«Червона трава»

©    — україномовна пригодницька література

Перекладено за виданням: Boris Vian. L’herbe rouge. Roman. — Jean-Jacques Fauvert editeur, 1962.

З французької переклав Владислав Борсук[1]

Теплий осінній вітер гнав під вікно купу листя. Вольф зачаровано стежив за маленьким клаптиком дня, що відкривався раз у раз, коли гілку відхиляло вітром. Раптом Вольф обіперсь руками на край письмового столу й підвівся. Наступивши на рипливу паркетину, він натомість безгучно відчинив і причинив по собі двері. Спустився сходами вниз, розглянувся довкола й рушив брукованою доріжкою, порослою обабіч жаливою. Доріжка вела вздовж червоних ланів до Квадрата.

За сотню кроків попереду здіймалася в небо сіра сталева машина, яка своїми формами розкреслювала простір на мертві трикутники. Вдягнений у комбінезон механік Сапфір Лазулі великим рудим хрущем вовтузився біля мопеда. Вольф гукнув його, і хрущ, випроставшись та обтрусившись, наздогнав Вольфа, коли до апарата лишилося кроків десять.

— Перевірятимете? — спитав механік.

— Мені здається, саме на часі, — відповів Вольф.

Він оглянув машину. Кліть було піднято, і між чотирма масивними опорами зяяла глибока шахта. Внизу з чіткою послідовністю було розташовано руйнівні блоки, які мали один за одним, у міру використання, автоматично припасовуватись до апарата.

— Тільки б не зіпсувалася, — сказав Вольф. — Зрештою, така можливість теж не виключена.

— Якщо оця машина дасть бодай найменший збій, я вивчу мимританську мову й решту життя розмовлятиму тільки нею, — пробурмотів Сапфір.

— Я теж, — сказав Вольф. — Треба ж тобі буде хоч із кимось побалакати, правда ж?

— Ну досить! — збуджено вигукнув Лазулі. — З мимританською поки що почекаємо. Запускаєм? Чи привезти вашу дружину й Грайвесну? Годилося б, щоб і вони побачили це.

— Годилося б, щоб і вони побачили це… — проказав за ним Вольф не дуже впевнено.

— Я мопедом, — сказав Сапфір. — За три хвилини повернуся.