«Мерці»

Ірен Роздобудько Мерці Бібліотека газети «Книжник-Ревю» Серія «ІНТУЇЦІЯ»

ПЕРШИЙ ЛІРИЧНИЙ ВІДСТУП

…Це сталося. Нарешті сталося… Тепер треба було по думати лише про одне — що робити з тілом. Іншого ви ходу не залишалося: його необхідно розчленувати. Я вже знаю, що людські тіла — коли вони перетворюються саме на тіла — мають різну вагу: ті, що померли власною смертю, набагато легші і гнучкіші від тих, кого було вбито. Мені доводилося піднімати мерців. З дитинства я часто потрапляла на похорони і навіть іноді допомагала дорослим переносити тіло до труни, підставляючи під п’яти свої маленькі долоні. Мою бабусю часто запрошували обмивати небіжчиків, і вона завжди брала мене із собою, вважаючи, що не можна відгороджувати дитину від будь яких проявів життя. А смерть — життя вічне, пояснювала вона. Можливо, саме тому я більше люблю висушені або паперові квіти. І не боюся мертвих тіл.

І ось тепер, напружуючи м’язи і тяжко дихаючи, я намагалася зсунути тіло з килима на розстелену клейонку… Чоло цієї свинцево-лялькової туші було ще вологе від краплин поту, вона весь час вислизала з моїх тремтячих рук. Довге волосся плуталося під руками, гальмувало рух, застрягало під пахвою чи лопатками, тоді голова закидалася назад, і від цього очі час від часу відкривалися і втуплювалися в мене порожніми сіро-водянистими зіницями. Це було неприємно. Але врешті я здогадалася обрізати довгі пасма гострим ножем майже під самий корінь. Нарешті останнім поштовхом я зіпхнула тіло на клейонку. І дозволила собі першу цигарку.

Вона лежала переді мною, як поламаний манекен (я не дуже турбувалася про красу її пози) — ноги переплелися, одна рука завелася під спину і, здається, вивихнулася під час цих пересувань; біла спідниця задерлася, колготки розірвалися, а з під зім’ятого піджака виглядав комірець бездоганно білої блузки, все засипалося й обліпилося волоссям. Тепер вона лежала майже лиса, з розмазаною по всьому обличчю косметикою, і я вперше уважно могла її роздивитися, перед тим як назавжди позбавити її цього елеґантного англійського костюма, цієї батистової блузки, колготок фірми «Леванте» і дорогої французької білизни.

Перепочивши, я зав’язала на голові бандану, аби власне волосся не лізло мені в очі під час роботи, роздяглася, лишивши на собі тільки білизну та великий клейончатий фартух. Перевірила двері, вікна, на підлозі акуратно розклала ножівку, три ножі різного розміру, ганчір’я та три порожні тази… Нарешті це сталося.

ЧАСТИНА ПЕРША

День перший

Інформаційна аґенція знаходилася в центрі міста і займала одну з найпрестижніших у місті будівель, двадцятий поверх якої увінчувала ґотична башта-кав’ярня. З десяток років тому аґенція орендувала кілька кімнат на першому поверсі і ледь животіла, аж поки настали часи, коли будь яка інформація стала об’єктом купівля та продажу. І ось тепер тут було безліч відділів і купа працівників, які знали один одного лише в обличчя. Кожен підрозділ був окремою державою.

Вірі призначили зустріч рівно на дев’яту. Пізніше починалася загальна нарада. До красивого будинку Віра приїхала о восьмій. Їй завжди потрібен був час, аби обміркувати майбутню розмову та заспокоїти себе трьома чотирма цигарками. Це були її маленькі хитрощі, про які знала тільки вона. Адже довколишні люди сприймали Віру розкутою, веселою й самовпевненою молодою жінкою, що здатна почати будь яку серйозну розмову з незначної балачки про погоду та новий фільм Міхалкова. Сьогодні у неї був важливий день — вона влаштовувалася на роботу.

Вона й до того працювала не де-небудь: на одному з каналів телебачення у неї була своя тридцяти хвилинна програма, яка так і називалася: «Новини від Віри». На телебаченні, особливо на її каналі, панував справжній безлад. Ніхто ніколи не знав, що зніматиме завтра. Самовпевнені хлопчики та дівчатка юрмились у «монтажках» лише для того, щоб забезпечити собі на вечір новий шматок м’яса чоловічої чи жіночої статі. Цей світ був їй чужий. За десять років своєї кар’єри Віра навчилась усього. Мода, політика, медицина, економіка, криміналістика — вона хапалася за будь які теми. В неї був єдиний Божий дар — шалена інтуїція. Завдяки цьому вона з блиском «випливала» і на іспитах в університеті, і під час бесід у прямому ефірі, і в словесних баталіях з письменниками чи політичними діячами. Але усі її починання тонули в драговині безпробудного дилетантства сексуально заклопотаних шмаркачів.

Підсвідомо Віра шукала виходу. Всі шанси вона намагалася використовувати, але той, єдиний, поки що не траплявся. І от рівно місяць тому, після важкого, ніби віз, який вона тягнула пластиліновою дорогою, інтерв’ю з депутатом, вона зайшла пообідати до Прес-клубу. Це було її звичайне місце побачень із друзями та надійний прихисток від набридливих прихильників — туди пускали тільки за посвідченнями. Затишна кав’ярня приваблювала газетярів та телевізійників ще й своїм незвичайним меню. Наприклад, борщ тут мав назву «Борщ у поміч!», смажені ковбаски йменувалися «Рука Москви», а смачна велика відбивна, яку Віра зазвичай замовляла після овочевого салату «Дебати», проходила під кодовою назвою «Наших б’ють!» На стінах красувалися вирізки статей, карикатури та смішні заголовки з відомих газет. Офіціанти, бармен та господар ресторану завжди приязно віталися з нею і ніколи не підсажували за її столик інших клієнтів — це було табу: Віра не любила спілкуватися під час обіду.

Того дня, зайшовши до Прес-клубу, вона невдоволено зітхнула — майже за кожним столиком сиділи знайомі та напівзнайомі, зала була сива від тютюнового диму. Після мерзотної ковзанки, якою здалося інтерв’ю, Вірі не хотілося ні з ким розмовляти. «Ваш столик вільний, пані Віро!» — приязно звернувся до неї адміністратор. Знесилена Віра жестом показала:

«Мені — як завжди!» і пройшла до зали. З нею віталися, вона посміхалася до всіх, не зупиняючись, не вступаючи в необов’язкові балачки — їй хотілося скоріше випити склянку прохолодного соку фреш, яка вмить з’явилася на її столику, щойно вона наблизилася до нього. Працювати з постійними клієнтами тут уміли.

Не встигла Віра зробити ковток, як у дверях зали з’явилася знайома постать, і Віра незадоволено насупилася: «Ну, цей вже точно не промине!» Справді, котячою ходою до неї наближався давній знайомий, новітній «папараці» на прізвисько Дон Педро.

— Ну що, Вірунчик, — одразу почав він свою звичайну пісню, з якою звертався до всього, що пересувалося й мало необережність носити спідницю. — Може, візьмемо тут по бройлерку — і до тебе?

— Краще — до тебе! — відказала Віра. — Вагітній Аллочці треба гарно харчуватися, та й тесть, гадаю, не відмовиться підтримати компанію.

— Ну от, ти завжди знайдеш чим зіпсувати свято душі! До речі, я сьогодні перехопив на рекламці пару тисяч, так що ти подумай!

— Добре, — пообіцяла Віра, — я поки подумаю і пообідаю, а ти, будь ласка, іди накресли пару формул.

Останній вираз вона підхопила з фільму «Сімнадцять миттєвостей весни» — так сказав Штірліц п’яненькій дамі, яка чіплялася до нього в ресторані. Дон Педро, ще трохи повисівши у Віри над головою, сумно пішов до бару «креслити формули», які зазвичай складалися з трьох чотирьох чарок коньяку і «полірувалися» соткою горілки «Абсолют». Вона не могла розмовляти з ним інакше. Небезталанний хлопець, уїдливий і досить дотепний у свої статтях, він, як шахтар стахановець, старанно працював на свою кишеню й очі його запалювалися лише тоді, коли йшлося про гроші. У своїх писаннях він міг довести до абсурду будь яку ситуацію. Віра звернула увагу на його прізвище давно, прочитавши його статтю про смертельне отруєння дітей несвіжою рибою в дитя чому садку, яка мала веселенький заголовок: «Рибки закортіло!» Цей розв’язний тон Дон Педро свідомо плекав у собі, адже на нього добре клювали багаті замовники — бульварна преса, еротичні журнальчики та деякі нічні канали телебачення. «Коли я заробив свою першу тисячу зелених…» — приблизно так він починав кожну розмову, навіть якщо йшлося про погоду.

Принесли запашну страву «Наших б’ють!». Втома відступала, роздратування миналося. Віра вже могла спокійно огледіти присутніх і появу ще однієї знайомої вже була здатна знести мужньо — до столика прямувала скандально відома журналістка на прізвисько Луза. Свої еротичні опуси ця колишня поетеса підписувала псевдонімом Луїза Задова, тому гострі на язик колеги й утворили прізвисько «Луза», маючи на увазі й інше — лузу на більярдному столі, в яку залюбки можна було закотити кулю. І Дона Педро, і Лузу Віра називала не інакше як «камарилья». Вона взагалі не терпіла епатажних «акул пера» і не розуміла, чому їм майже скрізь давали «зелене світло» під назвою «піпл хаває». А «піпл» справді з задоволенням сприймав і ненормативну лексику, й брутальні відвертості, й повну до себе зневагу. Луза спеціалізувалася на скандальних інтерв’ю, які брала у зірок естради, не відходячи від їхніх ліжок. У потрібний момент під час фотозйомки з черговою жертвою вона вміла миттєво розстібнути блискавку свого шкіряного комбінезону або, як штукар еквілібрист, виставити наперед свій апетитний, ледь прикритий спідницею задок. За ці матеріали й знімки їй платили шалені гроші.

— Привіт! — на увесь зал закричала Луза. — Смаженого хочеш?

— Дивлячись чого, — відповіла Віра. Вона знала, що Луза мріє знятися в її програмі.

— А з чого замовиш! — запевнила Луза. — Наприклад, вчора я дізналася розміри одного місця у самого…

Вона назвала прізвище відомого дипломата.

— Слухай, Лузо, у мене був важкий день, — сказала Віра. — Ти ж знаєш, я не харчуюсь яєчнею — віддаю перевагу хорошому шматку м’яса! — І щоб перевести розмову, додала: — До речі, в тебе смілива суконька…

Суконька на Лузі була й справді смілива — чорна сітка, крізь яку світилася червона гіпюрова білизна.

— Ти мене не хочеш! — надула губки Луза. — Що ж, заждемо кращих часів! — і, помітивши біля стійки бару Дона Педро, попрямувала до нього, похитуючи стегнами, як човен при десятибальному штормі.

«Ну чому я маю з ними спілкуватися? — знов роздратувалася Віра. — І чого вони всі від мене хочуть? Їх притягає протилежність, чи я просто така слабкодуха, що не можу дати відкоша раз і назавжди?

Мабуть, треба змінити кав’ярню — тут стає надто не затишно!» Ніби на підтвердження цих думок, до ресторану увійшов ще один представник «камарильї», такий собі Понін — редактор популярного ілюстрованого журналу для чоловіків. Це була найкумедніша постать у журналістський тусовці, його називали не інакше, як «Поня» з довгим прізвиськом «А скільки ви років працюєте в журналістиці?» Поня був носієм «чорної мітки». Це означало, що він стільки разів насолив своїм колеґам, що погані чутки про його непрофесіоналізм та пияцтво тягнулися за ним, хоч би куди він прийшов. Одного разу Вірі довелося звернутися до нього по роботі. Питання було простеньке, але Поня перед тим, як відповісти, суворо запитав: «А скільки ви років працюєте в журналістиці?» Потім з’ясувалося, що це його «коронне» запитання й, вочевидь, дуже болюче, бо сам Поня, попри свою посаду, зароблену тяжкою працею підлабузництва, ще вчився в університеті і ніяк не міг його закінчити.

Разом із Понею йшла якась незнайома жінка.

Парочка прямувала до Віриного столика — це було зрозуміло з першого погляду. «О, Господи!» — подумки зітхнула Віра.

— Пані Віро, — не без притаманної йому зверхності сказав Поня. — Познайомтеся, це — Ліліана Поволоцька, редактор відділу західної культури інформаційної аґенції. Вона давно мріє з вами поспілкуватися. Й ось така приємна нагода…

Вірі довелося посміхнутися й запросити жінку до столу. Поня чемно розкланявся.

Навіть у напівзатемненому приміщенні жінка не зняла великих чорних окулярів. Вона почала розмову зовсім по чоловічому:

— Вам не здається, що ми з вами вже десь зустрічалися?

— Цілком можливо, адже я буваю у багатьох місцях, — відповіла Віра, намагаючись проникнути за чорні скельця окулярів нової знайомої. Вона була впевнена, що бачить її вперше.

— Ні, я маю на увазі, зустрічалися колись давно.

Може, ходили разом у дитсадок чи до школи?

— Навряд чи. Я вчилася в інтернаті, — сказала Віра.

— Он воно що… Але це не має жодного значення, просто ваше обличчя здалося мені дуже знайомим.

— Ви, мабуть, дивилися одну з моїх передач.

— І навіть не одну! Ви дуже талановита журналістка. Прикро, що у вашого каналу така репутація…

Ви заслуговуєте на кращу кар’єру.

«Чортзна-що! — подумки обурилася Віра. — Ще одна божевільна вихователька на мою голову!»

— Ви нервуєте, — раптом сказала Ліліана. — Гадаєте, це пустопорожні теревені? А в мене до вас цілком конкретна пропозиція — я б хотіла запросити вас на роботу у свій відділ. Нам потрібні такі люди, як ви.

Працювати в респектабельному аґентстві було давньою Віриною мрією, але вона нічим не виказала своєї зацікавлености.

— Це досить несподівана пропозиція, — сказала вона. — Треба обміркувати…

— Я вас не кваплю.

Жінки ще трохи побалакали про погоду, про цей приємний ресторанчик, куди не пускають «усякий непотріб», про його небанальне оформлення. Жінка так і сиділа в окулярах, потягуючи крізь соломинку велику порцію мартіні з лимоном.

— І все ж, ми з вами десь зустрічалися. Можливо, й приятелювали… — замріяно сказала Ліліана. — Знаєте, як буває: побачиш людину, і з якихось закапелків па м’яті випливає щось таке тепле, приємне, хвилююче, чому й назви немає. Зазвичай, це буває, коли зустрінеш когось зі свого дитинства. У мене було багато друзів. Зв’язки дитинства — найміцніші. Золота пора…

— Так, — стримано погодилася Віра, для якої якраз саме ця «золота пора» не була безхмарною.

— Ми всі — родом з дитинства, — процитувала Ліліана. — Яка в цьому мудрість! Ви, до речі, де мешкали?

— В «царському селі», — відповіла Віра.

— О, який престижний район! Я також мешкала в іншому… Можливо, ми там бачилися?

— Навряд. Я майже ні з ким не спілкувалася, крім однієї сусідської дівчинки, яка потім померла після операції на серці. Тільки її й пам’ятаю.

Розмова почала зависати. Помітивши це, нова знайома поквапилась її припинити.

— Ну що ж, мені було дуже приємно познайомитися з вами. Ви не забули про мою пропозицію?

— Завтра я маю їхати у відрядження. Я б змогла підійти до вас через місяць — зараз у мене багато роботи.

— Довго! — зітхнула Ліліана. — Але менше з тим, ми на вас зачекаємо. Отже, домовились — за місяць ви у мене?

Жінки попрощалися. Віра ще посиділа в ресторані, обмірковуючи зустріч, поки не дійшла рішення, що те, що трапилося, — це шанс змінити життя.

І ось тепер вона стояла перед аґенцією і нервово поглядала на годинник. За п’ятнадцять до дев’ятої Віра відчинила важкі дубові двері з табличкою «Відділ культури».

Три пари очей одразу ж втупились у неї. У великій кімнаті за скляними перегородками, як риби в акваріумах, сиділи три жінки. До внутрішньої кімнати з табличкою «Шеф-редактор» вела зелена килимова доріжка. Всі три жінки були приблизно одного віку з Вірою. Вона приязно усміхнулася до них і рішуче увійшла до приймальні.

За білими дверима була справжня оаза — невелика світла кімната, заставлена вазонами з японськими карликовими деревами, кілька круглих акваріумів на високих кованих підставках з «золотими» рибками та картини на стінах (переважно — добре зроблені копії Бройґеля) створювали особливий екзотичний затишок. За деревами, акваріумами та картинами Віра не одразу помітила у кутку секретаря. Спершу вона від чула на собі його погляд. Оточений майже з усіх боків вазонами, за білим столом сидів тендітний молодик у бездоганному сірому костюмі й уважно дивився на Віру.

— Мені було призначено на дев’яту, — сказала вона.

— Зачекайте, будь ласка, Ліліана Олегівна вас за просить, — привітно промовив молодик, вказуючи їй на стілець. До зустрічі лишалося ще п’ять хвилин.

Екзотична приймальня розслабляла. Віра навіть відчула дрімоту і легкий головний біль. Сидіти навпроти занадто уважного молодика і мовчати було неприємно, але Віра намагалася відігнати неґативні відчуття. Врешті, вона так довго мріяла потрапити сюди. Після надмірної розкутости телевізійників підкреслена офіційність і тиша аґентства здавалися їй майже священними. Молодик щось набирав на комп’ютері, його тонкі пальці швидко відбивали ритм.

Віра помітила, що нігті його акуратно підфарбовані блідо-молочним, майже непомітного тону, лаком.

Рівно о дев’ятій секретар зайшов до кабінету. За хвилину він запросив Віру.

За довжелезним чорним столом сиділа розкішна білявка — її недавня знайома Ліліана Олегівна Поволоцька. Вона дивилась відкрито і привітно, витримуючи паузу. Віра сіла навпроти і, також відкрито і прямо, глянула у вічі майбутній начальниці.

Тільки тепер, коли та була без окулярів, Віра помітила, що одне око Ліліани Олегівни було зеленкувате, а друге — блакитне. І від погляду цих очей у Віри десь усередині — ближче до шлунку — піднялася хвиля солодкавої нудоти. Так іноді буває, коли раптом бачиш щось надто потворне або неприродно прекрасне.

— Я рада, що ви прийшли, — сказала Ліліана Олегівна, — вважаю, те, що ви робили на телебаченні, - блискуче. Я ваша щира прихильниця. У нас у відділі є вакансія, але я пропоную вам посаду мого заступника. Мені самій важко впоратися з таким обсягом роботи, а ви, як мені здається, висококласний спеціаліст. Як ви на це дивитеся? Для початку ваша ставка складатиме — плюс мінус — тисячу доларів.

Але це — перші три місяці, потім отримуватимете більше. Ну як, згодні?

— Коли приступати до роботи? — запитала Віра.

— Хоч зараз. Пишіть заяву. Сьогодні вирішимо усі кадрові питання, поставимо вам гарний стіл, познайомитеся із колеґами… Я зацікавлена, аби ви увійшли в курс справ якнайшвидше, адже завтра я на кілька днів відлітаю до Осло.

Ліліана Олегівна запропонувала каву, і Віра не відмовилася. Каву секретар приніс у крихітних порцелянових філіжанках. Ковтаючи запашну гарячу рідину, Віра намагалася якомога приязніше дивитися в обличчя новій начальниці, але це в неї чомусь не виходило: усе враження псували різнобарвні очі, й Віру охопила ніяковість із присмаком жалю й огиди.

* * *

Перший день на новій роботі був суто організаційний. Вірі виділили й обгородили скляною стінкою просторий куток у приймальні. Володимир, секретар Ліліани Олегівни, сприйняв це без ентузіазму. Сама Ліліана, підписавши Вірину заяву, поїхала додому збиратися у відрядження.

У відділі панував спокій. Віра наводила порядок у своєму закутку, знайомилася з новими обов’язками і намагалася налагодити контакти з колеґами.

Три жінки поставилися до неї з обережністю, і спершу розмови не йшли далі чемних привітань.

Пам’ятаючи неписані закони «вхідчин», Віра купила дві пляшки шампанського та коробку цукерок і під час обідньої перерви запросила всіх до себе за стіл. На цьому невеличкому фуршеті вона з цікавістю спостерігала за співробітницями. Всіх їх об’єднувала якась невловима схожість. Можливо, у таких престижних місцях усі жінки мають однаково вишуканий вигляд.

Аліна спеціалізувалася на кінокритиці, Ярослава писала про музичні новини, Заріна займалася театром.

Віра здивувалась їхній стриманості навіть після третього бокалу шампанського. Здається, перед тим, як щось сказати, кожна жінка складала подумки речення і старанно стежила за правильністю наголосів і артикуляції. Всі троє були як на сцені. Вовик від шампанського відмовився, зіславшися на дієту, і пішов уживати корисну їжу в редакційний буфет.

Віра старанно підтримувала розмову і намагалася ставити якомога більше легких запитань. Їй ввічливо відповідали. Але вона відчувала, що весела жіноча балачка не клеїться. Жінки уникали дивитись їй у вічі і явно нудьгували, час від часу розглядаючи свої довгі старанно відполіровані нігті.

Зрештою Вірі здалося, що вона намагається розворушити манекени, усе попливло перед її очима, приязна посмішка перетворилася на маску, яку кортіло негайно скинути, стерти з обличчя. «Куди я потрапила?» — майнула крамольна думка, але шансу для відступу вже не було.

— Ще шампанського? — запитала вона.

— Взагалі, ми на роботі не вживаємо… — презирливо скривила губи Ярослава.

— А я віддаю перевагу «Асті-мартіні», — додала Аліна.

— Дякуємо, — підвела риску Заріна. — Іншим разом.

Відбувши цей «номер», Віра взяла свій маленький блокнотик і вже після перерви вирішила заскочити у башту кав’ярню випити кави.

Швидкісний ліфт за хвилину підняв її нагору.

Вибравши найдальший столик, Віра відкрила свій блокнотик і почала записувати враження.

«Аліна» — вивела вона на першій сторінка і замислилась. Їй завжди було цікаво записати перші враження про людину, щоб згодом перевірити свою інтуїцію. Отже, Аліна. «Смаглява Барбі, — писала Віра. — Бездоганні пропорції. Волосся довге, фарбоване. Насправді, певно, має темно каштановий відтінок.

Дурненька? Скоріше — дуже стримана. Здається, одружена. Нічого цікавого». Наступний абзац, під назвою «Ярослава», був такий: «Нервова красуня з ознаками прихованої стервозности. Тричі непомітно штовхнула ногою Аліну, коли розмова зайшла про Л. О.

На пальцях — три каблучки: дві зі смарагдами та то ненька з діамантом. Вище ліктя — синець. Мабуть — бурхливе особисте життя. Незаміжня. Розумна. Зла».

«Заріна. Мовчазна. Iнтеліґентна провінціалка.

Темна конячка. Поки що — все». «Вовик. Павучиха з білими очима. Підлабузник».

Спостережень було небагато. Віра швидко допила каву і спустилася вниз.

Коли вона зайшла до кімнати, усі четверо стояли біля столу Заріни і про щось жваво розмовляли.

Помітивши нову начальницю, зграйка швидко пурхнула по своїх акваріумах.

«О Господи, — подумала Віра. — До усього цього треба ще довго звикати… Нічого, прорвемося», — і, сівши за свій стіл, почала розбирати папери.

* * *

Аліна повернулася додому об одинадцятій.

— Знову збори? — невдоволено запитав чоловік. — Ваша відьма з вас мотузки в’є, а ви мовчите…

— Це не твій клопіт! У нас ще одна відьма — нова «замша»… — втомлено відповіла Аліна і попрямувала до ванної.

— А ти сподівалася, що це місце для тебе, дурненької? — ледь устиг вставити шпильку чоловік. — З тобою у Ліліани все скінчено, можеш не хвилюватися.

Аліна відкрутила кран і почала здирати з себе сукню — вона занадто пахтіла французьким коньяком, яким її випадково облили в ресторані.

«Проклята сука, — думала Аліна. — Ти ще поплачеш, погань така…»

Вона швидко натягнула нічну сорочку. Вже засинаючи, вона повторювала: «Іще поплачеш, суко!»

* * *

Ярославу Володимир підвіз на своєму авті під самий під’їзд.

— Тебе провести до ліфту? — запитав він.

— Ні, сонечко, їдь додому, — відповіла жінка.

— А поцілувати? — кокетливо закотив очі Вовик.

Вони ніжно поцілувалися. Під час поцілунку Вовик поклав у її руку маленьку ампулу. Ярослава вислизнула з авта.

Вовик ретельно витер губи білою хусткою і за пустив двигуна.

Ярослава ще довго курила на кухні. «Треба з цим закінчувати, — думала вона. — Припиняти негайно, інакше — смерть, а то ще й гірше — дурдом. А там — сирий халат і божевільні очі, як у Ольги…». І щойно вона так подумала, як зовсім інша, незалежна від її розуму, сила підняла її і примусила швидко розпакувати одноразовий заштрик.

Голка увійшла в стегно легко. «Завтра, завтра усе буде інакше», — подумала Ярослава, поринаючи у вир кольорових інтеґралів. Її обступили легкі тіні. Голова схилилася на стіл.

* * *

На порозі Заріна одразу ж потрапила у міцні обійми. В її вуха полилися безсоромні, жагучі слова.

Вона обожнювала цю брутальність, ці болючі обійми, усю цю гру.

Він притис її до стіни. Але їй спочатку кортіло одягти капці з рожевою облямівкою. ЇЇ капці. Їй кортіло швидше залізти у джакузі — ЇЇ джакузі. А потім витертись ЇЇ пухнастим рушником.

— Коли вона повертається? — запитав він.

— За тиждень, ти ж знаєш.

— А мені сказала, що завтра…

— За тиждень, — посміхнулася Заріна. — Ти — дурненький рогач!

Він більше не дав їй сказати ані слова. І тільки капці з рожевою облямівкою муляли йому очі…

* * *

…Цієї ночі Віра прокинулась о пів на першу. Взагалі, вона була «совою», але сьогодні, повернувшися з роботи, вона ледь устигла випити чаю, як млосна втома охопила її, і вона, не роздягаючись, лягла на диван.

І вмить заснула.

Прокинулась теж одразу, ніби випірнула з під важкої хвилі незрозумілої тривоги. Вона знала, що все це минеться, щойно вона звикне до нового місця і почне працювати на повну силу. Віра вдивлялась у темряву. Вона намагалася не думати про роботу, але перед очима виринали обличчя її нових знайомих.

Віра знала, що ідеальних умов не буває, особливо зараз, коли настало різке розмежування в суспільстві.

Ідеальними вони могли бути лише там, де люди однаково бідні. Колись їй доводилося працювати, місяцями не отримуючи зарплати, харчуватися смаженою капустою чи консервованими кабачками з хлібом.

Вона добре пам’ятала нав’язливі мрії про шматок підрум’яненого м’яса з кров’ю і люто ненавиділа той час. Але тоді з людьми було простіше: під час обідньої перерви вони скидалися на пляшку дешевої «Iзабелли» й іноді навіть почувалися щасливими, у них було безліч часу для спілкування і однакові турботи про хліб насущний.

Великий білий місяць з ідеально рівними краями світив прямо в обличчя. Он воно що! На Віру завжди впливав місяць. У дитинстві вона навіть вигадала, що то її брат, і могла дивитися на нього до ранку. При повному місяці Віра ніколи не засинала. Місяць гіпнотизував її. От і зараз, упавши в якийсь транс, Віра не могла поворухнутися. Усі думки полишили її, і тільки із самої глибини мозку виринали асоціації…

Ось вона маленька… Такий самий місяць зазирає у вікно. На ньому темні плями, вони поволі зливаються і складають силует обличчя з глибокими проваллями очей, носа, вуст. Ось уже вона доволі чітко бачить це обличчя — старече, страшне, залите кров’ю. Воно схиляється над Вірою усе нижче. Віра кричить.

Обличчя вимальовується чіткіше — то вже стурбоване обличчя мами.

— Тихо, тихо… — шепоче мама, — усе добре. Це — сон. Зараз буде інший. Про кого ти хочеш?

— Про золотого птаха, — відповідає маленька Віра.

— Зараз буде сон про золотого птаха, — впевнено говорить мама і кладе на чоло свою холодну долоню.

«Хочу про птаха», — сама собі говорить Віра, але думки крутяться довкола роботи. Віра знову відчуває солодкаву нудоту, як тоді, при погляді в очі Ліліани Олегівни. Їй здається, що з переходом в аґентство у неї почалося «дежа вю» — якась давнішня, забута історія, в якій діють ті ж самі люди. Але де ж вона могла їх бачити раніше? Точно — ніде.

«Це просто втома! — заспокоює себе Віра. — Так на мене завжди впливає повний місяць. Якби я знала, що сьогодні — ніч повного місяця, запросила б до себе Альбика, і тоді б не було цих дурних думок». Альбик, або Альберт, був її давнім кандидатом у чоловіки. Вже кілька років він наполегливо пропонував Вірі руку і серце, та в неї ніколи не було вільного часу, щоби серйозно поставитися до цієї пропозиції. Крім того, Віра вже звикла жити сама.

«Треба з усіма познайомитися ближче, — вирішує Віра, — не може бути, щоб я не знайшла до них ключик! На роботі треба почуватися комфортно…»

Вона заснула лише під четверту годину ранку. Якби вона могла контролювати свій сон, то чітко побачила б у ньому ідилічну картинку: кілька веселих дітлахів сидять на лавочці і гойдають ногами. А поруч з ними притулилася згорблена тінь. Вона завжди маячить на тій лавці. Дітлахи переглядаються, сміються, бавляться її чорним лакованим ціпком. Картинку поволі закриває яскраве пташине крило…

«Золотий птах…» — уві сні посміхається Віра.

Величезна пласка тінь птаха відділяється від стелі й опускається прямо на груди, від неї пашить жаром, як від сонця. Приємне тепло перетворюється на пекло.

Віра зблизька бачить брудний, викривлений дзьоб із засохлим на ньому шматком смердючого м’яса. Віра відчуває на грудях важкі лапи, але вони чомусь не ранять її своїми гострими пазурами — адже це не пташині лапи. Із жахом Віра помічає, що у птаха — ніжні жіночі пальці з довгими відполірованими нігтиками. Дві теплі вологі долоні повзуть до шиї, тіло птаха здригається при кожнім порухові, він закидає голову й, ніби у передчутті насолоди, примружує свої порожні білясті очі. Він гортанно клекоче, вібруючи усім своїм хитким тілом. На цей глухий клекіт збігаються інші звірі й оточують ліжко. Віра бачить синю ослицю з жіночим торсом, єхидну з вузькими жовтими очима й роздвоєним язиком, чорну пантеру, чомусь одягнуту в шкіряний заплямований кров’ю фартух, та велетенського пацюка, вкритого слизькою каналізаційною лускою… Всі вони хапаються за краї ліжка й у такт пташиного клекоту починають ритмічно розхитувати його. Долоні птаха ковзають по Віриній шиї, голова гойдається, як маятник. Ковзанка стає дедалі нестерпнішою. Віра судомно хапається за краї ліжка, наштовхуючися руками на пухкі, вологі пазуристі лапи. Ліжко трясеться, крутиться, потворні звірячі пики гигочуть, обмацують тіло, бризкають ядучою слиною. Віра задихається. Її ноги холонуть, терпнуть, хвиля крижаного холоду піднімається до серця. Птах на її грудях розсипається на шматки, його зітліла маленька голова падає Вірі на обличчя. Віра кричить.

Крик проривається крізь сон тяжким хрипінням.

Віра скидається на ліжку і, ще погано розуміючи, що відбувається, механічно змахує з обличчя невидиму потворну пташину голівку й відчуває під долонею струмки холодного поту.

«Усе, усе, я прокинулась…» — умовляє себе Віра.

За вікном — ранок. Крізь щільні портьєри яскраво світиться вузький промінюючи — нереально білий у напівтемряві кімнати, майже неоновий, наповнений броунівським рухом срібного пилу. Віра з полегшенням відкидається на подушку — ніч минула. Тепер — поставити чайник, зібрати в сумку папери, прийняти прохолодний душ. А головне — не думати, не згадувати чергове нічне жахіття. Треба скоріше вирватися на вулицю, на свіже повітря, у незамкнений простір, де вона завжди почувала себе вільною. Віра давно помітила цей парадокс: що більше вона замикається в собі, то нестримніше її тягне в натовп, у центр уваги, у відчайдушність безглуздих спілкувань, аби тільки не лишатися наодинці із собою. Її робота, яка була заснована саме на спілкуванні, іноді геть виснажувала її. «Я не вмію креслити, не можу працювати граблями чи лопатою, не знаю математики, — казала вона. — Я вмію складати докупи слова. І це в мене виходить непогано. Я продаю свої мізки, і, як виявляється, вони чогось варті». Але все частіше вона стомлювалася, і її відвідувала крамольна думка, що писання статей і літературних творів схоже на проституцію. І навіть гірше. Там продають тіло, тут — душу. Останнім часом вона мучилася через необхідність продавати найсокровенніше, формулювати те, що існує лише на межі відчуття. Колишнє захоплення Словом, насолода від цієї гри перетворювалася на огиду: вона вже могла доволі вправно висловлювати те, що бачила навколо, а найважливіше було простим і відвертішим. Як усе з того, що відбувається років до п’ятнадцяти. А можливо, як це було з самою Вірою, набагато раніше.

Потім з трагедії ночей, з вирів засипаних снігом вулиць, від спокуси гострих лез і небезпечних піґулок люди повертаються на здорове світло дня і вже не помічають своєї щохвилинної смерти. А щоб відчути смак — шалено перчать їжу…

Віра вийшла з дому на півтори години раніше, ніж зазвичай, взяла таксівку й швидко доїхала до свого улюбленого скверу — там у невеличкій кав’ярні, що, мабуть, єдина працювала з сьомої години ранку, їй варили смачну каву й приносили свіжі газети, які вона завжди переглядала перед роботою. Віра взагалі любила блукати містом, заходити в його найдальші вулички. Ось і зараз вона одразу відшукала найобідранішу лавчину в старому закутньому сквері, сіла й на цьому острівці посеред суєти вранішнього міста розгорнула свій зашмульганий записник. Іноді, сідаючи тут, вона брала пляшку шампанського. І, відсьорбуючи по ковтку просто з пляшки під осудливими поглядами дідусів і бабусь з онуками та пінчерами, сторінку за сторінкою жадібно перечитувала написане або гарячково занотовувала свої думки. Це вже ставало хворобливою звичкою. Незрозумілий страх гнав її на вулицю. Саме там oбрази й слова не застигали, не присиплялися диванною тишею. А в хаотичному русі вона ніби бачила знайомі обличчя — здебільшого тих, кого давно вже немає на цьому світі. Бувало, вони йшли в одному потоці, на невеликій відстані один від одного — і Віра здригалася від упізнання. Іноді їй здавалося, що ці міфічні перехожі також упізнають її, але оминають, не хочуть мати з нею ніяких справ. «Бійтеся жінок, що блукають вулицями», — вичитала вона в якомусь індійському трактаті. Віра була однією з таких жінок. На самоті вона відчувала полегшення, не затруювалася людськими історіями, а можливості пересування в часі і просторі здавалися їй безмежними. Вона хотіла пробитися крізь щільне скло пам’яті, що розділяло її життя на дві частини: Віра велика нічого не знала про Віру маленьку…

За цим безжальним склом маячив лише один образ, збережений у пам’яті: сусідська дівчинка Саламандра. Її тінь супроводжувала Віру скрізь. Особливо любила завітати в цю невеличку кав’яреньку під парасолькою на гребені старовинної вулиці. Перепочивши на лаві, Віра попрямувала туди, сіла за столик, примружила очі, й одразу перед нею з’явилася Саламандра.

Підійшла й мовчки сіла поруч. Була така, якою могла б бути саме зараз — через двадцять років: густе руде волосся, в якому колись ламалися найміцніші гребінці, сукня з фіолетовим полиском, чорні окуляри, під якими — справжні відьомські зелені очі. Віра вже знала: якщо довго дивитиметься на витончений силует колишньої подруги, він втратить обриси, і Саламандра полетить, розчиниться у повітрі, лишивши по собі тьмяний таємничий запах священної квітки шафалі, яку ніхто ніколи не зірве.

Листи від Саламандри — це єдине, що збереглося від життя Віри маленької. Вони лежали у старій картонній коробці разом з іншим Віриним «спадком».

Сусідська дівчинка, старша за Віру на п’ять років, була для неї ідеалом. Відлюдькувата і нерішуча маленька Віра випросила ці знаки уваги, вислужила довгими днями дитячого обожнювання, вистежування й споглядання. Того літа, коли сусідська красуня нарешті звернула не неї увагу, літа, далекого й закрученого, як вхід у мушлю, Саламандра писала:

«Привіт тобі, Мале! Завтра мені — сімнадцять. А все навкруг здається мені марним і несуттєвим. Задоволення і спокій приносять лише мої фантазії, у яких ще можна жити. Наприклад (ти тільки уяви!), ми зустрічаємося з тобою в Ротонді. І ти — «мадемуазель Мале». Звучить, чи не так? За столиком, де колись сидів старий Хем, ти малюєш свої божевільно неправильні картинки — а вони ж у тебе таки класні (чому я не казала цього раніше?), а я… з виглядом старої дами застерігаю тебе від марихуани й кавалерів. Ти маєш знати — ти справжній янгол. Тут — море. І нічого, крім білого піску, — жодної мушлі, жодного камінця чи скалки, об яку можна було б поранити ногу і побачити власну кров, аби зрозуміти, що живу. Я мрію повернутися до нашого міста, до двору і побачити твої крильця у вікні на першому поверсі. До зустрічі, мадемуазель Мале! Не рости більше!»

Сотні разів перечитуючи ці листи, Віра ніби входила у теплі хвилі, що їх котить час, її охоплювала ніжність до цього круглого напівдитячого почерку.

Читаючи, вона не дихала — і ця щохвилинна задуха скидалася на ковтки спирту, що забиває горло й тамує біль.

Мати була проти її дружби з Саламандрою. Вона розповідала, що колись ця дівчинка стрибнула з вікна, прив’язавши до рук шматки фанери на кшталт крил.

А її батько, казала вона, загинув на якійсь «чужій війні», а мати — п’є горілку і, можливо, саме тому донька її увесь час хворіє на серце. А увесь дім у них завалений книжками, і в квартирі важко дихати від пилюги. Коли Вірі був один рік, казала мати, ця дівчинка лякала її, зненацька заглядаючи в колиску, яку іноді їй доручала Вірина мати. І Віра заходилася плачем.

Віра цього не пам’ятала. Їхні шляхи не перетиналися доти, доки дівчинка в очах захопленої маленької Віри не перетворилася на казкову Саламандру, а сама Віра не почала занадто рано цікавитися Кортасаром та Павичем.

«Мале, — писала Саламандра. — Усе, що пишу, — для тебе. Ближче у мене нікого немає. Гнітить тиша, і я постійно змушена прислухатися до стукоту власного серця. Зараз у нас — «мертва година» (уяви собі!), так це називається. Зворушливо, чи не так? Ха! Санаторій і є санаторій! Тільки, гадаю, цього разу мені не вибратись звідси. Прикро, не побачу, якою ти станеш років за десять! Скільки усього зміниться у твоєму житті… Але знаю напевно, що й ти ніколи не забудеш той вечір, коли ми вперше сиділи в тебе і їли смажене м’ясо. Пам’ятаєш? Ти тоді лишилася вдома сама. Я й зараз не можу згадати, чому саме вирішила зайти до тебе — ти ж була для мене зовсім маленька й нецікава.

Ти відчинила двері — я побачила, яка ти бліда, а точніше — напівзелена, зі скуйовдженим волоссям, яке саме зараз зрізала великими іржавими ножицями. Я одразу здогадалася: Мале переживає своє перше кохання, яке, звичайно ж, має бути нещасливим. Через що ж іще дурне дитя може різати волосся і бути такою зеленою?! Ти впустила мене, і руки твої тремтіли.

Звідки ж мені було знати, що ти давно спостерігаєш за мною? Ти підпалила материну цигарку і з дорослим виглядом почала кумедно дмухати в неї, ніби надувала повітряну кульку. Ти хотіла бути дорослішою. Ти хотіла померти. І… їсти. І тоді — пам’ятаєш, Мале, ми насмажили м’яса і накрили скатертиною табурет навпроти вікна вашої однокімнатної квартирки. Ми відлили з материної пляшки, що стояла в серванті, білого вермуту й обережно долили туди води. Ми їли м’ясо і вчилися палити — і я вперше побачила тебе, Мале, і подумала: «Такі довго не живуть…»

«Я хочу, щоб ти ніколи не дізналася, чим закінчується велика любов, — писала Саламандра. — Нехай у тебе вона буде середньою і ніколи не сягає тієї висоти, яку дає людям почуття обов’язку. Середнє тягнеться, як горизонт над морем. А висока приречена на страшну й брутальну смерть. Вона завжди падає за законом бутерброда… З тебе виросте незвичайна жінка — я відчуваю це, адже моє життя так щільно сконцентроване, що я не маю часу на порожні балачки.

Тільки зараз ти — Попелюшка, донька двірнички. Але це усе минеться. Тільки не стань такою, як ті дурнуваті лолітки з сьомого під’їзду, — це мерці, непотріб, який має змогу хіба начепити на себе діаманти та з ніг до голови облитися французькими парфумами… Ми з тобою — з іншого виміру, пам’ятай це».

«Сьогодні дощ, — писала Саламандра. — Третій день мене готують до операції. Не хочу засмучувати тебе подробицями.

Але зізнаюсь тільки тобі — я не вірю в успіх. Моє серце зламалося ще під час мого народження. Дописую на другий день. До операції не більше години…

Мале, ти моя велика любов — ніколи не думала, що закохаюсь у дівчисько».

Цей останній лист надійшов саме тоді, коли тіло Саламандри привезли додому. Вона лежала посеред найбільшої кімнати — і її старша сестра чи тітка при всіх підфарбовувала її бліді вуста. Після ритуалу споглядання всі сусіди спустились у двір і чекали виносу труни там. У кімнаті лишилася лише Віра й шестеро чоловіків. Віра знала, що Саламандрі соромно лежати отак перед ними, соромно бути німою серед тих, хто може рухатися й розмовляти, їй дуже кортить скинути з лоба паперову стрічку з молитвою й весело посміхнутись і показати усім язика. «Ще потерпи трохи, — говорила Віра до неї. — Я з тобою. Я тут. Я охоронятиму тебе». Чоловіки понесли Саламандру сходами і при кожному кроці вона похитувала головою, а паперова стрічка сповзала їй на очі. Коли чоловіки зупинилися перепочити на другому поверсі, з дверей квартири раптом висунулася сусідка і запитала по діловому: «А на дорогу дали? Треба обов’язково дати мерцю «на дорогу» — хоч копійку.

Це для Петра, щоб райські ворота відчинив!» І Віра запхнула в рукав мертвої Саламандри свого гаманця:

«Нехай відчиняться перед тобою усі ворота, Саламандро!» Їй кортіло покласти до труни всі свої прикраси, які вони разом так любили приміряти, всі морські камінці і мушлі, олівець, блокнот, збірку Пастернака, пачку цигарок. Їй кортіло покласти на ці бліді й холодні руки свою голову… Але поруч були люди, і Віра була на самоті з Саламандрою лише ці чотири прольоти між поверхами. Їй було так добре шепотіти подрузі: «Нічого, я з тобою, я з тобою…» І Саламандра була спокійна. Зовсім спокійна.

День другий

— Пані Віро, Володимире, до буфету завезли трюфелі у вакуумній упаковці! — повідомила Аліна, заглядаючи наступного ранку до приймальні.

Вовик одразу ж дістав зі свого дипломата смугастий пластиковий пакет і з виразом мовчазного запитання подивився на Віру.

— Звичайно ж, ідіть! — сказала вона. — А я тим часом піду вип’ю кави.

По дорозі в кафе башту вона зайшла до відділу промисловости і запросила з собою знайому — колишню однокурсницю Люсю. В кав’ярні зранку юрмилося багато народу. Вранішня кава на роботі вважалася священним ритуалом. Кав’ярня нагадувала кают компанію пароплава: напівтемрява, дерев’яні стіни і маленькі столики на дві персони, за круглими вікнами ілюмінаторами плавали хмари. Жінки сіли в куток. Люся раз у раз стурбовано поглядала на двері — хоч би її шеф не припхався, бо у Люсі якраз була здача чотиристорінкового «вісника».

— Як тобі працюється? — запитала Люся.

— Поки що важко сказати, — відповіла Віра, розминаючи в тонких пальцях довгу цигарку.

— Я вашого відділу, відверто кажучи, не люблю.

Вони завжди тримаються якось осібно, — сказала Люся. — Щоправда, кажуть, що у вас там найвищі оклади. У Ліліани ніби особисті зв’язки з олігархом.

— А ти щось можеш сказати про моїх дамочок? Усі вони здаються мені трохи дивними…

— По моєму, вони просто закомплексовані, як усі «блатовики». Адже Лілі кожну з них звідкись витягла.

Професійної освіти їм не вистачає…

— Он як…

— Звичайно ж, у наш час це не має великого значення. Взагалі, цей відділ створювався «під Лілі». А вже вона зібрала свою команду. Можу розповісти те, що знаю. Хоча за достеменність інформації не відповідаю — люди різне кажуть… Аліна колись працювала у видавництві. Для Лілі вона — ніщо, можна сказати, тінь. Кажуть, що шлюб у неї — «за разрахунком», і досить невдалий: мати сама підшукала їй якогось телепня, аби донька не згулялася. Але вона цим не переймається. Здається, у неї багато інших розваг. Я колись сама бачила, як вона сідала в авто якогось немолодого джентльмена. Нездара. Заріна теж працює тут недавно, здається, вона раніше мешкала у передмісті.

За фахом — психолог. Намагається виглядати, як справжня леді, а насправді — у всьому мавпує Ліліану.

Тільки-но подивись на її сукні й зачіску — маленька копія начальниці! Ха-ха! Найцікавіший екземпляр — Ярослава. За нею бігали по черзі всі наші мужики. А потім вирішили, що вона лесбіянка — їй усі байдужі.

Вовик — типова секретутка. Здається, вони вчотирьох товаришують, хоча й старанно це приховують. Одне слово, не відділ, а королівство Марґарити Наварської.

— А Ліліана?

— Лілі — з тих, хто йтиме по головах. І таке було не раз. Ти ще відчуєш це на своїй шкірі. Особисто я її не люблю. Хоча це моє суто суб’єктивне враження, не лякайся. О, забула, у них ще була одна — Ольга. Але вона зараз у психушці. Тепер її колишній чоловік — чоловік Ліліани. Лілі так старалася втішити його, стала другом сім’ї. Вони разом відвідували Ольгу. А тепер, здається, хотіли б, щоб вона ніколи не вийшла з лікарні. Продовжують її відвідувати. Отакий своє рідний альтруїзм. На жаль, більше нічого не можу до дати. Тримайся. Може, перейдеш згодом до іншого відділу.

Жінки допили каву і допалили цигарки. Треба було повертатися до роботи.

Коли Віра прийшла на своє місце, побачила, що у неї на столі лежить великий жовтий помаранч…

* * *

Смак і запах першого новорічного помаранчу — гіркувато-солодкий, незвичайний, «заморський» — колись вразив її, п’ятирічну, став символом родинного свята і дому, якого в неї майже ніколи не було. Віра пам’ятала себе лише з п’яти до тринадцяти років, потім починалося глухе темне провалля. Жоден промінець світла не сягав його дна. Часом Вірі здавалося, що вона існує на межі мовчання і крику, коли жорсткий смоляний згусток стоїть у горлі і поволі — залежно від життєвих ситуацій — просувається то донизу (і тоді починаються виразкові болі), то догори, наповнюючи голову вогнем неприборканих сліз. Клятий чужий подарунок лежав на столі і виблискував своїм круглим лукавим боком, викликаючи забуті почуття. «Треба лікувати нерви!» — подумала вона. Успішна й доволі самовпевнена на людях, Віра жила насправді так, ніби з неї, як з того помаранча, хтось тоненьким і підступ ним лезом зрізав шкіру. Вона старанно приховувала своє шалене збудження від найменшого доброго слова і була готова майже по собачому служити кожному, хто погладить по голові. Так почуваються сироти й вихованці дитячих будинків. І Віра намагалася позбутися цього комплексу.

Зрештою, вона багато чого досягла, не маючи за своєю спиною надійного тилу. За десять років вона кілька разів бувала за кордоном і скрізь почувалася своєю — саме так, як «пророкувала» Саламандра.

З усіх міст Європи найбільше їй сподобалося маленьке німецьке містечко Гарц. Вона ретельно збирала свої спогади про мандри, адже інших у неї не було. І, знаючи цю ваду, вона, як у мушлю, ховалась у спогади недавнього минулого, збираючи їх по краплині і занотовуючи у великий записник. Вона боялася розгубити й їх. Але вони випливали з пам’яті коли заманеться, від’єднуючи мозок від реальности, вводили Віру в транс. З часом вона помічала, що нездатна керувати своїми почуттями. От і зараз, дивлячись на золотавий бік плоду, вона ніби марила наяву. Перед її очима постав саме Гарц. Пряничне й цукрове, це містечко навіть улітку мало запах різдвяного яблучного пирога. А головне — потрапивши туди вперше, Віра відчула, що з нею починається «дежа вю»: кожен будинок, кожна вуличка була їй знайома. Колись у студентській бібліотеці їй потрапив до рук фото альбом зі знімками старовинних вулиць світу. Там вона й натрапила на знімок майже лялькового майданчика якогось німецького передмістя з крихітними будиночками, з фігурками чоловіків у фраках та циліндрах та жінок у довгих спідницях, з білими парасольками й квітами у високих зачісках. На даґеротипі — праворуч від крамниці ласощів, навпроти міського фонтану у вигляді голого хлопчика Ганса з гусаком — вона одразу «упізнала» вікно будинку, в якому народилася, виросла і тихо померла в оточенні дітей та онуків. Потім такі ж самі будинки вона «впізнавала» на даґеротипах інших міст.

Багато років потому, під час свого першого закордонного відрядження, Віра у Гарці потрапила на той самий пряничний майданчик. На ньому майже все збереглось у тому ж вигляді.

За своєю хворобливою звичкою губитися, відставати й блукати Віра непомітно відбилася від галасливої юрби екскурсантів, що прямувала до ринку дешевого одягу «з других рук». Вона пройшла повз крамничку ласощів, привіталася з трьохсотрічним Гансом, що тримав у руках обскубаного дощами гусака. Від майданчика бруківкою вузької вулиці вона вийшла до гаю. За його пагорбами виблискував шпиль старовинного замку. Перебуваючи тут уперше, вона знала, куди йти, і не дивувалася цьому. Віра знала й те, що так само зорієнтується у будь якому місті, і зовсім не замислювалася — чому? Одного разу у напівзруйнованому караїмському селищі музеї, сто ячи біля глиняної амфори, в якій пісок іще зберігав запах виноградного вина, вона почула пісню мовою мертвих, сміх жінок, брязкіт кованого намиста, перегук сусідів і запах плову, заправленого гострим перцем та мигдалем…

У Гарці Віра вперше вдихнула повітря свободи — воно мало запах дорогих цигарок і доброго, старовинної марки, пива. Віра піднімалася звивистою стеж кою до замку, відсьорбуючи з череватої темно зеленої пляшки напій свободи. А низом, охайною стежкою, йшли екскурсанти, і таблички вказівники не давали їм збитися з напрямку. Віра знала усі картини, усе розташування кімнат в цьому замку Валейведерів, бачила усі старовинні й потріскані лютні на бляклих килимах, могла переказати пасторальні сюжети гобеленів. Саме тому вона й не увійшла тоді досередини, а сіла зі своїм пивом біля підніжжя маєтку, ревниво споглядаючи, як туристи фотографують те, що належить тільки їй… Вона заплющувала очі і просто грілася на сонечку, і мрії несли її далі — в пурпурово чорну Іспанію, під дощові куртини Альбіону, на набережну Венеції. Внизу, за охайним прорідженим переліском, купчився кишеньковий Гарц — її перший свідомий спогад…

— Пані Віро, ви просили нагадати, що через півгодини маєте їхати на інтерв’ю, — відірвав її від думок голос Володимира. — Півгодини минуло… і… ви розчавили помаранч… Дівчата хотіли вас пригостити… Дати вам рушника?

«Що це зі мною? — зупинила себе Віра, із подивом роздивляючися свою руку, яка досі стискала соковитий плід. Крізь пальці на стіл текла рідина. — Мені нічого ні від кого не потрібно! Треба зробити зауваження…»

ДРУГИЙ ЛІРИЧНИЙ ВІДСТУП

Я ще раз оглянула плоди своєї праці. Попереду була тяжка і неприємна робота. Відтягуючи час, я подумала: може, є ще якийсь вихід? Винести тіло вночі до баґажника, довезти до річки й вкинути туди? Але тіло було надто важким. Сама я не впораюсь.

І раптом мені на думку спав недописаний роман Діккенса… Там якийсь злодій засипає труп вапном, він розкладається, перетворюється на порох… Порох можна змести на купки й винести поволі у невеликих поліетиленових пакетах. Але як позбутися запаху?

Мій погляд упав на зіпсований холодильник. Ідея! Ще з годину я витратила на те, щоб пересунути тіло в куток, а на середину витягла холодильник і обережно, щоб не було зайвих звуків, поклала його горизонтально.

Холодильник був великий, як ванна. Я повитягала з нього усі зайві перегородки. Тепер він нагадував залізний саркофаг. Я з великим зусиллям підтягла тіло до борту холодильника і перевалила його всередину. Спробувала закрити дверцята. Вони ідеально зачинялися. Я зраділа цій вигадці, подумки похвалила свій винахід. За два три дні я роздобуду кілька відер вапна. Залишиться тільки чекати, а потім… Ніхто ні в чому не запідозрить гарну жінку, що виходить з дому з веселенькими кольоровими пакетами. Це нікого не обходить!

ЧАСТИНА ДРУГА

Кінець травня 1980-го року видався спекотним. Навчальний рік завершився, але майже всі діти ще тинялися у місті. Двір в одному з престижних районів, який у народі називали «царське село», нагадував колодязь.

Мама суворо забороняла Аліні виходити на вулицю, доки вона не повернеться з роботи. Дівчинка слухняно обіцяла їй не гуляти і робила вигляд, що читає «Робінзона Крузо». Але, щойно мати сідала в своє авто і вирулювала з арки, Аліна одягала на шию мотузку з ключем і вискакувала на подвір’я. На вулицю її тягло маґнітом — тільки там вона почувалася вільною. У свої десять років вона засвоїла головне правило: для того, щоб робити все, що хочеш, треба брехати. Вона була досить кмітлива дівчинка, а особливі стосунки батьків навчили її не боятися викривлених люстерок. На перший погляд, це була зразкова родина. Аліну особливо тішило, коли на людях мама називала батька «мій пусік», а він її — «серденько моє». Гостей у них завжди приймали радо. «Так треба для справи», — любив повторювати батько. Мама накривала стіл за всіма правилами етикету: з безліччю ножів та виделок — окремо для риби й для м’яса, з цілою батареєю фужерів та серветками, вправленими у перламутрові кільця. На цих вечорах Аліна, ставши на стілець, декламувала дзвінкі патріотичні віршики та грала на фортепіані полонез Огінського. Спочатку їй було гидко і соромно. Але з часом вона почала знаходити в цих збіговиськах свій кайф: вони перетворилися для неї на захоплюючу гру. Адже тільки вона знала, чим закінчиться ця показова вистава. Щойно за масними дядьками й тітками зачинялися двері, захмелілий батько казав у зачинені двері: «Козззззли!» Він так гостро і смачно вимовляв це слово, що Аліна починала голосно реготати. Мама відсилала її в ліжко, але дівчинка нашорошувала вуха і, тішачись, підслуховувала, як батьки обговорюють і «тупорилого Сан Санича», і його драглисту дружину — «стару стерву», і всіх інших. Одне з одним вони також не церемонилися. «Пусік» перетворювався на «лисого придурка», а «серденько» ставало «пустоголовою ідіоткою».

Коли Аліна якось спробувала так само назвати матір, отримала від неї ляпаса. Вона страшенно образилась і вирішила, що більше жодна сила не змусить її виступати перед гостями. Але така сила знайшлася: після невдалих умовлянь батьки почали їй платити за кожен виступ по карбованцю. Відтоді Аліна стала справжньою актрисою і навіть із нетерпінням чекала на чергову вечірку. На вулиці вона розслаблялася. Зі слухняної, ввічливої пай дівчинки перетворювалася на цинічну облудницю. Вона замикала двері, вішала мотузок з ключем на шию і йшла туди, де можна було на повен голос оповідати сороміцькі анекдоти, підслухані у дорослих.

Побачивши її на подвір’ї, до неї сходилась уся компанія. Друзів було четверо. Найстаршій, Славці, виповнилося одинадцять. Аліна вважала її найзагадковішою. Славця вже фарбувала вії дефіцитною «ланкомівською» тушшю і чорним олівцем наводила родимку на щоці. Висока, тоненька і гнучка, вона завжди могла вигадати найцікавішу гру. Наприклад,

«в хлопця та дівчину» або «в ґестапо». Ці ігри завжди були захоплюючими, з присмаком чогось недозволеного, а тому — привабливого.

«Хлопець», як правило, затискав бідну самотню «дівчину» в під’їзді і намагався її «зґвалтувати», а в «ґестапо» «есесівці» рафіновано знущалися з «ув’язнених», роздягаючи їх до трусів чи змушуючи з’їсти три живих мурахи… Алінина мама казала, що мати Славки і сама Славка — «повії», та забороняла своєму «янголяткові» навіть близько підходити до їхньої квартири.

Вірним пажем Славки був худорлявий, блакитноокий Вовик. Вовик мешкав на першому поверсі будинку разом із бабусею. Сусіди казали, що його мати покинула родину, а батько, колишній картяр, повісився «на зоні». Вовик був дуже охайним і тихим хлопчиком. Він переїхав до бабусі, коли йому виповнилося п’ять років, а коли та вперше випустила його погуляти у двір, діти спочатку подумали, що він — дівчинка. У маленького Вовика волосся густими хвилями спускалося на плечі, а широкі шорти в дрібну квіточку нагадували спідницю. Через п’ять років Славка перша назвала Вовика «педиком», і це прізвисько приліпилося до нього. Вовка-педик не розумів до кінця змісту свого дворового імені, але дівчата його не ображали, а слово «педик» з їхніх вуст звучало навіть лагідно. Дівчата любили зав’язувати йому стрічки, а іноді тішилися тим, що перевдягали його у свої сукні.

Значення прізвиська розтлумачила друзям Рінка. Її батьки були лікарями і з раннього дитинства намагалися відкрито говорити з донькою на всі теми.

Рінка «медичка» у свої десять знала, від чого народ жуються діти і як саме це відбувається, чим хлопчики відрізняються від дівчаток та ще багато чого цікавого.

Батько навіть брав її з собою в анатомічку. Рінка медичка відрізнялася від усіх. Їй дозволяли дивитися дорослі фільми і не примушували лягати спати рівно о дев’ятій. Вона вміла захоплююче розповідати різні цікаві історії і під час гри «в ґестапо» демонструвала «больові точки», на які треба натискати.

Спекотного ранку всі четверо зібралися на своєму улюбленому місці — на лавочці посеред двору — і думали, чим би їм зайнятися сьогодні.

— У третьому під’їзді — нова дівчинка! — сказала Славка. — Вчора я її бачила — така фіфа!

— Познайомимося? — запитала Аліна.

— А може, вона з тих, з «маминих ціпок»? — знизала плечима Рінка.

— Вона гарненька… — сказав Вовик. — Білявка з довгим волоссям. У неї шорти з мереживом… Я таких ні в кого не бачив.

— А давайте — хто далі плюне! — запропонувала Рінка-медичка.

Вони не встигли розпочати змагання, як у двір вийшла нова дівчинка. Вона упевнено пройшла у бік лавки і мовчки сіла на самий край, ґраційно схрестивши засмаглі ніжки. Знайомитися з нею не квапились.

— Хочете подивитись порнушку? — раптом сказало дівча.

— А що це таке? — майже в один голос вигукнули всі.

— Це такі заборонені фільми. За них платити треба, але в батька є «відик» — я дивлюся, коли його немає вдома. Якщо хочете, збирайте по карбованцю — я вам покажу…

Гроші були тільки в Аліни — зароблені чесною працею на батьківських вечірках. Їй було шкода розлучатися з чотирма карбованцями, але невідоме слово «порнушка» вабило, і вона заплатила дівчинці призначену ціну. Всі п’ятеро вирушили до квартири нової знайомої. Такого помешкання Аліна не бачила ні в кого: шпалери в кімнатах були під колір меблів, скрізь — пухнасті килими, дзеркала, запах дорогих парфумів, та ще й назустріч вискочив крихітний абрикосовий пудель… Дівчинка провела усіх до зали, поставила касету. М’яко загув апарат з дивною назвою «відик». Що було потім, Аліна пам’ятала погано. Їй було соромно перед іншими за свою слабкість, але після півгодинного перегляду вона ледь добігла до туалетної кімнати і зблювала прямо в рожеву мушлю унітазу…

Потім вони не раз збиралися на тій квартирі, й Аліну більше не нудило.

Так у життя веселої компанії з «царського села» увійшла ще одна товаришка з дивним іменем — Ліліана…

* * *

Маленька Віра мріяла бути балериною. Вона зачинялась у своїй кімнаті, вмикала старенький програвач, одягала пишну спідницю з марлі, що лишилася з дитячих новорічних ранків, і під платівку Поля Моріа виробляла різні «па». Їй здавалося, що часом вона танцює не гірше від професійних балерин, яких бачила у театрі чи по телевізору. Мама з дитинства привчила її до театру. Іноді їй ввижалися дивні речі.

От, наприклад, сидить вона на виставі «Сплячої красуні», і раптом виходить конферансьє й оголошує:

«Шановна публіко! Просимо нас вибачити, але балет відміняється. Головна балерина захворіла і не зможе сьогодні танцювати. Чи є хтось у залі, хто знає партію Сплячої красуні і зміг би замінити її?» Зал розгублюється і гуде, мов розбурхане море. I тут з найдальшого кутка лунає дзвінкий Віроччин голос: «Я станцюю!» «Йди-но сюди, дівчинко, — лагідно каже конферансьє, - ти справді можеш виручити нас?»

«Звичайно!» — сміливо відповідає Віра. На неї одягають білопінну пачку. І вона танцює…

А всі довколо дивуються: «О, який талант! Яке диво! Ця дівчинка врятувала виставу. Вона справжня балерина. Зарахуйте до театру без усяких іспитів».

Мама плаче на верхньому ярусі. Віру завалюють букетами. Їй так весело, так добре. І тільки трохи ниють пальці на ногах від незвички до пуантів. Ці фантазії були такі реальні, що після них Віра довго не могла прийти до тями і збагнути, чому замість оплесків вона чує, як у ванній ллється вода, а запах квітів змінюється на задушливий кухонний чад…

Іноді Вірі ввижалося й інше. Вона уявляла, що вона — Саманта Сміт, леґендарна дівчинка, що написала листа радянському політику та американському президенту проти ядерної війни. І відтепер це вона літає світом у дивовижній блакитній сукні, і всі впізнають її і зустрічають, як маленьку принцесу. Віра теж писала листи — політикам, акторам, спортсменам, і навіть одного разу звернулася до директора німецької фабрики іграшок з проханням надіслати їй таку ж ляльку, яку привезли дівчинці з десятого поверху…

Відповідей вона ніколи не отримувала. І вирішила, що це, мабуть, тому, що її мама — двірничка. Вони жили в центрі міста, у престижному районі, але Віру пригнічувала мамина робота. У двір з’їжджалися авта, з них виходили охайні хлопчики й дівчатка, прямували до своїх квартир, виходили гуляти зі своїми собаками, виносили імпортних ляльок, виводили блискучі новенькі велосипеди. У Віри нічого того не було. Вона взагалі любила сидіти вдома, багато читала і мріяла, що колись настануть зовсім інші часи. І всі, нарешті, помітять її. І в один голос вигукнуть: «О, який талант!

Вона врятувала виставу — вона врятує світ!»

Вірі було тринадцять, коли її справді помітили.

«Яка красуня ця донька двірнички! — сказала одна сусідка. — Прикро, що так погано вдягається». І ввечері принесла її матері цілий мішок свого старого одягу. У той вечір мама плакала і розповіла Вірі, що вона закінчила філософський факультет престижного вузу, але за фахом працювала лише три роки, потім народилася Віра, з її батьком стосунки не склалися і мати пішла з його квартири, гордо грюкнувши дверима, і лишилась майже на вулиці. Двірничкою вона пішла працювати для того, щоб був свій куток, та ще й у центрі міста. Відробляти двокімнатну квартиру на першому поверсі треба ще десять років. «Навіщо ти мене народила? — кричала їй Віра. — Дуже приємно мені бути донькою двірнички!»

З того вечора мати вирішила взяти у життя реванш.

І почати з Віриної освіти. У будинку навпроти жила стара напівфранцуженка Алоїза Абелівна. Про неї казали, що вона — з родини «репресованих». Іноді мати мила у неї вікна і витрушувала старі, але, як казала Алоїза Абелівна, дуже цінні ґобелени. Мати підрядилася прибирати у неї щодня, по вихідних прала й прасувала, а вечорами виводила Абелівну на вечірню прогулянку. І все це за те, що тричі на тиждень старенька займалася з Вірою французькою та англійською мовами.

Коли Віра вперше переступила поріг Алоїзиної квартири, у неї перехопило подих. Таке вона бачила лише у музеї! Це була не квартира — це була старовинна скринька. Цю назву для свого помешкання при думала сама Алоїза, так і казала — «моя скринька».

Чого там тільки не було! Маленькій Вірі здалося, що вона, як Мауґлі, потрапила до мертвого міста з його дорогоцінними скарбами. Вікна в квартирі були завжди завішені важкими портьєрами з якимось індійським візерунком, і в напівтемряві тьмяно мерехтіли металеві або мармурові (Віра вважала — золоті, діамантові, смарагдові) статуетки. Скрізь ви сіли ткані килимки з пасторальними сюжетами та чиїсь портрети, що заглядали Вірі прямо в очі, хоч би де вона стояла. Сама Алоїза зустріла її у важкому, як середньовічна сукня, халаті, розшитому золотою ниткою. Віра задихнулася від незвичного пряного запаху сандалових паличок, що тліли в кімнаті. Від мами Віра знала, що Алоїза Абелівна була дружиною відомого дипломата, який довгий час працював у східних країнах. Дипломат давно помер, а Алоїза витрачає зароблені ним гроші. Крім того, вона реґулярно отримує посилки від сина та доньки, що живуть у Франції та Ірані.

Навчання давалося Вірі легко. Вона з нетерпінням чекала часу, коли переступить поріг «скриньки», зручно вмоститься у старовинному кріслі навпроти дивовижного смугастого сфінкса — Алоїзи Абелівни — і та своїм рипучим голосом розпочне урок. Це були уроки не тільки мови — то були уроки життя. Іноді Абелівна так захоплювалася, що її розповідь про артиклі та наголоси перетворювалася на лекції з географії, історії та правил світського етикету. Майже всі уроки закінчувалися розповідями про численні любовні пригоди молодої красуні Алоїзи при дворі іранського шаха. Віра засиджувалась у старенької до ночі.

— І тоді він сказав: або ти негайно їдеш зі мною, або ось із цього персня я дістаю отруту і ми вип’єм її разом! — розповідала Алоїза, і у Віри від захвату паморочилося у голові. Вона вже знала, ким буде у цьому житті. Вона вже чула запах мандрів, шелест шовків, дзвін та шурхіт прикрас.

— Ти виростеш красунею, — не раз пророкувала стара. — Це видно вже зараз. Тільки не фарбуй своє волосся і не роби з себе те, що вважається стильним серед простолюду. Ти схожа на Мату Харі.

І вона показувала Вірі велику теку зі старовинними фотографіями та репродукціями. На одній із них Віра справді побачила себе… Так, вона буде саме такою — стрункою, смаглявою, принадною, їй писатимуть листи найвідоміші чоловіки світу.

Одного разу Алоїза сказала, що донька кличе її до себе і, мабуть, їй треба серйозно про це подумати. Адже тут у неї нема жодної близької душі, а там, у Франції — троє онуків.

— Якщо я наважусь і поїду, — сказала стара, — можливо, пропишу тебе у цій квартирі. Ти хороша і розумна дівчинка. Ти заслуговуєш на кращу долю. Я колись сама була такою — дикункою, що приховувала своє походження та офірувала своєю гідністю заради шматка хліба. Я знаю, що таке важка праця за пару капронових панчіх…

Йдучи до Абелівни, Віра завжди зривала у дворі якусь квітку. Навесні це були жовті кульбабки, пізніше — бузок. Це дуже розчулювало стару. Якось у день народження Віри вона з таємничим і врочистим виглядом дістала інкрустовану сріблом скриньку, відімкнула її, і Віра побачила купу дорогоцінностей — обручки, ланцюжки, кольє. Абелівна вибрала найтоншу каблучку і одягла Вірі на палець. «Тільки не від давай матері!» — попередила вона. Вірину матір Абелівна сприймала лише як служницю і всіляко експлуатувала. Прибирати в «скриньці», та ще й так, щоб, не дай Боже, не зсунути безліч статуеток, коробочок та ваз зі своїх місць, було справою непростою.

А щоденні вечірні прогулянки зі старою після робочого дня з безкінечним жонґлюванням мітлами, ганчірками, відрами та граблями здавалися просто тортурами. Але Вірина мати була задоволена, що навчання доньки обходиться їй усе ж таки дешевше, ніж будь які курси.

— Тамаро, — сказала їй якось сусідка (та сама, що приносила речі для Віри). — Твоя мала дуже вилюдніла. Я на ній навіть бачила обручку. До речі, це справжній діамант чи підробка?

— Та який там діамант, — відповіла Тамара. — Це Абелівна їй якусь свою дрібничку подарувала.

— Ну, скажу тобі, в Абелівни дрібничок немає — не така вона жінка, щоб у неї були дрібнички. Можеш бути певна — це діамант. І, мабуть, дуже коштовний.

— Може бути й так, — погодилася двірничка, — Віра казала, що у неї в скриньці повно усяких прикрас.

Сидить стара на золоті і з золота їсть… Скоро збирається до доньки у Францію. Одним усе — іншим нічого.

Розмова відбувалась у дворі. Біля цікавої сусідки стояла її ангелоподібна дівчинка, яка увесь час намагалася випручатися з материної руки.

— Ну гаразд, підемо, а то вже запізнюємося на музику, — сказала сусідка і повела доньку до свого темно вишневого «жигуля». Авто від’їхало. Тамара дивилася йому услід, повторюючи: «Одним — усе, а іншим нічого…»

* * *

Того дня Віра затрималась у школі, адже серед шостих класів проводились літні спортивні змагання.

Вона прибігла додому, швиденько, не знімаючи спортивної форми, поїла просто з пательні холодні котлети, написала мамі записку: «Мамо, я пішла до Абелівни! Буду о дев’ятій» — і, розплівши коси (вона ненавиділа всілякі стрічки й заколки у волоссі), помчала в будинок навпроти.

Вона бігла так швидко, що у неї розв’язалася шнурівка на старенькому черевичку. Забігши в під’їзд, Віра присіла, зав’язуючи шнурки. У напівтемряві її ледь не збила зграйка дітлахів, що весело збігала вниз.

Від дівчаток повіяло дорогими парфумами. «От сноби!» — подумала Віра. Цих дітей вона бачила щодня у дворі. Це були діти з іншого виміру. Дівчата — схожі одна на одну, як горіхові зернятка, — охайні, тендітні, у коротюсіньких модних спідничках, із золотими сережками та ланцюжками. Віра ніколи не підходила до них близько, не знайомилась, але про себе називала сусідок «лолітками». Одна з лоліток налетіла на скоцюрблену над черевичком Віру, перечепилась і ледь не впала. «Сссука!» — ніби просвистіла вона, і Віру пронизав її гострий металевий погляд, що ніяк не в’язався з ніжним мереживом на її білих джинсових шортах спідничці. Віра нічого не встигла відповісти, як компанія вискочила у двір.

Віра піднялась на сьомий поверх. Її здивувало, що двері у квартиру Алоїзи Абелівни були прочинені.

Такого не було жодного разу. Віра погукала у щілину, але їй ніхто не відповів. Віра штовхнула двері і зайшла у напівтемний коридор. Її зустрів знайомий запах сандалових свічок та індійського чаю. «Алоїзо Абелівно! Це я!» — знов гукнула Віра. У відповідь ледь тренькнув великий бронзовий годинник. У своєму улюбленому кріслі вона побачила стару… Спочатку Вірі здалося, що Абелівна одягла на голову якусь чудернацьку пурпурову чалму і, низько схилившися, просто задрімала в очікуванні учениці. Придивившись уважно, Віра з жахом зрозуміла, що червона чалма була головою Алоїзи Абелівни, але головою розтрощеною, розколотою майже навпіл. У пістряві й різнобарв’ї «скриньки» не одразу помітилися плями крови.

А вони були скрізь — на теракотового кольору шпалерах, на смугастому оксамитовому халаті, на килимі біля крісла. На підлозі валялася порожня дерев’яна скринька з металевими візерунками по краях…

Вірі здалося, що вона кричить. Але голос кудись зник. Хапаючись за стіни, щоб не впасти, Віра виповзла на сходовий майданчик і щосили закалатала у сусідські двері.

* * *

Вірину матір заарештували наступного тижня.

Обручка з діамантом фігурувала у справі як речовий доказ. Люди підтвердили, що Тамара щоденно ходила до потерпілої і заздрила їй. Крім того, на вхідних дверях злочинниці виявились плями крови — мабуть, вона не помітила, як обтерла руку, відмикаючи свої двері. Через деякий час Тамара зізналась у скоєнні тяжкого злочину. Записка доньки у справі не фігуру вала — під час арешту та обшуку Тамара встигла зробити з неї маленьку кульку і, попросивши склянку води, проковтнула її…

Віру лікували гіпнозом, кололи транквілізатори.

Майже рік дівчинка провела у психіатричному дитя чому санаторії. Коли її перевели до інтернату, вона дізналася, що мати повісилася у в’язниці. Що було до того, Віра майже не пам’ятала. Не пам’ятала вона й двох мов, які вивчила майже досконало, — англійської та французької. Після закінчення навчання в інтернаті на неї чекала порожня двокімнатна квартира у престижному районі столиці, непевне майбутнє й виснажливе безсоння, яким Віра страждала особливо сильно у період повного місяця.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

День четвертий

Місто готувалося до виборів нового мера, що мали відбутися наступного дня. Майже на всіх центральних вулицях перекрили рух автотранспорту, на кожному кроці виросли міні кав’ярні під великими різнобарвними парасолями. До свята приєдналися й різні підприємства харчової промисловости. Виряджені у костюми та маски Мікі Маусів, Козаків та Нявок торгівці рекламували свій товар. Дорослі та діти — здебільшого приїжджі — купували й чіпляли на себе кумедні поролонові носи та вуха. Музика та пісні зливалися в одну суцільну какофонію.

Віра не любила натовпу. На прогулянці наполіг Альбик. Вони йшли у щільному потоці, час від часу аґітатори тицяли їм до рук газети, листівки та календарі із вдоволеними пиками претендентів та передвиборчими програмами того чи того кандидата.

Передвиборча кампанія ще ніколи не досягала такого абсурду. Спершу Віра шкодувала, що згодилася на цю прогулянку, а потім її захопило видовище ґрандіозного масового божевілля.

На одному майданчику під філармонічний оркестр солідний чоловік у концертному фраці, фалди якого маяли на вітрі, як заячі вуха, співав гімн про одного з претендентів. Віра вловила деякі слова пісні: «…хай кожен чує наші ці слова — потрібен нам найкращий голова! Щоб не лишитись у життя обабіч — твій кандидат Іван Петрович Звабич!» Співака уважно слухали всюдисущі зголоднілі пенсіонери, деякі, розбившися на пари, танцювали. Молодики на роликах, у футболках та кепках із написами: «Голосуй за Звабича!» сновигали серед юрби й розповсюджували такі самі футболки та кепки. Отримавши ці молодіжні атрибути, пенсіонери прямували до іншого майданчика. Там було не так весело, але набагато солідніше. «Молодь обирає Яйченка!», «Хапуги не пройдуть!», «Кожній студентській родині — окреме помешкання!» — ці гасла тримали кремезні стрижені хлопці. На трибуні один промовець змінював іншого. Їхні голоси губились у шквалі музики. Щопівгодини на сцені розігрувалася маленька пантоміма: начепивши маски карикатури усіх претендентів, актори кумедно кривлялися, ставали на голови, робили шпагат, грали на віниках, як на балалайках. Потім з’являвся найголовніший — охайний молодик без маски, що символізував справжнього народного обранця і великою мітлою змітав самозванців зі сцени.

Люди сміялися. Дітям та старим роздавали безкоштовне морозиво, вагітним жінкам — брошурки «Секс після пологів». Нахапавши подарунків, люди йшли далі.

А далі, біля самого центрального майдану, було побудоване щось на кшталт мінотаврівського лабіринту. На його порозі кожен відвідувач отримував жовто синій прапорець з портретом та телефоном кандидата.

«Дзвоніть цілодобово — вас вислухають!» — було написано на прапорці. На картонних стінах лабіринту висіли фотографії, на яких були зафіксовані всі добрі справи та заслуги претендента. Ось він у дитячому притулку роздає дітлахам молоко та цукерки, ось — серед «афґанців» та чорнобильців, ось — у пологовому будинку тримає на руках новонароджене немовля. Ось годує з руки вивірку… На виході броварі роздавали пиво. На кожній пляшці — той самий портрет із телефоном.

«Розумні люди поїхали на шашлики…», — зі щемом подумала Віра. Але вона знала, що «на природу» Альбика можна заманити, лише пообіцявши пристойну компанію інтелектуальної богеми. За своєю натурою Альбик був кар’єристом і обожнював спілкуватися лише з корисними для нього людьми, використовуючи їх для своїх бізнесових справ. Він і зараз постійно виглядав своїх знайомих, до них час від часу підходили якісь люди, тисли руку Альбику, цілували — Вірі, призначали зустрічі. Альбик почувавсь як риба у воді. Віра страждала і страшенно хотіла їсти.

Нарешті після безплідних блукань вони вирішили сісти під однією з парасольок і з’їсти гот-доґ з пивом.

Вони ледь знайшли два вільні місця за білим пластиковим столиком. Такі стандартні столики і крісла фігурували у вітчизняних та закордонних бойовиках, були незмінним атрибутом кав’ярень усіх міст і сіл, навіть у театрі на виставі з життя середньо вічних лицарів Віра бачила ті самі крісла. Здавалося, зворушлива дешева китайська чи польська пластмаса об’єднує людство.

Вони їли морозиво та пили каву, коли Віра побачила Ліліану Олегівну. В редакції Віра працювала вже кілька днів. Ліліана вже повернулася зі свого невеличкого відрядження (поговорювали, що вона туди їздила на якусь прем’єру вистави), але Віра досі ще не бачила начальницю, хоча сиділа за стіною її кабінету. У відділі склалася якась дивна субординація, до якої Віра не звикла на своїх інших роботах. Її часом дратувало, що вона не може вільно потрапити на аудієнцію і мусить усі питання розв’язувати через секретаря. До кабінету начальниці вів ще один вхід, і вона рідко з’являлася в робочих кімнатах. Ліліана спілкувалася з підлеглими через Володимира. Іноді її резолюції та накази здавалися Вірі абсурдними. Вона зрозуміла, що прекрасна Лілі — лише чиясь ширма, можливо, коханка. Зараз Лілі виглядала фантастично: ніжно бузкова сукня з величезним декольте на спині, чорні туфлі на шпильках і чорний капелюх з легкої соломки.

Вона була не сама. Її подруга виглядала не згірш: тоненька, з вузькими стегнами, щільно обтягнутими довгою стрейчевою спідницею, в коротенькій кофтині-топі, що відкривала смужку засмаглого пружного животика. Розкішне каштанове волосся блищало на сонці, як штучне. Проіґнорувавши чергу, обидві красуні взяли по банці пепсі й одразу випурхнули з кав’ярні, залишаючи за собою шлейф квіткового аромату. «Я, мабуть, невиправна плебейка, — думала Віра. — Я впевнена, що можу виглядати ще ліпше.

Звідки ж у мене цей комплекс меншовартости? Чому в мізку завжди існує цей провал — чорна діра, яку я ніколи не можу здолати?»

Як тоді, при першій зустрічі з Лілі, її охопила солодкава нудота, в голові запаморочилося. На душі стало незатишно. Якась невловима асоціація майнула й розтанула. Настрій зіпсувався остаточно. «Та хто вона така? Дешева коханка якогось маґната. І не більше. Мені лишається тільки терпіти й чекати, коли вона злиняє назавжди куди-небудь на Канари зі своїм спонсором. Такі тут надовго не затримуються… Але чому щастить саме таким, а не тим, хто справді щось вміє? Чому гроші линуть до грошей, а злидні завжди чатують на тих, хто вже звідав їх донесхочу? Що я взагалі розумію у цьому житті? Я бачила тільки роботу, роками здирала з себе інтернатську коросту, вичавлювала з себе плебейські замашки, до крови обдираючи коліна, виборсувалася нагору, до того життя, яке іноді, як пташка, залітало у вікно. Я не знаю, для чого я народжена. Чи є феноменом те, що іноді, дивлячись закордонний фільм, я ніби усе розумію й подумки перекладаю краще, ніж це робить гугнявий голос актора? Я достеменно знаю, що я — донька вбивці… Мабуть, у цьому і є мій комплекс».

Віра завжди пам’ятала, як після інтернату увійшла в свою квартиру на першому поверсі — вона лишилася за нею, але майже усі речі були конфісковані. І тільки на підвіконні стояв горщик з величезним, давно засохлим алое. Сусідка передала їй коробку з паперами, серед яких зберігався і останній лист від матері, та порадила поміняти цю квартиру на інший район, бо тут на ній завжди стоятиме тавро доньки вбивці.

— Я й досі не розумію, навіщо Тамарці треба було вбивати цю стару? — сказала сусідка. — Доньку сиротою залишила. А коштовностей так і не знайшли — може, вона їх для тебе десь заховала? То будеш багатою нареченою…

Першої ж ночі Віра зрозуміла, що, коли лишиться у цій квартирі, безсоння й напади божевілля, від яких її ледь вилікували, забезпечені. Наступного дня вона вже складала план свого майбутнього дорослого життя. По перше, поміняти квартиру на будь яку маленьку, але з доплатою. А гроші витратити на… вступ до університету. I тільки так! «Я повинна виборсатися!» — казала собі Віра.

Вона й справді виборсалася. Закінчила університет з червоним дипломом, вже з третього курсу працювала у столичній газеті, і грошей на життя їй вистачало, бо вона була невибаглива й самотня. Про минуле вона намагалася не думати, та й нічого було думати — ще в санаторії її надійно закодував гарний фахівець психотерапевт. А потім життя стрімко закрутило її у своєму вирі. Вона стала тим, ким прагнула стати, — самостійною і незалежною діловою жінкою.

— Агов, де ти? — запитав Альбик, і Віра повернулася до цього сонячного галасливого дня з його безглуздою метушнею.

— Та побачила одну свою співробітницю і замислилася… Може, будемо вже звідси тікати?

— Як це тікати? Ти ж сама чула, скільки у нас запрошень.

— Тоді — з мене досить, — сказала Віра. — Я піду, а ти — як хочеш! Можеш лишатися й гуляти хоч до ночі.

Вона рішуче піднялася і пішла геть. Понад усе їй не хотілося зіштовхнутися у натовпі з Ліліаною Олегівною. I Віра швидко попрямувала до метро, лишивши Альбика на самоті.

Він майже не здивувався. Ніколи нічому не дивуватися він навчився давно. Ще у той час, коли приїхав у столицю з невеличкого провінційного містечка. Він завжди пам’ятав своє перше знайомство зі «столичною» дівчиною, яка, полишаючи його у вбогій дешевій кав’яреньці, презирливо кинула йому на прощання: «…і взагалі — закрий рота! Зайва цікавість видає провінціала!» Він припинив дивуватися навіть своїм вчинкам. На першому курсі інституту харчової промисловости, долаючи відразу й своє величезне прагнення до красивого й веселого життя, спритний юнак одружився з немолодою й негарною викладачкою політекономії. Вона була старша на дванадцять років, мала різні дивацтва. Та Альбик прописався й оселився у дружини, мав де харчуватися й брати безкоштовні приватні уроки. Водночас з успішним закінченням інституту закінчилося й подружнє життя. Спокійно й холоднокровно Альбик зайнявся розміном квартири. Дружина, якій тоді було вже далеко за сорок, дивилася на нього покірними очима й скандалів не влаштовувала: Альбик чесно й старанно відслужив свою службу і протягом цих небагатьох років усе ж таки трохи прикрасив життя цієї повної, рудої й кульгавої жінки.

Оселившись у просторій двокімнатній квартирі, він нарешті уперше відчув себе вільним і почав старанно вибудовувати свою кар’єру. Взяв собі за правило ніколи не спілкуватися із зайвими людьми, які тільки відбирають час. Те саме стосувалося й жінок. Він ретельно обирав собі приятелів, записував нові імена у свій нотатник, старанно відсіював непотрібне і лише згодом заносив імена й адреси у свою «Червону книгу» — величезний шкіряний записник із золотими дужками. Навпроти кожного прізвища ставив зашифровані позначки, що означали можливості, послуги, посади й особисті пристрасті абонента.

Уперше побачивши Віру, Альбик увечері вагався: чи варто записувати її дані у «священний талмуд»?

Вагання припинив його безпосередній начальник, який зауважив: «З нею треба бути ввічливим. Це — реклама на телебаченні…» І Альбик перетворився на справжнього джентльмена. Завоювати Віру було нескладно. Вона здавалася йому доволі неперебірливою, і букет розкішних квітів чи вечеря в респектабельному ресторані викликали у неї якусь не жіночу, а скоріше дружню вдячність. До того ж вона завжди видавала йому цікаву інформацію й іноді уночі, уникаючи обіймів, залюбки переповідала йому зміст якоїсь нової «культової» книги. Цими знаннями він потім послуговувався у колі своїх колеґ і мав репутацію великого інтелектуала.

У своїй самотній боротьбі за виживання у Віри не було можливости й бажання витрачати час на будь які особисті стосунки. До того ж, її ніхто цьому не вчив. В інтернаті вона уникала ровесників, не брала участи у дівочих задушевних розмовах, що велися пошепки у загальних — на п’ятнадцять душ — спальнях. Там вона хотіла одного — скоріше вирости, отримати паспорт і піти на свою власну квартиру. Мрії інтернатівців про роботу на суконній фабриці викликали у неї огиду.

Вона ніколи не думала, що може привернути увагу такого чоловіка, як Альберт. Це зараз, коли минуло два роки з часу їхньої першої зустрічі, він став для неї просто «Альбиком» — еґоїстичним і розбещеним, з респектабельною зовнішністю і конформістською сутністю кар’єриста. Віра зустріла Альбика під час зйомок сюжету про відомого міського мецената. Альбик, який на той час завдяки знайомствам та зв’язкам вправно перекваліфікувався з «інспектора їдалень» на дотепного й потрібного усім підлабузника, був його прес секретарем, і всі домовленості узгоджувалися через нього. Спочатку вони зустрілися за вечерею у Прес клубі, потім він запросив її взяти участь у про гулянці на пароплаві. Він умів красиво догоджати, розкішно танцював і дарував незвичайні букети, які спеціально замовляв у квітковій фірмі.

Він дратував і одночасно приваблював Віру, вони майже увесь час сперечалися. Альбик любив демонструвати свою ерудицію, міг годинами цитувати модних філософів. Потім Віра якось побачила у нього великий записник із цитатами, які він по кілька разів повторював вголос перед люстром. Коли перше захоплення минулося, Віра зрозуміла, що Альбика зовсім не цікавить її стан — він приходив лише тоді, коли їй було добре. Варто було виникнути якійсь проблемі — зі здоров’ям чи на роботі, — Альбик хутенько зникав, аби потім, коли усе минеться, випірнути з небуття й завалити квітами, напоїти шампанським. І, звичайно ж, отримати від Віри порцію новин — де, хто, з ким, коли? Згодом Альбик став для неї зручним і необтяжливим «чоловіком для виходу» — вони добре виглядали в парі. Цей роман був «меншим від середнього», а про те, що з ним робити, Саламандра не залишила ніяких інструкцій…

* * *

Після виснажливої й безтямної прогулянки містом ніч знов навалилася на неї як стіна. «Може, все ж таки вийти заміж? Принаймні хтось завжди буде поруч… — думала Віра. — Скільки можна так мучитись?» Навпроти ліжка біліли напіввідчинені двері, мерехтів вимикач, облямований металевою рамкою. Вірі дуже хотілося встати й увімкнути світло, але дрімота і страх спаралізували тіло. Вона вдивлялась у чорну щілину між стіною і дверима. У дитинстві вона любила лякати себе всілякими вигадками. Але тоді не було так страшно. Тепер вона раптом уявила чорну руку, що тягнеться до вимикача крізь прочинені двері. Марення було таке явне, що у Віри завмерло серце і одразу ж похололи ноги.

Чорна довга рука тягнулася до вимикача… Зусиллям волі Віра поворухнулася — видіння щезло. Віра примусила себе встати й увімкнути світло. Треба було чимось зайняти себе. Але справ не було. Свою останню статтю вона дописала вчора ввечері і вчора ж старанно прибрала усю квартиру. Віра поставила чайник на плиту і вирішила розібрати коробку зі старими паперами та листами. Коробку їй віддала багато років тому та ж сусідка, що ходила поливати алое. Це було єдине, що лишилося від її дитинства. Вона вже багато разів передивлялася її вміст, особливо одразу, коли ще намагалася розібратися, чому її життя склалося саме так. Але листи від Саламандри, кілька фотографій та малюнки відповіді не давали. Чомусь саме зараз Вірі здалося, що вона зможе знайти там щось нове, на що раніше не звертала уваги. Їй захотілося знову перечитати останній материн лист.

«Що зроблено — те зроблено, — писала Тамара. — Я звинувачую тільки себе за те, що не змогла дати тобі всього того, що мали інші. Якою ти виростеш? Мені навіть страшно думати про це. Я мало займалася твоїм вихованням, але сподіваюся, що твої знання не пропадуть намарно, — це єдине, що я могла зробити для тебе. Моє життя не склалося — нехай складеться твоє, якщо ти зможеш жити з цим гріхом. Я не витримаю тут п’ятнадцять років, а навіть якщо й витримаю, навряд чи ми з тобою порозуміємося. Ти завжди була з тих, що ходять колами і не здатні досягти центру.

Ти не могла зрозуміти мене, не зрозумієш і зараз. Про одне тебе прошу: розпорядися своїм багатством так, щоб стати людиною. А я — не можу. Вибач мені і прощай!»

Ні тоді, ні пізніше Віру не дивувала материна суворість. Їй навіть ставало легше, коли вона читала ці лаконічні скупі рядки. Було б набагато гірше, якщо б лист був ніжнішим чи істеричним. Мати вбила сусідську жінку. «А що було зі мною?» — думала Віра.

Вона могла вибудувати лише невеликий логічний ланцюжок: матір заарештували — маленька Віра, вражена цією подією, впала в глибокий транс, а далі — дитячий санаторій, сеанси гіпнозу, інтернат.

Мати пролетіла, промчала повз неї, як верхівка гнучкої сосни, прив’язана навіщось своєю кроною до землі і раптом відпущена — навіщось… Просвистіла, пронеслася, подряпавши обличчя своїм молодим колючим гіллям. Вона мала престижну освіту філософського факультету, а працювала двірничкою. Вона була, судячи з фотокарток, надзвичайно вродливою, а жила відлюдькувато й самотньо.

Одного разу серед ночі, прокинувшися й зазирнувши в материну спальню, де горів нічник, маленька Віра побачила, як, накривши голову обома подушками, мати звивається на ліжку. Це було так страшно, що дівчинка тихенько пішла геть і причаїлася під ковдрою. Тоді, підрахувала Віра, матері було 24 роки.

«Мамка — дурепа!» — подумала маленька Віра, і що більше повторювала про себе це слово, то величезніша хвиля любови піднімалася у ній, затоплюючи мозок чимось гарячим, що потім вилилося першими серйозними сльозами. Відчувши цю гарячу любов, що надійшла через ненависть, маленька Віра й потім увесь час намагалася зробити їй боляче, щоби згодом — жаліти. Або отримувати чергового ляпаса й шепотіти про себе: «Дурепа…дурепа…» — і знову відчувати ту шалену гарячу хвилю. Більше ніколи і ні з ким Віра не переживала такого. Мабуть, тому, що мати нечасто звертала на неї увагу. Вона була зайнята чимось своїм.

Але не зовнішністю — іноді вона навіть не розчісувалась, а просто зранку продирала своє довге волосся п’ятірнею, від чого воно ставало схожим на те, що називають пасмами. Її краса була незвичайною в тому розумінні, що інколи вона здавалась потворною, якоюсь вичавленою, як лимон, до жовтуватої блідости — і при цьому ще більше, ще страшніше — красивою. А ще, як тільки зараз могла зрозуміти Віра, мати була справжньою жінкою. Ці вимерлі істоти тепер лишилися лише в архівах часу, на пожовклих сторінках книг сімнадцятого сторіччя, на середньовічних ґравюрах із зображенням спалення відьом. Справжня жінка — це руйнування. Коли мати зрідка з’являлася десь у компаніях, кожен з присутніх усвідомлював крах усього свого життя. Віра першою відчула цей руйнівний імпульс наближення катастрофи. Зараз вона вже могла зрозуміти, що мати насамперед руйнувала себе.

Вона, як фантом, накопичувала енерґію, розросталась, як хмара перед дощем, яскравіла своєю мінливою красою раптом у якусь мить, наприкінці певного проміжку відносного спокою, енерґія, виплекана нею, виходила за межі і починала спалювати все навкруги.

Мати часто мучилася від пророчих сновидінь, ставала забобонною. Віра лякалася її і віддавала перевагу перебуванню у дитячому садку на п’ятиденці.

«Як мені зрозуміти її? — часто думала Віра, перечитуючи останнього листа. — Чи любила вона мене?»

Якось вони гуляли зимовим, засипаним снігом парком. Вірі завжди кортіло запитати матір про щось велике й важливе, але вона не насмілювалася. До них раптом підійшла жінка, чорна й жахлива, як відьма з казки. Вона просто виросла посеред дороги, як великий гриб. Вона про щось запитала. Мати зупинилася, й Віра щосили притислася до її теплої руки.

«Один бік твого обличчя — чорний, другий — синій, — сказала жінка. — Тому ти страждаєш, що душу свою не відпустиш від себе ані вдень, ані вночі. Ох, красуне, дитинко, розплітала ти коси свої, розсипалися вони по чужих подушках — підібрала їх недобра жінка і за рила так, що не зібрати їх тобі довіку. А він — не по вернеться, й не чекай! Ось — твій хрест і доля твоя!» — сказала жінка, вказуючи на маленьку Віру. Віра щосили потягнула маму від страшної баби, мати ледь устигла всунути тій в руки гроші. Вони побігли. А по тім навіть трохи погралися снігом, зліпили сніговика, і Віра поволі заспокоїлася.

Іноді випадали й дуже щасливі дні. Тоді мама сміялася, вішала нові фіранки і не ходила прибирати у під’їзді чи мити вікна сусідам.

— Чому ти працюєш двірничкою, ти що — найгірша від усіх? — іноді питала її маленька Віра.

— Я втомилася ходити колами, — незрозуміло пояснювала вона. — Коли в житті немає чогось справжнього, чи не все одно, чим займатися?..

Потім вона запалювала цигарку і занурювалась у свої думки, в яких Вірі майже не було місця.

Мати здавалася Вірі незбагненною, неземною, леґендарною гоголівською героїнею. Вона довго — а особливо під час перебування в інтернаті — боялася навіть згадувати про цю дивну жінку, яка, можливо, й зовсім не була її матір’ю, а лише — інопланетянкою, яка навіщось завітала на цю грішну землю, або жахливою злодійкою вбивцею. Згодом і страх, і фантазії, й уся романтика образу відступили. Віра з’ясувала, що мати, як розповідали сусіди, страждала через велике кохання: батько пішов з родини, коли Вірі був усього місяць від народження. Чи могла вона вбити? Можливо… Адже Віра надовго запам’ятала її шалені чорні очі і ту руйнівну енерґію, що зворохобила усе її дитяче існування.

* * *

Того дня, коли Віра зустріла в місті Ліліану, Аліна теж не сиділа вдома, а з’явилася там о пів на першу ночі. Увесь вечір вона просиділа в ресторані зі своїм черговим коханцем — сивочолим начальником відділу маркетинґу аґентства. Відверто кажучи, їй було все одно, хто сидить навпроти. Душа спустошилася задовго до цього. Навіть гроші не приносили такого задоволення, як раніше, а до сексу вона збайдужіла. Її єдиним і справжнім коханням були гроші. Вона добре пам’ятала, яким чином навчилася заробляти їх — спочатку у батьків, потім її фінансували чоловіки. З респектабельного двору, де Аліна мешкала до одинадцяти років, родина змушена була швидко перебратися до менш престижного району — політична влада змінилася, батька звільнили з роботи, і, щоби замести деякі сліди, він перевіз сім’ю на інший кінець міста.

Аліна ридала й навіть не встигла як слід попрощатися з друзями. Потім життя покотилося під гору. Якось, стоячи під рестораном і намагаючися згадати власну адресу (тоді їй усе ж таки вдалося купити квартиру й відселитися від своїх нудних «старичків»), вона помітила знайоме обличчя: вишукана жінка виходила з синього мерседеса. Це був перст долі, її давня приятелька. Вона не дала смаглявій красуні пропасти під дверима клятого ресторану. Вона відвезла її додому, а потім влаштувала на роботу. Навіть не поцікавившися, чи вміє Аліна написати без помилок хоча би власне прізвище. Цією казковою феєю й була Ліліана Олегівна Поволоцька. Вже минув рік, як Аліна вірно служила їй, випереджуючи кожну забаганку. З часом це їй набридло, вона хотіла круто змінити своє життя і, головне, знала, як це зробити. Тепер, гадала Аліна, час настав: чоловік остогид їй, коханець починав «качати права». Через нього й довелося сьогодні так затриматися у ресторані. Пізні повернення вже увійшли у звичку, але, відкриваючи двері власним ключем, Аліна передбачала чергову сцену ревнощів.

Світло горіло і в кімнаті, й на кухні. «Ну, зараз почнеться…» — подумала Аліна. Але сьогодні її зустріла зовсім інша картина: чоловік був повністю одягнений, посеред кімнати стояли дві валізи.

— Я йду від тебе, — спокійно сказав він, — мені це вже набридло. Я достатньо відпрацював цей номер.

— Який іще номер? — запитала Аліна.

— Десять років нашого шлюбу, — пояснив чоло вік. — Чи ти гадаєш, що я одружився з тобою, шльондрою, заради твоєї неземної краси? Так от, знай: наш шлюб влаштувала твоя матуся і, до речі, добре за це заплатила. У мене була зовсім інша дівчина. А я, ідіот, зв’язався з тобою. Чи ти гадаєш, що моя кар’єра, гроші, наші поїздки за кордон і твої шмотки — заслуга моїх талантів та розуму? Усе це влаштовували твої предки, а зараз вони на пенсії і не при владі. І я більше цього терпіти не буду.

— От і добре! — сказала Аліна. — Йди геть, продажна тварюко. Тільки не повертайся, коли лишишся на вулиці!

— Не хвилюйся, не лишусь! У мене давно вже інша жінка. А щоб тобі було зовсім добре, знай, що у неї від мене є дитина. І досить брехні! Здихай тут на самоті!

Він підхопив свої валізи і рвучко вийшов з квартири, голосно грюкнувши дверима.

Аліна не відчула геть нічого. Вона налила собі чарку коньяку і з недоброю посмішкою підійшла до телефону. Раніше, щоб хоч якось відчути гостроту життя, вона навмисно завдавала собі болю — до синців щипала себе за ногу або колола зап’ястя виделкою. Тепер і цього було не досить. «Я ще зіграю свою гру! — думала Аліна, набираючи номер. — Повільна смерть — от щоб я хотіла бачити. І я їм це влаштую!»

До слухавки довго ніхто не підходив. Нарешті розімлілий голос сказав: «Алло!»

— Від мене пішов мій козел, — сказала Аліна.

— І заради цього ти турбуєш мене опівночі?

— Не тільки. Завтра я йду в міліцію і податкову, — посміхнулась Аліна, насолоджуючись довгою паузою на тому кінці дроту. — Хочеш поторгуватися?

— Що тобі треба?

— А справді, що мені треба, — іронізувала Аліна, — чого ж мені хочеться від моєї золотої рибки?.. А знаєш, у мене все є. Хоча, стривай… По перше, кожен вечір ти будеш прибирати у мене в квартирі — це раз, по-друге — після прибирання стоятимеш дві години на колінах перед моїм ліжком, аж доки я засну. Чого ж мені іще бракує? Ну, гаразд, далі розберемось, але перші дві умови — обов’язкові, і почнемо з наступного понеділка.

— Слухай, дівчинко, приїжджай зараз у редакцію.

Нам треба побалакати серйозно.

— Хто ж нас туди пустить уночі? До того ж, я хочу спати, і моє рішення — тверде і безповоротне.

— Добре, добре, заспокойся. У мене є краща пропозиція, ми ж усі один в одного на гачку. Словом, бери тачку — я тебе чекаю в редакції. Пройдеш пожежними сходами, я тебе зустріну. Все.

Слухавку поклали.

«Чого я маю слухатися? — думала Аліна. — Усе життя я когось слухаюсь… Ну, нічого, це — востаннє…»

Вона швидко зібралась і вискочила на вулицю.

День п'ятий

Віра заснула під самий ранок і не чула, як задзвонив будильник. Аби встигнути на роботу, їй довелося бра ти таксі. Рівно о дев’ятій починалася редакційна «планірка», й, оскільки Ліліана іноді дозволяла собі приходити на одинадцяту, проводити збори доводилося Вірі. Таксі швидко домчало її до аґентства. Біля дверей вона зіштовхнулась із Заріною. Двері чомусь були зачинені зсередини, і жінкам довелося постукати. «Хто?» — по чули вони писклявий голосок секретаря й здивовано перезирнулися — такого ще ніколи не було.

— Мабуть, вони там щось приміряють… — висловила здогад Заріна (іноді до редакції заходили презентанти різних фірм, пропонуючи свої товари).

— Свої! — відгукнулася Віра, і двері повільно відчинилися…

Перше, що впало в око, — дуже бліде обличчя Вовика. Він чомусь схопив обох жінок за зап’ястя і затри мав на порозі, хапаючи ротом повітря, як риба. З глибини кімнати до них уже йшла Ярослава, за нею, тримаючись за серце, — Ліліана Олегівна. Впустивши співробітниць, Вовик хутко зачинив двері і знову замкнув їх на ключ. Здавалося, ніхто не може вимовити й слова, їх просто мовчки провели у приймальню оранжерею. Те, що Віра побачила там, здалося їй сценою з фільму жахів. У кутку за великою штучною пальмою, в дивній позі, навколішки, біля труби парового опалення у зашморгу висіла… Аліна.

Віру знудило. Заріна дико скрикнула і повільно з’їхала по стіні на підлогу. Ярослава нервово курила, струшуючи попіл у горщики з квітами, Ліліана ходила з кутка в куток, стискаючи скроні руками.

— У міліцію телефонувати? — запитав Вовик.

— Зачекайте, дайте оговтатися… — сказала нарешті Ліліана Олегівна. — Володимире, дістаньте там, з моєї шухляди, коньяку, ходімо до мене в кабінет поки що…

Але спочатку треба зняти її… Заріно, давай ти — у тебе нерви міцніші.

— Я не можу… — тремтячим голосом сказала Заріна.

— Може, нічого не чіпати до приїзду міліції? — за питала Віра, намагаючись не дивитись у страшний куток.

— Ви уявляєте, що таке — наша міліція? Це — скандал на всю країну… — зітхнула Ліліана і додала рішучим голосом: — Так, давайте усі разом — це наказ!

Потім вирішимо, що робити. Не можна ж залишити її так… Це ж просто не по людському…

Віра знала, що вона не зможе навіть доторкнутися до мертвої «смаглявої Барбі», вона притисла до обличчя носову хустку і з острахом замотала головою.

Ярослава рішуче підійшла до трупа.

— Вовику, дай ножа! — скомандувала вона. — І тримай її попід руки!

Ярослава перерізала мотузку; обважніле тіло Аліни ковзнуло на підлогу, Вовик ледь устиг підхопити його.

— Посадіть її за стіл! — наказала Ліліана. — Не дай Боже, хтось зайде!

Вовик посадовив небіжчицю на стілець. Її голова схилилася долу, ноги роз’їхались, як у ганчір’яної ляльки.

— Господи, ніби спить, бідолашна… — сказав він.

Потім усі зібралися в кабінеті Ліліани і вперше разом майже залпом випили по півсклянки дорогого французького коньяку. Після довгої паузи Ліліана розгорнула якийсь папірець.

— Значить, так, — почала вона глухим голосом. — Напередодні наша бідолашна Аліночка написала заяву — вона лежала на її столі. Читаю: «Заява. Прошу надати мені відпустку без збереження заробітної платні у зв’язку з тим, що я перебуваю у тяжкому нервовому стані і хочу підлікуватися…» Справа у тому, що від неї пішов чоловік і, мабуть, вона цього не змогла пережити… Буде логічніше, якщо її знайдуть у власній квартирі…

— Що ви хочете цим сказати? — майже в один голос запитали Віра і Ярослава.

— Якщо її тіло знайдуть зараз тут — ми до кінця життя не відмиємося. Зараз наш відділ набрав таких обертів, що наші зарплати майже вп’ятеро перевищують платню інших відділів — це я вам повідомляю суто конфіденційно, — пояснила Ліліана. — Через місяць нам усім світять поїздки за кордон. Вам, Віро, в Канни на кінофестиваль, Заріні — в Лондон на аукціон, Ярослава поїде до Амстердама на міжнародну виставку, вам, Володимире, я вибила путівку на Канари… А тепер уявіть, що почнеться, якщо ми зараз звернемося до органів…

Зависла мовчанка. Про Канни Віра чула вперше, але її серце радісно (наскільки це було можливо в цій моторошній ситуації) затріпотіло. Канни… Франція…

Кінофестиваль…

Мабуть, такі ж почуття охопили й інших.

— Але що ж ми можемо зробити? — невпевненим голосом запитав Вовик.

— Не знаю… Не знаю… — задумливо промовила Ліліана. — Голова йде обертом…

— А якщо б це трапилося не тут, а вдома… — почала Заріна. — Ми б відбулися легким переляком. Можливо, нас би й на допити не тягали…

— Отже, треба якось непомітно вивезти її звідси і лишити вдома… — рішуче сказала Ярослава, запалюючи десяту цигарку. — Я через її дурість страждати не згодна! Знайшла де вішатись, істеричка! Це все нам на зло! З нею завжди були проблеми… Спочатку заварить кашу, а потім — у кущі з підібганим хвостом!

Її палку промову обірвав дрібний стукіт Ліліаніного олівця.

— Які будуть пропозиції? — запитала вона.

— Я згодна з Ярославою, — сказала Заріна. — Відвеземо її додому. Але як це зробити непомітно? Не уявляю…

— Можна зробити вигляд, що ми всім відділом святкуємо перемогу нашого кандидата (до речі, зараз багато хто цю подію святкує). Зробимо застілля, а ввечері винесемо Аліну, як п’яну! — запропонував Вовик. — Буде логічно, що вона, перебуваючи у стані сп’яніння та афекту, повісилася вдома. Тим більше, що її кинув чоловік… Якщо запитають, хто бачив її востаннє, скажу, що я відвіз її додому. І що вона була дуже п’яна…

— Зауваж, любий, — сказала Ярослава, — нам треба буде її не тільки відвезти додому, а й… знову підвісити.

Інакше як ти поясниш синці на шиї? І підвісити так, щоб не лишити жодного сліду! А це вже — злочин.

Якщо дізнаються — нас усіх посадять.

— Значить, зробимо все чисто! — різко промовила Ліліана. — А тепер давайте проголосуємо. Хто за пропозицію Володимира?

— Ви при своєму розумі? — скинулася Віра. — Я в ці ігри не граю! Усе це — без мене.

— Підете до міліції? — саркастично зупинила її Ліліана. — Хочете допитів та очних ставок? Що ви доведете одна проти чотирьох? Отже, голосуймо…

Над столом піднеслося п’ять рук… Вірі здалося, що рука потягнулась вгору поза її волею, що це лише вистава в театрі абсурду. Але вона чітко знала й інше — вона нізащо не витримає допитів та очних ставок. Вона з такими труднощами видиралася нагору, що сили її вичерпались і будь який стрес знову зіштовхне її у прірву. І тоді їй вже не підвестися…

— Отже, рішення прийнято! — констатувала Ліліана. — Увечері весь цей жах скінчиться. А поки що — ідіть усі по своїх місцях. Володимире, купіть у буфеті горілки, шампанського і закуски. І так, щоб у вас були свідки. Накрийте стіл. Пом’янемо рабу Божу… А ви, Віро, візьміть себе в руки, інакше й моє самогубство буде на вашому сумлінні — це я вам обіцяю…

* * *

День минув, як у тумані. Мертву Аліну посадовили за столом так, ніби вона, схиливши голову над листком паперу, щось обдумує. Тіло ще не встигло захолону ти — надворі зранку стояла спека, і ця поза була майже природною для завжди сонної Аліни. Її скляна загородка була розташована у глибині кімнати, і випадкові відвідувачі могли бачити її схилену голову. Але відвідувачів було небагато. На хвилинку забігала знайома Ярослави, заходив листоноша… Жінки силкувалися зіграти повний спокій. Ярослава навіть гукнула при своїй знайомій до Аліни: «А ти не підеш з нами попити кави?» — а потім зі сміхом махнула рукою: «Наша красуня, як завжди, замріялася!» Вчинок був відчай душний, але забезпечив свідка.

Віра сиділа за своїм столом як мишеня. Вона механічно креслила на папері якісь значки. Стрілки годинника ніяк не хотіли рухатися швидше. Ліліана виходила на перерву, спілкувалася з іншими редакторами і вдавала, що усе гаразд.

О шостій народ почав розходитися. Тепер на них чекало найскладніше — гучне застілля, таке, щоб веселі балачки було чутно в коридорі.

Змовники й справді здійняли галас, дзвеніли чарками, співали. Знаходитися в одній кімнаті з трупом, що вже самовільно змінив положення, було неприємно. Вірині зуби цокотіли об чарку, вино проливалося на сукню. Нарешті о дев’ятій вечора Ліліана скомандувала: «Пора!». Вовика послали розвідати обстановку внизу, біля вахтера. Товстий і самовдоволений, той сидів перед телевізором і дивився черговий серіал. Його не здивувала весела компанія з відділу культури — сьогодні пили майже всі, святкуючи перемогу на виборах. Від струнких, витончених жінок — найкрасивіших жінок аґентства — пахло шампанським, вони йшли непевною ходою, весело перегукуючись. Одна з них, новенька, поста вила перед вахтером півпляшки горілки і тарілочку з бутербродами. Відверто кажучи, сьогодні його пригощали всі — пластиковий пакет уже був заповнений делікатесами, які вахтер збирався віднести безробітному синові. Він радів і тішився, час від часу прикладаючись до пляшок із залишками алкоголю, які йому лишала журналістська братія. Він дуже любив свою роботу, обожнював лишатися на нічне чергування і сидіти в комфорті та теплі, дивлячись чудовий кольоровий телевізор. Вдома у нього таких умов не було.

— Вам допомогти? — запитав він, помітивши, що худенький секретар Володя та ще одна жінка тримають попід руки іншу.

— Ні, дякуємо! — відповіли йому. — Це нам не вперше, трохи перебрала дівчинка.

— Буває! — весело відгукнувся вахтер, знову заглиблюючись у колізії серіалу.

Весела п’яна компанія зі сміхом та жартами повантажилась у велике авто. Краєм ока, крізь скляні розсувні двері вахтер помітив, що три жінки всілися на заднє сидіння й поклали собі на коліна четверту, п’яну. Секретар сів за кермо, поруч з ним — Ліліана Олегівна. Машина різко рвонула з місця.

«Можуть зупинити менти… — подумав вахтер. — Хоча такі «шишки» завжди відбрешуться!..»

* * *

В авті у Віри почалася істерика. Холодне важке тіло лежало у неї на колінах. Ярослава та Заріна силоміць влили їй до рота добрячу порцію коньяку.

— По моєму, нам доведеться виносити і її, — сказала Ярослава. — Будь ласка, Віро, заспокойтесь! А то зараз почнеться масове божевілля — а нам ще стільки треба зробити. Тримайтеся.

Коли машина під’їхала до Аліниного будинку, на подвір’ї було порожньо.

— Виходимо так само! — скомандував Вовик.

— Можна, я зачекаю в машині? — ледь чутно прошепотіла Віра, і тоді з напівтемряви на неї блимнули різнобарвні очі Ліліани:

— Хочете лишитися чистенькою? А платні три тисячі баксів вам не гидко отримувати?! Сказано: йдуть всі! І годі! Я теж боюся…

Вони обережно витягнули Аліну з машини, підхопили попід руки і внесли до під’їзду. Біля ліфту і на сходах нікого не було. Діставши ключі з її сумочки, Ярослава відчинила двері.

Через півгодини Вовик розвіз усіх по домівках.

Спочатку завезли Віру, яка сиділа зі збайдужілим виглядом і мріяла лише про одне — скоріше опинитись у ліжку. Вона була геть п’яна… …На сьомому поверсі будинку за номером 67 по вулиці імені Рабіндраната Тагора у комфортабельній ванній кімнаті на змійовику висів труп красивої молодої жінки, що наклала на себе руки, дізнавшись, що чоловік більше не кохає її…

* * *

Віра ледь дісталася свого поверху. Тремтячою рукою почала шукати в сумці ключі й не знаходила їх. У відчаї вона сповзла на брудну підлогу перед своїми дверима, і ридання нарешті прорвалися крізь упродовж цілого дня стиснуте спазмами горло. Вона не почула, як відчинилися двері в квартирі навпроти.

— Ти, що, мале, загубилося? — трохи насмішкувато сказав чоловік і присів поруч із Вірою. — О-о, тут ціле море сліз — втопитися можна!

Він обережно підняв і поставив Віру на ноги.

— Ключ… — ледь змогла вимовити вона.

— Що, зовсім погано? — так само насмішкувато запитав незнайомець.

— Знайдіть, будь ласка, мій ключ… — ледь чутно вимовила Віра, затискаючи рота рукою й відчуваючи, як нудота підступає до горла.

Чоловік швидко зорієнтувався, за мить витрусив з Віриної сумочки ключ і швидко відчинив двері.

Нетвердою ходою, зриваючи з себе одяг і гублячи туфлі, Віра попрямувала до ванної. Коли вона, більш менш свіжа, в рожевому м’якому халаті, вийшла звід ти — на кухні вже кипів чайник, а незнайомець щось ворожив над заварником, вкидаючи туди якусь запашну траву.

— Зараз як рукою зніме! — весело сказав він.

Віра геть забула про свого рятівника.

— Ви хто такий? — суворо запитала вона.

— Ніхто. Ваш сусід.

— Я вас не знаю!

— Мене ніхто не знає. Я живу тут тільки місяць, винаймаю кімнату у Місіс Гадсон.

Почувши знайоме прізвисько, яке могли знати тільки свої, Віра заспокоїлася. «Місіс Гадсон» — так називали її всюдисущу сусідку, стареньку самотню бабцю, яка залюбки виручала стражденних пляшкою доброї самогонки.

— А от я вас, здається, знаю, хоча ненавиджу наше телебачення. Ніколи не думав, що ви живете поруч.

Для нас ви — небожителі. Зараз заварю вам своєї травички — вона мене завжди рятує у таких випадках — та й піду. Ви, мабуть, хочете спати…

— Я не спатиму, — майже викрикнула Віра й несподівано для себе попросила: — Якщо можете, побудьте трохи зі мною. Розкажіть щось… Або просто посидьте мовчки. Тільки не йдіть.

— Гаразд, — зрадів той, — мені вже добряче набридла моя гарна господиня — головним чином, я розважаю тільки її. Як виявилося, вона моя давня шанувальниця, навіть квартирну плату встановила досить помірну.

— А ви хто?

— А ніхто, — знов сказав він. — Так, написав колись роман. Його торік надрукували в досить популярному журналі.

— Як він називається? — без особливої зацікавлености запитала Віра.

— «Роман на замовлення».

— О, так це ви? — Віра згадала цю річ, яку вона прочитала і навіть колись переповіла Альбику. — Дивно, я навіть хотіла розшукати автора. А ось він сам рятує мене серед ночі…

— Ви ніде б мене не знайшли. Тримаюся я «білою вороною» і не дуже цікавлюся літературною тусівкою.

Цей твір — випадковість.

— У житті нічого не буває випадковим, — сказала Віра. — Отже, ви винаймаєте квартиру…

— Так. Квартиру винаймаю. Ніде поки що не працюю. Не одружений. За кордоном не був. Маю двадцять сім років, умовний термін (це п’ять років тому) за, як то кажуть, «політику». Що ж іще? До жодних літературних кіл не належу. Іноді пописую вірші, але це вже коли зовсім погано…

— Добре, добре, не нервуйте так, у мене повно своїх проблем, щоб іще й вашими перейматися, — зупинила його Віра. — А знаєте що, краще давайте вип’ємо кави.

Я зараз зварю. А ви поки що можете курити.

Вона кинула на стіл пачку дорогих цигарок.

— Дякую, я не курю! — сказав він.

— Неправда, — сказала Віра, вмикаючи кавоварку. — Усі ваші герої, пригадую, — затяті курці.

— Але вони не палять «Ґалуаз», — із викликом сказав сусід. — Це дороге задоволення.

— Задоволення має бути дорогим, — посміхнулася Віра.

— Ви, мабуть, гадаєте, що я — нещасний жебрак.

— Я про вас нічого не гадаю. А от ви, мабуть, думаєте, що я й справді небожителька.

— А хіба це не так?

— Глупство. Я звичайна робоча конячка. От і все. І сьогодні мені дуже погано…

Але страх і хміль поволі відступали. Усе, що відбулося вдень, здавалося одною з її ґалюцинацій.

— Знаєте що, вам усе ж таки треба поспати, — сказав сусід, помітивши Вірин відсторонений погляд. — Я, мабуть, піду. А якщо ви не проти, я завітаю до вас ще коли небудь.

— Ні, я зовсім не хочу спати! — запротестувала Віра.

Вона хотіла підвестися, випустила з рук горнятко й безсило опустилася на стілець.

— Усе, досить балачок, мале, треба в ліжечко!

Його розв’язний тон чомусь не роздратував її, і Віра покірно звелася, тримаючися за стіну. Вже на порозі, зачиняючи за ним двері, вона запитала:

— Чому ви назвали мене «мале»?

— Не знаю… Там, на сходах, мені здалося, що плаче дитина…

— Як ваше ім’я, мій рятівнику?

— Стас, — відповів той і попрямував до своїх дверей.

День шостий

Телефонний дзвінок розпанахав сон гострим лезом. Віра не одразу впізнала голос Альбика.

— Доброго ранку, сонечко! Маю можливість підкинути тебе на роботу машиною! Збирайся швиденько.

— Куди? Навіщо? — хрипким голосом запитала Віра. Сьогодні вона вперше спала так, як ніколи, — глибоким як колодязь похмільним сном.

— Ти що, спиш? — не вгамовувався Альбик. — Ну ти даєш, старенька! Вже дев’ята година!.. Так заїжджа ти за тобою?

— Ні, ні! Сьогодні я хвора! Вибач, я не можу говорити! — Віра кинула слухавку і сіла на ліжку, обхопивши голову руками — голова розколювалася навпіл, хотілося пити, а головне — вона вмить згадала абсурд і жахіття вчорашнього вечора. Бідолашна Аліна, повішена вдруге… І що тепер буде? Раптом слідство вийде на них? Щоправда, Ярослава ретельно протерла всі речі, ключі та дверні ручки носовичком, щоб не лишилося жодних відбитків. І хіба вони в чомусь винні? Звичайно, вчинено не по людському, але вони рятували престиж своєї фірми та власні нерви від зайвих міліцейських «розборок». А оплакати бідну дівчинку можна буде пізніше, разом з усіма…

«Але невже я така зіпсута? — думала Віра. — Можливо, мати це знала ще тоді, коли я була дівчинкою, інакше вона б не писала в листі: «Мені навіть страшно уявити, якою ти виростеш…» Вона знала про мене щось таке, чого ніхто не знає… Але що?»

На роботу Віра вирішила не йти і навіть нікого про це не попереджати. Вона відчувала, що з учорашнього вечора стосунки між співробітниками відділу культури набули зовсім іншого вигляду. Тепер усі вони — спільники. А зі спільниками не церемоняться.

Віра пішла на кухню, увімкнула радіо і з горнятком кави зручно вмостилась у кріслі. Їй треба було обмір кувати ситуацію. Вона ні до чого не торкалася, брала участь у подіях лише як свідок. Вона пам’ятала, що, коли усі товклися у ванній біля трупа Аліни, їй стало погано і вона присіла на підлогу в коридорі. Вона навіть не глянула на те, як відбувалася ця неприємна процедура. Вона думала зараз про інше: що знала про неї мати, чому її лист не був схожий на лист прощання матері з донькою? Невже вона якось пов’язана зі злочином, що був скоєний стільки років тому? У своїх думках та спогадах Віра ніколи ще не заходила так далеко. Це були заборонені згадки. Раніше від них лише починала дико боліти голова, а мозок видавав «на гора» лише чорну стрічку стертої інформації. Віра відчула, що саме зараз настав той час, коли треба усе з’ясувати. І почати саме з того будинку, з тієї квартири, де було скоєно злочин, який перевернув усе її життя.

Прийшовши до такого рішення, Віра швидко одяглась і поїхала до свого старого двору в центрі міста…

* * *

Вона не була тут відтоді, як ще зовсім юною переїхала в іншу квартиру. Вона боялася зазирати в цей двір, їй здавалося, що там кожен може тицьнути у неї пальцем: «Ось вона, донька вбивці!» Але зараз вона вже не була тією переляканою дівчинкою — навряд чи хтось зі старих сусідів міг упізнати її в цій самовпевненій вишукано вбраній жінці з бездоганною зачіскою та ледь помітним макіяжем на витонченому обличчі.

Подвір’я дуже змінилося з тих давніх часів.

Повиростали нові дерева, майже на кожному балконі стирчали великі блискучі тарілки антен, вікна зі звичайних перетворилися на пластикові, з охайними білими рамами та жалюзі. Віра одразу зрозуміла, що зі старих мешканців тут майже нікого не лишилося — ці квартири давно були куплені новою елітою. А до колишнього її помешкання на першому поверсі нові господарі прибудували балкон.

Віра пішла в будинок навпроти, піднялася на сьомий поверх, намагаючись згадати, чи не заходила вона сюди раніше? Але асоціативне мислення відмовлялося працювати. Номер квартири, у якій було вбито нещасну бабцю, вона знала — про це їй ще тоді сказала сусідка. Та сама сусідка розповіла, що мати вбила стару жінку, дружину колишнього дипломата.

Двері у квартиру були прочинені. Не знати чому, звідти на Віру повіяло тривогою. Вона нерішуче натисла на кнопку дзвінка і почула зсередини веселий привітний голос: «Заходьте, заходьте, я на вас давно чекаю!» Віра увійшла. Назустріч їй з кухні йшла молода повновида жінка, витираючи руки об квітчастий фартух. Ще на порозі Віра здогадалася, що в квартирі робиться ремонт — шпалери звисали зі стін клоччям, меблі були зсунуті насередину і завішені плівкою.

— Ой, — сказала жінка, — а я думала, що це прийшли штукатурниці!

— Вибачте, будь ласка, — сказала Віра, — я б хотіла дещо у вас запитати…

— Проходьте в кімнату, — запросила жінка.

Це була невелика однокімнатна квартирка. Віра увійшла до кімнати, сіла на краєчок застеленого плівкою дивану й огледілась.

— Ви що, бували тут раніше? — запитала хазяйка, помітивши її зацікавленість.

— Колись давно тут жили наші давні знайомі, я була тоді ще маленькою, — відповіла Віра.

— Прохоренки? — підказала жінка. — Тут жила така родина, але вони тепер переїхали в нашу двокімнатну. А ми з чоловіком роз’їхалися. Ось тепер роблю тут ремонт і… починаю нове життя.

— Ні, не Прохоренки, — сказала Віра. — А ще до них…

Вона уважно роздивлялася кімнату, але не знаходила жодного відгуку у своїй душі. Лише клапті старих шпалер з дивним рельєфним індійським візерунком привернули її увагу. Але, мабуть, лише тому, що таких зараз ні в кого не побачиш — старовинні, барвисті, схожі на полотно.

— Такі цікаві шпалери, — промовила Віра, аби не мовчати. — Не шкода здирати?

— Ой, та ви знаєте, які вони були засмальцьовані! — сплеснула руками жінка. — Це ще від попередньої хазяйки лишились! Прохоренки ремонту не робили — їм було байдуже. Я взагалі боялася сюди переїжджати.

Кажуть, що тут убили жінку…

Віра напружилась, але примусила себе продовжу вати розмову.

— Як це — вбили?

— Отак і вбили! Але, гадаю, її дух звідси вже вивітрився, а то я б тут спати не змогла. Усе уявляла б…

— А що то була за жінка? — Віра розуміла, що її цікавість переходить межі звичайної балачки і скоро треба буде пояснювати, навіщо вона сюди завітала.

— Кажуть, якась старенька і дуже багата іноземка.

Напевно не знаю…

— А хто її вбив, за що? — язик ледь ворушився у пересохлій гортані.

— Не знаю, сусідка чи служниця… а чому вас це цікавить? Ви, часом, не з міліції? — схаменулася хазяйка, прискіпливо приглядаючись до Віри. — Якби я знала, що мене тут ще й міліція буде турбувати, — нізащо б не погодилася на такий обмін!

— Ні, ні, не з міліції, - заспокоїла її Віра. — Я журналістка, збираю матеріал про різну старовину. Ось згадала, що тут жили наші давні знайомі, а у них були цікаві речі. От хоча б ці шпалери. Чи не могли б ви дати мені шматок?

— Та будь ласка, скільки завгодно! Хоч усе забирай те — все одно викидати!

Віра подякувала і відірвала від стіни шматок шпалерини. Не втрималася, щоб не понюхати щільний, тугий папір… Він мав запах прянощів і трав. Так іноді пахнуть легкі індійські сукні. Навіть після багаторазового прання.

* * *

Віра повернулася додому геть спустошена. Iнформації — обмаль. Але їй не терпілося ще раз роздивитися свою здобич — від клаптика паперу віяло теплом, як від нагрітого сонцем піску.

Проте вона щонайперш вирішила зателефонувати на роботу. Слухавку взяв секретар.

— А я вам телефонував уже кілька разів! — схвильовано повідомив він. — З вами все гаразд?

— Так. Я виходила в аптеку — щось погано себе почуваю… Сподіваюся, що до завтра видужаю. Для мене немає нічого термінового?

— Ні, не хвилюйтесь, видужуйте! — чемно сказав Володимир. Зависла пауза.

— У нас там усе гаразд? — чітко вимовила Віра.

— Усе нормально! Ніяких новин! — так же чітко відповів секретар.

Віра поклала слухавку. Значить, бідна Барбі ще висить у себе в ванній… Господи, в якому ж стані її знайдуть!..

Вона повернулася на кухню і розправила шпалерину на столі.

Віра пила каву і роздивлялася складний візерунок.

Що довше дивилася, то чіткіше вимальовувався перед очима контур слона. Насичений візерунок утворював прихований сюжет: стадо різнобарвних слоників на тлі оази з пальмами та квітами. На перший погляд вони не були помітні. Так у дитинстві, прокинувшись ранком, Віра розглядала візерунки на килимі або тріщинки на стелі, і їй здавалося, що вона бачить дивні сюжети — оленів, карети, сімейство ведмедиків… Від слонів повіяло чимось давнім і знайомим. «Мабуть, я усе ж таки бувала у тій кімнаті, — подумала Віра. — Можливо, коли мати прибирала?..»

Чорне провалля в пам’яті почало здаватися їй неприродним. Від напруги розболілася голова. «Ні, досить! — думала Віра, — Недаремно ж колись в інтерв’ю один нарколог сказав мені, що будь яке кодування небезпечне: це все одно, що перекрити загатою бурхливу річку. Тоді потік починає шукати інших виходів і затоплює усе навкруги. Треба знайти мого лікаря, зараз він, здається, очолює центральну психіатричку. Він має мене упізнати. Я хочу нарешті знати усе!» Її думки перервав дзвінок у двері. Віра неохоче відчинила — на порозі стояв її вчорашній рятівник.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

Стас не працював уже кілька місяців після невдалої спроби заробити писанням сценаріїв для політичних рекламних роликів. З попереднього місця помешкання його вигнали, і він якимось дивом зміг зняти квартиру у «місіс Гадсон». Та й то після того, як виявилося, що старенька — затята «націонал анархістка» й обожнює читати товсті модерні журнали, що для її віку було доволі дивним. Роман Стаса вона також уважно прочитала й навіть зробила деякі нотатки і підкреслення на сторінках. Стас поставив на зашмульганому журнальчику зворушливий авто граф, це дуже розчулило стару й вирішило справу на його користь. Кожного ранку Стас тихенько вислизав зі своєї кімнати, аби не потрапити на очі хазяйці, а пізно уночі так само тихо повертався з надією, що «місіс Гадсон» спить і він зможе поцупити у неї трохи заварки та шматок цукру. Але зазвичай його невсипуща господиня вже чатувала на кухні і могла майже до ранку вести бесіди з «письменником», мимохідь цікавлячись, чи влаштувався він на роботу. «От коли отримаю Нобелівку…» — бурмотів свою коронну фразу Стас і продовжував її залежно від настрою й ситуації: — «куплю вам нову квартиру», або «з ніг до голови засиплю найкращим англійським чаєм…», чи молов ще якусь дурню. Його глибоке підпілля було безнадійним.

Уперше якось побачивши Віру з вікна, він спочатку подумав, що вона — не інакше як дружина бізнесмена, жінка з іншого виміру. З тих «нових», хто вважає престижним запрошувати до себе в гості псевдознаменитостей і поїти їх до поросячого виску, аби прилучитися до богеми. Познайомившись із нею, він вирішив запропронувати свої послуги, адже там, де вона працювала, завжди було повно роботи для «літературних негрів». Він вирішив скористатися нагодою.

Йому відчинили не відразу.

— О, це знову ви… — без особливого ентузіазму мовила Віра.

Тепер він зміг роздивитися її уважніше. Так, це була вона, жінка з дивною посмішкою — лише кутиками вуст — і завжди серйозними очима. Ніби верхня частина її обличчя не співпадала з нижньою. «Не обійтися без банального порівняння з Джокондою, — подумав Стас. — Хоча посмішка та сама…» Безперечно, його нова знайома була з тих жінок, з якими чоловіки ніколи не фліртують. На таку не покладеш руку, ніби випадково, а якщо й покладеш — пропечеш до кісток.

Він упіймав себе на думці, що почувається перед нею учнем або підлеглим. І це дратувало. Він уже пошкодував, що натиснув кнопку дзвінка, і не знав, як поводитися. Легкости минулого нічного візиту як і не було.

— Проходьте, — запросила Віра. — Тільки у мене сутужно з часом… Отже?

Це різке запитання зовсім збило його з пантелику, і Стас, проклинаючи усе на світі й намагаючись виглядати по діловому, розповів суть своєї справи.

— Я вже не працюю на телебаченні, — почала пояснювати Віра. — Те, що крутять зараз, — звичайні повтори. Але я спробую вам допомогти. Напишіть кілька нарисів, мені треба бачити, що ви вмієте. Адже журналістика — не література. — …а кінь свині не товариш… — додав Стас і звівся з крісла. — Вибачте, що потурбував!

— Ну навіщо ж так? — зніяковіла Віра. — Я не це мала на увазі.

— А знаєте що, — додала вона раптом, аби якось загладити свій різкий тон, — давайте зараз пообідаємо разом. Я сьогодні нічого не їла. Якщо ви не проти, я швиденько щось приготую.

— Це акт милосердя? — з посмішкою, але вже без виклику запитав Стас.

— Це звичайний голод, — у тон йому відповіла Віра.

— Тоді я швиденько!

Він миттю вибіг з квартири у найближчий магазин.

У темряві під’їзду похапцем порахував гроші: для того, аби заплатити за квартиру, їх було замало, проте вистачало на те, щоби не виглядати жебраком перед знаною «телеледі». У крамниці він купив шинки, велику коробку креветок, торт, морозиво й пляшку шампанського. Він теж хотів їсти. Він хотів їсти не похапцем, соромлячись і ховаючи від господині жалю гідний несвіжий бутерброд із сиром, їсти не з газети чи товстелезного полумиска. Він хотів не так їсти, як просто посидіти у тиші й чистоті, як колись удома…

Він хотів їсти ненаодинці.

Коли Стас повернувся зі своєю дорогоцінною ношею, відчуваючи себе святим Миколаєм, на кухні вже щось шкварчало. Вони пообідали, а з шампанським та морозивом перебралися до зали.

— А тепер розкажіть щось, — попросила вона, як минулої ночі.

Вона вміла слухати. Стас це бачив, спостерігаючи за мімікою її невловимого обличчя, за трохи дивною посмішкою та ледь помітним порухом брів. Вона дещо перепитувала і сміялася або темніла очима, виказуючи тим самим гнів або співчуття. Стас розчулився. Давно вже ніхто не цікавився ним. «Мабуть, так розклеюються шмаркачі студенти перед добрим слідчим, — якоїсь хвилини подумав він. — Хоча колишній досвід доводить, що я не з таких. Я просто не звик розмовляти з людьми, а особливо з такими жінками…» Його знову почало дратувати власне становище: чхати він хотів на обіди й сніданки, на теплі шкарпетки й гарячі ванни — він спокійно міг обходитись без усього цього. I от — на тобі! — так розчулився перед першою ж стрічною, що приготувала йому обід!

— Ще кави? — запитала Віра і, не очікуючи на відповідь, вийшла. Лишившися сам, він нарешті зміг розслабитися й роздивитися довкіл. …Легкий перетяг ворушив червоні завіси, і здавалося, що чиясь тінь потопає у їх важких хвилях. У скляній шафі не було жодного посуду, крім трьох важких фужерів зі справжнього гірського кришталю з дивним дрібним візерунком — вони вбирали в себе по вінця густе вино заходу сонця. Стас відкинувся у розкішному кріслі, і воно поглинуло його, як великий теплий звір. Він роздивлявся картину, що висіла навпроти, — щось у стилі Марґітта: на тлі гірського пейзажу летить — чи падає? — пташка з жіночим обличчям, з ЇЇ обличчям, потойбічним обличчям приреченого. Знайомий погляд: так іноді, лишаючися на самоті у своїх тимчасових помешканнях, Стас вдивлявся в ніч і у віконному склі бачив лише своє прозоре обличчя, пошрамоване гіллям дерев або відбите на цегляній стіні сусіднього будинку. У квартирі стояла тиша.

Стас затамував подих і чув лише дихання штор хвиль та ледь чутний запах цигаркового диму, що долинав звідкись із кухні. Це була тиша морського дна. Тиша лікарняного сну. Летарґія звуків і рухів. Він так довго шукав саме такої тиші. Без дзеленчання трамваїв, телефонних дзвінків, брязкоту тарілок і виснажливого рипіння водопроводу. Лише морський шурхіт червоних вітрил. Перед очима повільно пропливла велика срібно фіолетова риба. За кілька хвилин уся підводна кімната наповнилася прекрасними райдужними рибинами. Вони коливалися, виблискували хвостами, несли спокій і дрімоту, вони остуджували стомлений мозок віялами плавників, вони були мовчазні й повільні і запрошували оселитися серед них. Одна була особливо красивою — риба Стас відчув гостре бажання й поплив за нею, наповнюючись густим медом болю, жаху й захвату. Він наздоганяв свою рибу і майже непритомнів від своєї риб’ячої пристрасти.

Вони занурювалися усе глибше й глибше. Стас почав задихатися… …Повільно він виплив на поверхню. Годинник показував пів на восьму вечора. Заснув?! У квартирі було так само тихо, нічого не змінилося, тільки у шпарку між червоними портьєрами вже не пробивався промінчик сонця. Стас випірнув з крісла і обережно, ніби водолаз, що обстежує затонулий корабель, почав пересуватися квартирою. На столі в кухні під філіжанкою з охололою кавою він помітив записку: «Як ітимете — зачиніть двері!»

* * *

Віра їхала у метро — ввечері вона мала зустрітися в Прес клубі зі своїми давніми подругами по інтернату — сестрами Лесич; тільки їм вона колись зізналася, що хвора на амнезію. Обидві сестри були шаленими фантазерками й залюбки вигадували Вірі романтичні «леґенди» з її минулого. Разом з ними вона сміялася над цими вигадками, і їй ставало легше. Увечері почався дощ. У метро Віра сіла на вільне місце і розкрила «Іспит» Кортасара. Від вовняної кофти жінки, що щільно притислася до неї, тхнуло, як від старої замордованої у зоопарку зебри — уїдливо й важко. Жінка час від часу заглядала до книги, і це було неприємно. Кожне обличчя тавроване відбитком сірого вечора і неприязни до ближнього. Але спасіння не було й у довгих інтелектуальних бесідах кортасарівських героїв. Правда була за межею свідомости й полягала у речах набагато простіших. «Аліна. Смерть. Ми повісили її вдруге…» — крутилося у Віриній голові.

Аби перебити ці думки, вона згадала свого нового знайомого, який, мабуть, уже прокинувся в її кімнаті.

Він був не схожий на всіх, кого Віра знала раніше.

«Хлопець досить гоноровий, — міркувала вона. — Але є в ньому щось справжнє. А головне — жодної липкої інтонації й слизького компліменту. А втім, мені нема чого думати про нього — йому також, як і всім, щось від мене треба… На жаль…»

* * *

Стас тихенько причинив двері й пішов до себе. Його охопило дивне давно забуте відчуття спокою, ніби все життя боліли зуби — й раптом попустило. Він про йшов на кухню, аби зварити кави, й кинув на стіл пачку куплених сьогодні «Мальборо». Почувши рух зі своєї кімнати виповзла Місіс Гадсон у кургузенькому махровому халаті, із газетою «Час тайм» під пахвою. Стасу довелося запропонувати каву і їй.

— А ти, здається, стаєш на ноги? — бадьоро сказала вона, голосно відсьорбуючи з великого кухлика. — Он, бач, уже мальбору купуєш… Скоро з’їдеш від мене й не згадаєш стару. А ми з тобою непогано миримося, хоча ти й досить дивний хлоп. Он, Пєтька мій і одружений, і при службі, а такий вже правильний, як осцилограф. Це така лінійка, до речі. Дуже розумна річ.

— А ви звідки знаєте?

— О, сонце моє, я багато чого знаю. А тою лінійкою мене мій перший… ні, здається, другий чоловік добряче лупцював, царство йому небесне. Дай но мені тої мальбори…

Стара запалила.

— До речі, нікотин краще діє у поєднанні з кавою.

— Ви й це знаєте…

— Та знаю…

Вони дивились у вікно, за яким повільно насувалася осінь. Уперше Стаса не обтяжувала її присутність.

— От ти — писатєль. Мабуть, колись і мене згадаєш у своїх байках. Я вже в земельці лежатиму, а тут — на тобі! — хтось читає про бабу Дусю. Так і пиши — «баба Дуся». А далі вже як знаєш… І шо та баба Дуся мала?

Ананас з’їла у три роки, і то випадково — з післявоєнної посилки, а от і досі пам’ятаю. Невже й на одрі згадається той ананас? Як гадаєш?

— Я куплю вам ананас.

— Ой, та нашо вона мені, та гриза гамериканська!

Це я так, для розмови… Щось сумно мені, хлопе.

Переписати на тебе квартиру, чи шо? Тільки обіцяй не пропити! Ой, не пий, ой, не пий! Кажуть, усі писатєлі — алкоголіки. Не живеться їм чомусь, нудять світом.

— Та який же я «писатєль»? Не хвилюйтесь, я скоро влаштуюся на гарну роботу.

— Оце — діло. А там, бач, і з дівкою якоюсь зведешся. Чи то з муляром, чи, краще, з поварихою — ближче до їжі. Борщ гарячий їстимеш кожного дня.

— Гарна перспектива…

— Атож! Думай, хлопе, думай. А з тою мотькою не валандайся більше, у неї панчохи рвані — це для жінки недобре.

«Мотьками» вона називала усіх жінок, що інколи зазирали до нього. Остання «мотька» — навколо літературна панянка — випила вранці півпляшки баби Дусиної наливки, і та її надовго запам’ятала.

— А скажіть, що то за жінка — наша сусідка, теж «мотька»? — наважився запитати Стас.

— На ту й не поглядай, — махнула рукою Місіс Гад сон. — То жінка «свєтська», не для тебе зроблена. Я про неї майже нічого не знаю — вона весь час десь бігає, уся в дєлах… Порядна…

Стас панічно боявся порядних жінок. Він ніколи не хотів зіпсувати життя гарній дівчинці, вихованій на «пурпурових вітрилах». Його перше кохання було останнім. А потім почалися самі «зв’язки» — короткі й довгі, зі смаком коноплі й горілки, іноді з ляпасами, істериками, іноді — псевдоцнотливі, доки не доходило до розмов про весілля. Стас поглинав усю цю мішанину, як одну суцільну каструлю перлової армійської каші.

Він не помітив, як лишився на кухні сам. Надворі вже глуха ніч. Стас дістав папір і вирішив усе ж таки написати нарис, що йому запропонувала Віра.

Він згадував її рудувате волосся, дивну напівпосмішку і писав про довгу осінню ніч, про порожнє місто і темний силует на тлі освітлених вікон, про музику Берліоза, яку ніколи не чув, про відкриті каналізаційні люки і стукіт у вікно на першому поверсі… Писав про скажені табуни осіннього листя, що метушиться в порожніх провулках, про запах вогнищ і щільні фіранки, за якими хлопчик домальовує табуретку під ногами розіп’ятого голого чоловіка.

Нарешті це йому набридло. Він сто разів перечитав написане, поки нарешті зрозумів, що вся ця маячня — тільки заради того, аби знов побачити ту жінку, що так спокійно лишила його спати у своєму кріслі. Чи то був прояв повної довіри, чи презирство до плебея, а можливо, й збайдужіння до всього?

«Рибка бананка! — раптом спало на думку Стасові. — Ось вона хто — селінджерівська рибка бананка, що об’їлася у підводній печері і тепер не може вислизнути назовні! Вона хоче бути вільною, мовляв, «такою, як раніше», а хіба це можливо у такій «упакованій» квартирці і з купою службових обов’язків?»

Стас запалив сірника й підніс до паперу. Вогонь одразу проковтнув зібганий папірець.

«Рибка бананка…» — знов подумав Стас.

ТРЕТІЙ ЛІРИЧНИЙ ВІДСТУП

Я припаркувала машину за квартал до будинку, дістала з баґажника два поліетиленові пакети з вапном. Ступаючи якомога ґраційніше, попрямувала до чотирнадцятиповерхівки. Ситуація мене не гнітила. Навпаки — що довше тягнулася ця історія з трупом, то краще й веселіше ставало на душі.

Стільки років я крок за кроком йшла до цієї мети. І тепер, коли усе сталося, я ще не до кінця могла це осягнути. Мені потрібні були час і важка праця, аби відчути, що це вже справжній кінець…

Я нікого не знала в цьому будинку. Він був приватний, майже усі квартири винаймали випадкові люди.

Нижні поверхи були ще порожні. Вже два роки я акуратно оплачувала невелике помешкання на п’ятому поверсі, іноді лишалася тут ночувати, у напівпорожній кімнаті на мотузці розвішувала свої сукні.

Я відімкнула двері, вони були зачинені лише на клямку, — і сто разів прокляла себе за неуважність.

Від ейфорії я, мабуть, я втратила відчуття небезпеки.

Посеред кімнати лежав великий холодильник фірми «Норд». Поставивши пакети на підлогу, я сіла на його прохолодні дверцята. Взагалі то, нерви у мене міцні.

Але перед тим, як відчинити холодильник, я обмір кувала, як усе робитиму. Мабуть, у такій спеці вона вже почала розкладатися… Видовище не з приємних!

Мені хотілося, щоб вона помирала довго, зі смаком. Так, як жила. Мені навіть було прикро, що отрута подіяла так миттєво й, мабуть, безболісно. Але те, що я приготувала для її прекрасного, вишуканого тіла, вжахне її душу, яка витає десь поруч. Не може не витати.

Я рішуче відчинила дверцята холодильника. У ньому було… порожньо.

Тільки тепер я помітила, що на мотузці серед моїх речей висить її розрізаний білий костюм. А моя блакитна сукня — зникла…

День сьомий

До свого від’їзду на кінофестиваль Віра хотіла зробити якомога більше і тому, відімкнувши телефон, усі вихідні просиділа вдома за комп’ютером.

Тільки одного разу вийшла по хліб та молоко. Вона вирішила звільнити собі час на тому тижні, щоб зустрітися з лікарем. У голові був повний туман, але Віра змусила себе написати кілька інформацій та розшифрувала інтерв’ю з відомим режисером. Її ніхто не відволікав — Альбик відбув у чергове відрядження. Поволі втягуючись у роботу, Віра забула тривоги минулого тижня. Працюючи над матеріалом, вона завжди почувала себе щасливою людиною і знала, що після виходу статті на неї чекає неабиякий резонанс. Так було вже не раз. І майже щоразу Віра отримувала черговий додаток до зарплати.

У понеділок о сьомій ранку Віра ввімкнула телефон, прийняла душ, скинула на дискету тексти і почала збиратися на роботу, одним оком позираючи на екран телевізора. Блок ранкових новин по різних каналах — це було її обов’язкове ранкове «меню». Після «Вістей» почався повтор нічної десятихвилинної кримінальної інформації «Що трапилося?»

Після перших двох трьох повідомлень про пограбування та автопригоди пішли сюжети про самогубства.

З перших кадрів Віра упізнала будинок Аліни…

Вона відкинула косметичний олівець, яким підмальовувала брови, і вп’ялась очима в екран.

— Учора ввечері в будинку по вулиці Рабіндраната Тагора було знайдено труп молодої жінки, — скоромовкою розповідав молоденький репортер. — Почувши неприємний запах з квартири номер 67, сусіди викликали оперативну групу…

У Віри запаморочилося в голові, та вона змусила себе дивитись, як камера, не зважаючи на нерви пере січних громадян, ковзала по майже невпізнаваному тілу Аліни, як люди у синіх халатах запаковують його у поліетиленовий мішок і виносять на сходи.

— За попередніми даними, — продовжував репортер, — смерть настала кілька днів тому. Молода жінка покінчила життя самогубством на ґрунті особистої драми.

Тільки-но закінчився цей сюжет, як задзвонив телефон.

— Пані Віро! — почула вона офіційно холодний голос Ліліани Олегівни. — З нашою колеґою трапилося нещастя! Передзвоніть, будь ласка, Заріні, а я зв’яжуся з Ярославою. Володимир уже в дорозі на роботу…

Треба потурбуватися про похорон.

— Добре… — збілілими устами озвалася Віра.

— І… візьміть себе в руки. Це — наказ! — додала Ліліана і кинула слухавку.

День восьмий

Заходячи до агенції, Віра подивувалася спритності колег: у холі вже висіла велика фотографія Аліни, перев'язана чорною стрічкою. Біля неї юрмилися люди, зітхали, хитали головами.

У відділі стіл Аліни вже був завалений квітами. З похмурим і втомленим виглядом Володимир розставляв букети по вазах та трилітрових банках. Схвильовані Ярослава й Заріна приймали від колеґ нові букети, розгублено відповідали на численні запитання.

— У Ліліани слідчі! — прошепотіла на вухо Вірі Заріна.

«Господи! Господи! Що ж це має бути?!» — безтямно подумки промовляла Віра. Всі четверо з ледь прихованим хвилюванням поглядали на двері кабінету. У кімнаті товклося багато цікавих. Долинали короткі репліки.

— Це ж треба! А по ній і не скажеш, що вона була така вразлива!..

— Бідолашна! Та невже не можна було взяти себе в руки?..

— Та у неї було повно мужиків!

— А ви що — свічку тримали?!

Нарешті з кабінету Ліліани Олегівни вийшли двоє чоловіків. Вони мовчки пройшли до виходу. Ліліана зупинилася в центрі кімнати:

— Колеґи! — сказала вона, звертаючись до всіх присутніх. — Наш обов’язок — гідно провести Аліну Станіславівну в останню путь. Похорон — завтра. Довше тримати її не можна — спека. А тепер прошу всіх, хто не зайнятий організацією похорону та поминок, розійтись і приступити до своїх службових обов’язків!

Ми дякуємо вам за моральну підтримку!

Люди поволі виходили з відділу. Коли за останнім зачинилися двері, Ліліана втомлено сказала:

— Це все. Пояснення я взяла на себе. — І зникла у своєму кабінеті.

День дев'ятий

Похорон був пишний. Для Аліни начальство «вибило» місце на престижному центральному цвинтарі. Стоячи серед натовпу, Віра вдивлялася в обличчя співробітників і намагалася розгадати, хто сумує насправді, а хто лише робить трагічний вигляд.

Чоловік Аліни виглядав зовсім розгубленим, сотні презирливих поглядів пронизували його.

— Вона не любила мене… — час від часу кволо промовляв він, чіпляючись до кожного, хто потрапляв йому під руку. — Вона не могла… цього… через мене…

Я не вірю…

— Обійшлося! — полегшено зітхнув Володимир.

У Віри пашіли щоки. «Як просто, — думала вона. — Невже на цьому усе й скінчилось?.. А попереду — Франція, Канни…».

— Ну ось і нема з нами Альки… — махнула рукою Ярослава. — І всі ми — мерці… У мене, наприклад, уже ніяких емоцій. Суцільна втома.

— Рано ти втомилася! — презирливо увірвав її Володимир. — А я свого не хочу втратити!

Заріна голосно закашляла, крадькома вказуючи очима на Віру.

— Та пішла ти! — відмахнувся Вовик. — Всім усе відомо! Не роби проблем — усі пов’язані! Не знаю, як ви, а я своє візьму, — треба натиснути на Ліліану!

І він вискочив з кімнати, голосно грюкнувши дверима. У такому стані Віра бачила його вперше.

День дев’ятий

Його бурмотіння ніхто не слухав.

«А він, здається, має рацію, — подумала Віра. — А коли так, то в самогубства Аліни має бути інша при чина… Яка?»

Поки лунали промови над закритою труною (відкинути віко було неможливо — труп розкладався), пішов рясний літній дощ, і над натовпом злетіли парашути парасольок.

Кидаючи в могилу жменьку землі, люди по черзі підходили до стрункої сивої жінки — матері Аліни і співчутливо промовляли якісь ритуальні слова. Коли черга дійшла до Віри, вона з жахом наблизилася до монументальної постаті.

— Співчуваю… Тримайтеся… — промовила вона, торкаючись рукою плеча жінки. Та підвела на неї холодні сухі очі, на мить вони зблиснули недобрим вогнем:

— А… впізнаю тебе, — промовила вона. — Уся компанія вкупі! З тебе все й почалося. Мати твоя — вбивця, і ти — вбивця…

У Віри підкосилися ноги. Вона вчепилася за руку Володимира.

— Мені погано… Відвезіть мене додому… — прошепотіла ледь чутно.

* * *

Поверталися втрьох. Спочатку Володимир завіз Віру, довів до самих дверей помешкання. Вона майже висіла на його тонкій руці. Потім повіз Ярославу. Їхали мовчки. Дощ не вщухав. Вони трохи посиділи в машині — Ярослава ніяк не могла знайти свою парасольку.

— Дай мені ампулу! — хрипко вимовила вона.

— Ти ж казала, що у зав’язці…

— З цим неможливо зав’язати. Гроші віддам завтра.

— Гаразд!

— Ти — сонечко! — пожвавішала Ярослава, кидаючи ампулу до кишені. — До завтра!

Вона вискочила з авта і швидко побігла до свого під’їзду. Вовик ще трохи посидів розслаблено, чекав, поки засвітяться знайомі вікна. Потім нервово схлипнув, завів мотор і рвучко виїхав з двору.

Він гнав машину порожніми вулицями, ніби втікав від погоні. Заскочивши до своєї квартири, він щонайперш прочинив двері у маленьку спальню, з якої одразу вдарив у ніздрі запах несвіжих простирадл. Бабуся лежала ніби мертва. Вовик прислухався: дихає. Він накинув ковдру на її худі ноги, вимкнув лампу і хутко перейшов до своєї кімнати.

Тремтячими руками набрав номер.

— Я слухаю, — відповіли йому сонним роздратованим голосом.

— Спиш?

— Щось хочеш повідомити?

— Та… Ні, я так… Якось гидко на душі.

— Хочеш, щоб було ще огидніше — давай продовжимо розмову, — запропонували йому.

— А ти щось маєш сказати? — напружився Вовик.

— Усе нормально. Лягай спати. Завтра важкий день.

Слухавку поклали. Вовик трохи подумав і знову почав крутити диск. Слухавку довго не піднімали, він хотів уже покласти її, коли нарешті залунав голос Ярослави:

— Ну, хто там ще?

— Ярцю! — вигукнув Вовик. — Ярцю!

— А а а, це ти… чого тобі? Ніби тільки-но розпрощалися… Щось трапилось?

— Аліну поховали… — розгублено промовив Володимир.

— Ти, мабуть, божеволієш, — сказала Ярослава. — Ти для цього подзвонив, щоби сповістити цю дивну новину, — то мушу тобі сказати, що на цвинтарі ми були разом!

— Та ні, я просто не можу цього усвідомити, — почав виправдовуватися він. — А як ти, з тобою все гаразд?

— Поки так, а зараз, сподіваюся, буде ще краще…

— Може, кинеш цю звичку, Ярцю? — з надією запитав Володимир. — От просто зараз і зав’яжеш?

— Просто зараз і зав’яжу, тільки шнурки попрасую…

— Я не жартую.

— Я — також.

— А пам’ятаєш, Ярцю, як нам було весело всім? А ти була така тоненька, найкрасивіша… Завжди щось цікавеньке вигадувала. Я тебе обожнював, пам’ятаєш?

— Не розчулюй мене, сонечко, — сказала Ярослава. — Я зараз заплaчу.

— Ярцю, — продовжував канючити Вовик. — Може, ти щось хочеш мені сказати? Як ти скажеш — то й я тобі щось скажу. Щось дуже для тебе важливе…

— Не забирай часу! — почала нервуватися Ярослава. — Ніч така коротка, а завтра мені треба бути як огірочок…

— Значить, нічого не скажеш? — ще раз запитав він.

— Особисто мені нема про що говорити, повір мені і відчепися — гаємо час!

— Що ж… — зітхнув Володимир. — Я хотів як краще.

Прощавай!

— Добраніч, до завтра.

— Еге ж… до завтра, Ярцю!

Він поклав слухавку і тоненько, як цуценя, заскавчав над нею…

Це він колись привів Ярославу до Лілі. Вони зустрілися у місті випадково — в одному зі злачних клубів на околиці, прихисткові наркоманів та темних особистостей різних орієнтацій. Він і досі пам’ятав, як малим біг за величезною вантажівкою, що вивозила його подругу з їхнього затишного двору колодязя, а вона, висунувшись із віконця, викрикувала свою нову адресу. Адресу він не запам’ятав, за що, до речі, йому тоді дісталося від Лілі.

Відтоді він намагався побачити знайому постать скрізь. І от через стільки років вони зустрілися в тому клубі.

Вона його, звичайно ж, не впізнала. А коли впізнала, він почув її сміх — той самий, заливистий і низький, який він сотні разів намагався відтворити не тільки у своїй уяві. Так могла сміятися лише Ярця. Він, щасливий від цієї зустрічі, привів її до аґентства і по обіцяв нікому не казати, що Ярця вже давно й серйозно сидить на голці. Він був готовий зробити для неї все. Роздобуваючи для подруги чергову дозу, він кожного разу сподівався на її прихильність, але Ярослава завжди проганяла його. Їй і справді ніхто не був потрібен. От і зараз, звільнившись від занудливого приятеля, Ярослава розіклала на столі своїх вірних маленьких друзів — голку, ампулу, шприц…

«Царство тобі небесне, маленька стерво, Алько…» — подумала Ярослава і, ніби чарку, підняла вгору заштрик із прозорою рідиною.

* * *

Віра не спала. Безсоння вже стало звичайним станом. Вона лише молилася, щоби привиди ночі не переслідували її. «Треба випити…» — подумала вона і з жалем згадала, що Альбик нещодавно вже спорожнив приховану нею пляшку. «Тоді треба напитися кави, щоб не спати взагалі!» — вирішила Віра і пішла ставити чайник. На кухонному столі ще лежав шматок шпалерів. Як клаптик дитинства, як свідок, що нашіптував їй: «Ти хороша дівчинка… Ти змогла ЦЕ зробити. Я пишаюся тобою… Так, як ти мріяла…»

— It’s pourіng, I’m soaked to the skіn… — раптом голосно сказала Віра, посміхаючись до різнобарвних слоників…

Щось тривожне й страшне насувалося на неї, хотілося бігти, їхати, летіти, вистрибнути з вікна…

— Мамо! Саламандро! — вигукнула Віра. — Господи, хто-небудь!

Ледь не втрачаючи свідомости, вона вискочила зі своєї квартири й щосили загупала в сусідські двері, — за ними було спасіння, люди, той дивакуватий сусід, Стас, здається…

Він знову підхопив її і, майже непритомну, вніс у свою кімнату, штовхнувши двері ногою і ледь не прибивши лоба цікавій Місіс Гадсон.

— Що трапилося? — стривожено запитав він.

Віра задихалася.

— Я сама не знаю, — нарешті промовила вона. — Іноді зі мною таке буває… Голова болить. Вибачте, я вас налякала…

— Ви мене потішили. Я сам не міг знайти приводу, щоби завітати до вас. А тут — ви! Може, тепер щось розкажете про себе? Мені здається, ви чимось дуже стурбовані або перевтомлені.

— Я б не хотіла обтяжувати вас своїми розповідями про себе, тим більше, що все це — зовсім нецікаво.

Насправді їй чи не вперше в житті хотілося говорити й говорити без упину про будь що — тільки б знову не найшло божевілля.

— Вам подобається моя квартира? — без найменшого переходу раптом заговорила вона. — Її обставляв дизайнер — я тільки замовляла колір шпалерів. У спальні вони білі, у вітальні — бордо, кухня зелена, як трава. Знаєте, кілька років тому я жила у крихітній квартирці і працювала у маленькій газетці, й так само не могла собі дозволити дорогих цигарок. Дивуєтеся?

Менше з тим, так воно й було. Просто треба в потрібний час опинитися в потрібному місці, невже ви самі цього не відчуваєте? От ви, наприклад, опинилися в мене…

— Це ще не відомо — хто у кого опинився, — посміхнувся Стас.

— Я не жартую. Ви відчинили двері, коли мені це було потрібно, і побачили мене такою, якою не бачив ніхто. І зараз… Хоча, яке вам діло до мене? Я й сама іноді дивлюся на себе звідкись зі сторони, ніби замість мене сміється й розмовляє зовсім інша людина, а я відлетіла туди, звідки не повертаються. Дивлюся на себе і намагаюся зрозуміти — хто я така, навіщо я тут?

— Ви завжди жили самі? — запитав Стас.

— Так.

— А ваша мати…

— Ні, ні, ні! — Віра раптом затулила руками обличчя. Стас злякався, обхопив її, вона, як дитя, притислася до нього. За хвилину він відчув, що вона засинає. Він ледь устиг розшнурувати грубі модні чоботи і якось прилаштувати її на своїй потертій канапі. Він боявся поворухнутися й витягнути руку з під її плеча — так і ліг поруч, якось вмостившися на самому краю. Стримавши хвилювання, він погладив кінчик її волосся, так і лежав, тримаючи його у пальцях — пасмо каштанового волосся, що перекинулося на його обличчя…

Посеред ночі вона поворухнулася й уві сні ще міцніше притулилася до нього. Стас обережно, аби не злякати, обійняв її. З прочиненої кватирки тягнуло холодом, а вкрити її він просто не встиг. Треба було б устати, зачинити кватирку, обережно витягнути ковдру, накрити її і так само тихо знов лягти поруч.

Подумки Стас проробляв це вже вдесяте і уявляв, як їм одразу стане тепліше. Але страх розбудити її й порушити ці несвідомі обійми був сильнішим за холод.

Він продовжував лежати, намагаючись перетворитися на теплу грубку, щоби їй було тепло і вона не прокинулася. Він знав, що ці обійми — химерні й нереальні, як і все, що пов’язано з нею — «рибкою» з іншого виміру. При світлі вуличного ліхтаря, що падало на них, він мав можливість зблизька роздивитися її обличчя — з такою тоненькою шкірою, що на скроні можна було помітити деревце судин, вдихав запах її волосся. Такого у нього ще не було ніколи — він обережно, як рідкісного метелика, обіймав жінку і не був ані п’яний, ані збуджено спітнілий, нетерплячий чи награно досвідчений. Жодне відчуття з його минулих пригод і випадкових зустрічей не вкладалося у схему стосунків з цією жінкою. Він не помітив, як заснув.

Прокинувся під шосту ранку. У вікно вже заглядало непевне світло передосіннього промінчика. Він уже лежав, накритий ковдрою. Поруч ще тепліла заглибина від її тіла. Вона знову втекла. Тихо, як тоді, ніби випливла з кімнати разом із нічним протягом.

«Рибка, мила рибка», — з ніжністю подумав Стас, відчуваючи, що у його життя увійшло щось тепле, яскраве, незрозуміле і, мабуть, дуже сумне…

День десятий

— Що це за неподобство? — репетувала на п’ятихвилинці Ліліана Олегівна. — Це переходить усякі межі! Що з Ярославою? Другий день не з’являтися на роботі — це вже свинство!

Розпустилися! Та — хвора, тому треба на теніс, у тої — незаплановане побачення чи ще казна що!!! Так не можна, панове! Я не допущу анархії у відділі!

Володимире, негайно їдьте за Ярославою Михайлівною і привезіть або її, або її заяву про звільнення!

Вовик миттєво вискочив з кабінету.

Після цього скандалу Віра не змогла залишатись у кімнаті і вирішила піднятися до кав’ярні. У швидкісному ліфті зіштовхнулася із сивочолим завідувачем відділу маркетинґу і відвела очі — коханець Аліни схуд і постарів років на десять…

У кав’ярні Віра замовила собі каву і п’ятдесят грамів коньяку. Повертатися у відділ вона не збиралася. Тут їй було затишніше. Віра розкрила свій блокнот і почала робити нотатки для сьогоднішнього інтерв’ю із заїжджим ґастролером. Раптом у кишені запищала мобілка.

— Віро! Скоріше сюди! — кричала в трубку Заріна. — З Ярославою нещастя!

Не допивши каву, Віра побігла до ліфту.

Посеред кабінету Ліліани стояв Вовик і, захлинаючись словами, розповідав:

— Я стукаю, дзвоню — не відчиняє! Добре, що колись вона дала мені свого ключа — відмикаю… А там…

Вона лежить на дивані, навкруг розкидані ампули, піґулки, шприци!.. Я одразу викликав міліцію…

— Я завжди попереджала — це добром не скінчиться! — нервово ламаючи тонкі пальці, сказала Ліліана Олегівна. — Ну, принаймні ми до цього ніяк не причетні…

— Ще одного похорону я не витримаю… — шепотіла Заріна. — Це якесь божевілля…

Віра вперше чула, що Ярослава — холодна неприступна красуня — сиділа на голці. Так ось у чому секрет її відсторонености і постійної знервованости!

— Ви ж того дня завозили її додому, — сказала вона Вовику. — Не помітили нічого підозрілого? Може, у неї був якийсь непевний психічний стан?

— Ха, він у неї завжди був непевний! Хіба я їй нянька? — Вовик нахабнів на очах.

— Хоч би як там було — цього разу, мабуть, від розмов з органами нам не відкрутитися! — констатувала Ліліана і пішла доповідати про чергову трагедію начальству…

* * *

Вона йшла заплутаними коридорами аґенції, і всі, хто траплявся на її шляху, не могли втриматись, аби не позирнути услід. Так було завжди. Так мало бути завжди! І так буде, думала Лілі. Недарма ж вона народилася в Англії! Щоправда, країни вона майже не пам’ятала — коли їй виповнилося п’ять, родина змушена була повернутися «у зв’язку з родинними обставинами».

Цей вислів Лілі довго не могла второпати, аж доки не підросла й не з’ясувала, що її батько, службовець дипкорпусу, виявився гулякою й пияком. Мати, замість того, щоб помовчувати й жити у своє задоволення, винесла це питання на партійні збори. Отже, казкова країна і улюблений котедж із басейном та зеленими галявинами лишились далеко позаду, а сама Лілі стала «як усі».

Пішла в огидну школу з подряпаними сірими стінами (дарма мати переконувала, що це — найкраща спецшкола з англійським нахилом), сиділа за зашмульганою сотнями ліктів партою і їздила у ненависному метро до захаращеної стільцями музичної школи, що час від часу закривалася на ремонт. Життя батьків на рідній землі не налагодилося. Батько змінив англійських леді на секретарок друкарок референток.

А скаржитися на те було вже нікуди — припинили своє безтурботне й бездіяльне існування навіть житлові комітети. Тільки згодом Лілі зрозуміла, що втратила через материні ревнощі та батькової «аморалки».

— Роби що хочеш, але у тому багні, в яке ти мене загнав, я жити не буду! — поставила вона батькові ультиматум, і той піднімав усі старі зв’язки, аби влаштувати доньку спочатку в престижний вуз, а потім — на роботу. У Лілі завжди було все, чого вона бажала. Не було лише тієї країни, де на неї чекало міс це дружини мільйонера. В тому, що таке місце існує, Лілі не сумнівалась ані хвилини. Вона лише перебувала тут, «відбувала номер», який тимчасово призначила їй виконувати на арені цього сірого життя доля.

Вона намагалася нічим не зв’язувати себе. Навіть її шлюб був громадянським, без зайвої печатки в паспорті. З батьками вона вирішила просто: матір влаштувала в чистенький будиночок інтернат для ветеранів сцени (хоча та не мала жодного стосунку до акторського середовища), а батька — до закритого наркологічного лікувального закладу. Тоді вона вже керувала найпрестижнішим відділом в аґентстві, час від часу змінювала заможного й впливового коханця на ще заможнішого й впливовішого і… почала поволі збирати під своє крило команду з колишніх друзів дитинства.

Давній зв’язок лишився тільки з Володимиром — під час навчання в університеті вони іноді передзвонювалися. Згодом Лілі взяла його на посаду власного секретаря з умовою, що він допоможе їй розшукати решту. Вона сама випадково знайшла Альку, потім Вовик привів Ярославу. Всі разом кинулися на розшуки ще однієї товаришки — Заріни. З нею було найважче — вона перша зникла з двору, поїхала до Артеку. А потім узагалі в один із днів після літніх канікул на дзвінок дітлахів із Заріниних дверей визирнув якийсь незнайомий дядько й повідомив, що та родина тут уже не мешкає, бо переїхала кудись у передмістя.

Місце, що Лілі призначила Заріні, не могло бути порожнім — на нього було багато претендентів, на нього треба було брати будь кого тимчасово. Так на Ліліаниному горизонті з’явилася її колишня однокурсниця Ольга, а з нею — завдяки їй! — і Анатолій.

Лілі зустріла цю парочку випадково, під час обіду в найближчому від аґентства ресторані. Спочатку між двома ковтками холодного мартіні вона помітила його…

«Олег Меньшиков! — майнула думка. — Невже він?» Чоловік, що сидів за сусіднім столиком, справді скидався на відомого артиста. Придивившися пильніше, Ліліана зрозуміла, що помилилася. Але то навіть було на краще, чоловік став доступнішим. Те, що вона хотіла мати його у своїй колекції, було для неї очевидним. Поруч з «Меньшиковим» сиділа якась незугарна жінка, вона жадібно й швидко поїдала фруктовий десерт. Серце Ліліани радісно затремтіло: вона впізнала Ольгу, — розкішний привід для знайомства. Вона вже знала, що цей красень має належати їй.

Повільною ходою вона наблизилася до їхнього столика, ніби випадково кинула погляд на парочку і радісно вигукнула:

— Кого я бачу! Ольго, це, здається, ти!

Жінка відірвалася від десерту і похмуро огледіла вишукану даму, в якій вона не одразу впізнала колишню однокурсницю.

— Ми разом навчалися! — пояснила Лілі чоловікові, який чемно піднявся зі свого стільця й запропонував їй сісти поруч із ними. Якби можна було спопелити цю сіру дурепу, що сиділа поруч з ним, Лілі обов’язково б це зробила!

— Ну, розповідай, як ти, де? — ніжно наспівувала Лілі. Тим часом чоловік звівся й пішов до бару, аби дати змогу двом старим приятелькам побалакати.

Щойно він відійшов, як Ольга сказала низьким безбарвним голосом:

— Його не чіпай! Він — мій. Чуєш? Я за нього — вб’ю.

Лілі не встигла отямитись, як Ольга знову заговорила, але на цей раз інтонація була зовсім інша:

— Господи, вибач! Сама не знаю, що це зі мною коїться. Торік померли батьки — розбилися на машині.

Досі не можу оговтатись. Якби не Анатоль, давно б покінчила з цим життям. Він мене врятував. От і боюся його втратити — часом шаленію, вибач…

«Клініка! — радісно поставила «діагноз» Ліліана. — Тим краще й простіше!» Вона перетворилася на саму люб’язність. Приятельки трохи побалакали про се, про те. Підійшов Анатолій, замовив каву, шампанське, морозиво. Вечір закінчився вдома у Ліліани. З’ясува лося, що Анатолій був учнем Ольжиного батька — відомого хірурга — і, коли трапилося нещастя, одружився з бідною сиріткою, а згодом успадкував і його кафедру в медичному інституті.

Прощаючись із подружжям, вона вже знала, що візьме Ольгу до себе у відділ. Знала й те, що Анатолій — перший чоловік, що по справжньому зацікавив її. Його приборкання потребувало максимум двох трьох тижнів.

Але чекати довелося менше. Він приїхав до неї через два дні, з квітами й пляшкою «Метакси», мовляв, по дякувати за вдале працевлаштування дружини. Роман розвивався бурхливо.

Якось він прийшов до неї у подряпинах та синцях.

— Ольга, — коротко пояснив він. — Знову рецидив.

Уже не знаю, що з нею робити — вона скоро зачинятиме мене в хаті. Або вб’є. Вона може…

— Ти, любий, лікар, а не знаєш, що робити, — сказала Ліліана. — Її місце — у психушці.

— Ти собі уявляєш, як я це зроблю? — скипів Анатолій.

— Ну хочеш, це зроблю я? Ти навіть нічого не побачиш. Тільки домовся з клінікою. А я викличу бриґаду прямо на роботу.

— А якщо вона буде сумирна?

— Не бійся, не буде.

Зранку Ліліана Олегівна викликала Ольгу до свого кабінету… А за годину містом уже мчала машина «швидкої». В кабінеті головного редактора відділу буянила й билася об стіни Ольга. Її ледве вгамували двоє здорованів у синіх вилинялих халатах.

— Я тебе вб’ю. І його вб’ю. І себе вб’ю… — шепотіла прив’язана до нош Ольга і сміялася, дивлячись на розгублених співробітників, що повибігали в коридор.

День дванадцятий

Дощ, який почався під час Аліниного похорону, не вщухав уже тиждень.

Під ним же ховали і Ярославу. I цей другий похорон здавався фантасмаґорією. Вірі було шкода цієї неординарної загадкової жінки. Події останнього місяця зовсім розхитали її нервову систему. Навіть на роботі Віру не полишало відчуття тривоги. Кімната без двох жінок спорожніла. Тепер Заріна сиділа в ній сама у повній прострації. На вільні місця Ліліана Олегівна поки що нікого не брала — наближався час відпусток, їхньому відділу завжди давали їх на початку «оксамитового сезону». Аґентством ходили чорні жарти, мовляв, з приходом до відділу нової співробітниці в ньому почали вмирати люди — хто наступний? Жарти жартами, але Віра почувалася незатишно. Їй здавалося, що колеґи уникають її…

— Вона й раніше здавалася мені трохи дивною… — пояснювала Ліліана. — А сьогодні накинулась на мене з ножицями прямо в кабінеті.

Коли галас припинився і всі розійшлися по своїх кабінетах, Лілі зняла слухавку і набрала номер кафедри медичного інституту:

— Усе позаду, любий! — ніжно сказала вона. — Сьогодні ти ночуєш у мене. І так буде завжди! …Лілі підійшла до дверей приймальні директора аґентства, поправила зачіску, трохи розмазала під очима чорну туш. У кабінет увійшла, не звертаючи уваги на секретарку. Вона знала — тут її зрозуміють.

До відділу кілька разів приходили слідчі, розпиту вали про особисте життя Ярослави. Віра зовсім нічого не могла сказати з цього приводу. Володимир розповів, як довіз небіжчицю до помешкання, але нічого підозрілого не помітив.

Віра сиділа, опустивши очі додолу, й нервово стискала у руці носовичок.

— Ну, а що скажете ви? — звернувся до неї слідчий.

— Пані Віра працює у нас лише тиждень, — поквапилась втрутитися у розмову Ліліана, — це нова людина. Навряд чи пані Віра може щось знати.

— Вибачте, але я зараз звертаюся не до вас, — зауважив той і знову повернувся до Віри. — Отже?

Віра судомно ковтнула повітря й закашлялася.

— Ліліана Олегівна має рацію — я справді не знаю, що сказати, — захриплим голосом промовила вона. — Я ніяк не контактувала із Ярославою, хіба що з професійних питань… Не більше. Вибачте, але мені важко говорити…

— Пані Віра надто вразлива, — знову втрутилася Ліліана. — Ваше керівництво запевняло, що ви не турбуватимете наших співробітників.

— Такий порядок. Формальність є формальність.

Мені ще треба поговорити з кожним із вас окремо, — сказав слідчий. — Я випишу вам перепустки до себе в управління.

— У нас повно роботи! — зарепетувала Ліліана. — Самі повинні розуміти — працюємо перед відпусткою.

Часу обмаль. До того ж, ми розповіли вам усе, що знали! Я б вас попросила…

— Це не забере багато часу, — заспокоїв її слідчий і почав виписувати перепустки.

«Одинадцята година, — прочитала Віра на своєму папірці, — кабінет номер 316…»

День тринадцятий

Наступного ранку вона вже сиділа під дверима слідчого районного відділу карного розшуку майора Чепурного. Він чомусь вирішив почати саме з неї. Поведінка Віри здалася йому дивною, і, можливо, як показував досвід, він одразу зможе «накопати» щось цікавеньке. Хоча справа здавалася йому доволі банальною. Зараз, наприкінці сторіччя, і з людьми й у природі відбувається щось неймовірне, і два самогубства виглядали досить рядовими.

— Проходьте, сідайте! — запросив він Віру.

Віра увійшла, з острахом оглядаючи приміщення.

В сірувато зеленому кабінеті над столом, як годиться, висів портрет Президента — ніби намальований новітнім Остапом Бендером, поруч красувалася ще одна картина, до якої був приклеєний ярлик із надписом «Перекуримо?» На ній було зображено чотирьох прикордонників на тлі засніжених гір. Вони нагадували лікарів — у білих маскхалатах, із серйозними «комсомольськими» пиками; кремезні хлопці підпалювали цигарки від вогника, що його простягав сивочолий старшина. Кожен тримав на повідку вівчарку. В одної з собак чомусь було лише три ноги…

— Це мені перенесли з «червоного кутка», — ніби виправдовуючись, пояснив слідчий, перехопивши здивований Вірин погляд. — Там у нас зараз ремонт.

Доводиться споглядати це жахіття.

Собака з недомальованою лапою та кумедною поросячою пикою розсмішила Віру, й вона змогла трохи заспокоїтись. «А й справді, — подумала Віра, — не в небесну ж канцелярію я потрапила! Головне — не зірватися… Я ж нічого не знаю…»

— Отже, ви працюєте в аґентстві трохи більш як тиждень, — почав Чепурний. — За цей час пішли з життя двоє ваших співробітниць… Як ви можете це пояснити?

— Чи не хочете ви сказати, що у цьому винна я? — з викликом запитала Віра.

— Поки що я сказав те, що сказав. Не більше. Я вас не звинувачую. Я просто запитав і чекаю на вашу відповідь.

— Я ніяк не можу цього пояснити, — спокійніше відказала Віра, втупившися в карикатуру, що висіла за його спиною. — Аліна пішла з життя добровільно й навіть лишила заяву про «дострокову відпустку», Ярослава померла від передозування наркотиків. Я, до речі, навіть не здогадувалася, що вона наркоманка.

— Так, так, це нам відомо… — замислився слідчий, відбиваючи дріб по столу своїм гостро заточеним олівцем. — Але, погодьтеся, це доволі дивно — дві смерті за такий короткий час.

— Збіг обставин, — зітхнула Віра. — Я можу йти?

— Ще кілька запитань, — зупинив її порив підвестися зі стільця Чепурний.

— Я вас слухаю.

— Чи давно ви знаєте своїх колеґ?

— Я ж вам казала, я працюю недавно.

— До того ви не зустрічалися?

— Ніколи.

— А якщо добре подумати?

— Нема чого думати. Хоча… Якось Ліліана Олегівна сказала, що їй знайоме моє обличчя…

— Та це не дивно. Воно й мені знайоме, — посміхнувся слідчий. — Ви ж, здається, вели програму на телебаченні.

— Так. Але вона сказала, ніби пам’ятає мене з дитинства. Можливо, ходили в один дитсадок тощо.

Але яке це має значення?

— До одного дитсадка ви ходити не могли. Я цікавився — до одинадцяти років Ліліана Поволоцька з батьками мешкала в Англії.

Для Віри це було новиною. Так, подумки зазначила вона, у Лілі й справді було «золоте дитинство». Але до чого ж тут вона, Віра?

— Я цього не знала, — сказала вона, — можливо, Ліліана Олегівна помилилася…

— Можливо… Отже, за вашими словами, Ліліана Поволоцька казала, що знає вас дуже давно… — почав щось записувати на папері слідчий.

— Я цього не казала. Не перекручуйте, будь ласка!

— Заспокойтеся. Я нічого не перекручую. Просто мені потрібно з’ясувати деякі деталі. Ми ж знаємо, що з тими двома небіжчицями Ліліана Олегівна колись мешкала на одному подвір’ї. До речі, а де мешкали ви?

— Більшу частину свідомого життя — в інтернаті, — відповіла Віра. — Я сирота. Так склалося…

— Співчуваю… Координати?

— Що?

— Адреса інтернату?

— Навіщо?

— Ми повинні навести довідки про всіх.

Віра похолола. Ось воно! Почалося. Покотилося колесо… Тепер їй кінець. З’ясують про матір, зв’яжуть усе докупи… Ще й знайдуть її останнього листа. А може, вже роблять обшук у її квартирі — й знайшли! І тоді, аби швиденько довести справу до кінця, звинуватять саме її у хтозна чому! У торгівлі наркотиками чи у вбивстві Аліни.

Вона майже пошепки продиктувала адресу інтерна ту.

— Чого ви так розхвилювалися? — прискіпливо подивився на неї слідчий. — Це, як я вже казав, проста формальність.

— Справа в тому… — так само пошепки почала виправдовуватися Віра, — що це був спеціальний інтернат… Я б не хотіла про нього згадувати. Розумієте, це у мене зараз усе гаразд, а взагалі, я довго хворіла…

В інтернаті мене лікували. Я не хочу, аби про це дізналися…

— Усе лишиться між нами, — лагідно, немов лікар перед складною операцією, запевнив слідчий. — Ми тільки перевіримо зв’язки кожного з вас. Так треба.

Адже навіть збіг обставин, як ви сказали, може бути невипадковим… Підпишіть, будь ласка, отут.

Рядки на папері розпливлися перед її очима. Вона поставила підпис, не прочитавши…

— От і все, — посміхнувся Чепурний. — Можете бути вільною. Хіба ж я сірий вовк, щоби так лякатися?..

Віра кинула останній погляд на прикордонників, і трилапа вівчарка здалася їй зловісною.

На ватяних ногах вона вийшла з відділку. Позаду себе вже відчувала скрегіт величезного заіржавленого колеса, яке невдовзі розчавить усе, що вона так старанно вибудовувала.

Краще вже зробити це самій! Вона рішуче проголосувала таксівці й, замість того, щоби повернутися на роботу, поїхала додому. Щойно переступивши поріг, кинулася до телефона й набрала номер психіатричної лікарні.

«Гірше вже не буде! — вирішила вона. — В цій чорній дірі є якась неповноцінність, і це мене нищить».

Віра запросила до телефону головного лікаря й сказала, що вона журналістка, пише статтю про загадки людської психіки і дуже потребує професійного коментаря. Він призначив їй зустріч на другу половину дня. «Візьму в нього інтерв’ю, а там як Бог дасть!» — вирішила Віра й почала готуватися до розмови.

…Лікарня була під патронатом кількох міжнародних організацій і виглядала розкішно. Великий комплекс білих охайних котеджів потопав у сливових та абрикосових садах.

Біля прохідної, де у Віри довго перевіряли документи й видали разову перепустку, стояло кілька іномарок. «Мабуть, клієнти тут не з бідних!» — зауважила Віра і з неабияким острахом ступила на територію лікарні. Всередині вона й справді нагадувала якийсь кримський пансіонат: всюди були розбиті клумби, у глибині видніли мармурові фонтани, заплетені виноградом альтанки та свіжопофарбовані лави зі столиками біля них. Тісними алеями прогулювалися люди. Деяких вели попід руки або везли на кріслах каталках молоденькі медсестри. Віра помітила, що навіть у таку спеку на кожній із них були білі колготи…

Ідилія і спокій лікарняного парку навіювали асоціацію з фільмами про життя аристократів на початку сторіччя. Не вистачало хіба що мініатюрного оркестрика, що награє вальси Штрауса.

«Ось тут би відпочити! — подумки посміхнулася Віра. — Жодних проблем — суцільний спокій. Хочеш бути Наполеоном — будь ласка!..»

Кабінет професора Олександра Степановича містився у рожевому двоповерховому котеджі. Після денної спеки було приємно опинитись у прохолодному вестибюлі, де працювали кондиціонери, а вікна закривали ніжно рожевого кольору горизонтальні жалюзі. На стінах — картини та штучна зелень. Віра зайшла до кабінету.

— Сідайте, будь ласка! — запросив худорлявий сивий чоловік. Віра не впізнала його. З годину вона старанно розпитувала про тонкощі психіатричного лікування, про нові теорії та дослідження в цій царині.

— Ви працювали років двадцять тому в дитячому неврологічному санаторії? — запитала вона.

— Так, звичайно. Там я починав свою практику… — Віра була змушена уважно вислухати подробиці зі славного минулого колишнього психіатра початківця.

— Чи доводилося вам зіштовхуватися з цікавими випадками, пов’язаними саме з дитячим божевіллям?

Віра подумала, що, можливо, їй пощастить «розкрутити» професора, не вдаючись у подробиці власного життя.

— Психічні розлади частіше трапляються з людьми старшого віку, — продовжувала вона. — А від чого може захворіти дитина, скажімо, тринадцяти років, що може на неї вплинути?

— Психічні хвороби здебільшого спадкові.

— Вибачте, професоре, мене цікавлять випадки, не пов’язані зі спадковими захворюваннями…

— Ну, тоді може вплинути сильний емоційний стрес. Скажімо, у випадку інцесту або коли дитина стає свідком якоїсь жахливої події — смерти близьких тощо…

— У вашій практиці траплялися такі випадки?

— Скільки завгодно! Зараз згадаю… Ну, ось, був у мене хлопчик, на очах якого батько застрілив з мисливської рушниці матір і бабусю. Це, здається, у сімдесят дев’ятому… Були брат і сестра — близнюки, які стали свідками того, як під колесами машини загинула їхня молодша сестра. У вісімдесятому була дівчинка, що побачила вбиту сусідську жінку — злочин скоїла її матір.

«Ось воно! Може, це те, що мені треба…» — подумала Віра і продовжувала розпитувати.

— Розкажіть про цей випадок докладніше — читачам це буде цікаво.

— Звичайно ж — цікаво! — знизав плечима професор. — Зараз людям нічого їсти, зарплат не платять, а їм дай тільки про щось жахливе почитати! Вибачте, я ж розумію — це ваша робота. Спробую згадати…

Дівчинку привезли до нас у стані глибокого нервового стресу, кілька днів вона була непритомна. Вона, як сказали, першою зайшла до квартири сусідки, у якої займалася чи то музикою, чи то іноземною мовою, і побачила її з розтрощеною головою. Море крови й таке інше… Згодом її матір звинуватили у вбивстві, заарештували, і вона покінчила життя самогубством. А дівчинка лишилась у нас на лікування. Коли я вивів її зі ступору, бідолашну увесь час переслідували жахливі видіння. Я лікував дівчинку гіпнозом, частково — кодуванням. Згодом її стан нормалізувався.

— Олександре Степановичу! — не витримала Віра. — Ця дівчинка — я. І мені необхідно відновити у пам’яті ті події. Останнім часом я відчуваю у цьому гостру потребу. Можливо, мозок сам вимагає цього відновлення. Допоможіть мені!

— Так… Зрозуміло… А то я дивлюся, що ви так цікавитеся… Значить, статті не буде? — хитро дивлячись на Віру крізь вузенькі скельця окулярів, сказав професор.

— Стаття буде обов’язково, — пообіцяла Віра. — У найкращому журналі! Але, прошу вас, допоможіть мені! Обіцяю, що зі мною все буде гаразд! Чи можливе розкодування?

— Взагалі то, я проти. Не думаю, що це вам потрібно. Та й що ви можете згадати? Я ж вам усе розповів.

— У тому випадку є якась таємниця. Мені не хотілось би про це багато говорити — можливо, я помиляюся… Скільки коштує сеанс гіпнозу? — я заплачу як приватна особа.

— Давайте домовимося так: я підніму вашу картку, ще раз передивлюсь діагноз і, якщо не буде жодних протипоказань, спробую провести сеанс гіпнозу. Але нехай це лишиться між нами. Я не маю права робити такі експерименти над колишніми пацієнтами. На пишете мені заяву, що відповідальність несете тільки ви.

Віра погодилась, і професор попрохав зателефонувати йому за тиждень.

— Але раджу вам ще раз добре подумати, навіщо ви це робите, — сказав він, зачиняючи за Вірою двері свого кабінету.

«Якби я це знала сама…» — міркувала Віра, йдучи алеями клініки. Вечірній серпанок м’яко обіймав лікарняний сад. В одній з альтанок Віра побачила чоловіка в дорогому сіро блакитному костюмі трійці та жінку в синьому лікарняному халаті. Чоловік викладав їй на коліна пакети з фруктами.

«Мабуть, то його дружина, — мимохідь подумала Віра. — Бідний, такий молодий, красивий… Це ж треба…» Обличчя чоловіка раптом здалося їй знайомим. Порівнявшися з альтанкою, вона не втрималася й уважно глянула на стрункого красеня. Точно! Його маленьке фото у срібній рамці стояло на столі в кабінеті Ліліани Олегівни! Під час зборів Віра час від часу кидала оком на фото і добре запам’ятала це молоде, красиве і якесь американізоване обличчя. Її охопила цікавість. Вона присіла на сусідню лавочку і закурила… Крізь чорні окуляри вона могла добре роздивитися цю пару. «Без сумніву, жінка — це Ольга, — здогадалася Віра. — А він — молодець, що відвідує її…»

Згодом чоловік покликав медсестру, і та, взявши Ольгу за плечі, повела її до корпусу. Віра теж піднялася з лавочки і пішла до виходу. Чоловік обігнав її. Здаючи свою перепустку на прохідній, крізь маленьке віконце Віра побачила, що він сів у срібний форд.

У машині була жінка. Вона одразу ж кинулася йому на шию, і якусь мить вони цілувалися, не звертаючи уваги на те, що їм сиґналив чийсь мерседес… «Мабуть, Ліліана!» — подумала Віра і придивилася пильніше.

— Будь ласка, розпишіться! — сказав їй суворий сторож, розкриваючи перед нею книгу відвідувань.

Але Віра ще довго не могла второпати, чого від неї хоче цей сивий дідок в уніформі. Вона стояла приголомшена: в авті сиділа Заріна…

* * *

…Лілі натрапила на Заріну місяць тому якимось дивом — у тій самій лікарні, куди вони з Анатолієм улаштували Ольгу. Якось під час відвідин нещасної жінки, проходячи повз кабінет із написом «Психолог», Лілі почула уривок кинутої кимось фрази: — … ось так воно й було, Заріночко!

Рідкісне ім’я примусило Лілі зупинитися й зазирнути до кабінету. За все життя їй трапилася лише одна дівчина з таким незвичайним іменем. «Невже?» — зраділа Ліліана, пильно придивляючися до стрункої чорнявої красуні в охайному білому халаті і такому ж капелюшку.

Заріна добре пам’ятала цей момент: від погляду вродливої жінки вона заклякла на місці, ніби побачила змію й боялася поворухнутись, аби та не кинулася на неї. Адже тоді у Заріни все складалося якнайкраще: нещодавно, розмінявши квартиру з колишнім чоловіком, вона переїхала в рідне місто і почала будувати райдужні плани на майбутнє. Вона не сподівалася зустрітися з колишніми приятелями, а ось — на тобі! — Лілі! Вона одразу впізнала її. Колишні подруги розбалакалися, й Заріна зрозуміла, що треба поводитись чемно і спокійно. До того ж, Лілі одразу запропонувала їй чудове місце, де зарплатня вдесятеро перевищувала її вельми скромні заробітки.

Заріна розрахувалася з роботи і перейшла до аґенції. Там її зустріла вся компанія, про яку вона намагалася забути. Але нікуди не дінешся, треба було перечекати, «залягти на дно», адже з першого ж дня свого повернення в рідне місто вона ніби відчувала за своєю спиною пильні погляди і ніяк не могла змусити себе проїхатись у той старий двір, з якого вона так несподівано вибралася двадцять років тому. А туди її тягнуло як маґнітом — двір снився їй, вона уявляла його таємничу прохолоду й ту липку, привабливу й трохи сороміцьку атмосферу, яку створила серед їхньої веселої п’ятірки найвідчайдушніша із них — Лілі. Скільки разів вона майже доїжджала до «царського села», бачила свій колишній будинок здалеку і… щодуху повертала назад, ніби двір був оточений невидимим прозорим кордоном. Їй здавалося, що Лілі завжди сидить там на старій лаві — маленьке прекрасне янголятко зі страшним поглядом різнобарвних очей. Ці очі Заріна пам’ятала завжди. І відчайдушно заздрила приятельці. Заздрість не вщухла навіть роками. Уперше побачивши Анатолія, вона зціпила зуби від люті: завжди цій стерві діставалося усе найкраще! Для Заріни це було кохання з першого погляду. Методично, день за днем, вона йшла до своєї мети: вона мала стати кращою! Спочатку пофарбувала волосся у той самий колір, яким фарбувалася ненависна Ліліана, схудла на сім кілограмів, почала одягатися вишуканіше, витрачаючи на це всі свої гроші. Нарешті доля посміхнулася до неї. Якось Анатолій заїхав до аґенції, аби забрати Лілі з роботи, але ту терміново викликали на якусь нараду.

— Ви не підвезете мене? — запитала Заріна.

Він, звісно ж, не відмовився. Тоді Анатолій уже добряче втомився від Ліліаниного прагматизму, від її постійних відряджень, у які часом просто не вірив.

Дорогою вони заїхали повечеряти. Далі — усе було справою часу і вмілого маніпулювання…

— Лілі любить тільки себе! — ніжно туркотіла Заріна. — Ти для неї — чергова іграшка, не більше.

— А для тебе? — питав він.

— Я не вона, — зітхала Заріна. — На жаль, я вмію страждати по справжньому.

— Навіщо ж страждати? Така красива жінка повинна насолоджуватися кожною миттю свого життя.

— І ти мені у цьому допоможеш? — зблискувала очима Заріна, і цей гострий пекучий погляд нагадував йому Лілі. «А вони справді чимось схожі, — думав Анатолій. — Тільки та — пантера, а ця — кішечка…» І приборкувати кішечку було набагато простіше.

Він завжди мріяв бути сильним, намагався здаватися непереможним, розумним та суворо мовчазним.

Але міцним у нього було лише тіло, яке він щодня тренував у тренажерному залі. Сутність лишалася незмінною. Він був найкращим студентом, потім обнадійливим аспірантом під крилом відомого професора медицини, Ольжиного батька. Він прагнув робити усе самостійно, але його завжди хтось міцно тримав за руку, перетягуючи на інший шлях. У нього не було сили пручатися. Щойно він переступив поріг професорської квартири — зрозумів: цього разу професор забезпечив його не тільки успішною кар’є рою, але й дружиною, від якої він не має права відмовитися. Iнтеліґентна родина вп’ялася в Анатолія як кліщ. Потім він багато разів намагався взяти реванш. Але усі потуги увінчувалися успіхом лише на любовному ристалищі. Він завойовував жінок з першого погляду, бавився цією здатністю, а потім знову повертався на свій шлях, на якому стояли монументальні «дороговкази»: «Кар’єра», «Родина»,

«Подружнє ліжко», а зрештою, все виглядало брутальніше — «До стійла!» «До годівниці!», «На місце!».

Влада над жінками не тішила самолюбства. Справжню владу могли дати тільки гроші. І він обирав жінок заможних, здатних оплатити його послуги не лише своєю пристрастю. У Лілі були не тільки гроші — вона була сильною. Вона потягнула Анатолія, як маґніт, що тягне легенький заіржавлений цвяшок. Згодом ця сила почала дратувати його не менше, ніж безвольність і хвороблива безпорадність Ольги. Він навіть не встиг отямитись, як опинився у величезному ліжку кішечки Заріни, на прохолодних і дуже дорогих шовкових простирадлах кольору вранішнього неба…

Чи не вперше Заріна відчувала себе переможницею.

Вона обдурювала ту жінку, яка колись перевернула усе її життя, вона знущалася з неї. Заздрість відступила. Заріна пишалася собою й відчувала, що її мета ще ніколи не була такою близькою.

Вона купувала коханцю краватки зі шкіри рожевого пітона, попередньо завороживши їх «на кохання» у знайомої чаклунки.

* * *

— Господи, коли ж це усе скінчиться? — зітхнула Заріна, застібаючи ремінь безпеки. Форд на великій швидкості мчав шосейкою.

— Зрозумій мене, я не можу кинути її напризволяще, — сказав Анатолій. — Торік померли її батьки — хто про неї подбає?..

— Я не про Ольгу. А про наші стосунки. Мені набридло ховатися й брехати. Мені здається, що Лілі все про нас знає. Я її боюся і завжди боялася, ще з дитинства. А тут ще ці події… Знаєш, який у нас в аґентстві ходить жарт? «Хто наступний?»

— У тебе, Ріночко, просто здають нерви. А що ми можемо зробити?

— Дещо можемо…

— Наприклад?

— Дивися пильніше на дорогу. Доїдемо до мене — поговоримо.

— Але ж ми не балакати їдемо! Я так скучив за тобою…

— А мені треба серйозно поговорити. Тим більше, є про що. Я хочу кинути все і поїхати кудись… У Париж, на Канари, на Ямайку, світ за очі!

— Знаєш, скільки це коштуватиме? Можливо, на дорогу в один бік у мене на нас двох вистачить, а що далі?

— А далі… Це мій клопіт. Саме про це я й хочу поговорити.

— Хочеш — поговоримо!

За півгодини авто під’їхало до Заріниного будинку.

Виходячи, вона пильно розгледілася навкруги — їй завжди здавалося, що за нею стежать чиїсь очі. Це почалося дуже давно. Спочатку то були старечі прозорі, майже білі, зіниці, що переслідували Заріну повсюди. Потім ті ж очі перетворилися на молоді, зухвалі, зверхні й різнобарвні. Вона все життя боролася з цим поглядом як могла. І саме зараз, коли при ній був Анатолій, вона розуміла, що наближається розв’язка усіх її страхів.

Коханці увійшли в квартиру.

— Ти щось хотіла сказати? — запитав Анатолій.

— О… А мені здалося, що розмови зараз для тебе — на другому плані! — Заріна любила іноді подратувати його. Тоді вона відчувала себе на місці Лілі, була впевнена, що Анатолій потребує саме такого обходження, й любила його подражнити. — А ось нічого я тобі й не скажу!

— Ти зараз говориш, як вона! Припини! Або я піду!

— Не підеш, любий. Тобі нема куди йти, хіба до тої стерви. Але знай, це буде твоєю найбільшою помилкою. Твоя «чарівна паличка» — це я!

— Не говори загадками! — почав дратуватися Анатолій. — Я не дозволю й тобі керувати мною. Це було усе життя: спочатку мене купив батько Ольги, потім Лілі… Тобі ж я цього не дозволю. Набридло. Та й грошей у тебе не вистачить!

— Ось як ти про мене думаєш, — розлютилася Заріна. — Я купила тебе давно, одразу, як побачила. А тепер ти мій. З усіма тельбухами, мій маленький жиґоло…

— Як ти заговорила… До чого б це? — він ледь стримувався.

— А цього я тобі не скажу, не сподівайся. Просто будь зі мною, роби те, що я хочу, і побачиш рай небес ний — це я тобі обіцяю!

Анатолій нервово запалив. Він дивився, як Заріна скидає з себе одяг. У якийсь момент йому здалося, що це — Лілі.

— Так ти будеш говорити? — ще раз запитав він.

Заріна сіла на край ліжка й пильно дивилася на коханця: чи варто йому щось знати? Краще завжди тримати його біля себе на гачку. На золотому гачку пристрастей, шаленства й грошей… Вона тремтіла й бажала одного: аби він скоріше підійшов до неї, — за мить вона стане його панею, його єдиною володаркою.

А завтра, принаймні післязавтра, вона купить квитки до найдальшого кутка світу і лишить Лілі з носом. Ось так!

Обличчя Анатолія раптом змінилося, він знову солодкаво посміхався, випускаючи з рота сиві кільця диму. Потім повільно зачинив вікно, щільно зсунув фіранки і наблизився до коханки безшумною котячою ходою, витягуючи із джинсів дорогий шкіряний пасок…

ЧАСТИНА П'ЯТА

День тринадцятий

Слідчого Чепурного у відділку поза очі називали не інакше як «Ведмедик коала». Лінькуватий і доволі огрядний, із кругленьким «пивним» черевцем, він завжди намагався уникати будь яких складнощів, безсоромно куняв на загальних зібраннях і не любив носити форму. З його зазвичай погано попрасованих картатих сорочок можна було визначити, що він їв упродовж дня. Особливо полюбляв Ведмедик гамбурґери, щедро политі кетчупом.

Кожного ранку він старанно зчищав рудуваті плями від кетчупу щіткою, але по обіді вони з’являлися знову. Зрештою, йому б давно пора було одружитися, вважали колеґи, але Ведмедик впадав у транс від самої думки про якусь жінку у своєму холостяцькому барлозі. Він звик жити за своїми неписаними законами — розважливо й досить нудно. Колишні фантазії про погоні та перестрілки, знешкодження небезпечних злочинців та любов чарівних незнайомок, захоплених подвигами молодого лейтенанта, розвіялися вже на п’ятому році служби. Грошей катастрофічно не вистачало, а справ про дрібні крадіжки та сумнівні зґвалтування було аж забагато. Прискіпливо й ретельно він займався щоденною асенізацією, переборюючи власну інертність, й іноді уявляв себе звичайним «золотарем», змушеним бабратися в людських нечистотах.

Але при всьому цьому він іноді дивував молодших колеґ своїм шаленим таланом: те, за чим вони, бувало, полювали місяцями, ніби саме йшло до рук Чепурного, який не докладав до цього майже ніяких зусиль і навіть усіляко уникав найменшого напруження. Про його інтуїцію складали леґенди.

«Якщо хочеш спіймати злочинця — посади Ведмедика у центрі міста, — жартували вони, — й той вийде до нього сам. Ще й із простягнутими для наручників руками!»

Це й насправді було майже так. Одного разу всім відділком вони ледь не збилися з ніг, полюючи на аферистку, яка упродовж років збирала з довірливих громадян гроші на «дешеві» автомобілі. Ведмедик теж старанно робив вигляд, що бере активну участь у розслідуванні, завжди носив у кишені зім’ятий фоторобот, але майже весь час просиджував у найближчому макдональдсі, жуючи свою улюблену картоплю фрі. Саме туди якось і завітала невловима дама. Йому залишалося лише швиденько повідомити про це опер групу і… здобути лаври переможця. Іншого разу доля якимось чином повела його за двома молодиками, що вийшли з під’їзду «депутатського» будинку. І на страшному суді Ведмедик не зізнався б, що привабила його… шкіряна куртка одного з них. Як дитина автоматично йде за повітряною кулькою в руках іншої дитини, Ведмедик пішов за «курткою», розмірковуючи, скільки вона може коштувати, роздивляючися колір та фасон, прикидаючи, де такі продаються — на ринку чи у престижному бутику — і яка різниця між якістю тих та тих. Він супровів їх за ріг, де вони сіли в іномарку, номер якої він за своєю професійною звичкою «зазнімкував» очима. А коли під вечір до відділку зателефонували саме з цього будинку й повідомили про вбивство — вирахувати молодиків лишалося справою часу.

Якимось незбагненним чином він опинявся в центрі подій або мимохідь звертав увагу на саме ті речі — дрібні й на перший погляд незначні, — які згодом ставали вагомими доказами й приводили до успішного розкриття справи.

Саме завдяки цій своїй здатності Ведмедик уникав нарікань начальства, хоча оперативної роботи він не любив. Він залюбки б узагалі не виходив зі свого кабінету, час від часу заварюючи собі запашний чай у великому глиняному кухлі, риючись у документах та плямуючи папір своїм улюбленим кетчупом.

— Петровичу, виручай! — залітали в його затишний кабінет молоді колеґи й кидали на стіл чергову теку із протоколами допитів. — Тут без ста грамів не розберешся!

— То наливай, — бурчав Ведмедик, розправляючи на столі газетку й занурюючись у читання, поки на столі з’являвся звичайний «міліцейський натюрморт» — банка огірків, півпляшки «Княжого келиха» та вбивчої сили зашкарубла палиця «сервелату».

— Оту-то «нестиковочка» сталася, — тицяв Ведмедик пальцем у якийсь рядок протоколу. — Я пригадую, того дня йшов дощ…

— Ну?

— От тобі й «ну»! А взяли його в чистих чоботах…

Покрути тут! — казав Ведмедик і неквапливо розливав горілку.

Віра справила на Ведмедика дивне враження: за симптомами в ній вбачалася людина, схильна до спонтанного злочину — нервова й неврівноважена. Але збивали з пантелику повна безпорадність в очах і якась хворобливість у всіх рухах. «Натискати» на неї Ведмедик не квапився. «Це міна сповільненої дії», — вирішив він і за своєю давньою звичкою почав здалеку — відвідав інтернат, підняв документи тої давньої справи про вбивство, що скоїла Вірина мати, приладнав «хвости» у вигляді практикантів зі школи міліції до всіх працівників відділу й урешті накреслив на шматку картону лише йому зрозумілу схему, над якою іноді дозволяв собі дрімати. Віру він залишив собі.

Судячи з медичних обстежень останніх років, міркував він, вона вважалася «без психічних зрушень», але за таку довідку можна було б запросто заплатити…

Можливо, напади тривали? Ведмедик вирішив покрутитися навколо аґенції, самотужки з’їздив за адресами всіх співробітників відділу, протоптав стежку й до Прес клубу. Він ні з ким не спілкувався, він просто «брав слід», як старий пес, і намагався сам із собою грати у гру «холодно чи гаряче?»

Схема, що була намальована різнобравними фломастерами, усе більше скидалася на заплутані дитячі каракулі…

Врешті Ведмедик вирішив знову викликати Віру до себе. Але зустрів її раніше на ринку під час обідньої перерви.

Відвідування маґазинів завжди викликало у неї запаморочення. Але холодильник кілька днів стояв порожній, і вона змусила себе вискочити до центрального ринку. Як це вже бувало не раз, вона одразу ж розгубилася у людському натовпі біля прилавків і забула, що збиралася купувати. Шалений вир облич, галасу, розмаїття товару поглинув її. Турбота про хліб насущний здалася абсурдною й несуттєвою. Люди навкруги прискіпливо щось вибирали, торгувалися, сварилися, продавці майже хапали за руки, пропонуючи «найкраще». Віра безтямно, як уві сні, ходила поміж рядами, аж доки на очах виступили сльози. «Не треба! Нічого не хочу!» — подумки відмахувалася вона від соковитих червоних помідорів, ніжно зелених хрумких огірків, солодких фіолетових слив, ніби вкритих сріблястим інеєм. Запашні домашні ковбаси викликали нудоту. Усередині смугастих кавунів причаїлася смерть — Віра ледь не скрикнула, кинувши оком на пурпурові шматки перестиглого плоду, схожі на мішанину вивернутих нутрощів. Відвівши погляд, вона одразу наштовхнулася на ці очі — прозоро блакитні, хитруваті, якісь котячі, без жодного виразу.

Вона одразу впізнала слідчого. Він стежив за нею — це було зрозуміло! Віра відчула, як зватяніли й підкосилися ноги. Тільки б не подивитися знову в його бік, зробити вигляд, що нічого не сталося, продовжу вати ходити рядами, накупити фруктів — нехай бачить, що вона цілком спокійна! Але контролювати себе вона вже не могла. Вона бігла серед юрми, розштовхуючи руками покупців, божеволіючи від жаху.

Це була справжня втеча, хоча їй здавалося, що вона ледь переставляє ноги. Нарешті ряди скінчилися й Віра опинилася на не менш галасливій вулиці. Зупинилася біля вітрини, зробила вигляд, що роздивляється виставлені в ній манекени у вечірніх сукнях.

У тонованому склі відбивалися силуети перехожих.

По той бік вулиці стояв той самий майор Чепурний.

Він дивився прямо їй у спину й жував гамбурґер. Його безбарвний погляд ніби говорив: «Ну ну! А що далі?»

Невпевненою ходою Віра пішла вулицею. Вона йшла, тримаючися прямо, ніби чекала пострілу в спину. «За мною вже стежать, — думала вона. — І, мабуть, не тільки зараз. Значить, усе з’ясовано, і в мене, так, як я й підозрювала, — роздвоєння особистости?

Я — вбивця… Тоді нехай це відкриється скоріше! Але ж… хто підвернеться наступним? Раптом Стас?..»

Ведмедик стояв на розі, дивився їй услід і дожовував свій гамбурґер. «Холодно? Гаряче?» — подумки посміхнувся він і вирішив поки що залишити Віру в спокої. Він дістав свій записник, відкрив його на потрібній сторінці й зробив тільки йому зрозумілий запис: «Квартира на Теремках — з’ясувати! Анатолій Сергійович (чол. Л. П.) — з’ясувати! Перевірити зв’язки З.».

Від гамбурґера не лишилося майже нічого. Криваву помідорну пляму, яка посіла почесне місце на рукаві сорочки, Ведмедик, як завжди, не помітив.

День чотирнадцятий

Аґенція гула як розбурханий вулик.

Нова звістка потрясла відділ: у своєму помешканні знайшли понівечене тіло Заріни. Вона жила в мальовничому куточку столиці на березі річки.

Злодії якимось чином пробралися вночі до помешкання й витягли бідну жінку прямо з ліжка.

На упізнання до морґу викликали її співробітників.

Поїхали втрьох — Віра, Ліліана Олегівна та Володимир. Секретар лишився за кермом, а обидві жінки зайшли до холодильної камери…

Заріну важко було впізнати. Слідчий розповів, що тіло знайшли прив’язаним до стільця. Перед тим, як бідолашну вбили, вона зазнала жорстоких тортур. Віра ледь змогла глянути на посиніле обличчя співробітниці.

— Так, це вона… — прошепотіла Ліліана.

Віра, відчуваючи нудоту, міцно вп’ялася пальцями в руку начальниці і ледь трималася на ногах.

Коли вони вийшли з морґу й сіли в авто, з нею сталася істерика. Володимир повільно вів машину і зупинився біля кав’ярні.

— Треба трохи випити, — запропонував він приголомшеним жінкам.

Пили мовчки. Коньяк не діяв. Слів не було.

— Я боюся… — весь час шепотіла Віра.

— Я теж, — сказала Лілі. — Тепер нас троє. Гадаю, настав час захищатися, але ж — від кого?

— Треба скоріше йти у відпустку і їхати кудись подалі від усього цього, — сказав Володимир.

— До відпустки — тиждень, — зауважила Ліліана Олегівна. — Навряд чи нам дозволять піти раніше.

Треба допрацювати. А там — для вас уже є путівка на Канари, а Віра, як я й обіцяла, вирушає до Франції.

Нам не можна втрачати бадьорість. Пропоную ввечері влаштувати сабантуйчик — нам тепер треба триматися разом, а можливо, виробити спільний план дій на той випадок, якщо нас викличуть давати свідчення. Віро, зберемося у вас. Адже в мене чоловік, який не повинен нічого знати, у Володимира — хвора старенька бабуся — видовище не з приємних. Та й ми ніколи у вас ще не були. Запрошуєте?

— Будь ласка, — промовила Віра, хоча ця перспектива не тішила її. Вона одразу вирішила, що запросить у якості «групи підтримки» Альбика і ще кількох по друг — проводити вечір у компанії співробітників та ще й «виробляти план дій» їй зовсім не хотілося.

— Отже, домовилися. Увечері поїдемо до вас, — підвела риску Ліліана. — Нам треба триматися вкупі.

Нехай це бачать усі.

Вони ще трохи посиділи у кав’ярні і рушили на роботу.

* * *

Увечері Стас вирішив зайти до Віри. Вона не давала про себе знати. Але згадка про ніч, яку вони так безглуздо і дивно провели разом, не давала йому спокою. Тремтячою рукою він натис кнопку дзвінка.

— Ви до Вірунчика? Проходьте, будь ласка! — збило його з пантелику запитання красеня плейбоя, що по хазяйському відчинив двері.

Iм’я «Вірунчик» різонуло слух. Він машинально пройшов до червоної зали.

— Альберт! — простянгув руку незнайомець. — А ви, мабуть, по роботі?

— Так, — підтримав розмову Стас. — А де господиня?

— Зараз має бути! Ось лишила мене на господарстві — намічається невеличкий сабантуй зі старими друзями, і ви — перший гість.

— Мене не запрошували, ви помилилися!

— Ні, ні, лишайтеся неодмінно! Ми завжди раді новим обличчям! До Вірунчика прості люди не ходять.

Це «ми» знову різануло вуха.

Новий знайомець змусив його сісти.

— А ви хто? — ревно запитав Стас, ледь стримуючись, аби не дати нахабному типу по пиці.

— Я? — перепитав Альберт і на мить замислився. — Скажімо, я її давній і дуже близький приятель. А хто ви?

— Я журналіст, — збрехав Стас. — Ось збираюся писати про вашого «Вірунчика» нарис до рубрики «Багаті й знамениті». Збираю матеріал. Може, й ви мені щось цікавеньке розповісте, як «давній приятель»?

— О, ніколи ще не давав інтерв’ю, — зашарівся співрозмовник. — Ну, що ж вам сказати… Безперечно, Вірунчик дуже здібна, а головне — ви ж бачите, яка вродлива жінка! Таких, як ми з вами, певно, може штабелювати. Є в ній щось таке… Полюбляє таємниці.

Хоча насправді — звичайна баба. Але це не для преси, добре? Ось я, наприклад, уже другий рік не можу її приборкати…

Невловима оболонка Рибки бананки почала наповнюватися й набувати певних контурів. І Стас опирався цьому. З нудьгою він думав про те, що ось зараз побачить якихось зайвих людей, почує їхні порожні балачки, зануриться у світ чиїхось звичайних проблем.

Існування в її житті цього самовпевненого типа — такого реального, з рожевим ляльковим обличчям, в елеґантному костюмі трійці — робило темну Рибку звичайнісінькою кількою в томатному соусі. Він звівся. Він не хотів такої реальности.

Коли Стас виходив з під’їзду, до будинку вже під’їжджало розкішне авто. За затемненим склом майнуло її обличчя, і Стас поквапився відступити у тінь. Серце чомусь підскочило й шалено зателіпалося десь у горлі.

Мабуть, вони щось святкували. Галаслива юрба повистрибувала з дверей машини і, зібравшися в коло, почала відкорковувати пляшку з шампанським. Пляшка вистрілила, жінки заверещали, як екзотичні пташки в едемському саду. Від цього кола розходилися потужні хвилі благополуччя й дорогих парфумів.

Барвиста зграйка верещала, сміялась і крутилася в очах Стаса, як клітка з папугами. І посеред цього кола з вишуканими кольорами китайського шовку й англійського джерсі, з його хмільним збудженням, посеред желеподібної атмосфери повного кайфу вишуканим філіґранним силуетом виділявся центр цієї не відомої йому програми — вона. Але Стас не одразу упізнав її. Хвиля каштанового волосся, довга чорна сукня з фіолетовим полиском… Вона не верещала, як усі. Вона стояла всередині кола і водночас зовсім окремо. Вона ніби розчинялась у повітрі. Вона була скрізь і ніде. Від неї — і тільки від неї — долинав особливий запах священної індійської квітки шафалі, яку заборонено зривати. Від цього запаху Стасові запаморочилося в голові…

Він отямився від болю в яснах і ще довго не міг розціпити зуби.

І вона могла приходити до нього, ридати, забивати йому голову якимись казками й незрозумілостями! А сама, мабуть, сприймала його за дешевого найманого танцюриста, за голу мавпу, що всім показує свій зад!

Стас уже зібрався якось обминути цю папужу зграю, коли з вікна висунулася задоволена пика сьогоднішнього знайомця — Альберта.

— У у, гади, шампанське п’ють і не піднімаються. А я вже стіл накрив! До речі, Вірунчик, тут до тебе приходив якийсь журналіст — Стас, здається…

Ні, йому це не здалося: вона знову стала Рибкою…

Так миттєво згоряє сірник, змінюючи яскравий капелюшок на зібгану чернецьку хустину. Її обличчя змінилося, потеплішало і стало зовсім простим. Але це, мабуть, була вигадана Стасом мить… Майже одразу вона знову стала гнучкою ящіркою — холодною й слизькою, — хтось підхопив її під руку, і юрба запхалася до під’їзду. Клаптик її сміху відірвався і, підхоплений вітром, приклеївся до Стасових старих кросівок…

День п'ятнадцятий

Професор призначив Вірі зустріч на суботу о другій годині дня. Зранку Віра вирішила заїхати на цвинтар.

Думка про три свіжі могили не полишала її. Вона вирішила після того, як розв’яже свої проблеми з лікарем, почне приватне розслідування загадкових смертей. З чого почне? Спершу з’ясує все, що можна, про своїх мовчазних і загадкових колеґ. Вона інтуїтивно відчувала, що їх пов’язувала не тільки робота.

У суботу зранку вона заїхала на ринок і купила великий букет жовтих троянд. До міського цвинтаря швидко дісталася на таксівці. Віра добре пам’ятала розташування могил — вони були майже поруч. Аґентство вже встигло поставити на них білі мармурові обеліски з ніжними рожевими прожилками, схожими на ті, що виступають під шкірою на скронях або видніються на пожовклому осінньому листі.

На цвинтарі, як ложка в густому меду, стояла тиша, така сама густа й насичена, як мед. «Яке величезне місто мерців, — подумала Віра. — А й справді ж — місто, тільки підземне. У ньому є свої «хрущоби» і свої «царські села», свої маґістралі та провулки. Тільки немає метушні та марних пристрастей…».

Ось і витончене обличчя Ярослави дивиться з обеліска. Трохи далі з металевої пластинки посміхається «смаглява Барбі» — Аліна. Тільки на плиту Заріни ще не встигли приладнати фото.

Віра обережно розклала на могилах жовті троянди — кожній жінці по дві. Постояла в мовчазній скорботі. А коли підняла очі, побачила, що алеєю в напрямку могил ідуть дві жінки — Ліліана Олегівна з подругою, яку Віра колись уже бачила з нею в місті. «Цього ще бракувало! — з досадою подумала Віра. — Ну чого їх принесло сюди саме зараз?»

Здається, така ж думка відбилася на обличчі Ліліани, яке майже наполовину було заховане під великими чорними скельцями окулярів і широкими крисами модного білого капелюха. «Як з журналу «Бурда», — подумала Віра. — Навіть на цвинтар обидві одяглися, як у нічний клуб! Снобки! А ось ця, я просто упевнена, наша майбутня співробітниця. Ліліана ж усіх своїх до себе підбирає. А тут — одразу три вакансії…»

— О, Віро, ви також тут! — радо вигукнула Ліліана Олегівна. — А ми з подругою не всиділи сьогодні у перукаря — так потягло сюди, до дівчат. Так потягло!

І Лілі почала розкидати по могилах білі лілеї, які їй подавала подруга, тримаючи в руці величезний оберемок цих квітів. Віра з цікавістю позирала на неї: густа хвиля волосся спадала на чоло, вузьке обличчя з аристократичними вилицями, яскраво пурпурові губи, що виглядали трохи неприродно на білому блідому обличчі, за скельцями чорних окулярів, здавалося, причаїлася порожнеча… Жінка була струнка, гнучка, як змійка, щільно затягнута у блакитну стрейчову сукню. Капелюшок на ній теж був ніжно блакитного кольору. «Просто знахідка для якогось Версаче, — думала Віра. — Ані стегон, ані грудей… Але — вродлива жінка».

Всі троє мовчали. Згодом Віра попрощалася й попрямувала до виходу. Їй услід дивилися дві пари чорних скелець.

— Як вона мені вже набридла, с-с-сука… — прошепотіла супутниця Ліліани. — Увесь час прикидається…

— А може, й не прикидається, — сказала Ліліана. — Облиш! Тепер ми майже на фінішній прямій. Головне, хто буде першим. Гадаю — ми!..

* * *

Тривога вкотре насувалася на стомлений мозок.

«Щось забагато смертей на моєму шляху! — думала Віра, виходячи з цвинтаря. — Буває ж, що людина проживає життя, жодного разу не стикаючися навіть зі звичайнісінькою операцією з видалення апендикса, а не те що зі смертю. Невже на мене постійно котитимуться ці чорні хвилі? Як я можу це зупинити?

Мені нічого не допомагає…» Раніше вона мріяла знай ти порятунок у родині, яку вона створить, вибудує по порцеляновій цеглинці — охайний, дорогоцінний прихисток для душі. Але цегла кришилась у її невмілих руках і лишала по собі купу битого щебеню. Пам’ятаючи слова Саламандри, вона уникала «високих стосунків», і її — нижчий від середнього — роман з Альбиком справді розтягнувся, як горизонт, над темним і холодним океаном її безбарвного життя.

Але саме сьогодні вона була настроєна доволі рішуче. На вечірці, влаштованій у неї вдома, вона уперше дивилася на Альбика не зі звичайною поблажливістю — з огидою та здивуванням: як вона могла терпіти цього тупого, масного й розбещеного типа?

Треба було щось негайно змінювати! Попередня розмова з професором дала надію на визволення з тенет хворої уяви. А ще… Вона думала про цього «невизнаного генія», свого сусіда. Вона не пам’ятала, як і чому опинилася в його вбогій кімнатці. Пекучий сором і досі охоплював її при згадці, як крадькома, аби нікого не розбудити, вислизала з квартири Місіс Гадсон, силкуючись пригадати, як опинилася з ним у ліжку.

Віра вийшла на шосейку, що пролягала повз цвинтар, спіймала зеленого жигуля й назвала адресу клініки.

— Ого! Це ж інший кінець міста! Тридцятка — не менше! — сказав їй нахабний молодик. — Грошей вистачить? — додав він, оглядаючи більш ніж скромний Вірин «прикид» — потерті джинси та чорну футболку.

Віра мовчки відчинила задні дверцята, всілася на сидіння й дістала з рюкзачка свого мобільника.

— О’кей! — весело кивнув нахаба й миттю зірвався з місця.

Віра набрала номер Альбика — їй не терпілося зі шкребти перший обтяжливий шар полуди зі свого життя.

— Привіт! — радісно відізвався автовідповідач. — Мене зараз немає вдома! Залиште інформацію після сиґналу!

Віра ледь дочекалася останнього гудка:

— От і добре, що тебе немає вдома! — вигукнула вона. — Отже, з сьогоднішнього дня я для тебе припиняю існування!

— Зачекай! — схопив слухавку Альбик. — Ти що, з глузду з’їхала, кицю?

— Якраз навпаки! — спокійно відказала Віра. — Я не жартую. Я більше не хочу тебе бачити. Ніколи.

— Ну хочеш, завтра ж підемо до загсу? У мене є знайомство — за мить розпишуть!

Віра засміялася.

— Облиш. Це ти з’їхав з глузду! — і вона з полегшенням натисла на кнопку. Її мобілка ще довго пищала в торбинці. Аж доки вона не прочинила вікно й не викинула набридливу штуковину на дорогу. Краєм ока помітила, як пластиковий пискун зник під колесами вантажівки, що їхала позаду.

— Ну ти даєш! — захоплено сказав молодик. — Краще б віддала мені!

Професор зустрів Віру привітно. На ньому вже не було білого халата, і це заспокоювало.

— Проходьте, проходьте! Будь ласка, сюди! — сказав він, прочиняючи інші, майже непомітні з першого погляду, двері поза своїм робочим столом.

Віра увійшла у напівзатемнену затишну кімнату.

Темні жалюзі на вікнах, лікарський диванчик крісло, торшер у стилі бароко, книжкові полиці, журнальний столик зі смішною порцеляновою фігуркою Арлекіна, теплі кольори шпалерів… Усе створювало особливу таємничу атмосферу.

— Лягайте сюди! — наказав професор, вказуючи на диванчик.

— Роздягатися не треба? — спробувала пожартувати Віра.

— Ви даремно іронізуєте, — зауважив той. — Треба налаштуватися серйозніше.

Віра покірно прилягла. Він сів поруч у м’яке крісло.

— Отже, давайте розберемося. Чи збереглися у вас якісь реальні спогади про минуле? Я маю на увазі не ваші фантазії та сни.

— У мене не так багато реальних згадок. Пам’ятаю свою першу подругу тільки завдяки її листам, що збереглися. З них я постійно намагаюся вибудувати її образ, але він мінливий, невловимий. Трохи пам’ятаю її похорон… Хоча, можливо, це мій сон… Вона постійно з’являється мені й ніби керує моїми вчинками, оберігає, попереджає… Вона — чи не єдина світла пляма у моєму житті.

— Матір пам’ятаєте?

— Майже ні. Лишилися фотографії, уривки спогадів… Вона, здається, була дуже вродлива… Темні великі очі. Вони мене лякають. Циганка у сквері…

Щось жахливе…

— Як у вас із пам’яттю зараз?

— Це, мабуть, смішно, професоре, але я записую усе, що зі мною відбувається, — боюся, що розгублю й це.

— Що записуєте — це добре. На старості матимете матеріал для мемуарів, — посміхнувся професор. — А що вас найбільше непокоїть?

— Сновидіння. Останнім часом я боюся спати. Але, Олексію Степановичу, я не вірю у сни і не люблю, як це зараз модно, заглядати до «сонників». Усе це дур ниці.

— Згоден, «сонники» — це розважальна література.

А ось сновидіння, любесенька, — це повідомлення, які надходять до нас із зовнішнього світу та можуть допомогти розв’язати багато особистих проблем. Наші сни — це шифри. До них треба шукати ключі, а не трактувати за допомогою шарлатанів.

— Як же мені знайти ті ключі?

— Розберемося. Звичайно ж, не з першого разу.

Зараз ми тільки налаштуємо ваш «комп’ютер».

Віра здивовано подивилася на нього.

— Так, так. Адже мозок схожий на цю розумну машину. Уночі, коли ви ніби відключаєтеся, він опрацьовує всю інформацію, що ви накопичили, з’єднує її з тією, що вже зберігається у пам’яті, та вибудовує один ланцюг. Так би мовити, вимальовує повну картину життя, допомагає планувати майбутнє, застерігає від небезпеки. Проникаючи у природу сновидінь, ми можемо відслідковувати нервові процеси, запобігати хворобам. Головне — правильно розшифрувати інформацію. Тільки попереджаю одразу: доки ви самі не будете готові знати про себе правду, шифру ми не знайдемо. Мозок пручатиметься.

— Я готова, професоре, — сказала Віра. — Саме зараз я готова як ніколи! Час, мабуть, настав…

— Навіть якщо ви дізнаєтесь про себе щось неприємне?

«Принаймні, може, згадаю, як опинилась у Стаса тієї ночі і чи було щось між нами?» — подумки посміхнулася Віра й рішуче кивнула головою:

— Я хочу знати про себе усе. Я увесь час рефлексую, роблю дурниці. Це обтяжує мене фізично й морально.

Більше я цього не витримаю!

— Зрозуміло, — сказав професор. — Тоді почнемо… розслабтеся…

За кілька хвилин перед Віриними очима попливли різнобарвні інтеґрали. Їй здалося, що вона поволі втрачає свідомість…

***

Здавалося, цей день — безкінечний. Спершу — цвинтар, потім — сеанс гіпнозу. Професор сказав, що таких сеансів має бути як мінімум три чотири. Пер ший лише оселив у душі тривогу. Віра повернулася додому о пів на одинадцяту ночі й ледь дісталася ліжка. Лягла не роздягаючись і майже одразу почала занурюватись у тугі хвилі марень.

«Я не сплю… Я, мабуть, помираю» — думала Віра і розуміла, що це сон уві сні, і навіть якщо вона скине з себе перший шар марень, — випірне у другому й третьому, але не прокинеться остаточно. Такий стан був у неї завжди після перенапруження. Теплі й холодні хвилі ночі поглинали її і викидали то на один берег, то на інший. І на кожному виникали інші картини.

Вона бачила себе маленькою дівчинкою у колодязі темного двору, з усіх боків оточеного високими будинками. Посеред двору — знайома біла лава. На ній — зграя дітлахів.

— Це — багатії, — каже мати. — Не водися з ними, знущатимуться та й годі!

— Вони — мерці! — каже Саламандра.

«Лолітки!» — презирливо думає Віра маленька, гордовито проходячи повз компанію. Але не може примусити себе не дивитися на вишуканий, не по дитячому модний одяг, не вдихати запах їхніх парфумів. Вона зустрічається поглядом з однією із дівчат, і солодкава нудота підступає до горла: одне око у неї зелене, друге — блакитне. «Хіба так буває? — думає маленька Віра. — Яка потвора! А ще й вистьобується!»

— Лілі! — раптом вигукує Віра доросла. — Це ж Лілі! — вона намагається скинути з себе шари тяжкої дрімоти, але хвилі несуть її далі, не даючи прокинутись.

Віра маленька йде на урок англійської та французької мов до дивовижної старої, схожої на сфінкса. Вона не така! Вона вивчиться і дивитиметься на всю цю компанію так само зверхньо, як зараз вони дивляться на неї. Одна з дівчаток кидає їй услід: «Двірничка!»

— Аліна! — упізнає Віра доросла. — Зупиніть! Це ж смаглява Барбі — Аліна!

Але прокидається вона лише у своїй уяві, і хвилі виносять її до наступного сюжету.

Віра маленька сидить у великому м’якому кріслі, жадібно вдихає запах сандалових паличок та прянощів, роздивляється дивний візерунок на шпалерах. І бачить на ньому ціле стадо різнокольорових слоників.

Віра посміхається до них.

«Ти — розумна дівчинка», — каже стара.

— Алоїза Абелівна! — скрикує Віра доросла і вже не бажає прокинутися, розуміючи, що розв’язка повинна бути десь поруч, нехай навіть уві сні…

Нова хвиля несе її у той день. У той, найстрашніший, коли…

Віра маленька забігає до під’їзду, їй назустріч мчить ватага дітлахів. Віра вже згадала: це — Лілі, це — Аліна, це — Рінка, це — Славка, це — Вовик. Лолітки і сноби!

Віра маленька нахиляється до розв’язаної шнурівки.

— Ссссука! — шипить янгол у шортах з мереживом, зіткнувшись із скоцюрбленою постаттю. Віра помічає, що руки янголятка — в крові. Маленькі червоні цятки й на сукнях інших…

— Ось воно що… — шепоче Віра доросла. — Так ось воно що…

Віра маленька піднімається сходами, подумки повторює неправильні англійські дієслова. Вона гарно вивчила минулий урок, а сьогодні Абелівна обіцяла навчити її французької пісеньки, яку співала Едіт Піаф. Віра любить співати.

Вона піднімається до квартири…

— Це вони!!! — кричить Віра доросла. — Вони вбили!

Віра маленька бачить розтрощену голову старої.

Кров залила слоників. На підлозі — порожня скринька… На ній також — кров…

Віра маленька кричить, і цей крик передається Вірі дорослій.

Віра прокидається від власного крику.

— Мати думала, що вбивця — я! — голосно і чітко вимовляє Віра. — Тепер усе зрозуміло…

Віра кидається до вимикача, безтямно клацає ним — але світло не вмикається. Віра одним стрибком кидається до ліжка і до підборіддя натягує на себе вологе від поту простирадло. Жах охоплює її.

«Значить, кров на наших дверях — справа рук Лілі, — думає Віра і не може зупинити страшних думок. Її скроні пульсують, голова готова вибухнути, як перестиглий кавун. — Тепер зрозуміло, чому мати написала мені такого листа! Вона не змогла жити, знаючи, що її донька — вбивця. Вона приховала мій злочин. Вона думала, що коштовності у мене. Стоп!

Коштовності. Тоді я про це не думала, а зараз упевнена, що то були діаманти. Тепер вони полюють на діаманти.

Мабуть, хтось із них — діти ж є діти! — заховав їх. І тепер хтось один знищує конкурентів! Наступна черга — моя? Але ж я нічого не знаю! Я боюся! Я нічого не знаю! Як їм це довести?!.»

— Я нічого не знаю! — голосно вигукнула Віра у темряву.

«Знаєш… знаєш… — нашіптує їй внутрішній голос, і Вірі здається, що це голос матері. — Разом з усіма ти вбила Аліну — хіба це не злочин?..»

— Так, так, Аліну вбито двічі, — згадує Віра. — Я пов’язана з ними…

Голова гуде. Голос матері стає нестерпним. Чорна рука тягнеться у шпарину до вимикача… Вхідні двері риплять і тихо відчиняються…

«Це ґалюцинації… - шепоче Віра. — Це сон…»

Але це вже не сон. Дві довгі тіні — біла і блакитна — тихо наближаються коридором.

Віра хрипить, як риба ковтає повітря, але воно не проходить у легені… Серце зупиняється…

— Це вже простіше! — каже біла тінь, прислухаючися до Віриного пульсу. — Вона сама нам допомогла.

— Слабкою виявилася, — каже її подруга. — Не наша людина… Двірничка і є двірничка.

— Не чіпай тут нічого, і пішли звідси хутчіш!

— І що далі? Тепер зрозуміло одне: ми вдвох. І хтось із нас бреше. Гадаю — ти.

— Дурна! Той, хто кінчив Зарку, — той і знає все.

Про це треба добре поміркувати. Розумієш? Заїдемо зараз до мене на квартиру, — запропонувала подруга. — Чогось вип’ємо, перепочинемо. І вирішимо, що робити далі.

***

З тієї ночі, коли Віра так довірливо й дивно заснула в його обіймах і непомітно зникла під ранок, Стас не міг спокійно спати. Та ніч ніби виставила перешкоду подальшим стосункам. Сотні разів він поривався зайти до неї. Виходила якась безглуздість: то він заснув у її кріслі, як останній ідіот, то вона, ця дивна золота Рибка, запливла до нього й так само занурила у свій підводний химерний світ. Йому хотілося випірнути, забути її, ковтнути гарячого міського повітря або напитися й назавжди викреслити з пам’яті цей епізод. Адже, думав Стас, для неї це, певно, лиш епізод у її бурхливому житті. Красива, вільна, навіжена Рибка має бавитися такими ось епізодами й миттєво їх забувати.

Стас стояв біля вікна й вдивлявся в темні силуети дерев. Серпень відпливав за вікном, як величезний «Титанік» — йому хотілося вистрибнути з вікна, до плисти до нього, розгрібаючи руками вологе листя, піднятися на цей корабель, на це плавуче громаддя, зануритись у найдальшу, найтемнішу каюту і зникнути разом з тінями присмеркових дерев, птахів та звірів. Він не міг зізнатися навіть собі, що увесь час виглядає у дворі знайому постать. Він бажав цього.

Тоді можна було б вискочити на сходи, зробити вигляд, що просто вийшов покурити, і знову заговори ти із нею. Наприклад, так: «Привіт, мале! Щось ти сьогодні раненько…»

Іноді йому здавалося, що він насправді бачить її.

Але то були лише тіні. У дворі було порожньо. Біля під’їзду стояли три припарковані авта.

Раптом подвір’я освітилося фарами машини. Стас одразу упізнав її — це була та сама машина, на якій вона під’їхала кілька днів тому з компанією галасливих папуг. Стас напружився. Якщо вона вийде сама — його план втілиться у життя. «Рибко, будь сама!» —  заклинав Стас, пильно вдивляючись у темне скло віконець машини, що якраз намагалася втиснутися поміж жигулем та пежо.

Нарешті двигун замовк. Ще мить — і з авта вислизнули дві незнайомки.

«Знову до неї гості, — подумав Стас. — Адже такі дами можуть завітати тільки до Рибки!»

Йому здалося, що одну з жінок він уже бачив у дворі того дня, коли заходив до Віри й познайомився з цим жалюгідним Альбертом. Жінки безшумно зачинили дверцята машини. Постояли кілька хвилин, розмовляючи й допалюючи свої довгі цигарки, потім так само тихо й швидко попрямували до під’їзду.

Стас вийшов у коридор, прислухався. Ліфт зупинився на їхньому поверсі. Стас пожалкував, що на дверях Місіс Гадсон, хоч як це дивно, не було «вічка».

На сходах стояла мертва тиша. Йому здалося, що дами просто завмерли перед її дверима. Він причаївся.

«Мабуть, у них домовленість, і вона сама відчинила двері, без дзвінка… — подумав Стас. — Але ж чому вони не верещать, як тоді? Дві дами вночі — це ж пригода.

Мабуть, у неї вже сидить весела компанія…» Але тиша нічим не порушувалася.

Стас ще хвилину постояв біля дверей, прислухаючися. Потім йому стало соромно. Так, мабуть, жебраки прислухаються до нічного життя багатих сусідів і мріють опинитися по той бік стіни.

«Досить! — пошепки наказав він собі. — Я на своєму боці. Прощавай, нічна Рибко! Пий своє шампанське!»

Він повернувся до своєї кімнати і хотів уже лягти, але його знову відволік ледь чутний звук, що долинув з двору — з під’їзду виходили, клацнули дверцята авта…

«Що ж так швидко?» — здивувався Стас, і щось змусило його знову підійти до вікна. Дами стояли біля свого авто і, здається, сперечалися. Потім одна хутко зняла з рук рукавички і стрибнула на заднє сидіння.

«Дивно — рукавички до майже літнього вбрання…» — майнула думка. Авто безшумно рушило з місця, — цього разу із двору вони виїхали з вимкненими фарами.

«Її, мабуть, немає вдома, — вирішив Стас. — Але чому ж тоді не було чутно жодного дзвінка? Адже зазвичай, коли люди приходять випадково, а тим більше вночі, вони мають довго дзвонити у двері.

Зараз на сходах тиша — я б обов’язково почув дзеленчання…»

Цікавість і неясна тривога змусили його знову вийти в коридор та прочинити двері. На сходах нікого.

Стас зробив кілька кроків і легенько штовхнув сусідні двері.

Вони безшумно відчинилися під його рукою.

«Не може бути…» — не повірив Стас.

Але двері були незамкнені. Він хотів гукнути в темряву, але від хвилювання зник голос. Він навпомацки увійшов до передпокою. У квартирі тихо і темно. Стас клацнув вимикачем — світло не запалилося, хтось викрутив «пробки». Треба було вийти в загальний коридор, де стояв трансформатор, але Стас не наважувався це зробити — спершу хотів з’ясувати, чи є господиня. Він обережно прочинив двері спальні.

На розстеленому зібганому ліжку лежала Рибка… Її рука неприродно звісилася на підлогу.

«Якщо спить — я злякаю її!» — майнула думка, і Стас навшпиньках підійшов ближче. Місяць світив прямо у Вірине обличчя. Стас відсахнувся: це було обличчя мерця…

Він дивився на нього якусь мить, і ця мить здалася йому вічністю. «Цього не може бути! Я так не хочу!

Це неправда!» — бурмотів Стас, намагаючись знайти пульс на тонкому холодному зап’ясті. Пульсу не було.

Раптом він згадав, як колись давно мати розповідала, що «витягла батька з того світу», бо знала: якщо людина жива, на шиї мусить пульсувати якась артерія.

Тоді лікарі вже констатували батькову смерть і збирали свою реанімаційну апаратуру. Де та артерія?

Руки німіли та відмовлялися щось відчувати. Він закинув Вірину голову і припав губами до її шиї.

Стримуючи поштовхи власного серця й затамувавши подих, він нарешті відчув десь у глибині цього зламаного організму слабкі ледь чутні поштовхи.

«Рибко, тільки не вмирай!» — наказав він Вірі й вискочив у коридор, миттю натис кнопку в трансформаторі. У кімнаті засвітилося. Стас кинувся до ліжка, згадуючи все, що він колись бачив і знав: треба покласти її прямо, подушку — геть, далі — запустити серце міцними поштовхами у груди, періодично роблячи «штучне дихання». Він робив усе так, як бачив у якомусь кінофільмі. Здавалося, це тривало безкінечно.

— Рибко, мила, не вмирай! — прохав він, термосячи холодне покірне тіло. — Усе тільки починається! Ти навіть не уявляєш, як усе буде добре! Кажеш, ні? Дур ниці, Рибко, дурниці! Вір мені! Не вмирай! Ну, давай, дихай! Дихай же!

Усе… Треба було подзвонити у «швидку» та міліцію… Але Стас не міг навіть поворухнутися. Збайдужіло й безтямно він сидів на краю ліжка. Ні, міліція та «швидка» почекають… Він уже не метушився, він дивився на змучене незворушне обличчя. Він нахилився над ним — це буде перший і останній поцілунок.

Він доторкнувся губами прохолодної Віриної щоки і ще раз прошепотів у ніжне рожеве вухо: «Рибко, мале, прокидайся… Це просто свинство з твого боку… Я не хочу — без тебе… Це просто нецікаво…»

Віра конвульсивно схлипнула. Повітря зі свистом увійшло до легенів. Повіки затремтіли й відкрилися…

— Знову — ти?.. — ледь чутно вимовила вона й знепритомніла.

Він не втримався — поцілував її у вологе чоло, прислухався до слабкого дихання і пішов до телефону набирати «03».

«Швидка» приїхала за півгодини. За ці півгодини Стас згадав усі молитви, які тільки знав. Він тримав Віру за руку й подумки віддавав їй усю свою енерґію.

Іноді йому здавалося, що вона знову не дихає. Але руки поволі теплішали.

— Де хвора? — по діловому запитав заспаний лікар у синьому пожмаканому халаті, з під коміра якого вибивалася картата «ковбойська» сорочка. За ним увійшла така ж заспана медсестра. Лікар діставав фонендоскоп, медсестра сіла за стіл й розгорнула свого записника.

— Ви чоловік? — запитала вона, одягаючи окуляри. — Вік хворої? Де працює?

— Яке це має значення? — огризнувся Стас. — Ви лікуйте.

— Не вказуйте, що нам робити, юначе! — відказав лікар і звернувся до медсестри. — Пиши: серцевий напад, стан стабілізується. Зараз зробимо заштрик.

— Госпіталізувати? — запитала медсестра.

— Госпіталізувати? — з тою ж інтонацією повторив лікар, звертаючися до Стаса.

— Це обов’язково?

— Зараз перевіримо тиск. Якщо усе в порядку, можна лишити вдома — менше мороки. Усе одно в лікарні немає ліків, палати переповнені, їдальня не працює. Я випишу рецепти. Якщо добре доглядатимете — можна не госпіталізовувати.

Вони ще посиділи з півгодини, спостерігаючи реакцію на заштрик.

— Усе в порядку! — нарешті сказав лікар. — Можна їхати. Скоро отямиться. Серце в неї міцне. Можливо, треба лікувати нерви — нервова система геть розхитана. Але це не дивно… Такий час…

— Оце ж через таких чоловіків і розхитується! — суворо позирнула на Стаса медсестра. — Мабуть, сваритеся щодня? Бачила я таких… Уяви собі, вчора мій козел… — це вона вже зверталася до лікаря, який виходив у коридор. На сходах у суцільній нічній тиші ще довго лунав її роздратований голос. Замкнувши двері, Стас повернувся до Віри.

Вона лежала з розплющеними очима й нагадувала немовля, що уперше роздивляється світ.

— Що зі мною було? — запитала вона.

— Лікар сказав — серцевий напад.

— Як ти опинився тут? Я кричала?

— Давай зараз не будемо про це. Лежи тихенько, спробуй заснути… Я побуду з тобою, не хвилюйся.

— Ні, розкажи зараз. Мені вже набагато краще.

— Тоді згадай сама, — сказав він. — Ти все маєш згадати сама. Адже мені ти можеш не повірити. До речі, як згадаєш — зателефонуємо до міліції. Не хочу тебе лякати, але мені здається, що у тебе є вороги…

Або… все це мені примарилося.

Його останні слова зовсім повернули Вірі свідомість. Вона раптом схопила Стаса за руку. Йому здалося, що їй знову стає гірше. Та було навпаки — потужними хвилями надходила втрачена енерґія, і кожна з цих хвиль ніби змивала нашарування темних плям з її свідомости. Віра тремтіла. Але то був не страх — то було нетерпіння.

— Дай-но мені швиденько папір та ручку — там, у шухляді! — попросила вона.

— Ти і в ліжку не можеш не працювати? — здивувався він. — Зараз тобі треба поспати, випий снодійне.

— Ні в якому разі! — відказала вона. — Негайно: ручку та папір. Потім усе поясню. Обіцяю!

Стас зробив те, що вона просила, і з великим подивом спостерігав, як, підібгавши під голову подушку, вона почала щось писати.

— Зроби собі чаю, — сказала вона, на хвилину відірвавшися від свого заняття, — і сядь зручніше у те крісло. Тільки не йди. Мені страшно.

— Нікуди я не піду, — пообіцяв Стас. — Але ти мене дивуєш.

Віра продовжувала писати. Через годину вона мовчки простягнула Стасові аркуші.

— Що це?

— Читай. Мені зараз важко сказати більше. Але ти усе зрозумієш.

«Слідчому карного розшуку… району… відділення… майору Чепурному… — читав Стас, — заява…» Що далі він читав, то фантасмагоричнішими здавалися йому події з того часу, як він познайомився з Рибкою. У заяві викладалася історія вбивства якоїсь старої із незвичайним іменем — Алоїза.

— Ти що, пишеш детективні романи? — відірвався він від аркушів на середині.

— Я здаюся тобі ідіоткою? — суворо запитала вона.

— Вибач, але все це доволі дивно, — він знову занурився в читання.

«Прошу зняти звинувачення з моєї матері, — писала Віра, — й порушити нову справу у зв’язку із вбивствами співробітників відділу західної культури інформаційної аґенції…»

— Невже це все — правда? — запитав Стас.

— Це, нарешті, правда, — втомлено посміхнулася вона. — До речі, ти знову врятував мене. Що ти за це хочеш?

Він наблизився й ніжно відкинув рудувате пасмо волосся з її чола.

— А ти справді золота Рибка, вірніше — руда… Я хочу, аби ти зараз хоч трохи поспала.

Вона якось дивно подивилася на нього.

— Скажи мені ось що… — вона зніяковіла. — Тоді… уночі, коли… Словом, я нічого не пам’ятаю…

Він засміявся й поправив їй подушку.

— Не хвилюйся. Я не ґвалтівник. Хоча зараз дуже шкодую, що не скористався такою нагодою! Ти так миттєво і солодко заснула. . Щоправда, черевики я з тебе усе ж таки зняв. . Ти заспокоїлося, мале?

— Знаєш… - замислено промовила вона. — У мене в дитинстві була подруга. Я її звала Саламандрою.

Вона була гнучка й мінлива, як море. Тільки вона називала мене так, як ти, — мале. «Мадемуазель Мале…» Уперше, коли я це почула від тебе, — ледь не збожеволіла. Вона любила мене. Скажи так ще, будь ласка…

— Я люблю тебе, мале… - це останнє, що він зміг вимовити свідомо…

День шістнадцятий

Віра сиділа у вже знайомому їй кабінеті за номером 316 та чекала, поки майор Чепурний закінчить читати її заяву. Над його головою вже не висіла потворна картина із прикордонниками. Віра напружено спостерігала за реакцією слідчого, але його обличчя ніби закам’яніло. Нарешті він відірвався від паперу й уважно подивився їй у вічі.

— Що ж, ваша заява дуже вчасна. Мені не вистачало саме цих деталей.

— Як це розуміти? — здивувалася Віра.

— А так, що я ледь не вилетів з роботи, розкручуючи цю справу, — ваше високоповажне керівництво вимагало негайно її припинити. Ваша начальниця мала вельми впливових захисників. Але я усе ж таки дещо «накопав». Гадаю, сьогодні завтра все буде закінчено. Отже, не хвилюйтеся, якщо знадобиться, ми вас викличемо як свідка.

— Це — все? — розчаровано промовила Віра. — Хіба не можна усе закінчити сьогодні, адже вони можуть втекти…

— Це вже не ваші турботи. Усе від сьогоднішнього ранку — під суворим контролем… Більше нічого не можу вам сказати. Ще раз дякую. І — до зустрічі.

Коли Віра вже стояла на порозі, обличчя Чепурного подобрішало, він посміхнувся:

— А ви, мабуть, гадали, що у міліції працюють самі ідіоти? Нічого не розповіли мені одразу. А можна було б уникнути більшости з цих неприємностей…

— До вчорашньої ночі я ні в чому не могла бути впевненою. Я нічого не пам’ятала… — сказала Віра.

— Дивно, а я гадав, що так буває лише в серіалах…

— До побачення! — сказала Віра. — До речі, ви стежили за мною — чи зустріч на ринку була випадковою?

— «Стежили» — це дуже серйозно сказано! Я ненавиджу стежити й нишпорити, я просто спостерігаю…

— А чому ж ви припинили своє спостерігання за мною?

— Це важко пояснити, — Чепурний почухав потилицю й зробив величезний ковток гарячого чаю зі свого улюбленого кухля. — Я дивився вам услід і раптом відчув — «холодно!» Як у дитячій грі…

Віра вийшла на повітря. Невмолиме колесо поволі припиняло свій рух. Вона вперше відчула себе майже щасливою. На лаві під розлогим каштаном на неї чекав Стас.

ЧЕТВЕРТИЙ ЛІРИЧНИЙ ВІДСТУП

Я зрозуміла, що починаю програвати. Я завжди програвала їм — хитрішим, гнучкішим, розумнішим. Я заздрила їм. Я намагалася нічим від них не відрізнятись. Я ненавиділа їх. Кілька років тому я винайняла цю затишну квартиру на околиці міста і мріяла якнайшвидше втілити свою ненависть у рішучі дії.

І тепер, коли ніби все вдалося, сиділа біля порожньої могили холодильника і не могла второпати, як це могло статися. Вона ж була мертва, без жодних ознак життя… Невже отрута не подіяла, а лише спаралізувала?

Три дні тому, коли нас лишилось тільки двоє, я заманила її сюди випити й перепочити. Я була впевнена, що це її останні хвилини. Але вона виборсалася.

Вийшла сухою з води, як завжди. І що буде тепер? Її не можна лишати живою. А що ж робити?

Я намагалася спокійно зібратися з думками. Я не люблю програвати. Усе належить лише мені. Я запалила й заспокоїлась.

Згадала, як першою збунтувалася дурненька Аліна, почала вимагати свою частку. З цього стало зрозумілим, що діаманти не в неї. Ми обережно вивели її з гри — вона вже ставала небезпечною.

Ми ледь животи не надірвали, коли ця дурепа увійшла в темний кабінет і, як це завжди з нею бувало, схлипнула від жаху. Ще б пак! Світла ми не вмикали, а вона дуже боїться темряви. Лілі навпаки — любить створювати жахливі ситуації. Це у неї в крові. То вона, розумниця, запропонувала зробити ЦЕ саме в редакції — нехай, мовляв, подивляться всі на гарненьке видовище. Адже панянки почали вести свою гру. Але це вже не дурне дитинство, коли одне яблуко або «порнушку» ділять порівну. Як лагідно умовляла Лілі написати ту заяву — «за власним бажанням»!

«Дівчинко, ти втомилася… Тобі треба розслабитися, відпочити…» Ха! «Буде тобі твоя частка!..» Відверто кажучи, я відчула, що ми знову — діти. Ситуація повторювалася: хтось сидить за столом і щось пише під диктовку нашого ватажка, я — за спиною, дивлюся на її ніжну потилицю… І… Остання крапка в заяві справді стала останньою. Як то кажуть, кесареві кесареве — собаці собаче! Вона гадала, що може нас шантажувати! А дзуськи!

Славку мені було трохи шкода. Я по своєму любила її. Бідолашна наша наркоманка не знала, що в ампулі — отрута, хотіла впіймати кайф. От і впіймала… Їй одразу стало добре. Славці усе було байдуже, вона теж нічого не знала. Але, якщо б її притисли та посадовили на «голодний пайок», вона б і матір рідну продала за одну ампулу… Лишати її не було жодної можливости.

Добре, що в мене вистачило витримки не зізнатися їй, не відвернути того, що мало статися. Лілі мені б цього не пробачила! Лілі! Знову Лілі! Скрізь — Лілі! Люба подруго, куди ж ти поділася?! Смерти Славки я тобі не пробачу… Хоча я її тільки звільнила. Так, звільнила.

Лети, моя пташечко, на всі чотири… А от на тебе, Лілі, ніяка отрута не діє, як на старого каналізаційного пацюка! Ти сама просякнута отрутою. Це я не врахувала…

Та з «двірничкою» ти усе ж таки, люба, помилилася.

Що вона могла знати про нас? Їй було не до підозр. Але саме її треба було прибрати першою. Та ти чомусь зволікала. Тобі подобалося спостерігати за нею, гратись, як із напівзадушеною мишею. Ти ніколи не думала, що з неї щось вийде, хіба що повія… А от вийшло! І ти казилася. Ти зрозуміла, що те, що тобі купували за гроші й дарували за секс, вона взяла задарма, тільки своєю працею. Ти не знала, що буває й таке… Ти ж усе звикла купувати й продавати… Ти і її спробувала купити. І ні би купила. Але вона все одно залишалася іншою, чужою, «двірничкою»!

Міркуючи й розмовляючи подумки із собою, я нарешті заспокоїлася. Запалила другу цигарку, налила в склянку коньяку. Мені подобалося аналізувати. Я ненавиділа їх усіх, і мені було приємно думати, що тепер залишилася тільки одна. І я доведу справу до кінця.

Коли перші дві вийшли з гри, ми зрозуміли, що треба тиснути на Рінку. Але хто б міг подумати! Тоді ми розбіглися по домівках — відмиватися, і згорток залишився у цієї пай дівчинки! Жах минув не скоро. А через два місяці Рінка переїхала з нашого двору. Потім пороз’їжджалися усі. Ми загубили один одного на багато років. Лише згодом Лілі почала збирати нас під одним дахом. Не дружби вона хотіла — камінців. Так, як і всі. Хіба що крім Славки-наркоманки…

Але ж стоп! Хто ж прикінчив Рінку? Лілі? Певно, що так… Я тоді одразу зрозуміла, що й зі мною Лілі ділитися не збирається… І мені вже стало байдуже до багатства, біс із ним! Я прагнула одного — подивитися, що у цієї стерви всередині! Не вийшло. Значить, гра триває — і я ще візьму своє. Навіть добре, що так вийшло!

Гадаю, Лілі оговтається не скоро. Адже їй зараз, мабуть, не солодко. Я поглянула на клоччя білявого волосся, розсипаного по всій кімнаті, й посміхнулась: уявила, який вона має вигляд! Я вистежу її і закінчу цю справу. Треба бігти!

Я хутко поправила зачіску, підфарбувала губи і вийшла з квартири.

* * *

— Чоловіків треба вбивати через одного! — любила повторювати Вовикова бабуся.

— І мене? — перелякано питав п’ятирічний онук.

— А ти — моє золотко! Ти — янголятко, ти ніколи не заподієш таких прикрощів, як твій скажений батько, — заспокоювала вона малого й у вихідні дні одягала хлопчика у спіднички та сарафанчики з ніжним рожевим мереживом. Коли треба було йти до дитсадка, бабуся діставала з шафи інші речі — ненависні сині шорти, що сковували рухи, грубі сорочки з фланелі, й Вовик пручався, ревів і вимагав зав’язати бантика.

— Сонечко моє, - цілувала його в лобик бабуся. — Зараз треба йти на люди, а ти усе ж таки — хлопчик!

— А раптом мене вб’ють на вулиці? — казав малий, згадуючи бабусин «девіз».

— Не кажи дурниць! — заспокоювала вона. — Тебе не вб’ють, ти ніжне створіння. Тільки не водися з тими бовдурами, що стрибають з ґаражів. Краще приятелюй з дівчатками. Мені буде спокійніше.

Коли Вовику виповнилося сімнадцять, він уперше крадькома заліз до бабиної шафи й витягнув на світ Божий її велетенську білизну. Начепив бюстгалтер на свої худі плечі. Невідоме й приємне відчуття пронизало його. Він довго крутився перед люстром у передпокої, приміряючи бабусині капелюшки, хустки, чоботи та спідниці. Потім тремтячою рукою нафарбував губи рудою старечою помадою. З люстра на нього дивилася зовсім інша істота, схожа на привокзальну повію. «Щось не те… — розмірковував Вовик. — Це не інтеліґентно. Це — сором».

Відтоді у нього з’явилася велика мета. Він старанно відкладав на неї гроші, прискіпливо роздивлявся вітрини маґазинів, робив вирізки з модних жіночих журналів.

Через рік він уже міг відрізнити парфуми «Ланком» від дешевої польської косметики, знав обсяг своїх грудей і те, що французька білизна краща за вітчизняну.

Нарешті день здійснення мрії настав — у Вовика було зібрано двісті доларів. На той час він уже закінчив училище та звільнився від контролю суворої бабусі.

Найголовнішим було сповнення давньої мрії.

Тільки заради неї він і борсався в цьому жорстокому до нього світі. Цей день настав. Вовик пішов витрачати гроші.

Спочатку у відділі жіночої білизни він купив найдорожчий комплект — вузенькі бікіні та гіпюровий бюстгальтер червоного кольору. У відділі косметики придбав грим та парфуми. Сукню й черевички він вибирав особливо уважно. Молода продавщиця збилася з ніг, підбираючи товар.

— Ваша дівчина худенька чи повненька? — питала вона.

— Ну… мабуть, така, як я… — червонів Вовик.

— Тоді вам потрібний сорок шостий розмір. А туфлі, мабуть, тридцять шість?

— У неї нога завелика… — мурмотів той.

Нарешті він підібрав чорну сукню на тоненьких бретельках і — з великими труднощами — чорні туфельки тридцять дев’ятого розміру на високих тонких «шпильках».

Він летів додому як на крилах. Бабуся на той час уже злягла з паралічем і не виходила зі своєї кімнати.

Вовику ніхто не заважав. Він з благоговінням виклав свою здобич на трильяж. Він перебирав покупки, занурював носа в пахке шмаття й почувався неймовірно щасливим. Нарешті він наважився переодягтись.

Але тут на нього чекали неприємні несподіванки: бюстгальтер провисав, ноги тремтіли на високих обцасах, і, до того ж, він ошаленів від відкриття: ноги треба голити, й голити щодня! Помада розповзалася по губах, а «стрілки» на повіках лізли аж до скронь…

Два місяці Вовик боровся з прикрощами. Вчився накладати грим, голитися, ходити на каблуках та підкладати в бюстгальтер шматки вати. Нарешті він досяг результатів: у люстрі з’явилася досить приваблива, хоча й трошки дивна панянка.

Другий етап був найстрашнішим — треба було вивести її на вулицю. Але перемогти цей страх виявилося справою нелегкою. Тоді Вовик і зателефонував своїй давній подрузі — Лілі. Він запросив її до себе, — хотів перевірити силу своїх чарів. До приходу старої знайомої готувався, ніби до першого побачення…

Перше ж запитання Лілі сповнило його гордістю.

— Я, мабуть, помилилася квартирою? — сказала вона. — Тут мав мешкати чоловік на ім’я Володимир, із бабусею… Ви не підкажете…

Потім вони довго сміялися на кухні, попиваючи пиво й будуючи плани на майбутнє. Вовик знав, що з Лілі він не пропаде. Того вечора вона потягла його по крамницях і за власні гроші накупила ще купу необхідного: штучний бюст з латексу, розкішну перуку, чудові колготи з лайкрою, та ще подарувала половину свого величезного гардеробу.

Вони насолоджувалися власними жартами й відновленим спілкуванням. Лілі запропонувала Вовику роботу, навчила правильно фарбуватися й носити модні речі. Відтоді вони були разом. Нічні клуби ґеїв та лесбійок стали їхнім улюбленим місцем зустрічей.

Поволі під керівництвом Лілі та деяких нових знайомих — артистів «травесті-шоу» — Вовик навчився носити сукні з великим декольте. Щоправда, штучний бюст іноді міг відклеїтись у найвідповідальніший момент під час танцю, а від спеки, траплялося, текла й розмазувалася туш. Найбільші прикрощі траплялися з колготами. Вовик купував найдорожчі, але вони усе одно «пускали стрілки», і це страшенно дратувало.

У сумочці завжди лежала пара друга запасних.

Вдома й на роботі він не афішував своїх нахилів.

Але траплялися й курйози.

Якось, повертаючися з клубу, де він ледь відбився від якогось тлустого й старого ґея, у власному під’їзді Вовик зіштовхнувся із сусідом, що курив опівночі на сходах. Той аж присвиснув, проводжаючи розкішну красуню масним поглядом. А потім присвиснув удруге, побачивши, що красуня відмикає двері квартири «цього шмаркача» Вовика. Вранці сусід уже чатував біля його дверей.

— Ну ти, старичок, даєш! — вигукнув він.

Вовик похолов.

— Такий скромник, — продовжував сусід, — а таку бабу зняв! Як це тобі вдалося? Поділися досвідом, де вони такі водяться?

Вовик зітхнув з полегшенням і скромно примружив очі.

— Це моя давня подруга. А що, сподобалася?

— Атож! Мені б таку! — зацмокав язиком сусід й одразу заповажав охайного «хлюпика».

Навіть Вовикова стара бабуся якось запитала:

— А що то за дівчина до тебе ходить? Ти що, задумав одружуватися? А мене куди подінеш — до притулку?!

Після цих не потрібних йому балачок він вирішив винайняти тиху квартирку на околиці, де зберігатиме свій гардероб і де на струнку молоду жінку ніхто не звертатиме уваги.

Вовик почувався щасливим. Лілі усіляко підтримувала його. Іноді вона сама одягалася по чоловічому, й вони розважалися, збиваючи з пантелику пристойну публіку.

Одного разу, коли вони сиділи в кав’ярні, до Вовика почав залицятись якийсь доволі симпатичний чолов’яга.

— Ну от, — задоволено посміхнулася Лілі, — ти склав іспит «на відмінно». Навіть став кращий за мене — я ревную!.. Так от, настав час поговорити про серйозніші справи… І, зсунувши стільці, вони тихо повели мову про головне…

* * *

…Молода струнка жінка спускалася сходами. Ліфт був відімкнений, і її тоненькі посріблені обцаси дзвінко цокали в темряві під’їзду. На другому поверсі жінка зупинилася, підтягнула колготки, відкрила сумочку з крокодилячої шкіри, дістала люстерко і прискіпливо оглянула себе. Вона не помітила, як з за стіни, що відгороджувала від сходів сміттєпровід, виступила тінь…

Мить — і тонка мотузка обвила шию. Жінка захрипіла, перебираючи ногами і хапаючись руками за повітря, та за хвилину тяжко обвисла в руках убивці.

Розкішний капелюх разом із перукою злетів з її голови, помада розмазюкалася. З під французької косметики проступило мертве обличчя Вовика…

* * *

…Сутеніло. Тролейбус їхав майже порожній, і ніхто не звернув увагу на бліду жінку, ноги та руки якої були вкриті свіжими синцями й подряпинами. Коротко стрижене волосся стирчало у всі боки. Завузька для її розкішної фігури блакитна сукня щільно обтягувала тіло, було помітно, що на жінці немає білизни.

«Мабуть, п’яна повія…» — подумав кондуктор.

Жінка не купила квиток, а лише мовчки махнула рукою. Втомлений кондуктор не став із нею сваритися — нехай їде, що з такої візьмеш… Він не міг знати, яких зусиль коштував жінці цей день.

Вона відганяла від себе страшну згадку про те, як отямилась у суцільній задушливій темряві, і про перше, що спало на думку: «Це — домовина. Я мертва…»

Але коли вона, зібравши всі сили, вдарила головою й руками в стелю — та відкинулась, і, незважаючи на слабкість, жінка зловісно розсміялася: «Так ось воно що! Спритний хлопчик…»

Спочатку її знудило, вона жадібно пила воду, і їй ставало краще. Часу на збирання було обмаль. Вона швидко натягла на себе перше, що потрапило їй на очі, знайшла в кутку на підлозі свою сумочку, трохи пригладила волосся і зачинила за собою двері.

І ось тепер їде у тролейбусі («Хоч раз у житті про їдусь, як усі…») додому. А вдома вона лише вип’є велику філіжанку міцної кави з великим шматком копченого м’яса («Не їла майже дві доби!») — і мерщій у той двір. Можливо, ще встигне обігнати того жалюгідного покидька!

Вдома не було нікого. Лілі порилася в сумочці і знайшла ключ. «Звичайно ж, Анатолій скористався моєю відсутністю — пішов по бабах! — подумала вона. — Доведеться його кинути. Не потягну ж я цього жеребця з собою за кордон!»

Лілі стала під душ і з жахом роздивлялась у люстрі своє схудле, вкрите синцями тіло. Потім ножицями підрівняла куці пасма волосся, що стирчали навсібіч, і пригладила їх гелем.

Біль у шлунку не минався. Лілі вирішила посидіти у теплій ванні. Їй було погано, в голові паморочилося.

Але треба було напружитися й добре обміркувати ситуацію. Три квочки, яких вони так чисто й хитро прибрали, судячи з усього, нічого не знали. Знає той, хто вбив Рінку. До речі, спало на думку Лілі, цим «невідомим» міг бути сам Вовик. Отже, він, мабуть, дізнався від неї, де дорогоцінності, вбив, а потім вирішив, що й вона, Лілі, зайва. От сволота!

Лілі навіть у теплій ванні здригнулася й похолола від цієї версії. Добре, що вона виявилася живучішою за інших! Тепер Вовику буде непереливки. Вона вистежить його, як кішка горобця. Він ще не знає, з ким зв’язався!

Лілі трохи заспокоїлася. Вона діятиме розумніше. Її удар буде точним — у саме серце. Тільки так.

Вона нарешті розслабилась і з задоволенням занурилась у духмяну шведську піну, яка мала запах лаванди та хвої. Майже засинаючи, почула, як клацнули двері. Це повернувся Толик. Її перша шалена жага до нього давно минулася. Їй набридло втамовувати його хворобливе сумління щодо божевільної Ольги. На справді Толик виявився занадто простим і занадто занудливим. Пристрасть завоювання поволі пере творилася на нецікаву й несмачну жуйку.

Можливо, саме зараз настав час відвертої розмови.

Адже тепер Толик лише заважатиме їй.

— О, а ти вже дома! — здивувався Анатолій, заглядаючи до ванної.

Лілі повільно розплющила очі й презирливо подивилась у красиве, занадто красиве для чоловіка обличчя: «І чим він мене так привабив? Я ж не люблю красунчиків… Мені б швидше підійшов Квазімодо. Це як риба «з душком» — огидно й смачно…»

— Що мовчиш? Де була? Бачу, у тебе нова зачіска, — продовжував Анатолій. — Мабуть, почала нове життя?

Дві доби десь пропадала, а тепер, значить, повернулася до родинного гніздечка — пір’ячко почистити?

— Це, зауважу, любий, моє родинне гніздечко! — відказала Ліліана. — А ти можеш летіти до свого хоч зараз! Наш громадянський шлюб добігає логічного завершення, чи не так?

— Гадаю, саме так! — аніскілечки не здивувався той і присів на край ванни. — Треба з усім цим кінчати…

Він неспішно запалив і за звичкою, всунув другу цигарку в губи Лілі.

— Кажуть, що цигарка — це останнє, що дають перед стратою… — криво посміхнувся він.

— Я тебе страчувати не збираюся, — сказала Лілі. — Просто йди своєю дорогою. Ти мені перешкоджаєш.

— Ось як… Тоді й я тобі дещо скажу: ти мені також перешкоджаєш.

— Це ж у чому? — Лілі випустила кільце диму.

— Ну, наприклад… стати вільним, а головне — багатим.

— Тобі ніколи не стати багатим, — зітхнула Лілі. — Ти — плебс. А вільним можеш стати хоч зараз.

Анатолій нахилився над її головою. Вона навіть відчула запах його улюблених парфумів «Прощавай, зброє!»

— Тобі ніколи не знайти діамантів убієнної тобою бідолашної бабусі, — раптом чітко й зловісно прошепотів Анатолій у самісіньке вухо. Лілі так і заклякла з цигаркою в зубах та неприродно виряченими очима. — Де вони, знаю тільки я…

— Звідки?.. — прохрипіла вона, безпорадно споглядаючи цю гору м’язів, що нависала над нею.

— Від Заріночки вашої, - спокійно продовжував Анатолій. — Від кішечки Заріночки, яка так вірно зберігала таємницю, що довелося її трохи помучити…

— Невже це ти? Не вірю! — вигукнула Лілі, намагаючись вилізти зі слизької ванни.

— А ти повір… — посміхнувся Анатолій.

І вона повірила, по новому дивлячись у його холодні скляні очі.

— Чого ж ти хочеш, сволото? — прошепотіла вона. — Розділимо та й розбіжимося… Якщо Вовка нас не випередить.

— Не випередить, люба, не хвилюйся!

Він сказав це так, що вона одразу все зрозуміла.

— Толику, давай почнем усе спочатку… — змінила тон Лілі. — Ти виявився розумнішим, ніж я гадала.

— Пізно починати, — сказав він. — Ти допалила?

— Я серйозно. Причому тут це? — здивувалася Лілі, намацуючи поглядом ножиці, що лежали зовсім поруч на поличці біля дзеркала…

— І я серйозно, — відказав він і щосили обома руками натис на її голову. …Недопалок у її вустах зашкварчав і випірнув на поверхню запашної шведської піни.

* * *

Гаятися не можна! Анатолій почав швидко збиратися й радів, що у цій квартирі не так уже й багато його особистих речей. Треба забрати все. Він почав пакувати до валізи все, що могло б навести на його слід. Скинувши дорогого костюма, натягнув джинси, светр, поклав до торби маленьку металеву лопатку.

Було близько дванадцятої ночі. «Начхати! — подумав Анатолій. — Буду копати. Зараз такий час, що ніхто ні на кого не звертає уваги. Нехай думають, що я набираю землі для квітів!»

У старий двір дістався о пів на першу. Одразу ж помітив ту стару березу, про яку казала Заріна. На подвір’ї нікого не було. Він стояв навколішки посеред двору, і йому здавалося, що він просто маленький хлопчик, який грається в піску. Десь на шостому поверсі світилися вікна колишнього помешкання Ліліани.

«Молодець, моя кішечка, — думав, копаючи Анатолій. — Але ж яке хитре, стерво… Думала купувати мене по шматках, як м’ясо. Ось сотня за ліжко, ось — за штамп у паспорті!.. Не вийшло!..»

Нарешті лопатка натрапила на брудний згорток.

Анатолій обережно витяг його і струсив землю.

Розгорнув… Маленькі і великі камінці зблиснули у темряві. Десять масивних перснів, кольє, три браслети, чотири брошки… І все це — його! Усе — діаманти найчистішої води.

Він поспіхом засунув згорток до сумки і, кинувши лопатку, швидко попрямував у темряву арки, аби скоріше вийти з цього двору. І ніколи більше сюди не повертатися. Навіть подумки.

В арці за своєю спиною він почув легкий шурхіт…

З темряви вийшли три постаті й оточили його.

«Грабіжники» — миттєво здогадався Анатолій і одразу почув наказ:

— Руки за голову! Обличчям до стіни!

Сумка випала з тремтячих рук. Ліхтарі освітили його, засліпивши очі. На зап’ястях заклацнулися наручники. Усе скінчилося за якусь мить. Анатолія заштовхали до міліцейського фурґону, що чекав на дорозі. Заревів мотор, зблиснули фари й на мить освітили темний колодязь двору. Двору мерців.

* * *

…Кінець травня 80-го року видався спекотним. У школах закінчилися заняття, дітлахи тинялися дворами і, як риби, ковтали важке гаряче повітря, канючили в батьків гроші на морозиво й періодично втікали на міський пляж.

Але цій зграйці було не до сопливих дитячих розваг.

Четверо модно вбраних дівчаток і один білявий хлопчик стояли перед масивними дерев’яними дверима й роздивлялися фігурну ручку у вигляді слонячої голо ви із загнутим догори хоботом. Нарешті одна з дівчаток натисла на кнопку дзвінка. Їм довго не відчиняли.

Згодом з за дверей долинув старечий хрипкий голос:

— Віро, це ти, дитино?

— Ми — тимурівці, — бадьорим голосом гукнула Лілі у замкову шпарину. — Прийшли дізнатися, чи не потрібно вам вимити вікна або сходити по хліб?

Двері трохи прочинилися, й вицвіле око під чорною густою бровою недовірливо зиркнуло на зграйку дітлахів.

— Мені нічого не потрібно, дякую.

Стара вже хотіла зачинити двері, але Лілі здогадалася швиденько підставити ногу.

— Ой-ой! — заверещала вона, і стара знову прочинила двері. — Вибачте, але нам у школі не повірять. У нас на обліку всі пенсіонери нашого двору, і ми маємо допомогати всім. Якщо хтось відмовляється від допомоги — це треба зробити письмово. У нас дуже суворий ланковий.

Стара невдоволено відчинила двері.

— Ну що ж, проходьте. Тільки не смітіть і сидіть тихенько.

Діти увійшли до кімнати.

— Ого! Як у вас тут цікаво! — сплеснула руками смаглява дівчинка й узяла з комода статуетку.

— Тебе хіба батьки не вчили: перед тим, як щось взяти, треба запитати дозволу господаря? — суворо зауважила стара.

— Облиш, дурепо! — наказала інша дівчинка, відбираючи в подруги дивну штуковину й ставлячи її на місце.

— Так. Що я маю писати? — запитала Алоїза Абелів на, дістаючи письмове приладдя.

— Сідайте, будь ласка, і пишіть так… — замислилася найрозумніша з подруг — шатенка у мережаних шортиках. — Зараз я подумаю…

— А може, вам усе ж таки вимити вікна? — запитав хлопчик, сновигаючи навколо великого круглого столу, за яким сиділа хазяйка квартири.

— Чи принести хліба? — підтримала його чорнява дівчинка, обходячи стару з іншого боку.

— Або молока? — проспівала, наближаючись, ще одна «тимурівка».

— Ой, а це що — невже ви на портреті?! — перебив її хлопчик, поглянувши на велику картину у важкій рамі.

— А цей свічник — він зі справжнього золота? — запитала головна з них, схопивши з полиці старовинний канделябр.

— Господи, діти! У мене від вас паморочиться в голові! — зойкнула стара. — Припиніть ґвалт. Сядьте тихенько. Отже, що писати?

Дівчинка зі свічником стояла за її спиною.

— Де ти, дитино? — звернулася до неї стара. — Диктуй нарешті, що ти хочеш, щоб я написала вашому ланковому, та йдіть уже грайтеся на вулицю!

Раптом вона помітила, як змінилося обличчя смаглявої, ніби та побачила за її спиною щось жахливе.

Стара не встигла обернутися. Важкий удар поцілив якраз у скроню. Вона осіла в кріслі, безтямно, немов краб, загрібаючи повітря руками.

— А тепер — усі по черзі! — скомандувала Лілі, передаючи свічник Вовику.

Той, аби не було так лячно, уявив свою галасливу бабусю, що хотіла повбивати усіх чоловіків і, мабуть, його самого, — й щосили ударив.

— Тепер ти! — наказала Лілі Ярославі.

Та затисла вуста.

— Слабо? — посміхнулася Лілі.

— Мені не слабо! — зиркнула на неї чорними очима Заріна, вихоплюючи з рук Вовика свічник…

— Алінка! — коротко наказала Лілі.

Смаглява вдарила аж тричі, аби не здатися слабкодухою.

— Лишилась тільки ти! — знову звернулася Лілі до Ярослави.

— Мене знудить, — промовила та.

— Біс із тобою! Але твоя частка — найменша! — відказала Лілі, і вони почали перевертати шухляди.

— Беремо тільки дорогоцінності!

Коли скарби старої були знайдені й старанно запаковані у великий носовик, вони почули, як унизу рипнули двері під’їзду.

— Треба втікати! — сказала Лілі. — Вдаємо, що були у Вовки й біжимо на пляж. Усім — весело! Це — наказ.

— Тікаймо! — заверещала Заріна.

Вони вискочили з під’їзду, ледь не збивши з ніг доньку двірнички, що поралась із шнурівкою своїх стареньких черевичків.

— Тепер — розбігаймось аж до вересня! — наказала наостанок Лілі, і діточки розбіглися по своїх домівках.

Йдучи повз двері двірнички, Лілі обтерла об неї свою закривавлену долоню.

О десятій вечора Заріна ще крутилася у своєму ліжку. У вітальні горіло світло — мати приймала своїх численних подруг. Галас, музика, дим не давали заснути. Й не тільки це. Під подушкою лежав згорток.

Ще трохи покрутившися в ліжку, Заріна дійшла думки, що його треба позбутися. Хоча б на деякий час.

Вона тихенько вибралася з під ковдри, натягнула свій сарафан, поклала згорток у відерце, відшукала свій дитячий совок і непомітно вислизнула з квартири. У дворі вона присіла за кущем під старою розлогою березою й почала шалено копати. Коли вузька яма стала досить глибокою, Заріна поклала згорток на дно і так само швидко закидала землею. Зверху гарненько все зарівняла й руками нагребла зверху піску, листя та гілля.

За тиждень її відправили до Артеку. Але в місто Заріна так і не повернулася: влітку батьки розлучилися, розміняли квартиру, а доньку відправили жити до бабусі у передмістя. Слід її загубився…

ЕПІЛОГ

Вони сиділи в маленькій кав’ярні на березі теплого оксамитового моря.

Південне містечко вражало тишею й спокоєм. Зранку воно скидалося на прозору світло рожеву креветку — закручені вусики вуличок та зеленуватий хвіст молу, що довгою смужкою простягався далеко в море. На кожному кроці — білі кав’яреньки під червоними парасольками, посередині міста — острівець ґотики, де бруківка ніколи не омивалася сонцем, а вночі старовинні флюґери виспівували свої давні мелодії. Їх ніхто не знав у цьому місті, ніхто не кликав, не набивався в гості чи на «шашлики», ніхто не звертав уваги на їхні потерті джинси і на те, що вони любили пити пиво просто з пляшки, сидіти на ґазонах і цілуватися посеред вулиць.

Море неспішно котило свої довгі теплі хвилі, погойдуючи вдалині біло рожеві вітрильники…

— Відверто кажучи, — сказала Віра, потягуючи крізь соломинку мартіні з льодом, — я все життя гадала, що це зробила мати. Вона була така дивна, байдужа до всього… Але хто б міг подумати, що на це здатні якісь підлітки? Дивно, але Саламандра ще тоді попереджала мене. Ніби щось передбачала…

— Не згадуй більше про це, мале, — поклав руку на її плече Стас. — Усе позаду.

— Так, позаду… — погодилася вона. — Тепер усе буде інакше. А як твій роман?

— Лишилася тільки кінцівка, й можна нести до видавництва. Я вже уклав нову угоду.

— Що то буде?

— Цього разу — детектив.

Вони засміялися. Знахабнілі тлусті чайки снували у них під ногами, мов кицьки, вимагаючи хліба. Віра годувала їх просто з рук. Вони перебували у якомусь власному середньовіччі, куди не долинають жодні урбаністичні звуки. У цій кав’ярні замість електричного манґала палало справжнє вогнище, на якому вусатий господар смажив баранину.

— Хочеш морозива? — запитав він.

Віра кивнула, і Стас пішов до шинквасу. Йому й досі здавалося, що варто невчасно обернутися — і вона зникне, розчиниться у повітрі, втече в астрал. Він від чував її погляд спиною.

Віра й справді дивилася йому вслід. А потім, як це бувало не раз, примружила очі, й перед нею вималювався інший силует — до болю знайомий, мінливий, гнучкий, як водорость. Саламандра!

«Ти усе ж таки влипла в кохання, Мале, — ніби промовляла вона. — Але пам’ятаєш, що я тобі казала: високе — приречене на брутальну загибель?»

Віра перевела погляд на Стаса, який уже повертався до неї з величезною порцією морозива, схожого на букет різнобарвних кульбабок.

«Тобі не було й сімнадцяти, — подумки відказала подрузі Віра. — Звідки ти могла знати про високе кохання? Ми ще зустрінемося з тобою у Ротонді, моя мила Саламандро, я викличу тебе в таверні на Родосі чи в марбурзькому гаштеті — ми ще посперечаємось. І вип’ємо справжнього вермуту. Тільки це буде не скоро.

Дай мені довести, що ти була не зовсім права. Дай мені час…»

«Маленька нахабо! Хіба ж я проти? Нехай твоє кохання буде, як небо. Бог із тобою, Мале! І — прощавай!» — легкий мінливий силует розтанув у повітрі…

На його місці вже сидів Стас — реальний, коханий, живий.

Оглавление

ПЕРШИЙ ЛІРИЧНИЙ ВІДСТУП

ЧАСТИНА ПЕРША

ДРУГИЙ ЛІРИЧНИЙ ВІДСТУП

ЧАСТИНА ДРУГА

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

ТРЕТІЙ ЛІРИЧНИЙ ВІДСТУП

ЧАСТИНА П'ЯТА

ЧЕТВЕРТИЙ ЛІРИЧНИЙ ВІДСТУП

ЕПІЛОГ X Имя пользователя * Пароль * Запомнить меня

Регистрация

Забыли пароль?