«Як розмовляти з дівчатами на вечірках. Цинамон.Оповідання»

— Та ну, — сказав Вік. — Це буде чудово.

— Ні, не буде, — сказав я, хоча знав, що програв цю суперечку ще кілька годин тому.

— Буде класно, — всоте повторив Вік, широко усміхаючись. — Дівчата! Дівчата! Дівчата!

Ми обоє ходили до хлопчачої школи у багатшому південному районі Лондона. Проте я збрехав би, якби сказав, що в нас не було досвіду спілкування з дівчатами: скидалося на те, що у Віка було багато дівчат, а я цілувався з трьома подружками сестри. Але, щиро кажучи, ми обоє дівчат не розуміли і в основному спілкувалися лише з хлопцями. Ну, принаймні я. Складно говорити за іншого, тим більше я не бачив Віка тридцять років. Я не певен, що знайшов би, що йому сказати зараз.

Ми йшли глухими вуличками, що перепліталися, наче коридори лабіринту, за залізничною станцією «Іст Кройдон». Друг розповів Віку про вечірку, і Вік вирішив будь-що піти, хочу я цього чи ні. А я не хотів. Але мої батьки поїхали того тижня на конференцію, і тому я жив у Віка. І я ходив за ним, мов прив’язаний.

— Буде, як завжди, — сказав я, — за годину ти будеш десь лизатися з найгарнішою дівчиною на вечірці, а я слухатиму на кухні патякання чиєїсь мами про політику чи поезію, чи щось подібне.

— Тобі потрібно лише поговорити з ними, — заперечив він. — Я думаю, нам у кінець цієї вулиці.

Він жваво жестикулював, розмахуючи сумкою, в якій була пляшка.

— Ти не знаєш?

— Елісон дала мені вказівки, і я записав їх на папірці, але залишив його на столі в передпокої. Спокійно, я все знайду.

— Як? — у мене з’явилася надія.

— Ми йдемо до кінця вулиці, — сказав він, немов пояснюючи дитині-ідіоту. — І шукаємо вечірку. Легко.