«Любов у спадок»

— А потім вони одружилися й щасливо жили багато-багато літ…

Стара Кетрін акуратно склала руки на колінах і посміхнулася беззубим ротом. Полум'я грало на її брунатному обличчі, схожому на печене яблуко, й баба здавалася чаклункою з казки, яку щойно розповіла. Діти притихли біля вогню, ніби мишки, тільки в захваті поблискували оченятами.

Стіни камінної зали, як гордо звалася невеличка кімната в головній (і єдиній) вежі замку Тейндел, високо над їхніми головами губилися десь у закіптюженому склепінні. Вогонь вихоплював із темряви то стару стіну, викладену з грубого каменю, оголену від обсипаного тиньку, то з’їденого іржею давнього меча над димарем каміна, то пошарпаний вітрами часу й добряче поїдений міллю гобелен. Під стелею свистів вітер, колихав довгі пасма павутиння, які зараз, у цьому непевному світлі, здавалися сумовитими заблуканими баньши,[1] що тоскно стогнуть на пустирищах. Замок був старий і недоглянутий, ніби люди вже давно занедбали його й він тепер належав духам і примарам.

Однак четверо, що затишно влаштувалися біля вогню, вносили щось обнадійливе в гнітючу картину запустіння. Біля самого каміну, час від часу підкидаючи в нього поліна та перевертаючи їх довгою коцюбою, сиділа старезна баба в коричневій сукні з грубої вовни та в овечій накидці. Незважаючи на близькість вогню й теплий одяг, вона мерзлякувато щулилась, посуваючись ближче до живлющого тепла.