«Сигнали з всесвiту (на украинском языке)»

ВОЛОДИМИР БАБУЛА

Сигнали з всесвiту

Науково-фантастичний роман

у двох книгах

Переклали з чеської Микола ДАШКIЄВ

та Муза СОУЧЕК.

КНИГА ПЕРША

Сигнали з всесвiту

Своїм дiтям Митьковi, Аленцi, Томашевi та всiм iншим мандрiвникам у трете тисячолiття вiд щирого серця присвячує.

АВТОР

Замiсть пiслямови

Коли я востаннє переглядав коректуру оцiєї прочитаної Вами, шановний читачу, книги, радiо принесло приголомшуючу звiстку: вперше в iсторiї людства встановлено безпосереднiй контакт з iншою планетою сонячної системи,- радянська космiчна станцiя "Венера-4" досягла поверхнi нашої загадкової осяйної сусiдки i дослiдила хiмiчний склад, температуру й тиск її атмосфери.

Скажу щиро: коли я почув це повiдомлення, менi стало моторошно. Моторошно й радiсно. Гучнi числа, що ними так щедро сиплеш у розмовах на астрономiчнi теми, вперше сприйнялися не як абстракцiя, а як беззаперечна реальнiсть. ТРИСТА П'ЯТДЕСЯТ МIЛЬЙОНIВ КIЛОМЕТРIВ мав пролетiти пустельним Космосом дерзновенний посланець Землi, щоб у наперед визначену секунду, в наперед визначенiй точцi мiжпланетного простору зустрiти красуню Венеру. Аби подолати таку вiдстань, навiть променевi свiтла потрiбно ПОНАД ДЕВ'ЯТНАДЦЯТЬ хвилин! Тож з якою точнiстю мала бути розрахована траєкторiя космiчного корабля?! З якою дбайливiстю, з якою передбачливiстю було спроектовано й виготовлено деталi неймовiрно складної споруди, що витримала колосальне перевантаження i невагомiсть, температуру червоного жару i неземний холод, мiжпланетний вакуум i тиск венерiанської атмосфери, вiбрацiю та iнсоляцiю... i скiльки їх ще там було, отих знаних i незнаних небезпек, що з такою легкiстю могли звести нанiвець результат запуску нашого космiчного посланця!

I ось - перемога! Уявiть собi, читачу: десь серед бескиддя червоних скель Венери лежить наш мiжпланетний розвiдник. Можливо, в ньому ще жеврiє життя, вдихнуте в нього людьми Землi; можливо, ретельнi автоматичнi пристрої ще й досi вивчають чужу планету, а антени передавачiв ще й досi намагаються намацати рефлектори земних станцiй космiчного зв'язку, щоб розповiсти нам про таємничий, загадковий свiт...

Сьогоднi ми можемо тiльки уявити собi отi розжаренi скелi, помiж яких дзюрчать струмки рiдкого олова, оте шаленство блискавиць у густiй отруйнiй пiтьмi над нашою "Венерою-4". Та збiжить зовсiм небагато часу, i все це ми побачимо на екранах телевiзорiв, а згодом на поверхню Венери ступить нога людини. I це вже не фантастика, а близьке, розплановане майбутнє. Нинi нiкого не здивуєш запуском ще одного, бодай надвелетенського, супутника; ми вже навiть ремствуємо, що надто довго тривають приготування до висадки людини на Мiсяць, легковажно применшуючи складнiсть такої подорожi. Стався колосальний психологiчний злам: людство вирвалося в Космос, сповнилося вiри в себе, в свої сили i можливостi, звелося на вищий щабель.

А десять рокiв тому... Нi, часом таки корисно зазирнути в недалеке минуле! Буквально напередоднi запуску першого в свiтi радянського штучного супутника американцi бундючне проголосили свою програму завоювання Космосу, згiдно з якою вони мали вивести на навколоземну орбiту КУЛЬКУ ЗАВБIЛЬШКИ З АПЕЛЬСИН... та ще й десь близько 1980 року! Отож так званi "серйознi люди" i посмiхалися скептично, коли мова заходила про космiчнi подорожi: "Ат, фантастика!".

А "несерйознi" тим часом мрiяли й дерзали, непохитно вiрячи у всемогутнiсть людського розуму. Вiд напiвдитячих, наївних марень до перших теоретичних розрахункiв,- а звiдти й до перших недосконалих ракет,- отак рухалась людська мрiя про завоювання зоряного Всесвiту. I в першiй шерензi цiєї когорти дерзновенних мрiйникiв поруч з ученими й iнженерами завжди були письменники-фантасти.

Отут i хочеться сказати кiлька теплих слiв про чеського письменника Володимира Бабулу, автора прочитаної вами книги.

Мабуть, для кожного письменника,- а для письменника-фантаста передусiм,- найнеобхiднiшою передумовою успiху є вмiння дивитися на свiт широко розкритими допитливими очима дитини... i осмислювати побачене з глибокодумнiстю фiлософа-мудреця. Нi, це дуже нелегко - побачити незвичайне у звичному, буденному, показати рiч або явище в несподiваному ракурсi й пояснити так, як не пояснював досi нiхто, А Володимир Бабула був щедро обдарований саме цiєю чудесною якiстю.

"Сигнали з Всесвiту"... Певно ж, коли вперше чуєш цi слова, насамперед уявляється надзвичайно розвинена iнопланетна цивiлiзацiя, що простягає руку дружби нам, землянам. А Володимир Бабула зумiв побачити за цим словосполученням значно бiльше, величнiше. "Сигналами з Всесвiту" вiн назвав оте радiотелеграфне "бiп-бiп" першого штучного супутника, що проголосило на весь свiт початок космiчної ери! Мало того, це Володимир Бабула перший порiвняв цi сигнали до знаменного залпу "Аврори". Космiчна епоха стане епохою перемоги комунiзму на всiй планетi! (Повiсть "Пульс Всесвiту"). А сигнали з далекої планети Iкс - лише благання про допомогу, останнiй зойк цивiлiзацiї, що знищила сама себе, бо не зумiла приборкати палiїв вiйни.

Володимир Бабула щиро звiрявся на розсудливiсть людства, на всемогутнiсть його невичерпного творчого розуму. Майбутнє буде свiтлим i осяйним, але ввiйдуть у нього не якiсь рожевi ангелочки i не напiвроботи, а звичайнi земнi люди, з їхнiми вадами й пристрастями,- люди, якi, будуючи новий свiт, перебудовуються одночасно з ним.

Пригадайте iсторiю Лайфа Северсона, "людини з минулого", що потрапила в далеке майбутнє. Далебi, я щиро позаздрив авторовi за його вмiння смiливо переосмислити загальновiдоме, тактовно й тонко використати реальний факт, як трамплiн для стрибка в Країну Мрiї. Адже справдi славетний Амундсен разом з своїми соратниками вилетiв 18 червня 1928 року на лiтаку "Латам", щоб допомогти експедицiї Нобiле. Лiтак справдi зник без слiду разом з усiм екiпажем, I дiзнавшись про це, один видатний радянський вчений справдi заявив, що коли вiдважнi мандрiвники загинули тiльки вiд холоду, їх у майбутньому можливо буде знайти i повернути до життя.

Це факти, вiдомi дуже багатьом. Але тiльки Володимир Бабула зумiв проникнути творчою уявою за оту запону тайни, що впала на "Латам" пiсля одержання вiд нього останньої радiограми. Звичайно, нiхто не може ствердити, що все вiдбувалось саме так, як змалював письменник. Але йому вiриш несамохiть. Вiриш, що соратник Амундсена насправдi оббивав палицею кригу з площин бiплана,- тодi це й був найдiйовiший засiб боротьби з обледенiнням! - упав з високостi в снiговий замет, бiг у розпачi за даленiючим гуркотом лiтака, потiм заснув, знесилений... i прокинувся в новому свiтi. Автор з перших сторiнок пiдкупає читача правдивiстю розповiдi, отож i надалi вiн користується довiрою, не зловживаючи нею.

Звернiть увагу, читачу: роман "Сигнали з Всесвiту" написано задовго до запуску першого штучного супутника Землi. Здавалося б, тепер, коли мрiя стала реальнiстю, в творi кричуще позначаться похибки i примiтивiзми, яких дуже важко уникнути, змальовуючи хоч i близьке, та все одно незнане майбутнє. Але так не сталося. Написаний дванадцять рокiв тому роман не постарiвся, а порушенi в ньому питання досi лишаються злободенними.

Гравiтацiйний зв'язок. Антигравiтацiя. Антиречовина... Слiд вiддати належне Володимировi Бабулi: вiн чи не перший з письменникiв зазирнув у святая святих найсучаснiшої фiзики, - в тi її галузi, що почали бурхливо розвиватися в останнi роки i, можливо, визначать шлях науки на сторiччя. Звичайно, ми не можемо судити, наскiльки здiйсненними та вiрогiдними виявляться висунутi автором науково-фантастичнi гiпотези, але навiть зацiкавити цими проблемами читача- дуже велика справа.

А Володимир Бабула вмiв зацiкавлювати i iнтригувати. Пригадайте, читачу, чудесну невеличку повiсть "Пульс Всесвiту". З лукавою посмiшкою автор веде нас вiд сторiнки до сторiнки в гонитвi за секретом неймовiрної, парадоксальної ситуацiї, :в яку потрапив головний герой твору. Ви вже ладнi звинуватити автора в нахабнiй мiстифiкацiї, ладнi вигукнути, що все описане - нерозумнi вигадки... i раптом усе стає зрозумiлим, абсолютно логiчним i виправданим, I ви доброзичливо посмiхаєтесь: ну й штукар оцей автор! Добряче закрутив сюжет!

Так, Володимир Бабула багато чого вмiв i багато чого зробив. Звичайно, в книзi, яка лежить перед Вами, можна знайти й огрiхи та недолiки. Але перелiчувати їх зараз, мабуть, не варто, бо автора вже немає серед живих.

Володимир Бабула прожив коротке, але яскраве життя. Народився вiн 24 липня 1919 року в Моравiї, в сiм'ї комунiста й цим i визначилась його подальша бiографiя.

Коли читаєш твори Володимира Бабули, можна подумати, що вiн був iнженером або вченим,- в усякому разi, його обiзнанiсть в галузi науки й технiки вражає широтою дiапазону, глибиною узагальнень. Але нi, Бабула скiнчив Художню академiю в Празi як художник-скульптор. Тiльки не довелося йому працювати за фахом. Коли гiтлерiвцi окупували Чехословаччину, Володимира Бабулу, як активного комунiста, ув'язнили у концтаборi, який i став для нього найсуворiшою школою життя. Та випробування не зламали його, не зробили жорстоким i злим. Може, саме в концтаборi, бачачи тупу жорстокiсть гiтлерiвських посiпак, письменник вимрiяв ще невиразнi силуети щирих i людяних персонажiв своїх майбутнiх книг. I, певно, саме тодi Володимир Бабула зрозумiв своє покликання - будити в молодому поколiннi дух творчого дерзання, виховувати його людяним i розумним.

По вiйнi Володимир Бабула довгий час працював головним редактором чехословацького журналу "Наука i технiка молодi", а пiзнiше - головним редактором журналу наукової i технiчної iнформацiї. Писав повiстi й оповiдання, а часом виступав i як художник-iлюстратор. Провадив велику громадсько-полiтичну роботу. Володимир Бабула був щирим i вiдданим другом радянських людей,- та втiм, оця доброзичливiсть проступає на кожнiй сторiнцi його творiв. Вiн щедро вiддавав свої сили i здiбностi... й вельми мало дбав про своє здоров'я, Пiсля тривалої важкої хвороби Володимир Бабула помер у Празi 11 листопада 1966 р. на сорок сьомому роцi життя, так i не здiйснивши свою обiцянку вiдвiдати наш Київ удруге.

***

Збiжить ще скiлькись там рокiв. Готуватиметься до старту в зоряний Космос могутня ракета. Досвiдчений космонавт востаннє оглядатиме рiдну Землю перед радiсним i тривожним польотом у невiдоме.

Перебiгатиме в його пам'ятi найдорожче, найцiннiше в життi,- те, що слiд забрати з собою як невагомий, але дуже потрiбний вантаж

I, може, пригадається йому прочитана в далекому дитинствi книга про смiливих завойовникiв Всесвiту. Певно, не вдасться згадати нi назви її, нi прiзвища автора. Але вiдновиться те свiтле почуття пiднесеностi й вiри у всемогутнiсть Людини, яке так схвилювало його колись давним-давно i, може, якоюсь мiрою визначило весь його подальший життєвий шлях.

Письменники помирають Але книги продовжують жити I сигнали з Всесвiту будуть лунати завжди, тiльки все з бiльшої i бiльшої вiдстанi. Це - позивнi перших хоробрих, що торують шлях у невiдоме,

Микола ДАШКIЄВ

ЧАСТИНА ПЕРША

ПРОБУДЖЕННЯ

Роздiл I

Син

Пiвночi

Кабiна мiжпланетного корабля, освiтлювана тiльки м'яким спокiйним сяйвом Землi, тоне в сутiнках.

Чоловiк сидить у крiслi бiля круглого вiкна i не може вiдiрвати очей вiд незвичайної картини. Його мрiйний погляд блукає по величезнiй кулi, що пливе кудись в одвiчнiй темрявi.

Людина зi своїми радощами i турботами, людство, захоплене величною боротьбою з природою, мiста i лiси, моря i суходоли - все це за кiлька годин космiчного польоту злилось у єдине поняття: планета Земля. Зараз вона висить нерухомо серед незлiченних зiрок, а її поверхня видається мертвою, нiби на нiй погасло все життя.

Плечi чоловiка раптом пересмикнулись; вiн наче скинув з себе важку пiвдрiмоту, одвернувся вiд вiкна i прошепотiв у присмерк кабiни:

- Аленко, ви спите?

- Нi, Северсон. Уже з годину як прокинулась, але не хотiла вас турбувати... Ви, мабуть, поринули в спогади, i тепер вам сумно, правда? Дiвчина з великими чорними очима трохи нахилилась уперед. На її обличчя з вiкна впало срiблясте сяйво.

- Те, що я зараз вiдчуваю, Аленко, не можна назвати сумом. Розумiєте... - Северсон з великим зусиллям пiдшукував потрiбнi слова. Розумiєте, тут людина... як ангел з величезними крилами. Пливе у безмежному просторi i з зоряної високостi оглядає континенти. Це таке дивне вiдчуття... Погляньте-но на цей величезний глобус! Скiльки ми, люди, на ньому вже пережили! Скiльки мiг би розповiсти навiть я один... Там буяє й вирує життя; менi здається, нiби аж сюди сягає гудiння могутньої енергiї, яка покiрно служить людинi. А що таке, зрештою, сама людина? Маленька мурашка, коли поглянути здалеку; вона разом зi своїми найбiльшими справами - нiщо!.. А втiм... - Северсон збентежено посмiхнувся. - Я так розбалакався, що аж сам дивуюсь. Ще стану фiлософом чи поетом.

- А чом би й нi? В Космосi у людини справдi немовби виростають крила. Але дуже прошу, не будьте песимiстом i не порiвнюйте людей з мурашками. Безсилий лише той, хто втратив вiру в себе, а малий той, хто прагне тiльки дрiбної мети. А наша мета така велична! Ми вмiємо мрiяти i спроможнi перетворити мрiї на дiйснiсть... - Алена схилилась до вiкна. - Подивiться уважно на Землю... Якого кольору узбережжя Африки?.. Зеленого! Хiба це не прекрасний доказ могутностi людини?! Ще десять рокiв тому ми побачили б там свiтло-жовту пляму, яка називалась пустелею Сахарою... Або Арктика... Тодi, коли ви з Амундсеном завойовували Пiвнiчний полюс, крига запинала все Заполяр'я вiд Азiї до Америки. А тепер - лишився тiльки бiлий острiвець навколо полюса... - дiвчина раптом затнулась.- Пробачте, я так багато говорю.

Северсон гiрко посмiхнувся:

- Ви боїтесь, що розмова про Арктику нагадає менi минуле? Нi, не турбуйтесь. Я не дитина, щоб зi мною так панькатись... - Вiн зручнiше вмостився в крiслi, погладив рукою пiдборiддя, нiби перевiряючи, чи добре поголений.- Ми з вами знайомi вже досить давно, але що ви про мене знаєте? Нiчого. "Для вас моє минуле огорнуте iмлою", - як сказав би поет.

- Це не зовсiм так, - загадково посмiхнулась Алена.- Дещо про вас я все-таки знаю. Хочете мене проекзаменувати?

- Хороша, люба ученице, в такому разi розкажiть щось про Северсона. Але дуже прошу - з часiв його першого життя, коли вiн ще мав своє справжнє iм'я.

- Прошу, товаришу вчитель. Северсон народився тисяча вiсiмсот дев'яносто другого року в Норвегiї. Там дуже красиво: крiзь серпанок туманiв проступають вершини Хагенфiлду, де, за переказами древнiх вiкiнгiв, жили боги вiтрiв i бур.

Коли Северсон став юнаком, батьки послали його вчитись до Англiї. В тi часи далеко по свiту рознеслася слава великого мандрiвника Руаля Амундсена. Молодий Лайф - так звали Северсона - з величезним iнтересом стежив за його експедицiями. Людина безмежної вiдваги, з рiшучим цiльним характером i благородним серцем, Амундсен був для нього взiрцем в усьому.

Коли Северсон повернувся з Англiї, йому пощастило вперше побачити Амундсена. Великий Орел Пiвночi саме прибув на батькiвщину як безсмертний переможець Пiвденного полюса... Чи я не помиляюсь, Северсон?

- Дивлюсь я на вас, Аленко, i не вiрю власним вухам. Звiдки ви все це знаєте?

- Постривайте, товаришу вчитель, я ще не закiнчила, - засмiялась Алена. - Невдовзi пiсля цього Северсон познайомився з Амундсеном особисто. Якби я була письменницею, то описала б вам i обличчя Амундсена. Воно було обпалене полярними вiтрами, гостро й чiтко окреслене. Амундсен умiв надихнути соратникiв на великi подвиги, а в нещастi - кожного пiдбадьорити..,

- То за хвилину ви, мабуть, розповiдатимете й про мої колишнi думки?.. Чи ви спiритка, чи, може, жили також в тi часи i прокинулись разом зi мною через сто рокiв?

- Нi те, нi друге, Северсон. Хiба це так важко - зайти до унiверситетської бiблiотеки i переглянути лiтературу про Амундсена? її там чимало, i майже в кожнiй книзi говориться i про вас, про вашу участь у його славнозвiсних подвигах. Там прочитала я й про те, як ви полетiли рятувати Нобiле. А от про кiнець цього польоту не написано нiде анi слова. Поки що це вiдомо тiльки вам, Северсон...

Алена зняла з голови захисний шолом астронавта, поклала його собi на колiна:

- Знаю, що це - проти iнструкцiї, але вiн менi набрид! - сказала вона, нiби виправдуючись. - На цьому вiдрiзку траєкторiї можна не боятись рiзкої змiни курсу нашої ракети, я лiтаю тут не вперше... Не гнiвайтесь, що я нагадала вам сумне минуле. Краще поговоримо про щось iнше.

- Нi, нi, Аленко, я вже давно хотiв вам розповiсти все... Справдi, я зустрiвся з Амундсеном i з часом став його соратником. Але про це - iншим разом. Я почну з того перiоду, коли пiсля першої свiтової вiйни до нас пристав Ельворт, син американського мiльйонера. Його привела до нашого товариства жадоба пригод, якими вiн хотiв заглушити нудьгу свого пустопорожнього життя. А тому що нам потрiбнi були грошi,- держава давала небагато, - ми й прийняли його в своє товариство.

Ельворт запропонував Амундсену вирушити до Пiвнiчного полюса на дирижаблi. Я заперечував, бо не дуже вiрив у переваги цього наповненого воднем мiшка; нагадував про те, що серед торосiв Пiвночi нема посадочних площадок; посилався на те, що для урагану дирижабль буде не бiльш як мильна бульбашка; наводив iсторiю нещасного полярного дослiдника Андре, який у тисяча вiсiмсот дев'яносто сьомому роцi пропав безвiсти з своєю повiтряною кулею. Але менi заперечували, що корабель з моторами - справа iнша; що вiн може рухатись в заданому напрямку, та й обсяг нашого дирижабля в сто разiв бiльший, анiж мала куля Андре.

Ельворт замовив дирижабль iталiйцю Нобiле - непоганому конструкторовi, але надмiру пихатiй i честолюбнiй людинi.

Вся Iталiя, а разом з нею й Нобiле були тодi пройнятi гарячкою фашизму. Захопленi фашистськими iдеями, iталiйцi наполягали, щоб побудований ними дирижабль нiс на собi їхнiй знак. Однак пiсля тривалих, неприємних переговорiв з Нобiле повiтряний корабель було названо "Норвегiя".

Нарештi, дирижабль стартував i дванадцятого травня тисяча дев'ятсот двадцять шостого року досяг полюса. Ми зробили над ним два кола, i екiпаж скинув униз прапори трьох народiв: норвезький, iталiйський i американський. Iталiйськi шовiнiсти вiдзначились i в цю урочисту мить: вони видобули з свого вантажу силу рiзноманiтних прапорiв, серед яких один був такий величезний, що його не змогли навiть як слiд розгорнути i ледве просунули у вiкно.

Пiсля того як ми повернулися з подорожi, тi протирiччя, якi виникли мiж Амундсеном i Нобiле на початку їхнього знайомства, ще бiльш загострилися. Нобiле зводив наклепи на Амундсена, де тiльки мiг. Усi досягнення вiн приписував лише собi.

Пiзнiше Нобiле вирiшив органiзувати нову експедицiю, але вже без Амундсена. Вiн побудував дирижабль "Iталiя" i двадцять третього травня тисяча дев'ятсот двадцять восьмого року вилетiв з Кiнгсбея до Пiвнiчного полюса. "Iталiя" справдi досягла мети, але по дорозi назад з нею трапилось нещастя. Дирижабль пропав безвiсти.

Сотнi радiостанцiй i десятки тисяч радiолюбителiв намагались пiймати сигнали дирижабля. Нарештi надiйшло перше повiдомлення. Молодий росiйський радiолюбитель Шмiдт в одному з глухих закуткiв СРСР почув сигнали: "Iталiя, Нобiле, Франц-Йосиф, SOS, SOS, SOS".

Радянський уряд одразу ж повiдомив уряд Iталiї i з свого боку негайно почав готувати рятувальну експедицiю.

Звiстка про катастрофу схвилювала Амундсена. Вiн вмить забув про колишнi суперечки та образи i вирiшив допомогти Нобiле.

Амундсен звернувся по телеграфу до Ельворта з проханням допомогти йому, але американський мiльйонер на цей раз не виявив бажання вiдкрити свiй гаманець. Зате допомiг французький уряд, який дав Амундсену лiтак "Латам". Ми почали поспiшно готуватись до вильоту.

Двiчi ми вiдкладали старт через несприятливу погоду, а коли стало ясно, що на її покращання годi сподiватись, вирiшили рискнути. Ми з власного досвiду знали, як живеться без допомоги серед вiчної криги.

Непривiтного, холодного дня вiсiмнадцятого червня тисяча дев'ятсот двадцять восьмого року ми стартували з Тромсе. На мене було покладено обов'язки спостерiгача. Керував лiтаком Жульбауд, чудесний пiлот.

"Латам" був непоганий лiтак, i ми швидко просувались уперед. Узбережжя Норвегiї скоро зникло з поля зору. I все б добре, але ми незабаром зайшли в непроникну, суцiльну смугу туману, а радист Валетте доповiв, що радiостанцiя не працює.

- Тодi - за компасом, увесь час на пiвнiч! - наказав Амундсен. Вiн сподiвався знайти Нобiле десь за Шпiцбергеном.

Пiлот Жульбауд повiв лiтак усе вище й вище. Незабаром ми пiднялись над туманною завiсою. Невисоко з-над обрiю до нас посмiхнулось сонечко, розмальовуючи туман райдужними барвами. Всi зiтхнули з полегшенням - тепер летiти буде краще.

- Ви вже не гнiваєтесь на Нобiле? - запитав я Амундсена.

Вiн здивовано глянув на мене:

- Хiба я на нього коли-небудь гнiвався?.. I взагалi йдеться не про Нобiле. Треба подумати про життя людей.

Радист Валетте не витримав:

- I про наше також! Не знаю, як повiвся б Нобiле, коли б ми опинилися на їхньому мiсцi!

Я теж замислювався над цим питанням. Провокацiйнi вибрики Нобiле пiд час першої експедицiї замалим не коштували всiм життя. Так, незважаючи на те, що начальником був досвiдчений Амундсен, Нобiле втручався не в свою справу, повсякчас лiз до приладiв управлiння дирижаблем, двiчi навiть мало не висипав нас на кригу. А пiсля закiнчення експедицiї Нобiле поводився просто обурливо...

Вiд спогадiв мене вiдiрвало повiдомлення Валетте. Радист нарештi вiдновив зв'язок i одержав зведення, що крига бiля острова Ведмежого ненадiйна.

Мiсце нашого старту, Тромсе, було на маленькому острiвцi крайнього пiвнiчного узбережжя Норвегiї, майже на сiмдесятiй паралелi, а острiв Ведмежий ми мали пролетiти приблизно на пiвдорозi до Шпiцбергену.

- Менi здається, вiтер односить нас на схiд, - сказав Амундсен.

Я мовчки взяв секстант i спробував вимiряти висоту сонця, щоб визначити нашi координати. У лiтаку пiд час бовтанки, а тим бiльш у Заполяр'ї, де заломлення променiв дуже велике, такi вимiри не дають потрiбної точностi. Однак i при всьому цьому я переконався, що ми справдi пройдемо на схiд вiд острова Ведмежого.

Вислухавши мої мiркування, Амундсен замислився.

- Прошу, зв'яжiться з Шпiцбергеном. Але передавач знову вiдказав.

- Це все через поспiх! - гнiвався радист Валетте. - Я не мав часу навiть оглянути радiостанцiю бiльш-менш уважно. Добре, хоч можемо приймати радiограми, бо iнакше ми були б зовсiм вiдрiзанi вiд свiту.

Я несмiливо запропонував повернутись, щоб вiдремонтувати передавач в Тромсе або встановити новий,- на це ми втратили б щонайбiльше день. Однак Валетте рiшуче заявив, що зумiє знайти й усунути пошкодження самотужки. Я й досi шкодую, що не змiг тодi умовити своїх друзiв. Але тепер про це вже пiзно говорити.

Отже, ми летiли далi. Хоч передавач все ще мовчав, нам, здавалось, починало щастити. Перед Шпiцбергеном туман розвiявся, i ми могли зорiєнтуватись. Але незабаром нас знову оточила майже непроглядна iмла. Припустив дощ, який поступово перетворився на хуртовину.

Торкнувши Жульбауда за плече, Амундсен показав йому рукою, що слiд набирати висоту.

Лiтак пiднiмався важко. Вiтер шпурляв його на всi боки, залiплював снiгом. Жульбауд обернувся до Амундсена i крикнув:

- Починається обледенiння!.. Елерони вже ледве рухаються!

Я запропонував вилiзти на крило i оббити кригу. Амундсен про це й слухати не хотiв. Однак коли пiлот вигукнув, що лiтак втрачає управлiння, я не послухався Амундсенової заборони i вилiз на лiве крило.

Працювати в крижаному струменi повiтря було дуже важко. Незграбнi рукавицi заважали, їх довелось скинути. Не можна було гаяти нi хвилини.

Сяк-так тримаючись за троси-розтяжки, я просувався мiж крилами, збиваючи кригу з площин палицею. З цим я впорався досить швидко, потiм перебрався на праве крило лiтака, позбивав кригу й там.

Жульбауд подав менi знак, що хоче перевiрити, чи працюють елерони. Лiтак почав ритмiчно гойдатися у повiтрi: це означало, що мої зусилля не пропали марно.

Я обережно поповз назад до кабiни. Раптом лiтак рвучко гойднуло, i я втратив рiвновагу. Закоцюбла рука, якою я тримався за розтяжку, зрадила мене. Одчайдушно чiпляючись за слизьку площину крила, я шукав якоїсь опори, але не знаходив i з'їжджав до краю. Якусь мить я висiв у повiтрi. А потiм лiтак зник у мене з очей. Я падав.

Через кiльканадцять секунд я влетiв у щось м'яке, нач в перину, i, мабуть, на якийсь час знепритомнiв. Мене врятував товстелезний шар снiгу.

Коли я отямився, то зразу ж почав видиратися з замету. Багато зусиль доклав я на це, але все-таки вибрався.

Все довкола тонуло в бiлому туманi, крiзь який не було видно нiчого вже за кiлька метрiв.

Куди йти?.. Що робити?.. Лiтак обов'язково повернеться, але мене все одно не побачать, та й приземлитися вони не зможуть.

Не лишалось нiчого iншого, як вирушити в безнадiйну подорож мертвою крижаною пустелею. Сидiти на одному мiсцi означало замерзнути.

Раптом здалеку долинув гуркiт лiтака. Звук мотора то посилювався, то затихав.

Я вирушив у напрямку рятiвного гуркоту. Шлях менi перетинали тисячi перепон, але жадоба життя гнала мене все вперед i вперед. Я обходив величезнi тороси i стрибав через розколини в кризi, доки дiйшов до смуги чистого моря. Зопалу я стрибнув у воду й поплив. На щастя, незабаром передi мною з туману виринули скелi.

З води я таки вилiз, але йти далi вже не було сили. А мокрий одяг на менi вмить перетворився на крижаний панцер.

"Вiдпочити!.. Трошечки вiдпочити!" - благало все моє тiло.

Недалеко вiд себе я помiтив щось схоже на невелику печеру, утворену нагромадженням криги.

"Там можна сховатись вiд вiтру й трошки зiгрiтись..." - промайнула в головi моїй пiдступна думка.

Я залiз у печеру. Сiв. Менi було так затишно.

"Нi в якому разi не спати!.. Спати не можна!" - наказував я сам собi i, щоб не заснути, рахував уголос. Пригадую, я нарахував майже до тисячi. Потiм мене почала долати солодка втома. Завивання вiтру поступово перетворювалось на райську музику, що дедалi бiльше нагадувала менi гуркiт мотора. Менi снилось, що я знову сиджу поруч Амундсена.

Гуркiт "Латама" безперервно лунав у мене в вухах, а я спокiйно засинав. I всi цi роки я справдi спав спокiйно...

Северсон замовк. Запала тиша.

Та ось в кабiнi спалахнула червона застережна лампочка, глухо застугонiли ракетнi двигуни. Космiчний корабель iшов на посадку.

Северсон не помiчав цього, поринувши у спогади. На нього занепокоєно, стривожено дивились великi чорнi очi дiвчини.

...Хто ж були отi двоє?.. Куди прямували?.. Яким чином соратник Амундсена, проспавши десятки рокiв у кризi Арктики, знову повернувся до життя?

Щоб вiдповiсти на всi цi запитання, нам доведеться повернутись на кiлька мiсяцiв назад i почати свою розповiдь iз знаменного засiдання, яке вiдбулось у Всесвiтнiй Академiї наук.

Роздiл II

За життя

неандертальця!

Свiтло, що випромiнювалось з невидимих джерел i рiвномiрно заливало все величезне примiщення, погасло. Шум у залi замовк.

На великому проекцiйному полотнi з'явилась кольорова карта, на її фонi вимальовувався силует людини з указкою в руцi.

- Мене запросили зробити доповiдь про хiд робiт в Арктицi, - сказав доповiдач i показав на екран.- Ось такий був стан одвiчної криги на той час, коли Всесвiтня Академiя наук приступила до здiйснення величного проекту отеплення Арктики. Як вам вiдомо, увесь той цiнний науковий матерiал, без якого не можна було б здiйснити проект, самовiддано збирали герої - красiнцi, папанiнцi, працiвники кiльканадцяти дослiдницьких приполярних станцiй в п'ятдесятих роках двадцятого столiття та багато iнших дослiдникiв i вчених аж до наших днiв.

Роботи розпочались у секторi мiж Гренландiєю i Норвегiєю. Вiстря нашого наступу було скеровано через Шпiцберген на Пiвнiчний полюс. Нашим головним завданням було насамперед продовжити дiю течiї Гольфстрiм, щоб розбита крига не замерзала за нами знову. Ми досягли цього. Водночас з допомогою теплової енергiї ядерних випромiнювачiв ми розпочали два ще могутнiшi наступи на одвiчну кригу...

Доповiдач натиснув на одну з численних кнопок пульта. На великiй картi з'явились двi червонi стрiли. Перша лягла своєю основою на острови Пiвнiчної Америки i просувалась до Пiвнiчного полюса, друга починалась у протоцi Берiнга i торкалась вiстрям вiсiмдесятої паралелi.

- Льодовики ми витiснили за Полярне коло, подекуди аж до полюса, продовжував доповiдач. - Завдяки цьому вiдкрився вiльний протягом усього року морський шлях мiж Азiєю, Європою i Америкою. Тиждень тому розпочав свої смiливi дослiди академiк Галек, який прагне з допомогою штучних сонць завдати кризi удару просто на полюсi.

Як ми встановили, витiснення криги за вiсiмдесяту паралель благотворно впливає на погоду й клiмат в усiй пiвнiчнiй пiвкулi Землi. Прогнози деяких учених про змiну погоди не на користь людству не справдились.

У залi пролунали оплески.

- Про вплив отеплення Арктики на землеробство та про подальше просування флори до полюса доповiдатимуть iншi, а я познайомлю вас iз результатом дiяльностi дослiдницьких загонiв. На перше мiсце слiд поставити вiдкриття, якi значно збагатили нашу бiологiю. З допомогою ультразвуку та кiлькох видiв променiв дослiдники знайшли цiлий ряд органiзмiв, якi збереглись у кризi з первiсних часiв. Про оживлення цих створiнь говоритиме академiк Тарабкiн. А ми зараз оглянемо цiкавi знахiдки з допомогою безпосередньої телевiзiйної передачi...

Доповiдач натиснув на якусь з кнопок, i на екранi враз виникла прекрасна кольорова картина.

На березi бурхливого моря стояв великий вертолiт, а бiля нього - група людей, що вели жваву розмову. На обрiї, скiльки сягало око, бiлiла крига.

За мить картина змiнилась: тепер на екранi була кабiна вертольота. Бiля пульта з численними екранами сидiв лiтнiй чоловiк з зосередженим приємним обличчям.

- Це - дослiдницький вiддiл "Шпiцберген-Земля Франца-Йосифа", посмiхнувся вiн до залу. - Працюємо зараз на островi Бiлому. Що вас цiкавить, Михайле Володимировичу?

- Продемонструйте, товаришу Бергер, вашi знахiдки.

- Охоче... - чоловiк повернувся до пульта. - Я ввiмкну локатори, щоб ви могли зазирнути в надра землi.

На екранi проступили розпливчастi бруднi смуги, якi швидко набували чiткостi й виразностi.

- Глибина - шiсть метрiв... - лунав голос Бергера. - Тут, пiд наносним грунтом, починається товстий шар криги... Наш вертолiт з апаратурою просувається до центру острова... Увага!

Перед глядачами з'явився нечiткий образ складеного по колу камiння, а поруч нього - багато кiсток. Трохи далi "очi" апарата виявили велику ведмежу голову. Ще далi - нап'яту на палицi шкуру.

Картина на екранi швидко попливла в сторону.

- Стiй, стiй, Бергер! - несподiвано пролунав у залi схвильований голос. - Повертайся назад!.. Менi здається, що я помiтив силует мертвої людини!

Залом прокотився схвильований шум. Тисячi очей з напруженням стежили за картиною, яка повiльно пропливала екраном.

- Тут!.. Зменш довжину хвилi i наведи точнiше на фокус!

З присмерку виступив невиразний силует людини, що лежала на боцi, пiдiгнувши нога й пiдклавши руку пiд голову. Деталi важко було розрiзнити, бо давався взнаки товстий шар криги й грунту над трупом. Щоб розгледiти все детальнiше, кiлька чоловiк поспiшили до екрана.

- Прошу iнформацiйний центр негайно сфотографувати труп! - вигукнув хтось iз них.

- Бергер, використайте рентгенiвськi хвилi! - попросив iнший.

А коли на екранi з'явився рентгенiвський знiмок трупа, перший вчений сказав урочисто:

- З форми черепа та загальної будови кiстяка суджу, що йдеться про людину дуже стародавню, можна сказати, первiсну. Точнiшi данi дiстанемо тодi, коли...

Вiн не закiнчив. Його перебив дзвiнкий голос дiвчини з середини залу:

- Товаришi, пропоную, щоб Бергер точно вiдмiтив мiсце знахiдки i одразу ж вимкнув апарат.

Залом прокотився невдоволений гомiн.

- Я поясню чому, - продовжувала дiвчина. - Ця знахiдка має надзвичайну цiннiсть для людства, а опромiнювання може зруйнувати чутливi тканини трупа, - насамперед мозок. Ми, колектив академiка Тарабкiна, спробуємо оживити цього мертвого.

На полотнi з'явилось обличчя Бергера:

- Я цiлком згодний з товаришкою, яка нас щойно застерегла. Не гнiвайтесь, але через небезпеку надмiрного опромiнювання вимикаю апарат без голосування...

Екран погас. Було оголошено перерву, щоб присутнi могли спокiйно обмiркувати побачене.

Iнформацiйний центр, як завжди, впорався iз своїм завданням блискавично. Вже через кiлька хвилин перший вчений зайшов до залу з щойно виготовленими фотознiмками в руках. Вигляд у нього був переможний.

- Моє припущення пiдтвердилось цiлком! Ось - рентгенiвський знiмок "крижаного чоловiка", а ось - знiмок реконструйованого кiстяка первiсної людини, неандертальця. Як бачите, у обох - примiтивна будова черепа з низьким, спадистим лобом, великi надбрiвнi дуги, масивна нижня щелепа з нерозвиненим пiдборiддям. Те ж саме спостерiгаємо i при порiвняннi iнших частин обох кiстякiв.

Отже, перед нами - неандерталець, що жив близько сiмдесяти тисяч рокiв тому... Складене по колу камiння, яке ми бачили на екранi, було, напевне, вогнищем, а натягнута на палицi шкура, мабуть, правила за тимчасове житло... Чи уявляєте ви, яка це буде перемога науки, якщо академiк Тарабкiн поверне до життя цього неандертальця? Я вiрю, що йому це вдасться зробити, як вдалось оживити малятко мамонта i кiлька iнших тварин, знайдених у кризi Арктики... Пропоную, щоб оживленого неандертальця спочатку було залишено серед вiльної природи, аби ми могли спостерiгати його життя та звички. Цiнним дослiдом буде й спроба його виховати...

***

У величезнiй лабораторiї тихо, тiльки коли-не-коли чути кроки академiка Тарабкiна. Вiн пiдходить до широких прозорих резервуарiв, поглядає на апарати, вмонтованi в їх бiчнi стiнки. I знову повертається до столу.

Обережно перегортаючи картоновi аркушi товстого журналу спостережень, академiк перебiгає очима стовпцi таблиць.

Цифри, цифри, значки та цифри - i нiчого бiльш. Коли б хтось iз нас, звичайних смертних, зазирнув у цю рукописну книгу, вiн розчаровано згорнув би її вже на другiй сторiнцi. Однак академiка Тарабкiна сухi цифри хвилюють бiльш, нiж пригодницький роман. Для нього кожен значок є важко здобутим науковим фактом, дрiбною ланкою ланцюга незлiченних дослiдiв. Так, наприклад, в однiй-єдинiй колонцi мiститься телеграфно короткий запис долi пiддослiдної тварини:

"Номер дослiду IАТ - 148. Тиск перед дослiдом - 135, пiсля ексзангуїнацiї - 60, пiсля повернення 50% взятої кровi - 135, пiсля повної трансфузiї - 145, через одну годину пiсля трансфузiї - 140".

Коротко кажучи, в собаки настала клiнiчна смерть внаслiдок втрати всiєї кровi, а потiм тварина була знову оживлена.

Тарабкiн перегортає аркушi далi. Нумерацiя дослiдiв перевищує тисячу. На цих сторiнках кожен стовпчик свiдчить про невдачу, про остаточну, бiологiчну смерть тварини. Заморожений органiзм не вдавалось повернути до життя.

Дослiд № АЗО - 1312 - бiологiчна смерть.

Дослiд № АЗО - 1463 - бiологiчна смерть.

Дослiд № АЗО - 1529 - пес загинув тiльки через чотири години пiсля оживлення.

Бiля запису дослiду № АЗО - 1695 академiк затримується трохи довше. Кудлатого татранського пса, якого назвали Льодовичком, тричi заморожували при сiмдесятиградусному морозi i тричi повертали до життя. Як то вiн почуває себе зараз?

Тарабкiн пiдвiвся, щоб попрямувати до вiварiя, але на пультi заблимав червоний вогник, i з гучномовця вiдеофону пролунав голос чергової центральної станцiї зв'язку:

- Запрошуємо до апарата академiка Тарабкiна!.. Вас викликає Арктика.

На екранi вiдеофону одразу ж з'явилось засмагле обличчя Бергера:

- Не потурбував, Олександре Iвановичу?

- Нi. Зараз ще нi, - посмiхнувся у вiдповiдь Тарабкiн. - Менi приписано обов'язковий пiвгодинний вiдпочинок, так що зараз я байдикую.

- Як наш неандерталець?.. Чи є надiя повернути його до життя?

- Сподiваюсь, що так. Нам дуже допомiг професор Мусил своїм новим методом регенерацiї органiзму. Всi пошкодженi тканини трупа оновлено, клiтини прокидаються до життя. В сiрiй речовинi кори головного мозку неандертальця вже не помiтно анi найменших ознак кисневого голодування. Фiзiологiчний розчин вiльно пульсує вiнцевою артерiєю i проникає в найдрiбнiшi судини. Мої колеги зараз саме готуються до останньої, вирiшальної операцiї.

- Вiтаю вас, Олександре Iвановичу! Дуже радий i тисну вашу руку. А ще я хочу вас повiдомити,- тому й викликаю вночi,- що на невеличкому острiвцi, за триста сорок два кiлометри вiд Шпiцбергену, знайдено в льодовику ще одного замерзлого. Як можна судити з одягу, вiн жив на початку двадцятого сторiччя i був льотчиком.

Тарабкiн здригнувся i замахав руками:

- Лишiть його там, де знайшли. I, звичайно, припинiть роботи на тiй дiлянцi. Не знаю, наскiльки успiшною буде сьогоднiшня операцiя. Не забувайте, що це - перша спроба оживлення замерзлої людини,

До лабораторiї зайшла дiвчина в бiлому халатi:

- Олександре Iвановичу, все готово.

Академiк попрощався з Бергером i, вдягнувши халат, попрямував до сусiднього примiщення.

Посеред великого, залитого блакитним свiтлом залу стояла закрита з усiх бокiв скляна призма, в якiй, здавалось, спав густо зарослий волоссям первiсний чоловiк. Науковi працiвники, учнi академiка Тарабкiна, зосереджено стежили за мерехтливими променями у вiчках численних апаратiв та вимiрних приладiв, прикрiплених на призмi.

- Апаратура перевiрена? - запитав академiк.

- Так.

- Чи в порядку трубки, що подаватимуть кров?

- Так.

Гострий погляд академiка затримався на цилiндричному скляному резервуарi з кров'ю, в якiй монотонно булькав кисень.

- Огляньте ще раз... Бастiєн, початковий тиск в резервуарi - тридцять мiлiметрiв, швидкiсть трансфузiї - п'ятнадцять на хвилину. Поступово прискорювати... Наташо, в трубках, що проводять кров до мозку, тиск не бiльший за сто вiсiмдесят. Пильнуйте!.. Ну - починаємо!

Члени колективу мовчки кивнули головами на знак згоди.

- Бастiєн, увiмкнiть насоси!.. Тиск повiтря?

- П'ятнадцять мiлiметрiв.

- Тиск кровi?

- Тридцять п'ять... сорок... сорок п'ять...

- Права камера?

- Нормальне навантаження.

- Наташо, знизьте тиск на тридцять п'ять... - сказав майже пошепки Тарабкiн, глянувши на манометр. - Введiть кальцiй!

Очi всiх були прикутi до екранiв контрольних апаратiв. I тiльки академiк пильно дивився на тiло первiсної людини, що все ще лежало нерухомо.

Ось ледве помiтно ворухнулась грудна клiтка.

- Штучне дихання!.. Механiчне серце ще не зупиняйте... Наташо, як мозок?

Дiвчина припала очима до окулярiв рентгенмiкроскопа:

- Все гаразд. Ознак гiпоксiї немає.

Грудна клiтка неандертальця пiднялась, впала i знову пiднялась.

- Йонес, збiльшить тиск до двохсот двадцяти... А ви - до ста вiсiмдесяти, - звернувся академiк до Наташi.

Дихання пралюдини прискорилось,

- П'ятнадцять подихiв на хвилину!- доповiв Бастiєн.

- Венозний тиск? - запитав академiк.

- Сто десять... Гадаю, що ми перемогли.

- Почекайте... - Тарабкiн уважно дивився на обличчя неандертальця. Як мозок?

Наташа схилилась до мiкроскопа. Судорожно стиснула важельок управлiння. Здригнулась.

- Що? - запитав з острахом Тарабкiн.

Вона пiдвела блiде обличчя i затулила його долонями.

- Погляньте самi, Олександре Iвановичу... Можливо, я погано бачу...

- В чому справа? - Тарабкiн пiдбiг до мiкроскопа. - Тиск в посилачi кровi в мозок?

- Сто вiсiмдесят.

- Венозний тиск?

- Нормальний.

- Чому ж тодi мозок залитий кров'ю?! - Академiк ще раз зазирнув у окуляр, метнувся до контрольних апаратiв.- Чому мозок залито кров'ю?!

В напруженiй тишi тiльки гудiли насоси, що нагнiтали кров та повiтря в тiло пралюдини. Академiк схилив голову:

- Марно... Мозок зруйновано вщент... Бастiєн, зупинiть штучне серце...

- Не зупиняйте, не зупиняйте! - раптом вигукнула Наташа. - Ми вже дибились таких успiхiв, що й кров з мозку видалимо!

- Не сподiвайтесь на неможливе. Мозок - надто складний орган, його не можна створити штучно. Настав справдi кiнець, ми повиннi з цим примиритись... I все ж я нiяк не можу збагнути, як все це могло трапитись?! - академiк поклав руку на плече Наташi.- Не плач, Наташо, ти нi в чому не винна... Слiзьми тут не зарадиш. Сьогоднi ми ще повиннi поступитись перед бiологiчною смертю. Але ми не здамось. Знову перевiримо все, щоб знайти похибки, яких припустились... Адже зумiли ми оживити тварин, якi були на сторiччя законсервованi в кризi?.. Оживимо й людину. Повиннi оживити, бо в Арктицi чекає ще один нещасний. Тепер тiльки вiд нас залежить, як довго вiн чекатиме..,

Роздiл III

Бульбашка

повiтря

Другого дня в iнститутi академiка Тарабкiна термiново зiбрались найвидатнiшi лiкарi й фiзiологи свiту. На запрошення славетного вченого вони прибули до Москви, щоб проаналiзувати весь хiд операцiї та визначити причину її невдачi.

- Любi друзi, шановнi гостi, - звернувся до них академiк Тарабкiн, вiдкриваючи цю надзвичайну нараду. - Ви вже знаєте, чому я вас потурбував. Справа дуже й дуже важлива. Треба будь-що встановити, чи припустились якої помилки ми, чи, може, в цьому випадку нам на шляху стала невiдома науцi перепона, - коротко кажучи, треба вирiшити, чи здатнi ми нинi подолати смерть, що тривала сiмдесят тисяч рокiв... Попереднiй контроль ходу операцiї ми вже провели. Вся апаратура працює справно... А втiм, можете переконатися самi. Ось - контрольна плiвка i записи...

Згортки пластмасових i паперових стрiчок з численними зазначками й химерними лiнiями переходили з рук у руки. Уважно розглядаючи та порiвнюючи їх з протокольними записами операцiї, вченi не квапились з висновками. Нарештi норвезький лiкар Галльстрем сказав задумливо:

- Все свiдчить, що причину невдачi слiд шукати зовсiм не у надмiрному тиску кровi, яка подавалася в мозок... проте знiмки беззаперечно доводять, що крововилив стався саме через це... Нiчого не розумiю!

Американський професор Дамбурi пiдняв руку:

- Дозвольте, Олександре Iвановичу! На мою думку, можуть бути кiлька причин невдачi. Перша i найвiрогiднiша: метод, який виявився придатним для оживлення тварин, не придатний для людини. Друга: можливо, кору мозку та центральнi нерви було пошкоджено пiд час заморожування. I, нарештi, третя: кров сучасної людини не годиться для неандертальця, який, по сутi, стояв на перехiднiй стадiї мiж людиною й твариною...

- Я б хотiла заперечити академiку Дамбурi, - озвалась Наташа Орлова. Дозвольте, Олександре Iвановичу?

- Прошу! - кивнув головою Тарабкiн.

- Гадаю, що про хибнiсть методики не може бути й мови. Оживляючи неандертальця, ми на основi численних дослiдiв змiнили весь хiд операцiї, взявши до уваги ступiнь розвитку первiсної людини. Мозок перед переливанням кровi зовсiм не був пошкоджений замороженням, це перевiрено. I, нарештi, при трансфузiї ми не використовували кровi сучасної людини такою, яка вона є, а змiнили її вiдповiдно до загального бiологiчного стану неандертальця. Отже, всi три припущення академiка Дамбурi вiдпадають. Я особисто шукала б причину в iншому. Ще на засiданнi Всесвiтньої Академiї наук я говорила про небезпеку зруйнування нiжних тканин замерзлого мозку ультразвуком та радiохвилями...

- Нi, нi, не в цьому рiч! - похитав головою Тарабкiн. - До переливання кровi фiзiологiчний розчин струмував у всiх судинах без перешкод i легко проникав у всi капiляри мозку. Я особисто не вiрю в шкiдливу дiю дослiдницьких променiв на замерзлi тканини...

Було висловлено ще кiлька припущень про причини невдачi i так само детально обговорено їх. Все свiдчило про те, що колектив тарабкiнцiв передбачливо зважив на всi можливi обставини, вжив усiх потрiбних заходiв.

Розтин трупа пiдтвердив точку зору Тарабкiна про те, що мозок неандертальця був справдi оживлений i перед операцiєю не мав на собi анi найменшого слiду зруйнування структури.

Дивним i нез'ясовним було те, що крововилив стався внаслiдок розриву капiлярних судин, хоч в них не спостерiгалось анi найменших ознак склерозу.

- Отже, в усьому винна я! - Наташа Орлова схопилась за голову. - Це ж я стежила за манометром посилача кровi в мозок!

Але не встигла вона це промовити, як раптом вiд дверей пролунав сумний голос чергового хiрурга:

- Нi, Наташо, ти нi в чому не винна... Товаришi, я принiс вам ще одну прикру звiстку: хвилину тому, пiд час останньої операцiї при переливаннi кровi, загинув пiддослiдний собака номер сiмнадцять-тридцять... Знову ж таки крововилив у мозок...

Тарабкiн швидко скинув гумовi рукавички i вибiг з операцiйної. За ним - Наташа, Бастiєн, решта членiв колективу й гостi.

Тварина лежала в термостатi нерухомо. її смерть була гiрким докором ученим, навiювала тривожнi думки i сумнiви. Де, коли, яким саме чином у злагоджений хiд операцiї заповзла фатальна похибка? Що це - знову прикрий випадок чи ще не розкрита закономiрнiсть?

- Пiсля стiлькох вдалих дослiдiв - знищений мозок... - засмучено сказав академiк Тарабкiн пiсля тривалої мовчанки. - I - у тварини... Товаришу Дамбурi, ви тепер переконались, що всi вашi припущення вiдпадають?.. Подивiться на цей мозок самi. Тi ж ознаки, що й у неандертальця. А цей пес був заморожений ненадовго, i ми використовували тi ж методи, що й ранiше; навiть тi самi апарати... В чому ж тодi криється помилка?

Китайський академiк Сун Чiн-i пiдiйшов ближче до термостата:

- Кажете, використовувалась та ж сама апаратура?.. То давайте ж перевiримо її якнайсуворiше.

Тарабкiн погодився.

Спочатку випробували кожен з апаратiв у дiї. Всi вони працювали бездоганно. Потiм усi прилади розiбрали до останнього гвинтика, старанно оглянули кожну складову частину. Все було гаразд.

- Що ж, лишається тiльки перевiрити вакуум... - запропонував академiк Дамбурi.

Отут i пролунало вперше нищiвне, приголомшливе повiдомлення: у вакуумi манометра виявилось повiтря!

- Так ось у чому справа! - вигукнув Тарабкiн. - Манометр брехав! Вiн показував значно менший тиск кровi в мозку, анiж було насправдi... Пiд час нормального переливання кровi це не вiдiграло б особливої ролi, а для знесиленого органiзму пiдвищення кров'яного тиску стало катастрофiчним... академiк затримався поглядом на обличчi Наташi Орлової. - Але як могло потрапити у манометр повiтря?!

Наташа мовчки затулила обличчя руками. Вона навiть не торкалася чутливого точного приладу, який чiткiстю й бездоганнiстю своєї роботи визначає успiх чи неуспiх операцiї. Нiхто не мiг би закинути їй неуважностi чи лихого намiру. Але факт лишався фактом: в манометр повiтря само собою просочитись не могло.

Дамбурi взяв у руки невеличку закручену трубочку, ще раз пильно оглянув її.

- Друзi, - сказав вiн по хвилинi гнiтючого мовчання. - Насамперед слiд встановити, хто розбирав манометр, а потiм я висловлю своє останнє i, можливо, єдино вiрне припущення про причину невдачi... Коли була попередня трансфузiя, що скiнчилася вдало?

- Два тижнi тому.

- Отже, за цей перiод хтось покопирсався в манометрi.

Академiк Тарабкiн уважним, сумовитим поглядом обвiв членiв свого колективу, його очi зустрiчались з чесними, правдивими очима соратникiв. Вiн був певен у них: цi люди задля успiху загальної справи вiддавали все, нiхто з них не приховав би власної провини.

Тарабкiн знизав плечима:

- Що ж - тодi лишається припустити, що манометр з якихось мiркувань розбирав Йонес... До речi, я забув вам сказати, друзi, що вiн сьогоднi на свiтанку вилетiв додому, до Америки. У нього тяжко захворiла мати.

Академiк Дамбурi насмiшкувато звiв лiву брову i хитнув головою:

- Здається, настав час висловити моє останнє припущення, друзi!.. Отже, пiдозрюю, що бульбашку повiтря було випущено у вакуум навмисне!

Тарабкiн замахав руками, наче вiдганяючи лиху примару:

- Ви жартуєте, друже?! Хто, скажiть менi, хто був би в цьому зацiкавлений?! Адже це - страшний злочин!.. Хто з нас хотiв би знищити те, що так самовiддано створював протягом довгих рокiв?!

- I все ж я гадаю, що бульбашку було впущено у вакуум навмисне! вперто повторив Дамбурi. - Пропоную запитати Йонеса по радiо, чи розбирав вiн манометр?

- Я проти! - сухо заперечив Тарабкiн. - У Йонеса хвора мати, йому зараз не до цього. Вiн вiдповiсть на запитання, коли повернеться. А про лихi намiри з його боку не може бути й мови. Я знаю його вже шiсть рокiв, i знаю добре. З яким захопленням вiн працював над проблемою продовження життя людини! З якою стараннiстю й наполегливiстю проводив найскладнiшi, найвiдповiдальнiшi дослiди... Нi, друзi, Йонес на це не здатний... Та й взагалi хто б мiг зробити це тепер, коли на Землi вже не iснує капiталiзму, коли немає ненавистi мiж народами й людьми?

- Бачите, Олександре Iвановичу, у нас, в Америцi, вважають, що ще не настав час абсолютної безпеки, що необхiдна пильнiсть... Чи ви гадаєте, що колишнi експлуататори вже вимерли або цiлком переродились? А може, в якогось з них ще лишилась в серцi звiряча ненависть до людства й шалена жадоба знову захопити владу?

Всi поглядали на академiка Дамбурi здивовано й недовiрливо, проте нiхто не заперечив. А вiн посмiхнувся невесело:

- Ну, то почекаємо, що скаже Йонес.

Розмова поступово перейшла на iншi теми, потiм гостi розiйшлись.

Тарабкiн довго стояв мовчки, поринувши в глибоку задуму. Слова академiка Дамбурi викликали в ньому почуття протесту: не хотiлося навiть припускати, що в новому свiтi - свiтi без визиску й експлуатацiї людини людиною - може знайтись такий чоловiк, який безжалiсно зруйнує плiд яскравих мрiй i дерзань, виступить не тiльки проти людства, а навiть проти самого себе. Весь колектив iнституту об'єднаний свiтлою метою - продовжити життя людини, подолати передчасну смерть. Невже ж... Нi, цього не може бути!

Щоб трохи розважитись, академiк вирушив на свою улюблену прогулянку по залах iнституту.

В анатомiчнiй академiк зупинився бiля асистентiв, якi готували тiло неандертальця до бальзамування. При поглядi на нерухоме волохате тiло йому стало моторошно. Одна-єдина бульбашка повiтря перешкодила здiйснити дерзновенний, неоцiненний дослiд, вщент розвiяла мрiю стати вiч-на-вiч з своїм далеким предком, первiсною людиною...

- Ну, що ж... - сказав академiк скорiше до самого себе, нiж до асистентiв. - Почнемо все заново.

Академiк пiдiйшов до вiдеофону i набрав номер. На екранi з'явилось обличчя бiлявої дiвчини - чергової з центральної станцiї зв'язку.

- Олю, будь ласка, викличте Арктику i попросiть вiд мого iменi Бергера, щоб приготували крижину з тiлом льотчика. Ми прилетимо її забрати.

- Гаразд, Олександре Iвановичу... Почекайте хвилиночку, щойно дзвонив з аеродрому академiк Дамбурi i просив передати вам його пробачення за те, що вiн проти вашого бажання викликав Йонеса... Уявiть собi, Олександре Iвановичу: Йонеса не iснує...

- Не iснує?! - стурбувався академiк. - Як це?.. Що ж з ним трапилось?

- У мiстi, куди вiн вилетiв, нiхто його не знає, нiякої матерi там у нього немає. Вiн там не народився i не жив нiколи. Йонес - вигадане iм'я...

Роздiл IV

Говорить

Проксима Центавра

Вже кiлька рокiв академiк Чан-су живе на Мiсяцi. За дорученням Всесвiтньої Академiї наук вiн керує великою астрономiчною обсерваторiєю на Пiвнiчному полюсi нашого супутника. Робота така цiкава, щодня розкривається так багато невiдомого, недослiдженого, нового, що спiвробiтники мусять повсякчас нагадувати невгамовному академiку, що вiдпочивати слiд за земним, а не мiсячним календарем, де одна доба триває майже мiсяць.

Сьогоднi Чан-су має вихiдний день, - звiсно, за земним календарем, - i вiн вдома.

Крiзь велике вiкно на нього дивиться чорне небо, край якого сяє Сонце, затягнуте вуаллю палахкотливого полум'я корони. Скелi, рiвнини й кратери Мiсяця яскраво освiтленi, а на небi - мiльйони зiрок. Вони зовсiм не мерехтять, а сяють спокiйно й яскраво, нiби намальованi на чорному небосхилi. Низько над обрiєм нерухомо висить велика куля. Це - Земля.

Земля... Саме до неї й прикутий зараз погляд академiка Чан-су.

З пiвкулi, зануреної в пiтьму земної ночi, випромiнюється сяйво тисяч вогнiв. Це - свiдчення сили й величi людини. Континенти, моря й хмари на освiтленiй частинi планети - як барвиста палiтра художника. Повiтряна оболонка туманить контури великого глобуса, i все ж видно, як на темно-блакитнiй поверхнi Атлантичного океану слiпучо виграє вiдображення Сонця. Майже вся Європа затягнута хмарами.

Чан-су вiдiрвав погляд вiд Землi, подивився на годинник. На його батькiвщинi, в Китаї, зараз саме полудень. Отже, пекiнська телевiзiйна станцiя починає свою передачу. Треба ввiмкнути телевiзор.

Насамперед - репортаж з Сахари. Кiлька годин тому було закiнчено будову тридцятої атомної електростанцiї для величезної насосної споруди. Двi третини колишньої пустелi вже стали родючими... Потiм апарат переносить глядачiв на Крайню Пiвнiч, в район робiт експедицiї по отепленню Арктики... А слiдом за тим на екранi з'являється перспектива великого залу.

Телевiзiйна камера швидко наближається до прозорої скляної призми, всерединi якої спить ставний чоловiк.

Його груди повiльно пiдводяться й опускаються. Рот - напiврозвалений.

- Знайдений у кризi Арктики льотчик, соратник Амундсена, - живе! урочисто звучить голос диктора. - Наука святкує ще одну перемогу над смертю... Слава академiку Тарабкiну та всiм працiвникам його iнституту!

Чан-су присувається ближче до телевiзора. А на екранi з'являється обличчя академiка Тарабкiна.

- Так, льотчика Северсона нам пощастило повернути до життя... спокiйно й зосереджено каже академiк. - Ми ще тримаємо його на штучному снi; попереду в нас ще багато клопоту i тривог, але в найголовнiшому ми вже перемогли...

Вiд радiсного хвилювання на очi Чан-су навернулись сльози. Вiн вимкнув телевiзор, лiг на канапу. Думкою полинув через космiчний простiр до академiка Тарабкiна, у Москву, що ото зараз горить ясною зорею на неосвiтленiй пiвкулi великого глобуса.

Раптом увагу академiка привернули неяскравi спалахи в небi недалеко вiд диска Землi. Кiлькома секундами пiзнiше спалахи повторились вже значно ближче. А потiм, збуривши густу хмару пилу, на рiвнину перед обсерваторiєю знизився незграбний на вигляд ракетоплан. Вiн пiд'їхав на гусеничному шасi до ангара, зник у воротах шлюзової камери. А скоро по тому в дверi кiмнати Чан-су постукали.

- Прошу! - сказав академiк, пiдводячись з канапи. - А, це ви, Цаген!.. Дуже радий вас бачити!.. Щось трапилось?.. Ви так несподiвано...

Керiвник астрономiчної обсерваторiї на протилежному полюсi Мiсяця академiк Цаген,- ще нестарий, стрункий чоловiк,- мовчки потиснув руку Чан-су, витяг з кишенi сувiй кiноплiвки i розгорнув його на столi.

- Що ви на це скажете? - провiв вiн пальцем по химернiй зигзагоподiбнiй лiнiї на целулоїднiй стрiчцi. - Це - запис радiохвиль iз Всесвiту.

- А що тут особливого?.. Може, виявили ще якусь радiозiрку?

- А погляньте-но уважнiше!.. - Цаген, ледве стримуючи переможний усмiх, склав руки на грудях. - Погляньте!

- Але ж я не бачу тут нiчого спiльного з радiоастрономiєю! - знизав плечима Чан-су. - Може, ви перехопили якiсь радiосигнали з Землi?

- Нi, мiй друже, цi сигнали спiйманi при вивченнi сузiр'я Центавра.

- Тодi це означає... - Чан-су ще раз перебiг поглядом по целулоїднiй стрiчцi. - Ви точно зафiксували джерело радiохвиль?

- Звичайно! - посмiхнувся Цаген. - Можу повiдомити вас про ще цiкавiше: на протязi того часу, поки я вивчаю цi сигнали, їхнє джерело помiтно зсунулось по круговiй орбiтi навколо Центавра. Отже... отже, можна зробити висновок, що йдеться про планету.

- Яка довжина хвилi?

- Чотириста сантиметрiв.

Чан-су потер рукою чоло:

- Чому ви мовчали про це досi? Адже це - надзвичайне вiдкриття! Воно дає пiдставу сподiватись, що ви перехопили сигнали мислячих створiнь!

Цаген прочесав пальцями свою кучеряву попелясту чуприну:

- Обережнiсть - матiр мудростi! Я сказав собi: перш нiж ти, Роберте, поткнешся з своїм вiдкриттям у свiт, хоча б зрозумiй, у чому суть справи... - вiн сперся трьома пальцями на кiноплiвку. - Як бачите, передача систематично уривається. Тривалiсть сигналiв та iнтервали несталi. Спочатку я намагався знайти в цьому якусь закономiрнiсть, але такої не iснує... Потiм я спробував перетворити сигнали на своєрiдну телеграфну азбуку. Ось вона... - Цаген поклав на стiл товстий блокнот, густо списаний рисками та крапками. - Це страшенно складна азбука, для розшифрування якої мого хисту астронома не вистачає. Завтра хочу полетiти на Землю i запропонувати, щоб моє вiдкриття було обговорене у Всесвiтнiй Академiї.

- Пропоную iнше... - Чан-су випростався i поклав руку на плече Цагена. - Я за те, щоб Всесвiтнiй Академiї ви надiслали тiльки детальне повiдомлення... а мене запросили до вашої обсерваторiї. Один розум добре, а два ще краще. Поки Академiя розбиратиметься в цiй справi, я хотiв би допомогти вам у вивченнi сигналiв.

Цаген охоче погодився. Чан-су швидко приготувався до подорожi.

Ракетоплан помчав до пiвденного полюса Мiсяця.

Роздiл V

Пробудження

Людина, що лежить на незвичайному лiжку з однiй з кiмнат iнституту академiка Тарабкiна, ще не усвiдомлює себе людиною. В її отупiлому мозку повiльно проповзають розпливчастi хаотичнi образи: свiдомiсть то спалахує на мить, то згасає. А разом з нею нiби й життя то покидає тiло, то повертається до нього, розливаючи судинами особливе тепло, таке знайоме кожному, хто зазнав кальцiйових вливань. Соратник вiдважного Амундсена, капiтан Северсон, поступово прокидається вiд багаторiчного крижаного сну.

Часом Северсону вчуваються якiсь голоси. Вiн пробує розплющити очi, та марно, намагається зрозумiти змiст слiв, але постiль пiд ним починає гойдатись, i людина знову поринає в примарний сон.

Пробудження приносить небагато: повiки наче свинцем налитi, губи немов чужi. Вухо ловить звуки розмови, яка не доходить до свiдомостi. А мозок повiдомляє про себе першою бiльш-менш чiткою думкою: "Врятований!.. Хто ж мене знайшов?.. Амундсен?.. Нова рятувальна експедицiя?".

Вiдновлюється нюх. Нiс вiдчуває якийсь приємний запах, але який саме встановити не можна.

Вiдтепер сон i неспання змiнюються все частiше. I з кожним разом думки людини стають дедалi виразнiшими й чiткiшими.

"То, виходить, менi ще й пощастило... А як ноги? Не вiдморозив?"

Нi, вiн вiльно ворушить пальцями нiг. По-дитячому радiє з цього.

Трошки-трошки, з великим зусиллям, пересунулась рука, намацала м'яку тканину.

"Де ж це я опинився?.. Звичайно, не у крижанiй печерi, бо звiдки ж там узялася б оця тканина... А може, все це менi тiльки сниться?"

Нi, це не сон! Пальцi нiг рухаються, руки торкаються м'якої ковдри. Людина заспокоюється i одразу ж засинає. А прокинувшись, продовжує дослiдження.

Нi, з тiлом таки все гаразд: можна цiлком вiльно рухати руками й ногами. От тiльки очi нiяк не вдається розплющити, бо повiки немов склеєно.

Наступне пробудження принесло Северсону радiсний сюрприз, його повiки повiльно пiдвелись, очi широко розкрилися. Довколишня абсолютна темрява почала розвiюватись, з присмерку виступило кiлька предметiв, i насаль перед - лiжко.

"А де вiкно?.. Чи воно затягнуто запоною, чи, може, зараз нiч?"

Вiдповiдь знайти важко. Якщо нiч - то, значить, вiн лежить, мабуть, дуже довго: адже вiн замерз удень, а за Полярним колом день таки довгуватий - майже пiвроку.

"А може, я на кораблi?"

Северсон напружив свiдомiсть. Абсолютна тиша i спокiй, жодного натяку на рух. Отже, вiн не на кораблi.

"А чи це часом не лiкарня?.. Яка?.. В Кiнгсбеї було б значно холоднiше, навiть коли б опалювали... То, може, це - Тромсе?.. Або Осло?"

Мозок повiдомляє, що втомлений, i переключає органiзм на сон.

Прокинувшись, Северсон уже впiзнає предмети в примiщеннi. Це не лiкарня, бо меблi надто розкiшнi. Лiжко - чудне: воно має грати, як дитяча колиска.

Северсон схопився за поруччя i пiсля кiлькох невдалих спроб пiдвiвся. Озирнувся навколо.

Бiля лiжка на вiдстанi простягнутої руки стоїть невеличка скринька. Северсон обмацав її. Радiоприймач!.. Якi ж уважнi тi, що надали йому притулок!

"Може, увiмкнути?". Северсон обережно торкається гранчастих ручок на бiчнiй поверхнi скриньки. Вiн вагається, боячись потурбувати кого-небудь, але спокуса перемагає.

Тихенько клацнув вимикач. Збiгло кiлька секунд, i з'явився ще один приємний сюрприз: на протилежнiй стiнi повiльно вималювалась свiтлова картина.

"Ага, це не радiо, а фiльмоскоп!" - говорить сам до себе Северсон, з цiкавiстю поглядаючи на широку квiтучу рiвнину. Над темною зеленню лiсу виднiється єгипетський сфiнкс, а за ним - пiрамiда.

Северсон заклiпав очима i ущипнув себе за руку: картина - рухлива! На передньому планi коливаються пiд вiтром пшеницi, вдалинi мiж кущами пересуваються люди.

Значить, це не фiльмоскоп, а кiнопроектор. Мабуть, зараз демонструється якийсь фантастичний фiльм, бо звiдки ж вiзьмуться квiти перед мертвими очима сфiнкса, що споконвiку стоїть серед голої мертвої пустелi?

Картина на стiнi повiльно змiнюється. З'являється канал, що тягнеться в неозору далину, а на ньому - корабель. I знову сфiнкси та пiрамiди серед зеленi.

"Однак оцi кiношники - неабиякi штукарi! Все здається зовсiм правдоподiбним, а насправдi - трюк!"

Тепер на стiнцi з'являється детальний кадр: кiлька засмаглих людей у бiлих капелюхах махають до когось руками. На привiтання вiдповiдає водiй якоїсь гiгантської машини, що має довгу, як у бронтозавра, шию i ковтає пiсок...

Картина розпливається, i на стiнцi з'являється постать красивої дiвчини. Здається, вона дивиться просто на Северсона. Вiдкриває рот, нiби щось говорить, але її не чути.

"Хороша рiч, оце домашнє кiно! - думає Северсон.- Фiльм майстерно розмальовано. Але навiщо режисер вибрав таку нездiйсненну тему? Вiн, мабуть, нiколи не бачив пустелi... Озеленити її - все одно що виростити квiти на Пiвнiчному полюсi..."

Северсон мiркує й мiркує, аж поки, нарештi, знову засинає. Йому сниться, що вiн дома i дбайлива мати кладе його в лiжко, нiжно шепоче: "На добранiч!".

Северсон з зусиллям розплющує очi. В примiщеннi темно, тихо. Мабуть, йому все це тiльки приснилось.

В сусiднiй кiмнатi хтось голосно розмовляє. До дверей наближаються кроки.

"Нарештi дiзнаюсь, де я..." - думає Северсон i заплющує очi, прикидаючись, нiби спить.

До лiжка пiдходять кiлька чоловiк,- мабуть, лiкарi. Один з них бере Северсона за руку, рахує пульс у нього на зап'ястi.

- Северсон, спите?.. - лунає тихе запитання чистою норвезькою мовою.

"Отже, слово "Северсон" має бути моїм iменем? - думає Северсон, повiльно розплющуючи очi. - Звiсно, вони не знають, хто я. Мабуть, мене знайшла чужа рятувальна експедицiя".

Вiн мовчки дивиться на вiдвiдувачiв. Всi в бiлих халатах, а на нижнiй частинi облич - маски. Так, це лiкарi.

Северсон схопився за поруччя лiжка, пiдвiвся. Хотiв привiтатись, але язик не корився йому.

- Не напружуйтесь, Северсон! Лежiть спокiйно, вам ще треба трошки змiцнiти, - посмiхається до нього бiлява дiвчина, голос якої йому вже знайомий.

- Д-де... де я? - мимрить пацiєнт, напружуючи всi сили.

- У добрих людей, друже. Але зараз не сушiть собi мозок, ми все пояснимо вам згодом. Отой сон серед криги не минув для вас безслiдно, однак тепер уже все гаразд. I мова у вас вiдновиться.

- А... А... Амундсен... де... вiн?

- Все гаразд. Ми вже послали повiдомлення ї на вашу батькiвщину... Як ви себе почуваєте? Чи не болить де у вас?.. Не вiдповiдайте, показуйте рукою.

Пацiєнт посмiхнувся i похитав головою.

- Чи ви не голоднi?.. Уже настав час вчитись їсти самостiйно! пожартувала дiвчина. - Я змусила вас трохи поголодувати, а тепер спробуйте тримати ложку самi.

Пацiєнт на знак згоди кивнув головою i знову посмiхнувся. Вiн марно намагався пригадати, як i коли його годували.

- А з цим поводяться ось так... - дiвчина схилилась до скриньки i покрутила двi першi ручки.

На протилежнiй стiнцi знову з'явилась кольорова картина. Цього разу це був кадр з якоїсь опери, i спiвакiв було не тiльки видно, а й чути! Картина була настiльки рельєфна, що Северсоновi здалось, нiби вiн дивиться на сцену крiзь широке вiкно.

- Вам щастить, друже! - посмiхнулась дiвчина. - Саме передають сучасну норвезьку оперу... Ну, дивiться, слухайте, а ми пiдемо.

Попрощавшись з лiкарями, Северсон зручнiше вмостився у лiжку, задивився на яскраву, кольорову картину.

"Передають..." - подумав вiн раптом. Дiвчина йому сказала, що норвезьку оперу передають. Як це?.. Може, передають автоматичнi кiнокамери?

На екранi проступали то загальнi плани, то детальнi кадри окремих спiвакiв. Лунала красива своєрiдна музика. Однак Северсон дивився й слухав неуважно. В ньому прокинувся колишнiй запал дослiдника.

"Безперечно, це нове технiчне чудо, якийсь сенсацiйний винахiд,мiркував вiн.- Для випробування його використовують у лiкарнях, щоб пацiєнти не нудьгували".

Северсон обережно пересунув скриньку на кiлька мiлiметрiв. Зазирнув усередину крiзь iратчастi отвори на заднiй стiнцi. Його погляд ковзнув по ряду блискучих радiоламп.

"Отже, все-таки це радiо... Але як же вiдтворюється отой звуковий кольоровий кiнофiльм?.. Чи, може, вже вдалось здiйснити телебачення?"

Зрештою, в останньому припущеннi не було нiчого неймовiрного, бо технiка навально рухається вперед. Однак з цього випливало, що вiн тепер десь у Англiї чи в Америцi.

"Як я сюди потрапив?.. Як довго лежу?.. Такий складний апарат не виготовиш за тиждень... Значить, я нездужаю кiлька мiсяцiв, а може, навiть цiлий рiк?"

Северсона раптом охопила солодка втома. Вiн згадав слова норвезької дiвчини i махнув рукою:

"Ат, навiщо сушити собi голову?.. Все згодом з'ясується".

Северсон вимкнув апарат, лiг i за хвилину вже мiцно й спокiйно спав.

Роздiл VI

Листи

в минуле

Життя Северсону було повернуто, але воно все ще трималось на волосинцi. Для знесиленого органiзму становили загрозу навiть найнезначнiшi потрясiння; непоправної шкоди могли завдати йому як хвилювання, так i депресивний стан психiки.

Перше знайомство пацiєнта з невiдомим йому телевiзором пройшло спокiйно, i це дозволяло сподiватись, що нервова система у Северсона досить мiцна. Однак найголовнiшi випробування були попереду. Пацiєнта повсякчас мучитиме питання, де вiн перебуває, як сюди потрапив, скiльки часу нездужає. Iзолювати його вiд сьогоднiшньої дiйсностi неможливо, вiн стикатиметься з нею не кожному кроцi. Отож необхiдно було якнайдалi вiдтяг нути ту мить, коли Северсон дiзнається, що прокинувся вiд крижаного сну через багато десятирiч i живе в зовсiм iншому свiтi. Саме через це його тiєї ж ночi перевезли сплячим у фiлiал iнституту академiка Тарабкiна, розташований у мальовничому парку недалеко Москви.

А незвичайний пацiєнт не пiдозрював про цю подорож i навiть гадки не мав, якого клопоту завдає всiм працiвникам iнституту. Оточений пiклуванням, вiн просто одужував, набирався сили. Його намагались не турбувати медичними обстеженнями, - досить було невсипущого нагляду Наташi Орлової, яка не залишала Северсона нi вдень нi вночi. Хворий звик до дiвчини, повiрив у її лiкарський хист i терпляче виконував її вимоги й настанови. А це давало багато: Северсон дужчав з кожним днем.

Одного ранку Наташа завезла до кiмнати Северсона чудне крiсло на колесах.

- Ну, друже, - сказала вона з посмiшкою, - з сьогоднiшнього дня ви частково звiльняєтеся з в'язницi, яка зветься лiжком. Дарую вам машину, на якiй можна хоч сяк-так пересуватись з мiсця на мiсце.

- Я вам щиро вдячний, Наташо!.. - Северсон зацiкавлено оглядав крiсло: бiля правого поручня - руль, на лiвому - кiлька кнопок. - Я вам щиро вдячний... Але коли нарештi я зможу стати на власнi ноги?

- О, цього вже чекати недовго! Однак не поспiшайте!.. Хочете, заснуємо зараз невеличку автошколу, щоб ви оволодiли своєю машиною?

Не чекаючи на вiдповiдь, Наташа сiла в крiсло, натиснула зелену кнопку. Крiсло повiльно й безшумно покотилося вперед.

- Хоч нешвидко, зате безпечно, - пояснила дiвчина. - Машина не наштовхнеться нi на стiну, нi на будь-який iнший предмет, бо обладнана контрольним фотоелементом, який автоматично зупинить її перед перепоною... Керування нею дуже просте: зеленою кнопкою електромотор вмикається, червоною - вимикається... Спробуєте?

Пацiєнт з радiстю погодився. З допомогою Наташi вiн перебрався у крiсло, кiлька хвилин поправлявся пiд її керiвництвом, а потiм, як завзятий ковзаняр-фiгурист, почав їздити по кiмнатi. Дiвчина проводжала його доброзичливим усмiхненим поглядом.

Надвечiр наступного дня Северсона разом з саморухомим крiслом було вперше вивезено на чисте повiтря.

Тихо-тихо було довкола. Призахiдне сонце щедро золотило бiлi стовбури берiзок. Сизуватi ялини стояли задумливi, мовчазнi. Повiйнуло запахом соснової глицi - таким знайомим i рiдним, що Северсоновi аж подих перехопило.

Вiн рвучко обернувся до Наташi, що йшла поруч його крiсла.

- Ну, то скажiть хоч тепер: де я?

- Ви - в Росiї, - сказала вона спокiйно. - Вас врятувала наша експедицiя.

- В Росiї... - Северсон погладив щоку, поглянув через плече назад, на клiнiку. Справжнiй палац! Палац з алюмiнiю i скла! Але найголовнiше не те, з чого вiн побудований, а як. Вражала несподiвана, дерзновенна краса цiєї споруди. Нiколи досi Северсон не бачив нiчого схожого, а коли б його запитали, що це за архiтектурний стиль,- вiн вiдповiв би тiльки одне: "Неземний!.." I то оцей палац збудовано в Росiї, яка тiльки-тiльки зводиться на ноги пiсля розрухи?!

- Цей палац для вас побудували американцi?

- Чому американцi? - здивувалась Наташа. А потiм похопилась. - А, розумiю вас!.. Нi, ми самi. Щиро кажучи, менi цей стиль не подобається. Зараз будують краще.

"Зараз будують краще! - подумав Северсон. - То, виходить, цей палац побудовано не зараз. А коли ж?"

Йому стало трошки моторошно. Хоч як мало збiгло часу з того дня, коли вiн вперше усвiдомив себе, а в пам'ятi мимохiть накопичується все бiльше нез'ясовного, дратiвливого. Ну, хай так: вiн потрапив до Росiї, лiкується в якомусь привiлейованому закладi. Хай вiн зовсiм не знає життя бiльшовицької країни... Але звiдки отакий рiвень технiки?.. Чому Наташа, яка бездоганно знає норвезьку мову, раз у раз вживає або зовсiм незрозумiлi слова, або якось по-чудному перекручує їхнiй змiст?

- Наташо, скiльки часу я хворiю?

- Довгенько, друже!.. - вона посмiхнулась, приклала палець до вуст. А пам'ятаєте наказ академiка Тарабкiна? Анi слова про хворобу!.. Все потiм, коли одужаєте.

Що ж, хай i потiм. Але оця обстановка таємничостi вже починала гнiтити Северсона. Нiде нi газети, нi книжки - заборонено. Телевiзор чомусь зiпсувався. А Наташа не вiдходить анi на крок. Вона дуже мила й турботлива, але надто захоплюється науковою фантастикою. Весь час розповiдає про такi речi, якi й Жюлю Берновi не снилися: то про подорожi в iншi зорянi системи, то про атомну енергiю. А ото якось розповiла про машини, якi вмiють грати в шахи, писати музику й вiршi, розв'язувати найскладнiшi задачi. Захопившись, вона навiть сказала, що її подруга працює на такiй машинi. Северсон вдав, що не помiтив цiєї обмовки.

Фантастика фантастикою, але ж у цих росiян справдi творяться чудеса! Звiдки вони взяли стiльки лiтакiв, та ще й яких! На жаль, не вдавалося поглянути на них зблизька - вони тiльки ледь-ледь мрiли цяточками в безоднi неба, але ж швидкiсть їх - неймовiрна. Куди там проти них бiдолашний "Латам"!

Северсон мiцнiшав з кожним днем. Йому вже нi до чого було саморухоме крiсло, бо вiн вже й так мiцно тримався на ногах. Тривалiсть прогулянок парком дедалi збiльшувалась, а одного разу Наташа повела його в гостi до своїх знайомих, що жили у великому красивому котеджi на узлiссi бору. Повернувся вiн звiдти просто приголомшений.

Що сталося з свiтом?.. Що сталося з ним самим?

Северсон довго сидiв, не рухаючись, не вмикаючи свiтла в кiмнатi, i дивився на залиту зеленкуватими променями мiсяця алею парку. Сповнений вражень пiсля пережитого дня, вiн все ще не мiг осмислити побачене й почуте i водночас хотiв назавжди зафiксувати в свiдомостi неповторне вiдчуття зустрiчi з невiдомим i нез'ясовним; прагнув подiлитися з кимось своїми думками.

Майже пiдсвiдомо вiн пересiв до столу, увiмкнув свiтло i почав писати листа до свого друга в Норвегiю - до друга, який уже давним-давно постарiвся й помер. Це був лист у минуле, лист в нiкуди, але пробуджена вiд крижаного сну людина ще навiть не пiдозрювала про це.

"Дiйснiсть перевищила всi мої сподiвання, любий Альберте, i взагалi все, що людина може вимрiяти. Чи мене обдурюють, чи я, може, збожеволiв i бачу не те, що є насправдi, але скажу тобi: отут, в Росiї, люди живуть так розкiшно, що їм позаздрить кожен з наших багатiїв!

Я вiдвiдав сьогоднi один котедж i, скажу тобi щиро, був просто приголомшений. Тiльки тепер я усвiдомлюю, яка висока має бути квартирна плата в такому будинку! А зi слiв моєї милої провiдницi Наташi отак, мовляв, у Росiї живуть усi. Нiчого, нiчого не розумiю!

Квартира обставлена красиво й просто; меблi зручнi, але дуже чуднi на вигляд i зовсiм незвичнi для мене. Хазяїни - гостиннi, вони одразу ж запропонували нам пообiдати. А перед тим показали кухню.

Нi, Альберте, ти не повiриш менi: то була не кухня, а справжнiсiнька лабораторiя, якої навiть не доводилося бачити ранiше! Скрiзь - машини i пристрої, скрiзь - електрика. Страви готуються майже без втручання людини. А господиня ще й незадоволена: мовляв, коли б жили в Москвi, то замовляли б їжу на фабрицi-кухнi i не доводилося б витрачати зайвий час.

До речi, за обiдом зайшла розмова про штучну їжу. Виявляється, росiйськi вченi вже синтезували бiлок. Чи ти хоч чув про це?.. Кажуть, штучнi продукти кориснiшi й смачнiшi за звичайнi, проте, як визнала Наташа, люди ще вiдчувають недовiру до синтезованої їжi, i дехто навiть не куштував її.

Передi мною розкриваються просто-таки неймовiрнi речi. Я вiрю їм i не вiрю. I часом мене охоплює передчуття якогось величезного лиха. Часом думається: все це менi тiльки сниться; я ось-ось прокинусь i побачу мертву зелену кригу печери, почую тоскне завивання хуртовини i далекий-далекий гуркiт "Латама"..."

Северсон писав так швидко, що його перо майже не вiдривалось вiд паперу.

Та ось вiн пiдвiв голову, задивився в вiкно.

Шумлять вiковiчнi дерева... З неголосним басовитим звуком проповзли темним небом три кольоровi лiхтарики незвичайного лiтака.

"Тiльки ти, Мiсяцю, вiрний друже, ще з часiв мандрiвок нескiнченними просторами крижаної Арктики, i лишився незмiнним. Поясни хоч ти, що вiдбулось у свiтi, чому так змiнилось усе довкола?"

Та срiбний Мiсяць мовчав, загадково посмiхаючись. А про те, що вiдбувалось на ньому, гiсть з минулого, звичайно, не мав нiякого уявлення.

Роздiл VII

Забарна пошта

iз Всесвiту

До обсерваторiї академiка Цагена на пiвденному полюсi Мiсяця прилетiли гостi з Землi. Серед них не тiльки фахiвцi з радiоастрономiї, а й мовознавцi та агробiологи. Загадковi сигнали з Всесвiту зацiкавили все людство.

На великiй скелi поблизу обсерваторiї вже змонтовано три велетенськi радiотелескопи. Закiнчено налагодження спецiальної електронно-обчислювальної машини. На столах розгорнуто стрiчки з таємничими знаками. Але гостям не сидиться в примiщеннi - незабаром почнеться затемнення Сонця.

Ще кiлька хвилин, i мiсячний годинник покаже полудень.

Велике яскраве свiтило повiльно пiдповзає до тонюсiнького серпика Землi. Здається, ось-ось обидва небеснi тiла зiткнуться i на весь Всесвiт прокотиться гуркiт космiчної катастрофи...

Але нi, Сонце просто заповзає за велику темну кулю - нашу планету.

Яка чудесна картина!.. Серпик перетворився на розжарене, багряне кiльце атмосфери Землi; його оточує срiблясто-зелене сяйво сонячної корони.

В цьому фантастичному освiтленнi i люди в скафандрах, i мереживнi чашi радiотелескопiв, i прямовиснi гори здаються викуваними з мiдi. Феєричне видовище збуджує, вiд нього не можна вiдiрвати очей. Його зараз ретранслюють телевiзiйнi станцiї всiєї Землi. Але для працiвникiв обсерваторiї воно вже стало звичним явищем. Нiхто й на мить не припиняє роботи.

- Товаришу Цаген, широкополосий радiорефлектор сигналiв iз Всесвiту не перехоплює, - доповiдає вiдеофоном черговий спостерiгач.

- Увiмкнiть рефлектор, що працює на пiвтораметровiй хвилi, його монтування вже закiнчене.

Цаген напружено стежить за цiлим рядом екранiв. На восьми з них уривчастi хвилястi лiнiї, а на дев'ятому - невиразнi смуги... Але ось вони набувають чiткостi. Очi академiка перебiгають на сусiднiй екран.

- Дивно, Аленко: на пiвтораметровiй хвилi ми знову перехопили сигнали! Iдiть сюди, подивимось.

Смаглява дiвчина сiдає поруч Цагена.

- Надзвичайно! - вигукує вона збуджено.- Отже, планета системи Проксима Центавра випромiнює одночасно двi хвилi, i на кожнiй з них - iншi сигнали!

- Так, безперечно, цiлком iнший код. Справа ще бiльш ускладнюється... - Цаген пiдбiг до вiдеофону i натиснув на кнопку.- Прошу, негайно з'єднайте мене з Всесвiтньою Академiєю. Важливе повiдомлення!

За хвилину вiн доповiдає з телеграфною стислiстю.

- Хвиля сто п'ятдесят сантиметрiв - новi сигнали. Хвиля сто сiмдесят вiсiм сантиметрiв - подальшi сигнали. Хвиля сто дев'яносто шiсть сантиметрiв - знову iншi сигнали... Висновок: планета Iкс в сузiр'ї Центавра висилає кiлька рiзних за своїм характером програм. Про дальшi дослiдження повiдомлю пiзнiше. Все.

Вiн вимкнув апарат i засмiявся:

- Хай тепер сушать собi мозок, а я - не детектив. Агробiолог Алена Свозилова зосереджено подивилась на академiка:

- Скажiть, чи пробували ви вiдповiсти на сигнали?

Цаген знизав плечима:

- Звичайно, пробував. Як вам вiдомо, сигнали подеколи уриваються. В такi перiоди ми посилювали записанi ранiше сигнали i вiдсилали їх назад на тiй же хвилi. Тепер чекаємо на вiдповiдь. Ви не повиннi забувати, що Проксима Центавра знаходиться на вiдстанi чотирьох свiтлових рокiв. Це значить, що стiльки ж туди летiтимуть i радiохвилi, якi теж поширюються в пустотi зi швидкiстю триста тисяч кiлометрiв на секунду. Отже, понад вiсiм рокiв на всю подорож, - звiсно, якщо таємничi створiння дадуть нам вiдповiдь негайно i якщо вiдповiдатимуть взагалi. Iснування мислячих створiнь на Проксимi ще не доведено, про це не можна забувати.

- Ми доведемо! - сказала Алена з викликом.

- Щасти вам! - iронiчно посмiхнувся Цаген. - Як ви можете довести? Досi нiкому не вдалося розшифрувати сигнали, i нема надiї, що це вдасться зробити найближчим часом. Та це й зрозумiло: адже люди на Проксимi, якщо вони там є взагалi, мають зовсiм iнший спосiб мислення, анiж ми.

- Про iснування людей на Проксимi дiзнаємось iншим чином. Просто полетимо туди подивитись.

- Красненько дякую! - засмiявся Цаген. - Бажаю вам щасливої дороги i в десять разiв тривалiшого життя! Скiльки ж ви, нещасна дiвчино, туди летiтимете, якщо сонячний промiнь з своєю шаленою швидкiстю мчить понад чотири роки?!

- Точнiше сказати, чотири роки три мiсяцi двадцять один день i сiм годин. Це я знаю, хоч я для вас тiльки агробiолог! - розсердилась Алена. Це становить близько сорока квадрильйонiв кiлометрiв. Ще з школи пам'ятаю наочний приклад, який трохи допомагає уявити що колосальну вiдстань: "Зменшимо наше Сонце i найближчу зiрку - Проксиму Центавра - до розмiру невеликих м'ячикiв. В такiй же пропорцiї зменшимо i вiдстань мiж цими свiтилами. Тодi м'ячик, що означає Сонце, буде в Празi, а той, що означає Проксиму,- десь аж на узбережжi Пiвнiчної Африки..." Все це менi вiдомо, любий Цаген, i все-таки я вiрю, що ми коли-небудь подивимось на Проксиму зблизька. Бiльш нiчого зараз не розповiм, бо ви - Хома невiрний. Скажу тiльки одне: зачекайте, поки доповiдатиме академiк Навратiл на одному з наступних засiдань Всесвiтньої Академiї, а потiм про мене згадаєте... I до побачення на планетi Iкс!

Роздiл VIII

Приголомшення

Лайф Северсон утiк вiд Наташi Орлової, - утiк, як хлопчисько-пустун вiд обридлої виховательки. Кiнець кiнцем скiльки можна його опiкати? Вiн почуває себе цiлком, цiлком добре. I треба нарештi збагнути суть дивних змiн, що сталися в свiтi; треба переконатись, що десь за межами показаних йому розкошiв не ховаються злиднi. Адже було так у Лондонi: в Вест-Ендi палаци, а на околицях люди ледь животiють...

Лишивши для Наташi записку, щоб не турбувалась, Северсон вибрався через вiкно та й подався через парк звивистою стежкою. Зайшовши таки далеченько, вiн забрався в кущi i простягся горiлиць на барвистому килимi польових квiтiв. На серцi в нього було спокiйно й хороше.

По небу повiльно пливли легенькi бiлi хмарки. Дерева тихо шелестiли яскравим, нiжним листячком. Звiдкись прилетiв метелик i довiрливо сiв на колiно Северсона. Посмiливiшав наляканий появою людини коник та й врiзав на своїй крихiтнiй скрипочцi нехитру мелодiю.

"Сюди б ще один-єдиний звук, то й був би я зовсiм як вдома... - мрiяв Северсон. - Коли б озвався ти, любий дзвоне нашого маленького костьолу! Долинь сюди з теплим подувом вiтру вiд фiорду, поверни мене в моє щасливе дитинство!"

Несподiвано щось зашумiло в повiтрi, i Северсон вiдчув поштовх у пiдошву правого черевика. Вiн швидко розплющив очi, злякано сiв.

Бiля його нiг лежав дивний лiтачок. З отворiв на крилах моделi пирскав червонуватий дим, фюзеляж здригався.

"Дотепна конструкцiя! - думав Северсон, розглядаючи iграшку. - Лiтає, а пропелера нема... Чи не можна було б використати цю iдею для справжнього лiтака?"

- Ура, вiн тут! - несподiвано пролунав дитячий голос.

На галявинку вибiг хлопчина з червоною хусточкою на шиї. Помiтивши бiля моделi незнайомого, вiн спочатку розгубився, але потiм у нього в очах спалахнули вогники цiкавостi.

- Ви - Северсон, правда ж?

- Нiби так, - посмiхнувся Северсон. - Як ти мене впiзнав?.. Наскiльки я пам'ятаю, ми ще з тобою не зустрiчались.

- Я - Дмитро Петрович Зайцев, а вдома мене звуть Митьком, вiдрекомендувався хлопчик, пiдходячи ближче. - Я знаю вас дуже добре. Хто ж вас не знає?! Вас знають в усьому свiтi! Я часто бачив вас по телевiзору i в кiно... Ой, що було, коли ви вперше вдихнули повiтря! Або коли ви дивились першу телевiзiйну передачу!.. Знаєте, товаришу Северсон, я вам дуже заздрю! Я б хотiв, щоб зi мною трапилося щось схоже!

Северсон знизав плечима. Вiн марно намагався пригадати, коли це його знiмали на кiноплiвку.

- Наш учитель багато розповiдав про вас, - провадив далi хлопчина. Ми запитували його, як ви ставитесь до сучасного свiту, але вiн не знає. За тi довгi роки, що ви лежали в кризi, сталося стiльки змiн... Оце для вас сюрприз, правда?

Северсон заклiпав очима, потiм схопився, наче вражений блискавкою:

- Що ти верзеш, хлопчику?! Як це я лежав багато рокiв у кризi? Та я б замерз на бурульку!

Митько збентежився, але одразу ж оговтався:

- Хiба ви цього ще не знаєте, товаришу Северсон?.. Ви гадаєте, що зараз - тисяча дев'ятсот двадцять восьмий рiк?..- вiн знизав плечима.- Не розумiю, навiщо це вiд вас приховують! Я б дав не знати що, аби мене отак пробудили до життя рокiв через сто!

- Це сон... маячiння... - у Северсона раптом пiдломилися колiна. Вiн опустився на траву й схопився за голову.

- Вам погано? - кинувся до нього Митько. - Я зараз викличу лiкаря.

Северсон схопив хлопчика за руку:

- Почекай... Нiчого серйозного - ось тiльки кров ударила в голову... Вже знову добре... - вiн навiть спробував посмiхнутись.- Ану, стусони мене! Тiльки як слiд стусони!

- Навiщо? - здивувався хлопець.

- Аби я переконався, що не сплю... Знаєш, не хотiв би я прокинутись серед криги. Це не жарт - помирати отаким самотнiм, без надiї на порятунок... - незрячими очима вiн задивився у просторiнь.

На очi хлопчика набiгли сльози:

- Що це вам спало на думку, товаришу Северсон! Адже ви вже цiлком здоровий. I яким чином ви змогли б потрапити в крижану пустелю? Острiвець, де вас знайшли замерзлим минулого року, вже зовсiм не крижаний. Вiн геть увесь зелений i вкритий весняними квiтками. Нещодавно його показували по телевiзору...

Митько Зайцев намагався заспокоїти приголомшену людину. А Северсон мовчав i допитливо дивився в щирi дитячi очi.

- Не знаю, хто з нас божевiльний... - сказав вiн скорше самому собi, анiж хлопчиковi. - В мене таке враження, що в тебе надзвичайно буйна фантазiя. А я вже замалим не повiрив у твої слова... Ти менi розповiдаєш, що в Арктицi цвiтуть квiти. А куди ж ти подiв льодовики?.. Мабуть, ти нiколи не бачив Пiвночi, бо iнакше не розповiдав би такi казки...

Северсон погладив хлопчика по головi, жалiючи його. Бiдне, йому не бiльш як дванадцять рокiв, а вже втратило розум... Звiсно, поганий вплив пригодницьких Романiв...

- Це не казки! - захищався хлопчина. - I я не брешу принципово, можете менi в цьому вiрити! Всесвiтня Академiя наук розбила майже всi льодовики; крига лишилась тiльки бiля Пiвнiчного полюса. Адже ми вивчали про це в школi. А я вчусь добре, в мене майже самi п'ятiрки!

- Гаразд, гаразд, у такому разi я тобi вiрю! - засмiявся Северсон i ще раз погладив дитину по головi.

- Я навiть не дивуюсь, що вас усе так вражає, - сказав Митько. - Адже перед вашим польотом з Амундсеном ви багато чого ще не знали. Нам про це говорив учитель. Казав, не було у вас нi телебачення, нi реактивних лiтакiв, нi атомних електростанцiй. Тисячi людей, казав вiн, страшенно виснажувались на заводах, аби добре жилось одному багатiєвi... А якi жахливi були квартирнi умови! Не дивно, що тодi ще iснували заразнi хвороби... А цi вiйни! Важко повiрити, що люди здуру вбивали одне одного за золото... Невже в них не було кращих iнтересiв?

Северсон знову насторожився. Хiба хлопчик мiг би вигадати усе оце?.. Палаци й котеджi справдi казковi, i їх не побудуєш за кiлька мiсяцiв... А отой чудесний вiдеофон i незвичайнi лiтаки? А те, що нi Роберт, нi Альберт досi не вiдповiдають на листи?

Северсон завагався. Але в мозку раптом блиснула твереза думка:

"Нi, нi, все це безглуздя! Цього не може бути!"

- Почекай, Митько... - сказав вiн задумливо. - Менi щось спадало на думку... Мене знайшли напiвзамерзлим, i я внаслiдок цього втратив на якийсь час пам'ять i здатнiсть мислити, так?.. Але це тривало недовго, бо я зовсiм не постарiвся. Коли я дивлюсь у дзеркало, то здаюсь собi навiть молодшим, анiж тодi, коли стартував з Тромсе.

Митько стиснув Северсону руку:

- Ви замерзли зовсiм, товаришу Северсон, i пролежали в кризi багато рокiв... Як би це вам усе пояснити?.. Чи звертали ви увагу на те, що за дуже великих морозiв вода в маленьких ставках промерзає аж до дна? Одночасно замерзають i риби, i жаби, ви ж це знаєте... А навеснi, коли крига розтане, вони оживають i - фррр! - знову бадьорi.

- Так ти гадаєш, що i в мене така ж холодна кров, як у жаби, i я мiг спокiйно замерзнути, а потiм розморозитись?

- Я вам цього не говорю! - запротестував Митько. - З вами було не так просто. Ви навiть не уявляєте, скiльки зусиль доклали тарабкiнцi, щоб повернути вас до життя? Я бачив цей науково-популярний кiнофiльм...

- Не глузуй з мене! - засмiявся Северсон. - Замерзлу людину не пробудиш. Вона - мертва.

- Але ви ще не знаєте, що вченi роздiлили смерть на двi. Одна смерть називається клiнiчною, а друга - бiологiчною. Людина спочатку помирає клiнiчною смертю, а це ще нiчого. Учитель розповiдав нам, що мертву людину вперше вдалось оживити ще в тисяча дев'ятсот сорок четвертому роцi, пiд час Великої Вiтчизняної вiйни. Зробив це професор Нєговський у нас, у Москвi. Вiн оживив мертвого солдата Черепанова, який загинув вiд втрати кровi пiд час операцiї. Черепанов пiсля цього довго хворiв, але нарештi-таки видужав. В музеї ви можете знайти "Правду" за одинадцяте вересня сорок четвертого року i прочитати це повiдомлення...

- Почекай, через скiльки хвилин пiсля смертi оживив його отой Нєговський?

- Приблизно через п'ять хвилин.

- А я, коли повiрити тобi, лежав заморожений багато рокiв!

- Це правда, - охоче пiдтвердив Митько. - Але ви весь час були мертвi клiнiчно. Пiд час великих морозiв не може настати бiологiчна смерть, яка остаточно руйнує органiзм. Це вам пiдтвердить i наш учитель... Чи не чули ви часом про росiйського вченого Бахметьєва? Вiн жив тодi, коли ви були таким хлопцем, як я зараз. Саме Бахметьєв провадив першi вдалi дослiди з оживленням заморожених iстот. А трохи пiзнiше наш великий вчений Каптерєв навчився оживляти мiкроорганiзми, рачкiв та iншi дрiбнi створiння, що пролежали у вiчнiй мерзлотi десятки тисяч рокiв!.. Яке ж тут чудо? Нiякого! Северсон зосереджено звiв брови:

- Гаразд. Це здається вiрогiднiш. I все ж менi незрозумiло, як можна оживити мертвого, - хай навiть клiнiчно мертвого, як ти кажеш.

- Я можу це вам пояснити, - сказав хлопець, гордий можливiстю показати набутi з популярних книжок та лекцiй знання. - Першими спробували оживляти мертвих чеськi лiкарi Спiна та Велiх. їхнiй задум не вдався, бо зони ще не знали про iснування груп кровi. Так само не пощастило i росiйському лiкарю Андрєєву. Як я вам уже казав, першим досягнув успiху професор Нєговський... Але ще ранiше дуже цiкавi дослiди здiйснив московський професор Брюхоненко. Уявiть собi, вiн ще в тисяча дев'ятсот тридцять п'ятому роцi мiг оживити одрубану собачу голову. Вона ще й висувала язик, i поводила очима... А знаєте, що тодi сказав Брюхоненко? Настане, мовляв, час, i лiкарi навчаться оживляти замерзлих людей, - навiть Амундсена, якщо його вдасться вiдшукати... Тож чи вiрите ви менi тепер, що насправдi замерзли i що академiк Тарабкiн вас повернув до життя?

Северсон провiв рукою по спiтнiлому чолу i знизав плечима:

- Не знаю. Важко отак собi повiрити, хоч я й не думаю, що ти все це наплескав... Отже, я спав у кризi багато рокiв... А скiльки саме?

Митько глянув на нього лукаво:

- Вгадайте!..

- Не маю анi найменшого уявлення... - задумливо сказав Северсон. I раптом рвучко повернувся до хлопця. - Але я хотiв би мати докази, Митько! Будь-який речовий доказ, що я справдi проспав... Чи немає в тебе газети з сьогоднiшньою датою?

- Немає... - хлопець замислився. - От що: ходiмте до iнститутської бiблiотеки, це близько. Там усе прочитаєте чорним по бiлому.

Северсон погодився, i вони одразу ж подалися до бiблiотеки.

***

- Здрастуйте, Василю Володимировичу! Подивiться, якого надзвичайного гостя я привiв до вас! - вигукнув Митько з порога затишної читальнi.

Лiтнiй чоловiк, що стояв бiля книжкової шафи, швидко обернувся i, побачивши Северсона, аж заклiпав очима:

- Товариш Северсон?! Прошу... Прошу... - вiн заметушився, пропонуючи стiльця. - А тобi, шибайголово, слiд було б дати доброго прочухана! Наташа Орлова вже понад годину мiсця собi не знаходить, а ти водиш товариша Северсона не знати де... Хiба ти не чув екстреного повiдомлення?

- Нi, -засмiявся Митько. - Ми тим часом добре погомонiли. Я пояснив товаришу Северсону, як вiн потрапив з Арктики до нас.

Бiблiотекар збентежено замахав руками:

- Отже, ти все вибовкав?! Та чи розумiєш ти, що накоїв?!

- Не хвилюйтеся, пане, - заступився Северсон. - Я вже знаю все чи майже все i, як бачите, не занепав духом. Визнаю: це була для мене завелика доза, але я її витримав. У мене тепер до вас тiльки одне прохання: чи немає у вас часом норвезьких газет тисяча дев'ятсот двадцять восьмого року?

- Не знаю. Треба подивитись... - перепросивши, бiблiотекар вийшов до сусiднього примiщення i одразу ж кинувся до вiдеофону:

- Товаришку Орлову!

На екранi з'явилось Наташине обличчя:

- Ви чимось стурбованi, Василю Володимировичу?.. Може, дiзнались щось про Северсона?

- Вiн у мене в читальнi. Але радiти нема чого. Уявiть собi, Северсон уже знає все.

- Прикро... А як вiн поводиться?.. Спокiйний?.. А втiм, я зараз до вас приїду.

- Вiн хоче одержати газети за дев'ятсот двадцять восьмий рiк. Що робити?

Наташа нахмурила чоло, закусила губу. По короткiй паузi сказала рiшуче:

- Дайте. Нiчого iншого не лишається.

***

Коли Наташа Орлова зайшла до читальнi, Северсон був такий заглиблений у читання газет, що навiть її не помiтив. Тремтячою рукою вiн перегортав переплетений рiчний комплект "Норгес Фолк" i уважно перечитував кожну статтю, де згадувалось про Амундсена. Зараз йому саме потрапив на очi великий заголовок в номерi за 19 червня 1928 року: "АМУНДСЕН ВИЛЕТIВ НА ДОПОМОГУ НОБIЛЕ".

"Вчора, 18 червня, на лiтаку "Латам" з Тромсе на пiвнiч вилетiв великий полярний мандрiвник Руаль Амундсен. На борту лiтака один наш офiцер, французькi льотчики Рене Жульбауд i де Кувервiлль, радист Валетте i механiк Браззi. Амундсен сподiвається розшукати експедицiю Нобiле, занесену оболонкою дирижабля "Iталiя". Як щойно повiдомив наш кореспондент з Тромсе, Амундсен невдовзi пiсля старту запитав по радiо про стан криги бiля острова Ведмежого. Завтра надрукуємо бiльш докладнi повiдомлення".

Однак другого дня газети про Амундсена мовчали. Через день вони вмiстили коротке повiдомлення, що лiтак "Латам" не дає про себе нiяких звiсток. Ще через кiлька днiв вже почали писати про рятувальну експедицiю на допомогу "Латаму".

"НОРВЕГIЯ ВТРАТИЛА СВОГО ВЕЛИКОГО ГЕНIЯ",- повiдомляв заголовок "Норгес Фолк" за 1 вересня 1928 року. - "Рибальське судно "Брод" пiдiбрало вчора поблизу Фунгло поплавок лiтака, що, безперечно, належав "Латаму". На жаль, тепер вже немає сумнiву, , що наш великий i безсмертний Амундсен загинув разом зi своїми вiрними друзями. На всiх державних будинках вивiшено траурнi прапори".

- Отже, Амундсен загинув... - прошепотiв Северсон i похилив голову. Тiльки я й був урятований... А чи знайшли хоч його труп?

Наташа мiцно стиснула йому руку:

- Нi. Вiн спить, мабуть, у вiчнiй кризi, яка лишилася в Арктицi. Однак ми, безперечно, знайдемо його. I його, i Валетте, i решту ваших друзiв. I, можливо, ви ще зустрiнетесь з ними...

У Северсона запаморочилось в головi.

"Так ось чому так зволiкали з усякими поясненнями!.. Я, виходить, лишився один-однiсiнький, без родичiв i друзiв, мiж чужих людей... Це жахливо!"

З гарячкових думок його вивiв схвильований голос Наташi:

- Забудьте про минуле, Северсон! Минулого вже не можна повернути, i ви, безперечно, не шкодуватимете за ним, коли дiзнаєтесь, з якою радiстю ми прийняли вас до себе, яке прекрасне й багате життя вiдкривається перед вами зараз...

Митько, який досi тихенько тулився в куточку, пiдбiг до Северсона i обняв його:

- Не гнiвайтесь на мене... Хочете, ми будемо добрими друзями? Пiдете завтра зi мною подивитись атомну електростанцiю, де працює мiй батько?

Невидющим поглядом Северсон дивився кудись у землю i, здавалось, не чув нiчого.

- Краще було б, коли б ви знайшли Амундсена... - прошепотiв вiн сумно. - Наташо, я хочу додому... Додому, в Норвегiю...

Дiвчина взяла його за руку:

- Ще трошки терпiння, друже... Ще шiсть тижнiв лiкування - i ви будете цiлком здоровi. Цей час збiжить, як вода, а потiм я сама проведу вас додому, - якщо вам буде приємне моє товариство, звiсно. Викиньте з голови похмурi думки. Повiрте, нам без вас буде дуже сумно. Ми вже звикли до вас, ви просто наш. Всi ми вас насправдi любимо, а я... я себе почуваю вашою матiр'ю... хоч i народилась на кiлька десяткiв рокiв пiзнiше вас.

Северсон потиснув Наташину руку i сумно посмiхнувся:

- Такого невдячного пацiєнта ви, мабуть, нiколи не мали... - вiн повернув голову до вiкна i задивився на верхiв'я дерев. Повiльно, через силу продовжував: - В мене голова замалим не лусне... Коли б хоч знати, що, власне, зi мною сталось i як я до вас потрапив... Наташо, можете ви менi про це розповiсти?

Митько нiби цього тiльки й чекав:

- Василю Володимировичу, а може, продемонструємо товаришу Северсону кiлька стерео про нього?

Бiблiотекар замахав руками:

- Та помовч, шибенику! Чи мало ще ти накоїв?.. Якi ще там "стерео"?! звернувся вiн до Северсона, а потiм з нiмим запитанням подивився на Наташу.

- Дайте, Василю Володимировичу... - зiтхнула дiвчина. - Може, так буде краще.

З дивним навiть для самого себе спокоєм Северсон стежив за рухами лiтнього бiблiотекаря. Той сiв до великого овального столу; як на телефонi, набрав якийсь номер. На екранчику спалахнула лiтера "С". Пiд нею тричi блимнула зелена лампочка; на лiвому крилi стола вiдкрилась засувка. Бiблiотекар простяг до неї руку й витяг кiлька металевих коробок.

- Почнемо з першої частини?

- Звичайно... - тихо вiдповiла Наташа.

Бiблiотекар засунув коробочку в нiшу проектора i натиснув на одну з кнопок. На протилежнiй стiнцi з'явився портрет Северсона.

- "Син Пiвночi", стереофiльм Олексiя Черепанова та Наталiї Орлової... - пролунав незнайомий басовитий голос.

- Це було року тисяча дев'ятсот двадцять восьмого... - продовжував диктор в той час, як крiзь портрет почали проступати обриси портового мiста.

- Тромсе!.. - прошепотiв Северсон.

- Не хвилюйтесь, друже. Це лише документальнi кадри вашого вильоту, сказала тихо Наташа, яка не зводила очей з свого супутника.

Потiм iшли фотографiї Амундсена та "Латама", а за ними - маленька карта з рухомим лiтачком, який просувався в напрямку Шпiцбергену. За групою островiв вiн несподiвано зник, а замiсть нього з'явився червоний кружечок.

- Десь у цьому районi "Латам" зазнав аварiї... - пояснював диктор. Спостерiгач лiтака Северсон невiдомо як потрапив на берег безiменного острiвця, де й замерз. Збiгали роки, минали десятирiччя. Надiйшли величнi днi визволення всього людства. Здiйснились передбачення Маркса та Ленiна: капiталiзм та iмперiалiзм зiйшли зi сцени iсторiї. Назавжди зникла небезпека вiйни. Велетенськi творчi сили, якi гайнувалися ранiше на створення засобiв знищення, звiльнились тепер для найпрекраснiшою: для боротьби за щасливе сьогоднiшнє i ще прекраснiше майбутнє людей. Настав небачений розвиток технiки й науки. Вже через двадцять п'ять рокiв пiсля усунення небезпеки вiйни людство мало таку силу, що могло стати на бiй з Сахарою i Арктикою. На протязi наступних п'яти рокiв ми витiснили льодовики аж до Пiвнiчного полюса.

I ось на цьому славетному переможному шляху i було знайдено Северсона...

Перед широко розкритими очима Северсона розгорталися захоплюючi подiї.

Бергер доповiдає Всесвiтнiй Академiї, що в одному з льодовикiв на крижаному острiвцi знайдено невiдому людину в одязi пiлота двадцятих рокiв двадцятого столiття. Вiн лежить скоцюрблений у прозорiй кризi, наче спить. Голова його - на лiвiй руцi, а правою вiн притримує шкiряне пальто.

На острiв приземляється вертолiт. З нього виходить група лiкарiв-тарабкiнцiв. Спецiальним iнструментом вони вирiзають великий крижаний куб з тiлом людини i з допомогою кранiв навантажують на лiтак.

На екранi з'являється Москва, а потiм велика лабораторiя.

- У кишенi невiдомого було знайдено вiйськовий бiлет... - звучить голос диктора, i на екранi з'являється знiмок розгорненої книжечки. Мабуть, вона побувала в водi: лiтери тексту розмазанi i перетворились на бруднi смуги. В графi: "Прiзвище" - видно тiльки "...е...сон".

Фотографiю книжки змiнює кадр у лабораторiї. Усмiхнена чорнява дiвчина (Северсон одразу ж упiзнає в нiй Наташу) каже:

- "Е...сон" - це менi не зовсiм подобається. Знайшли ми його на пiвночi, то й будемо поки що називати Северсоном.

- Рiк важкої i вiдповiдальної наукової працi, рiк упертої боротьби з невблаганною природою... - продовжує диктор. - I нарештi все ж перемагає наука й життя!.. Северсон починає дихати... Северсон вимовляє перше слово... Наука святкує одну з найбiльших перемог... Смерть поступилась!.. Стереофiльм закiнчився. В залi лунає музика, яка пiдносить людину, дає їй крила. Могутня кантата життя!

Северсон зворушений.

- Наташо! Василю Володимировичу! Митю!.. - йому перехопило дух.

У Наташi очi сяють щастям. З радостi вона б розцiлувала Северсона!

Криза минула. Тепер можна смiливо стати перед Тарабкiним i сказати: наш любий Северсон уже живе в теперiшньому часi!

Роздiл IХ

В краю

чудес

Северсон пiдiйшов до широкого вiкна. Зупинився, вражений.

Перед його очима розляглась чудесна картина. До яскраво-синього неба зводились велетенськi палаци, прикрашенi статуями та барельєфами. На вершинi одного з них стояла велична бронзова постать з простягненою вперед правою рукою. Фундамент цiєї багатоповерхової будови губився в зеленi великого парку; бiчнi крила палацу мали плоский дах, де стояли кiльканадцять дивних безкрилих лiтакiв.

Скiльки сягало око, скрiзь проти неба височiли такi ж палаци. Вони були рiзнi за обрисами, оздобленням i кольором, але всi стояли серед дерев. На обрiї виблискувала водяна гладiнь, якою снували кораблi. Голубiнь кеба прокреслювали бiлi смуги од лiтакiв.

Северсон довго дивився у вiкно й мовчав. Зачарований краєвидом, вiн забув про все на свiтi.

Так он яка Москва!.. Куди до неї Нью-Йорковi! Там хмарочоси убогi, як коробки для черевикiв, та ще й тiсно прилiпленi один до одного... А може, й Нью-Йорк уже змiнився?

Вiн запитливо глянув на Наташу.

- Як, подобається наше мiсто? - запитала вона лукаво.

- Це - втiлена казка, Наташо!.. Але я й досi не вiрю, що це - Москва. Менi здається, що я потрапив на якийсь зачарований острiв, про який свiт навiть не знає.

- А це?.. - Наташа пiдняла штори на протилежнiй стiнцi, i перед Северсоном з'явились залитi сонцем будови старовинної архiтектури.

- Так, це московський Кремль... - задумливо сказав Северсон. - Я бачив його тiльки на малюнках, але забути його неможливо... - вiн хитнув головою, посмiхнувся. - Ну й штукарка ви, Наташо! I хитрунка!.. То ви спецiально привезли мене сюди вночi, га ще на метро, щоб потiм приголомшити краєвидом Москви з висоти пташиного льоту?!

- Частково - так, - засмiялась Наташа, - але ж кортiло показати вам i метро. Сподобалось?

- Чудесне метро!.. Тiльки... тiльки... А ви знаєте, що ми обдурили мiський магiстрат? - сказав Северсон напiвжартома.

- Тобто як? - здивувалась Наташа.

- Менi незручно нагадувати, але... ми не купили квитки.

- Ах, он у чому справа! - зареготала Наташа. - Я просто забула вам пояснити, що за транспорт у Москвi не платять. Ну, та ви це побачите на власнi очi... А зараз кажiть: що ви хотiли б побачити?

- Скажiть, а чи не можна було б завiтати на електростанцiю, туди, де працює Митькiв батько? Хлопчик мене запрошував, але я, звiсно, не знаю, чи дозволяється це, чи нi.

- А чому ж. Ми заглянемо й туди. Я приготувала для вас широку програму екскурсiй. Тiльки, прошу, будьте цiлком одвертi: як на вас впливає все побачене?

- Не знаю... - вiдповiв вiн по паузi. - Поки що я тiльки цiкавлюсь усiм. Я б хотiв зараз промчати свiтом i подивитись, як вiн змiнився.

- А чи вистачить вам сили для цього? Чи не краще було б продовжити лiкування?

- Я почуваю себе вже зовсiм здоровим i бадьорим.

- Це так, - погодилась Наташа. - Але перенапруження ще може пошкодити вам. Я вважаю, що вам велику користь принiс би тривалий сон.

- Сон?.. Може, хочете, щоб я спав день у день, як немовля?

- Саме сон i допомiг вам стати на ноги. Людина витримує без їжi мiсяць, а без сну - лише кiлька днiв. Великий фiзiолог Iван Петрович Павлов довiв, що багато хвороб людини виникають внаслiдок перенапруження кори головного мозку. Тут не зарадять нiякi лiки, а тiльки сон, коли нервовi клiтини припиняють свою дiяльнiсть i вiдпочивають.

- Вiрю вам. I все-таки спати менi не хочеться. Не турбуйтесь про мене: за своє життя я зазнав багато чого, а, як бачите, знову бадьорий.

- Отаким ви менi подобаєтесь, Северсон! Тодi скажу вам по секрету: Митько вже давно чекає на вас.

Очi Северсона засяяли. Кiлькома стрибками вiн вибiг у коридор, схопив хлопця i високо пiдняв над головою:

- Ти, мiй хлопчику, ти - найкращий лiкар!

А Митько намагався набрати зосередженого й поважного вигляду:

- Я прийшов повiдомити, що батько сердечно вiтає вас i запрошує до своєї електростанцiї... Як бачите, я завжди дотримую слова.

***

- Ти тут живеш, Митю? - запитав Северсон, коли вони втрьох пiдiйшли до великої красивої споруди, що поросла диким виноградом.

- Нi, товаришу Северсон, тут працює мiй батько, - вiдповiв хлопець. Оце й є московська атомна електростанцiя.

- Ого! - здивувався Северсон. - В такому палацi мiг би жити й англiйський лорд!.. А де ж димарi?.. Чим тут опалюють?

- Тепер уже електростанцiї не опалюють, - пояснила Наташа. - Вони працюють на невичерпнiй енергiї атомiв... Але про це поговоримо пiзнiше.

Вони зайшли до вестибюля i попрямували сходами.

- А, дорогi гостi! - їм назустрiч поспiшав ставний чоловiк у бiлому халатi. - Вiтаю вас, товаришу Северсон, на нашiй фабрицi енергiї!.. Що ви хотiли б побачити насамперед, друзi: диспетчера, реактори чи експедицiю електроенергiї?

- Не поспiшайте, товаришу Зайцевi - засмiялась Наташа. - I не розмовляйте з нами санскритом. Наш гiсть не розумiє ваших термiнiв i, мабуть, погодиться, щоб ви показували найцiкавiше.

Зайцев почухав потилицю:

- В нас усе цiкаве. Але куди ранiше? Що, коли до диспетчера?

На запрошення Зайцева гостi пройшли коридором i почали пiднiматись широкими сходами на вищий поверх.

Северсона вразила зразкова чистота, красиве оздоблення стiн. Йому мимохiть пригадалась паперова фабрика, на якiй колись працював його дядько. Там було повно смороду, гуркоту, бруду. А тут - тихо й чисто, як у храмi.

- Прошу! - сказав Зайцев, пропускаючи гостей уперед.

Безшумно вiдчинились широкi дверi, i перед вiдвiдувачами постала дивна картина. Посеред залу мiстилась велика рельєфна карта, що сяяла незлiченною кiлькiстю рiзнокольорових вогникiв. Мiж мiнiатюрними горами й рiчками виднiлись такi ж маленькi мiста.

Тiльки надивившись на карту, Северсон помiтив пiд стелею прозору кабiну, в якiй сидiла бiлява дiвчина. Однiєю рукою вона спиралась на бильце крiсла, а другу тримала на похилому пультi, що ряснiв кнопками та екранчиками.

Дiвчина глянула вниз, на вiдвiдувачiв, посмiхнулась на знак привiтання i знову всю свою увагу скерувала на пульт.

Зайцев помахав їй рукою i обернувся до гостей:

- Пiд час роботи з нею не жартуй! Це наш Перун, який володiє громами й блискавицями всiєї областi. А яка сувора з нами! Звертання сприймає тiльки з повним титулом: "Надiя Молодiнова, диспетчер атомної електростанцiї Московської областi"... - Зайцев знизив голос i нахилився до вуха Северсона. - Добре, що вона не чує нас. Я хочу вам її де в чому зрадити. Вона, власне, дуже полюбляє iграшки... Щоб мати уявлення про витрату енергiї в окремих мiстах та на заводах, цiлком досить дивитись на прилади. А їй цього - замало... "Треба зробити працю бiльш приємною,- заявила вона якось.- В центральнiй диспетчерськiй я побудую рельєфну карту областi, а сигнали мiст i заводiв розмiщу на їх макетах..." Одному з такою моделлю не впоратись. То як ви гадаєте, що вона зробила? Дуже просто: покликала на допомогу пiонерiв з технiчних гурткiв. Записався й Митько,- вiн теж такий, що любить з чимось возитись... Одного разу приходжу сюди - i аж очi вирячив: на великих пiдставках передi мною вся область, з рiчками, лiсами й мiстами. Надiя сидить на пiдлозi, тикає пальцем у якiсь креслення. Хлопчаки й дiвчатка повзають пiд макетом з паяльниками в руках... Того дня уперше засяяли оцi вогнi, - показав Зайцев на рельєфну карту. - Що ви на це скажете? Чи не фантазер наш оцей маленький Перун? - вiн засмiявся i знову глянув на дiвчину. - Але звiритись на неї можна, це я повинен визнати. Пiд час її чергування нiколи не буває перебоїв у подачi енергiї.

Северсон з цiкавiстю поглядав то на дiвчину в прозорiй кабiнцi, то на модель. Невже це й справдi зробили хлоп'ята?

- А яку деталь виготував ти? - звернувся вiн до Митька.

- Отой он автомат, де щойно спалахнув червоний вогник... Дивiться, Надiя помiтила сигнал i ввiмкнула сильнiший струм.

- Висловлюйся зрозумiлiше, Митю! - засмiялась Наташа. - Ця крихiтна будова означає собою великий автоматичний завод "Серп i молот". Такi заводи ми називаємо скорочено "автомат".

- А червоний вогник доповiдає, що "автомату" потрiбно бiльше електроенергiї, - поспiшив додати Митько. - Тату, чи не пiдемо вже далi?

- Кому я служу провiдником - тобi чи гостям? - удавано розгнiвався Зайцев. - Знаєте, його, як i кожного хлопчака, насамперед цiкавлять машини, а тому, що до виробничої частини його рiдко коли пускають, вiн i хоче використати цю нагоду... Ну, гаразд. Але перш нiж ми зайдемо до машинного залу, вам необхiдно пояснити деякi речi. Електростанцiя, де ви, товаришу Северсон, зараз перебуваєте шановним гостем, виробляє електрику iз звiльненої атомної енергiї... Як я чув, ви за фахом льотчик, - отже, технiк.

- Про атом я знаю небагато, - сказав Северсон. - Пам'ятаю тiльки, що вiн складається з позитивних та негативних часток i що протони утворюють основу ядра атома, навколо якого обертаються стiльки електронiв, скiльки мiститься протонiв у ядрi. Чи, можливо, я все переплутав?

- Чудесно! Видно, що у вас добра пам'ять! - кивнув головою Зайцев. Так от ученi виявили ще одну частинку - нейтрон - i встановили, що атомне ядро таїть в собi величезну енергiю, яку можна звiльнити або розбиванням ядра, або синтезом ядра з його складових частин... Було витрачено дуже багато коштiв, енергiї, творчих зусиль, але атом, кiнець кiнцем, вдалося розбити. Результат був надзвичайний: з грама розщеплених атомiв урану одержали в два з половиною мiльйони разiв бiльше енергiї, нiж з грама бензину. Але це вiдбулось тодi, коли на Землi ще лютували вiйни. Надзвичайний винахiд було використано американськими iмперiалiстами для виготовлення атомної бомби. У тисяча дев'ятсот сорок п'ятому роцi американськi атомнi бомби вщент зруйнували два японських мiста i знищили сотнi тисяч людей... - Зайцев махнув рукою, немов хотiв прогнати важкий сон. - Та облишмо сумнi спогади, друзi. Людство порiвняно швидко зрозумiло, якою небезпечною є атомна енергiя в руках палiїв вiйни. Ця небезпека, зрештою, таки й допомогла йому усвiдомити, де корiнь зла; збагнути, що щастя i саме iснування всiх народiв свiту ставить пiд загрозу жменька користолюбних iмперiалiстiв... Ось уже тридцять рокiв, як на Землi запанував мир. Людство використовує атомну енергiю виключно для пiдкорення природи та для пiдвищення добробуту...

Тiльки тепер Зайцев помiтив, що гiсть поринув у думки i, здається, нiчого не бачить i не чує.

- Даруйте, товаришу Северсон, я захопився своєю лекцiєю, а вас, мабуть, бiльше цiкавить кухня, де створюється атомна енергiя, чи не так?

- Нi, нi... - схаменувся Северсон. - Я тепер часто замислююсь над долею людства... Я багато чого проспав, я це бачу. Так само й у наукових знаннях я лишився позаду. Що менi вiдомо про атомну енергiю? Нiчого!.. Що я знаю про ваше гiдне подиву телебачення? Нiчого!.. - вiн гiрко посмiхнувся. - Менi тепер треба дуже багато надолужити, щоб хоч розумiти вас взагалi. I, признаюсь, я боюсь...

- Чого ж вам боятись? - запитала Наташа з погано прихованою тривогою. - Анi тут, на електростанцiї, нi десь у iншому мiсцi вам не загрожує нiяка небезпека. Люди вже досконало володiють атомною енергiєю, повнiстю пiдкорили її.

- Я розумiю це, Наташо. А тому й боюсь. Я нiкого не хочу обтяжувати, а скажiть менi, як я тепер проживу зi своїми жалюгiдними знаннями?

- Так от воно що! - зiтхнула вона з полегкiстю. - Цього не бiйтесь аж нiяк! Все наздоженете. Можете смiливо продовжувати навчання i обрати фах за бажанням або лишайтесь льотчиком.

- Я б хотiв цього... Але де взяти грошi? Мiй батько був дрiбним чиновником, отже, спадщини менi не лишив... Звiсно, я роботи не боюсь, навiть найважчої. Можу хоча б копати землю заступом...

- Його ви знайдете хiба що в музеї, товаришу Северсон! - встряв у розмову Митько. - Навiщо ж тодi iснують машини?

- А за навчання платити не треба, - додала Наташа. - Воно в нас безкоштовне.

- Отож i почнемо негайно, - засмiявся Зайцев i показав на великий настiнний плакат. - Перед вами - вся таємниця виробництва електрики з атомної енергiї... Лiворуч - схема найстарiшої атомної електростанцiї. Отой сiрий куб - атомний котел, реактор, де при розпадi атомiв видiляється величезна кiлькiсть тепла. Це тепло використовується для перетворення води в пару, а пара рухає турбогенератор... Складний, невигiдний спосiб. Тепер ми одержуємо електрику значно простiше. А втiм, краще оглянути все на мiсцi.

Довгим коридором i ескалатором гостi разом з Зайцевим спустилися ще нижче i опинились у просторому залi. На його блискучiй пiдлозi тьмяно вiддзеркалювались кiмнатнi рослини й силуети турбогенераторiв.

- Ось такий вигляд має атомна електростанцiя старiшого типу, пояснював Зайцев. - При розщепленнi атома виникає небезпечне випромiнювання, тому реактори сховано за товстою захисною стiною. Якщо бажаєте, - зазирнiть! - показав вiн на одне з крихiтних вiконець.

Северсон був розчарований, зазирнувши туди. Вiн сподiвався побачити щось схоже на нутрощi розжареної домни, а побачив тiльки ряд великих сiрих споруд, обплутаних товстими кольоровими трубами.

- Нiякого чуда, тiльки людська кмiтливiсть! - вiдповiв Зайцев на його запитальний погляд. - Детальнiше розповiм пiзнiше; для вас сьогоднi й так буде забагато. А зараз ходiмо до сусiднього залу, де ми пiдкорюємо атом далеко досконалiше.

Якщо в попередньому примiщеннi стояв хоч i не голосний, але безперервний шум вiд роботи турбiн, то тут панувала абсолютна тиша. Вiд довгого ряду закритих блискучими металевими ковпаками котлiв не долинало анi звуку.

- Тут процес проходить зовсiм по-iншому, - сказав Зайцев. - Тепло з допомогою термоелементiв перетворюється безпосередньо на електрику. Принцип дiї термоелемента, гадаю, ви знаєте: якщо нагрiти мiсце з'єднання двох рiзних металiв, виникає електричний струм... Але ми не зупинились i на цьому методi. В сусiдньому залi ми маємо реактори, в яких кiнетична енергiя атомних часток iде безпосередньо на прискорення електронiв, так що весь котел, по сутi, є термоядерною батареєю. В дослiдницькому вiддiлi, яким я керую, ми шукаємо подальшi шляхи, так що, можливо...

Лекцiю Зайцева урвав рiзкий дзвiнок вiдеофону.

- Хвилиночку... - вiн пiдбiг до апарата.

На екранi з'явилось усмiхнене обличчя дiвчини з кирпатим носиком i ямочками на щоках.

- Петре Iвановичу, радi бачити гостю?

- Аленко, дiвчино золота, де ти взялась?! - радiсно вигукнув Зайцев. А я гадав, що ти сидиш десь у своїй оранжереї та вирощуєш неземнi рослини. Надовго до нас?.. А я приймаю гостей, та ще й яких!.. Ходи-но сюди, познайомлю!

- Нi, дякую, - похитала головою дiвчина. - Не хочу заважати, а до того ж не маю часу. Прийду до вас увечерi.

- Гаразд, гаразд. Тодi зберемось у нас.

***

Як i обiцяв Митько при прощаннi в електростанцiї, вiн прийшов точно о шостiй вечора, щоб провести гостей до своєї квартири. Коли ж назустрiч йому вийшов тiльки Северсон, хлопець занепокоївся:

- А де ж ви лишили товаришку Орлову? Чи не втекли, бува, вiд неї знову?.. Вона буде дуже турбуватись, а я... я знову матиму прочуханку.

- Не бiйся, хоробрий лицарю! - засмiявся Северсон. - Все гаразд. Наташа просить пробачення: в неї невiдкладна робота в лабораторiї. Вона доручає мене тобi, на твою вiдповiдальнiсть... Ну, товаришу начальник, пiдемо пiшки, чи як?

- Ой-йой, ми живемо далеко, товаришу Северсон! - вигукнув хлопець. Пiшки ми дiйшли б туди хiба що опiвночi. Хочете поїхати метро чи, може, вертольотом?

Северсон пiдвiв голову i з хвилину мовчки стежив за рiзнокольоровими машинами, що снували повiтряним океаном в усi боки.

- Тобi доводилось лiтати?

- Дуже часто.

- А ти не боїшся? Адже цей лiтак не має крил.

- А чому б я боявся? I навiщо вертольоту крила? Його ж пiдтримують пропелери.

- Ну, а якщо мотори зрадять?

- Мотори не зрадять, їх повсякчас контролюють. А коли б навiть сталося так, пропелери почнуть крутитись у протилежному напрямку, i вертолiт приземлиться повiльно, як парашут.

Помовчали.

- Не думай, що я боюсь, я тiльки цiкавлюсь, - сказав Северсон, нiби виправдуючись. - Як летiти, то й летiти. Але постривай: ти вмiєш керувати вертольотом?.. I де вiн у тебе?

- Нi, я не буду керувати! - засмiявся хлопець. - Ми викличемо аеротаксi. їх розпiзнати легко, бо вони мають

Дiю, розмальоване в клiтинку, як он у того. Якщо воно вiльне, то забере нас.

Митько витягнув з кишенi носову хусточку i помахав нею. Пiлот з скляної кабiни подав знак, що бачить. Вертолiт наблизився, повис низько над головами перехожих, з його дна опустилась на тросах легенька вiдкрита кабiнка.

Митько швидко одсунув захиснi поручнi:

- Заходьте! На вулицi приземлятись не можна, тому аеротаксi мають отакi пiдйомники.

Через кiлька секунд обидва мандрiвники вже були у вертольотi. Митько натиснув кнопку поруч мiкрофона на столi i сказав адресу. Машина почала швидко пiднiматись повз вiкна iнституту Тарабкiна, потiм попрямувала на пiвнiчний схiд.

Северсон мимохiть згадав свiй останнiй полiт з Амундсеном. У "Латамi" стояв такий гуркiт, що ледве було чути голос сусiда. А тут мотори працювали зовсiм безшумно.

Почуття невпевненостi i недовiри до незвичайної машини зникли. Северсон вiдчував глибоку насолоду з оцього плавного, швидкого льоту, тим бiльш, що пiд ними вiдкривалася велична панорама чудесного мiста.

- Чи ти помiчаєш, Митю, що ми летимо не прямо, а манiвцями? - запитав Северсон пiсля довгої мовчанки. - Менi, як старому льотчику, це помiтно. До вас так i треба летiти чи це просто, щоб ми оглянули Москву?

- Ми наближаємось до аеродрому, а тут уже нашим вертольотом керує диспетчер, щоб ми не зiткнулись з яким-небудь лiтаком. Вони стартують i приземляються щохвилини. Адже ми, товаришу Северсон, живемо на околицi мiста, недалеко вiд мiжнародного аеродрому.

- Ми приземлимось на ньому?

- Навiщо нам там приземлятись? - здивувався хлопець. - Довелося б ще чимало йти пiшки, а так пiлот висадить нас просто на дах нашого будинку.

- Шкода... Аеродром мене дуже цiкавить. Я б хотiв на нього подивитись.

- Це можна зробити i не приземляючись. Звiдси ви побачите краще, анiж з землi, - запевнив його хлопець.

Северсон схилився до вiкна, шукаючи очима аеродром. Раптом вiн швидко пiдвiв голову. В ясному надвечiрньому Небi заблищав срiбний лiтак з крилами, якi скидались на Ластiвчинi. Вiн промчав стрiлою i зник з поля зору, лишивши по собi тонку бiлу смугу.

- їв ньому сидять люди? - запитав Северсон здивовано. А коли Митько ствердно кивнув головою, то додав: - Як же можна витримати таку швидкiсть?

- Та хiба це була швидкiсть?! - скептично посмiхнувся хлопець. Ракетоплан тiльки розганявся. От коли б ви побачили, як вiн помчить у стратосферi! За пiвгодини буде, мабуть, у Пекiнi!

Северсон докiрливо похитав головою:

- А тобi вiдомо, що Пекiн знаходиться в Китаї? Чи, може, є ще й iнший Пекiн?

- Нi, я маю на увазi той, що в Китаї... А що ви бачите в цьому дивного? За цей час ракетоплан може долетiти й до Америки чи до Австралiї. Минулого року пiд час канiкул я отаким лiтаком подорожував до Праги, а нинi тато пообiцяв узяти мене з собою в Лондон.

- А за скiльки годин тодi ми опинилися б у Норвегiї? - недовiрливо запитав Северсон.

- Цього я точно не знаю, але звiсно ж, менш як за пiвгодини. I саме на цьому аеродромi ми сiдали б у ракетоплан, - показав Митько вниз.

Северсон швидко притиснув лоб до скла.

Аеродром мав зовсiм iнший вигляд, нiж йому уявлялось. В його центрi стояла висока будова з чудними металевими конструкцiями на даху, а вiд неї променями розбiгались бетонованi смуги й довгий похилий мiст, який трохи скидався на лижний трамплiн.

- Куди веде ота чудна естакада? - здивувався Северсон.

- О, вона веде далеко! - захоплено пояснив Митько. - З неї тричi на тиждень стартують ракетнi кораблi на Мiсяць.

- Куди?! - рвучко обернувся до хлопця Северсон.

- Та на Мiсяць же... На отой, що свiтить увечерi. Северсон з хвилину дивився на хлопця, а потiм насупився:

- Не вважай мене абсолютним дурнем, Митю! Хоч я й проспав усе на свiтi, однак знаю, що можливе, а що нi. Менi вiдомо, наприклад, цiлком точно, що мiж Землею й Мiсяцем залiг величезний безповiтряний простiр. От тепер i скажи, якщо ти все знаєш, як рухатиметься лiтак, коли повiтря немає?.. Чи, може, ти вистрелиш лiтаком з гармати, як снарядом? Так це можливо тiльки у Жюля Берна, бо насправдi рiзкий удар вмить знищить екiпаж. А крiм того, лiтаковi треба було б надати швидкостi дванадцять кiлометрiв на секунду, щоб вiн взагалi мiг вийти з сфери притягання Землi. Але такої швидкостi не можна досягти нiяким пострiлом, це вже доведено...

- Ви все ще менi не вiрите, товаришу Северсон! - докiрливо сказав хлопець. - А скiльки разiв я уже довiв, що нiколи не брешу. Та й навiщо я мав би вигадувати?.. Ця естакада справдi є стартовою дорогою ракетопланiв на Мiсяць. А для мiжпланетних кораблiв повiтря не потрiбне. їх рухають ракети, це ми в школi вже вивчали... Та запитайте хоч би в товаришки Алени Свозилової - отiєї, що дзвонила сьогоднi на електростанцiю до тата. Вона щойно прилетiла з Мiсяця i увечерi прийде до нас.

Северсон замислився.

- Ти дуже милий супутник, Митю, i я не хотiв би тебе будь-чим образити. Але ти раз у раз готуєш менi такi сюрпризи, що я пiсля них ледве отямлююсь... Отже, ти кажеш, що людина вже потрапила на Мiсяць... Якщо ти й цього разу правий, я тобi урочисто обiцяю не дивуватись бiльш нi з чого.

Митько почав говорити про перспективи польотiв у зоряний Всесвiт, але Северсон слухав неуважно. Його уява марно намагалась намалювати образ жiнки, яка пролетiла безповiтряним простором i побувала на Мiсяцi... Що вона там бачила? Про що розповiдатиме?

Аеродром вже давно зник з поля зору. Вертолiт легко знижувався над широким майданчиком, який з'єднував обидва крила висотного будинку, де жила родина Зайцевих.

Роздiл X

Дiвчина

з Мiсяця

Як i слiд було сподiватись, Митько повiв гостя насамперед до своєї робочої кiмнати, заставленої моделями рiзноманiтних кораблiв та лiтакiв.

- Оце й є та "Iскра", що лiтає на Мiсяць,- пояснював вiн жваво.- Не розумiю, в чому рiч, але моя модель досi погано працює. Це вже друга. Перша, керована по радiо, кудись залетiла. Немає вже й "Струменя", якого ви отодi знайшли...

Хто знає, скiльки б ще часу Митько посвячував Северсона в таємницi свого маленького царства, коли б з дверей не почувся голос старшого Зайцева;

- Доки ти мучитимеш гостя, вiчний копирсайло? На столi холоне вечеря, а Аленка пiсля подорожi Космосом, мабуть, таки добре зголоднiла.

- Товаришка Свозилова вже прийшла? - радiсно вигукнув хлопець i помчав з кiмнати.

- От невихований! - посмiхнувся вслiд йому Зайцев. - Ну, то ходiмте, прошу.

Северсон попрямував за хазяїном з невиразним почуттям хвилювання й цiкавостi. Жiнку з Мiсяця вiн уявляв собi, сам не знаючи чому, блiдою та серйозною, високою й стрункою. А тим часом на верандi сидiла звичайна засмагла дiвчина i про щось весело розмовляла з господинею. Побачивши у дверях Северсона, вона швидко пiдвелась i зробила кiлька крокiв йому назустрiч.

- Я - Алена Свозилова... Петро Iванович не хотiв менi говорити, хто в нього буде гостем. Мовляв, це сюрприз. I справдi, сюрприз удався. Вчора ми з академiком Цагеном згадували про вас, але я й не припускала, що зустрiнусь з вами так скоро.

Северсон зовсiм знiяковiв. Виручив його Зайцев:

- Чого ти дивуєшся, Аленко? Чи зможеш ти знайти у когось шановнiших гостей, анiж у мене?.. А ви, друже, теж не дивуйтесь: яка жiнка не цiкавиться знаменитими мужчинами?! Бачите, правду кажу, бо вона одразу ж надулась на мене!.. Ну, а тепер - прошу до столу.

Северсон вдавав, що цiлком зайнятий вечерею, i тiльки час од часу крадькома поглядав на "дiвчину з Мiсяця". Здавалось, вона не помiчає цих поглядiв, захоплена розмовою з Зайцевим. Розмова iшла про щось вiдоме тiльки їм двом.

- ...Гадаю, що суперечка про сигнали iз Всесвiту незабаром скiнчиться. її виграє Навратiл, це вже точно.

- Хiба вдалося розшифрувати загадковi знаки?

- Нi, бо це не знаки, а суцiльна передача.

- Передача з Проксими? Дивовижно! А що надсилають? Швидше говори, не тягни!

- Ти б хотiв усе зразу! - посмiхнулась Алена. - Вистачить i того, що встановив учора Чан-су. Вiн довго сушив собi мозок: чому Проксима передає на стiлькох хвилях одночасно i чому на кожнiй хвилi чути iншi сигнали? "Я запевняю, - заявив вiн нещодавно, - що приймач з амплiтудною модуляцiєю нам зовсiм не пiдходить. Мабуть, Проксима надсилає фазово-частотну модульовану хвилю з надзвичайно великим частотним зсувом..." Це означає, любий Петре, що створiння з Проксими надсилають для нас не кiлька програм водночас, як ми досi гадали, а тiльки одну, з якої ми перехоплюємо окремi уривки. Навiть хлопчисько мiг би зрозумiти, що Чан-су - правий. Але Цаген, як завжди...

- Стривай, стривай! - махнув рукою Зайцев. - Що ж, власне, виявив учора Чан-су?

- Не перебивай! - жартiвливо розгнiвалась Алена. - Незабаром пiсля тiєї розмови Чан-су полетiв на Землю i повернувся з широкополосним посилювачем власної конструкцiї. Вчора його припущення пiдтвердилось: з допомогою нової апаратури вiн встановив, що iмпульси на рiзних частотах взаємопов'язанi. Якщо йому вдасться демодулювати сигнали, це означатиме, що ми незабаром почуємо й побачимо телевiзiйну програму невiдомих створiнь з Проксими. Цим уперше буде доведено те, що ми, агробiологи, твердимо давно: наша Земля - не єдина планета, на якiй життя досягло високого ступеня розвитку.

- А я радiв! - скептично похитав головою Зайцев. - Я сподiвався, що ти навчиш мене, як сказати проксимською мовою "атомна електростанцiя", а виявляється, вони там, нагорi, фантазують!.. А що, коли правий не Навратiл, а Ватсон? Чому не можуть випромiнювати радiохвилi з фазово-частотною модуляцiєю якiсь там розжаренi газовi туманностi?

- З таким же успiхом i крокодил може розмовляти iспанською мовою! розсердилась Алена. - Навратiл мене посилає, щоб я запросила тебе спiвробiтничати з нами, а ти спiлкуєшся з Ватсоном проти нас!

- Однак, Аленко, ти вже не розумiєш жартiв! Оце так ти змiнилась на Мiсяцi?.. Не знаю, чим би я мiг стати в пригодi Навратiлу, але ти ж знаєш, що вас не зраджу... А втiм, поговоримо про це згодом. Товариство, мабуть, вiтало б бiльше веселi розваги. Чи не зайти нам краще до Парку культури й вiдпочинку?

Пропозицiя Зайцева припала усiм до смаку, особливо Северсону, який майже нiчого не розумiв з розмови, хоч слухав дуже уважно. Розпитувати "дiвчину з Мiсяця" вiн побоявся, щоб не здатися їй смiшним.

***

У величезному, повному народу парку Северсон та Алена Свозилова, затримавшись бiля одного з атракцiонiв, загубили своїх супутникiв.

- Ми тепер навряд чи знайдемо їх серед такої маси людей, але це не страшно. Зустрiнемось з ними бiля головного павiльйону, - заспокоювала його дiвчина. - А поки що покладiться на мене. Я тут добре все знаю; недалеко звiдси унiверситет, де я вчилась... Ну, то куди ми пiдемо?

- Знаєте куди? - посмiхнувся Северсон. - До аеродрому!

- Чому саме до аеродрому? - здивувалась Алена. - Вам зi мною не подобається? Ви хочете кудись полетiти?

- Нi, що ви! Коли б навiть хотiв, полетiти не можу.

- А куди б ви полетiли, коли б могли?

- Спочатку додому, в Норвегiю, - сказав вiн нерiшуче. - Потiм знову спробував би перелетiти Пiвнiчний полюс... Але насамперед хотiв би побачити своїми очима лiтак, що стартує на Мiсяць.

Алена подивилась на годинник:

- Всi вашi бажання - здiйсненнi, а останнє можна виконати навiть зараз. "Iскра" стартує приблизно через пiвгодини. Ми ще встигнемо.

Сонце вже заходило, i весь парк поступово розгорявся безлiччю вогнiв. Повiяло свiжою прохолодою; нiжно запахли нiчнi квiти. У вологому повiтрi звуки лунали м'якше, мелодiйнiше.

Северсон та Алена довго йшли красивою безлюдною алеєю. Нарештi перед ними помiж дерев заблищало темне свiчадо водойми. Вони пiдiйшли до берега широкого каналу.

- Звiдси чудово видно аеродром, - сказала Алена. - Ви бачите оту естакаду вдалинi?.. Оце й є стартовий трамплiн мiжпланетних кораблiв.

- Я його вже бачив, - сказав Северсон. - Коли ми летiли сюди, Митько...

Та раптом слова застряли у нього в горлi. Естакада обгорнулась червоним сяйвом, а на її вершинi з'явився дивовижний лiтак з маленькими крильцями ззаду. Вiн затримався на якусь частку секунди, а потiм зринув у повiтря. Його шлях на присмерковому небi прокреслила вогненна смуга, що губилась аж десь у безконечностi.

Северсон довго дивився на те мiсце, де востаннє блиснув спалах.

- Менi все це здається сном... - сказав вiн задумливо.

- Я вас розумiю... - прошепотiла Алена.

Було в її голосi щось таке, що Северсон мимохiть обернувся i вперше подивився у великi чорнi очi дiвчини. Вони були теплi й щирi.

Роздiл XI

"Додому,

додому!"

З прогулянки Северсон повернувся додому знову ж таки вертольотом. Його проводжала "дiвчина з Мiсяця", Алена Свозилова.

- На добранiч!.. До зустрiчi в Празi!.. - гукала вона з вiконця вертольота, коли той, висадивши Северсона на даху iнституту Тарабкiна, пiднявся в повiтря. Машина подаленiла, перетворилась на одну з летючих зiрочок над великим освiтленим мiстом. Потiм зникла й зiрочка. I тiльки тодi Северсон вiдiрвав погляд вiд неба.

"До зустрiчi в Празi!" - лунало в його вухах, коли вiн спускався лiфтом.

"До зустрiчi в Празi!" - ще чулося йому, коли вiн зайшов до своєї кiмнати.

Северсон пiдняв штору, вiдчинив вiкно, задивився в далечiнь. В головi метушливим роєм перебiгали подiї неспокiйного дня, i всi враження повертались яскравiшими й сильнiшими, анiж були, але їх не хотiлося аналiзувати. Чудна туга стиснула йому груди. Вiн сам не знав, звiдки з'явилось оце не знане досi вiдчуття тужливого неспокою.

Северсои сiв до письмового столу, мимохiть витягнув з шухляди аркуш паперу й перо.

"Любий Альберте..." - написав вiн тремтячою рукою. Закреслив обидва слова, зiм'яв папiр. Знову простяг руку до ящика. Витягнув ще один аркуш i задивився на його бiлу поверхню.

До кого писати? Кому розкрити свою душу?.. Вiн тепер на бiлому свiтi сам-самiсiнький - старими друзями покинутий, а поруч з новими - такий по-смiшному жалюгiдний...

Северсон пiдвiвся, пройшовся кiлька разiв по кiмнатi. Знову повернувся до стола. Вiн хотiв позбутись сум'яття думок та почуттiв, звiритись бодай паперовi.

"...Менi важко... - писав вiн похапливо. - Нiчого не розумiю. Почуваю себе жалюгiдною мурашкою, яка з земного праху дивиться на людину-велетня... Велетень до мене ласкавий i люб'язний, але я його боюсь. Вiн володiє страшною силою. Менi здається, що в нього довжелезнi руки, якими вiн обiймає всю земну кулю, як м'яч, i з легкiстю сягає Всесвiту. Вiн необмежено панує i там, де я колись втратив життя в бою з природою. Нарештi i моє життя вiн вирвав з обiймiв смертi, змусивши її поступитись.

Живу з велетнем, який не знає перепон, не вiдчуває запаморочення голови нi од висоти, нi од швидкостi. З його ласки живу в казковому мiстi, яке можна смiливо порiвняти з раєм... I все-таки я його боюсь.

Легко звикаєш до хорошого, i важко повертатись до поганого. Чи матиму я хоч пiзнiше досить сил, щоб воювати з долею?

Колись я мiг би смiливо стати до перших лав, а тепер я - останнiй з останнiх, найжалюгiднiший, дурнiший за десятирiчного хлопчика. Як багато я проспав, як жорстоко перевалив час через мою голову! Але я не хочу жити з чужої ласки. Я повинен повернутись додому i почати усе заново! Або наздожену сучасну людину, або..."

Останнє слово перетворилось на рiзку риску, схожу на блискавку. Северсон кинувся на постiль i занурився головою в подушку. Раптом вiн здригнувся: пальцi вiдчули холодний аркуш паперу.

Пiднiс його до очей. Лист...

Швидко перечитав написанi красивим почерком рядки.

"Не гнiвайтесь на мене, друже, що я не дочекалась Вашого повернення. Ми з Тарабкiним сьогоднi проводимо важку й вiдповiдальну операцiю. Зате завтра я з Вами буду цiлий день. Сподiваюсь, що у Зайцевих Вам сподобалось. Якщо буде щось потрiбно,- дзвонiть. Бажаю Вам приємних снiв! На добранiч!

Наташа"

Северсон сiв на край лiжка, замислився. Отже, Наташа не спить. Тарабкiн також.

"Нi, не чекатиму ранку, все скажу їм зараз!" - вирiшив вiн раптом i вибiг з кiмнати до напiвосвiтленого коридора. Безпорадно зупинився, не знаючи, в який бiк iти.

"Звiсно, кабiнет Тарабкiна десь далi, бо iнакше я б зустрiчав його тут частiше..." - подумав Северсон i попрямував на нижчий поверх. Але цим вiн досягнув небагато. Нiде анi найменшої ознаки життя. Металевi цифри на дверях мовчали, оберiгаючи схованi за ними таємницi.

"А навiщо ота розмова? - спало на думку Северсону.- Просто треба тiкати геть!"

Вiн почав швидко спускатись сходами, однак трьома поверхами нижче зупинився на площадцi.

Куди втечеш без грошей?.. Як прослизнути мiстом, якщо майже кожен знає його з виду i одразу зрозумiє, що бачить перед собою втiкача?.. I що сказати, коли випадково зустрiнешся з ким-небудь у вестибюлi?

Гарячковий погляд Северсона впав на ряд мармурових табличок з золотими написами:

Лабораторiї - 1548-56

Академiк Тарабкiн - 1547

Операцiйнi зали - 1557-60

"Який я дурень!" - посмiхнувся вiн мимохiть i ступив до довгого коридор.

Ось на дверях блиснула табличка з цифрою 1547. Северсон легенько постукав, а коли нiхто не вiдгукнувся, потягнув за ручку. Не замкнено.

У великому напiвосвiтленому кабiнетi немає нiкого. Лише розгорнута книга на робочому столi та наполовину списаний аркуш паперу поруч неї свiдчать, що недавно тут хтось сидiв.

Северсон хотiв швидко повернутись назад, щоб йому не закинули часом лихих намiрiв, але переплутав дверi i потрапив не в коридор, а до лабораторiї.

Тут, залитi блакитним свiтлом, виблискували розташованi двома довгими рядами склянi резервуари. На кожному з них було прикрiплено по кiлька апаратiв, що скидались на мiкроскопи.

Непроханий гiсть якийсь час вагався, але потiм цiкавiсть перемогла. Вiн пiдiйшов до одного з апаратiв, припав до м'якого пружка бiнокулярних окулярiв. Затамувавши подих, задивився на незвичайний рух у полi зору приладу.

В мутнуватому розчинi проповзала розпливчастими хмаринками якась неоднорiдна речовина. Раптом вона почала збиратись у прозорi кульки.

Северсон звернув увагу на одну з новоутворених кульок. Здавалось, вона зависла посеред розчину, але її нутрощi швидко змiнювались. В загадковому тiльцi почали з'являтись маленькi зернятка; зовнiшня оболонка розтягувалась i наморщувалась; кулька виростала, збiльшувалась, розтягнулась у вiсiмку i подiлилась навпiл.

Тiльки тепер Северсон збагнув, що вiдбувалось у нього перед очима: з неоднорiдної драглистої речовини в розчинi утворювались живi клiтини, якi потiм починали дiлитись.

Вiн замислився.

"Omnis cellula a cellula!" - "Кожна клiтина з клiтини!" - згадав вiн улюблений вираз старого викладача бiологiї.

Нi, вчитель був явно неправий: у резервуарi клiтини виникають зовсiм не з клiтин. То невже ж люди навчились створювати життя з мертвої матерiї?! А може, в апаратi вiдбувається щось зовсiм iнше?..

Северсон вiдiрвав очi вiд окулярiв i злякано озирнувся. Вiн так поринув у спостереження, що навiть забув, чому, власне, тут опинився. Зараз йому здалось, що хтось зайшов до кiмнати й дивиться на нього.

Але в примiщеннi не було нiкого. Безлюдним був i сусiднiй зал.

Северсон затримався на хвилинку бiля великої скляної призми, зацiкавившись її складною будовою, йому навiть i на думку не спадало, що саме тут у нього почало битись серцевi що в такому ж термостатi недалеко звiдси маленька бульбашка повiтря вбила неандертальця, який уже почав був повертатись до життя.

Незвичайнiсть цього оточення не збуджувала, а пригнiчувала Северсона, нагадувала йому про непевнiсть його власного становища в незнайомому свiтi. Похмурих думок не вдавалось позбутись; вони викликали в серцi болiсну тугу.

Гнаний бажанням зустрiтись хоч з ким-небудь, Северсон, уже не роздивляючись навколо, швидко йшов анфiладою лабораторних примiщень i зупинився аж тодi, коли зачув голоси.

Вiн зазирнув у щiлину напiввiдчинених дверей.

Перед ним був великий, яскраво освiтлений, майже порожнiй зал. Понад його стiнами стояло кiлька скляних шаф з апаратами, а посерединi операцiйний стiл, оточений групою лiкарiв з масками на обличчях. Двоє з них сидiли бiля приладiв i уважно стежили за екранами, на яких через однаковi промiжки часу перебiгали яскраво-зеленi химернi лiнiї.

- Серце працює нормально... - пролунав голос Наташi Орлової.

- Температура?.. - запитав академiк Тарабкiн.

- Тридцять вiсiм i три...

- Ну и завдав нам клопоту цей хлопчина! - зiтхнув хтось з полегкiстю. - Теж менi винахiдник: братися до отакого дослiду!

- А хiба ми з вами були не такi? - засмiявся Тарабкiн. - Ну, нiчого: все гаразд. Серце витримало, опiки загояться... Ось що, друзi: йдiть-но вiдпочивати. Зi мною бiля пацiєнта лишиться тiльки Наташа. О четвертiй ранку нас змiнять Роберт та Андрiй.

- Замiсть вас лишусь я, товаришу академiк. Ви не спали минулої ночi! промовив один з лiкарiв.

- Я вже звик, та й спати менi треба менше, анiж вам, молодим, заперечив Тарабкiн. - Iдiть вiдпочивайте спокiйно!

Почувши це, Северсон швиденько сховався за апаратами, щоб його хтось не помiтив. Але його побоювання були марними: лiкарi, мабуть, вийшли iншими дверима. Довгий час тривала пауза, а потiм Тарабкiн запитав: - Чому ви сьогоднi така мовчазна, Наташо?

- Мовчазна?.. Та нi, я просто замислилась. Власне, пригадала Северсона. Вiн, певно, спить зараз мертвим сном. Та це й не дивно. Нещодавно вiн знайомився з новим життям тiльки з допомогою телевiзора, а тепер вступив у нього самостiйно. Хотiла б я знати, як впливає на нього все побачене й почуте, але вiн такий небалакучий.

- Як i кожен мешканець Пiвночi... - сказав Тарабкiн. - Не сподiвайтесь, що вiн одразу ж буде торжествувати. Поки що вiн тiльки глядач, навiть коли обмацує все власними руками. I я побоююсь, що у нове життя вiн вступив надто рiшуче.

- Чому ви так гадаєте?

- Свiт за цi роки дуже змiнився, Наташо. Ми до цього звикали поступово, а вiн потрапив у майбутнє несподiвано, бачить тiльки зовнiшнiй бiк речей, а вглиб - не зазирнув. Вiн не знає смислу того, що дiється навколо; ще не розумiє, що технiка, яка приголомшила його, не кумир для нас, а слуга. Пригадайте, що вiн говорив вам на електростанцiї. Боявся, що не зумiє проiснувати; що його нiхто не вiзьме на роботу, бо вiн не знає нових машин... Ми повиннi розвiяти оцей його страх, допомогти людинi вiдчути впевненiсть у власних силах... Як це зробити - не знаю...

Ще помовчали. Потiм Наташа запитала нерiшуче:

- А може, слiд подивитись, як вiн там?

- Так, так, Наташо, бiжiть... - погодився Тарабкiн.

Для Северсона настала мить, коли далi зволiкати вже не можна було. Вiн пiдiйшов до дверей, постукав.

- Зайдiть! - сказав Тарабкiн. - О, це ви?.. Яким вiтром?! Ми щойно саме розмовляли про вас, i Наташа пiшла поглянути, як вам спиться...

- А її не можна повернути? - стурбувався Северсон. - Вона злякається, якщо не знайде мене в кiмнатi.

- Нi, нi. Вона подумає, що ви все ще гостюєте у Зайцевих... Але що з вами? У вас дуже поганий вигляд...

- Я прийшов попросити... хотiв вас попросити... - збентежений Северсон не мiг пiдшукати потрiбних слiв.- Не гнiвайтесь, що я турбую вас вночi... Не вважайте це за невдячнiсть: менi подобається у вас, але...

- ...Але вiтчизна лишається вiтчизною, чи не так? - посмiхнувся Тарабкiн. - Догадуюсь, що ви хотiли сказати менi саме це. Ну, що ж - я збирався вiдвiдати вас завтра вранцi i повiдомити, що лiкування закiнчилось ранiше, анiж ми гадали. I в цьому нам дуже допомогли ви самi. Ви - стiйкий хлопчина... Розлучаюсь з вами неохоче - адже ви таки трошки мiй син. Але що ж вдiєш: "Додому, додому кличе дорога!" - як сказав колись старий китайський поет.

На вiдеофонi поблизу операцiйного стола блимнуло червоне свiтло, i на екранi з'явилось стурбоване обличчя Наташi Орлової:

- Що робити?.. Северсон знову зник...

- ...I чекає вас тут. Вiн хоче попросити вас, щоб ви допомогли йому приготуватись у дорогу. Завтра вранцi ви вдвох вилiтаєте до Норвегiї...

***

Северсон уже давно спав спокiйним сном, коли Наташа подала Тарабкiну копiю одчайдушного "листа в минуле". Академiк похитав головою:

- Я зрозумiв його стан одразу ж, як тiльки вiн поткнувся в дверi. Гадаю, що подорож на батькiвщину буде для нього найкращими лiками. Правда, на нього чекає деяке розчарування, але тiльки там вiн зможе вiднайти самого себе... Нам треба виправити свою помилку хоч зараз...

- Помилку? - знизала плечима Наташа.

- Так. Не можна було лишати пацiєнта самотнiм. Ми мусили дати йому компаньйона з тiєї ж хвилини, коли вiн прийшов до пам'ятi. А можливо, йому ще краще дихалося б у товариствi багатьох людей. Самотнiсть - поганий друг, а ще гiрший порадник. Слiдом за нею ходять похмурi думки, а iнодi й розпач. Особливо у людей, якi не бачать перед собою ясної мети.

Роздiл XII

Повернення

Красивий срiблястий ракетоплан, м'яко погойдуючись, помчав довгою стартовою дорiжкою, легко зринув у повiтря i, описавши коло над аеродромом, почав набирати висоту.

Палаци Москви зменшувались i даленiли. Мiсто застилала запона хмар. Свiтла блакить неба синiшала, перетворювалась на iндигову, поки, нарештi, зовсiм потемнiла. На небосхилi проступили зiрки. А водночас до кабiни через iлюмiнатори зазирало золоте сонечко.

- На цiй висотi небо скрiзь чорне, - вiдповiла Наташа на нiме запитання Северсона. - Тут повiтря таке розрiджене, що сонячним променям нема вiд чого вiдбиватись... А погляньте-но на обрiй! Навiть найнедовiрливiшi позбулися б тут сумнiву в тому, що наша Земля - кругла...

Деталi на поверхнi планети поступово розпливались, зникали. Все внизу запнула суцiльна пелена хмар. I може саме тому втратилось будь-яке уявлення про швидкiсть руху лiтака; здавалось, вiн просто висить серед безмежного простору i тiльки ледь-ледь здригається вiд роботи двигунiв.

Збiгло зовсiм небагато часу, i ракетоплан почав знижуватись.

- Промiжна зупинка? - запитав Северсон.

- Нi, приземляємось у Осло.

- Так швидко?.. Отже, Митько був правий... Тiльки нi, це не Осло! вигукнув вiн, коли ракетоплан прорвав запону хмар над аеродромом. - Я це мiсто знаю як свої п'ять пальцiв!

- Запевняю вас, це справдi Осло, - посмiхнулась Наташа. - Правда, трохи змiнене за роки вашої вiдсутностi.

На аеродромi мандрiвники пересiли на вертолiт i продовжували свою подорож над узбережжям, покраяним численними фiордами.

- Я оце думаю, - порушила мовчанку Наташа, - чи не краще було б попередити мешканцiв Ярлсберга, що ви прилетите? Зустрiч могла б бути радiснiшою для вас.

- Навпаки, Наташо, я радий, що прилiтаю iнкогнiто. Не люблю урочистих промов, а до того ж повертаюсь додому не як переможець, а як переможений.

В його голосi бринiв глибокий сум. Що могла сказати Наташа? Як заспокоїти людину, що повертається до рiдної країни, де вже немає нi близьких, нi друзiв? Слова тут зайвi.

Северсон переходив од вiкна до вiкна i палаючими очима стежив за рiдною землею, що пропливала глибоко пiд ним. Мiстечка й села здавались йому бiльш барвистими й веселими, пустельна тундра - зеленiшою. Хвойнi лiси на диких скелях кликали його повернутись назад, у дитинство, йому здавалось, що аж сюди, до сонцем пронизаних висот, долiтає знайомий гуркiт гiрських струмкiв.

Над голими верхiв'ями Скандинавських гiр вималювався на обрiї снiжно-бiлий шпиль Гальдгепiгену, вдалинi заблищала гладiнь моря.

- Погляньте, Наташо, лiворуч! Там - Берген! - по-хлоп'ячому радiсно вигукнув Северсон.- Я знаю тут кожну вершину, кожен острiвець. Праворуч вiд нас - Гаупне та Лейкангер. Нам треба летiти на Гулен, а потiм уздовж узбережжя до гирла Сегне-фiорду.

Незабаром вертолiт наблизився до групи невеликих острiвцiв.

- Чи не можете ви летiти трохи нижче? - попросив Северсон пiлота. Щось я не впiзнаю рiдного краю.

Острiвцi справдi дуже змiнились. Тодi, коли Северсон бачив їх востаннє, на них лише де-не-де чорнiли халупи рибалок. Тепер ця мiсцевiсть нагадала Северсону московський Парк культури i вiдпочинку. Поз'єднуванi мостами острiвцi перетинали в усiх напрямках вулицi-алеї, уздовж яких серед зеленi свiтились красивi будинки.

- Куди ж подiлись рибалки? - здивувався Северсон. - I звiдси їх витiснили багатiї?

Наташа мовчки посмiхнулась, а вiн продовжував скрушно:

- Нашi рибалки були люди поряднi, чеснi... Саме на цьому островi жив старий Фрiтьйоф Ельвестад. Ми, хлоп'ята, часто його вiдвiдували. То був такий собi народний фiлософ - говорив небагато, зате мудро...

Северсон похитав головою i попросив пiлота:

- Прошу вас, приземлiться... Бачите оту долину пiд скелями?..

Вертолiт почав повiльно знижуватись, наближаючись до скелястого берега.

- Звiдси до нас година ходьби. Чи не хочете пройтись пiшки, Наташо?

- Охоче пiшла б з вами, але на мене чекає вiзит. Професор Иогансен з Фарнеса попросив допомогти йому поставити один експеримент. Ви тим часом огляньте рiдний край, а увечерi зустрiнемось у лiкаря Галльстрема. Ви його знайдете легко, тут його знають всi. Прошу, не забудьте передати йому листа вiд академiка Тарабкiна... Якщо дозволите,- я вiзьму вашi речi з собою. Вам легше буде йти.

***

Тiльки-но вертолiт зник за кам'яною стiною фiорду, як Северсон повернувся обличчям до моря й сiв на великий замшiлий камiнь. Вiн дивився на кучерявi баранцi хвиль, i його серце поступово заспокоювалось.

Вiтчизна! Рiдний край!

Все було таким, як i колись. Грiзнi вали набiгали на прибережнi скелi, з гуркотом обрушувались на них, вiдбивались i котились назад, стикаючись з наступними. Над скелями височiли покрученi сосни, зазираючи в ущелину, яка лишалась такою ж романтичною й красивою, як i тодi, коли Лайф блукав тут з хлопцями. Тiльки стежка, що вела вгору, за цей час перетворилась на хорошу дорогу. Северсон ще раз озирнувся на море i рiшуче попростував нею.

За першим поворотом з'явились "карлики". Так, вони на тому ж мiсцi, незмiннi. Химерно згрупованi скелi все ще нагадують святкову гульню гномiв. Тiльки похлянь пильнiше, одразу ж побачиш, як їхнi обличчя починають посмiхатись, ворушитись. Найменший гном з досадою дивиться на море, де, за древньою легендою, вiкiнги забрали в нього човен... Iншi скелi теж не лишаються нiмими. Гострi тiнi вiд сонця вдихнули в них життя. З гри свiтла i тiней на стрiмчастiй кам'янiй стiнi виступає посiчене крижаними вiтрами обличчя Амундсена...

Северсон здригнувся, клiпнув очима. Створена розбурханою уявою картина розпливлась, розбилась на окремi свiтлi й темнi плями.

- Рiдний край... - Северсон зiтхнув i попрямував далi.

Дорога тепер в'юнилась вузькою долиною понад шумливим гiрським струмком. Вiн дзюрчав i вирував, люто бив об гранiтнi береги, мчав через скелястi пороги до моря. Цей струмок нiс перший привiт з рiдного села.

"Ще один поворот, - думає Северсон, - i я побачу халупу маляра Абiлгаарда".

Його житло, сховане в густому чагарнику, завжди приваблювало хлопчакiв своєю таємничiстю. Похилий вiком дiдусь Абiлгаард ходив навколишнiми селами, пропонуючи свої картини. Люди нiчого не купували в нього, зате давали йому милостиню, як жебраковi. Вiн брав її з дитячою посмiшкою: "Дякую, дякую! Тепер у мене буде за що купити фарби!". Але всi знали, що вiн вже давно не малює, а на тi грошi купить хлiба та солонини, щоб не померти з голоду...

Однак у прогалинi помiж столiтнiх сосен з'явилась не халупа, а велика сучасна вiлла з скляним дахом. Северсон зупинився перед нею i довго стояв замислений. Незабаром у вiкно визирнув усмiхнений чоловiк з маленькою цапиною борiдкою i привiтно махнув рукою, нiби запрошував завiтати...

Це не був старий Абiлгаард. Це був хтось чужий. Новий мешканець вiдлюдного куточка чудової долини.

Северсон збентежено опустив очi i швидко рушив далi,

Зразу ж за наступним поворотом очам подорожнього вiдкрилась широка долина. Та тiльки все в нiй було незвичне, нове. Куди подiлись старi поважнi будови? Звiдки взялись вiлли та багатоповерховi будинки?

I все ж вiн вдома. На цьому горбi, траплялось, сидiв вiн вечорами з молоддю. А в лiсi, що над горбом, лазив по соснах, видираючи там совинi гнiзда. Ох i перепадало ж йому за це вiд матерi!

Гори й лiс не змiнились. Але на оцьому ось мiсцi стояв зовсiм iнший будинок. В обшарпанiй халупi тут доживали вiку бiдолахи, що лишались на бiлому свiтi без рiдних та майна. Деякi з них, правда, запевняли, що мають сина чи дочку в Америцi, де їм, мовляв, добре живеться. Проте поштар завжди проходив повз притулок, не звертаючи на нього уваги. I старим лишалась єдина втiха: марнi сподiвання, з якими вони i йшли в могилу...

Северсон звернув з головної дороги i попрямував стежкою помiж кущiв до невеликого гайка серед скель. Тут вiн знав кожен камiнь, адже ця стежка вела до його рiдної хати.

Коли помiж дерев з'явився старий, типово пiвнiчний будинок з високим димарем, у Северсона засяяли очi. Вiн побiг уперед, потiм зупинився.

Старий будиночок лишився таким самiсiньким, яким був тодi, в 1927 роцi, коли Северсон вiдвiдав його востаннє.

I сумно, й радiсно людинi, яка прийшла на побачення з своєю юнiстю, з минулим, що вже нiколи бiльш не повернеться.

Хто живе в тобi, старий будинок? Як i колись, старанно прибрано палiсадник, нiби й сьогоднi попрацював у ньому дбайливий батько. I в ящиках пiд вiкнами смiються квiти...

Аж зараз погляд Северсона упав на мармурову дошку над дверима. Викарбуванi на нiй золотi лiтери розповiдають, що в цьому будинку народився i прожив свою молодiсть вiрний соратник Амундсена, звитяжний борець з крижаними просторами, який вiддав своє життя служiнню людству i науцi. А внизу дошки - свiжа приписка: "...i який був наукою знову повернений життю та людству".

Знов i знов читає Северсон напис. Радiсно й тоскно стискається в нього серце; йому важко повiрити, що це написано про нього; як не вiриться i в те, що вiн справдi пролежав довгi десятирiччя в кризi Арктики.

I не помiчає вiн, що на нього вже давно з порога лагiдно й зацiкавлено дивиться сивоголовий дiдусь.

- Ну, здрастуй, Лайфе!

- Здрастуйте... - Северсон здригнувся, глянув на дiдуся.

- Заходь, любий хлопчику... Я давно вже чекаю на тебе...

Старий узяв гостя за руку, повiв до будинку. Северсон iшов за ним, як у пiвснi. Та ось вiн стрепенувся:

- Скажiть, звiдки ви дiзнались, що я приїду?

- А куди б тебе повела твоя перша дорога, як не додому? - посмiхнувся дiдусь. - Вiдпочинь пiсля подорожi, а я тим часом злiтаю вниз, у мiстечко, та привезу чогось попоїсти...

- Дякую, дiдусю! - щиро сказав Северсон, зворушений не стiльки змiстом, скiльки iнтонацiєю слiв старого.- Тiльки дуже прошу: нiкому анi слова! Не розповiдайте про мiй приїзд. Все одно мене тут уже нiхто не знає...

Дiдусь пiшов. Северсон лишився один.

Старий буфет стоїть там, де й стояв, - тiльки статуетки

та посуд розставлено трохи iнакше. У простенькiй вiтальнi все дихає давнiм родинним затишком. Правда, стiна проти вiкна перетворилась на галерею родинних фотографiй. У центрi висять три великi портрети: батька, матерi та молодого Лайфа.

Северсон сiв за важкий дубовий стiл i перебiг очима по рiзьблених стiльцях. Тут вiн сидiв колись серед сiм'ї.

Спогади раптом нiби оживають. Йому здалося, що стiл знову святково сервiровано. Батько пiднiмає келих: "Отже, за подальше просування по службi, любi друзi!". Та й чому ж не випити: молодший чиновник посiв нарештi мiсце, якого так довго прагнув.

Батько не звик пити: пiсля третьої чарки в нього вже засяяли очi.

- їжте й пийте, настали кращi часи! - вигукує вiн радiсно.

Однак мати поглядає стурбовано. Нахиляється до батька i шепоче, - на жаль, надто голосно: "Сьогоднi святкуємо, а завтра, можливо, знову затягнемо паски... Адже платня збiльшилась не набагато. Лише настiльки, щоб не повсякчас брати наборг..."

Деякi з гостей почули цi слова. Посмiшка тьмянiє у них на обличчях. Якийсь час вони ще веселяться для годиться, а потiм один по одному починають прощатися: треба, мовляв, додому; на них ще чекає багато справ...

Цi спогади важкi. Северсон намагається їх прогнати. Вiн пiдводиться i йде до вiкна.

"Що ж поробляє мiй дубок? - спадає йому на думку.- Чи не загинув?"

Бiля завалу камiння високо звiв свою крону могутнiй розлогий дуб.

"Скiльки часу минуло вiдтодi, як я тебе, слабенького, дбайливо вирощував?.. Ми лишились тут удвох, навколо нас усе змiнилось..."

Крона дерева тихо шумiла, немов хотiла погомонiти iз своїм давнiм другом. Урочисту тишу дня порушувало тiльки цвiрiнькання горобцiв, що зчинили за щось сварку.

Северсон сiв у траву, спершись спиною об стовбур. Тут часто сидiли вони з батьком лiтнiми вечорами, мовчки поглядаючи на убоге село та долину пiд ними. Лайфовi вона здавалась надто тiсною; вiн прагнув залетiти у невiдомi далi, щоб боротись i перемагати. А батько мрiяв про те, як було б добре, коли б вiн та всi його сусiди розбагатiли i могли б жити хоча б так заможно, як фермер Вестерсен...

Але з чого вони могли б розбагатiти?.. Край бiдний, життя важке...

I ось тепер тут розляглось селище з розкiшними вiллами. Ярлсберг перетворився на мiсто.

На асфальтованiй дорозi, що вела з центру селища до горба, з'явилась якась дивна автомашина. Вона мала елегантнi обтiчнi форми i їхала зовсiм беззвучно. Придивившись пильнiше, Северсон помiтив у нiй свого нового знайомого.

Зупинивши машину перед будинком, дiдусь занiс у хату кiлька пакункiв i пiдiйшов до гостя.

- Ну, синку, як тобi подобається батькiвщина? Розцвiла, як дiвчина на виданнi, чи не так?

- Справдi, розцвiла, дiдусю. Насилу її впiзнав... А чий воно отой розкiшний будинок у центрi селища?

- Та чий же - звiсно, наш.

- Ваш?.. Пробачте, а як...

- Ой лишенько, - засмiявся дiдусь. - Я ж навiть не вiдрекомендувався. Я - Олафсен.

- Олафсенiв я знав добре... - пригадував Северсон. - Вони жили край села, бiля струмка. З Альбертом Олафсеном я навчався в Осло. Проте Олафсени не були заможними. У них було багато дiтей, це правда...

- Наймолодшим з тих дiтей був саме я, - посмiхнувся дiдусь. - А бачиш, я багатий, i не тiльки я, а всi в нашому мiстi. Мабуть, ми не зрозумiли один одного щодо того будинку. Вiн належить не менi чи моїй родинi, а всiм у мiстi. Це - наш Будинок культури... А ота снiжно-бiла будова з сонячними вiкнами на протилежному схилi - наш Будинок здоров'я, тобто лiкарня, як ранiше казали. А отой рожевий будинок бiля входу в Бйорнсонову улоговину пiонерський палац наших малят... А тепер поглянь на йотунський горб. Що ти там бачиш?

- Здається, там стоїть обсерваторiя...

- Так, наша народна обсерваторiя. Люди тепер просто закоханi в астрономiю. Мої онуки ходять туди щосуботи увечерi.

- А що ото за велика скляна будова?

- То наш новий, повнiстю автоматизований текстильний завод.

Северсон зiрвав стеблинку трави, надкусив її кiнчик.

- Я все-таки не розумiю, звiдки ви взяли грошi на такi дорогi будови? Позичили їх у банку чи в якогось мiльйонера з Осло?

- Що ти, синку?! Нi на банк, нi на мiльйонера не можна було б покластись. Доки були пани, сонечко нам не дуже свiтило. Вони дбали тiльки про те, щоб було добре їм... Таємниця нашого багатства криється в iншому Незабаром ти її побачиш на власнi очi... Але це - пiзнiше. А зараз ходiмо та вип'ємо по чарцi на честь твого повернення.

Северсон не примусив себе довго запрошувати.

Роздiл XIII

Бiля джерела

багатства

Зразу ж по обiдi Олафсен запропонував Северсону оглянути знайомi мiсця.

- Ця машина - ваша?.. Тобто я маю на увазi - ваше особисте майно? запитав Северсон, вмощуючись у кабiнi невеличкого красивого автомобiля.

- Так, моя! - гордо вiдповiв дiдусь Олафсен. - Я одержав її як премiю.

Старий сiв за руль, натиснув на якусь кнопку, i машина, набираючи швидкiсть, помчала вперед. Хоч як напружував слух Северсон, характерного гуркоту мотора вiн не чув.

- Скажiть, а чому двигун працює так тихо?

- Звичайна рiч, синку, - посмiхнувся дiдусь. - Це в мене електромобiль.

- Отже, вiн бере енергiю з акумуляторiв?

- Тiльки на другорядних маршрутах. А на головних - з кабеля, прокладеного пiд землею.

- Але ж автомашина не має контакту з кабелем... Хiба вже можна пересилати електрику на вiдстань без дротiв?

- Звичайно. Радiостанцiї робили це ще за часiв твоєї молодостi: випромiнювану ними енергiю перехоплювали приймальнi антени. В наших електричних дорогах просто прокладено високочастотну мережу, яка iндуктує струм у спецiальних котушках на машинi. Це - не останнє слово технiки. У Москвi, Празi та в iнших мiстах, де розвиток пiшов далi, нiж у нас, уже починають випускати автомашини з атомними двигунами.

Северсон замислився:

- Як ви розумiєте оте "далi, нiж у нас"?

- Я маю на увазi розвиток людського суспiльства. В Москвi та в Празi, наприклад, по шляху соцiалiзму пiшли ранiше, нiж ми. В них уже комунiзм, у нас - ще соцiалiзм. Але ми, звичайно, їх наздоженемо.

Северсон промовчав. "Комунiзм", "соцiалiзм" були вiдомi йому з часiв його першого життя як складнi полiтичнi термiни, якi скорiше визначали переконання певної групи людей, анiж говорили про суспiльний устрiй. Те, що для дiдуся Олафсена було близьким i вiдомим змалечку, для Северсона тiльки розкривалось, збуджуючи десятки запитань. Але запитувати не хотiлось. Все, все треба побачити на власнi очi. Побачене досi - радує. I все ж поспiшати з висновками не слiд.

Вирiшивши отак, Северсон ще пильнiше придивлявся до всього навколо. Академiк Тарабкiн мав рацiю: гiсть з минулого не квапився трiумфувати, вiн був ще тiльки глядачем.

Незабаром автомашина вискочила з мiстечка, пiднялась на скелястий перевал i зупинилась край хвилястої гiрської рiвнини. Северсон знав її добре: ранiше тут були пасовиська.

З тих часiв рiвнина дуже змiнилась. Колишня пустеля перетворилась на квiтучий край.

- Вийдемо на хвилинку? - запитав дiдусь Олафсен. - Бачу, що ти вражений.

Северсон мовчки кивнув головою. Вийшов з машини. Повiльно обвiв очима краєвид.

Золотi ниви хвилювались пiд вiтерцем; по них перебiгали мерехтливi тiнi,- так, нiби хтось гладив оксамит проти ворсу. На схилах паслись череди корiв та отари овець. Всю рiвнину перетинали смуги садiв. У центрi цього мальовничого краю стояв ряд великих довгастих будов.

- Як бачиш, синку, таємниця нашого багатства дуже проста: спiльна праця, без утиску та експлуатацiї помiщикiв i банкiрiв...

- Але ж тут був зовсiм неродючий грунт...

- Справдi, колись наш грунт був бiдний, синку. Але недарма ж кажуть: як дбаєш, так i маєш... Ось поглянь лишень, яку чудесну пшеницю ми виростили... Чи бачив ти таку за твоєї молодостi?

- По шiсть колоскiв на одному стеблi?! - здивувався Северсон, коли пiдiйшов ближче.

- Так! - гордо вiдповiв Олафсен. - I це не якась там виродливiсть. Це - виведена нами дуже врожайна шестиколоса пшениця... Ми вирощуємо й виводимо зовсiм новi види рослин та тварин.

- Менi все це здається казкою. Ви просто навчились творити чудеса!

- Нi, синку, тут нема нiяких чудес. Ми тiльки оволодiли наукою, яку дав людству великий росiйський вчений Мiчурiн... - Олафсен показав рукою. В будинку, який ти бачиш перед собою, мiститься наша дослiдна станцiя, де ми перевiряємо найновiшi вiдкриття науки та невтомно шукаємо, як полiпшити мiсцевi види рослин i тварин. Нещодавно нам вдалось вивести нову породу високоудiйних корiв...

"Соцiалiзм... - промайнула думка в головi Северсона. - Отже, i оцi науковi дослiдження в селищi, яке колись було найгрубiшою провiнцiєю, теж притаманнi соцiалiзму?"

В Москвi вiн побачив справжнi чудеса, але й не сподiвався, що таких же глибоких, докорiнних змiн зазнала i його батькiвщина. Тепер дiдусь Олафсен своєю розповiддю будив у ньому почуття пiднесеностi, вiри в своїх спiввiтчизникiв, вiри в себе.

Северсон нiколи не почував особливої схильностi до сiльського господарства, але й його вразило все побачене. Дослiдна станцiя була справжнiм науковим закладом: тваринницькi ферми з автоматизованою апаратурою; хитромудрi автоматичнi машини на полях,- та це ж такi досягнення, про якi не мiг навiть мрiяти отой багатiй Вестерсен, якому заздрив свого часу Лайфiв батько!

Екскурсiя була така цiкава, що Северсон зовсiм забув про час. I тiльки коли почало заходити сонце, вiн згадав про домовлену зустрiч з Наташею Орловою.

- Чи не знаєте ви часом, де живе лiкар Галльстрем? - запитав вiн Олафсена. - Я маю передати йому лист вiд академiка Тарабкiна.

- Звичайно, знаю. Гадаю, що вiн уже вдома.

Ще й не смеркалось, як автомашина дiдуся Олафсена тихо пiд'їхала до вiлли лiкаря Галльстрема. Назустрiч гостям вийшов ставний мужчина рокiв пiд п'ятдесят. Вiн тепло й щиро привiтав Северсона, запросив до вiтальнi.

Прочитавши листа, Галльстрем пiдсунувся з своїм крiслом ближче до гостя, взяв обома руками його руку:

- Академiк Тарабкiн просить мене пiклуватись про ваше здоров'я... Чи будете ви довiряти менi так, як довiряли йому?

- Не знаю, чи заслуговую я взагалi на таку увагу, - збентежено вiдповiв Северсон. - А до того ж невiдомо, чи знайду я тут роботу i чи зможу стiльки заробити, щоб розрахуватися з вами...

- Лiкування у нас безплатне, - посмiхнувся Галльстрем. - А знайти роботу допоможу вам я.

- Ви берете на себе дуже велике зобов'язання, - похитав головою Северсон. - Я надто багато проспав i нiчого не знаю.

- Вченi з неба не падають, i навiть тепер дiти не народжуються з вищою освiтою. Якщо наполегливо вiзьметесь за навчання, - все надолужите, оволодiєте всiма нашими таємницями.

- Вчитись - хочу. Але з чого почати? Вся сучасна наука й технiка для мене - китайська грамота. Менi здається, що я провалився б i в початковiй школi.

- Справа не така кепська, як вам здається. В Лондонi ви свого часу одержали непогану освiту. На її базi зможете просуватися далi. Основи лишились незмiнними, наука тiльки розвинулась вглиб i вшир... - Лiкар пiдвiвся, вiдчинив дверi до сусiднього примiщення. - Ось - книжки. Вони до ваших послуг.

Северсон обвiв пожадливими очима довгi шеренги книжкових шаф.

- Можна оглянути?

- Прошу, без будь-яких церемонiй. А я з дружиною зараз приготую вечерю, тому покину вас на часинку.

Северсон зайшов до кiмнати, витягнув навмання одну з книжок. То був трактат про анабiоз та про оживлення тварин.

Колишньому льотчиковi, звичайно, важко було розбиратись у специфiчних зворотах, якими ряснiв текст монографiї, i все ж вiн настирливо вчитувався в рядки i навiть розумiв його!

Невiдомо, скiльки б вiн отак читав, коли б у кiмнатi раптом не пролунав знайомий голос:

- О, то наш пацiєнт уже почав читати! Чи не зарано? Северсон швидко пiдвiв голову. В дверях поруч Галльстрема стояла усмiхнена Наташа.

"Може, вона тут уже давно? - раптом спало йому на думку. - Чи не дозволила вона менi пiти пiшки тiльки для того, щоб скрiзь випередити мене та попередити Галльстрема i весь Ярлсберг про мiй приїзд?"

Посмiшка в Наташi була таки лукава.

Роздiл XIV

Запрошення

Було вже далеко за пiвнiч, коли до кабiнету академiка Навратiла на дванадцятому поверсi Фiзичного iнституту в Празi зайшла "дiвчина з Мiсяця", Алена Свозилова, i, поклавши на стiл великий картонний футляр, тихенько сiла осторонь.

Академiк навiть не поворухнувся. Безперечно, вiн помiтив дiвчину, але не мав права розпорошувати свою увагу: саме в цi секунди вiн гарячково манiпулював кнопками електронно-обчислювальної машини.

Аж ось нарештi стихло легеньке шурхотiння; машина закiнчила складнi обчислення i викинула в нiшу карточку з результатом. Академiк Навратiл переписав цифри в блокнот, зiтхнув з полегкiстю, випростав плечi i посмiхнувся до Алени на знак привiтання. Вона вiдповiла йому тим же, анiскiльки не ображаючись,- такий був стиль вiдносин мiж ними.

- Зауваження Чан-су слушне... - сказав академiк так, нiби й не було майже двотижневої перерви в бесiдi. - Один розум добре, а два ще краще. Траєкторiю слiд змiнити за його пропозицiєю... А що у вас?

- Зайцев додержав слова! - переможно посмiхнулась Алена. - Я хороший дипломат, правда ж?

Вона розв'язала стьожки i зняла кришку з футляра. Обережно витягла сувiй креслень та густо списанi аркушi паперу. Простелила їх на столi, притиснувши кiлькома предметами, що трапились пiд руки.

Академiк швидко перебiг очима креслення й стовпчики цифр. Його погляд затримався на останнiх рядках доданого листа:

"...Це свiдчить, що Ваша пропозицiя - здiйсненна. Проект атомної електростанцiї, який Вам надсилаю, перевiрено численними експериментами.

Радий був би взяти участь у випробуваннi на Мiсяцi,- отже, не забудьте запросити! Розраховуйте на мене також i iгри реалiзацiї Вашого вiдважного й величного проекту.

Ваш Петро Iванович Зайцев"

Навратiл схилився над великим, дбайливо виконаним кресленням.

- Погляньте, Аленко: електростанцiя доповнює наш проект просто-таки бездоганно!

- Еге, а поглянте-но сюди! - переможно простягнула Алена списаний формулами аркуш. - Петро Iванович вiддає нам своє найновiше вiдкриття! Енергiю атомних ядер буде використано на сiмдесят дев'ять процентiв!

- Не може бути! - пiдхопився Навратiл. - Це - фантастика... А втiм... - вiн зосереджено перечитував розрахунки. - Так... так... Гм... Послухайте, та це ж просто як у казцi!.. Ось що, люба дiвчинко: спати сьогоднi вам не доведеться.

- Хiба це первина? - жартiвливо вiдгукнулась Алена. - Всiм у Празi вiдомо, що академiк Навратiл не витикає навiть носа з лабораторiї; бiльш того, вiн втратив усяке уявлення про час...

- Ай справдi... - Навратiл замислився. - Який сьогоднi день?.. Четвер?

Алена щиро засмiялась:

- Ну, чи не правду я сказала?! Сьогоднi субота, любий академiку! Субота, двадцять восьмого вересня...

- В такому разi до понедiлка нам лишається ще два днi. Як ви гадаєте, чи встигнемо за цей час опрацювати еєсь матерiал i скiнчити проект?

Дiвчина трохи збентежилась:

- Ви хотiли б подати його на наступне пленарне засiдання Академiї?

- Я б хотiв, люба дiвчинонько, щоб цей етап вже лишився позаду, засмiявся академiк. - Знаєте, важко носити свою мрiю багато рокiв у серцi. Я не такий флегматичний, як вам здається: не забувайте, що я з Кийова-Словацького i очiкування мене нервує... Можливо, проект вiдхилять, то було б шкода часу працювати над ним далi.

- Не можуть вiдхилити! Проект, безперечно, здiйсненний. Але закiнчити його за два днi... - Алена завагалась.

- ...не встигнемо? - договорив за неї Навратiл. - Що це з вами сталося? Я не впiзнаю вас!.. Чи не робив наш колектив значно бiльше, навiть за коротший термiн? Якщо розподiлимо завдання, то в понедiлок вранцi все буде готове. Треба тiльки взятись як слiд.

На обличчi Алени спалахнув рум'янець, що проступив навiть крiзь загар.

- Не думайте, що я хочу втекти з поля бою перед вирiшальною битвою. Але...

- Але?.. - академiк поглянув на Алену здивовано, а потiм ляснув себе по лобi: - Ах, так, я зовсiм забув! Чекаєте на гостя!

- Я - нi. Але Академiя... - поправила вона збентежено.

- Звичайно, звичайно. Я переплутав... Отже, Северсон прилiтає до Праги сьогоднi?

- Так, опiвднi. З доручення Академiї я маю супроводити його до Академiчного мiстечка... А втiм, Академiя запросила Северсона за вашою порадою... - додала вона докiрливо.

- Коли б не доктор Свозилова, я б не додумався до такої генiальної пропозицiї. Побоююсь, що це був перший крок до того, щоб втратити свою найкращу спiвробiтницю.

- Ви докоряєте менi так, нiби ревнуєте! - сказала ображено Алена. Хiба ви не знаєте, яка для мене честь працювати з вами?.. А Северсон... Та я ж з ним тiльки розмовляла кiлька годин у Москвi, а пiсля того ми навiть не бачились...

- Гаразд, гаразд! - посмiхнувся Навратiл. - Ви не розумiєте жартiв. От що: принесiть i перевiрте ваш проект кухнi - це забере у вас кiлька годин. До дванадцятої впораєтесь - ну, то й їдьте собi на аеродром. Бiльшого вiд вас я все одно не вимагав би.

***

Алена Свозилова сказала правду: пiсля тiєї випадкової зустрiчi в Москвi вона з Северсоном бiльше не зустрiчалась. Але дiвчина не згадала про своє з ним листування та про вiдеофоннi розмови з лiкарем Галльстремом, що торкались виключно стану здоров'я та самопочуття "людини з минулого".

Навряд чи Алена змогла б сама розiбратись у своїх почуттях, тож, певна рiч, i нiхто не мав права звинувачувати її в прикиданнi. I все ж дiвчинi чомусь не хотiлося розповiдати про тi листи, якi вона одержувала вiд Северсона щотижня, не хотiлося признатися, що в нiй виникає щось далеко складнiше за звичайне пiклування про долю малознайомої людини.

Северсон писав їй, що регулярно вiдвiдує Будинок культури та Виробничий центр, познайомився та потоваришував з багатьма мешканцями нового Ярлсберга. Друзi запрошували його переселитись до них, але вiн живе в своєму рiдному будинку на горбi i хазяйнує сам. В його листах дуже часто згадувався дiдусь Олафсен: старий лишився йому вiрний i частенько заходить до нього погомонiти.

Северсон писав скупо, небагатослiвно, але дiвчина вмiла читати мiж рядкiв. З його повiдомлень про те, що вiн наполегливо вивчає основи атомної фiзики та бiологiю, Алена бачила, що "людина з минулого" поступово перетворюється на людину сучасну, - з широким дiапазоном прагнень. Звичайно, це були тiльки першi кроки; Северсон, як нiколи, потребував пiдтримки саме зараз. Лiкар Галльстрем з властивою йому тактовнiстю скеровував енергiю Северсона в потрiбному напрямку, - саме йому слiд було завдячувати, що пацiєнт поступово одужував повнiстю. Але дещо зробила й Алена Свозилова. Це з її iнiцiативи Всесвiтня Академiя наук запросила Северсона на чергове засiдання iсторичної секцiї, де мали розглядатись матерiали, що торкались початку двадцятого сторiччя. Не кажучи вже про те, що Северсон справдi мiг засвiдчити та доповнити факти, про якi не було прямого документального матерiалу, участь "людини з минулого" в такому засiданнi була б дуже корисною, бо, можливо, вперше показала б Северсону, що вiн може знайти собi мiсце в новому суспiльствi.

Звичайно, Северсон навiть не пiдозрював, що запрошення Академiї вiдоме Аленi Свозиловiй. Навпаки, коли срiблястий ракетоплан лiнiї Осло - Прага приземлився на празькому аеродромi i до гостя пiдбiгла Алена, вiн дуже здивувався:

- Ви тут?! Як ви дiзнались, що я прилiтаю до Прага?.. Я навмисне про це не писав, щоб зробити вам сюрприз.

- А тим часом зробила сюрприз вам я! - сказала Алена, простягаючи йому руку. - Ви когось виглядаєте?

- Так, я повинен зустрiтись з представником Академiї наук.

Вона посмiхнулась:

- Цим представником виступаю я.

- Ви?.. Яким чином?

- Велiнням долi! - пожартувала Алена. - Ви розчарованi?

- Навпаки, приємно вражений.

- Але все ж я хочу уникнути офiцiйностi i бути просто вашим другом. Як вам подобається програма на сьогоднiшнiй день: в другiй половинi дня огляд мiста; увечерi - концерт або опера. Згоднi?

- Я вам дуже вдячний. Вже давно мрiю оглянути Прагу.

Можна було скористатися з автомобiля чи побродити по вулицях старовинного мiста пiшки, однак вони вирiшили викликати аеротаксi: з висоти пташиного польоту перспектива розкривається величнiше.

Вертолiт неквапно пропливав над парками i лiсосмугами, перетканими золотими барвами осенi, iнколи повисав над мальовничими куточками мiста.

- Ця частина Праги лишилась без змiн, - показала Алена на Градчани1 та на Малу-Страну2. - її вирiшили зберегти як iсторичний пам'ятник. Збережено всi визначнi палаци та художньо цiннi будинки. Деякi з них стоять на своїх мiсцях, iншi ми перенесли, щоб досягнути повної гармонiї мiж старою та новою Прагою. Найбiльше змiнились тi частини мiста, де ранiше на вулицях не було нi сонця, нi зеленi. Погляньте, наприклад, лiворуч, на отой схил. Це Жижков3. Палаци з баштами побудованi вже в атомному вiцi, i все ж це нiяк не порушує стилю нашої "Стобаштової Праги". Архiтектори про це подбали. Промисловi пiдприємства ми перенесли за мiсто, щоб у Празi звiльнилося бiльше мiсця для паркiв.

- А що ото за велика споруда на горбi? - показав Северсон на Петржин4.

- Це - наша гордiсть, пам'ятник культури чеського та словацького народiв. На будiвництвi працювали найвидатнiшi художники, скульптори, архiтектори, малярi. Тут зiбранi працi всiх наших мислителiв, учених, художникiв та письменникiв.

Прогулянкам по мiсту вiддали й половину другого дня, а потiм Северсон з Аленою полетiли до Пржерува, де мiстилась Всесвiтня Академiя наук.

Завтра в першiй половинi дня в лiвому крилi головного палацу Академiї мала засiдати iсторична секцiя, що запросила Северсона. А в головному залi завтра в другiй половинi дня мав розглядатись проект, який схвилює увесь свiт.

Але про цей проект Северсон навiть не пiдозрював.

Роздiл XV

Смiливий

проект

Головний зал Всесвiтньої Академiї наук переповнений вщерть. Прозорi свiтло-зеленi запони на вiкнах роблять сонячне свiтло приємнiшим, розсiяним. Але воно тьмянiє у порiвняннi з сяйвом схованих за капiтелями колон яскравих люмiнесцентних ламп.

На трибуну пiднiмається академiк Чан-су, керiвник Пiвнiчної обсерваторiї Мiсяця.

- Я хочу розповiсти вам про результати дослiдження сигналiв з Проксими, - говорить вiн i робить довгу паузу.

В нього вп'ялись погляди всiх присутнiх. Академiк Ватсон нервово пiдсмикує комiрець, академiк Навратiл гладить долонею колiно. Видно, що обидва хвилюються.

- Суперечку про суть сигналiв з Всесвiту, яка виникла мiж академiками Навратiлом i Ватсоном, розв'язано...

- Чому вiн говорить так повiльно? Це мене дратує! - прошепотiла Алена, схиляючись до Северсона.

- ...Зараз ми вже пересвiдчились, що Проксима або, вiрнiше сказати, одна з планет, що обертається навколо неї, надсилає не окремi сигнали, а дуже складно промодульовану справжню програму. З допомогою спецiальних приймачiв нам пощастило вiдтворити уривки з цiєї програми... Прослухайте їх, прошу, у безпосереднiй переданi з Пiвденної обсерваторiї...

Чан-су натиснув на кнопку. На великому срiблястому полотнi з'явилось зображення обсерваторiї. Перед складним приладом з численними екранами сидiв спиною до глядачiв чоловiк з навушниками на головi.

Ось вiн покрутив кiлька ручок. У гучномовцi почулись сигнали, що нагадували телеграфнi знаки рiзної тривалостi та тону.

Раптом знаки перетворились на дивовижнi голоси, потiм пролунала вересклива музика.

- Це аж нiяк не доводить, що звуки надсилають мислячi створiння! вигукнув академiк Ватсон. - Така плутанина тонiв може виникнути i при випадковому групуваннi випромiнювання водневих вибухiв у туманностях!

- Ми передбачали таке заперечення, - спокiйно продовжував Чан-су. Ось фонограма. А поруч неї - запис голосу людини...

На полотнi з'явилась химерна хвиляста лiнiя, потiм ще одна.

- Звернiть увагу, прошу: обидвi фонограми дуже схожi. Звiсно, розгадати смисл фраз, якi передаються, надзвичайно важко. Але нема сумнiву в тому, що їх передають з планети бiля Проксими мислячi створiння, з досить високою культурою...

У залi пролунали оплески. Слово взяв академiк Шайнер.

- З допомогою надпотужного передавача на Мiсяцi ми пробуємо налагодити зв'язок з iстотами на Проксимi. Рано чи пiзно нам вдасться це зробити. Складнiсть полягає в тому, що ми не знаємо нi їхньої мови, нi способу мислення. Проте є закони, якi лишаються незмiнними для всього Всесвiту. Я маю на увазi математику... Пропоную почати з основ геометрiї - теореми Пiфагора. На Проксимi, звичайно, вона називатиметься зовсiм iнакше, однак її спiввiдношення лишаться. Тож давайте проекзаменуємо мешканцiв Проксими, чи знають вони цю теорему.

По залу прокотився веселий шум, але академiк Шайнер продовжував:

- Це буде дуже просто: надiшлемо спочатку три, потiм чотири, i, нарештi, п'ять сигналiв, - тобто потурбуємо дiдугана Пiфагора з його твердженням, що три в квадратi плюс чотири в квадратi дорiвнюються п'ятьом у квадратi... Якщо Проксима ствердить цей результат, то ми...

У аплодисментах, якi залунали в залi, потонули останнi слова вченого.

На кафедру вийшов академiк Навратiл.

- Я хотiв би запропонувати iнший проект, щоб переконатись в iснуваннi мислячих створiнь на невiдомiй планетi... - сказав вiн повiльно, i голос його трошки затремтiв. - Пропоную вирушити до сусiдньої сонячної системи i подивитись на власнi очi...

Зал загудiв глухо, стривожено.

- Це неможливо! Як ви гадаєте подолати вiдстань

бiльшу за чотири свiтлових роки? - скептично озвався академiк Ватсон.

- Визнаю, що мiй проект звучить досить фантастично, але хiба досi нам не доводилось долати перепони, якi здавались непереборними?.. До двадцять сьомого червня тисяча дев'ятсот п'ятдесят четвертого року багато чого здавалось неможливим. Однак того дня, з пуском першої атомної електростанцiї в Радянському Союзi, почався атомний вiк. Людство оволодiло невичерпним джерелом величезної енергiї. З її допомогою воно перетворило пустелю Сахару на квiтучий сад i витiснило льодовики Арктики майже до Пiвнiчного полюса. Завоювало Мiсяць i дослiдило iншi планети нашої сонячної системи. Продовжило людське життя та скоротило вiдстанi. Навчилось змiнювати елементи, здiйснивши таким чином заповiтну мрiю алхiмiкiв. Перетворило шкiдливе колись радiоактивне випромiнювання на зброю в боротьбi проти мiкробiв... Насмiлюсь сказати, що з такою енергiєю людина не може назавжди лишитись ув'язненою в межах нашої сонячної системи. Iнтереси науки вимагають, щоб ми зазирнули трохи далi. Ось чому я пропоную побудувати космiчний корабель, який буде здатний подолати гiгантську вiдстань в чотири свiтлових роки, його детальний проект я виношу на обговорення Всесвiтньої Академiї наук. Познайомлю вас зараз тiльки з головними даними...

На проекцiйному полотнi з'явився схематичний розрiз мiжзоряного корабля.

- В розробцi проекту взяли участь кiлька вiдомих вчених з рiзних країн, - продовжував Навратiл. - Корабель має бути досить великим, приблизно як океанський лайнер...

- З якого ж матерiалу ви хочете побудувати отакого велетня? Наймiцнiша конструкцiя буде розтрощена власною вагою! - зауважив Ватсон. - Припустимо, що вам, кiнець кiнцем, вдасться його побудувати. Звiсно, потiм з такого корабля можете зробити музей, бо на ньому нiколи не вiдiрветесь вiд Землi.

- Звичайно, товариш Ватсон правий, - посмiхнувся Навратiл. - Але тому, що нам потрiбний не музей, а мiжзоряний лiтак, яким ми хочемо потрапити на Проксиму, то побудуємо його краще зразу на Мiсяцi, де вшестеро менша сила тяжiння дасть нам можливiсть спорудити бiльш смiливу конструкцiю, а вiдсутнiсть атмосфери - бiльш зручний старт. Як вiдомо, викопних багатств на

Мiсяцi досить, так що матерiалу завозити не будемо... Лiтак буде устатковано досконалою атомною електростанцiєю конструкцiї академiка Зайцева...

- Цi коментарi - пiзнiше! - знову встряв Ватсон. - Скiльки часу триватиме полiт?.. Це має бути подорож на все життя?.. Ви будете харчуватись безповiтряним простором?

- Вiтаю заперечення академiка Ватсона, вони полегшують менi виклад! iронiчно посмiхнувся Навратiл. - Сконструйованi нами новi двигуни-реактори працюватимуть Доти, доки корабель досягне половини швидкостi свiтла, - це буде приблизно за два мiсяцi. Стiльки ж часу вони працюватимуть при гальмуваннi, коли ми наблизимось до Проксими. Бiльшу частину шляху корабель пролетить за iнерцiєю... Вся подорож до сусiдньої сонячної системи Центавра грубо розрахована на вiсiм рокiв. Постачання на цей перiод буде забезпечене штучними споживними речовинами, якi бiльш компактнi...

Навратiл зробив паузу, чекаючи ще запитань, але зал мовчав.

- Прошу розглянути ескiз нашого корабля детальнiше... - академiк знову показав на схематичний рисунок космiчної ракети в розрiзi. - Це - склади пального, кисню, харчiв... Ось - атомна електростанцiя. В цилiндричному тулубi розмiщено також клуб для вiдпочинку членiв екiпажу та розваг у вiльнi хвилини. Над клубом розташовано кабiни екiпажу, з'єднанi головним коридором. "Голова" корабля - велика куля, зайнята лабораторiями, спостережними пунктами i передавачами. Нагорi мiститься центральна кабiна, звiдки здiйснюватиметься управлiння всiм кораблем. До головного тулуба будуть приєднанi чотири меншi допомiжнi лiтаки, якi зможуть коли завгодно вiддiлитись i летiти самостiйно.

Пiд час проектування зорельота розрахунки було зроблено на екiпаж з п'ятнадцяти чоловiк.

Як я вже сказав, детальний проект, що спирається на точнi розрахунки, я запропонував президiї. Сподiваюсь, що на завтрашньому засiданнi його критично оцiнять. Потiм усе буде залежати вiд того, як вирiшите ви...

Академiк Навратiл уклонився i зiйшов з трибуни. Коли вiн сiдав у крiсло, в нього ще тремтiли руки. Алена мiцно потиснула йому правицю:

- Наша вiзьме!

Президент Академiї оголосив перерву на десять хвилин. Однак нiхто й не згадав про буфет у сусiдньому залi. Учасники подiлились на групки, в яких точились жвавi дебати. Зал гудiв, як потривожений вулик.

"Яка це виняткова жiнка! - подумав Северсон, глянувши на Алену: вона в цей час про щось сперечалася з Ватсоном.- Подолала величезну вiдстань до Мiсяця, а тепер наважується помчати ще далi..."

Алена подивилась на Северсона, нiби вiдчула, що вiн її розглядає. Попросила пробачення i знову сiла поруч нього.

- Я погана компаньйонка, правда? Залишаю вас тут сидiти самотнiм... Тiльки я не можу витримати. Цей Ват-сон з своїми вiдсталими поглядами мене страшенно дратує!

- Знаєте, я вам заздрю... - сумно сказав Северсон, думаючи про своє. Ви живете в дивовижний час, повний казкових можливостей.

Алена глянула на нього з неприхованим подивом:

- А хiба ви не живете в цей час?

- Як вам сказати... Менi здається, що я не живу, а... а тiльки спостерiгаю.

- Може, ми не досить уважнi до вас? - стурбувалась дiвчина. Поводимось з вами, як з чужим?

- Ви мене не так зрозумiли. Я хотiв сказати, що я й досi мiж вами як гiсть... А менi хотiлося б...

- Працювати з нами? - швидко пiдхопила Алена. - Так. Але ж я нiчого не вмiю й не знаю.

- Тс-с-с! - прошепотiла дiвчина, бо шум у залi стих. - Поговоримо про це увечерi.

На трибуну вийшов академiк Ватсон. Як завжди, вiн почав пiдступно:

- Не думайте, шановнi друзi, що я завжди стаю в опозицiю з принципу. Просто, як вчений, я зобов'язаний захищати правду, в якiй переконаний... Отож я й хочу насамперед порушити питання про доцiльнiсть подорожi до уявних людей на планетi Iкс.

Не маю сумнiву, що в сонячнiй системi Проксими Центавра також iснує життя в найрiзноманiтнiших формах. Адже знайшли ми його зрештою i на Венерi та Марсi. Проте не випадково, що на цих планетах життя не розвивалось точно так, як на Землi. Коротко кажучи, ми не знайшли там iстот, якi стояли б на такому високому ступенi розвитку, на якому перебувають люди. Та це й закономiрно. Зважте лиш, вiд скiлькох факторiв залежить вище життя на нашiй Землi! Вiд складу атмосфери, вiддаленостi планети од Сонця, вiд її величини та нахилу осi, вiд структури гiрських шарiв, обiгу води i так далi, i таке iнше. Змiнiть бодай один фактор, - наприклад, склад атмосфери, - i життя на Землi або загине, або повернеться до примiтивних форм. Щоб виникло життя таке багатогранне i пишне, як на нашiй планетi, повиннi бути точно такi умови. Пiдрахуємо ту величезну кiлькiсть факторiв i спробуємо на основi теорiї ймовiрностi визначити, скiльки планет, схожих на нашу Землю, ми можемо знайти в радiусi п'ятнадцяти свiтлових рокiв. Виявляється - жодної!

Я не хочу стверджувати, що нiде у Всесвiтi не iснує мислячих створiнь, схожих на нас. Але я не вiрю, що ми їх знайдемо одразу ж у сусiднiй сонячнiй системi. Логiка заперечує це.

Проте я не бiолог i не можу цього питання розв'язати остаточно.

Далеко серйознiше заперечення є в мене з точки зору фiзики, яка є моїм основним фахом. Академiк Навратiл припускає, що лiтак може досягнути в мiжзоряному просторi половини швидкостi свiтла, тобто сто п'ятдесят тисяч кiлометрiв на секунду. Я пiдкреслюю слово "припускає", бо для цього припущення немає нiякого наукового грунту. Взагалi це ще невiдомо, чи може речовина витримати таку швидкiсть, а головне - чи витримає її людина?

Я вважаю, що речовина при швидкостi понад сто тисяч кiлометрiв на секунду втратить сили зчеплення i розпадеться на атоми. Просто вибухне. Звернiть увагу, що нiде у Всесвiтi ви не знайдете тiла, яке б рухалось з такою шаленою швидкiстю. Я переконаний, що речовина з такою швидкiстю не може навiть рухатись...

Далi: як хоче академiк Навратiл приземлитись з таким велетенським кораблем будь-де на планетi? I як потiм стартуватиме, бо слiд тверезо припускати, що на Проксимi вiн не захоче лишитись назавжди?

Не забувайте також про принцип Допплера, який нам говорить, що при половиннiй швидкостi свiтла екiпаж корабля не побачить зiрок нi перед собою, нi за собою, бо лiнiї спектрiв так зсунуться, що свiтло якого завгодно кольору стане для людського ока невидимим.

Я ще не вивчав детально проекту академiка Навратiла, але недолiки, якi я зазначив, впадають в око вже з першого погляду. Не маю сумнiву в тому, що знайду багато

серйозних похибок так само i при детальному вивченнi проекту, на основi яких доведу вам, що проект Навратiла - нездiйсненний...

Слова попросив академiк Хотенков, керiвник дослiдницького Iнституту мiжпланетних польотiв...

- Мабуть, ви всi усвiдомлюєте, що в дискусiї, яка розгорнулась з приводу проекту академiка Навратiла, вирiшується питання далеко важливiше, анiж суперечка двох учених. Тут йдеться про те, чи наважимось ми подолати вiдстань мiж двома зiрками, чи цю думку заздалегiдь оголосимо безнадiйною.

Нiхто не заперечує, що йдеться про дуже смiливий експеримент. Але хiба не потрiбно було стiльки ж вiдваги, щоб людина вперше сiла в ракету i вирушила космiчним простором на Мiсяць? Або зважилась на першу небезпечну подорож до Венери? Тодi, правда, людина вже володiла невичерпною атомною енергiєю, але ще не знала всiх небезпек, якi чигали на неї в мiжпланетному просторi. Не було в кого запозичити досвiду, довелось покладатись тiльки на розрахунки.

Незважаючи на це, людина вже розбила пута, якi тримали її на Землi, i хоробро ступила у Всесвiт. Ми всi знаємо краще за iнших, яке величезне наукове значення мали тi першi подорожi.

Нема сумнiву, що проект академiка Навратiла цiлком вiдповiдає прагненням та зусиллям людства продовжувати свою подорож за знаннями. Мабуть, я говорю вiд iменi бiльшостi, стверджуючи, що ми цей проект палко вiтаємо. Поки що я його переглянув побiжно; для остаточного рiшення будуть потрiбнi бiльш, iрунтовне вивчення та дослiди, але й так можна смiливо заявити, що проект - науковообгрунтований i старанно продуманий майже до деталей. Тому я не згоден iз запереченнями академiка Ватсона, як не погоджуюсь i з його поглядами на iснування людства.

Його висновок, що в радiусi п'ятнадцяти свiтлових рокiв тiльки наша Земля має умови для розвитку мислячих створiнь, - ненауковий. Настiльки ненауковий, що навiть нагадує твердження середньовiчної церкви, яка заявляла, що Земля є центром Всесвiту. Життя на Землi справдi зумовлене багатьма факторами, але це ще не значить, що таке ж складне життя не може розвиватись i за iнших умов.

Ми дуже поважаємо наукову працю академiка Ватсона б галузi фiзики. Але його твердження про виключнiсть людини у Всесвiтi ми повиннi якнайрiшучiше вiдкинути, як непрогресивне i навiть реакцiйне. Поки що ми дослiдили тiльки нашу сонячну систему. Що нам дає право стверджувати, що нi в одному з тисяч свiтiв у радiусi п'ятнадцяти свiтлових рокiв нема життя, схожого на те, яке є в нас на Землi?

Я не згодний також з твердженням академiка Ватсона, що речовина не може рухатись з половинною швидкiстю свiтла. Загальновiдомо, що матерiальнi частки космiчних променiв летять мiжпланетним простором майже з такою швидкiстю. Найбiльше мене вразив сумнiв, чи витримає таку швидкiсть людина. Це менi нагадує час появи залiзниць, коли деякi вченi запевняли, що людина не може витримати бiльшої швидкостi, нiж сорок кiлометрiв на годину. Вони забували при цьому, що в цей же час летять Всесвiтом разом з усiєю земною кулею з швидкiстю тридцять кiлометрiв на секунду.

Можливо, що в проектi академiка Навратiла буде потрiбно ще багато чого виправити i вдосконалити, але ясно також i те, в чому я глибоко переконаний: цей проект буде рано чи пiзно реалiзований. Гадаю, що час, коли людина наважиться переступити межi нашої сонячної системи, вже не за шрами.

- Правильно! Правильно! - закричала, не стримавшись, Алена. Але її голос потонув в оглушливих аплодисментах.

Навратiл знову взяв слово. Зачекав, поки зал замовк.

- Я хотiв би вiдповiсти на деякi заперечення академiка Ватсона, сказав вiн тремтячим вiд хвилювання голосом.- Я повинен признатись, що при розробцi проекту я їх ставив перед собою також. Над проблемою приземлення гiгантського корабля на планетi ми, наприклад, сушили собi голову дуже довго. А сьогоднi це здається менi смiхотворним запитанням, бо вихiд, який запропонувала агробiолог Свозилова, був настiльки очевидний i простий, що, певно, здивує так само i вас. Великий ракетний корабель не приземлятиметься взагалi...

Зал зашумiв.

- На планету приземляться тiльки меншi допомiжнi лiтаки, якi будуть прикрiпленi до тулуба гiганта... - продовжував академiк пiсля короткої паузи. - Бiльший, - скажiмо, материнський, - корабель перетвориться на штучний супутник, який буде без подальшого використання енергiї обертатись навколо планети за iнерцiєю. Це, по-перше, полегшить встановлення зв'язку з Землею, а по-друге, вiн легко знову перетвориться на мiжзоряний корабель, призначений для тривалої подорожi Всесвiтом.

Зв'язок з Землею пiд час польоту, звiсно, буде ускладнений, бо якщо ми полетимо з половинною швидкiстю свiтла, нашi повiдомлення будуть щораз бiльше запiзнюватись, поки нарештi не почнуть долiтати до Землi за чотири роки. Зрозумiло, на Землi їх одержать значно перекрученими, - це вплив ефекту Допплера, про який вже згадував тут академiк Ватсон. Тому в проектi ми розраховуємо на те, що будуть поставленi демодулятори, якi усунуть перешкоди i будуть сприяти нормальному, не спотвореному, сприйманню. Схожими ж iнструментами можна буде компенсувати вплив зсуву лiнiй у спектрi, щоб була можливiсть бачити.

Нарештi я б хотiв ще раз повернутись до проблеми швидкостi мiжзоряного корабля. Пропоную запустити з Мiсяця експериментальну ракету без людей, обладнану контрольною апаратурою та автоматичними передавачами. Якщо вона буде заряджена атомним пальним з максимальним використанням енергiї, як це запропонував Зайцев, не маю сумнiву, що вона досягне запланованої швидкостi.

Роздiл XVI

Нова професiя

Северсона

Настав вечiр.

Засiдання було перервано i вiдкладено на наступний день. Академiк Навратiл iз Свозиловою i Северсоном повечеряли на терасi головного палацу i на запрошення Алени вийшли прогулятись мiстом.

За кiлькасот метрiв вiд Академiчного мiстечка, утворюючи велику лiтеру "У", з'єднувались воєдино два широкi канали. По високо пiднятiй над рiвниною гладiнi води пливли кораблi найрiзноманiтнiших видiв i форм: швидкi скутери, неквапнi самохiднi баржi, ошатнi пасажирськi лайнери.

Троє людей зiйшли сходами на дамбу i, прямуючи облямованим квiтами тротуаром, наблизились до великої стальної конструкцiї край височезної греблi.

До шлюзової камери саме заходили кораблi. Тiльки-но вони зупинились, як одразу ж камеру закрили сталевi ворота, i вона мiж плечей конструкцiї повiльно опустилась до нижнього б'єфа каналу.

- Канал подекуди пiднiмається на велику висоту, - пояснив академiк Навратiл. - Щоб каскади не перешкоджували плаванню кораблiв, вони обладнанi отакими "лiфтами". Цей канал має велике економiчне значення не тiльки для транспорту, - вiн з'єднує Чехословаччину з трьома морями, - але й для землеробства.

- Чудесна споруда! - схвильовано сказав Северсон i додав: - Все, що ви робите, справдi, чудесне!

Алена зрозумiла причину суму, що забринiв у голосi друга. Вона враз пригадала розмову, яка вiдбулась пiд час перерви мiж засiданнями у головному залi Академiї.

- Чому ви завжди говорите "робите", "живете"?.. Чому не скажете "робимо"?! Все, що ви бачите навколо, належить усiм, отже, й вам. Адже, дослiджуючи крижанi пустелi Арктики, ви рискували життям не задля власної наживи, а заради загальної справи. Отак i ми всi.

- Бачу, товаришу Северсон, що ви нудьгуєте, - встряв у розмову академiк Навратiл. - Я розумiю вас, бо й сам без iнтенсивної працi не витримав би й тижня. "В трудi та знаннi - наш порятунок!" - це знав ще Коменський п'ятсот рокiв тому. Не хотiв би давати вам марнi поради. "Пораду дасть кожний дружок, та не всякий дасть збiжжя мiшок",- говорив колись Гавлiчек. Пропоную вам цiлком конкретну справу: хочете разом з нами будувати мiжзоряний корабель? Адже ви - льотчик, отже, технiк...

Пропозицiя Навратiла була така несподiвана, що Северсон не мiг вимовити й слова. Зате Аленка кинулась до академiка, палко потиснула йому руку:

- Дякую вам!.. Я сама хотiла вас про це просити...

- А я вас, як завжди, випередив! - по-хлоп'ячому задерикувато сказав Навратiл. - Ну, то як, товаришу Северсон, згода?

- Боюсь, що не впораюсь... - вiдповiв той нерiшуча

- Почнемо з нескладних завдань. Вам допомагатимуть... Але... академiк лукаво посмiхнувся. - Але працiвником нашого iнституту ви станете тiльки в тому разi, коли мiй проект буде прийнято. Згода?

- Погоджуйтесь, Северсон! - жартiвливо пiдморгнула Алена. - Це значить, що посада вам забезпечена.

I справдi, другого дня проект академiка Навратiла був прийнятий абсолютною бiльшiстю голосiв. I зразу ж по тому почалося готування до проведення експерименту з космiчною ракетою на Мiсяцi.

***

Вперше за багато-багато рокiв Северсон взяв до рук слюсарнi iнструменти. Звичайно, то були вже не тi примiтивнi зубила та коловороти, якими доводилось йому працювати в днi своєї юностi. Але технiковi не треба довго пояснювати; вiн i сам второпає, що й до чого. Нiчого не змiнилося i в креслярськiй технiцi: бiлi лiнiї на синьцi цiлком ясно показували порядок монтажу.

Експериментальна космiчна ракета виростала посеред величезного елiнгу просто на очах. Складовi частини для неї виготовлялись на найбiльших заводах усього свiту; точнiсть розмiрiв була неймовiрною, i все ж при монтажi раз у раз виникали ускладнення й затримки. Щоб встигнути до намiченого термiну, роботи провадились протягом цiлої доби.

Северсон працював iз запалом, з пiднесенням. Коли б не Алена Свозилова, вiн, мабуть, i ночував би у елiнзi. Але та наполегливо й лагiдно змушувала його дотримуватись режиму, i вiдмовити їй вiн не мiг: оця чорноока дiвчина набувала над ним все бiльшої влади.

Космiчна ракета була змонтована вже бiльш як наполовину, коли з Москви до iнституту академiка Навратiла приїхала Наташа Орлова. Северсон зрадiв, неначе хлоп'я, що побачило пiсля довгої розлуки матiр. Але його радiсть просто не мала меж, коли вiн дiзнався про причину приїзду Наташi: академiк Навратiл попросив перевiрити стан здоров'я свого спiвробiтника, щоб визначити, чи можна йому полетiти на Мiсяць.

Пiсля старанного огляду Наташа з пiдкресленою серйознiстю сказала:

- Можна. Але...

Северсон насторожився: може, якiсь обмеження?

- Але з умовою: ви повиннi писати менi й академiку Тарабкiну про стан вашого здоров'я. Згоднi?

- Згодний, Наташо! Обов'язково писатиму! Я вже цiлком здоровий.

Так, саме тепер вiн вiдчув себе повним сили й снаги. Подорож на Мiсяць! Та хiба можна було б навiть мрiяти про неї?!

Його груди розпирало бажання подiлитись з кимось своєю радiстю, розповiсти про те, що вiн починає розумiти новий, дивно змiнений свiт i що цей свiт приймає його, як рiвного серед рiвних... Але це було не властиве йому, небалакучому; вiн тiльки мовчки посмiхався.

- Не боїтесь польоту через Космос? - лукаво запитала в нього Алена.

- Не боюсь. Не боявся ж я польотiв з Амундсеном.

- Хороше порiвняння! - обурилась Алена. - Чи не хочете ви цим сказати, що полiт на Мiсяць може теж скiнчитись нещасливо? Ми лiтаємо туди тричi на тиждень, i досi не трапилось жодного нещасливого випадку!

- А коли стартуємо?

- Завтра вранцi вилетимо до Москви. По обiдi, о чотирнадцятiй, будемо вже у мiжпланетному просторi... - Алена замислилась. - Знаєте що?.. А чи не помилуватися б нам живою природою? На Мiсяцi нам дуже не вистачатиме її.

Северсон охоче погодився: монтаж експериментальної ракети вже закiнчувався, лишились тiльки астронавiгацiйнi прилади, з якими морочились фахiвцi.

Вирiшили зробити невеличку прогулянку по Влтавi. Алена взяла на прокатнiй станцiї моторний човен i сiла за кермо. Попрямували на пiвдень, проти течiї рiки.

З ясно-блакитного безхмарного неба посмiхалось сонце. Воно пригрiвало так щедро, нiби забуло, що вже осiнь.

- Як чудесно у вас в Чехiї... - сказав Северсон. - Я почуваю себе тут як вдома.

Алена мовчки обдарувала його вдячним поглядом. Так, Чехiя справдi красива. I не тому, що це - вiтчизна. А може, саме тому?

Дорогою їм зустрiчались турбоплави з екскурсантами, метушливi моторки, грацiознi яхти. Тут i там нерухомо стояли човни з рибалками, що лiкували нерви терплячим очiкуванням щасливого випадку. На берегах виднiлись вiлли та будинки вiдпочинку.

Все, все було красивим, спокiйним; все свiдчило про щасливе вiльне життя.

Канали, греблi, мости... Древня Влтава була вже зовсiм не такою, як за часiв юностi Северсона. Тепер вона стала судноплавною аж до Будейовiц, повновода, широка.

Двоє на моторному човнi їхали все вперед i вперед, аж поки сонце торкнулось зубчастого гребеня ялинкового лiсу над скелястим берегом, а потiм повернули назад.

Не доїжджаючи Праги, звернули в бiк невеликого каналу, що з'єднував Влтаву з штучним маленьким озерцем поблизу Штеховiц. Алена ввiмкнула прожектори, бо вже зовсiм посутенiло. Гладiнь озера замерехтiла тисячею вогнiв, якi кидали лiхтарi та вiкна будинкiв на узбережжi. З протилежного берега слабкий вiтерець доносив звуки вечiрнього концерту.

- Зупинимось на хвилинку, тут справдi прекрасно... - тихо сказав Северсон.

Алена вимкнула мотор. Човен ще кiлька разiв пiдстрибнув на хвилях i зупинився.

Над набережною з'явився Мiсяць. Все довкола залило його холодне зеленкувате сяйво.

Мiсяць сьогоднi не такий, як був досi. Це вже не та срiбна тарiль, яка байдуже свiтила мандрiвникам у мертвих просторах Арктики, а величезна куля, що пливе космiчним простором навколо Землi. Та невже це не марево: менш як за добу соратник Амундсена ступить вперше на грунт чужого, загадкового свiту?!

I вiриться Северсоновi, i не вiриться. А може, ще й досi триває крижаний сон?

Нi, це реальнiсть. Просто "людина з минулого" потрапила в майбутнє i все ще не може отямитись.

Вiльних пiвдня у Москвi Северсон використав для вiдвiдин. Вiн побачився з Тарабкiним, Наташею Орловою, зазирнув до Зайцевих. Але все це проминуло для нього, немов сон. Вiн жив майбутньою подорожжю i схаменувся тiльки тодi, коли з гучномовцiв у залi чекання космодрому пролунали довгожданi слова:

- Пасажири на Мiсяць можуть займати мiсця!

Звичайна ракета. Звичайна кабiна з герметичними дверима. Бiля круглого iлюмiнатора прикрiпленi два складанi крiсла з наповненими повiтрям подушками. Стюардеса принесла Аленi та Северсону скафандри з прозорими шоломами та гумовi захиснi каски на час перебування в ракетi.

З допомогою Алени Северсон прив'язався до крiсла. Широко розкритими очима дивився на синяву неба за вiкном кабiни.

- Увага, стартуємо! - посмiхнувся пiлот з екрана вiдеофону.

Северсон затамував подих i заплющив очi. Вiн чекав, що ракетоплан рвучко шпурне вперед. Але нiчого подiбного не трапилось. Просто тiло глибше занурилось у подушки, якi обняли його ще мiцнiше.

Ракетнi двигуни гуркотiли все дужче й дужче. Приглушений iзоляцiйними перегородками звук пробивався через стiнки, проникав у кiстки. Це було неприємне вiдчуття. Але ось зненацька все затихло. Пружнi подушки пiдкинули тiло догори, ременi затримали його в неприроднiй позi. Северсон клiпнув очима, випростався.

- Ну, як? - посмiхнулась до нього Алена. - Ми досягли швидкостi одинадцять кiлометрiв на секунду i до Мiсяця летiтимемо майже весь час за iнерцiєю.

Северсон пiдвiвся i визирнув в iлюмiнатор.

Небо перестало бути блакитним. Його огорнула темна нiч з безлiччю зiрок. Глибоко внизу за хмарами ховалась Земля, обмежена овальним горизонтом.

Незабаром мiсцевiсть внизу перетворилась на частину величезної кулi, яка повiльно оберталась проти напрямку польоту. Пiзнiше цю кулю вже можна було охопити одним поглядом.

Людина, що сидить у крiслi бiля круглого вiкна, не може вiдiрвати очей вiд незвичайної картини.

Людство з своїми радощами й турботами; сувора Пiвнiч i середня Чехiя все це за кiлька годин польоту злилось у єдине поняття: планета Земля. Вона зараз висить нерухомо над розписом спокiйних зiрок, а її поверхня здається мертвою, нiби на нiй враз згасло все життя.

Плечi Северсона здригнулись; вiн нiби струснув з себе обтяжливу напiвдрiмоту.

- Аленко, ви спите? - прошепотiв вiн у присмерк кабiни.

- Нi, Северсон. Уже з годину, як прокинулась, але не хотiла вас турбувати.

На нього з нiжнiстю, з щирiстю дивились великi чорнi очi чудової дiвчини, друга.

Роздiл XVII

Прогулянка

Мiсяцем

Збурюючи хмари пилу, ракетоплан важко опустився на iдеально рiвний космодром, ще трохи проїхав на широких гусеницях i зупинився бiля ангара. Вiдчинились великi ворота промiжної камери. Ракетоплан заїхав всередину.

- За хвилину можемо вийти. Камеру наповнять повiтрям, - сказала Алена.

- Скафандрiв надiвати не будемо?

- Ми сiли на головному аеродромi, а тут в цьому немає потреби. Ангари обладнано бездоганно, так що ми опинимось просто в "земному" середовищi.

Пасажири пройшли головним коридором до виходу з ракетоплана i почали повiльно сходити приставленою драбинкою. Северсон по-молодецькому стрибнув з п'ятого щабля... i вирячив очi вiд здивування Вiн опускався повiльно, як на парашутi.

Алена зареготала:

- Не забувайте, що сила тяжiння тут вшестеро менша, нiж на Землi. Ви повиннi пересуватись обережнiше, бо ненароком можете опинитися на вершинi якогось кратера.

Назустрiч їм поспiшали "мiсячани". Незважаючи на те, що мiж Мiсяцем i Землею вже давно було встановлено регулярнi рейси, прилiт кожного ракетоплана був тут радiсною подiєю. Космiчнi кораблi нiби прихоплювали з собою трошки "земної атмосфери", будили спогади про рiдний край; вони ж приносили листи та подарунки вiд родичiв i друзiв.

Навiть з деякою заздрiстю Северсон вiдзначив у думцi, що на Мiсяцi Алена - своя людина. З нею вiталися майже всi. Привiтно посмiхались i до нього, але, як йому здавалось, це була зовсiм iнша увага - увага цiкавостi.

Пасажири пообiдали в їдальнi головного будинку космодрому, трохи вiдпочили, а потiм Алена запропонувала вирушити в подорож по Мiсяцю.

Вони з Северсоном надiли скафандри i сiли у всюдихiд, що скидався на танк з прозорим сферичним ковпаком замiсть башти.

- Прошу до кратера Тiхо, - попросила дiвчина водiя машини i обернулась до Северсона. - Я хочу показати вам нашi визначнi мiсця.

Машина з великою швидкiстю помчала до високого пасма гiр за недалеким обрiєм. Незабаром подорожнi опинились у вузькiй долинi, облямованiй прямовисними химерними скелями. Ущелина привела їх до оточеної маленькими кратерами рiвнини.

- Чи не хочете зазирнути в один з кратерiв? - запитала Алена. Заздалегiдь упевнена в згодi, вона вiдчинила дверцята кабiни й стрибнула вниз. Северсон i собi стрибнув слiдом за нею, - цього разу далеко обережнiше, бо пам'ятав про пересторогу.

Пiдйом скелястим схилом був не важким: адже сила м'язiв лишилась тою самою, а тiло стало легеньким. Мандрiвники й незчулися, як опинились на вершинi кратера. Перед ними розкрилось вузьке глибоке провалля, дно якого було вкрите дивною склоподiбною речовиною.

- Цей кратер, як i бiльшiсть iнших,- вулканiчного походження. Гiрське пасмо, яке ви бачите на обрiї,- результат падiння велетенського метеорита.

Зацiкавившись ущелиною, Северсон схилився над нею, тримаючись за велику брилу.

- Обережнiше! - вигукнула дiвчина, хапаючи його за рукав скафандра. Камiнню тут не можна довiряти! Ось погляньте! - вона сильно штовхнула брилу; камiнь зрушив з мiсця i, як у сповiльненiй зйомцi, покотився до жерла. Дорогою вiн прихопив ще кiлька iнших, таким чином до вулкана посипалась уже лавина. Все це вiдбувалося в абсолютнiй тишi: адже навколо космiчна порожнеча, якою звуки не проходять.

- Мабуть, ви знайомi з твердженням, що життя можливе без кисню й бiлка... - сказала Алена, коли все навколо заспокоїлось. - Ранiше гадали, наприклад, що вуглець можна замiнити кремнiєм, а воду - амiаком. Але тут, на Мiсяцi, ми переконались, що за таких умов про життя не може бути й мови. Можете пройти увесь Мiсяць уздовж i впоперек i не знайдете не тiльки примiтивних лишайникiв, а й мiкробiв. Не справдилось навiть припущення, що тут можна вiдшукати вiрусоподiбнi частинки, якi нiбито мандрують Всесвiтом пiд тиском свiтла i розсiюють у ньому життя...

Дiвчина зробила знак Северсону i попростувала лiворуч, в ущелину, утворену двома закам'янiлими лавовими потоками. Незабаром перед мандрiвниками показався темний вузький отвiр. Алена зайшла туди першою i ввiмкнула прожектор, укрiплений на шоломi скафандра.

- Ця печера виникла при вулканiчному вибуху близько п'ятдесяти тисяч рокiв тому. Вона вiдома у науковому свiтi, бо саме тут розбились останнi iлюзiї тих, хто гадав знайти на Мiсяцi хоч якiсь форми життя. Печера з усiх бокiв, крiм входу, закрита, - i все ж вона абсолютно безповiтряна i не має анi найменшого слiду води.

Повертаючись назад, вони пiдiйшли до перепони, яка здалась Сєверсону непереборною: грунт прорiзала глибока трiщина завширшки не менше як п'ять метрiв.

- Ця перепона не зможе нас затримати! - сказала Алена, i Северсон не встиг навiть опам'ятатись, як вона плавним стрибком перескочила на протилежний бiк. - Ось одна з переваг меншої сили тяжiння! - додала вона.

Всюдихiд знову рушив уперед. Фантастичнi обриси скель швидко змiнювали свої форми. Перед мандрiвниками з'явилась напроти зоряного неба прямовисна стiна. Всюдихiд їхав уздовж неї, аж доки зупинився бiля входу в широкий тунель, який вже з зовнiшнього вигляду свiдчив про дiяльнiсть людей.

Всерединi широкого коридора сяяли вогнi.

- Цим тунелем ми потрапимо на протилежний бiк гiр? - запитав Северсон.

Алена похитала головою:

- Вiн веде до багатющих копалень, друже мiй. Тут ми видобуваємо уран, вольфрам, хром, марганець, кобальт та залiзо.

Всюдихiд заїхав у широке примiщення, закрите з усiх бокiв скляними стiнами. Гостей привiтали кiлька чоловiк. Вони пiднялись вiд довгих пультiв з екранами i вийшли їм назустрiч.

- Рекомендую вам тутешнiх гiрникiв. Як вам здається, вони виглядають дуже виснаженими? - лукаво запитала Алена, помiтивши подив на обличчi Северсона.

- Не кепкуйте з нас, товаришко Свозилова, бо не дамо вам на побудову "Променя" й грама металу! - засмiявся один з гiрникiв. - Хiба ж це важко керувати високочастотними випромiнювачами на вiдстанi? - звернувся вiн до Северсона. - Випромiнювачi iндуктують такi могутнi струми, що проти них не встоїть наймiцнiша гiрська порода. А втiм, погляньте самi...

На великому екранi виднiлась одна з дiлянок рудника. На передньому планi проступав випромiнювач - непоказний на вигляд металевий цилiндр на гусеницях, до якого тяглося кiлька броньованих кабелiв.

Безлюдно... Тихо... Чисто...

А стiна перед загадковим апаратом пiд впливом невидимої сили трiскається, розпадається на дрiбне камiння, яке осипається на нескiнченну стрiчку транспортера i пливе геть.

Северсону мимохiть пригадалась каторжна праця в старiй копальнi, де вiн побував свого часу з шкiльною екскурсiєю. Там було...

- На нас ще чекає довга, цiкава подорож! - вiдiрвав його вiд спогадiв голос Алени. - Їдьмо!

Машина поїхала до вузької ущелини, стиснутої стрiмкоспадними стiнами. Освiтленi сонцем гiрськi верховини вiдбивали вниз так мало свiтла, що водiй не бачив анi на крок уперед. Тому ввiмкнули прожектори, щоб вчасно обминати трiщини та брили камiння, що траплялись на шляху.

- Проїжджаємо крiзь кiльцюватий вал кратера Клавiус, - сказала Алена. - Оцю ущелину видно з Землi в найсильнiшi телескопи, як незначну рисочку.

Машина їхала швидко. Велетенськi рухливi тiнi, вималюванi прожекторами на хвилястих стiнах, впливали гнiтюче.

Северсон з полегкiстю зiтхнув, коли машина виїхала з вузької ущелини на всiяну дрiбними кратерами рiвнину,

З зоряного неба сяяло слiпуче Сонце, облямоване зеленкуватою короною. Недалеко вiд нього тьмяно свiтив серп Землi. Стiни дрiбних кратерiв, зiрки, великий глобус на небi, навiть саме Сонце - все справляло своєю нерухомiстю таке сильне враження, що Северсон аж затремтiв.

- З ваших слiв я зрозумiв, що ми в'їжджаємо до цирку Клавiус, а ми тим часом проїхали якимись горами, - дивувався вiн. - Все ще не можу призвичаїтись до чудесного краєвиду: гори й рiвнини внизу яскраво освiтленi, а нагорi - чорне небо з зiрками, Сонцем та Землею.

- Я вiдчувала те ж самiсiньке, що й ви, коли потрапила сюди вперше, задумливо сказала Алена. - I хоч це здається неймовiрним, однак зараз ми проїжджаємо цирком.

- А чому, в такому разi, ми не бачимо його кiльцюватого валу?

- Для цього ми повиннi були б пiднятись на кiлькасот метрiв вище. Цирк Клавiуса - один з найбiльших на Мiсяцi. Вiн має дiаметр понад двiстi двадцять кiлометрiв.

- З такої вiдстанi ми повиннi були б бачити хоча б верхiв'я гiр, тим паче, що вони мають, як ви кажете, п'ять тисяч метрiв висоти! - вперто стояв на своєму Северсон.

Алена не стрималась вiд смiху:

- Менi подобається, що ви так послiдовно захищаєте свою точку зору. Але цього разу вам доведеться трохи виправити її. Мiсяць набагато менший за Землю, отже, його поверхня бiльш закруглена. Тому гори, якi знаходяться вiд нас бiльш як на сто кiлометрiв, ховаються за обрiєм.

- Так, ваша правда... - Северсон раптом посмутнiшав, знiтився. - Ви завжди правi. А я...

Алена подивилась на нього пильно, стурбовано. Тiльки тепер вона усвiдомила, що Северсон все ще не позбувся душевної депресiї i досi страждає вiд хворобливого самоприниження.

- Чому ви повсякчас бачите в менi навчительку, а не подругу? прошепотiла вона. - Звiсно, в цьому винна я сама: я намагаюсь пояснювати, а замiсть того - повчаю...

Вона стиснула йому руку з каяттям. Обоє посмiхнулись одне до одного.

Роздiл XVIII

Небезпечний

дощ

Всюдихiд рвучко зупинився, обкрутнувся майже на мiсцi i помчав до гiрського масиву.

- Що трапилось? Чому повертаємо назад? - стурбовано запитала Алена, перестроївши передавач свого скафандра на хвилю водiя.

- Радiолокацiйна станцiя Пiвденної обсерваторiї виявила групу дрiбних метеоритiв. Найбiльша небезпека загрожує дiлянцi бiля Клавiуса.

Не встиг водiй це вимовити, як за кiлька крокiв вiд всюдихода заклубочилася курява, наче вiд вибуху гранати. Потiм здiйнявся вгору ще один конус пилу. На схилi стрiмкої скелi блиснув i згас криваво-червоний вогник.

Всюдихiд на повнiй швидкостi влетiв у вузьку улоговину i зупинився, притиснувшись до вертикальної стiни.

- Їдьте далi, там буде безпечнiше! - вигукнула дiвчина.

Водiй замiсть вiдповiдi заперечливо похитав головою i показав угору, де мiж скель прозирав вузенький пруг неба з Чумацьким Шляхом.

Коли Алена й Северсон глянули туди, жах стиснув їм груди. В сяйвi прожекторiв згори повiльно падали величезнi кам'янi брили. Вони натикались на виступи в стiнах ущелини, з тупою впертiстю трощили скелi i, розсипаючись на дрiбнiшi уламки, сунули вниз.

Все це вiдбувалось в абсолютнiй тишi. Зрушене метеоритом камiння падало на дно улоговини, здiймало коричнювато-сiрий пил i лягало внизу конусоподiбним насипом.

Ще довго пiсля того, як упав останнiй камiнь, Северсон i Алена не могли прийти до тями.

- Добре, що метеорити не влаштовують нам отакi концерти частiше... порушив мовчанку водiй. - Поки не збудували метеостанцiй на полюсах, їзда по Мiсяцю була схожа на гру в лотерею. Тепер - зовсiм iнша рiч. Дивуюсь, що сьогоднi про небезпеку оголосили так пiзно. Мабуть, хтось заспав бiля радiолокатора: метеоритний дощ можна виявити значно ранiше.

- А що, коли такий дощ покропить ангари на аеродромi? - запитав Северсон. - Адже метеорити легко можуть пробити склянi стiни...

- Ми тепер знаємо досить точно, коли Мiсяць на своєму шляху зустрiнеться з роєм метеоритiв, бо вони обертаються навколо Сонця так само регулярно, як i Земля. Крiм того, радарнi станцiї ведуть безперервнi спостереження, щоб не трапилась якась несподiванка. А якщо будь-який рiй прямує на будови, автомати одразу ж вмикають над ними захисну завiсу з високочастотних променiв, якi розпорошують метеорити на дрiбний пил. I якщо якомусь камiнчику вдасться прорватись крiзь цю запону, його затримають стiни будови, бо вони зробленi з трьох шарiв особливо пружного скла. Силу удару метеорита послаблює також заповнений повiтрям простiр мiж стiнками.

- А як захищається вiд метеоритiв мiжпланетний лiтак?

- Пiлоти завжди точно проiнформованi про рух метеоритiв, тому заздалегiдь обходять великi рої. Проти поодиноких небесних тiл ракетоплани захищенi так само, як i будови на Мiсяцi: потрiйними стiнками та високочастотними променями. А втiм, на невеликiй вiдстанi мiж Землею та Мiсяцем метеорити трапляються дуже рiдко... Ну, друзi, небезпека минула, продовжимо нашу подорож.

Водiй натиснув на кнопку управлiння, але машина не зрушила з мiсця. Тодi вiн вийшов назовнi. Схилився над задньою частиною всюдихода i безнадiйно махнув рукою:

- Все!.. Двигун розтрощено вщент!.. I коли б метеорит упав на метр ближче, то... - водiй не закiнчив, але все було ясно i без пояснень.

- Що ж робити? - занепокоїлась Алена.

- П'ятсот кiлометрiв, якi лишились до кратера Тiхо, до вечора пiшки не пройдеш. Доведеться просити допомоги... - водiй ввiмкнув головний передавач всюдихода, приєднав до нього мiкрофон свого скафандра. - Алло!.. Алло!.. Говорить всюдихiд номер сiмнадцять... Викликаю кратер Клавiус, академiка Шайнера...

- Я - Шайнер... - почулося одразу ж в навушниках шоломiв Северсона та Алени. - Що трапилось, Пельтон?

- Машину пошкоджено метеоритом. Ми стоїмо край Моретуської ущелини. Просимо допомоги...

- Вилiтаємо негайно... Лiкар потрiбний? - схвильовано запитав Шайнер.

- Нi, у нас все гаразд.

Водiй вимкнув передавач i обернувся до пасажирiв:

- Запрошую вас на невелику прогулянку. Не будемо ж ми тут чекати склавши руки.

Всi вийшли з машини i попрямували до широкої розколини в скелi.

- Це - найкоротший шлях до озера Перемоги, - пояснював водiй. - Я тут як вдома...

В кiнцi розколини з'явилась невелика площина, обмежена прямовисними кам'яними стiнами.

- Озеро, правда, без води, - посмiхнувся водiй. - Але це не має значення. Коли хочете знати, тут - найвидатнiше мiсце всього Мiсяця... Чи бачите, товаришу Северсон, отой великий курган посеред рiвнини?

Курган вражав своїми правильними обрисами. Довга темна тiнь, що простяглась вiд нього по рiвнинi, теж мала чiткi, рiвнi краї.

- Цю пiрамiду побудували люди? - запитав Северсон.

- Так, - ствердила Алена. - Ходiмо ближче. Може, ви розшифруєте таємничий напис на цьому курганi.

Лише за кiлька десяткiв метрiв вiд пiрамiди Северсон звернув увагу на те, що на її вершинi, на невеликому майданчику, стоїть чудний гусеничний всюдихiд.

Северсон зупинився, згорнув руки i схилив голову.

- Не треба скорботи, Лайфе! - насмiшкувато вигукнула Алена. - Це не могила, а пам'ятник слави!.. - Вона взяла Северсона за рукав скафандра i пiдвела до освiтленої сонцем пiрамiди. З прикрiпленої до неї чорної дошки сяяли золотi лiтери.

- Це - росiйський шрифт! - вигукнув Северсон i швидко почав читати: "На цьому мiсцi приземлилась перша ракета, запущена з Землi на Мiсяць. Честь i слава великому Цiолковському, який показав нам шлях у Всесвiт! Слава науцi, яка увiнчала людство вiнком перемоги над космiчним простором!" - Вiн замовк, пильно подивився на всюдихiд. - I хто ж отой щасливець, що першим став на поверхню Мiсяця?

- Оцей всюдихiд, його екiпажем були тiльки керованi по радiо апарати. Пiсля приземлення, - вiрнiше, примiсячення, - ракети всюдихiд виїхав з неї на оцю рiвнину. Телевiзiйнi камери були тими першими очима, що глянули на Мiсяць зблизька i передали зображення на Землю. Пригадую цю хвилюючу мить так яскраво, наче це було вчора, а я ж тодi ходила в перший клас! Ту передачу з Мiсяця ретранслювали всi телевiзiйнi станцiї свiту...

Мандрiвники ще якийсь час оглядали рiвнину Перемоги, а потiм в навушниках шоломiв їхнiх скафандрiв пролунали сигнали виклику; на зоряному небi з'явились два рухомi яснi вогники, - наближався рятувальний ракетоплан.

По гостей прилетiв сам академiк Шайнер. Вiн радiсно привiтав Алену i Северсона, з захопленням розповiдав їм про особливостi мiсць, над якими пролiтав ракетоплан, прямуючи до кратера Тiхо. Однак полiт тривав недовго. Незабаром лiтальний апарат опустився на дно широкого кратера, пасажири пересiли у всюдихiд, i машини попрямували до неосвiтленої частини плоскогiр'я.

Академiк Шайнер замовк. Вiн тiльки чомусь лукаво посмiхався, поглядаючи то на Северсона, то на Алену. Скидалось на те, що вiн пiдготував їм якийсь сюрприз.

I справдi, тiльки-но вони проїхали останню освiтлену сонцем скелю, що самотньо стирчала на рiвнинi, як у свiтлi прожекторiв перед ними з'явилась величезна мереживна конструкцiя, схожа на поставлений похило залiзничний мiст.

- Як у вас справа з стартовою естакадою? - поцiкавилась Алена, ковзнувши поглядом по фермах конструкцiї.

- Непогано, - з пiдкресленою байдужiстю сказав академiк. -За двi години буде готова.

- Готова? Не може бути! - дiвчина подивилась на Шайнера з недовiрою. Адже ви запевняли, що на естакаду ми можемо розраховувати не ранiше як за п'ять днiв.

Академiк знизав плечима i знову хитро посмiхнувся:

- Що вдiєш - "все вже готове, готове, готове!" - затягнув вiн арiю з "Проданої нареченої". - Це - наш сюрприз номер один... А як вашi справи з монтажем експериментальної ракети?

- В середу має бути закiнчена. В четвер її переправлять сюди. Прилетить не тiльки Навратiл з представниками Академiї, а й Ватсон. Мабуть, сподiвається побачити нашу невдачу на власнi очi, щоб потiм висмiяти нас.

- Подивимось, хто смiятиметься останнiм! Цiлком можливо, що саме я! загадково сказав Шайнер. - Почекаємо до завтра.

- А що буде завтра?

- Ви цiкава, як усi жiнки! - посмiхнувся академiк. - Не скажу. Навмисне не скажу... I - пробачте менi - я повинен зараз податись до обсерваторiї. Поки я звiльнюсь, - годинки так через двi, - ви маєте змогу оглянути нашi пiдземнi заводи. А потiм я покажу вам дуже iнтересну рiч...

Алена i Северсон скористались з поради, але великого задоволення вiд огляду пiдземних заводiв не дiстали. Те, що колись причарувало б i захопило їх, стало тепер звичайнiсiньким, буденним. Лiнiї автоматичних верстатiв працювали так само чiтко, як i на Землi; всiма процесами керували такi ж розумнi електронно-обчислювальнi машини,- тож хiба не все одно, де мiститься завод?

Але коли мандрiвники знову пiднялись на поверхню Мiсяця, вони побачили таке, що аж закам'янiли в першу мить: в коритi стартової естакади, в її нижнiй частинi, виблискувала величезна металева ракета.

- Це - марево чи галюцинацiя?! - вигукнула Алена. - Ви бачите, Лайфе?

- Але ж це... - вiн теж був здивований до краю - Це ж наша експериментальна ракета! Як вона сюди потрапила з Праги?

- Ракета, але не ваша! - пролунав у навушниках голос академiка Шайнера. - Оце й є мiй сюрприз номер два. Сподiваюсь, колега Навратiл не гнiватиметься на мене, якщо я перевiрю граничну швидкiсть ракети трохи ранiше, анiж зробить це вiн з представниками Академiї? Можливо, моя спроба допоможе вдосконалити його ракету ще перед запуском.

Коли б раптом перед Аленою провалилась земля, дiвчина не була б здивована дужче.

- Мовчите - отже, не заперечуєте, друзi! - переможно сказав Шайнер. Ну, то йдiть до мене. Експеримент ми почнемо незабаром.

Чудно було слухати оцей голос у навушниках: на довгi гони нiде нiкого, а чути так, нiби Шайнер стоїть зовсiм поруч. А й справдi, де вiн є?.. Невже ота цяточка, що суне повiльно вiд стартової естакади назустрiч гостям з Землi?

- Швидше, друзi, швидше. Баритись не можна.

Северсон i Алена прискорили ходу. Через кiлька хвилин - уже втрьох вони зайшли до, бункера управлiння, осторонь стартового майданчика. Там на них чекали помiчники академiка Шайнера бiля астронавiгацiйної апаратури супроводження польоту ракети.

- Все перевiрено? - запитав академiк. - Так, - вiдповiв один з помiчникiв.

- Старт!

З срiбного тулуба ракети раптом вирвалось яскраве червоне полум'я; вона просто пiдскочила похилим ажурним мостом, покинула його вже з швидкiстю блискавки, прокреслила довжелезну багряну риску на зоряному небi i зникла з очей.

Роздiл XIX

Смерть

у пустелi

- Чи не хочете прослухати надзвичайну музику? - запропонував Цаген, заходячи до кабiнету Чан-су.

- Може, ви склали кантату на честь невiдомої планети? - посмiхнувся Чан-су, натякаючи на схильнiсть Цагена до складання гiмнiв на честь Всесвiту.

- Нi, цього разу невiдома планета склала собi кантату сама. Щойно менi вдалось прийняти i записати на стрiчку майже всю програму. Це якийсь концерт; одверто кажучи, не дуже приємний для вуха людини. I все ж уявляю, як скривиться Ватсон, коли його почує!.. Зараз передають якусь лекцiю. Ходiмте, послухаєте, яке це чудесне скиглiння!

Вченi вже попрямували до лабораторiї, коли це з вiдеофону раптом пролунав голос чергової з Центральної станцiї:

- Викликаємо товаришiв Цагена i Чан-су... Вам треба негайно прибути до лiкарнi кратера Тiхо...

- Може, сталося нещастя пiд час спроби Шайнера? - стурбувався Чан-су.

- Не повинно б... - знизав плечима Цаген. - Адже ракета стартувала нормально... В усякому разi, треба поспiшати.

Через кiлька хвилин ракетоплан покинув обсерваторiю на Пiвденному полюсi Мiсяця i попрямував на пiвнiч, до кратера Тiхо.

Пiлот майстерно приземлив апарат за кiлька десяткiв метрiв вiд головного входу в пiдземний металургiйний завод.

Наваров, лiкар заводської лiкарнi, вже чекав на вчених. Вибiгла назустрiч їм i Алена Свозилова, - така блiда, що Цаген аж злякався.

- Життя Северсона в небезпецi! - кричала вона, насилу переводячи дух. - Навiщо тiльки я брала його з собою!

Лiкарня була поруч заводу. Через кiлька секунд вченi вже заходили до залу, де лежав Северсон. Пацiєнт не рухався.

- Спить... - сказав лiкар у вiдповiдь на нiме запитання вiдвiдувачiв. - Все гаразд. Вiн звихнув ногу, а слiдом за тим у нього почався серцевий припадок.

- Як же це трапилось? - стурбовано запитав Чан-су.

- Двi години тому черговi спостерiгачi перехопили по радiо одчайдушний заклик. Невiдомий двiчi закричав: "Допоможiть!" - а потiм ще кiлька хвилин було чути хрипiння. Бiдолаха не вказав мiсця, де перебуває... Цей заклик почув i Северсон. Вiн забув, що радiоприймач скафандра не дає можливостi визначити напрямок звуку, помчав на допомогу, але, непризвичаєний до зменшеної сили тяжiння, упав пiд час стрибка через камiнь i звихнув собi ногу. Серцевий припадок стався вже тут... Зараз йому легше.

- А той нещасний, що благав про допомогу?

- Його й досi не знайшли.

- Кого не вистачає?

- Iнженера Фаухера. Виходячи з заводу, вiн сказав, що йде подивитись на випробування швидкiсної ракети. З центрального входу звернув лiворуч... Зараз вирушає в дорогу рятувальна група, щоб оглянути склади пiд головним валом кратера.

- Прошу, скажiть їм, щоб зачекали, я пiду з ними теж, - попросив Чан-су.

- I я, - вирiшив Цаген. - Одверто кажучи, я не розумiю, що могло трапитись? Сьогоднi, якщо судити з передачi головної станцiї, метеоритного дощу не було...

Рятувальна експедицiя рухалась вперед у густому напiвмороку тiнi вiд прямовисного валу кратера. В сяйвi прожекторiв з темряви проступали гострi скелi та каскади застиглої лави.

Бiля пiднiжжя хаотично нагромаджених горбiв експедицiя звернула в гори понад вертикальною кам'яною стiною.

- Слiди! - вигукнув чоловiк, що йшов попереду.

Справдi: шар нiжного сiро-блакитного попелу на вузькiй стежцi був порушений. Мiсцями були виразно виднi вiдбитки важких черевикiв скафандра. Цi слiди змусили всiх насторожитись: iнженеру Фаухеру в цiй пустелi нiчого було робити. Куди ж вiн прямував?

Одинокий пiшохiд тримався створеної природою стежки ще кiлькасот метрiв. I вiн, i люди, якi йшли його слiдами, мусили пересуватись з великою обережнiстю, бо з лiвого боку була прямовисна стiна, а з правого зяяло провалля. Там, де стежка повертала лiворуч, слiди загадково уривались.

Може, Фаухер подерся на скелю? Нi, цим шляхом пройти вiн не мiг: згори пiддашком нависала зморшкувата хвиля лави. Отже, спустився вниз?

- Треба зазирнути в провалля... - сказав Чан-су. - Тут, безперечно, щось трапилось: погляньте, як розворушено шар пилу край майданчика...

Члени рятувальної групи прикрiпили до скелi мотузяну драбинку, i Цаген почав спускатись у темну ущелину. Вiн ще не добрався й до дна, як побачив людину в скафандрi. Кинувся до неї. Присвiтив лiхтариком.

- Друзi, до мене!.. Фаухер тяжко поранений, вiн спливає кров'ю.

За кiлька секунд всi були вже внизу.

- Мертвий... - тихо сказав один з учених.

- Порвано скафандр... Ззаду на поясi i ось, на лiвому боцi...

Всi схилили голови.

- Швидше до лiкарнi! - вигукнув Чан-су. - Можливо, його ще врятують повним переливанням кровi!

Але було вже пiзно: iнженера Фаухера повернути до життя не вдалось.

***

Спалахнув екран службового телевiзора в кабiнетi академiка Навратiла, i на ньому з'явилось лукаве обличчя Шайнера.

- Вiтаю вас, великий завойовнику Всесвiту! - вигукнув вiн задерикувато. - Я хотiв зробити вам сюрприз тiльки тут, на Мiсяцi, але не можу бiльше стримати себе... Чи хоч припускаєте ви можливiсть того, що шiсть годин тому я запустив експериментальну ракету, яка нинi мчить з швидкiстю п'ятдесят тисяч кiлометрiв на секунду?!

- Яку ракету, любий? - iронiчно посмiхнувся Навратiл. - її закiнчать монтувати тiльки пiслязавтра!

- А ми були такi нетерплячi, що виготовили таку саму ракету самотужки, на наших заводах.

- Гм... Це дуже мило з вашого боку, але боюсь, що спроба не вдасться. Гадаю, що вам бракує удосконаленого приймача радiосигналiв ракети. Не забувайте, що зi збiльшенням швидкостi на основi принципу Допплера буде змiнюватись i частота радiо коливань. А головне: наша ракета буде рухатись за найдосконалiшою системою використання атомної енергiї на сiмдесят дев'ять процентiв...

- ...що запропонував Зайцев, знаю! - перебив Шайнер. - Справа в тому, що наша ракета рухається за тiєю ж системою. Iнженер Зайцев позичив нам копiю проекту, надiсланого вам. А приймач у нас також удосконалений, системи академiка Чан-су. У нього в цiй галузi чималий досвiд, завдяки полюванню на сигнали з Проксими.

Навратiл з хвилину не мiг отямитись вiд здивування.

- Це блискуча iдея, дякую вам за допомогу! Але чому ви не повiдомили мене про це ранiше? Ми могли б зекономити час для iнших невiдкладних справ.

- Я теж думав так само, але зрештою сказав собi: "Хлопче, а що, коли пiд час випробування що-небудь зiпсується? А так ти собi тим часом гарненько розкриєш усi недолiки, усунеш їх, а дослiд повторимо".

Академiк Шайнер оглянувся:

- Хвилиночку, зараз до мене прийшли повiдомити, як iде справа. Ну, хлопцi, скiльки?

- Вiсiмдесят тисяч - i кiнець!

- Як це? Який кiнець?

- Зверх п'ятдесяти тисяч швидкiсть наростала нерегулярно, а хвилину тому ракета замовкла зовсiм. Навратiл зблiд:

- Не може бути, щоб здiйснилось пророкування Ватсона! Хiба це можливо, щоб тiло, яке летить з швидкiстю близько сто тисяч кiлометрiв на секунду, розпалось на атоми?!

- Даруйте, я перевiрю апарати, чи не трапилось якогось пошкодження, i за хвилину викличу вас знову, - перепросив Шайнер, i його обличчя зникло з екрана телевiзора.

Навратiл пiдвiвся з крiсла i почав нервово походжати по кiмнатi.

Нарештi заблимало червоне свiтло виклику.

- На жаль, не можу вас нiчим порадувати, - сухо сказав Шайнер. - З приймачем усе гаразд, а ракета мовчить. Навряд чи можна припустити, що зiпсувалась апаратура. Для гарантiї ми встановили три автоматичнi передавачi; коли б вийшов з ладу один, ми чули б сигнали iнших.

- Отже, ви теж припускаєте, що ракета вибухнула пiд впливом надмiрної швидкостi? - стурбовано запитав Навратiл.

- Звичайно, нi. Навпаки, я переконаний, що ваш проект нас не пiдведе.

Навратiл гiрко посмiхнувся:

- А от пiдвiв, та ще й у найважливiшому пунктi. Якщо не можна досягнути швидкостi понад вiсiмдесят тисяч кiлометрiв на секунду, значить, увесь мiй проект нездiйсненний. Незважаючи на те, що нам вдалося продовжити людське життя, вирушати в космiчну подорож, яка триватиме двадцять рокiв, немислимо.

- Не втрачайте надiї. Завдяки моїй передбачливостi ми маємо змогу повторити дослiд! - пожартував Шайнер, намагаючись пiдбадьорити приятеля.

- А якщо не перейдемо через отi вiсiмдесят тисяч?

- Значить, спробу завоювати сусiдню сонячну систему пересунемо трошки в майбутнє. А натомiсть - вирушимо в бiй у iншому напрямку. Недослiдженого перед нами ще багато.

***

До однiєї з дослiдницьких лабораторiй пiдземного металургiйного заводу в кратерi Тiхо зайшов чоловiк у бiлому халатi, обвiв поглядом заваленi приладами столи i, хоч нiкого не побачив, дуже тихо запитав:

- Дiтрiхсон, ви тут?

- Так, тут i чекаю на вас, - раптом з'явився серед апаратiв високий стрункий чоловiк з трохи вiдстовбурченими вухами й густими бровами.

- Побоююсь, що ми зайшли надто далеко. Ми могли б змусити Фаухера мовчати й iншим способом.

- Невже їм вдалось повернути його до життя? - злякано запитав Дiтрiхсон.

- Нi, але трапилось ще гiрше. При детальному дослiдженнi виявлено, що скафандр був пошкоджений ще до того, як Фаухер вирушив у путь. Якби вiн загинув зразу бiля валу кратера, в цьому не було б нiчого дивного. На жаль, костюм розiрвався пiзнiше, анiж ми припускали, i тепер нiхто не може збагнути, чого Фаухера понесло в гори... Нам загрожує небезпека, що схованку буде виявлено: Чан-су наполягає, щоб скелi, де загинув Фаухер, були обшуканi якнайпильнiше.

- Треба якомога швидше завалити вхiд до схованки. Схiдний бiк валу тепер в тiнi, так що ми доберемось туди непомiтно. Прожекторiв можна не вмикати: цiлком вистачить вiдбитого свiтла з протилежного валу... їдьмо негайно!

- Якщо хочете, - їдьте, але без мене! - рiшуче сказав вiдвiдувач. - Я не хочу скiнчити так, як Фаухер.

- Обережнiше, приятелю! Ви якраз i йдете його шляхом... Чи не погрожуєте ви зрадою? - глузливо запитав Дiтрiхсон.

- Нi, я не донощик. Але весь наш план оволодiти невiдомою планетою вважаю безглуздям. Я скоре примирюсь з тим, що ми вже нiколи не досягнемо могутностi наших батькiв. Добре вам говорити: "Divide et impera!" "Подiляй i володарюй" - але це вже не так легко робиться, як нам хотiлося б.

- Бачу, що ви незабаром вийдете з гри, боягузе! - прошипiв Дiтрiхсон i одвернувся.

Роздiл XX

Друга

спроба

Стан здоров'я Северсона настiльки полiпшився, що хворий уже без особливих зусиль пересувався по лiкарнi, але, незважаючи на це, йому влаштували iрунтовний медичний огляд за участю Наташi Орлової, що спецiально задля цього прилетiла з Москви на Мiсяць.

- Все гаразд! - запевняла вона Алену Свозилову, яка все ще тремтiла за життя Северсона. - Вiн просто перехвилювався, тому й стався припадок.

- А може, на нього несприятливо вплинули незвичнi умови життя на Мiсяцi?

- Гадаю, що нi. Скафандри прекрасно дотримують потрiбну температуру, не пропускають космiчних променiв. З цього боку йому не загрожує нiякої небезпеки, навiть коли зважати на те, що його органiзм чутливiший за нашi.

Алена палко стиснула руку Орловiй. Та посмiхнулась. її очi говорили: "Розумiю, розумiю!".

- I все ж я тепер його не вiдпущу вiд себе й на крок! Прибувши на Мiсяць, академiк Навратiл марно шукав Алену i в обсерваторiях, i на металургiйному заводi. Аж через кiлька годин вiн знайшов її в оранжереї. Вона гуляла з Северсоном серед пишних, химерних рослин, виведених у середовищi з вшестеро меншою силою тяжiння.

- Бачу, що ви хворобам не скоряєтесь! - привiтав Северсона Навратiл.

- А це тому, - пожартував Северсон, - що я хочу взяти участь у випробуваннi ракети. Дозволите?

Навратiл почухав потилицю:

- Ой друже, вирiшальне слово мають лiкарi. Запитайте Наташу. Я особисто нiчого не маю проти, але попереджаю заздалегiдь: багато надiй на спробу не покладайте.

- Чому? - здивувався Северсон.

Алена, стоячи за його спиною, щосили моргала академiковi, щоб той не продовжував розмову.

- А тому, щоб ви не розчарувались при можливiй невдачi.

Наташа Орлова, звiсно, заборонила Северсону навiть думати про експериментальну ракету. Пацiєнт, мовляв, ще потребує повного спокою; пацiєнт буде хвилюватись, отже, хай собi лежить та чекає, поки спроба закiнчиться, а тодi йому все розкажуть.

Як не сперечався Северсон, йому довелося скоритись.

***

Експериментальна ракета академiка Навратiла готова до старту.

Представники президiї Всесвiтньої Академiї наук сидять бiля приймачiв у примiщеннi поблизу стартової естакади. Ватсон, поглядаючи на металеву сигару, яка зараз помчить у темний Всесвiт, iронiчно посмiхається.

- Старт! - розрiзає напружену тишу голос Навратiла.

Червоне полум'я на естакадi; ракета, що зникає в неозорiй далинi, - це вже багатократно бачена, цiлком прозаїчна картина. I все ж сьогоднi кожен стежить за нею напружено, з хвилюванням. Очi ще довго не можуть вiдiрватись вiд того мiсця, де розпливається останнiй слiд мiжзоряного мандрiвника, який нiколи не повернеться назад.

Перiодичнi сигнали радiопередавача ракети монотонно вiдбивають час, як метроном. Тiльки дуже чутливе вухо розрiзнить збiльшення iнтервалiв мiж окремими звуками.

Ватсон витягає з кишенi записну книжку i спокiйно читає свої зазначки. Швидкiсть - мiзерна, якихось там кiлькасот кiлометрiв на секунду; те, що вiдбувається навколо, його ще не цiкавить.

Складнi апарати точно вимiрюють збiльшення iнтервалiв мiж сигналами i з тихим шерехом перераховують їх на швидкiсть ракети.

Тридцять п'ять тисяч кiлометрiв на секунду...

Шiстдесят тисяч кiлометрiв на секунду...

Сiмдесят тисяч!

Ватсон починає скоса поглядати на циферблат покажчика.

Навратiл заплющує очi й прислухається, нiби побоюється, що ось-ось в далях Всесвiту пролунає оглушливий удар. На чолi в нього виступають холоднi перлинки поту.

Шайнер почуває себе приблизно так, як родич пацiєнта, покладеного на операцiйний стiл.

- Сiмдесят тисяч п'ятсот!.. - чується тремтячий голос оператора електронно-обчислювальної машини.

- Критична мить... - шепоче академiк Шайнер, стискаючи руку Навратiла.

- Вiсiмдесят тисяч!

Всi пiдводяться з крiсел.

Кожен звук метронома нагадує Навратiлу удар серця.

- Та... та... та... Серце не зупиняється.

А швидкiсть все зростає: 80 500... 81000... 85 000... 90 000...

Хотенков знову сiдає i гладить собi колiно.

- Ну? - обертається вiн до Ватсона.

Але це задирливе запитання виводить того з удаваного спокою.

- Не кажiть гоп, поки не перескочимо! - вiдповiв вiн тихо.

Навратiл чує це, але не гнiвається. Його теж мучать сумнiви: "А й справдi, чи перескочить ракета через сотню тисяч?".

Бурхливу радiсть пiсля кожного наступного повiдомлення виявляє тiльки академiк Шайнер. Вiн навiть пробує жартувати в цiй напруженiй обстановцi. Але його жарти не зустрiчають вiдгуку.

***

А Северсон, не пiдозрюючи, що iсторична спроба вже розпочалась, тим часом нудьгує у великiй оранжереї Тiхського металургiйного комбiнату. Завiдувач лiкарнею наказав обладнати йому чудесний куточок серед тропiчних рослин,- з ручним крiслом, бiблiотечкою, письмовим столом, тахтою та телевiзором. Тут красиво й затишно, але сьогоднi пацiєнтовi якось не по собi.

Вiн думає про минуле й про сучасне.

"Я живу у величну епоху... - каже вiн сам до себе. - Вiйни зникли назавжди, але боротьба людства проти природи якраз сягає своєї вершини... Час летить, i незабаром цi славетнi роки збiжать у минуле, як i незабутнi подорожi з Амундсеном... Я повинен їх якось затримати... Почну писати щоденник".

Хiд його думок уриває Алена, що бурею вривається в оранжерею:

- Лайфе, любий! - кричить вона, насилу переводячи дух. - Ракета досягла швидкостi сто двадцять тисяч кiлометрiв на секунду! Швидкiсть дедалi зростає... Лайфе, ми виграли!

Северсон зробив крок назустрiч дiвчинi, мiцно взяв її за обидвi руки:

- Аленко, я хочу пiти туди.

- Ходiмте, Лайфе, ходiмте! Це справдi для вас буде потрiбно.

Коли вони зайшли до бункера бiля стартового майданчика, електроннi покажчики швидкостi ракети показували сто сорок п'ять тисяч кiлометрiв на секунду.

- Ура! - вигукнув Шайнер. - Це - швидкiсть, з якою вже можна вирушати в путь!

Тепер його пiдтримали й iншi. Перемога була беззаперечна. Полiт до iншої зоряної системи з неймовiрної фантастики перетворювався на цiлком реальну рiч.

Академiк Ватсон довго сидiв мовчки, потiм пiдiйшов до Навратiла:

- Я радий, що помилявся... - сказав вiн тихо. - Якщо ракета досягне запланованих вами ста п'ятдесяти тисяч, я охоче вiзьму участь в експедицiї на Проксиму.

Навратiл глянув на нього здивовано:

- Ви це кажете серйозно?.. Ви, принциповий противник мого проекту?!

- Так. Ось вам моя рука! Я б хотiв на власнi очi побачити, як виглядають отi вашi квакаючi люди.

- О, перший доброволець! - iронiчно посмiхнувся академiк Хотенков. Чи усвiдомлюєте ви, яким рискованим буде цей полiт?

- Можливо, я усвiдомлюю це краще, нiж академiк Навратiл. Саме тому й хочу взяти участь в польотi.

Хотенков повiльно похитав головою й подумав: "Вiн ще вiдмовиться вiд своїх слiв або ж сподiвається, що ракета отих ста п'ятдесяти тисяч кiлометрiв не досягне".

Коли iндикатори показали швидкiсть сто сорок дев'ять тисяч кiлометрiв на секунду, Ватсон ледь помiтно зблiд. Вiн напружено стежив за екранами апарата i мовчав.

Збiгала хвилина по хвилинi, минула година, а швидкiсть не пiдвищувалась. Сигнали не замовкали; вони повторювались через довгi промiжки часу, але iнтервали вже не збiльшувались.

- Мабуть, ракета вичерпала все пальне... - з досадою сказав Навратiл.

- В такому разi можна вважати, що спробу закiнчено... - академiк Хотенков пiдвiвся i потиснув руку Навратiлу. - Закiнчено з дуже хорошим результатом. Дозвольте менi ознайомити президiю Академiї з експериментальними даними i запропонувати, щоб було дано наказ розпочинати побудову мiжзоряного корабля.

- Одночасно повiдомте, що я добровiльно зголошуюсь бути членом екiпажу цього корабля! - попросив академiк Шайнер i глянув скоса на Ватсона. - Отi тисяча кiлометрiв, яких не вистачає до ста п'ятдесяти, мене не зможуть зупинити.

Ватсон здригнувся:

- Зачекайте! Я ще не сказав, що вони зупинять мене. Я наполягаю на своїй заявi: я теж хочу взяти участь у польотi!

Сидячи в куточку, Северсон мовчки спостерiгав за вченими. Йому було сумно й тоскно; його також вабила мандрiвка в далекi зорянi свiти, але можливiсть такої подорожi виключалась. На Проксиму Центавра його нiхто не вiзьме.

Роздiл XXI

Праплемiнник

(З щоденника Северсона)

15 листопада. Скiльки несподiваних змiн за один-единий мiсяць! За весь цей час я не брав пера в руки, хоч i обiцяв собi, що всi подiї буду записувати щодня. Мене не виправдовує навала роботи; просто я все ще непослiдовний,- нема чого дурити самого себе.

Хоч кожну вiльну хвилину я вiддаю навчанню, в моїх знаннях ще й досi зустрiчаються величезнi прогалини. Мене тiшить тiльки те, що я вже позбувся страху перед завтрашнiм днем i, лягаючи спати, не боюсь прокинутись вранцi серед крижаної пустелi Арктики.

Погода стоїть чудова, здається, що осiнь триватиме тут до весни. Прага подобається менi дедалi бiльше.

Деталi мiжзоряного корабля вже виготовляються на багатьох заводах свiту. Протягом минулого тижня зголосилися взяти участь в експедицiї на Проксиму вiсiм учених: керiвник астронавтичного вiддiлу Всесвiтньої Академiї Хотенков, академiки Цаген i Чан-су, Надiя Молодiнова, диспетчер атомної електростанцiї, де працює Зайцев; Мак-Гардi з американської академiї, Мадараш - з угорської; Вроцлавський з Варшавського унiверситету та Грубер з астронавтичного iнституту в Берлiнi.

Останнiм часом Алена поводиться дуже дивно. Побоююсь, що вона приховує щось вiд мене. Чи не хоче вона записатись також?

28 листопада. Моє передчуття, на жаль, справдилось. Навратiл прохопився пiд час нашої останньої бесiди, що з ним полетить i Алена. Отже, днi нашої дружби вже злiчено. Старт "Променя" розлучить нас. На сiмнадцять рокiв? Назавжди?.. Я був би радий вiдговорити її вiд цiєї подорожi, але не наважуюсь. Боюсь за неї, а при цьому знаю, яке значення матиме для неї ця подорож. Вона зi мною розлучиться, як з добрим приятелем. А я?

3 грудня. Пiд час вечiрньої прогулянки Алена призналася, що хоче летiти з Навратiлом. Не говорила, мовляв, менi досi лише тому, що ще не мала твердого рiшення. Я намагався прикидатися веселим, але жарти мої звучали якось вимушено. Сподiваюсь, що вона цього не помiтила. Вчора вона полетiла на Мiсяць.

31 грудня. Зараз повернувся з новорiчної вечiрки. Не дочекався й пiвночi. Менi було сумно. Алена все ще на Мiсяцi. Обiцяла, що повернеться до кiнця року - i не додержала слова. Звичайно, це не її провина, а все ж менi неприємно. Чи, можливо, її затримав Краус з Тiхського металургiйного?.. Вiн далеко привабливiший, нiж я...

2 сiчня. Алена повернулась. Монтаж головної стартової конструкцiї просувається швидше, анiж передбачали. I радий з цього, i не радий.

5 сiчня. Фiзичний, iнститут, на пропозицiю Навратiла, подарував менi чудовий вертолiт. Менi сказали, що це нагорода за зразкову й самовiддану працю. Однак я добре знаю, що Навратiл просто хотiв мене потiшити. Тепер бачу, яка це чудесна людина. Ранiше я вважав його трохи суворим; iнодi менi навiть здавалось, що вiн трохи ревнує Алену, але цiкавиться тiльки наукою. Коли б так...

6 сiчня. Вчора у мене промайнула думка, яку я навiть не наважився записати. Я сподiвався, що викину її з голови, але вона вперто поверталась знову, в'язла до мене. Навiть не дала менi спати сьогоднi. Яке глупство: пробратись як-небудь на "Промiнь" i летiти разом з Аленою!

Коли б я одверто попросив зарахувати мене до екiпажу, мене б взяли на глум: Навратiл вже багато разiв говорив, що кожен член екiпажу повинен бути здатний першої-лiпшої хвилини взяти на себе керування кораблем. Якщо ж я пролiзу на "Промiнь" потай, то обкраду iнших членiв екiпажу на частку продуктiв, кисню, води та частину жилої площi.

Шалена думка, але я все ж, мабуть, спробую, бо знаю, що iнакше Алену вже нiколи бiльш не побачу.

10 лютого. Завтра закiнчую курс керування вертольотом. Алена обiцяла Навратiлу, що спочатку лiтатиме зi мною, щоб я став бiльш впевненим. Нинi ситуацiя змiнилась. Алена помiчає, що я щось приховую. Повсякчас мене запитує, що зi мною, чи не гнiваюсь я на неї. Шкода, що не можу звiритись їй; то, мабуть, був би кiнець нашої дружби.

15 лютого. Сьогоднi я такий вражений i збентежений, що в мене й досi аж тремтять руки.

Учора ми з Аленою домовились про невелику прогулянку вертольотом в околицi Праги. Вранцi, коли ми зустрiлись бiля ангара, я побачив по обличчю Алени, що не все гаразд. У неї були червонi заплаканi очi. На моє запитання вона вiдповiла, що мало спала,- мовляв, було багато роботи. Завжди така весела й балакуча, вона сьогоднi мовчала. Не вдавалося почати розмову й менi. Ми пiднiмались над заснiженою Прагою, як двоє нiмих.

Погода випала чудова. Небо було безхмарне. Сонце викликало в заснiженому краю розкiшну гру теплих i холодних тонiв. Ми летiли над влтавською долиною до Дечина. I все мовчали.

- Приземлiться, прошу, на отiй гiрськiй рiвнинцi... - показала нарештi Алена вниз. - Невелика прогулянка нам не завадить, а снiданок у тихому ресторанi буде навiть корисний... - посмiхнулась вона майже болiсно.

Вертолiт я посадив м'яко, немов на перину (повинен тут похвалитись; це було, мабуть, єдине, з чого я радiв).

Ми опинились на маленькiй просiцi над скелястим берегом Лабе. Проти нас простяглось мiсто Устi (я визначив це за картою), а недалеко пiд нами середньовiчний замок Стржекув.

Зробивши кiлька крокiв, Алена побiгла i вигукнула:

- Доганяйте!

Я навмисне бiг за нею не на повну силу, щоб дати їй задоволення. Коли вона це помiтила, то зупинилась i схопила в руки снiжку:

- На неозброєного не нападаю! Захищайтесь!

Тiльки тепер я зрозумiв, що вона хоче розважитись, забути про щось неприємне. Це їй справдi вдалось. Ми билися снiжками i смiялись, як дiти.

- Тепер будемо снiдати з бiльшим апетитом. Ресторан у Стржекувi чудесний! - показала Алена на старий замок.

Змiїста дорога, вiкна з шибками, оправленими свинцем старовиннi стiни, припорошенi iскристим снiгом,- все це справило на мене сильне враження. Менi справдi здалось, нiби ми з Аленою опинились у казковому свiтi, свiтi королiв i принцес та жорстоких боїв на бастiонах. Кращого мiсця для своєї сповiдi Алена вибрати не могла.

В ресторанi вона знову замовкла. Пiд час снiданку в неї з очей викотились двi сльозинки. Я вдав, що не бачу цього.

- Що вас мучить? - запитав я трохи згодом.

- Нiчого мене не мучить... - сказала вона тихо i спробувала посмiхнутись. - Я знову посварилась з Навратiлом.

Я намагався її втiшити, але вона похитала головою:

- Цього разу справа стоїть серйознiше. Боюсь, що Навратiл розгнiвався на мене назавжди. Учора ввечерi я йому сказала, що в польотi на Проксиму брати участi не буду.

Я був такий приголомшений, що не мiг сказати й слова. Вона запитала мене, чи радий я з цього, а я хоч i несмiливо, але все одно радiсно ствердив. Це її трохи заспокоїло.

Тiльки тепер, коли я все як слiд обмiркував, я усвiдомив, що вчинив егоїстично. Тiльки тепер я зрозумiв, що Аленка зреклась польоту заради мене. Чи можу я допустити, щоб я став причиною її вiдмови вiд мети всього життя?.. Чи можу вимагати вiд неї такої великої жертви?.. Боюсь, однак, що я надто егоїстичний i надто боягузливий, щоб вчинити по-iншому.

6 березня. Алена тримається свого рiшення, а я все ще не знайшов у собi сили, аби її розраяти. Працюємо разом по пiдготовцi польоту ще з бiльшим запалом, анiж ранiше, щоб хоч чимось вiддячити Навратiлу, але, незважаючи на це, менi здається, що мiж нами лежить якась тiнь. Навратiл до мене весь час уважний i лагiдний,- ба навiть ще бiльше, анiж ранiше,- але я добре почуваю, що вiн бачить у менi причину вiдступу Алени. Бачу й по Аленi, що вона вже не така весела, як колись.

Побудова корабля просунулась так далеко, що в травнi можна буде починати монтування. З заводiв усього свiту щодня надходять складовi частини та пристрої для внутрiшнього обладнання, а академiк Шайнер повiдомив, що за мiсяць буде закiнчена робота на головнiй стартовiй конструкцiї. Боюсь, що не зможу взяти участi у завершальному монтажi в майстернях на Мiсяцi, бо Навратiл мене туди, мабуть, не запросить.

21 березня. Доля мстить менi за мою боягузливу поведiнку. Я потрапив, у дивне становище. Мушу стати зрадником чи донощиком.

Алена вчора вилетiла до Москви в Ядерний iнститут, де для "Променя" конструюють атомнi реактори. Я гуляв один увечерi по Празi. Попрямував до Петржина; хотiв оглянути Палац чеської та словенської культури. Коли я пiднiмався мармуровими сходами, то звернув увагу, що якийсь чоловiк iде весь час назирцем за мною. В першу мить я запiдозрив, що це - шпигун. Щоб дiзнатись, чи справдi вiн iде назирцем, я несподiвано повернувся i пiшов сходами униз. Чоловiк на мить зупинився, потiм знову попрямував слiдом за мною.

Пiд Петржином я звернув лiворуч, в напрямку середньовiчної частини Праги.

Незнайомий настирливо йшов за мною. Це мене, звiсно, роздратувало. Я зупинився, зачекав, поки вiн мене наздожене, i вже вiдкрив був рота, щоб вилаяти його, але вiн мене випередив:

- Ви - пан Северсон, правда ж?

- Навiщо запитуєте, якщо знаєте це так само добре, як я? - сказав я сухо. - Хто вам наказав шпигувати за мною?

Чоловiк похитав головою:

- Я б хотiв з вами познайомитись, бо ми не тiльки земляки, але навiть родичi. Я - Олаф Дiтрiхсон... - несподiвано заговорив вiн норвезькою мовою. - Його вимова, вузьке обличчя й свiтле волосся - все нiби свiдчило, що вiн каже правду.

Вiн заявив, що доводиться менi двоюрiдним онуком (як кумедно: вiн старший за мене!) i хотiв би поговорити зi мною, але, звичайно, не на вулицi, а хоча б за склянкою кави в якiй-небудь тихiй кав'ярнi. Я охоче погодився: повинен признатися, що не несподiване знайомство мене дуже потiшило: пiсля довгої перерви приємно поговорити рiдною мовою. До того ж я ще зустрiв i родича!

Дорогою Олаф перерахував менi всiх наших предкiв. З його детального родоводу виходило, що його бабуся була моєю сестрою.

Ми поминули кiлька покручених вуличок, поки нарештi знайшли на Малiй-Странi пiд Градом у середньовiчному будинку з арками кав'ярню, яка сподобалась моєму праплемiннику: склеписта стеля, пiдтримувана круглими стовпами; стiни, покритi на висоту людського зросту дерев'яною обшивкою; дерев'янi лави. В кав'ярнi було безлюдно й тихо.

Коли праплемiнник почав говорити, я спочатку подумав, що на нього просто вплинуло оточення, дух минулого. Однак тепер я вже розумiю, що вiн завiв мене до тiєї кав'ярнi навмисне.

- Ви задоволенi, дядю? - запитав мене Олаф i, не чекаючи на вiдповiдь, продовжував: - Побоююсь, що цей свiт - не для вас, що ви в ньому почуваєте себе чужим...

Я погодився, бо таке почуття ще недавно охоплювало мене досить-таки часто, але зразу ж почав виправдуватись:

- Все ж я вже починаю розумiти вашу епоху... Я побачив, що люди тепер живуть щасливiше, нiж за моєї молодостi...

На мiй превеликий подив, праплемiнник покрутив головою:

- Не вiрте цьому. Нинiшня епоха забрала у заповзятливої людини всяку можливiсть розвитку.

- Не може бути! - заперечив я рiшуче.- Погляньте хоча б на академiка Навратiла: щоб вiн мiг здiйснити свiй блискучий план завоювання сусiдньої сонячної системи, йому допомагає Всесвiтня Академiя наук, а це значить все людство.

- Це правда, дядечку. В науцi вiн може висунутись, але тiльки в науцi... Але якщо й так: що вiн з усього того матиме?.. Його думка незабаром стане загальною власнiстю, i сусiдньою сонячною системою оволодiє не вiн, а все людство, якщо вжити ваш вираз.

Цi слова мене безмежно здивували:

- Я вас не розумiю, Олафе! Адже й Амундсен не хотiв заволодiти Пiвнiчним полюсом!

- А пригадайте-но старих англiйських мандрiвникiв, що першими з бiлих проникли в чорну Африку, або тих, що вiдкрили Австралiю i незнанi острови. Чи не були вони розвiдниками англiйської армiї, яка скоро по тому заволодiла всiма цими вiдкритими землями?.. Всяке нове вiдкриття збiльшувало могутнiсть Англiї, а разом з тим i могутнiсть того, хто вiдкривав новi землi. I це було справедливо. Людина має не тiльки природжену жадобу до життя, але й жадобу до влади. Прагне не тiльки жити, але й володiти iншими. I тепер народжуються сильнi обранцi, яким судилося б володiти людством. Але вони не мають умов для розвитку. їхнi благороднi поривання придушуються ще в зародку.

Праплемiнник замовк, щоб дати менi можливiсть осмислити його фiлософiю. Повинен визнати, що я його не дуже зрозумiв: адже я нiколи не прагнув панувати над iншими людьми. Здавалось, Олаф читав мої думки:

- I ви, дядю, людина шляхетного духу. I вам, членовi нашої славетної родини, наперед визначено володарювати...

- Ким i чому? - затинаючись, запитав я, побоюючись, що мiй родич збожеволiв.

Олаф посмiхнувся:

- Це не так безглуздо, як вам здається на перший погляд. Коли я розкрию вам нашу велику таємницю, ви зрозумiєте, що я говорю цiлком розсудливо... - вiн притишив голос. - Я твердо вiрю, що ви, людина нашої кровi, не станете пiдлим донощиком, i те, що вам тепер скажу, не викажете нiкому - нi Навратiлу, нi панночцi Свозиловiй, з якою, як я помiчаю, у вас досить близькi стосунки...

- Ми тiльки друзi! - запротестував я. - Можете спокiйно говорити... З тим, що я десь почую, на торг не ходжу.

- Так, це правильно, - сказав вiн. - Видно, що я не помилився в вас... - I продовжував: - Отже, нiхто навiть не уявляє, що iснує таємне товариство, до якого входять всi шляхетнi духом, люди колишнього вищого свiту. Я також член товариства. Ми називаємось "Братством сильної руки". Нас небагато, i однак мiж нами є обранцi майже з усiх бiлих нацiй. Кольорових нижчої раси до "Братства" не приймаємо. Кiлька наших "братiв" виконують нинi важливi функцiї в людському суспiльствi...

- А чому ваше товариство таємне? - здивувався я. - Всi народи живуть тепер вiльно i одинаки, як я помiтив, нiчим не обмежуються у своїх дiях...

- I все ж ми мусимо ховатись. Коли б ми поткнулись з своєю програмою на люди, всiх нас заарештували б, такий тепер час. Ранiше нашi могли вiльно робити що завгодно, - навiть публiчно висунути програму завоювання свiту,i нiхто б нiчого не вдiяв. Та й не мiг би, бо ми мали владу. А тепер ми таємно боремося за повернення тiєї влади...

Я не переставав дивуватись:

- А навiщо вам ця могутнiсть? Кожен сьогоднi одержує те, чого потребує, нiхто не боїться стати безробiтним i загинути з голоду...

- Однак нiхто не смiє також сказати: "Я вам наказую, а ви повиннi коритись!".

- Чого ж тодi прагне це ваше "Братство"?

- Я вже вам говорив: знову завоювати владу.

- Як? Зi зброєю в руках? - затремтiв я.

- Так, i зi зброєю. В момент, коли свiт чекатиме на це найменше, ми оголосимо йому шах i мат. Серед нас є багато фахiвцiв-енергетикiв, якi зумiють вiдновити славу атомної зброї.

В унiверситетськiй бiблiотецi я бачив знiмки двох страшних вибухiв атомних бомб у Хiросiмi та Нагасакi - в Японiї. Пригадав я про них, i мене охопив жах.

- Невже ви хочете знову вбивати матерiв i дiтей?!

Олаф схопив мене за руку i боляче стиснув:

- Ради бога, тихше, щоб нiхто не почув! - засичав вiн менi на вухо. Можливо, в цьому й не буде потреби, а з вами так чи iнакше нiчого не трапиться... - намагався вiн мене заспокоїти. - А втiм, у вас зараз ще слабенькi нерви, i ви надто сентиментальний. Чи вас обходять кiлька мiльйонiв незнайомих людей?.. На свiтi людей досить... Хiба плачете ви над худобою, яку забивають в рiзницi?

Менi зробилось погано, i, признаюсь, я почав боятись свого праплемiнника.

- Ви мене розшукали, щоб розповiсти тiльки це? - промимрив я несмiливо.

Про себе я вже вимiряв вiдстань вiд столу до дверей, щоб утекти при нагодi. Але Олаф мене увесь час тримав за зап'ястя.

- Я потребую вашої невеликої допомоги, - сказав вiн з крижаним спокоєм.

Я вперто не вiдповiдав, вирiшивши мовчати до кiнця цiєї чудної бесiди.

- Я - видатний працiвник дослiдницького ядерного iнституту в Пiттсбурзi, - продовжував вiн невблаганно. - Завтра чи позавтра попрошу прийняти мене до Навратiлової експедицiї. Я не лiз би туди, - для нашого брата це надто рискована справа, - але менi доручено дуже важливе завдання. Я був би радий, любий дядечку, коли б ви допомогли менi при виконаннi цього завдання. Удвох тягти краще...

Я бiльше не мiг мовчати.

- Я... я вам... - Я хотiв, власне, сказати, що нiколи, нiзащо допомагати йому не буду, але вчасно усвiдомив, що це - небезпечний злочинець, який не посоромиться пiдняти руку й на власного дядька.

- Радий би вам допомогти, - сказав я обережно, - але не можу. Я, правда, допомагаю монтувати мiжзоряний корабель, але в польотi участi не братиму...

Олаф махнув рукою:

- Коли захочете, Навратiл вас, безперечно, вiзьме з собою, особливо якщо за вас поклопоче ваша наречена...

Я почував себе так, нiби хтось всадив менi нiж у груди.

- Алена теж не полетить... Вона вiдмовилась через мене.

Олаф, певно, чекав на таку вiдповiдь, бо спокiйно запропонував:

- Тодi, значить, допоможе ваше слово. Вам, мабуть, не вiдмовлять.

Спогад про Алену мене знову трохи пiдбадьорив:

- Не гнiвайтесь, Олафе, але те, чого ви вiд мене хочете, просто неможливе...

Праплемiнник примружив очi i пильно подивився в моє обличчя:

- Даю вам двадцять чотири години на роздум. Завтра в цей же час чекаю на вас отут. Моє прохання просте, не забудьте: по-перше, я хочу, щоб ви з допомогою своєї нареченої рекомендували мене для участi в експедицiї. Це буде неважко зробити, адже ми земляки, а я до того ж фахiвець-астронавт. А по-друге, щоб ви були моїм супутником у подорожi до Проксими. Це теж не буде для вас надто твердим горiшком. Наскiльки я поiнформований, дядечку, ви - здiбний працiвник колективу Навратiла, i академiк вас дуже поважає. Безперечно, вiн знайде для вас яку-небудь роботу в мiжзоряному кораблi... Застерiгаю вас вiд базiкання, бо тодi я мусив би забути про те, що ми близькi родичi. Наша могутнiсть сягає далеко... I ще дрiбничка: в разi вашої вiдмови спiвробiтничати з нами - не можу поручитись за безпеку панночки Свозилової. Випадкове нещастя ви не попередите навiть тим, що мене заарештують при посадцi у корабель. Не забувайте, що я - не один у "Братствi"!

Я пiдвiвся i попрямував до виходу. Праплемiнник затримав мене:

- Хай вам не спаде на думку нацькувати на мене людей на вулицi. Якщо я не повернусь до пiвночi на умовлене мiсце, не ручаюсь за Свозилову та й за вас, дядечку... - Вiн раптом спробував пом'якшити голос. - Не гнiвайтесь, що я вам погрожую, але, знаєте, - боротьба є боротьба. Будьте, ради бога, певнi, що я вам же зичу добра. Ви вiдчуєте це самi, коли нашi плани здiйсняться...

Незважаючи на те, що я був приголомшений i пригнiчений, я ще тримав себе в руках.

- Навiщо, власне, ви плекаєте такi, скажiмо, нерозумнi плани? запитав я. - Навiщо хочете летiти до iншої сонячної системи?

- Я зробив помилку, що не сказав вам цього зразу, - спокiйно посмiхнувся Олаф. - Отже, спочатку кiлька запитань: чому туди летить Навратiл?

Я вiдповiв, що Навратiл хоче дослiдити незнайомi планети та життя на них, розкрити новi закони природи, яким скоряється наша Галактика, i взагалi прагне поширити обрiї науки.

- Таємнича планета Iкс надсилає до нас сигнали, якi свiдчать про iснування невiдомих людей, - продовжував мiй праплемiнник. - Саме туди Навратiл попрямує насамперед. Що вiн хоче робити на тiй населенiй планетi?

I це запитання не спантеличило мене:

- А хто б не хотiв зустрiтися з своїм сусiдою, хоча б вiн i жив самотньо, за багато кiлометрiв?.. Наукова експедицiя хоче познайомитись з життям та культурою невiдомих людей i зав'язати з ними дружбу.

Я досi не уявляв, що замислив мiй праплемiнник. Але чекати на розгадку довго не довелось.

- А ви не догадуєтесь, чого могли б бажати на планетi Iкс ми? Це так просто, я трохи вам допоможу... Чи вже вiдвiдали нас отi незнанi люди? Чи добрались вони уже до нас, на Землю?.. Не добрались. Це свiдчить про те, що вони не мають такої досконалої технiки, як ми; що вони ще позаду нас. Неосвiченими вони не можуть бути, бо iнакше не знали б радiо. А це добре, ба навiть чудово! Це будуть гарнi працiвники, i, головне, буде не так важко розподiлити їх на кiлька таборiв та оволодiти ними.

Аж тепер у мене прояснилось у головi. Так ось чому член "Братства сильної руки" прагне вiдвiдати сусiдню сонячну систему! Вiн хоче там забезпечити своїм "братам" владу над невiдомими людьми!.. На Землi це зробити не так-то легко.

- Любий праплемiннику! - сказав я веселiше. - Гадаю, що ви дiстали надлюдське завдання! Хiба можете ви сам-один оволодiти незнайомим свiтом?.. Не забувайте, що ви будете членом численного екiпажу, який поламає ваш план.

Олаф загадково посмiхнувся:

- Помиляєтесь. Навпаки, екiпаж менi допоможе при виконаннi завдання!

- В це я не вiрю! - вигукнув я.

- Побачите! - сказав праплемiнник, i на цьому, власне, наша розмова скiнчилась. Прощаючись, вiн менi ще нагадав про наступне побачення, i ми розiйшлись.

Я й досi не опам'ятався пiсля першої зустрiчi, а за годину мушу зустрiтись з своїм жахливим родичем знову. Я Ще не вирiшив, як повестись. На жаль, Алена у Москвi. Можливо, що це на щастя - хто знає?..

Що робити?.. Попередити Алену та Навратiла?.. Нi, донощиком не буду. Я це кажу не з страху. Як можу я донести на власного праплемiнника?! Отже, я мушу зрадити, зрадити своїх найкращих друзiв, якi повернули менi життя i оточили мене любов'ю та увагою?.. Мовчати, коли бачу, як холоднокровно готується злочин?.. А з iншого боку, що допоможе, коли я донесу на свого праплемiнника? Вiн сам сказав, що таких, як вiн, багато. Якщо не вдасться йому, здiйснити злочин спробує хтось iнший.

Я в розпачi. За хвилину мушу iти на побачення. Краще було б менi не жити!

22 березня. Сьогоднi менi вже легше дихається. Я вибрав золоту середину. Обiцяв Олафу допомогти i таки справдi допоможу. Гадаю, що так буде найкраще. Попрошу також Навратiла про мiсце в екiпажi "Променя" для мене. Безперечно, я не допущу, щоб зi мною летiла Алена. Хто знає, може, менi зрештою вдасться поламати Олафу його плани. Якщо пiд час польоту не вдасться його переконати, - за вiсiм рокiв для цього знайдеться бiльш анiж досить часу, - викрию його перед усiм екiпажем. Не допущу, щоб злочин було здiйснено.

29 березня. Олафа прийняли. Коли я про це дiзнався, в мене по спинi побiгли мурашки. Аленка знову в Празi. Мене мучить сумлiння.

30 березня. Учора пiзно ввечерi менi хтось пiдсунув пiд дверi лист. Олаф попереджає мене, що в екiпажi лишилось тiльки два вiльнi мiсця i що вже час дiяти. Завтра вранцi попрошу Навратiла.

1 квiтня. Я заспокоював себе тим, що Навратiл вважатиме моє прохання за першоквiтневий жарт i чемно менi вiдмовить. Мене здивувало те, що вiн поставився до моїх слiв серйозно i сказав, що не заперечує, але повинен дiстати згоду Тарабкiна. Тепер я вже не можу вiдступити...

- А полетите i без Алени? - запитав мене Навратiл. Я набундючився, як iндик. Академiк, однак, добродушно посмiхнувся i сказав: - Ви просто як дiти! Я догадався зразу, що крилось за тiєю несподiваною вiдмовою, i знав, що обоє ви вiзьметесь за розум... Знає вже Алена про ваше рiшення?

- Нi, нi! - сказав я швидко. - Прошу, нiчого їй не говорiть. З радiстю полечу з вами i без неї,

Навратiл знизав плечима:

- Я говорив завжди, що ви - дiти... Може, ви посварились?.. Запевняю, що не допущу того, щоб Алена вас покинула...

Я вiдчув себе безпорадним. Як перешкодити тому, щоб вона взяла участь в цьому подвiйно небезпечному польотi?.. Що я їй скажу?

2 квiтня. Алена сьогоднi вранцi прибiгла до мене i, не звертаючи уваги на iнших монтажникiв у залi, обняла:

- Я знала, що ви зрозумiєте!.. Ви - хоробрий, мiй мужнiй Лайфе!

В мене замалим не пiдломились ноги. З першого погляду було ясно, чому вона так зрадiла. Навратiл їй все сказав.

Вона посадила мене на якусь скриньку, а сама сiла проти мене. Сяяла, як сонце.

- Ви навiть не уявляєте, як менi було важко... Я так прагнула полетiти на Проксиму... i не хотiла втратити вас, признаюсь. Побоювалась, що надто багато пожертвувала нашiй дружбi i що коли-небудь, - можливо, колись у майбутньому, - ця жертва стане мiж нами... Яка я щаслива, що все вийшло по-iншому!

Я був також щасливий, але й збентежений:

- Отже, ви летите також?

Вона засмiялась:

- Звiсно ж, дурнику! Може, ви б хотiли летiти один, - ви, невиправний егоїст?! Запитуєте, наче не радiєте з цього так само, як я!

- Радiю... Як не радiти? - сказав я не дуже впевнено. - Але... я боюсь за вас...

До неї одразу ж повернувся веселий настрiй:

- Що з нами двома може трапитись?! - засмiялась вона. - Що може статись з людьми, якi вирушають пiд керiвництвом Навратiла завойовувати Всесвiт?!

Я був обеззброєний. Я здавався собi перед Аленою дурненьким хлопчиськом.

"Можливо, все скiнчиться гаразд! - втiшав я себе думкою. - За вiсiм рокiв багато чого змiниться. Можливо, i Олафа вдасться переконати".

26 квiтня. Вже майже мiсяць, як я не брав щоденника до рук.

Признаюсь, навiть не згадував про нього. I не дивно, бо маю тепер лiпшого сповiдника. Шкода, ой як шкода, що найпалючiшу таємницю не можу розказати Аленi! Це менi таки й нагадало про мiй вiрний щоденник.

День великого старту наближається швидко. Першого травня ми полетимо з Аленою та всiм екiпажем на Мiсяць, щоб допомогти закiнчити монтаж. Про нас пишуть зараз усi газети свiту. I в телевiзiйних передачах наша експедицiя в програмi щодня. Хотенков нам, мабуть, заздрить. Академiя не схвалила його участi в експедицiї. Вiн мусить лишитись на Землi, щоб в разi якогось нещастя керувати рятувальними роботами...

Зараз менi телефонувала Алена, що Навратiл призначив старт на четвер, п'ятнадцятого травня. Цього дня Мiсяць, Земля та iншi планети будуть в найвигiднiшому розташуваннi щодо сил гравiтацiї.

14 травня. Корабель уже кiлька днiв як закiнчено i перевiрено. Учора в присутностi членiв президiї Академiї його було охрещено. Вiн одержав iм'я, яке вже давно запропонував Навратiл: "Промiнь". Адже вiн теж мчатиме, як промiнь, крiзь безмежнi простори Всесвiту!

Олаф зi мною про свiй план вже не говорить.

15 травня. За двi години стартуємо!

ЧАСТИНА ДРУГА

ЗАВОЙОВНИКИ ВСЕСВIТУ

Роздiл XXII

"Вiтайте мешканцiв

планети Iкс!"

В куполi головної башти висотного будинку, де мешкає Зайцев з родиною, мiститься обсерваторiя. Сьогоднi, напередоднi старту експедицiї у Всесвiт, вона заповнена вкрай. Звiсно, телескопами заволодiли старшi пiонери, а малюки терпляче чекають, доки й їм дадуть зазирнути в окуляр хоча б на хвилинку.

Оточений юрбою хлопчакiв та дiвчаток, Митько Зайцев з запалом розповiдає про особисто знайомих йому героїв майбутньої подорожi: про Северсона, Надiю Молодiнову, Алену Свозилову. Загальна увага така приємна хлопцевi, що вiн аж розхвастався:

- ...Вони пообiцяли, що з планети Iкс обов'язково надiшлють менi привiтання!.. А вони таки полетять, бо тато спецiально для них вигадав надзвичайний атомний двигун!.. Тато теж хотiв летiти з ними, але мама сказала, що його не пустить...

Хлопець говорив би ще не знати скiльки, але пролунала довгождана команда:

- Малюки, тепер ваша черга!

Розмова вмить урвалась. Спостереження за Всесвiтом - важлива справа; тут уже не до балачок.

Митько, як найбiльший з найменших, поступається чергою. Вiдiйшовши вбiк, до отвору в куполi, крiзь який залiтає травневий вiтерець, хлопчина блукає поглядом по зоряному небу.

"Яка це, мабуть, краса - летiти повз сяючi зiрки й дивитись на них зблизька... - думає вiн. - Шкода, що я ще не дорослий мужчина, як Северсон. Тодi мене матуся, безперечно, пустила б. Цiлком спокiйно могла б пустити й зараз. Я, звичайно, не побоявся б... От менi б заздрили хлопцi в школi!"

Оця фантазiя починає Митьковi подобатись. Кругле примiщення обсерваторiї раптом стає кабiною мiжзоряного лiтака, i хлопець уявляє, що саме вiн бере на себе керування...

Один рух важеля - i зiрки на небi блискавично наближаються, перетворюються на слiпучi сонця, - на крилах фантазiї летiти далеко швидше, анiж "Променем"! Посеред неба сяє велике червоне сонце - Проксима. Навколо неї обертаються кiлька планет. На однiй з них блимають вогники,- мабуть, сигнали, якi подають мешканцi невiдомого свiту. Так, це - телеграфнi значки: ".- -./.-../.-/.-././-/.-/-..-" - планета Iкс!.. Недалеко вiд великого красивого мiста спалахують прожектори, освiтлюючи космодром. "Промiнь" приземлюється. Музика грає веселий марш, а тисячi людей на космодромi кричать радiсно: "Ур-р-ра! Хай живуть мешканцi Землi! Вiтаємо вас!".

Митько виходить з корабля першим. Натовпом прокочується гомiн здивування. "Тринадцятирiчний хлопець хоробро вирушив у Всесвiт!" шепочуть люди. Пiонерки дарують йому великi букети квiтiв, а хлопчики моделi кораблiв i лiтакiв...

Торжествуючий народ несе славетних мандрiвникiв на плечах до головної зали Академiї планети Iкс:

- Насамперед пообiдаємо, - говорить академiк, дуже схожий на Тарабкiна. - На нашiй планетi хлопчики не зобов'язанi їсти суп, друже Зайцев. Можете починати зразу з десерту... Увага, зараз прийде президент Академiї...

Митько дивиться на дверi... i що ж вiн бачить?.. Президентом у них хлопець, такий же, як i вiн.

- Добре, що вас взяли з собою, друже Зайцев! - говорить президент. - У нас хлопцi перебувають на найвищих посадах. Таким чином, нам легше буде домовитись...

- Ми повиннi незабаром повернутись. На нас чекає багато роботи... застерiгає Митько i невдовзi кiнчає сусiду.

Настає зворушлива мить розлуки. Мешканцi планети Iкс приносять стiльки подарункiв, що їх повиннi складати у "Промiнь" аж п'ять великих пiдйомникiв. За хвилину корабель знову вдома. Митька на космодромi вiтає вся школа. Всi слухають його розповiдь, затамувавши подих. "Слухайте уважно! - каже вчителька. - Будете про це потiм писати переказ..."

- Чи не хочеш подивитись на Мiсяць? - раптом пробудив Митька вiд мрiй один з пiонерiв. - Вся малеча пiшла вже додому, можеш дивитись хоч п'ять хвилин!

Тiльки погляд на Мiсяць повертає Митька до дiйсностi. Вiн блукає очима по яскраво освiтлених кратерах, аж доки не зупиняється на маленькому вогнику, який блискає на неосвiтленiй частинi Мiсяця. Там, мабуть, Северсон чекає на старт "Променя".

"Як сумно на серцi! Обiцяли, правда, що пошлють менi з планети Iкс привiтання, та що з того, коли я не можу летiти з ними!"

***

Северсон сидить у головному залi космодрому i чекає на сигнал до посадки. Навратiл, Молодiнова, Шайнер i Алена вже у "Променi", готують корабель до старту.

Рамена кранiв, як сталевi руки, кладуть до нутра гiганта великi ящики, заповненi найрiзноманiтнiшими апаратами, запасними частинами машин, касетами з кiноплiвкою. В одному з ящикiв мiститься вертолiт, призначений для дослiдження невiдомої планети.

Сонце повiльно хилиться до обрiю. Гiрськi пасма, якi облямовують космодром, кидають довгi темнi тiнi на весь стартовий майдан.

Северсон такий заглиблений у споглядання, що навiть не помiчає Цагена, який сiв навпроти i щось малює в альбомi.

Серп Землi зазирає через гострi верхiв'я скель у долину i своїм блакитнувато-бiлим сяйвом намагається затьмарити сяйво призахiдного Сонця. В цьому дивовижному освiтленнi могутнiй корабель справляє враження страховиська. Своїми обрисами вiн нагадує велетня, який з гордо пiднесеною до зоряного неба головою чекає на мить, коли, опираючись на конструкцiю, яка стискує його тулуб, вiдштовхнеться i стрибне просто у безмежний Всесвiт. Якими мiзерними видаються проти нього люди в скафандрах, що пораються бiля кранiв; якою маленькою здається тепер i вся Земля!

"У "Променi" наша земна куля має свого першого конкурента! - думає Северсон. - Так само, як вона, наш корабель полетить самотньо темним Космосом; як i вона, мусить стати життєвим простором i захисником для людей... Чоловiк походжає собi по Землi i не замислюється над тим, що разом з земною кулею мчить з швидкiстю тридцять кiлометрiв на секунду навколо Сонця, i ще в десять разiв бiльшою - нашою Галактикою. Йому навiть на думку не спадає, що повiтряна оболонка навколо Землi оберiгає його вiд нищiвного впливу рентгенiвських, ультрафiолетових та космiчних променiв; що твердий грунт пiд ногами створює земна гравiтацiя; що повiтря й вода - така розкiш, про яку у мiжзоряному просторi i мови не може бути... Як дотепно мусить бути сконструйований "Промiнь", щоб надати чотирнадцяти членам екiпажу тi ж умови для життя, якi давала їм рiдна Земля!"

В кiлькох вiкнах цилiндричного тулуба зорельота з'явилось свiтло. Северсон здригнувся. Тiльки зараз вiн повнiстю усвiдомив важливiсть ситуацiї. Ця металева будова, що стоїть перед ним, буде протягом багатьох рокiв його єдиним свiтом. За кiлька годин зникне з очей люба Земля, а вiн з Аленою й друзями опиниться серед нескiнченої темної ночi. Досить маленької похибки в розрахунку - i всi рухнуть у провалля, звiдки нема вороття...

Цаген пiдвiвся з крiсла i легенько поклав йому руку на плече:

- Чи впiзнаєте себе? - запитав вiн, показуючи альбом з карикатурою. Лоб я вам намалював трохи вугластiшим, дещо пiдняв нiс i трiшки збiльшив рот. А в усьому iншому неначе точно дотримувався дiйсностi...

Северсон з хвилину дивився на малюнок мовчки. Потiм примусив себе посмiхнутись:

- Навiть не припускав, що сиджу тут для вас натурщиком...

- Малювання мене заспокоює. Забирає всю мою увагу, так що менi не лишається часу на зайве хвилювання. Коли полетимо, то буде зовсiм iнша справа. Матимемо стiльки роботи, що швидко забудемо про тугу за батькiвщиною.

Северсон з вдячнiстю подивився на Цагена. Вiн добре зрозумiв, що той хоче пiдбадьорити його в такiй делiкатнiй формi.

***

Коли було завантажено останнiй ящик, великi металевi дверi гiганта зачинились, i на його вершинi засяяло червоне свiтло. Члени екiпажу, що чекали на цей сигнал уже в скафандрах, поспiхом ще раз обiйнялись з проводжаючими, прикрiпили шоломи i попрямували до корабля. На сходах Северсон зустрiвся з праплемiнником.

- Вгору на небо, дядечку! - весело вигукнув Олаф i взяв свого родича пiд руку. - Дуже шкодую, що Навратiл не призначив вас до мене в електростанцiю. Нам працювалося б веселiше. А тепер будемо бачитись лише коли-не-коли.

- Так, дуже прикро, любий праплемiнничку! - iронiчно зауважив Северсон i, не озираючись, пiднявся головним коридором до кабiни управлiння, де на нього чекала Алена.

В кабiнi вiдбувалась жвава розмова.

- З'єднайте мене, прошу, з усiма службовими примiщеннями, я хотiв би пересвiдчитись, що все гаразд, - попросив Навратiл Мадараша, який сидiв у зручному крiслi бiля пульта управлiння корабля.

На шерензi екранiв поступово з'являлись обличчя усiх членiв екiпажу на своїх постах у "Променi".

- Ще раз нагадую розклад першої змiни: капiтаном буде Молодiнова, головним пiлотом - Мадараш, головним спостерiгачем - Цаген, за контролем пального пильнує Шайнер. Зв'язок з Землею пiдтримуватиме Мак-Гардi. Через шiсть годин їх повиннi змiнити Чан-су, Вроцлавський, Губер, Фратев та Ватсон. Доки не покинемо нашу сонячну систему, всiм бути напоготовi!.. Навратiл глянув на годинник. - За сорок п'ять хвилин стартуємо. Тож маємо ще досить часу, щоб спокiйно перевiрити всi апарати. Сiм раз вiдмiр, один раз вiдрiж! - адже так гласить старовинна приказка. Ми втрьох поки що вiльнi, - звернувся вiн до Алени та Северсона.- Огляньмо весь корабель, чи не забули чого. За годину вже буде пiзно.

Вони зiйшли головним коридором до лабораторiй, розташованих у великiй кулi в головi гiганта. В обсерваторiї застали академiка Ватсона; вiн саме перевiряв, як працюють радiотелескопи. Побачивши вiдвiдувачiв, Ватсон пiдвiвся i вийшов їм назустрiч.

- Ну, дотримав я слова? - запитав вiн з викликом. - Признайтесь, товаришу Навратiл, що ви до останньої хвилини не вiрили, що полечу з вами.

- Якщо казати правду - не вiрив! - посмiхнувся Навратiл. - Я знав, що ви вмiєте захищати свої переконання послiдовно, але що в своїй суперечцi пiдете так далеко...

- Цього вам навiть i не снилось, правда? - перебив його Ватсон. Помиляєтесь. Дуже помиляєтесь. Для мене нiколи не йшлося, i тепер не йдеться про суперечку. Я проста захищаю те, в чому непохитно переконаний. Поки що ви мої погляди спростували лише в одному: довели, що ракета витримає половину швидкостi свiтла. Хай, визнаю свою помилку. Але ж я, однак, цiкавлюсь, як цю швидкiсть будемо витримувати ми, люди. А ще бiльше мене цiкавить, якi створiння ми знайдемо на планетi Iкс. Боюсь, що будемо розчарованi обидва. Крiм того, на нас, мабуть, чекають багато сюрпризiв, про якi ми й гадки не маємо.

- Це - риск кожної експедицiї, - знизав плечима Навратiл.

- Боюсь, що занадто великий риск... Хiба з нас не досить тих блискучих результатiв, яких наука досягла?.. Ми оволодiли атомною енергiєю, продовжили людське життя до ста п'ятдесяти рокiв, навчились передбачати i знешкоджувати стихiйнi лиха, штучно виготовляти їжу i змiнювати елементи, виводити новi породи тварин. Ми проникли в глиб морiв i у Всесвiт. Незабаром оволодiємо погодою. Хiба нам цього не досить, щоб жити на Землi спокiйно й заможно?.. Чого нам бажати ще?

- Проникнути глибше в Космос i розкрити нарештi таємницю виникнення Сонця й Галактики; встановити подальшi закони розвитку матерiї; навчитись володiти не тiльки поверхнею Землi, але й усiєю земною кулею, щоб мати змогу пересунути її в критичну мить кудись у вигiднiше мiсце Всесвiту...

- Гаразд, побачимо, - посмiхнувся Ватсон. - Ми з вами на одному кораблi, i нас пов'язує спiльна доля. Сподiваюсь, ви про це не шкодуєте?

- Чому б я мав шкодувати? - здивувався Навратiл. - Навпаки, поважаю вас i переконаний, що незважаючи на розходження в поглядах, ми йдемо однiєю дорогою.

Навратiл, Алена i Северсон попрощалися з Ватсоном i продовжували огляд "Променя". Вони побували в радiолокацiйнiй станцiї, оглянули телевiзiйнi передавачi, гравiметри та астротелевiзори, потiм опустились з голови корабля до його тулуба.

Два горiшнi поверхи були подiленi на невеликi примiщення, що служитимуть за жилi каюти. Дотепна конструкцiя меблiв свiдчила про бажання конструкторiв заощадити кожен квадратний сантиметр площi; м'яка пружна пластмаса, якою було обтягнуто стiни та окремi предмети, мала захищати астронавтiв вiд зайвих ударiв при несподiваних поштовхах.

Нижчий поверх становив собою великий круглий зал. Телевiзори, бiблiотека та квiти свiдчили, що тут члени екiпажу будуть проводити свiй вiльний час.

Пiд клубом були розташованi кухня та хiмiчнi лабораторiї. Тут командуватиме Алена.

Iншi примiщення корабля Северсона мало цiкавили. Вiн знав, що там склади кисню, якi забезпечуватимуть оновлення повiтря, та склади пального, але загалом там було надто багато пристроїв, яких вiн досi не розумiв.

Зате атомну електростанцiю вiн полюбив ще пiд час монтажу. Беручи участь у роботi над нею, вiн вважав, що це й його дiтище. Однак присутнiсть праплемiнника Дiтрiхсона зiпсувала йому настрiй. Вiн перевiв подих лише тодi, коли огляд корабля повнiстю закiнчився i вони зайшли до кабiни управлiння.

Молодiнова, Цаген i Шайнер уже сидiли разом з Мадарашем на своїх мiсцях.

- Прив'яжiться, за шiсть хвилин стартуємо! - нагадала Молодiнова, навiть не пiдвiвши очей вiд контрольних апаратiв.

Северсон сiв у крiсло поруч Алени i почав затягувати запобiжнi пояси. Раптом його рука торкнулась якоїсь кульки в кишенi комбiнезона.

"Що це може бути, адже я нiчого туди не клав?" - майнула в нього думка.

Вiн витяг згорнутий у кульку папiрець.

Северсон запитливо глянув на Алену. Вона саме дивилась у протилежному напрямку i не помiтила його знахiдки. Тодi Северсон розгорнув папiрець i, на свiй превеликий подив, прочитав: "Братство сильної руки" проти вашої участi в польотi. Застерiгаємо: краще вiдмовтесь!".

Северсон швидко засунув листа до кишенi. Це було зроблено вчасно, бо Алена повернула голову i запитала тихо:

- Ви радi, що ми летимо разом?

- Так, радий i дуже! - кивнув вiн i, почуваючи, що його слова прозвучали не досить переконливо, зразу ж додав: - Ви навiть не уявляєте, який я щасливий, що ми не розлучились. Я боявся б за вас...

- Бажаємо вам успiхiв у вашiй подорожi та щасливого повернення! пролунало з репродуктора. - Приймiть привiтання вiд усього людства i вiтайте вiд нашого iменi далеких сусiдiв на планетi Iкс!

За знаком Молодiнової Мадараш пересунув один з важелiв.

Легеньке тремтiння стiн засвiдчило, що вже загули реактивнi двигуни.

- Старт!

Северсон занурився у м'якi подушки.

"Хто поклав менi до кишенi цього листа? - мiркував вiн. - Це не Олаф; той навiть оком не моргнув, не показав, що не радий мене тут бачити. До того ж вiн сам мене просив, щоб я летiв з ним... Чи, можливо, вiн має на "Променi" ще одного спiльника?.. Хто це може бути?.. Тiльки... Ватсон. Так, безперечно, це Ватсон... Отже, тому вiн i летить з нами. Тому i та несподiвана змiна щодо плану Навратiла... Чому це менi не спало на думку ранiше?"

Вiн витягнув листа з кишенi i знову крадькома зазирнув у нього.

"Так, це Ватсон, в цьому немає сумнiву! Олаф менi не писав би англiйською мовою!"

Роздiл XXIII

Крiзь сонячну

систему

Краєвид з вiкна атомної електростанцiї "Променя" швидко змiнювався. Земля, яка нерухомо висiла над обрiєм Мiсяця, сховалась за верхiв'я гiр. Окремi скелi непомiтно злизались у пасма, поступово перетворюючись на справжнi кратери та цирки, знайомi кожному iз знiмкiв Мiсяця.

Дiтрiхсон був повнiстю заглиблений у спостереження за контрольними апаратами i все-таки раз у раз поглядав на захоплююче видовище, яке розгорталось за вiкном. Поверхня Мiсяця закруглялась; вiн даленiв, зменшувався, перетворився на кулю. На її нижчому прузi знову з'явилось блакитно-зелене обличчя Землi. Здавалось, вона лишається незмiнною, тимчасом як Мiсяць помiтно зменшувався.

За кiлька годин польоту розмiри обох куль зрiвнялися. Зоряним небом пливли два рiзного кольору диски, а на протилежному боцi сяяло оповите слiпучою променистою короною Сонце.

Який вiн порожнiй, який жахливо порожнiй отой мiжпланетний простiр!

Глянувши на даленiючу рiдну планету, Дiтрiхсон затремтiв. Правда, вiн нiколи не вiдчував тоскної гризоти за домiвкою, а любов до вiтчизни була для нього незнайомим поняттям, пустим словом. Але зараз його серце стиснула дивна туга. Земля з мальовничими ранками i вечорами, з розкiшною природою i життям зникає в темрявi ночi. Пiзнiше й Сонце перетвориться на крихiтну зiрочку, яка загубиться серед мiльйонiв iнших... Життя чи смерть, перемога чи програш - все тепер залежить тiльки вiд надiйностi мiцно замкненого свiту, який створили для себе люди i який тепер летить разом з ними Всесвiтом. Досить, щоб зрадила хоча б одна ланка в цьому хитромудро складеному кругообiгу матерiї - i астронавти помруть з голоду чи спраги або задихнуться. А що чекає їх на цьому довгому шляху? Коли "Промiнь" покине сонячну систему i замовкнуть ракети, настане темна нiч, повна всiляких несподiванок. Чи можна з певнiстю сказати, що в мiжзоряному просторi немає блукаючих космiчних тiл, що там не плавають хмари газу, якi несуть зорельоту загибель у вогнi?

Отак мiркуючи, Дiтрiхсон згадав i про долю експериментальної ракети Шайнера. Яка була причина її несподiваної мовчанки?

По спинi в нього пробiгли мурашки. Гризотливе вiдчуття страху вiн намагався побороти думкою про мету подорожi. Безумець прагнув уявити, як вiн вiддає накази мiльйонам невiдомих людей; як гордо заявляє "Братству сильної руки" про свою необмежену владу над планетою Iкс... Але i в цi рожевi мрiї вривались похмурi сумнiви: а що, коли люди цiєї планети перестрiляють екiпаж корабля, перш нiж випаде можливiсть зав'язати з ними ближчi стосунки?.. Або коли виявиться, що невiдомi створiння володiють смертоносною зброєю, проти якої досi нема захисту?

До примiщення зайшов Северсон. Дiтрiхсон здригнувся так, нiби хтось раптом ударив його ножем у спину.

"Ще одна небезпека! - майнуло в нього в головi.- Вiн може зрадити мене аж перед приземленням!"

- Мабуть, я вiдiрвав вас вiд плiдних думок? - посмiхнувся Северсон. Вiдтiнок iронiї в його голосi не пройшов повз увагу Дiтрiхсона.

- Ви правi, - вимушено привiтним гоном вiдповiв вiн. - Я саме думав про нашу атомну електростанцiю. Це справдi надзвичайно гарна штука. Вона замiняє нам Сонце, допомагає оновлювати повiтря та виготовляти штучну сировину, дає нам силу для шаленого польоту...

- Ви маєте рацiю, Олафе. Наш викладач хiмiї полюбляв глузувати з алхiмiкiв, а його власний онук сьогоднi вмiє з ртутi зробити не тiльки золото, але навiть "камiнь мудрецiв" або "живу воду". Але я не за цим прийшов до вас, Олафе...

Северсон засунув руку в кишеню i виловив у нiй старанно згорнений папiрець.

- Прочитайте це, прошу! - сказав вiн повiльно, не зводячи очей з пiдступного родича.

Обличчя Дiтрiхсона лишилось нерухомим. Вiн розгорнув записку i перебiг очима рядки.

- Хто вам її дав? - запитав вiн спокiйно. - Жоден член "Братства" нiчого схожого менi не говорив. Добре, що ви не послухались. Записка фальшива. Коли ви її одержали?

- Не знаю, - сказав з полегкiстю Северсон. - Я знайшов її в кишенi за кiлька секунд перед стартом, коли для послуху вже не було часу.

- Дякуйте щасливому випадку, а записку краще знищимо... - i, перш нiж Северсон опам'ятався, Олаф розiрвав аркушик надвоє i продовжував рвати на все дрiбнiшi шматочки.

- Не робiть дурниць, Олафе! Навiщо ви це? - вигукнув Северсон, схопивши праплемiнника за руку. - Як ми тепер встановимо, хто це писав?

- Хто писав? - засмiявся Дiтрiхсон. - Той, кого тут, на "Променi", безперечно, немає. Запевняю, що автор цього пiдкидного листа сидить десь на Мiсяцi або ж на Землi. Я маю честь один з усього екiпажу репрезентувати наше велике "Братство"! - сказав вiн напiвжартома, напiвсерйозно.

Северсон знизав плечима i глянув на годинник:

- Що ж - хай буде так... Чи знаєте ви про те, що Навратiл довiрив менi важливу функцiю? Я буду диктором нашого телевiзiйного передавача.

***

Митько Зайцев вийшов з вертольота, вiтально помахав пiлоту i побiг сходами iнституту Тарабкiна. Пiд пахвою вiн тримав велику коробку, загорнуту в шовковистий прозорий папiр. В лiфтi хлопець нетерпляче тупцював; йому здавалось, що той пiдiймається сьогоднi надто повiльно. Ледве-но лiфт зупинився, Митько вибiг до коридора i став перед великими бiлими дверима.

Вiн вагався з хвилину, потiм несмiливо постукав. Почувши запрошення, зайшов до свiтлого просторого залу, в кiнцi якого стояло кiлька медичних апаратiв.

- Здрастуй, Митю! - привiтала хлопчика Наташа Орлова. - Давненько тебе не було. Тарабкiн уже думав, що ти на нас гнiваєшся.

- У мене було дуже багато справ... - виправдувався Митько.

- Признайся, що ти просидiв увесь вiльний час бiля телевiзора! смiялась Наташа. - Не думай, що ми не такi. Повiр, що репортаж з "Променя" нас цiкавить так само, як i тебе...

Її погляд упав на коробку. Помiтивши це, хлопець почервонiв:

- Несу вам подарунок, я сам його виготував...

- Подарунок?.. А який, Митю?

- Подивiться самi... Тiльки я хотiв би, щоб ви коробку вiдкрили разом з товаришем Тарабкiним.

- Тодi ходiмо до нього, вiн зараз вiльний.

Академiк Тарабкiн, який у своєму кабiнетi саме настроював телевiзор, щоб послухати репортаж з "Променя", зрадiв гостевi. Наташа вiдкрила коробку, i вченi з цiкавiстю зазирнули всередину.

- Чудесно, мiй любий конструкторе! - Тарабкiн витягнув модель зорельота, високо пiдняв її i пройшовся з нею кiлька крокiв. - А лiтає?

- Звiсно! - гордо вiдповiв хлопець. - Всi мої моделi лiтають. Що б то був за лiтак, коли б не лiтав?

Тарабкiн погладив вуса:

- Безперечно, "Промiнь" ми випробуємо сьогоднi ж, а потiм знову повернемо тобi. Ти вмiєш з ним краще поводитись, нiж ми.

- Я його робив для вас i назад не вiзьму!

- Гаразд, у такому разi дуже дякуємо за нього. Вiн буде нам нагадувати нашого любого Северсона. Хто знає, що вiн зараз поробляє, крiзь яке вiкно на нас, на нашу Землю дивиться? - академiк злегка провiв рукою по моделi.

- ...Вас вiтає "Промiнь"! - раптом почувся знайомий голос.

Це було так несподiвано, що всi злякано обернулись до телевiзора. З екрана до них посмiхалось обличчя Северсона. Вiн був трохи блiдий, на широкому лобi в нього випнулись жили в формi лiтери "У". Звiсно, вiн був збентежений, як i всякий диктор-початкiвець, бо усвiдомлював, що на нього зараз дивляться мiльйони очей з усього свiту.

- ...Насамперед - кiлька кадрiв з нашого життя...

Картина на екранi змiнилась. З'явилась кабiна управлiння. В крiслах бiля пульта сидiли головний пiлот Цаген та Навратiл - капiтан корабля цiєї змiни.

- Пробачте їх, що вони не зможуть взяти участi у нашому репортажi... продовжував Северсон. - Незабаром залетимо до смуги астероїдiв, а тут необхiдна якнайбiльша обережнiсть. Щоб уникнути можливого зiткнення, рухаємось великим пiвколом у напрямi руху астероїдiв. Всi вони обертаються навколо Сонця в один i той же бiк.

Як я сам пересвiдчився, управлiння зорельотом у мiжпланетному просторi - нелегка справа. Ми в повному розумiннi слова можемо опиратись тiльки на реактивну силу. Дуже складним для нас є i орiєнтування. Не можна визначити, де верх, а де низ; єдиними нерухомими точками є тiльки найвiддаленiшi зiрки. Для тих, хто вже лiтав на Мiсяць, я не розповiдаю нiчого нового. Нагадую це нашiй молодi, яка мандрує Всесвiтом поки що лише в пiдручниках та романах...

Тепер продовжимо огляд "Променя"...

На екранi телевiзора з'являються Молодiнова та Чан-су. Вони уважно вивчають карту сонячної системи з зазначеною траєкторiєю корабля та перевiряють з допомогою приладiв правильнiсть польоту.

На службовому телевiзорi заблимав червоний вогник. З екрана до кабiни дивився Мак-Гардi:

- Увага, ми виявили в напрямку польоту, недалеко вiд Альдебарана, невелику планетку. Дiаметр - двадцять шiсть кiлометрiв, вiдстань - двадцять тисяч кiлометрiв...

Молодiнова та Чан-су швидко пiдбiгли до вiкна. Альдебаран яскраво сяяв у сузiр'ї Бика, а навколо нього спокiйно свiтили меншi зiрки. Анi слiду далекої планетки. Поки що її помiтили тiльки чутливi очi астрорадiолокатора.

Але за кiлька секунд одна з зiрок настiльки збiльшилась, що затулила й Альдебаран. Вона швидко пересувалась праворуч i виростала.

Глядачi в кабiнетi Тарабкiна затамували подих, Митько аж пiдвiвся з крiсла i стиснув Наташi руку.

Зiрка непомiтно перетворилась на планетку яйцеподiбної форми. Яйце, освiтлене сонцем, рухалось навколо своєї меншої осi так, нiби його поклали на стiл i крутнули. Однак воно оберталось значно повiльнiше. Зважаючи на те, яким боком воно оберталось до Сонця, змiнювалась i iнтенсивнiсть його освiтлення.

"Промiнь" пройде повз планетку, мабуть, з лiвого боку, бо тiло, яке весь час збiльшується, iде поруч. Воно вже настiльки близько, що горби на його поверхнi видно простим оком.

Тiло раптом почало зростати значно швидше... i одним стрибком зникло з поля зору. Картина на екранi змiнилась. З зоряного неба знову проступило обличчя диктора.

- Небезпека минула, астероїд уже позаду... - сказав Северсон з полегкiстю.

Глядачi також перевели дух i сiли в крiслах зручнiше.

- Зараз мене академiк Навратiл повiдомив, що цей нововiдкритий астероїд за його пропозицiєю названий iменем "Северсон"... - додав диктор збентежено.

- Ура! - пiдскочив Митько i почав аплодувати. Його пiдтримали академiк Тарабкiн i Наташа Орлова.

***

Северсон i Алена вiльнi. Короткi хвилини свого вiдпочинку вони проводять у клубi. Сидять бiля вiкна пiд миршавою сосною, яка росте з закритого вазона. Ця рослина нiколи не знала Землi. її виростили садiвники в оранжереї на Мiсяцi. Змалку вона пристосувалась до зменшеної сили тяжiння, а в мiжпланетних кораблях навчилась рости й зовсiм без тяжiння. Звiльнившись вiд ланцюгiв гравiтацiї, вона одразу ж скрутила свої гiлки в такi дивовижнi форми, що їй позаздрили б i штучно вирощенi японськi сосни. До осяйних лампочок вона тягнеться з такою ж любов'ю, як її сестри на Землi - до Сонця. Можливо, що вона не вiдрiзняє цих ламп вiд Сонця i, незважаючи на свiй досить високий вiк, має кору все ще гладеньку, бо давно дiзналась, що в цих умовах повинна заощаджувати воду. Краплини вологи, якi осiдають на неї з пари, що є з повiтрi, не лишаються на її гiлках сяючою росою. Вони вмить розпливаються по всiй поверхнi, так що здається, нiби всю сосну хтось вмочив у воду.

Северсон споглядав цiкаве дерево i пригадував. Легко догадатись, куди залетiли його спогади. Вгадала це i Алена.

- Сосна вам нагадала Норвегiю, правда? - урвала вона задумливу мовчанку.

Вiн кивнув на знак згоди.

- Щодо цього ми з вами однаковi. Я також тепер думкою часто буваю вдома. Знаєте, доки людина десь на Землi, вона не сумує так, бо знає, що може коли завгодно i швидко повернутись. Але тут... Доки ти вдома, усе здається звичайним. А якщо людина вiд домiвки далеко... Пригадую один вiрш, який я вчила ще в школi. Сподiваюсь, ви не будете гнiватись, якщо продекламую вам уривок з нього...

Багато я пройшов

країв хороших,

та край,

де височiють Крконошi,

я в серцi

зберiгатиму найдовше.

Коли

у небо синього свiтанку

пiдводяться стрiмчастi верховiття,

коли долини

п'ють ряснi краплини,

де б я не був,

менi лунає спiв

гiрських струмкiв

i гомiнких потокiв

пробудження любимої землi.

Усi квiтки всмiхаються менi,

бринить на струнах радостi i смутку

моєму серцю пiсня пречудова,

i з горлечок пташиних ллється спiв,

i щебетом одлунює дiброва.

Вона замовкла. Повернулась до вiкна, щоб не було видно обличчя. Вологими очима дивилась на Землю, яка вже перетворилась на яскраво сяючу зорю.

- Чий це вiрш? - запитав Северсон, щоб продовжити перервану розмову.

- Нашого чеського поета Iржi Гавла. Вiн написав його ще у важкi часи боротьби за мир i безпеку нашої вiтчизни. Тому вiн цю "Пiсню про рiдний край" закiнчив так:

Ти, земле батькiвська, спiвай,

дзвени чудесна пiсне!

Тебе ми всi захистимо,

коли бiда нависне.

Ми вiддаляємось вiд домiвки i не побачимо її багато рокiв, але зате ми в одному бiльш щасливi, нiж було поколiння Iржi Гавла: можемо летiти з хорошим вiдчуттям на серцi, що наша вiтчизна i весь свiт уже живуть у мирi...

- Подивимось, що в нас нового, - запропонував Северсон i ввiмкнув телевiзор.

Передавали репортаж про переможне закiнчення обводнення Сахари.

В мiсцях, де кiлька рокiв тому була пустеля, тепер зеленiли пальмовi гаї, а над ними в небi майорiли прапори усiх народiв свiту. Люди торжествували. Негр обiймався з американцем, росiянин з англiйцем, чех з нiмцем. У центрi барвистих кущiв посмiхався великий портрет Жолiо-Кюрi, який ще в 1953 роцi провiстив обводнення Сахари. Вiн заявив тодi, що людство могло б зросити Сахару за тi кошти, якi витрачає на пiдготовку вiйни за один-єдиний мiсяць.

Репортаж закiнчено. Починаються вiстi Всесвiтнього iнформацiйного та телевiзiйного центру.

- ...Академiк Сирцов запропонував сьогоднi президiї Всесвiтньої Академiї наук детально розроблений проект керування погодою... Якщо вдасться його здiйснити, ми зможемо не тiльки попереджати стихiйнi лиха, але й створювати найсприятливiшi клiматичнi умови на всiй земнiй кулi. Проект спирається на перемогу над Арктикою та на новi вiдкриття в галузi атомної фiзики...

Демонструється кiлька кадрiв з мiсця роботи академiка Гарiнгера. За останнiм повiдомленням йому пощастило продовжити свердловину в глиб Землi до 305 кiлометрiв. Дослiдження нижчих шарiв ствердило припущення радянських вчених: надра Землi, безперечно, складенi не з залiза, а з кам'янистої речовини...

Потiм - огляд повiдомлень, якi передавались протягом дня.

- ...Дослiдницька група Бергера виявила в кризi поблизу Пiвнiчного полюса троє мертвих людей. З попереднiх знiмкiв припускається, що мiж ними є i Амундсен...

Северсон схопився i широко розкритими очима дивився на екран. На жаль, на мутних знiмках не можна розрiзнити деталей.

***

"Головний кухар" зорельота Алена Свозилова та її тимчасовий помiчник Северсон священнодiйствують в кухнi, синтезуючи потрiбнi поживнi речовини. Це нелегка робота; вона вимагає зосередженостi й пильностi. I все ж Северсон часом визирає у вiкно, щоб подивитись на невелику кульку, оточену тоненьким перстеньком: на Сатурн, до якого наближається "Промiнь".

- Сатурн... - промовляє вiн задумливо. - Шкода, що ми не пролетiли також мимо Марса та Юпiтера...

- Я в цьому не бачу нiякої бiди! - засмiялась Алена. - Навратiл навмисне обрав такий момент для старту, щоб обминути цi планети. Вони зараз на протилежному боцi системи, за Сонцем, i це добре. Ми мусили б неабияк маневрувати, щоб подолати їхню гравiтацiю, а вона досить велика, особливо у Юпiтера... Ви нiчого не втратили, Лайфе. Юпiтер нецiкавий взагалi: вiн складається з м'якої речовини, хiба тiльки трохи густiшої за воду, i огорнутий непридатною для дихання атмосферою. Марс - цiкавiший, на ньому навiть iснує життя. Але що ви побачили б здалеку? А в нас на "Променi" є копiя документального фiльму, привезеного з Марса радянською експедицiєю. Якщо хочете, ми переглянемо його сьогоднi пiсля роботи.

Северсона не довелось запрошувати двiчi. Зразу ж по обiдi, вони з Аленою пiшли до проекцiйної i ввiмкнули апаратуру.

Засяяв екран. Перебiгли титри; коротко показано подорож у мiжпланетному просторi. I ось уже ракетоплан приземляється на заснiженiй рiвнинi чужої планети.

Небо над нею не блакитне, як на Землi, а рожевувате. З ракетоплана виходять вченi в скафандрах - адже повiтря на Марсi занадто рiдке i для дихання людини непридатне.

Мiкроскопiчний знiмок снiжинок. Вони мають форму зiрочок, як i нашi, тiльки простiшi.

Пiд тоненьким шаром снiгу знаходяться рослини, якi нагадують лишайники.

Група вчених вирушає дослiджувати околицi. За низьким горбом перед ними вiдкривається дивовижний краєвид: густий чагарниковий лiсок. Тремтячими руками вченi дослiджують будову рослин. їх стовбури вкритi шпаристими дiрками. На кiнцях покручених гiлок розкриваються вiяла зелено-блакитних тичинок, якi, мабуть, виконують функцiю листя.

Новий кадр: лiтак стоїть серед талого снiгу, крiзь який продираються тисячi дрiбних струмочкiв. Снiг зникає на очах.

З темного мокрого грунту швидко виростають низькi рослинки. У них немає стовбурiв, листя та квiтiв, як у наших рослин. Це скорше кульки, нанизанi на химерно вигнутi дротинки.

Чи живуть тут тварини? Так, i навiть таким чудним життям, що на Землi й не знайдеш схожого на нього. Деякi з них нагадують довгоногого павука, iншi - богомола... Чи небезпечнi вони для наших вчених? Анiтрохи, бо цi тварини є, власне, ходячими рослинами. Вони мають такий же зелено-блакитний колiр, як i рослини, а цей колiр свiдчить про наявнiсть хлорофiлу в їхньому органiзмi. При ближчому вивченнi було встановлено, що вони, так само, як рослини, сприймають енергiю безпосередньо вiд сонця, а матерiал на побудову свого тiла беруть з грунту... Чому рослини тут ходячi? Зi змiною пори року i появою снiгу цi створiння вiдступають до теплiшої смуги...

Але Северсону того разу так i не вдалось додивитись фiльм до кiнця: привчав Вроцлавський i, не пояснюючи, в чому справа, потягнув друзiв до обсерваторiї мiжзоряного корабля. Там уже зiбрались усi члени екiпажу.

- Ну, друзi, а зараз, прошу, погляньте! - Вроцлавський ввiмкнув астротелевiзор i показав на екран.

Картина справдi була приголомшуюча: на чорному, глибокому тлi неба яскравим червоним свiтлом палахкотiв Сатурн. Ще кiлька хвилин тому вiн сяяв спокiйно i тьмяно, а зараз на ньому буяло полум'я.

Що спричинилось до такого незвичайного освiтлення щiльної запони хмар над планетою?

Вроцлавський ввiмкнув астрорадiолокатор, i за кiлька секунд на екранi з'явився захоплюючий краєвид: грунт планети нiби розiрвався в тисячах мiсць. З глибин Сатурна виривались, здiймаючись угору, незлiченнi пасма вогню.

- Вулкани... - тихо сказав Вроцлавський. - Та ще й якi вулкани! Таких Земля, мабуть, не знала i в найбурхливiшу свою епоху!

З наказу Навратiла майже всi члени екiпажу взялись до вивчення вулканiчної дiяльностi Сатурна. Але зорелiт уже вiддалявся вiд цiєї планети; Сатурн меншав i даленiв.

"Промiнь" перетнув орбiту Урана й Нептуна так, що вченi їх не бачили зблизька. Тiльки аж на межi сонячної системи зустрiлися з останньою планетою, Плутоном. Вiн пропливав одвiчною темрявою, наче забутий всiма сирота.

Майже кожного з членiв екiпажу "Променя" ця зустрiч схвилювала, змусила замислитись, засумувати: адже корабель виходить в мiжзоряний простiр. Але коли iншi могли побороти пiдсвiдомий неспокiй, то у Дiтрiхсона вiн поступово перетворювався на справжнiй страх.

Цятки зiрок у темрявi - i бiльш нiчого. Сонце, те Сонце, яке вранцi зазирало до тебе в вiкно, в сяйвi якого розвивалось життя, давно вже втратило свою зеленкувату корону. Тепер воно сяє не яскравiше за вранiшню зорю на земному небi. Його свiтло летить в цю частину сонячної системи понад п'ять годин!.. Землю ж звiдси не побачиш, навiть коли б мав орлиний зiр Вона загубилась десь у нескiнченному Всесвiтi... Куди ж, куди летить корабель?! Ось уже подаленiв i Плутон. Попереду - порожнеча на мiльярди кiлометрiв.

Весь зорелiт раптом задвигтiв. Нi, це не був страх, що перебiг тiлом мiжзоряного велетня. Навпаки, це свiдчило про величезну вiдвагу його володарiв: було ввiмкнуто додатковi двигуни, щоб збiльшити швидкiсть. Тепер вже немає нiяких перепон, отже, вперед, на змагання зi свiтлом! Недарма корабель носить назву "Промiнь"!

Лежачи на лiжку в своїй крихiтнiй каютi, Дiтрiхсон намагався заснути. Вiн хотiв переспати найважчi хвилини польоту, розлуку з сонячною системою. Але сон тiкав вiд його очей. Нерви напружились до краю; вуха прислухались до кожного звуку. Як там?.. Що там?..

Раптом постiль пiд Дiтрiхсоном смикнулась назад; ременi, якими вiн був припнутий до лiжка, стиснули йому грудну клiтку. Вибухи реакторiв замовкли, запала тиша.

"Що трапилось?.. Пошкоджено атомну електростанцiю?". Дiтрiхсон пiдхопився, намацав вимикач, клацнув.., Нi, електрична мережа цiла. Чому ж не працюють двигуни?.. Чи, може, вiдмовились працювати реактори?

Кораблем прокотився глухий гуркiт; Дiтрiхсона шпурнуло вперед.

"Ну, все гаразд!" - зiтхнув вiн з полегшенням. Але радiсть його тривала недовго: реактори замовкли знову.

Страшенно переляканий, Дiтрiхсон судорожно ухопився за ременi i заплющив очi. Йому здавалось, що мiжзоряний корабель падає,- падає у незмiряне темне провалля безмежного Всесвiту.

Реактори ще коли-не-коли вiдгукувались, але то були тiльки окремi вибухи з неправильними iнтервалами.

- Кiнець... кiнець... - шепотiв Дiтрiхсон, схопившись за голову. Навiщо?.. Куди?.. В iм'я чого?.. Прокляття!

Роздiл XXIV

Чорний

пасажир

Академiк Хотенков зайшов до кабiнету президента Всесвiтньої Академiї наук з сяючим обличчям.

- У вас народився син? - пожартував президент.

- Так, прекрасний чорнявий син, товаришу президент! - пiдхопив з посмiшкою Хотенков. - Хлопчина хоч куди!

- В такому разi од щирого серця вiтаю вас!

- Син у мене народився, але... - Хотенков примружив очi i зiтхнув. Але, сказати правду, вiн не мiй...

- Цiкаво! А чий же вiн тодi?

- З таким самим успiхом мiг би бути й вашим.

- Ви жартуєте? - заклiпав очима президент.

Вiн, правда, вiдчував каверзу: Хотенков полюбляє встругнути якусь штуку. Але цього разу в нього дуже серйозний вигляд.

- Справдi, ви теж виннi, що син не мiй! - так само серйозно продовжував академiк. - Поясню вам це пiзнiше... Скажiть-но менi, прошу, запитав вiн, показуючи на велику схему сонячної системи. - Як ви гадаєте, ця карта - правильна?

- Сподiваюсь, що так. Iнакше б ми її тут не почепили.

- Незважаючи на це, дозволяю собi стверджувати, що вона - хибна.

- Цього не може бути. Схема не знати скiльки разiв перевiрена старанними спостереженнями... Ви сьогоднi говорите самими загадками. Не iнтригуйте, а краще кажiть прямо, що замислили.

- Гаразд. Тодi повернемось до мого новонародженого. Хочете бачити його фотографiї?.. - Хотенков видобув з кишенi кiлька знiмкiв i поклав їх на стiл навмисне перевернутими.

Президент обережно перевернув їх i спантеличено зупинився. Однак одразу ж засмiявся:

- Це добре, це добре! Кажете - син?.. - за хвилину вiн став серйозним. - Ви вiдкрили ще один супутник Плутона?

- Це не супутник, а планета.

- Отже, дочка!.. Постривайте, що це ви говорите? Тiльки зараз я усвiдомив... Планета?.. I в нашiй сонячнiй системi?.. Адже ви стверджували хвилину тому, що карта - хибна?

- Так, я це стверджував. А доказ того, що я правий, лежить перед вами.

- Отже, десята планета?.. Неймовiрно!.. Як вона могла так довго ховатись вiд наших досконалих приладiв?.. Може, ви хочете менi сказати, що ми, виявивши планети бiля Сiрiуса, були настiльки слiпi, що не зумiли розгледiти Чорного пасажира, який ховався майже на вiдстанi руки?

- Чорний пасажир! Так, це добре сказано. Ви влучили прямо в яблучко! засмiявся Хотенков. - Щойно вiдкриту планету так i слiд назвати.

- Хто ж її вiдкрив?

- Важко сказати. їх було багато: Молодiнова, Вроцлавський, Мадараш, Навратiл...

- Екiпаж "Променя"!.. Це дивовижно! Двiчi ми облетiли сонячну систему - i нiчого... Прошу вас, не iнтригуйте мене бiльше, розповiдайте все, що ви про це знаєте.

- Поки що небагато. Я дiстав повiдомлення з "Променя" десять хвилин тому, i ще неповне. Воно летiло до нас приблизно шiсть годин - отже, близько семи годин тому "Промiнь" зустрiв , космiчне тiло, яке замалим не спричинилося до катастрофи. Чорний пасажир дiстав своє iм'я не випадково. Планета справдi, в прямому розумiннi слова, чорна. Абсолютно без атмосфери, як наш Мiсяць, i приблизно така ж на розмiр. її поверхня має дивовижну властивiсть, яка захистила її вiд пильних очей астрономiв. Вона поглинає сонячне свiтло. Мабуть, мiстить в собi великий процент вуглецю i має, найскорше, пилувату структуру. Тому не дивно, що цей Чорний пасажир так довго ховався вiд нас.

- Я не дивуюсь, що ми його не виявили з наших обсерваторiй на Землi та на Мiсяцi, але як могло статись, що його не знайшли навiть нашi дослiдницькi експедицiї? Але чому його не зрадили гравiтацiйнi сили?

- I на це запитання екiпаж "Променя" дав нам вiдповiдь. Чорний пасажир вiддалений вiд орбiти Плутона майже на двi свiтловi години. Коли наша перша експедицiя перетнула орбiту Плутона, десята планета, мабуть, перебувала на протилежному боцi сонячної системи. Подiбне до цього сталося i пiд час другої експедицiї. Що ж до гравiтацiйних сил, то вони, через незначнi розмiри Чорного пасажира, надто малi, щоб мати будь-який вплив на рух Плутона.

Президент Академiї знову уважно переглянув знiмки десятої планети:

- Отже, треба сердечно привiтати нового сусiду й виправити нашi недосконалi карти... - сказав вiн задумливо. - Шкода, що не знаємо його краще. Можливо, вiн нам розповiсть дещо з тiєї таємницi, якою окутано виникнення нашої сонячної системи. Зрештою не слiд виключати тiєї гiпотези, що вiн i є тiєю вiдсутньою ланкою в менделєєвськiй таблицi астрономiв, яка дасть нам можливiсть точно визначити закони руху i склад небесних тiл. Коли б ми мали таку таблицю, як хiмiки, досить було б виявити бiля якогось свiтила хоча б три планети - то для решти ми могли б з абсолютною певнiстю лишити вiльнi вiконця, в яких було б точно визначено вагу, швидкiсть обертання i склад невiдомих планет. Нiчого не можу вдiяти з собою, - мене раз у раз переслiдує думка, що сонячна система i атом мають багато спiльного.

- Ви хочете сказати, що наша Земля є звичайним електроном у якомусь гiгантському атомi? - посмiхнувся Хотенков.

- Цього я не кажу. Але не можна забути й того, що вивчення зоряних систем вже багато разiв вiдкривало нам очi саме в галузi атомної фiзики.

***

Десята планета змусила екiпаж "Променя" помiтно змiнити план подорожi. Пiсля такої неприємної зустрiчi довелось збiльшувати швидкiсть польоту далеко повiльнiше, анiж це передбачалося ранiше. Незабаром виявилось, що обережнiсть була цiлком виправдана: кiлькома днями пiзнiше "Промiнь" зустрiвся з подальшим мешканцем Всесвiту. Вiн блукав один-єдиний у нескiнченному просторi. Проте цього разу то була не планета, а комета-заброда. Вона з'явилась зовсiм несподiвано. її легеньке, майже нематерiальне тiло заяснiло на зоряному небi блакитнуватим сяйвом i зникло з поля зору, не лишивши по собi нiяких слiдiв.

Астрорадiолокатори та астротелевiзори безперервно обмацували простiр перед собою. їх повiдомлення були такi ж стислi, як i зазначки астрогравiметра: "Шлях вiльний!".

Атомнi реактори почали працювати на повну потужнiсть. Швидкiсть польоту весь час наростала, а разом з тим повiдомлення з Землi запiзнювались щораз дужче.

- Хай я стану першим возом на Чумацькому Шляху, якщо менi не урветься скоро терпець вiд цiєї швидкостi свiтла! - гарячився iнженер Фратев. - Роби що хочеш i як хочеш, а оцих проклятущих триста тисяч кiлометрiв на секунду не перестрибнеш. Од цього можна сказитись! Радiохвилi повзуть, як слимаки. В нашiй сонячнiй системi ще так-сяк, але куди з ними тепер?.. Привiтаєшся до приятеля з Альфи Центавра: "Здоров!" - а тодi чекай понад вiсiм рокiв, доки почуєш його: "Моє шануваннячко!". Що ж буде, коли ми зазирнемо до протилежного боку Галактики?.. Тiльки через сто рокiв дiзнаєшся, що в тебе народився син! Ще добре, що ми навчились продовжувати людинi життя, iнакше про сторiчне немовля й не дiзнався б!

Внаслiдок дивної випадковостi Фратеву вiдповiв не Навратiл, який уже вiдкрив рот, щоб щось сказати, а передавач з Землi:

- Важливе повiдомлення для "Променя"... Важливе повiдомлення для "Променя"... - повторив кiлька разiв диктор. - Повiдомляємо, що братiславський учений доктор Заяц, винахiдник астрогравiметра, заявив Всесвiтнiй Академiї наук, що вiн намагається здiйснити новий спосiб зв'язку з допомогою гравiтацiйного поля. Оскiльки гравiтацiя поширюється набагато швидше, нiж свiтло, це означало б, що так само прискориться космiчний зв'язок. Просимо один з астрогравiметрiв "Променя" повсякчас скеровувати в напрямку Землi та регулярно стежити за його контрольними записами. В разi, якщо припущення Заяца ствердиться, наше перше повiдомлення з допомогою гравiтацiї надiшлемо телеграфними знаками.

Ця звiстка викликала в екiпажу "Променя" бурхливу радiсть. Та й не дивно: кожна радiограма з Землi на Проксиму нинi мандрує понад чотири роки; кому ж не хочеться, щоб звiстки надходили швидше?

Але пiднесення тривало недовго. Гравiтацiйний передавач лишався тiльки мрiєю. А радiозв'язок з Землею все ускладнювався: вiдповiдно до зростання швидкостi необхiдно було безперервно змiнювати частоту, бо iнакше сигнали не сприймалися б зовсiм. Запiзнення радiограм уже було дошкульним. Дуже прикро впливало на мандрiвникiв явище, яке хоч i передбачалось, але все одно було незвичайним: що швидше мчав "Промiнь" Всесвiтом, то дужче змiнювались зорi перед кораблем та за ним. їх жовте свiтло поступово перетворювалось на оранжеве, потiм на червоне, темно-фiолетове. Вони сяяли все тьмянiше, аж поки нарештi погасли зовсiм. Наше Сонце сховалось за чорною запоною, крiзь яку людський зiр проникнути не мiг.

Сумно було розлучатись з жовтою зiрочкою, яка знаменувала життя для всiєї Землi. Вона зникла в темрявi разом з усiм сузiр'ям Андромеди, яке її облямовувало. Так само й мета подорожi - Альфа i Проксима Центавра потопали в темрявi. Тiльки сузiр'я, видимi з бiчних вiкон велетня, продовжували весело сяяти на небi.

Але там, де людський зiр виявлявся безсилим, допомогла наука. Навратiл з Цагеном та Чан-су ще перед вильотом "Променя" сконструювали спецiальнi демодулятори, якi повертали свiтлу його видимiсть.

Зовнi це були досить простi iнструменти: двi трубки, що нагадували бiнокль, прикрiплений до них крихiтний напiвпровiдниковий посилювач та пружнi паски, якими вченi прикрiплювали прилад на головi, щоб не тримати його руками. Такими ж пристроями були забезпеченi i телескопи обсерваторiї та всi iншi апарати, дiя яких залежала вiд свiтла. Екiпаж мiжзоряного корабля не мав права втратити орiєнтацiю анi на мить.

Минуло кiлька днiв, а астронавти все ще не могли звикнути до мертвого спокою, який настав пiсля того, як замовкли реактори. Так само важко звикали й до двох великих чорних дiрок в небi попереду та ззаду "Променя". Тож тим частiше пiсля служби всi збиралися у клубi, щоб розвiяти тугу i втому.

Тут вченi перетворювались на артистiв. З Навратiла вийшов непоганий пiанiст, з Мадараша - вiртуоз на скрипцi та цимбалах. Спочатку їхнє виконання було не дуже досконале: руки в просторi без сили тяжiння не хотiли скорятись; першi спроби з цимбалами були просто смiховиннi. Але минуло небагато часу, i в залi пролунали запальний чардаш i чарiвна полька.

Вроцлавський незабаром похвалився своїми новими вiршами, Цаген кантатою на честь планети Iкс, а Грубер - фантастичними малюнками. Шайнер дуже шкодував, що не може малювати аквареллю.

- А ви спробуйте! - пiдступно запропонував Навратiл.

- Гаразд, хай буде всiм на смiх, - погодився Шайнер i пiшов до своєї кiмнати.

Вiн повернувся з великою палiтрою та кiлькома пензликами. Вiдкрив опуклу пляшку i рвучким рухом виплеснув з неї трохи води. Вона одразу ж набула форми кулi i попливла в повiтрi, немов мильна бульбашка.

Тiльки-но новоспечений художник доторкнувся до неї, як вона розтеклась по всiй поверхнi пензлика i швидко поповзла на руку. Поки пензлик пройшов шлях вiд фарби до паперу, його щетина стала абсолютно сухою.

- Не смiйтесь, прошу! - удавано гнiвався Шайнер. - Я ще що-небудь вигадаю i намалюю вам стiльки акварелей, що й радi не будете!

Пiснi, смiх, жарти, задушевнi розмови про Землю... Всi прагнули якомога ближче познайомитись одне з одним. Подорож довга i далека, тож тiснiше треба з'єднувати колектив, мiцнiшою повинна бути дружба.

- Менi здається, що Ватсон нiби нас уникає... - зауважила якось Алена. - За весь час польоту я бачила його тут лише один раз.

- Справдi, ви маєте рацiю, Алено, - погодився Навратiл. - Тепер я пригадую, що вiн до клубу не ходить. Коли я з ним хотiв поговорити вiльної години, то знаходив його або в кабiнетi, або в обсерваторiї, де вiн мовчки спостерiгав за роботою iншої змiни.

- Може, вiн невиправний вiдлюдник? - сказала Алена.

- Справа не в цьому, - заперечив Северсон. - Хто був бiльшим вiдлюдником, анiж я колись? Особливо пiсля пробудження. А тепер самотнiсть, мабуть, призвела б мене до божевiлля. Хiба може iснувати на свiтi людина, яка б у цiй нескiнченнiй ночi не засумувала за людським товариством?.. Коли подумаю, що оце зараз я б летiв тут зовсiм один, то аж здригаюсь вiд жаху.

- Ваша правда, Лайфе! - задумливо сказав Навратiл. - Чому ж тодi вiн нас уникає?.. Можливо, не може забути наших колишнiх суперечок? Або не довiряє нам?

- Можливо, побоюється, що ми не довiряємо йому! - рiзко сказав Северсон.

Навратiл поглянув на нього здивовано:

- Ви так гадаєте? Як йому взагалi може спасти на думку щось подiбне? Але якщо так... Нi, я поговорю з ним i прямо запитаю, чому вiн нас уникає.

Через двадцять чотири години по тому Навратiл прийшов до клубу в глибокiй задумi.

- Не знаю, що й думати, - сказав вiн неквапно. - Уявiть собi, вiдвiдав я Ватсона, як обiцяв, i перш нiж я почав говорити, вiн привiтав мене словами: "Знаю, навiщо до мене прийшли. Хочете мене запитати, чому я не ходжу розважатись до клубу? Правда?". Уявляєте, як вiн мене цим здивував. Тодi я кажу: "Так, я не розумiю вашої любовi до самотностi. Одне наше моравське прислiв'я говорить: "Де є димар, там i пiч, де є люди, там i веселощi, й розмови". Англiйською мовою, правда, не римується, але воно все-таки лишається правдою. Колись у нас на селi любили погомонiти бiля печi, особливо взимку. Господинi пiд час бесiди пряли або дерли пiр'я. Щовечора збирались старi i молодi, i повiрте, у важкi часи їм ставало веселiше. Самотнiсть, любий Ватсон, шкодить..." Говорю йому всiлякi слова, якi впливають на почуття, переконую його науково, але вiн тiльки похитує головою, посмiхається й мовчить. "Не бiйтесь, я зовсiм не припускаю, що пiсля ваших суперечок ви менi не довiряєте!" - каже вiн менi раптом. "Тисячу туманностей! - кажу я собi. - Ця людина або ясновидець, або читає нашi думки!.." - ""Що ви!" - кажу я, а сам все ще дивуюсь. А вiч дає менi зрозумiти, що не хоче далi розмовляти на цю тему. "Не гнiвайтесь, але я поки що не можу вам сказати, чому не ходжу до клубу!" - сказав вiн менi на прощання... А тепер, чоловiче, суши собi голову, що вiн там замислив...

- Чудiй! - посмiхнулась спiвчутливо Алена. - Мабуть, у нього надто хворобливе самолюбство.

Роздiл XXV

Пiдступнi

вiруси

Розповiдь Навратiла справила на Северсона дуже сильне враження. Вiн одразу ж пригадав загадковий лист i свою розмову з праплемiнником.

"Мабуть-таки, Дiтрiхсон спiлкується саме з Ватсоном!.. Може, вони вже замислили щось злочинне?"

Пiдозра швидко зростала й мiцнiла: так, Олаф, безперечно, не сказав правди. Один вiн навряд чи мiг би заподiяти експедицiї багато шкоди, але два злочинцi вже становлять велику небезпеку. Мовчати - означало стати їхнiм спiльником; виказати Ватсона - значить виказати i свого родича...

Северсон крутився на лiжку з боку на бiк, голова в нього палала.

"Викажу! - вирiшив вiн пiсля важкої душевної боротьби... - Але як я доведу, що вони - злочинцi? - подумав вiн раптом. Записку Дiтрiхсон знищив, iнших речових доказiв нема. Обидва вiдмовляться вiд усього i скажуть, що я божевiльний. Нарештi вченi скорше повiрять своїм колегам, анiж незнайомому гостевi з минулого..."

"Алена... Алена - мiй єдиний порятунок... Вона менi, безперечно, повiрить... Але не можна розповiсти й їй; вона не подарує того, що я так довго замовчував, так довго крився перед нею..."

За всю нiч Северсон так i не склепив очей, але нiчого путнього придумати не мiг. На свiтанку вiн вирiшив вiдкласти розв'язання проблеми на вечiр; увечерi - на другий день; потiм - на майбутнiй тиждень... I так потекли мiсяць за мiсяцем.

А тим часом життя у крихiтному самотньому свiтi в мiжзоряному просторi минало спокiйно, без великих пригод. З Землi надходили звiстки про новi успiхи людства в боротьбi з природою, а з планети Iкс - незрозумiлi програми з верескливою музикою. Вона здавалась увесь час однаковою, тiльки чутнiсть трохи полiпшилась.

Северсон ще коли-не-коли дорiкав собi за боягузтво й нерiшучiсть, але його нечиста совiсть вже повiльно засинала. Проте одного разу трапилась подiя, яка знову збудила його тривогу.

- Чи хоч усвiдомлюєте ви, Лайфе, що вже скоро рiк, як ми летимо Всесвiтом? - сказала якось Алена.

- Час тягнеться повiльно лише для нероб, а ми не можемо поскаржитись на брак роботи! - засмiявся вiн у вiдповiдь. - Скiльки клопоту завдає нам сама тiльки кухня! Робiнзону було легко: забив якусь тварину, пiдсмажив, та й годi; моя мама готувала страви за кулiнарною книжкою, де було написано: "Вiзьми три яєчка, пiвкiлограма борошна i сто грамiв цукру..." Вона, мабуть, за голову схопилася б, коли б прочитала нашi "кухарськi настанови": "Вiзьми атоми вуглецю, додай до них стiльки та стiльки електронiв i нагрiвай пiд тиском три тисячi атмосфер". А це ж ще дуже просто!

- Та додайте, що в нашiй їдальнi в свiтi невагомостi кожен спочатку повинен навчитись їсти!-засмiялась Алена. - Пригадайте, як ви кривились, коли вам вперше запропонували пити чай з пляшки через соску...

Дiвчина раптом насторожилась: бiля входу в лабораторiю почувся чудний шелест. Вона зробила крок, щоб подивитись, що там дiється, коли це дверi раптом рвучко вiдчинились.

До кiмнати заплив Дiтрiхсон. Його очi гарячково палали, скуйовджене волосся розвiвалось навколо голови. Тремтячими руками вiн притримувався за одвiрок i невидющим поглядом тупо дивився б лабораторiю.

- Доктор Свозилова, врятуйте мене! - прошепотiв вiн нарештi.

Коли Северсон та Алена кинулись до нього, Дiтрiхсон був уже непритомний. Голова в нього палала.

Результат медичного огляду був несподiваний: важке вiрусне запалення мозкових оболонок.

- Заразне захворювання... Як це могло трапитись? - похитав головою Навратiл.

- Та ще й у наш час, коли заразних хвороб немає вже навiть на Землi! додала Молодiнова. - Тим бiльш дивно це тут, у герметичному примiщеннi, яке ми так старанно перевiряли.

- Лишається припустити, що Дiтрiхсон носив у собi iнфекцiю ще до початку подорожi, - висловив здогад Шайнер.

- Це неможливо, - запротестував Вроцлавський. - Як ви знаєте, я був присутнiй при медичному оглядi Дiтрiхсона перед стартом i можу заприсягтись, що огляд було проведено так само грунтовно, як i у всiх. Нiяких шкiдливих мiкроорганiзмiв не було виявлено.

Академiк Навратiл поклав на стiл кiлька знiмкiв.

- А оцi проби все-таки ясно показують цiлу колонiю вiрусiв у небезпечнiй близькостi до кори головного мозку. Товариш Шайнер, безперечно, правий. Тепер пригадую, що вчора перед початком змiни Дiтрiхсон зайшов до мене i попросив, щоб замiсть нього в електростанцiї почергував академiк Ватсон, - мовляв, той погодився. Дiтрiхсон посилався на те, що почуває себе не гаразд. Одверто кажучи, я подумав, що вiй трохи симулює, бо видавався вiн здоровим...

При нагадуваннi про Ватсона у Северсона сильно закалатало серце.

"Чому Олаф попросив саме його? - промайнуло в головi. - Очевидно, вони зустрiчались таємно... Чи не причетний часом Ватсон до цього захворювання?.. Нi, тепер уже мовчати не можна... Треба розповiсти все Аленi... Все?.. I про Дiтрiхсона?.. Нi, його поки що чiпати не треба. Все одно вiн хворий, отже, нешкiдливий".

Алена, виконуючи обов'язки лiкаря, перебувала бiльшу частину часу бiля хворого. Северсон нудився. Вiн тепер рiдко коли зазирав до клубу i своє дозвiлля проводив у бiблiотецi, а вечорами, лягаючи спати, обмiрковував, як розповiсти про свою таємницю Аленi. Вiн старанно обдумував кожну фразу, навiть кожне слово, намагаючись передбачити запитання й вiдповiдi Алени.

Стан хворого тим часом значно полiпшився. Пiсля швидкого втручання Вроцлавського та Алени гарячка одразу ж спала. Причина хвороби - вiруси були iзольованi вiд органiзму i негайно знищенi.

Нарештi настала мить, якої так побоювався Северсон.

- Аленко, я хотiв би вам дещо розповiсти... - почав вiн несмiливо, коли вони зустрiлись у клубi.

Вони були там майже самi. Тiльки на протилежному боцi круглого примiщення сидiли Чан-су з Цагеном i час од часу пересували металевi фiгурки по намагнiченiй шахiвницi.

- Пам'ятаєте, як до нас ввалився Дiтрiхсон?.. Северсон затнувся, бо раптом усвiдомив, що говорить зовсiм не те, що завчив. На лобi в нього вiд напруження проступили краплини поту.

- Що вас непокоїть - говорiть! - пiдбадьорила Алена, помiтивши, що з другом щось не гаразд. - Постривайте, а чи ви часом не хворi? - запитала вона раптом i зблiдла. - Коли ви в останнiй раз зустрiчались з Дiтрiхсоном?

- З мiсяць тому... Ви припускаєте, що я вiд нього заразився?

- Будемо сподiватись, що нi, - спробувала посмiхнутись Алена. - Як я бачу, ми зробили помилку, що не провели зразу спецiальний медичний огляд всього екiпажу... Надто ми вже звикли до життя без заразних хвороб i забули про пильнiсть. Скажiть менi, хто б чекав на таке тут, у "Променi", який так добре охороняється вiд незваних гостей?.. Ходiмте негайно до амбулаторiї!

"Я дурний, що почав цю розмову взагалi! - розгнiвався на себе Северсон. - Тепер вiдступати вже не можна!"

Як i слiд було сподiватись, нiяких хвороботворних вiрусiв у органiзмi Северсона не знайшли.

- Ну й гаразд, - зiтхнула з полегкiстю Алена. - А тепер розповiдайте, що вас мучить?

- Не знаю, як i почати... - збентежено посмiхнувся Северсон. - Те, що я вам скажу, - тiльки припущення, з якого, можливо, ви будете глузувати. Але його варто взяти до уваги.

Вiн на мить замовк, щоб краще обмiркувати, як треба сказати.

- Останнiм часом я стежив за життям на "Променi" уважнiше, анiж ранiше, - вирiшив вiн збрехати. - I менi здається, що у нас не все гаразд...

Алена здивовано пiдвела брови, але промовчала.

- Насамперед менi не подобається Ватсон.

- Тiльки й усього? - з полегшенням засмiялась дiвчина. - А я вже гадала, що вас тут хтось кривдить. Якщо сказати правду, я також його не дуже люблю. Не подобається менi його постiйна самотнiсть.

- йдеться не тiльки про його самотнiсть, - перебив Северсон. Пригадайте, як гостро виступив вiн проти вас на засiданнi Всесвiтньої Академiї наук. Ви, можливо, скажете менi, що свою помилку вiн визнав i що зрештою добровiльно попросився в небезпечну й рисковану експедицiю. Однак чи не здається вам дивним, що вовк за одну нiч обернувся на ягня?.. Можливо, я кривджу Ватсона, але не поручусь, що вiн не приєднався до нас тiльки для того, щоб перешкодити експедицiї i довести цим, що був правий вiн.

- Чи розумiєте, що ви кажете?! - жахнулась Алена. - Ватсон має свої хиби, як i кожен з нас. Можливо, навiть трохи бiльше. Але вважати його злочинцем - це занадто! Не гнiвайтесь, Лайфе; ви знаєте добре, що я вас люблю, але за одне мушу вам докорити: ви ще не позбулись пережиткiв старого свiту. В кожному бачите насамперед недруга, який вас хоче ошукати або експлуатувати. Я не дивуюсь з цього, ранiше так велось повсюди. I все ж, благаю вас, усвiдомте, що з тих часiв свiт змiнився докорiнно, що сьогоднi людина людинi не вовк, а друг. Чи, гадаєте, ми змогли б пiдкорити природу i завоювати вiддаленi закутки Всесвiту, коли б не любили одне одного, коли б не довiряли одне одному?

Северсон почервонiв. На широкому лобi в нього випнулись вени.

- Аленко, добре знаю, що я людина старого свiту... - прошепотiв вiн схвильовано. - Можливо, саме через це я бачу тепер тi залишки минулого у Ватсонi краще, анiж ви. Боюсь, що сказане вами годину тому про iнфекцiйнi захворювання стосується i випадку з Ватсоном. Ви надто покладались на те, що хвороби знищено назавжди. А тепер надто надiєтесь на те, що нi в одному з вас не лишилось i слiду минулого. Ви гадаєте, що всi люди хорошi. А я в це не вiрю. Не забудьте, що iмперiалiзм рухнув тiльки сорок рокiв тому i лишив вам тут своїх нащадкiв, у яких, можливо, вклав такi ж зародки злоби, якими були вiруси в Дiтрiхсона...

Алена поглянула на Северсона з неприхованим подивом.

- Ось тепер, Лайфе, ви мене справдi здивували! I, визнаю, прочитали менi чудову лекцiю. Бачу, що зростаєте швидше, анiж я гадала. Пробачте... Чому все ж ви пiдозрюєте саме Ватсона? Може, маєте якi-небудь докази?.. Ви згадали, що за останнiй час бiльш уважно стежили за життям навколо себе...

Северсон опинився у глухому кутi. Досить розповiсти правду, i вiн розкриє, що iснує таємна злочинна органiзацiя "Братство сильної руки", яка хоче в слушну мить заволодiти Землею, а з допомогою Дiтрiхсона, кiнець кiнцем, i планетою Iкс. Думка, що при цьому вiн зрадив би власного праплемiнника, вiдiбрала в нього всяку хоробрiсть.

- Ватсон ховається вiд iнших... - повiльно почав Северсон пiсля короткої мовчанки. - Чи знає хто з вас, що вiн робить на самотi? Не знає!.. Часом вiн зустрiчався з Дiтрiхсоном. А Дiтрiхсон раптом тяжко захворiв. Чи не причетний до цього Ватсон?.. I ще одне: як це, що Ватсон знав, чому приходив до нього Навратiл?.. Коли над цим замислитесь, то ви скажете, що я правий...

Северсон зiтхнув з полегкiстю. Сповiдь кiнчилась благополучно. I вплинула, бо Алена пiсля короткого роздуму запитала:

- Може, про це слiд розповiсти Навратiлу? Менi здається, що багато в чому ви правi. Тiльки менi все ж не хочеться вiрити, що Ватсон так низько опустився. Адже вiн насамперед учений.

- Навратiлу поки що нiчого не говорiть! - швидко сказав Северсон. Спочатку треба переконатись, чи обгрунтована пiдозра. Найкраще було б, коли б за ним стежили якийсь час. Треба дiзнатись, що робить вiн наодинцi, чим займається в своїй кабiнi i як поводиться на чергуваннi.

- Хоч це не зовсiм правильно, але що ж, пограємося в такому разi в детективи. Якщо виявиться, що ми його ображали, попросим у нього пробачення.

Роздiл XXVI

Детективи

Коли Северсон дiзнався, що карантин для праплемiнника вже скiнчився, вiн вiдвiдав його в амбулаторiї. Вигляд у Дiтрiхсона був дуже поганий, проте гiсть, як i годиться, похвалив його:

- О, та ви вже зовсiм здоровий! Через кiлька днiв будете знову як огiрочок!

- Ба нi... - сумно похитав головою Дiтрiхсон. - Менi, ще лежати й лежати. Я знайомий з цiєю проклятущою хворобою i добре знаю, як вона перебiгає... - Вiн пiдвiвся на лiжку i пальцем поманив Северсона. - Не бiйтесь, не заражу... Я хочу вас про дещо попросити, але так, щоб нiхто не чув. Стiни часом теж мають вуха...

Северсон нахилився до хворого.

- Все, що я вам скажу, зробiть з якнайбiльшою обережнiстю i так, щоб нiхто не помiтив. Не розповiдайте навiть нареченiй, бо вона тiльки ускладнила б справу. Пiзнiше я вам усе поясню... Отже: коли будете чергувати в лабораторiї, вiзьмiть там апарат АУК-235. Наскiльки пам'ятаю, вiн лежить недалеко вiд печi високого тиску. Непомiтно занесiть його до моєї каюти; найзручнiше це зробити одразу ж пiсля змiни чергувань, коли однi сплять, а iншi їдять... Будьте уважнi: перш нiж вiдчинити дверi, тримайте апарат перед собою так, щоб круглий переднiй отвiр було скеровано до каюти. Потiм натиснiть на червону кнопку з правого боку скриньки. Спалахне червоний вогник - сигнал, що апарат працює. Нi в якому разi не повертайте апарат отвором на себе - на вас може потрапити дуже шкiдливе для всього живого поляризоване радiоактивне випромiнювання...

Северсон хотiв щось сказати, але праплемiнник махнув рукою:

- Не перебивайте, дядечку, справа дуже серйозна... Коли ввiмкнете апарат, вiдчинiть дверi i зайдiть з ним до каюти. Просвiтiть апаратом, як кишеньковим лiхтариком, увесь простiр кiмнати. Ви, мабуть, вже зрозумiли, навiщо ця процедура? Цим самим ви захистите себе вiд вiрусiв, якi, можливо, ще ширяють у каютi.

- Пробачте, Олафе, але це за мене вже зробив Вроцлавський, - перебив його Северсон. - Менi розповiдала Алена.

Дiтрiхсон зблiд:

- А бiльш нiчого вона вам не казала? Чи не згадувала часом, що в моїй каютi знайдено щось особливе?

- Нi... А що там можна було знайти? - знизав плечима Северсон.

- Незабаром дiзнаєтесь... - трохи заспокоївся Дiтрiхсон. - Словом, хоч каюту й опромiнювали, зробiть це вдруге. Йдеться про ваше здоров'я... Тепер далi: вiдчинiть нижнiй ящик шафи й витягнiть з нього всi речi. Натиснiть потiм на правий кут задньої стiнки i з допомогою ножа витягнiть її геть. В тайнику знайдете двi металевi коробочки. Заберiть їх з собою i в зручний момент вкиньте в якийсь з реакторiв двигунiв. Нiчого не бiйтесь; як ви знаєте, ми летимо за iнерцiєю; двигуни тепер не працюють.

- Гаразд. Однак скажiть одверто, що в тих коробочках? - суворо запитав Северсон. - Чи нема там вибухiвки?

Дiтрiхсон тихо засмiявся:

- Чому там мусить бути саме вибухiвка? Можливо, гадаєте, що я збожеволiв i висаджу корабель, на якому сам лечу? Не бiйтесь, вибухiвки в коробках немає. А втiм, коли б i була, з реактором нiчого не трапилося б. Вiн розрахований на бiльшу вибухову силу, нiж могли б дати двi мiзернi коробочки. Раджу вам, не будьте цiкавi i зробiть усе точно так, як я вам говорю. Адже я сказав, що пiзнiше про все дiзнаєтесь; навiть про вмiст коробочок. А зараз дуже серйозно застерiгаю: не вiдкривайте їх, ради власного життя!

- Гаразд, Олафе, - сказав Северсон. - Я виконаю все. Що ви скажете. Але дайте слово честi, що я не зроблю цим нiчого злочинного.

- Злочинного! Фу, яке гидке слово! - знизав плечима Олаф. - Однак коли хочете, - слово честi!

На цьому вони й попрощались.

Северсон довго вагався, чи послухатись йому Олафа, чи нi. З Аленою порадитись вiн не мiг, бо треба було б розповiсти всю правду... Повiрити Олафу?.. Може, навiть так. Адже вiн дав слово честi. А тут ще й думки про Ватсона...

- Ну, то що ж ви придумали, мiстер Шерлок Холмс? - привiтала його Алена, коли вiн зайшов до неї пiсля чергування.

- Я не мав часу для роздумування, - збрехав Северсон. - Але дещо менi спало на думку. Насамперед слiд оглянути каюту Ватсона.

- Ви це серйозно? - недовiрливо запитала Алена.

- Серйозно. Якщо в нього совiсть чиста, вiн не гнiватиметься на нас, навiть якщо дiзнається про це пiзнiше. Мою каюту може оглянути хто завгодно i коли завгодно.

- Але ж ви казали, що пишете щоденник, а його не дають читати нiкому, якщо вiн написаний щиро? - заперечила Алена. - Я, наприклад, його читати не хотiла б. Адже це - ваша особиста рiч.

- Так, це правда. Але коли б це було необхiдно, я не опирався б, щоб слiдчi органи прочитали його.

- Хто ж уповноважив нас, Лайфе, виконувати функцiї слiдчого органу?

- Ми йдемо на це задля спiльної справи, - захищався Северсон.

- Все ж я сумнiваюся в правильностi нашої поведiнки, - вагалась Алена.

- Як же ви в такому разi дiзнаєтесь, винний Ватсон чи нi?

- Тодi вiзьмемось за це. I побажаємо собi вiд щирого серця, щоб пiдозра виявилась необгрунтованою. Я вже давно стежу за Ватсоном i помiтила, що вiн дуже працьовита людина. В той час, коли всi вченi сидять пiсля чергування в клубi i розважаються, Ватсон наполегливо працює в обсерваторiї. Як я помiтила, в бiльшостi випадкiв вiн клопочеться бiля радiотелескопа, - мабуть, шукає новi радiозiрки.

- Або ж ловить якiсь спецiальнi хвилi з Землi... - загадково додав Северсон.

- Хто б їх надсилав?.. Однак, Лайфе, у вас буйна фантазiя!

- Може, якийсь спiльник... - промовив Северсон i тут же схаменувся: ще одне слово - i вiн зрадить Дiтрiхсона та його "Братство сильної руки".

За годину по тому, коли Ватсон заступив на чергування, нашi детективи проникли до його каюти. У Алени сильно стукало серце; вона все ще не могла позбутись неприємного вiдчуття, що поводиться пiдступно.

Вже в першу мить в каютi було виявлено пiдозрiлi речi.

- Бачите, я був правий! - вигукнув Северсон, пiднiмаючи догори металеву скриньку з екранами та численними кнопками. - Що це за дивний апарат?!

- Тс-с-с!.. Не кричiть так, щоб нас нiхто тут не застукав! - Алена пiдiйшла ближче. - Гм .. Це - потужний приймач з попереднiм посиленням... Навiщо Ватсон забрав його з лабораторiї?.. Справдi, тут щось не гаразд.

В шухлядах настiнної шафи Северсон виявив ще цiлий ряд предметiв, якi наводили на тривожнi роздуми: кiлька касет з фонограмами, звукозаписувальний апарат i товстий блокнот, списаний незрозумiлими словами.

- Ось послухайте, Аленко, що тут написано: "вехагете", "есвеелес", "охаогехаiм" ... "есвеелн", "геха", "вехагете"... Ну, що ви на це скажете?

- А погляньте-но на оцi значки, - простягнула йому Алена зошит у цупкiй обкладинцi. - Це нотнi значки. - Ля-сi-ля-соль...

- Якщо це ноти, тодi Ватсон позбавлений усякого музичного слуху. Тут немає нiякої мелодiї. Найвiрогiднiше, що це просто шифр!

- Лайфе, Лайфе! Менi здається, що на вас надто впливає романтика пригодницьких повiстей! - жартiвливо сказала йому Алена. - За хвилину вам здасться загадковим усе. Однак цi апарати й блокнот вартi того, щоб на них звернути увагу. Покладiть усе на свої мiсця, та краще вже ходiмо. Порадитись можемо i десь-iнде.

В клубi було весело. Навратiл розповiдав цiкавi iсторiї з Моравської Словаччини - оповiдання, якi передаються вiд дiда до батька, а вiд батька до сина: про те, як Францек Пагач обдурив святого Антонiчка; як Иожка Несвадбуй чистив вiкна сокирою або як на межi, через яку двоє селян доти позивалися, поки втратили свою землю, кожної ночi з'являвся привид.

- Iдiть до нас! - покликав смiючись Шайнер,

- Не чiпайте їх, - хитро посмiхнувся Навратiл. - Безперечно, вони хочуть сказати одне одному дещо важливiше, анiж моє базiкання. I бiльшiсть iсторiй вони вже знають, це мої старi спiвробiтники, я їх завжди пригощаю чимсь схожим.

Алена спалахнула.

- Ходiмте до них! - прошепотiла вона.

- За хвилину! - попросив Северсон. - Тiльки домовимось, як бути далi.

- Слiд було б розповiсти Навратiлу.

- Зарано. Можливо, натрапимо на бiльш важливi речi. Менi спало на думку, як простежити за Ватсоном пiд час роботи.

- Як?

- З допомогою службового вiдеофону. Не знаю, як це влаштувати, але, можливо, вдасться.

- Гаразд, гаразд, а тепер - тихше, на нас дивляться. Iдея Северсона з вiдеофоном була ще авантюрнiшою, анiж огляд каюти, проте Алена вже не опиралась. Результати обшуку справдi давали право на бiльш активне втручання.

Здiйснення плану забрало багато часу, бо в центральнiй станцiї необхiдно було зробити такi змiни, щоб можна було коли завгодно вимкнути сигнальну лампу в апаратi, яким Ватсон користувався найменше.

Проникнути до центральної станцiї непомiченим - важкувато: вона була розташована поблизу атомної електростанцiї, де нi Северсон, нi Алена не чергували. Нагода рипала лише через кiлька днiв, та й то цiлком несподiвано. Северсон знову був диктором передачi для Землi. Алена була саме вiльна, тому прийшла до студiї, щоб допомогти приятелевi.

В репортажi, як звичайно, були кадри з окремих робочих мiсць. Перед початком передачi Северсон вiдеофоном попросив усiх членiв екiпажу приготуватись. Однак службовий апарат Ватсона не працював.

- Викликайте поки що iнших, а я навiдаюсь до центральної станцiї, чи нема там якого пошкодження... - Алена багатозначно пiдморгнула Северсоновi i побiгла.

- Все гаразд! - посмiхнулась вона, повернувшись за хвилину. - Можемо починати передачу... i приймання! - додала вона пошепки.

Обоє ледве дочекались моменту, коли можна було почати експеримент.

Алена прикрила "око" iконоскопа цупким папером i набрала номер кабiнету Ватсона.

Затамувавши подих, стежили вони за екраном. На ньому з'явився кадр з обсерваторiї. Ватсон сидiв спиною до апарата, з якого за ним стежили.

- Вдалось! - прошепотiла Алена. - Сигнальний вогник не свiтиться.

Раптом Ватсон обернувся. Обвiв поглядом обсерваторiю i знову поринув у роботу.

- От я перелякався! - з полегкiстю сказав Северсон.

- Не бiйтесь, все гаразд. Як я помiтила, цим апаратом Ватсон майже нiколи не говорить. Головним чином користується тим, що на столi.

Картина на екранi не змiнювалась.

- Сьогоднi, мабуть, не побачимо нiчого особливого, краще вимкнемо... запропонувала Алена за десять хвилин. - Ватсон надто сумлiнний працiвник, щоб нехтувати чергуванням бiля дослiдницького астрорадiолокатора та астрогравiметра.

Северсон уже торкнувся важелька, коли це Ватсон раптом схопився i одчайдушно замахав руками. Швидко крутнув червоний вимикач, яким можна було ввiмкнути апарати в усiх каютах одночасно:

- Увага, увага, небезпека!.. Увага, увага, небезпека за двадцять п'ять хвилин перед нами!.. Мчимо до великої туманностi. Негайно маневруйте праворуч, в напрямку сузiр'я Дiви!

Алена страшенно зблiдла:

- Тримайтесь!

Тiльки-но вона це вигукнула, як уже задвигтiла пiдлога у них пiд ногами. Обоє сильно вдарились об стiну, i їхнi тiла занурились в захиснi подушки.

За кiлька хвилин реактори двигунiв загудiли на повну силу.

- З вами нiчого не трапилось? - через силу запитала Алена.

- Нi. Що сталося? Чому нас не попередили заздалегiдь?

- Адже ви чули Ватсона? Це було найсерйознiше застереження, яке я будь-коли чула. Вирiшується питання життя чи смертi, зрозумiйте це. Для нас усiх. Ми повиннi ухилитись вiд туманностi за яку завгодно цiну, навiть коли б хтось iз нас пiд час маневрування позбувся життя. У нас лишається дуже мало часу. Якщо ми залетимо до туманностi, то живцем згоримо разом з "Променем".

- Чому ж Ватсон помiтив її так пiзно?

- Звiдки я можу знати? Я сама з цього дивуюсь.

Алена глянула на годинник:

- Отже, все вирiшиться за двадцять чотири хвилини... - сказала вона повiльно.

Северсон хотiв узяти її за плечi, але вiдцентрова сила надто мiцно тримала його на тому ж мiсцi, куди його було кинуто.

- Хай це закiнчиться як завгодно, але жити було варто. Люблю тебе, Аленко! - прошепотiв Северсон ледве чутно.

- Ти добре знаєш, що й я тебе...

- Гнiваєшся на мене?

- Чому, дурнику? Я скорше вдячна, що переживаю цю мить. Коли б ми набралися стiльки хоробростi, щоб сказати це одне одному так вiдверто?.. Я боялась, що мою любов ти засудиш як сентиментальнiсть або все ще лишаєшся вiрним дiвчинi, яку колись кохав...

- Нiякої дiвчини я досi по-справжньому не любив. Просто не мав на це часу... Були колись у мене двi коханки, але називались вони Арктика i Антарктика... Скiльки хвилин нам ще лишається?

- Забудьмо про час! - попросила дiвчина. - Хай собi мчить своєю дорогою. Розповiдай менi краще про свою молодiсть. I про те, як тобi сподобалось у нас. I про Митька з Москви. Ти любиш про нього згадувати. А я люблю слухати.

***

В кабiнi управлiння всi мовчать.

Молодiнова i Навратiл напружено стежать за екраном астротелевiзора; Грубер дивиться на годинник; Шайнер обернувся до тулуба корабля i спостерiгає вогняну смугу, яку прокреслюють в небi реактори двигунiв.

- Не обминемо... - шепоче Молодiнова.

I справдi, на тулубi "Променя" одна по однiй починають спалахувати яскравi крихiтнi цяточки: вiльно плаваючi в космiчному просторi атоми водню з шаленою енергiєю б'ються об метал обшивки зорельота.

Цяточки спалахують все частiше й частiше; оболонка корабля вже починає розжарюватись. Вона рожевiє, i це - страшно...

Ввiмкнено всi охолоджувальнi пристрої, але вони вже не допомагають. Обличчя космонавтiв заливає пiт; вони важко хапають ротом повiтря, сухе й пекуче.

Кожна хвилина тягнеться нескiнченно; починає затьмарюватись свiдомiсть. Ось-ось настане кiнець... I вже навiть хочеться, щоб вiн настав, бо витримувати далi несила...

Але ось вогники починають згасати. Тьмянiшає метал оболонки. Ще дуже й дуже жарко в зорельотi; двигуни ще працюють з таким перенапруженням, що весь "Промiнь" аж здригається. Однак небезпека вже минула.

- Туманнiсть була надзвичайно розрiдженою, i ми захопили тiльки її край... - сухо сказав Ватсон. - Саме через те я й виявив її надто пiзно... Ви, мабуть, дорiкаєте менi за неуважнiсть. Але знайте: все, що Ватсон робить, вiн робить сумлiнно.

- Це, безперечно, так, - палко сказала Алена. Северсон промовчав.

Роздiл XXVII

Прогулянка

в безповiтряному просторi

Вiдхилення "Променя" бодай на мiзерну частку градуса вiд свого маршруту означало б втрату мети i блукання нескiнченним Всесвiтом, тому пiсля зустрiчi з туманнiстю вся увага астронавтiв була зосереджена на виправленнi траєкторiї корабля. Вимiри виконувались з усiєю можливою точнiстю; пiсля порiвняння окремих результатiв допущенi помилки виправлялись, i тiльки пiсля цього визначались остаточнi данi про маневрування.

Цей час загальної посиленої дiяльностi Северсон використав для виконання завдання, яке йому дав Дiтрiхсон. Вiн потай винiс з лабораторiї поляризацiйний апарат, опромiнив Олафову каюту i, знайшовши в нiй описаний праплемiнником тайник, забрав двi металевi коробки.

"Половину завдання виконано!" - з полегкiстю зiтхнув вiн аж у своїй каютi i взяв до рук одну з коробочок.

Що в нiй може бути?.. Шкода, що тут нема сили тяжiння - навiть не визначиш, яка вага предмета.

Матово-бiлий метал був гладенький, без жодних написiв чи значкiв.

Северсон потрусив коробочку над вухом - всерединi нiчого не ворухнулось.

Вiдкрити чи не вiдкривати?

"Краще не треба... - вирiшив вiн нарештi. - Олаф, безперечно, даремно не застерiгав би".

Дiтрiхсон просив викинути коробочки в реактор. Але щоб це зробити, треба насамперед розвiдати обстановку, тому Северсон рушив до атомної електростанцiї.

Грубер та Мадараш, якi чергували бiля реакторiв, не звернули уваги на Северсона. Вони сидiли перед довгим напiвкруглим пультом i уважно стежили за контрольними екранами.

- Пе-триста двадцять сiм... Ер-сiмдесят два... А-сто тридцять шiсть... Ка-сiмсот тридцять... - пролунав голос Навратiла з гучномовця вiдеофону.

Вченi покрутили кiлька ручок, подивились один на одного, кивнули головами на знак згоди, i Мадараш доповiв:

- Пе-триста двадцять сiм, Ер-сто сiмдесят два, Ка-сiмсот тридцять виконано!

- Чи можу я оглянути реактори двигунiв? - запитав Северсон, коли запала пауза.

- Нi! - уривчасто кинув Грубер. - Заждiть.

- Двигуни зараз працюють, - привiтнiшим голосом пояснив Мадараш. Коли виправимо траєкторiю,- прошу. Я навiть допоможу вам вивчити їхню будову.

- Пробачте, - збентежено промимрив Северсон. - Я зовсiм забув про це...

"Який я дурень! - дорiкав вiй сам собi, йдучи до своєї каюти. Прокляте неуцтво! Проклятi коробочки з праплемiнничком i всiм його пiдступним "Братством"!.. Чому я взагалi поводжуся, як iдiот?.. Навiщо менi Олаф наказав кинути коробочки до реактора?.. Мабуть, їх треба просто знищити... Однак не для цього ж вiн брав їх сюди, на корабель?.. Нi, хай там що, але треба дiзнатись, в чому суть справи!"

Розкрити коробочку було не так легко, як здавалось на перший погляд. Кришка прилягала так щiльно, що пiд неї не можна було просунути вiстря ножа, та й метал виявився значно твердiшим, анiж гадав Северсон.

Чимало поморочившись i зламавши нiж, Северсон з досадою шпурнув коробочку додолу. Чи то сприяла цьому пружна обшивка каюти, чи то удар припав на потрiбне мiсце, але коробочка враз розкрилась, а з неї випливли смужки шовковистого паперу та кiлька скляних ампулок, в яких звичайно тримають лiки для iн'єкцiй. Вiн схопив одну i глянув проти свiтла. Рiдина в ампулi була абсолютно прозора.

А коробочка тим часом продовжувала свою подорож по каютi, розсипаючи ампулки. Пружнi стiнки вiдбивали летючi предмети в найрiзноманiтнiших напрямках. За кiлька секунд каюта стала схожою на вулик, де снує рiй.

Коробочку та кiлька ампулок Северсон спiймав досить швидко, а потiм справа ускладнилась. Вимахуючи шкiряним шоломом, вiн лiтав по каютi, нагадуючи самому собi чудакуватого професора-ентомолога, який з сачком у руцi бiгає луками за рiдкiсним метеликом. Минуло не менш як двадцять хвилин, поки Северсон скiнчив своє полювання. Аж тодi вiн заходився детально оглядати ампули.

Пiсля марних зусиль розiбрати напiвстертi написи на склi Северсон поклав ампулки назад до коробки, а одну старанно загорнув у папiр i запхнув до кишенi, - на всякий випадок, як речовий доказ.

Коробочку вiн сховав у шухлядi, серед бiлизни.

***

Реактори двигунiв знову замовкли. Життя екiпажу ввiйшло в нормальну колiю.

На пропозицiю Молодiнової, розпорядок дня трохи змiнили: пiсля шестигодинного чергування кожному вченому придiлялось ще двi години для наукової працi. Для систематичностi спостережень розподiлили також i областi дослiджень: Чан-су з Цагеном мали дослiджувати радiозiрки, Навратiл - центр Галактики, Ватсон - її околицi, Шайнер вивчатиме "новi" зiрки. Фратев перевiрятиме паралакси свiтил. Словом, роботи вистачало всiм. Нiхто не скаржився, що час тягнеться повiльно.

Вiльнi хвилини, якi траплялись у Северсона, вiн присвячував "розвiдувальнiй роботi", однак Алена до цього вже втрачала iнтерес.

- Ми стежимо за Ватсоном багато днiв, спостерiгаємо його пiд час роботи, пiдслухуємо пiд дверима каюти, а що виявили? - запитувала вона. Нiчого! Правда, в нього в каютi є приймач i блокнот з таємничими зазначками. Але що в цьому злочинного?

Северсон не заперечував дiвчинi, однак продовжував свою справу потай. Вiн цiкавився не тiльки Ватсоном, а й Дiтрiхсоном та взаєминами мiж ними.

Олаф нарештi одужав. Коли Северсон дiзнався про це, вiн одразу ж сiв до вiдеофону i набрав номер запасного апарата Ватсона.

Його припущення пiдтвердились: Олаф справдi вiдвiдав Ватсона ранiше за iнших.

З величезним напруженням Северсон стежив за тим, що вiдбувається в каютi Ватсона. Господар i гiсть розмовляли, як давнi друзi.

- Як себе почуваєте, болящий? Дуже радий, що бачу вас знову живим i здоровим! - привiтав Олафа Ватсон.

- Живий - то правда, але хвороба таки далася менi взнаки... Я вам дуже вдячний, друже.

- За що? - здивувався Ватсон.

- За спiвчуття й пiдтримку, за частi вiдвiдини в лiкарнi... Хiба це мало?.. Ну, а як просувається ота справа?

Ватсон схопив його за руку i притулив палець до уст:

- Тс! Тихiше, друже!.. Поки що все гаразд. Ото буде сюрприз, коли... I вiн почав говорити так тихо, що не можна було розiбрати жодного слова.

- Гарний з тебе детектив, Лайфе! - почувся раптом за спиною Северсона голос Алени. - Не лякайся, це я. Але мiг би бути i хто-небудь iнший. Обережним тебе назвати нiяк не можна, мiй Шерлок Холмс!

- Ти стоїш тут давно? - запитав вiн збентежено.

- Нi, щойно зайшла. Що у Ватсона нового?.. О, та в нього гiсть!.. Про що ж вони розмовляють?

Северсон зблiд i нахилився до вiдеофону, щоб Алена не бачила його обличчя:

- Погано чути, а посилити не можна. Але ти нiчого не втратила, Аленко. Розповiдали анекдоти, до того ж трошки пiкантнi, тому продовжують пошепки...

Олаф справдi засмiявся, i Ватсон також.

- Коли дiзнаєтесь про щось нове, - покличте мене, - сказав Дiтрiхсон, прощаючись. - Я пiду. Треба ще представитись Молодiновiй та Навратiлу.

- Е, таки нiкчемнi з нас детективи! - поблажливо посмiхнулась Алена i вимкнула апарат.

"Нiкчемнi... Справдi нiкчемнi! - снувалось у мозку Северсона, коли вiн, попрощавшись з Аленою, iшов до своєї каюти.- Цi злочинцi таки уклали спiлку; вони замислили щось лихе, а ми й досi не можемо вивести їх на чисту воду... Що ж робити?

Вiн не спав усю "нiч", як за звичкою називали час, призначений для сну. На "Променi", звiсно, не було нi дня, нi ночi, нi весни, нi зими; тривалiсть перiодiв визначав тiльки атомний годинник; але екiпаж жив за земним календарем.

Згiдно з таким розпорядком для Северсона був ранок, коли вiн нарештi обмiркував детальний план дiй, проте виконання задуму довелося вiдкласти, бо саме вранцi проводились передачi на Землю для Всесвiтньої Академiї наук. То були тижневi зведення про результати наукових дослiджень, - переважно цифри, значки та незрозумiлi абревiатури. Сьогоднiшня передача була цiкавiшою, нiж звичайно: експедицiя повiдомляла, що Мадараш виявив невiдомi досi нуль-променi, якi руйнiвно впливають на ядра атомiв. Але Северсон навiть не вчитався як слiд в це повiдомлення, що мало викликати на Землi цiлу сенсацiю; вiн насилу дочекався кiнця передачi, щоб взятись до важливiшої справи.

Як справжнiй детектив, вiн нишком пробрався до складу, видобув там удосконалений фотоапарат з автоматичним експонометром, прихопив довгий трос. Все це було йому потрiбно, щоб здiйснити подорож у безповiтряний простiр, за межi "Променя".

Северсону щастило. Нiким не помiчений, вiн проплив до шлюзової камери, напустив у неї повiтря, надiв скафандр. Один кiнець троса припнув до пряжки бiля пояса, а другий - до кiльця на одвiрку.

Забезпечивши себе таким чином, Северсон натиснув на важiль зовнiшнiх герметичних дверей. Натиск повiтря рвучко вiдчинив їх. Перед людиною вiдкрився вiльний мiжзоряний простiр.

Вiд страху в Северсона мимохiть стиснулось серце. Судорожно вчепившись у одвiрок, вiн притискувався до гладенької стiнки велетня. Зоряне небо вiдбивалось у ньому, як у кривому дзеркалi.

Нi звуку, нi руху. Здавалось, "Промiнь" втратив свою шалену швидкiсть i просто висить нерухомо в безповiтряному просторi.

Северсон обережно повернув голову. Його погляд упав на велику кулю, де мiстився "мозок" велетня; кабiна управлiння, обсерваторiя, передавальна станцiя. За великими вiкнами рухаються вченi. Вони навiть не пiдозрюють, що на них дивиться хтось ззовнi.

"Але чи й справдi не пiдозрюють?.. Чи не побачив мене хтось часом?". Северсон глянув на свiй скафандр. На нього падали тiльки слабенькi блiки свiтла; з великої вiдстанi навряд чи їх помiтиш. Отже, все гаразд. Вперед!

Пересуватись було важко. Рукавицi скафандра ковзали по гладенькому металу; тiло намагалось вiдiрватись вiд поверхнi зорельота i зринути в простiр. Подеколи Северсону здавалось, що рухається не вiн, а корабель, оптична iлюзiя, характерна для свiту невагомостi, де немає нi "верху", нi "низу": людина весь час вважає, що "верх" там, де голова.

Тiльки за годину важкої подорожi Северсон добрався до мети - шостого вiкна в другому ряду. Воно було яскраво освiтлене.

З надзвичайною обережнiстю Северсон зазирнув до каюти. Так, Ватсон вдома. Вiн сидить бiля столу, спиною до вiкна, i щось пише. Перед ним лежить купа словникiв, а також отi загадковi таблицi, якi вразили Северсона й Алену.

Ватсон пiдозрiло заворушився, i Северсон хутко сховав голову в тiнь. Коли вiн за хвилину зазирнув до каюти знову, Ватсон, - уже з навушниками на головi, - сидiв бiля магнiтофона i крутив ручки настройки.

"А, любий, то ти записуєш передачу вiд якогось спiльника з Землi?! зловтiшно подумав Северсон i, нацiлившись фотоапаратом, натиснув на спуск. - Один знiмок вже є. Зробимо для певностi ще один".

Але апарат раптом випав у нього з рук, а "Промiнь" рвонувся, окрутнувся навколо своєї осi, помчав кудись вбiк. Вiд страху Северсон заплющив очi. Йому здалось, що вiн падає в безодню; навiть не падає, а його просто тягне туди невiдома сила...

"Але що ж трапилось з кораблем?.. Катастрофа?"

Коли Северсон розплющив очi, то насамперед побачив на фонi освiтлених дверей шлюзової камери характерний силует голови Навратiла в прозорому шоломi скафандра. Академiк швидко змотував трос, притягуючи до себе невдаху-мандрiвника.

Не встиг Северсон отямитись, як уже опинився в шлюзовiй камерi, а потiм у коридорi. I тiльки там Навратiл сердито сказав:

- Ви збожеволiли, друже?! Що ви там шукали в мiжзоряному просторi?.. Вам набридло жити?!

- Я... я... фотографував... - Северсон затинався, мов учень, якого вчитель застав на списуваннi.

- Фотографували?! Що там можна було фотографувати, скажiть менi, прошу?

- Я фотографував "Промiнь". Хотiв одержати цiкавий знiмок для телевiзiйної передачi... - Северсон оволодiв собою i говорив тепер далеко впевненiше. - Коли ви потягнули мене за трос, апарат випав з рук.

- От так iдея!.. Цiкавий знiмок, гм... А чи подумали ви про те, що найдрiбнiша порошинка, яка летить Всесвiтом, може пронизати вам серце?.. А чи не припускаєте, що вам могли завдати непоправної шкоди нуль-променi? Адже ми ще не знаємо навiть, чи затримує їх скафандр... Ви повиннi негайно пройти медичний огляд.

- Пробачте мою нерозсудливiсть, товаришу Навратiл. Менi дуже прикро, що я вам завдав стiльки неприємностей. Бiльш нiколи цього не зроблю, присягаюсь!

- Я в цьому твердо переконаний. Ваше щастя, що я вас помiтив з кабiни управлiння. "Глечик ходив по воду, аж поки вухо обiрвалось!" - пам'ятайте про це. Якщо вам ще колись спаде на думку щось подiбне, порадьтесь зi мною або з товаришем, який тодi буде капiтаном. Сподiваюсь, ми зрозумiли один одного?

- Так. I не кажiть про це, прошу, нiкому.

- Вже пiзно. Всi в кабiнi управлiння вас бачили. Алена одразу ж вгадала, чому Северсон вийшов з "Променя".

- Бачиш, скiльки разiв я тобi казала, щоб ти вже облишив свiй розшук, все одно це нi до чого не приведе, - докоряла вона йому. - Адже я замалим не втратила тебе! Коли б ти хоч одним слiвцем натякнув менi! З цим розслiдуванням ми повиннi покiнчити. Розповiмо просто про все Навратiлу, та й годi.

- Нi, ще нi! - з одчаєм запротестував Северсон. - Ще не настав слушний час. Обiцяю тобi, що вже не зроблю нiякої дурницi. Однак ми повиннi ще трохи постежити за Ватсоном. Адже, крiм речей у каютi, ми не маємо праги нього нiяких речових доказiв. Втратив я i знiмок, який так важко здобував. Можливо, що Ватсона ми застукаємо ще на чому-небудь. Для цього нам цiлком вистачить вiдео-фону.

- Стара помилка повторюється... - тихо сказала Алена. - Але я не можу з тобою сперечатися.

Незабаром пiсля цього Северсона вiдвiдав Олаф.

- Здрастуйте, дядечку! Як вашi дiла, парашутисте?.. Ну, не гнiвайтесь. Я прийшов запитати, що ви зробили з коробочками.

- Знищив їх, як ви просили.

- Справдi? Ну, гаразд. А чому, власне, ви полiзли з корабля? Чи не вислiджуєте мене? - сказав вiн насмiшкувато. - Не радив би я вам цього робити. Знаєте, не люблю шпигунiв.

Северсон почервонiв i мимохiть стиснув кулаки:

- Коли б ви не були моїм родичем, я покарав би вас тут же, на мiсцi, ви, "брате сильної руки"! Занадто багато собi дозволяєте! Але я вас попереджаю: не грайтесь зо мною! Досить одного слова - i ви будете в пастцi. Адже знаєте Навратiлове прислiв'я про глечик i його вухо?

Дiтрiхсон злякано вiдступив:

- Я не хотiв вас образити, дядечку... - сказав вiн примирливо. - Не гнiвайтесь... Прогулянку в безповiтряний простiр, отже, з'ясувати не можете?

- Можу! - одрубав Северсон. - Лiз я туди, власне кажучи, через вас. До реакторiв я потрапити не мiг, тому вашi проклятущi коробочки шпурнув у Всесвiт!

- Шкода. Все заспокоїлось, i я їх ще мiг би використати. Але все ж я вам дуже вдячний! - сказав iронiчно Дiтрiхсон.

Роздiл XXVIII

Таємниця

Ватсона

Збiгали тижнi, мiсяцi... Рiк змiнювався роком.

В працi й розвагах час для вiдважних астронавтiв минав непомiтно. Пiсля вiдкриття нуль-променiв працювати стало ще цiкавiше: виявилось, що цi променi можуть стати добрим помiчником у цiлому рядi галузей науки. Вони допомагали точнiше дослiдити будову атомного ядра, значно прискорювали процес перетворення елементiв у лабораторiях. Однак джерело нуль-променiв усе ще лишалось невiдомим; безрезультатними були й спроби вiдтворити їх штучно.

Академiк Навратiл час од часу переглядав контрольнi записи скерованого на Землю астрогравiметра i хитав головою:

- Марно, марно... Випущеного слова не спiймаєш, а свiтла не наздоженеш. Побоююсь, що доктор Заяц поставив перед собою непосильне завдання. Гравiтацiя - це стоголовий дракон: одну голову йому вiдрубаєш, а п'ять нових виростуть. Скорiше поголишся сокирою, анiж промодулюєш гравiтацiю!

Перспективи зв'язку з допомогою гравiтацiї для екiпажу "Променя" становили вже не теоретичний, а практичний iнтерес. Радiохвилi з Землi долiтали сюди з запiзненням на два з половиною роки. А повiдомлень з рiдної планети всi чекали з великим iнтересом.

Першi спроби керувати погодою на Землi з допомогою атомної енергiї викликали на "Променi" захоплення. Менш радiсним були повiдомлення про хiд оживлення Амундсена. Операцiї просувались дуже повiльно, бо тiло героя було в кiлькох мiсцях поранене. Однак Тарабкiн, на превелику радiсть Северсона, надiї не втрачав.

Так минуло п'ять рокiв. Щоб вiдсвяткувати знаменну рiчницю, всi зiбралися в клубi на урочистий обiд.

- О, смажена курка! - радiсно вигукнула Надiя Молодiнова. - Та це ж моя улюблена страва!

- Фарширований перець! - приєднався до неї Мадараш. - Чудесно.

- Свинина, кнедлики i капуста iз шкварками! - зрадiв Навратiл.

- Хай я буду президентом на планетi Iкс, якщо ця печеня не краща за ту, яку готувала матуся! - трiумфував Фратев.

- Ви чарiвниця, Алено! Як це вам вдалося догодити усiм? - здивувався Чан-су.

- А що ж тут складного? - весело посмiхнулась Алена. - Скiльки разiв ви у клубi згадували свої улюбленi страви! А я ще на Землi, складаючи план нашого меню на вiсiм рокiв подорожi, не забувала про нацiональну кухню.

- I потай протягнули до "Променя" ящик з консервами, щоб порадувати нас пiсля отiєї штучної їжi, правда? - продовжив за неї Навратiл.

Северсон потиснув руку коханiй i прошепотiв:

- Я радий за тебе.

Тiльки-но обiд закiнчився, як Навратiл затягнув стару пiсеньку:

Це рiчниця, це рiчниця,

Ходiм, стара, до пивницi

Гой-я-я, гой-я-я,

Гой-я-я, гой-я-я!

Гой-я-я, я!

Всi приєднались, i в клубi весело залунало:

Будемо до ранку

Танцювать голана.

Гой-я-я!

***

- Товаришко Молодiнова, я маю сказати вам щось дуже важливе, - почувся голос Ватсона з гучномовця вiдеофону в кабiнi управлiння. - Чи не можете ви зайти до мене?

- Не можу, Ватсон. "Промiнь" трохи збився з шляху, зараз визначаємо причину.

- Тодi - коротко: я виявив на планетi Iкс ще одну радiостанцiю. Говорить на iншiй мовi, анiж перша, i трохи слабкiша. Слiд сподiватись, що...

Його перебив рiзкий сигнал тривоги, а слiдом за тим на екранi службового вiдеофону з'явилось схвильоване обличчя Цагена:

- Товаришко Молодiнова, астрогравiметри показують велике тiло в напрямку Пенеболи... I ще одне - трохи менше - в напрямку Регула...

Цього разу небезпека була виявлена заздалегiдь, тому гарячкувати не доводилось. З наказу Молодiнової начальник радiолокацiйної станцiї Вроцлавський старанно обстежив простiр i приблизно через пiвгодини повiдомив:

- Напрямок Регула: темне тiло, величина нуль-три, вiдстань двадцять шiсть цiлих i сiм десятих хвилини... Напрямок Пенеболи: темне тiло, величина нуль-нуль-вiсiм, вiдстань тридцять двi цiлих, дев'ять десятих хвилини. В напрямку до центра сузiр'я Леза: темне тiло, розмiр нуль-нуль-чотири, вiдстань тридцять дев'ять хвилин...

Молодiнова швидко ввiмкнула всi вiдеофони на "Променi".

- Увага... Увага... Прив'яжiться! Вмикаємо реактори двигунiв!

Точно за хвилину з дюз корабля вилетiло червоне полум'я.

- Як у нас кажуть, мали бiльше щастя, нiж розуму, - зауважив Навратiл. - Згасла сонячна система, чи що там ще було, могла б з таким же успiхом стояти просто у нас на шляху.

- Тодi б я виявив її вже давно, - заперечив Мадараш, який саме був головним пiлотом. - Я не спускаю очей з головного астрогравiметра.

З екрана зазирнуло до примiщення завжди усмiхнене обличчя Фратева.

- Уявiть собi, найбiльше тiло бiля Регула є радiозiркою! - вигукнув вiн радiсно. - А як iнтенсивно випромiнює! Це вже не шум, а просто гуркiт водоспаду!

Навратiл надiв навушники i пiдiйшов до радiотелескопа.

- Фратев був правий, послухайте! - подав вiн навушники Молодiновiй. I з посмiшкою додав: - Я гадав, що вiн трiшки перебiльшує, як завжди.

- Нема сумнiву, джерело радiохвиль не може бути далеко. Перевiрте, будь ласка, чи точно скеровано радiотелескоп на найбiльше темне тiло.

Навратiл пiдiйшов до великої дошки i примруженими очима обвiв кiлька екранiв.

- Так, данi астрогравiметра, радiолокатора i телескопа збiгаються. Радiохвилi виходять з тiла величиною нуль-три.

- Отже, ми стоїмо на порозi розкриття таємницi радiозiрок! - зрадiла Молодiнова. - Це, безсумнiвно, згасаючi сонця, температура яких знизилась настiльки, що вони вже не випромiнюють видимого свiтла.

- Ви правi, - показав Мадараш на екран астротелевiзора. - Погляньте: згасаюче сонце ще випромiнює iнфрачервонi променi.

- Проксима з цiєї хвилини не по праву носить своє iм'я. Найближчим сонцем є... Як його назвемо? - почухав потилицю Навратiл.

- Радiа Фратева. Хай зрадiє Фратев! Вiн перший почув її голос! запропонував Чан-су.

За хвилину Северсон сiв до мiкрофона i почав говорити.

- Увага, увага! Спецiальне повiдомлення для Землi!.. Насамперед ми розкрили таємницю радiозiрок... Це темнi тiла, або, краще сказати, згасаючi сонця. Одне з них недалеко вiд нас. Ми назвали його... Ради бога, що сталося?! До кабiни ззовнi проникло слiпуче сяйво!.. Момент!.. Темне сонце засяяло! Вибухнуло!.. Навколо нього поширюється вогненний пруг!.. Вимикаю... Викличу вас за хвилину...

Несподiваний спалах нової слiпучої зорi викликав на "Променi" тривогу.

- Реактори двигунiв - на повний хiд! - скомандував Навратiл.

Ватсон залетiв до кабiни управлiння:

- Не робiть цього! Не збiльшуйте швидкiсть понад сто п'ятдесят тисяч кiлометрiв! Це може погано скiнчитись!

- Або пан, або пропав! Важко зараз вибирати, на це нема часу. Далеко менше рискуємо вiд пiдвищеної швидкостi, анiж коли б ми плентались на досяжнiй вiдстанi вiд нової зiрки i згорiли б, - вiдповiв Грубер.

- Так, крильця нам може обсмалить! - Мадараш намагався приховати свою тривогу за жартами, але це йому погано вдавалось.

Тiльки Чан-су лишався абсолютно спокiйним.

- Я згодний з академiком Ватсоном, - сказав вiн так, нiби йшлося про звичайну наукову суперечку.- Не слiд збiльшувати швидкiсть: ми так розтринькаємо пальне, а воно нам ще придасться. Облишмо Радiа Фратева, та й годi. Вивержена розжарена маса не полетить швидше, анiж двi тисячi кiлометрiв на секунду. Вона нiколи нас не зможе наздогнати.

- ...За три роки, саме тодi, коли до вас долетить мiй голос, на вашому небi засяє нова зоря! - продовжував Северсон передачу. - Коли побачите її, згадайте про нас i назвiть ту зорю Радiа Фратева...

***

Вибух космiчного масштабу на вiдстанi п'яти свiтлових годин - не дуже приємне видовисько. Але для наших завойовникiв Всесвiту це була просто iдеальна нагода вивчити життя космiчного тiла.

Раптовi спалахи зiрок астрономи Землi спостерiгали неодноразово. Однак явища вiдбувались так далеко, що результати спостережень були дуже скромними. I тiльки тепер космонавти могли дослiдити фiзичнi та хiмiчнi змiни на поверхнi щойно виниклого сонця та в коронi, яку зiрка викинула з себе з неймовiрною силою.

Одразу ж пiсля спалаху "Промiнь" опинився в усе наростаючому потоцi рентгенiвських та космiчних променiв. Також i нововiдкритi нуль-променi сяяли дедалi iнтенсивнiше.

- Так воно прилучилося, що щастя за бiду зачепилося, як у нас кажуть! - посмiхнувся Навратiл. - Ну що ж, нам лишається тiльки шанобливо подякувати нашiй любiй Радiа Фратева за надзвичайно цiннi факти, якi вона дала науцi. Нема сумнiву, що вони допоможуть розкрити таємницю виникнення нових та iнших зiрок, а також походження космiчних променiв.

- Так, ми збираємо багатший урожай, анiж сподiвались, - кивнула Молодiнова. - А скiльки нових великих вiдкрить ще чекають на нас у сонячнiй системi Проксими Центавра!

- А може, вдасться навiть розкрити таємницю походження всiєї Галактики? - мрiйливо сказала Алена.

Яскраво-жовтий колiр Радiа Фратева за кiлька днiв перетворився на оранжевий, потiм - на рожево-червоний. Видимiсть зiрки настiльки зменшилась, що її вже можна було спостерiгати тiльки через сильнi телескопи.

- Слiд було б назвати її не Радiа, а Пирскавка! - жартував Фратев. Засяяла, натворила бешкету та й зникла... Бачите, яка швидкоплинна людська слава?!

***

Життя на "Променi" знову ввiйшло в нормальну колiю. Вченi скерували об'єктиви своїх апаратiв до мети подорожi, до сузiр'я Проксими Центавра.

Северсон пiд час усiх цих бурхливих подiй майже запнув про Ватсона. Нагадала йому про нього тiльки розмова з праплемiнником. Олаф поскаржився на безперервний головний бiль, який iнодi доводить його до нестями.

"Бодай би у тебе луснув мозок, то я б хоч позбувся клопоту! - подумав Северсон. Коли ж за мить усвiдомив змiст свого потаємного бажання, здригнувся: -До чого вже я дiйшов?! Такi думки може мати тiльки боягуз! гнiвався вiн сам на себе. - Час летить, i мета подорожi наближається. Треба дiяти!"

Тепер вiн стежив за Ватсоном в обсерваторiї щодня. Пiсля багатьох марних спроб йому вдалось нарештi його застукати.

Северсон ввiмкнув вiдеофон i без особливої уваги спостерiгав картину на екранi. Вона не зацiкавила його, бо була надто схожа на всi попереднi. Северсон уже знав кожен Ватсонiв рух. Не було нiчого особливого й у тому, що той набрав якийсь номер на вiдеофонi.

Однак те, що сталося потiм, Северсона безмежно вразило. На екранi Ватсонового апарата з'явився кадр з кабiни управлiння. Чан-су розмовляв з Навратiлом про нововиявлену планету в сузiр'ї Альфа Центавра А. Нi один з учених вiдеофону не помiчав.

"Хiба там не спалахнула сигнальна лампочка?"

Коли Ватсон наситився виглядом кабiни управлiння, вiн з'єднався з клубом. Там якраз було весело. Вроцлавський розповiдав анекдоти, все товариство смiялось. Iнодi посмiхався й Ватсон.

В клубi також нiхто не помiтив, що вiдеофон працює.

Северсон ляснув себе по лобi:

"Я просто дурень! Як це я не догадався зразу: Ватсон робить те саме, що й я - пiдслухує з допомогою вiдеофону. Що ж вiн хоче вивiдати?.. Нi, тепер уже справдi настав час втрутитись".

Вiн вирiшив одразу ж пiсля чергування розповiсти про все Аленi й попросити, щоб вона поiнформувала Навратiла про обох змовникiв.

Та тiльки-но вiн зайшов до клубу, де мав зустрiтися з Аленою, як зупинився вражений.

В порожньому залi бiля вiкна з покрученою сосною сидiв... Ватсон. Вiн так заглибився в перегляд якихось паперiв на столику перед ним, що нiчого не помiчав довкола.

"Ватсон у клубi?! Нiколи ранiше вiн сюди не ходив. Що це вiн замислив?" - промайнуло в головi Северсона.

Ватсон тримався спокiйно. Його очi часом навiть посмiхались двома вiялами зморшок бiля скронь. Переглянувши папери, вiн акуратно склав їх у великий стос, сперся лiктем на раму вiкна i, машинально погладжуючи посрiблене сивиною волосся, задивився у зоряне небо.

До залу поступово збирались усi астронавти. Кожен з них, помiчаючи Ватсона, дивувався так само, як i Северсон, але нiхто з цього приводу не сказав анi слова.

- Як тобi подобається цей вiдвiдувач? - прошепотiв Северсон, коли до нього пiдсiла Алена.

- Я йому рада. Нарештi набрався розуму.

- Ти знала, що вiн сюди прийде?

- Так, менi про це сказав Навратiл.

- Звiдки така змiна? Чого йому треба?

- Ти - невиправний! - засмiялась Алена. - В усьому бачиш якусь таємницю.

- А отой приймач i зашифрованi позначки - то нiчого не означає?! ображено запитав Северсон.

Алена вже не встигла вiдповiсти. Навратiл пiдвiвся i зробив знак рукою:

- Сiдайте, друзi, послухаємо академiка Ватсона. Вiн хоче розповiсти нам щось дуже важливе.

Северсон запитливо глянув на Алену. Вона знизала плечима.

- Знаю добре, що багато хто-з вас вважає мене вiдлюдком, мiзантропом... - сухо й холодно заговорив Ватсон. - Саме тому я хотiв би звiтувати за свою самотнiсть... - Вiн помовчав i обвiв поглядом присутнiх.Сьогоднi я вже можу сказати, чому я не ходив до клубу. Менi потрiбно було багато часу. Я намагався розгадати змiст слiв незнайомої мови мешканцiв планети Iкс...

Серед нечисленної аудиторiї прокотився рух здивування, але Ватсон не звернув на нього нiякої уваги.

- Сподiваюсь, менi це частково вдалося зробити... Алена злегка штовхнула Северсона i багатозначно пiдморгнула.

- Як я вже доповiдав товаришцi Молодiновiй, планета Iкс надсилає свої передачi двома станцiями. На жаль, другу я виявив тiльки недавно, i передає вона на зовсiм iншiй мовi, анiж перша. Тому вся моя робота стосується виключно потужнiшої станцiї, яку ми вже чуємо багато рокiв...

Ватсон пiдiйшов до магнiтофона i клацнув вимикачем. По залу розлiгся скиглячий голос.

- Так говорять мешканцi планети Iкс нормально. А тепер пустимо плiвку повiльнiше... Будьте уважнi... Найчастiше почуєте слова: "вехагете", "есвеелес", "охогхiм", "еесвеелен", "гехе"... Очевидно, це найбiльш вживанi незнайомими людьми вирази.

Я встановив слова, якi найчастiше вживаються в бiльшостi мов свiту, i дiйшов до висновку, що серед тих слiв, якi ви щойно почули, насамперед повиннi знайтись займенники, дiєслово "бути" i таке iнше.

Було б надто довго описувати, як крок за кроком я розкривав змiст невiдомих слiв. Хто зацiкавиться цiєю проблемою ближче, може вивчити цей ось матерiал, - поклав вiн руку на грубий стос паперiв. - Я б хотiв звернути вашу увагу, що шлях до розв'язання був дуже складний. Спочатку я звернувся до найрiзноманiтнiших дешифрувальних систем, якi вiдомi з найдавнiших часiв. Це нiчого не дало. Потiм я вивчив науковi працi академiкiв Грозного та Лекси, якi розшифрували невiдому письменнiсть на написах зi Сходу. Але й це менi небагато допомогло. Тiльки пiсля цiлого року марних шукань я помiтив, що деякi слова, хоча й мають однаковi лiтери, коли б це було сказано нашою мовою, вимовляються щораз по-iншому. Рiзниця тiльки у висотi тону складiв. Невiдомi люди, власне, не говорять, а спiвають. Для нашого слуху це не дуже приємно, а для них - має велике значення. Окремi тони їм замiняють лiтери.

А тепер я прочитаю вам переклад кiлькох фраз, якi менi вдалося зрозумiти...

"Математичний турнiр (поєдинок чи олiмпiада) мав хороший перебiг i високий рiвень. Абсолютним переможцем є... (незрозумiле iм'я)".

"Ворожа держава (чи континент) прагне знищити нашу цивiлiзацiю (чи релiгiю). Бог нам вклав у руки меч (чи зброю), щоб ми покарали боговiдступникiв. Наша земля (континент) для нас занадто мала. Найурожайнiшi мiсця мають безбожники (незрозумiла назва народу), а ми голодуємо. Ми повиннi поширити свiй життєвий простiр. Наш терпець уривається. Оголосимо священну вiйну..."

Здається, наше вiдвiдання планети Iкс не буде приємним. З результатiв, якi я дiстав цiною довгої i наполегливої працi, видно, що там наближається буря. Можливо, ми потрапимо саме в розпал...

Вiн замовк. В залi стояла важка тиша.

- Признаюсь, - i, мабуть, я кажу вiд iменi усiх, - що мене академiк Ватсон приємно здивував, - заговорив Навратiл. - За його гiгантську працю ми повиннi висловити йому щиру й палку подяку...

Захопленi оплески пiдтвердили його слова.

- В усякому разi, для нас ця робота має велику цiннiсть. Вона полегшить нам зав'язати стосунки з мешканцями планети Iкс. Проте не гнiвайтесь, товаришу Ватсон, якщо покажу вам i на темний бiк питання. Безперечно, ви знаєте, що i вам, i нам я бажаю на цьому шляху найбiльшого успiху. Я не беру також пiд сумнiв i вашу сумлiннiсть. Однак боюсь, що при всiй ретельностi в розшифрованi, ми можемо легко пiддатись оманi. Не забувайте, що наше мислення надто "земне", щоб ми могли проникнути в мислення невiдомих створiнь тiльки на основi звукових записiв. Припускаю, правда, можливiсть, що академiк Ватсон розкрив закономiрностi невiдомої мови, але боюсь, що змiст слiв у багатьох випадках iнший, анiж той, якого надаємо йому ми.

Почалась жвава дискусiя. Однi стали на бiк Ватсона, iншi погоджувались з Навратiлом.

- Я вирiшив вивчити музику невiдомих людей, - заявив Мадараш, коли вченi розходились до своїх кают. - Для вiдкриття її закономiрностей словники не потрiбнi

Северсон був такий приголомшений повiдомленням Ватсона, що всю бесiду спостерiгав немов увi снi.

"Вiн самовiддано працював, а я його пiдозрював... Але чому вiн так часто зустрiчається з Олафом? Навiщо пiдслухує розмови? А хто менi запхнув до кишенi отой застережний лист?.. Нi, ще не все гаразд. Чи не розшифровує вiн ту мову з iнших мiркувань?"

Роздiл XXIX

Гарний слуга

страшний хазяїн!

- Увага, увага! За десять хвилин вмикаємо реактори двигунiв! Приготуйтесь, корабель почне обертатись!.. - голос чергового капiтана Надiї Молодiнової лунає з репродукторiв урочисто.

- Ура, наближаємось до мети! - вигукнула Алена. - Подорож була чудова, але всьому свiй час. Признаюсь тобi, Лайфе, що ця одвiчна нiч вже iнодi починала дратувати мене. Навiть не уявляєш, яка я рада! Ти теж, правда?.. От буде чудесно, коли вiдчуємо пiд ногами твердий грунт, а над головами в нас засяє справжнє сонце. I навiть не одне, а цiлих три зразу!

Вона витягла з футляра демодулятор i простягнула Северсону:

- Поглянь, як весело сяють вони нам назустрiч!

Северсон дивився на сонця, затамувавши подих. Якi вони барвистi! Одне - жовте, як наше, друге - оранжеве, а третє - яскраво-червоне.

- До якого з них ми летимо? - запитав вiн задумливо.

- До отого найбiльшого, червоного. Кажу, правда, до найбiльшого умовно, бо насправдi Проксима Центавра - найменша в тризiр'ї. Воно здається великим, бо до нас найближче.

- Як далеко вiд нього iншi сонця?

- Приблизно за чотирнадцять свiтлових днiв. Наш "Промiнь" пройде таку вiдстань максимум за шiсть тижнiв. Туди також зазирнемо, коли розпрощаємось з мешканцями планети Iкс. Це буде цiкава подорож! Жовте сонце - Альфа Центавра А - має сiм планет, а оранжеве - Альфа Центавра Б - чотири. Цiлком можливо, що на якiйсь з них знайдемо мислячi створiння типу земних людей. Обидва сонця взаємно обертаються з своїми сонячними системами навколо спiльного центра ваги. А навколо цiєї пари рухається Проксима з своїми планетами.

Ззаду "Променя" почувся шум i гуркiт атомних двигунiв. Тризiр'я зникло з поля зору апарата. Небо почало обертатись; з'явилось сузiр'я Дiви, потiм Волосся Веронiки, Малий Вiз з Полярною Зiркою, Кассiопея та сузiр'я Андромеди, посеред якого сяяла непоказна зiрочка - Сонце нашої сонячної системи.

Тiльки-но "Промiнь" зайняв нове положення - кормою вперед, - Северсон розстебнув запобiжний пояс i пiдвiвся з крiсла. Вiн злякано скрикнув: ноги його не тримали.

- Я просто дурень! - почервонiв вiн. - "Промiнь" гальмує, i тому до нас повернулась сила тяжiння... Знаю про це, а забув...

- Не звертай на це уваги. Чи мало чого забуде людина за п'ять рокiв?.. Перш нiж почнеш ходити, Лайфе, перевзуйся. Черевики з сталевими пiдошвами зайвi; пiдлога вже не намагнiчена.

Северсон пройшов кiлька крокiв, тупнув ногою.

- Безперечно, до ваги звикнеш швидше, анiж до її вiдсутностi. У мене таке приємне вiдчуття, нiби я вже стою на твердому грунтi.

Вiн витяг з кишенi олiвець, пiдняв його вгору й пустив. Той не повис у повiтрi, як це сталося б пiвгодини тому, а досить швидко упав на пiдлогу.

- Справдi, як на Землi!

На вiдеофонi заблимав червоний вогник:

- Алено, зайдiть до кабiни управлiння! Северсон лишився один.

За цi довгi роки роботи в лабораторiї вiн вивчив усi апарати так досконало, що мiг уже працювати самостiйно.

- Ще двадцять хвилин... - сказав вiн, глянувши на годинник, i поклав перед собою великий блокнот-щоденник.

"З чого почати? - роздумував вiн, неуважно покусуючи кiнчик олiвця. Стiльки вражень!"

- Будьте здоровi та веселi, дядечку! Як ся маєте? - пролунало раптом з дверей.

Олаф! Чого йому тут треба?

Северсон глянув на нього з подивом i замiсть вiдповiдi тiльки кивнув головою.

- У вас такий вигляд, нiби ви кислицю вкусили! Може, не радi менi? солодко посмiхнувся Дiтрiхсон. - Я повинен тут на годинку замiнити Свозилову. Вона на нарадi капiтанiв. Бачу, що ви були б їй бiльш радi, анiж власному праплемiнниковi. Ну, та це не має значення... Яка тут у вас серйозна справа?

- За десять хвилин повинен витягнути з мiжзоряного простору штучний бiлок. Я виставив його для опромiнювання нуль-променями. Дослiд номер вiсiмсот двадцять три. Втiм, я це зроблю сам.

- Як я бачу, ви сьогоднi не в доброму гуморi, дядечку. Ну, як хочете. Подивлюсь тодi, як iде приготування їжi.

- I про це я потурбуюсь сам, - пробурчав Северсон. В очах Дiтрiхсона спалахнули зеленi вогники, але вiн одразу опанував собою. Сiв у крiсло i задивився на контрольний щит котла високого тиску.

- Послухайте, в мене виникла iдея, - звернувся вiн за хвилину до Северсона. - Чи хотiли б ви порадувати свою наречену?

- Порадувати?.. Чим же це? - запитав той неохоче.

- Дослiдом вiсiмсот двадцять чотири, який, можливо, принесе несподiванi результати. Потiм можете вiльно сказати, дядечку, що це була ваша iдея. З радiстю вам її дарую.

- Не варто. Не люблю хвалитись чужим пiр'ям, як каже Навратiл... Як ви собi цей дослiд уявляєте?

- Загалом просто. Дослiдимо, якi змiни викличе в штучному бiлку радiоактивне опромiнювання. Поки Свозилова повернеться, дослiд буде закiнчено. Вона здивується, коли ми їй запропонуємо оглянути бiлки пiд електронним мiкроскопом!

Северсоновi ця пропозицiя сподобалась. На якусь мить вiн навiть позбувся неприємного вiдчуття од присутностi Олафа.

- Погляньте... - Дiтрiхсон витягнув з шафи плескуватий закритий резервуар з бiлками i подав його Северсону. - Зайдiть з цим до атомної електростанцiї. А втiм, не заходьте туди через головний вхiд, щоб даремно не турбувати чергових бiля реакторiв. Пройдiть заднiми дверима номер чотирнадцять. Прямо проти дверей побачите стiну з кiлькома засувками. Вiдкрийте одну з них i покладiть туди касету з бiлками. Лишiть їх там на п'ять хвилин, цього цiлком вистачить. Потiм принесiть їх сюди, оце й усе. Нiчого складного в цьому немає. А я тим часом подбаю про дослiд номер вiсiмсот двадцять три... Коли витягнути касету?

- За двi хвилини. Я ще вам допоможу...

- Хiба я маленька дитина?.. Ви спокiйно собi йдiть, шкода часу. Свозилова може незабаром повернутись, i наш сюрприз не вдасться.

Бiля дверей номер чотирнадцять Северсон зупинився.

"Чи не послав мене Олаф геть тiльки для того, аби щось натворити в лабораторiї?" - спало йому на думку. Вiн уже хотiв був повернутись, але передумав: за десять хвилин його вiдсутностi Олаф нiчого не встигне зiпсувати. А втiм, все потiм доведеться як слiд перевiрити.

Заглиблений у свої думки, Северсон не помiтив скафандрiв, що висiли на протилежнiй стiнцi вузького коридора. Пiдвiвся навшпиньки, схопився за металеве колесо герметичної засувки i кiлька разiв крутнув його.

- Ще мало... - сказав вiн пiсля першої невдалої спроби вiдчинити грубезну заслону. Крутнув колесо далi.

- Зупинiться, ради бога, зупинiться! - закричав хтось, схопивши його за руку.

Северсон здригнувся i швидко озирнувся... Ватсон!

- Ви що - збожеволiли, чоловiче?! Вам життя остогидло?! Хiба ви не знаєте, що, коли вiдкриєте цю заслону, вас прониже смертоносне радiоактивне випромiнювання?!.. Дивуюсь Навратiлу, що взяв до корабля такого невiгласа! А ще бiльше мене дивує Дiтрiхсон. Чому вiн вам, дурень, не сказав, що тут нiхто не повинен перебувати без скафандра? Хiба ви їх не бачите?.. Оцей ваш iдiотський дослiд з бiлками мiг легко скiнчитись розпадом бiлкiв вашого тiла!

В першу мить Северсон взагалi не мiг зрозумiти, що сталось i чому Ватсон так лає його. Однак останнi слова одразу ж примусили його опам'ятатися.

- Дiтрiхсон не винен, я сам мусив це знати... Але як ви мене тут знайшли? Звiдки знаєте, що мене послав сюди Дiтрiхсон i що я провадив дослiд з бiлками?

- Як я знаю це? Я просто чув вашу розмову. Але про це поговоримо пiзнiше. А тепер - надiньте скафандр та закiнчiть цей ваш окаянний дослiд... Що ви хочете виявити? Нiчого нового не одержите, це вже давно дослiджено.

- Ви пiдслухуєте вiдеофоном. Можете сказати, навiщо ви це робите? прямо запитав Северсон.

- Ваша правда, пiдслухую. I ранiше частенько цим розважався. Це моя слабiсть i до деякої мiри невихованiсть, визнаю. Але зрештою чому iншому, як не оцiй моїй дурнiй звичцi, ви зобов'язанi своїм життям?

- Я вам вельми вдячний, товаришу Ватсон, - тепло сказав Северсон пiсля великої паузи. - Тепер я бачу, як я помилявся щодо вас. Ви - добра людина, i тому менi не йде з думки, чому ви пiдслухуєте чужi розмови.

- Ви допитуєте, як прокурор. Якщо ви вже так наполягаєте, скажу вам усе. Просто менi було тоскно. Самотнiсть я витримую далеко гiрше, анiж ви гадаєте. Планета Iкс вимагала всього вiльного часу. На розваги його не лишалось, тому я вiдвiдував клуб i кабiну капiтана хоч вiдеофоном. Нiяких секретiв там не буває. До вас у лабораторiю я потрапив цiлком випадково. Сам того не знаючи, мене з'єднав Фратев, коли апаратом, з яким я був з'єднаний, викликав товаришку Свозилову. Сподiваюсь, що оцю мою слабiсть ви не використаєте проти мене. До мене й так не дуже прихильно ставляться на "Променi" через мої старi суперечки з Навратiлом. Я майже шкодую, що тодi так нерозсудливо попросив включити мене до експедицiї.

Северсон мiцно потиснув йому руку:

- Навпаки, всi ми вас дуже поважаємо й любимо, повiрте менi!

Цього разу вiн говорив щиро.

***

Про те, що сталося на атомнiй електростанцiї, Северсон не сказав Аленi анi слова. Ватсона тепер вiн вiдвiдував часто. Намагався дрiбними послугами виявити свою вдячнiсть та заглушити цим голос нечистого сумлiння.

Олафа Северсон всiляко уникав.

"Чи послав вiн мене на електростанцiю навмисне, щоб позбутись небажаного свiдка, чи, може, тому виною нещасливий випадок i моє прокляте невiгластво?". Вiдповiдi на цi запитання вiн поки що не знаходив.

Днi тепер не бiгли, а повзли, як слимаки. Вiдважнi завойовники Всесвiту жили в постiйному збудженнi.

Швидкiсть уже настiльки зменшилась, що чорнi дiрки в небi почали оживати. Спочатку з'явились три тьмянi зiрочки сузiр'я Центавра. Невдовзi пiсля цього виступили з темряви й iншi зiрки i, нарештi, з'явилась i маленька зiрочка - наше Сонце.

Свiтло трьох сонць сузiр'я Центавра вже проникало до кабiн, як слабеньке сяйво серпика нашого Мiсяця.

Один з астротелевiзорiв був встановлений у клубi, щоб вченi могли спостерiгати за планетою Iкс i у вiльний час.

Спочатку вона з'явилась на екранi як макове зернятко. Повiльно виросла до розмiру горошинки, потiм стала як горiшок, як тенiсний м'ячик...

Складнi електронно-обчислювальнi машини запрацювали на повний хiд. Слiд було якнайшвидше обчислити шлях усiх чотирьох планет бiля Проксими, i насамперед орбiту планети Iкс; точно визначити час її обертання навколо центрального свiтила та навколо власної осi, - так само, як i вiдстань мiж Проксимою та окремими планетами. Розрахунки, якi ранiше вимагали б працi десяткiв учених протягом довгих рокiв, електронно-обчислювальнi машини провели за кiлька годин.

"Промiнь" уже наблизився до планети настiльки, що астротелевiзором можна було спостерiгати її поверхню. Чотири п'ятих планети було вкрито океаном, решту посiдали два континенти та кiлька невеликих островiв. Точну карту планети вченi ще не могли скласти, бо перешкоджала густа запона.

- Якщо невiдомi люди мають бiльш досконалi телескопи, нiж ми, то вони, безперечно, вже помiтили нас, - мiркував Вроцлавський. - Яке ж враження справить на них наш "Промiнь"? Чи догадуються вони, що до них прибувають гостi з iншої сонячної системи?

- Знаєте, що я придумав? - вигукнув Северсон. - Перевiримо, наскiльки правильно академiк Ватсон зрозумiв їхню мову. Надiшлемо їм повiдомлення, щоб вони, бува, не злякались, коли ми з'явимось на їхньому небi.

- Чудесно! Хай я стану атомом торiя, якщо це погана iдея! - захоплено погодився Фратев.

- Iдея справдi непогана, але не знаю, чи зможу я здiйснити її, посмiхнувся Ватсон. - Хiба я вмiю так скиглити, як вони?

- Це дуже просто, - озвався Мадараш. - Перекладiть нашу передачу на "iксовщину" i напишiть до тексту ноти. Я проспiваю їх, як соловей! їхню мову я трiшки засвоїв, коли вивчав музику.

- Ото буде сюрприз, коли ми раптом всунемося в їхню програму! засмiявся Фратев.

Як сказали, так i зробили. Наступного тижня радiохвилi з чудними звуками вже помчали до планети Iкс. Мадараш зiграв свою роль бездоганно.

Ватсон тепер не вiдходив вiд приймача. Вiн чекав, чи не дадуть вiдповiдi незнайомi створiння.

- Увага! - раптом закричав вiн переможно. - Вони почули наш заклик! Передавач замовк!

За десять хвилин станцiя планети Iкс заговорила. Ватсон увiмкнув магнiтофон на запис. За якийсь час передавач замовк знову.

- Повторiть наше повiдомлення. А я тим часом спробую розшифрувати текст.

Ватсон узяв свiй дбайливо складений словник i почав перекладати... Записавши першу фразу, покрутив головою:

- Якась нiсенiтниця! Тут взагалi немає логiчного зв'язку: "Вiйна робить мир, за лiс кидати камiння, час приборканий не може...".

- Або вони нас погано зрозумiли, або не розумiємо їх ми, - посмiхнувся Навратiл. - Спробуйте перекласти наступнi фрази.

- Момент! Вiдновили передачу. Ватсон знову почав записувати.

- Погано їх розумiю, передача має багато перешкод. Ось послухайте! переключив вiн приймач на репродуктор.

Пролунав шум i трiск, якi зовсiм заглушили голос диктора.

- Це схоже на грозу, - сказав Фратев.

- На планетi Iкс спостерiгаю чуднi спалахи! - повiдомив Цаген з кабiни управлiння.

Вченi пiдбiгли до астротелевiзора.

- Це не гроза, а скорше вибухи вулканiв, - сказав Чан-су.

- Вулканiчна дiяльнiсть, мабуть, захопила тiльки лiвий континент.

Ватсон швидко перестроїв приймач.

- Друга станцiя мовчить. Мабуть, мiститься на континентi, який зазнав стихiйного лиха.

Навратiл увiмкнув вiдеофон:

- Товаришко Молодiнова, збiльшить швидкiсть. Є загроза, що прибудемо надто пiзно.

- Почалися вибухи вулканiв вже й на другому континентi! - вигукнув Вроцлавський.

Всi замовкли. З жахом в очах спостерiгали картину на екранi.

- Перша станцiя також замовкла...

Ватсон витягнув з кишенi хусточку i повiльно витирав пiтне чоло.

- Своїм нещасливим пророцтвом я нiби накликав катастрофу... - сказав вiн скрушно. - Адже я казав, що тут ми не зустрiнемо нiяких людей...

- Не випереджайте подiї, - заспокоював його Навратiл. - Вулканiчна дiяльнiсть справдi страшне явище, але все життя на планетi вона знищити не може. Особливо коли йдеться про все людство. Мешканцi планети все-таки розумнi створiння. Знають радiо, а отже, - цiлком iмовiрно, - мають i авiацiю. В найгiршому разi, врятуються в повiтрi.

***

"Промiнь" уже наблизився до планети настiльки, що її поверхню можна було спостерiгати простим оком. Вулканiчнi спалахи досi ще не згасали.

Мадараш вбiг до кабiни управлiння i похитнувся. На його обличчя впало багряне сяйво червоного сонця, яке слiпучо свiтило з зоряного неба. В руцi вiн судорожно стискував щойно проявлену, ще мокру, фотографiю.

- Товаришко Молодiнова, товаришу Навратiл...

На знiмку була зображена частина планети з правим континентом. В кiлькох мiсцях з її поверхнi здiймалися вогненнi кулi. На вершинi однiєї з них, як терновий вiнець, химерно клубочився дим. З мороку яскраво-фiолетовим кольором свiтилося зубчасте гiрське пасмо.

- Це не вибухи вулканiв, це... - голос Молодiнової урвався.

- ...вибухи атомних бомб! - прошепотiв Навратiл. Мадараш витягнув авiацiйнi знiмки вибухiв у Хiросiмi та Нагасакi i поклав їх поруч з фотографiєю.

- Сумнiву немає...

- Планета Iкс дуже радiоактивна! - почулося повiдомлення з кабiни спостереження.

- Ми прибули надто пiзно!.. Безумцi, чи для того дала їм природа розум, щоб вони взаємно знищували одне одного? - Молодiнова стиснула кулаки. - Вони самi собi проголосили смертний вирок... I яка жахлива смерть! Тi, що не загинуть одразу, будуть довго конати в страшних муках...

"Промiнь" наблизився до планети ще бiльше. I тiльки тепер, побачивши згасаючу атомну вiйну на власнi очi, кожен ясно усвiдомив, що тут, за мiльярди кiлометрiв вiд Землi, зараз вiдбувається трагедiя, якої Всесвiт досi не знав.

Всi, хто був вiльний, зiбралися в клубi й мовчки спостерiгали грiзну сцену. Нiхто не хотiв зараз лишатись на самотi, усiх тягло до колективу.

Ватсон притулився лобом до холодної шибки вiкна й прошепотiв:

- Нiколи я не думав, що побачу наяву Дантове пекло! "Земля, слiз повна, вихор пiдганяє, жахлива блискавка в багрянцi промайнула..."

Ще кiлька вибухiв - i на планетi Iкс запала мертва тиша. Тiльки то тут, то там хмари диму та пилу проривало багряне сяйво вогню.

"Промiнь" спустився ще нижче i обертався навколо планети на мiнiмальнiй висотi.

На екранi астротелевiзора пробiгала жахлива картина суцiльної руїни: палаючi мiста, села i лiси; спаленi на вугiль поля. Де-не-де валялись трупи тих, кого вибухи застали на бiльшiй вiдстанi. Гiрськi масиви та металевi конструкцiї свiтились зеленкувато, як натертi фосфором. Так само сяяла й уся атмосфера не освiтленої сонцем пiвкулi.

А над усiм цим палала кривава Проксима. Здавалось, вона також плакала. Довгi язики протуберанцiв вилiтали до чорного неба i повiльно вiдривались вiд своєї вогненної матерi.

- Нагорi атомна енергiя, яка дарує життя, а знизу - та, що це життя знищує...

Плакали всi, i нiхто цього не соромився.

- Радiоактивне випромiнювання має незвичайнi властивостi. Воно таке ж потужне, як i космiчнi променi. За всiма ознаками, проникає на п'ятсот метрiв у землю, - почувся голос у репродукторi.

Северсон схопився за голову.

- Товаришi! - закричав вiн. - Я вас зраджував. Тепер бачу, яким злочинцем є Олаф, якими вбивцями є "Браття сильної руки"!

Мадараш вiд несподiванки впустив кiнокамеру, якою саме вiв кiнозйомку найбiльш приголомшливого в iсторiї людства документа. Вченi пiдбiгли до Северсона, гадаючи, що той збожеволiв.

- Що ти кажеш, мiй любий?! Опам'ятайся! Не втрачай розуму! Така катастрофа нашiй Землi вже не загрожує, ми давно послали атомних авантюристiв пiд три чорти!

- Не бiйся, Аленко, я не збожеволiв. Тiльки я вже бiльше не можу мовчати. Цей жах унизу одкрив менi очi. Не можу мовчати! - вiн через силу пiдвiвся. - Я вам усе повинен сказати... З нами летить убивця! Убивця, який за вашою спиною готується влаштувати ось таке! - показав вiн на планету Iкс. - Це - Дiтрiхсон; так, мiй праплемiнник Олаф! А я його приховував!

- Але ж Дiтрiхсон не може бути вашим праплемiнником, я знаю його вже давно, - похитав головою Ватсон. - Його пращури переїхали до Америки щось близько тисяча вiсiмсот шiстдесятого року. Заспокойтесь, Северсон, у вас трошки розгулялися нерви, але незабаром все це мине. Катастрофа на планетi Iкс сильно вплинула i на нас... Вроцлавський, та не стiйте ж ви, як соляний стовп! Принесiть якихось лiкiв, чи що!

- Нiчого не треба, дайте менi говорити. "Братство сильної руки" iснує, це не моя вигадка. Про це сказав менi сам Дiтрiхсон, коли ми з ним зустрiлись у Празi... Тут, у моєму щоденнику, ви прочитаєте все! - вiн витяг з кишенi блокнот i кинув його на стiл. - Це злочинцi, якi гадають, що вони вищi за iнших людей i що їм судилось володiти свiтом. Сила i влада ось їхня мета. Можливо, вони мають i приховану атомну зброю, яку колись скинуть вам на голову. Зараз ми, а пiсля нас - хоч потоп! - показав вiн тремтячою рукою за вiкно.

- Безглуздя! - рiзко запротестував Грубер. - Хiба може на нашiй Землi iснувати зараз хоч одне створiння, що називається "гомо сапiєнс", "розумна людина", яке б не знало, що атомна вiйна насамперед знищить агресора?.. Така людина вже давно повинна була б лiкуватись у божевiльнi.

- Облиште, хай говорить! - урвав його Фратев.

- Так, "Братство сильної руки" готує вiйну! - вперто повторив Северсон. - Дiтрiхсон сказав менi це ясно й вiдверто. Вiн обiцяв менi, що в разi їхньої перемоги я буду таким же володарем, як i вони. Я цього нiколи не прагнув, повiрте менi. Я просто не хотiв зрадити свого праплемiнника i заспокоював себе тим, що, зрештою, переконаю, умовлю його... Але тепер, над домовиною планети Iкс, я з жахом зрозумiв, кого приховував. Я зрозумiв, що про злочин не можна мовчати, бо замовчувати - значить бути спiвучасником злочину... Чопу я так пiзно усвiдомив це?

Я чiтко розрiзняв, - Аленка менi не раз дорiкала за це, - "я" i "ви". Ватсона я пiдозрював у вiдлюдностi, а тим часом iзолювався вiд вас сам. Правда, я виконував свою роботу чесно, але не зжився з вами - i, по сутi, лишився вiдiрваним вiд колективу. Тепер я вже знаю це, але як дорого я заплатив за таку мудрiсть!

Алена обняла його i погладила по волоссю:

- Це нiчого, любий, все вже минуло...

Навратiл недовiрливо похитував головою. Северсон помiтив це. Вiн звiльнився з обiймiв Алени i вигукнув:

- Ви менi не вiрите? Один доказ є у мене в кишенi. Не знаю, правда, що це таке, але певен, що тут щось не гаразд. Iнакше, навiщо б Дiтрiхсон просив мене, щоб я знищив двi коробочки таких ампул? Можу вам їх показати, я заховав їх у себе в каютi, в шухлядi з бiлизною...

Навратiл оглянув ампулку пiд електронним мiкроскопом.

- Негайно заарештувати Дiтрiхсона! Це справдi злочинець! - сказав вiн хрипло. - Наймерзеннiший злочинець! Вiн готував бактерiологiчну вiйну. Погляньте: вiруси мозкового грипу...

Вiн помовчав, щоб перевести дух.

- Яке щастя, друзi, що людство вчасно побачило, в чому криється корiнь зла, i зрозумiло, якою небезпекою є для його iснування капiталiзм та iмперiалiзм! Яке щастя для людства, що у цих злочинцiв вирвано з рук атомну зброю, що Радянський Союз вчасно мобiлiзував народи на бiй за мир... З атомною енергiєю - все одно як з вогнем: вона хороший слуга i страшний господар. Тепер, на щастя, вона тiльки хороший слуга, що дав нам силу для багатьох перемог. Який добробут створили ми з цiєю силою на Землi! Без неї ми сьогоднi не були б тут, у сонячнiй системi, вiддаленiй вiд наших домiвок бiльш як на чотири свiтлових роки... Безумцi, якi в хворобливому прагненнi влади забувають про людянiсть i чеснiсть i навiть втрачають природний iнстинкт самозбереження, повиннi пам'ятати, що той, хто сiє вiтер, збирає бурю! Та буря змете тiльки їх. Людство не допустить, щоб повторився жах минулого. Воно хоче жити спокiйно й мирно i тому безжально знищить кожного злочинця...

I ще один повчальний висновок дають нам цi застережнi сигнали з Всесвiту: у радiсному мирному життi ми перестали бути пильними i обережними. Ми покладались на те, Що пережитки iмперiалiзму назавжди зникли з свiдомостi людей... Як бачите, заспокоюватись зарано... Товаришi, ми повиннi негайно скликати суд i поставити перед ним пiдступного злочинця!

Однак Дiтрiхсона не знайшли нi на атомнiй електростанцiї, де вiн мав чергувати, нi в лабораторiї, нi в його каютi.

***

- Хотiв би я вам, Алено, сказати кiлька одвертих слiв, якщо ми вже випадково лишились на самотi... Пам'ятайте: любов не слiпа i не пасивна. Справжня любов облагороджує людей, робить їх кращими. Ви повиннi були бiльше допомагати Северсоновi... Ну, нiчого, ви все це ще виправите. Все життя у вас попереду.

- Товаришу Навратiл, знаю, що на менi лежить велика провина...

До клубу зайшов Северсон. Навратiл враз пригадав, що має зазирнути до кабiни управлiння, i вийшов. Северсон нахилився до Алени i запитав пошепки:

- Гнiваєшся на мене?

- Дурненький! - посмiхнулась вона. - Навпаки...

- Тi двi коробочки лежали мiж нами, як камiнь... Зачекай хвилинку. Побiжу по них, щоб вони вже бiльш не пекли мене...

- Ходiмо. Я пiду з тобою.

Северсон вiдчинив дверi своєї каюти i зразу ж вискочив назад. На його лiжку, серед розкиданої бiлизни, сидiв Дiтрiхсон. В лiвiй руцi вiн судорожно стискав металеву коробочку, а правою вибирав з неї ампулки i трощив їх об пiдлогу.

- Фаухер, Йонес, Северсон - усi так скiнчите! Замордую вас, як собак! - очi в нього були божевiльнi, виряченi, i вiн весь час тiпався. Iди геть, убивця! - закричав вiн, побачивши Северсона. - Ти знищив планету Iкс!

Коробку з ампулками вiн пошпурив до дверей.

- Збожеволiв! - Северсон сильно причинив за собою дверi i схопив Алену за руку. - Швидше поклич Навратiла!

Алена побiгла. Северсон сперся на дверi, щоб затримати безумця.

Дiтрiхсон кiлька разiв посмикав за ручку i затих. Здавалось, вiн заспокоївся. Та ось дверi раптом широко вiдчинились. Божевiльний вискочив з каюти, наштовхнувся на стiнку, впав. Одразу ж схопився i, не помiчаючи Северсона, побiг до виходу з корабля.

Перш нiж Северсон опам'ятався, Дiтрiхсон вiдчинив дверi шлюзової камери, якi автоматично зачинились за ним, потiм зовнiшнi дверi; вiдштовхнувся i стрибнув у безповiтряний простiр.

Його обличчя й руки вмить залилися кров'ю.

Мертве тiло потонуло в темрявi.

***

- Який вiн гидкий i який жалюгiдний! - тихо сказав Навратiл. - Чи послали вже ви, Северсон, повiдомлення на Землю?

- Так. Повiдомив їх також, що через надзвичайно високий рiвень радiоактивностi приземлитись на планетi Iкс не можемо.

- Для людства i для "Братства сильної руки" це буде серйозною пересторогою. Справдi, застережнi сигнали з Всесвiту, як сказала Алена. Шкода тiльки, що нашi повiдомлення почують аж через чотири роки... А тепер - вперед до сузiр'я Альфа Центавра!

- Зачекайте, товаришу Навратiл, - поклав йому Мак-Гардi руку на плече. - Чи не заждати нам тут деякий час, поки розвiється радiоактивнiсть, а потiм послати вниз допомiжний лiтак з групою дослiдникiв? Ми вивчили б там залишки культури й результати атомної вiйни. Можливо, розкрили б також таємницю смертоносного випромiнювання i збагатили б цим нашу науку.

- Я не згоден з вами, товаришу Мак-Гардi. Безперечно, вони не знали, що таке культура. А потiм, навiщо нам таємниця смертоносних променiв? Що хорошого дало б нам вивчення гiгантського кладовища невiдомого людства?.. Те, що ми знаємо про нього, з нас цiлком досить: воно одержало невигойну рану, бо зловживало атомною енергiєю. Далi йти вже не можна. Тут i наука стоїть на гранi, за яку не скоро сягне.

Вiн увiмкнув вiдеофон i повторив наказ:

- Напрямок на зiрку Альфа Центавра А - вперед!

До кабiни управлiння зайшов Чан-су.

- Я перехопив повiдомлення з Москви. Людство з допомогою атомної енергiї оволодiло погодою на всiй земнiй кулi. Починається наступ на льодовики Пiвденного полюса... Амундсен посилає привiтання Северсону i всiм нам...

Кiнець першої книги

1 Градчани-колишнiй королiвський замок у Празi. Тепер - резиденцiя президента ЧССР. (Тут i далi примiтки перекладачiв).

2 Мала-Страна - район м. Праги. Має вигляд середньовiчного мiста з замками колишнiх дворян.

3 Жижков - робiтничий район м. Праги, де ранiше жила переважно празька бiднота.

4 Петржин - район м. Праги.