«Відлуння любові: чоловіки»

Укладач — Еліна Заржицька

Два підсліпуватих ока, кістляве тіло і одвічна мітла в руках. Ось так виглядає Карукова тітонька.

— Каруче! — вона завжди кричала з-за дверей.

Зір у неї був ніякий: іноді вона приймала за Карука клаптик тканини на стіні або й сонячного зайчика.

Карук був заклопотаний тим, що майстрував на даху біля горища повітряного змія. Прикріпив дві дощинки одна до одної, потім — аркуші паперу до них, далі звив із ниток хвіст. Довгу міцну шворку — аби повітряний змій злітав високо, сягав верхівок тополь, самої гори — Карук узяв у тітоньки. Бо ж знав, де вона зберігає свої нитки.

Урешті, змайструвавши повітряного змія, хлопець злегка підстрибнув із ним: цікаво, а якби можна було осідлати свого змія, сісти на нього верхи, аби вітер підняв його вище тополь… і щоб був літній полудень, і щоб односельці, які працюють у полі (чи то женці, чи косарі), здивовано покидали свою роботу… жінки, які розвішують випрану білизну на дахах, чи навіть воли, що ремигають, собаки на вулицях села, кури на кам’яних огорожах, тобто, всі, всі — і з острахом, і зі здивуванням — задивилися б угору… І мали б упізнавати його: «Та це ж Карук, син Сако», і почали б вигукувати: «Яке диво! Диво!» А йому не було б і діла до того, що біля дверей стоїть тітонька з мітлою в руці і погрожує.

А ще… Серед усіх цих зачудованих спостерігачів неодмінно мала б бути Маран, і побачити його зі свого даху…

— Каруче!.. — це знову лунав голос тітки.

Карукові тут же захотілося, щоб злі духи вийшли з погребів з доолом[1] і зурною[2], або щоб Святий Саркіс[3] пройшовся вулицями зі своїми сазандарами