Одного дощового жовтневого вечора 19.. року кілька пасажирів, що зійшли останніми з поїзда на станції Гавана, зупинилися на пероні, замилувавшись вродливою жінкою, яка стояла в тамбурі спального вагона, неначе боялася вийти під дощ.
Була вона висока на зріст, білолиця, з чорними очима й волоссям. У руках тримала невеличку валізу і саквояж. Легенький сірий плащ гарно окреслював струнку постать. Та не лише вродою привернула вона увагу пасажирів на пероні. Всю дорогу до Гавани двері купе, з якого вона щойно вийшла, були щільно зачинені й прочинялися тільки тоді, коли негр в уніформі з галунами послужливо заносив до купе тацю з наїдками та питвом. Знуджені пасажири спального вагона робили з цього приводу безліч пікантних припущень і сподівалися після прибуття поїзда побачити пару закоханих, які не знатимуть, де подіти очі від сорому. Але натомість уздріли цю вродливу жінку з гордовитою поставою, вдягнену просто, ба навіть біднувато, що їхала сама-одна. Незнайомка, здавалося, не помічала тих звернених на неї нескромних поглядів і трималась природно й невимушено.
Густа мжичка нудно сіялась над пероном, тьмяно освітленим підсліпими ліхтарями комунального господарства, і все довкола видавалося невиразним і примарним. Трохи далі сумовито виблискував незграбний будинок Об'єднаної залізничної компанії, вкритий червоною черепицею і схожий на індійський храм. Та наші пасажири бачили тільки одну його стіну та ще поїзд з освітленими вікнами, яким вони приїхали. Десь попереду, мов стомлений звір, хрипко відсапувався паровоз. Скоса поглядаючи на загадкову красуню, цікаві пасажири, що затримались на пероні, неквапливо розгортали парасольки й надягали плащі. Повз них сновигали швидкі поштові та багажні візки, бігали носії і снували туди-сюди залізничні чиновники у формених кашкетах.
Комментарии к книге «Грішниці. Сфінкс», Мигель де Каррион
Всего 0 комментариев