Я завжди був з нею, а Вона зі мною. Відколи пам’ятаю себе, мене супроводжали її очі, її ніжні руки, її теплий, животворний подих.
Я сам був її породженням, її вередливим дитям. Але Вона була дуже лагідною, терпеливою і покірно зносила мою жорстокість.
Минав час. Я зростав у затишній домівці, не знаючи навколишнього світу, не знаючи небезпек, перешкод, труднощів. Я часто запитував її:
— Що там за стінами будівлі, де ми живемо?
— Зачекай, — тихо говорила Вона, — виростеш, прийде час…
— Але я хочу знати!
— Май терпіння. Я поведу тебе по всьому світу. Я покажу тобі найкращі плоди свого Саду.
— Я хочу сам.
Відчувши в себе могутні сили, я повстав супроти її ласкавої турботи. Вона не образилась, але тихо, сумно запитала:
— Ти бажаєш залишитись на самоті, синку? Мені краще піти?
– Іди! — з викликом сказав я. — Я хочу бути сам. Я вже давно не дитина. Мені образливе твоє невпинне піклування!
І Вона пішла, кинувши на прощання довгий і болісний погляд, сповнений великою любов’ю.
Я залишився сам.
— Вільний! — закричав я, гасаючи по своєму притулку.
— Вільний! Робитиму, що захочу! І вийду в неосяжний світ!
А він давно манив мене — той чарівний, дивний, таємничий світ, що ввижався за вікном. Я стрімголов кинувся туди, зупинився на порозі, засліплений Безмежністю.
Серце моє стислося жахом. В душі прокотився страх. Я згадав її, згадав затишний куточок, де виростав під її пестливим поглядом. Я повернувся назад, щоб заховатись у свій чарівний притулок, але він зник.
Мене оточувала Безмежність.
— Де ти? — закричав я у відчаї. — Де ти, повернися! Я буду слухатись тебе, я не порушу твого бажання…
Відповіді не було.
Тільки пуста луна котилася в просторі. А десь далеко на обрії маячила якась постать. То Вона! Треба догнати її.
Я стрімголов кинувся туди. Наступила ніч. Я втомився. Постать загубилася в пітьмі. Повіяв холодний вітер. Насувалася гроза. Заблищали блискавиці. Гримнули громи.
Я впав навколішки, прохаючи пощади. Ніхто не відповідав. Лише громи глузливо-грізно гримотіли в Безмежжі.
Недалеко горів ліс. Звідти несло теплом. Насмілившись, я вихопив з вогню палаючу галузку, розвів багаття. Відблиски його вихопили з пітьми знайомий силует.
Комментарии к книге «Космічна казка», Александр Павлович Бердник
Всего 0 комментариев