«Повстань, Лазарю!»

«Якщо я говорю мовами людськими й ангельськими, а любові не маю, то я — мідь дзвінка або кімвал звучний. Якщо маю дар пророцтва, і знаю всі таємниці, і маю всяке пізнання і всю віру, так що можу й гори переставляти, а не маю любові, то я ніщо. І якщо я роздам все майно моє і віддам тіло моє на спалення, а любові не маю, немає мені в тому ніякої користі.»

Апостол Павло, Послання до Коринфян, гл. 13, 1–3.

— А витріщатися на людей негарно!..

— Хто сказав?

— Мама!

Кучерявий карапуз років шести замислився, запихнув палець у ніс і уточнив з гордістю природженого жаднюги:

— Моя мама!

— Ну якщо мама… тоді так, звичайно… Ти не в курсі: хто тут Жора М’ясник?

— Дядько Жорік оно, на ящику!

Чоловік поправив окуляри: дорогі, французькі, в золотій оправі від «Antoine Bourgeois». Противідблисковий пластик зловісно полискував зеленню, наче очі хижака.

— Вони всі на ящиках…

— Дядько Жорік з бухлом!

— Вони всі з бухлом…

Чотириокий мав рацію: троє вантажників проводили обідню перерву у дворі, біля чорного входу в «Гастроном», сиділи на сколочених з дощок ящиках і трепетно розливали другу пляшку портвейну «Таврійського» в пластикові кухлики. Кухлі були пивні, півлітрові, з жованими краями. Від вина посуд відсвічував густо-фіалковою пітьмою, нагадуючи гроно персидського бузку.

— Дядько Жорік найголовніший!

— Е-е… Це як?

Карапуз аж підстрибнув від такої всесвітньої тупості співрозмовника:

— На розливі сидить! Ну ви ващє…

— Ага, я ващє…

Погоджуючись, чотириокий явно мав на увазі щось своє, незрозуміле чужій людині. Так зізнаються на прийомі у венеролога в поганій хворобі, підхопленій у відрядженні.

— На, тримай, розумнику… Привіт мамі!