«Квіти терену»

398

Описание

Ця книга про любов. Про незбагненне буття, котре і наприкінці життєвого шляху залишається для людини таким же загадковим, як і на початку. Ніякі системи, постулати та принципи не допоможуть зрозуміти, навіщо оце все — біль, плач, втрати, посмішка крізь сльози та раптове недовге щастя. Ніяким розумним ідеям несила примирити людину з собою, з навколишнім світом, зі смертю. Це може тільки любов. Герої оповідань збірки — серед яких є навіть міфічні істоти — живі, дещо наївні та беззахисні перед славнозвісним «здоровим глуздом». Автор дивиться на них очима, сповненими любові, яка є мовою серця. І саме вона спонукає автора писати.



2 страница из 36
читать на одной стр.
Настроики
A

Фон текста:

  • Текст
  • Текст
  • Текст
  • Текст
  • Аа

    Roboto

  • Аа

    Garamond

  • Аа

    Fira Sans

  • Аа

    Times

стр.

Поволі розтанув сніг, прийшла весна, але ні хвороба, ні голод не залишили село. Катерина зовсім схудла, зблідла. Усюди їй ввижалися вовки, які дивляться на неї та на її дитя. Чоловік, стиха ворушачи запеклими вустами, казав, щоб вона благала жовнірів випустити її з дитиною до сусіднього села, де жила її мати. Не хотіла йти, плакала, вмовляла, щоб встав, але він лише дивився сумними очима та дихав важко. Катерина, в якої голова вже паморочилась та в очах раз у раз ставало темно, поволі сповила дитя і, хитаючись, вийшла за поріг.

Стежка за село, здавалося, кружляла та вигиналася, наче чорна змія. Поволі вийшла Катря до занедбаного поля. Сіла на траву, глянула на дитя, що спало. Скрикнула, бо здалося їй, що малий не дихає. Та ні, закричав і він. На крик де й узявся жовнір, став голосно лаятись, примушував Катрю повернутись до мертвого села. Благала, кричала, вмовляла, та дарма. Притисла дитя до грудей і побігла, як могла, навпростець полем. Та швидко наздогнали її. Побачила сталевий блиск багнетів. Злякана, поточилася і, хитаючись, повернулася до перелазу. Дитя знов заплакало вголос. Над ним заридала і молода мати. Так, ридаючи, і пішла селом до лісу. Йшла крок за кроком, ніби хтось тягнув за руку.

Здавалося, що живих у селі не було. Але на плач дитини та лемент нещасної матері на поріг поволі вийшла стара сусідка — баба Марфа.

— А йди-но сюди, доню, — кволо погукала вона, тримаючись за стіну, щоб не впасти. — Куди це ти проти ночі, та ще з дитям?

— Ой, тітонько, піду віднесу його до лісу, хай вже вовки з’їдять, ніж отак мучитися — воно ж іще мале, не їсть, а в мене молока вже давно нема! Чоловік помирає, і мені жити недовго лишилось.

— Та що ти, доню, хай тебе Бог боронить! Ходи-но сюди, — і повернула до хати.

Катря поволі рушила за нею до темного отвору, бо самій лячно стало, що намірилася зробити. Ніби перестала чути когось страшного, який чекав на неї в лісі.

Виявилось, що є в селі ще живі люди, хоча і кволі. Знайшлися навіть декілька сполоханих курей, задерикуватий півень та худорлява коза, лиха з голоду, але жива. З того часу якось усім стало відомо про Катрусиного хлопчика і відтоді на своєму порозі Катруся знаходила то окрайчик хліба, то маленький глечик молока чи яєчко.

Комментарии к книге «Квіти терену», Ірина Жадан

Всего 0 комментариев

Комментариев к этой книге пока нет, будьте первым!

РЕКОМЕНДУЕМ К ПРОЧТЕНИЮ

Популярные и начинающие авторы, крупнейшие и нишевые издательства