Після дощового дня настав мокрий і темний вечір. Шуміло море, розбиваючи хвилі прибою об мури набережної. Де-не-де електричні ліхтарі кидали тьмяне світло на мокрі купи дерев і гравій на доріжках бульвару. Долинав гомін з головної вулиці курортного містечка, але на Приморському бульварі людей гуляло мало.
Я стояв над морем і з насолодою дихав свіжим морським повітрям, справжнім солоним повітрям, бо прибій, б’ючись об прямовисний берег, обсипав бульвар водяним пилом. Трохи оддалік, де бульвар круто завертав, прибійна хвиля била з такою силою, що над берегом раз за разом злітав водограй і заливав на кілька метрів набережну. Десь далеко з морі, оповитому темрявою, світив вогниками пароплав.
Я сів на мокру лаву, що стояла поруч. Не було змоги одірвати очей від темної прірви, де вирувала стихія, звідки долинав відгомін боротьби невидимих сил. Людину лякає темрява і водночас тягне до себе, обіцяючи викрити досі незнані таємниці.
Раптом поруч хтось спинився. Я не повернув голови, але вгадав, що їх двоє. Вони постояли трохи мовчки, і зрештою тихий чоловічий голос запропонував:
— Сядьмо.
Обоє сіли на другому краю лави. Я ледве повернувся до них, проте в темряві розгледіти своїх сусід не зміг. Побачив лише, що то була парочка.
— Завтра ти їдеш, а я ще залишаюсь, — говорив він.
— Так, ти залишишся.
Його приглушений голос свідчив про якусь розгубленість, тривогу й бажання говорити якомога тихше, щоб хтось не почув його слів.
— У мене ще п’ять день.
— Розлука буде дуже коротка.
— Лідо, якщо хочеш, то я готовий хоч зараз…
— Дурненький, — промовила вона ніжно, — ну хто тобі дозволить втрачати п’ять день?
— Але коли я буду з тобою…
Він промовив це дуже тихо, я швидше вгадав, ніж почув, останнє слово. Ліда засміялася.
— Ні, ні, — сказала вона, — тобі обов’язково треба відпочити. Я хочу, щоб ти зостався.
Тон, яким вона промовила «я хочу, щоб ти зостався», переконав мене, що вона справді цього хоче, але зовсім не з інтересів свого супутника.
Комментарии к книге «Глибинний шлях», Николай Петрович Трублаини
Всего 0 комментариев