— Тут колись ще й щурі були — може, хоч ті згинуть, — сказав його компаньйон у коричневому.
— Так, звісно, щурі.
— Це, далебі, не те місце, де хотілось би бути в розпал літа.
— Ага. Хоча не можна не відчувати якесь... — гм, якесь тимчасове...
Він замовк, тоді раптом пожвавився.
— Ми заборгували старому Фрідо з «Багряної п’явки» вісім срібних монет! — коротун ствердно кивнув.
Якийсь час вони обидва мовчки спостерігали, як нова серія вибухів викарбовувала яскраво-червону лінію на ландшафті досі темної частини найвеличнішого міста в світі.
— Тхоре?
— Що?
— Мені цікаво, хто ж все-таки приклав до всього цього руку?
Низькорослий власник меча на ім’я Тхір не промовив нічого. Він пильно вдивлявся в дорогу, залиту червонуватим світлом. Небагато хто пройшов тією дорогою, оскільки Поправна брама одна з перших впала під зливою розпеченого білого попелу.
Але зараз якісь двоє наближалися до тієї брами. Очі Тхора, що завжди були гострозорі у сутінках чи в мороці, розпізнали контури двох вершників та ще якоїсь невеликої істоти позаду них. Вочевидь, якийсь багатий купець утікає з усім добром, яке лиш зміг загребти зі собою. Саме так Тхір і сказав своєму приятелю, на що той лише зітхнув.
— Статус розбійників нам не личить, — сказав чужеземець, — але, як ти сам кажеш, настали важкі часи, тож м’якеньке ліжко нам сьогодні не світить.
Він зручніше взявся за меча і коли вершник, що їхав попереду, наблизився, вийшов на дорогу з піднятою на знак попередження рукою і скривив посмішку, що мала б одночасно заспокоїти та налякати.
— Даруйте, пане..., — почав було він.
Вершник натягнув віжки, стримуючи коня, і відкинув капюшон. Здоровань поглянув на обличчя, розцятковане поверхневими опіками та кошлами підсмаленої бороди. Від брів не залишилось і сліду.
— Забирайся з дороги! — гаркнуло обличчя. — Ти — Бравд із Серединних земель
Комментарии к книге «Колір магії», Терри Пратчетт
Всего 0 комментариев