«Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84»

Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84 (fb2) - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84 (Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84) 1393K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Владимир Алексеевич Кошута - Валериан Сергеевич Пидпалый - Владимир Добричев - Юрий Яковлевич Иваниченко - Евгений Александрович Филимонов

Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84

Рецензент кандидат філологічних наук В. І. Положій

БОРОТЬБА І ПЕРЕМОГА

…І все-таки це потрібно. Летіти крізь ніч на вірному коні, поспішаючи на битву за справедливе діло, вдихати запах пороху, здирати долоні до крові об мокрі манільські снасті, мчати в блиску метеоритних потоків за сигналами SOS, зціпивши зуби, йти до полюса, підхоплювати прапор з рук комунара, який загинув на барикадах… Людській душі просто-таки необхідно відвідувати ту країну, де, за словами Олександра Гріна “…мов тіні, гігантські проходять вітрила, і чути крик — пісню — шепіт: “Таємниця — зачарування!” Пароль для входу до цієї країни: “Пригоди. Подорожі, фантастика”. ППФ!

Та не пригоди заради пригод пропонує читачеві черговий збірник ППФ. Різні на перший погляд твори цього збірника об’єднані спільною ідеєю, служать спільній меті.

Відкривають збірник нариси В. Кошути “Вона була росіянкою” та “Особистого підпису немає”. Автор розповідає про кілька епізодів боротьби антифашистського підпілля в Бельгії і Франції.

…Серед білого дня в Брюсселі відважна жінка вбила гітлерівського офіцера і зникла. Акція була зумисне зухвалою і демонстративною. Окупантам кинули виклик, на який вони відповіли з властивою їм підлістю: шістдесят заложників чекали смерті, якщо винуватець не здасться фашистам. І вона прийшла… Марина Олександрівна Шафрова-Марутаєва, дочка російських емігрантів. Перед стратою вона написала дітям: “Я виконала свій обов’язок перед Батьківщиною, Бельгією, сім’єю і вами”.

Кирило Олександрович Радищев, нащадок російського революціонера, якого імператриця назвала “бунтівником гіршим за Пугачова”, у тяжкий для своєї Вітчизни час не міг лишитись осторонь, хоча Росії він ніколи й не бачив. Народився і виріс у Парижі. В роки окупації створив підпільну групу “Помста”. Його схопили фашисти.

У Таємній експедиції Шешковський допитував Олександра Миколайовича Радищева. Відповіді були короткі: “Спільників не мав”. У гестапівській катівні Кирило Олександрович Радищев відповідав: “Спільників не мав…” Він загинув, коли йому було двадцять три роки.

Пригодницька кіноповість В. Підпалого і В. Добричева “Таємниці святого Юра” спершу захоплює гострим сюжетом, авантюрною колізією. Але поступово з усім неприхованим болем постає трагедія так званих січових стрільців, обдурених людей, які часто мимоволі ставали ворогами свого народу. Їх ошукали… І не останню роль у цьому відіграла уніатська церква, зокрема її “злий геній” митрополит Андрій Шептицький. Прикриваючись гаслами “свободи і самостійності”, він продавав свій народ спочатку Габсбургам, а згодом — гітлерівцям. Події повісті відомі з однойменного фільму, але й літературний варіант сценарію має неабияку пізнавальну і виховну цінність, ненав’язливо наголошуючи на тому, що наївність — небезпечна, марновірство — злочинне, людина, особливо — молода, мусить твердо знати, по який бік барикад її місце в житті.

Чітко визначився останнім часом основний тематичний напрямок української радянської фантастики. Активно пропагуючи досягнення науки, накреслюючи шляхи пошуку й піднімаючи пекучі питання завтрашнього дня, письменники створюють численні моделі майбутнього Землі, розкривають перед читачами всю небезпеку “ядерного шаленства”, екологічної кризи, втрати моральних начал. Торжество ідеалів гуманізму, підкреслюється в творах фантастів, — доконечна умова самого існування людства. Ці та інші тематичні особливості є характерними і для авторів цьогорічного збірника. Фантастика в їхніх творах стала демократичнішою, зрозумілішою, ближчою мільйонам читачів, які вільно орієнтуються і в сьогоднішніх проблемах, і в проблемах віддаленого майбутнього.

Мандрівки в просторі й часі, пригоди дії і думки пропонують читачам фантасти. Оповідання Ю. Іваниченка “Гончаки і сторожові” досліджує екстремальну ситуацію: космічну дуель ескадри земних кораблів з таємничим крейсером-убивцею. Оповідання розглядає проблему контакту в дещо несподіваному ракурсі: чи зможе Земля прийняти місіонерство братів по розуму? Адже співробітництво можливе тільки на паритетних началах. Земляни виграли цей бій — бій з власним минулим.

Герой фантастичного оповідання Є. Філімонова “У пошуках Станки” дуже зайнятий особистими справами. Він метушиться в паралельно існуючих реальностях, варіантах власного життя, розшукуючи свою єдину любов. І його зовсім не цікавлять проблеми світів, у які він потрапляє. Та одного разу йому довелося зробити свій найголовніший вибір. Владний голос боротьби за справедливість виявився дужчим.

Письменника О. Романчука (оповідання “Останній винахід Архімеда”) привабила таємниця останніх Архімедових креслень. Чим був так зайнятий великий учений, що не помітив приходу власної смерті? В основі оповідання — один з головних постулатів фантастики: “А що, коли?..” Автор пропонує цікаву реконструкцію подій.

Багато віків наводив на моряків жах “Летючий Голландець”. Ім’я його капітана, Ван-Страатена, згадували пошепки, із забобонним страхом. Проте, як вважає Д. Клугер (оповідання “Неймовірні пригоди капітана Ван-Страатена”), голландець анітрохи не винен у тому, що став пострахом для свого ж брата моряка! І треба ж було йому опинитись біля мису Горн саме тоді, коли там проводились експерименти по створенню просторово-часового тунелю…

Любителів зарубіжної фантастики чекає зустріч з творами Рея Бредбері “Покара без злочину” і Айзека Азімова “Ця смертна ніч”, котрі особливих рекомендацій не потребують.

І, нарешті, зовсім новий для збірника ППФ жанр — публіцистика. Дослідження Вл. Гакова “Ультиматум” присвячене боротьбі наукової фантастики за мир, проти загрози ядерної катастрофи. Автор аналізує історію антивоєнної фантастики, показує ретроспекцію творів-попереджень з кінця минулого століття. Методично розкриваючи прогностичні можливості наукової фантастики, акцентуючи увагу читача на численних випадках точного “влучання” прогнозу, співпадання його з дійсністю аж до найдрібніших деталей, Вл. Гаков визначає жанр як дійову зброю прогресивних сил ідеологічного фронту. Окрім усіх інших своїх достоїнств, наукова фантастика ще й засіб боротьби проти загрози третьої світової війни, засіб, який має великий вплив на уми людей.

Різні твори різних письменників зібрано під обкладинкою збірника “ППФ-84”. Проте, думається нам, навіть такий побіжний аналіз, покликаний коротко ознайомити читача із збірником, дає підставу вирізнити певну спільність усіх представлених творів. Ту спільність, яка й робить цей збірник не випадковим зібранням оповідань та повістей на задану тему, а цілісною книгою. Всі названі твори — про боротьбу й перемогу. Боротьбу з реальним противником і з демонами власної душі, із сліпими силами стихії і створеною людиною бомбою… І перемога. Часом ця перемога цілковита, вагома, часом просто — розгадана таємниця, скромний внесок у пізнання картини всесвіту. Але завжди — перемога моральна. В ім’я високих цілей торжества ідеалів розуму, гуманізму, прогресу.

ПРИГОДИ

Володимир Кошута ОСОБИСТОГО ПІДПИСУ НЕМАЄ Нарис

“Секретаріат збройних сил Франції. № 8683. Посвідчення приналежності до руху Опору. Прізвище: Радищев. Ім’я: Кирило. Народився 19 листопада 1921 року. Член організації Опору “Помста”. Воював з 22 червня 1941-го по 10 серпня 1944 року. Заарештований 11 квітня 1942 року. Страчений 10 серпня 1944 року”.

“Департамент Сена. Національне бюро колишніх борців Опору й жертв війни. Посвідчення добровольця руху Опору № 011739. Видано: Мсьє Радищеву. Ім’я: Кирило. Дата народження: 19.ХІ.1921 р. Місце народження: Польща, Варшава.

Париж, 20 вересня 1954 року”.

Документи… Листи…

Він віддав життя за Батьківщину, якої ніколи не бачив, маючи від роду всього лиш 23 роки.

Нащадок Олександра Радищева, російського революціонера XVIII століття, автора знаменитої “Подорожі з Петербурга до Москви”, він, як і Олександр Миколайович, вражав людей невтолимою жадобою знань, незвичайним обдаруванням.

Закінчивши гімназію в п’ятнадцять років — бакалавр, перший учень російського корпусу у Версалі. Потім інститут східних мов, Сорбоннський університет, російська консерваторія в Парижі.

“Свої виступи, — згадує Наталя Євгеніївна Третяк, друг сім’ї Радищевих, — Кирило незмінно закінчував “Дубинушкою”. В ці хвилини він перевтілювався в билинного російського богатиря, а його могутній голос звучав з такою силою, що слухачі відразу переносились уявою на береги широкої, величної і непокірної Волги”.

Професор консерваторії В. Бернарді пророчив йому блискучу кар’єру…

Мимоволі порівнюю Кирила з вісімнадцятилітнім студентом Лейпцігського університету Олександром Радищевим. У вересні 1768 року російський посланець у Саксонії захоплено писав Катерині II після розмови з викладачем університету: “Особливо вихваляють… старшого Ушакова, а потім Янова і Радищева, які перевершили сподівання вчителів своїх”.

Кирило любив Росію не менше, ніж Олександр Миколайович.

Народився в сім’ї російських емігрантів, котрі, не розібравшись у вирі революційних подій, намагалися знайти своє щастя на чужині. Емігрантів, які ні на мить не забували свою покинуту Батьківщину і виховували сина в російському дусі.

Як постійне нагадування про Росію, у вітальні висів портрет великого предка — Олександра Миколайовича. Кирило зачитувався його творами. Знаючи, що Олександр Миколайович наполегливо студіював Вольтера, Гельвеція, Дідро, Руссо, Маблі, Кирило захоплено перечитував книги, що формували свого часу революційний світогляд Радищева, вбирав у себе дух волелюбства, бунтарства і боротьби за справедливість.

У травні 1940 року, коли німецько-фашистська солдатня ступила на французьку землю, він кидає університет і влаштовується розсильним в одному з паризьких гаражів, щоб допомогти матері зводити кінці з кінцями.

Поразка Франції буквально приголомшила Кирила. Розігнавши автомобіль, він врізається у велетенський портрет фюрера, яким окупанти “оздобили” центральну паризьку вулицю і… дістає три місяці тюрми.

— Нічого, мамо, — заспокоював він на тюремному побаченні Софію Михайлівну. — І цей університет закінчити варто. Адже його проходив і наш гордий предок Олександр Миколайович…

Місяці ув’язнення політично збагатили юнака, зполяризували його ненависть до загарбників.

“Він вийшов з тюрми зовсім дорослим”, — згадуватиме пізніше Софія Михайлівна.

— Я бачив там справжніх французів, — Кирило цілує матір розпухлими від побоїв устами. — Коли їх виводили на розстріл, вони співали “Марсельєзу”!

22 червня 1941 року, в день віроломного нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз, він вступає в лави борців руху Опору, створює з російських студентів Сорбоннського університету групу “Помста”. У двадцять років, як і його однолітки в Росії, він узяв до рук зброю, щоб стати на двобій з фашизмом за честь і незалежність сплюндрованої Франції, за охоплену полум’ям війни Батьківщину.

Згодом історики скажуть, що на рахунку групи “Помста” було кілька вбитих фашистів, що керівник цієї групи писав і поширював поміж французами та російськими емігрантами пристрастні листівки-заклики до боротьби.

Кирило годинами міг стояти перед політичною картою Європи, прапорцями помічаючи на ній лінію Східного фронту.

— Росія, — невтомно повторював він товаришам, — ось та сила, яка скрутить в’язи Гітлерові. І їй треба допомагати. Кожен убитий фашист ніколи вже не топтатиме священну російську землю.

Це відбулося тоді, коли біля стіни форту Мон-Валер’ян гітлерівці розстріляли російських вчених Бориса Вільде й Анатолія Левицького, видавців підпільної паризької газети “Опір”.

Ресторанна зала повнилася піднесеним гомоном. Пісні шансоньє, млосні звуки танго, гортанна мова сп’янілих німецьких офіцерів. Гаптовані сріблом погони, обвішені хрестами мундири, ситі, самовдоволені пики окупантів, улесливі, багатообіцяючі погляди повій — все потопало в хмарах сигаретного диму, мінилося в калейдоскопі кольорових світильників.

За найближчим до виходу столиком сидять троє хлопців. Більш ніж скромна закуска, по чарці горілки на брата. Важко впізнати в цих підпилих і безпечно веселих молодиках підпільників з групи “Помста”. Хіба що в очах то одного, то другого вряди-годи спалахне полум’я ненависті та затремтить від хвилювання рука.

Вибір упав на стрункого майора, біляву бестію з обличчям, збудженим від алкоголю та близькості жагучої брюнетки.

Кирило стискає в кишені руків’я пістолета і ледве стримується, щоб не розрядити обойму в самозакоханого арійця. Бо цього якраз не слід робити. Він стрілятиме у вестибюлі, біля дверей, через які в сум’ятті можна буде швидко втекти.

Сприятливий момент настав швидше, ніж друзі сподівалися. Лишивши партнерку за столиком, майор заспішив до виходу. Хлопці кинулись до дверей, а Кирило наздогнав майора. У вестибюлі він вистрілив у широку спину фашиста. Але сталося непередбачене. Майор, замість того, щоб упасти, повільно повертається всім тілом до Кирила. “Промазав? — б’ється спійманою пташкою думка. — Чи цьому ведмедеві мало однієї кулі? Добити гада! Добити!”

Кирило вдруге натискує на спусковий гачок, але пістолет цього разу мовчить.

— Тікай! — лунає від дверей розпачливе. — Тікай!

Проте Кирило стоїть мов укопаний. Майор, з перекошеним від люті обличчям, уже за кілька кроків. Кирило намагається викинути заклинений патрон з патронника.

— Тіка-а-ай!

Слух уловлює тупіт ніг друзів, голосні вигуки погоні. Кирило подав майору пістолет, сказав виклично й зухвало:

— Мосьє, це я у вас стріляв.

…Тюрма “Френн”. У ній фашисти тримали “особливо небезпечних злочинців” — антифашистів різних національностей.

Безконечні допити, катування…

— Зв’язки з підпіллям? Хто керівник групи? Прізвища! Адреси! Явки! З ким був у ресторані? — в затуманену пекельним болем свідомість час від часу проривається голос слідчого.

— Зв’язків з підпіллям і спільників не маю. За столом у ресторані сиділи випадкові люди…

Одного разу в кімнаті слідчого Кирила зустрів літній огрядний гестапівець. Запросив сісти, подав сигарету.

— Не курю, — відрізав Кирило і весь зібрався в кулак.

Гестапівець, пускаючи димові кільця, запитав:

— Ви нащадок Олександра Радищева?

Кирило, витримавши його свинцевий погляд, різко видихнув:

— Так.

— Цікаво, — пожвавішав гестапівець. — Дуже цікаво! — Він відкинувся на спинку крісла, заклав ногу за ногу. — Мені по службі доводилося зустрічатися з Рахманіновим, Шаляпіним, Альохіним, великим князем Кирилом, паном Мілюковим, генералом Денікіним. А ось нащадка Олександра, Радищева бачу вперше. Дуже цікаво. Правда?

Кирило нічого не відповів гестапівцю.

— Перш ніж іти на бесіду з вами, я переглянув матеріали про рід Радищевих.

“На бесіду, — відзначив про себе Кирило. — М’яко стеле, негідник!”

А гестапівець тим часом по-домашньому, неквапом узяв другу сигарету і, замислено пом’явши її між пальцями, прикурив від запальнички.

— І знаєте, що я вичитав у тих документах? — довірливо перехилився через стіл гестапівець. — Весь рід Радищевих-маєтні дворяни! Не стану перераховувати, хто з ваших далеких і близьких предків яке становище займав у Росії. Хочу лиш сказати, юначе, що ви вчинили неправильно, намагаючись убити німецького офіцера.

— Я вчинив так, як веліли мені моя честь і совість!

— Гадаю, вам, потомственому дворянину, честь і совість повинні б підказати інший шлях.

— Який?

— Слухайте, юначе, — гестапівець перейшов на менторський тон. — Вступайте в німецьку армію і йдіть на Схід, щоб повернути собі все те, що колись належало вашим предкам.

Кирило паленів від обурення.

— Ви забули, мабуть, пане, що я росіянин і що моя Вітчизна в смертельній небезпеці!

У кімнаті стало так тихо, що чути було, як безнадійно штурмує віконне скло самотня муха.

— Раджу подумати, — нарешті порушив мовчанку гестапівець.

— Я вже подумав, — твердо відповів Кирило.

— Що ж, дивися, щоб не пожалкувати, — засичав гестапівець, натискуючи кнопку…

З тюрми “Френн” Радищева перевели до концтабору “Зонненберг” у Східній Прусії, де він і загинув 10 серпня 1944 року.

Кирило Радищев писав вірші. В тюрмі, певно, найяскравіше спалахнув його поетичний талант. На одному з побачень він сказав матері, що пише поему про Росію, поему, яка, на превеликий жаль, не дійшла до нас. Та все ж збереглося кілька віршів, і поміж них ось цей, наївний та щирий, як перше кохання:

Я хотел бы воспеть Вас на лире,

Образ Ваш вознести в небеса,

И сказать, позабыв все о мире,

Что для Вас я творю чудеса.

Что, притронувшись к струнам ржавелым,

Я вдохнул в них пламя любви,

И что вновь гимном мощным и смелым

Звуки чудные вдруг потекли.

И что пели они без опаски

О мечтах, что терзали мне сны,

И о том, как прекрасны все краски

На душе ликовавшей весны.

И мне кажется, что издалека

Улыбнулись Вы звуку струны

И лилась снова песня широко,

Ликовала приходу весны.

Кирило не дожив до дня Перемоги над фашизмом, але його подвиг навіки ввійшов в історію французького руху Опору.

17 грудня 1949 року йому, згідно з наказом міністра збройних сил Франції, було присвоєно звання “Сержант руху Опору”.

В руках у мене документи сімейного архіву Радищевих. Один з них — постанова Президії Верховної Ради СРСР про нагородження Радищева Кирила Олександровича медаллю “За бойові заслуги”.

“За мужність і відвагу, проявлені в боротьбі проти гітлерівської Німеччини, нагородити медаллю “За бойові заслуги” Радищева Кирила Олександровича (посмертно)”.

На фотографії з посвідчення до медалі — типове російське обличчя, довірливий і сумний погляд широко відкритих очей. А під фотографією, де мав би бути особистий підпис власника посвідчення, — чисте місце. Особистого підпису Кирила Радищева там немає.

Володимир Кошута ВОНА БУЛА РОСІЯНКОЮ Нарис

Уряд Бельгії нагородив її найвищими нагородами країни: Рицарським хрестом з пальмовою гілкою, Бойовим хрестом з пальмовою гілкою, медалями. Королева Бельгії Єлизавета назвала її бельгійською Жанною д’Арк, а вона була росіянкою — Марина Олександрівна Шафрова-Марутаєва. В грудях цієї простої російської жінки, що виросла на чужині, билося полум’яне серце патріота своєї Вітчизни — Росії.

Перед стратою вона писала матері: “Не плачте й не думайте про мене з сумом. Я дуже щаслива”. І дітям: “Дорогі мої хлопчики! Минуть роки, ви станете дорослими і, сподіваюсь, зрозумієте мене. Відчуваю, що це остання ніч, коли я ще з вами. Вранці мене стратять. Це останній лист до вас. Я не боюся смерті, і бог пошле мені сили прийняти її спокійно і гордо. Я виконала свій обов’язок перед Вітчизною, Бельгією, сім’єю і вами. Ніколи не забувайте, що у ваших жилах тече російська кров. З часом вона покличе вас на батьківщину ваших рідних, дідів І прадідів. Вклоніться ж низько Росії від мене, передайте, що я дуже любила її. Прощайте, діти мої. Любіть одне одного. Ваша мама”.

Народилася Марина в сім’ї офіцера Російського військово-морського флоту капітана 2-го рангу Шафрова Олександра Олександровича, учасника оборони Порт-Артура, кавалера ордена Володимира 2-го ступеня з бантом і мечами. Олександр Олександрович під час громадянської війни виїхав з сім’єю за кордон і, пройшовши всі кола емігрантського пекла, мріяв повернутись на рідну землю.

“Я живу, — казав Шафров, — як моряк у далекому плаванні. Чекаю лиш години, коли мій корабель причалить до рідного берега”.

В 1939 році Шафров подав документи в радянське посольство на виїзд, і з того часу його сім’я жила чеканням. Тільки й розмов було: Москва! Москва!

Але вибухнула війна. Фашисти окупували Бельгію, і перед російською еміграцією постало питання, як жити далі.

Шафров категорично заявив: “Наша доля єдина з долею бельгійців. У нас спільне горе, спільний ворог, і з цим ворогом треба битися спільно”.

Це сталося 8 листопада 1941 року в Брюсселі на площі Порт де Намюр, неподалік від парадного входу до воєнної комендатури фашистських окупаційних війск. Марина Шафрова серед білого дня в центрі столиці заколола ножем заступника військового коменданта.

— Не можна бути байдужим до долі батьківщини, — казала вона керівникам бельгійського руху Опору. — Війна змусила емігрантів переглянути своє ставлення до Радянської Росії. Багато офіцерів шкодують, що не можуть разом зі своїми співвітчизниками піти на фронт. Вони готові тут, у Брюсселі, голими руками душити фашистів.

Три дні, подумки перебираючи варіант за варіантом, вистежувала Марина свою жертву. І вирішила вбити фашиста в центрі міста, щоб усі зрозуміли: це вбивство з політичних міркувань.

…Минуть роки, і чоловік Марини — Юрій Миколайович Марутаєв уже після війни розповість кореспондентам: “З окупацією Бельгії і особливо після нападу Німеччини на Радянський Союз Марина не знаходила собі місця”. Невже у всьому Брюсселі, — питала вона, — не знайдеться хоча б один сміливець, здатний на диверсію чи терористичний акт? Це послужило б поштовхом для багатьох. Комусь би стало соромно за свою покору та бездіяльність”.

Вона була певна, що волелюбний бельгійський народ не поставлено на коліна і він ще скаже своє слово — йому тільки потрібен приклад. І Марина сама вирішує подати цей приклад. 8 грудня 1941 року, прослухавши по радіо повідомлення про початок наступу радянських військ під Москвою, вона сказала: “Тепер моя черга діяти…”

Звістка про вбивство фашистського офіцера миттю облетіла окупований Брюссель. Бельгійці захоплювались мужністю невідомого героя. Ім’я Марини лишалося незнаним цілих сім днів. На пошуки фашисти кинули гестапо, воєнно-польову жандармерію, СД, поліцію. Про терористичний акт доповіли в ставку Гітлера. За пошуками безстрашного патріота уважно стежили Гіммлер і Геббельс. Проте безперервні облави, масові арешти, катування не давали бажаних наслідків. Гестапівцям вдалося тільки дізнатися, що майора вбила жінка.

З місця вбивства Марину вивіз на таксі шофер Матеньї. Випадково побачивши, як вона нещадно розправилася з фашистом, він був вражений. “Я схиляюсь перед вами, — казав він Марині. — І всі чоловіки Бельгії зроблять те саме. Я молитимусь за вас”. Серед інших шоферів таксі, захоплених німцями, опинився і Матеньї. Але навіть під тортурами в гестапо він не виказав Марини.

Гітлерівці від власного безсилля схопили шістдесят заложників. Було оголошено, що їх розстріляють, якщо протягом тижня до військової комендатури не з’явиться той, хто вбив майора…Додому Марина прийшла стривоженою: такого повороту подій вона не чекала. Марутаєв допоміг їй зняти пальто, ніжно обняв за плечі, повернув до себе.

— Що трапилось, Марино?

Лагідно відвела вона його руку, зняла берет, і Марутаєв не повірив своїм очам — її густе чорне волосся припорошила сивина. Десять днів тому за наказом командира корпусу бельгійської партизанської армії Марина, щоб не ставити під удар сім’ю, найняла квартиру й пішла туди жити під чужим прізвищем. Що ж сталося з нею за ці десять днів?

До матері підійшов семирічний Микита. Вона, цілуючи, пригорнула до грудей його чубату голівку, і Марутаєв зрозумів: сталося щось страшне.

Схилилася над ліжечком трирічного Вадима, обережно, як це вміють робити лиш матері, відгорнула край ковдри і поклала долоньку на груди сплячого хлопчика. Марутаєв обережно взяв її за руку, і Марина стрепенулася всім тілом, не в силі вимовити бодай слово. Дбайливо вкутавши Вадима, повернулася до Марутаєва.

— Це я вбила, — прошелестіла безкровними губами.

— Ти вбила? Кого? — здивований Марутаєв теж перейшов на шепіт.

— Заступника військового коменданта Брюсселя майора Крюге, — відповіла вже на повний голос і, перш ніж до Марутаєва дійшло значення почутого, глянувши на годинник, попередила:

— Через годину мушу бути в комендатурі.

— Але… — приголомшений жахливою бідою, Марутаєв, застогнавши, схопив її за плечі. — Не пущу!

Марина віддано пригорнулась до нього, прошепотіла голосом, який Марутаєв запам’ятав на все життя:

— Не забувайте. Пам’ятайте про мене.

Минули десятиліття, а Марутаєв, ніби це було вчора, бачить її схиленою над ліжечком сина. Бачить її схвильованою, заслуханою не в биття синового серця, а в голос своєї совісті. Пізніше він зрозумів: тоді в ній боролись два почуття — любов до своїх дітей і обов’язок перед тими, кого фашисти прирекли на смерть, перед шістдесятьма заложниками.

15 грудня 1941 року Бельгія завмерла, чекаючи фатальної розв’язки: що вчинить невідома героїня, яке прийме рішення? І ніхто не сподівався, що вона зважиться на ще один подвиг.

О шостій вечора Марина, попрощавшись із чоловіком та дітьми, навіки покинула свій дім. У маленькій сумочці лежала її грізна зброя — звичайний кухонний ніж. На багатолюдній авеню Маркінс вона всадила його в груди першого зустрічного офіцера. Коли Марину привели в комендатуру, першими її словами була вимога:

— Негайно звільніть заложників!

Щодня до тюрми Сент-Жіль, куди фашисти кинули Марину, брюссельці приносили квіти. Щодня з найвіддаленіших куточків країни приходили сюди кольорові конверти на ім’я Марини ІІІафрової. Волелюбні бельгійці повторювали слова королеви Єлизавети: “Боже, яку ж силу любові до батьківщини вклав ти в серце цієї жінки!”

Так, бельгійською Жанною д’Арк виявилась росіянка, яка могла тоді сказати про себе устами безсмертного Тіля Уленшпігеля: “Попіл Клааса стукає в моє серце”.

Подвиг Марини владно покликав бельгійців до боротьби з окупантами. Бурхливо почали поповнюватись новими бійцями лави Опору, ряди бельгійської партизанської армії. Рух за звільнення відважної патріотки набув такого розмаху, що окупанти змушені були переправити її до Німеччини. Та й там фашистам не вдалося зламати волю Марини. Вона так і не сказала своїм катам те, що потім, уже в 1948 році, було викладено в офіційному документі бельгійської партизанської армії.

“Марина Шафрова. Зв’язкова командира корпусу. Починаючи з серпня 1940 року, в районі Брабант — Валлонія збирає зброю, залишену відступаючими військами. В 1941 році організовує службу пропаганди й передач зведень російської інформації. В листопаді вступає в контакт з бельгійською партизанською армією для забезпечення зв’язку з компартією і російськими осередками. В серпні 1941-го, діючи за власною ініціативою, встановлює на дорогах Брабант — Валлонії “їжаки”, бере участь у нападі на двох німецьких мотоциклістів”.

Королева Єлизавета звернулася до окупаційних властей з вимогою звільнити Шафрову. Як королева, вона хвилювалася за долю своєї підданої, а як жінка просила зберегти життя матері двох малолітніх дітей. Однак звертання королеви не було прийнято до уваги. Справу передали до суду головної польової комендатури. На суді Марина кинула в лице фашистам: “Я — росіянка, дочка російського емігранта. Росіяни зараз страждають, і в цих умовах ми повинні щось робити, щоб допомогти їм у боротьбі. Всім, чим можу, я хочу допомогти своїй Батьківщині”. Несподівано суддя запитав:

— Що ви робитимете, коли вас звільнять?

Важко сказати, чим диктувалося це дивне запитання. Чи зверненням королеви, чи намаганням в останній момент усе ж вирвати з патріотки слова каяття. Та в будь-якому разі таке запитання — серйозне випробування для підсудного, котрому ясно, що його чекає смертний вирок. І яку треба мати мужність, щоб відповісти так, як відповіла Марина:

— Я вбиватиму фашистів!

Суд засудив Марину до розстрілу. І потягнулися дні виснажливого очікування тієї хвилини, коли відчиняться двері камери і наглядач прохрипить своє незмінне: “Виходь!”. Та двері все не відчинялись, і це була, мабуть, найбільша з тортур, які судилося винести Марині.

Нарешті наглядач забряжчав ключами біля дверей і її повели. Тільки цього разу не на страту, а до співробітників відомства Геббельса. Фашисти, розуміючи, чим є Марина Шафрова для бельгійського руху Опору, робили все, щоб примусити патріотку відмовитись від своїх переконань.

До її камери посилали священика Гертжеса.

Якось він запитав:

— Чому ви, дочка царського офіцера, вбивали німців?

Марина відповіла:

— Читаючи звернення Радянського уряду до свого народу, я зрозуміла, що моя Вітчизна потребує допомоги своїх дітей, де б і ким вони не були. Я допомагала Вітчизні.

Політичний трибунал фашистського рейху відмінив вирок суду головної польової комендатури “за м’якістю покарання”. Марину судили вдруге і винесли вирок: гільйотинувати.

31 січня мужньої патріотки Бельгії і Росії не стало.

Після війни прах відважної доньки Росії, бельгійської громадянки Марини Марутаєвої перевезли в Бельгію і поховали на цвинтарі Іссель. Марині посмертно присвоїли звання почесного учасника руху Опору.

* * *

“Пане Марутаєв!

Відповідаючи на Ваш лист від 9 травня 1947 року, ми маємо честь повідомити Вас, що офіційний похорон Вашої дружини Марини Марутаєвої відбудеться 26 жовтня ц. р. о 10-й годині ранку.

Пересилаємо Вам і персональне запрошення, з яким Ви зможете пройти до поховальної каплиці, зведеної в міській ратуші Ісселя.

Збір намічено на 9.30. Панахида біля праху небіжчиці відбудеться 25 жовтня о 10.30 в російській церкві по вулиці Шевальє Ісселя”.

Теплий серпневий день 1978 року. Вздовж цвинтарної алеї поволі простує літній чоловік. Ось він підходить до півкружжя 27 могил національних героїв Бельгії, низько схиляє голову і хвилиною мовчання вшановує їхню пам’ять. Потім іде до могили, на гранітному надгробку якої викарбувано: “Марина Марутаєва, уроджена Шафрова, росіянка. Народилась ЗО березня 1908 року. Обезглавлена 31 січня 1942 року”.

Чоловік стає навколішки, кладе на мармур червоні троянди і тихо каже:

— Батьківщина пам’ятає тебе, Марино. Вона дякує тобі.

У скорботному мовчанні стоїть він перед могилою Марини. Він прийшов з радянського посольства в Брюсселі, де йому зачитали Указ Президії Верховної Ради СРСР про нагородження Марини орденом Вітчизняної війни. Все коротке життя з Мариною і трагічний його кінець знову прийшли перед його очима. Подумки він повторює слова Указу: “За мужність і відвагу, проявлені в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками в роки другої світової війни, нагородити бельгійську громадянку Шафрову-Марутаєву Марину Олександрівну орденом Вітчизняної війни І ступеня (посмертно)”.

Валерій Підпалий, Володимир Добричев ТАЄМНИЦІ СВЯТОГО ЮРА Кіноповість

Чорніє путівець після недавнього дощу під похмурим небом, одноманітно порипує віз. Возій мляво вимахує батогом, підганяючи коня. Пасажирка, дівчина років двадцяти, одвела погляд від листа, якого тримала в руці, й ніби вслухалась у знайомі їй слова й голос:

“Люба моя Стефо… нарешті я знайшов тебе… Чотири роки тому, у вісімнадцятому, ти поїхала, не попрощавшись зі мною… І моя провина є в тому, що ти блукаєш по чужих світах, ятриш своє серце мріями, які колись ми вважали недосяжними. Я не міг у той час розповісти про все, не наважувався твій пекучий біль посилити своїм болем…”

Дорога пролягала через невисокі пагорби. Возій зліз на ходу з воза і не випускаючи віжки пішов поряд з конем. Стефа поправила на плечах білу хустку, ковзнула очима по листу, сумно всміхнулась.

“Я шукав тебе навіть коли скреготав зубами від тяжких ран під Перекопом, — звучав у вухах голос юнака, — шукав, бо дуже, дуже люблю тебе, Стефо, і вірю, що моя сповідь, моє кохання допоможуть тобі знайти шлях на батьківщину…”

Дівчина невидючим поглядом дивилась на сірі, неначе вкриті попелом кущі, які тяглися ген за сірий обрій.

“Пам’ятаєш, Стефо, вересневі дні чотирнадцятого року? Ми, перша сотня так званих українських січових стрільців, вишикувались на майдані собору святого Юра у Львові. Світова війна вже шматувала географічні атласи на штабні карти…”

…На соборному майдані — галас і веремія: селяни з тайстрами і плетеними кошиками оточили нерівний стрій новобранців; австрійський капрал, лаючись, бив по ногах новобранців, які ламали шеренгу, гидливо смикав їх за витерті, брудні кептарі; монастирські служки, здіймаючи рукави сутан, очищали парадні сходи від простолюду. Відособленим гуртом стояли імениті гості — чиновники, купці, міські власті…

Гучно вдарили дзвони, і земний гомін потонув у оглушливому передзвоні. Парадні сходи заполонила блискотлива позолота вбрання митрополита і членів капітулу. Поруч з владикою йшов австрійський полковник.

Істеричним фальцетом вигукнув команду капрал. Січові стрільці невлад грюкнули прикладами гвинтівок об бруківку й застиглими олов’яними поглядами втупилися в процесію. Хорунжі Роман і Орест виструнчились біля прапора.

“Поруч зі мною стояв Орест. Дивлячись на схвильоване обличчя твого брата, я гостріше відчував своє хвилювання…”

Майорів на вітрі шовк хоругов; паперові стрічки й живі квіти обрамляли майдан величезним вінком. Молитовними піснями й низькими поклонами зустріли владику та його почет парафіяни. Глибоко зітхнувши, перехрестився Дмитро Горук; злякано озираючись, раз у раз кланялась його дочка Ксеня. Витонченим рухом піднявши край вуалі, Стефа із захватом дивилась на Романа й Ореста, потім перевела погляд на пишну процесію, яка наближалась до шеренг січових стрільців.

Олекса похапцем накидав у блокноті портрети новобранців, селян, жебраків… Похмуро спостерігаючи торжество, біля художника стояв Іван Варгун. Під колонами, оповитими паперовими гірляндами, переможно щирили зуби бойовики Беркута.

Бамкання дзвонів і спів зненацька затихли. Юрба завмерла. Над соборним майданом проникливо зазвучав сильний, глибокий голос митрополита Андрія:

— Дорогі мої! Звертаюсь я до вас у лиху годину… Безгучно схлипнув каліка, нестямно заголосила жінка. Владика здійнявши руки пастирським словом напучував січових стрільців:

— Благословляю вас, воїни, іменем бога і пастиря душ.

Митрополит урочисто освятив прапор січовиків. На дзвіницях знову вдарили в дзвони. Новобранці тицялися губами в полотнище, хрестилися. Роман раптом ступив уперед, голосно вигукнув:

— Присягаю на вірність до крові!

І тут-таки слідом за Романом ступив крок його друг Орест:

— Присягаю на вірність!

Юрба вибухнула радісними криками, гримнув австрійський духовий оркестр. Дами посилали новобранцям цілунки й кидали квіти. Роман і Орест, помітивши на собі захоплений Стефин погляд, відповіли гордовитими усмішками. Голосом, що переривався від збудження, Роман сказав:

— Оресте, я ніколи не забуду цей день. А якщо забуду, вбий мене!

— Віднині й довіку, Романе, наше життя належить народові!

Гучно падають грудки землі, засипаючи чиюсь голову, обхоплену руками. Поряд здійнявся стовп грязюки, ще один… З тріском спалахнуло сухе дерево, яскраво виділяючись на тлі чорного диму.

Потім настала тиша. Людина обережно струсила з каски землю, підвела голову. Це Роман. Зігнувшись, юнак зробив коротку перебіжку і провалився в траншею.

Оглушені вибухами, стрільці насилу приходили до тями. Вони мовчки викручували мокрі поли шинелей, витирали на обличчі липку грязюку, якою була залита вся траншея.

Важко переводячи подих, Роман покосився на найближчого січовика.

— Живий, Степане?

— Га? — Сильно горблячись, солдат повернувся до хорунжого.

— Живий, кажу?

— Та господь милував. А от хлопці… хлопців половина полягло.

Стиснувши голову, Степан похитнувся, ніби під ним іще гойдалась від вибухів земля. Десь неподалік дрібно застукотів кулемет і зразу ж густо заляскали гвинтівкові постріли…

Спираючись на приклад, з грязюки піднявся молодий стрілець, з ненавистю глипнув на Романа.

— Воюємо… а за кого воюємо? За австріяків? — Стрілець спересердя плюнув і знеможено прихилився до напівзгорілих дощок, які прикривали мокрі стіни з клейкої глини. — Хіба ми для них люди? Лайно!.. А як до атаки — ми перші! Що ж це таке, пане офіцер? На забій нас, як бидло?

Роман гнівно випростався. Та цієї миті один із солдатів дико загорлав: “Лягай!” і впав лицем у рідку грязюку.

Виття снаряда перекрило всі звуки. Роман, тягнучи за собою розгубленого Степана, втиснувся в стіну траншеї. Над бруствером здійнявся чорний стовп землі. Хтось нестямно закричав. На людей посипалося каміння, обгорілі шматки колод і грудки глини.

Надривно стогнав поранений. Ошаліло водячи заліпленими грязюкою очима, стрільці, здавалось, виповзали із свіжих могил.

Степан обережно підвів голову, вдячно глянув на Романа.

— Пане хорунжий, ви завше до мене по-доброму. Постережіться, пане хорунжий. Чуєте?

Дим у траншеї повільно розсіювався. Насилу витягаючи ноги з в’язкої глини, наштовхуючись один на одного і голосно лаючись, січові стрільці розходилися по своїх місцях.

Долаючи заціпеніння, Роман напружено вслухався в квапливий шепіт солдата.

— Хлопці щось лихе задумали. Бігме постережіться.

Роман швидко йшов по зруйнованих окопах, низько пригинаючись під балками розбитих бліндажів і перебігаючи відкриті місця. Десь далеко не змовкала канонада, спалахувала шалена гвинтівкова стрілянина. Кілька сліпих куль свиснули над головою хорунжого.

Іван Варгун задумливо оглянув солдатів у брудних шинелях. Стрільці примостилися біля нього на виступах глибокої траншеї, або, вибравши сухішу місцинку, просто на ранцях і ящиках з-під патронів.

— От і виходить, панове стрільці, що нічого нам ділити з руським вояком. — Варгун перечекав шум вибуху, від якого задзвеніли консервні бляшанки на дротяному загородженні. — Бідняцьке горе у всіх однакове…

Приземкуватий солдат махнув рукою на перев’язі, скривився від болю, злісно буркнув:

— Ми люди підневільні. Тицьнули гвера, перехрестили…

і гайда!

— А не послухаєш, — підхопив літній стрілець, — поставлять перед командою — і нема хлопа.

— А на те, хлопці, є рада: повернути багнети проти тих, хто з нас шкуру лупить, — м’яко перебив Іван Варгун. — А не подужаємо самі — покличемо на допомогу руського брата!

Один із стрільців — молодесенький, майже хлопчик, у широкій, не по плечах шинелі, з сумнівом кивнув головою на звуки канонади. Ніби відповідаючи на його німе запитання, Іван сказав:

— Але для цього, стрільці, треба кінчати братовбивчу війну.

Раптом Варгун побачив у дальньому кінці траншеї Романа: юнак підсковзнувся на повороті, мало не впав і, задихаючись від важкої і небезпечної дороги, зупинився, привалившись до мішків з піском… Їхні погляди зустрілись.

Січовики щільно зсунулись, закриваючи агітатора. Кремезний стрілець піднявся з ящика, пішов назустріч хорунжому, за ним рушило ще двоє солдатів.

Роман, засунувши руку в кишеню, примружився, вдивляючись у сірі, похмурі обличчя січовиків.

— За півгодини атака, — нарешті твердо мовив Роман. — Наказано провести мене до пана хорунжого.

Кремезний стрілець кашлянув у долоню і простуджено прохрипів:

— Перепрошую, пане офіцер… але… — Він не знайшовся, що сказати, знову кашлянув і поліз собі за пазуху.

Побачивши білий прапор, Роман остовпів, напружився… підскочив до стрільця, вдарив його… Рвонувшись убік, вихопив пістолет, але миттю був збитий з ніг. Солдати з силою вивернули йому руки за спину і потягли по траншеї.

Кремезний стрілець підняв над бруствером клапоть білої матерії, прив’язаний до саперної лопатки.

Біля входу в міцний бліндаж Роман зробив відчайдушну спробу вивернутися з рук солдатів, але сильний удар ногою в спину жбурнув його на тверду долівку. Юнак скрикнув від гострого болю в потилиці, конвульсивно вигнувся, втрачаючи рештки сил, розслаблено розпластався і прикрив повіки…

На тапчані, збитому з дощок, заворушився Орест. Відштовхуючись зв’язаними за спиною руками, він підсунувся до краю тапчана, сповз із нього і, впираючись у долівку каблуками чобіт, перехоплених мотузком, ривками наблизився до Романа.

В кутку бліндажа хтось натужно прохрипів і почувся вигук:

— Всі ви свині! Прокляті, брудні свині! Ви і ваші солдати! Всіх повішу! Всіх! Всіх!..

Австрійський капрал, судорожно звиваючись у путах і випльовуючи прокляття, люто крутився на підлозі, намагаючись звестись на ноги.

— Всіх повішу! Вас і всіх ваших людей! На одній гілляці. Кляті свині!..

Орест співчутливо вдивлявся у змучене, з кривавими саднами Романове обличчя. З кутка все ще лунали істеричні вигуки нестямного капрала.

— Заткніть пельку, капрале… Бридко, — роздратовано кинув Орест і тихо покликав друга: — Романе… чуєш, Романе?

Австрійцеві вдалося звестись на ноги майже на повний зріст, але, не втримавши рівноваги, він гепнувся на підлогу й завив зі страху і безсилля.

Романові повіки слабо здригнулись, юнак ледь чутно застогнав і розплющив очі.

— Романе, чуєш, Романе? — стривожено сказав Орест. — Козаки Брусилова ввійшли у Львів…

Біля Успенської церкви у Львові ланцюжком вишикувались ченці-василіани. З церкви долинув монотонний спів; потім його перекрив сильний голос митрополита Андрія.

— Анафема чужоземцям, котрі руйнують житла наші!

Відступивши за ажурну огорожу, Беркут — чоловік середніх років з тяжким поглядом з-під густих чорних брів — насторожено стежив за чоловічком у картатому пальті, який перебігав площу перед Успенською церквою.

— Анафема зрадникам, що плазують коло трону властей неправедних!.. — гримів схвильований голос владики.

Чоловічок у картатому пальті зупинив козачий роз’їзд, щось шепнув осавулі.

Беркут подав знак Диману і Войнаровичу, котрі стояли біля входу в церкву.

— Анафема убійникам єдиновірців наших! — грізно проголосив митрополит Андрій. — Анафема навіки!

Козаки за наказом осавули рушили коней і поскакали до Успенської церкви, перед ланцюжком ченців натягнули поводи.

— Анафема навіки! — впало на козаків з-за масивних різьблених дверей.

Осавула, не знаючи, на що наважитись, зняв кашкета, витер лоба.

Зненацька чернець-василіанин схопив козачого коня під вуздечку, потягнув вершника за ногу.

— Отойди, святой отец! — крикнув козак, зісковзуючи з сідла. — Да отцепись ты, отче! Отцепись! Кому я сказал!

Козак з силою відштовхнув ченця; той упав навзнак, заголосив:

— Іроди… іро-о-ди-и!..

Ченці підхопили свого собрата і в паніці кинулись під браму.

Беркут махнув рукою бойовикам. Диман і Войнарович розчинили масивні двері, і з церкви з вигуком: “Бий козаків!” вибігли люди в добротному одязі. Козаки відбивалися від них нагайками, та коли в нападників з’явилися залізні прути, в промінні призахідного сонця блиснули шаблі… Падали поранені, репетували ченці. Козаків скидали з коней, лунали постріли, стогін, хрипіння, глухі удари…

З церкви вийшли священики в парадному вбранні, завмерли обабіч різьблених дверей. З’явився митрополит Андрій. Священнослужителі з мовчазною скорботою дивились на лютий бій козаків з бойовиками.

Відбиваючись нагайкою і кулаками, до владики пробрався осавула без кашкета, з розбитими до крові губами.

— Ваше високопреосвященство…

Митрополит Андрій зупинив його владним помахом жезла.

— Пане осавуло! Ви осквернили храм. Тепер і я вже не в силі одвести від вас гнів моїх віруючих!

Роман нервово ходив по підвалу, куди ледь проникало світло з маленького заґратованого вікна під самою стелею.

— Як ти все це розумієш, Оресте? — несподівано запитав він. — Хто ми, власне, такі?

Орест, який напівлежав на соломі, розкиданій по всьому підвалу, спокійно відчеканив:

— Ми — українські офіцери.

— Під австрійським стягом.

Орест здивовано подивився на друга.

— Ти що, боїшся, друже?

— Ні, — швидко відповів Роман і опустився на солому поруч з Орестом. — Здається, що ні…

Вони були дуже різні — двоє друзів: Роман — чорночубий, рвучкий, з виразною мімікою і жестами, з великими темними очима, в яких легко прочитувався душевний стан; Орест — років на п’ять старший, неквапливий у словах і рухах, шатен, грубувате обличчя його було привабливим, незважаючи навіть на шрам на підборідді.

— Шкода тільки — мало встигли, — знову заговорив Роман. — І знаєш… знаєш за чим я буду весь час жалкувати, поки не відчую кулю в серці? Не встиг сказати твоїй сестрі… Я люблю Стефу. Люблю давно. До нестями.

Орест м’яко усміхнувся і поклав долоню на руку друга. Очі Романові наповнилися слізьми.

— Не дай боже… якщо… за тією межею… тільки морок. Я її більше ніколи не побачу.

З брязкотом відчинилися залізні двері в підвал. Згинаючись під низьким склепінням, козак з карабіном пропустив січовика в розстебнутій шинелі без пояса.

Січовик, звикаючи до темряви і обережно намацуючи східці, повільно підійшов до хорунжих, поставив перед ними солдатський казанок, подав окраєць хліба.

— Степан?.. — здушено прошепотів Роман.

Стрілець приклав палець до рота, крадькома озирнувся на козака, який сидів на східцях біля дверей у підвал.

— Мене тут приставлено до кухні, пане хорунжий. — Степан підбадьорливо кивнув офіцерам.

Пагорби величезними хвилями викочувалися з-за попелястого обрію. Возій стомлено ступав по купинах і вибоїнах, заповнених водою, притримуючи коня на крутих, заболочених узвозах.

Стефа не чула ні натужного рипіння коліс, ні важкої ходи возія. Тільки очі виказували, з яким сумом і болем відгукувалась дівчина на вистраждану сповідь Романа.

“…Вже тоді у мене виникло передчуття якоїсь страшної помилки, що її ми припустили з Орестом. Але — війна, полон… Наче страхітливий ураган, що налетів невідь звідки, пожбурив нас у безодню. Після того як Степан допоміг нам втекти з полону, нами володіло єдине: скоріше перейти, переповзти на той бік фронту… Не пощастило…”

…Тривожний світанок повільно знімав з будинків і пустельних вулиць Львова темну завісу, пробуджуючи від хисткого сну, який раз у раз переривали владні вигуки козачих патрулів і лункі постріли в нічній тиші…

Чіпляючись за чавунну огорожу, що оточувала одноповерховий особняк, Роман з останніх сил підтримував Ореста, ноги якого тяглися по землі. Біля хвіртки з металевою табличкою “Петрус В. Г., адвокат” вони завмерли в знемозі.

У дальньому кінці вулиці пролунав цокіт кінських копит, потім почувся невиразний гомін: їхав козачий роз’їзд.

Роман стиснув запечені губи, штовхнув ногою хвіртку і, завдавши на плечі напівпритомного друга, потягнув його до сходів, які вели на напівкруглу засклену веранду. На стукіт з вітальні визирнула Стефа і з тихим вигуком метнулась до дверей, підхопила брата, що сповзав на підлогу.

— Під Львовом… наскочили на патруль… — знесилено видихнув Роман, допомагаючи дівчині вкласти Ореста на диван. — У домі є ще хто?

— Немає. Батьки евакуювалися до Відня, — ледве стримуючи сльози від раптового потрясіння, відповіла Стефа. — А кухарка Ксеня вчора відпросилась… надумала, мерзотниця, вінчатися з якимось козаком.

Заточуючись від нелюдської втоми, Роман добрався до крісла в еркері, впав на м’яке сидіння.

Стефа розстебнула на братові сорочку і з жахом побачила грубий перев’яз, на якому широко проступила червона пляма.

Дівчина кинулась до буфета, хапливо висувала шухляди, розшукуючи бинти й медикаменти.

— Стефо… — нараз тихо промовив Роман. — Мені страшно…

Дівчина на мить завмерла — настільки сильним було відчуття безвиході, яке прозвучало у визнанні юнака.

— Чому… більшовицький агітатор має силу відвернути народ… від святої присяги? — неначе в гарячці, вигукнув Роман і затнувся, почувши голосний, протяжний стогін Ореста.

Стефа поклала братові на лоб вологу серветку, обережно розмотала брудний бинт.

— Ти просто розгубився! — несподівано злісно сказала вона Романові.

Заново перев’язавши Ореста, Стефа вела далі:

— Іди в собор святого Юра, Романе. Владика вдихне в тебе силу. Без нього ми немічні й сліпі…

Орест забурмотів щось незв’язне, в гарячковій непритомності скинувся, широко розкривши очі, які нічого не бачили. Дівчина м’яко вклала брата, змінила вологу серветку на його голові. Коли вона знову звернулась до Романа, її інтонації збентежили до краю.

— А потім іди до Беркута. Його люди — справжні вояки, без вагань і сантиментів!

Сказала, ніби дала ляпаса.

Роман ображено глянув на дівчину, з силою відштовхнувся від билець, вийшов на середину вітальні. Помітивши його стан, Стефа лагідно мовила, ніби вибачаючись за мимовільну різкість:

— Поки ти у Львові, житимеш у наріжній кімнаті. Там є другий вихід.

— Ні, Стефо. Я піду. — Роман доторкнувся до плеча Ореста, який неспокійно метався в гарячці, і сказав, уже відчиняючи двері: — Дякую.

— Дай знати про себе, Романе, — попросила дівчина. Коли на сходах затихла швидка хода, вона гірко розплакалась.

Олекса роздратовано говорив, розглядаючи малюнки, зроблені ним на соборній площі під час освячення прапора січових стрільців:

— В університеті Роман і Орест мали неприємності за те, що не визнавали австрійських властей.

його співбесідник Іван Варгун пройшовся по майстерні.

— І пішли воювати за Габсбургів? — глузливо спитав він, затримавшись біля великого портрета митрополита Андрія.

— Їх владика благословив! — вигукнув художник. — Владика!

— Ти кажеш так, ніби й сам віриш митрополитові Андрію.

Олекса кинув ескізи на стіл.

— Владика витягнув мене з глушини і дав оцю майстерню, — обвів він рукою світлу кімнату з величезними вікнами, за якими виднілись куполи собору святого Юра. — Ще давно до війни дуже багато писали про те, що його екселенція хоче заснувати українську Академію мистецтв. Та, видно, ще не час.

— І не настане цей час, Олексо, не настане… поки владика вважатиме нас за австрійців української національності. А ми — українці, Олексо, як і наші брати на сході.

— Чому ж ти тоді пробирався до мене темними дворами? — з сарказмом мовив художник. — Вийди на площу і гукни козакам: “Я більшовик Іван Варгун!” Га?

— Любий Олексо… Монархія намагається роз’єднати наші народи колючим дротом, бо страхається єдності… Єдності російських та українських пролетарів.

Від дверей долинув кволий голос:

— Побійтесь бога…

На Олексу й Івана Варгуна докірливо дивилась Ганна, дружина художника.

— Свята церква вчить любові й духовності, а ви… — Ганна зайшлася в сухому кашлі.

Олекса швидко підійшов до дружини, обняв.

— Ганно… маленька моя… Навіщо ти встала?

— До тебе прийшов Роман. Він так змучився… настраждався.

— Роман?..

Олекса хутко збіг по сходах, тепло обняв юнака.

— Чому ти у Львові, Романе? — Художник мигцем оглянув цивільний одяг хорунжого, крислатий капелюх.

— Довго розповідати, — кволо всміхнувся Роман. — Мені треба побачити владику… а довкола собору патрулі. Вночі я піду.

— Ну… про що мова? Прошу.

З порога майстерні Олекса пожвавлено сказав Іванові Варгуну:

— Знайомтесь. Це той самий Роман, про якого я тобі розповідав.

Юнак коротко вклонився і подав руку.

— Іван Варгун, — відрекомендувався Олєксин гість. — У цивільному одязі у вас зовсім інший вигляд, пане хорунжий.

— Ви?.. — впізнав окопного агітатора Роман.

Олекса і Ганна занепокоєно стежили за зустріччю, як їм здавалось, незнайомих людей.

— Бережіться, — після напруженої паузи сказав хорунжий Іванові Варгуну. — Багато з тих, кого ви зрадили… завтра стануть героями. І їхні імена вигаптують на святих, корогвах!

Роман круто повернувся і вийшов з майстерні.

Возій притримав коней і озирнувся на дивну пасажирку, яка, відставши від воза, повільно йшла рівною дорогою між рядами високих тополь.

“Я не міг навіть уявити собі в ту хвилину, що пройшов мимо людини, котра краще, ніж будь-хто, відчула б мої страждання…” — пролунав у її вухах схвильований Романів голос.

Стефа нахмурилась і прискорила ходу, ніби ці рядки з листа нагадали їй щось важливе, сокровенне…

“Іван Варгун… У ньому я вбачав тільки агітатора-пацифіста… Хіба я був здатен зрозуміти різницю між пацифізмом і класовою солідарністю?.. В той час наші стежки круто розійшлися…”

Знову почався узвіз, і йти стало важче. Стефа взялася за край воза.

“А поряд з майстернею Олекси височів собор святого Юра. І хоча небагато води спливло після вересневого дня, коли ми присягали на соборній площі, проте дуже каламутна була та вода…”

…Глупої ночі в резиденції святоюрського владики перед митрополитом Андрієм низько схилився літній селянин.

— Що велів передати пан Коссак? — спитав владика, благословивши зв’язкового.

— Пан курінний сказали мені так… — докладно говорив селянин. — Коли ви, вуйку, йдете до Львова, то перекажіть нашому найсвятішому і заступникові, що новий загін січових стрільців уже прийняв присягу. Тільки замало в ньому хлопів.

Селянин напівобернувся до Йосипа Гродського, який нерухомо стояв за його спиною, і притишив голос:

— Пан курінний просять вас таємно присилати йому людей.

Зв’язковий знову низько вклонився, повертаючись усім корпусом за митрополитом, який пройшов до високого крісла, оздобленого тонким різьбленням.

— А ви хто? — Владика сів у крісло, розвернуте до каміна.

— Дмитро Горук я, — запобігливо відповів його екселенції селянин. — Із парафії отця духовного Єсафата Коцюловського. Перейшов фронт, бо у Львові в мене донька Ксеня. У пана адвоката кухаркою служить…

Йосип Гродський зробив нетерплячий жест, проте Дмитро Горук не помітив застороги митрополитового секретаря.

— Родичами переказала, що віддається за руського козака.

Гродський збентежено звів очі вгору. Приховуючи неприємне здивування, владика поцікавився з фальшивим співчуттям:

— І ви, Дмитре, дозволили?

— А як здибала файного чоловіка? Зять Єгор і в господа бога вірує, і все, що не каже, то втямити можна.

Йосип Гродський, який нечутно перейшов за крісло владики, спитав без інтонації:

— А ви… якої віри?

— Істинної, — перехрестився Горук. — Греко-католики ми…

Важку паузу перервав рівний, глибокий голос митрополита Андрія:

— Брате Йосип… передайте молодим моє благословення і золотий дукат.

— Красненько дякую, ваша святість, — засяяв селянин і нагнувся до руки владики, проте поцілувати перстень не встиг.

— Ходіть, чоловіче, з богом…

Коли Дмитро Горук, задкуючи до дверей, вийшов з кабінету, митрополит Андрій глухо протягнув:

— Та-ак… Голота приймає росіян, ніби вони й не чужинці…

Орест усе ще був непритомний. Стефа змочувала водою його запечені губи, витирала вологою серветкою обличчя.

За вікном проторохтів по бруківці віз, проскакав кавалерійський загін.

Нараз десь поряд гримнула пісня:

Вот мчится тройка почтовая

По Волге-матушке зимой…

У чоловічий молодецький хор вплівся жіночий голос:

Ямщик, уныло напевая,

Качает буйной головой…

Стефа прислухалась, нерішуче глянула на брата — Орест марив у неспокійному сні. Рвучко піднялася, ступила до серванта, ривком розчинила дверцята, від чого забряжчав увесь посуд, взяла пляшку шампанського. Вийшла в коридор. Тут пісня гриміла ще голосніше і більш хвацько.

На кухні довкола столу, який очолював Дмитро Горук, сиділи підпилі козаки. Поруч з Горуком — молоді: Ксеня у фаті й козак Єгор, худорлявий хлопець з яскравою паперовою квіткою у петельці.

Стефа, стискаючи в руках шампанське, постояла в коридорі, потім ударила ногою двері на кухню. Пісня обірвалася на півслові… Всі збентежено втупились у хазяйку дому.

Ксеня злякано встала.

— Перепрошую, пані… — Кухарка, хвилюючись, бгала білосніжну фату. — Ми з церкви… Не гнівайтесь, ради бога…

Козак Єгор, який піднявся слідом за своєю нареченою, широко всміхнувся.

— Прошу к столу.

Притиснувши руки до серця, він низько вклонився. Кухарка Ксеня теж ніби переламалась навпіл у поклоні і пробелькотала:

— Не погребуйте, пані…

Дмитро Горук важко вийшов з-за столу і з достоїнством подав Стефі чашу.

— Випийте, панночко… За здоров’я молодих! Весілля у моєї доньки Ксені і в Єгора!

Козаки за столом заворушилися, задзвеніли склянками, весело позираючи на хазяйку, яка все ще нерухомо стояла на східцях при вході на кухню.

Хтось із гостей гучно проголосив:

— Гірко!

Дмитро Горук розгублено завмер з простягнутою чашею, а довкола залунало:

— Гірко! Гірко!

Стефа страшно глянула на козаків і з ненавистю, розтягуючи слова, промовила:

— Я проклинаю вас! І вашого царя!

Підняла пляшку над головою і люто пожбурила на підлогу. Шампанське вибухнуло. Один із шматочків скла уп’явся в щоку Ксені, на фаті розповзлася червона пляма.

У глухому підземеллі з пологим, запліснявілим склепінням почулася лунка хода. На старезні стіни впало непевне світло ліхтарів. З-за повороту появилися ченці з металевими скринями в руках. Чернець, який ішов попереду, поштиво освітлював дорогу Йосипу Гродському; секретар владики різким порухом голови вказував дорогу у підземному лабіринті.

Мовчазна процесія зупинилась перед кутими залізом дверима. З дозволу Гродського один з ченців відсунув важкий засув.

У похоронному залі секретар митрополита впевнено рушив до однієї з гробниць. Ченці, скоряючись його безмовним наказам, з натугою відвалили мармурову плиту і квапливо склали металеві ящики в заглиблення, потім поставили плиту на те саме місце.

Йосип Гродський похмуро оглянув криївку, вдоволено перехрестився.

Холоднуваті, розумні очі владики, здавалось, проникли в саму душу Романа.

— Ваша сповідь трагічна, сину мій, — з глибоким почуттям сказав митрополит Андрій. — У ній я чую драму мислячої інтелігенції…

Скорбота в словах його преосвященства вразила юнака, він палко вигукнув:

— Чому наш народ не пішов за нами, ваша екселенціє? Чому ми зазнаємо поразки?

Роман з благоговінням побачив, що на очах владики виступили сльози.

До кабінету поспішно зайшов Йосип Гродський:

— Росіяни.

Митрополит Андрій ніби не чув свого секретаря.

— Ваша мужність, хорунжий, — сумовито всміхнувся він Романові, — дає вам право на притулок у святих стінах.

Коли юнак покинув кабінет, його преосвященство відійшов до вікна і, не повертаючись до секретаря, невдоволено сказав:

— Ви надто збуджені, брате Йосип.

— Вони мають ордер на обшук, — вибачливим тоном пояснив своє занепокоєння Гродський.

— Секретні архіви?

— Так, як ви наказали.

Владика сів у крісло з високою спинкою, акуратно розправив сутану, прикрив повіки, збираючись з думками.

— Просіть.

Полковник Первенцев, з прекрасною виправкою, коротко вклонився і клацнув каблуками з острогами. Митрополит величним жестом показав офіцерові на крісло. Первенцев подякував кивком і сів навпроти владики. Після невеликої паузи полковник сказав:

— Його превосходительству генералу Брусилову стало відомо, ваше преосвященство, що ваші пастирі розпалюють ненависть до російської армії, розпускають панічні чутки.

Митрополит Андрій незворушно слухав представника російської армії.

— І найприкріше: командуючого сповістили про випадок нападу на російських солдатів і офіцерів.

— Прошу запевнити його превосходительство, — з поштивою інтонацією промовив владика, — що особисто я з любов’ю ставлюсь до російського народу, рідного нам по духу і крові.

Первенцев різко піднявся і сухо відчеканив:

— Від імені генерала Брусилова я уповноважений зробити демарш. Незважаючи на неодноразові попередження, ви, ваша екселенціє, вважали за можливе оголосити з амвону Успенської церкви анафему, що спричинило до зіткнення з козачим роз’їздом.

Митрополит Андрій холодно, пильно дивився на полковника.

— Щоб уникнути провокацій надалі, — знову заговорив Первенцев, — генерал Брусилов змушений вислати вас за межі Західної України.

Парадними сходами собору святого Юра повільно спускались митрополит Андрій і полковник Первенцев. За ними довгою темною чередою тяглися священнослужителі. Сумно бамкав дзвін.

Полковник провів владику до автомобіля, біля якого, виструнчившись, завмер козачий караул, і відступив убік.

Його преосвященство ревно перехрестився на скульптури святих у нішах собору і, прощаючись, смиренно вклонився священнослужителям. Члени капітулу і ченці скорботно схилились аж до землі.

Унтер-офіцер відчинив дверцята і виструнчився, брязнувши острогами.

Владика відкинувся на задньому сидінні, і автомобіль, коротко просигналивши, виїхав з брами.

Йосип Гродський, освітлюючи підземелля ліхтарем, провів Романа похмурим лабіринтом, по якому незадовго до цього секретар владики пройшов з ченцями.

— Недруги вислали до Росії нашого отця і благодійника. Перед від’їздом владика розпорядився відносно вас.

Хорунжий був одягнений у чорну просту сутану, підперезану мотузком.

Отець Йосип відсунув важкий засув, вони зайшли до похоронного залу, заставленого мармуровими гробницями. Гродський підняв ліхтар над склепом, в якому було влаштовано криївку.

— Цей склеп, хорунжий, — підкреслено значуще сказав він, — ви мусите оберігати, навіть якщо вашій душі загрожуватиме вічне прокляття!

У вітальні при свічках Стефа тихо перебирала клавіші піаніно. Мелодія “Аве, Марія” Шуберта, немов озвучена тиша, заполонила особняк.

За дверима з візерунчастою шибкою з’явився Орест. Важко спираючись на ціпок, нечутно зайшов до вітальні. Дівчина, відчувши його погляд, обернулась і, граючи далі, лагідно всміхнулася братові.

Відклавши ціпок, Орест сів поруч з сестрою. Вони грали в чотири руки, і чарівна музика супроводжувала їхній сумний діалог:

— Від Романа вже місяць нічого не чути, — зронив брат.

— Місяць… і два дні, — викрила свій стан сестра.

— Там, у полоні, з якого ми чудом вирвались, він думав про тебе, Стефо.

— Я була б щаслива, якби з ним нічого не трапилося, — з несподіваною пристрастю вирвалось у неї. — Оресте, любий…

— Чому ж ви не освідчились того ранку?

— Я боялась ослабити його волю.

— Ніколи не бачив, як ти плачеш. Виходить, любиш… — розчулено сказав Орест. — Файно, сестричко… Файно!

Вони грали в чотири руки, і чарівна мелодія супроводжувала їхній сумний діалог.

Служка розгорнув клуночок з їжею, лякливо перехрестився на похмурі надгробки в похоронному залі. Роман мовчки їв, втупившись у ліхтар. У примарному світлі було видно, як змарнів юнак, як сльозились його очі…

Підсунувши до хорунжого глечик, служка прошепотів з присвистом:

— Митрополита в Суздальському монастирі ув’язнили. Брат Йосип звістку отримав…

Почувши зловісне відлуння свого голосу під склепінням підземелля, він заговорив ще тихіше:

— Кажуть, десь козакам доброго чосу дали. А ще я чув…

— Чув! Щось! Десь!.. Бовдур! — скипів хорунжий. — Передай братові Йосипу: нехай надішле мені газети, поки я геть не осліп у цій… могилі!

Служка метушливо заткнув сутану за пояс, виставив перед собою світильник і заквапився до виходу. Трохи прочинивши залізні двері, він на мить заціпенів.

— Романе!.. Чужі! — І щез у чорному проваллі.

Хорунжий дмухнув на вогонь.

Десь виразно звучали кваплива хода багатьох людей, нерозбірливі голоси…

Похоронний зал яскраво освітився. У підземелля вдерлись козаки із смолоскипами і ліхтарями. Загоном командував підпоручик. Швидко обійшовши зал, офіцер, повагавшись, опустив руку на мармурову гробницю, яку Гродський велів Романові охороняти навіть ціною вічного прокляття…

Козаки відставили карабіни до стіни, з гейканням відвалили бокову плиту склепу. В заглибленні матово блиснули металеві скрині.

Ховаючись за високою гробницею в ніші, з тривогою стежив за загоном Роман. У проймі залізних дверей злякано мерехтіли очі служки.

Передаючи по ланцюжку ящики, козаки складали їх посеред залу. Підпоручик нетерпляче квапив своїх людей, потім нахилився до одного з ящиків, зламав його, дістав грубі папки з витисненими на шкірі хрестами.

За високою гробницею Роман різко піднявся, зачепив свій ліхтар, який з брязкотом покотився по кам’яних плитах. Підпоручик здригнувся, випростався. Біля склепу козаки завмерли, насторожено вдивляючись у дальній куток похоронного залу.

Між похованцями стояв Роман. У чорній сутані на тлі запліснявілої стіни він був схожий на привид.

Підпоручик дерев’яною ходою наблизився до юнака, нервово запитав:

— Хто ви?

Замість відповіді Роман підняв над головою ручну бомбу.

— Стійте! Бо вб’ю і вас, і себе!

Служка панічно захряснув залізні двері. Роман машинально скосив очі на пронизливий скрегіт біля входу, і цієї миті підпоручик блискавично метнувся до хорунжого, стиснув його високо занесену руку. Козаки, що підбігли, вихопили бомбу, накинулись на юнака і, заважаючи один одному, спробували звалити його на підлогу. Смолоскипи і ліхтарі впали на людей, по стінах і гробницях заметались величезні тіні й відблиски… Роман шалено пручався, в якусь мить йому пощастило вивільнитись з чіпких рук, він відскочив до дверей, ковзнув у вузький отвір і, навалившись усім тілом на залізну оббивку, засунув широкий засув. Натикаючись на стіни, кинувся в пекельну пітьму.

Стефа на ходу скочила на воза. Возій стьобнув коня. Дорога рівно пролягала в почорнілому від дощу полі.

“…Львів добре пам’ятає, як влітку п’ятнадцятого року відходила армія Брусилова, — знову прозвучав голос Романа. — Наші проводирі, яких завше обурювала дружелюбність західняків до росіян, сатаніли: населення проводжало козаків так, ніби потерпали їхні брати… Де були наші серця, Стефо, коли ми брали участь у провокаціях у ті дні?”

…Козак Єгор мовчки гладив волосся Ксені, зібране в тугий жмут, ніжно доторкнувся до її щоки, де багровів шрам від шматочка скла з пляшки шампанського, розбитої на їхньому весіллі Стефою. Ксеня судорожно обхопила плечі чоловіка, припала до його грудей…

Мимо них проскакав козачий ескадрон, ближче до тротуару тяглися госпітальні фургони і обози.

З-за повороту з’явилася Стефа. Помітивши Ксеню і Єгора, перейшла вулицю і, ніби між іншим, зауважила молоденькому козакові, який за три кроки від молодих тримав за вуздечку коней — свого і Єгорового:

— Що… тікаєте? — І, немов тільки допіру побачивши свою кухарку і її чоловіка, удавано здивувалась: — І любасок своїх кидаєте? — Стефа не стримала злої радості. — От і воздамо по заслугах!

Зневажливо посміхнувшись, неквапом пішла по тротуару.

Єгор м’яко відсторонив дружину, зняв з плеча карабін, швидкою ходою наздогнав Стефу.

— Що вам треба? — відсахнулась дівчина.

Єгор міцно стиснув її лікоть, примусив звернути на сусідню вулицю, потім у глухий провулок… Стефа відчайдушно пручалась і, спотикаючись, мало не падала, дрібочучи за козаком, який нестримно йшов уперед.

У якомусь дворі Єгор швиргонув дівчину до паркана.

— Чого ви від мене хочете?! — скрикнула Стефа.

Козак змахнув нагайкою, але, побачивши, як розширились від жаху очі дівчини, відпустив руку, ляснув себе по халяві й сказав:

— Ксеня моя жінка, пані Стефо. Перед людьми і богом.

Він спересердя намотав нагайку на кисть руки і пішов геть з двору.

Притримуючи на боці шаблю, Єгор сягнисто йшов серединою безлюдної вулиці. Він не помітив, як з вікна горища одного з будинків вистромились гвинтівки.

Диман плавно вів мушку, вичікуючи, поки козак підійде ближче. Поруч з ним, розставивши ноги, готувався до пострілу Орест. З темної глибини горища до слухового вікна підійшли бойовик Семен і Роман. Хорунжий був у сірому костюмі й капелюсі.

Нараз Диман одірвався від прицілу, задумливо подивився на Романа, потім знову — на вулицю. На тротуарі біля будинку, на даху якого причаїлись бойовики, стояла, озираючись на всі боки, Ксеня. Вона пробігла трохи далі — ріг будинку заважав їй бачити вулицю.

— Єгоре!..

Ксеня рушила назустріч чоловікові.

Диман сказав:

— Давай, друже Романе. Дарую.

Орест з тривожним здивуванням подивився на бойовика.

Роман клацнув затвором своєї гвинтівки, прицілився. З вулиці долітав надривний крик:

— Єгоре! Єгоре!..

Хорунжий повільно звівся над гвинтівкою і безпомічно привалився до стіни — ніби обм’як, тихо мовив:

— Не можу… Не можу. Вона наче відчуває.

Семен багатозначно подивився на Димана.

— Беркут з тебе голову зніме, хорунжий, — вищирився він в обличчя Романа.

Диман відіпхнув Семена, який узявся за гвинтівку, нахилився до прицілу.

Ксеня рвучко обнімала Єгора, щось схвильовано говорила йому, вигукуючи і плачучи, ніби справді передчувала незнану біду.

І пролунав постріл!

Козак схопився за шию, якось винувато, ніби вибачаючись перед коханою, усміхнувся, заплющив очі, застогнав, осів на бруківку… Ксеня опустилася разом з ним на коліна, ще нічому не вірячи, намагалась підняти Єгора… Нестямно заголосила.

У кав’ярні “Атлас” — збуджені голоси, стукіт більярдних куль, звуки танго… Беркут сильним ударом загнав кулю в лузу, довкола схвально загули бойовики. Бармен Зенон пожвавлено перемовлявся з постійними клієнтами. Жінок у кав’ярні не було.

Бойовики, не випускаючи з рук келихів, захоплено стежили за поєдинком Беркута й Димана і не помітили, що в кав’ярні з’явився Роман.

— Слава Україні, друже Беркут, — хорунжий розгублено бгав у руках капелюха.

Беркут відклав кий, поправив рукави сорочки, накинув на плечі піджак, неквапом обійшов більярдний стіл.

— Героям слава… Ображений? — кольнув зіницями юнака. — Хлопці, він, здається, ще й ображається!

По кав’ярні прокотився глузливий гомін.

— Розумію, — з іронічним співчуттям сказав Беркут. — Давно без серйозного діла. Сам винен. У штрафниках ходиш.

Проводир бойовиків узяв келих, який подав йому Зенон, вигукнув:

— Будьмо!

— Гей!

— Будьмо!

— Гей, гей, гей! — горлали бойовики.

Беркут вихилив келих і жестом наказав Романові йти за ним.

— Прошу.

Зенон провів їх похмурим поглядом і вернувся за стойку бару.

У сусідній кімнаті, вмебльованій дуже просто, на стіні висів телефон, простінок між заґратованими вікнами займала карта, помережана різноколірними позначками і стрілами, біля дверей на полиці лежала гвинтівка. Це був штаб Беркута.

— Я поважаю ваші почуття, — спокійно говорив Беркут, запрошуючи Романа сісти на стілець біля письмового столу, — які не дозволили вам застрелити беззбройного ворога… та ще й на очах у дівчини.

Він зробив паузу, перевіряючи враження від своїх слів, і, певне, лишився задоволений: юнак спантеличено скинув вії, проте очі дивилися з надією.

— Більше того, — м’яко вів далі Беркут, — я прощаю вам. Ваша шляхетність…

Беркут зайшов за письмовий стіл, але й далі стояв.

— Проте якщо ви розпустите свої почуття зараз, у вирішальний момент нашої боротьби, — прощення не ждіть.

— Невже ми боремося за суспільство безжалісних?

— Звісно ж, ні. Але нині в нашій боротьбі, йой як мало інтелігентів, потрібних для створення нашої державності і культури!

Юнак сумнівався в щирості Беркутових слів, хоч зізнався в цьому він набагато пізніше, написавши в листі до Стефи:

“…Мені стало не по собі. Чи міг я поважати людину, яка вчинила підлість — хай і не власними руками? Ні, я вже не вірив Беркутові. Не вірив навіть, що він простив мені. Люди його вдачі не дарують тим; хто був свідком їхнього паскудства. Мабуть, скоїлося щось надзвичайне. І я не помилився…”

Беркут підсунув стілець і сів навпроти хорунжого.

— А поки що… з допомогою австрійської контррозвідки ми врешті дізналися, що криївку з особистими архівами його екселенції виказав священик: консисторія відхилила його прохання про одруження, і він помстився владиці. Я написав його екселенції про те, як ви, друже Роман, хотіли підірвати себе разом з козаками…

Проводир бойовиків розгорнув листа з особистою печаткою митрополита.

— І одержав наказ із Петрограда, куди владика переїхав з дозволу Корейського. Митрополит захоплений вашою жертовністю. Більше того, він просить переправити до Петрограда вас, Войнаровича і Димана.

З радісним подивом Роман відкинувся на спинку стільця, його обличчя пожвавішало.

— Так що, друже Роман, вам знову доведеться мати справу із святоюрськими архівами.

На тиху львівську вуличку виїхала машина з закритим верхом, загальмувала біля чоловіка, який очікував на тротуарі, і з приглушеним гуркотом набрала швидкість.

Бармен Зенон легко вів машину, обираючи безлюдні вулиці. Першим заговорив пасажир — Іван Варгун:

— Австріяки нікого не знайшли з того списку, який їм передав Беркут.

Зенон усміхнувся і, злякавши перехожих різким сигналом, запитав:

— Як там наші, Іване?

— Кепсько… — посуворішав Варгун. — Австрійці всіх підозрілих кидають до концтабору Таллергоф. Щоночі катують, розстрілюють… Маєш новини, Зеноне?

— Від митрополита Андрія надійшло з Петрограда таємне послання.

— І що ж він пише?

— Про якісь архіви, що їх російська контррозвідка вивезла зі Львова.

— Святоюрські архіви? — насторожився Іван Варгун.

— До речі, — доповідав далі бармен, — уже кілька днів, як Роман, Диман та Войнарович зникли зі Львова.

Відповідаючи на німе запитання Варгуна, Зенон невпевнено припустив:

— Здається… перейшли фронт і подалися до владики в Петроград.

До вітальні багатого дому в Петрограді, де зупинився митрополит Андрій, зайшли сам владика, його секретар Йосип Гродський і Роман.

— Заздрю вам, — з м’якою доброзичливістю говорив митрополит. — Тиждень тому ви дихали повітрям нашої багатостраждальної вітчизни…

— Багатостраждальної?.. — вигукнув Роман і затнувся: секретар осудливо похитав головою, застерігаючи юнака від зайвої запальності. — Австрійці знущаються над нашим народом, як і раніше. Ми знову ошукані, ваша екселенціє.

— Ваша правда, мій друже… — Владика тяжко зітхнув, уникаючи погляду юнака, в якому палахкотіло пристрасне благання. — Хоча не завше австрійська монархія була нам мачухою.

— Але ж коли… — від хвилювання затнувся Роман. — Коли ми, нарешті… позбудемося Габсбургів?

— Ой, не просто все це, сину мій, — співчутливо, з трагічними нотками промовив митрополит Андрій. — Дуже не просто…

Він трохи повів головою в напрямку свого секретаря, що, як звикле, нечутно ходив за його спиною.

— А щодо вашого приїзду в Петроград… довіртеся досвідові і вмінню брата Йосипа.

Владика широко й велично перехрестив хорунжого й покинув вітальню. Гродський і Роман провели його преосвященство низькими поклонами.

Коли вони лишилися самі, секретар, за звичкою ступаючи по килиму, вкрадливо почав:

— Більшовики заявили, що, взявши владу, вони опублікують таємні угоди та інші документи. З кіл, близьких до Тимчасового уряду, ми дізналися, що анархісти готують розгром державного архіву. — Йосип Гродський наблизився до хорунжого, перейшов на шепіт:

— Ваше завдання…

Поверхи Державного архіву охопила паніка — стрілянина і крики лунали по всьому будинку.

Роман, Диман і Войнарович вбігли з чорного ходу, через дві приступки кинулись по дерев’яних сходах. Навстріч їм вискочив службовець архіву і тут-таки, схопившись за горло, впав на перила. Диман ще раз вистрілив у службовця і з розгону вибив вузенькі двері.

У темному приміщенні бойовики наткнулися на старого, який тоненькою папкою закрився від страшних відвідувачів. Войнарович вихопив у архіваріуса папку, кілька разів ударив нею його по щоках.

— Пригадайте, шановний… Влітку п’ятнадцятого року зі Львова привезли архіви…

Онімівши з жаху, старий судорожно ворушив губами. Роман і Диман металися серед стелажів, зазираючи у всі кутки.

Задихаючись у тісному комірі сорочки, за яку міцно вхопився Войнарович, архіваріус привів бойовиків у підвальні кімнати, тісно заставлені масивними полицями; майже непритомніючи, кволо махнув рукою на одну з темних щілин між рядами стелажів.

Войнарович відкинув старого до шафи і побіг за хорунжим і Диманом, котрі вже знайшли на полицях знайомі металеві ящички. Вони швидко перенесли архіви до виходу, потім перекинули видовжені каністри з бензином на підлогу і стелажі. Диман витер сірника. Вогонь з сичанням розповсюдився по підвалу, з усіх боків повалив їдучий дим.

Бойовики, розібравши ящички, квапливо протиснулись у двері. Роман раптом вернувся в підвал і, закинувши собі на шию безживні руки архіваріуса, якого корчило від кашлю, потягнув його до виходу.

Страшна злива, здавалося, погрожувала змити в рів стару сукновальню.

На мішках закрутився Диман, підставив долоню під краплі, які капали з почорнілої стелі, подивився на малесеньке віконце, що стало сліпуче-білим від блискавки, перечекав оглушливий гуркіт грому.

— Добре.

На лаві, поклавши голову на скрині з архівами, дрімав Роман. На ряднині витягнувся на весь зріст Войнарович.

— Злива, кажу, добре, — знову, ні до кого не звертаючись, заговорив Диман.

Хорунжий знехотя відірвався від ящиків, провів долонями по обличчю, проганяючи сон.

— Пощастить — перейдемо фронт… — вголос мріяв Диман. — А там і Львів.

Ледь чутний у шумі зливи, пролунав далекий постріл, загавкали собаки. Диман потягся до пістолета.

— Ти не заперечуєш, якщо ми з Войнаровичем трохи прогуляємось? — спитав він Романа.

Хорунжий кивнув.

Войнарович скинув капелюха, яким було прикрите його лице, ліниво потягнувся, провернув барабан револьвера, енергійно скочив на ноги і, напнувши на голову брезент, вийшов слідом за Диманом. За стіною сукновальні почулися глухі вигуки і хода, що віддалялася.

Роман знуджено перевів погляд з каганця на казан, під яким іще тліло вугілля, пройшов до віконця, довго вдивлявся в суцільну дощову завісу, поки не осліпила блискавка… з досадою скривився і вернувся до лави, проте лишився стояти, впираючись руками в низеньку балку.

Злива з новою силою ринула на благенький дах, на балку пролився струмочок води. Роман подивився на стелю, пригнувся, щоб пройти під навислою колодою, і зачепив скриню. Вона впала на підлогу, від удару розкрилась, і кілька шкіряних папок із зображенням хреста випало зовні, гублячи аркуші.

Хорунжий поставив скриню на старе місце, склав папки, потім почав акуратно збирати папери. Раптом його погляд затримався на якомусь рядку… Він нахилився до каганця і ще раз прочитав:

“Про військовий, правовий та церковний устрій України по звільненню її побідоносними австрійськими військами…”

Роман нетерплячим рухом поправив каганець і прочитав далі:

“Кінцева мета полягає в тому, аби повніше навернути українські землі габсбурзькій монархії, поставивши на чолі України призначеного милістю імператора видатного полководця австрійського війська, котрий буде гетьманом українського народу…”

Юнак швидко знайшов підпис, прочитав:

“Андрій, митрополит”. Андрій, митрополит…

Звідкілясь, немов з іншого, нереального світу долетіли натхненні слова владики, котрими він напучував на святоюрському дворі січових стрільців:

“Благословляю вас, воїни! Іменем бога і пастиря душ во славу будучини України!”

“Присягаю на вірність до крові!” — почув Роман свій власний голос.

Юнак гарячково гортав документи, перечитуючи рядки:

“…населення підкорити австрійським цивільним законам… З волі всемилостивого і всемогутнього бога — навіки з австрійською короною… Імператорові Францу-Йосифу присягаємо на вірність… Андрій, митрополит”.

Роман, неначе сновида, відклав папери, дістав окраєць хліба й почав жувати, нестямно втупившись в одну точку… “Навіки з австрійською короною”… Нараз заціпеніння змінилося сильним нервовим збудженням — юнак швидко зібрав папери в папки й засунув їх у скриню. З силою опустив віко — ніби загнав злий дух!

Лише через чотири роки з листа дізналася Стефа про страшну ніч, яку пережив Роман. І тепер, на безконечній дорозі, вона знову згадала пронизливі рядки з його сповіді:

“Ні… Ні! — волав я на весь світ. — Краще вбийте мене! Візьміть мою душу, мозок, мою любов!.. Так, Стефо, я не зміг би жити без тебе, але те, що я відчув, було страшніше, ніж страта! Зрада, якою дихало кожне слово в цих паперах, затьмарювала розум. Він і нас зробив запроданцями! Всі наші муки і жертви були на користь Габсбургам — і тільки Габсбургам! А ми, немов слухняне бидло, йшли у вічну неволю!..”

Стефа виразно почула шум дощу того пізнього вечора.

…Роман стояв біля сходів, які вели на веранду, і краплі струмували по його обличчю. Вона вибігла із свічкою до нього під дощ, свічка зразу ж згасла, але дівчина побачила, відчула його бентежність.

Вона, впустивши погаслу свічку і завмираючи на кожній сходинці, зійшла до нього й рвучко обняла…

Вдень Стефа рішуче сказала Орестові, який уже ходив без палички:

— Сьогодні вночі до мене приходив Роман.

— Чудово, — спокійно мовив Орест, підрівнюючи біля дзеркала вуса. — Коли ж весілля?

— Мені не хочеться в цей смутний час…

— Гадаєш, що війна скоро скінчиться?

— Певна. Люди стомлені, зневірені. Їм байдуже, що буде завтра: перемога чи поразка.

Орест усміхнувся, пройшов у еркер, де за різьбленим столиком сиділа Стефа.

— Ти стала пацифісткою, Стефо.

— Не знущайся, Оресте, — спалахнула дівчина. — Поки на нашій землі лишиться хоч один чужинець…

— Сидіти тобі в дівках, — не дав їй договорити Орест. Він обіперся об спинку крісла і нахилився до сестри. — Невже ти віриш, що англійці по те й прийшли, аби дати нам, українцям, свободу і незалежність?

— Владика обіцяв убезпечити нас від чужинців. І ради цього я готова на все!

— На що? — нахмурився Орест.

— Я сказала: на все! Навіть на злочин!

Орест занепокоєно відійшов від крісла і глухо промовив:

— Тоді тобі доведеться мати справу зі мною. В австрійській комендатурі нарешті згадали, що я був хорунжим січових стрільців, і призначили командиром жандармського ескадрону.

— Знову кепкуєш? — не повірила Стефа.

— Анітрохи, — стиснув зуби Орест. — Ага, до речі… Беркутові це призначення сподобалося. А ти, здається, моя люба сестричко, возвела його в національні герої.

Олекса підніс свічку до Романових очей, недовірливо вдивився. За широким темним вікном майстерні, на ратуші, годинник вибив другу годину ночі.

Художник поставив свічку на стіл і тихо сказав:

— Слухай-но… А що, коли це тактичний хід? Хитрість?.. Коли так треба до певного часу? Тобі таке не спадало на думку?..

Змучене обличчя юнака пересмикнулось.

— Спадало. І інше теж… Кров січових стрільців, різня біля Успенської!..

— Тс-с-с… — насторожено скинувся Олекса. — Тихо… тихо, Романе.

Але юнак уже не міг не висловити те, що стало для нього трагедією:

— Вічне рабство у австрійців! Без своєї культури, мови!.. Знищення українців як нації!

— Кому ти ще казав про таємні архіви?

— Ні Орест, ні Стефа не повірили б, — з гіркотою промовив Роман. — А я… я не маю сили більше мовчати.

Відблиск свічки впав на мольберт: на портреті митрополит Андрій воссідав у важкому вбранні з хрестом у руці.

— Владика вже у Львові, — задумався художник, ніби долав гнітючі сумніви. — Люди мусять знати…

— Я боявся, що мені ніхто не повірить. Неначе впали мури і я лишився сам-один на пустирі…

— Стривай, — раптом перебив юнака Олекса. — Стривай, стривай, Романе… — Я досі не усвідомлював… Поглянь на портрет.

Вони повільно зійшлися біля портрета.

— Ти бачиш страх в очах владики? — Олекса помовчав, перевіряючи своє відчуття, яке здивувало й налякало його. — Цей страх… у його душі. Без нього портрет умирає…

Художник одвернувся від мольберта і з неприхованою тривогою попередив Романа:

— Ти зазіхнув на святая святих. Вони тобі цього не подарують.

У святоюрській резиденції митрополит Андрій і проводир бойовиків Беркут вислухали повідомлення Йосипа Гродського, котрий, як завжди, скрадливо ступав по товстому килиму у вітальні:

— Дружина художника, до якого ми були так прихильні… зізналася на сповіді, що Іван Варгун часто буває у них дома.

— Прикро… — задумливо протягнув владика. — Доведеться нагадати Олексі про його обов’язок перед святою церквою.

Секретар митрополита пройшовся по майстерні Олекси, розглядаючи картини на стінах. Художник із зацькованим виглядом готувався до найгіршого.

При вході, опустивши очі, застигли служки.

— Жодної картини во славу святої церкви і її мучеників, — нарешті зітхнувши, сказав Йосип Гродський. — Консисторія має всі підстави стягнути борг за майстерню… за всі роки.

— Ви добре знаєте, брате Йосип… що грошей у мене… немає, — важко вимовив Олекса.

Гродський скрушно розвів руками.

— За вами борг. Святий борг!

І подав знак служкам. Ті швидко розійшлися по майстерні і, підставляючи стільці й табуретки, почали знімати із стін картини.

Секретар владики із задоволенням відзначив, як приголомшив художника такий неймовірний кінець їхньої зустрічі, і, з незворушним виразом обличчя перебираючи чотки, перевів погляд за вікно, де в легенькому серпанку велично височів собор святого Юра…

Біля входу нечутно з’явилась Ганна, тихо ойкнула, побачивши, що картини її чоловіка звалено на підлозі, очі її стали незрячими, і світло відбилося в них, мов у чистому джерелі. Вона пройшла повз Йосипа Гродського, не звернувши уваги, що той простягнув їй руку для поцілунку, провела долонею по рамі з полотном, яку тримав застиглий від подиву служка.

— Ганно, голубонько… — ласкаво покликав Олекса.

Вона повернулась на рідний голоо і, стримуючи напади кашлю, пішла назустріч чоловікові, ніжно пригорнулась до нього й ледь чутно заспівала:

На смерічку сіли,

Ще й такі щасливі…

Олекса стиснув тендітні плечі дружини і, відчуваючи, як здригається все її тіло, вторував, немов заклинання:

На смерічку вони сіли,

Та й гніздечко звили…

Ганна простогнала, закашлялась, схопилася за груди і, слабо скрикнувши, відкинулася назад…

Дзвонили до вечірні.

Парадними сходами собору святого Юра піднімалися Йосип Гродський і Беркут. Секретар владики неголосно говорив:

— У місті з’явилися листівки з ленінським “Декретом про мир”. Люди збуджені. Священики й церковні старости повідомили, що Іван Варгун і його люди готують демонстрацію на підтримку російських більшовиків…

— Якщо я вас правильно зрозумів, брате Йосип… — поштиво почав Беркут.

— Запам’ятайте, Беркут, — застеріг Гродський, — вбивство вожаків під час мирної процесії може привести до революції. Але… якщо серед цього наброду з’явиться два-три фанатики…

Секретар владики взяв проводиря бойовиків під руку і заговорив майже пошепки.

Бамкання дзвонів, що закликали парафіян до вечірньої відправи, різко урвалось.

Гомін демонстрації і тисячоголосий спів “Вічного революціонера” заглушив усі сторонні звуки. На вулицях Львова юрби людей зливались у колону, перші лави якої вже вийшли на ратушну площу.

У мирному поході було багато жінок, дітей, інвалідів у полинялій солдатській формі… На чолі колони, поряд з робітником, який міцно тримав червоний прапор, йшов Іван Варгун.

З тротуарів, ховаючи очі в тіні парасольок, вуалей і крислатих капелюхів, злякано, вороже, презирливо дивились на львівський люд багаті городяни. З-за їхніх спин виринули Беркут, Диман і Войнарович, затесалися в юрбу й почали непомітно пробиратись до будинків на протилежному боці.

Роман встигав прочитувати нерівні написи на полотнищах — “Поверніть з окопів наших синів!”, “Миру, хліба!” Хорунжий стояв край тротуару, демонстранти мало не зачіпали його плечима; юнак не відступав до парасольок та фетрових капелюхів, але не наважувався й ступити крок уперед, єдиний крок уперед…

Роман уже помітив, як від колони відокремилось три чоловіки — він упізнав Беркута, Димана і Войнаровича. Бойовики ковзнули вздовж стіни будинку й сховалися в під’їзді.

“Я не сумнівався: австрійські власті і їхні однодумці з собору святого Юра підуть на все заради впокорення західних українців. Проте я не міг навіть уявити собі, яке страшне завдання одержали Беркут і його люди…”

З околиць долетіли фабричні гудки, здавалося, земля двигтить від потужної ходи тисяч людей, які дедалі чіткіше карбували крок під спів революційного гімну. Полум’яні слова “Вічного революціонера” згуртували людей перед тяжкими випробуваннями.

Бойовики вибили двері на горище і, натикаючись на старий мотлох, пробралися до слухового вікна.

На тротуарі Роман знову занепокоєно озирнувся на під’їзд, у якому зникли Беркут і його поплічники.

Димак розчинив слухове вікно, в глибині горища пролунав тріск, посипались шибки — Войнарович рвонув забиту раму ще одного вікна.

Зненацька, заглушуючи гомін з площі, пролунав голос:

— Чого ви тут?

З напівтемряви вийшов Роман.

Бойовики насторожено випростались. Беркут похмуро подивився на юнака і відвернувся до вікна, й далі стежачи за площею.

— Ти чув наказ комендатури: на випадок заворушень… — нарешті опам’ятався Диман.

— Про що ти говориш! — сказав Роман. — Люди йдуть цілими сім’ями. З дітьми.

Наближаючись до хорунжого, Войнарович промовив з удаваним співчуттям:

— Наказ є наказ…

І раптом різко вдарив Романа в живіт. Юнак зігнувся з хрипким стогоном і після другого удару — Димана — впав на підлогу. Бойовики потягли його до балки з поперечкою — на кшталт хреста.

В колоні демонстрантів почулися тривожні вигуки: шлях заступили австрійські солдати і кінна жандармерія…

Роман звивався на балці, силкуючись розірвати пута, його руки були розведені вбік і прикручені ременями до поперечки.

— Я попереджав вас, хорунжий, — сказав Беркут. — Не час розпускати свої почуття.

— Що ви задумали, Беркут? Що ви задумали?

У святоюрській резиденції митрополит Андрій прислухався до далекого гомону демонстрації, співу, уривчастих тривожних гудків.

— Брате Йосип, — сказав він своєму секретарю, — сповістіть пастирів: нехай сьогодні у відправі помоляться за невинно убієнних і заблуканих…

На незворушному обличчі Гродського промайнув вираз жаху. Після тривалої паузи владика, зітхнувши, промовив:

— У святому Юрі правитиму сам.

Жандармами командував австрійський полковник. Гарцюючи на коні і відстовбурчуючи вуса, він підкликав Ореста, який, випроставшись у сідлі, нервово погладжував ефес шаблі. Хорунжий підскакав до полковника, козирнув.

Демонстранти, уповільнюючи ходу, наближались до густого цепу солдатів і жандармів.

На горищі Беркут відсунувся од вікна і сказав розп’ятому на балці Роману:

— Їм попусти… Доведуть наш край до більшовизму.

Юнак рвонувся і повис на вірьовках.

— Ми зараз служимо австрійцям, — незворушно вів далі проводир бойовиків, ніби не помічаючи Романових страждань. — Та настане час…

— Неправда! — люто вигукнув юнак.

— Ви поганий українець, хорунжий.

— Це ви… не маєте національного почуття, бо позбавлені… людських почуттів!

На площі колона зупинилась. Спів поступово затих, юрба збуджено загомоніла, почулися голоси:

— Кінчайте війну!

— Миру!..

Іван Варгун підняв руку, закликаючи до спокою і тиші, потім гучно крикнув полковникові:

— Пане комендант! Народ іде вручити свої вимоги намісникові Галичини! Мир з Росією! Руки геть від Рад!

Юрбою прокотився схвальний гомін. Полковник, напружуючи голос, з сильним німецьким акцентом відповів:

— Іменем монаршого престолу — роз-зійдись!

Беркут, немовби комендантова вимога служила сигналом, повільно висунув руку з пістолетом із слухового вікна, ретельно прицілився і вистрілив.

Один з жандармів схопився за обличчя — між пальцями просочилася кров — і сповз із сідла на бруківку. В другому кінці горища вистрілив Диман. Австрійський солдат впустив гвинтівку і впав навзнак.

— Готуйсь! — різко подав команду Орест, звівся на стременах і вихопив шаблю.

Роман, почувши голос Ореста, в безсилому відчаї глянув на вікно.

Над ескадроном злетіли шаблі, солдати скинули гвинтівки.

В юрбі злякано скрикнули жінки, з перших рядів виразно долетіло:

— Це провокація!..

Орест протягло командував:

— По бунтівниках!.. Попереджувальний!..

Солдати підняли гвинтівки вище колони.

— Відставити! — втрутився полковник. — По зрадниках!..

Орест круто розвернувся в сідлі.

— Пане полковнику!

Комендант рубонув шаблею повітря.

— Вогонь!

Залп злився з криками жаху. Юрба сахнулася, на бруківці корчилися поранені, нерухомими очима втупилися в небо забиті.

— Пане полковнику! — розгублено волав Орест.

— Вогонь! — з перекошеним від люті обличчям знову рубонув повітря комендант, скинувшись у сідлі. Його кінь став дибки.

Робітник з червоним прапором захитався, його широкі груди розірвало кілька гарячих куль, від яких задиміла сорочка. Він встиг передати прапор товаришеві і впав обличчям вперед…

На площі повзали збиті з ніг люди, захищаючись руками від залпів, проклинали, благали допомогти, закривали собою дітей…

На горищі Диман тицьнув пістолетом у Романа.

— Аз ним що робити?

Беркут не відповів, тільки пронизливо глянув на юнака і став вибиратися через вікно на дах.

Войнарович підштовхнув ногою до балки старий матрац, з якого випирали пружина й солома, і кинув у нього запалений сірник. Потім підпалив купу ганчір’я і газет. Спалахнув вогонь, і дим почав швидко затягувати юнака, прив’язаного до балки з поперечкою у формі хреста. Його нестямні очі ще бачили крізь димну пелену, як бойовики, спираючись на підвіконня, вискочили на дах.

На демонстрантів ринули кіннотники. Наказ дав австрійський комендант Львова. Орест, стримуючи коня, який неспокійно переступав під ним, лишився на місці, не в силах дивитись на кривавий розгул, а тим більше — брати в ньому участь.

У підвал, куди слабо долітав шум від побоїська мирних демонстрантів, забіг робітник:

— Робітнича дружино, до бою! На площі розстрілюють демонстрантів!

Ящики із зброєю швидко спорожніли. На площі металися люди, їх доганяли жандарми, чавили копитами коней, рубали шаблями…

Вогонь розповзався по горищу, підбирався до ніг юнака. Роман судорожно дихав, ковтаючи дим… Непритомніючи, впустив голову на плече.

Зненацька біля входу на горище почулися збуджені голоси:

— Затримайте їх!

— Здається, звідси стріляли!..

З гуркотом упали зірвані із завіс двері, вбігли робітники, відсахнулись від жаркого полум’я. У густому диму хтось устиг помітити прив’язану до балки людину, кинувся у вогонь…

Двоє хлопців висунулися з вікна, вистрелили по бойовиках, що петляли по даху.

Робітник у брезентовій куртці обрізав вірьовки і ремені, підхопив Романа на руки…

Демонстранти розбігалися по вулицях і завулках, падали, чіпляючись за залізо огорож, з останніх сил били кулаками в зачинені двері і жалюзі крамниць. Чути було крики і страшні зойки і передсмертні прокляття, від яких кров холола в жилах…

З даху, ховаючись за почорнілими димарями, стріляли в ошалілу юрбу Беркутові бойовики.

Між демонстрантами і солдатами вклинилась робітнича дружина. Робітники вибивали жандармів із сідел, руйнували стрій солдатів, не даючи їм переслідувати беззахисних людей.

Орест, який усе ще не рушав з місця, побачив: з парадного одного з будинків рослий хлопець у брезентовій куртці вивів юнака, що здригався від кашлю, прихилив до високого ґанку.

— Роман?.. — упізнав свого друга Орест.

Людей біля ґанку помітив з даху Беркут. Він щось стривожено сказав Диману, і вони разом звели пістолети. Хлопець у брезентовій куртці раптом вигнувся і почав сповзати на землю. Роман розгублено подивився по боках, схопив свого рятівника за плечі і, надриваючись, потягнув за ріг будинку…

Робітнича дружина відступала, прикриваючи останніх демонстрантів, які металися по вулицях і дворах.

— Відходьте! — відстрілюючись, голосно наказав Іван Варгун. — Відходьте!.. Всі до майстерень!

Ступивши крок за чавунну огорожу, Варгун наткнувся на Романа, який, хитаючись від неймовірного напруження, тягнув на собі рослого робітника.

— Пан хорунжий?.. — здивувався Іван.

Підштовхнувши Романа до робітників, які зняли з нього непосильну ношу, він лишився біля огорожі, щоб затримати жандармів…

Призахідне небо наповнило Олексину майстерню тривожними, червонястими сутінками. Біля крісла, де накритий пледом напівлежав художник, схилилася до столика з ліками жінка. Тихо задзвеніла чашка.

Олекса розплющив очі, невидюче вдивився в темний силует.

За вікном було чути далекі постріли.

— Ганна…

— Я — Ксеня, пане художник.

— Ксеня?.. — слабо ворухнулися губи Олекси.

— На цвинтарі вам стало зле, — жалісливо говорила жінка і, наливши із слоїка, розвела ліки водою. — І товариш Варгун попросив доглянути за вами.

До художника повільно верталася пам’ять, а разом з пам’яттю відчуття страшної, непоправної біди…

— Ганна…

Ксеня квапливо подала чашку з ліками.

— Випийте, пане Олексо. Дуже прошу.

Художник млявим жестом відвів чашку.

— Дякую… вам.

— Нема за що… Я самотня. Чоловіка вбили в п’ятнадцятому.

Після тривалої паузи Олекса тихо спитав:

— На фронті… вбили?

— Єгора? — Ксенині очі немов застигли, потім у них з’явилися сльози. — Ні… У Львові, на площі… з даху… Росіянин він був, козак…

Досадуючи, що розплакалася біля людини, котра сама недавно пережила нещастя, Ксеня метушливо піднесла ліки до губів художника, благально сказала:

— Випийте, пане Олексо. Дуже прошу вас…

Звуки пострілів то затихали, то раптом лунали десь дуже близько.

Олекса випив ліки, повернув чашку, покосився на вікно.

— Стріляли… чи мені здалося?

— Ви й отямились через цю стрілянину, — ’Теж прислухалась Ксеня. Видно, людей убивають… десь біля майстерень.

У кав’ярні “Атлас”, у дальній кімнаті, де містився штаб бойовиків, Беркут зробив на карті якісь позначки, похмуро глянув на Стефу.

— Ну що, надумала?

— А якщо там Роман?

Беркут нервово пройшовся по кімнаті, холодно зауважив:

— Хто любить — повірить чому завгодно. Ви, здається, збиралися з ним під вінець?

— Збирались! — ледь чутно прошепотіла дівчина.

— Не чую, — з усмішкою примружився Беркут.

— Збирались! — злісно вигукнула Стефа. — Вам яке діло?

Проводир бойовиків схилився над столом, з удаваною стриманістю сказав:

— Роман — зрадник. Як розуміти твою відмову?

Стефа довго мовчала.

З міських вулиць виразно долинали постріли. Беркут нетерпляче вистукував пальцями по столу.

— Коли йти? — нарешті тихо запитала дівчина.

Австрійські солдати і бойовики атакували механічні майстерні, куди відступила робітнича дружина.

Кулі щербатили стару будівлю, вдрузки розносили закіптюжені шибки.

З майстерень відповідали нечастим, прицільним вогнем. У дворі оглушливо вибухнула ручна бомба.

Протиснувшись між дерев’яними прибудовами, Стефа в одязі робітниці перебігла до глухої стіни з тильного боку будинку. Неподалік від неї, над купою битої цегли, в отіні темніло провалля з нерівними контурами.

Біля прибудов почулась обережна хода. З несподіванки Стефа втиснулась у нерівне каміння, але швидко опанувала себе і сміливо вийшла назустріч людям, які вже з’явились перед будинком. Вони з двох боків тримали довгі і, певне, важкі скрині. Ті, що йшли попереду, зупинились біля Стефи.

— Дякуємо, голубонько, що зустріла, — сказав один з них по-польськи. — Куди йти?

Дівчина якусь мить вагалась, потім показала на темне провалля. Польські робітники, спотикаючись у темноті, почали видиратись на купу цегли. Разом з ними, підтримуючи скриню, яку ледве несли двоє молоденьких поляків, у будівлю проникла Стефа.

Майстерні були сповнені гуркотом, гучними голосами і стогоном. У кімнаті без вікон робітники зірвали кришки з довгих скринь, швидко розібрали гвинтівки і патрони. На Стефу ніхто не звертав уваги.

У кімнату зайшов Іван Варгун, голова його була невміло перев’язана. Він стиснув долонями скроні, опустився на табурет. До Варгуна заквапилася літня робітниця.

— Все тобі ніколи, Іване. Давай перев’яжу як слід. — І вона заходилась розмотувати посірілий від пилу і кіптяви косо накладений бинт.

Стефа, яка при появі Варгуна відступила в нішу біля входу, чула, як він уривчасто — від втоми і болю — казав робітниці:

— Наша кров, Марічко… впаде на тих, хто заступає нам шлях до революційної Росії…

Мимо Стефи пробіг хлопець, на ходу клацаючи затвором гвинтівки. Дівчина з обавою висунулася з ніші. По кімнаті були розкидані ящики, дошки, стріляні гільзи… Над Іваном клопоталася з бинтами Марічка.

Шум стрілянини заглушив Стефину ходу.

— Іване Варгун…

Іван різко обернувся. Стефа істерично вигукнула:

— Не дивись мені в очі!

Вона натиснула гачок, але сильний удар у лікоть підкинув її руку-і куля вдарила у стелю. Наступної миті від гострого болю в кисті вона випустила пістолет і, зойкнувши, відсахнулась. Перед нею стояв Роман.

По площі, де розстріляли демонстрантів, з сумним співом ходили черниці з ліхтарями і госпітальними сумками, нахилялись до тих, хто ще дихав… Городяни скорботно розшукували близьких, чути було тихий плач і стогони.

Олекса в супроводі Ксені вийшов на площу і, не витримавши потрясіння, похитнувся.

— Казала ж… кволий ви, пане художник, — плачучи, сказала жінка і зі страхом притиснулась до його плеча.

— Кволий, Ксеню, кволий… Втовкмачував нам Іван, втовкмачував… а ми, як ті дурні немовлята, поки нас пикою в сукровицю…

— Помрете… Що я тоді скажу?

— Ні, ні, Ксеню. Я не помру. Не можна.

Запаленими очима Орест стежив за полковником, який вистрибом ходив перед ним.

За високим кам’яним парканом у дворі механічних майстерень тривав штурм будинку.

Нарешті Орест наважився.

— Пане полковнику!

Комендант зупинився, звернувши увагу на незвичну, схвильовану інтонацію офіцера.

— Слухаю, сотнику.

— Прошу пробачення… Я ненавиджу більшовиків, проте… мені не зрозуміло, чому ви допустили вбивство простих, беззахисних людей!

Полковник роздратовано засовав жорсткими вусами.

— Чим менше лишиться цього смердючого бидла, сотнику… тим краще!

Підгорнувши під себе ноги і впершись лобом у стіну, в кімнаті без вікон сидів Роман. Почувши біля себе кроки, скосив очі на того, хто ввійшов.

На юнака мовчки дивився Іван Варгун.

— Стефа не ворог, Іване… Вона повірила владиці і Беркуту, — з тихим сумом промовив Роман, — Я знаю, що таке… сліпа віра.

Варгун опустився поруч з ним.

— Чому ти раніше не прийшов до нас? — Він прислухався до вибуху, від якого в кімнаті посипалася штукатурка. — Тепер ти бачиш, скільки горя і крові коштують народу… таємниці святого Юра.

Роман відхилився від стіни.

— Я сам хотів знайти архіви. Слухай-но, Іване… Відпусти мене! Про криївку знають тільки Беркут і Диман.

— Ні, Романе. Це ж певна смерть.

— Я зможу, в мені зараз така сила! Така ненависть! — Роман щосили вдарив кулаком по стіні. — Тільки дай мені глянути на неї. Благаю. Тільки глянути!

Роман відчинив двері в темну кімнату, вікна в якій були забиті дошками. На низенькому широкому підвіконні сиділа Стефа. Вона із спокійним сумом подивилась на юнака — і відвернулась…

Австрійські солдати і бойовики піднялися з-за кущів і, невпинно стріляючи, пішли в атаку. Попереду цепу з опущеним пістолетом ішов Орест.

З вікон майстерень відкрили вогонь у відповідь.

Орест раптом зупинився, впустив пістолет, упав навколішки і повалився набік.

Стефу неначе щось підштовхнуло зсередини, вона тривожно звелась на ноги, прислухалась до шаленої стрілянини за глухо забитим вікном.

Орест поворухнувся, з хрипом спробував підвестись, чіпляючись за дерево. З останніх сил видихнув:

— Романе!..

Стефа метнулась до вікна… відчайдушно рвонула дошки…

— Романе!.. — знову долинув голос її брата.

Дошки не піддавались.

Дівчина не втрималась на підвіконні, впала… і знову кинулась до вікна.

— Оресте!

Орест привалився до дерева, стражденні очі його ковзнули по верхівках акацій, рука повільно сповзла з грудей, відкриваючи на мундирі вологі багрові розводи і рвану дірочку…

З-за афішної тумби Роман спостерігав бойовика, який, насвистуючи, ходив перед кав’ярнею “Атлас”.

Дочекавшись, коли вартовий ненадовго сховався за рогом, Роман блискавкою метнувся до кав’ярні, мить постояв — і шаснув у прочинені двері.

Вартовий зупинився, оглянув безлюдну вулицю, вхід в “Атлас”, над яким погойдувався жовтуватий ліхтар, і, заспокоївшись, насвистував собі далі.

У кав’ярні було темно й пусто. Роман, завмираючи на кожному кроці, скрадливою тінню перетнув більярдну…

З дальніх кімнат долинав невиразний гомін.

Роман зачепив у барі стілець, насторожено постояв, потім звів запобіжник пістолета і вийшов у коридор. Він не помітив, що позаду, пригнувшись за стойкою, стежив за ним Семен.

Перед входом у штаб бойовиків Роман відхилився за виступ у стіні.

В штабній кімнаті Диман сердито виговорював Зенонові:

— Сволота! Загони виїхали з сіл ще опівдні! Тобі доручили зв’язок. Куди ти їх послав?

— Друже Диман, я…

— Ми тут захлинаємось у крові, а ти!.. Вб’ю, як пса, коли вернешся без загонів!

Зенон круто розвернувся, люто кулаком розчинив двері, швидко пройшов повз Романа. Коли його кроки затихли, Роман вбіг у штаб.

— Ані руш, Диман!

Цієї миті ззаду на хорунжого накинувся Семен, викручуючи йому руки.

У більярдній Зенон різко повернув голову на здушений зойк із штабної кімнати…

Семен штовхнув обеззброєного Романа на стілець.

— Хто до нас завітав! — щиро здивувався Диман.

На стіні задзвонив телефон.

— “Атлас” слухає, -зняв трубку Диман. — Авто вже вийшло?.. Добре.

Він вернувся до столу і підняв пістолет.

— Як бачиш, друже Роман… панькатися з тобою ніколи.

Біля дверей почувся спокійний голос:

— Кидай зброю, Диман!

Диман розкрив долоню, немов пістолет раптом обпік йому пальці.

— І ти, Семене, — провадив далі спокійний голос.

Бойовики підняли руки і ошелешено вирячились на Зенона, який, тримаючи їх під прицілом, заходив до кімнати.

Першим опам’ятався Диман.

— Паскуда!.. Тепер ясно, куди ділися загони.

Зенон усміхнувся Романові. Той уже встиг заволодіти зброєю Димана і своєю власною.

— Правильно, Диман, — сказав Зенон. — Я їх відіслав назад.

Семен блискавичним рухом вихопив з рукава фінку, заніс над Зеноном… і звалився від сильного удару рукояткою пістолета.

Зенон і Роман вивели Димана з кав’ярні. Вартовий випростався і доповів:

— Все гаразд, друже Диман.

Зиркнувши на своїх супроводжуючих, які, засунувши руки в кишені, впритул ішли за ним, Диман процідив:

— Ідіот…

Вартовий ображено провів їх поглядом. На вулиці вже чекала машина, про яку Димана повідомили по телефону.

Зенон відчинив дверцята, неголосно сказав водієві:

— А ти, хлопче, давай додому. — І помітивши, що той здивовано озирнувся на Димана, який сів з Романом на заднє сидіння, поквапив: — Швидше, швидше!

Хлопець виліз з автомобіля і розгублено стояв на тротуарі, поки машина з Зеноном за кермом не зникла за поворотом.

За вікном мелькали поодинокі тьмяні ліхтарі.

В машині мовчали.

Нарешті Роман тихо промовив:

— Диман… архіви!

Бойовик, немов чекав цього запитання, навалився на дверцята, смикнув ручку. Юнак пістолетом надавив йому на горло.

— Нас цікавлять архіви! Диман обм’як і прохрипів:

— Навіть не уявляю, де їх заховали… Беркут сам готував криївку.

На кладовищі Зенон загальмував біля багатої усипальниці: за масивною огорожею, під кам’яною аркою, у величній позі лежала мармурова фігура якогось кардинала.

Зенон вийшов з автомобіля, відчинив дверцята біля Димана.

— Ану… виходь!

— Ні… Ні! — запанікував бойовик, упираючись в сидіння.

Зенон витягнув Димана, швиргонув його на огорожу. Диман відповз до усипальниці.

— Не знаю!.. Я нічого не знаю!.. Сволота! Зрадники!

Він зі страхом втиснувся спиною в темний постамент, чекаючи пострілу, судорожно випростався і зазирнув під арку, ніби шукав там порятунку. Його лице раптом перекосила гримаса жаху: просто перед його очима, зовсім близько, холодно відсвічувало мармуром обличчя високопоставленого покійника… Диман сповз з усипальниці кардинала, уткнувся головою в ріденькі кущики біля огорожі:

— Відвезіть мене звідси!

— Диман, де сховано архіви? — стомлено нагадав Роман.

— Тільки відвезіть мене…

У кав’ярні “Атлас” Семен, стогнучи, тягнувся до телефону, який безперервно дзвонив. З-під чуприни бойовика на обличчя і шию спливали струмочки крові.

Його пальці торкнулись трубки, він трохи звівся на колінах— і впав, затискаючи в руці шнур. Сів на підлогу, привалившись до стіни, підніс трубку до вуха.

— Якого біса не відповідаєте? Де Диман? — долетіло здаля.

— Його… відвезли… — прохрипів Семен запеченими губами.

— Хто відвіз? Куди? Ти що — п’яний? — загорлали з трубки.

— Хорунжий Роман… і Зенон.

— Роман?.. Хто говорить? Ти, Семене?

— Я… Друже Беркут… Вони провалили мені голову…

— І Зенон з ним? Чорт!.. Куди, куди відвезли?

— Н-не знаю… я…

— Про що вони говорили?

— Друже Беркут… я… нічого не пам’ятаю…

— Семене, вони питали Димана про архіви? Семене!

Трубка загойдалася на шнурі.

Семен знепритомнів.

У штабній кімнаті деренчливо звучало:

— Семене! Семене! Згадай, Семене!..

Роман і Зенон один за одним пробігли між колонами великого залу, освітленого місяцем…

За головним вівтарем хорунжий з ліхтарем у руці почав обстежувати підлогу.

Зенон, поклавши перед собою пістолет і капелюх, сів на східець.

Колодочкою ножа Роман обстукував плити…

У нішах залу поблискувала бронза скульптур, лики святих були незворушні й загадкові…

Одна з плит раптом відізвалась під колодочкою незвичним звуком. Юнак стукнув ще раз, потім лезом ножа провів по цементному шву…

Зенон озирнувся на різкий скрегіт.

Хорунжий трохи підняв плиту й відвалив її вбік.

— Зеноне!..

Роман нахилився над криївкою і витягнув металеву скриню з архівами його преосвященства. Знову нахилився…

Згинаючись під тягарем скринь, вони вибігли на дорогу, де стояв автомобіль. На задньому сидінні корчився зв’язаний, з кляпом у роті, Диман. Бойовик, дико застогнавши, сахнувся — йому під ноги і на сидіння Роман і Зенон скидали скрині…

Звідкілясь долетів шум коліс, став швидко наростати.

З лісу вискочила бричка і круто звернула до монастиря, біля якого Зенон марно намагався завести машину.

— Ось вони! — істерично загорлав Войнарович і щосили стьобнув коней.

— Швидше! — вхопився за краї брички Беркут. — Жени, жени! — Швидше, шляк би тебе трафив! Швидше!

Машина не заводилась. Бричка стрімко наближалась. Зенон спокійно сказав хорунжому.

— Романе, підштовхни.

Юнак зіскочив із східців, вперся плечем у машину. Беркут, поклавши пістолет на згин ліктя, посилав кулю за кулею.

Мотор нарешті запрацював. Пробігши за автомобілем кілька кроків, Роман на ходу скочив у нього. Машина набирала швидкість.

Заміська дорога петляла серед пагорбів. Бричка не відставала, коні хрипіли, розбризкуючи піну. Стріляв Беркут.

Роман відстрілювався з вікна, потім, ледве втримуючись на поворотах, відчинив дверцята, став на підніжку, старанно прицілився і кілька разів натиснув на гачок… Войнарович сіпнувся, випустив віжки, бричку підкинуло на вибоїні — і бойовик, підминаючи траву, покотився з високого насипу.

Бричку занесло, швиргонуло на товсті дерева, що росли вздовж дороги. Почувся тріск, несамовитий крик…

Стефа зіскочила з воза і, нетерпляче вдивляючись у численні пагорби, швидко пішла попереду, ніби її підганяв Романів голос:

“…Я довго не міг збагнути, Стефо, чому ти покинула батьківщину… Зневірилася, розгубилась у вирі подій, які закрутили… що й не встоїш…”

Дівчина, зітхнувши, йшла чимраз швидше.

“Сьогодні весна двадцять третього… Нелегкими для мене були всі ці роки боротьби за Радянську владу в Росії і на Україні. Певен, у твою далечінь надійшла звістка про створення Країни Рад. Віднині наші мрії про визволення західних українців неодмінно здійсняться, Стефо…”

Возій з подивом побачив, що його дивна пасажирка, широко розкинувши руки, раптом закружляла на дорозі.

А Стефа чула:

“…Вертайся, кохана моя, із своєї далечі!”

ФАНТАСТИКА

Юрій Іваниченко ГОНЧАКИ І СТОРОЖОВІ Оповідання

І

— Не подобається мені все це, — сказав я вголос.

— Іди в лісники, — відгукнувся Паттег, умощуючись зручніше. — На свіжому повітрі, і ніяких тобі вахт.

— Повернемося на Землю — піду.

— От і добре. — Володя звично обвів поглядом екран.

А що там побачиш? Пітьма пекельна, тільки ледь світяться крізь скупчення космічного пилу бліді зірки.

У лісники я, мабуть, не піду, а зберу після повернення всю свою сім’ю — і гайнемо в Карелію. Чи ще кудись, тільки щоб неодмінно ліс, мох і прозоре озерце. Таке тихе, щоб ясної ночі у ньому пливла, відміряючи нескінченний шлях, уся зоряна безмежність…

Корабель-розвідник “Вайгач” летить по самісінькому краю Вугільного Мішка — там, де космічний пил ще не дуже заважає роботі локаторів. Час від часу короткі спалахи і м’які поштовхи сповіщають про роботу маневрових двигунів, що втримують корабель на складній криволінійній траєкторії.

Далеко від нас, підтримуючи стрій, майже на межі чутливості приладів, у такій же пітьмі летять ще чотири кораблі. Крім нашої, ще чотири таких п’ятірки облітають, кожна в своєму секторі, Вугільний Мішок. Постійного зв’язку з ними немає — пил заглушує сигнали, але я знаю, Що вони так само методично і терпляче прочісують простір. Не дуже-то густа мережа для такого великого виру… Мабуть, тільки тут, у космосі, розумієш, наскільки ми ще бідні й слабкі. І самі собі додаємо роботи. Якщо самі, звичайно.

— Вельмишановний Володимире Паттег, — починаю я, підвівшись з крісла й зайнявши третю танцювальну позицію, — будьте ласкаві відповісти на запитання, яке хвилює вісім мільярдів глядачів…

— Хоч немовлят пожалій, у глядачі не записуй, — просить Володя.

— Вісім, вісім, — наполягаю я. — То ви готові відповідати?

— Давай.

— Як ви гадаєте, Небезпечний Об’єкт, що розшукується Патрульною службою, земного походження?

— Земного.

— Дозвольте взнати, на чому грунтується ваша впевненість? Чому цей об’єкт, чи, як його називають патрульні, “Ангел смерті” не може бути створений іншим і, можливо, вищим розумом.

— Вищий розум — добрий. І чим він вищий-тим добріший.

І в цій заяві — весь Паттег.

Ми баражували в секторі восьму добу. Чергували по змінах і побалакати вдавалося тільки на стику вахт. Зараз ось із Володею, єдиним в екіпажі професійним патрульним, а через дванадцять годин, коли я висплюсь і проведу щоденне технічне обслуговування механізмів корабля, — з товаришем Тхангом, планетологом і давнім моїм приятелем.

Раз на три доби ми перемовляємося з найближчою ескадрою, використовуючи транслятори, завчасно, ще до нас поставлені по периметру Мішка. Вахта, сон, вахта — і так буде до того дня, поки наша п’ятірка не повернеться в Систему і всі ми, крім патрульних, не займемося своєю справжньою роботою. А на зміну нам у патруль прийдуть інші, теж цілком цивільні і майже силоміць відірвані від роботи. Скільки це триватиме, ніхто не знає, хоч уже з’ясовано, що Небезпечний Об’єкт заховався саме тут, у Мішку, і будь-якої миті треба бути готовим до зустрічі.

— Володю, а чому його називають “Ангел”? Адже ангел — це щось добре, світле?

— “Ангел смерті”. Це вже зовсім інше. Та й не патруль його так моторошно обізвав. Просто був такий військовий корабель. Він пропав безвісти, а потім з’явився Об’єкт.

— Хіба тільки “Ангел” пропав безвісти?

Що-що, а це я, на жаль, знаю. Кораблі замовкали і розчинялися в просторі. Інколи автоматика пересилала до найближчого маяка аварійні повідомлення, часом нічний спалах та обрив зв’язку підбивали підсумок польоту, а іноді не було нічого: мовчання, мовчання, мовчання…

— Порахували… Траєкторія входу, виходу… об’єктивний контроль: маса, прискорення. Схоже на “Ангел”. Однак це все неточно.

— Мало параметрів?

— Ні. Дані про “Ангела” неточні.

— Заводська документація?

— Її немає.

— Чому?

— “Ангел” будували як бойовий корабель. Документацію знищили.

— Хто?

— Ті, що збудували “Ангел”. Натиснули кнопку — і все… Їх судили.

— За це?

— Ні. Там інших провинностей вистачило. А потім вони вмерли. Це ж півстоліття тому було. Не додумалися розпитати їх як слід. Хоча, мабуть, розпитували. Тільки вони не сказали. Та й час тоді гарячий був-скільки клопотів із супутниками, літаючими платформами, базами, складами…

Ні Паттег, ні я, ні будь-хто інший не любили згадувати ту епоху. Мені здається, що то були роки загального безумства, що Земля на початку двадцятого сторіччя попала в таємничу хмару космічного пилу, зараженого спорами агресії. І люди переплутали добро і зло, світло й пітьму, кинулися віддавати свої сили, талант, життя, за те, щоб завтра ставало ще гірше, ще страшніше, ще нестерпніше “Жити. Безумці забирали хліб у голодних, одяг — у змерзлих, ліки — у хворих, виснажували земні надра і отруювали річки. І віддавали все, що могли видурити, вкрасти, відібрати, безсонним заводам, які виробляли машини для вбивства людей.

Згодом, звичайно, мені пояснили на уроках історії, наскільки вигідна окремим групам осіб гонка озброєнь, і що таке класова боротьба, і що таке воєнно-промисловий комплекс. Але, мабуть, до кінця я так і не зрозумів, як це: вигода за рахунок інших і за рахунок майбутнього.

Мені здається, що цього вже ніхто по-справжньому не розуміє. Нині Земля має інші клопоти… Тепер головне завдання кораблів-розвідників, в тому числі й нашого “Вайгача”, — шукати світи, де зможуть жити люди. Однак спершу треба остаточно розквитатися з минулим-знайти Небезпечний Об’єкт.

Бо перший важкий зореліт, посланий у систему Бетельгейзе, раптово атакували і розстріляли, тільки мертвий, понівечений, оплавлений метал випадково засікли і впізнали розвідники на балістичній траєкторії, за два парсеки від Системи.

І другий важкий зореліт був атакований і наполовину зруйнований і лише через два роки дістався Трансплутону на малому планетарному ході. Живими лишилися тільки троє.

Тоді й народилася назва — Небезпечний Об’єкт, тоді й мобілізували всіх, хто мав підготовку пілотів, у патруль. Ми прочісували космос, розшукуючи Об’єкт, який не відповідає на запити, зухвало маневрує, раптово атакує і потім безслідно зникає.

За півтора десятиріччя зробили багато чого. Нарешті занесли до лоцій усі метеоритні й пилові потоки, виловили тисячі мертвих безпілотних зондів, знайшли навіть три чужих автомати — вчені й досі сперечаються, з якої системи вони залетіли.

А Об’єкт був невловимий. Проте, судячи з усього, ми скоро доберемось і до нього. Те, що відбувається зараз, схоліє на полювання: звіра облягли. Кільце патрулів стягувалося довкола Вугільного Мішка.

Ймовірність перебування Небезпечного Об’єкта саме тут була така велика, що майже весь розвідувальний флот і весь патруль кинули на облаву, йому не вислизнути.

— Гаразд, Володю, піду-но я спати.

— Йди, — не обертаючись, озвався Паттег, — виспись про запас.

Щось у його тоні змусило мене насторожитись. Я подивився на скам’янілу, напружену спину Паттега, який раптом рвучко подався до одного з екранів і завмер. Кілька неяскравих зелених зірок висвітилось і зникло в матовій чорноті оптики…

— Все спокійно? І справді можна спати?

— Навіть треба. Ти… ти, мабуть, незабаром будеш потрібен мені.

— Щось бачиш?

Паттег мовчки кивнув. І повторив з притиском:

— Іди виспись добряче.

ІІ

— Здрастуйтеярадий, — в одне слово сказав Тханг, коли я увійшов до рубки.

Майже нічого не змінилося за ті дев’ять годин, поки я спав і обслуговував механізми. Тільки в другому пілотському кріслі поруч з Паттегом сидів дуже серйозний товариш Тханг, світилося табло ескадри і на темному екрані локатора палала маленька цяточка.

— Привіт. А ти чому не спиш? — запитав я у Володі.

Паттег тільки хмикнув. А товариш Тханг люб’язно пояснив:

— Він уже відпочивав дві години. Більше не хоче. Всі патрульні вже на вахті.

— Скоро він нас помітить, — сказав Паттег.

— Чому скоро? А зараз?

— У нас нові локатори. Таких ще ні в кого не було, — озвався Тханг.

— А якщо це чужий?

— Добре, якщо чужий. Але я не певен, що ця штука — Паттег кивнув на пульт управління локаторами, — їх взагалі бачить.

Про це ми ніколи не говорили. Ні, чужі — не заборонена тема, регулярно йдуть диспути і публікації, особливо про палеоконтакти, неодноразово фіксувалися сліди розумної діяльності навіть у Системі, але вважати, що наші локатори не бачать чужих — дуже дивно. Наша техніка…

— Мабуть, у них інші принципи. Не на тих полях…

— Ти хотів сказати — частотах?

— Товариш Паттег сказав: полях. І не обмовився. Полях, зв’язках. Дивно, що їх взагалі ось бачив. Якийсь побічний ефект, мабуть.

Ну, Паттег, ну, мислитель! Всю еру Гагаріна людство шукає чужих! А їх, виявляється, навіть побачити не можна.

— Я гадаю, — старанно будував фразу Тханг, — я вважаю, що нам дуже пощастило б, якби це був чужий.

Якщо це Об’єкт, нам теж дуже пощастило. Пощастило тому, що нас тут — ескадра, і все це кораблі розвідки, спеціально підготовлені до будь-яких сюрпризів, тому що ми засікли його раніше, вистежили нарешті. Я відчув азарт.

Об’ємний дисплей штурманської машини показував наші маневри. Кораблі перебудувались, утворивши немовби піраміду, у вершині якої — Об’єкт і наш “Вайгач”. Нас виводять на атаку? Потім кораблі розійшлись, охоплюючи Об’єкт з флангів, але протистояння Об’єкт — “Вайгач” збереглося.

— Почув, — прошепотів Паттег і поклав руки на штурвал.

Цяточка на екрані лишилася нерухомою, а поряд побіг стовпчик цифр: зміна курсу Об’єкта і відносна швидкість. Прискорення… Ого! Сім “же”!

Ще кілька хвилин ми стежили за показаннями телеметрії. Нарешті Паттег сказав:

— А він і не думає тікати.

Задоволення, та що там — торжество прозвучало в його репліці. Мисливець вистежив дичину? Воїн рветься до бою?

Я часто думав про те, хто й чого йде в патруль, у цю останню організацію землян, створену спеціально для того, щоб вистежувати і знищувати ворога. Трошки хлопчачого самозамилування помічав я в тому, як чепуристо носили вони свою гарну сріблясту форму, тренували витривалість і спостережливість, вигострювали специфічний жаргон.

Проте, навряд чи можна вважати хлоп’яцтвом те, що заяви і навіть вимоги про зарахування до патруля надійшли від чверті землян відповідного віку. Півмільярда заяв на двадцять тисяч штатних місць. Справляє враження. І ще: з патруля не йдуть. Не було ще такого випадку, хоч здебільшого вахти патруля — це досить-таки нудна робота. І тільки тепер я зрозумів, яку хвилину виношують у душі патрульні.

— Це, часом, не наш корабель?

— Ні. Автовідповідач не реагує, та й нема в цьому секторі наших бортів, — сказав Тханг.

— А може, все-таки чужі? Ти що, Володю, не віриш у чужих?

Тханг обережно зауважив:

— Товариш Паттег ніколи не казав, що чужих немає. Ще б він це казав! Від кого ж, як не від патрульних, ідуть всі ці казочки про Срібних Дівчат, Риб і Чайок, яких бачили і в відкритому космосі, й біля Трансплутону, і навіть у Системі!

— Чужі, звичайно, є. Але контакту немає.

— Поки що немає.

— Це “поки що” — надовго.

Засвітився ще один екран — почала працювати ближня електромагнітна локація. “Вайгач” зближався з Об’єктом…

Крісла затремтіли, зітхнули амортизатори: Паттег починав маневр. Я не встиг запитати, що ж далі. Потрійне, а потім навіть не знаю яке перевантаження втиснуло мене в крісло… Струшуючи все тіло корабля, надривалися в божевільному реві двигуни. Це тривало довго і скінчилось якось одразу. Я глянув на дисплей: загальний стрій кораблів не порушено, Об’єкт, як і раніше, в центрі піраміди, тільки “Вайгач” уже не мчить назустріч, а висить нерухомо (у відносних координатах), на незмінній і порівняно невеликій відстані.

Паттег вийшов на зв’язок:

— Я — “Вайгач”. Зазнав ракетної атаки з боку невідомого об’єкта. Ракета класу “корабель — корабель”, площа відбиття 0,6, швидкість 18, самонаведення.

— Який заряд? Які пошкодження? — ожили переговорні пристрої.

— Пошкоджень немає. Маневром спалив ракету в струмені маршового двигуна. Заряд, як видно, плутоній, — Паттег кинув короткий погляд на екран експрес-спектрографа.

Тханг витер кров із закушеної губи і твердо сказав:

— Це Небезпечний Об’єкт. Слід негайно знищити.

Знищити, ясна річ, що ж іще з ним робити? Але гразери в такому пилу малоефективні, і взагалі малоефективні, якщо там немає нічого живого. Якщо немає.

Я ввімкнув оптичну систему. Кілька секунд, поки машина відшукувала Об’єкт і виставляла максимальне збільшення, нічого не було видно. Та ось у перехресті координатної сітки застигла маленька смужка, що ледве вирізнялася на фоні матової чорноти Вугільного Мішка. Спробуй розбери, чи це наш старий земний бойовий корабель “Ангел”, чи щось зовсім інше.

— Гразери? Протиметеоритні гармати? — запитував інтерком Володя.

Ні, так не можна. Вони вже все вирішили — знищити, спалити, стерти на радіоактивний пил…

І тут я подумки накинувся на себе. Альтруїст! Тебе щойно мало не пристрелили. І півтора десятка літ цей уламок минулого чинить розбої в просторі. Та й взагалі, що ти знаєш про все це? Ти — рекрут у патрулі. Твоє діло — служити і мовчати. Там не один десяток розумних голів розбирався. І я сказав:

— Ні, так не можна.

Не можна — інакше навіщо посилати в патруль нас, людей? Послати автомати чистити космос, наштампувати сотні тисяч космічних двірників — нехай прочісують простір, знищують і розпилюють усе, що не відповідає на пароль.

Паттег різко відвернувся від пульта і з цікавістю втупив очі в мене. І я зрозумів, що він усю вахту підсвідомо чекав від мене сюрпризів. Паттег тихо спитав:

— Ти певен, що ми ухилимося від повторної атаки?

Дивна думка не полишала мене. Настільки дивна, що я навіть не наважувався додумати її до кінця. Тільки сказав:

— Поки ми нерухомі, повторної атаки не буде.

— Чому ж?

— Для автомата нерухомі об’єкти не є ціллю.

— Чому ви так упевнені, вибачте? — запитав мініатюрний Тханг.

— Можливо… — Паттег задумливо похитав головою. — Інакше він смалив би по всіх маяках, станціях, перепало б і Трансплутону.

— Він? Ти, як я розумію, говориш про Небезпечний Об’єкт. А це… — я кивнув на екрани, — ми не знаємо поки що, з ким маємо справу.

Всі мовчали. Погодяться вони зі мною чи ні — ескадра не буде атакувати, не зваживши всі “за” і “проти”. Та краще б вони зі мною погодилися.

Мовчання тривало, ставало нестерпним і нарешті вибухнуло сухим клацанням переговорного пристрою:

— Прийнято — “Таймир”, — спокійно, навіть надто спокійно пролунав перший голос.

— Прийнято — “Уелен”.

— Помилка — “Югора”.

— Прийнято — “Хатанга”. Три — один.

— Формально ви маєте слушність, — сказав Тханг. — Але як же його обстежити? Він же стріляє.

— Спробуємо зблизитись, — Паттег узявся за штурвал. — Заперечень немає?

— Хай щастить, Паттег, — прошелестіло в перетворнику.

— Тільки не поспішай, — попросив Тханг.

“Вайгач” обережно, наче маневруючи в тисняві причальної зони Трансплутону, розвернувся і на малому ході пішов до Об’єкта. Двадцять… тридцять… сорок секунд. Ну що ж, цього слід було чекати. Неяскрава блакитна зірочка засвітилася на чорному полі. Запрацювали екрани телеметрії.

— Він тікає, — констатував Паттег.

— Ні, — після паузи озвався “Уелен”. — Просто витримує дистанцію.

Паттег, звичайно ж, не кинувся навздогін. Він узяв важіль на себе, прибираючи тягу. Невідомий корабель теж вимкнув двигуни.

— А наші кораблі він бачить? — раптом запитав “Таймир”.

— Голосніше, — пробурчав Паттег. — Якщо не бачить, то почує.

— Перевіримо? — це “Хатанга”.

І, не діставши заперечень, пішов на скорочення дистанції.

Ніякої реакції. Отже, у нього локатори і справді слабші за наші. Що з цього виходить?

— Досить, “Хатанга”. Зраділи. Тримайте стрій. Прошу уваги…

ІІІ

Аварійний модуль у принципі може вмістити двох, але конструктори явно не були знайомі з Паттегом. Та ще треба втиснути стільки приладів…

Рештки вільного місця якраз над нашими головами займала єдина зброя — променевий спис. Із комплекту патрульного спорядження. Мені так і не вдалось умовити Паттега не брати спис; бажаючих допомагати мені в цьому теж не знайшлося. Добре хоч ескадра погодилась не відкривати вогонь, якщо ми загинемо.

Не взяти з собою Паттега я не міг, хоч і дуже хотів. Паттег почав брязкати авторитетом патруля. Він не хотів і слухати, що я можу піти сам. Даремно — тут його чудова реакція та інші гончі навики навряд чи стануть у пригоді: аварійний модуль немає ніякої можливості втекти, скажімо, від вогню дюз…

Десять хвилин модуль розганявся, тоді Паттег вимкнув двигун. Півтори години дрейфу… і, якщо нічого не трапиться, можна буде причалити до чужого борту. І ці півтори години я маю намір провести корисно: дещо в Патттега запитати і дещо йому втлумачити.

— Повтори ще раз, як відбулась атака.

Володимир здивовано подивився на мене.

— Ти ж сам бачив.

— Що я бачив? Кілька сплесків на екрані…

— Я не набагато більше. Пізно помітив, довелося різко шарпати.

— Розповідай послідовно.

— Об’єкт вимкнув двигуни. Телеметрія показала: нульове прискорення. Я помітив ціль, яка швидко рухалася. Ракету.

— Одразу? Біля його борта?

— Ні. Не зовсім. Трохи далі.

— Зрозуміло. А потім?

— Почав відхилятися праворуч, ракета — за мною. Ну, крутнувся — і спалив.

— Швидкість, розмір, клас? Дані звідки?

— Я ж патрульний! Та й прилади…

— Так-так, Паттег. Ти — патрульний, а потім прилади.

— Не розумію.

— Дивись, дивись, — швидко сказав я замість відповіді, — Об’єкт пішов: три градуси, шостий сектор!

Ну й реакція у людини… Не ввімкни я заздалегідь блокування, ще два проценти пального пішли б на корегування курсу.

— Ти що?! — заволав Паттег, посмикавши вхолосту штурвал, і тільки потім помітив табло “Блокування”.

— Об’єкт не рухається. А твоя реакція зараз — природна реакція гончака. Самонавідної ракети.

— Он як… — Володя обм’як у кріслі. — І після тривалої паузи спитав уже іншим тоном: — А плутоній у спектрограмі?

— Якщо нас зараз спалять… вибач, будь ласка… які лінії будуть у спектрі?

— Вважай, усі, — Паттег потер лоба. — Від гелію до урану.

На зв’язку, як виявилося, уже давно панікував Тханг:

— Чого мовчите? Ви мене чуєте?

— Чуємо, Тханг. У нас порядок. Будь на зв’язку.

— Зрозумів…

…Корабель наближався. Вже можна було роздивитись обводи, зовнішній вигляд. Паттег увімкнув монітор, передаючи зображення на “Вайгач”.

Циліндри, сфери, ажурні ферми — так, це не планетоліт і не корабель-універсал. Конструкція незнайома…

— Ти можеш його впізнати?

— Ні, — буркнув Паттег, — фотограмм “Ангела” не лишилося.

Дався йому цей “Ангел”… хоча не так. уже й багато земних кораблів загубилося в космосі, і обводи кожного з них ми пам’ятали. А якщо це справді “Ангел” — створений злочинними руками автомат-вбивця, то чому він досі не реагує на наше наближення? Модуль, звичайно, невеликий, однак локаційні системи корабля ведуть нас від самого старту; на пульті весь час блимає індикатор — ми в промені локатора.

— Наша робота, — промовив раптом Володя, — це земний корабель. Трохи не такий, як інші, але все знайоме, я ж тисячу разів усе це бачив.

Дві слабенькі прозоро-блакитні зірочки спалахнули на пілонах, винесених далеко за основний корпус. Величезна туша корабля повільно розвернулась… і відкрилося, грізно дивлячись на нас, велетенське жерло — дюза маршового двигуна. Зараз буде спалах, у всі ілюмінатори рине фіолетовий, всепоглинаючий вогонь, і кінець…

Маневрові двигуни чужого корабля, двічі блимнувши, відключились. Ожив інтерном, на зв’язку — Тханг:

— Товариші, обережно! Він маневрує. Повідомте обстановку, будь ласка.

Відповів Паттег:

— Об’єкт відхилився на вісім градусів. Маневри припинились.

Потім Володя повернувся до мене:

— Йдемо слідом?

— Ні-ні, — вихопилося в мене. — Тільки не зараз. Коли ми пройдемо точку максимального зближення?

— Через… двадцять хвилин. Що робитимемо?

— Будемо чекати.

Я дивився на вогник індикатора зовнішньої локації. Паттег простежив напрям мого погляду і, зрозумівши, запитав:

— Вийдемо з променю?

— Поки що корегувати курс не можна. Це — реакція самонавідної ракети. Зараз будь-який наш маневр для нього — сигнал небезпеки. Нас просто спалять, — я не втримався, — як ти спалив їхню ракету.

Паттег лагідно підтвердив:

— Спалив, ясна річ. Не люблю, розумієш, коли мене розпорошують на атоми.

— Слушно. А тепер приготуйся: тільки-но ввійдемо в мертву зону, треба загальмувати так, щоб стати наче вкопаний.

— Ти гадаєш…

— Це буде якраз за віссю маршового двигуна, і досить близько, а модуль маленький.

— Вважаєш, що автоматика нас випустить з поля зору? Та він крутитиметься як ошпарений, поки знову не зловить нас у промінь.

— Ризикнемо…

Одне з трьох: або ж автоматика нас справді загубить при неминучому (ми ж проходимо мертву точку) перемиканні локаторів з борту на борт і корабель ніяк не відреагує на це, або там розумні істоти, які зрозуміють наш маневр, або ж… Або ж запрацює маршовий двигун і ми зникнемо.

— Лишилося три хвилини, — повідомив Паттег і додав: — Приготуйся. Буде поштовх.

На такій відстані ми навіть не встигнемо дізнатися, що ввімкнувся маршовий двигун.

Модуль затремтів. Нестерпна вага навалилася раптово, втиснула в крісло, зупинилося дихання, захлинулося кров’ю серце… і — невагомість, як політ, як спалах всередині скреслого тіла.

Індикатор погас. Зовсім поряд чорніло велетенське кругле сопло.

— Поїхали, — попередив Паттег і ввімкнув двигун модуля. — Загубила нас автоматика. Загубила. А шукати не буде — системи стеження працюють у безперервному режимі.

Я пояснив Тхангові наші маневри в просторі, а він продублював повідомлення на кораблі ескадри.

Шість хвилин модуль повз до корабля практично на череві. За цей час ескадра вирішила, що нам слід пришвартовуватися десь біля пілону на кормі й спробувати проникнути всередину корабля.

Коли залишалися метри, Паттег пригальмував. Повільно, так повільно, як буває тільки в невагомості або вві сні, ми підійшли до обрізу дюзи. Ще мить — і спрацювало магнітне швартування. Модуль прилип до металу корми між плазмовим кермом і пілоном маневрового двигуна. Найбезпечніше місце, мабуть. Вихлоп двигунів сюди не сягне, а магнітне швартування витримає будь-яке перевантаження. Інша річ, що нам це може бути вже однаково…

— Пересвідчився? — запитав Паттег. — Земна техніка, їжаку ясно.

Справді, все це було надто знайоме. Схоже, дуже схоже, що Паттег має рацію.

— І що це нам дає?

— Автомати шукають нас у просторі, а не на обшивці, Можна спокійно походити, подивитися, пошукати вхід.

— Ти пропонуєш вийти з модуля?

— Так, — сказав Паттег і викликав “Вайгач”.

IV

Добрячих півгодини витягували, встановлювали і настроювали інтраскоп. Прилад цей — з арсеналу планетологів. Взагалі товариш Тханг повинен був залишити його на Трансплутоні. Наступного разу буде йому за контрабанду. Але в даному разі інтраскоп став нам у пригоді: не зайве знати, що там, під корабельною бронею.

Шкутильгаючи в незручних черевиках-причепах, ми почвалали вперед.

Дорога неблизька… Крок за кроком, чаклуючи над інтраскопом, перемовляючись із Тхангом, ми пройшли перші сто метрів.

— Ти щось розумієш? — розгублено запитав Володя.

Справді, ми розраховували побачити характерне для автоматичної установки щільне агрегатування, потужні кріпильні конструкції, здатні витримати велетенські перевантаження, вузли телевимірів без місцевої індикації. А корабель виявився пілотованим, помилитися тут було неможливо.

Ходи сполучень, ліфти, комунікації, переговорні пристрої, пульти контролю за роботою системи двигуна — все це видно було в інтраскоп досить чітко.

Двигун такого самого типу, плазмово-баріонний, як на “Вайгачі”, як у принципі на всіх наших кораблях Великого Космосу.

А ми ж вважали аксіомою, що “Ангел” створювали саме як автомат-винищувач. Виходить, це не “Ангел”?

Пропорції, розташування, конфігурація найпростіших деталей, шкали вимірювальних приладів, важелі керування — все свідчило про земне походження.

А якщо все-таки зійшлися, всупереч імовірності, всі допуски? Якщо є гуманоїди, істоти, подібні до нас? Фізичний світ єдиний, однаковий і для нас і для них, отже, і шлях у космос, і засоби мають бути подібні. Є навіть такий спеціальний термін, що означає схожість різних видів тварин, які займають одну екологічну нішу…

— Стривай, Володю, ти ж бачиш: це не автомат. Це не “Ангел”. Це, можливо, взагалі не земний корабель. Якщо нас ввела в оману зовнішня схожість? А якщо це все ж таки чужі?

— То й що? — безбарвним голосом відповів Паттег.

— Треба тікати звідси. Не подобається мені все це. Нахабно ж порушуємо інструкцію про контакти.

— Звідки ти взяв, що це чужі? І взагалі: якби я тебе знав, то до патруля й близько не підпустив би. Чого ти весь час “А якщо…”? Ти ж мені руки й ноги зв’язуєш!

— Володю, це пілотований корабель. Наших тут немає. І не може бути. Автовідповідач мовчить, а його ж узагалі не можна вимкнути. Нехай цей ваш напівміфічний “Ангел” — військовий корабель, але ж повинен він був якось повідомляти своїх, що він — свій?

— Що ти можеш знати про “Ангела”? Певно відомо одне: він нападав на ті кораблі, на які хотів.

— Не на всіх він нападав. Тільки на пілотовані кораблі.

— Ну то й що?

— Ти ж сам сказав: “Ангел” — автомат.

— Але ж це все неточно. І до того ж будь-який корабель може літати за автоматичною програмою. Має це зовсім земний вигляд.

— Володю, ти пам’ятаєш нічиї зонди в Системі? Вони теж мали зовсім земний вигляд, а Земля їх не запускала. Є ймовірність контакту. Треба тікати.

— Так я і знав… — І раптом Паттег загорлав: — А якщо це “Ангел” і ті три ракети, що лишилися в його касеті, розтрощать іще три кораблі? А якщо це один із зниклих кораблів з несправним автовідповідачем? А якщо екіпаж загинув? І останнього живого я спалив у тій ракеті? А якщо ми з тобою нездатні розібратися в нестандартному обладнанні і нестандартній ситуації? А якщо зараз ця літаюча домовина зникне? А якщо він розстріляє нерухомий “Вайгач”? Я звідси не відійду. Є там хто живий — поговоримо, в разі чого я й за комір можу потримати. А коли це “Ангел”, слід роздовбати його кляту програму, та й край.

— Вибачте, — мов з неба пролунав голос Тханга, — ми тут хвилюємося, товариш Паттег не має слушності, однак “Уелен” каже, що інструкція — не догма.

— От-от, — невдоволено пробурчав Паттег, відводячи громіздкий ящик інтраскопа від гострого кронштейна. — Не догма, факт.

— Ходімо, — наважився і я.

Мовчки ми пройшли сотню кроків. Унизу, під обшивкою, — цистерни, майже всі порожні. Помпи, трубопроводи, три вертикальні шахти… Ні, все-таки зроблено все це якось не так. Так і хочеться сказати: “не по-людськи”. Хоча не по-людськи роблять саме люди. А тут ніби навмисне намагалися відійти від стандарту.

Броня спучувалася п’ятьма напівсферами. Індикатор зареєстрував слабке випромінювання.

Придивившись, я побачив, що метал тут утворює немовби сітку з геометрично правильними узорами, а вічка сітки заповнені якоюсь речовиною; судячи з пилової ерозії, менш міцною. Ми підвели інтраскоп…

Ні, не схоже на жоден з наших приладів. Плетиво металів-діелектриків, напівпровідників (усе це відбивається на екрані інтраскопа різними кольорами), і в цьому плетиві нам не розібратися. Це вже знахідка. Це було варте ризику. Нічого схожого ні я, ні Володя не бачили. Тільки й зринуло в пам’яті, що, як свідчив на суді один із злочинців, на “Ангелі” був установлений принципово новий локатор…

— Схоже, нам пощастило. — Паттег підстроював інтраскоп. — Мабуть, знов заведешся про чужих?

— Обов’язково… А що, конструкції чи хоча б принципу дії локатора ніхто не знає?

— Здається, ні. Тоді ж усю документацію ліквідували. Формально, за документами, “Ангела” ніби і немає.

— А конструктор локатора?

— Ліквідували і його… Як можливе джерело витоку інформації…

Паттег ступив уперед між сусідніми напівсферами. Я підштовхнув ящик інтраскопа; невагомий прилад поплив до Паттега.

— Лови, Володю, — встиг сказати я.

А от рушити вперед не встиг. Блакитна завіса розділила нас. Лічильник радіоактивності вибухнув тріском.

З усіх напівсфер виривалися в простір потоки променистої енергії, міріадами спалахів засяяв іонізований космічний пил.

Годі було й думати подолати цю завісу: тут до променевої хвороби і не дійшло б — миттєвий розпад тканин. Як у промені гразера.

— Ти живий? — долинув крізь шум і скрегіт у навушниках слабий радіоголос Володі.

— Живий, живий…

Скафандр Паттега невиразно білів по той бік променевого потоку. Зв’язок з Тхангом перервався.

Що ж трапилося? Спочатку біля напівсфер пробрався Паттег… і все залишалося як і раніше… Потім я підштовхнув інтраскоп… Він проплив над напівсферою… і одразу ж почалося випромінювання. Паттег пройшов, інтраскоп — ні. Людина і прилад… Виходить, автоматика розрізнила живий і неживий об’єкти. Біологію і технологію. Такого приладу в нас немає і поки що не може бути, це абсолютно точно.

Чи не тому Небезпечний Об’єкт не нападав на автомати, маяки, транслятори?

— Що робити? — запитав Паттег.

Володимир опинився в пастці. Поки йде потік випромінювання, до модуля йому не пробратися, а повітря в його скафандрі — години на три. Ось тобі й інструкція…

— Володю, пройди в головну частину, спробуй знайти шлюз. Не знайдеш — іди на ракетному поясі у відкритий космос. По цілі, що віддаляється, автомат навряд чи стрілятиме. А я повернусь до модуля, викличу підмогу, щоб тебе спіймали. Не ризикуй!

— Гаразд, — буркнув Паттег.

Шкандибати по обшивці не лишалося часу. Звичайно, якщо зараз корабель рвоне, я й писнути не встигну — але так швидше: я відімкнув причепи…

Ракетний пояс — зручна річ: за хвилину я вже був у модулі.

— Йде випромінювання. Що сталося, що сталося? — бився в переговорнику голос Тханга.

Я ввімкнув передавач на повну потужність.

— “Вайгач”, як чуєш?

— Чую, чую, — зрадів Тханг. — Ви неушкоджені, вибачте?

— Паттега відрізано випромінюванням у носовій частині корабля. До модуля повернутися не може. Нехай “Уелен” підійде наскільки зможе і вишле модуль по Паттега. Володя стартує на поясі, спіймаєте його в космосі. Повітря у нього — на три години.

— Зрозуміло, — озвався Тханг. Я перемкнувся на Паттега:

— Володю, як справи? Тебе спробує зняти модуль з “Уелена”.

Голос Паттега ледь-ледь долинав крізь тріскотіння розрядів:

— Я на носі. Тут щось схоже на шлюзову камеру. Спробую ввійти.

— Володю, що показує інтраскоп? Що там усередині?

— Порожньо.

— Обережно, прошу тебе. Постарайся нічого не перемикати. Можлива пастка.

— Для кого? В найгіршому разі — самоліквідатор.

Якийсь час Паттег мовчав. Звідси, з борту модуля, нічого не було видно, тільки примарний язичок випромінювання. І тут мене охопило дивне відчуття: здалося, ніби хтось пильно дивиться на мене, дуже уважно, доброзичливо і з усмішкою. Відчуття мені не сподобалося. Я відмахнувся від нього і знову гукнув Паттега. Мовчання. Потім ледь чутно долинуло:

— Знати б ще, в якому порядку…

І Паттег замовк. Увійшов усередину? Напевне — не чути й сигналів маячка на його скафандрі.

— Увага, “Вайгач”. Увага, ескадра. Паттег ввійшов усередину корабля. Зв’язку немає. Повторюю: хоч би що сталося — ніяких агресивних дій. Маневрувати тільки в крайньому разі.

“Уелен” доповідав про свої дії. Я його майже не чув: думав про Володю. На що він сподівається? На досвід, інтуїцію? Та що може допомогти інтуїція в чужому кораблі? Я невиразно підозрював, що Паттег не тішить себе особливими ілюзіями, що просто йому остобісіли ці космічні піжмурки, ця зловісна пітьма Вугільного Мішка, постійне, огидливе відчуття: ось вихопиться “Ангел”, і знову — смерть і руйнування. Існування “Ангела” просто ображало його гідність гарного гончака. І зараз Володя зовсім не певен, що корабель, в який він увійшов — чужий. А лякатись “Ангела” йому не личить.

Проте корабель у будь-якому разі, навіть автомат, — не купа мертвого металу. Це технологічна істота, електронний мозок, і хто скаже, які риси його творців утілені в ньому?

Не хочу про це думати, але корабель може відповісти Паттегові так, як це зробили б його творці.

V

…Здається, я закричав — не згадаю зараз чому. Адже я нічого не відчув, анічогісінько. Тільки побачив, як зникла блакитна завіса випромінювання, як повільно й страшно, мов пухирі на обпаленій шкірі, здулася броня між скошеними пілонами носових маневрових двигунів.

Я ковтав кров із прокушених губів, а у вухах бився, дзвенів крик. Не одразу зрозумів, що це тоненько, довго й жахливо кричить Тханг.

Модуль маневрував — риба-лоцман біля акулячої пащі! — причалюючи до шлюзової камери корабля. Вхід був схожий на чашечку дивовижної сталевої квітки. Скільки ми ще лишатимемо на кожному кілометрі космосу таких хлопців, як Паттег?

Автоматика, ясна річ, не працювала. Люки розблоковано. Плутанина розірваних кабелів і труб, як зламані ребра, судини, нерви…

Володю я побачив одразу, як тільки втиснувся в навігаційну рубку. Рубку? Тут не було ні курсографа, ні пульта управління, ні протиперевантажувальних крісел. Тільки більма згаслих екранів, пошматовані вибухами панелі, уламки металу і пластиків. І в центрі вкарбована в панель постать — чорнокрилий ангел, що здіймає меча.

Володя… Нічого жахливішого я не бачив. Він висів, зім’ятий, зібганий невагомістю, застиглий у неймовірній позі, прикутий магнітними черевиками до підлоги. Скафандр у кількох місцях посічено і пропалено осколками. Недалеко, розтрощений вибухом, плавав променевий спис. Володимир скористався зброєю. І напевне встиг зробити ще один постріл. Що він побачив? По кому стріляв? Злякався? Чи він навіть не намагався перехитрити цю… річ? Просто почав шмагати променем і влучив у систему самоліквідатора?

Тепер “Ангел” мертвий, мертвий назавжди, і жодному спеціалістові не розібратися в таємницях його програми. Нам доведеться чимало потрудитися, відтягуючи такий величезний шматок металу до Трансплутону. А доставити треба: ми повинні з’ясувати будову незвичайного локатора, встановленого на “Ангелі”, та й напівсфери з випромінюванням…

…Після вибуху минуло майже три хвилини. Намагаючись якомога менше травмувати непіддатливе тіло, я потягнув Паттега до модуля. І раптом заквапився: знову прийшло відчуття чужих очей, настирливого переслідування.

Тханг підводив “Вайгач” по спіралі, щоб не спалити модуль вихлопом.

Три хвилини працює двигун модуля. Три хвилини, поки не вигорить пальне, потім — дрейф без керма і без вітрил… Мусять встигнути. На мій непрофесійний погляд, Паттега ще можна врятувати. Можливо, я ще запитаю в нього, навіщо він стріляв у рубці. А чи важливо це? Важливо. Паттег закрив епоху Патруля. Отже ми, люди, в чомусь покінчили із своїм минулим…

І тут я побачив її, Срібну Дівчину. Вона сіла на асиметричний виступ — кожух маневрового двигуна, звісивши безкраї напівпрозорі ноги в порожнечу. Очі її не можна було відрізнити від зірок, але вони були живі й теплі.

— Здрастуй, — сказав я беззвучно.

— Здрастуй, — відповіла вона, усміхаючись.

— Це контакт?

— Ще ні. Але тепер уже скоро. Ти побачиш. А можливо, я покличу тебе в гості.

— Це далеко?

— Так не можна сказати… Все це, — вона плавно обвела довкола світляною рукою, — трохи не таке, як ви вважаєте. Але це складно. Не поспішай.

— Ти вже йдеш?

— Незабаром прилетять твої друзі. Поки що їм не слід мене бачити. На сьогодні доволі емоцій.

— А чому ти прийшла до мене?

— Мабуть, час, — сказала Срібна Дівчина і подивилася туди, де висів мертвий “Ангел”.

— Ти тут тому, що ми знищили останнє знаряддя смерті, створене землянами?

— Так, це важливо. І важливо, як ви це зробили.

— Не ми. Володимир Паттег.

— Ви всі.

— Цей корабель, “Ангел”… Він вам теж заважав?

— Так. Його система… — Срібна Дівчина подивилася на мене і, вихопивши потрібне слово з моєї пам’яті, виправилася: — Його локатор трансформував наші форми матерії… В моєму світі це була перешкода… зв’язку. Так простіше зрозуміти.

— Він заважав вам… Чому ви самі не знищили його? Чому чекали?

— Це ваша річ…

— Але ж ми могли не знайти його… не справитися з ним…

— Треба було зробити так, щоб він дуже заважав вам. Ми зробили.

І я зрозумів. І здогад приголомшив мене, як незаслужений ляпас, завданий рукою друга.

— Цей прилад, що розрізняє живе й неживе… Ви змонтували його на “Ангелі”?

— Так.

— Це підлість. Ви… ви нацькували машину-вбивцю на нас…

— Це ваша машина. Але її вже немає.

— Навіщо ви це зробили?

— На нас чекає спільна робота. І нам буде дуже потрібна ваша людська риса — ризикувати всім заради справи.

Срібляста хмаринка розтала. Померкли і зникли зелені зорі.

Тханг підводив “Вайгач”. Ще п’ять хвилин, не більше. П’ять хвилин, щоб знову пережити зустріч з “Ангелом”, осмислити все, що сталося, повторити слова Срібної Дівчини.

VI…Через три години до нас приєднався Лі з “Уелену” — кращий наш лікар, і ми до цілковитого знесилення, кваплячись, як на пожежу, проводили консервацію тіла Паттега. Тут, на борту, більше зробити ми не могли, тепер усі надії на Трансплутон.

А потім, звалений нелюдською втомою, я довго не міг заснути. На кожну подію сьогоднішнього дня вистачило б багатьох думок, а вони ще так химерно сплавилися…

Справді, нам усім потрібен був саме Володя Паттег, людина, що втілила саму суть патруля, гончак, який зацькував і загриз звіра. Але ж ця готовність ризикувати призвела до трагедії. Скільки доль і життів загублено такими відчайдушними головами за тисячоліття земної історії?..

Срібна Дівчина з’явилася вчасно. Не раніше й не пізніше, але як тільки ми довели, що назавжди покінчили із своїм минулим, з тими віками, останнім витвором яких був “Ангел”.

Звичайно, безглуздо було чекати Контакту, поки людство ділилось на два табори. Неможливо й уявити, якими жертвами могла бути оплачена така поспішність чужих. Люди по-справжньому розуміють тільки те, що вистраждано їхньою власною історією.

Але нас чужі не могли обминути. Їм потрібна наша здатність до самозречення, вміння жертвувати всім заради діла. Ця здатність дозволила людям за короткий час освоїти Близький Космос і почати розвідку Далекого. Самозречення— велика сила. А скільки лиха вона завдала…

Вони довго чекали… Мабуть, випробовували нас не раз і не два. І востаннє — нацькувавши на нас “Ангел”, нашу власну машину, в якій поєднались і руйнівні сили, і високі досягнення людського генія, машину, що уникла колись суду. І ось сьогодні ми знищили її.

Настав час контакту. Історія завершила свій великий виток. Ми витримали випробування, довели, що з нами можна працювати, що ми не небезпечні хижаки й не примітивні раби. Розумні істоти, без яких не обійтися на найважчих і найнебезпечніших фронтах пізнання.

Ми потрібні їм. Але чи потрібні вони нам такі?

Все це я скажу в Раді, бо моє призначення — зробити так, щоб гончаки, схожі на Паттега, рвучись крізь простір і час, не рознесли вщент усе, в тому числі й власні голови. Тому що, крім гончаків, є ще й сторожові…

Євген Філімонов У ПОШУКАХ СТАНКИ Оповідання

Монотонне читання параграфів зрідка порушували голоси з вулиці, випадковий шум; у поблизькому звіринці репетував павич, а гул транспорту, наче звукове тісто, здіймався над полуденним містом, наповзав, проникаючи у всі щілини, в’яз у вухах. Помпезна судова зала, зовсім порожня, якщо не рахувати нас трьох — мене, судді та Станки, ніби повнилася димчастою урочистою сутінню, важкі штори ходили від подмухів вітерцю за відчиненими вікнами…

У цьому прозорому напівсвітлі я ніби вперше побачив Станку: вона сиділа на високій табуретці перед суддівським столом, начебто біля стойки бару. Жовті сандалі на гладенькій засмаглій ступні. Синя парчева сукня до п’ят тісно облягає повні литки й стегна. Смужка смуглої шкіри під короткою блузою, отороченою шовковим шнурком… Слід сказати, що для розлучення не зовсім підходяще вбрання, але Станка ніколи не дбала про відповідність костюма обставинам.

Далі! Круглі руки з тугим візерунчастим браслетом. Волосся на плечах, така собі чорна глянсувата хвиля, гребінець у ній — ніби човен Хокусаї. Вуха з крихітними сережками, брови стрімко злітають, вгинаються до скронь, чиста, точна лінія губів та носа. Окуляри, що міняться опалом, ховають очі, але ж я знаю їх і так, я запам’ятав їх назавжди за ці три (майже три) роки щастя.

Суддя закінчив і зробив паузу, як і годиться в таких випадках. Останні слова його начебто звучали так: чиніть, як знаєте, проте подумайте. Мені думати нічого, я проти всіма силами своєї душі. Станка нетерпляче звелася зі свого табурета, не глянувши в мій бік.

— Прошу розірвати наш шлюб. Прошу зробити так, щоб я більше не зустрічала цкї людини.

Я остовпів. Суддя глянув на мене зі співчуттям.

— Ваша ухвала остаточна? — В його голосі був виразний заклик до примирення.

— Так, остаточна.

Знати, Станка готувалася до цієї фрази весь час. Чомусь я ніколи не міг припустити такого наслідку, ще місяць тому мені здавалося, що все налагодиться, досить тільки побалакати з нею… Найгірше, що я міг собі уявити, — це звичайне розлучення. Все-таки є шанс поєднатися знову.

— Атож, остаточна.

Свідомість мою ніби обдали потужним крижаним струменем, нічого не зосталося на гладенькій поверхні, лише дошка суддівського столу в кружалах деревних волокон. Суддя діткнувся дзвоника: ввійшли вервечкою свідки, четверо душ.

— Шлюб розривається за заявою позивачки. Категорія розлучення — найвища.

Я бачив, як Станка повернулась і рушила із зали — рівна, струнка, впевнено йшла вона у проході між рядами порожніх крісел, даленіючи, маліючи, зникаючи… Мені щось говорили. Можливо, допомогли звестися. Я опинився в кімнатці, прилеглій до зали, сидів у кутку шкіряної канапи й рукою силкувався втихомирити живчик на щоці.

Цього слід було сподіватися. До цього йшлося весь час. Ми — різні. До любові не присилуєш, але що вдієш, що тепер вдієш?..

Тут я помітив чоловіка у строгому коричневому костюмі, він діловито чекав, коли я оговтаюся. Нарешті, приступивши до мене, співчутливо й твердо водночас поплескав по плечу.

— Бадьоріше! Ви ж мужчина, еге ж? Не ви перший, не ви останній. А може, це й на краще для вас.

Він підморгнув весело. “Судовий виконавець”, — тупо здогадався я. Для мене зараз — усе одно, що кат. Судовик розгорнув свою теку й заходився порпатись у формулярах.

— Заява вашої колишньої дружини надійшла два тижні тому. Ви знаєте, — він широко всміхнувся і одразу ж погасив усмішку, розуміючи її недоречність, — у мене інтуїція на те, чим закінчиться процес. Я сказав собі: “А що, Несторе, тут пахне максимумом! Найрадикальнішим розлученням без права на апеляцію з негайним виконанням! Отож, поки те та се, не завадить тобі зібрати заздалегідь картограму для відповідача — і тобі зручніше, і йому не поневірятися в ізоляторі зайвих півмісяця. І ось вона перед вами!”

Він тріумфально розіклав на столі строкату схему. Я чув про них, але ніколи й гадки не мав, що й на мене можна скласти таку. Хрусткий гербовий аркуш протоколу лежав поряд, його коротенький текст усе ще не міг дійти до мене. А виконавець вів далі:

— Погляньте сюди. За вироком ми маємо забезпечити вас такими життєвими шляхами, які виключають їх перетин зі шляхами вашої колишньої дружини. У кодексі є вказівка на те, що відповідач може вибрати собі будь-який із запропонованих варіантів назавжди. Проте за недавно ухваленою поправкою, — він назвав її номер та дату, хизуючись професійною пам’яттю, — відповідач може також, як особа потерпіла, облишити даний варіант реальності, якщо він розчарувався в ньому, й випробувати новий. За цією поправкою, в його розпорядженні має бути не менш, як сорок інших реальностей! Так що нічого надто плакатися.

Сорок варіантів. Блеф, мене все це не цікавить. Мені потрібен тільки єдиний — зі Станкою, але саме його у мене забирають. Жінці вільно вимагати цього, так вважав я сам (перед судом). Я гидливо поглянув на схему. Вона здавалась мені заплутаною і небезпечною, як клубок гадюк.

Нестор водив товстим пальцем по кольорових пунктирах.

— Оце — ваша вихідна варіація. Вона тяглася б і далі в нашій реальності, якби… хм… все було гаразд. Аж до вашої природної кончини. Але Станка… — він очікувально подивився на мене.

— Гайдук.

— Ось-ось, тепер її слід іменувати дівочим прізвищем; так ось: Станка Гайдук зажадала максимальної розлуки…

Навіщо він мені все це повторює? Чи я таки схожий зараз на безнадійного недоумка?

… — Отож, ми розрахували для вас сорок варіацій вашого власного буття в інших реальностях. І в кожному разі намагалися прокласти оптимальне проходження. Робота, бачте, неабияка-копітка відповідальна праця!

Він розпалився, заговорив патетично. Сонячний промінь, знижуючись, зачепив мою лисину і обдав її призахідним глянцем. Я і не помітив, як настав вечір. На превелику силу зосередився на поясненнях Нестора.

Реальності, казав він, у нашому ймовірнісному світі являють собою справдження ймовірностей. Їх стільки, скільки можна уявити, і ще стільки ж на додачу. Вони безболісно співіснують.

(Усе це я знав ще зі шкільного курсу).

Переміщення з реальності в реальність здійснює варіатор. Техніка переміщення добре відпрацьована й цілком безпечна, для цього треба тільки навчитися маніпулювати мініатюрним табло, трохи схожим на дитячу гру в п’ятнадцять. Сорок реальностей для мого можливого їх проходження дібрали за принципом різноманітності.

Річ у тім, казав Нестор, що різниця між реальностями суміжними, прилеглими, сказати б, одна до одної, мізерна, тому розбіжність між обраними реальностями взято величезну.

— Ви однолюб, чи не так? — раптом урвав він свої пояснення.

Я підтвердив. Перед ним була моя картка з психотипом, там це було зазначено у відповідній графі… Однолюб, на превеликий жаль, однолюб.

— Ми врахували це. Складаючи наш вибір варіацій, ми намагалися забезпечити можливість заміни…

Я відмахнувся.

… — Досить повноцінної заміни Станки Гайдук відповідним типом жінки. Не знаю, наскільки це вдасться, вам буде видніше, але, як на мене, така можливість є.

Тут я вперше виявив зацікавлення. Нестор тим часом дістав оте згадуване дистанційне табло. Користуватися ним було не важче, ніж запальничкою, треба було тільки переміщати нумеровані призмочки з клітинки на клітинку. Поєднання призмочок давало індекс потрібної реальності. Цей індекс сприймав головний варіатор (Нестор показав мені у вікно шпиль велетенського будинку без вікон) і зараз же відпроваджував носія плоского табло туди, куди треба.

— Як це робиться? — спитав я без особливої, правда, цікавості.

— Навіщо вам це знати? Ви що, коли піднімаєтесь на ліфті, теж питаєте, якої він системи-інерційної чи лебідкової? Краще розберіться у схемі, часу в нас обмаль.

Справді, шум за вікном вщухав, середмістя порожніло, як звичайно надвечір, лише в зоопарку все ще рикав якийсь ув’язнений звір, що досі не змирився зі своєю долею. Голоси, сплески звуків стали окремими, віддаленими; десь там вкладала свою частку в цю реальність Станка. Я вчився перебуванню в інших реальностях.

— Ось тут, — втовкмачував мені виконавець, — найспокійніша зона реальностей близького нам типу. Тут стабільний, відрегульований суспільний лад, ви почуватиметесь, як удома. Проте ймовірність зустрічі Станки-штрих, назвімо так вашу майбутню обраницю, не вельми велика.

— Тут, — він перемістив свій палець із широкої коричневої смуги на вузьку, — в цьому перетині можливість зустрічі більша. Так звана течія Еко. Не плутати з Еро. (“Бордовий шлейф Еро заливав нижній край схеми). В Еро ваші шанси трохи гірші… Якщо поталанить, як-то кажуть. Непогано в Теті. Там вам може пофортунити, ймовірність — тридцять відсотків з гаком. Потім Джунго, Космі, Ліро, Анча, Сублімат — тут повсюдно ваші шанси в межах дванадцяти-сімнадцяти. Афро, Термі, Зет…

На півсхеми розлилася рожева пляма. Дві мої варіації перетинали її в різних місцях. Білий пунктир пронизував рожеву пустелю, як караванний шлях.

— А це?

— Це? — Нестор замулявся. — Це — Імперія, осередок атавістичних реальностей. Ми воліємо не посилати туди наших клієнтів. Це, сказати б, крайній захід.

Він задумливо почухав голого лоба. Вже зовсім споночіло, під стелею спалахнув тьмяний плафон.

— Але у вас неабиякі шанси в цьому осередку. Хоча особисто я не раджу вам користуватися трасами, прокладеними в Імперії. Там зараз досить кепсько.

— Байдуже. Знайду її, хоч би де вона була.

— Так то воно так… — судовий виконавець непевно всміхнувся. — Проте при всьому тому ми маємо попередити людину про можливі наслідки вибору. Я вам рекомендую Еко. Може, там пошук триватиме й довше, зате гарантія щасливого завершення. Еко взагалі відзначається гармонією і миром.

— Ясно.

Я встав. Виконавець вручив мені плоску коробочку: “Попрактикуйтесь, — сказав він. — Поки що без зв’язку з варіатором”.

Я набрав код варіації в Еро.

— Правильно. Тепер Афро. Чудово.

Копія схеми, віддрукована на пластику на зворотному боці табло, відтворювала у зменшеному вигляді розкладку Нестора з деякими спрощеннями, поряд з нею була табличка поєднань. Я набрав ще кілька варіацій.

— Помилитися ви не можете. В будь-якому разі ви матимете одну з сорока призначени вам траєкторій. Крім того, цим табло не зможе скористатися ніхто інший — варіатор вас непомильно ідентифікує.

— Все зрозуміло. Дякую.

— Нема за що. Це наш обов’язок.

Мить ми дивились один на одного. Дивна річ, цей судовий урядовець Нестор, попри всю пересічність свого вигляду, був мені напрочуд симпатичний — і остання людина, яку я бачу в своїй рідній реальності, зичливий і людяний, наскільки це дозволено судовому виконавцю. Зволікати більше було нічого, і Нестор, розуміючи це, теж звівся з-за столу.

— Зв’язок з варіатором, — сказав він у мікрофон. І мені: — Все буде добре.

Я все ще не зважувався. Дивне почуття — ніби перед розстрілом. І взагалі, чи є ці реальності насправді?

Він усміхнувся.

— Відмітна риса будь-якої реальності — її існування. Отже, з чого ви почнете?

Я несміливо набрав код Імперії і ввімкнув варіатор…

* * *

На той час, коли я потрапив до неї, Імперія вже вся була охоплена розкладом та анархією. З перших хвилин перебування у столиці це стало очевидним. Центральною, колись розкішною вулицею, валив строкатий люд; біля бровки стояли снасті згорілих машин, з розтрощених вітринних вікон тхнуло смородом смаленої синтетики, пластівці попелу та листівки кружляли у листопадовому повітрі, обсипаючи похмурий натовп, наче снігопад. Ніхто ні на що не зважав.

Я вийняв светра з портфеля і нап’яв його поверх сорочки, оскільки було холодненько. Два типи непевної зовнішності втупились у мене, перемовляючись півголосом. Попереду, кварталів за два, щось діялося, чувся галас і одноманітний, короткий вереск сирени. Зі стіни навскоси звисав портрет огрядного лисого дідугана, прострелений у двох місцях.

Три гелікоптери з’явились над високими будинками, один з них випустив хмаринку листівок. Я підібрав одну: той самий портрет диктатора, ті самі заклики до вірності й самопожертви, що й довкола на стінах, у вікнах, навіть на стовпах. Усе це було мені дуже не до душі. А проте шанси пошуку тут були дуже високі, як твердив Нестор; я мав використати їх максимально.

Поки я стояв, вагаючись, перед блискотливим фасадом нічного клубу, трохи зіпсованим розгонистим написом по всьому вітражу, вулиця майже миттю виповнилася людьми, що кудись бігли, висипавши з поблизького завулка. Величезний натовп тих, хто біг, утворив згусток, тромб, що перекрив вулицю метрів за сімдесят від мене. В цю юрбу невидимі поки що звідси брандспойти вдарили струменями чи то піни, чи то газу, звідси годі було розібрати. Волання, гуркіт танків, що з’явилися невідь звідки, і, головне, вибух неподалік газової міни, яка, скажено вертячись на засміченій бруківці, ширила навколо нестерпну задуху, — все це цілком відібрало мені тяму. Я метався у темному під’їзді нічного клубу, щосили грюкаючи в зачинені скляні двері. З-за конторки біля входу звівся хтось (як виявилося, швейцар), байдуже поглянув на мене і знову зник.

— Чого ти там товчешся, недотепо? — крикнув на мене хлопець у подертій куртці, що біг по тротуару. — Драпай, поки цілий!

Тепер я чув постріли — здавалося, хтось відкорковує пляшки. Гумові кулі стрибали, ніби опуки, по плитах панелі. Охоплений панікою, я вовтузився під дашком входу, гарячково добуваючи з кишені рятівну табличку, щоб набрати код — будь-який код, будь-якої реальності, тільки всемогутній варіатор міг визволити мене звідси. І в цей момент страхітливий удар у сонячне сплетіння майже зламав мене навпіл, я ще помітив чорну тугу кульку, що відлетіла в кут до телефонної будки, за якою скоцюрбилась чиясь фігура…

… — Друзяко, ти як? — Із пітьми, підсвічене знизу каганцем, дивилося на мене незнайоме обличчя.

Я ворухнувся, відчуваючи у всьому тілі кволість та ломоту. Жорстке ліжко рипнуло; з маленького віконечка біля узголів’я лилося тьмяне місячне світло.

— Починає приходити до пам’яті, — сказав чоловік із каганцем.

Він одійшов, залишивши мене в темряві. Кружальце світла перемістилось у низькій кімнаті, освітивши групу чоловіків за столом — душ із шість, — певно, вони нетерпляче ждали поновлення бесіди.

— Так от, Діне, — сказав один з них, власник кучерявої борідки, — тут сказано, що питання треба розв’язати найближчими днями. — Він потряс над вогником каганця якимись паперами. — А чим ми можемо відповісти на це?

У нас є зв’язок, інформаційний центр, зброя? Можу повідомити комітету: нічого цього у нас поки що нема.

— Все є, — розлігся другий голос.

— Потенційно, — пробасив хтось у кутку.

— Звичайно, згаяно багато часу. — Чоловік, що підходив до мене, забрав папери з рук бороданя. — Хунта нас значно випереджає. І агентура у неї досвідчена, не те що наша. Видно, охранка цього лантуха з лайном (надалі вони йменували диктатора тільки так) починає тихенько перебігати до них. Даремно вважав дехто, що досить його скинути — і все в ажурі, революції більше ніхто серйозно не протистоїть.

Він закурив від вогника.

— Ми забули про заразу розкладу. Про люмпен, карних злочинців, паразитів, погромників, що тільки й чекають на слушну хвилину, щоб допастися до ласого шматка. Тепер стало ясно, що їхній терор може бути куди гіршим навіть від теперішнього режиму.

— Цей режим в агонії.

— В тім-то й складність становища. Якраз тепер слід перебудувати наш рух, якнайшвидше починати боротьбу з головним ворогом — з фашизмом, що активізується. Йдеться, товариші, про саме наше існування.

Відгукнувся високий темнолиций чоловік, що досі мовчав:

— Битися з жабами, коли вони захоплять владу, буде неймовірно важко. А лантух з лайном майже готовий передати їм трон.

— Ми можемо покладатися лише на робітників і частину інтелігентів.

— Не тільки. Всім у печінках цей режим. Країна дозріла для революції.

— І для фашизму, — кинув знову високий.

— Ти, Ліно, песиміст. Ту частку мерзоти, що є в країні, легко знешкодять здорові сили. Якщо міркувати так, як ти, то багато наших завдань…

І таке інше. Я відвернувся до стіни. Бурмотіння змовників присипляло мене, біль поступово вгамовувався. Треба було відпочити, дочекатися ранку і назавжди покинути цю тривожну реальність, готову вибухнути заворушеннями й насильством. По суті, те, що вони мене підібрали під час розгону демонстрації, було тільки актом інстинктивної людяності.

Коли я прокинувся, Ліно (він був хазяїн квартири), мив посуд біля щербатої раковини під дверима, дзюркотіння води зливалося з шумом дощу надворі. Я сів на ліжку й оглянув кімнату в пошуках свого портфеля. Мені нетерпеливилося швидше забратися з цієї неспокійної, незатишної країни. Ліно помітив мій погляд.

— Ваші речі на полиці. — Справді, мої нехитрі пожитки лежали там рівненьким стосом. — Портфель узяв Дін. Він йому потрібен, щоб перенести… дещо. Дін вам його поверне. Він хоче поговорити з вами, не знаю чому.

Чекова книжка у портфелі, в потайній кишеньці. З сорока наданих мені реальностей більше половини мали грошовий обіг. Втрачати чеки не хотілося.

Отак-то. Спершу тебе рятують під час вуличних розрухів, потім ти стаєш вічним боржником рятівника. Я погладжував табло в кишені штанів. Може, начхати на цей портфель? У Космі вже давно гроші скасовано… І ніщо не пов’язуватиме мене з гнилим, сповненим міазмів убивства світом Імперії. Адже Нестор остерігав мене — це небезпечна реальність.

Зрештою табличка перехідника зі мною. Першої-ліпшої миті я можу уникнути можливої халепи (я сподівався, що вчорашній збіг обставин більше не повториться). А що мені так чи так треба чекати на Діна, то, може, варто спробувати розшукати його самому?

— Де можна побачити Діна?

— Ніде. — Ліно, певно, не довіряв мені. — В Меласі, в Турну, біля заводів. У різних місцях. Його вистежують.

— Хто?

— Охранка. І жаби.

— ?

— Люди хунти. Хунта примічає наших активістів.

— Але як же я з ним побачусь? Мені треба йти…

Ліно підступив до мене. Зблизька він виглядав молодшим, ніж мені спершу здалося. Вуса ховали рожевий свіжий шрам над губою. Він витер руки об фартух.

— Гаразд, я вам скажу, де Дін. Та він і сам звелів це зробити, тільки я проти такої довіри. Перший зустрічний з вулиці… А може, тебе, — він раптом глянув на мене зі злісною підозрою, — підіслали вони?

Я заприсягся, чим міг, що я не з охранки й не з жаб. Навіть розказав йому, чому я тут. Двома словами. Певно, це переконало його, хоча від моєї заяви про множинність реальностей він відмахнувся, як від безглуздої вигадки.

— Містик ви, та й годі, багато нині таких розвелося. Оце то так! Земля перевертається, а він у цьому шарварку хоче відшукати свою любаску! Ще й не її саму, а бодай схожу!

Він начебто кепкував наді мною. Я з досадою вихопив у нього з рук табличку, продемонстровану для переконливості. У мене вдома нікому й на гадку б не спало брати на кпини священне почуття, хоч би якої форми воно прибирало.

— Ідіть у Меласі на Фонтанну, там є така забігайлівка на розі — всі її знають. Пройдете через головну залу, через кухню на склад. Скажете: до Діна. Чешіть!

— Дякую за притулок.

Машинально я сягнув до кишені, але зараз же згадав… Ліно зрозумів мій жест.

— Не треба. Якщо ви прислужитеся чимось революції— це окупить усе. Візьміть парасоля, дощ.

Ці люди вважають, що все має бути підпорядковане їхній революції. Я вийшов надвір, трохи не вдарившись маківкою об низький верхній одвірок. Сіра бруківка, залита водою, була майже порожня. Поодинокі постаті стояли у підворіттях будинків, що мали типовий для міських нетрищ вигляд. Вітер шарпав мокрі плакати. Вони рясніли зовсім іншими закликами, мабуть, у охранки не вельми доходили руки до цих місць.

Я швидко пішов по мокрому тротуару. Постаті в під’їздах вітали мене характерним жестом — піднесеним догори стиснутим кулаком. Призабутий символ солідарності стосувався, поза всяким сумнівом, мене. Я зрозумів: учора

багато хто з них бачив, як мене, оглушеного гумовою кулею, тягли на своїх плечах Дін та його товариші. Дін був тут великою фігурою. Тепер безробітні думали, що я активіст. Я осміхнувся і відповів на їхнє вітання.

Меласі був тоскний заводський район, помережаний залізничними коліями, захаращений корпусами фабрик, складів, заставлений газгольдерами та нафтовими резервуарами. Тут теж було майже безлюдно, лише подекуди під брамами стояли невеличкі пікети. Незважаючи на парасоль, я добряче намок, поки добрався до Фонтанної. Іронія цієї назви була в тому, що фонтан справді існував: товстий струмінь брудної води спадав зі стоку одного корпусу просто на середину каналу, спузиреного від дощу. Тепер я побачив забігайлівку — на ґанку її, широкому, ніби паперть, тут і там стояли молоді хлопці, начебто нічого не роблячи, проте, поки я підійшов, три-чотири велосипедисти під’їхали до ґанку й помчали геть після короткої розмови. Зв’язкові, вирішив я.

Намагаючись триматися природно, я проробив усе, що приписав Ліно: біля складу мене зустрів веснянкуватий кремез, який міцно потис мені руку. Всередині довгої комори, критої бляхою, було досить людно, за низьким стелажем, перетвореним на стіл, жваво сперечалися робітники у зелених робах.

— Це товариш від Діна, — сказав веснянкуватий, шанобливо відрекомендовуючи мене.

Загальна розмова одразу ж урвалася, всі мовчали, поки я пробирався до столу. Там лежала почеркана вздовж і впоперек транспортна схема столиці, просто на ній стояла переповнена недопалками попільничка і новенький телефон. Діна не було, видно, сталася помилка. Мій поводатар не зрозумів мене (я ще не опанував гаразд діалекту) і подумав, що я — це якийсь повноважний представник Діна. Треба було усунути непорозуміння.

— Товариші! — Краще було користуватися їхньою формою звертання. — Я потрапив до вас…

Галас, що налетів як вихор, заглушив мої слова. Наступної миті страхітливий удар буквально зніс легкий дах із комори і всередину згори вдерся скажений вітер від завислого над складом вертольоту. З трьох люків днища виметнулися трапи, по них спускались, ніби макаки, треновані здоровані у рябих куртках, з автоматами напоготові. Голос, посилений гучномовцем, проревів:

— Всім під стіну!

Той, що привів мене, сполотнів: я побачив, як ластовиння його стало темним на прозорій шкірі, мовби намальованим.

— Жаби! — шепнув він мені. — Все пропало, вони нас випередили!

— Мовчати! Не перемовлятися!

Я не бачив, хто це говорив. Ми всі стояли обличчям до цегляної стіни. “Треба було таки забратися звідси ще вранці”, — подумав я із запізнілим жалем. Не знати, як обернеться справа тепер. Судячи з усього, нальотчики порпались у шухлядах столу. Вони про щось перемовлялися півголосом, швидко й діловито. Кілька інших обшукували тих, хто стояв — я чув специфічне поплескування по тілу. Під протилежною стіною почувся глухий постріл і звук падіння. Потім — кілька різких ударів і крик:

— Недолюдки! Жаби! Всіх не візьмете! Ми вас, собаче поріддя…

Постріл. Я боявся ворухнутися. Про те, щоб дістати табло, годі й думати.

Табличку витягли спритні пальці, що обмацали мене за якісь частки секунди. Цієї миті я зовсім ошалів від люті й страху.

— Не руш! Це моя особиста річ!

Я замахнувся на солдата, той ударив мене прикладом по руках.

— Стояти! Повернися до стіни! Що це таке?

— Талісман! Поклади на місце, підлотнику!

— Ця людина тут випадково, — втрутився веснянкуватий, — він непричетний.

Намагався мене вигородити. Рятував “активіста”. Але зараз я однаково ненавидів і цих убивць-штурмовиків, і невдалих революціонерів, через яких я ускочив у таку халепу. Найрозумніше було мовчати: так чи так хунта має додержуватись якоїсь законності. Буде якесь розслідування, а там я постараюсь пошити їх у дурні. Пояснюючи будову таблички, ввімкну варіатор…

Мене й решту всіх загнали в переповнений ваговоз зі слідами коров’ячої шерсті на бортах — мабуть, раніше на ньому возили худобу. Веснянкуватий кудись щез, певне, його загнали в іншу машину. Від мокрої одежі здіймалася пара над щільно стиснутими тілами: понурих безмовних людей везли кудись крізь неспокійне місто. Постріли лунали то зовсім поряд, то вдалині; одного разу наш охоронець пустив з-під тенту довгу чергу кудись уздовж вулиці. Найгірше було мені, мене жахала порожнеча у правій кишені, я звик до своєї таблички, як до універсальної візи, як до особистого транспортного засобу зрештою, — і ось тепер вона у якогось невігласа-солдафона. Він може поламати, знищити її. Я ледве не завив з люті; кісточки пальців, що вчепилися в борт, побіліли. Раптом чиясь темна рука з-за моєї спини блискавично тицьнула мені в долоню туго скручений папірець. Я відрухово прикрив її другою рукою, мигцем прочитав кострубаті, бліді літери. Нас везуть до Калахи. Біля переїзду через залізничну колію машини зупиняться. План переїзду — кілька нерівних ліній.

Цього ще тільки бракувало! Непорозуміння тривало: я автоматично перетворився на командира. Ззаду легенько постукали по спині — квапили з розпорядженнями. Сто чортів, а може, це шанс?

Я мигцем озирнувся. Тільки сторонньому поглядові могло здатися, що це везуть на забій покірний, остаточно зломлений люд — злісна сила перебігала безгучно по напружених м’язах, меткі очі нишпорили кругом, глипали вгору, вниз, на темний мокрий брезент над головами, на охоронців у проймі заднього борту… Вони не пов’язали нас, були певні, що така тиснява тримає, як кайдани.

— За сигналом — ламаємо борти. Конвой беремо заложниками.

Я шепнув це на вухо сусідові й відразу відчув, що ця фраза поширилася довкола й миттю злютувала натовп у єдиний зливок. Звідки в мені раптом узялася авантюрницька струнка? Може, це тому, що мене зроду не позбавляли волі?

Нас тіпало від напруги. У проймі миготіли вже здоровенні безлисті дерева лісу, позначеного на плані, гілля їх раз по раз різко черкало по брезенту. І тут скрегіт гальм, одностайний натиск м’язів, тріск поламаних дощок… Тент, втративши опору, накрив ворушку масу людей. Черга, лемент… Я опинився на мокрій землі, у сльоті, на мене падали інші, величезний рубчастий протектор беззвучно (мабуть, оглушений водій попустив гальмо) котився на мене. Я підхопився. З лісової напівтемряви заскрекотів автомат — відстрілювалися вцілілі конвоїри.

Хлопці в зелених робах уже збивали замки з бортів переднього ваговоза (там боротьба ще тривала), коли автоматичний шлагбаум перед лінією зметнувся вгору, і дорога була вільна. Позаду, у далекій перспективі просіки, позначилися цятки джипів, що наближалися по шосе. Розгублені, щойно звільнені люди дивилися на мене, дехто вже подався до лісу…

— В машину! — це був скоріш істеричний зойк, ніж наказ. — У ту машину! — Я показав на передню. — Цю — на переїзд і запалити! Тим, хто не поміститься, пробиратися до міста.

Веснянкуватий — він знову був поруч — тицьнув мені в руку щось важке — пістолет. Я розпоряджався, репетував, надсаджуючи голос, жестикулював, ніби маріонетка. Дивна річ-усі мої накази миттю виконували. Джипи зупинилися не наближаючись: багаття з величезного ваговоза мало застрашливий вигляд. Хлопці з автоматами прикривали відступ — двоє на машині, двоє в лісі.

* * *

На третій день заколоту Дін викликав мене по портативній рації.

— Скільки вас?

— Двісті чотирнадцять… двісті дванадцять.

— Жаби?

— Тримають квартал вісім. За три кілометри від річки.

— Як ви?

— Забарикадувались з обох боків. У разі чого можемо відійти через річку. По зруйнованому мосту. Там ферми неглибоко під водою.

— Добре. Перекажи своїм — у нас поповнення, місто за нас. Комт з бригадою б’ється за телецентр. Фігнер усе ще на тому березі, але йому важче… Підтримаємо вас, тільки-но він більш-менш закріпиться. Поки що можемо забрати поранених. Катером з Річкової.

Я відчув утому в його голосі. Та й сам я був не кращий. Відтоді як ми з ним зустрілися після втечі, минула, здавалось, ціла епоха; весь цей час точилися безперервні вуличні бої. Хунта не змогла знищити революції одним ударом, але тільки тепер стало ясно, яка важка буде боротьба.

З-за водокачки вдарили ракети, й барикада задвигтіла. Я перекотився через бруствер із старих покришок і підповз до снайпера Вікоша. Він повернув до мене темне обличчя, ляснув пальцями — просив флягу з водою. У бінокль було видно, як вітраж скляної кав’ярні на перехресті раптом скособочився, впав, і за ним відкрилося сіре, кутасте тіло танка. Один, два..

… — Ласкаво просимо додому, мій дорогий підопічний!

Я нічого не розумів. Я ледь не розрядив автомат у цього бевзя, в Нестора, це він з усміхом простягував мені руку. А я? З перебинтованою вище ліктя рукою, в пошматованій брудній одежі, зі зброєю в руках, із самого пекла бою опинився тут, у тій самій кімнатці при залі суду зі шпилем, що яскрів у чіткому віконному отворі. Нестор не переставав реготати.

— Чудасія, та й годі! Видно, я виловив вас з Імперії саме вчасно, га? Либонь, не солодко там, набралися лиха? Але тепер усім вашим злигодням настав край.

Він узяв зі столу цупкий аркуш у райдужних розводах і зачитав урочисто:

— Анулюється давнішня судова постанова… хм, так… від такого-то… позивач така то, відповідач… усе це, зрештою, нема потреби повторювати, головне не це… Ага, ось: за клопотанням колишньої дружини відповідача Станки Гайдук, шлюб її з відповідачем, з вами тобто, може бути поновлений негайно, якщо на те буде воля відповідача.

Станка? Хто така? А-а, Станка…

Урядовець тим часом дивився на мене, як на іменинника.

— Жіноча примха в наших умовах може набувати катастрофічних масштабів. Вчора вона заявилася сюди зі своїм адвокатом вся в сльозах: ну, певна річ, їй ніхто не заперечував. Дух нашого закону — дама завжди має рацію!

Станка знову зі мною… А як же там, на барикадах? Там же зараз усе розтрощать на друзки.

— Прошу повернути табло перехідника, воно вам більше ні до чого.

Я машинально ляснув себе по холоші.

— У мене його… забрали.

— Забрали? А втім, в Імперії могло бути ще й не таке. З вас стягнуть вартість — це таки чималенько, але Станка Гайдук, думаю, того варта. Що це ви? Розпишіться отут.

Я взяв ручку непевно як неписьменний, тримав її, ніби виважуючи в руці, мов якийсь тягар. Вона лежала в закіптюженій долоні, наче набій. Набій від протитанкової рушниці.

Нестор усміхався так, ніби все розумів. Я опустився в крісло, намагаючись не забруднити оббивку. Справді, чи ж це не удача? Чи ж це не те, про що я не смів і мріяти? Адже, якщо вже на те пішло, і до бою я став лише для того, щоб мати якийсь шанс забрати у жаб свою табличку. І Станка повернулась!

Дивна річ — радість від усвідомлення того, що кохана знову буде зі мною, ніяк не могла пробитися в мою душу, запалити мене — вкрай знесиленого, отупілого в злигоднях та вогні останнього тижня. Ага, отже так, усе чудово склалося: вони висмикнули мене з самої колотнечі, й тепер знову піде життя — казка. Я і вона. І начхати на всіх і на все. На всі реальності світу, разом узяті. Я рішуче підніс ручку.

У заглибині моєї долоні ще рожевіла прим’ятина від руків’я автомата, а вказівний палець трохи потемнів на згині — від спускової скоби. Того першого дня путчу, коли ми глупої ночі пробилися до групи Діна, він ледве встиг перебалакати зі мною. Але розмова ця лишилась у мене в пам’яті назавжди…

— Ліно мені все розповів. — Він підвів на мене темні, без блиску очі. — Цікава історія…

Кажучи це, він весь час переводив погляд на карту — свіжу, із запахом друкарської фарби, з яскравими різноколірними стрілками. Карту склали жаби, ми знайшли її в кабіні ваговоза.

— Цікаво, що й казати. Все життя — у погоні за єдиним коханням, так я зрозумів? З краю в край…

— З реальності в реальність.

— Ну, це для мене надто мудровано, я простий горновий. Для мене є одна реальність, одна любов — революція. І для них теж.

Справді, всі, хто входив і виходив від Діна, кричали, курили, люто сперечалися, а іноді й мовчали, заглиблені у свої думки — наскільки можна бути заглибленим у такому гаморі, — всі ніби світилися зсередини небаченим ще, небувалим світлом. Тут, у колишньому офісі хімічного заводу, перетвореного на день у фортецю, був один з осередків повстання. З безладдя, з хаосу, викликаного несподіваним заколотом жаб, почала вже вимальовуватися ситуація. Місто двигтіло від канонади, за широченним вікном видніли заграви.

— Єдина реальність — це боротьба. Боротьба з тими за цих. Решта все проти цього не варте виїденого яйця. Коли вже тобі випало таке свято…

Він не доказав, певно, вважаючи, що нема сенсу переконувати в очевидному. З видимим зусиллям відірвався від карти.

— Ви показали непогані тактичні здібності. Кмітливість, оперативність, рішучість. Центр вирішив довірити вам ділянку повстання у районі Річкової, там уже зібрано загін. Ми повідомили туди про вас. Вирушайте, командуйте. Гадаю, це справжнє діло.

— Але ж я…

Він потис мені руку і взяв трубку телефону. Вбіг Ліно, з ним ще двоє, вони потягли Діна до вікна, тицяючи пальцями в нову заграву. Палали склади. Ще люди — зв’язкові, ополченці, поранені… Ледве я вийшов до ліфту, як поводатар трохи не бігцем потягнув мене до дверей, потім на мотоциклі — по нічному затемненому місту, серед стрілянини й пожеж, остерігаючись сліпої міни…

Я кинув ручку на стіл.

— А якщо я не погоджусь?

Нестор усе ще всміхався, він вважав, що це якийсь неврастенічний жарт, викликаний перенапруженням.

— Я не хочу повертатись.

І поки я це казав, всього мене знов пойняла тривога й неспокій, але тепер уже не за себе.

— Танки, танки з жабами!

— Що?

Можливо, він подумав, що я схибнувся, але тепер мені це було байдуже.

— Швидше варіатор! Я мушу негайно повернутися! Нестор уже зрозумів і зразу ніби згас.

— Спокійно. Ми ще тримаємо лінію аж до моменту підпису вашої дружини.

— К бісу дружину. Ви часом не маєте… протитанкових набоїв?

Судовий урядовець холодно дивився на мене.

З потерпілого, з жертви великого почуття, я у нього на очах перевтілювався у відщепенця, що знайшов своє покликання в чужій кривавій колотнечі. Але ця битва тепер не може бути для мене чужою…

— Ну чого ви стоїте? Я маю на це право, ви самі так казали!

— Все правильно. Але врахуйте — ця ваша ухвала остаточна. Більше не буде ніяких можливостей вибору. Повернення теж відпадає. — Він усе барився. — Я так зрозумів, вас там можуть уколошкати будь-якої миті?

— Вмикайте ж бо варіатор, хай вам грець!

За скляними дверима кімнати, в глибині коридора я помітив жіночу постать, що швидко наближалася. Несторова рука нестерпно-спокійно-болісно-неквапливо пройшлася по панелі пульту…

Твоя правда, Діне. Є тільки одна реальність, одна-однісінька, заради якої варто жити.

Олег Романчук ОСТАННІЙ ВИНАХІД АРХІМЕДА Оповідання

Не чіпай мої кола!

Архімед

Осінь уже встигла торкнути своїм сірим рукавом вершини сіцілійських скель, від чого острів зробився безбарвним і якимсь беззахисним. Журливо кричали білосніжні чайки, передчуваючи сумну пору року, і в їхньому клекоті чулося щось тужливо-моторошне. Пташиним чуттям вони ніби вловлювали небезпеку, що нависла над непокірним сусідом могутнього Риму.

На скелястому підвищенні, яке зі сходу підступало до самісінького моря, розкинулося багатолюдне місто. Його стародавня частина, заснована ще фінікійцями, лежала на острові Ортигія, котрий тягнувся з півночі на південь, утворюючи східну межу величезної гавані. З того, як по її дзеркальному плесу туди й назад сновигали біреми, пентекотери, квадриреми, було видно, що римський флот знову лаштується до приступу.

Військо на суші поступово заворушилося. Залунали різкі вигуки, лайка, забряжчала зброя, заскрипіли вози. Табір обложників скидався на мурашник. Шикувалися когорти, маніпули, декурії і центурії. Сигнефери та акуліфери знімали чохли із штандартів і знамен.

Від Сіракуз вітер доносив запах смаженої баранини, який до нестями дратував зголоднілих римлян. Чути було, як обложені виспівують веселих пісень, немов насміхаючись над ворогом. Сіракузці славили Аполлонову сестру Артеміду. Свято богині мисливства та покровительки звірів збіглося з другою річницею війни проти Риму. Два роки його легіони нічого не могли вдіяти супроти свавільного сіцілійського міста-держави.

Впевнені у безпеці, сіракузці бучно вшановували свого героя — мудрого Архімеда. Всі знали, що коли він у рідному місті, то ніхто й ніщо не може їм загрожувати. Рікою лилося вино. Вчений умовляв облишити недоречні веселощі, однак його не слухали.

Чи все він зробив для оборони Сіракуз? За його вказівками в міській стіні пробили бійниці, через які захисники з укриття випускали снаряди. Він наказав зробити велетенські метальні механізми, що жбурляли на римські кораблі важкі камені та свинцеві кулі. На зубцях стіни встановили небаченої довжини важелі із залізними гаками, які чіпляли судна, піднімали їх, а потім перевертали. Такими самими механізмами сіракузці знищували підйомні мости й пристрої для облоги, відбиваючи римських легіонерів, які намагалися захопити місто із суходолу. І так тривало два роки. Проте сіракузці заспокоїлися передчасно. Римляни надто підступні й не поминуть нагоди розправитися з союзником Карфагена. Тим більше що їхній полководець Клавдій Марцелл небезталанний вояк і, незважаючи на останні невдачі, має прихильність Марса. Бог війни, попервах віддавши належне відчайдухам-сіракузцям, в останні дні зробив ставку на римського командувача. Завойовників міг би зупинити хіба що останній Архімедів винахід — сонячна колісниця. Інтуїція підказувала вченому, що лише ця дивовижна машина могла б завдати нищівної поразки зарозумілим латинянам. Однак цього разу мойри — богині людської долі — відвернулись від Архімеда. Він надто пізно заволодів секретом цього дивовижного сплаву заліза й “каменя Геркулеса”, як називали античні греки і римляни магніт.

Коли винахід уже був утілений в дерево, залізо і бронзу, затим випробуваний сонячного полудня, ори-богині пір року — зачинили небесну браму. Осінь вторглась і в небесні володіння Зевса-Юпітера. Відтоді Геліос лише зрідка виїжджав на своїй вогняній колісниці. Ніби навмисне не хотів дати силу останньому витвору Архімеда. А вона таки й справді могла повернути перебіг подій на користь сіракузців. Архімедові пригадалося, як майстри, котрі слухняно виконували його вказівки й розпорядження, у великому страху попадали ниць, коли породжена їхніми руками химерна конструкція несподівано ожила. Загуркотіло, загуло, зарипіло — сонцесяйний Геліос незрозумілим чином змусив обертатися товстелезні вали-маховики, і… сталося диво: схожа на віз — тільки значно більша — сонячна колісниця рушила вперед. Все швидше й швидше котилася химера, якою кермував мудрий Архімед. Позаду нього система сферичних дзеркал збирала в один пучок сонячні промені, затим посилала всередину дерев’яного ящика, по обидві сторони якого виступали вали з насадженими на них колесами. Іржали коні, злякано сахаючись дивовижної споруди, яка стрімко мчала безлюдною вулицею…

А сьогодні він, Архімед, наказав знищити сонячну колісницю. Захисникам Сіракуз вона вже ні до чого. Натомість її могли захопити римляни. Зробити таку машину вони не зуміли б (секрет сплаву, з якого була виготовлена найважливіша деталь — колесо-ротор, — знав лише Архімед), однак завойовники могли використати сонячну колісницю в своїх походах. І саме тому вчений подарував колесо-ротор богові моря Посейдону.

Море… Непевна гадка ворухнулась у мозку Архімеда. Як він раніше не здогадався! Адже сонячну колісницю можна пристосувати і для корабля. Сонячний вітрильник, який легко долатиме морські простори. І не Еол — бог вітру— штовхатиме судно в чужедальні краї, а сонцесяйний Геліос вдихне у нього часточку свого життя. Окрилений новою ідеєю, вчений заспішив додому, щоб, не гаючи часу, зайнятися конкретними розрахунками.

При вході до будинку, де мешкав Архімед, як завжди, стояв на чатах його вірний слуга вільновідпущеник Неокдід. Коли вчений порівнявся з колишнім рабом, той стримано вклонився, вітаючи господаря.

Помітивши стурбований погляд слуги, Архімед запитав:

— Щось трапилося?

— Ти посилав Люція Антонія по маленьку сонячну колісницю?

Архімед здивовано похитав головою.

— Я так і думав, — похмуро кинув Неоклід. — Твій учень хотів був пошити мене в дурні. Коли ж зрозумів, що ошуканство не вдалося, почав пропонувати гроші. Це мене страшенно розлютило, і я добряче відлупцював вошивця. Та, на жаль, не зміг затримати. Він утік. Годилось би розшукати цього негідника й спитати, чого це йому заманулось заволодіти колісницею.

— Тільки не барися. Ти будеш мені потрібен.

…Ліворуч, при самісінькому вході в будинок, була викладена з великих кам’яних брил піч. У цій кімнаті Архімед працював, проводив свої досліди.

Сутінки вже міцно тримали в своїх обіймах місто. Відблиски вогню, що палав у печі, витанцьовували на стінах химерний танок. Лякливі тіні бентежно плигали по бронзових коробках для книг, шкіряних футлярах з папірусами і пергаментами. Столів було два. Один-менший, з нубійського мармуру, — стояв посеред кімнати. Поряд — два стільці без спинок. Під вікном уздовж стіни стояв другий стіл — масивний, грубо тесаний, зроблений з казімійського дуба. На ньому розмістився кубічної форми дерев’яний ящик.

Це була діюча модель сонячної колісниці, якою намагався заволодіти учень Архімеда Люцій Антоній. На зверненій до світлиці стороні, під горішнім ребром, тьмянів невеликий прямокутний отвір. З лівої грані виступала бронзова вісь із закріпленим точилом.

Узявши з полиці зроблений з червоної глини світильник, учений підійшов до печі. Запалив каганець, повернувся до столу. Підніс жовто-червоний вогник до отвору в ящику. І сталося диво — вал, а з ним точило чимраз швидше почали обертатися, сповнюючи кімнату розміреним гудінням.

Поставивши світильник назад на полицю, Архімед непорушно застиг над своїм витвором, вслухаючись, як поступово завмирає рух механізму. За якусь мить він уже розбирав дерев’яну обшивку, яку тут же пожбурив у вогонь печі. Вогонь пожадливо пожирав несподіваний почастунок.

На столі залишилася внутрішня конструкція колісниці — через отвір кам’яної опори проходив бронзовий вал, на який було насаджено колесо-ротор з чотирма дерев’яними спицями. Нижня частина ротора була занурена в керамічну посудину з водою. Окрім цього, на опорі кріпився прямокутної форми “камінь Геркулеса”.

Необізнаному важко було повірити, що така система могла рухатися. Коли верхня частина ротора нагрівалась, \ а нижня охолоджувалася водою, колесо починало обертатися.

Не одразу Архімедові вдалося приборкати сонячні промені. Ще замолоду зацікавила його таємниця “каменя Геркулеса”. Але минуло багато років, перш ніж вдалося визначити вагу “каменя” і залізних кілець, щоб останні висіли в повітрі, утримуючись лише взаємним притяганням.

Гієрон, сіракузький цар, незадовго до своєї смерті побачивши винахід, наказав Архімедові сотворити нове диво-розмістити залізну статую Артеміди в повітрі перед входом до храму.

Довго не вдавалося розшукати підхожий “камінь Геркулеса”, здатний утримувати в повітрі чималу вагу. Архімед спробував виготовити потрібної сили “особливий камінь”, сплавляючи його різновиди на кшталт виготовлення кераміки.[1] Один із таких сплавів несподівано набув дивовижних властивостей: при нагріванні поводився як звичайне залізо, а при охолодженні притягував до себе залізні речі, як будь-який “камінь Геркулеса”.[2]

Як і тоді, коли Архімедові вдалося встановити, чи не підмішав золотар срібла в золоту корону царя Гієрона (купаючись у ванні, несподівано зрозумів, що занурене тіло витіснить стільки води, скільки має власного об’єму), він удруге вигукнув: “Еврика!”

Справді: чому не спробувати виготовити з дивовижного сплаву колесо, яке, нагріваючи і охолоджуючи, можна примусити рухатися…

— Люцій Антоній мов крізь землю провалився! — думки вченого перервав вигук Неокліда.

— Я так і думав, — спроквола мовив Архімед. Помовчавши, коротко кинув: — Колісницю треба знищити. Розбий її і вкинь у вогонь.

— Ти жартуєш, Архімеде! — сахнувся Неоклід.

— Ні. Люцій Антоній не випадково пішов на обман, щоб заволодіти моделлю.

Архімед уже не чув, як слуга тінню вислизнув з кімнати. Присівши навпочіпки, вчений малював крейдою на підлозі різного діаметру кола тільки йому зрозумілі конструкції — проекти майбутніх сонячних вітрильників…

Займався світанок. З моря повіяло холодом. Пронизливий вітер примушував легіонерів щільніше кутатись у короткі військові плащі. Вояки мерзлякувато тулилися один до одного біля багать. Кляті Сіракузи! Ну нічого, римляни ще покажуть їм свою силу. Військо з нетерпінням чекало наказу виступати.

Найзухваліший і найздібніший римський вояк Клавдій Марцелл також чекав. Чекав вивідувачів. Настав довгожданий день. Про нього колись писатимуть історики. Клавдій вийшов з намету, щоб відігнати сон. Цієї ночі поспати так і не пощастило. Нічого, він виспиться в Сіракузах. Сьогодні Вікторія на боці римських легіонів. Птахи віщують перемогу. Непокірне місто нарешті буде приборкане.

Встановити слабкі місця в обороні Сіракуз обложникам допоміг перебіжчик Люцій Антоній, який назвався учнем Архімеда. Від нього Марцелл дізнався чимало важливого. Зрадник розповів і про дивовижну сонячну колісницю геніального сіракузця. Принципу її роботи Люцій Антоній не знав. Архімед навіть своїм найближчим учням не відкрив секрет особливого сплаву — основу основ незвичайної конструкції. На думку Люція, та машина могла будь-кого зробити володарем світу.

Гарненько все зваживши, Клавдій наказав Люція Антонія повісити, щоб, чого доброго, звістка про нову зброю обложених не викликала паніки серед легіонерів. Він добре пам’ятав день, коли загадковий сіракузець спалив увесь римський флот. Од сонячного світла, відбитого багатьма спеціальними дзеркалами, спочатку спалахнули вітрила, потім снасті, просмолені канати, далі зайнялися щогли і дерев’яна обшивка. Так, від Архімеда можна було сподіватися чого завгодно.

Ні, Клавдій не доповідатиме сенатові про новий винахід ученого. Він сам спробує скористатися цією таємничою зброєю. Тому Марцелл і послав найспритніших своїх нишпорок до табору обложених. Їм було наказано будь-що натрапити на слід сонячної колісниці. Що стосується елліна, то Клавдій вмовить його працювати на себе. Досвід і мудрість старого в поєднанні з енергійністю римлянина, безсумнівно, дадуть чудові плоди…

Жоден розвідник не повернувся. Сіракузці схопили їх. Далі зволікати з наступом було нерозумно. Ну що ж, хай начуваються! Вікторія і Юпітер допоможуть нащадкам Ромула і Рема.

З криками й погрозами військо рушило на приступ. Знаючи від Люція Антонія слабкі місця в обороні й скориставшись тим, що вартові відзначали свято Артеміди, римляни швидко захопили місто.

Клавдій Марцелл у супроводі охорони рушив до будинку знаменитого вченого — на Архімеда натрапили вояки з Аврелієвого легіону. Вони розповіли, що слідів якихось дивовижних машин у домі сіракузця немає. Тільки в печі помітили погнуте залізяччя і бронзу. Вислухавши не зовсім втішну звістку, Клавдій наказав своїм лікторам-охоронцям одвести його до Архімедової господи.

…До світлиці найдостойнішого з достойних жителів поверженого міста ввійшов ватажок римського війська. Зупинився, роззирнувся. Посеред світлиці кілька легіонерів грали в кості. Поруч два десятники ласували смажениною, почуваючи себе в чужому домі як господарі. Захопившись їжею та грою, вони не помітили, як до господи завітав полководець. За таку непоштивість Клавдій наказав охоронцям усіх шістьох негідників належно покарати.

Залишившись із старим віч-на-віч, погордливо мовив:

— Сіракузи впали, Архімеде.

— Ти прийшов повідомити мене про це? — вчений насмішкувато глянув на полководця.

Той удав, що не помітив глузливого погляду.

— Послухай, Архімеде, будьмо відверті. Сіракузам уже ніщо не допоможе. Навіть твій останній винахід. Горе переможеним!

— Так. Горе переможеним, — сумна посмішка знову торкнулася уст ученого. — Горе чоловікам, жінкам, дітям — усім, хто не римлянин.

— Що вдієш, — мовив Клавдій, — війна — не забавка для дітей.

— Облиш, Марцелл. Невже ти гадаєш, що я, чого доброго, відкрию у тобі невизнаного філософа чи покровителя наук? Ти ж не для цього завітав до мене?

— Так, мене цікавить твій останній винахід, Архімеде. Казали, що з його допомогою можна заволодіти світом. — Марцелл уважно подивився на співбесідника.

Вчений голосно засміявся.

— Заволодіти світом?! Ручаюся, що цю нісенітницю тобі наплів Люцій Антоній — мій колишній учень, який зрадив рідне місто. Запам’ятай, — голос елліна став суворим, — світом ще ніхто не володів і ніколи не володітиме. Це протиприродно. Що стосується моєї машини, то вона, можливо, допомогла б вистояти сіракузцям проти численних ворогів. Хто знає. Я віддав наказ знищити сонячну колісницю.

— Мені вже доповіли про це, — Клавдій помітно нервував. — Цікаво, з яких міркувань ти взявся за цю справу?

— Це було конче потрібно моєму місту.

— У Римі тобі було б спокійніше, — Марцелл хотів непомітно перейти до конкретної розмови — запропонувати Архімедові працювати тільки на нього.

— У Римі вміють цінувати уми, — в словах ученого почулося відверте глузування.

— Я бачу, ти не хочеш стати на бік наймогутнішої держави світу? — спаленів Марцелл.

— Тебе здивували мої слова. Я знаю, що йти проти Риму — означає смерть.

— Це стосується не всіх, — вкрадливо мовив полководець.

Він уже трохи охолов.

— Це не стосується тільки тих, хто дуже потрібен вам. Поки що мене оберігає мій винахід. Проте знай, що Архімед— і як учений, і як громадянин Сіракуз — не відкуплятиметься від смерті. Бути нейтральним для Риму — все одно служити його славі й могутності. Але це суперечить моїм принципам. Та досить цих розмов. У мене є серйозніші справи.

І, здавалося, забувши про все на світі, Архімед схилився над колами, накресленими крейдою на підлозі. Сандалії легіонерів ще не затоптали їх.

Не тямлячи себе від люті, Марцелл вийшов з будинку. Коли трохи оговтався, глянув на місто. Сіракузи горіли. Чорні клуби їдкого диму застеляли небо. Звідусіль чулися крики й зойки.

До Клавдія підбіг декуріон Квінт Луцерій — один з тих, хто полонив Архімеда. Запитав, що робити з ученим. Полководець промовчав.

Наступного дня його повідомили, що Архімед загинув…

Це трапилося 22 століття тому — Сіракузи були захоплені восени 212 року нашої ери. За найпоширенішою версією винуватцем смерті видатного механіка сивої давнини був римський легіонер, який вдерся до будинку вченого. Історики твердять, що знаменитий грек при цьому встиг тільки крикнути: “Не чіпай мої кола!”

Геніальні винаходи майже завжди прості. Таким був і забутий винахід Архімеда. Нині важко судити, що саме за сплав вдалося здобути вченому. Можливо, це була якась особлива різновидність ферриту. У цих хімічних сполуках окису заліза з окислами інших металів поєднується висока намагніченість і напівпровідникові або діелектричні властивості, завдяки чому вони широко застосовуються в радіотехніці.

Отож цілком можливо, що сонячна колісниця Архімеда буде винайдена людством вдруге.

Данило Клугер НЕЙМОВІРНІ ПРИГОДИ КАПІТАНА ВАН-СТРААТЕНА Оповідання

1

— Координаторе Ролл! Ви стоїте перед судом Вищої Ради Координаторів. Чи відомо вам, чого вас викликали сюди?

— Так.

— Суд повинен встановити міру вашої вини в інциденті, до якого ви безпосередньо причетні, а також визначити міру покарання. Ви це знаєте?

— Так.

— Чи маєте ви якісь заяви?

— Ні.

— Доповнення?

— Ні.

— Заперечення?

— Ні.

— Побажання?

— Ні.

— Чудово. У такому разі починаємо розгляд справи. Координаторе Ролл, чи планувався заздалегідь даний експеримент?

— Ні.

— Хто ініціатор експерименту?

— Я.

— Чи вважали ви його небезпечним?

— Дивлячись що під цим розуміти.

— Згідно з параграфом тридцять шостим Статуту Координаторів, небезпечним є експеримент, який може спричинити небажані наслідки для розумних істот, котрі є у будь-якій частині всесвіту.

— Дивлячись кого вважати розумним.

— Розумною, згідно з тим же статутом вважається істота, яка здатна пізнавати світ.

— Дивлячись що розуміти під пізнанням.

— Координаторе Ролл, ми не на філософському диспуті! Чи вам відомо, що істот, які постраждали внаслідок вашого експерименту, Вища Рада Координаторів вважає розумними?

— Припустімо!

— Так чи ні?

— Припустімо, так.

— Отже, ви знали, що експеримент небезпечний?

— Припустімо.

— Так чи ні?

— Припустімо, так.

— Поясніть суду два ваших “припустімо”.

— Це забере багато часу.

— Гаразд. Тоді скажіть, чому ви все-таки вирішили, незважаючи ні на що, поставити цей експеримент? Що штовхнуло вас на це?

— Цікавість.

2

— А я, Ван-Гульд, кажу тобі ще раз, — капітан грюкнув кулаком по столу так, що череп’яний посуд перелякано затанцював якийсь жвавий танець. — На бризі — я господар. Твоє діло — передати й одержати товар, і побий мене грім, якщо я лізу в твої справи. Ти мені тільки плати чистою монетою. Але й у мої справи нічого лізти. Я цього не люблю, зрозумів? — Червоне обличчя капітана стало ще червонішим. Він одним духом вихилив повний кухоль густого темного пива.

Ван-Гульд тужливо подивився на його сп’яніле обличчя і вкотре вже подумки почав проклинати своїх компаньйонів, які порадили йому зафрахтувати — подумати тільки, на цілих три рейси! — судно капітана Ван-Страатена. Він із задоволенням проклинав би їх уголос, але кулаки капітана Ван-Страатена були схожі на гарматні ядра. А рухались вони значно швидше, ніж мозок. Так, у всякому разі, думав Ван-Гульд і, можливо, небезпідставно.

— Не було ще такого, щоб я когось підвів, — похмуро прогув Ван-Страатен у порожній кухоль. — Якщо я сказав, що товар буде доставлено в строк, значить, буде.

— Але, капітане, — ледве стримуючись, мовив Ван-Гульд, — ви повинні були знятися з якоря минулої середи. Сьогодні вже понеділок… — він скоса подивився на годинник, який висів над стойкою. — Ні, сьогодні вже вівторок.

Ван-Страатен насилу розплющив опухлі повіки:

— Ну й що?

— Як — ну й що?! — Не витримав і закричав Ван-Гульд. — Те, що ви, старий п’янюго, шостий день сидите безвилазно в “Зеленому Якобі” і жлуктите пиво!

Звук, який слідом за цим видав Ван-Страатен, був більше схожий на ревіння білуги. На щастя для Ван-Гульда гострота зору Ван-Страатена була неабияк притуплена пивом та ромом. Порожня пляшка пролетіла за півдюйма від його голови і з оглушливим брязкотом розбилась об стіну. Заминка дала змогу відчайдушному негоціантові схопитися на ноги, а заодно й перекинути важкий дубовий стіл. Але далеко втекти йому не вдалося. Ван-Страатен схопив його за комір і затряс.

— Це я — старий п’янюга?! — ревнув він. — А ти знаєш, пацюк сухопутний, що я зараз з тобою зроблю?

Побачивши поруч налиту кров’ю фізіономію капітана, Ван-Гульд зрозумів, що пропав. Але гордість і цього разу не дозволила йому промовчати.

— А… хто… ж… ви… — прохарчав він напівздушеним голосом. — Ви… стара… пивна… бочка…

Ці слова мали стати його останніми словами. І стали б, якби високому матросові, що сидів за сусіднім столиком, не набрид галас Ван-Страатена. Матрос не кваплячись піднявся і з силою поставив важкий череп’яний кухоль на вогняно-руду чуприну капітана.

Ван-Страатен одразу випустив із рук кволого негоціанта, слухняно і швидко випростався на брудній підлозі, заплющивши очі. Ван-Гульд, який щойно безпорадно дриґав ногами за півфута від підлоги, впав поруч із капітаном.

Матрос скоса глянув на нього і хлюпнув в обличчя пивом. Ван-Гульд опритомнів.

— Ви повинні примусити його, — ліниво сказав матрос. — Я тут краєм вуха чув вашу розмову. Тепер, щоб встигнути вчасно, йому доведеться обходити мис Горн, а там не сьогодні-завтра почнуться шторми, так що плакали ваші гроші. Мис Горн… — він не договорив.

— Чхати мені на мис Горн, — раптом спокійним голосом сказав Ван-Страатен, усе ще лежачи на підлозі.

— Слава богу, ожив! — зрадів Ван-Гульд.

Він схопився на ноги, заметушився біля капітана.

Ван-Страатен перевернувся на бік і підпер голову рукою. Ван-Гульд побіг до стойки по пиво.

— Щось у мене голова розболілася, — меланхолійно сказав капітан. — Це все погода, хай їй чорт! — Він тяжко зітхнув, піднявся і, похитуючись, пішов до стойки.

Ван-Гульд подав йому кухоль пива. Ван-Страатен узяв кухоль і повернувся до матроса. Його очі враз налилися кров’ю.

— Гей, Ансе, — крикнув він. — Що ти там базікав про мис Горн?

— Та нічого, капітане. Просто так. Згадав, як ми з тобою бовталися там рік тому. Коли я був у тебе марсовим, пам’ятаєш?

— Подумаєш, — буркнув Ван-Страатен. — Чхав я на чортів мис Горн.

— Дивись, дочхаєшся.

Ван-Страатен, розхлюпуючи пиво, підійшов до матроса. Той встав. Він був на голову вищий за капітана і дивився на нього згори вниз.

— Н-ну? — запитав Анс. — Чого вилупився?

— До чого це я дочхаюсь? — з п’яною впертістю запитав Ван-Страатен.

— Сам знаєш, — сказав Анс. — Ну, згадати нечистого спересердя там, скажімо, чи з нудьги, це буває. Бог, думаю, пробачить. Але ти…

— А що я?

— Богохульник ти.

— Подумаєш! — пирхнув капітан. — Нечистий. Чхав я на твого нечистого.

Анс перехрестився. Дивлячись на його злякане обличчя, капітан засміявся. До них хутко підбіг Ван-Гульд.

— То як же, капітане? — улесливо всміхнувся він. Коли відпливаєте?

Ван-Страатен п’яно засміявся.

— Коли? — закричав він. — А завтра!

— Слава богу, — з полегкістю зітхнув Ван-Гульд. — Так я можу сподіватися?

— Можеш, — кивнув капітан. — І котись! Ти у мене в печінках сидиш.

— Всього найкращого, — закивав Ван-Гульд. І, відчиняючи трактирні двері, крикнув: — На все добре! Щасливо повеселитися! Щасливого плавання!

Анс осудливо похитав головою:

— Ех, капітане…

— Що ех? Що ех? А от завтра й вирушу. І провалитися мені на цьому місці, якщо не обігну той чортів Горн два… ні, три рази! Чуєш, святошо? Тричі обігну чортів мис!

Анс хмикнув.

— Не віриш?

— Ні-і.

— Давай битись об заклад.

— На скільки?

— На сотню.

— Згоден.

— Вважай, що ця сотня уже в моєму гаманці, — заявив капітан і знову засміявся. — Гей, хазяїне! Ще пива.

3

— Координаторе Ролл! Суд Вищої Ради Координаторів попередню процедуру закінчив. Чи маєте ви яікісь заперечення?

— Ні.

— В такому разі підемо далі. Суд не розуміє суті експерименту. Чи можете ви пояснити? В загальних рисах, звичайно.

— Можу.

— Прошу вас, координаторе Ролл.

— Наша лабораторія розробила проблему створення просторово-часового тунелю. Точніше, практичний бік цієї проблеми.

— Мета?

— Контакт з паралельними просторами.

— Навіщо?

— Дослідження інших світів. Пошук розумних істот і, якщо вони є, — контакт з ними.

— Далі.

— Робота йшла успішно. Ми закінчили лабораторні розробки і вирішили провести перший експеримент по створенню просторово-часового тунелю.

— Чому не поставили до відома Вищу Раду Координаторів?

— Вона б не дозволила.

— Чому ви так вважаєте?

— Тому, що ми не мали достатньо повної теоретичної розробки.

— Далі.

— Просторово-часовий тунель вийшов у пустельній точці планети паралельного світу.

— Пустельній?

— В усякому разі, попередні дослідження показали, що мешканці планети обминають цей район. Хто ж міг припустити, що цей чортів голландець буде саме там!

— Пробачте, як ви його назвали?

— Чортів. Це слово він дуже часто вживав для характеристики неприємних предметів та явищ.

— Що воно означає?

— Бачите, мені не вдалося повністю встановити його значення.

— Надалі суд просить уникати малозрозумілих слів. Розповідайте.

— Його поява порушила деякі зв’язки.

— Що сталося потім?

— Потім відбулося капсулювання простору-часу навколо корабля цих істот. Корабель замкнуло у сферу силового поля.

— Яка небезпека чекає на мешканців планети, котрі опинилися всередині силової сфери?

— Нічого небезпечного. Хіба що хід часу всередині сфери буде трошки іншим. Але не набагато.

— Чи ви знаєте, що завдали шкоди розумним істотам?

— Та з якої речі! І потім я ще раз повторюю: я відмовляюся визнавати їх розумними. Розумні сидять у своїх оселях, а цього понесло чорт знає куди!

— Ще раз просимо уникати малозрозумілих слів.

4

— Капітане! Нас відносить!

Ван-Страатен люто уп’явся очима в помічника.

— Якого біса вам потрібно в моїй каюті?

— Нас відносить, — повторив помічник. З його плаща і капелюха лилася вода. — Погода сказилась.

— А мені чхати на погоду, зрозуміло? Ви, молокосос, сиділи б краще на березі під маминою спідницею! — Ван-Страатен відкинув помічника і ривком розчинив двері каюти. — Боцмане! — закричав він щосили, але його голос за свистом вітру й гуркотом важких, свинцево-чорних хвиль було ледве чути. — Боцмана до мене! — проревів капітан. — На щогли, дармоїди! — це стосувалося матросів, які скупчилися біля грот-щогли. — Хочете, щоб нас перевернуло? Де боцман?

— Змило боцмана, — похмуро відповів хтось із матросів.

— Туди йому й дорога. Хоч раз у житті нап’ється води замість рому. Ну? — Він вихопив із-за пояса пістолети. — Хто хоче за ним? Тільки із порцією свинцю на додачу?

Матроси полізли по вантах.

— Згорнути вітрила! — кричав Ван-Страатен, розмахуючи пістолетами. — Я сказав, що тричі обігну цей чортів мис, і я зроблю це! Бовтатимусь по морях хоч до страшного суду і щоб я здох, якщо не обігну його тричі! Чуєте ви? Тричі! Хай йому чорт!

Тільки-но він вимовив ці слова, як трапилося таке, що руда чуприна Ван-Страатена підняла капелюха і пістолети випали з ослаблих рук.

— Свята діво… — прошепотів він, витріщивши очі. — Господи Ісусе…

Верхівки щогл раптом засвітились яскравим біло-синім світлом.

Матроси сипонули на палубу й злякано скупчилися навколо капітана.

— Я тобі казав, Ван-Страатен, — ледве ворушачи білими губами, прошепотів один матрос. — Казав я тобі: не хули бога. Ось тебе й піймали на слові.

— Х-хто? — очманіло запитав Ван-Страатен, не відриваючи погляду від щогл, які рівно світилися мертвотним світлом.

— Хто, хто. Ніби сам не знаєш.

— Кепські справи. Тікати треба, — хрипло сказав другий матрос. — Тікати, поки не пізно.

І, розштовхавши інших, кинувся до борту.

— Стій, куди? — крикнув Ван-Страатен.

Але матрос, не обертаючись, махнув рукою, хутко перехрестився і стрибнув за борт.

І тоді сталося друге диво. Не долетівши до води, матрос ніби уткнувся в щось пружне та невидиме, і якась сила м’яко закинула його назад на палубу.

Це остаточно підкосило Ван-Страатена й решту команди. Не змовляючись, вони разом упали на коліна і почали голосно молитися. Молитва була дуже плутаною, всі давним-давно забули слова, та й останні події примушували зуби вистукувати неритмічний дріб. Але хрестилися вони розмашисто і старанно — навряд, щоб цієї хвилини на землі була щиріша молитва.

Нарешті всі повільно піднялися з колін.

— Що це з морем? — із жахом прошепотів Ван-Страатен.

Важкі сіро-свинцеві вали, як і раніше здіймались і опускались, піднімаючи міріади бризок, але жодна краплина не долітала на палубу судна. І жоден звук не долетів до слуху моряків, ніби судно було обтягнуте непроникною плівкою.

— Здається, ми стоїмо, капітане… — розгублено сказав хтось із матросів.

Справді, палуба була нерухома. Проте судно не стояло. Воно плавно і швидко ковзало по верхівках хвиль — геть від неприступного зачарованого місця.

5

— Координаторе Ролл! Суд Вищої Ради Координаторів розглянув вашу справу і ухвалив: ви звинувачуєтесь у проведенні небезпечного експерименту. Водночас суд враховує, що в даному разі не було свідомого бажання завдати шкоди розумним мешканцям планети.

— Нерозумним.

— Розумним. Далі. Враховуючи вищесказане, суд присудив увільнити вас від будь-яких робіт, пов’язаних із створенням просторово-часового тунелю.

— На який час?

— На три галактичних роки.

— Ого! Що ж я робитиму?

— Вища Рада Координаторів доручає вам скласти докладний словник тубільної мови, який згодом знадобиться для контакту.

— Але я не хочу цим займатись!

— Не перебивайте. І не забувайте, що це покарання. Ваше бажання в даному разі до уваги не береться.

— Я заперечую!

— Заперечення не приймаються. Це ще не все. Вас зобов’язують виправити те, що ви накоїли. Це можливо?

— Так.

— Якнайшвидше зняти блокування і розкапсулювати транспортні засоби мешканців планети, котрі попали в силову сферу. Вам зрозуміло? Тоді негайно беріться до роботи. Це все.

6

— Мир вам, капітане, — у матроса було таке пісне обличчя, що Ван-Страатена занудило.

Але він стримався і сказав, милостиво усміхаючись:

— Не капітан, любий брате мій, а покірний брат Ван-Страатен. Треба було давно позбутися колишніх звичок. Чи молилися ви сьогодні, брати, про спасіння наших душ?

— Цілу ніч, брате, — матрос із видимим зусиллям поборов важке зітхання. — Як і всі попередні ночі.

— Господь колись почує наші молитви. Треба тільки набратися терпіння і покірно чекати.

— Ми чекаємо, брате Ван-Страатен. Господь покарав нас за гріхи, примусив бродити по морях примарами. Господь і пробачить нам. Ми не ремствуємо.

“Еге, не ремствуєш ти, сучий сину, — подумав Ван-Страатен. — Ой, господи, даруй мені гріхи”.

Він вийшов на палубу і, побачивши матросів з непокритими головами, врочисто перехрестився.

— Брати! — гримнув він. Роки мандрувань і наполегливе співання молитв так і не змогли придати його голосу відтінку єлейності. — Ось і ще один день божої кари позаду. Скільки їх буде, нам невідомо. Але ми… — він не доказав. Судно гойднулось і важко впало в яму між хвилями. Солоні бризки вдарили Ван-Страатена в обличчя.

— Що… це? — розгублено запитав один із матросів.

— Що?! — радісно закричав Ван-Страатен. — А те, баранячі ваші голови, що наші молитви нарешті дійшли до того, кому вони призначались! І якщо ви хочете побачити берег, то по місцях, діти мої, стонадцять чортів вам у пельку! Ставте вітрила!

…Моряки великих океанських лайнерів, які стояли в Антверпені, отетеріло дивилися, як швартувався дивовижний трищогловий бриг. А Ван-Страатен, ступивши нарешті на рідний берег, подумав: “І все-таки я обігнув цей триклятий мис. Тричі обігнув. Виграв заклад, — він тяжко зітхнув. — Тільки з кого я тепер його одержу? Е-ех!.. А все мій язик”.

І, гірко ремствуючи на долю, колишній Летючий Голландець поплентався до найближчої пивниці. У голові йому гуло з тривікового похмілля.

Айзек Азімов ЦЯ СМЕРТНА НІЧ Повість

Частина 1

Їхня зустріч скидалася на звичайну товариську вечірку, яка, щоправда, не відзначалася веселістю, та навряд чи хтось міг би передбачити, що вона затьмариться трагедією.

Едвард Тальяферо — він нещодавно прилетів з Місяця, але вже встиг змінити гравітаційне взуття на звичайне — зустрівся зі своїми колишніми однокурсниками у номері Стенлі Каунаса. Каунас зразу ж підвівся йому назустріч і привітався з деякою запобігливістю. Натомість Батерслі Райгер залишився сидіти і лише кивнув.

Тальяферо обережно опустив на кушетку своє масивне тіло, вагу якого він зараз добре відчував. Він навіть трохи поморщився, скрививши товстогубого рота, облямованого чорним волоссям, яке буяло не тільки /над губою та на підборідді, а й на щоках.

Вони вже бачилися сьогодні, але в цілком офіційній обстановці й тільки тепер уперше залишились на самоті.

— І треба ж, щоб отаке сталося, — сказав Тальяферо, — адже це перша наша зустріч за десять років. Перша за весь час після випуску.

Райгерів ніс конвульсивно сіпнувся. Його було розбито якраз перед випуском, і диплом доктора астрономії Райгер одержував з пов’язкою, яка спотворювала його обличчя.

— Сподіваюся, хтось здогадався замовити хоча б шампанського з цієї нагоди, — доволі сердито почав він.

— Облиш, — перебив його Тальяферо. — На першому в історії міжпланетному Конвенті астрономів нема місця для похмурості, а серед друзів — і поготів.

— Ми на Землі, а самопочуття погане. Ніяк не звикну, — раптом озвався Каунас. Він труснув головою, однак вираз якоїсь пригніченності так і залишився на його обличчі.

— Чудово розумію тебе, — відказав Тальяферо. — Мені так важко — просто нема сили. А ти, між іншим, мав би почувати себе краще, ніж я, адже на Меркурії сила тяжіння становить усе-таки 0,4 земної. А на Місяці тільки 0,16. — Тут Райгер спробував щось докинути, але Тальяферо перебив його: — А на Церері створено штучне гравітаційне поле на рівні 0,8 земного. Тому в тебе, Райгере, не повинно бути ані найменшого клопоту.

Проте астронома з Церери ці слова начебто тільки розсердили:

— Я зовсім відвик ходити надворі без скафандра. Це навіть дратує мене.

— Мене теж! — підтримав його Каунас, — та найбільше докучає сонце. Воно просто спалює.

Думки Тальяферо якось непомітно поринули в минуле. “Вони не так уже й змінились, — подумав він. — У всякому разі, не більше, ніж я сам. Звичайно, ці десять років позначились на кожному. Райгер явно набрав тіла, а колись тонке обличчя Каунаса стало досить жорстким. Та це не завадило б мені впізнати Каунаса навіть при випадковій зустрічі”.

— По-моєму, нас викликали на Землю неспроста, — сказав він, повертаючись до дійсності. — Як ви гадаєте?

Каунас різко звів на нього очі. Був він досить дрібнотілий і відзначався поривчастими, нервовими жестами. Одяг, котрий він звичайно носив, завжди здавався на нього завеликим.

— Думаю, це зробив Вільєрс, — мовив він. — Я часом згадую його. — І швидко додав з якимось відчайдушним виразом обличчя: — Я одержав від нього листа.

Оливкове лице Райгера стало ще темнішим, він випростався і різко перепитав:

— Одержав листа? Коли?

— Десь із місяць тому.

Райгер повернувся до Тальяферо:

— А ти?

Тальяферо приплющив очі й ствердно кивнув.

— Він просто божевільний, — почав Райгер. — Вбив собі в голову, що винайшов цілком здійсненний метод миттєвого переміщення маси у просторі. Він писав вам про це? Отже, ви теж знаєте. Вільєрс завжди був трошки схиблений. А тепер він, здається, зовсім з’їхав з глузду.

Райгер люто потер носа, і Тальяферо згадав день, коли Вільєрс розквасив його.

Десять років ім’я Вільєрса переслідувало їх, наче невиразний відгомін якоїсь провини, хоча ніхто з них нічим перед Вільєрсом не завинив. Вони, всі четверо, разом самовіддано працювали над своїми дисертаціями, присвятивши себе оволодінню фахом, який у цю епоху міжпланетних подорожей набув надзвичайної ваги.

В різних кутках Сонячної системи почалося будівництво обсерваторій, розміщених у космічному вакуумі, щоб повітря не заважало спостереженням.

Такою була обсерваторія на Місяці, у цьому мовчазному світі з небом, оздобленим диском рідної планети. З обсерваторії можна було вести спостереження і за Землею, і за іншими планетами.

Найближчою до Сонця була обсерваторія на Меркурії, її збудували в районі меркуріанського Північного полюса, де термінатор зовсім не переміщався і Сонце весь час світило в одній точці обрію, — чудова нагода досліджувати його в найдрібніших деталях.

Обсерваторія на Церері, найновіша й найсучасніша, призначалася для досліджень космосу — від Юпітера й аж до найвіддаленіших галактик.

Звичайно, лишалися ще невигоди та незручності. Міжпланетні подорожі все ще були важкі, відпустки надавались дуже рідко, нормальне життя на обсерваторіях було, по суті, неможливе, і все-таки нове покоління вчених почувалося щасливим. До епохи міжзоряних мандрівок перед вченими ніколи не відкривались такі широкі обрії у нових галузях знань, галузях, що становили благодатне поле для наукових досліджень.

Кожен з цієї щасливої четвірки — Тальяферо, Райгер, Каунас та Вільєрс — ’був майже у становищі Галілея, який, сконструювавши перший у світі телескоп, робив великі відкриття, щойно тільки спрямовував його у будь-яку точку неба.

Але потім Ромеро Вільєрс захворів — як згодом виявилось, на ревматизм. Чи ж був у цьому хтось винен? Його здоров’я через хворобу дуже підупало, і серце щораз більше слабло.

І ось Вільєрс, найздібніший із четвірки, найсильніший і найбагатонадійніший як науковець, не зміг закінчити роботи над дисертацією і здобути докторський ступінь.

Навіть більше: йому ніколи не судилося кудись полетіти, бо прискорення космічного корабля на старті просто вбило б його.

Після випуску Тальяферо дістав призначення на Місяць, Райгер — на Цереру, а Каунас — на Меркурій. І тільки Вільєрс залишився довічним в’язнем Землі.

Вони намагалися висловити йому свої симпатії та співчуття, але Вільєрс відштовхнув їх з огидою. Він не тільки вилаяв їх, а й почав клясти. А коли Райгер не витримав і пригрозив йому кулаком, Вільєрс дико зарепетував, накинувся на нього і розтовк йому носа.

Певно, Райгер не забув цього, бо й тепер обережно погладжував свого носа пальцем.

Пооране зморшками чоло Каунаса скидалося на пральну дошку.

— Вільєрс тут, на Конвенті, ти маєш знати це. Він зупинився у цьому ж готелі, в чотириста п’ятому номері.

— Бачити його не хочу, — відрізав Райгер.

— А він хоче зустрітися з нами і, мабуть, уже піднімається сюди, бо сказав, що прийде о дев’ятій. Вільєрс може з’явитися тут першої-ліпшої хвилини.

— В такому разі, — заявив Райгер, — якщо ви несповна розуму, я змушений вийти. — Він підвівся.

— Зачекай хвилинку, — зупинив його Тальяферо. — Що ж тут такого, коли ми зустрінемося з ним?

— Ця зустріч — безглузда, бо він шаленець.

— Ну то й що? Не можна бути таким дріб’язковим. Чи, може, ти злякався його?

— Злякався? — зневажливо перепитав Райгер.

— Тоді ти просто нервуєш. Невже у тебе є для цього якась причина?

— Я зовсім не нервую, — відказав Райгер.

— Охоче тобі вірю. Ми всі відчуваємо якусь провину перед ним, хоч за те, що з ним сталося, ми не відповідальні, — додав Тальяферо, добре розуміючи, що всі ці слова — тільки чергова спроба виправдатись перед самим собою.

Цієї миті біля вхідних дверей пролунав дзвінок, і всі троє мало не підскочили. Рвучко повернувшись, вони тривожно втупились у двері, наче то був бар’єр, що захищав їх од Вільєрса.

Двері відчинились, і ввійшов Ромеро Вільєрс. Усі вимушено підвелись, вітаючи його, та так і лишилися стояти — в загальному замішанні ніхто не подав йому руки.

Вільєрс зміряв їх злісно-насмішкуватим поглядом.

“Як він змінився”, — подумав Тальяферо.

Це була правда. Ромеро весь наче якось поменшав. Він зсутулився і, здавалось, став набагато нижчий. Волосся на голові було зовсім рідке, а під морхлою шкірою рук випиналися покручені синюваті вени. Вигляд у нього був зовсім хворобливий. Здавалось, ніщо не нагадувало колишнього Вільєрса, хіба що звичка прикривати очі рукою, наче від сонця, коли він уважно до чогось приглядався, та його монотонний баритон.

— Друзі, — нарешті озвався Вільєрс. — Мої невтомні космічні товариші! Як давно ми не бачились.

— Привіт, Вільєрсе, — відповів Тальяферо. Вільєрс глянув на нього.

— Як поживаєш, Тальяферо?

— Непогано.

— А ви? — звернувся він до Каунаса та Райгера.

Каунас спромігся лише кволо усміхнутись і прошепотіти щось невиразне, а Райгер відповів різкувато:

— Все гаразд, а що тут скоїлось?

— Як там воно на Церері, сердитий Райгере?

— Усе було нормально, коли я відлітав. А як тут, на Землі?

— Це ви побачите самі, — промовив Вільєрс, і в голосі його відчувалась якась напруженість. — Сподіваюся, ви прибули на Конвент послухати мою доповідь, яку я маю зробити післязавтра.

— Твоя доповідь? Що то за доповідь? — запитав Тальяферо.

— Я ж писав вам усім про це. Про мій метод миттєвого переміщення маси у просторі.

Райгер криво посміхнувся.

— Так, ти писав. Але нічого не згадував про доповідь і, наскільки я пригадую, тебе навіть нема у списку промовців. Я не пропустив би твого прізвища, якби воно там було.

— Ти маєш рацію. Мене справді нема у списку промовців. Ба, я навіть не подав короткого викладу доповіді для публікації.

Вільєрс аж почервонів від збудження, і Тальяферо спробував заспокоїти його:

— Не переймайся так, Вільєрсе. Тобі, мабуть, не можна так хвилюватись.

Вільєрс повернувся до нього, презирливо скрививши губи:

— Вельми вдячний за увагу, але не турбуйся, моє серце витримає.

— Послухай, Вільєрсе. Якщо ти не записався на виступ, — почав був Каунас, проте Вільєрс не дав йому закінчити.

— Ні, це ви послухайте. Я чекав десять років. Ви мали змогу працювати у космосі, а я мусив працювати тут, на Землі, і все-таки я досяг більшого, ніж будь-хто з вас. Ба, я зробив більше, ніж ви всі разом узяті.

— Припустімо, це так, — спробував утрутитись Тальяферо, та Вільєрс вів далі:

— І тепер мені не потрібні ваша ласка та співчуття. Вагомість моєї роботи засвідчить Мендель. Сподіваюсь, ви чули про Менделя? Це керівник відділу астронавтики Конвенту, і саме йому я демонстрував можливість трансференції маси — миттєвого переміщення маси у просторі. Щоправда, прилад був не досить досконалий і згорів зразу ж після експерименту, але… ви слухаєте мене?

— Так, слухаємо, — холодно кинув Райгер. — І на що ж ти розраховуєш?

— Мендель дозволить мені виступити так, як я вважаю за потрібне. Можете бути певні. Я виступлю без будь-якого попередження чи оголошення. Моє повідомлення прозвучить, як вибух бомби. І коли я наведу основні співвідношення, що характеризують відкрите мною явище, Конвент заціпеніє від подиву й захвату. А потім усі кинуться по своїх лабораторіях, щоб сконструювати відповідні прилади й перевірити слушність моїх ідей. І впевняться, що вони справді слушні. В моїй лабораторії під час експерименту жива миша зникла в одному місці й тут-таки з’явилась в іншому, де я запланував. Мендель засвідчить це!

Вільєрс пильно подивився на них, переводячи палаючий погляд з обличчя на обличчя.

— Ви що, не вірите мені?

— Якщо ти не хочеш розголошувати свого відкриття, навіщо розповів нам?

— Ви — зовсім інша річ. Ви мої товариші, мої однокурсники. Щоправда, ви полетіли у космос і, мабуть, забули про мене.

— Це не залежало від нас, — різким тонким голосом спробував заперечити Каунас.

Але Вільєрс і бровою не повів.

— Тому я хочу, щоб ви знали: те, що було зроблено з мишею, можна буде зробити і з людиною. Якщо мені пощастило здійснити трансференцію на десять футів у лабораторії, то я здійсню її і на мільйони миль у космосі. Я побуваю на Місяці, на Меркурії, на Церері і взагалі скрізь, де хочу. Я не тільки зрівняюся з вами, я перевершу вас. Своїми теоретичними дослідженнями я посуну астрономію набагато далі вперед, ніж ви всі разом узяті, зі всіма вашими обсерваторіями, телескопами, камерами та космічними кораблями.

— Ну що ж, — промовив Тальяферо, — я радий. Бажаю тобі успіху. Чи не міг би я переглянути твою доповідь?

— Ні, ні! Нізащо, — відрубав Вільєрс і міцно притис руки до грудей, ніби прикривав уявні аркуші доповіді від сторонніх очей. — З цим ви мусите зачекати, як і будь-хто інший. Є тільки один примірник доповіді й ніхто його не побачить, аж поки я не виступлю на Конвенті. Ніхто! Навіть Мендель!

— Тільки один примірник? — здивувався Тальяферо. — А якщо ти загубиш його?

— Не загублю. Зрештою, і це не страшно, бо я тримаю все у голові.

— Але якщо ти… — Тальяферо вже хотів вимовити “помреш”, проте вчасно схаменувся і по майже непомітній паузі докінчив: — …маєш хоч трошки глузду, то повинен зробити копію, бодай про всяк випадок.

— Ні, — затявся Вільєрс, — ви почуєте все післязавтра, ви побачите, як одним помахом я розсуну обрії людства. Такого ще ніколи не було. — Він знову обвів їх пильним, напруженим поглядом. — Десять років… — замислено промовив і рушив до дверей. — Бувайте здорові, — розпрощався не обертаючись.

— Він таки божевільний, — запально промовив Райгер, дивлячись на двері так, ніби Вільєрс усе ще стояв перед ними.

— Ти думаєш? — задумливо протяг Тальяферо. — Можливо, що й так, але тільки в певному сенсі. Він не тільки ненавидить нас ні за що ні про що, а й остерігається — навіть копії доповіді не наважився зробити…

Кажучи це, Тальяферо крутив у пальцях свій маленький сканер. Це був невиразного кольору непримітний циліндрик, схожий на звичайний олівець, але коротший і трохи грубший. В останні роки сканери стали таким самим неодмінним приладдям науковців, як стетоскопи для лікарів чи мікрокомп’ютери для статистиків. Сканер звичайно носили в кишені піджака, дехто закладав його за вухо, а були й такі, що просто підвішували його на шнурку.

Впадаючи у філософський настрій, Тальяферо не раз щиро дивувався, як це науковці минулих часів могли обходитись без сканерів, роблячи трудомісткі витяги з літератури або якісь передруки. Адже це було так незручно.

Тепер же відпала потреба щось передруковувати чи переписувати, досить було тільки просканувати оригінал, щоб одержати мікронегатив, і проявити його при слушній нагоді. Ось і сьогодні Тальяферо вже зафіксував на плівці свого сканера тези всіх доповідей та повідомлень, передбачених програмою Конвенту. Його товариші зробили те саме, тут він не мав ані найменшого сумніву.

— Що там не кажи, але копію треба мати за будь-яких обставин, якщо ти ще не зовсім з’їхав з глузду, — закінчив свою думку Тальяферо.

— Це все фікція! — знову спалахнув Райгер. — Нема ніякої доповіді, як нема ніякого відкриття. Все це вигадки! Він збреше що хочете, аби тільки здаватися собі кращим, ніж будь-хто з нас.

— Аз чим же тоді він виступатиме післязавтра на Конвенті? — запитав Каунас.

— Хіба ж я знаю? Це ж божевільний!

Тальяферо все ще грався своїм сканером і ліниво роздумував, чи варто й далі розмотувати стрічку спогадів, захованих десь у найглибших закутках пам’яті. Врешті він вирішив не робити цього й докинув:

— Ти просто недооцінюєш Вільєрса… У нього світла голова.

— Може, й була світлою десять років тому, — правив своєї Райгер, — але тепер він просто схиблений. Тому забудьмо про нього.

І Райгер змінив тему розмови. Надміру гучно, ніби самою силою голосу хотів розвіяти дух Вільєрса і все пов’язане з його особою, почав оповідати про Цереру та мету своєї роботи — радіозондування Молочного Шляху новими радіотелескопами, здатними досліджувати навіть окремі зірки. Й Каунас спочатку слухав, коли-не-коли киваючи головою, потім і сам приєднався до розмови, додавши щось про радіовипромінювання сонячних плям, а тоді перейшов до своєї доповіді, присвяченої гігантським водневим вибухам щ на поверхні Сонця та протонним потокам, випроміненимії під час них.

Тальяферо здебільшого відмовчувався. Робота на Місяці була не такою ефектною. Адже довготривалі прогнози погоди, складені на основі безпосередніх спостережень за земною атмосферою, годі й порівнювати з радіотелескопами чи з дослідженням потоку протонів з поверхні Сонця.

До того ж йому докучали думки про Вільєрса. Той справді мав світлу голову, і всі вони чудово це знали. Навіть Райгер, попри всю свою показну упередженість та ворожість, не міг не відчувати, що тільки Вільєрсові під силу було відкрити таке сенсаційне явище, якщо воно взагалі можливе.

Хотіли вони цього чи ні, але їхня розмова про свої роботи прозвучала як соромливе визнання того, що ніхто з них особливих успіхів не досяг. Зрештою Тальяферо, який постійно стежив за науковою літературою, і так це знав. Його власні праці теж належали скоріше до другорядних. Та й інші науковці не створили нічого, що заслуговувало б на епітет “дуже важливе”.

Ніхто з них не став — треба дивитись правді у вічі — славетним підкорювачем Космосу. Величні мрії студентських років так і залишились нездійсненими. І тут уже нічого не вдієш. Вони стали звичайними компетентними працівниками. Цього ніхто не заперечить. Але, на жаль, і нічого більше не додасть. І вони це добре розуміли.

А Вільєрс досяг набагато вищого рівня. І це вони теж розуміли. Саме тому, а ще через почуття якоїсь невиразної пповини перед ним, вони й цуралися його.

Тальяферо відчував душею, що Вільєрс, незважаючи ні на що, підніметься вище. Інші б теж, може, так думали, якби їх не збивала гадка, що такими нестерпними, як Вільєрс, часто бувають саме нездари. Доповідь про трансференцію маси, мабуть, таки відбудеться, і Вільєрс відразу стане знаменитістю, як він завжди й твердив, а його колишні однокурсники з усіма їхніми досягненнями будуть забуті. І їм не залишиться нічого іншого, як приєднатися до тих, хто аплодуватиме Вільєрсові.

Тальяферо розумів, що ці думки навіяно заздрістю та досадою, він навіть соромився їх, проте позбутися не міг.

Запала мовчанка, і тоді Каунас, відвівши очі, запропонував:

— Послухайте, друзі, а чом би нам не спуститися вниз, у номер нашого друга-брата Вільєрса?

Сердечність, яку намагався вкласти в свої слова Каунас, була така нещира, та й сама пропозиція прозвучала настільки непереконливо і недбало, що він мерщій додав:

— Не хочеться, щоб у нас залишилось погане враження від зустрічі з Вільєрсом, адже…

“Мабуть, Каунас хоче остаточно з’ясувати все, що стосується методу Вільєрса, — подумав Тальяферо. — Він ще не зовсім певен, чи Вільєрсові слова — звичайна маячня божевільного, й не засне, поки не пересвідчиться, що воно справді так”.

А втім, Тальяферо це теж цікавило, і він не став заперечувати. Тоді і Райгер, знизавши плечима, неохоче погодився з ними:

— Чом би й ні, хай йому біс?

Годинник показував близько одинадцятої.

Тальяферо розбудив гучний і настирливий дзвінок від вхідних дверей. Він трохи підвівся, спершись на лікоть, глянув на світлове табло годинника на стелі й відчув, як його починає охоплювати роздратування. Була щойно четверта година ранку.

— Хто там? — невдоволено гукнув він.

У відповідь знову прозвучали уривчасті, настирливі сигнали.

Сиплючи чортами, Тальяферо підвівся і накинув халат. Він відчинив двері і примружив очі від яскравого коридорного світла. Перед ним стояв чоловік, чиє лице він упізнав одразу, бо частенько бачив його на екранах систем телезв’язку.

— Моє прізвище — Мендель, Губерт Мендель, — різко, але майже пошепки назвався нежданий гість.

— Я знаю вас, сер, — відповів Тальяферо.

Ім’я Менделя було добре відоме серед астрономів. Цей видатний вчений посідав одне з чільних місць у Всесвітньому Астрономічному Бюро. Тут, на Конвенті, Мендель очолював секцію Астронавтики.

Лише тепер Тальяферо раптом збагнув, що це той самий Мендель, якому Вільєрс, коли вірити його словам, демонстрував свій метод трансференції маси. Згадка про Вільєрса розвіяла рештки сонливості Тальяферо.

— Доктор Едвард Тальяферо? — перебив його думки Мендель.

— Так, це я.

— Прошу одягнутися і йти за мною. Справа дуже важлива. Вона стосується нашого спільного знайомого.

— Доктора Вільєрса?

Очі Менделя якось дивно виблискували. Під зовсім безбарвними віями вони, здавалося, були зовсім не захищеними. Брови теж ледь вирізнялися. Тонке шовковисте волосся облямовувало обличчя цього сорокарічного чоловіка.

— Чому ви назвали Вільєрса? — запитав він.

— Вільєрс згадував вас учора ввечері. Ніхто інший не може бути нашим спільним знайомим.

Мендель кивнув, зачекав, поки Тальяферо одягнувся і, повернувшись, рушив перший. Райгер та Каунас ждали їх у номері на поверх вище. Очі Каунаса були червоні, й він здавався вкрай занепокоєним. Райгер курив сигарету, нервово пихкаючи димом.

— Ми знову разом. Може, продовжимо вечірку? — спробував пожартувати Тальяферо, але його ніхто не підтримав.

Він сів, і всі троє обмінялися запитливими поглядами. Райгер знизав плечима.

Мендель мовчки міряв кроками кімнату, тримаючи руки в кишенях.

— Насамперед, джентльмени, прошу вибачити, що потурбував вас у таку пору, — врешті озвався він. — Я мусив це зробити. Наш товариш Ромеро Вільєрс помер. Десь із годину тому його тіло забрали з готелю. Медики встановили, що не витримало хворе серце.

Запала приголомшлива тиша. Райгерова рука з сигаретою завмерла на півдорозі до уст, а тоді поволі опала додолу, так і не завершивши своєї мандрівки.

— Бідолаха, — вихопилась у Тальяферо.

— Це жахливо, — охриплим голосом обізвався Каунас. — Вільєрс був… — повів далі він, проте голос не слухався його.

Райгер пересмикнув плечима:

— Справді, Вільєрс мав хворе серце. Тут нічого не вдієш.

— Так, але є ще одна дрібничка, — досить спокійно зауважив Мендель. — Треба дещо повернути.

— Що ви маєте на увазі? — гостро запитав Райгер.

Однак Мендель не звернув на нього уваги:

— Коли ви бачили його востаннє? — спитав.

Йому відповів Тальяферо:

— Вчора увечері. То було щось на зразок вечірки. Ми зібралися разом уперше за останні десять років. Мені незручно це говорити, але зустріч не дала нам втіхи. Вільєрс вважав, що має якісь причини гніватись на нас, і не приховував цього.

— Коли саме це було?

— Вперше близько дев’ятої.

— Вперше?

— Ми бачилися з ним іще раз.

Каунас, здавалося, був стривожений:

— Вільєрс пішов від нас роздратований, і ми просто не могли залишити його в такому стані. Ми сподівалися порозумітись, не хотіли, щоб товариські стосунки отак враз урвались. Тому спустились до нього і…

Але Мендель уже не слухав.

— Ви всі були в його кімнаті?

— Так, — здивовано відповів Каунас.

— Коли саме це було?

— Здається, близько одинадцятої.

Він запитливо глянув на товаришів. Тальяферо ствердно кивнув.

— І скільки ви там пробули?

— Дві хвилини, — встряв у розмову Райгер. — Вільєрс витурив нас зараз же, заявивши, що ми прийшли по його доповідь. — Райгер помовчав, сподіваючись, що Мендель спробує з’ясувати, про яку доповідь ідеться, але той не озивався, і Райгер вів далі: — Я думаю, він тримав її під подушкою. В усякому разі, він лежав упоперек подушки, коли кричав, щоб ми забиралися геть.

— Саме тоді стан Вільєрса, мабуть, і почав катастрофічно погіршуватись, — майже пошепки висловив припущення Каунас.

— Ні, не тоді, — відрубав Мендель і додав: — Певно, ви всі залишили там відбитки своїх пальців.

— Можливо, — майже в тон йому відповів Тальяферо. Пошана до Менделя як до видатного вченого почала відходити на задній план, поступаючись місцем звичайному роздратуванню. Що б там не казав цей Мендель, але ж була лише четверта година ранку. І Тальяферо провадив у тому ж тоні: — Сподіваюсь, ви вже з’ясували все, що вас цікавило?

— Річ у тім, — правив своєї Мендель, — що тепер ідеться не про сам факт смерті Вільєрса, а про дуже важливу справу, безпосередньо з ним пов’язану. Доповідь Вільєрса, віддруковану, наскільки я знаю, тільки в одному примірнику, знайдено засунутою у настільну запальничку і від неї лишилось кілька клаптів. Я не читав і навіть ніколи не бачив доповіді, але знаю суть викладених там положень і готовий у разі потреби заприсягтися в суді: рештки спалених аркушиків — не що інше, як Вільєрсова доповідь, підготовлена до виступу на Конвенті. Ви маєте якісь сумніви, докторе Райгер?

Райгер похмуро осміхнувся.

— Сумніваюся, що Вільєрс міг зробити якесь відкриття. На мою думку, сер, це був звичайнісінький маніяк. Десять довгих років він був в’язнем Землі і зрештою його хвороблива уява сплодила думку про можливість миттєвого переміщення в просторі. У цьому він вбачав свій порятунок. Можливо, тільки ця надія і втримувала його на світі. Він навіть інсценував експеримент, що мав довести правильність його теорії. Ні, я зовсім не хочу сказати, що це умисне шахрайство. Ні, мабуть, він був цілком щирий, але це була щирість божевільного. А вчорашній вечір став кульмінаційним моментом. Він прийшов у нашу кімнату-в душі ненавидячи нас за те, що ми не були позбавлені, як він, змоги працювати у космосі — і втішався своїм уявним тріумфом після доповіді на Конвенті. Думкою про цей день він жив усі останні десять років. Але розмова так збурила його психіку, що на якийсь час до нього повернувся здоровий глузд. Він раптом усвідомив, що не може виступити на Конвенті, — йому просто ні з чим виступати. І тут його охопив відчай, що й призвів до катастрофи, — не витримало хворе серце.

Мендель слухав астронома з Церери, і на його обличчі все виразніше малювався осуд.

— Ну що ж, усе це звучить цілком логічно, докторе Райгер, але зовсім не відповідає дійсності, — почав він, — хоча б тому, що мене не так легко обдурити якимось шахрайським експериментом. Тому облишмо цю версію. З журналу реєстрації учасників Конвенту, який я за браком часу перевірив лиш побіжно, видно, що ви всі троє закінчили коледж разом з Вільєрсом. Це справді так?

Вони ствердно кивнули.

— А серед учасників Конвенту є ще хтось із вашого випуску?

— Ні, — відповів Каунас. — Того року тільки ми четверо спеціалізувались на астрономії. Власне кажучи, Вільєрс теж мав захищатись, але…

— Я все зрозумів, — перебив його Мендель. — Тоді логічно припустити, що саме хтось із вас трьох ще раз відвідав Вільєрса десь за північ.

Запала коротка мовчанка.

— Не я, — врешті холодно озвався Райгер.

Каунас, широко розплющивши здивовані очі, теж заперечливо похитав головою.

— На що ви натякаєте? — запитав Тальяферо.

— Один з вас прийшов до Вільєрса серед ночі й зажадав доповіді, щоб прочитати її. Що його до цього спонукало, зараз сказати важко. Але цілком імовірно, що він заповзявся довести Вільєрса до інфаркту. І коли це сталося, злочинець, — гадаю, що можу назвати його саме так, — почав діяти. Він вихопив аркуші доповіді, які, можливо, лежали під подушкою на ліжку Вільєрса, і просканував їх. Потім запхнув доповідь у запальничку, щоб спалити її, але, поспішаючи, не перевірив, чи вона згоріла до решти.

— Звідки ви все це знаєте? — не витерпів Райгер. — Хіба ви були очевидцем тих подій?

— Майже, — відказав Мендель. — Вільєрс не помер відразу, він усе бачив. Коли злочинець утік, Вільєрс ще спромігся дотягтися до телефону і позвонити в мій номер. На жаль, мене ще не було, я затримався допізна на одному із засідань. Одначе телефонний автомат записав на магнітну стрічку ті кілька слів, що їх устиг вимовити Вільєрс. Повертаючись додому чи в офіс, я завжди прослуховую записи, зроблені без мене, це просто звичка. Я зразу ж подзвонив Вільєрсові, але той, виявилось, уже був мертвий.

— І що ж? — знову втрутився Райгер. — Вільєрс назвав злочинця?

— Ні, не назвав. Може, він і називав, але дуже нерозбірливо. Проте одне слово прозвучало цілком виразно — “однокурсник”.

Тальяферо дістав свій сканер із внутрішньої кишені піджака і поклав його перед Менделем.

— Хочете — проявіть плівку з мого сканера, — спокійно заявив він. — Ви пересвідчитесь, що доповіді Вільєрса там нема.

Каунас поспішив зробити те саме, а потім і Райгер, насупившись, поклав на стіл свій сканер.

Мендель взяв усі три сканери й сухо промовив:

— Мабуть, той з вас, хто це зробив, уже подбав про частину плівки з доповіддю. Проте…

Тальяферо нахмурив брови.

— Ви можете обшукати мене і мою кімнату.

А Райгер з тим самим похмурим виглядом, сердито зупинив Менделя:

— Хвилинку. Чого це ви взяли на себе роль поліції? Мендель пильно подивився на нього.

— А ви волієте, щоб втрутилася поліція? Ви хочете скандалу і звинувачення у вбивстві? Хочете, щоб авторитет Конвенту був підірваний і преса дістала змогу гудити все, що стосується астрономії та астрономів? Смерть Вільєрса цілком могла бути непередбаченою випадковістю. Адже він мав хворе серце. А хтось із вас міг діяти цілком імпульсивно. Тому можна припустити, що це ненавмисний злочин. Якщо негатив буде повернуто, значної частини звинувачень можна уникнути.

— Навіть якщо це все-таки злочин? — здивувався Тальяферо.

Мендель знизав плечима.

— Деякі неприємності будуть. Але й у найгіршому разі це не буде публічна ганьба і довічне ув’язнення, можливі при втручанні поліції.

Якусь хвилину панувала тиша.

— Подумайте добре, адже це стосується одного з вас, — ще раз нагадав Мендель.

Знову запала мовчанка, і знову її порушив Мендель:

— Гадаю, що можу навіть пояснити хід думок того, хто це зробив. Доповідь знищено. Про метод Вільєрса знаємо тільки ми четверо. Єдиним живим свідком вдалого експерименту залишаюсь тільки я. А ви знаєте про нього тільки зі слів Вільєрса, людини, яка, можливо, не сповна розуму. Отже, після його смерті й знищення доповіді буде дуже легко повірити у версію доктора Райгера, що, мовляв, ніякої трансференції маси не було і бути не може. А через кілька років, маючи в своїх руках матеріали Вільєрса, наш злочинець почне потроху використовувати їх, ставити експерименти, обережно публікувати статті к, зрештою, постане перед науковим світом як безперечний першовідкривач, якому відповідно належать і слава, і гроші. Навіть однокурсники анітрохи не сумніватимуться в його чесності. Вони просто гадатимуть, що тривале спілкування з Вільєрсом надихнуло і їхнього колегу на дослідження в цій галузі знань. Та й тільки.

Мендель закінчив і поволі обвів пронизливим поглядом обличчя присутніх.

— Але тепер розраховувати на такий варіант не випадає, бо кожен із вас, — а ви всі троє добре розумієте перспективність та вагу методу Вільєрса, — вважається зараз можливим злочинцем. Я не дам нікому скористатися з украдених матеріалів. Саме мені Вільєрс демонстрував експеримент, що підтверджує слушність його теорії, і я можу це засвідчити. І, нарешті, я знаю, що один з вас має копію доповіді Вільєрса.

Тут Мендель зробив паузу.

— Думаю, я переконав вас, що використати вкрадену інформацію не вдасться? Тому ще раз пропоную повернути плівку з записом доповіді Вільєрса.

Його звернення знову лишилося без відповіді.

Мендель рушив до дверей, але по дорозі затримався на хвилину.

— Сподіваюсь, ви зоставатиметесь тут, аж поки я повернуся. Це триватиме не довго. Хай винуватець використає цю паузу і добре все зважить. Якщо він боїться, що зізнання унеможливить його дальшу роботу в астрономії, нагадую, що зустріч з поліцією напевне закінчиться ув’язненням із застосуванням психічних методів дізнання. — Він замовк на секунду і додав: — Я тільки віддам проявити плівки з ваших сканерів.

На його сердитому й похмурому обличчі почали виразно проступати сліди безсонної ночі. Каунас спробував усміхнутись.

— А що як ми зробимо невеличку перерву на той час, поки вас не буде?

— Тільки один з вас має причину домагатись цього, — відказав Мендель. — Тому я сподіваюсь, що двоє невинних проконтролюють третього, бо цього вимагають їхні власні інтереси.

І він вийшов з кімнати.

Була вже п’ята година ранку, коли Райгер глянув на свій годинник.

— К бісу це все! — обурено вигукнув він. — Я хочу спати.

— Ми можемо подрімати тут, — з філософським спокоєм запропонував Тальяферо. — Чи хтось думає зізнаватись?

У відповідь Каунас відвернув очі, а Райгер зневажливо стис губи.

— Ну що ж, я теж не думаю. — Тальяферо приплющив очі, відкинув свою масивну голову на спинку крісла і вів далі стомленим голосом: — Хочу додому, назад на Місяць. Там зараз період затишшя. Ніч у нас триває два тижні, саме тоді ми всі при ділі — активно ведемо дослідження. Потім настає довгий двотижневий день, дослідження припиняються, всі беруться до розрахунків, обробляють дані спостережень, а вже тоді починаються нескінченні бесіди в чоловічому товаристві. Це важка пора. Я зненавидів її. Коли б там було більше жінок і коли б я міг якось влаштувати своє особисте життя…

Потім Каунас майже пошепки розповідав про труднощі спостереження повного диску Сонця телескопами на Меркурії. З теперішньої обсерваторії це неможливо, бо Сонце ніколи не піднімається над обрієм. Тому незабаром мають, закласти ще одну обсерваторію за дві милі від першої, звідки буде видно весь диск Сонця. Але це пекельний труд, бо все робитиметься під нещадно палючими променями Сонця. На жаль, вибору нема.

Навіть маломовний Райгер, наслухавшись гомону їхніх голосів, погодився розповісти дещо про Цереру. Період обертання Церери — всього дві години, й зірки переміщаються по небу в дванадцять разів швидше, ніж на Землі. Астрономічні спостереження, зрозуміло, значно ускладнюються. Довелося створити цілу спостережну мережу з кількох груп звичайних телескопів та радіотелескопів, і ці групи передають досліджуваний об’єкт одна одній у міру того, як він, переміщаючись небозводом, виходить з їхнього сектору досліджень.

— А чи не краще б поставити телескопи на одному з полюсів? — запропонував Каунас.

— Ти міркуєш так, ніби перебуваєш на Меркурії, а досліджуваний об’єкт — Сонце, — роздратувався Райгер. — Навіть на полюсах половини зірок ніколи не буде видно. Ось якби Церера була звернена до Сонця одним боком, як твій Меркурій, ми майже постійно бачили б у нічному небі зірки, бо період обертання становив би тоді аж три роки.

Небо поволі ясніло, надходив світанок.

Тальяферо дрімав, але принаймні половина його свідомості не спала. Решта двоє не спали, і він це знав — чи ж тут до сну? “Кожен з нас, — думав Тальяферо, — має такий вигляд, ніби весь час ставить собі запитання: “Хто? Хто це вчинив?” за винятком самого винуватця, звичайно”.

Тальяферо розплющив очі відразу ж, тільки-но повернувся Мендель. Небо у вікні ставало щораз голубіше. Вікно було зачинене, і це чомусь тішило Тальяферо. Готель, як водилося, був обладнаний кондиціонерами, але ці дивні земляни дуже любили розчахувати вікна в теплу пору року, уявляючи, що дихають свіжим повітрям. А Тальяферо, у чиїй свідомості під час пробування на Місяці міцно вкоренилось уявлення про космічний вакуум за вікном, уже на саму згадку про відчинене вікно ловив дрижаків і ледве долав страх. *

— Чи надумав хто сказати що-небудь? — ще з порога запитав Мендель.

У відповідь всі досить байдуже подивились на нього, а Райгер ще й заперечливо похитав головою.

— Ну що ж, панове, — почав Мендель. — Я проявив плівки з ваших сканерів і переглянув їх. — Він пожбурив сканери та проявлені плівки на ліжко. — Там нема нічого, що стосувалося б виступу Вільєрса. Напевно, хтось із вас просто відрізав шматок плівки з потрібним матеріалом. Мені дуже шкода, але тепер на перший план виступає питання про цей схований шматок плівки.

— Якщо він взагалі є, — вставив Райгер, солодко позіхнувши.

— Тому, панове, пропоную зайти до кімнати Вільєрса, — звернувся до присутніх Мендель.

— Чого? — майже злякано запитав Каунас.

— Це що, психологічний прийом? — озвався Тальяферо. — Привести злочинця на місце злочину, щоб муки сумління змусили його признатися?

— Аж ніяк, — відказав Мендель. — Причина інша. Я сподіваюся, що двоє з вас, ті, невинні, допоможуть мені знайти сховану плівку з матеріалами доповіді Вільєрса.

— Ви гадаєте, вона там? — з викликом запитав Райгер.

— Можливо. Ми просто почнемо звідти. А потім, як треба буде, обшукаємо кожну з ваших кімнат. Симпозіум з астронавтики почнеться завтра не раніш як о десятій ранку. Отже, ми маємо вдосталь часу.

— А якщо це нічого не дасть?

— Ну що ж, тоді, мабуть, доведеться звернутися до поліції.

Обережно, навіть трохи боязко вони ввійшли до кімнати Вільєрса. Райгер почервонів. Каунас зблід. Навіть флегматичний Тальяферо доклав зусиль, щоб здаватися спокійним.

Вчора увечері вони були в цій залитій штучним світлом кімнаті, де Вільєрс, сердитий і похмурий, з розпатланим волоссям, конвульсивно вчепившись руками у подушку й люто витріщивши очі, буквально за хвилину звелів їм забиратися геть. Тепер тут панував нечутний запах смерті.

Мендель почав крутити ручку віконного поляризатора, щоб впустити до кімнати більше світла, і через секунду проміння вранішнього сонця залило кімнату.

Ту ж мить Каунас рвучко затулив очі долонями й пронизливо зойкнув:

— Сонце!

Це було так несподівано і прозвучало так розпачливо, що в них мороз пішов поза шкірою.

На обличчі Каунаса малювався такий жах, наче це сталося не на Землі, а на Меркурії, де сонце могло миттю осліпити його.

Тальяферо згадав, як прибувши на Землю і вперше опинившись просто неба, він мало не скреготав зубами, переборюючи страх. Десятирічне перебування поза Землею таки наклало свій відбиток на їхню психіку.

Каунас кинувся до вікна, намацуючи регулятор поляризатора, груди його поривчасто здіймались, наче йому враз не стало чим дихати.

Мендель рушив за ним.

— Що трапилось? — підійшли і двоє інших.

Внизу, скільки сягало око, лежало місто, купаючись у променях ранкового сонця. Тальяферо швидко окинув краєвид тривожним поглядом.

Але Каунас, чиї груди все ще тяжко здіймались, прикипів очима до чогось, що було зовсім близько. Там, на бетонному карнизі, встромлена одним кінцем у тріщинку на місці якогось дефекту, відсвічувала на сонці молочно-сірою поверхнею стрічка плівки завдовжки десь близько дюйма.

Мендель, щось люто вигукнувши, розчинив вікно і схопив плівку. Прикривши її рукою, він обвів присутніх пильним поглядом палаючих почервонілих очей і рушив до виходу.

— Зачекайте тут! — уривчасто кинув.

Все було зрозуміло без слів. Коли Мендель зачинив за собою двері, вони посідали й бездумно втупились один в одного.

Мендель повернувся хвилин за двадцять. І цілком спокійно (хоч на його обличчі видніли виразні сліди недавнього шаленства) заявив:

— Кінець плівки, запханий у щілину, лишився не зовсім засвіченим, я проявив його і зміг розібрати кілька слів. Нема сумніву — це була доповідь Вільєрса. Решта її пропала, врятувати не вдалося нічого. Це кінець!

— Що ж далі? — запитав Тальяферо.

Мендель стомлено знизав плечима.

— Сказати по правді, тепер мені все байдуже. Матеріали теорії Вільєрса втрачено. Лишається тільки одне: чекати, поки хтось, із такою ж світлою головою, розробить її знов. Я працюватиму теж, але я знаю свої можливості й не надто тішу себе ілюзіями. Мені здається, що тепер, коли ми знаємо про знищення доповіді Вільєрса, безглуздо шукати винного. Тепер це не має ніякого значення. — Після останніх подій Мендель видавався змученим і надломленим, він не мав сили побороти відчаю, що охопив його.

Але тут пролунав суворий голос Тальяферо:

— Стривайте-но! То тільки вам байдуже, хто з нас трьох міг вчинити цей злочин. На вашу думку, це зміг зробити і я. Тому у вас, видатного вченого, відомої людини, тепер ніколи не знайдеться жодного доброго слова про мене. Та я не хочу, щоб підозра тяжіла наді мною все життя, руйнуючи моє майбутнє. Вимагаю довести справу до кінця. І з’ясувати, чи винен я, чи ні. Гадаю, саме коло цього і слід оце заходитись.

— На жаль, я не детектив, — стомлено обізвався Мендель.

— Що ж! Тоді дзвоніть у поліцію, сто чортів!

— Зачекай хвилинку, Тале, — встряв у розмову Райгер. — Чи не хочеш ти сказати, що це вчинив я?

— Я лише сказав, що моє сумління чисте.

— Але ж поліція застосує до нас психічні методи. — У тонкому голосі Каунаса вчувався переляк. — Це може згубно відбитись на нашому інтелекті…

Мендель підніс догори руки.

— Хвилинку уваги, панове! Є один спосіб уникнути втручання поліції. Я цілком згоден з доктором Тальяферо: було б дуже несправедливо щодо невинних залишити цю справу, не з’ясувавши її до кінця.

Всі троє повернули до Менделя обличчя, на яких більшою чи меншою мірою проступала ворожість.

— Що ви маєте на увазі? — запитав Райгер.

— У мене є приятель на ім’я Вендел Урс. Можливо, хтось із вас уже чув це ім’я. Я постараюсь умовити його зустрітися з нами якнайскоріше.

— Ну і що з цього? — запитав Тальяферо. — Чим він може нам допомогти?

— Правда, він досить дивна людина, — вів далі Мендель. — Навіть дуже дивна. Але в певному розумінні надзвичайно обдарована. Його допомогою часто користується поліція, і я сподіваюсь, він допоможе й нам.

Частина 2

Пильно роздивляючись кімнату та її господаря, Едвард Тальяферо не міг приховати свого подиву. І кімната, і її господар здавались частиною якогось невідомого, ізольованого від земного чудернацького світу. Жоден звук не долинав зовні в це оббите м’якою повстю, без найменшого натяку на вікна кубло. Ні повітря, ні світла тут не було, їх заміняли штучне освітлення та кондиціонер.

Кімната була величезна, але погано освітлена і дуже захаращена. Вони ледве знайшли, де ступити, щоб пройти до кушетки, звідки тільки-но досить недбалим рухом господар змахнув цілу купу якихось касет із плівками.

Власник кімнати був кремезний, присадкуватий чолов’яга з масивною головою і майже круглим лицем. Він досить жваво пересувався на куцих ногах, киваючи весь час головою при розмові, від чого окуляри з товстими скельцями мало не підстрибували на майже непримітному горбку, що правив йому за носа. Банькаті короткозорі очі, напівприкриті важкими повіками, досить добродушно зиркали на них, поки він вмощувався в кріслі за письмовим столом, над яким звисав єдиний яскравий світильник.

— Дуже радий вас бачити, панове. Даруйте за розгардіяш у кімнаті. — Він зробив промовистий жест рукою з короткими, наче обрубаними пальцями. — Я саме займаюсь класифікацією та складанням каталогів об’єктів, що належать до позаземних цивілізацій. У мене вже назбиралось їх чимало. Можете мені повірити: це просто жахлива робота. Ось наприклад…

Він вихилився з крісла, почав порпатись у купі безладно навалених обабіч столу предметів і врешті виловив звідти один з них — димчасто-сірий напівпрозорий циліндр.

— Ось це, — вів він далі, — предмет з Калістану, чи не залишок цивілізації, зовсім не схожої на земну, але це ще остаточно не з’ясовано. Цих предметів знайдено близько десятка, але мій екземпляр найдосконаліший.

І господар так шпурнув його назад, що Тальяферо з несподіванки мало не підскочив.

— Не лякайтесь, він не крихкий, — заспокоїв господар, пильно глянувши на Тальяферо. Потім він знову вмостився у кріслі. Його руки з міцно переплетеними куцими товстими пальцями, складені на животі, повільно піднімалися й опускались у ритмі дихання… — Ну що ж, панове, чим можу прислужитися?

Поки Мендель викладав господареві суть справи, Тальяферо розмірковував над іншим. Нещодавно він бачив серед останніх публікацій монографію “Порівняльна характеристика еволюційних процесів на воднево-кисневих планетах” якогось Вендела Урса. І тепер гадав, чи не цей товстун є автором книжки. Врешті він не витримав:

— Докторе Урс, чи не ви автор “Порівняльної характеристики еволюційних процесів”?

Обличчя хазяїна кімнати розпливлося в задоволеній усмішці.

— Ви читали її?

— Ні, я ще не встиг, але…

Обличчя Урса враз спохмурніло.

— Тоді ви просто мусите прочитати. І не відкладаючи. Я зараз же дам вам один примірник.

Він знову спробував покинути крісло, але йому перешкодив Мендель.

— Стривайте, Урсе, насамперед головне. Наша справа і дуже серйозна.

Він майже втиснув Урса в його крісло і заговорив скоромовкою, наче хотів запобігти будь-яким спробам господаря підвестися. Йому пощастило переказати всю історію і стисло, без зайвих слів.

Слухаючи Менделя, Урс повільно багровів. Потім став, конвульсивно поправляти окуляри, підсуваючи їх вище, до і перенісся. Але самовладання таки зрадило його і він закричав:

— Подумати тільки: миттєве переміщення маси! Це ж єдиний пристойний спосіб, щоб подорожувати цивілізованій людині. Єдино можливий спосіб! Єдино мислимий спосіб! Якби я тільки знав. Якби я міг бути там! Але ж цей клятий готель аж за тридцять миль звідси!

Райгер, який слухав його бідкання з дедалі більшим роздратуванням, нарешті не витримав:

— Не розумію, до чого тут ці тридцять миль, коли з будинком Конвенту є пряме повітряне сполучення і туди можна дістатися за десять хвилин.

Урс раптом наче задерев’янів і холодно глянув на Райгера. Його щоки ображено надулись. Він зірвався на ноги й прожогом вискочив з кімнати.

— Що з ним, у біса, сталося? — здивувався Райгер.

— Хай йому чорт, — вилаявся Мендель. — Я зовсім забув попередити вас.

— Про що?

— Доктор Урс не терпить ніяких транспортних засобів. Фобія невротичного характеру.

Каунас спантеличено кліпнув очима.

— Але ж він спеціалізується на позаземних цивілізаціях, чи не так? Знавець форм життя на інших планетах?

Тальяферо встав, підійшов до моделі нашої Галактики й задивився на складне мереживо зоряних систем. Такої величезної і водночас докладної моделі він ще зроду не бачив.

Тим часом Мендель вів далі:

— Доктор Урс справді має діло з неземними цивілізаціями, але він не був на жодній з досліджуваних планет і навряд чи колись побуває. Я взагалі сумніваюсь, чи за тридцять років життя він хоч раз був далі як за милю від цієї кімнати.

Райгер гучно зареготав.

— Ви можете сміятись, — розсердився Мендель, — але я радив би добре зважити, що ви говоритимете докторові Урсу.

За хвилину з’явився Урс.

— Прошу вибачити мені, панове, — звернувся він до присутніх. — Тепер ми можемо по-справжньому взятися до нашої проблеми. Може, хтось із вас надумав зізнатися?

Губи Тальяферо скривились у саркастичній посмішці. Цей огрядний знавець інопланетних цивілізацій, що майже не витикає носа з кімнати, мав такий “грізний” вигляд, що й найбільший боягуз навряд чи зізнався б йому в чомусь. Зрештою, тут, напевно, обійдеться і без таланту цього доморощеного детектива, якщо він його взагалі має.

— Ви співпрацюєте з поліцією, докторе Урс? — запитав Тальяферо.

На рум’яному лиці Урса відбилося неприховане самовдоволення.

— Офіційних зв’язків з поліцією я не підтримую, але моя неофіційна співпраця з нею вельми плідна.

— Тоді я ознайомлю вас із відомостями, які ви передасте в поліцію.

Урс мовчки втягнув черево, висмикнув із штанів край сорочки і заходився поволі протирати ним скельця окулярів. Упоравши цю роботу і знову начепивши окуляри на ніс, щоправда, досить ненадійно, він врешті запитав:

— Що ж саме ви збираєтесь нам розповісти?

— Я назву вам ім’я того, хто був у номері Вільєрса в його останню годину і хто просканував його доповідь.

— Вам вдалося розгадати цю таємницю?

— Я думав цілісінький день і, здається, докопався.

— Ну що ж, слухаємо.

Тальяферо глибоко вдихнув повітря. Зробити таку заяву було не так просто, хоч він і готувався до цього вже кілька годин.

— Найімовірніше, — почав він, — що у всьому винен доктор Губерт Мендель.

Мендель вражено втупився в Тальяферо, від обурення йому аж перехопило подих.

— Послухайте, докторе Тальяферо, — голосно почав він, — якщо ви маєте хоч якусь підставу для такого безглуздого…

Але тенор Урса, зриваючись на фальцет, перепинив його:

— Хай він говорить, Губерте, вислухаймо його. Ти ж підозрюєш його — як же ти можеш йому забороняти підозрювати тебе?

Мендель сердито замовк.

Тальяферо, силкуючись надати своєму голосу рішучості й певності, повів далі:

— Це навіть важко назвати підозрою, докторе Урс, бо докази цілком очевидні. Про метод Вільєрса знали ми четверо, але тільки один з нас — доктор Мендель — був очевидцем єдиного досліду. Тільки він знав, що цей метод плідний. Тільки він знав напевне, що доповідь Вільєрса — не міф. Що ж до нас, то ми знали напевне тільки одне: що Вільєрс украй неврівноважена людина. Звичайно, ми могли припустити, що він справді розробив таку теорію. Більше того, я думаю, що ми відвідали Вільєрса об одинадцятій годині, щоб перевірити, чи так воно і є: хоча ніхто з нас не обмовився про це ні словом. Але наслідок візиту був невтішний — Вільєрс був у ще гіршому стані, ніж при першій зустрічі. Він видавався майже божевільним.

Пам’ятаючи про цю особливу обізнаність доктора Менделя, перейдімо до мотивів, якими він міг керуватись. Уявіть собі, докторе Урс, таке. Той, хто зустрівся віч-на-віч з Вільєрсом опівночі, а потім, упевнившись, що Вільєрс помирає, просканував його доповідь (не будемо поки що називати його прізвище), мав страшенно перелякатися, побачивши, що Вільєрс явно повертається до життя і навіть пробує подзвонити по телефону. Тому наш злочинець у паніці вирішує позбутися бодай речових доказів злочину.

Як саме? Сховати непроявлену плівку з доповіддю, але так, щоб, по-перше, ніхто її не знайшов, і, по-друге, він сам, якщо буде поза підозрою, міг згодом забрати плівку. Ідеальним сховком видався йому віконний карниз. Він метнувся до вікна, розчинив його, сховав плівку під карнизом і покинув кімнату. Тепер, хай би навіть Вільєрс вижив, було б неважко повернути все проти Вільєрса, переконавши всіх, що це звичайна маячня людини з хворобливою уявою.

Тальяферо закінчив і гордовито всміхнувся: певно, вважав свої докази неспростовними.

Вендел Урс блимнув примруженими очицями і почав задумливо обертати один навколо одного пальці складених на животі рук.

— І ви вважаєте, що сказали щось важливе? — врешті озвався він.

— Найважливіше те, що вікно залишено відчиненим, а плівку сховано назовні. А тепер зіставте це з іншими фактами. Райгер провів десять років на Церері, Каунас-на Меркурії, а я — на Місяці: всі десять років ми були поза Землею, за винятком кількох коротеньких відпусток. На вчорашній зустрічі ми не раз скаржились один одному, як важко знову звикати до умов Землі. Адже ми працюємо на об’єктах у безповітряному просторі й поткнутися нікуди не можемо без скафандрів. Нам і в голову не прийшло б опинитись беззахисними у відкритому космосі. Ніхто з нас не відчинив би вікна отак зопалу, без внутрішньої боротьби. А ось доктор Мендель, який постійно живе на Землі, відчинив би. Для нього це звичайнісінька річ — досить лише трохи напружити м’язи. Отже, він міг це зробити, а ми ні! Звідси тільки один висновок: це зробив він!

Тальяферо сів і задоволено всміхнувся.

— Правильно, так воно й було! — захоплено вигукнув Райгер.

— І зовсім не так! — майже прокричав у відповідь Мендель, наполовину підвівшись, ніби збирався кинутись на Тальяферо. — Я цілком заперечую цю нікчемну вигадку. Ви, мабуть, забули, що я маю запис останніх Вільєрсових слів. І серед них є слово “однокурсник”. Магнітна стрічка засвідчить це…

— Але ж це голос конаючого, — перебив його Тальяферо, — і ви самі нам сказали, що більшість слів не розібрати. Тому я хочу запитати вас, докторе Мендель, навіть не прослуховуючи запису, чи голос Вільєрса не міг бути спотворений в інший час, скажімо, уже після того, як ви прослухали запис?

— Міг, але… — збентежився Мендель.

— Я певен, що це саме так, — знову перебив його Тальяферо. — Отже, ми можемо припустити, що ви сфабрикували цей запис заздалегідь, вставивши туди і це кляте слово “однокурсник”.

— О боже, — не втримався Мендель, — та звідки б же я знав, що на Конвенті є однокурсники Вільєрса і що їм відомо про його винахід?

— Вільєрс міг розповісти вам. Гадаю, що так і було.

— Але є ще одна обставина, — не вгавав Мендель. — Ви бачили Вільєрса живим об одинадцятій вечора, а медексперт, оглянувши тіло Вільєрса зразу ж після третьої години ночі, заявив, що смерть настала принаймні дві години тому. Це не підлягає сумніву. Виходить, Вільєрс помер між одинадцятою вечора і годиною ночі. А я з десятої вечора до другої години ночі був на конференції, за багато миль від готелю. Це засвідчить щонайменше десяток очевидців, чия правдивість поза всякими сумнівами. Сподіваюсь, цих аргументів вам вистачить?

Хвилину Тальяферо помовчав, а потім уперто вів далі:

— Хай і так. Припустімо, ви повернулись до готелю о другій тридцять і зайшли в номер Вільєрса поговорити про його виступ. Двері були відчинені, а може, ви мали” ще одного ключа. В усякому разі, він уже був мертвий. І ось тут ви скористались із слушної нагоди і просканували доповідь…

— Якщо Вільєрс був мертвий і не міг подзвонити, то для чого було ховати плівку?

— Щоб зняти з себе підозру. Адже ви могли зробити собі ще одну копію. І коли вже на те пішло, то ми тільки з ваших слів знаємо, що сама доповідь пропала.

— Ну годі вже, годі! — втрутився в розмову Урс. — Все це цікаві гіпотези, докторе Тальяферо, але вони бездоказові й не приведуть до викриття злочинця.

Тальяферо нахмурився.

— Це ви так гадаєте, а можливо…

— Так вважатиме кожний. Тобто кожний, хто здатний логічно мислити. Вам часом не здається, що Губерт Мендель зробив забагато як на злочинця?

— Ні! — відрубав Тальяферо. Вендел Урс поблажливо посміхнувся.

— Докторе Тальяферо, як вчений, ви, безперечно, добре знаєте, що далеко приємніше тішитися своїми власними теоріями, ніж аналізувати факти й робити відповідні висновки. Зробіть же мені приємність і поводьтеся так, як належить детективові. Чи не здається вам, що якби Мендель справді довів Вільєрса до смерті або ж знайшов його вже мертвим і скористався з такої нагоди, то він діяв би набагато простіше? Навіщо було сканувати доповідь чи навіть удавати, ніби хтось так зробив? Він би просто забрав її. Адже про неї не знав фактично ніхто. Ніхто не знав, крім доктора Менделя, що Вільєрс виступатиме на Конвенті. Не було ніякого оголошення. Тези доповіді не публікувались. Отож доктор Мендель цілком спокійно забрав би доповідь і непомітно б вийшов. Навіть якби він довідався, що Вільєрс відкрив таємницю однокурсникам, це нічого не змінило б. Бо ті не мали ніяких речових доказів, тільки слова Вільєрса, якого вони самі схильні були вважати за божевільного.

А що ж натомість робить доктор Мендель? Оголошує, що доповідь Вільєрса пропала, заявляє, що його смерть, напевно, була не зовсім природною, а потім ще й розшукує плівку з просканованою доповіддю-ось лише короткий перелік дій, на підставі яких його самого запідозрюють у злочині. І при цьому зовсім не зважають на те, що для маскування злочину йому найпростіше було б мовчати. Якби він справді був злочинцем, то його треба б визнати таким дурнем, таким безпросвітним тупаком, яких світ не бачив. Але ж доктор Мендель, безперечно, до таких не належить.

Тальяферо замислився, проте не знайшов, що сказати.

— Хто ж тоді це вчинив? — не втерпів Райгер.

— Один з вас трьох. Це ясно, як божий день.

— Але хто саме?

— О, тут теж усе цілком ясно. Я знав ім’я злочинця вже тоді, коли доктор Мендель завершував виклад подій.

Тальяферо дивився на товстуна з неприхованою відразою. Цей блеф, звичайно, не лякав його, але на двох інших, здається, справив сильне враження. Райгер дихав, наче викинута на берег рибина. А Каунас, з відвислою нижньою щелепою, скидався на недоумка.

— І все-таки, хто ж він? — перепитав Тальяферо. — Та скажіть же нам нарешті!

У відповідь Урс тільки примружив очі.

— Спершу я хочу ще раз підкреслити надзвичайну вагу Вільєрсового методу трансференції маси і нагадати, що не вважаю його за безповоротно втрачений.

Мендель похмуро буркнув:

— Ну на якого дідька ти так говориш, Урсе?

— Той, хто просканував доповідь, міг зразу ж її переглянути. Правда, я дуже сумніваюся, чи у злочинця вистачило часу й самовладання, щоб досить уважно прочитати її, та коли й так, то запам’ятати всього він просто не міг — принаймні свідомо. Ось тут і стануть у пригоді методи дослідження психіки. Адже вони дають можливість відтворити будь-яку інформацію, що надійшла в мозок від сітківки ока навіть при побіжному погляді на щось.

На цих словах присутні тривожно перезирнулись. Урс зачекав хвилинку і вів далі:

— Не слід боятися цих методів, якщо вміти їх застосовувати, вони цілком безпечні, надто коли хтось згоджується досліджуватись добровільно. І лише в разі опору можливі певні неприємності і навіть деяке ушкодження інтелекту. Зрештою, ви й самі це знаєте. Отже, якщо винуватець признається сам, він може цілком покластися на мене…

Нараз Тальяферо гучно зареготав. Цей раптовий регіт розітнув тривожну тишу, що панувала в кімнаті. Надто вже очевидною та наївною видалася чергова спроба Урса схилити злочинця до зізнання.

Така поведінка Тальяферо, здавалось, ледь збентежила Вендела Урса і він, кинувши на нього поверх окулярів допитливий серйозний погляд, додав:

— Мої зв’язки з поліцією досить міцні, щоб провести таке дослідження цілком конфіденційно.

— Але ж я не робив цього! — роздратовано вигукнув Райгер.

Каунас уже вкотре заперечливо похитав головою. Тальяферо зневажливо промовчав. Урс зітхнув.

— Ну що ж, тоді я ще раз нагадую винуватцеві: за таких умов дослідження значно ускладниться і навіть може призвести до травми. — Він ще міцніше притис переплетені пальці до черева. — Доктор Тальяферо вже звернув нашу увагу: плівку сховано під віконним карнизом так, що її непросто було б знайти чи пошкодити. Я цілком згоден з ним.

— Вельми вдячний, — з неприхованою іронією відказав Тальяферо.

— Проте треба з’ясувати ще одну, дуже важливу річ. Чому віконний карниз здався злочинцеві найпевнішим сховком? Адже поліція шукала б і там. Навіть без неї сховок було викрито. Чому ж усе-таки хтось волів вибрати місце зовні будівлі як найпридатніше для схованки? Відповідь очевидна — так міг вчинити тільки той, хто довго жив у відкритому космосі і звик до думки, що ніхто не поткнеться з житла надвір без ретельних і тривалих приготувань. — Приміром, жителеві Місяця всяка криївка надворі здаватиметься досить надійною. Бо вийти з помешкання зважиться далеко не кожен, та й то лише при доконечній потребі. І ось злочинець, шукаючи надійний сховок, переборює інстинкт самозбереження, відчиняє вікно… Але думка про те, що знадвору всяка криївка надійна, як ми згодом упевнились, зіграла з ним поганий жарт.

— Чому ви згадали саме Місяць, докторе Урс? — процідив крізь зуби Тальяферо.

— Тільки як приклад, — чемно озвався Урс. — Усе, що я досі сказав, однаково стосується всіх трьох. А тепер перейдімо до вирішального моменту, до казусу смертної ночі.

Тальяферо нахмурився.

— Ви маєте на увазі ніч смерті Вільєрса?

— Ні, я маю на увазі зовсім інше. Ось послухайте. Припустімо, віконний карниз справді був надійним сховком, та чи хтось із вас такий недоумок, щоб вважати його за надійний сховок для шматка непроявленої плівки? Звичайно, плівка сканера має досить низьку чутливість, і на неї можна успішно знімати в найрізноманітніших умовах. Нічне освітлення на неї практично не діє, а розсіяне денне світло засвітить плівку лише за кілька хвилин. Зате пряме сонячне проміння зробить це майже миттю. Хто ж цього не знає?

— Далі, Урсе, — Менделеві почав уриватися терпець. — Куди ви хилите?

— Ось не підганяйте мене, — невдоволено відказав Урс. Я хочу, щоб ні в кого не лишалось ніяких сумнівів. Головне для злочинця, безперечно, було зберегти плівку неушкодженою, адже записана там інформація мала величезну вагу. І не тільки для нього, а й для всього людства. Чому ж він сховав плівку там, де ранішнє сонце мало неминуче знищити запис? Бо він просто не сподівався вранішнього сонця. Ніч він вважав, сказати б, за безсмертну, вічну. Але ночі у нас на Землі смертні. Вони вмирають і поступаються місцем ранковій зоряниці, яку змінює день. Навіть шестимісячна полярна ніч — смертна. Що ж до Церери та Місяця, то ночі тривають там відповідно дві години й два тижні, вони теж смертні. Ось чому і доктор Тальяферо, і доктор Райгер добре пам’ятають, що після ночі неодмінно настає день.

Каунас раптово зірвався на ноги.

— Але ж зачекайте…

Тепер Вендел Урс уже звертався тільки до нього.

— Далі чекати немає потреби, докторе Каунас. З великих планет нашої системи лише Меркурій завжди звернений до Сонця одним боком. Навіть з урахуванням лібрації три восьмих його поверхні завжди покриті мороком, і сонце там ніколи не показується. Полярну обсерваторію збудовано саме там, у царстві вічної ночі. Тому за ці десять років у вашу свідомість просто в’їлася думка, що ніч вічна і що затемнений простір завжди залишається в мороці. Ось чому ви, сказати б, довірили непроявлену плівку нашій земній ночі, начисто забувши в стані нервового збудження, що вона приречена смерть…

— Зачекайте… — затинаючись, знову почав був Каунас, але Урс невблаганно вів далі.

— Коли Мендель покрутив ручку поляризатора й кімнату Вільєрса залило сяйво ранкового сонця, ви злякано зойкнули. Чому? Багатолітня звичка остерігатися меркуріанського сонця? Чи, може, ви раптом збагнули, що сонячне світло зробило з вашими планами? Ви тоді зразу ж кинулись до вікна. Чому? Хотіли повернути ручку поляризатора? Чи, може, побачити, що зробилося з плівкою?

Каунас визнав свою поразку.

— Я не мав такого наміру. Я хотів порозмовляти з Вільєрсом, лише порозмовляти, але він розкричався на мене, потім йому стало погано, і мені здалось, ніби він помер. Я подумав, що доповідь у нього під подушкою, і з цього все почалось. Одна дія змінювалась іншою, і в мене вже не було сили зупинитись, аж поки я отямився. Але я й гадки не мав щось таке зробити. Клянусь, це щира правда.

Вони стояли півколом біля нього, і Вендел Урс з жалем в очах слухав Каунасове каяття.

Фургонетка з Каунасом уже встигла від’їхати. На прощання Тальяферо змусив себе звернутися до Менделя, щоправда, досить холодно:

— Сподіваюся, сер, що все сказане нами сьогодні не залишить надто поганої пам’яті.

Мендель так само холодно відказав:

— Гадаю, нам треба якнайшвидше забути все, що сталося тут протягом останньої доби.

Вони були вже біля виходу, готові розлучитися, коли Вендел Урс, схиливши усміхнене обличчя, раптом сказав:

— Але ж ми не вирішили ще одного питання — про мій гонорар.

Мендель здивовано глянув на нього.

— Не про гроші мова, — зразу ж відповів на цей погляд Урс. — Я хотів би просити, коли буде змонтовано першу установку для трансференції людей, зарезервувати один рейс для мене.

Мендель усе ще мав заклопотаний вигляд.

— Заждіть, Урс. Адже до мандрівок у відкритому космосі ще дуже далеко.

Урс заперечливо похитав головою.

— Мене зовсім не цікавить відкритий космос. Аж ніяк. Я хотів би переміститись лише у Лоувер Фолз, що в штаті Нью-Хемпшір.

— Ну що ж, гаразд. Але навіщо це вам?

Урс засоромлено опустив очі. Тальяферо вразив дивний вираз його обличчя — суміш нерішучості, соромливості і водночас якогось завзяття.

— Колись, — почав Урс, — а збігло вже чимало часу, я познайомився там з однією дівчиною. Відтоді минуло багато років, але часом мені дуже хочеться знати…

Переклад з англійської.

Рей Бредбері ПОКАРА БЕЗ ЗЛОЧИНУ Оповідання

— Ви хочете вбити свою дружину? — спитав смагляволиций за столом.

— Так. Тобто ні… Точніше, я хотів би…

— Ім’я?

— Її чи моє?

— Ваше.

— Джордж Гілл.

— Адреса?

— Одинадцята південна, Сент-Джеймс, Гленв’ю.

Чоловік за столом незворушно записував.

— Ім’я вашої дружини?

— Кейт.

— Скільки їй років?

— Тридцять один.

Питання посипались одне за одним. Колір волосся, очей, шкіри, улюблені парфуми, талія, розмір одягу й взуття…

— Ви маєте її стереофото? Запис на плівку її голосу? Бачу, маєте. Чудово. Тепер…

Це тривало цілу годину. Джорджа Гілла всього вкрило потом.

— Так… — Смагляволиций підвівся і похмуро подивився на клієнта. — Отже, ви не відмовляєтесь від свого наміру?

— Ні.

— Тоді підпишіть ось тут… — Чоловік за столом зітхнув. — Ви знаєте, що це протизаконно?

— Так.

— І що фірма не відповідає за можливі наслідки?

— Ради бога! — скрикнув Джордж. — Ви вже й так мало не всю душу вивернули, кінчайте скоріше!

Чоловік за столом ледь посміхнувся.

— Поки приготують копію, мине дев’ять годин. Ви тим часом можете поспати, це заспокоїть вам нерви. Третя дзеркальна кімната ліворуч до ваших послуг.

Джордж повільно й беззвучно рушив до тієї дзеркальної кімнати. Там ліг на голубу оксамитову канапу, і від ваги його тіла ввімкнувся механізм, що приводив у дію дзеркала на стелі. Якийсь лагідний голос замугикав: “Спи… спи… спи…”

Джордж пробурмотів:

— Кейт, я не хотів сюди приходити. Це ти мене примусила. Це ти винна. Боже, краще б я сюди не приходив, сидів би вдома. Я не хочу тебе вбивати!

Поволі обертаючись, дзеркала тихенько дзумотіли.

Джордж спав.

Уві сні він помолодшав, йому знов було сорок один рік, удвох з Кейт вони гасали по зеленому пагорбку, неподалік стояв вертоліт, яким вони прилетіли сюди на пікнік. Вітер маяв волосся Кейт золотистими пасмами, і вона сміялась. Тримаючись за руки, вони цілувались, цілком байдужі до їжі. Вони, здавалося, забувши про все на світі, читали одне одному вірші.

Потім інші сцени. Швидка зміна барв, політ. Вони з Кейті летять над Грецією, над Італією і Швейцарією, стоїть така погожа довга осінь 1997 року. Вони летять і летять.

І раптом якийсь кошмар. Кейті і Леонард Фелпс. Джордж аж скриків крізь сон. Як це сталося? Звідки цей Фелпс узявся? Чому він звалився їм на голову? Чому життя не може бути просте й добре? Чи все від того, що вони такого різного віку? Джорджеві під п’ятдесят, а Кейті така молода, така молоденька! Чому це, чому?!

Сцена була незабутньо яскрава. Леонард Фелпс і Кейт у зеленому парку за містом. Джордж з’явився на алеї саме вчасно, щоб побачити, як вони цілуються.

Спалах люті. Сутичка. Спроба вбити Леонарда Фелпса.

Нові й нові дні, нові кошмари.

Джордж Гілл, ридаючи, прокинувся.

— Містере Гілл, для вас усе приготовлено.

Гілл незграбно підвівся. Зиркнув на себе у високому й непорушному тепер дзеркалі — вигляд він мав анітрохи не молодший від своїх літ. То була страшна помилка. В такому віці брати молоду дружину — все одно що втримати грудочку цукру у воді. Він гидливо приглянувся до свого тіла. Обвислий живіт. Обвисле підборіддя. Забагато сивини на голові й замало енергії у м’язах…

Смагляволиций провів його до другої кімнати.

Джордж Гілл сахнувся:

— Кімната Кейті!

— Ми намагаємось робити бездоганно.

— Її кімната, все достеменно до дрібниці!

Джордж Гілл підписав чек на десять тисяч доларів. Чоловік узяв чек і вийшов.

У кімнаті було тихо й затишно.

Джордж сів і помацав пістолет у кишені. Купа грошви. Тим-то багачі й можуть собі дозволити розкіш “очищувального вбивства”. Насильство без насильства. Вбивство без убивання. Джорджеві полегшало. І раптом прийшло заспокоєння. Він втупився в двері. Цієї хвилини він дожидав довгих півроку, і тепер нарешті вона настала. Зараз увійде сюди прегарний робот, маріонетка на дротиках, і тоді…

— Привіт, Джордже.

— Кейті!

Джордж зірвався на ноги.

— Кейті! — видихнув він.

Вона зупинилася на порозі. На ній була звійна зелена сукня, на ногах — виткані золотом сандалі. Іскристе волосся спадало на її шию, очі ясніли блакиттю.

Цілу хвилину Джордж не міг видобути з себе ні слова.

— Ти прекрасна, — нарешті вражено промовив він.

Голос його звучав звільна і якось неприродно.

— А хіба я можу бути інакшою?

— Дай-но я роздивлюсь тебе.

Він невпевнено простяг перед собою руки, як це робить сновида. Серце мляво билося. Він важко рушив до неї, немов долаючи товщу води навколо. Потім обійшов її з усіх боків, ледь доторкнувся.

— Ти що, не надивився на мене за всі ці роки?

— Таки не надивився, — відповів він, і очі його наповнилися слізьми.

— То про що ж ти збирався поговорити зі мною?

— Дай мені час, ради бога, почекай трошки. — Він сів і приклав до грудей тремтячі руки.

Примружився.

— Це неймовірно. Наче ще одне видиво. Як вони тебе такою зробили?

— Нам заборонено про це говорити, щоб не порушувати ілюзії.

— Це якісь чари.

— Це наука.

Доторк її був теплий. Нігті на пальцях у неї вилискували, мов перламутр. Ніяких швів, ніякого ґанджу. Він дивився на неї і пригадував слова з “Пісні над піснями”, яку вони читали вдвох у ті давні добрі часи. Ти прекрасна, моя люба. Ти прекрасна! Очі твої — голубки за твоїм покривалом. Твої губи — немов кармазинова стьожка, і твоя бесіда мила. Твої перса, як двоє оленяток-близнят, що серед лілей пасуться. Жодної вади нема в тобі.

— Джордже!

— Що? — Очі його були склисті.

Йому закортіло поцілувати її в уста.

Мед і молоко у тебе під язиком, і запах твоїх шат мов запах з Лівану.

— Джордже!

Оглушливий гул у вухах. Уся кімната йде обертом.

— Зараз, зараз, хвилиночку.

Він стріпнув головою, відганяючи той гул.

Які бо гарні твої ноги у сандалях, о князівно! Круглота твоїх стегон мов намисто, руками мистецькими виточена.

— І як вони це зробили? — вихопилось у нього. — І так швидко!

За дев’ять годин, поки він спав. Перетоплене золото, найтонші годинникові пружини, діаманти, блистки, сухозлотиця, розкішні рубіни, рідке срібло, мідні нитки? А які це металеві комахи випряли її волосся? Розтопили жовтий вогонь і потім остудили?..

— Слухай, коли ти й далі так поводитимешся, я піду, — сказала вона.

— О ні, не йди!

— Тоді ближче до діла, — холодно промовила вона. — Ти хотів поговорити зі мною про Леонарда.

— Дай мені хвилинку, поки я оговтаюсь.

— Ні, зараз, — наполягала вона.

Гнів у ньому не знати де й подівся, розвіявся від самої її появи. Він почував себе, як хлопчисько з брудними думками.

— Чого ти хотів побачитись зі мною? — суворо запитала вона.

— Ради бога!

— Ти мусиш сказати. Це через Леонарда, так? Ти ж знаєш, що ми з ним кохаємось.

— Кейт, перестань! — Він заткнув пальцями вуха. Вона невблаганно провадила своє:

— Ти знаєш, що я тепер весь час із ним. Ми вдвох об’їздили всі ті місця, де колись я бувала з тобою. Пригадуєш ту галявину на Монте-Верде? Ми були там удвох минулого тижня. А місяць тому ми з ним літали в Афіни, взяли з собою ящик шампанського…

Він облизав губи.

— Ти не винна, ні, ти не винна! — Він підвівся і взяв її долоні. — Ти така незвичайна, ти… зовсім не вона! Це все вона винна, а не ти. Ти — зовсім інша!

— А от і ні, -відказала жінка. — Я — це і є вона. Я поводжусь тільки так, як вона поводиться. Жодна часточка в мені не чужа їй. У нас із нею ті самі нахили й мотиви.

— Але ж ти нічого того не робила, що вона!

— Робила. Я цілувала його.

— Ти не могла цього робити, ти тільки-но народилася!

— Нехай і так, проте я народилася з її минулого і з твоєї пам’яті.

— Послухай, — заблагав він, торсаючи її, щоб привернути до себе увагу. — Невже не можна знайти якийсь спосіб, ну скажімо, щоб я заплатив більше грошей і забрав тебе з собою? Ми б поїхали в Париж, у Стокгольм чи куди тільки ти захочеш!

Вона засміялася.

— Маріонетки тільки наймаються. Вони ніколи не продаються.

— Але в мене є гроші!

— Таке вже не раз пробували. Це безглуздо. І неможливо. Навіть те, що ми тут робимо, незаконне, ти сам знаєш. Власті й так нас ледве терплять.

— Я тільки одного хочу — бути з тобою, Кейті!

— Але це зовсім неможливо — саме тому, що я Кейті, вся, до найменшої цятки, — Кейті. Та й, крім того ж, конкуренція. Маріонеткам не дозволяється виходити за межі приміщення: надмірна прискіпливість може викрити секрети фірми. Та годі вже про це. Я тебе попереджала, що на ці теми не треба говорити. Ти порушуєш ілюзію. І вийдеш звідси, не задовольнивши своєї потреби. Ти гроші заплатив? Тож і роби те, задля чого прийшов.

— Я не хочу тебе вбивати!

— Якась частка твоєї волі хоче цього. Ти просто стримуєш її, не дозволяєш їй переважити.

Він витяг з кишені пістолет.

— Старий дурень, і чого я сюди приходив! Ти така гарна!

— Сьогодні ввечері у мене побачення з Леонардом.

— Замовкни!

— А завтра вранці ми удвох вилітаємо до Парижа.

— Ти чула, що я сказав?

— Потім до Стокгольма. — Вона звабливо засміялась і поплескала його по підборіддю. — Отак, мій череватенький.

Щось похмуре заворушилося в ньому, його обличчя зблідло. Він бачив, до чого йдеться. Прихований гнів, відраза й ненависть пульсували в його мозку, а втовчене телепатичне плетиво в її чарівливій голові сприймало ті смертодайні імпульси. Ця маріонетка з її невидимими пружинами! Та це ж він сам породжував усі її слова!

— Пузанчик! А колись же ти був нівроку.

— Перестань! — вигукнув він.

— Та ти ж старе порохно, а мені лише тридцять один. Ах, Джордже, сліпак ти — пустив намарне всі ці роки й дав мені нагоду знову закохатись! А Леонард дуже милий, правда ж?

У нестямі він підніс пістолет.

— Кейті!

— Голова його з чистого золота… — прошепотіла вона.

— Кейті, мовчи! — закричав він.

— Кучері у нього закучерені й чорні як ворон, руки його — стовпці золоті, оздоблені берилом…

Як вона вгадала ці слова! Адже це йому в голові вони снувались, як могла вона прикладати їх до нього?!

— Не примушуй мене стріляти, Кейті!

— Щоки його немов пахуча грядка, — пробурмотіла вона, з заплющеними очима плавно рухаючись по кімнаті. — А лоно його — твір мистецький зі слонової кості, вкритий сапфірами, ноги його — колони мармурові…

— Кейті! — заволав він.

— Уста його — солодощі…

Гримнув постріл.

— …Такий мій любий…

Ще постріл.

Вона впала.

— Кейті, Кейті, Кейті!

Ще чотири кулі вгородив він в її розпростерте тіло.

Вона лежала, конвульсивно здригаючись. Її рот безживно розкрився, але якийсь безнадійно понівечений механізм ще примушував її знов і знов повторювати:

— Любий, любий, любий, любий…

Джордж Гілл знепритомнів.

Прочнувся він від доторку холодної шматини до скроні.

— Все скінчено, — сказав смагляволиций.

— Скінчено? — прошепотів Джордж Гілл.

Смагляволиций кивнув.

Джордж напівнестямно глянув на свої пальці. Вони ж були заюшені кров’ю. Непритомніючи, він упав на підлогу. Останнє, що він запам’ятав, — це як справжня кров лилась йому на руки. А тепер вони були чистесенькі.

— Мені вже пора йти, — промовив Джордж Гілл.

— Якщо маєте силу.

— Зі мною все гаразд. — Джордж підвівся. — Тепер я просто звідси поїду до Парижа. Мені ж, мабуть, не треба телефонувати Кейті, а тим паче стрічатися з нею.

— Ваша Кейті мертва.

— Справді! Це я її вбив, чи не так? Боже, а кров була як справжня!

— Ця деталь для нас — велике досягнення.

Ліфтом він спустився на вулицю. Дощило, але йому хотілося так іти й іти світ за очі… Гнів, жага помсти — все це зникло. Згадки про недавнє переживання були такі моторошні, що йому тепер більше ніколи в житті не захочеться вбивати. Навіть якби реальна Кейті раптом оце з’явилася перед ним, він би тільки подякував богу й самозабутньо бухнув навколішки. Але вона тепер мертва. Він зробив те, чого жадав! І ніхто про його злочин не довідається.

Дощ холодив йому обличчя. Він має негайно виїхати, поки не розвіялося відчуття полегкості. Бо ж і який сенс такою ціною очищати душу, коли знову почнеш ятрити ті самі болячки? Зрештою, маріонетки саме для того й призначалися, щоб упередити реальний злочин. Коли тобі припекло відлупити, вбити, замордувати когось, то й зганяй свою злість на одному з цих начинених дротами автоматів… Повертатись тепер додому ні до чого. Там може бути Кейті. Про неї краще думати, як про мертву — що вона заслужила, те й дістала.

Джордж Гілл зупинився край тротуару і втупив погляд у машини, що одна за одною мчали вулицею. Він глибоко вдихнув прохолодне повітря, відчуваючи всім тілом приємну розслабленість.

— Містер Гілл? — почувся чийсь голос йому з-за плеча.

— Так, а що?

На зап’ястках у Гілла замкнулися наручники.

— Ви арештовані.

— Але ж…

— Проходьте. Сміт, ви з рештою хлопців підніміться нагору, арештуйте кого треба.

— Ви не маєте права!.. — почав Джордж Гілл.

— Ні, це все законно. На вас падає підозра в убивстві!

Небом розкотився грім.

Була восьма п’ятнадцять вечора. Десять днів безперестану лив дощ. І тепер він зрошував стіни в’язниці. Джордж простягнув руки крізь грати, щоб відчути, як краплі стікають в калюжки на його тремтячих долонях.

У дверях забрязкотіли ключем, але він не ворухнувся, а так і стояв, виставивши руки на дощ. Адвокат підвів погляд на свого підопічного на стільці під вікном і сказав:

— Уже нема надії. Сьогодні вночі вас буде страчено.

Джордж Гілл усе прислухався до дощу.

— То ж була тільки лялька! Я не вбивав.

— Але такий закон, ви знаєте. Інших теж засуджено до страти. Президент компанії “Маріонетки інкорпорейтед” помре сьогодні опівночі. Троє його помічників — о першій ночі. Ваша черга — десь так о пів на другу ночі.

— Я вдячний вам, — сказав Джордж. — Ви зробили все, що могли… А це все-таки було вбивство, хоч як там на нього дивитись. Бо й намір такий був, і добре виплеканий, і зважений. Єдине, що тільки замість живої Кейті — маріонетка.

— Але тут ще випав момент невдалий, — зауважив адвокат. — Десять років тому вас за це не покарали б на смерть. І через десять років теж ні. А зараз їм когось треба для прикладу, щоб іншим було зась. Тих маріонеток останнім часом стільки наплодилося, просто жах. Тож хоч не хоч — доводиться наганяти на публіку страху, і то добрячого страху. Адже коли й далі так піде, то ми бозна до чого докотимось. Та й взяти хоча б духовний бік справи: де життя починається, де воно кінчається? Роботи — живі вони чи мертві? Скільки он церков сушить собі цим голову! Навіть якщо вони неживі, то все одно близькі до того, бо здатні реагувати на подразники, здатні думати. Ви ж знаєте, що два місяці тому парламент прийняв “Закон про живих роботів”, і ви підпали під дію цього закону. Просто такий момент прикрий випав, та й годі.

— Що ж, уряд має слушність. Тепер я й сам у цьому пересвідчився, — сказав Джордж Гілл.

— Я радий, що ви розумієте позицію правосуддя.

— Так. Зрештою, не можна узаконювати вбивство. Навіть коли воно стосується механізмів, телепатійних пристроїв і воскових фігур. Це б нікуди не годилося, якби я вийшов сухим з води. Адже те, що я вчинив, — то був таки злочин. Я і сам відтоді почуваю себе винним. І згоден, що мене треба покарати. Дивно, правда? Отак, бува, діють на тебе суспільні зв’язки. Відчуваєш себе винним навіть тоді, коли, здається, і підстав для цього немає…

— Мені вже пора йти. Може, у вас є якесь прохання?

— Ні, дякую, мені нічого не треба.

— Що ж, тоді прощавайте, містере Гілл.

Двері замкнулися.

Джордж Гілл усе так само стояв на стільці, висунувши за грати руки. Раптом на стіні блиснула червона лампочка. Голос із репродуктора промовив:

— Містере Гілл, до вас на побачення прийшла дружина…

Він стис сталеві прутини. “Вона ж мертва!” — промайнуло в голові.

— Містере Гілл! — озвався знову голос.

— Вона мертва! Я її вбив!

— Ваша дружина чекає у кімнаті побачень. Ви хочете з нею побачитись?

— Я бачив, як вона впала, я її застрелив, вона впала мертвою!

— Містере Гілл, ви мене чуєте?

— Та чую! — вереснув він, накинувшись на стіну з кулаками. — Чую вас! Чую! Вона мертва, мертва, нехай дасть мені спокій! Я вбив її, не хочу її бачити, хай іде геть!

Пауза.

— Воля ваша, містере Гілл, — пробурмотів голос.

Червона лампочка погасла.

Блискавка перетяла небо й освітила його обличчя. Він притулився розпашілим обличчям до холодного пруття і чекав, а дощ усе не вщухав. Через якийсь час десь там відчинилися двері на вулицю і він побачив, як з канцелярії в’язниці вийшли дві постаті у плащах з каптурами. Зупинившись у світлі ліхтаря, вони глянули вгору.

Це була Кейті. А з нею Леонард Фелпс.

— Кейті!

Вона відвернулася. Супутник узяв її під руку. Вони перебігли вулицю під чорною хлющею і сіли в приземкувату машину.

— Кейті! — Він кричав, шарпав грати, лупив по бетонному закрайку. — Вона жива! Наглядач! Наглядач! Я бачив її! Вона не мертва, я її не вбивав, випускайте ж мене! Я нікого не вбивав, це все жарт, помилка, я бачив її, бачив! Кейті, вернися, скажи їм, скажи, що ти жива! Кейті!

На крик прибігли наглядачі.

— Не вбивайте мене! Я ж ні в чому не винен! Кейті жива, я її бачив!

— Ми теж бачили її, сер.

— Так випустіть же мене! Дайте мені волю!

Це було явне божевілля. Він похлинувся і мало не звалився вниз.

— Суд усе це вже розглянув, сер.

— Але ж це несправедливо! — Він підскакував, хапався за вікно і далі репетував.

Кейті з Леонардом від’їхала у машині. Від’їхала до Парижа, до Афін, до Венеції, і до Лондона наступної весни, і до Стокгольма — влітку, і до Відня — восени…

— Кейті, вернися, ти ж не можеш так мене покинути!

В холодному дощі зблиснуло червоне хвостове світло машини. Він усе кричав і кричав, коли ззаду підбігли й схопили його наглядачі.

Переклад з англійської.

НАУКОВА ФАНТАСТИКА В БОРОТЬБІ ЗА МИР

Вл. Гаков УЛЬТИМАТУМ

Розмірковуючи про майбутнє, нерідко сягаєш думками в минувшину.

Пам’ять знову вертала мене в Єреванську картинну галерею, на проспект Леніна, в ту весну 1979 року, коли я вперше побачив триптих Акопа Акопяна. Був спекотний сонячний травень, ми зібралися в столиці Вірменії на регіональну зустріч письменників-фантастів. Може, завдяки розморюючій дії весняного сонця розмова на нараді текла спокійно і несуєтно — власне, про фантастичні наші проблеми і про речі суто реальні.

Та варто було раз побачити картини Акопяна, як млявість немов рукою зняло: тільки про це й потрібно говорити. Про це передусім. Доки не пізно.

…Безкрає море людей заполонило все аж до горизонту, вихлюпнулось на міські вулиці, розлилося по квартирах і заводських цехах. Строга сіро-коричнева кольорова гама (у такій, до речі, й “Герніка” вирішена). Поглянеш уперше — щось відлякуюче є в цій нерухомій і безмовній людській масі. Придивившись, розумієш, що саме: на цих трьох полотнах немає людей. Тільки одяг — піджаки, сорочки, сукні, плащі ще зберігають обриси тіл, що донедавна заповнювали ці ганчірки… Одяг залишився; незаймані й будинки, і асфальт на тротуарі, і навіть турботливо вирощені поодинокі деревця. Нема лиш творців цієї “другої природи” — не зуміли подолати природу свою внутрішню.

Художник назвав триптих просто: “Ні!” — нейтронній бомбі”.

Дивна асоціація пов’язала три картини чудового вірменського художника, нараду письменників-фантастів і тему цього нарису, над яким тоді я ще не замислювався.

Адже не тільки людський одяг завмер у німому протесті, одяг тих, хто не встиг… Можна уявити, що на таку ж мовчазну й страшну своєю мовчазністю демонстрацію вийшли книги. Книги тих, хто знав, передбачав, завчасно попереджував. Як німий докір тим, хто не прислухався…

Про небезпеку атомного самознищення зараз пишуть багато й по-різному. Вважаю, однак, що невдовзі всі прийдуть до єдиного знаменника: для людства зараз найважливіше — вижити, й інших проблем немає.

Насправді цих проблем безліч, але тільки ця — першочергова. І від її вирішення не могли лишитися осторонь істинні художники слова, яких завжди відзначала особлива гострота чуття на болі та злигодні віку; нині ж питання стоїть про саме життя на Землі. Тому прогресивних письменників зараз можна зустріти в колонах демонстрантів і на трибунах антивоєнних мітингів; не випадково й те, що останніми роками визнані прозаїки та поети набагато частіше й усвідомленіше звертаються до чистої публіцистики. Очевидно, до цього їх спонукає й причина об’єктивна, суто технологічна. Як описати в художніх образах те, для чого в пам’яті людства не збереглося ані термінів, ані порівнянь? Те, чого люди просто ніколи не зазнали? Єдиний жахливий, але, по суті, все ж локальний досвід Хіросіми й Нагасакі не дає й мізерної частки образного уявлення про те, що саме планують людству божевільні, які вважають: “є речі важливіші, аніж мир”, оперуючи такими страшними цифрами, що розум відмовляється сприймати їх.

Що ж, якщо художнику немає звідки списати, якщо стає безсилою гостра спостережливість побутописця-реаліста, лишається, очевидно, одне. Художньо передбачити те, чого не було й чого не можна допустити. Напружити фантазію. Якщо вже знадобилися нинішній людській свідомості образи того, чого ніколи не було, картини, які — будемо вірити — ніхто із землян не побачить на власні очі, то настав її час, час наукової фантастики.

СУДНИЙ ДЕНЬ

“Після атомних вибухів усі міжнародні суперечки немов утратили всіляке значення… Оскільки нам стало цілком очевидно, що ці бомби й ті ще страшніші сили руйнування, предтечами яких вони є, можуть в одну мить знищити все, що створила людина, і порвати всі існуючі між людьми зв’язки”.

Це рядки з роману Герберта Уеллса “Звільнений світ”.

Вийшла книжка в 1914 році, на зорі віку, який згодом назвуть атомним. Щойно вибухнула світова війна, і сучасники трепетали перед такими новинками прогресу, як аероплани й танки, динаміт і струм у колючому дроті; мільйони гинули від газів і під бомбами, а великий провидець дивився вдалечінь. Одним із перших він зумів побачити нову якість майбутньої війни — її глобальність.

І, якщо взяти латинський еквівалент слову “остаточність”, то її, війни, ультимативність.

На сторінках роману Уеллса, можливо, вперше в історії, був сформульований відомий нині ультиматум: або самознищення нашої цивілізації, або остаточне й безповоротне знищення війни.

Передбачень і прогнозів у галузі воєнної фантастики було чимало і в попередників Уеллса, і в його сучасників. Та жодне з них по силі і значенню не може зрівнятися з тим, яке знаходимо у “Звільненому світі”. “Тут почувся гуркіт, схожий на розкотистий грім. Гуркіт обрушився, як удар. Світ довкола кудись зник. На Землі не існувало більше нічого, окрім світло-пурпурного сліпучого виблискування і гуркоту — оглушливого, всепоглинаючого гуркоту, що не стихав і на мить. Усі інші вогні згасли, і в цьому сліпучому світлі, осідаючи, розвалювалися стіни, злітали в повітря колони, перекидалися карнизи і кружляли шматки скла… Здавалося, що величезний світло-пурпуровий клубок полум’я шалено завихрюється серед уламків, несамовито терзає землю, зариваючись у неї, неначе вогненний кріт”.

Якось навіть не віриться: 1914-й рік…

Коли ж вона виникла в реальному житті, ця сатанинська атомна проблема? Сорок років тому, як тільки американський президент підписав рішення про початок секретного проекту “Манхеттен”? Чи на зорі століття, коли Резерфорд разом зі своїм найближчим помічником Содді розпочав серію дослідів по розсіюванню ?-часток?

Звичайно, часто не втримуються від спокуси звернути всю вину на фізиків. Але ж не вчені-фізики схилялися над картою японських островів, надаючи право місту Кіото жити, а Хіросімі й Нагасакі — загинути. Це військових цікавили ефекти нової зброї, а в Хіросімі, бачте, було більше дерев’яних будівель, було чому горіти…

І це політик — еталон “стопроцентного американця”! — написав: “У найбільшій в історії азартній науковій (!) грі ми поставили на карту два мільярди доларів і виграли” (Трумен).

І все ж стверджувати, що вчені зовсім непричетні до цієї проблеми, не можна. Адже був (і є) Теллер, не забулося висловлювання Енріко Фермі про те, що, мовляв, вибух атомної бомби — це прекрасна фізика… І вже у наші дні дає інтерв’ю батько нейтронної бомби Семюел Коен, інтерв’ю, які вражають цинізмом навіть бувалих у бувальцях західних газетярів.

Так, вчені причетні. Але зрозуміти міру їхньої відповідальності (як і власної моральної оцінки своєї роботи) не можна без залучення матерій конкретно-історичних. Проблема тільки частково була науковою — проблемою загальнолюдською, ультимативною її зробила політика.

Курчатов теж був людиною і вмів побачити речі в історичній перспективі. Достатньо перечитати найсвіжіші спогади про нього, щоб відчути, як же Курчатов усе розумів і як тверезо все бачив у майбутньому! Але для нього бомба на все життя лишалась не прекрасною фізикою, а прокляттям, важким, вимушеним заходом, на який нашу країну примусили піти шанувальники азартних наукових ігор за океаном…

Зрештою, про все це написано томи. Не було, здається, відомого письменника чи мислителя в другій половині XX століття, який би пройшов повз цю проблему.

Зрозуміло, що безмежне проблемне поле, яке знову постало перед художньою літературою, довго не могло бути недослідженим. Отож література й зайнялася новою проблемою дуже серйозно, як тільки вона була поставлена вибухом над Хіросімою.

Але для наукової фантастики, як часто траплялося й раніше, все це виявилося повторенням пройденого.

Відомий угорський фізик-атомник Лео Сілард (Сцілард) згадував після війни, що в 1934 році він раптово уявив, і як саме може відбутися некерована ланцюгова реакція. Осяяння змінилося тривогою за можливі наслідки цього фізичного експерименту, тож Сілард вирішив мовчати. І лише згодом визнав, що цей здогад прийшов до нього виключно під впливом роману “Звільнений світ”. А в ті ж 30-ті роки засновник атомної фізики Ернест Резерфорд насміхався над любителями сенсацій, які повірили, що людство зможе загнуздати і використати енергію атома. Володіючи дивовижною науковою інтуїцією, лорд Резерфорд у даному випадку лише кинув царственне “Безглуздя!”, не вдаючись до дискусій. Його колега Нільс Бор щиро намагався охолодити гарячі голови з допомогою безсторонніх чисел.

Дивовижно! Найсвітліші голови в науці — і опиралися, відмовлялися сприйняти очевидне, і це — за лічені роки до успішного здійснення першої ланцюгової реакції. Трохи більше десяти років лишалося до Хіросіми.

А тепер — слово літературі.

Мир — рвался в опытах Кюри

Атомной, лопнувшею бомбой,

А электронные струи -

Невоплощенной гекатомбой…

Ці рядки належать перу Андрія Бєлого. Написані — в 1921 році (!). Цікаво, чи хтось іще-фізик, військовий — вжив тоді хоч раз це знайоме нині всьому світу словосполучення — “атомна бомба”?

До речі, атомний пріоритет Уеллса не очевидний. Зовсім недавно історики фантастики виявили забутий усіма роман англійця Роберта Кромі “Удар долі” (1895 р.), в якому, очевидно, вперше говориться про надзброю. Від одночасного вибуху всіх її запасів могла на шматки розколотися земна куля.

В романі іншого популярного автора Джорджа Гріффіта уже описана “базука”, що стріляла атомними снарядами (“Володар праці”, 1911).

І в молодій радянській науковій фантастиці з’явилися книги, які виразно позначали тему атомної небезпеки! В романі В. Нікольського “Через тисячу років” (1927) зустрічаємо воістину дивовижну фразу про те, як під час невдалого експерименту “атоми віддали сховану в них енергію” і “вибух тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року (!) зітер з лиця Землі пів-Європи”… Боротьба людства проти загрози атомної катастрофи описана і в романі “Бунт атомів” В. Орловського (псевдонім В. Грушвицького), що вийшов на рік пізніше.

Нарешті, через рік після “Звільненого світу” Уеллса з’явився роман “Людина, що струснула Землю”, написаний американським письменником Артуром Трейном у співавторстві з відомим фізиком Робертом Вудом. У романі, де обговорюються можливі наслідки застосування атомної зброї, а променева хвороба описана взагалі вперше, геніальний вчений-пацифіст демонструє зброю, здатну здійняти в повітря цілі гірські хребти. Такою демонстрацією вчений змушує нації планети припинити війну…

Що ж, вірили і в це. Як трохи раніше вірили в миротворчу сутність аероплана, газів, інших технічних нововведень, — вважалося, що вони роблять війну безглуздою.

Віра в миротворчу функцію атомної бомби була зруйнована серпневим ранком 1945 року вибухом над Хіросімою. Ця ж подія стала найяскравішим і найстрахітливішим доказом прозорливості письменників-фантастів. Як же вони здивувалися, коли байдужість з боку вчених, критиків, широкої аудиторії читачів зненацька змінилася пильною увагою!

Айзек Азімов у книзі “Опус 100”, що вийшла через чверть віку після Хіросіми, згадує не без гіркоти: “Отже, вибух атомної бомби став реальністю, і несподівано ця подія зробила наукову фантастику респектабельною. Вперше фантасти постали перед світом не групкою фанатиків-недоумків; ми відразу ж відчули себе в ролі касандр, до яких світ віднині дослухався з шанобливим смирінням. Та повірте: мріяв би я краще’лишатися до кінця днів своїх “недоумком” в очах цілого світу, аніж досягнути нинішнього визнання такою ціною, ціною дамоклового меча над головою людства”.

Справді, хоч як сумно це звучить, але передбачена, побачена завчасно бомба відчинила перед американською науковою фантастикою двері елітарного літературного клубу. Якщо не брати до уваги вузьке коло вчених, військових і політиків, тісно пов’язаних з проектом “Манхеттен”, то ближче, аніж хто інший, до атомних секретів опинилися журнали наукової фантастики.

Візьмемо найпопулярніший з таких журналів — “Естаундінг”, який звертався до атомної тематики не випадково й не один раз. Так, у жовтневому номері за 1939 рік опубліковано похмуре оповідання про війну в Європі; тільки фантастичний винахід, що дозволяв відкидати матеріальні тіла в якийсь інший час, допоміг запобігти вторгненню нацистських “люфтваффе” в Англію. Оповідання називалося “Анігілятор Джадсона”, а написав його молодий англієць Джон Харріс (згодом автор узяв собі псевдонім Джон Уїндем та так і запам’ятався читачам). У спеціальній колонці “Зустріч з автором” майбутній Уїндем з гіркотою визнав: “Як тільки в мене народилась ідея цього оповідання, я збагнув, що зовсім не обов’язково вдаватися до стандартного набору з божевільним ученими, якщо цілком нормальні спеціалісти з високою репутацією в наукових колах ефективно просуваються до кінцевої мети: рознести світ на шматочки просто на наших очах”.

Яка усвідомлена й навіть звична (для нас, сьогоднішніх читачів) тривога письменника-фантаста — і це в тридцять дев’ятому році!

З-поміж інших фантастичних творів, що з’явилися на початку 40-х років (оповідання Роберта Хайнлайна “Вибух завжди можливий”, повість Лестера дель Рея “Нерви”), вирізнимо оповідання маловідомого Кліва Картмілла, з яким трапилася знаменита і часто згадувана історія.

Оповідання, назва якого передбачає подвійний переклад— “Лінія смерті” або “Крайній термін”, вийшло в березневому номері журналу за 1944 рік. І тут же розпочалися неприємності: до Картмілла в контору завітали агенти ФБР. Їхня реакція зрозуміла, адже автор оповідань описав технологію виготовлення атомної зброї! І хоч розслідування переконало, що ніхто з редакційного штату і авторів журналу доступу до секретної інформації по проекту “Манхеттен” не мав, підозри вщухли не одразу.

Що й казати, Картмілл угадав буквально все! Вельми потішно читати зараз лист, опублікований в журналі через чотири місяці, в ньому постійний читач гостро критикує автора за наукову неспроможність його ідеї. “Всі ці штучки з поєднанням двох докритичних мас урану-235 з метою викликати ланцюгову ядерну реакцію не витримують ніякої критики”. Навряд чи сам автор дивовижного оповідання здогадувався, як мало часу його ідеї бути фантастичною.

Рано-вранці в “чорний понеділок” 6 серпня з бази на острові Тініан взяв курс на Хіросіму бомбардувальник Б-29, яким командував капітан ВПС США Клод Ізерлі.

…Колись на зорі американської журнальної фантастики її засновник Хьюго Гернсбек запропонував лозунг-девіз: “екстравагантна фантазія сьогоднішнього дня — холодний факт завтрашнього”. Атомний гриб над густонаселеним японським містом, за мить знищивши майже сотню тисяч життів, перетворив учорашні фантазії в факт, від якого душа кригою береться.

Увесь світ, а з ним і наукова фантастика, вступив в нову еру — атомну. І постало питання: чи не в останню?

УЛЬТИМАТУМ

“Цієї миті розпочалася й припинилася війна… Бомбардування закінчилося, як тільки літаки, що мчали із швидкістю п’ять миль на годину, наблизились до цілі й прилади попередили про неї пілотів. Так само моментально, немов помах серпа, скінчилася війна… Місто здійнялося в повітря. Здавалося, бомби і місто помінялися місцями… Ще одна неймовірна мить — нове невпізнанне, з неправдоподібно високими будівлями, про які й не мріяв жоден будівельник, будівлями, зітканими з бризок роздрібленого цементу, з блискіток розірваного на клоччя металу, в плутанині уламків… наче водоспад, який зринув вгору, замість того, щоб ринутися вниз, немов фантастична фреска, місто завмерло в повітрі, а тоді розсипалось і щезло”.

Іще один абзац, але вже з іншого твору:

“…там, за вікном, за розпеченими стінами лежала мертва планета. Її вбили в розпалі весни, коли на деревах ледь проклюнулись листочки і в норах щойно з’явилися кроленята. Тепер ніде жодного звіра. Жодного птаха. Навіть комах. Тільки спалена Земля. Житла перетворилися в попіл. Лиш де-не-де стримлять обвуглені, скалічені кілки, які ще вчора були деревами. І на руїнах світу — жменя людей, котрих, можливо, залишили живими як піддослідних морських свинок, необхідних для якогось гігантського експерименту. Незавидна доля. В цьому всесвітньому гігантському морзі лишилося тільки декілька легенів, що працюють, переганяють повітря. Декілька живих сердець, що переганяють кров. Декілька голів, що мислять. Мислять. Але в ім’я чого?”

Двадцять років розділяють твори, з яких узято ці фрагменти. Обидві книжки добре знайомі нашому читачеві — “451° по Фаренгейту” Рея Бредбері і “Мальвіль” Робера Мерля. Минули десятиліття, а естафетну паличку тривоги все так же міцно стискає рука письменника-фантаста.

І цілком дивовижний перегук з фрагментом із “Звільненого світу”, що цитувався раніше! Уеллс — Бредбері — Мерль. 1914-1955-1975… Не минуло й століття. І якщо Уеллс тільки фантазував, то Бредбері напевне був знайомий з матеріалами, описами очевидців бомбардування Хіросіми й Нагасакі. А ще через двадцять років побачить світ “Мальвіль”, де за такою собі літієвою бомбою виразно вбачається образ цілком реальної нейтронної. І ось що вражає: Бредбері говорить лише про місто, що злетіло в повітря, а Мерль — уже про “планету, яку вбили в розпалі весни”…

Бредбері належать знаменні слова: “Ми не описуємо майбутнє — ми його відвертаємо”. І справді, детально пояснити, яким бути майбутньому людства, справа все-таки вчених — соціологів, істориків, філософів, економістів. А ось вивести передову людську думку на цілі-антисвіти, існування яких допустити не можна, наукова фантастика здатна. У неї немає таких потужних прожекторів, що можуть освітити в темряві всю дорогу, хоч би до найближчого повороту; це справа науки. Але прибрати з-під ніг колючки і вчасно помітити пастки письменники-фантасти спроможні.

Після Хіросіми мова йшла вже не про колючки і пастки, які загрожували скалками й синцями; попереду була прірва, з якої не вибратись. Світова фантастична література стала помітно серйознішою, відкинула навіть свої звичні “якщо”, не лишаючи людству інших варіантів, окрім ультиматуму: або — або. Людську цивілізацію ще раз не побудуєш — читалося в книжках фантастів. І правити панахиду по людству не буде кому.

Це важливий, поворотний момент у свідомості творців фантастики.

Зараз, коли тільки поодиноким божевільним політикам ввижаються лаври переможців у майбутній ядерній війні, більшість населення планети Земля усвідомлює принципову відмінність цієї війни від усіх, відомих історії. В цій війні переможців уже не буде.

Виявляється, річ навіть не в цих клятих середньостатистичних кілотоннах на душу населення — правильно, до ніг кожного жителя Землі ці кілотонни не підвісиш. Хтось, очевидно, виживе (Африку, приміром, не бомбитимуть так жорстоко, як Європу чи Північну Америку). Але майбутня війна неминуче призведе до таких фатальних змін в атмосфері, грунті, водах нашої планети, що вони стануть необоротними. Окремі представники гомо сапієнс виживуть, людська цивілізація майже напевне загине.

Тож не випадково поряд з темою третьої і останньої світової війни тема “світ після атомної катастрофи” (post-nolocaust world) — це ще один повноводний потік західної фантастики. Чи протестували автори, попереджували, чи просто смакували картини розпаду й гниття, лякаючи ошелешеного обивателя, практично в жодному подібному творі людству шансів не залишають. Подальша доля “постатейного” людства, яке розпочинає свій розбіг, страшна; саме слово “майбутнє” тут звучить як знущання.

Серед творів 50-х років можна вирізнити “Лялечки” Джона Уїндема і “Довге завтра” Лі Бреккет, через десять років вийшли “Сіра борода” Брайна Олдісса і сатира Філіпа Діка “Доктор Бладмані”, відверто навіяна знаменитим фільмом Стенлі Кубріка “Доктор Стрейнджлав”. А в 1975 році — “Мальвіль”.

Все це серйозні книжки, і написали їх письменники-гуманісти. Але хоч як прагнули автори підтримати іскру надії в читачеві (перед зором Робера Мерля, наприклад, постійно стояли образи незборних життєлюбів — Сайруса Сміта і його друзів), сама логіка зображуваної ситуації свідчить про інше. Хай навіть якась частина населення планети вбережеться від атомного удару — на Землі не жити. Радіоактивність води, грунту, повітря; виродились, перестали народжувати людських дітей мутанти… Хтось там якось пристосується — межі людської адаптації остаточно не встановлені, — але це вже будуть не люди. Окрім того, хто може гарантувати, що такого атомного досвіду виявиться достатньо, аби все це не повторилося знову?

У 1959 році вийшов один з найсильніших, хоча й суперечливих романів у всій західній антиатомній фантастиці — “Кантата на смерть Лейбовіца” Уолтера Міллера. В цій книзі роль духовного рятівника людства, що впало в гріх самознищення, бере на себе римсько-католицька церква, створивши на атомному попелищі щось на зразок Ордена хранителів знання. І все ж буквально по гвинтику зібрана цивілізація виявилася неспроможною прогнати біса, що роз’їдав їй душу. Нова війна — цього разу справді остання — ставить крапку і на сподіваннях монахів, і на самому людстві.

Невідомо, чи мав такі наміри автор, але своїм фіналом він перетворив роман у гострий антиклерикальний твір. Хвора душа людства тут не винна; біси — зовні, вони мають яскраве соціальне забарвлення. Політикани, фінансові боги, воєнщина — всі ці соціальні божевільні, а на догоду їм — оті недоумки, що страждають громадянським інфантилізмом і називають себе вченими.

Отже, мова знову про вчених — але яких! Два персонажі американської наукової фантастики 60-х років за минулі майже два десятиліття не втрачають своєї актуальності, а часом стають ще сучаснішими. Це доктор Стрейнджлав з однойменного фільму Стенлі Кубріка,[3] що з’явився на екранах в 1963 році, і доктор Хонікер з роману Курта Воннегута “Колиска для кицьки” (1965).

Образ скаліченого (він увесь на протезах, і душу йому, здається, теж замінили якимось протезом) вченого-атомщика Стрейнджлава,[4] маніяка, на минуле якого однозначно вказує й те, що він часто обмовлюється, звертаючись до президента США (“мій фюрер”), і рефлекторне викидання вперед руки-протеза (не забуте ще вітання), — цей образ, безумовно, одна з найяскравіших і найдошкульніших масок у всьому американському науково-фантастичному кінематографі.

За образом Стрейнджлава глядачі вбачали і військового міністра Форрестолла, і навіть Вернера фон Брауна. І Коєна, батька нейтронної бомби, додали б ми сьогодні.

За доктором з “Колиски для кицьки” стоїть образ узагальнений, гротескно-загострений. Таких конкретно не було. Таких узагальнень — зараз сотні, а може, тисячі. Соціальних виродків, громадське почуття відповідальності яких застигло десь на рівні немовляти. Геніальних ідіотів (тут останнє слово має не образливий, а скоріше медико-констатуючий відтінок), які, затіявши гру в мотузочок, не помічають, що коїться в навколишньому світі. Божевілля таких типів може відігравати роль рятівного механізма, що оберігає розум від неприємних питань, які інколи полюбляє ставити совість.

Можливо, граючи атомними сірниками, недоумки сподіваються не обпекти себе, відсидітись у якомусь надкомфортабельному протиатомному бункері? Про мешканців подібного сховища розповів американський письменник Мордесаї Рошвалд у романі “Рівень 7” (1959).

…Світ загинув у результаті помилки. Вижили тільки мешканці надсекретного підземного ядерного центру, звідки завдається ракетний удар відплати. Все було розраховано: при першій ядерній атаці на “Рівні 7” встигають натиснути відповідні кнопки… Страхітливий щоденник безіменного офіцера (імена мешканців замінили індексами), останнього літописця, який опускається нижче й нижче, з рівня на рівень, ніхто вже на поверхні землі не прочитає: в проекті сховища не передбачені ліфти й ескалатори, які б рухалися нагору. Харчів, енергоресурсів у тих, що виживуть, на десятки або й сотні років; а от сонця ні вони, ні їхні діти ніколи не побачать.

Очевидно, важко підібрати такий же прозорий і моторошний своїм лаконізмом образ-символ (недаремно роман у свій час високо оцінили Лайнус Полінг і Бертран Рассел) для всієї постатомної фантастики. Натиснувши раз фатальну кнопку, людство вже ніколи не зможе дістатися на поверхню.

Дивовижно… Написані всі ці твори тоді, коли ніхто не говорив про доктрини обмеженої ядерної війни і коли не обговорювались достоїнства “гуманної” нейтронної бомби. Та вже тоді багатьом стало зрозуміло до болю: будь-яка ядерна війна буде обмеженою в тому розумінні, що обмежить, обведе жирною траурною рискою людську цивілізацію як таку. І “гуманізм” цієї війни полягатиме ось у чому: ті, що виживуть, позаздрять загиблим.

ЧИ ХОЧУТЬ ВІЙНИ РОСІЯНИ?

У червні 1982 року древній Кельн зібрав письменників з 48 країн світу. Академічно сформульований порядок денний “Інтерліта-82” — “Сучасні письменники і їх внесок у справу миру: межі та можливості” — недостатньо відбиває ті пристрасті, що кипіли під час проведення цього представницького форуму. В с і розуміли, наскільки самовбивча гонка озброєнь, як усвідомлювали й те, що письменник зараз не може відсидітись у вежі “чистого мистецтва”; але ж як по-різному все це розумілося!

Недовірливих було багато. Цифри експертів не переконували. Зате ж як часом міцно трималися вони за піввікової давності передсуди і як швидко довірялися новомодним віянням, суть яких полягала в тому, що, мовляв, обидві наддержави однаковою мірою відповідають за критичність нинішнього становища (радянські цифри — просто пропаганда).

І тоді Олександр Чаковський, процитувавши Бєлінського, що література є свідомістю народу, квітом і плодом його духовного життя, запропонував: якщо не переконують викладки й таблиці, чому б не звернутися до єдиного святого для всіх, хто тримає в руках перо, аргументу? До книги. І, порівнявши, про що пишуть письменники різних країн, про що їхні книги, знайти зокрема відповідь на давнє питання: чи хочуть війни росіяни?

Неодмінно треба зазирнути і в книжки фантастів, де, немов у збільшувальному склі, проступають не лише картини уявного майбутнього; у фокусі цієї унікальної лінзи літератури часом спалахує полум’я найболючіших проблем сучасності.

Перш ніж звернутися до творів радянської фантастики, є сенс зазирнути в один із численних світів майбутнього фантастики західної. Отам якраз воюють і воюють, а загрожують цивілізації саме росіяни…

Як відомо, один з найшаленіших стратегів “холодної війни” військовий міністр США Форрестолл у своїй ненависті до червоних схибнувся у буквальному розумінні слова: з криком “Росіяни йдуть!” він викинувся з вікна кабінету… Відтоді минуло понад чверть віку, а цей безтямний крик лунає й досі, то стихаючи відповідно до змін у політичному кліматі, то наростаючи. А оскільки реалістична проза оперує все ж реальністю, то для художнього підкріплення жахів, які ретельно роздмухує пропагандистський апарат, знову довелося вдатися до допомоги фантастики.

Вчорашню Попелюшку прийняли при дворі й обсипали ласками. Хоча, як з’ясувалося, не безкорисливо: роботу їй одразу знайшли найбруднішу…

І року не минуло після фултонської промови Черчілля, в якій британський екс-прем’єр закликав до хрестового походу проти комунізму, а в США вже з’явилася перша ластівка — хвацький сценарій якихось Л. Енгеля та Е. Піллера “Світ у вогні: російсько-американська війна 1950 року”. Автори запитували співвітчизників: чи вистачить у всього Заходу сил навіть з атомною монополією стримати натиск “червоних орд” зі Сходу? Чим не показовий приклад найсправжнісінького “соціального замовлення” (хоч як шокує буржуазних літераторів це словосполучення), та ще й так швидко виконаного?

З атомною монополією США невдовзі, однак, розпрощалися, і це лише викликало нову бурхливу хвилю фантастичних творів зразка шестидесятих років. Нью-Йорк окупований незалежними (!) радянськими військовими частинами (Г. Річардс “Два карбованці до Таймс-сквер”). Політична пасивна англійська громадськість “догралася” до встановлення… Народної Республіки (К. Фітцгіббон “Коли поцілунки скінчилися”). Іще один варіант ситуації: атомне роззброєння дало односторонню перевагу СРСР, і радянський танковий десант окупує Англію (Д. Баррон “Бомба Зілова”)…

Декорації не змінюються й через десятиріччя. Подібні книги-одноденки після запланованого разового використання, як правило, зникали в ящику для сміття, а на зміну їм з пропагандистського конвейєра йшли нові партії…

Та ось у 80-ті роки, коли старі заклинання втратили силу, а нові не придумувались, організатори шабашу вирішили виїхати на великих іменах, зробивши ставку на визнаних авторів бестселерів.

Про книги, подібні горезвісному роману Кінгслі Еміса “Російські хованки” (1981), в нашій пресі написано достатньо. Але на одному нюансі наголосимо: спочатку крик “Росіяни йдуть!” народився в устах божевільного; можна повірити і в те, що творці ранніх опусів на цю тему теж щиро вірили у власні жахи. Однак тепер, коли засукали рукави визнані корифеї бестселетристики, — про яку щирість може йти мова? Це лише професійне чуття золотошукачів, які холодно зважують, де вигідніше копати…

Літератури, певне, замало. Пропагандистська машина кидає в бій всемогутнє кіно, підпрягає телебачення — тепер уже сотні мільйонів людей годують стряпаниною, яка повинна роздувати істерію, не давати споживачу розслабитись, перепочити (а що як замислиться хоч на секунду!), а головне — ефективно протидіяти зростаючій активності прихильників роззброєння.

Типовий приклад подібної продукції: в 1981 році американська телекомпанія Ен-Бі-Сі два дні тероризує глядачів телебойовиком “Третя світова війна”. Ошелешений обиватель, завмерши, стежить за героїчними вчинками нечисленного патруля американських національних гвардійців на Алясці. Протистоять патріотам, переважаючи їх у чисельності, спеціально натреновані російські “командос”; диявольський план комуністів полягає в тому, щоб захопити і відключити стратегічно важливий нафтопровід, що призведе до нафтового шантажу Америки… Фільм завершується драматичним натисканням фатальних кнопок російським генералом і американським президентом; президент натискає, звісно ж, другим — і зі сльозами в очах…

Зроблено фільм навдивовижу грубо. Мабуть, дуже поспішали: у зв’язку з бурхливим наростанням антивоєнного руху в країнах Західної Європи питання про розміщення євроракет якраз уперше повисло в повітрі. Треба було терміново щось робити, ось тут і знадобилася така популярна фантастика.

Та годі про це.

На такому гнітючому тлі радянська наукова фантастика (принаймні та її частина, що доходить у перекладах до західного читача) — явище й справді фантастичне. Все у ній є — космос, роботи, світи майбутнього і подорожі в часі; але чому ж у цій літературі ніхто ні з ким не воює?

Це не зовсім так. Такі уявлення — теж наслідок сумної історичної традиції, яка вбачає у радянських книгах (не тільки в науковій фантастиці) лише понуро-рожеві утопічні картини, неймовірно далекі від пекучих проблем зовсім не рожевої сучасності. І це при тому, що воєнна тема інтенсивно розробляється в реалістичній радянській прозі, дуже часто й радянським фантастам доводиться повертатися думками в недалеке минуле.’

Дивно, якби було інакше. Занадто мало часу минуло від тієї реальної війни, що забрала 20 мільйонів тільки радянських життів. Багато хто з письменників-фантастів воював сам, молодші теж не пам’ятати про війну не можуть. Звернення до образів війни у науковій фантастиці — це й пам’ять про минуле, і палкий заклик до майбутнього: не допустіть! Тому закономірно, що поруч з космонавтом у скафандрі інколи йде такий знайомий герой реалістичної прози — солдат у гімнастерці й галіфе, із стареньким ППШ…

Пам’ять про тих, хто воював за наше сьогодні і за завтра наших дітей та внуків, живе, виявляється, і в космічний вік. Повертається в своє минуле, де ще не завершився бій з фашизмом, солдат Саул, герой повісті Стругацьких “Спроба втечі” (1962). Повертається з останньою обоймою і знову усвідомленим почуттям особистого обов’язку: довоювати, довершити свою справу там, щоб настало — тут. Спроба втекти в мирне й щасливе майбутнє не вдалася. І заборона тут накладена не фізичними законами, а передусім законами моральними. Мирним майбутнє саме по собі не стане, треба ще поборотися за нього, вистраждати його. Треба було битися за таке майбутнє в минулому, доводиться битися за нього зараз.

Доводиться битись. Битися з божевільними, що ладні будь-яку новинку прогресу негайно застосувати на свій армійський аршин — тож і з’являється фантастичний поки що супертанк, гармати якого наводяться біострумами жертви (оповідання Сєвера Гансовського “Полігон”), чи творіння сучасного доктора Моро з повісті Анатолія Днєпрова “Глиняний бог”: кремнійорганічні солдати-роботи, тупі й слухняні, від грудей яких кулі відскакують, немов од стінки!

Битися з фашистами. Роботів-вояків не обов’язково треба створювати штучно — історія з усією очевидністю довела, як і без усякої фантастики величезні маси народу віддавалися стихії беззастережного підкорення, загіпнотизовані демагогією далеко не фантастичних фюрерів! І може статися, що ані високорозвинене суспільство майбутнього (описане в повісті Стругацьких “Хлопчина з пекла”, 1973), ані всесильні інопланетяни (з оповідання Алана Кубатієва “Вітер і смерть”) не в змозі подолати дикуна, мозок якому роз’їла фашистська ідеологія. Подолати не фізично — морально… Огидний підліток із якоїсь космічної гітлерюгенд у Стругацьких, японський пілот-камікадзе у Кубатієва, — це теж живе нагадування про наше земне минуле.

Битися з Бомбою, нарешті.

…В рік першого супутника побачив світ роман Івана Єфремова “Туманність Андромеди” — перша значна книга, що малює оптимістичну панораму комуністичного майбутнього людства. Та не забувається й тривожна нота, що прозвучала на перших сторінках. Іскриста утопія розпочинається з епізоду, коли зореліт “Тантра”, чекаючи зустрічі з іншим кораблем, кружляє навколо мертвої планети. Тепер мертвої… Тривожний затакт, звичайно, не випадковий. Для чогось потрібно було письменникові, перш ніж здійснити мандрівку в світ, де забуте слово “війна”, зробити ось таке нагадування.

В англомовній фантастиці можна було б скласти непогану бібліотеку антиатомної фантастики з декількох сотень томів. У радянській літературі таких книг — одиниці; ніколи в ній не розписувалися жахи атомного апокаліпсису, відсутній, певна річ, і комерційний вал подібної продукції.

Захоплення антиутопією в її класичному вираженні (кінцева стадія соціального розпачу, чуттєвого смакування різноманітних “кінців світу”) радянська науково-фантастична література не зазнала, що цілком природно для літератури, яка стоїть на позиціях історичного оптимізму. Але оскільки цей оптимізм історичний, а не абстрактний, то такий же природний у радянській фантастиці жанр роману-попередження, який виховує у читачів почуття громадянської відповідальності. І за майбутнє теж.

Радянські письменники закликають не відводити погляди від проблем, а наполегливо шукають шляхи їх вирішення. Сказав же видатний майстер Леонід Леонов: “Літературу варто б навантажити набагато більшою роботою в розумінні всебічної розвідки майбутнього”. І ще на початку століття Лев Холстой писав у щоденниках: “Майбутнього немає. Ми самі робимо його”.

А якщо так, то й знати всі небезпеки, що загрожують майбутньому, ми просто зобов’язані. Лише віри в майбутнє без війн — недостатньо. І доки триває боротьба за нього, звучить сигнал тривоги.

Цикл творів Олександра Казанцева про долю гіпотетичної планети Фаетон, гостросюжетний роман Кіра Буличова “Остання війна” (1972), і, нарешті, багатоплановий твір братів Стругацьких — роман “Населений острів” (1970) — одне з найяскравіших у радянській літературі попереджень проти атомної війни… У всіх цих творах земляни майбутнього стикаються з наслідками катастрофи в космосі, на інших планетах. Не даремно ж космос називають найбільш давнім і надійним з усіх полігонів цієї літератури: чому б не випробувати там і надзброю — можливо, ц є переконає тих, хто сумнівається?

Однак дію не обов’язково виносити в космос. Автор філософсько-фантастичного роману “Легенда XX століття” (1969) Перч Зейтунцян вибрав головним персонажем реальну людину-Клода Ізерлі, командира екіпажу бомбардувальника, який скинув бомбу на Хіросіму. Під пером вірменського прозаїка наукова фантастика перетворюється в палкий заклик, крик хворої совісті віку. А Леонід Леонов, навпаки, написав фантастичну кіноповість “Втеча містера Мак-Кінлі” (1963) підкреслено саркастично, в жанрі політичного памфлету. “Маленькій людині XX століття”, що замислила була дременути в безпроблемне майбутнє, ядерна війна тільки примарилася; зате в циклі коротких оповідань-попереджень Іллі Варшавського про вигадану країну Донамаге війна відбулася насправді. Атомний гриб до небес став закономірним фіналом суспільства апатичних розледачілих “гвинтиків”, які переклали всі свої турботи, свій тягар відповідальності на машини або ж на чергову надлюдину… Як бачимо, приклади є.

І все ж радянських письменників-фантастів не поминає переконання, що подібні похмурі картини так і лишаться серед тих прогнозів, які ніколи не справдяться. І майбутні покоління дізнаються про війну тільки на шкільних уроках історії.

МАРШ МИРУ НАУКОВОЇ ФАНТАСТИКИ

За оцінкою швейцарського експерта Жана-Жака Бабеля, людство за останні 6000 років пережило 14 513 війн, у яких загинуло 3640 мільйонів жителів Землі. В середньому по чверті мільйона людських життів за війну… Однак це середнє число вельми оманливе.

На талій кризі Чудського озера в знаменитій для свого часу січі полягло (страшно сказати!) декілька сотень людей, та й ті в переважній більшості потонули, проломивши кригу вагою обладунків. Вік був юний, тринадцятий… Через сім століть рахунок був інший: перша світова війна забрала близько 25 мільйонів життів, а друга — за часом удвоє коротша — майже вдвоє більше. Невідомо, чи зараховані до останніх 50 мільйонів жертв ті 100–140 тисяч японців, миттєво перетворені на попіл. Однією бомбою, серпневим ранком в останній день війни…

Жодна система нездатна прискорюватись безконечно, рано чи пізно настає межа, коли матеріал втомиться і зруйнується. Перший тривожний сигнал, що прискорення наближається до критичного — вибух над Хіросімою, — був заздалегідь передбачений науково-фантастичною літературою. А думки письменників-фантастів уже тривожать інші передчуття: скільки ще доведеться ось так передбачати?

Одержимих неронівським комплексом у наш час вистачає. Ось тільки які нові сірники потраплять їм до рук в недалекому майбутньому — бактеріологічна зброя, лазерна, генетична, геологічна?

У повісті Георгія Гуревича “Іній на пальмах”, що вийшла на початку 50-х років, мабуть, уперше прозвучала думка про те, що будь-яка по-справжньому глобальна зброя абсурдна саме через свою глобальність і виключає можливість воєнної переваги однієї із сторін. Розхитавши біо-, еко— і геосферу планети, людство ризикує накликати на себе сліпий гнів розтривоженої природи, а та, як відомо, не розрізняє “ваших” і “наших”.

Минуло двадцять років (повість Генадія Прашкевича “Світ, у якому я вдома”, 1972), тридцять (повість Євгена Велтістова “Ноктюрн пустоти”, 1982), а тривога звучить не вщухаючи. І якщо в першому творі йдеться про відвертих маніяків-нацистів, що заховалися після війни в Південній Америці і там виношують плани вибіркового знищення озонового шару над територією супротивника, то в повісті Велтістова нові нерони вже набули певної респектабельності. Плани ведення майбутньої війни такі ж божевільні (цього разу планується війна кліматологічна), але зовні все виглядає навдивовижу по-діловому і навіть буденно: виголошуються слова про “стратегію”, “стримування”.! навіть “економічний ефект”!

І ось новий вершник апокаліпсису появився на обрії, нове “досягнення” людського розуму — нейтронна бомба.

“Я не міг уявити собі місто з абсолютно незайманими будівлями і людьми, яких невидима і невідчутна нейтронна злива захопила під час звичайних буденних справ… Боже! Не дай, щоб це звершилося!”

Що це — підпис під триптихом Акопяна, з якого розпочалася наша оповідь? Ні, так молиться перед смертю американський фізик, один із творців і перша мимовільна жертва нейтронної зброї. Мається на увазі не реальний зловісний доктор Семюел Коен, а його науково-фантастичний прототип, герой повісті Михайла Ємцова і Єремія Парнова “Поверніть любов”.

Повість уперше була надрукована в 1968 році, коли про нейтронну бомбу ніхто й не чув. Точніше, спеціалісти заговорили про неї набагато раніше, але, певна річ, не широкий загал. Одначе, як і в історії з Клівом Картміллом, молоді радянські фантасти тоді теж навіть не підозрювали, як швидко їхня фантазія стане жахливою реальністю (а до того часу ще встигли вийти роман Джеймса Бліша “Назавтра після судного дня” (1970), де обговорювалося питання про “чисту” ядерну зброю, і “Мальвіль” Робера Мерля).

І хоч, приміром, літієва бомба з роману Мерля і не еквівалентна нейтронній, вона, безсумнівно, відноситься до розряду “чистих”, вибіркових бомб. Усе та ж ідея якоїсь “гуманної альтернативи” ядерного кінця світу!

Це ідеї — про те, що не обов’язково застосовувати сучасну ядерну зброю і не обов’язково у повному обсязі — найновітніше дітище. Атомний пат, коли жодна із сторін нездатна першою натиснути відповідну кнопку, не ризикуючи викликати страхітливий катаклізм, — чим не надійна гарантія вічного миру? І навіщо всілякі там демонстрації за роззброєння, сама ідея роззброєння, при якому супротивник може й обдурити? Чи ж не простіше прийняти доктрину американського футуролога Германа Кана, який вважає, що лише сила може протистояти новим геростратам. Вивести на орбіту Землі штучний супутник з кобальтовою бомбою, — “зброєю судного дня” називає її Кан! — яка спрацює, як тільки одна із сторін натисне свою кнопку. Спрацює один-єдиний раз — і відразу проти всіх…

Це вам не відвертий цинік Семюел Коен. Сценарії й альтернативи Германа Кана та йому подібних вірних слуг воєнно-промислового комплексу подаються в обгорточці спокусливої розумності. Навіть якоїсь турботливої діловитості.

Про таких “ділових” людей повість відомого угорського прозаїка Лайоша Мештерхазі “Чудова риболовля”, один з найвиразніших психологічних портретів коенів в усій світовій фантастиці за останні десятиліття.

Зброї, в даному разі — хімічної, яка б “гуманно” вбивала усе живе, лишаючи армії нападника недоторканими поля, міста і заводи ворога, — ще не створено. Але є, живуть, думають, діють можливі творці цієї зброї.

В повісті виразно розмежовано два плани. Зовнішній — розписаний до нюансів, підкреслено реалістичний, з ефектними, смачними деталями, які захоплюють навіть байдужих до таїнства риболовлі. І другий план — за кадром, проявляється лише пунктиром реплік, напівфраз, талановито розкиданих там і сям натяків. Нудні будні спецвідрядження зафіксовані в щоденнику одного з дослідників: розбивка табору-полігону, опрацювання нової серії експериментів, аналіз результатів. Є тільки одна втіха — риболовля!

А потім — успіх, прощальний банкет з незліченними тостами за майбутні нагороди, за майбутнє збільшення позик на майбутні досліди. І навіть сліду не залишилося від п’ятьох людей — жертв, на яких випробували новий препарат, вивітрилися найменші сліди й самого препарату.

Божевілля ситуації в тому, що перспективи на майбутнє будують ті, які щойно добряче попрацювали на справу знищення цього майбутнього!

Таке співсгавлення двох планів і навіть зумисне вирізнення першого, побутового, — не просто прийом. І не випадково вибрав автор казенно-лаконічну манеру щоденника спеціаліста. Щось знайоме зринає в пам’яті… Стримана кольорова гама “Герніки” Пікассо? Чи рівні ряди кам’яних димарів спаленої Хатині?

Талановитий майстер, Мештерхазі жодного разу не дав люті вихлюпнутися на поверхню, щоб не перегоріла вона швидко — нехай невловимий натяк запалить вогнище, якому горіти й горіти. Нехай прихопить якийсь нерв у душі читача — і не відпускає ніколи.

Мештерхазі лише в останні роки життя прийшов у фантастику. Разом з ним у лави Маршу миру наукової фантастики влилося чимало, відомих прозаїків, які до, цього про фантастику й не думали. Павло Вєжинов у Болгарії. Леонід Леонов і Чингіз Айтматов у нас. Уільям Голдінг і Доріс Лессінг в Англії. Робер Мерль і П’єр Буль у Франції. Гор Відал і Бернард Маламуд у США. І, звичайно, Курт Воннегут, який починав з фантастики, відійшов од неї, та от знову повернувся і повернувся завдяки атомній, ні, навіть сучаснішій — нейтронній проблемі!

Останній роман Воннегута “Просто в яблучко” (1982) — про те, як нейтронна бомба випадково вибухнула під час перевезення, спустошивши маленьке американське містечко. Хоч як дивно, але це, очевидно, перше в американській художній літературі серйозне звернення до теми нейтронної зброї. Воннегут, певна річ, не міг залишитися осторонь…

Вражає ось що: певні моменти, неймовірно актуальні в наші дні, прозвучали в одній з перших книг Воннегута — науково-фантастичному романі “Сирени Титану” (1952). В цій калейдоскопічній і тільки зовні абсурдній книзі якийсь месія затіяв грандіозну бойню, в якій земляни-патріоти перебили марсіанські сили вторгнення, не підозрюючи, що це зовсім не марсіани, а такі ж люди, хитрістю викрадені з Землі. Їм зробили на Марсі операцію по промиванню мізків і послали на вірну загибель на Землю… Мета? Ось таким кошмарним способом… пробудити совість людства і на базі всезагального розкаяння… заснувати нову релігію.

Десятки тисяч жертв на вівтар вічного миру? Абсурд, але тільки на перший погляд.

Письменник немов зазирнув на тридцять років наперед; і те, що на початку п’ятдесятих здавалося б маренням божевільного, у восьмидесяті роки несподівано набуло рис доктрини, яка обговорюється на повному серйозі, оскільки вже йде мова про демонстраційний ядерний вибух, який би примусив протилежну сторону взятися за розум і сісти за стіл переговорів про роззброєння. І все це з неодмінним посиланням на бога, який, мовляв, тільки вітатиме таке піклування про мир…

Різні долі в тих, хто йде зараз у колонах Маршу миру — хоча до всіх без винятку письменників-фантастів ті, що марширують, ставляться з повагою. Як до ветеранів, чий похід почався дуже давно.

Курт Воннегут, як і Уільям Голдінг, прийшли в колони борців за мир прямісінько з тієї минулої війни. Їх молодший колега, один з найпопулярніших нині фантастів Америки Джо Холдеман, — теж з війни, але недавньої, в’єтнамської. Холдеман повернувся з В’єтнаму поранений і твердо переконаний: з цим треба покінчити. Тому антологія його антимілітаристських творів названа програмно: “Годі займатися війною”…

Письменники-фантасти світу виходять з-за своїх письмових столів, щоб і безпосередньо взяти участь в антивоєнних заходах.

Паритет-президент Європейського комітету письменників-фантастів англієць Джон Браннер колись заявив, що він щасливий писати фантастику, бо це, на його думку, майже завжди означає стояти на прогресивних позиціях. І ось Браннер, відклавши роботу над черговим романом, пише слова до гімну англійських борців за ядерне роззброєння, звернення до фантастів світу, сам бере участь в одному Марші миру, яких так багато зараз на планеті.

А через десять років після опублікування своєї пророчої книги колега Браннера Єремій Парнов теж звертається з відкритим листом до письменників-фантастів різних країн, закликаючи їх активно включитися в боротьбу за заборону нейтронної бомби, яку вони, фантасти, що й казати, розгледіли раніше від усіх, — зрештою, як і багато іншого.

Соціально відповідальними громадянами Землі виховує прогресивна фантастика і своїх читачів. У грудні 1981 року, наприклад, угорські клуби шанувальників фантастики за десять днів зібрали тисячі підписів під відозвою проти ядерної небезпеки. А перші зустрічі аналогічних радянських клубів — у Пермі, Свердловську, Ростові-на-Дону — відбулися під одним девізом: “Фантастика в боротьбі за мир і прогрес людства”. І таких прикладів дедалі більше…

…Та повернемося до нашого ультиматуму, термін відповіді на який невмолимо наближається.

Давно, ще в розпалі першої світової війни, вийшов роман нині призабутого Джона Барні “Кінець вічної війни”. В цій книзі пришелець із майбутнього, скориставшись найсучаснішою зброєю, усіх гуртом перемагає і, заборонивши війну, встановлює всесвітню державу, керовану “аристократами розуму”. Наївно, звичайно, як на наш час, але не варто забувати, що в миротворчу сутність атомної зброї вірив і великий Уеллс, і через піввіку в романах незрівнянно тверезішого Артура Кларка “Кінець дитинства” і “2001: космічна одіссея” порятунок приходить теж зовні — у вигляді таємничого надрозуму всесвіту. Письменники щиро вірили в когось, хто б відвернув самогубство людства, яке здавалося їм неминучим.

Але тільки наш час з усією виразністю поставив світову літературу перед фактом: ніхто й ніщо, окрім нас самих, нам не допоможе. Перед ультиматумом: або-або.

Сказав же на зустрічі в Кельні Олександр Чаковський: “Великих письменників 20-30-х років, творців чудових антивоєнних книг, втішало хоча б те, що… Їхні книги якщо й не припиняли війну, то хоч билися і активно билися проти фашизму на боці антигітлерівської коаліції. Ми, письменники 80-х років, цим уже втішитися не можемо: якщо людство не відверне війну, то читати наші книжки буде, дуже ймовірно, нікому”.

Тільки дуже обмежені люди здатні зараз роздратовано відмахуватись від попереджень фантастів — мовляв, не до фантастики зараз! Як можна бути байдужим до завтрашнього дня? Адже ми живемо в такий час, коли саме питання— чи буде воно, це завтра, і післязавтра, і віки вічні — вирішується сьогодні.

І якщо ми тільки припускаємо, я к жити всім майбутнім поколінням землян, то на питання, як їм взагалі жити, від нас чекають відповіді негайної і однозначної.

Так що ж усе-таки може ця література — наукова фантастика?

Менше, ніж чекають від неї захоплені ентузіасти і жадібні до надійних пророцтв обивателі. Більше, ніж думають сноби, які її зневажають, і посередності, які її бояться. Вона може викликати в своїх читачів потребу, бажання будувати майбутній світ зараз, своїми руками й розумом.

І, увіч показавши картини “антимайбутнього”, якого допустити не можна, своїми засобами відвернути його.

ЗМІСТ

Боротьба і перемога

ПРИГОДИ

Володимир Кошута. Особистого підпису немає

Вона була росіянкою

Валерій Підпалий, Володимир Добричев. Таємниці святого Юра

ФАНТАСТИКА

Юрій Іваниченко. Гончаки і сторожові

Євген Філімонов. У пошуках Станки

Олег Романчук. Останній винахід Архімеда

Данило Клугер. Неймовірні пригоди капітана Ван-Страатена

Айзек Азімов. Ця смертна ніч. Переклад Б. Салика

Рей Бредбері. Покара без злочину. Переклад Р. Доценка

НАУКОВА ФАНТАСТИКА В БОРОТЬБІ ЗА МИР

Вл. Гаков. Ультиматум

1

Подібно відбувається в наш час синтез полікристалічних феритів.

(обратно)

2

У фізиці ця межа називається точкою Кюрі.

(обратно)

3

Повна назва фільму — “Доктор Стрейнджлав, або Як я привчив себе не хвилюватися і возлюбив атомну бомбу”.

(обратно)

4

Стрейнджлав (strange love) — у перекладі означає “дивна любов”.

(обратно)

Оглавление

Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84

БОРОТЬБА І ПЕРЕМОГА

ПРИГОДИ

  Володимир Кошута ОСОБИСТОГО ПІДПИСУ НЕМАЄ Нарис

  Володимир Кошута ВОНА БУЛА РОСІЯНКОЮ Нарис

  Валерій Підпалий, Володимир Добричев ТАЄМНИЦІ СВЯТОГО ЮРА Кіноповість

ФАНТАСТИКА

  Юрій Іваниченко ГОНЧАКИ І СТОРОЖОВІ Оповідання

    І

    ІІ

    ІІІ

    IV

    V

  Євген Філімонов У ПОШУКАХ СТАНКИ Оповідання

  Олег Романчук ОСТАННІЙ ВИНАХІД АРХІМЕДА Оповідання

  Данило Клугер НЕЙМОВІРНІ ПРИГОДИ КАПІТАНА ВАН-СТРААТЕНА Оповідання

    1

    2

    3

    4

    5

    6

  Айзек Азімов ЦЯ СМЕРТНА НІЧ Повість

    Частина 1

    Частина 2

  Рей Бредбері ПОКАРА БЕЗ ЗЛОЧИНУ Оповідання

НАУКОВА ФАНТАСТИКА В БОРОТЬБІ ЗА МИР

  Вл. Гаков УЛЬТИМАТУМ

    СУДНИЙ ДЕНЬ

    УЛЬТИМАТУМ

    ЧИ ХОЧУТЬ ВІЙНИ РОСІЯНИ?

    МАРШ МИРУ НАУКОВОЇ ФАНТАСТИКИ

ЗМІСТ Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg