«Мерці»

…Це сталося. Нарешті сталося… Тепер треба було по думати лише про одне — що робити з тілом. Іншого ви ходу не залишалося: його необхідно розчленувати. Я вже знаю, що людські тіла — коли вони перетворюються саме на тіла — мають різну вагу: ті, що померли власною смертю, набагато легші і гнучкіші від тих, кого було вбито. Мені доводилося піднімати мерців. З дитинства я часто потрапляла на похорони і навіть іноді допомагала дорослим переносити тіло до труни, підставляючи під п’яти свої маленькі долоні. Мою бабусю часто запрошували обмивати небіжчиків, і вона завжди брала мене із собою, вважаючи, що не можна відгороджувати дитину від будь яких проявів життя. А смерть — життя вічне, пояснювала вона. Можливо, саме тому я більше люблю висушені або паперові квіти. І не боюся мертвих тіл.

І ось тепер, напружуючи м’язи і тяжко дихаючи, я намагалася зсунути тіло з килима на розстелену клейонку… Чоло цієї свинцево-лялькової туші було ще вологе від краплин поту, вона весь час вислизала з моїх тремтячих рук. Довге волосся плуталося під руками, гальмувало рух, застрягало під пахвою чи лопатками, тоді голова закидалася назад, і від цього очі час від часу відкривалися і втуплювалися в мене порожніми сіро-водянистими зіницями. Це було неприємно. Але врешті я здогадалася обрізати довгі пасма гострим ножем майже під самий корінь. Нарешті останнім поштовхом я зіпхнула тіло на клейонку. І дозволила собі першу цигарку.

Вона лежала переді мною, як поламаний манекен (я не дуже турбувалася про красу її пози) — ноги переплелися, одна рука завелася під спину і, здається, вивихнулася під час цих пересувань; біла спідниця задерлася, колготки розірвалися, а з під зім’ятого піджака виглядав комірець бездоганно білої блузки, все засипалося й обліпилося волоссям. Тепер вона лежала майже лиса, з розмазаною по всьому обличчю косметикою, і я вперше уважно могла її роздивитися, перед тим як назавжди позбавити її цього елеґантного англійського костюма, цієї батистової блузки, колготок фірми «Леванте» і дорогої французької білизни.

Перепочивши, я зав’язала на голові бандану, аби власне волосся не лізло мені в очі під час роботи, роздяглася, лишивши на собі тільки білизну та великий клейончатий фартух. Перевірила двері, вікна, на підлозі акуратно розклала ножівку, три ножі різного розміру, ганчір’я та три порожні тази… Нарешті це сталося.