«Філософія українства»

Роман Коваль ФІЛОСОФІЯ УКРАЇНСТВА

Коваль слова, коваль дії

Автора «Філософії українства» знаю десь із 1989 року. Темпераментний, роботящий українець, відданий національній ідеї. Він завжди має свою думку, свою позицію. Роман Коваль відвертий і в слові, і в дії. З його розумінням вічних українських тем хтось може не погодитися, але в філософії життя завжди були й будуть дискусії.

Роман Коваль розуміє, що слова зараз недостатньо, тому й кличе до дії, кличе перейти від потоків здевальвованих слів до рішучого діла в ім'я України.

В екстремальних умовах, коли відступати вже нікуди, він нагадує гасло часів Другої світової війни: «Папа, убей немца!». Цей заклик убив, може, не менше окупантів, ніж кулі. Він деморалізував ворога, викликав у нього панічний страх…

Роман Коваль закликає бути готовими не тільки до пасивного опору, але й до атаки. Бо лише атакуючи, каже він, досягнемо перемоги!

Саме атакуючою він хоче створити свою ДСУ — організацію молодих і злих українців.

Головним змістом нашої епохи є Пан-Час, іншими словами — революція, а не обіцянки скорого добробуту, миру й спокою. Але маса не розуміє ходу історії, не розуміє, що позитивні наслідки революцій, мирних чи кривавих, будуть не відразу. Мир, порядок, добробут і справедливість наступлять через років 10–15, не раніше.

Від нерозуміння цього й чуємо звинувачення маси на адресу трибунів, ораторів, пропагандистів, які взяли безпосередню участь у цих глобальних змінах нашого суспільства.

Настав Час! Пан-час! Божі (космічні!) сили провадять у життя свої закони, свій хід — хтозна! — може в ім'я якоїсь непізнанної людиною космічної ідеї.

Це треба відчувати!

А «ми голосували за Самостійну», думаючи: завтра рай!

Рай на українській землі буде обов'язково! Але перед тим треба пройти з честю і гідністю всі послані нам випробування.

Збірник Романа Коваля допоможе ці випробування пройти з меншими втратами, тому він потрібний нам, потрібний як повітря і хліб!

Микола САМІЙЛЕНКО

Передмова

В цій книжечці я заторкнув теми, які не увійшли до попередніх моїх збірок: протистояння національної культури і «вселюдської» цивілізації, національної еліти і безнаціонального Хама, розуму та інстинктів, об'єктивного і суб'єктивного, слова і вчинків, українців-східняків та галичан. Доопрацьовуються в книзі й теми, яких вже торкався: мова йде про владу бажань безнаціонального споживача, про складнощі формування української еліти, аналізуються глибинні хиби демократії і зокрема парламентаризму. Цікавою і несподіваною для мене самого виявилася тема т. зв. «малого» зла, яку сьогодні сповідують українські демократи. Боячись великого зла, намагаючись уникнути протистояння з ним, вони вибирають, як їм здається, менше зло. Не протиставляючи себе злу взагалі — ні великому, ні малому, вони сприяють тим самим поширенню його в Україні.

Говориться в книзі і про важливість плекання віри у власну місію, про необхідність власного героїчного прикладу, без якого всі писання, слова лишаються безплідними.

Зміст книги, власне, є лише розділом великої теми, означеної на обкладинці книги. єнші розділи зібрані в «Підставах націократії», у збірках «З ким і проти кого», «Про ворогів, попутників і союзників», «Чи можливе україно-російське замирення?» Можливо колись зберу докупи ці розділи…

А зараз, друже, — до роботи! Читай, аналізуй, роби висновки, вирішуй з ким ти і чого вартий.

Отже, «Філософія українства». Читаючи, думай: а що ти зробив для України?!

Автор

Культура чи цивілізація?

Незабаром виповниться 10 років від часу як в Україні вибухнув «цивілізаторський» бум. Різнокольорові діячі від «прогресивних» комуністів до дисидентів, а згодом демократи і націоналісти почали в небачених масштабах надуживати терміном «цивілізований». Варіації були досить одноманітні: «ми повинні йти цивілізованим шляхом», «ми повинні рівнятися на цивілізовані країни світу», «у нас повинно бути цивілізоване законодавство», «ми — нецивілізована країна»…

Поняття «цивілізований» поруч із термінами «демократія» і «правовий» стали улюбленими словами-паразитами українських демократів. Згодом цим жаргоном стали користуватися всі, у кого не було міцного національного коріння: комуністи, соціалісти, ліберали, зелені, навіть депутати-аграрники. Наші священні символи «Україна» і «Українська нація» відійшли на другий план.

Фетишизація «цивілізації» і «цивілізованості», які уособлювалися, як правило, із західним світом, свідчили про вторинність, ущербність українських політиків: вони, ніби діти, весь час хотіли на когось рівнятися. Вони й думки не могли припустити, що Україна може бути еталоном, що на неї хтось може рівнятися: папуаси, росіяни, американці, румуни, поляки… Для них, оцих київських горе-олімпівців. Батьківщина була і залишається провінцією, а не центром світу. Зрозуміло, що з такими діячами у нас тільки одна перспектива — перспектива народів, які шукають еталон за межами своїх кордонів, — себто бути народами третього світу. І доки ці діячі визначатимуть політику України, її долю, ми будемо вічно третіми, шостими, аутсайдерами, невдахами.

Розмови про те, щоб «дотягти» Україну до «світових стандартів», «підняти» Україну до рівня цивілізації свідчать не лише про меншевартісність наших провінційних «олімпійців» — депутатів Верховної Ради, чільних діячів адміністрації Президен-та, керівників політичних партій та політичних гуртків, а й про їхню неграмотність, нерозуміння різниці між національною культурою і цивілізацією, нерозуміння ними вищості будь-якої, а тим більше української культури над безнаціональною, застандартизованою цивілізацією, уособленням якої є сьогодні Сполучені Штати Америки.

Для українця слово «культура» пахне землею, це слово викликає асоціації з сільським, глибинним, традиційним. Слово «цивілізація» тхне смітниками мегаполіса, викликає думки про щось нетрадиційне, нове, модерне, розтиражоване мільйонами примірників, змішане, інтернаціональне і водночас уніфіковане, відірване від народного ґрунту, від «садочка вишневого коло хати», із затертим національним обличчям.

«Безнаціональної культури немає», — писав Євген Маланюк. Безнаціональною є цивілізація, додаємо ми. І вона — ця нівелююча цивілізація атакує мільярдами пляшок «Пепсі-Коли», мільярдами однакових целофанових пакетів, затирає життєдайну границю між своїм та чужим, змішує народи і раси, плодить виродків, наркоманів, повій, гомосексуалістів, стандартизує, нівечить оригінальне, знецінює традиційні цінності націй…

Йде боротьба між Українською Культурою і Космополітичною Цивілізацією. І в цій боротьбі українська шляхетна культура переможе страшного всеперетравлюючого монстра — безнаціональну цивілізацію, історичний регламент якої вичерпується.

То може вже час нашим «олімпійцям» припинити підігрувати потворі, яка хотіла б зжерти, розчинити в собі нашу рідну українську культуру, наші традиції, нашу мову?!

І яку ми переможемо! Бо не лише центр Європи знаходиться в Україні. В Україні знаходиться центр світу!

Червень 1995 р.,

Крим.

Про соціалізм невільників-переможців, свободу від держави та українську еліту

«Головним предметом звинувачень, пред'явлених Ніцше своїй добі, було всевладне панування «моралі невільників», тобто моралі пересічної людини, що взялася перебудовувати світ згідно із засадами «рівності», тобто вищості мас над кращими, більш обдарованими і більш шляхетними індивідами, на чому побудована і загальна схема соціалізму. Панування «моралі невільників», а заразом і типу людини, котра проводить її у життя, над типом людини вищої, є злом не тільки тому, що пригнічує вищих людей і зводить нанівець найкращі людські можливості, що лише тоді розвиваються, коли індивіди з меншими здібностями служать більш обдарованим і ставлять їх собі за зразок для наслідування і власного вдосконалення. За суцільного панування «моралі невільників» немає місця моральному вдосконаленню, оскільки критерієм і ідеалом часу стає «убогий духом», що дбає виключно про своє благополучне животіння в матеріальному достаткує (Лев Білас).

У своїй збірці «Про ворогів, союзників і попутників», виданій 1993 року, я писав, що лібералізм і соціалізм є різними сторонами однієї, неукраїнської медалі: лібералізм вважає за божество окрему людину незалежно від національності, соціалізм — масу цих людей. Суспільним інтересом цих політичних течій є задоволення довгого реєстру потреб споживача або купи споживачів, зрозуміло, незалежно від їхнього ставлення до України. Ідеалом для них є влада споживача, безнаціонального за походженням і духом.

Сьогодні, в 1995 році, спостерігаючи загострення гризні між соціалістами та лібералами, попри всі твердження обох сторін про «принциповість» цієї гризні, ніяких принципових ідеоло-гічних розбіжностей між ними побачити неможливо: і ті, і ті виступають за демократію, тобто за владу Хама.

Хама, який не знає різниці між Вячеславом Липинським, Юрієм Липою та Василем Липківським. Зате знає різницю між «Фантою» та «Пепсі-колою» і, значиться, прямує до цивілізації, цивілізації споживання, самовдоволеного споглядання.

Цим Хамським провідникам чужою і страшною є шляхетна концепція влади Вячеслава Липинського: Вождь Нації (Гетьман, Монарх, Диктатор), який творить, призначає еліту — верству Панів-Яфетів, що своєю активною творчою, подвижницькою діяльністю прагне бути схожою на видатного Українця — Вождя. Своєю ж силою, красою, розумом, своїми видатними якостями еліта викликає у маси бажання наслідувати еліту. Таким чином еліта приборкує Хама, ошляхетнює, оздоровлює суспільство. В такому суспільстві неможливий культ пересічної людини з її мораллю рівності і вседозволеності, який хочуть прищепити Україні демократи-соціалісти і демократи-ліберали, поводирі Хамів, Хамів червоних і синьо-жовтих.

Наше недорікувате, недоукраїнське суспільство хворе на соціалізм не тому, що Чорновіл чи який інший демократ не вхопився як слід за владу. Навіть, коли демократи займуть всю Президію Верховної Ради, заполонять всі коридори адміністрації Президента, суттєвих змін не буде, бо вони, дисиденти-екс-комуністи, якраз і є найзапеклішими соціалістами за своєю психологією.

Наше суспільство хворе на соціалізм тому, що не вироблені шляхетні традиції влади Яфета, тому, що традиції винниченківщини-драгоманівщини знайшли своїх численних адептів сьогодні. Кучма, Мороз, Чорновіл, Горині, Пинзеник, Павличко, Юхновський, Філенко, Симоненко, Гриньов — численні опоненти Липинського, друзі Хама та їхні поводирі — сьогодні знову перемагають.

В Україні панує мораль невільників, невільників утилітарних хотінь, невільників безпідставних амбіцій, невільників соціалістичних догм і соціалістичних (еґалітарних) пристрастей, Хамів, які хочуть повної свободи від держави.

Загальне виборче право, за яке боролись дисиденти і яке втілювали соціалісти, урівняло всіх: одинокого Яфета і стоголового Хама; споконвічного українця і приблуду-чужинця, який завтра — дай, Боже! — перекотиться кудись далі. Убога людина, яка не знає якого вона роду, продовжує бути божеством, ненависть до Пана, навіть до слова «пан» домінує в суспільстві. Матеріальний достаток і рівність з Хамом — головні нинішні цінності в Україні, яка ще не стала УКРАЇНОЮ.

Звинувачення Ніцше залишаються актуальними.

Вячеслав Липинський, який вважав самовладність Богдана Хмельницького за найбільшу його заслугу перед нацією, нагадував нащадкам: «Український народ зумів добитись волі тільки тоді, коли він знайшов для своїх змагань великого й розумного вождя (провідника). І тільки тоді, коли цей великий вождь (провідник) зумів знайти та вибрати найкращих людей і до послуху цим людям усю націю українську прихилити».

Зрозуміло, що жоден із перерахованих вище соціал-демократичних «авторитетів» — тим більше, їх оточення — не здатний претендувати на історичну роль Вождя Нації.

Надію дає, що традиції не є чимось незмінним. Незважаючи на століття плекання любові до натовпу (народництва, соціалізму, демократії), буде навпаки — натовп любитиме Володаря, який прийде.

Це буде не цар і не король, не спадковий монарх — елітні роди українські винищені або ж розчинилися в елітах інших націй. Це буде Вождь на підставі власного права — завдяки своїм достоїнствам, досягненням, заслугам, завдяки своїй силі і силі власного прикладу.

Він призначить керівників натовпу — еліту.

І український народ захоче бути схожим на еліту.

І взнає своїх героїв.

І забуде різницю між «Пепсі-Колою» та «Фантою».

І згадає запах поту, пороху і крові.

Ми віримо в це. І це наш надійний аргумент.

Травень 1995 р.,

Київ.

Розум може обдурити

Прочитав Вашого листа. З думками, викладеними в ньому, можна погоджуватися, а можна й заперечити їх.

Візьмемо одну з порушених Вами проблем — проблему шовінізму.

Справді, огидне явище. Ми, українці, на своїй шкірі відчули, що таке шовінізм польський, російський, мад'ярський. А ось українського шовінізму досі не було. Не маємо й держави. А поляки, росіяни, мад'яри мають!

Чи не виникає у Вас думка: а, може, б не завадило хоч трохи шовінізму українського — щоб вороги відчули, що і в нас є зуби? Чи хочете далі жити за плебейським принципом: «Лучче кривду терпіти, ніж кривду чинити»?

Оця малоросійська «мудрість» значною мірою пояснює причини нашої бездержавності, бо держава — це завжди насильство, в першу чергу супроти тих, хто цієї держави не хоче.

Не був українцям притаманний національний егоїзм, не ставили вони над усе державні інтереси! Завше інтереси якоїсь іншої етнічної спільноти ставилися вище своїх.

То чи доречний пафос тих, хто обвинувачує українців у шовінізмі чи егоїзмі?

Друга Ваша теза: не може весь нарід бути винним, не можуть бути винними всі жиди, всі росіяни… З одного боку, Ви знову таки, маєте рацію, а от із другого…

Добре, не будемо всіх жидів звинувачувати в Голодоморі 1932–1933 рр., в репресіях ЧК, де більшість складали сини Ізраїлеві, не будемо звинувачувати в тому, що жиди завжди служили нашим поневолювачам, що сьогодні вони розгорнули шалену антиукраїнську кампанію в контрольованих ними світових мас-медіа. Не будемо цього робити.

І чого досягнемо?..

Звинувачень цілого українського народу в антисемітизмі.

Українці — це народ-антисеміт — так нас називають жиди, а за допомогою їхньої величезної пропагандивної індустрії вже й інші народи світу готові повірити в це. І це ще не все. Під тиском Ізраїлю слабодухий Президент України Леонід Кравчук просить у жидів прощення від імені українців за злочини, які буцім-то проти них вчинив український нарід. То чи варто церемонитися?

Другий приклад. Німці. Народи світу засудили їх за злочини в Другій світовій війні. Вже друге покоління німців, яке у війні участі не брало, розплачується з тими, хто постраждав у ті роки, насамперед, з жидами — саме їм надходить максимум компенсації. Виходить, весь німецький народ відповідає.

Третій приклад. Степан Бандера стверджував, що українці борються не лише з імперіалізмом, але й із російським народом. Чому? Та тому, що абсолютна більшість росіян є носіями імперської свідомості. В Україну вони прийшли як окупанти, колоністи, «упорядникиє нашого життя. Без них, отих ванєк і пєтрушєк, імперська ідея не вийшла б за межі кремлівських палат. Зрозумійте: розділення росіян на шовіністів і нешовіністів, на порядних і непорядних віддаляє нас від незалежності, бо розмиває образ ворога, панування якого треба скинути.

Уявіть лише собі, що в часи визвольних змагань 40-х років ХХ століття упівці почали б дошукуватися, виясняти, який окупант кращий, а який гірший, якого треба нищити, а якого ні. До чого такий «гуманний» підхід допровадив би?!

Порушену Вами проблему однозначно вже вирішено! Згадайте плакат часів Другої світової війни: «Папа, убей немца!» Будете заперечувати? Говорити, що це несправедливо? Адже серед них були порядні люди? Скажете, що зараз зовсім інша ситуація, зараз мир. А я скажу: «мир» після поразки!

Сьогодні кожний «мирний» російськомовний росіянин несе нам загрозу: він розмовляє російською мовою на вулицях і в державних установах, він змушує малоросів у його присутності говорити «на общепонятном», веде документацію скрізь російською мовою. Що вже говорити про політично активних росіян, об'єднаних в РДК, «Русь», «Союз коммунистов Украины», котрі борються за закріплення свого привілейного стану в Україні, стають рушійною силою сепаратистського руху?! Росіянин же у війську, СБУ, міліції — особливо небезпечний, бо озброєний і керує озброєними людьми.

Тепер щодо третьої Вашої тези — про необхідність інтелектуалізації націоналістичного руху. Зрозуміло, що ми не проти, аби на сторінках патріотичних видань друкувалися високоосвічені люди — професійні політологи, економісти, соціологи. Але чи варто так наполегливо робити на цьому наголос? Чи варто ставити цю проблему як найголовнішу? У Вашому листі весь час повторюється: «Первинним є інтелект, для того, щоб наша ідея перемогла, український націоналізм повинен бути не примітивним, печерним, а інтелектуальним».

Нічого подібного! Інтелект завжди був знаряддям волі, її адвокатом. Розум завжди обслуговував інстинкти. Тому й український націоналізм апелює насамперед до почуттів, емоцій, інстинктів поневоленого народу. Апелює зрозумілою мовою, однозначними поняттями.

Чи варто якимось абстрактними, «високоінтелектуальними» категоріями доводити українському селянинові, що непогано було б побудувати свою державу? Чи не природно звертатися до його ображених національних почуттів? Адже не розум підказує людині, що вона голодна, що їй холодно, вогко, темно, тісно, невільно, що краще бути не у в'язниці, а на волі. Розум може обманути, посіяти сумнів в доцільності жертв на шляху до свободи.

Хіба не розум підказує, що шлях до визволення — це шлях крові, війни?

Хіба не розум підказує, що не можуть бути усі росіяни поганими, адже серед них обов'язково знайдуться чудові люди, прекрасні спеціалісти, турботливі та люблячі батьки? Вони ж не винні, що їх «використала» Москва, мільйонами спрямувавши в Україну. А жиди? Хіба може таке бути, щоб всі жиди не любили українців? А скільки жидів голосували за вільну Україну! Одна чернівецька жидівка, щоправда, уточнила — голосували за вільну від таких, як ми, вільну від українських націоналістів.

Отже, розум може обманути, а чи може обманути інстинкт? Хіба не хоче кожен підсвідомо, інстинктивно бути сильним, бути зверху, бути господарем своєї землі, держави? Особливо багатообіцяючі ці почуття у тубільців, місцевих, які знають кожну стежинку у своєму лісі, кожну яругу, полонину.

І, хоч ягід у горах багато, навряд чи комусь із українців захочеться, щоб в найзаповіднішому куточку Карпат кацапеня радісно верещало: «Папа, іді сюда, здєсь так многа-а ма-алі-іни!!!»

Погодьтеся: своє, національне середовище конче необхідне людині. Хочеться не чути щохвилини чужинецької мови… А коли з кожної шпаринки споглядає за тобою око приходька, то яке б воно не було голубе, яким би високоосвіченим і набожним не був цей чужинець, щонайменше хочеться в це око чимось зацідити. І хай підказує розум: «Це зле, не кидай в москаля каменюку. Може він щиро вважає тебе своїм братом?» Маємо відкинути сумніви, навіяні розумом!

Що ж до закидів у певній «низькопробності», яка проявилася в нашій згадці про таких «друзів» українського народу як «Світлана Ослоущенко» та «Д. Падличко», то коли йде боротьба за виживання, то чи варто бідкатися, що якийсь метод боротьби вульгарний чи жорстокий? Якщо перед тобою вороги, вони мають бути знищені, скомпрометовані, вигнані… Остроущенко та Павличко завжди служили російському окупаційному режимові в Україні, закріплювали панування чужинців, а сьогодні виступають за ядерне роззброєння України…

Тепер про причини ваших сумнівів щодо нашої політичної лінії.

Ви любите своє — в цьому сумнівів нема. Але ж до чужого Ви ставитеся ще краще! Ви пишете: «Та й зрештою, українська нація далеко не сама культурніша серед інших. І саме такі методи діяльності не додають нам культури, не підносять на вищий щабель цивілізованності. І дуже жаль, що українці не такі, як німці, англійці чи японці».

Та навіть, коли б так було, все одно патріот український скаже: моє краще! Навіщо ж вивишувати чуже над своїм?! Час позбавитися комплексу провінціалізму!

Та й про яку цивілізацію Ви говорите, на кого закликаєте рівнятися? Західна цивілізація — це маскультура, яка нівелює особистість, перетворює націю в масу егоїстичних споживачів.

Чи варто нам, народу зі великою культурою, «тягнутися» до західної розпусної цивілізації?! Сама лиш постановка питання, що ми, українці, повинні на когось рівнятися, свідчить про Ваш глибинний провінціалізм, готовність бути вічно другим.

Ви повинні переосмислити свої переконання. Коли ж ми переможемо, тоді і я переосмислю свої: у новій епосі, епосі відновленої могутньої української націократичної держави, не буде потреби говорити все те, про що я писав Вам у своєму листі.

1993 р.,

Славсько.

Профанація слова, девальвація дії

Скільки слів за останні роки сказано про Україну, про Україну самостійну, вільну, суверенну, непідлеглу, «ні від кого не залежнує! Оці прикметники, якими зловживали лідери демокра-тичної опозиції, не додавали, не посилювали, а знецінювали наш абсолютно самодостатній символ — «Самостійну Україну».

Хіба треба до слова «самостійний» ще якийсь прикметник?!

Але наші патріоти продовжували підкреслювати свою вторинність — їм не вірилося, що у слові «самостійна» все є.

Скажіть: хіба японець говоритиме про свою Батьківщину як про суверенну та ще й непідлеглу і ні від кого не залежну державу? Та на нього подивляться як на дивака!

Бо незалежність Японії є самозрозумілою.

А у нас, українців, ні. Говоримо «самостійнає, а про себе: «не зовсім ще». Стверджуємо гордо: «Ми — велика нація», а, озирнувшись довкола, сумніваємося у своїх словах. Говоримо: «Соборна Україна», а подумки згоджуємось на сучасні кордони.

Потоки, річки, океани красивих, патетичних, патріотичних — і беззмістовних! — слів вихлюпнуто, пролито, виплеснуто на люди.

А дехто повірив, що Україна повинна бути самостійною, соборною державою.

І захотів її.

А що ж ті, хто закликав, але вкладав у святі слова «українська соборна самостійна держава» «дещо» інший зміст?

Демократичні лідери, колишні совєтські дисиденти, наговорили за ці роки десятки, сотні тисяч годин про свою любов до України і всіх, хто її населяє: по радіо, телебаченню, на мітингах, на зустрічах. Говорили, говорили, говорили, знецінюючи святі слова. Камуфлюючи зміст.

А як інакше сприйняти всі оці нудотні розмови про міжнаціональну злагоду?! Про рівність всіх перед законом — і гнобителя, і гнобленого.

Про порозуміння! Це не були слова вождів до поневоленого народу! Це було запобігання ласки в окупанта!

Замість будувати силові структури — переконували ворогів бути хорошими, не стріляти «в своїх братів і сестер», не бити кийками «своїх матерів».

Замість будувати каральні структури — закликали: «Обнімімося, братаймося!» і переконували ворогів любити Україну, «нашу спільну неньку». Бо ж вона нещасна, упосліджена. Ну, як таку калічку не пожаліти?!

За цими потоками слів діло, ясна річ, не з'явилося. За ними стояли чергові слова: вже затерті й липкі, власне, копії слів, копії думок, подоба ідей.

Вони навчилися говорити і нічого не казати.

Їх слухаєш, але нічого не запам'ятовуєш.

Нема, за що зачепитися: речення обтічні, слова прилизані. Послизнутися можна.

Національну революцію пробалакали. А чи доживемо до наступної?

Сьогодні вони продовжують — хоч час вже помовчати! — повторювати затріпані слова про «суверенну, самостійну, вільну Україну» і необхідність економічних реформ, які «все вирішать».

Вони п'ять років говорили, що «час працює на нас». Якщо це так, то на вулицях Києва має вже стрімко литися українська мова, а під час похорону Патріарха Української православної церкви Київського Патріархату Володимира (Романюка) влада мала б йти в перших рядах із вінками квітів!

Але ж ні: в Києві ходиш годинами і не чуєш рідного слова, а замість вінків влада «ні від кого незалежної України» запропонувала кийки та газ — на голови «братів та сестер». І била так немилосердно, як і в 1988–1989 рр., здається, навіть жорстокіше.

Ворог лишається ворогом попри роки умовляння бути людяним і справедливим.

Колишні авторитети демократичної опозиції не збираються задуматися над тим, що вони заподіяли Україні. Не використавши енергії мас, яка вірила, яка бачила в них апостолів (їм дивилися в рот, ловили кожне слово, ловили подих, їм влаштовували овації. Перед виступами їхніми вставали).

«Час працює на нас, — лагідно повторювали вони, — все буде добре. Треба трохи потерпіти, не піддаватися на провокації.

Головне — зберегти мир. Головне: не пролити крові. Не треба нам такої вільної України, за яку пролилася б хоч краплина крові однієї невинної дитини. Час працює на нас».

Чого ж ви все ще в опозиції?! чому посадові підвищення отримують вороги: кінахи, шмарови, буднікови? чому катастрофічне зростає кількість розчарованих? чому ж розпадаються ваші партії? — якщо час працює на нас?!!

Колишні авторитети.

Майбутні марґінали.

Вас вже перекреслили, а ви продовжуєте імітувати, що ви ще не все сказали, що від вас щось залежить.

Актори, актриси, акробати, еквілібристи…

Не важливо, хто з них кращий. Важливо, що ні той, ні другий, ні третій не справдили великих надій, які покладали ті, хто готовий був йти за ними в вогонь та воду, сліпо виконувати їхні накази.

Але вони не повели ні у воду, ні, тим більше, у вогонь.

Навпаки, весь час застерігали, щоб й інші — не дай, Боже! — не обпеклися.

Щоб конфронтації не було навіть у словах! Не треба розпалювати ненависть до росіян, говорили вони, від ставлення росіян до самостійної України залежить доля України. Треба гуртом будувати! Не можна порушувати спокій в Україні! Бо проллється кров!

Головне ж — мир.

А чому ж тоді хорвати і мусульмани б'ються з сербами? чому ж тоді до останнього б'ються чеченці з москалями? якщо головне — мир?!

Значить, не мир — головне.

Головне — свобода.

Головне — Самостійна Україна.

Чи можна досягти її, не борючись з ворогом?! Не вбиваючи того, хто цілиться в тебе?!

Згадую епізод 1990 року, коли перед походом до Лук'янівської в'язниці маніфестантів, які хотіли скандуваннями морально підтримати ув'язненого Степана Хмару, котрий оголосив суху голодівку, тодішній Голова УРП скликав на подвір'я будинку № 8, що на Музейному провулку у Києві, членів Проводу УРП і намагався переконати їх, що треба все зробити, щоб люди не йшли до в'язниці, бо там можуть стріляти омонівці, а «ми не готові до такого розвитку подій».

Та до такого розвитку подій вони, оці горе-дисиденти, девальватори слів, фальсифікатори вчинків, ніколи не будуть готові!

Вони своїми діями весь час гасили вогонь національної революції, не давали стати йому пожежою. А те, що не гасили вогонь до кінця, а лишали кілька іскорок, щоб йшов дим, «щоб справа не загасла», то навряд чи треба ставити це їм у заслугу.

Не знаю чи правильно я говорю, але мені здається, що це тільки мученики, страждальці, які готові посидіти за правду у в'язниці, але зруйнувати стіни в'язниці, підірвати фундамент катівні вони — за складом свого характеру — не здатні.

Повною протилежністю в цьому — найголовнішому! — питанні був Степан Хмара, який не визнав іншого способу життя, окрім атаки.

Більшість дисидентів асоціюється у мене з довготерпінням на холодному згарищі, а дехто не дотягує навіть до цього, далеко не престижного образу. Цей «дехто» не буде методично розгрібати попіл, не буде довго шукати вцілілих однодумців (самі знайдуться!), він обов'язково шукатиме райських кущів. А якщо Батьківщина в огні, то ці райські кущі він знайде в чужій стороні — і буде вчити українську діаспору як будувати Україну!

Про цього чоловіка справедливо сказав Олександр Мороз: «Припускаю, що він міг мати іншу долю, за якої він, без будь-якого сумніву, міг бути головою обласної Ради, скоріше першим секретарем обкому (КПСС — ред.)… Але доля розпорядилася інакше».

Свого часу, в дні молодості, він, молодий комуніст, готовий був їхати по комсомольській путівці працювати в Москву чи на цілину, тепер — коли не вийшло бути Президентом України — готовий бути президентом чи прем'єр-міністром в іншій країні — в тих же Сполучених Штатах Америки.

Якщо доля його змусить емігрувати, то він — як тільки отримає громадянство «нової Батьківщини» — відразу включиться в політичну боротьбу — спочатку в якомусь штаті, а потім обов'язково замахнеться на Білий Дім, якщо, безперечно, євреї знову профінансують його передвиборчу кампанію.

Хтось обов'язково скаже: дисиденти зробили для України чимало, а їх побивають. єнші, он, нічого не зробили для України, а про них ні слова.

Але що говорити про гречкосіїв?! Свою справу вони продовжують робити задовільно, інколи навіть добре. Але ж дисиденти захотіли бути великими!

Вони хотіли, щоб їх трактували як великих. Вони уявили себе пророками!

Отже, критерії до них зовсім інші, ніж до гречкосіїв. Більш суворіші, жорсткіші.

Один із них, вже згадуваний задиристий півник-козачок, вгамовуючи манію величі, навіть у гетьманську одіж вбрався, булавку саморобну взяв у правицю, в Переяслав поїхав. Але нічого з того не вийшло. Точніше, вийшов цирк. є він відчув це. є швидко зняв свитку, переодягнувся в імпортний костюмчик, здав регалії іншому. є пішов «вершити» політику в передпокої ситих і владних.

На жаль, лідери демократичної опозиції кінця вісімдесятих — початку дев'яностих виявилися лише ораторами, балакунами, які здевальвували, знецінили, спрофанізували святі, основоположні українські поняття.

Вони не наблизили, а віддалили нашу перемогу.

Їхня історична провина полягає в тому, що вони не використали, не захотіли використати, побоялися використати історичний шанс українців.

Є нам тепер треба починати спочатку.

26 липня 1995 р.,

Київ.

Про братів-галичан та наддніпрянський месіанізм

Галичина завжди була околицею: за часів Київської Руси, Австро-Угорщини,

Польщі, за часів СССР, і нині, після проголошення Самостійної України.

Але галичани ніколи не відчували себе провінціалами. Історичний український месіанізм галичан (оце «визволяти браттів-українців з московських кайдан») призводив до того, що українці Галичини вважали свій край центром українства. Дехто з них наївно намагався вивищити Львів над Києвом. Це інколи доводило до шкідливих думок на кшталт: от би хоч на Галичині затримати українську державу, якщо вже східняки виявилися такими несвідомими.

Здавалось настільки очевидним, що «держава Галичина» неможлива, бо роздеруть на шматки і її (а мародерствувати є кому), але ні, дурні голови час від часу все ж таки знаходились.

Причиною шляхетного галицького месіанізму, причиною, глибоко захованою, всіма не усвідомленою є відчуття власної неперспективності без Києва, без «старокиївських покладів духу» (Євген Маланюк). Тому перебільшення деякими галицькими патріотами власної значимості виглядає недоречною.

Розумію всю делікатність заторкнутої мною теми, передбачую звинувачення, що такі міркування протиставляють мешканців двох українських країв, але говорю це, бо від правильного розуміння первородності значною мірою залежить доля наших визвольних змагань. Якщо орієнтуватимемось на Галичину, на Галицьку Асамблею і партії галицького масштабу, до перемоги навряд чи прийдемо.

Роль галичан в українській історії розумію як роль фермента, активізатора, каталізатора українського бродіння, українського поступу.

Без цього фермента, без цих дріжджів українське тісто не зійде, державний хліб не буде випечений.

Галичина — важлива, невід'ємна, життєвонеобхідна частка України. Але серце України, її м'язи, її інтелект знаходяться на сході, до якого (в цьому випадку) включаю і Волинь.

Галичани переконані, що світло української національної ідеї прийшло з Галичини на Велику Україну. Хоч факти говорять інше, чимало наддніпрянців повірило, що український націоналізм прийшов із заходу України.

Українці, як видно, трохи призабули свою історію. Бо якби згадали звідки походять первородні діячі національного відродження, то одні б не задирали носа, а інші ним не крутили б. Згадаймо великих і все стане на свої місця: Богдан Хмельницький (Черкащина), Григорій Сковорода (Полтавщина), Іван Мазепа (Київщина), Іван Котляревський (Полтавщина), Тарас Шевченко (Черкащина), Леся Українка (Волинь), Іван Липа (Крим), Борис Грінченко (Харківщина), Іван Огієнко (Київщина), Микола Міхновський (Полтавщина), Вячеслав Липинський (Волинь), Дмитро Донцов (Мелітопільщина), Симон Петлюра (Полтавщина), Євген Маланюк (Херсонщина), Улас Самчук (Волинь), Юрій Липа (Одеса), Олег Ольжич (Житомирщина), Микола Сціборський (Житомир), Василь Стус (Вінничина), Валентин Мороз (Волинь)…

Народжені в Галичині Іван Франко, Андрій Шептицький, Євген Коновалець, Андрій Мельник, Роман Шухевич, Степан Бандера формувалися насамперед під впливом «східняків» Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Дмитра Донцова, Миколи Міхновського…

Слід згадати і значення для України дружин київських князів, Козаччини, Коліївщини, Хмельниччини, Гайдамаччини, Холодноярців, УПА, що зродилась на Волині… Та й сам термін «Велика Україна», вживаний колись на Галичині, говорить що до чого…

Не хотілось би, щоб тема, яку я порушив, переросла в дискусію, не хотів аби якийсь львівський патріот почав полеміку. Ці роздуми занотовані, власне, не для галичан. Я хочу, щоб українці сходу усвідомили своє значення, свою силу, свою історичну місію — визволити всі українські терени, включно з Галичиною.

Ми, українці, різних областей України, зійдемось на очевидному: політичним центром України є тисячолітній Київ. Всі інші міста та регіони — чи Галичина, чи Крим, чи Донбас — мусять змиритися з цією реалією.

Іншого просто не може бути.

Червень 1995 р.,

Крим.

Політика «малого» зла

Під час виборів Президента України 1 грудня 1991 року галичани віддали перевагу Чорноволу перед Кравчуком. Під час виборів Президента 1994 року вже Кравчук вважався меншим злом і Кучма майже не набрав голосів у Галичині.

Минув рік, загострилася боротьба за владу між Головою Верховної Ради Олександром Морозом і Президентом Леонідом Кучмою. На цей раз галичани вже Кучму оцінювали як менше зло і вся Галичина щиро бажала йому успіху в боротьбі проти «комуніста» Мороза.

Якщо завтра постане альтернатива Олександр Мороз чи Петро Симоненко, то галичани меншим злом вважатимуть «демократа» Олександра Мороза і під час його приїзду до Львова влаштують бурхливі овації з квітами — як свого часу Чорноволу, Кравчуку, Кучмі. Може ще й булаву піднесуть.

Куди приведе такий шлях?..

Питання друге. Чи підніме хтось повстання проти влади, якщо та відбере у нього курку, через тиждень качку, а через місяць — бичка? Далі ремствувань на несправедливість, здається, справа не піде.

А якщо руйнують села і міста Батьківщини, нищать твоїх рідних, то що тоді? Власне, на це питання відповів вже Шаміль Басаєв, який став героєм чеченського народу.

З малим злом важко розпочати боротьбу, бо його можна перетерпіти і воно поширюється. З великим злом боротися легше, бо відступати вже нікуди.

Народ не повстане, якщо в України відберуть частку незалежності, наприклад, закордонні активи, будинки посольств і консульств, Чорноморський флот, берегову інфраструктуру Севастополя, сам Севастополь, тактичну, а потім стратегічну ядерну зброю, газосховища тощо. Народ підніметься лиш тоді, коли в нього захочуть відібрати все. Якщо ворог збройно нападе на Україну.

Росія це розуміє, тому обрала стратегію малих перемог: самостійність забирає у нас частинами — під заклинання у вічній дружбі. Росіяни вже й назву придумали цій стратегії: м'яка інтеграція України в Російську Федерацію.

Для українців йти шляхом вибору малого зла — це політична смерть. А саме цей шлях обрали українські демократи. До цього змушує їх страх перед великим життям, страх перед небезпекою, яка може позбавити їх комфорту.

Страх встати на повний зріст, страх натиснути на гашетку. Страх покласти на кін все, в тому числі життя своє і рідних. Цей ганебний страх не тільки змушує орієнтуватися на менше зло, а й змушує зображувати зло як добро.

Орієнтація на Захід справді незрівнянно менше зло, ніж орієнтація на Росію. То що, підтримуймо Кучму — він нас покладе під «цивілізований» Захід, що пахне парфумами «Діор», а не під смердючу варварську Росію, яка зґвалтує і не подякує?! Чи може захищатимемо честь до останнього?

Але ні, демократична братія вирішила оспівувати американського ґвалтівника та його інвестиції під жорсткі політичні умови позики — оці удавки Міжнародного валютного фонду. Демократи аж вивертаються, зображаючи менше зло як добро, зображуючи насилля над Україною як акт гуманітарної допомоги. Згадаймо хоча б шантаж США з приводу ядерних ракет. З уст удовенків та кучм ми довідалися як добре буде Україні, коли її поставлять на коліна.

Що ж робити?

Не орієнтуватися на менше зло. Зло будь-яких масштабів є злом і треба бути в опозиції до нього постійно, не шукати сенсу чи доброго знаку в зменшувальних прикметниках, а рішуче протистояти йому.

На жаль, політика «малогоє зла продовжує бути визначальною як на українському Олімпі, так і на підході до нього — в стані демократичної, насправді американської опозиції.

Орієнтація на менше зло, введена в ранг як державної політики, так і політики опозиції, хитрування, зважування, вимірювання зла безперспективне — це політика неповноцінних, яка ніколи не приведе до перемоги. Нам треба рішучих українських політиків, не боязких, наступальних, нам треба не політичні крамарі, конформісти, ґешефтмахери — торгівці своїм ораторським умінням, а ідеалісти, які виборять Україну Миколи Міхновського.

3 липня 1995 року,

Київ.

Чи не запізно приходить прозріння?

Як би хотілося написати тільки для українців, щоб ніхто — ні жид, росіянин — не міг встромити свого окаі прочитати те, що пишеться не для нього! Написав я перше речення статті: «Головною нашою проблемою є брак патріотизму в широких верствах українського народу» і раптом згадав, що ця думка, майже тими ж словами, вже була висловлена на початку століття Миколою Міхновським. «Головна причина нещастя нашої нації, - говорив він, — брак націоналізму серед широкого загалу».

Отже, століття завершується, нещастя українського народу продовжуються і причина їх лишається незмінною — вона в самих українцях, в їхній готовності бути рабом.

Мільйонам українців байдуже в якій державі жити — російській, українській чи американській. Доцільність створення української держави для них визначається тільки економічними принадами. Якщо українська держава забезпечить їх високим рівнем добробуту — нехай буде українська держава.

Якщо більше ковбаси запропонує Росія — люди потягнуться до неї.

Невже ми, українці, з'явилися на цей світ лише для того, щоб перетравити і пропустити через себе тонни ковбаси, горілки і пива? Невже ідея збереження українського Роду перестала бути для українців домінантою?

Небагато українців навколишній світ оцінюють крізь національну, державницьку ідею.

Серед моря «капусти головатої» відчував себе і «один козак з мільйона свинопасів» Тарас Шевченко, який за власним зізнанням так собі «пари не знайшов».

«Бути голосом, волаючим в пустині без відгуку, невесело», — так оцінювала своє перебування серед малоросійської пустелі велика Леся Українка.

«Вмира без відгуку мій крик», — луною озивався Олександр Олесь.

Чи творчість їхня не доходила до народу чи народ виявився байдужим до своїх пророків, але факт лишається фактом: маси тільки чули про Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, але не знають їх. Що вже говорити про менш відомих національних героїв, які так і не стали національними авторитетами?! Міхновський, Болбочан, Липинський, Донцов, Стус, Ліна Костенко лишаються незнаними.

Як достукатися, як донести національну правду до тих, хто не слухає, не читає, не хоче знати нічого свого? До тих, кому чуже рідніше? До тих українців за походженням, які захоплюються героями чужих, ворожих народів — Леніним, Сталіним, Жуковим, Шварцнеґером, Пугачовой, Сталоне?.. До тих, кому ближче зрадники України, ніж її герої?!

Однією з причин поразок національно-визвольного руху є те, що в нашому, українському таборі завжди була присутня зрада.

Що лежало в основі цього феномену: невіра у власні сили, надмірна любов до чужого чи страх перед небезпекою, яку ніс ворог? Очевидно, і те, і інше. Але в першу чергу — відсутність патріотизму. Людині, позбавленій ідеальної чесноти вболівання за рідний край, значно легше зрадити цей край. Оскільки в такій людині розвинений потяг до матеріального, то якщо їй запропонують достатню винагороду, вона залюбки зрадить.

Винагорода — справа приємна і людина, зациклена на матеріальному, з нетерпінням чекатиме її, навіть наближатиме ту щасливу мить, коли окупант оплатить чергову зраду.

Зрада прийшла в Україну з верхів.

Місцевих, провінційних лідерів чи не перших спокушали зрадити Батьківщину, обіцяючи наблизити до передпокоїв «справжньої» еліти.

Наш національний герой єван Мазепа таки служив поневолювачам — спочатку в королівських передпокоях Варшави, потім царських, московських. Павло Полуботок під час Полтавської битви зрадив Мазепу, який підняв антиросійський прапор національно-визвольного повстання. Потім Полуботок продовжив справу Мазепи, але вже було пізно. Влітку 1917 року майбутній полководець Симон Петлюра доклав зусиль, щоб не було української армії — в найвідповідальніший момент на З'їзді українських вояків він став на бік москвофіла, руйнівника української армії В. Винниченка проти Миколи Міхновського, будівничого українського війська. Через півроку Петлюра продовжив справу Міхновського, але час був втрачений: війська Муравйова стояли під стінами беззбройного Києва.

В наступні роки українці в лавах совєтської армії, НКВД, стрибків, Спілки письменників України, КГБ громили українство, нищили українців-самостійників.

Українець Ярослав Галан боровся проти українського націоналізму — визвольної ідеології українців.

Українці підняли руку на своїх братів по зброї — Миколу Сціборського та Омеляна Сеника-Грибівського, провідників протибільшовицького підпілля Волині Куца, Шульгу і Шубського, убили юних націоналістів Гадуса, Федіва та інших.

Українець Богдан Сташинський вбив українських лідерів Ребета та Бандеру, а потім покаявся.

Операцією знищення Романа Шухевича керував українець.

«Ці вбивства, — за словами Олени Теліги, — це жахливі наслідки впливу чорного духа руїни, що починаючи від княжих міжусобиць, нищать хребет і мозок української нації!»

В 60-ті роки ХХ ст. Дмитро Павличко, Володимир Яворівський, Леонід Кравчук, Михайло Косів, Іван Білас громили ОУН-УПА, українську церкву.

Нині вони виступають за українську державу. Чи не запізно прийшло прозріння? І чи прозріння це?!

А скільки українців до останньої краплі крові боролись проти своєї Батьківщини?!

Хотілося, щоб слово «зрада» і «зрадник» ніколи не вживалися до українців. Для цього треба, не очікуючи громадського осуду, карати всіх відступників від України, карати жорстоко, так, щоб у других відбити спокусу зради.

Українських же героїв та їхні подвиги треба славити, романтизувати, ідеалізувати.

Вірю: прийде козак, який кине зерна, що зійдуть і в пустелі!

Серпень 1994 року,

Крим.

Оспівуймо українське насильство!

Чому значна частина людей, насамперед молоді, захоплюється фільмами, в яких пропагується насильство? Чому юнаки і юначки радіють, коли бачать як парує кров, висловлюють захоплення, коли удар виявляється смертельним?

Чому вони хочуть бути схожими на тих, хто вбиває? Відповідь проста: світ шанує сильних, тих, хто зверху, тих, хто може вбити. А молодь хоче бути сильною, хоче бути зверху. Тому вона дивиться американські та російські фільми, які вчать бути зверху.

Погано не те, що молодь захоплюється фільмами про насильство, погано, що вона не дивиться фільми, які оспівують українське насильство. Бо таких фільмів нема.

А насильство було. Чи варто приховувати нашу героїчну історію?

Досить наголошувати на гостинності, доброзичливості українців. Не треба говорити, що ми не вміємо нападати першими!

В історії українського народу є прекрасні епізоди перемог над ворогом.

Згадаймо криваві перемоги Хмельницького, Виговського, Сірка, Болбочана, Шухевича… Невже не можна зняти фільм про перемогу євана Виговського над росіянами під Конотопом, про визвольні походи Сірка і Болбочана на Крим, про Перший Зимовий похід на окуповану росіянами Україну, про отаманів Махна, Зеленого, Григор'єва, серіал про Холодноярську республіку, про Українську Повстанську Армію?! Невже нікому з українських кіномитців не хочеться хоч на час зйомок стати гонтою, Петлюрою, Бандерою?! Невже навіть на кіномайданчику не захочеться накинути удавку на шию москалю-«визволителю», випустити кишки жиду-чекісту, застрелити стрибка-українця?..

Досить сліз, плачів та самогубств за Україну! Поки не втопилися в сльозах, творімо український кіноепос, оспівуймо українську героїку, яка пробудить навіть у зросійщених українців гордість за славну силу української зброї, гордість за Україну, покличе їх повторити подвиги попередніх поколінь.

Якщо ми дійсно хочемо української держави, оспівуймо тих, хто, не шкодуючи сил, убивав ворогів України!

Пригадую епізод з книги «Холодний Яр» Юрія Горліса-Горського, коли повстанці впіймали жида-чекіста «Йослика», який відзначився масовими вбивствами українських селян. І ось тепер прийшла його черга — він потрапив до рук батька забитого ним сімейства. Юрій Горліс-Горський до подробиць описав як повстанець жорстоко катував жида і, врешті-решт, закатував його. Горліс-Горський знехтував т. зв. пристойністю і не поставив три крапки, де інші, менш мужні автори, сором'язливо обривали розповідь.

Сучасні автори, кінорежисери та сценаристи повинні зрозуміти, що їхнім обов'язком є не тільки довести неминучість кари ворогам України, а й описати як ця кара здійснюватиметься. Потенційний ворог, побачивши сцену мордувань «Йослика», здригнеться, уявивши себе на його місці і задумається: а чи варто себе підставляти під небезпеку розплати?

На жаль, «Холодний Яр» Горліса-Горського — виняток. Сьогодні пересічний житель України має можливість переглянути фільм чи книгу, яка прославляє зрадників України, в ліпшому разі — апологетизує українські жертви, мазохістські оповідає про страждання українського народу, голодомори, ледь не радісно виставляє напоказ наші виразки, хвороби, нещастя… І тільки деякі українські видання, такі як «Незборима нація», «Шлях перемоги» та деякі інші прославляють героїку українства, виховують у юнаків потяг до зброї, романтизують пролиття чужої, ворожої крові. А фільмів на таку тему зовсім немає…

Без насильства України не побудуємо. Ніколи ворог із доброї ласки не віддасть те, що завоював, за що проливав свою кров.

Після того, як ми силою заберемо у ворога Україну, боротьба не завершиться, адже після кожної окупації лишаються постколоніальні проблеми: агентурна мережа, залишені напризволяще колаборанти, сексоти, продукт російської колоніальної системи: злочинці і збоченці.

Якщо своєчасно не включити червоне світло, злочинна біомаса радісно підніме голову і дасть вихід своїм бурхливим кримінальним схильностям.

Щоб був мир і спокій, щоб даремно не проливалася кров, біомаса повинна бути втихомирена. Вона повинна боятись. Насилля над нею — гуманний акт.

До того ж, насилля дисциплінуватиме й інших.

Справедливе насилля будує, організовує, творить. Без нього прогрес неможливий. Насильством будувались всі держави і на ньому вони тримаються. Україна не повинна стати прикрим винятком.

Серпень 1994 р.,

Крим.

Стати народом-переможцем!

Вольтер твердив, що історія є тільки одним із жанрів оповідання, написаного з дидактичною (виховною) метою. Як бачимо, він не помилявся, оскільки історики «на протязі віків служили своїм хлібодавцям, або, в нашу добу, працювали (й працюють) на суспільні замовлення. До їхнього завдання входило постачати історичне обєрунтування діям суверена, на службі якого вони перебували, звеличувати його рід і його подвиги.

Згодом, коли місце суверена зайняла нація або держава, історику належало обґрунтувати їхні претензії й виховувати гордість за національне минуле» (Лев Білас).

Міфотворці, формуючи свідомість мас у потрібному напрямку, «уточнюють» факти історії, коментують їх. Оці «уточнені» факти інколи мають величезний вплив на хід історії, значно більший, ніж факти дійсні. Це добре розуміють іноземні історики, які творили і творять легенди, котрі мобілізують їхні народи на звершення, або деморалізують народи сусідні.

Візьмемо хоча б Люблінську легенду про «добровільну злуку Руси з Польщею» або міф про «славну перемогу війська королевського» під Берестечком.

Деякі міфи минулих епох живуть і сьогодні. Наприклад, міф про «Велику Вітчизняну війну українського народує в 1941–1945 роках і перемогу українців у 1945 році. Або імперський міф про «братерство» українського і російського народів, про єдину їхню колиску і єдину мову. Чи російський міф про Переяславську Раду, який ось вже 340 літ працює на Росію, виправдовує поневолення нею України, спрямовує, як слушно зауважив Лев Білас, розвиток українських мас «на користь чужої, московської державності».

В час, коли росіяни продовжують поширювати руйнівні для нас міфи, наших істориків закликають бути об'єктивними, себто бути сторонніми спостерігачами-дослідниками, а не національними педагогами.

Надмірний об'єктивізм для нас сьогодні є неприпустимою розкішшю, особливо тепер, коли мільйони українців святкують разом із російськими загарбниками їхню перемогу в Другій світовій війні.

Зрозуміло, я не закликаю до необ'єктивного висвітлення історії: там, де історична правда сприяє мобілізації українства, породжує національну енергію, в цих випадках, зрозуміло, треба бути суворими об'єктивістами.

Але там, де правда шкодить нації та її ствердженню як нації державної, там слід тлумачити, переставляти акценти, наполегливо коментувати і в жодному разі не відбігати далеко від об'єктивізму — історія має бути правдивою або правдоподібною, інакше — маси не повірять і реакція буде зворотньою. Берімо приклад із ворога, з російських істориків, серед яких в усі епохи переважали «історики-діячі, історики-педагоги та історики-політики».

Ми теж, якщо хочемо перемогти в історичному змаганні націй, повинні бути зацікавленими, небайдужими. Наші історики повинні бути адвокатами Вітчизни, її захисниками. Українські історики морально зобов'язані бути такими. В умовах занепаду українства «пасивний об'єктивізм історика-спостерігача був би морально безвідповідальним» (Лев Білас).

Твори наших істориків повинні пробуджувати, ініціювати народний рух за українське щастя, а не об'єктивно висвітлювати «традиції Яреми», детальне копирсання в яких призведе до песимістичних висновків, до деморалізації. Два роки тому в редакцію «Незборимої нації» один симпатичний український діяч з Рівного прислав розвідку під назвою «Недержавні традиції Богдана Хмельницького». Він дуже хотів, щоб ми надрукували його, як він вважав правдиве, дослідження про те, що Богдан Хмельницький, на жаль, ніякий не український герой. Зрозуміло, що ми не надрукували цього дослідження.

Через рік автор знову надіслав нам цю статтю, нагадуючи про «борг» редакції перед ним. Ми й на цей раз не опублікували цієї роботи, не бажаючи руйнувати образ одного з будівничих української держави. Тоді наполегливий автор надрукував цю статтю в іншій газеті. Як бачимо, для деяких наших діячів-патріотів, головним є поділитися своїми думками — незалежно від того, чи вони працюватимуть на розбудову нашої держави, чи руйнуватимуть державницькі авторитети.

Державники ж керуються іншим правилом: критерієм для них є користь чи кривда для своєї нації-держави. Для нас правдою є те, що сприяє поверненню українського володаря у свій дім. Тому хоч Михайло Грушевський вважається більшим авторитетом, ніж історик Юрій Тис-Крохмалюк, але версія Михайла Грушевського про бій під Берестечком не патріотична, шкідлива, а отже менш вірогідна, тим більше, що ні Богдан Хмельницький, ні його військо не відчували себе переможеними у тому бою.

Юрій Тис-Крохмалюк справедливо стверджував, що міф про поразку українців під Берестечком створила польська історіографія «голосною пропагандою, що тривала сторіччямиє. Поляки, пише Юрій Тис-Крохмалюк, склали легенду про свій незвичайний воєнний успіх під Берестечком. Таким чином вони і в українській свідомості (пізніших поколінь — Р. К.) викликали уявлення про Берестечко, як про жахливий розгром українського війська великого Гетьмана.

«Великі перемоги, — пише Юрій Тис-Крохмалюк у книзі «Бої Хмельницького», — дають велику користь і тривкий наслідок. Берестечко дало полякам небагато: трохи каші, м'яса, дві барилки червінців, 18 гармат і до року… Батіг» (себто, поразку під Батогом від війська Богдана Хмельницького — Р. К.). Козаки хоч і відступили з-під Берестечка, але досягли мети, тобто отримали стратегічну перемогу: польське військо не пішло вглиб України, поляки навіть не спробували переслідувати «розбите» військо Б. Хмельницького».

Що ж до Переяславської легенди про «злуку українського і російського народів-братів», то Вячеслав Липинський зауважував, що за інших обставин можна було б створити легенду про «возсоєдінєніє» з турками. Від себе додам, що вона не виглядала б такою дикою, як легенда переяславська про «возсоєдінєніє» українського, хліборобського, слов'янського з московським, кочовим, угрофінським народом. Навіть не аналізуючи глибоко чернетки проекту Переяславської угоди (сам текст так і не віднайдений), можна зробити висновки, що й після 1654 року Україна була суб'єктом міжнародного права: наша країна увійшла в коаліцію держав (власне, вона ініціювала її) зі Швецією, Прусією, Семигородом, Молдавією, Волощиною і Литвою, яка була б спрямована проти Московії, Польщі та Криму.

А як пояснити вперту боротьбу між Московією та Україною (після переяславських угод) за оволодіння Пінським повітом?! А як пояснити розгром під Конотопом в 1659 році стотисячної московської армії Гетьманом Іваном Виговським? Вічною дружбою, яка зав'язалась у Переяславі?!

Які ж висновки можна зробити сьогодні, в 400-ту річницю з дня народження Гетьмана України Богдана Хмельницького?

Наша історіографія повинна стати сміливішою, відкинути закомплексованність історіографії народів переможених, повинна писати історію українського народу як майбутнього великого народу-переможця.

Нашим історикам слід зосереджувати увагу не на смакуванні кількості українських жертв у голодоморах чи у Другій світовій війні, не копирсатися мазохістськи в поразках, а в цей переломний час знаходити історичні аргументи, які б потверджували справедливість наших домагань стати державним народом-переможцем.

14 травня 1995 р.,

Київ.

Стати прикладом!

(з виступу на 4-му Зборі ДСУ)

Один із відомих діячів, що нещодавно повернувся з Канади, заявив в інтерв'ю, що коли весною 1994 року вдасться провести до Верховного Совєту 51 % демократів, то справа сама собою налагодиться: демократичний уряд «швидко здійснить економічні реформи, виведе Україну з кризи і почне справу великого відродження нації. Цей чоловік навіть не сказав, що оті 51 % демократів повинні бути українцями.

Цей політик стверджував, що вихід України з національної кризи — в економічних реформах, у переході до ринкової економіки. Причину українського занепаду він вбачав в економічних факторах: у зниженні виробництва промислових товарів та продовольства. Не в ослабленні інстинкту самозбере-ження української нації, а в суто матеріальній площині.

Як тільки економічна ситуація поліпшиться, чуємо ми від таких дорадників, і більше вироблятиметься ковбаси і сала, буде державність, а населення відразу заговорить українською мовою.

В чому ж тоді суттєва різниця між позицією правозахисника з двадцятисемирічним тюремним досвідом і пересічного обива-теля, який теж мислить ковбасними категоріями?! Чим різняться позиції пересічного Хама і людини, яка вважає себе українським месією?!

«Досі я бачив нещастя австрійського парламенту тільки в тому, що в ньому відсутня німецька більшість, — писав у книзі «Майн Кампф» Адольф Гітлер.

— Тепер я переконався, що сама сутність цієї установи приречена». На думку Гітлера, період існування парламентської демократії завжди співпадає із занепадом держави. Парламентаризм, стверджував він, є причиною неймовірного напливу самих нікчемних фігур. «Яке б питання не виникало, всерівно вирішувати його буде більшість людей нетямущих та невмілих», — говорив Адольф Гітлер.

Пророцтва Гітлера збуваються в «самостійній Україні»: український політикум до верхів наповнений нікчемами, слимаками, самозакоханими павіанами і параноїками-дисидентами, а ініційовані ними «демократичні перетворенняє призвели до децентралізації й відповідно до ослаблення влади, до пограбування України та активізації сепаратистських рухів…

Ми своєчасно зрозуміли хибність гасла «Спочатку демократія, а потім держава» і повели просвітницьку роботу, пропагуючи пріоритет національних цінностей, впровадити які в постколоніальному суспільстві, як бачимо, можна лише насильством — через встановлення українською елітою національної диктатури…

Якщо ми не бажаємо, щоб Україна перетворилася в приватизовану чужинцями територію, без'ядерну, нейтральну, безборонну, «країну» без кордонів й власних національних інтересів, а хочемо міцної авторитетної України, якою б керували українці, то мусимо спершу самі стати прикладом — прообразом майбутньої української держави: стати сильними, непоступливими, де треба — агресивними, об'єднаними організаційно, озброєними національним віровченням.

Ми повинні стати маршевою колоною, в яку ввіллються Загони Санації, сформовані з етнічних українців, котрі усвідомлюють, що перед тим як будувати, треба розчистити будівельний майданчик від сміття, знищити псів попереднього господаря, а самого тирана-чужинця посадити на ланцюг.

Знаємо, що гасло «Україна для українців!» Миколи Міхновського, незважаючи

на всі катастрофи, буде втілене в життя сучасним поколінням українців.

4 грудня 1993 р.,

Дніпропетровськ.

Про гуманізм

(виступ на Зборах націоналістичної молоді у Києві)

22 серпня 1994 року Провід ДСУ виступив зі Зверненням до українських кіномитців, в якому закликав діячів культури висвітлювати прекрасні епізоди перемог над ворогом, «оспівувати українську героїку, яка пробудить серед українців, навіть зросійщених, гордість за силу української зброї, гордість за Україну, покличе їх повторити славні подвиги попередніх поколінь».

Це звернення було опубліковане в різних газетах. Вчора я отримав з Одеси конверт, в який була вкладена газетна вирізка з текстом нашого звернення. На зверненні червоним чорнилом росіянин Воскобойніков написав: «Подонки битые й недобитые! Удел ваш — ходить с битыми мордами й поротой задницей. А у меня, офицера, одна мечта: у стенки стоят недобитые твари — бандеровцы, оуновцы, руховцы й прочая тварь, наложившие в штаны, а я даю команду строю солдат: «По врагам человечества — огонь! А недостреленных — утопить в гавне!» И зтот час прийдет! Будьте уверены, сволочи недораздавленные!»

Вчора я мав розмову з однією дуже чемною, доброю пані зі східної України.

Вона закликала творити довкола себе добро і переконувала, що зло породжує нове зло.

Ми посперечалися: що таке зло і що таке добро? Підставляти праву щоку, коли б'ють по лівій — це добро чи зло? Чи українцю виставляти молодшу дочку москалю, який щойно зєвалтував старшу? Чи таки варто його вбити? І вбивство цього москаля, або, наприклад, офіцера Воскобойнікова з Одеси, який готовий невтомно стріляти і топити українців, — зло чи вияв гуманізму?

Після довгих суперечок, ми з цією пані, для якої мир і добро України — найвищі цінності, прийшли до висновку, що гуманним є добре ставлення лише своїх. До ворогів гуманізм неприпустимий. Не вбити ворога України — це справжній злочин.

Тому, дорогі друзі, хай не здригнеться у вас рука, коли прийде час розплати з ворогами українського народу — воскобойніковими, івановими, чудайкіними!

1 жовтня 1994 р.,

Київ.

Чи всіх традицій ми хранителі?

(з виступу на Великій Раді Українського Козацтва)

Минулого року побував я на колись славетній землі Холодного Яру, землі напоєній кров'ю українських героїв. Розмовляючи з місцевими селянами, побачив, що українська традиція переривається — селяни, які досі ходять стежками українських партизанів, забули, хто протоптав ці стежки. Вони не знають про існування Холодноярської республіки, не знають, хто такі герої-холодноярці. Один лише дядько, хата якого знаходиться в 500 метрах від дуба Залізняка, сказав, що чув про холодноярців, це, мовляв, бандити, які боролись проти радянської влади.

До чого я веду?

Ви, українське козацтво, якраз і є тією силою, яка намагається, щоб традиція українська — традиція українського лицарства — не переривалася, а дала на межі тисячоліть нових героїв — сучасних Сірків, Виговських та Болбочанів. Але, друзі, чи всіх традицій ви є хранителями? Скажіть чи були такі випадки, щоб протягом року український козак XVII ст. не вбив ворога? Чому ж ми не стаємо на ґерць з ними?! Чи ворогів вже нема на нашій землі?..

Час розпочинати планомірну санацію нашої Вітчизни.

Слава Українському Козацтву, яке вилонить нових лицарів!

Слава Україні, яка вилонила і зберегла Українське Козацтво!

13 жовтня 1994 р.,

Київ.

Повірити в свою місію!

(з виступу на 5-му Зборі ДСУ)

Ми сильніші від багатьох партій, навіть чисельніших, тому, що у нашій організації від початку не було інтернаціоналізму, тому, що ми перебороли в своїх лавах демократизм. Нема у нас і страху перед ворогом. Єдине, що може нейтралізувати наші зусилля — це недостатнє відчуття особливої ваги, необхідності дотримання внутріорганізаційної ієрархії, добровільного бажання підкоритися. Фамільярно класти руку на плече обласному керівнику неприпустимо. Панібратству у відношенні до керівників будь-якого рівня треба покласти край.

Сьогодні завдання: в кожній області створити боєздатну українську меншість, дієві осередки ДСУ, присутність яких буде відчутною в місті, селі, районному центрі.

Хотів би зупинитися на такому важливому чиннику — як віра в себе, в свою організацію. Кілька років тому Григорій Гребенюк почав вбивати в мене думку, що крім нас з ним у Києві більше нема нікого. В тому сенсі, що лише ми розуміємо суть національної проблеми українства, що лише ми є виразниками національної правди, національної ідеї. Років два я опирався, не сприймав цієї правди, вважав, що Гребенюк перебільшує. А він вбивав в мене цю думку, вбивав. Говорив, що я повинен відчути, що клин зійшовся на мені. І, врешті, я повірив у свою місію, повірив, що саме на мені зійшовся клин, що саме я зроблю те, чого не можуть зробити інші. Ця віра веде мною, окрилює мене, заряджає енергією, робить мої зусилля результативними…

До чого я веду? Я хочу, щоб ви, члени ДСУ, повірили в свою місію, в своє призначення, повірили, що саме на вас зійшовся клин, що саме ви здійсните те, на що не спромоглися покоління наших попередників. Перейміться вірою в те, що нема жодної перешкоди, яку ви не можете здолати. Якщо ви повірите, що прийшли в цей світ здійснити героїчний чин в ім'я Батьківщини, наша організація стане непереможною, прийде до влади, зробить Україну українською.

Перед членами організації стоїть психологічне завдання: повірити в свою місію зробити свій народ великим. є запорукою цього буде нестримна пропаганда національного колективізму.

Українці ніколи не мали почуття «отарної єдностіє, хизувалися своїм індивідуалізмом, який і допровадив їх врешті-решт до поразок. Перед нами, членами ДСУ, стоїть завдання пропаганди національного колективізму.

Воля до опору у нас є, необхідно виплекати волю до перемоги, індивідуальної та колективної. Ми змушені перерости в рух молодих спеціалістів із пропаганди, бізнесу та насилля. Такий рух зупинити буде неможливо.

Вірю: Україна стане одним тілом, єдиною організацією. І назва цієї організації вже відома сьогодні: Державна самостійність України.

30 жовтня 1994 р.,

Київ.

Майбутнє України

(виступ на науковій конференції «Майбутнє України: оцінка ситуації, пошук шляхів розвитку»)

Шановні інтелектуали! Сьогодні я уважно вислухав майже всі доповіді і в жодній не помітив тривоги за майбутнє України. Вашими зусиллями твориться ілюзія, що українська держава є, що український народ став державним, став господарем на своїй землі. Здається, залишилось зовсім небагато: знизити ціни, не обмежувати зростання заробітної плати, забезпечити права людини і все буде, як кажуть американці, о'кей. Ніхто: ні академіки, ні політологи, ні народні депутати, ні заступники міністра, ні лідери політичних чи екологічних партій не сказали головного: на нашій землі твориться російська держава під назвою «Україна».

Слабкі — приречені. Слабка Україна ніколи не буде українською, вона може бути лише регіоном іншої — сильнішої держави. Чи не тому вороги українського народу, перебуваючи на вищих щаблях влади, все роблять, щоб ослабити, обеззброїти Україну?

Україна, як держава українського народу, матиме майбутнє, якщо стане сильною. Україна стане сильною, коли до влади прийде українська еліта, яка матиме політичну волю до перемоги, яка хотітиме бути зверху.

Обговорення у Верховній Раді України питання приєднання до ДНЯЗ і результати голосування 16 листопада 1994 року ще раз підтвердили нашу думку, що української еліти на вищих щаблях влади немає. Невіра в силу українського народу депутатів Верховної Ради, міністрів, голів комісій Верховної Ради, Голови Верховної Ради і, врешті. Президента, показали, що з таким «істеблішментом» ми можемо втратити останні ознаки державності.

І мова йде не тільки про комуністів-соціалістів, а й про великих майстрів компромісів і зрад — демократів типу Яворівського, які у питанні бути нам сильними чи слабкими, власне, бути Україні чи ні, закликали з трибуни Верховної Ради до компромісів.

Сьогодні перед українською елітою, яка знаходиться на шляху до влади, перед ДСУ стоїть двоєдине завдання: усунути від влади комуністичну номенклатуру і не допустити до влади номенклатуру демократичну, яка все відкритіше, не соромлячись, виражає інтереси транснаціонального капіталу, абсолютно не зацікавленого в існуванні сильної, конкурентноспроможної України.

Яке майбутнє України? Ми бачимо майбутнє України тільки як мілітарної, економічно розвиненої держави, в фарватері якої йдуть країни Східної Європи.

Майбутній устрій України визначатиметься не міжнародними «нормами», а прагматичними інтересами українського народу — національно-державницьким егоїзмом. Якщо демократія сприятиме децентралізації і дезінтеграції українських земель, значить геть демократію і демократів! Якщо міцний націократичний режим, заложений на терорі проти антиукраїнських елементів і експропріації їхніх багатств, забезпечить єдність українських земель і високий матеріальний добробут лояльних громадян держави, значить слава національній диктатурі і українському диктатору!

Національні інтереси — понад усе! Щоб їх забезпечити, необхідно прийти до влади. Сьогодні головне: плекати власну силу, а не розробляти чергові проекти конституцій, проекти соціальних програм чи приватизації, обговорювати майбутнє України. Всі ці проекти не будуть варті й шеляга, якщо влада лишатиметься в руках ворогів українського народу.

Ми хочемо прийти до влади. Це бажання сильне, всеохоплююче, інтегруюче.

Воно допоможе нам опанувати ситуацію в Україні. Поруч із нами працюватимуть і комуністи, і демократи, і монархісти, і соціалісти, і безпартійні, і всі інші, кого єднатиме біль і гордість за Україну.

19 листопада 1994 р.,

Київ.

Творіть українську історію!

(виступ на конференції Київської СОУ)

Фельдмаршал Гінденбурґ свого часу сказав прості і справедливі слова:

«Той, хто хоче творити історію, повинен вміти проливати кров». Ви, панове офіцери, сподіваюсь, вмієте проливати кров. Залишилось почати творити історію.

Панове офіцери! Нам легко зрозуміти один одного, оскільки ДСУ хоче, щоб український народ був організований як армія, керівники якої сповідують політику наступу, а не політику вічної, безперспективної оборони. Хто весь час обороняється, ніколи не переможе. Тільки атакуючи українці, скинуть російське ярмо.

Але з подивом помічаю, що серед частини офіцерів побутує якась дивна, наївна думка, що не вони, а партії збудують Україну.

Запам'ятайте: партії в Україні — нежиттєздатні, наповнені демагогами, політичними повіями і пліткарями. Вони не мають коріння в народі і народ не поважає їх за слабість, за схильність до інтриг й порожньої балаканини, плекання культу жертви. Якщо у людини — свідомість жертви, то вбивця чи хвороба обов'язково знайдеться. Собака кусає того, хто її боїться.

Смішно дивитись, як деякі офіцери — сильні тілом й чисті душею — йдуть за консультаціями в партійні лавки, ці торгівельні бюра, де можна купити-продати голоси виборців, де самозакохані клерки уявляють себе міністрами, керівниками державного майна. Ви повинні взяти ініціативу в свої руки — і тоді вирішаться дві великі справи: ваші квартирні та побутові проблеми.

Серед німецьких військових побутувала думка, що прохання — це тільки ввічлива форма наказу. Панове офіцери! Попросіть Кучму, Мороза, міністрів та депутатів піти на вакації. На кілька років. Щоб вони не плуталися під ногами і дали можливість вам навести порядок в Україні, як у своєму підрозділі. Повірте: наші цивільні керівники стомилися безупину красти і обманювати народ, вони хочуть відпочити і тільки чекають вашого слова.

Офіцери, творіть українську історію!

11 грудня 1994 р.,

Київ.

Селянство — єство України

(з виступу на З'їзді єднання вільних селян)

Сьогодні один із доповідачів сказав: «Тільки сила силу може збороти».

Оце, на моє переконання, і є головним питанням для кожного українця — як створити українську силу, яка зборе силу, яка нам протистоїть.

Чи є такою силою робітництво? Ні! Робітництво України сьогодні деморалізоване, люмпенізоване, і, головне, денаціоналізоване.

Чи є такою силою українська інтелігенція? Ні! Інтелігенція України в масі своїй слабка, ляклива, зрадлива, переважно російськомовна, орієнтована на Росію або на Америку.

Чи є такою силою українське селянство? Сказати однозначно «так», на жаль, поки що не можу. Але українське селянство лишається єдиною нашою опорою, єдиною нашою надією.

Селянство — єство української нації. Саме селяни зберегли українську традицію, українську мову, українські звичаї, дух української нації. Але дух української нації традиційно був мілітарним. На превеликий жаль, із XIX ст. дух войовника, «дух козацької шаблі» почав занепадати. В першій половині XX ст. вибухи національного героїзму були, але ось вже 50 років в Україні не було вибуху національних почувань, які формують українську силу.

Сьогодні перед селянством, зокрема, фермерами, стоїть завдання створення мілітарного осередку нації. І має рацію Сергій Плачинда, коли говорить про необхідність формування парамілітарних формувань на селі, які б захищали селян, в тому числі і фермерів, від рекету, мафії, грабіжників.

Варта ДСУ готова співпрацювати з фермерами в цьому питанні.

Якщо ви допоможете створити в своєму селі осідок Варти ДСУ, вона захистить вас.

20 грудня 1994 р.,

Київ.

Реформи: панацея чи манівці?

(виступ на Зборах українських націоналістів)

Що робити? Незважаючи на ціле сузір'я талановитих українських балакунів і тонни слів сказаних ними, немає правдивої відповіді на це питання.

Одні вважають вихід «із складної ситуації» на шляхах політичної реформи, яку вони бачать як демократизацію суспільства, відсунення від влади комуністів, інші — вважають, що «економіка об'єднає нас», тобто проведемо реформи, економіка українська запрацює, рівень життя підвищиться і проблеми відійдуть на задній план. Український політикум розділився на «реформаторів» і «нереформаторів». Перші, буцім-то прагнуть щастя для народу, а «нереформаториє тільки про те й думають, як би загальмувати «прогресивні» реформи, а значить, не хочуть щастя для народу.

Виникає два запитання: для якого народу так стараються реформатори і чи вирішать їхні реформи українську проблему?

Стосовно народу, то мова йдеться про все населення України, про те як зробити добре всім: і патріотам, і окупантам, і байдужим до Батьківщини, щоб і тим, і тим добре жилося на українській землі. є тим, хто веде український спосіб життя, і тим, хто стомився від української мови, яка звучить з екрану телебачення чи по радіо. Таким, як жителька м. Симферополя А. Шевцова, яка «долгое время, урывая от себя, по крохам собирала деньги, и, наконец, приобрела трехпрограмный приемник». Вона, як виявилося, «уже не в состоянии 23 часа в сутки «слухать» про самостийность на украинской «мове». Їй хотілось би «слышать Москву и родную речь».

Отже, бачимо, що демократичні реформатори підміняють проблему національно-визвольної боротьби, вирішення національної проблеми українців через побудову української держави проблемою покращення економіки, забезпечення всіх усім. Це перша помилка українських демократів. Вірніше сказати, це перший злочин українських демократів, які звели національно-визвольну боротьбу українців до економічних реформ.

Замість спрямувати енергію українців на боротьбу з окупантами демократи пропонують створити найсприятливіші умови проживання для них.

Що ж до реформ, за допомогою яких нас хочуть порятувати, то бачимо їхнє неукраїнське походження, неукраїнський почерк, насильне, проти волі абсолютної більшості українців, впровадження їх у життя. Зрозуміло, що втілюються вони не заради України і українців, а під тиском т. зв. міжнародної громадськості, себто згідно її інтересів. Якби чужинці не мали інтересу в Україні, хіба б так енергійно, так нахабно, наполягали б вони на втіленні своїх реформ у нашій Україні?!

А оскільки інтереси націй, як правило, протилежні, то зрозуміло, що ці грубі реформи навряд чи сприятимуть постанню могутньої української держави, де правитимуть українці.

Отже, можна говорити про другий злочин українських демократів, які не спромоглися, а може й не хотіли стати на свій, український шлях, а взялися йти стежкою з чужими дороговказами з чужими проводирями.

Третім злочином українських демократів є безпринципне жонглювання головними політичними категоріями, що врешті привело до появи термінології, за допомогою якої вони намагаються виправдати окупацію нашої Батьківщини. Мова йде про такі поняття, як «багатонаціональний народ України» та «народи України». З вини демократів українці — навіть формально! — перестали бути сувереном на своїй землі. Доля України потрапила в залежність від голосів багатомільйонної колони російських окупантів. Тим самим було вихолощене, спаплюжене поняття демократії.

Українським націоналістам нічого не залишалося як відмовитися від пропаганди демократії і перейти до її критики, хоча в принципі ми не заперечуємо демократію, якщо це традиційна, афінська, етнічна демократія.

Коли право отримати громадянство, а відтак і всі політичні та економічні права має лише тубілець, у нашому випадку етнічний українець, або неукраїнець, який заслужив українське громадянство подвигом в ім'я України чи іншими особливими, наприклад, економічними, науковими досягненнями, котрі підвищують безпеку країни чи добробут населення. Нам же пропонували демократію американського зразка — демократію полірасову, поліетнічну, коли вирішує не місцевий народ, а грошовий мішок.

Тому ми й виступити проти такої демократії.

Кілька слів про мілітаризм, війну та мир. Чи варто злякано закривати очі, затуляти вуха, коли чуємо слово «війна»? Війни були і будуть, і чим далі, тим їхня вірогідність більша. Оскільки населення збільшується занадто швидко, а території, придатної для проживання лишається все менше внаслідок нестримної індустріалізації. Отже, війни за право націй жити будуть і треба готуватися до них, а не повторювати без кінця «мир, мир, мир», ніби це допоможе.

Чи готові ми зараз до війни? Ні, ми не готові навіть до миру. Не готові до миру й сильні нації, які вбачають в Україні об'єкт поживи — вони чітко розуміють, що в Україні без особливих труднощів можна поповнити запаси сировини, що українців можна потіснити. є треба поспішити, закріпитися на українській землі, щоб інші не випередили.

Одна єврейка, коли їй сказали, що ви, євреї, вже маєте свою державу, а, ми, українці, поки що ні, сказала з жалем: «Да, мы имеем государство, но очень маленькое…»

Ця пересічна, нічим не видатна єврейка, інтуїтивно зрозуміла і вибовкала таємницю єврейської раси: необхідність розширення життєвого простору, неминучість єврейської експансії, яка вже розпочалася — через ООН, через МВФ, через міжнародний банк реконструкції і розвитку, де євреям вдалося завдяки своєму багатству та підприємливості захопити провідні позиції, через тисячі єврейських громад в усіх країнах світу. Тому й так наполягають єврейські дорадники — банкіри, економісти, професіоналісти всіх мастей, щоб українці продовжували реформи, які ослаблюють українську націю, які створюють для представників інших націй, насамперед, підприємливих, найсприятливіші умови в Україні. Спочатку гарантом цих пере-творень, чи, як називають їх демократи, реформ, був Звягільський та Йоффе, тепер — Д. Табачнік.

Чи можна за це засуджувати євреїв? Звісно можна. Але чи не краще засуджувати українців, які допустили такий стан справ і не готують собі сприятливого ґрунту в єзраїлі, США чи де-небудь в іншій країні?! Скажете: нам чужого не потрібно? Правильно. Але ж ми хочемо, щоб із нами рахувалися. А рахуватись будуть, коли не єврейська нація керуватиме адміністрацією українського Президента, а українець, який, крім того, матиме вплив на державні справи того ж єзраїлю, США, Великобританії.

Скажете фантазії? Теж правда. Але ж реалією є Ф. Зв'ягільський та Д. Табачнік.

Скажете: Коваль — антисеміт і його організація антисемітська. Ось тут помилитесь. Мова про євреїв йшла як приклад. Замість терміну «єврейські впливи» можна не менш справедливо вжити поняття «російські впливи» чи інші. Суть від того не зміниться. ДСУ не є антиєврейською, антиросійською чи антиамериканською організацією. Навіщо характеризувати явище — а ДСУ є явищем — через частку «анти»? Ми є організація українська, а значить ми проти того, щоб представники інших націй порядкували в нашому домі, ми за те, щоб в Україні порядкували українці за походженням і за духом…

І якщо Львівський «Сільмаш» в грудні 1994 року виробляв лише два відсотки від продукції рівня 1990 року і нині розграбований своїми ж робітниками по частинах, деталях, механізмах, то ми знаємо, що до цього привела неукраїнська реформа демократів, яка ослабила централізм, а відтак довела до хаосу, порушила усталені зв'язки між правоохороними органами і правопорушниками, перевела самих правоохоронців в ранг правопорушників, звела нанівець виробничу та суспільну дисципліну, призвела до панібратства робітників з керівниками. Чи потрібна нам така реформа?

Якщо ми бачимо, що приватизація приводить до того, що власником стає чужинець, а Україна перетворюється на об'єкт приватизації, значить геть таку приватизацію, а ініціаторів подібних реформ та їхніх закордонних дорадників — до криміналу! Нам треба така приватизація, коли власником стає українець, а найманим робітником у нього чи найманим спеціалістом — представник іншої нації. Нам треба такі політичні реформи, щоб зверху в Україні був українець, а не індус, пакистанець, росіянин чи єврей.

Отже, яка відповідь на питання: що робити? Плекати силу, розбудовувати українські структури, насамперед, господарські, пропагандивні, силові, робити те, чим займається сьогодні ДСУ. Тобто, бути разом з нами, а не з тими, що проводять чужинські реформи в Україні.

5 березня 1995 р.,

Миколаїв.

Творімо український капітал!

(виступ на Установчій конференції Львівської Спілки українських підприємців-державників)

Все більше українців розуміє, що українська еліта кінця 80-х — поч. 90 рр. ХХ ст. морально і фізично втомилася, що розраховувати на неї вже не варто. Проблемою 1995–1996 рр. є радикальна, без жалю, зміна виснажених, спустошених «шістдесятників» на енергійних «дев'яностодесятників», не скалічених тюрмами та психушками, сповнених розуміння власної місії-зробити Україну, сьогодні ще спідлену і рабську, країною героїв.

Попри великі втрати в XX ст. українство спроможеться на нових Міхновських, Коновальців, Шухевичів. Навіть тепер, у час занепаду, Україна має своїх авторитетів: Валентина Мороза, Ярослава Дашкевича, Сергія Плачинду, Юрія Шухевича, Анатолія Щербатюка, Григорія Гребенюка…

Але це авторитети думки, слова, позиції… Віримо, надіємось, що їхні ідеї покличуть до життя авторитети мілітарні, які візьмуть на себе ініціативу. Якщо не знайдеться такого авторитета серед професійних українських військових, знайдуться, як і колись, мілітарні авторитети з цивільних…

Ми повинні зрозуміти, що лише на шляхах мілітаризму, плекання культу українського войовника можна розраховувати на перемогу. Але визвольний рух, не опертий на кошти, грубі кошти, не має перспективи. Тому зараз, у час відкату революційних подій, необхідно нам, українцям, членам різних партій і безпартійним, зосередити зусилля на розбудові українських господарських структур, зробити все можливе, аби створити максимально сприятливі умови для тих, хто поставив перед собою завдання — витворити, накопичити, нагромадити український капітал. є не важливою є партійна приналежність чи політична орієнтація майбутнього українського Терещенка, Симиренка чи Ханенка, важливо, щоб він був українцем і прагнув української України.

Ми мріємо перетворити Україну в простір, сприятливий для українського підприємництва. В Україні повинні домінувати не ґеншафти, не балашови, а українські скоробагатьки. І ці українські капіталісти повинні відчути не тільки свою причетність до України, але й особисту відповідальність за подальший хід української історії. Бо український національно-визвольний рух без українського капіталу безсилий.

Ми за державну протекціоністську політику щодо українського підприємництва. Сьогодні ж бачимо зворотнє — офіційний Київ проводить протекціоністську політику до інонаціональних структур. З метою реалізації нашої програми та протидії антиукраїнському, ксенофільному курсу нинішньої адміністрації ми й вирішили покликати до життя гасло ОУН 30-х років ХХ ст. «Свій до свого по своє», під яким ми й творимо Спілку українських підприємців-державників. Ми не приховуємо: ця Спілка — для українців, членом її може бути лише українець — за походженням і духом.

Зрозуміло, що успішно займатися бізнесом, коли тобі протистоїть добре організована, багатоешелована злочинність, страшний іноземний капітал, який корумпує нашу владу, неможливо.

Недаремно наші супротивники об'єднуються в клани, мафійні асоціації і рекетирські групи. Ми ж продовжуємо оспівувати український індивідуалізм, втілювати хуторянство, продовжуємо бути сіроманцями, майбутнє яких відоме: відстріл поодинці.

І навіть, якщо на якомусь етапі індивідуальне підприємництво дасть суперприбуток, то тішитися довго не доведеться: через податкову інспекцію, де мафія має своїх людей, злочинні угрупування знатимуть деталі успіху — і наїдуть, заберуть, розчавлять. Отже, нема у нас іншого виходу — як у самоорганізації, в творенні своєї, української,

багатопрофільної структури, яка захистить від агресивних конкурентів, дасть їм відірватися, дасть пільговий кредит, проінформує про зміну ринкової кон'юнктури, допоможе вийти на закордонних клієнтів. Яка матиме свою Варту. Яка створить свій інформаційно-аналітичний центр, свою юридичну службу. Яка матиме свою газету, що рекламуватиме діяльність українських підприємств.

Отже, ми не тільки бажаємо звести до купи українських підприємців-державників, не тільки хочемо перезнайомити їх між собою, ми маємо на меті утворити структуру, яка б зробила їхні зусилля результативними і, врешті-решт, поставила їх на такий рівень, коли б вони змогли фінансувати національно-визвольні змагання українців, перетворити їх у рух агресивний, здатний розчищати шлях до української України…

Щось з нічого не береться. Не можна сподіватися, що хтось створить ці структури. Не давши нічого, годі сподіватися, що хтось подбає про тебе.

Кожен повинен вже сьогодні відірвати від себе копійку, щоб завтра зберегти свій бізнес, можливо і життя.

18 березня 1995 р.,

Львів.

Сповнити «Заповіт»!

(з виступу на мітингу)

Сьогодні, коли ми вшановуємо пам'ять нашого Пророка Тараса Шевченка, не можемо похвалитися тим, що сповнили його «Заповіт», головний заклик якого: «Кайдани порвіте і вражою злою кров'ю волю окропіте!» Хоч і протягом всього XX ст. закликали до цього Микола Міхновський, Дмитро Донцов, Степан Бандера, Зеновій Красівський.

Я знаю, що значна частина українців Галичини не погодиться зі мною і скаже, що «Заповіт» Тараса Шевченка виконаний, кайдани порвані, а Україна — нарешті вільна. Скаже так, бо живе в заповіднику українства — Галичині.

А чи задумуються галичани, як живеться свідомому українцю в Донецьку, Луганську, Симферополі, Запоріжжі, в Києві? Де заповідники українства займають лише кілька десятків, може сотень квадратних метрів — за адресою осередків українських партій.

Чи знають брати-галичани, що в цих та сотнях інших міст Наддніпрянської України невільно говорити українською мовою? Що за голосно сказане в громадських місцях українське слово можна наразитися на зневагу, образу, а якщо ти слабкий і нерішучий, то — будеш ще й побитий.

Ми, українські націоналісти Наддніпрянської України, бачимо, що кайдани ще не порвані, що вражою кров'ю воля ще не окроплена…

Брати-галичани! Не заспокоюйтесь передчасно. Не забувайте, що «Заповіт» Тараса Шевченка не сповнений нами!..

21 травня 1995 р.,

м. Заліщики Тернопільської обл.

Післямова УКРАЇНЦІ — НАЦІЯ ГЕРОЇВ

Написав я чергову книгу з дещо претензійною назвою — «Філософія українства». Розумію, що обов'язково знайдеться хтось — нездатний, лінивий, дурний — і скаже незадоволено: ти дивись, замахнувся!

Так, замахнувся. І кинув. І когось перекинув.

До когось не докинув.

Я, колишній рядовий лікар, українець, можливо, середніх здібностей, раптом, за якихось п’ять років став ідеологом українського націоналізму.

Так, принаймні, говорять. Люди. Українці.

Вороги, щоправда, чіпляють ярлик ідеолога фашизму.

Теж почесно. Хоч і не зовсім справедливо. Бо я не італієць.

Я — українець.

Чи гордитися тим, що я українець?!

Мушу гордитися. Хоч ситуація, в яку завели себе українці, не така, щоб бити себе радісно в груди і кричати на весь світ: «Ми — українці!»

Але я горджуся. Національність зобов'язує.

Я і сусіди моєї нації знаємо, хто такі українці. Прикладів героїчних, кривавих і величних одинаків і тисяч достатньо.

Згадати прізвища?

Чи вистачить паперу?!

Українці — нація героїв. Нація зарізяк, насильників, убивць і погромників.

Так, принаймні, свідчать великі нації.

Жиди, поляки, турки та інші спробували українського пороху. Українського ножа. Удавки. Вони знають, що це таке.

Вони знають, як незручно, коли кишки тіліпаються між ногами. Вони знають, що таке затруднене дихання. Тому й складають про нас легенди. Лякають свої діти українцями.

А ми наполягаємо, що є мирною нацією гречкосіїв.

Е-е, ні, кажуть вони. Бо знають, що це від нашої скромності такі занижені оцінки.

Бо це ми, а не вони забули запах згарищ Умані та сотень інших зажидівлених й польських містечок і сіл, самовільно, без дозволу розкиданих по нашій Україні.

Ми їм снимося. Хмельницький, гонта і Петлюра регулярно приходять до них уві сні. І Бандера теж! І Шухевич!

Хмельницький з шаблею, Бандера з удавкою.

Вороги кричать зі страху. І мають рацію.

Вони від своїх неспокійних снів піднімають всесвітній ґвалт.

Вони не перебільшують. Вони бояться нас! Вони нагадують нам, що українці — сила, страшна сила. Якщо її вивести з рівноваги.

Так, ми нація — погромників! Грубих і нещадних зарізяк. І ми тільки почали роботу!

Нагадую переляканим: погроми ми робили тільки на своїй землі. Не у панській Варшаві, не в Стамбулі, не в Тель-Авіві. Чи вошивій Московії.

То в чому справа?! Чому такий ґвалт? Чому протести?!

Невже ми не маємо право зарізати того, хто в нашій хаті нас не хоче?!

Ах, права людини! Це серйозний аргумент. Для Сполучених Штатів Америки.

Які постали на кістках аборигенів-індіанців. Для Росії. Яка знищила десятки племен і націй. Яка сьогодні спеціалізується у знищенні чеченських дітей і жінок.

Права людини — це серйозно. Коли мова не про українську людину. А про іншу, яка хоче бур'яном прорости на нашому подвір'ї.

То яка ж філософія українців?

Згадати хто ми є. Яких батьків діти. Яких дідів онуки.

Згадати про свою силу. Відчути себе сильними. Освіжити почуття наших ворогів. Дати їм нові аргументи нашої сили. Нові жахливі приклади.

Дати їм нові прізвища наших героїв, які звучатимуть аж до Тихого океану.

До Нью-Йорку. До Тель-Авіву.

Нових Хмельницьких, Петлюр і Бандер.

Людей, до речі, освічених і працелюбних. Потенційно мирних. Які хотіли бути дипломатами, вчителями, священиками, журналістами, лікарями.

Але змушені були перервати своє навчання, свою практику. є стали героями.

Великими героями. Великої У країни. України від, вибачте паньство, Сяну і — привіт, Грузіє! — по Кавказ.

Гречкосіїв сьогодні в Україні достатньо. Але їм, сіромашним, не дають мирно сіяти гречку під мирним небом синьо-жовтої Вітчизни. З них наполегливо хочуть зробити героїв.

Ще трохи нахабства наших ворогів, по болоту піде хвиля і герої будуть.

Тисячі, мільйони героїв.

І будуть у школах Тель-Авіва і Москви інтелігентні вчителі розповідати про безчинства «варварів»-українців…

І з'явиться у декого тверде бажання повернутися до своїх першоджерел.

От тільки квитків купейних вже не буде. Бо залізниці будуть трохи пошкоджені. Прийдеться пішки йти. Як сербам з Хорватії в рідний Белград.

Героїв треба. Обов'язково треба. І вони — зачекайте! — будуть!

Оце і вся філософія українців! У героїчному служінні Батьківщині.

А ви думали це щось складне?

Хто зголошується?! Хто хоче стати героєм?! Записую!

Роман КОВАЛЬ

Я розумію українців

Коли у нас буває застілля, ми обов'язково п'ємо за цю, добру до нас країну, і знаємо, що будемо вдячні їйі коли повернемося на свою Батьківщину — Грузію. Легко передбачити реакцію людей, які виховувались в дусі радянського інтернаціоналізму, коли вони візьмуть в руки цю книгу: «Ага, — скажуть вони недоброзичливо, — Роман Коваль — националист. Его лозунги недемократичные». Й захочуть відкинути книгу.

«Стоп! — скажу я їм. — Зупиніться, шановні! Скільки ж можна жити за старою звичкою?! Не хочете вникати в суть речей і для свого душевного спокою відразу ж причеплюєте ярлики? І вам здається, що ярлики все прояснили? Ні, шановні, ні!

Послухайте хвилинку.

Мені, грузину, що живе волею долів Україні, подобається націоналізм Романа Коваля і зовсім не лякає його гасло «Україна для українців!»

«Как же так?! — здивуєтесь ви.

А ось як! Націоналізм — це природне світосприйняття. Суть його в тому, що українець більш за все на світі любить свою, українську, націю і прагне її безсмертя, а я, грузин, найбільше у світі люблю грузинську націю і також хочу її безсмертя.

Хіба ці бажання протирічать (суперечать) одне одному?

Гасло «Україна для українців» не забороняє мені жити на українській землі. Смисл цього гасла в іншому, а саме: ця частина земної кулі, як і інші, повинна мати свого господаря, відвічального перед Богом.

Відповідального за те, щоб ця земля була доглянутою, щоби на ній достойно жили достойні люди, щоб тут складалися пісні на славу цієї землі.

Хто може бути господарем України? Зрозуміло, українець. Тому що у мене, грузина, є своя частина землі, за яку я відповідальний. Такі ж землі — в інших місцях — мають й інші національні меншини, які населяють Україну: євреї, вірмени, росіяни тощо.

Тут чую незгоду, чую, хтось говорить російською: «Я не украинец, но Украина моя родина — тут похоронены мои деды».

Може бути. На цей момент. Але може статися так, що ви легко відмовитеся від цієї «батьківщини».

Ось, наприклад, у Прибалтиці російськомовні наполегливо вимагають, щоб всі вважали ці країни їхньою батьківщиною. А з «гарячої точки», яку вчора вважали своєю батьківщиною, вони тікають, як чорти від ладану, волаючи, що це чужа війна і гинути в ній «глупо».

А хіба справжні сини відмовляються від Батьківщини, коли там стріляють?

Значить, для вас Україна є батьківщиною доти, доки нічого не загрожує вашому здоров'ю «вдоволь кормящегося».

А Роман Коваль та інші націоналісти завжди будуть з Україною. Вони з Батьківщиною завжди тому, що вони діти, які люблять матір не за те, що вона їх смачно годує. А тому, що можуть жити тільки під її небом, її піснями, її квітами. є Україна їм потрібна для того, щоби зробити її сильною, багатою, досягти в ім'я її нових і нових духовних вершин.

Гасло «Україна для українців!» порушує спокій тільки тих неукраїнців, які наїхали сюди експлуатувати багатство цієї країни, скажемо відверто, паразитувати на цій чудовій землі.

Я — грузинський націоналіст — знаю, як я повинен жити в Україні.

По-перше, не бути тут російськомовним, не бути русифікатором.

По-друге, поважати закони і звичаї цієї країни.

По-третє, бути корисним цій країні.

Тому я й вчу українську мову, з повагою ставлюся до українських традицій, у силу своїх можливостей пропагую все, що зміцнює Україну.

На завершення скажу, що у нас, грузинів, є вірш з такими словами: хто не любить свою матір, кого ж зможе полюбити замість неї?

Тільки націоналіст зможе зрозуміти біль і кінцеву мету патріота іншої національності.

Я розумію біль і мету Романа Коваля.

Я всім серцем чую його любов до матері-України.

Нехай буде благословенна ця любов!

Нехай здійсниться його мрія-мета! Нехай буде Україна для українців!

Вітаю тебе, друже Романе! Ось тобі моя рука!

Гурам ПЕТРІАШВІЛІ,

грузинський письменник

Українські діячі (короткий довідник)

Білас Лев — редактор книги «Україна на переломі, 1657–1659», автор розвідки «Вячеслав Липинський як історик кризової доби».

Болбочан Петро — героїчний полковник армії УНР. Визволитель Криму від російської окупації. Розстріляний у 1919 р. за наказом Симона Петлюри.

Виговський Іван — Гетьман України 1657–1659 рр. В 1659 р. розгромив стотисячне московське військо. Страчений за обвинуваченням полк. Тетері.

Винниченко Володимир — талановитий письменник, руйнівник української державності.

Гонта Іван — легендарний козацький полковник. Страчений поляками.

Горліс-Горський Юрій — псевдонім старшини Армії УНР Юрія Городянина-Лісовського, автора книги «Холодний Яр».

Гребенюк Григорій — український мислитель, заступник редактора газети «Незборима нація», член ДСУ.

Грінченко Борис — письменник, громадський діяч, мовознавець, автор «Словаря української мови».

Григор'єв Матвій — отаман часів громадянської війни. Застрелений Нестором Махном.

Грушевський Михайло — великий український історик, невдалий політичний діяч.

Дашкевич Ярослав — авторитетний український історіософ.

Донцов Дмитро — ідеолог українського націоналізму середини XX ст.

Зелений — спр. прізвище Терпило Данило. Один із найвидатніших керівників повстанського руху в Україні в 1919 році. Родом із с. Трипілля на Київщині.

Коновалець Євген — полковник армії УНР, комендант УВО, Голова ОУН. Вбитий з наказу Москви 1938 року в Роттердамі.

Костенко Ліна — визначна українська поетеса.

Красівський Зеновій — український поет, Голова ОУН у Краю в 1988 — 1991рр., співзасновник ДСУ.

Липинський Вячеслав — видатний український мислитель поч. XX ст.

Липа Іван — письменник, громадський та політичний діяч, співзасновник самостійницького «Братства Тарасівців», батько Юрія Липи.

Липа Юрій — видатний український мислитель. Вбитий росіянами.

Липківський Василь — митрополит УАПЦ.

Маланюк Євген — старшина армії УНР, видатний український поет, визначний філософ.

Махно Нестор — легендарний керівник повстанського руху на півдні України в роки т. зв. громадянської війни. Непослідовний український діяч.

Мельник Андрій — полковник армії УНР, військовий та політичний діяч. Після вбивства Євгена Коновальця очолив ОУН.

Міхновський Микола — визначний громадський та політичний діяч поч. XX ст., організатор українського війська, передвісник українського націоналізму. Автор книги «Самостійна Україна», автор гасел «Україна для українців!» та «Україна від Сяну по Кавказ!».

Мороз Валентин — видатний сучасний український історіософ.

Огієнко Іван — християнський мислитель, православний митрополит, громадський діяч.

Ольжич Олег — справжнє прізвище Кандиба, відомий український поет, археолог, громадський і політичний діяч, член ОУН. Вбитий окупантами.

Олесь Олександр — справжнє прізвище Кандиба, український поет, батько Олега Ольжича.

Петлюра Симон — Головний Отаман військ УНР, публіцист. Вбитий у Парижі більшовицьким агентом Шварцбардом.

Плачинда Сергій — відомий український письменник, громадський та політичний діяч.

Полуботок Павло — наказний Гетьман України. Замучений москалями.

Ребет Лев — український мислитель, автор книги «Теорія нації», один із керівників ОУН. Вбитий із наказу Москви.

Самійленко Микола — український поет, член Спілки письменників України.

Самчук Улас — видатний український письменник, член ОУН.

Сеник-Грибівський Омелян — сотник УГА, співзасновник УВО, чільний діяч ОУН. Вбитий у Житомирі 1941 року.

Сірко Іван — Кошовий Отаман Низового Запорізького війська, ініціатор багатьох переможних боїв. У час перемоги війська Гетьмана ІванаВиговського під Конотопом підняв проти нього повстання.

Сціборський Микола — теоретик українського націоналізму сер. XX ст., чільний член ОУН. Вбитий із наказу ворогів 1941 року в Житомирі.

Стус Василь — видатний український поет. Активний діяч протиросійського опору. Замучений до смерті в російській тюрмі.

Тис-Крохмалюк Юрій — український історик.

Шептицький Андрій — легендарний митрополит Української католицької церкви, визначний український діяч.

Шухевич Роман — Головнокомандувач УПА. Вбитий 1950 року росіянами.

Шухевич Юрій — відомий громадський та політичний діяч, син Романа Шухевича.

Щербатюк Анатолій — український мислитель, талановитий публіцист, член ДСУ.

ПРИМІТКА

Прізвища Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Григорія Сковороди, Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка та Степана Бандери вважаємо за недоречне ставити в коротенький довідничок.

Політична філософія ДСУ

Ідеологія ДСУ охоплює інтереси не соціальної чи партійної групи, верстви чи класу, а інтереси нації. Політична ідеологія ДСУ — націократична.

Об'єднання прагне до побудови націократичноі держави, джерелом влади якої буде УКРАЇНСЬКА НАЦІЯ.

Нація — головне поняття Політичної філософії ДСУ. Права та інтереси нації — головні критерії наших дій. Держава правочинна тоді, коли керується інтересами української нації.

Завдання держави — служити нації, бути могутнім інструментом її політичного та духовного самоствердження, її історичної творчості. Влада української нації гарантуватиме й права кожного члена цієї великої спільноти.

Під нацією ми розуміємо етнос, який здобув власну державність, етнос, який має владу над самим собою та національними меншинами. Поняття «нація» і держава для нас неподільні.

ВОЛЯ, ВЛАДА І ВЕЛИЧ НАЦІЇ — трином нашої політичної філософії.

Національна воля виражає, перш за все, внутрішні прагнення удержавленого етносу. Категорія «влада нації» має як внутрішній, так і зовнішньополітичний вимір. Влада над собою не є кінцевою метою нації.

Нація прагне до поширення свого впливу, своїх владних імперативів назовні. Повноцінній національній ідеї тісно в межах власної держави, вона експансійно виходить за межі внутрішніх національних проблем, їй властиві месіаністичні поривання. Нація прагне свої цінності, своє розуміння світу зробити надбанням інших націй, щоб сіяти своє зерно на інодержавному ґрунті.

Кожна розвинена нація прагне створити цивілізацію, включивши інші нації у сферу свого впливу, до свого соціокультурного поля.

Велика нація — це нація, яка досягла успіхів у всіх сферах самовияву, зіграла всі ролі, накреслені їй РОДОМ, яка здатна вчити світ, впливати на хід історії. Така нація — досконала, така нація — маєстатична!

Ми не приховуємо бажання стати свідками світової величі України. Так, ми хочемо, щоб Україна стала політичною, економічною і культурною надпотугою.

Політична сила індукується силою мілітарною. Для того, щоб стати вагомим політичним чинником історії, Україна повинна відмовитися від згубного принципу нейтралітету, стати мілітарною, могутньою.

Країна, яка не хоче стати упослідженою, яка претендує впливати на історичні процеси, мусить бути ядерною.

XXI століття стане епохою націократичних революцій. Західна цивілізація, що ґрунтується на ліберально-демократичних (а фактично — трансформованих юдейських цінностях), вичерпала творчий потенціал. До катастрофи рухається й російська цивілізація. Націократичні ідеї Миколи Міхновського, Дмитра Донцова, Миколи Сціборського та Степана Бандери переможно поширюються. Сонце XXI віку, що сходить над Україною, возвістить світові тотальний націократичний ренесанс.

Всеукраїнське політичне об'єднання «Державна самостійність України».

Довідка про автора

Народився у 1959 р. у м. Горлівці Донецької області. Голова Всеукраїнського політичного об'єднання «Державна самостійність України», засновник і редактор газети «Незборима нація». Автор книг «Чи можливе україно-російське замирення?», «З ким і проти кого», «Про ворогів, попутників і союзників», «Підстави націократії».

УКРАЇНЕЦЬ! ВІР В СЕБЕ, В СИЛУ І ВЕЛИЧ УКРАЇНСЬКОГО ДУХУ І ТИ ПЕРЕМОЖЕШ!

Оглавление

Коваль слова, коваль дії

Передмова

Культура чи цивілізація?

Про соціалізм невільників-переможців, свободу від держави та українську еліту

Розум може обдурити

Профанація слова, девальвація дії

Про братів-галичан та наддніпрянський месіанізм

Політика «малого» зла

Чи не запізно приходить прозріння?

Оспівуймо українське насильство!

Стати народом-переможцем!

Стати прикладом!

Про гуманізм

Чи всіх традицій ми хранителі?

Повірити в свою місію!

Майбутнє України

Творіть українську історію!

Селянство — єство України

Реформи: панацея чи манівці?

Творімо український капітал!

Сповнити «Заповіт»!

Післямова УКРАЇНЦІ — НАЦІЯ ГЕРОЇВ

Я розумію українців

Українські діячі (короткий довідник)

Політична філософія ДСУ

Довідка про автора

Реклама на сайте