«Вiра-Вiруня (на украинском языке)»

Василь Бережний

Вiра-Вiруня

I.

- Алло! Я слухаю.

Кузьма Пробус притиснув телефонну трубку плечем до щоки i, слухаючи, застiбав пiжаму. Зав. вiддiлом науки цiкавився, коли вiн здасть матерiал.

- Та от, занедужав, - перебiльшено кволим голосом говорив Пробус. - Ще в дорозi почав. Основа вже є. Ну, в цiлому контури уявляються. Так, звичайно. Дякую. Постараюсь.

Поклавши трубку, Пробує почовгав до кушетки. Правду кажучи, вiн уже шкодував, що взявся написати статтю про "цю спритну ворожку", як висловився завiдувач вiддiлом науки. Тодi, пiд час розмови в його кабiнетi, завдання здалось легким - не праця, а прогулянка. Усе ж ясно, як двiчi по два. Молодичка iз середньою освiтою, будiвельниця (маляр, штукатур) "переквалiфiкувалась" на медика! "Лiкує" просто так, без медикаментiв, i довiрливi люди потрапляють їй на гачок. Вивести аферистку на чисту воду хiба ж не приємно?

Але скрiзь, куди тiльки не потикався Кузьма Пробує, чув майже одне й теж:

- Вiра? Вiруня? О, то золота людина!

Матерiал чинив опiр, потрiбно було напружувати сили, а їх саме й не вистачало. Останнiм часом Пробує почувався кепсько, - через постiйний головний бiль швидко втомлювався, а пiд вечiр ледве мiг доплестися до своєї потертої кушетки. А це вiдрядження до райцентру Воляки зовсiм вимотало. Не маючи нi апетиту, нi бажання щось там шукати в холодильнику, розiгрiвати, Кузьма Пробус плюхнувся в постiль i заплющив очi. Зненацька побачив себе зовсiм голим серед снiгу. Вiдчував, знав, що то вiн, i водночас дивився на себе збоку - трохи зiгнута бiла постать, а навколо снiг. "Та я ж замерзну, лячно подумав, - нiякого ж прихистку... А он сонячна дорiжка, хоча б устигнути, може, там теплiше, хоч i снiг". Вузенька дорiжка починалася неподалiк, навкруги був холодний морок, тiльки ця смужка свiтилася, i вiн заспiшив туди в надiї зiгрiтися, порятуватись. А дорiжка плавно здiймалася вгору.

Ступити на ту примарну сонячну еспланаду вiн так i не встиг - усе миттю зникло: i снiги, i золотиста смужка. Чиясь рука торсала його за плече.

- Та прочумайся нарештi!

Кузьма розклепив повiки i полегшено зiтхнув: над ним схилилась дружина.

- Ти що, цiлий день спиш? А я дзвонила з роботи... Ну як з'їздив?

Кузьма притулив Тамарину руку до щоки, обiзвався сонним голосом:

- Та як... Мабуть, простудився, скрiзь снiги.

- Якi снiги? Де? Ще ж тiльки жовтень!

- Пробач, це менi наснилось.

- Ну, а як феномен тiєї... Вiри?

- Вона невловна. Не вдалося й побачити. Та менi й так усе ясно... Кузьма позiхнув. - Експлуатує людську довiрливiсть.

- Ну, гаразд, вставай, за обiдом розповiси, борщ уже грiється.

Кузьма нехотя пiдвiвся, спустив ноги на килимок i чхнув.

- На здоров'я, - Тамара вiдступила до дверей. - Тiльки треба прикривати рота.

Кузьма хотiв щось сказати i знову чхнув, потiм ще i ще. Довге чхання трусило його тiло, аж доки не натягнув шкарпетки i не ступив у теплi тапочки. Але й потiм Кузьма продовжував чхати - через певнi промiжки часу, наче за сигналом метронома.

- Ачхи! Ачхи! Ачхи!

- Надумав рекорд встановити? - зауважила Тамара, накриваючи стiл на кухнi. - Потрапиш до книги Гiннеса!

- От напасть! До всiх моїх недугiв - ачхи! - ще й це...

Вазомоторний ринiт? Закапали очними каплями - не допомогло.

Сверблячка в носi заважала страшенно, Тамара вже не пiдсмiювалась, а стривожено позирала на свого молодого чоловiка. Зовсiм розклеївся!

У промiжках мiж чханням Кузьма Пробус таки розповiв дружинi про своє вiдрядження. Самозвана зцiлителька - феномен? Просто смiшно. Якось їй потрапило на очi хирляве, хворобливе дитя. Погано їсть, майже зовсiм не спить i все плаче. Звичайно, воно було пiд наглядом лiкаря-педiатра, але покращення нiяк не наставало. А Вiрi досить було взяти малюка на руки, почукикати, усмiхнутись - i все. Дитина стихла, обличчя освiтилось посмiшкою. Малюк незабаром поправився. Здорово, га? I пiшло: Вiра, Вiруня зцiлює! Попереднiй курс лiкування до уваги вже не береться, про це й не згадують. Вiра вилiкувала!

Або привезли до неї школярика - хлопчик зовсiм облисiв. Десь йому було вiсiм чи дев'ять рокiв, а голова гола, жодної волосини! Батьки возили його й до Києва, показували професорам, хлопець прийняв не один курс лiкування - не допомогло. А от побув у Вiрунi - на бiлому тiм i наче мак посiявся. Через якийсь тиждень материна долоня вiдчула шорстку щiтку... Вiра, Вiруня допомогла!

- Розказують, що так - ачхи! - вона й сама себе називає. Зайде до кого-небудь i вже з порога: "Здрастуйте, Вiруня прийшла!" А ще привезли до неї тяжко хворого астматика... Ачхи!

Кузьма, не покладаючись на пам'ять, узяв свого записника i прочитав дружинi ще кiлька нотаток про "ефект Вiри-Вiрунi", як вiн iронiчно називав медичну практику будiвельницi. У багатьох випадках одужання нiбито наставало цiлковите, в iнших - помiтне полегшення. Одна жiнка середнього вiку пiсля розмови з Вiрунею позбулася алергiї, на яку страждала багато рокiв i яку, звичайно, безуспiшно лiкували фахiвцi.

- А чому ти все це поставив пiд сумнiв? - замислено спитала дружина. Звiдки така упередженiсть?

- Та хоча б тому, що чудес на свiтi не буває! Ти ж фiзик, i не менi ачхи! - тобi пояснювати...

Тамаринi брови зсунулись докупи, жiнка схитнула головою.

- Але ж людський органiзм - це арена зiткнення хтозна-скiлькох сил. Тут вiдоме просто мiзерне супроти невiдомого, хiба не так?

- Та воно-то так...

- То чому ж ти настроївся проти Вiри, ще й не знаючи її, не бачивши?

- Хiба тiльки я? - знизав плечима Кузьма i чхнув. - Он i зав. вiддiлом... Та ти не подумай, що я... Ачхи! Це ж антинауково, ось що головне.

- Ота Вiра, менi здається, добра, спiвчутлива, любить людей. I любить щиро, справдi всiм єством. Тому й допомагає недужим.

- Та ти в мене фiлософ, - спробував усмiхнутись Кузьма. - Доброта як лiкувальний засiб... Ачхи! Оригiнально. Але наукою й не пахне.

Раптом Тамара спитала:

- Скажи по щиростi, ти в дитинствi не мучив тварин?

- Котiв чи собак? Ачхи! Нi, не мучив, але й не цiлувався з ними. А чого це ти раптом...

Жiнка трохи помовчала, а тодi заговорила, не приховуючи iронiї:

- Ти не вважаєш, що в нас iнколи, подекуди, часом, в окремих випадках бракує доброти? А ця Вiруня...

- О, вона добра! Ось послухай.

Хоча чхання не припинялося, кожного разу аж струшувало його худорляве тiло, Кузьма Пробус прочитав Тамарi ще кiлька записiв про випадки з "медичної практики" будiвельницi. Торжествуючи вигукнув:

- Анекдоти!

Вiн уже смакував, як то буде задоволений зав. вiддiлом, але дружина чомусь хмурилась, задум статтi не захоплював її нiскiлечки, чоловiкової iронiї не сприймала. Кузьмi навiть здалося, що вона вже й не слухає його балачки, а думає про щось iнше.

- Про що ти замислилась?

Тамара наче прокинулась, поглянула на Кузьму так, нiби вперше побачила.

- Ти от кажеш - чудес не буває. Коли б ти заглянув у глибину матерiї... Та сама Природа - хiба не чудо?

II.

- Здрастуйте, Вiруня прийшла!

Чистий, дзвiнкий голос. Наче ж i не спить Кузьма, тiльки дрiмає, та й то уривками, а голос пролунав дивовижно чiтко, виразно, нiби справдешнiй. Звукова галюцинацiя? Але ж вiн ще не бачив i не чув цiєї жiнки, то як же...

Кузьма чхнув, але очей не розплющив. Почувався зовсiм розбитим, не було нi бажання, нi сили навiть поворухнутись.

- Невже чхає ввi снi? - той самий голос.

- Як бачите, Вiруню. Їздив у вашi краї та й застудився.

Почувши Тамарин голос, Кузьма розплющив очi, повернув голову на подушцi. У дверях стояла Тамара, а поряд з нею - жвава молодичка, трохи нижча на зрiст, але ставненька. Бистрi її очi позирнули на нього, потiм на обстановку кiмнати - з неприхованою цiкавiстю. Може, їй було незвично бачити стiльки фаянсових фiгурок на полицях, картин на стiнах чи книжок на стелажах, що пiдпирали стелю.

- Як у вас гарно... - аж зiтхнула гостя. - Море... Боже мiй, яка краса...

Вбирала, всотувала морську голубiнь, i навiть Кузьмi картина в цю мить здалася свiжiшою, живою, хоча очi його давно звикли до того синього клаптя.

- Ну, от познайомся з Вiрунею, а то пишеш про неї... заочно. - Тамара голубила поглядом симпатичну гостю.

Кузьма промимрив, як це добре, що Вiра завiтала. Пiдвiвся, сутулячись у смугастiй пiжамi, сiв у крiсло бiля свого письмового столу.

- А як тобi вдалося... ачхи!.. вловити цю невловну жiнку? - звернувся до Тамари, що скидала в коридорi плаща.

- А отак! - трохи збуджено вигукнула дружина. - I не думай, що це для твоєї писанини. Я попросила Вiруню вилiкувати тебе!

Кузьма криво усмiхнувся: добре ж знає, як вiн ставиться до цього лiкування, а, бач, своєї. Незручно якось перед людиною.

А Вiруня нiякої незручностi не почувала. Скинувши плаща, пройшлася по кiмнатi, нiби й не помiчаючи килима, потiм узяла стiльця i сiла поряд з господарем, поглядаючи на нього, як на дитину. Кузьма знiяковiв, змалiв перед цiєю жiнкою, почав щось говорити - i все невлад, все не так, як хотiв би. А вона тiльки усмiхалася - лагiдно так, ласкаво, наче пригрiвало весняне сонце.

Потроху Кузьма оговтався i в думцi вiдзначив, що Вiруня нiчого не говорить. Почав запитувати її, де народилася, хто батьки, чому не пiшла вчитися в медичний iнститут, раз уже має потяг до медицини?

- Я i сама не знаю, як воно сталося, - сказала Вiруня, схиляючись до столу, щоб побачити, як вiн записує. - Життя якось складається само...

Доки вони розмовляли, Тамара на кухнi зготувала каву з молоком, розрiзала шоколадний торт i все це разом з чашечками, блюдечками та ложечками на легенькiй алюмiнiєвiй тацi занесла до кабiнету. Хотiла поставити на журнальний столик, вже й нагнулася - та так i застигла.

- Та ти вже не чхаєш?! - вигукнула i мало не впустила тацю.

- Що? Справдi... - пробурмотiв Кузьма. - А скiльки ж можна? Остобiсiло...

- Я вже боялася, що ти потрапиш до реєстру свiтових рекордiв... усмiхнулась Тамара, ставлячи тацю.- Прошу, Вiруню, до кави.

Гостя i бiля журнального столика сiла ближче до Кузьми - лiкоть у лiкоть.

- Ви от звикли до кави, - сказала Вiруня, - а в нас рiдко хто вживає.

- Може, не смакує? - спитала Тамара. - Берiть торт.

- Нiчого, дякую.

- Божественний напiй, - проголосив Кузьма, - тiльки я бiльше полюбляю чорну.

Обличчя йому порожевiло, голос змiцнiв. "Одужує просто на очах, радiла i дивувалась Тамара. - Та i я почуваюсь якось бадьорiше. От Вiруня! Але як би перевiрити? Який тут можна провести експеримент?"

Поставивши недопиту каву, Тамара пiшла до спальнi i повернулася з елегантним японським транзистором.

- Ви любите музику, Вiруньо?

Гостя кивнула головою:

- Люблю. А як заспiває Черкаський хор...

Тамара ввiмкнула приймач, прокрутила тумблер, шукаючи музику.

Незабаром крiзь шум i трiск просочилась нiжна мелодiя - певне, скрипка i вiолончель.

- Подобається? - спитала Тамара, ставлячи транзистор на столик.

- Чудово! - просяяла Вiруня.

Тамара пiдсунула транзистор ближче до неї, i звук помiтно посилився. Через деякий час вiдсунула - музика почала стихати, знову поставила ближче нiби замiнила батареї. Сумнiву не було: Вiруня пiдсилює звук, та ще й як! "Бiополе цiєї жiнки, - думала Тамара, поглядаючи на гостю, - має електромагнiтнi характеристики. Треба буде запросити її до нашої лабораторiї. Цiкаве, дуже цiкаве явище!"

- Ой, засидiлась я у вас! - Вiра аж руками сплеснула. - Оце так. Мене ж люди ждуть!

- Та встигнете, - почала заспокоювати Тамара. - Я не знаю, як i дякувати вам, Вiруньо. - Вхопила сумку, що лежала на крiслi, вийняла купюру в двадцять п'ять карбованцiв i простягла ошелешенiй жiнцi.

- Та що ви? З якої речi? - вигукнула Вiруня. - Хiба за те, що погрiлася в теплiй хатi та попила кави? Нi, нi, не вiзьму.

Кузьма Пробус налив собi ще чашечку кави i, попиваючи, мовчки спостерiгав цю трохи комiчну сценку: одна тицяє грошi, а друга вiдштовхує її руку i задкує до дверей.

- Бувайте здоровi, - гукнула Вiруня з порога. - I щоб бiльше не хворiли!

- Постараюсь, - вiдповiв Кузьма, сидячи бiля столика. Нарештi клацнув замок, повернулась Тамара. - Ну, що - взяла? - спитав, доїдаючи кусень торта.

- Нi, ось цей четвертак, - Тамара кинула купюру на столик.

- В такому разi, хай буде менi, - криво усмiхнувшись, Кузьма простяг руку i накрив папiрця долонею. - Наївнячка, хто ж вiдмовляється вiд грошей?

- Може, й наївнячка, - обiзвалась Тамара, дивлячись, як чоловiк ховає грошi до кишенi, - але ж ти не чхаєш i, бачу, взагалi почуваєшся добре.

- Що ж тут дивного? - знизав плечима Кузьма. - Я ж стiльки лiкiв наковтався!

- Ну, цього ти вже не кажи, - Тамара почала збирати посуд на тацю. Якби не Вiруня... У мене таке враження, що ця Вiра-Вiруня розносить... iнфекцiю здоров'я!

- Оце сказала - ха-ха! Iнфекцiя здоров'я!

Тамара понесла тацю з посудом на кухню, а вiн усе ще смiявся, заглушуючи транзистор.

III.

У листопадi Київ облягли холоднi тумани. Тополi ще не скинули зеленого вбрання, а з глибин темного неба падав мокрий снiг. Пiд ногами чвакало, пронизлива вологiсть пробиралась пiд легке Тамарине пальто. Жiнка щулилась вiд холоду, раз у раз поправляла рожевий шарфик, бо здавалось, що вiн сповзає i оголює шию. Ну, та нiчого, дома вона вже зiгрiється, цього вечора вони нiкуди не пiдуть - куди по такiй погодi? Кузьма подзвонив: затримається ненадовго, одержить гонорар та заскочить у гастроном. Говорив бадьоро, мабуть, добре заплатили - цiкавий же матерiал про Вiруню! Ти, сказав, поки прочитаєш статтю, я й повернуся. А що б його на вечерю?.. Про таку людину, як Вiруня, i вона б написала. Рiдкiсна, виняткова, i Кузьму оздоровила... Так, саме це слово тут пiдходить - оздоровила. Бо яке лiкування? Посидiла, усмiхнулась...

У квартирi було тепло, але Тамара, роздягнувшись, шарфика не скинула. Зайшовши до Кузьминої кiмнати, одразу ж побачила на столi журнал. Нетерпляче вхопила цупку книжку, вмостилася з ногами в крiслi, почала гортати, але прiзвища свого Кузьми нiяк не могла знайти. Перебiгла очима змiст, - Пробує не значився. Окинула поглядом заголовки i тодi натрапила - "Гримаси знахарства", її наче окропом ошпарило. Невже про Вiру? Пiдписано: К.Любимов. Сховався за псевдонiмом... Гримаси, значить... Вiра - знахарка... Ну, ну... Любимов...

Знайшла статтю, пробiгла кiлька рядкiв i одразу вiдчула, як паленiє вiд сорому обличчя. Обурення заважало читати, думки плуталися, i годi було їх приборкати; насуплювала брови, щоб зосередитись, i - не могла. Рука сiпнулася - пожбурити б геть те чтиво, але якась злостива цiкавiсть не давала вiдiрвати очей вiд чорних лiтер, що вигинались довгими рядками. Стогнала, наче вiд болю, прикушувала нижню губу, однак продовжувала читати. Оце так Любимов! Бiльше року, як побрались, а вона й не знала справжнього Кузьми... I як же так можна? Вочевидячки... Фанатизм навиворiт? Чи вульгарне виляння хвостом? А совiсть? Де ж його совiсть?

Завжди така врiвноважена i стримана, зараз Тамара кипiла. Ошукана! Окрадена! Схопилася з крiсла, боса забiгала по кiмнатi, як пантера в клiтцi. Раптом погляд її зупинився на великому кольоровому фото, пришпиленому до простiнка мiж вiкнами. Сонячний спекотний день. Кримський пляж. Синьо-зелене море, вдалинi - густий фiолет. Засмаглi тiла чоловiкiв, жiнок, дiтей. На передньому планi - вони з Кузьмою. На ньому чорнi плавки з червоною каймою, вона в помаранчевому купальнику. На плечах у неї зблискують краплi води, руки в боки... Було, було! Минуло безповоротно...

Шарпнула зi стiни той зафiксований на паперi золотий день, - на килим полетiло бiле ошмаття. Ще одне фото пiд склом - вiн приїхав до них на дачу, ще як залицявся. Зiрвала i кинула на пiдлогу. Губи її тремтiли, вiї клiпали, їй хотiлося заплакати вiд лютi, але слiз не було. Згадала Вiру, її ласкаве обличчя i поступово вгамувалася. Зiтхнувши, провела долонею по чолу i пiшла до спальнi. Картала себе за нервовий зрив. Ну хiба ж так можна? От Вiра так би не повелася. Треба гасити в собi негативнi емоцiї... Гасити... Це легко сказати... Ех, Пробус...

Десь, може, через годину з'явився i вiн. Лунко клацнув замок, ще раз уже зсередини, потiм почулося шаркання черевикiв об килимок. Тамара не виглянула, i завчена посмiшка сповзла з його лиця.

- Угадай, що я принiс! Де ти там?

Тамара не озивалась, i вiн, поставивши на тумбочку великий кульок iз зображенням олiмпiйського ведмедика, попрямував до спальнi - свiтилось там.

- А я сьогоднi шампан...

Не договорив, проковтнув кiнець бравурної фрази, побачивши, який розгардiяш зробила тут Тамара. Шафа розчинена, сукнi, светри й iншi жiночi строї безладно розкиданi на лiжку, крiслах i навiть на пiдлозi. Все це Тамара, сяк-так згорнувши, запихала в жовтий шкiряний чемодан.

- Що сталося, Томо? - В ротi йому враз пересохло, голос був глухий, немовби й не його. - Куди це ти збираєшся... так поспiшливо?

Мовчки обдивилась, чи не забула чого, закрила чемодан, взяла в руку, виважуючи, поставила бiля дверей.

Кузьми наче й не помiчала, нiби його тут i не було,

- Слухай, можеш ти менi нарештi...

Випросталась, рiзким, незвичним жестом поправила розтрiпане волосся. Очi блищали сухим блиском. "Яка вона зараз наелектризована i... красива!" промайнуло в нього.

- Поїду до Вiри пробачатись.

- Та ти що? Вона, певне, й не знатиме! Хiба там, у Воляках, читають наш журнал?

- Зате я прочитала.

- Ну й що там такого... Я тiльки пiдкреслив антинауковiсть... Полемiчна стаття.

- Полемiчна? Ганебний пасквiль!

Тамара одягла пальто, взяла чемодан.

- А коли ж ти... повернешся?

- До Любимова? Нiколи!

I в голосi, i в поглядi її було стiльки рiшучостi, що Кузьма отерп, вiдчув, що це не "сцена", не скороминуще шаленство примхливої жiнки. Розкинув руки, став на колiна, бурмочучи якiсь благання-виправдання.

Тамара вийшла, хряснувши дверима.