Можливо, там би він і жив, поки не перетворився б у мощі й не знісся на небо, та тільки його сини затіяли сварку з нами. Ми терпіли скільки могли, адже вони не могли нам нашкодити. Та якось дядько Лес, який гостював у нас, занервувався й заявив, що втомився літати мов той перепел на дві-три милі вгору щоразу, коли в кущах вистрелить рушниця. Шкіра в нього після ран швидко загоюється, але він запевняв, що в нього паморочиться в голові, бо на висоті розріджене повітря.
Так чи йнак, а цькування тривало, і ніхто з нас від нього не страждав, що особливо бісило вісьмох братів Тарбеллів. І однієї ночі, вони зі своїм стріляючим залізяччям всім натовпом вломилися в наш будинок. А нам колотнеча зовсім ні до чого.
Дядько Лем — він близнюк дядька Леса, тільки народився набагато пізніше — давно впав у зимову сплячку десь у дуплі, так що його все це не стосувалося. А от малюка, дай йому Бог здоров'я, стало важкувато тягати взад-вперед, як не як йому вже виповнилося чотириста років і він досить велика, для свого віку, дитина — я думаю, коло трьохсот фунтів буде.
Ми всі могли заховатися, або піти на деякий час у долину, у Пайпервілль, але ж в нас на горищі дідусь, та й до Перфесора, якого ми тримаємо в пляшці, я дуже звик. Не хотілося його залишати — адже в метушні пляшка може й розбитися, якщо восьмеро братів Тарбеллів налижуться як слід.
Перфесор славний, хоча в голові у нього й не вистачає клепки. Постійно повторює, що ми мутанти, ким би вони не були, і плеще язиком про якихось своїх знайомих, яких називає хромосомами. Здається, вони переплуталися під дією, як каже Перфесор, жорсткого випромінювання й народили нащадків, чи то домінантну мутацію, чи то Хогбенів, але я вічно це плутаю зі змовою круглоголових — було таке в нас у старому світі. Ясна річ, не в справжньому старому світі, — той потонув.
І ось, раз вже дідусь звелів нам принишкнути, ми чекали, поки восьмеро братів Тарбеллів виламають двері, а потім всі зробилися невидимими, у тому числі й малюк. Далі чекали, поки все пройде стороною, та не так сталось як гадалось.
Повештавшись будинком й вдосталь його погромивши, восьмеро братів Тарбеллів спустились в підвал. Це вже було гірше, бо заскочило нас зненацька. Малюк, як я й казав, став невидимим і цистерна, в якій ми його тримаємо — теж, але ж цистерна не може змагатися з нами в моторності.
Комментарии к книге «До зустрічі!», Генри Каттнер
Всего 0 комментариев