«Ще один чудій»

Чи має право талановита людина займатися дурницями, розтрачувати себе на абищиці? Я вважаю, що це злочин перед суспільством, за який, на жаль, нема відповідної статті навіть у новому Карному кодексі. Атож, я так вважаю!

А в Михайла Кагарлицького - безперечний талант винахідника. У мене досить досвіду - і керівника, і вченого, - щоб твердити це з усією рішучістю. Адже саме Кагарлицькому належить ідея нової сівалки. Це він удосконалив електропилу Ф-6. Нарешті, це він придумав впливати радіошумами на лісових шкідників так, щоб тлумити їхнє розмноження. За цю його роботу нагороджено орденом наш інститут. І мене як керівника, звичайно, не забули. А що?.. Ах, мені почулося. Тоді вибачте.

Ми вже звикли, що Михайло Кагарлицький бодай раз у рік народжує нову ідею. Ми самовіддано згодилися бути для нього та його ідей акушерами, годувальниками, повитухами. Більше того, в наших перспективних планах ми з надією, що переходить у певність, залишали місце (та фінанси) для втілення в матеріал його ідей. Тому завжди можемо розраховувати на нього, як на курку, що несе золоті яйця. Повторюю, ми дуже звикли надіятися на нього, і він просто не мав права ошукувати нашу довірливу повагу.

Одначе близько року тому я помітив, що його запал вигадника й експериментатора гасне. Він став маломовним, на засіданнях відмовчувався, замикався в собі. У чому річ? Звичайно, ми занепокоїлись - і за нього теж...

Я перевів Кагарлицького на посаду старшого наукового співробітника, хоч він іще не захистився. Видав йому зразу дві незаслужені премії, намагаючись викликати думки про повернення боргу.

Не допомогло.

На планівках ми спеціально створювали дискусійні моменти, активно втягуючи Михайла в їхні вири. Ми сподівалися, що, захлинаючись у суперечках, борсаючись у пучині нерозв’язаних питань, він піднатужиться і народить нову ідею, на яку ми всі чекаємо з такою нетерплячістю і з таким обожнюванням.

Але всі наші зусилля були марні.

Тоді я викликав його до себе на щиру розмову з заздалегідь відпрацьованим, повним і точним набором дозованого співчуття й ласкавого докору.

Я дивився на нього з сумною батьківською усмішкою і питав:

- Чи. знаєте ви, як люблять вас у колективі? Він звів рідкі, майже невидимі брови над близько посадженими до перенісся очима й наївно поцікавився: