«Беладонна. Любовний роман 20-х років»

Беладонна. Любовний роман 20-х років (fb2) - Беладонна. Любовний роман 20-х років 3466K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Александр Васильевич Донченко - Петр Захарович Ванченко - Василий Петрович Минко - Гордей Иванович Брасюк - Петр Иванович Голота

Беладонна. Любовний роман 20-х років

Біологія понад усе!

«Дітям до 16» або червоний квадратик — треба було б поставити якийсь застережний знак на обкладинці цієї книжки. У двадцятих роках не знали ні літературознавчого терміна, ні розмовного означення «любовний роман». Зібрані тут твори критики називали дрібнобуржуазною, міщанською, побутовою і навіть статевою літературою. Нова українська радянська література прагнула «великого роману», та коли 1928 року вийшли «Місто» Валер'яна Підмогильного, «Недуга» Євгена Плужника, «Золотий павучок» Олеся Донченка, «Гармонія і свинушник» Бориса Тенети, «Дівчинка з ведмедиком» Віктора Домонтовича, — критика розгубилася. Де світоглядні та ідейні конфлікти? Де образи пролетарів? Де виробнича тематика?

Недаремно комуніст і голова міськради Радивон Саран не може підібрати слова для почуття, яке його охопило. Автор, Петро Ванченко, підказує: то було кохання — «нині занедбане почуття». Як, комуніст закохався в опереткову артистку і кидає сім'ю? А комсомолець учащає до повії чи заглядається на чужу дружину? Сільський парубок розважається, заводячи безвідповідальні стосунки з дівчатами? «Біологія над усе!» — обурено констатував чесний комсомолець Леонід Смілянський, критикуючи свого товариша Олеся Донченка.

Рецензенти не шкодували паперу й чорнила для цих романів. Скільки там було тих журналів і одна «Літературна газета» наприкінці двадцятих, а «Золотий павучок», «Беладонна» і «Донна Анна» десятками збирали відгуки, рецензії, репліки, не кажучи про прилюдні диспути, які ніхто не фіксував. Проте ніхто не помітив тенденцій, нікого не здивувало, що письменники з різних організацій і угруповань — у часи, коли це дуже багато важило, адже щойно відгриміла літературна дискусія, — дружно взялися писати «статеву» літературу. Хоча бували й винятки: добре освічений і тонкий критик Мирон Степняк уважав роман Донченка типовим зразком середньої масової прозової продукції останніх років із наголосом на «масовій».

Бог із ними з Підмогильним, Тенетою, Брасюком, Плужником — київське угруповання «Ланка», хоч і перезвалося на МАРС — Майстерню Революційного Слова, завжди тяжіло до психологізму й індивідуалізму. Для них людина з її переживаннями, стражданнями і радощами — а це кохання, зрада, ревнощі, — значила більше, ніж уся більшовицька ідея чи радянська влада. Однак Спілка селянських письменників «Плуг», якій уперто не зраджував Василь Минко, і Спілка пролетарських письменників «Гарт», до якої донедавна належав Петро Ванченко, ставили перед собою зовсім інші, передусім ідеологічні завдання. Що вже казати про комсомольських письменників Петра Голоту й Олеся Донченка з літорганізації «Молодняк», якій протегував ЦК ЛКСМУ. Раптом усі вони одночасно проявили ідеологічну невитриманість.

А найгірше, що це міщанське чтиво знайшло свого читача, спраглого якраз жанрової літератури. Романи Донченка, Плужника, Підмогильного, Тенети вже наступного року було перевидано. Загальний тираж «Золотого павучка» сягнув 10 тисяч примірників. Облюбоване літературознавцями «Місто» Підмогильного відставало на тисячу, а таки відставало — хто сьогодні міг би подумати! «Беладонна» і «Повість без назви» не дочекалися перевидань, але одразу стартували з п’ятитисячних накладів. Для країни, яка боролася з неписьменністю, країни, де читати й писати вміла тільки половина населення (57,5 % за переписом 1926 року), це захмарні цифри. Ба й сьогоднішні письменники можуть хіба мріяти про такі тиражі. І це було не тільки дотоване Державне видавництво України, а й кооперативні та приватні «Сяйво», «Рух», «Книгоспілка».

Радянські критики 1920-х не помітили, як у них на очах народилася масова література: не лише як явище тиражу («метелики» для народу знали і не такі наклади), а і як жанр. У другій половині двадцятих з’явилися перші пригодницькі і науково-фантастичні романи, детективи і мелодрами, що їх ми назвали любовними романами.

Жанр любовного роману диктує свої вимоги: по-перше, це має бути романтична історія стосунків, по-друге, неодмінно зі щасливим кінцем. Джейн Остін ридала б, читаючи «Беладонну» чи «Донну Анну» з їхніми драматичними поворотами і дивними фіналами без «гепі ендів». Та цим і цікавий любовний роман 20-х років: не повторенням жанрових трафаретів, до яких уже звик і на які чекає нинішній читач, а оригінальними й несподіваними винаходами, поєднанням мелодраматичних шаблонів із духом доби нової економічної політики та… еротикою. Тобто нам це сьогодні здається невинними натяками на секс, а для критиків дев’яносто років тому це була кричуща порнографія.

«Золотий павучок» особливо дратував правовірних читачів, адже герої його — комсомольці, будівники нового життя. «Літературна газета» назвала роман «занепадницько-міщанським», а «Комсомолець України» додав: «ще й порнографічний»!

Дивовижно розійшлися в оцінках рецензенти, «однопартійці» автора по літературній організації «Молодняк». У Києві лютував Леонід Смілянський: «Донченко не зрозумів, що питома вага фізіологічного моменту в житті комсомолу і комсомольців далеко не така значна, що, виявляючи її (що, безперечно, конче потрібно), не треба перебільшувати, що показувати тільки так комсомол означає об'єктивно відбивати занепадницько-міщанські погляди на радянську дійсність». А в Харкові хвалив Іван Багмут: «Є в “Золотому павучку” уміння створити відповідний настрій, уміння примусити читача жити життям героїв, відчувати найтонші нюанси їхніх переживань і, зрештою, розбудити в читача (принаймні молодого) інтерес до певних соціально-побутових питань і проблем».

Багмут уважав досягненням Донченка те, що в його героях кожен може впізнати своїх знайомих, а Смілянський, очевидно, цього боявся. Багмут був близько до істини: перебування Колі Шпака у війську, його оточення Донченко описав із власного досвіду недавньої армійської служби.

Якщо урівноважити рецензентські терези, то отримаємо добротну белетристику, історію, яка могла б виродитися у банальне протиставлення позитивного і негативного типів комсомольця з «правильною» ідеологічною розв'язкою. Натомість «хороший» Коля Шпак примудряється кохати дружину і кохатися з іншою дівчиною напередодні її шлюбу, а «поганий» Володя Базилевич ходить до повії не тільки по секс, хоча розв'язка все-таки «правильна».

Олексій Полторацький назвав книжку Донченка спробою відродити давній жанр психологічного роману. Позаяк відродити жанр одночасно спробували ще десяток письменників, то психологічний (він і любовний) роман запанував в українській літературі на найближчі три роки. Ні, облюбованої конспірологами підступної антирадянської змови тут не було — це була саме та тенденція і той тонкий невидимий зв’язок між читацьким попитом і письменницькою пропозицією, який породив масову літературу, дуже різну стилістично.

Коли вийшла «Беладонна» Василя Минка, її вже порівнювали з «Золотим павучком» — і недаремно. У героях роману не просто вгадувалися живі люди, у них навіть були прототипи. Автор-плужанин перед тим відбув армію, служив на аеродромі десь у Росії. І от у чергових роздумах згадався йому голова «Плугу» Сергій Пилипенко, який радив писати про авіацію — мовляв, чудова тематика. «Але про що? Усе героїчне я вже видавив із себе. Хіба про механіка Ігоря Дреуса, про його любовні пригоди? Ігорів роман із дружиною льотчика наробив галасу в авіазагоні, де я служив. Крім того, знаючи, що я пописую, Ігор подарував мені щоденник повії, з якою він також знався. Чим не матеріал?

Дві красуні легкої поведінки, одна біситься з жиру, неробства, а друга… Довго думав над назвою, щоб одним-двома словами висловити задум майбутньої повісті. Іду в бібліотеку, закопуюсь в енциклопедію.

“Беладонна — вродлива жінка”. І нижче інше значення цього слова, як отруйної квітки. “Росте вона на гнійному ґрунті… Плоди — гірко-солоні, задурливо пахнуть”.

— Є! Саме те, що треба».

«Беладонна» — одинокий роман із шести творів у цій книжці, про який автор написав у спогадах. Щасливець Минко дожив до похилих літ, але з першою прозовою книжкою йому не повелося.

«“Беладонна” вийшла у світ десь у листопаді 1928 року, хоч датована була наступним роком. Одержав я авторські 25 примірників і, доки доніс додому, більшу частину роздав друзям та знайомим.

Усі поздоровляли, зважували книжку на руці: о, солідно вийшов, це тобі не метелик! Усі хвалили обкладинку: а-ля модерн! Хто був її автором, забулося, прізвищ художників, як і редакторів, тоді не зазначали.

Розглядаю тепер обкладинку й захоплююсь талановитою роботою того графіка. Він абсолютно точно розкрив усю суть моєї “Беладонни”, причому, як на той час, справді по-новаторському. На стилізованій садовій лавочці сидить красуня, перекинувши ногу через ногу й тримаючи в лівій руці папіроску: від тієї папіроски йде димок, утворюючи на зеленому тлі обкладинки кілечка, що скидалися на яблучка, якими Змій спокушав Єву.

Назву книжки художник виніс угору, а прізвище автора — вниз, майже на рівень очей тієї красуні. Складається враження, що вона дивиться на літери, з яких складено моє прізвище, і ось-ось жалісливо скаже:

— Ех, любий В. Минко, написав ти про мене на свою голову…

Так воно, власне, й сталося. Мої щасливі, радісні дні після виходу книжки тривали недовго».

А ось для контрасту початок рецензії на «Беладонну» в «Літературній газеті»: «Вже сам зовнішній вигляд викликає занепокоєння. Розрахована на смак “густопсового” міщанина обкладинка. Сила “краси”. Не менше “стилю”. Починаючи від блідо-зеленої шпалери, що становить фон обкладинки, і кінчаючи стрункими ніжками оголеної жіночої постаті з цигаркою в тоненьких пальчиках, “краси” й “стилю” стільки, що скромного пролетарського читача й занудити може! Зате міщанинові вона, безперечно, дасть справжню насолоду».

Таке враження, що на книжку дивилися люди з різних планет, правда? Ні, жінка на обкладинці «Беладонни» зовсім не оголена, лише видно підв'язки на її панчішках.

Простий нехитрий Минко не соромився своєї розповідної манери, і це вигідно вирізняло його на тлі тогочасної прози. Намагаючись відтворити усні діалоги, письменник запроваджував у мову белетристики чимало жаргонізмів, просторіччя. Серед його сюжетних і стилістичних переваг — авантюрність і динамізм: у нього швидко змінюються події, настрої, ситуації, дії у нього заплутані, а розв’язки несподівані. Цього всього (плюс Ложа Вільної Любові і сцени пристрастей демонічної жінки) було досить, щоб визнати роман міщансько-бульварною літературою. «Беладонна» була першою прозовою книжкою автора, тому критики сподівалися, що «дальші герої і героїні В. Минка палатимуть не лише тим світлом, що їх запалять особи іншої статі».

Повісті «Бруд» та «Розвага» Петра Голоти критика теж назвала міщанськими й бульварними. Їх так само вважали за змістом нікому не потрібними, адже автор замість робітників і селян описував життя міщанської родини Галанів та пригоди в місті сільського парубка Толька-Анатоля, розпусника і спокусника. Якщо Минко взяв епіграфом до свого роману рядки з Блока: «Мне самому и дик, и странен тот свет, который я зажег», — то Голота супроводив «Розвагу» рядками з Сергія Єсеніна, якого вже тоді вважали втіленням міщанських смаків: «Слишком многое телу надо». Та ще й наділив правильну комсомолку в романі розкішними грудьми. Автор так захопився її пишним бюстом, аж критик назвав це бридким смакуванням, а романи Голоти — попросту вульгарною халтурою.

Справді, жодних тобі позитивних типів, самі міщани, крамарі, безсловесний комуніст, який нічого не може зробити з гулящою дружиною, солідний посадовець, який ґвалтує прислугу, повії, задоволені своїм ремеслом, розтратники, крадії, одним словом, неробочий і часто злочинний елемент. Не таких пригод чекав від комсомольського письменника робітничо-селянський читач. І обкладинка нагадує Минкову: за столиком у непманському ресторані сидить парочка. Він (очевидно, службовець у костюмі й окулярах) наповнює келих, вона, модно вбрана, нога на ногу на передньому плані, в одній руці тримає цигарку і пускає кільця диму, другою підносить келих до губ.

Інший тип любовного роману представляють Гордій Брасюк і Петро Ванченко. Тут немає лірико-романтичного струменя, як у Донченка, нагромадження пригод і випадків, як у Минка й Голоти. Обидва романи присвячено інтимно-психологічним переживанням: мінімум героїв і максимум пристрастей.

«Донна Анна» Гордія Брасюка — сімейна драма. Є у ній, як підказує назва, і Дон Жуан, і Командор. І це одинокий представлений тут любовний роман, де перед читачем постає внутрішній світ жінки, щоправда, знову-таки очима автора-чоловіка. Головна героїня, Ганна Бачинська, живе лише любов’ю до чоловіків, переживає тільки особисті трагедії. Що таке любов, відданість, зрада? Чи можна любити одночасно двох? Хто для жінки важливіший — чоловік чи дитина? Для когось ці питання далекі, для когось актуальні. Критика побачила багато спільного між романом Брасюка і «Дівчинкою з ведмедиком» Домонтовича, яку ми вважаємо інтелектуальним романом. Спільне, зокрема, — це нецікава проблема і непотрібні герої. Звичайно, новітня донна Анна не відповідає образу радянської жінки: вона не бере участі в громадському житті, взагалі існує поза колективом, у вузькому світі власних проблем і переживань. Брасюк не дає соціальних ситуацій, не описує соціальне оточення, тим-то його персонажі можуть «копирсатися у власних почуттях», як намагається шпигнути автора рецензент, у першій-ліпшій буржуазній країні. Остаточний присуд — суміш безцільного натуралізму з умовністю бульварної романтики та відображення дрібнобуржуазної ідеології — пов'язує «Донну Анну» з іншими любовними романами в цій антології.

Ще один любовний роман переживає головний герой «Повісті без назви». Йому випадають чи не найсуворіші психологічні випробування, адже, на відміну від Ганни Бачинської, він комуніст із незаможників, пройшов революцію й громадянську війну, він голова міськради, відповідальний партієць і посадовець, у нього дружина і двоє синів. І це він зраджує, він, а не його. Тут уже не Домонтович згадується, а Плужникова «Недуга»: той самий внутрішній конфлікт, схожа колізія і навіть кохання — це хвороба, недуга.

Закохався? — Радивон Саран сам собі не вірить, адже кохання — то для молоді, для комсомольців, а він старий досвідчений більшовик, йому вже сорок три. Так само соромно йому зізнатися, що думка про синів іноді переважає над громадськими справами. Та ніщо людське комуністові не чуже, і гарна жінка, опереткова примадонна будить у ньому давно забуті почуття і плотські бажання. Почуття і обов’язок, жінка-коханка і жінка-партнерка — ще одна вічна дилема. Про жінку-товаришку навіть не йдеться, бо ні дружина Олена, ні актриса Катерина не поділяють його поглядів. Дружина релігійна і забобонна, коханка легковажна і порожня, Радивон — самотній вовк. Він бореться з собою, тікає від спокуси, бере в парткомі відрядження для роботи на селі.

Що сильніше — ідеологія чи фізіологія? Критикам не подобалася сама постановка питання, бо вони відчували, що відповідь їх іще дужче не задовольнить. Ванченкові перепало найбільше: через «Оповідання про гніду кобилу» його вважали співцем тваринного начала в людині, прибічником «свинячого закону життя» й «ідеології наївного цинізму». Мовляв, іще одна «біологія понад усе».

З оцінками, а радше присудами тогочасної критики, загалом усе ясно, а от читацьких відгуків майже не збереглося. Хоча у двадцятих читачі охоче писали письменникам, бо інших каналів спілкування з улюбленим автором — ні блогів, ні соцмереж — не було. Листи читачів цитує у спогадах Василь Минко. Баришні реагували на його роман десь так, як на «Джейн Ейр»: «Я прочитала “Беладонну” і всю ніч не спала, плакала…» Іншим разом запрошували на побачення (це навіть не бачивши фото автора). Одна палка шанувальниця писала: «Чекатиму на вас о п'ятій годині на центральній пошті біля вікна № 3. Буду в зеленому капелюшкові, триматиму “Беладонну” під пахвою».

Читачки — вони такі: що сьогодні, що у двадцятих. Проте писали й чоловіки: «Шановний автор Минко. Де можна купити вашу книжку? Я обійшов у Полтаві всі книгарні, і всюди кажуть: розпродали».

Треба одразу сказати, що Минко наводить і негативні відгуки. Ба більше, один із таких листів від читачів, а не лайка критиків, змусив його серйозно задуматися над своїм творчим шляхом. Любовні романи у кожному разі були популярні — про це свідчать і читачі, і тиражі.

У цій антології шість любовних романів. Хтось неодмінно закине, що не всі їх можна назвати романами: ні за обсягом, ні за сюжетом чи композицією. Справді, крім «Донни Анни» Брасюка, інші твори сучасники називали повістями. Нині цей термін вийшов із літературознавчого вжитку: де ж воно бачено любовну повість? Натомість у західній англомовній традиції існує поняття короткого роману, тож будемо вважати «Бруд» Голоти, «Беладонну» Минка і навіть Ванченкову «Повість без назви» короткими романами.

Крім того, роман — це ще й любовні стосунки, не лише літературний жанр. Як осудливо писав один критик: «Минко розробляє переважно і майже виключно одну лише сторону побуту — відносини поміж женщиною та мужчиною». Тому антологія любовних романів — це не тавтологія, а підбірка історій про любовні стосунки між чоловіками й жінками. Різні люди — старші й молодші, освічені й ледь письменні, різне походження — міщани, інтелігенція, селяни, партійці, комсомольці, різні професії — чиновники, робітники, повії, інженери, артисти, музиканти, льотчики. Проте всі вони підвладні звичайним людським почуттям: вони вміють чи не вміють любити, ревнують, розважаються і граються чужими почуттями, фліртують, інтригують, жадають, зраджують, страждають, ненавидять, мстяться. Вони бувають смішні й страшні, приємні й огидні, але вони завжди викликають емоції.

Ці тексти різні ще й стилістично, адже кожен автор по-різному наділений письменницькими талантами. Проте вони не сопливо-сентиментальні, ба навіть і не романтичні, як належиться любовним романам. Усі шість творів, зібрані докупи, дають більш-менш чітке уявлення про масове популярне чтиво двадцятих років, у якому любовний роман відігравав чільну роль. Антологію можна доповнювати і розширювати, адже у 1920-х письменникам важко було опиратися біології, яка понад усе.

Ярина Цимбал

Олесь Донченко

Олесь Донченко — загублений талант двадцятих років. Поет і прозаїк, якому роздавали чи не найбільше компліментів серед молоді й пророкували блискуче майбутнє, помер у провінції, пописуючи твори для дітей.

Народився Донченко 1902 року в містечку Великі Сорочинці на Полтавщині. Дитинство пройшло в селі Багачка Перша, де вчителював батько. Коли хлопцеві виповнилося десять років, сім’я перебралася до Лубен. Там Олесь вступив до гімназії, де його як учительського сина звільнили від плати за навчання. Гімназія багато дала майбутньому письменнику. Тут він почав писати вірші російською мовою, і хоча до збірки «Кружок поэтов», яку активні лубенські школярі видали 1917 року, вони ще не потрапили, та вже наступного року Донченко дебютував із віршем «Журлива пісня» на сторінках місцевої газети «Рідний край».

Гімназію Донченко закінчував 1920 року вже в радянській Україні, де катастрофічно бракувало освічених людей. Лубенський відділ позашкільної освіти негайно відрядив вісімнадцятирічного юнака вчителем у село Остапівку на Лубенщині. Через два роки він повернувся до повітцентру, працював журналістом у газеті «Зарево», згодом перейменованій на «Червону Лубенщину». У березні 1924 року комсомольця Донченка забрали в Червону армію, в Першу Червонокозачу кавалерійську дивізію. Служив спершу червоним козаком, тобто кіннотником, потім полковим навчителем. В автобіографії він писав: «Окремі сторінки повісті “Золотий павучок”, де подано побутові малюнки з життя червоної кінноти, автор взяв “з натури” саме з цього перебування свого в армії».

У жовтні 1926-го Донченко демобілізувався, перебрався до Харкова і пішов працювати в сектор юнацької літератури Державного видавництва України. З 1922 року він друкувався в столичній пресі, вступив до Спілки селянських письменників «Плуг» (інших літорганізацій тоді ще не було). Поки Донченко служив у війську, видавництво довго й нудно готувало його першу збірку віршів «Червона писанка» (1926), тож коли вона вийшла, молодий поет готовий був зректися частини творів. Згодом вийшла його друга й остання збірка віршів «Околиці» (1928).

Наступного 1927 року під покровительством ЦК ЛКСМУ виникла комсомольська письменницька організація «Молодняк». Вона почала видавати однойменний журнал. Із її діяльністю пов’язано найцікавіший період у творчості Донченка. У «Молодняку» друкується, а потім виходить окремим виданням його перша п’єса «Комсомольська глушина» (1927), а прозовою родзинкою першого сезону журналу стала його повість «Золотий павучок», яка викликала цілі дискусії в газеті «Комсомолець України». 1928 року повість вийшла окремим виданням, 1929-го її перевидали так само п’ятитисячним накладом (плюс оповідання «Сурми»), однак автора накрила хвиля злої критики. Одні назви статей чого варті: «В шуканнях ухилів» Івана Момота, «Ату його!» — відповідь Донченка Момотові, «Де опортунізм і де халтура» Андрія Клоччі, «Біологія над усе!» Леоніда Смілянського.

І хоча Іван Багмут назвав Донченка однією з найвидатніших фігур серед початківців, це не рятувало. Письменника, який наважився порушити питання любові й сексу в житті комсомольців, звинуватили в порнографії.

Остання його «доросла» повість «Дим над яругами» вийшла 1929 року, коли й перевидання «Золотого павучка». Тоді ж таки, 1930 року, Донченко перейшов із «Молодняка» до «Пролітфронту», що його зорганізував Микола Хвильовий. То був зухвалий і помітний демарш десятка найкращих комсомольських письменників. Та «Пролітфронт» проіснував менше року, в січні 1931-го організація саморозпустилася. Більшість молодняківців перейшли до антиподів — ВУСПП.

На цьому закінчився письменник Олесь Донченко. Ні, він іще писав: і «технічну повість» «Міцний ґрунт» (1936), і роман «Море відступає» (1934) про нафтові промисли, і повість «Шахта в степу» (1949), й іншу макулатуру. Від початку 1930-х років Донченко відходить у дитячу літературу, яка йому особливо вдається: робота у школі і в юнсекторі ДВУ пішла йому на користь. Отож дедалі частіше, а потім уже всуціль, на його книжках зазначають, для якого вони шкільного віку — молодшого, середнього чи старшого. Донченко написав понад сотню книжок для дітей, а ще він автор сценарію до одного з перших українських мультфільмів «Тук-тук та його приятель Жук» (1935).

Війну Донченко провів в евакуації в Казахстані, повернувся до Харкова, а згодом узагалі перебрався в рідні Лубни, де й помер навесні 1954-го, маючи лише 52 роки.

Протягом 1957—1958 років видавництво ЦКЛКСМУ «Молодь» (колишній «Молодий більшовик») випустило шеститомне зібрання його творів, до якого ввійшли тільки твори для дітей: там немає ні «Золотого павучка», ні «Диму над яругами». Студенти філфаків вивчають творчість письменника лише в курсі «Українська радянська література для дітей».

Золотий павучок

І

Світло погасло раптово й різко, навіть здалося, що від несподіванки важко схлипнув глибокий, як прірва, чорний партер. Зараз дадуть завісу, йтиме розвесела оперета, нафарбовані дівчата й чоловіки в яскравих убраннях співатимуть і тупцюватимуть на сцені; і вже заграла на золотих струнах і цимбалах жартівлива, в'юнка музика.

І в цей момент Базилевичеві раптом чомусь спали на думку сьогоднішні комсомольські збори. Що за чорт? Він забув, зовсім забув, що саме там було, навіть не може пригадати, хто ж сьогодні головував.

— Я, мабуть, просто якось не звернув уваги або… або нічого не чув, — подумав він.

І чомусь оце зараз знову спало йому на думку, що взагалі збори зробилися для нього тепер чимось таким нудним, що обов’язок висидіти на них годину-дві — це вже справжня кара.

Таке становище утворилося для Базилевича якось непомітно й само собою. Ніби якийсь цвяшок заскочив йому в серце і зробив там виразку. Ця виразка починала ятритись тим дужче, чим ближче були нові збори.

Він пам’ятає, як це було: спочатку байдужість, потім нецікаво, він почав пропускати збори, і нарешті нудота. Страшна, відворотна нудота!

Та колись на зборах же таки трапилась несподіванка для самого Базилевича: він зацікавився суперечками з приводу одного питання — і, диво, підніс руку, щоб попрохати слова. Слово йому зараз же дали, він підвівся з місця. І враз десь глибоко-глибоко в серці заболіла, занила стара знайома виразка. Великі сірі очі раптом затуманіли, і на мить міцно-міцно й болісно стиснулись виразні чіткі губи. Здалося тоді, що вся постать Базилевичева враз зігнулася, зіщулилась, і він хапливо, ковтаючи звуки, промовив:

— Я хотів те… Попередній товариш сказав якраз те, що й я хотів… — і він швидким рухом якось неприродно відкинув із гарячого лоба довге чорне волосся. Тоді для чогось озирнувся навколо і важко, ніби стомлений тяжким тягарем, опустився на стілець.

Питання, яке тоді обмірковували, було про нові методи комсомольської роботи. Багато комсомольців тоді висловлювалось, і всі вони нарікали на «сухість» офіційних доповідей, на відсутність якоїсь живої діяльності в осередку. І саме це зацікавило Базилевича.

«Справді, — подумав він, — ні к чорту така постановка роботи, як зараз. Ось я їм скажу про все…» І підвів руку. Але нічого не сказав, бо в ту саму мить уже добре знав, що для нього справа не в оживленні роботи; він відчув, що вже ніякі «нові методи» не зможуть зв’язати тієї нитки, що нею він був прив’язаний до осередку і яка якось непомітно і невідомо коли розірвалася.

— Ні, справді, хто ж сьогодні головував? І як же це я не примітив?.. — думав Базилевич.

В оркестрі з гами звуків раптом викотилась висока тонка флейта і, коливаючи тишу, впала до ніг. Тоді грякнув грім бубна і залились, зацокотіли, затріщали кастаньєти. В ту саму хвилину завіса розчахнулась і поповзла в різні боки, а зі сцени вже хлюпнув буйний, веселий гамір.

Поруч із Базилевичем сиділа Наталя, дружина Колі Шпака, з яким Базилевич приятелював. Взагалі ж близьких товаришів у нього не було, та й приятелювання його з Колею було якесь дивне. Про віщось серйозне ні Коля, ні Базилевич між собою ніколи не балакали. Не ділились вони один з одним ані своїми пригодами, ані планами на майбутнє, як це звичайно буває між приятелями. Зустрічаючись, вони міцно й довго тиснули один одному руку і обоє широко посміхались. Після цього Базилевич неодмінно витягав із кишені цигарки, і вдвох запалювали.

Коля палив із насолодою, жадібно втягуючи в себе їдкий синій дим, що потім струмочками виповзав з носа. Базилевич, навпаки, палив неуважно, якось наче з огидою тримаючи цигарку в лівому кутку пухнастих чітких губ.

Два-три запитання про справи, Базилевич ляпав Колю долонею по плечі, і обоє розходились. Іноді розмова їхня варіювала.

— Ну, як там Наталя? — запитує Базилевич.

— А що їй? Нічого. А твоя як? — широко посміхається Коля.

— Чому ти ніколи не прийдеш із нею до мене? — ніби між іншим цідить Базилевич і губами перекидає цигарку з лівого в правий куток рота. І далі:

— Як твоє життя з нею? Задоволений, та? Як вона — дуже те… гаряча? Це я так… Читав учора про шкідливість частих полових зносин, — додає він і бачить, що Коля перестав посміхатись.

— Моє життя? Ну… взагалі, як у людей. Хіба про це треба ще питати? Чому ти про це так раптом?

— Та кажу ж, що читав учора… І взагалі це питання, знаєш, таке, що… потребує докладного обговорення.

Запитання вийшло дуже недоречне. Це добре розуміють обоє і скоро з різних приводів розходяться.

Але дивне діло — минав тиждень, і Коля починав чомусь турбуватись. Це було просто якесь невільне, приховане занепокоєння.

«Що це зі мною?» — думав він і враз пригадував: чому це Базилевича не видно?

І Коля йшов його шукати. Ішов до нього в установу, розпитував про нього у товаришів. А зустрівшись, знову дивляться один на одного, широко посміхаються і балакають про зовсім сторонні речі, що, здавалося б, зовсім не можуть їх зацікавити.

Золоті струни гули, витанцьовували цимбали, і з партеру, з балконів, з галерейки дихало якесь нашорошене, тисячовухе, окате чудище. Здається, ось-ось воно заплямкає масними губами і слизькими щупальцями потягнеться до ясно освітленої, обарвленої сцени, де вихилялось дванадцять напівроздягнених молодих дівчат.

Базилевич раптом відчув, що Наталя сидить поруч, що сидить вона близько, ось-ось, що вона така принадна і має гарячу пругку ногу… Власне, він відчув зараз одну тільки її ногу, що пече йому коліно, і від того важке солодке оливо наповнює голову.

У ту саму хвилину чиясь рука лягає йому на плече, і Базилевич чує шепіт Колі Шпака:

— А якою бузою нас і досі годують! Віником би їх… Як ти думаєш, Володько, га?

Коли вийшли з театру, сіяла тонка осіння мжичка. Жалібно, одноманітно дзеленчав на розі трамвай, і ліхтарі здавалися великими золотими плямами.

Ішли втрьох — Базилевич, Коля й Наталя. Базилевич був похмурий і мовчав. Його чомусь усе дратувало: і танцюристки були мало заголені, і ця проклята мжичка, і ногу свою одсмикнула Наталя.

«Що ж, хай одсмикує, — дратується він. — Хіба вона, міщанка, розуміє? Певне, думає, що коли має вже чоловіка, всьому край».

— Чого ти, Володько, як сич, сьогодні надутий? Скажи чого?

Базилевич кинувся.

Наталя! І як це привітно, які теплі ноти бринять у неї! Наталя, ти ж любиш свого чоловіка, тобі ж ноги своєї шкода, і враз така… така любов у твоєму голосі!

— Ні, Наталю, я не надутий. А ти що, хіба не любиш сичів? Ти, певне, соловейків більше поважаєш?

У розмову встряв Коля, і, жартуючи, швидко дійшли до рогу вулиці. Тут зупинились. І коли Базилевич, прощаючись, міцніше, ніж звичайно, стиснув руку Наталі, йому здалося, що таке саме стиснення було йому у відповідь.

Коля з Наталею щезли за рогом, і в Базилевича утворилося таке враження, ніби вся вулиця в одну мить спорожніла. Всім тілом опанувала якась байдужість і втома. Ледве волочачи ноги, він плентався тротуаром. З бокового провулка вдарив різкий вогкий вітер, і щось холодне раптом прилипло Базилевичеві до щоки. Він машинально зупинився і зняв з обличчя мокрого зчорнілого листочка. Це якось ворухнуло думку. Мокрий листочок так живо викликав у Базилевича уяву про осінь, про мжичку, що він мимоволі озирнувся. Звідкіля це? Певне, із саду, з-за паркану.

Справді, ліворуч був сад — ресторан «Оріондо». Базилевич згадав, що він же щодня ходив мимо нього на посаду, і з-за декорованого паркану завше різало вухо тріо скрипок і глухо гудів тромбон.

Зараз листопад і мжичка, і сад уже давно зачинили, а ресторан перевели кудись до зимового приміщення.

«Як воно зараз там, у саду? — думає Базилевич. — От би піти оце туди, сісти на лавочці й слухати, слухати, слухати…»

Здаватиметься, що хтось ходить між чорних стовбурів акацій, і мокре опале листя м'яко схлипує під ногами. І невідомо, хто там: чи таємний невловимий бандит, чи, може, кошлаті тіні ховаються за стовбурами й ганяються одна за одною. І здаватиметься, що ось-ось на порожній темній естраді задзвенить зненацька й стихне порвана струна.

У вікнах квартири темно.

«Ніна, певне, вже спить», — думає Базилевич про дружину. Але двері не замкнуті, і Ніна не спить. Коли Базилевич навшпиньках увіходить у кімнату й повертає електричний вимикач, вона лежить горілиць на канапі й тихо зводить на нього брови.

— Ти, Волю?

Така байдужість у жінчиному голосі Базилевичеві добре знайома.

«Щось повинно бути», — думає він і так само байдуже відповідає:

— Я, Ніно. Ти ще не спиш?

Він увесь нашорошився і, вичікуючи, мовчить.

— Сьогодні в мене була Ліза. Знаєш, із музтехнікуму? — запитує вона знов так само спокійно, і тільки її округлі зелені очі блиснули на мить якимсь фосфоричним блиском, а дугасті брови лізуть ще вище вгору. Це справляє таке враження, ніби два ліниві коти випнули разом горбом свої ситі, лискучі спини.

— Лізу? Знаю, — відповідає Базилевич. Він знає, що це тільки вступ, а головне буде далі.

— Ну, так от вона…

Ніна раптом спиняється і мовчить. Її очі, здається, вдивляються в якусь крапку на стелі. Вона ніби забула про те, про віщо почала казати, і нові думки вже, певне, блукають у неї.

Базилевич знає і цю звичку своєї дружини — раптом не доказувати речення — і знає, до чого це веде. Зараз вона мовчить, але все одно речення вона закінчить, коли не зараз, то через хвилину, через дві, через півгодини. Хай же зараз, краще враз відбути це, почути, і тоді вже якось діяти. І Базилевич виводить її із стану байдужого споглядального настрою.

— Ну-ну, так що вона?

— Вона каже, що можна «прілічне» піаніно купити карбованців за п'ятсот.

Тепер уже Базилевич розуміє, в чому річ. Піаніно!..

Тут скоїлось диво. Вже немає лінивої байдужої Ніни, є живе пустотливе дівча, низеньке й опецькувате. Де поділись ті брівки горбом, ті кошачі зелені очі з фосфоричним блиском? Натомість дві вузенькі щілини, що так і бризкають іскорцями сміху. Руками вона обвиває шию чоловікові, а ноги витупцьовують якийсь шалений танок.

— Ніно, Ніно, Ніночко! — кричить Базилевич. — Ти сказилась, чи що? Пусти, задавиш!

Він уже знає, що зараз буде прохання, потім — сльози, потім — істерика, а в нього на другий день — мігрень.

— Голубчику! Волю! Волюсю! Піаніно! Купи мені піаніно! Ліза каже, що у мене надзвичайний хист… Волю! — Вона душить його за шию, тягне донизу, тупцює обома ногами, аж гулко ходить підлога.

— Ніночко, чи ти… перш усього ж гроші… Де ж узяти стільки грошей? Ти ж сама знаєш…

— Гроші — дурниця, на виплату можна на цілий рік. Ліза каже, що…

— Ти слухай краще, що я кажу. Гроші — раз, а по-друге, і так уже кажуть, що я непманом роблюся. Ось килим, крісло, канапка. Хочеш, щоб зовсім з комсомолу викинули? Ти цього хочеш? Піаніно! А де комсомольська етика?

Нове диво: вже немає пустотливого кругленького дівчати з грацією прирученого ведмедя — натомість вигиниста хижа пантера, що ось-ось готується плигнути на свою жертву. Вже немає щілин очей — натомість два округлі жовто-зелені вогники, що палахкотять дикою ненавистю.

— Проклятий! Проклятий! Тобі комсомол рідніший?

— Ніно, ти послухай…

— Не хочу я нічого слухати. Чорт!

— Ніно, так не можна. Давай поміркуємо разом.

— Проклятий деспоте!.. Навіщо було виходити за тебе заміж? Казали ж усі, відмовляли. Куди мої очі тоді дивилися!

Вона падає на канапку і затуляє обличчя долонями, її плечі конвульсивно здригаються від придушеного ридання.

— Ніно, Ніночко!..

— Не смій підходити, не смій!

Похмурий, він мовчки сідає в крісло. Затишна кімната, лампочка з білим матовим абажуром, канапа, килим на стіні — все запрошує до спочинку, до лінощів. А тут тобі таке!..

Базилевич почуває, як десь у серці закипає в нього маленька бульбашка окропу і котить вище, вище — до горла. Він почуває раптом, як ця бульбашка заклекотіла в самісінькому горлі і от-от вирветься з нього гидкою лайкою, брудом гострих, колючих слів, нестримним вибухом люті. Тоді він зривається з місця і швидко підходить до вікна. Через тонку фіранку йому видно, як на долоні, увесь центр міста. Безліч золотих вогників поспліталися в кетяги, послалися самоцвітними сузір’ями. А ще далі, аж ген-ген, уже нічого не побачиш — там встає, ніби якийсь важкий золотий туман, мигтіння далекого сяйва залізничних люксів.

Так приємно відчути на гарячому чолі льодовий дотик віконної шибки! Гнів потроху влягається, вже стигне гаряча бульбашка в грудях. За спиною Ніна часто й глибоко схлипує.

«Нащо я справді так… гостро? — думає Базилевич. — Воно таки дійсно добре було б піаніно. От тільки гроші… Хіба якось на виплату. А комсомол?..»

Він рвучко дістав цигарку й запалив.

«Комсомол, що ж? Та й хто там прийде контролювати, яка в мене обстановка в квартирі, кому це потрібно? А потім… хто ж їм винен, що вони не можуть собі справити гарного одягу, купити… піаніно? Хто ж їм винен, що вони меншу платню одержують? Ясно, що вони дурніші за мене, тому й платять їм менше. Та й потреби ж у мене більші, культурніші».

Він знову чомусь пригадує минулі комсомольські збори.

«Чорт би їх узяв, — думає Базилевич. — Нові збори через тиждень — маю, значить, відпустку аж на сім днів. А піаніно?..»

— Ніно, Ніночко, — підходить він до неї, — ти не плач. Якось подумаємо… купимо.

Ніна не відповідає. Вона уявляє себе маленькою, зовсім маленькою дівчинкою, яку ніби всі б'ють і ображають, і ніхто не хоче її захистити. Вона почуває потребу бути зараз такою приниженою й нещасною. Їй робиться шкода самої себе, і вона починає ще дужче схлипувати.

II

Літо, бабине літо! Останні золотаві деньки! Як торжисто й тихо пливе в повітрі біла, срібляста павутина! Вже давно прокурлюкали над містом довгою стрічкою журавлі. Гляньте! — Ці клени у привокзальному сквері: вони горять! Вони міняться всіма барвами й відтінками: то золотаво-жовті, то червінькові, то багряні! Вони запалили осінні свічки і прислухаються до останнього палахкотіння. Чуєте, як капає з них золотий стиглий віск: кап, кап, кап… Слухайте! Мовчіть! Відчуйте ще раз це чекання, не розбудіть цього металевого дзвінкого повітря: вдарите — воно задзвенить і розсиплеться на кришталеві скалки. Літо, бабине літо — прощай!..

— Прощай, Колю! Прощай!

Востаннє цілує Наталя. Останнє стискання рук. Скільки їх є тут — комсомольців! Перон живий — він ворушиться, метушиться. «Бов, бов!» — два рази. Вже й сюрчок просюрчав там десь біля паровоза.

— Колю, пиши!

Здригнулись колеса, зацокали на стрілках. Здригнувся перон, побіг. І враз став. Тихо-тихо закрутилась голова в Наталі. Вона вже давно приготувалася до цих проводів, у думці давно звикла до них, але чомусь так болісно стиснулось серце і душать сльози.

— Нічого, дурниця. Це просто так… схвилювалась, хвилинне це. Адже ж Червона армія — школа. Сама ж учора писала плаката.

Вона каже це і ні до кого не звертається. Вона сказала так сама собі і дуже дивується, коли хтось біля неї відповідає їй:

— Ну, звичайно. Та й хіба ж це навіки, чи що? Не один Коля — скільки їх поїхало сьогодні!

Ах, це — Базилевич, Володька. Значить, вона сказала свою думку вголос. Так, так, не всі, значить, поїхали — ось він тут, лишився. Йому — аж на той рік. І, ніби впіймавши її думку, він знову сказав:

— Мені теж на той рік. У цьому році відстрочка до закінчення вузу.

Він трохи помовчав і додав:

— Я в медичній галузі. Хотів до сільгоспу, та… ну його к чорту, воловодься потім із гречками та з плугами! Хай дурніші допомагають дядькам хвости волам крутити.

Наталя відчуває, як міцно він її взяв під руку. Великі сірі очі раптом наблизились до її обличчя. Щось нове читає в них Наталя. Ні, це вже не той комсомолець Базилевич, якого вона так добре знала. У того були завжди сумні байдужі овечі очі. А в цього не очі — два довгі гострі шила! Чому це? Що він їй каже таке? А, хіба цікаво? Коля поїхав. От це — головне.

Їй ні про віщо не хочеться думати. Якась апатія опановує всю істоту. Проводи комсомольців, перон, Коля — все пропливло, змішалось. Раптом нова думка: вона згадала ту білу, сріблясту павутину, що повисла на Колиному кепі.

«Бов, бов!» — ударив станційний дзвін, і ось уже Коля шле їй рукою привіт із вагонного вікна. А на кепі в нього велика срібляста павутина.

— Ах, осінь, — згадує Наталя. Осіння павутина, бабине літо!

Павутинка. Наталя так її пам’ятає, до болю. Яка маленька риска, а от же, впала в вічі — не забудеш. Знову все пливе в голові, туманіє.

«А от обличчя Колиного ніяк не пригадаю зараз, не можу уявити», — думає. Павутинка знову випливає перед очі, блищить на Колиному кепі.

Тьфу, знову вона!..

Наталя почуває, що Базилевич її кудись веде. Ах, так — вулиці, брук, трамваї. Додому.

— Наталю, Талочко!

Вона ніби прокидається: Що ти хочеш, Володько? Талочко, ти сумуєш? Ну чому, скажи? Все про Колю думаєш?

Вони завертають по дорозі в якийсь скверик. Кілька бабусь із дітьми маячать на лавочках. Діти бавляться обручами, і вабить зір великий, синьо-червоний м’яч.

— Сядьмо тут, — каже Базилевич. Наталя опускається поруч на лавку. Деякий час сидять мовчки. Недалеко за рогом дзвонять трамваї й кричать автобусні сирени. Мимо скверика важко прогупали бруком колеса биндюга. Права рука в Базилевича якось неприродно шарпнулася вбік.

— Наталю, ну про віщо ти думаєш? — Голос у нього перервливий, і, здається, якісь посвисти застрягли йому в грудях.

— Наталю!

Думка за думкою мигтить у його голові. Обняти? Ні, не можна. Вона тільки що випровадила Колю. Ще рано, не можна так поспішати. Буде це, буде, але треба поволі, не зразу. Треба дати їй звикнути.

Але друга думка стукає інше: а чому б і не зараз? Ну хоч трохи, хоч трішечки! Мовби по-братерському, ніби жаліючи, мов не навмисне. Трішечки, кінчиками пальців, обережненько…

Його рука вже обіймає її за стан. І раптом він змовк. Щось йокнуло йому в серці, пересохло на мить у горлянці. Кінці пальців натиснули на пругкі, ніби гумові, груди.

— Тал… очка!..Ах!

Наталя стоїть перед ним рівна, струнка. Обличчя її пашить.

— Як це ти швидко! Не сподівалась від тебе! Не смій іти за мною!

Пішла Наталя. Пішла сквером, поміж лавочками, поміж дітворою з обручами. Іде швидко, не озирається. Манячить її синя в’язана кофта. Ось повернула, заховалась за ріг.

— Туди к чорту! — вилаявся Базилевич. — Я ж давно знав, що вона звичайнісінька міщанка. І навіщо було чіпати таке… таке?..

— Пішла кралечка, гражданін?

Хто це? Схопився з несподіванки Базилевич, озирнувся. Відчув, що раптом чомусь розгубився, зніяковів. Кому це є діло до його справ?

— Скучаєте, гражданінчіку? — настирливо лізе в душу той самий голос.

Хто це — з першого погляду сказати важко. Чорне куце пальто майже вище колін відкриває латані штани, і на ногах якісь жахні драні черевики. На голові старомодний солом’яний бриль, у руках товстелезний «довоєнної якості» ціпок із мідним потемнілим набалдашником. Рідке довге волосся з сивиною, висмикуючись з-під бриля, нависає на плечі. Це, певно, якийсь чернець, або піп, або з роду довговолосих юродивих, вічних мандрівників від монастиря до монастиря, від одних мощей до інших.

Він непомітно підійшов ззаду і сідає на лавку поруч із Базилевичем.

— Так як, гражданінчік? Пішла кралечка?..

Це починає дратувати.

— А ви що, дуже зацікавлені цією подією? — запитує Базилевич, почуваючи, як раптово в ньому зростає якась хвиля злості проти цього обідраного довговолосого типа.

— Хі-хі-хі, — сміється тип. — А ви, гражданінчіку, не гарячіться. Ви ж іще не знаєте, хто я такий і чого мені треба.

Його улесливий голос, слово «гражданінчік», це хіхікання ще більше нервує Базилевича. Він хоче піднятись і йти. Але тут скоїлося щось незрозуміле. Його рука якось сама собою опинилася в грубій кістлявій руці цього дивного довговолосого. Базилевич бачить просто перед собою дві чорні палючі жарини очей, що, здається, буравцями ввірчуються йому в мозок. На мить упало в вічі все волосате, заросле, як у мавпи, обличчя.

«Що це? — мигтить думка в Базилевича. — Бандит, чи що?»

І в ту саму мить він чує над собою голос цього незнайомця. Але що це за голос? Де поділись його вкрадливі, улесливі нотки, приниженість, єлейність? Яка могутня сила бринить у цьому голосі!

— Сидіть! Чуєте! Ви будете сидіти!

А очі! Вони зараз висушать мозок, і якоюсь утомою, безсиллям наливається все тіло. Повіки обважніли, злипаються. «Що це?» — мигтить десь далеко-далеко квола думка. І в ту саму хвилину невідомий торсає його за рукав плаща.

— Хі-хі-хі, — знову чує Базилевич його тихий немічний смішок. — Просніться, гражданінчіку, просніться!

Швидко темніло. Зі сходу пливли важкі волохаті хмари і раптом нависли над дахами, димарями, торкнулися своїми розпанаханими руками верховин струнких тополь. По пустельній алеї скверу дмухнув раптовий вітер і закрутив опале листя. Кілька дощових краплин упало Базилевичеві на лице. Він рвучко схопився з лавки. Він не уявляв, що саме тільки що було з ним. Хто ця довговолоса людина з зарослим мавпячим обличчям?

Чернець чи піп похмуро сидів тепер на лавці, низько схиливши голову. Його ціпок із мідним набалдашником упав і одкотився геть. Базилевичеві здалося навіть, що ченцеві очі заплющені, ніби він куняє чи зморений якоюсь непосильною роботою.

— Ей, ви, як вас? Чого вам треба від мене? — раптом спитав Базилевич.

Незнайомий підвів голову, помовчав і байдужно, знесилено прошепотів:

— Чого треба?.. Не знаю, гражданінчіку…

Базилевич зацікавлено звів брови. Справді, цей тип починав робитись цікавим. Його чудернацький одяг, дивне поводження, нарешті, це волосате кирпате обличчя, — все притягало увагу.

— Звідки ви? Хто ви такий? — знову запитав Базилевич.

— Тутешній я, тутешній. Чернець по милості божій. Чи не знайдеться у вас гривеничка? Багато не треба, а гривеничок візьму.

— А ви що, голодні? Навіщо вам гривеник?

— Ноги не носять, стомився. З учорашнього вечора, як проштрапився, і ріски не було в роті.

— Як же ви проштрапились?

— Звичайно, звичайнісінько, гражданінчіку. Чарчина одна, друга — глянь, а кишеня вже й порожня.

— Ви краще не пиячили б, а робили, то й голодні не були б.

— Немає ніде роботи, гражданінчіку. Та й не личить мені робити чорну роботу. Не звик я. А семейка в мене теж кричить: «Давай!» Теж на шиї в мене. Благородна семейка, жінка піф-паф і донечка Зізі-Мізі, чорт би їх забрав!

Несподіване рішення зародилося в Базилевича.

— Ну, що ж, як голодні, ходімте підшамнемо щось. Я теж давно обідав.

Чернець охоче згодився. Він поспішно підняв ціпка, для чогось зняв бриля, пригладив долонею пасма волосся і швиденько пішов за Базилевичем.

Ресторанчик був у підвальному поверсі, брудний і темний. Почався вже вечір — і скрізь мигтіли електричні ліхтарі, але тут не було навіть електрики. Скупе світло давала невеличка лампа, що була привішена до стіни. Базилевич непомітно полапав у кишені невеличкого браунінга і ввійшов. За ним — чернець. Обоє посідали в кутку, і Базилевич замовив дві вечері з пивом. Чернець із жадливістю поїдав свою порцію. Він із насолодою плямкав ротом, хапливо кусав хліб, здавалося, що навіть щелепи його риплять від такої роботи.

Деякий час сиділи мовчки. Раптом чернець перестав плямкати.

— А признайтесь, злякались сьогодні в сквері, коли я взяв вашу руку?

— Ні, чого ж мені було лякатись? — збрехав Базилевич.

— Сили моєї, сили, гражданінчіку. Ось мої руки, дивіться, — він закачав рукава і простяг на стіл висушені волосаті руки. — Ось руки мої, худі вони, нікчемні, а де ж сила моя? Ось тут вона, тут! — він ударив себе кулаком у груди. — Всередині в мене, всередині!

Він таємниче нахилився до вуха Базилевичевого і, озираючись, зашепотів:

— Штуку я таку знаю, ще в монастирі старий схимник вивчив. Що накажу, те й зробить людина. Скажу «спи!» — засне, скажу «цілуй підошви!» — підошви мої цілуватиме. Важко це тільки мені зараз, важко. Негодящий я вже зробився, не з кожним можу зробити так, не слухають. А колись, ще в монастирі, людей зціляв. За двісті верстов навколо слава гула про отця Феодосія. А тепер от… що я? Жебрак!

Він хвилинку помовчав і вже голосніше продовжував:

— А думаєш, сину мій, легко мені жебрачити? У кого? У тих ангелів диявола, що червоні зірки на лобі носять? Я дивлюсь, уперед дивлюсь: як іде хто в шинелі сірій, пістоль збоку, не простягну йому руки своєї. Такі зруйнували монастир, такі викидали мощі святі на сніг, ченців рушницями розгонили. Глузуватиме такий із мого лиха. Як іде хто з портфелем під рукою, цигарка стримить із рота, не простягну й такому руки. Дуже великорозумний він, дуже забагатів, хоч і пика в нього репана, мужицька. Не вірить у бога такий, ніколи не подасть ченцеві, одвернеться. От я й дивлюсь — старенька бабуся завжди подасть, попрохає молитись за чиюсь душеньку. От у бабусі й просити не соромно.

Він тремтячою рукою налив пива в склянку і одним духом випив.

Базилевич не спускав очей із цієї дивної людини й боявся пропустити хоч одне її слово.

— Після того, як спустошили мій монастир, — продовжував чернець, — я пішов блукати. Де я тільки не бував, сину мій, де я тільки не виходив!..

«Сину мій» після «гражданінчіка» сподобалось Базилевичеві.

«Як це дивно якось, по-біблійному, — думав він. — І яка швидка зміна: був “гражданінчіком” а після пляшки-другої пива вже — “сину мій”».

— Занесла мене доля до Криму, — розповідає чернець, — не знаю вже, яка доля — чи щаслива, чи нещаслива… А тут жах такий навколо, большаки з зірками на лобі пруть силою незчисленною. Полковника одного вбили — плаче жінка, плаче дочка. І грошей немає. В пух програвся перед смертю полковник. А тут морем тікати треба. Не втекли. Ходить полковничиха з дочкою по березі та охають, охають… А тут я. «Молитись, — кажу, — треба! Страшний суд скоро!» Та суворо так до них: «Навколішки!» — кажу. Полковничиха зразу стала, а дочка дивиться на мене, очі вилупила. Взяв я її тоді за руку так, як тебе оце сьогодні, сину мій, взяв її за руку, пронизав поглядом, силою своєю дихнув. «Моліться!» — кричу. Впала й дочка навколішки, молитися стала. А полковничиха тут: «Хто ти, святий отче?» До себе запросила.

Лишився я в них жити. А тут із зірками червоними прийшли. Завітали й до полковничихи. Все барахло, яке лишилось, до нитки забрали, сину мій. До ниточки! Жалко мені їх стало. Голодні — ні крихти хліба, нічогісінько. «Моліться», — кажу їм. Впали вони навколішки, а я пішов жебрати для них. Приношу ввечері хліба, сала трохи. Накинулись, як ворони, їдять.

Так щось із місяць тяглося. А потім дочка, панянка, скиглити почала. Схудла, зсохла, не може винести такого життя. До пундиків потягло, до убрання розкішного. Приходить одного разу, а з нею один у шинелі, з червоною зіркою. Провела його швидше до другої кімнати, защепнулася з ним. Дає мені ранком папірець зелененький. Написано на ньому, що то гроші. Схопив я того папірця, розірвав у неї перед очима. «Печуть мене, — кричу, — твої гроші, проклята блуднице!»

Знову з тиждень нічого — тихо, мирно. Коли дивлюся, а в Зізі вже хусточка шовкова звідкілясь узялася. «Де взяла?» — допитую. Мовчить, очі в землю втупила. Повага ще до мене була, ще боялася моєї сили чудодійної. Все зрозумів я. Зрозумів, звідки у неї та хусточка. Повернувся, мовчки пішов, схиливши голову. А потім майже щодня пішли гості, гуляння.

Мати спочатку умовляла, плакала, а потім і сама за компанію, як збереться товариство, тягне винце за столом. Я тікав у такі дні з дому. А тепер уже звик. Тепер я вже не той, що був раніше…

Набридло Зізі в Криму — захотілось у столицю. Переїхали сюди. І я з ними, звик. Почав горілочкою бавитись… Ех!..

Чернець важко зітхнув і схилився на стіл. Непорушно, мовчазно сидів Базилевич. У другому кутку ресторанчика голосно сперечались про віщось троє в шкіряних куртках і безперестанно кружляли пиво. За буфетом дрімав і здригався високий худий буфетник. Лампа чаділа.

Базилевич раптом відчув у собі страшну нудоту. Брудна обстановка, цей гидкий обідраний чернець, розілляте пиво на столі, вонюча лампа раптом ніби хлюпнули на його якимсь бридом, огидою.

— Чого я пішов сюди? — подумав він і швидко встав. Чернець здивовано підняв голову.

— Куди ти, сину мій?

— Іду, треба йти.

Базилевич швидко розрахувався за вечерю й вийшов. На порозі він на хвилину обернувся. Чернець щось вигукував і намагався підвестися з-за столу.

— Гражданінчіку, гражданінчіку! Як накажете подякувати за вечерю? — почув Базилевич услід, і коли, не відповідаючи, він стукнув за собою дверима, з ресторанчика аж на вулицю докотився п'яний чернечий регіт.

Базилевич швидко йшов. Він якось зовсім не думав про цю зустріч і про вечерю з «типом». Зразу якось не було думок, і тільки вже на другому кварталі яскраво блиснув спогад про сьогоднішні проводи комсомольців-призовників. Важким передчуттям стиснулось серце. Базилевич думав про те, що на той рік вже, певне, ніякої відстрочки йому не буде — і доведеться йти до армії.

Від цієї думки величезна туга охоплювала всю істоту

— Бути червоноармійцем, — думав він, — вдягати вонючі штани й гімнастерку, спати в одній кімнаті з простими хамами, з якимись дурними парубками? Це ж — жах!

Якось несподівано для самого Базилевича зринуло це слово «хами». А втім, воно не викликало в нього жодного протесту чи заперечення, навпаки — через якийсь момент він ще раз подумав: «А що ж, хами й справді. Факту заперечувати не доводиться. Хами й хулігани, яких беруть в армії в “обработку”».

І вже нові думки лізли в голову:

— Справді, хіба це не насильство, не моральне приниження? Беруть освічену, інтелігентну людину і змушують її два роки чистити кізяки з-під коней, тупцювати під команду якогось малописьменного мужичка ройового[1], їсти кандьор із чорним «салдатським» хлібом і щосуботи показувати на огляді полові органи якомусь «коновалові» лікпомові!

І він відчув себе таким нещасним, приниженим і прибитим.

— У царській армії — і то не було такого знущання. Там гімназистів відразу офіцерами робили, а в нас… І це тим більше, що в нас так мало освічених, культурних робітників в армії!

Базилевич уявив свою теплу затишну кватирку — і йому стало шалено шкода її кидати. Проміняти на рік чи два своє спокійне життя на муштровку, чорний хліб та на щохвилинну підлеглість кожному, починаючи від ройового до командира полку, здавалося для Базилевича неможливим.

«І що ж, коли трапиться війна? — подумав він. — Заб’ють же, обов’язково заб’ють або задушать газами. Куди нам до буржуазної техніки?»

Він пригадав Ніну, і найстрашнішою йому здалася розлука з дружиною.

«А Наталя?» — майнула думка. Майнула й розтанула.

Дружину він і досі кохає, а Наталя — так… просто хвилинна гостра насолода, щоб врешті не притупились нерви і не згубити смаку до свіжини.

«Звичайно, тут тільки тіло, — міркує Базилевич. — На біса мені її “душа”? Ех, чорт, як я її сьогодні так обняв необережно!»

Він згадав, як піддались у Наталі під його дотиком гумові груди; згадав її округлі, ніби виточені, ноги і втягнув у себе слину, що почала густо збиратись у роті.

III

Швидко й непомітно промайнули для Колі Шпака перші два місяці в армії. Ще коли їхав сюди, в це невеличке подільське місто, він байдужно розглядав у вагонне вікно голу стерню та далекі сині смуги лісів. На серці наче ворушився якийсь кусючий червачок і викликав цю похмуру байдужність.

Так, байдужість, бо навіть суму не було. Все здавалося таким зайвим, непотрібним і до бридоти нудним. Якась товста єврейка, що сиділа в вагоні напроти Колі, пильно подивилася на нього й обережно запитала:

— А чи не болять у вас зуби, скажіть, будь ласка?

Коля не пам'ятає вже, що він їй відповів. І тільки тоді вже, коли всіх призовників зустріли на станції червоноармійці з політкерівником, тільки тоді він ніби прокинувся після розлуки з дружиною і рідним містом.

Швидко нове життя цілком полонило Колю Шпака. Традиційні десять день у карантині, потім сіра шинеля, «будьоновка», рушниця, «клинок» — усе це було незнайоме, цікаве і викликало безліч нових думок і почувань.

Ще в карантині Коля потоваришував із своїм сусідою по ліжку — Йоною Соломенком. Йона був тихий сільський парубок із волячою силою. Аж страшно робилось, коли подивишся на його широчезні могутні плечі, на здоровенні важкі руки й голову, що скидалась на округлого чавунного казана. Вся вайликувата постать Соломенкова нагадувала здорового ведмедя, та, може, і характером своїм це був дійсно ведмідь. Тихий і спокійний, навіть соромливий, він ніколи нікого не чіпав, але коли роздратується, тоді краще не підходь до нього!

Коля й сам не знав, що його так вабило в Йоні. Може, якраз ота воляча сила, філософський спокій Йонин, бо сам Коля був худорлявий і малосилий.

Часто після вечірньої сурми, вже полягавши, обидва хлопці довго розмовляють між собою, згадуючи то події минулого дня, то розповідаючи один одному про своє життя «там», дома.

Здебільшого розмова починалася тим, що Йона, стягуючи з ніг чоботи, запитував:

— А як це воно там… дома? Оце вже, мабуть, повечеряли, мати прядуть, батько ложку майструє…

Часто розмова затягнеться довше, ніж звичайно, коли вже всі в казармі поснули, тоді, розмірено стукаючи важкими чобітьми, підходить черговий і просить не порушувати тиші балачками.

— Хто там зуби чеше? Ану тихше! Порядку не знаєте, чи що? — каже він сердито, але в його голосі чутно приховане бажання самому оце «почесати зуби», бо до зміни ще далеко… Ой, як далеко!

Незабаром після виходу з карантину всіх поповненців розташували по чотах, і тоді надійшов той урочистий день, коли кожний молодий червоноармієць мав одержати собі коня, бо частина, до якої попав Коля, була кавалерійська.

Командир, високий, чорнявий, з вусиками вгору, повів свою чоту до стайні.

Колі попався гарненький вороний коник Європеєць. Він косив гарячим вишневим оком і бив у землю переднім копитом. Коля несміливо, з таємним завмиранням серця підійшов до нього і ледве-ледве торкнувся рукою оксамитної шиї. І — диво! — коник ураз стих, присмирнів і почав тикати мордою Колю в те місце, де звичайно бувають кишені. Саме в цю хвилину підійшов командир.

— Ну-ну, сміливіше, товаришу Шпак! Кінь смирний, бачите — шукає по кишенях, думає, що у вас є хліб або цукор. Попередній його хазяїн не шкодував для нього цих ласощів.

Пішли дні навчання й праці. О п’ятій годині ранку вже будив сурмач на прибирання до коней.

— О, засурмив уже архангел! — жартували червоноармійці, протираючи заспані очі і вдягаючись.

Як не хотілося вставати в цей час! Здається, все б віддав, аби поспати хоч хвилинку. А тут відразу ж з-під теплої ковдри треба було йти надвір, на холод, прибирати в стайні й чистити коней. Було вже справді холодно, бо недавно випав сніг, ударили морози — і встановилась сувора зима.

Одного разу Колі прийшла черга вартувати на стайні. Черговий призначався один на цілу ніч на тридцятеро, а то й більше коней.

Коля примостився в кутку на паку пресованого сіна. Він закутався в шинелю і добре вгрівся. Коні мирно собі хрумали, брязкали чембурами[2] і зітхали.

Угрівшися, Коля непомітно для себе самого заснув. Прокид його був трохи незвичайний. Він раптом відчув над собою гарячу пару від дихання якихось великих тварин. Ураз ввесь сон злетів з очей. Коля помацав навколо себе руками (ліхтар потух) і зразу ж яскраво уявив своє становище. Коли він заснув, кілька коней одв’язалися й почали смикати з-під нього паку. Врешті він зовсім з’їхав на долівку, а над ним тупцювали коні і хрумали запашне сіно.

Коля пам’ятає, як він тоді злякався. Обережно продерся він між кінських ніг попід їхніми животами, налапав ліхтар і засвітив його. Тут перед його очима стала картина жорстокого розгрому: сіно було все розсмикане, і пучки його валялись по всій стайні. Великої торби з вівсом не було. Він знайшов її по вівсяній стежці на долівці аж у другому кутку.

Це був добрий урок — не спати під час вартування, — навіть кращий за позачерговий наряд.

Коля розповів про цей випадок Йоні. Обоє весело сміялись, і Йона, мов велетенський гусак, кілька разів пускав своє низьке гоготання: «Го-го-го!..»

За два дні на тій самій стайні трапилась пригода і з Йоною. Йому довелося зробитись на деякий час ветлікарем або, вірніше, повивальною бабкою біля кобили Наталки. Йона тієї ночі був черговий по стайні, і всі здивувались, коли ранком біля Наталки знайшли чудового маленького жеребчика.

— От тобі й маєш! — жартував комчоти. — Думали, що приведе не раніше, як за місяць, а тут тобі за одну ніч! Це ви, товаришу Соломенко, певно, щось тут зробили…

Йона стояв і тихо, одними куточками губ, соромливо посміхався. Кобила Наталка безперестану щулила вуха і тихо іржала до лошати.

У суботу ввечері до казарми прийшов шеф — студенти і студентки місцевого педтехнікуму. Давно вже чекали на них червоноармійці, і коли ленкуток наповнився свіжими, бадьорими голосами «шефа», швидко утворився якийсь теплий, дружній зв'язок, що виявився в тому невимушеному, щирому тоні розмов, суперечок, веселому реготі й жартах, що часто буває в якійсь дружній, близькій компанії.

Дівчата-студентки привертали до себе найпильнішу червоноармійську увагу. Незважаючи на те, що багато червоноармійців кожної неділі мали змогу брати в комчоти відпустку до міста, все ж більш-менш ізольоване життя в казармі давалося взнаки. Але в поводженні з дівчатами всі вони були справжні лицарі, чемні й услужливі, так що навіть не можна було й помислити, що ці люди вдома в себе вміли тільки тримати чепігу чи молота. Один тільки комірний Харченко спробував запустити якогось цинізму, але товариші швидко примусили його прикусити язика.

Вирішили випустити експромтом живу газету і влаштувати вечірку самодіяльності. Газета провалилася зразу ж, бо ніхто нічого не дав до неї, крім політкерівника. Але самодіяльність кожний виявив якнайкраще. Перш за все, той самий цинік Харченко заграв на гармонії якусь веселу танцюристу річ, яку він називав «попурі». Найнижчий на зріст з усієї чоти червоноармієць Заєць пішов навприсідки і протанцював «козачка».

Один із «шефів», трохи шкутильгаючи, вийшов на середину і прочитав «Каменярі» Франка. Студента попросили ще щось продекламувати. Він почав був «Есть на Волге утес…», але наприкінці забув вірша, постояв-постояв, пригадуючи, і, не пригадавши, засоромившись, впірнув між товаришів.

Летюча пошта ввесь час гуляла між присутніми, майже всі зробили собі з паперу і почепили до грудей квиточки з числами, щоб тому, хто розносить листи, легше було знайти адресата.

У Колі ця вечірка чомусь розбуркала не веселощі, а старий сум за рідним містом, за дружиною, за товаришами. Він якось непомітно відійшов у куток і сів на віконну лутку. Давній знайомий настрій повної байдужності раптом знову опанував його. Не хотілося ні балакати, ні думати. Гамір і голосний сміх у ленкутку здався таким порожнім і нудним.

«Хоч би вже розходились швидше, чи що», — тоскно подумав про шефів. І в цю хвилину щось зашелестіло в його руці.

— Чому ж ти не відгукуєшся? Питаю-питаю, в кого десятий номер, а ти мовчиш! — І червоноармієць-поштар поклав у Колину руку невеличкого згорнутого папірця.

«Від кого це?» — подумав він, розгорнув і прочитав. «Шановний товаришу! Хочу балакати з вами. Та, що стоїть навпроти вас, біля скриньки для запитань».

Коля хутко поглянув перед себе. Дійсно, навпроти під стінкою стояла дівчина. З першого погляду вражав оксамитовий погляд її темно-карих глибоких очей. Гляне — і здається, що ніжним оксамитом проведе по щоці, по лобі… Два чорні рухливі червачки лягли над пухнастими віями і збіглися докупи на переніссі. Тверді чіткі риси губ і вперте тверде підборіддя. Світло-каштанове волосся, місцями аж золотаве, зібрано в акуратну зачіску.

Коля хотів скочити з лутки, але в ту саму хвилину дівчина вже сама підійшла до нього.

— Перш за все, товаришу, скажіть мені, як ваше прізвище?

— Шпак.

— Так от, товаришу Шпаче, мушу вас попередити, що ви нічого, будь ласка, такого не думайте. Я просто хочу познайомитися з вами, бо ваше обличчя надзвичайно нагадує мені мого брата… Подібність просто неймовірна — двійник!..

Щиро, невимушено вона розпитала Колю про його родину, про його життя. Коля незчувся, як і сам почав закидати нову знайому цілим водограєм запитань. Де подівся його нудний порожній настрій? Ураз вся ця вечірка набрала змісту, якоїсь хвилюючої любовної атмосфери.

Як усе це швидко скоїлось! Ось вона, ця незнайома студентка з оксамитом очей, сидить поруч нього, червоноармійця Колі Шпака. І от йому чомусь весело, радісно, він сам не вірить, що чверть години тому він самітно сумував на віконній лутці. Він уже підмітив кілька прихованих заздрісних поглядів своїх товаришів.

І раптом Коля відчуває, що вона, ніби ненавмисне, міцно притиснула свою ногу до його коліна. Він трохи здивований, він навіть затнувся на слові. Тоді в свою чергу здивувалась вона. Зіп’ялися вгору два чорні рівні червачки над очима, і оксамитовий дотик торкнувся його широко відкритих вій. Мужнє, тверде підборіддя, здається, ще більше скам’яніло. Вона посміхнулася і зараз же відставила свою ногу. І в ту саму хвилину ця її посмішка і рух ноги скаламутили в Колі хвилю чи то самолюбства, чи просто юнацької, хлоп’ячої зухвалості.

«Чому вона так посміхнулася і навіщо зараз же відставила ногу? — думав Коля. — І яка це посмішка — глузлива, чи?..»

Він принишк і обережно натиснув на її коліно.

— Хай не думає, що я — не мужчина!

Але що це? Вона знову сміється, знову глузування засвітилось у її зіницях? Ні, це тільки мить — це тільки здалося. Коля напружує зір, вдивляється в її риси, силкується щось спіймати в них — і раптом застигає. Що це? Її губи тихо затремтіли, стріпнулись вії і впали. Невимовний смуток кладе різкі тіні на її обличчя. Вона каже так тихо, так спокійно і просто:

— Навіщо ж даремно дратувати себе, коли однаково нічого не буде?..

Знову стріпнулись вії і знову впали, і в куточках губ зворушливо тремтять, як шелехи, недоказані слова. Він узяв її за руку і нестримно запитав:

— Навіщо ви так кажете?.. Чому ж, чому… не буде?

Смуток не сходить із її обличчя.

— Як вас звати?

— Микола.

— Микола, Коля. Мене — Соня Бондар. Ну, от і все. А тепер прощайте… чи, може?..

— До побачення? — перехопив Коля. — Звичайно, звичайно, лише до побачення.

— Ну, тоді до побачення. Наші вже збираються.

Вона рвучко, по-хлоп'ячому, простягла йому маленьку, але тверду, грубу руку. Якась буйна радість раптом опановує Колю. Він не випускає її пальців і піднесено, аж занадто голосно каже:

— Е, ні, так усе ж таки не годиться… Соню! Де ж ми побачимося ще?

Вона хвилинку думає, морщить лоба, гладить оксамитом своїх очей.

— Знаєте педтехнікум? Ну от, увечері й приходьте. Я в жіночому житлогуртку.

От її вже нема, вона вже пішла, а Коля все бачить її темні очі і це дивне, надзвичайне кам'яне підборіддя.

IV

Зранку Базилевич посварився з дружиною. Вона впала на канапу, вигукуючи образливі слова, а він грюкнув дверима і, не снідавши, побіг на службу. Він служив в одній центральній торговельній установі й одночасно вчивсь у вузі. Навчання було погане, бо весь час однімала служба в установі.

Сьогодні, певне, був день неприємностей. Чергова сварка з дружиною і… осередок. Ах, цей осередок!

Базилевич старанно пригадує всі подробиці, як і що сказав йому секретар, і чуття обурення все більше й більше примушує пульсувати у скронях кров.

Так, секретар осередку просто сказав: «Ти, Базилевичу, інтелігентик, звичайний інтелігентик. І потім — відрив від осередкової роботи…»

Він і раніш чув це слово, але ніколи не обурювався, коли його хтось так називав. Це слово просто не справляло на Базилевича жодного враження. Тепер же дивно, воно ошпарило його, вразило в саме серце, але зовсім з іншого боку. Він не заперечував, не жалкував.

— Ти кажеш, що я інтелігентик, — майже голосно розмовляє Базилевич сам із собою, — так, ти цілком маєш рацію: я — інтелігент. А ти хто? — місить він у думці ногами секретаря. — Хто ти, відповідай? Жидлик! Кацавейчик! І от я повинен коритися якомусь Аврумові?

Презирство клекоче у нього в грудях. О, як він зараз ненавидить їх усіх, як він зараз зневажає всіх членів осередку! Як шипить на його вустах це слово «жидлик»!

— І правда, — кипить він, — правда, дійсно — жидлик! Всі ж вони жидлики!

Це був вибух люті, люті безсилої, зі слиною на вустах, тієї захованої люті, з якою вбійник, що підкрався ззаду, б'є свою жертву ножем у спину. Це вже була ненависть не до «жидликів», а до комсомолу, і, мабуть, сам Базилевич знав це, але глибоко таїв у собі і ненависть, і цю думку. Він хотів лишитися в комсомолі, боявся виключення, бо це могло кепсько відбитися на його службовому стані та й в армії… хто його знає як… Коли буде комсомольцем та пролізе якось до партії, то і в армії буде згодом якимось начальничком. А на той же рік уже, певне, ніякої відстрочки не буде — доведеться йти…

Такі думки лізли Базилевичеві в голову, коли він повертався з зібрання. Саме тоді його догнала Наталя. І обидва пішли поруч.

Ішли деякий час мовчки. Швидко вечоріло, і в морозяному повітрі все здавалося таким чітким і ніжно-синім. Як чарівні краєвиди, пролітали яскраво освітлені сліпучі трамваї, металевим тембром вигукував на розі біля собору гучномовець.

Два місяці минуло з того часу, як востаннє проводив Базилевич Наталю. З того часу він її бачив тільки на осередкових зборах, і вони майже не розмовляли між собою. Після випадку в сквері, коли Наталя ображена пішла від нього, Базилевич намагався взагалі уникати будь-яких розмов із нею, так само, як і вона з ним. Сьогодні розмова у них теж не клеїлась. Догнала його Наталя просто випадково, вертати або обминати було запізно та й ніяково, і от обом довелося знову йти поруч.

Розмова спочатку крутилася навколо колишніх, сторонніх речей. Потім Базилевич запитав про Колю, як йому живеться в армії, чи часто він пише звідти листи. І тут сам згадав, що й досі не написав до Колі жодного слова, незважаючи на свої обіцянки писати.

Далі розмова набирала жвавості, зникло почуття ніяковості. Базилевич почав жартувати, і Наталин сміх дзвінко затарабанив у слухові перетинки.

«А вона така ж, як і раніше, — думає Базилевич. — Ах ти ж люба, мила Наталочко!»

Йому приємно було в вечірніх морозяних сутінках іти поруч із цією стрункою веселою дівчиною, до якої був у нього якийсь потяг. Базилевич сам не раз помічав, що коли не бачить її, нічого, байдуже, коли ж почує її голос, її кроки, побачить її рівний, стрункий стан, її пукаті очі, якось солодко стиснеться на мить серце, і тиха незрозуміла тривога попливе, розіллється в ногах.

Наталя вже зовсім оговталась, їй навіть гарно було жартувати вдвох із чоловіковим товаришем, вона почувала, як ласкаво щипає її за щоки мороз, як вона червоніє від цього, і їй робилося ще веселіше.

За два місяці вона вже досить добре призвичаїлась до розлуки з чоловіком і, хоч часто писала йому листи й так само з нетерплячкою чекала звісток від нього, все ж уже зник її гнітючий смуток перших днів розстання, і вона дедалі почала частіше шукати розваги для себе і знаходити в собі хвилини безтурботного сміху й радості. Непомітно для обох підійшли до воріт будинку, де жила Наталя. Зупинились. Вона, ніби чекаючи чогось, непевно простягла руку.

— Ну?..

Базилевич нерішуче взяв її холодні пальці.

— Змерзла, Наталочко?

Сказав це й спинився. Він відчув, яка сила почуття вилилась несподівано для його самого в ці слова.

Мовчала й Наталя. Вона не зрозуміла, від чого так затремтів голос у Базилевича і чому він раптом замовк.

— Наталю, можна до тебе… хоч на хвилинку? — нарешті запитав він.

Вона, здавалося, щось обмірковувала.

— Що ж, заходь… але тобі буде в мене, певне, скучно, гляди, щоб потім не каявся.

Він весело відповів, що скучати не буде.

— Хай наші вороги скучають, Наталочко! Вороги та діди. А ми з тобою ще — цвіт, молодість, — казав він, підіймаючись нагору темними східцями.

Наталя відімкнула двері, і ввійшли. Різко вдарила в вічі після темряви електрика. Кімната була велика, але дуже вбого обставлена: стіл, два стільці, в кутку ліжко-дачка — і все. На підлозі якась ряднина замість простилки.

Базилевич згадав свою затишну й гарно, навіть комфортабельно мебльовану кватирку з двох кімнат, і йому чомусь стало до болю жалко Наталю. Він мовчки сів на стільця.

— Ну, от і мої хороми! — жартувала вона. — Тепер сиди тут і чекай, поки я ось нагрію чай.

Вона тут же на столі запалила примуса і поставила на нього чайника.

Примус шипів, Наталя вешталась по кімнаті, а Базилевич якось застигло, мов кам'яний, навіть не кліпаючи очима, задивився на синій вогник під чайником. Про віщо він думав?

І тут за стіною почала грати скрипка. Ніби хтось зачепив серед тиші туго натягнену срібну струну. Вдарив звук, один, другий — і замер. Лише на мить. І враз знову розітнулась висока тужлива мелодія. Невідомий музика за стіною грав якусь сліпучо-синю далеку пісню.

Гей, ви, гори! Гей, ви, скелі, пустирі, яка глушина! Скажіть, які це гори? Ні, не гори. Мовчіть — це безмежний синій степ. Як вам не соромно — ви не впізнали України!

Ви чуєте сопілку, ви бачите старого чабана й отару овець. Це все — далеко і все завіяно, все — синьо, і вівці здаються тільки маленькими і, мабуть, рухливими крапками. Немає кінця. Немає краю.

Подивись: там десь небо впало на обрій — і там, мабуть, кінець. Ходім! Поспішай, брате! Ах, пусто, завіяно, синьо! А ти ж казав про незнаний гуркіт, про скрегіт заліза? Де ж твої рейки крицеві, твої гули, твої димарі димограєві? Де, брате? Стоїш ти, схилив голову і мовчиш. Де, брате? Мовчиш і не знаєш сам. Стоїш, а ноги твої давить земля, і чоботи твої важкі, юхтові, барвінок обплутав, чебрець пов'язав, як зеленими ланцюгами. І от стоїш ти закутий, розгублений між мурів кам'яних, і благаєш: «Пусти…» Хай тебе доля пустить, брате!..

Музика за стіною грав. Уже не одну, не дві срібні струни натягнено — скільки їх! Хіба можна впіймати? Тисячі їх бринять, дзвонять, захлинаються. І раптом — що це? Луснув звук, урвався, впав. Фальшивий звук! Фальшива, непевна струна!

— Ах! — несподівано вирвалось у Наталі. Замовк за стіною невідомий музика. Здригнувся Базилевич. Смертельна туга раптом обхопила його. Він озирнувся навколо, хитнув головою, ніби хотів її вдержати під страшною вагою тяжких, як величезний молот, тяжких дум.

— Наталю, — тихо позвав він.

Вона швидко позирнула на нього й застигла. Базилевич був блідий, аж посинілий. Дві борозни-зморшки лежали на лобі. Очі блукали.

— Наталю, — повторив він, — чи тобі було коли таке, коли от здається, що тобі не вистачає раптом повітря? Коли раптом ти озирнешся і бачиш, що навколо пусто, порожньо. Розумієш, порожньо? І ти одна. Одна-однісінька! І нікуди піти, нікому не можна сказати жодного слова. І це так навіки. Чи ти розумієш мене?

Вона мовчки кивнула головою.

— Наталю, — продовжував він із якоюсь жагою. — Наталю, ну як треба жити, щоб усе збагнути, щоб збагнути саме життя і смерть? Та й життя… ну на чорта воно кому потрібне? Кому воно потрібне? Де ж ця розгадка, Наталю?..

Знову за стіною заграла скрипка. І дивно, і Наталя, і Базилевич раптом відчули, з якою вони напруженістю, з якою тривогою прислухаються до гри.

Як тихо! Вони чують навіть, як кліпають один в одного повіки, як лопотять слухові перетинки. Яка тиша! І як страшно, як смертельно впевнено і суворо заграла в цій тиші скрипка.

— Яка тиша! І примус потух, — майнула в Базилевича напівсвідома думка.

Скрипка грала. Ось… ось…

Обоє зціпили зуби. Ось зараз це місце… Ось!..

Стогін вирвався в Наталі, чи то так заскрипіли зуби… Знову ця фальшива струна! Проклятий, чужий звук!

Обоє сиділи принижені, виснажені, а музика знову почав свою гру.

Тихо впав перший звук, за ним — другий, третій… Усе вище й вище. Ось відокремилась якась тонюсінька висока нота й розтанула десь угорі. Далі, далі… Швидкими колами, майже невловимими, кружляли звуки. І ось докотились до непевного місця. Тривожно зойкнув лучок, і раптом переможний, бравурний мотив хлюпнув, як водоспад.

— Ось воно, ось, ось!.. — схопилась Наталя, її пукаті очі блищали мов кристалі, вид пашів.

— Я знала, я знала! — ляпала вона в долоні. — Я знала, що він скінчить!

І враз скрипка змовкла. Запанувала тиша. Стало ясно, що не чути шипіння примуса.

— А примус погас! — скрикнула Наталя й кинулась його запалювати. Але Базилевич встав.

— Чого ти, Волько? — кинула вона на нього очима.

Він мовчки підійшов до неї і взяв її за плече.

— Не треба, Наталю, примуса. Не треба. Хай потім.

Він злегка притиснув її донизу.

— Сідай краще. Сядьмо тут. Скажи, хто це так грав, не знаєш?

Вона слухняно сіла на ліжко й намагалася зрозуміти, що він хоче.

— Це один студент, він часто грає, — машинально відповіла.

— Студент? — якось їдко посміхнувся він. — Уже взнала й хто. Да — а студентікі іграют і поют…

Вона ще раз зиркнула на нього.

— Волько, що з тобою? — запитала. Він поклав руку на лоба.

— Сам не знаю. Чогось розболілась голова. Крутить отут. Ти нічого не матимеш проти, коли я трохи полежу в тебе?

Не чекаючи відповіді, він сунувся за її спину й ліг.

— Коли так, то й дозволу не треба було питати, ти по-домашньому, наче в своєї дружини, — ніби жартуючи, сказала вона і встала.

Згадка про дружину неприємно різнула Базилевича.

— Вона, мабуть, чекає мене зараз, а я тут, — подумав він. — А втім, хто ж їй винний? Хай і собі десь шукає розваги, хіба я їй забороняю? Ми ж не схимники! — спробував він обдурити себе і в такий спосіб заспокоїти.

— Наталю, чого ти встала? Іди сюди, — покликав він.

— Навіщо я тобі потрібна? Я зараз запалю примуса.

— Іди, будемо вдвох слухати скрипку.

— Ніхто зараз не грає.

— Але ж ти чула, як грав? Чула, Наталю? Ах, Наталю! Невже ти не зрозуміла тієї гри? Невже тобі чужа та жага, невже ти, як слимак, залізла в свою шкаралупу і… але ж це неправда, я бачив, як ти мінилась під час тієї пісні, я бачив, що ти зрозуміла заклик.

Вона посміхнулась.

— Ну, і що ж ти хочеш?

— Я хочу, щоб ти сіла біля мене.

— Навіщо? Для того, щоб ти мав змогу обняти мене, розігнати собі трохи кров? — несподівано сказала вона.

Він завагався одну мить, що відповісти їй. Іти манівцями — однаково вже вона розгадала його план. Це тільки затягне справу. Краще бути одвертіше, але все непомітно мастити медом. Він підвівся на лікоть, зробив журне лице й гірко посміхнувся.

— Наталю, коли б ти знала, як тяжко мені чути від тебе такі слова! Як тяжко, що ти не розумієш мене, помиляєшся…

— Нема чого розуміти.

— Ти так думаєш? — запитав він, не знаючи, що сказати далі. — А я от — ні! У мене зовсім не те. Зовсім інша думка.

Хвилинку обоє помовчали. Базилевич продовжував:

— Справді, Наталю, я хочу, щоб ти була зараз біля мене поруч, бо тоді, ти сама знаєш, утворюється такий затишний, дружній настрій. Хочеться ділитись своїми думками, хочеться розказати про віщось таке… таке… ну, високе, чи що, і потім: що таке обійми, що ти їх так боїшся? Це ж звичайне явище у людини. Звичайно, не в кожної, бо хам, грубий який-небудь бовдур, обіймати не буде.

— Бовдур облапить, так? Діло-то однакове, хіба назви тільки різні — то обійми, а то лапання. Згодний, Волько? — ніби доброзичливо кинула вона.

— Але ж, Наталю, і суть цілком різна. То — чутлива людина, культурна, ніжна, а то — хуліган. Це ж величезна різниця.

— Однаково. Всім вам одного хочеться.

— А вам, Наталю, хіба ніколи не хочеться?

— Так на те ж і чоловік є, дружина в тебе.

— А от же зараз у тебе немає чоловіка. Ще цілий рік чекатимеш. А час іде, а молодість летить, ой швидко летить, Наталю!

Вона раптом повернула голову.

— Що ж ти, замість чоловіка хочеш? Я ще тоді, пам'ятаєш, у сквері, добре зрозуміла тебе. Ти звичайнісінький півень, кнур.

Він скочив з ліжка. Рвучко, рішуче підійшов до столу й схопив ніж.

— Наталю, на! — простяг їй. Вона здивовано здійняла брови.

— Нїж? Навіщо?

— На, візьми. Забий мене, застроми в серце: мені легше буде, аніж слухати такі слова, — простягав їй ножа, ніби від величезного хвилювання тремтів.

Один момент — і він так увійшов у цю роль, що сам повірив уже в щирість своїх слів і вчинків.

— Чого ж ти мовчиш? Чого стоїш? Бери, бий! — благав він.

Вона повернулась, вихопила в нього ножа й шпурнула в куток кімнати.

— Ти що, здурів? — тихо промовила і схилилась над столом.

«Піддається, чи що?» — майнула в Базилевича думка. Він швидко сунувся до Наталі й поклав їй ззаду на шию долоню. Шия її була тепла, оксамитова. Приємно лоскотав ніздрі ледве вловимий запах волосся й дешевенької пудри. (Наталя іноді пудрилась. «Щоб шкіра не шкарубла од вітру» — казала вона.)

— Наталю, Талочко, прости мене, коли я налякав тебе, — просив він і подумав: «Поцілувати в шию, чи ні?»

Торкнувся її волосся, погладив плече. Вона нерухомо сиділа за столом, схилившись на руки. Тоді він зважився. Одним рухом перекинув їй голову і вп'явся в губи. В ту ж мить вона вдарила його кулаком правої руки в лоба.

Як опечений, він відскочив.

— Міщанка! — люто вирвалось у нього.

Вона стояла на другому кінці столу бліда, обурена.

— Як ти смієш так поводитись зі мною? Думаєш, із повією зустрівся?

— Та будь ти… проклята, міщанко! Одчепись від мене, цур тобі пек! — шепотів він, натягаючи на ходу картуза й застібуючи ґудзики на пальті. — Будь ти неладна!

Він із силою грюкнув за собою дверима.

Вечір був синій і дзвінкий. Дзвеніло все: і трамваї, і кроки на тротуарі, і дзвіночки біля дуг у візників, і голоси хлопчаків, що вигукували газетні новини. Навіть біла пара, здавалося, дзвеніла, вилітаючи з рота.

Базилевич швидко йшов між натовпом повз осяяні, блискучі вітрини крамниць. Різноманітні почуття грали на його серці, як на бандурі: і ображене самолюбство, і досада на себе, на свою невмілість узяти Наталю, «заговорити її», і ненависть до цієї «міщанки», як він її тепер звав.

— Ах ти, кисломонко вонюча! — лаявся він. — Хіба такому одороблові бути в комсомолі? В «інститут благородних дівиць» би її, там їй найпідходящіше місце!

— Гражданінчіку! — раптом упав у душу ніби знайомий улесливий голос.

Базилевич швидко зупинився і зразу ж пізнав свого старого знайомого ченця. Він стояв біля яскраво освітленої вітрини Держкондтресту, спираючись на свого дебелого ціпка.

— Куди це так топаєте, гражданінчіку, можна знати?

В першу хвилину Базилевич хотів пройти мимо, але раптом пригадав чомусь оповідання цього ченця того вечора, коли він сидів із ним у брудному ресторані за пляшкою пива. Це якось машинально змусило підійти до нього.

— Що ви тут робите? — спитав Базилевич.

— Впізнали, значить, гражданінчіку, не забули? — зрадів чернець. — А я, знаєте, на крендельки тут роздивляюсь, чудові смачні крендельки!

— Та ви, здається, і ногами крендельки добре пишете? — сказав Базилевич.

Чернець дихнув перегаром горілки й вина, хитнув головою, випрямився.

— Єсть гріх, гражданінчіку, — стукнув він себе кулаком у груди. — Це істина. Ви кажете правду, гражданінчіку. Але ж хіба ви не знаєте, що сам Ісус Христос наш пив зі своїми учнями?

Базилевич примітив, що тепер чернець мав пристойніший вигляд: на ньому були високі чоботи, волосся заплетене в дві кіски, на голові шапка. Штани, хоч і старі, були старанно полатані.

— А ви трохи підлатались, — зауважив Базилевич. — Хто це вам так допоміг? Зізі, може? — пригадав він ім'я, що його називав чернець.

— Зізі? А, так, так… — ніби думаючи про віщось інше, відповів він. І враз, ніби щось згадавши, випростався:

— Зізі, гражданінчіку, Зізі. А я те… не забув, що повинен вам. За ласку, гражданінчіку, за пивце й вечерю.

— Дрібниця, єрунда, — махнув рукою Базилевич.

— Не дрібниця, ні! — І, озирнувшись навколо, чернець зненацька зашепотів Базилевичеві в обличчя, дихаючи винним перегаром і бризкаючи крапельками слини:

— Гражданінчіку, я віддячу, хай мене бог прощає, я віддячу. Зізі… Не забувай, сину мій, — Зізі. Хай бог простить, ходім. Хочеш? Гладенька, округла, будеш, як на перині. Та що, кращої не знайдеш, сину мій!..

— Зізі? — для чогось перепитав Базилевич, пригадуючи, як розповідав йому цей чернець колись у ресторані. — А далеко? Що ж, ходімо…

Чернець узяв його під руку й застукав перед собою ціпком.

Звернули з головної вулиці, перейшли через порожній базарний майдан. Пішли тихі перевулки з ветхими одноповерховими будиночками. Крізь щілини в віконницях пробивалося де-не-де скупе світло й падало стьожками на нерівний у вибоїнах тротуар.

— Туди к чорту, понесла мене нечиста сила сюди, — подумав Базилевич. — Тут пограбують, уб'ють — ніхто й не гавкне.

Він уже навіть міркував над тим, чи не повернутись назад у добрий час, але чернець спинився біля якихось високих залізних воріт.

«Провулок Радості й перемоги, буд. № 22», — прочитав Базилевич напис на тьмяному ліхтарі, що висів на розі будинку.

«Ну, дійсно, — радість, перемога!» — подумав він і позирнув на глухі високі паркани й присадкуваті сліпі будівлі. І тут побачив, що чернець прихилився до воріт і схлипує. Схлипує важко, слізно, як мала дитина, і плечі його раз у раз здригаються.

— Ей, ви… як вас? Що з вами? — поклав йому руку на плече Базилевич.

Чернець повернув своє темне заросле обличчя, на якому чорніли два великі округлі п’ятаки — очі.

— Сину мій, ти не думай… не подумай, що я, може, п’яний, що по п’яному своєму ділі плачу. Пече мене, ось тутечки коло серця в’ється п’явкою. До кого веду тебе? До тієї, що, може, моєму серцю найвеселіша… Ти поглянь на мене: хіба ж я старий? Серце в мене ще молоде, сину мій. А, будь я проклятий, тричі проклятий, анафема! — Він зірвав з голови шапку й кинув її об землю.

— Та чого ви, що ви комедію граєте? Ведіть уже, чи що… Чи ви, може, так — на арапа взяли… то в нас розмова буде інша, — розсердився Базилевич.

Чернець збуджено, схвильовано казав:

— Не сердься, сину мій, стривай хвилинку, поведу зараз. Послухай мене… Я не п’яний, ні, сину мій. Проклятий, анафема — ось хто я. Оце веду тебе, а думаєш, я правду сказав тобі, що віддячити за пиво хочу, за вечерю? Не вір, сину мій, брешу я тобі, брешу. За сотку тебе веду, за півпляшки білої тебе веду. Пропащий я — оце істина. А вона, голубка моя чиста, мені за кожного гостя на біленьку дає, на півпляшечки. Анафема, душу продаю, душу, сину мій!

Базилевич зробив із нетерплячкою рух, ніби йому набридло слухати таку дурницю. Чернець помітив це і ще з більшою хапливістю зашепотів, ніби боячись, що Базилевич не дослухає його до кінця й піде:

— А хто винен, сину мій, хто винен, що божий чоловік, чернець Феодосій, зробився п'яницею? Хто винен? Вони, більшаки, — ось хто. Хіба для них чернець — людина? Для них чернець — ніщо, хахоньки можна над ним справляти! А як здивовано дивляться вони вслід ченцеві, наче це якесь одоробло, страхопуд, що прийшов звідкілясь, з городу. Анафема, тричі анафема! — Він високо підніс руку і потрусив нею в себе над головою.

Базилевич мовчав. І раптом грубо й нервово сказав:

— Ну, веди вже швидше! Де вона?

Чернець задріботів, підняв шапку, струсив із неї сніг і відкрив хвіртку.

— Тут. Ми вже прийшли. Ти, сину мій, те… прости мене, коли я, може, тут тобі що таке сказав… Пече мене, — бурмотів чернець, коли обоє зійшли на невисокий ґанок.

Чернець постукав, і у відповідь відразу десь за дверима розкотилось дзвінке заливчасте собаче гавкання.

— Мопсик Мухомор, — пояснив він Базилевичеві. — Від Зізі — нікуди.

Вслід за гавканням, здається, буря підлетіла до дверей і розчинила їх навстіж.

— Федоська вернувся, — почув Базилевич високий дівочий голос. «Це на мого ченця», — подумав він.

— Я, Зізінько. А зо мною ще один молодий хлопчина. Славний хлопчина.

— Веди його, Федосько, в кімнату, я зараз, — високо піднісся той самий дівочий голос.

Задріботіли черевики, війнула вітром чиясь сукня, і все стихло. Тільки десь за дверима розлягався мопсів голос, що з мажорного гавкання тепер перейшов на тонке, пронизливе виття.

— Я зараз засвічу, тут темненько, — казав чернець.

Він черкнув сірником — і Базилевич побачив маленький передпокій з вішалкою для одягу. Він скинув пальто, зняв калоші. Раптом через щілини дверей блиснула світла стьожка. Там, у кімнаті, запалили світло.

— Заходь, сину мій, — прохав чернець і відхилив двері. Базилевич увійшов. Мопс із лютим гарчанням кинувся під канапку. Тоді з протилежних дверей викотилась присадкувата округла жінка в старомодній чорній мантильці, в кофті з буфами на рукавах і в широчезних мереживах. На вигляд їй можна було дати років під п’ятдесят. Обличчям вона скидалась швидше на француженку; мішкуваті опухи під очима, здається, ворушились, коли вона розмовляла. Коли ж ішла по хаті, здавалося, що вся постать її котиться на невеличких невидимих коліщатках.

Жінка поволі через усю кімнату докотилась до канапки й сіла. Далі Базилевич зрозумів, що почуття рухливості її фігури — це омана, це тільки так здалося на перший погляд. Насправді ж жінка ця була втіленням важкої нерухомості, тупих ситих лінощів, що могли довести стороннього спостерігача до сказу.

Жінка сіла й відразу ж заспокоїлась. Вона більше не ворухнула жодною пучкою. Здавалося, що навіть віки їй було важко підіймати, і вони безвільно звисали в неї на очі.

— Ви до Зізі? — важко видавила вона два слова. — Вона зараз вийде.

Мішечки під очима в неї заколихались, заворушились і знову скам’яніли. Вона, очевидно, вважала за свій обов’язок сидіти тут і розважати гостя, поки ввійде її дочка.

Чернець метушливо підійшов до неї і, вказуючи пучкою на Базилевича, церемоніально промовив:

— Ганно Карлівно, оце прийшов той хлопчина, про якого я казав. Печатка божа лежить у нього на чолі.

«Що він плеще?» — подумав Базилевич. Але тут скоїлось диво: жінка сколихнулась, із зусиллям підняла віки, хитнула доброзичливо головою й прокректала:

— Дуже рада. Будемо знайомі. Ви дуже сподобались моєму чоловікові, — вказала вона очима на ченця.

«Чоловікові? — здивувався сам собі Базилевич. — Оце тобі й чернець!»

У цю мить за дверима щось зашуміло, завіяло, і в кімнаті війнули вітром широкі жіночі рукави. Буревієм влетіла висока, струнка дівчина. Перше, що впало в ній у вічі Базилевичеві, — це її широчезні рукави сукні й віддуті пухкі губи на білому напудреному обличчі.

— Зізі! — ніби з якоюсь побожністю (так здалося Базилевичеві) тихо промовив чернець. Жінка в чорній мантильці і з буфами на руках хотіла встати, але Зізі махнула їй рукою й кинула:

— Ти, maman, сиди, я піду з ним до себе. — Вона підбігла до Базилевича й схопила його за обидві руки.

— Який молоденький! А чуб який, мов хмара!..

— Зізі, Зізінько, це той… пам’ятаєш, я розказував, що вдвох вечеряв із ним? — голосно зашепотів чернець. — Пожалів мене тоді…

— Ха-ха-ха!.. — залилась несподівано Зізі дзвінким хвилюючим сміхом. — Так це той самий… той самий, що від нього тікають дівчата? Ха-ха-ха!..

Здавалося, що не буде кінця її сміхові. Мопс під канапкою не витримав і високо, пронизливо завив.

— Циц, ти! — тупнув на нього ногою чернець. Базилевич стояв, ніяково потираючи руки й не знаючи, що йому робити.

— Молодесенький, а тихесенький!.. — вигукувала Зізі. — А в тихесенькому болоті, голубчику, знаєш, що буває? А знаєш, що Зізі любить тихесеньких? Знаєш, тихесенький?..

Вона, так само не випускаючи Базилевичевих рук, потягла його через усю кімнату за собою. Відчинились і зі стукотом зачинились двері. Вони були вдвох у невеличкій затишній кімнатці.

На невеличкому округлому столі горіла лампа під ясно-зеленим абажуром. В кутку принишк невеличкий комод, і на ньому в безладді було розставлене люстро, кілька флаконів з-під духів, коробочки з пудрою, ножиці, гребінці і кілька куплених статуеток та інших красивих дрібничок. Біля ліжка на стіні прибито великого килима, на якому виткано кілька напівроздягнених турчанок у шароварах. Картина, певне, відображала якусь сцену з життя гарему. На єдиному невеличкому віконці висіла масивна голуба фіранка.

— Ну, тихесенький, так розкажи, як від тебе дівчата тікають? — плюхнулась вона в єдине м'яке крісельце.

Базилевич стояв і не знав, де йому діти свої руки. Він і раніше колись разів два був у проституток, але цього разу все це було якось не так, як завше, щось чи бентежило, чи соромило його. Він сам не знав, від чого в нього таке почуття.

— Та сідай, хлопчику, сідай! — запрошувала його Зізі. — Ха-ха-ха, ти не знаєш, де сісти? Крісельце захопила я, отже, ти сідай на ліжко. Не бійся, тихесенький мій, сідай!

— Я не боюсь — і зовсім я не такий тихесенький, як вам це здається, — трохи ображено вимовив Базилевич і сів проти неї на край ліжка.

— Ха-ха-ха, — видзвонювала Зізі, — а чому, ти скажи таки, від тебе дівчата тікають?

— Коли це було? — спитав він.

— А в сквері? Забув? А мені Федоська розказував, — знову зайшлася вона срібним смішком.

Здавалося, то видзвонювали її білі-білі маленькі зуби.

Тепер Базилевич міг як слід її роздивитись. Лице її було бліде, дуже припудрене; виразні пухкі губи; дві попелясті стьожечки там, де мусять бути брови; очі сірі, великі і бризкають чортиками; ніс аристократичний з невеличким горбочком; підборіддя, ніби м’ячик, пухке й округле. Одягнена вона в якусь не то сукню, не то капот із різними стьожечками і з широчезними, мов у попівської ряси, рукавами. Вона мала таку звичку: спустить униз довгі пухнасті вії, позирне на свої груди, туди, де почуваються обриси двох тремтячих округлих яблук, і враз одним рухом смикне складки сукні й поправить зачіску на потилиці.

Вражало в неї волосся, ніжно-золоте, воно, здавалося, горіло й мінилося червіньковим полум’ям. Ні, просто дивно, неможливо: це ж цілий вихор пожежі, оце чарівне золоте волосся!

На грудях у неї Базилевич побачив мініатюрну оригінальну брошку: золотавий павучок тримає в своїх тонюсіньких ніжках зелену мушку. Брошка блищала, сяяла, і було таке враження, що бачиш насправді живого павучка, що приссався до мухи.

Враз Зізі перестала сміятись і хутко встала. Підійшла до столу, хвилинку щось послухала і щільніше затулила фіранкою вікно. Базилевичеві навіть здалося, що вона тихо вилаялась: «чорт!».

— Що там таке? — спитав він. Вона нервово здвигнула плечима.

— Нічого. Просто так… здалося, що під’їхало авто.

Але Базилевич бачив, що вона когось чекає. Вона раптом якось ніби зіщулилась і притихла. Та тільки на хвилину. Тоді знову весело загомоніла, сипонула сміхом, задзвонила зубками.

«Чорт його знає, а вона яка славна, хороша! Просто, просто неможливо!.. — думав тим часом він. — Спасибі ченцеві, що привів».

Вона встала, поволі-поволі, ніби гіпнотизуючи його очима, підійшла до ліжка й сіла поруч.

— Тихесенький, а гроші ж маєш? Скільки?

Він глянув на неї й закам'янів: яке улесливо-хиже і водночас яке прекрасне, сильне обличчя!

— Не треба про гроші… Я дам… потім, — якось схвильовано, боляче, вирвалось у нього.

— Чубатенький, чубатенький мій! — почув він, як Зізі раптом гаряче, всім тілом притиснулась до нього.

V

Зима минула довга й набридла. Якось несподівано й раптом упав березень; в міському сквері цілий день галасували й метушились граки, і скоро високі старі тополі вкрились чорними незграбними шапками їхніх гнізд. На розі вулиці брудні дівчата-підлітки продавали пучечки синіх пролісків і себе. Пролісків не купували, а дівчатка одна по одній ходили кудись із «дядями» і, повернувшись через деякий час, хвастались одна перед одною шелестом старих «рубльовок».

Скоро просохли вулиці, граки посідали висиджувати яйця і вечорами почали вигравати комарі.

Квітень переможно наступав на місто, і щонеділі від селянських возів на базарі пахло свіжою ріллею, пахло степовим простором і весняним димом. З ранку до вечора метушились і джеркотіли, як горобці, крамарі-євреї біля своїх крамниць, і традиційний балагула[3] весело гуркотів по просохлому бруку з цілою сім'єю бородатих і носатих аматорів «ґешефту» (і з захованою десь на самісінькому дні балагули контрабандою). Але навіть його різке, пронизливе «вйо» на сухоребрих шкапин, навіть «вйо» звучало якось по-новому, по-весняному. Може, від того, що й у балагули є десь дружина й ціла купа замурзаних дітей.

З першими теплими днями у Колі Шпака проснулось якесь неясне тривожне чуття. Він не міг зрозуміти, від чого йому іноді робилось зненацька журно, манила далечінь, ніби без причини солодко стискалося серце, і тихе хвилювання охоплювало ціле тіло.

Одного разу до нього підійшов Йона й пустив своє низьке гоготання:

— Го-го-го, і ти зажурився? А з другої чоти сьогодні двоє пішло в лазарет — венеру впіймали! — і в його очах бриніло щось тривожне й недоказне.

Була субота, завтра день відпочинку, і ввечері Коля взяв відпустку в комчоти до гарнізонного клубу. Нашвидку поїв юшки й, не схотівши навіть випити кружки чаю, вийшов з казарми.

— Ти куди, Шпаче? А збори? — зустрів його уповноважений з комсомольської роботи, вічний гармоніст і куплетист, бібліотекар ескадрону Іванько.

Коля пригадав, що сьогодні має бути комсомольське зібрання, але ж квітневий вечір був такий напрочуд тихий і погожий, так хотілося побувати в клубі, в кіно, що він аж захолонув.

— Збори?.. Я той… — затнувся він. — Мені неодмінно треба бути в гарклубі, не можу сьогодні.

Вечори були вже теплі, вогкі, але дозволу ходити без шинелі ще не було. А тут, як навмисне, повний місяць лагідно світив крізь теплий весняний туман; легенький вітрець в’юнко лопотів біля вуха. Коля спочатку хотів навіть скинути пояса, але потім подумав: «Зустрінеться хто з командирів, побачить, що без пояса, пропала тоді моя відпустка!..» І він старанно застебнув шинелю на всі ґудзики.

У клубі було повно. Внизу, в «фізкультурній» залі, працював спортгурток, нагорі, в «шаховій», сиділи заглиблені в шахові фігури нудні зігнуті постаті.

Коля ввійшов до читальні. Довгий стіл шелестів журналами й газетами. Він мовчки сів на вільне місце й потяг до себе «Красноармейца». Розгорнув першу сторінку, другу… Якось випадково звів очі:

— О!.. — вирвалось у нього.

Навпроти сиділа Соня Бондар. Вона дивилась на нього і, ледве стримуючи себе, безгучно сміялась. Вона вся тремтіла від хвилі сміху, що душив їй горло, але вирізьблене, кам'яне підборіддя її було, як і раніше, при першій зустрічі, суворе й уперте. Від стримуваного сміху в очах її коливались сльози, вони при електричному сяйві світили дивовижними діамантами, але й діаманти ті були чорні, оксамитові, що тремтіли й вигравали, як промінчасті стріли.

— Що, нарешті впізнали? — сміялась вона.

З часу першого знайомства Колі з Сонею минуло майже два місяці. Після того він її бачив лише один раз, та й то якось випадково на вулиці, коли вона йшла з якимись дівчатами, певно, з своїми подругами. Він іноді думав про те, чи не піти б до неї в житлогурток. Образ її часто стояв перед ним, але натомість випливав другий, такий далекий і водночас такий рідний і близький — образ Наталин. Тоді він хрускав пальці і вже не міг думати ні про кого, крім своєї дружини.

Коля здивовано дивився на дівчину, ніби остовпілий.

— Чого ви так вирячились на мене? — встала вона з-за столу. — Ви знаєте, мені неодмінно треба побалакати з вами…

Він усе так само мовчки кивнув головою і нарешті промовив:

— Будь ласка… Я дуже радий.

Вона озирнулась навколо.

— Тут публіка заважає. Ходімо звідси. — Підійшла, взяла його за рукав і ще раз сказала:

— Ходімо, неодмінно треба!

Вийшли з клубу, перейшли місточок над залізничними рейками, що вів із «військового городка». Пішли по насипу. Тьмяно виблискували під місяцем рейки. Часом легкі тіні від хмарин швидко перебігали шлях. Легкий прозорий туман здавався павутиною, ніжною, звабливою.

Ішли поруч. Він її вів під руку, і йому здавалося, що сьогодні в Соні є на серці якась таємна важлива, дуже важлива дума. Вона чомусь часто озиралась і, здавалося йому, ввесь час нервово покусувала губи.

— Колю, я не збрехала вам, — раптом зупинилась вона. — Я дійсно мушу вам дещо сказати.

Він нашорошив вуха, але вона жартівливо вдарила його пальцем по носі.

— Чудний ви який, не зразу! Сьогодні скажу, але не зразу, потім.

Трохи помовчала, повернула обличчя до місяця й застигла. Тоді повільно-повільно зняла руки й закинула їх за голову.

— Пий! — шепоче вона. — Пий! Чуєш, любий, далекий — пий!..

Вона ворушить губами, все її тіло витяглось, вона, як туго натягнута струна, вся — порив, вся — зачарованість. Вона ніби зомліла під місячним світлом, навіть очі зажмурила і міцно стиснула зуби.

«Що з нею?» — думає Коля.

І нараз вона різко, енергійно повертається до нього.

— Колю, знаєте що?

— Ні. А що таке?

— З якої речі ми викаємо? Краще — «ти». Згода?

— Згода! Авжеж, згода, — стиснув він її руку.

Десь здалека народився якийсь ледве вловимий гул. Коля підніс угору палець і прислухався:

— Потяг!

Вона притиснулась до нього й промовила:

— Знаєш, я змерзла, як цуцик. Дай шинелю.

Справді, вона була в одній сукні, а вечір дедалі робився свіжіший. Іноді схоплювався сирий вітерець.

Він охоче скинув шинелю й подав їй.

— Ні, так не треба. Давай вдвох, — запротестувала вона, — сядемо.

Сіли поруч, вкрили шинелею плечі. Він мовчки взяв її маленьку, але тверду, ніби хлоп’ячу, руку. Обом ураз зробилося так тихо і смутно. Але це був той хороший, ніжний смуток, що лагідно присипляє на мить усі думки й слова. Тому й мовчали. І тоді він відчув, що Соня безгучно повернула до нього голову. Ворухнувся, хотів спитати, що їй треба, і враз дуже, глибоко схвилювався. Вона втупила в його свої діамантові очі й одним рухом обняла його за шию.

— Колю, я хочу, щоб ти цілував мене. Зараз, чуєш?

Не чекаючи відповіді, вона вп’ялася в його вуста своїми губами, і Колі здалося, що це приссалась до його рота гаряча, жива п’явка. Але, почувши у відповідь нерухомі, безвільні Колині губи, що розсунулись і одкрили тверді скляні зуби, вона так само раптом хапливо відсахнулась. Тоді з тривогою і піклуванням зазирнула йому в обличчя. І там прочитала відповідь. Враз вона зрозуміла все. Похилила на коліна голову, стихла, застигла в якійсь думі. А може, і зовсім ніякої думки не було. Була виразка, була болюча образа й приголомшеність.

Різноманітні почуття душили Колю. Спочатку з несподіванки він здивувався, потім ворухнулась якась огида до неї, до цієї дівчини з губами-п’явками, і, нарешті, десь глибоко черв’ячком, йокнула пристрасть. І в ту саму хвилину нова хвиля огиди хлюпнула йому в мозок. «Як проститутка — перша цілує, перша обнімає», — майнула думка. І саме в цю мить Соня зазирнула йому в обличчя й прочитала собі відповідь.

Нараз вона здригнулась і підвела голову. Коля мовчки похмуро сидів осторонь. Їй здалося навіть, що він зараз навмисне на її очах відсунувся від неї. Вона важко задихала і жбурнула йому в обличчя:

— Я ніколи не думала, що ти такий… Коли я гидка тобі, чому ж ти не сказав цього раніше?

Сказала це й заметушилась, стала хапливо поправляти волосся, що вибилося з-під хлоп’ячого кепі. Тепер Коля відчував до неї тільки жалість і сором. Сором за неї.

— Соню, — тихо промовив він. — Ти не сердься… Я, бачиш… у мене ж дружина.

— Дружина? Вона — далеко… Мо, не в тім справа!

Вона хвилинку щось подумала, потім додала:

— Просто я тобі не подобаюсь — от і все… Прощай!

Раптом схопилася, пішла. Коля мовчки сидів і тупо дивився на холодний, байдужний блиск рейок. Нараз прислухався, як опечений, скочив, схопив жужмом шинелю і, задихаючись, побіг у той бік, де стихли її кроки.

Добіг до містечка, зупинився, озирнувся. Її не було.

— Так, вона вже встигла повернути на вулицю, — міркував він. Постояв-постояв на одному місці, ніби чекаючи, чи не повернеться вона. Тоді повернувся й тихо, повільно пішов у напрямку казарми.

З заходу насували хмари й заступали місяць. Налітав свіжий вітер. Уночі, мабуть, буде тихий і теплий весняний дощ.

В ескадроновому ленкутку до Колі підійшов Йона.

— От ти добре грамотний, — почав він, — а мабуть, і ти не знаєш такого?

— Що саме? — похмуро запитав Коля.

— Чим пояснити таке явище, коли людина спить підряд три дні, а тоді каже, що була на тому світі?..

Пройшов «архангел» із сурмою. Зараз гратимуть вечірню зорю.

VI

Базилевич зробився в Зізі своєю людиною. Це сталося якось само собою і зовсім непомітно.

Іноді він думав про те, що з ним і як народилась у нього шалена пристрасть до цієї сіроокої напудреної дівчини з відкопиленими пухкими губами.

Що так привабило його до неї? Її рвучкість? Чортики в очах? Голівка з золотою пожежею волосся? Чи, може, ціла гама відтінків її раптових змін у настрої, в поводженні?

Він думав над цим, але відповіді не було. Він почував тільки одно, що не може собі уявити такого становища, коли Зізі вийде, приміром, за межі її досяжності, щезне від нього.

Вона була проститутка, але, дивно, це викликало в нього тільки більше бажання схоронити її для себе, зберегти від чужого ока.

Його характер різко змінився. У всьому його поводженні було заховане якесь вичікування чогось, похмура нашорошеність і притаєно-загострене сприймання околишнього.

Ось уже місяць, як він веде дуже тонку, складну гру зі своєю дружиною. Власне кажучи, грають обоє, бо Ніна давно догадалася, в чім справа, але вона мовчить. Вперто мовчить про це. Швидше, жіночим інстинктом, ніж розумом, вона відчула, що небезпека занадто велика, і це примушує її замкнутися в собі, поводитись так, щоб не подати й вигляду, ніби вона про віщось здогадується, ніби вона ревнує.

О, вона добре знає, вона цілком певна, що становище занадто небезпечне, і, поведи вона зараз одверто наступ, — неодмінно зазнає поразки, і тоді неминуче й негайно буде прискорено розв’язку.

І от обоє вони ведуть свою важку гру.

Він більше похмуро мовчить, ніж балакає, і з особливою якоюсь хапливістю обідає чи п’є чай. Вона навіть підмітила, що іноді, коли він підносить до рота склянку, в нього дрібно танцює рука.

Одного разу він прийшов і, буркнувши кілька слів, ліг на ліжко. Ліг, одвернувся до стінки й застиг. Вона вдавала, що читає книжку, а сама збоку пильно стежила за ним. Нараз повернулась і голосно запитала:

— Волю, що з тобою? Ти не хорий?

Але запитання було зроблене з ледве прихованим роздратуванням, а не з тихою глибокою тривогою, як було колись раніше. Це не втекло від його спостереження — він відчув у її голосі і роздратування, і те, що вона намагалась його сховати. Він зрозумів, що вона знає його душевний стан і здогадується, що з ним. Але це примусило його тільки поглибити свою сітку дрібної щохвилинної брехні, щоб краще замаскувати й приховати дійсне становище.

Ніна тепер часто й багато читала, але він знав, що читає вона для того, щоб не прохопитись небажаним словом, щоб не почати розмови про те, що може скерувати думку на теперішній, такий відмінний, незвичайний стан, який нещодавно запанував у їхній затишній кватирі.

Вона так само ввесь час була насторожена і добре розуміла свого чоловіка, коли він швидкими кроками ходив по кімнатах і, вимахуючи руками, висвистував якогось мотива. Вона добре розуміла його, коли, прийшовши пізно ввечері (мовляв, із зібрання), він тремтячим від ласки голосом казав:

— Ну, Нінусику, як живемо? Що нового, Нінок?

Це була перебільшена ніжність від того внутрішнього почуття безмежної любові, від повноти того внутрішнього переживання, що клекотіло в його грудях. Кажучи це, він не губив свого загостреного сприймання околишнього, і від нього не ховалась стримана, занадто спокійна відповідь дружини.

Одного разу йому настирливо полізла думка про дитину. Так, про дитину. Власне, він думав про те, що в його теперішньому стані дитина була би надзвичайно тяжким путом. Він спробував уявити себе батьком… і не міг.

У питанні, чи мати дітей, чи ні, Базилевич мав спільні погляди зі своєю дружиною. Вона не хотіла дітей і часто, скривившись, пищала:

— Діти? Фі, яка гидота! Ходити, як бочка, і кожний буде на тебе пальцем вказувати — «вагітна!» Як це некрасиво — мати такого живота! І ніякісінька сукня не сидітиме як слід. Це ж жах!

Базилевич також часто виказував думку, що пелюшки, писк — усе це міщанство, все це заважає, нарешті, спокійній праці, робить людину нервовою.

«Як чудово, — думав він, — що я от вільний, не маю дітей!»

І діти в його уявленні здавалися якимись путами, що їх надівають на вільні широкі крила.

Ніна мала два аборти, унаслідок чого в неї розвинулась велика недокрівність. Лікар просто заявив, що ще один аборт — і їй загрожує сухота. На вигляд вона була округла, опецькувата, але дуже бліда на обличчі, і сині жилочки на скронях просвічували волоконцями через тонку шкіру.

Вона старанно вишукує скрізь нові й нові засоби попереджати вагітність, а найбільше, звичайно, довідується про це у своїх сусідок. Вона боїться вагітності, не вірить у засоби чоловікові. Вона визнає тільки свої рецепти.

Звичайну течію її життя нагло стурбувала та зміна, що скоїлась із її чоловіком. Їй здавалося, що важкі хмари над її головою ось-ось упадуть шумкою грозою з бурею, з громом. Вона заховалася в себе і, немов у шкаралупі, непомітно, але загострено, сторожко вичікувала й слідкувала. Її округлі зеленяві очі ще більше округлились, але в них потух колишній фосфоричний блиск, і дугасті чорні брови якось упали й затихли.

Базилевич тихенько пройшов до кімнати Зізі й сів до вікна. Відкрив фіранку й став дивитись на чорний голий сад. Був березень, сніг уже розтанув, але земля ще була мокра й вечорами парувала… З-за далекого чіткого галуззя струнили фарбовані в ніжно-рожеве легкі хмарини. Там десь тільки що зайшло сонце.

Базилевич сидів, спершися на лутку, і йому боляче занило серце. Він пригадав такий самий вечір багато-багато років тому. Ніби ось зараз він бачить той старий занедбаний сад із могутніми дубами й дикими грушами, ніби це знову той вечір і провесінь.

Він бачить себе ще малим десятилітнім хлопчиною. Його добре вдягають, мати закутує йому шию в теплий шарф, на ноги він удягає калоші. Надворі березень, але вечорами ще дуже сиро — і він може застудитись.

Ось батько. Він сьогодні зовсім не такий, яким його щодня звик бачити Воля. Це не той важливий інженер, що цілими днями сидить у своєму кабінеті за паперами. Це справжній любий, дорогий тато. Він заклопотано-весело вовтузиться над своєю мисливською рушницею, а мати вже вдягає йому через плече ягдташ.

Ось і сад. Батько йде попереду, він за ним. Серце замирає в грудях від якогось солодкого таємного хвилювання. Сад ані шелесне своїм голим віттям. Не встиг догоріти ще десь за полем захід, а густий присмерк уже пішов гуляти між чорних глухих стовбурів. Піднявся легкий білий туман і сонно, як серпанок, заколихався.

— Стоп! — каже батько й зупиняється. Він поволі здіймає з плеча рушницю, поволі озирається, вишукуючи зручне місце. Але Воля бачить, що батько навмисне все робить так розмірено й повагом, щоб заховати своє хвилювання.

Обидва принишкло стоять за стовбурами. Навколо так тихо, що чутно, як далеко десь падає сонна крапля на торішнє пріле листя. Чекають мовчки. Воля почуває, як йому забиває дух від цього напруженого чекання, від незвичайного оточення, від того, що все це таке привабливе й прекрасне. І раптом десь між деревами чутно якийсь дивний весняний звук: «Хав-хав! Хав-хав!..» Ось між стовбурами війнула широка темна маса. В ту саму мить вогнева стрічка прорізує темряву, і гулкий постріл луною озивається десь аж на другому кінці саду.

— Тату, що це? Вальдшнеп? — несамовито біжить Воля до батька. А в того в руках тріпоче якась тепла купа пухкого пір’я.

«Далекий рідний спомин, далекий ти, мій Волю! — думає Базилевич. — Ти навіть не тямив гаразд, що перед тобою було вбивство, була смерть!..»

За стіною в сусідній кімнаті завищав чийсь пронизливий жіночий голос. Базилевич прислухався й дуже здивувався: кричала Ганна Карлівна. Він ніколи не міг подумати, що ця нерухомо-спокійна, сонно-лінива жінка здатна так кричати й хвилюватись. А вона хвилювалась. З її горла вилітали якісь дивні високі звуки, схожі на свист чи скавучання Мухомора. І ось у відповідь піднеслася бубном глуха важка лайка ченця. Голоси зміцніли, можна вже було почути окремі слова.

— Лодар! П’яниця! — лящала жінка. — Зізі? Я тобі покажу Зізі! Розпутнику!

Чернець не виправдувався, не умовляв. Він злісно бухав слово по слову і, мабуть, швидко ходив, хвилюючись по кімнаті.

— Сама розпутниця! Не хочу тебе знати! Не твоє діло!

І знову Ганна Карлівна:

— Стара собако! Бугаю! Голодранцю! Не смій мені!..

До сварки прилучив своїй голос Мухомор і голосно, пронизливо завив на ввесь дім.

— Що в них таке? — прислухається Базилевич. — Оце опудало, ця стара полковничиха, ще здатна на ревнощі? І до кого? Невже цьому правда?

Він згадав ті погляди, які часто кидає чернець на Зізі, і йому здалося, що він усе зрозумів.

Через деякий час чернець грюкнув дверима, і все стихло. Зізі й досі не було. «Де вона може бути?» — думає Базилевич, і враз схвилювався тихим внутрішнім хвилюванням. Він почув кроки і знайомий коханий голос. Це прийшла Зізі.

Буйно, завихрено, як і завжди, влетіла вона до своєї кімнати й побачила Базилевича. Враз зупинилась, якось зігнулась і кішечкою підійшла до нього.

— Тихесенький, Волінько! Не сердься… Я зараз не сама. Розумієш?.. — Гладила його волосся й притискувала до себе голову.

Він тихо, ніби вражений якоюсь страшною звісткою, всім тілом повернувся до неї.

— Що ти сказала… Зізі?

— Тихесенький, не сердься, я ж прошу тебе. Ну?.. Вийди до другої кімнати. Ненадовго, чуєш, милий?

До Зізі й раніше при ньому ходили «гості», і тоді він слухняно виходив до другої кімнати й чекав там віч-на-віч із Ганною Карлівною, яка розповідала йому про геройство й хоробрість свого покійного чоловіка-полковника і кляла більшовиків.

Часто, так і не дочекавшись Зізі, він ішов додому. По дорозі зустрічав п'яного-преп'яного ченця, який зупиняв його й бурмотів лайку та молитви, і все це йому здавалось звичайним.

«Що ж, вона — проститутка, значить, і мусить заробляти собі, пускати до себе “гостей”», — міркував він.

Але сьогодні якесь нове почуття ніби шилом кольнуло його в серце. Зізі не сама. Вона з “гостем”. Отже йому треба вийти й дати місце.

— Тихесенький, любенький, — лащилась і просила Зізі.

Базилевич рвучко встав і раптом відчув, що все тіло його дрібно тремтить, ніби в пропасниці. Він зробив крок до дверей.

— Хто прийшов? — прохрипів він.

Зізі, наче злякавшись, відступила в куток, а тоді підскочила до нього й міцно оповила його шию голими руками.

— Що ти хочеш робити? Волінько? Не треба! Стривай!..

Але він легко й злісно скинув її руки й відчинив двері до першої кімнати.

Просто перед ним, злегка поплескуючи себе по колінах, сидів на канапці якийсь прилизаний не то телеграфіст, не то трамвайний кондуктор, вже не молодий, але з веселими закрученими вгору чорними вусиками. Він здивовано втупив очі в Базилевича й для чогось хотів підвестись.

— Вам чого тут треба? — підійшов той до нього й відчув, як прилила й застукала у скронях кров.

Телеграфіст поволі встав і мовчки блимав очима.

— А ви хто, дозвольте вас спитати? — нарешті промовив він.

Якийсь туман заслав Базилевичеві очі, у вухах задзвонило. Гаразд не розуміючи сам, що робить, майже напівсвідомо, він розмахнувся й ударив «гостя» кулаком в обличчя. Той дивно якось, як півень, боком відскочив назад, і в ту саму хвилину дужий випал трусонув шибки. Базилевич почув тільки, як щось гаряче плюнуло йому в обличчя й темно скрикнула за його спиною Зізі.

…Прийшов він до пам’яті в Зізіній кімнаті. Він лежав на її ліжку, а вона стояла на колінах і сприскувала йому обличчя холодною водою. Пахло нашатирним спиртом.

— Слава богу, — зраділа вона, — нарешті прийшов до пам'яті. Чверть години вже панькаюсь із тобою. Налякав ти.

Він підвів голову й полапав себе за лоба.

— Живісінький! Навіть не вшкрябнуло! — сміялась Зізі.

Нараз, ніби схаменувшись, вона зробила серйозне обличчя:

— А знаєш, куля пробила в стіні оттакенну дірку!

— Добре, що не в моїй голові, — процідив він і поволі сів на ліжку.

— Любенький, а навіщо ж ти перший ударив його? За віщо? Він тепер уже вдруге й не прийде.

Базилевич стріпнувся.

— А ти хочеш, щоб він іще прийшов? — запитав він.

Зізі сіла праворуч і обняла його за шию.

— Не можна мені не хотіти. Хочу. Це ж — гроші, мій заробіток. Розумієш, тихесенький? Не можна ж інакше.

Вона міцно притиснулась до нього, зазирала йому в вічі, ніби навмисне дратувала відтуленими чітко пухнастими губами.

— Ну, любенький мій, чому ж ти мовчиш? Будеш іще бити в пику моїх «гостей»? Ну, хлопчику?

Він похмуро мовчав. Вона ще міцніше притиснулась до нього.

— Та ну ж бо, розборюкайся, тихесенький! Не сердься, інакше ж не можна, розумієш? Я ж тепер сама мушу собі заробляти — Федоська вже нічого не допомагає, ще сам із мене тягне на горілку.

І раптом, щось пригадавши, вона знову кинулась:

— Любенький, тихесенький хлопчику! Так ти мене дуже любиш? Під кулю пішов, щоб викинути того кобеля. Чубатенький ти мій!

Слово «чубатенький» Зізі вимовляла тільки в моменти найбільшого збудження пристрасті, і тому воно завжди кидало Базилевича в обійми солодкої пропасниці, вмить розливало гарячі хвилі по всьому тілі.

Він якось важко, глибоко зітхнув, ніби притамувавши глухий зойк. Враз випростався і схопив Зізі за стан. Йому здалося, що він знову робиться непритомний і падає стрімголов кудись глибоко-глибоко вниз, у прірву, де немає дна.

Коли Базилевич вийшов сьогодні від Зізі, надворі вже давно стояла місячна прозора ніч. Він вийшов за ворота й поволі пішов тихою вулицею. Похмурі паркани схилялись до нього, і Базилевич чув за ними подих старих черешень, що знову з весною народжувались до життя й тихо гули своїми набухлими бруньками.

Швидко й нечутно, немов чорний м'який кажан, виринуло з-за рогу авто. Трохи не доїжджаючи до будинку, де жила Зізі, авто зупинилось. З нього вилізла неясна сіра постать.

Базилевич якось напівсвідомо притулився до високого паркану й слідкував. Шофер запалив цигарку, а сіра постать швидко попрямувала до хвіртки й зникла за нею.

— До Зізі. Знову якийсь «гість», — болісно подумав Базилевич і хутко, майже бігцем, подався далі.

VII

Минув тиждень. Нічне авто знову нагадало про себе. Це було так.

Базилевич поспішав до знайомого будиночка № 22 і в вечірньому присмерку побачив вогник папіроси й якусь темну масу. Це було авто. Шофер палив цигарку і тихо висвистував якогось веселого мотивчика.

«Те саме, що й тоді, чи вже інше?» — подумав Базилевич і майже інстинктивно вгадав, що авто йому знайоме.

Він прискорив крок, відчинив високу хвіртку й перейшов через двір. Зійшов на ґанок і тихо, безгучно поторгав перші двері. Вони були незаперті. Ступив у сінці і завмер. У передпокої гудів чийсь приємний баритон, йому щось відповідала Зізі. В ту саму хвилину двері до сіней відчинились, і на освітленому порозі чітко вирізьбилась висока чоловіча постать.

Базилевич притиснувся в куток за дверима й затаїв подих. Високий мужчина ступив через поріг і вийшов на ґанок. За ним війнула широка сукня Зізі.

— Але ж ви добре знаєте цього хлопчину? — лоскотав вуха своїм баритоном голос незнайомого.

— Я ручусь за нього, Нон. Він — наш, — відповіла Зізі.

— Але ж він, ви казали, комсомолець?

— Липа, — знову відповів притишений Зізін голос. — Я добре знаю, який він комсомолець.

— Тоді, значить, спробуйте. Але пам’ятайте: головна умова — обережність…

Вони спустилися з ґанку, голоси їхні стихли. Базилевич тихо відчинив двері і пройшов просто до Зізіної кімнати.

В кімнаті стовпами стояв синій пахучий дим від цигарок. Пахло одеколоном і ще чимсь ніжним, ледве вловимим. Базилевич просто з ногами ліг на Зізіне ліжко.

«Чорти його батька знають, — міркував він над значенням тих слів, що їх тільки-но підслухав. — Певне, що балакали про мене. Але ж у чім річ?»

Він із нетерплячкою чекав повернення Зізі. Через дві хвилини вона за звичкою буревієм влетіла до кімнати і ледве не зачепила люстра. Вона з надзвичайним здивуванням втупила в нього свої очі і, здається, ніби застигла на мить від несподіванки.

— Тихесенький прийшов? Як ти зміг так непомітно пройти?

Він рвучко встав.

— Кого ти проводила?

Йому здалося, що вона трохи зніяковіла, але тільки на мить. Зразу ж оволоділа собою.

— А ти, виходить, усе бачив? Може, ти тут під ліжком лежав у мене, тихесенький?

— Не жартуй, Зізі, — з нетерплячкою сіпнувся він. — Хто він такий?

— А тебе це дуже цікавить? — загойдала вона очима. — Ну, знай, що це мій наречений.

— Ну, наречений?.. — непевно протяг Базилевич.

— А ти що, не віриш, тихесенький? І не вір, не треба. Брешу я. Звичайний «гість», тільки…

Базилевич кинувся:

— Тільки що?..

— Тільки… найбільше він мені подобається. Люблю — справжній мужчина, краса! Хе!..

Він здригнувся від болю й хвилювання, що стиснуло серце в одну невеличку грудку. А вона сласно зігнулася й ніби в утомі потяглася всім тілом, її золоте волосся мінилось, палахкотіло полум'ям.

— І знаєш, Волінько, я з нього навіть грошей не беру. Ми, знаєш, не з усіх беремо.

Базилевич скипів, але погасив у собі своє поривання й холодно, стримано підвівся.

— Я, Зізі, не втручаюсь до твоїх фінансових справ, і це цілком твоє діло, чи береш ти з нього гроші, чи ні, але… що це за такі таємні слова про хлопчину-комсомольця, які я тільки-но чув у сінях від твого гостя чи… нареченого?

Тепер він виразно побачив замішання на її обличчі. Вона якось зіщулилась, зненацька стихла, і, мабуть, під її черепною покришкою в цей момент завихрилась ціла зграя думок.

— Не розумію, Волько, твого підозріння. Воно мене дуже дивує.

Вона відійшла набік, сперлась об стіл, а тоді неприродно, аж занадто рвучко перейшла через кімнату й міцно сіла на ліжко.

Базилевич добре розумів, що останнє своє речення вона сказала лише для того, щоб виграти час, щоб належним чином сформулювати свою думку й дати відповідь. Він слідкував за нею примруженими щілинками сірих очей і враз злісно скривив виразні, чіткі губи. Ніби відганяючи якусь настирливу думку або зважившись на віщось, рішуче провів рукою по густих чорних кучерях.

— Чого ж ти це забігала, як курка з яйцем? Адже ж ти ручишся за мене? Я ж — «наш»? — вимовив чітко, смакуючи кожне слово.

Вона зрозуміла, що приперта до стіни, — і відступ відрізано. І враз змінила свою тактику. Поволі наблизилась до нього й поклала обидві руки йому на плечі.

— Тихесенький, ти сердишся? — замовкла й пильно вдивлялася в його зіниці.

— Ну? — промовив він, чекаючи, що вона скаже далі. І дивно, він почував, як повільний спокій опановував усією його істотою. Уже не було ні роздратування, ні злоби. Дві жіночі руки на плечах лежали так м’яко й чуло, ніби материні обійми.

— Ну? — повторив він.

Не відриваючи своїх рук від його плечей, вона посадовила його на край ліжка. Сіла поруч.

— Ти мене дуже любиш? — запитала.

— Ти знаєш про це сама.

— А хочеш, щоб я… ну, як це кажуть… зробилася чесною? Розумієш? І щоб була тільки твоєю, тільки твоєю?

Примружилась, хитнула головою:

— Ну і, звичайно, ніякі «гості» тоді й на поріг сюди не ступлять…

Він ураз схвилювався і схопився за її слова.

— Гості? Гості, кажеш? — і зненацька засміявся тихим смутним смішком.

— Чому ти, Волю?

Він перестав сміятись, підвів голову й гостро глянув на неї.

— Я не знаю, навіщо ти це кажеш. Адже ж ти сама колись казала, що не можеш кинути цього. Ти просто морочиш мені голову. Я тебе питаю про зовсім інше.

Вона спинила його:

— Тсс… стривай! Зараз буде про все. Так от, що ти скажеш, коли з сьогоднішнього дня жоден «гість» не переступить цього порога?

— Годі… брехати!.. — промовив він, а десь глибоко-глибоко й несподівано заворушилося щось велике й радісне.

— Ні, я не брешу, Волінько. Це моє тверде й останнє слово. Маєш.

Він рвучко схопився з місця, став перед нею навколішки, пильно вдивлявся в очі, в найдрібніші, такі знайомі до болю риси її обличчя.

— Зізі, що ти? Так це — правда? Зізі?

Обличчя її спокійне, як мармур, жодна рисочка не ворухнеться.

— Правда!

— Правда? Ти кажеш — правда?

Він радісно, схвильовано забігав по кімнаті. Почував, що груди вщерть налляті великим несподіваним щастям.

Вона сиділа на ліжку й тихо посміхалась, слідкуючи за ним очима.

Нараз він щось пригадав і круто спинився перед нею.

Вона попередила його запитання:

— Що, не забув? Про «наш»?

— Так, про це. Ти мені й досі не сказала.

— Ну, слухай, — ти ж таки справді наш, Волько?

Він, не розуміючи, подивився на неї.

— Чий це «наш»?

— Ну, як тобі сказати?.. Ти ж не їхній… не справжній комуніст?

— Я — не комуніст. Я — комсомолець.

— І не комсомолець ти. Хіба комсомольці бувають «котами»[4]? — посміхнулась тихо, лагідно.

— Що? — вражено кинувся до неї.

Зізі так само, ніби стомлено, посміхнулась:

— Ну, звичайно, «кот». А ти хіба не знав, хто ти?

Він зрозумів, що вона каже правду. Так, він дійсно коханок повії, живе з нею.

— Ну, так от… котику, — казала вона далі. — Ти їхній тільки так… для одводу очей, а душа в тебе наша. Правду я кажу, Волінько?

Він мовчки, не відповідаючи, знову почав ходити по кімнаті.

— Тепер слухай, Волінько. Отой самий дядя, про якого ти питаєшся (не забувай, що він мені, як янгол, до вподоби) пропонує мені багато, багато грошей і… всього тільки за одну дрібничку. Я знаю, Волю, що ти мене кохаєш, і знаю, що ти дістанеш для мене ті гроші.

Вона зупинилась і, певне, обмірковувала свої слова. А тим часом з-під напівзакритих вій уважно стежила за тим, як впливає на Базилевича ця розмова.

Він важко сів поруч неї.

— Я не знаю, про яку ти дрібничку кажеш, — вимовив хрипло й вимушено і неприродно шарпнув рукою по своєму довгому волоссі.

— О, Волінько, не турбуйся. Дійсно — дрібниця. Дуже незначні відомості про… про N-ський військовий городок.

— Значить… значить, бути шпигуном? — прошепотів він глухо і перервливо і міцно стиснув холодне залізне бильце ліжка.

Дні летіли за днями, і з кожним днем напружено-стримане становище, що утворилось між Ніною й Базилевичем, ставало дедалі нестерпніше.

Ніна за цей час схудла й потемніла на виду. Характер її різко змінився, вона стала цілком замкнена в собі і могла цілими годинами дивитися в книжку, не розуміючи жодного слова.

Були такі хвилини, що страшна туга душила її, їй хотілось тоді ридати, битись головою об підлогу, кричати всім про свою пекучу образу.

В такі хвилини вона з залізною силою здавлювала скроні руками й глибоко заривала обличчя в подушки. Але перемагала себе, не плакала й не кричала — тільки очі їй робились тоді червоні й хворобливо світились сухим металевим блиском.

Розв'язка швидко наближалась. І наступила вона саме тоді, коли обоє її найменше чекали.

Цілий день сьогодні Базилевич був особливо якийсь нервовий і дражливий. Була неділя, і тому на посаду він не ходив. Ніна непомітно пильно стежила за чоловіком і намагалась розгадати, що саме сьогодні його так дратує.

Над вечір розчинили в кватирі вікна. Був кінець квітня і пізній вечір. Угорі хлюпало мільйонами зір безмежне синє шатро, і золотим туманним мигтінням простягся кудись у невідоме тривожний Чумацький Шлях. Унизу м'яко, як великий і спокійний звір, стихав шум кам'яного міста і десь, зовсім близько, мабуть, біля воріт, пілікала, як синиця, гармоніка.

Базилевич мовчки пив чай. Ніна раптом чомусь одсунула свою склянку і підійшла до вікна. Тоді він нараз схопився і з усієї сили вдарив кулаком по столу. З його горла вилетіли хрипкі звуки, повні дикої, нелюдської зненависті:

— Чому ти покинула свій чай? Щоб не бачити мого обличчя, зробити вигляд, що нічого не помічаєш? Так? Я до тебе звертаюсь, одоробло!

Ніна, похитнувшись, важко обіперлася правою рукою на лутку, а лівою міцно стиснула чоло. Вона зрозуміла, що прийшла розв’язка.

Увесь блідий і тремтячий від злості, що душила його, він раптом схопився з-за стола й підбіг до неї.

— Чому ти мовчиш? — стискав він кулаки. — Про віщо думаєш? Про піаніно?

Він і сам не знав, навіщо згадав тут піаніно, але вже не міг стриматись. Вона, ніби захищаючись від ударів, затулила обличчя руками і раптом болісно, тужно закричала:

— Знаю!.. До потаскухи якоїсь унадився? Мучитель! Знаю! Пропало життя, пропало!

Ридала бурхливо й нестримно.

Все вийшло несподівано, гидко, швидко, як блискавка.

Швидко хапала з комоду, з шафи свої речі, складала в корзину, в’язала великі клунки. Вона вже давно вирішила, що «в разі чого-небудь» негайно забирає речі і їде до своєї матері.

Через півгодини заторохтів візник, і вона поїхала.

Великими лункими кроками ходив Базилевич по порожніх кімнатах.

— Як усе це негарно вийшло, безглуздо! — шепотів він. — Невже не можна було інакше, якось без цієї дикої сцени?..

За віщось зачепилася нога. Він нагнувся й підняв стару Нінину блузку, яку вона часто вдягала, коли ще була студенткою вузу, в далекі часи їхньої першої зустрічі. Підняв, подивився й обережно положив на стіл. Тепер тільки він відчув, яка мертвотна тиша панує в кватирі.

Він став і прислухається: тиша… Відчинена шафа, шухлядки з комоду витягнені, жужмом змішана білизна. Десь унизу за вікном стихає місто, а тут напружена, нашорошена тиша. Десь писнула миша — ні, тільки здалося. Самітна, забута книжка на канапці сама перегорнула сторінки. Ніби від дотику чиєїсь невідомої руки, сама дзенькнула склянка на столі. Хтось небачений, тихенько дмухнув ззаду на волосся. Шаркнув черевик під ліжком у порожній сусідній кімнаті. Тиша…

І раптом незрозумілий ляк охопив Базилевича. Поводячи навколо себе очима, озираючись, він вискочив із кімнати. Тремтячою рукою запер двері. Жалібно дзенькнув ключ у замковій щілині і стих.

Узяв візника й назвав йому провулок Радості й перемоги.

А в Зізі в цей час уже сидів «чиновничок», і обоє вони давно вже чекали на Базилевича.

VIII

Чиновничок (так його охрестив Базилевич) мав мертво-сіре, аж синювате обличчя. Округле кепі з лисніючим верхом було низько насунуте на самісінькі очі, які цікаво, мов мишенята, ввесь час бігали й винюхували з-під ріденьких рудуватих брів. Ніс — ніби горбатий дзьоб шуліки, або ні, краще — дурного, але вченого папуги. Під ним рудуваті підстрижені вуса. А губи — губів не було, було дві стулені печериці.

Чиновничок часто забігав наперед, ніби для того, щоб зазирнути Базилевичу в обличчя, і, розмахуючи руками, чітко дріботів каблучками чобітків далі. Низенький і опецькуватий, він, здавалося, безперестанку витанцьовував якусь мудру чечітку. Важко було відразу вгадати, скільки йому років, — певно, за п'ятдесят.

— Чи далеко ще? — питав Базилевич.

— Ні, ні, ні, — вимахував руками чиновничок. — Що, нетерплячеться? Хі-хі-хі, встигнемо, не на пожежу. Ху, прости Господи, яка спека!

Дістав клітчасту хусточку і витирав мокрого лоба.

— Я, знаєте, в чоботях. І зиму так, і літо. Воно в чоботях, знаєте, якось те… безпечніше, твердіше, хі-хі… Що, нетерплячеться? — знову забігав наперед і зазирав у обличчя.

Від його дрібної чечітки, від очей, що трусились і метушились, як злякані мишенята, від цього дурного безглуздого слова «нетерплячеться» робилось Базилевичеві до отрути нудно.

— Чи скоро вже? — думав. Ішов і тихо, про себе, повторював: «Господи, Господи, куди я йду?..» — і тоді знову: «Господи, Господи…»

Потім схаменувся, що в Господа він не вірить, і що Господь тут ні до чого, і сердито сплюнув на тротуар.

— От, чортяка, пече як! — сказав уже вголос. — Чи ми дійдемо коли, чи ні?

Чиновничок забіг наперед.

— Та воно, знаєте, можна б і трамваєм, та, знаєте, хі-хі… як кажуть, свистить, мов у димарі, — показав він на кишеню.

— Я заплачу, — сказав Базилевич.

У вагоні трамвая було нестерпуче душно, і набиті, як оселедці, люди, розкривали роти, ніби кури в спеку, ловили кожний струмочок рухомого повітря. Базилевич ненароком наступив на ногу якійсь товстій купчисі. Та сикнула, зиркнула, ніби жало всадила, на портфель.

— Краснії дворяни, порфельчиками помахують, — почув Базилевич її голос. — Не роблять нічого, гроші дурно одержують, а мій муж і досі безробітний… Сволочі!..

Знову йшли, і знову чиновничок дрібно витанцьовував каблучками чечітку.

— Дядінька, дай копієчку! Єй-богу, голодний, дядінька, — вчепився збоку до нього замурзаний, чорний, мов трубочист, безпритульний.

— Холера б вас видушила, голозадих! — відповів «дядінька». — Геть з дороги, вуха одірву, проклятому!

Хлопчик бликнув білками очей і зник.

— От, маєте, розвели отаке паскудство, таку гидоту, — ні пройти, ні проїхати, повірите, з будинків тікають прокляті цуценята, — танцював і вимахував руками. — А я думаю так, нічогісінько з них путящого не буде все д'но. А врятуватися від них можна, хі-хі… Викопати, знаєте, колодязь — широкий такий, глибоченний, зібрати усіх їх, голозадих, і набити ними до верху. Хі-хі… А зверху земелькою притрусити… Га?..

Базилевич уявив і здригнувся. Йому зробилось моторошно. А чиновничок уже розгортає нового проекта, і в куточках його губів зібралися, мов у скаженої собаки, дві білі лискучі цяточки слини.

— А то можна, знаєте, так: зібрати їх з усього міста, ніби на свято яке, на столи ласощів усяких, знаєте, навалити. А в ласощі ті, хі-хі, стрихнінчику…

І враз він зупинився й хапливо поліз до кишені. Зупинився здивовано й Базилевич. Чиновничок мурмотів:

— Не думайте, що я не подам старцеві, не думайте. Старець — свята людина, це не цуценя обскублене. Ходімте на той бік, бачте, он сидить біля порога, — вказав на протилежний тротуар. — Від власних, можна сказати, синів постраждав, вигнали його на вулицю. І я теж від синів. Однакове горе, знаєте…

Перейшли на другий бік вулиці. Чиновничок подав жебракові три копійки й дрібно, уривчасто перехрестився.

— Швидше пошукай здачі… дві копійки…

Одержавши здачу, так само хапливо перехрестився, забіг наперед і зашепотів:

— У мене теж, знаєте, від синів… Нещастя. Старшого!.. В двадцятому ще році… не помирився щось із «ними» — розстріляли, а меншенький, сукин син, сам тепер большаком. Партєйний. Ну, звичайно, прокляв його, і де він зараз — не знаю. Та й знати не хочу, а ось і той… прийшли вже.

Базилевич побачив на воротях велику червоно-зелену вивіску:

«Лагодіння обув'я та швачка нового. Чоботарний майстер І. І. Кузнецов».

— Це сусіда мій, швець. А зараз будуть і мої хороми, — побіг уперед чиновничок.

Підіймались рипучими «чорними» східцями. Темно, хоч око виколи. Чиновничок веде перед і чутно, як він на поворотах попереджає:

— Тут обережненько, не вкаляйтеся!

І враз Базилевич зупинився, тамуючи переляк. Просто перед ним зацвіло в темряві двоє округлих блискучо-зелених очей. Щось волохате й м'яке кинулось йому під ноги й зникло.

— Кішка! — нарешті догадався він і сплюнув. — Тьху, будь ти неладна!

Чиновничок відчинив нагорі якісь двері, і, нарешті, полилося звідти бліде жовте світло.

— Пожалуйте, — запрошував він.

У ту-таки хвилину Базилевич почув якісь непевні, тривожні звуки, ніби хтось розмірено вдаряв у тисячу різних склянок, у кожну по черзі. Іноді з загального хаосу звуків виривався один якийсь співучий і високий, він швидко перекочувався через усю гаму і нараз, як склянка, розбившися на тисячу скалочок, стихав.

Через хвилину Базилевич був у високій просторій кімнаті. Скрізь, де тільки можна було почепити, висіли клітки з найрізноманітнішими птахами. Походження непевних звуків виявлено. В кімнаті коливалась весела гама від цвірінькання, дзьобання, писку, плескання десятків пташиних крилець.

— Ось, чим не звіринець? Га? — милувався чиновничок. — Подивіться на цього шпака, як він вам здається? Або ось на соловейка. Сіренький, га? А голосок? Голосок треба почути! У нас ввесь рід — за божими пташками ходили, кохалися в них.

Шпак сидів похмурий і нерухомий у кутку клітки, і, здавалося, єдиним бажанням у нього було не бачити цієї кімнати і мучителя-чиновничка з мишенятами-очима. Соловейко одноманітно, як маятник, стрибав із вищої перекладинки клітки на нижчу, з нижчої на вищу, і так без кінця, ні на мить не змінюючи цього маршруту. Базилевичеві здалося, що ця маленька сіра пташка, як людина, давно вже збожеволіла.

Тут чиновничок заметушився, стукнув себе по лобі.

— Господи, от голова! Простіть, простіть мене!.. Зовсім забув! Знайомтесь, будьте знайомі! Це… мм… громадянин Вульферт, Микола Гаврилович…

У Вульферта був чудовий низький баритон. Цей голос Базилевич відразу ж упізнав і яскраво пригадав собі нічне авто в перевулку Радості й перемоги.

Чиновничок був цілком «своїм» (і таки дійсно чиновничком, мав посаду в конторі якогось видавництва) і ввесь час був присутній при розмові своїх двох гостей. Він поплескував Базилевича по плечу і поблажливо казав:

— Все буде чудово, сміліше тільки… Я, знаєте, теж був колись у дев’ятсот п’ятому соціал-демократом, хі-хі!.. Слово честі! А про Леніна нічогісінько тоді не чув. І ніхто не чув. Їй-богу, він тоді й революціонером не був. У сімнадцятому німці його на готовеньке прислали, слово честі!

Його оченята нишпорили й винюхували, руки совались то по скатертині, то по колінах, то залазили до кишень і, раптом вискочивши звідти, знову гасали по столі.

— А все хто? — зазирав він обом у вічі. — Жиди! Все — вони!

Коли Базилевич вийшов від чиновничка й тихо побрів вечірніми душними й електричними вулицями, він яскраво відчував, як пульсує й б'є йому в скроні дзвінкими молоточками кров. На серці тяжіло якесь почуття розгубленості, непоправного лиха й чекання чогось важливого, моторошного й непевного. Хвилинами йому здавалося, що все це він бачить уві сні, ось зараз він протре очі — і щезне важкий кошмар.

— Невже це справді, невже я пішов на «це»? — з тоскною тривогою питав сам себе. І «це», грізне й невмолиме, стояло перед ним, як фатум. Ішов, ніби п'яний, і не помічав, як його штовхали перехожі, як деякі здивовано озирались на його велику, трохи зігнуту постать. Грубий вигук і брудна лайка спинили його.

— Гей, ти, ракло, куди прешся під коня? Повилазило тобі, чи що?

Він ішов вулицею збоку тротуару, і візник ледве не наскочив на нього. Машинально, як сновида, знову звернув на тротуар.

«Чому це так убрані сьогодні вітрини?» — майнуло десь підсвідомо в голові.

Вітрини дійсно були залляті електрикою; скрізь визирали з червоно-чорних рямок портрети Леніна.

«Ага, — копирсалось десь тоненькою голочкою під черепом, — сьогодні ж свято. Яке?..»

Ішов далі, і враз, як пришитий, зупинився. Могутній тисячний хор дзвінких голосів упав на його й приголомшив своєю несподіваністю, своєю юнацькою жагою життя й боротьби:

«Туди, де сонце сходить, Рушаймо на борню!..»

Нісся чорний, тривожно-радісний бурхливий потік кудись угору, де загубилось і зіщулилось від електричного сяйва таке далеке й маленьке темно-синє, мережане золотими зернятами нічне небо.

«Сміліш вперед! Одкиньмо страх, І вище наш юнацький стяг, Бо молода ми гвардія Робочих та селян!..»[5]

Струнко йшли чорні колони, і, здавалося, вкупі з ними крицево співав дзвоном велетенських кроків старий камінний брук. Кривавими, зловісно-буйними блисками метлялись крила чадних смолоскипів і, здавалося, кипів навколо чорний, велетенський чавун.

Базилевич, як кам'яний монумент, стояв на краю тротуару і враз тихо ахнув і повільно ступив назад.

«Перше травня! Завтра перше травня!» — чітко й яскраво пригадав він.

Стояв мовчки і мовчки, з якоюсь жадобою, ненаситно дивився на похід. І коли вже нічна демонстрація давно щезла за рогом і вогневим волоссям війнув останній смолоскип, Базилевич тихо рушив далі. Ішов, а в зіницях усе ще стрибали кривавими плямами огні над колонами, і молотками видзвонювала у скронях кров.

Сам не знає, як опинився біля якогось високого паркану. Зупинився, озирнувся і враз упізнав:

— Міський парк, — промовив уголос.

Ураз сплинули згадки, як колись… давно, ах, як це давно було! І він тоді ще був такий молодий, і нічого «цього» тоді не було. Тоді була ще Ніна…

З якою болісною радістю він стояв тепер тут, під цим сірим парканом, і пригадував, пригадував!.. Тоді так само був травень, і так само світив місяць, і пахло в саду високою нічною травою, синім небозводом і шептанням старих берестків.

Пішов ліворуч, зійшов на пригорбок. Звідси можна було зазирнути в парк. Невідоме чуття владно притягло його до паркану. Звів руки, схопився за верх, підтягся. Безгучно і м'яко скочив на той бік. Звідкілясь бризнуло просто в обличчя живою холодною росою.

Пішов алеєю і враз звернув набік у високу росяну траву. Стояв і прислухався, нашорошив вуха, ніби якийсь невиданий лісовий звір.

«Туди, де сонце сходить, рушаймо на борню…» — донеслось звідкілясь далеко-далеко, як забута чарівна казка. А може, то вітерець пошамотів верховіттям кленів?

Базилевич, уткнувши в мокру траву гаряче обличчя, невпинно, безгучно… ні, не плакав. Це — не плач, оце давуче моторошне схлипування. Так часом скавучить щеня…

Бродив місяць-сновида по парку, а назустріч із високої срібної трави в солодкій знемозі тяглися до нього сонні розквітлі тюльпани…

IX

Перед заходом весело іржали коні, і з річки котилась неугавна гама молодих дзвінких голосів, хлюпання й задиристого лункого реготу.

Уже два місяці, як N-ський саперний кавалерійський ескадрон виїхав до табору. За тиждень на узліссі густого соснового бору виросло біле полотняне містечко. Струнко вряд стали присадкуваті намети, а підстрижені рівні «лінійки» вабили око своєю симетрією й чистотою. Приємно лускав гравій під червоноармійською ногою, а вечорами з чепурних округлих клумб перед наметами несло запаморочливими п'янкими пахощами матіоли й тягло з бору животворним міцним духом сосни і ялини.

Коля Шпак цілком поринув у табірне життя. Чорний, засмалений, він міг цілими днями, засукавши рукава, будувати понтонного моста й надувати поплавки Полянського[6], рити окопи й рубати в протигазі лозу, купати в Бозі коні і легко мчати верхи до табору на неосідланому Європейці.

Надходив вечір із запашною червневою тишею, з пахощами соснового бору, з співучою гармонійкою. Притишено, зачаровано дзвенять тоді голоси, і золотими крапками розгоряються в темряві й раптом гаснуть червоноармійські цигарки. Тоді до стомленого Колі Шпака приходить тихий смуток, легкий прозорий жаль за чимсь далеким, минулим, безповоротним. В такі хвилини він іде на узлісся й горілиць лягає у високу, з гострим духом полини й чебрецю шамотливу траву. Покладе руки під голову, втопить зір у бездонний зоряний океан і завмре. І тоді, як щось далеке й неясне, приходить ніжний, любимий образ Наталі.

Іноді вночі, прокинувшись, Коля виходив із намету. Стояв і слухав тишу. Тоді в нього бувало таке почуття, ніби ввесь табір у полоні в невідомих волохатих велетнів. Ці велетні — темні громади сосон і ялин — щільним півколом обступили табір із заходу і дихають живучим, металевим пахом смоли і нагрітої за день хвої. У сусідньому селі сонно перекликаються когути й ляпають крилами, і враз знову все стихне, і тільки невідомі волохаті велетні так само непорушно стоять на варті.

Сьогодні цілісінький день будували зразкові понтонні мости через Біг[7]. І червоноармійці, і комсклад стомились до того, що падали з ніг. Як тільки «архангел» програв зорю, всі вже були в наметах.

Опівночі Коля прокинувся від холодних крапель, що стукали його просто в обличчя. Надворі тюжив дощ і тарабанив по наметах. У деяких місцях полотно пропускало воду, і краплі попадали просто в намет.

Коля відсунувся в куток, перевернувся на другий бік і враз, знову підвівшись на лікті, сторожко прислухався: тонко й поспішаючи сурмач грав тривогу. І в ту ж хвилину швидко захлюпали по калюжах чиїсь ноги, і на порозі намету хтось голосно крикнув:

— Вставай! Сідлайте коні!

Нашвидку підтягуючи на Європейці попругу, з гвинтівкою за плечима Коля став у шерегу.

— Сіда-ай!..

Дзенькнули в темряві остроги.

— Ма-арш!..

Зачавкала під кінськими копитами багнюка.

— Ри-истю-ю!..

Швидко переїхали вузькими вулицями села. Через хвилину нова команда:

— По-овід! Галопом!

Коля дав повід і легко стиснув боки Європейцеві. В ту ж хвилину кінь сіпонув і ніби відірвався від землі. Зробилось дивно легко. Не треба було вже улегшуватись на сідлі, здавалося, що Європеєць легко й плавно несеться по вітру…

Проскакали так із верству. Пішли знову риссю і нарешті перейшли на крок. Куди їхали — ніхто з червоноармійців не знав. Точились різні здогадки.

Покликали ройових кудись уперед до командира. Через п'ять хвилин вони повернулись, і Коля довідався, що їхній ескадрон їхав на банду.

Вже два дні, як у таборі ходили чутки про те, що десь, верстов за тридцять, «гуляла» якась банда. Червоноармійці це чули від селян, а селяни ще від якихось селян. Тепер ці чутки справдилися. Дійсно, в окрузі з'явилася напівкримінальна, напівконтрреволюційна, польського походження банда.

Ніякого враження на Колю повідомлення про банду не справило. Було так, ніби це щось звичайне, чого обминути не можна. Більше забирав уваги і дошкуляв дощ, що лився за комір і давно вже зробив із шинелі важке, холодне ярмо.

Наздогнали й лишили позаду роту піхоти. Довго стояли на вулиці біля тинів якогось села.

Незабаром розвиднилось, дощ перестав, і піднялось сонечко.

На забрьоханій білій кобилі Блискавці під'їхав комчоти.

— Що, викупались добре, хлопці?

Він ласкавим примруженим поглядом гладив обличчя, шинелі кіннотників, і кожне обличчя було йому таке знайоме й близьке. Він добре знав «людей» своєї чоти і зараз водив поглядом, намагаючись ухопити вираз кожного обличчя.

— Що, скучно стояти на місці? — знову кинув, блиснувши двома бісиками з напівпримружених вій. — Нічого, зараз поїдемо.

І він знову непомітно й уважно обдивився всі лиця. О, як він їх чудово знає!

Ось просто перед ним на рудому золотявому коні, — товариш Заєць. Маленький, сміхотливий Заєць, увесь у ластовинні, пругкий танцюрист і «трепло». Він і зараз блискає білими зубами й намагається ляпнути якусь дурницю. Цьому не важно: дощ — дощ, утома — хай буде утома. Аби був хто поруч нього, до кого можна було б поскалити зуби.

Поруч — товариш Ковтун. О, це справжній Ковтун: не клади пальця в рот, бо відкусить і ковтне. Товариші не люблять його за симуляцію тисячі хвороб, що нібито ввесь час його переслідують, за неуважне ставлення до свого коня, за вміння половити рибку в каламутній водиці.

Ковтун зараз похмурий і сердитий. Він одвертається від командира і вдає, що не чув його слів. Здається, він обвинувачує його у всіх неприємностях сьогоднішнього дня: і в тому, що до нитки промочив дощ, і взагалі у всій цій поїздці, що нічого доброго від неї не можна сподіватися.

Далі, збоку, — товариш Соломенко. Хороший хлопець, здоровий, вайликуватий, як ведмідь, проте тихий, соромливий, дбайливий коло коней. Цей з першого наказу піде без жодного ремствування у вогонь і в воду. Посилають — значить, так треба. На те — червоноармієць. Батька денікінці двічі ледве до смерті не запороли. Відтоді носить у серці люту зненависть до погонів. Зараз скрутив цигарку і з насолодою затягається.

— Товаришу комчоти, — вихопився раптом із рядів улесливий голосок.

Комчоти повернув трохи вбік свою Блискавку.

— Ну? — протяг, запитуючи і ніби з незадоволенням.

— Товаришу комчоти, скоро поїдемо? — продовжував той же улесливий голосок. — Руки вже сверблять, щоб клинок вихопити…

Комчоти якось унутрішньо, про себе, посміхнувся:

— Скоро, скоро… — знову протяг і вже сухо додав: — Хіба вам, товаришу Юровчик, так хочеться їхати?

Комчоти Юровчика не любив. Це був один із тих червоноармійців, що всіма правдами й неправдами намагались не бути в «строю». Юровчик завжди знаходив тисячу приводів, аби тільки не з’явитись на навчання в манежі. То, мовляв, через два дні свято Жовтневої революції, а в ленкутку немає ще гасел, — треба, значить, допомогти бібліотекареві малювати; то, мовляв, скупчилась ціла копиця непереписаних протоколів комсомольських зборів (він комсомолець) — треба, значить, їх переписати; то… і так хоч один, хоч два дні, а таки викрутить собі і на роботу в ленкутку, і на переписування протоколів… аби не в «строю». Під’їхав джура[8].

— Товаришу комчоти, вас просить командир ескадрону.

Через півгодини ввесь ескадрон їхав узліссям величезного соснового бору. Через кожні чотириста-п’ятсот кроків лишали одного кіннотника.

— Товаришу Шпак, — почув Коля голос комчоти. — Тут ваше місце. Будьте уважні! З коня не злазити.

Коля звернув на бік і зупинив Європейця. «Ваше місце», — промайнули в мозку останні слова командира.

Був полудень. Після нічної зливи сонце пекло розпеченим велетенським казаном, жагуче пило калюжі й сушило на грудки багнюку. Коля стояв на узліссі обличчям до бору. Могутні стовбури сосон підбігали просто до нього, дихали смолою і глибокою давучкою тишею. За спиною в Колі широко, аж за обрій, простяглося поле. Легкий вітерець гонив оксамитні білясто-сизі хвилі по молодому житі. А десь, ген-ген, аж на самому обрії, знову мріла туманисто-синя смужка далеких лісів.

Європеєць не хотів стояти на місці. Він раз у раз сіпав головою, кусав мундштук, дрочився то туди, то сюди. Коля заспокоював, ласкаво ляпав по його єдвабній вигнутій шиї.

Минула година, друга. Стояти так на одному місці було дуже нудно, до того ж сонце випило вже крізь тонку гімнастерку останній піт із тіла. Від довгого сидіння на сідлі болів поперек. Коля трохи від'їхав від узлісся і ген-ген праворуч побачив червоноармійську постать на коні, що так само нерухомо маячила біля лісу.

Було відомо, що через увесь бір пішла піхота, можливо, що бандити (які були тут ранком) далеко не втекли, і кожну хвилину в бору можна було сподіватися почути постріли.

Минуло ще довгих двадцять хвилин. Проскакав «зв'язок» і зник десь за деревами. Європеєць зовсім занепокоївся, рив копитом землю, танцював і хропів. Тоді Коля вирішив злізти. Під'їхав у холодок під захисток перших дерев і стомленими ногами скочив на м'яку траву. Тільки хвилинку б, дві походити, розім'яти закляклі ноги!

Європеєць зараз же нагнувся, і на його зубах смачно захрумала соковита травиця. Пасти коні «у поводу» заборонялося, але Коля зараз на це не звертав уваги. Він з насолодою зробив кілька рухів тулубом, потягся всім тілом, і… завмер. У лісі хруснула вітка.

«Бандити!» — блискавкою полоснула думка, і гострий холодок раптом розлився по всьому тілі. В ту ж хвилину великий сірий заєць вискочив на узлісся. Стрибнув раз, удруге і, нашорошивши довгі вуха, сів. Коля перевів дух.

— Ху, налякав косоокий! — промовив уголос. Заєць ураз метнувся, знову послухав і, як стріла, подався край жита.

— Бач, покотив! — посміхнувся йому вслід довгою усмішкою Коля.

На пригорбку, в гарячій траві, що пахла сонцем і кониками, притаїлась ціла купа великих рожевих полуниць. Стривожена гадюка, що їй Колині кроки помішали вигріватись під сонячним промінням, зграбно звиваючи своє тіло, чорною стьожкою швидко поплазувала з пригорбка і зникла в кущах.

Коля повагом нахилявся і зривав ягоди, і від того гвинтівка зсувалась йому зі спини на самісіньку голову. Солодко-кислуваті полуниці м'яко танули в роті й приємно пощипували за кінчик язика.

Враз Коля уражено випростався і підбіг до коня. Як він відразу, тоді ж, не подумав про це? Чому вискочив із лісу заєць? Чи не сполохали його, часом, обережні людські кроки? Може, зараз, поки він рве отут полуниці, на узлісся вискочить кілька озброєних, і він не встигне навіть зняти з-за спини гвинтівку?

Коля нагнувся біля Європейця й уважно став дивитись між стовбури. В ту ж хвилину біля нього чудно затремтів якийсь дужий несподіваний звук.

Коля напівсвідомо схопився лівою рукою за шию коня… Але й шия коневі тремтіла великими дрижаками. І ту ж мить уже все зрозумів. Це голосно й заклично заіржав його Європеєць.

— Хай тобі чорт! — вилаявся Коля, сплюнув і поліз на сідло.

«Що зо мною? — подумав. — Невже я такий страхополох, такий боягуз?»

Поклав руку на ефес шаблі і витяг її до половини з піхов. Подумав трохи і вихопив усю. І враз відчув недалеко від кінця її ту живу, смертельну точку, те місце, де скупчується вся сила, весь порив і удар бійця. Ураз зробився упевнений і спокійний. Твердо натяг повід і примусив Європейця стати смирно й струнко, як натягнена тятівка лука.

Бандитів не впіймали. Вони встигли зникнути.

Пізно ввечері стомлений ескадрон приїхав до села N. Село було електрифіковане, і ще здалека червоноармійці побачили якусь заграву, ніби відблиск великої пожежі, а коли кроком, похитуючись на сідлах від утоми, в’їхали у вузькі вулички, були здивовані електричними ліхтарями, що лили бліде химерне світло на вбогі хатки під солом'яними стріхами. Це було одно з тих небагатьох районних сіл, що скористалися з води Бога і примусили його дати дешеву корисну енергію. Дійсно, дивно було бачити електрику в селі!..

Коля глянув…

Зустріч! Яка зустріч! Ах, зустрічі, дорогі несподівані зустрічі! Вони — як блискавки в нашому житті, вони — як блукливі зірки, як вогники щастя в тумані, у млі, над гнилою, отруйною трясовиною!

— Чому так забилося серце? Що це зо мною? — думає Коля, а сам дивиться, відірватись не може від цього світло-каштанового, золотавого волосся, від цього суворого мармурового підборіддя. — Яка несподіванка! Може, не вона? Ні, вона, вона — та ж сама, з пухнастими віями, Соня!

О, вона зраділа й здивувалась не менше за нього. Так, вона живе в цьому селі і зараз відпочиває — канікули. З першого вересня знову до міста на педтехнікум. Репетиція? Так, хотять поставити «Саву Чалого». Поспішають до жнив, бо тоді ніхто не буде ні грати, ні дивитись — кожному ніколи. Режисер? Його зовсім немає. Всі — режисери, щоб нікого не брали завидки. Звичайно, дурниця, річ неприпустима, але… так робиться.

О, яка вона чудна, ця Соня! Як вона змінилась після… після того розстання за місточком! Вона вилюдніла, форми тіла якось більше округлились, і гострі її дівочі груди просто нахабно стирчать у два боки, рельєфно вирізьблюючись під тонкою тканиною сірої блузки.

Удвох поверталися з школи і, як люди, що колись були дуже близько один до одного, а тепер знову зустрілись, як це завжди буває в таких випадках, перескакували в розмові між собою з одного предмета на другий, поверхово торкались найрізноманітніших питань, обережно минаючи те, що могло б нагадати колишні їхні відносини.

Біля хвіртки чистенького будиночка під черепицею вона зупинилась.

— Ну, я дома. Ти, звичайно, зайдеш?

У неї була окрема чистенька, світла кімнатка. Коля сів до столика. Соня дістала з шухлядки невеличкого альбома для листівок і подала йому.

— На, подивися, щоб не було скучно. Я зараз переодягнуся.

Вона вийшла, а Коля поверхово, неуважно став переглядати листівки з краєвидами. Перегорнув останній аркуш і спинився. Його увагу притягла якась листівка, що була окремо загорнута в синій лопотливий папір. Обережно взяв і розгорнув. На листівці — худорляве, похмуре, з тонкими рисами обличчя.

«Гетьман Іван Мазепа (1644 — 1854)» — прочитав підпис. А збоку хтось чітко прямими літерами написав зеленим атраментом: «Сонічко! Так, як він думав про Україну, так я думаю про тебе, зоре моя!»

Загорнув листівку в папір, поклав на місце і закрив альбом.

«Її кохають, — подумав. — А вона?»

Ввійшла Соня. На ній уже нова червона блузка, а волосся, здалося Колі, трохи завито в кілечки. Вона на мить зупинилась на порозі і, як колись, погладила його з-під пухнастих вій темним оксамитом очей.

— Набридло чекати? Ні? То чому в тебе зараз такий кислий вигляд?

Коля не встиг відповісти, бо в двері хтось твердо настирливо постукав.

— Ввійдіть! — крикнула Соня.

Колі здалося, що вид її раптом потемнів і вона з досадою пересмикнула плечима.

Той, що ввійшов, був низенький, чисто виголений і сутулий, в окулярах, мав на вигляд років за тридцять. Ходив він якось чудно, мішкувато, ніби боком, як півень до курки. Але був швидкий, метушливий, з хитрими карими очима.

Перше враження від нього було таке, що полайся з ним, стань у ворожі до нього стосунки, і ця людина піде на мерзотніші, найпаскудніші вчинки, аби якомога дошкульніше шпигонути свого ворога, доконати його.

— Пробачте, я, може, буду заважати вам? — спинився він посеред кімнати, і вся його мішкувата сутула постать відбивала повну готовність негайно ж виступити за поріг — треба тільки кивнути до нього про це головою.

— Знайомтесь, — процідила Соня, — це мій гарний знайомий — товариш Шпак, а це — вчитель із міста, поет Кряк.

Коля і Кряк якось хапливо ткнули один одному руки і мовчки сіли в різних кутках кімнати. Прикра мовчанка тривала тільки якийсь момент. Соня вдалася з запитанням до Кряка:

— Ну, Володимире Дмитровичу, як ваша поема?

Він з досадою махнув рукою.

— Ат, у який це ви мене раз уже питаєте про це? Закінчу — тоді принесу й прочитаю сам.

— А можна спитати, — поцікавився Коля, — в яких ви журналах друкуєтесь?

— Зараз ні в яких. Раніше колись один час друкувався в «Рідному краї». Тепер таких віршів не друкують.

Він зробив натиснення на «тепер».

— У товариша Кряка особливі, оригінальні речі, що завжди висловлюють його досить оригінальні особисті думки, — швидко втрутилася з якоюсь іронічною усмішкою Соня.

Раптом Коля відчув, що йому щось мулить. Він підняв очі на Кряка і мимоволі одвернувся. Із Крякових очей простяглись тонкі колючі дротинки, що, здавалося, впивались у самісіньке тіло і пронизували Колю своїми отруйними гострячками. Здавалося, що Кряк пильно, старанно вивчав свого нового знайомого.

— Ви, значить, червоноармієць? — нарешті запитав він. — Не набридло ще в армії?

Коля відповів, що звик до свого армійського життя і що воно йому ще не набридло.

— А можна знати, — запитав Кряк, — як у вас зараз в армії: є українські частини? Тільки справжні українські, що й команда там українською мовою?

Коля глянув на Соню і швидше відчув, ніж зрозумів, що ця розмова її чомусь дратує.

«Що з нею? — подумав він. — Невже їй досадно, що цей йолоп сидить тут і заважає обом поговорити… про віщо?»

Кряк несподівано підвів до стелі очі і з пафосом продекламував:

«Українське військо, мов з могили встало, вдарило у бубни, в сурмоньки заграло…»

— Що, на коника свого сіли, Володимире Дмитровичу? — іронічно глянула на нього Соня.

— Олесь — ось хто справжній великий національний поет! — вигукнув Кряк. — Назвіть мені хоч одного такого з радянських, що дорівнював би йому своїм талантом?

— А хіба немає в нас гарних пролетарських поетів? — запитав Коля.

Кряк скептично, зневажливо скривився:

— Пролетарських поетів? Може, скажете ще — пролетарської літератури? Хіба є зараз українська література, література Панаса Мирного, Нечуя-Левицького, Марка Вовчка?

— А чому? — спробував Коля висловити свою думку. — От я читав декого…

— Читали? — перебив Кряк. — Та хіба ж то література, голубе? То не література, а літорганізації, бо літератури радянської, чи то пак пролетарської української, не було й нема. Не лідерів нам літературних треба, — замахав він руками, — хай подавляться і ті, що перед ведуть, і ті, що зад, і ті, що пишуть про це, — нам літератури треба, голубчики, справжньої літератури, письменників треба путніх!

— Я от я читав, — знову почав Коля, — що наші пролетарські письменники…

— Пролетарські? — знову перехопив Кряк. — То ж то бо й є, що в нас тепер таке повелося, що, коли нема чого сказати про твір, кажуть про пролетарське походження його автора. От у чім лихо! Бездарність і халтуристику всяку ваші лакизи-критики ховають під машкару пролетарського світогляду. Читайте, мовляв! «Он хоть немного и дерет, зато уж в рот хмельного не берет». Так виходить, чи ні?

Хвилину посиділи мовчки. Кряк обводив присутніх очима, ніби хотів занотувати, яке враження на них справили його слова. І враз знову розчервонівся і знову замахав рукою.

— Он Соня Євдокимівна вважає мене за шовініста, із «щирих», мовляв, а який я шовініст? Просто — українець, і навіть сам пролетарського походження.

— Та невже? — посміхнулась Соня. — А батько — автокефальний піп?

— Піп, що там — піп! Ви слухайте: мати моя у молодості наймичкою була в пана, дід мій по батькові сторожем служив при церкві, а дід по матері…

— Ха-ха-ха! — не витримала Соня. — «Пошла писать губерния!» Аж до сьомого коліна ввесь рід — пролетарів від станка, правда?

«Чого він прийшов?» — думав тим часом Коля. І враз ніби щось стукнуло його в лоба. Він пригадав напис на листівці з Мазепою, що її він знайшов у альбомі. І зразу стало ясно, що писав це Кряк, не хто інший.

Кряк увесь вечір був дуже чимсь незадоволений. Він, певно, ховав це своє незадоволення, маскував його недоладним вимахуванням руки, зайвою метушливістю й патетикою своїх промов, але навіть Коля підмітив, що цей «пролетарій від станка» почувається чомусь не в своїй тарілці. Незабаром він розпрощався й пішов.

Соня поволі спокійно підійшла до вікна й розчинила його. В кімнату полилась тепла ніч і пахощі матіоли.

— Знаєш що? — звернулась вона до Колі. — Ходімо в садок. Надворі чудова ніч.

Він охоче згодився. Перейшли подвір'ям, стукнула хвіртка.

Сад був мовчазний і темний, повний неясних невловимих шелехів і високої некошеної трави. Десь високо-високо над ним блукали дрібні, як зернята, тьмяні зірки і сіяли молочну мутну павутину.

— Сядьмо тут, — запропонувала Соня і м'яко опустилась на траву під присадкуватим крислатим деревом. Коля сів поруч. Його опанував якийсь спокійний, безмежно спокійний, утомний настрій. Не хотілось ні говорити, ні думати. Він одкинувся трохи назад і ліг боком, підмостивши під голову лікоть.

— Соню, ти почуваєш, яка ніч?.. — промовив і раптом змовк. Свій голос видався йому якимсь чужим, незнайомим — такий він був і тривожний, і ніжний, і таємне прохання задзвеніло в нім соромливою стриманою радістю, передчуттям якогось солодкого-солодкого болю, невимовного щастя.

Соня ніби не чула його. Вона, здавалось, уперто думала про щось своє. Зірвала стеблинку, перекусила її і тоді тихо, вдумливо сказала:

— Знаєш, я часто думаю про… про наше останнє прощання з тобою… пам’ятаєш?

Коля раптом відчув, що густо почервонів. Але згадав, що в темряві однаково цього не можна помітити, і трохи заспокоївся. Він яскраво пригадав ту хвилину, про яку зараз казала Соня. А вона тихо продовжувала.

— І от, я часто думаю, який ти серйозний, витриманий хлопець. Ти не можеш уявити, як це мене тоді здивувало, ну, і… образило, звичайно.

Коля мовчав. У нього зараз виникла внутрішня душевна боротьба: з одного боку, було приємно, що ця дівчина такої думки про його характер, а з другого — він згадав, як побіг тоді доганяти її, як добіг до місточка, яка досада й туга душила його. Значить, він тоді не витримав до кінця, і перемога все-таки лишилась за нею. І раптом виникло ще й третє почуття — почуття ображеного самолюбства. Чи не насміхається, бува, над ним у душі ця дівчина, чи не вважає його за ганчірку, за кастрованого зайця?

Він підвівся на лікті і уважно, сторожко подивився на її постать. Ось вона, така близька, така округла, неясна. Ось вона — вдвох із ним на траві, а навколо нічний сад, зорі й шелехи. Зробилось боляче від хвилювання, від натиску хороших, безумно ніжних слів. Ні, ця дівчина не може насміхатися, ця дівчина…

Він хутко наблизився до неї і ніжно, з тремтячою ласкою обняв її за плечі.

— Соню, Сонічко, не треба згадувати того… не треба, Сонічко.

Якось його рука діткнулася її теплої шиї і тоді мимоволі, вже без упину, слизнула далі, вниз, погладила шовкову спину, плече…

— Соню, Сонічко, — повторював він, сховавши обличчя у неї на шиї.

Вона зрозуміла і з тихим стогоном жадібно притиснула його до себе.

…Перед світанком, коли по всьому селу кричали когути і з недалекого Бога потягло прохолодою, Коля попрощався з Сонею. Через годину сурма заграла на підйом і догляд коней. Стомлений, але щасливий і радісний, Коля порався коло Європейця. З-за далеких дерев сходило велетенське полум’яне сонце. Весело й дзвінко іржали йому назустріч коло прив’язу коні і брязкали залізними чомбурами.

Того ж дня Коля одержав від Наталі листа, в якому, вона між іншим писала:

«…Любий мій, тепер напишу тобі про те, що трапилося вже давненько, але я тобі не хотіла тоді писати про це, щоб ти не тривожився. Та тепер це мене чомусь мучить, що ти не знаєш. Так от, уявляєш собі, що відомий тобі наш товариш Базилевич зайшов до мене і, уявляєш, кинувся мене обнімати й цілувати. Я розмахнулась і добре-таки дала йому за це ляпаса. З того часу про його — ні слуху, ні духу. Перестав навіть ходити чомусь на ячейку…»

…Ввечері, перед самим від’їздом, Коля забіг до Соні попрощатись. Назустріч йому вийшла широкозада тітка, певне, Сонина мати.

— Соні немає, — сказала вона, — поїхала зі своїм нареченим до міста.

— З нареченим? З яким нареченим? — запитав Коля, почуваючи раптом, що його коліна дрібно затанцювали.

— А з Володимиром Дмитровичем, з Кряком.

Коля відчув себе таким маленьким і приниженим. Але раптом щось спалахує йому в зіницях. Він робить крок уперед і твердо, спокійно питає:

— А можна мені лишити їй записочку?

І ось він знову в затишній Сониній кімнатці. Нічого не змінилося за добу. Столик із шухлядкою, невеличке люстро на стіні. Он на тому стільці сидів Кряк…

Коля швидко водить олівцем по папері, і звідти стрибають на нього горбаті сполохані літери. Підняв очі: на порозі стоїть та ж сама товстозада тітка.

«Такою, мабуть, буде років через п’ятнадцять і Соня», — мигтить у нього думка. Швидко написав:

«Соню, наш ескадрон зараз виїздить, заходив попрощатись і не застав тебе вдома. Довідався, що ти поїхала до міста зі своїм нареченим. Щасти тобі доля! До речі — випадково прочитав на листівці з Мазепою відомий тобі надпис про Україну. Взагалі я чудово розумію твого нареченого і ніяк не можу зрозуміти тебе. Так, не можу. Цьому правда. Прощай! Ще раз — щасти тобі, доля! Прощай.

Коля».

Підкреслив скрізь слово «наречений», згорнув записку і віддав тітці.

Надворі вже йшла метушня. Червоноармійці хапливо виводили коні, нашвидку сідлали їх і скакали до збірного пункту. Услід їм крутилась стовпом курява, гавкали собаки і бігла цікава білоголова дітвора.

Приміщення штабу ескадрону було невеличке, всього одна кімната, наскрізь прокопчена тютюновим димом.

Командир ескадрону тарабанив пальцями по столі і, здавалося, щось уперто, настирливо обмірковував. Комчоти також мовчки обіперся на стілець і неуважно пускав кілечками дим із цигарки під стелю. Нарешті комескадрону зробив різкий рух і глянув на Колю.

— Ви — товариш Шпак?

— Так, товаришу командире, — промовив Коля і витягнувся струнко.

— Так от, товаришу Шпак, — командир глянув на комчоти, — до нас в ескадрон прийшов із штадиву наказ виділити когось із червоноармійців до N-ської конвойної команди.

Коля почув назву свого рідного міста, і йому тихо йокнуло серце.

— Ви, товаришу Шпак, — продовжував командир, — приїхали сюди, здається, з N?

— Так точно, товаришу командире.

— Так от, ми вирішили перевести до N-ської конвойної команди саме вас. Тим паче, що через якихось кілька місяців ви однаково демобілізуєтесь і однаково їдете до N. Ви не заперечуєте? — посміхнувся командир.

— Я дуже вам дякую, товаришу командире, — промовив Коля.

Комчоти кинув недопалок і сказав:

— Значить, товаришу Шпак, можете йти й зараз же готуйтесь до подорожі. Завтра ранком мусите вже виїхати. Документи вам заготовляють.

Коля не пам'ятає, як він вийшов із штабу. Серце його тремтіло з великої бурхливої радості…

— До N, до N! Наталя, Наталинко моя! — шепотів він у якомусь захваті. — Наталочко, люба, кохана!

Нараз він глибоко втягнув у себе повітря, і вся радість хвилею збігла кудись далеко-далеко. Він пригадав останній лист Наталин, де вона писала йому про Базилевича. Зробилось ураз тоскно й порожньо. Ніби камінь якийсь навалився на груди і давив, давив…

X

Круто змінилося все життя Базилевича. Він цілком увійшов у коло нових облич, нових відношень. Іноді він почував себе закутим у якийсь живий ланцюг, через який він уже ніколи не зможе переступити. І кільцями цього ланцюга були чиновничок, полковничиха Ганна Карловна, громадянин Вульферт (він же — Нон), мопсик Мухомор, чернець Федоська і Зізі.

Зізі! Вона єдина була для Базилевича пахучою трояндою в цьому колі нецікавих йому і нудних людей. Непомітно для самого себе Базилевич вживав її вирази, її укохані слівця зробились його словами, він навчився відгадувати кожний її рух, кожний вираз її обличчя.

Іноді в кімнату, де він сидів удвох із Зізі, входив Федоська. Входив раптово, ніколи не питаючи дозволу й не стукаючи. Завжди опухлий і завжди п'яний, він сідав на ліжко й починав виливати свої жалі на долю. Іноді він при Базилевичу демонстративно ліз обіймати Зізі й тоді вигукував до його:

— Ти знаєш, хто ти? Ти — молокосос! Ти знаєш, що я її люблю, чи ні?

Потім він плакав і згадував свою молодість, молодичок і дівчат, і, дихаючи горілчаним перегаром і сопучи Базилевичеві в вухо, пропонував йому мінятися з ним на Ганну Карловну.

Ганна Карловна так само вражала своєю важкою нерухомістю, тупим втіленням ситих лінощів. Щотижня вона робила чергові «сцени» ченцеві, і це викликало огиду і бажання бігти безвісти з цього дому.

Базилевич ретельно виконував усі завдання, що доручав йому громадянин Нон. Так хотіла Зізі, цього вимагала Зізі — і, значить, для Базилевича це був закон. Він ходив на побачення до якихось темних людців, що передавали йому різні документи, передавав сам комусь якісь непевні гроші…

Зо дня на день, з тижня на тиждень, Базилевич призвичаювався до своєї нової ролі. З комсомолу він уже давно механічно вибув, і згадка про ячейку була для нього тепер чимсь далеким-далеким і давно минулим, як забутий дитячий сон.

Завдання було легке. Не треба було складати ні планів, ні звітів про кількість червоноармійських частин. Треба було лише побувати у військовому містечку, зустрітися з червоноармійцями, розбалакатись і вивідати їхній загальний настрій, думки їхні щодо майбутньої війни і взагалі витягти з них усе, що може знадобитись громадянинові Нон.

Базилевич пішов не просто, він обійшов навколо все містечко і знайшов місце, звідкіля він може з'явитись без зайвих свідків і також без свідків сюди зникнути. Це — пустир із крутим яром, що був повний кінських кістяків і старого іржавого заліза з уламків похідних кухонь і тачанок.

Власне кажучи, Базилевич міг піти просто через головні ворота. Вартовому він міг сказати якесь вигадане прізвище командира чи червоноармійця, до якого нібито у нього єсть справа. Міг, нарешті, показати своє посвідчення про посаду в установі, або — це ще краще — вийняти комсомольського квитка, якого ще й досі у нього чомусь не відібрали. Цього було б досить, щоб його вартовий пропустив. Але якесь чуття чи ляку, чи непевності примусило Базилевича піти обходом, перелізти через яр, пройти пустир і вийти в тил казармам.

Тут він трохи оговтався. «Так краще, — подумав. — Навіщо зайвий раз ризикувати й розмовляти з вартовим?»

На великому спортивному майдані йшла гра в футбол. Далеко майоріли рухливі зелені й червоні спортсменки. Навколо майдану, спираючись на низенький парканчик, стіною стояли червоноармійці. Часом густий регіт зривався над їхнім натовпом і лунко бив у червоні цегляні мури казарми. З натовпу неслись вигуки й дотепні жарти про того або іншого футболіста.

Базилевич зіщулився і тихенько став поруч якогось червоноармійця. Нічого. Ніхто не звертає на нього найменшої уваги. Тоді він тихо повернув голову вбік і зазирнув в обличчя свого сусіди. Це був парубійко років двадцяти трьох з кирпатим носом, але з красивими карими очима, повними ніжного смутку. Від його ще пахло селом, вербами і запашним житом. Він уважно й мовчки слідкував за грою, але видно було, що вона його не захоплювала. Часом він легенько усміхався, але усмішка ця була швидше іронічна й ніби казала: «і охота ж ото їм ганяти за тією опукою[9], мов і справді за батьківське?»

З другого боку, трохи оддалік від Базилевича, стояв низенький червоноармієць із перекошеним а ля дегенерат чудним обличчям. Він щохвилини плескав, як дитина, в долоні і лунко реготав.

«Ось хто скаже, от у кого можна про все довідатись», — майнуло в Базилевича. Він обережно, боком подався над парканчиком ліворуч, ближче до червоноармійця. Став поруч його й витяг цигарку.

— Товаришу, дайте огонька.

— Ха-ха-ха!.. Так його, так!.. В пузо його, ах ти… Ха-ха-ха!

— Товаришу, дайте огонька.

— Ха-ха-ха! Огонька? В пузо його, Ванька! В пузо його, стерву! Вам огонька?

Червоноармієць з обличчям а ля дегенерат дістав сірника.

— Звольте сірничок. А в вас, може, закурити можна?

Запалили.

— Ха-ха-ха!.. От чосу дав!.. Ей, ти, шляпа, шляпа!.. Ха-ха-ха!.. — знову почалося старе.

— Що, добре грають? — обережно почав Базилевич.

— Ха-ха-ха! Бий його, бий!.. Ха-ха-ха, от халало!..

— Хто ж кого? Зелені червоних, чи, може…

— Ха-ха-ха! Ей, ти, куций! Куций, упадеш!.. Ха-ха-ха!..

— А давно вже грають?

Червоноармієць раптом перестав сміятись і уважно, серйозно подивився на Базилевича. Перекошене обличчя стало враз на диво спокійне й застигле.

— Добре грають, червоні перемагають, давно грають, — випалив він скоромовкою.

Базилевич зрозумів, що це відповідь на його три запитання. Червоноармієць застигло дивився на нього, певно, чекаючи, чи на буде ще якого запитання, щоб разом уже відповісти на все і здихатися цього настирливого «вольного». Але Базилевич витримав його погляд і ризикнув ще:

— Що, мабуть, весело вам, червоноармійцям?

— Мабуть, весело. А вам?

— А нам?.. Нам… теж весело… — враз розгубився Базилевич.

— Ну, і веселіться! — різко повернув до нього потилицю червоноармієць.

Через мить Базилевич знову почув його веселе, заливчасте «ха-ха-ха».

— Хами прокляті, мужлаї, сукини сини! — тихенько вилаявся він.

Постояв, постояв ще хвилинку, потім повернувся і, зіщулившись, пішов через пустир назад до міста.

— Щось вигадаю, — думав він дорогою. — Скажу, що настрій такий, щоб швидше додому, і що воювати ні з ким не хотять.

Раптом він застиг. У людському потоці майнуло таке знайоме і колись любе обличчя. Наталя! Безперечно, вона. Ось вона, ось усе ближче й ближче назустріч. Він зупинився і перегородив їй шлях.

— Наталю, ти? Скільки літ, скільки зим!..

Що це? Вона стала сувора й холодна:

— Що ви хочете від мене?

Він мовчки подивився на неї і тоді тихо-тихо одступив крок убік.

— Дайте пройти! — Вона шарпнулась і влилась у натовп.

Пішла Наталя. Немає Наталі! Тепер уже — все. Не вернеш.

Похмурий підіймався Базилевич темними східцями до чиновничка. Зупинився, прислухався. Несеться згори різноманітна гама пташиних голосів. Підійшов під двері, постукав. Тихо за дверима, тільки пташки, чутно, стрибають у клітках і пілікають на різні лади. Сіпнув двері — не заперті. Увійшов до кімнати. Все по-старому, все на своєму місці. І пташки, як і завжди, вовтузяться по своїх клітках. Тільки де ж чиновничок? Тільки чому ж така тиша? Чому така чудна тривожна тиша?

І враз він тихо пішов назад. Він почув якісь чужі, незнайомі кроки в коридорі. Але двері відчинились, на порозі троє у формі ДПУ. Той, що попереду, чемно приклав пальці до кашкета:

— Громадянине, ми повинні попрохати вас піти з нами.

Другий, низенький і білявий, примружив ліве око і теж чемно, трохи з іронією, додав:

— Не турбуйтесь, підемо не пішки. Внизу чекає авто…

XI

Ось уже тиждень минув, а допиту ще не було.

Базилевич сидить в «одиночці», і хто знає, скільки ще тижнів чи місяців йому доведеться так просидіти. Він цілими днями лежить на койці й чекає, що ось-ось його покличуть до слідчого. Що він йому скаже? Він і сам не знає. Обвинувачення тяжке — контрреволюція і шпигунство. Доведуть, що винен, — розстріл.

Згадав Зізі. Защеміло, запекло серце. Як вона? Невже й вона заарештована? І хто з «них» лишився на волі?

«А все-таки я пропав», — подумав.

Опанувала тупа байдужість. Тут — тихо. Тут — в’язниця. Мури товсті, товстелезні, не чутно голосу. І не треба. Нехай ніхто не бачить, ніхто не знає, де він. Хай би розстріляли нишком, тихенько, і ніде — ніде — про це, щоб ніхто не знав: ні Зізі, ні… Наталя, ні… комсомольці з його колишньої ячейки! Розстріляли? Ні! Це… дуже страшно… Треба ж вдуматись у це слово: «роз-стріл». Це ж — знищення… От собак бродячих нищать. Просто ловлять їх у «будку», везуть на утильзавод. Там є така камера. Впускають туди кількох собак і просто собі, спокійно знищують їх — душать газом, угаром. І розстріл — це те саме. Тут кулями. Ні, ні, це — дуже страшно!..

Схопився, сів на ліжко.

Ні, його не розстріляють. Єсть же обставини, які пом’якшують його провину. А може… може ж, він і не винен?.. Він обов’язково про це розкаже слідчому, а справді, може ж, і не винен?

Він обняв руками коліна і мовчки застиг. Він думає про Зізі, думає довго, без кінця, думає тупо, уперто.

Зізі! Їй треба було грошей. Ну, так, грошей. Або ні! Ні, ні! Це не так! Це зовсім не так!

Він стиснув зуби і починає гойдатись вперед і назад, вперед і назад. І койка його рипить йому в такт: рип-рип, рип-рип!..

Зізі… вона це ж зовсім не ради грошей. Ну, звичайно. Тепер же все так ясно. Вона ж сказала: «Ти, Володько, наш». О, та це ж зрозуміло — «наш»! Він — їхній, свій, а єсть іще, значить, не наші, чужі, вороги… З ворогами треба боротися. Так, боротися. І зовсім тут не гроші, тут — боротьба.

Зізі, нащо ти збрехала про гроші? Нащо, Зізі? Тобі ж не гроші були потрібні, а Нон, а «чиновничок», а всі «наші»…

Іноді Базилевич снив. Найчастіше снився йому чомусь чиновничок. Він був у драній рясі ченця Федоськи, оченята його бігали, як миші, і нишпорили навколо. Він сідав біля Базилевича, брав його за руку і швиденько, поспішаючись і ковтаючи слова, шепотів йому в вухо: «А все хто? — Жиди! От у мене на посаді: приходить таке миршаве, погане, молоко йому ще на губах не обсохло, а й воно за гонораром. Щось написало десь — і давай йому за це гонорар… А наш брат, руський…» Чиновничок зітхає й озирається навколо. «Піду, а то пташки мої плачуть голодні».

Одного разу Базилевич прокинувся з твердою певною думкою. Він був такий спокійний, що сам собі тихенько здивувався. Думка ця була — накласти на себе руки.

Базилевич устав з ліжка і, спокійно міркуючи, пройшовся по камері. Значить, треба покінчити. Але… як?

Думав уперто, аж зморшки йому збіглись на переніссі, і вирішив — можна повіситись. Можна прив’язати один кінець паска (як це чудово — не домислились чомусь одібрати!) до краю койки, а другого кінця цілком вистачить на петлю.

Був твердий у рухах і спокійний. Ах, який спокійний! Ви не уявляєте? Це ж був спокій смерті, спокій одвічного великого мовчання!

Приладнав пасок і зробив петлю. Перевірив на шиї: затягається легко. І враз здригнувся й утупив поширені очі в куток камери. Там, у кутку, він побачив округлу сітку тонюсінької павутини. Звичайна павутина і звичайний павучок. Але він нагадав Базилевичеві другого павучка. Він несамохіть пригадав золоту Зізіну брошку.

Де твій золотий павучок, Зізі? Де ти сама? І хіба ти, Зізі, не маленький мій і безумний павучок, і хіба не золоте твоє волосся?

Зірвав паска й кинув його додолу. Жити! На волю! Ех, жити б!..

О, яка радість! Про його не забули. Хтось лишився на волі й будує плани, працює над його визволенням. І всього одна маленька записочка, всього кілька слів, а скільки в них сокрито божевільного щастя!

Базилевич ще раз, і ще раз, десятки разів перечитує цю цидулку: «На допитах мовчіть. Над вашим визволенням працюють. Щосуботи ввечері наглядач ваш — друг. Про дальніше повідомимо».

І жодного підпису.

«Наглядач — друг». Так, сьогодні субота, і сьогодні від його одержав Базилевич цього папірця. Друг? Але який він мовчазний і зарослий. Він — страшний!

Через два дні нова радість, нова надія. Сьогодні на вартовім посту стояв… О, як розгубився тоді Базилевич! Як він схвилювався!

Це було дуже просто, занадто просто. Базилевич мав свою денну прогулянку, і коли повертав із неї, на головнім вартовім посту побачив Колю Шпака. В червоноармійській шинелі, з гвинтівкою в руках, він повільно ходив від одного ліхтарного стовпа до другого. І раптом повернув голову й подивився в бік Базилевича.

Коля! Це ім’я звучить тепер, як щось давно загублене, давно забуте. Коля Шпак! Адже ж колись, дуже давно, може, безліч тому років, були з ним в одному осередку, були гарні приятелі. У Колі була дружина, і звали її Наталя. Так, Наталя, Наталочка, Талочка. І от тепер знову зустріч. Така зустріч із Колею!..

Колю, Колю, ти ж упізнав мене, чому ж ти стоїш, і дивишся, і мовчиш? Так, це я — Базилевич, і я зараз ось тут у в’язниці, і ти, Коля Шпак, вартуєш мене, щоб я не втік. І… я почуваю, що мені не соромно тебе… тебе єдиного.

Що це? Ти зупинився й киваєш мені рукою? Так, ти впізнав мене, ти… вітаєш мене?..

Базилевич написав на клаптику старої газети: «В понеділок на варті стояв червоноармієць Микола Шпак, мій колишній товариш по комсомолу. Молю вас, спробуйте діяти через нього: може, швидше дійдемо мети». Через два дні клаптик передано через руки наглядача… кому? Сам Базилевич цього не знав. Йому тільки було відомо, що наглядач цей — друг, що хтось є на волі, що турбується за нього, за Базилевича.

Минуло дванадцять днів. Так, рівно дванадцять. Базилевич добре рахував їх, ці довжелезні, ці повні тривожного чекання, тоскні дні.

Дванадцятого дня була субота, і ввечері, вже після перевірки, цокнув «вовчок» у дверях камери. З тремтінням, із замиранням серця скочив Базилевич з ліжка. На нього дивилися глибокі похмурі очі з-під насуплених кострубатих брів.

Наш наглядач, друг! — упізнав він і похапцем підійшов до дверей.

Далі якась буйна радість, тривожна надія, і слова, слова, слова… Ах, ці слова! Вони летіли звідти, з-за дверей, випливали з гарячої мли, п'янили душу, мозок… Базилевич зрозумів одно: все мусить наступити в понеділок. В понеділок йому треба буде спускатись перед світанком по линві, перелізти мур, а там… там уже чекатиме візник і… далі він нічого не знав…

Ні, це занадто страшно, це ж — жах! Тікати, спускатись по линві? І це мусить робити він, Базилевич? Ні, ні!..

І враз перед очима стала його камера — невеличкий кам'яний чотирикутник. Ураз пригадалась та картина, що він її так часто уявляв собі: кілька рушниць направлено йому в груди. Випал… кров на траві…

Знову тихо цокнув «вовчок», і те ж саме волосате обличчя тихо запитало:

— Ну, що, розшолопав усе?..

— Господи, Господи, — шепотів Базилевич. — Хіба ж це буде так, хіба ж воно буде?..

Коли ця волосата й кострубата людина просто, без усяких «підходів», забалакала про це, Коля відчув, як холодний льодок пробіг у нього поза шкірою.

Це ж якесь божевілля, це ж просто… ні, Коля не може добрати слова, яким би можна було назвати те, що він зараз почув!

У самому серці в'язниці сидить цей жахний наглядач, цей страшний зрадник, цей нечуваний злочинець! І ця людина насмілюється робити Колі такі пропозиції, ця людина хоче його купити! О, ні, Коля не продається! Коля в першу чергу — комсомолець і червоноармієць. Він буде діяти швидко й рішуче: він негайно заарештує цю людину, цього злочинця, цього…

А наглядач знову вже сховав свої безкольорові очі кудись углиб, під кострубаті похмурі брови, і ось знову, і знову бринить його глухий, придушений голос:

— І думку я вашу добре знаю: арештувати його й край… мене цебто… Ну, і що з того буде? А те буде, що тепер я — наглядач, а тоді хтось інший буде на мойому місці і буде наглядати вже за мною. А ви думали над тим, скільки ви душ загубили б таким своїм вчинком, скільки людських сердець ви розбили б? По-перше, погубили б мене, по-друге — дружину «його», по-третє, його самого, і, нарешті, себе. Так, так, і себе, бо вас усе життя мучила б думка, що через вас загинув ваш колишній товариш, який — і це головне — зовсім невинний.

— Невинний? — скрикнув Коля. — А хто ж це так турбується про його визволення, яка таємна організація пропонує мені піти на злочин? Хто ті люди?

Кострубата похмура людина з безкольоровими, захованими десь у заглибинах очима, ледве-ледве посміхнулася. Заворушилися куточки губів, і наїжилась щетина на бороді:

— Організація ця у вашій уяві. Турбуються родичі й жінка, пам’ятаючи вас, як колишнього товариша, який не захоче смерті… невинної загибелі. «Він» цілком невинний.

— Але ж невинних не тримають у в'язницях, ви самі знаєте?

— Так, знаю. Проти нього тяжке обвинувачення, і його, звичайно, розстріляють. Але він, знову кажу, невинний. Його просто закрутили в якійсь грі, і хтось вийшов сухий із води, посадивши його до в'язниці.

Голова крутиться в Колі. Наглядач так спокійно, так упевнено говорить, ніби він усе знає, ніби знає всі дрібнички цієї справи.

— А може… — зринає десь далеко тривожна думка. — А може ж, і справді невинний?.. Але ж тоді суд… суд розбереться у всьому і, коли невинний, виправдає…

І, ніби у відповідь на цю думку, знову спокійно й упевнено каже похмура кострубата людина:

— А суд що? Звісне діло — доказів багато, суд засудить обов'язково. Та тільки докази ці підроблені, дуті вони. А от викрити — не викриєш, не підкопаєшся. Вміло пришито…

А на другий день знову ті самі розмови, на третій — знову… Холодні щупальці все глибше й глибше залазять у серце і труять мозок…

…Усе це пригадав Коля тепер, стоячи на варті.

Голова крутиться в нього, повіки обважніли й ніби злипаються. Він погодився, він дав слово. Слово! Дав слово!..

«І от тепер — кінець. І як усе скоїлось швидко й просто. Як надзвичайно просто!» — думає він.

Але звідкілясь із споду, з-під навали думок, зринає щось чорне, тяжке, неминуче.

«Що ж це? Що?» — тре собі лоба Коля, намагається пригадати. І враз підкосились ноги. Він усім тілом важко обіперся на гвинтівку. Він згадав, він шепотів два маленьких, два нечутних слова:

— Цієї ночі… цієї ночі…

Так, цієї ночі. І знову, й це — так просто, так надзвичайно просто! От він, Коля, стоїть на варті, а перед ним велетенська кам’яна труна — в’язниця. От він стоїть, він важко обіперся на гвинтівку, а надворі вже далеко за північ, і все блідіші й блідіші стають зорі.

«Невже за північ? — він подивився на небо, на бліді сузір’я. — Тоді… тоді, значить, зараз, скоро…»

Він зціпив зуби й закам’янів. І в ту ж хвилину чорна рухлива фігурка вихопилась із сірого мороку.

Коля навіть не помітив, як Базилевич висунувся з віконця, як швидко ринув по линві вниз.

Коля почуває, як стопудова довбня зі страшною силою падає йому на тім’я. В очах затанцювали сині, зелені, червоні вогники і разом щезли. І тут він знову дістав здібність розуміти навколишнє й рухатись…

— Ще хвилина — і буде пізно! Пізно!

І раптом звідкілясь далеко-далеко, одно за одним, одно за одним, зринули, хаотично закружляли знайомі, рідні лиця… Наталя… Йона… Скільки їх! У кепі, в хусточках, кучеряві, чорняві, біляві, такі рідні, такі знайомі… Це ж усі вони, вся ячейка, ячейка!.. І ніби перед смертю, ніби в останню хвилину, зринули і кружляють, то сміхотливі, то сумовиті, то спокійні, то бентежні… зринають і тануть, знову зринають і знову…

А він, Коля? Він уже не буде з ними, він не буде, бо це ж для нього востаннє, бо тоді ж не буде для нього нічого… ні їх, ні ячейки, ні… комсомолу!..

І ось — він! Базилевич! Колишній товариш по осередкові! Він, Базилевич, — злочинець, шпигун! Це він пробіг мимо нього, вартового Колі Шпака, це він дістався вже до високого муру!

— Що я роблю? — гострим списом пронизує Колину свідомість пекуча думка. — Що я роблю? Це ж — кінець! А слово? Ах, це пекуче, прокляте слово!.. І ось він тікає… ось він біля муру… ухопився за линву, лізе вгору…

Тоді в нестямі Коля підніс гвинтівку і випалив просто в темну рухливу фігуру під муром.

І здалося на мить, що гарюкнув стопудовий молот і розчахнулася надвоє кривава, вогненна завіса.

Жовтень 1927 — січень 1928.

Харків.

Василь Минко

Василеві Минку доля прирекла бути вульгарним письменником. У 1920-х роках його вважали непристойним і сороміцьким, нинішні автори Вікіпедії мають на увазі щось інше, називаючи його «автором вульгарних драматичних творів для масового глядача».

Минко, ровесник Донченка, народився 1902 року в селі Минківка Валківського повіту Харківської губернії у звичайній селянській родині. Після сільської школи навчався у Валківському ремісничому училищі. У 1919 році завідував відділом народної освіти у волосному ревкомі, згодом земельним відділом у волосному виконкомі. Брав участь у діяльності місцевої «Просвіти», грав у театрі і ставив п'єси.

Улітку 1922 року в Україні почалася адміністративно-територіальна реформа, волості ліквідували, натомість утворили райони. Минко хотів учитися на артиста або агронома, комсомол і комнезам вибрали друге і відрядили його на робітфак Харківського сільськогосподарського інституту.

Українську мову і літературу Минкові викладав Михайло Йогансен, від якого цікавий студент дізнався про плужанські понеділки — літературні вечірки Спілки селянських письменників «Плуг», одинокої тоді літературної організації. У цей же час він відвідував акторську студію, якою керували Іван Юхименко і Дмитро Грудина, грав у недовговічному театрі імені Лесі Українки. Літературну діяльність Минко почав із п'єс та інсценізацій.

І так само, як Олеся Донченка, 1924 року Василя Минка мобілізували у військо. Він потрапив у авіаційний полк у Ростові-на-Дону. Туди йому надіслали його другу книжечку — «Лісові круки», етюд на 1 дію за Олесем Громовим. Першою була дитяча п’єска «Купала» того самого року, але ще «доармійська». Незабаром він уже керував драмгуртком в авіазагоні і дописував у газету як військкор.

Восени 1926 року Минко повернувся до Харкова, вступив до «Плуга», працював експедитором у журналі «Плужанин», потім секретарем організації. Видав іще дві дитячі п’єси й перейшов на прозу. Перша прозова книжка називалася «Власть на місцях» (1927), слідом вийшла збірка повістей і оповідань «Беладонна» (1929), його перша солідна книжка, яка принесла молодому авторові скандальну славу.

Більше нічого такого видатного у його житті і творчості не було. У кінці 1920-х Минко їздив по комунах, як це тоді було заведено, потім пішов працювати на завод — «пролетаризуватися». Писав нариси, повісті з робітничого життя. Роман «Ярина Черкас» (1936) про колективізацію вилучали з бібліотек за перекручення сталінської політики. По війні зосередився на драматургії, видав подорожні нариси про Індію, робив літературні записи за Героями Соціалістичної Праці.

Усе своє життя Василь Минко докладно описав в автобіографічних повістях і спогадах «Моя Минківка» (1962), «Червоний Парнас» (1972), «Їхав козак на війноньку» (1979), «З пером, як з багнетом» (1981), «Білий будинок над зеленою Сулою» (1988). Помер у Києві 1989 року.

Беладонна

Мне самому и дик, и странен Тот свет, который я зажег… Ал. Блок

Розділ 1 Авіадама й дівчина в зеленому

Я дістав від неї записку. Здоровкалась і лишила в моїй руці.

«Сьогодні в мене. Після кіно. Федя полетів…»

Знаю — я зашарівся, як жоржина, та було темно — і ніхто не бачив. Ще стало раптом тепло, легко — полетів у недосяжні краї. Яскраве світло в антракті знесло на хвилю на землю, в гущу червоноармійських гімнастерок…

Пригадую, мені щось говорили, про щось розпитували — тільки пригадую, а хто, що — не знаю. Да… ще зустрівся з її поглядом, але це так хутко, як блискавка… І потім знову шугав у ефірових просторах.

Виходив із клубу, неначе на крилах. Майнула постать моя в дзеркалі, у фойє… Ще стукнувся з кимсь лобом… Не бачив нікого, нічого. І хотілось бігти, бігти… Схопитись вітрові на крила — і швидше, швидше… Та вітер не брав, не під силу йому, а трамвай, як на те, не ходив. Тому притис на батьківські. Одна вулиця, друга, центр. Вона живе у великому п’ятиповерховому будинку. Я був у неї раз: чоловік її — мій начальник. Тоді в якійсь справі заходив, а тепер?..

Перед парадним надумав не йти, к бісу послати. Та принада чогось таємного штовхала вперед. Один поверх, другий… Постукав легенько у двері. Так легенько, що почув, як у мене застукало серце. Навіть легше, бо стуку моїх пальців я зовсім не чув. Скільки це часу — хто й зна… Може, хвилину, може, і більше. Нарешті почулося:

— Ви?..

Двері за цим відчинилися, і зараз же за мною заскиглив ключ. Я був у її кімнаті…

— От молодчина!.. Проходьте до столу…

(А на столі самовар, чашки, келішки, закуска. Повен стіл.)

— Та кашкета киньте!.. Не бійтесь — не вкрадуть!

Кинув. Власне, не кинув — сам якось випав із рук.

— Куди ви?.. Ой, Боже! Подайте сюди!..

Шугнула за ним рукою під стіл, а другою мені на плече.

— Ну, будьте як дома. Як вам: з лимоном, з варенням?.. Ой, стривайте!.. Може б, ви їли що-небудь?

— Ні-ні, я не голодний…

— Знаю, який не голодний… Посидьте хвилину!

Мотнулась — дістала з буфету карафку.

— Вип'ємо, хлопчику?

— Як ви сказали?!.

— Ловіть, он полетіло… Ну, за ваше!.. І по другій, щоб разом!.. За віщо, хохльонок?

— А це що за імення?..

— Пробачте, забула!.. Ви ж пак українець. Ну, раз, два!.. За віщо?

— Їй-богу, не знаю!..

— От іще… За наше невідоме далі! Згода?.. Згода!

Весело стало. А в жилах, по тілі — огонь. І вона — на щоках троянди, і очі не очі — звірки. Присунулась раптом… Притислася всім тілом… А подих гарячий-гарячий, з огнем.

І враз спокійно, тихо:

— Скільки вам років?..

— А це ще навіщо?..

— Скільки вам років, питаю?

— Років… Ну, двадцять чотири…

— Ой, боже! Невже?..

— Можу довести…

— Боже мій!.. Дитина ще!

Підвелась. Руки вгору, за шию; пройшлась по кімнаті. Довгенько так, потім:

— Сумно, ой, сумно!..

— Чого?..

— Сум і тоска!.. Жахлива тоска!..

Грусть і тоска безысходная, Сердце уныло поет, И никто эту грусть, грусть глубокую Никогда ни за что не поймет…

— Так-таки й ніхто, Ніно Сергіївно?..

— Ніхто, Владю, ніхто…

— Ніколи? Все життя?..

— А вам це навіщо? Що вам до цього?..

Схилилась на стінку, застигла. Знову руки за шию, а очі непорушно — кудись. Тиша. Мертво. І я мертвий. Глупо втупився очима в блискучий самовар…

Тік-так, тік-так, тік-так…

То годинник у другій кімнаті.

Хо-хо, хо-хо, хо-хо…

Так серце в мені.

Дурне!.. Чого воно хекає так?

Вона просто жартує зі мною. Просто… я гарненький хлопчик, і все… Накинула оком — дай поводжу за носа. Це ж так інтересно…

А сама — дворянка. Приперла житуха — за льотчика вийшла. За гроші, за вбори, за веселе життя. А воно не веселе — нудь заїда… Іще мрії, мрії крилаті — де ви?..

В эти минути унылые Кто приголубит меня…

Тихо, до чортиків тоскно… Нарешті наважився:

— Ніно Сергіївно!..

Кто мне слово сердечное скажет, Чтобы горе забыть я могла…

— Ніно Сергіївно!..

— Що, мій хлопчику?

— Мій?!?

— А вам це не ясно?.. Говоріть: не ясно?..

Стрепенулась. Руками, мов птах великий крилами, повисла на шию мені.

— Мій і тільки мій!.. Чуєш, дурненький мій хлопчику?..

Стояв приголомшений, не знав, як на це реагувати. Та й не встиг би однаково, бо далі: стисла жагуче раптом — і я відлетів у куток. Відштовхнула, сама відлетіла — не розібрав.

— Вип'ємо, Владю! — І келішка в руки мені. — Пиймо відразу!.. Ну?

— Ніно Сергіївно!..

— Жодного звуку!.. Разом, хто швидше… Гоп!

Майнула назад головою, а келішка порожнього — трах!.. Тільки бризки розлетілись кругом. Мов божевільна:

— Владю, чортьонок, сюди!..

Стисла до болю в обіймах. Всім єством, руками, ногами… Вп’ялася грудьми, губами…

— Чортьонок, варвар, твоя!..

— Ніно!..

— Ні слова, ні звуку, замри!..

Ще рух — і ми на канапі. Обоє, вкупі, клубком… Дзенькнули дзвінко пружини — застогнали під нами. І раптом — рвонулась вона… Сильно, з обуренням, із кров’ю в очах:

— Що вам треба від мене?.. Геть!

— Що треба?!. Простіть!..

?!?

Підвелася. Поправила сукню на грудях. Тихо:

— Пізно вже, Владю… Ідіть!

— Іти?!

Нічого не відповіла. Сіла в кутку, закрила руками лице… Я мовчки, навшпиньках із хати. Згадав у коридорі: кашкета забув. Повернувся — сиділа, немов мене й не було… Тихо й безшумно вийшов на сходи. Постояв хвилину, враз чую — стукнуло щось. Оглянувсь — на дверях вона.

— Чуєте, Владю?.. До завтрього… Бувайте!

* * *

Похитав мовчки додому. Пустими, спорожнілими вулицями на край міста. А ввесь горів, і в голові якесь нерозбери-бери.

— От дурень!.. Ой, який же я дурень!..

Одні відгонив думки, другі набігали…

— Чортова баба!.. Що їй треба від мене?.. Чого вона хоче?..

Додому прийшов — хвіртка зачинена, і замок із того боку.

— Оцього ще недоставало! Перелізти хіба?.. Так високо, і дріт колючий навкруги.

Походив трохи, подумав. Зміряв поглядом височінь до мойого вікна. Високо — на другому поверсі. Грюкав — ніхто ні гу-гу. Та й який би дурень пішов відчиняти?.. Всі сплять коло теплих боків. Один тільки я був нежонатий.

Ще походив. Зміряв кроками ширінь вулиці. На чорта?.. А так — хто й зна… Пішов уздовж вулиці. І теж міряв. Так швидше час пролітав. Зупинився. Три тисячі кроків — ого-го!.. Тоді на годинника глянув.

— Що-о? Три вже настукав?.. Ой, спати, спати…

Ішов далі, розглядав вивіски, веселіш було. Аж ось — міський сад…

Геніальна думка: залізу в гущавину і…

Далеко не йшов. Звернув тільки з головної алеї. Спершу посидів трохи, потім ліг. А спати — хоч чорта дай — як зав'язало. До того Ніна Сергіївна… Ну як ти заснеш? Перевернувся на другий бік, у глиб саду. Може, в деревах, у гущавині загубиться… А вона і з кущів визирає. Та ще й киває, наче:

— До завтрього, бувай!..

І лукаво всміхається. Бачу навіть зморшку. Тепер милу зморшку. Тоді, як сміється, зліва на чолі… Тоді, як сміється, яка ж вона гарна!.. А очі, а личко, а губи!.. Не губи — жоржини в дощ. Ех, к бісу, до чорта, згинь!..

Перевертаюсь. З розгону, із злістю — на другий бік. Заплющив очі, руками за скроні — стиснув до болю, до самозабуття. А думку — додому, далеко на Україну… Там, де лани широкі, де села веселі… Веселі?.. Ну, да; веселі в піснях…

То не ветер ветку клонит, Не дубравушка шумит…

Що це?.. Невже знову уява моя?.. Зорова в слухову перейшла…

Розплющив очі хутко, на лікоть звівся.

Ой, ні, даремно лякався.

Не уява, дійсність була. Сиділа напроти, на другій лавці. І наспівувала… Зиркнув на неї, вона на мене…

Хто вона — не добрав одразу. Одне ясно — жінка була. Чого там сиділа?.. Не думав. Сиділа — значить, треба було сидіти. Може, як і мені.

І поза цим цікаво було. Кілька догадок промайнуло в голові. А одна:

«Лицарка ночі, мабуть? Вулична повія?..»

Не знав я їх. Знав — тільки не близько. Ще чув, читав: то пасинки долі, пасинки рабства. А товариші старші платню з ними пропивали. І дехто на цілі місяці лягав у шпиталь… Так, так. Всі докази цьому: вбрання якесь коротеньке. І коліна зверху — нога через ногу. Брилик біленький на ній, та й усе, здається…

Я мовчав. І вона мовчала. І всього між нами півтора саженя. А врешті заманулось поговорити. Про віщо — не важно. Так просто — поговорити, й тільки. Спати не хотілось. їй теж не хотілось. (Так мені здалося.) Але заговорити першим не міг, не насмілювався просто.

Може, вона й не повія?.. Може ж так бути? Коліна ще нічого не говорять.

Перестала співати раптом і закурила. Черкнула сірником, освітилась на мить. Тільки й побачив: голії повнії руки та цигарку в зубах. Та ще блідо-зеленеє вбрання й підв’язки на ногах. Лиця не побачив — брилик затуляв.

Схотілося і мені покурити. Рідко курю я, але цигарки завжди в кишені. Сірники теж були, та навіщо псувати — в сусідки припалю. (І зачіпка буде.) Трохи й повагався, та врешті насміливсь.

— Дозвольте, товаришко?.. — Став перед нею.

— Будь ласка!

Затяглась, заіскривсь вогник. Це одна хвилина, але й цього досить, бо вбачив я очі великі й ніжне рум'яне чоло. Скинула пальчиком попіл і:

— Прошу!..

Припалював якомога подовше. Не відривався — не знаю тільки, від чого: чи від цигарки, чи від чорних палючих очей. Чорних… Що таке чорних?.. Нема фарб таких, щоб їх змалювати.

Припалив нарешті. Припалив і… стою нерухомо: не знаю, чи йти, чи сісти біля неї. Вона вже допомогла:

— Сідай, браток!

Пильно зиркнула в очі мені:

— Хохлик?

— Так. А ви по чому взнали?..

— Хо!.. Я ж не глуха.

— А все-таки?

— Ну, чути по голосу. Акцент…

— Да, то правда…

Затяглась вона і раптом схопилась за груди, кашляла.

— Навіщо курите? На здоров'я ж впливає…

— Чудак!..

Знову глянула в очі. Довго дивилась, цілу хвилину.

Не витримав я, змигнув. Запитав тихенько:

— Зачарувать хочете?

— Мовчи!.. Не блимай очима!

— Не блимаю…

— Які ж у тебе очі?.. Ще одну хвилинку… Зараз присвічу…

Дивилась. Не дивилась — цілувала очима. Аж поки загас сірник…

— Гарненьке хлоп'ятко! Як твоє ім'я?

— А це хіба так інтересно?

— Говори! — І схопила за руку.

— Імя моє Владислав…

— Владик? А я буду Льоля…

— Льоля?.. — І раптом сп'янів. Наллявся огнем — вона налила. Сталось це хутко, о сталось це… Ну, я не збагну. Тільки повія це може зробити, бо це її хліб…

— Льолю, що ти робиш зі мною?..

— Гарно, мій Владю? Гарно, мій любий?..

— Ой, Льолю!..

На мить, на єдину пронеслось у голові:

— Ой, що це?.. Куди я попав?..

На мить, на єдину:

— Про-п-а-в!!!

Погиб я, мальчишка. Погиб навсегда…

— А-а-а!.. Не хочу!.. Пусти!..

Відірвав від себе. З надмірним зусиллям, як частку себе.

— …Я тебе затримав. Час у тебе забрав… Я заплачу…

Витяг карбованця, подав… Вона глянула гнівно, і раптом:

— Підітрися ними… Бувай!

Повільно, граційно пішла.

Василь Минко. Беладонна

* * *

Знайшов її в другому кінці саду. Лежала клубочком на голій землі…

— Льолю!..

І ще ближче над ухо:

— Простудишся, Льолю!..

Мовчала, дихала важко… (А було вже холодно: сивий вересень гуляв по ночах. І вітер так тужно шумів у берестках…)

Ні, вона не дихала, то мені здалося. Насправді змерзла і дуже дрижала…

— Ну, Льолю!..

Хоч би що, наче німа… Став на коліна. Потім сів коло неї. Легенько поторгав за плечі. Легенько — наче боявся…

— Невже заснула?..

Чекав — мо’ хоч ворухнеться. І так хвилин десять, а то й з півгодини… Потім присунувся ближче, напівліг коло неї. Шкіряною курткою накрив її плечі. Голі ж були, і руки голісінькі…

Жаль це був?.. Чи, може, запізніле людське чуття?.. Не знаю. Лежав мовчки, і більше нічого. Лежав, а очі — в темно-синє небо, разом з думками, далеко до зір…

Що ж далі трапилось — і досі не збагну. Якось воно раптом і так несподівано.

— …Будь ласка, в район!

— Що, як, чому?!?

— Без балачок… Ну, раз, два!..

Я підвівся й тихо до міліціонера:

— Товаришу!.. В чому ж справа нарешті?..

— Я не дитина. Ви теж, здається, ні… А тому — прошу!

І зараз же до Льолі:

— Ей, сафаро!.. Підводьсь!

— Як ви смієте?..

— Вас не питають.

Нагнувся, схопив Льолю за руку:

— Хутко!..

Дівчина дужче в клубочок. Руки під себе сховала.

— От іще, маніжиться буде… Ану, щоб без викрутасів! — Однією рукою поставив дівчатко на ноги. Як дитину, за шию…

Та рвонулась, визвірила очі на нього:

— Ти гад!

Соковитий матюк пролунав по саду.

— Тобі чого треба від мене?..

— А, ще панькаться буду, ходім!.. — Заніс руку над нею.

Я відвів його руку вбік:

— Ша, товаришок! Ану, без насильства!.. А то ще подивимось!..

— Що ти лякаєш, бачив таких!..

— Ну, і я бачив… Веди!

— І поведу… Ей, ти, кукло!.. Гайда!

— На ось!.. — Скрутила дулю. — Я когось гайдикну сьогодні!

— Льолю!.. Ходім!

А вона очі на мене і злісно:

— Куди, якого чорта?

— Прогуляймось трохи… Це ж недалеко.

— Мовчи, гад рубльовочний!..

— Льолю, ради всього!.. — Взяв її за руку. Не пручалась, пішла.

А в районі так:

— Товаришу черговий… В міському саду злапав. Підійшов тихо і на самім факті…

— Неправда!.. Товаришу черговий, одне тільки слово!..

Посміхнувсь черговий і так тихо, привітно до мене:

— Вірю, вірю… Ваші документи!

— Будь ласка, прошу!..

Подивився. Ще посміхнувсь, повернув назад.

— Да, неприємно трохи… Ну, нічого — платіть три карбованці!

— ?!?

— За віщо?.. Ви не маєте права!.. Я тут винувата!..

— Льолю!..

— Мовчи!..

…А за бар'єром аж п'ять їхнього брата сиділо.

— Го-го-го!.. Ха-ха-ха!.. Молодець, першосортна!

Тоді аж побачив, як ото почув… Ой, який контраст! Аж сам ізлякався: підведені очі, морди намальовані… Люди не люди — рухливі ляльки. І вона до них — сіла в куточку.

— Го-го-то!.. Ха-ха-ха!.. Посидь, першосортна!..

Зненависть чи радість — ніяк не добрав…

* * *

Виходили з району, як сонечко сходило… І таке ж воно було тоді кумедне: примружене та заспане. Наче три дні не вмивалося… Таке кумедне!

Ішли швидко й мовчали. В одній руці її рука, а в другій квитанція. Рівно на шість карбованців за двох осіб… Ішли, потім спинилися.

— Куди ж далі, Льолю?..

— Куди?.. А я знаю?..

— Серйозно!.. Тобі ж треба поспати.

— Поїду за місто…

— Як?!.

І тоді тільки вперше глянув на неї. Глянув, як на людину. Забув якось, що вона повія, забув і ніч, і міліцію — як наче вперше її зустрів.

— Так… Накрила вчора міліція… Господиня штраф заплатила, а я лишилась на вулиці.

— Ну?..

— От тобі й ну… Бувай!

Міцно стиснула мені руку. Я відповів їй тим самим. Тепло, з чуттям, потиснув їй обидві руки. І це серед міста, на розі двох людних проспектів. Та тоді порожніх, бо рано було. І ще подивився їй в соннії очі, які вони вдень. Та вони не гріли, вони не палили, як було вночі. А сама така бліда й млява, немічна. Здавалося, дмухни на неї вітер — і її не стане.

Так хвилю мовчали. Потім вона:

— Ой, спати, спати!..

Немічно схилилась мені на плече.

— Ой, що я?.. Ну, годі, прощай! А ввечері… — підняла важкії вії й тихо, — як хочеш — приходь!

— Не прийду я, Льолю. І зараз не пущу!.. Чуєш — не пущу!

Взяв її під руку, пішли. І думав… про віщо? А так: про те, про це й ні про що… Думав і про неї, про її життя. Думав, та й тільки. Хотів про дещо розпитати, знав — к бісу пошле. Сказала так, попередила.

Ще думав:

«Навіщо я веду її?.. Довідаються — проходу не буде».

І все-таки вів. Не вів — сама йшла. Сказала:

— Хочеш — як хочеш!..

Виходить — я хотів цього. Не захотів — сама б не пішла. Що ж примушувало вести?..

Жаль?..

Я не з жалісливих.

Любов?..

Ну, це божевілля. Не міг же я відразу в неї закохатись! На квартиру прийшли — ледве злізли на другий поверх. Обоє страшенно стомились.

— Ну, оце моя кімната!.. Будь як дома!

Мовчала. Впала на ліжко і зараз заснула. Послав і я собі постелю: шинелю в боки, куртку під голови і…

Мій трудовий день закінчився.

* * *

На аеродром прибіг я опівдні. Дуже поспішав, бо спізнився. Всі самольоти були вже в повітрі — весело шугали над містом. І тільки два стояли на старті. Один щойно повернувся, другий збирався летіти. Це № 3 і № 5. Мого ж не було. А тому я забрався до ангара, почав щось робити. Щось, бо знав: побачить старший механік — і мені нагорить. Та й там не сховався, зустрівся з ним. Але хоч би слово — нічого не сказав. Тільки глянув косо й далі подався.

Даремно боявся виходить… До біса роботу.

Пішов до братви. Дехто возився коло самольотів, а решта лежали в траві, розповідали анекдоти. Так завжди, як самольоти в повітрі. Ліг і я коло них. Хороше!.. Руки під голову, ноги врозтіч, а очима — далеко в осіннє небо… Про віщо тоді тільки не думається… Найбільше ж — про щось недосяжне, невідоме, далеке… Забуваєш, де ти, що з тобою. В очах анічогісінько — одне тільки небо — широкий безмежний простір. Блисне інколи в очах самоліт, блисне і знову сховається. Це тоді, як сонце, як:

Все выше, и выше, и выше Стремим мы полет наших птиц…

Тоді завжди робиться весело, бадьоро… Хочеться раптом схопитися з місця й шугнути туди, навздогін за машиною…

Пригадую свій перший політ. Тоді, як нас, молодих мотористів, повітрям хрестили. Тоді я страшенно хвилювався. Готувався, немов до святого причастя. (Це колись — у мої зелені дні.) До машини підходив з якимсь неповторним чуттям, вдруге, втрете — його не було. Звик — стало професією. А тоді млів, горів якимсь огнем… Як зараз бачу картину ту. Я сідаю в кабіну, прив’язуюсь по плечах ремінцями. І не знаю, де подіть свої очі: чи на товаришів, чи на літуна, що пробує мотор.

— Прощайсь, Владю!.. Поклона старим передай…

Жартують, бісові душі, а я не знаю, що й відповісти… Мотор ураз шалено ревнув — і машина рушила з місця. Помахав рукою назад до братви, а очима хутко вниз: цікаво, як відірветься машина від землі. Та не встиг роздивитися. Якось воно хутко й так несподівано. От-от була земля — рукою дістати. От-от, і враз немов провалилась. Я сиджу на одному місці, а земля тікає, зникає від мене.

Підо мною вже місто. Від краю до краю — все як на долоні. І ріка коло нього — наче широка довжелезна стрічка. А вулиці рівні-рівні, і по них ворушаться цятки — білі, чорні, блискає щось. Пильніш розглядаю — то, мабуть, автомобілі. А маленькі цятки — то, запевне, люди. Та цятки хутко зникають, натомість другі, і далі — ми вже далеко за містом. Вздовж ріки летимо. А обіч неї вузенька гадючка повзе. І дим у неї з головки: то поїзд іде товаровий. Який же він маленький!..

А навкруги яка ж то краса! Широкі безмежні лани, і нема їм краю-кінця. Величезний різнобарвний килим, а на ньому села з білими церквами. Ріка покрутилась поміж ними. Ще летимо, ще… Килим рясніє, більше на ньому малюнків, і раптом посірів — загубивсь ув очах. Перед нами море. Море, бо знав, що то море. А так — те ж саме небо, що вгорі над нами…

— А-г-гей, Владю!.. Заснув?..

Хутко схоплююсь. Коло мене нікого, а на старті № 6 — мій самоліт.

Про далі коротко — п'ять слів:

№ 6 мав удруге летіти. Приготували його хутко, налили бензину, води підлили в радіатор. Заводити мотора почали. Я рукою за пропелера, мене за другу механік Чуб, а ще за нього моторист Банька…

— Контакт?..

— Єсть контакт!

Це літун. Я руку хутко до себе, і всі троє — раз! — від машини. Пропелер, власне, мотор, гуркнув і став. Ще раз. Мотор не йшов. Утретє:

— Контакт?..

Але «єсть контакт» я вже не почув…

…А внаслідок цього лежав я в шпиталі. Не лежав, а був прип'ятий до ліжка й до якогось станка. До нього підвішено мою руку. Картина не дуже красива: не можна ні сісти, ні встати. Навіть ворухнутися ніяк. Був у стані малої дитини, яку санітари годували, прибирали з-під мене. Через декілька тижнів руку нарешті помилували — зняли з шибениці, зрослась. А натомість замурували її в гіпс — і моє становище не так уже й покращало.

З боком було трохи краще — він майже заростав, вигоювавсь. Та від нього не було легше, проклята нудь заїдала. Та хоч би ж хто в палаті!.. А то ні душі на той час. Особливо вночі — просто божеволів. Інколи читав… Санітар тримав перед моїми очима книжку і прочитані сторінки перегортав. Та від такого читання боліла голова, і нарешті я кинув таке читання.

Товариші навідувалися. І це було єдиною втіхою. Раз приходив командир. Посидів з півгодини, пожалкував за такий випадок. Ще казав: «Хвалити Бога, що живим лишився: з-під пропелера живим не підводяться…»

* * *

Ніна.

Я ніяк не міг її зрозуміти. Не хотіла, мабуть, щоб я зрозумів. Тільки-но відкрию я рота, щоб її запитати: «Ніно Сергіївно!.. Що це все?..» — як вона раптом питала про щось інше. І так тиждень, місяць — всі оті дні. Раз було: покликав товариша до себе на іменини. Були він із своєю коханкою та… вона. Погуляли трохи… Ну, як усі гуляють. Потім бачу — зникли вони. Товариш із своєю в другу кімнату. Я ж із нею зостався. З Ніною Сергіївною. Говорили спершу про віщось. Почала вона зітхати.

— Сумно, Владю!.. Давайте зіграймо в дурня.

Пограли з півгодини.

— Нецікаво, Владю… Давайте в що інше!

— Давайте й у що інше…

— В цього самого дурня, тільки…

— Слухаюсь, Ніно Сергіївно!..

— …хто лишиться в дурнях, мусить нести кару.

— Чудесно, давайте!..

Зіграли раз — лишилась вона.

— Ну, призначайте кару! Я у вашій владі…

— Заспівайте що-небудь!..

— І все?..

Проспівала «Бубенцы». Вдруге — знову вона. А втретє я був дурнем.

— Ну, тепер ваша черга, Ніно Сергіївно!..

— Чудесно… Я раз, два — і в дамках. Цілуйте…

І їла мене очима.

— Кого, Ніно Сергіївно?..

— Себе цілуйте!

— Як себе?..

— В дзеркалі.

Ну, поцілував…

— Не все… Ще поцілуйте… Валю!

— Та вона ж у другій кімнаті!..

— Тоді кидаймо грати!

— Та-а…

— Не хочете?

— Добре, іду…

Пройшов до дверей кімнати, зупинився:

— А може б, ви замінили?.. Може…

— Добре… Тоді кого хочете цілуйте!..

— Отак би й давно… З радістю!..

Я хутко підбіг до неї і дзвінко цмокнув губами… в самовар (коло неї стояв). Визвірилась раптом вона і як крикне:

— Дурень!..

І побігла в другу кімнату…

…А то були раз у театрі. Квитки купила вона. І куди ж?.. На галерку, в самий куток. Під час дії, коли було темно, тулилась до мене. Руками нишпорила в мене по кишенях і легенько лоскотала. Намацавши в мене браунінга, тихо на вухо спитала:

— Чуєте, Владю?..

— Що, Ніно Сергіївно?..

— Скажіть, коли б я попрохала у вас револьвера, ви б дали мені?

— Навіщо, Ніно Сергіївно?..

— Говоріть, дали б?..

— Дивлячись навіщо…

— Ну, наприклад, щоб поквитатися з життям?..

— Що ви, Ніно Сергіївно?!.

— Та-та-та!.. Ша! Не думайте, що я така вже дурна.

А на третій дії знову:

— Слухайте!.. Уявіть собі таку картину: Федя полетів і не повернувся. Аварія сталася… З-під хмар і к чорту в землю. Що б мені лишилось тоді робити?.. Чуєте, Владю?…

— Цього не трапиться, Ніно Сергіївно… З таким літуном, як ваш чоловік, ніколи…

— Ну, уявіть собі, що сталося!..

— Добре, уявляю, і все-таки б не дав.

— Чому?..

— А тому, що я людина військова і…

— І-і-і… Заіікав…

…Виходили з театру окремо — розсердилась.

А в шпиталі одержав від неї листа. Писала:

«Владю, любий, дорогий!..

Я й досі не можу опам'ятатись. Як це сталось? Який жах!.. Я тиждень цілий ходила, як чмаленна. Не знаходила собі місця, не їла, спати не могла. А ночами снишся… І тоді тільки забуваюсь, тоді живу. І вчора приснився: приходиш ти до мене ніби… Не тепер, а колись. У нас великий будинок над ставом. Місячна ніч… А ми вдвох на веранді. Розкішна така, диким виноградом заросла… Ти сидиш у білому кріслі, а я в тебе на колінах. І ти не в гімнастерці, а в усьому білому-білому… Я так тиснусь, тиснусь до тебе. Застигли раптом у палких обіймах. Я вп'ялась губами тобі в устоньки… І прокинулась…

Мій чортьонок! Я чула, що тобі покращало… У неділю приїду до тебе. Тільки як би це, щоб ніхто не знав?.. Подумай, золотко, добре?.. Цілую мільйон разів…

Твоя Н…»

Побачення влаштував у маленькій кімнатці-читальні. Не сподобалось воно мені: дуже вже кисле вийшло. Бідкалась вона, жалілась на прокляте життя… Без того було журно — вона ще додала. На прощання також плакала і без кінця цілувала.

Потім щоразу їздила. Двічі на тиждень. Все моє ліжко вквітчала квітками, увесь столик заставляла різними ласощами. Звик потрошку. Не тільки звик, а… не міг без неї бути. Ждав її приїзду, як якогось свята. І не питав уже більше: «Ніно Сергіївно! Що це все значить?..» Розумів без цього…

* * *

Раз попрохав я Ніну привезти мені з дому записну книжку. Розповів їй, як потрапити до мене і де вона лежить. Привезла через три дні. А сама — як хмара: хмура-хмура… І ні слова мені.

— Що з тобою, Нінусік?..

— Нічого такого… Прощай! — Повернулась і хотіла йти.

— Нінусік?!. Як тобі не соромно?

— Соромно?!. Ще мені й соромно?..

Впала головою на стіл і враз залилась сльозами. Як не благав — не допомагало… З півгодини возився з нею, поки трохи заспокоїв. Але говорити тоді так і не говорила… Як води в рот набрала. Попрощалась і пішла… Навіть руки не подала…

Я довго не міг нічого зрозуміти. Навіть подумав, чи не черговий це знову коник?.. Ліг на ліжку, почав переглядати свої записки. Цікаво — два місяці не бачив. А хотілось нові враження й думки записати. Вже три роки так роблю… Сторінка за сторінкою — помітив, наче випало щось. Недбало підняв: записка якась…

«Льолю! Я йду — мені дуже ніколи. На кухні вмивальник і рушник на гвіздочку. Ключа лишіть господині… Владя».

…А, так-так!.. Прокинувсь я тоді — спала вона. Спокійно так, і усмішка грала на лиці. Постояв хвилинку над нею — жаль стало будити. Прикрив ще шинелею, пішов…

Та записка була не одна. З книжки виглядала й друга.

Хутко пробіг по ній очима:

«Добрий мій Владю!.. Сердечне спасибі. За все, за все… Колись, мо, віддячу. Ще взяла у вас книжку… Власно, не одну, а дві — Тургенєва й Купріна. За тиждень віддам.

З щирою повагою, Льоля».

Переглянув усю книжку — більш нічого. Ще раз перечитав обидві записки і так сидів нерухомо…

На другий день, звичайно, одержав від Ніни листа. Я ждав цього. Писала:

«Противний, нікчемний хлопчина!..

Як я Вас тепер ненавиджу! Ви хам, мужик, остання скотина!.. Як Ви могли, як Ви могли?.. Ви обезчестили моє чесне ім’я… Ви вдерлись у мою душу брудними чоботищами… Ви!.. Ви!..

Ах, бідна, нещасна я женщина!.. Як я впіймалася на Ваш гачок? Як я?.. Боже!.. Я не переживу такого безчестя!..

Та тільки ні!.. Двері до мого серця для Вас назавше зачинені… Таким скотам кришка!

Не Ваша Н…»

По двох тижнях мене зі шпиталю виписали. Була глупа осінь. Віяв пронизливий східний вітер. Я не йшов, а біг по вулицях. Холод кусався, та ще так хотілося швидше, швидше… До братви, до роботи. Занудився дуже…

Забіг по дорозі на кватиру. Господар зустрів, як рідного сина. Радий такий, радий… І ласкаво нагадав про гроші, що три місяці я не платив. Окинув очима кімнату, свою хорошу, любу кімнату. Така, як була, — наче вчора тільки в ній ночував. Одне трохи незвичайно — прибрано було. Ліжко застелене, книжки поскладені. Ніколи в ній так не бувало.

Тільки подивився й подався на аеродром. З аеродрому — в штаб. Скрізь хотілось побути. Всіх побачити. Так до самого вечора, а тоді з братвою до міста. Братва покроплювала моє прибуття.

Другого дня, прибираючи на столі, помітив я, що немає однієї моєї фотографії. Може, і не помітив би, коли це так упало в очі. Вона завжди стояла в мене на столі. То була дорога згадка про мою першу любов із написом на звороті: «А молодість не вернеться, не вернеться вона… Зіна». Я перекидав усі книжки, всю кімнату облазив — не було.

Де б же вона поділась? Хіба взяв хто?..

Раптом мені спало на думку, що це Льоля її взяла, тоді вкупі з книжками. Ну, взяла — і хай. На згадку буде дівчині… Коли ж за цією думкою виникла й нова:

«А чи не "взяла” вона ще чого часом?..»

Хутко відчиняю шухлядки в столі — все на місці. Навіть грошей тринадцять карбованців цілі. Кинувсь до одягу — як висів тоді на вішалці, так і висить. Заглянув у корзину… не було мавзера.

Значить, вона!.. Ну, якому чортові з моїх товаришів він потрібний? Нагукав на господаря:

— Хто був за цей час у моїй кімнаті?

— Та хто ж… Ото дівчина, що ви й самі знаєте. Потім заходила якась дамочка… З запискою вашою.

— І більше ніхто?

— Більш ніхто…

Кипів і лютував, як звір. Здавалось: попадись Льоля в ту хвилину — на шматки б розірвав. Наваживсь нарешті знайти її і поквитатись.

Як смеркло, я вже ходив по Садовій і шукав її. Заходив майже в усі ресторани, пивні. Зазирав майже кожній женщині в обличчя і не знаходив. Зустрічав там, кого й не думав зустрічати, навіть режисера з нашого українського гуртка. А Льолі не було. Надумав у якоїсь повії запитатися, але не насмів. Нарешті за північ вони вже самі звернули на мене увагу. Підходить одна й запитує:

— Кого, браток, шукаєш?..

— Та тут одну… Льолею звати.

— Льолею?.. А яка вона з себе?

Я розповів.

— Не знаю такої… — І потім по павзі: — А може б, я її замінила, га?.. — Випнула вперед груди й безсоромно моргнула очима. Я зніяковів і не знав, що відповідати.

— Ну, чого ж дивишся?.. Ну!

Взяла мене під руку й веде. Я зупинився й тихо промимрив:

— Пробачте!.. Але я не той…

— Що не той?

— І, крім того, в мене грошей немає…

— Грошей немає?! Масьол нещасний! — Ткнула мене рукою в живіт і хутко пішла.

Одне слово, не везло. Але надії на зустріч не губив. Колись та зустріну суку. Стомився нарешті здорово. Зайшов у ресторан і замовив пляшку пива. Дивлюсь — за другим столиком якась красуня сидить. І така ж молоденька та маленька, як лялечка.

«Невже, — подумав, — і воно “працює”?..»

Я не помилився: вона вже зиркала в мій бік. Попрохав пробачення й підсів до неї. Вона ж, глянувши на мою військову форму, зараз до мене по-діловому:

— Тільки ж знай, браток!.. Я не з тих, що за троячку. І не мились по-дурному!

Я відповів, що милитись не збираюсь, і замовив на двох вечерю. Поласкавіла вона трохи, розговорились. Згодом запитав про Льолю. Сказала, що навіть товаришує з нею, але сьогодні її не бачила. Живе ж Льоля на Поштовій, № 2, у Мури якоїсь…

На другий день опівдні я вже був на Поштовій. Знайшов № 2. То був великий будинок на кілька поверхів.

О, та Мура живе по-непманському!.. Тільки ж у квартирі якій?

Постукав у перші двері — нема. У другі — і не знаємо такої… Всі квартири обійшов — не знайшов. Вже аж у підвалі хтось мені сказав… «хтось», бо поночі було… що вона живе в дворі, у флігельку. У дворі мене перестрів якийсь дядя.

— Кого вам?

— Муру… Де вона живе?

— Муру?.. — І так це сказав, неначе кіт муркнув. — Он то вона живе.

Знайшов я «он то» — маленькі двері в сінці і ще менші в кімнату. А в ній напівтемно і нікого не видко.

— Пробачте!.. Тут живе Мура?

— Мура?

І тепер справді наче кіт.

— Я Мура… Що скажете?

З закапелка вилізло якесь страшне опудало. В лахмітті все і розкуйовджене. Аж моторошно якось стало…

— Мені треба бачити Льолю. Ви знаєте Льолю?

— Знаю… Мо, гроші принесли?

— Ні-ні, я не про гроші… Я Льолю хочу бачити…

— Нема її. Вже тиждень, як завіялась. І грошей, зараза, не віддала…

— Де ж вона?

— А я знаю? Не ходжу ж я за нею…

Бачу я — нічого так не вийде. Витяг карбованця (пригадалася Льоля, сценка в міському саду) і дав їй. Пом'якшала трохи стара, але сказати щось певного так і не сказала. Не знала. Тоді я попрохав Муру пошукати хоч мої книжки. Муркнула мені у відповідь:

— Шукай сам отам… — І показала рукою на ситцеву ширму. За ширмою стояло ліжко. Коло нього — маленький столик. А на ньому — різні флакончики, коробки з-під пудри, фотографії. Поміж них була й моя…

Ще лежала збоку купка книжок. Але моїх між ними не було. Знайшов я їх на вікні. Лежали вкупі з якимсь великим зеленим зшитком. Мене зацікавив напис на ньому: вгорі — «Жорж Анті» і трохи нижче «Беладонна. Роман». Я розгорнув і так, між іншим, почав читати…

Розділ 2 Записки Льолі Грінберг

Жорж Анті Беладонна (Роман)

Росте вона на гнійному ґрунті… Плоди — гірко-солоні на смак, задурливо пахнуть.

Пролог

Я син землі, чорнозему — і міста не люблю. Я не можу звикнутися з його шаленим рухом, грюкотом і шумом. Мені незрозуміле його життя. Дивлюся інколи з балкону шостого поверху й думаю:

«Куди, для чого спішать так люди? Чи не можна тихо, повільно, як там, далеко десь, на селі?.. Чи їм більше треба?»

Зійду нижче на балкон другого поверху й знову дивлюся. Ось біжить якийсь субчик у білому брилику, біжить і насвистує щось. Трохи повільніше біжить якась пані. Вона швидко дріботить ногами, та спідничка вузенька — і її не пускає. Вона в усьому чорному і вся виблискується. За нею слідком біжить якась молоденька. Ця в усьому рожевому і сама рожева. А губи червоні-червоні, як калина.

Для чого вона так нафарбувалася?.. Для чого в неї такі коштовні вбори? А що вона робить?..

Може, коли побуду рік або два в університеті, тоді зрозумію. А зараз — я син землі, і я лаюся. Я б зайшов уряд усі вулиці. Побив і потрощив усі коштовні вітрини… Розвіяв за вітром усю пудру. А пахощами дорогими полив тротуари…

…Зустрівся я з нею в пивній.

Хто вона?

Вона дочка недолі, що попала в тенета чорного диявола.

Що я їй говорив?..

Я говорив їй про облуду чорного диявола. Про ті муки, що бувають від нього… Я говорив їй про її загублену долю, про її красу й життя, які можна врятувати… Вона тихенька, як ягнятко, журними очима дивилась на мене. І в її очах я читав про велику образу на все людство за своє пропаще життя. За її спиною я бачив ганебне обличчя чорного диявола, який на жодну хвилинку не відходив від неї. Мені тоді так зробилося тяжко на серці за її молоде нещасне життя… За ті сумні очі, що так журно дивилися з-під чорного брилика…

Що мене примусило з нею говорити?

Що?.. Ха-ха-ха!.. Та вона ж женщина. А я п'яний, безсоромний член п'яної стихії, і в мене є гроші…

…Знову я в місті. Знову в пивній…

Невже я закохався в Льолю?..

Так, закохався. Я хочу її бачити. Я не можу без неї бути… Але її немає. Та я сиджу й жду. Вистачило грошей на пляшку пива — п’ю. Шумує місто, співає пивна… Співає годину, дві. Нарешті приходить і вона.

Чи впізнає ж вона мене?..

Кого, Жоржика?.. Та в неї ж так багато Жоржиків, різних ґатунків і кольорів, що вони всі злились в одного грубого, ненависного мужчину… Невже впізнала?

Довго дивилась на мене. Підійшла, привіталась…

— Жоржику!..

…І вона пішла зі мною. Знає, що грошей ні копійки в мене, — і пішла. Та без грошей ідуть тільки друзі… Вона хоче бути моїм другом. Вона хоче трохи відпочити…

Частина перша

Їй тоді було вісім років. Пригадує, як мати похапцем бігала по хаті, хапала, що траплялося під руку, зав'язувала все у вузли й тужно голосила. Пригадує, як потім мати звалила вузли собі на плечі, маленький вузлик ткнула їй у руки, схопила за руку й повела з хати. По тому Льоля не бачила вже своєї хати… Все зосталось десь далеко-далеко, де — і сама не знає. Коли ж питалася про це в матері, та махала рукою, щоб мовчала, і ляпала по потилиці. А як плакала, мати тоді лякала якимись страшними німцями й говорила, що вони її заберуть.

Потім забула. Знайшла нові іграшки, знайшла нових подруг.

На станціях, як поїзд спинявся, вона з більшими бігала на перон і прохала:

— Подайте що милость нещасним біженцям!..

Брала в запіл що давали й швидко бігла до вагона.

— Мам, а мам!.. Нате.

І знову бігла…

Так їхали багато й багато днів. Потроху звикла до вагона — нової хати, до людей. Чужі й сердиті люди стали своїми, рідними. А куди вони їдуть — не варт було знати. Їдуть — значить, так треба. Тільки ночами, як, було, прокидалася, все дивувалася, чого мати плаче. Вона тоді підводилась, обіймала маму рученятами й питалася:

— Мамо!.. Чого-бо ти плачеш?

І заспокоювалась аж тоді, як мати всміхалася і її голубила.

І на одній великій станції, в якомусь великому місті, Льоля навіки загубила свою маму. Побігла вона з подругами на перон прохати, зайшла кудись далеко й заблудилася. Довго бігала по станції, лазила попід вагонами — і ніяк не знаходила свого поїзда. Так шукаючи, забігла аж за станцію, потім повернулася назад і знову бігала.

Але коли якась спасена душа показала їй дорогу, поїзда вже не було…

«Люба Льолю!

Був у тебе, але тебе не застав. Лишаю тобі оцього зшитка, і знаєш для чого?.. Ото спочатку я був почав писати роман із твого життя, але в мене не вистачає матеріалів. Так я й надумав: записуй, коли будеш вільна, що з тобою трапляється. Про всі свої пригоди. Щоденно потрошку… Може, і я коли заскочу, писну. Пиши, як зумієш. Гарно не треба — я потім оброблю. Все-все записуй. Добре, моє Льольо? А влітку на канікулах я його закінчу. Ти ж глянь, як у мене на початку чудесно вийшло?.. Роман, Льольо, буде!..

Твій Жоржик»

3 лютого. Чудачина Жоржик! Та вже ради тебе писатиму. Заради тебе я й кров’ю своєю писатиму. Тільки з чого ж почати?.. Зі свого минулого? Набридло воно мені, в печінках сидить. Не хочу про нього, тільки про сучасне… А сучасне хіба краще?.. Та чорт із ним, починаю. Ох!.. Позіхнулося. Спати хочеться. Я ж усю ніч не спала, а зараз уже чотири, прийшла тільки. Нічого такого й не трапилося. Погуляла з одним, заробила п'ятьорку. Скуп’яга, видко, гад. Та ну його!..

Ляжу спати.

5 лютого. Прокинулась опівдні. Не підводячись із ліжка, читала Тургенєва. Дуже мені сподобались «Вешние воды». Ще б читала, та кінчилося. До того й смеркало вже. Зодяглася — і на Садову, як водиться. А холодно було — бррр!.. Ледве не задубіла. А воно ж тобі нікого — хоч би поганий трапився. Три години так блукала. І вже в пивній зустрілась з одним знайомим: у баню колись водив. Повечеряли в ресторані — і до нього додому. А живе він аж на краю міста. Так же боялася, щоб, гад, не обчистив. Але нічого — все пройшло по-хорошому…

6 лютого. Вчора нікуди й з хати не показувалася. А весь день з ліжка не підводилася. Чи застудилася, чи біс його знає… Так же боліла голова, і в грудях кололо. Сьогодні теж, мабуть, не піду. Заточуюсь навіть, і сумно, нудно чомусь. А треба б піти. Грошей три карбованці в кишені. Господиня голову гризе, що за квартиру не плачу. А воно й весна не за горами. Треба і того, і того!.. Нема ж нічого в мене з літнього. А втім, живі будемо — чорта з два помремо!..

8 лютого.

На згадку любій Льолі від Віті.

Ты прекрасна — точно роза, Только разница одна: Роза вянет от мороза, А ты, Леля, никогда… Леля — душка, Леля — цвет, Леля — розовый букет…

Всю ніч мене компліментами промучив. Такий солоденький, прилизаний… Здається, десь його я бачила: чи в перукарні, чи в церобкоопі. А рекомендує себе за пролетарського актера. Бреше, стерво!..

10 лютого. Ой, Жоро!.. Я й досі не можу опам'ятатися. Пишу оце, а сама дрижу… Бачила звірів, а таких рідко траплялося… Вчора в барі підходить до мене один:

— Ой, симпопончик! Вільна?..

А сам такий здоровенний, товстющий. Я трохи й повагалась — боялася такого бугая. Та потім бачу, що з грошима він, і погодилась. А з ним іще двоє — один молоденький, соплячок ще зовсім, а другий високий і поганющий же — поганішого не треба.

— Ну, гони ще двох, і поїдемо! Хутко!.. Хороших, красоток вибирай!

І на це погодилась — думала собі молоденького взяти, та… Або я все по порядку. Поїхали ми. І здоровий зі мною сів. М'яв усю дорогу мене ручищами й підганяв візника. А як їхали на гору, мало не загнав бідолаху.

— Поганяй, поганяй, іроде!

Та кулаками візника в спину. Той періщив-періщив коняку, поки вона й стала. Довелося далі йти пішки.

Прийшли до нього на кватиру. Розкішно, гад, живе — як буржуй. М'які меблі, шахви з книгами, з посудом різним. По стінах портрети Леніна, Карла Маркса й таких, що й не знаю я. А на столі вина, випивки — гора. Замкнув він двері, ключа в кишеню заховав і як гуконе:

— Роздягайся, братка!..

І до нас:

— Ну, наголо!

Чи писати далі, чи!.. І самій якось соромно. Наче й привикла, а от… Два ж роки такого життя. Ціла низка таких вечорів, десятки шалених оргій. І щоразу після них я хорію, днями ходжу, як ганчірка. Вони вимотують усі мої нерви, вбивають живі почуття. Тоді робишся лялькою без душі, без розуму, без жодної волі. Споживач твій — цілковитий господар, твій бог. Він робить із тобою що схоче, що йому дозволить п'яна фантазія, його скотинячий розбещений інстинкт. А ти — ні слова, а ти — ні звуку: виконай неухильно всі його бажання. Більше: вгадуй, що йому хочеться, вивертай навиворіт усе своє нутро, аби йому догодити. Смійся, пий, танцюй, заражай його своєю веселістю.

Всю ніч тяглася ота катавасія. Я спершу гадала не пити — пити, та з розумом. Наостогидло противне вино — келих по келиху виливала під стіл. А вони й помітили, гади. Мій жеребець помітив… Схопив мене в оберемок і як гукне:

— Ану, братва, лий!

А ті й раді старатись: один тримав мою голову, а другий — пляшку мені в рота. Я захлиналась, пручалась щосили… Вино лилось мені на груди, по животі, по ногах. Я стояла в калюжі справжній…

А вони ледве не лускались від реготу й заливали вже другу пляшку. Жеребець аж іржав від задоволення й міцно тиснув мене до себе. Мені здавалося, що я розтану від його гарячого тіла. Як піч ота. І розчервонівся ввесь, як із бані виліз.

Врешті залили. Високий, поганющий схопив зі столу оселедця й запхнув мені в рота. У відповідь на це вся компанія вибухнула реготом. Нащо подруги — і ті лазили від сміху. А я… Я жувала оселедця й незрозуміло водила по всіх очима… І зробилося раптом так усе байдуже. Так, як і завжди під час «роботи».

Любе, миле вино! Я проклинаю тебе й падаю ниць перед тобою. Ти наймиліший мій товариш. Ти заганяєш у п'яти всі оті хороші думки. З тобою забуваєш, що є на світі якийсь сором, честь…

Про далі, що робилося — не пригадую. Все — як у тумані наче. Як у сні бачу: танцювали всі парами. Триндикали на губах, вибивали в пляшки — ото була музика! Потім гуртом танцювали, побравшись за руки. Це скоро набридло — і мене примусили танцювати на руках догори ногами. Ще потім грали в кози… Але найжахніше було наприкінці: всі накинулись на мене, по черзі… Я найкраща була…

Жодного почуття жалю, людяності. Хижі, люті звірі… Ой, Жоро! Коли ж цьому край?..

11 лютого. Любий мій зшиточку! Чому це наш Жоржик не показується? Кілька днів уже не приходить. Невже забув?.. Ой ні, що за думка така набігла?.. Щоб Жора, і… Ніколи в світі! Я вірю йому, як самій собі. Дужче, в сто разів дужче. Він такий же правдивий. Йому не можна не вірити. Він говорить:

— До весни, Льолю… До весни почекай! А там поїдемо до мене на село. Всеньке літо попрацюємо в батька, й знову до міста. Будемо обоє вчитися…

Вчитися буду, вчитися… Швидше, швидше! Весно, де ти?..

Схема другої частини

Льоля з вокзалу попада до комітету допомоги біженцям. Там її забирає до себе бездітний піп, отець Данило. Матушка незадоволена з чоловікового вчинку. Потім привикає до Льолі і навіть починає любити. Льоля стає дочкою-приймачкою. Взимку її віддають до гімназії. Льоля вчиться, і гарно вчиться. 1917 рік і революції — одна й друга. Попадя не може терпіти радянської школи й забирає Льолю з гімназії. Льоля вже дівонька. Згодом умирає старий піп — 1923 року. А ще через рік матушка віддає Льолю заміж. За старого й немилого ресторатора. Льоля закохується у вродливого юнака Колю й тікає з ним…

Другий розділ з третьої частини

Прокинулась Льоля пізно вдень. Тоді, коли так переповнені вулиці міста, коли кожен по роботі тяжкій поспішає додому на спочинок. Тоді, коли люди кінчають роботу, вона тільки збирається до неї. Так уже склалась її доля, того вимагає від неї професія.

І не гудуть їй гудки заводів, не заохочують до праці. А ниє тільки серце болісно, і в голові важкий туман.

Вона тоді зодягається, причепурюється й виходить на вулицю. Довгі, ой довгі вулиці в місті! А ще довші думи в Льолиній голові. Ходить від кінця до кінця, викурює цигарку за цигаркою, очікує на якогось «молодця». Далі — в «тошніловці». Шумно, п'яно, весело. Туман від тютюнового диму, миготять угорі лампочки, і божевільний рух поміж столиками.

— Давай, давай!..

На столах, під столами пляшки. Десятки їх зникають, десятки їх натомість. Музика, пісня, крик. Без упину, без угаву — до пізньої ночі…

Подруга до Льолі підсіла. Розкішно зодягнена, обручки на руках, персні дорогі. Щось довго шепоче Льолі на вухо, вмовляє, видко. Льоля поволі веселішає, очі засвітились огнями…

— Ну-ну?!.

Подруга наливає склянку за склянкою, частує. Льоля п'є раз по раз, слухає. Випливають перед очима знайомі картини: діла, нальоти, гроші… А потім — район, бупр[10]… Три місяці і рік позбавлення волі.

Страшно й привабливо — хочеться і колеться. Шумить у голові, тьмариться думка, а подруга — як злий демон:

— Дурна!.. Поки молоді — дайош! Поки живеться — живи!.. Льоля, дурна!..

Блискають ув очах убори товаришки; лоскочуть, туманять мозок…

1 березня

Жорж Анті

…Він пішов, побіг на якісь збори. З якою радістю я б побігла вкупі з ним. Сиділа б, слухала… Потім із зборів додому. Розвела б примуса, приготувала вечерю, чай… Далі — спокійно спати. Ех!..

Так записати просиш, Жоржику? Ну, добре.

По весні то було. Пригадую добре, що в неділю чи в свято якесь. Я так чудесно з одним погуляла, як ніколи. Спершу в кіно побули, потім до парку поїхали. Годині о дванадцятій зібрались додому (гість раніше поїхав), як раптом підбігає до мене подруга Неля:

— Слухай! Діло трапляється.

— Що, де, як?..

— Ходім!

Я відмовлялась, але вона таки потягла. Відвела за кущі, і таке:

— Сотня, а то й дві накльовується!

— Ну й іди сама… їй-бо, не хочеться.

— Дурна! Гарненької треба! Зі мною не хоче!

Погодилась я.

— Та гляди, розворуши його добре!.. Та ти розумієш… І той… заводь якомога подалі, в глушину!..

Звела вона мене з одним. Хто він — важко було відгадати. А зодягнений добре, і по всьому було видко, що з грошима. Не первина була — пішли. Він п'яненький добренько був і все намагався, щоб швидше. Я ж вела й вела. Нарешті він уперся, як бик, і ні ногою далі. Бачу — людей нікого близько, й темнувато стало (місяць зайшов) — можна й тут. А все-таки відвела вбік, у густий молодий дубнячок.

— О, глянь, яке чудесне місце!.. Ну!

Почепилась йому на шию, і ми обоє повалились на землю…

П'ять, десять хвилин… А їх не було! Мені вже здавалося, що провалилась справа, як раптом почула обережні кроки. (Я почула, він — ні.) То були вони. Хутко накинулись на нього, і Ванька заткнув рога ганчіркою. Я вмент рукою по кишенях, витягла, що там було, й гайда.

Хоча це ж не за того попалися ми. Накрили нас за якогось Сеню. Така сама була історія: завела його, обчистила й додому приїхала. Навіть гроші перелічила — сто карбованців було, як тут налетіла міліція — і до бупру. Дурні, вбили його. Він пручався, так вони й пристукнули…

«Славній Льолі на згадку.

«Люба дитинко!

Я повік не забуду сьогоднішнього вечора. Повік не забуду тебе. Клянусь ім'ям комсомольця — правду кажу! Прости, Льолю! Я негідний самець. Я комсомолець — і пішов на таку річ… Знай же — надалі я тобі друг. І це я доведу тобі на фактах: кожної хвилини ти знайдеш у мені заступника. Моя адреса: Степна 33. Костік».

Слиняве хлоп'я! Потяглось за спідницею і розжалобилось. Бачила таких… А втім — може, і пригодиться. Копійка до копійки — голому сорочка.

3 березня. Сердився Жоржик, що гості пасуться в щоденнику. Полізе ж, гад, по нишпірках, що ти йому, загородиш?.. А сьогодні є про що написати. Якби таких побільше…

Сиділа я з подругами в ресторані, вечеряла. Бачу — заходить якийсь стариган. Так, років під сімдесят, мабуть. Зиркнув спідлоба навкруги й сів недалеко від нас. Замовив вечеряти, а очима коли-не-коли й зиркне на мене. Я спершу не звертала уваги, противний такий, лисий і в зморшках увесь. А потім візьми й почастуй його поглядом. Він, сердечний, так і засовався на місці. Замигав очима й не знає, де їх подіти. Я вдруге моргнула — піддала жару. Стариган і розплився, покликав пальчиком.

— Знаєте!.. Я хочу з вами той… поговорити…

— Будь ласка, прошу!.. — Сіла до його столу.

— Тільки як би той… Мо, ми підемо куди-інде?..

Сказала «добре»!

— Добре?.. От і добре! Е-е, той… слухайте! — гукнув на офіціянта. — Скільки там з мене?

— Ви ще не вечеряли, громадянине.

— Нічого, нічого… Я ж замовив, нате!

Дістав якісь гроші, ткнув офіціантові. Той увічливо поклонився й відчинив перед нами двері.

— Так, говорите, добре?.. То тоді б, може, до мене додому проїхалися, га?

Я почала зацікавлюватися дідуськом: про віщо він має зі мною говорити? Трухлий же — як жук, порохня сиплеться… А нарешті погодилась і на цю пропозицію. Сіли на візника ми й поїхали. Хоч і старе було стерво, а тулилося до мене близько. Навіть руку тискав… Запитав:

— Перше — це як вас звати дозволите?..

Сказала йому.

— Льоля, от і чудесно!.. Гарне ім’я, чудесне!.. І ви гарні. Знайте — скільки я не шукав, не вибирав із вашого брата, а кращої не знайшов…

— Ви так думаєте?

— Не думаю, а так воно й справді… Ви ж справжня красуня!

— Дякую за комплімента!.. — І потиснула його руку. Знала таких жуків: їм заговори зуби — вони й тануть. Від того потиску він аж закректав.

— Ой, чудесно як!.. А тепер знаєте що, Льолю?..

— Скажете — знатиму… Або стривайте! Як же вас величати накажете?

— Е-е… Анатолій Федорович, Анатолій Федорович, моя дорога… Так що ж я мав сказати?.. Ага! Може, ми, Льолю, той?.. Кого стрінемо, чи ще що. Так ви вже того…

— Розумію, розумію!..

Живе стариган у великому шестиповерховому будинку на третьому поверсі. Коли підіймалися сходами, зустріли якогось його знайомого. (Старий наче знав, що попереджав.)

— А, Анатолію Федоровичу!.. Де гуляли так довго?

Анатолій Федорович затоптався на місці.

— В театрі, в театрі забарився… Знайомтеся, Іване Аркадійовичу!.. Е-е… Моя племінниця Льоля. Студентка… Власне, була студенткою, а тепер…

Іван Аркадійович чемно вклонився й поцілував мені руку:

— Дуже приємно, дуже приємно!.. А в якому театрі були, дозвольте вас запитати?

— Власне, я помилився… В кіно ми були, там і зустрілися.

— А, в кіно? Що ж дивилися? Мабуть, Нібелунги?

— Так, так… Нібелунги! І, знаєте, чудесна картина, Іване Аркадійовичу!..

— О-о, безперечно!.. То ж німці.

Мені було до бісиків втішно з Анатолія Федоровича. Помітно було, що нервується дуже й хоче якнайшвидше від нього втекти. А Іван Аркадійович говорив і говорив:

— Знайте! Рекомендую ще в оперу сходити. На «Фауста» в новій постановці… Ах, Анатолію Федоровичу, яка ж то краса!.. Ви бачили, Льолю, «Фауста»?

— Як же, як же!..

— Правда, чудесно?.. Знайте, я й досі не можу отямитись.

Анатолій Федорович нарешті не стримався:

— Дорогий Іване Аркадійовичу! Ви нам пробачте, звичайно, але ми поспішаємо… Дуже поспішаємо!

— Будь ласка, будь ласка!..

Іван Аркадійович галантно поступився і дав мені дорогу. Попрощалися. І вже коли ми збиралися до третього поверху, Іван Аркадійович знову нас зупинив:

— Анатолію Федоровичу, забув… Почекайте хвилинку!

Швидко піднявся до нас.

— Ось, нате, дивіться!.. — Витяг із кишені газету. — Не я вам говорив? Не по-мойому вийшло?..

— Завтра, завтра!.. Я ж вас прошу, Іване Аркадійовичу!..

— Тисячу разів пробачте!.. Це ж дійсно завтра можна… Пробачте! А завтра обов'язково…

— Добре, добре!..

Ми нарешті були вдома. Чудесна кватира в Анатолія Федоровича — аж із чотирьох кімнат. І сам — як палець. Є наймичка, але її не було, послав кудись. (Вухо — не дідуган!)

— Ну, роздягайтеся, будьте як удома!..

Як за дитиною, за мною ходив: калоші з ніг поздіймав, брилика, пальто. Ще й поляпав для чогось по пальто. Сіла я в кріслі м'якому, а він — поруч, у другому.

І сидимо мовчимо. Я чекаю, що ж він далі буде робити. Так було інтересно… Нарешті він немов отямився, кахикнув, пересунувся з кріслом з одного місця на друге.

— Е-е… От що, Льолю!..

— Слухаю, Анатолію Федоровичу!

— Що «слухаю»?..

— А про віщо ви будете говорити?

— Про віщо я буду говорити?..

— Та ну да ж! — І стрільнула на нього очима. Бісики пустила.

— Хе-хе!.. От чудесно! Зараз скажу… Той… Ви будете до мене… той?.. Ну це от сьогодні, а то щоб іще коли?..

— Це від вас буде залежати.

— Правильно, хе-хе!.. Я дуже радий. Ой, це ж буде добре як!..

Добрішає, отак і крутиться на кріслі, наче йому шило штрикає.

— Дуже добре!.. Знаєте — я на вас уже давно накинув оком, та все ніяк не насмілювався підійти. Вже місяців зо три… А сьогодні нарешті наважився.

— І добре зробили.

— Добре, хе-хе!.. Кажете, добре?.. — Взяв боязко мене за руку. — Дозволите поцілувати вашу ручку?..

— Хоч і обидві.

— Хе-хе… Обидві?..

Схопив кістлявими руками мої руки й довго цілував їх сухими тонкими губами.

— Хе-хе… Хороші ручки, маленькі такі!..

Притис собі до грудей. Ще сиділи, говорили про віщось. Потім знову він:

— Дозвольте ще разок поцілувати?..

Так тричі за ввесь вечір і… тільки. Дав червінці мені й прохав, щоб у п’ятницю обов’язково приїжджала — буде чекати.

Чудний якийсь дідусик! Чи чудний, чи дурний… (Щоб не забуть: вулиця Короленка, 105.)

6 березня. Була в кіно. Бігла на Садову, як раптом зацікавилась афішею на дверях:

СЬОГОДНІ В НАШОМУ КЛУБІ ЛЕКЦІЯ НА ТЕМУ: ПРОСТИТУЦІЯ Й БОРОТЬБА З НЕЮ. ПОЧАТОК О СЬОМІЙ ГОДИНІ.

Зайшла. Хоча й було вже біля восьмої, а ще не почалося. Сіла в куточку. Чекала. О пів на дев’яту нарешті відкрилась завіса, і хтось голосно вигукнув: — Увага, товариші!.. Ми трохи вас затримали, але зараз починаємо… Слово для доповіді надається…

З-за столу підвелася якась здоровенна туша, випила склянку води й стала на авансцені.

— Товариші!..

Я пильно втупилась у нього очима. Мені здалося, що його десь бачила…

І враз пригадала:

«Ой, гадство!.. Жеребець, їй-богу, він!..»

Не чула вже, що й говорив він. Чула тільки, як б’ється в мені серце. Воно мало не вискакувало — болісно билось… Хотілось схопитися з місця, вискочити на сцену й закричати на всю залу:

— Бреше він!.. Замазує очі! Він сам розводить проституцію…

Та хотілось тільки, а насправді — сиділа зігнувшись і мало не плакала.

8 березня. Випадково сьогодні зустрілася з Настею, товаришкою по гімназії. Вона теж живе в цьому місці, приїхала сюди по весні. Розпитувала, що я роблю. Збрехала, що працюю касиршею в церобкоопі… Настя просила до неї зайти. А чи йти?.. Що між нами зараз спільного?.. (Вул. Радека, 7, кватира 3. Настя Сосновська.)

10 березня. Ой!.. Не можу писати від сміху. Ха-ха-ха!..

Тільки що приїхала від старого. (Я не помилилась; він або ж професор, або ще хто з ученого брата.) Прибула до нього рівно о восьмій, як і вмовлялися. Не встигла й постукати я, як він уже стояв на порозі й блаженно посміхався:

— А я вже чекаю вас… Будь ласка!

Спершу повечеряли. Вино трохи підігріло дідуська — став таким швидким та балакучим. Все мені компліменти підпускав… Повечерявши, перейшли до кабінету. Почав він лащитись до мене… Сміх! Ну чисто як цуцичок ото до сучечки. Я воджу його за носа: то моргну, то губами цмокну, то язика покажу… А він аж облизується, аж ірже від задоволення. Бачила я смішних, але смішнішого не доводилось. Показала йому мізинця — упав від реготу. Довго качався на канапі й аж сльозу пустив…

Заспокоївся нарешті.

— Ху-у!.. Хай тобі грець!.. Ги… ви нічого не маєте, що я тикаю?

Я дозволила.

— Дозволяєш?.. Ох ти ж, моє золотко!.. Яке ж ти гарне!..

І раптово обняв мене. Я роблено насупилась:

— А це що таке?.. Як вам не соромно!..

Бідолага аж зблід від цих слів. Заморгав винувато чоловічками:

— Пробачте!.. Більше не буду…

Мені аж жаль його стало. Я хутко обняла його й цмокнула в губи.

— Я пожартувала…

— Пожартувала?.. Серйозно пожартувала?..

— Ось цьому доказ.

Поцілувала його вдруге і посадила поруч себе. Такий поворот справи окрилив дідуська:

— Ой, хороше ж як!.. Вогнику мій!..

— Глядіть, щоб цей вогник не спалив.

— Вже спалила, вогнику.

— Уже?

— Сама бачиш… Закохався в тебе. Всі оці ночі й снилась навіть… А позавчора й не витримав, пішов навіть шукати, та не знайшов…

— Хіба?.. А сьогодні я сама прийшла. Задоволені?

— Золотко ти моє, кралечко!.. Забігай до мене щоденно… Не щоденно, а хоч двічі на тиждень… Га, моя рибонько?

— Ваша воля…

— О, о!.. Бачиш, у тебе й суконька потерта, і черевички той…

Щодалі тулився ближче до мене, гладив мені руки.

— Приїдеш, перебудеш ніч — і вільна… Потім у театри будеш ходити. Ти любиш же театр?..

— Люблю.

— От-то!.. Куди схочеш, хоч і щоденно…

Напівліг коло мене і до нестями почав мене цілувати: в уста, щоки, очі. Аж захекався. Відпочив і знову… Не зоставив, мабуть, жодної точки, де не лягли його старечі посинілі губи…

Умовились: я приїжджаю до нього щочетверга й щопонеділка. Що він далі буде зі мною робити?!?

12 березня. Весна… Нарешті весна! Вже так пригріває сонечко, що вдень стає жарко. Коло нашого парадного вже висохло, і так же хороше всюди. Весна, весна!.. А ще через місяць-два на село? До Жоржика… Може! Не можу сидіти в хаті. Тягне на вулицю, до життя, до сонця…

«Був у тебе о третій годині — не застав. Коли є в тебе зайва копійка, викупи в кравця мій костюм. Віриш — ні копійки в кишені… Стипендію одержав, повіддавав борги. А там небагато — дванадцять чи п'ятнадцять карбованців. Завтра о п'ятій забіжу — чекай…

Твій Жорж»

13 березня. Жоржик аж затанцював від радості, коли довідався про мій контракт із стариганом. Заборонив мені й ногою ступати на Садову. Вистачить, говорить… А чи вистачить?

А стариган нічого чолов'яга, їй-бо, нічого. Тільки ж противнющий!.. Плювати хочеться. Сьогодні вже дужче розійшовся, розоскомився. Спершу все як і раніше: повечеряли, випили — і до кабінету. А там: лампочка червоним обгорнена й подушки на канапі. Почав дідусик із пройденого: слинив очі, руки, шию… Далі й нижче поліз. Заважало вбрання — однією рукою тиснув мене до себе, а другою розстібав ґудзики ззаду…

Чортове одоробло!

15 квітня. Їздила з Жоржиком за місто. Боже, як же хороше!.. Весело, радісно! Радієш воскресінню природи, радієш шумові весняних ручаїв, співам жайворонків, пестливому вітерочкові. Хочеться схопитись із вітром за руки й понестись по полях, від села до села, в невідому далеч. Почуваєш, як разом із вітром, із піснею весни заливає тебе кров, здорова й гаряча, як сама весна. І тоді я хапала замість вітру Жоржикову руку, і так бігли, спотикались, падали й знову бігли…

Та це вдень… А зараз восьма година — і мені треба їхати до Анатолія Федоровича. У-у, гад!.. Паразит нещасний! Як ти мені наостогид!.. Як мені набридли твої жаб'ячі поцілунки, як набридла твоя огидна морда… Все-все набридло. З яким би задоволенням я вчепилась тобі зубами в горло… Зубами, нігтями я рвала б тебе на маленькі шматочки й викидала огидливо на бруковану вулицю. Ні, мало цього… Я б по частках: спершу очі, далі ніс, вуха… Я б…

Дурна!.. Поможеться?!. Дурна!.. А-а-а…

4 червня. Здрастуй, мій любий зшиточку, мій єдиний друже! Тільки ти в мене зостався, тільки з тобою я можу поговорити… Та ти дурний, ти німий і нерозумний. Ти хоч і чуєш мої прокльони, та нічого не скажеш, нічим не порадуєш.

Або ні… Ти не сердься — я дурна, ти ж розумний… Ти не плач, заспокійся… Я вквітчаю тебе візерунками. Я змию плями від сліз дорогими пахощами. Тебе ж найбільше я люблю. Тобі єдиному тільки й буду повідати про своє життя. Слухай і мовчи… Не диш, ша!

Мій Жоржику… негідник! Чуєш?.. Він кинув мене. Кинув… Виссав із мене кров, вирвав моє серце і жбурнув собакам. Ти думав коли про це? Ти ж був колись його. Пригадай, він тобі розповідав про моє дитинство. Тобі він скаржився на місто, на його життя. А тепер він кинув нас — і мене, і тебе… Кинув, згинув, пропав…

Слухай! Ти не бачив — я розкажу: цілий місяць, кожного ранку, вдень, уночі я його виглядала. Ходила по вулицях міста, вглядалася в кожне обличчя мужчини… Я ходила туди в університет, я їздила за місто; я була скрізь… А його не було і, може, не буде…

Так от: я на вушко тобі скажу — ми колись його знайдемо… Знайдемо і… Що ж ми йому зробимо?.. Ой, боже! Я не можу, не можу… Невже цьому правда? Я ж так надіялась… Я ж усю себе, душу свою йому віддала. Він усе забрав, я тепер порожня… Я — трухлявий, мертвий пеньок, що нікому вже не потрібний…

Та він же клявся. Слово честі давав. Слово честі — де ж воно?..

І щоб після цього я вірила людям? Ніколи в світі, доки й загину, до смерті! Я тепер стану гадюкою. Мій девіз — помста! Хто б ти не був, я не пожалію. З першою нагодою — всі вістря гніву мойого — для помсти… А вже коли тебе зустріну — це буде найщасливіший мій день. Я вимотаю з тебе всі жили й змотаю на клубочок… Я впнуся зубами тобі в горло й вип'ю всю кров. Я з живого витягну серце й нароблю з нього котлет… А твого брехливого язика почеплю над ліжком, і буде він подушечкою, куди вштрикуватиму голки.

Чуєш, мій зшиточку? Будь цьому свідком. Нема в мене Бога, немає нікого — перед тобою клянусь. Клянусь життям моєї матусі, клянусь… Ой, не можу далі!.. Стомилась… Голова болить, і світ передо мною кружиться… Не можу…

7 червня. Що я наробила?.. Що я наробила? Він же нічого людина… Боже!.. Піду сьогодні до нього, впаду на коліна й буду прохати прощення. Мо, і простить?.. Він огидний, поганий, та він любить мене…

Анатолію Федоровичу! Простіть!.. Не буду більше, не буду…

8 червня. Він простив мені… Який же він добрий! Він плакав укупі зі мною… Плакав — чого? Що дурний?.. Ні, він плакав, що минула молодість його. Минула… Отак же й моя минеться. Зараз я молода, вродлива… А пройдуть роки…

Ой, жах який!.. Кому я буду потрібна? Ніхто не порадує, ніхто не пожалує… Не обсядуть дітоньки, не скажуть: «Мамо, люба моя мамо!..» Нікого не буде — чужа, старчиця… Ай!.. Страшно як! Пустка на душі, холодно… Господи! Та невже так і не знайду я собі пристанища? Хоч якого… Щоб у мене був син… С-и-н! Може ж він бути?.. Лікарі кажуть — може. Я скільки разів питала… І він буде в мене, буде, батько — чорт із ним, знайду якогось батька… Викохаю його, випещу. Виросте він здоровим і вродливим. З чулим серцем і доброю душею…

Ой, як гарно зараз мені на душі! Як гарно… Я чую, як сили струменем вливаються мені в тіло, як оживає надія. Не пропаду я, не пропаду…

9 червня. Ти правий, Жоржику!.. Ти молодий, ущерть наллятий свіжих сил. Ти потрібний своєму народові, а я… пропаще творіння. Я ж така дурна. Ну, як би я з ним жила? Він учений, університети закінчив. Йому потрібна товаришка в роботі… Я б же була лялькою, з якою б він інколи погрався… Як я раніше до цього не додумалася? Це ж так ясно…

Не клену й не сержусь я тепер на тебе. Все пройшло, все минуло, як сон. і хай… Випито чашу до дна, і тільки гуща лишилась на споді, але й вона змиється. Час — чудесний лікар.

Одне тільки, мій любий хлопчику: навіщо було так багато витрачати красивих слів? Навіщо було прикидатися комедіантом?.. У моїй дурній голові це якось не знаходить відповіді. Моє хворе серце таке ж дурне…

Ой, сумно, до божевілля сумно!.. Поїхати хіба на кладовище? На зелені могилки, де тиша мертва й вічний спокій. Та не стріну ж його там… К чорту!.. Буду сидіти дома.

13 червня. Сьогодні «Зелені свята». Який дурень, хотіла б я знати, вигадав оці свята?.. Скрізь і всюди п’яні, співають, радіють чогось. Поїхала на кладовище — так само. Ходять парочки, сидять парочки — веселі безтурботні, а я… Ох, Жоржику!.. Хоч думкою побудь укупі зі мною. Жоржику!..

30 червня. Люблю я могилку одну на кладовищі. Маленька така, травою заросла. Тоненький хрестик похилився набік, і напис на ньому: «Зіна Левченко». Посадила на могилі я квітів. Принесла з дому в горщечку. Навкруги могилки барвінком поросли, квітами різними, а Зіна — як сирітка… Буду щоденно їх поливати, доглядати. Будуть вони рости й цвісти… А з ними вкупі ростиме й цвістиме моя надія… Навіщо? Боже мій!.. Та невже й надію він у мене забрав?..

Сходить сонце, народжується день. Любий, далекий Жоржику, доброго ранку!

6 липня. Ніяк не виходить мені думка з голови: невже не можу я бути матір'ю?.. Який це буде жах! Сьогодні знову піду до лікарів. До одного, до другого, до третього. Якийсь же скаже правду… А може, і від нього буде, від Жоржа? Яка б це була радість!..

14 липня. Що ж це?.. Омана чи сон?.. Я сама собі не вірю. Склалось це так якось чудно. І досі не можу опам’ятатись… Слухай, мій зшиточку! Я тобі все розкажу. Порадій укупі зі мною. Смійся тепер, веселись!.. Слухай.

Пішла я вчора до Насті. Пригадай — я тобі розповідала. Товаришка по гімназії… Сиділи довго, згадували за минулі роки, за наше навчання… Аж тут приходить її чоловік Митя й він… Він — шофер із тої установи, де Митя служить. На ймення він Ваня. Такий невисокий, у шкіряній куртці. І так же вона йому йде — чорна, аж вилискується. А сам він білявий, волосся кучеряве, їй-бо, як дитина, і очі як у дитини.

Познайомила нас Настя. Сіли всі вечеряти, і Настя, як навмисно, посадила нас із Ванею поруч. А той як засоромиться… Сміх! Настя його в бік штовхає, а він іще дужче. Потім облащився трохи, почав жартувати. Ой, і весело ж було!..

У доміно ще грали. І вийшло так, що він партнером моїм був. Сидить насупроти й оком не гляне. А коли й гляне, то почервоніє-почервоніє… Нащо — і я соромилась. Чуєш, зшиточку! Я вже й забула, що то є сором, і раптом — со-ро-ми-лась… І так же чудно було, так гарно, любо. А як заспівали… Ой! Я не знала, де й сиджу. Здавалося, що я вдруге на світ народилась…

Та це не все: і додому він мене провів. До самого порога. Потиснув міцно руку й не випускає… Потім опустив очі й говорить:

— Гарно було б іще коли пограти в доміно…

— Ой, швидше б той день!

16 липня. Була знову в Насті. Зустріла приязно так і зараз лукаво підморгнула:

— І чого-бо спізнятися так?.. Ждав-ждав сердечний та й пішов…

— Хто ждав?

— І вчора приходив…

— Їй-бо, Настю, розсердюся…

— Ой боже!.. Не буду, не буду!

А коли прощалися, нишком промовила:

— Заходь завтра! Він славний хлопчина…

Та невже це не сон?.. Любчику, чуєш?

17 липня. Ходила з ним у кіно. Ти не зрозумієш, як це воно… Ти чув тільки мої прокльони, бачив мої сльози. Цього ж не зрозумієш… От так: сидимо ми поруч, плече об плече. Він узяв мою руку, обережно-обережно, наче боявся. Обома руками: однією стиснув міцно, а другою гладить легенько. А від цього так же лоскотно і приємно-приємно…

У темряві він присувався ближче. Я почувала поруч теплінь його молодого тіла. І від цього робилося млосно, і голова мимоволі хилилась йому на плече. Розумієш тепер, любчику? Розумієш, як це — бути з ним у кіно?.. Ой, ти ніколи не зрозумієш! Це треба відчути… Ось колись візьму тебе з собою, положу до грудей. Прихилимось до нього близько… Або ні, ти спопелієш від цього… Ти згориш від його гарячого подиху, від його палючих очей…

Ні-ні, не візьму я тебе… Не візьму.

26 липня. До мого дідуся вже не ходжу… Вчора зненацька з'явилась мені думка: знайти роботу, хоч будь-яку, аби роботу… Адже ж Неля працює, і вже півроку майже… Пішла увечері до неї. Зраділа дуже й порадила сходити до окрвиконкому. Сьогодні ходила, і що ж?.. Пообіцяли. Розповіла я їм усю правду, як попові на духу виклала, — і пообіцяли. Сказали прийти завтра.

Завтра, завтра!..

27 липня. Ще завтра.

28 липня. І ще завтра…

29 липня. Завтра обов’язково.

5 серпня. Я вже три дні на роботі… Три дні. А це майже по два карбованці на день. Ну що ж: шістдесят копійок обід, тридцять — сніданок, двадцять — вечеря… Вистачить. Живуть же люди…

Зате яка радість: я працюю! Тепер сміливо можу говорити Насті: працюю в їдальні церобкоопу…

А там — Ваня сто карбованців. Він уже натякав мені відносно цього… Та, мабуть, підожду трохи. Розвідаю спершу, хто він, якої вдачі? Чи не п'є, не гуляє? Що я пишу? Як не соромно про Ваню, про мого кучерявого Ваню, таке думати?.. А Жоржик? Хіба він не хороший був?.. Хороший до часу, а потім…

Тільки ні! Ні-ні-ні!.. Мій Ваня не такий, не такий!..

16 серпня. Цікаво складається життя людське. Недумано, негадано… Чи думала я бути… А, на чорта точки ставити? Не думала ж я бути повією. А сталося… Як буря налетіло на мене, зламало й понесло-понесло. Спершу борсалась, хапалась за кожну соломинку, на всі боки кидалася. Несло, тягло за течією…

І раптом зачепилася за дебелого кореня, влізла на берег, обсушилась, обігрілась… Як цікаво!

27 серпня. Сталося… Чого найбільш боялась, жахалась при одній тільки згадці, — воно сталось. Ай, прокляття!.. Проклята моя доля! Нещасне моє життя!.. Смійся, регочися, мій любчику! Реготом затамовуй біль мого серця!.. Ой, серце, моє бідне, розхристане серце! Дурне, нерозумне! Безвільне ти, без крихітки розуму. Невже ти не догадувалось, що це мусить статись? Не тепер, то в четвер.

Питаєш, що ж таке сталось?.. От що сталося.

Розносила я обіди поміж столиками. Ну, як і завжди: підбіжиш до столу, поставиш посуд і далі летиш. Інколи, було, і не глянеш, кому подаєш, — помітиш тільки, скільком чоловікам. Отак і сьогодні: підношу одному, а він уже не один за столом… Глянула, кому ж подавати, — і закам'яніла так: коло столу сидів мій Ваня й отой соплячок, що колись із ним у баню ходила… Все, що було в руках, пішло шкереберть. Розлилось по підлозі, бризками розлетілось навкруги. Ваня аж тоді помітив мене й хутко підбіг.

— Льолю, ви?.. Що з вами?..

Я ж — хоч би що… Вихором вихопилась з їдальні й на вулицю. Не чула нічого, не бачила нікого… Скочила на візника — і за місто…

А тепер?.. Що ж тепер мені робити? Боже мій, милий боже!..

1 вересня. К бісу!.. До чорта все! Живи, Льолю! Живи, доки живеться, а далі… далі побачимо. Зараз живу з одним у готелі. Гроші є — чого ж мені більше? І будуть гроші, а з грішми — ого-го!.. З грішми я на всіх плювала… На Жоржів, Вань, сім'ю — єрунда! Все на світі — єрунда!..

5 вересня. Як і далі так — лафа!.. Підчепила вчора одного, з Москви, говорить, приїхав… Взяли окремий кабінет у ресторані — і ну бенкетувати. Сподобалась йому я дуже — не жалів нічого… Закликав музиканта до кабінету, і ну танцювати. Ох, і весело ж було!.. Прогнав потім к бісу музиканта, почав зі мною гратися… Ну й пройдисвіт же, гад, зараз видко, що столичний!..

Ну й я маху не дала: він своє, а я своє… Голублю його, заціловую, а рукою в кишеню. (Раніше роздивилася, де в нього гроші.) Витягла кілька папірців і в зачіску заткнула. Розкис так бідолаха, що й не помітив… Є на зиму пальто!

11 вересня. Такий же настрій був оці дні препаскудний. Чи то, що без квартири була, безпритульною блукала… (Бісові фараони!) Чи оті думи, рожевії мрії… Днями висиджувала в саду міському, а там матері, наймички з дітьми повилазили. Ходила поміж ними, заглядала, немов пес, облизувалась. І від цього нудь коло серця, і така ж тоска!..

Да!.. А позавчора пак зустрілась з одним чудаком. Владою звати… Хоча він не такий і чудак. Наївний тільки страшенно, як незаймане дівча. Наївний і, мо, трохи дурненький… А так — нічого хлопчина… Думала спершу — гад, а тепер і каяття бере. Їй-богу ж, він гарний хлопчина! Симпатичний до краю й добрий… Та ще — сміх! — у міліцію попали… Чого — так і досі не знаю. І після цього він додому спати повів…

Цікаво було б іще зустрітися з ним. Сьогодні шукала — не знайшла. Чи й справді він такий наївний?.. Ой, бреше!

7 листопада.

Как скучно туманно, кругом!.. Тосклив, безотраден мой путь. А прошлое кажется сном, Томит наболевшую грудь…

Сумно, тоскно, мій любчику!.. Змучилась я, душа спокою просить. Хочеться забутись, нічого не знати. Нікого, нічого… Хочеться примружити очі і піти, піти… Куди, для чого — не знаю. Просто піти й піти… У безвість, у невідому даль…

Розділ 3 «Цнотливий хохлик» або: до чого ж тут Авіадама?

Між іншим почав читати записки Льолині, між іншим і закінчив. Непомітно проковтнув… І нічого, крім них, не бачив, нічого не чув. За ширмою щось мурчала Мура. Говорила, певно, щоб ішов уже я — вечоріло. Я сидів… А всередині, десь глибоко, замість злості й гніву до Льолі, заворушився болісний жаль. І заманулось враз її розшукати. Знайти, витягти з отої багнюки й поставити на ноги — живи! Їй так бракує товариської помочі, а я б допоміг у дечому. Гадаю, я б не спокусився на принади тіла, на її красу. Вистачило б волі. Почуття людяності й розум перемогли б…

А може, її вже немає? Це ж так можливо… Наплювала на Жоржів, Вань, Владь… Лежить десь із простреленим черепом чи купається в холодному морі… Тьфу! І прийде таке в голову. Дівчина кудись, мо, в «гості» пішла, а я вже топлю…

Сказав Мурі, що завтра ще навідаюсь, і пішов додому. Коло самого двору зустрів Сашу, любовника з нашої трупи. Напосівся мокрим рядном на мене:

— Владю, от чорт! Три години чекаю!

— Три години… Може ж, хоч трохи менше?

— Рівно три години. Репетиція ж сьогодні в нас. А тепер спізнились. Бувай!..

— Стривай! Куди ж ти втікаєш?..

— Ніколи, голубчику: побачення через п'ять хвилин з одною дамочкою… Ех, і красуня ж — пальці облизати! Бувай! — Сіпнув мене за руку й побіг. Потім раптом спинився й гукнув:

— Ей, слухай!.. Там на столі я той… лишив… той… А набої, пробач, усі постріляв.

— Що за «той»? Які набої?..

Увійшов я до кімнати, глянув на стіл — лежить мій маузер. Та як же воно? Хіба його Льоля не вкрала?.. Тьху!

…Спав тої ночі довго. Прокинувся й довго вилежувався. Якого чорта — відпустка. Потім раптом пригадав, що треба ж бігти до Мури. Хутко зібрався й побіг. На порозі мені господиня подала якогось листа. Глянув на конверта — місцевий.

Від кого б же він?.. Хіба від Ніни?..

Так зараз подумалось. Але помилився: був грець його зна від кого. Анонімний. Почерк жіночий і наче знайомий, але не Нінин. Прочитав:

«Вельмишановний Владиславе Андрійовичу!

Завтра. 25/ІХ, о 8 год. ввечері чергове наше зібрання. Явка обов'язкова. Адреса: Пушкінська, 21, у дворі, окремий флігельок. Стукайте тричі в двері й на запитання “хто там” відповідайте: “Ельвель”».

То це, виходить, сьогодні? Навіть сьогодні?.. Цікаво!.. А хто, що, до чого?

До Мури прийшов опівдні. І першим моїм питанням було:

— Дома вже Льоля?

І у відповідь:

— Нема.

— Але ж, може, вона приходила?..

— Приходила.

— Ви справді, сьогодні?..

— Сьогодні, вранці.

— А де ж вона зараз?..

— Оцього вже я в неї не спитала. Склала свої манатки на візника й поїхала.

— Куди?..

— Та чого ти пристав?.. От зараза!

Як не намагався щось дізнатися — не знала. Навіть карбованець не допоміг…

* * *

О сьомій пішов я на Пушкінську. На всякий випадок вкинув у кишеню браунінга — біс його відає, що там чекає. Знайшов і флігельок, знайшов і двері. Хотів уже стукати і раптом роздумав. Обережно зійшов із сходів і сховався за ріг. Думка була рознюхати, що за конспірація? Хвилин за десять помітив якусь чоловічу постать, що йшла до флігелька. Вона теж обережно зійшла на сходи й постукала. Справді, з-за дверей почулося: «Хто там?» — і постать відповіла: «Ельвель».

За ним постукав і я. Мене теж запитали, і я теж відповів. Двері відчинились, і я опинився в якомусь темному коридорчику. Коло мене була якась женщина. Лиця її не бачив, зате досить рельєфно вимальовувалась її фігурка. Як виточена, бо була майже гола: якийсь клапоть шовку на спині, другий на стегнах… Мені ж відразу стукнуло в голову, що це Льолині заходи. Хоч і не вона писала, та їхня, видко, компанія. Ну, й намислили погуляти. Роздягся я, і женщина ввела мене в якусь простору напівтемну кімнату.

— Добривечір!..

Коло десятка голосів відповіло мені на привітання. Потім відкілясь із кутка почувся приємний жіночий голос:

— Панове!.. Ложа Вільної Любові в повному складі…

«Почувся» кажу, бо я майже нічого не бачив. Вся кімната була заллята синім світом, і по ній метушились якісь таємно-казкові тіні.

— Прошу сідати!

Тіні повільно розлізлися попід стінами й посідали. Мене теж хтось легенько потяг за руку й посадив поруч себе. Запанувала німа тиша.

— Панове! Першу чарку п’ємо за нашого нового члена, Владислава Андрійовича. Ура!..

— Ура! Ура! Ура!..

Тоді тільки помітив я, що передо мною стоїть маленький столик. А на ньому карафка й два келішки.

Я незрозуміло залупав очима й узяв один. Підвівсь, уклонився й випив. Всі останні чомусь сиділи…

— Другу чарку, за нашою славною традицією, за Ложу Вільної Любові. Ура!..

Мертва тиша враз порушилась, і тіні заметушились по хаті. Мене теж хтось потяг за руку, і я опинився в якомусь шаленому коловороті. Стояв посеред кімнати й не знав, куди подітися. А круг мене гасали тіні й насвистували якусь дику ритмічну мелодію. Гасання поволі набрало вигляду організованого танку. Всі побрались за руки і з вигуками й незнаною мені досі піснею понеслись по кімнаті. Мене теж понесло… Кружляли так хутко, що я ледве не впав. Мене підтримали дві жіночі руки. На цьому танок скінчився, пісня вщухла. Тіні з вереском розлізлися знову по кутках. Я теж кинувся до свого столика, але він був зайнятий. До другого — теж. До третього — сиділа одна й голосно реготала. Схопила мене за руку й потягла до себе. Довго не могла говорити від сміху, потім:

— Ой, не можу!.. Ви пробачте, звичайно! Мені так зараз весело!..

Тоді ж помітив я, що це вже не та, з якою допіру сидів.

«Що за чортовиння?! — майнуло мені в голові. — Чи я сплю, чи я збожеволів?..»

Одначе й подумати не було коли. Сусідка налила чарки й голосно гукнула:

— Ну, за наше знайомство!.. Влада й Аля хай живе!..

— Аля?

— Так, моє ім’я Аля.

— Дуже приємно, радий… Але скажіть мені, Алю, що все оце значить?

— Нічого не значить, пийте!

Хильнула чарчину і враз опинилася в мене на колінах.

— Ось що це значить!

Жагуче обхопила руками за шию і впилася мені в губи.

— Тепер розумієш?..

Я зрозумів: це кишло повій, і я в них за гостя. Але де ж сама Льоля? Чому її не видко?.. Власне, важко було й узнати — тіні. Одне відрізняв: штани від спідниць… У мені забилося глухо серце: Льоля, Льоля!..

Звернувся до Алі:

— Пробачте!.. А де ж ваша Льоля?

— Льоля?.. Ви хочете з нею?.. Так це в нас недовго. Льолю, ей, Льолю! — Аля пурхнула від мене й полетіла поміж столиків. Як метелик той… За хвилину до мене підсіла друга:

— Ви мене кликали?..

— Льоля?

— Так… Пробачте — Владик, здається?

— Як, і не впізнала навіть? Льолю?!

Я взяв її за руку й ніжно заглянув ув очі. І враз відсунувсь, — де й ніжність та ділась…

— Я помилився. Пробачте, будь ласка!..

— Як помилився?..

У цей час по хаті пролунав голосний жіночий регіт. Дзвінкий, задерикуватий і такий мені знайомий. Я хутко звернувся до моєї сусідки:

— Хто то сміється? Скажіть…

Замість відповіді вона повисла мені на шию й притислася всім тілом до мене.

— Хлопчику мій!..

Я намагався звільнитись, злісно запитав її:

— Ради чорта, що це все значить?..

— Ви хочете знати?

— Хочу!..

— Ви член Ельвель і не знаєте, що це?

— Ні чорта я не знаю! Гетьте! — Відштовхнув її набік і вихопився посеред кімнати. Щосили вигукнув:

— Куди я попав?.. Говоріть, а то всіх зараз перестріляю!..

Гамір раптово вщух. Тіні прикипіли до місць. Я стояв із револьвером у руці й чекав, що з цього вийде. Тоді з кутка випливла тоненька тінь і спинилась коло мене:

— Владю, ти хворий?..

— Хто ти?

— Я.

— Бачу, що ти… Але хто?

— Подумай, мо, пригадаєш? А тим часом дай сюди револьвера!

— Ніна?.. Ніна Сергіївна?!

— Ну, давай, давай револьвера!

— Навіщо він тобі? Я його сам тепер заховаю…

— Панове! — звернулась тоді Ніна до всіх. — Вогник згорів! Іспита зроблено. Давайте світло!..

Вся кімната заллялась блідо-рожевим сяйвом. До того темні тіні перетворились раптом на світлих янголів. Вони посхоплювалися з місць і тісним колом стали круг мене. В мене розбіглися очі — не знав, куди дивитися.

— Ну що?.. Правда, милий у мене хлопчик?.. Знайомтеся!

Всі навипередки ручкалися зі мною, голосно викрикували свої імена. Жінки бозсоромно зазирали в очі, а одна показала язичка. І я тоді засоромився: мені соромно було за мою гарячність з револьвером і соромно було дивитися на них. Не жінки то були, а якісь розмальовані ляльки. Не те: наївність напала якась… Іще не так: я, було, відвертався, як Ніна ніжки покаже повище колін. А тут раптом аж п'ять майже голих бабів!

Я відвів її вбік і сів на канапі.

— Ніно, Нінусю!.. Та скажи ж нарешті, що це таке?..

Ніна з розгону сіла мені на коліна й голосно засміялась:

— Це, моє золотко, Ложа Вільної Любові!..

— Ти хочеш сказати — Ложа Вільної Розпусти?..

— Ну й дурень!.. Не подобається — можеш іти!

Відвернулась від мене й замугичила оту чортову дику мелодію. Я сидів похнюпившись і спідлоба зиркав по кімнаті. Члени Ложі сиділи парами в кріслах, напівлежали на диванах. Всі безтурботно й весело реготали. Хтось півголосом затяг: «Ах ти, доля, моя доля…», — а ще хтось, піднявши келішка вгору, вигукував якийсь тост. Недалеко від мене в кутку почувся голосний поцілунок. Я мимоволі повів туди очима: хто цілувавсь — не видко було. Стирчали самі ноги, а голови прикриті були великою шаллю…

— Ну, Ніно, годі тобі дутись!..

— Я й не дуюсь.

— Пробач, мо, я погарячкував… А зараз давай поговоримо!

— Про віщо?

— Ну як «про віщо»?.. Так довго не бачилися…

Ніна повернулась до мене, стомленим поглядом глянула мені в очі:

— Ну, говори!..

— Ти не сердься, Нінусю… Але я хотів би піти відціля.

— Ну і йди…

— А ти?.. Я тільки з тобою.

— Ти цього хочеш?

— Так, я цього хочу.

— Тоді ходім!..

Ми попрощалися й пішли. Сіли на візника… Дорогою я намагався заговорити з Ніною відносно тої Ложі й не наважувався. Всю дорогу мовчали. І вже коло її будинку, як прощалися, спитався:

— Коли ж ми знову зустрінемось?

Відповіла, що коли я захочу. Хоч і щоденно… А зараз болить дуже голова й хочеться спати. Ще сказала, що до Ложі тепер не піде. Я скористався з цієї нагоди:

— Все-таки, Нінусю, дозволь запитати про неї.

— Про кого?

— Та про Ложу ж.

— А, ну її!.. В печінках вона мені сидить.

— То ти хіба давній її член?

— А відтоді… як із тобою ото посварилась.

— Ну і?..

— Ну й пішла!.. То все мої подруги.

— А мужчини хто?

— Хто? Ніхто!.. Дурні все, як оце й ти… Бувай!

Василь Минко. Беладонна

* * *

Три шляхи передо мною слалися:

Один — шукати йти Льолю. (Жаль чортової дівчини!)

Другий — іти на репетицію. (Занудився — як бога її ждав!)

Третій — Ніна призначила побачення. (Хороша ж, ідолова душа! Вогонь!)

Та Льоля хай, мабуть, підожде. Завтра вдень піду до адресового столу. Ніна?.. Да, до неї треба піти. Але ж від неї так легко не відчепишся — і спізнюсь на репетицію.

А що, як і її потягти на репетицію? Ну, понудиться трохи — їй не звикати. Правильно!

Сів на трамвай — і за п'ять хвилин був на Садовій. Ніна чекала мене у «Ведмеді». На мою пропозицію згодилась, і навіть із радістю. Терпеливо висиділа три години на репетиції — і ані пари з вуст, що набридло. Навіть задоволена була. А як поверталися додому, раптом запиталася:

— А чи не можна й мені до вашої трупи вступити?

Я відповів, що не можна, і чому саме. Вона не образилась, а тільки пожурилась:

— Який жаль!.. Нещасна я, чому я не родилась українкою?

Запитав, чому це раптом у неї так.

— Ну як же? Така краса!.. Така чудова п'єса, такі чудові пісні!.. А як іще зодягнуться в українське вбрання… Ех!

…Повертаючись від Ніни, цілком випадково зустрівся на вулиці Енгельса з Нелею. Ішов, думав про щось, як раптом чую позад себе:

— Нелю, почекай!..

Дівчина, що йшла поперед мене, на цей оклик зупинилася. Відійшла набік і стала. Виходило, що вона була Нелею. Неля. Неля!.. Щось мені ім'я наче це знайоме?.. Не довго думаючи, я хутко підійшов до названої Нелі. Їх уже було дві.

— Пробачте!.. Хто з вас буде Неля?

— Я… — озвалась одна.

— Дуже приємно!.. Ще раз пробачте: ви, здається, подруга Льолина?.. Грінберг Льолі… Знаєте таку?

— Знаю…

Підозріло скосила на мене очима. Нелина подруга попросила в мене цигарку й пішла собі.

— Так от, товаришко Нелю! Мені вона зараз дуже потрібна… Власне… треба з нею побачитися…

Сказала, що не знає, і хотіла йти. Я затримав знову. Не затримав — поруч із нею пішов. Щодалі Неля ставала привітнішою. Коли ж узнала моє ім'я, сказала, що про мене їй Льоля говорила. Дала мені свою адресу й прохала зайти. Мо, вона взнає що про Льолю.

Ще пак між іншим запитав у неї:

— Як же ви знову? Здається ж, ви працювали?.. Так, принаймні, Льоля мені говорила.

Посупилась спершу, потім спокійно відказала:

— І зараз працюю… А вечорами як коли й отут підробляю… За півсотні в місяць не дуже розгуляєшся. А наш брат хіба ж звик до цього? На широку ногу привикли, ну і… розпаскудились, а тепер важко відвикати — це по правді, від щирого серця…

* * *

По цій зустрічі мені раптом спало в голову сходити до Насті. Адресу знав із щоденника. Мо, вона знає що-небудь? За кілька днів пішов. Була дома сама. Сиділа коло столу й латала підштаники. Привітався. Запитала привітно. І навіть на підштаники не вважала. Так просто, щиро:

— Ви до чоловіка? Нема його зараз. На партзборах.

Зам'явся я трохи, та потім сказав, що до неї.

— До мене?!

Довгенько дивилась на мене. Впізнавала, видко. Потім запропонувала сісти.

— Я вас слухаю!..

Сказав, що прийшов у справі Льолиній. Я її товариш… Зраділа цьому, засипала розпитуваннями. Де Льоля, що з нею та чого не показуються? Вона так за нею скучила… Я, плутаючись, відповідав на запитання. Вигадував цілі байки й ні слова правди. Не хотілось признатися, хто ж насправді Льоля. І нарешті від цього зробилось огидно й соромно за себе.

На якого чорта вся оця комедія? На греця я брешу?.. Треба швидше тікати.

У цей час до кімнати зайшов якийсь мужчина. Я думав: чоловік Настин — так просто поводився. Роздягся й сів коло столу. Настя познайомила:

— Ваня. А це товариш Льолин.

Ваня міцно потиснув мені руку і, косо зиркнувши, промовив:

— Да?..

— Так-так… Ще й близький — працювали вкупі.

— Працювали?… А тепер?

— Тепер?..

Мені в цьому запитанні почулась якась нещирість. Я знову зам'явся, але потім почав щось відповідати. Мене цікавив Ваня. Льоля так ним захоплювалась. І потім — як він до неї тепер ставиться? Після отого випадку в їдальні церобкоопу? Він же запевне знає, хто така Льоля. А Настя не знає — виходило, не розплескав іще. Надумав поговорити з ним по душах. Коли йтиму додому, запропоную прогулятися трохи.

Прийшов чоловік Настин. Симпатичний чолов'яга, в здоровенних окулярах. Мені він відразу чомусь сподобався. Простяга такий і, видко по всьому, гуморист, бо з першого ж слова я реготав. Сіли обідати, запросили й мене. Я відмовлявся, але господар без манірності схопив мене за плечі й посадив на стілець. Обідалось весело, і мені пригадалися тоді записки Льолині про цю сімейку. Власне, Ваня до цієї сімейки не належав. Він був другом господаря і, як холостяк, у них харчувався. Згадували Льолю, жалкували, що її зараз немає. Настя пригадала гімназіальні роки. Я попрохав її дещо розповісти з її біографії, але вона мало знала. Забулося…

Виходив від них уже зовсім пізно. Зі мною разом пішов і Ваня. Виходило, я зможу з ним поговорити. Та Ваня мене попередив. Я думав на вулиці повести про це розмову, як Ваня ще на сходах запитав:

— Пробачте. Ви давно її бачили?

— Ви це про Льолю?

— Так-так… — Узяв мене під руку.

— Та місяців зо два, коли не більше.

— Угу… Давненько, виходить.

Вийшли на вулицю, зупинились.

— Ну, ви кудою думаєте далі? — запитався Ваня. — Нагору, наниз?..

— Я? Та мені, власне, кудою хочете.

— Ні, справді? Я можу вас провести.

— Ну, добре…

Пішли. До рогу пройшли майже мовчки. Потім заговорив тихо Ваня:

— Ну от! Тут менше публіки… Я хочу з вами де об чім поговорити.

— Будь ласка, прошу!

— Скажіть, в чому полягає ваше «товариш Льолин»?

— А це для вас так цікаво?

— Да, я хотів би знати.

Я почав був вигадувати якусь чергову байку, та Ваня раптом перебив:

— Пробачте!.. Ви гадаєте втаїти від мене, що Льоля повія? Говоріть одверто…

По цьому я трохи розгубився. Мені соромно стало за мою брехню. Але потім попрохав у нього вибачення й розповів йому про все. З початку до кінця, не виключаючи й щоденника. Він уважно слухав, запитував про окремі деталі, а коли я закінчив, промовив:

— Дякую за одвертість! Я радий, що з вами зустрівся…

І потім по паузі додав:

— А ще дужче буду вдячний, коли ви… той… ну, коли взнаєте, де вона, і мене сповістите.

Я поцікавивсь, для чого це. Ваня, повагавшись хвилину, відповів:

— Поміж мною й Льолею багато спільних рис… І я гадаю, що на цьому спільному ми б до чогось із нею договорились.

Мені було зрозуміле все. Але воднораз цікавило: в чому ж саме полягають оті спільні риси? Запитав про це. І розповів мені Ваня таку історію:

— Мені зараз двадцять сім. Я молодий, здоровий і непоганий, як бачите. Дев’ятнадцятьох років я одружився з одною молодою дівчиною. Дуже любив я жіночку і був щасливий. Але… Тут я мушу відхилитися від теми й розповісти дещо з моєї біографії. Батька свого я не знав. Мати ж була повією. Жили ми в Харкові десь на Заїківці. І не життя то було, а каторга. Всі мої дитячі роки пройшли в невимовних злиднях і бідуванні. Пригадую — мати все хворіла й днями не підводилася з ліжка. Я коли згадаю про ті жахливі дні, стає моторошно. Та про них я не буду розповідати… Як було мені сім років, знаю, мати кинула свою професію й стала пралею. Але хворіти й тоді не переставала. Поза всіма хворобами, що їх так було багато в неї, в неї були ще пранці. Лікування забирало в нас останні копійки. Життя щодалі ставало жахнішим — і вона… втопилася. Мені тоді було дев’ять. Мене забрали якісь люди до приюту. Я там вивчився і, як бачите, зараз шофером.

Я це коротенько, але ви, мабуть, поспішаєте — і я не буду вас затримувати…

Через рік по одруженні в жінки народився синок і… мертвий. Я місця собі не знаходив, ледве не збожеволів. Знав: наді мною тяжить гріх батьків. На мені, на моєму поколінні окотилось усе лихо. Я тоді звернувся до лікарів по пораду. Та вони нічого певного мені не відповіли. Я з нетерпінням почав чекати другої дитини. Два роки чекав і вже гадав, що їх зовсім не буде, коли ж ні. На третьому році завагітніла жінка. Як чекав я пологів, не буду говорити. Це так важко мені зараз. Знав, що знову буде мертве… Але народилось живе. Та було б краще йому не родитись: каліка найшлась, урод. Похиріло щось із місяць і дуба дало.

По тому кинув я Харків, кинув жінку… Власне, я її не кидав. Розійшлись по-хорошому. А тепер, як самі бачите, двадцять сім років, а одружитись боюсь. Не хочеться зав’язувати віку людям. Скільки тих дівчаток трапляються, падають на мене самі — і не можу… Навіть монахом уже прозвали…

Ваня посміхнувся й зупинився. Потім узяв мене за обидві руки й промовив:

— Отаке, дорогий Владиславе Андрійовичу! У цьому й полягають оті спільні риси. Будьте сватом!..

* * *

Спав тої ночі як ніколи: довго й міцно. Навіть не снилось нічого. А як прокинувся, то першою думкою було про вчорашню розмову з Ванею. Про спільність їхніх рис…

Хороша спільність: Льоля — самка, все її життя майбутнє в дітях. А Ваня — якраз навпаки. Цікаво, як він гадає?.. Невже він гадає, що повія не може родити? Чи, може, ота чесність із собою: обоє, мовляв, рябоє? Напевно, так!

І того самого ранку я вперше замислився над своєю роллю.

Сват, ха-ха-ха!..

Ой, не можу!.. Голово ти моя, клоччям напхата!.. І навіщо я пообіцяв йому таки знайти Льолю? До чого цей клопіт? Навіщо, нарешті, мені Льоля? Що за християнство? Брат я їм, сват?!

А, пошлю все до чорта. Годі!..

Лежав так на ліжку й філософствував. Годину, дві чи, може, і три.

А чи не ревнощі це в мені заговорили? Ревнощі до Вані? Що він, а не я, витягне Льолю з отого болота? Я, що так болів за її долю, лишаюся збоку, а на моє місце стає другий…

Але він одружиться з нею. Він насправді може врятувати її. А я?.. Я навіть не знаю, чого я хочу. Просто від нічого робити. Так виходить… А дівчина з Льолі — того… Куди тій Ніні Сергіївні! За пояс заткне. Ваня не дурень, вухо парняга. Їй-богу, він молодець!..

Звичайно, я б на його місці не так би зробив: я дав би їй генеральний іспит. Я б…

Смеркало. Надворі здіймалась завірюха. Завивав тоскно вітер і бряжчав вітами береста об шибку. І думалось, мріялось…

…Приходжу ввечері додому, а вона зустрічає. В кімнаті тепло, затишно й так уже хороше. Вона зачесана гладенько, чепурненька і мила-мила… А в ліжку синок маленький ніжками дригає. Я до нього губами отак: «Аґусі!..» А він оченята примружив і беззубим ротиком: «Гі-гі!..»

Їй-право! Нічого страшного в цьому немає. Нічого неморального, неетичного. Не всім же обов'язково дружитися з доньками колишніх генералів чи сучасних панів. Хто мені заборонить?.. Ніхто! Коли ж і помилюся — можна буде і к чорту послати. Навіть можна це в умову їй поставити… Гайда на розшуки!

Я хутко схоплююся з ліжка, зодягаюсь і вибігаю на вулицю. Там сідаю в трамвай — і на 13 лінію до Нелі. Застав її дома, але про Льолю вона нічого нового не сказала. Ще вона стороною закидала, щоб я зостався підночувати. Та я, щоб відкараскатися, пообіцяв іншим разом і побіг. По дорозі враз пригадав за старигана Анатолія Федоровича.

Тю ти, чорт забери!.. Та, може ж, вона в нього живе? Це ж так можливо.

За якийсь час був уже перед великим будинком на вулиці Короленка. Піднявся сходами до його квартири й зупинився.

Як же почати розмову з ним? Як до нього під'їхати?.. А, буде як буде.

Постукав. Відчинила якась дівчина.

— Пробачте! Анатолій Федорович дома?

— Дома… Але вони зараз… постривайте хвильку!

Дівчина зникла за дверима. Згодом повернулася і винувато заблимала очицями.

— Нема Анатолія Федоровича вдома. Я помилилася…

— А ви не… той… ви часом не брешете?

Де в мене така нахабність узялася? Просто аж здивувався. Та не будь тої нахабності, я б, може, і не побачив старигана. Не встиг я й подумати, що далі говорити, як раптом з-за дверей почулося:

— Заходьте, заходьте!.. То ми пожартували.

Говорив сам старий. Я зайшов до вітальні, не скидаючи кашкета, запитав:

— Ви будете Анатолій Федорович?

— Так-так…

— Дуже приємно. А я брат Льолин… Ви знаєте таку?

Стариган ураз ізігнувся, як песик, і переступив із ноги на ногу. І таким же він здався тоді нікчемним, що хотілося плюнути йому в морду. Занінікав:

— Льолин?.. Льолю?.. Щось не пригадую.

— Як не пригадуєте?.. Жінки своєї не пригадуєте?

— Жінки?.. Ніякої жінки в мене не було… Ви, мабуть, помилилися, товаришу?..

— За кого ви мене тоді вважаєте?.. Я, здається, ще з глузду не з’їхав і рахувати вмію. Будинок № 105, кватира 11.

— Так-так… Льолю теж одну я знаю… Та чого ми стоїмо тутечки? Прошу до кабінету!..

— Дякую, мені й тут добре. Ви краще скажіть мені, де вона зараз?

— Де вона?.. Пробачте. Я хотів вас об цім запитати… Я їй трохи винен, той… Ось постривайте!

Дідусь хутко повернувся й зник у сусідніх дверях. За мить повернувся з якимись папірцями в руках.

— Будь ласка, товаришу!.. Передайте це їй. Я вас прошу!..

У моїх руках зашелестіли два червінці. Я кинув їх йому в морду й вискочив на сходи, навіть не попрощався. Що так грубо я повівся зі старим, мені не свербіло. Було навіть втішно від цього. Приємно і втішно…

Коло воріт я налетів на якусь жінку. Попрохав пробачення й запитав:

— Скажіть, хто живе в одинадцятій кватирі?

— В одинадцятій?.. А хто його знає… Говорять, що професор якийсь чи абликат.

— Не знаєте, ну й добре. Бувайте здоровенькі…

На розі озирнувся. Жінка стояла на тому ж місці і дивилася мені вслід. І чомусь мені здалося, що вона іронічно посміхається й думає:

«От псих, видко, якийсь!..»

Над цією думкою замислився:

«А чи й справді я не схожий зараз на психа? Га?.. Гасаю по місту, як неприкаяний, і шукаю вітра в полі. Слово честі, в мене не всі вдома!.. Ану, дай перевірю!»

Я повертаюсь назад і прямую до жінки. Нахабства в той вечір було — хоч відбавляй. Запитав у неї:

— Скажіть, чого ви дивилися мені вслід?..

Жінка здивовано глянула на мене.

— На вас дивилася?.. То вам привиділось… Я п'янюгу свого виглядаю…

Побіг далі. На Садову, на Широкий проспект. Забігав у всі ресторани й пивнушки. Ще раз повертався на Садову й знову на Широкий…

Не знайшовши Льолі, не дізнавшись навіть нічогісінько за неї, повертався, змучений, додому. Стомився і фізично, і морально. Як ганчірка та… Плентався по вулиці і, коли помітив, що йду повз Сашину квартиру, зрадів цьому, як порятункові.

Відпочину трохи й погуторю з ним. Він такий симпатичний хлоп'яга. Йому можна про все й розповісти. Може, що порадить. Сам із собою я вже не зволодаю…

Зайшов, але його не було вдома.

— Пішов кудись, — відказала господиня. — А прийде не говорив коли…

Я забрався до його кімнати, упав на ліжко і так лежав із півгодини. Думав… Чого тільки не передумав тоді. А нарешті, щоб трохи розважитись, сів до столу й почав перекидати книжки. Набридло й це. Поліз по нишпірках: знайшов цілу колекцію листівок із голими жінками, жмут листів. У столі в шухлядці лежав іще якийсь конвертик із квіточкою зверху. Власне, не конвертик, а секретка. Ну, звичайно, рука мимоволі потяглась до неї. Розкрив (була вже розпечатана) і дивлюсь. Довго нічого не розумів…

Що за єрунда?.. Що за конспірація?

У секретці було написано:

«Льочоцпі ш репе. Шілір чоцип. Зеця Носекіш».

Довго ще крутив секретку в руках. Хотів уже класти її на місце, як ураз пригадав…

Та й дурень же якийсь писав… Та це я; кожен школяр знає…

Розшифрував:

«Сьогодні в мене. Вісім годин. Федя полетів».

Мене немов окропом ошпарило. Я схопився на ноги — і не знаю, в який уже раз, — на вулицю. Навіть із господинею не попрощався. А втома враз де й поділася. Наче й не ходив, і не бігав… Скочив на візника — і в центр. Всю дорогу горів і лаявся. Гикалось, мабуть, Ніні, перепало й Саші.

Коли ж вони знюхались, гади?.. Та тиждень же як познайомились. Це ж було, здається, у той вівторок на репетиції?.. От гади!

Приїхав до неї. Не роздумував довго — постукав. Відповіді не було. Постукав удруге, прихилився вухом до щілини в дверях. Почулися легенькі кроки по підлозі й затаєний шепіт. Потім кроки стихли. Я втретє постукав щосили. І на цей раз недаремно: з-за дверей почулося:

— Хто там?

— Я, Ніно Сергіївно… Відчиніть!

— Владя?! Але ж я сплю вже…

— Я на одну хвилинку! Негайна справа!

По паузі заскиглив ключ. (Так знайомо, як тоді, в перший раз.) Двері напіввідчинились, і Ніна висунула голову.

— Ну, що скажеш, золотко?.. Говори швидше, чоловік дома…

— Дозволь зайти до кімнати!

Що б вона відповіла на це — не знаю. Я не чекав відповіді… Правою рукою відчинив двері, а лівою обхопив її за стан. Опинилися в кімнаті.

— Що-бо ти робиш?.. Владю!.. Я ж тепер пропала…

Я мовчки намацав на стіні вимикача й повернув.

— Здрастуй, Нінусю!.. — І потім щодуху гуконув:

— Ей, Сашо!.. Де ж ти заховався? Вилазь, голубок…

Я не бачив, що з Ніною тоді сталося. Мабуть, остовпіла.

Мотнувся до другої кімнати й з-за гардероба витяг Сашу.

— Чого ж ти сховався? Від свого товариша сховався?.. Соромно, Сашунчик!

…Як очманілих, позводив я їх докупи й запропонував сісти до столу. Сів і сам. Налив по келішку всім і… (А на столі самовар. І чашки, келішки, закуска. Повен стіл.)

— Вип’ємо, голуб’ята!.. Мені так сьогодні сумно. Ну, за чиє?.. Ніно, говори!

Мовчала. Мовчки випили, далі й по другому. За третім Ніна відмовилася. Підвелася. Стала коло стінки. (Руки за шию, а очі непорушні — кудись.) Тихо… Я пив келих за келихом — сам пляшку до дна. Потім схопив другу й нахильці дудлив…

Павза. Тиша. Нудь…

— Сумно, Нінусік! Чуєш?.. Заспівай отієї!.. Як її?.. «Сум і тоска безысходная…» А?.. Мені вона так подобається…

Пауза.

Від гнітючої тиші мені зробилось моторошно. Я стиснув кулаками голову й так застиг… По хвилі почулися кроки. Ніна підійшла до столу.

— То… товариші! Не читали сьогоднішньої газети?.. Інтересно!

«Вбивство на вулиці Енгельса.

Вчора в чекальній кімнаті вендиспансеру до гр. Гафізової підійшов невідомий і запропонував їй пройтися на вулицю. Гр. Гафізова відмовилася. Тоді невідомий вихопив із кишені браунінга і, гукнувши «Не підеш!», вистрілив їй у груди. Знялась метушня, але невідомий вихопився на вулицю й зник. Гр. Гафізова там же і вмерла. На попередньому слідстві виявилося, що вбивця давно вже вистежував її. На запитання одного з хворих, навіщо йому вона, він відказав: «Хочу коцнуть заразу. Сифоном нагородила». Але, видко, не наважувався й тільки вчора виконав свій замір.

Маленька подробиця: покійниця два тижні тому вийшла заміж. До того вона була повією. Дівоче прізвище її Грінберг».

Я схопився на ноги, руками потягся до газети… Та нога якось зачепилась за ногу, в голові загули джмелі, і я простягся на підлозі…

Харків

Зима 1927/28 року

Гордій Брасюк

Про Гордія Брасюка відомо зовсім мало — тільки те, що вдалося назбирати його родичам. Народився письменник 2 січня 1899 року (21 грудня 1898 року ст. ст.) у селі Лука Житомирського повіту Волинської губернії в родині церковного старости.

По закінченні церковноприходської школи навчався в Житомирському комерційному училищі, де директором був Микола Лятошинський, батько знаменитого композитора. Лятошинські добре прийняли хлопця, він користувався їхньою бібліотекою, відвідував домашні літературно-музичні вечори. У цей час Брасюк підробляв репетиторством, співав у церковному хорі.

Закінчив 1919 року училище, здобув професію бухгалтера. Тоді ж таки брав участь у підготовці антигетьманського повстання, добровольцем вступив в армію УНР під командуванням Симона Петлюри, служив інспектором господарської частини військового лазарету. Після відступу армії УНР на територію Польщі якийсь час ховався у знайомих на Житомирщині.

Після визвольних змагань Гордій Брасюк за порадою старшого брата вступив до Київського інституту народної освіти. Приєднався до угруповання київських письменників «Ланка», яке з листопада 1926 року називалося МАРС — Майстерня Революційного Слова. Його соратники — Валер'ян Підмогильний, Євген Плужник, Борис Антоненко-Давидович, Григорій Косинка, Борис Тенета, Дмитро Фальківський, Тодось Осьмачка, Марія Галич.

Дебютував Брасюк 1924 року в журналі «Червоні квіти». У середині 1920-х вийшли його перші книжки — дитячі оповідання «Безпутні» (1926) й «Устинка» (1927), згодом збірки прози для дорослих «В потоках» (1927), «Сни і дійсність» (1930) та роман «Донна Анна» (1929). Це весь доробок письменника.

Тим часом органи ДПУ сформували на Брасюка справу, і 1930 року його заарештували. Йому інкримінували участь у діяльності «Просвіти», забороненої контрреволюційної націоналістичної організації, та службу в петлюрівській армії. 9 листопада 1931 року Брасюка засудили до п'яти років виправно-трудових таборів, ув'язнення відбував у Карлагу і на будівництві Біломорканалу.

Після звільнення Брасюк повернувся до дружини в Запоріжжя. Не маючи роботи й житла, тікаючи від репресій і нагляду НКВС, сім'я виїхала в Казахстан. Брасюк влаштувався в Алма-Аті плановиком-економістом, але незабаром, відчувши небезпеку, подружжя виїхало в місто Петровськ Саратовської області. Через рік повернулися в Запоріжжя. Цього разу Брасюк зумів знайти посаду плановика-економіста в Харчопромспілці і навіть завідував там відділом.

На скромній посаді у провінційному Запоріжжі Гордій Брасюк утримався аж до червня 1941 року, коли в умовах війни з нацистською Німеччиною радянські органи почали превентивні зачистки й арешти. Під підозру потрапили передусім особи, які вже відсиділи за свої націоналістичні і контрреволюційні погляди, або ж ті, кого в 1930-х випадково оминула хвиля репресій. Брасюка вдруге заарештували 27 червня. Під час трусу в нього вилучили рукопис роману «Чечель» на 773 сторінках і чотири товсті зошити інших творів. Присуд Особливої наради при НКВС СРСР оголосили наступного дня — десять років виправно-трудових таборів, рахуючи термін від 28 червня 1941 року.

У січні 1942-го Брасюка етапували з пересильної уфимської тюрми до Івдельлагу на півночі Свердловської області. У таборі письменник тяжко захворів, і його звільнили помирати. Хворий Брасюк поїхав у Казахстан, потрапив у районну лікарню за 10 км від станції Чу Джамбульської області. Звідти ще написав листа додому, але допомога рідні прийшла запізно. Помер Гордій Брасюк улітку 1944 року в селі Новотроїцькому Джамбульської області (нині село Толе Бі Жамбильської області Казахстану). У серпні 1989 року прокуратура Запорізької області переглянула його справу і реабілітувала письменника посмертно.

Існує тільки одна фотографія Гордія Брасюка — у книжці «З порога смерті». Її ми тут і наводимо. Проте поручитися, що то справді Брасюк, неможливо, адже ідентифікувати його ніхто не може.

Донна Анна Роман

Частина перша

І

У конторі електротехнічного заводу «Динамо» вже давно спорожніло. Кур'єри стягали відра та ганчірки, щоб замести сліди робочого дня, як у дверях показався листоноша:

— Хто прийме телеграму для інженера Бачинського?

— Хм! — посміхнувся жовчно старий кур'єр. — Йому повилазило. Ви бачите, що нікому приймати. Несіть на помешкання.

— Я бачу, що ви тут є, — ви й приймайте.

— Буду я ще возитися з вашими телеграмами! Доволі з мене того, що я цілий вік вожу цією шваброю.

Листоноша не рухався.

— Ви за це гроші одержуєте — ви й несіть! — додав уже сердито кур'єр. — Моя справа занести на адресу.

— Ваша справа занести куди слід.

— Я й заніс куди слід…

Листоноша зчепився з кур'єром. З-за принципу, здавалось, вони вже готові були повидирати один одному очі.

— Слухайте, — перебив листоношу нейтральний кур'єр, — онде-о, навпроти домок. Занесіть та й годі. Там живе Бачинський.

Мало не на кінці кур'єрового пальця листоноша побачив рудуваті двері. Це була така непередбачено близька перспектива, що листоноша поступився принципом.

Він два рази мстиво натиснув кнопку. Вибігла пишна, красива жінка. В очах їй світилася радість безжурного життя, свіже обличчя заливав рум'янець. Але, розірвавши телеграму, вона сполотніла, руки важко впали, немов ті слова, які вони держали, були камінні.

«Люблю. Цілую. Жду», — тільки ці слова там відбив «Бодо», — як запримітив листоноша, коли заклеював телеграму.

Листоноша грюкнув дверима перед затуманілими очима жінки.

Жінка ще кілька хвилин простояла скам'яніло, притулившись гарячою щокою до холодної стіни. Бувають хвилини, коли єдиними близькими друзями стають стіни. Цього разу Ганні Бачинській вони повернули сили — вона твердими кроками увійшла до їдальні.

— Хто там дзвонив? — запитав її чоловік, обсмоктуючи курячу лапку.

— Молочниця. Я не мала дрібних уранці розплатитися з нею… Тобі, може, ще підливи, Ніку?

Нік соковито обціловував курячу лапку, а очима пожадливо вдивлявся в їстівну рідину.

Рука Ганні дрижала, але вона щедро наповнила чоловікову тарілку.

— Дякую, Ганю!

І вперше Ганна відчула фальш у його інтонації. Він був плотоядно-хитрий пес, що вміло лащиться до того, хто повинен його нагодувати.

Обід проходив як звичайно. Як звичайно Таля тіпала за столом одночасно язиком і ногами, тільки сьогодні Ганна їй не зауважувала цього.

— Подумай тільки. Всі дівчата закохані в цього Шуру Плінтуса. Сьогодні вчителька так і запитала: «Ви будете дивитися на таблицю чи на Плінтуса?» Він почервонів, почервонів. І такий, просто золотко!

— Кепсько вас виховують, Талочко, — зауважив батько, — ваші вчителі більше розповідають вам про кохання, ніж про науку.

— Зовсім ні, зовсім ні!

— Я гадаю, краще називати речі їх іменами, ніж маскуватись різними патетичними фразами, — озвалася глухим голосом Ганна.

Нік здивовано глянув у її бік.

— З якого це часу в тебе такі погляди?

— Ах, облиш! Можна за хвилину загубити всі твої ілюзії — так краще не мати їх зовсім.

— Чи не розболілись часом тобі зуби, що раптом загубила всі ілюзії?

Ганна посміхнулась.

— А ти все ж далекозорий. У мене голова розболілась. Знову мігрень.

По обіді Нік сів у качалку перечитувати газети, а Таля його розважала грою на піаніно.

Тільки за стіною вдарили перші акорди мелодії, Ганна впала лицем у подушку і, як далека буря, глухо застогнала.

Нік зрадив!

Зараз Ганна боляче відчувала кожний штамп його поцілунку, кожну влесливу фразу. Силкувалась відшукати той початок, але тепер здавалося, що Нік завжди був однаково фальшивий. Він давно вже кохає ту, далеку, може, безліч їх кохав, а вона була так непростимо наївна й довірлива.

Хотілося стати перед ним і плюнути в лице: «Мерзотник!» Але ж там Таля, Таля, що безжурно бавиться, що любить свого тата, як любила його й вона.

Навіки втратила свого кумира, свого Ніка, з крицевою волею, металево-ясною душею. Розпука зчавила груди Ганні. Але бризнули з очей сльози, і серце поволі почало звільнятись від тиску.

Власне, чим Нік міг бути кращий від інших? Він — людина. Цього завжди слід було сподіватись. Вона сама винна. А втім… хто знає, як іще поставиться до цієї жінки Нік. Мало є повій на світі, яким захочеться телеграфувати. Можливо, це дрібниця, на яку Нік сам не зверне увагу. Краще було цього не знати, вона не повинна цього знати, повинна забути.

Нік сидів у качалці, імпозантний, з твердим лицем мусянжового[11] сплаву. Він стежив за Талиними руками очима вдоволеного батька.

Таля грала «Полювання на лева»[12]. О, вона любила цю річ, як і взагалі любила сильні моменти. «Я впіймаю колись лева», — нахвалялась вона з властивою їй одвертістю. В ній грала батьківська здорова кров.

Ганна наблизилась і поривчасто поцілувала Талю.

— Тобі голова вже не болить, Ганю?

— Так, Ніку, трохи перестала. — І знову слово «Нік» вона сприймала ясним, як нікель.

Вранці Ганна увійшла до контори.

Там було чисто й порожньо. На столі реєстратора лежало кілька пакетів. Ганна поклала під пакети заклеєну телеграму й тихо вийшла.

Дорогою стріла кур'єра.

— Ви не бачили тут Коваля? Я його шукаю. — Це був другий кур'єр.

— А він же сьогодні відпускний.

— Ах он воно що!

Нік іще тільки вмивався. Ганна старанно заходилася коло сніданку. Яєчня з шинкою — улюблений Ніків сніданок, і Ганна по дорозі купила шинки.

Нік був вдячний і на прощання поцілував Ганну в губи, дихнувши запахом нікотину.

Коли Нік вийшов, Ганна була певна, що їй не слід думати про телеграму. Всю увагу звернула на обід. Вона обставить обід так, як було в день народження Талочки: білі нарциси в квітниках, бузок і рожеві півонії в китайській вазі. «Білий нарцис — це символ нашої Талочки», — казав тоді Нік із блиском у очах, — воно хороше, як білий цвіт». Він тоді побожно цілував Ганну: ти — мати. Хіба ж можна не любити Ніка, такого чулого й шляхетного? В йому здорова кров, здорова праця, залізні м'язи. Нік метал. Крицева воля, срібний полиск душі.

Ганна докоряла зараз собі навіть за ті давні хвилини, коли нехтувала ним.

Вперше побачила його в інженерному клубі на вечірці. Він самовпевнено виступав, із виразом зневаги до навколишнього світу.

— Хто він, цей Наполеон?

— Ха-ха! — розсміявся її компаньйон. — Наполеон? Хам! Так, так, запевняю вас. Вискочка з мужиків.

Нахаба! Він ще сміє кирпу гнути? Вона його провчить.

Студент Загорський підійшов до Бачинського.

— Вас дама запрошує на вальс.

— Дякую! Я не танцюю.

— Ах, перепрошую! Я не знав, що ви з Чухонії.

— Забирайтесь к бісу! — проричав Бачинський.

Загорський став у позу, але Бачинський пройшов повз нього з таким виразом, немовби на місці супротивника була лише тінь.

Таке поводження Бачинського обурило Ганну. — Мерзота! Він смів так зневажливо поставитись до її запрошення? До неї, перед якою запобігає добрий десяток вертких джентльменів? Бачинський — віхоть.

І вдруге, коли зустрілись на іменинах, Ганна сама підійшла.

— Сподіваюсь, що ви вже навчились танцювати?

— На жаль, не мав коли, — відповів просто Бачинський і глянув на Ганну прозорим поглядом чорних очей.

Ганна раптом втратила свій саркастичний тон. Того вечора вона не танцювала. Вона вибачила Бачинському образу, вибачила йому мужиче походження. Він прекрасний оповідач. Він уміє тепло зазирати в душу.

Пізніше Ганна дізналася, чому Бачинський так погордливо ставився до товариства. Він здобув перевагу над ним невтомною працею і сильною волею. Він чабан із херсонських степів. Змалку стояв на могилі й стримів зором до моря, до заморських країв. І він їх побачив. Спочатку прислужник буфетника на торговельному судні, потім посудомийник у американському ресторані, студент і врешті — інженер.

Він бачив світи, бачив розкіш і злидні, бачив пиху й блюзнірство і майже не зустрічав людяності. Його знову потягло до степів, де прості звичаї й щирі слова. Але в степах Бачинський уже був екзотичною рослиною, а заводський «бомонд» поставився до нього упереджено. Бачинський був самітний серед цього ставу земноводних скрекотух. Кожна з них намагалась обдати його холодною слизиною, кожна з них із цікавістю мавпи намагалась заглянути за завісу його самітності. Але тільки Ганні відкрив він її.

О, яка горда була Ганна з того, горда Ніком! У його самітності був великий світ майбутнього. Його лабораторія була повна моделей машин, повна проектів. Він вірить, що гігантський кран піднесе чоловіка над його багном, дасть у руки міць і гордість. Машина переродить землю, машина очистить повітря, очистить людину, поширить обрії до найвищих здобутків, до найвищої моралі.

Біля Ніка Ганна вперше усвідомила своє існування пустоцвіта на баговинні.

Досі вона знічев’я вчилася співу в консерваторії.

Вона потяглась до Ніка, як до живодайного сонця. Він дав їй зміст. Вона увірувала в Ніка, вона слугувала йому, як кумирові.

О, Нік не такий, як усі!

На обід Ганна декорувала стіл квітами, в кришталеву вазу наклала фруктів.

Таля, як звичайно, прибігла зі школи вихором і здивувалась:

— Хіба у нас сьогодні чиїсь іменини?

Ганна посміхнулась.

— А хіба серед будня не можна зробити свята?

— Мені здається, що свято тільки тоді, коли його сподіваєшся.

— Бувають і несподівані свята. От побачиш, який буде батько втішений. Такий був стіл тоді, як святкували твоє народження. Ти ще не знаєш, як батько тебе любить!

— Я, може, вдесятеро більше його люблю. Мені здається, що ні в кого нема такого батька.

— Люби його, Талочко! Такий батько тільки в тебе.

Своїм сюрпризом Ганна захопила й Талю. Вони обидві любовно почали клопотатись біля стола, уявляли, як Нік буде зворушений несподіванкою, робили різні припущення.

Нік увійшов дуже занепокоєний. На велике розчарування обох жінок, він зовсім не помітив урочистої обстави.

— У тебе якась неприємність? — занепокоїлась у свою чергу Ганна.

— Прямо життя нема з такими директорами. Сьогодні до зубів гризся з Карповим… Ніби я тільки один у нього помічник. Знову їхати у відрядження. Чорт!..

Ганна скочила, як ужалена.

— До Харкова?

— Ну, звичайно, — обурено промовив Нік і зосередив свій погляд десь у просторі, з таким виразом, неначе він бачив перед собою напасника.

Ганна, вражена несподіваним відкриттям, дивилася закляклим поглядом у порожню білу тарілку. Кожного місяця відбувалися такі відрядження, але тепер вони випливали перед Ганною в новому світлі. Кожного разу після них Нік повертався зосереджений у собі, скупий на слова і навіть дражливий.

Якусь хвилину всі троє сиділи над порожніми тарілками мовчки, пригнічені несподіваною звісткою. Навіть квіти в’яло никли додолу.

— А мама як знала, що ти сьогодні виїжджаєш. Бачиш, квітів наставила, — озвалася несміливо Таля. — Це так, як у день мого народження.

— Он як! Це добре, — апатично промовив Нік.

Ганна раптом енергійно підвелася з місця й почала подавати обід.

За обідом говорили дуже мало й так само мало їли. З вази тільки Таля взяла одне яблуко, надкусила й задумливо поклала на стіл.

— Ти пізніше чи зараз поїдеш?

— Знаєш, це мені так неприємно, що я не хотів би ані зараз, ані пізніше їхати.

— Даремне! Ти завжди вертався такий оживлений. Це тебе розважить.

— Люба, ти все про мене. Я знаю, як це тобі неприємно, але…

— О, мною не турбуйся. Як маєш їхати, то лагодься. Не відкладай. Я зараз приготую тобі білизну.

За півгодини Нік уже вирушив із чемоданом за двері. Ганна крізь вікно стежила за ним до останнього моменту. Коли Нік зник з очей, вона відчула, як у грудях у неї похолонуло, а в голові прокидалися якісь незвичні й далекі думки.

Нік і таємне побачення. Ха-ха! Як іще цивілізація не видала закону про те, щоб депеш не доставляли поза написаною адресою? Так! За кілька днів повернеться з чужим вогнем ув очах, ледве доторкнеться її вуст, почне заглиблюватися в працю, тікатиме від її настирливої дружби й одночасно вдаватиме закоханого, вдячного…

Тим часом за спиною в Ганни Таля по-своєму розташовувала квітники. До неї прийшла подруга. Із столиків із квітами зробили альтанку і, вважаючи, що таким чином ізолювалися від довколишнього світу, почали інтимну розмову.

— Сьогодні підходить до мене Шура, — конспіративним тоном звірялась Таля, — і ну мене перекривляти: «лялька, лялька»… Ах, як схоплю я його за уші, одкрутила, одкрутила й утекла в клас. Він за мною. «А, злякалась!» Тоді я його по лиці — раз, другий… У класі регіт, а він почервонів, почервонів. Потім узяв Прищика під руку і: «Жінко, виведи свого мордобитного чоловіка»…

— Ти йому подобаєшся, Талю, це напевно.

— Не люблю таких самовпевнених. Уварив Татку в спину, аж та мало не заплакала, а він кривляка: «І хочеться образитись, і шкода образити Шуру, ага! Ага…» А Наніна дурна. Посилала йому таємно квіти додому.

Ганну втішила Таля. Ця не дасть себе обдурити, Таля помститься за себе й за матір над тим зарозумілим кодлом. А вона, Ганна, як Татка, навіть не сміє образитись на Ніка. Вона його рабиня, вона любить, любить…

Ганна швидко зникла в спочивальні, щоб заховати сльози, що несподівано бризнули їй з очей.

Але чи ж могла вона знайти спокій тут, на ліжку розпусти й обману? Нік підло затуманював їй очі, щоб зробити з неї культурну куховарку й пристойну самицю. Ще б пак!.. Майже до самого заміжжя вона гадала, що діти виходять із лялечки, як метелики. Нік правильно радів із її наївності й незіпсованості. Він обертав її навколо пальця, як нитку. Насправді на світ треба дивитись зовсім не тими очима, що дав їй Нік, бо й сам він дивиться іншими очима. Він носить магічне слово «мораль», щоб забезпечити за собою вигідніше становище власника. К чорту всяку мораль! Бери життя таким, яким воно дається. Будь про око вірною й чесною, а поза тим… О, Нік тепер мусив би її поважати! Він іще не знає, що у неї, крім таланту бути вірною, криється ще більший талант — чесно зраджувати. Ганна тепер не відстане від віку. Вона відсьогодні так закрутиться в коловороті втіхи, що тільки бризки полетять каскадами.

І раптом болісно відчула: каскадами липкого бруду й смороду хвороб.

Серце зчавило колючим морозом, але десь у глибині ворухнулася крапля гарячої крові й умить прокинулась палюча туга за світом інтимного споріднення, за світом любові…

Хто смів полонити її Ніка? Яка повійниця сміла забруднити її хорошого, чистого Ніка? Хто оплутав його тенетами розпусти? Ганна мусить вирвати його, задушити негідну. Вона мусить, мусить мати його, як повітря.

За хвилину Ганна метушилася по кімнатах, охоплена пекучим почуттям помсти. Вона відшукала свій саквояж, забрала решту грошей, перекидала одіж…

— Що з тобою, мамо? Ти маєш кудись їхати? — злякано питала Таля.

— Я маю дещо сказати батькові. Я зовсім була забула. Попросиш технікову жінку, щоб переночувала з тобою. Я позавтра вернуся.

— Що ж сталося? А ти телеграфуй…

Але Ганна не відповідала, а Таля більше не наполягала. Вона вперше відчула, що поміж батьками повстав якийсь ворожий привид. Талі раптом стало прикро слухати розповідь подруги про Шуру. Вона, непосидюча, безжурна Таля, вперше принишкла, замислилась. Назрівала якась далека, нерозгадана тривога, як перший хроматичний разок[13]. Таля відчула, що батьки, яких вона вважала за споріднених із самого малечку, насправді чужі одне одному. Вона — випадковий утвір. І крижаним холодом обдало ще не акліматизовану памолодь дитячої душі.

II

Молода столиця горіла вечірніми вогнями. Люди, екіпажі й авта снували в повені фантастичного флеру. Видовище здавалось якоюсь феєрією, що її супроводила модерна какофонічна музика.

Ганна йшла між рухливих силуетів непевна себе. Можливо, це лише сон: і депеша, і її подорож, і навіть те, що в неї в руці є довідка адресового бюро про місце перебування Ніка. Ось-ось може трапитися, що незручний рух розбудить її, і Ганна розкриє порожню долоню. Вона буде поруч із Ніком у своєму затишному провінційному місті.

Але швейцар готелю досить реальним тоном заявив:

— Тут-то тут інженер Бачинський, тільки він зараз занятий. Казав нікого не пропускати.

Ганна завагалась. Хіба не могло бути, що Нік справді делегований? У нього серйозні справи, у нього жодного дня відпочинку, а вона від неробства вигадує якісь історії.

Ганна почувала, як вона вся зашарілась від сорому перед Ніком за свій легковажний вчинок, але зараз же отямилась. Він простить. Вона зараз йому розповість все-все, до найменшої дрібниці. О, як він буде сміятися з неї! Нехай. Вона сміятиметься разом із ним.

— Будь ласка, пропустіть. Я його дружина, — промовила рішуче Ганна по хвилині вагання.

Старий дідусь посміхнувся мудрістю жерця:

— Знаємо. Всі ви дружини. Біжи, голубко, сьогодні погуляй. Зайдеш колись іншим разом.

Ганна спалахнула гнівом і затріщала, як суха трава.

— За кого ви мене вважаєте? Я прошу бути трошки обережнішим у виразах. Ось мої документи, й, будь ласка, без жодних натяків.

Ганна стукнула ридикюлем по столику, звідки випало кілька папірців.

Старому очі розпливлися ніяковістю.

— Вибачте! Хіба ж я міг знати, хто ви? Ось тут на третьому поверсі. Сорок шоста.

Ганна на крилах свого пальта швидко підіймалася вгору. За хвилину була біля дверей. Приклала вухо.

Десь чувся приглушений жіночий сміх.

Як ужалена, Ганна з болем ударила два рази кулаком у двері.

Тихо.

Ганна нетерпляче застукала двома кулаками.

— Хто там? Я сплю, — почувся з глибини роздратований Ніків голос.

Ганна зраділа. Вона жартівливо почала тарабанити пальцями.

— Ідіот! — мурчав стиха Нік.

Зашаруділи кроки:

— Хто?

Ганна тарабанила.

Враз прочинилися двері, визирнула Нікова голова й злякано подалася назад.

— Ганно?! Одну хвилину…

Але Ганна, відчувши в його голосі тривогу, без тями ринулась уперед.

На хвилину її приголомшило світло кришталевої люстри. Ганна зупинилась серед кімнати й дико озиралася, ніби сомнамбула.

На ліжку, розвіявши довгі чорні коси, лежала молода жінка. Вона не ворухнулася під поглядом Ганни, тільки губи їй склались у зневажливу гримасу та очі зловтішно блищали.

Ганна майже спокійно, з інтересом оглядала суперницю з ніг до голови. Але щораз брови їй насувались на очі; простягти твердо руку до дверей, вона прошипіла крізь стиснуті зуби:

— Шлюхо, геть зараз звідціль!

І враз, ніби ракета, що діждалася підпалу, жінка розсипалась тріскучим сміхом. Вона ковзала по ліжку від сміху, билась головою об подушку, пацала ногами; від сміху здригався їй живіт, підскакували груди…

Ганна осатаніло глянула на Ніка.

Він стояв увесь у білому з іронічною посмішкою на зблідлих устах. Враз жінка опинилась біля нього й, оповивши шию, почала скажено цілувати, кусати щоки…

— Він мій!.. Мій!.. Бачиш! Бач!..

Вона демонструвала своє вміння.

Ганна благально звернула очі до Ніка, але з жахом побачила, що він ледве пручався.

Він був безвільний, як дитя.

Ганна стала поміж супротивницею й Ніком, силкуючись вирвати його з чужих обіймів.

— Не треба, Ганно, не треба, — тихо, ніби про себе, говорив Нік.

Але Ганна відчула, як їй паралізувало руки. У цей момент супротивниця з розмаху штурхнула її в груди, і Ганна, поточившись, опинилась за дверима. Двері рішуче зачинилися перед її лицем.

Ганна відчула, як кам'яна завіса назавжди відмежувала її від Ніка.

Нік і шлюха. Нік! Нік! Нік! — кричав розпачем кожен нерв, кожен звук вулиці. Ганна тікала від себе безоглядно, безтямно, а всюди за нею летіли вихором думки, бігли примари.

Моментами Ганні здавалось, що вона провалюється в якусь безодню, і тому такий крик у вухах; моментами здавалось, що в грудях у неї якийсь дикий звір, що несамовито б'ється об клітку, кричить… І від того крику, від болю, Ганна втрачала свідомість. Знову хотілося вірити, що це лише кошмарний сон. Усе сталось якось раптово й нелогічно.

Вона стишилась лише тоді, коли опинилась на глухій вулиці, де не було ні грюку, ні людей. Ганна боязко озиралась.

До неї наближалася тінь чоловіка.

— Мадмазель! А, мадмазель, підемо?

І в той момент, як почула голос, вже з холодною жорстокістю міркувала: пірнути в бруд, зламати нікому не потрібну вірність, сконцентрувати всі хвороби і сконати на дні…

Але вона мовчки пройшла повз чоловіка.

Відійшовши кілька кварталів, знову зупинилась. Почувала, що заблудила. Озиралась на всі боки і вже сама собі здавалася жінкою з вулиці, що вичікує клієнта. Ніби злякалась сама себе й швидко пішла навмання. Вийде ж вона нарешті на якусь знайому вулицю?

— Мадам, позвольте вас провести, — задріботів поруч із Ганною нічний джентльмен, — уже пізно, і вас можуть пограбувати.

— Дякую! Ви запізнилися зі своїм послугами. Мене вже пограбували…

— Серйозно? Е, ви жартуєте!.. Так чого ж вам тепер поспішати?

— І то правда. Поспішати мені нікуди, — раптом зменшила ходу Ганна й рішуче заглянула у вічі джентльменові. Це була літня людина. Можливо, другий Нік, тільки його дурна Ганна нічого не знала про те.

— О, тим краще, — патетично промовив джентльмен. «Патетичний тон хіба ще може бути придатний тільки для розмови з проститутками», — з гіркою іронією подумала Ганна. А вголос запитала:

— Чим саме гарно?

— Тим, що я зможу з вами погуляти. Мені так само нікуди поспішати.

— Цебто відходити від певної мети?

— А хоч би й так! Сподіваюсь, що вона в нас спільна.

— Ще б пак! Ви ж заплатите, гадаю?!

— Якщо ви не винагородите мене красотами Венери?

Джентльмен узяв попід руку Ганну й допитливо глянув у вічі, нахилившись до лиця.

Ганна мимоволі здригнулась. Вона уявила себе у владі цього павіана, уявила бруд його пожадливості й, як гострий докір, згадала про Талю.

Тамуючи хвилювання, одвернулася:

— Ідіть краще від мене, я хвора.

Джентльмен смикнув руку, як від вогню. Він іще пройшов кілька кроків мовчки, потім простяг папірця й зворушено промовив:

— Візьміть, це за щирість.

Ганна безмовно пройшла повз руку з папірцем і, лише коли опинилася за рогом у пітьмі, припала до муру й розпачливо заридала.

Почувала, що вона така вбога, як бездомна жебрачка, як скривджена повія. Вона обікрадена до дна душі.

Місто зловтішно моргало вогнями. Десь гукнув паротяг. Ганна отямилася.

Вголос зітхнула.

Поблизу кашлянув нічний сторож і почав наближатись до Ганни.

— Скажіть, будь ласка, як мені пройти до вокзалу? — вже твердим голосом запитала вона.

III

Була дванадцята година ночі. Таля спала. Ганна сиділа біля ліжка. Важкі думки схилили її, зібгали в зморшки чоло. За цілий день тільки зараз Ганна дала цілковиту волю думкам, заховавшись від допитливих Талиних очей. Хіба повинна вона знати, який у неї батько? А втім… Таля дізнається. Ганна не була певна, що Нік повернеться. Він міг повернутися денним поїздом, він міг уже бути об одинадцятій, але його нема. Він уже ніколи не повернеться до неї, ніколи не повернеться до Талі.

Бідна Таля! Вона була досі така безжурна… А той… і сьогодні, певно, в чаді алкоголю, в обіймах повії…

«Він мій, мій, мій», — знову почула Ганна голос повії й від болю скочила з місця.

Вона підійшла до люстра.

Бліде в зморшках обличчя, вицвілі очі… А в тієї запал.

Він ніколи, ніколи не повернеться!

Раптом дзвінок.

Ганна миттю побігла відчиняти.

— Свої! — хрипко промовив за дверима Нік.

Ганна відчинила й, не глянувши на Ніка, повернулась назад до Талі. Нахилилась над ліжком і застигла нерухомо, як надгробна кам'яна постать. Вона не могла ні тішитися з того, що приїхав Нік, ні ридати. Серце їй охололо й стало важке, як застиглий сплав.

Довго чулось шарудіння за стіною, потім стихло. Спить.

Але несподівано прочинились двері.

Нік стояв біля порога, як жебрак, принижений, змучений.

— Прости, як можеш…

Ганна дивилась закляклим поглядом кудись у простір. На її обличчі не помітно було жодного руху. Воно було таке бліде, що видавалося справді мармуровим. Але ось над чолом їй пройшла тінь, вуста болюче склепилися, пальці конвульсивно схопились за розріз сукні, ніби це було пругке кільце, що давило їй груди. Вона задихалась… Враз із грудей їй вирвався болісний стогін і сукня звисла клаптями, звільнивши від тиску груди.

Нік стояв нерухомо, як засуджений на кару.

Ганна беззвучно плакала, нахилившись над головою Талі. Сльоза лоскотно скотилась по обличчі й упала Талі на щоку. Таля ворухнулась, розплющила очі.

— Мамо, ти плачеш?

Ганна поцілувала Талю в лоб і болісно посміхнулась.

— Ні, Талочко, я не плачу… Я рада, що тато повернувся…

— Тато? Де він? — Таля, зрадівши, стрибнула білою кізкою з ліжка, підбігла до Ніка й почала його цілувати.

Нік похмуро відхилив:

— Спи, спи, Талочко!

Таля зніяковіла. Вона ніколи не бачила батька таким похмурим. Покірливо лягла.

Ганна, поцілувавши ще раз на добраніч Талю, вийшла разом із Ніком.

Таля допитливо дивилася їй услід. Щось діялося за завісою. З тривогою в грудях силкувалася відхилити край цієї завіси. Вона приклала вухо до стіни.

— Вечерять будеш?

— Дякую… Не хочу.

Більше нічого Таля не почула.

І другого дня було звичайно. Як звичайно, батько ходив на працю, а мати готувала обід. Але все ж у повітрі почувався гніт. За цілий день майже ніхто не посміхнувся. По обіді Таля спробувала була заграти, але відчула, що музика всім чужа й зайва.

Увечері батько почав жартувати з Талею. Хоч дотепи його нікого не смішили, проте Таля зробила висновок, що становище не таке вже страшне. Вона насмілилась зауважити:

— Ви з мамою сьогодні, мабуть, проковтнули по мусі, й того вас цілий день нудить?

Нік посміхнувся.

— Ми проковтнули пілюлю, гіркішу за хіну, і якщо нам вона не зашкодить, це буде наше щастя.

У цьому дотепі Ганна відчула щире каяття Ніка, і зараз уперше за цілий день у неї прокинулось тепле почуття.

— Тобі вже пора спати, — звернулась вона до Талі.

Таля інтуїтивно відчула згоду між батьками й радо погодилася залишити їх на самоті.

Сьогодні Нік поцілував Талю щиро й тепло.

У Талі розвіялась тривога. Вона скоро заснула.

Тоді Ганна сіла на канапу біля Ніка.

— Скажи правду, вона в тебе тільки перша?

— Перша, — відповів зосереджено Нік і зразу ж обволік своє обличчя завісою диму з цигарки.

— Як це трапилось?

Нік іще кілька разів затягнувся мовчки цигаркою й почав несміливо оповідати.

Він казав правду. До Ганни він не знав жінок і не цікавився ними. Може, тому, що в нього було багато клопоту й перешкод, щоб завоювати собі певне становище в житті. Для Ганни він зберіг усю свою силу й усю любов…

— Було це взимку… Пам’ятаєш, як я їздив із Вольським на з’їзд? Так… — Нік знову затягся цигаркою, ніби хотів відсунути на кілька секунд дражливий момент, обдумував.

— Так… Щовечора у мене за стіною Вольський зчиняв оргії з жінками… Мене це дратувало. Я сварився з ним, а він сміявся з мене. Одного вечора я мало не посварився серйозно. Я саме готувався до доповіді, коли це входить він і вводить з собою жінку. Я обуривсь. «Якщо ви не хочете, щоб ми з вами посварились назавжди, — вийдіть зараз же з кімнати». Він вийшов, але жінку залишив. Я вислав її вслід за Вольським. Після цього він кпив із мене в товаристві при кожній нагоді.

Перед від’їздом нас запросив один із харківських інженерів на журфікс. Тут Вольський розрекламував мене як відомого жінофоба. Дами підхопили цю новину, щоб пересвідчитись на собі. Я, звичайно, сміявся й зовсім не думав цуратися їх товариства. Була там з-поміж них одна, досить молода й красива. Це та, що ти знаєш… Ванда. Вона була тоді така весела й приваблива, що всі, здається, хто був там, закохалися в неї. Але вона чомусь давала перевагу мені. За вечір ми з нею досить сприятелювалися…

— Ну-ну, — приспішувала Ганна Ніка тоном об’єктивної цікавості.

Нік знову затягнувся цигаркою.

— До того вечора я не думав, що може знайтися друга жінка, крім тебе, з якою я міг би бути одвертий… А тоді я з нею багато розмовляв. Мене підкупила її безпосередність… А може, це було під впливом вина… Пам'ятаю — був такий момент. Дивиться на мене так іскристо-наївно: «А мені хочеться вас поцілувати»… Що я міг мати проти такого наївного поцілунку? Вона впилась мені в уста так соковито, так збурила мене, що я неначе вдруге відчув юність… Всю дорогу я не міг забути того поцілунку. Привітавшись із тобою, я відчув, які виснажені наші поцілунки. Чогось бракувало живого в наших відносинах. Я вже думав: моногамія — хороший ідеал майбутнього… Коли чоловік і жінка до кінця молодо насичені життям, спільними інтересами. Але що це важить у наш час, коли жінка обертається у вузькому колі хатніх обов'язків, а ти в казенній буденщині? Такий стан є лише штамп, мертва догма. Для кожної доби є властиве їй життя. Бери від своєї доби все, що можеш узяти, бо до завтрашнього ідеалу ти не доживеш. Так я думав. І вже коли я їхав до Харкова, я обов'язково повинен був бачити Ванду. Вона закохалася в мене. Мені приємно було бачити її пристрасну, ревниву. Я мучився розлукою з нею. Ти тоді нічого не знала. Була спокійна й певна мене. Я думав, що так краще для тебе. Хотів оберегти твій спокій задля Талі. Вона ж мала жити в нових умовах, у новій добі. Я таївся…

— І ти міг спокійно мене обманювати? — так само з об'єктивною цікавістю запитала Ганна.

— Я бував спокійний, коли добре тебе обманював, і мучився, коли давав привід до підозр. Я вважав, що твій спокій залежатиме від моєї таємниці… Хоч ні. Іноді мене мучила твоя наївна довірливість. Останнім часом я сам утворював собі відрядження, а ти так само клопітливо мене виряджала… Передостаннього разу ти багато турбувалась про моє здоров'я. Мене кольнуло сумління. «Не знаєш ти, голубко, від чого я марнію». Я не міг уже бути спокійний біля Ванди. Я знав, що це початок кінця з Вандою, й що скоріше він прийде, то краще. Вона це добре відчувала. «На цей раз ти приїдеш?» — запитала. «Не знаю», — відповів я, хоч досі, коли я хотів, я завжди добивався відрядження на наші термінові звіти. Вона затаїла образу. Ми майже холодно розсталися. Я постановив собі, що не скоро поїду. Вона це урахувала і якраз у день відрядження надіслала мені телеграму.

— Знаю…

— Ти знаєш? — вражено відхилився Нік.

— Та байдуже… Кажи далі.

— Мене вже обурила ця її дипломатія. Я категорично постановив не їхати. І тут як на те Карпов присікався: їдь. Я сварився, доводив, а кінець кінцем, як знаєш…

— Так, тепер я все знаю.

— Ганно! Я ладен був провалитись крізь землю. Тільки тоді я усвідомив підлість свого вчинку перед тобою. А ти хотіла вирвати!.. Для мене вже не було вороття. Але тільки ти вийшла, я відштовхнув Ванду від себе. Вона плакала, але мені було байдуже. Я думав про тебе. Я не міг відмовитись від тебе й разом із тим не смів наблизитись.

— Невже ти думаєш, що спільне, що нас єднає, — це тільки Таля?

— Зараз цього я не думаю. Я знаю, як ти вболіваєш за мої інтереси. Може, щоб не було тебе, я ніколи не зробив би того, що зміг досі зробити. Останнім часом я зовсім не міг працювати. Тепер я відчуваю, що знову стаю собою. Ти простиш, люба?

Нік захоплено й разом із тим винувато, як хлопчик, став перед Ганною навколішки. Вона лагідно поклала руку йому на голову. Він жадібно припав вустами до другої її руки.

Ганна дивилась у простір. Якась скорбота таємниче стигла їй на вустах.

IV

Нік почав інтенсивно працювати. Він повертався з заводу, нашвидку обідав і зачинявся в лабораторії на цілий вечір. Він мало говорив Ганні про свою працю, а вона й собі його не розпитувала. Останнім часом між ними утворилися стосунки взаємного невтручання. Одне на одного дивилися, як на хворого. Одне одного боялися вразити дотиком до його внутрішнього «я». Спогад про минулий інцидент обходили якнайдальшими стежками. А зовні це була найлагідніша дружба.

Одного вечора Нік вийшов до Ганни з лабораторії з блиском втіхи в очах:

— Сьогодні я тобі можу похвалитися своєю працею. Хочеш побачити?

Обличчя Ганни вкрилося теплою барвою. Вона відклала шитво і стриманим кроком переступила поріг лабораторії слідом за Ніком. Очі їй розширились захопленням.

Знову зі стін до неї привітались добре знайомі проекти, рисунки, зі столів блиском нікелю й міді всміхались моделі. На верстатах лежали окремі частини машин, майстрове приладдя, кусні різносортової криці, міді, заліза, алюмінію, шматки дротів.

Нік відсунув набік кілька інструментів і гордо вказав на залізну гору, що нерухомо стала своєю основою на новий дерев’яний поміст.

— Ось такий має вигляд мій генератор!

Ганна в німому захопленні наблизилась до машини. Її очі були зачаровані мідною павутиною статора[14]. В його тисячних зворотах зір Ганні розгублювався; як думка дослідника в історії віків… У кожному з них вона почувала лише владну Нікову мудрість.

Нік підійшов до мотора, простяг руку до пускового реостата, і тієї ж миті, як за наказом чарівника, ворухнувся ротор, задвигтів поміст, залізна гора важко засопла, заревла… Здавалося, в залізний панцир Нік замкнув усі сили дикої стихії, і от, тільки прийшов, вони прокинулись, потворно заревли на безліч голосів, погрожуючи розірвати панцир. У лабораторії піднявся такий нестерпний гул, що Ганна, захищаючи однією рукою вуха, другу простягла благально до Ніка.

Нік підняв руку, й грізні потвори з незадоволеним завиванням покірливо вмовкли.

Ганна побожно дивилася на Ніка. Він був той Прометей, що мав дати нову іскру людству. Його генератор — це була лише частка великого задуму. Він його здійснить безперечно. Ганна була певна в Ніковій силі.

Нік же скромно оповідав про свою працю, показував деталі, ділився своїми потайними думками.

— О, тепер праця піде у мене. Головне…

І в той момент, як Ганна сподівалась, що після паузи він буде говорити про генератор, він посміхнувся до неї з лукавістю хлопчика:

— … я маю рівновагу!..

Ганна екзальтовано кинулась Нікові на шию. Не тільки рівновагу, вона згодна віддати всю себе на слугування йому.

В цей час почувся стук у двері.

— Миколо Матвійовичу, до вас можна?

Нік похапцем почав накривати машину. На обличчя йому набігла тінь. Проте, вернувшись до дверей, він привітно промовив:

— Будь ласка, Андрію Григоровичу. Прошу!..

Увійшов Вольський. Це був, проти Ніка, маленький, пухкий, але верткий чоловічок. У ньому все зразу завертілося. Очі, руки, мова…

— А-а! Ганно Павлівно… Моє поважання. Як ся маєте? Нічого. Слава богу. Цвітете, цвітете… Бачу. Дуже радий, дуже радий за вас!..

Вольський кілька разів припав до Ганниної руки.

Ганна з презирливим виразом відійшла на кілька кроків. Вона ще постояла з хвилину і вже зовсім роздратована вийшла з лабораторії.

Чого йому треба? Що може бути спільного в Ніка й цього ловеласа? Він, певне, знову прийшов спокушати його.

Ганна почувала, що ненавидить Вольського й одночасно боїться його. Поява його в таку хвилину була якимось лихим фатумом.

Ганна з тривогою в грудях почала прислухатись до дверей лабораторії.

Мова зайшла про Нікову працю.

Голоси заглухли. Можливо, вони розглядали деталі машини. Ганна почувала, як у неї прокидаються ревнощі до Вольського, але, затамувавши біль, вона відійшла від дверей і почала готувати чай.

Згодом вона почула крізь відчинені двері лабораторії Ніків голос:

— Це добре, що ви зайшли. Я хотів попрохати вас, звичайно, як матимете час, дещо допомогти мені в нашій заводській лабораторії…

Ганну прикро вразило, що стосунки Ніка з Вольським набирають такого характеру, але вона зараз же взяла себе в руки: це для справи.

Вольський розсипався люб'язностями:

— Будь ласка, будь ласка. Я весь до ваших послуг. Коли завгодно… До побачення, Ганно Павлівно.

— Як? Ви вже йдете? — щиро здивувалась Ганна. — Може, чаю з нами?

— Дякую, дякую, дякую!.. Поспішаю… Справ — о!

Вольський вийшов за двері, і в кімнаті настала цілюща тиша.

Ганна привітала Ніка теплою посмішкою, але він, не глянувши на неї, сів до чаю, похмурий, дражливий.

— Дійсно літає, як вихор. І чого він приходив? — більше зі співчуття, аніж з цікавості запитала Ганна.

Нік промовчав. Раптом він роздратовано штурхнув від себе склянку, і чай патьоками побіг по столі.

Ганна здивовано глянула.

Нік підвівся й, обурений, пройшов у лабораторію.

Хоч як силкувалася Ганна розгадати, чого обурився Нік, вона не могла зупинитись ні на одному зі своїх припущень. Одне заперечувало друге.

Другого дня, коли Ганна сподівалась викликати Ніка на розмову, він, ніби вмисне, передчуваючи цей її намір, пішов на заводську електричну станцію проводити свої експерименти. Звичайно, праця винахідника куди важливіша за жіночу цікавість. Ганна цілком виправдовувала Ніка, але поза цим у ній прокидалось ледве чутне скімлення…

Нік почав виходити щовечора, і Ганна так само залишалася самотня зі своєю нерозгаданою тривогою. Вона не насмілювалась говорити про неї, бо Нік щораз уникав інтимної розмови; його видимо гнітила присутність Ганни, а найможливіше, його гнітив той внутрішній конфлікт, із яким мусив ховатись від неї. Щораз вони все більше чужались одне одного, і Ганна почувала, що той поріг, через який вони не мали мужності переступити спочатку, тепер виростає в загрозливу стіну. Ганна вирішила урятувати становище за всяку ціну. Якось по обіді вона промовила до Ніка:

— Мені здається, що останнім часом на тебе погано впливає співпраця з Вольським…

— Облиш! За працею ніколи роздумувати, погано чи добре, — роздратовано відповів Нік.

У ту ж мить Ганну покинула її відважність. Вона, як той равлик, ображено заховалася в свою мушлю.

З цього часу замкненість подружжя ніби легалізувалась. Вони тепер уникали одне одного з неприхованою боязкістю. Ганна роздумувала над тим, яких форм набере їхнє співжиття надалі. Нік буде приходити мовчазний на обід і знову зникатиме на завод, а вона мусить куховарити, щоб за це почути кілька разів на день «дякую». Можливо, це нормальні стосунки подружжя, що зістарілося, але Ганна почувала себе ще досить молодою, щоб погодитися з таким станом.

А проте… як підійти до Ніка? Як розбудити його? Він чужий, він не хоче, щоб вона наблизилась до нього.

Іноді Ганна почувала себе такою ображеною, що їй навіть спадало на думку розійтися.

А Таля? Вона зовсім нічого не підозрює. Для неї досить того, щоб батьки за обідом спільно робили їй зауваження, щоб почувати згоду між ними. Таля безжурно живе своїм життям. О, Таля не Ганна, у неї є свій характер!

Недавно обіцяв зайти її шкільний товариш — Шура. До приходу тільки й мови було, що про Шуру. З усього Ганна бачила, що Таля закохана в Шуру, як і всі інші товаришки, але тільки Шура переступив поріг, як обличчя Талі з захопленого перетворилось у холодно-байдуже:

— А-а. Це ти, Шуро! Ну, як твоя алгебра?.. А німецька?..

Це був стрункий, кремезний хлопець, на цілу голову вищий від Талі, але при ній він був такий розгублений, що Ганна в душі шкодувала його, засуджуючи жорстоку поведінку Талі.

Всі дні єдиною втіхою і гордістю для Ганни була Таля. Іноді Ганні хотілося поговорити про неї з Ніком. Щовечора вона прислухалась до дверей у надії побачити його, але кожного разу він повертався після дванадцятої стомлений, нервовий, і швидко лягав спати.

Але несподівано одного вечора Ганна раніш, ніж завжди, почула дзвінок. Вона радісно кинулась відчиняти і раптом… Вольський.

— Як, — здивувався Вольський і собі, — Миколи Матвійовича нема ще?

— А хіба ж він не в лабораторії у вас?

— Заходив — нема. Значить, він скоро прийде. Дозвольте зачекати.

— Будь ласка. Але ж дивно. Я думала, що він там…

— Що там дивного? Що чоловік не сидить на одному місці? Так личить живій людині. Життя — perpetuum mobile. Ані моменту спокою. Умремо — будемо спочивати. Поки живі — прислухаймось до пульсу життя… А у вас уже самої, мабуть, перестав битись?

— Ще б'ється, але ж, напевне, не так швидко, як у вас, — посміхнулася Ганна.

— Ану, дозвольте, — охоче вхопився за руку Вольський, — треба підсилити, треба!..

— Я задоволена і з такого темпу.

— Що ви? Їй-богу, мені боляче за вас. У якому віці ви живете?

— Гадаю, що в двадцятому.

— На мою думку — в дев’ятнадцятому.

— За якими ж це ознаками?

— А хоч би вже за тим, що ви й днюєте, і ночуєте у себе в кімнаті. Весна ж, весна! Невже ви не почуваєте?

— Старе, — апатично промовила Ганна, визволяючи руку.

Вольський, затримавши руку, приклався вустами з патетичною урочистістю.

Ганна сердито одірвала руку:

— Не робіть дурниць!

— Ганно Павлівно, ви безмірно жорстока людина. Скажіть, що є доганного в дотикові до руки? Я певний, що хоч би як вам подобався мужчина, ви не дозволили б йому себе обійняти, й через те тільки, що у вас сидить цвіль вірності. Кому й чому? Старе, Ганно Павлівно, старе, як вірність вашої померлої бабуні. Можу вам поклястися, що той, для кого ви зберігаєте вашу вірність, в оцю хвилину сидить в обіймах якої-небудь красуні…

Ганні не ворухнувся на обличчі жодний м’яз.

Вольський підступив сміливіше:

— Так для чого марнувати вік свій? Щастя, як метеор…

За цими словами Вольський злегка обійняв Ганну, нахилившись до обличчя, але в ту ж мить Ганна ляснула його по щоці й сама відкинулась, злякавшись свого вчинку.

Вольський відступив.

— Так, так… Мерсі.

Ганна вже задихалася від люті.

— Якщо ви приходите до чужого дому, щоб зневажати людей, то краще не переступайте порога.

— Ваш покірний слуга. — І, низько вклонившись, Вольський зник.

Ганна зразу якось охляла. Слова Вольського про зраду Ніка впали на неї, неначе тяжкий вантаж, що довго вже висів над нею, загрожуючи зірватися з ланцюгів, — але хай би її роздробило, вона не заплямує честі Ніка. Вона витримала удар. А тепер… усі сили її покинули. Спустошена, зневажена, Ганна, задихаючись, крізь спазми питала себе: «Що це? Що Нік?»

Нік, як завжди, прийшов пізно, крадькома дійшов до свого ліжка й скоро заснув.

Але Ганна не могла заснути майже до самого ранку. Вранці ж була бліда, очі їй запали. Коли після сніданку Нік промовив своє звичайне «дякую», Ганна раптом розридалась.

— Що з тобою, Ганнусю?

— Нічого, нічого, — крізь сльози намагалася запевнити вона, — просто нерви… я погано спала…

Вона навіть посміхнулася до Ніка.

— Тобі треба відпочити, Ганнусю. Я вже думав над цим. Ось у Талі скоро закінчується навчання, найму десь поблизу дачу — їдьте й відпочивайте.

— А піаніно перевезеш? — запитала Таля.

— Та доведеться, як тобі так хочеться.

— От добре, от добре, — кізкою стрибнула Таля й поривчасто обійняла батька.

Ганна глянула на Талю скорботно-заздрісним поглядом жебрака. Вона не сміла.

V

Опинившись у хащі лісової зелені, Ганна почувала себе так, немовби визволилась із якогось ув’язнення. Насправді ж вона лише позбавилась задушливої кімнати, позбавилась гамірливого двору заводу, пересудливих очей жінок заводських службовців, кіптяви димарів та безнастанних гудків.

Тут було зелено, молодо, привітно. Крізь віти до неї пестилось сонячне проміння, листя черкало жартівливо об її оголені руки, лоскотало ніздрі свіже повітря…

Таки є ще в світі спокій і краса.

У Ганни зростала надія. Вона відродиться, відмолодіє.

Довго блукала лісом, милуючись із найдикіших закутків. Врешті, коли ноги обважніли, вийшла на прогалину і впала горілиць на траву, розхриставши груди проти сонця. Воно замилувано лоскотало перса, переливалось цілющим нектаром.

Лежала без руху, без думок. Перед очима пливли на блакитному тлі білі хмаринки, десь стрекотали коники, співали пташки, шепотів казково ліс. Почувалося, що вона, земля, ліс і хмаринки — одне спільне вічно-рухливої матерії. Хотілося розтанути в хаосі зелені, в тихому леті хмаринок, у пісні пташок…

Десь у безвість летіли й зрада, і кохання, і ревнощі… Для чого все те?

Ганна відпочивала.

Власне, вже кілька днів, як вона на дачі, але сьогодні вперше вийшла в ліс, уперше побачила багатство природи. Лаштувавши помешкання, налагодивши справу з обідами, молоком тощо, Ганна вийшла вільна від обов'язків жінки, куховарки й навіть матері.

Таля першого ж дня знайшла собі подруг і з ними зникала від ранку до вечора.

Сьогодні Ганна думала про Талю як про свою подругу-однолітка. Коли ж на думку спадав Нік, вона схоплювалася з місця і знову безнастанно блукала лісом, поки не знаходила затишку.

Вже надвечір поверталася додому. Ще здалеку її запримітила Таля й радісно кинулась назустріч.

— Мамусю, яка ти гарна сьогодні!

Обидві міцно цілувались, пашіли сонцем і лісом.

За довгий час Ганна вперше сьогодні з апетитом вечеряла, слухаючи безперервні Талині оповідання про ліс, про млин, білі лілеї, різні пригоди… Ганна поділяла сьогодні Талині інтереси й, лише вмовкла Таля, сама почала ділитись враженнями.

О, вони добре відпочинуть це літо!

Вранці, коли ще Таля спала, Ганна боса побрела по росі на схід сонця.

День прокидався молодим, повнокровним.

Як сон над річкою, поволі розвіювався туман.

Вода теплою ласкою обмивала ноги. Ганна роздяглась, довго стояла під лоскотом свіжого ранку, вся в цілунках ледве чутних дотиків проміння.

У неї ще дуже й красиве тіло, тільки в грудях надлам, скімлення. Ні, ні… Вона ще вилікується, вона ні-за-що не повернеться до того попереднього виснаженого очамріння… Вона рада, що тепер дише свіжим повітрям. З кожним віддихом неначе вливались їй у груди цілющі сили. Вона змужніє. Щось мусить трапитись рішуче, що назавжди змінить становище, хоч вона сама ще того не знала, навіть боялася думати.

Щоб затамувати тривогу, Ганна раптом кинулась у воду, і бризки веселкою здійнялися їй перед очима.

Минуло кілька днів здорового тваринного життя. Тривога, що жила десь у сфері підсвідомого, забарикадована зоровими враженнями, щораз виразніше заявляла про себе.

Наближалась субота. Мав приїхати Нік. Ганна боялася зустрічі. Вона не знала, як поводитися з Ніком, як поставиться він.

У суботу вона нікуди не могла відійти від дому. З півдня вже почала прислухатись до свистків прибулих поїздів на станції. Рахувала хвилини, за які Нік повинен був прийти. Але поїзд за поїздом відходив, Ніка не було, і все більше Ганна лякалась зустрічі.

Власне, яка йому рація приїздити. Заради етикету чоловіка? Негідний боягуз. І цього перемогти немає мужності.

Ганна схилялася до тієї думки, що їм краще не зустрічатись. Хай Нік фліртує, з ким хоче, хай має від того втіху — байдуже, тільки хай не нагадує їй про це своєю присутністю. Вона так багато вистраждала останніми часами, що врешті має право на відпочинок… Має право забути його…

Ці години очікування, здавалося, сконцентрували в собі всі прикрості минулого. Ганна готова була розплакатись від муки, аж раптом крізь вікно побачила Ніка з Талею.

І зразу в Ганні ущухла буря.

Нік ішов поруч з Талею імпозантний, як личило поважному батькові.

Хіба ж може така людина легковажити родину?

Ганна вже спокійно пішла назустріч Нікові.

Обоє поцілувались, передавши коротким дотиком взаємну повагу й холод вуст.

— Що там у місті хорошого?

— Нічого, звичайно. А ви як тут?

— Живемо… От розпитай Талю, вона тобі більше розкаже.

Таля охоче взяла на себе місію доповідача. Почавши з господарських справ, вона перейшла до своїх. Батьки, зрадівши, що знайшли нейтральну зону, охоче слухали Талю. Коли тема вичерпувалася, питаннями наводили її на безліч нових.

За вечір Нік дізнався про всіх Талиних нових подруг, про таємного залицяльника, що кладе їй букети квітів на стежках у лісі, про різні дикі місця та про занедбаного страшного млина на річці.

Найбільше тішили батьків пригоди з невідомим лицарем. Нік, глузуючи з Талі, кілька разів повертав до цієї теми, і Таля кожного разу захоплено починала.

— Уявіть собі. Ліс густющий, густющий. З доріжки нікуди не звернеш. І раптом… на стежці букет! Дзвоники, конвалії, смолка… Такі свіжі. Хтось згубив, значить. Беру, йду далі. Коли… знову букет! І цей беру. Враз, як сипне на мене квітами з-за куща, як дощ! Я так перелякалась, аж остовпіла. А хтось як зашумить кущами, а потім як свисне, аж листя затремтіло…

— Ну, звичайно, Соловей-Розбійник.

— Смійся, смійся… А тепер я боюся сама в лісі ходити. Іду з дівчатами — однаково зустрічаю букети кожного дня.

Вже зовсім пізно Таля закінчила свої оповідання і, лігши, зразу ж заснула.

Батьки ще довго розмовляли між собою, іронізуючи з Талі. Ця тема так їх інтимно зблизила, що Ганна навіть не здивувалася, коли в пітьмі відчула Нікові обійми. В пориві ніжності вона припала йому до вуст вдячним поцілунком. Нік шепотів в екстазі слова приязні, як юнак. Але раптом, ледве чутним шепотом, між ними пробігло: «люба… Ванда…»

Ганна здригнулася. Немовби то був громовий вибух. Але зараз же отямилась. Вона ще видобула в собі сили, щоб міцно пригорнути Ніка, й болісно застогнала.

— Що з тобою, Ганнусю?

— Ах… Знову мігрень…

Другого дня Ганна й Таля показували Нікові найпривабливіші закутки в лісі, на лузі…

По дорозі зустрічались дачники, що проводили їх заздрісними поглядами. Яке любе подружжя!

Увечері Нік від'їхав, щоб зарання стати до праці.

Ганна вже не могла знайти собі заспокоєння ні в лісі, ні над річкою. Здавалося, що вже кожний закуток Нік отруїв своєю присутністю. Вона вже кидалася з дня в день, із кутка в куток, неначе гнана яким прокляттям.

Не знаючи втоми, Ганна сходила майже увесь ліс, але не змогла скинути з себе отруйного гніту. Покірлива долі, вона все йшла, йшла без мети, з таким виразом, ніби шукала якоїсь загубленої цінності, але вже ж сама не вірить, що пощастить її знайти.

Спека вже в’ялила м’язи, глушила гостроту болю, засипаючи його гарячим пилом.

Коли це перед Ганною ліс порідшав — дихнули колосисті поля вітерцем, роздався обрій…

Зупинившись на хвилинку, Ганна замилувало глянула на темно-зелене море хлібів, впивала на повні груди цілющу прохолодь польового повітря. Це був один із незнаних кутків. Ганна матиме тут відпочинок.

Вона всією постаттю пірнула у високе темно-зелене жито, де синьо жевріли волошки. Очі Ганні, здавалось, так само молодо зацвіли, в душі підіймались якісь прозоро-щирі дитячі мелодії. Ганна переходила від стебла до стебла, пригортаючи на грудях ніжний синій акорд.

Раптом рвучко наскочив вітер.

Ганна підвела голову.

Жито злякано рвонулось до лісу.

Поля стурбовано зашепотіли.

На обрії гігантськими чорними мазками зростали хмари. По їх чорному тлі пробігла іскра, й зараз почувся далекий гуркіт.

Ганна молодо стрепенулась. Вона знала тепер, що душа її бажала грому й бурі.

Хмари нависали над полями, як гранітові скелі, громово ламалися, крешучи іскрами. Земля гула погрозливою луною — як грізний вістун, мчав вітер над полями: «бережись!».

Блискучими очима Ганна вітала грізну стихію. Тільки грім і злива розбудять землю, змиють її від бруду.

Вже коли шумом шарахнулись дерева, Ганна увійшла в ліс і за кілька літ уперше заспівала молодо на всі груди:

«На стрімчатих скелях, Де орли та хмари, Ген — там Розцвітають грози…»

Вже близько від дому вона згадала про Талю й занепокоїлась. Таля там, певно, сидить перелякана, виглядаючи її.

Але, на диво, Талі не було вдома. Стурбована Ганна вийшла у двір і почала гукати. У відповідь їй перегукнулись громи, зашумів ліс і великими краплями сипнув дощ.

Ганна почала вже себе заспокоювати тим, що Таля, може, переховується в кого-небудь із своїх подруг, як раптом із боку річки почувся Талин регіт.

Ганна вийшла на ріг будинку під дощ і тоді побачила Талю, обплутану білими водяними лілеями, і з нею незнайомого чоловіка років під тридцять. Обоє реготалися, боролися з поривами вітру та дощу…

— Мамо, познайомся з Володимиром Андрійовичем, — вигукувала Таля на порозі, обтрушуючи з голови й з лілей дощові краплі, — це мій сьогоднішній знайомий.

Володимир Андрійович стримано вклонився.

— Дозвольте заховатися у вас від дощу, а то ми з Талею трохи забарилися на річці.

— Будь ласка… Прошу до кімнати. А я вже турбувалась про тебе. Ще, думаю, десь заблудилася в лісі. Така ж буря…

— Я люблю бурю. Ми з Володимиром Андрійовичем мало не перекинулися на воді.

— Ай-яй!.. — скрикнула Ганна.

Володимир Андрійович і Таля засміялися.

— Не турбуйтесь… Це було біля самого берега.

Тут Таля перебила Володимира Андрійовича й розмалювала увесь ефект від цього страшного моменту, розповіла про їхню прогулянку човном і про те, як познайомилась із Володимиром Андрійовичем.

Вона гралася з подругами на березі, коли саме Володимир Андрійович проїздив біля затоки з лілеями човном. Таля попрохала Володимира Андрійовича нарвати їй лілей, а він був такий люб’язний, що запропонував їй місце в човні і віддав у її розпорядження всі лілеї в затоці.

— Ах ти ж, нахаба, — жартома картала мати Талю.

Але Володимир Андрійович виправдував Талю. Вона така говірка й дотепна, що він від душі радий цьому знайомству.

Ганна радо вислухувала дифірамби своїй дочці й водночас із цікавістю розглядала гостя.

Він мав правильний овал лиця, що чітко вирізьблювався на білому тлі його одягу; проста лінія носа чомусь переконувала Ганну, що ця людина має лагідну безпосередню вдачу, а сині, як волошки, очі світились юнню і мрійністю. Його теноральний голос був соковито акустований, як у співців, звучав підкупними, щирими нотками, що виходили йому з грудей.

Ганна раз по раз вставляла запитання, щоб чути голос Володимира Андрійовича, вона вже хотіла запитати, чи не співає він, але з другої кімнати вибігла Таля.

— Володимире Андрійовичу, а йдіть подивіться. Гарно?

Володимир Андрійович підвівся.

У кімнаті на піаніно в двох квітниках стояли букети водяних лілій. Квіти пишно розцвітали білими пелюстками на чорному тлі.

— Чудово! У вас є смак. Чудово! — зачарувався Володимир Андрійович.

У цей момент ударив сильний грім і покотився глухим рокотом, відбиваючись дзижчанням у вікнах.

— Отже, сильно, — перервала німу сцену Таля. — А правда, красиво?

— Н-да, — погодився Володимир Андрійович.

Він розкрив піаніно і, вдаривши кілька акордів, передав враження грому з усіма нюансами дзижчання вікон.

— Ви прекрасно імітуєте. У вас чудовий слух. Ви граєте? — захоплено озвалася Ганна.

— Ану, передайте вітер, — напосілася Таля.

— Ну, от вам вітер… Шум лісу…

— Ану, дощ. Дощ, — не вгавала Таля.

Володимир Андрійович програв невеличкий фрагмент із відомого Ганні прелюду Шопена.

Знайома мелодія якось по-новому звучала у виконанні Володимира Андрійовича. Він мав хорошу техніку, передаючи водночас із почуттям тонкі нюанси…

— Будь ласка, грайте до кінця, — звернулася вона до Володимира, коли той несподівано обірвав.

І, вже слухаючи далі мелодію, Ганна бачила перед собою самітного в темній лісовій хащі композитора, повного тривоги, очікування й ніжного співчуття до близького друга. Навколо ж самітність, шум дерев, і тільки дощові краплі безнастанно, монотонно падають болем у хворе серце.

— А ви що-небудь бравурне… З бурею, — під'юджувала захоплено Таля.

Ганна вже бачить південне небо, затоплений повінню сонця день, бірюзове море, що пеститься до берега, вкритого зеленню плющів і дерев. Але ось чути тривожні голоси чайок. Небо чорніє. Море насуплює гігантські брови — вали. Вали наскакують на берег, несучи на гребенях піну люті. Море відповідає диким ревом на рев неба. Вітер заносить краплі моря й дощу. Ліс тривожно шумить… Враз налітає лютий шквал. Дерева злякано никнуть верхів'ями долі, ламаються з болісним зойком. Море й небо злилися в дикому герці… Грім, рев, жах, безнадія… Та ось розривається чорна заслона на обрії, хмари розвіваються останнім погрозливим гуркотом. З-за хмар — промінь. І знову пишною радістю розцвічується сонце. Блищить на листі перлиста роса, як сльози втішеної дитини. Стрекочуть цикади, співають хвалу сонцю трави, дерева, птиці… Все зливається в сонячному гімні приязні й любові…

Акорд відлітає останніми вібраціями незаспокоєного моря…

Ганна була вся на хвилях музики, повна ніжних нюансів і поривів.

Коли отямилась, серце їй болісно стислось. Надворі йшов дощ — буйний, безпросвітний.

— Я нічого не хотіла б, щоб тільки вміти так грати, — захоплено промовила Таля. — За вашу гру я б віддала вам обидва букети, коли б вони були не ваші.

— Чого ж вони мої? Але я вже почуваю себе винагородженим самим вашим бажанням. Їм так пасує тут стояти.

— Шкода тільки, що вони дуже скоро зав'януть, — промовила Ганна.

— Якщо дозволите, Ганно Павлівно, я їх вам буду часто зміняти…

— Для чого вам такий клопіт?

— Абсолютно ніякого клопоту. Я кожного дня їжджу повз них човном. А занести до вас — це майже по дорозі мені.

— І я з вами буду рвати, — засокоріла Таля.

Мати знову почала картати Талю її надокучливістю, і знову Володимир Андрійович заступався за неї, був ласкавий, жартівливий. Із ним легко було гомоніти.

Коли Володимир вийшов із кімнати, надворі було вже сонячно, повітря, насичене пахощами й щебетанням пташок, ніби сприйняло ті останні акорди сонячного гімну й рознесло луною по всьому лісу. Світ був молодий, оновлений. Так легко дихали груди ще вогкуватим повітрям.

— Заходьте, Володимире Андрійовичу.

Вони попрощались.

Таля почала ніби виправдовуватись за своє знайомство, але насправді їй хотілось поговорити про Володимира Андрійовича.

— Ти знаєш, я жартома попрохала, щоб вирвав лілею, а він: «будь ласка, сідайте в човен і вибирайте, яка вам найбільш до вподоби». Коли б ти бачила, як мені заздрили дівчата! Я й їм хотіла нарвати лілей, але тільки загриміло, вони повтікали. Знаєш, гримить і вітер… так цікаво!.. А він симпатичний, — несподівано закінчила вона.

За кілька днів Ганна й Таля вже не згадували свого нового знайомого. Але якось надвечір, коли обидві вийшли прогулятись, майже біля самої хвіртки свого двору вони зустріли Володимира.

— А я до вас. Як бачите, йду без лілей, але хочу, щоб ви зі мною поїхали по них.

У цю хвилину він нічого кращого не міг би вигадати. Обидві жінки зараз не знали, куди їм подітися, і знехотя переставляли ноги, аби тільки не сидіти вдома.

Володимирову думку Таля зустріла оплесками, а Ганна злегка зашарілась.

За чверть години всі троє були на човні серед зелено-лапатого килима, з якого витикалися білими голівками лілеї. Всі троє змагалися, хто найдовшого вирве корінця. Таля, захопившись спортом, так потяглася по корінець, що човен хитнувся і зачерпнув краєм води, а сама Таля мало не впала за борт. Ганна злякано скрикнула, але її голос заглушив дружній сміх Володимира й самої Талі.

Цей випадок усіх трохи витверезив.

Їздили вздовж річки до млина, запливали в хащі очерету, де чиркали очеретянки та скрикували водяні курочки, виходили на поле по волошки.

Вже на обрії догорало сонце, як вони повернули човна додому, повні вражень і свіжості.

Очеретянки енергійно доспівували день, з-за річки з поля озивались перепелиці, долітали далекі хори дівчат.

Ганна почувала в собі таке піднесення й молодість, що їй захотілося сісти за весла. Володимир неохоче поступився своїм місцем, а сам сів поруч із Талею. Таля, зашарівшись, чомусь замовкла.

Володимир тихо заспівав, і та пісня щиро йому лилася з грудей теплим голосом.

Ганна енергійніше запрацювала веслами. М’язи їй кріпли, груди хвилювала пісня.

У сутінках вона вже не впізнавала себе. Була вся повітана намистами з лілей. Здавалося, що вона гімназистка і перед нею довге безжурне життя.

На березі жінки залишили човна й Володимира.

Коли наблизились до воріт своєї дачі, з хвіртки несподівано вибіг юнак.

— Шура, Шура, — закричала Таля, але той біг навпростець до лісу й зник.

Таля дивувалася, силкувалася збагнути, чого б він міг тікати, але, підійшовши до ґанку, знову закричала на весь голос:

— То це він мені букети клав? Ха-ха-ха!.. Ха-ха-ха!..

Перед нею на східцях лежали квіти.

Таля сердито штурхнула їх ногою.

— Не люблю я хлопчаків. Я люблю мужчин, подібних до орлів.

— Не говори дурниць, — раптом чомусь роздратовано скрикнула на неї Ганна.

Обоє мовчки увійшли до темної кімнати.

VI

Володимир почав частіше одвідувати Бачинських. Часом він ходив на прогулянку з Ганною, часом сідав за рояль, щоб акомпанувати їй у співі. Спільна любов до музики їх зближувала. Ганна поширювала свій колишній репертуар із консерваторії. Володимир майже кожного разу приносив для неї якусь нову річ.

Якось, переглянувши романс, вона промовила:

— Це гарна річ. Я обов'язково розучу. Шальвій… новий якийсь композитор?

Володимир якось загадково посміхнувся.

— Ви його бачите перед собою.

— Як, ви Шальвій? Композитор? — знітилася Ганна. — А я не знала, що до нас заходить така видатна особа…

— Що написала одного романса…

— Ну, я сподіваюсь, що у вас лежить там цілий стос їх та, може, і опер із п'ять.

— На жаль, пишу тільки першу…

— Тепер я співатиму виключно ваших романсів і ваших арій. А можна поцікавитись, яку оперу ви пишете?

— Звичайно, це не секрет. Пишу оперу «Лісова пісня». Заходьте коли-небудь із Талею, побачите.

Ганні цікаво було заглянути в лабораторію творця музики. Відкривши Володимирову професію, вона перейнялася почуттям, подібним до того, яке вперше відчула в лабораторії Ніка. Чомусь із думки їй не сходили музичні фрази Володимирового романсу. Коли одного дня в звичайний передвечірній час він не зайшов, Ганна занепокоїлась: можливо, він застудився? Він зовсім не береже себе. Пізно ввечері купається, ночами гуляє по лісі…

Вранці вона переказала свої побоювання Талі. Вони повинні одвідати Володимира.

— Ото дуже потрібно, — байдуже промовила Таля, — йди, як тобі цікаво.

— Але ж Володимир і тебе запрошував.

Таля вперто не погоджувалась, та, побачивши, що мати обурюється за таке байдуже ставлення до їх доброго знайомого, зласкавилась.

Ганну дивувало, що Таля останнім часом стала така байдужа до Володимира. Коли бував Володимир, вона майже ніколи не сиділа разом із ними у кімнаті; а як ішли на прогулянки, Таля повертала до своїх подруг. З їх кола майже не виходила і вдома вже була не така говірка.

Володимир мешкав у невеличкій білій хатинці під величезними соснами, на відлюдді.

Ганна почула крізь відчинене вікно звуки рояля і трохи розчарувалась. Хотілося, щоб Володимир справді був хворий, тоді був би виправданий її візит. Але все ж перші слова її були:

— А я думала, що ви, боронь боже, захворіли. Чому вчора не заходили?

Володимир знітився, і це дало змогу Ганні відчути свою зверхність і бути «як удома».

Кімната була звичайнісінька. Білі без шпалер стіни, нафарбована підлога, кілька стільців і рояль, на якому лежали купи паперу і нот. Крізь незапнуті вікна в кімнату вливалося так багато сонця, що кожна річ виглядала урочисто-привітною.

Володимир почав знайомити гостей зі своїм доробком.

— Почнімо ревізію з етнографії. Ось невичерпане джерело всякого музики — народна пісня.

Він розгорнув цілий стос записів. Деякі з них брав на голос і, обриваючи, супроводив коментарями.

— Ви тільки вслухайтесь, яка хроматика!.. Яка щира емоція!.. Чудовий примітив.

Вслухаючись після коментарів, Ганна справді знаходила те, чого раніш недобачала.

Далі пішли в супроводі рояля фрагменти аранжувань, між ними кілька оригінальних співів. Останні Ганні видалися штучними й сухими. Дещо з симфонічних творів Ганні сподобалося.

Нарешті Володимир із особливою урочистістю сів за рояль. Він мав заграти увертюру до своєї опери.

Лише вдарили перші акорди, Ганна здригнулась, відчувши, як її обдало морозними шпильками, але вслід ринула зогрійлива хвиля. Тільки тепер Ганна оцінила Володимирові слова про багатство народної музики. Її мелодії сплітались тут дивовижними узорами навколо музичної теми. Мінились бісеровими іскрами, спалахували вогнями… В них чулися і шепіт листя, і квиління струмка, і звуки сопілки, і граційні танці казкових істот… Але ось мелодія перейшла в повільне andante. В мажор весни щораз частіше врізуються дисонансами хроматичні ноти. Тяжить задуха… Назріває тривога… Неминучі удари, зойки, руїна… І осінь дощова, безпросвітна, вбога… Сиротливо тремтить останнє листя… порив вітру, листя майнуло в повітрі, як давній спомин, і… пустельно. Важкий бемоль.

Зробивши паузу перед третьою частиною, Володимир обернувся. Але далі він уже не насмілився грати, власне, не хотів порушувати того гнітючого навіяння, що вніс його своєю мінорною частиною.

Схилившись, Ганна сиділа непорушно з виразом гнітючої туги на лиці, у Талі блищали сльози.

Володимир і сам мовчки схилив голову.

— Здаюся на ваш суд. Карайте чи милуйте, — промовив він стиха.

Ганна прокинулась.

— Хороша річ… Справді хороша… Звичайно, який з мене критик. Але мені подобається… У вас вдале поєднання елементів народної музики з елементами європейської. Здається, почувається вплив Дебюссі…

Ну, звичайно, у Ганни є розуміння музики. Дебюссі — Володимирів улюблений композитор.

Ганна ще зауважила про деякі місця «подобається» — «не подобається» і врешті додала:

— Я вам заздрю. У вас такий багатий музичний світ!..

— Це так, — захоплено промовив Володимир, — часом в оцій кімнаті я почуваю себе таким Крезом, що, здається, обдарував би ввесь світ… Скільки музики в природі!.. Які ритми на кожному кроці!.. А люди проходять сліпі й глухі… Що може бути прекраснішого від музики? Мені здається, що тільки за допомогою музики люди збагнуть і вищу мораль, і самий сенс життя.

Володимир увійшов у азарт, філософував про музичне існування речей у природі, з чим Ганна не могла не погоджуватись. Але раптом він знизив тон:

— А врешті, це все а priori… Знаєш же, що люди дивляться на речі, що називається, «тверезими очима», а ти якийсь відлюдок чи божевільний… Іноді так прикро від свідомості своєї самітності. Хочеться впізнати життя реальне, з кров'ю і плоттю… Принаймні в цьому я заздрю вам. Ви щасливіша.

Ганна гірко посміхнулась.

— Мені абсолютно ні в чому позаздрити.

— Якось я бачив вас утрьох із вашим чоловіком. І я позаздрив.

— Хай колись іншим разом поговоримо. А ви хіба не одружені?

— Отакий я все життя, як бачите.

— Самі винні. Не вмієте, значить, завоювати. Хіба ви нікого не кохали?

— У тому-то й лихо моє, що не було кого завойовувати. Я закохувався, але не кохав.

— А ви б закохання довели до кохання; а там і одружилися б…

— Кожна людина утворює собі певний ідеал дружини, а я ще не знаходив і подоби його.

— І не знайдете, як і ніхто не знаходив. А оскільки цілковитого родинного щастя не буває, то ви з однаковим ризиком можете одружитися з кожною жінкою, що вам зустрінеться.

— Ні, я мушу її знайти, або я ніколи не одружуся…

— Тоді з вашою вдачею, може, краще вам і не знаходити її. Принаймні з вами будуть ваші ілюзії.

— А я думаю, що таки краще мати при собі живу людину, аніж саму ілюзію. Справді, на що подібне моє життя? Часом ладний до стін говорити. Кажете, рояль? Добре. Іноді він до тебе співчутливо озивається, але ж кінець кінцем знаєш же, що не його душа промовляє, а твоя ж власна рука, твоя воля, твоє бажання… Ось у чому трагедія! Це я відчув особливо тут на дачі. Я переїхав сюди ще ранньої весни…

Володимир раптом перейшов на жартівливий тон.

— Я сподівався зустріти тут свою прекрасну мавку, русалок, а натомість за кожним кущем зустрічаю нафарбованих панянок, замість перелесників — міських денді. Я буквально божеволію. Я ніде не знаходжу виправдання своїй теорії.

— Хіба не досить того, що ми з Талею вас виправдовуємо? — зі сміхом промовила Ганна.

— Ви ж мене й урятували. Я надзвичайно вдячний цій зустрічі. Ви розумієте, Таля мені відтворила образ мавки…

— Серйозно? — з недовір’ям у голосі запитала Ганна. Таля глянула на Володимира й, почервонівши, знову одвернулась.

— Так, так! Серйозно! А на човні, пам’ятаєте?.. Тоді запліднились мої русалки. Хочете послухати хор? Скоро буде й арія для вас.

— О, це для мене багато честі. Пишіть, пишіть. Колись виконає якась оперова зоря, і тоді побачите свою ілюзію в плоті, — жартівливо зауважила Ганна.

Ганнині слова імпонували Володимирові. Його погляд прояснів. Бадьоро вдарив по клавішах.

Ганна впізнавала мелодії того вечора. Свіжо відчувала всю його красу, й груди захвилювались від утіхи й погорди, що щасливі хвилини зафіксовані в таких музичних барвах.

— Чудово, Володимире Андрійовичу. Я так і уявляю, як можна прекрасно хореографувати балет русалок на тлі вечора.

Ще довго ділилась Ганна своїми зауваженнями щодо опери, Володимир довірливо відкривав їй свої плани, і вона була в захваті як від самої опери, так і від Володимира.

— Ніколи не сподівалась, щоб у такій скромній людині таївся такий нескромний талант, — промовила вона на прощання.

Володимир вдячно нахилився до Ганниної руки.

Ганна прийняла цей знак приязні як заслужену пошану і щаслива вийшла поруч сумної Талі.

VII

Однієї з наступних субот Нік не приїхав. Ганна ніби передчувала це — була спокійна. Але несподівано він з'явився в неділю вдень.

— Вчора така була спокуса попрацювати, що я ото просидів цілий вечір у лабораторії.

— І добре зробив, — щиро погоджувалася Ганна, — яка приємність тут нудитись вечір.

Нік допитливо глянув їй у вічі, але, зустрівши спокійний природний погляд, запитав:

— Ну, як ти себе почуваєш, Ганю?

— Чудово! Я так звикла до цієї тиші, що мені, здається, буде страшно повертатися до заводу. А ти?

— Трохи сумно без вас… А на здоров'я, ти ж знаєш, я ніколи не скаржився. От Таля зле виглядає. Мабуть тому, що багато бігаєш, га?

— Не знаю, — байдуже відповіла Таля. На цей раз вона мало розповідала батькові, а більше розпитувала про подруг, про кіно. З усього видно було, що вона засумувала за містом. Нік погодився на якийсь час узяти її з собою до міста. Він іще з годину погуляв із нею в лісі, пообідали й зараз же виїхали.

Раптом із Талиним від'їздом Ганну огорнуло прикре почуття самітності. Околиці дачі, здавалося, спустошились, прокидався якийсь незрозумілий жаль до себе, хоч Ганна й силкувалась розважитись.

Власне ж, нічого не змінилося. Талю вона так само й раніш дуже мало бачила. Але поруч із цими докорами озивався якийсь інший голос: Таля втекла, Талі сумно з тобою, Таля вдома.

Справді, останніми часами Таля мало розмовляла з Ганною, не ділилась враженнями і не розважала, не сміялась. Ганні було зараз прикро від свідомості того, що вдома Талі підійметься настрій, що вона буде розважати Ніка, буде викладати перед ним свою дитячу душу, йому, Нікові, що має коханку…

Ганна блукала лісом із болючим почуттям покинутої, і сполохані думки, здавалось, вихріли їй над головою докучливим роєм комарів, дзвеніли у вухах, болюче жалили тіло й саму душу.

Знеможена, Ганна повернулася до кімнати й безсило впала на стілець, давши волю болючим переживанням. Вони гусли навколо неї чорними сутінками.

Раптом стук у двері.

Ганна злякано здригнулась, хоч знала, хто це постукав.

Увійшов Володимир.

— Мрієте в поетичних сутінках? Добрий вечір, Ганно Павлівно. Добрий вечір, Талю.

— Талі нема, — промовила Ганна таким голосом, неначе Талі не було в живих.

Володимир збентежився.

— Що трапилось? Може, вона заблудилася де? Я бачив її вдень.

Такий недоречний здогад розважив Ганну.

— Заспокойтеся. Таля поїхала лише з батьком до міста. А я просто сумую за нею. Нерви…

— Ах ви ж!.. Так мене налякали, — зітхнув полегшено Володимир. — Він підійшов, поцілував Ганні руку й, не випускаючи зі своєї, кепкував:

— Ага, сумую! Тільки на один вечір лишилися самі, а як мені цілі роки…

— У вас одне, а в мене інше, — якось розчаровано промовила Ганна й визволила свою руку.

Володимир проникливо глянув.

— Мені здається, що у вас є щось більше, аніж розстання з Талею. Дивно! Невже ви, що завжди така спокійна, іноді навіть весела, носите в собі якусь трагедію?

Ганні раптом стало прикро на саму себе за мимовільне зізнання. Вона засміялась.

— А хто ж вам сказав, що я ношу трагедію? Ми, жінки, іноді здатні зробити її з дрібниці. Так оце в мене й зараз. Знаєте, як ото часом задивишся на хмаринку. Дивишся, а вона в тебе перед очима розпливається, перетворюється на привиди, страхіття… А все разом химера… Краще заграйте щось.

Ганна, запевняючи Володимира, скоро сама впевнилася, що в неї справді нема нічого прикрого. Вона засвітила лампу, і коли вдарили перші акорди, їй стало навіть весело. Хіба вона самітна? Є в житті ясні акорди, що єднають її з усіма, хто почуває їх, хто творить їх. У цю хвилину одним із таких був перед нею Володимир. У його грі почувалась його душа. І ніби в подяку йому, Ганна шкодувала Володимира в його самітності, відчувала до нього материнську ласку. Але вона не зробила жодного кроку, щоб наблизитись до нього. Навіть тоді, коли він закінчив п’єсу, вона не встала зі свого зачарованого місця, лише промовила стиха:

— А ви що-небудь елегійне.

І знову віддавшись на волю музики, попливла в простори, поминаючи турботи й болі. Ганні здавалося, що вся вона розтанула в звуках, але почувала, що в цьому відлюдненому світі їх двоє: вона й Володимир, їй хотілося, щоб він безперервно грав, щоб не виходити з забуття. І цього вечора він був її жертвою.

Коли Володимир промовив до неї, вона так само не ворухнулась. Сиділа зачарована, ніби все ще чула музику.

Володимир тихо підійшов і, поцілувавши на добраніч руку, розтанув, як останній акорд.

Уранці Ганна встала з почуттям пустки на душі. Їй не хотілося навіть снідати. Взяла з собою бутерброди й пішла навмання в ліс. Але й тут почуття самітності не кидало її. В ній назрівало тривожне передчуття чогось страшного. Вона боязко йшла лісом, ніби та загроза жила за кущами, ніби вона має долетіти до її слуху в шелесті листя. З думки Ганні не сходив Нік. Він грубошкірий егоїст. Йому байдуже до того, що вона самітна. Йому мало коханки. Він забрав від неї Талю.

І Ганна обурювалась. Їй хотілось помститись. Вона мусить знечулити себе до його образ і… безоглядно розважатись.

Проте останнє так само лякало Ганну. Вона тікала з лісу, як від небезпеки.

Вийшла на узлісся, де колись брала волошки в житі.

Так само, як і тоді, під вітерцем хвилювались золотаві ниви, тільки обрій був чистіший.

Ганна увійшла між жито й лягла на межі. Довго лежала нерухомо. Навколо підьподьомкали перепелиці, по стеблах жита лазили кольорові кузки… Зосередила увагу на тому, як червоненьке сонечко то підіймалось по стеблі, то зривалося додолу… В цьому маневрі кузки Ганна вбачала власні несміливі кроки. Вона розмислювала. Раптом до її слуху долетів сухий тріскіт із лісу. Вона підвелася над житом.

І в той момент розлігся веселий вигук:

— А! Ось де моя польова русалка…

Володимир, імпровізуючи лет перелесника, подався навпростець через жито до Ганни. Його трюк був до того несподіваний і втішний, що вона нестямилась, як сама простягла назустріч обійми. Володимир підняв на момент її над житом, удаючи, що зараз він із нею полине вгору, де його сестриці, вільні літавиці… Ганна пручалася, але, визволившись, зі сміхом промовила:

— Їй-богу, який ви ще юнак, Володимире Андрійовичу!

— Це ж ви мене так відмолодили. Я ж вас цілий ранок шукаю. Я знав, що ви сумуєте.

— Який же ви хороший.

— Приходжу до помешкання — нема. Значить, у лісі. Ходив туди, сюди, всі стежки обійшов — таки нема. Ні, думаю, їй тісно в лісі, вона пішла в поле…

— А чому ви не подумали, що на річку?

— Інтуїтивно відчув. Я ж вас знаю краще, ніж ви думаєте.

— Он як! Бутерброда хочете?

— У вас і їжа з собою? З охотою.

Вони сіли на межі й, весело розмовляючи, жували бутерброди.

Раптом серед розмови Володимир почав прислухатися.

Зовсім близенько десь захавакала перепелиця.

— Їй-богу зловлю, — схопився він на ноги.

— Ну, й непосидющий же хлопчина, — сміялася Ганна. Але рухливість Володимира заразила й її.

Ганна вирішила сховатися від нього. Вона згинцем пішла житом у протилежний бік.

Через кілька хвилин почувся його голос:

— Ганно Павлівно, де ви? Я заблудив.

— Я тут, — викрикнула Ганна й мерщій перейшла в інше місце.

Цей маневр вона зробила кілька разів, аж поки не набридло. І в той час, як Володимир безнадійно галасував, Ганна мовчки лежала ниць на одному місці, розглядаючи комах, котики та зозулині черевички. Про Володимира вона вже забула. Коли раптом, як постріл:

— Ага, впіймалась, перепеличко!

Ганна скочила на ноги й, як ранена, схопилась за груди.

— Ах!.. як ви злякали мене.

Вона ледве трималась на ногах.

— Вибачте, Ганно Павлівно… Я ж не хотів, — підтримуючи в обіймах, заспокоював Ганну Володимир.

Вона визволилася з обіймів і лагідно посміхнулася:

— Нічого. Вже пройшло… Нарвімо волошок!

Уже під вечір вони поверталися додому з букетами волошок, котиків та сокирок. Овіяні польовим вітром, засмаглені сонцем, вони пашіли здоров’ям, голосно сміялись, дивуючи поодиноких дачників, що траплялися їм по дорозі.

Ганна запросила Володимира на обід до своєї господи, і ще цілий вечір вони співали соло та дуети під акомпанемент Володимира.

Минуло кілька днів майже безжурного життя. В момент, коли Ганні ставало сумно на самоті, вона в думках бажала, щоб прийшов Володимир, і майже кожного разу він приходив. За цей час вона багато дізналася з його біографії, і ті відомості ніби ще більше їх зблизили. Тепер в інтимній розмові Володимир признався Ганні, що він колись кохав дівчину, але не мав взаємності. Та дівчина скоро вийшла заміж, залишивши його на довгі роки з прикрим почуттям образи.

Ганна розрадила Володимира. На її думку, жінка, що недооцінює його як людину і як композитора, не варта його. В такі хвилини інтимної розмови Ганні хотілося розповісти Володимирові про власний біль, але кожного разу такі її наміри стримували якісь підсвідомі нитки образи за самого Ніка. Єдине, що свідчило з Ганниного боку про її інтимність, — це те, що вона дозволяла Володимирові подовгу пестити свою руку. Почувати його руку в своїй стало для Ганни символом моральної підтримки. В ці дні дачники бачили Ганну майже нерозлучною з Володимиром. Ніби демонструючи перед дачниками свою взаємну приязнь, вони кожного дня виходили разом по обіді зустрічати поїзди. Їх тут часто розважали різні особи, що маскували свою потворність дорогими вбраннями та фарисейськими чеснотами, коли бракувало вбрання.

— Ви подивіться, Ганно Павлівно, на цю даму з полив'яним носом. Її різнокольорова клинчаста сукня тільки свідчить про те, що ця дама хоче мати стільки ж романів, скільки кольорів на її сукні.

У такий спосіб Володимир робив оглядини, як він казав, «звіринця». Він завжди показував Ганні якихось нових екземплярів із новими властивостями, й Ганна щиро тішилася з його зауважень.

Одного разу, коли Ганна шукала очима підхожого екземпляра, щоб порекомендувати для оцінки Володимирові, з натовпу несподівано долетів до неї радісний дитячий викрик:

— Мамусю!..

Тієї ж миті з'явилася Таля й стрімголов кинулася в обійми до матері. Від несподіванки Ганна не могла в першу хвилину промовити й слова. Вона була приємно вражена й одночасно почувалася засоромленою.

— Як? Ти сама приїхала? Я ж думала, що в суботу ти приїдеш разом із батьком.

— Сумно там, мамусю. Ой, як сумно!.. А! І Володимир Андрійович. Який же ви хороший, що вийшли мене зустрічати.

Таля так само радісно подала йому руку. Всі троє весело рушили додому. Ганна безмірно була рада від того, що Таля повернулася до неї привітна й балакуча й що їй у батька було сумно.

— Наніна й Віра кудись виїхали на дачу. Галя в Криму… а з Натою скучно. Вічно сидить за книжками. Я сама цілий день блукаю по місту, як приблудна. А ввечері знову сама — тато все йде… І навіть страшно одній у помешканні.

Ганні кров ударила до лиця: мерзотник! Він смів залишати саму дитину.

Коли Володимир попрощався, Ганна запитала Талю:

— І дуже пізно повертався тато?

— Я ні разу не чула коли. Я завжди засинала.

— Куди ж він ходив?

— Часом на завод, а часом на засідання.

— А до нас хто приходив?

— Тільки раз питала тата якась жінка.

— Блондинка чи шатенка?

— Та відьмаста така, чорна… Тата не було — вона й пішла.

— А ти казала батькові?

— Казала. Він знає, в якій вона справі.

«Справі!» Ганна іронічно посміхнулася, хоч справді в ній кипіла обурено кров. Коли б у цю хвилину був перед нею Нік, вона б рішуче кинула йому виклик, а так хай буде, що буде. О, як ненавиділа його в цю хвилину Ганна!

Вона глянула з жалем на Талю.

— Бідна, Талюсю, як ти змарніла.

Таля з виразом скривдженої дитини притулилась до материних грудей. У них утіхою билося серце. Таля її спільниця.

VIII

Ганна з Володимиром ішла на узлісся до жит. Місце першої їх зустрічі стало улюбленим місцем розваг та інтимної розмови. Сьогодні вони вирядились туди з бутербродами й водою, заздалегідь втішаючись красою краєвиду. Вони ще яскраво бачили перед собою картину останніх одвідин.

Заходило сонце, благословляючи величним сяйвом золоті лани. Як хвальна кантата, звучав тисячний спів пташок лісу та поля, молитовно перешіптувались ниви зрілим колосом. Ще посміхнулась на добраніч земля, і нечутними кроками почав наближатися сон. На заході заграва, як жертва дневі, і куревом — позолота хмар. Володимир із Ганною, взявшись за руки, тихою ходою пішли до лісу, без розмов, із задумою в очах, повні невиразних жадань і втіхи.

Тепер очі Ганни іскрились перед уявою сонячного плину ланів. У їх хвилях вона знаходитиме сині самоцвіти. Запримітивши перші ознаки узлісся, вона, граючись, побігла наперед Володимира, маючи намір заховатись від нього в житі. І раптом… зупинилась, мов зранена. Замість лави жита вона уздріла шорстку стерню. Як пов'язані бранці, безвільно лежали по полю снопи. Осторонь жінки квапливо різали жмутами стебло. На всьому обширі ланів метушилися люди з косами, серпами, які, мов дика татарва, клали додолу бранців.

Серце Ганні болісно стислось. Вона обійняла березу і, притулившись щокою до її кори, злякано дивилась на поля, що спустошувались.

Збоку від Ганни вийшов Володимир. Він, наблизившись, захоплено скрикнув:

— Чудово!.. Шкодую, що я не художник. Скривджена Мавка горнеться до своєї сестри берези… Чудово!..

Володимир торкнувся Ганни. Вона одвела йому руку. І з виразом розпачу на лиці схилилась до берези.

Володимир засміявся.

— Ганно Павлівно, я не думав, що ви така сентиментальна.

— Може. Але мені тяжко. Я відпочивала тут. А зараз… скоро стане тут пустка.

— Краса переходу — найвища краса[15], — продекламував Володимир.

— Для мене це зовсім не буде найвища краса. Я мушу повертатись на заводський двір, де буде грязюка та іржа. Де суди й пересуди… Ах!.. Ви не знаєте, як страшно мені туди повертатись.

— Чого ж? У вас там є свій затишок. Маєте хорошу доньку, чоловіка, якого ви любите.

Ганна зробила нетерплячий рух, вона мала щось сказати, але роздумала. Володимир допитливо дивився, очікував. Ганна наважилась.

— Я зовсім не знаю, чи люблю я чоловіка й чи любить він мене, — промовила ніби через силу, але зараз стала зовсім спокійна. Те, що було страшним для неї до того моменту, поки таїла, тепер видалось звичайною, майже буденною річчю.

— Ви не знали цього й тоді, як виходили за нього заміж?

— О ні, ми понад десять років прекрасно жили… Сядьмо десь.

Вони сіли на траву. Як звичайну річ, із якою вже давно зійшлась, Ганна почала оповідати про зраду Ніка. Моментами вона недовірливо дивилася Володимирові в очі, але в них світилася цікавість і співчуття.

— Тепер я бачу, — казала вона, — що коли він навіть приїжджає, то робить це над силу. Я навіть не хотіла б нічого знати. Мені якось образливо за нього. Особливо після того, як мені він так ревно сповідався. І взагалі я спокійніша, коли його не бачу. А втім… я справді нічого не знаю… Це все для мене загадка.

— А ви зважтеся поговорити з ним, — тоді розвіються всі ваші страхіття.

— Коли б я могла! Для мене гірше від смерті говорити з ним про це. А проте я мушу щось рішуче зробити. Мушу з'ясувати наші стосунки. Знаєте, Володимире Андрійовичу, мені хотілося б, щоб ви познайомилися з Ніком. Ви бувала людина, ви більше знаєте людей. Мені цікаво, яке він справить на вас враження.

— Після цього всього, що ви розповідали, мені самому цікаво побачити його, — погодився Володимир; а взагалі він радить Ганні не сумувати. Життя прекрасне. Умирають волошки. — Прекрасний мінор!

— Що може бути краще за глибокодумну музичну осінь?

— То для вас, а я не можу сказати, що смерть волошок для мене прекрасний мінор. Їх смерть мене повертає до найприкріших буднів.

— Я вас починаю розуміти, — озвався співчутливим тоном Володимир.

Ганна запалювалася.

— Станьте ви перед перспективою куховарки — тоді ви мене зрозумієте. Плекати в своєму домі розпусту — це теж невелика честь. Погодьтеся з тим, що в даному разі саме я й потураю їй. Я не хочу допустити якихось складних конфліктів. Я перш за все мати. Я не хочу, щоб це відбилося на Талі. Вона ж його любить. Вона дуже вразлива. Якось скоро після того, як ми з ним помирились, вона призналась мені. «Я думала, — каже, — що ви розійдетесь. Я так плакала».

— Дійсно, складна історія. Мені шкода вас…

Це у Володимира вирвалося так щиро, що Ганна, зворушена його товариським поривом, привітно посміхнулася…

— Ви добрий… По правді, ви й так багато мені вже дали. Я рада, що наша прогулянка на річці буде жити у ваших композиціях…

Ганна, зніяковівши, вмовкла, замислилась.

Володимир розбудив її дотиком руки.

— Хочете послухати танець Перелесника з Мавкою? Ходім до мене.

Ганна сухо одвела руку. В цю хвилину Володимир з своїм розпаленим зором був їй неприємний. Але зараз же вона розкаялася і привітно додала:

— Чудний ви — хлопчик!.. Ну, ходім… — І Ганна пішла мовчки, задумлива.

Її вже не розбудили навіть бравурні акорди танцю. І що граціозніше й настирливіше залицявся Перелесник до Мавки, то сумніша ставала Ганна.

Коли Володимир закінчив танець, Ганна не ворухнулась і не озвалась. Вона сама в собі ловила якісь далекі мелодії, які зроджувало передчуття, повне тривоги й жалю до себе.

Раптом дисонансами різонули нерви Ганні якісь кострубаті акорди.

Ганна з тривогою в погляді глянула на Володимира.

Не звертаючи на неї жодної уваги, він щось компонував, одривався на хвилину від інструмента, щось записував і знову бив по нервах разючими дисонансами.

— Що ви граєте? — перервала Ганна.

Володимир повернув до неї лагідні сині очі.

— Смерть польової русалки…

Ганна одірвала погляд від синіх очей. Їй боляче й задушливо було в цій кімнаті, вона підвелася.

— Не буду вам заважати.

— Що ви? Абсолютно ви не заважаєте. Навпаки, мені дуже приємно.

Але Ганна рішуче наважилася йти. Вона відмовилась навіть від того, щоб Володимир її проводив. Вона мала такий сумний вигляд, що Володимир не наважився дратувати її своєю настирливістю.

Проте вдома Ганна несподівано для самої себе бадьоро стрепенулась. Вона бачила перед собою веселу й привітну Талю. Хіба ж не радість бути матір'ю? Хіба ж не радість мати любов своєї дитини? Хіба ж не радість жити задля її добробуту, бачити її життя — радісне, дуже, сміливе? Нехай Нік скільки завгодно розмінюється на хвилеві ласощі — в тому його покута. Він ніколи не зазнає високоморального вдоволення від довічної присвяти себе дітям…

Ганна ніби відшукала своє призначення й рівновагу. Тепер стала пильніше придивлятися до Талі, уважніше її вислуховувала й частіше розпитувала.

Коли заходив Володимир, Ганна йшла гуляти з ним лише тоді, коли погоджувалася супроводити їх Таля. Вони знову провели кілька хороших годин на човні. Таля стала знову довірлива й говірка. Її набридло товариство дівчат, і вона радо жартувала, а іноді й пікірувалася з Володимиром.

Ганна вже не боялась приїзду Ніка. Коли побачила його — він був звичайний об'єкт її родинного побуту. Ганна послуговувала йому спокійно, свідома того, що виконує потрібну функцію родинного добробуту.

Як звичайно, Таля розповідала про всі новини, не поминувши й прогулянки на річці.

— Хто це Володимир Андрійович? Я вже кілька разів чую про нього, — з особливою нотою в голосі, що видалася Ганні образливою, запитав Нік.

— Молодий талановитий композитор Шальвій, — зухвало відповіла вона.

— Ну, вже й талановитий! Щось я не чув такого, — посміхнувся він.

— А я чула й уважаю, що в нього є всі дані, щоб назватися талановитим. От, можливо, він зайде сьогодні до нас — ти сам пересвідчишся.

— Може, — з байдужістю погодився Нік і завів мову з Талею про якісь дрібниці.

— Ну, а як твоя праця в лабораторії? — несподівано перервала Нікові мову Ганна. — Ти тепер зовсім не говориш нічого мені про неї.

Нік короткий момент спантеличено дивився на Ганну.

— Як тобі сказати?! Поступ дуже малий. Нічим хвалитися.

— Дивно! Здається ж, тобі тепер ніхто не заважає.

— Якось усе невдачі, — відповів він похмурим тоном, який свідчив про те, що йому прикро вести розмову на цю тему.

Але Ганна ніби вмисне заповзялася його дратувати. Вона без кінця розпитувала про те, що саме він зробив, які саме перешкоди в його праці, і коли помітила, що Нік виразно ухиляється відповідати чи, може, зовсім безсилий щось придумати, Ганна ніби про себе, тихо, але зловтішно, додала:

— Отак завжди, ми пориваємося з розмахом орлів, а потім переконуємось, що ми сірі ворони.

Нік крихітку зблід, але зараз же йому в подвійній дозі прибула кров до лиця. За все своє життя він уперше люто глянув на Ганну; здається, він мав іще щось злісно відповісти їй, але в цей момент постукали в двері, і Нік переніс свій погляд на чоловіка в білому, що увійшов.

— Володимир Андрійович! — радісно скрикнула Ганна, — от добре, що ви прийшли. Знайомтесь! Мій чоловік.

— Дуже приємно, дуже приємно, — якось нервово стискав руку Нік. — Я стільки чув компліментів на вашу адресу від дружини й від доньки, що просто-таки заінтригований був.

— Дивно! Я їх ніколи не чув від них сам.

— Я й раніш вам говорила, і зараз скажу, що ваші композиції прекрасні. Нехай скаже Таля.

— Мені дуже подобаються твори Володимира Андрійовича, — соромливо відповіла Таля.

— Одно слово, я бачу, що ви тутешній божок, — промовив Нік, і важко було визначити його тон: чи в йому улесливість, чи іронія.

Ганна глянула на Ніка з неприхованою неприязню.

Володимир нескромно ухилився од відповіді. Він звернувся до Ганни.

— Мусите шкодувати, що не були зараз зі мною на човні. Чудовий захід сонця!

— А, справді шкода.

— Одначе, який сентиментальний нарід — ці дачники, — зауважив Нік.

— Спостерігати захід сонця — на вашу думку, це сантименти? — запитав Володимир.

— Я, наприклад, не бачив його вже підряд кілька років і зовсім не шкодую. Захід сонця! Видовище старе, як світ. Найменшій кузці набридло на його дивитися. Мене дивує, що в той час, коли людський геній може пишатися здобутками своєї культури, є люди, архаїчніші за те сонце.

— Якими ж це саме здобутками може пишатися людський геній? — з образою в голосі промовив Володимир.

— Та якими завгодно, тільки не заходом сонця, до якого людський геній має найменше відношення. Хіба вам не спадало ніколи на думку, що захоплення дикою стихією — це щось ідентичне поганству? Це ж рабство. Скажіть, хіба ви не подібні в цьому випадку до дикуна, який визнає зверхність над собою диких сил і їм молиться? Будь ласка, милуйтесь. Ви маєте ілюмінаційний ефект вечірнього міста.

— Слухати симфонію його шумів, вдихати аромати базарів, димарів, — саркастично підказав Володимир.

— Іменно аромати димарів. Відчуйте в тих ароматах подих переродженого світу. Світу самовизначеного людства.

— Скільки я не вдихав, я міг відчути лише, як у мене отруювались легені. Я певний, що міг би знайти скоро самовизначення поруч із хробаками.

— Бо для того, щоб відчути пульс життя, мало бродити знічев'я й ловити замість ґав ніжні звуки, що розкладають нерви. Треба торкнутися власною рукою до молота, до підойми. Треба відчути власні м'язи в русі коліс, у двигунах… О, тоді навряд чи ваші нерви розкладалися б ніжними нюансами.

— Тобто хочете сказати, що вони задубіли б?

— Так, задубіли б до сентиментально-солоденьких звуків. Музика для чоловіка з кріпкими м'язами й здоровими нервами — ритми праці й перемоги.

— Шімі й фокстроти?

— Ха-ха-ха…

— Іменно, — зловісно підтримала Володимира Ганна.

— Я не можу погодитися з вами, що індустрія відтворює здорову людину, — наступав Володимир, — скажіть, де найбільше туберкульозних, як не в індустріальних центрах? Та й в ідеалі! Чого ви прагнете, як не атрофії тих самих м'язів? Ви ж машинізацією маєте усунути найменший фізичний рух.

— Будьте ви трошки далекозоріший і зрозумійте, що справа не в отруйній сажі, не в шімі й фокстроті, що їх породжує певна система, а справа в світосприйманні. Ви — прихильники муз і грацій — ще й досі дивитеся з захопленням на лет облізлого орла, що має незабаром здохнути з голоду. Ви складаєте йому гімни (Нік виразно подивився на Ганну) в той час, як ми, індустріалісти, самі літаємо на залізних орлах, дивимося згорда на вас плазунів… Та й кому ви, естети, маєте дякувати за ваше культурне існування й ваші удосконалені інструменти?

— Будьте певні, що я добре розумію як вагу індустрії в сучасному житті, так і перспективу її в майбутньому. Вона нам потрібна, як щоденний хліб. Але не робіть із неї фетиша. Вона тільки кам'яний божок. Душі в ній нема. От у чому річ!..

Монологи ставали довші, що далі, то все з більшим ухилом до абсурдності боронив кожний свої позиції, незалежно від попередніх своїх переконань. Супротивники в'їдались один в одного поглядами то суворо-ненависними, то саркастично-влесливими. Їх суперечці, що якось несподівано виникла, тепер уже, здавалось, не буде кінця. Ганна знала, що Нік заради неї вийшов на герць із Володимиром. Це лестило її самолюбству, але, побачивши, як він байдуже ставився до аргументів Володимира, вона вже обурювалась. На всі аргументи про душу музики Нік зневажливо посміхався і почав доводити, що мистецьку душу удосконалив флорентійський інженер Крістофорі[16], а тепер інженер Термен[17] своїм терменвоксом поширив так цю душу, що полетять шкереберть усі жерці цього високого культу музики.

У відповідь Володимир почав сипати незабутніми іменами творців музики, починаючи від Дюфе й кінчаючи своїм улюбленим Дебюссі та Скоттом[18]. Ці імена ніколи не зітруться з історії, бо музична душа, що її вони утворили, — безсмертна.

Слухаючи його, Нік лише вибачливо посміхався, а Володимир від того щораз більше гарячився, щораз логічніше вигинався — він кінець-кінцем переконає цього товстошкірого. Але Володимира перебила Ганна:

— Нащо ви йому це кажете? Він усе одно не зрозуміє. Звик до заводського гармидеру, от і вирішив за браком його утворити сурогат у вигляді суперечки.

Нік раптом зніяковів.

— Може, — муркнув він і вмовк.

— Чого ж! Це болючі питання нашого часу, — силкувався виправдати Ніка Володимир, але його ніхто вже не підтримував.

Суперечка припинилась. Володимир іще жартома звертався до Талі по підтримку, але жарти були невчасні. Розмова не клеїлась, і Володимир мусив скоро попрощатись. Коли він вийшов за двері, Ганна гостро промовила до Ніка:

— Ти надто нечемно поводився з Володимиром Андрійовичем.

— По-перше, я не виховувався в інституті «благородних дєвіц», а по друге, цей зарозумілий хлопчисько й не заслуговує на інше поводження…

— Говорити так про людину, що вперше її бачиш, ти не маєш права. А потім — мінус для самого тебе виявляти власне хамство.

НІк обурено підвівся з крісла, він мав щось сказати, але, глянувши на Ганну, що з іронічною посмішкою очікувала його відповіді, так само скривив вуста в іронічну посмішку.

— Прошу вибачити, — повернувся й зник у другу кімнату.

Звідти Ганна чула його нервові кроки й зловтішно думала: він давно на це заслуговує. Надто довго вона вважала його за хорошого.

Вранці за чаєм Нік жартував із Талею. Він переливав їй ложечкою чай зі своєї склянки, Таля поспішала не зостатись перед ним у боргу, хлюпала на стіл, реготалась.

Ганна зауважила Талі:

— Може б, ти поїхала з батьком додому та й розливала б там, щоб він після тебе прибирав.

— Е-е ні! Більше не поїду. Я боюсь увечері сама…

— Чого? Ти ж така смілива. Може, на цей раз батько зласкавився б посидіти з тобою, — промовила в'їдливим тоном Ганна, глянувши на Ніка.

— Що ти хочеш цим сказати? — насторожився Нік.

— Тільки те, що негаразд залишати дитину саму в помешканні на цілу ніч.

— По-перше, не на цілу ніч, а лише на вечір, коли мені потрібно було бути на засіданні.

— Та мені байдуже, хоч би тобі слід було їхати до самого Харкова. Але на той час ти міг би попрохати якусь жінку, щоб була з Талею.

— Жінку, то жінку, але при чому тут Харків?

— Я так, між іншим. Бували ж у тебе відрядження до Харкова. Чому ж не могло бути в тебе подібних засідань?

— Ти не фантазуй, будь ласка. На таких самих підставах я міг би зробити й тобі закид.

— Запевняю тебе, що якби це була не фантазія, а факт, мені однаково байдуже, але за це, що ти залишав Талю саму, я ладна тобі горло перегризти.

— Може, тільки через те, що сверблять зуби. Іншої причини я не бачу. А взагалі я бачу, що ти зробилась сварлива баба. Скажи просто, якщо моя присутність тебе нервує, я не буду докучати.

— Як хочеш, мені байдуже.

— З якого це часу в тебе така байдужність? Чи не відтоді, як почала просвіщатись у композиторів?

— З того часу як ти повернувся до свого принципу, що все добре, що добре приховане.

— Я нічого не збираюсь таїти від тебе. Я розмовляв із тобою про все, коли взагалі розмовлялось, коли можна було з тобою розмовляти.

— Ну й добре. Розмовляти ні про що й ні для чого. Тільки знай, що я дуже довго вже мовчу.

— Ні, мені здається, що ти надто багато вже говориш.

— Зате ж бо ти зовсім нічого не говориш. Дивись!

— Дивись краще за собою, а мені дай спокій.

— Як схочеш, — апатично промовила Ганна.

Не діждавшись навіть обіду, Нік виїхав до міста.

Ганна посміхнулась. Зовсім так, як у зразковій родині: сварки, апатія. Вона входить у норму.

IX

Заговоривши про Ніка, Володимир обурився:

— Я все ж був кращої думки про його. Стільки жовчі, що мені просто ніяково було за його самого.

Ганна відчула образу за Ніка.

— Я не знаю, що з ним сталось. Досі я його таким не бачила. Щось у нього нове ворухнулось. Але що — не добрати мені довіку. Ми посварились. Не ради принципу, ні, а просто так, як ото свариться горливе подружжя, знічев'я. Я сама себе не впізнаю. Просто, мабуть, стара вже стала.

— Не думаю.

— А уявіть собі, що я навіть перестала його ревнувати, — промовила Ганна по хвилі задуми, — хотілося б замкнутися в себе, в свої хатні обов'язки, бути зразковою матір'ю.

— Ой, ой, Ганно Павлівно! Що це з вами? Недавно ж вас лякала перспектива куховарки, а тепер ви з цим погоджуєтесь? Просто у вас реакція, а може, й розчарування. Іменно розчарування. Ви не любите свого чоловіка так само, як не любить і він вас. У вас є лише інерція спільного життя, але жодної спільності. Ви давно вже пересіли в різні човни, і кожний з вас пливе самостійно, але, маючи на оці один одного, ви ще думаєте про спільність.

— Може, ви до деякої міри й праві, але не забувайте, що у нас є спільна донька, яку ми обоє любимо і яка нас так само любить. Я його можу ненавидіти за те, що раніш не добачала, але мушу шанувати в ньому Талиного батька й свою молодість… Так само я не думаю, щоб він уже дійшов до того, щоб міг легко мене зректися.

— Будьте певні, що зречеться за першої-ліпшої нагоди. Він практик. Він не буде вклонятися минулим пережиткам. Егоїстичнішої людини я не зустрічав. Він тоді так поставився до мене, ніби він цар і бог усього живого.

— Я ж вам кажу, що не знаю, що з ним сталося тоді. Він зовсім не така черства людина, як вам здається. Він так само з охотою слухає музику, любить і цінує її. Це тепер йому запала idée fixe.

— Хай так. Він був такий, а став інший. Це ви самі зазначаєте. Минуле ж — це не життя. Хай мертві ховають мертвих.

— А що ж я маю робити? Я до того вже знесиліла, що не хочеться ворухнути й пальцем. Та, власне, за що можна змагатися! Скажіть, чи зустрічали ви десь родину, яка б не дійшла кінець-кінцем до буднів, сварок, зради… Це врешті — закон, і тому я так покірливо приймаю свою долю.

Володимир гірко посміхнувся.

— Як легко можуть люди офірувати себе на передчасну смерть. І кому потрібна ця офіра? Думаєте, доньці вашій? Вона виховується і виховується без вас. Будьте певні, що на Талю мають більший вплив школа й товариші, ніж ви. У неї тверезіший погляд. Вона захоплюється всім і всіма, а ви хочете заховатись у шкаралупу родинних буднів.

— Виходить, що мені треба зайнятись фліртом?

— Зовсім я цього не кажу, хоч і в флірті є своєрідне життя.

— Так що ж я маю робити в своєму стані?

— Що? Все, що завгодно, тільки найменше уваги куховарству. Ви ж могли б відновити свої лекції співу, могли б увійти в музичне товариство, в музичний світ. Це ж ваша стихія. Ваша заздрість. Ви побачили б, скільки є ще в світі краси й буяння. Ні, я таки мушу вирвати вас від кухні. Їй-богу, життя — багатюща й прекрасна річ!

— Серйозно? — жартома перепитала Ганна. Їй раптом стало весело. — Гаразд! Буду сподіватися, що ви мені допоможете.

— Можу заприсягти навіть.

— Я дуже вдячна вам. Так союз?

— Союз!

Ганна простягла Володимирові руку, а він вріс у неї вустами.

— Ну, хлопчику, не треба ж так довго, — лагідно почала вона визволяти руку.

— А коли я хочу?!

— Мало того, що ви хочете.

— А вам хіба неприємно?

— Я не думала над цим.

— Яка ж ви практична. Треба почувати, а не думати.

— Отже я не знаю, що саме я почуваю до вас. Я люблю вашу гру, поважаю вас як композитора, але поза цим ви все ж видаєтеся мені хлопчиком, якого треба стримувати від різних вибриків.

— Я радий би прожити якнайдовше хлопчиком, а вам не личить бути поважною. Будьте веселою, щоб іскрились бірюзові очі. Отак, так смійтесь! Ви чудова, Аню! Дайте глянуть у ваші очі.

Володимир так наблизився, що Ганна відчула його теплий подих на своєму обличчі. Тепла хвиля пробігла їй по тілі, але силою волі вона знейтралізувала її й з холодною байдужістю одвернулась від його.

— Не робіть дурниць!

І, як колись Таля, Володимир враз посумнів. Вони були подібні один до одного своєю поведінкою. Ганна вже каялася за свою нечемність. Вона чуло взяла його за руку.

— А ви справді ще дуже маленький хлопчик.

Володимир нічого не відповів, але на знак замирення він прийняв Ганнину руку в свою, і так мовчки вони пройшли з лісу понад річку.

На заході згасла заграва, й півмісяць, що вже ніби довго очікував цього моменту, грайливо простелив на воді срібну стежку.

— Скажіть, вам не хочеться зараз відтворити в звуках цю срібну хвилю? — розірвала мовчанку Ганна.

Володимир відповів нескоро.

— Мені не хочеться чути жодного з інструментів, що існує тепер. У природі є ледве чутні ефірні мелодії, до яких людська техніка ніколи не дійде. Зараз я волів би мовчати й інтуїтивно сприймати ті звуки… Отак, узявшись за руку, пройти цією місячною стежкою й бути обсипаним тими світляними мелодіями.

— Змокнути в холодній воді й вийти на берег тверезим?! — зі сміхом додала Ганна.

Володимир замовк. Його, видимо, образила та вульгаризація його найінтимніших почувань. Ганна ж, дивлячись на нього, потай усміхнулась. Власне, вона розуміла й поділяла його фантазії, але все те їх надто зближувало, Ганна боялася цього. Вона почувала загрозу. Їй потрібен був час, щоб передумати.

До кінця вечора Ганна дотримувалася глузливого тону. Прощаючись із Володимиром, вона зловтішно запитала:

— Чому ж ви зараз не цілуєте руки?

— Не хочу, — грубо відповів він і швидко відійшов.

Ганні раптом стало сумно. Для чого було ображати хлопчика?! Вона ж мусить мати його дружбу, його моральну підтримку, бо інакше зав’язне в буднях і не відчути їй ніколи тих ефірних мелодій.

Вдома вона застала засвічену лампу.

Таля, не роздягшись, спала.

З почуттям провини Ганна почала її сонну роздягати. Тепер вона була подібна до Ніка. Вона залишила на цілий вечір Талю саму, й та боялась навіть гасити світло.

Вранці Ганна запобігливо годила Талі.

Подвійне почуття мучило її. З одного боку Таля, а з другого Володимир. Ганна боялася, що після вчорашньої її поведінки він не прийде. Така перспектива лякала її, особливо тепер, коли вона, посварившись із Ніком, зовсім самотня.

Ганна вирішила одним заходом спокутувати обидві вчорашні провини. Вона написала листа до Володимира й віднести його доручила Талі.

Таля залюбки погодилась виконати доручення, так само й Володимир був радий звістці.

Ганна пише йому з тієї причини, що вчора вона наговорила багато дурниць. А взагалі говорила не те, що думала, і поводилась не так, як би їй хотілося. Бувають же такі обставини. А втім, Ганна сподівається, що вони скоро побачаться й поговорять, як завжди, по хорошому.

На подяку Талі за послугу Володимир погодився виконати всі фрагменти Мавки з «Лісової пісні».

Він перегортав ноти сторінку за сторінкою, й тоді в мелодійних звуках для Талі поставали образи: «Мавка прокидається», «Мавка в танці лісових фей», «Мавка слухає Лукашеву сопілку», «Мавка й Лісовик».

Звичайно, Мавка — то була вона, Таля, Лісовик — її любий татусь. Десь у цій лісовій родині мала бути й мати, але Таля не домислювалась. Вона, не змиливши очей, дивилась зачарованим поглядом на Володимира. Він був прекрасний юнак і музика — Лукаш.

— Ну, як вам подобається? — запитав Володимир, наблизившись до Талі.

Таля вся зашарілась і не змогла нічого промовити.

— Ах ти ж, Мавочко! — поплескав Володимир по щоці її. — Ну, ходім до Ганни Павлівни, вона там сумує без нас.

І Таля вже йшла лісом поруч із Володимиром, вся осяяна якимось внутрішнім світом. Вони — Мавка й Лукаш.

Тепер Ганна була одверта з Володимиром. Лише він відійшов учора, як вона вже каялась за свою легковажність, вона відчула себе обеззброєною й безбарвною, їй прикро було залишатися з думкою, що у Володимира складеться враження про неї, як про людину черству й обмежену.

— Це правда, — погодився Володимир. — Після вчорашнього у мене справді склалося враження, що всі ваші стремління сягають не далі затишного родинного вогнища з самоваром та смачними стравами. Не любивши чоловіка, ви будете увесь вік йому ревно послуговувати, щоб бува, боронь боже, не порушити букви вашої зашкарублої моралі. Ні, це не життя, а якийсь архів. Я твердо вирішив був відійти й не заважати вашому добробутові.

— Я це відчула. Я навіть не певна була, що ви прийдете після мого листа. Коли б це та вчорашня «я», та була відокремлена від мене, я б її сьогодні здорово випалкувала б. Просто я вагалася припустити, що ви хороший. Нік же теж був колись хороший.

Скоро Володимир і Ганна взаємно виправдались і повеселішали.

Володимир розгорнув арію, яку недавно закінчив, і, проспівавши її, Ганна була в захваті від музики, а Володимир від її виконання.

Високі ноти Ганна брала так вільно й стільки почуття вкладала в благання й сум Мавки, що Володимир не перечив би, якби така артистка виконувала його оперу на сцені. Звичайно, це було лише настроєве почуття, що вона, Ганна, черства, а взагалі вона йому багато допомагала своїм виконанням і своїми зауваженнями в роботі.

— Ні! Мені прикро було б розійтися з вами, — закінчив він довгий монолог.

— Виходить, що ми таки потрібні одне для одного.

— Безперечно! Я сказав би, що в самій присутності одного біля одного є якийсь цілющий вплив. Знаєте, коли мені найвільніше писалося? Тоді, як ви сиділи в моїй кімнаті така сумна. Отоді я відчув біль польової русалки! Пам’ятаєте?

— Пам’ятаю, — промовила тихо Ганна й відчула, ніби давній біль знову повернувся до неї. Чомусь подумала, що тоді вона поховала кращу молоду половину себе. Умерла жартівлива русалка Ганнуся.

— Навіть коли ви пішли, у мене ще довго було враження, що біля мене лишився хтось близький.

Ганна подумала: їй приємно буде навідуватись до Володимирової кімнати, як на свіжу могилу близької їй істоти.

X

Ганна призвичаїлась відвідувати Володимира і навіть полюбила свій куток у плетеному кріслі за роялем. У цьому кутку вона слухала музику, звідси подавала репліки. За роялем їй не видно було Володимира, і в цьому була вигода від куточка, вона могла безконтрольно заглиблюватись у свої думки. Іноді вона читала, іноді переглядала ноти. Часто при ній Володимир компонував, і Ганна прислухалась до невиразних акордів, силкуючись збагнути його задум. Часто на тлі тих акордів Ганна плела узори власних мелодій. Бувало, що Володимир заходив за рояль, брав Ганнину руку й мовчки задивлявся на неї. Ганна так само любила дивитися в його глибокі сині очі. В них відсвічувала і буйна стихія моря, і ніжність волошок. Ганна гладила рукою його русяве мяке волосся, й це звичайно призводило до того, що Володимир дико поривався до неї, стискуючи її в своїх обіймах, але новий попередливий дотик Ганниної руки — і лапи звіра слабішають. Ганна любила гратися з тією стихією й разом боялася її. Вона ніколи не була певна, що переможе.

Так минав час, минуло кілька субот. Нік не приїздив. Ганну це не турбувало. Так було спокійніше. Вона певна була, що в одну з ближчих субот він таки прибуде. Не могло того статись, щоб Нік дійшов до думки надовго занехаяти родину.

І раптом поштою вона одержує гроші. На звороті переказу Нік пише, що має відпустку і їде в Крим лікуватися.

Більшої образи Ганна не могла сподіватися. Мавши родину й дачу, їхати в Крим лікуватися? І не попрощатись? Невже вона й Таля менше важать за ту потаскуху, з якою він, напевне, повіявся?!

Ганна ладна була рвати на собі коси. А навкруги все було спокійно; сонце, як на глум, весело світило, в кущах співали пташки. Ніде не зустріла Ганна істоти, яка б співчувала їй.

— Ну, ну! Нічого казати, хорошого маєш батька. Хоч би заїхав попрощатися, — промовила вона до Талі, сподіваючись хоч у ній знайти спільницю.

Але Таля, видимо, не поділяла материної думки про батька, вона промовчала й, зіслизнувши з очей, зникла на цілий день. Увечері ж, мабуть, щоб уникнути розмови з матір'ю, вона зарання лягла спати.

Ганна лишалася одним одна серед цілого світу. У неї були гроші, які належали, безперечно, Талі, і вона мала рацію не поділяти материних поглядів. Ганнине життя нікому й ні для чого не потрібне.

У владі цих думок застав її Володимир. Він просить вибачити за свій пізній візит, але ж, не побачивши сьогодні Ганни, він не міг повертатися додому. Він шукав її цілий день по всій околиці.

— Але що з вами? Ви бліда, як смерть…

— Смерть, — у думках повторила Ганна, не відриваючи погляду від темного вікна. Її очі набрякли вільгістю, і раптом, неначе злякавшись пітьми, вона закрила обличчя руками й конвульсивно заридала.

— Що з вами? Ну, заспокойтеся, ну, не треба…

Володимир збентежився. Він клопотався біля Ганни, приніс їй води, втішаючи, горнув її до грудей:

— Бідна Ганнусю!

«Ганнусю» — це як перший радісний промінь з-за хмар. У цьому слові Ганна відчула перші барви кохання, молодість. Притулившись щокою до Володимирових грудей, вона вже не плакала. Заплющила очі й ніби вся поринула у відчування молодості й ласки.

Безперечно, Володимир її любив. Він єдиний із людей щирий і близький.

І Ганна, розплющивши очі, крізь тугу вдячно глянула на нього. Тієї ж миті Володимир затулив їй вуста радісним поцілунком. Цього разу вона не пручалась. У його обіймах почувала захист близького друга, і навіть коли вже перса впиралися йому в груди, лише закрила повіки, п’яніючи від млості. Але раптом прокинулась і злякано глянула на Талю. Володимир підійшов до ліжка. Таля спала. Він дбайливо зігнав мух із її лиця й обережною ходою повернувся до Ганни.

Обличчя Ганні було перейняте скорботою і одночасно вдячністю до Володимира: він більше турбується про Талю, ніж її рідний батько.

Ганна взяла зі стола світло й перейшла до другої кімнати.

— Ви були праві, — промовила вона.

І в міру того, як голос Ганні підвищувався обуренням на адресу Ніка, вуста Володимирові заціплювалися рішучістю. Він здатний помститися за Ганну. І раптом, ніби підшукавши засіб, він підвівся.

— Розходитесь!

— Що ви? — злякано відсахнулася Ганна. — Таля цього не виправдає…

Володимир ображено одвернувся. Бачачи його похмурість, Ганна почала доводити, що для батьків на першому плані мусять стояти діти, а далі вже їх особисті рахунки. Вона перш за все — мати, а потім — жінка. І в розлученні Ганна не бачить для себе виходу.

— Я вас люблю, ви це знаєте, — майже сердито промовив Володимир.

— Знаю. Може, і я не менше люблю вас. Так що з того?

— Ми одружимось.

— Ні, цього не треба.

— Так ви волієте все життя бути запроданкою деспота?

— Зовсім не хочу. Що я зможу взяти від життя, я візьму, а в одруження не вірю.

— Ви не вірите, що я можу бути відданим?

— Ви… хороший… Але, може, й Нік був колись хороший. Якось так уже обставини складаються в подружньому житті… Ну, не сердьтеся на мене, Вовчику, — раптом грайливо звернулася вона до Володимира, що знову мав одвернутися. — Справді так краще буде.

І, побачивши ніжний Ганнин погляд, що багато обіцяв, Володимир прояснів.

Як і раніш, Ганна заходила до Володимира, тільки тепер він частіше відривався від рояля й кімната частіше заповнялася сміхом та жартами. Вже по-новому Володимир розумів Лукаша й Мавку. Все більше в його композиціях з’являлося корективів, усе більше мажору й престо[19].

Поза всією прикрістю свого подвійного стану, Ганна часто почувала такий приплив ніжності до Володимира, що ладна була віддати всю себе, щоб тільки він мав радість і енергію до праці. Десь зникали докори й вагання. Вона зовсім сучасна жінка.

Скоро вона одержала листа від Ніка. В перший момент навіть злякалась, припустивши, що з Ніком трапився якийсь моральний злам. Він сумує за нею й Талею, почуває себе винуватим перед ними, що не завітав перед від’їздом. Але ж на перешкоді тому було дуже багато причин. Він сподівається, що Ганна простить йому й на цей раз і напише щирого, дружнього листа.

Можна було подумати, що Нік справді трагічна істота. Але ж, розміркувавши, Ганна обурилась. Його лист — це тактика. К чорту зі своєю підлою дипломатією! Маючи такого документа в руках, вона знайшла в ньому рівновагу. З кожним днем усе більше почувала себе спорідненою з Володимиром. Була переповнена любовною снагою. Очі їй світились, уся постать пашіла молодою радістю.

Довкола ж ліс уже повівав передосінньою прохолодою, лист упивався сонцем і тремтів неясним передчуттям завмирання, часом шерхне між вітами й падає сухим болем. Тоді Ганна замислювалась і почувала, як запліднюється в ній тривога, мов осіннім зерном земля.

— Моя тривожна Мавко, — розважав Володимир, — у нас іще довго буде весна.

І хотілося вірити у весну, в молодість. Ще цвіли в лісі смолки й верес, у квітнику перед Володимировою хатою були жоржини й айстри. Бували ще чудові дні, коли на небі не з’являлось жодної хмаринки, коли навколо тиша і радості життя не затьмарює жодний прикрий спогад.

Але одного такого чудового дня Ганна зустріла вдома Талю з листом від батька.

— Він уже повернувся, — радісно сповістила Таля.

На ясному Ганниному обличчі пробігла тінь. І що далі читала, то тривожніше бігали очі, руки нервовіше м’яли папір.

«Я не сподівався, що ти можеш бути така жорстока. Три тижні ждав від тебе листа, і все даремне.

Я знаю, що я завинив перед тобою, дуже завинив. Я хотів би поговорити одверто, як говорили ми колись. Думаю, що ти зрозумієш і простиш. А поки я не маю спокою. Я тут самотній, як ворон у степу. Думав, що після Криму наберуся енергії й буду працювати, а вийшло, що я ще більше розбитий, робота мені валиться з рук. У лабораторію не можу заглянути. Здається, коли б ти була тут зі мною, до мене знову повернулася б рівновага. Я чув би твій голос такий розважливий, теплий. Таля нам знову буде щебетати. Переїжджай, Ганнусю, в місто! Напиши, коли думаєте вирушити, я приїду допомогти вам.

Завжди з тобою,

Нік.

P. S. Коли б я смів, я цілував би без числа мою хорошу, любу Ганнусю».

— Мамо, ми переїдемо післязавтра. Напиши татові. Тут так сумно! — промовила Таля.

Але Ганна була в задумі. В ній клубком хижих полозів сплітались почуття, вони м'язами зчавлювали серце, впивалися, ранили її. Одначе висновок був один: їхати. Це добре, що Нік перший заговорив. Ганна посилкується вдома відновити рівновагу, забуде Володимира. Це був лише дачного жанру роман, який вона мусить ліквідувати, коли закінчиться дачний сезон. Їхати до міста якнайскоріше! Навіть завтра.

Проте виїхати, не попрощавшись із Володимиром, було б безчесно. Увечері Ганна зайшла до нього.

— Чому ви не прийшли? Я вас чекала.

— Я знав, що ви зайдете.

— Ви надто самовпевнений. Це погано для вас самого. Я зайшла попрощатись. Завтра їду до міста.

В очах Володимирові раптом згасли веселі вогники, вуста стислись, а натомість загорілись утіхою очі Ганни.

— Хіба вам не однаково, де я буду? Чи пізніше, чи тепер я все ж мушу виїхати. У Талі незабаром навчання, та й взагалі наші шляхи зовсім різні.

Володимир, ніби радіючи з того, що їх шляхи різні, як видалось Ганні, зловтішно посміхнувся й одвернув погляд.

Ганну образила ця посмішка. Вона холодно простягнула руку.

— Ну, прощавайте.

Володимир так само холодно доторкнувся пальцями й не рушав із місця. Ганна сама вибігла в пітьму лісу, охоплена обуренням і образою. Невже він ні за що має їхню попередню дружбу? Він міг так легко її відпустити? Він насміхався?

Від образи в Ганни виступили сльози на очах.

Вона не дивилась, куди йде, не тямила, що з нею діється. Здавалося, що навколо неї відбувається якась таємнича змова чорних силуетів дерев.

Раптом Ганні злякано тьохнуло серце.

Ламаючи сухе гілля, хтось швидко до неї наближався.

Ганна прискорила кроки.

Людська постать уже бігла навпростець.

Ганна зупинилася злякано, ладна закричати пробі, коли її попередив збентежений і задиханий Володимир:

— Ганно Павлівно, одну хвилиночку! Я не можу так розстатися з вами.

Ганна знеможено вхопилася за стовбур сосни.

— Я тільки тепер усвідомив, скільки ви важили для мене. Я не можу пережити розлуки з вами. Для мене цей ліс стане пусткою. Цієї ночі я страчу себе. Я так зжився з думкою, що ви будете зі мною довго, може, навіть завжди… Як я мріяв, що ми проведемо в лісі золоту осінь!.. І раптом… така іронія. Ганнусю, люба, для чого це? Невже вас вабить кам'яний саркофаг міста?

Володимир малював перспективу їх дальшого перебування в лісі, який збагатиться новими барвами, новими мелодіями, а там на зиму переїдуть до міста, будуть зустрічатися на концертах, в опері…

Ганна сперечалась. Доводила, що це його хвилеве захоплення нею в закутку, де мало людей, що для його палкої уяви завжди знайдеться об'єкт, що захопить його. Але Володимир уперто не погоджувався. Тільки вона, Ганна, йому близька. Тільки вона його розуміє, тільки вона зможе дати йому імпульс до праці. Без Ганни він залишає роботу, він застрелиться.

У голосі йому справді почувалися розпач і рішучість. Пітьма, здавалося, зловісно шепотіла Ганні: «Так буде. Ти ніколи не побачиш його синіх очей, ясного чола, — я вкрию їх чорним тавром».

І страх опанував Ганну. Вона притулилась до Володимира, благала:

— Володику, не треба. Нащо ти мене мучиш? Хіба я цього хочу? Хіба я винна? Тобі легше, ти сам, а я?..

Ганна заплакала. Вона відчула, що зріднилася з Володимиром і, коли відійде, буде зранена на все життя. Хотілося зростися з ним назавжди, й Ганна вся горнулася, пестила. Відчувши близькість її тіла, Володимир упивався вустами в щоки, в груди, залишаючи в них болючі, криваві знаки:

— Люба, ти ж моя? Моя…

— Твоя…

Повернулася Ганна додому пізно; двері були замкнені, хоч і горіло в кімнаті світло.

Таля сонно відчинила двері, глянула з докором на матір і знову мовчки лягла.

Перші її слова вранці були:

— Коли ми поїдемо?

— Скоро, Талю! Ще набридне тобі місто. Не поспішай.

— Мені вже й тут досить набридло, — сердито відповіла Таля.

Таля мала рацію. Вона залишалась майже без догляду й розваг. Дехто з її подруг уже виїхав до міста, а з іншими Таля пересварилась. Останні дні вона блукала самотня по давно сходжених закутках лісу. Єдиною ще розвагою для Талі були книжки. Вона запоєм перечитувала романи, захоплювалась любовними інтригами, але кінець кінцем вони збуджували в ній лише невиразні жадання, тугу за незнаним, викликали незадоволення і злість на всіх і все. Таля стала нервова й оприскувата[20]. Їй слід було якнайскоріше змінити оточення, повернутися до нових її подруг, але що Ганна могла вдіяти? Їх у неї двоє вередливих і свавільних дітей. Нехай Володимир звикнеться з думкою про розставання — тоді вони виїдуть.

Минали тривожні дні. Хмари на небі збивались в отари, віщуючи майбутні зливи, прохолода ночі нагадувала про морози, коли все в лісі скам'яніє й спустошиться. Ганна з жадобою ловила кожен теплий промінь сонця, кожну привітну усмішку природи, втішалась останніми Володимировими ласками.

Володимир став так само тривожний, як осінній лист, що почуває, як наближається момент, коли він мусить відпасти. Він болісно реагував на кожен натяк на цей момент. Ганна втрачала надію його заспокоїти й сама тривожно зупинялась на роздоріжжі своєї душі. Повітря гусло, потайні міни мусили вибухнути.

— Мамо, — рішуче сказала Таля, — я їду, а ти як собі хоч.

Таля показала листа, що написав їй батько.

«Приїжджай, Талю. Може, хоч ти не забула свого тата. Матері там, мабуть, ніколи думать про дім. Що ж, хай розважається, як їй весело. Я думаю, що нам буде весело й без неї. Приїхала вже Галя й Тата. Кожного дня заходять, чекають тебе»…

Ганна з обуренням повернула листа Талі.

— Шкода тата? А він пошкодував нас, як ми сиділи тут самі? Він поїхав у Крим. Чому принаймні тебе не міг він узяти з собою?

— Бо йому потрібен був спокій!..

Ганна хотіла відповісти Талі важливим аргументом, але на півслові запнулась. Її вразило таке піклування і, вже засоромившись свого сліпого обурення, вона промовила:

— Як хочеш, їдь! Але я не можу так швидко. Нехай він приїжджає й допоможе мені відправити речі.

На цьому Ганна з Талею помирились. Ганна погодилась із думкою від'їзду в місто, але тепер її лякала зустріч із Ніком удома. Він мусить зламати свій гонор і з’явитись до неї, вона тут погодить їх відносини й певна буде того, що очікує її вдома.

Того ж дня Ганна попрощалася з Талею.

— Приїжджай скоріше, мамусю!

Ці слова запали Ганні теплим дотиком Талиних губ. Ганна залишилася на станції сама, куди наступав грізним валом ліс.

Було страшно непевності. Ганна мусила все сконкретизувати. Зі станції вона пішла до Володимира. Він ніби сподівався її приходу. Декорував кімнату квітами, повтикав галузки пожовклого листя й рубінові ягоди калини. Чепурними стосами лежали ноти. Все привітно задивлялось, нагадувало про пережиті тут щасливі хвилини, вабило обіцянками. Ганна ж хотіла заплющити очі на все, нічого не згадувати. Тамуючи хвилювання, вона показала рукою на пожовкле листя.

— А все ж наближається осінь. Таля поїхала додому.

Володимир глянув пильно синім жаром очей.

— А ви не поїдете! Ми проведемо тут золоту осінь.

— За мною скоро приїде чоловік.

— Люба Мавко! Ви не поїдете, чуєте? Чуєте?

Вони будуть слухати прозорі осінні мелодії, будуть вбирати очима барви лісу, вдихати блакитну прохолодь осіннього неба… Володимир шепотів Ганні над вухом гарячим подихом, затуляв вуста, що мали протестувати… І той шепіт спадав золотим листям, збуджував мінорні мелодії, й уся істота Ганні просякала млістю і безвіллям.

Ганна вже не насмілювалась протестувати. І навіть коли Володимир запропонував їй залишитись у нього на ніч, вона погодилась, затаївши думку: сьогодні нехай. Це останній день її другої весни.

Вранці вона була холодно неприступна. Край! Вона більше не повернеться до цієї кімнати.

Але про це Ганна нічого не сказала Володимирові, відійшла від нього похмура, поскаржившись перед цим на свій настрій.

Удень була на станції, маючи надію зустріти там Ніка. Вона вся горіла нетерплячкою. Скоріше його побачити й усе розв’язати в той чи той бік. Але поїзд за поїздом відходив — його не було. Розгнівана на саму себе й на Ніка — пішла в ліс. Їй не хотілося йти додому, де на неї міг очікувати Володимир. Так легше звикатися з думкою про розставання, не бачивши його. А проте мимоволі вона заходила в найпотайніші куточки, що в’язали її спогадами з Володимиром. Всюди вже були ознаки майбутнього спустошення. Трава в’янула, лист блякнув… Замість колишньої пташиної симфонії чути десь у кущі монотонний жалібний писк одинокої пташки…

Ганна вийшла на поле. На збитій стерні витикалися паростки пророслого зерна. Вона вже знала, що то проростає не її весна.

Вже зовсім стемніло, як Ганна повернулася додому, розбита втомою. Вона йшла, сумно схиливши голову перед перспективою порожньої темної кімнати. А там десь Таля, Нік… у світлі електрики, в приязні…

І так боляче стисло серце від бажання світла й гостинності. Ні, взавтра вранці вона сама поїде. Нік же ж кликав її! А там, віддавшись родині, вона про все забуде, знайде свою рівновагу.

Раптом назустріч від дому до Ганни чорним силуетом чоловіча постать.

Чи не Нік часом? — майнула радісна думка Ганні. Але то був Володимир.

— Де ви ховаєтесь? Я ноги відходив шукаючи…

— У лісі була, — апатично промовила вона, підіймаючи важкі ноги на східці. Їй хотілося сказати Володимирові, щоб він не йшов за нею в кімнату, але… вона нічого не сказала.

Не світивши, сіли стомлено поруч на канапу. І знову Ганні хотілося заперечити. Володимир обійняв її, а вона лише покірливо схилила голову йому на груди, відчуваючи, як із його пестощами до неї вливається заспокоєння.

— Ах, як я втомилася, коли б ви знали!..

Володимир не відповідав. Він, видимо, й сам був стомлений. Відхилившись на спинку канапи, він безвільно схилив голову на Ганнині коси.

Скільки пройшло часу — Ганна не знала. І чи спала вона, теж не знала, але очі їй неприємно вразило раптове світло. Ганна звела повіки й жахнулась. Перед нею в світлі сірника стояв Нік, націлившись двома чорними кулями божевільно-лютих очей.

— Що таке? — скрикнув Володимир, збудившись від сну.

Нік, загасивши сірника, трахнув за собою двері в сусідню кімнату.

Володимир похапцем засвітив лампу й заходив нервово по кімнаті. За дверима також було чути кроки.

— Ідіть додому, — промовила Ганна по хвилі напруженої мовчанки.

Володимир раптом стрепенувся й рішуче ступив у двері до Ніка.

— Не треба, — злякано скрикнула Ганна, — я сама поговорю!

Але Володимир уже був за дверима.

— Я з вами одверто. Я хочу забрати вашу дружину.

Пульс зупинився Ганні від жаху. Як він про неї говорить! Яке він має право? Здавалося, що ту ж хвилину Нік розщепить Володимира на тріски, але, на диво, Нік із нотою іронії промовив:

— Беріть! Вона мені не потрібна.

І в ту ж мить до болю морозна хвиля підборкала Ганну. Вона не встигла скрикнути, як холодом заціпило їй вуста, все тіло, серце.

X

— Я казав, цього слід було сподіватись, — намагався заспокоїти Ганну Володимир.

Але в міру того, як він пишався своєю прозорливістю щодо поведінки Ніка, Ганна почувала, як у ній підіймається обурення проти нього. Їй хотілося захищати Ніка, але вона натикалася на прикрий факт: Нік так легко її зрікся. І обличчя Ганні запливало густою барвою сорому. Вона не могла ні їсти, ні спати. Ночами її мучили кошмари. То її пронизували ненавистю Нікові очі, то вона бачила, як над Талею знущалася чорнокоса відьмаста мачуха.

Минув майже тиждень кошмарного життя в привітній колись композиторовій хаті. Все це сталось якось раптово, неймовірно, як сон. Чого Ганна тут, коли в неї є своя родина, є своя дача?

Часом, блукаючи, підходила вона до колишньої дачі з потайною надією зустріти Талю чи Ніка. Даремно. В затишних недавно кімнатах вікна стояли тепер холодною пусткою. Вже другого дня після прикрого інциденту, коли Ганна мусила вийти за поріг із Володимиром, Нік вивіз піаніно й Талині речі. Ганна почувалася такою безпорадною і пригніченою, ніби вона раптом опинилася на безлюдному острові. Вона не наважувалася звіряти свій біль Володимирові, який, хай мимоволі, а все ж спричинився до розлуки її з Талею. І це почуття його провини затьмарювало в Ганні всю попередню приязнь. До того ж він жив зовсім відмінними настроями. Його тішила перспектива подружнього життя з нею. Він малював його в найрожевіших фарбах, але ніщо Ганну не вабило. В тій перспективі вона не бачила Талі. Володимир ні разу не згадав про неї; бачити ж Талю стало для Ганни якось органічною потребою. Вона почувала, що задихається без неї тут, як без повітря. Здавалося, що вже цілі роки минули з того часу, як вона не бачила її.

— Я не можу більше жити в цій пустці. Тут така нудьга!

Володимир зважив, що оточення пустельного лісу справді прикро впливає на Ганну. Вона марнішає що не день, як те листя. В гамірливому місті вона розважиться.

І вже перед самою перспективою переїзду Ганні покращав настрій; додалося енергії. Вона почала пакуватись. Побачивши, як охоче Володимир пішов їй назустріч, Ганна зважилася звірити йому свою кривду.

— Я ніколи не заспокоюсь, коли не буде біля мене Талі.

— Я певний, що цей чавунний казан так само легко зречеться її, як і тебе.

І на цей раз Ганна не думала боронити Ніка. Хотілося вірити Володимировим словам. У них відчувала навіть полегкість.

Так, так. Нік — бездушний чавун. Вона забуде в ньому навіть людську подобу. Чавун! Усе минуле — ніщо. Забуття. Вона матиме Талю й почне жити по-новому.

Незабаром Ганна опинилася на четвертому поверсі в міському Володимировому приміщенні. Це була невеличка кімната, де на стінах розташувалися портрети Ліста, Шопена, Чайковського, Лисенка й Дебюссі…

У цій родині перший час Ганна дуже ніяково себе почувала. Заглиблені в себе композитори були зовсім байдужі до її родинної трагедії. Ганна з сумом дивилася крізь вікно четвертого поверху на околицю міста, де куріли димарі. Серед них вона розпізнавала димаря електротехнічного заводу, біля якого був одноповерховий будинок, що в йому захована дорога їй істота. Туди тягла Ганну непереможна сила. Майже щодня виходила Ганна на прогулянку, ішла в напрямку до заводу, маючи надію зустрінути Талю. Проте жодного разу їй у цьому не пощастило, а образа, яку вчинив Нік, не допускала того, щоб вона переступала поріг його помешкання.

У школах почалось навчання. Галаслива дітвора купчилася біля шкільних будинків. Ганна, як та школярка, повеселішала. В ній зросла надія побачити Талю.

Щоранку вона гуляла вулицею, що вела від Талиної школи до заводу. Талі вона не зустрічала. І Ганна збентежилась. Можливо, Таля захворіла. Розпач штовхав її на все. Вона очікуватиме біля школи на вихід школярів, а коли не зустріне — піде до Талі додому.

Як сновида, ходила Ганна біля школи. Ось уже сипнула дітвора. Сміх, галас, метушня загатили вулицю. Ганнині очі пробігали по строкатих дівчачих убраннях, і все тривожніший був їх погляд.

Раптом десь із гущі радісний вигук:

— Мамусю!

Ганна ще не збагнула, звідки він, як відчула на шиї теплі Талині руки.

Жадібно притискала Талю, тамуючи біль на вустах, розглядала з таким інтересом, ніби не бачила її вже кілька років.

Таля ж була така сама на зріст, так само по-дитячому рухлива, тільки щоки помітно зблідли. Коли ж відійшли від дитячого натовпу, Таля раптом ніби підросла, споважніла:

— Ти не повернешся до нас?

Ганна здригнулась, як від електричного струму.

— Не можу я повернутися до вас. Твій батько відцурався мене.

— А батько каже, що ти схотіла вийти заміж за Володимира Андрійовича.

— Ех!.. Щось же треба казати йому… Нехай він тобі краще розкаже, чому він став цуратися мене ще тоді, як ми жили з ним…

— Я не знаю, але ж тато журиться. Він не спить ночами. Він… — Таля затнулась і ледве чутно додала, — плакав…

Промовивши це, вона розпачливо кинулась на шию матері й буйно заридала, ховаючи лице у неї на грудях.

Ганна вся скривилась від болю, почуваючи, як той плач просякає їй у груди, шматує серце, пече…

— Тоді… я не знаю, чому він так легко мене зрікся, — промовила вона, й потік жалю захлинув їй останні слова.

Виплакавшись, обидві жінки стали розважливіші. Ганна упрохала Талю поки що нічого не казати батькові про їх зустріч. Умовились, що Таля прийде на помешкання до неї.

Удома Ганна розповіла Володимирові про зустріч із Талею.

Володимир болісно зморщився.

— Тобі неприємно, що я з нею бачилась?

— Ні, не те. Мені неприємно, що ти віддаєш йому так багато уваги.

— Мене Нік цікавить через те, що біля нього Таля, а з його настроїв я бачу, що він навряд чи відмовиться від неї.

— Таля згодом сама визначить свій вибір.

Сьогодні Ганна багато думала про цей вибір. Але висновки були сумні. Ще коли поруч із Ніком вона мала ціну в Талиних очах, то, відійшовши від Ніка, ціну ту вона загубить. Ганна інтуїтивно завжди почувала, що Нік домінує в Талиному серці, але тоді вона не ревнувала, не змагалася. Нік мав на це всі дані; в Талиній любові до Ніка Ганна почувала лише підсилений власний пієтет. Але ж тепер!.. Тепер, коли вона з Володимиром…

Побоювання Ганнині мали підставу. Таля, прийшовши через кілька днів, була ще поважніша, ніж за першої їх зустрічі. Вона подала офіційно руку Володимирові, і в її виразі Ганна ясно прочитала зневагу до другого материного чоловіка.

Ганна почервоніла. Запанувала напружена тиша, коли, здавалося, навіть композитори кидали зі стін докірливі погляди на адресу легковажної матері і свого колеги. Ганна розгублено підшукувала привітні слова для Талі, щоб зменшити свою провину, — слів не було. Ганна знала, що спільною темою для них був Нік, але при Володимирові вони не наважувалися про нього розмовляти.

Володимир зрозумів, що він зайвий. Він раптом згадав про якусь справу й, не попрощавшись із Талею, — він має надію ще її застати, — вийшов.

Ганна відчула себе зовсім безпорадною. Таля стала в її очах надто доросла, а Ганна перед нею — провинна школярка.

— Ти дуже на мене гніваєшся, Талю?

Таля співчутливо по-дитячому глянула на матір і оповила їй шию теплими руками.

— Ні, мамусю, я не гніваюся. Мені шкода тебе.

— Ти добра, Талю. Ти всіх шкодуєш: і мене, і тата…

— Мамусю, тато добрий, він теж шкодує тебе. Він хоче, щоб ти до нас зайшла. Я призналася йому, що йду до тебе. Не сердься, мамусю!

Ганна не тільки не сердилась, вона навіть вдячно поцілувала Талю.

Коли Володимир повернувся, Талі вже не було.

Ганна сиділа похмура, як те осіннє небо, що за вікном. Її вже не могли розважити запобігливі Володимирові пестощі. В них було щось цинічне, що примушувало Ганну морщитися від огиди. Його гра на роялі лише дратувала її. Вона з приємністю слухала б зараз менш досконалу, але щиру Талину гру. Ганна згадувала родинну ідилію, і провина Ніка замасковувалась рожевим флером, а натомість випливали докори за власну необачність.

Другого дня вже ввечері Ганна з затаєним серцем подзвонила перед порогом колишнього свого будинку на заводі. У ту ж мить у передпокій вибігла Таля, завчасу попереджаючи батька радісними вигуками.

Нік устав для офіційної зустрічі. Він шанобливо торкнувся вустами Ганниної руки, а Таля кинулась наливати для матері чай.

Ганна з заздрістю стежила за рухами цієї незрілої господині, яка мимоволі мусила заступити її.

Чаю ніхто не пив.

Нік, ніби з глибини, в якій літав думками, глухо промовив:

— Це так і буде?

Ганна відповіла не зразу. Вона зважувала. Але, зрозумівши, що годі за такий короткий момент придумати щось певне, промовила, щоб тільки перервати мовчанку:

— Раз сталось — значить буде.

Таля, тамуючи ридання, вибігла з-за столу й зникла в спочивальні.

Ганна була віч-на-віч із Ніком. Він у перший момент прийняв її слова покірливо, як давно йому відомий присуд. Але щораз до лиця йому підступала рішучість.

— Це ж, власне, непорозуміння, якого ні я, ні ти, здається, не хотіли.

— Ти хотів замкнутись від мене. Цього ти не заперечиш.

— Так само, як і ти не заперечиш, що таїлася від мене.

— Я почала таїтись від тебе лише тоді, коли нам ні про що з тобою стало говорити. Я застерігала тебе.

— Можливо, в тому була моя помилка, але ж не меншою мірою я винувачу й тебе. Поговорімо одверто.

— Добре. Я згодна. Скажи мені насамперед, через що після того інциденту з Вандою, коли ми, здавалося, помирились, ти знову почав зникати вечорами? Ти ж таївся, правда?

— Правда, — промовив Нік і вмовк. Але тільки на момент. — Так! Ти до речі це зауважила. Я розповім тобі все, тільки з тією умовою, що ти мені розкажеш усе про себе.

— Я розповім.

Нік іще кілька разів підряд затягся цигаркою, щоб відкинути її зовсім, і майже діловим тоном почав розповідати.

Ганна слухала його з напруженою увагою ображеного самолюбства.

Вона пам’ятає, як того вечора з’явився Вольський. Так, із того моменту й почалася ця історія. Вольський сповістив Ніка, що з Харкова приїхала Ванда і хоче його бачити. Нік обурився тоді й сказав, що ніяких Ванд він не хоче бачити й що Вольський так може їй переказати. Нік того вечора був нервовий. Він передбачав, що на цьому історія не закінчиться. І справді. Вже другого дня Вольський приніс Нікові на завод листа від Ванди. Ванда погрожувала скандалом. Вона вагітна, і якщо Нік не прийде до неї найближчим часом, вона з’явиться до нього на помешкання. Вона його осоромить на весь завод, вона передасть справу про аліменти до суду.

Ванда тероризувала тоді Ніка. Що залишалося робити? Ждати, поки вона з’явиться сама? Нік цього не міг допустити, хоч і не вірив у її вагітність. Він уважав за краще піти до неї й провчити раз назавжди за шантаж.

Як і слід було сподіватись, Ванда зустріла його прокльонами. Вона молода, могла зберегти себе для когось, хто кохав би її, хто став би її другом на все життя, а тепер вона поневіряється, мусить випрохувати у нього ласку, мов жебрачка… Нік об’єктивно глянув на становище жінки, що приїхала заради нього до чужого міста, залишивши посаду. Вона опинилась без усякої моральної й матеріальної підмоги, і, якщо була правда тому, що вона вагітна, становище справді прикре. В тому стані вона могла зважитись на найгіршу капость. Нік мав вивідати. За кілька вечорів він добився довіри, і вже в приязній розмові Ванда підтвердила те, що написала в листі. Вона вагітна. Тоді в Ніка, певно, вже накреслився план: аборт — і справі кінець. Але про аборт Ванда не хотіла й слухати. Вона буде любити його, перший плід свого кохання. Вона виховає з нього шляхетну людину. То напевно буде син… І Нік мусив потакувати до слушного моменту. Він мусив щовечора приходити заспокоювати її. Коли ж, бувало, з якихось причин він не заходив, знову починались загрози, істерія. Ванда ненавиділа Ганну. «Коли ти будеш віддавати їй стільки уваги, я її колись задушу. Ти мусиш розійтися з нею». «Може, побачимо», — потакував Нік і водночас почував, що ненавидить Ванду, як ніколи.

Але потайні тенета щораз більше його оплутували. З одного боку, таячись від Ганни, він почував, що все далі й далі відходить від неї, а з другого, потакуючи з обережності Ванді, він усе більше прихиляв її до себе, все настирливіші були домагання одружитись. Нік стомився від такого маневрування. Він зовсім занехаяв лабораторну працю і від того ще більше мучився. В ті хвилини йому хотілося мати біля себе близьку людину, якій би він міг звіритись. Але ж чи міг він сказати Ганні, що занехаяв лабораторну працю?

І, знесилений, він часто приймав ласки Ванди як єдину розраду в тому його стані, в них шукав хвилевого відпочинку, але ніколи не забував, що він має незабаром ліквідувати цю двоїстість і назавжди повернутись до Ганни.

Ванда щораз ставала довірливіша. Часом вона відпускала Ніка для лабораторної праці, але праця валилась йому з рук, а дозвілля ще більше мучило докорами, й у ті вечори він знову повертався до Ванди.

Удома Нік не міг спокійно чути Ганниного голосу, не міг зносити її допитливих поглядів. Він зважився позбутись її, на деякий час виславши на дачу. З того часу ніби стало в його житті затишніше. Він міг спокійно віддаватися втіхам із Вандою, не забуваючи, що все тимчасово. Проте суботні одвідини йому коштували багато нервів. Ванда кожен візит до Ганни відплачувала істерією і загрожувала, що вона поїде й розправиться з нею…

Остання сварка з Ганною дала Нікові право не відвідувати її. Нік помітив тоді, що поміж Ганною й Володимиром є якийсь інтимний зв’язок. Його це вразило. Він завжди був певний, що Ганна краща за нього, що вона його не зрадить. І раптом!.. Таке спостереження мстиво штовхнуло його в обійми Ванди. НІк кинувся в розпусту, й навіть в оцій кімнаті він із помсти до Ганни вчиняв із Вандою оргії. Проте його ніколи не кидала надія, що він вчасно застереже Ганну від зради.

Ванда цілком довірилась. Вона втішалася з розпусного життя і легко погодилася принести в жертву йому свій плід.

Аборт зробили запізно. Ванда зовсім кепсько себе почувала. Лікарі радили їй виїхати на південь, але Ванда нізащо не хотіла їхати без Ніка.

— Тоді в мене справді прокинулося щире піклування про Ванду, — промовив Нік уперше інтимним тоном за весь час своєї розповіді. — Це буде моя остання жертва за провину перед нею.

Він узяв відпустку й виїхав із Вандою, маючи певність, що вчасно повернеться до Ганни.

Південне сонце, південна природа й море швидко піднесли настрій Ванді. Їй знову захотілося бучних пиятик, компанії, оргій…

У тому пансіоні, де вони зупинилися, були всі можливості, але Нік у них уже відігравав пасивну роль. І розв'язка прийшла раніш, аніж сподівався він. Ванда закохалася в агента Зовнішторгу й зовсім несподівано виїхала з ним, залишивши Нікові образливого листа, в якому глузливо зазначала маршрут до Ганни.

Розв'язка, якої давно хотів Нік, тепер дуже вразила його. Ванда обдурила його, залишивши по собі прикрий намул. Нік опинився самотній зі своїм каяттям між гірських хребтів з одного боку і просторів моря з другого. Ті хребти ніби заздалегідь перегороджували йому шлях до Ганни, але в Ніка ще жила надія на її вірність. Ганна не така, як інші. Вона єдина з усіх. Але Ганна йому не відповіла. В Нікові ще боролось каяття за свою провину з обуренням за можливу її зраду. Обидва почуття утримували Ніка від того, щоб показатись Ганні на очі. Він повернувся й написав із дому. Вона не відповіла. Тоді зрозумів, що запізнився. І розпач опанував його. Він розумів, що сам довів її до краю. Проте, коли приїхала Таля, він повірив у те, що Ганна очікує його допомоги з переїздом. Того вечора він їхав до неї з такою любов'ю, яку може тільки вистраждати розлука. Він ладний був піднести її на найвищий щабель людських чеснот — і раптом!

Нік поривчасто підвівся і почав швидко ходити по кімнаті, ніби хотів утекти від того обурення, що раптом опанувало його.

Ганна болісно посміхнулася.

— Так, виходить, коли б не зрадила я, все було б гаразд. — Голос Ганні тремтів, але вона десь видобула в собі сил, і слова її стали шорсткі, як із трибуни прокурора.

— А це нічого, що в оцій кімнаті ти вчиняв оргії? Чи ти думав, що святе невідання все простить? Де ж твоя гідність після цього? За кого ж ти мене мав, коли дозволяв якійсь повії мене паплюжити? Та я більше ніж певна, що коли б вона не зрадила тебе, ти повіявся б за нею на край світу. Хіба я не чула на власні вуха, коли при мені ти марив нею?.. Ти думав, що я безплотний дух, і що найменший протяг вивітрить усі твої вчинки? Та я довіку не зітру цієї плями. Тепер я побачила справжню твою природу. Ти під своїм панциром ніколи не відчував, як я страждаю. Хіба я не мала права звіряти свої муки?

Нік кілька разів поривався промовити до Ганни, але голос її щодалі підвищувався. Щодалі жорстокіші були її слова.

Нік — шахрай, що грав на її довірливості й шахрайством хотів збудувати родинний добробут. Він і зараз висловився перед нею лише для того, щоб повеличатися своїм удаваним шляхетством. Він розраховує на її вибачливість? Даремно. Вона ніколи не стане м'якушем у руках егоїста-дипломата.

Врешті Нік промовив:

— Я зовсім не хочу тебе звинувачувати, а себе виправдовувати. Я є такий, як є. А взагалі обоє ми — люди. Може, досі найбільшою нашою помилкою було те, що ми ідеалізували одне одного. Тверезо глянувши, я зробив те, що властиво мужчині, а ти — що властиво жінці…

— Ти думаєш, що я перейшла до Володимира з якихось похітливих жадань, як це зробила твоя полюбовниця? Вибач, я до цього не дійшла. Я живу зараз із Володимиром, бо він кращий за тебе. Я ніколи не бачила в ньому такого цинічного ставлення до жінки…

— Хай і так. Але ж ти не забувай, що у нас є Таля, ми її батьки.

— Я цього ніколи не забувала. Власне, в цій справі я зайшла до тебе. Після того, що між нами сталося, жити разом ми ніколи не зможемо. Я ніколи не погоджуся замінити ліжко повії. Я хочу прожити чесною матір'ю, хочу, щоб і Таля була здорова й чесна жінка. Думаю, що й ти глянеш на справу чесно, і Талю віддаси під мою опіку.

Нік ураз розлютувався. Жили йому випнулися на скронях.

— К чорту зі своїми чеснотами! Ти така ж повія, як і всі! Я ніколи не віддам дитини на поневіряння в руки якогось базарного шалапута.

— Ти мусиш мені її віддати! Я мати, і я доведу тобі своє право!

— Хіба тоді, як не буду живий, а поки я є — ти не переступиш сюди порога!

— Хай обпльовують тобі його повії! А Талю я вирву з цієї помийниці, — викрикнула Ганна й рішуче ступила до дверей. У ту ж мить її наздогнала Таля і з голосним плачем оповила шию.

— Мамусю! Люба! Залишайся!.. Я вмру без тебе.

Ганна, як зранена, припала, зрошуючи лице Талі гарячими сльозами.

Нік, схопивши в долоні голову, схилився на стіл, і його плечі затряслися в конвульсіях.

Всі троє ревно оплакували щось поховане, всім рідне, дороге.

Коли плач ущух, глянули одна на одну, споріднені спільним співчуттям. Але тільки на момент.

— Я скоро до тебе зайду, Талюсю, — промовила Ганна й зникла за дверима.

Вона поспішала додому, охоплена докорами. Вона зовсім не сподівалася такого тону, коли йшла до Ніка. Їй хотілося думати, що в минулому Ніка не було ніякої зради, що вона сама не кохає Володимира. Це було лише незначне непорозуміння. Вони мусять одне одного простити, й, може, з сьогоднішнього дня налагодиться їхнє спільне затишне життя. Але вже сам провинний Ніків вигляд доводив Ганні, що гріхи були. Ганнине самолюбство не допускало, щоб, не спокутувавши свої провини перед нею, Нік легко дійшов згоди. І що далі він провадив свою сповідь, то більший опір повставав у Ганні. Хіба зможе забути вона, хай хвилеву, приналежність Нікової душі тій? Щире обурення опанувало Ганну. Вона ладна була якнайгірше заплямувати Ніка, щоб помститися за себе, щоб нарешті викликати його на найінтимнішу розмову, в якій би він доводив, що завжди належав їй, Ганні, щоб він клявся у вірності, виправдав її, підніс на ту височінь, про яку згадував. А він… так прозаїчно погодився, що їх вчинки людські, дріб’язкові. Така буденна перспектива співжиття! Нік мусив переконати Ганну, що він кращий за Володимира, а так — Ганна лише впевнилась, що Нік справді цинік і товстошкірий обиватель. Вона сказала йому чесно й просто все, що слід було сказати.

А проте… якийсь незрозумілий докір муляв у грудях. Вони з Талею там такі самотні, покинуті.

Ганна повернулася пізно. Володимир підозрював істину, й ревнощі очерствили йому лице.

— Ти ходила до Ніка?

— Я ходила до Талі.

— Але ж чого ти так довго сиділа там?

— Ах, Володику, коли б ти знав, що зо мною діється, ти б пожалів мене.

В її голосі було стільки розпуки й довіри до Володимира, що він зразу пом’якшав.

Ганна розповіла про розмову з Ніком, про своє обурення й той момент, коли вона протиставила його, Володимира, Нікові.

Володимир був задоволений таким ставленням Ганни до Ніка. Він почав домальовувати власними фарбами нелюдський Ніків образ. І що темніший ставав Нік у Ганниній уяві, то яснішим здавався Володимир, то ніжніші були його пестощі.

— Скажи, Володику, ти любиш Талю?

— Я люблю її, як люблю тебе, як твої очі, твою душу. Люблю в ній твою любов до неї.

— Хороший мій! Мені здавалося, що ти байдужий до неї. Я хочу, щоб і тебе Таля любила.

Забувши тривогу й докори, Ганна щасливо принишкла на грудях у Володимира.

Навколо коштовними скарбами лежали стоси нот, у тихій задумі були шляхетні постаті композиторів.

Десь із глибини ночі долетів далекий звук, і в унісон тихо озвалась струна.

XI

Хоч як хотіла Ганна побачити Талю, проте йти на помешкання до Ніка вона не наважувалась. Їй хотілося зберегти думку про Ніка, що він жорстокий деспот. Із ним у Ганни не може бути жодного компромісу. Натомість вона плекала ідеальний образ Володимира, обдаровувала його всіма властивостями надлюдини.

І що більше задивлялася на Володимира, то більше в йому було привабливості. Сині очі його світилися життєрадісним сяйвом, у кожному русі почувалася грація й шляхетність.

Ганна тепер безболісно, свідома свого права, захоплювалася Володимиром, його голосом, його грою. У всьому були прекрасні мелодії. Ганна самовіддано оберігала його добробут. І в ті останні, ясні, осінні дні, коли в місті пломінно зацвіли каштани й клени, розцвіла їхня любов.

Володимир знову заглибився в музичну сферу «Лісової пісні», й щодня його почуття виливалися новими мелодіями.

Ще б тільки мати біля себе Талю — і щасливішої жінки від Ганни нема.

Ганна знову шукала зустрічі з Талею біля школи.

— Чому ти не заходиш, мамо? — з докором промовила Таля.

— Ти ж знаєш, що батько мені заборонив.

— Мамо, як не соромно тобі так казати!

— Однаково. Мені незручно. Ти мусиш заходити до мене.

— Я зайду тільки тоді, коли не буде там Володимира Андрійовича. Я не можу бачити його.

У Талиних очах з'явився лихий полиск; здавалось, якби була в силі, вона знищила б Володимира.

З болем Ганна відчула, що переманити до себе Талю їй буде надзвичайно складно. Проте за всяку ціну вона мусить це зробити.

Якось, вибравши час, коли Володимира не було вдома, Ганна зустріла Талю біля школи й упрохала її зайти.

На цей раз Таля почувалася в Ганниній кімнаті вільніше, ніж раніш. Вона з цікавістю оглядала кімнату, придивлялася до портретів композиторів, до речей.

— Яка ж гарненька ця статуетка! Зовсім як у нас на дачі хлопчики ловлять рибу.

— Вона подобається тобі?

— Дуже!

— Візьми її…

— А хіба ж це твоя? — Таля злякано відсахнулась від статуетки.

— Тут усе, що Володимирове, те й моє.

— Ні, я не візьму. Він буде сердитися.

— Та він сам би з охотою тобі віддав. Він дуже тебе любить. Пам’ятаєш, як колись жартувала з ним на човні?

Таля соромливо зашарілася від спогадів. Проте коли Ганна запропонувала їй жити разом із ними, Таля знову споважніла й сумно промовила:

— Я ніколи не піду від тата. Він не перенесе цього горя. Думаєш, йому легко тепер?

Ганна спостерегла, що Нік ділиться з Талею своїми переживаннями й тому Таля така поважна й ворожа до Володимира.

— Ну й, звичайно, в усьому винна я?

Таля, видимо, хотіла ствердити це, але завагалась і дипломатично відповіла:

— Я думаю, що винний у всьому Володимир Андрійович. Коли б не він — ти не розходилася б із татом.

— О, ні, Талочко, хоч би й не було Володимира Андрійовича, ми однаково жити вже разом із ним не могли б…

— Але ж він тієї другої не любив!

Ганні похололо в грудях від такого несподіваного аргументу.

— Він тобі про це казав?

— Я сама знаю.

Обом стало ніяково. Ганна відчула, як у ній прокидаються давні забуті докори. Вони зворушувались, як привиди вмерлих, що мали замучити Ганну своєю настирливістю. Вона покірливо схилила перед ними голову:

— Може, винне саме життя. Воно таке поплутане, таке жорстоке… Часом, коли хочеш вирватись, іще гірше заплутуєшся… Мені так само тяжко, але… я нічого не можу вже вдіяти…

Таля, не то шкодуючи матір, не то тамуючи власний біль, притулилась до неї й заніміла зі страдницьким виразом на зблідлому обличчі, а рука ніжно, ніби несамохіть, торкнулась материного лиця.

Ганна почувала, що Таля так само втішає батька, але жоден нерв не озвався в ній ревнощами. Ганна розуміла тепер біль Ніка й голубила Талю, як єдину зірку серед ночі, яку не закрила від них доля своїм чорним покривалом.

Проте коли Таля, прощаючись, запитала Ганну, що переказати батькові, Ганна жорстоко відповіла: «нічого». Та лише промовила це, як уже каялася за свою жорстокість. Таля, може, хотіла занести від неї батькові в подарунок тепле слово, а вона…

Таля, ображена за батька, так швидко вийшла, що навіть не взяла подаровану їй статуетку.

Кілька днів Ганна невтомно шукала зустрічі з нею, щоб виправдати свою провину. Нарешті їй пощастило. Вона знову привела до себе Талю.

Цього разу вдома вони застали Володимира.

Як і раніше, Таля офіційно привіталась і замовкла. Але Володимир видимо запобігав її ласки.

— Не гаразд, Талю. Тобі мама подарувала статуетку, а ти не береш.

— Я забула, — сором’язно відповіла Таля, і вже в її голосі менше було ворожнечі.

Володимир почав розпитувати про шкільні справи, про вчителів, про самі порядки…

Таля спочатку стримано, а далі охочіше відповідала. Коли ж зайшла мова про самоврядування, навіть увійшла в азарт — вона сама була членом шкільного виконкому й головою конфліктної комісії. У її голосі почувалися гордощі, коли оповідала про конфлікти, які сама розв’язувала за етикою шкільного колективу.

— Незважаючи на те, що Ніла моя подруга, я присудила їй тиждень вартувати в класі!

— О, з тебе суворий суддя! Мабуть, якби я потрапив до тебе на лаву підсудних, ти б присудила мені років десять бупру[21]?

Таля раптом замовкла, засоромлена від такої думки про її ставлення до Володимира.

Ганна підбадьорила Талю:

— Як буде за що, то й на двадцять засудить.

— А то й до розстрілу, — вже сміючись, погрожувала Таля.

І від погрози тієї всім стало весело.

— Чого ж так рідко до нас заходиш? Мабуть, ти не любиш свою маму, — на прощання докоряв Володимир Талі.

Але Талине сум'яття було яскравим доказом її приязні. І Ганна, вийшовши в передпокій, уже запитала:

— А як тато?

Таля вдячно глянула на Ганну.

— Він тепер багато працює. Всі вечори просиджує в лабораторії…

Обидві жінки розійшлися в піднесеному настрої.

Поволі Таля призвичаїлася заходити в гості до матері. З кожним разом вона ставала довірливішою — як до неї, так і до Володимира. Часом при ньому вона вже переглядала ноти, дещо пробувала грати. Переважно її симпатії схилялися тепер до мінорної музики, і Ганна, слухаючи гру, переймалася жалем до Талі, ладна була просити вибачення, втішати її. Але єдиний тільки засіб міг утішити Талю, і Ганна його використовувала за кожного візиту: вона розпитувала про Ніка, про його працю, настрій, давала поради Талі в господарстві. Таля кожного разу оживлялася в таких розмовах і інформувала Ганну якнайдетальніше.

Ганна знала, що Нік видужує від свого пригноблення, знала, що в їх домі є вже хатня робітниця. Стежити за порядком у домі й давати Талі поради увійшло в звичку Ганні: за її вказівками там купували продукти, за її рецептами готували страви… Життя в тому домі було для неї вже органічною частиною, що доповнювала її життя тут, у Володимира.

Аж одного разу Таля прибігла до Ганни в на диво піднесеному настрої.

— Мамусю, тато поїхав до Харкова. Ходім до нас.

Уже саме вагання матері засмутило Талю. Ганна припускала, як розчарувалася 6 Таля, коли б вона відмовилась.

Ганна порадилася з Володимиром. Він здвигнув плечима:

— Як хочеш…

Звичайно, Ганна хотіла, але вона добре бачила, що цього не хоче він. Проте, вдавши, що його слова вона зрозуміла як щирі, вийшла з дому в супроводі веселої й балакучої Талі.

Пішли скороченим шляхом через затильні ворота заводського двору. Уламки іржавого заліза, здавалося, ставали навдибки, щоб побачити ту, що втекла від їх сусідства; з цехів долітав металевий свист і грюк, ніби легковажна демонстрація з нагоди Ганниного приходу. Але, почувши громовий гул пневматичного молота, в якому відбивалися гігантські кроки індустрії, Ганна зрозуміла, що вона тут важить менше за будь-який іржавий уламок заліза. В Ганні прокинулась заздрість до попередніх взаємин із Ніком, коли через нього вона мала хоч якесь споріднення з цим світом.

Вона замилувано глянула на одноповерховий будинок, що притулився за цехами під пожовклим садком.

Тут усе було, як і за неї. Ті самі затишні кімнати, ті самі плюшеві меблі, той посуд… На нього тепер Ганна дивилась, як на якісь реліквії. Вона перебрала Талині обов'язки й почала порядкувати біля столу за чаєм. Уже здавалося, що в її житті не було ніяких змін, усе по-давньому, по-хорошому. Це ж так природно, що Нік поїхав до Харкова, — він повернеться веселий, говіркий. І, ніби чекаючи на нього, Ганна весело гуторила з Талею.

— Я кажу татові: буде досить однієї грудочки кислоти, а він: сип усю! Потім, за обідом, як покуштує борщ та як засміється!.. Чого він, — думаю… Куштую… та й собі в регіт! Борщ кислий, що й у рот не можна взяти. Так ми й просміялися за обідом, а борщ вилили.

— Ну й господиня з тебе, — сміялася Ганна, — хіба ж ти не знаєш, що як вариш — треба тоді куштувати? Та вже як ти поклала помідори, то кислоти зовсім не треба.

Увечері, коли Ганна збиралася йти, Таля попрохала її залишитися з нею ночувати. Вона сама боїться. Ганна без особливих вагань погодилась.

Спати лягли на одному ліжку. Бувало й раніше, що вони так спали, коли Нік виїздив у відрядження. Це були найінтимніші моменти їхнього життя. Ще коли Таля була зовсім мала, Ганна оповідала їй казки, потім різні спогади зі свого дитинства, а пізніше вже ділилися думками, філософували на життєві теми. Таля знала Ганнине дитинство, знала про її молоде кохання з Ніком… І зараз, притискаючи Талю, Ганна почувала з усією гостротою материнського почуття, що Таля — її кров і плоть, її душа…

— Мамусю, ти кохаєш Володимира Андрійовича?

Ганна стисла Талю в обіймах і соромливим шепотом відповіла:

— Кохаю, Талюсю…

— Знаєш, я не можу собі простити, що привела тоді його до нас. Щоб не я — ти б його не знала, ти б жила з татом, і було б усе добре.

— Однаково, я ж і тоді не любила його. А так жити, не любивши, тяжко.

— Але ж тобі тато, як і мені, рідний?

Ганна гірко посміхнулась.

— Був рідний, аж поки…

Ганна обережно нагадала Талі кілька моментів зради Ніка.

Таля замислилась, але раптом переконано промовила:

— Ні, мамусю, тобі так здавалося. Він любить тебе. Він кращий за Володимира Андрійовича.

— Я не кажу, що він поганий, але те, що він зробив, — дуже погано з його боку. Він же сам сказав Володимирові Андрійовичу, що я йому не потрібна… Щоб не цей випадок, я, напевне, не пішла б до Володимира Андрійовича, а так уже нічого не вдієш… Я звикла до Володимира Андрійовича. Він дуже хороша людина. От, може, скоро тато одружиться, то й ти перейдеш до нас. Володимир Андрійович любить тебе.

— Тато ніколи не одружиться. Я розмовляла з ним про це. І хоч ти його зрадила, він ніколи не зрадить тебе…

Такий обвинувальний тон вразив Ганну. Вона вмовкла. Таля теж замовкла і щільніше пригорнулася до матері; здавалося, що кожний дотик її тіла благав: не йди, не йди від нас.

Але вранці Ганна мусила йти.

Володимира вона вже не застала вдома. Він пішов на лекцію в музичний технікум, де викладав гармонію. Ганна почувала, що скучила за ним, що їй хочеться якнайскоріше заглянути в його сині добрі очі… Проте, готуючи обід на примусі, вона шкодувала водночас за добре устаткованою кухнею в Ніка, за просторим помешканням на три кімнати. Ганна знала, що прийде Володимир і почне компонувати за роялем, але сьогодні чомусь їй хотілося почути стук металу з Нікової лабораторії. І вже що ближче був час зустрічі з Володимиром, то прикрішими, здавалося, будуть його пестощі…

Але, на диво, Володимир повернувся роздратований, яким іще ні разу не бачила його Ганна.

— Що з тобою? Ти так зблід?

— Не вдавай, будь ласка, наївної. Це понад моє терпіння. Як ти могла дозволити собі ночувати в його помешканні?

— Але ж я тобі вже казала, що він поїхав до Харкова…

— Я цього не певний.

— Не певний? Не певний?

— Та однаково, хоч би й поїхав.

— Так не забувай за Талю. Я не могла їй відмовити.

— Таля Талею, а Нік Ніком…

— У всякому разі, поки вона там, я буду її відвідувати.

— А я хочу покласти цьому край.

— Цебто ти хочеш, щоб я перейшла до нього?

— Як маєш маскуватись, краще переходь. Принаймні я знатиму, що ти не моя.

— Я не твоя і не його. Я — своя. І коли ти мені не дозволиш відвідувати Талю, я цілком перейду до Ніка заради неї.

Ганна вигукнула це з такою невластивою їй рішучістю, що Володимир сторопів і вже вибачливо промовив:

— Звичайно, це справа твоя. Я ні в який бік не можу тебе силувати… Але ж ти знаєш, як мені це неприємно…

Ганна не вважала за потрібне виправдовуватися. Вона вмовкла. Таке ставлення Володимира глибоко вразило її. В цю хвилину почувала, що навіть ненавидить його. Видавши обід, вона демонстративно вийшла з дому. На порозі її наздогнав Володимир.

— Ганнусю, не сердься ж… Я на тебе зовсім не серджуся.

— Гаразд, гаразд, — промовила вона вже лагідним тоном і пішла далі спокійніша. Проте з думки їй не сходила образа. Погане хлопча, він буде ще вередувати нею!

І Ганна, свідома свого права, пішла до заводу, хоч іще вранці думала, що навряд чи пощастить їй тут скоро бути.

Таля була приємно вражена й зараз почала розповідати, як вона, допомагаючи Гаші варити обід, замість супу, помилково всипала крупи в компот.

Переглядаючи Талину білизну, Ганна вже цілком розгубила свої прикрі думки про Володимира. Коли стемніло, вона підвелася. Таля благально глянула на матір, але та, поцілувавши її в теплі страдницькі очі, рішуче відійшла, силкуючись не думати про них.

Володимир зустрів Ганну несміливою ласкою. Він навіть не запитав, куди вона ходила, хоч в очах йому світилася тривожна допитливість. Він видався Ганні розгубленим і провинним хлопчиком, якого щойно покарали. Ганна засміялася йому в вічі й поривчасто поцілувала.

— Ах ти ж мій дурнику! Я ж тебе кохаю. Кохаю…

І вона горнулася до нього всім тілом.

Ураз очі Володимирові засвітилися грайливими іскорками. Він стрепенувся дужим мужчиною.

Другого дня, коли до Ганни прийшла Таля, Володимир був із нею особливо лагідний і говіркий. Він вернувся до спогадів першого їх знайомства.

— Пам’ятаєш, які хороші лілеї були тоді?

— Я б зараз хотіла хоч одну таку мати.

— На жаль, у нас у місті вони на камені не ростуть.

Але згодом Володимир пішов по тістечка до чаю й вернувся з двома білими трояндами.

— Це тобі, Ганнусю, а це Талі.

Таля на момент зніяковіла, але зараз почала пишатися трояндою.

— Я ніяких так квітів не люблю, як тільки білі…

«Вона хороший білий цвіт» — пригадалися Ганні Нікові слова, і материнське серце переповнилося гордощами.

Чай пили в теплому родинному колі.

Легко йшла спільна розмова.

Володимир, на диво, був сьогодні дотепний, і обидві жінки сміялися до сліз.

Коли ж Таля нагадала про дім, Ганна рішуче заперечила.

— Так, так, ти ночуєш у нас, — підтримав Ганну Володимир. — З тобою у нас сьогодні надзвичайно весело.

Таля погодилася. За слухняність Володимир заграв їй танок русалок і арію Мавки, яку колись Таля йому й навіяла.

Таля слухала з затаєними гордощами, а мати була вся втілене щастя. Вона тепер певна, що незабаром Таля перейде до неї.

Уранці, випроводжаючи Талю до школи, Ганна вже авторитетним тоном матері наказувала, як вона мала себе поводити.

Але після цього Таля не з’являлася кілька днів. Ганна занепокоїлась. Вона мала вже на думці йти виглядати Талю біля школи, як нарешті та сама зайшла. Приїхав із Харкова батько, й тому Таля не могла приходити, він сердиться…

— А ти казала йому, що ночувала в нас?

— Я йому нічого не казала, але Гаша розповіла.

— І те, що я ночувала з тобою?

— І те… Але він нічого. Я розповідала йому, як ми радилися про його одруження.

— А він?

— Спочатку посміхнувся, а потім сказав: можеш сказати матері, що я тільки з тією жінкою одружуся, яку вона вибере для мене. І це серйозно.

Щоб не виявити перед Талею свого збільшеного інтересу до цієї розмови, Ганна перейшла на іншу тему, але пізніше на самоті вона довго думала. Невже правда, що вона має такий авторитет у Ніка? Та вона ладна знайти для нього жінку найкращої вроди, найлагіднішої вдачі. Чесну, щиру й не таку легковажну, як вона, Ганна.

А втім, можливо, це була лише іронія, щоб поглумитися з того, як вона легко передасть свої материнські права іншій… К чорту зі своїми дипломатичними підступами! Ганна ладна була ненавидіти Ніка або принаймні забути його.

XII

У музичних колах готувалися до відкриття оперного сезону. Володимир кожного дня приносив новини залаштункових інтриг. Його призначали на одного з диригентів опери, й навколо цього призначення утворився цілий штат інтриганів та конкурентів. Ганна з побоюванням стежила за ходом подій, хоча сам Володимир, здавалося, ставився до цього індиферентно. Але врешті одного дня він повернувся в піднесеному настрої і з пляшкою вина. Його призначили.

З того дня Володимир у Ганниних очах перетворився на величного «полководця», що його рухові мусять коритись незчисленні лави.

У день відкриття оперового сезону вона гордо увійшла в партер поруч із Володимиром. Здавалося, що очі всього театру, від партеру до галереї, звернені на неї: вона дружина диригента, дружина композитора. Ось коли починається для неї справжнє, повнокровне життя.

Ганна підросла у власних очах.

Сьогодні диригував старий відомий маестро — Гдаль. Уже перші звуки увертюри зродили для Ганни перспективу того чарівного світу майбутнього, що його прагнула вона.

Володимир раз по раз робив зауваження на адресу поважного маестро: «п'яно фагот», «тромбони стаккато»…

Ганна приймала авторитетні Володимирові зауваження як доказ безперечного таланту.

Тембр голосу примадонн, на диво, був подібний до тембру Ганниного голосу. Ганна милувалася прозоро-оксамитовими звуками й неприємно морщилася від стиснутих горлових нот. Чомусь думала, що вона, можливо, досі була б такою ж примадонною, якби не залишила консерваторії. У неї напевно не було б таких недолугих нот, — успіх у цій партії був би вдвічі більший. Так, Ганна ухилилася від свого справжнього шляху. А втім…

Вона відчула, що тільки прокидається від довголітньої сплячки. У неї є ще досить сили, вона ще молода. Мусить іще жити повнокровно, барвисто.

Скоро після цієї вистави Ганна пішла до свого колишнього професора й відновила з ним лекції співу. Професор, що до заміжжя милувався Ганниним голосом, констатував, що й тепер вона досить добре пам'ятає його науку. Професорові слова були Ганні запорукою того, що вона швидко розвине свій хист. У той час, коли Володимир бував на лекціях чи на репетиціях в опері, Ганна віддавалася своїм вокалізам. Їй ніколи стало думати про докори сумління: зменшився день, натомість збільшилась енергія. А пізніми вечорами після денних турбот Ганна віталася з Володимиром так захоплено, ніби це було не на тридцять шостому році її віку, а на шістнадцятому.

Іноді заходила Таля. Вона тепер рідше заставала вдома Володимира, натомість частіше згадувала його ім'я, цікавилась його кар'єрою і разом із Ганною тішилася з його успіхів.

— У суботу Володимир виступає в опері, — з ледве прихованою гордістю повідомила Ганна Талю.

Таля радісно сплеснула руками:

— Ой як би я хотіла побачити!

— А ти приходь у суботу, ми разом підемо.

Таля чомусь засмутилась, але раптом рішучим тоном промовила:

— Хоч не пустить тато, а піду.

«У неї є характер», — подумала Ганна й поцілувала Талю в лоб.

Одначе в суботу Ганна не могла дочекатися Талі. Вже наближалася восьма вечора — її не було. Володимир нервувався, приспішав Ганну і навіть скрикнув:

— Доки ти будеш мамитися з тією Талею? Не прийшла — значить, не піде.

— Я не затримую тебе. Тобі треба — йди. Я прийду пізніше сама.

Ганна сьогодні була вибачлива до Володимира, але вона мала серце на Ніка й ладна була зовсім не йти на виставу.

Володимир лагодився йти сам і перед тим, як вийти, почав шпурляти нотами.

— Не нервуйся, будь ласка. — Ганна лагідно взяла його за руку.

Володимир грубо вирвав руку й зник за дверима.

Ганна вже каялася, що не пішла разом із ним. Власне ж, Володимир для неї тепер — усе на світі. Чому ж заради хамських Нікових вчинків вона мусить псувати настрій Володимирові, може, цілу його кар’єру, — сьогодні ж його дебют. І, забувши вже про Талю й Ніка, Ганна стала поспішати до опери.

Коли вона увійшла в театр, світло вже згасло. Увертюру тільки-но почато. Всю увагу Ганна звернула на Володимирові рухи. Спочатку вони були несміливі, такі ж обачливі, яким у перші дні знайомства було його ставлення до неї, але поволі рухи набували певності й енергії; як у мага, з-під його диригентської палички випливали щораз дивовижніші візерунки. Звуки розсипалися водограєм самоцвітів, раптом зривалися в грізний потік, котилися рвучкі вали, захлинали тихі мелодії. З глибин ішов разючий крик якоїсь жертви, що поволі завмирала десь на дні разом із глухим рокотом стихії, а на поверхню вже чорними тінями напливав тужний реквієм, і, здавалось, тільки сум і розпач панує над землею в присмерку краси й надії. Але раптом — грайливими флейтами прокинувся день, заячіла ласка, забуяла радість, і життя гучним тріумфом увійшло в гірляндову арку.

Дощ оплесків сипнув у нагороду маестро. Їх буяння звучало для Ганни новою музикою.

Вона сп'яніла. Її серце здавалося надто кволим і маленьким, щоб вмістити ту радість, і радість вливалася в серце присутніх поза театром, у світ…

Піднялася завіса — Ганна побачила той світ музично-барвистий, граційний. Творцем того світу був маг Володимир.

Коли засвітили електрику, Ганна обвила присутніх щасливо-гордим поглядом: «дивіться, я його дружина».

Раптом Ганна зніяковіла. З ложі бельетажу на неї дивився Нік — поруч привітно махала рукою Таля, закликаючи Ганну до ложі.

Ганна через силу посміхнулася до Талі й жестом показала, щоб Таля зійшла до неї. Але, не діждавшись Талі, вона сама рушила назустріч, почуваючи, що їй несила сидіти під Ніковим поглядом. Вони зустрілися в коридорі.

— Ой, як чудово Володимир Андрійович виконав увертюру, — екзальтовано викрикнула Таля.

— Прекрасно, — погодилась Ганна. — А ти була хіба з самого початку?

— Ну да ж. Ми зарання з татом прийшли. Він не хотів мене саму відпустити. Зайдім до тата, га?

Ганна вагалась. Їй ніяково було одмовити Талі, особливо тепер, коли Таля так щиро поділяла Володимирів успіх, однак же ж ніяково було й підступити до Ніка після того, як він заборонив Ганні переступати поріг свого дому. Але в ту ж мить Ганна засоромилася свого вагання, побачивши, як сходами до них наближався Нік. Його кроки були несміливі, видно було, що він із великим зусиллям перемагав самолюбство.

Ганна пішла йому назустріч.

Обоє шанобливо привіталися. Вмовкли.

— А Баталова прекрасно співала сьогодні, — промовила Таля, щоб тільки розвіяти ніяковість батьків.

— Н-да. У неї чудовий голос, — відповіла Ганна.

— А оркестр хіба кепський? — звернулася Таля до батька.

— Треба віддати Володимирові Андрійовичу справедливість, із нього путній вийде диригент. Я з великою насолодою слухав увертюру.

Ганна пильно вдивлялася в Ніка, щоб зрозуміти, наскільки щирий був його тон. Вона промовила байдуже:

— Може, пересічний і вийде.

— Ні, ні, є дані, безперечно є, — намагався перечити Нік, але зараз же перейшов:

— Ну, як же вам живеться?

— Так собі, по-холостяцькому. Володимир Андрійович у свою дорогу, а я в свою. Ходжу на лекції до професора, часом слухаю лекції в музичному технікумі, аби заповнити час. А ти як?

— Моя праця тобі відома: вдень на заводі, а увечері в своїй келії. Я тепер у буквальному розумінні чернець.

— А взагалі як праця?

— Посувається потроху. Дещо передумав, роблю наново. Деякі експерименти вдалися…

До третього дзвоника Ганна багато вже знала деталей із Нікового життя. Вона вся перейнялась його інтересами й слухала з таким почуттям, ніби це був Ніків звіт там, на дачі.

Ганна сідала на своє місце у третьому ряді якраз у той момент, як Володимир підходив до свого диригентського пульту. Він упізнав Ганну в напівтьмі, й очі йому привітно заіскрились. Він уже впевнено тримався перед оркестром. Але тепер образи його музики для Ганни змішувалися з життям і шумами заводу. Модуляції феєричного вступу були подібні до іскристого дощу бессемера[22].

Ганна була в задумі. За успіх Володимира вона певна. Вона боялась за Ніка. Часами в музиці вона вчувала його скарги.

«…Праця моя йде добре. Я не хотів би ні про що думати, як тільки про неї. Але часом, ти не повіриш… Часом хочеться все, що досі зробив, усе мстиво зруйнувати… Запити… Забутись… І головне — знаєш, що цього вже ніколи не виправиш… Ні, тебе я не засуджую»…

Бідний Нік! Так, що сталося, того не виправиш. Але невже через те, що він раз поступився, він не має права на ласку, заспокоєння? Ганна вже обурювалась проти будови людської психіки, проти її етикету. В цій дії вона багато передумала й щиро шкодувала Ніка. Нетерпляче чекала кінця дії, щоб, побачившись із ним, сказати щось тепле, заспокійливе.

Ганна знову зустріла його в коридорі з Талею.

— А ти за цей час дуже змарнів. У тебе не було раніше цієї зморшки на чолі. Так і хочеться торкнутися рукою, щоб розгладити її.

— Що покладе життя, того вже людська рука не здійме.

— Не треба бути таким песимістом. Ти ж колись вірив у силу людської руки. Ще знайдеться така, що все розгладить…

Нік безнадійно посміхнувся, не відриваючи свого задумливого погляду, націленого десь поверх людських голів.

У цей час із натовпу перед ним виринув Володимир. Усі на мить зніяковіли, а найбільше сам Володимир, що, певно, не сподівався зустріти Ганну в такому товаристві.

Нік уклонився перший.

— Вітаю вас, Володимире Андрійовичу, ви сьогодні справді заслуговуєте на лаври.

Володимир вдячно потис руку Нікові.

— Успіх незначний, але я радий і такому. Могло бути гірше. Розумієте, мій соліст альт не прийшов. Я й так був нервовий, а тут іще цей… Скандал! Але поволі увійшов у свою роль, альта замінив…

— Виходить, що ми даремно стільки очікували на Талю, — промовила Ганна, — Таля з батьком пішла з дому просто до театру.

— Молодець, що прийшла. — І Володимир обійняв розв'язно Талю за шию.

Таля соромливо зашарілась. У той момент якось усім стало ні про що говорити.

— Ну, вибачте, — вклонився Володимир, і раптом відійшов до групи професорів-музик, що наближалися. Професори оточили його і, взявши попід руки, зникли в натовпі.

Ганна провела його очима й тріумфально глянула на Ніка. Нік так само дивився десь понад головами людей, але, відчувши Ганнин погляд, звернув на неї очі. Тоді обом стало ніяково. Ганна зраділа, почувши другого дзвоника, стала прощатись.

— Заходь коли-небудь вільним часом до нас… Гадаю, що ти на мене не сердишся.

— Та чого, я з охотою коли-небудь, — у сум'ятті відповіла Ганна й, поцілувавши нашвидку Талю, відійшла.

У третьому антракті вона не виходила з партеру. До неї підійшов Володимир. Він був наелектризований і не міг ні про що певне говорити — забіг, ніби щоб тільки відпочити біля неї хвильку. Але Ганна була задоволена з самої його присутності біля себе, відчуваючи погляди десятків націлених на неї біноклів. Ганнині гордощі ще збільшилися, коли до них наблизився поважний сріблистокосий маестро — Гдаль.

— Моя дружина, — відрекомендував Володимир. Ганні здавалося, ніби вона так зашарілася, що Нік зі своєї ложі повинен був помітити її зачервонілу шию.

Володимир скоро відійшов, а Гдаль залишився сидіти біля Ганни. Під час дії вона кидала спостережливі погляди на Гдаля. Він зосереджено слухав, схиливши голову; з його вигляду знати було, що він задоволений диригентом.

Після вистави Ганна затрималася з Гдалем у залі, очікуючи на Володимира, але замість його до них підійшла делегація з оркестрантів, запрошуючи Гдаля й Ганну Павлівну на учту, що її влаштовує адміністрація опери на честь дебютанта-диригента. Ганна була приємно вражена такою несподіванкою, але від участі в учті відмовлялася. Тоді Гдаль фамільярно взяв її попід руку і цим маневром ліквідував усі заперечення.

У фойє були накриті столи з наїдками та питвом. Було кілька поважних гостей із професорів, сходилися артисти та оркестранти. Всі вони з шанобою нахилялись до Ганниної руки, і Гдаль, як безсторонній конферансьє, рекомендував: «професор Мурий», «артист Джіонеллі», «Заремба — артистка»…

Раптом усі звернули увагу на жінку, що тільки-но увійшла. Професори навперейми тиснули їй руку, засипали компліментами. Всі ознаки були за те, що це Баталова. Ганна з цікавістю і навіть із домішкою заздрості оглядала її. Баталова була, як для жінки, висока, трохи повна, але мала привабливі риси обличчя: з маленьким горбком ніс, пухкі пристрасні губи. Все обличчя було матового кольору слонової кості.

Гдаль їх познайомив:

— Ганна Павлівна, дружина Володимира Андрійовича.

Баталова, людина, що звикла завжди мати успіх, трохи фамільярно подала Ганні руку.

— Дуже приємно… Ви сьогодні мусите бути задоволені з успіху Володимира Андрійовича.

— Я не менш задоволена й з вашого успіху…

Але Ганнині компліменти для Баталової, вочевидь, мало важили, вона, не слухаючи Ганну, звернулася до Володимира, що підходив до них:

— Я не сподівалася, що ви такий винахідливий… пам'ятаєте другий акт?..

— А-а!.. — промовив Володимир, і обоє дружньо засміялись, як змовники.

З усього видно було, що учта влаштована як на честь Володимира, так і на честь Баталової. Їх посадили за столом поруч і, виголошуючи тости за успіх талановитого маестро, одночасно згадували героїню сьогоднішнього спектаклю — Баталову.

Їхні обличчя урочисто сяяли. Вони нахилялися і серед підпилого гамору говорили одне одному на вухо дотепи й підтримували одне одного сміхом. Було враження, що учта ця — заручини Володимира з Баталовою.

Ганна сиділа поруч із Гдалем, придивлялася до його зморшкуватого обличчя, і їй здавалося, що й вона вже така зморшкувата, віджила. Тут, у музичному колі, вона почувалася всім чужою й непомітною. Володимир тепер така видатна особа, що Ганні вже не вірилось, що вона була коли-небудь поруч із ним.

Баталова багато пила, багато говорила, й усі прислухалися до її сентенцій, сміялися з її дотепів, Ганна ж за весь час не промовила й слова прилюдно, ніхто не виголосив за неї тост.

І серед загального сміху й веселості Ганну оповила журба. Кожна з другорядних навіть артисток мала більше спільного з Володимиром, аніж вона. Її життя пішло хибним шляхом. Її місце заступила Баталова.

Уже коли Володимир був у пальті й тримався однією рукою Ганни, другою рукою він салютував Баталовій. У відповідь йому з натовпу маячила її рукавичка.

Узяли візника. Ганна мовчала. Почувалося, що і Володимирові ні про що з нею говорити, але так, ніби для годиться, він озвався:

— Правду кажучи, мене дуже здивувала твоя зустріч із Ніком.

— А мене зовсім не здивувала твоя поведінка з Баталовою.

XIII

Вечоріло. В сутінках околиця міста ніби прилягла одноповерховими будинками на відпочинок. На тлі заграви розпаленого металу неба замислився завод.

Нік мовчазний сидів у своєму кріслі. Збоку від нього Таля меланхолійно переставляла пальці по клавішах піаніно.

Серед такої задуми несподіваним дисонансом врізався дзвоник.

Таля побігла відчиняти, й у ту ж мить радісно задзвенів її голос: «Мама, мама!..»

Нік схвильовано підвівся з крісла.

— Як у вас тут затишно! Справді, як у монастирі.

Але з приходом Ганни затишність відлетіла. В кімнаті засвітили електрику, й Ганна, не роздягаючись, квапливо почала розповідати:

— Вже давно лагоджуся зайти, все ніколи. Я ж тепер щодня ходжу на лекції в технікум. Бачила, Талю, коли-небудь таку студентку? О, тепер я почуваюся на десять років молодшою. Часом здається, що я могла б іще два виші закінчити. Навіть не можу собі подарувати, що ото я досі сиділа, не виходячи з хати. Стільки є цікавого в науці! Я дуже багато тепер читаю.

Ганна справді виглядала тепер бадьорішою й не по літах рухливою. Рухи сміливі, в голосі життєрадісність. Навіть сонливі торбинки, що вже складалися під очима, тепер розгладились.

— Я радий за тебе, — промовив приязно Нік. — А як же там Володимир Андрійович?

— Нічого, дякую. Працює. Ми навіть рідко тепер із ним бачимось.

— Я вже кілька разів заходила й ніяк не можу нікого застати, — озвалася Таля. — Думала, що ви вже виїхали куди.

— А я думала, що ти вже зовсім забула за мене. Сьогодні вирішила, не зважаючи ні на які лекції, забігти хоч на хвилинку…

— А ти хоч роздягнися.

— Та ні, серденько, я поспішаю. Зараз біжу.

— Мамусю, — докірливо глянула Таля, — ти тільки раз зайшла, і вже так скоро?

Ганна глянула на Ніка. Він сидів, опустивши погляд додолу. Його вираз промовляв, що він не хоче приневолювати Ганну, але волів би, щоб вона залишилася.

І Ганна залишилась. Від загальних тем перейшли до хатніх справ і врешті до Нікового винаходу.

У цей час прийшли до Талі подруги готувати лекції, і Таля замкнулася з ними в бічній кімнаті.

Нік почав викладати перед Ганною обчислення, які він перевів за останній час.

— А ти знаєш, — перебила йому мову Ганна, — мені здається, що я могла б вивчити математику.

— Звичайно, могла б… Хіба математика — це щось недосяжне?

— Я шкодую, що тоді з тобою не використала часу. Тепер я, мабуть, зовсім іншими очима дивилася б на твою працю.

— Безперечно. Та вже нема чого жалкувати. Так чи так, а тебе вже не привабить моя праця.

— Даремне ти так думаєш. Мене цікавить кожний крок у твоїй праці.

— Тільки не я.

Нік підвівся й почав нервово ходити по кімнаті. Обох пройняла гнітюча мовчанка. Але раптом Нік майже з розпукою промовив:

— Ну, скажи, яка втіха мені від того, що я, може, комусь дам зайву крихту світла? А що для мене в перспективі?.. Те, що, може, незабаром забереш від мене й Талю?..

Ганна співчутливо дивилася на нього пильним поглядом, ніби силкуючись виміряти глибину його розпуки, і зовсім несподівано для самої себе тихо промовила:

— Поки ти не одружишся, я не заберу від тебе Талі.

Нік докірливо дивився якийсь момент.

— Невже ти думаєш, що я можу одружитися?

— Тобі треба одружитися.

— Я кажу, що я міг би одружитися тільки з тим, кому ти могла б довірити Талю.

— Я ніколи нікому її не довірю.

— І я ніколи не одружуся.

— Як же ти будеш жити?

— Так і буду. Хай покутуватиму все життя за те, що завинив перед тобою.

— Я давно тебе простила.

Нік чуло взяв її за руку. Ганна не відіймала. Обоє чомусь замовкли. Вони почували пульс одно одного, і з кожним його здриганням у них збільшувалось почуття взаємної приязні, зростало хвилювання.

Ганна міцно стисла руку Нікові, підвелась.

— Вибач! Я все ж мушу йти на лекцію.

Він покірливо озвавсь:

— Дякую, що зайшла. Вітай Володимира Андрійовича.

Того вечора Ганна довго думала на самоті. Її тепер мучила докорами жертва, яку вона зробила Нікові в хвилину жалю до нього. Життя з Володимиром без Талі для неї видавалося тепер легковажністю. Таля потрібна їй, як самий сенс її життя. А втім… чи може Володимир стати Талі за батька? Таля прихильна до Володимира, так, але чи ж є це прихильність дитини?..

Такі ж довгі самотні вечори! Володимир завжди повертається після дванадцятої. Правда, великою мірою Ганна заповнює свій час лекціями та вокалізами. Вона зробила чималий успіх у музиці, вона з кожним разом бачить усе більшу прихильність до неї Володимира. За його словами, вона має надзвичайні музичні здібності. Проте чи ж пережене вона свої роки, чи ж виявить себе?

— Це ти в опері досі був? — із підозрою запитала Володимира.

— А де ж, по-твоєму, я мав бути?

— Шкодую, що я не пішла з тобою сьогодні. З охотою послухала б Гдаля.

— Не так-то вже мудро він сьогодні диригував. З арії Аїду на цілих два такти затримав.

— Та, правду кажучи, Баталова твоя теж добра ворона. Вона так замиловується своїм голосом, що й шість із приємністю тягла б.

— Погодься ти з тим, що не може ж вона свавільно вести за собою оркестр, — доводив Володимир.

Але Ганна його вже не слухала.

— Тобі привіт від Миколи Матвійовича.

— А ти де його бачила? — тривожно глянув на Ганну Володимир.

— У нього вдома.

— А-а-а!.. Дякую! — з байдужістю в голосі промовив Володимир. — Чого ж це Таля до нас не заходить?

— Мабуть, тому, що досі ти нею не дуже цікавився.

— Я гадаю, що вона до тебе приходить.

— А ти що? А коли б вона до мене зовсім перейшла?

— Тоді б я знав, що у неї нема батька.

— Знав би. Ти стільки ж знав би, як знаєш тепер. Це я добре бачу. Тобі потрібна тільки я — самиця. Ну й вдовольняйся. Талі я ніколи до тебе не приведу. Я сьогодні одмовилась…

Голос Ганні щораз підвищувався. Здавалося, що він от-от перерветься сльозами.

Володимир збентежився.

— І даремне це ти зробила. Ти ж знаєш добре, що я Талю люблю. Я не знаю, з чого ти взяла собі в голову, що я повинен бути недобрий для неї. І взагалі мені незрозуміла твоя поведінка. Що ти хотіла сказати, передавши привітання від Ніка?

Обурення Ганні вщухло. Справді, які вона мала докази того, що Володимир не любить Талі? Їй просто хотілося вилляти на когось прикрість свого необачного зречення, але при чому тут Володимир? Яке вона мала право так дипломатично передавати Нікове привітання в той час, коли сам Нік не вкладав у нього жодної дипломатії? І Ганна вже упокореним голосом промовила:

— Я передала тільки привітання. Ані я, ні він іншого значення цьому не надавали.

— А все ж мені незрозумілий такий раптовий прояв його прихильності до мене.

— Нік далеко шляхетніший, аніж ти думаєш про нього. Принаймні про тебе він найкращої думки. Був би ти інший, він знає добре, що я не обрала б тебе.

— А тому й він хоче виявити щодо тебе як найбільше шляхетності?

— Володимире! — з серцем скрикнула Ганна.

— Ша-ша! Не буду. — Володимир перейшов на фамільярно-жартівливий тон.

Із цього моменту Володимир при кожній зустрічі з Ганною ніби намагався спокутувати свою провину — він щоразу приносив їй у подарунок якусь приємну новину. То він зустрічався з Ганниним професором, і той у захваті від її виконання романсу «Айстри», то він зловтішно розповідав, як чудово Баталова провалилась на репетиції, і врешті одного разу він прийшов особливо піднесений.

— Новина! Сенсаційна новина!

— Ну?

— Я зустрівся з Ніком.

— Як? Де?

Ганна розсміялася, ніби Володимир сказав їй якусь нісенітницю. Проте це був факт.

Вони зустрілися зовсім несподівано у вузькому проході в «Палаці праці». За всього бажання не помітити один одного вони не могли, бо очі одного відбивалися в очах другого. Мусили чемно розкланятись і привіталися за руку. Помовчали, — але ж треба щось сказати! Володимир почав розпитувати Ніка про його працю, а той мусив віддячити тим самим. Наприкінці Нік запросив Володимира до себе глянути на його машину, а Володимир запросив Ніка послухати його оперу. Одне слово — потисли руки й розійшлися друзями.

Слухаючи напівгумористичну розповідь Володимирову, Ганна сміялась без упину. Справді, як не радіти? Хіба придумаєш кращу розв’язку? Володимир так тепло говорив про Ніка! Ганна з радісним сміхом обійняла Володимира й ту ж хвилину ладна була бігти до Ніка, щоб і його обдарувати такою ж ласкою. Згода!.. Друзі!..

Того ж дня потай до них забігла Таля. Вона нічого не знала ще про зустріч Володимира з батьком. І коли Володимир їй розповів, Таля не менше тішилась із того, ніж Ганна. Вона поводилася вже, як рівноправний член родини Шальвія. Без особливих припрохувань сіла за стіл і, обідаючи, розповідала шкільні новини, одночасно жестикулюючи руками й ногами.

Володимир увесь час сам був у піднесеному настрої й на прощання по-батьківському поцілував Талю в лице. Таля на мить прилипла приязно до нього й зникла грайливо, як кізка.

Ганна раювала. Нарешті прийшла та рівновага! Але день за днем у ній дедалі виразніше прокидалися докори. Чому вона так егоїстично втішається? А Нік? Чому всю ласку мусить мати Володимир?

І одного вечора замість лекцій Ганна пішла до Ніка…

Як вона й сподівалася, за довгий час, поки її не було, Нік змарнів. Настрій йому підупав. Уже кілька днів він не заглядав в лабораторію.

Ганна відчула на собі відповідальність за його працю. Вона почала дорікати йому недбалим ставленням, але в момент, коли Нік мав погодитись уже з усіма її докорами, вона несподівано взяла його руку й з виразом провини поцілувала її.

Нік завагався. В його виразі калейдоскопічно мінилися біль, радість, вдячність і ляк… Але за хвилину він уже схилив провинно голову.

Від Ганни тепер залежало, чи напутити і втішити його. Вона лагідно поклала йому на голову руку й тоді помітила, що між чорним волоссям подекуди витикалася срібляста сивизна, як перші осінні приморозки. Ганні пригадалися теплі хвилини їх взаємного життя, перші зустрічі, перше, ледве чутне, споріднення.

— Знаєш, може, взагалі в житті найцінніше — це ті далекі нюанси дружби, поки ще люди не мають права одне на одного.

Нік зрозумів, що Ганна хоче погодити його з сучасним станом взаємин. Він не міг ані погоджуватись, ані протестувати. Чуло взяв її за руку, й довго обоє вони сиділи мовчки. Сутінки заповнювали кімнату, силуети меблів перетворювались на дивовижних німих потвор, що з ними Нік мав жити.

Ганна тихо поцілувала Ніка в уста.

— Бувай здоровий, працюй. Я завжди залишуся твоїм другом.

Нік міцно стис їй обидві руки. Ганна відчула в них силу і вже певна була, що він буде працювати.

На цей раз вона нічого не сказала Володимирові про свої одвідини Ніка. Врешті ж кожна людина має право на потайну скарбницю свого «я», де буде чужим око найближчої людини.

Так Ганна заходила ще кілька разів, і про це не знав Володимир. Правда, він часом ніби помічав, що частину чуття до нього вкрадено. Він іноді, вивіряючи, задивлявся Ганні в очі, ніби хотів побачити, що діється їй у душі, та Ганна дивилась, не моргнувши, тільки в погляді була помітна прохолодь.

Часом уже Ганна засиджувалася допізна з Ніком. З кожним візитом у них розширювалися теми, й Ганна охоче їх підтримувала. Останнім часом вона так мало бачить Володимира, що мимоволі тягнеться до Ніка, щоб поговорити по-дружньому.

Тепер Ганну Нік чомусь більше турбував, аніж Таля. Таля, здається, вже погодилася зі становищем подвійної родини й більше цікавилася шкільними справами, ніж взаєминами своїх батьків. А Нік щоразу ставав уразливіший. То довга відсутність Ганни підривала йому енергію, то Ганнине поводження з ним, як зі скривдженим, видавалося йому образливим. І кожного разу Ганна мусила суперечити собі. Коли Нік казав, що її ласка з милостині, Ганна запевняла, що вона любить його, як друга. Коли ж скаржився на те, що вона розлюбила його тому, що він старіє, Ганна доводила, що він досить іще молодий і силою не поступиться перед Володимиром, що коли б не те прикре непорозуміння, вона й досі була б йому вірною жінкою. Але тепер Ганна боязно тамувала найменший прояв пристрасті в Ніка. Вона цінує дружбу понад усе. О, коли б це трапилось, тоді, напевне, вона б не витримала Володимирового допитливого погляду. І так до речі часом була Талина присутність.

Якось Нік увійшов із Ганною в лабораторію й показав їй майже закінчену вже машину. Ще останній експеримент, який Нік теоретично вже розробив, — і винахід готовий.

Ганна як завжди захоплено дивилася на Ніка. Про нього ж як про славетного винахідника заговорить тепер світ.

Нік іронічно посміхнувся.

— Славетний винахідник! Винайшов машину, а втратив…

— Любий, — майже молилася на нього Ганна, — ти нічого не втратив. Я негідна, я нікчемна перед тобою.

— Не говори так, Ганю! З тобою я втратив останню іскру душі. Без тебе я задихаюсь, я черствію. Я роблюся ненависним сам собі. Мене мучить кожен спогад. Мене мучить ця машина, над якою я десять років працював. Найкращих десять років нашого спільного життя. Тепер вона мені здається гільйотиною, на якій я мушу знищити себе.

— Ніку! — благально простягла руки Ганна, — хіба я не з тобою? Хіба не дорога мені ця машина? Хіба не дорогі мені ці десять років?

— Ні, — холодно одвів Ганні руки Нік. — Ти не зі мною. Ти зараз знову підеш до нього. Ти вже ніколи не будеш моєю.

Ганна почувалася так, неначе раптом опинилася між двох важких каменів, що давили її. Вона ладна була кричати від фізичного болю, але з кожним моментом знесилювалася й уже зовсім тихо знеможеним голосом промовила:

— Я тебе ніколи не забуваю.

Нік раптом засоромився своїх жорстоких докорів. Він винувато взяв Ганну за руки й підвів її до канапи.

Який час обоє мовчки сиділи. Потім Ганна, ніби отямившись, знову тихо промовила.

— Як мені тяжко! Не докоряй, Ніку! Що я зможу, я все для тебе зроблю.

Нік став вибачливіший. Звичайно, він не має права нічим докоряти Ганні, але ж ті спогади! От незабаром його іменини. Ще минулого року Ганна вітала гостей, а тепер цей день буде для нього порожній…

Ганна рішуче заперечила. Вона конче буде господарювати в нього на іменинах. Все буде так, як було минулого року.

— А Володимир? — промовив Нік.

— Я думаю, що він стоїть понад міщанською вузькістю. А коли він інший, тоді я в ньому глибоко помилилась.

Ганна раптом переконала себе й Ніка, що Володимир такий, а не інший, і вони спільно почали розроблювати план іменин. Запросити мають заводську адміністрацію, кількох інженерів і Володимира Андрійовича.

Усе говорилося в такому тоні, як і минулого року. Це було так природно, що Нік вдячно пригорнув Ганну. Вона вже почуває на собі його пристрасний віддих, почуває, як у ній самій розливається бурхливий вогонь. Ще момент — і Нік припаде вустами, знесиливши Ганну, але вона вчасно вихоплюється йому з рук.

— Я так засиділась у тебе довго!..

Тамуючи хвилювання, вона по-материнському поцілувала Ніка в чоло й вийшла з лабораторії.

Володимира вона застала вже вдома. Він пильно глянув їй в очі.

— Ти на лекції сьогодні не була?

— Чого ти так думаєш? — запитала в свою чергу Ганна таким тоном, у якому одночасно вчувались і заперечення, й жарт.

— Я заходив по тебе.

— Сьогодні, йдучи на лекцію, я зустрілася з Талею. Ти ж знаєш, як попадешся їй у руки, то вже не вирвешся…

Ганна оповила шию Володимирові й наївно глянула йому в вічі. В його погляді пробігла лиха іскра.

— Ти гніваєшся на мене, Вовчику?

Він мовчав.

XIV

У помешканні інженера Бачинського ясно освітлені всі три кімнати. В їдальні на двох столах коробки консервів, тарілки бутербродів, пляшки вина, карафки з горілкою. Квіти, вази з фруктами, вази з тістечками… Збоку на окремому столику — торти… В сусідній кімнаті, що мала правити за вітальню, розставлені блакитного плюшу крісла, блакитна люстра, піаніно, а по кутках вазони фікусів, пальми, олеандри. Поміж ними пишався салатовими стрічками надісланий кошик незабудок, цикламену й примули. Все було вже приготовлено до зустрічі гостей. Ганна стомлено переходила з кімнати до кімнати. То поправить настільника, то загорне портьєру, то переставить стільця… Їй хотілося невпинно ворушитися, щоб не зупинятися ані думкою, ні поглядом на собі. Їй приємно було відчувати лише одне — що вона в цьому домі господиня; кожна річ мусила прибрати місце за її волею, мусила відчути дотик її руки. Ганна все переставляла по-своєму після Гаші й Талі. Таля врешті зреклася своїх прав і, підібгавши на канапу ноги, почала читати книжку. Але кінець кінцем і Ганні ні до чого стало дотикнутися, нічого заперечувати. Вона даремне переходила з кімнати до кімнати, щоб знайти, на чому б заперечливо зупинити свій погляд. Усе стояло на своєму місці.

І тоді в Ганни зросло вагання: а вона на своєму місці? Чи слід довше залишатися тут?

Перед Ганною фільмом попливли ущипливі спогади недавньої суперечки з Володимиром.

Ганна, вибравши момент, коли в подяку за її ласку Володимир міг поступитися для неї, обережно сповістила про запросини на іменини. Володимир так само вкрадливо відповів:

— Якось незручно.

— Іменно незручно не піти. Особливо після того, як Нік відвідав твою виставу й ти обіцяв йому подивитися машину.

— Та це можна колись іншим разом, але показатися прилюдно!..

— Ну от! Нік же ж не побоявся зустрітися з тобою прилюдно?!

Останній закид ніби вплинув на Володимира. Він замислився і ось-ось, здавалося, мав погодитися. Але Ганна, бажаючи остаточно переконати його, необережно додала:

— Я, наприклад, сама думаю піти й навіть візьму на себе обов’язки господині.

Володимир ураз спалахнув:

— Так тоді можеш бути певна, що мене там не буде!

— І цим ти тільки покажеш свою міщанську вузькість.

— Це принаймні мене менше скомпрометує, ніж присутність на міщанських іменинах, де розпорядницею має бути моя дружина.

— Ти робишся страшенно передовим там, де тобі вигідно відстоювати свої егоїстичні позиції. До сьогодні я була про тебе кращої думки.

— Так само, як і я про тебе. Принаймні я вважав тебе за безпосередню, а в тебе що не крок — дипломатія.

— Я не маю на думці жодної дипломатії. Якщо я хочу допомогти Нікові, то тільки з почуття дружби. Будь ти на його місці, я так само поставилася б і до тебе. Як не є — стільки років ми жили по-хорошому, кожен рік я для нього влаштовувала це свято.

— Було б далеко чесніше, коли б ти не відмінювала цього слова «дружба», а просто перейшла до нього жити.

— Ти так хочеш? — рішуче запитала Ганна.

Володимир обурено глянув і мовчки одвернувся.

До сьогоднішнього дня не відповів він Ганні на її запитання. Взагалі вони майже не розмовляли між собою. Але сьогодні вранці Ганна промовила:

— Я йду… Ти прийдеш увечері?..

Ураз Володимир почервонів від люті, очі йому загорілись. У ту ж мить, здавалося, з його вуст зірветься потік прокльонів, але, побачивши на Ганниному обличчі завчасу прибрану іронічну посмішку, він скулився.

— Побачу! — відповів нарешті, і в голосі йому звучала не то згода, не то погроза.

Ганна пішла. Нехай би це сьогодні загрожувало їй цілковитим розривом із Володимиром, вона не порушила б традиції. Володимир, мабуть, це зрозумів і тому змовчав.

Ганна поволі заспокоїлася. Вона ще має силу над ним і може все полагодити.

А втім, може, вже все полагоджено.

Одна загадкова річ давала Ганні підставу так думати.

Ганна повернула зір убік, де стояв присланий невідомо від кого кошик квітів… Звичайно, квіти надіслані не Нікові, а їй, Ганні. Кому ж іще спало б на думку прислати їй незабудок, тоді, як ніхто не знав, що вона тут буде. Безперечно, Володимир. Але що це означає? Згода чи дипломатія? Коли згода, то Володимир прийде. Тоді для чого ця конспірація? Безперечна дипломатія! Володимир надіслав за себе конспіративного заступника, щоб на випадок потреби мати виправдний аргумент у приязні до Ніка. О, він хитрий пес!

І Ганна зробила огидливу міну, неначе вона ось бачила вже перед собою такого хитрого пса. Але за хвилину вона себе розрадила. Врешті ж, може, й краще, що його не буде, принаймні не бачитиме його докірливих очей, а там хай буде що буде…

Його очей? А скільки ж іще буде очей, окрім Володимира! Як із ними зустрінеться? Ганна думала вже над тим, як їй себе тримати з гостями.

Почувся дзвоник. Вона схвильовано пішла назустріч до дверей. Але то був лише Нік, що повернувся з міста з новими пакунками.

Ганна йому зраділа. Від нього віяло бадьорістю й морозом. У його присутності розвіялись усі Ганнині побоювання. Її кревний Нік від усього захистить.

— А ти так мене сьогодні й не привітала.

— Вибач, — винувато озвалась Ганна, — я така була заклопотана!

Вона припала йому до вуст довгим міцним поцілунком.

І обом стало весело. Почали пригадувати іменини минулих років. Сміялися з дивакуватого технічного директора, що завжди під кінець вечора забував про свою поважність; кпили з міщанкуватої технікової дружини, що супроводила кожну чарку, яку пив її чоловік, великими переляканими очима.

Коли почувся дзвоник, Ганна підвелася назустріч зовсім спокійна, з почуттям своєї гідності й відповідальності господині, як це було за минулих років.

Першим прийшов таки той самий технік Карпенко. Зустрівши Ганну, він здивувався, очі йому розширились, як бувало в дружини перед його чаркою. Але Карпенко зараз же отямився і поштиво привітався. Його ж дружина, Галина Андріянівна, не могла вгамувати своєї зневаги навіть тоді, коли торкнулася вустами Ганниної щоки. Цього року її дотик був коротший, ніж завжди. З тим дотиком Ганна відчула лихий подих, але Галина Андріянівна була для неї малозначущою істотою, щоб вразити. Ганна лише посміхнулася Галині Андріянівні, пригадуючи її ставлення до свого чоловіка. Вона була вірна засаді: «жінка хай боїться свого чоловіка» і до цього від себе додавала: «нехай ні в чому йому не перечить і ніколи не має своєї думки».

Другим прийшов інженер Кравченко з дружиною.

Він весело привітався до Ганни й жодною рисою не виявив ані осуду, ні здивування.

Його дружина, вихована в доброму тоні, була з Ганною дуже ввічлива. Вона заговорила з нею про драму й свідомо оминала оперу.

Ганна легко почувалася з цими людьми й остаточно набула невимушеного тону.

Незабаром прийшло ще два молодих інженери, а з ними й Вольський із дружиною. Вольський ще здалеку закричав своє співуче «а-а» з таким виразом, ніби між ним і Ганною ніколи нічого не траплялося. Кілька разів припав до руки. Ганна безцеремонно визволила руку й повернулася до його дружини.

Любов Григорівна радісно кинулась Ганні на шию, немов уздріла свою найбільшу приятельку.

— Ви все так само чудова, моя люба! Як давно вже вас не бачила!..

Очі Любові Григорівні світилися щирою втіхою, й Ганна їй у відповідь тепло посміхнулася. Ця Любов Григорівна була, здається, справді хорошою людиною, хоча досі Ганна з нею не зближувалась.

Прийшов нарешті технічний директор Олександр Іванович із дружиною Таїсою Сергіївною — обоє немолоді, обоє опецькуваті, обоє мали імпозантний вигляд від усвідомлення свого авторитету, але насправді були короткозорі на очі й на вдачу. Так принаймні Олександр Іванович, уздрівши Ганну, здивовано скрикнув:

— Так ви знову зійшлися? А я й не знав.

— Як бачите, — посміхнулася Ганна й відійшла до Ніка.

Вони говорили про Володимира.

— Ну, раз досі нема, значить, не прийде.

— Будемо садовити гостей, — погодився Нік без ніякого нарікання.

За кілька хвилин гості сиділи круг столу в церемонних позах. Ганна обдарувала всіх традиційним пирогом; після цього настала хвилина ніякової мовчанки. Ганна зніяковіла. Уся ніяковість, здавалось, іде від неї. Але ось озвався жартівливо Кравченко:

— Так ми можемо просидіти й до нових іменин. Ну, так за іменинника! За успіхи його на всіх фронтах. За повнокровне життя!

— За повнокровне життя.

Чарки дзенькнули. Постаті вдоволено замурчали, забряжчали об тарілки ножі й виделки, ніяковість розвіювалася. Нік з одного боку, а Вольський з другого ретельно виповнювали чарки, й уже раз по раз із загального гулу проривався поодинокий сміх.

Ганна випила чарку вина, і з її очей неначе зняли завісу. Електрика світила ясніше, голоси гостей були приязніші. Все товариство стало теплою родиною, на чолі якої стояли вона й Нік. Ганна була уважною господинею, дбаючи як про свою репутацію, так і про Нікову.

— Олександре Івановичу, чому ж ви нічого не берете? Дозвольте, я вам балика.

— Та як же так насухо, — турбувався в свою чергу Вольський, наповнивши чарку директора й директорші.

— Тільки з Ганною Павлівною, — запротестував директор.

— Із Миколою Матвійовичем, — додала директорша.

Коли Нік узяв до рук свою чарку, директор підвівся і, обвівши присутніх поглядом, який мав означати «слухайте», промовив патетичним тоном у бік Ніка й Ганни:

— Вельмишановний Миколо Матвійовичу, вельмишановна Ганно Павлівно! Сьогодні, Миколо Матвійовичу, в день ваших іменин, я хочу відзначити ще одну знаменну подію в вашому житті…

Директор на хвилину затнувся, ковтаючи слину, а Нік скромно схилив голову, передчуваючи, що мова зараз зайде про винахід, який Вольський уже давно розрекламовує.

Передбачаючи новий тост, Вольський квапливо почав наливати чарки.

— Що ж, усі ми люди! В кожній родині бувають непорозуміння. Але сьогодні ми бачимо вас у любій згоді, щасливих… П’ю за згоду. Бажаю, щоб ви в приязні дожили й до золотого весілля. За Ганну Павлівну й за Миколу Матвійовича. Ура!

— Ура! — підхопило кілька службових голосів. Але більшість зніяковіла, в тому числі й Ганна з Ніком.

Нік поставив свою ненадпиту чарку й, вибачливо посміхаючись, промовив:

— Олександре Івановичу, ви трохи помилились.

— Ні, ні, Миколо Матвійовичу, — строго заперечив директор, затикаючи в рота балик. — Я вас прекрасно знаю обох.

У цей час із передпокою прочинилися двері і з'явилась худорлява Володимирова постать.

Усі повернули очі в його бік.

Ганна зблідла.

Володимир так само нервово мружив очі перед світлом електрики.

— Вибачте, Миколо Матвійовичу, що я так пізно. Тільки що вирвався…

— Краще пізно, ніж ніколи. Я дуже радий! Прошу познайомитись. Володимир Андрійович Шальвій — відомий композитор, дружина Ганни Павлівни.

Директор, простягши руку, закляк у позі ошуканого дивака. Тим часом Кравченко вже щиро тис руку Володимирові, а Вольський лукаво посміхнувся.

— Ми з вами, здається, вже знайомі. Пам’ятаєте в «Ідеалі»?

— А-а! Так, так, пригадую.

Обидва привітались, як давні друзі.

Ганна підійшла до Володимира, щоб посадовити його за стіл, але Любов Григорівна, що тільки-но привіталася з Володимиром, не випускаючи його руки, вже пропонувала:

— Сідайте, будь ласка. Я хочу, щоб ви сьогодні були моїм кавалером.

І Ганна, побачивши, як Володимир безжурно посміхнувся, вже спокійніше сіла на своє місце поруч із Ніком.

— І що воно тепер за жінки, — жартома звернувся Кравченко до присутніх. — Кожна з них тепер норовить заміщати турецького султана.

— А кожен із вас — перського шаха, — додала Любов Григорівна, — так що, кінець кінцем, ми дуже близькі сусіди.

— Так за кого ж пить? — клопотався Вольський, що встиг уже поналивати чарки.

— За автономну любов, — вигукнув Кравченко, й голосний регіт підтримав його пропозицію. Тільки директор мовчав та ще навпроти співчутливо дивилась йому в вічі технікова дружина.

— Наявність таких поглядів свідчить тільки про виродження, — похмуро промовив директор.

— Олександре Івановичу, — розважливо звернувся Кравченко, — невже той факт, що я сяду з вашою дружиною і пофліртую, неминуче призведе до виродження?

— Навпаки, — додав, сміючись, молодий інженер, — тільки збільшить кровообіг.

— Я про це нічого не кажу, я маю на увазі зраду, — промовив директор і ледве втримався, щоб не кивнути в бік Ніка. Це всі помітили.

— Співжиття з тим, із ким людина хоче, — це зовсім не зрада, — промовив Нік, — це її моральне й яке хочете право. Ми, наприклад, розійшлися з Ганною Павлівною зовсім свідомо, й це нам не заважає зоставатися в дружбі.

— Шановний Миколо Матвійовичу! — промовив Володимир. — Я ніколи не сумнівався у вашій шляхетності й сьогодні радий висловити вам свою приязнь.

— Я також дуже радий вас бачити в себе.

Вони церемонливо цокнулись.

Нік повернув обличчя в бік Ганни.

— Я хотів би, щоб Ганна Павлівна підтримала нас.

Ганна, що досі уважно стежила за рухами обох чоловіків, квапливо підвелася.

— Я з охотою!

— А ми що? — заметушився Вольський з пляшками.

— За потрійний союз. Ура! — вигукнув Кравченко.

— У-р-ра! — вибухнуло в кімнаті.

Під цей салют Нік зворушливо тиснув руку Володимирові, а Ганна замиловано дивилася на них обох.

Пиятика розійшлася шумливою зливою, розмови збилися в один монолітний гул. Навіть директор почав веселіше перемовлятися з техніковою дружиною. Кравченко розмовляв із Любов’ю Григорівною, а Кравченкова з Вольським. Коли ж Володимир повертався на своє місце, Любов Григорівна щось палко доводила молодому інженерові, та лише Володимир сів поруч з нею, як вона вже посварилася жартома з інженером і повернулася до Володимира.

— От невгомонна жінка, — добродушно посміхнулася Ганна, глянувши в її бік.

У цю хвилину Ганна була навіть вдячна їй, що вона так енергійно взяла в свої руки Володимира.

— Мені подобається ця Любов Григорівна, — промовила вона вголос, нахилившись до Ніка, — глянь! Глянь, яка вона чудова!

Любов Григорівна в чомусь переконувала Володимира, сильно задивлялась йому в очі, ніби хотіла передати в них жартівливі іскри власних очей. І Володимир добродушно посміхався.

Ганна від щастя екзальтовано стисла Нікові руку. Та, глянувши вже в бік Володимира, вона зустрілася з його летючим поглядом, у якому, здавалося, майнув осатанілий полиск. Ганна жахнулась. Але надалі, як не силкувалась вона зустріти той погляд, нічого не могла побачити у Володимирових очах, окрім нудьги. Проте настрій Ганні зіпсувався. Чому ці докірливі погляди? Для чого ж було говорити про приязнь? Лицемірство?! Тоді к чорту всякі стосунки!

А навколо гамір, суперечки, регіт. Уже кожен наливав по своїй охоті. Вже Любов Григорівна гладила коси молодому інженерові.

— Дурнику, я всіх вас люблю.

Вольський, що тільки-но цілував руку Кравченковій, зараз націлив гострий погляд на Любов Григорівну. Технікова дружина дивилась переляканими очима на свого чоловіка, до якого підійшла Ганна. А Кравченко, що розважав директорку, поміж розмовою, раз по раз кидав лихий погляд на Вольського. Поводження всіх набирало характеру маневрів поміж мінами та колючими загородами. Щомиті можна було сподіватися неприємного вибуху.

— Товариство! Я бачу, що декому дуже весело, а декому надто нудно. Прошу, хто хоче заглянути в мою лабораторію, — промовив Нік, дивлячись на Володимира. Нікові слова наполовину вже розрядили атмосферу.

— Так, так, товариші, — підхопив Вольський, — сенсаційна річ! Ми зараз побачимо геніальний винахід Миколи Матвійовича.

Гості парами й поодинці залишали свої місця і зацікавлено переступили поріг лабораторії. У невеличкій кімнаті вони скупчилися, з подивом озираючи павутину дротів, що густо вкривали стіни й стелю. Там і там валялись безладно прилади, поруч із забутою книгою. Лежали обценьки, стамески, рашпилі… На підлозі стружки, ошурка, тирса, а по кутках у скляних шафах складне приладдя, що блищало своєю нікельовкою.

— Прошу дарувати неохайність…

Ганна в глибині душі почервоніла. Тут зовсім не було так раніше, коли жила вона з Ніком.

— Бачите, — вів далі Нік, — мені доводиться часто тут виконувати й слюсарську, і столярську працю, так що зберегти охайність досить важко. А все ж це для мене наймиліша кімната.

— Ось, як бачите, наслідки моєї праці, — показав він рукою на металеву гору, а сам пройшов у куток, де особливо густо були зосереджені електричні прилади, поєднані між собою складною павутиною дротів.

— Суть мого винаходу, яким я ще сьогодні не можу перед вами остаточно похвалитись, — передача електричної енергії на далекі простори без дротів, за принципом радіо. Відомо, що найкращий вид електрики для такої передачі — висока напруга за високої частоти електричного струму. Тоді переді мною постало завдання збудувати машину, що дала б електричний струм, який мав би ці властивості. Це завдання мені пощастило двічі щасливо розв’язати. Ось перед вами мій генератор. Я винайшов метал, що допоміг мені зробити його досить компактним. Моя машина порівняно невеликих розмірів робить шістдесят тисяч обертів на хвилину. Таку кількість обертів не витримав би жоден матеріал, із якого в нас тепер будують машини.

— Ну, звичайно, — звернувся Нік до інженерів, що, перешіптуючись, стояли окремою групою, — мені великою мірою в пригоді стали і Арнольд, і Лякур, і Бушеро, і Штейнметц[23]. Та я ще сподіваюся з вами мати спеціальну розмову, як тільки остаточно закінчу свій винахід. Сподіваюсь, що в найближчому часі я на відстані, без дротів, засвічу вам електричну лампу. А сьогодні, щоб не набридати нікому своїми спеціальними розмовами, я продемонструю, як святковий феєрверк, одне ефектне видовище.

З цими словами Нік почав поратися з двома великими мідними опуками[24], що були прилаштовані на дерев’яних підпорах. Нашвидку перевіривши павутину дротів, він звернувся до гостей:

— Стежте за стрілкою вольтметра. Коли стрілка наблизиться до дев’яноста, дивіться на мідні опуки. Я пускаю машину.

Інженери переморгнулись, киваючи зловтішно в бік жінок.

Слідом за цим машина важко дихнула, загула. Стрілка вольтметра почала плавно підійматися по шкалі.

— Я гашу світло. Стрілка підходить до дев’яноста.

— Не лякайтесь, — промовив хтось із інженерів до жінок.

Раптом розлігся тріск, як випал десятка рушниць. Поміж опуками майнув вогненний язичок. За хвилину вже велике полум’я розцвічувалося дивовижними сліпучими кольорами. Фіалковий, помаранчевий, синій, червоний, зеленкуватий… Кольори мінилися, зливалися один з одним, як світляна музика, що ілюструвала безугавну заглушливу какофонію тріску й гулу. Полум’я пливло по поверхні опук, досягало величезних загрозливих розмірів, розтягувалось поміж крайніми точками і згасало; та вслід вибухала нова сліпуча смуга. Ще момент — і, здавалося, стіни лабораторії поваляться від грому й полум’я. Але машина, ніби важко відсапуючись від утоми, поволі змовкла. Світло електрики обдало зблідлі обличчя жінок. В очах одсвічується одночасно переляк і захоплення. Хтось злякано віддихується, хтось захоплено жестикулює, хтось плеще в долоні.

Нік в ажитації. Він молодо звивається поміж приладдям, як чарівник.

— Ще один ефект!

За хвилину машина знову загула. Нік повернув підойму, увімкнув цілу серію якихось мечиків і став поміж двох мідних опук. Язики полум’я посунули по їх поверхні. Тоді Нік спокійно поклав долоні в полум’я зверху на опуки, й тієї миті жах відбився в очах присутніх. Полум’я Нікові охопило все обличчя, здавалося, зараз спалахне йому волосся й він, обгорілий, бездушно гримнеться, вбитий електричним струмом.

Ганна несамовито скрикнула й кинулась до Ніка, але її схопила чиясь дужа рука, й Ганна напівпритомно їй скорилася. Дехто з жінок із криком переляку кинувся до дверей…

Коли ж Ганна отямилася, біля неї вже стояв із винуватим виглядом Нік.

На нього накинулись жінки й навіть дехто з чоловіків, докоряючи за браваду. Але Нік, посміхаючись, заспокоював. Це пристосування, його ж таки конструкції, надає електричному струмові ще одну властивість. Електричний струм навіть такого напруження, як зараз, — сто тисяч вольт — зовсім безпечний для людини через те, що проходить тільки по поверхні тіла й не пошкоджує внутрішніх органів.

— А все ж таки, проробляючи такий фокус, треба бути дуже певним у справності сполучень. А раптом розрив? — промовив Вольський.

— У своїх приладах я більше ніж певний!

Гості, ніби не довіряючи Ніковим словам, обережно почали оглядати приладдя, генератора, повертались до Ніка, перепитували, торкалися пальцями. В загальній метушні оживився й Володимир. Він найбільше перепитував Ніка і як справжній фахівець цікавився математичними обрахунками. Нік із задоволеним виглядом давав йому пояснення.

До них підійшов Вольський.

— Ну, Миколо Матвійовичу, коли ж ми вже засвітимо лампу?

— Думаю, що дуже скоро. Може, навіть цими днями.

— Якщо вам пощастить здійснити свій винахід, ви далеко підете вгору. Ви ж світова величина!

— Принаймні далі нашого заводу я нікуди не думаю йти.

— Ви надзвичайно велику зробите честь нашому заводові. Ми ж будемо виготовляти генератори вашої системи?!

— Ну, це майбутнє покаже. А сьогодні нам треба ще випити. Товариство, прошу до їдальні, бо таки холоднувато тут.

Веселий гурт рушив до дверей. У їдальні їх уже зустрічала Ганна за накритим наново столом. Усі майже без запрошення атакували його. Володимир знову опинився поруч із Любов’ю Григорівною Він, видимо, був зворушений винаходом, якось неприродно посміхався, та лише наповнилась його чарка, він підвівся і схвильовано промовив:

— Вельмишановний Миколо Матвійовичу, може, мені й не личить, я людина зовсім іншого фаху, але я хочу висловитись, як звичайний громадянин. Я вклоняюсь перед вашою великою працею. Мусите мати велике моральне задоволення від свідомості того великого внеску, що даєте людству. За успіх! За винахід! За вас, Миколо Матвійовичу!

Після Володимира говорив технічний директор.

— Я хочу відзначити вагу винаходу Миколи Матвійовича, в нашу, так би мовити, епоху електрифікації…

Він почав жонглювати числами кінських сил і вольт, підрахував економію, що її дає винахід Ніка, і кінець кінцем дійшов висновку, що Ніка треба піднести на п’єдестал, який би височиною дорівнював Еверестові.

— Слава винахідникові!

— Сла-а-ва! — загуло в кімнаті.

Нік скромно посміхався. Але він був зворушений. Очі йому блищали, в голосі почувались ліричні нотки.

— Дякую, товариство, але віншувати мене з винаходом поки що передчасно. Одначе й за те, що я зробив до сьогодні, я мушу великою мірою завдячувати Ганні Павлівні. Кілька разів робота мені падала з рук, і завжди Ганна Павлівна підтримувала мене морально своїми порадами й вірою. Дякую, Ганю, сьогодні ти з повним правом маєш поділяти мою радість.

Ганна почервоніла від сум'яття й утіхи. Її вітали оплесками. Любов Григорівна екзальтовано поцілувала Ганну, ніби визволяючи Ніка, якому зараз це не вільно було зробити. Гості заметушилися. Руки зі склянками безладно схрещувалися, дзвеніли мінорним зойком у дикому гаморі. З галасу намагався вирватись на поверхню голос розчервонілого директора. Він іще хотів промовляти, але гості, раді, що перейшли за межу офіційної учти, кричали, реготали, поспішали наздогнати втрачений час. Наливали склянку за склянкою. Пили вже за всіх взагалі й за кожного зокрема. Директорка вже забула про свою амбіцію і сміялась, аж її подвійне підборіддя ходило ходором. Кравченкова, забувши хороший тон, розпочала за столом боротьбу з Вольським за пляшку лікеру. Любов Григорівна вже випила на брудершафт із молодим інженером, тепер намагалася випити з Володимиром.

— Вона чудова, — у захваті звертала Ганна увагу Ніка на Вольську, що тільки-но поцілувала Володимира.

Володимир за хвилину підійшов до Талі, що дивилася на все це із дверей кухні.

— Ну, як тобі подобаються сьогоднішні гості? — з роздратуванням у голосі запитав він.

— Вони завжди такі, як підіп'ють, — сміючись відповіла Таля.

— Свинякуваті, хочеш ти сказати?

— Ой, який же ви зараз святий та божий… А я бачила, як ви цілувались!

— Та ну їх к чорту! — злісно промовив Володимир і, ніби щоб бути далі від гріха, перейшов у кухню. Таля пішла за ним. Володимир злостився на всіх гостей, а Таля сміялась.

Тим часом і гості поволі стали розтікатися по кімнатах. Вольський уже заспівав якоїсь опереткової арії під акомпанемент Кравченкової.

Ганна сіла на канапі з Ніком.

— Коли б ти тільки знав, як я була злякалась. Я думала, що ти навмисне це зробив, щоб при мені вбити себе.

— Це я, може, зроблю пізніше, — відповів Нік і раптом став похмурий.

— Любий! Не говори так! Мені боляче.

— Мені теж боляче. Зараз ти підеш, і знову я сам. Сам. Ти розумієш? Мені здається, що це вже останні мої іменини. Ти ж однаково відійдеш від мене. Ти на той рік, напевне, не зробиш мені цієї ласки.

— Ну, заспокойся, любий. Я завжди буду до тебе приходити. Хіба я можу тебе забути? Ти ж батько Талин. Ти найближчий друг.

— Але колись я був і твоїм чоловіком, колись після іменин ти залишалася зі мною, а сьогодні…

— Так. Я не можу залишитись, — винуватим тоном промовила Ганна.

— Тоді к чорту все, — несподівано крикнув Нік, — як громить, так громить до кінця.

— Тихше. Нас почують, — злякано озиралася Ганна, намагаючись заспокоїти Ніка. Але Нік уже переходив у п'яну лють. Він готовий був руйнувати столи, руйнувати лабораторію.

— Ніку! — з мукою в голосі скрикнула Ганна й глянула йому в очі поглядом саможертви.

Нік раптом схаменувся й одвернув ніяково очі.

— Не забувай, що ти господар у домі, — спокійно вже додала Ганна й підвелася з канапи.

Подружжя директора й техніка лагодилися йти. Вольська чомусь посварилася з своїм чоловіком і вибігла сама, ні з ким не попрощавшись, але зараз же повернулася знадвору, вся обліплена грудками снігу.

— Зараз же ходім додому, — строго звернулася вона до чоловіка.

— Здається, й нам пора, — промовив Володимир, підійшовши до Ганни.

— Трошки зажди, — стурбовано відповіла вона, силкуючись зберегти гідність господині.

Нік підійшов до Володимира.

— Куди вам іти так пізно? Залишайтесь у нас ночувати.

— Ні, ні, дякую. Я ще маю до ранку працювати.

— Але ж ви зараз не зустрінете жодного візника, — додав хтось.

— Ви й кварталу не пройдете, як з вас попросять пальто. Це ж околиця!

— Та що ви? Йти в таку негоду? — раптом скрикнула Вольська, що встигла вже помиритися з чоловіком. — Ви не уявляєте, яка завірюха надворі.

— Володимире Андрійовичу, — фамільярно обійняв за плечі Вольський, — ходімо до мене спати, й годі! В мене, здається, ще є пляшечка коньяку, а місця стане й на десятьох.

— Ну, тоді одягайся, Ганю! Підемо. До побачення, Миколо Матвійовичу.

Але Ганна не ворухнулась зі свого місця.

— Я краще залишуся з Талею. Ми вже звикли спати з нею.

Володимирові напружились м’язи на обличчі. Очі гостро пронизали Ганну. Але вона дивилась на нього наївними очима.

На момент стала тиша.

Гості здивовано дивились на Володимира. Він іще раз оглянув Ганну згори вниз, повернувся і мовчки вийшов.

У той момент Ганна вже забула свою гідність господині. Вона несміливо простягала руку гостям, що виходили в двері за Володимиром, залишаючи по собі дим тютюну та випари вина.

Кімната стала подібна до спорожнілого шинку. Ганна нерухомо стояла серед кімнати з мульким почуттям зганьбленої. Напівп’яна саркастична посмішка снувала їй на вустах.

З кухні вийшла Таля.

— Мені вже видається, що ти ніколи не залишиш нас, — промовила вона весело.

З передпокою повернувся Нік, він узяв Ганнині руки й по черзі нахилився до них. Ганна тільки тепер стрепенулась, вуста їй іще більше перекосились, і раптом уся вона здригнулась від саркастичного сміху.

— Ха-ха-ха! Як він розлютився! О, як він розлютився!

XV

Зійшовши по східцях, Ганна зупинилась перед дверима, щоб віддихатись. Їй здавалося, що все хвилювання її від утоми. Вона мусить бути цілком спокійна.

І вже наступної миті Ганна рішуче постукала в двері. Їй відчинив Володимир. Він був розкуйовджений, як дикий звір, і здавалося, що зараз хижо накинеться на свою жертву, але, впевнившись, що жертва не втече, він мовчки відійшов.

Ганна, не роздягаючись, сіла на стілець.

Володимир здивовано глянув на неї, й раптом м’язи на обличчі йому пом’якшали.

— Це що, в гості зайшла?

— Я зайшла, щоб з’ясувати наші взаємини.

— З якого це часу тобі потрібні стали коментарі?

— З учорашнього вечора…

— Тобто ти хочеш сказати, що між нами все перервано?

— Я цього не кажу, але коли тобі потрібно — будь ласка.

— Тоді розкажи мені, що означала вчорашня твоя поведінка?

— Моя поведінка одверта. Я погодилась бути господинею в Ніка на іменинах. А от твоя поведінка мені зовсім не зрозуміла. На словах ти присягаєшся в приязні Нікові, а в душі ти проклинаєш його. Скажи, для чого була ота твоя промова?

— За що слід його поважати — я поважаю, але вашої дипломатії я не стерплю. Пам’ятай, Ганно! Я не стерплю!

Володимир нервово заходив по кімнаті.

— Чого саме не стерпиш?

— Того, щоб під виглядом дружби ти була йому жінкою. Так!

— Ти обурюєшся, що я залишилась у нього ночувати? Адже й ти не вдома ночував, так? З приводу цього я могла б цілу дипломатію розвести, але я тобі кажу просто. Я залишилася в Ніка, бо знала, в якому він був стані: він міг що завгодно собі заподіяти, міг навіть зруйнувати машину.

— Машину! — жовчно посміхнувся Володимир.

Ганну вразила ця посмішка; вона обурено скрикнула:

— Так ти йому дифірамбів співав так, на вітер? Ти міг допустити, щоб він знищив машину? Тепер я тебе впізнала. Тепер я з певністю можу сказати, що ти лицемірний, підлий!..

Володимир повернувся спиною до Ганни, й, здавалося, її докори зовсім не зачіпали його, але раптом він винуватим тоном промовив:

— Ганю, ти зрозумій, яке ідіотське становище моє було там на вечірці.

— У всякому разі не гірше, ніж моє було в присутності Баталової.

— Дурниці говориш.

— Ну, а тут і поготів дурниця, — промовила Ганна вже лагідним тоном.

Поволі каламуть почала осідати.

За деякий час життя увійшло в свої береги, хоча якась тінь не сходила Володимирові з лиця. Він міг уже з Ганною обідати, міг зрідка розмовляти, але настрій йому був кепський.

На другий день, після суперечки, до них зайшов Вольський. Він, як казав, забіг між іншим, по дорозі, провідати «друга». Ганна знітилася. Володимир поспішив якнайскоріше вивести Вольського під приводом того, що йому треба йти на засідання художньої ради. Увечері він повернувся напідпитку, що сталося, як підозрювала Ганна, не без впливу Вольського.

— Я бачу, що дуже скоро на тобі стала позначатися вдача друга.

— Друг тут ні до чого. Коли б випив Нік, ти, мабуть, не дорікала б йому дружбою з тобою.

— Слухай, Володимире, коли ти будеш отак кожного дня мене гризти, то дуже скоро з мене залишиться самий кістяк. Я хочу жити.

Він мовчки відійшов, кинувши лихий погляд.

Цієї миті Ганні вже здавалося, що вона ніколи не любила Володимира.

Їх взаємини щодалі більше набирали характеру напруженого непорозуміння. Майже щовечора Володимир повертався додому п’яний. І Ганна вже мовчки його обминала. Ранки ж для обох були з присмаком алкогольного перегару. Ганну гнітив такий стан. Часом їй хотілося піти поскаржитись Нікові, але сам візит до Ніка, здавалося, буде порушенням якогось обов’язку супроти Володимира, якого тепер вона ніби трошки побоювалась.

Розрядка прийшла в неділю з приходом Талі. І Володимир, і Ганна кинулися до Талі, як до рятувального паса, що мав їх витягти на поверхню з їхніх самотніх глибин, куди вони поринули протягом тижня. Перш за все Таля принесла привітання від Ніка — як Ганні, так і Володимирові. Це привітання Володимир, на диво, не тільки не пропустив повз вуха, а ще й підкреслив:

— Так чому ж Микола Матвійович сам не прийшов із тобою?

Ганна, вивіряючи, дивилась на Володимира. Звичайно, в тих словах не було щирості, й Ганна зауважила глузливим тоном:

— Як це Нік досі не відчув твого запрошення?!..

Володимир удав, що не помітив Ганниної іронії, й продовжував наказувати Талі:

— Щоб у ту неділю ти обов’язково прийшла з Миколою Матвійовичем. Чуєш? Або… я напишу йому краще.

Це справді був із його боку шляхетний жест. Ганні зникла з вуст іронічна посмішка. Вона вже утримувалась розпитувати Талю про Ніка лише з приязні до Володимира. Натомість Володимир розпитував, чи працює в останній час Нік у лабораторії, чи не хвалився, як йому йде робота.

Коли Таля пішла, Ганна могла вже тихо-мирно розмовляти з ним. То були звичайні буденні теми, але з ними відроджувалася приязнь. Володимир знайшов свою рівновагу. Проте за короткий час він знову став недомовний. Що день, то настрій йому гіршав, обличчя темнішало, очі променилися хворобливим блиском. Ганна лютилась і на себе, й на Володимира. Для чого було його спонукувати робить те запрошення? Для чого врешті він оце лицемірить? Раптом починала зловтішатися: хотів попишатися шляхетством — тішся тепер.

У суботу вона нагадала Володимирові:

— Так узавтра приймаємо гостей?

Володимир раптом злякано схопився:

— Ах, я й забув! Треба сьогодні ж дістати вина.

Нетерплячість, із якою заметушився Володимир, змішала карти Ганні. Вона вже тільки дивувалась.

У неділю роздратування Володимира дійшло до того, що він уже на кожному кроці кричав на Ганну, але кричав із такого приводу, що ніяк не можна було на нього сердитися. То вона запізно приготувала заливну рибу й та риба не встигне до Нікового приходу захолонути, то її тістечка вийшли такі невдалі, що краще було їх купити. Одно слово, його дратувало все, що могло бути негостинним щодо Ніка.

Коли прийшов Нік, Володимир так щиро тис йому руку, що Нік трохи зніяковів. Він ні в сих ні в тих озирався по кімнаті.

— У вас тут затишно.

— Мале помешкання, — ніби виправдувався Володимир. — Уже з місяць підшукуємо більше приміщення, й ніяк не щастить.

Зайшла мова про житлову кризу, потім перейшли на економічну державну політику…

Нік скоро зорієнтувався і поводився зовсім невимушено. Він підсилював свої докази статистичними матеріалами й доводив, що для розвитку важкої індустрії потрібна чимала зовнішня позика. Володимир охоче з ним погоджувався й узагалі справляв вражіння школяра, що прошпетився.

Ганна вибачливо дивилася на Володимира. Тепер він усвідомив свою провину перед Ніком. Справді, як можна було запідозрювати Ганну в зраді, коли вона тільки поважає Ніка, він щось більше для неї, ніж чоловік.

Ганна підійшла до Ніка й поштиво попрохала його до столу.

Нік силкувався уникати Ганниного погляду, і в тому маневрі Ганна відчула в собі докір за те, що довго не приходила. Коли цокались, Ганна вловила нарешті Ніків погляд і зупинилась на короткий момент перед ним із винуватим виразом на лиці.

Тієї ж миті Володимир поривчасто хильнув чарку.

— А все ж хороші тепер вина пішли, — промовив він і вслід налив собі чарку коньяку.

Нік мав не менший досвід у винах, аніж у статистиці важкої індустрії, і кожну чарку він супроводив порівнянням із якимось закордонним виробом вина. Розмова мала такий дріб’язковий характер, що Ганна воліла, аби її зовсім припинили, але тільки вмовкали на момент, Володимир перехиляв свою чарку коньяку й ніяково додавав:

— Н-да! Вино — екстракт вічної молодості.

— Чи розкладу, — додавав Нік.

І знову вмовкають, щоб піймати один одного на потайному погляді, посміхнутись один до одного і знову випить. Володимир дуже скоро сп’янів, голос йому підвищувався, рухи стали нетерплячими. І раптом він зробив висновок із якихось внутрішніх своїх міркувань:

— А все ж люди в цілому такі підлі, що краще було б, коли б ви замість своєї електричної машини вигадали якусь пекельну. Тоді, напевне, я був би вашим спільником.

Нік вибачливо посміхнувся.

— Для чого така мізантропія? Люди як люди, і підлі, і хороші. Знищити людей, щоб натомість плодилася худоба, — виграш невеликий.

— Хай худоба, хай хаос…

— Хаосу в нас і так скільки завгодно.

Володимир схилився на момент на руки й, ніби передумавши, вже тим самим запальним голосом доводив:

— Це правда. Хаосу в нас скільки завгодно. Кінчайте свою машину.

— Та кінчаю. Взавтра роблю спробу запалити лампу без дротів. Приходьте, Володимире Андрійовичу. Буде Вольський…

— Обов'язково! Обов'язково!

Володимир так зрадів цьому запрошенню, що мимоволі його радість передалася Ганні: «А все ж він хороший».

— Так за успіх, Миколо Матвійовичу! За успіх, Ганно Павлівно! Талю, за успіх!..

Таля неохоче підійшла до стола, й вони всі четверо випили. Це був красивий акорд. Цієї миті Ганні здавалося, що здійснюється потайна мрія, коли дві родини об'єднаються в одну.

Нік теж ожив. Очі йому вдоволено заблищали.

— Ну, так я ж прийшов послухати вашу творчість.

— З охотою, Миколо Матвійовичу, з охотою…

Володимир п'яним рухом із грюком відкинув накривку.

— Ось моя остання річ. Етюд — «Катастрофа».

Ганна здивовано глянула на Володимира. Він їй зовсім нічого не казав про цю річ. І враз дике престо обірвало Ганні думки. З-під пальців Володимира звуки здіймалися з такою експресією, ніби справді хтось раптом завів пекельну машину й розпочав свою руїнницьку працю. Ніби громово рушились кам'яні стіни, какофонічним брязком металу заглушувалися розпачливі зойки верхнього регістру. В тих зойках благальний немічний людський голос, що гине в руїні, але невблаганні вибухи, як ритми морських валів, насуваються один за одним, і врешті… дев'ятий. В ньому конденсується надсадливим фортісімо, й грім, і брязк, і зойк… Усе вмовкає під руїною каміння й заліза. Ще за інерцією зриваються десь поодинокі брили, ще якийсь залізний уламок із брязком котиться в прірву, шерхне щебінь і тихо, як на страшному гробовищі.

Володимир безвільно склав руки на колінах.

Усі мовчали. Врешті Нік, прокинувшись із задуми, тихо промовив:

— Моторошна річ…

Володимир не обернувся й не відповів. Він поклав руки на клавіші й, ніби баский кінь, що витратив свою енергію з перших кроків, почав уже повільно награвати якогось елегійного фрагмента з «Лісової пісні».

Моторошне враження від першої речі поволі розвіялось. Таля підійшла до роялю і почала стежити за рухами маестро.

Ганна сіла поруч із Ніком, на канапі. В тій близькості почувалась зогрійлива приязнь, ілюстрацією до якої була імпресіоністична музика з «Лісової пісні». Що довше грав Володимир, то далі заглиблювалась Ганна своїми почуттями в лісові хащі. То здавалося, що вони там на дачі поруч із Ніком і Володимиром, то раптом в уяві виростав ліс, як жива імпресіоністична декорація, що її освітлюють потайні кольорові прожектори, що без жодних дротів сприймають енергію.

Ганна відчула таку розніженість і втому, що їй хотілося лягти на канапі, поклавши голову Нікові на руки, і мріяти, мріяти… Але раптом Володимир обірвав гру якимось нерозв'язаним акордом й поривчасто обернувся.

— Доволі сентиментальної музики, — промовив він насмішкувато.

Ганна від несподіванки здригнулась.

Нік ввічливим тоном заговорив:

— Чого ж? Я з приємністю слухав.

Але обом, здається, стало ніяково, обоє вмовкли. Ганна підійшла до Талі, щоб дати їм можливість розговоритись, але коли за хвилину вона глянула в їх бік, Нік уже приязно тис на прощання Володимирові руку:

— Я вас жду… Так годині о шостій…

— Обов'язково! Обов'язково!

— Може, й Ганна Павлівна загляне?

— Дякую, Ніку! Я колись іншим разом. Завтра в мене якраз дуже важлива лекція…

Ні, вони зараз обидва такі милі! Вони обов’язково сприятелюються. Треба тільки, щоб частіше зустрічалися. Завтра вона не буде їм заважати.

І вже коли Нік нахилився до Ганниної руки, вона з деяким правом на те в присутності Володимира поцілувала його в голову.

— А правда, Нік хороший? — екзальтовано обійняла вона Володимира, як тільки вийшли гості.

— Прекрасний чоловік, — похмуро відповів Володимир і, визволившись від Ганниних обіймів, сп’яна ліг ниць на канапу.

Ганна тріумфувала. От-от настане момент, коли вона, Нік, Володимир і Таля стануть найближчими друзями, стануть єдиною родиною. Це так певно, як певно те, що Нік буде мати світову славу, що Володимир талановитий композитор, що вона, Ганна, ще буде відома артистка.

І другого дня вранці, пораючись біля примуса, Ганна супроводила варіння кави веселим співом. Та й як не радіти, коли сьогодні приязне побачення Володимира з Ніком, коли сьогодні Ганна зустріла день крізь вікно, на якому мороз розмалював дивовижний ліс, офарблений самоцвітами вранішнього сонця.

Але Володимир устав похмурий. Йому боліла голова. Та й не диво — стільки випити! Чорна кава так помагає.

Проте Володимир відмовився від кави, відмовився прийти навіть на обід. У нього сьогодні безліч роботи: лекції в музичному технікумі, репетиція в опері, нарада… Після репетиції він поїде просто до Ніка, там, можливо, й пообідає… Зі співчуттям до його хворої голови й до його сьогоднішньої денної праці Ганна могла лише тричі міцно поцілувати Володимира. І хоч він дражливо ухилився, це все ж не могло зіпсувати Ганні настрою. Тож Володимир обідатиме в Ніка, як свій, тож Таля, напевне, його догляне краще, ніж вона, Ганна. Те, що Володимир не прийде, розв’язувало Ганні руки на цілий день. Вона зможе засидітись у професора й замість того, щоб поратися коло примуса, буде слухати співи професорових учнів. Вона пообідає десь у їдальні, а там — цілий вечір на лекціях…

Цей день у Ганни справді був міцно зв'язаний, змістовний. Вона повернулася додому лише близько десятої години ввечері. У вухах іще звучали демонстровані на лекціях зразки новітньої західноєвропейської музики. О, тепер Ганна зовсім по-новому буде розуміти Володимирову творчість. Вона тепер дійсно буде йому корисною помічницею. Буяння молодості й певності своїх сил переповняли Ганні груди повінню щастя… О, як любила вона в цю хвилину Володимира!

Проте вона зовсім не очікувала його зараз. Навпаки, що більше проходило часу, то з більшою приємністю Ганна думала про те, що Володимир тепер розважається в товаристві Ніка. Якщо з ними там Вольський, вони, напевне, випивають. Нехай! Вино завжди зближує людей.

Лігши на канапу, Ганна задрімала в мрійній позі.

І сниться їй густий квітучий сад, як ліс. Сад ніби по обидва боки широкої блакитноводої ріки, що тече між квітчастих берегів. Обидва береги з'єднує велика гребля, шумлять турбіни й випромінюють по обидва боки ріки барвисте світло. І в тому веселковому світлі цвітуть водограї, літають сині птиці, ходить казкова мавка, а їй назустріч з ріки — хори русалок. У повітрі пахощі — музика. Такі знайомі й до млості зворушливі мелодії!

І мавка — то вже вона, Ганна, світло — то незримий, безособовий Нік, музика — Володимир. Врешті вони всі три знеособлені. Вони — світло, музика й квітуча природа. Вони — повінь любовної снаги, вони — єдиний акорд, що звучить бажанням…

Але раптом дисонансом врізається шум. Усе тривожно блідне. Ганна впізнає себе, але не впізнає, де вона. Коли виразний голос:

— Ганно!

Ганна прокидається. Перший момент світло електрики їй хочеться вважати за дарунок сну, але настирливий стук у двері розвіює останню ілюзію.

Вона згадала про Володимира й кинулась відчиняти.

То справді був Володимир, але Володимир із божевільно дикими очима, німий і темний, як скеля. Він озирнув кімнату скляним поглядом і нерухомо застиг, закривши лице руками.

— Що трапилось? — скрикнула Ганна, охоплена страшним передчуттям.

— Його вбито… Його вбила машина!

Ганна скам’яніла. Він сказав про Ніка? І раптом нелюдським голосом застогнала. Вона здатна була ще летіти до нього на крилах, переконатися, та її міцно вхопив руками Володимир:

— Не йди! Він мертвий.

І в його дотикові Ганна відчула правду. Здавалося, хтось ножем перетяв їй горло, в очах потемніло. Ще раз її стогін захрипів, і Ганна безвільно скорилась Володимировим рукам.

Частина друга

І

Надворі хуртовина розійшлася сніговим самумом. Перехожі з зусиллям проривалися крізь білі пасма вітру.

Володимир дивився у вікно й щось сердито мурмотів про себе. Коли Ганна озвалася до нього, він ніби не дочув її слів і почав швидко защіпати ґудзики свого пальта.

Ганна заступила йому дорогу з хутром у руках.

— Вово, не вигадуй! Або вдягни хутро, або зовсім не йди. Застудишся. Тоді не одна репетиція пропаде.

— Нічого мені не станеться, — похмуро відповів Володимир.

— Володику, — благаючи звернулася Ганна, — коли хочеш, щоб я була за тебе спокійна, — одягни.

Це був той підкупний тон, коли слід було залишитися принаймні ввічливим.

Володимир став одягати хутро.

Ганна тільки тепер помітила, який він щупліший за Ніка.

Нікове хутро на Володимирові було як лантух. Він мусив широко загорнути поли, щоб мати хоч трохи пристойний вигляд.

— О, тепер ти, як московський купець, — засміялася Ганна.

Володимир злісно махнув рукою у відповідь на її зауваження й швидко вийшов за двері.

Ганні раптом стало сумно. Почуття були невиразні, і Ганна сама не знала, звідки походить той сум. Чи тому, що Володимир пішов сердитий, чи тому, що вона сама залишилася в помешканні перед картиною хуртовини, чи тому, що хутро нагадало їй про Ніка. Ганна заглибилася в самопізнання.

Уже з місяць минуло після смерті Ніка. Ця подія лягла Ганні на лиці кількома новими зморшками, а в душі їй рана, яка постійно ятриться. Така нагла смерть! Якийсь необережний рух, і загинуло життя, загинуло десять років упертої праці.

Може, Нік свідомо вкоротив собі віку, здійснивши свою попередню погрозу. І Ганна здатна була від розпуки розірвати груди, битись головою об мур. Тож причиною тому була вона! Вона — вбійниця! Але в такі хвилини самокатування на допомогу Ганні завжди ставав Володимир. Він утішав Ганну — вона тут ні при чому — розповідав, як під час демонстрування Нік був захоплений і, може, тільки через своє захоплення не помітив, що увімкнув іншого мечика. Ганна була вдячна Володимирові. Вдячна, що він знімав із неї обвинувачення, вдячна, що він поділяв з нею той сум втрати друга. Володимир став тепер для неї єдиною людиною з усіх близьких і рідних. На ньому тепер вона зосереджувала всю свою любов і ласку дружини. І що більший смуток був у Володимирових очах при згадці про катастрофу, то ніжніше дивилася на нього Ганна.

Другим стимулом Ганниної любові до Володимира було його піклування про Талю. Того ж вечора, після похорону, Володимир забрав Талю до себе. Він доглядав її, силкувався розважати, водив до кіна, в оперу, і хоч Таля була весь час засмучена, проте Ганна вже за сам намір ладна була піднести Володимира на найвищий щабель доброчинності.

Особливо тяжко було пережити перший тиждень. Невеличка кімната, де містилося три душі, була насичена важким сумом. Він налягав на кожному кроці, Опромінювався в кожному погляді. Але за цей час Володимир устиг підшукати помешкання з трьох кімнат, і в просторих кімнатах сум дуже розрядився. До нового помешкання перевезли й Нікові речі. Тепер, дивлячись на меблі в знайомих чохлах, Ганна думала, що сталося якесь чудодійне співжиття Ніка з Володимиром.

Але Ганну вразило, що Володимир передав Вольському Нікову лабораторію з усім устаткуванням, а найголовніше — напівзруйновану модель генератора, що її Вольський мав реконструювати. В душі Ганна ніяк не могла погодитися з Володимировими аргументами, що Вольський — єдиний з друзів, якому Нік довіряв секрет винаходу, й що тільки Вольський зможе його відновити. Проте Ганна не насмілилась перечити Володимирові, бо передчувала, що це призведе до серйозної сварки. Вона затаїла в душі нездійсненне бажання мати вдома хоч яку частку Нікової лабораторії.

Того дня, коли упакували останню хуру меблів, Ганна остаточно розпрощалася з Ніковим помешканням, із його лабораторією і з заводом. Виринали найпотайніші спогади співжиття з Ніком, але Ганна не дала волі розпачу. Поруч із нею Володимир, для якого мусила зберегти вірність і радість.

Ганна стала дбайливою господинею нового кубла, і в щоденних хатніх клопотах притуплювалася гострість спогадів. Ганна відживала. Дві близькі істоти щодня оточували її приязню й ласкою. В своєму сирітстві Таля стала покірлива й ніжна. Вона мало тепер розмовляла, але часто, обійнявши матір, застигала сумним зором десь у просторах, куди ніби поривалася полетіти разом з матір'ю.

Володимир так само був обережний у поводженні з Ганною. Він став запобігати, і лише спадав Ганні на очі сум, співчутливо брав її за руку, й уже в самому тому дотикові Ганна почувала втіху.

Сьогодні вранці вони так довго й приязно розмовляли! Навіть веселий сміх проривався Ганні в розмові.

І так несподівано змінилась погода, змінився настрій і відносини.

Ганна засумувала. Їй хотілося б розповісти все комусь близькому, щиро й глибоко, до найпотайніших закутків. Вона могла б сказати це Нікові. Тільки він відчув би найпотайніший її біль.

Дивилася за вікно затуманеним зором, а в душі хуртовиною віялися чуття. Там виринала невиразна постать — напів-Нік, напів-Володимир. Ганна думала, що постать Володимира нагадує їй Ніка через те, що на ній Нікове хутро. Примусила себе згадати лише Володимирове обличчя. На неї глянув злісний вогник синіх очей, і образ розтанув.

Ганні стало страшно. Вона боязко озирнулася в холодному, порожньому помешканні. Чого вона тут? Яким сном її занесло в чуже помешкання, до чужої людини, коли вона мала власний притулок?

Тепер Ганна розуміла Талину дикість. Вони — бранки.

Таля, як і завжди, мовчки пройшла до своєї кімнати, ступаючи несміливими кроками.

Ганну сьогодні це прикро вразило. Де ж та метушлива Таля, що від її ходи дзвенів посуд? Час і події поклали своє тавро і на неї. Вона поблідла, підросла, а разом із тим і змужніла. До Володимира вона ставилась напівофіційно і завжди при ньому уникала материних пестощів.

«Він зовсім мене відчужив від неї», — думала Ганна, дивлячись, як у другій кімнаті Таля сіла з серйозним виразом за книжку. Ганну боліла свідомість того, що Таля розвивається без її впливу, мужніє, й що ось-ось Ганна вже не буде її пестити.

— Талю, ти, може, з’їла б що-небудь, поки прийде Володимир Андрійович?

— Я не хочу їсти.

— Одягни светра, а то холодно в кімнаті.

— Мені не холодно.

— Я боялася, що тобі доведеться саме в хуртовину вертатись додому.

Таля продовжувала читати.

— А Володимир Андрійович вийшов саме в хуртовину. Таке знялося, що з кімнати страшно було вийти.

— Нехай би переждав був. Ще застудиться.

— Казала йому. Боявся спізнитись на репетицію. Я дала йому хутро.

При слові «хутро» Таля нахилилася до книжки, хоч видно було, що вона не могла більше читати. Її погляд бігав по рядках, але не було вже в книзі такого слова, щоб на ньому можна було зосередити свою увагу. Слова розривалися, літери затуманювалися.

Так було завжди, коли якась річ нагадувала їй про батька.

Ганна вже каялася за свою необережність. Вона схвильовано підійшла до Талі, щоб утішити її, та лише торкнулась рукою лиця, як на руку впали гарячі краплі. Мов ужалена, Ганна заридала вголос.

Обидві мали змогу вилити свої болі на самоті. Плакали без слів, але добре розуміли одна одну, одна одній співчували.

Ганна знала, що Талі тяжко від того, що тут у цьому домі вона чужа… До неї не заходять навіть подруги. Над нею тяжить залежність від Володимира. Таля знає, що й мати її така ж безправна тут, як і вона. Обидві мусять таїтися зі своїми справжніми почуттями, бо вони кінець кінцем неприємні їх господареві.

Ганна замислилася. Вона мусить мати якийсь заробіток, щоб дати Талі відчути свою незалежність. Таля мусить бути така ж безжурна, якою була в Ніка.

У звичайний час обіду Володимир не прийшов. Обидві жінки сіли самі за стіл, але сьогодні їжа не йшла їм до рота. Відбувши чергу, розійшлися, кожна в свій закуток. Ганна до посуду на кухню, а Таля до лекцій.

Володимир прийшов пізно, п’яний. Поли хутра були розкидані, губи йому посиніли з перепою, витяглись у зловтішну посмішку.

— Сьогодні, як бачиш, я — п’яний, Ганю! Не лайся, будь ласка. Це тобі нічого вже не допоможе. Я — п’яний. Це такий безперечний факт, як і те, що ти моя жінка. Ти не заперечуєш, га?

— Ти краще роздягнись, а то хутро волочиш по підлозі.

Володимир раптом скипів:

— А-а! Тебе обходить хутро? Я тебе просив, щоб ти мені його давала? Просив? Забери к чорту, щоб я більше його не бачив із тобою разом.

Ганна остовпіла. А Володимир уже п’яним криком скаржився до стін:

— Який чорт штовхнув мене на цю авантюру? Хто сказав, що нежонатому зле жити? Де мій спокій? Де моя воля?

Ганна, поклавши хутро, підійшла до Володимира. В її стиснутих вустах почувався гострий біль і разом твердий намір. Ганна мала щось рішуче промовити. Але Володимир знеможено схилився на стіл, і вся його охляла постать завчасу попереджала Ганну, що йому абсолютно байдуже до того, що вона буде казати. Ганна зневажливо глянула і пройшла в кімнату до Талі. Таля боязко визирала з-під своєї ковдри.

Володимир скоро захріп, а Ганна, вже напівроздягнена, ще довго стояла, замислившись, біля Талиного ліжка.

Вранці, коли Таля пішла до школи, Володимир підійшов до Ганни з виразом побитого пса:

— Ти гніваєшся на мене?

— Гніватись на тебе мені нічого. Але нам треба серйозно поговорити.

— Ти надаєш значення тому, що я сп'яна міг казати?

— Що в тверезого на умі — те в п'яного на язиці. Ти мав рацію. Ми не пара одно одному, й це треба якось ліквідувати.

Володимир посміхнувся. Він уже заздалегідь знав, що легко відіб'є цей наступ.

— Ти кажеш це зовсім не до речі.

— Якраз до речі. Я знаю добре, що я тебе зв'язую.

— Ганно, — строго промовив Володимир, — не говори дурниць. Ти ж добре знаєш, що я тебе люблю.

— Так для чого ж були ці докори?

— Буває ж нуда в чоловіка. Вчора чомусь я цілий день думав про тебе й про Ніка, репетиція пройшла ні к чорту. Я нервувався, лаявся. І в усьому, здавалось, була винна ти. Може, якби я зразу після репетиції прийшов додому, між нами сталася б справді сварка. Мабуть, я того підсвідомо боявся. Я залишився і почав вичитувати оркестрантам. Коли це підходить режисер: «Плюньте на все, Володимире Андрійовичу, ходім краще пообідаємо». Я погодився. З ним я нап'юся і про все забуду. Але ми пішли не самі. В галасливій компанії я ще прикріше почувався. Я бачив поруч із собою безжурну молодь, Баталову, Глинську, флірт, — але до всього того я вже був чужий. Наді мною тяжіли прикрі переживання. Я не міг фліртувати з Баталовою, знаючи твоє ставлення до неї. Разом з тим хотілося протестувати проти такої умовності, хотілося зробити щось рішуче… Але ж ти знаєш, що це був лише хвилевий настрій. Юність ніколи не повернеться вдруге. Життя йде своєю ходою.

Під розповідь Володимира у Ганни плелися свої думки. Вона роздумливо промовила:

— Так не можна нам далі. Ти мусиш знати, що я ні до чого тебе не зобов'язую. Розважайся собі, як хоч, фліртуй, з ким хоч, — це твоя справа. Єдине моє прохання до тебе — знайди мені посаду.

— Ганно! — ображено скрикнув Володимир, — цього тобі зовсім не потрібно робити! Ти вчишся, і цього з тебе досить.

— Ні, це конче треба зробити. Це обох нас звільнить від матеріальної й моральної залежності…

Володимир засоромився. Він почав просити в Ганни вибачення за свої брутальні зізнання. Це ж він зробив лише тому, що сьогодні не надавав їм жодної ваги. Це був лише порожній феєричний вибух хворих нервів…

Але Ганна стояла на своєму. Найкращі ліки для нервів — унормувати відносини. Для чого самим себе полонити, коли можна прожити вільно й дружньо?

Ганнині аргументи поволі почали проходити й до Володимирової свідомості. Він заперечував щораз роздумливіше і кінець кінцем екзальтовано промовив:

— Справді, ти маєш рацію. Сама свідомість того, що ти вільний, багато важить. Ідеш ти вулицею — ти сміливо дивишся у вічі кожній людині; ти не думаєш про зраду, не думаєш про обов'язки. Ти живеш безпосередньо… В твоєму погляді, Ганно, є щось нове. В іншій жінці я, напевне, цього не зустріну. Ну як не любити тебе, Ганнусю! Саме так треба розуміти розвиток подружнього життя. Цілковита незалежність одного від одного й разом із тим така спільність інтересів. Саме такий шлюб може бути міцний і щасливий!

Володимир із Ганною дійшли цілковитої згоди. Для Володимира Ганна стала якоюсь новою цінністю, що її він оберігав і разом із тим пишався, що він її власник. Він міг побожно дивитися Ганні у вічі й бачити там якусь надлюдську душу, а після цього захоплено промовити: «Щойно зустрів на вулиці такі прекрасні очі! Півжиття можна віддати за самий погляд!»

Але у відповідь йому Ганна лише безжурно засміється: «дурнику ти малий…»

Такий захоплений бував Володимир по кілька днів, але варто було Ганні посміятися з нього, як він уже все забував і ладний був по-хлоп'ячому здушити її в обіймах. Хіба ж можна було сердитись на такого пустуна? В ньому було ще стільки безпосередньо-наївного, що Ганна якось сказала йому, буцімто він менший за Талю.

Справді, з Володимиром сталося якесь переродження. Він часто починав клоунські витівки й до сліз смішив Ганну. Під впливом цих витівок незабаром і в Талі розвіявся похмурий настрій. Це найбільше тішило Ганну.

Одного морозного ранку, коли сонце рожево світило у вікно, Володимир, одягаючись, мугикав собі під ніс безладні слова: «сміх і сонце треба конче, конче, сонце, сонце конче…»

Він певний був, що співає на самоті для себе, коли це несподівано в сусідній кімнаті розлігся такий щирий дитячий сміх, що Володимир зніяковів. Він озирнувся й помітив, що з-під ковдри за ним слідкували сміхотливі Ганнині очі. Володимир, прибравши виразу безвідповідального пустуна, накрив Ганну ковдрою, а сам кинувся в бічну кімнату, де не вгавала від сміху Таля. Він почав кутати в ковдру її, силкуючись затулити рота, але Талю ще більший узяв сміх. Вона борюкалася, силкувалася визволити на хвилину рота, щоб зареготати у вічі Володимирові. Боротьба перейшла в гру. Затуливши рота Талі, Володимир сам реготався за неї.

— Ти будеш з мене сміятися? — погрожував він.

— З тебе й кури сміятимуться. Хто ж таких дурних пісень співає? — вигукувала зі сміхом Ганна.

— От навмисне буду співати, — бравував Володимир і знову почав: — Конче сонце, сонце конче…

— Ой, умру! — благала Ганна.

Володимир навмисне підсилював голос, а Таля, побачивши, як затуляє вуха мати, почала й собі підтягувати, щоб урешті таки дошкулити, Ганна ж, затуливши вуха, почала монотонно густи, щоб заглушити крики супротивників. Тоді Володимир узяв іще на підмогу кішку й, притискаючи їй хвоста, примушував її нявчати. В хаті утворилась така нестерпна музика, що навіть вікна жалісливо дзижчали.

І раптом усі троє обірвали спів, змінивши його на дикий гомеричний регіт. Таля й Ганна згиналися на своїх ліжках від сміху, а Володимир, як той сатир, із реготом перестрибував від одного ліжка до другого.

— Ось де справжня музика! Ось де безпосередня емоція! Без жодного теоретичного розумування…

Підбадьорені успіхом цього ранку, Володимир із Талею майже кожен день розпочинали «котячим концертом». Ганна забарикадовувалася подушками, а Володимир із Талею в такі хвилини, здавалося, ставали однолітками. Таля сумлінно підтримувала Володимира в наступі на матір, і коли мати пускала в діло подушки, Таля ставала наперед Володимира, щоб захищати його своєю постаттю.

За кілька таких концертових виступів Володимир із Талею стали друзями. Вдома Таля вже не дичилася, її рухи пожвавішали, вона могла вже сама собі наспівувати чи грати бравурних мелодій. У ній заговорили її літа. Коли Володимир довго не приходив додому, вона починала розпитувати, що його могло б затримати. А лише показувався Володимир у дверях, як обидві жінки кидалися йому назустріч, вигадуючи одна на одну яку-небудь плітку. Володимир так само реагував на їхні вигадки жвавими жартами й здебільшого ставав на Талин бік.

У домі розвіявся сум, зникла недомовність. Здавалося, можна було задовольнитися таким станом речей і не замислюватись над майбутнім. Одначе Ганна вперто шукала собі посади друкарки. Вона хвилювалася, злостилася, коли в якійсь установі вже певна посада раптом зривалася. У такі хвилини Володимир починав умисне дратувати Ганну.

— Якби добра друкарка — вже давно мала б посаду. Краще облиш свої вигадки.

Ганна змовчувала Володимирові й другого дня знову йшла на розшуки.

Бачачи таку впертість, Володимир промовив до Ганни:

— Коли ти вже так хочеш, я маю для тебе посаду. Ти не погодилася б співати в оперовому хорі?

Чого кращого могла сподіватись Ганна?

Вона нетерпляче чекала години, коли Володимир представить її директорові. Власне, з цього моменту мусить початись її відродження. Вона тепер розуміла, чому їй не пощастило потрапити на посаду друкарки. Її кар'єра — на сцені. Почуття ніколи не зраджувало її. Вона вірила, що народилася під щасливою зіркою. Всі негоди, яких досі зазнавала, були застереженням ласкавої до неї долі. Її любов до Ніка була несправжня, так само як несправжній був її фах хатньої господині. Її доля об'єднала з Володимиром для спільної праці на музичному полі. Сьогодні вона співачка, завтра — виконує епізодичні ролі, а там — примадонна.

II

Ганна ретельно оглянула свій туалет, як це робила за дівування перед яким балом.

Витираючи перед люстром обличчя одеколоном, вона подумала, що їй слід зробити масаж. Але сьогодні цю думку відкинула. Вона зробить це тоді, коли матиме в опері достатній стаж, щоб фарбувати губи.

Причепурена Ганна вийшла під руку з Володимиром на вулицю. Морозний ранок пересипався на снігу барвистими порошинками, розливаючись у повітрі сонцем, скрипом і дзвінками. Було молодо, ясно, весело. Ганні здавалося, що всі перехожі знають, куди вона йде зі своїм чоловіком, і з повагою проводять їх очима.

Ось молоді студентки з теками нот поспішають до музичного технікуму. Вони всі добре знають Володимира, з деякими він вітається. Вони, напевно, ззаду озираються на Ганну з заздрістю в очах. Любі дівчатка! Як мріють вони про оперу! Скільки мине літ, поки деякі з них побожно стануть за її лаштунки, а Ганна вже йде на репетицію. У неї було таке почуття, ніби це був її бенефіс.

Коли Ганна вийшла з Володимиром на сцену, з нею чемно привітався хормейстер на очах у інших співачок, потім із-за рампи швиденько підвівся пристаркуватий Гдаль і приділив Ганні кілька хвилин улесливої розмови. Ганна була привітна з кожним з цих відповідальних діячів сцени, демонструючи свою близькість із ними перед хором.

Володимир привітався з артистами і врешті зупинився перед Баталовою. Ганна глянула в його бік. У цей момент її погляд зустрівся з поглядом Баталової. Зніяковівши трохи, Ганна вклонилася. Баталова з байдужим виразом на лиці ледве кивнула їй головою й продовжувала розмовляти з Володимиром. Ганну вколола образа. Вона вже вважала за неприпустиме те, що після цього Володимир розмовляє з Баталовою.

Вона підійшла до нього.

— Володимире, ти спізнишся на лекції.

— У цю ж хвилину біжу. До побачення. — Він чемно вклонився, а Баталова велично піднесла йому свою руку для поцілунку.

— Прошу звільнити сцену. Всі на місця. Хор праворуч, балет ліворуч, — розлігся гучний голос режисера.

Уся маса людей заметушилась. Ганна слухняно пішла в свій бік, розуміючи, що на сцені вона займає дуже мізерне місце. Баталова ж продовжувала серед сцени розмову з артистом Джіонеллі, її зарозумілий вираз промовляв, що розпоряджень для неї не існує — вона сама тут владарка.

Репетиція почалася в хаотичній грі оркестру, хору та солістів. До цього приєднувались іще викрики диригента, хормейстера, режисера та інших технічних розпорядників сцени. Це нагадувало Ганні ті «котячі концерти», які влаштовував Володимир із Талею, тільки в далеко менших розмірах. Одначе вона була свідома того, що, як із шумовиння морського народився чарівний образ Венери, так із цього хаосу звуків мусить викристалізуватись чіткий і барвистий музичний твір.

Свідома своєї відповідальності, Ганна пильно стежила за паличкою маестро й одночасно прислухалася до розпоряджень режисера, щоб супроводити спів відповідними рухами. Вона до того захопилася своєю грою, що їй уже здавалося, ніби вона стала центром загальної уваги.

Коли це, як на глум:

— Хор, зі сцени!

На кону співала арію Баталова. Всі розпорядження припинено. Маестро звертає безпосередньо на неї увагу. Здавалось, цілий оркестр існував тепер тільки для того, щоб на тлі музики піднести горду постать Баталової, оздобити нюансами флейт і арфи її голос.

Ганна дивилася з-за лаштунків на Баталову з виразом зневаги в очах. Коли сусідка вловила її погляд, Ганна шепнула:

— Вона надто пихато грає…

І раптом злякано стрепенулась. Її слова, здавалося, всім стали відомі. Оркестр захвилювався. Громовим протестом загуркотів барабан. Металево різнули труби й литаври. Баталова металася по сцені з надсадним криком. Їй на допомогу збігались співаки. Крики протесту лунали в повітрі разом із піднесеними руками.

Ці крики затуркували Ганну. Вона мусила бути слухняним знаряддям, губила свою індивідуальність.

Тільки на вулиці Ганна опритомніла. Власне, що вона може мати проти Баталової як артистки, але Баталова як людина — це неможлива істота. Її зарозумілість переходить найелементарнішу чемність. Із хористами вона не вітається, з артистами її увага й чемність пропорційна до імені кожного з них. Правда, до деяких імен, як Джіонеллі й Ремез, вона надто уважна. І чому Володимир іще такий запобігливий з нею? Невже він не бачить, що вся її приязнь скерована на те, щоб залучити його до гурту своїх прихильників? Вона хворобливо честолюбна.

За обідом Ганна свідомо завела розмову про Баталову.

— На мою думку, слава її перебільшена. Вона ім'я собі створила не стільки талантом, скільки жіночою дипломатією.

— Нехай у тебе не буде голосу, то розводь свою дипломатію з рання й до вечора — нічого тобі не допоможе, — промовив, сміючись, Володимир.

Ганна чомусь образилась.

— Та ти ж сам закоханий у неї, як марцевий[25] кіт.

Володимир іще дужче зареготав.

— Коли б моє кохання та прибавляло таланту, то ти б уже була світовою зорею.

— Ти говориш дурниці, — вкінець розгнівалася Ганна.

Під Володимиром аж стілець заходив від реготу.

— Ану, Володимире Андрійовичу, я почну з вами фліртувати. Нехай я буду талановита, — промовила Таля, і за цими словами так повела очима, ніби вона була вже досвідчена кокетка.

Ганна зніяковіла перед Талею.

— От же дурне дівча. Звичайно від диригента багато залежить, ну й фліртує, — вже лагідно додала Ганна.

З того, як поставився Володимир до її підозри, Ганна сама собі стала смішна. Власне, яке її діло до Баталової? Кожна з них має свій шлях, а те, що Баталова згорда з нею поводиться, — пусте.

У Ганни самої стане гонору, щоб відповісти цим Баталовій.

Свій намір Ганна скоро почала здійснювати. Під час спектаклю вона зустрілася з Баталовою біля її вбиральні. Помітивши солістку, що дивилась на неї, Ганна гордо пройшла в своєму бутафорському одязі, не вклонившись.

Цей вчинок та ще середньовічний південний одяг під'юджували Ганну, наллявши їй у жили південної романтичної крові. На сцені вона почувала природний потяг фліртувати з парубками, грати роль козир-дівки. Коли б тут була Баталова, Ганна прилюдно розреготалася б із її зарозумілості.

Баталова ж вийшла на сцену лише в другому акті. Її шовкове убрання, оздоблене сухозліткою, затьмило убрання всіх дівчат. Ганна відчула, як при Баталовій у неї зникає запал. Проте намагалася згорда дивитись на Баталову, штучно підсилюючи свою неприязнь. Навколо ж очі дівчат дивилися на героїню з зачарованою побожністю. Баталова входила в роль. Голова їй щораз погордливіше підносилась, голос щораз певніше звучав. Її зір був десь понад сутінками партеру, де сиділа зачарована маса слухачів. Диригент розпинався перед нею, оркестр і хор співали їй хвалу. Її голос спинається понад усіма й раптом обривається переможним фортісімо.

Зала шумить бурею оплесків.

Баталова ще раз вертається на хвилину за завісу й гордовито проходить за лаштунки. З усіх кутків на неї прядуть по-блюзнірському заздрісні очі. Ганна ж, не відступаючи з дороги, нахабно дивиться Баталовій в очі. В її погляді презирство й іронія.

В очах Баталової пробігла лиха іскра. Вона, обминувши Ганну, люто вдарила носком черевика в живіт співачку, що стала їй на дорозі, нахилившись застебнути капчика. Співачка вся перекосилася від болю, вона задихалась.

Ганна обурено стрепенулась. Почувала, що цей штурхан у душі призначався для неї.

— Це хамство… Люба моя, ви мусите обов'язково заявити в місцевком. Треба врешті збити їй пиху.

— Хто їй що зробить! — безнадійно зітхнула співачка.

— Якщо ви не заявите, я сама заявлю. У нас аристократії не повинно бути.

— Що ви? Що?.. Я вас прошу, не робіть цього, — благала перелякана співачка.

Їх оточили інші співаки. Довідавшися, в чому справа, всі вони поставились до вчинку Баталової так, ніби вона штурхнула галузку, що заважала їй на шляху. Ганна обдала презирством цю безособову масу й мовчки відійшла.

До неї наблизився режисер.

Ганна почала скаржитись на Баталову, та режисер її грубо перебив:

— Вибачте… але коли ви маєте щось проти Баталової, то не виявляйте, будь ласка, цього на сцені. Не імпровізуйте гри. Коли потрібно захоплення — дайте його мені!

Ганна стояла приголомшена. В перший момент їй хотілося образитись на режисера, але вона зараз же злякалася за свою кар'єру. Вона не заперечила жодним словом. Боязко озирнулась і мовчки пішла за лаштунки, пригноблена власного провиною.

Удома Ганна змовчала про ту догану, що мала від режисера, але обурено розповіла про вчинок Баталової.

Цього разу Таля перейшла на Ганнин бік.

— Я б їй очі видерла, коли б це мене вона так вдарила.

Володимир роздумливо відповів:

— Та-ак… свинство…

Ганні видалося, що Володимир надто кволо реагує на такий вчинок, і вона злісно викрикнула:

— Так і знай, що після цього я їй ніколи не подам руки.

Володимир змовчав.

Деякий час Ганна справді бойкотувала Баталову, хоча та не виявляла з цього приводу жодного занепокоєння. Але незначний випадок якось несподівано змішав карти обох.

Ганна йшла на репетицію разом із Володимиром. Раптом у дверях опери вони наздогнали Баталову. Володимир галантно уклонився, але в той момент, як Баталова привітала його чарівною посмішкою, певна того, що диригент зупиниться біля неї, щоб прикластись до руки, Володимир мовчки обминув її.

— Чого ж ти не поручкався з прем'єршою? — зловтішно запитала Ганна.

— Тільки того, щоб не примусить тебе порушити твоє слово, — засміявся Володимир.

— Я б їй не подала руки.

— Невелика приємність була б тобі з того.

— Тобі, ти хочеш сказати. Я бачу, що це тебе обійшло.

— Бо ти дурниці вигадуєш.

— Я абсолютно не хотіла, щоб через мої дурниці ти псував собі настрій. Будь ласка, залишайся й виправ свою необачність.

Ганна зі сміхом випустила руку Володимирові.

Він сердився.

— Ти зі своєю Баталовою робишся нестерпна.

— Ти хочеш сказати, що в присутності Баталової я нестерпна для тебе.

— Ганно, — гостро глянув Володимир. — Ми колись із тобою умовлялись. Будь ласка, хоч на сьогодні стримай своє слово. Замовкни про Баталову.

Вони дійшли до убиралень і розстались. Володимир сердитий, а Ганна задиркувато-глузлива.

За свій диригентський пульт Володимир став іще більше зденервований, аніж був, коли Ганна лишила його біля дверей убиральні. Він нервово перекидав ноти, одночасно кидаючи різкі розпорядження.

Баталова вийшла на сцену трошки пригнічена. Її чорні брови, завжди підняті чіткими дужками, сьогодні були приламані. В її очах блукало якесь роздратування.

Ганна добре розуміла Баталову, й від того їй хотілося пирскнути сміхом на всю сцену, але вона перемогла себе й уже з серйозним виразом стала до хору.

Дія розгорнулася повним темпом. Артисти зі співом перехрещували сцену вздовж і впоперек. Оркестр поривався кудись осатанілим престо. Хор напружено чекав вступу. Раптом усе десь провалюється в прірву, тільки різкий крик серед несподіваної тиші:

— Та киньте нарешті к чорту ви своє улюблене фермато. Хто з нас кінець кінцем керує?..

Від несподіванки у Ганни заворушилися коси на голові. Очі Володимирові випнулися, як два сині пухирці, а зблідлі губи випліскували лайку. На кону перед ним стояла Баталова, мов школярка, і знічено крутила в руках шовкового шнурка від своєї торбинки. Моментами вона підводила очі, маючи намір щось різко відповісти, то раптом ніяковіла й відводила очі десь убік. Нарешті Баталова так розгублено почувалася, що от-от, здавалося, шнурок випаде їй із рук. Ганні стало шкода її. Це вже занадто. Настрій Ганні зіпсувався. Вона відчула, що частина провини за цей Володимирів випад падає на неї. Вона робить Володимира хамуватим, а цим ні він, ні вона не виграють нічого в очах оперових робітників. Але в міру того, як кожний рух Володимирів Баталова виконувала з улесливою слухняністю, Ганна переймалася погордою.

Так і слід із нею поводитись. Надто вже зарозуміла.

Після репетиції Ганна підійшла до Володимира.

— Я вже готова. Ходім!

Володимир уклонився до гурту артистів і оркестрантів, що його оточували, і мовчки взяв Ганну під руку. Дорогою він теж мовчав.

«Він гнівається на мене, — думала Ганна, — не було б мене сьогодні в опері, він, напевне, поїхав би обідати з товариством. Можливо, там він помирився б із Баталовою, а так його мучать докори».

Ні, з сьогоднішнього дня Володимир ані слова не почує від неї про Баталову.

Вже другого дня Ганна пішла на репетицію раніш за Володимира під приводом того, що їй потрібно дещо закупити в місті. Після репетиції вона теж вийшла, не дожидаючись.

Це трохи його здивувало.

— Чому ж ти на мене не чекала?

— От, дуже потрібно. Мене Гдаль проводив.

Володимир із робленою похмурістю знизав плечима.

Його не дуже обходило те, що Ганну хтось проводив, але він хотів бути уважний до неї.

Ганну обійшла ця уважність із чемності, й тому вона зважила, що достойною відповіддю буде її байдужість до його особи. Впродовж цілого дня вона дотримувалася своєї тактики. А ввечері Володимир підкреслив, що його абсолютно не обходить Ганнина поведінка. Він зачинився в себе в кабінеті й працював там, аж поки вона заснула.

Другого дня настрій Ганні впав. У опері вона вже загубила свою задерикуватість. Їй уже прикрим здавалось мірятися звитягою з Баталовою. Тепер Ганна силкувалась уникати очей Баталової, щоб не видатись мізерною.

Ганна скорилась. Але якось, проходивши по сцені, вона почула, як до неї заговорила Баталова:

— Здрастуйте, Ганно Павлівно! Невже я така маленька, що ви ніколи мене не хочете помітити?

— Вибачте, Людмило Юріївно, їй-бо не запримітила. А взагалі я вас вважала за таку видатну постать, що не сміла надокучати вам своєю особою.

— Дякую за комплімент, але, як сказати правду, мені здавалося, що ви завжди ставились до мене чомусь упереджено.

— А мені здавалося, що ви до мене, — сміючись, додала Ганна.

За нею засміялась і Баталова. В її акторському сміхові Ганна відчула кілька щирих нот. Обидві жінки потисли одна одній приязно руки.

Ганна не могла опам'ятатися від такої несподіванки. А втім, це був приємний факт. Баталова капітулює. Їх приязну розмову чули багато хористів, і зараз Ганна почувалася між ними на цілу голову вищою.

Після цієї миролюбної зустрічі Ганна з Баталовою дуже часто зупинялися, щоб перекинутись кількома приязними словами. Власне, говорили ні про що, але кожна вважала за свій обов'язок сміятися чи захоплюватися з того, що оповідала друга.

Одного разу після репетиції Володимир зустрів їх у коридорі. Вони стояли обійнявшись. Він щиро розреготався з того, що здавалося йому парадоксальним явищем.

— З якого ж це часу між вами така приязнь?

— З того, як заговорили, — так само зі сміхом відповіла Баталова.

Усі троє якийсь час приязно розмовляли. Нарешті Ганна запропонувала провести Людмилу Юріївну до її готелю. Володимир залюбки погодився. Всю дорогу до готелю він смішив обох жінок своїми дотепами та анекдотами «найновішого видання».

Дійшовши до готелю, Баталова на прощання поцілувала Ганну і вдячно простягла обидві руки Володимирові.

Розсталися зі сміхом на вустах, обдаровуючи одне одного приязними поглядами.

— А я й не підозрював ваших симпатій, — зі здивуванням говорив Ганні Володимир.

— Вона таки справді дуже мила людина!

— Це приємно, що ти про неї такої думки.

І сьогодні Ганна була задоволена з себе. Він думав, що вона буде ревнувати його до кожної спідниці?! Чудний хлопчина!

Знову ранками відновилися «котячі концерти». Таля, що деякий час не мала розваги, тепер супроводила концерт найенергійнішою драматизацією. Вона часто обертала навколо себе червону ковдру, що мала бути за плащ тореадора, і тоді Володимир мусив хапатися за палицю, щоб від ролі бика перейти до ролі гладіатора. Іноді ж, коли Ганна наступала на обох, зі стільців утворювалися барикади і подушки, як важкі набої, літали по обидва боки барикад. У кімнаті робився содом, але ж хіба могла Ганна сердитись? Володимир іще ж таке дитя! Він не пограється день-два й уже починає капризувати. Ну як його не любити, такого пустуна! І Ганна кидається в наступ через барикади, хапає в обійми Володимира й, цілуючи зі сміхом, переможно тріумфує.

Ганнині дні так легко розліталися, як пір’їнки кульбаби на вітрі. Вдома вона розважалася хатніми витівками своїх дітей, а в опері кожної вільної хвилини просиджувала в убиральні з Баталовою. Тут вони перемивали кістки оперових робітників, примірювали бутафорський одяг… І це близьке знайомство з залаштунковим життям опери тішило Ганну, як безперечний доказ того, що вона посувається в своїй кар’єрі.

Іноді до них в убиральню заходив і Володимир. Про нього Баталова казала Ганні, що він найсимпатичніша людина з усіх оперових робітників.

Знаючи, що вони симпатизують одне одному, Ганна часом залишала їх наодинці. Проти цього Володимир ніколи не перечив, і Ганна діставала за це вдома кілька приязних поцілунків, а при новій зустрічі Баталова стискала її в своїх обіймах із подвійною силою. Тепер Ганна пишалася приязню Баталової й віддячувала за це тим, що давала їй нагоду розважатися з Володимиром. У ті дні, коли Володимир не бував у опері, Ганна приносила Баталовій від нього привітання. Володимир став темою їх щоденних розмов. Баталова цікавилась усіма властивостями його вдачі, і Ганна залюбки розповідала їй про найінтимніші моменти їх співжиття і принагідно розхвалювала Володимира.

Натомість Баталова часто розповідала Ганні про своїх численних прихильників, що їм вона відмовила в приязні. Ці розмови набирали характеру змагань, але кінець кінцем Баталова заздрила Ганні. Вона мала успіх на сцені, зате Ганна мала чоловіка, якого не мала жодна жінка.

Одного разу Ганна сказала Баталовій, що Володимир захворів. Очі Баталовій стали круглі, як у переляканої нічної пташки.

Ганна в душі посміхнулась і поспішила заспокоїти Баталову. Володимир зовсім не так уже серйозно хворий, як думає вона. Просто підвищена трохи температура — мабуть, застудився десь.

— Я ж його й так кілька днів не бачила. Перекажіть, що дуже скучила.

— А ви зайдіть після репетиції до нього. Разом пообідаємо… Він дуже радий буде вас бачити.

Баталова не перечила. Через кілька годин Володимир побачив її на порозі свого кабінету і з жартівливим пафосом продекламував:

— Дякую вам, боги, що ви наслали на мене недугу… Я маю щастя бачити в себе Людмилу Юріївну. Вибачте мені, я зараз же встану.

— Ради бога, не вставайте. Я зовсім не хочу бути причиною ускладнень вашої недуги.

— Ви тільки причина мого одужання. Я прекрасно себе почуваю.

За кілька хвилин він був уже в їдальні. Він мав зовсім здоровий вигляд, але жінки заспокоїлися лише тоді, коли він показав їм термометра з температурою 36,8°.

З нагоди візиту їхньої хорошої приятельки Володимир послав робітницю по вино.

По обіді він почастував Баталову кількома фрагментами своєї опери. Баталова була зачарована. Вона тут же розучила й виконала арію Мавки. Ганна мусила признатися собі, що арію Баталова виконує краще, ніж вона. Це, власне, була єдина крапля отрути, що трохи зіпсувала їй настрій. Одначе, прощаючись із Баталовою, вона так само міцно цілувала її. Вона сподівається, що Людмила Юрїївна їх не забуватиме. Але Баталова мала сьогодні таке задоволення в їх родині, що з приємністю буде навідуватись.

Талі Баталова не сподобалась.

— Вона така влеслива, аж нудна.

— А хіба тобі не подобалось, як вона співала? — заступався Володимир.

— Отож і образливо! Сама несимпатична, а так хороше співає. По-моєму, хороший артист мусить бути й хорошою людиною.

— То ти її ще мало знаєш.

— Признайся, Володимире, — встряла в їх розмову Ганна, — вона тобі дуже подобається?

— Як тобі сказати? — вивіряючи Ганну, глянув на неї Володимир, — у ній є якийсь бісик. Отак із першого погляду ніби сумирненьке, пухке звірятко… А доторкнись — ой, ой, як вишкірить зубки! Мені часом подобається з нею гратись.

— А мені здається, що вона дуже нещаслива людина.

— На мою думку, все нещастя її від того, що вона змагається за кожен крок, де прищемлено її самолюбство. Така вже вдача артиста.

Ганна не погоджувалась. У Баталової є прихована якась глибша трагедія. Вона це спостерігала не раз. І Ганна раптом почала відстоювати свої вигадані спостереження.

Непомітно склалося так, що Володимир помінявся з Ганною своїми поглядами на Баталову. Для Володимира вона була майже звичайною людиною, а для Ганни стала надзвичайно симпатичною. Проте, незважаючи на різницю в поглядах, для обох Баталова була бажаним гостем у домі. Тоді в домі було багато сміху, співу й музики. Навіть Таля поволі сприятелювалася з нею. Баталова часто розважала всіх, оповідаючи про свої залаштункові романи. Вона глузувала з них, і з великих, і малих своїх залицяльників. Найбільше здивувало Ганну, що в тому хвості був і поважний маестро Гдаль.

— Якось заходить до мене в убиральню. І цей чорноротий лізе цілуватись: «О, моя чарівна Маргарито, дозвольте вас повіншувати»! «О, мій любий Фаусте, закрийте свого беззубого гамана і йдіть ви до… Мефістофеля». Ах, як грюкне він дверима. Вся душа мені затремтіла…

— Ха-ха-ха! Так ось чого він відмовляється диригувати в «Фаусті»…

— Отож…

— І ви не боїтесь, що він вам нашкодить? — з утіхою за Баталову запитала Ганна.

— Плювать! Мені так уже набридло його залицяння, що, здається, часом розчавила б його голомозу голову, як горіха. — І Баталова змінила свій жартівливий вираз лиця на щиро обурений.

У Ганні прокинувся жаль до неї, але зараз же вона завагалась. Чи не розігрує Баталова цю комедію для того, щоб Володимир вигороджував її в «Фаусті»?

За хвилинку Баталова безжурно розповідала нову пригоду. І знову всі реготались.

Усі звикли до Баталової, і коли вона довго не заходила, почувалося, що в помешканні ніби рідшає повітря, всі млявішають, нудяться. Володимир береться до своєї роботи, Таля до своєї, а Ганні ні з ким і ні про що говорити. Тоді Ганна почувала органічну потребу бачити біля себе Баталову, об’єднати навколо неї всю родину. Ганна тоді знічев'я заходжувалася біля пудингів та кексів, покладаючи на них надію, як на певну принаду для Баталової. Баталова завжди була в захваті від Ганниного куховарства, і Ганна залюбки демонструвала свій хист.

Одного з понеділків — день відпочинку оперових робітників — особливо багато клопоту завдало Ганні це куховарство. Увечері обіцяла зайти Баталова.

Це спричинилося до того, що Володимир цілий день упорядковував свої занехаяні ноти. Увечері він приніс вина. Баталова любила випити, й тоді вона ставала особливо життєрадісною.

Уже саме очікування Баталової оживило Володимира й Ганну. Вони заздалегідь спільно накривали на стіл.

Володимир жартома докоряв Ганні:

— Чого ж ти так мало купила ананасового варення? Його ж якраз любить твоя Баталова.

— Не знаю тільки, чия вона!? Як тобі шкода моєї Баталової, то ти не їж. З неї вистачить.

У цей час задеренчав дзвінок. Володимир квапливо побіг відчиняти.

Ганна зустріла Баталову на порозі своєї кімнати й радісно, немов після довгої розлуки, кинулась в обійми.

Володимир споглядав обох блискучими від утіхи очима, ладний сам прилучитись до їх обіймів. Коли їх руки рознялися, Володимир узяв на себе місію роздягати Баталову. Його рука несамохіть кілька разів торкнулась її грудей, і Баталова так само несамохіть притискала її на грудях, висловлюючи подяку за послугу.

Визволившись від важкого верхнього одягу, Баталова вихилялася перед веселковим світлом кришталевої люстри. На її зчервонілому від морозу обличчі двома великими іскрами світилися чорні очі, брови вирізьблювалися чорними гадючками, що ніби на герць спинались одна перед одною. Кармінові уста променилися привітною посмішкою, а зверху весь овал лиця був декорований хвилястим вінком жовтого підстриженого волосся. Вся висока постать Баталової в темно-зеленій шовковій сукні мінилася блиском морської хвилі, розсипалася бризками кольє гірського кришталю. В тій хвилі, як білі наяди, бавились оголені граційні руки. Баталова ніби милувалася своєю владою над присутніми.

Володимир не відривав очей. У них, як у плесі озера, відбивалась привітна її посмішка.

«З них гарна була б пара», — мимоволі подумала Ганна, і раптом на її привітне обличчя набігла тінь. Щоб не засмутити гостю, Ганна одвернула погляд і в люстрі побачила свою постать. Вона була в сукні з сірої шерсті, і від того все обличчя здавалося так само невиразно сіруватим. Бліде пом'яте лице, бліді вуста, вицвілі й сіруваті очі. Широкий лоб зовсім не до речі перерізували дві великі борозни.

Ганна подумала, що сукня їй не до лиця, слід фарбувати губи й колір шатенки змити перекисом водню. На цій думці Ганна повеселішала й приязно звернулася до Баталової, запрошуючи її до столу.

Володимир запропонував Баталовій розігнати мороз коньяком і сам охоче склав їй компанію.

Скоро кімната заповнилась гамірливим сміхом. Володимир з одного боку, а Ганна з другого ретельно частували Баталову. Кожного разу, коли вона відмовлялася випити, Володимир брав чарку її ж рукою, і жінка скорялась.

Ганна кілька разів затримувалась на кухні, щоб позбавити їх своєї присутності. Вона певна була, що не ревнує Володимира до Баталової, й хотіла це підкреслити.

Вечеря проходила в супроводі анекдотів, що їх розповідали по черзі то Баталова, то Володимир. Усі сміялися з недомовності в анекдотах, а в Талі загорались цікавістю очі.

Вже було за дванадцяту, як саме розпочалась концертова частина вечора. Кожний з присутніх мусив демонструвати свій музичний хист, і навіть Ганна з ніяковістю за свій дилетантизм виконала кілька романсів.

Таля заграла фокстрот. Баталову раптом потягло до танцю. Вона охопила Володимира й, притиснувшись усім тілом, почала водити його по кімнаті. Очі Володимирові заблищали живим сріблом.

Ганна дивилась на них вибачливою посмішкою.

Раптом Баталова схаменулась. Уже пізно, вона мусить йти додому.

Володимир випростався, готовий до її послуг.

«Він буде її проводити», — майнула Ганні думка, і в ту ж мить вона простягла обійми до Баталової:

— Люба моя! Ви нікуди не підете. Вже дуже пізно.

— Ні, Ганнусю, я мушу завтра ще до репетиції підучити свою роль.

— Я вас уранці розбуджу, коли ви тільки захочете.

Ганна глянула на Володимира. Він, мабуть, не поділяв її думки. Мовчки стояв і тарабанив нервово пальцями по столі.

— Я дуже вам вдячна, але я не можу.

Баталова намірялась попрощатись з Ганною, але та відважно стисла її в обіймах.

— Тепер будьте сумирною. Нікуди я вас не пущу.

— Їй-богу, мені дуже ніяково перед вами. Ще стільки клопоту зі мною, — вже згодливим тоном промовила Баталова.

— Зовсім ніякого клопоту. Володимир Андрійович ляже в себе в кабінеті на канапі, я з Талею тут, а ви на Талиному ліжку…

І Ганна, задоволена своєю перемогою, весело кинулася до другої кімнати готувати постіль.

— Звичайно, ночуйте! Не все одно, де вам переспати, — тоном ввічливого господаря заговорив Володимир і для більшої переконливості глянув іскристо Баталовій у вічі.

Баталова лукаво глянула на Володимира, але в ту ж хвилину зніяковіла й зовсім не до речі розсміялась.

Скоро помешкання замовкло в пітьмі.

Ганна довго лежала горілиць біля Талі, настирливі думки відганяли їй сон. Вона була певна того, що якби не затримала Баталової вдома, їхній флірт сьогодні зайшов би далеко. Але хіба цим вона вбереже Володимира від дальшого залицяння? Такій вибачливості треба поставити край. Кінець кінцем, він зовсім одвикне від неї. Вона загубить у його очах усяку ціну. Володимир ставиться терпляче до неї лише через те, що вона не заважає його фліртові. Ганна давно вже не помічала на собі таких закоханих поглядів, якими обдарував він сьогодні Баталову.

Раптом по тілі Ганні пробіг холодний струм. Видалося, що з кабінету скрипнули двері.

Ганна напружила зір. Перед шторами майнула тінь. У суміжній кімнаті виразно почувся скрип ліжка.

Гаряча хвиля затопила Ганні свідомість. Вона в нестямі підведися на ліжку.

— Мамо, ти не спиш? — почувся Талин шепіт.

І Ганна опритомніла. Затаївши слух і серце, вона знову лягла під ковдру. Таля тремтіла, як у пропасниці.

— Тобі холодно?

— Холодно, — відповіла задихано Таля, перебиваючи склади цокотанням зубів.

Ганна накрила її з головою й міцно притисла до грудей. Їй здавалось, що так затамує Талі слух і біль власного серця. Але серце їй билося так сильно, що від того розбігалися кольорові кола в очах і от-от, здавалося, вона втратить свідомість.

— Мовчи, мовчи, — наказувала собі Ганна. Моментами вона здатна була припустити, що все їй лише здалося. Проте раз по раз до її слуху долітав із бічної кімнати шелест, і знову Ганна горіла мукою, ладна зірвати з себе ковдру, що душила її, і мстиво кинутись у бічну кімнату.

Та знову присутність Талі наказувала їй: цього не треба, не треба…

Таля, відкривши голову, так само прислухалась… У кімнаті було вже зовсім тихо.

Ганні хотілося, щоб Таля мерщій заснула, тоді вона підійшла б принаймні до Володимирової канапи й остаточно переконалася б.

Але Таля не спала, і Ганна лежала, як сомнамбула, дивилась нерухомим поглядом на чорну пащу, де мали бути двері в бічну кімнату.

Атрофувалось почуття часу й власної волі. Коли це знову перед очима постав чорний силует і нечутно пройшов.

Ганна не ворухнулась.

Уранці, коли вона прокинулась, Баталова була вже зодягнена. Володимир іще спав.

Ганна наказала Талі подати Людмилі Юріївні каву, а сама почала одягатись.

На прощання Баталова, як і завжди, міцно обійняла Ганну.

Побачивши перед собою чорні відьомські очі, Ганна захотіла хижо вгрузнути в них нігтями, але натомість змушено посміхнулась і двічі міцно поцілувала Баталову в губи. Таля ж, ухилившись від поцілунку, подала тільки руку.

III

Вистава в опері тільки-но закінчилася.

Ганна швидко переодяглась і рушила до виходу, щоб не зустрічатися з Гдалем, але, незважаючи на її квапливість, Гдаль уже очікував у коридорі. Він фамільярно взяв її під руку.

Не озираючись на Гдаля, Ганна виразно бачила його обличчя: сивуваті залички, такі ж сиві маслянкуваті очі з двома випорожнілими торбинками під ними, а з боків — віялами зморшки.

Ганна вже знала, що ця людина значно цікавіша за своїм диригентським пультом, аніж зблизу. А втім, Ганна сама себе може винуватити, що наблизила його до себе, давши право на таку фамільярність. Вона перша кинула виклик.

Це сталося скоро після тієї пам’ятливої ночі, коли Ганна ночувала під одним накриттям із Баталовою. Ганна не знала, що їй робити з собою, як поводитися в театрі з Баталовою, а вдома з Володимиром. І тут їй став у пригоді Гдаль, як дипломатична заслінка. Кожної вільної хвилини в опері Гдаль крутився біля Ганни, й тоді їй доводилось лише здалеку зустрічатись поглядами з Баталовою. Баталова в таких випадках лукаво підморгувала Ганні: «фліртуєте?» І Ганна відповідала такою ж лукавою посмішкою. Вона була задоволена, що Баталова її бачила з Гдалем. Вона ж напевно розповість про все Володимирові.

Фліртувати з Гдалем на очах у людей було для Ганни якоюсь втіхою, але йти з ним на самоті — це кара. Вона розуміла, що в таких випадках її флірт не досягає ніякої мети й стає гидкий для самої себе.

— Може, поїдемо? — улесливо промовив Гдаль.

— Що? — звернулася Ганна глузливим тоном.

— Я думаю завезти вас додому, — капітулюючи, відповів Гдаль.

Ганні раптом стало ніяково за свій безпідставний здогад…

Вона навіть злякалася, що занадто відштовхує Гдаля. Він може розчаруватись нею, побачивши таку недоторканність.

— Як їхати, так їхати куди-небудь у безвість, — зухвало промовила вона, — давайте рисака.

Гдаль кумедно заметушився, вдаючи молодого піжона.

У Ганні прокинулася задерикуватість. Вона буде кататися до пізньої ночі. Хай Володимир жде, хай!

Вороний огир під синьою сіткою рвав копитами сніг, розрізував грудьми простір ночі. Морозний вітер щипав Ганні лиця, молодо ширились груди. Їй уже здавалося, що вона юначка, їде поруч зі своїм прихильником Загорським.

Але дійсність нагадала їй, хто вона є і з ким їде. Гдаль, притримуючи Ганну, ніби ненароком торкнувся старечою рукою її грудей. Ганна раптом пригадала, що, одягаючись, не поправила груди під бюстгальтером. Уголос єхидно промовила:

— Це правда, що Баталова недавно послала вас до Мефістофеля вставити ще кілька золотих зубів?

Рука Гдалеві ослабла так, ніби хтось несподівано перерізав на ній жилу.

— Що ви хочете цим сказати?

— Нічого. Я тільки хочу знати, чи цьому правда.

— Правда. Так що з того? — Голос Гдалеві звучав вороже.

У Ганни зник вираз насмішкуватості. Вона ніби тільки зараз пригадала, що поруч сидить оперовий диригент і заслужений артист республіки. Вона взяла Гдалеву руку.

— Їй-богу, вибачте мені цей жарт. Я зовсім не хотіла вас образити.

— Шпильками не ображають, а колють. Мене тільки дивує, звідки у вас така поінформованість?

— Ви хіба забули, що ми з Баталовою приятелі?

— Цього я не знав. Одначе ваш вибір приятелів не робить вам честі.

— За Баталовою я досі не знала ніякого злочину.

— Я вважаю, що безпринципні люди вже самим фактом свого існування роблять злочин.

— А в чому ж ви бачите її безпринципність?

— У кожному її виразі, навіть у кожному погляді. Вона вам не ступить, щоб не зважити користі цього кроку.

— Тоді вона надто принципова.

— Ну, якщо ви цінуєте таку принциповість, то я не дивуюся, що ви з нею так скоро сприятелювались. Тільки боюсь, що Баталова все ж перехитрить вас.

— Нам зовсім ні для чого перехитрювати одна одну. Та й яка може бути їй користь із мене? Я людина маленька.

— Гадюче кодло однаково живиться як із великих, так і з малих істот.

— Ну, Михайле Романовичу, я бачу, що ви просто сердиті на Баталову за те, що вона сказала вам у вічі правду.

— Ви думаєте? Так отже знайте, що ця сама Баталова ще в Москві підлещувалась до мене, як остання сука. Тоді в дирекції я багато важив, а вона лише починала кар'єру. Я не відкидаю того, що вона талановита. Я щиро пішов їй назустріч. Я ж вивів її в люди. Заради неї я покинув Москву, заради неї я покинув дружину і дітей… Я полюбив її, як власний витвір, як власне дитя. І тепер, коли вона почула під ногами ґрунт, вона послала мене к чорту. Ось яка це особа.

— Дивно. Я ніколи не підозрювала, що між вами були якісь близькі стосунки.

— Ближчі, аніж ви думаєте. Я в буквальному розумінні відігрів гадюку на своїх грудях. Так що знайте, з ким маєте приятелювати. Неминуче вкусить. Я певний того, що ви для неї зовсім не цікава.

— Тоді для чого я їй була здалася?

— Ви їй здалися, як провідна нитка. Їй Володимир Андрійович потрібний, коли хочете знати.

У цей момент ударило в обличчя світло ліхтаря, і Ганна ледве утрималася, щоб приховати обурення, що несподівано опанувало її. Але за хвилину сани мчались уже в пітьмі, і Ганна спокійно промовила:

— Я думаю, що Володимиром Андрійовичем вона дуже мало цікавиться.

— Далеко більше, ніж ви можете припустити. Запевняю вас. Це я спостеріг іще з першого виступу його. Пам’ятаєте учту? З того часу Баталова мене зовсім перестала помічати. Та й це так природно. Він молодий, талановитий, ще й до того композитор. Я кажу це безсторонньо. Ну, а в художній раді він важить не менше за мене. Про її приязне ставлення до вас можете міркувати з такого факту. Цими днями я зайшов до неї на помешкання. Її вже давно дратує моя присутність. Так це було й тоді. Почала швиргати стільцями, пробувала читати в той час, як їй не йшло до голови жодне слово. «З якого це часу у вас почались такі припадки?» — запитую. «З того часу, як ви стали подібні зі своїми підозрами на дражливу бабу». «Цебто ви хочете сказати, що моя підозра безпідставна?» «Вам до того абсолютно ніякого діла. Я живу так, як сама того хочу, і роблю те, що мені хочеться». «Хочеться розкласти ще одну родину?» «Плювать я хотіла на всі ваші родини». «Не плюйте так легко, бо на цей раз вам доведеться мати справу з асистентом Шальвія. Не забувайте, що на сцені грає його дружина». «Дружина його для мене остільки ж важить, як і ваша…» І тут Баталова послала такий епітет на вашу адресу, який може вимовити тільки вона.

Ганна вже не каялася, що поїхала з Гдалем. За цей вечір вона багато дізналась про Баталову, і головне, що більшість фактів говорило їй про те, що в особі Гдаля вона має надійного спільника, щоб наступати на Баталову. А поза цим було добре й те, що вона довго гуляла з Гдалем. Тепер Володимир напевне нервує.

Ганна уявляла, як він здивовано гляне на неї при зустрічі і як вона розв'язно почне розповідати про надзвичайно приємну прогулянку з Гдалем.

Змилений кінь уже важко пирхав. Гдаль оповив обома руками Ганну й міцно притискав її до себе на кожному вибої.

— Михайле Романовичу, котра година?

Гдаль незадоволено розгорнув поли свого хутра.

— За чверть третя.

— Боже, вже так пізно!

За кілька хвилин сани підбігали до Ганниного будинку.

У помешканні темно. Володимир уже, мабуть, спить, а можливо, безсонно перекидається з боку на бік і від люті скрегоче зубами. Навіть трохи совісно Ганні. А втім… Нехай!

Ганна вдячно простягає руку Гдалеві. Коли це навпроти підбігає візник і зовсім несподівано зупиняється тут же біля під'їзду. Майже разом із Ганною з санок зіскочив у довгому хутрі Володимир і привітно гукнув:

— Добрий вечір, Михайле Романовичу.

— А-а! Це ви, Володимире Андрійовичу? Вже можна й доброї ночі побажати. Де це ви так пізненько?

— Та так, гуляю за вашим прикладом.

— Ага!! Ну, так добраніч.

— Всього…

Візники повернули в різні боки, а Ганна зосталась віч-на-віч перед Володимиром. Одно на одного дивилися момент під ліхтарем із робленою байдужістю, потім Володимир жовчно посміхнувся.

— Що це ви, пиячили з Гдалем?

— Мене зовсім не цікавить, що ти робив із Баталовою.

Володимир знизав плечима і рушив у двері.

Мовчки роздяглися. Кожен силкувався зробити це якнайтихіше, обережно пересували стільці, щоб, бува, не роздратувати другого. Було враження, що обоє вони повернулися з ділового засідання, страшенно стомлені й тому поспішають якнайскоріше лягти в ліжко.

Лягли поруч на холодну постіль і зараз же повернулися одне до одного спинами, щоб і подих не змішувався. Ганна так думала заховати свої думки. Її прикро вразило, що Володимир пізно повернувся, але в цю хвилину така скарга була б образою для неї самої. Почувала, що вона самотня в чужому ліжку поруч чужої їй людини. І Ганна довго лежала нерухомо, з почуттям покинутої в далекій пустельній тундрі, тільки біль виступив їй на очах гарячою росою серед цієї холодної стихії.

Уранці ніхто не згадав минулого вечора. Все було лагідно, тихо. Але крізь цю тишу Ганна чула крик власного серця: він її зовсім не любить… Від свідомості цього Ганна не могла нічого робити, ні навіть рухатися. Ця думка паралізувала їй волю, виснажувала фізично. Коли наблизився час іти на репетицію — вони мали йти сьогодні разом із Володимиром, — Ганна відчула, як боляче защеміло в грудях: вона не зможе бачити Володимира поруч із Баталовою.

— Я так кепсько себе почуваю. Мабуть, застудилася вчора.

Але Володимир не кинув жодного докору про «вчора», ніби його зовсім не було. Він мовчки одяг Нікове хутро і вийшов сам. Дивлячись йому вслід, Ганна почувала, ніби Володимир тільки-но пограбував Ніка, пограбував її душу й безоглядно тікає, як злочинець. І нікого не залишилося в цілому світі. Холод, холод — до чого не тулила Ганна свою розгарячілу голову.

Підійшла до вікна. Пішоходами[26] невпинно рухались люди, як комахи в мурашникові. Чи ж хоч в одній із тих істот могла знайти Ганна співчуття? Нехай конає в корчах, розчавлена долею, їм байдуже. Вони відкинуть її трупа, щоб не лежав на дорозі.

І раптом у Ганні прокинулась лють. Що ж, відкидайте! Володимир перший мусить натрапити на нього.

Хай корчиться гидливою гримасою його лице. Хай! Вона востаннє запалить болем своє серце й спопелить його.

Очі Ганні зупинилися мстивим поглядом на склянці сірчаного квасу[27], що стояла поміж віконними рамами. Та лише в думці Ганна піднесла до неї руку, як мстивий погляд у її очах згас. Вона мусить жити, мусить. Вона мусить усе стерпіти, щоб охоронити єдину крихітку своєї душі — Талю. І Ганна, опритомнівши, постановила, що Таля нічого не повинна знати про їх взаємини з Володимиром, але зараз же збентежилась. Вона ж зовсім забула, як дрижала в ту ніч Таля. Хіба ж вона не помічала, як Таля, зустрівшись очима з Володимиром, червоніє? Талі соромно за нього. А втім… Таля стала така нервова. З її розмов із подругами Ганна знає, що Таля ненавидить хлопців. Недавно в школі вона побила Шуру Плінтуса й тепер із ним зовсім не розмовляє. Вона худне і так часто замислюється. Таля стала бентежна, що той набій, насичений вибуховою енергією. Вона може загорітися від кожної летючої іскри.

Ганна відчула на собі всю відповідальність за Талину долю. Вона мусить затамувати біль ревнивого кохання і жити задля Талі. Власного щастя для неї вже не існує. Вона його мала, вона своє віджила. Вони ж так щасливо прожили з Ніком!

Чомусь на думку Ганні спала Вольська і так непереможно захотілось побачити її сьогодні. Може, тому, що Вольська поважала Ніка як зразкового сім'янина, а може, тому, що Вольська жила в атмосфері постійної зради свого чоловіка й разом із тим знала секрет того, як залишитися життєрадісною…

Знову побачила Ганна мури заводу, від яких тепер віяло якоюсь романтичною принадою. І дим, і пара, і грюк — усе говорило тільки про невпинну працю машин, для яких не існує отруйних емоцій, ревнощів, кохання та розпачу. Там тільки воля людини одягнена в крицю й мідь, там у нервах переможний електричний струм.

Було приморочкувато. І овіяна вітром далеких і лісів і полів Ганна вже радісно передчувала здоровий поступ людства.

Вольській навіть на думку не спало, що Ганна могла зайти до неї під впливом якоїсь прикрості. Вона так радісно стисла в обіймах Ганну, ніби це була їх несподівана зустріч на безлюдному острові.

— Я так рада за вас! Ви тепер зовсім артисткою виглядаєте. Скільки талантів у домі! Таля — піаністка, Володимир Андрійович — композитор. Я вам заздрю. У вас тепер, мабуть, надзвичайно весело вдома.

Після такої передмови Волоської Ганна не наважилась відкрити їй справжній стан речей, і що більше скаржилася Вольська на свою долю, то мужнішою ставала Ганна. Вона навіть силкувалась розважити Вольську, підкреслити цим, що вона сама така щаслива й може обдаровувати ласкою інших.

Вольська поволі ставала довірливіша. Вона почуває, що старіється, почуває, що її існування нікому не потрібне. У неї ніякого фаху, ніякої праці й до того нікого близького. Їй так хотілося мати дитину або принаймні вміти грати. Вона дуже заздрить Ганні, що та це все має, а до того й чоловіка, що кохає її.

А вона прожила свій вік із чоловіком не то утриманкою, не то його потайним ворогом, що все життя збирається помститись і ніколи, мабуть, не здійснить того.

Це цікаво. Ганна вся перетворилася на слух.

Ще тоді, коли Вольський залицявся до неї, він був уже такий ловелас, що гидко було дивитись. Вона підпустила його близько до себе лише з тією метою, щоб, відштовхнувши, дати йому відчути його нікчемність. Але цього вона ще й досі не зробила. Може, тому, що й досі має малий вплив на нього, а може, просто легкодушна. Все ж він її утримує. От став уже за старшого помічника на заводі, а незабаром, може, буде й технічним директором. Їй уже скоріше хочеться виправити його, аніж відштовхнути, і от це виправлення вона переводить за його ж методою. Вони тепер живуть, як на перегонах. За кожну його зраду вона віддячує двома, за дві — трьома… І так от безоглядно, безцільно, майже все життя…

Вольська, ніби переглядаючи перейдений шлях, журно замислилась. Але раптом вона енергійно стрепенулась:

— Е, та чорт з ним! Як прожила, так прожила. Не дивіться на мене, Ганно Павлівно, так скорботно. Не варто мене жаліти. Сама винна. Випиймо ще! Правда ж, хороша наливка? Це мого власного виробу.

Ганна болісно посміхнулась: хто з них кого повинен жаліти?

Вони приязно цокнулись.

Випивши кілька чарок підряд, Вольська зовсім стала безжурна. Та не один чорт прожити вірно-невірно! Кому це потрібно? Немає дітей? І без неї плодять більше, ніж того треба. Вона п'є й живе незмушено. Ніхто їй не заборонить любити, кого вона хоче, ніхто її не примусить поводити себе так, а не так. Хай пропаща. Але ніхто не відбере від неї тієї колекції світляків, що її вона зібрала за своє життя. Тож у кожного мужчини, що його близько знала, вона вкрала для себе якийсь промінний спогад. Ах, які ж чудові є мужчини! Ніхто з вірних жінок не зможе пізнати тієї втіхи, що спізнала вона. Які ж блискучі й феєричні бували моменти… Так, моменти. Вольська тепер може кокетувати тим, що вона ніколи ні одному чоловікові не була вірна, аж до ідеалізування їх підлот. Вона ловила тільки моменти. Тільки момент може бути прекрасний. Кінець кінцем, усі чоловіки — падлюки, що купаються в баговинні. В їх душах, як на багнах, тільки моментами виблискують світляки. О, Вольська має коштовну колекцію світляків!

Голос Вольській підвищувався в міру того, як спадав у пляшці рівень наливки. Вольська вже брала гору над Ганною, і та з жахом почувала, як сповзає з неї маска. Ганна починала схилятись перед Вольською, як воскова фігура перед вогнем. Вольська каже правду. І Нік, і Володимир ніколи не були їй вірні. Марно прожите життя в самообмаренні, в ідеалізуванні звичайних двоногих істот.

— О, я ще досить молода, — нахвалялася Вольська. — У мене ще вистачить вогню. Ще не одного скручу. Які ж кумедні ці чоловіки! Будь ти останньою жінкою, але дай йому крихту ласки, крихту співчуття — він твій. Твій, як шовковий. Ви хіба цього не знали? Яка ж ви ще наївна, а вже й не молода…

«А вже й не молода», — подумала про себе Ганна, і їй стало сумно. Вона не знає досі життя. Їй зовсім нічим похвалитися перед Вольською. Де її вищість? На сцені? Вольська так само зможе стати за статиста в кожний момент. Хіба вона певна того, що зможе піти далі за звичайну співачку?

І Ганні стало до того тоскно, що вона ладна була розридатись перед Вольською, але, глянувши на її сп'янілі очі, схаменулась.

— Боже, мені ще стільки роботи, — сплеснула вона руками.

Надворі морозне повітря підбадьорило Ганну. Для чого за життя себе ховати? Хіба вона не вродливіша ще за Вольську? Хай вона змарнувала кар'єру артистки, але надолужити кар'єру кокотки ще можна. Для кого справді потрібна її вірність? І для чого, врешті, ставити вимоги, яких ніхто ніколи не здійснював? Реальність — це тільки те, чим жив Нік, чим живе Володимир, Вольська, Баталова. Життя пливе повз неї, намагаючись втягти і її в своє річище пристрастей, а вона злякано затуляє очі, щоб утворити в уяві верхів'я, до яких фізично ніколи людина не підійметься в силу самого закону тяжіння до землі.

Ганні хотілося реально відзначити сьогодні своє переродження, і замість того, щоб від Вольської піти додому, вона повернула до центру міста.

Тут перед пишними вітринами магазинів дефілювали в дорогих манто жінки своїх чоловіків, безжурні дочки своїх батьків та коханки своїх утриманців. Усі вони поволі човгали ботами по тротуарі й апатично позирали на квапливих чоловіків із портфелями; іноді на обличчі з'явиться зневажлива гримаса, коли перед очима стане чоловікоподібна жінка з портфелем. Усі їх шляхи перехрещувались від вітрини до вітрини, від дверей трикотажного магазину до дверей парфумерного.

Ганна увійшла в це річище й відчула себе так затишно, ніби була в святковому карнавалі. Вона так само обійшла по черзі трикотажний, парфумерний магазини, зупинялась часто перед вітринами й нарешті ще зайшла в цукерню.

Володимир уже був удома, як повернулася Ганна.

Він був стомлений і трохи сердитий. Може, тому, що його на репетиції знервували, а може, тому, що голодний довго очікував на неї. Одначе Ганну те не обходило. Вона дивилася на Володимира з таким насмішкуватим виразом, ніби щойно їй пощастило хитро обдурити його.

Він похмурий підійшов до столу.

— Чого ж це ти хмуришся?

— Того, що ти так глупо посміхаєшся.

— І це тебе обходить?

— Не обходить, а дратує. Скажи мені, будь ласка, що це за комедію ти задумала грати? Чого це ти сьогодні не пішла на репетицію, а пішла гуляти?

— Не пішла на репетицію, бо мені боліла голова. А зараз я пройшлась по свіжому повітрі й почуваю себе прекрасно. Маю ж я право посміхатись, чи ти забороняєш?

— Я тобі ніколи нічого не забороняв.

— От і добре.

Хіба ж можна було після цього сердитись, коли офіційно дотримано всіх вимог чемності?

Володимир нахилився над тарілкою й почав сьорбати суп. Ганна обвела очима стіл, де перед кожним парувала тарілка, що своєю парою ніби мала зігріти холоднечу стосунків. Таля доїла суп і поспішила скоріше вийти з-за столу, щоб пересидіти в своїй кімнаті, поки подадуть другу страву. Так вона стала поводити себе за столом від часу останнього візиту Баталової. Але з Ганни сьогодні спав гніт. Вона почала говорити про свої закупки, захоплювалась деякими речами, що їх вона купить, як тільки одержить платню. Володимир мовчки слухав її, йому абсолютно було байдуже до того, що Ганна купила й що вона має надалі купувати.

По обіді Ганна довго приміряла свою нову блузу, одягла тілесного кольору панчохи й ретельно припудрила лоба й носа зі своєї нової коробки «Коті»[28]. Потім уже загадала робітниці полагодити білизну Володимирові, а сама пішла на спектакль до опери.

У коридорі її вже очікував Гдаль. Ганна враз чомусь почала реготатися з учорашньої прогулянки, хоч їй зовсім не було смішно. На той сміх Баталова прочинила двері своєї вбиральні й багатозначно підморгнула Ганні.

Ганна залишила Гдаля і розв’язно увійшла в убиральню до неї.

— Ой, розкажу ж я Володимирові Андрійовичу, — жартома погрожувала Баталова.

— А що мені Володимир Андрійович? Кожен з нас сам собі закон. Ми вільне подружжя, ми навіть і в ЗАГСІ не записані.

— Хіба? От люблю таке подружжя. А що б ви йому сказали, якби він раптом захопився якоюсь іншою жінкою?

— Абсолютно нічого не сказала б. Учора обоє ми повернулися біля третьої години й сьогодні навіть півсловом не згадали про це.

— Браво, Ганно Павлівно, браво! Ви зовсім передова жінка. А от симпатія мені ваша зовсім не до вподоби. Чи ви так собі хочете трошки подратувати дідуся?

— Чого ж? Він досить симпатичний, та ще й іскра божа в ньому не згасла…

І обидві раптом по-змовницькому засміялися.

Залишивши Гдаля, перевели мову на інші свої вподобання в опері. Здебільшого Ганна погоджувалася з Баталовою.

Буров — красивий мужчина. Його орлячий ніс говорить за неабиякий темперамент. Кобець — досвідчений ловелас. А от Джіонеллі — сам голос чого вартий! Не дурно ж ото всі хористки без голів від цього ліричного тенора. Коли він співає, Ганна почуває, як їй мліють ноги. В його поводженні з жінкою також, мабуть, позначається південний темперамент. Ганна дуже хотіла б, щоб він як-небудь звернув на неї увагу.

Баталова була в захваті від Ганниної широкої вдачі. Вона пообіцяла допомогти Ганні при нагоді.

Але найближчого часу допомога Баталової виявилася лише в тому, що про всі вподобання Ганнині знав Володимир.

Якось, коли Ганна повернулася із спектаклю, Володимир запитав:

— Ну, як там сьогодні співав Джіонеллі?

— Чого це раптом тебе зацікавив Джіонеллі? Співав прекрасно, як і завжди.

— Тоді я дуже радий за тебе.

— А тобі що до того! Не тільки ж тебе можуть цікавити примадонни. Погодься з тим, що я можу мати право на це.

— Ну, звичайно, звичайно, — посміхнувся вибачливо Володимир. Хіба ж він міг чимось докоряти Ганні? Між ними ж склалися відносини безвідчитності.

Але сьогодні у Володимировому тоні Ганна вперше відчула ноту докору. В ній прокинулось завзяття. Нарешті вона потрапила на справжню путь… Її помилка досі була в тому, що в жертву розгніваному Гіменеєві[29] вона обрала старого барана Гдаля. Хто може позаздрити на старе м’ясо? Ганні тепер самій стало гидко при згадці про те, що вона дозволяла дотикатись до себе тому дідові. Недарма ж у Володимира її роман із Гдалем викликав презирливу посмішку. Своїм уподобанням вона лише скомпрометувала свої літа і вроду.

Володимир іще побачить, на що вона здібна!

Баталова, видимо, була ревнива, як та кішка. Хто б до чого не намірявся доткнутися, як вона вже ладна була замурчати: «не чіпай, моє». Після того, як Ганна розмовляла з нею про Джіонеллі, Баталова звернула до нього свою увагу. Вона тепер не могла зустріти Джіонеллі, щоб не зупинити його. Сам Джіонеллі, здається, частіше почав заходити до Баталової в убиральню. Спочатку Ганна думала, що Баталова веде переговори з Джіонеллі, щоб зблизити з ним її, але коли вона наближалася до них, Баталова вдавала, що не помічає її, і Ганні доводилось задовольнятися лише офіційними поклонами Джіонеллі.

Після розмови з Володимиром Ганна вирішила бути активнішою. Помітивши, що Джіонеллі пройшов до Баталової, вона прибрала невимушеного вигляду й через кілька хвилин увійшла в убиральню до них.

Баталова лежала на канапі, а Джіонеллі пестив їй руку. Уздрівши Ганну, Баталова розпливлася в привітній посмішці.

— А-а-а!.. Ганна Павлівна. До речі, й симпатія ваша тут. Ви й не підозрювали, га?

— Ніколи не сподівався такої честі, — патетично промовив Джіонеллі, вклонився Ганні й церемонним жестом підвів її до крісла.

Ганна знітилася. Вона не знала, чи триматися їй такого ж жартівливо-патетичного тону, чи поставитись трошки суворіше до цього самовпевненого юнака.

Вона сухо промовила:

— Значить, ви недооцінюєте свого таланту співака.

— І тільки?! Як же сумно. А я, як я, так нічого й не важу для вас?

— Я дуже мало вас знаю.

— Він так само чудесний хлопчик, як і співак, — кинула репліку Баталова і, потріпавши фамільярно Джіонеллі по щоці, вийшла з убиральні.

Ганна підбадьорилась. Баталова, напевне, пішла розповісти Володимирові, що вона тут із Джіонеллі. Нехай!

— І вас не ображає, що з вами так поводяться? Я думала, що ви солідніший.

— Я буду солідним, як доживу до Гдалевих років. (Ага! Значить, він таки звертав на неї увагу!) А тепер я охоче віддячую кожній жінці такою ж образою.

— Ви чималий ловелас, як я бачу.

— А ви не мали підстав це казати. Образа. А коли так, то говоріть же недаремно, — і, кажучи це, Джіонеллі обійняв Ганну за стан.

— Он який ви дипломат, — промовила вона, спокійно визволяючись із його обіймів.

У цей момент у вбиральню знов увійшла Баталова. Вона вдала, що нічого не помітила.

Ганна перевела насмішкувато погляд із Баталової на Джіонеллі.

— Ви вже краще помстіться на кому іншому. Я ж руками вас не ображала.

І Ганна вийшла з убиральні, задоволена своєю перемогою. Підмурівок було покладено. Залишалося тільки день у день підкладати по цеглині, й будівля непомітно підросте.

Дуже скоро Джіонеллі вже прилюдно упадав за Ганною, викликаючи тим незадоволені погляди як у Гдаля, так і в Баталової. Тільки тепер Ганна переконалася в тому, яку поважну частину займає Джіонеллі в серці Баталової. Вона тепер не могла спокійно зустрічатися з Ганною. «Ну, як ваш роман із хлопчиком, мамусю? Це правда, що ви розлучаєтеся з Володимиром Андрійовичем?» Але Ганна знала тільки одну правду — Баталова її ревнує. Цей висновок надавав Ганні певності того, що вона ще має чимало шансів конкурувати. І вона за кожної нагоди демонструвала свою перемогу. Часом це було на сцені за лаштунками, часом у вбиральні тієї ж Баталової — Ганна прибирала позу, коли Джіонеллі неодмінно мусив був її обіймати, цілувати руки… Баталова натомість почала демонструвати перед Ганною свій інтимний зв’язок із Володимиром. Вона довго засиджувалася з ним у вбиральні, після вистави брала владно під руку, і обоє їхали кудись на вечерю. Весь оперовий колектив говорив про Ганнин роман із Джіонеллі й Володимирів із Баталовою, тільки ніколи про це не говорила сама Ганна з Володимиром.

Наближалася весна. Бували зоряні ночі, в які Ганна зустрічала Володимира лише перед ранком. Він мовчки проходив до свого кабінету і лягав на канапу. Прокидався він далеко пізніше за Ганну, квапився на працю, казав, що, можливо, не прийде на обід (Ганна це знала напевне), і знову зникав до ранку. В тих випадках, коли Володимир обідав удома, він був із Ганною дуже чемний, але від тієї чемності Ганні заклякали вуста. Вона була мовчазна, але в кожному її русі почувалась погрозлива рішучість: «Я все знаю, і цього тобі я ніколи не подарую».

У поводженні Ганни з Джіонеллі що далі, то більше з’являлося мстивого розпутства. Вона реготалася з ним за лаштунками, йшла вечеряти в окремий кабінет, дозволяла себе цілувати, а вдома стискала болісно вуста — вона даремне витрачає сили. Вона не завоює ані Джіонеллі, ні Володимира.

І Ганна пішла ва-банк. Джіонеллі жив у одному готелі з Баталовою. їх кімнати були майже поруч. Ганна не припускала платонічних співвідношень цих двох кімнат.

Її випал мусив досягти якоїсь із трьох поставлених перед нею цілей.

Якось, коли після вечері Джіонеллі запропонував зайти до нього на помешкання, вона погодилася з такою радістю, ніби вже давно чекала цього запрошення.

— Оце двері Баталової, — показав Джіонеллі.

— А що, може, кортить зайти? — запитала ревнивим тоном Ганна й уголос засміялася з своєї спостережливості.

У цей момент прочинилися двері й услід появилася на порозі Баталова.

— Добривечір! І я, як бачите, зайшла у ваші апартаменти.

— Що ж, дуже рада за вас. Запросила б до себе, але не хочу перехоплювати у Джіонеллі дорогої гості, — промовила саркастичним тоном Баталова й зачинила демонстративно двері перед Ганниними очима.

Проте Ганна встигла запримітити, що в кімнаті в неї сидів Володимир. У ній прокинувся мстивий шал. Вона тепер не відстане від Володимира. Тепер він знатиме, що вона коханка Джіонеллі. Тепер їй вільно поводитися, як вона захоче. І Ганна лише увійшла в кімнату, поривчасто обійняла Джіонеллі, хоч у той самий момент відчула, як якийсь біль немилосердно давив їй серце. Щоб заглушити біль, Ганна голосно зареготалась:

— Де ж ваше вино? Дайте цигарку…

Джіонеллі весь був до Ганниних послуг. У кожному його русі почувалася техніка досвідченого ловеласа, який упевнено йде до своєї мети.

І з кожним його поцілунком вона почувала, як сірчана крапля за краплею просякає в груди, пече нестерпним болем… Ганна тратила свідомість.

З добре вивченою технікою запалу він хапає Ганну на руки й відносить її на ліжко.

Очі Ганні закриті, змертвіло-бліді вуста перекривилися в болісну гримасу.

Вона мучиться, вона в агонії… Джіонеллі легко її візьме. Він завчасу кокетує своєю перемогою перед закритими повіками.

Враз повіки підійнялись. На Джіонеллі дивляться холодні сіруваті очі й перед самим його обличчям такий дикий саркастичний сміх! Як грудками бруду в обличчя:

— Ха-ха-ха! Ви сподівалися так легко поглумитися? Яке ви маєте право розпоряджатись так жінкою, до якої у вас немає й крихти чуття?

Ганна з ненавистю глянула у вічі Джіонеллі.

Він став у позу Наполеона й презирливо посміхнувся.

— Даруйте, шановна пані. Я ніколи не беру жінки, що її кусають блохи. Даруйте цю помилку.

Ганна огидливо озирнулася, неначе вона була в помийниці. Для чого вона пророблює цю комедію? Хіба раніш, коли йшла сюди, вона не знала, що її тут очікує? І, взявши чималу частину провини на себе, вона вже тихше промовила:

— Не знаю, може, ви й маєте рацію так говорити. Але такого брутального ставлення я ніяк не сподівалася від вас.

— Так, як не сподівався я від вас цього випалу. Скажіть, будь ласка, хіба не ви перша признались мені в своїх симпатіях? Хіба не дозволяли ви мені себе цілувати? Хіба ви не знали, що йдете до мене, щоб логічно завершити наші стосунки?

— Усе це так, але ви, мабуть, не знаєте, що в кімнаті Баталової тепер сидить мій чоловік, якого я все ще люблю. Зараз я хотіла протиставити йому вас, але ж, крім цинізму, я нічого не побачила у вас хорошого.

На обличчі Джіонеллі з’явився образливий вираз. Він грубо промовив:

— Ви могли б з успіхом обрати собі інший об’єкт для вашого експерименту. Знайте, що я єсть «я», — і звільніть мене, будь ласка, від ваших родинних інтриг.

— Так, я вас звільняю, — задумливо промовила Ганна й почала одягатися. Вона вийшла за двері пригнічена й сіра, як спустошений луг під стійлом товару[30]. Хотілось якось непомітно вислизнути з цього готелю-гарему. Але, озирнувшись на двері Баталової, вона мимохіть зупинилася. За дверима чути було галас, що його не могли вчинити дві особи. Голоси щораз підвищувалися, і з-поміж них Ганна розпізнала хрипкий Гдалів голос:

— А вам, шановна пані, я ще пригадаю вашу гостинність.

Баталова:

— Я вам раз назавжди сказала — забирайтесь до біса й не запльовуйте мені кімнати вашим беззубим ротом.

Гдаль:

— Більше ви мене тут не побачите. І вам я повинен сказати, шановний композиторе, що з сьогоднішнього дня ви мені не товариш.

Володимир:

— Ми, здається, ніколи й не були ними.

У ту ж мить прочинилися двері, й на порозі показався увесь червоний, як із парні, Гдаль. Уздрівши Ганну, він раптом потяг її за руку до дверей:

— Милуйтесь із вашого обранця. Чим не пара Баталовій? Коли вона мала сотню коханців, чому не личить йому бути сто першим?

Баталова хижо ступила до дверей.

— Закрийте свого беззубого гамана, бо я роздеру його вам до ушей.

Володимир гостро глянув на Ганну й почав швидко одягатись. Він підійшов і владно шарпнув її за руку до дверей.

— Ти можеш залишатися, — жовчно промовила Ганна.

Баталова на момент остовпіла. Вона вже не помічала насмішкуватого Гдалевого погляду, перед нею була лише пригнічена Володимирова спина. Враз вона кількома кроками наздогнала його й владно, по-чоловічому, вхопила за плече:

— Ти мусиш залишитися, чуєш?

Володимир, не озираючись, вирвав плече.

— Ах, так? Ну, пригадаєш же мене! — погрозливо викрикнула вона.

Коли Ганна озирнулася, вона побачила, як ззаду за ними по сходах ішов Гдаль, а Баталова нервово стукала кулаком об поренчата[31]. До неї підійшов Джіонеллі.

— Плюнь ти оце зверху на них усіх. Ходім спати.

IV

Всю дорогу вони промовчали. Тільки вдома, при світі електрики, рухи Володимирові стали нетерплячіші. Він поривався щось сказати, але його, певно, паралізував зовнішній Ганнин спокій. Володимир примушений був заховатися в себе в кабінеті, тимчасом як Ганна загасила електрику й лягла в ліжко, повернувшись обличчям до стіни.

Але несподівано прочинилися двері, і Ганна почула його голос майже біля самого ліжка:

— Не сподівався, що в тебе є такі здібності.

Ганна рішуче обернулася:

— Так цього ж я в тебе навчилась. Ти мусиш пишатися з того, що маєш гідну тебе жінку.

— Гідну назви проститутки.

— Яку й ви, здається, здобули з півгодини тому.

— Замовкни, — гримнув на всю кімнату Володимир.

— Поки ти розважався, я тобі нічого про те не казала. Будь ласка, дай мені спокій. — І Ганна знову повернулася обличчям до стіни.

— Кулю тобі, пранцюватій, — майже прошипів над Ганною Володимир. — Ти тільки очікувала нагоди. Ти давно вже цього прагнула.

Ганна дико підвелася на ліжку.

— Аякже. Всією душею бажала, щоб ти на дитячому ліжку вчиняв оргії з Баталовою. Аякже! І ти смієш іще підвищувати голос? Скажи, що тебе в'яже зі мною? Що тобі до мене? Нічого, крім ображеного самолюбства. А коли так, то не замасковуйся чужими гріхами. Своїх у тебе теж досить.

Володимир зніяковів. Він не сподівався такого прокурорського тону. Він мав іще щось сказати у своє виправдання, але Ганна несподівано додала:

— Та мене зовсім не цікавить, чи є в тебе пранці, чи нема. Пора вже розв'язати цю історію раз назавжди! — і вона рішуче повернулася до стіни.

Володимир загасив світло в кабінеті й ліг замислений горілиць на канапу.

Ганна так само не могла довго заснути. Слова про розрив у неї вирвалися раптом, але й тепер вона стверджувала, що це треба зробити. Це єдиний чесний вихід із тих взаємин, що утворилися між ними. Ганна почала обдумувати навіть практичний бік справи. Володимир же ще не такий підлий, що почне виживати її з опери?

Мавши на увазі останній аргумент, Ганна не хотіла вранці дратувати Володимира продовженням учорашньої розмови. Сьогодні вона скромно одяглась і, навіть не підфарбувавши губ, пішла до опери на репетицію. Сьогодні вона виглядала набагато старішою, але вперше за довгий час почувала себе природно. З нею не розмовляли ні Баталова, ні Гдаль, ні Джіонеллі, але те все Ганну мало обходило. Вона скромна співачка, яка вже переросла для того, щоб вибитися в артистки, але поважає себе за ставлення до скромного призначення, тому просто й щиро дивиться всім у вічі.

Так само просто й щиро Ганна глянула вдома у вічі Володимирові.

— Поговорімо серйозно, без лайки.

Володимир, підвівши дражливий погляд, насторожився.

— Далі так жити не можна. Ми будемо одне одного ображати, винуватити тільки на те, може, що ми не пара одне одному. Краще розійдімося.

— Що ж, думка щаслива! Ти думаєш жити вже з Джіонеллі?

Ганна обурилась.

— Мені нецікаво, чи будеш ти жити з Баталовою, чи з ким іншим. Хай і тебе не цікавить. Наше співжиття — це якесь непорозуміння від початку до кінця.

— Я теж такої думки. Так от порозуміймося хоч наприкінці. Хто ж, власне, тому винний?

— Взагалі, кажуть, винних не буває. Але непорозуміння між нами — факт наявний. Значить, є причини. Винувата насамперед я сама, що вийшла за тебе заміж. Я старша й повинна бути розсудливіша. Я вже не така красива й не така життєрадісна, як би тобі того хотілося.

— Мені насамперед хотілося б, щоб ти мала стале почуття до мене.

— На твою думку, я його не мала?

— Ні.

— А ти мав?

— Я міг би його мати, коли б у тому був сенс.

— Ха-ха! Це цікаво. Не бачити сенсу в сталому почутті й разом із тим вимагати його від іншого. Так, отже ж, я перейнялася твоєю філософією й теж не бачу сенсу.

Володимир дратувався.

— Я не мав для кого зберігати його. Ти ж знаєш, що я тебе любив, але ти одночасно любила й свого першого чоловіка.

— А коли його не стало, ти почав захоплюватись іншими…

— Тому тільки, що я бачив, як ти побивалася за ним. По-твоєму, я повинен був офірувати себе на те, щоб разом із тобою тужити за ним?

— Брехня! Ти добре знав, що тобі я належу цілком. Ти був певний мене, і вже тебе починало гнітити те, що володієш не такою красивою жінкою, як Баталова. Я добре помічала, як ти сторонився мене в опері на людях. Ти думав, що я стара, яка до пари тільки Гдалеві, а коли побачив мене з Джіонеллі, в тобі заговорило ображене самолюбство власника.

— У мені заговорила тільки образа за тебе саму. Я все ж вважав Гдаля за порядну людину.

— Що, одначе, не заважало тобі поводитися з ним по-хамському.

— Так! Я почуваюся винним перед ним. Я не міг нічого бачити осудного в твоїх стосунках із ним. Але коли ти зблизилась із тією гидотою… Правда, спочатку я дуже скептично ставився до того, щоб ваші стосунки могли зайти так далеко… Я до останнього моменту вважав тебе за порядну жінку. Але те, що довелося мені вчора бачити… Та я готовий був тебе там задушити в його кімнаті…

І, пригадавши те «вчора», Володимир заходив обурений по кімнаті.

Ганна спокійно посміхалась.

— І ти все ж не звернув і крихти обурення на себе, незважаючи на те, що сам сидів у той час у Баталової. Чи ти думав, що тільки Джіонеллі здатен споганити мене, а тебе Баталова освячує? Ех ти, ідеаліст…

— Коли б я ідеалізував Баталову хоч трохи, я, напевне, не мав би оце зараз із тобою такої розмови. Баталову я знаю краще за тебе, але мені прикро, що й ти дійшла до її рівня.

— Тоді якої ж височини дійшов ти? Чи ти думав творити абстрактні ідеали, щоб вони на тебе милувалися з височини, як ти розважаєшся? Будь певний, що мої взаємини з Джіонеллі не зайшли так далеко, як у тебе з Баталовою, і то завдяки твоїй науці. А від учорашнього вечора я зареклася раз назавжди ходити твоїми стежками. Будь ласка, твори собі ідеали, вклоняйся їм аж до того, щоб загрузати в мерзоті, а мені дозволь жити по-простому, як я почуваю й думаю.

Ганна підвелася й спокійно пройшла в двері до кухні.

Володимир уже почав ходити притишеними кроками з виразом скривдженого.

Він не мав перед ким спростовувати й до кого апелювати.

Незабаром зі школи прийшла Таля. Весна не обминула й її. В очах Талі розцвів життєрадісний блиск, бліді щоки починали жевріти, вся постать набирала обрисів жінки, рухи ставали граційно-еластичні, вона вся пашіла весняною снагою. Знову Талі поверталася її вдача веселої пустотниці, знову на лекціях вона малювала карикатури на вчителів, знову верховодила групою дівчат, що насміхалися з зарозумілих хлопців, а найбільше з Шури Плінтуса. Шура що далі, то виразніше виявляв своє залицяння до Талі. Незважаючи на те, що Таля раз по раз ображала його, він намагався визволяти її на найважчих лекціях із математики, а бувши старостою, в час її чергування намагався залишитися з нею замітати клас. Він завів собі зачіску, носив краватку й до школи почав приходити з портфелем, за що заслужив від Талі титул «професора». На лекціях вона його різко обривала: «професоре, прошу не підказувати мені». Підчас чергування вона його вигонила з класу — «старосто, вийди зараз і не рознось мені сміття».

Спересердя Шура назвав Талю «мачухою». Назва ця залишилася за нею, і Таля сама реготалася зі свого нового прізвища разом із товаришами. А взагалі клас любив Талю. Вона була одверта в поводженні й чула до справжніх покривджень, була скоріше матір'ю, ніж мачухою.

Побачивши Володимира, що стояв однією ногою на стільці, спершись ліктем на коліно, Таля глузливо промовила:

— Ви так чудернацько стали, ніби оце з весною пориваєтесь летіти кудись з ірію.

Володимир не змінив пози й не відірвав свого заглибленого погляду.

— Доведеться летіти, тільки, мабуть, сторч головою.

— Ну для чого такий песимізм? — слово «песимізм» Таля недавно засвоїла й вимовляла його з поважністю дорослої.

— Ми з твоєю матір’ю розходимось.

Таля серйозно замислилась. Через кілька хвилин вона озвалась зовсім таким тоном, як її мати:

— Що ж, може, так і треба…

Володимир здивовано глянув на неї. Перед ним стояла молода Ганна, яка так само легко зрікалася його.

— Так і треба?! Нічого цього не треба було б, коли б твоя мати була хоч трохи інакша.

— Ну, а раз вона така, а не така — значить, вам треба пошукати іншої.

— І ти це щиро кажеш? Невже тобі зовсім байдуже до того, чи буду я жити з вами, чи ні?

— Я зовсім не хочу захищати матір, коли вона вам не подобається. Та що саме трапилось? — роздратовано підвищила голос вона. — Досі ж ви жили, ніколи про це не говорили. І раптом…

— Саме раптом. Раптом мати викинула такого фортеля, якого я ніколи не сподівався від неї.

Володимир, зважаючи на Талин вік, не міг їй одверто сказати, чим саме завинила перед ним мати, але дав зрозуміти, що Ганна дуже негарно поводилася й від цього йому, Володимирові, дуже прикро.

А проте він не може припустити, що Ганна й Таля стануть йому чужі. Він так до них звик. Він навіть простив би Ганні, коли б знав, що це буде востаннє. Він не уявляє, як можна відірватися від родини… Він любить Талочку, як свою рідну. А мати наполягає… Ех!..

— Скажи, Талочко, ти хоч трохи любиш мене?

Таля довірливо поклала свою ніжну руку на його жилаву й співчутливо глянула такими ж прозорими очима, кольору морської хвилі, як і у її матері.

— Я вас дуже люблю, Володимире Андрійовичу. Я так звикла до вас.

На мить в очах Володимирові блиснув промінь і згас.

— А все ж мати буде наполягати, — з безнадією в голосі промовив він і заходив нервово по кімнаті, але коли Ганна вийшла накривати на стіл, одягся в своє пальто й зник з дому.

— Чому це Володимир Андрійович не хоче обідати з нами? — з робленою наївністю запитала Таля.

— Він уже хоче звикати без нас обідати… Ми розходимось, — рішуче промовила Ганна і пильно глянула Талі в очі.

Таля зовсім не була зацікавлена. Вона строго промовила:

— Цього можна було давно сподіватися!

— А ти звідки це знала? — перепитала Ганна, певна того, що Таля не менше за неї засуджує Володимирову поведінку.

Але, на диво, Таля гостро відрубала:

— Хіба я не чула, коли ти поверталася додому.

Ганна вся отерпла. Яку хвилину вона не могла промовити й слова. Дочка ж дивилась на матір очима повними осуду й зневаги.

— Ти нічого не знаєш, Талю, — змогла врешті вимовити Ганна.

— Я все знаю. Ти не повинна розходитись із Володимиром Андрійовичем.

— Я мушу розійтися.

— Тоді ти йди, а я залишаюся, — безапеляційно заявила Таля.

Останні Талині слова остаточно прибили Ганну. Вона ще грізно підвелася; щоб відповісти Талі, але відчула, що земля тікає з-під її ніг, а разом розбіглися врозтіч і всі аргументи. Ганна замовкла надовго. Вона мусила переждати, поки випарується в ній образа, щоб інтимно підійти до Талі й переконати її в тому, що вона зовсім не знає суті справи. Але Таля й не хотіла її знати. Для неї досить було того, що вона знала, і кожному новому материному намірові вона давала одсіч. Ганна стала добачати тут новий Володимирів підступ і вирішила розшифрувати Талі всю суть при ньому.

Другого дня, коли Володимир сидів у себе в кабінеті, Ганна гукнула до нього:

— Прошу до столу.

— Дякую. Я вже пообідав, — похмуро відповів Володимир.

Таля, що була вже сіла за стіл, швидко підвелася й зачинилась у себе в кімнаті. Рука Ганні безсило опустилася з розливною ложкою й заклякла. На столі парувала нікому не потрібна страва.

Через кілька хвилин Ганна несміливо увійшла в кабінет до Володимира.

— Тоді вибач, що я досі залишалася в твоєму помешканні. Цими днями я постараюся знайти собі.

— Для чого шукати? Ти можеш залишитися тут. Мені одному зручніше буде знайти, — відповів він тоном покривдженого.

Ганна знічено вийшла з кабінету. Ця доброзичливість її пройняла отруйними докорами. Невже в усьому винна тільки вона? Невже!.. Невже… Безмірний жаль до себе пройняв Ганну. Вона впала на ліжко й буйно заридала, тамуючи стогін у подушці.

З кімнати стурбовано зирнула Таля, але зараз же опанувала себе. Зі спокійним виразом досвідченого лікаря вона налила в склянку води, капнула кілька валерянових крапель і піднесла матері. Мати покірливо взяла склянку з таким виразом, ніби вона мала випити отруту, і заспокоїлась.

Таля залишилася біля стола з книжкою в руках і крадькома кидала на матір допитливий погляд. Мати дивилася нерухомим поглядом кудись в одну точку з виразом покинутої й немічної. Таля добре знала цей погляд ще з часу жалоби за батьком. Вона відчула, як тінню на неї насуває та давня туга, а з нею й болючі докори. Вона вже забула свого батька, вона вже й матері ладна була зректися, в той час, як мати ніколи не забувала батька…

І Таля, не відриваючи очей, дивилася на матір. Вона заздрила, вона знала, що в таку хвилину мати душею з батьком. І так боляче й сиротливо стало на душі Талі. Їй хотілося бути в колі батьків, відчути давню ласку.

Таля підійшла й несміливо обійняла матір.

— Мамусю, прости мені, що я була з тобою така нечемна. Я ж не знала, що між вами сталося.

— Він же тобі казав… У всьому винна я?

— Казав…

Ганна шорстко посміхнулася.

— Я все життя своє винна. Хай буде так, — напівзгодливим тоном промовила вона й знову замислилась. Можливо, й справді винна. Хіба вона, мати, мала право так легковажно поводитись, як Володимир?

Але Таля вибачливо заспокоювала матір дотиком своєї руки. І Ганна вже вдячно пригорнула Талю.

— Я все для тебе зроблю. Тільки для тебе.

Таля сміливіше глянула матері у вічі.

— Вам не треба розходитись.

— Ми для нього чужі, Талочко.

— Він звик до нас. Він не хоче розводитись. Він казав. Я теж звикла до нього, — тихо додала Таля.

Талина звістка зажевріла в Ганні теплою іскрою надії. А хіба вона не звикла до нього? Може, ще більш за них обох. Вона ж любить його до болю! Любить у ньому ще недавнього хорошого хлопчика, але від того її ще більше вражає його байдужість, цинізм.

Але взаємини від цього Ганни з Володимиром не змінилися. Вони так само мовчки обминали одне одного. Володимир так само харчувався десь поза домом, зачинявся від Ганни в своєму кабінеті. Він помітно став марніти на виду, в очах йому був нерозважний смуток. Ганна часто крадькома кидала на нього співчутливий погляд, але жодного разу не зробила кроку, щоб зблизитись.

Провесна вже переходила у весну, але в Ганниній кімнаті ще за подвійними рамами була замкнута зимова прохолодь і похмурість.

Одного разу надвечір Ганну особливо прикро гнітила похмурість кімнати. Вона зважилася відчинити вікно. Зразу в кімнату ввірвалося пустотливою хвилею свіже повітря. Ганна сперлась на лутку, і її опанувала лірика весни. В ній запліднювалися беззвучні мелодії. Раптом у бічній кімнаті вдарив тужний акорд, за ним другий… і полилися жалі, стогін…

Грав Володимир.

Усі думки Ганнині повернулися до нього.

Людина, що грає з таким чуттям, не може бути лихою й вульгарною. Ганна пригадала перші зустрічі з Володимиром, і знову його образ постав, осяяний талановитістю й усіма властивостями шляхетності. Він набагато молодший за Ганну й менш досвідчений, міг схибити. Вона, як старша, мусила не відходити від нього, оберігати. Вона сама винна, вона відійшла й тепер покутує. Якби його захоплення були серйозні, він і тепер так само зникав би цілими вечорами. Ганна мусить виправити свою провину. Вона переступить через свій гонор, а там, якщо вона в ньому помилилася, — вона не винна.

Ганна увійшла до кабінету? де за роялем сидів Володимир.

— Ти дозволиш відчинити вікно? Надворі така теплінь.

— Будь ласка, будь ласка, — квапливо відповів Володимир тоном гостя, якого запитують лише з чемності.

У кімнату дихнула весна. Володимир узяв кілька весняних акордів із «Лісової пісні». Враз його руки торкнулася тепла Ганнина долоня.

— Вово!..

Володимир припинив музику, але не підвів голови.

Ганна почувала, що губить рівновагу. Вже здавалося, що вона дійсно помилилася в своєму розрахунку, але, зробивши одну дурницю, вона мусила слідом зробити й другу.

— Вибач мені, я справді винна перед тобою.

Володимир злегка торкнувся Ганниної руки, але сам мовчав. Підбадьорена цим жестом, Ганна вирішила висловити все зараз. Вона почала з’ясовувати йому свою поведінку з Джіонеллі.

— Ти йому не віддалась? — тривожно перепитав Володимир.

Ганна щиро засміялась.

— Який ти наївний. Я так ревнувала тебе до Баталової, що мені мукою був його кожен дотик.

Володимир вдячно гладив Ганні руку, і для неї тепер це була щедра винагорода за всі кривди минулого. Ганна розкривала Володимирові найпотайніші закутки своєї душі.

Заставши їх у приязній розмові, Таля лукаво посміхнулася до Володимира, а він по-змовницькому підморгнув їй: усе як слід.

Володимир і Ганна поволі налагодили давні приятельські стосунки. Стали уважні одне до одного, як бувало в перший місяць їх спільного життя. Володимир, здавалося, ревнував тепер Ганну не тільки до людей, але й до речей. То він забороняв їй їсти, бо їй шкодить, то забороняв робити, бо вона стомлена. Він тепер не хотів навіть, щоб вона працювала в опері. Вони живуть, як у таборі, — жодного родинного затишку. Приходиш додому, й ти не певний того, що застанеш живу душу в цілому помешканні.

Ганна протестувала. Без громадської праці життя в домі для неї буде якимсь монастирським засланням, та й не хоче вона жити з його заробітку.

— Як тобі не соромно мене ображати! — скрикнув Володимир.

Кінець кінцем обоє пішли на компроміс. Ганна погодилася на тому, що вона перебуде в опері цей сезон, а з нового року вона вся до його послуг. Він матиме родинний затишок, він буде інтенсивно працювати.

Володимир тепер кожного разу йшов до опери разом із Ганною і разом повертався. З Баталовою і Джіонеллі ніхто з них не вітався. Часом лише під час репетиції Володимир озивався до них, але силкувався бути об'єктивним.

Баталова й Джіонеллі тепер не ховалися зі своєю приязню. Серед службовців про них говорили, що вони мають спільну вбиральню. Але це нікого не обходило, окрім, хіба, Гдаля. На репетиціях він бував знервований до того, що кожна дрібниця його обурювала. Всі оркестранти й хористи ненавиділи його за це, але Ганна почувала до нього жаль.

Якось вони зустрілися в коридорі.

Гдаль поштиво вклонився.

— Поважання… Як ся маєте?

Ганна запевнила Гдаля, що живе якнайкраще. Надворі ж весна, то й він мусив би виглядати по-весняному.

Гдаль безнадійно махнув рукою. Він одвеснів. Почуває, що пора сходити з оперової сцени, а там і з життєвої.

Ганна силкувалася підбадьорити старого, але він під впливом її співчуття ставав щораз сумніший. Отак усе життя гонишся за синьою пташкою, а потім на старість прокидаєшся і дізнаєшся, що то була омана.

— Непоправна помилка.

— Скажіть, будь ласка, на чорта було мені одягати рожеві окуляри, коли об'єктивно Баталова вульгарна й меркантильна, як крамар? Чесній людині образливо доторкнутися до неї. А я ж бачив її тільки в бутафорських оздобах і запевняв себе, що то її природній вигляд. Ганно Павлівно, велика справа дивитися об'єктивними очима! Дивіться ж, не загубіть свого об'єктивного погляду, щоб, бува, на старість не довелось покутувати отак, як мені.

У ньому промовляв тяжкий життєвий досвід, але його засторога лякала Ганну. В його словах був натяк на Володимира. Вона розуміла, що страждання зробили Гдаля прозорливим. Він акцентував те, що в ній таїлося підсвідомо. Але признатись собі в тому було б для Ганни дуже боляче, й тому вона мріяла розвіяти цю думку. Вона передала Володимирові розмову з Гдалем.

— Шкода старого, — погодився він. — Мені дуже неприємно, що між нами трапився такий безпідставний розлад.

І Ганна заспокоїлась.

Весна вже пульсувала живими соками землі, а в мурах опери атмосфера щораз ставала задушливіша. Цілими днями люди ворушилися в оперових норах, як кроти, без сонячного світла, без свіжого повітря. Кожен музичний ефект досягався брутальною лайкою відповідальних осіб та явними й затаєними прокльонами їм підлеглих. За рік люди знервувались. Інтриги до того розвинулися, що, здається, навіть стіни оперові перейнялися ненавистю одна до одної. На Гдаля було подано до місцевкому колективну заяву від оркестрантів, де його називали жандармом. Артисти пересварились поміж собою через артисток, а артистки через ролі. Старший художник посварився зі стажерами, на директора кілька артистів подали заяви до трудсесії.

Ганна почувала, що стомилася за цей пережитий рік. Кожна репетиція в опері тепер їй здавалася збіговиськом тіней, вона почувала, що сама ненавидить увесь оперовий колектив у цілому.

Нарешті надійшла остання вистава. Всі підбадьорились. Дехто захопився організацією овацій, а дехто — організацією ефекту самої вистави. На цей час ніби замирилися всі, й вистава пройшла блискуче.

Баталова одержала п’ять кошиків квітів. Вона тріумфувала. Правда, за лаштунками було відомо, що один із кошиків їй піднесено з асигнувань самого директора, другий від місцевкому, а решту вважали за придбання на її власні кошти та кошти Джіонеллі.

Після вистави в прокоптілих фойє був улаштований журфікс[32]. Підбадьорені перспективою відпочинку та підігріті вином, трудівники опери по-весняному прокинулись. Приязніше зазвучали розмови, в очах засвітилися теплі вогники. Пили на брудершафт, виголошували тости за заслужених артистів.

Кілька разів виголошували тост і за Володимира. Ганна сиділа поруч із ним і почувала млосне сп’яніння як від випитого вина, так і від тих дифірамбів, що співали Володимирові. Володимир був так само сп’янілий, він кілька разів ніжно торкнувся Ганниної руки, весело розкидав дотепи навколо себе.

У кутку кілька душ почали організовувати живу газету, а в другому фойє розпочалися танці. Програма вечора сама собою склалася. Хто через старість не міг танцювати, мав змогу спостерігати видовище пристрасного танцю. Балерини вперше за цілий рік танцювали в театрі для власної втіхи, без догляду балетмейстера. Їх рухи пашіли непідробною снагою весни. Їх партнери раз по раз дотикалися лоскотними поцілунками до оголених плечей та рук.

Сміх, музика, приязнь…

У другому кутку від газетярів згрупувалися біля рояля поважні робітники опери, й кожен тут мусив продемонструвати своє вміння. Артисти виконували найблискучіші фрагменти свого репертуару, оркестранти дивували своєю віртуозністю.

Нарешті й Володимир виконав на роялі кілька фрагментів своєї опери. Рясні оплески посипалися з усіх кутків. Навіть Гдаль зворушено потис Володимирові руку.

Ганна тепер певна була Володимирової геніальності. О, як вона його любила в цю хвилину! В цьому натовпі він був надлюдиною, чия високомистецька шляхетна душа світилася в прозорих синіх очах.

Вдячна Гдалеві за увагу до Володимира, Ганна залишилася з ним на розмову.

Їй хотілося зі свого боку сказати Гдалеві щось приємне.

Горластий конферансьє оголосив читання газети.

У фойє почали збиратися люди… Розжеврілі танцюристи перекидалися репліками з редакцією. Всі сподівалися чогось екстравагантного.

Газета називалася «Вентилятор», і завдання її було провентилювати повітря в опері для наступного сезону. Вся газета складалась переважно з фейлетонів, шаржів та шарад. Анонімні автори підсумовували працю адміністрації, характеризували таланти артистів, виступи тощо. З натовпу раз по раз виривався розкотистий сміх.

Ганна стояла поруч із Гдалем і від серця сміялася. Всі ті попередні прикрі моменти в опері тепер їй видавалися надзвичайно комічними. Вона стримала сміх своїх сусідів, щоб не пропустити слів:

«Шопен мав зросту один метр і тридцять сім сантиметрів, Бетховен — один метр і сорок шість сантиметрів, а Шальвій має зросту цілих два метри. Хто з трьох найвищий до неба композитор?»

Вирішення вибухнуло дружнім реготом, як бомба. Але Ганна вся зчервоніла від обурення. Вона тривожно шукала очима в натовпі Володимира. Він стояв у холодній позі скинутого вождя й дивився кудись у глиб гострим поглядом. Ганна перевела туди очі. Там стояла Баталова й корчилась уся від істеричного сміху. Два молодих артисти ледве стримували її руками, щоб вона не впала від сміху, але кінець кінцем самі переймалися її сміхом і всі троє звертали на себе увагу аудиторії.

Уже коли аудиторія вщухла й почалося читання нового допису, Баталова ще раз, майже крізь плач, голосно реготнула й підняла задиркувато голову на Володимира.

Їхні погляди на момент зійшлися в німому герці. В очах Володимира — зневага ображеного лева, а в очах Баталової — насмішкуватий погляд мавпи, що почувається в безпечній схованці.

«Безперечно, це справа Баталової», — думала Ганна. Нижня губа їй тремтіла від люті, але співчуття вона не знайшла навіть у Гдаля. Він із байдужістю слухав дальші дописи.

І в Ганні знялася лють проти Баталової, проти Гдаля й проти всіх, що іржуть тут, як коні на оборі.

Ганна підійшла до Володимира:

— Ходім!

Володимир без жодного слова повернувся і рушив за нею з таким виразом, ніби він тікав із якогось бедламу.

Ганна переступила поріг опери з гіркою усвідомленістю: її кар'єра артистки закінчена.

V

Володимир і Таля повернулися веселі, освіжені лісом та купанням. Їх уже очікувала на веранді вечеря, й обоє накинулись на неї, як хижаки на жертву. Ганна сама нічого не їла, але тішилась із того, як з апетитом їдять Володимир із Талею. Було любо дивитись, як Таля молодо розцвічується. Був любий Володимир зі своєю ліричною снагою…

Це тільки вчора вони переїхали сюди на дачу. Майже цілий учорашній день присвятили тому, щоб відвідати знайомі їм мальовничі місця. Проте ніде вони не знаходили тієї привабливості, яку зустрічали минулої весни. В найдикіших закутках лісу тепер застали чимало пнів замість старих дерев, на узліссі — де хвилювало торік жито — тепер зеленіла низькоросла ярина. Навіть річка стала не та. Напровесні вирвало греблю, й вона обміліла. Єдиним мальовничим місцем була їх дача з велетенськими соснами навколо. І сьогодні Ганна залишилася вдома, щоб упорядкувати помешкання. Цілий день вона метушилася, як ластівка біля гнізда, і ось тільки спочивала, споглядаючи любовними очима, як вечеряють Володимир із Талею.

Кожен віддих повітря, просяклого живицею, закріпляв Ганні нерви, робив думки прозорішими, а почуття глибшими. Почувала, що до неї повертається те молоде кохання до Володимира, що підсвідомо зріло в ній минулого літа. Тепер Нік не буде стояти їм на перешкоді, не буде отруювати своїм втручанням Баталова. Може, й добре, що наостанок Баталова образила Володимира. Тепер він забуде її назавжди, а для Ганни він — такий самий чистий, безневинний…

Баталова дістала ангажемент до Москви, а слідом за нею поїхав і Гдаль. Добре, що Ганна її більше не побачить, але їй трохи шкода Гдаля. Усвідомлення того, що його немає тут поблизу, навіває Ганні почуття сирітства, почуття жалю за оперою, до якої вона більше не повернеться. А проте хіба мало вона буде мати приємності від того, що буде оберігати добробут цих двох любих істот?

— Вово, ти б іззів цього биточка…

— Давай. І вола з’їмо, правда, Талю?

— З’їмо…

Ганна наперед уже виробила собі програму відпочинку. Вона нікуди не буде ходити гуляти, буде оберігати комфорт Володимирові, тут, у його присутності, під тихими соснами, вона матиме відпочинок.

Кожного ранку Ганна вставала зі сходом сонця й, побродивши по росі, бралась готувати сніданок, потім обід, потім вечерю. Володимир із Талею вставали набагато пізніше, ішли до річки купатись, грались у ловитву… Після сніданку Володимир сідав на короткий час за працю й знову йшов із Талею мандрувати. Ці мандрівки скоро так об’єднали їх, що одне без одного не могли ступити кроку.

Таля не сідала снідати, поки не приходив Володимир, Володимир хвилювався, коли десь барилася Таля.

Ганна тішилася з їх приязні. Коли Володимир із Талею були вдома, тоді завжди з ними було весело. Вони жартували, бігали… Але щоразу Ганна рідше й рідше бачила їх удома. Іноді Володимир брав із собою теку з нотним папером, Таля брала бутерброди та книжки, і вони зникали з дому на цілий день. Такі дні для Ганни видавалися безконечно довгими, і, стомившись від очікування, вона впадала в песимістичний настрій. Вона докоряла собі тим, що не вміє влаштувати вдома для Володимира відповідного робочого затишку, іноді мучилась тим, що вона старіється й ледачіє. Коли б вона супроводила Володимира в його мандрівках, тоді з ним її зв'язував би кожний момент, вона б не мала сумніву в його приязні.

У Ганні прокидались ніби ревнощі, коли Володимир демонстрував перед Талею якісь музичні моменти, історія зародження яких була відома тільки їм обом.

Ганна якось висловилась перед Володимиром, що вона даремне порається з обідами, яких переважно нікому їсти або їдять їх невчасно; так чи не краще за прикладом минулого року замовляти їх? Володимир був рішуче проти. Він дивитись не може на чужі обіди, не те що їх їсти. І Ганні довелося погодитися з таким аргументом.

Часом у вільну хвилину Ганна пробувала виходити разом з Володимиром і Талею, але траплялося так, що, захопившись гонитвою, Володимир із Талею зникали, а Ганна знову залишалась самотня серед лісу.

— Ти так багато почав ходити, що свою оперу закінчиш, мабуть, не раніше, як за двадцять років, — промовила якось Ганна.

Володимир обуривсь:

— Ти думаєш, що писати оперу — те саме, що й горшки перемивати? Чи ти думаєш, що пах твоєї кухні мене надихне на роботу?..

Ганна відчула, що не тільки її слова обурили Володимира, його обурює вся істота своїм внутрішнім змістом.

Вона образилась, але нічого не сказала насупроти. Ще подивилася в люстро й мовчки журилася над своїми зморшками на обличчі.

Одного ранку Володимир із Талею довго не верталися з купання на сніданок. Ганна пішла їх покликати. Ще здалеку вона почула їх сміх. Жартівливий настрій передавався й Ганні. Вона почала крадькома продиратися крізь лозу, щоб налякати їх.

Ось уже зовсім близько, як крізь мереживо, видно їх постаті. Таля набрала велику пригоршню піску й погрожує засипати нею Володимира, але враз він відважно поривається до неї, розчіплює їй долоні й, притягнувши до себе, починає несамовито цілувати. Таля на момент притуляється до нього всім тілом, потім, узявшись за руки, обоє кидаються з реготом у воду.

Ганна заклякла від здивування. Вона почувала це й раніш, але не сміла припустити. Стати перед ними — хай побачать, що вони є… Але Ганна повернулася додому.

Коли Таля з Володимиром прийшли з купання, Ганна зустріла їх криком:

— Тут наймичок немає, щоб очікувати вас по три години. Я, може, теж хотіла б піти погуляти.

Але Володимир і Таля не зважали на її роздратований тон, реготалися й смачно їли. Це ще більше обурювало Ганну. Вона напалася на Талю:

— Ти вже дорослу з себе корчиш, а разом із тим і за холодну воду не візьмешся. Невже я повинна сидіти в оцій норі день і ніч?

Таля гостро відповіла:

— Та хто тебе просить, щоб ти сиділа. Іди гуляй, як тобі хочеться. І без тебе наїмся.

Ганна підвелася з-за столу й демонстративно пройшла в ліс. Вона довго блукала, оповита кошмарними припущеннями. Моментами їй хотілося повернутися додому й одверто назвати Володимирові його поведінку з дівчиною, але, розміркувавши тверезо, вона завчасу передчула поразку. Володимир розсміється їй в очі. Він завжди цілував Талю й при Ганні. Цим вона лише виявить себе як ревниву жінку з хоробливою підозрою. І Ганні вже хотілося впевнити себе, що й у даному разі в поцілункові його не було нічого осудного, хоч інтуїція невпинно підказувала їй, що тут є загроза, її тягло, як убивцю, на місце злочину до берега, де вона все бачила. Здавалося, що там вона переконається в безпідставності своїх припущень, але вже самий намір піти туди відновлював картину злочину з усією очевидністю.

Стомлена ходою й зголодніла, Ганна повернулася додому, як сонце вже звернуло за південь.

Це був, здається, перший день на дачі, коли Таля з Володимиром нікуди не виходили з дому. Володимир грав у кімнаті, а Таля на веранді читала. Але й цей факт сьогодні дратував Ганну. Володимирові з Талею не було сьогодні потреби тікати з дому, бо вона сама зійшла їм з очей.

Ганна напалася на Талю, що та до цього часу не зварила обіду. Таля знизала плечима й не кваплячись почала розпалювати примуса.

Ганна ще зазирнула в кімнату до Володимира. Він, не звернувши на неї жодної уваги, продовжував компонувати. Ображена з того, що вона нікому не потрібна, Ганна забилась головою в подушки й там мовчки переживала свої прикрості.

Коли Таля прийшла кликати матір на обід, та спала, але, прокинувшись, не ворухнулась. Таля вдруге підійшла, а слідом за нею й Володимир. Обоє були занепокоєні.

— Що з тобою, мамо? Ти зле себе почуваєш?

— Ганнусю, чом ти не йдеш?

У цю хвилину всі Ганнині підозри розвіялись. Вона промовила тоном, ніби просила вибачення в обох:

— Просто нерви… перетомилась, мабуть, і все…

— Ну, мамусю, йди ж обідати, — по-дитячому просила Таля, і в голосі їй був тембр щиросердого піклування. Ганна мерщій почала поправляти подушку, щоб замаскувати своє хвилювання, що несподівано опанувало її.

За столом з Ганною поводились як із хворою. Їй насипали першу тарілку, її припрохували, щоб вона з'їла більше, ніж вона могла. Ганна сама вже вірила в те, що її підозра виникла внаслідок хворих нервів і перевтоми.

У наступні дні Таля сама готувала їжу, а Ганна на правах хворої відпочивала. Здебільшого вона сиділа під сосною й милувалася з того, як Таля звивалася на веранді біля ронделів[33]. Таля майже цілком зреклася своїх щоденних прогулянок, офірувавши себе на заступницю господині. Ганна тішилася з Талиної чулості й часом обіймала Талю з таким поривом, що донька вибачала його лише заради хворих нервів. Таля з виглядом старшої давала матері різні рецепти лікування, але в такі хвилини Ганні хотілося бачити її малим дитям і пестити без кінця.

Проте якось, пестивши її, Ганна запитала:

— Ти дуже любиш Володимира Андрійовича?

Таля замішалась від такого несподіваного запитання й трохи почервоніла.

— Я його люблю, коли він буває веселий, — відповіла вона, знизивши голос.

Але це «буває веселий» заспокоїло Ганну. Таля була ще таке щире дитя, незважаючи на те, що цієї весни вона закінчила трудшколу. Якщо в неї й було якесь загрозливе почуття до Володимира, то хіба лише підсвідомо. Ганна мусить оберігати її від загрози.

— А чому ти не йдеш ніколи гуляти до подруг?

— Тут нікого нема з нашої школи. Ходять усе якісь такі, що бавляться в ляльки. Якби мені була тут Ніла, я б нікого більше не хотіла мати.

— А Шуру Плінтуса? — жартома зауважила мати.

— Непотрібний він мені. Був написав листа, але я йому не відповіла.

— Даремне. Він дуже до тебе хороше ставиться.

— А от я його не терплю, що він насміхається з моїх подруг. Я його колись провчу.

Таля виявила цим такий шляхетний порив, що Ганна не могла не виправдати її. Треба мати тільки її на оці, і з неї буде хороша людина.

Щоб закріпляти нерви, Ганна почала ходити ранками купатися разом із Володимиром і Талею. І поволі вона знайшла рівновагу, хоча з Володимиром у неї відносини набирали характеру набридлих буднів. Він останніми часами почав нервуватися, нарікав, що йому не йде робота. Гуляти тепер він ходив здебільшого сам-один і жодного разу не запросив піти з ним Ганну. Володимир соліднішав, і нарешті після тих зимових завірюх прийшов той «мудрий спокій». Ганна могла самотньо блукати й споглядати околишній світ очима філософа. Вранці, коли їй траплялось зустрінути схід сонця, вона вже мала заряд енергії на цілий день. Вона весніла й стиха переспівувала свій репертуар.

Одного ранку вона пройшла боса по росі на узлісся, де схід сонця особливо був прекрасний. Над білим озером гречок медово пах туман, загравною симфонією розцвічувався день.

Ганна шкодувала, що не покликала з собою Володимира. Що може дати більше натхнення від цієї картини?

Підіймаючись над обрієм, блискуче коло вбирало очі розтопленим золотом. Воно здавалось віконцем потойбічного світу космічних просторів, і ноги Ганні легко відривалися від землі, вона ефірно летіла в казкові сонячні світи…

Але голоси пастушків, що підганяли корів, привели Ганну на землю. І все ж Ганна раділа, що вона громадянка землі, де так само мусить здійснитись казка, де живуть її близькі друзі Володимир і Таля, де є такі розхристані й галасливі пастушки, де корови дивляться такими великими добрими очима, де росяна трава наливає вим'я…

Запах молока зворушив у Ганни материнський інстинкт. Вона відчуває, як у ній самій наливаються соками груди, як хочеться приголубити того кирпатого з ластовинням пастушка… Їй хочеться мати сина такого ж кирпатого й верткого… Сина, сина, — промовляє вся її істота. І Ганна завчасу втішається з того, як вона шепне Володимирові на вухо, як він зрадіє… Він давно вже хотів мати дитину. Його мистецька душа буде збагачена почуттям батьківства. О, він ще не знає, яке багатство вона йому дарує. Тільки в батьківстві чоловік дозріває. І Володимир її буде поважний і глибокий митець.

Ще здалеку Ганна чула сміх Володимира й Талі. Вона прискорила ходу. Хотілося приєднатися до їхнього сміху, присоромити за те, що проспали такі прекрасні хвилини. Але коли підійшла Ганна додому, сміху вже не було чути. Трохи здивована, вона підійшла верандою до відчиненого вікна й відхилила запону. І в ту ж мить стогін вирвався їй з грудей. З Талиного ліжка на неї збентежено глянули дві пари очей.

Як фурія, Ганна влетіла в кімнату. Весь вид її зчорнів, вуста перекосились.

Володимир швидко зник у другу кімнату, але Ганна вбігла слідом і, лише встиг він обернутись, як кішкою вп’ялася йому в очі. Володимир із розмаху вдарив її в скроню, Ганна похитнулась, але в другий момент вона вп’ялася вже зубами в плесно[34] його руки, і враз з-під зубів бризнула кров. Із скривавленим ротом вона вбігла до Талі.

Таля сиділа на ліжку, спустивши голі ноги, з напіввідкритими грудьми, в сорочці, що трималась на одній поворозці, і з виглядом повії задирливо посміхалася назустріч матері.

Ганна зупинилась на ній хижим поглядом.

— Хотіла й зробила. Чого ти дивишся, як відьма? — скрикнула Таля.

Ганна ледве затремтіла, але не зводила закляклого погляду. Таля вже, не звертаючи уваги на матір, почала одягатись. Раптом її вразив скляний брязкіт на підлозі. Таля обернулась.

Губи матері побіліли, очі затяглись туманною поволокою, вона поточилась до стінки й голова їй раптом звисла на груди.

— Вона отруїлась! — злякано скрикнула Таля.

VI

Протягом цілого тижня Володимир, Таля і лікар невідступно ходили біля Ганни. Бували моменти, коли пульс їй завмирав і на обличчі, здавалося, не залишалося ні краплини крові.

— Вона помре. Вже нічого не допоможе, — казав Володимир, і в голосі йому звучала надія, що такою розв’язкою він компенсує всі безсонні ночі.

Тоді підводились на нього з докором великі змучені Талині очі. Володимир ніяково змовкав і відходив, роблячи виправдний жест: я зі свого боку все зробив, щоб її врятувати, а тепер не моя справа.

Лікареві впорскування знову підсилювали пульс, і знову прояснювалася надія в Талиних очах.

Нарешті подих Ганні став рівніший, вона розплющувала іноді на хвилину очі, хоч знати було з погляду її, що вона нікого й нічого не впізнає. Але одного разу, розплющивши очі, вона глянула на Володимира й Талю, що стояли біля неї, і привітно їм посміхнулась. Таля відповіла їй щасливим поглядом, але Володимир нахмурився. Він пригадав свою хвору руку й почав поправляти перев’язку. Обличчя Ганні враз перекосилося, вона застогнала й знову знепритомніла.

Від цього часу, коли Ганна прокидалася, і Володимир, і Таля намагалися не бути в неї на очах. Навіть коли потрібно було що подати матері, Таля ставала їй у головах.

— Навіщо ви мене рятували? — якось хрипло запитала її Ганна.

Таля не промовила ні слова і вийшла з кімнати.

Другого разу Володимир заглянув у кімнату до Ганни й зараз же хотів непомітно зникнути, але Ганна його помітила. Вона жестом попросила його увійти. Він запобігливо промовив:

— Ти вже так гарно себе почуваєш?

Ганна глянула йому суворо в очі.

— Навіщо ти мене рятував?

Володимир одвів погляд.

— Про це ми поговоримо колись іншим разом, тепер тобі треба спокою. — І він вийшов.

Ганна почувала, що її уникають, як мерця, що несподівано повернувся до життя. Вона шкодувала, що не вмерла. Вона повернулася тепер до життя лише рухливим кістяком, у якому не було вже душі! Були кості, просяклі отрутою, які поривало до того, щоб бути докірливою Гамлетовою тінню.

— Навіщо ти мене врятував? — знову через кілька днів запитала вона.

Володимир почував, що це запитання буде переслідувати його доти, аж поки він рішуче не відповість на його. Він скрикнув із відважністю загнаного злочинця.

— На те, щоб ти могла мене поїдом їсти. Доки маєш мене про це питати?

— Поки не відповіси.

— Так от. Я врятував тебе, бо в тебе є дочка.

— Ти ще хочеш познущатися з мене? Ти знаєш добре, що дочки у мене немає більше.

— Я з тебе не знущався й не хочу знущатися. Будь трошки розважливішою і не роби трагедії, де її зовсім нема.

— Бачити зґвалтовану дитину — це для матері не трагедія?

Володимир посміхнувся.

— Негіднику, — скрикнула вона, — де твоє сумління? Чи ти усвідомлюєш, що ти зробив? Ти виховуєш проститутку. І це, по-твоєму, не трагедія? Це розвага? Горло тобі перегризти, негідному.

— Досить того, що ти перегризла мені руку. Цього тобі я ніколи не подарую. Я не можу ворухнути пальцями. Ти усвідомлюєш, що це для мене значить? Ти усвідомлюєш, що ти зробила, якщо я не вилікую руки? Так от зваж, де трагедія! Чи ти труїлася б і тоді, коли б віддала дочку «законно» заміж? Зґвалтував дитину! Ха-ха-ха! Не забувай, що цій дитині шістнадцять років і що вона тверезіше міркує, ніж ти в свої сорок, ти вже своє віджила. Ти мала два чоловіки, а до того, мабуть, із двадцять полюбовників… Ти знала перше молоде кохання, а я знав тільки тебе…

— Ти знав Баталову й безліч подібних до неї.

— Коли б я тепер мав Баталову, я був би з того гордий. Баталова має ім’я, має талант, має смак до життя, нарешті, має темперамент. А що ти маєш? Що дала мені ти, окрім настирливої гри на самолюбстві? Яке ти мала право ревнувати мене до Баталової?

— Та яке ж ти мав право відривати мене від Бачинського?

— Так, я зробив непростимий гріх перед Бачинським. Але, знову ж таки, через твою хитру гру на самолюбстві. Та я зовсім не хочу покутувати цілий вік чужі гріхи. Я хочу прожити молодо. Єдина твоя цінність — донька. Я її беру з цілковитим моральним правом. Досить грати втемну. Знай, що Таля моя жінка, а ти — її мати. Жодного насильства тут нема. Таля мене кохає так само, як і я її.

Ганна, трясучись від люті, підвелася на ліжку, ладна вбити супротивника одним поглядом, але Володимир із посмішкою на вустах витримав погляд. У ньому почувалась уже самовпевнена деспотична істота, хай би посміла Ганна доторкнутися до його руками — він не подивився б на її хворість і брязнув би нею так, що тільки пляма залишилася б від її сухорлявої постаті. Але він повернувся й рішуче відійшов. Він своє зробив, а плач його зовсім не обходить.

Побачивши Талю, Ганна владно покликала її до себе.

Таля послухалась.

— Ти знаєш, що в тебе може бути дитина?

Таля мовчала.

— Чи ти думаєш уже залишити науку й стати матір'ю?

— Я восени вступаю до музпрофшколи.

— Нікуди ти не вступиш, як будеш і далі так поводитися… хіба в публічний дім. Не забувай, що ти ще дівча і я твоя мати. Надто ти забрала собі волі. Відсьогодні ти не смієш зробити кроку без мого дозволу. З Володимиром я остаточно розриваю. Жити з таким негідником хіба ще зможе така злочинна потвора, як він сам. Якщо ти своєю зеленою головою не усвідомлюєш, на що йдеш, то він знає добре, що калічить тебе на все життя. Взавтра ми переїздимо до міста.

При останніх словах Таля випросталася.

— Якщо тобі так хочеться — можеш їхати. А я тобі вже кілька раз казала, що нікуди я не поїду від Володимира Андрійовича.

У Ганни на момент змертвіло обличчя, але зараз же на йому з’явилися криваві плями люті.

— Так я за комір потягну, кошеня ти миршаве! А з ним я ще побалакаю про тебе в суді.

— Ніде тобі не доведеться балакати, бо я вже не таке кошеня, як ти думаєш. Я його люблю і буду з ним жити.

Ганна дико скочила з ліжка й стисла Талі руку.

— Паскуднице, ти забула, що він мій чоловік?

Таля виклично піднесла очі, що були трошки нижче від Ганниних.

— Був твій, а тепер мій. — Вона вирвала руку й демонстративно вийшла.

Ганну охопив такий панічний страх, що вона ладна була тікати світ за очі. У річку, в прірву… Але вона ж іще така хвора й безсила.

Цього дня карти були розкриті. Таля з виглядом повноправної господині одверто радилася з Володимиром у різних господарських справах, готувала обід і, як похлібниці, підносила Ганні тарілку страви.

Вже не стелилась «для годиться» канапа, і Володимир і Таля спали разом на родинному ліжку.

Довго не давав заснути Ганні шепіт закоханих за стіною. Лише закриє на момент знеможено вії, як знову пробігає їй по тілі болісний дрож, і Ганна то зі стогоном скручується на своєму ліжку, то, затаївши віддих, прислухається до стіни.

Вранці вона прокинулася ще змарніліша, ніж була до того. Під очима обвисли мішки, по зжовклих щоках розходилися борознами зморшки, бірюзові очі вицвіли й стали каламутно-сірі, колись красивий класичний ніс непропорційно збільшився. На скронях у косах витикалися подекуди сірі волосинки. Ганна за короткий час постарілася на який десяток років.

Коли Таля поставила біля Ганни на стільці каву, Ганна старечим хрипким голосом промовила:

— Дякую. Може, краще ти налила б мені отрути.

До кави вона не приторкнулася. Вона одяглась поволі, поклала дещо зі своїх дрібних речей у валізку і, ні з ким не попрощавшись, пішла на станцію.

І Володимир, і Таля силкувались не помічати ані Ганниних приготувань, ані її виходу. Це ще більше роз'ятрювало Ганні рану її самотності й безпорадності.

Всю дорогу в її уяві був домок біля заводської контори з усіма його привабливими моментами співжиття з Ніком. О, як би хотіла вона тепер оселитися там, щоб дожити лишок своїх днів. Марне бажання.

У місті вона пішла на Володимирове помешкання й дико озиралася серед порожніх кімнат.

Другого дня була на могилі в Ніка. Вона тихо плакала, схилившись на надгробок, і здавалося, що зі сльозами просякали в землю до нього її скарги. Та хороша чиста Таля зрадила їх. Вона передалася на бік Володимира, того розпусного Володимира, що став поміж Ганною й Ніком, як лихий дух. Ганну покинули всі.

Чому Нік так скоро пішов від неї? Він своєю міцною рукою врятував би Талю, він помстився б над тим напасником.

Сльози полегшили Ганні тугу. Відійшовши, вона озирнулася. Новий чавунний обеліск крицево мінився на сонці. Він міцно стояв на своєму постаменті, здавалося, то горда Нікова постать.

І Ганна вже не почувалася такою самотньою. З нею Нік, з нею його моральна підтримка. Ганні вже хотілося відновити спогади минулого, заслужити ту моральну підтримку своїм піклуванням про Ніка. Вона пішла за місто до заводу.

Так само чорним димом куріли гігантські димарі; так само незмінно пневматичний молот відбивав ритм праці, так само свистом обертались вентилятори, трансмісії, скрипіли зводи, гарчали вагонетки…

У будинку, де мешкав Бачинський, тепер оселився інший інженер. Крізь вікно Ганна бачила тюлеві гардини, а поза ними жінка уявляла молоду чепурну господиню з щасливим виразом на лиці.

Ганна зайшла до Вольських, але цього разу вона застала лише хатню робітницю Гашу, що працювала раніш у Ніка.

— А де ж Любов Григорівна?

— Е, Любов Григорівна вже давно не живе з Андрієм Григоровичем. Вони ж розлучилися.

— Розлучилися?

— Ну да ж, місяців зо два. — І робітниця почала вводити Ганну в курс справи.

Андрій Григорович уже тепер на заводі замість Олександра Йвановича — директор. А Любов Григорівна такі нехороші чутки пускала про нього! Тут є на заводі нового інженера дочка, молода, красива дівчина. Через неї, здається, все й почалось. Андрій Григорович, мабуть, одружиться з нею.

Далі Гаша перейшла на загальнозаводські теми. Ганні нікуди було поспішати. Вислухувала, хто з ким у сварці, хто в приязні, які інтриги між жінками та службовцями…

Прийшов Вольський.

— А-а! Ганна Павлівна, скільки літ? — заспівав із властивою йому влесливістю, але «чин» технічного директора все ж на ньому позначився. Рухи його стали повільніші, і кожен з них був розрахований на імпозантність.

— Ну, як живете, як Володимир Андрійович? Давно я його бачив. Прекрасний чолов'яга. Заздрю вашому родинному затишку. Ви ж знаєте, ми з Любов'ю розійшлися. Далі неможливо було терпіти таке непорозуміння. Це ж був безперервний спорт.

— Це ж ваш ідеал. Perpetuum mobile.

— Для всього є свої межі, своя пора. Від зловживання спортом завжди буває поширення серця. У мене вже нервів нема. Як не є, я людина відповідальна, у мене серйозна праця. Я хотів мати хоч хвилину спокою. Та вже, власне, й літа не ті, не молоденькі ми вже з вами, Ганно Павлівно. А час великий учитель. Великий… Що більше вибуває твоїх днів, то настирливіше з'являється бажання продовжити їх у роді. Інстинкт — велика сила.

— Так хто ж у тому винуватий, що ви розгубили себе в грі?

— Не я розгубив себе, а вона. Я їй завжди говорив, що зрада чоловіка — це плювок за вікно, а зрада жінки — плювок у вікно.

— Так ви вирішили одружитися вдруге?

— Можливо.

— Єсть же подружжя, які й без дітей щасливо живуть. Візьміть, наприклад, інженера Кравченка.

— У Кравченка ж дружина серйозна. Кравченко може спокійно працювати. Тепер, наприклад, він чимало зробив щодо раціоналізації нашого виробництва.

— А як же у вас посувається справа з Ніковим винаходом? — раптом перервала мову Ганна

Вольський затнувся. Його губи розтяглися в улесливу посмішку й злегка здригнулись.

— Не в образу вам кажучи, моя думка така, що в Миколи Матвійовича жодного винаходу й не було.

— Як? — Ганна широко розплющила очі. — Адже ж він демонстрував перед вами?..

— Микола Матвійович демонстрував перед нами струм високої частоти. Це вже давним-давно винайдено. Це лише було повторення інженера Тесла, але бездротової передачі електричної енергії так ми й не побачили. Можливо, якби не той нещасний випадок, він довів би свій експеримент до кінця. Але я от на протязі цілого року б’юся — і без жодних наслідків. Я реставрував за його планами всі поламані частини генератора й кінець кінцем доходжу висновку, що й самий генератор його — недороблений. Можливо, у вас іще залишились якісь додаткові матеріали — ви передайте мені, будь ласка.

— Абсолютно нічого не залишилося. Володимир Андрійович передав вам усі матеріали.

— Значить, справа безнадійна.

— Зовсім не безнадійна. Цього не може бути. Ви мусите передати всі матеріали до бюро винахідників.

— Бюро винахідників розглядає винаходи, а не заміри на винахід. Це ж смішно. Мало кому що западе в голову.

— Смішного тут нічого нема. Винахід був, і він мусить бути відновлений. Я як дружина його вимагаю, щоб ви повернули мені всі його матеріали, я направлю їх куди слід.

— Пробачте, — зневажливим тоном промовив Вольський, — ви — дружина Володимира Андрійовича, по-перше. А по-друге — я генератора відновив за власною конструкцією. Я зберіг лише деякі непопсовані частини й думаю, що Микола Матвійович нічого не мав би проти, як я передам цього генератора для вжитку в наш завод.

— Ні, Андрію Григоровичу, цього ви не зробите. Я так не залишу цієї справи.

— Ви залишите, бо ви абсолютно не маєте нічого спільного з нею. Я вам кажу це одверто, як добрий ваш знайомий. А коли хочете офіційно — подавайте в суд. Як двічі два — чотири, я вам доведу, що Миколу Матвійовича ви давно вже зрадили й що експлуатувати його працю ви не маєте жодного права, що, врешті, сам винахід є лише замір.

— Ви негідник! — скрикнула Ганна, ставши в погрозливу позу.

— Негідніших претензій від ваших мені ще не доводилось чути.

— Де ваша честь?

— Ось для вас моя честь — прошу! — Вольський відчинив двері.

Ганна раптом схилила голову й покірливо вийшла. На момент вона відчула себе абсолютно обеззброєною і безсилою. В словах Вольського був заслужений нею докір — вона зрадила Ніка. Образа від цього зменшувалася лише сумнівом щодо здібностей Ніка. Але це був лише момент. На вулиці Ганна вже певна була того, що вона все життя належала Нікові. Вона мусить боротися за його імя, за його винахід. Ніякого сумніву — він був геніальний. Почувала, що кревно любить цей винахід, як своє життя. З ним пов’язано стільки спогадів і страждань! Хай загубила Нікову доньку, але його винахід вона врятує.

Заява Вольського так вразила Ганну, що вона забула про всі інші свої прикрості. Всі думки, всі почування були тепер з Ніком і його винаходом. Того ж дня вона пішла до юрисконсульта спілки металістів.

— Скажіть, у пресі де-небудь було оголошено про його винахід?

— У нас же не Америка. Та й сам Бачинський довгий час держав свою працю в секреті. Тоді тільки, після катастрофи, була оповістка, що він загинув під час експерименту з електричним струмом високої напруги. І все.

— М-да… Це трохи ускладнює справу. А ви могли б знайти свідків із фахівців, що потвердили б цей винахід?

— Свідків? Звичайно, можу.

— Довідайтесь, які саме можуть бути їхні свідчення. Якнайбільше відомостей. Свідчення вашого другого чоловіка, які саме матеріали він передав Вольському, акт слідчої комісії, в якому саме вигляді була машина після катастрофи… Тоді ми побачимо, які наслідки можуть бути з цієї справи… Якщо справді винахід такої ваги, як кажете, може бути дуже голосний процес.

О, Ганна певна, що процес буде голосний.

І з завзяттям людини, що відшукала мету свого існування, Ганна взялася до справи. Але з першого кроку вона натрапила на перешкоди. Колишній технічний директор, Олександр Іванович, що його свідченням мала заручитися Ганна, зовсім виїхав із родиною з міста. Проте Ганна цим не засмутилась. Вона зараз же пішла до Кравченка.

Подружжя Кравченків радо зустріло Ганну. Тут не було патетичних фраз етикету, але в кожному звичайному слові Ганна почувала до себе приязнь. У взаємовідносинах подружжя вона не помічала сентиментальної ніжності, але й не було дражливих моментів ворогування. Була певність, приязнь і взаємна повага. В душі Ганна по-материнському раділа за це подружжя.

Вона просто, без зайвої дипломатії розповіла про справу з винаходом.

Кравченко серйозно замислився.

— Так, я більше ніж певний, що тут шахрайство Вольського. Я ніколи не припускав, щоб Микола Матвійович грався у винаходи. Правда, електротехніка — не мій фах, але я на власні очі бачив нової конструкції генератора, бачив, що він діє. Я не можу свідчити, що Микола Матвійович винайшов бездротову передачу, але я бачив струм високої напруги. Думаю, що Вольському неважко було відновити за планами Миколи Матвійовича поламані частини. Тут шахрайство й шахрайство. Про це вам могла б дати цінні відомості Вольська. Знаєте, що вона останній час говорила: Нік загинув за участю Вольського.

Ганна вражено відкинулася від Кравченка, ніби він гучно випалив у неї.

— Так, так! Я певний, що це могло статися. Хоч на заводі ці чутки розцінюють як провокацію, з помсти. Але, безперечно, тут є частина правди. Я певний цього. Особливо після того, як мені стало відомо, як він виживав з заводу Олександра Івановича.

Але для Ганни це були вже зайві докази. Вона вже цілком певна була, що Вольський стратив Ніка. І раптом її охопив такий розпач, як у перший момент, коли почула звістку про його смерть. Тепер вона знає вбивцю. Вона ладна була бігти й кричати серед площі: «Вольський убивця».

Кравченко сам злякався за своє зізнання. І коли його дружина, обійнявши Ганну, тамувала її розпач, він уже з ніяковістю говорив:

— Звичайно, це тільки чутки і поки що нічим не обґрунтовані. Важко припустити участь у цьому Вольського, особливо коли там був Володимир Андрійович.

Але Ганна вже хотіла якнайскоріше побачити Вольську. Якнайскоріше вона мусила впевнитись. Вольський мав бути вбивцею, щоб Ганна могла помститись за Ніка й за себе разом. Який жах! Його свідомо вбито. Його вирвали живого у неї з рук. Живого Ніка. Її захисника, її батька, її друга. Скоріше бачити Вольську.

Кравченко сказав їй адресу.

Ганну зустріла жінка, що в неї Вольська знайшла кімнату.

— Любов Григорівну? Тільки позавчора виїхала на завод до сестри. Казала, раніше, як восени, не повернеться.

Після цієї звістки Ганна почувала себе такою знесиленою, що мусіла сісти на кілька хвилин, щоб отямитись. Здавалося, що вона вже програла справу назавжди і їй ніколи не пощастить помститися за Ніка.

Проте за кілька днів вона міркувала вже по-іншому. Справи вона не залишить, навіть якби довелося їхати та розшукувати Вольську чи Олександра Івановича, але Вольська за місяць-два повернеться, а до того часу Ганна зможе підшукати ще багато іншого матеріалу.

Увечері, щоб не навернутися на очі Вольському, вона пішла на завод до техніка. Технікова дружина, здивована таким несподіваним візитом, почала загонити дітей до другої кімнати з таким виразом, ніби боялася, що Ганна їх зурочить. За дверима вона наказала старому батькові не випускати Колі й Ліди, а слідом за собою привела чоловіка.

Карпенко був ввічливий господар, намагався розважати Ганну, але поміж розмовою раз по раз кидав на неї допитливий погляд.

Ганна розпочала про справу дипломатично, здаля. Він, здається, був тоді, як Микола Матвійович демонстрував свій винахід.

— Аякже, був.

— Як ви вважаєте, чи мав той генератор якусь відмінну конструкцію?

— Безперечно, безперечно.

— Як на вашу думку: він діяв?

— Безперечно, безперечно.

— Ви могли б це посвідчити й на суді?

Технік дивився злякано на Ганну:

— А хіба може бути суд?

— Та ні, я просто до слова. Але, скажімо, яка-небудь комісія, щоб реставрувати машину?

— Ну, звичайно, звичайно. Це ж, напевне, може підтвердити і Вольський, і Кравченко?

— Звичайно. Оце ж я зараз і заходила в цій справі до Вольського. Він, виявляється, розійшовся з Любов'ю Григорівною?

— Йому це давно слід було зробити. Він — людина серйозна, а від неї, окрім неприємностей, він нічого більше не мав.

— Кажуть, що останнього часу вона поширювала про нього якісь непевні чутки?

— Від такої істерички всього можна було сподіватися. Він це розповідав вам?

— Дещо розповідав. Я тільки сміялася.

— Казати, що Вольський виживав директора — це ж справді смішно.

— Або ж ото про Миколу Матвійовича?

— А що? — здивовано перепитав технік.

— А що ніби Вольський підвів Миколу Матвійовича, щоб позбутися його конкуренції, — підказала технікова дружина.

— Ну, ви повірите цьому? — знову зі сміхом перепитав Ганну Карпенко.

— Все могло бути, — серйозним тоном відповіла Ганна. І той момент у перехресних поглядах подружжя пробігла тривога. Розмова обірвалась. Ганна підвелася й почала прощатись:

— Я гадаю, що ви не відмовитеся від своїх слів.

Технік мовчки простяг руку з таким жестом, ніби приспішував Ганну, щоб вона скоріше вийшла за двері.

Ганна зважила це. Вона знала, що технік — мала їй підмога.

Того самого вечора вона мучилася, що має дуже замало сили, щоб помститись Вольському. Вона мусила б почувати біля себе тверду чоловічу руку, яка б підтримувала в її намірах. Тоді знову на думку Ганні спав Володимир. Він мав щиру приязнь до Ніка, він шанував його винахід і, врешті, він же ж передавав, він усе знає. Він був під час смерті Ніка. Можливо, він не здавав собі справи в деяких явищах, але ж вона йому відкриє очі. Володимир мусить узятися за цю справу.

Всю ніч Ганну мучили кошмари. То вона бачила, як Вольський оплутав дротами Ніка і він корчився в дротяній наелектризованій павутині, то раптом вони обидва ставали на герць; Вольський кидав Ніка на електричну машину, і обидва, винахідник і винахід, конали в електричному вибухові іскор. Над умерлим Ніком несподівано нахилився Володимир і ревно плакав.

Ганна прокинулася вся в сльозах. Її мучила глуха самотність. Єдиними близькими людьми, що могли з нею оплакувати Нікову смерть, були Володимир і Таля. Ганна вирішила сьогодні ж виїхати до них. Вона розкриє їм очі на справу Ніка. Вони вжахнуться своєї поведінки. Вони мусять узятися за цю справу, щоб спокутувати свої гріхи.

Але, ступивши крок у напрямку вокзалу, Ганна гостро відчула ту зневагу до себе від Володимира й Талі, яку зазнала перед від'їздом. Вона не могла їхати.

І що більше впевняла себе Ганна в доцільності свого візиту, то гострішим ставало почуття зради Володимирової й щораз більше затьмарювалась мета.

Ганна жила день за днем у борні з своїми суперечностями. І це були найгірші тортури, що їх Ганна знала за своє життя. Після такого дня наставала безсонна ніч, коли в Ганниній уяві випливали картини шлюбних оргій Володимира й Талі. Тоді Ганні хотілося, не діждавшись ранку, їхати до них і потруїти обох. Це був єдиний засіб позбутися нестерпних мук. Але на ранок Ганна ставала знесилена й не здатна ні на яку дію.

Одного такого ранку Ганна почула дзвоника. Вона здивувалася. За ввесь час свого перебування вона не бачила в помешканні жодної людини. І раптом!.. Здивування Ганні ще збільшилось, коли вона побачила перед собою Володимира. В перший момент вона так йому зраділа, що мало не кинулась на шию, але, уздрівши строгий Володимирів погляд, опритомніла й мовчки пропустила його в двері.

Володимир сів, як гість, прибравши відповідного для офіційної розмови виразу.

Ганна, вичікуючи, стала навпроти.

— Скажи, будь ласка, що за комедію ти тут розпочинаєш?

— Як? Що?

— Які відомості ти збираєш?

— Так, збираю, — промовила Ганна довірливим тоном. — Справа набирає кримінального характеру.

— Психозу, ти хочеш сказати? — брутально викрикнув Володимир. — Кого ти запідозрюєш у злочині? В якому?

— Я не підозрюю. А факт явний. Вольський привласнює винахід. Він у вічі мені заявляє, що ніякого винаходу не було, що від генератора нічого не залишилося, крім зламу, що він, нарешті, зробив власного генератора.

— Так! Так! Так! Жодного винаходу ми ще не бачили. І ніхто не бачив. Його побачать хіба нащадки наші. Мені відомо — як не бився Вольський, нічого з того не вийшло. Коли б ти була бачила, в якому вигляді забрав машину Вольський, ти б і словом не закинула йому про якесь привласнювання. Чи ти вже заразилася психозом Любові Григорівни й разом з нею ви маєте зайнятися шантажем? Я досі не припускав, щоб ти до такого могла дійти.

Ганна, що прислухалася здивовано до тону Володимира, раптом сама підвищила голос:

— Так ти зважаєш на те, що тобі говорить Вольський? Він уже поскаржився? А ти знаєш, що говорять усі, хто бачив винахід? Тобі байдуже до того? Ти легковажно передав працю, не порадившись ні з ким, і тепер же хочеш виправдати себе. Ви обидва погубили його.

— Кого погубили? Говори! — осатаніло підступив Володимир.

— Погубили винахід. Винахід був. Це ствердить добрий десяток свідків. Якщо ти одмовляєшся винуватити того негідника, я сама з ним розправлюся. Так, так! Можеш посміятися з того, що тебе обводять навколо пальця. Так. Вольський ніколи не був приятелем Нікові, а в твоїх очах він став після того, як підвів Ніка на страту.

— Божевільна! Опам’ятайся, що ти говориш? Яке ти маєш право? Які підстави?

— Підстави я маю й доведу. Доведу!

— Доведеш, що ти божевільна? Що ти маєш доводити, коли я свідок того, як Нік увімкнув мечика, і в той же момент к чорту полетів його винахід і він сам? Про що може бути тут мова? За ввесь час Вольський не підходив до генератора ближче, ніж на три кроки. За це я дам голову собі відтяти. А з того, яку докладну лекцію нам прочитав Нік, я й уважав, що тільки Вольський зможе відновити його працю. Я сам бачив, як радів Вольський із Нікового успіху. Коли б ти тільки знала, як його тепер смутить те, що він не може відновити цієї праці! Кілька разів він присилав до мене по додаткові матеріали. Я відшукав усе, що міг. І все ж матеріали недостатні.

— Тоді хай передасть у комісію до бюро винахідників.

— Нема чого передавати, розумієш? Матеріали недостатні.

— Не вірю! — категорично заперечила Ганна.

— Слухай, Ганно! — співчутливо промовив Володимир. — Я бачу, що зараз ти здатна вірити в найнеймовірніше. Я тобі серйозно кажу, що нерви в тебе неможливі. Тобі не слід залишатися на самоті. Без усяких образ і сцен! Їдь сьогодні ж зі мною на дачу й відпочивай.

— Відпочивай! — Ганна гірко посміхнулася. — Мене тепер жде відпочинок тільки в домовині, а поки я жива, я зроблю все, що можна зробити.

— Без трагічних фраз! Усе, що можна зробити в Ніковій справі, я зроблю, і зроблю це без істерій, по-діловому. На мені лежить відповідальність за Ніка, і я виконаю, не турбуйся. Їдь і відпочивай!

— Де відпочивати?! — скрикнула Ганна. — Я можу відпочивати поруч із тим, хто занапастив мені дитину?

— Боже мій! Ти божеволієш від напастей. Будь трохи розважливішою. Про яку напасть може бути мова? Трапилось те, що трапляється майже в кожній родині. Кожний буває ж моментами неосудний. Навіть офіційний закон кладе на це змилування, а ти?.. Я знаю, що зробив для тебе велику прикрість, а може, ще більшу для себе. Що сталось, те сталось. А зараз я приїхав не тільки від себе тебе просити, але й від імені Талі. Коли ти справді їй мати, ти не залишиш її напризволяще.

Ганна різким рухом піднесла голову, щоб відповісти Володимирові, але, напіввідкривши рота, раптом одвернулась.

— Години за дві я зайду по тебе, так що будь готова, — вів далі Володимир, не зважаючи на заперечливий Ганнин рух. Він навіть поцілував їй руку і вийшов.

Ганна відчула, що її карти змішані й у цьому безладді вона втратила всяку орієнтацію й владу над собою. Найголовніше — вона втратила віру в те, що їй самій пощастить виграти процес із винаходом, а з другого боку, якась інтуїція підказувала їй: не покладайся на Володимира, ти ж його вже знаєш. Але що більше аналізувала Ганна Володимирові слова, то більше добачала в них логіки. Програма зізнань у Ніковій справі майже вичерпана, а далі? Сидіти бездіяльно до осені в пустому помешканні? Таля ж, кінець кінцем, її дитина. Та й справді, яке мала право залишати її напризволяще? Що Таля уявила себе дорослою? В такому віці всі вони грають у дорослих — дати їм різок, і манія зникає. Володимир — вічний бунтар. Він завжди буде копирсатися в своїй психіці, щоб відчути якийсь хроматичний нюанс… Його мистецька вдача мусить бути йому виправданням. Адже ж, кінець кінцем, приїхав він по Ганну!

Коли за дві години Володимир зайшов, Ганна була вже готова до від'їзду.

VII

Таля зустріла матір здивованими очима, що дало Ганні привід думати, що Таля її не сподівалася. Проте, коли нахилилась, Таля все ж поцілувала її, як далеку родичку.

Як і раніш, Таля змовлялася з Володимиром, і це знову починало дратувати Ганну, але вона не хотіла з першого дня розпочинати з цього сварку.

На ранок вона взялася до виконання обов'язків господині. Все було нормально й затишно під високими соснами дачі, але тінь, що від них спадала, ніби стала органічною часткою душі кожного з мешканців. Усі троє були в мовчазній прохолоді.

Повернувшись із прогулянки, Ганна застала в кімнаті роздратовану Талю, що вичитувала Володимирові.

— Ви ганчірка, от що я вам скажу.

Володимир одвернувся й мовчки пройшов до другої кімнати.

Ганна суворо глянула на Талю:

— Ти з ким це так розмовляєш? Чи ти хочеш, щоб я оце закотила спідничку й провчила тебе?

— Я з божевільними не розмовляю, — роздратовано кинула Таля й відійшла до вікна.

Ганна який момент стояла, як стовп на роздоріжжі.

— У чому справа, Володимире? — запитала вона його.

— Цілуйтесь там, — викрикнула крізь двері Таля.

— Облиш мене, будь ласка! — огризнувся Володимир.

І Ганна рішуче пішла на Талин голос. Але Талі вже в кімнаті не було.

Ганна не могла подарувати їй епітета «божевільна». Вона розпікала в собі рішучість. Вона провчить її. Але кожного разу, як бачила перед собою Талю, її намір паралізувала свідомість того, що раніш вона чула цей вираз від Володимира, що, кінець кінцем, корінь зла — сам Володимир. Між ними безперечно був потайний зв’язок, і Ганна мусила дослідити його, щоб нарешті урвати раз назавжди.

Недовго їй довелося ждати, щоб пересвідчитися. Після вечері вона поскаржилася на втому й пішла спати, залишивши Володимира з Талею. Проте настирливі думки не давали їй змоги заснути, а стишений гомін за стіною непереможно вабив — Ганна тихо вийшла в передню кімнату, що межувала з верандою, і стала за гардиною біля відчиненого вікна, щоб замаскувати свій намір. На веранді при світлі лампи вона побачила занепокоєного Володимира, що доводив Талі:

— Ти собі не уявляєш, яких дурниць вона може наробити. Ти ж сама бачиш, що сталося з нею останніми часами?

— Так що мені до неї? — капризно заперечувала Таля. — Я хочу жити так, як мені подобається.

— Слухай, Талочко, — підлещувався Володимир, — тобі так само буде неприємно, коли вона буде ширити про нас чутки. Все ж таки вона тобі мати.

— Плювать мені й на матір, і на всякі чутки. Хай собі буде матір'ю, а до мене не втручається. А ні, так панькайтеся з нею, я більше жити у вас не буду.

Ганна, не дослухавши, відійшла від вікна з таким виразом, ніби вона справді почувала на собі фізичний плювок доньки. Вона не могла ані протестувати, ні плакати. Почувала, як безсила лють підіймає їй на голові волосся. Чомусь подумала, що в цю хвилину волосся її сивіє. І вже якийсь внутрішній сивий мороз цілковито скував волю. Ганна чула, як у бічну кімнату увійшов Володимир із Талею, але він не відчинив дверей до Ганни, де навпроти стояло його ліжко. І моментами Ганні хотілося схопити ножа й на ранок побачити на шлюбному ліжку чоловіка й доньку з перерізаним горлом. Але вона лежала скована морозом.

Уранці Ганна придивилася в люстро до своїх кіс і справді побачила далеко більше сивих волосинок, аніж було їх напередодні. Неодягнена, з розпатланими косами, вона безсило сіла на ліжко. Погляд її зосереджено вдивлявся, тоді як вираз обличчя свідчив про те, що вона нічого не бачить перед собою.

По черзі заглянули до неї крізь двері Володимир і Таля, але зараз же зникли з стурбованими обличчями: вони бачили перед собою божевільну.

Врешті Володимир боязко підійшов.

— Чому ти не одягаєшся? Йди снідати.

Ганна не поворухнулась. Володимир допитливо вдивлявся їй в обличчя. Раптом усі м'язи їй на обличчі заворушились, вуста витягтись. Ганна хотіла засміятись, але голос їй хрипко обірвався. Вона спокійно промовила:

— Довідуєшся, чи не треба мене ще в божевільню? Не дивись так пильно. Я ще нормальна, але скоро, мабуть, збожеволію. Ти бачиш, що робиться з моїм волоссям?

— Я тобі завжди казав, що в тебе нерви… Може, й справді тобі слід поїхати в санаторій?

Ганна зимно посміхнулася.

— Ти б уже краще мене відрядив на той світ — було б радикальніше.

І враз, охоплена якимось приступом шаленства, вона скочила з ліжка й стала врівень із Володимиром.

— Чи ти думаєш, що я вже зовсім осліпла і перед моїми очима можна витівати все що завгодно? Я питаю тебе востаннє: я тобі жінка чи ні?

— Ми з тобою вже говорили про це.

— Що я похлібниця? Так із сьогоднішнього дня ви з отрутою будете їсти цей хліб. Я тільки тоді відійду від вас, коли побачу обох на смертному ліжку.

— Ти справді божевільна. Не уявляй собі того, чого зовсім немає. І взагалі відкладімо цю розмову до того часу, коли в тебе будуть здорові нерви.

Володимир із робленою байдужістю вийшов.

Ганна відчула ще більший напад люті. Вона справді божеволіє. Нехай. Це був її привілей. Вона помститься. І Ганна зі зловтішним виразом вийшла на веранду, де снідав Володимир із Талею.

— Ну, як вам спалося, проститутко?

Враз Таля перекосилася на лиці й брязнула філіжанкою об блюдце так, що й філіжанка, і блюдце розбилися.

— Не звертай уваги, — застерігав Талю Володимир, — заспокойся, будь ласка.

Але Володимирові слова ще більше роз'ятрили Ганну.

— Я примушу вас звернути увагу. Я доведу вас до божевілля, як довели ви мене. Якщо в тебе немає матері, то в мене немає дочки. Я провчу тебе, суко. Я повішу тебе власною рукою, щоб ти не плямувала пам'яті твого батька.

При останніх материних словах Таля вибухнула плачем і в ту ж мить зникла з веранди.

Голос Ганні обірвався.

— Ти б іще прадіда згадала, — злісно проскреготів Володимир.

— Мовчи, спруте ненаситний! — погрозливо скрикнула Ганна. В її голосі була така відвага, що, здавалось, вона ось зараз вгрузне пальцями йому в горло. Він замовк.

Сьогодні Ганна почувала свою перемогу. В ній оживала жінка-мачуха. Ганна вже свідомо намагалася підтримувати в собі войовничий дух. Вона не дасть їм супокою.

Але в міру того, як сонце схилялося за обрій, гаснув і запал Ганни, а натомість почав підвищувати голос Володимир. Талі не було вдома цілий день. Володимир шукав її і в лісі, і біля річки… Даремне. Мало що могла вона зробити з собою, доведена до розпачу такою відьмою. Володимир так і сказав Ганні: «відьма». Але на цей раз Ганна змовчала. Вона сама почувала, що завинила перед Талею. Хіба можна було так діймати бідне, спантеличене дівча? А що, як, боронь боже, Таля справді зробила що з собою?.. І Ганна сама пішла поміж деревами, виглядаючи Талю.

Вже стемніло. Ганна, пригнічена злочином, як тінь Каїна, поверталася додому. Коли це зовсім несподівано побачила, як до веранди з протилежного боку наближалася Таля. Ганна мовчки пропустила її наперед себе, а сама винувато пішла вслід.

— Талочко! Що з тобою? Де ти була? — ошалілий від радості перестрів Талю Володимир. Він хотів узяти її за руку, але Таля різко вирвала її.

— Ідіть від мене!

Коли Ганна заглянула в кімнату, щоб покликати її на вечерю, Таля вже лежала роздягнена в ліжку, повернувшись лицем до стіни. Вона не озвалась до матері, і Ганні вже не було потреби повертатись на веранду. Сьогодні ніхто не обідав, але й вечеря була зайва.

Володимир допізна ходив нервово по веранді. Згодом він зайшов у кімнату до Талі, і тоді знову Ганна почула роздратоване Талине: «Ідіть від мене!»

Володимир пройшов у кімнату до Ганни й, не роздягаючись, з розгону ліг горілиць на своє ліжко навпроти.

Уранці, приготувавши каву, Ганна сходила з очей, щоб дати змогу напитися Володимирові, а потім і Талі. Але до обіду взялася сама Таля. Вона однаково була мовчазна, як з Володимиром, так і з Ганною, і це вже до деякої міри вдовольняло Ганну. Вона вже почувала приплив теплого материнського почуття до Талі.

Коли Володимир зник у лісі між деревами, Ганна провела його очима, засилаючи в думках якнайдалі, а сама повернулася до Талі під сосну.

— Іди відпочинь, я сама буду готувати.

Таля мовчки продовжувала кришити буряка з таким виразом, немовби материні слова — це лише дитяча забаганка.

Ганна почувала, як у ній підступає роздратування, їй знову хотілося досадити Талі.

— Що ти хочеш цим довести? Що мене для тебе не існує в цьому домі? Що ж, я піду, коли тобі так хочеться. Будь повноправною господинею, якщо в тебе нема іншої перспективи. Я піду… В мене ще багато праці. Я не кину так на глум праці твого батька, як кинув її Володимир.

— Але ж ти, здається, кинула раніш його, ніж Володимир Андрійович зміг віддати ту працю, — зі злісним смішком зауважила Таля. В її руках засичав примус, і здавалось, що то сичала сама Талина злість.

Ганна почувала, що в неї з-під ніг висковзує ґрунт. Вона мусить утриматись за всяку ціну.

— У тому, що я зробила, він сам був багато винуватий. Він мене давно простив. Але, коли б він знав твій вчинок, він тобі цього не подарував би, — промовила Ганна суворим тоном закляття, проте зараз же винувато глянула на Талю, злякавшись, що вона надто жорстоко поводиться з нею.

На диво Таля лише посміхнулася:

— Не подарував би через те тільки, що Володимир твій полюбовник.

— Мерзотнице! — скрикнула Ганна.

— Не гірша, як була моя мама, — так само, не підвищуючи голосу, відповіла Таля.

Ганна відчула, як її всю обдало варом, вона задихалась, але в другий момент її захлинула якась страшна холодна хвиля, кров у жилах зупинилась і навіть нігті на пальцях, якими тільки-но Ганна ладна була вп'ястися в Талю, поблідли. Ганна раптом прозріла. І пригнічена своєю провиною, вона мовчки відійшла від Талі.

Коли б Ганна не розходилася з Ніком, тоді б Володимир напевно був би законним Талиним чоловіком. З них була б прекрасна пара. Обоє музикальні, обоє романтики. Тоді б Володимир напевно мав ту цінність молодого кохання, що її бракувало Ганні, жодної трагедії тоді не було б. Це ж Талин знайомий. Яке мала право перехоплювати його від Талі? І тепер тільки Ганна усвідомила, що з самого початку ревнувала Талю до Володимира.

Так. Таля мала рацію називати її мерзотницею. Піти від них — нехай живуть. Це буде чесніше. На цей раз вона не поїде на помешкання до Володимира, вона оселиться десь у затишку, де ніщо не буде нагадувати їй про нього. Може, це навіть краще зробити, поки він не повернеться з лісу… Від сьогоднішнього дня вони не існують одне для одного.

У кімнаті Ганна знищувала все, що нагадувало тут про неї. Вона рвала папірці, що їх колись писала, вибирала ноти, переписані її рукою, упаковувала всі свої фотографічні картки, книжки з своїми написами…

Все. Тепер їй хотілося б лише тепло попрощатися з Талею.

Ганна підійшла на кухню під сосну.

Таля нехотячи слухала матір, склавши губи в зневажливу гримасу. Хоч би риска вдячності за материну саможертву, хоч би натяк на жаль перед розставанням. Нехай. Ганна нічого від неї не хоче, єдине її прохання — нехай Таля вплине якось на Володимира, щоб він не залишив так справи з Ніковим винаходом.

— Ти ж знаєш, що Вольський хоче привласнити його працю. Батько усе своє життя бився над винаходом, а тепер цей негідник запевняє, що він нічого не винайшов. А Володимир потурає йому.

Жорстоке Талине обличчя щораз набирало ніжних дитячих форм, воно запливало гарячою барвою розпуки. І враз Таля з глухим стогоном кинулася на груди матері.

Ганна притисла Талю з такою втіхою, з якою може притиснути свою дитину мати, що її давно вже вважала за загублену. Таля нічого не говорила, але Ганна почувала, як Талині сльози зогрівають їй груди. В них уже була і вдячність, і любов, і обітниця. Ганна вже з ніяковістю в голосі говорила Талі про її батька, про його видатний винахід, про його любов до Талі. Таля тільки тоді виправдає ту любов, коли примусить Володимира відновити винахід і Нікову репутацію.

— Живіть щасливо! Я не гніваюся. Я завжди любила Ніка і з думкою про нього доживу свій вік.

Ганна поцілувала Талю в голову й уже хотіла відійти, як Таля, зрошуючи сльозами, припала до її руки.

— Люба! Мамусю! Прости!.. Я не хотіла тобі робити боляче… Я його люблю. Я давно його любила.

При останніх словах Ганні пробігла по тілі ніби електрична іскра, але вона стримала тремтіння і, міцно поцілувавши Талю в уста, відійшла.

Таля скорботно дивилася їй услід.

Раптом на півдорозі до станції Ганну перестрів Володимир.

— Це що за комедія? — грізно звернувся він. — Що за потреба така раптом?

— Зовсім не раптом, — лагідно озвалася Ганна, — я давно тобі казала, що хочу жити сама. Справді, Володимире, так буде спокійніше для мене й для вас.

Лагідний Ганнин тон зовсім спантеличив Володимира. Він уже не міг так грізно кричати.

Взявши в одну руку чемодана, а другою підтримуючи її, він лагідно заговорив:

— Облиш це, Ганно! Вертайся додому, й обміркуємо. Навіщо це все?

Ганна слухняно повернулася. Вона спокійно доведе йому рацію свого вчинку, і вони розійдуться друзями.

— Ти ж знаєш, що ти хвора й тобі зовсім не можна залишатися без догляду. Я розумію, коли б ти їхала в санаторій, але ж ти їдеш у міську задуху. Я не уявляю, що може статися з твоїми нервами.

Ганна посміхнулася.

— Невже ти думаєш, що мої нерви кріпнуть від того, що я тут? Але облиш мої нерви. Поговорімо об'єктивно. Я ж тут зайва. Ви обоє молоді… живіть собі щасливо.

— Що ти хочеш цим довести?

— Я тільки погоджуюсь із тим, що ти мені колись казав. Ти ж кохаєш Талю?

— Ха-ха-ха! — раптом якось неприродно зайшовся сміхом Володимир.

Ганна відчула образу за Талю.

— Якщо ти граєшся дівчиною, то після цього ти…

Вона тільки поглядом доказала.

Володимир споважнів.

— Я вже тобі раз доводив… Це прийшло так несподівано, як і несподівано пройшло. Пора вже нам почати жити нормально.

— Як то? Адже ж ти мене зовсім не любиш?

— Може, й не люблю. Але я до тебе звик. Коли б це не так, я зараз тебе зовсім не просив би залишитися. Я хочу спокою. Я хочу працювати, мушу працювати — інакше кулю в лоб. Коли ти виїдеш — я певний, що не матиму його. Я знаю, що я баламут, хай негідник, але ти сама зваж: що може дати мені Таля? Вона ж дитя. Їй ще потрібна тверда материнська рука. І в цьому, може, ти сама винна…

Ганна здивовано дивилася на Володимира. Що за дипломатія?! Для чого це говорити, коли вона певна, що він не дотримає слова. Ганна заглибилася в себе, силкуючись збагнути причину такого повороту. Але задуму Ганні розвіяв дотик Володимира до її руки.

— Я бачу, що ти не віриш… Але ти повіриш, коли я всаджу собі кулю. Так, я це зроблю. Я це зрозумів, коли побачив твій рішучий намір. Я гублю рівновагу. Я ніколи не закінчу своєї опери, а без цього — я банкрут.

Уже дивлячись на Володимира, з яким азартом він доводив, Ганна припускала, що від його експансивної вдачі можна було сподіватися всяких випадів. Так чи так, а Ганна мусить подумати про Талину долю. Такий поворот справи зовсім не тішив її. Вона почувала, що опинилася в темному лабіринті, де кожен крок міг бути згубний як для неї, так і для Талі.

— Гаразд! Я поки що залишаюся. Я ще подивлюся на тебе. Але я зовсім не вірю в те, що нам доведеться жити разом. За свою поведінку ти заслуговуєш на те, щоб тебе розтяли на частки, як ти розтяв моє серце, — вимовила вона й, швиргнувши капелюшка, вийшла на веранду.

Таля, побачивши матір без капелюшка, нахилилася над ронделем і почала безтямно мішати ложкою страву.

Увесь день Ганна була пригнічена своїм безвихідним становищем. Залишатись тут — це значить знову викликати ревнощі Талі, від'їхати — залишити Талю на глум цього хижака, що буде бавитись нею, як беззахисним пташеням… Мерзотник! До чого він довів її?..

Але надвечір Ганнине обурення вщухло. Кінець кінцем, усі його гріхи від вдачі митця. Хіба тільки він такий? Хіба Гдаль не зрадив на старість дружини й дітей? Хіба Володимир не мучиться цим? Він цілий день ходить із похиленою головою, як побитий пес. Він уникає зустрічі з Талею. Так, він усвідомив нарешті. І Таля ж мусить погодитись. Це найкраще для неї. Вона ще молода, її почуття скороминущі. Вона ще зовсім не така зіпсована, як думала Ганна. Дитя ж! Материнською ласкою ще можна вплинути на неї й переконати.

І Ганні зараз прикро стало від того, що вона, ніби боячись Талі, уникала цілий день розмови з нею. Правда, Таля сама була до того похмура, що, відповідаючи матері на звичайне її запитання, мала вигляд, подібний до того, як у дитинстві приймала лікарські пілюлі.

А проте Ганні як матері слід бути сміливішою і вибачливішою до Талі.

Ганна пішла в кімнату до неї.

— Талю, ти спиш?

Таля не відповідала, хоча Ганна й була певна, що вона не спить. А втім… нехай спочиває. За цілий день напрацювалась. Ганна поцілувала Талю й перейшла до себе в кімнату.

Крізь відчинене вікно вона довго вдивлялася в пітьму вечора. Силуети дерев стояли в німому спокої, тільки зорі холодно вібрували.

Думки Ганні заглиблювались, рафінувались. У тій зоровій вібрації вона відчувала вже далеку симфонію віків над стомленою землею. Чомусь думала, що серце землі таке саме стомлене, як і в неї. Скільки своїх дітей вона втратила! Скільки прикростей і злочинів перенесла на собі! Але однаково всіх голубить, усім співає колискову спокою й забуття… Всі її діти — однаково нещасливі в своєму ворогуванні й змаганнях, як і вона — мати. Тільки зоряна симфонія звучить закликом до надії, до ясних верховин перемоги, до світляної симфонії землі. І згадала про Ніка. Він мав засвітити серед цієї темної лісової хащі зорі… На момент пройняла розпука за безнадійною втратою. Але ж ні, Ганна не могла жити в безнадії. Вона вірить, що Ніків винахід увійде в життя. Вона досягне цього, навіть якби їй довелося йти на страту. Так, Ніків винахід мусить звільнити землю від дротів, що оплутали її, він засвітить на землі зорі. І це скоро, скоро! Може, тоді справді симфонія «Лісової пісні» забринить живою казкою на землі. Симфонія… Володимир мусить її творити, мусить!

Ганна відчула, як у її грудях розтанув гнів до нього.

Прийшов Володимир. Він сів на своє ліжко й застиг мовчазно в зігнутій позі. Його видимо мучила провина перед жінками. В родині він був осуджений Каїн. У Ганни прокинувся жаль до нього. Вона поклала йому руку на голову і коли впевнилась, що заспокоїла, відійшла.

Вранці він далеко певніше себе почував. Він по-діловому підніс голову й за довгий час уперше сів за рояль. Ганна була задоволена з себе, що ступила на шлях замирення з ним. Зате дуже непокоїла її Таля. Вона зблідла і майже нічого не їла ні за сніданком, ні за обідом. Коли Володимир звертався до неї, Таля дивилася поверх його голови з таким виразом, немовби перед нею був автомат, якому зайвим було відповідати. Іноді в Талиних очах пробігав навіть вогник ненависті. Тоді Ганна тішилась. Таля засуджує Володимира. Вона мусить його забути.

Якось Ганна зауважила йому:

— Не займай, будь ласка, її! Ти ж бачиш, як це її дратує.

І на знак послуху Володимир схилив голову. Так, у ньому ятрилась рана каяття. Ганна при кожній нагоді співчутливо пестила його. Він мусить вилікуватися й стати її давнім, хорошим Володимиром, надійним оборонцем прав Ніка.

— Коли ж ти вже думаєш узятися за Нікову справу?

— Ах, дай мені спокій із Ніком! — роздратовано скрикнув він, але глянувши, як потемніло Ганні обличчя, уже лагідно додав:

— Хоч тепер помовчи про нього.

Ганна вибачила Володимирові. Він ревнує її до Ніка; йому особливо прикро слухати це тепер, коли він хоче прихилити її до себе. Чудний хлопчик! Вона ж любить його.

Щораз Ганна палкіше виявляла свою приязнь. Вона горнулась до нього всім тілом, називала найласкавішими йменнями, і кінець кінцем Володимир виходив зі своєї холодної замкнутості. У ньому напружувались м'язи.

Одного ранку Таля довго не виходила на сніданок. Нарешті вона з’явилась на веранді вся бліда, як стіна.

Ганна стурбовано запитала:

— Ти не хвора часом?

— Ні, — різко відповіла Таля. Вона на хвилинку присіла, випила раптово свою охолоджену склянку кави й знову квапливо підвелася.

— Я їду до міста.

Володимир і Ганна з обох кінців націлили на неї здивовані погляди.

— Чого ж тобі раптом так заманулося? — промовила Ганна.

— Не раптом, а давно вже треба було, — грубо викрикнула Таля, — вам хоч до зими тут сидіти. Байдуже до того, що мені треба вступати до школи…

— Зовсім не байдуже, але ж це ще рано.

— Ти дуже добре знаєш, що рано! Тобі ще не розвиднялося після цієї ночі. А заяву ти подала? А хоч поцікавилася ти, яка програма?

Ганна почервоніла. Таля мала рацію. Ганна забула в останній час про неї, захопившись Володимиром.

— Не турбуйся, будь ласка! — заговорив Володимир, дивлячись кудись у простір поза Талею, — я в свій час усе зроблю.

— Дякую красненько! Обійдуся без ваших послуг. Доволі з мене того, що в мене є мати, яка турбується за мене.

Таля зникла в кімнаті, видимо, готуючись до від'їзду.

Ганна приголомшеним поглядом дивилася на Володимира, що так само зніяковіло переминався.

— Слухай, Володимире, треба покласти край цим капризам.

Володимир твердим кроком увійшов до кімнати.

— Облиш, будь ласка, свої витівки! Ніхто тебе в місто саму не пустить.

— І тут мене ніхто не вдержить.

— Слухай, Талочко! Якщо тебе так непокоїть школа, то я їду разом із тобою і все буде гаразд.

Ганна вбігла до кімнати саме в той момент, як Володимир, заспокоюючи Талю, торкнувся рукою її плеча.

Таля з огидою відкинула плечем руку:

— Обійдуся! Можете тут займатися любощами!

— Без капризів, Талю! — суворо промовила Ганна й, повернувшись до Володимира, так само суворо заговорила.

— А тобі зовсім не потрібно їхати з нею. Можеш займатися тут своєю працею, а в мене є досить вільного часу, щоб бути з нею.

Володимир ураз роздратовано вибухнув.

— Попрацюєш у таких умовах! Коли б ти знала, як ти мені опроклятіла зі своїми намірами, ти б каменем сиділа тут.

— Ах так, каменем!.. Ноги моєї більше тут не побачиш. Я тобі вже казала. Талю, ми їдемо разом.

Таля ж, ніби вмисне, щоб подратувати матір, тепер зовсім не квапилась.

Ганна, побачивши її вагання, рішуче відійшла й почала бгати у свій саквояж всяке лахміття, що потрапляло їй під руку.

Таля на хвилину замислилась, але раптом, ніби засоромившись свого відступу, так само квапливо почала відшукувати потрібні їй речі.

Володимир кілька хвилин стояв у грізній позі й мовчки дивився на метушню обох жінок. Нарешті він промовив:

— Ви збожеволіли? Тоді на якого чорта здалася нам дача!

Йому ніхто не відповів. Побачивши в люстрі свою величну позу, на яку ніхто не звертав уваги, він раптом осатаніло гримнув люстром об підлогу, що аж бризки розлетілися скляним брязком.

Ганна й Таля перелякано глянули на Володимира. Він із перекошеним від люті обличчям вийшов на веранду й хрипким голосом почав кликати власника дачі. — Ми виїжджаємо!

VIII

Йдучи по мокрому листі бульваром, Ганна почувала в себе на душі таку ж сльоту, яка була навкруги. Пустельно, холодно, тільки дощ безнастанно сік нерви дрібними краплями. Скоріше почути людський голос, забути хоч на хвилину прикрості, що невідступно переслідували її.

Ось зашумів верхів'ями осокорів мокрий вітер, і Ганна здригається вся від його раптового холодного подиху, закутується змокрілим коміром і йде пригнобленою старцюватою ходою. А у вухах із шумом вітру розлючений Володимирів голос: «Одно з двох, або тебе вдушу, або сам не буду жити!»

І це кожного разу бувало, коли Ганна нагадувала Володимирові про Нікову справу. Хай так, хай ревнує, але ж, кінець кінцем, співжиття з ним неможливе. Він держить її в чорному тілі, вбиває кожний прояв індивідуальності. Тепер Ганна, якби й хотіла співати в опері, попри все своє бажання не могла, бо за спроби отруїтись перепалила собі голосові зв’язки. Та й Володимир цього нізащо не дозволив би. Минулий рік йому куховарка більше коштувала, ніж заробляла сама Ганна. Базар і кухня — ось щоденна програма Ганниних обов’язків. Боронь боже, щоб Володимир прийшов і не застав її вдома! Він вичитував би їй протягом цілого тижня, як це вже було раз, коли Ганна довідувалася про приїзд Вольської. Вона знову збирає плітки? Вона компрометує його вже самою своєю поведінкою перекупки…

Але Ганна, поза всю боязкість, яку навівав на неї Володимир, поспішала до Вольської. Вона ще встигне повернутися додому до закінчення репетиції. Їй так хочеться бачити Вольську, вилляти перед нею всі свої кривди, поговорити про Ніка. Після кількох несміливих натяків, вона зареклася говорити про нього з Володимиром. З Талею ж Ганна майже зовсім не розмовляла. Власне, не розмовляла з нею Таля. Вона почувалася в домі незалежною жінкою, ніколи не звертала уваги на Ганнині зауваження, бо до того ще мала заступника в особі Володимира.

Зверхні погляди, що їх кидали на Ганну з обох боків і Володимир, і Таля, поволі починали принижувати її у власних очах, Ганна починала запобігати як перед Володимиром, так і перед Талею.

Іноді, повернувшись із базару, вона заставала їх обох у піднесеному настрої, хоча у цей час Таля мусила бути в своїй музичній школі. Ганна ж удавала, що зовсім не помічає нічого, і мучилась тим, що не цінують її вибачливості.

Іноді ж увечері Таля поверталася додому далеко пізніше за самого Володимира. Тоді Володимир хмурився, пробував вичитувати Талі, але вона і йому так само безапеляційно відповідала: «Була там, де хотіла!» В такі моменти в Ганни прокидалася зловтіха проти Володимира. Їй хотілося з кимось тішитися з його поразки, але з нею ніколи не було нікого близького…

Подзвонивши до Вольської, Ганна очікувала біля дверей із таким почуттям, ніби вона ось зараз побачить улюблену сестру, з якою була розлучена цілими роками…

Вольська справді зустріла її, як рідню.

— Ви собі не можете уявити, Ганно Павлівно, яка я рада вас бачити. Я ж тут, як у тюрмі. Вже з місяць, як приїхала, і хоч би одна жива душа зайшла коли.

Видно було, що їй нелегко живеться. На обличчі ні однієї плями косметики, і від цього все обличчя видавалося старечим, зморшкуватим. Низенька кімната, звичайні меблі, — з минулих розкошів тільки того, що пишне трюмо. Ганна заглянула в нього й зауважила велику подібність з обличчям Вольської. Вона навіть сподівалася, що Вольська скаже їй про старезність, але Вольську, здається, найдужче обходило її особисте життя. Вона без упину розповідала про себе.

Хіба вона вже нічого не варта жінка, щоб ото він протиставляв її якомусь дівчаті? Любові Григорівні це особливо прикро тепер, коли Вольський став за технічного директора на заводі. Все ж вона чимало колись сприяла його кар’єрі своїми зв’язками. Ні, вона не стерпить цього! Вона помститься, так помститься, що Вольський буде пам’ятати її до смерті.

— Кінець кінцем, усі вони однакові, — зауважила Ганна.

— Не кажіть, ви того не пережили, що пережила я. У вас є родина, є якась мета… Ви знаєте, яка то мука — безперспективна самотність…

— О, це я добре знаю!..

Вольська здивовано глянула на Ганну. В її застиглому вогкому погляді вона прочитала таку муку, яку можуть породити тільки неймовірно тяжкі моральні страждання. Вольська мимоволі торкнулася співчутливо Ганниної руки. Цей дотик був тією краплею, що переповнила Ганні груди жалем до себе. Вона розридалась. Хіба в неї є родина? Хіба в неї є друзі? Коли б тільки Любов Григорівна знала, що сталося з її донькою.

Ганна майже з розпачем простягла руку до Вольської.

— Любове Григорівно, ради Бога, скажіть, що ви знаєте про Нікову смерть!

Вольська болісно стисла вуста. Здавалось, того, що вона знає, вона ніколи нікому не відкриє. Але на хвилину вона замислилась, і вуста їй рознялися.

— Я вас розумію… Я думала, що ви ніколи не будете знати про це, що ви будете щаслива…

— На бога! Все, все…

Вольська, зосередившися в собі, промовляла, як піфія:

— Власне, я нічого певне не знаю. Ви пригадуєте той вечір на іменинах? Коли б ви бачили, який розлютований вийшов тоді Володимир Андрійович! Він нізащо не хотів іти до нас спати. Але відпускати його в такому стані було небезпечно. Ми з Вольським майже силоміць затягли його до себе. І от тоді я почула за стіною їхню розмову. Вольський ніби жартома промовив до Володимира Андрійовича: «А ви ж сьогодні мали нагоду так легко позбутися свого конкурента. В той момент, коли він держався за мідні опуки, досить вам було вимкнути одного реостата з серії, що приводить у рух високу частоту, щоб вона вийшла з ладу. Клеми антени залишалися б під високою напругою з низькою частотою, а тоді… амба…». «Коли б тоді я знав, що він виявить себе такою падлюкою, я в цури розніс би його разом із винаходом», — каже Володимир Андрійович. «Ну, що ж… Проґавили. Лягаймо спати». «Ані чорта я не проґавив!» — ударив розлючено по столі Володимир Андрійович. Тоді, видно, Вольський застеріг Володимира Андрійовича від того, щоб я не почула, і дальшої їхньої розмови я не могла розібрати. Але справа, мабуть, на тому не закінчилася. Володимир Андрійович дуже часто після того заходив до нас. Випивали з Вольським і взагалі сприятелювались. Я знала, що їх об’єднала спільна зненависть до Миколи Матвійовича. Я знала, що Вольський, попри свою улесливість, ненавидів Миколу Матвійовича, бо той не поділяв його інтриганських намірів та й сам деякою мірою стояв йому на дорозі. Я знаю, що б живий був Микола Матвійович, Вольський ніколи не був би за директора. І коли я почула про трагічну смерть Миколи Матвійовича, та ще й у присутності Вольського й Володимира Андрійовича, в мене ні на хвилину не було сумніву. Це справа їх обох.

— І Володимира? — перепитала злякано Ганна.

— А ви хіба цього не почували? Ви ж самі мені на це сьогодні натякали.

— Так, так, — говорила про себе Ганна, протираючи долонями чоло й скроні. Вона була ніби в чаду, але від того в ній зароджувалась якась прозорливість. Ганна майже тішилася зі свого відкриття, хоч посмішка, що виривалася їй на вуста, зараз же перекошувалася в потворну гримасу. Ганна мінилася на виду. Вольська боялася, що з нею станеться істерія. Вона принесла склянку води, але Ганна відхилила:

— Дякую… Ви хороша. Але це так несподівано!

Ганна підвелася.

Вольська була розгублена не менше за Ганну. Вона вже, здається, каялася, що так довірливо висловилась перед Ганною.

— Ганно Павлівно, люба моя, ви не хвилюйтесь! Я ж нічого не знаю напевне. Ради Бога, не кажіть Володимирові Андрійовичу. Я така беззахисна!

Ганна погоджувалася, не слухаючи її.

Всю дорогу додому вона промовляла до себе вголос: «так, так»… Усе підтверджувало здогад Вольської. Хіба не приходив Володимир щовечора п’яний? Хіба не погрожував: «або він, або я»? Так, так! Він передбачав катастрофу. Він завчасу написав свій етюд. Він був майже божевільний у перші дні після катастрофи.

Дійшовши додому, Ганна не мала вже сумніву у Володимировій співучасті. З цією певністю до неї повернулося й самовладання.

Вона взялася до обіду так, як наймичка, що не сміє мати ані особистих переживань, ані трагедій. Але з обідом вона все ж запізнилася, і це дало Володимирові привід гукнути:

— Що, ти до цього часу фліртом займалася чи з візитами ходила?

— Хай це тебе не обходить! Маєш безплатну куховарку, і цього досить із тебе.

Володимир Андрійович замовк. Якісь нові погрозливі нотки звучали їй у голосі.

Як личить справжній куховарці, Ганна не вийшла на обід до столу. Вона почувала навіть напад люті від того, що бачила Талю поруч із Володимиром. Нехай підсвідомо, але в тому був Талин злочин. Вона обідає поруч із убивцею її батька. Проходячи повз Талю, Ганна напружувала всю силу волі, щоб не кинутись на неї з докорами. Вона ж його улюблена єдина донька! Вона його кров і плоть! У неї ті самі Нікові властивості. Широкий лоб, сміливий погляд, рішучість у затиснених вустах… Ні, Таля не гідна їх мати. Ганна почувала в приміщенні Нікову присутність, його докірливі чорні очі, його мстивий погляд.

І з нею сталось якесь запаморочення. Вона не чула, коли до неї озивалися. Почала переходити з кімнати до кімнати, ніби сподівалась когось застати там. Якось без слів утворилася до того задушлива атмосфера, що Таля поспішила зникнути з дому.

Ганна залишилася на самоті з Володимиром. У її запамороченій голові снували різні плани помсти, але при найменшому нахилі до дії голова вже просвітлювалась, вона почувала, що все ж не має достатньої певності в його злочині…

Пильно чомусь задивлялася пронизливим поглядом. Володимир мимоволі підніс голову й здригнувся перед страшними очима.

— Чого ти так дивишся? Що я тобі?..

— Вбивця, — хотіла доказати Ганна, але щось затримало їй голос, вона одвернулася.

Так. Нема сумніву. Він здригнувся. Він боягуз. Він тікає з дому… «Вбивця, вбивця», — тріумфував якийсь голос у Ганні, їй ніби хотілося сміятись від утіхи, але весь вираз обличчя був суворий.

Підійшла до гардеробу й почала переглядати Нікове хутро. Чомусь здавалося, що там повинні бути криваві плями. Але плям не було. Ганна опам'яталась.

Так, так! Вона мусить тверезо зважити всю ситуацію. Так. Це добре. Вона ж не почуває зараз жодного болю. Думка ясна. Зібрати всі матеріали — і справу до суду. Так велить закон… Але раптом обурено скрикнув у ній якийсь внутрішній голос: «це не те, не те!»…

І вже думки сплутані. Він убивця!.. Кошмар якийсь запаморочує голову. Ганна вже бачить, як у конвульсіях корчиться Нікове тіло, як громовими іскрами розлітається винахід. Володимир тікає. Він перед нею плаче, як боягуз, як нікчемна істота. І вона з ним жила?! Запродала себе й дитину?!

Як грізний докір, перед нею випливає Нікова постать. Ганна вже ладна впасти перед нею навколішки, благаючи змилування, але при найменшому русі вона знову притомніє.

Сутеніє. І знову Ганна не може найти собі супокою. Докірлива постать невідступно стоїть перед нею, то як чавунний грізний обеліск, то як мусянжове обличчя, що пильно вдивляється в неї страшними очима. І Ганна ладна була кричати вголос, захищатись, хоч і знала, що варто їй засвітити електрику, як омана розвіється, — але вона не рухалась. У ній зростала якась забобонна мораль. Вона винна перед Ніком — вона мусить спокутувати. Нехай катує і нехай вимагає чого найтяжчого. Вона помститься якнайжорстокіше, помститься за нього, за себе, за Талю… Може, навіть сьогодні, вночі… Але Ганна не певна.

Вона притомніє й засвічує електрику з потайною надією, що при світлі електрики їй стане яснішою справа.

При світлі їй стало ясно лише одно, що вона заблудилася в цих трьох кімнатах, вона безсила вийти з цього, по суті нескладного, лабіринту без чиєїсь допомоги.

«Ради Бога, не кажіть Володимирові Андрійовичу», — пригадались Ганні слова Вольської. Для чого ж вона їй тоді про це казала? Ні, Вольська не спільниця, хоч Ганна мусить використати її якнайбільше.

Коли прийшла Таля, для Ганни ніби настала хвилина заспокоєння. Було таке почуття, ніби в помешканні вони всі троє: Нік, Таля й Ганна. Але що більше вона придивлялась, то більше проймала її тривога: вона абсолютно самотня тут, вона оплутана злочинством, вона мусить мати спільника…

— Талю, ти згадуєш коли-небудь про батька?

Таля підвела на матір здивовані важкі очі, але зараз же їх вираз став довірливо-лагідний.

— Згадую. Останніми часами він мені часто сниться.

Ганна стишилась. Вона має спільницю. Зараз вона їй звірить страшну таємницю.

— Талю, — але вже на півслові в очах Ганні потьмаріло, вона відчула, що з-під ніг у неї висковзує ґрунт, вона летить у якусь прірву й за собою тягне Талю. Ні, Таля ніколи не повинна цього знати.

Ганні закрутилась голова, і вона похитнулась. Таля вчасно підтримала її й, посадовивши на стільці, мовчки дивилася з неприхованою тривогою.

Сьогодні так чудно поводить себе мати. У неї очі зовсім як у ненормальної. Талі боязко залишатися самій з нею. Їй здається, що мати має зробити якийсь підступ проти неї. Талі хочеться задобрити матір.

— Кожного разу, коли я його бачу, мені все тяжче стає на душі. Часом сниться, що він жартує зі мною, а часом такий суворий… Мені здається, якби він живий був, ми зовсім по-іншому жили б.

— Не живи з Володимиром, — якимсь чудним голосом промовила Ганна. В її тоні почувались одночасно загроза й застереження, а очі злякано бігали, ніби в цю хвилину мав хтось показатись, що був десь тут прихований у приміщенні.

Таля відчула, що їй тепер соромно говорити з матір'ю на цю тему. Вона почервоніла й, здається, ладна була просити в матері вибачення, коли б не боялася її. Талі так хотілося бути маленькою, мати батька й матір… Може, тому, що зараз нагадали їй про батька, а може, й через те, що їй було страшно. Талі хотілося заплакати.

Вона, маскуючи хвилювання, відійшла від матері, але весь час почувала на собі її застиглий страшний погляд.

Якесь передчуття гнітило Талю… Тієї ночі вона довго не могла заснути. І тільки заплющила очі, як її розбудив страшний крик. Таля кинулась до дверей материної спочивальні, засвітила електрику й злякано зупинилась. Затуляючись ковдрою, мати горнулась до стіни:

— Я боюся… Він душить…

Володимир, що так само вибіг зі свого кабінету на крик, хотів підійти до неї, але Ганна підвела на нього грізний погляд:

— Не підходь. Не смій… Ти… Ти… — вона наважувалася сказати йому щось рішуче, але в цей момент до неї з плачем кинулась Таля.

— Мамусю!

Ганна тільки тепер ніби прокинулась від сну.

— Боже, який кошмар.

Але вранці, як звичайно, вона пішла на базар.

Таля довго розмовляла з Володимиром. Безперечно, її треба якщо не в лікарню, то принаймні в санаторій відрядити. Володимир обіцяв ужити всіх заходів, щоб таки досягти цього і, як винагороду собі за обіцянку, нахилився до Талі, але Таля сердито відхилилась:

— Годі. Вже націлувались.

Володимир від того не запечалився. В Талиній поведінці була природна реакція, що настала після тривожної ночі, але для нього була приваблива перспектива позбутися її надалі.

При першій нагоді він спробував дипломатично підійти зі своєю пропозицією до Ганни.

Вона вибухнула незрозумілою і, здавалося, безпідставною люттю:

— Мене позбутися? Не сподівайся. Каменем буду сидіти, поки не вдушу, поки не виссу останньої краплі крові…

— Ти ж зрозумій! Невже ти остаточно втратила здібність мислити? Я ж задля твого здоров'я…

— Задля власного спокою. Це я знаю. Але ж я тобі його не дам, аж поки ти не доведеш до суду Нікової справи, аж поки ти не оголосиш його винахід. Доведеш, кажи? Доведеш? А ні, так я сама доведу. Все доведу!

Володимир помітно зблід. Голос йому став тихо-хрипкий.

— Я не винахідник. А втім, якщо це тебе має заспокоїти, я сьогодні ж беруся за цю справу.

Ганна зловтішно посміхнулася. Він зблід. Він не доведе справи до суду. Але… вона підожде. Побачить.

Вечорами Ганна так само боялась пітьми, боялась самотності. Вночі її мучили кошмари.

Таля останнім часом стала запобіглива до матері. Часом у ній прокидалася навіть дитяча ласка, але при першому пориві Таля соромилась її, ставала стриманою.

Одного разу вона наважилася обійняти матір і почала умовляти, щоб та їхала до санаторію. Ганна розгнівалась. Вона вже ладна була запідозрити Талю в дипломатичному підступі з Володимирової намови.

— Якщо ти хочеш мене позбутися, то ти скажи мені одверто.

Але побачивши, як перекривилося Талине обличчя від образи, Ганна вже вибачливо додала:

— Ах, ти не знаєш, Талю, моєї хвороби. Мене вже тільки смерть вилікує… Санаторій мені нічим не допоможе.

Після цього випадку Ганна вже ні разу не підвищувала голосу проти Талі. Таля так само, здається, простила матері образу. Вона залишалася з нею вечорами вдома, заспокоювала її при найменшому прояві тривоги. Їх поєднала якась жалоба, подібна до тієї, яку вони переживали в перші дні після Нікової смерті.

Але тепер кожна з жінок почувала за собою якусь провину, й від свідомості цього вдома ввечері всі були надто глухі й тоскні. Тоді обидві з кількох слів погоджувалися й ішли в кіно чи до опери.

Бувши в опері, Ганна вже не заздрила ані співакам, ані прем’єршам. Вона вже знала, що оперове мистецтво не подібне на священнодійство, і воліла шукати в йому забуття лише на віддаленні. Але забуття не було. Під звуки оркестру вона думала про Володимира. Дивно, як могла колись у нього закохатися. В нього ні крихти людяності. Найбільша його цінність — музичний талант, але тепер уся його музична творчість видавалася якимось лихим підступом, що завів Ганну в ці життєві сутички. Коли б не стрівся Володимир на їх шляху, все було б добре, тоді напевно живий був би Нік, тоді не була б скалічена Таля, тоді не була б зневажена й спотворена вона, Ганна. Нік напевно мав би славу, з якою ніколи не зрівнялася б слава опери. Ганна мусить ненавидіти Володимира з усім його талантом, мусить помститись.

Але Ганна почуває, що вона ще мало ненавидить. Десь у глибині ще жевріє надія на те, що Володимир оголосить Ніків винахід. Майже кожного дня вона звертається з цим запитанням до нього, але він тепер лише запобігливо виправдовується. Справа посувається. Одного дня він був у бюро винахідників, другого в прокурора, третього посварився з Вольським. Безперечно Вольський мусить передати винахід до бюро винахідників з усіма паперами, що їх передав йому Володимир. Справа обійдеться і без Кравченка й без Вольської. Все йде якнайкраще.

Ганна потроху заспокоювалась. Вона вже ладна була все віднести на карб своєї хворої уяви та наклепу псевдоприятельки й кумасі Вольської.

Але в міру того, як підносився настрій Ганні, Таля сумнішала. Часом вона ніби поривалася щось сказати матері, проте ні разу не наважилась, а Ганна почувалася ще не досить із нею зв'язаною інтимно, щоб заговорити одверто. Тоді Таля сідала за піаніно, і з-під її пальців виривалася туга, що доходила моментами розпачу. Ганна співчутливо слухала, силкуючись збагнути материнським серцем справжню причину тієї туги.

Одного вечора, коли, здавалося, саме повітря було насичене тривогою, Таля сіла за піаніно й заграла Шопенів жалібний марш. Груди Ганні переповнились задушливими віддихами. Вона пригадала картину Нікового похорону. Хвиля жалю підступила до горла, Ганна ладна була розридатись, як раптом Таля обірвала гру й плечі їй затрусились.

— Талюсю, люба!.. Рідна моя…

Ганна притисла Талю до грудей. Від болю їй скривились вуста, в очах зростали жовті кола.

Таля не вмовкала. Материна ласка, здавалося, ще більше роз’ятрила їй біль. Вона ревно плакала.

— Ну, заспокойся. Що з тобою? Ну скажи. Скажи мамі…

І враз Таля відірвалася від материних грудей, уся в сльозах, розчервоніла, вона впала навколішки і, зрошуючи слізьми Ганні руки, крізь плач із відчаєм вимовила:

— Мамусю!.. Люба!.. Прости!.. Мамусю, я вагітна…

Ганна відчула себе спустошеною до глибини свого єства. В ній, здавалося, не було вже жодного нерва, жодної думки… Знеможено сіла на стілець. Таля так само невтішно плакала, схилившись їй на коліна.

Раптом у Ганни прокинулася суворість. Вона вже хотіла владно відхилити голову Талі й гостро глянути їй в очі, але в цей момент, як далекий асонанс, у душі їй відгукнулася болем якась струна, й Ганна безсило поклала руку на Талину голову. Вона зрозуміла, що в такому становищі вже жодна суворість не допоможе. Інтенсивно думала, але всі думки сходилися до одного висновку: аборт! І кожного разу з цією думкою Ганну проймав якийсь внутрішній холод. Не хотілося вірити, що з цим має бути пов’язане ім’я її доньки.

Таля, відчувши материну безпорадність, підвелася й твердими кроками пройшла до другої кімнати. Ганна спостерегла, що Таля обурена сама на себе за своє зізнання. В її стиснутих вустах була вже рішучість. Вона тепер зробить те, що схоче, може, навіть родить для Володимира дитину. При цьому припущенні Ганна стрепенулася. Все, що завгодно, тільки не це, тільки б не заполонив Володимир її назавжди…

— Володимир знає про це?

— Ні, — різко відповіла Таля, не озираючись на матір.

З душі Ганні відвалилася часточка гніту. Це добре. Не треба, щоб він знав. Обійдеться й без нього. І ніби для того, щоб Таля мала цілковиту довіру до неї, Ганна приголубила Талю й промовила інтимно:

— Не думай про це.

Звичайно, після цього застереження Таля мусила ще інтенсивніше думати. Вона лягла в ліжко, щоб, закрившись ковдрою, залишитися самій із собою й не чути материних розрад.

Так само й Ганна, опинившись на самоті, віддалася на волю суперечливих думок. Із кожним моментом справа з Талею набирала для неї трагічніших відтінків. Знову Ніків образ повставав страшним докором. Моментами вона ніби відчувала на собі його страшний подих, тоді хотіла бігти і показати його докірливо Талі: «бач!» Але розуміла, що більшою мірою в цьому винна вона сама, а може, найбільше Володимир. Він звів їх обох, він кат, він безперечний злочинець.

Побачивши Володимира, Ганна глянула на нього пронизливим поглядом: у ньому відбивалась одночасно й ненависть, і мука, і допитливість.

— Ну, що ти зробив у Ніковій справі?

— Я тобі вже, здається, цими днями казав.

— Здається, що ти будеш казати всі дні. Коли ти зробиш, я тебе питаю?

Володимир почервонів.

— Якщо ти мене будеш отак пиляти кожного дня, то можеш бути певна, що я кину цю справу…

— Так, так! Цього я певна. Ти ніколи не доведеш її, — загрозливо кинула Ганна.

Володимир тільки знизав плечима й квапливо зачинив за собою двері в кабінеті.

IX

Для Ганни настав час безперестанної біганини, але в тому була їй розрада, вона почувала якесь покликання. Найперше, що невідкладно мусила зробити, — це відшукати доброго спеціаліста, що оперував би Талю. Але поруч із цим у Ганни назрівали рішучі, мстиві плани. На кожному кроці вона пам’ятала, що Володимир знівечив Талю і за це йому не повинно бути виправдання. Він великий злочинець, і Ганна мусить його ненавидіти до кінця свого життя. Мусить, але бажання ненависті в ній більше, ніж сама ненависть.

Повертаючись від лікаря, вона зайшла по дорозі до прокуратури.

— Заяви в справі Бачинського? Не було такої.

Ганна не здивувалась. Вона це передчувала.

І знову не могла обурюватись так, як цього їй потрібно було. Вона ніби давно вже звикла до цієї думки.

Того дня вона лише запитала з прихованою іронією Володимира:

— Ти давно передав Нікову справу до прокуратури?

Володимир допитливо глянув.

— Тижнів зо два тому. А що?

Звичайно, нічого. Ганна так лише поцікавилася. Але від Володимирового ока не втік зловтішний вогник, що блимнув на момент у її бірюзових очах.

Ганна справді справляла якийсь лютий тріумф. Вона на певному шляху, вона помститься. І свідомість своєї перемоги надавала Ганні сили. Може, навіть ця прикрість із Талею — лише щасливий збіг. Що більше буде Таля страждати, то гірша буде Ганнина помста за неї й за Ніка. Але поруч із цим її заколисувала певність того, що вона знайшла добру акушерку, яка все ліквідує якнайбезпечніше і якнайконспіративніше.

Таля вислухала материну пропозицію про аборт із виразом суворого стоїка. Вона не протестувала й не вагалась.

Коли в акушерчиній вітальні Ганна нахилилася, щоб попрощатися, Таля холодно підставила їй своє лице, а сама сухим поглядом дивилась кудись у куток. У ту хвилину Ганна відчула, як до горла її підступала якась гаряча хвиля, що в ній розчинилися м'язи й воля. Вона ладна була розридатись, просити за щось вибачення в Талі, але ж її не можна було нервувати, і Ганна, зібравши решту сили, стиснула вуста й квапливо вийшла за двері.

Її покинула певність. Таля могла несподівано вмерти. Але тепер, при цій думці, панічний страх опанував Ганну. Вона мусила щось робити, чимось запобігти втраті… Але ж робити, власне, нічого було. Може, якби ще вдома був Володимир, вона зчинила б сварку, — та його не було. Ганна могла лише клясти в думках Володимира, озираючи його кабінет. Тут на кожній речі вона вбачала печатку злочину. Ніків письмовий стіл, письмовий прилад, Нікові картини, Нікові бібліотечні шафи, а перед усім гордо випинається стос списаного нотного паперу. Володимирова творчість розквітала на Ніковому трупі. О, як ненавиділа її в цю хвилину Ганна! В кожній ноті, в кожній музичній фразі був фальш, була зрадлива втіха, що звабила її, звабила Талю. А Ніків винахід? Невже він мусить загинути?

Саме сидіння в хаті було Ганні докором. Вона мусила рухатись, мусила заглушити той внутрішній голос.

Вона зайшла до бюро винахідників. Голова бюро вислухав її плутану інформацію про винахід Бачинського й повагом відповів:

— Власне, ми чули з приватних джерел, що Бачинський працює над винаходом із струмом високої частоти, але що він зробив у цій галузі, нам не відомо. Ані від Шальвія, ні від Вольського жодних матеріалів ми не мали.

Чого ж іще треба? Все так ясно. Ганна зловтішно поверталася додому. Вона підогрівала в собі ненависть проти Володимира. Вона кине йому в вічі обвинувачення. Нехай блідне, нехай трясеться від ляку, нехай навколішках просить змилування. Не змилується. Вона виведе його разом з Вольським перед очі громадськості. Нехай світ побачить душу талановитого митця, вона покаже її виворіт.

Це буде голосний процес!

Був уже обідній час. Ганна зловтішно чатувала на Володимира. Вона сподівалась його з хвилини на хвилину. Вона почастує його надзвичайними стравами. Але в міру того, як марно проходив час, Ганні спадала її зловтішність. Вона була самотня серед трьох німих кімнат. Щораз більшим роєм купчились чорні думки. В цей час, коли вона так тихомирно сидить, там, може, вмирає Таля. І від цього припущення Ганні вже здавалося, що на неї обвалюються стіни. Нікові очі пронизують люттю. У всьому винна вона. Їй немає виправдання… Ось-ось її розірвуть чорні привиди.

Одягшись похапцем, перелякана Ганна вибігла на вулицю. Тут, як звичайно, людські силуети рухалися в холодному спокої або ж із діловитою квапливістю. Жодної трагедії не було. Хіба мало було тут на вулиці злочинців — але світ до них звик і завжди буде йти з ними в парі. Ганна вже лякалась того, що вона так само може звикнути. Вона вже звикає. Вона не дивиться вже на відомих їй злочинців так, як слід було б реагувати матері скривдженої доньки й дружині страченого чоловіка.

А втім, вона мусить спочинути. За цей день вона так багато пережила, що не диво, коли почуття її притупіли. Фактів злочину від неї ніхто не відніме, так само, як не втечуть від неї злочинці.

І вже в якомусь омертвінні Ганна зайшла до опери.

«Дон Жуан — опера В. Моцарта».

Ганні байдуже. Що б не йшло, аби тільки не залишатися їй на самоті. Але в святковій залі, серед гамірливого натовпу, вона почувалася такою ж самотньою, якою була і вдома, і на вулиці. Нікого з присутніх не цікавило, що саме переживала Ганна. Всі чекали розваги з повним правом власників — вони придбали квитки.

Ганна похилила журно голову. Вона не мала біля себе сьогодні навіть Талі… Раптом чорну нитку думок їй обірвав несподіваний поклик увертюри. Гучні акорди різнули по здерев'янілих нервах. Ганна відчула, як тремтіння пройшло їй по тілі, коли зі звуків глухих октав духових інструментів почали випливати образи страшних привидів, що дивилися на неї своїми пронизливими очима. Звуки литаврів страшать таємничим рокотом. У цьому оточенні Ганна почуває себе неймовірно маленькою й беззахисною. Жалібний голос скрипки — то Ганнин голос, що просить зглянутись; але привид немилосердно наступає, він рішуче схоплює свою жертву. Страшний крик розпачу, і жертва конає в звуках жалібного тремоло скрипок…

Ганну всю обдало холодним потом. Але, слухаючи дальшу розповідь увертюри, вона вже обурюється разом з юрбою мідяних труб і литаврів проти глузливих викликів напасника. Вона вже у вирі людської юрби, вона мчить за ним, вона помститься. Швидший темп, швидше, люди! Ось-ось його впіймають.

І раптом мінорна каденція напівпробуджує Ганну. Ще рано святкувати перемогу. Для чого ця радісна музика? Для чого ці контрапунктичні жарти? Ганна знає, що ворог живе. Він в особі Володимира. Він іще кепкує з Ганниного невідання. Він іще десь закликає Ніка на свій сьогоднішній бенкет. Ганна душею приєднується до нового наступу обуреної юрби. Він мусить, мусить бути покараний, і ніби в згоді з Ганною оркестр заспокоюється, певний своєї перемоги.

На хвилину цілюща тиша спала на Ганну. Але ось підноситься завіса. Атріум біля палацу командора. Ніч. Ганна бачить потворну тінь Дон Жуана в особі його слуги… І зразу чомусь своєю лакейською потворністю він нагадує їй Вольського. Нарешті сам Дон Жуан. Він такий відмінний зовні й зовсім подібний вдачею. Ті самі лестощі, нахабство… Він навіть так само лякливий. Але раптом він випростовується перед мужньою командоровою постаттю. Їх шпаги схрещуються. Тут, у присутності під'юдника Лепорелло, вони б'ються, б'ються за неї… за Донну Анну…

Серце Ганні завмерло. Ненависний гуркіт. Брязкіт шпаг. Момент і… разючий крик оркестру пронизує Ганні груди. В очах затуманіло від уявної крові.

— Нік убитий, — безтямно застогнала вона.

Її очутила чиясь жіноча рука.

— Тихше, тихше. Заспокойтесь, люба… Вам допомогти?

— Дякую. Я сама вийду.

У напівпритомному стані, як через кладовище, пройшла вона в сутінках поміж закляклих людських силуетів, а навздогін їй летів розпачливий голос:

«Помститься за ту кров святу… Помститься…»

І що ближче підходила Ганна до дому, то настирливіше кричав у ній цей голос, то гарячіше закипала ненависть до Володимира. Вона не почувала своєї ходи, її ніс якийсь шалений вихор. Вона мусить, мусить це зробити, ось зараз, за хвилину.

Увійшовши в помешкання, Ганна зразу відчула, що його нема. На момент її опанував розмисел, але зараз же вона його заглушила. Вона не має права розмислювати. Вона мусить підтримувати це щире обурення. Вона мусить це зробити, якнайскоріше, сьогодні, зараз. Мусить виправдати себе перед своїм сумлінням, перед Ніком. Його монумент міг кожної хвилини з’явитися перед нею й запитати: «Де Таля? Де винахід?» Він розчавить її. І Ганну опанував такий страх, що вона почала озиратися навколо, ніби ось зараз мала почути чавунні кроки монумента. Вона панічно кинулась до Володимирового кабінету, ніби з наказу чийогось голосу. Засвітивши електрику, вона побачила, як суворо на неї глянув блиском металевих частин Ніків письмовий прилад із чорного мармуру. Чорний мармуровий прес, ніби важка ступня, причавив кілька аркушів списаного нотного паперу. То Нікова ступня. Ганна хотіла відірвати від неї очі, але чиясь дужча воля примушувала її дивитись. Нік наказував їй. Ганна простягла руку до паперу, але прес міцно тримав його, а в її пальцях залишилися тільки клаптики. Тоді Ганна зрозуміла його волю. Він сам мав вартувати цих кілька аркушиків. Охоплена холодним страхом, почала здіймати з полиць теку за текою покрапленого паперу й з-під її здерев’янілих пальців, як снігові пластівці, з морозливим шелестом падали додолу білі клапті. В міру того, як убілювалася підлога, в кімнаті, здавалося, щодалі ставало холодніше. Ганна дрижала, але руки її щораз хапливіше рвали папір, вона ніби боялася, що не встигне виконати своєї місії. Але ось… чиркнув надвоє останній клапоть. Пальці ще рефлекторно бродять у теках… там порожньо. Ганна повела навкруги холодним змертвілим поглядом — усе, здавалося, скував холод — і почуття її й думки. Вийшла з кабінету й, не роздягтись, сіла серед кімнати на стільці, втупивши очі у вхідні двері.

Вона не здавала собі справи, скільки минуло часу, що діялося з нею, але раптом до її свідомості якоюсь далекою асоціацією дійшло: ключ… двері…

Прочинились двері, і на порозі став Володимир. Він був розчервонілий, шапка йому була на потилиці, поли Нікового хутра спадали на підлогу. Очі в'їдливими вогниками дивились на Ганну. Він мав зараз на неї з криком напасти.

Ганна, не змінивши змертвілих очей, промовила йому назустріч глухим голосом:

— Ти вбив Ніка.

Обличчя Володимирові ніби затяглося чорним серпанком.

— Що? Що? — прохрипів він підступаючи.

— Ти вбив Ніка, — так само рівним голосом, із забуття, виголосила Ганна.

Володимир зупинився. Раптом йому обличчя засвітилося розважливою п'яною посмішкою:

— Ти божевільна. Ти це розумієш? Ні? Так я взавтра тебе запакую в божевільню…

Він недбало одвернувся й хитаючись пішов до кабінету. Скоро поли його хутра зашаруділи паперовими пелюстками.

І раптом несамовитий крик: «Моя опера!»

Ганна опритомніла, але вона не рушила зі свого стільця.

Володимир вискочив із піднятим у руках пресом і націлив дикі, цвяшкувато загострені очі:

— Це ти? Ти божевільна?

— Я притомна, як притомно ти вбивав Ніка.

Володимир несамовито замахнувся пресом, але, схилившись до її перекошених вуст, що зловісно сміялися йому у відповідь, він збагнув, що це замала для неї кара. Тішиться?.. Він схилив руку й майже в саме вухо прошипів:

— Так знай. Я його вбив, але ти ніколи цього не доведеш.

Ганна не змінила зловісно-насмішкуватого погляду.

І враз із грюком упав на підлогу прес, а вслід, ніби розчавлений ним, у конвульсивних риданнях похилився Володимир.

X

Ганна нахилилася над ліжком.

— Добридень, Талочко!

— Добридень, мамо! — тихо відповіла Таля й знову одвела свій холодний погляд кудись у простір. Із її обличчя зник рум'янець: воно все було жовтаво-бліде, на чолі окреслилася зморшка.

Ганна скорботно дивилася на неї. Це була вже зовсім не та дівчина, яку вона привела день тому. Талині соковиті вуста, що колись виявляли завзяття, тепер були замкнуті двома страдницькими зморшками, що таїли за собою її фізичні й моральні страждання.

— Нічого, щасливо ліквідували.

І акушерчині слова в Ганниній уяві повстали кошмарними образами. Вона бачила Талю в потворній позі, до її тіла дотикаються холодні хірургічні інструменти разом із чужими холодними очима. Останні, може, ще більше її мучили, ніж дотик інструментів. Те, з чим таїлася сама перед собою, мусила викривати чужій людині… І врешті той потворний шматок м'яса, що його акушерка назвала «сином». Уявивши його, Ганна відчула майже фізичний біль. Її повнокровна Таля, її гордість, що мала б родити здорового сина, який би тішив Ганнину змучену душу, родить бруд і, може, ніколи вже не здатна буде подарувати їй на старість цю радість.

Вона знеможено сіла на стілець і, схилившись над ліжком, тихо заплакала.

Таля чула цей плач, але в її змученому тілі не ворухнувся жоден м’яз. Вона не почувала жалю ні до себе, ні до матері. Вона скам’яніла, а її материнські бірюзові очі помутніли й нічого не бачили перед собою.

— Не хвилюйте хворої, — промовила акушерка.

Ганна витерла очі. Якби й вільно було їй це зробити, вона не могла більше плакати. Здавалося, що це були її останні сльози, що випадково ще їх збереглося кілька крапель у закутку її душі; витерши їх, Ганна відчула, як важкий шар намулу завалив ту останню щілину.

— Її можна буде сьогодні перевезти додому? — промовила вона.

— Звичайно, можна. Але з тиждень доведеться полежати.

Таля рішуче відмовилася, щоб її вели попід руки. Заточившись на сходах, вона на момент сперлася об поренчата, але, понюхавши з акушерчиних рук нашатирю, дійшла сама до візника.

Удома Ганна старанно приготувала їй ліжко, і коли Таля відмовилась від дальших її послуг, вона слухняно вийшла з кімнати, зачинивши за собою щільно двері.

В той момент їй хотілося так їх причинити, щоб ніколи ні око, ні нога Володимирова не сягнула в ту кімнату. Вона навіть боязко озирнулася на двері його кабінету, хоч і знала, що вони замкнені. Володимир зник із дому ще тоді, як раннім ранком на короткий час склепив очі Ганні сон. Тепер вона мала потайну надію, що він зовсім не повернеться. Гаразд. Але ж право знайде його й на дні моря. Тепер у Ганни не було ні пориву, ні розпачу, — була лише застигла холодна певність. Незважаючи на те зворушення, яке вона пережила вчора, в її обважнілій голові був ясний план.

Вона зайшла ще раз до Талі. Чи не потрібно їй чого? Але Талі нічого не треба. Вона так само дивиться в ніщо застиглим поглядом. Ганна хвилину вагається. Може, розповісти їй про все, що вчора тут трапилось? Але зараз же злякано схаменулась. Боронь боже! Це пригнітило б її так, що навряд чи встала б вона після цього з ліжка. Хіба й так вона мало страждає? Вона зовсім не запитує про Володимира. Добре було б, щоб він вийшов назавжди з поля її зору. Так, Ганна про це потурбується.

Одягшись, вона вийшла з дому й повернула до Вольської. Вона розповість їй про мимовільне Володимирове зізнання. Вольська мусить посвідчити в суді все, що чула раніш. Вони спільно помстяться своїм напасникам. У тому не було тепер для Ганни жодної втіхи, але це був її громадський обов’язок і вона мусить його виконати, попри всю свою фізичну й душевну втому.

Тепер Ганна хотіла б навіть найняти візника, щоб доїхати до Вольської, але ж останніми часами так багато було витрат і ще чимало їх буде в зв’язку з судовою справою, що вона не наважилась.

Зовсім знеможена вона дійшла до помешкання Вольської. Її зустріла господиня в чорному одязі, яку раніше вже бачила Ганна.

— Ви до Любові Григорівни? Тільки-но поїхала зі своїм чоловіком.

— Хіба ж вона вийшла заміж?

— Та ні. Вони ж сьогодні помирилися з директором. Ми навіть із цього приводу випили пляшку токайського, — весело додала вона.

Але це зовсім Ганну не тішило. Голос їй упав:

— Так вони вже мають жити разом?

— Ну, звичайно. Правда, речі її ще тут, але за помешкання директор зі мною вже розквитався.

З цієї розплати господиня, здається, найбільше була задоволена. Вона фамільярно обійняла Ганну, запрошуючи її до себе відпочити, але Ганна відійшла, навіть не попрощавшись.

— Невже на цьому край? — злякано запитувала себе, охоплена якимось тривожним передчуттям. Але хтось приязний заспокоював: тільки відпочинь, а там знайдуться шляхи.

Тимчасом як Ганни не було, до Талиної кімнати прочинилися двері — Таля повернула свої змертвілі очі. Враз вони люто загорілися.

У дверях стояв Володимир. Він, глянувши на Талю, все зрозумів.

— Даремне ти послухала своєї матері. Не слід було цього робити.

Таля підвелася на ліжку. Вона була страшна з випнутими великими очима й перекошеними від люті блідими губами. Прикриваючи однією рукою груди, другою рукою вона владно показала на двері:

— Вийдіть! Вийдіть зараз же!

Володимир зробив винувато крок у напрямку до ліжка.

— Талю, ти слухаєш матері…

Таля з ненавистю скрикнула, що було сили в її виснаженому тілі:

— Геть з-перед очей! Геть!.. Я вас ненавиджу. Ненавиджу, як найгіршу падлюку!

Володимир зупинився на півдорозі й, перекосивши уста в гірку гримасу, повернувся.

Біля парадних дверей Ганна зустрілася з ним. Їх погляди на момент схрестилися. У Володимирових очах блиснула дика ненависть, а очі Ганні зловтішно заіскрились. Він безсило ненавидить її. Хай! Живцем зажене в могилу, як тільки не покарає закон.

Увійшовши до Талиної кімнати, Ганна зразу відчула, що тут був Володимир. Зі щік Талі ще не зійшов рум'янець, що з'явився внаслідок хвилювання. Вона ще важко дихала.

— Тобі зле, Талюсю?

— Дай мені води…

Випивши води, Таля була в тому стані змертвіння, в якому залишила її Ганна перед своїм виходом. Водночас Ганна відчула, як вона сама обважніла, ніби наллята важким металевим сплавом. Вона ледве вийшла до своєї кімнати й безсило впала на ліжко, забуваючи про всі переживання й події. Ще майнула думка, що таким само привабливим відпочинком мусить, певно, бути й смерть, — але не встигла її розвинути, як очі стулив сон.

Довгий сон для самої Ганни тривав тільки момент, після якого вона тверезо зважила, що мусить жити задля Талі, мусить помститися за Ніка.

Кожного дня тепер Ганна чекала його вбивцю за дверима кабінету, але тільки чекала, бо Володимир, як хитрий лис, не навертався на очі мисливцеві, що на його полює. Такий маневр тільки тішив Ганну — скільки могло прокинутись у хворої втіхи. Ганна мала певність, що лиса врешті вистежить і він не втече з її рук.

Одного з наступних ранків, коли вперше підвелася з ліжка Таля, Ганна відчула, як нібито вона сама видужала від якоїсь тяжкої недуги. Думки були ясні, вона спокійна. Може, тому, що крізь замуроване морозом вікно пробивалося сонце. Був початок березня, й крізь проталини світилась надія весни. Ганна, спокійна вже, практично обмірковувала план на майбутнє. На перше — відновити Ніків винахід. Хай самого лише генератора, але компенсації за нього, напевно, вистачить, щоб забезпечити Талю. А Володимир так чи так, а потрапить під суд разом із Вольським.

Вона довго думала над тим, як зможе тепер стати їй у допомозі Вольська у зв’язку з її новими стосунками з чоловіком, але кінець кінцем дійшла висновку, що Вольська все ж — чесна. Вона не буде кривити душею заради дрібної матеріальної вигоди.

Ганна спокійно, з таким почуттям обов’язку, як в останні дні ходила на базар, пішла до заводу. Тепер усе тут для неї було чуже й незвичне. Віддалік у цехах у невпинному русі схрещувались погінні паси, гудіння маховиків, брязкіт заліза, свист і шум вентиляторів, зубил, скрипіння зводів… Усе зливалося в якусь какофонічну ораторію, а над усім, як диригент-гігант, відбивав громово ритм пневматичний молот. Люди безоглядно метушаться, як у мурашнику, всім байдуже до того, що двором проходить Ганна, хоч із деякими з них вона була близько знайома. Її не впізнають, чи, може, в їх очах вона така мізерна істота, що на неї не слід звертати уваги. Тут усі мусять рухатись, мусять працювати.

І Ганна швидко проходить двором, соромлячись сама своєї постаті. Але ось затишний конторський двір, ось будинок із рудуватими дверима, в якому ніби жила колись її далека родичка. Ось і дім Вольських. І дивно бачити, як поруч метушливого заводу її зустрічає на порозі млява пані в чорній шовковій сукні з такою ж млявою посмішкою на вустах. Це — Вольська. Зразу відчула Ганна щось відразне поруч із цією самозакоханою панією.

— Все тече, все змінюється. Андрій Григорович трохи попарубкував та й сам приїхав мене перепрошувати. Як бачите — стара любов не іржавіє… Вам чого налляти — чаю чи кави?..

— Дякую, я нічого не хочу. Ви певні, що тут відіграє роль любов?

— Ну, звичайно, яка там любов? Я взагалі не вірю в любов, але ж прихильність, звичка — безперечно. Даремно ви відмовляєтесь. Це справжня кава «Мокко». Хочете з лікером?

Ганна зосереджено думала. Поминувши поглядом склянку, яку перед нею поставила Вольська, вона промовила:

— Невже вам жодного разу не спадало на думку, що не прихильність і не любов примусили Андрія Григоровича помиритись із вами?

У Вольської в очах згасли іскорки приязні.

— Я абсолютно не маю підстав інакше думати.

— Так коли хочете, у мене є достатні підстави. Андрій Григорович помирився з вами зараз же після того, як Володимир Андрійович сказав мені, що він убив Ніка.

— Що Андрій Григорович?! — вражено підвелася Вольська.

— Це він сказав про себе. Але ж ви знаєте, що вони причетні обидва.

— Цього ніколи не могло статись! — безапеляційно вдарила долонею по столі Вольська.

— Отже, сталось. Сам Володимир мені про це сказав. Правда, це було в момент афекту. Він зараз цього не скаже. Він уже, мабуть, другого дня побіг до Андрія Григоровича, щоб попередити його про свій промах…

— І ви гадаєте, що ото Андрій Григорович чогось злякався й побіг до мене миритись? Ха-ха-ха! — роблено засміялася Вольська з нотками ворожості в голосі.

— Якраз це сталося саме на другий день після нашої сварки. Я заходила до вас…

— Голубко моя, — жаліючи Ганну в її облудді, промовила Вольська, — Андрій Григорович уже тижнів зо два до того вів зо мною переговори, щоб нам зійтися. Он що!

— Може. Але я не повірю, щоб це сталося заради ваших очей. Я певна, що в них відбулася змова з Володимиром так само, як тієї ночі, коли ви підслухали.

— Ну, Ганно Павлівно! Це вже ви занадто. Я ще не дійшла до того, щоб підслуховувати чужі розмови. Коли я випадково й почула жарт Андрія Григоровича, то з цього зовсім не слід робити якихось висновків про кримінальну справу. А коли пішло на те, то я зовсім нічого не чула.

Ганна який момент приголомшено дивилася на Вольську.

— І це ви, Любове Григорівно? Я не сподівалась від вас. Ви ж про це говорили на кожному кроці. Значить, ви тоді були певні, що ці дві особи були причетні до Нікової смерті!

— Я певна того, що ніхто не був причетний до його смерті, як тільки він сам. А що я могла колись говорити, то говорилося лише з помсти до Андрія Григоровича, якого я все ж любила. Одначе я ще така чесна, що можу про це одверто заявити.

— Я думала, що ви чесніша.

— Ви не помилились. Я можу навіть одверто сказати, що я думаю про вас. У вас надто хворобливий вигляд. Із кожної дрібниці ви можете зробити логічний висновок, що в турецького султана на лобі великі ґулі. Для мене тепер зовсім не дивно, що ви своєю підозрою можете довести чоловіка до того, що він буде казати за вами «чорне» там, де він бачить тільки «біле». Отже, не дивуйтесь, коли Володимир Андрійович повторював за вами все, що вам хотілося, щоб тільки відчепились від нього. Хіба ж нормальна людина може дійти до такої кричущої сліпої помсти?

— Знищити оперу?

— Знищити оперу!

Ганна зловтішно підвелася й тріумфально промовила:

— Мені більше нічого не треба.

Вольська на момент злякано принишкла, але зараз же вп'яла в Ганну люті цвяшкуваті очі.

— Ви хочете мене втягти в цей шантаж? Так будьте певні, що раніш, аніж у цьому вам пощастить, я заплямую вас так, що на вас не залишиться чистої цятки.

— Це для вас підходяща роль! — саркастично викрикнула Ганна й рушила в двері. Але на вулиці вона вже не почувала ані образи, ні обурення. Адже мала вона раніш думку, що Вольська варта свого чоловіка, так для чого було її міняти? Для чого псувати собі нерви? Щоб бути в чиїхось очах божевільною? Адже ж сонце так само спокійно повертає на весну, як і десятки років тому, коли Ганна не знала ані трагедій, ні злочинців. Воно ж так само спокійно ширить сяйво й тепло як на неї, так і на цей білий сніг, і на ті брунатні кізяки…

З цього часу Ганна думала про Володимирів злочин з безсторонністю карного кодексу. Він буде покараний за пактами цього ж кодексу. Така людська мудрість, людська справедливість. Безперечно, генератора Вольському не пощастить привласнити, як не пощастить Володимирові спокійно дожити свого віку.

Володимир щодня якось непомітно зникав з дому і так само непомітно з’являвся на ніч. Ганна часто почувала його присутність за дверима, але в тому не було для неї нічого прикрого. Це лише вносило своєрідну декоративність у хатні будні, як присутність хижого звіря, який, ізольований, міг безсило лише лютитися зі своєї клітки на втіху господарів. Ганна іноді подовгу просиджувала під дверима, маючи затаєну надію, що двері відчиняться і з клітки визирне звір, — тоді вона стане віч-на-віч, випробовуючи свої сили. Але звір був чулий і боязкий, він не виходив.

Ганна вже певна була, що він ніколи не посміє показатись їй на очі, як одного дня несподівано прочинились двері й супроти неї став Володимир зі зловтішною посмішкою на вустах.

Від несподіванки Ганну опанував острах. А Володимир хижо, тихцем, ніби заздалегідь смакуючи жертву, підступав. Вона дивилась зляканими великими очима йому назустріч. Здавалося, що навіть кров зупинялась їй у жилах. Вона зблідла. Раптом Володимир рвучким жестом розгорнув перед нею газету й, застеливши нею стола, тикнув пальцем у чорну пляму: «Потішся»! Сам тією ж хижою ходою зник у кабінеті. Як загіпнотизована, Ганна дивилася в чорний відбиток машини. Ось знайома обмотка статора, ось ті щітки, ярмо… Вона нетерпляче кидає очима на підпис. «Генератор інженера»… І раптом кров хвилею вдарила Ганні в обличчя. Вона вже осатанілими очима перескакувала з рядка на рядок великої статті.

«…Вольського — видатний здобуток нашої техніки… генератор Вольського відрізняється від усіх дотеперішніх конструкцій порівняно малими розмірами й витривалістю матеріалу… генератор Вольського дав електричний струм такої високої напруги й частоти, яку досі ми мали тільки в лабораторіях»…

Прочитавши останню фразу, Ганна несамовито кинулась до кабінету, але, простягши руку до зачинених дверей, раптом отямилась. Вона буде лише безсило лютитися перед ним у той час, як мусить діяти.

Ганна, взявши до рук газету, вже з діловим виразом увійшла до Талиної кімнати. Таля підвела очі від книжки й здивовано глянула на матір.

— Прочитай! — показала вона.

Таля глянула й апатично одвела очі.

— Так що тут дивного, я не розумію?

Ганна гостро скрикнула:

— Так це ж генератор твого батька, ти це знаєш?

Таля вдивлялася в машину. Вона починала вірити матері, і що пильніше вдивлялася, то скорботніший ставав вираз її обличчя. Вона підвела стурбовані очі на матір:

— Як же він смів?

— Бо в його є вірний спільник — Володимир. Ти бачиш, що він мені не показується на очі. Все опрацьовують справу з Вольським.

— Мерзотник! — спалахнула Таля, ладна була вже кинутись до дверей, але Ганна загородила їй дорогу.

— Тихше, не гарячкуй. Не роби цього. Негайно треба піти до редакції заявити протест.

Вона почала викладати Талі, як Вольський зустрів її вимогу, як Володимир увесь час захищав Вольського, і що кінець кінцем справа тут нечиста. Вона навіть більше хотіла сказати, але побачивши, як і без того Таля затремтіла від обурення, вона не посміла. Таля зараз же почала одягатися, ладна летіти на край світу, щоб тільки врятувати працю свого батька. Ганна ледве встигла йти за нею по сходах. На вулиці, поспішаючи, Таля штовхала перехожих, що здивовано озиралися на її дикий вигляд, але сама вона ні на кого не звертала уваги.

Коли це раптом біля них:

— Добридень, Талю!

Таля стала, як укопана.

Ганна підвела очі й побачила проти себе стрункого юнака з технічним значком на кашкеті з зеленими кантами. Це був Шура Плінтус, правда, дуже мало подібний до того Шури, якого бачила раніш Ганна. Він тепер іще більше підріс, змужнів… «Такий, мабуть, був Нік замолоду», — подумала вона.

Шура не зводив очей із Талі. На зжовклих її щоках з'явився рум'янець, вона знітилася.

— Ну, як тобі твоя музична школа? — Таля не могла ані захоплюватись, ані гудити. Але Шура, почавши перераховувати дисципліни, які в них вивчають, кидав на Талю щораз погордливіший погляд. Ганна помічала, як під його поглядом виразніше виступають синці під Талиними очима, рельєфнішою стає зморшка на чолі. Ганна ладна була заступити її болісний вигляд своєю постаттю.

Таля сама, видимо, помічала, що вона занепадає в Шуриних очах і соромливо схилила голову.

— Ось бач, як у кузні залізом опік.

Шура показав на руці довгастий шрам.

— Це небезпечно?

Таля співчутливо попробувала доторкнутися пальцем до опеченого місця, але Шура зневажливо прийняв руку.

— Нічого небезпечного тут нема. — І Таля ще більше засоромилася. Тепер Шура зовсім фамільярно почав розпитувати про колишніх шкільних товаришів, про вчителів. Але оскільки Таля не могла нічого цікавого сказати — вона сама давно нікого не бачила — він почав прощатися. З виразом дорослого мужчини потис Ганні руку, квапливо простяг Талі. В його короткому дотикові вона відчула міцні м'язи, молоду гарячу кров, а разом і прикре почуття того, що вона зовсім загубила свій вплив на нього. Перед ним молоде життя, а себе вона розтратила.

Таля вже загубила свій завзято-діловий вираз. До редакції вона ввійшла поруч із матір'ю вже зовсім пригнічена. Так само й Ганну залишила її певність, коли редактор досить люб'язно заявив їй, що він тут зовсім ні до чого. Статтю подав сам секретар бюро винахідників товариш Войтенко, він написав її на підставі досліджень комісії.

— Йдіть до бюро й доведіть їм, якщо у вас є які дані. Може, й справді тут є підступ, але ж так написати протест голослівно ми не можемо.

Ганна мусила скоритися такій логіці. Навіть не наполягавши, вона вийшла з редакції, певна того, що в бюро вона доведе.

Цього разу її прийняв секретар бюро, той самий Войтенко. Підійшовши до нього заздалегідь упереджено, Ганна мусила переконатися, що це людина незлослива й лагідна. Він власноруч приніс для Талі стільця і, сівши, сам увесь перетворився на слух.

— Так, так! — співчутливо проказував він за Ганною. І Ганна, підбадьорена його співчуттям, почала розповідати, як Нік працював над своїм винаходом, як він демонстрував його перед гостями й, нарешті, про його загадкову загибель, унаслідок чого Вольський скористався його генератором і видав за свій.

— Ось дочка Бачинського, яка, здавалося б, має право претендувати на цю компенсацію, — додала Ганна.

Войтенко вибачливо посміхнувся, але зараз же прибрав ділового виразу.

— Річ у тому, що сам Вольський не відмовляється від того, що Шальвій передав йому лабораторію й усі матеріали Бачинського. Ці матеріали ми прийняли від Вольського в присутності самого Шальвія, вони тепер лежать у нас в архіві. Вольський пояснює, що матеріали Бачинського лише штовхнули його на нову ідею. Він зробив новий розрахунок, і внаслідок цього маємо генератора зовсім нової конструкції. Коли б ви могли розібратися в матеріалі, ви б побачили, що коефіцієнт корисної дії в розрахункові Бачинського зовсім не такий як у Вольського. Так само як різна індукція якоря, різні деталі, скажімо: пази, зубці… Генератор Бачинського ж був зруйнований, так же? Трудно реставрувати чужу машину, особливо, коли нема достатніх матеріалів.

Ганна схопилася з стільця:

— Неправда! Матеріали всі були.

Войтенко розвів широко руками:

— Про що ж тоді нам розмовляти? Я вам кажу те, що є. Це каже ціла експертна комісія.

— Значить, Вольський не передав усіх матеріалів.

— Кажу ж вам, що Вольський передав нам усе в присутності Шальвія.

— Тоді Шальвій утаїв.

— Це ж ваш чоловік, — із докором промовив Войтенко. — Чому ж ви тоді не оберігали ті матеріали?

— Я була тоді хвора.

— То ж бо, — промовив Войтенко тоном, в якому звучала певність того, що й тепер вона не зовсім здорова, а власне, вона ненормальна.

Ганна це відчула й раптом соромливо принишкла. Вона ще боязко глянула на Талю, але й у Талиних очах прочитала собі докір: «дурниці ти говориш, мамо». Ще поривалася Ганна щось сказати секретареві, але той ввічливо їй уклонився:

— Вибачте… Я більше не маю часу.

Швидко збігала Ганна по сходах і з кожним кроком почувала, що вона спускається в безодню, з якої їй ніколи вже не вийти, а поруч якийсь розпачливий голос кричав: «Невже Ніків винахід — лише її ілюзія? Невже вона?..»

Але, вийшовши на вулицю, де було багато березневого сонця, Ганна стишила свій крик. Усе було природно й нормально. Зима вже каламутними струмками збігала в береги. Ганна так само мусить знайти своє річище й доплисти до тихої затоки. Думки їй потекли зовсім повільно; відірвавшись від ілюзорного тла, вони шукали практичного опертя тут, на твердому брукованому ґрунті вулиці.

Поруч із нею йшла Таля. В постаті й навіть у її ході почувалась якась ворожість до Ганни. Може, тому, що та її безплідно водила за собою, переконавши в якомусь обов’язкові, а може, тому, що Ганна так непристойно поводилася з ввічливим секретарем бюро… Проте Ганна мусила потурбуватися про неї. Генератор і рента з нього — міг потурбуватися. Що вона має робити, щоб забезпечити її? Хіба найнятись до кого за хатню робітницю.

XI

— Доки ви будете там сидіти? — роздратовано скрикнула Ганна. — Суп холоне.

До Ганниної кімнати, що правила й за їдальню, з одного боку увійшла Таля, а з другого — Володимир. Таля, ні на кого не глянувши, сіла край стола і знову заглибилась у книжку, поки мати насипала їй у тарілку. Так само й Володимир, сівши з протилежного боку від Талі, загорнувся газетою як завісою. Ганна сіла між ними обома, кинула кілька докірливих поглядів на одного й другого, почала їсти. За її прикладом нахилився над тарілкою Володимир, а слідом і Таля.

— Здається, треба присолити? — промовила Ганна, але їй ніхто не відповів.

Обід проходив у мовчанці, й так само, пообідавши, всі мовчазно розійшлися. Володимир зачинився у себе в кабінеті, Таля сіла за піаніно й почала грати свої етюди, а Ганна перейшла в кухню, і звідти долітав брязкіт перемиваних тарілок, ножів та виделок.

Ось уже з місяць триває в Шальвієвій родині такий стан мовчазної незгоди, але, в усякому разі, вже не такої гострої, щоб замикатися одному від одного. Хоч довгий час тривав і такий стан, коли одне одного не бачили по кілька днів. Власне, Ганна з Талею бачились щодня. Вони обідали й вечеряли завжди разом, але тоді, наївшись, Таля кидала кудись до стін своє «дякую», відходила до піаніно чи й зовсім виходила з дому на вечір, якщо не приходив хто-небудь із її товаришів. Тоді Ганна залишалася серед глухих стін, відчуваючи вороже оточення колись близьких їй людей.

Звичайно, Ганна знала, що Володимирова близькість великою мірою була ілюзорна, але ж у цій самоті так хотілося вірити в неї. Хіба ж, кінець кінцем, не заради Ганни він пішов на злочин? Хіба ж не вона колись давала йому імпульс до творчості? Коли б була не знищила його опери, вона й тепер утішалася б із ним незабутніми хвилинами, а так і сама скніє в самоті, і з нього зробила бездушну тінь. За довгий час вона жодного разу не чула в нього музики за стіною. Та, може, й справді не було жодного злочину з його боку. Хіба хоч раз вона поговорила з ним по-людськи?

Але Ганна відгонила від себе такі вибачливі настрої. Чи не є це гешефт[35] зі своїм сумлінням перед загрозою того, що ось вона з дня на день сподівається матеріальної кризи? Справді, де ж вона при такому безробітті знайде собі працю? Хіба спроможна вона утримувати Талю? Правда, у Володимировому приміщенні є чимало Нікових речей, які б вона могла спродати. Хоч би хутро. Але вроджена вразливість підказує Ганні, що такий крок був би надто брутальний щодо Володимира, особливо тепер, коли він, як господар, заплатив у домоуправу за приміщення та комунальні послуги. А проте якогось виходу треба було шукати. Життя про це настирливо нагадувало. І Ганна іноді до пізньої ночі перекидалася з боку на бік, безсила придумати щось певне. Іноді вона чула в такі хвилини, як у вхідних дверях шкряботів ключ, Володимир проходив у пітьмі через її кімнату й, зачинившись у кабінеті, кидав до неї крізь щілину смужку електричного світла. Тоді Ганна, як загіпнотизована, прикипала очима до смужки, й коли вона згасала, Ганну знову огортала холодна безперспективна пітьма.

Іноді вечорами Ганна чула за Талиними дверима сміх її товаришів та подруг. Останніми часами Таля часто збирала їх до себе, ніби для того, щоб їх галасом заповнити порожнечу своєї кімнати й своєї душі. Сама Таля, що при матері була похмура й мовчазна, тоді голосно реготалася. Правда, той сміх був якийсь хворобливий. У ньому Ганна болісно відчувала, що то глум з усього, що досі було дороге Талі. То сміх із неї, з матері, то сміх із Володимира, сміх, може, з останньої її надії — Шури.

Раз Ганна чула, як Таля в компанії подруг із сарказмом говорила про нього:

— Така ж довготелеса жирафа, але скільки уявляє про себе! Носа задер, як телескопа… Подумаєш — інженер!

Взагалі, здається, Таля ні про кого нічого доброго не говорила тепер. Перед хлопцями подругу вона називає «манірна, як стара дівка», хлопця — «квач». Зо всіма вона безцеремонна й насмішкувата. Одного з садизмом лупить кулаками, другого фамільярно обіймає, але коли той поривається її обійняти — несподівано одержує ляпаса. То раптом у когось із зубів вириває цигарку й починає сама пихкати, примруживши розпутно око. Гасить Таля цигарку на обцасі[36] черевика, піднявши високо ногу. Іноді вона пристрасно танцює фокстрот, а то розважає гостей своєю грою. У неї прекрасно розвинена техніка, але репертуар її: «Танго смерті», «Таїті Трот», «Екстравагантний танок»…

Бувало кілька разів, що Таля поверталася додому пізно ввечері, була надто розчервоніла, як для її блідих щік, а очі їй хворобливо блищали. Ганна пильно вдивляється:

— Ти десь пила?

Але Таля зневажливо мовчки проходить.

І так завжди, коли б Ганна не озвалась до неї.

Часом Ганну пориває рішуче взяти Талю в руки, але при такому намірі завжди їй спадало на думку: чи ж надовго? Чи не дійде незабаром вона такого стану, що самій доведеться йти на вулицю? Вже не ходить вона тепер ні в оперу, ні в кіно. Всі дні блукає самотня під страхом матеріальної кризи, що має незабаром настати.

Якось, коли Ганна поверталася з боку на бік, безсила заснути, вона почула несміливий дзвоник у двері. Здивовано підійшла:

— Хто там?

— Це я, — почувсь Володимирів голос.

Ганна відчинила. Він забув ключа. Просить вибачення, що потурбував. Ганна не відповідала, але, лігши, не могла забути його голосу. В ньому бриніла образа й туга. Може, за тим зруйнованим музичним світом, може, навіть за тими незабутніми хвилинами. І в Ганні раптом прокинувся жаль до нього. Він такий самотній і скривджений. Вона почувала себе навіть винною.

Вранці, коли Ганна з Талею пили чай, Володимир пройшов повз них умиватись у ванну. Ганна не глянула в його бік, але уважно прислухалася до його кроків. Коли вони затихли, підвелася й, наливши склянку чаю, подала Талі:

— Занеси йому на стіл.

Таля спалахнула гнівом:

— Що я йому, наймичка? Неси, як тобі так хочеться прислужитись.

Ганна вибачливо дивилась: дурне дівча! Хіба воно оцінить материну жертву? Та й узагалі, хіба не має права Володимир на склянку чаю, коли вони живуть безкоштовно в його приміщенні? І, вже не звертаючи уваги на насмішкуватий Талин погляд, Ганна озвалась до Володимира, що вертався до себе:

— Як хочеш — візьми чай.

Володимир мельки глянув на неї, щось муркнув і зник у себе за дверима. Але через кілька хвилин він повернувся, несучи в руці алюмінієву чашку до гоління.

— Якщо можна, я попрошу трошки теплої води.

— Для чого така церемонія? — сухо відповіла Ганна.

З цього часу вона сміливіше зустрічалася з Володимиром. Його пошта, що раніш очікувала в передпокої на підлозі, тепер була складена на столикові біля дверей кабінету. І, вже переглядаючи пошту, він довше затримувався в Ганниній кімнаті. Вже Ганна бачила, як йому запали очі, як поблідло обличчя. І все то від ненормального життя.

Одного ранку він зовсім не вийшов із кабінету. Повернуло вже на першу, а він і склянки чаю не випив. Ганна занепокоїлась. Вона несміливо постукала до нього в двері.

— Хто там? Я ще в постелі.

Але Ганна прочинила двері. Він лежав зжовклий, як віск.

— Ти хворий? — сухо запитала його.

— Трохи, — так само сухо відповів Володимир.

— Може, що серйозне? Я покличу лікаря.

— Дякую, нічого особливого. Просто шлунок…

— Ото все твої їдальні наробили, — докірливо кинула Ганна й сердито зачинила за собою двері.

Вона зараз же взялася до обіду, й спеціально для Володимира був приготований бульйон. Вона настояла на тому, щоб Володимир іззів повну тарілку, і він, як хворий, мусів скоритись.

Другого дня, коли Володимир виходив із дому, Ганна наказала йому, щоб він не смів обідати в їдальні, бо вона готує обід на трьох. Володимир слухняно прийшов на обід. За столом була така тиша, як у склепі. Таля, не доївши першої страви, вийшла з-за столу і більше не повернулася. Тоді по обіді до неї зайшла Ганна.

— Якщо ти думаєш, що я для тебе спеціально буду видавати обід, то ти помиляєшся. Можеш бути певна, що й надалі ти будеш годуватися в таких випадках власними капризами.

— Я волію годуватися камінням, аніж обідати разом із ним, — ніби нарочито, щоб почув Володимир, голосно викрикнула Таля.

— Ти будеш те робити, що я тобі наказую, чуєш?

— Плювать мені на твої «наказую», — з цинічною безцеремонністю промовила Таля.

Очі Ганні широко розкрились. У них застиг переляк.

Глянувши на матір, Таля ніби змилостивилась: оприскуватий вираз її лиця розчинився втомою, вона вже тихо додала:

— Дай мені спокій, мамо!

І Ганна покірливо відійшла. Вона все вибачить їй, але не скориться. Це ж усе для її користі.

Другого дня Ганна так само поставила обід для трьох і ніби тільки для власного виправдання покликала Талю, не певна, що та послухається. Але, на диво, Таля прийшла й просиділа до самого кінця обіду. За столом так само мовчали, тільки Ганна зрідка кидала свої практичні зауваження щодо страв.

Скоро спільне харчування увійшло в колію. Іноді Таля зважувалася підвести очі на Володимира, тоді її вуста кривилися в саркастичну гримасу й ось-ось, здавалося, вона випалить якусь прикрість, але Ганна завчасу попереджала її хмурим поглядом, і Таля, ніби копіюючи материн вираз, так само похмуро нахилялася до тарілки. Володимир тоді кидав колючий погляд то на Талю, то на Ганну, і щелепи йому так стискалися, ніби ось він мав замінити варену страву на живе людське мясо. Але коли погляд його зустрічався з Ганниним, він квапливо нахилявся до їжі. Ганна на хвилинку ще зупиняла очі на його русявій голові, і тоді та голова, коли б могла сприйняти побажання з Ганниних очей, мусила б розскочитись, як чавунна граната. Проте за хвилину Ганна вже підсовувала їжу: «може, ще?..»

Щоб надалі захиститись від неприємних поглядів, Володимир почав відгороджуватися газетою, а Таля, щоб не дратувати матір, одводила очі в книжку.

Сьогодні, помивши посуд, Ганна стомлено лягла на канапу. Не хотілося ні про що думати, нікого не хотілося згадувати. Але через її кімнату пройшов до виходу Володимир, і Ганна не могла вже не думати про нього.

Яка рація йому залишатися в цьому домі, коли він нікого з них не любить? Правда, в нього хороший сонячний кабінет. За теперішньої кризи нелегко знайти таку кімнату, та ще й устатковану такими меблями… Однак добру половину заробітку він витрачає на них… Невже його утримує Ганнине кулінарне мистецтво? Якщо це так, тоді Ганна мусить із подвійною увагою поставитися до своїх обов'язків, бо все ж вона йому зробила велику прикрість, і прикрість ця може згодом переважити. Володимир мусить бути абсолютно задоволений із неї.

Раптом Ганна згадала про одне зі своїх недбальств і схопилася на ноги. Підійшла до гардеробу, взяла хутро, пересипала його нафталіном і почала зашивати в простирало на літній відпочинок.

Щось шерхнуло в передпокої. Ганна знала, що то пошта, що кинув листоноша крізь щілину. Вона підняла з долівки кілька газет, журнал, перечитала їх назви, потім зупинилася поглядом на листі. Лист був місцевий, писаний жіночою рукою. Ганна ніби чула від нього запах парфумів, але не намагалася дошукуватись істини. Поклала пошту на столику біля дверей кабінету, а сама знову повернулась до гардероба й витягла звідти купу білизни, щоб проревізувати її з голкою в руках.

Згодом прийшов один із Талиних товаришів. Ганна побоювалась, що незабаром їх прийде ціла ватага, і тоді в приміщенні зчиниться такий галас, що хоч тікай із дому.

Але побоювання її не справдилося. Цілий вечір Таля гомоніла з товаришем. Часом їх голоси підвищувались, і тоді Ганна мимоволі прислухалася до розмови.

— Абсолютно не боюся. На, печи! — підвищує голос Таля.

— Почекай, розкурю.

— А… злякався!

— Я?! Злякався?! — задиркувато скрикує юнак. — Давай руку. Боляче, га?

— Ні.

— Боляче?

— Ні.

— Чуєш, як шипить? Ху!..

— Ех ти, а ще й мужчина! Коли б у мене був стилет, я б тобі зараз всадила його по саму ручку. Дістань мені револьвера.

— Так що ти з ним будеш робити?

— От побачиш! Я хочу застрелити одного чоловіка.

— Ну, я не хочу бути твоїм спільником.

— Тоді я не хочу бути знайома з таким боягузом. Дістанеш, кажи? Я серйозно.

— Так тебе ж засудять…

— Тебе не викажу, не бійся.

— Мені шкода тебе.

— Ти сам жалю гідний.

— Я зовсім не такий боягуз, як ти думаєш.

— Не боягуз? Гаразд! Револьвера я сама дістану. Тоді я тобі покажу на кладовищі одну могилу, ти вночі її розкопаєш і принесеш мені голову від трупа. Гаразд?

У Ганни шитво випало з рук. Її всю обдало холодним потом.

— Їй богу, дивачка ти! — вражено промовив юнак, — для чого ж тобі голова?

— У мене є знайомий медик, він її препарує, і я поставлю черепа в себе на столі.

— А потім будеш сама боятися зайти до кімнати?

— Тоді я зовсім нікуди не буду виходити з кімнати.

— Ти будеш як черниця молитись?

— Я ні в що не вірю. Я буду звіряти йому свої думки… Ти ж не знаєш, чий це череп?

— Це культ предків, — зневажливо промовив юнак. Він уже не лякався так само, як не лякалася й Ганна. Вони обоє розуміли, що це лише потайне Талине бажання, що його вона принагідно висловила, але що й сама не вірить у його здійснення.

Ганні стало сумно. Таля не здійснить її надій, як не здійснила й вона, Ганна, своїх намірів.

Провівши через Ганнину кімнату товариша, Таля знову повернулася до себе зі змертвілим обличчям. Вона не хоче вечеряти, не хоче залишатися віч-на-віч із матір'ю.

І туга ще важче налягає на Ганну. Але нічого вона вже не може розпізнати в цьому складному сплетінні почувань. Над нею тяжить утома минулого її життя, втома сьогоднішнього дня.

Ганна гасить електрику й помічає, як крізь вікно з вулиці просіюється світло від ліхтаря. На момент у її свідомості засвічується спомин про Ніків винахід, але, накрившись ковдрою, вона раптом згадує, що не обміркувала ще меню на завтрашній день.

Петро Голота

Петро Голота — це «людина 33 нещастя» двадцятих років. Народився він, іще один ровесник Донченка і Минка, з іменем Петро Іванович Мельник 1902 року в селі Балашовка. У різних джерелах написано, що це на Одещині або ж на Херсонщині, але нині це село в межах міста Кіровограда. Мікрорайон досі так і називається — Стара і Нова Балашівка.

Від назви малої батьківщини походять і перші псевдоніми Голоти — Балаш і Балашівський. Псевдонім Голота теж зрозумілий: багатодітна родина страшенно бідувала, батьки, брати й сестри наймитували. Звідки у нього псевдонім Маруся Башличка — одному богу відомо.

Змалку у хлопця проявилося художнє обдарування: він талановито малював і ліпив із глини. Та у дванадцять років його теж віддали в найми. Господарі йому трапилися жорстокі й немилосердні, і Петро вирішив укоротити собі віку, кинувшись під поїзд.

«Розплющив очі, наче від міцного сну. Мене несли на носилках до санітарного вагону. Пахло аптекою.

— Ну, как повреждєніє? — питає хтось когось.

— Нічего. Жить будєт. Ущерб рєбра, лопаток. Ну, отнята рука… Заживьот.

…Мене збило з рейки залізом, що низько висить перед колесом, і так я лежав між рейками, поки не переїхали всі вагони.

— От, каналія… — Я повернув голову набік і побачив, як вусатий чоловік з кокардою на картузі ніс за пальчики мою жовту, жовту руку. Кров з неї капала на жовтий пісок і застигала чорними кружалками.

Я крикнув і знепритомнів».

Без лівої руки він продовжував малювати, ліпити, писав вірші. Його талант помітили багаті меценати і влаштували до Єлисаветградської чоловічої гімназії. Слізна історія про те, як він навчився читати й писати, випасаючи череду, та екстерном складав іспити за середню школу, правдива тільки наполовину.

Під кінець навчання Мельник перейшов у щойно відкриту українську гімназію й одночасно відвідував вечірні технічні курси. Тоді ж таки почав друкуватися в місцевих виданнях під псевдонімом Голота, вступив до комсомолу, працював інструктором, організовував комсомольські осередки в провінції. Як поет незабаром прославився на весь Єлисаветград: «Коли яка редакція одмовляється друкувати, повітком комсомолу пише на віршеві резолюцію: “Нємєдлєнно напєчатать. Стіхотворєніє насквозь пропітано рєволюционним духом. Нєнапєчатаніє свідєтєльствуєт о вашем уклонє от своіх обязанностєй”». Уже 1921 року вийшла перша збірка віршів «Тернистий шлях до волі й освіти», яку видав Єлисаветградський повітком КП(б)У.

Інформацію про те, що у 1921–1923 роках Голота відвідував літературний семінар Валерія Брюсова в Москві, ніщо не підтверджує, хоча єлисаветградські комуністи цілком могли влаштувати йому таке стажування. Натомість він вступає до Спілки селянських письменників «Плуг» заледве не з самого початку її існування, з 1923 року активно друкується у харківській періодиці — спершу пише вірші, а далі й прозу, — зрештою, і сам перебирається до столиці — бачимо його на фото початку 1920-х років поруч із Хвильовим, Йогансеном, Гжицьким.

У 1927 році Голота вступив до рідної серцю комсомольської організації «Молодняк». Порівняно з початківцями у нього був уже солідний доробок: збірки віршів «Степи — заводові» (1925) та оповідань «В дорозі змагань» (1925). Про вірші його Йогансен писав: «Єсть у книжечці спроби дати народнопісенний стрій, спроби слабі, непророблені, але цікаві своєю непосередністю». Голота далі й працював у дешевенькому народнопісенному напрямі — то «Пісня під гармонію» (1928), то «Піонер-частушки» (1930), то «Приповістки» (1930), «Колгоспівські приповістки» (1931) тощо. Прозу писав із життя молоді, сільської, міської, комсомольців, інтелігенції, часто автобіографічну, як-от повісті «Далина» і «Аль-кегаль».

Комсомольські письменники мали з Голотою безліч проблем. У газеті «Комсомолець України» регулярно з’являлися повідомлення про його пристрасть до алкоголю, письменник навіть двічі сидів у бупрі за п’янство. Відповідні спогади залишилися у Юрія Смолича: «Коли вийшла друком “Фальшива Мельпомена” (року 28 чи 29, либонь?), мене перестрів (у приміщенні, в коридорі “Робітничої газети”) Петро Голота, трохи п’яненький, і, плачучи, почав вихваляти мій роман та признаватися, що він і є персонаж із цього роману, якого роздирають противенства й суперечки з самим собою, словом — наголошував на своїх націоналістичних настроях.

Років десять пізніше (коли масово відбувалися арешти поміж письменників), колись на якомусь вечорі в клубі письменників (вже не в будинку Блакитного, а на Чернишевській, 39) Голота в буфеті, добре підпивши, знову плакав, признаючись мені, що він секретний співробітник ДПУ, з його вказівки арештовано чимало письменників і що він цим катується.

Невдовзі він завішувався (із зашморгу його витяг Бузько)».

Докладніше занотував у щоденнику 1931 року Іван Дніпровський: «20.I 1931. Покінчив з собою П. Голота. 21.I 1931. Петро Голота — живий. Дуже добре. 24.I 1931. Прочитав у місцевкомі листа П. Голоти з Радлікарні ім. Леніна — після оживлення:

Почав пити 1925 року. Пивнушки, самота. Одрив од життя. Подавав до ВУСППу — одмовлено. Подавав до Плугу — також. Книжки для бібліотек — заборонено. Брак товариства, уваги. Сімейні нелади. В Донбасі — не найшов застосовання сил. “Книжок Голоти — не рецензую”. Письменники — на купки. Ворожнеча.

Наївно, але глибоко, правдиво. Тепер Голоті дають громадське навантаження».

З 1932 року Голота не друкувався. Проте й інформація про його репресії, яка з’явилася зовсім недавно, не має документального підтвердження і викликає великі сумніви. Людина, котра перед самою війною звільнилася з неволі, як пише Вікіпедія, не може працювати на прифронтовій радіостанції «Дніпро», а після визволення Харкова — в обласній газеті «Соціалістична Харківщина». Донедавніх в’язнів не посилали одразу по війні в Західну Україну, їм «світили» переважно штрафбати. Можна припустити, що письменник справді співпрацював з органами, і тому у його біографії з’явилася ця загадкова біла пляма на десять років.

З 1944 року Петро Голота жив у Снятині, працював у газеті «Ленінська правда», директором піонерклубу, їздив у будинок відпочинку, ілюстрував твори Марка Черемшини, а 1948-го вийшов на пенсію. З цього періоду серед інших його творів в архіві збереглася п’єса «Отаманська схрона» (1947). Помер письменник 8 листопада 1949 року.

Бруд

І

Ліза Галан м'яко повернулась на зеленій канапі з високими боками. Половина важкої Лізи пірнула в канапу, а пухлі руки з одвислими, повними торбами вище ліктя здійнялися в повітря й ліниво обхопили тугу подушку канапи. Потім Ліза Галан рівно й солодко витяглась на ввесь зріст і тихо гукнула:

— Карочко, Каро!

Ввійшла Карочка, з очима, як її прізвисько, з кучерявою карою голівкою, що хвилясто труситься од кожного її руху. Карочка мовчки стала біля важкої й м'якої Лізи Галан, тримала руки під зеленим брудним фартушком і, чекаючи, озиралася по кімнаті так, наче вона в ній сьогодні перший раз. Ліза Галан трохи повернула кудлату голову до Карочки й поважно сказала:

— Повитрушуй усі килими, прибери в кабінеті Костянтина Семеновича, а тоді на оцю записочку, підеш до Церобкоопу[37] й купиш усе, що тут написано… Чекай, не забудь узяти церобкоопську книжку. Та не грюкай дверми! Іди сюди! Як я спала, ніхто не приходив? Не питали мене? Ну, гаразд. Іди.

Двері гладенько зачинились, і Ліза Галан ще й ще відчула безжурну самітність. Канапа рипнула — Ліза Галан повернулась, потім підвелась. Сіла й позіхнула. Товсті руки здійнялися до кудлатої голови, а кругле лице повернулось до дзеркальця, що в канапі. М'які руки злегка, ледве доторкаючись, облапали всю голову, потім пухкенькі, короткі пальці збіглися коло бородавки з двома волосинками на підборідді… Ах, оця бородавка!

Ах, як вона псує це таке ще пишне, майже молоде обличчя. Кругле лице одірвалось од дзеркальця й ліниво оглянуло кімнату.

— Карочко!

Карочка наче сиділа за дверми й чекала, поки її покличуть — миттю влетіла. Руки туго заховані під зеленим фартухом, а погляд упав у ноги Лізи Галан і, чекаючи, застиг. Карочка ніяковіла. Ліза Галан наче не помічає, що вона біля неї стоїть, чистить собі червоні довгі нігті.

І тільки згодом кругле лице з бородавкою підвелось на Карочку.

— Дай мені води та легше ходи, аж підлога гнеться. Коли ти вже навчишся по-людському ходити? Ти мусиш ходити, як пір'їнка. Ти мусиш ходити, не торкаючись землі. Чула?

Напившись води, Ліза Галан знову лягла й глухо, наче сама до себе:

— Карочко, Каро! Подай мені оту книжку! Он оту, що з голубою обкладинкою.

Важка, лінива рука з червоними нігтями простяглась у повітря, показуючи на шафу з книжками.

— Оцю? — Кароччині кучері гойднулись біля шафи, і голівка замигтіла за блискучим склом відчинених дверцят.

— Дурна! Та не лапай своїми руками всіх книжок! Не ту! Ні! На вищій поличці! Ото! Оту! Ну да!

Ліза Галан розгорнула «Милий друг» Гі де Мопассана, і в хаті настала якась сонна тиша. Ліза Галан захоплено взялася за читання роману. Їй так приємно відчувати любовні ролі героїв «Милого друга». Ах, коли б це вона була на місці…

— Якого чорта?! — Ліза Галан нервується. У двері просунулась кучерява голівка Карочки.

— Лізо Василівно, телефон дзеленчить… — Двері тихенько рипнули, й хвиляста голівка зникла. Ліза Василівна ліниво повернулась, підвелась, сперлась якось на те місце, де лежала, і відчула, що воно надто гаряче. Це Лізу тішить. Їй стало радісно за свою кров. Вона зиркнула в дзеркальце, і кров ударила їй у лице, залила його густим, теплим рум’янцем. Ліза Василівна вирівняла червону шовкову сукню, що трохи зім’ялась на випуклому одвислому тілі, й пішла до кабінету.

— Це ти, Котю?

В рурці спочатку щось зашаруділо, залоскотало вухо Лізи Василівни, а тоді засопіло. Так, це знайоме сопіння. Наче аж тепло дихає їй у вуха, Ліза Василівна навіть відчула колючі довгі вуса свого чоловіка. В рурці щось захарчало, потім із харчання стали видиратися ясніші слова, наче купальник, виринувши, заплутався в жабуринні — це жабуриння густо й зелено окутало всю голову, не дає можливості ні глянути, ні дихнути. Купальник, хутко тремтячи, розриває, розгортає руками на голові жабуриння, й нарешті з нього блисне чисте лице й усміхається. Стає легко. Так видираються в рурці ясні слова з якогось харчання. Ось вони видерлись, і рідний, знайомий голос каже Лізі Василівні на вухо інтимне, своє, домашнє. Від слова «Лізок» їй так приємно, наче хтось заліз їй у душу шовковою теплою рукою й погладив по серці.

— Все гаразд, Котік, все. Я розпорядилась. Не барись. Сповісти гостей, щоб не запізнювались. Все. Бувай, Котік.

Рурка туго й важко впала в металеві ріжки й трохи задзвеніла.

Ліза Василівна пішла на кухню, перевірила, що робить Карочка, чи гаразд усе робиться, і, пригрозивши, повернулась до кімнати. Сотий раз підходить до туалетного столика. Потім до великого люстра в гардеробі. Її видно всю. Надто кругла, важка фігура, широкі груди, кругле, як місяць, червоне лице. Коло дрібних чорних очей уже збираються складочки — ах, чорт би їх забрав! І оці ідіотські волосинки на підборідді. А врешті, це єрунда. В неї зате малесенькі, наче два гарні кущики, брови, живий чорний біг очей і легка хода. Ліза Василівна легко, нечутно, м’яко пройшлася по килимах, озираючись на ноги, потім знову підійшла до дзеркала. Як їй стрінути гостей? У неї ж розкішні міцні ноги. Жовті, шовкові панчохи красиво припали на литках, що товсто пооддувалися й здригують навіть тоді, коли вона хоч трохи рухається. Ліза Василівна важко всідається в гойдалку перед дзеркалом і лапає руками свої міцні ноги. А справді, ноги в жовтих панчохах — як золоті! Чудово. Вона гойднулась. Ага! Мережива панталон прекрасно виблискують з-під червоної сукні. Особливо чудово це пасує до шовкових панчіх. Ліза Василівна неодмінно буде отак гойдатися перед якимсь гарним гостем. Це його буде лоскотати.

— Карочко!

Увійшла й винувато втирає фартухом лице. Гойдалка важко поскрипує, наче хоче вгрузнути в підлогу. Ліза Василівна гойдається. Вона поважно й пронизливо наставила свої чорні крапки на Карочку.

— Сьогодні, Карочко, в нас будуть гості. Щоб ти була чистенько одягнута. Причешись гарненько, і взагалі тобі треба про себе подбати. Ну, що ото за фартух? — Ліза Василівна нервово викрикує. — Що ото за ноги? Чого ти ходиш без панчіх? — Ліза Василівна голосно викрикує. Чорні крапки очей заблищали, поширшали, забігали. — Скільки раз тобі про це казати?.. Що ото за руки? — Карочка винувато нагнула голову собі на груди, гойднувши хвильками чуба, і заховала руку за брудний зелений фартух. Ліза Василівна перестає гойдатись, міцно спирається руками на бильця гойдалки й усім тулубом нагинається до Карочки. Голос притих, пом'якшав, але ще докірливий, лице стало серйозне, й одне око примружилось, наче од сонця.

— Така велика, й досі не навчиться, як себе шанувати, нечистьоха! — голос знову набрав могутності. Ліза Василівна викрикнула:

— Ступай!

Розляглася знову в гойдалці й повернула до люстри трохи бліде від злості лице.

* * *

Карочка почуває себе ніяково. По-перше, в неї багацько роботи. Нема часу. Вона б із охотою обливалася духами та одеколоном, як Ліза Василівна, але де це все взяти? А коли б і було, то де його класти? Та чи пасує це все їй? Ось вона уявляє себе з нафарбованими губами, під очима напудрена, тхне од неї духами, а вона порається біля горшків, біля плити й миє віхтем посуд. Але чому й не причепуритися? Вона швиденько заходилася, помила милом ноги й руки, прибрала маленьку голівку. Ось вона в жовтих панчохах і чорній сукні без рукавів та в біленькому фартусі з кишенькою. З кишеньки вона вийняла шматочок дзеркальця й зазирнула в нього, повертаючи головою на всі боки. Від умивання в неї посвіжішало лице, щоки аж горять. Їй стало від цього приємно й радісно. Губи наче підведені червоною фарбою, над карими очима тоненькими чорними дужками брови, а під трохи кирпатеньким, пухкеньким носиком над верхньою губою ямочка, як у дитини. Щоки червоні, маленькі губи, як полум'я, під очима темненька тінь — усе це Ліза Василівна собі купує, фарбує. А їй, Карочці? Яка вона щаслива. Їй купувати всього цього не треба. От хіба тільки духи. Але це дурниця. Можна й без них. Ага, прийшов Вова? Вона почула його голос у кімнаті. В неї лице стало гаряче. Вона ще раз зиркнула в шматочок дзеркальця й заходилась коло посуду, задзвенівши тарілками й ложками.

Ось Вова забіг на кухню. Їсти хоче, чорт красивий. Щипається. Значить, лицяється.

— Не пустуйте, чуєте, бо миску впустю!

Вова задивляється. Його лице з гострим підборіддям і широким чолом подібне до трикутника… Вуха широко одвисли, наче аж гойдаються, русяве, світле волосся вогко, блискучо вкрило половину чола. Вова задивляється. Його сірі очі вишукують на Карочці жіночість і тьмаріють, п’яніють. Лице стає ще довшим, зализаний чуб звис аж у ложку. Вова одкинув ногу з жовтим туфлем-джімі[38] й жадібно зиркає на Карочку, сьорбаючи борщ. Вова сьогодні якийсь особливий. На сірі, рівненько вигладжені штани впало три крапки жирного борщу, але він і не звернув уваги. Карочка зареготала й зі сміху затулилась біленьким фартухом. Вова скрутив із хліба галочку й кинув Карочці за пазуху. В лице Карочці шугнула тепла кров од сорому й задоволення. Вона блиснула очима, нічого не сказала, лячно усміхнулась і одвернулась до плити.

Вова по обіді ущипнув Карочку за щоку, аж виступили білі плямочки, що зараз же залились рум’янцем. Вова пішов до кімнати. Карочка вийняла свій шматочок дзеркальця, завертіла перед ним хвилястою голівкою й сама собі усміхнулась: чорт красивий, що йому треба? Потім узяла в жменю свою чорну сукню й озирнулась позад себе. І непогана ж вона. Задивляється, чорт красивий. Пообідав швидко, певне, кудись спішить, хоч би посидів. Кудись побіг. Чорт красивий. Карочка ще раз зиркнула в люстерко й миттю сховала його в кишеньку фартуха. До кухні зайшла Ната, з двома білими косами на плечах, із тоненькими рожевими руками й пухкеньким лицем, на якому миготіли насмішкуваті світло-сірі очі. В круглому лиці є щось подібне до Лізи Василівни. Щось таке трохи жорстоке, докірливе. Ната нагнулась над мискою, усміхнулась у ложку, й рідкі руді брови високо примостились на чолі. Карочці ця усмішка не сподобалась.

— Що смішного наварила? — Але Ната у відповідь голосно зареготала й вилила з рота борщ.

— Чого? — знову питає Карочка. Але Ната регочеться й не каже чого. Карочка рівно стала, держачи в руці тарілку, куди намірялась сипати страву, і, не повертаючись, скоса блимала на Нату. Ната сміється. От чортяка руда. Навіть не хоче балакати. Глузує. Ось вона перестала реготати і з гордим виразом на рудому лиці звернулася до Кари:

— Насип ще.

Карочка зозла задзвеніла фарфоровим посудом.

Пообідавши, Ната знову голосно зареготала, нічого не сказала й вийшла з кухні. От чортяка руда. Карочка обдивилася себе з усіх кінців і знову зиркнула в дзеркальце. Нічого ж такого немає.

Мимоволі чогось виступили сльози. Вона їх хутко втерла фартухом. До кухні забіг Вова. Він озирнувся навколо, чи його ніхто не бачить, вщипнув Карочку за литку й вибіг. І чого йому треба, чорт красивий…

* * *

Костянтин Галан сидить у кінці довгого столу, за яким у святковому настрої повно гостей. Цей настрій передається й на Костянтина Галана. Він сидить собі, обводить головою гостей, і в окулярах із золотим обідком бризкають то світлі, то синенькі вогники і виграють золотисто, сріблясто, водянисто… Гостре з довгими вусами й широким чолом лице Костянтина Галана зупинилось на Лізі Василівні. Галан оглянув свою дружину, встав і басисто промовив:

— Сьогодні, товариство, Лізі Василівні 38 літ.

Голови дам і мужчин повернулись до Лізи Василівни, і всі заляскали в долоні, наче щось важке покотилося по мішках із горіхами. Ліза Василівна встала, зачервонілася і, соромлячись, уклонилася до гостей. Галан проказав коротеньку промову на честь своєї дружини, а потім його рука з білим манжетом і золотою запонкою простяглась до високої тонкої чарки, а за нею над головами піднялися ще десятки чарок. Руки переплелись, чарки тонко й повно задзвеніли, гості захитали головами, бажаючи щастя Лізі Василівні, а тоді поперехилялись назад, так що кожен показав свою голу шию…

Карочка бігала то в кухню, то з кухні, носилася з тарілками, з блюдами, з пляшками пива. Гучно виривала корки, червоніла від погляду гостей і ввесь час зиркала на Лізу Василівну, їй усе здавалося, що вона не так ходить, не так стає, повертається, а може, не так несе блюдо чи витягає корки… А Ліза Василівна справді непомітно блимнула на неї й тільки очима показала на мокрий фартух і на плямку, що чомусь опинилась на руці.

Карочка винувато похнюпила голову й вийшла. А потім знову йде з блюдом у руці. Поставила блюдо на стіл, підійшла близько до Лізи Василівни і щось шепнула їй на вухо. Та шепнула щось Костянтинові Семеновичу, а той устав, високий і товстий, блиснувши своїми окулярами, кивком голови звелів Карочці щось зробити, а тоді басисто промовив до гостей:

— Шановне товариство, дозвольте прийняти нових гостей!

Мужчини й дами враз заговорили, що вони дуже раді, о, будь ласка.

Двері одхиляються, і в них просувається трикутне лице Вови, за ним, як місяць, — лице Нати, а за нею величезний, рябий, власне, в клітку, картуз юнака з прищуватим, наче подзьобаним лицем.

Костянтин Семенович навів на них свої водянисто-блискучі окуляри, тоді скинув їх, витер хусточкою, надів і промовив до гостей:

— Товариство! Це моя дочка Ната, студентка ІНО[39], чудово, між іншим, учиться.

Дами з радісними усмішками розглядають Нату, мужчини з якоюсь цікавістю, потім заляскали в долоні — о, які вони раді.

Галан продовжує:

— Це мій син Володимир — касир Промкомбінату. Дуже славна дитина.

Вова червоніє від шуму оплесків. У мужчин на обличчях ятриться видушена усмішка, в жінок якась пекуча цікавість. Галан, блиснувши окулярами до рябого картуза, голосно сказав:

— А це, шановне товариство, молодий попутницький письменник і студент ІНО. — Письменник похапцем зняв рябого картуза й поправив білу брудну толстовку. — Він, товариство, — продовжує Галан, — ховає своє власне прізвище. Наточка чомусь його зве Джонатаном Свіфтом. Між іншим, він талановитий хлопець. — Джонатан Свіфт від оплесків розчервонівся, й вугрувате лице стало аж пухле, здригалось, куточки губ сіпалися з радості, а жовто-зелені очі розігрались і їли гостей.

— Шановні гості, — звернувся до трійки Галан, — прошу сідати! — І сам перший сів, дернувши стільцем по підлозі. Ната всілася коло матері, пригорнулася щокою до повного круглого плеча й легенько взяла її за стан. Вова зробив серйозне лице, від чого воно стало ще гостріше, сидів біля тоненької дами і поглядав крадькома на її ненароком заголене коліно. Письменник Джонатан Свіфт вийняв із кишені блокнота й щось швидко записував.

— Найшло натхнення, — жартуючи кинув чорний бородач. А Костянтин Семенович утер довгі запорізькі вуса й, наливаючи три чарки та не одводячи од них скла пенсне, сказав:

— Молодь почувається ніяково. Треба трошки їх розвеселити.

Гості загомоніли. Ах, як це мило. Яка чудова людина оцей Костянтин Семенович.

— Я, мамо, пити не буду, — сказала Ната, — ні в якому разі. О ні, навіть вина. Ні-ні. — Вова усміхнувся. Йому, мовляв, тільки подай. Джонатан Свіфт щось писав і нічого не чув, а коли перед ним опинилась повна чарка, він якось незграбно роззявив рота й, не одриваючись од писання, грубо зареготав:

— Га-га-га-га-га.

— Джонатан Свіфт не п’є, він же з пролетаріату, а їхній клас не п’є, — в’їдливо сказала Ната.

Але Вова заступився за Джонатана Свіфта:

— Клас випіть тоже нє дурак.

— Так-так, — забігав жабиними очима Джонатан Свіфт, — це Маяковський так утнув. От сказано, а? Здорово сказано. Слухай, ти… — махнув Вові рукою Джонатан, — як там далі… Клас випіть тоже нє дурак, а далі?

Далі Вова не знає.

— Ну, раз клас випіть нє дурак, — кинув Галан, — то хай п є. — Карочка поставила на стіл тарілку й торкнулась ліктем об Вовине плече. Костянтин Семенович помітив, як вона здригнулася. Її лице стало мінливе, то густо-червоне, то рожеве, то бліде. Костянтин Семенович аж тепер звернув на неї увагу. Вона цікава. Як він цього не помітив раніш. Він візьме це до уваги. Карочка відчула на собі погляд Галана, зніяковіла й вийшла, а він, Галан, статечно сидить у кінці столу і як голова зборів керує настроєм гостей. Над головами стриміли чарки, дзвеніли, руки переплітались, голови кивали, бажаючи один одному щастя, голови туманіли, груди наливались веселим настроєм. За столом збільшувався гомін, кожному в жили вливалася якась відвага, сміливість, юність. Чорновусий у великих круглих окулярах із роговими чорними обручами жагуче вів бесіду з Лізою Василівною, старанно поправляючи під бородою свого чорного метелика. Вова вийшов курити в розчинені двері й тихо, з захопленням щось розповідав тоненькій дамі. Джонатан Свіфт дивився на всіх і щось записував. Часом одривався од писання, закидав голову назад, роззявляв рота й викидав із горлянки своє: га-га-га-га. Ната сіла за піаніно. Галан устав, зняв окуляри, витер їх старанно хусточкою, одяг і, показавши рукою до піаніно, сказав:

— Товариство, послухаймо мою дочку!

І всі чемно й слухняно обернулися до Нати. Вона бігала швидко пальчиками по чорних клавішах і всім станом перевалювалась то в один бік, то в другий, а з тим і дві білі коси її ворушились, як живі, як дві золоті риби, викинуті на берег, що не знайдуть собі попару. Свіфт став біля Нати, слухав із роззявленим ротом, а тоді вийняв блокнота й став щось записувати. Карочка увійшла з тарілкою в руці й якось розгублено стала оглядатися навколо себе. Понуро оглядала Вову, що розмовляв із тоненькою дамою, з легеньким острахом дивилась на Лізу Василівну, тоді повернулася до Нати і з захопленням стала слухати музику. Кожен був чимсь зайнятий, і ніхто не звернув на Карочку уваги. Вона затулила жменями лице, заридала, брязнувши тарілкою об землю, і вибігла. Але й тепер ніхто не помітив Карочки. Надто гучно й солодко ревло піаніно. Надто палкі й голосні були розмови… Джонатан устав і вигукнув:

— Товариші, мій клас плаче!

Та й це було зайве. Дехто всміхнувся, дехто махнув рукою, ніхто не звернув уваги, що його клас плаче. Язик Свіфта, що трохи вилазив через зуби, коли він говорив, так і застиг між губами. Коли Свіфт говорить, язик його виходить через зуби, й від цього мова його стає шипуча. Він поклав свою руку на спинку Натиного стільця й не зводить очей із Натиних пальчиків. Бурно й п’яно ревло піаніно, згуки лунали, товпилися в кімнаті, шукаючи місця, куди вирватися, і танули в серцях, як солодкий дим. Костянтин Семенович встав із-за столу, перекинувши за собою стільця, і, хитаючись, пішов до кухні.

Карочка плаче. Вона схилилась на кухонний стіл і схлипує. Коли ввійшов Галан, вона зніяковіла, змахнула фартухом з очей сльози й через силу йому усміхнулась. Галан узяв її ззаду за плечі й зазирнув у лице. Чого Кароліночка плаче? Їй тяжко? Невже їй у нього погано? Як погано, то чого ж вона не скаже, він до її послуг, завжди готовий, щоб Карочці було добре. Що ж таке? Піаніно? А не друге що? Може, Кароліночка вип’є? Все пройде. Вже пила? Кароліночка вже п’яна? Сама собі пила? Молодець. Ну, ще з хазяїном трошки.

Кароліна на все згодна. Їй приємно чути таку лагідність. Це вперше. Її хазяїн ніколи такий не був. Вона відчула в нього якусь теплу ласку, якої ніколи ні від кого не мала. Галан голубив її, тулився до неї. Потім налив їй пива навпіл із горілкою і дав. Вона випила, скривилась, потім, соромлячись, усміхнулася крізь сльози і затулилась од Галана порожньою склянкою. А блискучі окуляри ріжуть її, печуть. Вона ні з того ні з сього кидається до Галана й знову в плач. У кімнаті плаче піаніно, хтось голосно підспівує, а Галан мокро цілує Кароліну, тисне її, хилить додолу, вона без вагань кориться йому, відчуває його всього й тихо, в себе, нечутно плаче.

* * *

Коли Галан увійшов до кімнати, Ната вже не грала. Вона сиділа біля піаніно й гаряче про щось сперечалася зі Свіфтом. Ліза Василівна гойдалась на гойдалці перед чорновусом. Той поблискував своїми круглими окулярами в чорних рогових обручах, а Ліза Василівна поблискувала мереживами своїх панталон. Вови й тоненької дами не було. Решта гостей сиділа за столом, гомоніли й дзвеніли чарками, цілувались. Галан сів за стіл, витер хусточкою свої окуляри, глянув на Лізу Василівну, розсівся поважно на спинку крісла й задумався.

Але гості не дали йому мріяти. Слово, чарка одна, друга — і тузі, здається, кінець. Наче вже кінець, але чомусь на думці Кароліна. А тут іще Свіфт щось про «класи» говорить із Натою.

— Ти, ти, як на твою думку, горілка — це добре? — Свіфт завше замість прізвища, імені вживає займенників.

Нату це дратує.

— По-перше, горілка — це дурниця, а по-друге, що за «ти»? Невже ти не знаєш, як моє прізвище? Коли ти вже навчишся чемності, делікатності? — Свіфт виголосив своє га-га-га, а тоді своєю шипячою мовою:

— Так, так… Знаю. Ваш клас любить чемність, делікатність. Ти ось уже скільки в ІНО, а досі ні на крихту на тебе не вплинуло радянське виховання. — Ната хмарно трохи замріялась, сперлась ліктем на клавіші, вони рявкнули, ніби гризнулося десять собак. Далі Ната крутнула головою так, що білі коси одлетіли й одна перелетіла на груди. Вона з докором подивилася в жабині очі Свіфта й випалила:

— По-твоєму, пролетар мусить бути невихований, незграбний, неохайний?

Свіфт переступив із ноги на ногу, витягнув зі своєї толстовки «Змичку»[40] й подивився на Лізу Василівну. Ната зрозуміла, що він хоче говорити з матір’ю, і, боячись, що він звернеться до матері своїм займенником, в’їдливо допомогла йому:

— Ліза Василівна. Ну, кажи вже швидше.

— Лізо Василівно, — сказав Свіфт, — палити можна?

Чорновус прийняв руку з коліна Лізи Василівни й став поправляти свого чорного метелика. Ліза Василівна не зрозуміла Свіфта. Вона мовчки вибачливо подивилась на нього й потягнула на кругле товсте коліно свою сукню, що чомусь пнеться вгору.

— Я кажу, — ще раз сказав Свіфт, — чи палити можна?

— О, будь ласка. Ви ж бачите, що вже накурено. Вже можна. До речі… може, ви нам вірша прочитаєте? — Чорновус щось тихо сказав Лізі Василівні, і вона знову захопилась його розмовою. Ната похнюпила голову, не в настрої щось мріяла, однією рукою м’яла кінчик коси, другою колупала, гладила клавіші.

— А знаєш… — Свіфт затнувся.

— Ната, — нагадала йому своє ім’я, не міняючи пози.

— Знаєш, Нато, я ні на крихту не відчуваю в цьому оточенні, що я зараз у радянській країні.

Ната обурено закинула косу з грудей на плече й тихо, але сердито сказала:

— А де ж?

Свіфт гризнув цигарку, переступив із ноги на ногу.

— Десь в іншому місці… хтозна… Якесь аристократичне оточення… Може, це і в радянській країні… Але оця хата, якось одна собі, ізольована стоїть од усього радянського, од усього такого робочого… — Ната одвернулась, трохи мовчала, тоді повернулась до Свіфта, аж трусячи всім станом од злості, й випалила:

— Що ти верзеш? Коли це ти встиг орадянитись? Що ти з себе корчиш робочого? Може, тому, що в брудній сорочці? Чи ти й душу свою хочеш перелицювати? Інтелігентик паршивий!

Свіфт узяв стільця, дернув ним по підлозі, підставляючи собі, розлігся на перильце, голосно загоготав, а потім прошипів.

— Ти… слухай…

— Мене звати Натою, — роздратовано, не повертаючись до Свіфта, вставила Ната.

— Слухай, Нато. Чи ж я тобі казав, що мені таке оточення не подобається? Я констатую факт такого досягнення… ми як культурний острівець у радянській країні. Це ж чудово… Ти… ось повернись… я кажу, що клас… — На столі забряжчали пляшки, склянки й посуд. Костянтин Семенович гатнув по столі кулаком, а потім устав, блиснув окулярами й викрикнув.

— Чи довго ще там мені будете про класи? Я покажу вам класи! — Він ухопив у руки стільця й з усієї сили шпурнув ним до піаніно. Стілець з тріском ударився об краєчок піаніно, й кришка з нього злетіла Наті на голову. Всі схопились, зашамотались. Дехто став похапцем одягатись. І в цей час на дверях з’явилася хвиляста голівка Карочки.

— Що тобі треба, чорт? — гукнув Галан. Але Карочка сміливо дивилась йому в вічі й сказала:

— Я хочу слухати музику.

Галан ухопив другого стільця, Карочка встигла вибігти, й стілець із гуркотом розбився об зачинені двері.

II

Карочка чула, як годинник простукав 10, але їй не хочеться вставати. Якось погано, важко, нудно. Болять в’язи, важкі руки, ноги. Вона зазирнула в шматочок свого люстерця. Яка червона! Горить лице. Правда, й голова болить. Ач як посиніло під очима. Губи потріскались чи, може, покусані. А вчора… Ой, як соромно… Як вона дивитиметься в вічі своєму хазяїнові… Або Лізі Василівні… Он він пішов із портфелем на посаду. Аж серце йойкнуло. Ой, як соромно. А чого він так рано пішов? Ще ніколи цього не було. І як не хочеться вставати. В голові шумить, повітря в кухні важке. І горілкою смердить, і стравою, і димом від папірос.

— Каро, Каро! — Ліза Василівна гукає. Карочка похапцем одяглась, іде до кімнати. На порозі вона зупиняється й довго розглядає кімнату. Посередині — побиті стільці, гойдалка, підлога забльована, закидана недокурками од цигарок. Скло з розбитих пляшок. На столі побитий ущент посуд і розкидана та розлита їжа.

— Карочко, Каро! — Ліза Василівна не чула, як вона ввійшла, і гукала ще.

— Я тут, Лізо Василівно!

Та рипнула пружинним матрацом, повернулась од стіни й трохи хрипким голосом тихо проказала інструкцію, як треба прибирати кімнату. Карочка ще раз оглянула кімнату, потім узяла віника, віхоть і похапцем почала витирати забльовану зелену канапу. О, який сморід у кімнаті, як брудно. Ліза Василівна повертається в ліжку, раз по раз рипить пружинним матрацом та спльовує на підлогу. Карочка вже звикла дивитися їй у вічі. В дійсності вона, Ліза Василівна, не така вже й цяця. Лице її як обрубок… бліде, — фарби позлазили, губи фіалкового кольору, під очима нема темненького й очі наче дві крапки чорніють. Качається, як важка колода, в ліжку, як підводить руки догори — під пахвами руде волосся. Карочка намочила в помийному відрі віхтя й ляснула ним по підлозі. Фу, яке все гидке, нудне, брудне… А вчора отой волосатий чорт Костянтин Семенович…

Костянтин Семенович сидить собі на посаді в своєму кабінеті, озброївшись аж трьома телефонами, і нервується. Йому не до Карочки. Він через телефон вирішує важливу справу, а перед ним ось сидять співробітники. Секретар, із горбом на спині вище голови, суне підписати якісь папери, машиністка в жовтій сукні з чорним лаковим поясом на опуклих стегнах прибігла спитати невиразні слова в статті таки Костянтина Семеновича, а Джонатан Свіфт прибіг по аванс. Засмучена сиділа реєстраторка Беля, що одержала «рощот». Вона лагідно втерлася голубою хусткою й тихо спитала Галана:

— Так як же буде?

Галан щось робить, злоститься і, не дивлячись на Белю, викрикує на неї:

— Я ж вам сказав, товаришко… Ідіть собі й не морочте мені голови. Ви добре бачите, що на мене чекають люди, а заважаєте мені. Що ви хочете? Не заважайте мені працювати! Що там у вас? — звернувся він уже до машиністки. Та спитала деякі слова й викрутасом вийшла з кабінету.

— Ну? — запитливо глянув Галан на горбаня. Той мовчки підсунув йому на підпис папери.

— А ви що скажете? — звернувся він до Джонатана, що рився щось довго в своєму портфелі. Потім Свіфт якось махнув своїм портфелем, зачепив каламаря, перекинув його й залив усі папери, які приніс горбань.

— Чорт його зна, що це таке! — як опарений, викрикнув Галан. — Слухайте, товаришу, ідіть ви к чорту зі своїми новелами! Роззява ви, приберіть свої лапи зі столу!

Але Свіфт навіть не образився. Він наче й не чув. Він прийняв свого портфеля зі столу, поклав його собі на коліна й риється в ньому. Ага, навпроти сидить реєстраторка Беля. В нього ж у портфелі браунінг. Він навмисне гордо випихає з портфеля краєчок браунінга, хоч його можна було й не випихати. Але нехай дівчина побачить, що Свіфт — важлива особа. А Галан лютує. Дзвонять йому то в один телефон, то в другий.

— Ну, чого ви сидите? — звертається він до Белі.

— Значить, нічого не буде? — питає Беля.

— Нічого не буде. Слухаю, алло. Я слухаю. Галан, ну, вірша? Не піде. Пишіть дописа. — Аж кинув рурку.

— Ну, знайшли свою новелу? — гукнув він до Свіфта, що досі рився в портфелі.

— Знайшов… Ось… — Свіфт швидко простягнув Галанові руку з новелою, зачепив рурку телефона й перекинув апарат.

— Чорт йо’ зна… слухайте, товаришу, не можете акуратніше?

Галан блиснув окулярами, ладен ударити кулаком по столу.

— Ну, що ж мені робити? — питає Беля.

Галан ляснув себе долонями по колінах.

— Ви ще досі сидите? Звідки мені знати, що вам робити? Що я, бог?

Беля розлютована встала й вийшла. Потім вернулась, одхилила двері й проказала:

— Я цього ніколи не забуду.

Але Галан навіть одвернувся, не хотів і слухати. А Беля так грюкнула дверима, що на столі забряжчав каламар.

— Так що ви хочете? — нервово питає Галан Свіфта.

— Та я ось… — простягає заяву, — хотів п’ятнадцять карбованців.

— Голубе, ви ж знаєте добре, що ніяких авансів зараз ні-ні.

Жабині очі Свіфта замигтіли.

— Ви… цікава новела… Та хіба це великі гроші… Ну хоч десять карбованців.

— Але я ж не знаю, що за матеріал. Це ж треба прочитати.

— Давайте зараз прочитаємо, — схопився Свіфт.

— О, ні. Ні в якому разі. — Галан замахав руками. — В мене робота. Нерви… як ви цього не розумієте? — Але Свіфт уперся аж на стіл, бризкав слиною аж на Галана й дихав на нього цибулею.

— Десять карбованців… Невже… Ви ж матимете чудову річ. Ви її можете не читавши друкувати.

Галан виходить із себе, витирає хусткою спітніле чоло.

— Не лізьте, товаришу, на стіл… Ви мені знов каламар перекинете. Не плюйтеся, будь ласка, станьте далі. Де ваша заява?

— Ось.

Галан пише на заяві «5». Свіфт лячно здивований.

Очі стали аж зелені.

— Слухайте, це ж…

Але Галан не хоче слухати. Він махнув рукою, одвернувся й узявся за трубку телефона. Свіфт схопив портфеля, зачепився ногою за килим, перекинув плювальницю й побіг до бухгалтерії.

III

Галан сидить у своєму домашньому кабінеті й пише статтю. Щось не пишеться. Він то сидить, узявшись руками за голову, то ходить, а то стане, візьметься великим пальцем за кишеньку плетеного брунатного жилета, як Ленін, і дивиться у вікно.

І так нічого не виходить. Він сідає в крісло, заплющує очі, закидає обома руками чуба на потилицю, закриває жменями лице й довго так сидить, не ворухнеться. До кабінету тихо, не торкаючись ногами килима, ввійшла Ліза Василівна, прошумівши шовком своєї нової сукні. Вона стає збоку, скидає легенько чоловікові руку з лиця й дивиться йому в вічі.

— Котю, я хочу з тобою говорити…

— Я хочу тебе слухати.

Утворилась якась невеличка пауза, тиша. Ліза Василівна важко зітхнула, од чого високо гойднулись широкі повні груди й на чоло побігли три журні складочки.

— Ти помічаєш, що Кароліна вагітна?

Галанові шпигнуло в скронях.

— Я… хтозна… Не придивляюсь. Та наче так. Ну?

— Ну, я хочу думати, що… мені так неприємно… — Ліза не дивиться на чоловіка, вона собі роздумливо говорить і порається біля нігтів.

Вона не бачить, як пашить у чоловіка лице, як бігають його очі, що не знають, куди подітись, як гупає в грудях серце й стука аж у голові.

— Мені здається, — продовжує Ліза Василівна, що тут… — (ось-ось у Галана вискочить серце!) — що тут замішаний Вова…

Галан легко зітхнув і затарабанив пальцями по столі.

— Чого ти так побілів? — нарешті помітила Ліза Василівна.

— А що ж ти гадаєш, що мені приємно це чути?

Він насмілився зиркнути їй у вічі, а Ліза Василівна знову нагнулась до своїх нігтів і продовжує:

— Я одного разу шарпнула двері в кухню — замкнені. Згодом із кухні вибіг Вова. Я зайшла до кухні, а там Кароліна. І така червона… Засоромилась і не дивиться на мене. Це неприпустимо. Вова вже людина доросла. Йому, звичайно, про це говорити якось не до речі. Між іншим, Ната говорила, що бачила їх обох біля кіно, в парку… Вова їй купує цукерки… Це нікуди не годиться… Що ти на це скажеш, Котю? Як ти гадаєш? Це ж жах.

— Що тут гадати?

Галан іще густіше затарабанив пальцями по столі, дивлячись в одну точку. Потім нервово схопив з телефонного апарата трубку й довго говорив із швейпромом. Переговоривши, він поклав трубку й повернув своє волосате трикутне обличчя з блискучими окулярами до Лізи Василівни.

— Клич Кароліну.

Дружина прошуміла з кабінету і згодом повернулась із Кароліною.

Кароліна похнюпила голову на груди й заховала руки під фартухом. Галан усім корпусом повернувся до неї.

— Слухай, Карочко… Я тобі знайшов чудове місце, службу. Ти можеш утроє, в чотири рази більше одержувати, ніж у нас…

— І роботи менше, й краща робота, — додала Ліза Василівна, що стояла поруч Кароліни, журно взявшись пальцем за підборіддя, як селянська баба.

— Я ось тобі напишу записочку, і ти завтра можеш іти. Дуже просили, щоб ти прийшла. Це кравецька майстерня. Ти ж і шити вмієш… Добре?

Пауза. Всі троє чогось чекають. Голова Кароліни поволі підіймається на Котю, очі їхні зустрілися. Її очі щось говорять. Котя розуміє, що вони говорять, і тому не може в них дивитись. Він іще раз запитав:

— Так згодна?

Кароліна через силу видушила:

— Згодна.

Взяла записочку, пригорнула її до грудей, нагнула низько-низько до землі голову, аж згорбилась, і тихо переступила поріг кабінету Коті Галана.

IV

— Белю, Белю, — гукає хвора мати з темного кутка, закиданого лахміттям. Беля мовчить. Вона в розпачі припала до столу й ридає. Що їй лишається робити? Повипродувала все з хати. Мати… Беля підвела голову, закрапавши теплими слізьми на стіл, і глянула на матір. Мама, бідна мама. І раптом в уяві Галан. Чорт! Він розчавив її життя, знівечив… він звільнив її з посади за те, що вона не годила йому, як інші, не запобігала так, не вклонялася йому. Йому… так не подобалося. Чорт!

— Белю, Белочка! — Беля знов упала, ридаючи, на стіл. Помсти. Помсти! Вона покаже йому, хто вона така. Вона в його кабінеті бачила письменника, якого він образив, вона розповість йому все, й той напише. Тоді він знатиме. Тоді Галан знатиме… Або ні. Вона бачила в письменника в портфелі револьвер. Попросити або… взяти так, щоб він, письменник, не бачив. Отоді Галан знатиме.

— Белю, Бе-е-елю! — ледве промовила мати з темного кутка. Беля підійшла до матері. Мати вистромила худу, жилаву руку з-під подертої свитки, що була за ковдру, й простягнула її до Белі.

— Белочко, сядь, отут сядь… отут…

Беля помітила, що в матері чорні губи, тоненький восковий ніс і очі глибоко запали. Не очі, а чорні дірки. Белочці було моторошно, вона боязко блимала голубими, що зараз у тіні здавалися за сірі, очима, вишукуючи з чогось підтримки духу, волі, — й губилася.

— Піди, Белочко… до Фатіми… вона позичить тобі грошей… Вона добра… Я ж не хочу вмирати, доньцю… Не хочу!

Беля, бризнувши срібними намистинками, встала, вкрила щільніше матір, пообіцяла піти до Фатіми. Стала біля віконця, трохи подумала. Покручені брови чорненькими червачками закрутилися на переніссі. Вона взялася трьома пальцями за високе пукатеньке чоло, й голубі очі туго повернулися до матері. Беля пригадала двоюрідну сестру Фатіму. Серйозну, пишну, з чорними круглими очима, Фатіму, з трохи подовгастим смаглявим обличчям, із красивим і гордим, трохи горбатим пташиним носом. Беля пригадала Фатіму, високу, струнку, з пругкими міцними грудьми, з вивірливим чорним поглядом. Як до неї піти? Вона не бачила Фатіми півроку. Фатіма так чудово одягається, вона має коло багатих знайомих. Як його йти… Тепер, як нещастя? А колись Фатіма була непотрібна? Ну як його йти?.. Ні, ніяк — незручно. Вона, мабуть, не піде до Фатіми. Беля сіла на табуретку й сперлась задумано біля столу на лікті.

— Бе-е-елю!..

Беля схоплюється на ноги й зиркає боязко білками очей. Рука материна безсило звисла додолу.

— Белю… ти ще не пішла?

— Іду, мамо, йду. — Беля швидко накинула на себе біленьку хустку, ще раз глянула на матір, глибоко зітхнула й вибігла з хати.

Густо плуталися Беліні думки, дзвеніли, крутилися одна біля одної, кудись далеко забігали, зникали так, що Беля не тямила себе, а тоді знову вертались на старе місце. Беля не відчувала під собою тротуару, кам’яного бруку… Вона незчулася, як опинилася в кімнаті у Фатіми. Якось це трапилося миттю… Ось вона в теплих обіймах Фатіми. Зацілована, в сльозах від радості й горя, вона не знає, що робити, як розпочати свою розмову, і разом із цим вона не знає, де подітись. Соромливо й ніяково блимає своїми голубенькими кружалками з-під біленької хустки, а на кругленьких гарячих щоках вогкість од тільки що витертих сліз. Фатіма всадовила її в кріслі, оббитім зеленим сукном, сама лягла на чорній канапі з папіросою в зубах, спершись на лікоть, і радо усміхається до Белі, поблискуючи своїми білими, як сніг, зубами. О, яка вона рада бачити Белю. Як це нарешті вона згадала свою сестру й зайшла до неї? Ах, нехай Фатіма не подумає про Белю нічого поганого. В неї просто нещастя! Отаке й отаке. Ах, у неї таке нещастя, таке нещастя. Чи не допоможе Фатіма? А взагалі вона дуже рада завжди бачитись із Фатімою, а як вона хоче, то й дружити, й що тільки хоче Фатіма. Допомогти? З великою охотою. Фатіма дуже рада допомогти сестрі й давній приятельці.

І чого Беля не зробила це зразу? Було б зразу прийти, Фатіма завжди до її послуг. Ах, яка ж вона, оця Беля. Однаковісінька, як і була раніш. Нітрохи не змінилася, ні характером, ні на обличчі. Таке саме пишне дитяче личко з покрученими задиркуватими брівками, з очима, як небо в чисту, теплу погоду. Ой, чого це вона так забалакалась? Може, Беля їсти хоче? От тобі й на! Плакати не годиться. Ну, годі.

Фатіма встає, кидає в попільничку недокурок і придушує кнопку на письмовому столику. За стіною почувся дзвін, наче дрібно розбилося тоненьке скло й розсипалось. Входить кругла, червонолиця дівчина, від якої пашить весною, свіжою білизною й милом. Дівчина покірливо стояла перед Фатімою, тримаючись руками за краєчки свого біленького фартушка. У Фатіми на переніссі збіглися складочки, обличчя шоколадного кольору стало наче темніше і випукліше — гордий ніс. У неї серйозний вигляд. Вона дивиться дівчині в ноги й наказує, що робити. Треба приготувати отаку й отаку страву, вина, і це все хутко, миттю. Дівчина легенько вклонилася, блиснувши білками своїх великих очей, і зникла.

І ось Беля сидить із Фатімою за столом. Розчервонілась од вина, очі весело бігали, голубіли, хустка спала на шию, вона розв'язала її, взявши обидва кінці в руки, й шарпала їх, захоплено розмовляючи. Де ж це Фатіма працює? Чи, може, чоловік багатий, що і гардероб із дзеркалом, і ліжко — нікелеве, і килими, і радіо на столі? Фатіма простягла руку до попільнички, задумано струшуючи попіл з цигарки, і мовчить. Потім вії швидко здіймаються вгору, і на Белю глянули чорні два лакові кружальця. Фатіма сідає поруч із Белею, відкидає рукою з її пукатенького чола волосся, зазирає їй у лице так, що в її очах побачила себе, як у кругленьких голубих дзеркальцях. У Фатіми туго, журно зійшлося перенісся, брови знялись угору, наче крила чорного ворона, а губи кругло, тонко рухались од розмови. Хай Беля не лякається. Нічого, правда, страшного й немає — вона, Фатіма, просто собі повія. Так, звичайна, повія. Ага, Беля лякається. Нічого дивного й лячного немає. Це така ж сама професія, як і інші, як і Галана, і його синка Вови. Хіба вона їх не знає? Хіба вона не знає, що ці людці із себе являють? Та хай Беля п'є та не сумує. Отак, отак. Беля журиться? Ах, чого вона журиться?..

Беля схилила голову Фатімі на груди й ніжно обіймає її. Вона чує, як гупає серце у Фатіминих грудях, як Фатімина рука торкається її голови, розправляє волосся, і чує тиху, теплу та лагідну розмову. Збуджує її серце, то тривожить, то радує, то лякає. Голова од вина важчає, якийсь незрозумілий настрій, то надто весело, хочеться реготатись, а то лягає на душу сум і хочеться плакати, хочеться обіймати, щось стиснути руками… А Фатімина розмова над головою як володар, як гігант.

Чи Беля кохає кого-небудь? Ні, не кохає? Нема нікого, чи Беля не вміє кохати? Вміє? А хоче Беля мати гарного-гарного чоловіка? Так, чоловіка. Просто взяти та й одружитися. Згодна? Ну й гаразд. Там же ж чоловік! Беля як побачить, так зомліє од його погляду. Хай Беля прийде завтра ввечері, і він буде. А зараз — мати… допомога… До побачення.

Фатіма обіймає Белю, цілує, і вона з плачем від радості залишає Фатіму.

V

Кароліна ніяк не зрозуміє свого становища. Сталося все несподівано, раптом. Ось наче щойно вона була в Галана, а зараз у величезному помешканні майстерні мануфактурних виробів. Аж дві стіни майстерні з самих лише вітрин, і від цього надто світло. О, як світло. І не добере Кароліна, чи приємно їй від цього простору, чи ні: якось байдуже все… Навколо неї сила ножаних машин, а над ними позгиналися молодиці, дівчата — сотні веселих, добрих, суворих, серйозних облич. Сотні жіночих голівок то синіють, то червоніють, то біліють своїми хустками, то без хусток, як чорні, брунатні, або світло-русі, аж золоті, кущики. Та тихенько співає, та замріяно щось до себе мимрить рожевими стьожечками своїх губ. Машини ритмічно, мірно вистукують. Ходором ходять ноги в спідницях, моторно рухаються руки коло голок, повертаючи шмат матерії. Утворюється такий шум, наче це величезний вулик, у якому безперестанно гудуть, дзвенять бджоли… Кароліна теж рухається в цьому шумі. Їй поки що дали пришивати рукави до солдатських сорочок. Згодом буде підвищення. Вона про це не турбується. Пришити рукав — це не так уже й важко. Вона сама сорочки шила. Вона може й блузку пошити. Ай, одна голка зломилась. Хруснула, аж дзенькнула. Це, правда, неважно, але цього в її житті не було ніколи. Це тому, що вона ще не зосередилась, не віддалася цій справі, вона ще одною ногою в Галана. Плита, стіл накритий цератою, над плитою висять ополонички, друшляки, мідні каструльки, посуд… Пахне їжею. Заходить Ліза Василівна, м'яко рухається, міцно гримає. Або заходить Вова й щипається, чорт красивий. Ната, ота чортяка руда, глузує. А старий Галан… Кароліна зламала ще одну голку.

— Товаришко, як же таки так можна? Треба уважніше… Це ж усе грошей варто… — Інструктор Надя в білій хустці, що спала з голови й лежить на потилиці, як башлик, дала Кароліні нову голку й трохи незадоволено пішла поміж машинами. Кароліна помітила, що Надя присідає на ліву ногу й від цього гойдається, як качка. Кароліні здалося, що вона ніяковіє. Вона відчула, що в неї лице стало гаряче. Вона похапцем вийняла шматок свого дзеркальця, яке блиснуло од сонця, що вперто тислося крізь скляні вітрини в майстерню. І справді, Кароліні стало ніяково. Крізь тоненьку, м'яку шкіру щік випиналася кров, очі якось зле примружені; вона закусила мокру, теплу губу, потім обвила губи язичком. Намочила їх, і вони стали ще червоніші. Кароліна помітила в себе на горішній губі, під трохи кирпатеньким носиком, ямочку. Виразна, чудова ямочка. Вона її, Кароліну, молодить. Справді, вона їй до лиця. І як вона її раніш не помітила? Ні, вона таки неуважно ставиться до себе. Треба на себе звернути увагу. Вові, наприклад, подобаються її брови, що тонкими дужками обгинаються навколо карих очей. А ямочка на горішній губі, каже Вова, як у дитини, стан гнучкий, литки — як виточені. Треба справді звернути на себе увагу. Кароліна старанно заховала дзеркальце — підійшла інструкторка Надя. Біла хустка її так само лежала на потилиці, перехиляла на одну ногу. Вона нагнулася коло Кароліни, дихнувши на неї цибулею, взяла недошитого рукава й сказала:

— Як я бачу, ти працювати вмієш, але трошки лінишся… Воно, звичайно, на перший раз… я розумію, хочеться роздивитися, освоїтись із речами, людьми, чи що, та можна ж уже й надивитися. А? — Надя глянула на Кароліну великим обличчям у ластовинні, з широким та довгим підборіддям. Потім повернула в руці рукава й, не дивлячись на Кароліну, запитала її:

— Як тебе звати?

— Кароліною.

— Слухай, Кароліно, той… ти трохи уважніше… ти чудово працюєш, ти молодець, їй-право. Ми тебе скоро переведем на кращу роботу… Тобі б треба трошки уважніше, Кароліно, ставитись до своїх обов'язків. А? — На Кароліну глянули очі, обсипані навколо ластовинням, і Кароліна від них не знала де дітись.

— Я буду старатися, — сказала Кароліна, похнюпивши голову.

— Ти комсомолка? — спитала Надя, поклавши рукава Кароліні в пелену.

— Ні, не комсомолка. — Надя ніби не чула відповіді, наче запитала між іншим, пішла поміж машин, як ходяча копиця, шкутильгаючи, як некований кінь.

Кароліна шиє уважніше. Чого їй розглядати оце помешкання або оцих дівчат, молодиць? Що тут дивного? Ну, сидять собі, шиють, ворушать ногами, руками, термосять шматками чорної, синьої, червоної або білої матерії. Там он слюсар розібрав машину, лагодить, перекинувши її догори. Що тут дивного? А он гори, наче скирти соломи на току, — тюки різної матерії, поміж машин, попід ногами валяються різного кольору клапті. Надя пошкутильгала до грудастої й дуже молодої дівчини. Широке, свіже лице дівчини наче заходило ходором. Вона вся ходила ходором. Сама низенька, маленька, а груди повні й ходять ходором. Її розмови не чути од шуму машин, а червоненькі стьожечки губ швидко рухаються. Вогкі, маленькі губи. Дівчина часто закидає рукою вгору русявого чуба, підрізаного під хлопчачу зачіску, і позирає на Кароліну. Надя підійшла до чорнявої дівчини, щось їй показує, вертить у руках чорного клаптя, а грудаста дівчина підійшла до Кароліни. Вона змахнула назад свого чуба й запитала Кароліну, звідки вона командирована до кравецької майстерні, хто вона, де була до цього та як вона себе почуває. Кароліна докладно, ніяково розповідає, а грудаста дівчина трохи думає, а потім запитує:

— А де ж ти будеш сьогодні ночувати?

Кароліна не знає, де буде ночувати. Вона про це й не думала. Тепер вона турбується. Дівчина взялась рукою за підборіддя, подумала й сказала:

— Ну, добре. Поки підшукаєш собі кімнату, побудеш у мене.

— Діно! — гукнула дівчина з косою помаранчевого кольору, — засідання бюро сьогодні?

— Авжеж, сьогодні. Треба читати оголошення, — серйозно відповіла грудаста дівчина й знову повернулась до Кароліни.

— Значить, сьогодні підеш до мене, — сказала й пішла. Кароліна помітила, що в грудастої дівчини, в Діни, очі жовті, наче мідяні.

На перерві Кароліна переглядає дошку оголошень і читає підпис одної об'яви: Секретар осередку ЛКСМУ при кравецькій майстерні Діна Фаєрман. Кароліні уявилась маленька дівчина з розкішними, повними грудьми й з мідяними очима.

* * *

Діна завісила газетою вікна й стала поратись коло плити, а Кароліна коле тріски. Од них обох на стіні ворушаться великі тіні од світла керосинової лампи. Дінина тінь стоїть, голова навіть аж на стелі, Кароліна наче жива копія, з якої підіймається рука з сокирою й падає додолу — Кароліна сидить.

Розподіл праці був запорукою більшої дружби. Діна казала:

— Вимий тарілочку й каструльку, Карочко, а я начищу картоплі.

Кароліна казала:

— Давай, Дінусю, удвох розламаємо оцю дровиняку, дуже жилава.

Розпалювали плиту давніми газетами. Вечеряли одварену картоплю з цибулею та оселедцями. Потім Діна заклопотано заходила по кімнаті. Кароліна сиділа мовчки біля столу й підсьорбувала кирпатеньким носиком. Тоненькі дужки брів лізли то високо на чоло, то туго на очі. В Діни лице пашіло свіжістю. Великі й легкі груди м'яко рухались і терлись усередині об блузку, як вона нагиналася. Дінині очі, вишукуючи, зиркають по хаті. Ось купа давніх газет. Їх можна розкласти замість матраца та оці книжки в голови замість подушки. Це все накривається чимсь. Нехай Каруся вибачає. Ліжко Діни вузьке, та й не годиться вдвох.

А поночі розмови: як жилось у хазяїна. Що гадає Кара робити надалі. Бідна Карочка, вона дуже піддатлива, легкодумна. Діна й не знала, що Вова походить із такої сім’ї. Діні не подобається його поводження з Кароліною. Це чорт його зна що. А чи знає Кароліна, що Діна з Вовою кохаються? Так. Навіть уже давно. Вона, Кароліна, відстала від сьогоднішнього дня, а це може бути великою загрозою в житті Кароліни. Карочка говорила менше й сьорбала носом. Діна замовкла. Трохи моторошна тиша.

— А в котрій годині йдемо на роботу? — питає Карочка. Мовчанка. Пауза.

— А Вова сюди до тебе не приходить, Дінусю?

Мовчанка. У відповідь Карочка почула шумливе, тягнуче Дінине зітхання, потім легеньке хропіння. В кімнату крізь газету, як крізь воду, просочувалося з вулиці світло й вливало якоїсь німої ніжної задуми. А кімнатка наче густіш і густіш сприймала тужну задуму. Хіба ота облуплена плита, що один кінець її вкритий порваними шматками газети, не примушує вдаватися в тугу? А той куток коло плити з купою жужелиці й сміття із відром, в якому стирчить кочережка, не є шматочок туги? І одна стіна з дверми, заліпленими газетою, і стілець, ніжка якого валиться, і постіль, на якій спить Кароліна, — все це примушує сумувати, чогось лякатись. Але десь глибоко, аж на споді туги, жевріє й радість. Врешті, чого замріюватись так? Вона має притулок. Вова. Ага. Ось кого кохає Вова. Ось кого кохає, чорт красивий. І чого йому треба від цієї бідної дівчини? Дурить, неодмінно дурить. Це груди його спокушають. Він колись казав, що йому подобаються грудасті, власне, великі груди. Але Кароліна давно знає, що він її, Кароліну, дурить, а не може одштовхнути його від себе. Ах, як їй боляче про це думати.

Їй не спиться. Вона навіть піднялася й сперлася на лікоть. Глузували й батько, й син… Правду каже Діна — піддатлива. А що, якби Діна знала що вона, Кароліна, з Вовою жила? А що, якби сказати Діні, що Вова отакий і отакий, що нехай вона його бережеться? Що йому, Вові, просто подобаються її груди. О, це напевно. Кароліна в цьому переконана.

Ах, як їй боляче про це думати.

VI

Важкі, сумні дні Беліні нудно тягнуться, лізуть, як черепаха. Чоловік, якого дарувала їй Фатіма, зник, як у воду впав, залишивши їй гроші за 2 ночі життя. І прекрасні такі, щасливі ночі. Беля пригадує його могутню постать, веселі куточки губ, чорні очі, що ввесь час сміються, його міцні теплі обійми, його всього. Його всього. Ах, як же це жорстоко з його боку!.. Невже вже не бачитись? Невже це жарт? Важкі дні, нудні, тоскні. Не стало його, славного, бажаного… Але рана потроху загоюється. Фатіма знайомить Белю з іншим. Цей ще кращий. Тепліше обіймає, ласкавіше говорить, голубить Белю, більше сипле грішми. Ось він прощається з нею вранці після ночі життя. Прощається так мило, люблячи. О, він її ніколи не кине. Цими днями вони знайдуть собі кватиру й так любо житимуть. Який він щасливий, що стрівся з Белею.

Але Белю опанував сум. Вже тиждень, а його немає. О, яка туга, який нестерпний біль. Який злий жарт. Але Фатіма хоче розігнати Белін сум. У неї єсть іще один. Але це уже не такий, як ті два. Це буде дуже порядна людина. Цей буде Белі на все життя. На все життя. Але Беля нахмурила покручені брівки й нервово замахала віями… Фатіма зробила серйозний вигляд і поважно лягла на канапі з цигаркою в зубах, узявшися рукою за Белін стан.

— Ти тільки не ображайся на мене. Бачиш, не так і страшно бути повією. Ти навіть і не помітила, як ти була повією. Так просто, наче жила з одним чоловіком, він тебе покинув, ти одружилася вдруге, ти можеш так само знайти й третього, й четвертого. Адже ж буває так, що виходить якась жінка заміж за п’ятого? Яка різниця, коли я виходжу заміж кілька раз на тиждень? Хіба не все одно, чи одного мати, чи кількох? Хіба не однаково, чи один тебе утримує, чи кілька, чи одного ти відчуваєш, чи кількох? Жити з одним весь вік — яка нудота. Як це противно. — Беля задумалася. Губи нервово здригалися, сіпалися. Вона раптом обіймає Фатіму, пригортається до її грудей, мочить їх сльозами, схлипує, потім одривається й сумно, тихо, наче в себе промовляє:

— Ні, сестро, ні, — хилиться головою, — не хочу так. Не хочу. Пробач мені, не можу так.

Фатіма, граючись димом, красиво усміхається до Белі, лежачи на канапі, прощається з нею, вже не цілує, не обіймає, а тільки простягає лебедино руку, як мужчині для поцілунку, і Беля, повна розпуки й одчаю, залишає Фатіму.

VII

Робочий день у кравецькій майстерні розпочався трагедією. Робітниця з косою помаранчевого кольору загнала під ніготь голку. Всі збіглися коло неї, гомонять. Одні шкодують, співчувають їй, інші глузують. Як таки так, наче людина перший раз у житті взялася за шитво. Деякі просто сердилися. Поміж жінок зашкутильгала Надя. Всі розійшлися на свої місця, застукотіли машини, загомоніли розмови. Над майстернею знявся енергійний одностайний шум, наче височезний водоспад жбурляє з себе кипучу воду. Слів не чути. Одне одного розуміють по губах. Мова все ще йшла про випадок з голкою. Цей випадок неодмінно попаде до стінгазети.

— Карочко, — каже Діна, — ти до газети писала коли-небудь?

— Ні. А що це таке? Я навіть не розумію.

— Ну… ну напиши про свого хазяїна, як він із тобою поводився, а ми вмістимо в нашій газеті. Чи хазяїн не зобіжав тебе, не експлуатував, може, чого доброго, вдарив коли. — Потім на вухо: може, ліз коли… — Мідні очі аж блиснули. А Карочці лице вогнем ударило. От чортяка. От злякала. — А Діна далі:

— Напиши, мовляв, так було в хазяїна, а тепер он як.

— Ну, добре, а що з цього вийде?

— О, все може вийти. Як серйозне що-небудь, то, брат, Галанові аж он як влетить. Його, брат, так притиснуть. — Але Кара махнула рукою. Слово «серйозне щось» аж укололо.

— Та ну його. Не хочу порахунків зводити. Ну їх. Я на них дивитися не хочу. — Карі зробилося ніяково, вона почервоніла.

— Секретарю, секретарю, — гукнула Надя до Діни, жартуючи, — що ти позапартійних розважаєш? Хай збільшує продукційність праці. — Діна усміхнулася своїми мідними очима, ямочка заграла на повній, рожевій щоці. Усмішка миттю ховається за серйозний вигляд обличчя, й Діна йде до своєї машини. Кара порається коло своїх рукавів. Поринула в думках, підсьорбуючи кругленьким носиком і хилитаючи, як кущиком, кудлатою голівкою то в один, то в другий бік. Кущик нервово здригнувся. До неї підійшла Надя, вдарила легенько по плечі й неохоче сказала:

— Там якийсь просить, щоб ти вийшла.

Вона жужмом склала свою роботу й вибігла. За дверми в брудній білій толстовці стояв Джонатан Свіфт. Він не привітався з Карочкою. Його вугрувате лице здригнулося, рот якось широко перекосився, зелені жабині очі розгублено забігали, і з кривого рота вилетіло: га-га-га-га-га!

— Чого ви смієтеся? — питає Карочка.

— Ти… той, як ти сюди попала? — собі питає Джонатан і, не чекаючи на відповідь, тягне далі: — Веди мене всередину. Мені треба побачити, як працюють. Мені треба вивчити побут фабрики. Жива газета в вас є?

— Є. Стінна газета є.

— Женяться, розводяться?.. аборти… а? Це все є?

Карочка гнівається й ніяковіє. Мовчить. Але Джонатан і не цікавиться відповіддю. Він і не дивиться на Карочку. Він грубо роззявив рота й ловить щось, вишукує над головами швачок, що здивовано повернулися всі до нього.

— Познайом мене ти… ти… познайом мене з кимсь старшим…

Кара знайомить його з Надією.

— Джонатан Свіфт? — перепитує Надя. — Не родич того Свіфта, що Ґулівера написав? Та ви ж той… на ногу, т. Свіфте, не наступайте…

Джонатан навіть не чує.

— Ви… — питає він Надію, — до котрої години тут працюють?

— Та чого ми тут стоїмо, ходімте далі, — пропонує Надя. І пішла, шкандибаючи, поміж машинками. Свіфт ішов за нею з олівцем та блокнотом, штовхаючи всіх. Кароліну, що тут же йшла з Надією, уже забув, вона вже для нього не існує. Наче її й не було. Він іде за Надією, підвівши високо голову з роззявленим ротом. Якось зачепився об машину, мало не звалив її, але тільки розірвав собі толстовку. Тоді побачив, що коло нього Кароліна.

— Ага… ти… заший мені…

Пішли до Кариного місця.

— Так, значить… — Свіфт не доказав. Він сів на рукави, що лежали жужмом із голкою. Раптом схоплюється й голосно скрикує. Ззаду звисав рукав і стриміло вушко голки.

— Ах… пробачте, Кароліно… — Свіфт вириває голку й продовжує. — Це єрунда. В мене ось цікаві новини. Я ось, наприклад, був у Сибірі. Вивчав історію кумису. Навіть пив. Розумієш, пив кумис.

— А що то таке кумис? — питає Кароліна.

Але Свіфт наче й не чув. Він уже забув, що біля нього Кароліна. Дивиться кудись убік. Потім вийняв блокнот і щось записував. Потім довго розпитував Надю про життя на виробництві і, навіть не попрощавшися з нею та з Кароліною, пішов із майстерні. Білоголова робітниця гукнула йому вслід:

— Нахаба! Шантрапа!..

Коло порога Свіфт висякався й так незграбно махнув рукою, що полетіло робітниці на рукав.

VIII

Діна змахнула з опуклого чола волосся, заграла ямочкою на гарячій щоці, блиснула мідними очима, труснула повними грудьми й тоненьким дитячим голосом відкрила комсомольські збори кравецької майстерні. За списком головує такий-то, а за секретаря такий-то. Діна просить збори дотримуватись тиші. Он там у кутку хтось курить і балакає. Вона взяла в руки дзвоника, й кожен похапцем, пошепки кінчав розмову. Нарешті всі уважно дивилися на стіл. Діна передає дзвоника чубатому голові. Він весело всміхається до авдиторії, підіймає високо дзвоника догори й дзвонить з усієї сили, аж нагнувся лицем до стола. Авдиторія зашуміла легеньким сміхом. Але сміх цей зразу втих. Чубатий голова оголосив програму зборів.

Виступає промовець. Він частенько позирає в блокнота й поволі, трохи незв’язно говорить про становище молоді на виробництві. Із такої ось кількості молоді більша частина комсомольців. Найдисциплінованіша молодь комсомольська. Бувають, звичайно, випадки, що й комсомольці не без гріха. Треба зробити ще те й те. Продуктивність праці більша в комсомольської молоді. Он стільки білизни, шинелей пошито для Червоної армії, а стільки сорочок та штанів для будинків безпритульних. Недбало працює санкомісія, слабо поставлена справа зі стінгазетою. Молодь під час роботи їсть не миючи рук, плюють на підлогу. Частенько під час роботи зачинені вікна, дехто курить за роботою й навіть кидає на підлогу недокурки, п’ють сиру воду, хоч для цього є варена. До газети мало пишуть. В статтях мало торкаються болючих питань виробництва. Мало гумору. Нам же треба й сміятися. Тут доповідач усміхнувся, й цей сміх передається на авдиторію. Авдиторія наче чекала цього. Наче це було для неї найважливіше. А тепер уже уважно слухала промову доповідача й вичікувала, чи не скаже чогось смішного. А доповідач «криє» — те не так і те не так. Он і парткерівник двічі на бюро не з’явився. А дехто з молоді під час роботи переморгується та «секретки» пише, а то й виходять за двері та шушукаються. Промовець кінчає тим, що треба всі хиби на виробництві викорінити, повиривати, як негідний бур’ян серед жита, й спалити та ще й попіл розвіяти.

Потім між головами виростають руки з проханням дати слово. Почали обговорювати. Порядок денний зборів був подібний до снопа, якого молотять на току, вибивають його, товчуть, витрушують і лишають що найпотрібніше. Наприкінці виступила Діна. Труснула своїм чубом, мигнула мідними очима, зробила висновок і ніби забила цвяха всьому тому що говорилось і обговорювалось.

Молодь, жива, бадьора, проспівавши «Молода гвардія», розходиться. Оточують стінну газету, тільки що вивішену. Скупчилися коло неї, як бджоли коло матки, кожен з усмішкою, кожен чогось радіє…

Кароліна зачарована. Дуже їй подобається стінна газета. Ач, як чудово змальовано Надю: йде-шкутильгає, підборіддя аж по землі волочиться, а вона тримає в руці величезну голку й коле нею робітницю, щоб підвищувала продуктивність праці.

— От чорти, — каже, усміхаючись, Надя, заглядаючи на газету через голови молоді. — Хто ж то так одпоров, га? — Надя наче не злиться, сміється, але їй ніхто не вірить. Всі дивляться на карикатуру й на Надине справді велике й довге підборіддя. А от Діну змальовано краще. Стоїть перед червоноармійцем і дає йому в ім'я виробництва більшу за себе будьонівку. Із очей у Діни жовте проміння сиплеться, а груди більші, ніж вона вся.

Діна штовхає Кароліну.

— Ну що, як? Подобається тобі газета?

— Та звичайно, що й казати.

Дужки брів у Кароліни на переніссі збіглися. Усмішка зникла. Вова. Ах, як їй боляче згадувати. Але дурниця… на чорта він їй. Вона тепер на нього й не гляне. Дурити… Ні! Цього вже не буде.

І біжать дні на виробництві в шумі, в гуркоті машин, надвечір стомлюються, тануть, а тоді знов біжать.

Діна сьогодні незадоволена. Рожеве, кругле лице нахмурилось, і тільки дитячі куточки губ зраджують Дінину серйозність.

— Карочко, треба взяти себе до рук. Дивись, тобі вже доручили шити сорочки, тебе вже ухвалили в кандидати до комсомолу, а ти завжди коники викидаєш. То два дні тебе нема на роботі, то під час роботи на цілу годину кудись зникаєш… Карочко, обіцяй мені поправитися.

— Пробач, Діночко… — Карочка колупає під нігтями й, соромлячися Діни, похнюплює голову, — пробач… Даю слово. — А за 10 хвилин після цього вибігає з майстерні. Вона побачила в вітрині Вову.

Вова одкликає Кару набік, щоб не побачила Діна, говорить їй багацько м'яких лагідних слів, тисне руку, зазирає глибоко в вічі й усміхається своїм довгим тонким обличчям. Яка Каруся стала інтересна, далеко краща, ніж була… Ах, як Вова за нею скучає, їм треба неодмінно побачитись. Неодмінно. Хоч і сьогодні. Сьогодні ввечері. Кароліна дуже любить Вову? Тоді хай вона Діні не каже. Вова Діну зовсім не любить. А коли Кароліна хоче, то Вова Діну забуде і назавше. Навіки, навіки полюбить Карочку… Кароліна молитовно дивиться в собаче Вовине обличчя і млосно до нього тулиться.

IX

У Фатіми чудовий настрій. До неї сьогодні прийде один розтратник. Так. Він мусить прийти сьогодні. Він уже два дні гуляє. До ревізії ще далеко. Він гуляє. Фатіма ляснула в долоні, роздяглась, облилась одеколоном, зробила зализану зачіску по-французькому, почистила червоні довгі нігті й причепурилась. Одягла шовкову зелену сукню, панчохи «Вікторія» й лакові туфлі з дуже гострими носками. Фатіма не пудрилася. До її носа з маленьким горбиком, до брів, що зігнулись над носом, як крила чорного ворона, йшов саме такий колір, як у неї, — матовий. Проте губи фарбовані. Губи, як кров. Тоненькі, рівні губи, як дві живі стьожечки, то стуляються міцно, то розходяться, то розтягаються, то збираються бантиком. Дзвоник.

— Ага. Він. — Фатіма тисне кнопку на столі. Увійшла з набожним виглядом служниця. Фатіма лежить на канапі, склавши ногу на ногу, грається димом цигарки й, не дивлячись на служницю, наказує їй.

— Спитай хто. Якщо Вова, не впускай. Скажи, що мене нема. — Служниця покірно вклоняється й виходить.

Входить Беля.

— А, Белочка! Яка я рада! — Фатіма обіймає Белочку, цілує, як і раніш. Як тоді після довгої розлуки. Беля прийшла, значить, щось надумала, значить, усе ж таки рішила послухати Фатіму. Фатіма цього певна. Вона усміхається, грає куточками губ і зазирає Белі в вічі своїми чорними лаковими кружальцями. Беля сідає на канапу, кидає легенько свого біленького капелюшка, важко зітхає, закусивши губу. Її кругленькі груди високо здіймаються і падають. Фатіма підсунула собі крісло, сіла біля Белі, високо закинувши ногу за ногу, і взяла зі столу другу цигарку.

— Що в Белі чувати? Які зміни, що рішила?

— Нічого, — махнула крученими брівками, — життя погане!

— Ну, і що далі? Що вживається для того, щоб життя було не погане?

— Нічого.

— Так-таки нічого. Навіть так. Невже тобі подобається погане? — Фатіма говорить суворо.

— Ах, не питай, Фатімо. Сама знаєш. — Беля зчепила пальцями руки. Потім, наче хоче їх розірвати, розчепила їх і кинула в обидва боки, як непотрібні, й заходила головою у всі боки, шукаючи якогось порятунку. Не найшовши його, схилила голову на коліна й заплакала.

— Оце вже мені не подобається, — сказала Фатіма, затягнувшись димом. — До мене зараз дорогий гість прийде, а ти нюні розпустила. Між іншим, Белю, твій перший чоловік. Приведи себе до порядку. — Беля підвела на Фатіму все в сльозах лице й тихо сказала:

— Ні, я піду. Я до тебе в іншій справі.

Почувся дзвінок, і Беля не доказала.

Увійшов Джонатан Свіфт. Він навіть не привітався. Кинув величезного картуза в клітку на канапу й заговорив до Белі:

— Я вас десь бачив… Ви, слухайте, де я вас бачив?

— Ви познайомтеся раніш, — сказала Фатіма, — а тоді будете балакати… Що це ви? Де це ви? Оце, Белю, поет Джонатан Свіфт, а це, Джонатане, моя сестра, Беля. Цікава, га?

— Га-га-га-га, дуже приємно…

Беля почервоніла й сказала:

— Я вас знаю.

Свіфт аж прояснів. Жабині очі засвітилися.

— Знаєте? Читали мої твори?

— Ні, я вас бачила в кабінеті Галана. Ви там просили п'ять карбованців.

— Це тоді, як він вас виганяв? Пригадую.

— Так. Я хотіла з вами побалакати з приводу цього. Може б, ви в газету статейку про це написали?

— О, це чудово, кажіть. — Свіфт виймає блокнота й готується записувати.

— Слухайте, Свіфте, — ображено гукнула Фатіма. — Ви повернулись до мене спиною й забули, що я тут сиджу. Мені ж сестри не видно. Мені це не подобається.

— Зараз-зараз… — сказав Свіфт, не рухаючись із місця й записуючи щось у блокноті. Фатіма встала сама.

Увійшов розтратник. Він уклонився всім, поцілував Фатімі руку й боязко подивився на Свіфта, що розмовляв із Белею й занотовував у блокнот. Розтратник уже роззявив рота, хотів щось сказати, але Фатіма показала рукою на Свіфта.

— Знайомся: поет Свіфт, а це, пізнав?

Розтратник поцілував Белі руки.

— Дозвольте, — обізвався Свіфт, — а як же прізвище товариша?

— Це мій гарний знайомий. Інкогніто. — Фатіма подзвонила. Увійшла служниця. Їй веліли подати питва й їжі.

Беля нервувала. Щось тихо говорила розтратникові. Той виправдовувався. Беля не хотіла його слухати. Підійшла до Фатіми й шепнула їй на вухо:

— Фатімочко, я йду… Я… хотіла в тебе позичити грошей…

Фатіма так само тихо відповіла:

— Белочко, я з дорогою душею. В мене гроші є. Я ніколи не пошкодую. Але ці гроші зароблені так само, як могла б їх заробити й ти.

Беля злякано взялася пальцями за скроні. Очі стали великі, наче хотіли вилізти з орбіт. Вона закусила губу й мовчки побігла до дверей.

— Чекайте, я теж іду! — гукнув Свіфт, ухопив свого рябого картуза й вибіг.

Розтратник скинув гумового плаща сталевого кольору, поправив шовкову гарну краватку на білій сорочці, що виглядала з-під жовтого плетеного жилета, і подивився в кругле гранчасте люстро на столі. Виголене тільки що, аж біле обличчя з вусиками, як два чорні кущики під носом, щоки запали, під очима синці. Лице світиться, наче одна шкірка обтягнута на вилицях, на носі, на бороді.

— Ну, як ся маємо? — спитав інкогніто Фатіму, не одриваючись од люстра. Фатіма налила вина.

— Справи такі, що пий, голубе… а? — Фатіма схилила голову собі на плече, підняла вгору чарку й гукнула:

— Ну, кидай к чорту свої угрі, йди пий! — Розтратник узяв чарку вина, поглядаючи на штори на дверях до другої кімнати.

— Підемо, підемо, — вгадала Фатіма. — Ну?

Фатіма цокається.

— А скільки Фатіма бере?

— Сорок п'ять.

Інкогніто всміхається в чорні кущики вусів.

— Дуже дорого.

— І тобі не соромно? Ти ще торгуватися будеш? Значить, у тебе порожнеча? Як бідний, то чого йдеш до порядної жінки? Пішов би на Катеринославську або на Банний провулок, за карбованця, за полтинника можна взяти.

— Слухай, але ж не сорок пять. Хай трошки дешевше.

Фатіма закинула ногу за ногу, грає своїми круглими коліньми, що  туго обтягнуті панчохами. Часто курить цигарку й пихкає димом. Зробила гордий вигляд і млосно подивилась у вічі розтратникові:

— Мені це не подобається… Фе… Називається мужчина. Це якось нудно: сорок п'ять карбованців для нього великі гроші. Що ти за ції гроші купиш? Цих грошей ледве стачить на якихось дві коробки пудри Коті або два флакончики духів Губіган[41]. А чи я куплю за ці гроші гарну шляпку? Соромився б.

Інкогніто трошки мовчить, стуливши губи, а тоді виймає сорок п'ять карбованців і дає Фатімі. Штори до другої кімнати, розсуваються й ховають за собою Фатіму й розтратника.

X

Джонатан Свіфт лежить і пише. Власне, він пише лежачи тому, що в його кімнатці ні на чому сісти. В нього ще нічого немає. Та він принципово нічого й не хоче мати. Він пишається тим, що ось простелив на долівці жакетинку, а на неї газету, й пише. В кутку книжок гора лежить. Зараз уже пізно. Коли Свіфтові схочеться спати, він візьме з цієї гори кілька книжок і покладе собі під голову. Він пишається цим. На чорта йому «дворці, палати!» Що з того, що там Пушкін або Жуковський писали в чудових умовах? Хай би спробували написати ось так, як він, Свіфт.

Він засвітив собі свічку й пише. І почуття йому від цієї обстановочки якісь особливі. Якось аж радісно й трохи лячно. Свічка мигає, і його голова величезною тінню гойдається на стіні. В кутках темно, й десь під книжками шарудять миші. Свіфт закреслив те, що написав. Нічого не лізе в голову. Що б його вигадати? Ага:

«В моїй душі криниця глибока. Я роздаю з неї всім воду. Всім, усім хвате моєї води».

Але й це йому не сподобалося. Він голосно викрикнув: «Єрунда!» І закреслив. Заховав своє поковиряне вугрясте лице в долоні й замислився. І зразу ж схоплюється на ноги й ходить швидко по кімнаті. В стінку стукає сусіда. Ага, чудово! Свіфт ляснув у долоні й вигукнув уголос: «Правильно!» На чорта ж йому вигадувати що писати, як ось під боком екземпляр.

Ось за стіною старушенція — тип. Чудовий тип до повісті, до оповідання, до чого хоч. Колишня бариня. Мала свої хороми, десятки лакеїв, а тепер душиться одна в конурці, як оце у Свіфта. Вона шукає собі спокою, тиші. Вона завше стукає до Свіфта, коли він шумно ходить або вголос розмовляє чи дверима грюкає. Їй не подобається. З нею треба побалакати. Взнати трагедію її життя й написати. Це буде прекрасний твір! Заголовок йому буде «Уламок минулого»… Що вона проти Свіфта? Він ось роздягається й усього себе обливає одеколоном. Свіфт для натхнення завжди обливається одеколоном і задихається від радості. Йому тоді здається, що він багатий.

Свіфт одягається, виходить і стукає до своєї сусідки. Йому треба з нею побалакати. За дверима чується шиплячий голос. Як не соромно Свіфтові вночі турбувати стару людину, як таки-так не рахуватися з людиною, вона все ж таки людина? Але Свіфт уперто просить її відчинити, в нього важлива справа. Йому з нею треба поговорити. Тоді стара одхиляє двері й висовує свою голову, як корч, і лице, як порепана, поколупана диня. Вона вистромила свою голову до Свіфта, гукнула, якого йому чорта треба, плюнула йому в лице і з грюком зачинилася. Навіть не почула, як Свіфт гукнув їй: кочерга стара, уламок минулого! Він повертається до своєї кімнати. В кімнаті темно. Димно. Свіфт запалює сірника.

Ось воно що! Свічка, що стояла на портфелі, догоріла до краю, опалила великий шматок шкіри і згасла. Свіфт іще раз вилаявся на стару, що це через неї. Світить другий шматочок свічки. Ще раз обливається одеколоном і пише про стару. Довго пише і так засинає. Прокидається як опарений. Свічка догоріла, зайнялась газета, а од газети одеколон на тілі. Він біжить голий до кухні, обливається водою і весь у пухирях швидко ходить по хаті.

— Чорт старий! — вилаявся Свіфт на сусідку. Чомусь йому здавалось, що й це через неї. Він одягається й сидить, як мокра курка, як прибита курка, що думає здихати. І чомусь згадалася Свіфтові Беля. Галан підла людина. Треба обов'язково написати статтю про Галана. Хай його трошки щипнуть. Хай знає, чортів бюрократ! Ліг і пише. Вранці йде по редакціях.

У нього в портфелі дві речі: про Галана й про стару бариню. У нього дві речі: «Бюрократ» і уривок із роману «Уламок минулого». Він іде мимо редакції, де працює Галан. А чому б спершу не зайти до Галана?

Галан якраз п'є чай. Нахилився своїми скляночками в золотих обручиках і мочить довгі вуса в чаю. Од рипу дверей Галанова голова підвелася.

— А, товариш Джонатан Свіфт.

«У нього чудовий настрій, — подумав Свіфт, — це треба використати».

— Чим можу служити? — питає Галан.

— Та ось. — Свіфт подав заяву на три карбованці.

— А ви ж дасте що-небудь?

— Нате. — Свіфт дає уривок із роману «Уламок минулого».

— Сідайте, — запрошував Галан.

— Його можна зараз прочитати. Воно коротеньке, — сказав Свіфт, сів, поклав свого рябого картуза на стіл і вперто стежить за кожним рухом Галана. Той читає Свіфтів твір. І зиркає з-під окуляр на портфеля.

— Хі-хі!

— Чого ви смієтесь? — питає Свіфт.

— Що то у вас із портфелем?

— Та це свічка…

— Хі!.. — засміявся Галан у довгі вуса. Потім прочитав і поклав на заяві резолюцію «три».

Свіфт миттю хапає заяву, зачепив рукою бронзову фігурку, яка впала на блюдце й склянку з чаєм. Склянка розбилася, чаєм залило Галанові дописи, а Свіфт, забувши на столі свого картуза, одержує гроші і вибігає з редакції. Лапнув за кишеню: допис про Галана! Покрутив його в руці, розірвав. На чорта його друкувати! Галан насправді чудова людина. Пхі! Комусь зробити задоволення! Якійсь там реєстраторші. Єрунда! Ага, картуз? Він вертається, заглядає в щілину дверей. Галана немає. Він хапає картуза і тікає, але в дверях зустрічається з високою фігурою Галана.

— Чорт би вас забрав із вашими новелами, та романами… з вашою пустою макітрою, з ва…

Але Свіфт не хотів далі слухати, він шмигнув під руку Галана й вибіг на вулицю. «Ідіот, — подумав Свіфт про Галана. — На чорта було рвати про нього дописа? Його таки слід було б пробрати».

Свіфт іде вулицею задуманий, схилив голову на груди й ні на кого не дивиться. Ось він штовхнув жінку, що переймала його, аж ударився носом. Це жебрачка. Вона вгорнула дитинча в обдертого, брудного сіряка, як Катерина, й простягає Свіфтові руку. Той похапцем сунув руку собі в кишеню, шукаючи грошей, і так, не виймаючи руки з кишені, запитав:

— Якої ви губернії?

— Курской.

Свіфт подумав, мугикнув, а тоді ще:

— А фамілія?

— Варонава.

— Ага, кінчається на «в», йди до біса. Багато вас буде тут лазити по Україні?

Свіфт повернувся од жебрачки й під обурення й лайку її швидко пішов. Аж ось його хтось сіпнув за рукав. «Жебрачка», — мигнуло в голові. Він підніс із грудей своє вугрувате лице з жабиними очима, й воно вп’ялося в Белю. О, який він радий, що побачився з нею. Він хотів її бачити. Оце тут і хотілося йому з нею зустрітися. Вона хоче з ним говорити? Будь ласка! Він з охотою. Вони можуть обоє сісти он там — у скверику.

Сіли. Ах, як чудово! І що тільки не повироблювано оцими квітами.

І п’ятикутні зірки. Серп, і молот, і літери. Правда, це не так природно. Свіфтові подобається більше занедбаність. Щоб тут росло все навмання, щоб і бур’ян був. Як усе-таки чудово. Як на це Беля дивиться? Беля журно хитнула головою. Це справді все чудово, але їй не до цього. В неї інша справа, що для Джонатана може бути нудною. Він втупив свої жовто-зелені очі в Белю. Заклав руки в кишені толстовки і колупає носком черевика землю.

— Матеріальні справи? Ах, про матеріальні справи справді нудно слухати. Зараз так чудово. На жовтенькій квіточці сидить синенький метелик. Як він легенько торкається крильцями, як це все ніжно, поетично. Яка це чудова ідилія! А люди чомусь борються, проливають кров. Чому б людям не створити щось таке спокійне, затишне. Як гарно! Жовте й синє… Який приємний, ніжний затишок…

Українці чомусь лізуть до інших країн, а могли б чудово обійтися без них. Все ж єсть. По чай ми чомусь премося до Китаю, як у нас є свій рідний — чепчик[42].

Свіфт сколупав носком черевика всю землю. Замовк і на сколупаній землі щось носком пише. Беля журно дивиться на синього метелика своїми голубими очима, потім встає, важко зітхає й простягає Свіфтові руку.

— Ви вже йдете? — Свіфт наче спав і його розбудили.

— Так, мені треба йти. Нема часу. — В Белі швидко закліпали вії, їй чомусь зробилося важко, хотілося плакати. Вона одвернулась і пішла. Свіфт помітив, що вона збирається плакати.

— Слухайте, слухайте… — Беля вернулася, хутко змахнула хусткою сльози.

— Що це ви плачете?

Беля мовчки і тужно чогось чекає.

— Не раджу, не раджу вам плакати. Не раджу, чуєте? Не розливайте сльози, вони вам згодяться…

Беля мовчки кидає на Свіфта ображений погляд, одвертається, лишає його самого і йде розмальованим сквером.

Беля в тузі ламає руки, то припадає до порожнього ліжка, де була хвора мати, то в розпачі падає на стіл.

— Ой, туго, зелена гадюко мояааааа! — схоплюється на ноги й голосно викрикує, заскреготавши зубами.

— Помсти, жорстокої помсти!!! — В уяві стоїть злий бюрократ Галан. Беля легенько підводить руки до щоки, задивившись уперто в вікно. В її уяві стояла Фатіма. Стало моторошно. Вона яскраво уявила собі мертву матір, як та корчилася, витягалася, простягала до неї жилясті воскові руки… О, це жах… Беля береться обома руками за голову й вибігає із хати.

У її уяві стояла Фатіма.

XI

У кравецькій майстерні однаково гасає шум. Однаково пахне свіжою матерією, солдатськими шинелями. Голівки жіночі, зігнуті спини над машинами й моторні ноги, невсипучі ноги. Машини й машини, як чорні коні, перед кожною жінкою гордо й непорушно стоять. Власне, їдуть і стоять на місці. Стоять, шумлять, од шуму, од цього руху, од машинного й людського руху йде курява, легенько, непомітно. Йде курява густо, тонко й непорушно висить, виблискує, як веселка у пасмах сонця, що вливається через вікна в майстерню. В майстерні повітря пахне свіжою матерією, солдатськими шинелями… і кожен пройнявся цим повітрям. Кожен ужився в цьому шумі й русі, кожен — частина цього шуму й руху. Кожен?

— Товариші! — заявляє кучерявий кирпатий оратор на комсомольських зборах, що саме йдуть у майстерні. — Цього, товариші, явища не можна терпіти в нашому осередку. Це ганьба нашого осередку. Кароліні вже пора знати, що не з’являтися на збори, кидати роботу серед білого дня в найгарячіший час і кудись іти, або моргати хлопцям і писати секретки, не думати про роботу й ламати голки не годиться… В нас ніхто ще не ламав голки. Не раз їй слюсар лагодив машину. Товариші! Коли це один раз трапляється, двічі, ну, нехай уже тричі, я припускаю, це ще так-сяк, але помилуйте, коли ця неохайність у людини стала майже щоденною, то це справа нікудишня.

Оратор махав нервово рукою, однією тримався за столика, усім тулубом виперся до авдиторії, й кучері гойдалися на голові, наче їх колихало вітром. Авдиторія уважно слухає. Той сперся ліктем на товариша, той сидить на кравецькій машині, кілька дівчат умостилися на тюках та на кількох довгих розламаних лавах. Всі сидять непорушно й дивляться в одну точку, наче їх зараз фотографують. Оратор переконливо говорив:

— Дивно, товариші, що Кароліна завжди кається, завжди дає слово, й це якось у неї увійшло в звичку. Я гадаю, що це непоправна людина. З неї ніколи не буде пуття. Це слабодухий, попсований тип, що вносить у нашу сім'ю частину отого минулого, небажаного намулу, бруду. Це людина, від якої тхне безнадійністю, розгільдяйством… — Оратор махнув кучерями, трохи закашлявся, налив із карафки в склянку води, ковтнув і говорив уже тихо, розмірено, різко, чітко й кожну фразу для експресії стверджував жестом руки.

— Товариші! Здається, що Кароліну треба без ніяких сумнівів виключити з кандидатів комсомолу. — Тут авдиторія захвилювалася, наче кожного із них хтось ударив, шарпнув, ущипнув, кожен заворушився, заговорили в один раз, розлігся шепіт, комсомольці стали пошепки сперечатися, щось доказувати, а тоді загуло:

— Правильно!

— Нічого подібного!

— Правильно!

— Товариші, прошу слова!

— Дозвольте мені… — Підвелося багацько рук.

— Тихше! — На столі задзеленчав дзвоник, і авторитетний вигляд білоголової, червонощокої голови зборів примусив авдиторію втихнути.

— Я гадаю, товариші, — сказав голова зборів — що всім справа ясна. Всі на очі бачать поведінку Кароліни. До цього адміністрація виробництва подала на бюро рахунок, скільки збитків дала машина Кароліни. Товариші, коли ми всі так легковажно будемо ставитися до своїх обов’язків, хоч би й в оцій своїй роботі, то що матиме од нас та частина Червоної армії, для якої наше виробництво готує одяг? А що скаже позапартійна молодь нашого виробництва, коли поміж нас траплятимуться подібні випадки?

— Правильно!

— Правильно!

— Я прошу слова!

— Дозвольте, товаришу!.. — на столі задзеленчав дзвоник.

— Товариші, тихше. Слово має Діна Фаєрман.

Кругле, рум’яне лице з високим чолом трохи засоромилося, зарум’янилося ще більше. Діна простягнула руку вперед і цим остаточно примусила авдиторію замовкнути. Другою рукою відгорнула волосся, од чого чоло стало ще більшим.

— Товариші! Я… на мою думку, не треба тут таких палких і гострих промов. Дівчина малописьменна, наймичка, товариші, це ж усім відомо! Вона ще тільки починає розвиватися, вона ще не звикла до нашої дисципліни. Де там у неї візьметься та свідомість до праці для держави, як вона за чужою кухнею, за горшками та понукуванням «бариньки» світу не бачила? Я ручусь, що Кароліна навчиться, вона навчиться, товариші, бути нашою, бути комсомолкою. Давайте тільки візьмемося дружніше за її виховання. Не одганяймо її од себе. Це їй тільки зашкодить. Ви подивіться, товариші, вона он плаче. Тут говорили щось про бруд, а ні один не згадав про той бруд, у якому жила, виховувалась Кароліна. Вона он плаче. Це зайвий раз говорить за те, що вона ще далеко стоїть од нас, що вона ще далеко не загартувалася, не вміє ще бути комсомолкою, але коли ми будемо одганяти од себе несвідому бідняцьку молодь, наймичок, то хто ж нас похвалить, товариші! Я пропоную поки що почекати з виключенням.

— Правильно!

— Правильно-о-о!

— Нічого подібного!

— Прошу слова!

На столі задзеленчав дзвоник. Підводиться червонощоке лице голови.

— Товариші! Справа досить ясна. Я гадаю, що дамо слово Кароліні й потім проголосуємо. Згода?

— Згода!

До столу підходить Кароліна. Вона соромиться. Вона не знає, з чого почати. Похнюпила голову так, як перед Лізою Василівною, й колупає під нігтями. Потім іще раз втерла рукавом сльози й підвела голову до авдиторії. Хотіла щось сказати, захлинулася в своїх словах, і знов голова впала на груди. Нарешті заговорила, не підводячи голови.

— Я вже буду робити все так, як усі. Пробачте мені.

Хтось гукнув:

— Голосніше.

Але Кароліна більше нічого не має сказати. Підводиться голова.

— Ясно. Я голосую.

Більшість голосів за те, щоб Кароліну лишити кандидаткою в комсомолі. Кароліна й сама собі дала слово бути глибоко дисциплінованою людиною. Ах, як чудово бути впертою, непохитною і завжди однаковою людиною.

XII

Беля сидить у сквері зла, зажурена. Вона неодмінно помститься Галанові. В її уяві Галан — величезна постать з довгими вусами, з-під яких вона, Беля, чула противні, злі слова. Ще пригадався й Джонатан. Жовто-зелені жаб'ячі очі, поколупане лице… З отого паршивого рота, що якось судомно сіпається, вона, Беля, чула: «Не раджу розливати сльози, бо вони ще згодяться». А вона не слухає його і плаче, й плаче. Сидить у сквері в біленькому капелюшку, соромлячись ховається, щоб ніхто її не побачив, виймає з чорної лакової сумочки голубу хустку і втирає похапцем заплакані голубі очі. Їй згадалась Фатіма. О, Фатімо. Якби вона, Фатіма, знала, як боляче їй, Белі, було чути те, що вона сказала. О, ні, сестро, Беля ніколи так грошей не зароблятиме. Знов сльози. Як їм не литись? Джонатан. Знову жаб'ячі очі. Галан чорт! Беля міцно тисне руками бильце лавочки й так, як Джонатан, колупає носком туфля землю. Поруч Белі сидів парубчак із книжками на колінах. Він нічого навколо себе не помічав і нічим не цікавився. Беля це помітила. Він то розгортав книжку й читав, то заглядав у неї й швидко, вперто занотовував у зошит, то брав олівця до губів і, дивлячись у землю, щось мимрив. А ось він глянув на Белю. Знов почав писати. Навіть іще швидше став писати. Беля помітила, що він хотів заговорити. Він глянув Белі на руки. А тепер вона подивиться на нього. В нього рівний гоголівський ніс, тонкі, міцні губи, правильні риси обличчя й сталевого кольору очі. Беля швидко одірвала од нього свій погляд, бо він іще раз глянув їй на руки. Вона обдивилася свої руки з усіх кінців і знову закинула їх за спинку лавки, виставивши до сонця груди. Парубчак байдуже, сміливо, без ніякого напруження, запитав:

— У вас, бува, нема годинника? Або не знаєте, котра година зараз?

— На превеликий жаль, нема й не знаю.

Парубчак знов нагнувся, пише. Беля побачила ще раз і на цей раз відчула його сталеві очі. Ось вони знову глянули на Белю.

— Вас, здається, Белею звати?

У Белі від несподіванки похололо в грудях, вона трохи аж наче злякалась.

— Так. Звідки ви знаєте?

— Я догадався. Мені вас описував Джонатан Свіфт, — парубчак усміхнувся, — з одягу, обличчя й постаті я догадався, що це ви. Так ото ви з Галана незадоволені?

Беля нахмурила брови й, дивлячись кудись перед себе, промовила:

— Він не варт того, щоб ним пишатися. Від нього, крім зла, нічого не можна чекати.

— Серйозно? — сталеві очі запитали так серйозно, сталеві очі під густими бровами сказали так серйозно, що Беля відчула серйозність цієї людини.

— Знаєте, — сказала Беля, повернувшись усім корпусом до парубчака, — багато говорити…

— А це цікаво. Раз щось є, мовчати не слід. Треба вживати заходів…

Та як його вживати. Вона, Беля, собі ради не дасть. А що це за людина, що з Белею балакає? Звідки ця людина знає Джонатана, та що то за людина цей Джонатан?

Ця людина, що з нею балакає, зветься Борисом Новоселем. Він секретар осередку комсомолу при ІНО, де вчиться цей Джонатан. Власне, вчився, його виключено з ІНО. Там же вчиться й Ната, дочка Галана. Він, Борис Новосель, кінчає ІНО й одночасно працює в Комгоспі[43] як відповідальний робітник. А як Белі живеться? Ах, їй живеться, їй живеться отак і отак. Хоч би де-будь хоч яка-небудь знайшлася робота. А чи Беля член профспілки? Аякже! Вона кілька місяців ходить на біржу праці. Нема роботи. Кажуть, як найдеться, то пошлють.

Борис Новосель пише на бланку записочку до Комгоспу. Беля з цією записочкою й довідкою від біржі праці мусить іти до Комгоспу, запитати отакого-то.

Ось вона в Комгоспі.

Чубатий, чорнобородий, у круглих великих окулярах з чорними обручами, уважно прочитав записочку, ніяково усміхнувся, поклав ту записочку перед себе і, не одриваючи од неї очей, широко розвів руками.

— На превеликий жаль… Нічого не можу придумати… В нас є, — він трохи подумав, — є одно місце… вбиральниці, але це ж не для вас. Я вас розумію, вам треба посаду більш-менш чистішу?

— Я згодна взяти роботу й цю, яка є. Я довго без роботи й вибилася з сил.

— Ну, то… добре, — ліниво й так само дивлячись у записку промовив чубатий. — Туди ген-ген, може, найдеться щось краще, а поки що попрацюйте на цій роботі…

І так само ліниво червоним олівцем на записочці поклав якусь резолюцію.

XIII

У кравецькій майстерні шумує, кипить праця. Пахне свіжою матерією й солдатськими шинелями. І курява од шуму праці, як пасма золота, непорушно стоїть у сонячному сяйві, що ллється у вікно. Машини, як чорні коні, стоять, рухаються перед кожною. Такий самий чорний кінь стоїть і перед Кароліною, але він стоїть і не рухається. Вона задумливо вертить у руці шматок жовто-зеленої матерії й поглядає на вітрину. Вова пройшовся, мелькнув своїми сірими випрасуваними штанами й жовтими гостроносими туфлями.

Вова махнув Кароліні пальцем, і їй уже нудно сидіти біля свого чорного коня. Вона крутить у руці шматок матерії, блимає на вітрину, в якій промелькнула постать Вови. Постать Вови й комсомольські шумні, завзяті збори. Постать Вови й комсомол. Кароліна навіть перестала крутити в руках шматок матерії. Поклала на цей шматок матерії обидві руки і захоплено, вперто задивилась в одну точку. На плече Кароліні лягла рука й примусила її здригнутися. Біля Кароліни стояла Діна. Вона сперлася ліктем на машину, взяла однією рукою Кароліну за плече, торкалася м'яко своїми грудьми Кароліниної руки й дивилась мідними очима нижче Кароліниного лиця, щоб не засоромити її. Потім узяла за ґудзика Кароліниної кофточки і, граючись ним, говорила:

— Карочко… дивись, ми всі працюємо… Візьми себе до рук… Не вигадуй ніяких дурниць. Дивись, ти перестала працювати, і тебе вже всі бачать, уже на тебе всі й дивляться… Ти ж знаєш, що в нас не можна під час роботи склавши руки сидіти.

Діна енергійно встала.

— Працюй, Карочко. Працюй і не вигадуй!

Пішла. Чорний кінь Карочки раптом зашумів, задирчав, зарухався, а як Діна зникла за скиртою тюків матерії, кінь став. Кароліна встала й пустилась до дверей.

— Куди ми йдемо? — спитала Надя, що шкутильгає тут же поміж машинами.

— Я зараз, — сказала Кароліна й вийшла з майстерні. Вова, заклавши довгі руки за спину, ходить на розі взад і вперед.

Стиснув обома руками Каролінину руку, не дивлячись їй у лице, десь блукав своїм довгим, гострим, собачим обличчям по головах вуличного натовпу й тихо казав Кароліні:

— Поїдемо в парк, Каро?

— Я ж тепер працюю, — трохи подумала, — а то як хоч… — Вова махнув пальцем на ванька. І ось вони сидять удвох. Їдуть. Кароліна тулиться до свого «красивого чорта», а він владно облапує її всю. Він знає, що вона любить його, і це додає йому сміливості й віри в себе. Він хилить її собі на руки й цілує. Потім кладе її голову собі на коліна, лицем догори, дивиться їй у вічі, і її лице усміхається щасливо-щасливо. Ось її лице стало мінитися, то густо наливається кров'ю, червоне, горить, то блідне, наче цю кров миттю хтось випив, а то трохи посиніє. Вона то заплющує солодко очі з усмішкою на устах, то розплющує, а Вова залізними кліщами обкрутив її, і вона відчуває, як у нього ворушаться нерви. Ось Кароліна уже без Вови… Після кохання Вова пішов додому, а Кароліна лишилася в парку. Їй треба було повертати на роботу, але як його йти. Вона більше нізащо не перенесе погляду десятків комсомольських очей. Їй уявилося комсомольське бурхливе, завзяте зібрання. Вона не зможе витримати на собі мідних Діниних очей. О, ні, вона нізащо не повернеться до кравецької майстерні. Так, вона більше не повернеться до майстерні. Чуєте дерева, птахи, чуєш ти, синій вечоре?

Кароліна блукає по парку, як сум, і не знаходить собі місця. О, яка глибока, одчайдушна самітність. Отут, де була сьогодні з Вовою, отут трохи затишніше робиться на душі. Затишніше й моторошно чи од радості, що вона була з ним так близько, чи від того, що він пішов… Моторошно. Ось тільки що вони були вдвох, ось іще й трава пом'ята. Це ж вони потоптали траву, свіжо так попригиналась, покірно так поприпадала трава до землі. Ось тут під цим кущем Кароліна й заховається. Вона більше нікуди не піде. Вона вже й ночувати до Діни не піде.

А вечір посипає темною синькою. Ось він махнув своїм темно-синім крилом і війнув холодком, од якого стало аж лячно. Насуває вечір із парою, з густою чорною парою, що ніби йде з озер, з річок, із боліт… Скрутилась Кароліна калачиком у кущі й заснула. Але ось щось торкнулось її, дихнуло в лице. Ой, руки… міцні руки. Затуляють рот і рознімають коліна. В Кароліни не вистачає сил. Вона, задихається, сльози ллються, болючі сльози, видушені прямо з грудей, із серця, але немає сил, і вона захлинається в своїх сльозах. Кароліна чує гомін. Чоловічий гомін. Багацько ніг торкається об голову, збоку в ногах. Багацько рук тримає її… Колюча борода шарудить по її щоках, коле губи…

Вона відчуває, що один із неї злазить і вилазить другий… Їй стає млосно. Кинуло блювати. Але невідомим було це байдуже, вони, як голодні вовки, шарпали свою жертву, а жертва вже без сил лежала й важко стогнала… Знепритомніла.

Вранці до неї підійшла невеличка голубоока дівчина. Власне, не голубоока, а рябоока. Навколо чорного чоловічка[44] її очей був білий кружечок, а за білим голубий, і від цього були красиві рябі очі, такі очі, що наскрізь пролазять у душу. В рябоокої дівчини були тоненькі губи, малесенький симпатичний носик і кругленьке підборіддя. Дівчина сіла біля Кароліни й спитала, чи немає в неї покурити. Нема? Та чого вона лежить? Ах так? Кароліною звати? А її, рябооку, Тосею. Хто така Тося? Повія. Може, Кароліна пройдеться з Тосею. Так просто трошки походити по свіжому повітрі! Ні. Кароліна не може встати. В неї так дуже спина болить, наче надвоє переламана, і все тіло. Коли вона хоч трохи ворухнеться, то її кидає блювати. Ну, тоді Тося згодом до неї загляне. Пішла. Кароліна повернула голову набік, з очей покотились сльози. В уяві став Вова.

Війнув вітерець, легенький, теплий вітерець, і над Кароліною захилиталися листочки, посипалися, а тоді густо зашуміли. На щоку Кароліні капнула краплина, потім дві, три… Сійнув дощ. Одежа стала мокнути, прилипати до тіла. Вона трусилась од холоду. Кароліна спробувала встати, але болів поперек, стукало в скронях, і вона покірливо лежала й мокнула. Вона задихалась від утоми, від безсилля. І ось раптом кущ зашарудів, роздвоївся — влітає Тося і з нею обірваний, довгоносий парубчак. Не питаючи Кароліни, вони вхопили її й понесли в сухе місце. Тося дала їй цитрину й бублика. Надвечір помаленьку пішли до трамвая й поїхали.

XIV

Ната Галан дуже погано вчиться. Нецікаво їй це все. Вона вже давно мріє про «замужжя», про затишний сімейний куточок. Прізвище її буде Шульжак. Чоловік стрункий, у синьому галіфе, в високих чоботях і з надто низьким чолом, що аж неприємно дивитись. Він це знає, і тому ніколи майже не скидає з голови свого англійського картуза з дрібнесенькою п’ятикутною зіркою. Шульжак гордо ходить. Ні на кого не дивиться. Власне, дивиться всім понад головами. Колись служив у війську. Тепер учиться в ІНО разом із Натою і тому, що Наті подобаються «воєнні», він не скидає військову одежу. Трохи нуднувато, що Шульжак студент, але це ж не довіку, це не так важливо, головне те, що Шульжак її любить. Коли Ната його бачить, то вся червоніє і їй іноді нудно вчитись. Ах, коли б швидше заміж. Ната крадькома бере в матері духи, пудру, різні мазі. В неї дуже білі брови. Це нікуди не годиться. Вона їх підфарбовує, підводить чорним під очима і стає трохи доросліша, серйозніша, краща. Вова дратується.

— Нато, ти вже переродилась? З білої на чорну? А тобі пасує. Для кого це ти так?.. Ти б іще вуса собі причепила, чи пак намазала…

Ната злиться.

— Якого ти чорта? Що тобі таке? Яке твоє діло? Чого ти заїдаєшся, як той гад? Ти б побіг до своєї коханої… Там он тебе наймички ждуть, а ти сидиш і тут гризешся… — І Вові згадується Кароліна. Вона живе у Тосі. Вона полюбила свою рябооку подругу Тосю. Вона чула й бачила, як Тося грає на піаніно. Кароліна дуже любить слухати музику. Тося грає краще, ніж Ната. Колись у клубі міліції Тося взяла й заграла. Кароліна вийшла із клубу й давай собі плакати.

Тося — повія, але тому, що бідна й хоче піаністкою бути, вона збирає собі гроші таким ганебним заробітком. У Тосі вже є триста карбованців. Іноді вона нічого цілий день не їсть або живе одною таранькою, а гроші збирає. Бідна Тося, живе в якомусь підвальному темному коридорі в аршин ширини й півтора сажня довжини, з малесеньким вікном на вулицю. Це вікно заліплене всяким брудом, харкотинням, брудним папером, кінськими кізяками з вулиці. Кароліна казала Вові: в отаких умовах нехай би Ната повчилася грати на піаніно. Вова був у Тосиній кімнатці. Він ходив уже до Кароліни. Тося його зве фраєром. Вова вже знає, що Кароліна, крім його, має й інших фраєрів. Тося привчила, примусила. Така вже вона, Кароліна.

Ната примусила Вову згадати цих двох дівчаток, і йому їх стало трохи шкода. Йому уявилася Каролінина перша ніч у парку. Він підіслав зграю безпритульних, щоб легше одчепитись од Кароліни, як, чого доброго, Кароліна родить… Йому, Вові, згадалася Тося зі своїми пухлими од сліз рябими очима, як він украв у неї триста карбованців.

XV

У церкві святого Антонія урочисто, блаженно й якось лячно. Люду повно. Ліворуч — жінки, праворуч — чоловіки. Над головами, як голубе шатро, розмальована іконами баня. Низько й важко на золотому ланцюзі звисає в сотні свічок лампада, що нагадує величезну золоту медузу. З вівтаря виходить у золотій рясі й у шапці, як догори дном відро, священик. Побожно затягнув якусь молитву й замахав кадильницею. Потім моторно, як злодій, пройшов поміж людей, лишаючи за собою хмарки ладанного диму. Далі зупинився біля своєї кафедри, розіклав на ній Євангелію, щось незрозуміле бурмотів під акомпанемент півчих. Люди покірливо нахиляли голови аж до землі, як перед володарем світу, і ворушили губами. Кожен щось мимрив то дуже тихо, то вголос, і знову затихав, наче казав якусь таємницю, яку нікому не треба знати, окрім Бога. Позгиналися люди в покорі невідомому, поскручувались удесятеро, або рачкують по підлозі, відбиваючи Богові чолом. Священик із притиском галасує із Євангелія щось незрозуміле, півчі підхоплюють його слова, й котиться луна по церкві лагідна, дзвінка й впливова. Свічки й свічки. Мигають, гойдають золотими язичками од подиху людського, від зітхання та од трагічної урочистої луни церковних пісень… Купують люди свічки, ставлять, запалюють, і збільшується світло, ятриться вогонь, розгоряється. Помічає це піп і ще з більшим завзяттям галасує.

Костянтина Галана хтось штовхнув у плече. Він навіть не озирнувся. Він знає, в чому річ. Він тільки підвів до плеча свою руку, взяв свічку, що хтось передав, і поставив її перед себе за упокій душі чиєїсь. Але той, хто передав, був невдоволений. Він штовхнув Галана і сказав пошепки:

— Ви не туди поставили… Поставте, пожалуста, святій Богоматері Троєручиці.

Галан побожно слухається. Бере свічку од святого Афонія і тулить її Богоматері Троєручиці.

Далі Галан стає на коліна, вдарив чолом, склавши руки на грудях, і молитовно закотив очі догори, мимрив товстими губами якусь молитву, і в окулярах миготіла тисяча свічок, наче в двох кружалках ворушилося або варилося золото. Галан швидко замахнув рукою нижче бороди і наче зняв із душі камінь, бо відбув, одмолив свої гріхи. Вільно й певно пройшовся до вівтаря. Поцілував Євангелію, руку священика, а священикова рука всунула йому в руку якогось папірця.

Увечері Галан цілує м’яку щоку Лізи Василівни і йде. Йому неодмінно треба йти — важливі справи. Лізі знати не треба. Вона знає, що Котя людина діловита і йому треба йти. Вона сумувати не буде. Вона сідає в гойдалку перед дзеркалом, гойдалка рипить під важкою Лізою, а Ліза гойдається й мріє про гостя.

Котя Галан озирається крадькома навколо себе й забігає до ресторану «Бар». Людина з гладко зализаним проділом на голові та з рушничком на плечі дуже послужливо підлітає до столика, за яким сів Галан, і мовчки підсуває йому меню. Галан покрутив свої вуса, потер руками, як од холоду, й сказав:

— Сосисок, хрінку й півпляшечки… Скромно?.. А?.. — Галан якось дивно усміхнувся, а людина з рушничком на плечі, не зрозумівши Галана, швидко заговорила, біжучи од столика:

— Прошу, прошу…

Піаніно й скрипка ладно вигравали. Звуки лились по залі, вривались Галанові в серце й разом його рвали… Голова йому робилась наче трохи не його, йому було приємно, радісно, і в пальці вливалась якась дивна міць. Хотілося щось трощити, ламати! Вдарити… В пальцях була якась незнана сила. От взять би кого і розчавити, здушити так, щоб аж питки попросив… Та ні. Зовсім не те. В нього ось уже зовсім інший настрій. Його руки стали безвільні й слабі, йому хочеться плакати. Галан задумався. Власне, він нічого не думав. Він зараз був нездатний думати. Йому просто схотілось трохи в такій позі посидіти. Можна прибрати іншої пози. Галан сперся однією рукою на коліно, наче взявсь у боки, й понад окуляри дивився на музик. Ач, як виграють, аж у душі холоне од захоплення. Музики відчувають, що Галан із захопленням слухає їх, та ще з більшим ентузіазмом грають. Коли грає оця музика, хочеться щось робити. Щось таке миле, хороше. Щось таке голубе, юнацьке, молоденьке. Жінка сидить ось. Напроти сидить жінка й дивиться прямо на нього, так весело та радо дарує йому свою усмішку. Як мило дивиться. Та це не жінка, а чорт його знає що! Який у неї чортівськи прекрасний, трохи горбатий ніс і задерикуваті брови, наче крила чорного ворона злетіли над носом. Вона сидить, дивиться весело, граючись своїми червоними тонкими губами, без діла крутить у руках свою червону, лакову з білим роговим замком сумочку й рухає, навмисне рухає рівними стрункими ногами з оддутими литками. Галанові прекрасно видно її ноги. Вона виставила свого гостроносого лакового туфля, в якому грає золотий відблиск вечірнього світла, й перекидає ногу на ногу так, що за колінами видно спідничку з ніжними мереживами. Галан встає, підходить до жінки й просить дозволу сісти. О, будь ласка… Вгостити її? Будь ласка. Горілки вона не п'є. Хіба вина, а може, просто він піде до неї? Вона тут недалеко. Вино потім.

І ось жінка скидає з Галана сірого плаща й цілує його, заплутується губами в довгих вусах і штучно мліє, аж заплющує очі. Роздвоюються штори до другої кімнати, й Галан із жінкою зникають за ними. За шторами закохана розмова. О, який він радий цій зустрічі. А яке ж ім'я цієї жінки, що так мило його зустріла? Фатіма? О, ніколи, ніколи він не забуде цього імені.

Так, Галан цього імені не забуде. Фатіма в цьому не сумнівається. Він довго буде пам'ятати це ім'я. Фатіма хвора на пранці.

XVI

Вова блищить. Блищать у Вови очі від дикої радості, блищать лакові туфлі, довге собаче лице, виголене кожного дня. Вова не тільки щасливий, а й інтересний. Дивно тільки, що Діна не хоче чомусь із ним зустрічатись, не хоче його бачити, не хоче навіть про нього чути. Так передавали йому. А колись він з нею так мило розмовляв, був у неї на кватирі, на комсомольських зборах…

І якось раптом вона круто од нього одвернулася. А коли б іще Діна знала, що Вова прогулює модрівські[45] гроші. Діні, напевне, зараз би уявилися закордонні в'язниці з тисячами виснажених людей, з ямами на щоках, з запалими грудьми, з костистими руками, що повистромлювали вони крізь ґрати й благають визволення. Вові байдуже до цих рук. Хай собі стримлять. Через якісь костисті, виснажені руки Вова буде позбавляти себе радості? Він ось сидить у ресторані «Замок Тамари» з веселими жінками, що не бояться «ні тучі, ні грому». Задерикувато пихкають цигарками, закидають високо ногу на ногу, блискаючи круглими колінами, і голосно розмовляють сороміцькою мовою. Кароліна Вові вже набридла. (Він забрав її із Тосиного «темного, довгого коридорчика», найняв їй кімнату, одяг як із голочки… Але це вже йому набридло.) Він дні і ночі просиджує в «Замку Тамари». У Вови ревізія буде місяців через три, а поки що він гуляє. Що буде, те й буде.

— Вова, плати, — сказала одна з лицем наче в борошні. Офіціант покірно стояв коло столика з біленьким рушничком через руку й чекав.

— Скільки? — промимрив сонно Вова, сидячи в неї на колінах.

— Шістдесят сім карбованців.

— Рахунок.

Офіціант пише:

«Пляшка вина — 39 карб.

2 цитрини — 5 карб.

Кіло яблук — 3 карб.

Кабінет…»

— Дозвольте, чого це сьогодні така ціна? Що це ви? — Вова наче прокинувся.

— Ніззя, голубчику інакше… Це ж вам не що-небудь, а ресторан. Все дорого самим… потім налоги… Налоги страшенні…

— Та що ви? Вчора було…

— Е, голубчику… вчора було трохи дешевше, бо самим коштувало дешевше, а сьогодні подорожчало.

— Та що ви…

— Слухай, Вова. — Дівчина пестливо рукою затулила Вові рота. — Мені соромно це чути. Дивись, він буде торгуватись. Збіднів. Плати, а то я тобі шльопки дам. — Вона цілує його в щоку. Вова виймає гроші й платить.

— А офіціантові за те, що стояв на дверях коло кабінету, карбованця, — сказала дівчина, — й мені, як умовились, потім мені за два презервативи п’ять карбованців. — Та чого ти напиндючився, наче три дні не їв? Чув?

— Чув — проказав сонно Вова, виймаючи з кишені гроші.

XVII

— Що з тобою, Котю? — Ліза Галан турбується про свого чоловіка. — Ти завжди якийсь сумний, розгублений… Ніколи не поцілуєш, кудись тікаєш, непривітний… Од тебе мені чогось так зимно…

— Голова щось… стомлений… Вибач мені, Лізок, у мене обов’язки. — Галан червоніє, смикає зозла й злякано вуса, часто витирає хусткою окуляри й ходить нервово по м’яких килимах. Іде до свого кабінету й довго сидить у кріслі біля столу, обхопивши обома руками голову.

«Все пропало. Пропало, пропало, пропа-а-а-ало, — дзвенить у голові Галана. — Все, все. Батько! Бідний Вовочка, синок. Чи знає він, що його батько осоромив себе навіки, що його батько такий брудний?.. Наточка, бідна моя дівчинка… Що сказала б вона, коли б знала, що…»

Думки Галанові перервалися. Увійшла пухла од жиру дружина. В неї чоло всіялось журно складочками й голова тоскно хилиться то в один бік, то в другий.

— Котю… ти такий стомлений і не ляжеш… — Вона м’яко куйовдить йому рукою волосся. Йому від цього робиться ще важче. Він якось зашамотався й розгублено сказав дружині:

— Я… ні, Лізок… Я не можу лягти… Мені тільки що дзвонили, дзвонили, знаєш, таку річ… Я мушу йти… Вибач, Лізок. Мені неодмінно треба йти.

Йому хотілось упасти на коліна перед дружиною, заголосити, припасти їй до грудей і плакати, й плакати, як дитина. Але якась інша сила втримала його. Він узяв зі столу цигарку, запалив її, щось буркнув дружині й вибіг. Дружина тільки встигла сказати тужно:

— Нічого не розумію.

І втерла хусточкою очі.

Галан прибіг на Катеринославську, 25. «Доктор Луполовер». Із усього, що було написано коло цього прізвища, йому в’їлося в вічі тільки одне слово: «Сифіліс. Прийом від 8 до 12 і від 4 до 8». Зараз 10 година вечора. Галан махнув рукою і пішов до ресторану «Замок Тамари». Ось він зараз заглушить своє горе. Пити. Він буде пити. Він знає, що йому пити не можна. Але що ж… йому тепер усе байдуже. Він п’є. Коли він п’яний, йому легше.

Галан розіклав свого жовтого портфеля, встромив у нього блискучі од електрики окуляри й довго риється в паперах. Офіціант спитав, що йому подати, і, так не діждавшися відповіді, й пішов. До столика підійшла дівчина й сіла напроти Галана. Галан на неї не дивиться, але знає, що біля нього сидить жінка. Його взяло трохи зло. На чорта вони (жінки) йому? Уже й цього досить… Він закрив портфеля, цокнувши дзвінко замком, і почав розглядати меню. На дівчину не дивився. Ну їх к чорту.

— Як живеться Лізі Василівні? — спитала дівчина, що сиділа напроти. Галан зняв окуляри, витер їх хусточкою, щулячись од світла, потім начепив окуляри, пильно подивився на дівчину й зрадів.

— Карочко… драстуй!.. — Потім замовк. Усмішка широко розлилася в куточках губ, лягла зморшками на щоках і так застигла, закам’яніла.

— Не пізнати тебе… — нарешті промовив Галан і сховав у вуса усмішку.

Та хіба пізнати Кароліну? Чорні дужки брів заховалися під рожевим капелюхом, що кинув легеньку тінь на щоки, на пухкенького, трохи кирпатенького носика. З-під капелюшка настирливо вириваються русяві кучері і, як поплутані, покручені пружинки, гойдаються на щоках. І не чорна, брудна сукня, яку дарувала їй колись Ліза Василівна, а біла, шовкова, з зеленим намистом на грудях. Усе це купив Вова. Кароліна вийняла з зеленої сумочки люстерко і, вдивляючись у нього, ще раз спитала, як здоров'я Лізи Василівни. — Здоров'я Лізи Василівни нічого. Гарно. А Кароліна стала інтересна. О, яка інтересна. Чи не вип'є Кароліна з Галаном що-небудь? Будь ласка, але в Кароліни немає грошей. О, про це хай Кароліна не турбується. Чого в нього такий поганий, стомлений вигляд? Просто обов'язків багато, роботи аж он як… Клопоти… Але яка несподівана зустріч! Ах, який він радий! Галанові згадалося, як він уперше взяв Кароліну того вечора під час гуляння. Йому й тепер захотілося заволодіти цією дівчиною.

І вони п'ють.

А чи можна сісти поруч Кароліни? Можна. А так ні. Тертись ногою об Каролінині ноги не можна. Люди бачать. Справді, дивляться. В затишок треба піти. — В «уют»? — Безперечно.

О, тут чудово, ніхто не бачить. О, яка колюча борода, які дужі руки. Як він важко дихає…

І Кароліна згадує кухню, як вона плакала в нього на грудях. І перший солодкий біль згадує, що зробив їй він, Галан. О, вона ніколи не забуде кухні. Вона ніколи не забуде кухні і першого болю… Вона довго буде пам'ятати й другий біль, що дарував їй Галан в «уюті» «Замку Тамари».

XVIII

Борис Новосель сидить за столом у своєму кабінеті на посаді, пише, перекреслює, викреслює, занотовує щось і знову закреслює. Чорні брови то глибоко насуваються на рівного гоголівського носа, то високо лізуть на чоло. А то він одриває голову од писання й тримає її трохи набік, водячи своїми сталевими очима, а потім бере записаний папір, мне його й кидає в кошика, що під столом. Серйозне лице Бориса Новоселя вкривається радісною усмішкою. У дверях, із віхтем в одній руці й із мітлою в другій, з’являється Беля. Вона витрушує з кошика папірці, переглядає кожен і нарешті на одному зупиняється, на тому зім’ятому:

«Будь ласка, не заважайте мені працювати…» Щось багато закреслено — а далі таке:

«Ви прекрасно знаєте, що я одружений… Я ніяк не розумію, що…» — знов закреслено.

«Я ні на кого Белю не проміняю… Власне, це все дурниця. Мені аж соромно. В мене робота, в мене обов’язки, а ви лізете зі своїм коханням, зі своїми листами…» Знов закреслено. І перекреслено все, що написано.

Беля усміхається.

— Борю, що це? Це щоб я прочитала, га? Ти ж знав, що я можу переглянути. Ач який… — усмішка трохи затьмарилась. Борис зробив серйозну міну й подав Белі пачку листів.

— Будь ласка, на оці листи, переглянь їх і дай їй відповідь. Мені ніколи возитися з цим усім. У мене робота… — Він замахав руками.

— А якби не було роботи, Борю?

Борис усміхається.

— Слухай, Белю… Ти почнеш мене ще ревнувати. На, краще, ось хтось тобі написав листа. Певне, хлопець якийсь… Алло, алло, — задзеленчав телефон, і Борис узявся за трубку, — я слухаю.

— А чого нема адреси на листі, Борю?

— Ну, особисто передали. Я слухаю, ну, що? Алло. Голосніше…

— А від кого це, Борю, не знаєш?

— Не знаю, прочитай. Нічого не знаю. Голосніше. — Нарешті Борис став розмовляти телефоном, а Беля розірвала конверта, і з нього впали додолу гроші.

«Белю, я помстилась за тебе — заразила Галана сифілісом. З Харкова виїжджаю. Кватирю продала. Маю грошей багато. На Кавказі вилікуюсь. Передаю тобі 200 карбованців. (Гроші не зароблені, а одержані за кватирю, — не гидуй ними.)

Твоя сестра Фатіма».

XIX

Кароліна, глибоко задумана, сиділа за столом, обіпершись на лікті. Потім почала пудритися, й фарбуватися, довго видивляючися в люстро. Далі швидко схопилася, шпурнула коробку з пудрою, мазило й дзеркало додолу. Пройшлась по кімнаті, хруснула пальцями, наче розкусила горіха, потім узялась за голову й тужно скрикнула:

— Як це все противно, набридло!..

Сіла нерухомо в кріселко, опустила безсило, наче неживі, наче не свої руки й понурила очі у підлогу. Хтось постукав у двері, але вона й не ворухнулась. Дужчий стук. Двері трохи одхилились, і знов стук.

Хтось тарабанив пальцем, а потім почулося:

— Можна?

Кароліна не відповіла. В одхилені двері просунувся рябий картуз, потім поколупане лице Свіфтове. Він влетів у кімнату й усівся Кароліні на коліна. Взяв її руку й поклав собі на плече. Рука Кароліни, як нежива, звалилася з його плеча. Свіфт узяв Кароліну за плечі й труснув нею, зазирнувши у вічі, але її голова нерухомо лежала на грудях і очі так само дерев’яно дивилися в одну точку.

— Та що з тобою? Чого ти така? — питає Свіфт. Але Кароліна мовчала, не ворушилась. Вона була як отруєна. Німа й глуха, як нежива. Свіфт став густо й безцеремонно її цілувати, лазив руками, куди хотів, але Кароліна не перечила, наче це її не торкалось. Тоді Свіфт схопив її на оберемок і поклав у ліжко, тремтячими руками розстібав її спідній одяг і вже однією ногою був на ліжку, як Кароліна опам’яталась, наче прокинулась од важкого сну. Вона важко вдарила Свіфта в скроню, і він звалився додолу, як мішок, набитий глиною. Кароліна хруснула пальцями й задумано дивилася в стелю, наче нічого не було. Наче вона нікого не вдарила, наче до неї ніхто не ліз. Свіфт мляво повернувся й винувато підвів свої жабині очі на Кароліну. Вона побожно простягла йому обидві руки: йди. Він сів і залізними руками охопив її м’яку, теплу, мляву. М’яке, мляве тіло налилося міццю. Жили напружились. Тіло стало міцне, вона миттю вирвалась із залізних обіймів, стала серед хати й голосно крикнула:

— Як це все противно, проти-и-и-ивно-о-о-о! — Потім знов хруснула пальцями, наче роздушила волоського горіха, сіла в крісло й тупо вдивилася в підлогу.

Свіфт нервово забігав жабиними очима, схопив свого рябого картуза й вилетів із кімнати. Кароліна нерухома сидить у кріслі й дивиться в одну точку. Її очі ширяться, стають круглі, великі, страшні, а руки безсило звисли з бильця крісла додолу. Почувся стук у двері. Потім двері одхилились, і в них показався фетровий сірий капелюх і довге собаче обличчя Вови.

— Можна? — іронічно спитав Вова. Але Кароліна й не ворухнулась. Їй тепер усе байдуже. Їй тепер усе одно. Вона наче й не чула, як Вова всівся їй на коліна, вийняв одну грудь, узяв її в обидві пригорщі, пригорнувся до неї легенько щокою, а вона м’яка й гаряча, як тісто, дратувала його й розпалювала. Вова думав, що Кароліна жартує, просто хоче погратися з ним, бо довго його не бачила, навіть не питає, чого вона така. Він чекав, що вона ось зараз стріпонеться, скочить на ноги, засміється, обхопить його за шию й зацілує. Але Кароліна нічого не робила. Вона його ніби й не помічає, не перечить, не пручається, коли Вова взяв її й одніс у ліжко, а потім ізліз із нього, стукнувши підбором об підлогу, і таємниче, як злодій, вийшов із кімнати.

Кароліна міцно схопила голову в руки й тоскно вигукнула:

— О, як це противно, ну-у-у-удно!

У двері знов хтось постукав. Потім ще й ще. Але Кароліна лежить нерухома, в такій позі, як її лишив Вова. З дверей почулось тоненьке жіноче:

— Можна?

Тоді Кароліна повернула голову, змахнула на себе сорочку, втерла між ногами й сказала:

— Можна.

Увійшла Тося. Кароліна, зобачивши її, швидко замахала руками й таємниче зашипіла:

— Залиш мене, залиш мене, залиш…

Тося злякано вийшла. Кароліна встала, простягнула руки догори й тужно крикнула:

— Діно, Діна-а-а-а-а-а!..

Тоді вдарила обома руками двері, вони розчахнулись, і вона вибігла з кімнати. Вибігла й пішла. Пішла й зникла. Розтанула в натовпі, як грудочка цукру у теплій, чорній, брудній воді.

XX

Ніч, як темний світ німий. Ніч, як чорна казка про сон. У місті ніч обвішана золотими коралями — місто залите електричним золотом. Ніч гойдає сном, синьо-чорним, голубим сном, прохолодою. Де-не-де ходять, як неприкаяні, жінки, чоловіки. Вулиці, як порожні кімнати, а по них самотньо іноді проторохтить візник. Процокають копита, наче хтось нігтями по зубах.

Свіфт бігає порожніми вулицями й шукає жінки. У нього в кишені сімдесят п'ять карбованців, і сьогодні він неодмінно візьме жінку. Він щойно бачив Тосю, але він знає, що Вова її заразив сифілісом, і її, звичайно, він не візьме. Він біжить і зустрічає Шульжака. Замість привітання зразу випалив:

— Слухай, позич три карбованці.

Шульжак заклав руки в синє галіфе, міцно стиснув губи, як стара баба, і погордо похитав своїм червоним круглим обличчям, мовляв, немає.

Потім обоє побігли в темний провулок. Їм здалося, що йшов Борис Новосель.

— Ми чудаки з тобою, — нервується Шульжак, — злякались якогось мамашиного синка, що живе комуністичною святістю… це ж дегенератизм, це…

— Слухай, позич хоч карбованця, — перебив його Свіфт.

— Та слово честі, нема й копійки.

— А як Ната поживає?.. — спитав Свіфт.

— Чекай… — Шульжак задивився в один бік, наче дівчина пішла. — Чортзна-що, — продовжує свою розмову. — Живемо в часи неуцтва, школярства. — Шульжак не одриває очей од дівчини, що йде до них, без кінця говорить і крутить головою так, наче він говорить із людиною, що проти нього нічого не варта або підлегла йому. Він тримає голову високо й дрібними очима вп’явся в тьму провулка, звідки виринала дівчина. Свіфт пізнав Тосю. Вона закуталася в синій газовий шарф, що, як димок, гойдався од подиху ночі. Тося крадькома минала Свіфта. Вона не хотіла, щоб він її помітив. Він може сказати своєму товаришеві; що вона хвора. Але Свіфт шепнув Шульжакові; що зараз приведе дівчину, підійшов до Тосі й сказав:

— Я наче тебе не знаю, чуєш? Можеш брати фраєра, — показав на Шульжака. Побалакав із Тосею, йде до Шульжака і, наче не згоджуючись за ціну, бубонить.

— Отканай… дорога дуже. За таку ціну я де завгодно знайду. Нащо ти мені в…

— Скільки хоче? — пита Шульжак.

— Карбованця.

— Та дурний… Ей, чуєш! — гукнув Шульжак до Тосі. — Йди сюди. — Тося підійшла. Умовились і пішли до Тосиної нори.

— У тебе ж грошей нема! — гукнув Свіфт.

— То в мене для Джонатана-псіха нема, а для дівчаток є. Коли ж ти напишеш свого Гулівера?

Свіфт навмисне бере ванька[46] й летить мимо них.

— З дороги, не забруднюйте вулиці! — гукає Свіфт на Шульжака й Тосю. Шульжак іде з Тосею і згадує свою Нату.

XXI

Вова шукає Кароліну. Він уже давно лікується.

Це вона його заразила. Неодмінно вона. Він пригадує її поведінку. Безперечно, вона була вбита горем, що хвора. Да, і як же він, ідіот, не звернув тоді уваги? А проте дурниця… — заспокоює сам себе Вова. Люди ж лікуються. І чомусь згадалася Діна. Власне, груди. Рясні, спілі груди, запальна свіжість щік, ямка на щоці і мідні очі. Піти до Діни?

Вова купує шоколадний торт, духів, пудри і йде до Діни. Ось він стукає в завішане газетою вікно. В кімнаті світиться. Газета одхилилась, і Вова побачив Дінине лице.

— Дінусік, це я — Вова. Можна до тебе?

Газета знов затулила шибку. Лице зникло. Значить, пішла відчиняти. Але дуже довго. Вова ще постукав у шибку. Знов одхилилася газета.

— Ну, чого там?

— Дінусь, це я — Вова.

— Ну, чую.

— Можна до тебе?

— Чого?

— Та є маленька справа.

— Зі справами так пізно не ходять. Ідіть собі додому.

— Два слова.

— Ні одного.

— Я тобі маю щось дати, Діночко, — жалібно просився Вова.

— Нічого мені не треба давати. Ідіть собі, товаришу, і взагалі запам’ятайте, що я з вами нічого спільного не хочу мати. Чуєте?

Голова зникла з вікна, шибку знов затулила газета. Вова постояв трохи, затиснувши зуби. Не знав, що йому робити. Потім брязнув тортом об землю й зник, розтанув у провулку, як у чорній каві грудочка цукру.

XXII

Свіфт щойно прибіг додому, розіслав газету, запалив свічку, лежить і пише. Раптом стук у двері.

— Увійдіть, будь ласка.

У двері всувається корчувата голова сусідки.

— Зайдіть до мене на хвилиночку. Там прийшов комендант за воду й каналізацію гроші брати.

— Скільки треба? — спитав Свіфт і поліз до кишені.

— Та, каже, з нас по карбованцю сімдесят п’ять копійок.

У Свіфта є дрібні гроші, але він зайшов до кімнати старої сусідки з двома паперами по три червінці вкупі. Комендант сидів за столом і щось записував у величезну книжку, а стара нагнулась над книжкою, вп’явшись у неї окулярами, чи не дорого, бува, він бере. Може б, якось дешевше. Вони обоє побачили, що в Свіфта по три червінці вкупі. Свіфт іде до столу, розкладає портмоне, виймає всі гроші, скільки в нього є, й рахує. Він навмисне шелестить червінцем, що новіший, дзвенить сріблом. Нехай бачать, що в нього гроші, нехай стара сусідка бачить, хто в неї сусіда. Нехай не думає, що він абихто. Свіфт шелестить і дзвенить грішми, вже не дивлячись на них, скоса зиркає на коменданта й стару, але ті не дивляться. Тоді він голосно:

— Три червінці вкупі і три: шістдесят карбованців.

Баба глянула на гроші й знову вп’ялась у книжку.

— Сімдесяа-а-ат, — тягне Свіфт. Потім склав усі гроші в портмоне. Комендант перестав писати. — З вас один карбованець сімдесят п’ять копійок, — звернувся він до Свіфта.

— Будь ласка, — подає йому Свіфт три червінці.

— У мене нема дрібних, — байдуже заявив комендант.

— У вас же ж дрібні є, — сказала стара до Свіфта.

— Еге, власне кажучи, в мене десь є дрібні, — замимрив Свіфт, риючись у портмоне. — Сьогодні одержав за твір сто карбованців і не знаю, де вони розлетілись.

Його ніхто не слухає, і він з досадою виходить. У себе він лягає й пише. Йому довго, правда, не пишеться. Він іще злий. Всякий там комендант та з усякими каналізаціями та водопроводами одриває од роботи. Це чортзна-що.

Уранці йде за місто, в ліс, подивитися на осінь. Тут не така осінь, як у місті. В місті їй тісно якось. В місті вона ковзається по тротуарах, лежить жовтою купою на залізних покрівлях і тліє душею, а вітер шпурне іноді її додолу, і їй, осені, в голові крутиться. Вона падає на брук, плаче, а люди йдуть і топчуть її, а вона плаче… Тут, за містом, не така осінь. Тут ліс позолочено сонячним магнітом, листочки падають із дерев, як поранені, безсило падають і густо, м’яко стеляться одне на одне. Свіфтові жаб’ячі очі взялися тінню, сумом осені. Йому хочеться творити. Поколупане лице з довгим підборіддям прояснилось. Він творить. Він упав на листастого м’якого килима осені, пригорнув, задихаючись, до грудей листя, й вигукнув:

— Лісе мій, ти такий, як прощання… Як горіння мук закоханих, як останнє ламання рук жіночих у тузі розлучній.

Потім він підвів у сльозах лице до сонця, простяг руки до дерев і тихо мимрив.

— Я не знаю, чого це я плачу… лісе мій, о мій суме бронзовий. Та коли ж це я знову побачу твою красу вогненну? Я сьогодні у люстро глянув. В очах сльоза закипіла. Лісе мій, я в’яну, як і ти. На щоці моїй печаль затремтіла. Не спинити літа. На мене, як намисто на нитку, нанизуються літа важкі, і доводиться тліти серцем. Мене старіти примушує кожний мій рік молодий.

Свіфт устав на ноги, взявся руками за груди, журно подивився в позолоть лісу, а тоді одірвав одну руку од грудей, простяг до мідних дерев і викрикнув:

— Я дивлюся на ліс і німію. Погляд мій приріс до шуму золотого. — Потім заплющує очі й тихо мимрить.

— Цвіте… зацвітає й кам’яніє моя задумана бронзова осінь.

Потім Свіфт виймає з кишені блокнота, щось довго записує, а тоді падає в подушку листя й застигає в осінній позолоті.

Так. Це була осінь.

XXIII

Дзвенить трамвай, летить, як величезна коробка, начинена людом. Сиплеться сніжок, наче білий сон, і тане під важкими колесами трамвая, як у роті цукор. Сиплеться сніжок, літає білими мухами, й люди відчувають зиму. Повгорталися в кудлаті коміри, позгортувались, попритулювались. У трамваї ні пройти, ні просунутися.

— Ваші квитки, громадяни, приготуйте квитки! — тоненький жіночий голос. Шульжакові цей голос знайомий. Йому хочеться побачити кондуктора, але люду в трамваї повно, і він, хоч як намагався зазирнути до знайомого голосу то через голови, то через плече, то під руку, однаково чує лише один голос. Аж ось, як навмисне, у нього над самим вухом тоненько:

— Візьміть квиток, товаришу. — Шульжак аж очі випулив. Він не помилився. Це була Тося. Йому аж дух заперло. Вона ще й усміхається, падло рябооке. Ач, як похорошіла, стерво. Як солдат у чорному одязі з червоними нашивками, як лялька кругленька, як м’ячики, щоки червоні-червоні — поцілунку просять. Але як йому зараз себе тримати? Вона йому «наділила». За це її по головці погладити? Через неї загинула Ната. Правда, й через нього. Він Нату заразив. Але ж причиною вона, Тося. Бідна Ната не витримала сорому й отруїлась. Як йому, Шульжакові, себе зараз поставити? Простити їй, забалакати, чи одвернутися, чи плюнути їй у вічі й вилетіти з трамвая? Чи вхопити за горлянку й ударити об двері трамвая так, щоб аж скло розлетілося? Шульжак швидко бігав дрібними очима й не знав, що йому чинити… Тося підійшла до нього й запитала ніжно, влесливо:

— Як живемо, як здоров’я?

— О, дякую. Здоров’я чудове. Вже давно… А як із роялем?

— Купила. — Шульжакові аж губи сіпнуло од заздрості.

— Серйозно?

— Серйозно. Складала гроші в ощадну касу й купила. Заходь. Клочківська, 10. Ваші квитки, громадяни! Беріть квитки! Хто ще не брав квитка? — Шульжак дивився Тосі в спину.

— Не гуляєш зараз? — крадькома запитав Шульжак. Тося почервоніла й забігала рябенькими очима.

— Ні, ні. Візьміть квитки, громадяни!

— А як Вова?

— Не знаю. Десь не видно. Одержіть здачу. Передайте здачу в кінець.

Потім трамвай став. Шульжак зліз і задумався. Він бачив у вікно трамвая, як Тося шарпнула за ремінець, в кінці задзвеніло, і трамвай, як коробка, начинена людьми, покотився, розсипаючи червоні фіалкові й голубі вогники.

XXIV

Ліза Василівна не лежить на м’якій зеленій канапі, не гукає на Кароліну, не гойдається на качалці перед дзеркалом. Ніхто вже не каже їй «Лізок», ніхто вже не ніжить, не голубить Лізу Василівну. Вона обома долонями затулила лице й без упину ридає. Довго отак сидить біля плити й тужить. Бере в руки дзеркальце й дивиться. Сльоза велика, тепла й солона скотилася по блідому, худому, аж чорному обличчі й заплуталась у кущику волосся на бороді. Під очима — сині смуги, а коло них гострими кістками стримлять вилиці. Сама Ліза Василівна як скіпка, як кістка, обмотана в ганчір’я. Вона дивиться на себе й мимрить посинілими губами:

— Котю, Котю… о, як боляче мені відчувати твоє становище. Якби знала, що так буде, що тебе заарештують, я б не пускала б тебе до церкви…

І нащо було зав’язуватися з священиком?.. І нащо йому, отому священикові, були потрібні оті в чорта прокламації про якогось святого Антонія?.. Ах… О, мій дорогий синочку, Вовочко… Нащо тобі було тратити оті гроші? Хай би краще вони погоріли, ніж ото сушити свою молодість по бупрах. — Ліза Василівна падає лицем на плиту і, схопивши голову руками, голосно скрикує:

— Наточко-о-о-о! Доцю моя, доцюу-у-у-у! — Потім затихає і, розкинувши руки безпорадно на плиті, тихо ридає. Лізи Василівни не чути, тільки плечі здригаються од глухого ридання й голова хитається то в один бік, то в другий.

Ліза Василівна живе в кухні. В хаті лячно й порожньо. Вона попродавала все з хати на їжу й на лікування од сифілісу. В кухні важке повітря. Ліза Василівна тут перев’язує рани, варить їжу, а іноді й мочиться у відро. Ліза Василівна ніколи не замітає, їй не до цього. В неї надмірна туга, горе.

Вона припала до плити й глухо ридає, а за вікном імжить ожеледиця. Холодно, стукотить у шибки, і Лізі Василівні стає лячно. Двері в кухню без стуку розчинилися, і, як зимовий вітер, влітає Свіфт. Він підходить до плити й гукає:

— Ви… що це значить? Що це за така глибока зміна: в кімнаті порожньо, чи правда, що заарештовано Костянтина Семеновича й Вову? Це правда, га?

— Правда… — не підводячи голови, промовила Ліза Василівна.

— Ну, розкажіть… Це ж такий матеріал… Це ж цікавий матеріал… Слухайте, ви, розкажіть… Ну, розказуйте спочатку про Вову. Про Нату я знаю. Та чого ви плачете, розказуйте, це цікаво. — Ліза Василівна підводить на Свіфта своє страшне лице з запухлими од плачу очима.

— Одчепіться… Чуєте?

Потім вона нахиляється до самовара й порається коло нього, готує собі обід.

— Значить, як же, невже Вову не хотять випустити?

Ліза Василівна мовчить і ще дужче схлипує.

— Ну, а Костянтин Семенович?.. Слухайте, я вам не раджу плакати… — Страшне лице знов повернулось до Свіфта.

— Слухайте, що ви од мене хочете? Йдіть собі. Вам треба матеріал для новели, й ви мені краєте рану? Ви хочете на мойому горі заробити? Як вам не соромно?

Ліза Василівна зозла нагнулась до самовара й роздуває вогонь.

— Я хотів просто поговорити… я хотів просто взнати, де вони сидять… одвідати.

— Нема кому аванси видавати? — обізвалася Ліза Василівна, роздуваючи вогонь. Свіфт наче не чув.

— І ви ото самі не боїтесь спати? — Пауза. — Це ж така трагедія. Це ж можна збожеволіти. Я, бувши на вашому місці, давно повісився б.

— Чорт! — викрикнула Ліза Василівна. Підбігла до Свіфта з кулаками, потрясаючи ними у нього під очима. — Іще одне слово, й я задушу тебе. Заріжу! Геть! Чорт! Чорт!

Свіфт витріщив жаб'ячі очі, не повертаючись до дверей, намацав рукою клямку й вилетів з кухні. Ліза Василівна знов у розпачі впала на плиту і слухала, як за вікном ридала хуртовина.

— Хто там? — Ліза Василівна підвела голову.

— Можна? — жіночий голос.

— Можна.

Входять рум'яні від холоду Беля й Діна, в теплих чорних пальтах із кудлатими комірами. За ними в високій сивій шапці Борис Новосель.

— Ми чули, власне, читали в газеті, що ви здаєте дві кімнати.

— Дуже рада, дуже рада, — сказала Ліза Василівна й повела молодят у кімнату.

— Як тут брудно, — сказала Діна.

— Та це нічого, правда, Борю? — промовила Беля. — Оті папірці й солому можна попалити, сміття винести… А то набльовано, чи що… то теж можна… Правда, повітря погане. Можна зробити дезінфекцію. Я ж у тебе, Борю, вбиральниця? — Борис сміється. — А дивися, яка дивна луна в цій, порожнечі… го-го, — і в кімнаті оддало дзвінко, наче хтось дерев’яним молотком ударив по рейці, — го-го! Так само дзвінко лунає й розмова.

— Да, кімната простора… — додала Ліза Василівна.

— Це нашому Толі буде де бігати, правда, Борю? — вставила Беля.

— А це моя буде кімната — гукнула Діна з другої кімнатки.

— То був кабінет мого чоловіка, — важко зітхнувши, сказала Ліза Василівна.

— Слухай, Борис Новосель, — жартома сказала Діна, — правда, нічого кімната? Ми тут так приберемо! Я в своїй червоний куток неодмінно влаштую. Це все повимітаємо, повичищаємо, тут буде так чисто… тут… — Діна підняла шматок якогось папірця і вголос прочитала:

— «Ти, Джонатане Свіфте, кажеш, що наш дім — острівець бруду й гнилої міщансько-обивательської ідеології в радянській країні, а чого ж ти лазиш до повій і…»

Далі папірець перервано.

— Це, певно, Ната, — сказав Борис Новосель, а Ліза Василівна залилась слізьми і брудним рукавом утерла очі.

Розвага

«Слишком многое телу надо».

С. Есенин

І

Чорний, кудлатий, з вовчою мордою, Гривко грубо гавкав, захоплено стрибав коло Хведоськи, обмотавши її холодним ланцюгом, потім, захекавшись, сів на задні лапи, радісно висолопив язика й дивився Хведосьці в очі. Хведоська задихається од веселого настрою. Круглі, молоді щоки розжеврілись, а очі налились вогненним дитячим щастям. Вона намагається звільнитись од ланцюга, що торкається об голу литку, об руку, але дужий у в’язах і ногах Гривко мотнувся, і ланцюг опинився в Хведоськи на шиї. Дотик до шиї холодного ланцюга нагнав Хведосьці легенького остраху. Вона замовкла, перестала сміятись, і Гривко, ніби розуміючи її, ліг спокійно на землю, поклавши морду на передні лапи, ворушив довгим, вузьким, червоним язиком і очима сміявся.

— Дурний ти, Гривунчику! — сказала Хведоська. А як сказала, він знову схопився, і Хведоська не могла підвестися з землі. Боячись, щоб не задушив її, вона схопила його з усієї сили й тримала біля себе. Її рука вище долоні була в роті собаки, але він тримав її так ніжно, що навіть не вшкрябнув, лише послинив.

— Только, йди допоможи мені звільнитися од Гривка. Замотав ось… Як у кайданах!

І Гривко розумів, до кого звертається Хведоська. Він із жахом глянув на міцного парубчака, що збивав діжку, від якої клепки валялися по всьому подвір'ї. Парубок повагом устав і пішов до Хведоськи.

— А ти пустуєш… Знайшла чим розважитись, як маленька!.. — Потім він голосно крикнув на Гривка. — Ану, ти-и!

Собака рвонув ланцюгом так, що Хведоська тричі перекрутилася. Гривко заховався в буду, винувато визираючи з неї своєю гострою мордою. Хведосьчине лице стало біле. Вона взялася рукою за коліно, замазане землею, й сказала:

— Чорт!.. Бачить, що я обмотана ланцюгом, і кричить на собаку, як божевільний… Теж, зветься, допомога… Собака дернув ланцюгом по тілі, певно, аж до кістки. — Хведоська оглядала посиніле коліно, з якого крізь землю сочилась кров. А парубчак узяв клепку з діжки й штурхав собаці в зуби. Собака скажено гарчав і, може б, лише гарчав, якби Хведоська не сказала:

— Хочеш, щоб розірвав?

Тоді Гривко відчув, що Хведоська співчуває йому, вискочив із буди й плигнув парубкові на груди. Не знати, що було б із парубком, якби Хведоська не крикнула:

— Гривко!

І Гривко, замахавши хвостом, заліз знов у буду. Парубок удав, що він ні крихти не злякався, пішов собі збивати діжку, а Хведоська закинула на коліно спідницю, встала, заплела розтріпану косу, забрала од Гривка дерев'яного полумиска і розгнівана пішла.

З хати вийшла висока, тонка, вся в чорному мати. Жовте у зморшках обличчя од чорного здавалося ще жовтішим і надавало їй побожності.

— Треба, діти, понести батькові курей та з пуд картоплі, сьогодні субота й він, певне, все продав.

— Хай Хведоська йде, — поспішив парубок, набираючи обруча на діжку.

— Ну, да. Все Хведоська… Я й білизну прати, й мазати, я й воду носити… усе я…

— Кидай, Только, діжку та йди… однаково вона не донесе всього…

— Ну, зараз… — гнівно обізвався Толька.

— А ти, Хведосько, йди на обід картоплю чисть.

Мати почовгала до хати, а за нею похмура Хведоська. Толька встав на ноги, оглянув свою обшарпану діжку й якось скептично всміхнувся. Коли це камінчик об клепки — стук. Толька глянув до воріт: Оляна. Гнала корови до криниці, зобачила Тольку й зупинилась. Оляна розлила на своєму круглому широкому лиці ввесь свій гарний настрій, причиною якого був Толька.

— Іди сюди, любов! — Толька підійшов, скручуючи цигарку, й подав Оляні руку. Оляна скинула білу хустку, склала, як їй здавалося, краще, ніж вона лежала, і напнулась, не перестаючи весело скалити свої широкі білі зуби.

— Ну, коли до міста? — І усмішка зникла. Толька ліниво переступив з ноги на ногу, обіперся грудьми на тин і сказав:

— Сам не знаю. Ще не послав листа. Набридло…

Оляна ближче стала до Тольки, так, що аж дихала йому в лице.

— Писатимеш, Толю? — Оляна трохи засоромилася.

— Та що там писати… Щодня буду вдома… Наче Куряж так далеко від Харкова. Хіба ж тепер у Харкові найти кімнату?

Оляна зраділа. Якось захоплено замислилась, забігала очима і аж узялась пальцем за підборіддя.

— Значить, щодня будеш у Куряжі?

— Так, а хіба що?

Оляна безнадійно похнюпила голову, насупила брови й тихо сказала:

— Та нічого… так спитала.

— Только! — гукнула мати. — Ти думаєш до батька йти?

— Думаю.

— Ой, мені ж треба йти… Корови хтозна-де… Сьогодні будеш на вулиці, Толю? — сказала Оляна.

— Хтозна. Не знаю…

— Будь! — гукнула Оляна, вхопила порожні відра, що блиснули на сонці, забряжчала ними й побігла вулицею, важка, як повна діжка.

Толька звалив на себе лантух картоплі, а перед себе кошика з обпатраними курми, й пішов до рундучка, де торгує батько.

Батько зачовгав за стійкою своїми грубезними чобітьми, що їх не скидає літо й зиму. Взяв у Тольки лантуха й кошика та спитав, що робить мати. Потім потер руки. До рундучка підійшла жінка.

— Мені, Карпе Григоровичу, курочку… та тільки жирненьку.

Лице в Карпа заграло червоними переливами, й очі заблищали, наче в них замигали відблиски свічок.

— Хіба ж у мене є кури нежирні? Що це ви… в мене золото, а не товар, а для вас справді виберу найкращу курочку. Ну ось о…

Жінка перекинула курку разів десять і лишила її, забігала очима по купі курей, що лежали рядочком, і облюбувала собі курку сама… Карпо скинув зеленого з пружиною картуза, погладив шершавими руками чорне навпіл із сивим волосся, підрізане під макітерку, а потім потер руки об засмальцьованого фартуха і, полічивши гроші, що дала жінка, сказав:

— За вами ще дві копійки… ви вчора недодали… пам'ятаєте?

— Пам'ятаю. Будь ласка.

— Вони, ці дві копійки, для вас ніщо, — вставив Карпо, — а для нас, знаєте, гроші. Копійка до копійки, та з цього й живемо. А налоги та…

Жінка вклала курку в кошичок і, не дослухавши Карпа, пішла.

— Я вам не потрібний? — спитав Толька.

— Ні, йди додому та поможеш матері в хазяйстві. Бо вона ж там розривається.

Толька заклав руки в кишені й пішов до станції. Тут він вийняв із не запечатаного ще конверта листа й перед тим, як послати, десятий раз прочитав його.

«Люба сестро Галю! Ти сама знаєш, як я нудьгую в цьому Курятнику (Куряжі). Потім залежність од батьків. Мені так хочеться пожити вільно. Галю, проси Явтуха, хай підшукає мені хоч яку-небудь посаду. Хоч яку-небудь, чуєш, Галю? Я буду працювати і відчуватиму себе паном діла. Я міг би про це сказати тобі сам, та якось ніяково. Хай папірець червоніє. Може, ще нічого й не вийде. А як щось вийде, то напиши. Твій брат Анатоль».

Парубок заклеїв конверта й кинув у скриньку.

І згадалася йому Оляна.

II

Галя лежить на чорній канапі, одкинула важке стегно і, спершись повною, гарячою щокою на руку, втретє читала Толиного листа. Явтух сидів на підлозі й грався з дочкою.

— Оцей кубик отак, Меланю… Ведмедик хай сидить, о сюди його.

— Ні, осюди, хай тут сидить. Хай Мишка отак сидить.

— Ну, хай там сидить…

— Мишка білий?

— Ні, Меланю, Мишка жовтий.

— Жовтий. А він спить… дивися. — Меланя поклала ведмедика на солом’яного стільця й серйозно посварилася батькові пальчиком.

— Цить… а то ти його розбудиш, і він буде плакать… Цить!

— Я ж мовчу, Меланю.

— Слухай, — обізвалась до Явтуха Галя. Позіхнувши, повернулась на канапі, й канапа рипнула.

— Ну, кажи вже, Галю, я хочу слухати.

— Так, отже, слухай. Все ж таки Анатоля треба десь устромити. Ти ж розумієш, людина має середню освіту, людина вчилася, вчилася і кисне в тому Куряжі… Такий талановитий хлопець. А як він на роялі грає, треба б тобі почути…

— Ну що ж ти зробиш, Галочко, — Явтух розвів руками. — Я б радніший… але ж посади не роздаються де попало… Ну, де ж його… Не придумаю.

Галя бере книжку, що лежала в неї в пелені, і жбурляє нею на підлогу.

— О, мама кидає… сьо ти кидаєсь, мама? — кричить радісно Меланя. Потім зробила серйозне личко й посварилась пальчиком.

— Не можна кидать!

— Це ж чорт його знає що… Не знайти якоїсь паршивенької посади. — Галя заклала руки під голову й зозла дивиться в стелю. Височезний Явтух стає на ноги, втирає жменями бліде, худе з маленьким носиком лице і йде до Галі, щоб сісти біля неї скраєчку на канапі.

— Ну, годі, Галочко… Подивлюсь… Ну, чого ж сердитись? Якщо трапиться, то я ж усе зроблю.

— Тікай к чорту! — як опарена викрикнула Галя й повернулась лицем до стіни. Дитина розплакалась і придибала до Явтуха.

— До мами хоцу!

Явтух бере дитину на руки і йде до вікна.

— Не можна до мами, мама спить. — І високий, аж трохи зігнутий, тонкий, у чорному костюмі, він похмуро стояв на голубому тлі великого вікна, тримаючи біля себе крихітне тільце, а воно схлипувало, одкопиливши червоні губки, ковтало слізки й дивилося на матір. Мати схопила голову руками, вдушила товсті груди в канапу й теж схлипувала.

— Ну, годі, Галю, перестань! — не повертаючись од вікна, промовив Явтух, потім гукнув:

— Горпино!

Вбігла висока, тонесенька, як гичка, дівчина, з лиця подібна до Явтуха, особливо носиком. Такий він у неї дрібненький, наче прищик. Явтух дав Горпині дитину, поцілував мокрі од сліз Галині очі, отримав у спину Галиного кулака й пішов на посаду.

А незабаром відчиняються двері. Галя повертається од стіни і всміхається крізь сльози молодому парубкові. Парубок поклав на стіл сірого капелюха, обома руками пригладив чорне волосся і, піднявши з долу книжку, що кинула Галя, сів поруч неї.

— Якщо не помиляюсь, — сказав парубок, — оці очка заплакані, — він поцілував Галю в очі.

— Мені так важко, Василю… Дякую тобі, що прийшов… Явтуха зустрів?

— Так.

— Він знає, що ти тут?

— Ні.

Тоді Галя тягне Василеву голову до себе, заплющує очі й цілує Василя в губи.

— Ну, що в тебе нового, Галю?

— Нічого… була на доповіді Юного, й він мене не задовольнив.

Регочеться.

— Ах ти, порося… — Василь угруз жилавими руками в м’яке Галине тіло. Вона заплющила очі, й радісна усмішка застигла на її повному, трохи блідому лиці.

Встали, не дивлячись одне на одного. Галя поправляє зім’яту синю сатинову сукню й коси. Василь одвернувся в куток і перший повернувся до Галі.

— Що в нас сьогодні? — спитав він, як наче нічого й не було.

— Четвер… — усміхнувшись, сказала Галя, натягуючи на круглі товсті коліна сукню, що чомусь не слухається Галиних рук.

— А тобі, Галю, пасує ця сукня… правда, мені більш подобається твоя чорна спідничка з біленькими ґудзиками рядочком з лівого боку й ота до неї голуба блузка. Вона тонесенька й од цього в тебе надто м’яко рухається в пазусі.

Галя легенько вдарила Василя по щоці.

— Куди ти сьогодні вечором ідеш? — спитала Галя.

— Нікуди.

— Ми до тебе прийдемо з Явтухом.

— Чекатиму.

Василь вийшов.

III

— Ну, що ж, Галю, кур’єра ж Анатоль не візьме, а іншої посади поки що немає. Не сердься, голубко… може, туди ген-ген щось і краще знайдеться. Та в нього ж політичної освіти нема. Хай поки що бере кур’єра, га? Він же навіть газет не читає. Не виконає він серйозної роботи, хоч би й була.

Галя тужно погодилась:

— Напишу йому. Хай дивиться сам. — Потім задумалась. — Ну, куди б його оце сьогодні піти, Явтуше?

— Не знаю, Галю… я так стомився, що й нікуди не пішов би. Горпино!.. — Увійшла з дитиною Горпина. Явтух простяг до дитини довгі руки.

— Йди, Меланочко, йди, золотце, я ж тебе цілий день не бачив!

Галя вклалась на канапу й повернулась лицем до стіни.

— Галочко, чого це ти? — спитав Явтух.

— Ти мені ніякої уваги… за дитиною аж трусишся. Це ж чорт його зна що!.. — Явтух із дитиною ходить по хаті, а потім його лице з дрібним носиком, сумне й задумане, зупиняється на вікні, і посеред хати лягла довга тінь. Обоє мовчать, але в цій мовчанці, в цій тиші відчувається лють. Нарешті канапа зарипіла. Галя встає, підходить до гардероба й одягає на себе чорну спідничку й голубу блузку, що подобається Василеві. Явтух одриває своє лице від вікна й повертається до Галі.

— Що, може, пройдемось, Галю?

— Як схочеш.

Явтух односить дитину Горпині, а тоді під невгамовний плач її спускається з Галею з третього поверху. Мовчанку порушує Галя.

— Бач, я й забула… заходив сьогодні якось Василь. Казав, що як матимемо час, щоб зайшли сьогодні до нього. Все одно, каже, в вас нема чого робити. Може б, оце зайти? Чого його лазити по вулиці. В кіно не хочеться…

— Та можна й зайти, — нехотя погодився Явтух.

Василь сидів за столом і набивав цигарки.

У нього на великому столі, що стоїть посеред хати, крім гільз, тютюну та цигарок нічого немає. Від великого нікелевого ліжка, м'якої червоної меблі в маленькій кімнаті нема де повернутися.

— Проходьте, проходьте, сідайте!

Зобачивши на Галі голубу блузку й чорну спідничку, Василь трохи почервонів.

— Ну, що нового, Явтуше? — навстоячки набиваючи цигарки, спитав Василь.

— Працював сьогодні, а це Галя чомусь до тебе покликала, — трохи усміхнувся Явтух.

— Знаю, що працював, а ще що?

Василь простяг Явтухові свіжу цигарку.

— Ти щось сьогодні в поганому настрої, — сказав Василь.

— На його як навіє, — сердито кинула Галя і підійшла до трюмо.

— Ну, як тобі моя блузка, Василю? — спитала Галя, поправляючи на грудях червону троянду.

— Нічого, подобається…

Потім звернувся до обох.

— Може, ми, товариство, до кіно чкурнемо, бо я бачу, що вам у мене невесело?

— І то правда, — сказала Галя, — та тільки Явтушок стомився… Ти дуже стомився, Явтусику? Я б оце в кіно з охотою пішла.

Галі хотілося, щоб Явтух лишився вдома, але він, хоч і стомився, але сказав:

— Та ходімте. Та тільки ж ти, Галю, казала щойно, що тобі в кіно не хочеться?

— Та це ти, Явтуше, казав, що стомлений, — приснула Галя. І всі троє невеселі пішли до кіно.

IV

Приїхав Анатоль. Він крадькома продав батькового зерна та картоплі й приїхав із грішми. Дав Галі кілька карбованців, і вона від цього стала для нього ще добріша. А як спати в неї ніде, то вона його «приділила» до Василя. Василь буває в роз'їздах по місяцю й більше, так що й зовсім гарно.

— Живіть у мене як у бога за дверима, — казав Василь Анатолеві. — Ось ліжко. Вдвох будемо спати. Бачте «двопарне»! Жениться гадав, а вийшло, що…

— Не одружились, — доказав Анатоль.

— Та отже.

Анатоль радів. Нарешті він виліз із кізяків. От його тягне до отакого блискучого ліжка, до отакої м'якої меблі, як у Василя, до отакого трюмо… От якби сюди ще рояльчик та гарненька жіночка.

— Все буде, — казав Василь, — у мене все буде, треба тільки часу.

Анатоль задоволений іде на посаду. Уже там хоч як, зате він житиме в місті, кваліфікуватиметься, вільний од селянських турбот і од батьків.

— Треба трохи раніш з'являтися, — сказав Явтух Анатолеві, не підводячи голови.

— Нате оці папірці, — додає Явтух, — та порозносите їх. Там адреси понаписано.

— Одну хвилиночку… — Дама в чорній сукні з широким декольте, стоячи спиною до Анатоля, читала папірця, сіла, потім трохи підвелась, читає… і так, не одриваючи од нього очей, пішла до Анатоля.

— Ах, вибачте, це не вам. — І, так само читаючи, пішла на своє місце і, вже усівшись, знов гукнула.

— Слухай… пожалуй, можна одіслати…

Намірилась до Анатоля і знов роздумала.

— А втім, не треба. — І сіла на своє місце. Анатоль бере в руки загального зошита, під руки папку з папірцями та й іде до установ.

А тому, що Явтух на Анатоля гримає, він став на посаду приходити раніш. Сталося одного разу так, що він прийшов, як установа була ще замкнена. Не вертатися ж йому додому, хоч до того, поки установу одкриють, чекати годин зо три. І він вирішив посидіти в скверику, що недалеко від установи.

Сів і сидить. У скверику ані душі. Жовтий пісочок, зелені лавочки, клумби, гірлянди квіток, невеличкі сосонки, — все це вогке, ранкове, вкрите крупною росою. Свіжо так. Навколо якась особлива тиша. І в цю тишу разом із тонесенькими ниточками сонця, що продирається з-за будинків, поволі починає вриватись рух життя. Вулиці чимраз більш заповнюються людом. Кожен кудись поспішав або з вузликом під пахвою, або з портфелем, або з кошиком… У кожного свої обов’язки, свої клопоти, в кожного є якась зброя, що нею він бореться за своє існування. Анатоль у марксизмі не розбирався і знав лише одне: життя — це боротьба за існування. Це найлегше і якось само вклалось йому в голову. Всі борються, як хто вміє, хапаються хоч за що-небудь, аби жити. Ось хоч і він кур’єром. Проте, правда, він міг обійтися без цієї посади. В нього заможні батьки. Але справа в тім, що риба шукає, де глибше, а людина — де краще. Він не поділяє думки батьків, що мають усього доволі й самі з того не користуються. Батьки мають купу грошей, мають коні, корови, свині, а самі ходять обірвані, ганчірками прикривають своє тіло. В хаті повно ганчірок, а скрині повні нової одежі, що їй призначено лише лежати. Вона буде і новенька, і ціленька. Такої одежі, килимів, ряден, полотна у батьків сила-силенна. Лежить вона різних часів куплена. Є навіть речі, куплені ще за батькового парубкування або ще від діда його. Є материні свитки, кофти, спідниці, що їх носила материна мати ще дівкою. Все це чомусь лежить, не використовується. До всього цього не торкнулася навіть голодовка і скрутний час. Лежить воно, запечатане батьківським словом: хай лежить — воно свого долежить. Так само в батьків і з їжею. Продають картоплю, буряки, капусту, кури, м’ясо, яйця, молоко, сир, масло, збирають на щось гроші, а собі варять якісь помиї або дрібну картоплю до оселедців тощо. А з молоком іще таке: мішає мати в молоко крейди та води й продає. Тоді йде до церкви гріхи одмолювати. В хаті замішують їжу свиням, скотові. Варять цю їжу в одній печі поруч тої, що треба їсти всім, і проймається вона їжею свинячою й скотячою. Хату замітають раз на тиждень, вікна не відчиняють літо й зиму. Сплять усі покотом у ганчірках. І все це щодня, завжди так само. І як воно оце одноманітне, бридке життя їм не набридне? Та хоч яке воно життя це є, живуть вони з охотою й жити аж трусяться. Встають, як тільки починає сіріти, лягають, як на вулиці стає зовсім тихо. Нудно жити у батьків. Нудно й брудно борються вони за своє існування.

Анатоль розгорнув подертого зошита вихідних паперів, нехотя прочитав дещо й закрив. Сквером пройшла дівчина. Цікаво, куди вона йде? Цікаво, що за обов’язок у цієї дівчини? Отже, кожна людина має якийсь куточок, якесь пристановище, якийсь свій шматок хліба. Людина щось вигадує, міркує, видобуває, винаходить — аби жити. Це ж цікаво. Біжить собі дівчина сквером, а насправді вона не біжить, а пливе в бурхливому океані й хапається всім своїм єством за соломинку, що зветься життям. Дівчина швидко, енергійно йде. Її синя перкалева спідничка ходором ходить біля ніг, а зелена блузка злегка рухається в плечах, на грудях, на попереку.

Під пахвою в дівчини біленький вузлик, і вона його часто поправляє. Іноді вона рукою закидає русяве волосся, що лізе в сірі очі. Дівчина внесла з собою в скверик жвавість, бадьорість, і сумно, самотньо стало, як вона пішла собі. Анатоль встає і йде слідом за дівчиною. Він буде йти за нею, куди вона, туди й він. Хоч і край міста, хоч і за місто. Він іде, дивиться їй у потилицю, в спину, і вона кілька разів поверталась, але дивилась мимо нього кудись у далечінь, наче їй і треба було туди дивитись. Анатоль розігнався йти за дівчиною на край світу, та не пройшов він і одного кварталу, як дівчина зникла в дверях під вивіскою «Хімічна пральня».

От цікаво, подумав Анатоль. А що як узяти та познайомитись із нею? Це ж буде оригінальне знайомство. Просто ради розваги. Записавши собі в блокнота адресу, Анатоль пішов. Перед нього йшла легенька білоголова дівчина з торбинкою в руці. Дівчина часто озиралась навколо, і Анатоль запримітив її трохи зажурений жіночий погляд, дитячі губи, голубі очі, лице яйцем, і лише голова міняла форму цього лиця — вона була трохи приплюснута. За три-чотири квартали дівчина зайшла до їдальні Церобкоопу. Анатоль зайшов і собі, але дівчина не помітила його. В їдальні не було нікого. Стільці були складені один на одному догори ніжками, підлога чисто свіжо вимита, столи без скатерок, повітря якесь трохи вогке, пропахле стравою. Дівчина пішла прямо до кухні і згодом вийшла без торбинки, в біленькому фартушку. Зобачивши Анатоля, вона сказала, що ще рано, і чомусь усміхнулась. Анатоль, зворушений усмішкою дівчини, вийшов з їдальні і на вулиці навіть зачепив плечем одну дівчину.

— Обережніш! — сердито сказала дівчина, блиснувши на Анатоля чорними очима. Поправила під пахвою пакуночка, загорненого в газету, і швидко пішла. Анатоль пішов за нею. Вона йому подобалася своїм зленьким серцем і одвертістю. Крім цього цікаво, що ж собою являє оце сердите дівча. Він іде позад неї й дивиться їй у спину. Вулиці вже встигли наповнитися гомоном, рухом людей, що штовхаються, спішать, намагаючись перегнати одне одного. Дівчині кілька разів переходили дорогу, їй доводилось зупинятись, або обминати людей. Тоді Анатоль ставав збоку й дивився на гарненьке з гострим підборіддям лице.

Дівчина вибирала собі путь, і Анатолеві лишалось дивитися на спину, плечі, ноги… Він навіть прочитав дещо на шматку газети, в якому був замотаний пакуночок. Найбільше Анатоля приваблювали стегна й литки, що принадно здригувалися. Коротенька байкова спідничка, пофарбована в чорне, була наче в плямах, на ній висіли дві біленькі й одна жовтенька ниточки. Зелена баядерка згиналась у стані в кілька складок і оддувалася на стегнах. Сталевого кольору панчохи вже поторочені, й видно було дві плямочки тіла на литках. Анатоль дивився на це все без кінця і наче звик, наче все оце йому таке знайоме й близьке, і сама дівчина давно знайома. Ба, навіть її голос він уже десь чув: «Обережніш!» Так, це вона сказала йому вже колись оце саме слово, й отак само він колись уже йшов за нею.

Він пройшов уже кварталів із десять, але ще йде. Будь-що-будь, але він мусить знати, що вона за одна. І тільки він подумав про те, що він ладен іти за нею хтозна-куди, як дівчина зупинилась біля панчішної фабрики. І так зупинилась, що Анатоль од несподіванки ткнувся носом їй у потилицю. Вона знову обернулась, але цим разом не зозла, а здивовано. Заговорила до подруги, що стояла в дверях. Подруга назвала її Зіною. Чудово. Щоб не зрадитись, Анатоль пройшов далі, мов йому туди саме і треба йти. На дорозі зупинився, записав адресу панчішної фабрики та ім'я дівчини і поїхав на посаду, бо сонце було вже високо.

V

— Я ж сама можу попрати білизну, Толю.

— Ні, Галю… я однесу до пральні… Я мушу однести білизну до пральні, — сказав Анатоль, загортаючи білизну в газету.

— Не розумію. Нащо тобі до пральні, як я пратиму своє та заразом і твоє… от дурненький!

— Ах, Галино… я хочу до пральні…

Галя розгнівалась.

— Та звісно. Куди ж там, хіба ж я так поперу, як у пральні? Неси вже, неси.

— Ти, Галю, нічого не розумієш… ти вмієш гарно прати, може, ще краще, ніж у пральні, але…

— Але що?

— Не скажу… опісля… — Анатоль усміхнувся.

— Та скажи тепер… А, зрозуміла! Можеш мене не соромитись. Дівчину зобачив, га?

Анатоль лише усміхнувся, обмотуючи шпагатом пакунок.

— Тоді так. От порося. — Це вона в Василя перейняла це слово.

— Ну, до побачення, Меланю. — Анатоль простягнув дитині руку. Вона гралася кубиками, радісно подивилась на Анатоля і подала йому ручку.

— Скажи ж дяді до побачення! — умовляла Галя, лежачи на канапі. — Скажи, а то дядя цукерки не купить.

— Пабаценя, пабаценя, — замахала дитина руками. Анатоль поцілував їй ручку й вийшов.

У пральні Анатоль пізнав ту саму дівчину, що йшла сквериком. Вона приймала білизну й видавала квитанції, що й коли прийнято.

— Будь ласка, прийміть білизну. — Дівчина розгорнула пакунок, порахувала, щось записала собі в книжку, подала Анатолеві квитка, звеліла прийти через кілька днів і зараз же повернулась до другого чоловіка, що тримав великого білого вузла. Анатоль намагався щось сказати дівчині, він міг би з нею перекинутись словами, але оцей «тип»… Вона навіть усміхнулась до нього. Знайомий або частий відвідувач, — подумав Анатоль.

— Швиденько, Ксеню, бо я спішу, — сказав «тип». Ага, значить, «Ксеня», потім він «спішить». Можна трохи почекати, а тоді дещо й побалакати з дівчиною. Але Анатоль здав білизну, одержав квитанцію, і йому нічого тут робити. Дівчина поводиться так, наче він, Анатоль, давно пішов, і ось-ось помітить його й скаже: ви ще досі не пішли? Щоб якось згаяти час, Анатоль став ритися в своєму портмоне, ніяк «чогось» не найде.

Нарешті чоловік узяв квитанцію і вийшов. Анатоль роззявив рота, хотів щось сказати дівчині, як зайшов «другий», і йому лишилося лише заховати портмоне, кинути дівчині «до побачення» і вийти. Дівчина ввічливо відповіла: «Всього доброго». Анатоль записав до блокнота «Ксеня» й пішов снідати до церобкоопської[47] їдальні.

Оглянув усі столики, придивився до всіх подавальниць, а дівчини з голубими очима не було. Він двічі виходив з їдальні, дивився вивіску, заходив і ще, й ще придивлявсь до подавальниць — нема. А як іще раз вийшов на вулицю й придивився краще до вивіски, то переконався, що це не та їдальня. Пройшов кварталів зо три й побачив ту їдальню, що йому треба. Безперечно, це та, що йому треба. Он і ті фікуси у вікні, і меню, написане синім олівцем. Увійшов. Так. Це та їдальня. Одна кімната праворуч, друга ліворуч. Та кімната, що ліворуч, трохи вниз, власне, підлога нижче на півметра. З кухні вийшла голубоока дівчина, усміхнулась до Анатоля.

— Давайте ваш квиток, — сказала вона йому. Квитка він ще не брав. Він і не знав, що треба брати квиток, що треба ставати в чергу. Та ось тепер якраз черги немає. Він узяв квиточок на сніданок і сів. Але тепер підійшла друга подавальниця, та ще й не цікава. Він мусив дати їй квитка. Голубоока пройшла повз нього з тарілкою і спитала, чи йому подають. Він відповів, що вже подають, одверто усміхнувся їй.

Так Анатоль став постійним відвідувачем цієї їдальні.

На посаді його Явтух зустрів неприхильно. Навіть сказав «товаришу», коли завжди казав «слухайте, Толю».

— Ви, товаришу, нівроку запізнюєтесь. Беріть папірці та розносьте.

Дама в чорному з широким декольте взяла якогось папірця, підійшла з ним до Анатоля, вже хотіла дати йому, але спершу уважно прочитала, потім одійшла на своє місце. Потім устала, зайшла з ним до кабінету завідувача, звеліла Анатолеві почекати, потім вийшла, знову прочитала папірець, придушила його промокашкою й подала Анатолеві.

Він бере подертого загального зошита з облізлою жовтою палітуркою і йде розносити папірці до установ.

VI

— Що в нас сьогодні за день? — питає Василь Анатоля, набиваючи цигарки.

— Субота.

— Субота. Чудово. Значить, субота. Так-с. Куди б же це його шкварнуть?

— Та давай з досади в кінушку… — пропонував Анатоль.

— Кажеш, у кінушку? — не одриваючи очей од цигарок, бурмотів Василь. — Так, так. Так ти кажеш у кінушку? Воно б оце випить не завадило б. Ну, та можна і в кінушку, як у кіно, то й у кіно.

Анатоль узяв зі столу роблену Василем цигарку й засміявся.

— Що це ти, Васильку, так розбалакався?

Василь устромив у зуби цигарку, запалив її і весело подивився на Анатоля.

— По-твоєму, плакати? Як у кіно, то й у кіно. Ну алемпрі[48]! Одягайсь! — Він, жартуючи, потряс Анатоля за плечі. — Так ти кажеш, у кіно? Можна і в кіно! Що там ставиться?

Анатоль подивився в газету й сказав:

— «Багдадський вор».

Василь ляснув у долоні.

— Чудово! Давай на ворів подивимось! Люблю на ворів дивитися! «Птицы небесные не сеють, не жнут і добре живуть»[49].

Сказавши це, він підійшов до дзеркала, пересуваючи цигарку з одного куточка губ у другий.

— Парнішка ж я нічого, га, Толю? Подивись. От якби не вилиці та не таке вже гостре підборіддя. Як ти гадаєш?

— Та вилиці й подборіддя якраз, по-мойому, в тебе й не погані, а навпаки.

— Ну, очі в мене, — продовжував Василь, — як в удава. Дивись: сіро-жовті, настирливі.

Анатоль погоджується.

— Та це правда. В тебе сильні очі. Ти можеш примусити…

Василеві це сподобалось, і він із більшим запалом про себе говорив:

— А от брови в мене дугами. Я оце тільки придивився. В мене дугами брови, Толю! — Потім він скинув сірого костюма й вийняв із гардероба чорного. До білої сорочки він причепив темно-синього метелика. Потім одяг костюма, сірого капелюха, взяв під пахву стек, заклав руки в кишені й, оглядаючи себе в дзеркало, сказав:

— «В своей стране я словно иностранец»[50]. Хай тільки яка стерва скаже, що я не герой… А ти, Толю, не гордись і не комизись та одягай мого сірого костюма. Якщо хочеш. Я його недавно купив… Він іще майже новий… А на твої литки в мене є жовті халяви-бутилочки й сірий, власне, рябий, махнатий, з великим козирком картуз… о!

Анатоль усміхнувся й перед дзеркалом став одягатись. Він був вищий од Василя, й костюм був для нього закороткий. Але байдуже. Йому пасує картуз, «бутилочки»… У нього лице акуратніше, ніж у Василя. Над рівним носом і глибокими карими очима — чорні тоненькі брови, м'який овал підборіддя й виразні молоді губи. Він зовсім не нагадував селянина, особливо в цьому убранні.

Хлопці позапалювали цигарки й намірилися йти, коли це відчинилися двері: Галя. Вона артистично зупинилась коло порога, лукаво повела очима по кімнаті й розвела руками.

— Чорт би вас забрав, — сказала вона, — які ж ви гарні, як же я вас розцілую обох, мої поросята… — І вона кинулась на Анатоля, цілуючи його в лоб, у щоки. Потім до Василя. Вкусила його за губу й вухо. Той крикнув, узяв її на оберемок, як важку подушку, й кинув у ліжко. Вона лишилась у ньому лежати, перестала сміятись, наче нічого й не було. Наче так треба.

— Куди це ви зібрались?

— Розважатися, — сказав Василь, здуваючи попіл із цигарки. — Хочеш у кінушку піти? Ходім з нами.

Вона нічого не відповіла, в думці вже була згодна. Обняла за стан Анатоля, що сидів скраєчку біля неї на ліжку.

— А знаєш, Василю, мій брат закоханий.

Василь роблено здивувався, витріщивши очі, а Толя усміхнувся.

— Ти? — питав здивовано Василь. — Ти, порося, закохався? І не каже. В кого ж це ти?

— Та киньте, — махнув рукою Анатоль і встав. — Краще ходімте.

— Ні, в кого ти закохався? — питав Василь.

— Та не закохався, так просто… ну, для розваги.

— А ти знаєш, Толю, до чого можуть довести ці розваги?

— Ну, а хоч би й знав, то, по-твоєму, кохати не треба? — сказав за Анатоля Василь. — Але ж ходімте.

Він підійшов до Галі, обняв її й поставив на ноги. Та крикнула.

— Та й лоскочешся ти, порося. Ну, ходімте. — Погасили електрику і з реготом, із шумом вийшли на вулицю. На вулиці в Галі попсувався настрій. Зустріли Явтуха.

— Я прийшов, тебе нема. Де ж це, думаю, вона? І якось прийшло в голову: може, пішла брата одвідати?

Всі відчули Явтухову нещирість, але ніби не помітили й так само нещиро запропонували йому йти з ними в кіно. Йшли всю дорогу мовчки, і як уже доходили до кіна, Галя сказала:

— Я, знаєте, я вертаюсь. Не піду в кіно. Голова розболілась. — І вона взялась руками за голову. — Потім я оце лише кинулась, я ж по-домашньому одягнена. — А одягнена вона була в тій чорній спідниці і в голубій блузі, що подобається Василеві.

Хлопці довго умовляли її йти.

— Ні, вона не піде, — підтримував її Явтух, узяв під руку й повів назад, але вона випростувала руку і йшла сама.

Біля кіна в Анатоля тьохнуло серце. У черзі за квитками він побачив Зіну, що з панчішної фабрики.

— Василю, он моя любов.

Василь пильно подивився на дівчину.

— Познайом, — сказав Василь.

— Сам не знайомий. Чорт його зна, яким робом до неї приступити. Подобається вона мені. І, наскільки мені відомо, вона зла. — Анатоль розповів Василеві історію його зустрічі з Зіною.

— Ну, так що ж ти гадаєш робити?

— Не знаю, Василю. Прямо-таки не знаю. Пороху не вистачить. А подобається вона мені. Ти подивись на оті лакові кружалля очей, на оте міцне тіло в стегнах, у литках. Як пишно ворушиться кохточка од зітхання.

— Ну, підійди й скажи їй що-небудь. Скажи їй, що ти її десь бачив, спитай, чи вона харківська, як ні, то часом чи не з міста… Ну, придумаєш там яке-небудь місто. Якщо вона й до цього всього не має ніякого відношення, то скажи просто, що вона тобі подобається і ти примушений вжити оцих, мовляв, затасканих, пережованих заходів до знайомства з нею.

— Ні, Василю, не можу. Не піду.

— Хочеш, я підійду?

— Ти справді? — спитав Анатоль.

— Справді.

— Ану!

І Василь підійшов. Василь із Зіною став розмовляти, а Анатолеві аж дух забиває од такої несподіванки. От чорт отой Василь, от молодець. О, про нього, про Анатоля, щось балакають, бо Зіна глянула на нього, та глянула й та, що була з Зіною. Василь сказав щось смішне, обоє зареготали. Взяли квитки. Василь теж узяв разом із ними, подав Анатолеві квитка, шепнув, що все гаразд, узяв під руки обох дівчат і пішов із ними до фойє. Веселі такі. Анатоль сів сам собі, сидить і на дівчат зиркає. Зіна в білій шовковій блузці з червоною трояндою на грудях, і од троянди червона тінь легко помітна на блузі навколо неї. А коли Зіна нагинається нюхати троянду, то така сама од неї гаряча тінь лягає їй на щоку. На спині видно ґудзика од ліфчика й мереживо комбіне. Чорна коса м'яко й гладенько заплетена та перекинута на груди. Вона тримає голову на грудях, грається бантиком у косі й зрідка блимає на Анатоля. Її подруга вища від неї на голову, в зеленому трикотажному костюмі, сама тонка, лише литки, обтягнені жовтими фільдеперсовими панчохами, товсто випирали й здригували. Дівчина тримала в руці чорну лакову торбинку й часто оглядала свої нові гостроносі жовті пантофлі. Обидві дівчини то реготали, то змовкали, самі нічого не балакали — слухали Василя й ліниво оглядали фойє, наче вперше його побачили. Анатолеві хотілось, щоб Василь уже йшов до нього, але Василь не йшов. І довго ще так ходили, та почувся дзвіночок і фойє стало порожнє. Василь підійшов до Анатоля й сказав:

— Буза, ще й ламається. Каже, нащо він мені. В мене, каже, муж є. Бреше. Ніякого мужа в неї нема. Плюнь на ню, Толю…

Толя мовчав і на картину майже не дивився.

VII

Анатоль пішов до хімічної пральні по білизну. Ксеня взяла в нього квитанцію, порахувала його білизну й подала. Анатоль хотів із нею заговорити, але поруч неї сидів якийсь хлопець у сірій сорочці з кімом на грудях і занотовував щось у книгу олівцем.

— Ти ж, Ксеню, не барись, — сказав він, кінчивши писати. — Приходь завчасно обідати, а тоді підемо до театру, я роздобув квитки.

Почувши таке, Анатоль узяв білизну й пішов. Він вирішив назавжди викинути Ксеню з голови, навіть витяг блокнота й викреслив її ім’я. Йому було сумно. Пішов снідати до їдальні Церобкоопу. Голубоока зразу підійшла до нього й сказала:

— Що вам?.. А ви сумний сьогодні…

— Сядьте… — сказав Анатоль.

— Ой, ні… мені не можна…

— Як вас звати? — насмілився Анатоль.

— Якщо це так потрібно: Антоніною… Ну, кажіть швидче, що вам давати?

— «Любві немножко», — жартуючи сказав Анатоль.

— А йдіть собі.

Антоніна побігла. Підійшла друга подавальниця.

— Що вам?

— Я… мені… я ще не вибирав. — І став пильно розглядати меню. Але подавальниця стояла біля нього й чекала, поки він вибере. Чоловік із другого столика подав їй чека, й вона пішла. Анатоль вийняв паперу й став писати листа до Зіни з панчішної фабрики. Він перший раз у житті бачив таку красуню. Вона ранила йому серце, й загоїти може тільки вона, Зіна. Хай вона не буде така жорстока й загоїть його рану. Він її кохає ніжно, й узагалі він кохає перший раз у житті. Перший раз і останній. Хай вона скаже, де вони можуть зустрітися й побалакати.

Анатоль запечатав конверта й написав адресу. Підійшла голубоока Антоніна.

— Ну, вже надумали? А то своїй «баришні» написали?

— Ні, не баришні. Нема в мене баришні.

— Вигадуєте.

— Слово.

— Ану дайте, прочитаю.

— Нецікаво, це я братові пишу.

— Ну, як братові, то чого ж не даєте прочитати?

— Та вже запечатано.

— Не даєте — значить, баришні. Ну, кажіть, що вам подати?

Антоніна ввесь час сміється. Нарешті Анатоль каже, що йому подати, снідає і йде. Дорогою він заходить до панчішної фабрики. На дверях стоїть дівчина в червоній хустці.

— Ви Зіну знаєте? — питає її Анатоль.

— А чому ж не знати, — байдуже сказала дівчина, дивлячись через голову Анатоля на вулицю.

— Ви не зможете передати їй одного листа?

— А чому ж не передати? — так само байдуже сказала дівчина.

— Так ось нате, будь ласка, й велике вам спасибі.

Дівчина взяла листа й зникла. Анатоль сідає на трамвай і їде на посаду.

Явтух зігнувся своєю довгою постаттю над столом, уткнувши маленького носика в папери, ні на кого не дивиться й бурчить:

— Нате ось оці конверти… чекайте, оці папірці понесіть до Ніни Хведорівни (це дама в чорному), хай зареєструє. Та не баріться, товаришу. Сьогодні треба порозносити. А то ви, товаришу, десь там ходите…

Дама в чорному сама підійшла до Явтуха. Взяла папірці, йде до свого столу й на ходу читає. Зареєструвала й знов, читаючи папірці, йде до зава. Потім виходить од зава, дає папірці Анатолеві, а той кладе конверти до папки та йде до установ.

VIII

Одного разу Анатоль прийшов з посади й аж злякався од несподіванки. Вдома на нього чекала Оляна.

Він привітався з нею, роблено усміхнувся й кинув на стола свого загального зошита. Біля порога стояли глечики од молока. Оляна поглядала на них, наче соромлячись, і так само оглядала себе. На ній була велика біла хустка, що Оляна її навмисне згорнула з голови на плечі, показавши свою гладеньку зализану зачіску з виразним проділом посередині. Довга, біла в синіх кружалках спідниця й на руці мідний із зеленим камінцем перстень. Оляна зачервонілась і сказала, зупинившись поглядом на глечиках:

— Оце приносила до міста молоко, згадала про тебе й зайшла, не лаєшся?

— От тобі й на. Навпаки. Дуже радий, що зайшла. Розповідай, що нового? Василю, дай цигарку… Або пробач… я сам зроблю. Ти не палиш цигарок, Олянко?

Оляна засміялась. Червоне товсте лице розлізлось од радості, розпливлося. Вона взяла носову хустку й затулила нею рота, щоб не зареготати вголос. Вона була дуже рада, що Анатоль хоч це сказав. Він ніколи, бувши з нею вкупі, не був веселий, не жартував, хоч вона намагалась звеселити його всім своїм єством, поводженням, рухами, очима й мовою.

— Ти, Толю, ще й жартувати вмієш? Чого ти з мене глузуєш? Невже не знаєш, що я не палю? — А самій хотілося, щоб він іще щось сказав таке, що стосується її.

— Так-так, — проказав Василь, лежачи в ліжку з цигаркою в зубах. Оляна, почувши це, замріялась. Нижня губа трохи одкопилилась. Потім підвела голову й глянула на Анатоля, що сидів у червоному кріслі та, закинувши ногу на ногу й прищуливши очі, дивився на неї крізь цигарковий дим.

— Ти ще не женився, Толю? — спитала вона його.

— Ще не здурів.

І Оляні знов нема що казати.

— Так-так, — знов пробурмотів Василь, кинувши недокурка в попільничку, — бачу я, що вам не балакається. Що сьогодні за день?

— Понеділок, — поспішила Оляна і з якоюсь тривогою й ніби винувато подивилась на Василя… Тоді Анатоль крадькома оглянув їх обох.

— Ти вже давно на мене чекаєш? — спитав Анатоль Оляну.

— Давненько, — сказала, глянула на Василя й зачервонілась. Василь одяг на ноги фільдеперсові смужчаті шкарпетки, загнуздав їх підв'язками, встромив ноги в жовті гостроносі черевики й устав. Потім одягся, кинув на голову капелюха, взяв стек під пахву й, радісно уклонившись Оляні та Анатолеві, вийшов із кімнати. Анатоль присів ближче до Оляни, й вона благально, доброзичливо подивилась йому в вічі. Анатоль відчув на собі її прихильність і обняв її легенько за стан. Вона пригорнулась до нього, все дивлячись йому в вічі. Її очі щось чекали. Ось-ось Анатоль щось скаже, ось він щось спитає. Олянині очі наповнились росою, вона впала йому на груди й тільки зуміла вимовити:

— Толю!..

Толя прийняв її голову й байдуже сказав:

— Скажи мені, Оляно, як тобі подобається Василь?

Оляна, як опарена, схопилась, узяла глечики й вибігла з кімнати.

IX

Якось одного разу, нічого не сказавши, Василь зник. О, цей Василь. Як уже що йому заманеться — край… Оце вже десь гостює. Він такий, що його можна поважати: і розвеселить, і заговорить, і вмовить, і що хочете. Сумно стало Анатолеві без Василя. Ото тільки й радості, й розваги, що піде в їдальню й побачить Антоніну. Тісно йому розмовляти з нею в їдальні. Він запропонував їй піти з ним куди-небудь. До кіна, чи що. «А чого ж, можна», — сказала Антоніна. І оце треба їхати до батька та роздобути грошей, бо з дівчиною без грошей ніяково. Анатоль замкнув кімнату й намірився йти. Його зупинив листоноша. Розірвав конверта. Серце йому затьохкало:

«Відчепіться від мене. Викиньте з голови. І не вигадуйте, й не уявляйте собі. Не подобаєтесь ви мені, от і все. Зіна».

Анатоль зціпив зуби. Хотів порвати на шматочки листа, але тільки ніжно притулив його до грудей, до серця, поклав у кишеню й пішов на потяг.

В Куряжі він зайшов насамперед до батькової крамниці. Роблено привітний до батька, він розпитував, як там удома, чи всі здорові. Батько балакав неохоче, погладжуючи своєю широкою порепаною долонею поплутану бороду, топтався, як ведмідь, за стійкою й більше балакав із покупцями. Коли він балакає з покупцями, то робиться влесливий та вдячний, наче йому покупець жменями щастя сипле. Іноді докоряв покупця, що той колись зайшов до церобкоопської крамниці. В розмові часто Бога згадує. Коли покупець одходить, він хмурнішає й на Анатоля не дивиться, лише часом спідлоба блимає.

— Маєш должность? — спитав батько Анатоля і нагнувся у куток, налити хлопчикові гасу, поблискуючи червоними складками товстючої шиї. Анатоль сказав, що має посаду, та ще й добру.

— Скільки платять?

Анатоль збрехав:

— Та зараз вісімдесят, а потім набавлять.

Батько оддав хлопчикові гас і повеселішав.

— Та це нічого. Вісімдесят карбованців щомісяця. А ще, кажеш, і набавлять?

— Обов’язково набавлять.

— А не знаєш скільки?

— Певне, карбованців шістдесят. Цебто буду отримувати сто сорок карбованців.

— Так, це нічого. Гм… бач воно як…

Лице в Карпа зробилося ще червоніше, а очі заблищали.

— А я гадав, що ти там байдикуєш… Ти обідав?

— Ні.

— То йди мерщій додому, там, здається, ще не обідали.

Анатоль пішов. На подвір’ї його зустріла Хведоська. Вона прала в балії білизну. Стояла до Анатоля спиною, підтикала всі спідниці, які тільки на ній були, й від того на спині був величезний горб.

До Анатоля Гривко прожогом кинувся з будки, стрибав, рвався з ланцюга, радісно гавкав, сміявся очима, тоді сів на задні лапи, махаючи хвостом, і аж облизувався од заздрості, що Хведоська так близько біля Анатоля.

— А ми оце з Оляною думали в неділю до тебе поїхати, Толю. — В Хведоськи лице аж горіло од праці, коса була трохи вогка, у милінні. Вона втерла рукавом, засуканим вище ліктя, спітніле лице, усміхнулась і сказала:

— Ти знаєш, Толю… Оляна тебе кохає… Ой, як вона тебе кохає. Мені аж ніяково. Я, мабуть, соромилась би так побиватись.

Анатоль відповів на це лише усмішкою, бринькнув Хведоську пальцем по губах і сказав:

— Мати вдома?

— Вдома.

І знов почала прати білизну. Анатоль увійшов до хати. Коло порога в сірій вогкій пітьмі стоїть цебер із помиями, збоку в кутку — кочерги, лопати, якесь паліччя, віхті. Коло печі купа цегли з кізяків і в’язка хворосту з лісу. На печі й на ліжку жужмом старе лахміття. На ліжку в лахмітті позіхає, зігнувся в дугу сивий кіт, а на долівці посеред хати стоять ночви з висівками, а над ночвами зігнулась тонка, довга постать матері й колотить ці висівки.

— О, гість прийшов! — зраділа мати. Так і застигла з ополоником у руці, піднявши його врівень із плечима, а висівки з ополоника капають у ночви.

— А ми думали, що ти вже не прийдеш. Сідай, боже ж ти мій. А тобі наче й живеться нічого, і вигляд у тебе гарний. А це що за костюмчик? Це твій? — Вона полапала костюм рукою.

— Це товариша мого. Він його мені дав.

— Дав? — здивувалася мати.

— Подарував.

— Подарував… дивись ти… а матеріал наче гарний. Проходь. Ти їв що-небудь?

— Ні.

— Я ось зараз.

Вона помила руки й вийшла надвір. Анатоль сів до столу. Половина стола була не заслана, тут на поколупаних, вишкрібаних дошках сушилась локша. На другій половині стола лежала жужмом скатерка, на ній пилом прибита Біблія. Горіла лампадка. Лампадка ця горить щодня, олива недорога, а все ж таки «спасеніє».

— Хведосько! Хведосько-о-о! — гукала на подвір’ї мати.

— Іду-уу! За-а-раз! — глухіше було чути Хведоську з вулиці. А згодом було чути ближче невиразну розмову.

— Та йди вже, йди, шерепо, обідати, — казала мати і ввійшла до хати. Як уже страва стояла на столі, до хати ввійшла Хведоська, а за нею Оляна.

— Драстуйте! — соромлячись і червоніючи, промовила Оляна й подала руку Анатолеві. Той усміхнувся й трохи підвівся, вітаючись із нею. Вона причепурилась, Анатоль це помітив. На ній була довга рясна сатинова спідниця й голуба перкалева з напуском блузка з біленьким одкоченим комірцем. Дві коси зв’язані ззаду докупи. Від виразного проділу на голові довгасте чоло здавалося більшим, лице — повнішим. Вона сиділа з хусточкою в руці, тримала руки в пелені й зиркала то на Анатоля, то до печі. Коло печі поралась мати. Оляна схоплюється, підбігла до печі, щось погомоніла з матір’ю, з чого Анатоль почув Олянине: «Я сама». Після цього мати вийшла надвір, а страву на стіл подавала Оляна. Хведоська весело усміхалася в ложку й зиркала оченятами.

— Оляно! — сказала Хведоська.

— Га?

— Давай Тольку оженимо.

Та не знала зопалу, що сказати, а таки вимовила, сьорбаючи борщ:

— Давай.

Тут би пішла розмова, та в сінях почулось важке човгання чобіт.

— Щоб я вмерла, батько йде, — сказала Хведоська. І справді, до хати ввійшов напідпитку Карпо.

— О-о-о! — протяг він. — Я ж так і знав, діточки мої… — Потім перехрестився. — Я ж з тобою, синку, й не вітався як слід, прости мені, — він поцілував Анатоля, — і тебе, дочко, давно не бачив — і поцілував Оляну. Їй це надміру подобалось. Вона встала, допомогла Карпові стягнути засмальцьованого фартуха, й Карпо лишився в жилетці.

— Ви б лягли, — пропонувала Оляна Карпові, і Карпові подобалась Олянина ввічливість.

— Ні, ні, дочко. Я ще з синочком по чарці вип'ю. Я його давно не бачив. Мотре! — гукнув на стару.

— Нащо ви гукаєте? — спитала Хведоська.

— Треба послати.

— Так ось ми з Оляною підемо.

— І то правда. Тільки мерщій! — Дівчата взяли гроші й побігли.

— Ну, синочку, розказуй.

Карпо ліниво сів, погладив бороду й сперся на ліктя.

— Нічого, тату. Працюю собі, заробляю гроші.

— Заробляй, сину. Гроші завжди згодяться… А це ж на тобі що? — Він рукою лапнув за костюма.

— Це мені товариш мій подарував.

Карпо аж прицмокнув.

— Прямо-таки подарував… гм. Видно, заможненький. Ще й добрий костюмчик. Ти так колись заглянь із ним до нас. Видно, порядний чолов'яга. Гм… Подарувати такого костюма… це ж гроші. Гм… Ну, а як там Галя?

— Нічого. Живуть собі. Вередує вона трохи.

— Так. Ну, а він не зобіжає її?

— Вона на ньому верхи їздить.

— Ось як. Ну, хай їздить. А от тобі не дай бог така.

Анатоль тільки гордо усміхнувся, мовляв, він не з таких. А Карпо продовжує.

— Якби взяв таку овечку, як Оляна, то ця буде тобі ноги мити й ту воду пити. І таки, як не кажи, дівча заможненьке. Нам до них не зрівнятись. Будеш хазяїном. О, про вовка помовка, а він і тут.

— Нас два вовки, — сказала Оляна, — цікаво, про якого йшла розмова. — Звичайно, Оляні дуже хотілося, щоб розмова йшла про неї.

— Та про того вовка, — сказав Карпо, — що здобич у руці тримає.

В Оляни заіскрились очі. Вона тримала в руці пляшку. Карпо поналивав чарки й гукнув Мотрю. Вона взяла чарку й спитала, за чиє здоров'я пити.

— Та за чиє ж, як не за гостей, — і показав на Анатоля та Оляну.

— Ну, жилаєм всього харошого, — та й проказала ціле оповідання побажань. Нарешті випив Анатоль, та так по-геройському, що батьки переглянулись.

— Та він у нас нівроку, хвалити Бога, — сказала стара.

— Вісімдесят рублів на місяць одержує, а скоро буде одержувать сто сорок карбованців, — сказав Карпо. Анатоль став іще більше собою пишатися і вже сам вірив у те, що про нього кажуть. Тим часом Карпо налив Оляні. Та засоромилась, затулила руками лице.

— Ой, дядю, я ж ніколи не пила.

— Та пий, дурна, — підтримувала Хведоська, що сперлася ліктями на дерев'яне ліжко й дивилася до столу. Оляна боязно протягнула руку до чарки, дивлячись на неї спідлоба, тоді швидко хильнула, а решту бризнула через голову на стелю, й там вималювався не то півник, не то собака.

— Тобою, Оляно, лише пишатись, — сказала Мотря. — Диви, Карпе, як вони обоє п’ють.

А Карпо тим часом подав чарку Хведосьці.

— Не хочу… — А очі блищать. Вона дивиться з цікавістю на чарку. — Не хочу, — сказала ще раз, узяла, вихилила її так само, як Оляна, змахнула решту на стелю.

— Ну, а як же, Толю, в городі? — почав Карпо.

— Та нічого.

— Біда. Одне горе та й годі, сину: беруть і беруть, щоб їх за печінки брало.

Потім звернувся до Оляни.

— Скільки твій батько цей раз продналогу заплатив?

— Сімсот карбованців, — одказала Оляна.

— О, чув, сину? От шкуродьори. От анцихристи. Отож і мені. Давай і давай. Життя немає. Робиш, як проклятий, так ніхто й не бачить. Помолитися ніколи, так цього, бач, не вчитують. — Карпо рукою махнув коло носа, зігнав муху і ще дужче викрикнув. — А повези продати що, так за безцінь оддаєш, — знов зігнав муху, — зате в них не докупишся. Кинься купити чоботи, одежі, — знов зігнав муху, — то здеруть із тебе в три шкури, а повези картоплі, — муха не покидає носа, — або пш… та бісової душі муха, де ти в чорта взялася. — А муха знов сіла на носа. — Ну, не гріх? — Карпо встав і махнув коло носа рукою. — Н-н-нечиста сила. — Нарешті муха одлетіла від носа й сіла Анатолеві на руку. Дівчата пирснули зо сміху. Засміявся й батько.

— Та воно якби дешево, — сказала Мотря, — то якось би й жили. Тільки й нашого, що немає.

— Та наше-то дешево, а їхнє… — злився Карпо. Анатоль прицілився до мухи, що сиділа в нього на руці, махнув рукою, муха злетіла й сіла Карпові на вухо.

— Так от ув'язла, нечистий дух, — махнув Карпо рукою. Муха сіла на хліб, і її піймала Хведоська.

— Кинь її, доцю, та й роздуши, — крикнув Карпо, — то камуністка. Бач, як липла. Тож хотіла кров нашу пить. — Карпо важко зітхнув і сперся на лікоть. А коли горілку допито і в хаті засвічено лампу, Карпо ліг із чобітьми на ліжко, спиною догори, і зразу захріп. Хведоська з матір'ю порались по хазяйству, а Анатоль з Оляною пішов на вулицю.

Аж перед світом прийшов Анатоль із вулиці й уклався в клуні. Заснути не міг. Він і досі відчував теплоту Оляниної прихильності до нього, йому вчувався її закоханий шепіт… Ось і зараз іще відчував її теплу в сльозах щоку й м'які груди, якими вона тулилась до нього. Але разом із цим і Василь на думці. Василь признався йому, що мав Оляну того ж дня, як вона відвідала Анатоля.

А хоча б не було нічого в Оляни з Василем, то одружитися з нею він міг би хіба тільки з жалю до неї, а не з кохання. А може, простити й це і одружитися на радість батькам?… Їм же так хочеться, щоб він, Анатоль, одружився з Оляною. І лише він це подумав, як в уяві його стали гарненькі личка Зіни з панчішної й Антоніни, що в їдальні. Мигнуло й лице Ксені, але зараз же зникло. Анатоль не міг заснути. Думки плуталися в голові, як дротяний клубок. Та ще й Гривко не вгаває. Щось тривожно й завзято він гавкає і на город рветься. Анатоль пішов до Гривка. Зобачивши його, Гривко ще завзятіше став гавкати й побіг прямо до станції. Коло станції крики, метушня, по насипу багато людей метушиться. Анатоль вернувся до клуні і вклався спати, але Гривко непокоїв його. То підбіжить до клуні, то побіжить кудись на город і завзято гавкає. Тоді Анатоль замкнув двері на дерев'яного засува й пірнув у пахуче сіно, щоб не чути собачого гавкоту. Стомившись розплутуванням своїх думок, заснув.

Прокинувся чомусь дуже рано. Світло ранку продиралось у щілини клуні й малювало зайчики, і вже можна було розпізнати в клуні діжки, поламаного воза, купу полови тощо. Коли Анатоль вийшов із клуні, Гривко прожогом побіг на город і зупинився біля куща лози, що над ровом. Анатоль підійшов до куща, розгорнув його й побачив там портфеля. Йому згадалася метушня біля станції. Відкривши портфеля, він сторопів. Тут були різні папери й пачками червінці по одному й по три. Він схопив червінці, понапихав у пазуху, в кишені, портфеля залишив у кущі й побіг до хати. Гривко вже не так люто гавкав, стрибав біля Анатоля, наче радів із його знахідки. Анатоль задихався, зблід. В очах йому то жовтіло, то темніло, у вухах дзвеніло. Він побіг до клуні, замкнувся в ній, хотів порахувати гроші, але раптом здогадався, що тут у щілину хтось може побачити, і як він це подумав, йому вже здалося, що до клуні од станції біжить цілий натовп. Він чує голоси на вулиці, вже одчиняють ворота й кричать. Сюди, сюди, він у клуні! Але це йому лише вчувалось. Серце йому важко стукало і шуміло в голові. Він вийшов із клуні. На подвір'ї нікого немає. До нього прибіг Гривко й ласкаво махав хвостом та стрибав йому на коліна. Але Анатоль ніяк нічого не розумів. То йому здавалося, що ось зараз хтось прибіжить і забере в нього гроші, то йому здавалося, що це просто все сниться; і він укусив себе за пальця. Ні, це не сон. Це гроші хтось приховав. Адже ж він, Анатоль, чув, як довго на станції стояв потяг і люди кричали, гомоніли, обшукували щось по насипі. Безперечно злодій украв портфеля й, боячись, щоб не зловили, тимчасово заховав портфеля в кущі. Та не вдалося йому. Анатолеві стало трохи легше. Але треба порахувати гроші й сховати. Взяти трохи собі, а решту сховати і, як треба, — брати. Заховати можна в клуні або на горищі в сараї. І лише він це подумав, зараз же йому уявилося, що клуня горить… А сарай батькові заманулось розламати й зробити нового. Тут він і надибав гроші. А попадись гроші батькові, то він буде їх тримати до десятого покоління, а Анатолеві й на насіння не дасть. На горищі ховати не можна, в клуні так само. В ощадкасу! А як запитають, де взяв? Ні. І це небезпечно. А може, він збожеволів і тут немає ніяких грошей? Він потер руками лоба й пішов до хати. Але в хату не можна було йти. Хведоська глиною мазала долівку. Лазила коліньми по землі й шарувала замазаною ганчіркою, потім рівно замазувала, загладжувала рукою. А на спині гора спідниць, як і тоді, коли вона прала білизну.

— Хвесю, ти довго будеш мазати? — спитав Анатоль.

— Ні, а що? А ти якийсь чудний, Толю. Чого то ти за пазуху тримаєшся, наче богу молишся? — Вона засміялась.

— Та мені голова болить… я хотів… випити. — Хведоська трохи одкрила рота, дивилась задумано на Анатоля, не одриваючи од долівки руки. Тоді протягом, сумно сказала:

— Грошей немає, Толю… Батьки поїхали на базар. — І слово «гроші» наче вдарило його в скроню. Він аж задихався й насилу вимовив:

— У мене є.

— Є? — весело спитала Хведоська. — Тоді я зараз! — І швиденько зашарувала віхтем по долівці.

Помазавши, вона потрусила по хаті зеленою травицею з васильками й чебрецем, помила руки, переодяглась і сказала:

— Ну, давай. Піду.

Анатоль дав їй червінця. Вона витріщила очі.

— Тут десять рублів, Толю!

— Та бачиш же, що десять.

А тоді додав:

— Здачі не треба мені давати.

— А що? — з якоюсь тривогою спитала Хведоська.

— Візьмеш собі.

— Собі? — Її очі загорілись.

— Та собі ж. Іди швиденько, принеси мені горілки.

Хведося була така рада, що не знала, що робити й де подітись.

Вона зроду од батьків не мала цілого карбованця. Вона відчула до брата таку прихильність, що їй хотілось розцілувати його, але не сміла.

— Це я заховаю. Не скажу нікому… Щось куплю собі… Не кажи, Толю, мамі й татові.

— Не скажу. — І йому хотілося ще дати їй грошей, але подумав, що це може йому нашкодити. Хведоська побігла й незабаром принесла горілки. Випивши, він повеселішав.

— Іди сюди, Хвесю. — Та підійшла, він обійняв її за стан і зазирнув їй у вічі та й поцілував у чоло, чого ще не було ніколи. Вона засоромилась.

— А чого ти плачеш, Толю?

— Не знаю. Чогось радісно-радісно мені.

— Та хіба ж од радості плачуть? — наївно спитала Хведоська.

— Так. Плачуть і од радості. Мені так радісно, що я наче божеволію… я не божевільний, Хвесю?

— Господи… та ні ж.

— От спасибі, а я думав, що божеволію… Поїду до міста, зароблю грошей і куплю тобі, Хвесю, гарного подарунка.

— Дякую… А скоро Оляна прийде, Толю…

Але Толя встав, хитаючись.

— Оцю недопиту пляшку вип'єте вдвох із Оляною, а то я спізнюся. Мені треба… я спішу… А то на ще червінця та заховай.

— Тут три, Толю!..

— Чорт його бери… Ховай.

— Це ти мені?

— Тобі. Заховай та мовчи.

— Заховаю, спасибі… дякую.

Провела брата до станції, поцілувала й радісна, як ніколи, повернула до хати. Спіймала Гривка й прив’язала на ланцюг.

X

Василь іще не приїхав. Анатоль засвітив електрику, оглянув таємниче кімнату, заглянув під ліжко, під стола, під стільці, до гардероба, за трюмо заглянув, потім замкнув двері й вийняв гроші. Багато пачок. Його взяв острах. Він же не знає, коли прийде Василь. А може, він зараз зайде? Анатоль похапцем став ховати гроші. Він у дзеркало бачив себе: його очі гостро, жадібно блимали, а руки, довгі, з розчепіреними пальцями, згиналися й стискали пачки грошей. Він заховав гроші і підійшов до трюмо. Трохи схуд. Та він сьогодні забув умитися. Давно не брився, й лице було аж чорне. Синій самов’яз безладно скрутився й висів поверх жакета, що був застебнутий. Стало Анатолеві в цій кімнаті боязно. Він одяг Василевого капелюха, погасив електрику й вийшов на вулицю. І ось він іде вулицею, окутаний жовтим світлом електрики, синіми тінями і вечірньою прохолодою та гомоном вуличного натовпу. Йому хочеться швидко йти, але натовп перепиняє йому путь. Іноді доводиться зовсім стати й почекати, поки людина пройде. Але Анатоль не може стояти й хвилини. Йому ніколи. Замість того, щоб стояти, з нетерплячки він топчеться на одному місці, обманюючи сам себе, що йде. І ось тоді він якось зиркнув убік і побачив вивіску: готель «Рим». Він зайшов туди й узяв невеличку кімнатку. Але він не спав цілу ніч. Порахував гроші й дійшов висновку, що він має десять тисяч. Він одклав дві тисячі окремо й ліг спати. Але то був хворий сон, од якого розболілась голова: і віднімали в нього гроші, й ловили його, посадили до бупру та катували. Він прокидався, засинав знову й знову прокидався.

Вранці він обходив чимало крамниць, поки знайшов собі темно-синього шевйотового костюма й такого ж самого кольору суконного картуза. Крім цього, ще й жовтого портфеля, й такого ж кольору черевики. В портфель він наклав газет та журналів, щоб не був порожній, та й пішов до голярні.

Голяр попався йому якийсь затурканий. Крім того, що сам низенький і лисий та беззубий, він ще й дихав прямо в лице смердючим повітрям та намилив Анатолеві вуха й рота. Голяр багацько балакав, і це якось допомагало Анатолеві зносити тупу бритву.

Побрившись, він сідає в трамвай і їде до Галі. Проти нього сиділа молодиця з повними міцними ногами в жовтих панчохах. Анатоль уп'явся в них очима, ладен дивитися на них ввесь вік. Та недовго довелося цим розважатися. В трамвай всіли нові пасажири й затулили собою прекрасні повні ноги молодиці. Тоді Анатоль став розглядати свої черевики. Він перший раз у житті носить гостроносе взуття, й це дарує йому велику радість. Він приміряв свої черевики до черевиків сусіди й переконався, що його, Анатолеві, кращі. Потім оглянув людей, чи ніхто не помічає, що він любується своїми черевиками.

Галі не було вдома. Та це краще. Він забув купити їй та й дитині подарунки, і потім, він не вигадав, що їй сказати про гроші. Де він узяв їх? А що, як сказати, що виграв у лото, в більярд? Ні, він скаже їй, що виграв на облігації індустріальної позики. Але й це не годиться. Краще сказати їй, що він поступив на нову посаду, де має одержувати до двохсот п'ятдесяти карбованців на місяць, та ще й дали вперед за три місяці. З цим він вийшов, пішов до Церобкоопу, купив пляшку портвейну, коробку шоколаду та кілька метрів голубого шовку. Дитині він купив велику ляльку, що заплющує очі, і великого жовто-зеленого ведмедя. А що він довго не спав і стомився, то заснув зі своєю купівлею у Галі на канапі. Розбудив його плач дитини, яку тримав на руках Явтух. Явтух похмуро стояв із дитиною біля вікна, потім повернувся до Анатоля й сказав:

— Гм… що це за новості?

— Наприклад?

— Наприклад, що це за обновки?

Але Анатоль мовчки підійшов до Мелані й дав їй ляльку й ведмедика.

— О, диви, лялька, дивись, ведмедик, — радісно сказала Меланя. Та Явтух наче й не помітив цього подарунка.

— Що ж це все ж таки значить, і чому не являєтесь, товаришу, на посаду?

— Я поступив на другу посаду.

— А на яку ж саме?

Тут Анатоль затнувся. Він про це й не подумав, на яку саме посаду він поступив. Але, роздратований тоном Явтухової розмови, він сказав:

— Що за тон? Я, здається, на ваше подвір'я не кидаю камінці? Вам неодмінно треба знати, де я працюю?

— Принаймні цікаво.

— Старий будете, — сказав Анатоль. Тоді Явтух зозла замовк і демонстративно вийшов до другої кімнати. Увійшла Галя. В кімнаті ніби посвіжішало, ніби розійшлися хмари й блиснуло сонце. Галя зразу не знала, що робити, далі сплеснула руками, глянула на Анатоля й ніжно сказала:

— Хлопчику мій, що це значить?

Анатоль усміхнувся й дав їй подарунки.

— А це, — сказав, показуючи портвейн, — вип'ємо.

Сестра кілька раз поцілувала його в губи, взяла за плечі й радісно подивилась йому в вічі.

— Який ти гарний, Толю. Ач, краватку шовкову купив, сорочку — зразу оміщанився.

— Ти ще влюбишся в мене, — сказав Анатоль жартуючи. Але Галя ніби не чула й спитала.

— Де ж це ти грошей узяв?

— Поступив на іншу посаду. Буду отримувати двісті п’ятдесят карбованців на місяць, і за три місяці дали вперед.

— Ой лишенько… а що ж це за посада?

— ДПУ.

— Мабуть, шпиком поступив?

— Ні. Одверта робота. Господарча частина.

— Який ти щасливий… і мене не забув. От братік. А Василя немає?

— Вдома. Ось що, Галю, мені потрібна кімната.

Але Галя не дала йому й доказати.

— Є, Толю… Є кімната, але це треба зараз, зараз же треба їхати, бо займуть…

Увійшов із дитиною Явтух.

— Ось мамо, ось… — Меланя показує ляльку й ведмедика. — Це дядя дав.

— То ти? — спитала Галя Анатоля.

— Та я ж.

— Бо батько ніколи не здумає купити дитині цяцьок, — докоряла Галя й почала вбиратися.

— Куди це ти? — спитав Явтух.

— Я зараз. Піду з Анатолем в одно місце.

— А може б, ти не йшла?

— Оце тебе питатиму.

— Я ж іще не їв нічого…

— Ото… Не їв. Горпина подасть. Я ж тебе ложкою не годуватиму? Сам будеш їсти.

І вийшла. Дитина голосно розплакалась.

XI

Свою кімнату Анатоль обставив чудово. У всьому йому допомагала Галя. Всю підлогу заслано суцільним перським килимом. Північна стіна, де стоїть ліжко, так само завішана килимом із малюнком: у темно-зеленому лісі мисливці полюють на оленів. Посеред хати — круглий дубовий стіл, накритий голубою в рожевих квітках скатертю, а на столі — високі, зелені, гранчасті скляні квіточники з пахучими, свіжими червоними й білими трояндами. В головах біля ліжка — піаніно, а на піаніні — з білого мармуру Наполеон дивиться в бінокль, виглядаючи ворога. В другому кутку дзеркальна шафа. В хаті затишно, захисно й м’яко. Анатоль сидить за піаніном і грає, а Галя слухає. Довгі тонкі Анатолеві пальці вгрузали в клавіші й викликали солодкі, радісні звуки. Звуки бурхливо й ніжно наповнювали кімнату, підносили настрій, залазили в душу, як любов. Галя легенько й млосно водить головою то на одне плече, то на друге, ворушить м’якими губами, і в очах її — туга. Вона хруснула пальцями, й з очей її капнули сльози, потекли до куточків губ і зупинились. Вона поклала лікоть на край піаніно й сперлася щокою на долоню. Анатоль перестав грати й байдуже, не дивуючись, спитав:

— Чого це ти, Галю?

Вона блиснула білими зубами.

— Від радості… від твого щастя.

Почувся стук у двері. Увійшла Антоніна. На ній була маркізетова сукня без рукавів із голубим широким поясом, зав’язаним збоку бантом. Біленькі шкарпеточки з синенькою лямівочкою й жовті туфлі. На голові в неї була баретка ультрамаринового кольору з пухнастим білим помпончиком. В руці зелена шкіряна сумочка, а на сумочці збоку рожева хусточка. Антоніна вперше бачить у цій кімнаті Галю. Соромлячись її, тихо привіталась і ніяково стояла біля порога, опустивши вії. Анатоль узяв її за руку й підвів до Галі.

— Це моя сестра, Тоню, — сказав він Антоніні, — а це моя наречена, Галю.

— Щаслива, — журно промовила Галя. Поцілувала Тоню в чоло, попрощалась і вийшла. Анатоль сів у зелене крісло, а Тоня — біля нього на перильце, поклавши руку йому за спину; другу Тонину руку, теплу й м'яку, взяв Анатоль й приклав собі до щоки.

— Ну, що нового, Тоню?

Вона випростувала свою руку, встала, здійняла з голови баретку, поклала на стіл і підійшла до дзеркала, поправляючи закручену на голові косу.

— Що в мене нового, Толю? Аж нічого. Працюю. Чого ти сьогодні не приходив обідати? Я так нуджусь, як тебе немає. Мені так важко…

Вона закинула руки на голову, й під пахвами було видно темненькі кущики волосся… Анатоль підійшов до неї й поцілував її в шию. Вона лише усміхнулась. Усміхнулась і опустила вії. Він не вперше цілує в це місце, і їй лише приємно, особливо тут, у цій затишній кімнаті. Вона звикла до цієї обстанови. Їй уже знайома тут кожна річ, все її тут приваблювало, і все це вона в думці звикла вважати за своє. Їй не хочеться звідси нікуди йти, особливо тоді, коли тут Анатоль. Вона повернулась до нього й глянула на нього млосно синіми очима. В Тоні була манера то опускати вії донизу й довго не дивитись, то раптом здіймати їх із очей, і тоді в неї очі виразні й чисті.

— Як мені хороше з тобою, Толю. — Вона обвила м'якими руками його шию, притисла до грудей і заплющила очі.

Потім Анатоль сідає за піаніно, а Тоня поруч нього, схилившись на його плече, з заплющеними очима слухає теплі, бурхливі й ніжні звуки музики.

XII

Степ стоїть спорожнілий і самотній. Повіває холодом. Холодна земля й небо синє, синє, наче хто помазав його синькою, а на цьому синьому поляпано чорними крапками рівненько, наче ланцюжком. Перша крапка велика, далі менша й менша, й нарешті малесенькі крапки, що зникають у синій імлі.

Летять птахи на південь і сумно-сумно ґерґочуть над головами, тривожно прощаються до весни.

Чорніє поколупана, порита, пухка земля, а на ній валяються, зеленіють і жовтіють, наче взялися іржею, кущі картоплі. На цих зім'ятих кущах гора вибраної картоплі. Коло цієї гори ґулясті мішки з картоплею, а коло мішків вештаються чотири босі жіночі постаті. Між ними найменша — Хведоська, решта — три незаможниці, що їх Карпо найняв вибирати картоплю. Картопля вже вибрана, її тільки скласти в мішки, тому Хведоська сіла на лантуха, що лежав боком, поклала чорні од землі руки на коліна й замислилась.

— Нарешті кінчили, — сказала вона. — Мені чогось нудно, й голова болить. — І справді, лице в Хведоськи ніби зім'яте, на чолі виступили прищики…

— А ти, Хведосю, пішла б додому, — сказала молодиця.

Але їй додому йти не можна. Батько наказав пильнувати, щоб молодиці не крали й не пекли картоплі.

— Та вже добуду, — сказала Хведоська. — Зараз приїде мати, забере картоплю, тоді вже й поїду. Щось мені холодно…

Вона встала одягнути драну свиту, що лежала на обміжку.

— О, та Хвеся у нас уже дівка. Уже потекло, — сказала одна молодиця, показуючи на червону пляму на лантусі, де сиділа Хведоська.

— Рано, рано, — сказала друга.

— Хвесю, скільки тобі літ? — спитала третя. Але Хвеся з острахом подивилась на червону пляму й мовчала. Потім лапнула за свою спідницю й побігла.

— Хвесю, Хвесю! — гукали молодиці. — Хвесю, йди сюди! То нічого! — Але Хвеся не оглядалась, побігла і нарешті зникла в валах. Тут вона подивилась на сорочку, тоді скинула її, вирила ямку й закопала.

Пройшовши кілька гін, вона підійшла до воза Оляниних батьків.

Батько сидів, крутив цигарку, а мати щось їла. Од воза лежала довга пляма осінньої тіні, і в ній ворушились голови й руки Оляниних батьків.

— А де Оляна? — задихавшись, спитала Хведоська.

— Оляна у яру, капусту зрізає. А чого це ти така бліда та задихалась?

— Та нічого, так. — І побігла в яр. Аж ось Хведоська прибігла до Оляни.

— Хвесю! — радо крикнула Оляна, тримаючи в руках головку капусти. Але Хвеся навіть не усміхнулася. Тоді Олянина радісна усмішка зникла. Вона побачила розпачливий вигляд Хвесі, і їй зразу згадався Анатоль. Може, що сталося, і Хвеся прийшла її сповістити.

— Кажи швидше, що сталося, Хвесю!

Та розповіла все, що трапилось. Ні з сього ні з того пішла кров, та оце так соромно, що аби земля розступилась, і вона б у неї жива пішла. Та ще молодиці бачили, це ж усі знатимуть. Щоб позбутися сорому, вона закопала сорочку в землю, але кров біжить по ногах. Та Оляна на все це усміхнулась і сказала:

— А я вже гадала, що з Анатолем сталося якесь нещастя. Ой, дурненька ти, Хвесю, ой, дурненька!

— Ти ще й смієшся, — сумно сказала Хведоська.

— Сміюся, бо смішно. Нічого тут страшного немає.

І Оляна прочитала Хведосьці цілу лекцію, що нарешті заспокоїла її.

— А тепер треба твій «сором» змити, — сказала Оляна. — Це ми зробимо так: я одпрошуся в батьків додому, та підемо, викопаємо твою сорочку, витрусимо її гарненько, та ще я дам тобі свою, щоб не протікало, підемо до Оляньківської криниці, позамиваємо тобі плями, і все… Це буде днів зо три… Це єрунда.

— От дякую тобі, Олясю, от дякую!

Одпросилася Оляна в батьків, та й пішли долиною.

— А тю-у-у, а тюу-у-у! — гукали дівчата на рудого собаку, що відгрібав сорочку. Але собака вже розгріб, схопив сорочку в зуби й побіг. Бігли дівчата з усієї сили, але собака не кидав своєї здобичі. Тоді вони розбіглися й стали переймати собаку, а тут іще якесь дівча назустріч гнало корову. Собака злякався й кинув сорочку.

До молодиць Хвеся підійшла з червоними од дівочого сорому щоками і з мокрою плямою на спідниці.

— Де ти була, Хвесю? — спитала одна.

— До нас ходила, — сказала за Хвесю Оляна. А Хвеся, не відриваючи очей, дивилась на шлях.

— Хай мене грім уб’є, як не наші їдуть, — сказала Хвеся, забувши про свій сором. — Ну, да, наші, мати і Гривко.

Молодиці зашепотіли.

— Зараз буде журитися (це про матір Хведощину), казатиме: «Тільки й нашого, що немає».

Як мати приїхала, тоді Хведоська з Оляною пішли самі додому. За ними пішов і Гривко, нюхаючи Хвесю.

— Пішов вон! — кричить та.

— Кров чує, — сказала Оляна й замислилась. — А знаєш, Хвесю, що? Я так скучила за Анатолем.

— І я теж скучила, Оляно…

— Я б так і полетіла до нього, Хвесю.

— Ну, що ж, поїдьмо до нього в неділю. Я знаю, де він живе. Ой, як він гарно живе, Оляно! Музика в нього, килими. У дзеркалі всю тебе видно з ніг до голови… Ой, Оляно, в мене не братик, а золото!

— Ой, не кажи хоч, Хвесю… А знаєш, у неділю не можу. В понеділок. Я буду в місті, та й зайдемо. Це буде тим краще, що я прийшла мов не до нього, а була по справах та й до нього зайшла. Як до односельчанина… Ой, коли б швидше понеділок.

Понеділок не забарився, та не радісний він був для Оляни. Двері Анатолевої кімнати одчинила білява панночка в квітчастому синьому капоті та в білих м’яких пантофлях, що легко ступають по килимах. В панночки була золота коса й голубі очі, й за це Оляні вона не сподобалась, хоч вона ще й нічого не розуміла. Та й Хвеся, побачивши панночку, не зразу второпала, в чім річ. Подумала, що Анатоль вибрався, і спитала:

— Це тут живе Анатоль Хоменко?

Але зразу ж їй стало соромно за своє запитання, бо пізнала обстанову кімнати.

— Тут живе, — сказала панночка. Дівчата, не чекаючи запрошення, самі ввійшли до кімнати. Хвеся почувала себе сміливо. Сіла в крісло, поклалала руку з хусточкою на коліно й розглядала картинки по стінах, що вже встигла навішати Тоня.

Оляна, як поклала глечики коло порога, так біля них і стала, не знаючи, куди подітись.

— Що це грає? — раптом спитала Хвеся.

— Це радіо. Кватирка одчинена, от воно з улиці й чути, — ввічливо пояснила Тоня.

— Як за стіною, — сказала Хвеся, а Тоня на це лише доброзичливо всміхнулась. На туалетному столі в Тоні забряжчали пляшечки, баночки й різні скляні та бляшані речі. Вулицею проїхав автобус, і це примусило Хвесю встати й подивитись у вікно. Тоня сиділа в кріслі коло піаніно з книжкою в пелені, обіперлася рукою на перильце й оглядала гостей.

— Чого ви не сядете? — спитала вона Оляну. Та зачервонілась.

— Та нічого, я так…

Тоня все збирається розпочати з ними розмову, розпитати, що воно за люди, й не наважиться. Та якось наважилась Хведося.

— А що ви тут робите?

— Я дружина Анатоля, — всміхнувшись, сказала Тоня.

— Дружина? — перепитала Хведося, глянувши на Оляну. Вона замріяно сказала:

— Як же це так: одружитись, нічого не сказавши батькам?

Оляна пополотніла й простягла руку до глечиків. Їй хотілось зараз лишитись самій і дати волю своїм сльозам.

— Де тут у вас вода? — спитала Оляна в Тоні. Тоня одхилила двері й гукнула:

— Любо! Принеси води!

Узявши кухоля до рота, Оляна в ньому побачила своє обличчя. Губи сіпались, куточки губ розлізлись аж на все підборіддя. Їй води зовсім не хотілось, і вона пила через силу.

— Ходім, Хвесю! — сказала нетерпляче Оляна. Але тут відчинились двері, й увійшов Анатоль. Він був у попелястому плащі, у тому самому темно-синьому костюмі, в тих самих жовтих черевиках, але замість самов'яза на шиї був тепер голубий метелик. Побачивши гостей, він наче аж злякався.

— Дра-астуйте! — І ніяково поклав на стіл пакуночка, скинув плаща й сказав:

— Це, Тоню, моя сестра, а це «друг мого дитинства».

З цим він розв'язав пакуночки, поставив на стіл дві пляшки вина в ликовій сітці, печиво, шоколад та в жовтому папері червонобокі груші й яблука. Тоня одхилила двері й гукнула:

— Любо, постав самовар!

— Зараз! — глухо почулося за дверми, і в Оляни серце загупало од заздрощів і ненависті до Тоні.

— Чого ж ви не сідаєте? — сказала Тоня.

— Та я зараз буду йти, — відповіла Оляна.

— Ну, не вигадуй, — обізвався Анатоль, розкорковуючи пляшки. — Гуляйте, чого там спішити, ось поп'ємо вина, а там чай зараз буде.

— Гуляйте, гуляйте, он ваша шапка лежить, — сказала Хведося, складаючи вчетверо на коліні носову хустку.

— Ач яка, — усміхаючись, сказав Анатоль та бренькнув їй по губах пальцем. А тоді взяв із нею крісло й підніс до столу. В хаті знявся легенький регіт. Не сміялась лише Оляна. В неї зараз було несимпатичне, навіть некрасиве лице, губи якось одкопилились. Вона була надута й похилена. Анатоль підійшов до неї, взяв за руку й підвів до столу.

— Дуже славна дівчина, — пояснював Тоні Анатоль про Оляну, — між іншим, колись була в мене закохана.

Куценька, кругла Люба поставила на стіл нового самовара, що шумів і вилискував золотом. У хаті утворився святковий настрій. Анатоль частував вином, потім пили чай, а потім Анатоль сів за піаніно, й Оляна вперше відчула, що втратила в Анатолеві щось надзвичайно величне, ніжне навіки. Тоня стояла в нього за спиною, обняла його за шию, а дівчата збоку з широко розкритими очима слухали музику.

XIII

У Галі народилась дитина, дуже подібна до Василя. Явтух ходить, як убитий, з Галею не розмовляє, а про Василя вирішив таке: зціпив зуби, міцно стулив губи й, притиснувши в кишені револьвера, пішов до нього. Василь лежав у ліжку з цигаркою в зубах і читав у газеті «Суд і побут». Окрсуд розглядав справу одного злодія, що підгледів одного громадянина, як той одержував виграш у десять тисяч карбованців. Разом із цим громадянином сів він на потяг, і як той заснув, злодій украв портфеля й кинув другому через вікно, а сам, як нічого не бувало, їхав собі далі. Даремно злодій на суді не признавався й вдавав з себе наївного, що він і сном і духом нічого не знає, його засуджено до ув’язнення на 10 років.

Василь заклав руки під голову й задумався. Без стуку в двері увійшов Явтух. Ввійшов високий, тонкий і блідий, у чорному костюмі, що надає його лицю ще понурішого вигляду. Він замкнув двері, не вітаючись, підійшов до столу й поклав на нього блискучого браунінга.

— Мерзотнику… — вигукнув Явтух. — Як ти смів користуватися з чужих жінок? Падло, нахаба, як ти смів так опаскудити мою родину? — Він ударив браунінгом по столі. Василь спокійно подивився на нього, а потім сказав:

— Одначе у вас великий запас лайливих слів. Ви мені нагадуєте сердиту бабу, в якої велика здатність лаятись.

Явтух скипів.

— Замовчи, кошеня, бо я з тебе не знаю що зроблю.

— Звісно, як той вовк із ягням… — не корився Василь.

Але Явтух наче не почув.

— Ти зараз у моїх руках. Признавайся, твоя дитина? — Явтух перегнувся до Василя через стіл і кричав, наче з переляку.

— Не бризкайтесь слиною, — спокійно сказав Василь. — Я не маю звичаю ображати людину й тому з людиною, яка щойно облила мене брудом, не маю ніякої охоти говорити.

— Майте на увазі, товаришу, — кричав далі розлютований Явтух, — що ви живете сьогодні останній день, а тому я радив би вам перед смертю признатися в свойому ганебному вчинкові…

— Я не сумніваюся, що живу останній день. Це може статися, адже ж ви озброєний. Крім цього, ви й фізично сильніший за мене. Правда, за мене сильніша фізично і коняка, і корова, і зубр, і бізон… Ви здатні знищити людину. Вам це навіть пасує. Але дивно, чому ви допитуєтесь, чи моя дитина, коли ви в цьому переконані?

— Мерзотнику, замовчи, бо ти зараз будеш прощатися з життям… я хочу, крім того, що мені здається… щоб іще й ти сказав… щоб я почув на власні вуха з твого власного бридкого рота, що дитина твоя… Кажи, падло, кажи, гадюко… — З цим він перехилився через стіл до Василя, впершись у нього жахливими очима, а рукою навмання шукав на столі браунінга. Та в цю мить Василь витяг з-під подушки нагана, наставив на Явтуха й міцно сказав:

— Тільки ти, тюхтій мізерний, торкнешся до браунінга, то зараз тобі амінь.

Він пильнував за Явтуховою рукою.

— За двері! — крикнув Василь, встаючи з ліжка. Явтух посунув задом до дверей і вийшов. Василь одхилив двері й гукнув услід Явтухові:

— Дякую за зброю! А дитина, кажете, подібна до мене? Дуже радий, що подібна до батька.

Відповіді не було.

До Василя прийшов Анатоль. Обнялись, поцілувались, посідали й, дивлячись один на одного, усміхнулися.

— На тобі оце. — Василь подав Анатолеві браунінга. Той радісно, здивовано подивився на нього. Чорні рівні брови полізли вгору, й чоло стало все в рівчаках.

— Чого це враз?

— Зайвий. У мене є. Це я тільки що одвоював. Явтух мене стрілять приходив.

— Та що ти? За що?

— Каже, що на мене дитина схожа.

— Ось як… та чорт би тебе взяв, вона таки на тебе й схожа. Ну, а ти йому що сказав?

— Ну, а я його послав к чортовій матері. Мало чого буває. Пхі! Схожа. Буває ж таке, що приїздить до нас якийсь німець, що родивсь і жив у Німеччині, а схожий на українця, що родивсь і виріс у Мерефі. Буває ж так, Толю?

— Та буває. Але коли вони були так далеко одне од одного, то це ще нічого, а коли ти так близько живеш із Галею, та ще й дружиш, як мені відомо, трохи ще й кохаєтесь, — то чорт вас знає… Тут, брат, Німеччиною не викрутишся.

— Але ж це дурниця, Толю… — Василеві хотілось перейти на другу тему.

— Та, звісно, дурниця, — ніби жартуючи сказав Анатоль. — Кинути в обійми чужому чоловікові дитину й сказати, що він цієї дитини батько, — це ж єрунда. Нехай, мов, тішиться досхочу та полюбується зі своєї жіночки.

— Та йди ти к чорту, Толю, ти краще розкажи про себе… Як живеш? Бачу, що справи твої покращали.

— В ДПУ служу, двісті п'ятдесят карбованців одержую. Крім цього, скрізь користуюся кредитом… Прийдеш, побачиш, як влаштувався. Одружився. Жіночка з голубою душею, — Василь аж очі розплющив і раптом похмарнів.

— Так-так із голубою, кажеш? І служиш в ДПУ? От чорт. Ну, нічого. Колись мене п'яного заберуть за дебош, ти, звичайно, визволиш. Ну, а я був в Одесі, в рідні. Мало не одружився. Любив-любив одну, та й покинув. На тобі й костюмчик нічого. Я, правда, теж нового маю. Ось зараз покажу.

І він одяг рудого костюма.

— Чудовий костюм, — сказав Анатоль, — ти вже його й не скидай.

— Чого?

— Поїдемо до моїх батьків. Давно хочуть тебе бачити. Цікаво, кажуть, побачити того, що не пошкодував такого ще гарного костюма подарувати та «бутилочки».

І вони поїхали.

Не переступив Анатоль і порога, як батько гнівно спитав:

— Ти одружився?

— Ні, гадаю.

— Правда, що лише гадаєш?

— Правда.

— Гляди. Не осором мене. Без церкви й без батьківського слова не годиться. Та ти розбагатів, як я бачу, а батька й не згадаєш. А нам оце коровку б іще прикупити.

— А це хто?

— А це, тату, той, що ото мені костюма подарував.

— А-а-а, очінь приятно, Карпо Григорович Хоменко. Очінь приятно вас видіть. — Карпо тиснув обома руками Василеву руку. — Мотре, Мотре! — гукав Карпо. — У нас гості! Де Хвеся, хай побіжить до Максимихи!

— Ми вина принесли, тату, — сказав Анатоль, ставлячи на стіл пляшки в ликовій сіточці. — А корову вам, тату, куплю.

— Спасибі, сину, спасибі. Мотре, та що ти там робиш, до нас люди прийшли!.. Хвесю!

Вбігла Хвеся, червона, жвава й весела.

— Драстуйте! — Соромлячись гостя, вона несміливо підійшла до Анатоля й подала йому руку.

— Ну, й гостеві руку дай, — сказав Карпо.

— Це моя сестра, — пояснив Анатоль Василеві.

— От що, дочко, — промовив Карпо, — біжи до Максимихи, та нехай нам дасть у борг три пляшки горілки.

— Та в нас є, тату, — сказав Анатоль.

— Це мене не візьме. Це солодке. Це на закуску.

— А потім у борг не треба, — обізвавсь Василь. — Ось нате. — Він дав Хвесі червінця. Хведося схопила гроші й побігла.

— Де тут… — Василь сказав Анатолеві над ухом. Той пояснив. Але, вийшовши з хати, Василь гукнув Хведосі, щоб вона почекала.

— Можна з вами піти?

— Ходімте! — радісно згодилась Хведося.

— Це недалеко?

— Ні, не далеко… що, ніг шкода?

— Та ні, навпаки… з вами я ладен на край світу йти.

— І на той світ? — жартівливо спитала Хведося.

— І на той світ.

— Брешете.

— Як ви сказали?

— Льжотє. — Вона зареготала.

— Ач яка. Скільки вам літ?

— А вам?

— Та я старий проти вас. Мені вже скоро двадцять три буде. (Василь збрехав. Йому насправді двадцять сім.)

— Ну, так скажіть же, скільки вам? — спитав Василь.

— А вгадайте!

— Певне, тринадцять.

Хведося зареготала на всю вулицю.

— Ну, а скільки ж? — допитувався Василь.

— Через два місяці шістнадцять буде.

— Прекрасний вік. Кого ж ви любите?

— Нікого, — весело сказала Хвеся.

— Полюбіть мене, — сказав Василь, і Хведося знову зареготала та зиркнула на Василя, мовляв, який же ти!

— Ну, так не хочете мене любити?

— Вас уже люблять, — сміючись, сказала Хвеся, соромлячись своїх слів.

— От хрест святий, ніхто мене не любить, і я нікого.

— Хіба ви не єврей?

— Борони боже, навіть хрест на шиї ношу. Та не хочеться показувати. Я самий настоящий християнин і женюсь тільки на християнці. От би на вас. Я ще ніде не бачив такої красуні. Дайте, я вас поцілую. Не хочете?

Хвеся весело зиркнула на Василя.

— Як оженитесь, тоді поцілуєте.

— Хіба ви за мене підете?

— Піду, — задихаючись від сміху, сказала Хведося. Василь замовк. Він був певен, що це дівча згодилося б стати його дружиною.

— Можна вас під руки взяти? — спитав Василь.

— Беріть.

Потім Василь, розкривши коробку з цигарками, запитав:

— Палите?

— Ще чого не було!

— А я палю.

— Та я бачу. Душу чорните. Гріх вам буде.

— Од кого?

— Од Бога.

— Хіба Бог є?

— А ви ж кажете, що ви християнин! — здивувалася Хведося.

— Вибачте, я й забув.

— І не соромно вам? Ба, ви, певно, комсомолець. Еге?

— Еге. Чи пак ні.

Входили до Максимихи, в низеньку, пройняту самогоном хату. Василь у сінях чмокнув Хведосю в скроню. Та прямо бігом влетіла в хату, але й виду не подала, що щось трапилось. Наче це так і треба. Стара Максимиха злізла з печі й злякано подивилася на Василя, але звернулась до Хведосі.

— Нема, голубко, нема. Я вже не торгую, нема, дитино, — хреститься, — сяк-так перебиваюсь. А не продаю, щоб гріха не було, бо в мене його й так слава богу…

— А може, є, бабо? — настирливо питала Хведося.

— Побий мене Господь, немає. Щоб мені з цього місця не встати. Хай мене мати Троєручиця покарає, якщо в мене є хоч наперсток.

— Та, може, є, бабо? Не бійтеся, це наш гість. З города з Анатолем приїхав. Гуляють у нас. Їй-бо.

— Правда, правда, бабо, — додав Василь. — Не бійтеся. Ми свої.

— А скільки ж вам?

— Та скільки… — Хведося глянула на Василя. — Тато казали, що три пляшки, але я гадаю, що це забагато… Там же ще вино. Як ви на це?

— Не багато. Давайте, бабо, три.

— Як три, то й три. Мені що, аби гроші. Пляшки з тобою є? — спитала стара Хведосю.

— Нема.

— А ти ж принесеш?

— Аякже. Їй-бо, принесу.

Тоді стара пошвендяла до другої хати.

Як доходили до хати, Хвеся сказала Василеві:

— Приходьте до нас частіше.

— Добре.

А Анатоль загадково подивився на Василя й спитав:

— Де це ти був?

— Ми вдвох по горілку ходили, — за Василя сказала Хвеся, й Василеві нічого було відповідати. Йому лишилося тільки усміхнутись.

— От чорти, — сказав Анатоль, а батько цікаво подививсь на Василя. На його думку, добрий зять був би. Увійшла Мотря.

— Кликала Оляну — не хоче.

— Що ж вона каже? — питає Карпо.

— Нічого не каже — не хоче.

— Гм… Дивно. От тобі й на. Щось негаразд.

— Ну, почнемо! — І почалося.

До міста хлопці поїхали другого дня.

— Гарненька в тебе сестричка, — сказав Василь.

— Ти од неї подальше, ну тебе к чорту. Зіпсуєш дівча. Ти ж такий.

Але Василь у душі усміхнувся. Він уже умовив Хвесю приїхати до нього. Вона приїде з Оляною. Оляна знає, де він живе, бо приходила туди, як у нього жив Анатоль. Хлопці зустріли Зіну з панчішної фабрики. Василь до неї підійшов просто, як підходять до давно знайомої людини, а це Анатоля вразило. Що ж бо то було, що вона навіть із презирством на Анатоля дивиться? Але й злий, чортячий її погляд йому подобається. Вона наче потовщала, пом’якшала в тілі й ще більше приваблювала Анатоля. Гарні фільдеперсові панчохи на литках так обтягнулися, що мало не луснуть. Так само зелена баядерка оддувалася на стегнах, і Анатоль відчував м’якість її тіла.

Газовий рожевий шарф димом гойдався коло рожевих щік і кидав на лице тонку й ніжну свою тінь.

— Що вона каже? — сердито спитав Анатоль Василя, як той попрощався з Зіною.

— Нічого такого… Ти їй чогось не подобаєшся. Каже, що в тобі є щось таке, що одштовхує її від тебе.

— Ну й чорт її бери, — сказав Анатоль. Хлопці сіли в трамвай, позаду десь дзенькнуло, і трамвай тихо та рівно поїхав.

XIV

Анатоль зайшов до ювелірного магазину й купив із футлярчиком золотого годинника. Цього годинника він послав Зіні з панчішної, написавши таке:

«Ви можете мене зневажати, але мусите згодитися з тим, що мені, як закоханому в вас, хочеться зробити для вас щось приємне. Дуже прошу, не відмовте прийняти цього дрібненького подарунка».

Годинника Зіна взяла, але прислала таку листівку:

«Подарунок я ваш одержала, дякую, але нічого не розумію».

Анатоля вдома не було, й листівку читала Тоня. А коли він прийшов, вона тужно зсунула брови, опустила вниз вії й промовила, подаючи йому листівку:

— Кому це ти подарунки робиш, Толю?

Той прочитав і так само нічого не розумів. Дружині він сказав:

— Не звертай уваги. Дрібниця, просто… Про це тобі не варт думати. Це я для розваги.

І дружина нічого не сказала. Вона так і думала. Інакше й не могло бути. Толі треба розважатися, в нього слабкі нерви, серце, й взагалі в нього нікудишнє здоров’я. Між іншим, Анатоль їде до Криму. Зараз початок жовтня — це ще не пізно, але треба поспішати. Поїде він сам без Тоні, неодмінно сам.

— А чого ти хочеш їхати сам, Толю? Я ж твого спокою не порушу. — На це Анатоль сказав, що йому треба хоч місяць бути «без жінки», так кажуть лікарі. Тоді так. Тоня згоджується і рада, щоб Толя поправився. Толя сідає за піаніно й цим остаточно заспокоює трохи стривожену Тоню. Потім вони пішли в кіно.

Вони прийшли пізно, і їм довелося стояти в черзі. І треба тому статися, щоб перед Анатолем за два чоловіки в черзі стояла Зіна. Так, Зіна.

І одягнена вона сьогодні чепурніше, ніж колись. Анатоль мимоволі став порівнювати її з Тонею й переконався, що Тоня трохи молодша од Зіни, але Зіна краща. Власне, вони були різні. Між іншим, він мав на увазі взяти собі за дружину брюнетку, а вийшло так, що взяв блондинку, та ще й яку, занадто світлу.

В Тоні на голові оксамитова баретка ультрамаринового кольору з білим пухнастим бомпончиком збоку, такого ж самого кольору шовкове пальто з напуском на стегнах, лакові чорні туфлі. Зіна в білім маленькім капелюшку, в чорнім шовковім пальті й у зелених гостроносих туфлях. У Тоні голубі очі, поволі одкриваються й закриваються густими віями, у Зіни чорні, великі лакові кружальця майже не закриваються й пильно, вперто, пронирливо дивляться.

В Тоні трохи довгеньке, ніжне, наївне, рожеве обличчя, в Зіни матового кольору, владне, виразне.

Зіна взяла квиток, зиркнула на Анатоля, потім крадькома, з жіночою заздрістю, зміряла з ніг до голови Тоню й пішла в фойє. За нею незабаром пішов і Анатоль із Тонею.

Зіна часто озиралась, кепсько приховуючи цікавість.

— Толю, ота на нас дивиться, — сказала Тоня.

— Хай собі дивиться, хіба ми погані? — І він оглянув себе в дзеркалі. На ньому було сіре демісезонне англійське пальто, до жовтих черевиків халявки-бутилочки, на голові теплий, кошлатий із великим козирком картуз і в руці чорний стек. До Зіни підійшла подруга в трикотажному костюмі, й Зіна щось захоплено їй говорила, зиркаючи на нього й Тоню. Коли йшла картина, він пригорнувся до Тоні й сказав:

— У мене серце болить, Тоню.

Тоня зрозуміла, що він її так любить, і притиснула його голову до своїх грудей.

XV

Анатоль поїхав до батьків. Йому треба було взяти грошей, а вони в нього заховані за батьківською повіткою. Він узяв був у матері коробку, що на ній намальовано косооких китайців, висипав з тієї коробки сіль, обмотав гроші ганчіркою та й закопав за сараєм. Коли в нього грошей не вистачає, він бере з тієї коробки, як із «вогнестійкої скарбниці», та й знов закопує. Так само й тепер. Батьків якраз не було вдома, й він цьому був радий. Обдивився хату з усіх кінців, клуню, за клунею, двічі вибігав на вулицю, чи нікого немає, і як злодій пішов за повітку. Тут йому так забилося серце, що він ледве втримався на ногах. Місце, де закопані гроші, було розрите, й видно ріжок червоної, облупленої до білого бляшаної коробки. Анатоль витяг коробку, подививсь, і йому дух заперло од радості. Гроші були цілі. Це лише кури тут господарювали. Тоді він вирішив гроші переховати. Під хатою не можна, бо будуть мазати хату або задумають перекидати стару призьбу, або чого доброго нову хату будувати… На городі теж ні в якому разі не можна, бо оратимуть чи копатимуть город… До льоху незручно лазити. А чому б і не на городі? Адже ж іде зима й город не копатимуть. Тоді краще за клунею, що була «спиною» до городу. Анатоль взяв із собою дві тисячі, решту закопав у бур'яні за клунею, розцілував Гривка, що од радості підстрибував, ладен зірватися з ланцюга, попрощався в душі з батьківським двором і пішов на станцію.

Тоня провела Анатоля на вокзал. Взяла перонний квиток і увійшла в вагон. Анатолеве місце було напроти однієї панночки. Панночка була спітніла, аж пашіло від неї, тоненька біла блузка приставала до тіла. Вона одкинула комірець, махала коло розчервонілих щік руками й поглядала на свій важкий чемодан, що, очевидно, був причиною її втоми.

— Ось, Толику, твоє місце, — сказала Тоня, — на мою думку, гарне, коло вікна й столик… — Анатоль у думці був згоден, але він додав би, що гарне це місце ще й тому, що гарненька буде сусідочка.

Анатоль поклав свого жовтого, обмотаного пряжками чемодана і прощально переглянувся з Тонею. Панночці, на їхню думку, можна було довірити. Вони знов переглянулися, потім глянули на панночку, в думці зрозуміли одне одного, й Тоня, звертаючись до панночки, сказала:

— Подивіться, будь ласка, ми на хвилину вийдемо.

— О, прошу, прошу, — енергійно заторохтіла панночка. І вони вийшли. Стали на пероні, й їм було видно панночку, що дивилась у вікно. Це говорило за те, що речі їхні цілі. Але стояти довго не довелося. Дали другий дзвінок. Анатоль тричі поцілувався з Тонею, увійшов у вагон, зиркнув на панночку, й потяг рушив. Анатоль підійшов до вікна. Він відчував присутність самотньої жінки й байдуже дивився на чудовий краєвид, якому осінь іще не встигла випалити зеленого вбрання. Часом жовті, наче облиті вогнем кущі, долини й могили й рясні ліски, місцями червоні, зелені, а місцями вже й без листя.

Анатолеві хотілось заговорити з панночкою, але не знав, із чого розпочати. Спитати, котра година? Так у його ж самого є годинник, та ще й на руці, й вона, певне, його бачила. Спитати, куди вона їде, так яке ж йому до того діло? Спитати б, яка станція, так потяг лише рушив, та й куди це годиться. От хіба спитати, чи не знає вона, скільки верстов до того місця, куди він їде, або скільки часу туди їхати. Може, вона їхала та й знає. Але Анатоль не наважувався чомусь і це спитати. Він відійшов від вікна й сів. До вікна підійшла панночка. А коли вона одійшла од вікна, до вікна підійшов Анатоль. Нудно так їхати. Нічим розважитись. Нудивсь Анатоль, нудилась і панночка. А то якось сталося так, що до вікна підійшли обоє. Анатоль торкнувся її голої над ліктем руки, і йому стало солодко. Він міцно притиснувся до тієї руки і так, ніби йому треба було неодмінно визирнути всією головою з вікна, навмисно торкнувся своєю щокою до її щоки. Це було занадто, панночка одійшла од вікна, й Анатоль відчув, як вона з собою однесла шматок його радості. Та незабаром вона знов підійшла до вікна. Очевидно, його сміливість торкнутися щокою об її лице надала і їй сміливості. Вона сказала:

— А правда, чудова місцевість… як у Криму…

О, цього йому й треба було.

— Місцевість, правда, чудова, але я, на жаль, не був у Криму. Але з цієї місцевості можна судити, який Крим. — Тепер Анатоль уже нахабно тиснувся до панночки.

— Ви знаєте Крим? — спитав він.

— Дуже добре.

— А скажіть, Харакс — нічого місце?

— Чудове, прекрасне місце. Ви щаслива людина, коли їдете туди. Певне, до санаторію?

Анатоль відповів, і знов не було чого говорити. Але він іще нагадав, що треба запитати, коли він прибуде до Харакса. Чи ввечері, чи вдень, чи вночі, а запитавши, це й одержавши вичерпні відповіді, він знов не мав що говорити, і цим разом мовчанка була довга. На невеличкій станції панночка встала, попросивши Анатоля подивитись за речами, а вернувшись, усміхнулась до нього. А потім Анатоль устав і так само попросив подивитись за речами. Це їх зблизило. Дійшло до того, що стали ділитися своїми харчами, а згодом стали їсти вкупі. Панночка назвалась Людмилою. Сама вона з Білгорода, їде до Севастополя до родичів, а тоді додому.

Панночка Анатолеві подобалась. Йому хотілося бути з нею довго, й боляче було, що в Севастополі їм треба буде розлучитися. Він міг би її взяти з собою, але це дорого буде коштувати і велика трата грошей. Та й може викликати підозру, що він із грішми, тим паче, що він не знає, хто вона. Може, вона за ним і стежиться. Може, спеціально й їде оце за ним вивідати його, куди їде й чого. І він вирішив бути обережним. Він став її розглядати. Особливо йому подобався японський проріз очей, коса клубком на потилиці, кругленькі плечі й рівний, більший, ніж потрібно до її лиця, носик. Вночі вони не спали. Тихо гомоніли, дивились у вікно на окутані пітьмою поля, села, ліси й тисли одне одному руки.

— О, який би я був щасливий, Людочко, коли б мав таку жіночку, як ви.

— Хіба годиться мати дві жінки? — сказала Людмила.

— Поки що в мене жінки немає, — сказав Анатоль, і Людмила цікаво зазирнула йому в вічі, в яких відбивались свічки, що догорали в вагоні.

— А брехати не годиться, — кокетуючи, сказала вона.

— Тобто як?

— А так. Ви одружений.

— Слово честі, ні.

— А що ж то за панночка була з вами в баретці та в шовковому пальті? — Вона підкреслила шовкове пальто й баретку. Видно, цій бідній дівчині дуже хотілось шовкового пальта.

Анатоль відчув, що дівчина небагата, — і посміливішав.

— Ця панночка в шовковому пальті ні більш, ні менш, як моя сестра. — Анатоль сказав так щиро, що можна й повірити. Людмила, може, й повірила, але їй хотілося ще й переконатись.

— Але, даруйте мені, хіба ж із сестрами так цілуються? Ручуся своїми очима, що цілувалися ви так, як цілуються з жінками. Та й дивились ви на неї не як брат.

— Вигадуєте, — сказав Анатоль. — Це лише філософія. Мене ніхто не любив. Якщо хочете знати, і я ніколи нікого не любив. — Він сказав це журно, а потім весело додав:

— А вже як полюблю!

— Ну, вже як вас не любити, то кого ж? — так само відповіла Людмила.

— А що в мені такого гарного?

— Вас є за що любити. — І це «є за що» кольнуло Анатолеві під самим серцем. Невже вона знає, що в нього гроші є?

— Так за що ж мене можна любити?

— У вас душа гарна, очі, ви ввесь гарний… — Вона, соромлячись, одвернулась, а потім у щілини крізь пальці зиркала на нього.

— Ви ще мене полюбите? — сказав Анатоль, одриваючи її руки од лиця.

— Уже полюбила, — журно, соромлячись, сказала вона.

— Якщо ви полюбили мене так, як я вас, — сказав Анатоль, — то ми будемо щасливі, — і їхні розмови зміцнилися поцілунком. Вони вирішили тримати зв'язок. Він їй із Харакса напише в Севастополь. Він там у Хараксі розшукає помешкання, й тоді вони зможуть «зустрітись».

Так вони доїжджали до Севастополя. Людмила переодяглась і ще покращала.

— Севастополь! — гукнув кондуктор, і вони аж полякалися. Тут їм доведеться розлучитись. Поцілувались іще в вагоні, щоб не прилюдно. До Харакса треба їхати автомобілем. Людмила в голубій шовковій блузці та в гарній короткій спідниці стояла на пероні. Газовий червоний шарф легенько гойдався вітром. Біля неї стояв жовтий фанеровий чемодан. Вона тримала в руці жовту шкіряну сумочку й красивими японськими очима дивилась на Анатоля, що сидів у авто. Авто рушило, Людмила замахала біленькою хусточкою, а Анатоль картузом. Довго дивився він на перон, поки в натовпі не зникла голуба блузка.

Сумно.

Нарешті сум став розвіюватися, і якась невідома радість влилась у груди. Авто легко й швидко мчало. Край міста Севастополь чомусь нагадував руїни. Хатки, як коробочки, поприлипали, повгрузали в глиняні та в жорствяні гори, а біля них ворушаться залякані, заклопотані мешканці. За містом кам'яні гори здіймаються вище, а в них повдовбувано хатки з одною лише лицевою стіною; своїми задимленими дверима й шибками, часто затуленими подушкою, вони нагадували кузні при дорозі. Часом вибіжить собака од хатки, ліниво гавкає на авто й безнадійно вертається назад, а то кури гребуться при дорозі й, забачивши авто, тікають, аж вітром їм спини роздуває. Авто мчить. Севастополь зникає за горами, й перед Анатолем вимальовуються нові чарівні краєвиди. Він то в'їжджає у глибоку зелену рівнину, оточену з обох боків кам'яними горами, то злітає з долини вгору й дивиться на ту долину вниз. Гори здаля здавалися то синіми, то фіалковими, а поблизу вони місцями зелені, зарослі кущами низеньких дерев, місцями жовті, наче взялись полум'ям, місцями сірі або окутані білою, як сніг, хмарою. А то ще тягнеться довжелезна стіна, як обрізана ножем, складена з сили-силенної різних плит, придушених одна одною. Тут хочеться сказати словами поета:

…І плитами у скелі кам'яні Здушились міцно, міцно давні дні.

Авто робило жахливі зигзаги, здавалося, що воно заплутається в оцій вузенькій кам'яній дорозі або зірветься з височезної гори й полетить у долину, що ледве маячить унизу маленькими хатками, городинами, як клітинки порожнього щільника. Маленькі хатки, люди, худоба здавалися цяцьками, що ворушаться, і це смішило Анатоля.

Анатоль скинув кашкета, й вітер схопив, рвонув його чуба, тріпав у всі боки, наче хотів вирвати з голови, розкидати й розвіяти в оцій чарівній і чужій місцевості. Ось авто влетіло в темні Байдарські ворота й загуркотіло так, наче з неба Анатолеві впала на голову ціла гора заліза, того, що криють будинки. Залізо впало, ляснуло й замовкло. За Байдарськими воротами перед Анатолем далеко-далеко внизу, як на тім світі, засиніло море. Недалеко біля берега плавають шлюпки, наче гарні птахи, а шум моря збуджує якісь невідомі почуття.

Дорога була довга. Незабаром і ніч. Вона вкрила простори темно-синім укривалом, спочатку теплим, а тоді холодним, і Анатолеві довелось надіти картуза. Уже не було видно красивих краєвидів, був лише шум моря, дерев і авто.

Авто било перед себе пронизливим світлом, яке на мить показувало то стовпа, то гори, то якісь зелені ворота або кілька возів з мулами, і тоді дядьки щось кричали, вигукували на адресу шофера. Ось авто влетіло в якусь нору й загуркотіло так, наче під землею різалося сто чортів. Далі в Анатоля над головою звисла величезна сіра гора з дикого каменю. Тінь од неї ворухнулась разом з авто, шалено закрутилась, як у дикому танці, тоді розбилась в дріб’язки й таємниче зникла позаду автомобіля.

Авто їхало в кримській ночі, як у темно-синій норі, скажено гуло, робило такі страшні повороти й так близько їхало над морем, над проваллям, що серце хололо й мимоволі згадувались Тоня, Зіна, Людмила й уся рідня та гарні знайомі. Але авто їхало і їхало без ніяких катастроф, і доводилось довіритись шоферові. Анатоль відчув безмежну прихильність до шофера. Він подумав: треба мати мужність, відвагу, вмілість та бути генієм, щоб стати кримським шофером. Авто зупинилось, і шофер сказав:

— Харакс.

Анатоль, крім уже заплачених грошей, подарував шоферові червінця, і шофер сказав:

— Ви знаєте, що значить по-грецькому слово «харакс»?

— Ні.

— Слово це значить — радість. Хай же вам тут буде хороше й так радісно, як каже це слово.

Анатоль утонув у нічній темно-синій прохолоді Хараксу.

XVI

Лікар оглянув Анатоля й приписав йому морські ванни од нервів, франклін од болю голови та гальванізацію хребта, бо болить у попереку, та на сонці грітись. Оце і все, чим хворів Анатоль. Легені здорові, серце як у вола. Перша процедура, яку він прийняв, була морська ванна. Він вліз по шию в теплу на 18° воду й завмер. Йому було приємно. Вода мала не то біло-зелений, не то біло-синій колір і так гіпнотизувала, що Анатолеві здавалося, що він здоровішає відразу. Зразу він нічого не думав. Простяг ноги, й вони видались йому такими тонкими та викрученими, як у каліки, що йому зробилось аж страшно. Він витяг ногу з води, і їй повернувся природний вигляд. Так само й руки.

У воді пальці були тонкі, як ниточки, і завдовжки з метр. Він швидко виймає руку, обдивляється її й сам собі усміхається. Потім став думати. Перша думка була про дружину. Але ця думка була коротенька. Увірвалась вона тим, що дружині без нього житиметься непогано, з голоду не вмре, бо він їй залишив шістсот карбованців. Він уявив собі станцію й прощання з Тонею, а з вікна виглядала Людмила. Ага, Людмила. Тут думка про Тоню увірвалася. Людмила стоїть у голубій кофточці на севастопольському пероні, серед натовпу, махає йому біленькою хусточкою й солодко всміхається японським прорізом очей, а в цих очах кипіло прощання. А він сів у авто й махав їй картузом, аж поки голуба кофточка не розтанула в гущавині заклопотаного натовпу. Анатоль сьогодні неодмінно напише листа до Севастополя. В нього є адреса.

З ванни Анатоль іде до електричного кабінету. Сестра садовить його на білу лікарняну табуретку коло біленького столика, на якому електричний апарат, запрягає йому шию й спину якоюсь брезентовою шлейкою, до якої од електричного апарата прироблено дротики, і Анатоль відчуває, що йому по потилиці й по спині лазять колючі дрібненькі комарі. Сестра питає, чи не боляче. Як боляче, вона дає менше струму, як не боляче, тоді вона робить так, що на спині й на потилиці наче хто жменею сипнув колючих комарів.

Далі Анатоль іде на франклін. Тут він сідає на стільця, кладе ноги на міцні бляшаночки, і йому пригадується Сакко і Ванцетті[51]. Над головою в Анатоля крутиться із сонце завбільшки мідяне кружало, тужно шумить, як у вікні вентилятор, гонить на голову теплим вітром і вбирає в себе волосся, яке сторч підіймається на голові. Якийсь парубок жартома торкається за Анатолеву руку, і з тієї руки скочила іскра й ляснула, наче щось лопнуло чи стрельнуло.

З електричного кабінету він іде на солярій, невеличку площу, обгороджену високими, обляпаними білою глиною дошками. Тут стоять жовті дощані лежанки — одні на сонці, інші під навісом у холодку (повітряні ванни), тут же й холодний душ, де бризкаються водою, коли добре напечуть собі сонцем тіло. Завідувач сонця (це так звуть завідувача солярію) зміряв Анатоля, позаписував собі про нього в анкету та й дозволив йому йти в гущу тіл, що валялися на лежанках, віддаючи себе в розпорядження сонцеві. Далі Анатоль іде снідати. До обіду він грав у теніс, у кеглі, після обід мертва година, а там вечеря, і незабаром доводиться лягати спати. Листа Людмилі не написав. Другого дня така сама історія. Не то, що листа не хотілось писати, а напала така лінь, що й ходити не хотілось.

Сьогодні в санаторії буде вечір самодіяльності. Анатоль насилу примусив себе піти на вечір. На плохенькій дощаній естраді хтось бринькав на роялі. Надворі було темно, й світло електрики з естради далеко кидало своє проміння, як із прожектора. Перед естрадою стояли довгі дощані ослінчики, а в кінці будочка для кіноапарата, і вже за будочкою в гущавині кипарисів і ялинок світло з естради плуталось і губило свою силу. Санаторійці на вечір іще не посходились, і довгі ослінчики були порожні. Лише біля естради сиділо кілька чоловіків і дві дівчини. Чоловіки щось смішне розповідали, а дівчата сміялись. Один з них із англійськими вусиками знайомий Анатолеві з палати. Забачивши Анатоля самого аж на задній лавочці, знайомий сказав:

— Ти б пішов заграв що-небудь, бачиш, он бринькає, аж по душі дере.

Анатоль трохи посидів, тоді подивився на веселих дівчаток і згодився грати. Одна, в білій сукні, в чорному демісезонному пальті наопашки, з довгим лицем та з великими губами, сиділа тихо. Друга, зовсім маленька з підрізаним по вуха каштановим волоссям, реготалась до упаду. Її руденька проношена баядерочка, закинута наопашки, часто спадала з плеча, й мигдалюваті оченята аж заплющувались. Вона сміялась од кожної дрібниці, підтримуючи рукою баядерку, щоб не падала.

Ось для цієї дівчини Анатоль і гратиме. Він виліз на естраду й сперся грудьми на рояль.

— Тікай, чоловік гратиме! — гукнули мужчини бринькачеві.

— Ви гратимете? Будь ласка! — Бринькач швидко схопився, аж стілець під ним перекинувся.

— Зоя каже, щоб ти заграв «Не искушай меня без нужды»[52], — сказав Анатоліїв знайомий.

— Неправда… Я нічого не казала, — виправдовувалась маленька дівчина, поправляючи баядерку, що спала з плеча. Але Анатоль таки заграв «Не искушай». Обидві руки легко лягли на клавіші. То близько сходились одна до одної, то розходились аж так, наче хотіли когось обняти, а то перехрещувались і знов розходились. Звуки лились то солодкі, як мед, то гіркі, як мука, що видушує з самого споду душі сльози. Звуки лились, випливали з естради разом зі світлом електрики й падали десь далеко в гущавину темно-синьої теплої кримської ночі.

Посходились санаторійці й зайняли порожні лавочки. Хто прийшов пізніше, мусив приносити з собою стільці та плетені ліжка, що були розкидані по саду, і ставити збоку. Естрада лишилась порожня, а Анатоль сів поруч Зої. Це так схотілось Анатолевому знайомому. Він познайомив його з нею, сказавши Зої, що Анатоль скучає. Але Анатоль був невдоволений Зоєю. Вона майже на кожного хлопця кидала камінцями, хапала за поли подертих сірих піжам, чіпала навіть незнайомих їй, перегукувалася зі знайомими, що сиділи аж на задній лавці, і Анатоль мусив сидіти без діла. А як почали виступати поети, вона мовчки схопилася й пересіла на інше місце. Як виступали співаки, вона знову присіла до Анатоля, захоплено пояснюючи йому, що це за співаки.

— Це наші, ялтинські… з нашого гуртка, — казала вона.

— Хіба ви ялтинська, не курортниця? — питав Анатоль.

— Ні, не курортниця. Я тутешня… Працюю в Ялті. Тут, у Хараксі, мій батько завідує маяком, — і знов побігла, наче вона прибігла сказати йому, хто вона та що й вона знає артистів.

Виступали декламатори, балакуни, штукарі, танцюристи, а все закінчилось фільмом. Як розходились, уже в воротах до Анатоля підбігла Зоя і взяла його під руку.

— Де ви були? — спитав Анатоль.

— А там… із знайомими… Розважалась… А що?

— Звісно. Скучав. Ходімте де-небудь посидимо.

— Ходімте.

— А тільки я не знаю куди…

— Хочете, ходімте на «Лунну площадку»? — сказала Зоя.

— Ходімте. — Йому ці два слова були знайомі. Разом із цим у нього пробудилось почуття кохати, і він подумав, що коли це дівча само веде його туди, значить, вона щось має на увазі.

«Лунна площадка» була над морем, яке шумувало десь далеко внизу й легко ворушилось, викручувалось, як стопи заліза. Місяць десь далеко виринав до половини червоний, як кров, а друга половина розлилась, розтопилась у морі й розбовталась, наче там кого поранено. «Лунна площадка» — це невеличке коло, посипане жорствою, обгорожене залізними гратами. На площадці стояла зелена лавочка, на якій сиділа парочка. Анатоль із Зоєю пішли глибоко в сад, знайшли плетене ліжко й на йому сіли.

— Ви гарно граєте, — сказала Зоя.

— А в вас гарне личко й очі, — сказав Анатоль.

— Краще, ніж у вашої дружини, правда?

— Як буду женитись, то візьму дружину тільки з такими очима, як у вас.

— Чого ж ви досі не одружились?

— Не знайду собі пари.

— Дивно.

— Чого дивно?

— Та так… Ви ж так гарно граєте…

— Скільки вам літ? — спитав Анатоль.

— Шістнадцять.

Потім вони замовкли. Те, що дівчина чіпала мужчин, і те, що пішла з ним так далеко й поночі в сад, та ще й перший раз зустрівшись, надало йому сміливості до неї. Він обняв Зою, але вона прийняла його руки й сіла далі від нього.

— Ви надовго приїхали? — спитала вона його.

— На місяць.

— А звідки?

— З Харкова.

— Щасливі люди, — тужно сказала вона.

— Чого?

— Та того, що набридло в цій западні. Тільки й щастя, що бачиш оте бідне кіно. А зима прийде, то сидиш у тій Ялті, пройнятій наскрізь тишею та сумом.

— Що ви в Ялті робите?

— Працюю.

— Така маленька, й працюєте?.. Що ж ви робите?

— Я в аптеці, — вона усміхнулась, — пляшечки зав'язую. А як поїдете, будете мені писати?

— Я ж іще не їду. Ми ж іще побачимось…

— Ні, вже не побачимось. Я завтра їду до Ялти. Це в мене була відпустка… — Потім тихо заспівала:

Скоро осень пройдет И настанет зима, И мой милый уйдет, Я останусь одна.

— Шкода, що ви їдете… тоді давайте вашу адресу, і я приїду до Ялти… До вас можна приїхати, Зою?

— Дуже рада буду, як приїдете…

І знову замовкли. Анатоль знову ближче присів і на цей раз поцілував у щоку. Вона знову одсунулась.

— Чого ви тікаєте! Боїтесь мене, чи що?

— Не боюсь і боюсь… — Це Анатоля заінтригувало. Він ухопив Зою в свої обійми, але вона вирвалась і стала осторонь.

— Я зараз іду, — сказала серйозно Зоя.

— Я більше не буду. Сідайте…

Тоді Зоя взяла в нього слово, що він «не буде», і сіла. Так вони сиділи й гомоніли довго. Уже був один дзвінок, і другий, щоб санаторійці сходились спати, але Анатоль і не думав іти. Вже було холодно, вони трохи трусилися, але сиділи. Анатолеві вже дозволялося обіймати й цілувати Зою, тільки не братись руками за груди й не перекидати на ліжко. Як уже надворі сіріло, Зоя повела Анатоля до палати, бо він міг заблудитися. Вела якимись покрученими стежками, східцями то вниз, то нагору. Чорні кипариси рядочком стояли, як височезні силуети, непорушні, німі, кидали рівну, довгу тінь і наводили якийсь острах. Зоя довела Анатоля до сірого кам'яного будинку й зникла в кипарисах. Анатоль лишився сам біля будинку. Будинок був замкнений. Стукати було незручно. Почує сестра, й можуть бути неприємності. Але ж і надворі лишатися ніяк. Та ще й десь тут ходить вартовий, подумає, що злодій. Анатоль шкодував, що пустив Зою. Вона з охотою лишалася з ним, вони могли б походити так до ранку. Він усе-таки вирішив постукати. До дверей підійшла постать у білому.

— Хто там?

Анатоль назвав себе.

— Обійди кругом та вийди на веранду, а я тобі відчиню вікно… я сам лише прийшов…

Це Анатолів знайомий із англійськими вусиками.

— Так ти, сукин син, оце гуляв із нею? — шепотіли з-під ковдри англійські вусики…

— З нею… — радів Анатоль.

— Ну, що? — Анатоль розумів це «що» і сказав, що «ні».

Так вони довго шепотіли, розповідаючи один одному про свої успіхи, аж поки бас не гукнув:

— А ну, як би ви замовкли… здається, лікуватися приїхали, а не «тягатися». Чи ви хочете з санаторію вилетіти?

Довелося замовкнути.

XVII

Зоя в Ялту не поїхала. Як Анатоль удень грав собі на роялі, що стояв на естраді, вона стояла біля нього, опершись грудьми на стілець, і слухала. Потім вона чекала довго, поки прийде Анатоль. Він ходив брати франклін, гальванізацію та морські ванни, та ще й на сонці пікся. Зоя заховалася в гущі дерев біля мигдалевого горіха й розбивала собі камінням горіхи. Поки Анатоль прийшов, вона настукала купу лушпиння та почорнила собі пальці. Листа Людмилі було ніколи писати, та вона, не дочекавшись Анатолевого листа, написала сама до нього. Вона не знала його адреси. Знала лише, що він має перебувати в Хараксі, тому навмання вигадала адресу: «Харакська лікарня, що біля Ялти». Листа Анатоль одержав. Цей лист примусив його пригадати голубу блузку, японський проріз очей і принадний клубок волосся на потилиці. А в листі писалося, що Людмила скучає, що вона не уявляє собі життя без Анатоля. Що їй хотілося глянути на нього хоч одним оком і що вона більше в Севастополі лишатись не може та їде додому в Білгород. Вона дає йому свою домашню адресу і просить дуже написати їй листа, а ще краще приїхати самому.

Листа написано ніжно, любляче, й Анатолеві також дуже захотілось побачити Людмилу. Про це він їй напише, а поки що йому ніколи. Він пішов із Зоєю на Ластів’яче гніздо що-небудь з’їсти та випити вина. Ресторан «Ластів’яче гніздо» стояв на кам’яному обриві над морем, так високо, що коли кинути од нього вниз каменюку завбільшки з коняку, то не буде чути, як вона вдариться об воду. Шум моря ледве чути, й таке воно звідси рівне та спокійне, як синє поле, по якому в жарку погоду гойдаються сиві баранчики. Веранда ресторану виходила виступом у море, й від цього тому, хто перший раз із цієї веранди дивиться вниз, здається, що вона одірветься разом зі скалою… По щілинах на стінах, на огорожі й на веранді видно, що тут був землетрус. Під верандою висить кілька зрушених камінців, що ось-ось упадуть від найменшого руху. Половина веранди вже обсипалась, вона стала тоненька, й той, хто не звик на це дивитися, ходить по ній із острахом. Біля ресторану лежить купа якогось грузу. В цій місцевості багато будинків зруйновано, і сам ресторан уцілів якимсь чудом, бо ж цю скелю трясло, як цяцьку.

Зараз був пізній вечір. Зоя повела Анатоля на третій поверх ресторану, і звідти було видно Ялту, що за 8–9 верстов. Ялта лежала в долині, врівень з морем. Синій вечір злив її докупи з морем та з небом, і вона виблискувала вогнями, наче в цій теплій імлі хтось розсипав безліч діамантів.

Зоя швидко бігала східцями, бо знала кожний куточок цього місця, зате Анатоль ішов помацки, як сліпий.

З ресторану вони пішли в сад, а потім розійшлись. У палаті сестра сказала Анатолеві:

— Я хочу з вами побалакати…

— Дуже радий вас слухати.

— Усі, — почала сестра, — помічають, що ви ходите з Зоєю. Будьте обережні. Ви ж не знаєте цієї дівчини. Її тут знають усі як попсовану дівчину, яка багатьом тут закрутила голови, доводила до того, що на неї витрачали останні копійки… Потім вона така, що вміє вас делікатно обікрасти й бути чистішою від найчистіших. Мені хотілося б, щоб ви тут гарно провели свій час, не витрачали свого дорогого часу й енергії на цю брудну дівчину, про яку ходить погана слава… А тепер ідіть спати… Я зараз гаситиму електрику.

Пішла довгим коридором, повна, свіжа, поважна, вся в білому. Від неї пахло парфумами й було багато щирої прихильності до своїх хворих. Вона обійшла кілька палат і погасила електрику. Анатоль уже був у ліжку, й коли електрика погасла, йому тьохнуло серце. Він відчув, що десь аж унизу до загального штепселя доторкнулася рука пахучої повної сестри.

Другого дня про Зою так само казали й інші. Казали, що Зоя повія і навіть злодійка. Казали, що вона тут у санаторії перебрала всіх чоловіків. Наслухавшись про Зою різних балачок, Анатоль став із нею поводитись надто сміливо. Як тільки пізнього вечора вона пішла з ним у ліс і вони сіли там на плетене ліжко, Анатоль схопив Зою й перекинув на спину. Зоя, як і завше, вирвалась і збиралась іти. Анатоль став умовляти Зою «згодитись», але вона вдала, що навіть нічого не розуміє. Анатоля брало зло. Він іще намагався побороти Зоїну впертість, приклав усіх своїх зусиль і здібностей, але це все ні до чого не доводило. Зоя навіть образилась. Тоді Анатоль устав і сказав сердито:

— Прощай! Я більше з тобою не зустрічаюсь!

І пішов.

— Толю, — журно гукнула Зоя. — Толю! Йди сюди!

І він вернувся. Вона стояла, як сирота, і плакала. Стоїть собі таке маленьке в білій сукні без рукавів, у поношеній баядерочці наопашки, тримаючи її рукою, щоб не впала з плеча. Коли її голова нагиналася, волосся падало на обличчя і його доводилось одкидати рукою; тоді її кругле високе чоло світлішало.

— Толю, не сердься… — Вона погладила рукою його чуба.

— А чого ж ти… ти ж мене вимучила…

— Чим же я тебе вимучила? — наївно сказала Зоя. Той знову став пояснювати, чого він хоче. Але вона знову не розуміла.

— Не вдавай із себе наївну! Ти не дитина, — і прямо просто сказав, що він хоче.

— Як тобі не соромно, Толю… які ви всі гидкі… не встиг зустрітись, і вже за своє… Вимучила… Хіба йому діло до того, що десь у глухому кримському закутку лишилась якась Зойка і що з нею може трапитись лихо… Він собі поїде й з глузуванням буде тебе згадувати й розповідати товаришам про свій «геройський» вчинок, про свої розваги, а ти оддувайся. Яке йому діло до того?.. Вона сіла на зелений од давності камінь і, затуливши руками обличчя, схлипувала.

— Зою, що ти прикидаєшся? Мені казали, що ти…

— Що тобі казали? — байдуже спитала Зоя.

— Казали, що ти повія.

— Так? Ну, нехай кажуть, а я себе зовсім за іншу знаю. Дивно, що люди про мене більше знають, ніж я себе. Я певна, що оце, що я з тобою ходжу, люди теж беруть на увагу й гадають, що в нас із тобою вже щось є. Але хай собі думають. Можеш думати і ти.

— Але про тебе ходять погані чутки.

— Наприклад, які?

— Кажуть, що тобі не шістнадцять літ, а вісімнадцять, і звати тебе не Зоя, а Клава, і що ти була заміжня й мала дітей.

— Тю-тю, що ти плетеш? — Вона заплакала вголос і пішла.

— Зою, Зою! — Анатоль пішов за нею, але вона побігла й зникла в гущавині кримської ночі.

XVIII

— В тебе з нею нічого не було? — питав Анатоля білоголовий.

— Ні.

— Не може бути… ти просто не хочеш признатися.

— А в тебе з нею було що, що ти певен у її поводженні? — спитав Анатоль.

— Як не в мене було, то були такі.

— То ті й брешуть.

— Не брешуть. То ти не вмієш… або, найскоріше, не хочеш признатися…

— Та слово честі, нічого не було.

— А ти її вгощав чим-небудь? — питав білоголовий.

— Вгощав.

— Вона гроші любить. Май це на увазі. Любить гроші.

— Так?

— От тобі й так, — передражнив білоголовий. Грошики любить.

Хлопці пішли снідати. Йдучи мимо естради, Анатоль побачив Зою. Вона сиділа за піаніно й бринькала. Анатоль кинув білоголового й підійшов до Зої. Вона перестала грати й тихенько заспівала.

Тарара бумбия Сижу на тумбе я Сижу, мне весело Я ножки свесила[53].

Потім вона поступилася місцем Анатолеві.

— Заграй що-небудь!

Але той не сів і сказав:

— Знаєш що, Зою?

— Знаю, — сміючись, сказала Зоя.

— А що ти знаєш? — перепитав Анатоль.

— Що про мене погана слава ходить.

— І ти не журишся?

— Ні, бо знаю себе.

— Але я тобі не про це хочу сказати. Я хочу тобі запропонувати піти зі мною в Місхор. Вип’ємо там вина, щось купимо… Добре?

— Як хочеш.

— Ти не проти?

— Ні. Між іншим, я завтра до Ялти їду, Толю.

— Тим більше треба з нагоди твого від’їзду випити.

І вони пішли.

— Лечебный товар! Лечебный товар! — кричав татарчук, що ніс повну корзину сандалів. Анатоль подивився на Зоїні ноги.

— У тебе, Зою, сандалі неважні.

— Да. Треба з цим згодитись, але що ж зробиш?

— Хочеш, я тобі куплю?

— Купи.

— Ей, чебурек, неси сандалі! — гукнув Анатоль.

Він приніс, і Зоя вибрала собі жовті та м’якенькі сандалі. Тепер вона повеселішала. Анатоль купив їй ще й винограду. Ну, тепер, — думав Анатоль, — вона не має право «не згодитись». Він знає повій, так ті теж даремно й балакати не хочуть. Зоя вже й під руку взяла Анатоля й заспівала свою пісню:

Скоро осень пройдет И настанет зима, И мой милый уйдет Я останусь одна.

І справді, була осінь. Вітер зривав із дерев листя, носив трохи в повітрі, а потім кидав додолу, й лягало воно долі товсто, і м'яко було йти по ньому.

Вітер зрушив листя, і воно, як зграя горобців, закрутило, закружляло й виблискувало золотисто.

Зоя була весела. Стрибала перед Анатолем, кидала його на дорозі й бігла перед нього або забігала в ліс, брала кедрові горіхи та кидала ними на Анатоля, співаючи:

А чья то улица, Чей зто дом, А чья то девица Вся в голубом.

Маленьке смугляве личко грало, й мигдалюваті очі світилися. Рівно підрізане волосся кругом, як стріха, гойдалася од її живих рухів, і руда баядерочка ніяк не слухалась — спадала з плеча. Тоненькі шоколадового кольору ноги тепер у нових сандалях здавалися ще жвавішими.

— Зою, ти мене любиш? — питав Анатоль.

— Я вже тобі казала, що люблю… Що тобі, десять раз казати?

— Ну, поцілуй мене.

— Не хочу… колись…

У Місхорі Анатоль понакуплював їй цукерок, шоколаду. Пили вино, яке Зоя крадькома виливала під стіл. Анатоль сп'янів, і Зої довелось його одвести до палати. Сестра, взнавши, що він був із Зоєю, та ще й випивав, була незадоволена.

— Не слухаєте мене… Погано ви себе ведете. Прямо нікуди не годиться… А ще такий молодий, ще й комсомолець, певне. Якщо так, то компрометуєте ви себе, юначе…

Анатоль був зараз у піднесеному настрої й весело розмовляв.

— Знаєте, розважаюся… Скучно ж тут.

— Так, але ж пиячити в санаторії… де ж це водиться? Ви знаєте, що вас за це викинуть із санаторію?

— Хай викидають… шкода тільки, що вас не буду бачити… я вас люблю, сестричко… слово честі, от тільки не наважусь сказати…

— Сп'яна?

— Ні, й так. Хочете, давайте поженимось…

Сестрі теж схотілось розважитись, і вона сказала:

— Добре, а куди ж ви дружину подінете?

— Немає дружини… слово честі!

— Бідний. А вам треба одружитись. Вас нема кому в руки взяти.

— Це правда, сестричко. Якби мені таку жінку, як ви, я був би щасливий.

— А з Тонею ви нещасливий? Правда?

Анатолеві аж у голові задзвеніло од такої несподіванки. Він не знав, що казати. Сестра йому дала брому, й він заснув.

Вранці вона показала йому його анкету, звідки вона знала про його одруження та ім'я дружини.

XIX

Зоя поїхала в Ялту таки після того вечора, як була з Анатолем у Місхорі. В кишені в себе він знайшов записку, в якій вона пише, де її знайти й коли. Вона буде стояти на Мулу (це пристань у Ялті) й чекатиме на нього з першим катером. Всі твердження про Зою пішли прахом після того, як Анатоль вийняв записку з тої кишені, де було сімдесят карбованців грошей, і вони були цілі. (Решту грошей Анатоль ховав у кишені спідніх штанів.) Він виглянув у вікно, що виходило на море, і побачив катер на Ялту. Перший катер. Анатоль став одягатись. Катерові треба об’їхати велике коло, щоб бути біля пристані, зате навпростець пішки до пристані кілька хвилин ходи. Тому Анатоль не спішив. Але, як він прибіг до пристані, катер уже пішов. Йому довелось чекати на другий катер.

Але Зоя сподівається його зустріти з першим катером, і другим їхати не варто. Він узяв автомобіля й поїхав до Ялти. Та й це даремно, бо на Мулу він Зої не бачив. Тоді він сів у скверику й сидить. Згадалася Людмила, потім Тоня. Обох йому хотілось бачити. Він підійшов до кіоска, купив паперу та два конверти й написав два коротенькі листи. В першому писалося: «Люба моя Людочко! Сподівайся мене в листопаді. Буду обов'язково. Привезу тобі кримських подарунків. Багато не пишу, бо приїду сам. Скучаю. Згадую наші ночі в поїзді, й мені приємно та солодко. Поки бувай. Анатоль…»

У другому листі було таке:

«Мій славний синьоокий Тонику! Вибач, що досі не писав. Ніколи. Доводиться виконувати багацько процедур лікування акуратно. Серце моє краще, й нерви поправляються. Про всі кримські принади розкажу, як приїду. Між іншим, задумав, як приїду, підшукувати для нас іншу кватирю, з двома-трьома кімнатами. Цілую тебе скрізь-скрізь. Твій Анатоль…»

На конвертах понаписував адреси й, захоплений своєю роботою, у конверта, що був адресований до Тоні, поклав листа, призначеного для Людмили, а Людмилиного листа поклав у конверта, адресованого до Тоні. Позаклеював, послинив марки й кинув листи до поштової скриньки. Задоволений тим, що нарешті одбув свій обов’язок, Анатоль сидить на зеленій лавочці ялтинського скверу, закинувши ногу на ногу, і милується своїми гостроносими жовтими черевиками та дорогими клітчастими шкарпетками. До Анатоля підійшов хлопчик-чистильник із ящиком на плечах і запропонував йому свої послуги. Він міг би й не чистити свої туфлі, бо вони зовсім чисті, але поруч сиділа дама, й він мовчки поставив ногу на ящика. Дама була поважна. В жовтій крепдешиновій сукні без рукавів із широким декольте. В дами було повно важкого й м’якого тіла, що проглядало через жовту матерію. Її тіло, руки, груди й лице були наче вилиті з шоколаду, й на повній, круглій смаглявій щоці наче горів рум’янець. Тонко, рівно й кров’янисто пофарбовані губи, чорні брови, попелясте під очима нафарбовано так легко й уміло, що було як природне. Лице в неї було невеличке. Проти її повноти це лице було навіть маленьке. Голова замотана білим шовковим шарфом, на чоло спадало трохи чорного волосся, з-під шарфа од вух звисали серги — п’ятикутні золоті зірки, а на грудях був невеличкий разок намиста з посрібленого скла. Дама розгорнула книгу й не читала її, а щось думала або з цікавістю дивилась, як щітки хлопчика-чистильника швидко бігали по Анатолевих туфлях. Коли Анатоль зиркнув на неї, вона якраз перекладала ногу на ногу й розгорнула книжку. Верхня нога була надто товста. Всі м’язи її роздушились об спідню ногу. Ця нога й турбувала найбільше Анатоля. За цю ногу він ладен був дати що завгодно.

Чистильник кінчав чистити туфлі й заторабанив щітками по ящику, як у барабан. Коли б він тут сидів сам, він дав би хлопцеві не більш як десять копійок, а тут сиділа дама, і Анатоль кинув хлопцеві полтиника, сказавши, що здачі не треба. Хлопець сказав, що він хороший дядя, підчистив іще трохи туфлі, й Анатоль був цілком задоволений.

— У вас, здається, є олівець? — запитала дама.

— Будь ласка.

— Мені треба записати кілька ялтинських музеїв. Якщо ви тутешній, то чи не будете ви ласкаві проказати мені музеї?

О ні, Анатоль не тутешній, на превеликий жаль, він цій дамі навіть такої дрібненької послуги зробити не може.

— Тоді нате ваш олівець. Я гадала… Ви, значить, не тутешній?.. — І, пізнавши з мови хлопцеве селянське походження, вона посміливішала.

— А здалека?

— З Харкова.

А вона з Одеси. Перебуває в одному санаторії коло Ялти й сьогодні мусить заночувати в Ялті, бо санаторій далеченько.

— Цікаво все-таки подивитись тут на деякі музеї, — сказав Анатоль.

— Якщо цікавитесь, то, може, разом і ходімте, — запропонувала дама, — вдвох приємніше, а до того й легше знайти. — Анатоль радо згодився і, йдучи з дамою, любувався її круглими стегнами, що повільно й м'яко перевалювались, колихалися разом із ніжною хвилястою матерією.

Вони допиталися до Східного музею. Тут їм пропонували роззутись. Вся підлога музею була встелена дорогими східними килимами, і їх треба було берегти. Маленькі ступні дами коло товстих литок були в білих шовкових панчохах, а Анатолеві в клітчастих гарних шкарпетках, і вони легко, трохи ніяково ступали по килимах, розглядаючи дорогі архаїчні вази, монументи, посуд, зброю, музичні інструменти і т. ін. Усі ці речі були старанно виконані, оздоблені дорогим металом, камінцями або розмальовані. Анатоль мало розбирався в цих речах, і йому найбільше подобалась кімната з високими вузькими вікнами, завішаними розкішними портьєрами з червоної парчі. Надворі було сонячно, і сонячне світло вливалося в кімнату рожево-оранжевим кольором. Килим, що лежав на підлозі, робився од цього кольору ще м’якший.

— Давайте сядемо, — сказала дама й перша сіла на килим, одкинувши набік обидві ноги, од чого вони стали ще товстіші. Анатоль сів поруч неї й поклав собі на коліна картуза. Так вони сиділи й розмовляли про минуле Сходу, і їм було приємно.

— Це в отаких покоях жили хани, — сказала дама.

— Та тут і самому цареві сподобалося б.

— Да-а-а… — протягнула дама й раптом схопилась. — Ходімте ще нагору.

Пішли на другий поверх. Там вони зайшли в селянську татарську хату, що нагадувала хату українську.

— Дивіться, скільки рушників на стелі, — сказала дама. Вся стеля як єсть була завішана різними рушниками, наче зроблена з самих рушників. Замість ліжка з килимів, із ряден низька канапка, біля порога дерев’яна колиска, що нагадувала гробик, а під піччю сиділа селянка з дитиною. Обдивившись іще дві кімнати, вони зійшли вниз і пішли.

З музею вони зайшли в ресторан — поплавок, що виходив на море. Випивши вина, Анатоль почувався зовсім вільно. Вони вирішили закріпити за собою дружбу. Анатоль мусив обов’язково приїхати до Одеси, вона його там радо зустріне. Анатолеві було так приємно, що він вирішив так само, як і вона, лишитися ночувати у Ялті. А коли він так вирішив, то дама пропонувала взяти ще вина, хоч пила небагато, — Анатоль пив більше, бо мусив показати свою мужність. Потім Анатоль узяв авто, і вони під’їхали до готелю. Тут вони взяли два номери, але Анатоль прийшов трохи посидіти в номер до дами. Тут їм іще забажалося випити вина, й Анатоль так і лишився ночувати з дамою.

А вранці Анатолеві забились памороки. Дама зникла, а разом із нею не стало й грошей, що були заховані в спідніх штанях. Не лишила дама Анатолеві й копійки, й до Харакса довелося йти пішки. Так Анатоль заплатив дамі за товсту ногу більш як дев’ятсот карбованців. В санаторії в ощадкасі в нього було карбованців шістдесят. От і довелося йому їх узяти. Та й пригодилися вони йому. Він тут зустрів Зою. Вона, не діждавшись його, приїхала сама. Ввечорі Анатоль пішов із Зоєю в ліс. Тут вона знов плакала, й він, розгнівавшись, кинув її, сказавши: «Прощай назавжди».

XX

Приїхала Тоня. Вона про його листа не сказала ні слова, а тільки була сумна й трохи схудла. Боязно й винувато стояла перед Анатолем, опустивши вії на щоки, крутила червону торбинку в руках і журно повертала голову то на праве плече, то на ліве.

— Вибач, Толю, але мені скучно…

— Ти кажеш, що не одержала мого листа, а як же ти взнала мою адресу? — незадоволений приїздом Тоні, сказав Анатоль.

— Допиталася. Ти ж казав, що в Харакс їдеш, ну, а в Криму Харакс один.

— Ну, добре, що ж ти тут думаєш робити?

— Не знаю, може, ти придумаєш?.. Я хочу побути тут із тобою…

Анатоль задумався.

— Не можна… Мені останній час так погано… знов починає серце… ти маєш із собою гроші?

— Маю.

Анатоль узяв у неї сто карбованців, умовив вернутися назад, бо він незабаром приїде додому. Але Тоня заплакала.

— Я нічого не розумію, — казав він, їдучи з нею в авто до Севастополя. А там посадив у вагон і чекав, поки рушить потяг. Потяг рушив, і з вікна виглянуло заплакане Тонине обличчя. Так Тоня перестала вірити Анатолеві.

У санаторії стало сумно. Листя з дерев обсипалось, ліс наполовину спорожнів, і в душі в Анатоля було порожньо. Він відчув, що й до Зої в нього немає ніякої симпатії і десь далеко в пам'яті мріє постать Зіни з панчішної фабрики, а ще дальше — Людмила.

Узявши франклін і морську ванну, Анатоль ішов до солярію, коли йому назустріч підійшла Зоя, весело, дражливо співаючи:

Скоро осень пройдет И настанет зима, И мой милый уйдет, Я останусь одна.

Анатоль навіть не усміхнувся, пройшов мимо неї, торкнувся об плече так, що з плеча спала баядерочка.

— А сьогодні кіно, Толю…

— Ну й нехай собі, — буркнув Анатоль.

— Приходь… Прийдеш?

— Ні. — І пішов.

— Та приходь, Толю, у мене щось для тебе є… — Але що в неї для нього може бути? Зоя неодмінно вирішила згодитись на те, чого він так уперто домагається. Анатоль сказав, що в кіно прийде. Але прийшовши до кіна, він не захотів дивитись на «Дона Дієго і Пелагею», а потягнув Зою в ліс.

— Ну, що ж у тебе для мене є? — спитав він.

— Нічого… Я просто без тебе скучаю… Нудьгую. — І вона поцілувала його в щоку. — Я через тебе з Ялти приїхала, посаду кинула, а ти мене одштовхуєш од себе… — Ну, звичайно, вона на цей раз «рішилась», — подумав Анатоль. Бувши певний цього, він ухопив її й перекинув на ліжко, що аж зарипіло. Потім змахнув із неї сукню й доторкнувся рукою голого тіла. Але Зоя крикнула. Боячись, щоб хто не почув, Анатоль пустив її. Вона стала осторонь.

— Толю, нащо це? Ти ж казав, що любиш мене?.. Коли ти любиш, то чого ж ти намагаєшся зробити мені зле?

— Сядь, я з тобою побалакаю, — сказав Анатоль. Зоя сіла.

— Тільки не чіпай. Сядь отам, бо я вже близько біля тебе не хочу сидіти. — Вона сиділа так, що готова зірватися з місця, як тільки він поворухне рукою або ногою.

— Слухай, Зою… Я тобі заплачу… я тобі дам сто карбованців, чуєш?.. На ось, я даю тобі гроші вперед. — Він поклав їх коло Зої. — Бери, Зою, чого ж ти мовчиш?

— Ой, мені соромно за тебе, Толю. Так соромно, що аж боляче… Мені хотілося з тобою побути так. Ти мені без грошей любий, а ти… Я живу бідно… — Вона заплакала. — Я зав'язую пляшечки, одержую п'ятнадцять карбованців на місяць, але твоїх грошей не візьму… Не думай, що я якась… Я зроду чоловіків не мала… Думала, що хоч ти не такий, як всі. Не встигнеш із ним посидіти, як він уже моститься скористатися з тебе… А живу я… Я втекла од батька… В мене мачуха… Клята мачуха. Вона знущалася з мене, і я не витерпіла. Батька я любила й скучала по ньому. Правда, він пив. Було, прийде п'яний, ляже й плаче. Потім йому зробиться нудно, і я йому відро поставлю, голову зав'яжу. Кілька разів він до мене в Ялту їздив, щоб я додому йшла, але я не захотіла. Тяжко мені. А люди такі погані, такі погані!.. — Вона встала й, плачучи, пішла.

— Зою, Зою! — гукнув Анатоль. — Візьми так гроші! Візьми так, Зою! — Але Зоя скоро зникла в кипарисах, і він почув її тоненький роздратований голос:

— Купи собі труну за них!

Тоді він злий, збентежений пішов на берег моря, що бушувало десь унизу. Воно грізно кострубатилось і, як сто розлютованих тигрів, з піною в роті кидалось на берег і зі стогоном одсувалось назад. В Анатоля зродилась думка кинутися в море. Кинутися в море, в обійми цього найдужчого, найлютішого тигра, нікому не сказавши «прощай». Він торкнувся рукою води, а вона бризнула йому на ноги й обхлюпала штани. Йому стало лячно. Навколо сіра імла, великі круглі й гранчасті каміння, як зруйновані будівлі, і кущі дерев, що навмання обросли оцей високий берег і шумлять разом із невсипущим морем. І ось наче привид: од нього за кілька саженів на камені щось живе. Ось воно встало, пішло до берега, обмило руки і знов сіло на камені. Потім устало і йде до Анатоля. Як уже було близько, він пізнав Зою.

— Що ти тут робиш? — спитала вона його. Але він мовчав. — Толю, слухай Толю… — Потім вона заплакала і сіла на камені. Анатоль запалив цигарку і пішов нагору.

— Толю! — Він мовчав. — А знаєш що, Толю? — Толя не обізвався і пішов спати.

Другого дня він виїхав додому. Спершу він автомобілем поїхав до Ялти, накупив кримських подарунків і їхав назад повз Харакс. Коло воріт він побачив Зою. Вона ніби злякана, ніби здивована замахала йому рукою і вже не поправляла своєї рудої баядерочки, що спала з плеча.

XXI

Додому Анатоль приїхав несподівано. Зустріла його Тоня радо, але з якимось смутком у голубих очах. Вона не сміла йому сказати, що отримала листа, адресованого не їй, але коли він сказав, що йому неодмінно треба у важливих справах їхати до одного міста, то вона знала, що він їде до якоїсь Людмили. Тоня сказала:

— Не їдь, Толю… я так скучала за тобою… я так на тебе чекала.

— Але ж справи, як ти не розумієш? — кричав Анатоль.

— Ти не за справами їдеш, Толю… — тулячись до його грудей, сказала Тоня.

— Як не за справами? — одірвавши її руки од себе, викрикнув Анатоль.

— Ти їдеш до якоїсь дівчини…

— Що, що ти верзеш? — уже досить розлютовано кричав Анатоль. — А хоч би й до дівчини, то що? Ти ще й цвіркати будеш? Ти не маєш права мені цього говорити! Я тебе яку взяв? Хто тебе знає, скільки ти там їх мала?

— Я ж тебе не силувала мене брати, Толю… і ти ж дав слово, що не згадуватимеш про це… Я не винувата, Толю… — Вона плакала. Але це й було найболючіше його місце. Він згадав якогось першого Тониного мужчину, й це його зірвало. Він не попрощався з Тонею, грюкнув дверима й вийшов із кімнати. Тоня як стояла біля рояля, так і впала на нього, рявкнувши клавішами. Анатоль поїхав до Людмили. Білгород — місто невеличке, й неважко було знайти Людмилу. Будинок її був край міста, в якомусь болотяному з вибоями місці, й це надало Анатолеві сміливості. Значить, Людмила бідна, коли живе в такому місці. Але вона гордо й незадоволено зустріла Анатоля. Вона сиділа за машинкою й щось шила. На столі жужмом голуба й чорна матерія, а на підлозі шматки матерії та ниточки. Кімната невеличка, прикрашена кількома картинами. Залізне односпальне чорне ліжко з голубою ковдрою, одна подушка, прикрашена мережевою накидкою, і в кутку ліжка старенький невеличкий гардероб. Людмила не сподівалася гостя, й хата була незаметена. Сама вона одягнена в стареньку спідничку з чорними ґудзиками збоку та в біленьку блузку без рукавів. Вона обернулась до Анатоля японським прорізом очей, не відповіла на привітання й сказала:

— Чого ви приїхали?

Він розгубився од такого запитання, як скинув картуза, так і тримав урівень із головою, не знаючи, на що його почепити й де подітися самому. Нарешті він вимовив:

— Адже ж ви мене хотіли бачити?

Тоді Людмила встала, порилася в своїй торбинці, дістала Анатолевого листа й подала йому.

— Ви забули моє ім'я, містер.

Він прочитав адресований Тоні лист і зовсім спантеличився. Йому хотілось одчинити двері і втекти. Він бігав очима по кімнаті, шукаючи в чому-небудь порятунку. Знайшовши вільного стільця, сів на нього й безглуздо усміхнувся. Тепер йому зрозуміло, чого Тоня була така смутна, чого вона приїхала й чого знала, що він їде не за справами, а до дівчини. Людмила не звертала ніякої уваги на його присутність, зозла шуміла своєю машиною, а він тим часом знайшов що сказати.

— Тут трапилось непорозуміння…

— Так, я знаю. Ви прислали мені листа, що написали дружині, і ручуся головою, що того, що написали мені, послали дружині.

На це Анатоль єхидно усміхнувся.

— Ні, не це… Я тепер пригадую, в чому річ. Я зовсім вам не писав листа… Це мій товариш устругнув таку штуку. Зроблено навмисне, щоб зробити мені неприємність. А не писав я вам, бо мав на увазі приїхати. А товариш скористався адресою, що лежала в мене на столі, устругнув таку штуку. Тепер я пригадую, як він казав, дивившись на адресу: оце узять, каже, та й послати. Я ніколи не думав, що він здатний на такі штуки… Даремно ви мене обвинувачуєте… зовсім даремно. — І з цими словами він устав і підійшов до Людмили.

— Я на крилах летів до вас, і така зустріч. Але уявіть собі, як легко можна поставити людину в ідіотське становище… і єсть же мерзотники на світі, що так і пильнують, щоб зробити людям зле.

Людмила серйозно подивилась Анатолеві в вічі.

— Це правда, що вам так зроблено? Це не ви писали? Це не до дружини лист? Ви не переплутали адреси?

— Слово честі, не я писав, Людонько… Слово честі, не я.

Тоді Люда встає і цілується з Анатолем.

— Бідний, — сказала Людмила. — А я на нього так напалась. Пробач мені, Толю!

— Та нічого… ти зі свого боку права. Якби це на мене, я так само зробив би, як і ти. Навіть вигнав би.

Людмила перестала шити, повкладала все в гардероб і стала замітати хату.

— Ну, ось дивись, як я бідно живу. Оце все моє багатство. Роздягайся!.. Я зараз чаю поставлю.

Анатоль взявся в боки, схилив голову набік і не то зо страхом, не то з болем подивився на Людмилу. Вона аж перестала замітати, глянула на нього й чекала, що він скаже.

— Ну, як тобі подобається?.. Бий мене! кусай! Ріж, бий в цю мою дурну пришелепувату голову! Бий в цю погану порожню коробку… — Він пальцем бив себе по лобі.

— Що таке? — нетерпляче спитала Людмила.

— Купив тобі шоколаду, цукерок, вина, і це все забув у трамваї, як уставав…

У Людмили аж слинка потекла.

— А справді, шкода… як же так?

— А отак, устав і пішов, а пакуночок лишився. Ну, чорт його бери. Одягайся, підемо у кафе чай пити…

XXII

До Тоні прийшов Василь із Зіною, що з панчішної. Тоня перед дзеркалом поправляла баретку, збираючись кудись іти.

— Ми до вас, а ви з дому, — сказав Василь.

— Прошу, прошу… я просто хотіла пройтись або посидіти в скверику. Сиджу сама, і, признаться, скучненько. Сідайте, будь ласка. Я нікуди не піду й з охотою посиджу з вами. Роздягайтесь.

Зіна скинула своє шовкове пальто, Тоня зараз же сховала його в гардероб та й скинула баретку, а Василь сидів одягнений.

— А де Анатоль? — спитав Василь. Тоня важко зітхнула.

— Приїхав із Криму, кілька день побув і поїхав за справами у Білгород.

— Та він заходив до мене, але про від'їзд не казав нічого. Не знаєте, коли приїде?

— Не знаю. Вже тиждень, як нема. Чого ви не роздягаєтесь?

— Та я зараз іду. Пробачте, я такий неуважний… Знайомтеся, це моя найближча приятелька Зіна, ну, а про вас я вже Зіні говорив. Вона кілька разів бачила вас у театрі й просила, щоб я її з вами познайомив. Вона, бідна, все одна ходить, та сумненька така. — Зіна подивилась на Тоню, й вони всміхнулися одна до одної.

— Яка я рада… спасибі вам, що прийшли… Анатоля все немає, і я одна, як потурнак, їй-право…

А Зіна обвела очима кімнату й зупинила свій погляд на піаніно.

— У вас і піаніно. Уютненько так, мило.

— Ви граєте? Заграйте що-небудь, — сказала Тоня.

— На превеликий жаль, не граю. Ой, я так люблю музику. Я так люблю, як хто грає… Ви собі не можете уявити.

— Ну от, будете до нас ходити. Приїде Анатоль, і він нам гратиме.

— Він грає? — спитала Зіна.

— Він чудово грає. Я завжди, коли грає Анатоль, ще дужче люблю його, я тоді розірвала б його з любові…

А Зіна голосно засміялась.

— Нічого собі любов. Розірвати людину, — сказав Василь.

— Ну, ви ж мене розумієте?

— О, ясно, ясно. Розірвати Анатоля пополам.

— Та йдіть собі.

— Та йду вже. — І він збирався йти.

— Сидіть, сидіть, — сказала Тоня, і вони обидві зареготали.

— Ні, дівчата, мені треба йти. Можете собі цілуватись, обніматись навіть… та що з вами балакати, до побачення!

Він разом простяг дві руки, одній ліву, другій праву, і так придушив, що вони крикнули. Вийшов.

— Веселий хлопець оцей Василь, — сказала Тоня.

— Він мені теж подобається. З ним ніколи не сумуватимеш. Ну, як ви живете?

— Та якби Анатоль був дома, то й щасливо.

— Де він працює?

— Хто, Толя?

— Авжеж.

— Служить у ДПУ.

— О, аж страшно. За агента?

— Ні, чимсь завідує.

— Завідує. І утримання нічого? — спитала Зіна.

А Тоні таке питання й подобалось. Вона з охотою похвалиться своїм становищем.

— Двісті п’ятдесят. Та ще якісь додаткові. Недостачі в нас не буває. Ми думаємо купити будинок. Купимо собі гарні меблі.

Потім Тоня одхилила двері.

— Любо, постав нам чаю!

— То служниця? — спитала Зіна.

— Служниця. Як купимо будинок, то в нас аж дві буде. Одна буде їсти варити, друга прибирати. — Потім журно: — Коли б тільки Толя скоріше приїхав…

— А ви його любите? — трохи нахилившись до Тоні, спитала Зіна.

— Аж не знаю як.

— А він вас?

— І він мене. Ми обоє одне одного любимо. А ви замужня?

— Я ні. Я, бачте, питаю, бо ще не знаю, як то воно замужем. Я наче боюсь і заміж іти. Як вам Василь? Що ви мені порадите? Він наче нічого.

— Та й мені так здається, — сказала Антоніна.

— Але, бачте, він безробітний. Хто його зна, як воно дальше буде.

— Та це, знаєте, таке діло, що сьогодні робить, а завтра ні. Вийшла за комісара, а завтра його скинули. І навпаки — вийшла за безробітного, а він влаштувався на гарну посаду. Ми про це теж думали. А тому й готуємось, поки працює. Купимо будиночок, меблі, крім цього, одежу купуємо. Ось я собі пальто купила. — Вона показала каракулеве пальто. — Знаєте, скільки коштує?

— А скільки?

— Сімсот п’ятдесят карбованців. — Зіна тільки головою похитала, а в чорних очах замиготіла злість. Далі Тоня показала блузки, сукні шовкові, крепдешинові, батистові, маркизетові, крім цього, матерію, цілу до шиття, сукно, атлас…

— По-моєму, ви щасливі, — сказала Зіна й трохи подумала. — А де ж ви візьмете грошей на будинок? Це ж треба мати багацько грошей.

— Я не знаю… Казав Толя, що купимо. А раз він каже, то на щось надіється. Певне, через ДПУ позичить у банку.

— Добре вам, а я бідую.

— Служите де-небудь? — спитала Тоня.

— Ні, вчусь, і знаєте де? В панчошній. Мати торгує, так і перебиваємось.

— Ходімте сьогодні в театр?

— О, голубко, я навіть не обідала сьогодні, — сказала Зіна.

— У мене є. Та й я не обідала, ходімте, мабуть, обідати. — Любо! — гукнула Тоня в двері. — Самовара не треба ставити.

Одяглись і пішли в ресторан.

XXIII

Анатоль самітньо позіхав у ліжку, а Людмила щось шила коло машини руками. Хтось постукав, і Анатоль укрився з головою, бо не одягнений. Грубі чоловічі голоси попросили його одягтись. Він побачив перед собою двох військових. Вони попросили його йти за ними. Людмила встала, й шитво впало додолу.

Анатоля повезли до Харкова. В районі на Анатоля склали протокола, й коли йому сказали, що він обвинувачується в отруєнні своєї дружини, то він зблід, став як укопаний і довго дивився в одну точку. Йому пригадалася Тоня з благальними очима, заплакана Тоня, що приїздила до Криму й, одержавши не до неї листа, й слова не сказала, що вона його отримала. Вона благала його, щоб він не їхав, а він навіть не сказав їй до побачення, грюкнув дверима й поїхав. Це ж вона, бідна, ображена його ставленням, щось собі зробила. Анатоля посадили до бупру, поки виясниться справа. Анатоль засумував і знову почав думати про смерть. А думки в нього були бистрі й гарячі. Як би то там не було, він порівнював себе з усіма. Кожна людина має гріхи й риски честі. Кожна людина має радісні хвилини і трагедію. Кожна людина хоч коли-небудь у житті знаходила гроші або якусь цінну річ. І найжахливіше те, що доводиться заплющити очі.

Через місяць було встановлено, що дружину Анатоля отруєно саме тоді, як його не було в Харкові. Але експертиза запевнює, що, крім отруєння, на шиї в Тоні виявлено сині плями. Очевидно, її ще й задушено. Анатоля під розписку звільнили з-під варти. Опинившись на волі, він насамперед забіг до голяра. Тут він побачив у дзеркалі, що дуже схуд, і коли йому намазано вуса й бороду, то він був подібний до сивого дідуся.

— Десь я вас бачив, — сказав голяр, поголивши, і Анатолеві тьохнуло серце. Йому вже так і здавалося, що його скрізь шукають, стежать за ним.

— Не знаю, де ви мене бачили?.. Можливо, десь і бачили. — Сказавши це, Анатоль тикнув голяреві 20 копійок і вибіг. Був вечір. Вулиця залита електричним світлом. Наче сотні шматочків сонця бризкали своїм промінням, що злилися в одне велике сяйво. Йдучи, він зустрів Зіну.

— Ой, як ви схудли, що з вами? — сказала вона, не вітаючись. Через своє горе Анатоль уже не був такий соромливий до Зіни.

— Знаєте, в мене таке нещастя, таке горе…

І він їй розповів усе. Йому сіпнулись губи, і в очах мигнув якийсь вогник. Вони обоє трохи помовчали. Анатоль втупився в землю.

— А справді, яке нещастя, мені самій сумно робиться. Мені вас так шкода. — Анатолеві стало трохи легше. Дівчина, яку він так давно любить, шкодує його.

— Ходімте, трохи мене проведете, — сказав Анатоль.

— Так, я трохи пройду з вами, хоч і спішу. — Але вона пройшла не трохи, та навіть зайшла й до кімнати й скинула пальто. В кімнаті Анатолеві зробилось так важко, що коли б він був сам, то розридався б; але тут дівчина, і він стримав себе. Він з острахом оглядав кімнату, і коли забачив у гардеробі Тонин одяг, особливо чорне каракулеве пальто, що сумно, як живе, висіло, йому наче на мить зупинилось серце. Він швидко зачинив гардероб і в дзеркальних дверцях його побачив своє обличчя, біле, як борошно.

— Господи, який ви блідий… — тужно сказала Зіна. — Вам треба свіжого повітря…

— Так. Ви правду кажете. Але в мене до вас величезне прохання. Побудьте зі мною. Я вас дуже прошу. Ви така добра, хороша, мені легше з вами. — Кажучи це, він міняв тон голосу.

— Добре. Я вже сьогодні нікуди не піду й буду з вами. Але одягайтесь, походимо трохи по вулиці, чи що… — Пішли в ресторан. Випивши вина, Анатоль скоро сп’янів і розплакався. Зіна сіла коло нього й своєю хусточкою втерла йому сльози. Йому зразу стало легше. Наче все те, що робило йому боляче, одійшло далеко, і він ледве його пам’ятав. Він усміхнувся й сказав:

— Пробачте мені. Ото з мене чоловік.

Але Зіну це не цікавило, вона сказала:

— Слухайте, Толю, то правда, що ви мене любили?

Анатолеві це подобалося. Він журно сказав:

— Я вас і тепер люблю… але ви так жорстоко гордували.

— Ви не глузували з мене?

— Я з вас? Ні крихти. Я вас так любив!

— Ви не забивали ні з ким парі, що поглузуєте з мене, хоч скільки це коштувало б?

— Я одмовляюсь вас розуміти, — сказав Анатоль.

— Якщо ви і справді не розумієте, то мені вже все ясно.

— Будь ласка, кажіть швидше, в чім річ.

— Пам’ятаєте, як уперше до мене підійшов Василь?

— Пам’ятаю.

— Він підійшов і сказав: пробачте! Хочу вас попередити й застерегти від однієї пакості. Отой молодий хлопець, — показав на вас, — забив зі мною парі, що оволодіє вами на сто відсотків, хоч скільки б це йому й коштувало, а з вас тоді глузуватиме. Я підійшов до вас узяти вашу адресу й сказати, що ви йому дуже подобаєтесь. Але насправді воно он як. Крім цього, я зацікавлений виграти парі. Виграю я їх тоді, як ви дасте йому рішучу одсіч. Сам він несміливий і ніколи не підійде. — Зіна трохи подумала. — Василь здавався мені таким щирим та правдивим, а на вас я злилася, хоч ви мені й подобались. Коли ви прислали мені годинника, то я подумала, що це лише ваші заходи до своєї мети.

Годинника, правда, я взяла, бо живу бідно. Я продала його, доклала ще та купила шовкове пальто. А коли бачила вас, то в мене серце мліло. Такий гарний, думаю, і такий мерзотник. Ну, а тепер бачу, що Василь вам товариш нещирий.

Анатоль мовчки кладе свою голову Зіні в пелену, вона цілує її й пригортає до себе.

Як виходили з ресторану, Анатоль сказав:

— Зіночко, ви знаєте що? Я боюся сам ночувати в своїй кімнаті. Моторошно якось. Знаєте, згадується смерть… Слово честі, боюся. Коли ви мене хоч трохи любите, ходім до мене. Я собі на землі постелю, а ви будете на ліжку, щоб не подумали, що я хочу виграти парі.

Після деяких вагань вона згодилась.

Після цього вона щовечора ходила до Анатоля, і минуло небагато часу, як вони звикли одне до одного і вирішили, що їм треба бути тільки вкупі. Вони одружились.

XXIV

Дитина Галина, подібна до Василя, вмерла. Та Галя частенько забігає до Василя. Тому Явтух послав Галю зимувати до батьків, може, одвикне вона од нього, та й розв’яжуться. Сам Явтух їздив до Галі щодня. Прийде з роботи стомлений, але їде. Скучно йому без Галі й без маленької дочки. Але Галя і в селі знайшла собі розвагу. Вона зустріла в селі свого колишнього коханця, першого порушника її дівочої незайманості, і приходить або пізно вночі, або вранці. Дізнавшись про це, Явтух став ночувати в батьків.

Проснувшись одного разу, Явтух подивився на те місце, де спала Галя, і дійшов висновку, що воно порожнє. Явтух узяв револьвер і пішов на город. Він рішив укоротити собі життя. Став біля замерзлого очерету в одній білизні, високий, тонкий, як примара, й труситься, зуб на зуб не попаде.

У голій руці револьвера тримає. Потім приклав цей револьвер до скроні й вирішив, що краще вистрілити в повітря. Він вистрілив у очерет, той наче злякався, затрусився й скинув із себе трохи снігу та інею. Галя, що виходила у своїх справах за повітку, почула вибух і втекла в хату. Але побачивши, що Явтуха немає, побігла з хати й на городі падає на шию Явтухові. Анатоль якраз ночував у батьків, і як Явтух виходив надвір, то він назирці вийшов за ним, щоб, бува, той не пішов брати гроші, заховані на городі за клунею. Йому здалося, що Явтух шукав грошей. І як Явтух із Галею пішов до хати, Анатоль вирішив гроші переховати. Виривши гроші, він хотів їх заховати в собачу будку. Коли це зарипів сніг, і якась постать у чорному кинулась до нього. Гривко заступив незнайомому дорогу, і він, заплутавшись у ланцюгу, впав, дзенькнувши ножем об ланцюги. Анатоль сховав гроші до кишені, викинув коробку через тин до сусідів і побіг до хати. Йому здалося, що надворі був Явтух. Він підійшов до місця, де спав Явтух, і лапнув його рукою за обличчя. Явтух схопився й голосно вигукнув:

— Хто це?

— Це я… — ніяково сказав Анатоль.

— Чого ти тут?

— Та ходім надвір… до батьків добирається злодій…

Явтухові зразу уявився Галин коханець. Він схопив револьвера й вибіг надвір. Тут він вистрілив. Анатоль згадав, що і в нього ж є зброя, взяв та й собі вистрілив. Підійшли до Гривка. Він був тяжко поранений.

XXV

Зіна енергійно чепурилась перед дзеркалом, що в шафі. Вона стала свіжіша й повніша. Коли вона дивилася вниз, у неї виступало два підборіддя. Тонину одежу доводилось на Зіну перероблювати, бо не налазила.

— Тольку! — крикнула вона, намазавши одну щоку пудрою. — Що це в чорта за пудра? — І швирнула коробку. Анатоль мовчав. Він лежав на ліжку й щось думав. Потім устав, поцілував Зіну в щоку, сказав, щоб не гнівалась, що гарної пудри він купить, і знов ліг.

— Мамо! — гукнула Зіна. Із кухні вийшла товста, як бочка, з одвислими аж на живіт грудьми мати. Вона зразу звернулась до Анатоля.

— Ну хіба ото можна в ліжку валятися? На що ото воно похоже? Не бережете ви, діти, нічого. Хіба в вас що буде? Не куплять собі канапу… Ну, кажи, Зіно, чого ти мене кликала?

— Та підожди, мамо… чого, чого… — Зіна вже підводила під очима. — Тольку, почисть пальто… Не буду ж я заразом робити все. Лежить і лежить…

— Ще чого не стало, пальто буду чистити… Не Явтух я тобі…

— От чорт його знає. Прямо хоч розірвись…

— Так, синку, не годиться, — обізвалась мати. — Муж у порядошній сім’ї жінку на руках носить. От ти ж нічого не робиш, взяв би й почистив би… Ти б же сам догадався й поміг їй одягтись… Незя ж так… Треба, діти, мирненько все. Де ж таки… Так чого ти мене кликала, Зіно?

— Та не треба вже… обійдуся сама, — люто відповіла Зіна. Стара витерла короткими пухлими руками лице й, сівши в крісло, сказала:

— Я оце, дітки, надумала гарну річ і для себе, і для вас. Якщо ви мені допоможете, то ми вік будемо жити як у бога за дверима.

— Ну, та кажи вже що, розвезла… — гукнула Зіна.

— Я надумала одкрити магазинчика. Та грошей нема.

— Ну, скільки тобі? — спитала Зіна, підводячи легенько й тонко червоною фарбою губи.

— Е, дочко. Багато. Тисячі дві. Це якби якось у государства виклопотати. Це вже Толі треба поклопотати.

— Толька достане. Достанеш, Толю? — сказала Зіна.

— Достану, — ліниво проказав Анатоль. Стара встала й мовчки почвалала до кухні. В хату увійшов Василь. Його важко було пізнати. Він був із перев'язаним оком і підборіддям. Не вітаючись, він кинув чорну шапку в крісло, сів і сердито сказав:

— Поїсти у вас є?

— Можна. Мамо! — гукнула Зіна, одягнена в каракулеве пальто. Вона здивовано дивилась на Василя й одягала рукавички. Мати увійшла. Їй велено дати Василеві поїсти. Зіна, одягнена, сіла в крісло. Поївши, Василь звернувся до Анатоля.

— Мені треба з тобою поговорити… А ти, Зіно, йди по свої справи.

Але Зіна по тону мови Василя почувала щось небезпечне й сердито сказала:

— Не піду. Кажи при мені. Хочу чути, що ти скажеш.

— Та ти не кричи, — сказав Василь. — Чого ти зайорзала? Я не буду казати про наші з тобою відносини. Те, що я буду говорити, тебе зовсім не торкається, йди собі… А не підеш, то візьму й скажу, скільки раз ми з тобою…

— Негіднику! — гукнула Зіна й кинулась до Василя. Він піймав її обидві руки й усміхнувся.

— Візьми її, Анатолю, бо я за себе не ручусь.

А потім звернувся до Зіни:

— Чого ти сердишся? Тут нічого такого немає. Ну, була моя жінка, тепер Анатоля. Але я не про це буду з ним говорити…

Зіна сердито мовчки виривала руки, а коли це їй не вдалось, вона плюнула Василеві в вічі.

— Ну, йди, Зіно, ми поговоримо самі, — сказав розгублений Анатоль. Василь пустив Зіну, вона ще раз плюнула на Василя й вийшла.

— От що, — почав Василь, — ти живеш на мої гроші. — Анатоля ці слова наче обдали полум'ям. — Гривка поранив я. То я робив на тебе напад. — Анатоль устав, подивився на двері, чи не підслухає Зіна, і знову ліг.

— Ці гроші, — казав далі Василь, — украв я в вагоні. Заховав я їх у кущі тому, що мене могли б піймати. Завтра, думаю, візьму, або через кілька день. Коли ти почав багатіти, я догадався, що гроші забрав ти, бо були вони заховані на городі твого сусіда. Але я знав, що гроші ти при собі не носиш, тому й не чіпав тебе. Я довго стежив за тобою, де ти їх ховаєш. Сказати тобі прямо не наважився, бо боявся розкрити свій злочин. Гривко мене покусав так, що мені довелося лікуватися…

Анатоль трохи трусився й нервувався.

— Тепер, — казав далі Василь, — у мене дуже скрутне становище, і я вирішив побалакати з тобою. Я гадаю, що ти не одмовишся дати мені хоч половину моїх грошей. Як мені відомо, там мусило бути десять тисяч.

Василь став ходити по хаті, заклавши руки за спину. Анатолеві не хотілось давати грошей і соромно було признатись, що гроші забрав він.

— Ти, може, не наважишся признатися, що гроші забрав ти? — сказав Василь. — Але в тому, що ти їх узяв, немає ніякого злочину. Ідіот був би ти, коли б заявив державі: нате, мовляв, гроші та дивіться, який я чесний. А тобі за це комбінація з трьох пальців. — Це полегшило справу Анатоля. Йому лишилося лише шкодувати грошей. Він так звик до того, що гроші його, що наче він родився разом з ними й кожна копійка коштувала йому крові й поту. Крім цього, не дай тещі на магазин, то хоч тікай з хати.

— Так… Василю, гроші взяв я, але пробач мені. Гроші я не беріг. Легко вони мені дісталися, тому й не беріг. У мене лишилось карбованців п’ятсот. Тобі я дам половину, бо в мене справи склалися так, що хоч вішайся.

Василь сердито сказав:

— Добре. Давай хоч ці копійки, бо в мене нема що жрати.

Анатоль пішов до вбиральні, вийняв одну плитку з кахельної підлоги й у коробці, що лежала там, узяв двісті п’ятдесят карбованців. Потім він їх дав Василеві. Той схопив гроші й, не сказавши до побачення, вийшов із кімнати. Анатолеві стало легко.

Прийшовши додому, Василь розгорнув свого блокнота, де були записані адреси Зої та Людмили, які він крадькома записав із уст Анатоля. Василь сів і написав таке:

«Моя славна Зоїнька, мені так жалко тебе, що й сказати не можу. Я прикладаю руку свою до свого серця й благаю тебе приїхати до мене. Я підшукав для тебе посаду на сто п’ятдесят карбованців, нікому не даю її й чекаю на тебе. Крім цього, ти будеш вчитися. А там, якщо ти мене справді любиш, поженимось».

Другого листа він написав так:

«Дорога моя Людонька. Зі мною трапилась трагедія. Мене забрали тоді за те, що я не з’являвся на посаду. Служу ж я, як ти знаєш, у ДПУ. Дисципліна, строгість. Зараз я прихворів, і так хочеться, щоб твоя рука лежала на мойому чолі. Чи не переїхала б ти зовсім до мене? В мене гарна простора кімната, багата обстановка, піаніно. Під боком кіно, театри. Та не ходжу я. Нудьгую. Один, як палець. Не барися ж, приїжджай».

Василь кинув листи до поштової скриньки й поїхав до Хведосі. Хведося злякано обдивилась його з ніг до голови, а тоді кинулась йому на шию. Потім сіла йому на руки й спитала, що в нього з оком. Нічого страшного, кішка подряпала, скоро заживе. А чи заглядає Анатоль до них та як він живе.

— Я оце в неділю була в нього, — сказала Хведося. — Наші з ним погнівались, бо він оженився, не спитавши їх і не так, як їм хотілося. Чудний він став. Все щось думає. Часто ходить до вбиральні й довго сидить там. Усі думали, що він, може, чим хворий або щось собі заподіяти хоче. В неділю, як оце я була, він перелякав усіх. Пішов до вбиральні й сидів там хтозна-доки. Всі полякалися та давай стукати. А він як крикне: що вам треба? І щось важке стукнуло об кафельну підлогу. Мабуть, револьвер. Я так за нього турбуюсь. Та ще жіночку собі взяв! Горда така, а розтовстіла, розрослася, а він — худе таке… Бідний Толя. Дурний він, от і шкода.

Василь розцілував Хведосю, а тоді швидко сказав:

— Я оце до тебе, Хвесю… Ходім до мене… В мене є гроші, підемо в театр або в кіно… Хочеш, у цирк підемо, там музика.

— Ходім, — радісно вигукнула дівчина й побігла про це сповістити батьків, що випивали в сусіда. Василь батькам подобався, й вони охоче пустили Хведосю.

У місті вони побували в цирку, й Василь Хвесю додому пустив саму, бо йому треба йти в справах. Пішов Василь до Анатоля. Виломив віконце до вбиральні, розібрав підлогу, забрав гроші й повернувся до Хведосі радий і щасливий. Він цілував її без кінця, потім знову лишив саму й незабаром приніс їй цукерок.

На ранок Василь зник.

XXVI

Анатоль підставив до самовара квітчасту чашечку й одкрутив крана. Зіна колотила в чашці ложечкою, а стара, взявши блюдечко в обидві руки, дула в нього, від чого щоки ставали пухлі, наче в роті було два яблука. Хтось постукав у двері. Анатоль як опарений вибіг із кімнати. З чемоданом у руці стояла Людмила. Анатоль забіг до вбиральні, навернув підлогу, але там нічого не було. Тоді він вибіг на вулицю. Там із чемоданами й кошиками та швейною машиною стояв ванько. Анатоль намацав у кишені кілька срібних круглячків і побіг до станції. Тут він сів на потяг і чогось поїхав до батьків. Батьки полякалися. Мати аж у долоні сплеснула.

— Сину, ти посинів!

— Чого ж це ти роздягнений? — басом питає Карпо.

— Тікаю… мене шукають… за мною ганяються…

— Хто, сину? — турбувалась мати. Але Анатоль мовчки дивився на долівку, наче щось загубив.

— Хведося в тебе? — спитала мати.

— Хведося? Ні. Немає. Не було.

— Ох ти ж боже ж мій… Де ж вона? Вже скоро тиждень… Вона ж пішла в кіно з твоїм товаришем.

— З Василем? — божевільно розкривши очі, спитав Анатоль.

— Ну, да… А чого ти так?..

Але він мовчки вибіг і не чув, як на нього гукали батьки. Він біг вулицею й зупинився. Він упер очі в «шарабанку», в погнуту коробку, яку хлопчики били ковіньками й кричали «посвій». Анатоль стояв, хитаючись, і дивився на шарабанку, що докотилася до його ніг. Він узяв її в руки, розглянув і пізнав ту коробку, де він ховав гроші. Анатоль швирнув шарабанку дітям і пішов. Діти з нього глузували.

— Только, Только, дивіться п'яний; дивіться роздягнений. Толька п’яний, ха-ха-ха… — і стукали щосили ковіньками в шарабанку. Вона міцно збилась докупи, була важка й біла. Об її гострі кінці сіклись ковіньки, й од них розліталися дрібненькі кусочки живого дерева. Толька знову став. Його зупинила Оляна. Вона була в білому, теплому кожусі, в товстій білій в’язаній хустці, закутана нею так, що тільки ніс було видно та очі. На плечі в неї на коромислі відра, що взялися льодом, а на ногах великі чоботи в снігу, аж до половини.

— Драстуй, Толю… Чи ти хворий, чи п’яний… Господи, ти посинів і трусишся… і губи посиніли… Ходім до нас… Ходім, погрієшся… Добре? Ходім… — Анатоль мовчки пішов за Оляною. Потім став і знову задумався.

— Я прийду, Оляно… Я сьогодні приїду до тебе… А зараз мені треба до міста… Я спішу, — і бігом побіг на потяг.

У місті він побіг прямо до Василя. Тут він побачив Хведосю. Вона сиділа біля столу й щось їла. Трохи схудла. Під очима темненькі кола, наче підфарбовано. На підлозі валяються недогарки, од цукерок олив’яні й кольорові папірці, коробочки, кольорові стрічки… Хата незаметена, ліжко неприбране, видно, що вона лише встала. Забачивши Анатоля, вона розплакалась.

— Що ти тут робиш? — спитав він.

— Толю, прости мені… ой, яка я нещасна… заманив мене отой босяк, осоромив і втік… Як мені тепер вернутися додому? — Анатоль не сів, а впав у крісло, звісивши безсило червоні од морозу руки через перильце. Голова впала на груди.

— Що посіяла, те і жни… а мені яке діло… — пробурмотів Анатоль. Хведося дивилася на його перелякано і перестала плакати. Він тривожно зиркнув на вікна, на двері й на ліжко.

— Ти в нього грошей не бачила? — спитав Анатоль.

— Не бачила. Мені дав п’ятдесят карбованців.

— За що?

— Не знаю… Так… Двічі міліція приходила. Тільки що приходили. Питали, де ти живеш… Я їм сказала.

Анатоль взяв із гардеробу старе Василеве пальто, шапку-кубанку, чоботи, узяв у Хведосі двадцять карбованців і, нічого не сказавши, вийшов.

— Толю, Толю, Василь казав, що Тоню отруїла Зіна.

Він тихо сходив по східцях униз, і до нього долітало ридання сестри. Він уже був на вулиці, і йому вчувався її голос. Він ішов і пильно вдивлявся в тротуар, наче чогось шукав. Надворі гусли вечірні тіні й синів сніг. Анатоль сів на потяг і поїхав до Оляни. Але до неї він не зайшов. Ідучи мимо двору своїх батьків, Анатоль на хвилину став. З двору вибіг кривий Гривко й став стрибати на Анатоля, а потім Анатоль пішов у степ, і за ним пішов Гривко. На ноги налипало багато снігу, й вони глибоко та м’яко грузли. Сніг сипався густий, лапатий, як білі метелики, і срібно вилискував у синій імлі холодного вечора. Анатоль важко тяг за собою ноги, потім сів у сніг, пригорнув до себе Гривка і закутався з головою. Біля нього роїлися сніжинки, й чорна непорушна могилка двох живих істот поволі ставала білою.

Петро Ванченко

Літературна спадщина Петра Ванченка кількісно скромна, але дуже цікава. З усіх авторів у цій антології він один жив не в столицях, а в провінції — у Полтаві.

Народився Петро Ванченко 1898 року в селі Жуки під Полтавою. З якогось моменту йому почали приписувати «справжнє» прізвище Івашенко, а потім і взагалі Іващенко. Очевидно, це якась самонароджена легенда, бо ні в автобіографії Ванченко не згадує, що це його псевдонім, ні в прижиттєвих довідниках ніде такого не зазначено, а головне — в гебістських документах, у так званій «боротьбистській» справі 1934 року, він фігурує як Петро Захарович Ванченко, а дружина його — Ірина Кравцова-Ванченко.

Хлопчик рано з власного бажання пішов учитися до сільської школи і в дев’ять із половиною років уже закінчив її. По тому батько, бачачи у сина нахил до науки, віддав його в Тахтаулівську волость готуватися на писарчука. Два роки Петро «тренував» почерк — переписував у канцелярії протоколи. Згодом перейшов у контору в маєтку князя Кочубея. Та хлопця тягнуло до міста, він утік із Жуків у Полтаву і пішов працювати «мальчиком» у крамницю спершу взуття, далі мануфактури. Однак тогочасний менеджер із продажів із нього не вдався — вигнали з крамниці за сільську непроворність. Повернувся в село, самотужки підготувався до іспитів і через рік вступив до середньої школи, яку закінчив 1917 року. Брав участь у громадянській війні на боці більшовиків, воював проти німців. Після визвольних змагань жив у Полтаві, захопився театром, виступав на сцені, очолював місцеву Спілку робітників мистецтва.

Друкувався Ванченко з 1924 року, тоді ж таки вступив до Спілки пролетарських письменників «Гарт». Перші оповідання присвячено темі громадянської війни. Сам Ванченко визнавав вплив на нього Миколи Хвильового. У 1920-х важко було писати про громадянську і не наслідувати Хвильового. Після розпаду «Гарту» й до арешту до жодних літорганізацій не належав.

Ванченку непогано вдавався гумористичний жанр. Після відродження журналу «Червоний перець» 1927 року він активно в ньому публікується. У 1928 році виходить одразу дві збірки його оповідань: «серйозна» проза «Мужність» у ДВУ і «Жива реклама» у відповідній серії «Весела книжка» видавництва «Плужанин». Згодом гумористичні оповідання продовжила збірка «Клопіт цирульника Еміля Термана» (1930).

«Повість без назви» (1930) містить чимало автобіографічних моментів, як можна здогадуватися: минуле Радивона Сарана, акторське середовище, у яке він потрапляє, Ванченко міг описувати з власного досвіду. Ця повість та ще «Онопрій Кудь» (1933) — спроба письменника у великому жанрі і водночас останні його книжки. Критика не вшанувала їх добрим словом, а найбільше всім запам’яталося «Оповідання про гніду кобилу», яка не добігла до соціалізму і від революції отримала тільки реєстраційну картку. Оповідання навіть долучили до кримінальної справи як речовий доказ.

Ванченка арештували у Полтаві 6 грудня 1934 року. Це була «кіровська» хвиля репресій — після вбивства Сергія Кірова. В одну величезну справу об’єднали колишніх боротьбистів, харківських, київських і полтавських письменників. У Полтаві їх було тільки троє: Петро Ванченко, Олександр Ковінька і Григорій Майфет. У березні 1935 року йому дали 10 років виправно-трудових таборів. Ковінька і Майфет відсиділи свої терміни і вижили, доля Петра Ванченка невідома. Реабілітували його 1956 року.

Повість без назви

І

Диригент у чорному фракові, подібний до худої обшарпаної ворони, підняв лікті на рівень із плечима, повернув голову праворуч і строго подивився на вальдгорніста[54]; потім він стріпнув головою і рішуче, ніби вів у бій численні полки, замахнувся тоненьким ціпочком, і оркестр заграв.

У залі загасили електрику. Публіка, що до того тинялась у проходах, панічно поспішила до своїх місць. Квиткові причинили вхідні двері з фойє й пішли на допомогу підсліпуватим і розгубленим глядачам, що в темряві блудили поміж лавами і сперечалися за свої місця. Поволі ж галас ущух, поверхня театрального партеру набрала одного рівня; і лише по кутках стовбичили окремі постаті — невловимі зайці, що мали намір заявити право на свої ненумеровані місця тільки тоді, коли невсипуще око квиткових зосередиться на сцені.

Голова міської ради Радивон Саран пройшов у перші лави до свого постійного місця і, підібравши поли чорного кожуха, сів у глибоке приставне крісло. Зразу від його одягу розбігся важкий давучий запах; пахло овечиною — характерним духом намоклого хутра.

Радивон Саран байдуже подивився на своїх сусідів, що морщили носи й кидали на нього косі незадоволені погляди, і сів іще зручніше — простяг ноги вперед, підняв комір кожуха і поклав голову на високу спинку крісла.

А тим часом оркестр набрав сили; його звуки заповнили собою велику театральну залу. Окремі зойки й тихий галас загубилися в ритмічному дрижанні повітря. Ніжний, тонкий голос скрипки виривався з оркестрового жолоба, підносився до стелі і звідти падав у партер. Там він кінчав себе, розіп’ятий на стільцях, чи приховувався в людській істоті з тим, щоб знову заспівати, коли прийде на те слушний час. Сентиментальна флейта вторила скрипці й намагалася разом із нею надати бадьорості й мелодії, і диригентові, що, ніби знесилений, матлав довгими патлами. Труба, вальдгорн, литаври і тромбон буяли. Вони наче змовилися лякати бідну скрипку; в місцях найніжніших і найспівливіших раптом вривалася неорганізована анархія: крики, нахабні хуліганські погрози, лукаві вуличні дотепи і слідом регіт, що його викинув із себе натовп у відповідь на карколомний цинічний рух свого улюбленця. Зникали вони так само — несподівано, ніби засоромлені й перелякані під чиїмсь строгим поглядом; інколи ж замовкали поволі, приховуючись, і сторожко зупинялись, наче погрожуючи в найближчий час зробити черговий наскок.

І лише один англійський ріжок був спокійний і тримався пристойно. Він не виявляв ні пристрасті, ні буйного темпераменту — дзумів рівно, упевнено, статечно і в спокої своєму був подібний до бернардинського монаха, що їде на сірому ослі збирати божі податки.

Але випадали хвилини, коли духова банда корилася була скрипці й підпорядковувала своє зухвальство її ніжному голосові. Тоді з оркестрового жолоба вилітала мелодія — проста, ритмічна й бадьора.

Саран не розумівся на музиці, як розуміється на ній фахівець чи й культурний дилетант, але він безперечно любив її і охоче віддавався її впливові. Приймаючи мелодію, він поступово перетворював її в собі на рівновагу й тихий, добрий настрій, що буває в буденному житті лише в ідеально культурної людини. Думки, що подавали нервам неприємну дражливість, поволі й непомітно зникли. Слідом за ними відступили упередженість, злість, що завжди приховується в живім єстві, підозрілість, всіляке себелюбство, фальшива погорда й інші бридкі почуття та приборкані старі атавістичні інстинкти. Натомість увійшли в його істоту цілковита об'єктивність і безгрішна мудрість.

Помилково було б думати, що музика заморожує живі активні чинники в людській істоті і скеровує їх на безтурботне споглядання чи на східне, цілком рослинне, фізіологічне кейфування. У цьому Радивон пересвідчився. Деякі музичні епізоди й нюанси зміцнювали його волю й надавали істоті свіжої бадьорості, інші рішуче кликали до активної дії, навіть до подвигу; нарешті деякі народжували в його грудях нові почуття, почуття незнайомі, для яких не можна було підшукати назви і навіть дізнатися, з чого саме вони виникають; але вони були спокійні, рівні, багаті на радість і тихі, як дитячий сон. Це доводить, що в Радивоновім єстві зберігалися великі поклади моральних можливостей, про які він сам не знав і яких іще не відкрило в ньому суспільство й оточення, сучасне його епосі й культурі.

Над оркестровим жолобом, перед сценою, раптом пурхнув білим світлом тисячосильний ліхтар. Музика замовкла. Згодом піднялася завіса; почалася вистава одної з триактових надто вбогих своїм змістом віденських оперет.

З-за лаштунків повіяло вогкістю, потім кислим тютюновим димом. Радивон звів голову із спинки крісла, підібгав ноги, щільніше загорнувся в кожуха і спрямував очі на кін.

Дія розгорталася. Худий, із запалими грудьми й тонкими кривими ногами актор велично й гордовито походжав від зеленого дубка до трьох дощаних сходів, що підмінювали собою ґанок графського будинку. Він, актор, був одягнений у синю гусарську форму, з довгою кривою шаблею; але цей одяг не личив йому. Однаково здавалося, що то був просто хлопчина, може, швець, може, портьє, а може, наш веселий фабзаучник[55]; до того ж він був худий, рахітичний, не досить вгодований для такої ролі, і через те брав сумнів: чи витримають його плечі важку металеву шаблю й чи не впаде він, мокрий і переможений, під примрійну тінь зелених дубків. Але актор, на диво, тримався героїчно. Час від часу він наближався до рампи й рішуче вимагав від публіки, щоб та допустила його в любовній пригоді до господині дому, що десь приховувалася за сірими лаштунками. Обґрунтовував він ці вимоги великою пожежею, яка сталася в його серці; в разі ж, якщо йому не дістанеться укохана цариця, — погрожував перебити присутніх і спопелити місто з усіма залюдненими околицями. І хто б міг думати, що в таких кволих грудях зберігається стільки рушійної сили й вогню! Та проте публіка не повірила в можливість такого лиха й не злякалася його погроз.

Радивон подумав:

— Пуста річ! У нас кохання тривожить лише комольців[56]…

Але думка ця ввірвалася. Він хотів логічно розв'язати її до кінця — протиставити здоровий процес цієї фізіології у комольця сентиментальному й без ладу крикливому сердечному гонорові зніженого гусара, — та, на жаль, мусив признатися собі, що ця тема далека йому, що він аж нічого не знає про комольське кохання і взагалі не тямить, як розібратися в цьому питанні; через те він не зміг нічого путнього протиставити гусарським зітханням і викинув геть із голови недокінчену думку.

Він знову звів очі на кін.

Гусар уже змінив тактику, перестав вимагати. Він удався до іншого способу: публічно пропонував хабара графському лакеєві. Хабар складався з коня й парадного гусарського убору. Всі ці цінні речі лакей міг одержати відразу, коли б забув замкнути вікно до графської спальні й тим спростити дорогу закоханому гусарові до його цілющої сердечної затоки. Але лакей боязко розводив руками й придуркувато присідав. Він старий служака в графському домі, у нього зігнута спина й сивий волос на голові, і взагалі він нізащо не зрадить за таку дешеву ціну свого доброго пана. Тоді актор-гусар ударив актора-лакея. Той поточився і, ображений, подріботів до ганку. Але йому рішуче не давалася стареча хода: помітно було, що під лакейськими панчохами приховуються молоді м'язисті і, безперечно, акторські ноги. Так само мало в чому переконував і актор-гусар. Його рухи — розхристані помахування руками — були безладні й наївні, як дитяча сатира на вчинки дорослого батька. Час від часу він говорив дотепи, що дорівнювалися його ліриці. Зміст їх був старий, як адамівський анекдот, а передача ще гірша: вона подібна була до передачі єврейських чи циганських сцен в інтерпретації сільського парубка, Дон Жуана, що тішить і скорює дівчат своїм розумом та зухвальством. Роблено, надумано й неприродно, як дядьківський кожух, обернений за весільною примхою в ярмаркову козу!

З цих причин Саран перестав слідкувати за дією, і його мозок поволі взявся до буденної роботи.

Але раптом у партері знявся галас і залящали оплески. Вони відзначили появу на сцені нового, очевидно, улюбленого актора. І, як указали стрічні репліки, то була примадонна театру, сьогодні — віконтеса й героїня п’єси.

II

Вона підійшла до рампи й уклонилася.

Радивон пробіг по ній очима.

На примадонні було біле коротке плаття; воно здавалося простим, зшитим з одного куска матерії, але разом із цим довольнило зір естетикою й вишуканістю. Тут помітна була культура й смак кравчихи й вікове тренування віконтесиного тіла, що демонструвало на собі модний убір. Зачоси її ховалися на потилиці; вони були строгі, без будь-яких манірних ухилів, і від цього вся голова справляла враження античної пам’ятки з-під управного геніального різця.

Вона була приваблива й хороша. Радивон визнав це зразу. Великі сірі очі тепло сяяли з-під крутого надбрів’я, а рівний тонкий ніс і строго окреслений рот вражали породою й захоплювали зір тілесною довершеністю й гармонією.

Радивон схилився вперед і непомітно для себе віддав увагу примадонні. Це сталося невловимо, так само, як людина переходить до сну і не може сказати, коли саме була та хвилина, що відбивала його свідомість, і коли надійшла дрімота. Думки, прибиті музикою й знову воскреслі невідомо як, випали з голови. Замість них почали снувати інші: невиразні змістом, непослідовні, але прудкі й нестримні, як мрія синьоокої юнки. Він милувався з жіночого тіла. Стрункі ноги, пружинисті стегна, горді, неприступні груди догодливо відповідали на якісь інстинкти й тихо сп’янювали його тіло. Він дивувався з її вихильної ходи, ніби недбалих, але артистичних рухів і навіть із м’яких фалд, що падали від пояса по спідниці й граційно приховували чіткі форми тіла. Це здивування, безперечно, було бажане, наче Радивон мріяв колись про таку зустріч, і нове, ніби він не зустрічав ніколи чогось подібного, красного.

Згодом ця невиразність зникла, і він установив: йому приємно було дивитися на цю милу дівчину, дивитись і нічого від неї не вимагати.

Віконтеса заговорила, потім заспівала. У неї був ніжний музичний голос. Але чванливий тон, якого вимагала від актриси віконтесина роль, забирав від її голосу всі інтимні пахощі й тим знецінював його художню простоту. У співі цей тон зник, і примадонна дорівнялася закоханій дівчині. Вона співала чуло, зворушливо. Слова тієї пісні не долітали до Радивонових вух, але вся пісня, музика знаходила відгук у його істоті. Дівчина, видимо, страждала; її хтось скривдив, одурив її тихі дівоцькі думки. Через те вона скаржилася на непостійність людської вдачі, просила повернути їй щастя й обіцяла багато пестощів, радості і всю радість і відданість своєї запашної молодості.

Так зрозумів її Радивонів інстинкт.

Актриса була надто щира; вона захопила слухачів і зокрема неграмотного в інтимних переживаннях Радивона і примусила співчувати їй, ба більше того — боліти разом із нею.

Та під кінець пісні вона зіпсувала, розпорошила це враження — пішла танцювати. Правда, в танцях вона була хороша оперетова актриса, і дехто дістав задоволення, але цей легковажний перехід образив Радивонову душу. Йому стало прикро за свою довірливість і помилку, бо він уважав відгук на страждання за найшляхетніше людське почуття.

Одначе розчарування й образа швидко минули, притамувались. У актриси були красиві ноги, і танцювала вона, може, й не так, як того вимагала віконтесина пиха, але прекрасно. То був імпровізований ефірний гротеск, може, трохи кустарний, але для недосвідченого, нехореографічного ока — класичний танець чи навіть манірний, вишуканий фокстрот із примрійним партнером.

Проте слід сказати, що оздобою танцю і його доконечним успіхом була чарівлива зовнішність актриси.

Радивон знову нахилився вперед, іще ближче до рампи, і цілком віддав себе на кін. Та раптом він зловив себе на тому, що ласується зі стрункого тіла примадонни.

Тоді йому стало соромно. Він збентежено оглянувся на своїх сусідів — чи не помітили чого? — густо почервонів, зніяковів і сховав голову в овечу вовну кожуха.

«Як це сталося? — звернувся він до себе. — Правда, маю гріх: пішов у оперету, тим часом мусив би тепер опрацьовувати тези для завтрашньої доповіді… Припустимо, виправдовується це тим, що я надто зморився, хотів розвіятися, спочити… Ці оперети іноді бувають смішні, принадливі. Але ж я не ніс із собою розпутних думок; я не мав наміру оголювати жіноче тіло, втрачати людську гідність. Відкіля такі бажання?.. Хто їх спрямував?.. Вірно, дівчина така щира, хороша, вона заслуговує на співчуття, коли страждає, але ж я не шукав у ній жінки… І взагалі я співчував дівчині, а не розпутній віконтесі».

Він думав і корив себе: «Прикро, не знаєш самого себе…»

Але саме тоді знову захотілося побачити: що оце тепер робить примадонна? Він підвів голову й зустрів її очима біля рампи.

Вона звела руки за голову й усміхалася.

Радивонові здалося, що та усмішка належала лише йому. Від цього він почув себе дуже сильним і усміхнувся й собі; воднораз на лиці в нього засяла щаслива глупота.

III

В антракті публіка скупчилася в горішньому фойє. То була велика кімната з затишними кутками, з дзеркалами, з м'якими меблями. З середини стелі спадала жирандоля в формі пташиної лапи. Кожен кіготь тримав п'ять сильних електричних ламп; через це білого сліпучого світла було досить.

Публіка тихою хвилею ліниво й безцільно ходила кругом довгої канапи, що ділила фойє в довжину на дві половини. Тут переважали жінки. Вони були у вишуканих, модних туалетах, лакованих зачосах і напахані гострими парфумами радянського виробництва. Тут були й члени профспілок, прибрані по-святковому до театру, й інші жінки, що добре вбираються з ласки вдячних своїх і не своїх чоловіків. Ті й другі, здається, спеціально виходили сюди й довго й уперто шпацерували кругом канапи з тим, щоб показати себе й свої наймодніші убори. Це було відверте й усебічне демонстрування своєї персони перед сотнею ласих роззяв, що вишикувалися попід стінами в одну лаву з погруддями революційних вождів.

Інші, що не брали участі в цьому поході, розмістилися по завулках фойє. Можна було бачити статечних ділових людей у костюмах із синього закордонного шевіоту, кріпких і веселих червоних командирів, задумливих сухотних службовців, відповідальних робітників радянської держави й навіть обідраного задерикуватого й життєрадісного робфаківця, що завернув сюди з «гальорки» подивитися на «буржуазію».

Ця юрма людей ділилася враженням від примадонни, критикувала її убори, змагалася, розповідала анекдоти, утворювала й передавала новини, скаржилась на близького, хвалилася таланом, достатками й зітхала з кохання чи ревнощів — стояв гомін.

Радивон і його товариш, якого він стрів у партері, прийшли сюди викурити по цигарці. Вони злягли на лутку широкого вікна й запалили. Радивонові не хотілося говорити. В його грудях жевріла якась радість. Він боявся признатися за неї, а тим паче сполохати її, втратити. Але товариш, що працював у комунгоспі, не помітив його вхованості й уперто продовжував розмову, почату ще в партері.

Він говорив:

— Правдивий театр… театр, який претендує на те, щоб захопити увагу глядача й виховувати його через народження позитивних емоцій, мусить обов’язково відбивати життя в усіх його найскладніших зворотах. Звісно, не обов’язково подавати через кін факти, що сталися вчора чи сьогодні. Можна концентрувати увагу й на фантазії художника. Але ця фантазія мусить бути правдоподібна епосі, оточенню й щільно вплетена в наше буття.

А Радивон думав:

«Чогось мені радісно… Не приберу способу дізнатися причини, не відгадаю себе…»

І йому спало на думку його дитинство.

Давно, так давно, ніби то було вже забутим сном, він жив на селі, був малим хлопчиком… Так от тоді, давним-давно, у п’ятницю мати ходила до міста, на базар. Поверталася вона над обід, зморена, виснажена, з важким кошиком за плечима. Він з ранку сидів на воротях, виглядав її; і коли з-за бурт висовувалася зморена фігура, біг її стрічати й простягав руку по гостинець — смачний бублик, густо обсипаний маком. Щоп’ятниці він носив у грудях теплість довершену, як пелюстка з цвіту яблуні, був слухняним, добрим. І важко сказати, чому він більше був радий, — чи зморшкуватому лицеві, яке так довго, від ранку, чекав, чи обіцяному бубликові? Але бублик був символом радості, він з ранку й до самої зустрічі з матір’ю ростив на Радивонових плечах юні сміливі крила й розжеврював у ньому надію на майбутнє, ніби то був не бублик, а медове озеро з казки про сироту-хлопчика й лісового діда.

Ця радість сьогоднішня була подібна до тої радості, дитячої.

Радивон здивувався:

— Одначе, від кого бублика чекаю… і якого?

Товариш із комунгоспу продовжував:

— Глядач мусить знайти зв’язок між тим, що він зустрічає на вулиці, у себе в хаті, на підприємстві, і тим, що відбувається на кону. Коли цього немає, він відвертається, не вірить і тікає з театру. Правдоподібність може бути трохи перебільшена проти реального життя, сказати б, загострена наголосом, якого хоче автор; це не шкодить, — навпаки — посилює враження, бо лише факти, виняткові своїми розмірами й змістом, зупиняють на собі нашу увагу. Не шкодить і те, що цей наголос інколи обертається в цілеспрямованість — агітацію. Хороший художник завжди зуміє зробити це непомітно й одурити глядача.

Він говорив голосно, розмахував запаленою цигаркою й торсав Радивона за рукав. Але ж Радивон примружив очі й, здавалося, нічого не чув.

— Таким самим способом через театр ми можемо й мусимо подавати й прищіплювати ідею… всяку ідею: і політичну, і побутову. Треба тільки, щоб ця ідея була вигаптувана на чомусь знайомому, життьовому, не мала форми проповіді й не оформлювалася через смерть на полі брані чи обов’язковий розстріл наших товаришів. Інколи втішний епізод біля кухонного примуса переконує більше, ніж надумана батальна сцена й фальшивий героїзм… Я вже не говорю про те, що витягти на сцену якийсь символістичний мотлох, зарозумілу річ, чи подати матеріал, на який немає громадського попиту, — то є злочин. Абстрактним містеріям нема й не буде місця на нашім кону!

Він круто повернувся до Радивона, схопив його за комір кожуха і в удаваному розпачі повів бровами:

— І от мені закарлючка!.. Це все вірно, що я сказав… Але якого ж біса всі сунуть до оперети? Адже тут не лише ті, що молитовно зітхають за минулим. Тут службовець, наш студент, робітник, я, ти… В чому річ? Що мені до того, хто одружиться з тою графинею: чи екзотичний принц із Сходу, чи той другий, рудий дурень? Так само мене не цікавить, де вона йому віддасться: в поїзді, чи в кабіні аеро. А отже ми прийшли…

Останні слова дісталися Радивонових вух. Він подумав і сказав:

— Справді, оперета чимсь приваблює. Мені трохи надокучила нудна словесність драми… я прийшов сюди спочити…

Товариш із комунгоспу перебив:

— Ага, спочити… Значить… значить, справа не тільки в змісті, а й у формі, жанрі й стилі. Тобі приємно послухати музики, пісні, подивитися танок, посміятися з карколомного фізичного дотепу. Але зміст, ідеологія вистави до тебе не доходять; вони чужі тобі і навіть ворожі. А от припустимо, що така вистава насичена вщерть елементами, якими й ти живеш…

Радивон винувато, ніби в чомусь запідозрений, сказав:

— Тоді я її прийму.

Товариш із комунгоспу розсміявся.

— Чудак ти!.. «Я її прийму»… вона сама до тебе ввійде, непомітно, без перетравлювання й мозкового напруження… От у цьому саме й увесь секрет. Коли в драмі тобі треба робити висновки, насторожувати свою увагу — до речі тут сказати, що й емоції при такій виставі народжуються почасти за допомогою твоєї логіки, а не безпосередньо від враження, — то в опереті цього не треба; зміст і ідеологія самі втиснуться у твою голову. Тут відіграє роль передавача гнучкий жанр вистави: музика, пісня, балет, злободенний дотеп… Над цим слід подумати нашим культробітникам. Звичайно, угорські Каєтани, графи й інший персонаж із салоновим, бульварним і богемським змістом нам не потрібні, вони умруть… Нам потрібне інше буття, наше, радянське, і слід мобілізувати всю культурну силу, щоб відобразити його в музичному театрі…

Товариш із комунгоспу говорив іще довго і нарешті став нудний і уїдливий. Він надокучив Радивонові, і той мучив собі мозок, як позбавитися його товариства. Але товариш із комунгоспу не помічав того й уперто продовжував досліджувати шляхи й розвиток нашого театру. Він був добрий промовець і глибокий аналітик і не міг кинути напризволяще недокінченої думки. Інколи Радивон відповідав йому, але відповіді були невлучні. Тоді він дратувався й думав:

«Чорти б тебе взяли від мене!.. Причепився!.. За кого я йому здався, що він читає мені театральну дисципліну?.. Дивуюся, як людина не наговорилася за цілий день».

VI

У фойє раптом погасло світло. Це був перший сигнал до початку дії. Радивон скористався з цього, кивнув товаришеві головою й пішов униз.

Партер іще був порожній. Де-не-де сиділа окрема і сиротлива фігура з заплющеними очима й повна сторожкої вхованості. Це були дами в довгих старомодних спідницях, із сивими буклями й лорнетами. Вони поклали собі висидіти всі антракти на своїх стільцях і не виходити в фойє, підкресливши цим, що не мають нічого спільного з пролетарськими різночинцями.

Радивон швидко пройшов у перший ряд і похапцем сів на своє місце. Збоку це справляло враження, ніби він поспішав на поїзд і встиг ускочити у вагон у той момент, як паротяг уже дав сигнал їхати. Справді, він поспішав. Стоячи у фойє, він, власне, дратувався не з промови свого товариша, а з того, що цей товариш міг його затримати, а там, на кону, без нього почнеться вистава.

Але вийшло навпаки: він прийшов занадто рано. Другого сигналу ще не було. Зі сцени чути було грубу лайку помічника режисера, якісь жіночі істеричні викрики, стукання молотків і скигління цвяхів, витяганих із сухого дерева. Здавалося, ніби десь недалеко, за рогом, рясна родина зі своїм домашнім скарбом переселяється на нове житло.

Коли ж почалася дія, і на сцені він не знайшов віконтеси, йому тільки тоді стало ясно, що він чекає не вистави, а тої білявої дівчини, що півгодини тому всміхнулася до нього чарівливо й привітно.

Але, на жаль, автори так пишуть свої п’єси, що їм аж ніяк не задовольнити суб’єктивних потреб окремого глядача. Примадонна довго не показувалась і тим маніжила Радивонове терпіння. Він корив її, лаяв автора й режисера, і, мабуть, його темперамент дав себе знати, вийшов назовні, бо сусіди по лаві час від часу повертали голови в його бік і глузливо хіхікали.

Нарешті вона вийшла на сцену.

Радивон розгладив чоло, зітхнув з полегкістю й, у згоді з настроєм, влив спокій і в тіло — випростав ноги.

На ній був уже інший, золотий убір. Ця розкіш не пасувала до Радивонового світогляду, і через те він трохи насторожився й зніяковів. Та коли примадонна почала співати, він дарував їй цю примху. Він знову побачив у ній просту, добру дівчину, що просилася до нього в серце.

Як і в першім акті, актриса закінчила свій спів танцями. Але на цей раз узявся їй допомагати рахітичний гусар. Вони щільно притулилися одне до одного й, заглядаючи у вічі, закружляли по кону весняним метеликом.

Тоді Радивонові стало прикро й неприємно. Десь у грудях пробігла холодна іскра. Він розгнівався на тонконогого гусара, що смів доторкнутися до примадонни, і на неї, що дозволила себе обняти; він образився за своє чекання й ту усмішку, що дістав її в першому акті. З цих причин і інших, про які йому важко було дізнатись і пізніше, він швидко схопився з крісла й, вистукуючи підборами по навощеному паркеті, під сотнею допитливих косяків вийшов із театру.

І лише на вулиці, підставивши лице осінньому дощеві, він спам’ятався, спитав себе:

— Що сталося?

У нього було таке почуття, ніби він зараз упав із третього поверху.

— Справді, що сталося?.. Як це я опинився на вулиці?..

Але, йдучи майданом, ступаючи в глибокі калюжі, він забув про цей випадок і думав уже про те, що в майбутньому будівельному сезоні слід збільшити грошову дотацію на впорядкування міста й зокрема — на тротуари. Цьому сприяє економіка республік.

Двері йому відчинила його жінка. Це була худа зморена істота з лицем, посіченим зморшками. Вона була в самій сорочці. В пасмі світла, що падало з кімнати в передпокій, вона нагадувала фігуру з плакатів про боротьбу з сухотами й особливо той епізод, де п’яний чоловік серед ночі виганяє з хати свою родину. Виснажені груди, як порожні рукавиці, випросталися в неї з-за сорочки; вона була ще молода, але здавалася вже старою.

Радивон помітив це вперше. Він знав свою Олену від того дня, як узяв її за себе, й аж до сьогодні за молоду, свіжу жінку, спільне життя з якою давало йому радість.

І це відкриття пригнобило його. Він мовчки, не завітавши до синів, що спали в кімнаті поруч, роздягся й ліг у ліжко.

Зігріваючись у холодній постелі, він удруге за сьогодні пригадав минуле, село. Стала перед очима Олена. Не та, що допіру її бачив, а інша: молода, весела, з добрими замріяними очима. Він побивався за нею, вона за ним; нарешті побралися. Скільки було прихованої від людей радості!

І знову, як тоді, запахло чебрецем і скошеним сіном, ніби до нього в хату перебралися всі сільські завулки, де він колись потай зустрічався з Оленою.

Ах, як давно це було!

Тоді він згадав, що йому сорок три роки, — у нього вже немає молодості.

V

Всю ніч снилися Радивонові стара дзвіниця, гребля біля Степівничого й Ясенова балка, де він малим пас батьківську корову. Недокінчена у передсонні думка швидко розпливлася по мозкові, відшукала там прекрасний ґрунт із минулого і безконтрольно роз'ятрилася в окремі картини, що були близькі й зрозумілі лише самому Радивонові.

Велика сила минулого!

Радивон Саран найшовся в бідній сільській родині. До військової служби він працював у злиденному господарстві свого батька, витягаючи з трьох десятин найманої землі харч для численної родини. Він був найстарший; крім нього, було п'ять братів і чотири сестри.

Коли Радивонові було тринадцять років, батько послав його до місцевого коваля виважувати міха. Шість зим — бо літом батько не дозволяв байдикувати біля кузні — минуло непомітно; Радивон гнітив повітря в горно, правив молотом, обмацував кінські копита, придивлявся, вчився, і нарешті, на сьому, вони з батьком нап’яли біля причілка халабуду й влаштували там своє ковадло.

Тим часом родина зростала, збільшувалися потреби, збільшувалося й праці. Кузня стала тільки в пригоді й визволяла від голодування. Радивон не знав спочивку: зимою — біля ковадла, літом — у господарстві, в полі.

На цей час припадає зустріч із Оленою. Власне, не зустріч, бо були вони односельці і знав він її змалку, але в цю пору він помітив у ній половину самого себе. Одначе побратися тоді не довелося, бо ніде було закласти власну родину.

Довершив він своє кохання лише тоді, як повернувся з військової служби. Правда, обставини майже не змінилися, за цей час він не придбав власної хати, а в перспективі була тільки кузня, але він перевірив себе — його кохання було велике й не потребувало палаців; і він повів свою жінку в сусіди.

Він мав трьох дітей; був радий із родинного життя, та не був спокійний, бо злидні загрожували знесилити його. Але скоро він позбавився оцього клопоту, бо пішов на війну. Як жінка бідувала, чим годувала дітей — не знав; боліло серце. Трохи ж пізніше, сидячи в мерзлих шанцях, довідався з листа, що діти померли від якоїсь пошесної хвороби, що охопила все село. Тоді він схилився на гвинтівку, згадав замурзані голови, сопливі носи і заплакав. Але слідом несміло заворушилася думка: тепер у Олени розв’язані руки… вільготніше… піде в найми. Правда, було соромно за цю думку, що ховала в собі ніби радість за жінку, та лиха ж було стільки, що колись ніжне батьківське серце зморщилося й зрадило пам’ять померлих дітей.

Там же, у шанцях, Радивон визначив для себе світогляд, що його вважали за свій мільйони трудящих. За допомогою товаришів він зробив аналіз минулого, врахував свій досвід, придивився на дозвіллі тверезим змученим оком до свого буття і наблизився до висновків, що повели його у вир кривавої завірюхи.

З самого початку революції він, бувши партійцем, не кидав гвинтівки, що захопив її з шанців, і, гнівний, пройшов уздовж і поперек нині великий терен соціалістичних республік.

За цей час він кілька разів одвідував свою Олену. Рідне йому село, непомітне в тій околиці, упало на мапу революційного походу, він входив до нього, як жорстокий у війні командор. Він користувався збігом обставин і розташовував свій штаб у батьківській хаті.

Навіть війна дозволяє її учасникам інтимні хвилини; Радивон використовував такі збіги обставин на те, щоб заспокоїти, підбадьорити свою жінку, і, гідний свого здоров'я, зачав із нею двох синів.

Пізніше, коли республіки кінчили війну й забезпечили свої кордони, він пішов до адміністративної роботи. Його рішучість і витриманість, що вигартувались під час походів, здалися й на цьому фронті. Тепер він не був схожий на ледве грамотного, покірного лихові сільського коваля. Революція зробила з нього вдумливого, всебічного бійця. До того ж він сам доклав багато зусиль і скористався з усіх можливостей, щоб розвинутись інтелектуально. Відданий своєму класу, він розумів, що не можна прислужитися йому зі знанням, набутим лише з польової книжки червоного командира.

Правда, цей розвиток був трохи однобічний, вірніше, тільки політичний, але на щось інше вже не вистачало часу, та й не було для того цільової потреби.

Родину — жінку й малих синів — він забрав до себе, як демобілізував бойову гвинтівку й повернувся до свого міста. Першого вечора нового сумісного життя жінка плакала, оповідаючи сумну повість вдовиного поневіряння; потім плакала з радості, що бачить знову свого Радивона, а сини, як двоє малих вовчат, підозріло і водночас із великою цікавістю розглядали нового дядю, що набивався їм як тато, і, стривожені, ховалися біля материної пазухи.

Того вечора Радивон склав подяку своїй жінці: за всі її поневіряння він полюбив її вдруге. Тоді ж дістав довірливу усмішку від синів, і від цих днів уже не розлучався зі своєю родиною.

VI

Була сьома година ранку.

Радивон устав із ліжка й почав одягатися. Шматочки з давнього минулого, вирвані з загальної колізії пережитого, утворили йому сумний настрій. Але він, Радивон, не віддався йому; вже обливаючи лице холодною водою, він цілком позбувся нічних поем і свіжий, бадьорий, сів складати денну повістку для сьогоднішньої президії.

Згодом до кімнати ввійшла жінка й поставила на стіл горщик варива. Вона прокидалася далеко раніше за чоловіка і встигала за цей час зварити сніданок, що обов'язково складався з сільського меню: вареної картоплі з огірками чи гарячого супу. Давно набуті звички боролися за свої права: перед світом їй вчувалися співи півнів, і не любила вона гастрономічних витребеньок.

Слідом за нею вбігли сини — Максим і Ларивон; вони кинулися до батька і зняли вереск.

Радивон любив цих хлоп'ят щиро й болісно. Соромно признатися: інколи думка за синів переважала над громадською справою. Два тижні тому захворів менший, Максим; тоді Радивон утратив спокій, тричі на день кидав роботу, бігаючи додому довідуватись за його здоров'я. Ларивон, що покалічив собі руку, влаштовуючи недоладну радіостанцію, завдав йому стільки ж клопоту, як і місцевий бюджет та надто хирляві контрольні цифри кошторисів міських установ; але при тому громадському клопоті він, зморений і бездоганний у своїй чесноті, говорив собі спокійно: я зробив усе, що міг, стільки ж зроблю й далі; тоді як поранена Ларивонова рука боліла йому, як своя, мучила його. Через те спадала йому інколи саркастична і невтішна думка: минула напруженість, дістався теплого комину й бабієш потроху, як гусак біля своєї череди…

Вів приголубив їх, потім жінка зняла покришку з горщика, і сіли снідати.

Під час сніданку й аж до того, поки хлопці не зібралися йти до школи, Радивон забув за свої справи і розмовляв із ними, глибоко цікавлячись їхніми думками й позбувшись на цей час статечності дорослого. Потім він провів їх до дверей, одяг там свого кожуха й повернувся в кімнату по теку.

На той час Олена щойно скінчила сніданок і, держачи в лівій руці миску з крихтами, хрестилася на ікони, що висіли в кутку поруч із мапою Української соціалістичної республіки.

Його жінка, близька йому людина, не піднеслася, як він, до розуміння конкретної дійсності. Вона лише повірила йому у всьому й покірно, закохано приєдналася до його думок!

Багато енергії поклав він на те, щоб розвинути її, дорівняти собі й виховати в ній, крім жінки, чулого інтимного товариша; але вона протестувала проти цього, посилаючися на свою любов до нього, свій вік, минуле, й цілком віддалася родині, живучи за абеткою, що вславили ще її діди. Ця абетка підказувала їй дякувати Богові за снідання, молитися йому, щоб у Радивона й синів було здоров'я, і щоб у її хаті був вічно мир і спокій.

Але цим вона робила боляче своєму чоловікові. Скільки разів він відчував, що вона йому не рівня! Любив і думав: ця людина аж ніяк мене не розуміє, не приймає думки, що тяжить мою душу.

Скільки разів він червонів за ці ікони перед товаришами, що ненароком завертали до нього в хату. Але ніякі умовляння не подолали її упертості.

Безперечно, вона віддана своєму чоловікові, та вона дурна. Але хіба глупство може товаришувати з любов’ю? Хіба можна помирити в собі два чинники: потяг до фізичної довершеності й ніжну любов до малого рахітичного брата?..

Ах, які неприємні ситуації інколи висовує життя! Бути комуністом, складати тези про новий побут, а тим часом ховати своє інтимне життя від чужого ока, як ховають від гостей брудні дитячі пелюшки… Лицемірство і трагедія!

Безперечно, трагедія! Може, вона мало важить у світовому обігові, та зате надто дошкуляє її власникові; через те він багато викурює цигарок і носить у куточках очей одвічний сум — ліричну трахому.

Радивон відірвався від скла і швидко повернув до Олени голову. Він хотів щось сказати, відкритись їй, але зразу ж застеріг себе: ні до чого, уже багато разів говорив.

Щоб приховати поспішний рух, він кинув розгублено:

— То я вже йду…

Олена, мабуть, стежила за його думками, бо винувато схилила голову й тихо відповіла:

— Ну, то йди.

Цим вона ніби визнавала якусь провину перед своїм чоловіком.

VII

Прийшов Радивон до міськради о дев'ятій годині. Саме в цей час мало розпочатися засідання президії, але ні доповідачів, ні членів президії ще не було. Переобтяжені працею відповідальні робітники радянської держави й суспільства ще не виховали в собі дисципліни, точності й незмінно спізнювались, цим затримуючи один одного при колегіальній роботі.

Зібралися лише о десятій.

Першим розглядали питання про перехід будинку примусової праці до іншого приміщення. Стара будівля от-от мала обвалитися; крім того, вона не відповідала гігієнічним вимогам і своєю спеціальною архітектурою справляла на в'язнів гнітюче враження. Будинок примусової праці мав перейти у світле й просторе приміщення колишньої духовної семінарії.

Начальник бупру, низенький кремезний товариш із червоними щоками й у чорній уніформі, доповів президії, що переустаткування, потрібне для того, щоб змінити вигляд семінарії на вигляд бупру, вже зроблено; далі треба затвердити додатковий кошторис на переїзд і решту непередбачених витрат.

Він поставився до справи сумлінно, говорив з ентузіазмом і запалом і навіть мав необережність порівняти довірену йому інституцію зі щойно відкритим у місті робітничим університетом.

Проти цього порівняння енергійно й зворушливо виступив округовий інспектор народної освіти; потім начальник бупру й собі образився за в'язнів. І це повело до гострої, хоч і товариської лайки, що її зліквідував короткий дзвінок голови міськради.

У засіданні брало участь до двадцяти товаришів. Умістилися вони в невеличкій кімнаті, чотири на шість, кабінеті Сарана. І товариші, і кімната, де відбувалося засідання, змінилися в своєму вигляді проти того розхристаного, але, безперечно, героїчного часу, що відзначився в історії революції громадянською війною. Кімната цього літа — за планом — ремонтувалася, і її долівка пахла свіжою олійною фарбою; а товариші, що сиділи оце на міцних дубових стільцях, були одягнені в стабілізовані статечні кожухи й хвалилися — ніби перед танцями — хромовими чобітьми з високими й надто високими підборами, підбитими знизу гумовою м'якиною.

Нікому не западало в голову, що в цій кімнаті кілька років тому було холодно, незатишно, що підлога була зламана на паливо, вікна побиті, що замість стільців, столу стояли тут, покірно зносячи буйний людський темперамент, похилені, ніби розбиті паралічем, триногі ослони та соснові ящики, густо вкриті атраментовими[57] лишаями.

Того менше згадувати комусь і за подерті шинелі, і беззубі буци[58] з англійськими обмотками, що їх запозичали в окупантів під час завзятого наскоку!

У справі нового бупру висловилися не лише члени президії, а майже всі присутні. Кожного цікавило нове економічне й культурне досягнення міста. Деяку частину президії охопила партикулярна гордість; вони говорили: наш бупр мусить піднестися до республіканського значення! Інші ж десь таїли в собі хворобливу, помисливу думку і дбали за парове опалення. Але всі сходилися на тому, що приміщення мусить бути добре обладнане, чисте, гігієнічне, і раділи, що в місцеве господарство ввійшла ще одна інвентарна одиниця.

Коли ж зайшла річ про додатковий кошторис, то в засіданні зламався будь-який лад. Невелика кімната, незважаючи на те, що вмовлялися не курити, враз наповнилася блакитним тютюновим димом. Товариші не зважали на чергу, перебивали один одного й наважувалися промовляти разом усі.

У кімнаті знявся галас.

Радивон звівся з стільця, щоб закликати до порядку.

Він намітив сказати кілька таких фраз: «Товариші, треба бути організованими… спокій! Я знаю, що місцевий бюджет і бюджет взагалі тривожить усіх нас однаково… Всі ми хочемо економно і раціонально використовувати наші невеликі грошові ресурси. Усякий із нас слідкує, щоб жодна копійка, така дорога й потрібна нашому господарству, не пішла марно… Я з радістю стверджую, що свідомість цього засвоїв кожен радянський робітник.

Але більше спокою… іменно спокою, тоді, коли ми обмірюємо свою бідність і перевіряємо лишок невеликих коштів. Тут потрібна витриманість. Розпач же в пристрасті заважають кріпко думати і ведуть до помилок».

Та він не сказав цих слів. Саме тоді, коли в голові оформлювалась остання фраза, його погляд упав на блискучий носок чобота, і він згадав учорашню виставу; слідом за цим — героїню, добру, ображену дівчину, що вчора — зовсім-таки несподівано! — заглянула йому в вічі.

Які саме асоціації були між носками його чобіт і виставою — може, він забув на них учорашній сором і свої думки? — він не простежив. Але минулий вечір із усіма його інтимними сполохами й несподіванками швидко й рішуче заступив собою день і примусив Радивона зрадити вже готову промову й забути про місцевий бюджет.

Він підвів очі. У хвилястих пасмах блакитного диму плавала руса дівоча голова. Вона стежила очима за його рухами й усміхалася.

Тоді він подзвонив мляво, розгублено, ніби його рука була на прив'язі, потім опустив вії й решту засідання провів пасивно, що бувало з ним лише в часи великої перевтоми.

VIII

Того ж дня увечері стояв Радивон в убиральні примадонни Катерини Нарош.

Привело його сюди нестямне бажання приблизитись, стати поруч русявої дівчини. Цілий день у нього був пригнічений настрій, що під кінець обернувся на розпач; хотілося в ту ж хвилину бігти в театр і… Та він і сам не знав, до чого вело його бажання, чого саме хотів його інстинкт. З того моменту, коли в пасмах диму уздрілася руса голова, він не міг спертися на свою розсудливість і вихопитися з полону незваного хвилювання.

Він звертався до себе:

— Дурниці!.. Чого мені від неї? Треба ж, щоб були якісь причини?..

Але бажання, що аж ніяк не хотіло відкрити себе, розтоплювало в собі цю розумність і бунтувало кожним нервом, у кожному атомі тіла.

Вистава щойно скінчилася. Катерина Нарош сиділа перед великим дзеркалом і перебиралася.

Завідувач театру, що взявся рекомендувати Радивона, підійшов до неї й торкнув її за голе плече. Вона здригнула й підвела голову. Тоді він повернувся до Радивона й, манірно вигнувши руки, промовив глупо, улесливо й урочисто:

— Шановна радість нашого театру! Сам голова міської ради прибув до вас, щоб висловити подяку…

Радивон зніяковів від такої рекомендації, а Катерина здивовано повела розмальованими бровами й випростала з оборок праву руку. Тим часом завідувач театру уперто докінчував зарані приготовлену фразу:

— …щоб висловити подяку за те велике мистецьке хвилювання, що викликала в ньому ваша талановита гра…

Але Радивон не витримав і перебив його:

— Він говорить неправду! Я прийшов до вас… Мені хотілося вас побачити… увесь день хотілося…

Вія змішався й замовк.

Катерина подивилася йому в лице, тепло всміхнулася й простягла руку.

Потім сказала щиро й просто, наче її уст ще не торкалася брехня:

— У вас, певно, справа до мене… Ви сідайте й заждіть, я незабаром закінчу свою туалету.

Радивон затримав її руку більше, ніж того треба було, щоб привітатись, і почув, що цей дотик її тіла і її усмішка розвіяли всі невизначені, але болючі сумніви, які цілий день краяли йому серце.

Він зітхнув із полегкістю й сів позад Катерини, навпроти дзеркала.

В убиральні було повно людей. Її двері майже не зачинялися. Сюди входили, кожен у своїй потребі: актори з інших убиралень, помічник режисера, перукар, реквізитор, костюмери. Всі вони нервово перегукувалися між собою, забирали якісь речі, умовлялися, і всі, підозріло й з притамованим роздратуванням, оглядали Радивона, як чужу людину, що втелесувалася до їхнього кола і — в тісноті й напруженні — заважає їм працювати.

Радивон відчув це, і його знову охопила розгубленість. Він розумів, що треба було б чимсь виправдатися перед цими нервовими робітниками мистецтва, що мовчати й далі незручно, але що ж саме сказати — не знав, як і не знав того, чого він сидить тут за лаштунками, серед незвичних і нових йому обставин.

Потім він заспокоївся й потроху, несміливо став розглядати кімнату примадонни. Скоро йому здалося, що він попав в убиральню іншого типу чи на смітник. Він повів очима кругом себе, підлога була забруднена розтоптаними гримувальними фарбами й залита водою, що падала тонкою цівкою з попсованого крана. Скрізь по стінах миготіли сизиною написи; то були прізвища акторів, що в різні часи ощасливили театр своїми гастролями й залишали по собі, замість слави, три-чотири цехові афоризми, занотовані на білому вапні гримувальною розтушовкою. По кутках валялися: шматки потоптаного паперу, поламані дерев'яні мечі, кавратки[59], картонні панцирі, гідні хіба того, щоб приховати на ніч пацюка чи одурити під час вистави довірливого наївного глядача. Навіть пишні убори примадонни, як роздивитися їх зблизька, були не що інше, як дрантя, лахміття, добре сфальшоване під коштовні речі.

Згодом в убиральні стало вільніше. Нервові вигуки губилися десь на другому кінці кону, двері відчинялися рідше, і нарешті помічник режисера, що ввесь час снував біля примадонни, пройшовся востаннє по Радивонових ногах.

Катерина підвелася й попрохала подати пальто.

Радивон підвівся й собі, але не зрозумів її прохання й дивився на неї розгублено й сторожко. Тоді вона розсміялася й удяглася сама.

Потім вона запропонувала Радивонові піднести їй додому коробку з платтями. Той згодився й повернувся до дзеркала, щоб узяти свій капелюх; там він побачив себе, свій кожух, і йому спало на думку:

«Перед цими людьми й серед цих речей, безперечно, я був смішним. Мій кожух мусив здатися їм за первісну шкуру африканського тубільця…»

І йому стало прикро.

Нарешті Катерина зібралась остаточно, і вони вийшли з убиральні.

Театр уже спорожнів. Лише біля вихідних дверей вартував швейцар, чекаючи на решту акторів, що не встигли ще перевбратися.

Він пропустив їх перед собою і, як здалося Радивонові, загадково посміхнувся. Від цього йому зашарілися щоки… Досвідчений швейцар міг засміятися: голова міськради з якихось причин прислужується примадонні, теліпає на руці коробку з її платтями!

Справді, старий дід, що добре розумівся на театральній етиці і звичках, наче й усміхнувся в сиву бороду.

Дорогою від театру до готелю, де мешкала Катерина, Радивон мовчав. Він ішов трохи позад неї й нічого не думав. Може, навіть думав що, але свідомість не фіксувала цього процесу; він чув лише на руці коробку з платтями, вона трохи муляла йому й щохвилини сповзала з ліктя.

На порозі готелю Катерина запропонувала йому зайти до неї на пять-десять хвилин.

Вони зійшли на другий поверх по крутих слизьких сходах, де пахло нафталіном і варивом, і ввійшли у звичайний номер із традиційними блощицями, що пам’ятають іще ті часи, коли вони брали на їжу густу жирну кров гоголівських героїв.

На стіні проти дверей висіли в старих багетових рамах портрети Чубаря й Петровського. Немає ніякісінького сумніву в тому, що під ними ховалися заслужені сиві генерали. Ледачий господар готелю не завдавав собі праці витягти їх на смітник і, бувши з природи легковажним, припустив таке разюче політичне нашарування.

Кімната була неприбрана, неохайна. Скрізь — на стільцях, на подертій канапі, на пожмаканій постелі — валялися окремі речі жіночого туалету: панчохи, спідниці, брудні панталони, капелюхи тощо. З-під ліжка з дитячою простотою виглядав білий уринал.

Пахло тонкими парфумами й мишами.

Радивон поставив коробку на долівку і став біля дверей, а Катерина зняла капелюх і підійшла до дзеркала поправити зачоси. Вона звела руки до голови, через це пальто й спідниця потяглися вгору, і Радивон побачив стрункі ноги в сірому трико, в тому, що вона грала останній акт п'єси.

Йому захотілося обняти їх, але він згадав учорашній вечір, коли він піймав себе на подібному злочині, і засоромився. Він відвернувся й почав розглядати віконну раму.

Потім Катерина зняла з себе пальто й, зморена, сіла на канапі.

Радивон іще стояв.

Тоді вона сказала:

— Роздягайтесь! Я знаю, чого ви до мене прийшли.

Той здивувався такій заяві, знизав плечима, проте покірно роздягся й сів поруч неї на канапі.

Спочатку вони сиділи мовчки, не зрушуючись із зігрітих місць. Катерина курила цигарку й порожнім вихолощеним поглядом дивилась на вогник електричної лампи, а Радивон заплющив очі, ніби дрімав. Обоє вони були зморені. Перша тим, що багато витратила енергії на гру й тим спустошила своє єство, другий — надмірним почуттям, що не знаходило собі виходу з його грудей.

Потім вона кинула цигарку на підлогу й повернулася до Радивона. Її груди торкнулися його ліктя, і він здригнувся. Тоді вона підібрала ноги на канапу, взяла його руку й сказала:

— Ви не сказали ще ні слова…

Він пояснив:

— Мені нема чого сказати… мені просто хочеться сидіти поруч вас.

Катерина розсміялася:

— Ви хмура дитина! Хто ж мусить за вас говорити…

Радивон відібрав руку й відповів:

— Ніхто.

Далі устав із канапи й додав:

— Я вже сказав вам, мені нічого від вас не треба!

По цих словах Катерина замовкла на хвилину. В її очах розжеврівся вогник образи, але швидко погас. Вона раптом стала чутливою й обережною, ніби натрапила на виразку, що потребує уваги й дбайливості.

Вона запитала:

— Що вас тяжить?

Радивон підвів голову.

— Не знаю.

Але Катерина тямила в цій справі більш від Радивона; вона подивилася йому в очі, зачитала там усі сумніви й поставила правильний діагноз.

Їй стало жалко цієї великої дитини, що не вміла дати собі ради.

Вона підійшла до Радивона й поклала йому на плечі руки. Він зробив спробу звільнитися від її гарячого дотику, відхилився назад, але не витримав напруження, що було в його тілі, і, зів'ялий, опустив голову на її плече.

Катерина провела його до ліжка й посадила поруч себе. У неї вистачило тактовності ні про що його не розпитувати, не полохати його інтимності. Вона пройнялася материнською болістю й поклала собі відходити його лихо.

Радивон приклав руку до чола й сказав:

— Мені так краще…

Далі подумав секунду, ніби ставив кому після речення, й доповнив:

— …з вами.

Це признання зворушило Катерину; вона пригорнула його до себе і, може, з якогось вереду, віддано й некорисливо, полила на цю сторонню, чужу їй людину ніжне жіноче кохання.

У тій же відданій нестямі вона поцілувала його; потім непомітно для себе почула в ньому вже не дитину, а чоловіка, і, не потурбувавшись перевірити, хто з нею, жагуче впилася в його губи.

Тоді Радивон посунувся на бильце ліжка й інстинктивно зімкнув руки за її спиною. До цього він сидів, ніби ображений, виплаканий, і майже пасивно приймав її ласки. Та поцілунок розворушив його. Сам Радивон у своїх бажаннях не дійшов би цього; зігрітий її щирістю, він заснув би на її теплих грудях, і тихий сон поглинув би всі його муки. Але Катерина запалила йому кров; давно забутий поцілунок оформився в гаряче жадання, далі розлив по тілі весняну тривогу й віддалив Радивона від усякої свідомості. Він пізнав біля себе жінку — теплу, пахучу, кинувся до неї і…

І раптом зіскочив із ліжка. Перед очима промайнуло худе зморене Оленине лице. Йому стало боляче; він визнав себе за негідника й узявся за капелюх.

У коридорі готелю зашипів годинник, а далі повільно, з великими паузами, вдарило — тричі.

Катерина ворухнулася, здивовано повела бровами:

— Чого вам?

Але Радивон мовчав.

Тоді вона підійшла до нього й обняла його за шию. Він застогнав і похитнувся, а його капелюх тихо вислизнув із руки й упав на долівку. Потім він випрямився, тріпнув головою, ніби проганяв від себе якісь застереження, і віддався їй пожадливо, нерозсудно.

IX

Тієї пам’ятної ночі Радивон не повернувся додому. Олена чекала його до світанку, потім, стривожена його відсутністю, побігла ранком до установи, щоб дізнатися, чи не трапилося з ним чого лихого. Вона не зважала на годинника і прийшла до міськради надто рано — там іще нікого не було. Та сьогодні й Радивон спізнився, і вона блукала по сходах, кожного разу стріпуючись, коли вхідні двері починали стогнати на завісах.

Прийшов він лише о десятій годині. Олена зустріла його в дверях, ухопила за руку й заплакала. Їй здавалося — всього вона передумала за довгу ніч! — що Радивона могли вбити в темному провулкові чи знову несподівано мобілізували на якийсь фронт. Вона стиснула йому пальці й дивилася в його очі, як дитина, що в натовпі нарешті відшукала свою матір. Радивон трохи зніяковів від цієї інтимної сцени, бо мимо них увесь час проходили одвідувачі і з цинічною цікавістю оглядали їх із ніг до голови. Але разом його серце стиснулось від сорому й жалю до цієї жінки. Олена ще нічого не запитувала в нього, але він зараз сам мусить пояснити, що з ним трапилося цієї ночі. Стиснулося серце ще й від того, що неминуче доведеться повернутись до брехні; сказати правду несподівано і тут, на сходах, було б безглуздо й не виправдалося б навіть ідеальною совісністю.

Та його визволив випадок, його покликали в якійсь негайній справі. Він зрадів цьому, удавано-весело тріпнув Оленину руку і, блимнувши очима, — ніби сказав: живий, цілий… решту потім розповім, — побіг нагору, по сходах. Олена ж, заспокоєна, щаслива, витерла кінцем хустки мокрого носа й пішла додому прибирати покинуту хату. Але пізніше, після роботи, він таки не зміг уникнути брехні. Олена вийшла зустрічати його до міськради. Вона вела за руки своїх хлопців і була така щаслива й весняна, ніби вона знову повернула собі молодість. І в Радивона не вистачило ні мужності, ні жорстокосердя поранити її радість.

Він сказав їй, що цілу ніч був на засіданні в господарчій справі; а обідаючи — він дивувався своїй уяві! — точно й мальовничо розповів про свій виступ та причини, що спонукали серед ночі сидіти за роботою. Те, що він сказав, було подібне до правди. До цього часу він завжди розказував їй про свої особисті справи, пов'язані з його роботою, про життя своєї установи, партії, і тепер у неї не було будь-яких причин підозрювати його в брехні — вона йому повірила.

Увечері, одягаючи кожуха, він знову сказав їй, що йде на засідання, і просив не турбуватись, коли він запізниться чи, може, й зовсім не прийде ночувати.

Одначе пішов він до Катерини.

У театрі того дня йшла вистава для профспілок за здешевлені ціни. З цих причин адміністрація звільнила від участі в п'єсі ввесь перший персонал, що одержував платню від кожного виступу і замінила його дублерами, що обходилися значно дешевше.

Катерина була вільна.

Радивон пізнав в одній із лож її вчорашній капелюшок, і йому стиснуло в скронях. Вона сиділа в товаристві двох актрис і смаглявого громадянина, що пишався рівним проділом та бездоганно білим коміром сорочки. Актриси, перебиваючи одна одну, розказували щось смаглявому громадянинові, а Катерина звісила тонку руку через бар'єр ложі й з погордою, примруженими очима, розглядала партер.

Радивон наблизився на кілька кроків до лож і зупинився. Раптом йому стало ніяково. Причини цього він не помітив, але почував себе так, як почував у дитинстві, коли одного разу — у неділю, на вигоні — загубив штани й тікав сороміцько від глузувань хлопців. Здавалося йому, що ввесь театр звів на нього свої баньки і свердлить йому груди, лице, очі допитливим нахабним поглядом. Від цього облив його піт і зашарілися щоки.

Щоб розпорошити цю ніяковість, він махнув Катерині рукою й повів убік бровами. Та ці рухи ще подвоїли його розгубленість. Помах рукою дуже нагадував трагічний епізод із хуторянського сполоху на пожежу, а зовсім нетреновані брови відбили своїм рухом швидше прикре здивування, ніж уклінне прохання підійти до нього й визволити з полону дошкульних нахабних очей.

Та все ж Катерина помітила його й схопилася з стільця. У неї, як і в усього театру, не було сумніву, що ті заклики адресувалися до неї, і, боячися скомпрометувати себе ще більше, вона переступила через ногу смаглявого громадянина і швидко підійшла до Радивона.

Вони вийшли у фойє, а потім — коли Радивон став боязко оглядатися на всі боки — з театру.

X

Надворі йшов дощ. Він почався ще позавчора й досі не вгамувався. Дрібні краплини, падаючи на лакований брук, лишали по собі слід, що в світлі ліхтаря був подібний до туго натягнутих срібляних ниток. Пасмо цих ниток нагадувало підткання з грезетової[60] шати.

Вогкість панувала над усім. Від неї опухло, завагітніло повітря, і вона ж просмоктувалася в брук, у цеглу будівель, глибоко в землю і стихійно відволожувала все, що потрапляло в її обійми.

Катерина мовчала, гнівалася на Радивона за його ведмежу сигналізацію, а той обдумував, що їй сказати; йому хотілося висловити свою ніжність, що зросла до неї з минулої ночі. Ішли вони майданом у другий від Катерининого готелю бік. В задумі Радивон відстав від неї й, замріяний, потрапляв у калюжі. Він формував фрази, перевіряв їх значення, порівнював їх і не пізнавав у них свого почуття. Нарешті він зробив висновок, що його мова надто бідна, щоб сказати про все те, що ворушилось у його єстві.

Так мовчки вони прийшли на край майдану, до ліхтарів. Тут Радивон наважився іншим способом нагадати про себе й сповістити за своє бажання; він порівнявся з нею й міцно стиснув їй руку.

Катерина висмикнула свою мокру рукавичку з його руки і, як і вчора, сказала:

— Чого вам?

Але тепер вона була холодна, повна неприємного здивування.

Радивон дістався таки слів і насмілився відповісти:

— Я хотів приголубити вас…

Катерина знизала плечима й саркастично всміхнулася.

Він, повний щирості, зауважив:

— Я сказав це серйозно.

Але вона засміялася вдруге, голосніше, й сказала:

— Про віщо ви говорите?

Радивон хотів відповідати, пояснити, але чужий глузливий тон примадонни, якого вона інколи вживала на кону, зімкнув йому губи. Він з учора вважав її за близьку, рідну людину і за цей короткий час встиг уже зв'язати всі свої перспективи з її прекрасним русявим лицем. Та ця несподіванка — крижаний сміх Катеринин — змусила його критично поставитися до свого хвилювання; він замовк, насупився.

Сірий дощ справляв йому меланхолійний настрій, а розчарування краяло серце. Він стояв серед калюжі нерухомо, як монумент, і, здавалося, рахував очима ліхтарі, що рівною стрічкою бігли в кінець вулиці.

У той час Катерина зрушила з місця й пішла далі, в бік парку. Тоді він очуняв і знову заговорив. Обережно нагадуючи за вчорашній вечір, він прохав не гніватися на нього й пояснити, чому так різко змінилося її ставлення до нього.

Вона удала, ніби здивована, і розсміялась:

— Ставлення?! З чого ви взяли?

І підкреслила:

— У мене нема ніякого ставлення до вас.

Радивон розгнівався й не стримав себе:

— Ви брешете!..

Тоді вона зупинилась і підвела голову. Світ ліхтарів ударив їй під криси капелюшка й окреслив строге лице. Радивон пізнав сірі великі очі й притамував свій гнів.

Згодом вони знову заговорили спокійніше, стриманіше. Але Катерина ввесь час маневрувала, уникаючи відповідати на Радивонові твердження. Вона ніби не пізнавала його й дивувалася тому, що він говорив. Учорашній вечір ніби був і не був; коли ж що й трапилося, то вона не надає цьому ніякого значення. Видно було, що вона шкодує за вчорашню інтимну подію в своєму житті чи боїться її і невміло, грубо поспішає втекти від можливого її повторення. Радивон зрозумів це, і запала йому в груди печаль. Треба було зразу ж повернути додому, до Олени, признатися, що його спіткало, і на все життя закарбувати в собі сьогоднішнє приниження, з тим, щоб не пережити його вдруге. Так слід було б зробити. Але він не міг відірватися від її очей, від учорашніх спогадів. Він зробив спробу довести собі, що його домагання — розбещеність, і для закріплення цих моральних позицій назвав себе розпутником, але цей спосіб катування не дав бажаних наслідків. Вимучена думка й кріпке слово швидко вислизнули з голови, і знову залишилися споріднені між собою печаль, образа й нестримне бажання покласти голову на теплі Катеринині груди і, як учора, задрімати.

Він зітхнув і сказав:

— Я хотів би зайти до вас, поговорити спокійніше.

Вона не зрозуміла його й відповіла:

— Ви надто настирливі!..

Радивон зауважив:

— Під цим дощем розмочуються й думки. Я хотів тільки посидіти в затишному кутку.

Проте він був нещирий; він почував себе ображеним, слабим, маленьким і плекав думку про її пестощі.

Нарешті Катерині остогидло його заїкання, й вона сказала:

— Я признаю все те, що вчора трапилося. Це вас мусить задоволити. Але вважаю, що то був просто випадок. Забудьте про нього й не сушіть собі серця.

Вона розраховувала припинити на цьому розмову, але слова її не справили на Радивона відповідного враження. Навпаки, вони здались йому не такими терпкими й подавали якусь надію.

Він повеселішав і сказав бадьоро, з розрахунком на дотеп:

— У вас невиразна термінологія. Моє серце у вогкому й міцному панцирі; йому не вадить стиснутись раз чи двічі, коли воно й має якесь відношення до нашої розмови.

Вони знову замовкли, і Радивон скористався з цього, щоб направити путь до її готелю. Та Катерина була непохитна. Вона ніби зважилась офірувати своїм капелюшком, розмочити його на дощі, але дотриматися свого вередування, своєї ухвали. Це дратувало Радивона; він гнівався, м’яв пальцями поли кожуха й кусав собі губи.

Так і минув увесь вечір на вулиці, під дощем. Він був різким контрастом учорашньому минулому вечорові, точно й подібно, як природа протиставить теплій весні вогку колючу осінь. Катерина була жорстокою, егоїстичною; вона щільно затулила всі свої інтимні тайники й не хотіла втручатись у чуже лихо. Радивон носив у собі невдовольнені бажання, що рвали йому груди, і був гнівний, спантеличений, ображений. Здавалося, що ці дві людини багато років ворогують між собою, надокучили одне одному й вийшли востаннє зустрітись, щоб поділити надвоє якусь інтимну річ і більш не нагадувати про себе. Один із них наче був байдужий до цієї розлуки, другий — ніби повертався з цвинтаря.

І лише під кінець вечора, стоячи в під'їзді театру, Катерина зрадила свою, може, й удавану, байдужість і, прощаючись, сказала зі співчуттям:

— Ви не тривожтесь… Це мине, обов’язково мине… і ви знову будете ходити до театру.

Та Радивон уже нічого не чув. Він механічно потиснув їй руку й побрів додому.

Ідучи порожніми сонними вулицями, він дивувався всьому, що трапилося. Позавчора він був спокійною, урівноваженою людиною, сьогодні він стривожений, з якимсь невиразним хаосом у грудях. Відкіль це прийшло, й що це є? Як сталося, що вчора він знайшов близьку собі людину, а сьогодні та людина зреклася його? І хіба приступна людській душі така раптова зрада?!

Він похилив голову на груди і, за рефлексом, на розі майдану повернув не в бік свого житла, а до міського парку.

Дощ не вщухав, продовжував своє комарине дзеніння і множив йому смуток.

Тимчасом Катерина оглядала свій капелюшок, зморщувала ніс і гнівалася.

— Пропав вечір!.. Пропав вечір!..

Згодом вона заспокоїлась і так само, як перевіряла свій гардероб після вистави, проаналізувала вчорашні й сьогоднішні події. Логіка її була така:

«Вчора був один настрій, сьогодні — інший… А може, я розгнівалась на нього за те, що він моргав мені?.. Справді, він засоромив мене перед усім театром!»

А пізніше, скидаючи панчоху з лівої ноги, вона застигла на секунду, розчаровано повела бровами й пропустила по губах уславлену готову фразу:

— Всі мужчини однакові!

Потім узялася за праву, справила думки в інший бік і ліниво посміхнулась:

— А цей… тюхтій! Кортить йому, та не вміє ради собі дати!..

І закінчила авторитетно:

— Зовсім не путящий… Не зна, з якого боку підійти… Тільки кривдить цнотливих женщин!..

XI

Радивон Саран закохався в оперетову примадонну Катерину Нарош. Цього висновку дійшов він сам тижнів за два після першої зустрічі з Катериною. Спочатку він не розумів, що з ним трапилось, не міг вияснити причин, через які він утратив спокій, і тільки пізніше, спостерігаючи самого себе та вислуховуючи Катеринині натяки, він збагнув, що ці його хвилювання, незрозумілий розпач ведуть до вельми серйозних подій у його особистому житті, і що їх слід кваліфікувати як кохання до тої русявої дівчини.

Власне, він і не знав би, що ту його нервозність треба називати коханням; йому розтлумачив це товариш із комунгоспу, коли їм довелося знову мати спільну розмову й коли Радивон, оминаючи свою особу, розповів ніби про свого товариша, що звернувся до нього по інтимну пораду.

Товариш із комунгоспу, що, як говорилося, мав аналітичний розум, сміливо поставив діагноз і засоромив Радивона. Він сказав:

— Твій товариш — баба невмита і, як усі закохані, — дурень!

Радивон зніяковів. Хоч і не було вже сумнівів, що його тривога має за причину Катеринине існування, та все ж він не вважав за можливе об'єднати своє чуття й підпорядкувати себе самого цьому слову — кохання.

Ох, який же сором! Він, Радивон, статечний комуніст, цілком доросла, навіть літня людина, громадський діяч, який не минає промови, щоб не закликати до майбутнього — епохи соціалізму, він, отакий серйозний, відважний у боротьбі, носій ідей нової породи людей — і він попав у лабети життєвої дрібнички, з його здорового погляду — примхи, що гідна розпутників, у яких прикінцева ціль — використати життя якнайвигідніше, не турбуючись ні про майбутнє, ні про своїх нащадків.

А й справді дивно все це! Ходить людина, інструктує нове життя, судить в ім'я совісті, справедливості, безкласового людства, користується довір'ям своїх сучасників, і раптом дізнаєшся: ця людина — злочинець. І, може, навіть не злочинець, а тільки боягуз, хворобливий маніяк, власник ненормальних інстинктів, але ж, у всякому разі, не той, кого звик бачити щодня, хто своєю повсякчасною роботою, чесністю довів, переконав і звів до звички, що він, безперечно, тип, індивідуум, — ідеал свого часу.

І він подумав, чи не скривдив уже довір'я своїх товаришів.

«Але ж я не знаю, як це трапилося, — перебігла думка. — Я не хотів цього, не шукав… Одначе хто ж мені повірить?»

Та поволі він набув спокою. Може, навіть не спокою — лише рівноваги у своїй внутрішній тривозі. Дуже часто людина, переступивши раз назавжди поріг свого лиха, починає вплітати його в свою істоту і в неминучості якимсь інстинктом рівноважить його поруч з іншими своїми переживаннями.

Тепер Радивон зрозумів дещо з того, що трапилося з ним останнього часу. Стало ясно, чого він блукав під дощем, чого ходив до театру, в акторську вбиральню, чого червонів під хитрим, прикритим віями поглядом досвідченого театрального швейцара і взагалі зробив дещо таке, що аж ніяк не імпонувало його громадському становищу.

Це нове відкриття й удруге пережиті подробиці смішних сцен пригнобили його. Правда, все те робилося щиро, навіть із муками, але в спогадах воно набрало іншого характеру; ті безглузді зітхання, раптові зриви в настрої, дикі нетактовні вихватки проти самого себе, — все це пасувало шістнадцятирічному хлопцеві, вперше закоханому, і аж ніяк не Радивонові, що мав моральне завдання оминати свою особу й прилучатися з усією твердістю й відповідальністю, яку поклала на нього нова історія, лише до того, що мало цілі загально-неминучі — громадські.

Але не тільки минуле, вже безповоротно зроблене, а й майбутнє цієї прикрої події з особистого життя Радивона було невиразне, не застережене від якихось експансивних форм, що потім дадуть йому досвід і сором, такий самий, як згадка про вбиральню примадонни, де він пробув кілька хвилин під допитливим поглядом акторської богеми.

Найскладніше для нього питання — його невроз, його останні вчинки, що далеко відходили від меж нормальних вчинків людини його віку, — були розв’язані: він закоханий; та що робити далі — він не знав. Справді, становище його було безпорадне; Катерина належала до іншої верстви, він не знав її психології, не знав її намірів і, головне, не міг передбачити кінця своїм поневірянням, так само, як і не знав, для чого й кому було потрібне його кохання до оперетової примадонни.

В одному він собі признався: збудження тривоги в його єстві дало йому радість, що інколи притамовувала навіть сором, розпач і всі сумніви, які йшли від тієї ж тривоги. Романтика охопила і його спокійне загартоване серце. Він інколи пробуджувався від мук, від важкої роботи й думав: стривай, чого мені бринить серце, що в мене доброго, чого я сподіваюся сьогодні чогось такого ніжного, як весняний вечір, коли без причини, раптом, здіймаються груди і за плечима ніби виростають крила? І перед очима вставала Катерина, сама Катерина, без Олени, синів, без будь-яких думок, без розпачу, ніби він сьогодні тільки народився й уперше побачив блакитну далечінь, що манила з вікна його хати й обіцяла за довгий вік показати багато нового й хорошого. Тоді він переставав думати і, як кожна людина, віддавався уяві. Йому здавалося, що він десь ходить по луках із отією — як назвати, хто вона? — русявою дівчиною й п'яніє від млосних запахів літа. Будучина танцює йому інтимним загадковим метеликом, а життя таке прекрасне, що жити його, пережити і знову почати! Безперечно, всі такі щасливі, як він, принаймні мусять бути щасливими включно до худорлявого коника, що вирвався з-під ніг і плигнув на зелених крильцях уперед, у ту блакитну далечінь.

Такі хвилини уяви, сонячні, дитячі, позбавлені будь-якої теорії, класової свідомості, без якої Радивон не підходив ні до одної думки, давали йому радість, будили енергію, підмолоджували м'язи й інстинктом надолужали відчути, що будучина велика, безкінечна й неосяжна у своїй величності.

Але раптом поверталися сумніви:

«Це прекрасно! А тепер як бути? Що робити завтра, сьогодні?.. Адже й радість покладає якісь обов'язки!»

І Радивон почав шукати відповіді на ці строгі питання.

Спочатку він звернувся до літератури й перечитав увесь матеріал із нового побуту, але ніде нічого не знайшов такого, що б могло йому хоч підказати, як бути в такому випадку, коли Радивон Саран, голова міської ради, закохався в оперетову примадонну. Він згадав, що торік, коли він був у будинкові відпочинку, йому попалися під руки книжки Блакитного; з нудьги він прочитав новелету, як один хороший партієць звернувся до секретаря осередку з подібним запитанням і як той секретар розвів руками над притичиною. Цікаво, одначе, знати, що зараз сказав би той секретар, і чого так довго не відповідають йому з окружкому?

Потім він обережно пробував дізнатися дещо в своїх товаришів, але й товариші не допомогли; вони то не знали, то відмовчувались, то сміялись і з легковажними натяками відсилали до якоїсь Баськи, що була вельми досвідчена в подібних справах.

І кристалізувалось враження, близьке до істини, ніби на той час суспільство соромилось того слова «кохання» й викинуло його з життєвого вжитку, надавши право кожному розв’язувати самому такі дрібні, інтимні й навіть сороміцькі речі.

Радивон був частка того суспільства. Він так само соромився відкритись кому прямо й пораятись, хоч би так просто й щиро, наче то йшла річ про кір, на який недавно хворіли його Максим та Ларивон. А тим часом його наміри, його єство були повні суперечностей; він не уявляв, як треба інтимні сполохи, що одвідали йому груди, обернути в розмірене, точне життя. Розгублений, він тільки згадував, що тоді, в театрі, він помилився, коли сказав собі, що кохання — то річ пуста, гідна лише комсомольської легковажності.

Нарешті він ухвалив звернутися по раду до Олени. Це був товариш, який не висміє його, не засоромить якоюсь мораллю, а щиро поставиться до нього й пригріє його біль. Правда, вона мало розуміла його, майже зовсім не розуміла, та зате його лихо вона вважала за своє й охоче, віддано підставляла свої змучені груди, щоб прийняти на себе частку його мук.

Але саме тоді приспіла думка, що, власне, Олена і є якийсь найбільший чинник у цій плутанині і що він не може оминути його, не поранивши свого найближчого товариша. Він облишив свою ухвалу й щовечора, йдучи до Катерини, продовжував брехати, сподіваючись, що, може, завтра чи позавтра щось стороннє, несподіване розрубає грубий вузол його переживань, припинить його брехню і справить його на правильну думку.

XII

Катерина прокинулась пізно, о дванадцятій годині дня. Був понеділок, вихідний день робітників мистецтва; жодних робіт, проб чи підготовки до вистав не передбачалося аж до другого ранку. Можна було вволю поспати — на що й слабують робітники мистецтва і чого їм завжди бракує, — а решту дня віддати на свої потреби.

Вона простягла ноги під ковдрою, вирівнялась і застигла в затишку зігрітої постелі. Учорашній вечір, власне, час після вистави — кілька годин тому — пробіг в уяві приємними спогадами й зворушив їй губи невиразною, сонною усмішкою. Та раптом вона згадала за листи, що ранком занесли їй у номер, і губи зрушили на своє місце, прийняли звичайну форму, а на лиці відбилась цікавість і гримаса заклопотаності, що кривить лице всім гульвісам, коли вони стають перед неминучою потребою застебнути на собі штани чи одягти й зашнурувати свого чобітка.

Перший із двох листів, що витягла вона з-під подушки, був від її чоловіка. Він, скромна людина, завідувач різниці в одному з глухих провінційних міст, посилав їй свій ніжний привіт, поцілунок і дуже турбувався за її кволе здоров’я. Увесь лист — великий канцелярський аркуш паперу — був заповнений описами фактів із особистого поточного життя автора, аж до того, як він останнього разу ходив до лазні, новинами, що стались у їх місті, і наприкінці — плаксивим оповіданням про його взаємовідносини з комунгоспом, де раз у раз йому грубіянять і намагаються пошити його в злодії.

Закінчував же він уклінним проханням приїхати до нього хоч на кілька днів, бо він дуже сумує за нею, та не зраджувати його, бо від цього йому боляче і він аж ніяк не хоче, щоб хтось там, хоч випадково, зганьбив його ім’я.

Після ще одного поцілунку та інтимного підпису була приписка, де говорилося, щоб примадонна Нарош щодня, коли виходить із дому, одягала теплу фланелеву білизну, матерію для якої купував чоловік, а шила тітка примадонни, Настя-старша, і що лише таким чином можна уникнути ревматизму та зберегти його щастя і її щастя — її чудовий голос.

Катерина скінчила читати і зневажливо кинула насеред хати той аркуш паперу, змережаний дрібними акуратними літерами.

Цей інтимний реалістичний твір її чоловіка, побудований на родинному й, безперечно, правдивому матеріалі, не справив на неї ніякого враження: ні радості, ні суму, хіба що гримаса на лиці стала ще неприємніша, гидша, ніби була вона від шлункового болю. З усього листа в голові залишалася лише одна фраза, де говорилось про застереження від ганьби імені її чоловіка. Це ім’я, власне, незграбне прізвище, що носила його й Катерина, не мало нічого спільного з ефектним театральним псевдонімом примадонни. Воно було на диво коротке і при зміні нормального наголосу ставало сороміцьким словом. Катерина завжди червоніла, коли доводилось їй почути своє справжнє прізвище; тепер же вона з якимсь здивуванням проказала його спочатку з нормальним наголосом, потім — сороміцьким, і на тому закінчила думати про свій далекий дім.

Другий лист був від її подруги, так само оперетової актриси. Та писала їй із далекого Сибіру, сповіщаючи свою нову адресу. Вона увосьме обіцяла їй скоро надіслати досить змістовного листа про свою особу і прохала не гніватися на неї за короткомовність. Невеличкий заяложений шматочок паперу був насичений охами й ахами, ніби вони взяли на себе обов'язок підмінити собою всі інші вирази, що об'єднували почуття темпераментної південної людини, яку завіз жорстокий театральний політик аж у холодний Сибір.

Катерина швидко пробігла його очима й зійшла з ліжка. В кімнаті було холодно й неприбрано, як і того вечора, коли сюди вперше завітав Радивон. На стільцях валялися ті ж речі жіночого туалету, але при денному світлі вони багато втратили із свого вигляду й справляли враження недопраних брудних ганчірок. Взагалі день багато дечого змінює; той хаотичний непорядок, що впав тоді в око Радивонові, як навмисна художня невитриманість актриси, був не що інше, як неохайність пожильця цього номеру. Сам лише умивальник наче стояв осторонь від того бруду, що панував у кімнаті, й нагадував, що ніби й тут усе ж існує якесь правило гігієни. Та проте й він був такий старий, що здавався сліпим; і не стояв він, а ніби сидів, дрімаючи своїми щілинами, і в напівсні пригадував свою молодість та образи, що зніс він від людського буяння за час свого довгого, такого довгого життя, що його низ, колись офарблений у білий колір, від плювків та дотиків брудного чобота став сіро-чорним, мертвим, як осіння мокра рілля.

Вона накинула на плечі пропітнілий капот, розпалила примуса й сіла на підлозі, упершись сонним нерозбурканим поглядом у жовті язички вогню.

Поволі повітря кімнати стало висушуватись і зігріватись. Тоді Катерина підвелась, переступила через лист свого чоловіка, підійшла до столика, що стояв під вікном, і, поки грівся чай на примусі, почала складати відповідь на милу вістку своєї подруги.

XIII

Вона писала:

«Дорога моя Люсі!

Оце щойно, у ліжку, прочитала твого листа; поспішаю відписати. Якраз тобі щастить — сьогодні понеділок, є багато вільного часу, є про що й сказати. Щастить тобі двічі — я маю ще й хороший настрій, проте могло бути й не так. Учора один дурень улаштував дорогу вечерю, а ти ж знаєш, що в цих випадках доводиться багато пити. Тобі не пояснювати, що відмовитися від такої вечері надто важко, хоч, правду сказати, той учорашній карась дуже гидкий, від нього смердить оселедцями, і я воліла б більше його не зустрічати. Та проте нам часто доводиться офірувати собою. Наш директор — не розумію, чого його називають отруком[61], — говорить, що подібні особи, — це ті, що підносять мені вечері, — і є найнадійніший кадр наших слухачів, і що з ними треба підтримувати зв'язок. Офірую, що ж поробиш! То от, вечеряли, пили. Коли ж п'ємо ми, то ніхто з нас не думає за похмілля, а це ж… ах, яка це неприємна річ! Я сьогодні тільки збагнула, що за послугу зробив мені вчора наш балетмайстер. (Одначе, що за милий хлопчина! Іншим разом я обов’язково напишу про нього.) Він сидів поруч зо мною й порекомендував запивати токайське холодною водою з содою. Я послухалась і, знаєш, прокинулася сьогодні, як після причастя. Свіжа, спокійна й здорова, ніби про ту вечерю й чути не доводилось. До речі, ще про вчора: було таки весело! Той спритний дурень цілував мені п’яти, а потім… проте ти знаєш не гірше за мене, на чому це кінчається. (І хотіла сказати про того хорошого рецепта… Не знаю, як це й вийшло так, що збочила на дрібниці.) Так от, вживай холодної води з содою — ти будеш мені вдячна — і порекомендуй це саме й Альфредові Івановичу; я працювала з ним минулий сезон і знаю його ранкові муки. Одначе прохаю тебе не приховувати цього цінного рецепта лише для себе та для Альфреда Івановича: рецепт мусить стати, сказати б, громадською власністю…»

Нарешті примус підігрів як слід дно старої нікелевої кавратки, що належала до інвентарю готелю, чай закипів, і Катерині довелося на цьому перервати писанину. Вона загасила вогонь, дістала з долівки щербату чашку і, відшукавши десь під капелюхом уламки черствого бублика, сіла снідати.

Але чай був несмачний; він відгонив готельними блощицями; а від бублика тхнуло гримувальними фарбами, і Катерина облишила намір підкріпити себе до обіду. Цю перерву вона скористувала лише на те, щоб дати лад своїм зачосам, звично нафарбувати губи, і потім знову взялася за листа.

Вона продовжувала:

«Дорога Марусю, ти турбуєшся, — як я живу? Як бачиш, не нудьгую, скаржитись і плакати нема причин. Маю хороше товариське оточення, користуюся успіхом на сцені і взагалі — у місті… До речі, хочу похвалитись: цього сезону я надибала оригінального закоханця. Як тобі й сказати, хто він такий… ну, щось таке, як губернатор, чи щось подібне до того; у всякому разі, важна особа в місті. Утьопався він у мене до чортиків. Приходить майже щовечора, але більше мовчить, супить чогось брови й зітхає, ніби він на порі лише першого кохання. Інколи бувати з ним надто приємно. Він такий сильний і цільний, що… ну, я тобі скажу так: після нього легко й ніжно засинається, так легко, як то бувало тільки в дитинстві. А більше він нудний і похмурий. Він не любить, коли його подратувати хоч трохи, не хоче зо мною показуватися на людях і навіть кричав на мене. Я його боюся трохи, боюся ще й того, щоб він не запропонував мені одружитися з ним. Ну, що йому тоді скажеш?.. Взагалі він багато надає ваги такій дрібничці, як оце сезонне кохання. Ну чого б йому? Діставсь моєї уваги — я з ним буваю добра — і задовольнився б. Так ні, він ще й зітхає, — піди ж ти, яка невдячність!..

Чи подобається він мені? Мабуть, ні, бо, повторюю, він невдячний, неоковирний якийсь, і інколи від нього тхне чимсь нехорошим. (Уяви собі: рішуче відмовляється від одеколону!) Я б із радістю позбулася його, та він дуже настирливий, і потім говорять іще, що ці мої відношення з ним можуть стати в пригоді нашому театрові. То я й терплю. Правда, воно трохи й приємно ще визнавати, що за тобою волочиться хтось такий, подібний до губернатора.

А втім, він буває й хорошим, безпосереднім, як дитина, і навіть ніжним. Тоді справді хочеться голубити його й любити… Та це ж буває рідко. До того… ти розумієш? він кричав на мене!.. Признатися, я віддячила йому за це: один вечір водила його під дощем годин із чотири й не пустила в хату, а два других — зовсім утекла від нього… Хай знає, з ким і як поводитись!

Та досить про нього, бо, чого доброго, ти подумаєш, що ця інтрига десь мене болить. Не зроби такого припущення, бо помилишся. Скажу по правді: лише цікавить. Наприклад, я й досі не встановила, з чого йому сталося, що він прилип до мене?.. Говорять, що в нього стара й погана жінка. Ах, Люсі, невже і я буду старою?! Не треба, нараз краще повіситись… Не треба, не треба, не треба!..

Нічого не пишу про наш театр, бо це тебе мало цікавить. Та й нового нема нічого. Наш директор потроху чіпляється до мене й теж вимагає «уваги». Не знаю, що з ними й робити? Доведеться, очевидно, поступитись, бо, як тобі відомо, я не люблю сваритися з людьми, тим паче, що від нього багато залежить.

Оце, мабуть, і кінчаю. Не все ще сказала, та мій шлунок нагадує про себе, мушу і його задовольнити.

Пиши, дорога Люсі. Твої листи нагадують мені той час, коли ми з тобою юними шістнадцятками підходили до театру… Скільки страху, побожності і хвилювання! А тепер… ми, мабуть, уже не ті… Прощай!

Катерина.

Р. S. Мало не забула: дізнайся, будь ласка, за хутра; говорять, що там, у Сибіру, їх багато і вони дуже дешеві. Мені треба було б білого під зелене манто. Взагалі, коли трапиться щось цікаве — у тебе ж смак є, — то придбай для мене. Черкни в цій справі обов'язково, я чекатиму.

Катерина».

На кінець цього писання в кімнату ввійшла дівчина, готельна прибиральниця, й почала з грюкотом переставляти речі. Але Катерина не звернула на неї жодної уваги й віддалася вся перевірці написаного. Вона прочитала раз, потім і вдруге, і вдовольнилася. Хоч у листі тому й було дещо неправдиве, — наприклад, ніякої вечері вчора не було, вона лише решту ночі пробула з балетмайстром; воду з содою їй рекомендували теоретично, та й то із застереженням, що цей рецепт годиться тільки до чистої горілки; крім того, там було ще й багато дрібничок, що аж ніяк не відповідали дійсності, — але все ж вона вважала його за щирий і навіть дотепний. Ну що з того, що вчора не було вечері? То вона може бути завтра! А з цього і з тих двозначних натяків, що вона розкидала по всьому листі, подруга мусить знати, що Катерина не нудьгує, живе, як і належить жити оперетовій примадонні, і що коли вона, подруга, цього не має, то хай вона позаздрить щасливій Катерині. І тільки в одному місці вона зробила невеличку поправку, а саме: слово «Маруся» змінила на «Люсі». Друга оперетова примадонна так само не любила, коли її називали справжнім ім’ям.

Вона загорнула цю писанину в блакитний конверт, зітхнула з полегкістю, ніби скінчила важку й довгу працю, далі нашвидку вбралася — їй таки хотілось їсти! — і вийшла з готелю.

Та перед тим, як дістатися їдальні, вона завернула ще на хвилину в театр і звідти телефоном переказала Радивонові запрошення на сімейну вечірку, яку влаштовувала сьогодні професійна спілка робітників мистецтва.

XIV

У горішньому фойє міського театру було багато світла. Театральний електротехнік, Васька Грінь, прислужився своїй спілці і зробив спеціальну електричну снасть на чотири жирандолі. Лампи для цього він викрав — сказати б, узяв без дозволу адміністрації — із сценічних софітів, а дроти запозичив на електростанції, куди він вхожий був, як своя людина. Звичайні меблі фойє кудись зникли. Натомість поставили багато столиків, що відразу змінили статечний вигляд театральної зали на приміщення дешевої їдальні.

Вечірка почалася з концертового відділу.

Незвичайного зросту, мало не під стелю, громадянин, як виявилося потім, із фаху борець, зліз на тимчасові помостки, поставлені в ленінському кутку, і проконферував початок і перший нумер.

Він був хлопець бувалий, бачив багато столичних конферансьє, через те й сам наважувався бути столичним, дотепним.

— Громадяни члени, — сказав він, — зійшлися ми, як би для культури й соціалізму. І те, і друге аж ніяк не говорить за сльози, тому допоможіть один одному позбутися нудьги й суму… А за цим дозволите вам рекомендувати співачку…

Він подумав хвилину і сказав таки дотеп:

— Та вона просить вашої ласки, бо три дні тому її батько хворів на шлунок, і через те їй трохи хрипить.

Співачка справді хрипіла; вона була не в голосі чи й зовсім без голосу і ніяк не могла подолати вокальних викрутасів, що трапились їй у пісні. Від цього вона почервоніла, потім захрипіла ще дужче і раптом, увірвавши пісню, втекла з помосту. Конферансьє пробував її зупинити, та вона подивилась на нього такими злими очима, що він, незважаючи на свою велику силу, мимохіть збочив на край помосту і дав їй дорогу.

За співачкою вийшов балабайник. То був віртуоз свого інструмента. Він поволі підтяг струни і, підспівуючи гунявим голосом, виконав (ах, не дивуйтесь, що це балабайка!) ліричний номер із родинною темою: про квочку і курчат, номер, що він виготував його ще тридцять років тому.

Він зважився виконати зразу ж і другий номер, та несподівано з балабайки вислизнула одна клепка й охолодила його запал. Проте він не втратив надії ще чимсь потішити своїх односпілчан і тут же на помості сів латати свого інструмента.

Тим часом публіки прибувало. Столики, що на початку вечірки стояли в рівній лінії і були зайняті лише членами спілки, тепер сховалися у невідмітнім морі людських голів. Хтось подав чутку, що спілка Робмис улаштовує сьогодні танці, і охочі до цього спорту всіма правдами важили дістатись у театр.

Хоч і вмовлялися, що кожен член спілки має провести з собою не більше як двох гостей, та цього не дотримались і легковажно збільшували назване число. Перепон до входу в театр майже не було; контроль біля вхідних дверей радів за людність вечірки і охоче пропускав усякого, хто тільки підходив до нього й посилався на якесь там прізвище члена спілки. Пізніше, правда, і він збагнув, що може статися перевантаження приміщення, і почав чинити опір настирливим гостям, та було вже пізно. Вони йшли без його дозволу, беручи штурмом вхід до фойє, а як ні — через вікна чи якісь запасні входи, що невідомо як ураз стали приступні всім тим, хто ще лишився по той бік дверей.

Скоро склад присутніх визначився за збірною різнокольоровою ознакою. Тут були вже підлітки — золотушні дівчатка, що, не зважаючи на початок зими, одяглися в перепрані за літо білі плаття, хлопчаки, що сумували за футболом, галантні молоді люди з зачосами під хвацьку польку а la Сосюра, смурні й розчаровані особи з далеких окраїн міста і безліч інших, що плекали думку витанцювати хоч би принаймні неофіційний приз.

Тихий мирний гомін, що характеризував собою початок вечірки, поволі став переходити в галас. Десь у напрямку буфету несподівано брязнуло скло. Почали вибухати корки з пивних пляшок, і в повітрі запахло ячмінним солодом. Окремі голоси, до того інтимні й воркотливі, стали підноситися до високих сміливих нот. Хтось у далекому кутку, за колонами, почав пісню; хтось другий наважився йому вторити, але раптом усе це увірвалося кріпкою товариською лайкою.

Конферансьє зі свого помосту перший помітив безладдя, що якось несподівано й тихо вкралося у вечірку. Було вже надто весело всім, веселіше, ніж він рекомендував у своїм вступнім слові.

Передбачаючи можливі та небажані наслідки цього галасливого масового настрою, він ухвалив собі знову за всяку ціну захопити увагу присутніх. Та його дотепи вже не діставалися вух слухачів, а ближчі виконавці, що мали бути біля помосту, раз у раз зникали поза межі фойє і тим зламували заздалегідь намічену програму.

Тоді він махнув рукою, витер піт із чола і оголосив перерву концертового відділу на невизначений час.

XV

Радивон прибув у театр із запізненням. Уже більшість гостей і членів спілки були напідпитку. Кожен із них визначив свій настрій і не звертав уваги на інших, хіба крім тих, із ким безпосередньо розпивав пляшку пива.

Він протискався в фойє і зупинився біля помосту, не маючи змоги рухатися далі. Потім його відсунули до стіни, у куток, і він так і залишився стояти, підпертий з усіх боків людським тілом.

Згодом він зробив спробу обійти поміст і дістатися середини фойє, але група хлопчаків, що пошепки змовлялася проти якоїсь гонористої текстильниці, відтиснула його до вікна й загородила собою дорогу. Тоді він сів на лутку і став чекати слушного моменту, щоб вибратися з цього полону.

Але раптом публіка біля нього розсунулась і звільнила прохід. Слідом за цим з-за помосту показався хлопчина років сімнадцяти, театральний кур'єр. Він тримався лівою рукою за горло і блював.

Конвульсійно поводячи губами, він зробив кілька кроків у напрямку вікна, але знесилені ноги відмовилися тримати п'яне тіло, і він упав, діставши головою Радивонових ніг.

Незабаром його прибрали; і натовп знову з'єднався плече з плечем і знову полонив Радивона.

По тій сцені йому стало моторошно, і він остаточно втратив надію пробитися далі.

Нарешті, після довгого нудного чекання, до нього підійшла Катерина. Її, очевидно, повідомили про його місцеперебування, бо наблизилась вона до цього вікна впевнено, як людина, що знає, де знайти їй потрібну в цю хвилину річ.

Вона звела брови на перенісся й сказала:

— Я прийшла по вас, бо ви ж, як вовк, — людей жахаєтесь… Ходім, наш столик близько буфету, за колонами.

Вона нахилилась до нього й дихнула йому в лице алкоголем, їй було, мабуть, жарко, бо щоки її розшарілися, а лаковані зачоси розкудлились на скронях і матлались у повітрі від кожного повороту голови.

Радивон мовчки встав із лутки й витяг із-під чужих колін свою теку.

Катерина супилася далі.

— Можна було б прийти й раніше… Здається, я так прохала? Та ви тільки вмієте добре кричати!

Вони йшли вже поміж столиками; Радивон неохоче виправдовувався:

— Я прийшов давно, та не міг пробитися крізь цей натовп. Раніше ж був на засіданні.

Але Катерина з якихось причин продовжувала бурчати, не звертаючи уваги на те, що він говорив. Вона йшла спереду — перед нею охоче поступалися — і час від часу повертала до нього голову, кидаючи йому кілька вразливих слів. Згодом він припинив свої виправдовування, замовк і, йдучи, став спостерігати неймовірний клекіт, що панував у фойє.

Попервах йому впав в очі головний розпорядник вечірки з великим червоним бантом на грудях. Його спина вже була вифарбувана крейдою, з очей зникла ясність тверезого, але він, похитуючись, ніс іще кудись повний ящик пива. Очевидно, він забув про свої обов’язки і разом із іншими пристав на раду необачного конферансьє.

Дивлячись на нього, Радивон не без підстав подумав про трагічний кінець цієї вечірки. Та, оглядаючись далі, він зрозумів, що розпорядник не виняток: кругом, за всіма столиками, сиділи товариші, що вже були напівп’яні. Їх вуса промочувались у склянках із пивом, а затуманені, посоловілі очі ширяли, ні на чому не зупиняючись, попід стелею фойє. Кожен із них відкопав якусь інтимну болячку чи радість і спішив доповісти про неї тому, хто сидів поруч нього, аж ніяк не турбуючись, чи слід же говорити про це в якійсь мірі сторонньому, випадковому сусіді по столику. З усіх кутків ніби вистрибували окремі п’яні зойки, повні щирості, похвали чи гніву й інколи навіть відваги.

І Радивона охопив жах. Він хотів був тікати від цієї масової пиятики, та його спинила Катерина.

Вони наблизилися до столика, і вона відрекомендувала його своїм гостям. Проте, то була річ майже непотрібна; він зустрів тут кілька акторів, що вже добре знали його з давнішніх візитів до Катерини, та лише двох незнайомих товаришів.

XVI

Спочатку Радивон зніяковів від цієї зустрічі. Йому вперше доводилося демонструвати перед чужими, що, може, добре його знають, оце своє знайомство з оперетовою примадоною. Безперечно, їм западе підозра щодо їх — Катерини й Радивона — відносин, і до того підозра дуже близька до істини, рівнозначна викриттю. Він аж ніяк тепер не зможе пояснити перед близькими товаришами свої часті одвідування театру любов'ю тільки до сценічної форми вистав. Тим часом такі ніби невинні причини, обачно уґрунтовані на формулах, що їх виголосив колись товариш із комунгоспу, і досі визволяли його, не викликаючи жодних сумнівів. Його становище погіршувалося ще й тим, що Катерина зовсім несподівано почала говорити йому «ти». До цього вона старанно уникала інтимного займенника, але тепер повторювала його без кінця, очевидно, намагаючись довести цим свою близькість з головою міськради.

Радивон густо почервонів і сів на вільний стілець.

Але знайомі Катерини стріли його радісним вітанням, і він заспокоївся. Вони зразу запропонували йому пива. Він довго відмовлявся, нарешті поступився перед їх настирливістю, що межувала з насильством, і спорожнив кілька склянок. Тоді йому стало вільніше; він забув про п'яного розпорядника, а острах за викриття відносин із Катериною якось сам собою випав із голови.

Коли сіла й Катерина, один із товаришів сказав:

— Вип'ємо за женщину… і майбутнє!

Йому це не пасувало, бо був він таранкуватий і кривий.

Катерина прийняла тоста на себе і відповіла таранкуватому п'яним сяйвом лиця.

Вона, як і завжди, була красива, гнучка і приваблива.

Радивон подивився на неї, простежив за її рухами і сказав собі:

«Хтось обізве її хорошим товаришем. Вона й справді нікого не цурається, чула і навіть сердечна. Але вона не подібна до жінок, із якими він зустрічається у своїй повсякденній роботі, не подібна навіть до Олени, що відмежувалася за хатніми справами від громадської роботи. Усі її інтереси, усі її рухи скеровано лише на відносини з мужчиною. Інше — все побічне для неї чи випадкове. Ось тепер оце вона моргнула таранкуватому й покладає на це якісь надії…»

Він подивився вбік на свого товариша, і той, до того милий йому, несподівано став бридким.

«Теж дурень!.. В’язне до неї, наче не видно, що за золото!..»

Проте йому стало соромно цього почуття:

«Я ж забув про себе… Мені пак не слід кривдити інших…»

Він зітхнув і знову зібрав свої, видно, вже звичні, думки:

«Вона не схожа на жінок, що у всіх зворотах життя — у радощах, горі, дрібницях, спільній роботі — однаково щирі, чулі і, коли того треба, віддані й героїчні. Її ж щирість і доброта мають лише одне призначення і одну ціль — бути принадою до красивого тіла, пестити свого вибранця й тим скласти собі щастя. В іншому — вона німа і холодна, як крига.

І ця жінка зайняла певне місце в моєму житті. Далі від неї, далі від цього п’яного повітря. Я завинив перед Оленою, я завинив перед товаришами…»

Він знову подивився на таранкуватого й змінив хід думок:

«Однак цей настирливо взявся… Норовить обняти… Хоч би посоромився присутніх… Дурень!»

І раптом, несподівано для себе, ударив кулаком по столу і крикнув:

— Паскудство!

Всі обернулися до нього, а таранкуватий прибрав руки й поспішив наповнити склянки.

Катерина знизала плечима:

— Тобі приснилося що?

Усі замовкли, усім стало ніяково.

Десь на помості уп'яте закалатав дзвоник, дарма намагаючись сповістити про початок концертового відділу: ні виконавців, ні охочих слухати не було.

Радивон устав із стільця. Йому неприємно було сидіти поруч із таранкуватим, хоч до решти присутніх, хіба крім Катерини, він і не мав аж ніякого почуття.

Він обійшов столик і попрямував у куток поза буфетом, де, як йому здавалося, було тихо й відлюдно.

Знову на віддаленні задзвонив дзвінок.

Він сперся плечем на колону і примружив очі; він нічого вже не думав, йому хотілося тільки побути на самоті.

Згодом до його вух дістався хрипкий поміркований голос.

Він обернувся і побачив по той бік колони театрального гардеробника, вусатого Степана, що стояв у такій самій позі, як і Радивон.

Степан поважно розводив руками і говорив сам із собою:

— Ну, от, Степане, ми й випили… Трохи за свої, трохи з ласки приятелів… Та й чи багато ж нам із тобою треба?.. Гнівлять мене люди, коли кажуть, що я п'яниця… Склянка, дві, а дивись — і лихо по коліна… Хай жінка знову скаче в гречку, мені тепер дарма!..

Радивонові стало прикро від цієї сповіді. Так само й Катерина… як він сказав — плигає в гречку! — така сама болість інколи охоплює і його серце.

Але до чого тут пиятика? Нащо йому ті дві склянки?.. Чи не завинив ти, хороший товаришу, перед своєю совістю? До чого ж тут жінка? Ти п'єш своєю рукою, з свого власного хотіння й з дозволу своєї волі!?

Він знову згадав, що майже всі присутні в такому самому стані, як і Степан, і почуття здорової огиди наповнило йому груди. Він одірвався від колони з тим, щоб зразу ж іти додому, та ще одна подія затримала його увагу. То був уже інший прояв п'янства, різко відмітний від юродивого Степанового скиглення. По той бік буфету, від центру фойє, два здорових хлоп'яки вхопилися за борти піджаків і погрожували один одному пивними пляшками. У той момент, коли Радивон кинув на них зір, одна з них із дзвоном і тріскотом уже дісталась своєї цілі — буйної хуліганської голови.

Наспів конферансьє, що втратив уже надію налагодити далі концертовий відділ. Його м'язиста міць здалася тут як ніде. Він ухопив обох бешкетників за коміри піджаків і виніс на сходи, немов то була вага, рівна лише навантаженому базарному кошикові.

Радивон зафіксував цю подію ще з більшою огидою; внутрішній пафос і обурення вже минули, він тільки боявся скомпрометувати себе дальшим перебуванням на цій п'яній вечірці і ухвалив зараз же йти додому.

Та на цей час припав і передчасний кінець вечірки. Після бійки й подвигу конферансьє тверезих розпорядників охопила неабияка тривога не лише за чужі, а й за власні голови, і раптом стало гаснути світло по тричі — традиційний театральний сигнал, що пора збиратися по домівках.

Після вечірки Радивон заходив іще в готель, до Катерини. Стривожений залицяннями таранкуватого, він хотів і чекав від неї спростування своїх підозр. Може, той таранкуватий поласував на неї лише випадково, з п'яних очей, і далі того, що він зазіхав на неї на вечірці, і не піде, та все ж йому щеміло десь у грудях, і він хотів, щоб Катерина сама підтвердила його щойну думку і тим розвіяла його сумнів.

На диво, та облишила свій звичайний глузливий і гонористий тон і приголубила його ніжно й чутливо, може, так, як у першу їхню зустріч. Це заспокоїло його, вірніше — притамувало всілякі неприємні згадки, в тому числі й про таранкуватого, і дощенту розтрощило ті висновки, що він зробив їх на вечірці.

Він прогаяв у неї годин зо дві і через те повернувся додому запізно.

Відчинила двері і стріла його, як і завжди, сама Олена. Та на цей раз вона мовчки пропустила його біля себе, мовчки увійшла в кімнату, наче зовсім не помітила його повороту.

Від Радивона не приховався незнайомий йому дружинин настрій, і його струснула нова тривога. Чи не дізналася, бува, чого за Катерину? Він цього вже давно боявся, саме з того дня, коли вперше довелося їй збрехати.

Він поспішно роздягся, кинув кожуха на ліжко й допитливо подивився їй у лице. Та воно було насуплене, замкнуте від чужого ока, і вгадати там щось було важко.

Тоді він зважився заговорити перший і запитав про синів. Але Олена замість відповіді злісно хряпнула стільцем, що збиралася була на нього сісти, і відійшла до столу. Там її руки швидко забігали по скатертині, і згодом упав на долівку скляний глечик із водою; упав і з цокотом та дзвоном поколовся на дрібні шматочки.

Лише тоді Радивон зрозумів, що невідворотна хвилина вже надійшла і що його до того хоч приблизний спокій мусить поколотися, як і той глечик.

Нарешті вона підійшла до нього і сказала:

— Ти… де ти був?

Йому стало страшно. Такого тремтячого й разом твердого голосу в неї ще не було ніколи. Та злість, що скривила їй лице, так само була для нього несподівана.

Завіяний її голосом, він остовпів, і з його уст вислизнуло:

— У Катерини…

Разом із цим ім’ям із його грудей випорснув і струмок повітря, насичений запахом перетравленого пива.

На Оленинім лиці здивування підмінило злість. Але це продовжувалось лише одну секунду, саме стільки, щоб Радивон устиг пожалкувати за свою поспішність. Потім гримаса одчаю й внутрішнього болю підкреслила всі її зморшки.

— Значить, її звуть Катериною?

Вона піднесла стиснуті кулаки близько Радивонового лиця й часто дихала.

Той відхилився, а вона зрозуміла нарешті, що річ не в імені, що ту, яка грабує в неї чоловіка, могли б звати й інакше, і заплакала.

Плачучи, вона робила підсумки своїх спостережень. Уже кілька тижнів, коли й не місяців, він жодного вечора не бував дома… Все поспішав кудись. Забув про дітей, забув і про неї, наче вона йому чужою стала…

Вона знову наблизилась до Радивона й почала кричати:

— Хто ж вона, скажи мені?..

Потім струснула його за плечі й плюнула йому в лице.

— Мовчиш?.. Так і без тебе знаю…

І знову заголосила:

— Гладка розпутна актриса забрала в мене чоловіка… А я, дурна, не йняла віри тим ніби брехням, що точилися в нашому житлокоопі… Думала, що мій Радивон заслуговує на моє довір’я.

То й правда, що різні чутки про Радивонове одвідування театру вже давно ходили не тільки в житлокоопі, а й по всьому місту, й лише він сам наївно гадав, що й досі ще вберігся від небажаних і страшних для нього пересудів.

Його кинуло в піт. Вірна річ, як би дізналася вона за Катерину, коли б про це не говорили?..

Він витер запльоване лице й зовсім пригнічений — ще одне несподіване відкриття! — повернувся був іти до ліжка, коли новий вибух Олениного гніву знову пришпилив його на місці.

Вона плигнула до нього й довго поривалася дістати його лиця, та, не вдовольнившись цим, загнала ще гострі нігті в свої худі груди і закричала нестямним істеричним голосом.

Згодом вона трохи опанувала себе і довго — інколи знову зриваючись на крик — корила Радивона за його зраду її, сім’ї і давнього минулого.

Вона говорила йому, що він старий і що сором йому саме в цих літах бунтувати — наче він хлопчисько! — свою кров, що совість його незряча, коли він збирається її, змучену і, безперечно, фізично понівечену Олену, вигнати з хати, і що ця зрада вкоротить і без того вже недовгий її вік. Вона нагадувала йому запашні інтимні дні, минулу їхню молодість, його присягання і, гнівна, покликала громи на його голову за те, що він забув давно перегорнуту сторінку з їхнього життя.

І дивно! Слухав Радивон ці колючі і здебільшого справедливі слова, і пекучий сором не дістав його совісті. Навіть жалю він не відшукав у собі для скривдженої дружини. А зовсім недавно, півгодини тому, йдучи додому, він мучив себе думкою, що найбільший злочин у його житті — то зрада Олени з усім тим укупі, що з’єднувало довгі роки їх спільне життя.

Він мовчки тупцювався на місці, боячись якимсь словом іще більше роздмухати Оленин гнів, і лише гостра роздратованість у всій його істоті відповідала на її муки.

Він дивився на скривлене лице і думав, що плакати природно тільки дітям, що в дорослого надзвичайно розтягається рот, і від того сторонньому стає неприємно, наче йому показали допіру розтятий живіт і нутро його, заюшене кров’ю.

Незабаром прокинулися Максим і Ларивон. Вони посхоплювалися з ліжок, обліпили свою матір білими сорочками і злякано почали шукати на Радивоновім лиці пояснення цієї дивовижної події.

Той кинувся до них, щоб повернути їх до ліжка, та Олена відштовхнула його:

— Геть!.. Не чіпай моїх дітей!..

Це був останній вибух її гніву. Діти ніби повернули їй сили, і вона принишкла.

Пізніш вона вклала їх спати і сіла край столу. Скоро вогник лампи звернув на себе її увагу, і вона, зосередивши на ньому свій погляд, застигла, як у глибокому трансі, наче німа й нежива.

Проте їй багато думалося; думалося, що сьогоднішній день нічим не віщував такого лиха, що сьогодні, як ніколи, вона любила Радивона, і лише вечір, довгий, нудний, призвів її до думок, що нарешті справдили її далекі підозри.

Потім вона забула і про якусь Катерину, і про Радивона, і про його зраду. Все змішалося, притамувало одне одного й залишило по собі якийсь острах та почуття порожнечі, вразливої й гнітючої, як memento про вогку домовину. І не було вже ні гніву, ні розпачу, лише сльози, терпкі, теплі котилися по її зморщених щоках.

XVIII

Ранок застав Олену на ногах. Тої ночі сон не навідався до неї. До самого світанку вона блудила по кімнаті, переставляла речі, знову сідала до столу чи йшла до синів. Коли де у вікнах засіріло, вона, хоч і було ще рано, пішла до кухні готувати сніданок. Звичайна робота потроху втишила їй біль.

Пізніше вона побудила дітей, одягла, нагодувала — взагалі цим ранком вона багато віддала їм уваги — і випровадила їх до школи.

Вона робила все це з міцно стиснутими вустами, і тільки коли Радивон узяв уже був теку, щоб іти до установи, її знову охопив розпач. Нерви, що хворобливо бриніли увесь ранок, не витримали напруження, збунтувалися.

Вона упала біля його ніг і простогнала:

— Не треба її!.. Не треба!..

Цей крик із глибини її єства, може, навіть крик давнього часу того, коли вони парувалися, боляче стьобнув Радивона в серце.

Він визволив свої ноги з її рук і, ніби опечений розжареним залізом у тіло, вихопився з кімнати.

Ні вчорашні сльози, ні сварка, ні погрози не вразили його так, як ці кілька слів.

Він біг униз по сходах і ледве встигав хапати губами повітря. У скронях пекло, щоки шарілися; йому здавалося, ніби він ускочив у такий шар повітря, що згнічував йому тіло й заважав дихати, рухатися, думати.

Щоправда, у тому, що трапилося з ним і що сказала йому Олена, не було нічого нового. Все те — старе, передумане, пережите, як і моє оце оповідання. Може, ті самі слова, що їх учора сказала Олена, сказав хтось уже давно — віків десять тому; і може, від них так само, неймовірно точно, стискувалися чиїсь груди. Та відкіль знати про це Радивонові!.. Він думав, що його драма особлива — карколомне відкриття, нове і несподіване і — о жах! — на ньому першому точить свій досвід.

Йому було невимовно важко.

Він ішов вулицею і думав, що Олена, така, як вона є, як була сьогодні ранком, — то все його минуле, рідне й болюче, і відірватися від нього не вистачить сил.

А Катерина?

Катерина… вросла йому в тіло. Без неї важкі вечори, без неї нема сил для роботи, без неї… не можна навіть спинитися на думці, що її вже нема чи не буде.

XIX

У наступний понеділок правління спілки робітників мистецтва на позачерговому засіданні розглядало наслідки організації невдалої вечірки.

На тому засіданні встановили, що кількість гостей перевищила вдесятеро раніше намічене число.

Вони проходили в театр ніби за рекомендаціями членів спілки, а кого саме, — дізнатись не довелося. Встановили також, що дехто з тих гостей прибував із прихованою в кишені горілкою. Пияцтво здебільшого треба було скласти на сторонніх.

Побіля цього було ще й багато інших організаційних недоладностей. Приміром, доповідь про цілі та значення вечірки, як це передбачалося в плані, не відбулася за неявкою доповідача — голови спілки. Дехто з призначених виконавців концертового відділу відмовився виступати, посилаючись на те, що спочивати треба разом усім, а не лише вибраним. З цих причин концерт довелося припинити завчасно. Кадр розпорядників, замість виконувати свої обов’язки, сидів десь біля столиків, сліпий і німий до того, що там відбувалося в фойє. Мало того: саме дехто з розпорядників і подавав своєю поведінкою недобрі приклади тоді вже малоорганізованій масі.

Товариші з Робмису строго засудили ті негативні явища, що були на їх вечірці. Проте зазначили, що й саме правління неуважно поставилося до запровадження в життя цього нового на той час і ще практично не випробуваного елементу в культурній роботі спілок.

Того ж дня Радивона викликали до контрольної комісії. Партслідчий висунув йому обвинувачення в пиятиці та зв'язку з декласованим елементом. Конкретні факти: вечірка Робмису й оперетова примадонна.

У першому Радивон послався на свідків, що були в театрі, і прохав через них перевірити його безперечно правдиві свідчення, а в другому він почервонів, задрижав, але стримався й пообіцяв подати листовні пояснення.

Потому він зайшов до секретаря партійного комітету і там після короткої розмови одержав наряд на тимчасову роботу в село.

XX

Перспектива відірватися від міста на кілька днів тішила Радивона. Він нітрохи не заперечував проти відрядження, бо сам давно вже думав про нього. Йому конче потрібно було тікати кудись, щоб на якийсь час позбутися тої моральної плутанини, що вже до краю заснувала йому мозок. Може, зміна вражень, зміна від буденної роботи насталить йому мозок, і він на дозвіллі дійде якогось рішучого висновку.

Раннім ранком широкі сани, запряжені парою гладких вороних, із візницею Панасом у передку, вирвалися за місто і помчали на захід стовповим трактом.

Був добрячий мороз.

Широкі степи, уже вдосталь укриті товщею снігу, покотилися ген-ген до чорної смужки — обрію і, здавалося, випромінювали з себе тихе передранкове сяйво.

Назустріч саням, обабіч шляху, бігли телеграфні стовпи і схрещувалися на обрії в ледве помітний для ока сірий пеньочок.

На тракті було тихо і відлюдно.

Але раптом знявся вітер, дмухнув назустріч саням і завихрив гривами баских вороних. Слідом за цим снігова курява заліпила Панасові очі.

Радивон підняв комір і примружив очі. Віднедавна міський мешканець, він забув уже, як рано вставати, і через те ранкова свіжість, до того й морозна ще, дражливо холодила йому тіло.

Він зважився дрімати, бо думка за рань, — що його місто не прокинулося ще до життя, — навівала тугу самотності. Хотілося закрити очі й забутись аж до того моменту, поки не вчується десь людський голос.

Але Панас вирішив змагатися з вітром. Він пустив віжки, підвівся з передка і так гійкнув, що вороні від несподіванки кинулися врозтіч, потім ляснули вухами, знову спарувалися і так рвонули вперед, що той обрій синій затанцював на хвилину, мов п'яна баба. Сани плигнули, потім раз по раз стали забігати, пересовуючи сідаків то ліворуч, то праворуч, залежно від того, який з баских напружував свої посторонки.

Куди ж там спати!

Він знову розплющив очі.

Кругом білий простір! Ні на чому спинити зір, затримати думку. Безкінечна далечінь, як і світовий простір, родять тугу. Немає опору, немає перепон для боягузливої людської думки; може б, де і зачепилася крихітка енергії якогось смільчака, та на чому ж — спробуй узнати, де кінець, а де початок у світовім безладді!

Згодом мороз став спадати. Де-не-де ще лущали телеграфні стовпи, дзвеніло щось тонке й гостре в повітрі, але то були вже лишки нічної люті. Десь, хоч і за хмарами, сходило сонце.

Назустріч стали попадатися селянські підводи.

Кремезні дядьки, обмотані башликами, повагом ішли поруч коней і знічев'я помахували куцими батогами. Їх бороди, запорошені білим снігом, нагадували апостольські образи пензля Леонардо да Вінчі.

Вони минали Радивонову підводу і віталися.

Ущух і вітер.

З півдня засизіла вогка лапата хмара, і почався сніг.

Спочатку пролетіло дві-три сніжинки; вони мов були зрушені кінським копитом із шляху і, сиротливі, зразу ж умерли — розтали на Радивоновім кожусі. Слідом за цим налетів рій білих вишуканих зірочок. Вони, подібні до життєрадісних весняних метеликів, завели манірні танці і лише згодом, може, натомившись, ліниво й неохоче дісталися шляху. У тому танці їх змінили інші.

Обрій сховався. Непривітна далечінь ніби примружилась. Тепер око спочивало на рухові сніжинок.

Сани в’їхали в долину.

Праворуч, на сугорбку, показався лісок.

Табун гайвороння з криком знявся з тракту й, зробивши кілька кіл у повітрі, розмістився на телеграфних дротах.

Радивонові поволі став повертатися здоровий настрій. Очевидно, пронирливий промінь сонця пробрався крізь хмари, табун білих сніжинок, і своїм невидимим дотиком розбудив у ньому інстинкт до життя.

Він ворухнув плечима, потяг у груди сухий морозний струмок повітря і почув у всьому тілі спокійну врівноважену свіжість.

Але раптом його охопила безпричинна радість. Танець сніжинок, гайвороння, Панасова спина, цокіт копит — ураз наповнились якимсь змістом і розбудили в його єстві дитячий норов, що давно вже спав під товщею прожитих літ.

Справді, непогано хтось придумав — жити!.. Скільки радості! І теж гайвороння — дурне, як ослячі щелепи! — і сніжинки (ах, чого вони спішать під полозки?! Навіжені, вам мало поля?), і Панасова спина, і навіть кінські покручені хвости, — усе це випромінює з себе сміх і кривиться непереможною довічною пустотливістю. Ах, стати б та затягти такої пісні, щоб і в лісі засміялося!

На гору коні стишили свій біг і пішли поволі. Панас зліз із передка і запропонував Радивонові свого кисета.

Той закурив і подумав, що саме тепер, коли в його груди завіявся спокій, і слід повернутися до болючої теми.

Але його мозок нездатний був тепер хоч для якої роботи. Ні образ Олени, ні Катерини не вміщувався в його голові; тільки-но накреслений, він зразу ж бліднів і зникав десь на білих снігах. Увагу відбирали всякі дрібниці, як Панасове сякання, хропіння коней, стрічні підводи. І скільки він не повертався до раз поставленої думки, вона, наче нерозпакована, так і випадала з голови.

Через півгодини вони звернули із стовпового тракту й минали Радивонове село.

Скільки змін трапилося за цей час! Ось глинище, де він у дитинстві ховався від докучливих хлопців, своїх товаришів. Воно осунулося, майже зрівнялося з ґрунтом і вже ніколи не набере тої форми, що він пам'ятав її, як ніколи не повториться і його дитинство. Ліс праворуч села — вирубано, царина оголилася. Хатка лісничого, що приховувалася колись у тінях розлогих дубів, тепер лисніла на пенькуватому сугорбку, мов недобита трухлява печериця. Вона, на диво, вижила ще й досі, та старість її була вже очевидна.

Радивон кинув ще зір у те місце, де колись була його кузня. Розчарування! Нема її!.. Там стояв чепурненький будиночок під червоною черепицею. Але він… ні, кузня його краще б утішила око!

І покинула його радість. Стало йому, невідомо від чого, сумно.

Так інколи буває у снах — зустрічаєш пейзажі, може, ті самі, що їх бачив твій прадід; вони, застиглі, мертві, нагадують, що минуле не вертається, й кладуть на серце тугу.

Та згодом знову вирвались у степ; знову Панас гійкнув на вороних, і в скаженому льоті та в сніговій хуртечі розвіявся і Радивонів сум.

XXI

Село, куди прибув Радивон, мало три тисячі дворів і було розташоване за тридцять кілометрів від міста. Мешканці його, до часу революційного, буцім і дружною чередою обслуговували економію князя; тепер же вони обробляли власну землю, що дісталась їм від радянської влади як компенсація за довгі важкі труди. Про економію лишилася тільки згадка та порослі бур'яном пустирі; її розібрали до цурпалка, до камінця ще за перших часів революції, землю ж поділили, правда, може, й ненарівно, та зате між усіма, не обійшовши навіть визнаного всім селом ледацюги. Просторі царини, на десять кілометрів у колі, перейшли у власність селян. Таким способом бідне село стало заможним.

За три-чотири роки від цього воно розрослося на п'ятсот дворів; принаймні статистика ревізької сказки[62] тисяча вісімсот дев'яносто сьомого року твердила (ах, прочитайте наївний напис на стовпі, що стоїть край села; то, як і двокольоровий — чорне й біле — стовп, найбільша мудрість і культура урядовця 90-х років…), що на тоді воно мало всього лише дві тисячі п'ятсот господарчих одиниць. А коли йняти віри сивим дідуганам, живій історії свого села, то з того часу — з часу ревізької сказки — і аж до приходу радянського Месії село не збільшувало своєї площі ні на один квадратний метр. Правда, за одвічним законом, родились і вмирали; та хоч приплід і був значно більший за смерть, все ж доводилося вміщуватися на старих гніздах, бо розселюватися не було змоги — надто близько підбігли панські кордони до дідівських ґрунтів! З того часу мешканців збільшилося вдвоє, а дворів лишилося старе число. Урізуючи садки та городи, виростали лише прибудівлі до батьківських хат; там і знаходив притулок новий приплід, нервово чекаючи на смерть старого покоління.

І лише по революції воно буйно розігналося на всі боки. Саме розігналося, бо передбачити майбутні кордони, що опережуть тоді вже нове село, — важко. Воно й тепер уже вийшло далеко у степ, далі ж — йому синіє обрій.

У першу чергу пішли на виділ зовсім безземельні, згодом за ними потяглися й інші, що рід їх уславився плодючістю, та всі непокірні, що нудилися батьківським гарчанням.

Громада — важлива влада у селі! — допомогла їм у цьому. Швидко панський сад за селом був розмічений на рівні ґрунти, а матеріалу для будівлі в тих самих панських лісах було — хоч бийся, хоч кийки стружи! Не було, нема перепон, і росте село.

Та не лише на землю і ліс збагатіли незаможники. Щось нове, визвольне і культурне народилося поміж ними. Так би й не знати цього, та подивишся в очі сільській цокотусі, і відразу вражає свідомість свого положення на цій планеті, сміливість (то чого ж їй боятись, хіба крім чоловіка, що не зовсім засвоїв іще правила родинного поводження), відсутність пригніченості й затурканості, що раніш характеризувала нашого селянина, і навіть відсутність придуркуватого здивування на той випадок, коли б у небі загудів аеро. О, вона вже знає, як то в сельбуді влаштовано гучномовця!

Вразили також Радивона і внутрішні, сказати б, інтимні зміни у житті села. Перебуваючи увесь останній час у місті, він уявляв його таким, як він його покинув, чи то таким, як знав його ще в дитинстві. Його пам’ять іще тримала згадку про дерев’яне рало діда Гаврила, про тини з гаткою, про купальські ночі, про безкінечно довгі весілля з циганщиною, з поїздом на тернині й неминучою бійкою поміж п’яними боярами. Дивовиж брав знати, що цього вже немає. Може, де й догниває ще тин із гаткою, та новий, молодий господар не збирається його підновляти, може, й виїхало б у поле дерев’яне рало, та помер уже дід Гаврило. Натомість виросли дротяні тини, загарчав трактор і засновигала жатка в полі, загрожуючи незабаром покінчити зовсім із примітивною дідівською косою.

Одружуються, звичайно, і тепер. Та немає вже романтичної тернини. Цей справді відповідальний і значний своїм змістом акт парування вичерпується нині, за винятком окремих випадків, що тяжать до старого, одним коротким словом «записалися». Слово таке кидає в піт старих батьків, та це не розхолоджує молоді, бо вона тому слову надає великої ваги, значно більшої, ніж розхристаній п’яній циганщині.

Поруч із фактами, що змінюють і вже змінили зміст окремих чинників сільського життя, де в чому Радивон помітив цілковитий занепад. Таке трапилося із церквою: вона втратила своє суспільне значення, і нема в неї ні еволюції, ні перспектив. Коло богомільних, що й тепер уже визначилося надто малим числом, з вимиранням сідих дідів поступово зменшується.

І, навпаки, ростуть, буяють сільські колективи — комуни. Вони щойно вийшли на арену і ще не мають сталих життєвих форм. Але їх кріпка, свіжа молодість віщує плідне майбутнє.

Шість чи сім здибав їх Радивон у цьому селі. Головаті незаможники порішили з Богом воювати, і з прислів’я «гуртом батька бити» прийшли до спільної праці. Треба зразу ж відкинути думку, що хтось красномовний загітував їх на ці нові форми спільної праці. Глухий закуток, віддалений від міста на тридцять кілометрів, не часто дістає собі досвідченого організатора. Іменно сам незаможник, оновлений, розкріпачений, і витиснув із себе ідею прадавнього, первісного комунізму. Правда, у тих комунах, як потім дізнався Радивон, нема ладу ще, нема доброго порядку, та — лихо невелике! Важно, що вони живуть, порядок… правда ж, буде?! Проте лишім причини цього історикові, він, а не ми, спокійно висвітлить і те й друге, потім, очевидно, «зв’яже», і лише потому подасть нашим нащадкам безсторонні висновки.

XXII

По приїзді Радивона в село його зразу ж обступили тамтешні товариші й почали скаржитись на важкі умови їхньої роботи. Загалом ці скарги зводились до такого: немає літератури, запізнюються провідні директиви, нема культурних керівників, не всі шари населення підтримують їх у тих чи інших культурних заходах, мало шкіл, немає грошей і — головне — поганий, кволий зв’язок із містом, де б у критичний момент можна було дістати путньої ради.

Один із тих товаришів сказав Радивонові:

— Ти, товаришу, прибув до нас лише на кілька днів, то розкажи нам за одним присідом про все, що знаєш… Сподіваюся, ти уважніше поставишся до наших скарг, ніж ставляться до них у місті. Там, у вас, усе вимірюється під світовим маштабом, і коли хто з нас звертається із скаргою чи по раду, ви відмахуєтесь і говорите, що ми уїдливі провінціали…

Тобто він скаржився ще й на бюрократизм.

Радивон відповів:

— Ти помиляєшся, ми уважно ставимося до потреб села й до товаришів, що там працюють. Ми не відмахуємося, у нас справді чимало роботи, та обмаль часу. Через те ми надто конкретні, короткі з тими, хто звертається до нас, незалежно від того, якої ваги та справа і хто її порушив.

Товариш, видимо, удовольнився відповіддю, бо промовчав і більше не говорив на цю тему.

Та згодом, по тій розмові, почали скаржитись і на тамтешніх товаришів. Чутка про приїзд товариша з окружного центру швидко розбіглася по всій околиці і збила, ніби на сполох, спокійних до того селян. Того ж вечора, по приїзді, Радивона одвідали дядьки, молодиці, позапартійні і комольці, і кожен по-свойому, чи то оглядаючись, чи сміливо, з обуренням, розповідали про звички, характер і, як висновок із цього, про злочин — ах, ці обивателі! — керівної верхівки села.

Довідався він також про те, що голова сільради віддавав перевагу чорнобривим молодицям перед білявими, і що для задоволення цих інтимних потреб і смаку він використовував свій громадський стан; що в комнезамі головує колишній крамар; що найкращі шматки землі прибрали собі до рук родичі відповідальних товаришів; що під час сходу президія замість дзвоника вживає нагана; що землевпорядження й досі ще не проведено з вини місцевої влади; що ті особи, яким офіційно дозволено носити револьвера в кишені, використовують його вже надто різноманітно; що селян залякують місцеві товариші своїми пострілами і що нелегальний схід збирається подавати до міста велику скаргу на радянську владу.

І хоч прибув він сюди у спеціальній справі, на хлібозаготівлю, і не мав, крім цього, ніяких завдань та повноважень, він, проте, не міг мовчки оминути тих скарг, не міг оминути того — хоч би перевірити їх, бодай поверхово.

Одначе самому йому не під силу було переглянути всі ті заяви, і він почав шукати собі помічника. Вибір його впав на дядька Трохима, секретаря сільради; його ніби не гудили, навпаки — вихваляли.

XXIII

Зустрів його Радивон на шляху, за селом. По хуртечі ухвалили були прокидати від снігу виїзд на місто, і він разом із іншими пішов туди виконувати свій громадський обов’язок.

То був роботящий сухий дядько з веселими карими очима й дитячою рухливістю. Його обідраний смушевий капелюшок і куца, ніби жіноча, сірячинка імпонували його рухливості й справляли враження небораки-хлопця, що в горі увесь і горя не знає.

Він ніби зніяковів від того, що Радивон зустрів його тут, на шляху, а не в сільраді за столом.

Виправдовуючися, він сказав:

— Бачиш, товаришу, я це діло кумекаю так: не досить ухвали — треба самому й доглянути, і допомогти…

Потому він метким рухом загнав лопату в сніг і витяг із глибини свого одягу засмальцьованого кисета.

— Цим я і прислужуюсь громаді. Бо часто-густо, — він скоса подивився на Радивона, — після ухвали зразу ж ідуть спати… А воно вред від того! Бо диви, коли ти хочеш, щоб воно було по-твойому, як ти ухвалюєш, то треба, щоб ту ухвалу в першу чергу сам ти виконав. Не довіряй чужим рукам — вони не завжди розуміють твою думку, не завжди сповнюються твоїм хотінням.

Він затягся й хитро подивився на вогник своєї цигарки.

— Приміром, от ми ухвалили не курити, цебто об’явили п’ятий фронт. То не тільки сам покинь цю погань, а не спи, не їж і винищуй її, де тільки вздрієш!

Остання сентенція викликала дружний сміх усіх куріїв, що використали цю розмову для спочивку.

Але Трохим знову став урочистий і поважний:

— У таких випадках не треба покладатися лише на добровільні товариства чи на міліцію. Треба, щоб кожен був хазяїном своєї ухвали, щоб доглядав і виконував її не лише в офіційний час, а й тоді, коли моя муренька замука до води… Тобто — доглядати свого двору не за поденну плату, а гострим господарським оком!

З оцим товаришем, дядьком Трохимом, Радивон і взявся за перевірку поданих скарг.

На жаль, скарги ті здебільшого були справедливі. Не можна було сказати, що селяни без причини не люблять своїх керівників. Кожен із них ніби невмисне придумував свої особливі методи роботи і саме такі, що залякували, ображали чи кривдили його односельців.

Радивон двічі скликав схід. У першому ж своєму слові він гостро засудив поведінку й методи роботи сільських товаришів. Та, на його здивування, ніхто з селян не підтримував ні своїх скарг, ні його пропозицій про потребу рішучого контролю самого села над місцевою владою. Усі ніби поніміли, ніби ніхто нічого не знав про те, що допіру тут говорилося.

З цього приводу Трохим заспокоював Радивона:

— Вони обдумують, чи є рація остаточно сваритися з начальством… Я сподіваюся, вони ще знімуть голос.

І справді. Лише на другому сході заговорило село. То була хвиля критики, може, навіть одчай, що от-от обернуться в несамовитість. Говорили хлопці, дядьки, молодиці, говорили діди із своєю патріархальною психологією, і всі, кожен спираючись на свою кривду, йому заподіяну, робили висновок, що Кирило, голова сільради, — гірше стражника, що той катюга, той злодій, і інше.

І Радивон узяв на себе важку працю: відокремити вчинки тих товаришів від загальної політики і конкретних заходів уряду робітників і селян.

Бувши неабияким промовцем і добрим агітатором, він перетворював кожен окремий факт, що його висував схід, на зброю проти помилкових і інколи шкідливих тверджень. Він говорив просто, щиро, уникаючи бучної промови. Треба було за матеріал брати справді таки постріли голови сільради, за форму — вечірні розмови в говіркого кума.

Він ніби впився Трохимовими словами. Жодна дрібниця, що потребувала перебудівлі чи цілковитої ліквідації, не оминула його уваги. Він працював удень, уночі, й лише тоді змикав спокійно вії, коли був переконаний, що чи й малу хибу, яка раніше впала йому в очі, вже виправлено.

По цій роботі, вечорами, він робив висновки:

— Треба вивітрюватися з міських кабінетів. Село потребує хороших робітників, конче потребує культури!

І, як згадав він потім, така думка, правда, з іншої причини, ще й раніше западала йому в голову.

XXIV

До міста повертався Радивон ранком, як і виїздив.

Десять днів пробув він на селі; та дозвілля, що про нього він думав, від'їжджаючи з міста, так і не було. Усі дні, усі вечори він напружено працював і лише в постелі мав чверть години, щоб віддатися своїм думкам. Та проте в тому дозвіллі не було й потреби. Ні Катерина, ні Олена не надокучали більше, і йому нічого було розв'язувати.

Він знав, звичайно, що змін ніяких не сталося, що існують на світі і та, й та, але все це не обходило його тепер, не тривожило, бажання ж самому, силоміць, відновити в уяві всю ту міську трагедію також не було.

З цього набився йому висновок: раніше він надав надто великої ваги тим думкам. Коли б і до кінця все лишилося по-старому — Олена і Катерина, — нарешті до цього можна було б звикнути. Ну що з того, що людина носить у собі ціле життя якусь хворобу? Адже хвороба та не заважає їй бути чесною, працьовитою і відданою своєму ідеалові. Хай буде і Олена, і Катерина; хай вони обидві мешкають у його істоті. Що йому до того? У нього безліч роботи, у нього світова революція, — і сором об’єднувати під одним тім’ям і незмірно великі цілі, і дрібні інтимні виразки.

В одному ця подорож виправдала себе: Радивон таки розвіявся! У безкінечній, незвичній для буднів роботі він відшукав самого себе, насталив собі нерви і переніс увагу на зовсім інші речі. І лише коли під’їздив уже до міста, поволі і непомітно стали прокидатися уїдливі думки. Спочатку він подумав про міськраду, згодом — про свій стіл і вже через непомітну йому асоціацію — про дім, свою сім’ю. Раптом перед очима засміявся Ларивон; потім — Максим, Олена… Він таки занудьгувався по них! Десять днів не бачив. Що вони роблять оце тепер? — Сплять чи прокинулись?.. Олена, мабуть, готує сніданок…

І він звернувся до Панаса:

— Ану, діду, стьобайте вороних!

Йому стало рівно в душі: тихий спокій, такий, як осінній соняшний день на старечу голову, охопив усю його істоту.

Але несподівано втрутилася Катерина.

Чого їй?

І Радивон розгнівався.

Ти… шлюха! Не місце тобі поруч Олени. Тебе нема вже в моїм серці… і не буде!

І хоч скільки там лишилося, щоб дістатися сім’ї, — може, п’ятнадцять, двадцять хвилин, — але цього вистачило, щоб звільнити Радивона від давньої муки.

Он що воно — інстинкт! Скільки часу витратив він, щоб відшукати шлях із тої плутанини, якої неймовірної логіки треба було, щоб підперти його твердження, і лише тепер із глибини його єства прийшла відповідь. Вона раптова, нічим не підготовлена, але безсумнівна, незаперечлива (ах, як він занудився по сім’ї!).

Дурень, про що ти думав?.. Олена, звичайно ж Олена!..

І він удруге звернувся до Панаса:

— Діду, поговоріть-но з вороними… Мені кортить синів уздріти!..

XXV

Які то бувають помилки! Помиляються філософ і філософія, помиляється здорова і хвора людина.

Помиляється, безперечно, і мій герой у своїх ухвалах, як помиляюся і я, що взяв на себе обов’язок у деяких випадках робити висновки з його думок і стежити за його мораллю.

І гармонію вигадали химерники! Скрізь повно суперечностей. Філософія суперечить філософовій нужденній природі, аскетизм — розбещеності, плід — смерті, ранок — вечорові.

Цілий день Радивон не міг наговоритися з Оленою, цілий день дихав лише повітрям своєї сім’ї, цілував чуби своїх хлопців, а ввечері потягло в театр — пішов шукати Катерини.

Як це сталося?

Він приїхав додому… ускочив у хату і ледве не подушив своїх синів… Потім привітався з Оленою… Вона про все забула, забула навіть, який то був день, і лише плакала з радості, що тисне чоловікові руку.

Велика радість знову дістатися до рідних!

Хоч розлука була і не дуже довга, та кріпка любов не терпить, коли в неї крадуть навіть хвилини. При нагоді вона подвоює, потроює свою виразність, компенсуючи тим безповоротно викреслене минуле.

До самого вечора Радивон і Олена пестили один одного — словами, рухами та дрібними запобігливими послугами. У радощах вони забули свій вік, помолодшали.

Але потім, увечері, він одірвався від неї, і йому запеклася думка про Катерину.

Відкіля вона, несподівана?..

Та однаково ж змагатися з нею — безнадійно! Він скорився їй і — хай сором укриє його щоки! — знову збрехав і пішов у театр.

Був перший антракт. Щойно засвітили електрику в партері; і публіка ще не встигла влаштувати у фойє гамірної вулиці. Де-не-де з дверей вривалися тільки окремі пари, несучи з собою поодиноку крикливість, інтимні зойки.

Радивон шукав Катерину.

Він довідався, що у виставі вона не брала участі; чи була ж хоч у театрі — про це ніхто не знав.

Він кинув погляд через усе фойє і намірився повернутись назад, коли несподівано його покликали.

То був товариш із комунгоспу.

— Здоров, Радивоне. Чи не від кохання синці під очима?..

Щоправда, зустріч — неприємна, прикра! По-перше, товариш із комунгоспу любив довго говорити, і він безперечно затримає Радивона, по-друге, він підійшов із такою упередженою темою, що слід би від нього втекти.

Та позбутися його вже не було змоги. Треба було раніше не так пильно оглядати фойє і заздалегідь збочити йому з дороги.

Він узяв Радивона під руку.

— Про тебе говорять, що ти сумлінно і чесно щовечора одвідуєш оперетову актрису.

Той зашарівся. Хоч товариш із комунгоспу й говорив ніби жартуючи, як близький товариш, та все ж це вразило Радивона. Чого йому? Завжди з розмовою чи дотепами, як татарин у гості. Є ж така манера в людей: без попереднього катування, без сварки, без злого блиску в очах, а невинно, мовби рука до носа піднеслася і — трах обухом у тім'я!

Він сказав стримано:

— Тобі ж що до того?

— Нічого, — весело відповів товариш із комунгоспу. — Хотів тільки деякі зауваження подати.

Така репліка нічого доброго не віщувала, та уникнути розмови не було надії.

Радивон закурив цигарку і замовчав.

— Я думаю, — сказав товариш із комунгоспу, — що не личить тобі тягатися з двома жінками. Під час твого від'їзду я був у тебе дома, і Олена розказала мені про все. Правда, я знав дещо і без неї, та лише з її слів установив остаточно, що ти в великій мірі скотина, до того ще сповнена жалюгідними інтелігентськими ваганнями. Я аж ніяк не виправдовую твого потягу до красивої актриси; та коли вона засіла тобі десь, то припини своє дурисвітство і порви з Оленою… Тебе тривожить якийсь жаль — чи не правда? Але ж він більше шкодить дорогій тобі ж людині, аніж ти б зразу розрубав ті рештки відносин і тим надалі припинив усякий біль… Іди до актриси, коли вона тобі мила, миліша за Олену. Та знай, що вона майже з чужого табору; ти мусиш наперед виховати в ній товариша…

Радивон загасив цигарку і на останнє речення відмовно хитнув головою, ніби відповідав товаришеві з комунгоспу такими словами:

«Не можу кривити душею. Узяв би її такою, як вона є… Надії на перевиховування чи — скоріше — виправдовування своїх вчинків тим перевиховуванням є такі ж наївні і трафаретні, як уславлена швацька машинка для проститутки із старої сентиментальної літератури».

Розмова тривала довго. Товариш із комунгоспу не міг чогось сказати, не обґрунтувавши того достеменною складною логікою. Загалом же він говорив несподівані речі і навіть, на Радивонову думку, грубо, без будь-яких причин втелющувався в чужі інтимні справи.

Той давно покинув його слухати. Йому думалося, що чіткі слова і речення завжди лишаються словами. Хай товариш із комунгоспу спробує загнати собі ніж у тіло… Тоді в нього не буде ніякої теорії, а буде лише біль.

— Жодна книжна, жодна літературна — там-то, у книзі, життьова — ситуація не стає близька, зрозуміла, аж поки читач сам не переживе чогось подібного.

Лише по другому дзвінкові Радивон мав нагоду облишити товариша з комунгоспу й зійти вниз. Там він і стрів Катерину.

Вона стояла біля входу за лаштунки й зорила в натовп, поверх голів. Коли здатися на її прижмурені очі й нервове покручування пальців, то очевидно, що до неї мав хтось підійти.

Радивон наблизився й поквапливо простяг їй руку. Йому, як і завжди при зустрічі з нею, злегка похололо в грудях.

Він привітався:

— Я радий, що бачу вас знову! Такий радий, що забуваю навіть, де ми є… Я хотів би стиснути вас так міцно, щоб уже не відірвати від мого тіла.

Катерині ворухнула привітна усмішка.

— Добре, підемо до мене.

— Зараз?

— Зараз… Я давно вас бачила… Зроблю сьогодні виняток: повечеряємо вдвох, без свідків.

Радивон простяг до неї обидві руки.

— Я був щось тижнів зо два на селі і, сором признатися, збирався вас забути. Та одначе, приїхавши сьогодні, переконався, що то мені лише так здавалося. Я не можу вас забути.

Але раптом перед його очима показалося Оленине лице… Що то? Хвора уява, чи… Ні, Олена!

— То це твоя доповідь про подорож у село?..

Радивон здригнув.

Справді, то була Олена.

— Як ти сюди дісталася?

Але замість пояснень вона повернулася до нього спиною й тихою ходою, мов боячись розхлюпати своє горе, пішла з театру.

XXVII

Кілька днів по тому Радивон переїхав у готель, і не те щоб він ухвалив порвати з сім’єю чи остаточно зійтися з Катериною, а лише, як він пояснив собі, зробив спробу на зміну.

Я, автор, не беру відповідальності за щирість цих пояснень. По-перше, він переїхав у той самий готель, де жила й Катерина, по-друге, він вселився в номер, що межував із Катерининим, і, нарешті, у першу його ночівлю в новому приміщенні він таки довго думав над тим, що Олена не піднеслася до розуміння конкретної дійсності, що вона його висліджує і що йому часто доводилося червоніти за неї перед своїми товаришами.

Я беру під сумнів щирість його пояснень іще й тому, що другого ж дня він звелів прибрати шафу й тим звільнити — прихований раніше — прохід у суміжну Катеринину кімнату.

Думаю, що слід відкинути і таке припущення, що він здався на раду товариша з комунгоспу й героїчно розрубав собі груди. Я забув сказати наперед, що він не любив того товариша за його машинізований мозок та відсутність будь-якої гуманності в ньому й через те упереджено ставився до всіх його порад. Треба було сподіватися, що він діяв би якраз наперекір тому, що говорилося в театрі, коли б обставини зовні сприяли його намірам.

За кілька днів він познайомився і зжився з усіма мешканцями готелю, новими сусідами. Готель цей у місті вважали за артистичний, і справедливо — там переважали актори. Щоправда, він знав їх усіх іще й до переїзду в готель, але лише тут він зблизився з ними і перестав соромитись їхнього товариства, як то бувало раніше, коли він приходив до Катерини в театр.

Артистична братва поволі ставала йому симпатичною.

Рівно через тиждень по його переїзді була влаштована товариська вечеря. Причиною — потрібна ж була якась причина! — саме й був його переїзд. Принаймні так йому сказали під час того, коли силоміць вели його в кімнату героя — найбільший номер у готелі. Герой охоче віддав у розпорядження товариства своє житло і меблі, що там були; та меблів якраз не вистачало, і довелося, особливо столиків, позичати з ближчих суміжних номерів.

Внаслідок умілої організації веселого простака велике числом товариство вмістилося без будь-яких інцидентів у дві довгі лави, що перетяли кімнату з одного кутка в другий.

Попервах усі випили горілки. Більшість відмовилась цідити чарками і висловилась за склянку, посилаючись на відсутність вишуканих страв. Після цього, по великій павзі, бо склянок було тільки три на все товариство, кинулись їсти, орудуючи чайними ложками, складаними ножиками і де-не-де виделками, позиченими на слово честі в орендаря готелю.

Стіл був багатий на ковбасу, репрезентовану прямо на крамничному папері, хліб та консерви недавнього одеського виробництва. По першій склянці в кожного з присутніх забуяв апетит, і наставлення на ощадність справи кінець кінцем зникло само собою. За короткий час дружного поїдання безславно згинула вся ковбаса; згинули й консерви, незважаючи на те, що присутні попереджали один одного про їх сумнівну якість.

Хтось поскаржився на голод і подав думку добавити харчових припасів. Але всім було весело, і ніхто вже не почув того ненаїди.

Проте пили й далі. Брак харчів не зупинив стихії. Кожен турбувався про себе і витягав із своєї кімнати цвілі огризки, недоїдки, що лишилися від давніх обідів.

Веселість і темперамент, збуджені алкоголем, пішли в бік співів, танців та щирих у ту хвилину промов.

Радивон разом із іншими випив півсклянки горілки. Вона була йому бридка, але він мусив віддати данину щирості того товариства і з огидними конвульсіями проковтнув гостре питво.

Йому защеміли губи й горло, потім здавило груди і запекло в шлунку.

Але згодом огида і фізичний біль зникли. Натомість приємно запалали щоки й почулося у всьому тілі ніжне тепло.

Він повернувся до Катерини, щоб та дістала йому хліба, але тоді якраз хтось заспівав, і йому самому захотілося випробувати свій голос. Дивно — п'ятнадцять років не співав!..

Йому подали шматок хліба.

— Хліба?.. Нащо? Я не голодний.

Тільки що то за пісня? Не можна ладу в ній добрати…

— Стривай! Я не поспіну… Починай знову!..

Він підвівся, щоб для контакту стати поруч того співуна, але його ноги несподівано пішли врозтіч… Хм, п'яний, чи що? Ага… тепер розумію тих невдах, що сплять на пішоходах… їх зраджують ноги…

Він знову сів, і його зір упав уже на балетмайстра, що в протилежному кутку виконував якийсь скажений танець.

Хм… Здорово! У хлопчини голова теліпається, як торба з кавуном!..

Але раптом йому стало неприємно. Усі втокмачились у того балетмайстра… Що він? — Ноги задирає… Як же, велике диво!.. Ні, чому ніхто з ним не говорить?

— Катерино!

Але Катерина теж… танцювала.

Тоді він схилився на стіл і став гніватись.

Подумаєш, яка ж то втіха — танцювати! У мене, може, інші здатності…

Він удруге зробив спробу встати, але знову ж гуцнув на стілець.

Нічого не розумію: стільки сили ворушиться в грудях, стільки зробив би зараз, а ноги…

Йому спали на думку роки громадянської війни, коли він із своїм полком творив подвиги…

Ага, ти тільки ногу вмієш задирати… А я… От і тепер така міць у м’язах, стільки сміливості, що… Хто сказав, що є неможливе? Боягузтво! Брехня!.. Я б зміг… Сказати їм про це, чи…

Він підняв руку над головою:

— Слухайте! Я можу…

— Що може товариш Радивон, — перебив запобігливий простак, — танцювати гопака?

Радивон примовчав. Йому здалося, що з нього глузують.

— Ні… Я хотів сказати, що всі ви — дрібнота, попіл!..

Потім зціпив зуби й додав:

— І… трухлява вустілка!

На тому, принаймні для нього, і закінчилася вечеря.

XXVIII

Ранком він прокинувся з головним болем.

Як то воно трапилося, що він упився від тої півсклянки горілки? Адже решта присутніх на вечері пили значно більше, і нікого не виносили…

Він згадав усі події за вчорашньою вечерею і дійшов висновку, що всі п'яниці брешуть, коли посилаються на відсутність пам'яті, ніби притамованої отруйним алкоголем.

Точно і ясно: він пив горілку, поривався співати, лаявся, хотів когось ударити, потім упав, і його віднесли до ліжка…

Раптом йому виступив піт:

— Невже то був я?..

Він устав із ліжка й пішов до вмивальника, щоб освіжити хвору голову. В роті йому висхло, а язик скандзюбився, задерев'янів.

Холодна вода загострила пам'ять. Окремі моменти його вчорашньої поведінки виступили ще виразніше, і дрібні краплини поту вдруге вкрили його чоло.

— Що подумають про нього актори?.. Чим кращий він був за звичайного п'янюгу, що, безсилий, віддається на ласку міліціонера?

Він одягся й вийшов на вулицю. Свіже повітря на якийсь час підбадьорило його, і він повернув до їдальні.

Але огида до будь-якої страви завадила йому поснідати, їсти хотілося, та гострий дух горілки переслідував його ніздрі й спричиняв нудоту. Він голодний пішов до міськради і цілий день був у пригнобленому настрої.

Йому здавалося, що за вчорашню вечерю вже всі знають, і він ховав очі вниз, коли розмовляв із стрічними, із одвідувачами.

Нарешті його боязкість перейшла в хворобливу дражливість. Йому промайнула думка, що вчорашня вечеря стане відомою редакції газети… Ба, уже відома, уже йому готують гостру критику.

Острах за викриття вкрай напружив йому нерви. Він не міг уже сидіти на місці. Треба було йти, ходити, думати, — взагалі щось робити, аби тільки не пускати в голову згадки про минулий вечір.

Проте коли його і не викриє газета, хіба тим зменшується його провина? Він пив, він хуліганив… І гострий докір колов йому серце.

Падіння!.. Спроба на зміну вже має наслідки…

Те падіння, безперечно, випадкове, лише необережність, — може, то нове оточення пустило в нього першу стрілу, — але ж для математичних фактів, для фотографії не буває виправдувальних причин, що десь тяжать поза полем їх точності. Важко думати, що вчорашній день відібрав у тебе якісь скарби — чесність, сміливий погляд очей.

Він бродив по вулиці й несподівано зупинявся.

— І звідкіля взялись у мене хвастощі? Що я їм учора говорив?!. Адже сьогодні, тепер, як і раніше, в мене не бувало і нема думок хвалитися собою.

Так минув день. Огида до вчорашнього, свідомість своєї провини поволі стали повертати його пам'ять до покинутої сім'ї. Хотілося йому, закаляному, спочити на іншій думці: хотілося йому стати поруч своїх дітей.

XXIX

Надворі лютила хуга.

Максим і Ларивон уперлися лобами в шибки і стежили, у пітьмі, за рухом сніжинок.

Олена сиділа біля комина, упершись кулаками в підборіддя.

В кімнаті було тихо, так тихо, як і всі дні по тій ночі, коли Радивон не повернувся додому.

Нарешті Максим плигнув із лутки й турнув стільця, що, падаючи, збудив тишу.

Олена здригнула і встала.

— Діти, час спати!

У її голосі, у звичайних словах, бринів одчай, покірність.

Максим запитав:

— А тато і сю ніч не повернеться додому?

— Ні, сину. Він поїхав надовго.

Вона заплакала.

— То він листа пришле нам?

— Не знаю… лягайте спати.

Останній час діти ніби почали підозрювати нелад у їх родині і настирливо розпитували про батька. Вони втратили свою життєрадісність, принишкли й інколи, дивлячись на Оленині сльози, залізали за шафу і там тихо скиглили. Доводилось брехати. Та й що сказати їм правдивого? Олена сама ще нічого не знала. За сльозами, у горі, вона ще не подумала, як надалі упорядкує своє покалічене життя.

— Мамо, а може б, ти пішла в раду… Там мусять знати, коли він повернеться.

Раптом постукало у вхідні двері. Діти насторожились.

Увійшов Радивон.

— Драстуйте!.. Драстуйте, мої любі!

Максим і Ларивон кинулись йому назустріч.

— Приїхав!.. Приїхав!

Він обняв їх за голови й міцно поцілував.

— Ну, як ви?..

Йому пересікло: що говорити далі?

Олена мовчала.

Чого він прийшов?

Він ніби помітив це німе запитання і, розгублений, поспішив сісти на стілець.

Ларивон зразу ж зліз йому на коліна й важно сказав:

— Бач, мамо, я ж говорив, що тато повернеться сьогодні.

Радивон заглянув йому в очі.

— Як це ти знав?

Той подумав і відповів із дитячою впертістю:

— Так… знав.

Олені ледве ворухнула усмішка. Вона й досі не сказала ні слова. Від цього Радивон ніяковів, бо не знав, як самому встряти в розмову.

Нарешті він звернувся до неї:

— Олено, — йому покотилася слина в горлі, — може, тобі потрібні — може, вже бракує грошей?

Це запитання проторохтіло в напруженій тиші так несподівано й неприємно, мовби в концерті вдарив хто в стару іржаву заслінку.

Справедливо — Олена нічого не відповіла.

Тоді він знову повернувся до дітей і вже більше не тривожив її ніякою розмовою. Те одне перше запитання так і облишилось недокінченим містком можливого примирення.

Пробув він дома допізна. Увесь той час він розмовляв із дітьми, побоюючись пауз, що могли б повести до якоїсь сутички з Оленою. Діти раділи нагоді вдосталь наговоритися з батьком і легковажно підтримували його інтригу. Сидячи в нього на колінах, вони розповідали йому про свої успіхи в школі, скаржились один на одного і прохали його бути безстороннім суддею в їхніх товариських справах.

Радивон бавився з ними і скоса поглядав на Олену. Але вона відгородилася мовчанкою і, здавалося, нікого не помічала.

І лише в кінці вечора, коли він уже прощався з синами, її губи ворухнули кілька слів.

Вона сказала йому тихо і як чужому:

— Ходи здоров.

XXX

Коли Радивон повернувся в готель, Катерини ще не було вдома.

Він швидко пройшов у свою кімнату, роздягся і ліг у ліжко.

Йому хотілося сховати від неї той візит до сім'ї і на самоті побути із своїми думками.

У кімнаті було холодно.

Він зігнув ноги під ковдрою і затишно вмостив голову. Поволі пестливе тепло стало обгортати його тіло.

У такі хвилини надходять казкові образи, невиразні прозорі міражі й навівають сон.

Але не спалося! Йому подвоїлось єство. Як ніколи, він не знав, де його серце. От і тепер, коли сплющені очі, він не пізнає, чи дома він (он там ліжко Олени, а там, за дверима, сини), чи…

Відлетів сон!

Він тричі повертався з боку на бік і всі рази думав, що все було б добре, і він заснув би, коли б не було «цього». Він не зважувався підмінити неясного займенника конкретною думкою, бо коли б її оформляти, то він не знав, чого саме «не треба». Катерина, сини, Олена, переїзд у готель… Цей займенник об'єднував вагання, плутання, тупий біль і заважав йому спати.

Минув довгий час — година, півтори. Нарешті йому запекло під віями. Думки й огризки думок з'єдналися в строкату масу й поволі стали заступати свідомість.

Але раптом йому вчулося, що за стіною в Катерининій кімнаті шепочуться. Тоді йому похололо в грудях:

— Хто там із нею?..

Він швидко схопився з ліжка і рвонув двері в її кімнату.

Різке світло електрики вдарило йому в лице. Він прикрив очі рукою і став на порозі. Катерина сказала:

— Підіть одягніться, ви ж у самій білизні… я не одна.

Правильно — на пожмаканій постелі сидів іще хтось. Хто?..

Коли не зраджували очі, то був смаглявий громадянин, що колись стрівся йому в Катерининій ложі. Він пишався тоді рівним проділом, бездоганно білим коміром сорочки та елегантними манерами, що чарували товариство актрис. Але тепер… що з ним трапилось? І зачоси, і комір ніби вихрилися в сагарському самумі, а він, власник цих, колись вишуканих речей, сидів у страхополошній позі й боязко позирав на несподіваного гостя.

Радивон ворухнувся й повернув до себе в кімнату.

Він таки одягся, але до Катерини вже не пішов. Що йому там?.. І взагалі, що йому робити? Котра година?.. Дві.

Він вийшов на вулицю.

Місто вже спало. Холодні ліхтарі тихо гойдалися на високих стовпах і, здавалося, ритмічно кліпали прозорими віями. Від того брудний закаляний сніг на брукові змінював свій колір… то сірий, то ніби багряний.

Не хотілося ні спати, ні… жити.

Десь заспівав півень. Потім — другий, третій. Скоро відгукнулася вся дальня, східна околиця.

Радивон повернув голову, наслухав, потім підняв ногу, другу, і наче не сам він, а хто інший керував його волею, пішов на спів півнів.

XXXI

Усю ніч бродив він по засніжених бур'янистих околицях міста. Йому здавалося, що то він устав рано, удосвіта, і йде до своєї кузні. Інколи ж його уява повертала на недавні одвідини села; тоді йому ввижалося, що поруч нього дріботить дядько Трохим, сільський активіст, і з докором хитає головою. Пізніше дядька Трохима змінив п'яний розпорядник із робмисівської вечірки; він показував йому забруднену крейдою спину й сміявся осоловілими очима. До цього товариства приєднався й театральний гардеробник, вусатий Степан. Як і тоді на вечірці, він скаржився на непостійність удачі своєї дружини, а потім розрюмсався і попрохав на «пляшку».

І лише пізнім ранком, коли вокзальний гудок сповістив сніданок, він повернувся назад і голодний, змучений пішов у міськраду.

Того дня мало відбутися чергове засідання президії. Уже більшість товаришів були в кімнаті секретаріату і чекали на його прихід.

Він нашвидку привітався з ними і попрохав собі порядок денний.

Він довго читав його, вдивляючись у літери, і нічого не розумів. Нарешті взяв синього олівця і — на здивування секретаря — дописав у кінці: «ще й про театр».

Потім зім'яв руками лице і розпочав засідання. Але взяти активну участь у роботі президії не зміг. Йому свербіли вії, боліло все тіло. Сон, що оминув його цієї ночі, несподівано став підступати до його очей.

Тоді він, пославшися на хворобу, передав головування секретареві і сів далі від столу, у темний куток. Зразу ж ніжне тепло, таке, як і вчора в ліжку, скувало йому руки, ноги, лице.

Ах, хоч би ж не розпорошити!

Він стулив вії.

Про що вони там говорять?.. Хай уже обійдуться без мене… нема сили…

Секретар оголосив:

— Про звільнення від місцевих податків колективу музкомедії…

Радивон підскочив.

— Як — «про звільнення»?..

Він плигнув до столу й стрівся очима з головним адміністратором театру. Той подав йому записку.

«Дорогий Радивоне!

Зроби все, що він прохатиме. То дуже потрібно для нашого театру. Він говорив, що все залежить від одного твого слова. Прохаю тебе, скажи його…

Катерина».

Радивон пробіг очима записку і зчепив зуби. Ледве помітна усмішка торкнула куточки його губ:

— Скажу його!..

І раптом крикнув:

— Геть звідси!..

Усі присутні члени президії здивовано підвели голови і вперлися очима в Радивонове лице. Головний адміністратор пополотнів.

Радивон повторив:

— Геть… Тут нічого не продають!

Він крикнув і втретє і, несподівано для всіх, переніс останнє питання «ще й про театр» на початок.

Він сказав:

— Вношу пропозицію закрити в місті театр із тої причини, що то… не театр, а розпуста! Такого дива не треба пролетаріатові. Прохаю товаришів висловитись.

Головний адміністратор театру від здивування дістав плечима власних вух. В його круто зведених бровах прописом виступав жах: що вона йому написала? Те ж саме відбилося на лицях членів президії.

Але Радивон нічого не помітив і з запалом, не гідним тої справи, про яку він говорив, обґрунтовував свою пропозицію. Він ніби втілив у свою промову ввесь той біль, що зазнав від оперетової примадонни, і, гнівний, накликав кару на неї, на театр і на всіх тих, хто його підтримує.

У запалі він говорив багато нерозумного, шкідливого. Але йому бракувало спокою. Ніч минула поклала йому рубці на нервах і добиралася до мозку.

Згодом він заспокоївся і знову сів у куток. Утома, як і раніше, лоскотала йому м’язи, але сон уже не надокучав.

Він думав:

«Безперечно, у мене хворі нерви… І я, з усім тим, що сталося навколо мене за останні місяці, — хворобливий випадок. Робітничий клас — молодий, як бузиновий пуп’янок. У нього велике майбутнє. Ми його сини. Річ про вимирання, передчасне упадництво чи дегенерацію — помилкова. Ми просто не розв’язали ще деяких питань, потрібних нам для буденного життя».

Минуло кілька днів.

Одного разу Радивон повернувся в готель і знайшов на своєму столі блакитного конверта.

Він прочитав:

«Мій дурнику!

Ти був букою й ведмедем, та все ж мені жаль тебе покидати. Я буду думати про тебе до самого вокзалу. Не сумуй по мені. Іди на прикорень до курносої Олени і забудь про нашу зустріч. Ми сьогодні виїздимо до іншого міста, на новий сезон.

Власне, коли будеш читати цю записку, я вже буду в поїзді. Вибач, що я не попередила тебе про свій від'їзд. Ці дні в мене не було часу забігти до тебе в кімнату. Я так заклопоталася з своїм гардеробом, що забула навіть ліквідувати деякі дрібні борги… Може б, ти зробив це?.. Кому що заплатити, ти дізнаєшся в орендаря готелю… він знає про це. Прощай. Якщо коли ще зустрінемось, поцілую тебе кріпко.

Катерина».

Він зім'яв ту ідіотську записку — наче він був гнівний, чого не було насправді, — і кинув її під стіл. Йому вихопилося лише одне слово з грудей:

— Поїхала!

Потім схилився на одвірок і похнюпив голову. Раптом йому задзвеніло у вухах.

Яке чудне слово — сез-з-зон! Коли його вимовляти вголос, то літера «з» дзвенить, як двогостра наточена пилка. Вона, «з», і справді ніби щось пиляє… От, знімається дрібний пил-тирса, вихриться й кладе покривало на дражливий мозок…

Згодом він вийшов у коридор. Двері з усіх кімнат, де жили актори, були відчинені. Він заглянув ув одні, в другі, в треті. Скрізь валялися шматки брудного паперу, уривки шнурків, ганчір'я. Що трапилось, куди поділись звичні окові речі, люди?

Йому стало сумно, порожньо-порожньо, як у посиротілих кімнатах.

Він пройшовся в кінець коридору і підняв із долівки шматок газети. Там, поверх дрібних літер, відтиснувся чийсь широкий підбір. Чий саме?.. Хто тут ходив сьогодні, де він тепер?

І дико, несподівано, спала на язик пісенька:

— Роспроклятая машина мого милого втащила!

Ту гумористичну пісеньку завжди співав Ларивон, коли грався в поїзда. Він правив за машиніста, співав і сміявся… Чи не хотів би й Радивон засміятися?

Він знову повернув назад і пройшов до Катерининої кімнати. А може, то помилка, може, він не так прочитав записку?

— Катерино?!

Нема! Тільки готельна робітниця миє підлогу…

Він ступив через поріг. Канапа, стільці догори ніжками, ліжко з подертим матрацом… а де ж шматки паперу? Невже нічого не лишилось, хоч би як згадка за померлого? Але раптом його ніздрі піймали запах її парфумів.

Отож-бо, щось лишилося від Катерини! Та чи надовго ж? До вечора, до другого ранку? Чи, може, й тепер природні запахи готельної робітниці переможуть тонкі пахощі й позбавлять його останньої втіхи?..

Де вона нині?..

«Роспроклятая машина!..» Ах, ось до чого тут відтиск підбора і газета… Поїхала!..

І йому зажеврілася думка бігти до вокзалу. Але слідом за цим повна індиферентність охопила всю його істоту, його зір знову впав на коридор, на уривки шнурків, ганчір'я, і знову чуття порожнечі паралізувало його волю.

— Кінчилось, — сказав він собі і пішов до своєї кімнати.

Там він зупинився на порозі і вдруге подумав про вокзал. Але замість того, щоб бігти на вулицю, він замкнув двері на ключ, наче хотів сховатися від руйнацької картини коридору, що нагадувала йому цвинтар.

— Кінчилось, — сказав він іще раз і почув себе старим, ображеним і покинутим.

Потому він прийшов до вікна і, мов хто турнув його, упав на стілець.

Так він просидів до пізньої ночі.

За той час багато думок навідалося йому в голову; більшість із них, коли не всі, були колючі, вразливі і лишали по собі болючий слід. Інколи, коли ім'я Катерини мимохіть стрибало по його губах, він мав інстинктивний намір схопитись і бігти до неї, шукати її, але не вистачало на те молодості, войовничого бунту крові.

Як і в перші дні зустрічі з Катериною, так і тепер він не знав, що то за хвиля прокотилася в його житті.

Вона полонила його і тепер оце потріпувала останніми ударами.

Але під ранок він переміг ті болі й знову набув спокою. Минула ніч канула в безвість і поглинула в собі всі його вагання.

Він вийшов на вулицю і зітхнув на повні груди; свіже повітря лизнуло йому лице, і він почув себе оновленим, як по тяжкій хворобі. Там, у готелі, лишилось пережите; далі його чекає праця й кріпкі сірі будні.

Він почув доплив енергії, що вже не знав його кілька місяців, і рішуче попрямував до міськради.

Була восьма година; місто щойно прокинулося й починало гарячкове життя.

XXXIII

(Замість епілогу)

Так закінчилася ця історія про кохання — нині занедбане чуття. Вона проста, звичайна і несподівана. Хтось сторонній може назвати її ще й неймовірною. То буде від того, що в неї, цієї історії, немає стилю. Та відкіля йому було й узятися, коли Радивон не був підготовлений до таких подій, нічого не передбачав та й і досі ще нічого не тямить із того, що з ним трапилося. А хіба можна говорити про стиль наступного вечора, коли ви не знаєте такої дрібниці: чи будуть у вас боліти зуби о 9 годині?.. Отож! Несподіванка, несподіванка, несподіванка! Дивлячись на Радивона, можна було думати, що тій плутанині віку — ще десятки років. Аж гульк, уже в коридорі готелю — уривки шнурків, ганчір'я, пошматаний використаний папір.

Цур йому!.. Цур тій історії. Вона справила на мене гнітюче враження. Що вже плутана — краю немає! До того ж іще й безпорадна, як мала дитина, як театральна вистава без художника, без декорації, як добра пісня у виконанні пройдисвіта-шарманщика.

І, якщо дозволите, я порівняю ще. То була звичайнісінька калюжа серед вулиці, що попала під промінь сонця. Ніякий будівник не обточував її берегів, не дбав за її красу. Її стало видно такою, як вона є… коров'яча ратиця, недокурки, сміття і брудна вода! І головне — усе розкидане, як того хотів випадок, стихія…

Втім, усе ж доводиться жалкувати, що Радивона спіткала ця історія. Жалкувати бодай із тих міркувань, що чоло його вкрилося зморшками.

Нині він працює на виробництві, безперечно, вихворів і ні про що не згадує. Але інколи губи його мимрять: для чого те трапилось?.. А хто подасть відповідь? Та чи й можна ж відповісти на таке запитання: для чого людина підковзнулася на вулиці й упала? Річ лише в тому, як поставилися до того перехожі, — чи всміхнувся хто, чи допоміг хто встати?..

Друкується за виданнями:

Донченко, Олесь. Золотий павучок: [Повість]. — [X.]: ДВУ, 1928. — 141 с.

Минко, Василь. Беладонна [та інші оповідання]. — [X.]: ДВУ, 1929. — С. 5—93.

Брасюк, Гордій. Донна Анна: [Роман]. — К.: Сяйво, 1929. — 300 с.

Голота, Петро. Бруд: [Повісті й оповідання]. — [X.]: Рух, 1929. — С. 5—199.

Ванченко, Петро. Повість без назви. — X.: Рух, 1930. — 112 с.

Перелік ілюстрацій:

Олесь Донченко. 1920-ті роки // Харківський літературний музей.

Василь Минко. 1920-ті роки // Харківський літературний музей.

Гордій Брасюк // З порога смерті: Письменники України — жертви сталінських репресій / Упор. Олекса Мусієнко. — К.: Радянський письменник, 1991. — С. 74.

Петро Голота. 1920-ті роки // Харківський літературний музей.

Петро Ванченко. 1929 рік // Центральний державний архів-музей літератури й мистецтва України. — Ф. 271. — Оп. 1. — Од. зб. 35. — Арк. 8.

Інформація видавця

УДК 821.161.2-82

ББК 84 (4 УКР) я 43

Б 43

В оформленні використано обкладинку № 6 (8) журналу УЖ роботи Івана Падалки

Упорядник: Ярина Цимбал

Редактор: Олександр Стукало

Коректор: Ірина Давидко

Дизайн та верстка: Микола Койдан

Б 43 Беладонна. Любовний роман 20-х років. — К.: Темпора, 2016. — 808 с.

ISBN 978-617-569-268-4

© Темпора, 2016

ЗМІСТ

Ярина Цимбал. Біологія понад усе! …7

Олесь Донченко …19

         Золотий павучок …23

Василь Минко …127

         Беладонна …130

Гордій Брасюк …205

         Донна Анна …209

Петро Голота …509

         Бруд …514

         Розвага …595

Петро Ванченко …703

         Повість без назви …707

Беладонна. Любовний роман 20-х років

Упорядник: Ярина Цимбал

Редактор: Олександр Стукало

Коректор: Ірина Давидко

Верстка та дизайн: Микола Койдан

Підписано до друку 01.04.2016. Формат 60x84/16

Папір офсетний. Друк офсетний. Гарнітура Арно Про

Умовн. друк. арк. 47,13. Облік.-видавн. арк. 30,59

Замовлення № 16-086.

ТОВ «Темпора»

01030, м. Київ, вул. Б. Хмельницького, 32, оф. 4

Тел./факс: (044) 234-46-40

Свідоцтво про внесення до державного реєстру: ДК № 2406 від 13.01.2006

Віддруковано:

ТОВ «Друкарня «Бізнесполіграф»»

02094, м. Київ, вул. Віскозна, 8

Тел./факс: (044) 503-00-45

Свідоцтво про внесення до державного реєстру: ДК№ 2715 від 07.12.2006

Дама розгорнула книгу й не читала її, а щось думала або з цікавістю дивилась, як щітки хлопчика-чистильника швидко бігали по Анатолевих туфлях. Коли Анатоль зиркнув на неї, вона якраз перекладала ногу на ногу й розгорнула книжку. Верхня нога була надто товста. Всі м'язи її роздушились об спідню ногу. Ця нога й турбувала найбільше Анатоля. За цю ногу він ладен був дати що завгодно.

Ніч, як темний світ німий. Ніч, як чорна казка про сон. У місті ніч обвішана золотими коралями — місто залите електричним золотом. Ніч гойдає сном, синьо-чорним, голубим сном, прохолодою. Де-не-де ходять, як неприкаяні, жінки, чоловіки. Вулиці, як порожні кімнати, а по них самотньо іноді проторохтить візник. Процокають копита, наче хтось нігтями по зубах.

Бачиш, не так і страшно бути повією. Ти навіть і не помітила, як ти була повією. Так просто, наче жила з одним чоловіком, він тебе покинув, ти одружилася вдруге, ти можеш так само знайти й третього, й четвертого. Адже ж буває так, що виходить якась жінка заміж за п’ятого? Яка різниця, коли я виходжу заміж кілька раз на тиждень? Хіба не все одно, чи одного мати, чи кількох? Хіба не однаково, чи один тебе утримує, чи кілька, чи одного ти відчуваєш, чи кількох? Жити з одним весь вік — яка нудота.

Нік підло затуманював їй очі, щоб зробити з неї культурну куховарку й пристойну самицю. Насправді на світ треба дивитись зовсім не тими очима, що дав їй Нік, бо й сам він дивиться іншими очима. Він носить магічне слово «мораль», щоб забезпечити за собою вигідніше становище власника. Він іще не знає, що у неї, крім таланту бути вірною, криється ще більший талант — чесно зраджувати. Ганна тепер не відстане від віку. Вона відсьогодні так закрутиться в коловороті втіхи, що тільки бризки полетять каскадами.

Примітки

1

Ройовий — командир відділення. — Тут і далі примітки Ярини Цимбал, крім окремо зазначених.

(обратно)

2

Чембур (чумбур) — повід вуздечки, за який водять або прив’язують верхового коня.

(обратно)

3

Балагула — єврейський візник, який їздить на критому дорожному возі.

(обратно)

4

Кот (жарг.) — сутенер, бахур.

(обратно)

5

Рядки з популярної радянської пісні «Молода гвардія» на музику тірольського гімну. Російський переклад «Вперед, заре навстречу…» належить Олександру Безименському.

(обратно)

6

Поплавок Полянського — засіб для влаштування пішохідних мостів і поромних переправ, розроблений офіцером Полянським, — глухий мішок із подвійної парусини і гуми, який надували повітрям. Використовувався під час двох світових воєн.

(обратно)

7

Біг, Бог — річка Південний Буг.

(обратно)

8

Джура — тут: ад’ютант.

(обратно)

9

Опука — м’яч.

(обратно)

10

Будинок примусових робіт.

(обратно)

11

Мусянжовий — латунний.

(обратно)

12

Галоп «Полювання на лева» — п'єса для фортеп'яно німецького композитора Карла Коллінга.

(обратно)

13

Хроматична гама — висхідний або низхідний рух по півтонах на основі мажорної або мінорної гами.

(обратно)

14

Статор — нерухома частина електричної машини, на противагу ротору — рухомій частині.

(обратно)

15

Рядок із вірша Володимира Кобилянського «Так смутно прекрасні осіннії дні…».

(обратно)

16

Бартоломео Крістофорі ді Франческо — італійський музичний майстер, виробник клавесинів, якого вважають винахідником фортеп’яно.

(обратно)

17

Лев Семенович Термен — російський винахідник, який створив оргінальний музичний інструмент терменвокс (дослівно «голос Термена»).

(обратно)

18

Гійом Дюфе (Дюфаї) — франко-фламандський композитор. Клод Дебюссі — французький композитор, піаніст, диригент. Імовірно, Сиріл Меїр Скотт — британський композитор і письменник, представник пізнього романтизму.

(обратно)

19

Престо — швидкий музичний темп.

(обратно)

20

Оприскуватий — запальний, експансивний.

(обратно)

21

Бупр — Будинок примусових робіт.

(обратно)

22

Бессемер (бессемерівський конвертор або реторта) — апарат для переробки рідкого чавуну в литу сталь.

(обратно)

23

Арнольд Енгельберт — німецький учений-інженер у галузі електромеханіки, уродженець Швейцарії. Ла Кур Єнс Лассен — данський інженер, жив і працював переважно у Швеції. Бушеро Поль — французький інженер-винахідник. Штейнмец Чарльз Протеус — американський інженер-електрик німецького походження.

(обратно)

24

Опука (заст.) — куля, м’яч.

(обратно)

25

Марцевий — березневий.

(обратно)

26

Пішохід — тротуар.

(обратно)

27

Квас — тут кислота.

(обратно)

28

Coty — французький парфумерний бренд.

(обратно)

29

Гіменей — бог шлюбу в грецькій міфології.

(обратно)

30

Товар — тут худоба.

(обратно)

31

Поренчата — поручні, перила.

(обратно)

32

Журфікс — тут: вечір, прийом.

(обратно)

33

Рондель — масивна глибока каструля або сковорода з довгою ручкою.

(обратно)

34

Плесно — зап’ястя.

(обратно)

35

Гешефт — тут угода.

(обратно)

36

Обцас — каблук.

(обратно)

37

Центральний робітничий кооператив.

(обратно)

38

Джімі (шіммі) — модні тогочасні чоловічі черевики, лаковані, з довгими, інколи перфорованими носками.

(обратно)

39

ІНО — Інститут народної освіти. ІНО створювалися на базі університетів у 1920-ті роки, готували працівників освіти для шкіл, профшкіл усіх типів та виховних закладів.

(обратно)

40

Марка сигарет.

(обратно)

41

Houbigant — найстаріший французький парфумерний бренд, існує з 1775 року.

(обратно)

42

Чепчик — чебрець.

(обратно)

43

Відділ комунального господарства виконкому.

(обратно)

44

Зіниці.

(обратно)

45

МОДР — Міжнародна організація допомоги борцям революції.

(обратно)

46

Ванько — по-харківському візник (прим. автора).

(обратно)

47

Центральний робітничий кооператив.

(обратно)

48

Allez en prie (франц.) — ходімо, будь ласка.

(обратно)

49

Перефразована цитата з Нагірної проповіді Ісуса Христа: «Взгляните на птиц небесных: они ни сеют, ни жнут, ни собирают в житницы; и Отец ваш Небесний питает их».

(обратно)

50

Цитата з вірша Сергія Єсеніна «Русь советская» (1924).

(обратно)

51

Нікола Сакко і Бартоломео Ванцетті — американські робітники-анархісти, вихідці з Італії. Несправедливо засуджені до смертної кари, страчені на електричному стільці.

(обратно)

52

Романс Михайла Глінки на вірш Євгенія Баратинського.

(обратно)

53

Популярна з кінця XIX століття шансонна пісенька. Її наспівує, зокрема, Чебутикін у п’єсі Антона Чехова «Три сестри».

(обратно)

54

Вальдгорн — валторна.

(обратно)

55

Фабзавучник — учень фабрично-заводського училища.

(обратно)

56

Комольці — так спершу називали комсомольців, скорочення від «комуністична молодь».

(обратно)

57

Атраментовий — чорнильний.

(обратно)

58

Буци (бутси) — ботинки.

(обратно)

59

Кавратка — кухоль.

(обратно)

60

Підткання — підкладка. Грезет — шовкова або шерстяна тканина з дрібним візерунком такого самого кольору.

(обратно)

61

Отрук — з рос. «ответственный руководитель» (прим. авт.).

(обратно)

62

Ревізька сказка — документ про ревізію податного населення в Російській імперії, яку проводили для подушного оподаткування підданців, поіменний список власників дворів і їхніх сімей.

(обратно)

Оглавление

Беладонна. Любовний роман 20-х років

  Біологія понад усе!

  Олесь Донченко

    Золотий павучок

  Василь Минко

    Беладонна

      Розділ 1 Авіадама й дівчина в зеленому

      Розділ 2 Записки Льолі Грінберг

        Жорж Анті Беладонна (Роман)

      Розділ 3 «Цнотливий хохлик» або: до чого ж тут Авіадама?

  Гордій Брасюк

    Донна Анна Роман

      Частина перша

      Частина друга

  Петро Голота

    Бруд

    Розвага

  Петро Ванченко

    Повість без назви

 

  Інформація видавця

  Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg