«Виґуґлений»

«Дайте мені шість рядків, написаних найбільш шанованим серед людей, і я знайду в них причину для його повішення»

«Ми не достатньо про вас знаємо»

Ґреґ приземлився у Міжнародному аеропорту Сан-Франциско о восьмій вечора, проте поки він дістався початку черги до митного контролю, було вже за північ. Він вийшов з першого класу, засмаглий, мов горіх, неголений, з відчуттям легкості в тілі після проведеного місяця на пляжі в Кабо (плавання з аквалангом тричі на тиждень, і зваблення французьких студенток решту часу). Коли він вилітав з міста місяць тому, то був згорбленим пузатим мішком. А тепер це бронзовий божок, в якого цілили зачарованими поглядами стюардеси в бізнес-класі літака.

Чотири години у черзі до митного контролю, і з божка він сповз знову до рівня людини. Відчуття легкої ейфорії геть вивітрилось, задницею стікав піт, а в плечах і шиї відчувалось таке напруження, що верхня частина спини нагадувала тенісну ракетку. В айподі батарейка давно вже сіла, а відтак робити було нічого, крім як підслуховувати розмову однієї пари середнього віку, що стояла попереду.

«Чудеса сучасних технологій», — сказала жінка, киваючи на табличку, що висіла поряд: „Імміграція — Powered by Google“.

«Я думав, що це почнеться не раніше, ніж наступного місяця.» Чоловік то знімав, то знову одягав величезне сомбреро.

Ґуґлінг на кордоні. Господи. Ґреґ звільнився з Google півроку тому, отримавши достатній стаж для повного використання опціонів, перевів їх у готівку і вирішив потратити час на себе, — що виявилось менш втішним, ніж він очікував. Більшість часу протягом п’яти місяців по звільненню він ладив компи друзям, дивився денні програми по телевізору, набрав п’ять кіло, у чому звинувачував своє перебування вдома, а не в Ґуґлплексі, де був добре обладнаний спортзал.

Звичайно, він мав бачити, що це станеться. Влада США викинула 15 мільярдів на створення бази відбитків пальців і фотографій усіх, хто перетинає кордон, і не впіймала жодного терориста. Ясно, що громадський сектор не був готовий «шукати як годиться».

Співробітник Міністерства національної безпеки (МНБ) з мішками під очима скоса заглядав на свій монітор, штрикаючи пальцями-сосисками в клавіатуру. Не дивно, що з цього клятого аеропорту вибиратись доводиться чотири години.

«Добрий вечір», — сказав Ґреґ, простягаючи чоловіку свій вогкий від поту паспорт. Співробітник служби хрюкнув і просканував паспорт, далі втупився в монітор, постукуючи пальцями. Сильно. В нього на краєчку рота зачепились якісь сухі крихти, він вистромив язика і постарався їх злизати.

«Хочете щось мені розповісти про червень 1998-го?»

Ґреґ підвів погляд від журналу „Departures“. «Перепрошую?»

«Ви залишили повідомлення на каналі alt.burningman 17 червня 1998 року, в якому йшлося про ваш намір відвідати фестиваль. Ви написали: „А хіба чудо-гриби — то така вже погана ідея?“»

Слідчий у додатковій кімнаті догляду був старшим чоловіком, таким худим, що здавалось, ніби його вирізано з дерева. Його питання сягали значно глибше грибів.

«Розкажіть про свої хобі. Цікавитесь ракетним моделюванням?»

«Чим?»

«Моделюванням ракет».

«Ні, — відповів Ґреґ. — Ні, не цікавлюсь.» Він відчув, до чого це все йде.

Чоловік щось записав, потім трохи поклацав. «Розумієте, я питаю про це, бо бачу різкий зріст кількості рекламних оголошень про обладнання для ракет, що показувались у результатах ваших пошуків та на пошті Google.»

У Ґреґа всередині все похололо. «Ви переглядаєте мої пошукові запити і пошту?». Він до клавіатури не підходив вже місяць, проте знав, що інформація, введена у пошуковий рядок, розповість про нього більше, ніж те, що він розказував своєму психіатру.

«Заспокойтесь, будь ласка, шановний. Ні, я не переглядаю ваші пошукові запити», — глузливо скиглячи відповів чоловік. «Це було б неконституційно. Ми можемо лише бачити ті рекламні оголошення, що показуються при перегляді пошти і в результатах пошуку. В мене тут є брошура, в якій все це пояснюється. Я вам її дам, коли ми тут усе закінчимо.»

«Але ж реклама нічого не значить, — залопотів Ґреґ. — Мені приходить реклама про рінгтони Енн Калтер кожного разу, коли я отримую листа від свого друга з містечка Калтер у Айові!»

Чоловік покивав. «Я все розумію. І саме тому я тут з вами говорю. Вам от як здається, чому реклама про ракетне моделювання так часто вам показувалась?»

Ґреґ напружив мозок. «Гаразд, зробіть ось що. Введіть в пошуку „фанатики кави“». Він дуже активно працював з цією групою, допомагав їм у розробці сайту для їхньої служби розсилки про кращу каву місяця. Марка, яку вони збирались представити під час запуску служби, називалась „Реактивне паливо“. „Реактивне паливо“ і „Запуск“ — ось це, певно, і змусило Google виригнути рекламу про моделі ракет.

Вони вже вийшли на завершальний етап, як вирізаний з дерева чоловік знайшов фотки з Гелловіну. Вони були під завалом з трьох сторінок результатів пошуку по запиту „Ґреґ Лупінськи“.

«Це була вечірка на тему Війни в Затоці, — сказав він. — В Кастро.»

«А Ви тут у костюмі…?»

«Терориста-смертника», — відповів він несміло. Його пересмикнуло лише від того, що він вимовив ці слова.

«Пройдіть зі мною, пан Лупінськи», — сказав чоловік.

Коли його відпустили, була вже третя ночі. Його валізи самотньо стояли біля багажної каруселі. Він їх взяв і побачив, що їх відкривали і потім недбало закрили. З усіх боків стирчав одяг.

Повернувшись додому, він виявив, що всі фальшиві доколумбівські статуетки потрощено, а на новісінькій мексиканській сорочці з білої бавовни стоїть зловісний відбиток підошви, якраз посередині. Одежа більше не пахла Мексикою. Вона тхнула аеропортом.

Спати він не збирався. Нізащо. Йому треба було про це поговорити. Була лише одна людина, що могла б це сприйняти. На щастя, вона в таку пору зазвичай не спала.

Майя почала працювати у Google за два роки до Ґреґа. Саме вона переконала його поїхати до Мексики, коли він отримав готівку з опціонів. Хоч куди, казала вона, де можна було б перезавантажити своє існування.

У Майї було два велетенських лабрадори шоколадного кольору, і дуже, дуже терпляча подруга на ім’я Лорі, котра могла знести будь-що, крім того, щоб її тягло по парку Долорес о шостій ранку за собою 160 кіло слинявої собачатини.

Майя потягнулась за своїм газовим балончиком, коли Ґреґ підбігав до неї, потім на мить зупинилась і замислилась, а впізнавши його, розкинула обійми, випустивши з рук повідці і наступивши на них кедами. «А де від тебе решта? Чувак, круто виглядаєш!»

Він теж її обняв, раптом усвідомивши, як він смердить після ночі докучного ґуґлінгу. Він спитав: «Майя, що ти знаєш про Google і МНБ?»

Вона вся напружилась, щойно він про це запитав. Один пес почав скавуліти. Вона оглянулась, потім кивнула у напрямку тенісних кортів. «На вершечку ліхтарного стовпа; тільки не дивись, — сказала вона. — Це одна з наших муніципальних точок доступу WiFi. Там вебкамера з широким кутом огляду. Коли говориш, відвертай від неї лице.»

Якщо дивитись у великій перспективі, то обплутати місто мережею вебкамер коштувало Google’у зовсім недорого. Особливо якщо зважити на можливість подавати людям різні рекламні оголошення в залежності від того, де вони сидять. Ґреґ не звернув особливої уваги, коли зображення з камер на усіх цих точках доступу стало можливо переглядати широкому загалу. Ну стався блог-шторм десь на цілий день, поки люди бавились цією всевидючою цяцькою, розглядаючи в великому збільшенні райони курсування повій, але невдовзі запал згас.

Почуваючись по-дурному, Ґреґ промимрив: «Ти жартуєш».

«Пішли зі мною», — відповіла Майя, відвертаючись від стовпа.

Собаки не зраділи, що їхнє гуляння скоротили, і поки Майя готувала каву, вони виражали на кухні своє невдоволення.

«Ми пішли на компроміс з МНБ, — сказала вона, дістаючи молоко. — Вони погодились припинити порпатись в наших журналах пошукових запитів, а ми дозволяємо їм бачити, яка реклама показується користувачам.»

Ґреґа починало нудити. «Але чому? Тільки не кажи, що в Yahoo погодились раніше…»

«Ні, ні. Ну тобто так, звичайно. З Yahoo вже йшла така інформація. Але Google теж погодився не тому. Ти ж знаєш, республіканці ненавидять Google. А ми в переважній більшості вважаємось демократами, тому робимо усе можливе для примирення з ними, поки нас не роздерли на шматки. Це ж не ІІО (Інформація для ідентифікування особистості, такий собі токсичний смоґ ери інформації) — це лише метадані і все. Так що це лиш мале зло.»

«А чому ж тоді така інтрига?»

Майя зітхнула і обняла лабрадора, що буцався їй об коліно своєю здоровенною головою. «Їхні агенти — як воші. Скрізь. Приходять на наші зустрічі. Таке відчуття, мов працюєш в якомусь радянському міністерстві. А допуски до інформації з безпеки — нас розділено на два табори: допущені і підозрювані. Ми всі знаємо, кого допущено, але ніхто не знає, чому. В мене допуск є. На щастя для мене, зараз не відстороняють за те, що ти лесбіянка. Жоден допущений не став би обідати з недопущеним.»

Ґреґ відчув страшенну втому. «То, певно, мені пощастило, що я з аеропорту вибрався живим. Якщо б все пішло погано, я б став „зниклим безвісти“, га?»

Майя пильно гляділа на нього. Він чекав відповіді.

«Що?»

«Я тобі зараз щось скажу, але ти не смій навіть думати коли-небудь це повторити, гаразд?»

«Е-е-хм… ти ж не член терористичного осередку, правда?»

«Тут все геть не просто. Справа ось в чому: огляди, що здійснюються МНБ в аеропортах — це як шлюз. Дозволяє агентам звузити критерії пошуку. Якщо вже тебе відтягли для додаткової перевірки при перетині кордону, ти одразу стаєш для них «предметом уваги», — і тебе вже ніколи й нізащо не облишать. Вони постійно скануватимуть вебкамери в пошуках твого обличчя і ходи. Читатимуть твою пошту. Слідкуватимуть за тим, що ти шукаєш в неті».

«А ти ж ніби казала, що суди не дали б їм…»

«Суди не дадуть ґуґлити всіх підряд. Але якщо вже ти попався в систему, то це перетворюється на селективний пошук. Все законно. А як тебе почали ґуґлити, то конче щось знайдуть. Всі твої дані передаються в один великий ящик, що на основі відхилень від статистичних норм перевіряє їх на відповідність „підозрілим шаблонам“, щоб викрити тебе.»

Ґреґ відчув, як нудота приступила до горла. «Як, до біса, це могло статись?! Google був гарним місцем. „Не будь лихим“, еге ж?» Це був девіз компанії, і для Ґреґа він відіграв величезну роль у тому, чому доктор комп’ютерних наук подався зі Стенфорда прямо до Маунтин-В’ю.

У відповіді Майї явно проступав сміх: «Не будь лихим? Ти що, Ґреґ? Група, що лобіює наші інтереси, — це та сама купка крипто-фашистів, яка намагалась облити лайном кандидата Керрі. Ми вже бозна-як давно втратили цноту нашої лихості.»

Вони хвилину помовчали.

«Все почалося в Китаї, — нарешті заговорила вона. — Щойно ми розмістили наші сервери на материку, вони перейшли під юрисдикцію КНР.»

Ґреґ зітхнув. Він занадто добре знав, як хапається Google: щоразу, як ти побуваєш на сторінці, де є реклама від Google, чи щось глянеш на Google-мапах, чи в Google-пошті, ба навіть надішлеш листа на чужий рахунок на Google, — компанія сумлінно збирає твою інфу. Нещодавно програма оптимізації пошуку, що стоїть у них на сайті, почала використовувати ці дані для підгонки видачі по пошуках під конкретних користувачів. Для рекламодавців це стало революційним інструментом. А в авторитарної влади можуть бути на думці і інші цілі.

«Вони користуються нами для того, аби збирати досьє на людей, — вела Майя далі. — Коли їм треба когось заарештувати, вони приходять до нас, щоб знайти привід заарештувати ту людину. В Китаї, що би ти не глянув у неті, практично все вважатимуть порушенням закону.»

Ґреґ кивнув головою. «А навіщо їм було ставити сервери в Китаї?»

«Уряд сказав, що в іншому разі вони нас блокуватимуть. А Yahoo вже там працювали.» Вони обоє насупились. На якомусь етапі у працівників Google виникла справжня одержимість Yahoo, вони більше переймалися тим, що робить конкурент, аніж якістю роботи власної компанії. «Ну то ми на це й пішли. Звісно, багатьом з нас ця ідея не подобалась.»

Майя сьорбнула кави й понизила голос. Один з собак наполегливо щось винюхував у Ґреґа під стільцем.

«І практично одразу китайці просили про введення цензури на результати пошуків, — сказала Майя. — Google погодився. Відмовка компанії була просто смішною: „Ми не робимо лихого — ми даємо споживачам доступ до більш якісного інструменту пошуку. Якщо серед результатів пошуку видавались би лінки, по яких вони не можуть перейти, це їх лише дратувало би. Воно тільки зашкодить зручності користувача.“»

«А далі як?» Ґреґ відштовхнув від себе собаку. Майя виглядала ображеною.

«Тепер ти предмет уваги, Ґреґ. За тобою Google-стеження. Тепер все життя тобі хтось заглядатиме через плече. Ти ж знаєш сформульовану мету компанії? „Організація світової інформації.“ Всієї, що є. Мине п’ять років, і ми знатимемо, скільки кавалків ти насрав, перш ніж спустити воду. А тепер поєднай це з автоматичною підозрою до кожного, хто підходить під статистичний портрет поганця, і тебе —»

«Виґуґлено.»

«Абсолютно». Вона кивнула головою.

Майя повела обох лабрадорів через коридор до спальні. Він почув приглушену суперечку з подругою, і вона повернулася сама.

«Я можу це виправити, — завзято прошепотіла вона. — Після того, як китайці взялись влаштовувати на людей облави, ми з декількома колегами вирішили свій двадцяти-процентний проект спрямувати на те, щоб наїбати їх.» (Серед бізнес-інновацій в Google було правило, яке зобов’язувало кожного співробітника приділяти 20 відсотків свого часу власним шляхетним проектам.) «Ми назвали програму „Google-очисник“. Вона глибоко проникає у базу даних і нормалізує твою статистику. Твої запити на пошук, твої гістограми на Gmail, моделі серфінгу по мережі. Усе. Ґреґ, я можу тебе Google-очистити. Це єдиний спосіб.»

«Не хочу, щоб з тобою трапилась якась прикрість.»

Вона похитала головою. «Я вже приречена. Кожен день відтоді, як я розробила цю кляту штуку, — це життя у борг. Тепер лишається тільки чекати, поки хтось не вкаже МНБ на мої заслуги та історію, — а тоді я й не знаю, що. Не знаю, що вони там роблять з такими, як я в цій війні за абстракті іменники.»

Ґреґ згадав аеропорт. Огляд. Свою сорочку, відбиток підошви якраз посередині.

«Ну то давай», — сказав він.

Google-очисник творив чудеса. Ґреґ міг судити по рекламним об’явам, що вигулькували поряд з результатами пошуків, — реклама ця точно була для когось іншого: «факти про розумний задум», «Отримання семінарської освіти в онлайні», «Завтрашній день без тероризму», «Програми блокування порнографії», «Агресивна пропаганда гомосексуальності», «Дешеві квитки на концерти Тобі Кіта». Це була програма Майї у дії. Однозначно, новий персоналізований пошук Google вважав його за когось іншого — за набожного представника правого крила з явним пунктиком на музиці кантрі.

Що його цілком влаштовувало.

Потім він клацнув по своїй адресній книзі, і побачив, що половина контактів пропала. Поштова скринька на Gmail була вичищена, мов поїдений термітами пеньок. Профіль на Orkut нормалізований. Його календар, сімейні фотки, закладки — все порожнє. Він раніше і не усвідомлював, яка його частина перебралась на Веб і осіла на серверах Google — практично вся його онлайнова особистість. Майя відчистила його до блиску; він став людиною-невидимкою.

Ґреґ через сон гепнув по клавіатурі лептопа, що стояв біля ліжка, — засвітився екран. Він глянув на годинник, що миготів на панелі інструментів, — 4:13 ранку. Боже ж мій, хто ж о такій порі ламається в двері?

Він крикнув: «Йду!» заспаним голосом, натяг на себе халат і встромив ноги в капці. Він прочовгав коридором, вмикаючи на ходу світло. Біля дверей зазирнув у вічко і побачив Майю, що похмуро дивилася на нього.

Ґреґ відстібнув ланцюжок, відімкнув замок і смикнув двері. Майя шмигнула всередину повз нього, а за нею собаки та її подруга.

Майя вся блищала від поту, і волосся її, що зазвичай було акуратно зачесано, зараз було розпатлане на лобі. Вона потерла свої червоні запалені очі.

«Збирайся», — її голос був схожий на хрипке каркання.

«Що?»

Вона взяла його за плечі. «Ну ж бо», — промовила вона.

«Куди ти хочеш…?»

«Напевно, в Мексику. Ще не знаю. Збирайся, дідько забирай.» Вона повз нього всунулась до спальні і почала витягувати шухляди.

«Майя, — голос його був різким. — Я нікуди не поїду, допоки ти мені не скажеш, що відбувається.»

Вона зиркнула на нього і відкинула волосся з обличчя. «Google-очисник ожив. Після того, як я тебе почистила, я його вимкнула і більше не чіпала. Було надто небезпечно й далі ним користуватись. Але він залишився налаштованим так, що посилає мені на електронну пошту підтвердження щоразу, коли запускається. Хтось шість разів скористався ним для чистки трьох дуже особливих облікових записів — і всі три належать членам Торгового комітету в Сенаті, що готуються до переобрання.»

«Ґуґлери прикривають сенаторів?»

«Не ґуґлери. Це робилось зі стороннього сайта. Блок IP-адрес зареєстрований в окрузі Колумбія. І з цих усіх адрес підключались користувачі Gmail. А тепер вгадай, кому належать облікові записи?»

«Ти стежила за чужою поштою на Gmail?»

«Окей, так. Ну переглянула листи. Всі це роблять час од часу, і з багато гірших причин, ніж я. Але заціни — виявляється, що уся ця діяльність керується фірмою, що лобіює наші інтереси. Просто виконують свою справу, захищають інтереси компанії.»

Ґреґ відчув, як пульсувала кров у скронях. «Ми повинні комусь розповісти.»

«Користі від того не буде ні на гріш. Вони про нас все знають. Вони можуть бачити кожен запит на пошук. Кожне повідомлення електронною поштою. Кожен знімок, де нас вловила вебкамера. Бачити, хто в наших соціальних мережах… От ти знав, що якщо у тебе 15 приятелів на Orkut, то статистистично можна бути цілком певним, що тебе відділяє від тих, котрі вкладали гроші у „терористичні“ проекти, не більше трьох кроків? Пам’ятаєш аеропорт? От-таке чекає на тебе в значно більших кількостях.»

«Майя, — сказав Ґреґ, збираючись з думками. — Здається, через таке їхати в Мексику — то трохи занадто, хіба ні? Просто кинь роботу. Ми можемо організувати якийсь стартап, чи ще щось. Це ж безглуздя.»

«Вони до мене сьогодні приходили, — відповіла вона. — Два службовця з МНБ, по політ-питаннях. Сиділи кілька годин. І задавали мені купу важких питань.»

«Про Google-очисник?»

«Про моїх друзів та родину. Про мою пошукову історію. Про особисту історію.»

«Господи.»

«Прислали мені повідомлення. Вони слідкують за кожним моїм клацанням, за кожним пошуком. Пора рухатись. Пора вибратись за периметр.»

«Але в Мексиці є офіс Google, прикинь.»

«Нам треба йти», — сказала вона з твердістю.

«Лорі, ти що про це думаєш?» — запитав Ґреґ.

Лорі гепнула псів поміж плечі. «Мої батьки виїхали зі Східної Німеччини в ’65-му. Вони розповідали мені про Штазі. Таємна поліція підшивала в твою особову справу усе — розповів непатріотичний анекдот — геть усе. Чи то навмисне чи ні, але Google створив точнісінько таке саме.»

«Ґреґ, ти йдеш?»

Він глянув на собак і заперечно покрутив головою. «У мене залишилося трохи песо, — сказав він. — Візьміть. Обережно там, гаразд?»

Майя виглядала так, ніби збиралась ввалити йому ляпаса, але трохи заспокоївшись, гаряче його обняла.

«І ти будь обережним», — прошепотіла вона йому в вухо.

По нього прийшли за тиждень. Додому, посеред ночі, як він собі й уявляв.

Двоє чоловіків з’явились у нього на порозі зразу по другій ночі. Один тихо стояв біля дверей. Другий усміхнений, низенький і зморшкуватий, в спортивній куртці з плямою на одному лацкані та з прапором США — на іншому. «Ґреґ Лупінські, у нас є причини підозрювати Вас у порушенні Акту про комп’ютерне шахрайство і зловживання — видав він у якості вступу. — Зокрема, отримання несанкціонованого доступу, за допомогою чого було скоєно збір інформації. В разі першого притягнення до кримінальної відповідальності — десять років. Виявляється, те, що ви з вашою подружкою зробили з записами Google про вас, вважається злочином. І…, а що ж випливе до суду? Усе те, що ви витерли зі своїх досьє, це для початку.»

Ґреґ програвав цю сцену в голові вже тиждень. Він планував усякі хоробрі слова, що скаже у відповідь. Це його хоч якось займало, поки він чекав новин від Майї. Вона так і не зателефонувала.

«Я б хотів би зв’язатись з адвокатом», — ось і все, на що він спромігся.

«Це Ви можете зробити, — сказав низенький чоловік. — Але хтозна, можна й якось краще це владнати.»

Ґреґ оволодів голосом. «Я хотів би глянути на ваше посвідчення», — вимовив він, запинаючись.

Обличчя чоловіка, схоже на морду басет-хаунда, просвітліло, коли він здивовано хихикнув. «Мужик, я не коп, — відповів він. Я консультант. Google мене найняв — моя фірма представляє їхні інтереси в Вашингтоні — для створення взаємовідносин. Звісно, ми не втягували б сюди поліцію, не поговоривши спершу з тобою. Ти ж частина родини. По суті, я прийшов з пропозицією.»

Ґреґ підійшов до кавоварки, викинув старий фільтр.

«Я піду в газету», — сказав він.

Чоловік кивав, ніби обдумував. «Ну звісно. Ти можеш завтра зранку піти в офіс „Кронікл“ і все їм викласти. Вони шукатимуть джерело, яке б це підтвердило. Не знайдуть. І поки вони намагатимуться його знайти, ми знайдемо їх. Тому, мужик, чому б тобі мене не послухати, га? В мене взаємовигідна справа. І я нею добре займаюсь.» — він зупинився. «До речі, в тебе прекрасна кава, але зерна варто було б спершу трохи сполоснути. Дещо зменшує гіркоту і дає вийти ароматові. Дай-но мені друшляк.»

Ґреґ дивився, як чоловік мовчки зняв куртку і повісив її на кухонний стілец, потім розстібнув манжети, акуратно закотив рукави і засунув дешевий електронний годинник до кишені. Він висипав кавові зерна з кавомолки у друшляк і сполоснув їх під краном.

Він був трохи товстуватий і дуже блідий, і діяв з доладністю електронного інженера. Виглядав він на справжнього ґуґлера, такого, який переймається дрібницями. Знав він і те, як поводитись з кавомолкою.

«Ми проводимо набір у Корпус №49…»

«Нема ніякого Корпусу №49» — автоматично відповів Ґреґ.

«Звісно, — сказав мужик, усміхнувшись з натяжкою. — Нема ніякого Корпусу №49. Але ми збираємо команду для оновлення Google-очисника. Знаєш, код Майї був не дуже ефективним. Повно багів. Потрібне оновлення. Ти б підійшов, і те, що тобі відомо, не матиме значення, якщо ти повернешся.»

«Неймовірно, — розсміявся Ґреґ. — Якщо Ви думаєте, що я буду допомагати дискредитувати політичних кандидатів в обмін на заступництво, то ви дурніші, ніж мені видавалось.»

«Ґреґ, — сказав чоловік. — Ми нікого не очорнюємо. Ми просто трохи дещо підчистимо. Для декількох окремих людей. Розумієш, що я хочу сказати? Будь чиє Ґуґл-досьє, при детальнішому вивченні, трохи страшнувате. А сьогодні детальне вивчення — непохитне правило у політиці. Висуваєш свою кандидатуру — це те ж саме, що йдеш на відкритий публічний прийом до проктолога.» Він засипав каву в французький кавник і опустив прес, його обличчя при цьому викривилось в урочистій зосередженості. Ґреґ дістав дві кавові чашки — звичайно, горнятка з логотипом Google — і подав їх чоловікові.

«Ми для наших друзів зробимо те ж саме, що Майя зробила для тебе. Невеличке підчищення. Ми лиш хочемо зберегти їхнє приватне життя. І все.»

Ґреґ сьорбнув кави. «А що з тими кандидатами, яких ви не чистите?»

«Еге ж, — сказав мужик, ледь всміхнувшись Ґреґові. — Ти правий, їм доведеться трохи несолодко.» Він пошукав щось у внутрішній кишені куртки й дістав звідти декілька складених аркушів. Розрівняв їх і поклав на стіл. «Ось один з тих добрих хлопців, яким потрібна наша допомога. Це була роздруківка пошукової історії, що належала кандидатові, чию кампанію Ґреґ підтримував на трьох попередніх виборах.»

«Чувак приходить до свого номеру в готелі після навіженого дня передвиборної кампанії, врубає лептоп і пише в рядку пошуку „звабливі попки“. Прямо ґвалт, правда? Ми на це дивимось так: за таке відсторонити доброго чоловіка від подальшого служіння своїй країні — це якось не по-американські.»

Ґреґ повільно кивнув.

«Ну то ти поможеш мужику?» — спитав чоловік.

«Так.»

«Добре. Але є ще одне. Треба, щоб ти допоміг нам знайти Майю. Вона зовсім не зрозуміла наших цілей, і здається, втекла. Якщо вона нас вислухає, то я не сумніваюсь, що вона приєднається.»

Ґреґ глянув на пошукову історію кандидата.

«Може, й приєднається.» — відповів він.

Новий склад Конгресу потратив 11 робочих днів на ухвалення „Закону про захист і облік цифрового зв’язку і гіпертексту у США“. Цей закон дозволяв МНБ і АНБ залучати приватних підрядників для здійснення аж до 80% розслідувань та аналітичної роботи. Теоретично контракти мали укладатись в результаті відкритого тендера, проте за захищеними стінами Ґуґлівського Комплексу №49 ні в кого не виникало питань, хто буде переможцем. Аби то Google потратив 15 мільярдів на програму для відлову негідників на кордоні, то можна було б битись об заклад, що негідників зловили би, — а уряд просто не був готовий „шукати як годиться“.

Наступного ранку Ґреґ, поголившись, зі всією уважністю оглянув себе (охоронці не любили гакерської щетини і не соромились йому про це казати), і зрозумів, що сьогодні де-факто його перший день у якості агента розвідки США. Як воно буде, наскільки погано? Хіба ж не краще, що цим займається Google, а не якийсь лантух, що просиджує штани в МНБ?

На той момент, коли він паркувався у Ґуґлплексі серед гібридних машин і зігнутих стійок під велосипеди, він себе переконав. Він подумки перебирав, який же фруктовий коктейль замовити у їдальні, і тут його картка-ключ чомусь не відкрила двері до Комплексу №49. Червоний світлодіод тупо спалахував щоразу, як він проводив карточкою через сканер. В будь-якій іншій будівлі завжди можна було б за кимось пристроїтись і зайти, бо ж люди цілий день сновигають туди-сюди. Але Ґуґлери у №49 виходили лише на обід, а подекуди і не виходили зовсім.

Вжиг-вжиг-вжиг — карточкою через сканер. Раптом він почув голос збоку.

«Ґреґу, можна тебе?»

Зморщений чоловік взяв його за плечі, і Ґреґ відчув цитрусовий запах лосьйону після гоління. Той самий запах, яким користувався інструктор з підводного плавання у Баха, з яким вони вечорами ходили по барах. Ґреґ не міг згадати його імені. Хуан Карлос? Хуан Луїс?

Рука у Ґреґа на плечах була твердою, вона скерувала його від дверей, по старанно доглянутій траві повз квітник з того боку від кухні. «Ми даємо тобі пару вихідних», — сказав чоловік.

Ґреґ відчув, як раптово його оповила тривога. «Чому?» Чи, може, він зробив що не так? Чи його посадять?

«Це через Майю. — Чоловік розвернув Ґреґа і зазирнув йому у вічі своїм бездонним поглядом. — Вона наклала на себе руки. У Гватемалі. Співчуваю, Ґреґ.»

Ґреґу здалось, що його швиргонуло увись, на багато кілометрів, так, що Ґуґлплекс виглядав, мов у Google Earth, і звідти він бачив себе і зморшкуватого чоловіка як дві крапки, два пікселя, маленьких і незначних. Йому хотілося рвати на собі волосся, впасти на коліна і заридати.

І звідти, здалеку, він почув свій голос: «Мені не треба вихідних, зі мною все гаразд».

Звідти, здалеку, він почув, як зморшкуватий чоловік наполягає.

Суперечка точилася довго, а потім два пікселя пересунулись всередину Комплексу №49, і за ними зачинилися двері.