«Щуролов»

Олександр Ґрін Щуролов

На лоні вод стоїть Шильон,

А в підземеллі сім колон,

Порослі мохами століть…

I

Весною 1920 року, а саме в березні, саме 22 числа, — дамо ці жертви точності, щоб заплатити за вхід у лоно присяжних документалістів, без чого допитливий читач нашого часу напевне розпитуватиме в редакціях — я вийшов на ринок. Я вийшов на ринок 22 березня та, повторюю, 1920 року. То був Сінний ринок. Але я не можу зазначити, на якому розі стояв, а також не пам’ятаю, що того дня писали в газетах. Я не стояв на розі, бо ходив туди-сюди по бруківці біля зруйнованого корпусу ринку. Я продавав кілька книг — останнє, що мав.

Холоднеча та мокрий сніг, що сипав над головами юрби вдалині хмарами білих іскор, надавали навколишньому огидного вигляду. Втома та мерзлякуватість світилися на всіх обличчях. Мені не щастило. Я тинявся вже більше двох годин, зустрівши лише трьох людей, які спитали, що я хочу за свої книги, та й ті завважили ціну п’яти фунтів хліба непомірно високою. Тим часом, вже стало смеркатися, — обставина, найнесприятливіша для книг. Я вийшов на тротуар і притулився до стіни.

Праворуч від мене стояла бабця в бурнусі та старому чорному капелюшку, вишитому стеклярусом. Механічно трясучи головою, вона простягала вузлуватими пальцями два дитячі чепчики, стрічки та стосик пожовтілих комірців. Ліворуч, придержуючи вільною рукою під підборіддям теплу сіру хустку, стояла з доволі незалежним виглядом молода дівчина, тримаючи те саме, що й я, — книги. Її маленькі, доволі справні черевики, спідниця, що спокійно сягала носка — на відміну від отих обрізаних до колін вертлявих спідничок, які стали носити тоді навіть старі баби, — її суконний жакет, старенькі теплі рукавички з голими подушечками пальців, що виглядали з дірок, а також манера, з якою вона поглядала на перехожих, — без усмішки та зазивання, іноді задумливо опускаючи довгі вії свої до книг, і те, як вона їх тримала, і як поохкувала, стримано зітхаючи, якщо перехожий, кинувши оком на її руки, а потім на обличчя, розвертався та йшов, немов чимось вражений, суючи до рота «сємочки», — все це надзвичайно припало мені до душі, і навіть на ринку стало немовби тепліше.

Ми переймаємося тими, хто відповідає нашому уявленню про людину в відомому нам стані, тому я запитав дівчину, чи добра її маленька торгівля. Злегка кашлянувши, вона повернула голову, повела на мене уважними сіро-синіми очами та мовила: «Така ж, як і ваша».

Ми обмінялися заувагами щодо торгівлі взагалі. Спершу вона говорила рівно стільки, скільки треба, щоб я зрозумів, потім якийсь чоловік у синіх окулярах і галіфе купив у неї «Дон-Кіхота», і тоді вона дещо пожвавішала.

— Ніхто не знає, що я ношу продавати книги, — мовила вона, довірливо показуючи мені фальшиву купюру, що її всучив разом з іншими обачливий громадянин, і розсіяно нею помахуючи, — тобто, я не краду їх, а беру з полиць, коли батько спить. Мати помирала… ми все тоді продали, майже все. В нас не було ані хліба, ані дров, ані гасу. Ви розумієте? Тим не менше мій батько розсердиться, якщо дізнається, що я сюди походжаю. І я походжаю, поношую тихцем. Шкода книг, але що поробиш? Слава Богу, їх багато. У вас теж багато?

— Н-ні, — мовив я крізь дрижаки (вже тоді я був застуджений і трохи сипів), — не думаю, щоб їх було багато. Принаймні це все, що в мене є.

Вона глянула на мене з наївною турботою, — так, набившись у хату, дивляться сільські дітлахи на проїжджого чиновника, що п’є чай, — і, простягши руку, торкнулася голою пучкою коміра моєї сорочки. На ній, як і на комірі мого літнього пальто, не було ґудзиків, я їх загубив і не пришив інших, бо давно вже не дивився за собою, махнувши рукою як минулому, так і прийдешньому.

— Ви застудитеся, — мовила вона, машинально запинаючи щільніше хустку, і я збагнув, що батько любить цю дівчину, що вона балувана та кумедна, але й добросерда. — Застудитеся, бо ходите розхристані. Ану йдіть сюди, громадянине.

Вона взяла книги під пахву та відійшла до арки воріт. Тут, задерши голову з дурнуватою посмішкою, я допустив її до свого горла. Дівчина була струнка, але значно менша від мене на зріст, тому, дістаючи необхідне з отим загадковим, відстороненим виразом обличчя, яке буває в жінок, коли вони возяться на собі з булавкою, дівчина поклала книги на тумбу, зробила під жакетом коротеньке зусилля та, ставши навшпиньки, зосереджено й серйозно дихаючи, щільно сколола пазуху моєї сорочки разом з пальто білою англійською булавкою.

— Телячі ніжності, — мовила, йдучи мимо, огрядна тітка.

— Ну от. — Дівчина критично подивилася на свою роботу та хмикнула. — Все. Ідіть гуляйте.

Я розсміявся та зачудувався. Небагато бачив я такої простоти. Ми їй або не віримо, або її не бачимо; бачимо ж, на жаль, лише коли нам погано.

Я взяв її руку, потис, подякував і спитав її ім’я.

— Сказати недовго, — відповіла вона, з жалістю дивлячись на мене, — але навіщо? Не варто. Втім, запишіть наш телефон; може, я попрохаю вас продати книги.

Я записав, з усмішкою позираючи на її вказівного пальця, яким, стиснувши інші в кулака, водила вона в повітрі, вчительським тоном вимовляючи цифру за цифрою. Потім нас обступила та розлучила юрба, що побігла від кінної облави. Я впустив додолу книги, а коли підняв їх, дівчини вже не було. Переполох виявився не настільки серйозним, щоби піти геть з ринку, а книги через кілька хвилин по тому купив у мене типово андріївський стариган із цапиною бородою, в круглих окулярах. Він дав мало, але я й тому був радий. Лише підходячи додому, я збагнув, що заразом продав і ту книгу, де був записаний телефон, і що я його безповоротно забув.

II

Спершу я поставився до цього з легким острахом усякої несерйозної втрати. Ще не вгамований голод заступав мені враження. Задумливо варив я картоплю в кімнаті з вільглим, трухлявим вікном. У мене була маленька залізна грубка. Дрова… у ті часи багато хто ходив на горища, — я теж ходив, гуляючи в косій напівтемряві дахів із почуванням злодія, слухаючи, як гуде по трубах вітер і роздивляючись у вибитому слуховому вікні бліду пляму неба, що порошило сніжинками на сміття. Я знаходив тут щепу, що зосталася після рубання крокв, старі віконні рами, поламані карнизи та заносив усе це поночі до себе в підвал, прислухаючись на сходових площадках, чи не дзвякне дверний гачок, випускаючи запізнілого візитера. За стіною кімнати жила праля; я день у день прислухався до сильного поруху її рук у кориті, що відтворювали звук мирного конячого жування. Там само дзвякала, бува й далеко за північ — наче збожеволілий дзиґар, — швейна машинка. Голий стіл, голе ліжко, табурет, чашка без блюдця, сковорідка й чайник, у якому я варив свою картоплю, — годі вже тих згадок. Дух побуту частенько відвертається від дзеркала, що його наполегливо підставляють йому бездоганно освічені люди, що лихословлять за новою орфографією з тим самим успіхом, з яким робили це за старою.

Як настала ніч, я згадав ринок і наживо відтворив усе, роздивляючись свою булавку. Кармен зробила зовсім небагато, вона лише кинула в ледачого солдата квіткою. Не більше було зроблено й тут. Я давно замислювався про зустрічі, про перший погляд, перші слова. Вони запам’ятовуються та глибоко вкарбовують свій слід, якщо не було нічого зайвого. Вона існує, ця бездоганна чистота характерних миттєвостей, які можна цілком перетворити на вірші чи на малюнок, — оце і є в житті тим, що започатковує мистецтво. Реальний випадок в оковах безтурботної простоти єдино вірного тону, якого жадаємо ми всім серцем і на кожному кроці, завше сповнений чар. Так недовго, але так глибоко звучить тоді враження.

Тому я не раз, не два повертався до булавки, повторюючи напам’ять, що ж було сказано мною та дівчиною. Потім я стомився, ліг і опам’ятався, але, підвівшись, одразу ж упав, знепритомнівши. То почався тиф, і зранку мене відвезли до шпиталю. Але я мав достатньо пам’яті й розуму, аби покласти свою булавку до бляшанки, що слугувала табакеркою, і не розлучався з нею до кінця.

III

На 41 градусі марення набрали форми візитів. До мене приходили люди, про яких я вже кілька років не мав жодної звістки. Я неквапом бесідував із ними та всіх прохав принести мені кислого молока. Але, наче змовившись, усі вони повторювали, що кисле молоко заборонене лікарем. Тим часом, потайки я очікував, чи не вирине серед їхніх облич, що вигулькували наче з лазневої пари, личко новенької сестри милосердя, якою мала бути не хто інша, як дівчина з англійською булавкою. Час від часу вона проходила за стіною між високих квітів, у зеленому вінку на тлі золотого неба. Так лагідно, так весело сяяли її очі! А коли вона навіть і не з’являлася, її незримої присутності була сповнена палата, що мерехтіла пригашеним світлом, і я подеколи ворушив пальцями булавку в бляшанці. На ранок померли п’ятеро, їх однесли на ношах рум’яні санітари, а мій термометр показав 36 із дробом, після чого настав млявий і тверезий стан одужання. Мене виписали зі шпиталю, коли я вже був здатен ходити, хоч і з болем у ногах, через три місяці після захворювання; я вийшов і залишився без притулку. У колишній моїй кімнаті оселився інвалід, а ходити по установах, клопочучись про кімнату, я не був здатний морально.

Тепер, можливо, доречно буде дещо додати про мою зовнішність, користуючись для цього уривком з листа мого друга Рєпіна до журналіста Фінґала. Я роблю це не тому, що маю намір закарбувати свої риси на сторінках книги, але виходячи з доцільності. «Він смаглявий, — пише Рєпін, — з байдужим до всього виразом правильного обличчя, коротко стриже волосся, розмовляє повільно та з зусиллям». Це правда, але моя манера розмовляти не була наслідком хвороби, — вона походила зі смутного відчуття, рідко навіть усвідомлюваного нами, що внутрішній світ наш цікавий небагатьом. Однак я сам уважно переймався будь-якою іншою душею і тому менше висловлювався, а більше слухав. Тож, коли збиралося кілька осіб, жваво прагнучих якнайчастіше перебити один одного, щоб привернути якнайбільшу увагу до себе, — я зазвичай сидів осторонь.

Три тижні я ночував по знайомих і знайомих тих знайомих, — шляхом співчутливої передачі. Я спав на підлозі й канапах, на кухонній плиті й на порожніх ящиках, на зсунутих стільцях, а якось навіть на гладильній дошці. За цей час я надивився на безліч цікавих речей, во славу життя, що непохитно бореться за тепло, рідних і харчі. Я бачив, як топлять грубку буфетом, як кип’ятять чайника на лампі, як смажать конину на кокосовій олії та як крадуть дерев’яні крокви зі зруйнованих будинків. Але все — і ще багато чого, і набагато більше — вже описано тими, хто роздер свіжачка своїм пером на дрібні шматки; ми не торкнемося схопленого шматка. Дещо інше притягує мене — те, що сталося зі мною.

IV

Наприкінці третього тижня я занедужав на гостре безсоння. Як це почалося, сказати важко, я пам’ятаю лише, що засинав усе тяжче, а просинався все раніше. На той час випадкова зустріч привела мене до сумнівного притулку. Блукаючи по каналі Мийки та розважаючись видовищем риболовлі — дядько з сіткою на довгій тичині повагом обходив граніт, іноді занурюючи це знаряддя в воду та витягаючи жменю дрібних рибчинок, — я зустрів крамаря, в якого кілька років тому брав бакалійний товар по книжці; чоловік цей, як виявилося, тепер робить щось казенне. Він був своєю людиною в безлічі родин, у казенно-господарчих справах. Я не одразу впізнав його: ані фартуха, ані ситцевої сорочки турецького малюнку, ані бороди й вусів; одягнений був крамар строго, на військовий манер, чисто поголений і нагадував собою англійця, хіба що з ярославським полиском. Хоч він і ніс товстого портфеля, але не мав такої влади, щоб оселити мене де схоче, тому й запропонував безлюдні палати Центрального Банку, де двісті шістдесят кімнат стоять, наче вода в ставку, тихі та порожні.

— Ватикан, — мовив я, ледь здригаючись від думки мати таку квартиру. — Що ж це, хіба там ніхто не живе? Чи може, туди приходять, а якщо так, то чи не відправить мене двірник до міліції?

— Ех! — тільки й мовив екс-крамар, — будинок цей недалеко; сходіть і подивіться.

Він завів мене у великий двір, перегороджений арками інших дворів, зирнув туди-сюди та, оскільки ми нікого не зустріли надворі, впевнено попростував до темного кутка, звідки вели наверх чорні сходи. Він зупинився на третій площадці перед звичайнісінькими квартирними дверима; у їх нижній щілині застрягло сміття. Площадка була густо засмічена брудним папером. Здавалося, нежиле мовчання, чатуючи за дверима, просочується крізь замкову щілину громаддям порожнечі. Тут крамар показав мені, як відчиняти без ключа: взявши за ручку, струснути та потягти вгору, тоді обидві стулки прочинялися, бо не було шпінгалетів.

— Ключ є, — сказав крамар, — але не в мене. Хто знає секрет, зайде собі спокійнісінько. Одначе секрета цього нікому не кажіть, а замкнути можна як ізсередини, так і ззовні, треба лишень щільніше причинити. Як треба буде вийти — спершу зирніть на сходи. Для цього є віконечко (дійсно, на висоті обличчя в стіні біля дверей чорнів вас-іс-дас із розбитим склом). Я з вами не піду. Ви людина грамотна й самі побачите, як його краще влаштуватися; знайте тільки, що тут можна сховати роту. Переночуйте днів зо три; як тільки знайду якийсь куточок — сповіщу вас негайно. Тепер же — вибачайте на слові, їсти-пити всякому треба — будьте ласкаві взяти в борг до кращих часів.

Він розпластав товстого гаманця, сунув у мою мовчки опущену руку, наче лікарю за візит, кілька асигнацій, повторив свої настанови та й пішов, а я, зачинивши двері, присів на ящик. Тим часом тиша, що її зазвичай чуємо ми всередині нас, — спогадами звуків життя, — уже вабила мене, наче ліс. Вона ховалася за напівзакритими дверима сусідньої кімнати. Я підвівся і став походжати.

Я проходив з дверей у двері високих просторих кімнат із відчуттям людини, що ступає по першому льоду. Просторо й гулко було кругом. Заледве полишав я одні двері, як бачив уже попереду й по сторонах другі, що вели в напівтемрявну далечінь з іще темнішими ходами. По паркеті брудним снігом весняних доріг валявся папір. Його надмір нагадував картину розчищення заметів. У деяких приміщеннях прямо від дверей вже треба було ступати по його хисткому мотлоху, що сягав аж по коліна.

Папір усіх видів, усіх призначень і кольорів поширював тут всюдисуще змішання своє з воістину стихійним розмахом. Він осипався, злинаючи до стін, звисав з підвіконь, з паркету на паркет перетікали його білі розливи, струменіючи з відчинених шаф, заповнюючи кутки, місцями утворюючи бар’єри та розпушені лани. Блокноти, бланки, гросбухи, ярлики палітурок, цифри, лінійки, друкований і рукописний текст — вміст тисячі шаф вивернуто було переді мною, — аж очі розбігалися, душа приголомшена обсягами враження. Все це шерехтіння, гул кроків і навіть власний подих мій звучали наче біля самих вух, — настільки велика, настільки захоплююча та гостра була пустельна тиша. Весь час переслідував мене нудний запах пилу; вікна були в подвійних рамах. Позираючи на їхні вечірні шибки, я бачив то дерева біля каналу, то дахи над подвір’ям, то фасад Невського проспекту. Це означало, що приміщення огинає кругом весь квартал, але його розміри, завдяки частому та стомлюючому відчуттю простору, перегородженого нескінченними стінами та дверима, здавалися шляхами ходіння багатьох днів, — відчуття, зворотнє тому, з яким ми вимовляємо: «Мала вулиця» або «Мала площа». Заледве розпочавши обхід, я вже порівняв це місце з лабіринтом. Усе було одноманітне — купи мотлоху, порожнеча там і тут, помережана вікнами чи дверима, і очікування багатьох інших дверей, вільних від юрби. Так могла б, якби мала змогу, рухатися людина всередині дзеркального відбитку, коли два дзеркала до отупіння повторюють охоплений ними простір, і бракувало хіба що власного обличчя, що визирає з дверей, наче з рам.

Не більше двадцяти приміщень проминув я, а вже загубився та став зазначати прикмети, щоб не заблукати: пласт штукатурки на підлозі; там — поламане бюро; вирвана й приставлена до стіни дверна дошка; підвіконня, заставлене ліловими чорнильницями: дротяний кошик; стоси використаного промокального паперу; камін; подекуди шафа або кинутий стілець. Але й прикмети стали повторюватися: оглядаючись, із подивом зауважував я, що іноді потрапляю туди, де вже був, визначаючи помилку лише за кількома іншими предметами. Іноді траплявся сталевий сейф з відчиненими важкими дверцятами, наче в порожньої печі; телефонний апарат, що здавався посеред спустошення поштовою скринькою або березовим грибом, драбина; я знайшов навіть чорну болванку для капелюхів, невідомо як і коли додану до інвентаря.

Вже сутінки торкнулися глибини зал, із папером, що білів у їхній далечіні; переходи й коридори злилися з імлою та каламутне світло ромбами перекосило паркет біля дверей, але прилеглі до вікон стіни ще подекуди сяяли напруженим блиском сонячного заходу. Пам’ять про те, що я, проходячи, залишав позаду, скипалася, наче молоко, як тільки нові входи поставали перед очима, і я, взагалі, тільки й пам’ятав і знав, що йду крізь шикування стін по смітті та паперу. В одному місці довелося мені лізти нагору та місити купи слизьких під ногою папок; шум, наче в кущах. Простуючи, оглядався я з трепетом, — настільки в’язким, невіддільним від мене був у цій тиші якнайменший звук, наче я волочив за ногами в’язку сухого віниччя, прислухаючись, чи не зачепить чийогось чужого вуха ця хода. Спочатку я простував по нервовій субстанції банку, топчучи чорне зерно цифр із відчуттям порушення зв’язків між оркестровими нотами, які наче було чутно від Аляски до Ніагари. Я не шукав порівнянь: вони, викликані незабутнім видовищем, з’являлися та зникали, наче вервечка димних фігур. Мені здавалося, що я йду по дну акваріума, з якого випущено воду, або серед крижин, або ж — що було найчіткішим і найпохмурішим — блукаю минулими століттями, що прикинулися сьогоденням. Я проминув внутрішній коридор, такий звивистий і довгий, що по ньому можна було б кататися на велосипеді. В кінці його були сходи, я піднявся на наступний поверх і спустився по інших сходах, проминувши середньої величини залу з підлогою, заставленою арматурами. Тут виднілися скляні матові кулі, абажури тюльпанами й дзвонами, змієподібні бронзові люстри, мотки кабелів, купи фаянсу та міді.

Наступний заплутаний перехід вивів мене до архіву, крізь темну тісноту полиць якого, що паралельно перетинали простір, з’єднуючи підлогу зі стелею, прохід був немислимий. Місиво копіювальних книг здіймалося вище грудей; навіть роздивитися я не міг з належною увагою — так щільно перемішалося все.

Пройшовши бічними дверима, простував я в напівтемряві білих стін, поки не побачив велику арку, що з’єднує кулуари з площею центрального холу, заставленого подвійним рядом чорних колон. Поруччя алебастрових хор тяглися узвишшями цих колон величезним чотирикутником; ледве помітна була стеля. Людина, що страждає на страх простору, сахнулася б, прикривши обличчя, — так далеко треба було йти до другого кінця цього вмістилища юрб, де чорніли двері завбільшки з гральну карту. Тут могла танцювати тисяча осіб. Посередині стояв фонтан, і його маски, з глумливо або трагічно розкритими ротами, здавалися купою голів. Примикаючи до колон, ареною розгортався бар’єр суцільного прилавка з матовою скляною завісою, позначеною золотими буквами кас і бухгалтерій. Зламані перебірки, завалені кабіни, посунуті до стін столи були тут ледь примітні, з-за розмірів зали. З деяким зусиллям погляд розрізняв предмети такого самого нежилого спустошення. Я нерухомо стояв, озираючись. Я почав добирати смаку цього видовища, засвоювати його стиль. Піднесене почуття глядача великої пожежі осягнено було мною ще раз. Спокуса руйнації починала звучати поетичними натхненнями, — переді мною розгортався своєрідний пейзаж, місцевість, навіть країна. Її колорит природньо перетворював враження у навіювання, подібно до музичного навіювання оригінального мотиву. Важко було уявити, що колись тут снувала юрба з тисячами справ у портфелях і голові. Довкола панувала печать тліну та тиші. Віяння нечуваної зухвалості тяглося з дверей у двері — стихійного, непоборного нищення, що витворилося так само легко, як хрупає під ногою яєчна шкаралупа. Ці враження сіяли своєрідну свідому жагу, притягаючи думки про катастрофу тими ж магнітами серця, які підштовхують нас дивитися у прірву. Здавалося б, одна думка, наче відлуння, охоплює собою всі форми та дзенькотом у вухах супроводить тебе невідступно, — думка, що нагадує девіз:

«Зроблено — і мовчить».

V

Нарешті, я стомився. Вже важко було розрізняти переходи та сходи. Я хотів їсти. В мене не було надії відшукати вихід, щоб купити собі десь на розі якогось харчу. В одній із кухонь я вгамував спрагу, повернувши кран. На мій подив, вода, хоч і слабко, але заструменіла, і цей незначний живий знак по-своєму підбадьорив мене. Потім я став вибирати кімнату. На це пішло ще кілька хвилин, поки я не натикнувся на кабінет з одними дверима, каміном і телефоном. Меблів майже не було; єдине, на що можна було лягти чи сісти, це — скальпований диван без ніжок; клапті зрізаної шкіри, пружини та волосінь стирчали з усіх боків. У ніші стіни стояла висока горіхова шафа: вона була замкнена. Я викурив цигарку-другу, поки не привів себе до стану відносної душевної рівноваги, та став влаштовувати нічліг.

Давно вже я не знав щастя втоми — глибокого та спокійного сну. Поки світив день, я думав про настання ночі з обережністю людини, що несе посуд, вщерть наповнений водою, намагаючись не дратуватися, майже впевнений, що цього разу виснаження переможе тяжку бадьорість свідомості. Але, щойно наступав вечір, страх не заснути опановував мене з силою нав’язливої думки, і я нудився, прикликаючи настання ночі, щоб дізнатися, чи засну я нарешті. Однак чим ближче до півночі, тим виразніше охоплювали мене почуття в їхній неприродній загостреності; тривожне пожвавлення, подібне до блиску магнію серед пітьми, скручувало мою нервову силу в звучну при найменшому дотику, тугу струну, і я немовби просинався від дня до ночі, з її довгим шляхом всередині неспокійного серця. Втома розсіювалася, в очах кололо, наче від сухого піску; початок будь-якої думки негайно розвивався у всій складності її відбитків, і майбутні довгі бездіяльні години, сповнені спогадів, уже збурювали безсило, наче обов’язкова та марудна робота, якої не уникнути. Як тільки міг, я прикликав сон. До ранку, з тілом наче налитим гарячою водою, я всмоктував оманну присутність сну штучним позіханням, але, тільки-но заплющував очі, як відчував те саме, що відчуваємо ми, закриваючи без потреби очі вдень, — безглуздість цього стану. Я випробував усі засоби: розглядання крапок на стіні, рахування, лежання без жодного поруху, повторення однієї фрази, — все марно.

У мене був недогарок свічки, річ, украй необхідна в той час, коли сходи не освітлювалися. Хоч і тьмяно, але я освітив ним холодну височінь приміщення, після чого, набивши ями дивана папером, нагромадив узголів’я з книг. Пальто слугувало мені ковдрою. Слід було запалити камін, щоб дивитися на вогонь. До того ж тут було не дуже-то й тепло як на літню пору. Принаймні, я знайшов собі роботу та був цьому радий. Незабаром пачки рахунків і книг зайнялися в цьому великому каміні сильним вогнем, звалюючись попелом у колосники. Полум’я ворушило морок розкритих дверей, розливаючись у віддалення тихою блискучою калюжею.

Але даремно так втаємничено горів цей випадковий вогонь. Він не освітлював звичних речей, роздивляючись які в фантастичному відблиску червоного та золотого жару, досягаємо ми внутрішнього тепла та світла душі. Він був незатишний, наче багаття злодія. Я лежав, підпираючи голову затерплою рукою, без усякого бажання задрімати. Всі мої зусилля щодо цього дорівнювали хіба що вдаванню актора, який позіхаючи вкладається на очах юрби в ліжко. Крім того, я хотів їсти та, щоб притлумити голод, часто палив.

Я лежав, ліниво розглядаючи вогонь і шафу. Знічев’я мені спало на думку, що шафа замкнена не без причини. Що ж, одначе, може бути заховано в ній, як не ті самі стоси померлих справ? Що ж іще не витягнуто звідти? Сумний досвід з перегорілими електричними лампочками, яких я знайшов цілу купу в одній з таких самих шаф, наводив на підозру, що шафа замкнена без усякого наміру, лише тому, що хазяйновито повернувся ключ. І, проте, я дивився на масивні стулки, солідні, наче двері парадного, з думкою про їжу. Не дуже серйозно сподівався я знайти в ній щось їстівне. Мене сліпо штовхав шлунок, що примушує весь час думати за шаблоном, властивим лише йому, — так само, як викликає він голодну слину при вигляді їжі. Для розваги я обійшов кілька найближчих од мене кімнат, але, шарудячи там при світлі недогарка, не знайшов навіть шматка сухаря та повернувся, все більше приваблюваний шафою. В каміні присмерково дотлівав попіл. Мої помисли були про подібних до мене бродяг. Чи не замкнув хтось із них у цій шафі буханець хліба, а може, чайник, чай і цукор? Алмази й золото зберігаються в іншому місці; достатньо й очевидності ситуації. Я вважав, що вправі відкрити шафу, бо, звичайно ж, не торкнувся б жодних речей, будь вони зачинені тут, а от на їстівне, що б там не визначай буква закону, — тепер — тепер я мав право.

Світячи недогарком, я, одначе, не поспішав критикувати цю думку, щоб не втратити ненароком моральної точки опори. Тому, піднявши сталеву лінійку, я сунув її кінець у шпарину, навпроти замка та, натиснувши, потягнув назад. Засувка, дзвякнувши, відскочила, шафа, туго риплячи, відчинилася — і я відсахнувся, бо побачив дещо надзвичайне. Я швиргонув лінійку різким рухом, я здригнувся, і не закричав лише тому, що не мав сил. Мене наче оглушило водою, що линула з діжки.

VI

Перший дрож відкриття був у той же час тремтінням миттєвого, але найжахливішого сумніву. Однак це не було оманою. Я побачив склад цінної провізії — шість полиць, які глибоко заходили всередину шафи під вагою вантажу, що переповнював їх. Він складався з речей, що стали рідкістю, — добірних продуктів заможного стола, смак і запах яких уже перетворився на неясний спогад. Притягши стола, я розпочав огляд.

Насамперед я причинив двері, соромлячись порожнього простору, наче недовірливого ока; я навіть вийшов та прислухався, чи не ходить хтось, як і я, в цих стінах. Мовчання було мені сигналом.

Я почав огляд зверху. Верх, тобто п’ята й шоста полиці, були зайняті чотирма великими кошиками, звідки, тільки-но я поворухнув їх, вискочив та ляпнувся на підлогу величезний рудий щур із вереском, що викликає нудоту. Я зсудомлено відсмикнув руку, заціпенівши від огиди. Наступний порух викликав втечу ще двох тварюк, що прошмигнули між ногами, наче великі ящірки. Тоді я струснув кошика та вдарив по шафі, сахнувшись, — чи не посиплеться дощ отих звивистих примарних тілець, мелькаючи хвостами. Але щури, якщо їх там було декілька, мабуть, пішли задами шафи в щілину стіни — шафа стояла тихо.

Звичайно ж, я здивувався цьому способу зберігання харчів у місці, де миші (Murinae) та щури (Mus decum anus) мали почуватися наче вдома. Але мій захват випередив будь-які гадки; вони ледь просочувалися, наче вода у греблю, крізь цей апофеозний вихор. Нехай не кажуть мені, що почуття, пов’язані з їжею, ниці, що апетит рівняє амфібію з людиною. У хвилини, подібні до пережитих мною, все наше єство окрилене, і радість не менш світла, аніж під час споглядання сходу сонця з висоти гір. Душа ходить під звуки маршу. Я вже був п’яний від самого вигляду скарбів, тимбільше, що кожен кошик являв собою асортимент однорідних, але різноманітних вкупі принад. В одному кошику були сири, колекція сирів — від сухого зеленого до рочестера та брі. Другий, не менш важкий, пахтів ковбасною крамницею; його окости, ковбаси, копчені язики та фаршировані гиндички тіснилися поруч із кошиком, заставленим шрапнеллю консервів. Четвертого розпирало горою яєць. Я став на коліна, бо тепер треба було дивитися нижче. Тут я знайшов вісім цукрових голів, ящик з чаєм; дубове з мідними обручами барильце, повне кави; кошика з печивом, торти й сухарі. Дві нижні полиці нагадували ресторанний буфет, бо їхньою поклажею були винятково пляшки вина в порядку й тісноті складених дров. Їхні ярлики зазначали всі смаки, всі марки, всю славу та майстерність виноробів.

Слід було якщо не поспішати, то принаймні почати їсти, бо, зрозуміло, що скарб, маючи свіжий вигляд добірного запасу, не міг бути кинутий напризволяще кимось заради бажання зробити випадковому відвідувачу приємність величезної знахідки. Вдень чи вночі, але міг з’явитися хтось із криком і вже занесеною рукою, якщо не з чимось гіршим, хоч би й з ножем. Все натякало на темну гостроту випадку. Багато чого мусив я побоюватися в цьому просторі, бо наблизився до невідомого. Тим часом голод забалакав до мене своєю мовою, і я, причинивши шафу, сів на залишках дивана, оточивши себе шматками, викладеними замість тарілок на великі аркуші паперу. Я їв найістотніше, тобто, сухарі, шинку, яйця й сир, заїдаючи це печивом і запиваючи портвейном, з відчуттям дива при кожному ковтку. Спочатку я не міг опанувати трясцю та нервовий важкий сміх, але, як уже трохи заспокоївся та дещо звик до володіння цими смачними речами, що не більш як п’ятнадцятьма хвилинами раніше витали в хмарах, то опанував і порухом, і думками. Ситість настала швидко, набагато скоріше, аніж я очікував, коли починав їсти, внаслідок хвилювання, що стомлювало навіть і апетит. Однак я був занадто виснажений, щоб впасти в отупіння, тож насичення цілковито насолодило мене й без отого сонливого мозкового одуріння, що супроводжує щоденне поглинання ситих страв. З’ївши все, що взяв, а потім ретельно знищивши залишки бенкету, я відчув, що вечір сьогодні добрий.

Тим часом, хоч би як я не губився в гадках, а вони, звичайно, дряпали, наче тупий ніж, являлася мені лише очевидність події, залишаючи її суть прихованою від невтаємниченого ока. Походжаючи по сплячій величі банку, я, мабуть, досить-таки вірно зрозумів, чим пов’язаний мій крамар із цим паперовим Клондайком: звідси можна було вивезти й віднести сотні возів обгортки, настільки цінної торгівцям для обваження; крім того, електричні шнури, дрібна арматура склали б не одну пачку асигнацій; не без причини були вирвані тут шнури та штепселі майже повсюди, де я оглядав стіни. Тому я не вважав крамаря власником захованого харчу; він, імовірно, мав його десь в іншому місці. Але я не ступив далі цього кроку, всі мої подальші міркування були безособові, як і за будь-якої знахідки. Те, що їжі деякий час ніхто не торкався, доводили сліди щурів; їхні зуби залишили на окостах і сирах великі ями.

Наситившись, я взявся ретельно досліджувати шафу, помітивши багато такого, що я проминув у хвилини відкриття. Серед кошиків лежали пачки ножів, виделок і серветок; за цукровими головами ховався срібний самовар; в одному ящику зіштовхувалося, дзенькаючи, безліч келихів, чарок і візерунчатих склянок. Вочевидь, тут збиралося товариство, з гультяйською або ж конспіративною метою, розраховуючи на ізоляцію й таємність, а може й могутня організація, за відома та при участі житлових комітетів. У такому разі я мав бути насторожі. Як міг, я ретельно прибрав шафу, розраховуючи, що незначну втрату знищеного мною на вечерю навряд чи буде помічено. Однак (не вважав я себе в цьому винуватим) я взяв якусь дещицю, разом з іще однією пляшкою вина, загорнув щільним пакетом і сховав під купою паперів у звивині коридору.

Само собою, в ці хвилини в мене не було бажання ані заснути, ані навіть лягти. Я запалив світлу запашну цигарку з волокнистого тютюну на довгому мундштуці, — єдина знахідка, яку я достатньо вшанував, набивши повні кишені чудовими цигарками. Я перебував у стані п’янкої, музичної тривоги, з думкою про себе, наче про людину, на яку очікує перебіг гучних надзвичайностей. Серед такого блискучого сум’яття я пригадав дівчину в сірій хустці, яка застебнула мені коміра англійською булавкою, — чи міг я забути цей порух? Вона була єдиною людиною, яку я згадував гарними та зворушливими словами. Не варто наводити їх, бо, ледве пролунавши, вони одразу ж втрачають свій чарівний аромат. Ця дівчина, імені якої я навіть не знав, щезнувши, залишила по собі слід, подібний до смуги блискучої води, що біжить на захід. Такого лагідного ефекту досягла вона звичайнісінькою англійською булавкою та звуком зосередженого подиху, коли підвелася навшпиньки. Це і є найсправжнісінька біла магія. Оскільки дівчина теж бідувала, я жагуче бажав потішити її своїм сліпучим відкриттям. Але ж я не знав, де вона, я не міг зателефонувати їй. Навіть благодіяння пам’яті, скрикни вона забутим мною номером, не могло допомогти при безлічі телефонів, на один з яких мимохіть позирали мої очі: телефони не працювали, не могли працювати з очевидних причин. Однак я дивився на апарат з деяким допитливим сумнівом, у якому раціональна думка не мала жодної участі. Я тягнувся до нього з відчуттям гри. Бажання втнути дурницю не відпускало мене та, як і будь-яка нічна дурниця, прикрасилося ефемеридами безсонної фантазії. Я навіяв собі, що маю згадати номер, якщо прийму фізичне положення розмови по телефону. Крім того, ці загадкові стінні гриби з каучуковим ротом і металевим вухом я здавна розглядав, як предмети не цілком вивчені, — своєрідне марновірство, навіяне, між іншим, «Атмосферою» Фламаріона, з його розповіддю про блискавку. Я дуже раджу всім перечитати цю книгу та задуматися ще раз над дивовижами електричної грози; особливо над діями кулястої блискавки, що вішає на вбитий нею ж у стіну ніж, наприклад, сковорідку або черевика, або ж перестеляє черепичний дах таким чином, що черепиці вкладаються у зворотньому порядку з точністю креслення, не кажучи вже про фотографії на тілі вбитих блискавкою, фотографії оточення, де сталося нещастя. Вони завжди синюватого кольору, подібно до старовинних дагеротипів. «Кіловати» та «ампери» мало що кажуть мені. В моєму випадку з апаратом не обійшлося без передчуття, без тої дивної знемоги, безтямності, що переважно супроводжує дурниці, які ми втнули. Отже, я пояснюю це тепер, тоді ж я був лише подібний до заліза перед магнітом.

Я зняв слухавку. Холоднішою, ніж насправді, здалася вона мені, німа, перед байдужою до всього стіною. Я підніс її до вуха з надією не більшою, аніж на зламаного годинника, і натиснув кнопку. Чи був то дзенькіт у голові, чи звуковий спогад, але, здригнувшись, я почув дзижчання мухи, оту, схожу на гудіння комахи вібрацію кабелів, яка в цих умовах була саме тим абсурдом, якого я прагнув.

Розбірливе зусилля осягнути, як хробак точить навіть мармур скульптури, позбавляючи сил усі враження з прихованим джерелом. Намагання зрозуміти незрозуміле не значилося серед моїх чеснот. Але я перевірив себе. Віднявши слухавку, я відтворив той характерний шум в уяві, отримавши його вдруге лише коли знову притис до вуха слухавку. Шум не коливався, не переривався, не слабшав, не підсилювався; в слухавці, як і мало бути, гудів невидимий простір, очікуючи контакту. Мене опанували неясні видіння, дивні, наче цей дивний гул кабелю, що діє в мертвому будинку. Я бачив вузли поплутаних кабелів: і порваних шквалом, і тих, що дають з’єднання неозорим пунктам свого хаосу; бачив, як сиплються снопи електричних іскор зі згорблених спин котів, що стрибають по дахах; магнетичні спалахи трамвайних ліній; тканину й серце матерії у вигляді гострих кутів футуристичного малюнку. Ці думки-видіння не були триваліші за поштовх серця, що стало дибки; воно билося, вистукуючи неперекладною мовою відчуття нічних сил.

Отоді крізь стіни з’явився переді мною ясний, наче молодий місяць, образ тої дівчини. Чи міг я думати, що враження виявиться таким живучим і стійким? Сто сил людських перебігало й гуло в мені, коли, задивившись на стертий номер апарату, я вів пам’ять крізь хуртовину цифр, марно намагаючись визначити, яке їх поєднання нагадає загублене число. Лукава, невірна пам’ять! Вона клянеться не забути ані чисел, ані днів, ані подробиць, ані рідного обличчя та відповідає на сумнів поглядом безневинності. Але настає час, і легковірний бачить, що склав угоду з безсоромною мавпою, що віддає за жменю горіхів діамантового персня. Неповні, неясні риси згадуваного обличчя, з числа випадає цифра; обставини перемішуються, і даремно стискає голову людина, мучачись ковзким спогадом. Але, якби ми пам’ятали, якби могли згадати все, — який розум витримає неушкоджено все життя в одному моменті, а тимбільше спогади почуттів?

Я безглуздо повторював цифри, ворушачи губами, щоб намацати їхню ймовірність. Нарешті промайнув ряд, споріднений враженню забутого номера: 107-21. — «Сто сім двадцять один», — мовив я, прислухаючись, але не знав напевне, чи не помиляюся знову. Раптовий сумнів засліпив мене, коли я натискав кнопку вдруге, але вже було запізно — дзижчання полилося гулом, щось дзвякнувши, змінилося в телефонній далечіні, і прямо в шкіру щоки втомлене жіноче контральто сухо мовило: «Станція». «Станція!..» — нетерпляче повторило воно, але й тоді я заговорив не одразу, — так холодно стислося горло, — бо в глибині серця я все ще грав.

Що б там не було, раз уже я вкляк і прикликав духів, — чи дорахувати їх до «Атмосфери», чи до «Кіловатів» суспільства 86 року, — я промовляв, і мені відповідали. Колеса зіпсованого годинника стали повертати шестірню. Над моїм вухом рушили сталеві промені стріл. Хто б не штовхнув маятника, механізм почав рівномірно вицокувати. «Сто сім двадцять один», — мовив я глухо, дивлячись на свічку, що догоряла серед мотлоху. — «На групу А», — пролунала невдоволена відповідь, і гул прибило далеким порухом утомленої руки.

Мій розум кипів у ці хвилини. Я натискав саме кнопку з літерою А; отже, телефон не тільки працював, але й підтверджував цю дивну реальність тим, що були переплутані кабелі, — подробиця, дивна для нетерплячої душі. Прагнучи з’єднати А, я натиснув Б. Тоді до відв’язаного гуляти струму ввірвалися, наче з раптово відкритих дверей, різкі голоси, що нагадують балаканину грамофонної труби, — незнайомі крикуни, які б’ються в моїй руці, що стискає резонатора. Вони перебивали один одного з квапливістю й жорстокістю людей, що вибігли на вулицю. Змішані фрази нагадували воронячий концерт — «А-ла-ла-ла-ла!» — волала невідома істота на тлі баритона чиєїсь розсудливо-повільної розмови, розділеної паузами й розділовими знаками з медоточивою експресією. — «Я не можу дати»… — «Якщо побачите»… — «Коли-небудь»… — «Я кажу, що»… — «Ви слухаєте»… — «Розміром тридцять і п’ять»… — «Відбій»… — «Автомобіль вислано»… — «Нічого не розумію»… — «Повісьте слухавку»… У цей ринковий транс слабко, наче спів комара, повзли стогони, далекий плач, регіт, ридання, скрипкові такти, перебір неквапливих кроків, шерехтіння й шепіт. Де, на яких вулицях звучали ці турботи, окрики, напучення та скарги? Нарешті, дзвякнув діловий порух, голоси зникли, і в гул кабелю ввійшов той самий голос, сказавши: «Група Б».

— «А»! Дайте «А», — мовив я, — переплутано кабелі. Після мовчанки, під час якої гул двічі стихав, новий голос оповістив співучо й тихіше: «Група А». — «Сто сім двадцять один», — відчеканив я чим розбірливіше.

— Сто вісім нуль один, — уважним тоном байдуже повторила телефоністка, і я заледве стримав уже готову вилетіти згубну поправку, — ця помилка з безсумнівністю визначала забутий номер, — ледве зачувши, я впізнав, згадав його, як пригадуємо ми зустрічне обличчя.

— Так-так, — мовив я в надзвичайному хвилюванні, що біжить по висоті, по самому краю запаморочливого крутосхилу. — Так, саме так, — сто вісім нуль один.

Наразі все завмерло в мені й довкола. Звук передачі стис мені серце підступанням холодної хвилі; я навіть не чув звичайного «дзвоню» або «з’єднала», — я не пам’ятаю, що було сказано. Я слухав птахів, що виводили чаруючі трелі. Знемагаючи, я притулився до стіни. Тоді, після паузи, що дорівнювала жорстокості, свіжий, наче чисте повітря, розважливий голосок обережно сказав:

— То я пробую. Балакаю в непрацюючий телефон, бо ти ж чув, як продзвеніло? Хто телефонує? — мовила вона, мабуть, не очікуючи відповіді, про всяк випадок, тоном легковажної суворості.

Майже криком, я відповів:

— Я той, хто розмовляв з вами на ринку й пішов з англійською булавкою. Я продавав книги. Пригадайте, прошу вас. Я не знаю імені, — підтвердіть, що це ви.

— Дива, — відповів, кашлянувши, голос у задумі. — Чекайте, не вішайте слухавку. Я намагаюся згадати. Старий, чи ти бачив щось подібне?

Останнє було не мені. Їй невиразно відповідав чоловічий голос, мабуть, з другої кімнати.

— Я зустріч пригадую, — знову звернулася вона до мого вуха. — Але я не пам’ятаю, про яку булавку ви кажете. Ах, так-так! Я й не знала, що у вас така добра пам’ять. Але мені дивно балакати з вами — наш телефон відключено. Що ж сталося? Звідки ви телефонуєте?

— Чи добре ви чуєте? — відповів я, ухиляючись назвати місце, де перебував, наче не зрозумів питання, і, отримавши ствердження, продовжував: — Я не знаю, чи довгою буде наша розмова. Є причини, чому я не зупиняюся більше на цьому. Я не знаю, як і ви, багатьох речей. Тому скажіть, не гаючи часу, вашу адресу, я не знаю її.

Якийсь час струм рівномірно дзижчав, наче останні мої слова порушили передачу. Знову глухою стіною лягла далечінь, — огидне відчуття досади й соромливої туги ледь не спонукало мене пуститися в розлогі недоречні роздуми про суть розмов по телефону, який не дає вільного прояву відтінкам найприродніших, звичайних почуттів. У деяких випадках обличчя та слова нероздільні. Те саме, мабуть, думала й вона, поки тривала мовчанка, після чого я почув:

— Навіщо? Ну, гаразд. Тож, запишіть, — не без лукавинки мовила вона це «запишіть», — запишіть мою адресу: 5-я лінія, 97, кв. 11. Тільки навіщо, навіщо вам знадобилася моя адреса? Я, відверто кажучи, не розумію. Ввечері я буваю вдома…

Голос продовжував неквапом звучати, але раптом залунав тихо й глухо, наче в ящику. Я чув, як вона балакає, мабуть, щось оповідаючи, але не розрізняв слів. Усе віддаленіше, смутніше текла розмова, поки не вподібнилася накрапаючому дощу, — нарешті ледь чутне штовхання струму дало зрозуміти, що все припинилося. Зв’язок перервався, апарат тупо мовчав. Переді мною були стіна, ящик і слухавка. По склу вистукував нічний дощ. Я натиснув кнопку, вона дзвякнула й зупинилася. Резонатор помер. Чари розсіялися.

Але я чув, я балакав, що було, того не могло не бути. Враження цих хвилин зійшли нанівець і пішли з вихором, його відлунням я був іще сповнений і сів, одразу стомившись, наче після підйому по крутих сходах. Тим часом я був іще напочатку подій. Їх розвиток розпочався стукотом віддалених кроків.

VII

Ще дуже далеко від мене — чи не напочатку пройденого мною шляху? — а може, з іншого боку, на значній відстані першого уловлення звуку, зачулися невідомі кроки. Можна було завважити, що йшов хтось один, ступаючи жваво та легко, знайомою дорогою серед пітьми та, можливо, присвітлюючи собі ручним ліхтарем або свічкою. Проте, подумки я бачив його таким, що поспішає обережно, в пітьмі; він ішов, придивляючись і озираючись. Не знаю, чому я домислив це. Я сидів у заціпенінні та сум’ятті, наче мене було вловлено здалеку кінцями гігантських обценьків. Я налився очікуванням до болю в скронях, я був охоплений тривогою, що позбавляє будь-якої змоги протидіяти. Я був би спокійний, принаймні почав би заспокоюватися, якби кроки віддалялися, але я чув їх усе ясніше, все ближче до себе, гублячись у роздумах щодо мети цього томливого, довгого переходу спорожнілою будівлею, який терзає тобі слух. Вже передчуття, що зустрічі не уникнути, огидно торкнулося моєї свідомості; я підвівся, сів знову, не знаючи, що робити. Мій пульс точно слідував виразності або перерві кроків, але, осиливши врешті моторошну тупість тіла, серце застукало повним ударом, так що я відчував свій стан за кожним його поштовхом. Мої наміри змішалися; я вагався, загасити свічку чи залишити її горіти, причому не розумні мотиви, а змога діяти взагалі здавалася мені вдалим задумом уникнути небезпечної зустрічі. Я не сумнівався, що зустріч ця небезпечна або тривожна. Я намацав спокій серед нежилих стін і жадав утримати нічну ілюзію. Я навіть на хвильку виходив за двері, намагаючись ступати нечутно, з метою глянути, в якій із прилеглих кімнат можу заховатися, немовби та кімната, де я сидів, затуляючи спиною недогарок, була вже намічена для візиту і хтось напевне знав, що я перебуваю в ній. Я облишив це, збагнувши, що, переходячи, діятиму наче гравець в рулетку, який, змінивши номер, бачить із досадою, що програв лише тому, що зрадив покинуту цифру. Найрозсудливіше слід було мені сидіти та чекати, загасивши вогонь. Так я і вчинив, і став чекати в пітьмі.

Тим часом не було вже жодного сумніву, що відстань між мною та невідомим прибульцем скорочується з кожним ударом пульсу. Він ішов тепер не далі, ніж за п’ять або шість стін від мене, перебігаючи від дверей до дверей зі спокійною швидкістю легкого тіла. Я зіщулився, прикований його кроками до налітаючого, мов автомобіль, моменту взаємного погляду — очі в очі, і я благав бога, щоб то не були зіниці з оскаженілою смугою білків над їх внутрішнім блиском. Я вже не чекав, я знав, що побачу його; інстинкт, замінивши в ці хвилини розсуд, промовляв істину, тикаючись сліпим обличчям у вістря жаху. Примари ввійшли в пітьму. Я бачив волохату істоту темного кутка дитячої кімнати, присмеркового фантома, і, найстрашніше, жахливіше за падіння з висоти, чекав, що біля самих дверей кроки замовкнуть, що нікого там не виявиться і що ця відсутність будь-когось зачепить по обличчі повітряним поштовхом. Уявити таку ж, як я, людину не було вже часу. Зустріч мчала; сховатися я нікуди не міг. Раптом кроки замовкли, зупинилися так близько від дверей, і так довго я нічого не чув, окрім метушні мишей, які бігали по купах паперу, що заледве вже стримував крик. Мені здалося: хтось, зігнувшись, крадеться нечутно через двері з метою вхопити. Острах божевільного вигуку, що сповістив тьму, кинув мене вихором уперед із простертими руками, — я відсахнувся, закриваючи обличчя. Засяяло світло, швиргонувши від дверей до дверей всю доступну очам далечінь. Стало світло, наче вдень. Я отримав щось схоже на нервове потрясіння, але, ледь завагавшись, поквапом пройшов уперед. Тоді за найближчою стіною жіночий голос сказав: «Ідіть сюди». Потім пролунав тихий, задерикуватий сміх.

При всьому моєму зачудуванні я не чекав такого завершення тортури, щойно отриманої мною протягом, можливо, години. «Хто зве?» — тихо запитав я, обережно наближаючись до дверей, за якими таким гарним і ніжним голосом виявила свою присутність невідома жінка. Слухаючи її, я уявляв її зовнішність, що відповідала втісі від слухання, і з довірою ступив далі, прислухаючись до повторення слів: «Ідіть, ідіть сюди». Але за стіною я нікого не побачив. Матові кулі та люстри блищали під стелями, сіючи нічний день серед чорних вікон. Так, питаючи та щоразу отримуючи у відповідь незмінно з-за стіни сусіднього приміщення: «Ідіть, о, йдіть швидше!» — я оглянув п’ять або шість кімнат, помітивши в одній із них у дзеркалі самого себе, що уважно переводив погляд від порожнечі до порожнечі. Тоді здалося мені, що тіні дзеркальної глибини сповнені зіщулених жінок, які крадуться одна за одною, в мантильях або накидках, які вони тулили до обличчя, приховуючи свої риси, і лише їх чорні насмішкуваті очі під лукаво вигнутими бровами світилися та мелькали невловимо. Але я помилявся, бо обернувся зі швидкістю, що не дозволила б утекти й найшвидконогішим істотам цього будинку. Стомившись і побоюючись при хвилюванні, що переповнювало мене, чогось насправді грізного серед безмовно осяяних порожнеч, я нарешті різко мовив:

— Покажіться, або я далі не піду. Хто ви й навіщо звете мене?

Перш, ніж мені відповіли, луна зім’яла мій вигук смутним і глухим гулом. Турбота й тривога відчувалися в словах таємничої жінки, коли неспокійно окликнула вона мене з невідомого кутка: «Поспішайте, не зупиняючись; ідіть, ідіть, не заперечуючи». Здавалося, поряд зі мною були вимовлені ці слова, швидкі наче плескіт і дзвінкі в своєму напівшепоті, мовби прозвучали над вухом, але марно поспішав я в нетерплячому пориві від дверей до дверей, відкриваючи їх або огинаючи заплутаний прохід, щоб спостерегти десь зненацька вислизаючий порух жінки, — скрізь зустрічав я лише порожнечу, двері та світло. Так продовжувалося це, нагадуючи гру в хованки, і вже кілька разів з досадою зітхнув я, не знаючи, йти далі чи зупинитися, зупинитися рішуче, доки не побачу, з ким розмовляю так марно на відстані. Якщо я замовкав, голос шукав мене; все задушевніше та тривожніше звучав він, негайно вказуючи напрям і тихо прикликуючи попереду, за новою стіною:

— Сюди, швидше до мене!

Яким би я не був чутливим до відтінків голосів загалом — і особливо за цих обставин найвищого напруження, — я не завважив у закликах, в наполегливих прикликаннях жінки, що нечутно тікала, ані знущання, ані удавання; хоча поводилася вона більш, ніж дивовижно, в мене поки що не було причин думати про зловісне або погане взагалі, оскільки я не знав обставин, що спричиняли її поведінку. Швидше за все можна було підозрювати наполегливе бажання повідомити або показати дещо поспіхом, якнайбільше цінуючи час. Якщо я помилявся, потрапляючи не в ту кімнату, звідки поспішав до мене разом з шерехтінням і частим диханням черговий мелодійний вигук, мене направляли, вказуючи дорогу вкрадливим і м’яким «Сюди!». Я зайшов уже надто далеко для того, щоб повернути назад. Я був тривожно захоплений невідомістю, пориваючись майже бігом серед обширного паркету, з очима, спрямованими за напрямом голосу.

— Я тут, — мовив, нарешті, голос тоном кінця історії. Це було на перехресті коридору та сходів, що переходять кількома східцями в інший коридор, розташований вище.

— Гаразд, але це востаннє, — попередив я. Вона чекала мене на початку коридору, вправо, де менше блищало світло; я чув її дихання та, пройшовши сходи, з гнівом озирнув напівтемряву. Звичайно ж, вона знову обдурила мене. Обидві стіни коридору були завалені купами книг, залишаючи вузький прохід. При одній лампі, що слабо освітлювала лише сходи та початок шляху, я міг на відстані не роздивитися людину.

— Де ж ви? — вдивляючись, заговорив я. — Зупиніться, ви так поспішаєте. Йдіть сюди.

— Я не можу, — тихо відповів голос. — Але ж хіба ви не бачите? Я тут. Я втомилася та сіла. Підійдіть до мене.

Авжеж, я чув її зовсім близько. Слід було оминути поворот. За ним була пітьма, мічена в кінці світлою плямою дверей. Спотикаючись об книги, я послизнувся, захитався та, падаючи, перекинув хитку купу гросбухів. Вона завалилася глибоко вниз. Падаючи на руки, я ввійшов ними в прямовисну порожнечу, мало не пірнувши сам за край провалу, звідки, на мимовільний мій окрик, вилетів гул книжкової лавини. Я врятувався лише тому, що ненароком впав раніше, ніж підійшов до краю. Якщо подив жаху в цей момент відкидав здогадку, то сміх, веселий холодний смішок по той бік пастки негайно пояснив мою роль. Сміх віддалявся, затихаючи з жорстокою інтонацією, і я більше не чув його.

Я не підхопився, не відповз із шумом, зайвим у передбачуваному падінні моєму; зрозумівши хитрощі, я навіть не ворухнувся, надаючи чужому враженню відстоятися в бажаному для нього змісті. Проте слід було глянути на уготоване мені ложе. Поки що не було жодних ознак нагляду і я, з превеликою осторогою запаливши сірник, побачив чотирикутний люк проламаної наскрізь підлоги. Світло не осявало низу, але, пригадуючи паузу, що розділяла поштовх від гулу та удару книг, я приблизно визначив висоту падіння в дванадцять метрів. Отже, половина нижнього поверху була зруйнована симетрично до верхньої дірки, утворюючи подвійний проліт. Я комусь заважав. Це я міг збагнути, маючи вагомі докази, але я не розумів, як могла б навіть найтендітніша жінка перелетіти через обширний люк, стіни якого не мали жодного бордюру, що дозволяв скористатися ним для переходу; ширина сягала шести аршин.

Зачекавши, поки подія втратила свою небезпечну свіжість, я переповз назад до того місця, де світло, що сягало здалеку, дозволяло розрізняти стіни, і підвівся. Я не смів повертатися до освітленого простору. Але я був тепер не в змозі також покинути сцену, на якій мало не розіграв фінал п’ятого акту. Я зачепив речі задосить серйозні, щоб спробувати йти далі. Не знаючи, з чого почати, я обережно ступав у зворотному напрямку, іноді ховаючись за виступами стіни, щоб перевірити безлюдність. В одному з таких виступів знаходилася водопровідна раковина; з крана капала вода; тут же висів рушник із сирими слідами щойно витертих рук. Рушник ще рухався; звідси пішов дехто, можливо, на відстані десяти кроків від мене, залишившись непоміченим, як і я ним, в силу випадку. Не слід було й далі спокушати ці місця. Заціпенівши від напруги, викликаної виглядом рушника, якого торкнулися мало не в мене на очах, я нарешті відступив, стримуючи дихання, і з полегшенням побачив вузькі бічні двері в тіні виступу, майже завалені папером. Хоч і насилу, але їх можна було трохи відкрити, щоб протиснутися. Я пішов у цю лазівку, наче в стіну, потрапивши в освітлений тихий і безлюдний прохід, дуже вузький, з поворотом неподалік, куди я не ризикнув заглянути, і встав, притулившись до стіни, в нішу забитих цвяхами дверей.

Жоден звук, жодне доступне відчуттям явище не прослизнули б повз мене в ці хвилини, настільки був я внутрішньо загострений, натягнутий, весь зібраний в слух і дихання. Але, здавалося, померло життя на землі, — така тиша дивилася в очі нерухомим світлом білого глухого проходу. Мабуть, все живе пішло звідси або ж зачаїлося. Я став знемагати, тягнутися з нетерпінням відчаю до якого б то не було шуму, аби тільки геть із заціпенілого світла, що стискає серце мовчанням. Раптом звуків виринуло більш ніж достатньо для заспокоєння — якщо назвати таким словом «спокій серед буревію», — безліч кроків пролунало за стіною, глибоко внизу. Я розрізняв голоси, вигуки. До цих звуків початкового, невідомого мені пожвавлення приєднався звук інструментів, що настроювалися; гостро вискнула скрипка; віолончель, флейта й контрабас протягли урозбрід кілька тактів, що заглушалися пересуванням меблів.

Серед ночі — я не знав, котра зараз година — цей прояв життя в глибині трьох поверхів після вже випробуваного мною над люком звучало для мене новою погрозою. Напевно, ходячи невтомно, я відшукав би вихід із цього нескінченного будинку, але не тепер, коли я не знав, що може чекати на мене за найближчими дверима. Я міг знати своє положення, лише встановивши, що діється внизу. Уважно прислухаючись, я прикинув відстань між собою та звуками. Вона була досить велика, маючи напрям через протилежну стіну вниз.

Я стояв так довго в своїй дверній ніші, що нарешті зважився вийти, аби подивитися, чи не можна чимось зарадити. Пройшовши тихцем уперед, я помітив праворуч від себе отвір у стіні, розміром не більший за кватирку, забрану склом; він виднівся над головою так, що я міг торкнутися його. Трохи далі стояла переносна подвійна драбина з тих, що ними користуються малярі при хворобах стель. Перетягнувши драбину з усією обережністю, не стукнувши, не зачепивши стін, я підставив її до отвору. Яким запиленим не було скло з обох боків, але протерши його долонею, скільки та як зміг, я дістав можливість роздивитися, але все-таки наче крізь дим. Моя здогадка, що виникла шляхом слухової орієнтації, підтвердилася: я дивився в ту саму центральну залу банку, де був увечері, але не міг бачити її внизу, бо віконце виходило на хори. Зовсім близько нависала широченна ліпна стеля; балюстрада, будучи по цій стороні прямо перед очима, приховувала глибину зали, і тільки далекі колони протилежної сторони виднілися менш, ніж наполовину. На всьому обширі хорів не було ані душі, між тим як внизу, томивши невидимістю, текло веселе життя. Я чув сміх, вигуки, пересування стільців, нерозбірливі уривки бесід, спокійний гул нижніх дверей. Упевнено дзвенів посуд; кашель, висякування, низка легких і важких кроків і мелодійні лукаві інтонації, — так, це був банкет, бал, збори, гостини, ювілей — що завгодно, але не колишня холодна та велична порожнеча з луною, що наче застоялася в пилюці. Люстри несли вниз блиск вогненного візерунку, і хоча в застінку моєму теж було світло, яскравіше світло зали лежало на моїй руці.

Майже впевнений, що ніхто не прийде сюди в закуток, що має відношення скоріше до горища, ніж до магістралі нижнього переходу, я наважився видалити скло. Його рама, втримувана двома зігнутими цвяхами, слабо хиталася. Я відвернув цвяхи та виставив кватирку. Тепер шум став виразним, як вітер в обличчя; поки я освоювався з його характером, музика заграла кафешантанну п’єсу, але на диво тихо, не вміючи або не бажаючи розвиватися. Оркестр грав «під сурдинку», наче за наказом. Голоси, які тим не менше заглушалися ним, стали звучати голосніше, роблячи природне зусилля та долітаючи до мого притулку в оболонці свого змісту. Наскільки я міг зрозуміти, інтерес різних груп зали терся навколо підозрілих оборудок, хоч і без точного для мене зв’язку розмови зблизька. Деякі фрази нагадували іржання, інші — жорстокий вереск; важкий діловий регіт перемішувався з сичанням. Голоси жінок звучали напруженим і похмурим тембром, переходячи час від часу до спокушаючої грайливості з розпусними інтонаціями камелій. Іноді чиєсь урочисте зауваження переводило розмову на перелік вартості золота й коштовного каміння; інші слова примушували здригнутися, натякаючи на вбивство чи інший злочин не менш рішучих обрисів. Жаргон в’язниці, безсоромність нічної вулиці, зовнішній блиск азартної інтриги та жвава багатослівність душі, що нервово озирається, змішувалося зі звуками іншого оркестру, якому перший подавав тоненькі грайливі репліки.

Настала пауза; кілька дверей відчинилося в глибині далеких низів, і начебто ввійшли нові особи. Це негайно підтвердилося урочистими вигуками. Після смутних переговорів загриміли попередження та заклики слухати. В той же час чиясь бесіда вже тихо текла там, пробираючись, як жук по лісовій хвої, копаючими періодами.

— Слава Визволителю! — ревом виголосив хор. — Смерть Щуролову!

— Смерть! — похмуро продзвеніли жіночі голоси. Відгомін протягся довгим виттям і затих. Не знаю чому, хоч я був злякано-захоплений тим, що чув, я в цю мить озирнувся, наче на погляд у спину; але тільки глибоко зітхнув — ніхто не стояв за мною. В мене ще був час зметикувати, як сховатися: за рогом повороту виразно пройшли, без підозри про мою присутність, двоє. Вони зупинилися. Їх легка тінь лягла впоперек застінка, але, вдивляючись в неї, я розрізняв тільки пляму. Вони заговорили з упевненістю співбесідників, що почуваються наодинці. Розмова, мабуть, продовжувалася. Її течія зупинилася по дорозі сюди цих людей на невідомому для мене питанні, що отримало тепер відповідь. Від слова до слова запам’ятав я цю смутну та різку обіцянку.

— Він помре, — сказав невідомий, — та не одразу. Ось адреса: п’ята лінія, дев’яносто сім, квартира одинадцять. З ним його дочка. Це буде велика справа Визволителя. Визволитель прибув здалеку. Його шлях важкий, і на нього чекають в багатьох містах. Сьогодні вночі все має бути скінчено. Іди та оглянь хід. Якщо ніщо не загрожує Визволителю, Щуролов мертвий, і ми побачимо його порожні очі!

VIII

Я дослухався до мстивої тиради, вже торкаючись ногою підлоги, бо заледве почув точно повторену адресу дівчини, імені якої не встиг сьогодні дізнатися, як мене сліпо повело вниз, — бігти, сховатися та летіти вісником на 5-ту лінію. При всякому найрозсудливішому сумніві цифри та назва вулиці не могли б повідомити мені, чи є в цій квартирі ще інша сім’я, — досить того, що я думав про ту дівчину і що вона була там. У такому нажаханому стані жагучої квапливості, що дорівнювала пожежі, я не розрахував останнього кроку вниз; драбина відсунулася з тріском, моя присутність виявилася, і я спочатку завмер, наче мішок, що впав додолу. Світло миттєво згасло; музика миттєво змовкла, і крик люті випередив мене в сліпому бігу вузьким простором, де, не пам’ятаючи як, вдарився я грудьми в ті двері, через які проник сюди. З непояснимою силою я зрушив одним порухом мотлох, що завалив їх і вибіг у запам’ятований мною коридор провалу. Спасіння! Вже наставав світанок з його першою каламуттю, що вказувала на простір дверей; я міг мчати до зупинки дихання. Але інстинктивно я шукав ходів не донизу, а вгору, пробігаючи одним стрибком короткі сходи та пусті коридори. Іноді я метався, кружляючи на одному місці, приймаючи покинуті двері за нові або забігаючи в глухий кут. Це було жахливо, як поганий сон, тим паче, що за мною гналися, — я чув квапливі переходи ззаду та спереду, — цей психічно наганяючий шум, від якого я не міг сховатися. Він лунав з неправильністю вуличного руху, іноді так близько, що я відскакував за двері, або ж рівно пересувався осторонь, наче обіцяючи щомиті обрушитися мені навперейми. Я слабшав, отупів од жаху та безперервного гуркоту гримкотливої підлоги. Але я вже мчав серед мансард. Останні сходи, помічені мною, впиралися в стелю квадратною діркою, я проскочив по ній вгору з відчуттям занесеного над спиною удару, — так поспішали до мене з усіх боків. Я опинився в задушливій пітьмі горища, негайно обрушивши на люк все, що смутно біліло по сторонах; це виявилося купою віконних рам, зрушити яку з розмаху могла лише сила відчаю. Вони лягли, застрягши вздовж і впоперек, непрохідною гущавиною своїх переплетінь. Зробивши це, я побіг до далекого слухового вікна, в сірій плямі якого виднілися діжки та дошки. Шлях був неабияк захаращений. Я перескакував через крокви, ящики, цегляні канти стін серед ям і труб, наче в лісі. Нарешті, я був біля вікна. Свіжість відкритого простору дихала глибоким сном. За далеким дахом вияснювалася рожева, смутна тінь; з труб не йшов дим, перехожих не було чутно. Я виліз і пробрався до воронки водостічної труби. Вона хиталася; її кріплення тріщали, коли я став спускатися; на висоті половини спуску її холодне залізо виявилося в росі, і я судомно зіслизнув униз, ледве втримавшись за перехват. Нарешті, ноги намацали тротуар; я поспішив до річки, побоюючись застати міст розведеним; тому, щойно перевівши дух, пустився бігом.

IX

Ледве я завернув за ріг, як змушений був зупинитися, побачивши гарненького плачучого хлопчика років семи, з личком, поблідлим від сліз; жалібно тер він кулачками очі та схлипував. Зі співчуттям, звичайним для кожного при такій зустрічі, я нагнувся до нього, спитавши: «Хлопчику, ти звідки? Тебе покинули? Як ти тут опинився?»

Він, схлипуючи, мовчав, дивлячись спідлоба та жахаючи мене своїм становищем. Порожньо було кругом. Це худеньке тіло дрижало, його ніжки були в грязі та босі. При всьому прагненні моєму до місця небезпеки, я не міг кинути дитину, тим паче, що від переляку або втоми він сумирно мовчав, здригаючись і щулячись при кожному моєму питанні, наче від загрози. Гладячи його по голові та заглядаючи в його повні сліз очі, я нічого не добився; він міг тільки никнути головою та плакати. «Дружочку, — мовив я, вирішивши постукати в двері якогось будинку, щоб підібрали дитину, — посидь тут, я скоро прийду, і ми відшукаємо твою негідну маму». Але, на мій подив, він міцно вчепився в мою руку, не випускаючи її. Було щось у цьому його зусиллі нікчемне та дике; він навіть рушив по тротуару, міцно заплющившись, коли я, з раптовою підозрою, рвонув геть руку. Його прекрасне личко було все перекошене, заціплене від напруги. «Агов, ти! — скричав я, намагаючись вивільнити руку. — Облиш тримати!» І я відштовхнув його. Не плачучи вже й так само мовчки втупився він у мене прямим поглядом чорних величезних очей; потім підвівся та, сміючись, пішов так швидко, що я, здригнувшись, сторопілий. — «Хто ти?» — з погрозою скричав я. Він захихотів і, прискорюючи кроки, сховався за рогом, але я ще дивився якийсь час в тому напрямку, з відчуттям укушеного, потім схаменувся та побіг зі швидкістю людини, що наздоганяє трамвай. Мені сперло дихання. Двічі я спинявся, потім ішов так швидко, як тільки міг, біг знову, і, знов задихнувшись, мчав божевільним кроком, різким, наче біг.

Я вже був на Кінногвардійському бульварі, коли мене обігнала дівчина, що зирнула на мене з виразом зусилля пам’яті. Вона хотіла пробігти далі, але я миттю впізнав її силою внутрішнього поштовху, рівного захопленню від порятунку. Одночасно прозвучали мій окрик і її легкий вигук, після чого вона зупинилася з відтінком милої досади.

— Але ж це ви! — сказала вона. — Як же я не впізнала! Я могла пройти мимо, якби не відчула, як ви сполохалися. Який ви змучений, який блідий!

Велика розгубленість, але й найвищий спокій осяяли мене. Я дивився на її, здавалося б, втрачене для мене обличчя з вірою в складне значення випадку, зі світлою та гострою зніяковілістю. Я був такий приголомшений, так внутрішньо зупинений нею в прагненні до неї ж, але за обставин кінця шляху, навіяних уявою, що завжди випереджає нас, що зазнав відчуття зриву, — миліше було б мені прийти до неї, туди.

— Слухайте, — сказав я, не відриваючись від її довірливих очей, — я поспішаю до вас. Ще не пізно…

Вона перебила, відводячи мене вбік за рукав.

— Зараз рано, — значливо мовила вона, — або пізно, як хочте. Світає, але ще ніч. Ви будете в мене ввечері, чуєте? І я вам скажу все. Я багато думала про наші стосунки. Знайте: я вас люблю.

Сталося щось подібне до зупинки цокоту годинника. Я зупинився жити душею з нею в цю хвилину. Вона не могла, не мала казати так. Із зітханням випустив я маленьку, свіжу руку, що стискала мою та відступив. Вона дивилася на мене з обличчям, готовим затремтіти від нетерпіння. Цей вираз спотворив її риси, — ніжність змінилася тупістю, погляд гостро метнувся, і, сам страшно сміючись, я погрозив їй пальцем.

— Ні, ти не обдуриш мене, — мовив я, — вона там. Вона зараз спить, і я її розбуджу. Геть, гадино, хто б ти не була.

Помах швидко перекинутої перед самим обличчям хустки був останнім, що я бачив виразно в двох кроках. Потім почали мелькати тісні просвіти дерев, то нагадуючи жіночу фігуру, яка біжить серед них, то вказуючи, що я біжу сам щосили. Вже виднівся дзиґар на площі. На мосту стояли рогатки. Вдалині, з протилежної сторони набережної, димів чорний буксир, натягуючи канат барки. Я перескочив рогатку та подолав міст в останню мить, коли його розвідна частина почала відходити щілиною, розчепивши трамвайні рейки. Мій летючий стрибок був зустрінутий охоронцями з відчайдушною лайкою, але, злегка майнувши поглядом по щілині води, що блиснула внизу, я був уже далеко від них, я біг, поки не дістався воріт.

X

Тоді або, вірніше, через деякий час, наступив момент, від якого я міг частково відновити в зворотньому порядку дію, що злетіла та помрачилася. Перш за все я побачив дівчину, що стояла біля дверей, прислухаючись, з простягнутою до мене рукою, як це роблять, коли просять або безмовно наказують сидіти тихо. Вона була в літньому пальто; її обличчя виглядало стривоженим і сумним. Вона спала перед тим, як я з’явився тут. Це я знав, але обставини моєї появи вислизнули, наче вода в стиснутій руці, ледве я зробив свідоме зусилля негайно зв’язати все. Покоряючись її сповненому неспокою жесту, я продовжував нерухомо сидіти, чекаючи, чим закінчиться це прислуховування. Я силився збагнути його сенс, але марно. Ще трохи, і я зробив би рішуче зусилля здолати крайню слабкість, я хотів запитати, що відбувається тепер в цій великій кімнаті, аж раптом, немовби вгадуючи мій рух, дівчина повернула голову, суплячись і погрожуючи пальцем. Тепер я пригадав, що її звуть Сузі, що так її назвав хтось, що вийшов звідси, сказавши: «Має бути повна тиша». Спав я чи просто був неуважний? Намагаючись вирішити це питання, я машинально опустив погляд і побачив, що поли мого пальто розірвані. Але воно було ціле, коли я поспішав сюди. Я переходив від подиву до здивування. Раптом все затрусилося і наче кинулося геть, змішавши світло; кров прилинула до голови: пролунав оглушливий тріск, подібний до пострілу над вухом, потім крик. «Хальт!» — крикнув хтось за дверима. Я схопився, глибоко зітхнувши. З дверей вийшов чоловік у сірому халаті, простягуючи дівчині, що відступила, невелику дошку, на якій, стиснутий дугою дроту, висів величезний, перебитий навпіл чорний щур. Його зуби були вискалені, хвіст звішувався.

Тоді, вирвана ударом і криком з воістину страшного стану, моя пам’ять перескочила темну прірву. Наразі я багато чого вхопив і утримав. Відчуття заговорили. Внутрішнє бачення повернулося на початок сцени, повторивши вервечку зусиль. Я пригадав, як переліз ворота, побоюючись стукати, щоб не привернути нової небезпеки, як обійшов двері та смикнув дзвінок третього поверху. Але розмову через двері — розмову довгу та тривожну, причому жіночий і чоловічий голоси сперечалися, чи впустити мене, — я забув безповоротно. Вона відновилася згодом.

Всі ці подробиці, які ще не цілком змикалися, виникли зі швидкістю погляду в вікно. Старий, що вніс щуроловку, мав густу шапку сивого, вистриженого рівним колом волосся, що нагадувало чашку жолудя. Гострий ніс, поголені, тонкі, зі складним упертим виразом губи, яскраві, безбарвні очі та клапті сивих баків на рожевому обличчі, що закінчувалося направленим уперед підборіддям, зануреним у блакитний шарф, могли зацікавити портретиста, любителя характерних ліній.

Він мовив:

— Ви бачите так званого чорного гвінейського щура. Його укус дуже небезпечний. Він викликає повільне гниття заживо, перетворюючи укушеного на колекцію пухлин і наривів. Цей вид гризуна рідкісний у Європі, він іноді заноситься пароплавами. «Вільний хід», про який ви чули вночі, є штучною лазівкою, що була зроблена мною біля кухні для навичок з пастками різних систем; протягом двох останніх днів цей хід був дійсно вільний, оскільки я з захопленням читав Ерта Ертруса: «Комора щурячого короля», книга, що є неабиякою рідкістю. Вона видана в Німеччині чотириста років тому. Автор був спалений на багатті в Бремені, як єретик. Ваша розповідь…

Отже, я розповів уже все, з чим прийшов сюди. Але у мене були ще сумніви. Я запитав:

— Чи вжили ви заходів? Чи знаєте ви, якого роду ця небезпека, бо я не зовсім розумію її?

— Заходи? — сказала Сузі. — Про які заходи ви кажете?

— Небезпека… — почав старий, але зупинився, глянувши на дочку. — Я не розумію.

Запанувало деяке збентеження. Всі троє ми обмінялися поглядом очікування.

— Я кажу, — почав я невпевнено, — що вам слід остерегтися. Здається, я вже говорив це, але, пробачте мені, я не зовсім пам’ятаю, що говорив. Мені здається тепер, що я був начебто глибоко непритомний.

Дівчина подивилася на батька, потім на мене та посміхнулася з подивом: «Як це може бути?»

— Він втомився, Сузі, — сказав старий. — Я знаю, що таке безсоння. Все було сказано; і було вжито заходів. Якщо я назву цього щура, — він опустив пастку до моїх ніг із задоволеним виглядом мисливця, — словом «Визволитель», ви вже дещо знатимете.

— Це жарт, — заперечив я, — і цей жарт, звичайно, відповідає заняттю Щуролова. — Кажучи так, я згадав вивіску невеликого розміру, над якою висів дзвінок. На ній було написано:

«ЩУРОЛОВ»

Знищення щурів і мишей.

О. Йенсен.

Телеф. 1-08-01.

Я бачив її біля входу.

— Ви жартуєте, бо не думаю, щоб цей «Визволитель» завдав вам стільки клопоту.

— Він не жартує, — сказала Сузі, — він знає. Я порівнював ці два погляди, яким відповідав на той момент усмішкою марних догадок, — погляд юності, сповнений непідробного переконання, і погляд старих, але ясних очей, що виражають вагання, чи продовжувати розмову так, як вона розпочалася.

— Хай за мене скаже вам дещо Ерт Ертрус. — Щуролов вийшов і приніс стару книгу в шкіряній палітурці, з червоним обрізом. — Ось місце, над яким ви можете сміятися або задуматися, як завгодно.

…«Підступна та похмура істота ця володіє силами людського розуму. Вона також володіє таємницями підземель, де ховається. В її владі змінювати свій вигляд, об'являючись як людина, з руками й ногами, в одязі, маючи обличчя, очі та рухи, подібні до людських і навіть такі, що не поступаються людині, — як його повний, хоч і несправжній образ. Щури можуть також заподіювати невиліковну хворобу, користуючись для цього засобами, доступними тільки ним.

Їм сприяють моровиця, голод, війна, повінь і нашестя. Тоді вони збираються під знаком таємничих перетворень, діючи як люди, і ти говоритимеш з ними, не знаючи, хто це. Вони крадуть і продають зі зиском, дивовижним для чесного трудівника, і одурюють блиском свого одягу та м’якістю мови. Вони вбивають і палять, шахраюють і підстерігають; оточуючись розкішшю, їдять і п’ють досхочу і мають усього вдосталь. Золото та срібло є їх найулюбленішою здобиччю, а також коштовне каміння, для яких призначені сховища під землею».

— Але досить читати, — сказав Щуролов, — і ви, звичайно, здогадуєтеся, чому я переклав саме це місце. Вас оточували щури.

Але я вже зрозумів. В деяких випадках ми вважаємо за краще мовчати, щоб враження, що коливається й розривається іншими міркуваннями, знайшло вірний притулок. Тим часом меблеві чохли почали блищати світлом, що дужчало з вікна, і перші голоси вулиці прозвучали ясно, як у кімнаті. Я знову занурювався в небуття. Обличчя дівчини та її батька віддалялися, ставши смутним видінням, яке застилав прозорий туман. «Сузі, що з ним?» — пролунало гучне запитання. Дівчина підійшла, знаходячись десь поблизу мене, але де саме, я не бачив, бо не в змозі був повернути голову. Раптом моєму чолу стало тепло від прикладеної до нього жіночої руки, тоді як оточуюче, викрививши та змішавши лінії, пропало в хаотичному душевному обвалі. Дикий, дрімучий сон відносив мене. Я чув її голос: «Він спить», — слова, з якими я прокинувся після тридцяти неіснуючих годин. Мене перенесли в тісну сусідню кімнату, на справжнє ліжко, після чого я дізнався, що «занадто легкий для чоловіка». Мене пожаліли; кімната сусідньої квартири опинилася на той же, другий день, в моєму повному розпорядженні. Подальше не варте уваги. Але від мене залежить, щоб воно стало таким, як у момент відчуття на голові теплої руки. Я маю завоювати довіру…

І більш — ані слова про це.

1924

Переклала з російської Noelle Daath

Оригінал твору:

Оглавление