«Іванові журавлі»

Чорною мережкою журавлині ключі прошивали ранкову легку блакить верховинського неба.

Кру, кру, кру… — протяжне, тривожно падало на ліси і гущавини чагарів по обочах, никло в глибоких нетрях і глухло по хвилях натуженої талими водами прудкої ріки.

Іван Каламар вийшов з хати й став коло городця. Взявся за штахетину і дивився, як пильно жінка перекопує грядку. На теплих вітрах, на сонці просохла земля кришилася дрібною грудкою, коли перекидала її, сікла вістрям рискаля сторч од себе.

Чекав, чи, бува, Анна не промовить яке слово — вночі приплівся додому пізно. На світанні добудитися не могла, щоб встав, брав лопату і йшов щось робити коло хати. Ади, яка пильна! Він ще заспаний, а вона вже сьомим потом облилася.

«Роби, роби! Бог жінку і створив для того, аби три кути в хаті було кому держати! А мені і так не лихо… Від роботи коні здихають…» — думав.

Булькнуло, забурчало у його шлунку од того, що був голоден. — Чуєш, га-а! Дай щось їсти!

Мов студені води гулькнули на неї — наляканими очима застигла на чоловікові:

— Бійся бога! Дав святий дочекатися великодньої п'ятнички, потерпи хоч одній днинці, коли вже говіння не знав…

— Пережиток!.. — пальнув.

— Твоя мама, прощена би, від живного четверга до світлої воскресної недільки в роті і водички не мала, а жила…

— Пережиток! Хто її просив?..

— Не просив ніхто… Закон пам'ятала!

— Пережиток! Кажу тобі, пережиток! А з мене дурня не роби! По жіночому закону і обов'язку їсти дай!

— Аж би ти мене сік, аж би ти мене рубав на дрібні кавалки, нині їсти тобі не подам!

— Думаєш, шапкувати буду перед тобою? — випалив. У його уяві в цьому городці у такий же передвеликодній день на цій же грядці і цим же рискалем орудувала його перша жінка — небіжка Марійка…

Кру!.. Кру… — прилипало далеке й глухе пташине промовляння.

Ключ-бо прощався з селом, відпливав за високий обрій.

На грядці Анна рискалем ткнула до розпушеної ріллі й сперлася на держално. По розпашілому лицю повела полою рукава й задивилася на чорну журавлину мережку, що танула в блакиті.