«Категорія Зет»

Вони йшли до нас по вогким від дощу плитам космодрому. Двоє попереду, у промені прожектору, що повільно рухався за ними, троє трохи осторонь. Я стояв в отворі люку, і різкий порив вітру хльоснув дощовими струменями. Відчуття було таке, ніби на мене вилили відро води. Мерзотна планета… Двоє попереду почали підійматись по ґратчастим сходам трапу. Не заходячи до корабля, високий офіцер у глянсово-чорному комбінезоні з багряною нашивкою на рукаві довго вивчав моє обличчя. Потім витягнувся та відкарбував:

— З рук до рук, виконуючи обов’язок.

Я кивнув і також встав струнко.

— З рук до рук. Обов’язок виконаю.

Офіцер протягнув мені маленьку валізку.

— Його речі.

— А документи?

— Навіщо? Категорія «зет».

Він вклонився над своїм супутником. Спритним рухом зняв наручники, які сковували їх одну з одною. З певним подивом я побачив, що це хлопчисько. Років дванадцяти-тринадцяти, не більше. Офіцер поправив хлопчику каптур, що закривав обличчя, сказав, трохи загаявшись:

— На все добре, малюку! Не скучай!

Крутнувся на підборах і швидко збіг униз, навіть не глянувши на мене. Я знизав плечима і повернувся до хлопчика. На мене дивились веселі темні очі.

— Тепер ви будете зі мною?

Дідько забирай, я конвоїр чи охоронник? Я подивився на мовчазні фігури, що мокнули під дощем. Конвоїр.

— Ні. Це ти будеш зі мною.

Люк заварив бойовий робот. Тепер службові приміщення корабля, де залишились капітан і навігатор, відокремлені від житлового ярусу. Робот завмер біля завареного люка — дві тони металу і тупої спресованої енергії. Що б не трапилося зі мною, Даніель Лінк не покине корабель.

Я востаннє включив відеофон, подивився у жорстке зморшкувате обличчя капітана. Він кивнув мені.

— Будь обережний. Категорія «зет» — не жарт. Ми постараємось прискорити переліт. Тижня зо два, не більше.

Я бачив — йому нестерпно хочеться підбадьорити мене. Але він давно розучився це робити. І я посміхнувся, перериваючи паузу:

— До зустрічі на Землі.

— До зустрічі.