«Оскол»

… з археологічних розкопок душі Дяченки видобувають живу воду, і тоді — «таке відчуття, що ось-ось зрозумієш головне». Це власне, про будь-який з їхніх творів…

Серединою 90-х нікому не відоме столичне видавництво «Кранг» випустило книжку нікому натоді не відомих у літературно-фантастичному світі київських авторів: Марина та Сергій Дяченки, «Привратник». Новинку помітили на європейському конвенті у Глазго, визнавши її за кращий континентальний дебют. За киян ухопилися найпотужніші російські видавництва, і кожна новинка відлунила популярною премією («Странник», «Сигма-Ф», «Інтерпрескон»). І все це — у середовищі, яке традиційно визнає лише змагання між москвичами та санкт-петербуржцями!

Одинадцять книжок (не рахуючи перевидань) за шість років, дев’ять резонансних конкурсних відзнак, входження до найпрестижнішого сектору російського книжкового ринку. Феєричність старту дозволяє використати означення «феномен».

«На нашу думку, фантастика може все те, що й реалізм, але до того плюс іще дещо. Вона як ідеальний газ — у природі його не існує, проте вчені примудряються маніпулювати ним та здійснювати великі відкриття», — це з теоретичних міркувань Дяченків.

Що ж то воно за «дещо»? Гадається, фантастика здатна природно-щиро говорити про те, обговорення чого у «пристойному товаристві» вважається «поганим тоном»: про Добро і Зло, про Любов і Ненависть, про Дружбу та Зраду, про Мораль і Злочин. Про так звані «вічні істини», що на їх осмислення людина має чимдалі менше часу.

«Висловлена думка є олжею», — як сказав філософодотепник. Але ж, з другого боку, невимовлена думка не існує взагалі. Її місце заступає оманливе позасвідоме «знання». І коли на те «знання» виникає потреба опертися в реальному людському спілкуванні, — рука провалюється у порожнечу. Не треновану розмовами про «вічне» душу відправляє у нокдаун аморальна прагматика повсякдення..