співвідношення між циклом наук та грецькою філософією, з одного боку, і грецькою філософією та Мойсеевою філософією — з іншого, замінюючи, зрозуміло, Мойсееву філософію філософією Христа[779].

Проте потрібно добре розуміти, що грецька філософія, про яку тут йдеться, є нічим іншим, як грецькою філософією, зведеною до філософського дискурсу. Християнство, як ми бачили, поставало як певна філософія, тобто як певний спосіб життя, єдиний справжній спосіб життя. Проте поруч з цим християнським способом життя, подекуди забарвленим елементами запозичень із профанної філософії, існували філософські дискурси різних шкіл, або, точніше, філософський дискурс неоплатонізму, оскільки, починаючи з III століття після Різдва Христового, неоплатонізм як синтез аристотелізму та платонізму виявляється єдиною філософською школою, що залишилась. Саме неоплатонічний філософський дискурс Отці Церкви, слідом за Климентом Александрійським та Орігеном, використовуватимуть для розвитку своєї теології. З цього погляду, починаючи з християнської античності філософія буде служницею теології — служницею, яка приносить своє уміння, проте яка повинна все-таки пристосуватися вимог своєї господині. Таким чином, відбувається певне взаємопроникнення. У Трійці Отець набуде рис першого Бога неоплатоніків, Син буде розумітися за зразком другого Бога Нуменія чи Інтелекту Плотина. Однак еволюція теологічних суперечок приведе до уявлення про одноістотну Трійцю. Аристотелівські логіка та онтологія, інтегровані неоплатонізмом, постачатимуть концепти, необхідні для формулювання догматів Трійці та Втілення, даючи змогу відрізняти природу, сутність, субстанцію, іпостась. Натомість внаслідок витончених теологічних дискусій сама Аристотелева онтологія стане більш рафінованою і точною.

Згідно з Філоном та Орігеном, вільні мистецтва були пропедевтикою до грецької філософії, тоді як грецька філософія була пропедевтикою до філософії одкровення. Проте поступово проявляється тенденція до змішування цих підготовчих етапів між собою. Наприклад, коли Августин Гіппонійський у своїй праці «Про християнське вчення» перераховує профанні пізнання, необхідні для християнського екзегета, він практично ставить в один ряд вільні мистецтва, такі як математику та діалектику з одного боку, і філософію — з іншого[780]. Подібне урівнювання знаходимо на початку середніх віків, наприклад, у каролінзьку добу в Алкуїна[781].

З IX по XII століття грецька філософія, зокрема, деякі праці Філона, Аристотеля та Порфирія, відомі у перекладах та коментарях, зроблених наприкінці античності Боецієм, Макробієм та Марціаном Капелою, так само як і у часи Отців Церкви, використовується у теологічних дискусіях, проте останні вже служать для вироблення певного уявлення про світ. Платонізм Шартрської школи є добре відомим феноменом[782]. Упродовж цього періоду вільні мистецтва складатимуть частину навчального циклу в монастирських та кафедральних школах[783].

Починаючи з XIII століття, два нових чинника матимуть визначальний вплив на еволюцію середньовічної думки. Йдеться, з одного боку, про появу університетів, а з іншого — про значне поширення перекладів Аристотеля. Феномен становлення університетів невіддільний від розвитку міст та занепаду монастирських шкіл, які, згідно з М.-Д. Шеню, «готували юного ченця до читання Біблії та служіння Богові, не маючи жодних інших амбіцій»[784]. Університет, який був одночасно інтелектуальною корпорацією викладачів та студентів всередині міської громади та церковною інституцією, залежною від духовної влади, організовує навчальний процес, університетський цикл, лекції, дискусії, іспити. Навчання організоване на двох факультетах: факультеті мистецтв, де в принципі викладають вільні мистецтва, та на теологічному факультеті. А ще у XIII столітті, завдяки латинським перекладам арабських та грецьких текстів, відкривають велику частину творів Аристотеля та його грецьких і арабських коментаторів. Філософія Аристотеля, мається на увазі філософський дискурс Аристотеля, відіграватиме визначальну роль на обох факультетах. Теологи використовуватимуть діалектику Аристотеля, а також його теорію пізнання та фізику, яка протиставляє форму та матерію, щоб дати відповіді на запитання, які порушують перед розумом християнські догмати. На факультеті мистецтв викладання філософії Аристотеля, тобто коментар діалектичних, фізичних та етичних творів того, кого називають просто «Філософом», значною мірою замінить викладання вільних мистецтв[785]. Філософія ототожнюватиметься, таким чином, з аристотелізмом, а філософська діяльність, професія викладача філософії полягатиме у коментуванні творів Аристотеля, у розв’язанні проблем інтерпретації, які вони порушують. Цю філософію (а, також, теологію) викладачів та коментаторів назвали «схоластикою». Сама по собі схоластика, як ми бачили[786], є лише спадкоємицею філософського методу, що поціновувався наприкінці античності, так само як такі форми шкільного навчання як lectio та disputatio лише продовжують методи навчання та вправи, що практикувалися в античних школах[787].

Віртуози розуму

Вислів «віртуози розуму» я запозичую у Канта[788], який визначав за допомогою цієї формули філософів, що цікавляться лише чистою спекуляцією. Таке уявлення про філософію, зведену до її концептуального змісту, дожило до наших днів: воно побутує як в університетських курсах, так і у шкільних підручниках усіх рівнів. Можна сказати, що це класичне, шкільне, університетське уявлення про філософію. Свідомо чи несвідомо наші університети завжди є спадкоємцями «Школи», тобто схоластичної традиції.

Втім, «Школа» залишається живою і у нашому XX столітті, оскільки Папи у XIX та XX століттях традиційно рекомендують томізм католицьким університетам. Точніше, можна констатувати, що прихильники неосхоластичної або томістської філософії продовжують, як і за середніх віків, розглядати філософію як суто теорійний захід. Ось чому, наприклад, у дискусіях довкола проблеми можливості та значення християнської філософії, які розгорнулися у 1930 році, ніколи, наскільки мені відомо, не порушувалася проблема філософії як способу життя. Такий неосхоластичний філософ як Е. Жільсон формулює предмет цієї дискусії у суто теорійних термінах: чи внесло християнство у філософську традицію нові концепти та нову проблематику? З притаманною йому ясністю розуму він побачив саму сутність проблеми, написавши: «Найсприятливішою філософською позицією є позиція не філософа, а християнина», бо безумовна вищість християнства полягає у тому, що воно є «не простим абстрактним пізнанням істини, а справжнім методом спасіння»[789]. Без сумнівів, визнавав він, в античну добу філософія була одночасно наукою та життям. Проте з погляду християнства, послання спасіння, антична філософія виглядає вже як чиста спекуляція, тоді як християнство є «вченням, яке одночасно несе в собі всі засоби свого практичного застосування»[790]; відтак стає зрозумілим, що модерна філософія прийшла до розуміння самої себе як теорійної науки, оскільки екзистенційний вимір філософії втратив сенс з погляду християнства, яке було одночасно вченням та життям.

Проте існує не лише «Школа», тобто традиція схоластичної теології, існують також школи, не філософські спільноти античності, а університети, які, незважаючи на різнорідність їхніх засад та функціонування, все-таки залишаються спадкоємцями середньовічного університету. І так само як в античні часи існувала чітка взаємодія між соціальною структурою філософських інституцій та концепцією філософії, на яку вони спиралися, починаючи з середньовіччя, встановлюється щось на кшталт взаємного причинного зв’язку між структурою університетських інституцій та уявленнями про природу філософії, які вони виробляють.

Саме це, до речі, дає змогу побачити текст Геґеля, цитований М. Абенсуром та П.-Ж. Лабарьєром в їхньому блискучому вступі до памфлету Шопенгауера, названого «Проти університетської філософії». В цьому тексті Гегель нагадує, що філософія більше не

[…] практикується, як у греків, як приватне мистецтво, вона має якесь офіційне існування, яке, таким чином, стосується публіки, вона є головним чином чи винятково перебуває на службі держави[791].

Потрібно, безумовно, визнати, що існує радикальна опозиція між античною філософською школою, яка звертається до кожного індивіда з метою повністю змінити всю його особистість, та університетом, місія якого полягає у видачі дипломів, що відповідають певному рівню знання, яке можна об’єктивувати. Зрозуміло, не можна вважати, що можливий один лише гегелівський погляд на університет на службі держави. Проте потрібно також визнати, що університети існують лише з ініціативи якоїсь вищої влади, такої як держава або релігійна спільнота — католицька, лютеранська, кальвіністська або англіканська. А отже, університетська філософія завжди перебуває в тій самій ситуації, в якій вона була у середньовіччі, тобто вона завжди є служницею, подекуди теології — у тих університетах, де філософський факультет виявляється нижчим за факультет теології, подекуди науки, проте вона завжди є служницею імперативів загальної організації навчання або, за сучасної доби, наукового дослідження. Добір викладачів, матеріалу, іспити — все це завжди підлягає «об’єктивним» критеріям, політичним або фінансовим, на жаль, надто часто стороннім філософії.

До цього потрібно додати, що університетська інституція сприяє перетворенню викладача філософії на функціонера, робота якого полягає, головним чином, у формуванні інших функціонерів; більше не йдеться, як за доби античності, про те, щоб сформувати людину, йдеться про те, щоб сформувати службовця або викладача, тобто спеціаліста, теоретика, носія певного знання, більш або менш езотеричного[792]. Проте це знання не задіює більше все його життя, як цього прагнула антична філософія.

Жак Буврес, аналізуючи міркування Вітґенштайна щодо кар’єри викладача філософії, прекрасно описав ризик «моральної та інтелектуальної загибелі», який чатує на викладача:

Немає у певному сенсі гіршого рабства, ніж те, яке змушує людину мати завдяки своїй професії власну думку в тих випадках, коли вона не має для цього найменшої підстави. Ця проблема стосується, на думку Вітґенштайна, зовсім не «знання» філософа, тобто сукупності теоретичних пізнань, які він має, вона стосується особистої ціни, яку він має заплатити за те, що він начебто може мислити та говорити […] Філософія, зрештою, не може бути нічим іншим, як вираженням виняткового людського досвіду […][793].

Втім, домінування ідеалізму в усій університетській філософії, починаючи з Геґеля і аж до пришестя екзистенціалізму, а потім і мода на структуралізм, значною мірою сприяли поширенню ідеї, згідно з якою істинна філософія може бути лише теоретичною та систематичною.

Такими є, на мою думку, історичні чинники, які призвели до встановлення розуміння філософії як чистої теорії.

Незнищенність концепції філософії як способу життя

Проте ця трансформація не є настільки радикальною, як це може здаватися. В історії західної філософії можна констатувати певну незнищенність, невмирущість античної концепції філософії. Від середніх віків і аж до наших днів подекуди в надрах самої університетської інституції, найчастіше в опозицію до неї та у чужому їй середовищі, такому як певні релігійні або профанні спільноти, іноді навіть наодинці деякі філософи залишалися вірними екзистенційному та життєвому вимірові античної філософії.

Ми вже казали вище, що вчителі факультету мистецтв могли, завдяки перекладам Аристотеля на грецьку або арабську мови, познайомитися майже з усіма творами цього античного філософа. І є дуже показовим, що завдяки цим текстам вони відкрили, що філософія є не лише дискурсом, а й способом життя[794]. Цей факт особливо цікавий тому, що йдеться саме про Аристотеля, якого зазвичай вважають чистим теоретиком. Проте коментатори Аристотеля з глибокою проникливістю побачили, що для «Філософа» головним у філософії було віддатись дослідженню, споглядальному життю і особливо зусиллю уподібнення божественному Інтелекту. Так, звертаючись до знаменитих тверджень Аристотеля наприкінці X книги «Нікомахової Етики», Боецій Дакійський[795] вважає, що мета людини і людське щастя полягають у житті згідно з вищою частиною людської істоти, тобто згідно з розумінням, покликаним споглядати істину. Таке життя відповідає природному порядку, який підпорядковує нижчі здатності здатностям вищим. Відтак тільки філософ, який присвячує своє життя спекуляціям щодо істини, живе згідно з природою та має радісне життя. Відлуння цього тексту можна знайти у заяві Обрі з Реймса:

Коли знаєш, що досягнув мети, нічого більше не залишається, як насолоджуватися цим та отримувати задоволення. Саме це називають мудрістю, цю насолоду, яку можна полюбити заради неї самої; саме це є філософією, саме тут потрібно зупинитися[796].

Подібні настанови можна знайти у Дайте та у Майстера Екгарта[797]. Як пише Ю. Доманьські, подібне спрямування думки надаватиме «філософії повну автономію, не розглядаючи її більше як просту пропедевтику християнського вчення»[798].

У XIV столітті Петрарка[799] відкине ідею теоретичної та описової етики, констатуючи, що читання і коментування трактатів Аристотеля, присвячених цьому предмету, не зробило його кращим. Ось чому він відмовляється називати «філософами» викладачів, що «стоять за кафедрами», та залишає цю назву для тих, хто своїми діями підтверджує те, чому навчає[800]. Йому, зокрема, належить формула, надзвичайно важлива у контексті, що нас цікавить: «Важливіше прагнути добра, аніж знати істину»[801]. Ту саму настанову можна побачити у Еразма, який неодноразово наголошує, що філософом є той, хто живе філософським чином, як це робили Сократ, Діоген Кінік, Епіктет, а також Іван Хреститель, Христос та апостоли[802]. Втім варто наголосити, що коли Петрарка або Еразм говорять про філософське життя, вони мають на увазі, як і деякі Отці Церкви та ченці, християнське філософське життя, приймаючи також, як ми щойно бачили, що філософи-язичники також могли реалізувати ідеал філософа.

За доби Відродження спостерігатиметься відновлення не лише доктринальних течій, а й конкретних настанов античної філософії, таких як епікуреїзм, стоїцизм, платонізм, скептицизм. У «Пробах» Монтеня, наприклад, ми бачимо філософа, який намагається практикувати різні способи життя, запропоновані античною філософією[803]: «моє ремесло та моє мистецтво — це жити». Його духовне становлення проходить від стоїцизму Сенеки до пробабілізму Плутарха[804], проходячи через скептицизм, щоб досягнути, зрештою, епікуреїзму:

Я нічого не зробив сьогодні. — Як? Ви не жили? Адже це не лише фундаментальне, але й найвидатніше з ваших занять […]. Найбільш славною і почесною справою є жити доречно. Це найбільша досконалість, майже божественна, вміти насолоджуватися своїм буттям[805].

М. Фуко був схильний пов’язувати початок «теоріїзації» філософії з Декартом, а не з середньовіччям. Як я вже зазначав в іншому місці, хоча я згоден з ним, коли він каже: «До Декарта суб’єкт не міг сягнути істини, не здійснивши попередньо певної роботи над собою, яка робила його здатним пізнати істину» (достатньо згадати те, що я говорив вище[806] з приводу Аристотеля та Порфирія), я не згоден з ним, коли він додає, що, згідно з Декартом «для того, щоб осягнути істину, достатньо, щоб я був будь-яким суб’єктом, здатним побачити те, що є очевидним […] очевидність приходить на зміну аскезі»[807]. Насправді, я вважаю, що коли Декарт вирішує дати одному зі своїх творів назву «Метафізичні медитації», він добре знає, що в античній духовній традиції це слово позначає вправу душі. Кожна з «Медитацій», і справді, є духовною вправою, тобто своєю роботою над собою, яку потрібно здійснити, щоб перейти до іншого етапу. Як дуже добре показав письменник та філософ М. Бютор[808], ці вправи пропонуються Декартом з неабиякою літературною майстерністю. Адже якщо Декарт говорить від першої особи, якщо він навіть говорить про вогонь, біля якого сидить, та домашній одяг, у який він вдягнутий, про папір, що лежить перед ним, та якщо він описує стан почуттів, в якому перебуває, то він, вочевидь, хоче, щоб читач пройшов разом із ним всі ті етапи внутрішньої еволюції, які він описує. Інакше кажучи, «Я», яке вживається у «Медитаціях», насправді є «Ти», адресованим читачу. Ми зустрічаємо тут типовий для античності хід, завдяки якому від індивідуального «я» переходять до «я», піднесеного до рівня універсального. Кожна «Медитація» присвячена лише одному сюжетові, наприклад, перша присвячена методичному сумніву, друга — відкриттю «я» як мислячої реальності. Ось чому читач може добре засвоїти вправу, що пропонується в кожній «Медитації». Аристотель казав: «потрібен час, щоб те, що ми пізнали, стало нашою природою». Декарт, у свою чергу, також дуже добре знав, що потрібна тривала «медитація», щоб змусити увійти в нашу пам’ять нове усвідомлення «я», здобуте таким способом. Він говорить з приводу методичного сумніву:

Я не міг вчинити інакше, ніж присвятити йому одну Медитацію повністю; я хотів би, щоб читач витратив на неї не лише той невеличкий час, який потрібен для її читання, а кілька місяців чи хоча б кілька тижнів, щоб обміркувати речі, про які в ній ідеться, перш ніж йти далі.

А з приводу засобу усвідомлення «я» як мислячої реальності:

Це потрібно часто досліджувати та довго обдумувати […] що видалося мені достатньою причиною, щоб не писати ні про що інше у другій Медитації.

Третя «Медитація» також з перших рядків постає як духовна вправа у дусі Платона, оскільки в ній йдеться про радикальне відмежування від чуттєвої реальності:

Я заплющу зараз свої очі, закрию свої вуха, я навіть спробую стерти з моїх думок всі образи чуттєвих тіл […] та залишаючись таким чином наодинці з собою і вдивляючись всередину себе, я спробую потрохи краще пізнати себе та зблизитися з собою[809].

Якщо говорити більш загальним чином, то я не вважаю, що картезіанська очевидність може бути досягнута будь-яким суб’єктом. Дуже важко не впізнати стоїчне визначення адекватної або розуміючої репрезентації у рядках «Дискурсії про метод», які описують настанову очевидності:

Передусім ніколи не вважати жодну річ істинною до того, як я пізнаю її як таку очевидно, тобто наполегливо уникати поспішності та передбачень і не включати нічого іншого у свої судження окрім того, що настільки ясно та чітко постає перед моїм розумом, що я не матиму жодної причини піддавати його сумніву[810].

Це ніщо інше, як стоїчна дисципліна ухвали[811], яка (як і все інше у стоїцизмі) не може бути здійснена будь-яким розумом, оскільки також вимагає певної аскези та зусилля, що полягають в уникненні поспішності (aproptosia, ргорепеіа). Не завжди розуміють, наскільки антична концепція філософії представлена у Декарта, наприклад, в його «Листах до принцеси Елізабет», які, до певної міри, є листами духовного наставника.

Для Канта античне визначення філософії як філософії, жадання, любові та вправляння в мудрості завжди є основоположним. Філософія, каже він, є «доктриною та вправлянням у мудрості (а не простою наукою)», йому добре відома відстань, що відділяє філософію від мудрості:

Людина не володіє мудрістю. Вона просто прагне її та може лише мати любов до неї, і вже це заслуговує на повагу[812].

Філософія для людини є зусиллям у напрямку мудрості, яке завжди залишається незавершеним[813]. Вся технічна споруда Кантової критики має сенс лише у перспективі мудрості або, точніше, мудреця, оскільки Кант завжди мав схильність уявляти собі мудрість у вигляді мудреця, ідеальної норми, яка ніколи не втілюється в людині, проте згідно з якою філософ намагається жити. Кант називає цей взірець мудреця Ідеєю філософа.

Філософа, який би відповідав цьому взірцю, не існує, так само, як реально не існує справжнього християнина. Обидва є взірцями […] Взірець повинен слугувати нормою […] «Філософ» є лише ідеєю. Можливо, ми можемо дивитися в його напрямку, намагатися наслідувати його, проте ми ніколи не досягнемо його повністю[814]-

Тут Кант продовжує традицію Сократа з «Бенкету», який каже, що єдина річ, яку він знає, це те, що він не є мудрецем, що він ще не досяг ідеалу мудреця. І цей сократизм вікриває дорогу сократизму К’єркеґарда, який каже, що він є християнином лише настільки, наскільки знає, що не є християнином:

Ідея мудрості має бути фундаментом філософії, так само як Ідея святості — фундаментом християнства[815].

Втім, Кант використовує як вислів «Ідея мудрості», так і вислів «Ідея філософії чи філософа», оскільки насправді ідеал, яким є мудрість, є ідеалом, до якого прагне філософ:

Деякі давні філософи наблизилися до ідеалу справжнього філософа, як, наприклад, Руссо; проте вони його не досягла. Можливо багато хто вважатиме, що ми вже володіємо вченням про мудрість, і що ми не повинні розглядати її як просту Ідею, оскільки маємо безліч книжок, що містять приписи та рецепти того, як ми повинні діяти. Проте всі вони є, у своїй переважній більшості, тавтологічними пропозиціями та вимогами, які не хочеться навіть слухати, оскільки вони жодним чином не пропонують засобів її досягнення[816].

І Кант продовжує, посилаючись на античну філософію:

Прихована Ідея філософії вже довгий час існує поміж людьми. Проте або вони її не розуміють, або вони розглядають її як досягнення всезнання. Якщо ми візьмемо таких давньогрецьких філософів, як Епікур, Зенон, Сократ та інших, то відкриємо, що головним предметом їхньої науки було покликання людини та засоби його досягнення. А отже, вони залишилися вірнішими істинній Ідеї філософа, тоді як за модерної доби ми зустрічаємо філософа тільки у вигляді віртуоза розуму[817].

Описавши вчення та особливо життя Сократа, Епікура, Діогена, Кант підкреслює, що давні вимагали від своїх філософів, щоб вони жили так, як вони навчають:

«Коли, зрештою, ти почнеш жити доброчесно?» — запитав Платон старого, який розповідав йому, що слухав лекції про доброчесність. Йдеться про те, що не можна увесь час віддаватись розмірковуванням, потрібно також якось подумати над їх застосуванням. Але сьогодні того, хто живе відповідно до того, чому навчає, вважають мрійником[818].

Доки на цій землі не буде мудреця, досконалого у своєму способі життя та своєму знанні, доти не буде на ній і філософії. «Одного лише такого ідеального вчителя ми повинні називати філософом, проте […] його немає ніде»[819]. Філософії у власному сенсі цього слова ще немає і, можливо, її не буде ніколи. Можливим є лише одне — філософувати, тобто тренувати розум вправами, керуючись ідеєю, яку ми маємо про «ідеального вчителя»[820].

Існують насправді дві ідеї, два можливих уявлення про філософію, одне з яких Кант[821] називає шкільною концепцією філософії, інше — її «світовою» концепцією. У шкільній чи схоластичній концепції філософія є лише чистою спекуляцією, вона намагається передусім бути систематичною, бути логічно досконалим пізнанням. Той, хто дотримується схоластичної концепції філософії, каже нам Кант[822], є віртуозом розуму, тобто філодоксом, тобто «другом опінії», про якого говорив Платон,[823] — тим, хто цікавиться безліччю красивих речей, проте не бачить краси-у-собі, безліччю справедливих речей, проте не бачить справедливості-у-собі. Це означає, що він, зрештою, є не достатньо систематичним, оскільки не бачить єдності вселюдського інтересу, який надихає філософське зусилля в цілому[824]. Насправді, шкільна концепція філософії залишається для Канта чистою теорією, і лише концепція «світової» філософії розміщується у перспективі вищого сенсу філософії і здатна реально об’єднати філософію.

А що таке концепція «світової» філософії? Кант[825] говорить також про «космічну» або «космополітичну» концепцію. Нас ця назва спантеличує, ми повинні перемістити її у контекст XVIII століття, доби Просвітництва. Слово «космічна» стосується тут не фізичного «світу», а людського світу, тобто людини, яка живе у світі людей. Опозиція між шкільною філософією та філософією світу[826] існувала ще до Канта, наприклад, у Й.Ґ. Зульцера (1759), для якого «світова філософія» полягала у людському досвіді та мудрості, яка з нього випливала. Це розрізнення відповідало головній тенденції доби Просвітництва виводити філософію із зачиненого та застиглого шкільного середовища та робити її приступною і корисною будь-якій людині. Втім, ми маємо наголосити на цій характеристиці філософії XVIII століття, яка, як і в античності, намагається поєднати філософський дискурс та спосіб життя. Проте Кантове поняття космічної філософії глибше за світову філософію чи популярну філософію, модну у XVIII столітті. Оскільки «космічна» філософія, зрештою, пов’язана з мудрістю, втілена в ідеальному мудрецеві. Поняття філософії (тобто пошуку мудрості), каже Кант[827], завжди ґрунтувалося на ідеї якоїсь «космічної», «світової» філософії, (а не на ідеї схоластичної філософії), «особливо коли її, так би мовити, персоніфікували, та коли її уявляли собі як взірець філософа, який існує в ідеалі»; це означає, що її бачать в постаті мудреця: «В цьому сенсі надто зухвало називати самого себе філософом та претендувати на те, щоб дорівнювати взірцеві, який існує лише в ідеалі». Цей ідеальний філософ, цей мудрець є «законодавцем розуму», тобто тим, хто дає самому собі свій власний закон, який є законом розуму. Якщо ідеального Мудреця ніде не можна знайти, то щонайменше «Ідея його законодавчої діяльності зустрічається всюди, у кожному людському розумі», що дає зрозуміти, що наш розум формулює імперативи, котрі скеровують людську дію саме у світлі Ідеї ідеального мудреця[828]. У категоричному імперативі «Дій так, щоб максима твоєї поведінки, відповідно до твого бажання, могла одночасно стати всезагальним законом»[829], «я» реалізується та долає себе, універсалізуючись. Імператив має бути безумовним, тобто не базуватися на жодному частковому інтересові, він, навпаки, повинен спонукати індивіда діяти лише у всезагальній перспективі. Ми знову зустрічаємося з однією з фундаментальних тем способу життя, притаманних античній філософії.

Читач, без сумнівів, продовжує запитувати себе, чому Кант назвав «космічним концептом філософії» цю філософську програму, визначену ідеєю мудрості. Можливо, він краще зрозуміє мотив цієї назви, якщо прочитає Кантове визначення ідеї космічної філософії: «Космічною концепцією філософії називають ту, що цікавить кожну людину[830]», тобто оскільки світ (космос), про який тут йдеться, є людським світом, то «космічною філософією» називають «ту, що цікавить усіх». Те, що цікавить усіх, або швидше те, що мало би цікавити усіх, є нічим іншим, як мудрістю: нормальним, природним, повсякденним станом людей мала би бути мудрість, проте вони не в змозі її досягнути. В цьому полягає одна з фундаментальних ідей античної філософії. Це означає, що кожну людину цікавить зовсім не питання Кантової критики «Що я можу знати?», а швидше питання: «Що я маю робити?», «На що я можу сподіватися?», «Що таке людина?»[831], які є фундаментальними питаннями філософії[832].

Ця ідея інтересу розуму є дуже важливою, бо вона пов’язана з ідеєю примату практичного розуму над теоретичним розумом, оскільки, як каже Кант:

[…] будь-який інтерес є, зрештою, практичним і […] навіть інтерес спекулятивного розуму є обумовленим і завершеним лише у практичному вжитку[833].

Кантова філософія звертається, насправді, тільки до тих, хто відчуває цей практичний інтерес до морального добра, хто наділений моральним чуттям, хто обирає вищу мету, самодостатнє добро. Показовим є те, що у «Критиці здатності судження» цей інтерес до морального добра та моральне чуття постають як попередня умова інтересу, який можна мати до краси природи:

Цей безпосередній інтерес до краси природи не є насправді загальним, він притаманний лише тим, чий спосіб мислення вже сформований до добра чи, щонайменше, схильний отримати таке спрямування[834].

Таким чином, теоретичний дискурс Канта, одночасно з його боку та з боку тих, до кого він звертається, обумовлений рішенням, яке є актом віри, що веде до вибору певного способу життя, який, зрештою, надихається моделлю мудреця. Тут можна побачити, наскільки Кант зазнав впливу античної концепції філософії. Втім, у «аскетичній етиці», яку він пропонує наприкінці своєї «Метафізики звичаїв»[835], можна впізнати виклад правил тренування доброчесності, який намагається примирити епікурейську безтурботність зі стоїчним тиском обов’язку.

Щоб описати в усьому її розмаїтті історію рецепції античної філософії від початку середньовіччя та до наших днів, знадобився би чималий том. Я задовольнився тут тим, що позначив її головні етапи: Монтень, Декарт, Кант. Існує чимало інших імен, які також треба було би згадати, зокрема, імена таких настільки різних мислителів як Руссо, Шефтсбері[836], Шопенгауер, Емерсон, Торо, К’єркеґард, Маркс, Ніцше, В. Джеймс, Берґсон, Вітґенштайн, Мерло-Понті та інші: всі вони у той чи інший спосіб під впливом взірця античної філософії розуміли філософію як конкретну та практичну діяльність і як трансформацію способу життя чи сприйняття світу-

XII ПИТАННЯ ТА ПЕРСПЕКТИВИ

Досягнувши кінця свого твору, автор бачить те, чого він не сказав, та передчуває запитання, які виникли у читача. Якщо, наприклад, ми подали «теоріїзацію» філософії як результат зустрічі християнства та філософії, то чи не було б бажаним здійснити комплексне дослідження стосунків релігії та філософії, як в античності, так і в модерному світі? В античності філософ зустрічається з релігією у соціальному житті у вигляді офіційного культу та в культурному житті — у вигляді творів мистецтва та літератури. Водночас, він переживає її філософським чином, він трансформує її в філософію. Епікур рекомендує участь у громадських святах і навіть молитву для того, щоб дати епікурейському філософу змогу споглядати богів такими, якими розуміє їх епікурейська теорія природи. Навіть пізні неоплатоніки, які практикують теургію, інтегрують її у переважно філософський духовний поступ, який має на меті в кінцевому підсумку піднесення до трансцендентного та непізнаваного Бога, абсолютно чужого традиційній релігії. Навіть якщо вони створюють раціональну теологію, яка встановлює відповідність богів офіційної релігії та філософських сутностей, ця теологія має дуже мало спільного з античними віруваннями, які неоплатоніки хочуть захищати від християнства. В античності філософський спосіб життя не конкурує з релігією, оскільки релігія ще не є тим способом життя, який охоплює все людське існування і все внутрішнє життя, як це відбувається у християнстві. Скоріше, філософський дискурс може вступати в конфлікт з ідеями богів, які побутують у громаді, як це було у випадках Анаксагора і Сократа.

Стосунки філософії та християнства, як ми мали нагоду побачити, є набагато складнішими, а їхнє визначення потребувало би серйозного дослідження. Насправді можна сказати, що майже всі філософи, починаючи з середньовіччя, зазнали впливу християнства. З одного боку, їхній філософський дискурс розвивається у безпосередньому зв'язку із християнством або для того, щоб виправдати, прямо чи непрямо, християнське вчення, або для того, щоб його заперечити. В цьому пункті можна лише погодитися із зауваженнями Е. Жільсона[837], який показує, яким чином філософія Декарта, Мальбранша, Ляйбніца коріниться, зрештою, у проблематиці християнства. До цього списку можна було б додати також філософію Канта[838], проте потрібно визнати, що Кант, уподібнюючи християнську віру моральній вірі, скоріше, трансформує християнство у філософію. Втім, філософський спосіб життя тривалий час ототожнювався із християнським способом життя (починаючи з середніх віків, проходячи через Петрарку та Еразма, або християнських стоїків та епікурейців, аж до християнського екзистенціалізму Ґ. Марселя) настільки, що навіть у екзистенційних настановах сучасних філософів можна виявити сліди християнства[839]. І в цьому немає нічого дивного, враховуючи силу християнської традиції, яка залишила відбиток на всій західній ментальності. Відтак, для глибшого визначення зв’язків філософії та релігії потрібні розлогі рефлексії.

Я вважаю, що було б також корисним уточнити моє власне розуміння філософії. Я цілком погоджуюсь із тим, що філософія, як за доби античності, так і в наші дні, залишається теорійною та «концептуалізуючою» діяльністю. Проте я вважаю, що за античної доби вибір філософом способу життя обумовлював та визначав головні тенденції його філософського дискурсу, і це, на мій погляд, зрештою, залишається чинним для будь-якої філософії. Я не хочу, звичайно, стверджувати, що філософія визначається якимось сліпим та довільним вибором, я лише хочу сказати, що тут має місце примат практичного розуму над розумом теоретичним: філософська рефлексія мотивується та керується тим, «що цікавить розум», як говорив Кант, тобто вибором способу життя. Я сказав би разом із Плотином: «Саме бажання породжує думку»[840]. Проте існує якась своєрідна взаємодія та взаємна причинність між волею та розумінням, між тим, чого філософ по-справжньому хоче, що його цікавить у найсильнішому сенсі цього слова, тобто між відповіддю на питання «як жити?», і тим, що він намагається висвітлити та з’ясувати за допомоги рефлексії. Воля та рефлексія є нерозривними. У модерній та сучасній філософії ця взаємодія також подекуди існує і, до певної міри, філософські дискурси можна пояснювати екзистенційними виборами, які їх мотивують. Наприклад, завдяки листу Вітґенштайна[841] відомо, що «Логіко-філософський трактат», який, на перший погляд, пропонує якусь пропозиційну теорію (що насправді так і є), фундаментальним чином залишається книгою з етики, в якій те, «що стосується етики» не сказано, а показано. Теорія висловлювання розробляється в ній, щоб виправдати це мовчання стосовно етики, передбачене та свідоме від самого початку книги. Насправді, «Трактат» мотивується бажанням привести читача до певного способу життя, до певної настанови, яка, між іншим, повністю аналогічна екзистенційним виборам античної філософії[842]: «жити теперішнім», ні про що не шкодуючи, нічого не боячись та ні на що не сподіваючись[843]. Як ми вже казали, чимало модерних та сучасних філософів залишилися, використовуючи вислів Канта, вірними Ідеї філософії[844]. Зрештою, на теорійному, абстрактному та концептуальному аспекті філософії завжди наполягали, скоріше, у шкільному викладанні філософії і, особливо, історії філософії.

Ось чому нам видається необхідними наполягати на деяких методологічних імперативах. Для того, щоб зрозуміти філософські твори античності, потрібно враховувати особливі умови філософського життя цієї доби та вміти виявляти в них глибинну інтенцію філософа, яка полягає не у побудові дискурсу, який мав би свою мету в собі самому, а в тому, щоб впливати на людські душі. Справді, будь-яке твердження має розумітися у перспективі ефекту, який воно має на меті спричинити в душі слухача або читача. Йдеться або про навернення, або про заспокоєння, або про одужання чи спонукання, проте ніколи — про повідомлення вже готового знання, завжди — про формування, тобто про навчання якомусь умінню, про розвиток габітуса, нової здатності оцінювати та критикувати, про те, щоб трансформувати, тобто змінити спосіб життя чи бачення світу. Якщо пам’ятати, що філософські твори призначені не повідомляти знання, а формувати та навчати, то не буде нічого дивного у тому, що у Платона, чи Аристотеля, чи Плотина зустрічаються апорії, в яких думка наче зачиняється, так само як повторення, репризи або видимі суперечності.

Зв’язок між твором та тим, кому він призначений, має основоположне значення. Зміст написаного, насправді, частково визначається необхідністю пристосовуватися до духовних здатностей читача. Утім, ніколи не потрібно забувати розглядати античні філософські твори в контексті життя школи, якій вони належали. Вони майже завжди перебувають у прямому чи опосередкованому зв’язку з навчанням. Наприклад, трактати Аристотеля значною мірою є підготовчим матеріалом до усного навчання, трактати Плотина є відголосками труднощів, що виникли під час лекцій. Зрештою, більшість філософських та нефілософських творів античності перебували у тісному зв’язку з усним мовленням, оскільки були призначені для прочитання вголос, часто під час сеансів публічного читання. Цим тісним зв’язком написаного та вимовленого можна пояснити певні особливості античних філософських творів, здатні збити з пантелику непідготовленого читача.

Безперечно, читач також може хотіти запитати мене, чи не вважаю я, що антична концепція філософії все ще жива сьогодні. Я вважаю, що частково вже відповів на це запитання, пропонуючи подивитись на те, скільки філософів модерної доби, від Монтеня до наших днів, розглядали філософію не лише як теоретичний дискурс, а як практику, аскезу чи трансформацію самого себе[845]. Отже, ця концепція завжди є «актуальною» та може бути актуалізована знову[846]. Зі свого боку, я сформулював би запитання інакше. Чи не на часі перевідкрити античне поняття «філософа», того живого філософа, який обирає і без якого поняття філософії не матиме сенсу? Чи не варто визначати філософа не як викладача чи письменника, який розгортає філософський дискурс, а, відповідно до незмінного упродовж античності уявлення, як людину, що веде філософське життя? Чи не потрібно переглянути звичний вжиток слова «філософ», яке традиційно застосовують лише до теоретика, щоб можна було застосовувати його також і до того, хто практикує філософію так само, як християнин може практикувати християнство, не будучи ні теоретиком, ні теологом? Хіба потрібно спочатку самому сконструювати якусь філософську систему, щоб потім жити філософським чином? Водночас, це зовсім не означає, що не потрібно розмірковувати над своїм власним досвідом та над досвідом попередніх і майбутніх філософів.

Проте що означає жити філософським чином? Що означає практикувати філософію? В цій праці я хотів показати, поміж інших речей, що філософська практика була відносно незалежною від філософського дискурсу. Одна й та сама духовна вправа може бути виправдана абсолютно різними філософським дискурсами, які згодом намагаються описати та обґрунтувати досвіди, екзистенційна глибина яких, зрештою, вислизає від будь-якої спроби теоріїзації та систематизації. Наприклад, стоїки та епікурейці, з різних і майже суперечних причин, запрошували своїх послідовників жити з усвідомленням неминучості смерті та концентрувати свою увагу на теперішньому моменті, звільняючись від стурбованості майбутнім та від тиску минулого. Проте той, хто практикує цю вправу концентрації, бачить всесвіт іншими очима — так, ніби він бачить його вперше чи востаннє: він відкриває, насолоджуючись теперішнім, таємницю та велич екзистенції, виникнення світу і одночасно досягає незворушності, відчуваючи, наскільки відносними є речі, які викликають неспокій та тривогу. В один і той самий спосіб стоїки, епікурейці та платоніки з різних причин запрошують своїх послідовників піднятися до космічного погляду, зануритися у неосяжність простору та часу і змінити, таким чином, своє бачення світу.

Побачена у такий спосіб практика філософії долає опозиції окремих філософій. Вона суттєвим чином є зусиллям усвідомлення себе самих, нашого буття-у-світі, нашого буття-з-іншими, зусиллям «переучування бачити світ», як писав Мерло-Понті[847], з метою досягти всесвітнього бачення, завдяки якому ми зможемо поставити себе на місце інших та подолати нашу окремішність.

Існує один текст Жоржа Фрідмана, який я часто цитував в інших моїх працях, він видається мені дуже важливим, оскільки показує, як сучасна людина, втягнута у політичну боротьбу, визнає, що повинна та може жити як філософ:

«Злітати» щодня! Хоча б на мить, яка може бути короткою, але інтенсивною. Щодня одна «духовна вправа» — на самоті або у товаристві людини, яка також прагне самовдосконалення.

Духовні вправи. Вийти з ланцюга часу. Намагатися позбутися всіх власних пристрастей, усієї марноти, бажання чути звучання власного імені (яке час від часу пронизує тебе як хронічний біль). Втекти від злослів’я. Позбутися жалю та ненависті. Любити всіх вільних людей. Увічнюватися, долаючи себе.

Це зусилля над собою є необхідним, ця амбіція — правильною. Численними є ті, хто з головою занурюється в політичну діяльність, у підготовку соціальної Революції. Рідко, дуже рідко, трапляються ті, хто для того, щоб готувати Революцію, хоче стати гідними її[848].

Проте античний філософ, практикуючи філософію, жив у більш чи менш тісному спілкуванні з групою філософів або, щонайменше, отримував від філософської традиції правила життя. Це полегшувало його завдання, навіть якщо життя згідно з цими правилами вимагало від нього серйозного зусилля. Сьогодні більше немає шкіл, немає догм. «Філософ» є самотнім. Як йому знайти свій шлях?

Він знаходитиме його так, як знайшло багато інших до нього, як Монтень, чи Ґьоте, чи Ніцше, які також були самотніми та обирали за взірець, відповідно до обставин або ж власних глибинних потреб, способи життя античної філософії. Ніцше, наприклад, писав:

У тому, що стосується праксису, я розглядаю різні моральні школи як експериментальні лабораторії, в яких величезна кількість рецептів мистецтва життя ґрунтовно практикувалася та була осмислена до кінця: результати усіх шкіл та увесь їхній досвід стали нашою легітимною власністю. Ми не робитимемо проблеми із прийняття стоїчної настанови лише через те, що раніше вже скористалися епікурейськими настановами[849].

Саме тривалий досвід, що здобувався упродовж століть, та тривалі дискусії навколо цього досвіду, роблять цінними античні взірці. Послідовне або альтернативне використання стоїчної та епікурейської моделей було, наприклад, для Ніцше, а також для Монтеня, Ґьоте[850], Канта[851], Вітґенштайна[852], Ясперса[853], засобом досягнення певної рівноваги у житті. Проте й інші моделі зможуть надихати філософську практику та керувати нею.

Тепер мене можуть запитати, як пояснити те, що незважаючи на століття та еволюцію світу, ці античні взірці можуть бути знову актуалізовані. Передусім тому, як казав Ніцше, що античні школи були чимось на кшталт експериментальних лабораторій, завдяки яким ми можемо порівнювати наслідки різних типів духовного досвіду, що вони їх пропонують. З цього погляду, різноманітність античних шкіл є дуже цінною. Втім, взірці, які вони нам пропонують, можуть бути знову актуалізовані, тільки якщо зводити їх до їхньої сутності, до їхнього глибинного значення, відділяючи від несуттєвих космологічних або міфічних елементів та очищуючи фундаментальні позиції, які самі школи розглядали як головні. Можна піти далі. Я, справді, вважаю, що ці взірці відповідають, як я вже казав в іншому місці[854], незмінним та фундаментальним настановам, які постають кожній людській істоті, що шукає мудрість. У цьому контексті я говорив про щось на кшталт універсального стоїцизму, який можна знайти не лише на Заході, а й, наприклад, у Китаї, як показав Ж. Жерне[855]. Я вже говорив, що був тривалий час ворожо налаштований до порівняльної філософії, оскільки вважав, що вона сприяє створенню непорозумінь та провокує довільні зближення. Проте, читаючи праці моїх колег Ж. Бюґо[856], Р.-П. Друа[857], М. Юлена[858], Ж.-Л. Солера[859], я дійшов висновку, що насправді існують дуже хвилюючі аналогії між філософськими настановами античності та Сходу, які ніяк не можуть пояснюватися історичними впливами, проте які, у будь-якому разі, можуть допомогти краще зрозуміти те, про що йдеться у різних філософських настановах, що взаємно прояснюють одна одну. Засоби, які дають нам змогу досягти внутрішнього миру та єднання з іншими людьми чи всесвітом, не є безмежними. Мабуть, потрібно сказати, що описані нами тут життєві вибори Сократа, Пірона, Епікура, стоїків, кініків, скептиків відповідають якимось постійним та універсальним моделям, що зустрічаються у формах, притаманних кожній цивілізації в різних культурних ареалах людства. Саме тому я посилався вище[860] на один буддистський текст, а також на інспірований буддизмом виклад М. Юлена, бо вважав, що вони здатні допомогти нам краще сформулювати сутність грецького мудреця. Дуже цікавим є те, що, вочевидь, у Греції, Індії та Китаї один зі шляхів, що веде до мудрості, полягає у байдужості, тобто у відмові приписувати речам ціннісні відмінності, які б виражали погляд індивіда, егоїста, часткову та обмежену точку зору «жаби на дні криниці» або «мухи в чані з оцтом», про яких говорить Чжуан-цзи:

Я знав про Дао не більше, ніж може знати про всесвіт муха в чані з оцтом. Якби вчитель не зняв з мого чану кришки, я б ніколи не пізнав всесвіт у всій його величі[861].

Ця безпристрасність та байдужість ведуть до якогось первісного стану: душевний спокій, мир, які існують всередині нас до будь-якого утвердження нашої індивідуальності на противагу світові та на противагу іншому, а отже до того егоїзму та егоцентризму, які відділяють нас від всесвіту і неминуче втягують нас у неспокійну гонитву за задоволеннями та у постійний страх злиднів та нестач.

Духовні вправи, такі як «жити теперішнім» або «бачити речі згори», можна знайти як у Ґьоте[862], так і у Ніцше[863] та Вітґенштайна[864]. Всі вони цілком доступні для «філософа» в тому сенсі, в якому ми його розуміємо. Я сподіваюся повернутися до цих тем у моїх наступних працях.

Загалом, мені здається, що я дав зрозуміти, як сказав би Ж.-Л. Солер, що «Давні були можливо ближчими до Сходу, аніж ми»[865], і саме це хоче сказати сучасний китайський автор, коли пише: «Китайські філософи всі були Сократами тією чи іншою мірою. Знання та чеснота були нероздільними в особі філософа. Його філософія мала бути пережита ним; він сам був її рушієм. Жити у злагоді зі своїми філософськими переконаннями було частиною його філософії»[866]. Відтак, «філософ», закоханий у мудрість, у тому сенсі, в якому ми її розуміємо, може шукати життєві приклади у східних філософів, і останні не будуть дуже далекими від античних взірців.

Втім, такий «філософ» наражатиметься на певні ризики. Перший полягатиме в тому, щоб задовольнитися філософським дискурсом. Існує справжня прірва між красивими сентенціями та реальним рішенням змінити життя, між словами та справжнім усвідомленням самого себе чи реальною зміною себе. Виникає навіть враження, що найглибшою причиною «теоріїзації» філософії є своєрідна родова схильність філософів, яка штовхає їх задовольнятися дискурсом, концептуальною архітектурою, яку вони конструюють або реконструюють та якою захоплюються. Упродовж усієї античної історії, практично в усіх її школах ми зустрічаємо одні й ті самі попередження про небезпеку, яка може спіткати філософа, якщо він уявить собі, що його філософський дискурс може бути самодостатнім та не пов’язаним із філософським життям. Це вічна небезпека, яку відчував Платон, коли писав, виправдовуючи своє рішення поїхати в Сіракузи:

Я боявся виглядати у своїх власних очах тим, хто красиво говорить, але нездатний вдатись до рішучої дії[867].

Друга небезпека, найгірша з усіх, полягає у переконанні, що можна обійтися без філософської рефлексії. Потрібно, щоб філософський спосіб життя обґрунтовувався раціональним та мотивованим філософським дискурсом. Цей дискурс невіддільний від способу життя. Зокрема, потрібна критична рефлексія античних, модерних та східних філософських дискурсів, які виправдовують той чи інший спосіб життя. Потрібно, таким чином, намагатися пояснити, чому ми діємо у той чи інший спосіб, та розмірковувати над своїм власним досвідом та досвідом інших. Без цієї рефлексії філософське життя ризикує перетворитися на банальність, рутину, на добрі почуття або на якусь помилку. Безперечно, не потрібно намагатися самому написати «Критику чистого розуму» для того, щоб, нарешті, почати жити як філософ. Проте жити філософським чином неодмінно означає також розмірковувати, рефлексувати, концептуалізувати, у якийсь строгий та технічний спосіб «мислити самостійно», як сказав би Кант. Філософське життя є дослідженням, яке ніколи не зупиняється[868].

Зрештою, ніколи не потрібно забувати, незважаючи на стійкі стереотипи, завжди присутні у підручниках, що античне філософське життя завжди було тісно пов’язане з турботою про інших та що ця вимога невід’ємна від філософського життя, особливо коли йдеться про сучасний світ. Як говорить Фрідман:

Модерний мудрець (якби він існував) ніколи не відвернувся би сьогодні — як це з відразою зробили чимало естетів — від людської клоаки[869].

Проте говорячи це, він віднаходить, і ми разом із ним, майже нерозв’язні проблеми стосунків античного філософа із громадою. Бо громадянськи активний філософ завжди ризикує захопитись політичними пристрастями та ненавистю. Ось чому в очах Ж. Фрідмана для того, щоб спробувати полегшити долю людей, потрібно зосередитись «на малих групах і навіть на індивідах» та «на духовному зусиллі (зміні небагатьох)», яке, вважає він, зрештою, закінчиться поширенням цього впливу. Філософ дуже гостро відчуває свою самотність та свою неспроможність у світі, що розривається між двома несвідомими: одне з них породжує ідолопоклонство грошам, а друге призводить до злиднів та страждання мільярдів людських істот. За таких умов філософ ніяк не може досягти абсолютного спокою мудреця. Філософувати, таким чином, означає страждати від цієї ізоляції та неспроможності. Проте антична філософія також вчить нас ніколи не здаватись і завжди продовжувати осмислено діяти та намагатися жити згідно з нормою, якою є Ідея мудрості, що б там не траплялося, навіть якщо наша дія нам самим видається дуже обмеженою. Як казав Марк Аврелій:

Не сподівайся Платонової держави: вистачить і малого поступу; і хай би що з того вийшло — не думай, що це дрібниця[870].

Бібліографія[871]

І. ПОСИЛАННЯ НА ТЕКСТИ, ЩО ЦИТУЮТЬСЯ В ЕПІГРАФІ

Ніцше Ф. Людське, надто людське, Другий том, Другий розділ: Мандрівник та його тінь, §86.

Kant І. Vorlesungen über die philosophische Enzyklopàdie // Kants gesammelte Schriften, XXIX. Berlin: Akademie, 1980. — S. 8, 12.

Плотин. Еннеади, V, 6 (24), 5, 9.

Симплікій. Коментар на «Підручник» Епіктета (Introduction, texte grec et apparat crinique par I. Hadot. — Leiden : Brill, 1996. —XXIII, ligne 163).

Nietzsche F. Fragments posthumes. Automne 1881, 15 [59] // Oeuvres philosophiques complètes. — T. V. — P. 530.

Petrarca. De sui ipsius et multorum ignorantia // Prose, a cura di G. Martelotti. — Milano, 1955. — P. 746—748.

Сенека Луцій Анней. Моральні Листи до Луцилія, 108, 56 (Пер. А. Содомори. — К.: Основи, 1996).

Паскаль. Думки, §331 (Brunschvicg), (Пер. А. Перепаді та О. Хоми. — К.: Дух і Літера, 2009. — §533)

Епіктет. Бесіди, III, 21, 23.

Thoreau. Walden / Ed. et trad. G. Landré-Augier. — Paris, 1967. — P. 89.

Плотин. Еннеади, II, 9 (33), 15, 39.

Montaigne M. Essais, III, 13. — Paris: Gallimard, 1962. — P. 1088.

II. ПОСИЛАННЯ НА ДАВНІ ТЕКСТИ

Точні посилання на цитати з давніх текстів даються в примітках. Однак, для дуже «класичних» авторів, таких як Аристотель чи Платон, я не давав посилань на окремі видання чи переклади, задовольняючись відтворенням загальноприйнятих посилань, які містяться на берегах усіх видань, наприклад для Платона: Бенкет, 208 е, або ж поділу на книги, розділи та параграфи, як зазвичай роблять при цитуванні таких авторів як Цицерон чи Епіктет. Наступні уточнення покликані доповнити короткі вказівки, що даються в примітках. Вони допоможуть читачеві, який хоче звернутись до самих текстів, зрозуміти, якими виданнями давніх авторів я користувався.

Абревіатури

BL Collection de Universités de France, Paris: Les Belles Lettres. CAG Commentaria in Aristotelem Graeca, Berlin. GF Collection Garnier Flammarion, Paris: Flammarion. Pléiade Bibliothèque de la Pléiade, Paris: Gallimard. LCL Loeb Classical Library, Cambridge (Mass.) — London. SC Sources chrétiennes, Paris: Editions du Cerf. SVF Stoicorum Veterum Fragmenta, hrsg. H. von Arnim, I—IV, Leipzig, 1905—1924, 2 Aufl.: Stuttgart: Teubner, 1964.

АРИСТЕЙ: див. ЛИСТ АРИСТЕЯ.

АРИСТОФАН, Хмари: Les Nuées / Texte de V. Coulon, trad. H. Van Daele // Aristophane. — T. I. — BL, 1960.

Укр. пер.: Аристофан. Хмари / Пер. Б. Тена // Комедії. — X.: Фоліо, 2003.

АРИСТОТЕЛЬ: цитовані переклади беруться, іноді у зміненому вигляді, або з повного перекладу Ж. Тріко (Bibliothèque des textes philosophiques, Paris, Vrin, 1951—1970), або ж перекладів, що містяться в BL чи в GF.

Укр. пер.: цитати Аристотеля перекладені з французької у тому вигляді, в якому їх цитує П. Адо, за винятком «Політики» (Арістотель. Політика / Пер. О. Кислюка. — К.: Основи, 2005) та «Нікомахової етики» (Арістотель. Нікомахова Етика / Пер. В. Ставнюка. — К.: Аквілон-Плюс, 2002).

АВГУСТИН, Про Град Божий: La Cité de Dieu / Trad. Combès // Bibliothèque audustinienne, Oeuvres de saint Augustin. — N. 33—37. —Turnhout, Brepols, 1959—1960.

АВЛ-ГЕЛІЙ, Аттичні ночі: Nuits attiques / Ed. et trad. R. Marache. — DL, 1967—1989.

ГЕРОДОТ, Історії: Histoire, livre I / Texte et trad. Ph.E. Legrand. — BL, 1970.

Укр. пер.: Історії у дев’яти книгах. Кн. І, Кліо / Пер. А. Білецького // Історії в дев’яти книгах. — К.: Наукова думка, 1993.

ГЕСІОД, Теогонія, Труди і дні: Théogonie, Les Travaux et les Jours / Ed. et trad. P. Mazon. — BL, 1928.

ГОМЕР, Іліада, Пісні I–XXIV: Iliade / Ed. et trad. P. Mazon. — BL, 1937. Одісея: Odyssée, chants I–XXIV, t. I—III / Ed. et Trad. V Bérard. — Bl, 1924. Гомерівські гімни: Homère. Hymnes / Ed. et trad. J. Humbert. — BL, 1936.

Укр. пер.: Гомер. Іліада / Пер. Б. Тена. — Харків: Фоліо, 2006; Гомер. Одіссея / Пер. Б. Тена. — Харків: Фоліо, 2001; Гомерівські гімни / Пер. В. Пащенка // Історія античної літератури. — К.: 2001.

ГОРАЦІЙ: цитовані переклади беруться, іноді у зміненому вигляді, з повного перекладу творів поета, виданого Ф. Вільневом (BL, 1929—1934).

ДІОДОР СИЦІЛІЙСЬКИЙ, Історична бібліотека: грецький текст та англійський переклад різних авторів див.: Diodorus Siculus. — T. I—XII. — LCL, 1933—1967; видання текстів та перекладів продовжується (книги І, III, XII, XV, XVII—XIX): BL, 1972—1993.

ДІОГЕН ЛАЕРТСЬКИЙ, Про життя, вчення та висловлювання видатних філософів: зазвичай я сам перекладав цитати з оригіналу. Існує повний (але не дуже задовільний) переклад в GF; нове видання тексту та новий переклад готуються; англійське видання та грецький текст Р.Д. Гікса: LCL, n. 184—185, 1925.

ЕВАГРІЙ ПОНТІЙСЬКИЙ, Практичний трактат ченця: Traité pratique du Moine / Texte grec et trad. A. Guillaumont, Cl. Guillaumont. — SC, 1971; Гностик: Texte grec et trad. A. Guillaumont, Cl. Guillaumont. — SC, 1989.

ЕПІКТЕТ, Бесіди: Entretiens, livres I–IV / Texte étable et traduit par J. Souilhé. — BL, 1948—1965; див., також, переклад В. Ґолдшмідта: Les Stoïciens / Par Е. Bréhier, P.-M. Schuhl. — Pleiade, 1964. Підручник: Manuel / Trad. J. Pépin // Les Stoïciens. — Pléiade, 1964

ЄВСЕВІЙ КЕСАРІЙСЬКИЙ, Євангелічні приготування: Préparation évangélique, livre XI / Ed. Des Places, trad. G. Favrelle. — Paris, SC, 1982.

ICOKPAT, Промови: Discours, t. I—IV / Ed. et trad. G. Matthieu, E. Brémond. — BL, 1962.

КЛИМЕНТ АЛЕКСАНДРІЙСЬКИЙ, Стромати: Stromates / Trad. C. Mondésert (І—II), Ch. Matray (V), intod. et notes H.-I. Marrou. — SC, 1960—1970.

КСЕНОФОНТ, Бенкет: Banquet / Ed. et trad. G. Ollier. — BL, 1961; Спогади: Mémorables // Xenophon. Oeuvrescomplères. — T. III. — GF, 1967.

ЛИСТ АРИСТЕЯ: Lettre d’Aristée / Ed. et trad. A. Pelletier. — SC 89, 1962.

ЛУКРЕЦІЙ, Про природу речей: De la nature / Texte établi et traduit par A. Ernout. — BL, t. І—II, 1924; див, також лат. видання з екзегетичним та критичним коментарем Альфреда Ерну та Леона Робена (BL, 1925—1926); De la nature / trad. du latin J. Kany-Turpin. — Paris: Aubier, 1993.

Укр. nep.: Лукрецій. Про природу речей / Пер. А. Содомори. — К.: Дніпро, 1988

МАРК АВРЕЛІЙ: я даю власний переклад «Роздумів», грецький текст цього твору див. у виданні Трануа (BL, 1924) та у новому виданні Й. Далфена (Leipzig: Teubner, 1972).

Укр. nep.: Марк Аврелій. Наодинці з собою. Роздуми / Пер. Р. Паранька. — Л.: Літопис, 2007.

НУМЕНІЙ, Фрагменти: Fragments / Ed. et trad. G. Lagaye. — BL, 1928—1930.

ПЛАТОН: цитовані переклади беруться, іноді у зміненому вигляді, або з повного перекладу (BL, Pléiade), або з нових перекладів (GF).

Укр. nep.: цитати Платона перекладені з французької у тому вигляді, в якому їх цитує П. Адо, за винятком діалогів «Апологія Сократа», «Федон», «Федр» у перекладі Й. Кобіва (X.: Фоліо, 2008), «Бенкет» у перекладі У. Головач (Л.: Видавництво УКУ, 2005) та «Держава» у перекладі Д. Коваль (К.: Основи, 2000).

ПЛІНІЙ СТАРШИЙ, Природна історія: Histoire naturelle, XXXV / Ed. et trad. J.M. Croisille. — BL, 1985.

ПЛОТИН, Еннеади: Ennéades / Ed. et trad. E. Bréhier. — BL, 1924—1938. Цитати з Еннеади III, 5; VI, 7; VI, 9 (відповідно трактати 50, 38 та 9) я брав з трьох томів, що вийшли в колекції «Твори Плотина» під керівництвом П. Адо (Paris : Cerf, 1988—1994).

ПЛУТАРХ: цитовані переклади беруться або з дуже просунутого перекладу «Життєписів» та «Моральних творів» (BL), або з трактатів, спрямованих проти стоїків, які зібрані поруч з текстами інших авторів (Les Stoïciens, Pléiade). Див., також, англійський переклад трактатів проти стоїків Г. Черніса (LBL, п. 470, 1976).

ПОРФИРІЙ, Про утримання: De l’abstinence, livres І—IV / Ес. Et trad. J. Bouffartigue, M. Patillon, A. Segonds. — BL, 1979—1995;

Життя Піфагора, Лист до Маркела: Vie de Pythagore, Lettre à Marcella / Ed. et trad. E. Des Places. — BL, 1982;

Грецький текст «Сентенцій» підготовлений Е. Ламберцом (Leibnitz: Teubnet, 1975), незабаром вийде французький переклад.

ПРОКЛ, Коментарі на «Тімей»: Commentaire sur le Timée / Trad. Festugière. — T. I—V. — Paris: Vrin, 1966—1968.

СЕНЕКА: цитовані переклади беруться, іноді у зміненому вигляді, з повного перекладу (BL, 1929—1961); див. також: Sénèque. Entretiens, Lettres à Lucillius / Rev. par P. Veyne. — Paris: G. Laffont (Bouquins), 1993.

Укр. пер.: цитати Сенеки перекладені з французької у тому вигляді, в якому їх цитує П. Адо, за винятком «Моральних листів до Луцилія», які цитуються за перекладом А. Содомори (К.: Основи, 1999).

СЕКСТ ЕМПІРИК: перекладу повного зібрання його творів французькою немає. Я запозичую окремі переклади з: Les Sceptiques grecs / Textes choisis / Trad. J.-P. Dumont. — Paris: PUF, 1966; див. також: Oeuvres choisies de Sextus Empiricus / Trad. J. Grenier, G. Goron. — Paris: Aubier, 1948, та англійський переклад Р.Дж. Барі (LBL, n. 273, 291, 311, 1935—1936).

СОЛОН, Елегія Музам: грецький текст: Diehl Е. Anthologia Lyrica Graeca. — Leipzig: Teubner, 1953. — S. 20.

ФІЛОН АЛЕКСАНДРІЙСЬКИЙ: цитовані переклади беруться, іноді у зміненому вигляді, з повного перекладу з паралельним грецьким текстом, здійсненого різними перекладачами (Les Oeuvres de Philon d’Alexandrie / Publ. R. Arnaldez, Cl. Mondésert, J. Pouilloux. — Paris: Serf, 1962—1992.

ФУКІДІД, Пелопонеська війна: La guerre de Péloponnèse, livres І—VII / Ed. et trad. J. de Romilly. — BL, 1968—1970.

ЦИЦЕРОН: цитовані переклади беруться, іноді у зміненому вигляді, з майже повного перекладу, що міститься в BL, зокрема «Про межі добра і зла». Кілька трактатів перекладені в колекції GF, а саме «Нові академічні книги» та «Лукулу» (Cicéron. De la divination etc / Trad. Ch. Appuhn. — GF, 1937).

Укр. пер.: цитати Цицерона перекладені з французької у тому вигляді, в якому їх цитує П. Адо, за винятком творів, що містяться у виданні його творів: Марк Туллій Ціцерон. Про державу. Про закони. Про природу богів / Пер. В. Литвинова. — К.: Основи, 1998).

ЯМВЛІХ, Життя Піфагора: у німецькому перекладі (Iamblichos. Pythagoras / Herausg., überzetz und eingeleitet von M. von Albrecht. — Darmstadt, 1985).

III. ВИБРАНІ ТВОРИ ПРО ОКРЕМІ АСПЕКТИ АНТИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ

Окрім творів, що цитуються в примітках до тексту книги, можна звернутися і до наступних творів, вибраних в досить невеликій кількості, здатних дати додаткову інформацію про теми, що розглядаються у цій книзі.

Albert K. Von philosophisches Leben, Platon, Meister Eckhart, Jacobi, Bergson, Berdhaev. — Würburg, 1995.

Archiv für Begriffsgeschichte. — Bd. II. — S. 166—230 (На пошану Якоба Ланца, статті німецькою мовою, присвячені поняттю філософії).

Babut D. La religion des philosophes grecs, de Thalès aux Stoïciens. — Paris, 1974.

Boyancé P. Lucrèce et l’épicurisme. — Paris, 1963.

Brochard V. Les sceptiques grecs. — Paris, 2-е éd. 1932, réimpression 1959.

Davidson A. Introduction // Hadot P. Philosophy as a Way of Life. — Oxford-Cambridge (Mass.), 1995. — P. 1—45.

Detienne M. Les maîtres de vérité dans la Grèce archaïque. — Paris, 1967 (релігійні та інтелектуальні аспекти думки досократиків).

Dumont J.-P. Eléments d’histoire de la philosophie antique. — Paris, 1993.

Friedländer P. Plato, I. An Introduction. — Princeton, 1973.

Hadot P. Exercices spirituels et philosophie antique. — Paris, 3-e éd., 1993.

Hadot P. Philosophy as a Way of Life. — Oxford-Cambridge (Mass.), 1995.

Hadot P. La philosophie hellénistique // Histoire de la philosophie. Les pensées fondatrices / Sous la dir. de J. Russ. — Paris, 1993.

Hadot P. Ilyade nos jours des professeurs de philosophie, mais pas de philosophes… // L’Heme. Henry D. Thoreau. — Paris, 1994. — P. 188—193.

Hadot P. Emerveillements // La Bibliothèque imaginaire du Collège de France / Ed. par F. Gaussen. — Paris, 1990. — P. 121—128.

Hersch J. L’étonnement philosophique. Une histoire de la philosophie. — Paris, 1981, 2-е éd. 1993.

Humans B.L. Jr. AΣKHΣIΣ. Notes on Epictetus Educational System. — Assen, 1959.

Ingenkamp H.-G. Plutarchs Schriften über die Heilung der Seele. — Göttingen, 1971.

Jordan W. Ancient Concepts of Philosophy. — London-New York, 1990.

Kimmich D. Epikureische Aufklärungen. Philosophische und poetische Konzepte der Selbstsorge. — Darmstadt, 1993.

Lakmann M.-L. Der Platoniker Tauros in der Darstellung des Aulus Gellius. — Leyden, 1995.

Nussbaum M.C. The Therapy of Desire. Theory and Practice in Hellenistic Ethics. — Princeton, 1994.

Perret J. Le bonheur du sage // Hommages à Henry Bardon. Collection Latomus, T. 187. — Bruxelles, 1985. — P. 291—298.

Philip J.A. Pythagoras and Early Pythagoreanism // Phoenix, suppl., vol. VII. — University of Toronto Press, 1966. — P. 159—–162 (критика шаманістської інтерпретації).

Pigeaud J. La maladie de l’âme. Etude sur la relation de l’âme et du corps dans la tradition médico-philosophique antique. — Paris, 1981.

Plato’s «Apology of Socrates». A Literary and Philosophical Study with a Running Commentary / Edited and completed from the papers of the late E. de Strycker. — Leyden, 1994.

Richard M.-D. L’enseignement oral de Platon. Une nouvelle interprétation du platonisme / Préface de P. Hadot. — Paris, 1986 (переклад текстів та бібліографія теорій усного навчання Платона).

Thom J.C. The Pythagorean Golden Verses with Introduction and Commentary. — Leyden, 1995 (текст, переклад та коментар піфагорійських «Золотих віршів»).

Geytenbeeck А.С. van. Musonius Rufus and Greek Diatribes. — Assen, 1963.

Wieland W. Platon und die Formen des Wissens. — Göttingen, 1982 (Платон викладає не знання, а уміння).

Хронологія

Знак ± означає, що вказана дата є приблизною, дуже часто це стосується періоду діяльності філософів та їхнього навчання. У таких випадках я намагався вказувати роки, які відповідають тому, що в Античності називали akmé, тобто моменту досягнення філософом зрілості чи вершини діяльності і визнання.

Цінні біо-бібліографічні дані про різних філософів можна знайти в: Goulet R. Dictionnaire des philosophes antiques. — I. Abammon à Axiothea; II. Babélyca à Dyscolyus. — Paris, 1994.

До Різдва Христового

850—750 Складання Гомерових поем. 700? ГЕСІОД. 650+? Подорож АРИСТЕЯ з ПРОКОНЕСА в центральну Азію і складання його поеми «Аримаспея». 640± ЕПІМЕНІД здійснює очищувальне жертвопринесення в Афінах 600—550 У грецьких колоніях в Малій Азії з’являються перші мислителі: ФАЛЕС МІЛЕТСЬКИЙ, який передбачає затемнення сонця 28 травня 585 року, АНАКСИМАНДР, АНАКСИМЕН. 600± Як історичні, так і легендарні постаті семи мудреців: СОЛОН, ПІТТАК з МІТІЛЕНИ, ХІЛОН зі СПАРТИ, БІАНТ із ПРІЄНИ, ПЕРІАНДР із КОРІНФА, КЛЕОБУЛ з ЛІНДА. 594± СОЛОН, афінський державний діяч та поет, який згодом буде вважатись одним з семи мудреців. 560±? АБАРІС, персонаж, якого піфагорійська та платонівська традиції пов’язують з ПІФАГОРОМ. 540+? КСЕНОФАН, виходець з Колофона, грецької колонії у Малій Азії, який переїхав у Елею, грецьку колонію в Південній Італії. 540±? ФЕОГНІД, елегійний поет: аристократична мораль. 532± ПІФАГОР, виходець з острова Самос, який емігрував у грецькі колонії Південної Італії — Кротон, а згодом і Метапонт. Про ПІФАГОРА казали, що він був реінкарнацією (легендарного) філософа ГЕРМОТІМА з КЛАЗОМЕН. 504+ ГЕРАКЛІТ з ЕФЕСА (грецької колонії в Малій Азії). 500+ Вчення БУДДИ, КОНФУЦІЯ. 490—429 Дати народження та смерті афінського державного діяча ПЕРИКЛА. 470± АНАКСАГОР з КЛАЗОМЕН. 460± ЕМПЕДОКЛ з АГРІГЕНТА. 450±і далі ПАРМЕНІД з ЕЛЕЇ; ЗЕНОН з ЕЛЕЇ; МЕЛІС з САМОСА. 450±і далі Розвиток руху софістів: ПРОТАГОР, ГОРГІЙ, ПРОДИК, ГІППІЙ, ФРАСІМАХ, АНТИФОН, КРІТІЙ. 450± ГЕРОДОТ, історик. 440± ДЕМОКРИТ з АБДЕР. 435± Вчення СОКРАТА в Афінах. 432 АНАКСАГОР зазнає судового переслідування за нечестивість в Афінах, внаслідок чого він відправляється у вигнання. 432/431 Потідейська битва, в якій бере участь СОКРАТ. 431—416 АЛКІВІАД, афінський політичний діяч, учень СОКРАТА. 430+ Написання історичного твору ФУКІДІДА. 423± Постановка п’єси АРИСТОФАНА «Хмари», яка насміхається над вченням СОКРАТА. 399 Судове переслідування СОКРАТА за нечестивість в Афінах, його засуджують до смертної кари. 399±? АНТИСФЕН, АРИСТІПП з КІРЕНИ, ЕВКЛІД з МЕГАРИ — учні СОКРАТА, засновують свої школи. 390± ІСОКРАТ відкриває в Афінах школу, де у якості «філософії» навчають загальній культурі. 389—388 Перша подорож ПЛАТОНА в Південну Італію і на Сицилію. Зустріч з ДІОНОМ СІРАКУЗЬКИМ. 388/387 ПЛАТОН засновує свою школу в Афінах, у гімназіумі, що називався Академією. Головні члени Академії: ЕВДОКС, ГЕРАКЛІТ, КСЕНОКРАТ, СПЕВСІПП, АРИСТОТЕЛЬ, ТЕЕТЕТ, а також дві жінки: АКСІОТЕЯ, ЛАСТЕНІЯ. 370—301 ЧЖУАН-ЦЗИ, китайський філософ, який називає ЛАО-ЦЗИ своїм учителем. 367—365 ЕВДОКС з КНІДА заміняє ПЛАТОНА на чолі Академії під час другої подорожі останнього на Сицилію, до ДІОНІСІЯ II СІРАКУЗЬКОГО. 361—360 ГЕРАКЛІТ З ПОНТУ заміняє ПЛАТОНА на чолі Академії, під час третьої подорожі останнього на Сицилію. 360±і далі ДІОГЕН КІНІК, який був учнем АНТИСФЕНА. 360±? ЕСХІН зі СФЕТА, учень СОКРАТА, навчає в Афінах і складає діалоги, в яких фігурує СОКРАТ. 350±? КСЕНОФОНТ, учень СОКРАТА, пише свої спогади про СОКРАТА 349/348 Смерть ПЛАТОНА. СПЕВСІПП стає його наступником на чолі школи. 339/338 Обрання КСЕНОКРАТА, наступника СПЕВСІППА, схолархом Академії.

Елліністичний період

336 Початок правління АЛЕКСАНДРА ВЕЛИКОГО, Македонського царя. 335 АРИСТОТЕЛЬ засновує в Афінах власну школу. Значні члени його школи: ТЕОФРАСТ, АРИСТОКСЕН, ДІКЕАРХ, КЛЕАРХ (знайдені епіграфічні документи, які засвідчують факт подорожі останнього в грецьке місто, що існувало на місці теперішнього Ай Ханум в Афганістані). 334 Експедиція АЛЕКСАНДРА в Персію та Індію. В ній беруть участь АНАКСАРХ з АБДЕР, учень ДЕМОКРІТА, ПІРОН, ОНЕСІКРІТ. 328+і далі Перше покоління учнів ДІОГЕНА КІНІКА: МОНІМ, ОНЕСІКРІТ, КРАТЕТ, ГІППАРХІЯ, МЕТРОКЛ, МЕНІП, МЕНЕДЕМ. 326—323 Індійський мудрець КАЛАН зустрічає греків під час перебування АЛЕКСАНДРА в Таксилі і закінчує життя самогубством незадовго до смерті АЛЕКСАНДРА. 323 Смерть АЛЕКСАНДРА у Вавилоні. Починається період заворушень, якими супроводжується формування різних елліністичних монархій. 322± Смерть АРИСТОТЕЛЯ. Його наступником стає ТЕОФРАСТ. 321 МЕНАНДР, комічний поет, який можливо перебував під впливом ЕПІКУРА. 320± Філософська діяльність ПІРОНА з ЕЛІДИ. Його учнями були ФІЛОН з АФІН та ТІМОН з АФІН. 312 Смерть КСЕНОКРАТА. ПОЛЕМОН стає його наступником на чолі Академії. 306 ЕПІКУР засновує свою школу в Афінах. Його перші учні: ГЕРОДОТ, ПІФОКЛ, ГЕРМАРХ, МЕТРОДОР, ПОЛІНЕЙ, ЛЕОНТІЙ з ЛАМПСАКА, ФЕМІСТА, ЛЕОНТІЯ, КОЛОТ, АПОЛЛОНІД. Його друг: ІДОМЕНЕЙ. 301± ЗЕНОН з КІТІЇ засновує «стоїчну» школу в Афінах. Перші учні: ПЕРСЕЙ, АРИСТОН з ХІОСА, КЛЕАНТ з АССА. 300± «Основи» ЕВКЛІДА (з Александрії). 300± КРАНТОР, схоларх Академії. 295± Заснування ПТОЛЕМЕЄМ І в Александрії центру наукових студій, що називався Музей, у якому співпрацював ДЕМЕТРІЙ з ФАЛЕРИ, послідовник АРИСТОТЕЛЯ, і де викладав, наприклад, наприкінці III століття, астроном АРИСТАРХ з САМОСА і лікар ГЕРОФІЛ. 287/286 СТРАТОН з ЛАМПСАКА приходить на зміну ТЕОФРАСТУ у якості схоларха школи перипатетиків. 283—239 АНТІГОН ГОНАТ, Македонський цар, прихильно ставиться до філософів, зокрема до стоїків (КЛЕАНТА). 276—241 АРКЕСІЛАЙ, схоларх Академії, надає школі «критичної» орієнтації. 268± ЛІКОН приходить на зміну СТРАТОНУ з Лампсака у якості схоларха перипатетичної школи. 262± КЛЕАНТ стає лідером стоїчної школи після смерті ЗЕНОНА. 235+ Стоїк СФЕР, учень ЗЕНОНА та КЛЕАНТА, який був радником спартанського царя КЛЕОМЕНА III (а можливо і його попередника АГІСА IV), надихав їх на соціальні реформи. 230± ХРИСІПП стає очільником стоїчної школи після смерті КЛЕАНТА. 212 АРХІМЕДА з СІРАКУЗ, астронома, математика та інженера, під час облоги Сіракуз убивають римські солдати. 164± КАРНЕАД, схоларх Академії. 155 Афіняни відправляють в Рим посольство з метою переконати римлян скасувати накладений на місто Афіни великий штраф. В посольстві брали участь троє філософів: академік КАРНЕАД, аристотелік КРІТОЛАЙ, стоїк ДІОГЕН з ВАВІЛОНА. 150± АНТИПАТР з ТАРСУ, керівник школи стоїків. 149—146 Підкорення Македонії та Греції Римом. 144± Стоїка ПАНЕТІЯ приймають у «гурток» СЦИПІОНА. Він стає у 129 році наступником АНТИПАТРА на чолі школи стоїків. 133+ Стоїк БЛОСІЙ, учень АНТИПАТРА, надихає в Римі на соціальні реформи Тіберія Гракха, а також, можливо, на повстання АРИСТОНІКА у Пергамі, яке має на меті звільнити усіх рабів та зробити усіх громадян рівними. 110+ ФІЛОН з ЛАРІССИ та ХАРМАД навчають в Академії. 106—43 ЦИЦЕРОН, римський державний діяч, філософські трактати якого значною мірою надихалися «Академією» його часу (КАРНЕАД, ФІЛОН з ЛАРІССИ, ХАРМАД, АНТІОХ з АСКАЛОНА). 99+ КВІНТ МУЦІЙ СЦЕВОЛА ПОНТИФІК, РУТИЛІЙ РУФ — римські державні діячі, стоїки. 97—55 ЕПІКУРЕЄЦЬ ЛУКРЕЦІЙ, АВТОР ПОЕМИ «DE RERUM NATURA». 95—46 КАТОН з УТІКИ, римський державний діяч та філософ-стоїк. 87 Римляни захоплюють Афіни. Пограбування міста військами Сулли. 79+ АНТІОХ з АСКАЛОНА відкриває свою власну школу в Афінах; він протистоїть «критичній» настанові, прийнятій в Академії після АРКЕСИЛАЯ і аж до ФІЛОНА з ЛАРІССИ. 60+ Різні прояви відновлення піфагореїзму. 50+ АПОЛЛОФАН з ПЕРГАМА, філософ-епікуреєць. 50+ ФІЛОДЕМ з ГАДАРИ, філософ-епікуреєць, друг КАЛЬПУРНІЯ ПІЗОНА (який був тестем ЮЛІЯ ЦЕЗАРЯ). Велику кількість його текстів знайшли в «будинку папірусів» у Геркуланумі. 49± ДІОДОР З СИЦИЛІЇ, історик. 44 Убивство ЮЛІЯ ЦЕЗАРЯ. 43 ЮНІЙ БРУТ, римський політичний діяч, убивця ЦЕЗАРЯ, слухає в Афінах лекції платоніка Феомнеста (останнього філософа, який навчав у Афінах і якого називали «академічним», тобто «критичним»). Шкільні інституції, засновані ПЛАТОНОМ, АРИСТОТЕЛЕМ та ЗЕНОНОМ зникають в останні роки Римської республіки. Зберігається лише інституція, заснована ЕПІКУРОМ. Нові школи, які підхоплюють спадщину учень ПЛАТОНА, АРИСТОТЕЛЯ ТА ЗЕНОНА, відкриваються у самих Афінах та в інших містах. 35± ЕВДОР з АЛЕКСАНДРІЇ, філософ-платонік. 30± Битва біля мису Акцій; смерть КЛЕОПАТРИ, останньої цариці Єгипту. Кінець елліністичної доби. 30? Епікурейський надпис, вигравіруваний турботами ДІОГЕНА з ОЙНОАНДА в його рідному місті (деякими ученими датується також II століттям після Різдва Христового). 7± АМІНІЙ з Самоса, філософ-епікуреєць.

Після Різдва Христового

Римська імперія

27 ОКТАВІАН отримує від Сенату imperium і титул Августа. Кінець Римської республіки та початок Імперії. В цей період відбувається розквіт латинської літератури: ГОРАЦІЙ, ОВІДІЙ, АРІЙ ДІДІМ — радник Августа та автор доксографічного підручника про «догми» різних філософських шкіл. СЕКСТИ, батько та син, — римські філософи, що перебували під впливом стоїцизму та піфагореїзму, здійснюють великий вплив на думку СЕНЕКИ. 29/30 Розп’яття ІСУСА з НАЗАРЕТУ в Єрусалимі. 40± ФІЛОН АЛЕКСАНДРІЙСЬКИЙ, платонік, один з найважливіших письменників елліністичного юдаїзму. Справить потужний вплив на християнську «філософію». 48-65 Філософ-стоїк СЕНЕКА — наставник, а потім і радник імператора НЕРОНА. Після 62 року присвячує себе винятково філософській діяльності. В 65 році імператор примусив його вчинити самогубство. 60 Платонік АММОНІЙ викладає в Афінах. ПЛУТАРХ з ХЕРОНЕЇ є його слухачем. 93—94 Вигнання з Риму усіх філософів імператором ДОМІЦІАНОМ. Вигнаний з Риму стоїк ЕПІКТЕТ, учень МУЗОНІЯ РУФА, засновує школу в Нікополісі, на грецькому березі Адріатики. 96 Прихід імператора НЕРВИ. 100±і далі ПЛУТАРХ з ХЕРОНЕЇ, платонік з «критичною» тенденцією. 120+ Початок літературної діяльності християнських апологетів, а саме ЮСТИНА, АФІНАГОРА, ФЕОФІЛА з АНТИОХІЇ, які мислять християнство як філософію. 129—200 Життя ГАЛЕНА з ПЕРГАМА, медика та філософа. 133+ ВАСИЛІД — перший «історично встановлений» гностик, викладає в Александрії. 140 Гностик ВАЛЕНТИН викладає в Римі під час правління АНТОНІНА БЛАГОЧЕСТИВОГО. 140± ФАВОРІН з АРЛЯ, платонік «критичного» спрямування. 146 КАЛЬВІЗІЙ ТАВР, платонік, викладає в Афінах. АВЛ-ГЕЛІЙ навчається у нього. 147± КЛАВДІЙ ПТОЛЕМЕЙ, астроном, математик, географ. 150± АПУЛЕЙ з МАДАВРИ, платонік. 150+? НУМЕНІЙ і КРОНІЙ, платоніки. 150±? АЛКІНОЙ, платонік, автор короткого викладу платонізму (Didaskalikos). 150+? АЛЬБІН — платонік, автор «Вступу до діалогів Платона», викладає в Смірні. 155± МАКСИМ з ТИРУ, філософ-платонік і ритор. 160± ЛУКІАН, сатиричний письменник, що перебував під впливом кініків. 161—180 Правління імператора МАРКА АВРЕЛІЯ — стоїка, що перебував під сильним впливом ЕПІКТЕТА. 176 МАРК АВРЕЛІЙ засновує в Афінах кафедри філософії для чотирьох головних сект: платоніків, аристотеліків, стоїків та епікурейців, які фінансуються з імператорської скарбниці. 176+ АТТІК, філософ-платонік. Викладає в Афінах на кафедрі, заснованій МАРКОМ АВРЕЛІЄМ. 177± Написання «Аттичних ночей» АВЛА-ГЕЛІЯ. 177± ЦЕЛЬС, філософ-платонік, антихристиянський полеміст. 180 і далі Александрія і Кесарія в Палестині стають центрами навчання християнській «філософії»: ПАНТЕНІЙ, КЛИМЕНТ АЛЕКСАНДРІЙСЬКИЙ, ОРІГЕН, ГРИГОРІЙ ЧУДОТВОРЕЦЬ, ЄВСЕВІЙ КЕСАРІЙСЬКИЙ. 190± СЕКСТ ЕМПІРИК — медик, філософ-скептик, завдяки якому ми знаємо аргументи попередніх скептиків — ЕНЕЗІДЕМА (середина І ст. до Р.Х.?) та АГРІППИ (важко датувати). 198± АЛЕКСАНДР з АФРОДІСИ викладає аристотелівську філософію в Афінах (?) і публікує численні коментарі до творів Аристотеля. 200± ДІОГЕН ЛАЕРЦІЙ, автор твору, названого «Життя, вчення та висловлювання визначних філософів». 244—270 ПЛОТИН, учень АММОНІЯ САККАСА, засновує в Римі платонівську (=неоплатонівській) школу. Його учнями були ПОРФИРІЙ, АМЕЛІЙ, КАСТРИЦІЙ, РОГАЦІАН. У окремих своїх текстах дискутує з гностиками. 300± Початок християнського чернечого руху. АНТОНІЙ вирушає в пустелю, АФАНАСІЙ АЛЕКСАНДРІЙСЬКИЙ напише його житіє в 356 році.

Християнська імперія

312—313 Навернення в християнство імператора КОСТЯНТИНА, який ухвалює Міланський едикт, що встановлює толерантне ставлення до християнського культу. 313± ЯМВЛІХ засновує платонівську (=неоплатонівській) школу в Сирії, можливо в Апамеї. Він сильно вплинув на наступний неоплатонізм завдяки тому значенню, якого надавав піфагорійській традиції та теургічним практикам. Написав численні коментарі на твори Платона та Аристотеля. Його учнями, поміж інших, були ЕДЕСІЙ з КАППАДОКІЇ та ФЕОДОР з АСІНИ. 361—363 Правління імператора ЮЛІАНА — філософа-неоплатоніка, учня МАКСИМА з ЕФЕСУ (що належав до Ямвліхової традиції); надаючи перевагу неоплатонізму він уможливлює гоніння на християнство. 360±і далі Розвиток «вченого чернецтва»: ВАСИЛІЙ КЕСАРІЙСЬКИЙ, ГРИГОРІЙ НАЗІАНЗІН, ГРИГОРІЙ НІСЬКИЙ, ЕВАГРІЙ ПОНТІЙСЬКИЙ. 375±і далі ПЛУТАРХ з АФІН: народження афінської платонівської (=неоплатонівської) школи. 386—430 Літературна діяльність АВГУСТИНА. 400 і далі Розвиток неоплатонівського навчання в Афінах та в Александрії (приватні школи): СІРІАН, ПРОКЛ, ДАМАСКІЙ, ГІЄРОКЛ, ГЕРМІЙ, АММОНІЙ, СИМПЛІКІЙ, ОЛІМПІОДОР. Значних відмінностей у вченні між неоплатоніками, що навчають у V та VI століттях в Афінах і тими, хто як ГІЄРОКЛ, ГЕРМІЙ, АММОНІЙ, ОЛІМПІОДОР, навчають в Александрії, не виявлено. Численні коментарі на твори ПЛАТОНА і АРИСТОТЕЛЯ, складені в тому числі СІРІАНОМ, ПРОКЛОМ, ГЕРМІЄМ, АММОНІЄМ, ОЛІМПІОДОРОМ, ФІЛОПОНОМ, СИМПЛІКІЄМ. Неоплатонізм є центром опору християнству. 529 Імператор Юстиніан забороняє язичникам навчати. Філософи-неоплатоніки — ДАМАСКІЙ, СИМПЛІКІЙ ТА ПРІСЦІАН залишають Афіни, щоб знайти прихисток в Персії. Після мирного договору, укладеного між ХОСРОВОМ та ЮСТИНІАНОМ, вони облаштовуються в Каррах, на візантійській території, що перебуває під перським впливом і продовжують своє навчання. 529± Неоплатонік ІОАН ФІЛОПОН приймає християнство, правдоподібно з причини заборони язичникам навчати, накладеної ЮСТИНІАНОМ. 540± ДОРОФЕЙ з ГАЗИ, монастирський письменник

Іменний покажчик

Зірочка (*) означає, що персонаж фігурує в хронології

Август* 118, 263, 381 Августин 73, 325—327, 333, 370, 384, 418 Авл-Гелій* 173, 196, 203—204, 370, 382 Агіс* 122, 373 Агріппа* 189 Адо, Ільзетраут 14, 137, 417 Адо, П’єр 14, 401—423 Аксіотея 77, 92, 377 Александр з Афродіси* 135—136, 193, 213, 383 Александр Македонський* 117, 118, 124—126, 144, 378 Алківіад* 41—44, 55, 57, 59—60, 65, 97, 196, 201, 377 Алкіной* 198, 382 Альбін* 382 Амайон, Роберта 15, 237, 239, 241 Амелій* 308—309, 383 Аміній із Самоса* 122, 381 Аммоній з Александрії* 384 Аммоній з Афін 382 Аммоній Саккас* 193, 383 Анаксагор* 20, 120, 130, 354, 377, 385 Анаксарх* 124—125, 144, 378 Анаксимандр* 16, 376 Анаксимен* 16, 376 Антигон Гонат* 129—130, 379 Антіох з Аскалона* 192, 380 Антипатр із Тарса* 283, 380 Антифон* 21, 246—247, 377 Антисфен* 33, 73, 140, 377—378 Антоній* 314—316, 323, 383 Антонін Благочестивий* 382 Апелій 188 Аполлон 35 Аполлонід* 379, 383 Аполлофан із Пергама* 122, 380 Апулей* 198, 382 Аріан 203, 284 Арій Дідім* 198, 381 Аркесилай* 183—184, 186, 195, 275, 379 Аристарх із Самоса* 120, 182, 379 Аристей із Проконеса* 369, 371, 376 Аристіпп з Кірени* 73, 241—243, 246, 290, 377 Аристон з Хіоса* 131, 180, 379 Аристонік* 380 Аристофан* 55—56, 59, 204, 369, 377 Аристофон 204 Аристотель 8, 16, 21—22, 34, 36, 78—79, 81—83, 94, 98—117, 120, 198, 213, 215—216, 255, 258, 291, 298, 369—370, 377—378 Аристоксен* 99, 378 Архімед з Сіракуз* 120, 380 Аттік* 383 Афанасій Александрійський* 313—316, 323, 383 Афіна 26, 199, 246 Афінагор* 382 Афродіта 58 Бабю, Даніель 56 Берґсон, Анрі 7, 408 Біант з Прієни* 30, 376 Блосій* 122, 380 Бодеюс, Рішар 99, 112—113, 116 Боецій 333 Боецій Дакійський 340 Болтон, Дж.Д.П. 242 Бреє, Еміль 119, 305 Брут Юній 381 Будда* 377 Буврес, Жак 304, 338, 356 Бує, Луї 314 Бютор, Мішель 343 Вайль, Ерік 10 Вайтгед, Альфред Норт 90 Валентин* 382 Василід* 382 Василій Кесарійський* 313, 315, 384 Вернан, Жан-Поль 13, 236—237, 243 Вітґенштайн, Людвіґ 338—339, 353, 356, 362, 364 Вольке, Андре-Жан 14, 48, 187, 190 Гален з Пергама* 263, 265, 382 Геґель, Ґеорґ Вільгельм Фрідріх 336—337, 339, 420 Геракліт* 17, 23—24, 31, 37, 107, 109, 292, 308, 312, 377, 420 Геракліт Понтійський* 78, 242, 377—378 Гермарх* 379 Гермотім з Клазомен* 241, 304, 377 Геродот, історик* 22—24, 29, 370, 377 Геродот, учень Епікура* 137—138, 274, 379 Герофіл* 120, 379, 387 Гесіод* 199, 286, 370, 376 Гієрокл* 244, 264, 384 Гіппархія* 141, 378, 387 Гіппій* 43—44, 377 Главк 250 Гомер* 19, 24, 26, 41—42, 370, 376 Горацій* 123, 164, 234, 257, 259, 293, 370, 381 Горгій* 20, 25, 377 Гракх, Тіберій* 122, 380 Григорій Назіанзин* 313—315, 319—320, 384 Григорій Нісський 313—314 Григорій Чудотворець* 383 Гьольдерлін, Фрідріх 55 Ґолдшмідт, Віктор 94, 168 Ґротюізен, Бернард 301 Ґьоте, Йоган Вольфґанґ 89, 422 Дамаскій* 221, 384 Данте 341 Декарт, Рене 7, 342—345, 353—354, 422 Деметрій із Фалери* 379 Демокрит* 31, 125, 155, 214, 245—246, 377 Джеймс, Вільям 353 Діано, Клод 111, 149, 152, 157, 260 Дікеарх* 73, 76, 99, 378 Діоген з Вавилону* 283, 380 Діоген Кінік* 131, 140—144, 237, 341, 347, 378 Діоген Лаерцій* 59, 99, 124, 127—130, 141—142, 145—146, 165, 180—181, 189, 225, 345, 370, 383 Діоген з Ойноанди* 381 Діодор з Сицілії* 244, 370, 381 Діон Сіракузький* 84, 280, 377 Діонісій II Сиракузький 378 Діотима 58, 60—62, 70, 90 Доманьські, Юліуш 15, 329, 341 Доміціан 382 Дорофей із Гази* 313, 315, 317—318, 323, 327, 384 Друа, Роже-Поль 363, 366 Дюрінґ, Інґемар 104 Едесій* 284, 383 Екгарт, Майстер 341 Еліаде, Мірча 238, 241 Елізабет, принцеса 345 Емпедокл* 16, 37, 91, 206, 214, 235—236, 243, 377 Енезідем 189, 383 Епіктет* 123, 165, 167, 171—172, 174, 177, 197, 201, 203, 228, 234, 253, 261, 263—266, 279, 283, 288, 317—318, 341, 353, 368—369, 371, 382, 421 Епікур* 29, 72, 127—129, 137—138, 148—164, 166, 201, 247, 255—256, 258, 260—261, 272—276, 282—283, 287, 293, 296—297, 300, 317, 347, 353, 363, 379, 381 Епіменід* 241, 376 Еразм 15, 341—342, 355 Ерос 56—62, 64—65, 70—71, 90, 143, 397 Есхін зі Сфета* 42, 378 Евдамід 296 Евдокс із Кніда 377—378 Евдор з Александрії* 381 Евклід з Александрії* 78, 379 Евклід з Мегари* 33, 73, 377 Евфорб 243 Евагрій Понтійський 262, 313—314, 319—321, 324—325, 371, 384 Євнапій із Сард 285 Євсевій Кесарійський 371, 383 Жільсон, Етьєн 330, 336, 345, 354 Зенон Елейський* 21, 377 Зенон Кітійський* 72, 123, 125, 127, 129—130, 165, 167, 176—177, 282, 301, 347 Зенон Сідонський 282 Іван Хреститель 341, 406—407 Ідоменей* 129, 379 Ісократ* 25, 68—69, 371, 377 Ісус Христос 32, 307—309, 314, 325, 381 Йоан, євангеліст 307—309 Калан* 125, 378 Кант, Імануїл 345—353, 355—356, 362, 366 Карнеад* 185—187, 195, 275, 380 Кастрицій* 205—206, 383 Катон з Утіки* 226, 294, 380 Кіркеґард, Сьорен 41, 64 Кірн 29 Клеант* 72, 131, 171, 234, 379 Клеарх* 31, 378 Клеобул з Лінда* 30, 376 Клеомен* 122 Клеопатра* 118, 379, 381 Климент Александрійський* 125, 309—310, 312—313, 319, 325, 331—332, 371 Колот* 184, 379 Конфуцій* 377 Коперник, Миколай 268 Костянтин* 383 Крантор* 196, 379 Крас 195 Кратет Кінік* 141, 378 Крез 23—24 Крітій* 18, 377 Крітолай* 380 Кроній* 382 Ксенократ* 77—78, 127, 280—281, 293, 295—296, 377—379 Ксенофан* 16, 22, 91, 376 Ксенофонт* 32, 43, 47, 51—52, 54, 67, 78, 91, 280, 291, 371, 378 Лао-цзи* 378 Ластенія* 77, 377 Леонтій з Лампсака* 379 Леонтія* 163, 379 Лікон* 128, 379 Лукіан* 272, 304, 382 Лукрецій* 123, 153, 156, 268, 272, 287, 297, 303, 371, 380 Ляйбніц, Готфрід Вільгельм 7, 354 Макробій 333 Максим з Ефеса* 384 Максим з Тира* 342, 382 Мальбранш, Ніколя 7, 354 Марк Аврелій 122, 124, 163, 165, 168, 171, 177—180, 193—194, 227, 231, 251, 254, 265, 269, 277, 280, 284, 288—289, 302, 353, 367, 371, 382, 383, 418, 421 Марціан Капелла 333 Маркс, Карл 353, 403 Меліс* 21, 377 Менедем* 378 Меніпп* 272, 378 Менандр* 129, 276, 379 Мерло-Понті, Моріс 50, 52, 353, 360 Метродор* 29, 72, 283 Метрокл* 378 Мнемозина 28 Монім* 378 Монтень, Мішель 353, 361 Музи 27—28, 77, 128, 199, 373, 398 Музоній Руф* 165, 247—248, 283, 382 Муцій Сцевола Понтифік* 226, 380 Надаф, Жерар 17 Нерон* 382 Нерва* 382 Ніцше, Фрідріх 56, 67, 300—301, 327, 353, 361—362, 364, 368, 403, 420, 422 Нуменій* 73, 332, 371, 382 Обрі з Реймса 15, 340 Овідій* 271—272, 381 Олімпіодор* 384 Онесикрит* 124, 378 Оріген* 310, 312—313, 325, 331—332, 383 Орфей 199 Панетій* 380 Пантеній* 383 Парен, Бріс 87 Парменід* 16, 20, 22, 37, 95—97, 202, 222, 377, 420 Паскаль, Блез 64, 368 Пенія 58, 60 Періандр з Корінфа* 30, 376 Перикл* 23, 25, 42, 377 Персей* 130, 379 Петрарка 341—342, 355 Пізон Кальпурній* 380 Пірон з Еліди* 124—125, 131—132, 144—147, 187—191, 234, 278, 289—291, 293, 363, 378—379 Піттак з Мітілени* 30, 376 Піфагор* 16, 23, 73—74, 194, 199, 204—205, 235, 243—245, 263—264, 372—373, 376—377 Піфокл* 154—155, 283, 378 Платон* 7, 11, 16—19, 21—23, 29—30, 32—39, 41—43, 45, 48—51, 53—56, 58—61, 63—66, 68—99, 101—102, 109, 112—113, 115, 117, 119—121, 123, 126—128, 132, 134, 143, 150, 152, 161, 163, 165—166, 183—184, 194, 196—199, 201—202, 207—208, 212—213, 221—222, 228—229, 240, 245, 250, 262, 266—267, 271, 273—275, 280—282, 286, 289—292, 298—300, 304—305, 310—311, 320, 326, 331, 344, 348—349, 357, 365—366, 369, 372, 375, 377—378, 381, 383—384, 395, 397 Пліній Старший 163, 372 Плотин* 7, 11, 63, 193, 197, 202—203, 205—206, 208—211, 213—224, 227, 229, 250—251, 279—284, 294, 299—300, 308—332, 356—358, 368—369, 372, 383, 411, 414, 416, 418 Плутарх з Афін* 53, 73, 77—78, 123, 165, 184, 186, 201, 228, 230, 245, 254, 262, 276, 278, 285—286, 295—296, 342, 372, 384 Плутарх з Херонеї* 318, 324, 382 Полемон* 127, 129, 379 Порос 58—60, 71 Порфирій* 153, 192, 197, 202—203, 205—210, 214, 216, 227—228, 243—244, 263, 284, 294, 320, 333, 343, 372, 383, 418 Прісціан* 384 Прокл* 73, 194, 196, 221—222, 224, 372, 384 Продик* 7, 20, 37 Протагор* 20—21, 30, 377 Птолемей І 379 Птолемей Клавдій* 270, 282 Рабов, Пауль 14, 85, 88, 280 Ренан, Ернест 270 Рогаціан* 208, 227, 383 Руссо, Жан-Жак 152, 347, 353 Рустик Юній 280, 284 Рутилій Руф* 226 Рюф’є, Жак 12 Секстій* 263, 294, 302, 381 Секст Емпірик* 125, 131, 146, 172, 187—191, 289, 372, 383 Сенека*  14, 72, 123, 151, 161—162, 165, 167, 171, 176—177, 185, 226, 228, 245, 247, 252, 254—256, 258, 261, 263—264, 269, 272, 276—278, 283—284, 287, 294, 300, 302—303, 341—342, 368, 372, 381—382, 417 Серен 287 Симплікій* 203, 278—279, 288, 368, 384 Сіріан* 194, 221, 384 Сократ* 9, 13, 16, 19, 21, 32—68, 70, 72—77, 79, 83, 86—87, 89, 93, 97, 112, 120, 132—133, 140, 143, 144, 147, 149, 161, 165—166, 177, 183—184, 234, 238—241, 245, 280, 289—291, 294, 296, 305, 312, 319, 341, 346—347, 354, 363, 365, 377—378, 397, 419—420 Солер, Жан-Люк 363, 365 Солон* 23—24, 27—30 Спевсипп* 77—78, 81—82, 377—378 Спіноза, Барух 7, 260 Стратон з Лампсака* 128, 182, 379 Суарес, Франциск 330 Сулла* 123, 191, 380 Сфер* 122, 379 Сципіон Еміліан 271, 380 Сципіон Африканський 271 Тавр Кальвізій* 196—197, 200, 203, 205, 382 Теетет* 12, 38, 267, 269, 271, 299, 377 Теофраст* 99, 111, 128, 182, 378—379 Тимон з Афін* 146, 379 Тома Аквінський 345 Торо, Генрі Девід 353 Фаворін із Арля* 186, 382 Фалес Мілетський* 16, 29—31, 88, 376 Феміста* 163, 379 Феогнід* 19, 29, 377 Феодор з Асіни* 383 Феомнест* 381 Феофіл з Антиохії* 382 Фестюжьєр, Андре-Жан 119 Філодем* 161, 164, 258, 282—283, 380 Філон Александрійський* 177, 179, 212—213, 269, 307, 314, 331—333, 373, 381 Філон з Афін* 147, 379 Філон з Ларісси* 380 Філопон* 384 Фіхте, Ґотліб 7 Фрасимах* 31, 377 Фрідман, Жорж 360, 366—367 Фуко, Мішель 15, 317, 342, 418—419 Хармад* 196, 380 Харон 272 Хілон зі Спарти* 30, 376 Хосров* 384 Хрісіпп* 123, 131, 165, 172, 176—177, 179, 194, 196—198, 201, 254, 278, 305 Цельс* 200, 383 Цицерон* 23, 36, 67, 73, 123, 134, 136, 146, 150, 152, 156—167, 163, 165, 168, 172, 176, 183, 185—187, 192, 196, 225, 244, 256, 258, 268, 271, 275, 283, 319, 373, 380, 396 Чжуан-цзи* 145, 364, 378 Шелінґ, Фрідріх Вільгельм Йозеф 7 Шеню, Марі-Домінік 198, 334 Шефтсбері, Ентоні Ешлі-Купер 353 Шопенгауер, Артур 337, 353 Юлен, Мішель 303, 305—306, 363, 416 Юліан 384 Юлій Цезар 380—381, 384 Юстин 309, 312, 382, 384 Юстиніан 384 Ямвліх* 23, 193, 205, 221, 223, 244, 263, 373, 383—384 Ясперс, Карл 362

Примітки перекладача

[У електронній версії примітки перекладача (їх кількість складає 34) віднесені до відповідних місць у тексті й містяться в загальному корпусі приміток, позначені як «Прим. перекладача». — Прим. верстальника.]

ФІЛОСОФІЯ ЯК СПОСІБ ЖИТТЯ ТА ІСТОРІЯ АНТИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ П’ЄРА АДО

Післямова перекладача

Книга «Що таке антична філософія?» (1995) посідає особливе місце у творчості П’єра Адо (1922—2010). Це не збірник окремих статей, вона була написана одразу як ціла книга і охоплює більшість сюжетів та ідей, розвинутих у інших його статтях та книгах. Відтак не буде перебільшенням твердити, що ця книга, опублікована П. Адо у 73 роки, виражає філософську позицію автора, без з’ясування котрої його різносторонній творчий доробок важко зрозуміти. Перш ніж перейти до окреслення такої позиції потрібно зробити ряд застережень. Передусім, кажучи про філософську позицію П. Адо, я жодним чином не маю на увазі, що він є автором філософської концепції на кшталт тих, з якими ототожнюються сьогодні модні французькі філософи, а «філософія як спосіб життя» чи «філософія як духовна вправа» в сучасному інтелектуальному пейзажі посідає місце поруч з такими витворами французької філософської думки другої половини XX століття як «філософія екзистенціалізму», «філософія деконструкції» чи «філософія постструктуралізму». Це не так хоча б тому, що на відміну від останніх, філософська позиція П. Адо не передбачає створення якоїсь нової концепції — він намагається актуалізувати античне розуміння філософії, наполягаючи, що філософія в античності була передусім способом життя та духовною вправою. Тут справді немає нічого нового чи оригінального: численні модерні та сучасні філософи говорили, що сьогоднішня філософія є зовсім не тим, чим була філософія античної доби і/чи що антична філософія була зовсім не тим, що ми про неї зазвичай думаємо відповідно до наших історичних стереотипів. Оригінальним швидше є те, що у випадку П. Адо такий погляд підсумовує його багаторічний досвід вивчення, перекладу та коментаря античних філософських текстів, а також рефлексій над модерною і сучасною філософією.

Сучасного читача важко здивувати оригінальною філософською чи історико-філософською концепцією, адже чи не увесь модерний філософський дискурс націлений на відкриття, повороти, подолання та перевідкриття, на створення чогось нового й оригінального, не кажучи вже про парафілософську літературу, в якій не бракує екзотичних концепцій, що претендують перевернути наше бачення речей. На цьому фоні намагання актуалізувати розуміння філософії як способу життя та як духовної вправи може здатись ще однією екзотичною пропозицією, бо антична вимога відповідності способу життя способові мислення сьогодні викликає непорозуміння. Вона сприймається передусім як вимога підпорядкувати життя філософській теорії, тоді як сучасна філософія, цікавлячись людським життям у всіх його проявах, утримується від конкретних життєвих рекомендацій. Це утримання пов’язане передусім з уроками «проекту Просвітництва», в перебігу реалізації якого намагались втілити в життя положення філософської теорії, сформульовані відповідно до вимог новочасної науки. Натомість у античної філософії були чіткі життєві рецепти, відомі й зараз, адже тексти античних філософів стали загальнодоступними, однак зазвичай ці рецепти асоціюються передусім з відмовою від звичних форм повсякденного життя і з ексцентричними вчинками, до яких вдавались представники філософських шкіл античності. На мій погляд, зусилля П. Адо з актуалізації античного розуміння філософії зовсім не зводяться до популяризації цих рецептів чи до заклику їх безпосереднього практичного застосування, вони скоріше спрямовані на повернення сучасній філософії сенсу філософської діяльності шляхом зміни розуміння співвідношення філософського дискурсу та життя.

П. Адо пропонує розуміти філософський дискурс як породження життєвих потреб і настанов, на запити яких він покликаний відповісти. В такому розумінні сьогодні також немає нічого нового — після Маркса, Фройда і Ніцше будь-який дискурс прийнято розглядати також і як вираз позараціональних, а іноді й несвідомих інтенцій автора. Однак П’єрові Адо йдеться про взаємну відповідність дискурсу і життя, а не про підпорядкування чогось одного з них іншому, тобто про відповідність, у якій кожен з елементів філософування посяде властиве йому місце. На його думку дискурс народжується з потреби осмислення життєвої ситуації і пропонує натомість способи раціоналізації життя, приведення його у відповідність до тих цінностей, які філософ обирає на підставі раціонального осмислення життєвих запитів та схильностей. Ці осмислення, вибір, раціоналізація, завжди відбуваються в конкретній особистій та історичній ситуації і за допомогою різних способів аргументації, що робить можливою множинність як філософських дискурсів, так і філософських способів життя. Прикладом цьому може служити життя самого П. Адо: його звернення до античної філософії та вироблення філософської позиції також відбуваються під впливом екзистенційних запитів, життєвих схильностей та конкретних обставин історичного й особистого характеру. Його інтелектуальне і духовне становлення спонукалось цими чинниками, але жоден з них не був визначальним: в житті П. Адо траплялись і розчарування, і повороти, і неочікувані відкриття нового. Запитання, на які він намагається відповісти у презентованій книзі, формувалися упродовж усього його життя і доволі нетипової для французького філософа XX століття дослідницької кар’єри.

П. Адо народився у 1922 році в Парижі, у родині, котра на початку Першої світової евакуювалась з Реймсу. Одразу після його народження родина повернулась у Реймс, де П’єр прожив до 1945 року. Його дитяче, підліткове і юнацьке життя було сповнене контрастів, котрі розвинули у нього чутливість до всього незвичного, нетипового. Першим був контраст релігійного та світського способів життя, дуже гострий у тодішній Франції, де після закону 1905 року держава офіційно була світською і войовниче настроєною щодо релігії, однак зберігались сильні католицькі традиції. Цей контраст був особливо відчутний для П’єра, оскільки родина його матері походила з Лотарінгії — регіону, який разом з Ельзасом був знову повернутий Франції після Першої світової війни, і де Католицька Церква не лише зберігала міцні позиції в житті громад, особливо у сільській місцевості, а й напротивагу решті Франції посідала офіційне становище. Шкільні канікули, які П’єр проводив у Лотарінгії, запам’ятались йому поміж іншого диктатом місцевого духовенства та відчуттям іншості місцевого населення щодо решти французів. Ця іншість, визначена німецькою культурою і перебуванням у складі Німеччини упродовж 1871—1919 років, була особливо чутливою, бо новітня історія Франції позначена трьома кривавими війнами з Німеччиною (1870—71, 1914—18, 1939—45), які аж ніяк не сприяли любові до всього німецького. Досвід іншості і нерозуміння тих, хто відрізняється від загалу, став для П. Адо одним з поштовхів до філософської рефлексії.

Згадані контрасти мали продовження і всередині родини — мати була ревною католичкою, яка в усьому слідувала порадам духівника, тоді як батько — досить ерудована завдяки самоосвіті людина, був критично налаштований до її релігійності. Від батька П. Адо передались інтерес до вдумливого читання і живого спілкування, допитливість у найрізноманітніших сферах життя, матері він зобов’язаний своїм першим життєвим шляхом: маючи трьох синів вона вирішила, що всі троє стануть священиками, відтак дорога П’єра була визначена — після початкової освіти в католицькій школі у віці десяти років він вступив до молодшої семінарії Реймсу, а згодом, як і його брати, продовжив навчання у старшій семінарії. П. Адо перебував під опікою Церкви до 30 років і, забігаючи наперед, можна сказати, що своїм інтелектуальним та, значною мірою, духовним становленням, він завдячує двом інституціям — Католицькій Церкві та французькій системі вищої освіти і наукових досліджень. Інтелектуальним, оскільки саме у церковних навчальних закладах він отримав освіту, якої вистачило для того, щоб покинувши Церкву розпочати наукову кар’єру і присвятити решту життя науковим дослідженням у державних освітніх та дослідницьких закладах. Духовним, оскільки хоча П. Адо і поділяв у кінцевому підсумку ті засади, на яких ґрунтується призначення і послання цих двох інституцій, критичне ставлення до їх досвіду і порядків було потужним чинником вироблення його філософської позиції.

Становлення П. Адо як філософа розпочинається в підлітковому віці, цьому сприяють його внутрішні переживання та навчання в семінарії, яке приносило як позитивні, так і негативні інтелектуальні та духовні здобутки. Зокрема своїм першим знайомством з античною культурою він зобов’язаний традиціям семінарського навчання, завдяки яким серед викладачів семінарії були «справжні гуманісти, що прищепили любов до Античності»[872]. Окрім того, в семінарії зберігались порядки, закладені постридентською Церквою у XVII столітті, відтак П. Адо ще в підлітковому віці познайомився з духовними вправами, медитаціями, духовним наставництвом. З іншого боку, ці порядки сприймались як архаїчні навіть в семінарських стінах, і багато в чому не відповідали ні свідовідчуванню людини XX століття, ні реальному інтелектуальному та духовному рівню священиків-викладачів семінарії. Пізніше П. Адо сформулює основні пункти своєї незгоди з Католицькою Церквою (точніше з інституційним функціонуванням та типом релігійності, характерним для неї у першій половині — середині XX століття, до Другого Ватиканського собору), які, зрештою, спонукали його покинути Церкву. Перший з них — нехтування містичним чи надприродним досвідом, другий — нехтування повсякденним життям та його природною етикою.

Перший пункт був предметом нереалізованого інтересу та внутрішнього переживання юного П. Адо. Його дуже рано почала приваблювати містика, зокрема християнська містика, про яку Церква зберігала пам’ять, але (щонайменше та Церква, з якою він був знайомий) була не схильна практикувати. Його інтерес до містики, зокрема до св. Івана від Хреста (вірші якого П. Адо перечитуватиме і цитуватиме все життя), Терези Авільської та Терези з Лізьє, не підтримали його семінарські наставники, хоча св. Іван від Хреста у 1926 році був проголошений учителем Церкви. Цей інтерес підживлювався досвідом екзистенційного переживання, яке П. Адо слідом за Роменом Роланом назве «океанічним відчуттям». Свої перші переживання подібного роду він згодом опише так: «обидва рази мене охопила тривога, яка наповнювала мене одночасно жахом та насолодою, провокувала відчуття присутності світу чи Всього, і присутності мене у цьому світі… Я переживав відчуття сторонності, здивування, дивовижності буття тут. Водночас, у мене було відчуття зануреності у світ, того, що я є частиною світу, який простягається від найменшої травинки аж до зірок»[873]. За твердженням П. Адо він «є філософом з цього моменту, якщо вважати філософією цю свідомість існування, буття-у-світі…. З цього часу я дуже сильно відчував радикальну опозицію між повсякденним життям, яке переживається напівсвідомо, у якому завдяки автоматизмові та звичкам ми не усвідомлюємо наше існування, отже між повсякденним життям та винятковими моментами, коли ми інтенсивно живемо і маємо свідомість свого буття у світі»[874]. Він переживатиме це «океанічне відчуття» ще не раз, хоча, як зізнається у 79 років, за все своє життя так і «не пережив жодного містичного досвіду» у власному сенсі слова[875].

Пізніше, коли П. Адо познайомиться з працями Мартіна Гайдеґера, він переформулює цю опозицію у термінах «автентичного» буття та світу «man», безособового, однак застерігатиме: «опозиція повсякденного та автентичного не означає, що потрібно постійно жити в автентичному. Людина нормально і, можна сказати, з необхідністю живе в повсякденні, але іноді існування може відкритись їй зовсім з іншої перспективи, і це вже багато»[876]. Відкриття такої перспективи в підлітковому віці стимулювало інтерес П. Адо до філософії, тим більше що у Франції, ще до настання доби екзистенціалізму і популярності серед філософів М. Гайдеґера, була філософія, відкрита згаданому досвідові. Після енцикліки «Aeterni patris» офіційною філософією Католицької Церкви був неотомізм, однак оскільки для отримання загальнодержавних освітніх ступенів семінаристам потрібно було складати однакові для всіх французьких навчальних закладів іспити, в семінарії знайомились із загальним курсом філософії. Після виходу праці «Два джерела моралі та релігії» (1932) в духовних навчальних закладах дуже шанували її автора, Анрі Берґсона — чи не єдиного великого оригінального французького філософа першої половини XX століття. Його філософія справила враження на П. Адо, оскільки була «зосереджена на досвідові вибуху існування»[877], тоді як філософська освіта в семінарії, та й уся інтелектуальна діяльність в ній, на тлі запитів майбутнього філософа здавались доволі рутинною — їй відверто бракувало відкритості іншим інтелектуальним та духовним практикам і, ще більше, — відкритості своєму часові. Пізніше П. Адо не шкодуватиме, що він «почав з томізму: це була щонайменше філософія, що намагалась говорити «формально», а мене завжди дратувала розмитість концептів модерної філософії»[878], з іншого боку семінарські заняття з біблійної екзегетики так і не стали для нього справжньою школою роботи з текстами — семінарські викладачі твердо тримались традиційної лінії і не наважувалися звертатись до тих способів прочитання Біблії, які давно вже нікого не шокували у протестантському світі.

Другим зі згаданих пунктів було ігнорування реального повсякденного життя з його проблемами і потребами. П. Адо довгий час прожив у ситуації незнання останніх — Церква позбавляла своїх вихованців будь-яких життєвих турбот, наприклад навіть під час німецької окупації П. Адо міг продовжувати навчання в семінарії і віддаватись читанню улюблених містичних авторів. Коли ж обставини воєнного часу кинули його у вир того життя, яким в окупації жили більшість французів (у 1943—44 роках він, як і багато інших семінаристів, працював на примусових роботах), то знайомство з ним швидше знеохотило до життя у світі. Можливість відгородитись від матеріальних турбот давала змогу духовенству зосереджуватися на «внутрішньому» житті Церкви, яке фактично дорівнювало її інституційному функціонуванню, однак не знаючи власних турбот католицьке духовенство того часу діяло так, ніби їх не було і у пастви. Це позначалося і на моральному станові священиків та ченців, які вважали реальне життя з його правилами і етикою чимось другорядним, і на неготовності духовенства здійснювати справжнє пастирське піклування у середовищі людей, які жили під тягарем повсякденних проблем. Можна припустити, що якби П. Адо, який довго роздумував над вибором власного священицького служіння, реалізував свій намір вступити в один з чернечих орденів, він зустрів би там увагу як до містичного досвіду, так і до служіння людям у їхніх повсякденних потребах, проте силою обставин (мати не погоджувалася відпустити його в ченці, а церковні ієрархи оцінили його потенційні викладацькі здібності) він почав готуватись до кар’єри викладача філософії в семінарії. В 1941 році, ще до закінчення семінарії, П. Адо починає готуватись до здобуття ліценціату (вищої освіти) з філософії, а у 1944, незважаючи на те, що він був ще далекий до отримання цього ступеня, його передчасно (до досягнення належного віку), висвятили у священики і призначили викладачем філософії в семінарії Реймсу.

Викладацька кар’єра П. Адо в семінарії тривала недовго — у 1945 році архієпископ Реймсу посилає його у Париж для закінчення вищої освіти. Користуючись перебуванням в Парижі П. Адо слухає не лише лекції в Сорбонні та Католицькому інституті, а й публічні лекції, зокрема Анрі-Іренея Мару, Миколи Бердяєва, Альбера Камю, відвідує гурток Ґабріеля Марселя. Останній на певний час став прикладом для П. Адо, оскільки намагався поєднати християнство з екзистенціалізмом. В екзистенціалізмі П. Адо приваблювала зосередженість на бутті у світі, афективних та граничних досвідах, однак дуже швидко він розчарується в ньому з двох причин. Передусім через незбіг між заявленим та реальним зв’язком філософії й життя, бо «в екзистенціалізмі є суперечність між ідеєю філософії, ангажованої в життя, філософії, що майже невіддільна від життя, і дискурсом, в якому говорять, що філософія повинна бути ангажованою, але задовольняються тим, що це говорять»[879]. В добу тріумфу французького екзистенціалізму ця суперечність була помічена багатьма, наприклад «в дискусії, що відбувалась у Філософському товаристві з приводу доповіді Жана Валя «Суб’єктивність і трансценденція», учасники обговорювали розрізнення, яке можна провести між екзистенційним філософом (philosophe existencieï) та філософом екзистенції (philosophe de l’existence). Екзистенційний філософ самим своїм існуванням є філософом, його філософія невіддільна від його екзистенції [існування], а філософ екзистенції є тим, хто виголошує промови [продукує дискурс] про екзистенцію»[880]. З іншого боку, П. Адо не приймав ідею абсурдності життя, що її розвивали чільні французькі екзистенціалісти, зокрема Жан-Поль Сартр та Альбер Камю: вона була несумісна як з християнством, так і з філософськими поглядами «зрілого» П. Адо — на його думку, буття у світі може викликати зачарування, захоплення, навіть жах чи тривогу, але не «нудоту»[881].

У такій атмосфері перед П. Адо постав вибір, який він чи не вперше у своєму житті повинен був зробити свідомо і який, як виявилося пізніше, мав не лише інтелектуальне, а й життєве значення: вибір теми дипломної роботи. Він довго вагався між роботою про Рільке та Гайдеґера під керівництвом Жана Валя і роботою про Марія Вікторіна під керівництвом Поля Анрі — бельгійського єзуїта, що викладав теологію у Католицькому інституті і був перекладачем та коментатором «Еннеад» Плотина. Обидві теми відповідали екзистенційним запитам і тогочасному уявленню про філософію П. Адо: у першій його цікавила поезія та метафізика, відкриті досвідові автентичного буття, в другій — містика, оскільки П. Анрі вважав, що у текстах Марія Вікторіна можна віднайти фрагменти утрачених текстів Плотина. Важко сказати, як склалось би життя П. Адо, якби він вибрав першу тему, тоді як життєве значення вибору другої проявилось досить швидко: у 1949 році, після здобуття диплому про вищу освіту, вона відкрила перед ним двері CNRS[882]. Цей рік є поворотним для П. Адо у багатьох відношеннях: це не лише початок наукової роботи, зокрема над докторською дисертацією, це також і момент зародження свідомого критичного ставлення до Церкви. У 1949 році П. Адо поселяється в плебанії церкви св. Северина поруч із Сорбонною, де чи не вперше у своєму свідомому житті стикається з реаліями парафіяльного життя, і діяльність духовенства, яка не завжди відповідала євангельському духові, починає викликати його критичну реакцію. До згаданих двох пунктів незгоди з практикою Церкви в цей період додається і третій, інтелектуального характеру, бо не менш критичну реакцію П. Адо викликала папська енцикліка «Humani generis» 1950 року, яка за його словами засудила все, що приваблювало його в Церкві, а також офіційно затвердила те, що йому раніше довелось вимушено прийняти, складаючи «антимодерністську» присягу перед висвяченням на священика. Сюди додались також і почуття до жінки, яка незабаром стала його першою дружиною. В результаті П. Адо пориває з Церквою і у 30 років починає самостійне життя.

Полишивши Церкву, П. Адо опинився в чужому для нього світі; з минулим його пов’язувала лише дослідницька робота, однак світ вищої освіти та наукових досліджень виявився досить негостинним і не менш недосконалим, аніж світ духовенства. До цього моменту П. Адо навчався та викладав у церковних навчальних закладах, і Церква забезпечувала його навчання включно зі здобуттям вищої освіти в Сорбонні, чого ніяк не могли б робити незаможні батьки; вона також фінансувала його наукову роботу, позбавляючи життєвих турбот і даючи змогу зосереджуватись на інтелектуальних та духовних пошуках (за умови виконання певних церковних обов’язків, звичайно). Натомість життя світського дослідника виявилося сповненим турбот, і не лише матеріальних. Виявилося, що людина з такою освітою як П. Адо не має жодних шансів зробити повноцінну університетську кар’єру (кадри викладачів філософії у ліцеях та університетах добирались переважно з випускників престижних навчальних закладів, які пройшли аґреґацію), його освіти було достатньо лише для того, щоб займатись таким малопрестижним у французькому філософському середовищі предметом як тексти латинської патристики. І навіть така робота не була гарантованою: ставши після розриву з Церквою штатним співробітником CNRS, П. Адо працював на умовах однорічного контракту, який потрібно було щоразу поновлювати, і щоб зовсім не залишитись без шматка хліба, йому довелось навіть отримати диплом бібліотекаря. Забігаючи наперед можна сказати, що незважаючи на все це, академічна кар’єра П. Адо склалась напрочуд вдало, однак праця в системі вищої освіти та науки також викликала його критичну реакцію. Виявилося, що наукові дослідження і викладання філософії підпорядковані не зовсім, а іноді й зовсім не тим мотивам, які дотепер спрямовували філософські пошуки П. Адо. Чи не більшою мірою вони визначаються інституційними та корпоративними правилами, соціальними запитами і, навіть, інтелектуальною модою, з усіма наслідками, які звідси випливають. Якщо раніше П. Адо зауважив, що семінарія готувала його скоріше до ролі священика в якійсь буржуазній, а не сільській чи робітничій парафії, то тепер він помітив, що добрі буржуазні порядки існують і в академічному світі: тут важливо закінчити престижний навчальний заклад, обрати авторитетного керівника і модну тему дослідження, вміти підтримувати стосунки з впливовими колегами та видавцями тощо. І все це позначається не лише на моралі викладачів та науковців, а й на уявленні про професію та покликання філософа.

Така ситуація стала для П. Адо одним з чинників переоцінки популярних спекулятивних філософій. Другим чинником зміни розуміння філософії стала його робота над текстами Марія Вікторіна. Він згадує, що до цього «був чистим філософом. Я цікавився метафізикою, а також, потрібно це сказати, містикою, зокрема Плотином. Але з цього моменту почалося моє навчання філолога та історика. Я відкрив філологічні дисципліни, які раніше ніколи не практикував»[883]. Однак без інтересу до містики та метафізики, (який зберігатиметься у нього упродовж усього життя, правда трансформуватиметься відповідно до зміни його уявлень про філософію), П. Адо ніколи не став би тим, ким він зрештою став. Керуючись цим інтересом він, працюючи над Марієм Вікторіном, відвідує різні філософські осередки, а в середині 1950-х випадково відкриває для себе творчість Людвіґа Вітґенштайна: маючи одним з обов’язків в CNRS готувати рецензії на нові зарубіжні праці з філософії, П. Адо натрапив на дві книги, у яких йшлося про містику у цього практично невідомого тоді у Франції філософа. Зацікавившись цією темою, він з 1959 по 1962 публікує чотири статті про Вітґенштайна, які вийшли окремою збіркою[884] у 2004 році, коли Адо став визнаним філософом, а Вітґенштайн — шанованим у Франції автором. П. Адо виявився одним з перших французьких філософів, які звернулись до його творчості, він навіть підготував чорновий переклад «Логіко-філософського трактату», який хотів видати[885], однак після виходу в 1961 році перекладу П’єра Клосовскі та тривалих дискусій з іншими нечисленними на той час прихильниками Вітґенштайна відмовився від цього наміру, а також від проекту дослідження суто метафізичної і «загальної та надто складної для мене проблеми зв’язків думки та мовлення»[886] на користь історико-філософської праці. Однак він не втратив інтересу до Вітґенштайна, зокрема у 1992 році опублікував переклад статті Ґотфріда Ґабріеля «Логіка як література? Замітки про значення літературної форми у Вітґенштайна», а на сторінках своєї книги «Покривало Ізіди» (2004) повертається до питання екзистенційного досвіду Вітґенштайна[887].

За зізнанням П. Адо, «революційний аналіз мовлення, здійснений у «Філософських дослідженнях», спричинив тоді переворот у моїх філософських рефлексіях. Я відкрив різноманітні перспективи своєї праці історика філософії»[888]. Зокрема завдяки Вітґенштайну він зрозумів, що «філософське мовлення (le langage philosophique) не функціонує завжди і всюди в один і той же спосіб. Філософ насправді постійно перебуває у певній мовній грі (jeu de langage), тобто у певній формі життя, має певну настанову, а отже неможливо надавати філософським тезам їхнього значення, не поміщаючи їх у відповідну мовну гру. Відтак головна функція філософського мовлення полягає у тому, щоб помістити слухачів дискурсу в певну форму життя, в певний стиль життя. Так постало поняття духовної вправи як зусилля зі зміни і трансформації себе. Я був чутливим до цього аспекту філософського мовлення тому, що, як і мої попередники та сучасники, стикався з добре відомим феноменом — феноменом незв’язності і, навіть, суперечливості філософських творів античності»[889].

Публікуючи у 2004 році згаданий збірник, П. Адо перечитав свої ранні статті і додав чимало зауважень, найсуттєвіші з яких стосувались поняття «містики» у Вітґенштайна. У передмові він зізнається, що «тоді я був схильний асоціювати слово «містика» зі словом «екстаз», яке позначає дуже складний феномен, тому його не потрібно було вживати без пояснення… Насправді це слово зрештою означало для мене дуже сильну емоцію, таку як нудота, зачарування чи захоплення»[890]. В іншому місці він наголошує, що екзистенційний досвід, який Ромен Ролан визначав як «океанічне відчуття», а Мішель Юлен — як «первісну містику» (mystique sauvage), «досить відрізняється від містичного досвіду, наприклад християнського чи плотинівського»[891]. Вважаючи екзистенційний досвід будь-якого роду засадничим для формування філософської настанови, він часто звертатиметься до нього у своїх книгах, тоді як його ставлення до містики у власному значенні цього слова змінилось. В 1963 році П. Адо написав на замовлення невелику книгу про Плотина[892] і зробив це дуже швидко, буквально за один місяць. Одразу після цього, вийшовши якось з дому купити хліба, він пережив своєрідний «екзистенційний досвід навпаки»: «коли я дивився на життєрадісних людей довкола мене, мені здавалось, що я упродовж місяця жив у іншому світі, повністю чужому нашому світові, більше того: цілком нереальному і навіть непридатному до життя»[893]. Цей випадок посприяв переорієнтації філософського зацікавлення П. Адо від «нереального» світу до світу реального повсякденного життя. Він до кінця життя зберігатиме інтерес до Плотина, зокрема до перекладу і видання його Еннеад[894], при цьому констатуючи, що «в особистому плані містичний досвід, чи то християнський, чи то плотинівський, більше не має для мене жодного життєвого інтересу, який він мав у молодості, а неоплатонізм здається мені непереконливою позицією»[895].

В 1964 році П. Адо обирають професором (directeur d’études) латинської патристики V секції (науки про релігію) ЕРНЕ[896]. В цьому ж році з ним стається ще одна визначна подія — він знайомиться з Ільзетраут Мартен, німецьким класичним філологом і філософом, яка стане його дружиною, однодумцем, близьким співробітником і співавтором. Значною мірою під впливом Ільзетраут, яка у Берлінському вільному університеті писала дисертацію на тему «Сенека та греко-римська традиція духовного наставництва», поступово формується філософська концепція П. Адо. Роботі над нею потужно сприяло також те, що він, як професор ЕРНЕ, міг самостійно обирати предмет дослідження та викладання. Віхами еволюції думки П. Адо є зміни офіційних номінації його галузі дослідження: в 1972 році він змінює назву своєї кафедри з «Латинської патристики» на «Теологію і містику елліністичної Греції та пізньої Античності», а у 1982 році його обирають професором Колеж де Франс по кафедрі «Історія елліністичної та римської думки», де він працює до виходу на пенсію у 1991 році. Якщо дивитись на цю еволюцію ретроспективно, як це робить і сам П. Адо у спогадах, то вона виглядає як реалізація наперед заданого плану, однак насправді є результатом осмислення текстів і сюжетів, вибір яких завжди здійснювався в реальному академічному полі дослідження. П. Адо був активним дієвцем цього поля — в 1972—1974 роках він працює секретарем V секції ЕРНЕ, відповідальним за навчальний процес та публікації, а у 1976 стає директором створеного в ній «Центру вивчення релігій Книги».

В 1968 році П. Адо захищає докторську дисертацію на тему «Порфирій та Вікторій»[897] і після цього зосереджується на тематиці, яка стане справою його життя. Він проводить в ЕРНЕ семінари, присвячені Амвросію Медіоланському, «Сповіді» Августина, містичним текстам Плотина, Марку Аврелію, античній логіці. В 1972 році виходить його стаття «Фізика як духовна вправа або песимізм та оптимізм Марка Аврелія», яка згодом увійде до збірника «Духовні вправи та антична філософія». «Духовні вправи» стануть одним з наріжних сюжетів концепції філософії П. Адо, який, зрештою, принесе йому визнання: прочитавши статтю «Духовні вправи» (1977), Мішель Фуко, що працював у той час над схожими проблемами, ініціює обрання П. Адо професором Колеж де Франс. Сам збірник, який вперше вийшов у 1981 році, в період балотування П. Адо в Колеж де Франс, стане своєрідним протоколом просування його досліджень над цим сюжетом: він доповнюватиметься новими текстами практично з кожним наступним виданням — у 1987, 1993 та 2002 роках. «Філософія як спосіб життя», ще один наріжний сюжет його концепції філософії, народиться в перебігу роботи над текстами, що увійшли до цього збірника[898]. В 1995 році за редакції Арнольда Девідсона вийшов частковий і перероблений за участі самого П. Адо англійський переклад другого видання (1987) «Духовних вправ» під назвою «Філософія як шлях життя: духовні вправи від Сократа до Фуко»[899], в цьому ж році вираз фігурує у заголовку другої частини книги «Що таке антична філософія?», зрештою в 2001 році він стає назвою книги розмов П. Адо з тим же Арнольдом Девідсоном та Жанні Карльє.

Книга «Що таке антична філософія?» стала для П. Адо нагодою викласти власну концепцію філософії і, одночасно, підсумувати досвід роботи з античними філософськими текстами та узагальнити своє бачення античної філософії. Ця книга, як і будь-яке історико-філософське дослідження, що ставить перед собою філософську мету, виходить за межі суто історичного завдання встановлення усіх деталей минулого в межах його всесторонньої і безсторонньої реконструкції. Історичні та філологічні підходи є для її автора необхідною, але не достатньою умовою дослідження: «філологічна дисципліна корисна для філософа, вона навчає його стриманості: тексти дуже часто є проблематичними і потрібно бути обережним, інтерпретуючи їх. Це також дисципліна, яка може бути небезпечною для філософа тоді, коли стає самоціллю і підміняє собою зусилля справжньої філософської рефлексії»[900]. Досвід читання, перекладу і коментаря античних текстів вже на зламі 1960—1970-х років підштовхнув П. Адо «мислити у більш загальний спосіб те, що можна назвати феноменом античної філософії; феноменом у сенсі не лише духовному, а й соціальному, соціологічному»[901]. Підхід до античної філософії як до соціологічного феномена є відправним пунктом філософської рефлексії П. Адо.

Спроби переглянути новочасне сприйняття античної філософії неодноразово відбувалися упродовж ХІХ—ХХ століття головним чином у двох напрямах: повернення античній філософії статусу взірця філософування, який вона мала за доби пізнього середньовіччя та Відродження (Лео Штраус), та перегляду схеми її історії, що сформувалася в Новий час і набула остаточного вигляду у Ґ.Ф.В. Геґеля. Ця схема невіддільна від новочасного уявлення про філософію як теорію, яка повинна постійно розвиватись, звертаючись до нових сюжетів чи досягаючи ще вишуканіших способів розглядати старі. Зародження та становлення античної філософії відбувається, згідно з цією схемою, у «досократиків» і завершується філософією Платона та Аристотеля, тоді як наступна доба — еллінізму і Римської імперії, вважається періодом занепаду філософської думки. Останній у цій схемі феномен античної філософії — неоплатонізм, вважається водночас синтезом філософських здобутків античності і відправним пунктом становлення середньовічної, християнської філософії. Спроби перегляду описаної схеми відбуваються, зокрема, і через заперечення засадничої ролі Сократа (Фрідріх Ніцше), і через перенесення акценту на думку досократиків (Анаксимандра, Геракліта і Парменіда у М. Гайдеґера), і шляхом реабілітації софістів — цього «другого Я» грецьких філософів класичного періоду (Барбара Касен).

Своєю чергою П. Адо пропонує переглянути значення філософії доби еллінізму та Римської імперії. Він наполягає, що поступ філософії в цей період стає помітним, якщо не зводити античну філософію до теорії, адже «філософські твори античності писались не для того, щоб викласти систему, а для того, щоб справити вплив»[902]. На його думку антична філософія у своєму соціальному і життєвому аспекті відрізняється від філософії новочасної, бо античні філософські тексти «завжди були призначені для вузької публіки: на відміну від новочасних книг, які можуть читатись де завгодно, коли завгодно і будь-ким, античні тексти мали чітких адресатів — або групи учнів, або окремого учня; їх завжди писали в конкретних умовах: або для того, щоб прочитати під час лекції, або щоб адресувати тому, хто щось запитав»[903]. Підхід до філософського тексту як до духовної вправи уможливив перегляд значення тих жанрів філософської літератури, які сьогодні залишаються поза увагою істориків філософії, схильних вивчати лише виклади систем і теорій: «Утішання та листування є літературними жанрами, за допомоги яких філософ звертався до своїх учнів чи своїх друзів в конкретних обставинах… Зрештою, це просто інші форми діалогу. Ці літературні форми — діалог, утішання, листування, продовжували існувати в середньовіччі, за доби Відродження і ще в XVII столітті, але вже у вигляді літератури, тоді як навчання філософії позбавилось діалогічної форми»[904]. Твори подібних жанрів, передусім «Підручник» Епіктета[905] і «Роздуми» Марка Аврелія[906] перебувають в центрі уваги «зрілого» П. Адо, але він не обмежується античною філософією — окрім вже згадуваного Вітґенштайна, він віднаходить елементи духовних вправ у текстах Декарта, Ніцше та інших, а Ґьоте навіть присвячує окрему книгу «Не забувай жити. Ґьоте і традиція духовних вправ»[907].

Переносячи увагу з теорії на спосіб життя, П. Адо не може вважати античну філософію в цілому чи на якомусь з її етапів взірцем філософування, він навіть наголошує на історичній довільності канону історії античної філософії — того набору імен, текстів та ідей, з яким ми ототожнюємо її як інтелектуальний та духовний феномен[908]. Залишаючи без остаточного розв’язання питання про занепад античного розуміння філософії в Новий час, він намагається показати, що таке розуміння не зникає повністю і, більше того, що поширене сьогодні розуміння філософії також коріниться в античності: «в певному сенсі можна сказати, що завжди існували дві супротивних концепції філософії, одна робила наголос на дискурсивний полюс, інша — на полюс вибору життя»[909].

Зрозуміло, що книга, написана з таких позицій, не обмежується викладом «поглядів» античних філософів: за улюбленим висловом її автора вона покликана не лише інформувати, а й формувати. Розповідаючи про античну філософію як історичний феномен, книга пропонує читачу авторське розуміння філософії і, що можливо є найважливішим, спосіб прочитання філософських (і не тільки античних) текстів. З цим пов’язана трудність книги — написана для широкої публіки, вона спирається на численні оригінальні тексти античних авторів, часто в перекладі чи інтерпретації самого П. Адо, який не задовольняється наявними французькими перекладами. Це справжній виклик для перекладача книги та її україномовного читача, оскільки багато цитованих у книзі текстів не перекладені українською, а перекладені далеко не завжди сумісні з обраною П. Адо інтерпретацією. Але згадана трудність не є чужою філософському вимірові книги: сьогодні робота з текстами стала невід’ємною частиною філософування і без вдумливого читання та інтерпретації текстів філософія не може стати вправою, що трансформує людину. Сподіваюсь, що читання українського перекладу книги П. Адо не лише переконає читачів у цьому, а й стане для них такою вправою.

Сергій Йосипенко,

доктор філософських наук

ЗМІСТ

Переднє слово …7

• Перша частина

Платонове визначення філософа і те, що йому передує …16

I. ФІЛОСОФІЯ ДО ФІЛОСОФІЇ …16

Historia перших мислителів Греції …16

Paideia …19

Софісти V століття …20

II. ПОЯВА ПОНЯТТЯ «ФІЛОСОФУВАННЯ» …22

Свідчення Геродота …22

Філософська діяльність, гордість Афін …24

Поняття sophia …26

III. ПОСТАТЬ СОКРАТА …32

Постать Сократа …32

Сократове незнання та критика софістичного знання …35

Заклик «індивіда» до «індивіда» …41

Сократове знання: абсолютна цінність морального наміру …45

Турбота про себе, турбота про інших …50

IV. ВИЗНАЧЕННЯ ФІЛОСОФА В «БЕНКЕТІ» ПЛАТОНА …54

«Бенкет» Платона …54

Ерос, Сократ і філософ …57

Ісократ …68

• Друга частина

Філософія як спосіб життя …70

V. ПЛАТОН І АКАДЕМІЯ …70

Філософія як форма життя у Платонівській академії …70

Філософський дискурс Платона …90

VI. АРИСТОТЕЛЬ ТА ЙОГО ШКОЛА …98

«Теоретична» форма життя …98

Різні рівні «теоретичного» життя …104

Межі філософського дискурсу …112

VII. ЕЛІНІСТИЧНІ ШКОЛИ …117

Загальна характеристика …117

Кініки …140

Пірон …144

Епікурейство …148

Стоїцизм …165

Аристотелізм …182

Платонівська Академія …183

Скептицизм …187

VIII. ФІЛОСОФСЬКІ ШКОЛИ ДОБИ ІМПЕРІЇ …191

Загальна характеристика …191

Плотин та Порфірій …205

Неоплатонізм після Плотина, теургія …221

IX. ФІЛОСОФІЯ І ФІЛОСОФСЬКИЙ ДИСКУРС …225

Філософія та двозначність філософського дискурсу …225

Духовні вправи …235

Мудрець …289

Висновки …304

• Третя частина

Розрив і тяглість. Середньовіччя та Новий Час …307

X. ХРИСТИЯНСТВО ЯК ФІЛОСОФІЯ ОДКРОВЕННЯ …307

Самовизначення християнства як філософії …307

Християнство та антична філософія …321

XI. ЗНИКНЕННЯ ТА ВІДРОДЖЕННЯ АНТИЧНОЇ КОНЦЕПЦІЇ ФІЛОСОФІЇ …328

Ще раз про християнство та філософію …328

Філософія як служниця теології …330

Віртуози розуму …335

Незнищенність концепції філософії як способу життя …339

XII. ПИТАННЯ ТА ПЕРСПЕКТИВИ …353

БІБЛІОГРАФІЯ …368

ХРОНОЛОГІЯ …376

ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК …385

ПРИМІТКИ ПЕРЕКЛАДАЧА …395

С. Йосипенко Філософія як спосіб життя та історія античної філософії П’єра Адо …401

Інформація видавця

УДК 1/14(37+38)(091)

ББК 87.3(0)

А31

Адо П.

А31 Що таке антична філософія? / Переклад з французької С. Л. Йосипенка. — К: Новий Акрополь, 2014. — 428 с.

ББК 87.3(0)

© Éditions Gallimard, 1995

© С. Л. Йосипенко, переклад українською мовою, примітки, післямова, 2014

© Культурна асоціація «Новий Акрополь», 2014

ISBN 978-966-97200-2-3

П’єр Адо

ЩО ТАКЕ АНТИЧНА ФІЛОСОФІЯ?

Переклад з французької Сергія Йосипенка

Відповідальний редактор Фертенко В.

Редактор Косянчук О.

Коректор Воронецька Ю.

Комп'ютерний дизайн та верстка Мефоденко В., Демідова Ю.

Формат 84x108 1/32. Папір офсетний. Гарнітура Petersburg.

Друк офсетний. Тираж 1000 Зам. № 14-457

Асоціація «Новий Акрополь»

Свідоцтво про держреєстрацію Серія А00 № 774084

02100, м. Київ, вул. Попудренка, буд. 26/9

Віддруковано ПАТ «ВІПОЛ»

03151, Київ, вул. Волинська, 60

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру серія ДК № 4404 від 31.08.2012 р.

ЩО ТАКЕ «НОВИЙ АКРОПОЛЬ»?

* Це міжнародна культурна організація, мета якої — відродження філософії, як дієвої сили оновлення людини і суспільства

* Це об’єднання людей різного віку, національностей, професій, які прагнуть повернення і збереження загальнолюдських цінностей

* Це Філософська школа, програма якої ґрунтується на традиційних ученнях Сходу і Заходу

* Це відкритий для всіх Культурний центр, який щотижня пропонує різноманітну програму лекцій, семінарів, літературних і музичних вечорів, організовує виставки, екскурсії, зустрічі з діячами науки, культури, мистецтва

* Це практична робота у багатьох сферах життя: екології і благодійності, наукових дослідженнях і педагогіці

* Це культурні центри у Києві, Дніпропетровську, Харкові, Львові, Одесі, Донецьку, Миколаєві, Полтаві та Запоріжжі

Контакти:

Київ: (044) 501-01-35 

Донецьк: (062) 348-28-66

Харків: (093) 808-00-55

Миколаїв: (0512) 47-42-72

Львів: (093) 713-23-00

Полтава: (095) 127-33-14

Одеса: (048) 726-52-28

Запоріжжя: (093) 361-81-86

Дніпропетровськ: (056) 785-07-94

Про автора

П'ЄР АДО (1922—2010) — видатний французький філософ, філолог, знавець і перекладач творів античних авторів, професор Колеж де Франс.

Твір «Що таке антична філософія?» (1995) посідає особливе місце у його творчості. Ця книга стала для П. Адо нагодою викласти власну концепцію філософії і, одночасно, підсумувати досвід роботи з античними філософськими текстами та узагальнити своє бачення філософії. Вона, як і будь-яке історико-філософське дослідження, що ставить перед собою філософську мету, виходить за межі суто історичного завдання встановлення усіх деталей минулого в межах його всесторонньої і безсторонньої реконструкції.

Зрозуміло, що книга, написана з таких позицій, не обмежується викладом «поглядів» античних філософів: за улюбленим висловом її автора вона покликана не лише інформувати, а й формувати. Розповідаючи про античну філософію як історичний феномен, твір пропонує читачу авторське розуміння філософії і, що можливо є найважливішим, спосіб прочитання філософських (і не тільки античних) текстів.

Книга вперше презентує наукову спадщину видатного філософа-антикознавця українською мовою.

Примітки до електронної версії

Перелік помилок набору, виявлених та виправлених верстальником

С. 171: Вона можлива, оскільки форма розуму, властива людині, не є тим субстанційним, формотворчим, безпосередньо [іманентим] => іманентним розумом, яким є всесвітній Розум <…>

С. 298: Вона вічно переживала б те щастя і те задоволення, яке людська думка знає лише у рідкісні [митті] => миті.

С. 300: Вилучимо так само вищу мудрість — лише марнота філософів є причиною цього екстравагантного [явлення по] => уявлення про Бога як про монстра мудрості: він повинен був бути максимально подібним до них.

С. 305: Непереможний, бо знає та розуміє все, позбавлений тягаря подій та [існуваня] => існування, без жодної потреби — таким є той, кого можна прославляти як мудреця <…>

С. 310: Див. також цікавий текст Григорія Чудотворця «Подяка Орігену», який описує школу Орігена як традиційну філософську школу, з любов'ю між вчителем та учнями, [даілектичними] => діалектичними вправами <…>

С. 320: <…> це [найкращій] => найкращий момент для очищення твоєї думки, для того, щоб піднятись над тими зв’язками, які тебе утримують

С. 328: ЗНИКНЕННЯ ТА [ВІДРОДЖЕНЯ] => ВІДРОДЖЕННЯ АНТИЧНОЇ КОНЦЕПЦІЇ ФІЛОСОФІЇ

С. 332: Проте поруч з цим християнським способом життя, подекуди забарвленим елементами запозичень із профанної філософії, існували філософські дискурси різних шкіл, або, точніше, [філософській] => філософський дискурс неоплатонізму <…>

С. 341: P. 317 [0150347] => —347

С. 414: П. Адо виявився одним [перших з] => з перших французьких філософів, які звернулись до його творчості <…>

Примітки

1

Примітки перекладача, позначені * див. в кінці книги. [В електронній версії тут і далі верстальник, відносячи ці примітки до відповідних місць у тексті, додає вираз «Прим. перекладача». — Прим. верстальника.]

С. 5 — Гр. слово πόλις традиційно перекладається фр. словом cité, яке своєю чергою пропонує цілий ряд перекладів українською: місто, громада, держава, суспільство, а у випадках, коли йдеться про давньогрецькі реалії, може передаватись калькою з грецької: polis. Автор статті «Поліс, Політейя» «Європейського словника філософій» наголошує: «ніщо не забороняє позначати цю особливу історичну реалію, поліс, терміном «громада» [cité], якщо ми не змішуємо поліс з його містом [ville]»[910] (с. 307), а також, що «поліс не є ані нацією, ані державою, ані суспільством»[911] (с. 308). В укр. перекладі книги П. Адо фр. слово cité передається як «громада» у випадках, коли позначає політичну спільноту; коли ж йдеться про конкретні давньогрецькі політичні утворення, ідентичні відповідним містам — як «місто-громада» або «поліс».

Ті самі проблеми існують з перекладом назви твору Платона Περί πολιτείας, або Πολιτεία. На думку автора цитованої статті це слово позначає або «суб’єктивний зв’язок громадян з полісом» або «об’єктивну організацію функцій керування й управління»[912]; в другому сенсі Πολιτεία часто перекладається як «режим» чи «устрій». В російськомовній та україномовній традиції цей твір прийнято називати «Держава», однак з огляду на те, що слово «держава» в сучасному дискурсі означає модерну політичну реалію, відсутню в античності, а гр. слово Πολιτεία позначає античну реальність, що не має відповідників у сучасних мовах, його сьогодні часто називають калькою з грецької «Політейя». П. Адо часто цитує цей твір, тому в укр. перекладі його книги зберігається назва «Держава», прийнята укр. перекладачем Платона. — Прим. перекладача.

(обратно)

2

Згадаємо про книгу Ж. Дельоза та Ф. Ґваттарі «Що таке філософія» (Deuleuze G., Guattari F. Qu’est-ce que la philosophie? — Paris, 1991), яка за своїм духом та методом досить далека від нашої праці, а також невелику книгу Алексиса Філоненка «Що таке філософія? Кант і Фіхте» (Philonenko A. Qu’est que la philosophie? Kant et Fichte. — Paris, 1991), який y дуже цікавий спосіб порушує проблему сутності філософії на прикладі листів Фіхте та Канта. В «Історичному словнику філософії» (Historisches Wörterbuch der Philosophie. — Basel, 1989. — Bd. 7. — Col. 572–927) читач знайде також чудову добірку розвідок про визначення філософії від античності до наших днів.

(обратно)

3

С. 7 — аґреґація — загальнонаціональний конкурс на заміщення вакантних посад викладачів у ліцеях та університетах. Переможці конкурсу (за кількістю вакансій) отримують престижне звання professeur agregé, яке відрізняє їх від інших викладачів (professeurs certifiés). Аґреґаційний іспит з філософії складається з письмової та усної частини, письмова частина включає роздуми на запропоновану філософську проблему, визначення якогось філософського поняття чи групи понять та коментар запропонованого тексту. — Прим. перекладача.

(обратно)

4

Аристотель, Політика, І, 2, 1252 а 24.

(обратно)

5

С. 9 — екзистенційні (existentiels, existentielles) — такі, що стосуються існування, екзистенції, відповідно екзистенційні настанови — схильність до певного способу існування, екзистенційний вибір — вибір певного способу існування. — Прим. перекладача.

(обратно)

6

Weil Е. Logique de la philosophie. — Paris, 1950. — P. 13.

(обратно)

7

Див. про це статтю Ґотфріда Ґабріеля «Логіка як література? Про значення літературної форми у Вітґенштайна»: Gabriel G. La logique comme littérature? De la signification de la forme littéraire chez Wittgenstein // Le Nouveau Commerce. — 1992. — N. 82–83. — P. 84.

(обратно)

8

С. 11 — П. Адо вживає слово «теоретичне» (théorétique) в його засадничому значенні того, що стосується «пізнання, що має метою знання заради знання, а не заради зовнішньої йому мети», а також «способу життя, що полягає у присвяті свого життя такому методові пізнання» (див. с. 99 і далі [В електронній версії — розділ «Теоретична» форма життя. — Прим. верстальника]), використовуючи натомість слово «теорійне» (théorique) на позначення того, що стосується теорії. Оскільки таке розмежування теоретичного і теорійного є одним із засадничих для книги та філософської концепції П. Адо, неологізм «теорійне», цілком прийнятний та інтуїтивно зрозумілий з погляду укр. мови, відтворюється упродовж усієї книги. — Прим. перекладача.

(обратно)

9

С. 12 — афатик — хворий, що страждає на розлад мовлення, яке до захворювання було у нього сформованим та розвинутим. — Прим. перекладача.

(обратно)

10

Ruffié J. De la biologie à la culture. — Paris, 1976. — P. 357.

(обратно)

11

Жан-П’єр Вернан також вживає цей термін у своїй книзі «Міф та думка у греків»: Vernant J.-Р. Mythe et pensée chez les Grecs. — T. I. — Paris, 1971. — P. 96.

(обратно)

12

Rabbow P. Seelenfürung, Methodik der Exerzitien in der Antike. — München, 1954.

(обратно)

13

Hadot I. Seneca und die griechisch-römische Tradition der Seelenleitung. — Berlin, 1969. (текст докторської дисертації, захищеної в 1965 році і опублікований пізніше без змін).

(обратно)

14

Voelke A.-J. La philosophie comme thérapie de l’âme / Préface de P. Hadot. — Fribourg-Paris, 1993.

(обратно)

15

Domanski J. La Philosophie, théorie ou manière de vivre? Les controverses de l’antiquité à la Renaissance / Préface de P. Hadot. — Fribourg-Paris, 1996.

(обратно)

16

Foucault M. Le Souci de soi. — Paris, 1984. — P. 57.

(обратно)

17

Hadot P. Réflexions sur la notion de culture de soi // Michel Foucault philosophe. Rencontre internationale, Paris, 9, 10, 11 janvier 1988. — Paris, 1989. — P. 261—269.

(обратно)

18

Фрагменти їхніх творів містяться у виданні «Досократики»: Les Présocratiques / Ed. J.-P. Dumont. — Paris: Gallimard, Bibliothèque de la Pléiade, 1988 (надалі цитується як Dumont). Див. також видання, підготовлене тим самим автором і адаптоване для студентів: Les Ecoles présocratiques. — Paris: Gallimard, Folio Essais, n. 152.

(обратно)

19

С. 17 — назва біблійної «Книги Буття» лат. і фр. мовами буквально означає «походження» (Genesis і Genèse відповідно). — Прим. перекладача.

(обратно)

20

Naddaf G. L’Origine et l’évolution du concept grec de phusis. — Leviston-Queenston-Lampeter: The Edwin Mellen Presss, 1992.

(обратно)

21

Геракліт, Фрагмент 35; Платон, Федон, 96 а 7.

(обратно)

22

Див.: Hadot P. Physique et poésie dans le Timée de Platon // Revue de Théologie et de Philosophie. — 1983. — n. 115. — P. 113—133; Naddaf G. L’origine et l’évolution… — P. 341—442.

(обратно)

23

Див.: Naddaf G. L’origine et l’évolution… — P. 443—535.

(обратно)

24

Про дискусії щодо морального виховання у греків див.: Hadot І. Seneca und die griechisch-römische Tradition der Seelenleitung. — Berlin, 1969. — S. 10—38; Hadot I. The Spiritual Guide // Classical Mediterranean Spirituality Egyptian, Greek, Roman / Ed. A.H. Armstrong. — New York: Crossroad, 1986. — P. 436—459.

(обратно)

25

Щодо архаїчної Греції і Афін аж до кінця V століття, див.: Jaeger W. Paideia. La formation de l’homme grec. — Paris: 1964. Хотілось би мати у французькому перекладі і другий том цього твору, де йдеться вже про Сократа і Платона, що був опублікований у Берліні в 1955. Див., також: Marrou Н.-І. Histoire de l’éducation dans l’Antiquité. — Paris, 1950; Lynch J.P. The Origins of Higher Education at Athens // Aristote’s School. A Study of a Greek Educational Institution. — University of California Press, 1972. — P. 32—68.

(обратно)

26

Див.: Jaeger W. Paideia… — P. 29 і далі, де добре показана відмінність між вихованням (аристократа, відповідно до ідеалу його касти) та культурою (людини такої, якою вона повинна бути згідно з філософією).

(обратно)

27

Див.: Jaeger W. Paideia… — P. 236—248.

(обратно)

28

Про конфлікти між філософами та громадою див. давній, але завжди корисний твір Поля Дешарма: Decharme P. La critique des traditions religieuses chez les Grecs. — Paris, 1904.

(обратно)

29

Про sunousia див.: Платон, Апологія Сократа, 19 а.

(обратно)

30

Фрагменти софістів див.: Dumont, р. 981—1178. Про софістів див.: Romeyer-Dherbey G. Les Sophistes. — Paris: 1985; Romilly J. De Les grands sophistes dans l’Athènes de Périclès. — Paris, 1988; Naddaf G. L’origine et l’évolution… — P. 267—338; Lynch J.P. Aristotle’s School… — P. 38—46; Cassin B. L’Effet sophistique. — Paris, 1995.

(обратно)

31

Платон, Софіст, 222 а — 224 d; Аристотель, Заперечення софістів, 165 а 22.

(обратно)

32

С. 22 — загальна культура — ерудиція, пізнання у найрізноманітних областях, якими володіє освічена людина, але в яких не спеціалізується. Поняття загальної культури походить від гр. παιδεία, перекладеної Ціцероном лат. словом humanitas. За доби Відродження загальна культура часто ототожнювалася з «вільними мистецтвами» (граматика, діалектика, риторика, арифметика, музика, геометрія та астрономія). Упродовж усієї своєї історії загальна культура не зводилася лише до пізнань, і була нероздільно пов’язана з вихованням. Так, до неї часто включають не лише ерудицію, а й мовні та цивілізаційні навики, а також правила поведінки включно з правилами етикету. Цей зв’язок загальної культури з вихованням і сьогодні викликає дискусії: з одного боку, вона критикується як засіб дискримінації тих, хто нею не володіє — окремих індивідів (у розвинутих суспільствах) та цілих спільнот (з відмінною культурою), з іншого — прогрес спеціалізації освіти, який витісняє загальну культуру з освітніх програм, сприймається як крах зв’язку ідеї освіти з вихованням людини. — Прим. перекладача.

(обратно)

33

Див. різні погляди на цей предмет: Joly R. Le thème philosophique des genres de vie dans l'Antiquité classique. — Bruxelles, 1956; Burkert W. Platon oder Pythagoras? Zum Ursprung des Wortes «Philosophie» // Hermes. — 1960. — Bd. 88. — S. 159—177; Vogel C.J. de Pythagoras and Early Pythagoreanism. — Assen, 1966. — P. 15, 96—102. Я, так само як і Вальтер Буркерт, вважаю, що анекдот, розказаний Гераклітом Понтійським (Діоген Лаерцій, І., 12; Цицерон, Тускуланські бесіди, V, 8; Ямвліх, Життя Піфагора, 58) є проекцією на Піфагора Платонового поняття philosophia.

(обратно)

34

Геракліт, В 35 (Dumont, р. 134; див. примітку Ж.-П. Дюмона на с. 1236 цього видання, який висуває сумніви щодо автентичності слова «філософ»); про те саме див.: Diels-Kranz, Die Vorsokratiker, Bd. І. — Dublin-Zürich, 1969. — P. 159.

(обратно)

35

Геродот, Історії, І, 30 / Пер. А. Білецького.

(обратно)

36

Див. вище, с. 17 [у електронній версії — розділ Historia перших мислителів Греції. — Прим. верстальника.]; якщо Геракліт і справді говорив про філософів у своєму 35 фрагменті (див. прим. 2 до с. 23 [у електронній версії — прим. 34. — Прим. верстальника.]), то у цьому разі варто зазначити, що він пов’язував філософію з таким збиранням відомостей.

(обратно)

37

Про слово philosophos див. також: Havelock Е.А. Préfacé to Piato. — Cambridge, Mass., 1963. — P. 280—283; Burkert W. Platon oder Pythagoras… — S. 172.

(обратно)

38

Фукідід, Історія Пелопонеської війни, II, 40, 1 / Пер. А. Білецького.

(обратно)

39

Ісократ, Панегірик, §47.

(обратно)

40

С. 26 — П. Адо обігрує подвійне значення фр. слова savoir, яке означає і «знати» і «вміти»; іменник «уміння» французькою звучить як savoir-faire, тобто буквально «знати [як] робити» або «вміти робити».

(обратно)

41

Gladigow В. Sophia und Kosmos. — Hildesheim, 1965; Kerferd G.B. The Image of the Wise Man in Greece in the Period before Plato // Images of Man, Mélanges Verbeke. — Louvain, 1976. — P. 18—28.

(обратно)

42

Гомер, Іліада, 15, 411.

(обратно)

43

Гомер, Гімн Гермесу, І, 511.

(обратно)

44

Bollack J. Une histoire de sophiê (див. також Gladigow W. Sophia und Kosmos…) // Revue des études grecques. — 1968. — T. 81. — P. 551.

(обратно)

45

Солон, Елегії, І, 52.

(обратно)

46

Гесіод, Теогонія, 80—103.

(обратно)

47

С. 28 — гр. слово Ψυχαγωγία можна перекласти як «керування душею», «духовне наставництво» чи, ширше, як «душевну терапію». В Давній Греції ним позначалась релігійна церемонія, яка проводилась з метою заспокоїти душі мертвих. У XX столітті з’являється також психагогіка — душевна терапія чи психотерапія, яка поєднує підходи психіатрії та педагогіки. — Прим. перекладача.

(обратно)

48

Romeyer-Dherbey G. Les Sophistes… — P. 45—49; Lain Entralgo P. The Therapy of the Word in Classical Antiquity. — New Haven, 1970 (див. F. Kudlien, Gnomon, 1973. — P. 410—412).

(обратно)

49

Гесіод, Теогонія, 55.

(обратно)

50

Гесіод, Теогонія, 37.

(обратно)

51

Див.: Epicure. Lettres, maximes, sentences / Traduit et commenté par J.-F. Ballaudé. — Paris, 1994. — 210. (сентенція 10).

(обратно)

52

Платон, Держава, 486 a.

(обратно)

53

Феогнід, Елегійні поеми, 1072, 213.

(обратно)

54

Snell В. Leben und Meinungen der Sieben Weisen. — München, 1952.

(обратно)

55

Платон, Протагор, 343 а—b.

(обратно)

56

Robert L. De Delphes à Oxus. Inscriptions grecques nouvelles de la Bactriane // Académie des inscriptions et belles-lettres. Comptes rendus. — 1968. — P. 416—457.

(обратно)

57

Hadot I. The Spiritual Guide // Classical Mediterranean Spirituality Egyptian, Greek, Roman / Ed. A.H. Armstrong. — New York: Crossroad, 1986. — P. 441—444.

(обратно)

58

Фрасимах, A VIII.

(обратно)

59

Deman Th. Socrate et Jésus. — Paris, 1944. Про Сократа див.: Wolff F. Socrate. — Paris, 1985; Martens E. Die Sache des Sokrates. — Stuttgart, 1992.

(обратно)

60

Див. розділ «Родинний альбом» книги Ф. Вольфа, який блискуче описує їх різні особистості: Wolff F. Socrate… — P. 112—128.

(обратно)

61

Аристотель, Поетика, 1447 b 10. Див.: Müller C.W. Die Kurzdialoge der Appendix Platonica. — München, 1975. — S. 17 u.w.

(обратно)

62

Платон, Апологія Сократа, 20—23.

(обратно)

63

С. 35 — тут і далі, цитуючи Платона, П. Адо передає гр. слово σοφία фр. словом savoir (знання чи уміння, див. прим. до с. 26 [у електронній версії — прим. 40. — Прим. верстальника.]), навіть якщо у фр. перекладах, на які він посилається, стоїть sagesse (мудрість). Укр. перекладачі творів Платона передають σοφία як «мудрість»; в укр. перекладі книги П. Адо у випадку, коли цитується виданий укр. переклад Платона, текст останнього передається без змін, у випадку перекладу цитат Платона з фр. тексту — в інтерпретації П. Адо. — Прим. перекладача.

(обратно)

64

Платон, Апологія Сократа, 23 b / Тут і далі пер. Й. Кобіва.

(обратно)

65

Платон, Держава, І, 337 а / Пер. Д. Коваль.

(обратно)

66

Аристотель, Про заперечення софістів, 183 b 8.

(обратно)

67

Цицерон, Лукулл, 5, 15. Про Сократову іронію див: Schaerer R. Le mécanisme de l’ironie dans ses rapports avec la dialectique // Revue de métaphysique et de morale. — 1941. — T. 48. — P. 181—209; Jankélévitch V. L’Ironie. — Paris, 1964; див. також присвячений Сократові розділ «Лекцій з історії філософії» Ґ. В. Ф. Геґеля.

(обратно)

68

Платон, Бенкет, 174 d—175 d.

(обратно)

69

Платон, Бенкет, 175 d / Тут і далі пер. У. Головач.

(обратно)

70

Платон, Теетет, 150 d.

(обратно)

71

Платон, Лахет, 187 е 6.

(обратно)

72

Платон, Апологія Сократа, 30 е.

(обратно)

73

Там само, 29 d—e.

(обратно)

74

Платон, Апологія Сократа, 36 с.

(обратно)

75

Платон, Бенкет, 221 c—d.

(обратно)

76

Платон, Теетет, 149 а.

(обратно)

77

Платон, Бенкет, 215 с; 218 b.

(обратно)

78

Див.: Ioppolo А.М. Opnione е scienza. — Napoli: Bibliopolis, 1986. — P. 163.

(обратно)

79

Döring K. Der Sokrates des Aischines von Sphettos und die Frage nach dem historisches Sokrates // Hermes. — 1984. — T. 112. — P. 16—30. Див., також: Müller C.W. Die Kurzdialoge… — S. 233, n. 1.

(обратно)

80

Платон, Феаг, 130 d. Див.: Müller C.W. Die Kurzdialoge… — S. 128, n. 1

(обратно)

81

Платон, Бенкет, 215 с—е; 216 а.

(обратно)

82

Платон, Бенкет, 221 е.

(обратно)

83

Ксенофонт, Спогади, IV, 4, 5.

(обратно)

84

Платон, Апологія Сократа, 28 b.

(обратно)

85

Там само, 29 а—b.

(обратно)

86

Там само, 29 Ь—с.

(обратно)

87

Там само, 29 е—30 а.

(обратно)

88

Сократ у Аристотеля, Нікомахова етика, VII, 3, 1145 b 21—27.

(обратно)

89

Сократ у Аристотеля, Евдемова етика, І, 5, 1216 b 6—8; Ксенофонт, Спогади, III, 9, 5.

(обратно)

90

С. 48 — перше і буквальне значення фр. слова réaliser — «здійснювати» (перетворювати на дійсність, реальність), «робити реально існуючим». — Прим. перекладача.

(обратно)

91

А.-Ж. Вольке говорить про так званий Сократів інтелектуалізм наступним чином: «Сократова діалектика поєднує нероздільно пізнання добра та вибір добра» (Voelke A.-J. L’idée de volonté dans le stoïcisme.  — Paris, 1973. — P. 194).

(обратно)

92

Платон, Апологія Сократа, 28 b і далі.

(обратно)

93

Платон, Крітон, 50 а.

(обратно)

94

Платон, Федон, 98 е—99 а / Пер. Й. Кобіва.

(обратно)

95

Платон, Апологія Сократа, 41 d.

(обратно)

96

Платон, Апологія, 38 а / Пер. Й. Кобіва.

(обратно)

97

Merleau-Ponty М. Eloge de la philosophie et autres essais. — Paris, 1965. — P. 38.

(обратно)

98

Платон, Апологія, 38 а / Пер. Й. Кобіва.

(обратно)

99

Merleau-Ponty М. Eloge de la philosophie… — P. 44.

(обратно)

100

Ibid. — P. 48.

(обратно)

101

Платон, Апологія, 33 Ь; 31 а—b / Пер. Й. Кобіва.

(обратно)

102

Див.: Dihle A. Studien zur griechischen Biographie. — Gottingen, 1970. — S. 13—20.

(обратно)

103

Плутарх, Чи є політика справою старих, 20, 796 d.

(обратно)

104

Про використання слова philosophie та схожих слів у Платона див.: Dixsaut М. Le Naturel philosophe. — Paris, 1985.

(обратно)

105

Платон, Бенкет, 223 c—d / Тут і далі пер. У. Головач.

(обратно)

106

Hölderlin, Der Rhein.

(обратно)

107

Ніцше, Народження трагедії, §13 / Пер. О. Фешовця.

(обратно)

108

Babut D. Peinture et dépassement de la réalité dans le Banquet de Platon // Revue des études anciennes. — 1980. — T. 82. — P. 5—29; ця стаття передрукована в: Parerga. Choix d’articles de D. Babut. — Lyon, 1994. — P. 171—196.

(обратно)

109

С. 56 — у фр. перекладах «Бенкету» бога Ероса називають його латинізованим ім’ям — Amour (фр. «любов»), через це в оригінальному тексті П. Адо звороти на кшталт «риси постатей Ероса та Сократа мають тенденції до злиття» чи «похвала Ероса Сократом» звучать як «риси постатей Любові та Сократа», «похвала Любові Сократом»; в укр. перекладі тексту П. Адо ім’я бога Amour передається як «Ерос», а слово amour — як «любов». — Прим. перекладача.

(обратно)

110

Платон, Бенкет, 202 е.

(обратно)

111

Платон, Бенкет, 203 а і далі.

(обратно)

112

Платон, Бенкет, 203 c—d.

(обратно)

113

Платон, Бенкет, 203 d.

(обратно)

114

Платон, Бенкет, 174 а; 203 c—d; 220 b. Див.: Jankélévitch V. L’Ironie. — Paris, 1964. — P. 122—125.

(обратно)

115

Приклади можна знайти у Діогена Лаерція, Життя філософів, II, 27—28.

(обратно)

116

Аристофан, Хмари, 445 і далі / Пер. Б. Тена.

(обратно)

117

Платон, Бенкет, 175 е; 221 е.

(обратно)

118

Платон, Бенкет, 215 с.

(обратно)

119

Платон, Бенкет, 220 a—d.

(обратно)

120

Платон, Бенкет, 203 е і далі.

(обратно)

121

Див.: Платон, Федр, 278 d.

(обратно)

122

Див. с. 26 і 357 цієї книги.

(обратно)

123

Платон, Бенкет, 204 а.

(обратно)

124

Платон, Бенкет, 204 b.

(обратно)

125

Див. с. 45 і далі цієї книги.

(обратно)

126

Див.: Платон, Лісід, 218 b 1

(обратно)

127

Krämer H.-J. Platonismus und hellenistische Philosophie. — Berlin, 1971. — S. 174—175; 229—230.

(обратно)

128

С. 63 — традиція вживання в богословських і філософських текстах слова цсл. походження «благо», а не слова укр. походження «добро» встановилася внаслідок диглосії — співіснування церковнослов’янської та української мов у різних регістрах, передусім релігійному/піднесеному і світському/повсякденному. В укр. перекладі книги П. Адо слово «благо» використовується лише для позначення найвищого ступеня добра. — Прим. перекладача.

(обратно)

129

Кіркеґард, Мить, §10.

(обратно)

130

Паскаль, Думки, §553 вид. Брюнсвіка/ Пер. А. Перепаді, О. Хоми.

(обратно)

131

Плотин, Еннеади, III, 5 (50), 9, 44.

(обратно)

132

Платон, Бенкет, 215 b—с.

(обратно)

133

Robin L. Notice // Platon. Le Banquet. Paris, 1981. — 1981. — P. CV.

(обратно)

134

Див. вище, c. 50 і далі.

(обратно)

135

Платон, Бенкет, 211 d—212 а

(обратно)

136

Див. нижче, с. 88 і далі.

(обратно)

137

Ціцерон, Про межі добра і зла, III, 14, 48.

(обратно)

138

Див. нижче, с. 345—352.

(обратно)

139

Ксенофонт, Бенкет, II, 17—19.

(обратно)

140

Nietzsche F. Menschliches, Allzumenschliches, Zweiter Band, Zweite Abteilung: Der Wanderer und sein Schatten, §86.

(обратно)

141

Ісократ, Панегірик, §47.

(обратно)

142

Ісократ, Обмін, §271.

(обратно)

143

С. 69 — у своєму історичному сенсі слово «гуманізм» означає передусім «ренесансний гуманізм» — культурний та інтелектуальний рух, який зародився в Італії доби Відродження. В «класичному» філософському сенсі, про який говорить П. Адо, воно має значення світогляду чи філософської позиції, у центрі яких перебуває людина, що розглядається як найвища цінність, «міра усіх речей». — Прим. перекладача.

(обратно)

144

Hadot І. Arts libéraux et philosophie dans le pensée antique. — Paris, 1984. — P. 16—18.

(обратно)

145

Платон, Бенкет, 208 е.

(обратно)

146

Платон, Бенкет, 209 с.

(обратно)

147

Платон, Федр, 277 а.

(обратно)

148

Robin L. Notice // Platon. Le Banquet. — Paris, 1981. — P. XCII.

(обратно)

149

Сенека, Моральні листи до Луцилія, 6, 6 / Тут і далі у перекладі А. Содомори.

(обратно)

150

Див. важливий твір Г.-Й. Кремера: Krämer H.-J. Platonismus und hellenistische Philosophie. — Berlin, 1971.

(обратно)

151

Див.: Billot M.-F. Académie // Dictionnaire des philosophes antiques / Ed. R. Goulet. — T. 1. — Paris, 1994. — P. 693—789.

(обратно)

152

Наприклад, Дікеарх y «Застільних бесідах» Плутарха (VIII, 2, 719 а), Цицерон (Про державу, І, 15—16; Про межі…, V, 86—87), Августин (Про Град божий, VIII, 4), Нуменій (фр. 24), Прокл (Коментар на Тімей, т. І, 7, 24 Diehl).

(обратно)

153

Платон, Держава, 600 b.

(обратно)

154

Lynch J.P. Aristotle’s School… — P. 61.

(обратно)

155

Платон, Лист VII, 328 b—329 с.

(обратно)

156

Lynch J.P. Aristotle’s School… — P. 59, n. 32 (бібліографія); Isnardi Parente M. L’eredità di Platone nell’Academia antica. — Milan, 1989. — P. 63.

(обратно)

157

Платон, Держава, 519 d.

(обратно)

158

Gaiser K. Philodems Academica. — Stuttgart, 1988. — S. 153 u.w.

(обратно)

159

Закони, VI, 756 e—758 a.

(обратно)

160

Платон, Держава, 592 b.

(обратно)

161

Див.: Frischer B. The Sculpted Word. Epicureanism and Philosophical Recruitment in Ancient Greece. — University of California Press, 1982. — P. 63.

(обратно)

162

Lynch J.P. Aristotle’s School… — P. 63.

(обратно)

163

На цю тему див.: Lynch J.P. Aristotle’s School… — P. 54—63; 93.

(обратно)

164

С. 77 — тіасос — культове об’єднання, що імітувало почет бога, якому було присвячене, а відтак і об’єднання з метою служіння Музам. — Прим. перекладача.

(обратно)

165

Див. нижче, c. 128—129.

(обратно)

166

Gaiser K. Philodems Academica… — S. 154.

(обратно)

167

Плутарх, Застільні розмови, VIII, І, 717 b.

(обратно)

168

Платон, Держава, 522—534.

(обратно)

169

Платон, Держава, 526 е; Плутарх, Застільні розмови, VII, 718 e—f, див.: Hadot І. Arts libéraux et philosophie dans le pensée antique. — Paris, 1984. — P. 98.

(обратно)

170

Див.: Lasserre F. La naissance des mathématiques à l’époque de Platon. — Fribourg-Paris, 1990.

(обратно)

171

Платон, Держава, 539 d—e.

(обратно)

172

Аристотель, Про заперечення софістів, 183 b 7.

(обратно)

173

Див. нижче, с. 136—137, а також: Hadot P. Philosophie, Dialectique, Rhétorique dans l’Antiquité // Studia Philosophica. — 1980. — T. 39. — P. 139—166.

(обратно)

174

Платон, Менон, 75 c—d.

(обратно)

175

Див. Heitsch Е. Erkenntnis und Lebensführung / Akademie der Wissenschaften und der Literatur. — Mainz, Stuttgart, 1994. — Fasc. 9.

(обратно)

176

Düring I. Aristoteles. — Heidelberg, 1966. — S. 9.

(обратно)

177

Див. нижче, c. 203.

(обратно)

178

Платон, Софіст, 263 e 4.

(обратно)

179

Див.: Krämer H.-J. Platonismus und hellenistische Philosophie. — Berlin, 1971.

(обратно)

180

Mittelstrass J. Versch über den sokratischen Dialog // Das Gesrâch / Ed. K. Stierle, R. Warning. — München, 1984. — S. 26.

(обратно)

181

Brisson L. Présupposés et conséquences d’une interprétation ésotériste de Platon // Les Etudes philosophiques. — 1993. — n. 4. — P. 480.

(обратно)

182

Аристотель, Метафізика, 1004 b 25.

(обратно)

183

Платон, Держава, 518 c.

(обратно)

184

Див. вище, c. 47, прим. 3.

(обратно)

185

Hadot І. Arts libéraux… — P. 15.

(обратно)

186

Brisson L. Présupposés… — P. 480.

(обратно)

187

Платон, Держава, 618 b / Пер. Д. Коваль.

(обратно)

188

Платон, Лист VII, 340 c—d.

(обратно)

189

Лист VII, 327 b, 331 d, 336 с.

(обратно)

190

Rabow P. Paidagogia. Die Grundlegung der abendlandischen Erziehungskunst in der Sokratik. — Göttingen, 1960. — S. 102.

(обратно)

191

Платон, Тімей, 89 d—90 a.

(обратно)

192

Платон, Держава, 571—572.

(обратно)

193

Платон, Закони, VII, 808 b—c.

(обратно)

194

Платон, Держава, 604 b—c.

(обратно)

195

Про вправи такого типу в «Крітоні» див.: Martens Е. Die Sache des Sokrates. — Stuttgart, 1992. — S. 127.

(обратно)

196

Платон, Федон, 64 a. Див.: Di Giuseppe R. La teoria délia morte nel Fedone platonico. — Il Mulino, 1993.

(обратно)

197

Schaerer R. La Question platonicienne… — P. 41.

(обратно)

198

Parain B. Le langage et l’existence // L’Existence / Recueil collectif. — Paris, 1945. — P. 173.

(обратно)

199

Платон, Федон, 115 c—d.

(обратно)

200

Платон, Держава, 486 a—b / Пер. Д. Коваль.

(обратно)

201

Платон, Теетет, 173—176.

(обратно)

202

Rabbow P. Paidagogia… — S. 273.

(обратно)

203

Платон, Теетет, 176 b—с.

(обратно)

204

Платон, Федр, 249 b і далі.

(обратно)

205

Платон, Федр, 253 а.

(обратно)

206

Платон, Бенкет, 209 Ь—с.

(обратно)

207

Див. вище, с. 42—43.

(обратно)

208

Ґьоте, Розмова з Екерманом від 12 травня 1825.

(обратно)

209

Платон, Бенкет, 210—212.

(обратно)

210

С. 90 — Елевсинські містерії — обряди, що відбувались в м. Елевсині, на честь богині родючості Деметри та її доньки Персефони. Участь в містеріях передбачала два рівня посвячення у таємниці. — Прим. перекладача.

(обратно)

211

Цитується А. Пармантьє: Parmentier A. La philosophie de Whitehead et le problème de Dieu. — Paris, 1968. — P. 222, n. 83: «Концепт завжди просякнутий емоцією, тобто надією, побоюванням, ненавистю, або ж твердим бажанням чи задоволенням від аналізу…»

(обратно)

212

Parmentier A. La philosophie de Whitehead… — P. 410, n. 131.

(обратно)

213

Платон, Лист VII, 341 с.

(обратно)

214

Платон, Федр, 275—277. Про невідповідності письмового закону та переваги царського слова див., також: Платон, Політик, 294 с—300 с.

(обратно)

215

Платон, Федр, 275 е.

(обратно)

216

Див.: Goulet R. Axiothea // Goulet R. Dictionnaire des philosophes antiques. — T. 1. — Paris, 1994. — P. 691.

(обратно)

217

Gaiser K. Philodems Academica… — S. 148.

(обратно)

218

Див.: Schaerer R. La Question platonicienne… — P. 171; Міттельштрас (Mittelstrass J. Versuch über den sokratischen Dialog… — S. 26) сигналізує про небезпеку, пов’язану з цим стиранням постаті Сократа, переходу від діалогу до монологу та від філософської «форми життя» до «професійного філософського дослідження»…

(обратно)

219

Schaerer R. La Question platonicienne… — P. 67.

(обратно)

220

Ibid. — Р. 174; це, як говорить Аристотель (Поетика, 1447 b) міметичні та поетичні твори.

(обратно)

221

Brisson L. Présupposés… — P. 480.

(обратно)

222

С. 94 — фр. дієслово former має назагал ті самі значення, що й укр. слово «формувати», однак похідний від нього іменник — formation, вживається і у значенні результату формування особистості шляхом набуття нею культурних і професійних навиків, тобто є відповідником укр. слова «освіта» у виразі «мати освіту» (на відміну від найпоширенішого значення укр. слова «освіта», відповідником якого є фр. «éducation», що має також і значення «виховання»; пор. з рос. образование, нім. Bildung). Оскільки П. Адо обігрує значення пари однокорінних слів формувати/інформувати — двох аспектів освітньої діяльності, фр. слово formation передається укр. словом «формування» (див., наприклад, підзаголовок на с. 77 [у електронній версії — підзаголовок Формування та дослідження в Академії. — Прим. верстальника.]). — Прим. перекладача.

(обратно)

223

Платон, Політик, 285 c—d.

(обратно)

224

Про діалоги Платона див. блискуче резюме Л. Брісона в його статті «Платон» в: Jaffro L., Labrune М. Gradus philosophique. — Paris, 1993. — P. 610—613, яка надихнула мене на наступні сторінки.

(обратно)

225

Платон, Парменід, 135 b.

(обратно)

226

Brisson L. Platon // Gradus philosophique… — P. 611.

(обратно)

227

Ця тріада постає в «Евтіфроні», «Крітоні», «Теететі», «Політику», «Парменіді», «Федрі», першому «Алківіаді», «Горгії», «Державі», «Тімеї», «Законах», сьомому «Листі».

(обратно)

228

Schaerer R. La Question platonicienne… — P. 247.

(обратно)

229

Аристотель, Метафізика, І, 982 а 15.

(обратно)

230

Lynch J.P. Aristotle’s School… — P. 68—105.

(обратно)

231

Діоген Лаерцій, Життя філософів, V, 4.

(обратно)

232

Bodéüs R. Le Philosophe et la cité. Recherches sur les rapports entre morale et politique dans la pensée d’Aristote. — Paris, 1982. — P. 171; Bien G. Das Theorie-Praxis Problem und die politische Philosophie bei Plato und Aristoteles // Philosophisches Jahrbuch. — 1968—1969. — Bd. 76. — S. 264—314.

(обратно)

233

Аристотель, Політика, VII, 2, 1324 а 30; М.-Ш. Батаяр (Bataillard М.-Ch. La Structure de la doctrine aristotélicienne de vertus éthiques / Thèse, Université de Paris IV—Sorbonne. — P. 348) розрізняє засадничо три етичних рівня у Аристотеля, «пересічної людини», «красивої і доброї людини», і людини «споглядальної»; Demont P. La cité grecque archaïque et classique et l’idéal de tranquilllité. — Paris, 1990. — P. 349; Godier G. Etudes de philosophie grecque. — Paris, 1926. — P. 215.

(обратно)

234

Аристотель, Нікомахова етика, X, 1178 a 9.

(обратно)

235

Там само, X, 1177а 12—1178 а 6.

(обратно)

236

Там само, X, 1177 b 27 (Тут і далі «Нікомахова етика» цитується за перекладом В. Ставнюка); Аристотель, Про походження тварин, IX, 737 а 9—10.

(обратно)

237

Аристотель, Нікомахова етика, X, 1177 b 34

(обратно)

238

Там само, X, 1177 b 33.

(обратно)

239

Аристотель, Метафізика, XII, 7, 1072 b 14, 25.

(обратно)

240

Аристотель, Нікомахова етика, X, 1175 а 4, 26.

(обратно)

241

Аристотель, Політика, VII, 1325 b (Тут і далі «Політика» цитується за перекладом О. Кислюка).

(обратно)

242

Аристотель, Нікомахова етика, VI, 1144 а 18.

(обратно)

243

Düring І. Aristoteles. — Heidelberg, 1966. — S. 472.

(обратно)

244

Див.: Jaeger W. Aristotle. — Oxford University Press, 1967. — Chap. XII «The Organisation of Research»; Düring I. Aristoteles… — S. 524 u.w.

(обратно)

245

Bourgey L. Observation et expérience chez Aristote. — Paris, 1955. — P. 69 et suiv.

(обратно)

246

Аристотель, Про походження тварин, 760 b 30.

(обратно)

247

Аристотель, Там само, 644 b 22 і далі.

(обратно)

248

Там само, 644 b 31. Див., також, переклад та примітки до цього тексту в: Le Blond J.-M. Aristote, philosophe de la vie. — Paris, 1945. — P. 116 et suiv.

(обратно)

249

Аристотель, Про частини тварин, 644 b 31.

(обратно)

250

Аристотель, Метафізика, XII, 1072 b 4.

(обратно)

251

Аристотель, Поетика, 1448 b 10.

(обратно)

252

Про співвідношення між філософією Аристотеля та елліністичним мистецтвом див.: Onians J. Art and Thought in the Hellenistic Age. The Greek World View 350-50 BC. — London, 1979. — P. 29.

(обратно)

253

Robert L. Héraclite à son fourneau // Robert L. Scripta Minora… — P. 61—73.

(обратно)

254

Див. вище, c. 88—90 [у електронній версії — підрозділ Духовні вправи. — Прим. верстальника].

(обратно)

255

Аристотель, Метафізика, XII, 1072 a 26 і далі.

(обратно)

256

Кант І. Критика здатності судження, §42.

(обратно)

257

Див. вище, с. 101—103 [у електронній версії — розділ «Теоретична»форма життя. — Прим. верстальника].

(обратно)

258

Аристотель, Метафізика, XII, 1075 а 5. «Як людський інтелект, у ті окремі моменти коли він не має [цілком ймовірне припущення Діано в його виданні «Метафізики» (Bari, 1948)] предметом складні речі (оскільки добро містить не та чи та частина, найвище добро є у певній неділимій тотальності, що відрізняється від нього), так і Думка, яка є думкою про себе саму, упродовж усієї вічності». Див., також: Теофраст, Метафізика, 9 b 15 у перекладі Ж. Тріко: «Можливо, найбільш істинним є те, що споглядання Реальностей подібного роду відбувається за допомоги самого розуму, який осягає їх безпосередньо і наче вступає в контакт з ними, а це пояснює той факт, що він ніяк не може помилятися щодо них».

(обратно)

259

Аристотель, Метафізика, І, 982 b 30.

(обратно)

260

Düring І. Aristoteles… — S. 29—30.

(обратно)

261

Bodéüs R. Le Philosophe et la cité… — P. 26.

(обратно)

262

Ibid. — Р. 162.

(обратно)

263

Ibid. Твердячи це, Р. Бодеюс спирається на перший розділ «Нікомахової етики», в якому слухач постає як суддя (Аристотель, Нікомахова етика, 1094 b 27 і далі).

(обратно)

264

Bodéüs R. Le Philosophe et la cité… — P. 127 et suiv.

(обратно)

265

Див. вище, с. 111, прим. 1 [у електронній версії — прим. 258. — Прим. верстальника.]; пор. Aubenque P. La pensée du simple dans la Métaphysique (Z, 17 et Θ, 10) // Etudes sur la Métaphysique d’Aristote / Ed. P. Aubenque. — Paris, 1979. — P. 69—80; Koninck Th. De La noêsis et l’indivisible selon Arisnote // La Naissance de la raison en Grèce. Actes du Congres de Nice, mai 1987 / Ed. J.-F. Mattéi. — Paris, 1990. — P. 215—228.

(обратно)

266

Аристотель, Нікомахова етика, VI, 1142 a 12 і далі; див.: Bodéüs R. Le Philosophe et la cité… — P. 190.

(обратно)

267

Аристотель, Нікомахова етика, VII, 1147 а 21—22.

(обратно)

268

Платон, Лист VII, 341 с.

(обратно)

269

Аристотель, Нікомахова етика, X, 1179 b 4—5.

(обратно)

270

Див.: Bataillard M.-Ch. La Structure de la doctrine aristotélicienne de vertus éthiques / Thèse, Université de Paris IV-Sorbonne. — P. 355—356.

(обратно)

271

Аристотель, Нікомахова етика, І, 1095 а 4—6; див.: Bodéüs R. Le Philosophe et la cité… — P. 185—186.

(обратно)

272

Аристотель, Нікомахова етика, X, 1179 b 24.

(обратно)

273

Bodéüs R. Le Philosophe et la cité… — P. 225; Dûring I. Aristoteles… — S. 435.

(обратно)

274

Bodéüs R. Le Philosophe et la cité… — P. 16.

(обратно)

275

Див. нижче, с. 191 і далі [у електронній версії — підрозділ Нові школи. — Прим. верстальника.].

(обратно)

276

Я маю на увазі передусім роботу: Murray G. Four Stages of Greek Religion. — New York, 1912. (3. ed. 1955). — P. 119 f. «The Failure of Nerve». Майже всі роботи істориків філософії після Дж. Мюррея (Фестюжьєра, Бреє, наприклад) позначені цим упередженням.

(обратно)

277

Див. блискучий твір Б. Жіля: Gille В. Les Mécaniciens grecs. — Paris, 1980, зокрема його розділ про Александрійську школу (р. 54 et suiv.).

(обратно)

278

Платон, Держава, 496 с 5.

(обратно)

279

Див.: Hadot І. Tradition stoïcienne et idées politiques au temps des Grecques // Revue des études latines. — 1970. — T. 48. — P. 146—147; Le Problème du néoplatonisme alexandrin. Hiérocles et Simplicius. — Paris, 1978. — P. 37.

(обратно)

280

Hadot P. La Citadelle intérieure. Introduction aux Pensées de Marc Aurèle. — Paris, 1992. — P. 308 et suiv.

(обратно)

281

Наприклад, Аміній з Самоса та Аполлофан з Пергама; див. зауваження Б. Пюша у «Словнику античних філософів» (Dictionnaire des philosophes antiques / Ed. R. Goulet… — T. I.).

(обратно)

282

Див.: Hadot I. Tradition stoïcienne… — P. 133—161.

(обратно)

283

Діоген Лаертський, Про життя філософів, IX, 61—63.

(обратно)

284

Див.: Muckensturm С. Les gymnosophistes étaientils des cyniques modèles? // Le cynisme ancien et ses prolongements / Ed. M.-J. Goulet-Cazé, R. Goulet. — Paris, 1993. — P. 225—239.

(обратно)

285

Демокрит, фр. 191 (Les Présocratiques, р. 894).

(обратно)

286

Климент Александрійський, Стромати, II, 20, 125, 1.

(обратно)

287

Див.: Muckensturm С. Calanus // Dictionnaire des philosophes antiques / Ed. R. Goulet. — T. II. — P. 157—160.

(обратно)

288

Секст Емпірик, Проти логіків, І, 87—88; див.: Goulet R. Anaxarque d’Abdère // Dictionnaire des philosophes antiques / Ed. R. Goulet. — T. I. — P. 188—191.

(обратно)

289

Демокрит, фр. 9 (Les Présocratiques, p. 894).

(обратно)

290

Див.: Badry H.-C. The Idea of the Unity of Mankind // Schwab H., Diller H. Grecs et Barbares, Entretiens sur l’Antiquité classique. — Geneve: Fondation Hardt, 1962. — T. VII. — P. 169—204; Moles J. Le cosmopolitisme cynique // le cynisme ancient et ses prolongements… — P. 259—280.

(обратно)

291

С. 126 — Франція є однією із небагатьох країн (поруч з пострадянськими), де філософія входить до загальноосвітньої програми, а отже вважається невід’ємним елементом загальної культури. На відміну від пострадянських країн, де філософія викладається у ВНЗ, у Франції філософія викладається у старших класах середньої школи, однак випускний іспит з філософії є обов’язковим не для всіх, а лише для тих, хто здобуває бакалаврат (академічний ступінь, що відповідає середній освіті) гуманітарного профілю. — Прим. перекладача.

(обратно)

292

Про технічний словник греків, в якому школа визначалась як інституція і як напрям вчення, див.: Glucker J. Antiochus and the Late Academy. — Göttingen, 1978. — P. 159—225.

(обратно)

293

Діоген Лаертський, Про життя філософів, IV, 16.

(обратно)

294

Див.: Lynch J.-P. Aristotle’s School… — P. 106—134.

(обратно)

295

Діоген Лаертський, Про життя філософів, III, 41; V, 11, 61, 69; X, 16.

(обратно)

296

Diano С. La philosophie du plaisir et la société des amis // Diano C. Studi e saggi di filosofia antica. — Padoue, 1973. — P. 368—369. Epicuro, Opéré / Ed. G. Arrighetti. — Torino, 1973. — P. 443, 471. Про організацію школи епікурейців див.: Witt N.W. de. Epicurus and his philosophy. — University of Minnesota Press, 1954; Organization and Procedure in Epicurean Groups // Classical Philology. — 1936. — T. 31. — P. 205—211; Hadot I. Seneca… — P. 48—53.

(обратно)

297

Діоген Лаертський, Про життя філософів, IV, 19.

(обратно)

298

Там само, V, 4; Lynch J.P. Aristotle’s School… — P. 82.

(обратно)

299

Діоген Лаертський, Про життя філософів, VII, 5—6, 36.

(обратно)

300

Пер. Фюстіжьєра (La Révélation d’Hermès Trismégiste. — Paris, 1949. —T. II. — P. 269, 292—305).

(обратно)

301

Діоген Лаертський, Про життя філософів, VII, 27.

(обратно)

302

Секст Емпірик, Піронові тези, І, 16—17, пер. М.-О. Ґуле-Казе (Le cynisme est-il une philosophie? // Contre Platon, S. Le Platonisme dévoilé / Ed. M. Dixsaut. — Paris, 1993. — P. 279).

(обратно)

303

Voelke A.-J. La philosophie comme thérapie de l’âme. Etudes de ph ilosophie hellénistique. — Fribourg-Paris, 1993.

(обратно)

304

С. 133 — догма — твердження, що не підлягає сумніву і не потребує доведення, аналогічно до аксіом у математиці. У випадку, коли вчення філософської школи ґрунтується на певному наборі подібних тверджень, прийняття їх істинності є умовою приєднання до школи. Негативні конотації слова догма сьогодні обумовлені тим, що поняття догми застосовується винятково до релігійної сфери, тоді як новочасна філософія і заснована на ній світська культура декларує бажання спиратися виключно на обґрунтовані засади, долати упередження, піддавати все сумніву тощо.

(обратно)

305

Alexandre d'Aphrodise, In Aristotelis Topica comment., P. 27, 13 Wallies // CAG, — T. II, 2. — Berlin, 1892.

(обратно)

306

Hadot P. Philosophie, Dialectique, Rhétorique dans l’Antiquité // Studia Philosophica. — 1980. — T. 39. — P. 147 et suiv.

(обратно)

307

Цицерон, Про межі добра і зла, IV, 3, 7.

(обратно)

308

Див.: Hadot І. Epicure et l’enseignement philosophique hellénistique et romain // Actes du VII Congrès de l’Asociation Guillaume Budé. — Paris, 1969. — P. 347—354.

(обратно)

309

Hadot І. Epicure et l'enseignement philosophique… — P. 351—352.

(обратно)

310

Hadot P. Les modèles de bonheur proposés par les philosophies antiques // La Vie spirituelle. — 1992. — T. 147, n. 698. — P. 40—41.

(обратно)

311

Зібрання свідчень про нього див.: Paquet L. Les Cyniques grecs. Fragments et témoignages / Avant-Propos de M.-J. Goulet-Cazé. — Paris, 1992. Див., також: Goulet-Cazé M.-O. L’Ascèse cynique. — Paris, 1986; Les actes du colloque «Le cynisme ancien et ses prolongements»… (P. 152, n. 2).

(обратно)

312

Діоген Лаертський, Про життя філософів, VI, 46, 69, 97.

(обратно)

313

Там само, VI, 38.

(обратно)

314

Там само, VI, 69.

(обратно)

315

Там само, VI, 103; див.: Goulet-Cazé М.-О. Le cynisme est-il une philosophie…

(обратно)

316

Діоген Лаертський, VI, 36, 75—76, 82—84.

(обратно)

317

Там само, VI, 38—39.

(обратно)

318

Там само, VI, 22.

(обратно)

319

Там само, VI, 54.

(обратно)

320

Там само, IX, 61—70; зібрання свідчень див.: Pirrone. Testimonianze / Ed. F. Decleva Caissi. — Napoli, 1981; Conche M. Pyrrhon ou l’apparence. — Villers-sur-Mer, 1973.

(обратно)

321

Діоген Лаертський, Про життя філософів, IX, 66.

(обратно)

322

Philosophes taoïstes / Textes traduits par Liou Kia Hway, B. Grynpas. — Paris, 1980. — P. 141; Shitao. Les propos sur la peinture du moine Citrouille-amère / Trad. et commentaire de P. Ryckmans. — Paris, 1984. П. Рікман визнає у цьому прикладі (p. 12) вищу даоїстську простоту, яка є чистою віртуальністю та відсутністю бажань.

(обратно)

323

Діоген Лаертський, Про життя філософів, IX, 63.

(обратно)

324

Див. вірші його учня Тімона (Секст Емпірик, Проти моралістів, 20): «Природа божественного та доброго є незмінною, від неї людина отримує життя, завжди рівне самому собі». Тут Пірон постає як догматик, це добре показав Ф. Деклева Каіцці (Decleva Caizzi F. Pirrone… — P. 256—258), a також В. Ґьорлер y рецензії на його книгу (Gôrler W. Archiv für Geschichte der Philosophie. — 1985. — Bd. 67. — S. 329 u.w.).

(обратно)

325

Цицерон, Про межі добра і зла, II, 13, 43; IV, 16, 43.

(обратно)

326

Діоген Лаертський, Про життя філософів, IX, 66.

(обратно)

327

С. 147 — медитація — духовна практика, яка зазвичай полягає у зосередженні думки на певному предметі чи на самому собі. Хоча в сучасному укр. дискурсі слово «медитація» асоціюється переважно зі східними релігійними чи психотерапевтичними практиками, П. Адо нагадує, що така практика невід’ємна від античних духовних вправ, звідки вона переходить у християнські молитовні практики і в новочасну філософію (див. с. 234 [у електронній версії — закінчення розділу Філософія та двозначність філософського дискурсу. — Прим. верстальника.]). Через це укр. слово «медитація» зберігається в укр. перекладі книги П. Адо всюди, де фр. слово méditation вживається у окресленому значенні. — Прим. перекладача.

(обратно)

328

Там само, IX, 63—64.

(обратно)

329

Там само, IX, 69.

(обратно)

330

Epicure. Lettres, maximes, sentences / Introd., trad. et com. par J.-F. Balaudé. — Paris, 1994, далі цитується як Balaudé. Цей твір є чудовим вступом до вивчення епікурейства. Грецький текст з італійським перекладом див.: Epicuro. Opéré / Ed. G. Arrighetti. — Torino, 1973, далі цитується як Arrighetti.

(обратно)

331

Diogenes of Oinoanda. The Epicurean Inscription / Ed. by M.F. Smith. — Napoli, 1992.

(обратно)

332

Ватиканські сентенції, §33, Balaudé, p. 213. Я відтворюю переклад Ж-Ф. Балоде, додаючи туди згадку про Зевса, якої, звичайно, немає в тексті рукопису, але мені ця вставка здається виправданою тим, що в грецькому тексті стоїть kan.

(обратно)

333

Diano С. La philosophie du plaisir et la société des amis… — P. 360.

(обратно)

334

Цицерон, Про межі добра і зла, І, 18, 57—19, 63. Див.: Voelke A.-J. La philosophie comme thérapie de l’âme… — P. 59—72, розділ «Порожні думки та потрясіння душі».

(обратно)

335

Kràmer H.-J. Platonismus und hellenistische Philosophie… — P. 164—170, 188—211, 216—220.

(обратно)

336

Епікур, Лист Менекею, §128, Balaudé, р. 194.

(обратно)

337

Сенека, Моральні листи до Луцилія, LXVI, 45.

(обратно)

338

Krämer H.-J. Platonismus und hellenistische Philosophie… — P. 218.

(обратно)

339

С. 151 — синестезія — поєднання чи накладання даних, специфічних для різних органів чуття. — Прим. перекладача.

(обратно)

340

Diano С. La philosophie du plaisir et la société des amis… — P. 364.

(обратно)

341

Rousseau J.-J. Les Rêverie… — Paris, G.F., Flammarion, 1978. — P. 102 (Cinquième promenade).

(обратно)

342

Цицерон, Про межі добра і зла, І, 18, 59.

(обратно)

343

Епікур, Лист Менекею, §127—128, Balaudé, р. 116, 194.

(обратно)

344

Платон, Держава, 558 d.

(обратно)

345

Arrighetti, р. 567 [240].

(обратно)

346

Епікур, Головні максими, XXX (Balaudé, р. 204); Порфирій, про утримання, I, 49.

(обратно)

347

Лукрецій, Про природу речей, III, 31 і далі.

(обратно)

348

Festugière A.-J. Epicure et ses dieux. — P.: 1946. — P. 51—52.

(обратно)

349

Епікур, Головні максими, XI, XII; Лист до Піфокла, §85; див., також: Balaudé, р. 175, 201; Festugière A.-J. Epicure et ses dieux… — P. 53.

(обратно)

350

Епікур, Лист до Піфокла, §86—87 (Balaudé, р. 106—111, 176).

(обратно)

351

Цицерон, Про межі добра і зла, І, 6, 18—20.

(обратно)

352

Цицерон, Про долю, 9, 18; 10, 22; 20, 46; Про природу богів, І, 25, 69. Див.: Arrighetti, р. 512—513.

(обратно)

353

Лукрецій, Про природу речей, II, 289—293 / Тут і далі цитується в пер. А. Содомори.

(обратно)

354

Ціцерон, Про межі добра і зла, І, 6, 19: «Ніщо не є ганебнішим для фізика, аніж визнати, що якийсь факт не має причини»; Sedley D. Epicurus’ Réfutation of Determinism // ΣYZHTHΣIΣ. Studi sull’epicureisme greco e romano offerti a Marcello Gigante, Contributi. — Napoli, 1983. — P. 11—51

(обратно)

355

Епікур, Лист Менекею, §124—125, Balaudé, p. 192; Diano C. La philosophie du plaisir et la société des amis… — P. 362.

(обратно)

356

Balaudé, р. 32.

(обратно)

357

Епікур, Лист Менекею, §123, Balaudé, р. 192.

(обратно)

358

Епікур, Головні думки, І, Balaudé, р. 199.

(обратно)

359

Festugière A.-J. Epicure et ses dieux… — P. 95.

(обратно)

360

Ibid. — P. 98.

(обратно)

361

Decharme P. La critique des traditions religieuses chez les Grecs. — Paris, 1904. — P. 257.

(обратно)

362

Епікур, Лист Менекею, §124, §135; Balaudé, р. 192, 198.

(обратно)

363

Філодем (Papyrus Herculan. 1005, col. IV, 10—14), текст, підготовлений М. Джіґанте (Gigante М. Ricerche Filodemee. — Napoli, 1983. — P. 260, n. 35 a; Arrighetti, p. 548.

(обратно)

364

Festugière A.-J. Epicure et ses dieux… — P. 36—70; Diano C. La philosophie du plaisir et la société des amis… — P. 365—371.

(обратно)

365

Сенека, Моральні листи до Луцилія, VII, 11; Diano C. La philosophie du plaisir et la société des amis… — P. 370.

(обратно)

366

Див.: Sudhaus S. Epikur als Beichtvater // Archiv für Religionswissenschaft. — 1911. — 14. — S. 647—648; Schmid W. Contritio und «Ultima linea rerum» in neuen epikureischen Texten // Rheinisches Muséum. — 1957. —100. — S. 301—327; Hadot I. Seneca… — P. 67.

(обратно)

367

Сенека, Моральні листи до Луцилія, XXV, 5.

(обратно)

368

Philodemi Péri Parrhesias / Ed. A. Olivieri. — Leipzig, 1914. — S. 22; Gegante M. Philodème, Sur la liberté de parole // Actes du VIII Congrès de l’Association Guillaume Budé. — Paris, 1969. — P. 196—217.

(обратно)

369

Це тема книги Б. Фішера (Fischer В. The Sculpted Word).

(обратно)

370

Епікур, Лист Менекею, §135; Balaudé, р. 198.

(обратно)

371

Ватиканські сентенції, Balaudé, р. 212.

(обратно)

372

Arrighetti, р. 427 [52]; див. Марк Аврелій, Наодинці з собою. Роздуми, IX, 41

(обратно)

373

Цицерон, Про межі добра і зла, І, 20, 65.

(обратно)

374

Пліній Старший, Природна історія, XXXV, 144, 99; Witt N.W. de. Epicurus… — P. 95—96.

(обратно)

375

Горацій, Послання, І, 4, 13; Філодем, Про смерть, книга IV, 38, 24 (цит. за: Gigante М. Ricerche Filodemee. — Napoli, 1983. — P. 181, 215—216).

(обратно)

376

Hoffman E. Epikur // Dessoir M. Die Geschichte der Philosophie. — Wiesbaden, 1925. — Bd. I. — S. 223.

(обратно)

377

Фрагменти стоїків зібрані Г. фон Арнімом, див.: Arnim H. Von Stoicorum Veterum Fragmenta. — I—IV. — Leipzig, 1905 (перевидання: Stuttgart, Teubner, 1964). Дж. Мансфелд готує нове видання фрагментів. Дуже зручний переклад певного числа текстів стоїків (Сенека, Епіктет і Марк Аврелій та свідчення Діогена Лаертського, Цицерона та Плутарха про стоїцизм) міститься в: Les Stoïciens / Ed. Е. Bréhier, P.-V. Schuhl. — Paris: Gallimard, Bibliothèque de Pléiade, 1964 (надалі цитується як Les Stoïciens).

(обратно)

378

Lynch J.-P. Aristotle’s School… — P. 143; Hadot I. Tradition stoïcienne et idées politiques au temps des Gracques // Revue des etudes latines. — 1971. — T. 48. P. 161—178.

(обратно)

379

Платон, Апологія Сократа, 41 d, див., також, 30 b і 28 е.

(обратно)

380

Епіктет, Підручник, § 1; Бесіди, І, 1, 7; І, 4, 27; І, 22, 9; II, 5, 4.

(обратно)

381

Сенека, Моральні листи до Луцилія, XX, 5.

(обратно)

382

Stoicorum Veterum Fragmenta (надалі цитується як SVF), І, 179.

(обратно)

383

SVF, III, § 68 (Les Stoïciens, р. 97).

(обратно)

384

Цицерон, Про межі добра і зла, III, 4, 16—22; див. блискучий коментар до цього тексту у В. Ґолдшмідта: Goldschmidt V. Le Système stoïcien et l’idée de temps. — Paris, 1977. — P. 125—131; Hadot I. Seneca… — P. 73—75.

(обратно)

385

Марк Аврелій, Наодинці з собою. Роздуми, IV, 27 / Тут і далі — у перекладі Р. Паранька.

(обратно)

386

Rodier G. Etudes de philosophie grecque. — Paris, 1926. — P. 254—255; Goldschmidt V. Le Système stoïcien… — P. 59, n. 7.

(обратно)

387

SVF, II, §413—421.

(обратно)

388

SVF, II, §952; Les Stoïcien, р. 481.

(обратно)

389

Марк Аврелій, Наодинці з собою. Роздуми, VII, 34.

(обратно)

390

Сенека, Моральні листи до Луцилія, CVII, 11.

(обратно)

391

Марк Аврелій, Наодинці з собою. Роздуми, VIII, 35.

(обратно)

392

Епіктет, Підручник, §5; Les Stoïciens, р. 1113.

(обратно)

393

SVF, II, §91 — Секст Емпірик, Проти логіків, II, 397, пер.: Hadot P. La Citadelle intérieure. — Paris, 1992. — P. 124.

(обратно)

394

Цицерон, Про долю, 19, 43; див.: Hadot P. La Citadelle intérieure… — P. 124.

(обратно)

395

Авл-Гелій, Аттичні ночі, XIX, 1, 15—20, пер.: Hadot P. La Citadelle intérieure… — P. 120.

(обратно)

396

Епіктет, Підручник, §8; Les Stoïciens, р. 114

(обратно)

397

Див.: Hadot P. La Citadelle intérieure… — P. 122—123, 180 et suiv.

(обратно)

398

Я запозичую цей переклад у А. Ґ. Кіда, див.: Kidd I.G. Posidonius on Emotions // Problems in Stoicism / Ed. by A.A. Long. — London, 1971. — P. 201. Про властиві дії див.: Hadot І. Seneca… — P. 72—78; Goldschmidt V. Le Système stoïcien… — P. 145—168; Hadot P. La Citadelle intérieure… — P. 204–—206.

(обратно)

399

Див.: Hadot P. La Citadelle intérieure… — P. 220—224.

(обратно)

400

Сенека, Про милосердя, II, 3, 3.

(обратно)

401

С. 176 — секта — група людей, що поділяють одне вчення, філософське, релігійне чи інше. Слово «секта» сьогодні використовується переважно в релігійному дискурсі (де набуло негативних конотацій через протиставлення «сект» «ортодоксії»), хоча ще в Новий час вживалося в історико-філософському значенні. Поняття секти відрізняється від поняття школи тим, що остання характеризується інституційною єдністю. — Прим. перекладача.

(обратно)

402

Марк Аврелій, Наодинці з собою. Роздуми, III, 11; див.: вище, с. 174, прим. 2 [у електронній версії — прим. 397. — Прим. верстальника.].

(обратно)

403

Там само, VI, 13.

(обратно)

404

Див. нижче, с. 271—273 [у електронній версії — підрозділ ПОГЛЯД ЗГОРИ. — Прим. верстальника.].

(обратно)

405

Марк Аврелій, Наодинці з собою. Роздуми, X, 11, 18.

(обратно)

406

Хрісіпп (SVF, t. II, §912) говорить про порозуміння, яке мають мудрі з Долею; Марк Аврелій, Думки, III, 16, 3; VIII, 7.

(обратно)

407

Про цю вправу див.: Hadot І. Seneca… — Р. 60—61; Hadot P. La Citadelle… — P. 220—224.

(обратно)

408

Філон, Про окремі закони, II, 46.

(обратно)

409

Марк Аврелій, Наодинці з собою. Роздуми, II, 5, 2.

(обратно)

410

Див.: Hadot P. La Citadelle… — P. 216—220.

(обратно)

411

SVF, I, Ariston, §351—352; Діоген Лаертський, Про життя філософів…, VI, 103.

(обратно)

412

Діоген Лаертський, Про життя філософів, VII, 39, 41. Див.: Hadot P. Les divisions des parties de la philosophie dans l’Antiquité // Muséum Helveticum. — 1979. — T. 36. — P. 201—223; Philosophie, discours philosophique et divisions de la philosophie chez les stoïciens // Revue internationale de philosophie. — 1991. — T. 45. — P. 205—219; La philosophie éthique: une éthique ou une pratique // Problèmes de morale antique / Ed. P. Demont, Fadulté des Lettres, Université de Picardie. — 1993. — P. 7—37. Див. зауваження K. Ієродіяконоу (Ierodiakonou K. The Stoic Division of Philosophy // Phronesis. — 1993. — T. 38. — P. 59—60) які, на мою думку, лише підтверджують зрештою мою інтерпретацію.

(обратно)

413

Фрагменти їх творів зібрані у виданні Ф. Верлі, що вийшло в десяти випусках з двома додатками: Wehrli F. Die Schule des Aristoteles. — Basel, 1944—1959, 1974—1978. Див., також: Lynch J.P. Aristotle’s School. — Berkeley, 1972, а також підсумкову працю: Moreau J. Aristote et son école. — Paris, 1962.

(обратно)

414

Див.: Goulet R. Aristarque de Samos // Dictionnaire des philosophes antiques… — T. I. — P. 356.

(обратно)

415

Див. про це: Hadot І. Seneca… — Р. 40—45.

(обратно)

416

Ioppolo А.-М. Opinione е scienza. — Napoli, 1986. — P. 44—50, 53—54 (надалі цитується як Ioppolo).

(обратно)

417

Ціцерон, Про межі добра і зла, II, 1, 1—4.

(обратно)

418

Платон, Апологія Сократа, 23 b, 38 а, 41 Ь—с.

(обратно)

419

Див.: Lévy С. La nouvelle Académie a-t-elle été antiplatonicienne? // Contre Platon, 1. Platonisme dévoilé… — P. 144—149; Ioppolo, p. 49.

(обратно)

420

Ioppolo, p. 162—165.

(обратно)

421

Ioppolo, p. 139; Іопполо цитує роботу Плутарха «Проти Колота» (1122 с—е).

(обратно)

422

Іорроіо, р. 135—146.

(обратно)

423

Сенека, Благодіяння, II, 10, 1.

(обратно)

424

Іорроіо, р. 203—209.

(обратно)

425

Цицерон, Тускуланські бесіди, V, 11, 33; Лукулу, 3, 7—8.

(обратно)

426

Про еклектизм див.: Hadot І. Du bon et du mauvais usage du terme «éclectisme» dans l’histoire de la philosophie antique // Herméneutique et ontologie. Hommage à Pierre Aubenque / Ed. R. Brague, J.-F. Courtine. — Paris, 1990. — P. 147—162. Про еклектизм в добу Просвітництва, який мислився як позиція, що полягає в самостійному мисленні і не підлягає «авторитетам», див.: Holzhey H. Der Philosoph für die Welt? Eine chimäre der deutschen Aufklärung? // Esoterik nd Exoterik der Philosophie / Hrsg. H. Holzhey. — Basel, 1977. — P. 132.

(обратно)

427

Цицерон, Про долю, 11, 24—25.

(обратно)

428

Див.: Babut D. Du scepticisme au dépassement de la raison. Philosophie et foi religieuse chez Plutarque // Parerga. Choix d’articles de D. Babut. — Lyon, 1984. — P. 549—581.

(обратно)

429

Плутарх, Застільні розмови, І, 2, 613 b.

(обратно)

430

Головне джерело — твори Секста Емпірика. Головні тексти зібрані в: Oeuvres choisies de Sextus Empiticue / Trad. J. Grenier, G. Goron. — Paris, 1948, та Dumont J.-P. Les Sceptiques grecs / Textes chois. — Paris, 1966 (надалі цитується як Dumont).

(обратно)

431

Voelke A.-J. La philosophie comme thérapie de l’âme… — P. 107—126.

(обратно)

432

Секст Емпірик, Піронові тези, III, 280; Dumont, р. 212. А.-Ж. Вельке зближує цю «філантропію» з філантропією античних медиків (Voelke A.-J. La philosophie comme thérapie de l'âme… — P. 109).

(обратно)

433

Секст Емпірик, Піронові тези, І, 27—30; Dumont, р. 13—14.

(обратно)

434

Секст Емпірик, Піронові тези, І, 36—39; Dumont, р. 49; Діоген Лаерцій, IX, 79—88.

(обратно)

435

Діоген Лаерцій, Про життя філософів, IX, 88.

(обратно)

436

Секст Емпірик, Піронові тези, І, 206; І, 188; Voelke A.-J. La philosophie comme thérapie de l’âme… — P. 123 et suiv.

(обратно)

437

Voelke A.-J. La philosophie comme thérapie de l’âme… — P. 116.

(обратно)

438

Секст Емпірик, Проти моралістів, 141—166; Dumont, р. 206—212.

(обратно)

439

Секст Емпірик, Піронові тези, І, 15, 197; Dumont, р. 12, 43.

(обратно)

440

Секст Емпірик, Піронові тези, І, 188–205; Dumont, р. 41—48.

(обратно)

441

Див.: Lynch J.P. Aristotle’s Shool… — P. 154—207; Glucker J. Antiochus and the Late Academy… — P. 373—379.

(обратно)

442

Цицерон, Нові академічні книги, 4, 15—12, 43.

(обратно)

443

Hadot І. Le phoblème du néoplatonisme alexandrin. Hiéroclès et Simplicius. — Paris, 1978. — P. 73—76.

(обратно)

444

Hadot I. Arts libéraux et philosophie dans la pensée antique. — Paris, 1984. — P. 213—261.

(обратно)

445

С. 193 — ефеби — юнаки, що досягнули повноліття і готувались до повноцінного громадянського життя (з 18 до 20 років). Їх навчання включало військову та загальноосвітню підготовку. — Прим. перекладача.

(обратно)

446

Ibid. — Р. 217—218.

(обратно)

447

Goulet R., Aouad М. Alexandros d’Aphrodisias // Dictionnaire des philosophes… — T. I. — P. 125—126; Thillet P. Introduction à Alexandre d’Aphrodise // Traité du Destin. — Paris, 1984. — P. XLIX—L.

(обратно)

448

Lynch J.P. Aristotle’s SchooL. — P. 177—189; Hadot I. Le problème du néoplatonisme… — P. 9—10.

(обратно)

449

Цицерон, Про Оратора, І, 11, 47.

(обратно)

450

Прокл, Коментар на Тімей, Diehl, t. І, р. 76; Festugière, t. І, р. 111.

(обратно)

451

Авл-Гелій, Аттичні ночі, І, 9, 8.

(обратно)

452

Епіктет, Підручник, §49; натяки на коментарі текстів в межах викладання див., також: Бесіди, І, 10, 8; І, 26, 13.

(обратно)

453

Порфирій, Життя Плотина, 14, 10; див., також; Goulet-Gazé М.-О. … — T. І. — Р. 262—264.

(обратно)

454

Chenu M.-D. Introduction à l’étude de saint Thomas d'Aquin. — Paris: Vrin, 1954. — P. 55.

(обратно)

455

С. 198 — фр. слово professeur означає як професію викладача, так і посаду — від «професора школи» (шкільного викладача) до професора університету (найвищого статусу університетського викладача). В укр. мові слово «професор» вживається лише в останньому значенні, тому фр. слово professeur перекладається тут як «викладач». — Прим. перекладача.

(обратно)

456

Д.Л., VII, 53—54.

(обратно)

457

Платон, Тімей, 24 с.

(обратно)

458

Див.: Robert L. Trois oracles de la Théosophie et un prophète d’Apollon // Académie des iscriptions et belles-lettres, comptes rendus de l’année 1968. — P. 568—599; Robert L. Un oracle gravé à Oinoanda // Académie des iscriptions et belles-lettres, comptes rendus de l’année 1971. — P. 597—619.

(обратно)

459

Див.: Hadot P. Théologie, exégèse, révélation, écriture dans la philosophie grecque // Les Règles de l’interprétation / Ed. Par M. Tardieu. — Paris, 1987. — P. 13—14.

(обратно)

460

Епіктет, Бесіди, III, 21—23; Підручник, §49.

(обратно)

461

С. 219 — епоптика — вищий рівень посвячення у містеріях. — Прим. перекладача.

(обратно)

462

Плутарх, Ізіда та Озіріс, 382 d. Див.: Hadot P. La division des parties de la philosophie dans l’Antiquité // Muséum Helveticum. — 1979. — T. 36. — P. 218—221 (bibliogr).

(обратно)

463

Hadot І. Le problème du néoplatonisme… — P. 160—164; Hadot I. Introduction (chap. III) // Simplicius. Commentaire sur le Manuel d’Epictète. — Leyde, 1996.

(обратно)

464

Авл-Гелій, Аттичні ночі, І, 26, 1—11. Про Епіктета див.: Souilhé J. Introduction // Epictète. Entretiens. — 1948. — T. І. — P. XXIX.

(обратно)

465

Порфирій, Життя Плотина, 3, 35.

(обратно)

466

Авл-Гелій, Аттичні ночі, XVII, 8; VII, 13.

(обратно)

467

Burkert W. Lore and Science in Ancient Pythagoreanism.  — Harvard University Press, 1972. — P. 199.

(обратно)

468

Аристофон, Піфагореєць: Les Présocratiques / Ed. J.P. Dumont. — P. 612.

(обратно)

469

Burkert W. Lore and Science in Ancient Pythagoreanism… — P. 150—175.

(обратно)

470

Les Vers d’or pythagoriciens / Ed. avec un commentaire P.C. van der Horst. — Leiden, 1932; Meunier M. Pythagore, Les Vers d’or, Hiéroclès, Commentaire sur les Vers d’or. — Paris, 1979.

(обратно)

471

Порфирій, Життя Піфагора; Ямвліх, Піфагор.

(обратно)

472

Тавр в Аттичних ночах Авла-Гелія, II, 9; див.: Festugière A.-J. Sur le De vita pythagorica de Jamblique // Etudes de philosophie grecque. — Paris, 1971. — P. 437—462.

(обратно)

473

Порфирій, Про утримання, І, 2, 3 і 3, 3.

(обратно)

474

Там само, І, 27, 1.

(обратно)

475

Там само, І, 29, 1—6.

(обратно)

476

Див. вище, с. 115, прим. 1 [у електронній версії — прим. 267. — Прим. верстальника.].

(обратно)

477

Тімей, 90 а.

(обратно)

478

Порфирій, Про утримання, І, 29, 5—6.

(обратно)

479

Див. вище, с. 101—102 [у електронній версії — розділ «Теоретична» форма життя. — Прим. верстальника.].

(обратно)

480

Порфирій, Про утримання, І, 29, 1—6.

(обратно)

481

Плотин, Еннеади, II, 9 (33), 14, 11.

(обратно)

482

Порфирій, Життя Плотина, 7, 31.

(обратно)

483

Порфирій, Про утримання, І, 41, 5.

(обратно)

484

Порфирій, Життя Плотина, 8, 201.

(обратно)

485

Порфирій, Там само, 9, 18; 8, 19.

(обратно)

486

Порфирій, Там само, 23, 7—18.

(обратно)

487

Плотин, Еннеади, VI, 7(38), 34, 9—37; див. примітки та коментар в: Hadot P. Plotin, Traité 38. — Paris, 1988.

(обратно)

488

Платон, Бенкет, 210 е 4.

(обратно)

489

Там само, 211 d—e.

(обратно)

490

Філон, Про сни, II, 232.

(обратно)

491

Merlan Ph. Monopsychism, Mysticism, Metaconsciousness, Problems of the Soul in the Neoaristotelian and Neoplatonic Tradition. — The Hague, 1963. — P. 35 sq.

(обратно)

492

Порфирій, Життя Плотина, 4, 11; 5, 5.

(обратно)

493

Емпедокл В 109; Демокрит В 164.

(обратно)

494

Еннеади, IV, 7 (2), 10, 27 і далі.

(обратно)

495

Там само, IV, 7 (2), 10, 30; І, 6 (1), 9, 7.

(обратно)

496

Там само, V, 3 (49), 4, 14 і далі.

(обратно)

497

Там само, V, 3 (49), 4, 10.

(обратно)

498

Див. вище, с. 99—103 [у електронній версії — розділ «Теоретична» форма життя. — Прим. верстальника.].

(обратно)

499

Там само, V, 1 (10), 12, 14.

(обратно)

500

Див.: Hadot P. Introduction à Plotin, Traité 38. — Paris, 1988. — P. 31—43

(обратно)

501

Еннеади, V, 8 (31), 10, 40.

(обратно)

502

Там само, V, 3 (49), 8, 22; див.: Bréhier Е. La Philosophie de Plotin. — Paris, 1982. — P. 98.

(обратно)

503

Там само, V, 3 (49), 4, 29.

(обратно)

504

Там само, VI, 5 (23), 12, 20.

(обратно)

505

Там само, VI, 7 (38), 36, 19.

(обратно)

506

Там само, VI, 9 (9), 1—4; переклад див.: Plotin. Traité 9 / Tr. P. Hadot. — Paris: 1994.

(обратно)

507

Еннеади, VI, 9 (9), 3, 37—54.

(обратно)

508

Там само, VI, 9 (9), 10, 15; 11, 11.

(обратно)

509

Там само, VI, 9 (9), 11, 12.

(обратно)

510

Там само, V, 3 (49), 17, 37.

(обратно)

511

Там само, VI, 7 (38), 36, 6—10; VI, 9 (9), 4, 11—16.

(обратно)

512

Там само, IV, 7 (2), 10, 30; І, 6 (1), 9, 7.

(обратно)

513

Див.: Plotin, Traité 38 / Trad. P. Hadot… — P. 37—44.

(обратно)

514

Еннеади, II, 9 (34), 15, 39—40.

(обратно)

515

Про гармонізацію Платона та Аристотеля див: Hadot І. Aristote dans l’enseignement philosophique néoplatonicien // Revue de théologie et de philosophie. — 1992. — T. 124. — P. 407—425; про уявлення неоплатонівських коментаторів про твори Аристотеля див.: Hadot І. Simplicius. Commentaire sur les Catégories. Fasc. I. — Leyden, 1990. — P. 63—107.

(обратно)

516

Див.: Festugière A.-J. L’ordre de lecture des dialogues de Platon aux V–VI siècles // Etudes de philosophie grecque… — P. 535—550.

(обратно)

517

С. 222 — «геометричним чином», тобто у спосіб, у який доводяться теореми в геометрії.

(обратно)

518

Див., наприклад: Masullo R. Il Tema degli «Esercizi Spirituali» neila Vita Isidori di Damascio // Talariskos. Studia Graeca Antonio Garzya sexagenario a discipulis oblata. — Napoli, 1987. — P. 225—242.

(обратно)

519

Див.: Lewy H. Chaldaean Oracles and Theurhy. — Paris, 1978, 2-е éd.; Saffrey H.D. Recherches sur le néoplatonisme après Plotin. — Paris, 1990. — P. 33—94: Hadot P. Théologie, exégèse… — P. 26—27.

(обратно)

520

Ямвліх, Про єгипетські містерії II, 11.

(обратно)

521

Див.: Sheppard A. Proclus’ Attitude to Theurhy // Classical Quarterly. — 1982. — T. 32. — P. 212—224; Saffrey H.-D. From Iamblichus to Proclus and Damascius // Classical Meditterranean Spirituality / Ed. by A.H. Armstrong. — New York, 1986. — P. 250—265.

(обратно)

522

Saffrey H.-D. Recherches sur le néoplatonisme après Plotin… — P. 54—56.

(обратно)

523

Цицерон, Про межі…, III, 72; Діоген Лаерцій, Про життя, вчення і висловлювання знаменитих філософів (далі — Д.Л.), VII, 39, 41; див. вище, с. 176—182 [у електронній версії — підрозділ Вправи. — Прим. верстальника.].

(обратно)

524

Сенека, Про постійність мудреця, 7, 1; Про провидіння, II, 9.

(обратно)

525

Див.: Hadot І. Tradition stoïcienne et idées politiques au temps des Grecques // Revue des études latines. — 1970. — T. 48. — P. 174—178.

(обратно)

526

Див. Hadot P. La Citadelle intérieure. — Paris, 1992. — P. 16, 31.

(обратно)

527

Порфирій, Життя Плотина, 7, 32.

(обратно)

528

Д.Л., IV, 18.

(обратно)

529

Див.: Порфирій, Лист до Марсели, §31.

(обратно)

530

Епіктет, Бесіди, II, 21, 4—6.

(обратно)

531

Сенека, Моральні листи до Луцилія, CVIII, 23. Див.: Pépin J. Philologos / Philosophos // Porphyre. La Vie de Plotin. — T. II. — P. 477—501.

(обратно)

532

Див. вище, c. 21—22 [у електронній версії — розділ Софісти V століття. — Прим. верстальника.].

(обратно)

533

Плутарх, Як слухати, 43, f.

(обратно)

534

Плутарх, Філософія повинна особливо розмовляти з великими, 776 c—d.

(обратно)

535

Hadot P. La Citadelle intérieure… — P. 64—66.

(обратно)

536

'Д.Л., IX, 64; VII, 171.

(обратно)

537

Горацій, Послання, І, 4 ,4—5 / Пер. А. Содомори.

(обратно)

538

Епіктет, Бесіди, III, 14, 1.

(обратно)

539

Емпедокл, В СХХІХ, Dumont, р. 428.

(обратно)

540

Vernant J.-P. Mythe et pensée chez les Grecs. — Paris, 1971. — T. I. — P. 114.

(обратно)

541

Gernet L. Anthropologie de la Grèce antique. — Paris, 1982. — P. 252.

(обратно)

542

Vernant J.-P. Mythe et pensée chez les Grecs… — T. I. — P. 114; 95—96.

(обратно)

543

Емпедокл, B CXXXII, Dumont, p. 429.

(обратно)

544

Vernant J.-P. Mythe et pensée chez les Grecs… — T. II. — P. 111.

(обратно)

545

Див. вище, c. 85—87 [у електронній версії — розділ Духовні вправи. — Прим. верстальника.].

(обратно)

546

Д.Л., VI, 76; 95.

(обратно)

547

Vernant J.-P. Mythe et pensée chez les Grecs… — T. I. — P. 96; T. II. — P. 111.

(обратно)

548

Hamayon R.N. La chasse à l'âme. Esquisse d'une théorie du chamanisme sibérien. — Paris, Société d’ethnologie, 1990. В наступних рядках я використовую доповідь Р.Н. Амайон про шаманізм: Hamayon R.N. Le chamanisme sibérien: réflexion sur un médium // La recherche. — 1995.  — N. 275. — P. 416—422.

(обратно)

549

Meuli K. Scythica // Hermes. — 1935. — T. 70. — P. 137 et suiv.

(обратно)

550

Dodds E.R. Les Grecs et l’irrationnel. — Paris: Aubier, 1965. — P. 135—147

(обратно)

551

Eliade M. Le chamanisme et les techniques archaïques de l’extase. — Paris, 1968.

(обратно)

552

Joly H. Le Renversement platonicien. — Paris: Vrin, 1974. — P. 67—69.

(обратно)

553

Hamayon R.N. Le chamanisme sibérien… — P. 418—419.

(обратно)

554

Hamayon R.N. Pour en finir avec la «transe» et Г «extase» dans l'étude du chamanisme // Etudes mongoles et sibériennes. — 1995. — T. 26. — P. 155—190.

(обратно)

555

С. 240 — каталепсія — стан нерухомості в певній, часто незручній та неприродній, позі, викликаний хворобою, гіпнозом чи свідомим зусиллям. — Прим. перекладача.

(обратно)

556

Hamayon R.N. Le chamanisme sibérien… — P. 419.

(обратно)

557

Joly H. Le Renversement platonicien… — P. 69.

(обратно)

558

Платон, Бенкет, 174 d.

(обратно)

559

Hamayon R. N. Le chamanisme sibérien… — P. 419.

(обратно)

560

Максим з Тіру, Промови, XVI, 2 // Theophrasti Characters… / Ed. J. Dübner. — Paris: Didot, 1877. — P. 60.

(обратно)

561

Bolton J.D.P. Aristeas of Proconnesus. — Oxford, 1962.

(обратно)

562

Vernant J.-P. Mythe et pensée chez les Grecs… — T. I. — P. 114; T. II. — P. 110, n. 44.

(обратно)

563

Zuntz G. Persephone… — P. 208—209. Порфирій, Життя Піфагора, §30.

(обратно)

564

Порфирій, Життя Піфагора, §45. Burkert W. Lore and Science… — P. 139—141.

(обратно)

565

Ямвліх, Життя Піфагора, §164—165.

(обратно)

566

Vernant J.-P. Mythe et pensée chez les Grecs… — T. I. — P. 111.

(обратно)

567

Meunier M. Pythagore // Les Vers d’or, Hiéroclès, Commentaire sur les Vers d’or, vers XL—XLIV… — P. 226.

(обратно)

568

Діодор Сицілійський, Історична бібліотека, X, 5, 1; Цицерон, Про старість, 11, 38.

(обратно)

569

Порфирій, Життя Піфагора, §40.

(обратно)

570

Платон, Держава, 600 а—b.

(обратно)

571

Див.: Burkert W. Lore and Science… — P. 109—120; 192—208.

(обратно)

572

Див. вище, c. 204—205 [у електронній версії — підрозділ Життєвий вибір. — Прим. верстальника.].

(обратно)

573

Сенека, Про спокій душі, 2, 3; Плутарх, Про спокій душі, 465, с; Д.Л., IX, 45; див.: Hadot І. Seneca… — Р. 135 et suiv.; Demont P. La cité grecque archaïque et classique et l’idéal de tranquillité. — Paris, 1990. — P. 271.

(обратно)

574

Демокріт, В XXXV і далі, Dumont, p. 862—873.

(обратно)

575

Демокрит, В II, Dumont, р. 836.

(обратно)

576

Антифон Софіст, А VI—VII, Dumont, р. 1094—1095; див.: Romeyer-Dhergey G. Les Sophistes. — Paris, 1985. — P. 110—115; Narcy M. Antiphon le Sophiste // Dictionnaire des philosophes antiques. — T. I. — P. 225—244; Furley W.D. Antiphon der Sophist. Ein Sophist als Psychotherapeut? // Rheinisches Muséum. — 1992. — Bd. 135. — S. 198—216; Demont P. La cité gecque archaïque… — P. 253—255.

(обратно)

577

Антифон Софіст, B LVIII—LIX, Dumont, p. 1114.

(обратно)

578

Антифон Софіст, В LIII, LII, р. 1112.

(обратно)

579

Про цю передісторію див.: Hadot І. The Spiritual Guide // Classical Mediterranean Spirituality. — New York, 1986. — P. 436—444; Hadot I. Seneca… — P. 10 et suiv.

(обратно)

580

Festugière A.-J. Deux prédicateurs de l’Antiquité: Télés et Musonis. — Paris: Vrin, 1978. — P. 69—71.

(обратно)

581

Delorme J. Gymnasion. — Paris: 1960. — P. 316 et suiv.

(обратно)

582

Платон, Держава, 611 d.

(обратно)

583

Плотин, Еннеади, І, 6 (1), 9, 7 і далі.

(обратно)

584

Марк Аврелій, Наодинці з собою. Роздуми, XII, 3, 1 і далі. Див.: Hadot P. Le Citadells intérieure… — P. 130 et suiv.; 148—154.

(обратно)

585

Марк Аврелій, Наодинці з собою. Роздуми, III, 10, 1.

(обратно)

586

Сенека, Моральні листи до Луцилія, LXXVIII, 14.

(обратно)

587

Марк Аврелій, Наодинці з собою. Роздуми, VIII, 36; XII 1.

(обратно)

588

Hadot P. La Citadelle intérieure… — P. 152.

(обратно)

589

Марк Аврелій, Наодинці з собою. Роздуми, VII, 54.

(обратно)

590

Епіктет, Бесіди, IV, 12.

(обратно)

591

Марк Аврелій, Наодинці з собою. Роздуми, II, 11; II, 5, 2; VII, 69; Епіктет, Підручник, §21; Сенека, Моральні листи до Луцилія, ХСІІІ, 6; 101, 7.

(обратно)

592

Хрісіпп у Плутарха, Загальні поняття проти стоїків, 1062 а // Les Stoïciens / Ed. Е. Bréhier… — P. 140.

(обратно)

593

Сенека, Моральні листи до Луцилія, LXXIV, 27; див. Kristeva J. Les Samouraïs. — Paris, 1990. — P. 380: «Досконалий круг, великий він є чи малий, щасливий, оскільки має правильну форму».

(обратно)

594

Марк Аврелій, Наодинці з собою. Роздуми, XI, 1, 1.

(обратно)

595

Сенека, Моральні листи до Луцилія, XII, 9; СІ, 10.

(обратно)

596

Про теперішнє у стоїцизмі та епікуреїзмі див.: Hadot P. Le présent seul est notre bonheur // Diogène. — janvier-mars 1986. — n. 133. — P. 58—81.

(обратно)

597

Аристотель, Нікомахова етика, IX, 1170 b 1.

(обратно)

598

Д.Л., X, 137; див. Balaudé J.-F. Epicure… — P. 135.

(обратно)

599

Цицерон, Про межі…, І, 18, 60; Сенека, Моральні листи до Луцилія, XV, 9.

(обратно)

600

Див.: Balaudé J.-F. Epicure… — P. 135.

(обратно)

601

Д.Л., X, 22; див.: Balaudé J.-F. Epicure… — P. 135.

(обратно)

602

Горацій, Оди, II, 16, 25; III, 29, 32—34 / Пер. А. Содомори.

(обратно)

603

Горацій, Оди, 1, 11, 7—8; Послання, І, 4, 13—14.

(обратно)

604

Філодем, Про смерть, 37, 20, у: Gigante М. Ricerche Filodemee. — Napoli, 1983. — P. 181; 215—216.

(обратно)

605

Про мир, заснований на тотожності буття, бутті собою, самості та відчутті власного існування, дивись чудові рядки: Hulin М. La Mystique sauvage… — P. 237.

(обратно)

606

Сенека, Моральні листи до Луцилія, І, 1—3.

(обратно)

607

Ватиканські сентенції, §14 // Balaudé J.-F. Epicure… — P. 210.

(обратно)

608

Головні максими, XIX // Balaudé J.-F. Epicure… — P. 202; Цицерон, Про межі…, І, 19, 63; II, 27, 87.

(обратно)

609

Аристотель, Нікомахова етика, X, 3, 1174 а 17 і далі; Див.: Kramer H.-J. Platonismus und hellenistische Philosophie. — Berlin, 1971. — P. 188.

(обратно)

610

Горацій, Оди, III, 29, 42.

(обратно)

611

Diano С. La philosophie du plaisir et la société des amis // Diano C. Studi e saggi di folosofia antica. — Padova, 1973. — P. 364.

(обратно)

612

Епікур, Лист Менекею, §126.

(обратно)

613

Вітґенштайн, Логіко-філософський трактат, 6.4311 / Тут і далі — пер. Є. Поповича.

(обратно)

614

Спіноза, Етика, IV, 67.

(обратно)

615

С. 261 — фр. слово conscience в сучасному вжитку поєднує щонайменше два основних значення, які передаються різними укр. словами: «свідомість» та «сумління/совість». Перше позначає поняття філософії та психології, друге — моралі. Існування трьох різних слів в укр. мові обумовлене лише історичними обставинами — всі три є утвореними в різний час і в різних контекстах кальками лат. conscientia чи його новоєвропейських кальок. Проблема перекладу цього фр. слова полягає у тому, що незважаючи на виникнення у фр. мові виразу conscience morale, який означає саме «сумління/ совість», слово conscience продовжує поєднувати вказані значення, тісно пов’язані між собою як історично, так і змістовно: ще до виникнення новоєвропейського поняття «свідомості» як універсальної пізнавальної здатності, моральна оцінка власних дій (яка спонукається свідомим іспитом чи мимовільними докорами сумління) передбачала здатність індивіда діяти свідомо і усвідомлювати свою діяльність. Через це фр. слово conscience перекладається як «свідомість» у всіх випадках, за винятком тих, коли автор свідомо вживає вираз conscience morale, та сталих виразів, таких як examen de conscience («tribunal intérieur» de la conscience) — «іспит сумління» («внутрішній суд» сумління»). — Прим. перекладача.

(обратно)

616

Див.: Jaeger H. L’examen de conscience dans les religions non chrétiennes et avant le christianisme // Numen. — 1959. — T. 6. — P. 175—233; Ditrionnaire de spiritualité. — T. IV. — 1961. — P. 1972; Hadot I. Seneca… — P. 66—71.

(обратно)

617

Сенека цитує текст Епікура: Сенека, Моральні листи до Луцилія, XXVIII, 9.

(обратно)

618

Епіктет, Бесіди, ІІ, 11, 1.

(обратно)

619

Плутарх, Як помітити прогрес в чесноті, 82 f.

(обратно)

620

Платон, Держава, 571 d.

(обратно)

621

Евагрій Понтійський, Практичний трактат ченця, §54—56; див.: Refoulé F. Rêves et vie spirituelle d’après Evagre le Pontique // Supplément de la Vie Sprirtuelle. — 1961. — T. 59. — P. 470—516.

(обратно)

622

Лист Аристея, §298; див.: Hadot I. Seneca… — P. 68—69. Йдеться про текст єврейського походження II століття до Різдва Христового, автор якого перебував під впливом грецької філософії.

(обратно)

623

Порфирій, Життя Піфагора, §40; Епіктет, Бесіди, III, 10.

(обратно)

624

Сенека, Про гнів, III, 36, 1—3; Rabbow, Seelenfürung… — S. 180—181.

(обратно)

625

Сенека, Моральні листи до Луцилія, XXVIII, 10.

(обратно)

626

Гієрокл, Коментар до Золотих віршів, XIX, (40—44) // Hgst. F.W. Kölher. — Stuttgart, 1974. — S. 80, 20: Commentaire sur les Vers d’or / Trad. M. Meunier. — P. 222.

(обратно)

627

Кант, Метафізика звичаїв, II, Перші метафізичні принципи вчення про чесноту, І, 1, §13.

(обратно)

628

Епіктет, Бесіди, II, 18, 12.

(обратно)

629

Hadot І. Seneca… — Р. 70; Rabbow, Seelenfürung… — S. 182.

(обратно)

630

Марк Аврелій, Наодинці з собою. Роздуми, II, 1.

(обратно)

631

Гален, Про діагностику…, 5, 6, р. 19.

(обратно)

632

Епіктет, Бесіди, IV, 6, 34.

(обратно)

633

Епіктет, Бесіди, III, 13, 6.

(обратно)

634

Платон, Держава, 486 а. На цю тему див.: Hadot P. La terre vue d’en haut et le voyage cosmique // Frontières et conquête spatioale. La philosophie à l’épreuve / J. Schneider, M. Léger-Orine. — Kluwer Academie Publishers, Dodrecht, 1988. — P. 31—40.

(обратно)

635

Платон, Федр, 246 b—c.

(обратно)

636

Платон, Теетет, 173 e.

(обратно)

637

Цицерон, Про природу богів, І, XXI 54 / Пер. В. Литвинова; Лукрецій, Про природу речей, II, 1044—1047; III, 16—17; III, 26—30 / Пер. А. Содомори.

(обратно)

638

Якщо скористатися назвою книги Александра Койре: Koyré A. Du monde clos à l’univers infini. — Paris, 1973.

(обратно)

639

Ватиканські сентенції, 10, Balaudé, p. 210.

(обратно)

640

Сенека, Моральні листи до Луцилія, СІІ, 21; Природні питання, І; Пролог, 12; Марк Аврелій, Наодинці з собою. Роздуми, XI, 1, 3; VII, 47, 1; X, 17.

(обратно)

641

Філон Александрійський, De specialibus legibus, II, §45.

(обратно)

642

Anthologie palatine, IX, 577; Festugière A.-J. La Révélation d’Hermès Trismégiste. — T. I. — Paris, 1944. — P. 317.

(обратно)

643

Див. Hadot P. La Citadelle intérieure… — P. 195—198.

(обратно)

644

Renan E. Oeuvres complètes. — T. II. — Paris: 1948. — P. 1037.

(обратно)

645

Fong Yeou-Lan. Précis de philosophie chinoise. — Paris: 1952. — P. 128.

(обратно)

646

Платон, Теетет, 174 e.

(обратно)

647

Цицерон, Про державу, VI, 9, 9. Див: Festugière F.J. La Révélation d’Htrmès Trismégiste. — T. II. — Paris, 1944. — P. 441–459.

(обратно)

648

Овідій, Метаморфози, XV, 147 і далі / Тут і далі — пер А. Содомори.

(обратно)

649

Лукрецій, Про природу речей, II, 9—10.

(обратно)

650

Див. вище, с. 177—178 [у електронній версії — підрозділ Вправи. — Прим. верстальника.].

(обратно)

651

Платон, Тімей, 59 c—d; див.: Mittelstrass J. Die Rettung der Phanomene. — Berlin, 1962. — S. 110.

(обратно)

652

Епікур, Лист Геродоту, 36.

(обратно)

653

Платон, Тімей, 90 а.

(обратно)

654

Le Blonde J.-M. Aristote, philosophe de la vie. — Paris, 1944. — P. 71.

(обратно)

655

Цицерон, Лукуллу, 41, 127.

(обратно)

656

Сенека, Природні питання, І, Прол. 17.

(обратно)

657

Одкровення Гермеса Трисмегіста (trad. A.-J. Festugière. — T. II. — Р. 165—169).

(обратно)

658

Плутарх, Про спокій душі, 477 с—е.

(обратно)

659

Марк Аврелій, Наодинці з собою. Роздуми, X, 5; V, 8, 12; IV, 26.

(обратно)

660

Сенека, Благодіяння, VII, 2, 5; 3, 3.

(обратно)

661

Марк Аврелій, Наодинці з собою. Роздуми, X, 21.

(обратно)

662

Плутарх, Спільні поняття, 37, 1978 е.

(обратно)

663

Сенека, Моральні листи до Луцилія, LXVI, 6.

(обратно)

664

Плотин, Еннеади, V, (3), 4, 10; VI, 7 (38), 34, 16—17.

(обратно)

665

Hadot І. The Spiritual Guide // Classical Mediterranean Spirituality. Egyptian, Greek, Roman / Ed. A. H. Armstrong. — New York, 1986. — P. 436—459.

(обратно)

666

Симплікій, Коментар на Підручних Епіктета, XXXII, рядок 154.

(обратно)

667

Hadot І. The Spiritual Guide… — P. 441—444.

(обратно)

668

Марк Аврелій, Наодинці з собою. Роздуми, І, 7, 1.

(обратно)

669

Rabbow P. Seelenfürung… — S. 260—279; Hadot І. The Spiritual Guide… — P. 444—459.

(обратно)

670

Д.Л., IV, 6.

(обратно)

671

Платон, Лист VII, 330 с — 330 а.

(обратно)

672

Див. про ставлення Кратета до його учня Зенона: Paquet L. Les Cyniques grecs. — Paris, 1992. — P. 166.

(обратно)

673

Про цей трактат див.: Gigante М. Philodème. Sur la liberté de parole // Association Guillaume Budé. Actes du VIII Congrès (1968). — Paris, 1970. — P. 196—220; Ricerche Filodemee. — Naples, 1983. — P. 55—113.

(обратно)

674

Rabbow P. Seelenfûrung… — S. 269—270.

(обратно)

675

Epicure et ses dieux… / Trad. Festugière. — P. 40; Ватіканські сентенції, LI, Balaudé, p. 216.

(обратно)

676

Порфирій, Життя Плотина, 11, 13.

(обратно)

677

Євнапій, Життя філософів та софістів…; див.: Goulet R. Aidésius de Cappadoce // Goulet R. Dictionnaire des philsophes antiques… — T.I. — P. 74.

(обратно)

678

Плутарх, Як слухати, 43 d.

(обратно)

679

Див.: Romilly J. de «Patience mon coeur!» L’Essor de la psychologie dans la littérature grecque classique. — Paris, 1984.

(обратно)

680

Лукрецій, Про природу речей, III, 1067—69.

(обратно)

681

Сенека, Моральні листи до Луцилія, XXIV, 26.

(обратно)

682

Сенека, Про спокій душі, І, 1.

(обратно)

683

Марк Аврелій, Наодинці з собою. Роздуми, XI, 13, 2; XI, 18, 18; див.: Hadot P. La Citadelle intérieure… — P. 241.

(обратно)

684

Марк Аврелій, Наодинці з собою. Роздуми, V, 6, 3.

(обратно)

685

Платон, Евфірон, 3 d 6.

(обратно)

686

Секст Емпірик, Піронові положення, III, 280; Dumont P. Les Sceptiques, р. 212.

(обратно)

687

Д.Л., ІІ, 66.

(обратно)

688

Платон, Держава, 387 d 12.

(обратно)

689

Аристотель, Нікомахова етика, X, 1177 а 27.

(обратно)

690

Ксенократ, Heinze fr. 4.

(обратно)

691

Горацій, Оди, III, 3, 1—8 / Пер. А. Содомори.

(обратно)

692

Bréhier Е. Chrysippe… — Р. 216—218.

(обратно)

693

Ксенократ у Плутарха, Висловлювання спартанців, 220 d.

(обратно)

694

SVF, III, 221, 539—542; Плутарх, Як помітити прогрес в чесноті, 75 с.

(обратно)

695

Див.: Hadot P. La figure du sage dans l’Antiquité gréco-latine // Gadoffre G. Les Sagesses du monde. — Paris, 1991. — P. 9—26.

(обратно)

696

Епікур, Лист Мепекею, §135; Balaudé, p. 114.

(обратно)

697

Лукрецій, Про природу речей, II, 645—650. Див., також: Balaudé, р. 114.

(обратно)

698

Epicure et ses dieux / Trad. Festugière, p. 98.

(обратно)

699

Платон, Теетет, 176, b.

(обратно)

700

Плотин, Еннеади, V, 3 (49), 17, 1.

(обратно)

701

Frischer В. The Sculpted World. — P. 83.

(обратно)

702

Сенека, Моральні листи до Луцилія, ХСІІ, 27; CVF, III, §245—252

(обратно)

703

Ніцше, Посмертні фрагменти, Осінь 1887, 10 [90]; Oevres philosophiques complètes. — T. XIII. — Paris, 1976. — P. 151.

(обратно)

704

В. Groethuysen. Anthropologie philosophique. — Paris, 1952. — P. 80.

(обратно)

705

Марк Аврелій, Наодинці з собою. Роздуми, IX, 32.

(обратно)

706

Сенека, Моральні листи до Луцилія, LXIV, 6. Див., також: Hadot P. LE Sage et le monde // Le Temps de la réflexion, X, 1989. — P. 175—188.

(обратно)

707

Лукрецій, Про природу речей, II, 1033—1035.

(обратно)

708

Hulin М. La Mystique sauvage. — Paris, 1993.

(обратно)

709

Сенека, Моральні листи до Луцилія, XLI, 3—4. Див. також: Hadot І. Seneca… — Р. 94.

(обратно)

710

Kant Е. Critique de la raison pratique. — Paris, 1983. — P. 175.

(обратно)

711

Veyne P. Introduction // Sénèque. Entretiens. Lettres à Lucilius… — P. CX.

(обратно)

712

Лукіан, Гермотім, гл. 77.

(обратно)

713

Див. нижче, Р. 345—352 [у електронній версії — розділ Незнищенність концепції філософії як способу життя. — Прим. верстальника.].

(обратно)

714

Bouveresse J. Wittgenstein, la rime et la raison. — Paris, 1973. — P. 74; див. нижче, c. 338—339 [у електронній версії — розділ Віртуози розуму. — Прим. верстальника.].

(обратно)

715

Bréhier E. Chrysippe. — P. 219, n. 1.

(обратно)

716

Hulin М. La Mystique sauvage… P. 243, 238—242.

(обратно)

717

С. 307 — Бут. 1:3; тут і далі Біблія цитується у перекладі І. Хоменка, скорочення біблійних книг подаються також за вид. І. Хоменка. — Прим. перекладача.

(обратно)

718

С. 308 Йо. 1:1, 3—4, 14. — Прим. перекладача.

(обратно)

719

Геракліт, фрагметн В 1, Les Présocratiques, р. 145.

(обратно)

720

Амелій у Євсевія, Євангельські приготування, XI, 19.

(обратно)

721

Див.: Brisson L. Amélius. Sa vie, son oeuvre, sa doctrine, son style // Aufstieg und Niedergang der römischen Welt / Hrsg. W. Haase, H. Temporini. — II, Bd. 36.2. — S. 840—843.

(обратно)

722

Юстин, Апологія, II, 8, 1; 13, 3 (див.: Wartelle A. Saint Justin, Apologies / Intr., texte, trad. et comm. — Paris, 1987).

(обратно)

723

Юстин, Апологія, І, 46, 3—4.

(обратно)

724

Климент Александрійський, Стромати, І, 11, 52, 3 (trad. Mondésert, Cerf, collection Sources chrétiennes; надалі посилання на це видання позначено абревіатурою SC). Див. також цікавий текст Григорія Чудотворця «Подяка Орігену», який описує школу Орігена як традиційну філософську школу, з любов'ю між вчителем та учнями, діалектичними вправами, а також з підпорядкуванням філософії християнській теології.

(обратно)

725

Оріген, Коментар на «Пісню пісень», Пролог, 3, 1—123 (Ed. et trad. І. Brézard, H. Crousel, M. Borret. — Paris, SC, 1991. — T. I. — P. 128—143). Див., також: Hadot I. Introduction à «Simplicius, Commentaire sur les Catégories», fasc. І. — Leyden, 1990. — Р. 36—44.

(обратно)

726

Див.: P. Hadot. Théologie, exégèse, révélation, écriture dans la philosophie grecque // Les Règles de l’interprétaion / Ed. par M. Tardieu. — Paris, 1987. — P. 13—34.

(обратно)

727

Leclercq J. Pour l’histoire de l’expression «philosophie chrétienne» // Mélanges de science religieuse. — 1952. — T. 9. — P. 221—226.

(обратно)

728

Юстин, Апологія, І, 46, 3.

(обратно)

729

С. 312 — в даному випадку визначення «профанна» вживається в його прямому значенні: профанною є філософія, яка не є «філософією одкровення». Хоча сьогодні такі слова як «профанне», «профан» отримали широкі негативні конотації, у своєму первісному значенні вони стосувалися того і тих, хто не належить до посвячених у якусь таємницю, одкровення. — Прим. перекладача.

(обратно)

730

Климент Александрійський, Стромати, II, 20, 120, 1.

(обратно)

731

Оріген, Коментар на «Пісню Пісень», II, 5, 7, t. 1 (Brézard, Crouzel, Borret… — T. І. — P. 359).

(обратно)

732

С. 313 — П.п. 1:8; у фр. перекладі, який цитує П. Адо: «якщо ти себе не знаєш». — Прим. перекладача.

(обратно)

733

Gribomont J. Monasticism and Asceticism // Christian Spirituality. — New York: Crossard, 1986. — P. 91.

(обратно)

734

Dumas F. Introduction // Philon d’Alexandrie. De vita contemplativa. — Paris, SC, 1963. — P. 31.

(обратно)

735

Bouyer L. La Spiritualité du Nouveau Testament et des Pères. — Paris, 1960. — P. 400—472.

(обратно)

736

Численні приклади див.: Григорій Назіанзін, Листи (Ed. P. Gallay. — Paris, Belles Lettres, 1964—1967. — T. І. — P. 39, 60, 71, 74, 114; T. II — P. 14, 85). Див. також: Hunger H. Die Hochsprachliche profane Literatur der Byzantiner. — Munich, 1978. — Bd. 1. — S. P. 4—10 (детальна бібліографія); Malingrey A.-M. — Philosophia. — Paris, 1961.

(обратно)

737

Афанасій, Життя Антонія, 14, 4; 20, 56 (Ed. G.J.M. Bartelink. — Paris, SC, 1994. — P. 175; 189—191; Евагрій, Практичний трактат ченця, §86 (Ed. А. Guillaumont, Cl. Guillaumont. — Paris, SC, 1971. — P. 677).

(обратно)

738

Rufinus, Historia Monachorum, 7, 29 // Patrologia latina, 21, 410 d,t 453 d; Див., також Leclercq J. Exersices spirituels // Dictionnaire de spiritualité. — Paris, T. 4, col. 1902—1908.

(обратно)

739

Див. вище, c. 180, 208—209 [у електронній версії — розділи Вправи та Життєвий вибір. — Прим. верстальника.].

(обратно)

740

Афанасій, Життя Антонія, 3, 1; 91, 3 (Ed. G.J.M. Bartelink. — P. 137; 369).

(обратно)

741

Григорій Назіанзін, Листи, Лист 153 (Ed. P. Gallay. — Т.1. — Р. 45).

(обратно)

742

Афанасій, Життя Антонія, 19, 3 (Ed. G.J.M. Bartelink. — P. 187); Дорофей з Гази, Духовні твори, §114 1—15 (Ed. L. Régnault, J. de Préville. — Paris, SC, 1963).

(обратно)

743

Втор. 15:9.

(обратно)

744

Basilius Caesariensis. In illud attende tibi ipsi // Partologia graeca 31, col. 197—217; критичне видання: Rudberg S.Y. // Acta Universitatis Stockholmensis, Stadia Graeca Stockholmensia. — Stockholm, 1962. — T. 2.

(обратно)

745

Афанасій, Життя Антонія, 55, 9 (Ed. G.J.M. Bartelink. — P. 285). Див. також: Foucault M. L’Ecriture de soi // Corps écrit. — № 5. — P. 3—23. Див. також мої зауваження стосовно цього тексту Фуко: Réflexions sur la notion de «culture de soi» // Michel Foucault philosophe. — Paris, 1989. — P. 264—266.

(обратно)

746

Дорофей з Гази, Духовні твори, §111, 13; 117, 7 (Ed. L. Régnault, J. de Préville. — P. 353; 365).

(обратно)

747

Див.: Апофтегми Отців (Introd., texte, trad. et notes par J.-C. Guy. — Paris, SC, 1993. — Chap. I—IX).

(обратно)

748

Дорофей з Гази, §60, 27—30.

(обратно)

749

Дорофей з Гази, §20, 1—33; Епіктет, Бесіди, І, 18, 18; Підручник, 12, 2.

(обратно)

750

Дорофей з Гази, §20, 28; §187, 14—16.

(обратно)

751

Цицерон, Тускуланські бесіди, IV, 75.

(обратно)

752

Евагрій, Практичний трактат, §58.

(обратно)

753

Евагрій, Практичний трактат, §86.

(обратно)

754

Климент Александрійський, Стромати. V, 11, 67, 1 (Ed. A. Le Boulluec. — Paris, SC, 1981. — P. 137).

(обратно)

755

Григорій Назіанзін, Листи, XXXI (Ed. P. Gallay. — Т. 1. — Р. 39).

(обратно)

756

Евагрій, Практичний трактат, §52; див. коментар А. та К. Ґійомон в SC.

(обратно)

757

Порфирій, Сентенції, с. 8, 9.

(обратно)

758

Дорофей з Гази, Життя Досифея, §6.

(обратно)

759

С. 323 — Втор. 4:9, 15. — Прим. перекладача.

(обратно)

760

Прип. 4:23; Афанасій, Життя Антонія, 21, 2 (Ed. G.J.M. Bartelink. — P. 193)

(обратно)

761

II Kop. 13:5; Афанасій, Життя Антонія, 55, 6 (Ed. G.J.M. Bartelink. — P. 283).

(обратно)

762

І Кор. 15:31; Афанасій, Життя Антонія, 19, 2 (Ed. G.J.M. Bartelink. — P. 187).

(обратно)

763

Евагрій, Практичний трактат, §1.

(обратно)

764

Див. вище, с. 201, 310—311 [у електронній версії — підрозділ Вправи та розділ Самовизначення християнства як філософії. — Прим. верстальника.].

(обратно)

765

Евагрій, Практичний трактат, §2—3.

(обратно)

766

Оріген, Про молитву, 25; див. зауваження А. та К. Ґійомон у виданні Практичного трактату» Евагрія в SC (T. II. — Р. 499—503).

(обратно)

767

Августин, Про істинну релігію, III, 3 (Bibliothèque augustinienne, Oeuvres de saint Augustin, 8, 1 série: Opuscules. VII. La Foi chrétienne / Ed. et trad. Pegon. — Paris, 1951).

(обратно)

768

Августин, Про істинну релігію, IV. 7.

(обратно)

769

Ніцше, По той бік добра і зла, Передмова.

(обратно)

770

Дорофей з Гази, §58—60.

(обратно)

771

Див. вище, с. 311—312 [у електронній версії — розділ Самовизначення християнства як філософії. — Прим. верстальника.].

(обратно)

772

Domanski J. La philosophie, théorie ou manière de vivre? Les controverses de l’antiquité à la Renaissance / Préface de P. Hadot. — Fribourg-Paris, 1996.

(обратно)

773

Hadot P. Exercices spirituels et philosophie antique / З-me éd. — Paris, 1995. — P. 56—57, 222—225.

(обратно)

774

Suarez F. Disputationes Metaphysicae // Opéra omnia. — Vivès, 1861. — T. XX: Ratio et discursus totius operis; це місце цитує E. Жільсон y: Gilson E. L’Esprit de la philosophie médiavale. — Paris, 1944. — P. 414, де зібрані тексти про поняття християнської філософії.

(обратно)

775

Історію поняття можна знайти у: Baudoux В. Philosophie Ancilla Theologiae // Antonianum. — 1937. — T. 12. — P. 293—326; Gilson E. La servante de la théologie // Etudes de la philosophie médiévale. — Strasbourg, 1921. — P. 30—50. Дивись також зауваження A. Кантена y його вступі до книги: Damien P. Lettre sur la Tout-Puissance divine. — Paris: SC, 1972. — P. 251, n. 3.

(обратно)

776

Див.: Hadot I. Arts libéraux et philosophie dans la pensée antique. — P. 282—287. Alexandre M. Introduction à Philon d’Alexandrie, De congressu eruditionis gratia // Oeuvres de Philon d’Alexandrie. — V. 16. — Paris, 1967. Wolfson H.A. Philo, Foungations of religious Philosophy in Judaism, Christianity and Islam. — Cambridge, Mass., 1947. — P. 156—157.

(обратно)

777

Філон Александрійський, Про молитву, §11; див.: Hadot І. Arts libéraux et philosophie… — P. 282

(обратно)

778

Філон Александрійський, Про молитву, §79—80; див.: Hadot І. Arts libéraux et philosophie… — P. 284, Alexandre M. Introduction à Philon d’Alexandrie… — P. 71—72.

(обратно)

779

Дивись тексти Климента та Орігена в: Alexandre M. Introduction à Philon d’Alexandrie… — P. 83—971; Hadot I. Arts libéraux et philosophie… — P. 287—289.

(обратно)

780

Augustinus. De doctrina christiana, 40, 60 (Bibliothèque augustinienne. Oeuvres de saint Augustin, 11, 1 série: Opuscules, XI. Le Magistère chrétien / Ed. et trad. Combès, Farges. — Paris, 1949. — P. 331).

(обратно)

781

Alcuin. Epistulae, 280 // Monumenta Germaniae Historica, Epistulae. — Vol. IV. — P. 437; див., також: Domanski J. La philosophie, théorie ou manière de vivre…, Chap. II.

(обратно)

782

Див.: Jeauneau E. «Lectio Philosophorum», Recherches sur l’école de Chartres. — Amsterdam, 1972.

(обратно)

783

Див.: Delhaye Ph. Enseignement et morale au XII siècle. — Fribourg-Paris, 1988. — P. 1—58.

(обратно)

784

Chenu M.-D. Introduction à l’étude de saint Thomas d’Acquin. — Paris, 1954. — P. 16.

(обратно)

785

Див.: Domanski J. La philosophie, théorie ou manière de vivre…, Chap. II (разом з детальною бібліографією у примітці 17 вказаного розділу).

(обратно)

786

Див. вище, с. 197—198 [у електронній версії — підрозділ Методи навчання: доба коментаря. — Прим. верстальника.].

(обратно)

787

Див.: Hadot P. La Préhistoire des genres littéraires philosophiques médiévaux dans l'Antiquité // Les Genres littéraires dans les sources théologiques et philospphiques médiévales. Actes du colloque international de Louvain-la-Neuve, 1981. — Louvain-la-Neuve, 1982. — P. 1—9.

(обратно)

788

Kant I. Critique de la raison pure / Trad. Tremesaygues, Pacaud. — Paris, 1944. — P. 562; Kant I. Logique / Trad. Guillermit. — Paris, 1966. — P. 24

(обратно)

789

Gilson Е. L’Esprit de la philosophie médiévale… — P. 1—38.

(обратно)

790

Ibid. — P. 25.

(обратно)

791

Abensour М., Labarrrière P.-J. Préface // Schopenhauer A. Contre la philosophie unsversitaire. — Paris, 1994. — P. 9. Вся ця передмова є важливою з погляду ідей, які ми тут розвиваємо.

(обратно)

792

Дивись сторінки, які Ж. Буврес присвячує професії викладача філософії: Bouvresse J. Wittgenstein, la rime et la raison. — Paris: Minuit, 1973. — P. 73—75.

(обратно)

793

Bouvresse J. Wittgenstein, la rime et la raison… — P. 74.

(обратно)

794

Domanski J. La philosophie, théorie ou manière de vivre…, Chap. II, III.

(обратно)

795

Боецій Дакійський. Про вище добро (Philosophes médiévaux. Anthologie de textes philosophiques (XIII—XIV siècle) / S.d. de H. Imbach, M.H. Méléard. — Paris, 1986. — P. 158—166.

(обратно)

796

Обрі з Реймсу цитує Ален де Лібера: Libéra A. de. Penser au Moyen Age. — Paris, 1991. — P. 147

(обратно)

797

Див.: Libéra A. de. Penser au Moyen Age… — P. 317—347, особливо: P. 344—347.

(обратно)

798

Див.: Domanski J. La philosophie, théorie ou manière de vivre…, Chap. III.

(обратно)

799

Petrarca. De sui ipsius et multorum ignorantia // Petrarca. Prose / G. Martelotti. — Milan: 1955. — P. 744. Про те, що стосується наступного викладу, див.: Domanski J. La philosophie, théorie ou manière de vivre…, Chap. IV.

(обратно)

800

Petrarca. De vita solitaria, II, 7 // Petrarca. Prose… — P. 524—526. Як зазначає Доманьскі (див.: Domanski J. La philosophie, théorie ou manière de vivre…, Chap. IV, n. 5), вислів «викладачі, що сидять на кафедрах» походить від Сенеки: Сенека, Про швидкоплинність життя, X, 1.

(обратно)

801

Pétrarca. De sui ipsius et multorum ignorantia // Petrarca. Prose… — P. 746—748: «Satius est autem bonum vella quam verum nosse».

(обратно)

802

Erasme. Adagia, 2201 (3, 3, 1) // Opéra omnia. — Amsterdam, 1969, II, 5 — P. 162, 25—166. Див., також: Domanski J. La philosophie, théorie ou manière de vivre…, chap. IV, n. 44.

(обратно)

803

Montaigne. Essais, II, 6 (éd. Thibaudet. — Paris: Gallimard, 1962. — P. 359).

(обратно)

804

Див.: Babut D. Du scepticisme au dépassement de la raison. Philosophie et la foi religieuse chez Plutarque // Parerga. Choix d’articles de D. Babut. — Lyon, 1994. — P. 549—581.

(обратно)

805

Montaigne. Essais, III, 13 (éd. Thibaudet. — Paris: Gallimard, 1962. — P. 1008, 1096). Див.: Friedrich H. Montaigne. — Paris, 1949. — P. 337.

(обратно)

806

Див. с. 114—115, 206—207 [у електронній версії — розділ Межі філософського дискурсу та підрозділ Життєвий вибір. — Прим. верстальника.].

(обратно)

807

Dreyfus H., Rabinow P. Michel Foucault. Un parcours philosophique. — Paris, 1984. — P. 345—456.

(обратно)

808

Butor M. L’usage des pronomes personnels dans le roman // Problèmes de la personne / Sous la dir. d’I. Meyerson. — Paris-La Haye, 1973. — P. 288—290.

(обратно)

809

Decartes. Réponses aux Secondes Objections (contre les Méditations) // Oeuvres / Ed. Ch. Adam, F. Tannery. — T. IX. — P. 103–104.

(обратно)

810

Descartes. Discours de la Méthode / Texte et comm. E. Gilson. — Paris, 1939. — P. 15, 18.

(обратно)

811

Див.: SVF, II, § 1230—131; Д.Л., VII, 46—48. Відсутність поспішності у судженні є стоїчною чеснотою, Декарт, вочевидь, знаходить її не у святого Томи, як цього хотів його перекладач Е. Жільсон (Descartes. Discours de la Méthode… — P. 198), а в сучасних йому стоїків (сам Жільсон — Р. 481, цитує «Моральну філософію стоїків» Ґійома дю Вера за вид. 1603 року — Р. 55) або стоїків давніх (наприклад з Діогена Лаертського).

(обратно)

812

Kant Е. Opus postumum / Trad. F. Marty. — Paris, 1986. — P. 245, 246.

(обратно)

813

Kant E. Opus postumum… — P. 262.

(обратно)

814

Kant I. Vorlesungen über die philosophishe Encyklopädie // Kant’s gesammelte Schriften. — Bd. XXIX. — Berlin: Akademie, 1980. — S. 8.

(обратно)

815

Kant І. Vorlesungen über die philosophishe Encyclopädie… — S. 8.

(обратно)

816

Ibid. — S. 8.

(обратно)

817

Ibid. — S. 9.

(обратно)

818

Ibid. — S. 12.

(обратно)

819

Kant Е. Critique de la raison pure / Trad. Tremesaygues, Pacaud. — P. 562

(обратно)

820

Kant E. Critique de la raison pure… — P. 561—562; Kant E. Critique de la raison pratique / Trad. J. Gibelin, E. Gilson. — Paris, 1983. — P. 123.

(обратно)

821

Kant E. Critique de la raison pure… — P. 562.

(обратно)

822

Ibid. — P. 562. Kant E. Logique… — P. 24.

(обратно)

823

Платон, Держава, 480 а 6.

(обратно)

824

Weil Е. Problèmes kantiens. — Paris, 1990. — P. 37, n. 17.

(обратно)

825

Kant E. Logique… — P. 25. Про концепт космічної філософії див.: Ralph Lindgren J. Kant's Conceptus Cosmicus // Dialogue. — 1963—1964. — T. 1. — P. 280—300.

(обратно)

826

Holzhey H. Der philosoph für die Welt — eine Chimâre der deutschen Aufklarung // Holzhey H., Zimmerli W.C. Esoterik und Exoterik der Philosiphie. — Basel-Stuttgart, 1977. — S. 117—138, та особливо, S. 133.

(обратно)

827

Kant Е. Critique de la raison pure… — P. 562

(обратно)

828

Weil E. Problèmes kantiens… — P. 34.

(обратно)

829

Kant E. Fondements de la métaphysique des moeurs / Trad. V. Delbos, A. Philonenko. — Paris, 1987. — P. 94.

(обратно)

830

Kant Е. Critique de la raison pure… — P. 562, note.

(обратно)

831

С. 351 — відповісти на запитання «Що я можу знати?» має на меті Кантова «Критика чистого розуму» (1782). Два наступні запитання — «Що я маю робити?» і «На що я можу сподіватися?» також належать до «критичної» програми Канта, за його задумом їм присвячені відповідно «Критика практичного розуму» (1788) та «Критика здатності судження» (1790). На думку Канта, ці три основні питання філософії можуть бути зведені до одного: «Що таке людина?»; на нього він намагається відповісти в «Антропології з прагматичного погляду» (1798).» — Прим. перекладача.

(обратно)

832

Kant E. Logique… — P. 25; Kant E. Critique de la raison pure… — P. 543.

(обратно)

833

Kant Е. Critique de la raison pratique…, P. 136.

(обратно)

834

Kant E.Critique de la faculté déjuger, §42 / Trad. A. Philonenko. — Paris, 1968. — P. 133.

(обратно)

835

Kant E. Métaphysique des moeurs, II. Doctrine de la vertu, II, §53 / Trad. A. Renaut. — Paris, 1994. — P. 363—365.

(обратно)

836

Див.: Shaftesbury. Exercices / Trad. et prés, par L. Jaffro. — Paris, 1993; йдеться про духовні вправи згідно з Епіктетом та Марком Аврелієм.

(обратно)

837

Gilson Е. L’Esprit de la philosophie médiévale… — P. 11—16; Bugault G. L’Inde pense-t-elle? — Paris, 1994. — P. 25—26; Merleau-Ponty M. Eloge de la philosophie et autres essais. — Paris: Gallimard, 1960. — P. 201.

(обратно)

838

Zac S. Kant, les stoïciens et le cristianisme // Revue de la métaphysique et de morale. — 1972. — P. 137—165.

(обратно)

839

Див.: Rochlitz R. Esthétique de l’existence // Michel Foucault philosophe… — P. 290, де йдеться про «секуляризований християнський та гуманістичний спадок».

(обратно)

840

Плотин, Еннеади, V, 6 (24), 5, 9.

(обратно)

841

Gabriel G. La logique comme littérature? De la signification de la forme littéraire chez Wittgensein // Le Nouveau Commerce. — Printemps 1992. — Cahier 82/83. — P. 77. (ім’я автора було надруковано з помилкою: Ґабріель Ґотфрід замість Ґотфрід Ґабріель).

(обратно)

842

Вітґенштайн Л. Логіко-філософський трактат, 6. 4311.

(обратно)

843

Дивись блискучі пояснення Ж. Бувреса: Bouveresse J. Wittgenstein, la rime et la raison. — Paris, 1973. — P. 21—81, 89.

(обратно)

844

Див. вище, c. 346 і далі [у електронній версії — розділ Незнищенність концепції філософії як способу життя. — Прим. верстальника.].

(обратно)

845

Див. вище, с. 339—353 [у електронній версії — розділ Незнищенність концепції філософії як способу життя. — Прим. верстальника.].

(обратно)

846

Дивись, наприклад, численні праці, які вийшли або скоро вийдуть: Davidson А.І. Ethics as Ascetics: Foucault, the History of Ethics and Ancient Thought // Foucault and the Writing of History / Ed. by Goldstein. — Oxford, 1994. — P. 63—80; Hutter H. Philosophy as Self-Transformation // Historical Réfactions. — 1989. — Vol. 16, n. 2, 3. — P. 171—198; Imbach R. La philosophie comme exercice spirituel // Critique. — № 455. — P. 275—283. Solère J.-L. Philosophe et amour de la sagesse: entre les Anciens et nous, l’Inde // Inde, Europe, Postmodernité / Colloque de Céret 1991, s.d. de J. Poulain. — Paris, 1993. — Р. 149—198; SchlangerJ. Gestes de philosophes. — Paris, 1994.

(обратно)

847

Мерло-Понті М. Феноменологія сприйняття / Пер. О. Йосипенко, С. Йосипенка. — К.: Український Центр духовної культури, 2001. — С. 18.

(обратно)

848

Friedmann G. La Puissance et la Sagesse. — Paris, 1970. — P. 359.

(обратно)

849

Nietzsche. Fragments posthumes, automne 1881, 15 [59] // Nietzsche. Oervres philosophiques complètes. — T. V. — Paris: Gallimard, 1982. — P. 530.

(обратно)

850

Goethe. Entretien avec Falk // F. Von Biedermann. Goethe Gesprache. — Leipzig, 1910. — Bd. IV. — S. 469.

(обратно)

851

Див. вище, c. 352 [у електронній версії — розділ Незнищенність концепції філософії як способу життя, закінчення. — Прим. верстальника.].

(обратно)

852

Див.: Вітґенштайн Л. Логіко-філософський трактат, 6. 4311, де можна побачити натяк на епікурейське уявлення про смерть та на стоїчну концепцію теперішнього.

(обратно)

853

Jaspers K. Epikur // Weltbewohner und Weimarianer, Festschrift E. Beutler. — 1960. — S. 132—133.

(обратно)

854

Hadot P. La Citadelle intérieure… — P. 330—333.

(обратно)

855

Gernet J. Chine et cristianisme / 2 ed. — Paris, 1991. — P. 191; Gernet J. La Sagesse chez Wang-Fou-tche, philosophe chinois du XII siècle // Les Sagesses du monde / Colloque s.d. de G. Gadoffre. — Paris, 1991. — P. 103—104.

(обратно)

856

Bugault G. L’Inde pense-t-elle? — Paris, 1994.

(обратно)

857

Droit R.-P. L’Oubli de l’Inde. — Paris, 1989.

(обратно)

858

Hulin M. La Mystique sauvage. — Paris, 1993.

(обратно)

859

Solère J.-L. Philosophe et amour de la sagesse: entre les Anciens et nous, l’Inde…; Solère J.-L. L’Orient de la pensée // Les Cahiers de philosophie. — 1992. — № 14. — P. 5—42.

(обратно)

860

Див. вище c. 305—306 [у електронній версії — підрозділ Висновки. — Прим. верстальника.].

(обратно)

861

Tchouang-tseu, XVII, La crue d’automne; XXI, Tien Tseu-Fang / Trad. Liou Kia-Hway // Philosophes taoïstes. — Paris.: Gallimard, 1980. — P. 202, 244.

(обратно)

862

Hadot P. «Le présent seul est notre bonheur». La valeur de l'instant présent chez Goethe et dans la philosophie antique // Diogène. — 1986. — N. 133. — P. 58—81; Hadot P. La terre vue d’en haut et le voyage cosmique. Le point de vue du poète, du philosophe et de l’historien // Frontières et conquête spatiales. — Dordrecht-Londres, 1988. — P. 31—39.

(обратно)

863

 «Все, що є необхідним, побаченим згори та в оптиці якоїсь цілісної економії, так само є корисним саме по собі. Його потрібно не просто терпіти, його потрібно любити»: Nietzsche F. Nietzsche contre Wagner. Epilogue, I // Oeuvres philosophiques complètes. — Paris: Gallimard. — T. VII. — P. 275.

(обратно)

864

Вітґенштайн Л. Логіко-філософський трактат, 6.4311, 6.45.

(обратно)

865

Solère J.-L. Philosophe et amour de la sagesse: entre les Anciens et nous, l’Inde… — P. 198.

(обратно)

866

Kin (Yue-Lin): Fong (Yeou-Lan). Précis d’hstoire de la philosophie chonoise… — P. 31.

(обратно)

867

Платон, Лист VII, 328 с.

(обратно)

868

Див.: Droit R.-P. Philosophie de printemps // Le Mondes des livres. — 21 avril 1995. — P. IX. Друа цитує визначення Кантом Aufklärung: Kant І. Reflexionen zur Metaphysik, Reflexion 6204 // Kant’s gesammelte Schriften. — Bd. XVIII. — S. 488.

(обратно)

869

Friedmann G. La Puissance… — P. 360.

(обратно)

870

Марк Аврелій, Наодинці з собою. Роздуми, IX, 29, 5; Hadot P. La Citadelle intérieure… — P. 321—325.

(обратно)

871

Бібліографія укр. перекладу відтворює бібліографію фр. видання книги П. Адо з деякими винятками. В І розділі Бібліографії посилання даються відповідно до тих самих принципів, що й в решті тексту перекладу — у випадку, якщо той чи той автор цитується за укр. перекладом його твору, посилання робиться на укр. видання; у випадку посилань на тексти «класичних» авторів (про яких йдеться на початку II розділу Бібліографії) з «відтворенням загальноприйнятих посилань» — імена і назви творів цих авторів даються українською, хоча цитати, за винятком окремо вказаних випадків, перекладались з французької. Їх переклад з оригіналів ускладнив би переклад книги П. Адо і перетворив би її з книги, адресованої широкому колу читачів, на складний науковий текст з різними перекладацькими версіями, коментарями і уточненнями. В II розділі «Бібліографії» перекладено бібліографічні коментарі П. Адо та додано посилання на видання укр. перекладів згаданих «класичних» авторів.

Перекладач щиро вдячний Юрію Вестелю за цінні поради щодо роботи з текстами античних філософів та Вікторії Фертенко за вдумливе редагування і корисні поради з вдосконалення тексту — прим. пер.

(обратно)

872

Деталі своєї духовної та інтелектуальної біографії П. Адо повідомляє у розмовах з Жанні Карльє та Арнольдом Девідсоном, які вийшли окремою книгою під назвою «Філософія як спосіб життя»: Hadot P. La Philosophie comme manière de vivre / Entretiens avec Jeannie Carlier et Arnold I. Davidson. — Paris: Albin Michel, 2001. — P. 22.

(обратно)

873

Hadot P. La Philosophie comme manière de vivre… — P. 23.

(обратно)

874

Ibid. — P. 24—25.

(обратно)

875

Ibid. — P. 127.

(обратно)

876

Ibid. — Р. 205—206.

(обратно)

877

Ibid. — Р. 29—30.

(обратно)

878

Ibid. — Р. 43.

(обратно)

879

Ibid. — P. 186—187.

(обратно)

880

Ibid. — P. 207—208.

(обратно)

881

Ibid — P. 209.

(обратно)

882

«Національного Центу наукових досліджень», аналогу системи дослідницьких закладів Академії наук в СРСР та пострадянських країнах.

(обратно)

883

Hadot P. La Philosophie comme manière de vivre… — P. 61.

(обратно)

884

Hadot P. Wittgenstein et les limites du langage. — Paris: Vrin, 2004.

(обратно)

885

Ibid. — P. 64.

(обратно)

886

Ibid. — Р. 12.

(обратно)

887

Hadot P. Le Voile d’Isis: essai sur l’histoire de l’idée de nature. — Paris: Gallimard, 2004. — P. 310—313.

(обратно)

888

Hadot P. Wittgenstein et les limites du langage… — P. 11.

(обратно)

889

Hadot P. Mes livres et mes recherches // Exercices spitiruels et philosophie antique / Préface d’Arnold I. Davidson. — Paris: Albin Michel, 2002. — P. 368.

(обратно)

890

Ibid. — Р. 14.

(обратно)

891

Hadot P. La Philosophie comme manière de vivre… — P. 130.

(обратно)

892

Hadot P. Plotin ou La simplicité du regard. — Paris, 1963.

(обратно)

893

Hadot P. La Philosophie comme manière de vivre… — P. 138.

(обратно)

894

Plotin. Traité 38: [Ennéades VI, 7] / Introd., trad., comment, et notes par P. Hadot. — Paris: Cerf, 1988; Plotin. Traité 50: [Ennéades III, 5] / Introd., trad., comment, et notes par P. Hadot. — Paris: Cerf, 1991; Plotin. Traité 9 [Ennéades VI, 9] / Introd., trad., comment, et notes par P. Hadot. — Paris, Cerf, 1994.

(обратно)

895

Hadot P. La Philosophie comme manière de vivre… — P. 138.

(обратно)

896

«Практичної Школи вищих студій» — навчального закладу, який поєднує дослідницьку роботу та викладання, що здійснюється у формі семінарів. Викладачі ЕРНЕ обираються не обов’язково з числа університетських викладачів і пропонують власний напрям роботи.

(обратно)

897

Дисертація вийшла друком у 1971 році; до цього П. Адо видав тексти Марія Вікторіна (Marius Victorinus. Traités théologiques sur la Trinité / Texte établi par Paul Henry, introduction, trad. et notes par P. Hadot. — Paris, 1960); a в 1990-х він повернеться до його спадщини, видавши разом з Мішелем Тардьє книгу про іншу версію джерел Марія Вікторіна: Hadot P., Tardieu М. Recherches sur la formation de l’Apocalypse de Zostrien et les sources de Marius Victorinus. — Louvain, Paris: Peeters, Vrin, 1996.

(обратно)

898

Див.: Desroches D. La philosophie comme mode de vie chez Pierre Hadot // Encyclopédie de l’Agora. Grands questions. Dossier thématique, prémiere version Juillet 2011, 1—28.

(обратно)

899

Hadot P. Philosophy as a Way of Life: Spiritual Exercises from Socrates to Foucault / Edited and with an introduction by A.I. Davidson, translated by M. Chase, Blackwell, 1995.

(обратно)

900

Hadot P. La Philosophie comme manière de vivre… — P. 62.

(обратно)

901

Ibid. — Р. 69.

(обратно)

902

Ibid. — Р. 104.

(обратно)

903

Ibid. — Р. 94.

(обратно)

904

Ibid. — Р. 98.

(обратно)

905

Arrien. Manuel d’Epictète / Trad. de P. Hadot. — Paris, 2004; Hadot I., Hadot P. Apprendre à philosopher dans l’Antiquité: l’enseignement du «Manuel d'Épictète» et son commentaire néoplatonicien. — Paris, 2004.

(обратно)

906

Marc Aurèle. Écrits pour lui-même / Trad. par P. Hadot. — Paris, 1998; Hadot P. La citadelle intérieure: introduction aux „Pensées“ de Marc Aurèle. — Paris, Fayard, 1992.

(обратно)

907

Hadot P. N’oublie pas de vivre. Goethe et la tradition des exercices spirituels. — Paris: Albin Michel, 2008.

(обратно)

908

Див. наше видання, c.122—124.

(обратно)

909

Hadot P. La Philosophie comme manière de vivre… — P. 105.

(обратно)

910

Європейський словник філософій: Лексикон неперекладностей. Пер. з фр. — Том перший. — К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2011. — С. 307.

(обратно)

911

Там само. — С. 308.

(обратно)

912

Там само. — С. 308.

(обратно)

Оглавление

П'єр Адо Що таке антична філософія?

  ПЕРЕДНЄ СЛОВО

  Перша частина ПЛАТОНОВЕ ВИЗНАЧЕННЯ ФІЛОСОФА І ТЕ, ЩО ЙОМУ ПЕРЕДУЄ

    І ФІЛОСОФІЯ ДО ФІЛОСОФІЇ

      Historia перших мислителів Греції

      Paideia

      Софісти V століття

    II ПОЯВА ПОНЯТТЯ «ФІЛОСОФУВАННЯ»

      Свідчення Геродота

      Філософська діяльність, гордість Афін

      Поняття sophia

    III ПОСТАТЬ СОКРАТА

      Постать Сократа

      Сократове незнання та критика софістичного знання

      Заклик «індивіда» до «індивіда»

      Сократове знання: абсолютна цінність морального наміру

      Турбота про себе, турбота про інших

    IV ВИЗНАЧЕННЯ ФІЛОСОФА В «БЕНКЕТІ» ПЛАТОНА

      «Бенкет» Платона

      Ерос, Сократ і філософ

      Ісократ

  Друга частина ФІЛОСОФІЯ ЯК СПОСІБ ЖИТТЯ

    V ПЛАТОН І АКАДЕМІЯ

      Філософія як форма життя у платонівській академії

      Філософський дискурс Платона

    VI АРИСТОТЕЛЬ ТА ЙОГО ШКОЛА

      «Теоретична» форма життя

      Різні рівні «теоретичного» життя

      Межі філософського дискурсу

    VII ЕЛЛІНІСТИЧНІ ШКОЛИ

      Загальна характеристика

      Кініки

      Пірон

      Епікурейство

      Стоїцизм

      Аристотелізм

      Платонівська Академія

      Скептицизм

    VIII ФІЛОСОФСЬКІ ШКОЛИ ДОБИ ІМПЕРІЇ

      Загальна характеристика

      Плотин та Порфирій

      Неоплатонізм після Плотина, теургія

    IX ФІЛОСОФІЯ І ФІЛОСОФСЬКИЙ ДИСКУРС

      Філософія та двозначність філософського дискурсу

      Духовні вправи

      Мудрець

      Висновки

  Третя частина РОЗРИВ І ТЯГЛІСТЬ. СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ ТА НОВИЙ ЧАС

    X ХРИСТИЯНСТВО ЯК ФІЛОСОФІЯ ОДКРОВЕННЯ

      Самовизначення християнства як філософії

      Християнство та антична філософія

    XI ЗНИКНЕННЯ ТА ВІДРОДЖЕННЯ АНТИЧНОЇ КОНЦЕПЦІЇ ФІЛОСОФІЇ

      Ще раз про християнство та філософію

      Філософія як служниця теології

      Віртуози розуму

      Незнищенність концепції філософії як способу життя

    XII ПИТАННЯ ТА ПЕРСПЕКТИВИ

  Бібліографія[871]

  Хронологія

  Іменний покажчик

  Примітки перекладача

  ФІЛОСОФІЯ ЯК СПОСІБ ЖИТТЯ ТА ІСТОРІЯ АНТИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ П’ЄРА АДО

  ЗМІСТ

Інформація видавця

Про автора

Примітки до електронної версії Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg