«Що ховається у сутінках. Антология»

Сталося це в грудні 1988-го: Джордж Буш тільки-но обійшов Майкла Дукакіса на президентських виборах. «Лос-Анджелес Доджерс» із пітчером Орелом Гершайзером обіграли в п’яти іграх «Окленд Атлетикс» і здобули перемогу у Світовій Серії. Біля кінотеатрів стояли черги охочих подивитися на Тома Круза і Дастина Гоффмана у фільмі «Людина дощу». Списки бестселерів очолювали «Кремлівський кардинал» Тома Кленсі і «Цариця проклятих» Енн Райс. Найбільш обговорюваними книгами жанру стали «Мовчання ягнят» Томаса Гарриса і «Коко» Пітера Страуба.

Мені було двадцять два. І я вирішив видавати журнал під назвою «Танок на цвинтарі».

Тоді я вивчав журналістику в Мерилендському університеті і продавав короткі похмурі розповіді будь-яким видавництвам, які їх приймали. Деякі з них були професійними і серйозними, багато інших — не дуже. І ось одного разу, натхненний пишністю журналу «Шоу горору» (The Horror Show), який Девід Сильва видавав самотужки, я поставив собі запитання, з якого починаються майже всі мої найбожевільніші ідеї: чому б ні?

Чому б не ухопити бика за роги і не почати видавати журнал, у якому публікувалися б і досвідчені професіонали, і талановиті новачки?

Чому б не видавати той тип похмурої літератури на перетині жанрів, який мені самому подобається читати і складати: горор, саспенс, детектив?

Чому б не видавати художні твори поруч з інтерв’ю, оглядами книжок і жанровими коментарями?

Чому б не почати збирати оповідання під час літніх канікул і не запланувати випуск першого номера за півроку, у грудні?

Чому б не спробувати створити щось справді особливе?

Мене абсолютно не хвилювали ані брак досвіду, ані безгрошів’я, ні відсутність бізнес-плану.

Мрії — доля сміливців і дурнів. Прохання до боягузів: не турбувати.

Чому б ні, чорт забирай?

Я вже згадував, що мені було двадцять два?