«Об’єкт 21»

Об’єкт 21 (fb2) - Об’єкт 21 (пер. В. Б. Рибка) (Бібліотечка пригод та наукової фантастики) 687K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Виктор Степанович Сапарин

Віктор Сапарін ОБ’ЄКТ 21

©   — україномовна пригодницька література

Переклад з російської В. Б. РИБКИ

Художнє оформлення та ілюстрації Є. М. МИРНОГО

КРИШТАЛЕВИЙ СЕРПАНОК

Літун

Пригода ця була настільки неймовірною, що спочатку в неї ніхто не повірив.

Першим, хто побачив людину, яка летіла в повітрі, був буфетник автобусної станції Никандров. Виглянувши в бокове віконце, Никандров від здивування почав протирати очі. Прямісінько над шосе, перетинаючи його навскіс, летів на висоті метрів сто чоловік у смугастій піжамній куртці, але в галстуці і чорних штанях. Він тримав у руках коротку палицю і перебирав ногами, наче йшов по повітрю.

На станції ще нікого не було. Перший автобус підійшов тільки через півгодини, і змерзлі пасажири посунули в буфет, щоб зігрітися склянкою чаю. Никандров почав захоплено розповідати про диво, але ніхто йому не повірив.

Двоє чи троє пасажирів посміхнулися. Проте більшість уголос висловлювала незадоволення схвильований пригодою, Никандров забув поставити самовар. До того ж від нього трохи тхнуло горілкою.

Книга скарг поповнилась гнівним записом про те, що буфетник уже зранку ледве тримався на ногах і «молов несусвітню дурницю». Цей запис ставив під сумнів перше повідомлення про людину, яка мандрувала по небу.

* * *

Коля встав дуже рано, щоб устигнути виконати всі намічені на цей день справи. Насамперед треба було закінчити роботу над спеціальним випуском фотогазети, яку редколегія мала намір вивісити сьогодні.

Усі знімки були вже готові і навіть наполовину розклеєні на аркуші ватману. Влаштувавшись за круглим столом у палісаднику, Коля взявся за справу. На глянсуватих фотографіях, багато з яких зробив сам Коля, він бачив знайомий новий телятник, силосну башту, череди вгодованих корів. Перед хлопчиком постали будні колгоспного життя, сповнені чудес, які людям, що пам’ятають старе село, здалися б у свій час просто неймовірними. «Наші чудеса» — так була названа газета.

Коля розвів уже синю акварельну фарбу, щоб зробити короткі, яскраві підписи, і раптом, підвівши голову й глянувши в бік річки, голосно свиснув.

На вузькому місці річки, біля високої греблі, стояв невеликий красивий будинок електростанції-автомата. Як же про неї забули? Правда, станція працювала вже років три і до неї звикли, але ж це теж було нове і заслуговувало на увагу.

Коля поглянув з деяким жалем на заклеєний фотографіями аркуш, але він був справжній редактор і не зупинився перед переробкою.

Швидко збігавши в будинок по фотоапарат, Коля націлив його прямо на гідростанцію, намагаючись, щоб вона вийшла «в пейзажі», красивою.

За хвилину хлопчик був уже в своїй кімнаті. Накривши столик щільною байковою ковдрою, він заліз у цей намет і в цілковитій темряві почав проявляти знімок. Коли через півгодини Коля почав вилазити з-під столу, він побачив веснянкувате обличчя свого друга Тишка.

— От, — сказав Коля, — простягаючи другові вологий відбиток, — бачив? Теж, брат, чудо!

— Що ж це таке? — спитав здивований Тишко, розглядаючи фото.

— Як що? — здивувався в свою чергу Коля, схопившись на ноги.

Він глянув на знімок: збоку електростанції серед ясного неба в повітрі висів чоловік. У піднятих над головою руках він тримав коротку палицю. Не було ні парашута, ні аеростата — нічого. Чоловік тримався в повітрі просто так, ніби летів за допомогою своєї палиці, як відьма на мітлі. Смугаста піжамна куртка надавала йому зовсім домашнього вигляду.

Друзі спантеличено поглянули один на одного.

Слідство почалося

— Невже ви серйозно вірите в існування людини, що літає в повітрі? — Петров допитливо подивився на начальника.

— Чому ж ні? — спокійно заперечив майор Скоробогатов. — Я багато разів бачив літаючих у повітрі. Я й сам не раз літав.

— Так, але…

— Ось це «але» і треба встановити.

Петров знизав плечима.

— Буфетник міг ляпнути язиком сп’яну, згоден, — почав розмірковувати вголос майор. — Знімкові ви не вірите, вважаєте і його фототрюком. Але як пояснити такий збіг подробиць: одяг, поза, навіть галстук? Потім ця палиця… Скажете: один вигадав, а інші повторюють. Однак порівняйте дані: все відбулося в один і той же день і навіть більше того — приблизно в одну й ту саму годину. Отже, якщо очевидці вигадали, то вигадали кожен окремо.

Лейтенант узяв фотографію в руки.

— Фототрюк у даному разі виключається, — зауважив майор. — А в чудеса ми з вами не віримо!

— Ну що ж! — лейтенант на мить замислився. — Якщо розглядати всерйоз, то… Візьмімо для початку найпростіше: людина висіла на тонкому тросі, прив’язаному до якогось літального апарата.

— Гулу літака ніхто не чув. Та й швидкість пересування, судячи з усього, була невелика.

— Можливо, аеростат?

— На знімку не видно навіть цяточки в небі. Треба зробити збільшення Ось негатив. Замовте в лабораторії два збільшених відбитки: один — ділянки неба над цим літуном і другий — самого чоловіка. Крім того, з’ясуйте, де і чиї аеростати були того дня в повітрі. Подзвоніть на метеостанцію і запитайте про стан погоди на той час, а особливо напрям вітру. І останнє: дізнайтеся, чи не надходили заяви про зникнення чоловіка в цьому приблизно районі.

Майор накреслив на карті, що лежала на столі, товстий овал.

— Ви вважаєте, що він… зник? — спитав Петров.

— Він вирушив у повітряну мандрівку несподівано. Такий, висновок можна зробити з його костюма. Піжама і разом з тим галстук. А трапилося це, звичайно, не далі ніж тут.

— Чому?

— Та з тієї простої причини, що інакше його помітили б і інші. Адже весь цей район заселений.

Слідство триває

Дуже швидко з’ясувалося, що ніяких польотів аеростатів у найближчій зоні не було, а чоловік у смугастій піжамі летів явно за вітром.

— Важлива обставина, — зауважив Скоробогатов, креслячи на карті маршрут «літуна», як він його називав — Тепер ми з вами можемо напевно сказати, звідки він вилетів і де закінчив політ. Вилетів він, очевидно. з села Черемушки, — Скоробогатов поставив точку синім олівцем, — а сів, ураховуючи напрям і швидкість вітру, ось тут. — Він обвів товстою лінією на карті великий лісовий масив.

— Саме сьогодні, — повідомив лейтенант, — надійшла зайва про те, що три дні тому зник пожилець, який наймав кімнату в громадянки Лук’янової в селі Черемушки.

На другий день лейтенант доповідав про все, що зміг дізнатися. Чоловік, який несподівано зник, нещодавно приїхав з міста, розташованого кілометрів за п’ятдесят, найняв кімнату в мезоніні, збирався відпочивати: наприкінці літа стояли якраз погожі дні. Інвалід, працює в промисловій кооперації. Що дав огляд кімнати? Під ліжком знайдено чемодан з білизною. На спинці стільця — чорний піджак, а на неприбраній постелі — смугасті штани від піжами.

— Саме ті речі, яких не вистачає в літуна, — додав Петров. — Може, справді він?

— І ніякого стороннього чи цікавого предмета? — спитав майор.

— Балон з-під світильного газу. Син хазяйки — він працює шофером — хотів поставити матері газову плитку. Він привіз балон з газом і поклав його в мезоніні. Але плитку купити не встиг, поїхав у відрядження.

— Балон з газом?

— Коли я відкрив вентиль, пішов газ. До балона прироблено гумовий шланг, якого, за словами хазяйки, раніше не було. Мабуть, пожилець усе-таки користувався або збирався користуватися газом. Проте ні плитки, ні пальника серед речей немає.

— Що ще незвичайного?

— Бамбукове вудлище в кутку. Зламане.

— Що ж тут особливого?

— Вудлище нове. Нещодавно куплене. І зламане якось дивно: виламана середина. А обидва кінці залишилися.

— Стривайте, стривайте, — майор висунув шухляду стола і, вийнявши збільшений знімок, подивився в лупу. — Адже в руках у нього, мабуть, бамбукова палиця!

Майор передав знімок лейтенантові, потім спитав:

— Крім хазяйки, в будинку ще хтось живе?

— Молодший син. Зовсім ще хлопчисько. Років десяти.

— Що він розповідає?

— Та нічого особливого. Пожилець, звуть його Розщепихін, грався з хлопчиком напередодні того дня, коли зник. Той пускав мильні пузирі, ну, пожилець і зацікавився, почали разом видувати. Розщепихіну так це заняття сподобалося, що він одну соломинку навіть у свою кімнату приніс.

— Ви цього хлопчину не випускайте з уваги, — сказав майор. — Хлопчаки дуже спостережливі й інколи помічають таке, що дорослому й на думку не спаде.

* * *

Ліс було прочесано дуже добре. Але навіть вимуштрувані собаки не знайшли на землі ні одного сліду людини, що так загадково зникла. Лісник, обходячи ділянку лісу, де напередодні він бачив кілька засохлих дерев, і розглядаючи верхівки сосен, помітив у густій шапці однієї з них щось темне, схоже на велике гніздо. Це був труп людини, затиснутий і скарлючений між стовбуром дерева і великою гіллякою.

На трупі була смугаста піжамна куртка, розірвана під час падіння, шовкова сорочка з галстуком і чорні штани. Нічого, крім картатого носовика, у кишені штанів не виявилося. Не знайшли й бамбукової палиці, хоч майор Скоробогатов і його помічник дуже старанно обнишпорили все навколо.

Медична експертиза встановила, що Розщепихін помер від перелому хребта внаслідок сильного удару об дерево.

Небагато про що дізнався й Петров, який повернувся з міста. Розщепихін працював близько року агентом по збуту в артілі, що виготовляє лабораторні прилади. Приїхав сюди з іншого міста, за сімсот кілометрів, де, судячи з анкети, теж працював у промисловій кооперації.

Ніяких організацій, які б займалися польотами, в місті немає. З наукових установ є тільки інститут хімії. Один з його співробітників, Виноградов, завідуючий господарством, давно знає Розщепихіна. Зустрічалися зрідка і тут, у місті, головним чином у зв’язку з замовленнями інституту на лабораторне обладнання. Зустрічі друзів майже завжди закінчувалися випивкою. Частував Розщепихін. Крім цього, Виноградов більше нічого не повідомив.

— Між іншим, — задумливо промовив Скоробогатов, — Лук’янова твердить, що Розщепихін не п’є. Що ж виходить? Непитущий чоловік кличе пити іншого, мабуть, такого, що п’є. Значить, він зацікавлений в ньому.

— Ну, звичайно. Знаєте що? Поїдьте, мабуть, у Черемушки. Огляньте ще раз усе. Неодмінно треба знайти хоч якийсь кінчик у цьому клубку!

Кінчик нитки

Виконуючи наказ майора, Петров ще раз ретельно оглянув кімнату, в якій жив Розщепихін. Нічого нового він там не знайшов. Чемодан із звичайнісінькими речами, На столі — кусок дроту. Петров узяв його в руки: один кінець обпалений.

Ця річ нагадала йому про хазяйчиного хлопчика.

— Грицю! — покликав він, виходячи на балкон.

Ніхто не обізвався.

— Грицю! — гукнув ще раз лейтенант, спускаючись по сходах..

— Побіг кудись, — сказала Лук’янова, що саме прибирала в квартирі.

Петров знайшов хазяйчиного сина на березі струмка, який протікав недалеко від будинку.

Хлопчик займався своєю улюбленою справою. Селячи на камені, він видував через соломинку пузирі. Видно, хлопчина був неабиякий мастак: із соломинки звисала прозора куля завбільшки з футбольний м’яч.

Лейтенант зупинився і почав спостерігати. Гриць продовжував дути. Незабаром пузир став такий, як астраханський кавун, і блискотів на сонні, мов фантастичний плід. Хлопчик підвівся і все дув у свій інструмент.

Лейтенант не стримався і ступив уперед.

— Що це в тебе? — спитав він.

Гриць вийняв соломинку з рота і, тpимaючи її разом з пузирем у витягнутій руці, пояснив:

— Знайшов я цю соломинку. Можна дути скільки завгодно, пузир ніколи не лопне!

— Де ж ти знайшов її?

— Та на траві, біля нашого будинку…

— Дай подивитися.

Гриць подумав і віддав свою забавку. Пузир, доки тривала ця розмова, помітно зменшився в обсязі.

— Подуйте, — сказав Гриць, — самі побачите.

Петров підніс соломинку до губів і почав дути, причому робив це так старанно, що через десять хвилин тонка куля досягла вже метра півтора в діаметрі. Лейтенантові довелося нахилитися за поручні містка, перекинутого через струмок. Величезна куля звисала, майже торкаючись води. Далі дути було вже неможливо.

Раптом Петров спитав:

— Слухай, це часом не та сама соломинка, яку в тебе брав дядя Федір, ваш пожилець?

Хлопчик почухав потилицю.

— Може й вона. Тільки що це в нього за мило таке?

Петров не відповів. Він випустив повітря з пузиря, стежачи за тим, як прозора, наче зіткана з повітря, куля повільно зменшується.

Довелося чекати цілих чверть години, доки пузир зник. Тепер на кінчику соломинки, розщепленому у вигляді зірочки, висіла туга крапля блідо-опалового кольору.

— Не відірветься, не бійтеся! — сказав Гриць, бачачи, як лейтенант обережно повертає соломинку, щоб роздивитися краплю. — Вона тужавіє.

Грицеві страшенно не щастило на компаньйонів по видуванню пузирів. Розщепихін забрав найкращу його соломинку. Те саме зробив і Петров.

Хлопчик не підозрював, що тримав у руках той самий кінчик нитки слідства, що його шукав Скоробогатов.

В інституті

До директора інституту хімії академіка Смирнова майор приїхав наступного дня.

— Чим можу бути корисним? — спитав директор, здивовано розглядаючи відвідувача.

Замість відповіді той дістав з кишені коротку соломинку і почав у неї дути. На розщепленому кінці її з’явився пузир.

Академік з цікавістю стежив за дивним заняттям гостя.

Коли куля стала завбільшки з абажур настільної лампи, директор насупився і похитав головою. Нарешті пузир, якого видував Скоробогатов, досяг такого розміру, що зовсім заслонив би від очей директора його співрозмовника, коли б не був прозорий.

— Досить, — сказав директор. — Це пластмаса «Б-34». В усьому світі немає іншої речовини, настільки пластичної. До того ж це лабораторний напівфабрикат. Але як вона потрапила до вас?

— Ось це я й хочу з’ясувати.

Викликали Виноградова. На запитання, коли й навіщо він узяв з лабораторії пластмасу, той відповів, що нічого про неї не знає.

— А в Розщепихіна, вашого давнього знайомого, інша точка зору щодо цього, — спокійно зауважив майор. — Ви знаєте такого?

Якусь хвилину погляд завгоспа перебігав з майора на директора. Виноградов м’явся.

— Так я взяв… — сказав він нарешті.

Випиваючи якось з Розшепихіним, розповідав Виноградов, він сам не пам’ятає, як проговорився про нову пластмасу. Розщепихін почав приставати з проханням дати «подивитися» пластмасу, виготовлену в одній з лабораторій інституту. Виноградов відмовлявся, але Розщепихін виявив неабияку наполегливість, і завідуючий господарством піддався.

— Чим же він на вас вплинув?

Виноградов промовчав.

— Коли ви передали пластмасу?

Завгосп назвав день — це було напередодні польоту Розщепихіна.

— За зразком пластмаси можна розкрити спосіб її виготовлення? — спитав Скоробогатов після того, як пішов Виноградов.

— Ні, — відповів директор інституту, — можна визначити тільки хімічний склад, але це не таємниця. Вся суть у технологічному процесі. Особливість нової пластмаси полягає в тому, — додав він, — що вона здатна утворювати надзвичайно міцні плівки. Товщина такої плівки може бути доведена до шару в одну молекулу.

Скоробогатов розповів коротко про політ Розщепихіна і про його сумний кінець. Потім висловив своє припущення:

— Мені здається, що Розщепихін почав видувати пузир через бамбукову трубку, в якій дротом пропалив наскрізний отвір. Трубку з’єднав з газовим балоном.

Оскільки газ легший від повітря, пузир, наповнений ним, почав рвати з рук трубку. Тоді Розщепихін прив’язав її до своєї руки мотузкою. Пузир він видував на балконі. Куля досягла розміру будинку, поривом вітру її рвонуло вгору. Розщепихін не зміг випустити бамбукову «соломинку» і злетів теж. А потім йому вже не лишалося нічого іншого, як триматися щосили за «палицю». В такому вигляді його й побачив Никандров, таким його зафіксував і фотоапарат. Надзвичайно тонку й прозору кулю на фоні неба не видно було.

— Дуже правдоподібно, — погодився Смирнов. — Але навіщо він усе це робив? Хотів, надуваючи пузир, дістати тонку плівку? Для чого?

Запитання лишилося без відповіді.

Через тиждень на ім’я директора інституту надійшла посилка. В невеличкому ящичку лежала тонюсінька плівка. Коли її почали виймати, здавалося, що їй не буде кінця, вона зайняла всю кімнату. Виявилося, що плівка має форму кулі.

До посилки була додана записка:

«Повертаю ваше майно. Насилу розглядів цю річ з вертольота, пролітаючи над лісом. В оболонці е рваний отвір — мабуть, пузир лопнув на височині під тиском газу, який поступово розширювався. Можливо, це для вас становитиме інтерес. Бамбукову трубку лишаю собі. Отвір у ній був закоркований зсередини шматочком розщепленої деревини. Власне, це й відіграло фатальну роль: якби не забилася трубка, що мала правити за випускний клапан, куля повільно спустилася б. Між іншим, трубку ніяк не могли відірвати од затверділої оболонки, що прилипла до неї — довелось одрізати. Ваша «Б-34» справді надзвичайно міцна.

Майор Скоробогатов».

«Б-34» виходить у світ

Незвичайний сад привертає загальну увагу. В погожий осінній день під блакитним московським небом достигали апельсини й мандарини. Банани, які навіть у Сухумі не родять, стояли згинаючись під гронами жовтіючих ніжних плодів. Ананаси росли на землі між деревами.

Найдивовижніше полягало в тому, що сад, як здавалося, був розташований під відкритим небом.

Не було масивних оранжерей з їх бетоном, скляними стінами і півкруглим покриттям. Тільки стовпи на середній алеї саду підтримували дуже рідку сітку з дроту.

«Яке призначення цієї сітки?» — міркували відвідувачі сільськогосподарської і промислової виставки, розглядаючи великі чарунки розміром у два метри. І тільки підійшовши зовсім близько, вони помітили, що поверх сітки накинута кришталево-прозора тонюсінька, майже невидима плівка.

Екскурсовод пояснив, що за допомогою цього дуже дешевого обладнання можна перетворювати сади в оранжереї.

Це було тільки одне з багатьох застосувань пластмаси, випущеної під назвою «кришталевий серпанок». З неї виготовляли плащі й накидки від дощу, які, згорнувши, можна було вкласти в сірникову коробку, оболонки для аеростатів, навіть надувні човни. Все це демонструвалося тут же, на виставці, і продавалося в кіосках та магазинах.

Перед вітриною, де був виставлений плащ-невидимка, одягнутий на манекен, стояв невисокий на зріст майор.

— Незамінна річ для болільників футболу, — сказав хтось уголос.

Його весело перебили:

— Ну, це дрібниця! Приїжджаю вчора на стадіон, а його від дощу перекрили ось таким куполом. Плівка подвійна, а в проміжку — гелій! Одне слово, повітроплавна покрівля-невидимка!

Майор обернувся. Поряд стояв типовий завсідник футбольних матчів, високий чоловік з сивими скронями.

— Майор Скоробогатов! — вигукнув високий. — Оце зустріч! Бачили нашу «Б-34»? Пам’ятаєте її?

— Як не пам’ятати, — посміхнувся майор. — Адже ця історія мала своє продовження.

Подробиці майор розповів академікові Смирнову в номері готелю наступного дня.

Під час спроби перейти кордон (у пункті, дуже далекому від міста, де відбувалися описані раніше події) була затримана людина, для якої Розшепихін добував пластмасу. Викрадач думав, що за лабораторним зразком можна розкрити виробничий секрет. До цього Виноградов уже один раз, щоб одчепитися від Розщепихіна, дістав йому пластмасу. Але замість «Б-34» він підсунув щось зовсім інше. Обман викрився. Розщепихіну добре перепало від тих, на кого він працював, і «агент по збуту» пред’явив нові, ще суворіші вимоги до Виноградова. Дізнавшись, що пластмаса таємниці не становить, той приніс у банці з-під гуталіну вже справжній «Б-34». Але Розшепихін побоювався нової каверзи і, мабуть, вирішив, перш ніж передавати пластмасу далі, перевірити, чи справді вона утворює тонку й міцну плівку. Дослід закінчився вимушеним польотом.

— Вам дуже пощастило, — зауважив Смирнов, — випадок на кордоні допоміг усе з’ясувати.

— Випадок? — посміхнувся майор Скоробогатов і з легким докором подивився в очі вченому. — Чоловіка з пластмасою чекали на кордоні. Про нього знали, невідомо тільки було, з ким він зв’язаний. Так що історія розплуталась одразу з двох кінців… Але не буду більше затримувати. Бажаю вам нових успіхів і бачте, більшої пильності.

ОБ’ЄКТ 21

І

Через кілька років після закінчення війни мені довелося поїхати у відрядження на Далеку Північ.

На той час заполярні траси не були так оснащені авіанавігаційним обладнанням, як тепер, і в дорозі нерідко траплялися непередбачені зупинки. Негода змусила нас приземлитись біля бухти Капризної, де звичайно ніхто ніколи не сідав, — тут була тільки запасна площадка. Власне, в районі самої бухти, де ледве сів наш важкий літак, погода стояла чудова, світило сонце, на ясно-блакитному небі не видно було ні хмаринки. Але десь попереду, впоперек нашого маршруту, рухався циклон, про який знали тільки метеорологи, і його нам треба було переждати.

Закріпивши літак тросами, ми — троє пасажирів, льотчик і бортмеханік — вирушили в посьолок, розташований за кілька кілометрів від аеродрому. Посьолок з п’яти будиночків стояв на березі бухти, що глибоко врізалася в сушу і з усіх боків була оточена горами. В посьолку розмістилися радіомаяк, метеостанція і житлові будинки.

Допізна просиділи ми в гостинних господарів, розповідаючи про життя на Великій землі. Була вже друга година ночі, коли ми розійшлися по своїх кімнатах у відведеному для нас окремому будиночку.

Прокинувшись уранці, я швидко проробив свої десять вправ, бо не забуваю їх виконувати в будь-яких умовах, взявши зубну щітку та мило, вийшов у коридор.

Грюкнули двері, і в коридорі з’явився широкоплечий з міцними мускулистими руками чоловік з рушником на шиї.

Це був інженер Геннадій Степанович Смирнов, один із двох моїх супутників по літаку.

— Привіт! — вигукнув він і з такою силою потиснув мені руку, немовби випробовував її на міцність.

— Ви теж купатись?

Я поглянув у вікно. Затиснута високими горами, кроків за сто від будинку, лежала бухта, що мала майже правильну овальну форму. Поверхня її була ніжно-бірюзового кольору, гладенька, мов натягнутий шовк, а невеличкі зморшки, що набігали од вітру, відразу ж зникали.

Біля берега виднівся плавучий поміст. На його поручнях висіло мохнате купальне простирало. Поряд тихо погойдувався легкий човник.

— От і чудово, — гримів енергійний бас інженера. — Зараз розбудимо нашого юнака.

— Досить спати! — кричав він, стукаючи в двері кімнати третього пасажира, Голубенцова, молодого співробітника науково-дослідного інституту з хитромудрою назвою, що теж мав якісь справи в Арктиці.

У дверях з’явився господар кімнати. Своїм тонким, блідим, завжди старанно виголеним обличчям він справді скидався на юнака. І зараз Голубенцов тільки-но поголився і втирався мокрим рушником.

Пропозицію викупатися він зустрів без здивування і заперечення.

Ми рушили до помосту.

II

Вода виявилася набагато холоднішою, ніж можна було думати, дивлячись на неї здалеку. Ледве впірнувши, Я зараз же вискочив на поміст. У мене перехопило дух. Хоч у цих місцях понад берегом протікала тепла течія, в мене було таке відчуття, наче я пірнув в ополонку. Інженер дозволив собі з хвилинку поплавати, пирхаючи і гогочучи від задоволення. Коли він виліз із води, його сильне тіло було таке червоне, мов ошпарене окропом.

Голубенцов по сходинках спустився у воду з виглядом людини, що провадить свого роду фізичний дослід, йога худорляве мускулисте тіло виявилося цілком байдужим до температури. Коли він не поспішаючи пірнув і так само методично піднявся на поміст, воно майже. не змінило свого блідого кольору.

Купання освіжило нас, а обтирання розігріло.

— А чи не прокататися нам перед сніданком на човнику? — запропонував Смирнов. — Попрацювати з півгодинки веслами. Чудово! — спокушував він.

Стрибнувши в човен, він почав розбирати весла. Я наслідував його приклад. Голубенцов, ні слова не кажучи, ступив за мною.

У білій майці, з голими до плечей руками, Смирнов гріб великими змахами, з насолодою напружуючи свою сильну мускулатуру. Мене теж охопив спортивний азарт: адже я народився й виріс на Волзі. Взявши кормове весло, я почав рулювати на середину бухти.

Голубенцов сидів на банці в позі пасажира.

Ми відплили вже далеченько, коли на березі біля помосту з’явились якісь люди. Вони щось кричали нам і махали руками, але ми не могли зрозуміти їх сигналів.

— Мабуть, незабаром відліт, — висловив я припущення.

— Ну що ж, повернемося, — з жалем сказав інженер.

— Ще хвилин п’ять. — несподівано попросив Голубенцов. Він сказав це якось по-дитячому, благальним тоном, зовсім несхожим на його спокійну манеру розмовляти. Перехилившись через борт човна, «юнак» з великим інтересом розглядав щось у прозорій глибочині.

— Перекур на п’ять хвилин, — оголосив інженер. — А потім попливемо до берега.

І він почав скручувати цигарку.

Голубенцов продовжував уважно вивчати дно бухти. Я не поспішаючи розглядав місцевість. Раптом я помітив, що поміст біля берега разом з людьми, що махали нам, повільно віддаляється.

— Ми пливемо! — вигукнув я.

Справді, шлюпка явно рухалася до виходу з бухти.

— Ось чому мені було так легко гребти! — промовив Смирнов. — Вона, мабуть, уже давно почалася, ця течія.

Голубенцов одірвав погляд від води.

— Відплив, — спокійно констатував він. — Мабуть, він ще раніше помітив це явище.

Вода в бухті відразу змінилася. Колір її став похмуріший, з металевим полиском. Щойно спокійна вода раптом завирувала, закипіла мов у казані.

Це майже замкнуте озеро з’єднувалося з морем вузькими «воротами». Саме сюди й понесло наш човен.

— Ану, повертаймо! — скомандував інженер. — Та швидше, бо інакше опинимось у відкритому морі.

Я розвернув човен носом проти течії. Смирнов почав енергійно веслувати. Але було вже пізно: течія понесла нас з величезною силою.

Дерево гнулося в могутніх руках інженера, жалібно рипіли кочети. Піт зросив його чоло. Не маючи можливості витерти його рукою, Смирнов стріпнув головою, мов хотів буцнути невидимого ворога. На його обличчі з’явився вираз незвичайної люті.

Але човен стояв на місці. Потім він рушив і повільно пішов… кормою. Течія тягла його до виходу з бухти.

— Брешеш! — уперто хрипів інженер. Він уже був весь мокрий, майка стала сірою.

Я поглянув у той бік, куди несло наш човен. Між горами, що оточували бухту і стрімко спадали в воду, виблискувала гладенька опукла поверхня. Струмені течії, з’єднавшись, зливалися тут, утворюючи могутній підводний вир, який горбом спучувався в тісному проході. На мить мені здалося, що гігантське колесо, покрите водою, шалено крутиться у вузьких кам’яних воротах і верхня його частина, виблискуючи металевим ободом, виглядає між скелями.

— Держи на середину! — крикнув інженер, переходячи на «ти».

Він продовжував веслувати. Я розумів: він робив це для того, щоб тримати човен у руках, не втратити над ним влади.

Налігши на кормове весло, я намагався правити на середину течії, щоб човен не розбило об скелі.

Миттю наше суденце підлетіло до обода колеса, що оберталося між скелями, піднялося на його вершину; перед моїми очима промайнули чорні, майже прямовисні, зволожені знизу кам’яні стіни, і наступним обертом колеса нас викинуло у відкрите море.

В ту мить, коли ми мчали скелястим коридором, я випадково глянув на своїх супутників.

Інженер сидів спокійно, кинувши весла.

В пам’ять мені врізалося бліде, гостре обличчя Голубенцова. Він був, може, тільки трохи блідіший, ніж завжди. Пальці його вп’ялися в борти човна так, що аж суглоби побіліли, а постать наче скам’яніла, тільки губи ворушилися.

Про що вони шепотіли?

Шлюпку винесло в спокійніші води, і, сповільнюючи швидкість, вона одпливала все далі й далі від небезпечного місця.

Нарешті можна було звести дух.

ІІІ

Інженер сидів нерухомо, розслабивши похилі плечі. Він відпочивав.

Голубенцов, до якого повернувся його звичайний спокій, розглядав усе навколо, немов турист, що потрапив у цікаве місце.

«Ну й ну, — подумав я. — А там, у коридорчику, мабуть, підібгав хвоста…»

Я розумів, чому саме Голубенцов переживав небезпеку гостріше, ніж ми. Ще під час війни я не раз помічав, що люди, зайняті ділом, наприклад зенітники, які стріляють по ворогу, звертають набагато менше уваги на небезпеку, ніж люди без діла, яким через обставини нічого іншого не лишається, як чекати, коли впаде бомба. Ми з Смирновим були гак захоплені рятуванням човна, що просто не мали часу для переживань. Інша справа Голубенцов: його становище пасажира виявилося найбільш невигідним.

Смирнов запалив цигарку ї не квапився братись за весла: певно, страшенна втома давалася взнаки і він хотів трохи перепочити.

Берег помітно віддалявся, обриси його ставали невиразними, на обрії повиті серпанком…

— Ну що ж, час за роботу, — сказав, нарешті, наш весляр, беручись за весла. — А то ще, чого доброго, застукає циклон, який обіцяли синоптики.

Справді, з берега вже тягнуло вітром.

Узяли курс на бухту. Смирнов рівномірно заносив весла і, подавшись усім корпусом уперед, гнав човен різкими поштовхами. Але він уже стомився і веслував не так сильно, як там, у бухті. Кілька разів я пропонував змінити його, — він тільки відмахувався порухом могутніх плечей.

Нарешті здався.

Ми багато разів мінялися місцями в човні. Пробував гребти й Голубенцов, але в нього нічого не виходило — одразу впадало в очі, що веслував він уперше в житті; відмовившись од своїх намагань, він сів за стерно.

Берег наближався дуже повільно, і це дратувало нас. Вітер дужчав з кожною миттю. Сонце описало в небі величезну дугу, дуже мало наблизившись до горизонту! Вирушаючи купатися, ніхто з нас не взяв годинника, а визначити час за сонцем, яке не заходило, ми не вміли.

Нарешті всі відчули, то човен рухається швидше, та. н веслувати стало легше.

— Приплив, — констатував Голубенцов.

— Скільки ж минуло часу?

— Годин шість, не менше, — повідомив «юнак». — Припливи й відпливи змінюються чотири рази на добу.

Коли ми підпливали до гір, які закривали бухту (віддалік вони були схожі на велетенських котів, що лежали, скрутившись калачиком), приплив досягнув найбільшої сили. Між опущеними у воду мордами котів виднілися схожі на вуса пінисті струмені.

Перспектива побувати знову в цій кам’яній пащі здалася мені не дуже принадною.

Я почав оглядати берег. Чи не розумніше було б причалити десь у зручному місці і дійти до посьолка пішки?

Перш ніж я встиг обмінятися з товаришами своїми міркуваннями, Голубенцов, який сидів за стерном, нікого не питаючи, раптом спрямував човен прямо у вир між скелями. Він якось похапцем попросив мене сісти на корму, ткнув мені в руки стерно, а сам, випроставшись на весь зріст і схрестивши руки на грудях, захоплено дивився на водяне пекло, в яке ринув наш човен.

Вода билася в кам’яному мішку, бризки летіли від мокрих скель, і ми одразу так змокли, наче потрапили під душ. Картина припливу помітно відрізнялась од того, що ми зазнали під час відпливу. Мені здалося, що стихія розбурхалася ще дужче. Відпльовуючись од солоної води, я не зводив очей з скель, намагаючись лавірувати між ними. Смирнов, який одразу став серйозним, орудував веслами.

Тільки Голубенцов нічого не робив. Обличчя його було бліде, збуджене і якесь дивне. Широко розставивши ноги, він стояв у шлюпці і пильно вдивлявся в розбурханий потік. І знову мені здалося, немов губи його щось шепотіли.

— Оце сила! — сказав він, коли човен опинився вже в бухті і небезпека лишилася позаду. — Ну й сила! — повторив він з явним задоволенням. — Такої й не придумаєш.

Ввірвавшись у бухту, туго переплетені струмені течії розходилися віялом. Я спрямував човен до помосту, куди, забачивши нас, уже бігли люди.

Смирнов веслував з особливим шиком, вирішивши на очах у такої кількості глядачів не осоромити команди нашої шлюпки. Човен підлетів до помосту, і я спритно розвернув його в останню мить, не давши торкнутися носом дерев’яної балки.

— А ви, я бачу, відчайдушний народ, — сказав начальник радіомаяка, виймаючи з рота люльку.

І, показавши мундштуком на двох котів, додав, похитуючи головою:

— Ми ніколи не плаваємо через Чортові ворота під час відпливу. Ви, можна сказати, побили рекорд. І головне — назад тим самим ходом… Ми вам і кричали і махали…

Він з такою повагою поглядав на нас, в його уявленні відчайдушних смільчаків, що я не наважився сказати всю правду. Адже, чесно кажучи, ми опинились у відкритому морі всупереч власній волі. А назад ми проїхали через Чортові ворота з ініціативи Голубенцова. Це він спрямував човен у прохід, поставивши нас перед фактом.

IV

Коли я зайшов до своїх товаришів, щоб покликати їх обідати, Смирнов оглядав рушницю (він збирався пополювати, якщо дозволить погода), а Голубенцов сидів за письмовим столом, зосереджено щось записуючи в товстий зошит.

«Так і є, — подумав я, — поему складає».

От чим, виявляється, була викликана його дивна екзальтація там, у Чортових воротах.

Під час обіду Голубенцов, звичайно мовчазний, був дуже говіркий. Він розповідав про припливи й відпливи.

— На земній кулі, — сказав він між іншим, — є місця, де хвиля припливу досягає двадцяти одного метра — це висота шестиповерхового будинку. Щоправда, такі райони — виняток. Середня висота припливної хвилі близько двох метрів. Але в нас е місця, наприклад, на Кольському півострові, де висота припливу досягає восьми метрів, а в деяких бухтах Охотського моря — навіть близько дванадцяти. В гирлах річок і вузьких бухтах приплив буває особливо сильним. Ось чому тут, у бухті Капризній, різниця між рівнем води під час припливу і відпливу така велика, — мабуть щонайменше десять метрів.

Начальник метеостанції підтвердив його слова і додав, що висота припливу змінюється в різний час.

— Цікаво було б мати точні дані, — сказав Голубенцов. — Дуже важливо також знати глибину й площу дзеркала бухти і швидкість течії води в Чортових воротах під час припливу та відпливу. Я спробував визначити цю швидкість приблизно, звичайно, і зробити деякі підрахунки, але коли секунди лічиш навмання, а відстань вимірюєш на око, точних даних не матимеш.

Мені стало ніяково. Виявляється, в той час, коли ми з Смирновим усі сили й думки спрямовували на те, щоб упоратися з човном, тобто по суті дбали про власний порятунок, людина, яку я запідозрив у боягузтві, вела наукові спостереження. Хто ж, кінець кінцем, із нас трьох проявив найбільше мужності?

Я поділився цими своїми міркуваннями з товаришами; Голубенцов здивовано поглянув на мене. Думка про мужність і боягузтво в нього, мабуть, не виникала, і зараз він не одразу зрозумів, про що йде мова.

— Важливо було б, — сказав він, — частіше вимірювати висоту припливу.

Він просив працівників метеостанції повідомити наслідки своїх спостережень за зміною води в бухті на адресу, яку їм дав.

Погода тимчасом погіршувалась. І коли вона стала зовсім поганою, метеоролог сказав, щоб ми готувалися вилітати. Циклон, який захопив краєм бухту Капризну, проходив мимо.

Ще дув сильний, поривчастий вітер, коли ми прямували на аеродром, де, закріплений тросами, мокрий від дощу, стояв наш літак. Розвернувши проти вітру важку машину, пілот не без труднощів одірвав її від, землі. Супроводжувані привітальними помахами рук зимівників Капризної, ми піднялися в повітря. На трасі справді була чудова сонячна погода.

Через кілька годин я розстався з своїми супутниками. Далі наші маршрути розходилися.

V

З того часу я два чи три рази зустрічався з Геннадієм Степановичем Смирновим, здебільшого випадково.

Якось мій приятель, завзятий мисливець, запросив мене на змагання в стрільбі по тарілочках.

Під відкритим небом, на великій галявині в березовому гаю, стояла машина, що трохи нагадувала радіолу, заряджену одразу двома дюжинами пластинок, і викидала в повітря плоскі, справді схожі на тарілки мішені. Стрілець, стоячи на лінії вогню, мусив влучити в мішень, перш ніж вона впаде на землю.

Особливе захоплення в глядачів викликав мисливець. що стріляв із двостволки по двох мішенях, які вилітали з машини одночасно і падали в різні боки. Прикладаючи рушницю до плеча, він влучав у тарілки на льоту, розбиваючи їх зарядами дробу на шматочки.

Мисливець повторив цей номер кілька разів, а наприкінці вистрілив по чотирьох мішенях, які були випущені пара за парою, ухитрившись перезарядити рушницю, доки тарілки мелькали в повітрі. Град осколків посипався на землю під бурхливі оплески глядачів.

Мисливець обернувся, і я пізнав Геннадія Степановича.

— Привіт! — гукнув він здалеку. І, підійшовши, потиснув мені руку. — Ну, що поробляєте? А Голубенцова пам’ятаєте? Захворів на «Арктику». Все по узбережжю роз’їжджає. Він там такі чудеса придумав…

Але в цей час Геннадія Степановича покликали в суддівську колегію, і я так і не дізнався, що придумав Голубенцов.

Приятель потягнув мене на виставку собак, яку я, на його думку, мусив обов’язково оглянути. В той день я більше не бачив Смирнова.

Іншим разом я був у складі однієї комісії, яка приймала електростанцію. На мене покладалася перевірка правильності і доцільності фінансових витрат. Новобудова не підлягала нашому відомству, тому в складі комісії здебільшого були люди, мені не знайомі.

Підкомісії в основному закінчили свою роботу. Чекали на експерта, якесь світило в галузі електротехніки.

Розчинилися ґратчасті ворота, і в парк, який оточував електростанцію, в’їхала відкрита легкова машина. В ній сидів широкоплечий чоловік в світло-сірому пальті. Він вистрибнув з машини і почав швидко підійматися по плоских сходинках. Тут тільки я зрозумів, що знаменитістю у галузі електротехніки з розповсюдженим прізвищем Смирнов і є Геннадій Степанович.

Смирнов почав з огляду станції. Він обходив приміщення за приміщенням, уважно оглядав змонтоване обладнання і задавав безліч питань.

В одному місці він зажадав оглянути зворотний бік панелей, на яких були змонтовані прилади автоматики. Знявши піджак (пальто він скинув ще раніше), він втиснув свою огрядну постать у вузький прохід між панелями і довго порпався там, перебираючи сильними пальцями проводи, пофарбовані в різні кольори. Виліз він звідти замазаний чимось коричневим, але, судячи з усмішки, що засяяла на його обличчі, дуже задоволений.

Коли огляд було закінчено, Смирнов сів за акти технічних підкомісій. Він був страшенно причепливий, вимагав підтвердження кожного факту, кожної цифри і, треба сказати, примусив усіх попрацювати.

Чим глибше він вникав у цифри й відомості, тим більше прояснялося його обличчя.

— Ну, — сказав він, нарешті, з полегкістю витираючи лоб хусточкою і закриваючи записну книжку, — можна доповісти будівельникам: попрацювали на славу.

Але й цього разу мені пощастило обмінятися з ним лише кількома загальними фразами.

… Виходячи із станції, я спіткнувся об якийсь предмет. Він покотився від поштовху. На асфальті лежав кишеньковий ліхтарик. Я нагнувся і машинально підняв його… Це була проста саморобна річ — пом’ята алюмінієва трубка з товстою лінзою на кінці і кнопкою збоку. Таких ліхтариків було багато під час війни, поряд з запальничками і тютюнницями різних систем.

В останній машині біля ганку сиділи мої товариші по комісії і нетерпляче ждали, коли я приєднаюся до них. Ніхто з них не признав себе власником речі, яку я знайшов.

Знизавши плечима, я поклав ліхтарик у кишеню пальта.

Не давати ж справді оголошення в газети про таку знахідку!

VI

Стоячи перед розчиненою стінною шафою, я розшукував серед тісно навішаних речей брунатний піджак, який збирався віддати випрасувати. Раптом перед моїми очима промайнула голуба пляма. Вона була такою яскравою, що я виразно побачив її у напівтемряві стінної шафи. Минуло, мабуть, секунд п’ять, доки я зрозумів, що пляма світиться. Вона була на синьому літньому пальті, на місці кишені.

Засунувши руку в кишеню пальта, я намацав пом’яту металеву трубку, Це був старенький ліхтарик, який я знайшов на станції.

Останній раз я надівав пальто в той день, коли наша комісія закінчила роботу. Тоді був кінець літа, дерева стояли в золотому вбранні, перші зів’ялі листочки кружляли в повітрі. А зараз за вікном падав сніг — з того часу минуло понад два місяці.

Мабуть, ліхтарик засвітився випадково, коли я перебирав у шафі одяг. Я хотів було погасити ліхтарик. Але кнопка не рухалася з місця.

Я засунув його в шухляду письмового стола.

Кілька днів я не підходив до письмового стола, а потім, висуваючи для чогось шухляду, знову побачив ліхтарик. Яскраве холодне світло бризнуло в кімнату. Ліхтарик світив так, наче в нього тільки що вставили нову батарейку.

Я уважно оглянув ліхтарик. Корпус його був наглухо запаяний. Невже він світить з того самого дня, як я знайшов його на вулиці? Але ж звичайно ліхтарики не світять по два місяці, а, як правило, через годину, найбільше дві потребують заміни батарейки.

Здивований, розглядав я ліхтарик. Що це за маленьке чудо?

VII

Та пора вже, мабуть, сказати про себе трохи докладніше.

За своєю спеціальністю бухгалтера я працюю багато років і при всьому бажанні не можу вважати себе молодою людиною. Але й до літніх людей я себе не відношу.

Я маю схильність до спостережень і узагальнень, яка властива людям зрілого віку. Разом з тим. незважаючи на серйозність вдачі, є в мені не те що легковажність, а якийсь зовсім хлоп’ячий потяг до романтики. Виявляється він у тому, що я весь час чекаю: от-от станеться щось незвичайне і цікаве.

І дійсність дуже часто справджує мої сподівання. А тому, кінець кінцем, я починаю думати, що саме наше життя, яке безупинно приносить нам щось нове, по-справжньому романтичне.

Я, трохи винахідник.

У нашій установі я здобув славу тим, що сконструював разом з двома інженерами машину, яка автоматично робить багато обчислень, необхідних у бухгалтерській практиці.

«Старший бухгалтер» — так назвали ми свій апарат — належить до так званих «читаючих» машин. За допомогою відповідно підібраних фотоелементів він чудово розрізняє цифри. В апарат можна закласти велику відомість, і він з такою швидкістю, якої не може досягнути ніякий інший прилад, сам додає цифри по всіх графах та напрямках і друкує у відповідному місці готовий підсумок. Так само швидко він перевіряє, коли треба, будь-яку відомість, сигналізуючи навіть про найменшу помилку. Апарат виконує багато й інших операцій, полегшуючи роботу бухгалтера. І ніякого шуму, тріску, ніякої роботи рук або зусиль людського мозку.

Остання вимога може здатися дивною: адже праця бухгалтера — праця розумова. Але енергія людського мозку повинна витрачатися на творчу роботу, а не механічну, навіть якщо вона математична.

У винаході цього приладу мені, власне, належить тільки математична ідея, а механічна частина спроектована інженерами, моїми співробітниками.

Це серйозний бік моєї діяльності. А ось приклад другої крайності — легковажності: смішний і наївний вчинок, в якому я не соромлюся признатись.

Якось до нас у бухгалтерію принесли замовлення з друкарні — бланки різних відомостей. Пачки відомостей були загорнуті в яскраву упаковку — аркуші; на яких у друкарні, мабуть, випробовувалися фарби. Ця барвиста обкладинка привернула мою увагу, і я почав розглядати зім’яті аркуші цупкого паперу.

На одному з них були якісь жовті кружала, від яких розходилися промені — малюнок повторювався, як на шпалерах. На другому — такі ж самі кружала, тільки білі і на блакитному фоні. На третьому — яскраво-червоні блискавки.

Чи то яскраві фарби привернули мою увагу, чи, може. кольорові плями були зв’язані з тими дрібними, але невідчепними враженнями, від яких ми за дивною примхою уяви інколи ніяк не можемо відкараскатися, тільки барвисті кружальця та блискавки не раз поставали потім серед робочого дня перед моїми очима на фоні цифр, які я читав.

Не тільки мене зацікавили ці яскраві фарби.

Наш молодий рахівник Таня Голубєва зробила з однієї красивої обгортки папку для зберігання старих паперів. Ця кольорова папка вирізнялася на фоні звичайних жовтих конторських швидкозшивачів, наче троянда, що впала на пісок (нехай вибачить мене читач за це порівняння).

І я, хоч і був значно старший за Таню, теж спокусився: вирізав ножицями смужку з блискавками і смужку з кружалами, склеїв їх, і в мене вийшла закладка для бухгалтерської книги.

Не думав я тоді, що мені ще доведеться зустрінутися з цими блискавками і кружалами при зовсім інших обставинах.

VIII

З деякого часу в нашій установі стали все частіше говорити про об’єкт 21.

Вперше я почув цю назву на нашій обчислювальній фабриці. Але чи знає читач, що це таке? Обчислювальна фабрика, — це невелике за розмірами, але величезне за розмахом роботи підприємство, справжній «математичний млин». Сюди надходять довгі колонки цифр з супровідним папером, в якому вказується, що з ними треба робити. Оператор закладає пачку таблиць у магазин відповідного апарата, натискує на важіль і відходить собі, щоб зайнятися іншими справами. Механічний обчислювач бере з магазина аркуш за аркушем, «прочитує» числа і справді з казковою швидкістю робить необхідні обчислення. Остаточний результат автомат друкує на бланку, після чого дзвоником кличе оператора.

Наша обчислювальна фабрика за своїм обладнанням — одна з найкращих у країні. До нас надходять замовлення від різних відомств і установ з найрізноманітнішими вимогами. Але ми не тільки робимо обчислення — наш главк також проектує, виготовляє і будує найрізноманітніші лічильно-обчислювальні прилади.

Тут, в одному з цехів фабрики, випробовувався і наш «старший бухгалтер», перед тим як його було передано в серійне виробництво.

Одного разу, прийшовши на фабрику, я звернув увагу на купи вкритого цифрами паперу. Вони лежали на столі працівника, який приймав замовлення.

— Підкидають вам сировину, — зауважив я, вказавши на стіл.

— Та все об’єкт 21, — відповів він. — Останнім часом так і засипає нас циферією.

Якось я застав на обчислювальній фабриці незнайомого мені інженера. Саме при ньому принесли чергову пачку таблиць з поміткою «21» зверху на кожній сторінці.

Працівник, який приймав замовлення, жартома вигукнув:

— Знову від вас! Звідки ви тільки берете їх, ці цифри?

— Не турбуйтеся, не з голови, — посміхаючись, відповів інженер. Очевидно, це був замовник. — Цілком реальні величини, хоч і небесного походження.

— Отже, ви берете їх з неба? — сказав я. — Чудове джерело, нічого сказати!

— Ні, ми одержуємо їх на Землі, на наших приладах, але своїм походженням вони справді зобов’язані Місяцю.

— Бачу, — зауважив я, — ви, інженери, навіть Місяцю не даєте спокою.

— А чого ж йому даремно крутитися навколо Землі? Повинен працювати! — в тон мені відповів замовник.

— Гм… Хочете приладнати до нього привод? — вирішив я підтримати його жарт. — Далеченько доведеться тягнути!

Інженер перестав сміятися. Очі його блиснули.

— Сучасна техніка, — сказав він, — знайде спосіб примусити супутник Землі працювати, не сумнівайтеся. Місяць даватиме нам енергію.

На цьому розмова закінчилася.

З того часу, буваючи на обчислювальній фабриці, я щоразу бачив великі купи таблиць з цифрами місячного походження. Об’єкт 21 ставав одним із основних наших замовників.

IX

Але повернімося до ліхтарика. Він усе ще світив у шухляді мого письмового стола.

В нашому главку працюють інженери різних спеціальностей, і мені здалося, що було б досить слушно показати комусь із них свою знахідку.

Вибравши зручний час, я взяв ліхтарик і попрямував до завідуючого конструкторським бюро.

— Чим можу бути корисним? — спитав він, подаючи мені руку і ласкаво примруживши очі. — Над чим зараз працюєте?

Завідуючий бюро не міг собі уявити, що хтось може жити й працювати просто так, нічого не винаходячи і не сушачи голову над якимось удосконаленням.

Я пояснив, що цього разу прийшов у зовсім іншій справі.

— Мені потрібна, — сказав я, — консультація з питань електротехніки, не зв’язана безпосередньо з моєю винахідницькою діяльністю.

— Гм… — багатозначно промовив завідуючий бюро.

Він, мабуть, подумав, що я не хочу говорити про свою нову ідею, доки не буду певен у її правильності.

— Будь ласка, будь ласка, — промовив він. — Та хоч до Івана Павловича зверніться. Адже він уже допомагав якось вам До речі, от і він.

У кімнату зайшов інженер Афанасьєв. У свій час він консультував електричну частину нашого «старшого бухгалтера».

Через хвилину ми вже розмовляли з Афанасьєвим у його кабінеті.

Я розповів історію з ліхтариком з самого початку. Іван Павлович слухав мене уважно, його молоде обличчя було серйозне. Тільки один раз він посміхнувся, коли я сказав, що не зважився одразу звернутися до когось у цій справі, боячись, що мені не повірять.

— Так, це справді маленьке чудо, — зауважив він. Потім задумався і додав. — Власне, воно велике. Навіть для нас, людей, які вже звикли до чудес техніки, воно грандіозне. Пам’ятаю, коли я вперше дізнався про це відкриття, то був дуже вражений.

— Так ви знали про це й раніше? — вигукнув я.

Афанасьєв засміявся.

— Незабаром дізнаються про нього всі. Це не з тих відкриттів, які лишаються надбанням вузького кола спеціалістів. Винахід уже застосовується, хоч, правда, межі застосування його ще невеликі. Він тільки випробовується Тому поки що про нього мало хто знає.

— А що ж це за винахід?

— Акумулятори нової системи.

— Це дуже важливе відкриття?

— Величезне Переворот у техніці.

Іван Павлович підвівся і пройшовся з кутка в куток.

— Ви тільки подумайте, — сказав він, — за останню половину століття в науці сталися колосальні зміни, техніка обігнала найсміливіші мрії недавнього минулого, а способи збереження електричної енергії в принципі не змінилися. Візьміть батарейку до кишенькового ліхтарика і розберіть її. Вона така сама, як і півстоліття тому: прилад з цинку і вугілля з електролітом із розчину нашатирю, описаний ще в старих підручниках фізики, поряд з гальванічною електрикою й іншими азами тодішньої недосконалої електротехніки. Вам ніколи не здавалося, що, купуючи нову батарейку, ви берете в руки якийсь технічний анахронізм?

Я признався, що не замислювався над цим.

— А тимчасом це саме так, — вів далі Афанасьєв. — Наука, що проникла в суть будови атома, і техніка, що навчилася створювати різноманітні чудові прилади, протягом довгого часу не могли нічого вдіяти з цією примітивною батарейкою та її собратами — громіздкими лужними й кислотними акумуляторами, не могли дати людству іншого, зручнішого способу акумулювання електричної енергії. Отже, виходить, важке було завдання! Справді, тут є чим пишатися, — додав Іван Павлович після короткої мовчанки. — Адже справа, кінець кінцем, не в кишенькових ліхтариках. Це колосальна перемога. І важко навіть одразу сказати, скільки нового внесе цей винахід у наше життя.

Я попросив Івана Павловича хоч у кількох словах охарактеризувати значення нового винаходу.

— Візьміть, для прикладу, практичне застосування електричної енергії, — сказав він. — Її добувають тепер різними способами, в тому числі й за допомогою атомних установок. Але для використання електричної енергії звичайно треба тягнути проводи до споживача. А от інший, дуже простий спосіб: енергію добувають у потужних стаціонарних установках і надходить вона до споживача ось у таких крихітних бідончиках. Використання багатьох сучасних машин завдяки цьому значно полегшується і при тому без істотних змін у їх конструкції.

— Яким чином?

— Дюжини портативних акумуляторів, які можна вмістити в кишені, цілком вистачить, щоб електровоз доставив поїзд із Москви у Владивосток. А якщо ви забезпечите його батареєю з кількох сот елементів — а така батарея займе за обсягом не більше місця, ніж шухляда цього письмового стола, — ваш електровоз зможе працювати без перезарядки півроку. Те саме треба сказати і про тролейбуси, електробуси, електромобілі, електропароплави, електротрактори тощо. Отже, все, що рухається, одержуючи електричну енергію на ходу, зможе мати її без посередництва контактної сітки, яка дорого коштує, потребує пильного догляду і все ж, що не кажи, зв’язує дії всіх цих машин. А завдяки таким крихітним акумуляторам, можна пустити електровоз і по не електрифікованій ділянці шляху, а тролейбус ходитиме без тролів будь-якою вулицею і навіть по заміському шосе.

— Це одне застосування акумуляторів, — говорив далі Іван Павлович, — але, звичайно, не єдине. Адже, використовуючи ядерну енергію, ми не відмовляємося і від інших джерел. Наприклад, енергія річок. Або потужні станції на газі. Колосальна кількість енергії, яку виробляють наші електростанції, надходить до споживачів по проводах. Але ви знаєте, що є такі місця, куди немає рації прокладати лінії високої напруги. Скажімо, в Арктиці багато населених пунктів, але вони порівняно невеликі і часто дуже віддалені один від одного. Чи є рація тепер тягнути по всьому неосяжному північному узбережжю лінію високовольтної передачі? Новий винахід підказує інший шлях. Електричну енергію в будь-якій потрібній кількості і в такій самій зручній тарі, — Іван Павлович підкинув у повітря ліхтарик і впіймав його, — можна завозити одразу на рік під час чергової літньої навігації. Вивантажити по кілька ящиків у кожному порту, взяти на борт «порожні» акумулятори, от і весь клопіт. І нема» чого більше завозити пальне в Антарктику. Ми ніби підключаємо якийсь антарктичний агрегат до волзької чи сибірської електростанції.

— Дивовижно! — прошепотів я, вражений картинами, що їх малював переді мною інженер. — Але скажіть, — вигукнув я, — хто ж винайшов цю чудесну річ?

— О, тут працював цілий колектив, — посміхнувся Іван Павлович. — Такі відкриття можливі тільки при високому рівні науки й техніки і тісній співдружності їх. Теоретично про можливість акумулювання величезних кількостей електричної енергії в невеликому об’ємі знали вже давно. Але вся справа в практичному вирішенні цього завдання. І це бар’єр, який треба зуміти подолати. Відкриття, як бачите, величезне… Що ж до власника ліхтарика, який ви знайшли, — Іван Павлович повертів у руках мою знахідку, — то, здається, я можу вам його назвати. Це Геннадій Степанович Смирнов.

— Смирнов? — мимоволі вигукнув я. — Геннадій Степанович?

— А хіба ви його знаєте? — в свою чергу здивувався інженер.

— Кремезний такий, широкоплечий? Дуже енергійний. І життєрадісний. Такий собі славний молодець…

— Він!

Я ляснув себе по лобу. Ну, звичайно, це був він — чоловік, який загубив ліхтарик. Він ним користувався на станції і напевно випадково загубив. Я згадав, що навіть бачив цей ліхтарик у руках Геннадія Степановича ще коли ми летіли в Арктику в одному літаку. Тільки тоді він не був «вічним».

Поринувши в спогади, я замовк.

Афанасьєв тепло поглянув на мене і промовив:

— Ну, якщо ви давній друг Геннадія Степановича, то повинні знати і про цей ліхтарик. Адже Смирнов не розлучається з ним з самої війни Він дуже зрадіє, коли дізнається, що ліхтарик знайшовся.

Іван Павлович пообіцяв мені узнати адресу Смирнова.

X

Повертаючись додому, я думав про події і розмови останніх днів.

Кілька разів я поглядав угору, туди, де високо над дахами будинків, над останніми вікнами з оранжевим світлом, висів у блакитному небі сяючий серп. Ледве помітним попелястим кольором до нього була домальована решта місячного диска.

«Що там за енергія, — думав я, — на тому світилі і як вона потрапляє в руки радянських людей? Хіба це не дивовижно, що наші вчені зуміли використати і цей далекий супутник Землі для потреб будівництва! І який чудовий винахід — ці незвичайні акумулятори, що так спрощують використання будь-якої енергії!» згадав я розмову з Афанасьєвим.

Осяяні світлом, наче витесані з каменю, стояли будинки найновішої архітектури. Величезні, мов заселена гора, вони, проте, не гнітили своїми розмірами, а справляли враження сили й краси.

Пройшла юрба студентів, юнаків і дівчат, які так весело розмахували своїми портфельчиками і папками, наче там лежали ключі від усіх на світі таємниць.

Промчав тролейбус, продзвенівши проводами.

Мимо білих дерев, укритих інеєм, по тротуару рухався потік пішоходів.

Пройшов високий старик з білими кучерями, на які була насунута широка хутряна шапка, срібляста, ніби від інею; його красиве обличчя сяяло молодістю. В капелюсі, недбало надітому на голову, в пальті з піднятим коміром, засунувши глибоко в кишені руки, простував молодий мислитель або мрійник: серйозне обличчя і погляд людини, яка обмірковує щось на ходу. Хто він? Може, винахідник який вийшов погуляти після дня, проведеного за кресленнями? Пробігла дівчинка і папкою для нот на довгому шнурку і кісками, що стирчали над білячою шубкою…

Я люблю вдивлятися в обличчя людей, що зустрічаються мені на вулиці. Натхненний погляд, думка, яку читаєш в очах, дружелюбність у взаємовідносинах з товаришами, стримана енергія десь у куточках рота, а головне, впевненість, непорушна впевненість у своєму сьогоднішньому і завтрашньому дні… Ось те характерне, що бачиш на обличчях людей, зовні так не схожих одне на одного.

А чи помітили ви, що люди стають красивішими? Так, так, це факт. Власне, в цьому немає нічого незвичайного. Найкращі душевні якості людини — розум, воля, сміливість, благородство характеру — неминуче відбиваються в її очах, посмішці, виразі обличчя і надихають людину, роблять красивою. А саме ці риси виховує в людях наш радянський лад. Отже краса — це природна якість радянської людини.

І ще один висновок, до якого я прийшов і яким вважаю за потрібне поділитися з читачем: не вірте дзеркалу, якщо воно показує вам зайву зморщечку і ще одну сиву волосинку — ви стали красивіші. Природі з її процесами старіння не встигнути за духовним зростанням людини. Це факт дуже втішний, особливо для людей, яким уже перевалило за середину.

От скільки думок виникає, коли вивчаєш обличчя людей, які зустрічаються на звичайній московській вулиці.

Один з пішоходів чимось нагадав мені Геннадія Степановича. Я навіть обернувся і подивився йому вслід. Але то був не він.

XI

— Ну як, пощастило вам узнати адресу Смирнова? — спитав я Афанасьєва через кілька днів.

Ми знову були в кабінеті інженера.

— Узнав. Але він зараз у від’їзді.

— Шкода. А де — невідомо?

— На об’єкті 21.

— Це ж той самий об’єкт, що має якесь відношення до Місяця! — вигукнув я.

— Так, — посміхнувся Афанасьєв. — А ви звідки знаєте?

Я пояснив.

— От і чудово, — промовив інженер. — Там ви й побачитесь. Хіба вам не казали, що ви їдете на цей об’єкт?

— Я їду-на цей об’єкт? — здивувався я ще більше. — Що ж мені там робити?

— Це вам розтлумачать на місці, якщо ви в принципі не заперечуєте проти такої поїздки.

— Сподіваюсь, доведеться летіти не на Місяць?

Я задав це питання напівжартома, але відверто кажучи, не зовсім був певен, що інженер заперечить мені. Від техніки наших Днів можна чекати всього і навіть польоту людини на Місяць. У нас багато що робиться без галасу, і дізнаємося ми про це тільки після того, коли мета вже досягнута.

— О, ні, — Афанасьєв посміхнувся ще ширше, — вам нема чого летіти на Місяць. Для того щоб примусити Місяць працювати на людину, зовсім не обов’язково схопити його за вуздечку в буквальному розумінні. Це можна зробити на відстані, використовуючи звичайнісінький, давно відомий вам привод. Ви з ним маєте справу щодня і щогодини. Це сила тяжіння.

— Тяжіння? — перепитав я, згадуючи розділ про тяжіння в підручнику фізики; я його «проходив» у шкільні роки і з того часу добре-таки забув.

— Звичайно! Це й є ті самі «нитки», що прив’язують. Місяць до Землі. І це та сама, сила, що викликає припливи й відпливи на морі. Проблемою використання енергії припливів займається спеціальний інститут. Він так і називається — Інститут припливів. Об’єкт 21 — один з опорних пунктів цього інституту.

Он воно що! Така думка в мене ніколи не виникала… Енергія припливів. — це і є енергія Місяця, вірніше енергія місячного притягання.

— Де ж розташований цей об’єкт?

— На північному узбережжі, — відповів Афанасьєв, — точно я не знаю… Адже наші взаємовідносини з інститутом обмежуються тим, що обчислювальна фабрика робить для нього обчислення, як і для багатьох інших замовників. По допомогу до конструкторського бюро інституту звернувся тільки зараз. Він попросив відрядити місяців на два тямущого спеціаліста з обліку. Там щось треба сконструювати чи облік якийсь по-новому поставити — я, правду кажучи, докладно не знаю, — і потрібна консультація саме бухгалтера. Вони просили рекомендувати людину з видумкою. Микола Іванович (це був завідуючий конструкторським бюро) вважає, що ви дуже підходяща для цього людина, і, по-моєму, вже сказав про це начальникові главку.

Того ж дня мене викликав до себе начальник главку і спитав, чи не маю я нічого проти відрядження на об’єкт 21.

— Куди треба їхати?

— В бухту Капризну.

Мені здалося, що я от-от упаду з стільця. Мабуть, життя вирішило підносити мені сюрпризи один за одним. Навіть при моєму потягу до романтики тут було з чого дивуватися.

— Ви знаєте це місце?

— Я був там колись. Років дванадцять тому.

— А-а… — начальник главку весело перезирнувся з Миколою Івановичем. — Ви побачите там великі зміни.

XII

Літак летів у Загорянськ — крупний центр Радянського Заполяр’я.

Пасажири були звичайні для такого рейсу.

Лікар, молодий чоловік в окулярах і з чорною борідкою клинцем, яка надавала йому трохи старомодного вигляду, що, очевидно, тішило його, повертався з дружиною-агрономом, яка тільки-но закінчила Тімірязєвську академію, із столиці на місце своєї постійної роботи.

Молоді везли з собою цілий ящик найрізноманітніших електричних каструль, найновіших плиток різних систем, чайник, кофейник і навіть електричний самовар.

Два інших пасажири були інженери, які поверталися в Загорянськ із службового відрядження. Один — хімік, другий — електрик. Обидва працювали на станції підземної газифікації, що постачала Загорянськ дешевою електричною енергією, Місцеві поклади вугілля, за їх словами, не вигідно було розробляти іншим способом.

— А де ж беруть вугілля для пароплавів? — спитав я. — Адже Загорянськ — порт.

Інженери засміялися.

— Від вугілля зараз на флоті поступово відмовляються, — пояснив старший інженер-хімік — високий, сутулий чоловік з довгими вусами і ясним поглядом голубих очей. — Вугілля дуже потрібне для газифікації, як основна сировина, що дає хімічні продукти… А для пароплавів є інші джерела енергії.

— Атомна енергія? — спитала Ганна Іванівна, дружина лікаря.

— І атомна і будь-яка інша, що, кінець кінцем, перетворюється на електричну. При цьому електростанція може спокійно собі стояти на березі, а її енергія рухатиме мотори багатьох пароплавів.

— Передача енергії без проводів?

— Це одне вирішення проблеми. Але є й інше. Без будь-якого складного обладнання воно дозволяє використати електричну енергію не тільки на великих суднах, а навіть на моторному човні.

— Як?

— А ось так.

Інженер дістав з кишені малесенький картонний циліндр, схожий на великий патрон від мисливської рушниці. На циліндрі була наклеєна барвиста етикетка. Я впізнав круглий жовтий місяць і червоні блискавки, що розходилися від нього, — символ електричної енергії — на блакитному фоні.

Де я вже бачив цей малюнок? Ага, згадав! Це ж ті самі кружечки й блискавки, що були на обгортці, яку принесли тоді з друкарні. Тільки там кожен колір було відтиснуто нарізно, а тут різноколірні кружечки з’єдналися.

— Що всередині?

— Енергія. І її вистачить, щоб усі ваші чайники й каструлі забезпечували вас смаженим і вареним протягом року.

На засмаглому обличчі інженера з’явилася вдоволена посмішка. Я зустрічав уже цей вираз задоволення від праці і гордості за неї на обличчях людей, які не відділяють чужих успіхів од своїх.

— Що це, акумулятор? — спитала Ганна Іванівна.

— Так, дослідний. Ви зустрінете зараз такі акумулятори по всьому Заполяр’ю. Вони тут випробовуються. Уявляєте, — інженер підвищив голос, — корабель-електроплав бере на борт кілька ящиків таких штучок і може вільно плавати протягом усієї навігації. Ці акумулятори вже вийшли з лабораторії і тепер перевіряються. Одні в Арктиці — в умовах незвичайного холоду, другі, навпаки, — в пустелях жаркого півдня, треті — в субтропіках, де мало не кожен день дощі, і так далі.

— І вони заряджені енергією від звичайної теплової станції? — поцікавився я.

— Можливо, — посміхнувся наш співрозмовник. — Але це не має особливого значення. Акумулятори зберігають електричну енергію, добуту будь-яким способом. А взагалі цей винахід, — він показав на картонний циліндрик, — матиме дуже широке застосування.

Про це я вже знав. Мене цікавило інше.

— А що означає місяць на етикетці? — спитав я.

— От цього я не можу вам сказати, — знову засміявся інженер. — Вважатимемо, що це просто заводська марка…

Було зрозуміло, що інженер просто не хоче повідомляти подробиць випадковим супутникам. Мені ж весь час здавалося, що всередині картонного циліндрика, якого тримав у руках мій супутник, міститься енергія місячного притягання. Та сама енергія, що, можливо, примушувала світитися ліхтарик Геннадія Степановича, який я віз з собою. Енергія морських припливів.

Сучасні повітряні подорожі не відзначаються довготривалістю. Наш літак уже котився по бетонній доріжці Загорянського аеродрому…

ХІІІ

З одного літака я тут же, в аеропорту, пересів на інший.

Поки новий літак готували до відльоту, я встиг тільки пообідати і надіти полярне обмундирування: кабіна в цьому літаку не обігрівалася, не те що в рейсовій машині.

«Ну от, починається провінція, — подумав я, натягуючи хутряні торбаси. — Чого б-не поставити електричну пічку, яку можна було б підключати до одного такого патрона!»

Та коли я заліз у кабіну, то побачив, що там, власне, нічого опалювати. Я був єдиним пасажиром у цьому вантажному літаку, призначеному для перевозок продуктів, які швидко псуються. Величезний кузов, разів у півтора більший, ніж товарний чотирьохосьовий вагон, був заповнений ящиками й бочками. Мене, так би мовити, підвозили на попутному повітряному грузовику.

Звичайно, я міг би дочекатися пасажирської машини, але сам наполягав на тому, щоб мене відправили якнайшвидше.

«Як же цей сарай з крилами сідає? подумав я — Адже йому потрібна доріжка кілометрів два!» Я згадав невеличку посадочну площадку біля бухти Капризної, де ми сідали багато років тому.

Але пілот на моє запитання заспокійливо відповів, що в Арктиці пасажирські та вантажні авіатраси зараз обладнані всім необхідним, крім того, повітряний «битюг» — експериментальна машина і не боїться вимушених посадок. Він звернув мою увагу на шасі літака.

Під фюзеляжем було багато широких коліс невеликого діаметру — я налічив їх шістнадцять пар. Цей гігант сідав прямо на черево і котився по землі на своїх колесах, мов на роликах, довільно і сильно гальмуючи.

— Можна сідати в тундрі, — запевнив, мене пілот. — А як буде потрібно, то й на воду. Пам’ятаєте, як під час війни «кукурудзяники» сідали де завгодно? Ця махина знаходить собі місце для по, садки ще легше, ніж «ПО-2». В Арктиці вона успішно конкурує з вертольотом.

Я сів на своє місце — відкидне крісло біля кабіни пілота — і став чекати дальших подій.

Пробігши по злітній доріжці з півсотні метрів, наша повітряна стонога дужим ривком відірвалась од землі і, тонко заспівавши чотирма моторами, почала швидко набирати висоту. В момент зльоту я почув Свист, який доносився зовні, і побачив крізь маленьке віконце кабіни вогняний струмінь, що вибивався з-під літака.

«Стартові ракети, — догадався я, — або допоміжні реактивні двигуни».

Замість потужного ревіння моторів долинав тонкий комариний писк.

Придивившись до пульта пілота, я зрозумів, що мотори були не реактивні і не поршневі, а електричні, з автоматичним регулюванням. Мабуть, і сюди вже проникли нові акумулятори; тут їх теж випробовували. Даремно, здається, докоряв я «провінції» за відсталість!

«Може, ми летимо на енергії місячного притягання? — подумав я. — З погляду електриків, це, можливо; й не дуже істотно, а з незвички все-таки чудно!..»

Функції штурмана виконували приладі, що працювали автоматично. Машина летіла за сигналами радіомаяків, без втручання пілота. Він тільки стежив за картою і силуетом місцевості на екрані дорожнього локатора.

В дорозі пілот частував мене свіжими яблуками.

— Наші, — зауважив він, — заполярні. І що дивовижно — ростуть прямо під відкритим небом.

Я поглянув на яблуко. Середнього розміру, воно було тверде, дуже соковите і приємне на смак. У роті від нього було прохолодно і пощипувало, як буває, коли п’єш газований сік.

— Тепер, — сказав пілот, — такі сади на кожній зимівлі саджають.

— І в Капризній є?

— І в Капризній, — не змигнувши й оком, відповів пілот.

«Ну, добре, — подумав я, — незабаром я зможу перевірити, що в полярників називається жартом і що за яблуко я з’їв. Мабуть, це традиційний жарт, якому піддають кожного новачка».

Рівно через годину, глянувши на прилади, пілот повів машину на зниження.

Я з цікавістю чекав, як ця гусениця сідатиме на свої тридцять дві ніжки.

Але льотчик раптом похитав головою і, натиснувши на якусь кнопку, вийшов з кабіни у вантажне відділення.

— Поземок, — пояснив він.

Поки наш літак спокійно розсікав морозне повітря, на землі, виявляється, почалася справжня хуртовина.

Важка машина описувала широкі кола над тундрою. Я поглянув у віконце. При блідому світлі оповитого сірим серпанком місяця було видно, як упоперек руху літака переміщалися білясті маси. То були снігові лавини, які з величезною силою гнав вітер.

— Ну і що ж? — спитав я. — Адже літак обладнано так, що він може сідати в будь-яких умовах!

— Та літак сяде, — сказав льотчик. — Але… — він співчутливо подивився на мене. — Я не маю права сідати в таку погоду з пасажиром на борту.

Я здивовано глянув на льотчика.

— А якщо я не заперечую?

— Все одно, — пілот категорично хитнув головою. — Правила щодо цього суворі.

— Що ж робити?

— Повертатись у Загорянськ, — відповів пілот, з тону, яким це було сказано, я зрозумів, що така перспектива не викликає в нього особливого ентузіазму.

Я заявив, що він може робити все, що завгодно, але я не полечу назад.

— Тоді… — пілот глянув скоса на гачок, де висів брезентовий ранець, — лишається тільки один вихід.

— Стрибати? Ви вважаєте, що спуск на парашуті менш рискований для пасажира, ніж посадка в літаку?

— Цілком безпечно, — поспішив заспокоїти мене пілот. — Розкривається автоматично. Приземляється з такою швидкістю, як спускається ліфт.

— Ну, принаймні це хоч цікавіше, ніж звичайна посадка, — сказав я. — Не заперечую.

Пілот полегшено зітхнув. Мабуть, перспектива посадки в хуртовину цієї гори ящиків і бочок разом з пасажиром була справді не дуже втішною.

Але раптом він похмурнів.

— А стан вашого здоров’я? — стурбовано спитав він. — Інструкція щодо цього, знаєте, дуже сувора.

— Не турбуйтеся, — перебив я його. — Стрибати доводилося. Взагалі ви маєте справу не з новачком на повітряному транспорті. От навіть значок парашутиста, бачите?

Я трохи пишався своїм значком парашутиста і спеціально прикріпив його до піджака на час перельоту. Але й людська слабість, виявляється, інколи може бути корисною.

Пілот підвів мене до люка в підлозі кабіни і, поки літак робив чергове коло, почав пояснювати, що я маю діяти.

Він старанно перевірив, як я підігнав лямки парашута, підтягнув одну пряжку і поставив мене на кришку люка. Я попросив викинути мене якнайточніше. Пілот запевнив, що скине мене з такою точністю, з якою конверт падає в поштову скриньку. А проте він наполіг на тому, щоб я надів рюкзак з аварійним запасом харчів і пристебнув до пояса лижі.

— Про всяк випадок, — пояснив він.

У відповідь я тільки знизав плечима. Мабуть, цього вимагала інструкція і тому сперечатися було марно.

Оглянувши мене з усіх боків, пілот підійшов до стіни, де виднілася ручка, схожа на рукоятку гальмового крана в поїзді. Він узявся за неї, і я відчув, що підлога піді мною провалюється. Мить — і я вже летів на землю.

XIV

Спочатку я впірнув у те, що згори здавалося сірою річкою, а насправді було снігом, який струмував по рівнині. Я по шию занурився в цей потік. Сніг почав шмагати мене в обличчя, потім я відчув під ногами пружне податливе дно: це була земля.

… Ясний ореол просвічував крізь білу завісу снігу неподалік від мене і вище над моєю головою. В скісних струменях снігу ясна пляма розпливалася, витягувалася, тріпотіла, наче прапор. Від світлої плями вниз падала вузька тінь. Підійшовши ближче, я зрозумів, що це стовп з ліхтарем.

Ліхтар маячив у тундрі самотньо. Скільки я не вдивлявся навколо, не міг розглядіти поблизу ніяких споруд.

Може пілот і справді висадив мене дуже точно, прямо біля аеродрому, але мені від цього було не легше.

Я бачив тільки один ліхтар, а решта, якщо вони й були тут, безнадійно потонули в хуртовині. Я не знав навіть, де їх шукати. Ніяких проводів, що могли б вказати мені дорогу, біля стовпа не було.

Відчепивши парашут і лижі, я поклав їх під стовпом і вирішив зробити невелику розвідку. Я спробував просуватися в різних напрямках, доки сягало світло ліхтаря. Скрізь була гола тундра, і жодного кущика серед снігу.

Кінець кінцем, я повернувся до ліхтаря, боячись загубити і цей орієнтир. Притулившись до стовпа так, щоб він захищав мене од вітру, я обмірковував становище. Очевидно, пілот радирував про мою висадку, і мене шукають. Але спробуй знайти людину в таку пургу, коли навіть за два кроки нічого не видно.

Скільки може тривати хуртовина? Добу? Тиждень? Я уявив собі на мить картину: замерзле тіло біля ліхтаря, який цілісіньку полярну ніч ллє холодне, байдуже світло, і могильний горбик із снігу серед арктичної німої тиші. Потім переді мною постала інша картина: за сто кроків капітальна будова з натопленою грубкою, світло, люди… В Арктиці можна замерзнути буквально біля порога будинку.

Не знаю, яка б ще картина виникла в моїй надто живій уяві, коли б у димчастих клубах хуртовини, освітлених ліхтарем, раптом не з’явилося щось настільки схоже на звичайний московський тролейбус, що я ущипнув себе за руку. Я подумав, що вже замерзаю і все це ввижається мені у сні.

Щось велике, виблискуючи склом і світлом, викотилося з туманної імли, держачи курс прямо на ліхтар. Я мимоволі підвів голову, щоб подивитися, чи немає на стовпі дощечки з літерою «Т», що означає тролейбусну зупинку. На ньому справді була якась дощечка. Раніше я не помітив її, а зараз розглядати було ніколи. Тролейбус чи те, що я вважав за нього, вже зупинився біля стовпа.

Екіпаж справді нагадував тролейбус, тільки був без тролів, стояв на лижах і мав гвинт, який обертався позаду.

Деякий час я стояв, чогось чекаючи і дивлячись на автоматично розчинені дверцята. Нарешті зрозумів, що дверцята відчинилися для мене, і поліз в електросани. Мені дуже заважали лижі, які я вирішив обов’язково взяти з собою (парашут я ще раніше обв’язав стропом навколо стовпа і залишив його так). Нарешті я опинився всередині, дверці зачинилися, пропелер почав обертатися, утворивши суцільний круг, і сани помчали серед снігового вихору.

В електробусі було троє пасажирів. Двоє з них продовжували про щось говорити один з одним, не звертаючи на мене ніякісінької уваги. Третій пасажир, молода дівчина, посміхалася, спостерігаючи, як я борсаюся в купі майна, що ним спорядив мене дбайливий пілот.

— Та зніміть рюкзак, — нарешті сказала вона.

Тільки я в своєму хутряному одязі виглядав тут по-полярному. Інші пасажири були одягнуті в звичайні костюми. Слово честі, у тролейбусі, який курсує по вулиці Горького, я виглядав би не більш екзотично.

— Куди ми їдемо? — спитав я дівчину.

— Куди вам треба, — відповіла вона посміхаючись. — Адже ми спеціально заїхали на аеродром, щоб узяти вас. Нам повідомили по радіо з літака, і ми заїхали по вас, щоб вам не чекати наступної рейсової машини. Вона прибуде тільки хвилин через двадцять.

Отже, те, що я вважав до деякої міри риском і чим у глибині душі пишався, було звичайною пересадкою з літака в електробус!

Ні, не зазнати мені тут небезпеки, не замерзнути в тундрі! Не допустять до цього… Взагалі любителям пригод в Арктиці робити нічого. Я зняв хутряну шапку і витер хусточкою лоба. Звичайно, екіпаж опалюється. Мені було дуже жарко.

Час від часу в, сніжній тундрі виникав стовп з ліхтарем. На двох чи на трьох зупинках увійшли нові пасажири. Водій вів машину по курсовказівнику так спокійно, ніби їхав по шосе, хоч сани котилися по відкритій тундрі.

Хвилин через двадцять електробус зупинився біля двоповерхового будинку з яскраво освітленими вікнами.

— Приїхали, — сказала дівчина.

XV

На ганку мене зустрів широкоплечий чоловік у шкіряному реглані і шапці-вушанці. Я пізнав Геннадія Степановича. Він обняв мене, забрав з рук речі, тут же віддав їх комусь, і ми пішли всередину.

Ми перейшли просторий вестибюль, потім коридор і опинились у великій квадратній кімнаті, обставленій так, як того тільки може побажати людина, що прибула з столиці.

— Трохи зручніше, ніж тоді, коли ми з вами ночували, — пам’ятаєте, під час вимушеної посадки? — в благодушному голосі Геннадія Степановича я вловив нотку гордощів. — Це в нас для приїжджих.

З задоволенням скинув я полярне обмундирування, прийняв ванну і став схожий на звичайну людину. Стоячи на килимі, що покривав підлогу кімнати, я зачісувався перед великим дзеркалом. Раз у раз по завісках пробігали світлові бліки, і потім знову лягала тінь. Важко було уявити, що за цими вікнами, за спущеними шовковими шторами іде сніг, простяглася тундра, хоч і з’їжджена електросаньми й освітлена ліхтарями, але все-таки тундра, а не вулиця великого міста, сповнена руху.

Геннадій Степанович, який знову з’явився на порозі, запросив мене в їдальню.

В залі, оздобленім різними прикрасами з дерева, стояло близько дюжини столиків і великий стіл. На кожному столі у вазах стояли живі квіти. Взимку, в тундрі, за Полярним колом!

— Ну, — сказав Геннадій Степанович, коли ми сіли за один із столиків, — за нашу зустріч!

І він налив у бокали рожевого вина з низенької пузатої пляшки.

Ми цокнулись.

— Місцеве, — пояснив Геннадій Степанович.

Тримаючи напій у роті, я смакував його, пробуючи визначити, що воно таке. Якоюсь особливою свіжістю пахло вино, яким частував мене Геннадій Степанович; і чудовим, я б сказав, природним ароматом. Воно було приємне і на смак…

— Між іншим, із морошки, — повідомив Смирнов.

Я мало не похлинувся. Серед складної гами відчуттів од вина з’явилося нове: відчуття, що мене трохи обдурили.

Геннадій Степанович щиро розсміявся, помітивши мою розгубленість.

— Ну, морошка, звичайно, не проста, — заспокоїв він мене. — Самі розумієте, її стільки разів схрещували і, як кажуть, удосконалювали, що тепер уже вона не поступиться навіть перед черешнею.

Ми випили ще по бокалу.

Тепер мені кортіло-швидше дізнатися, в чому має виявитись моя участь у роботі Інституту припливів, але Геннадій Степанович рішуче відхилив усі мої спроби розпочати ділову розмову.

— Завтра, завтра, — заперечив він категорично. — А заразі спати.

Виявляється, за московським часом була друга година ночі.

XVI

Коли я прокинувся, в кімнаті було видно.

«Що це вони ще вигадали? — розмірковував я спросоння, підходячи до вікна і відслоняючи завіску, пронизану рівним, яскравим світлом. — Штучне сонце?»

Але замість сонця я побачив місяць. Величезний, круглий, з добродушною посмішкою, він світив яскраво й спокійно, наче це був ліхтар, заряджений акумуляторами нової конструкції. Я згадав, що в дореволюційній Росії в провінціальних містах у місячні ночі вуличне освітлення вимикали; небесний ліхтар давав більше світла, ніж усі земні.

«А що, — подумав я, — вчені використають колись Місяць і для освітлення. Запалять на ньому за допомогою атомної енергії гігантське «вогнище» або встановлять дзеркала, що відбиватимуть сонячне світло на Землю. А може, просто посріблять його поверхню, покриють якоюсь амальгамою, щоб посилити природне віддзеркалення в кілька разів».

У місячному сяйві було добре видно бухту Капризну з ясною доріжкою, що перетинала темну поверхню води, і силуетами гір, так само схожих на двох котів, як і дванадцять років тому. Але там, де морди котів сходилися, залишаючи прохід у море, стояла тепер бетонна гребля, що здавалася при місячному сяйві сріблясто-білою. По її краях, на вирубаних у горах майданчиках, височіли два величезні будинки. Один був з вузькими вікнами, що починалися від фундаменту і сягали майже даху. Із продовгуватих вікон падало світло, яскравіше, ніж місячне, і лилося на схил горн, покриваючи його ясними і, темними смугами. Другий будинок, восьми— чи десятиповерховий, був звичайного для дослідницьких установ типу.

Я стояв біля вікна, мабуть, дуже довго… Не знаю, яким чином у кімнаті опинився Геннадій Степанович. Він уже вмився, поголився і, як завжди, сяяв добродушністю.

— Ну й вигляд у вас! — сказав він, ледве стримуючи посмішку.

Я поглянув у дзеркало, вставлене в дверці одежної шафи. На килимі стояв босоніж, у штанях із спущеними підтяжками і в нічній сорочці літній чоловік, на засмаглому обличчі якого був вираз безглуздого захоплення.

— Ви часом не лунатик? — продовжував глузувати з мене Геннадій Степанович. — Я стукаю, стукаю в двері, а він місяцем милується… © .

— Не місяцем, а гідростанцією, — заперечив я. — Подумати тільки: шалена сила, що шпурляла нас колись у човні, тепер приборкана, скорена і служить людині.

— Це ж ідея Голубенцова. Пам’ятаєте «юнака»? Ви тоді подумали, що він поет.

— А що, — сказав я, — в цьому є і поезія. Отже, я не дуже й помилився.

Геннадій Степанович пішов, сказавши, що чекатиме мене в їдальні.

XVII

За сніданком я вручив Геннадієві Степановичу його ліхтарик.

Він дуже зрадів.

— Я дорожу цим ліхтариком, — зауважив Смирнов, — з ним пов’язана одна історія… Колись я розповім її… Але як ліхтар опинився у вас?

Я коротко розповів, як знайшов його.

— Справді, — підтвердив мою догадку Геннадій Степанович, — ліхтарик заряджений енергією, одержаною від Місяця.

Він довго сміявся з мого першого припущення, що енергію добувають на Місяці і потім переправляють на Землю в космічних ракетах.

— У нас досить джерел енергії і на Землі, — сказав він. — І ми не відмовляємось од жодного з них. Колись, можливо, добуватимуть потрібну нам сировину, наприклад цінні руди, і на Місяці і доставлятимуть на Землю, але, думаю, що ми обійдемося без, цього. Значно простіше, напевно, буде виготовляти потрібні хімічні з’єднання і навіть елементи штучно. От енергії треба буде для всіх цих цілей чимраз більше. І тут немає рації відмовлятися од такого дарового джерела, як енергія місячного притягання. Це світило, що оббігає Землю і викликав рух величезних мас води в наших океанах, мусить приводити в дію десятки, а ще краще сотні радянських припливних станцій.

— Мені здавалося, що атомна енергія зробить зайвими інші енергетичні джерела, — сказав я.

— Чому ж, — заперечив Смирнов. — У хорошому господарстві всі джерела повинні використовуватися. Для того, щоб добути атомну енергію, теж потрібно затратити якусь енергію — привести в рух механізми, що добувають, перевозять і обробляють уранову руду. І от, для прикладу, якщо для цього використовувати силу місячного притягання, то атомна енергія фактично дістанеться нам даром. Взагалі час уже примусити працювати на людину і Місяць, не тільки Сонце.

— А хіба досі таких спроб не робили? — запитав я.

— Проекти припливних станцій розроблялися в нашій країні ще до війни, — відповів Геннадій. Степанович. — Але одна справа проекти і перші станції дослідного характеру і зовсім інша — широкий розмах будівництва в цій галузі. Зараз проектується десятка півтора великих, припливних станцій у різних пунктах нашого узбережжя. Інститут припливів провадить систематичні спостереження припливів і відпливів ще принаймні в десяти тисячах пунктів. Це йому потрібно і для загальних теоретичних висновків і для вибору місць під майбутні припливні станції.

— Так, — промовив я задумливо, — і старий Місяць примусили працювати на людину.

— Примусили, — жартома підтакнув Геннадій Степанович. — Бігає по небу і крутить вали наших машин.

— Здорово все-таки! — мимоволі вигукнув я. — Справді, мав рацію той інженер, який говорив, що можна приробити привод до Місяця.

— Місяць — дуже надійний двигун, — зауважив Смирнов. — Не потребує ні мастила, ні догляду за собою, а працює справно. Але має і вади.

— Які саме?

— По-перше, він діє нерівномірно. У русі припливної хвилі існують свої «піки» і спади, а між припливом і відпливом взагалі течії немає. Ця нерівномірність посилюється тим, що Місяць працює не за нашим земним годинником, а залежно від часу свого обертання навколо Землі, який складає так звану місячну добу. Щоправда, тут Місяць надзвичайно точний: протягом місячної доби він робить рівно чотири такти — два припливи і два відпливи. Але через те, що місячна доба на п’ятдесят хвилин довша, ніж наша звичайна доба середнього сонячного часу, то за земним часом припливи і відпливи щоразу припадають на нову годину.

— Ви надто причепливі! — зауважив я. — У вашому розпорядженні дарове джерело енергії, а ви ще вимагаєте якихось там особливих зручностей.

— Я просто об’єктивно характеризую Місяць як двигун для припливних електростанцій. Він має і ще одну ваду.

— Яку ж?

— Адже на припливи впливає не тільки Місяць, але й Сонце. Внаслідок взаємодії Місяця і Сонця припливи та відпливи неоднакові навіть для однієї і тієї ж місцевості. Сила їх коливається близько середнього для даного місця рівня. Щоправда, й цю незручність, як і всі інші, можна виправити.

— Примусити Місяць акуратніше рухатися в ногу з Сонцем?

— В цьому немає потреби, — просто відповів Геннадій Степанович на мій жарт. — Можна зробити набагато простіше. А як — побачите самі.

XVIІІ

Ми одяглись і вийшли на вулицю. Місячне сяйво заливало рівним світлом посьолок. Тут були капітальні, але не дуже високі — в два-три поверхи — будинки.

— Нема рації будувати дуже високі, — відповів Геннадій Степанович на моє запитання. — Вітри тут сильні, видуватиме… а землі скільки завгодно.

Було набагато світліше, ніж під Москвою в місячну ніч. Не знаю, чим це було викликано, чи особливою прозорістю повітря, чи віддзеркалюванням світла од снігу й води, чи. може, і тим і цим одночасно.

Гребля, коли ми підійшли до неї, виявилася набагато більшою, ніж я уявляв собі. Від Чортових воріт не лишилося й сліду. Вода йшла в бухту і з бухти по вирубаному в скелях підземному коридору і потрапляла на лопаті турбіни.

Станція сяяла вогнями, але людей там не було.

Геннадій Степанович провів мене в приміщення, яке він назвав «мозком електростанції».

Тут я побачив невисоку шафу, Це був автоматично діючий командний пункт. Шафа стояла на поплавку, який тримався на поверхні води в трубі, з’єднаній з відкритим морем. На поплавку були електричні контакти різної довжини, схожі на в’язальні спиці. Деякі з них торкалися ртуті, налитої в спеціальну чашку.

— Уявіть собі, що немає ні припливу, ні відпливу, — почав пояснювати Геннадій Степанович. — Так було, — він поглянув на годинник, — дві години тому. Машини станції стояли. Станція зупиняється чотири рази на добу. В цьому її недосконалість. Але для нас це не має значення. Чому? Побачите потім. І от почався приплив. Як тільки вода ринула з відкритого океану в бухту, особлива заслінка в підземному тунелі подала сигнал сюди. Командний пункт прийняв цей сигнал і дав розпорядження перемкнути обладнання, що спрямовує воду на лопаті турбіни. Адже перед цим вода йшла в іншому напряму — з бухти. Проте, куди б не йшла вода — з бухти чи в бухту — вона завжди проходить через турбіни.

Одночасно були подані накази першій турбіні — приготуватися до роботи. Її лопаті, що стояли вздовж потоку води, автоматично повернулись, і машина почала без ривків працювати, поступово набираючи необхідну кількість обертів. Рівень води збільшувався, і поплавок, вимикаючи одні контакти і вмикаючи інші, давав усе нові й нові розпорядження. Одна за одною вступали в дію інші турбіни, поки, нарешті, не почали працювати, як і зараз, усі шість. Потім, в міру того, як спадатиме вода, вони так само автоматично поступово вимикатимуться. Як бачите, сам Місяць робить усі вмикання і вимикання. Він, так би мовити, і є черговим диспетчером цієї станції.

— А хто проектував станцію? — спитав я.

— Наш інститут. А вихідні дані давав Інститут припливів. Ми н далі працюватимемо в тісному контакті.

— Але припливні станції мають свою ваду, — промовив я. — Ви самі казали: вони працюють нерівномірно.

— Ходімте, я вам покажу, як ми в даному разі виходимо із скрутного становища, — запросив Смирнов.

Він провів мене в зал, по стінах якого високо від підлоги проходили товсті мідні шини.

— Акумуляторна, — пояснив Геннадій Степанович. — Наша станція дає енергію не в сітку, а повністю витрачає її на зарядку акумуляторів. Так що практично нам цілком байдуже те, що навантаження станції змінюється: все одно кожна добута ампер-година складається ось у ці копилки.

Він показав на розташовані понад стінами стелажі. на яких стояло безліч маленьких баночок.

Підійшовши ближче, я впізнав у «баночках» знайомі вже мені циліндрики в яскравій обгортці. Вони рухалися на конвеєрі, поки не потрапляли в довгі латунні затискачі, на зразок того, як патрони входять в обойму. Обойм було кілька, і кожна вмішала патронів сто. Коли верхній патрон займав своє місце, стаючи на зарядку, з нижнього кінця обойми вивалювався готовий заряджений патрон. Він падав на, еластичну сітку, яка виносила його в сусідні приміщення.

— Кожен циліндрик-акумулятор вміщує стільки електричної енергії, скільки її дають при повному навантаженні всі шість агрегатів станції протягом хвилини. — вів далі Смирнов. — Тепер зрозуміло, чому цієї енергії вистачає для того, щоб перетворити звичайний кишеньковий ліхтарик у «вічний»? Довелося для цих ліхтариків замовляти спеціальні лампочки, щоб і вони служили довго.

— Акумулятори теж вашого інституту?

— Ні, їх розробляв інший інститут. Ми застосовуємо акумулятори тому, що це вигідно поєднується з роботою припливних станцій.

Оглянувши станцію, ми вирушили до будинку на другому боці греблі. Тут містилися філіали Інституту припливів і того інституту, де працював Геннадій Степанович і який займався проектуванням припливних електростанцій. Геннадій Степанович познайомив мене з керівниками і працівниками обох філіалів.

Власне, об’єкт 21 і являв собою філіал інституту припливів та інституту припливних гідростанцій, які спільно працювали над проблемою освоєння енергії морських припливів на всьому північному узбережжі нашої країни. Гідростанція бухти Капризної була дослідною базою, де досліджувались і перевірялись різні нововведення, перш ніж застосовувати їх в інших місцях.

Голубенцова на об’єкті я, на жаль, не застав. Він був у від’їзді протягом всього… мого перебування в Капризній.

— А чому ж ви, Геннадію Степановичу, — сказав я, коли ми йшли через посьолок, — не показуєте ваш яблуневий сад?

Ми пройшли мовчки кроків п’ятдесят.

Геннадій Степанович раптом зупинився.

— Ось, — сказав він, показуючи рукою на засніжений пустир, огороджений невисоким муром, — сад, про який ви питали. Але звідки ви дізналися про нього?

Цей пустир я бачив і раніше, але гадав, що то ділянка, відведена під будівництво.

— Де ж сад? здивовано перепитав я, дивлячись на пустир.

— Ось він, — сказав Смирнов, — перед вами.

— Але я не бачу дерев?

— Дерева тут, — завжди гучний голос Геннадія Степановича тепер став тихим, а сам він якимось незвичайно задумливим. — Вони під снігом.

Все виявилося дуже простим. Сибірські садоводи давно вже вирощують яблуні, гілки яких ростуть низько над землею? і навіть доторкуються до неї. Взимку їх закидає снігом, і під його прикриттям еони переносять сибірські морози. Ці яблуні краще використовують і літо. В надґрунтовому шарі повітря, де ростуть такі дерева, тепліше. Їх коріння йде не в глибину, а, як і гілля, простягається горизонтально. В районах вічної мерзлоти досить, щоб земля відтанула на порівняно незначну глибину, і вже можна розводити ці чудові яблуні.

І все ж мені здався дивним цей сад під відкритим небом у Заполяр’ї.

— Ну, яблуньки ж не просто пересаджені, — пояснив Геннадій Степанович. — Тут попрацювали не тільки наші садоводи-мічурінці, вивівши спеціальний сорт для Заполяр’я, але доклали рук і ми, техніки.

— А що тут можуть зробити техніки? — не зрозумів я. — Сад же під відкритим небом! Хіба що поставити до кожного дерева електричну грубку і обігрівати цілий рік?

— Ми це й зробили, — спокійно підтвердив Геннадій Степанович. — Тільки не ставили до кожного дерева по грубці, а проклали нагрівальну систему на всій ділянці прямо в ґрунті. Технічно це простіше і дає набагато більший ефект. Тут. значно раніше починається весняне відтавання. Ще під снігом ми пробуджуємо яблуні до життя. А як тільки довкола починає сходити сніг, вони вже зеленіють. Огорожа захищає їх од вітру, і тут, наче на значно південнішій широті, плоди визрівають чудово. Під час заморозків дужче нагріваємо ґрунт. А коли б ви бачили, який чудовий цей сад, коли цвітуть яблуні!

— Але ж на це доводиться, мабуть, витрачати багато енергії, зауважив я.

— Радянські люди, — Геннадій Степанович знизав плечима, — для того й оволодівають все новими джерелами енергії, щоб з її допомогою переробляти природу, поставити її собі на службу.

Він знову замислився і решту дороги мовчав.

XIX

Завдання, задля якого мене викликали з Москви, було таке.

Припливні станції працювали автоматично, і люди приходили сюди тільки для огляду і ремонту обладнання. А, проте, треба було вести повсякденний облік кількості вироблюваної енергії, заряджених і незаряджених акумуляторів на складі, облік витрати мастильних матеріалів тощо.

У різних приміщеннях станції стояли прилади, що реєстрували всі потрібні величини, але дані приладів вимагали певного узагальнення, а потім відображення у відомостях.

— Можна було б взяти рахівника, — сказали мені, — але йому довелося б робити дуже вже прості операції. Прикро використовувати людину Для того, щоб вона записувала на папір показники приладів і проробляла потім з цими цифрами прості арифметичні дії.

— Ну що ж, — сказав я, — коли наша установа впоралася з конструюванням такого приладу, як «старший бухгалтер», то «старшого рахівника» якось уже змайструємо.

Я вже мав деякий досвід у таких справах, і завдання здалося мені неважким. Я запропонував усі прилади, що здійснюють облік, з’єднати спеціальною проводкою з апаратом, який ми назвали «рахівником». Він мав бути комбінацією лічильника, арифмометра і цифро-друкувальної машини. Всі дані приладів він мусив друкувати у відповідних графах вкладеної в нього відомості. Спеціальні графи призначалися для підсумкових величин. Коротше кажучи, апарат повинен був не тільки фіксувати поточні витрати і наявність різних матеріалів, але й робити необхідні підрахунки.

Ми розробили стандартні типи відомостей для апарата, де передбачили всебічний облік роботи станцій. Склав я разом з працівниками об’єкту і технічні завдання для конструювання «рахівника». Сам апарат вирішено було виготовляти в конструкторському бюро нашого главку. Я познайомився і подружив з багатьма тутешніми працівниками.

Цифри, якими завантажував нашу лічильну фабрику об’єкт 21, виявилися даними про припливи. По всьому неосяжному узбережжю, що омивається північними морями, стояли десятки тисяч лічильників, які кожної години відзначали рівень води. Ці дані, як їх називали «тонни цифр», бо таблиці й справді важили тонни, — літаками доставлялись у Москву і там перетворювалися в зведену таблицю руху морських припливів на величезному просторі земної кулі.

Мені цей спосіб оперування цифрами здався до деякої міри громіздким. Звичайно, заводити власну обчислювальну фабрику для об’єкту 21 було невигідно; він не міг повністю завантажити її. Але возити «тонни цифр» на наш «математичний млин» теж не найкращий вихід із становища. Я запропонував подумати над таким приладом, який би не тільки обчислював коливання рівня води в тому місці, де його встановлено, але й давав би узагальнені результати цих спостережень. Тоді інститут одержуватиме від своїх приладів-автоматів не сировину, а вже опрацьовані дані, з якими буде набагато менше клопоту. Тобто я знову ж таки пропонував поєднати прилад-«обліковець» з обчислювальним апаратом. Працівники інституту припливів дуже доброзичливо зустріли цю ідею, і, кінець кінцем, було вирішено замовити пробний прилад нашому главку. Мене просили взяти участь у його розробці.

XX

Ввечері ми зібрались у «кают-компанії» — обідньому залі готелю, де я жив у ці дні.

— Ви обіцяли. — звернувся я до Смирнова, — розповісти історію про свій ліхтарик.

Геннадій Степанович замислився.

— Історія, — сказав він після невеликої паузи, — дуже складна. Це ліхтарик мого товариша, який піл час війни загинув у Ленінграді від фашистської бомби Ми працювали з ним в одному інституті, над однією проблемою. Під час нальоту бомба впала на той корпус, де чергував мій товариш. Ліхтарик і чорновий зошит із записами — все, що лишилося від його особистих речей.

Геннадій Степанович замовк. Можливо, він згадав далекі дні ленінградської блокади.

— А що це за проблема, над якою працювали ви і ваш загиблий друг? — спитав хтось.

— Ми працювали над проблемою обігрівання ґрунту електрикою. Мій друг загинув, але справа, яку ми почали з ним разом, здійснюється зараз великою групою вчених. Жодна його думка, жодний рядок записів у зошиті не лишилися без уваги, його іменем названо сам метод перетворення тундри в сад. Можливо, найкращим пам’ятником йому будуть ці вічно квітучі оазиси в Арктиці, яких, я вірю, незабаром тут з’явиться дуже багато. Наш яблуневий сад і дослідні сади в інших пунктах Заполяр’я — перші ділянки таких оазисів. А ліхтарик його я залишив собі…

* * *

Під час цього мого відвідання бухти Капризної не трапилося інших пригод. Я бачив речі, які вражали не більше, ніж те. що можна було побачити в інших місцях. Адже всюди в нашій країні здійснюються цікаві справи, відкриття, дружно працюють люди. Об’єкт 21 був тільки одним із багатьох.

Але в мене було відчуття, що пережив у ці дні величезні події.

ТАЄМНИЦЯ КУЛІ «7»

Гості з неба

Прилетіла вона прямісінько з світового простору Так принаймні здалося хлоп’ятам, які спостерігали її падіння. Спочатку почувся шум, який нагадував далёкий грім, потім над самісінькою лукою щось блиснуло, і раптом на парашуті зависла блискуча металева ракета.

Хлопці побігли до річечки, що перетинала луку: до неї зносило вітром ракету, яка повільно знижувалася.

— Це з Марса, — впевнено заявив Вася Аринушкін. — Більш нізвідки. На Місяці людей нема. А на цій, на Венері… там ще не настав кам’яний вік. Іхтіозаври ракету не пошлють!

— Мала дуже, — з сумнівом сказав Зеленін. — Хіба що тільки миша всередині. Або в крайньому разі кіт.

Ракета, зачепившись парашутом за осокорину, що росла на стрімкому розі, висіла на стропах, майже торкаючись землі. Завдовжки вона була трохи менша, ніж метр, і мала довгий гострий ніс і потовщену середину.

— «Завод Імені Кірова», — прочитав напис на ракеті Ваня Скребушкін. — Бачили? Заводська марка! Отже, ракета наша.

— Можливо, наші посилали її на Місяць, а вона не долетіла і повернулася, — висловив припущення Вася.

— Мала дуже, — повторював скептично Коля. — Що в ній пошлеш?

— А що посилати? Людей на Місяці все одно немає. Так зганяли для проби.

Ця думка здобула двох чи трьох прихильників. Решта вагалися.

— А чого сперечатися, сказав Федя Задорнов, який досі мовчав — Треба віднести в сільраду. Дядько Федір розбереться.

Дядько Федір, голова сільради, виявив на полірованому корпусі ракети ще один напис, який не помітили хлопчаки: «Академія наук СРСР».

— Молодці, хлопці! — сказав він. — Мабуть, щось важливе.

Він запакував ракету в ящик із стружками, сам одвіз на станцію і здав прямо в поштовий поїзд, який ішов на Москву.

Незабаром сталася нова подія. Хлоп’ята сиділи біля старого млина, від якого лишився тільки напівзогнилий зруб і зовсім замшіле колесо і ловили з загати окунів. І саме в ту мить, коли риба клювала особливо завзято, в небі пролунав свист. Він весь час підсилювався і змінювався в тоні. Щось промайнуло в повітрі, вдарило прямо в жорно, що лежало біля млина, і свист почав віддалятися.

Хлопці кинулися до жорна, але нічого, крім невеликої плями, трохи більшої за мідний п’ятак, на позеленілій поверхні каменя не побачили.

Через дві хвилини за шістнадцять кілометрів від старого млина, на міському стадіоні, де тренувалася футбольна команда, сталася не менш цікава подія. Один з гравців дав сильну «свічку», і м’яч перелетів через паркан. Гра припинилася. Поки хлопчаки-болільники шукали м’яч, з того боку, звідки чекали його, почувся свист, і замість м’яча прилетіло щось таке, чого ніхто не встиг розглядіти, вдарилося об трибуну і з виском помчало далі.

Майже в той самий час на міському майдані, як багато хто думав, упав метеорит. Але він не розсипався і не згорів, а, черкнувши об бруківку, знову піднявся в повітря й полетів.

Ще одна пригода сталася в тому ж місті, але цього ніхто не бачив. У парку культури хтось шпурнув великим каменем у бронзову фігуру купальниці біля фонтана. Камінь відскочив, розколовшись на кілька кусків. Уламки впали недалеко від парку, в яр, що густо заріс чагарником і лопухами. І тільки ямка на плечі бронзової купальниці нагадувала про цю подію.

Незвичайна більярдна куля

Стояла літня спека, і більярдний стіл винесли на площадку даху десятиповерхового будинку готелю.

Грали двоє. Старший, професор Сергій Іванович Свиридов, чоловік років п’ятдесяти, легкими, вправними рухами кия розміщував кулі так, як йому було зручніше, і бив точно в ціль. Кулі розбігалися по сукну, мов артисти балету, що розігрували пантоміму.

Молодший, кандидат наук Проторенко, кремезний, навіть огрядний, червонощокий, азартно розмахував києм і бив з силою, якій не вистачало точного розрахунку.

— Коли б я вірив у прикмети, — зауважив Свиридов, — то подумав би, що куля з цифрою «сім» приносить мені щастя. Ця куля витворяє просто-таки чудеса. Погляньте: ледве торкнувшись борту, вона з силою відскакує і, зверніть увагу, як точно додержує закону рівності кутів падіння і відбиття! Це, безумовно, талант, геній серед більярдних куль.

— Ану, лишень, я цього генія разок стукну!

Проторенко ретельно натер крейдою кий.

Чи то удар був занадто сильний, чи, може, «геній» надміру чутливий, але куля «7» піднялася високо над головами гравців, виписала дугу і зникла за кам’яним парапетом, яким було обнесено площадку.

Сергій Іванович підійшов до краю площадки, щоб поглянути, куди впала «щаслива» куля, але в цю мить вона з’явилася з-за парапету, наче її хтось кинув знизу. Професор піймав кулю і поглянув униз: внутрішній двір готелю був безлюдний. Та, власне, хто б зміг закинути звідти кулю на дах десятого поверху?

— Дивно, — пробурмотів він, розглядаючи кулю. — Ви щось розумієте, Петре Семеновичу?

Петро Семенович здивовано дивився на професора.

— Повторимо експеримент, — рішуче сказав професор і підкинув кулю високо вгору.

«Сімка» піднялася вище від щогли антени і полетіла вниз.

Обидва гравці, нахилившись над парапетом, стежили за кулею.

Вони побачили, як куля доторкнулася до гладенької плити у дворі і помчала вгору, наче нею вистрілили з рогатки. Не долетівши до тієї височини, з якої вона почала падати, всього метрів на п’ять чи шість, куля ніби завмерла на мить і знову полетіла вниз. Доторкнувшись до бруківки, вона знову стрибнула вгору, але піднялася вже трохи нижче. Так вона падала й підіймалася принаймні разів двадцять. Нарешті, підскочивши до рівня другого поверху, куля полетіла скісно, заскакавши по двору, мов кенгуру, і зникла.

— Оце номер! — порушив мовчанку професор. — З чого ж зроблена ця куля, хотів би я знати?

— Звичайна пластмаса, — пробурмотів. Петро Семенович. — Адже із слонової кістки більярдні кулі тепер не роблять?

— Звичайна?! Ну, знаєте, більш незвичайного я ще нічого не бачив. А нумо, спробуємо ще!

Сергій Іванович узяв кілька куль із столу. Його партнер теж набрав білих ядер.

На превеликий подив мешканців готелю, вони почали кидати їх униз. Коли тихий дворик наповнився гуркотом куль, які стукались об бруківку, з вікон почали висуватися голови. Кулі стрибали, мов величезні білі блохи, але навіть найспритніша з них не піднялася вище третього поверху.

— Куля «7» і справді геніальна, — сказав професор. — Знаєте що? Її треба обов’язково знайти. Займіться-но ви цією справою. Приносьте кулю прямо в лабораторію.

Куля «7» зникла

— Не знайшов я кулі, — повідомив Проторенко, зайшовши другого дня в інститут до Сергія Івановича. — Закотилася кудись або хлопчаки підібрали… В мене з директором готелю відбулася неприємна розмова: каже, що вперше в своєму житті бачить такий хуліганський вчинок. Ну, а я ж не міг йому пояснити, що нас зацікавило в цих кулях.

— Шкода «сімку», — замислено промовив Сергій Іванович. — Як ви гадаєте, звідки в неї така стрибучість?

— Випадковий збіг, — відповів Петро Семенович. — Матеріали, з яких робиться пластмаса, ви знаєте, не завжди однорідні. Ну ось і вийшло таке сполучення…

— От би роздобути ще кілька куль з цієї партії!

Того ж дня Проторенко дізнався, звідки готель одержав більярдні кулі. Виявилося, що їх виготовила промислова артіль у місті Степовому… Свиридов купив кілька комплектів куль, зроблених цією ж артіллю, але серед них не знайшлося жодного, хоч трохи незвичайного. Схоже було на те, що куля номер сім і справді якийсь рідкісний виняток.

І це дуже засмутила його. У своїй лабораторії Свиридов працював над створенням пластмаси з пружними властивостями. Деякі особливості будови такої речовини вже пощастило розгадати: перші, ще недосконалі зразки були виготовлені в лабораторії, але процесор — він це прекрасно розумів — був тільки на півдорозі до вирішення завдання.

А тут, ніби на сміх, доля послала йому в руки кулю з такого матеріалу, про який професор мріяв, і він, як жар-птицю, випустив її.

— Знаєте, ця куля не виходить у мене з голови! — говорив професор Петрові Семеновичу. — Коли б вона була в нас, то ми зробили б аналіз речовини, з якої вона складається. Наскільки це прискорило б нашу роботу… Ось що: знайдіть її. Ви людина енергійна.

— Але де ж її шукати?

— Та в тому самому місті, де ця артіль, що виготовляє більярдні кулі. Дізнайтеся, з чого і як вони роблять пластмасу.

По слідах кулі «7»

Наступного дня Проторенко вже був у Степовому, де містився завод, який постачав пластмасу для артілі. З цього заводу Петро Семенович і почав свої пошуки.

Порозмовлявши півгодини з головним інженером, Проторенко цілком пересвідчився, що на цьому маленькому заводі не мудрували і не шукали нових сортів пластмаси. Маленький товстун з обвислими шоками і кислим поглядом відчинив дверці шафи, полиці якої були заставлені білими кубами.

— Тут зразки кожного випуску. Вам треба, щоб вони стрибали? Візьміть перший-ліпший куб! Усі стрибають.

Принесли мармурову дошку, поклали на підлогу; інженер не дивлячись почав брати з полиці куби і кидати їх на мармур. Усі куби підскакували майже однаково. Висота стрибка залежала тільки від того, пругом чи плиском стукався куб об дошку.

— Самі бачите, — з гордістю сказав інженер, — ми суворо дотримуємося стандарту.

Розпрощавшись з головним інженером заводу, Проторенко вийшов на вулицю і сів на лавочці в сквері, щоб обміркувати становище.

Поряд сиділи двоє підлітків і говорили про випадок, який трапився на стадіоні під час тренування футболістів.

— Розумієш, як прилетить ця штука та як ударить! Ну, думав, трибуна вщент, — явно перебільшуючи, розповідав один з них, худорлявий, з блідим обличчям. — На власні очі бачив! Свист такий був — у мене трохи вуха не лопнули.

— Мабуть, теж метеор, такий самий, як і на майдані, — озвався другий. — А може, це щось схоже на те, що в селі Багатопіллі хлопці бачили. Там теж з неба камінь прилетів. Хлопці розповідали, коли приїжджали до нас. Стрибучий якийсь.

«Стрибучий»? Проторенко, зацікавлений випадково підслуханою розмовою, розпитав хлопців про загадковий камінь і вирішив одразу ж їхати в Багатопілля.

Через годину Петро Семенович зійшов з попутної машини прямо біля сільради. Голова Федір Іванович познайомив його з учасниками подій, що відбулися на березі річки. Хлоп’ята розповіли вченому про ракету і незрозумілий предмет, який прилетів з неба, і, нарешті, повели Петра Семеновича до жорна біля загати.

— От сюди, — вказав Вася Аринушкін, — як ударить! Ось на жорні і слід лишився.

— Звідки ж він прилетів?

— З неба, — пояснив Вася.

— І куди полетів?

— Знову на небо.

— Так прямо вгору?

Вася замислився.

— Туди, — втрутився Ваня Скребушкін і показав у напрямку міста Степового. — А прилетів звідти, — Ваня вказав рукою на гори, що стояли на горизонті суцільною синьою громадою.

— А падав він неначе зверху, — невпевнено промовив Коля. — Над головою як засвистить!

— Він і повинен був зверху впасти, — пересиливши хвилювання, сказав Вася. — Хоча й летить по цій… як її… по параболі, а в кінці шляху однаково вниз піде Так же? — звернувся він до Проторенка.

— Так, — згодився той, — якщо предмет летить вільно з великої висоти, то, звичайно, наприкінці падатиме майже вертикально.

— Чому ж тоді він повернув до міста? — спитав Коля.

— А це бачив? — Івась кивнув на жорно.

Воно лежало на невеликому косогорі, на схилі, зверненому в бік міста Степового.

Подякувавши дітям, Проторенко більше не затримуючись у Багатопіллі, повернувся в місто, йому здавалося: предмет, який вдарився об жорно, а потім упав на міському майдані і так здивував футболістів — метеорит. На його думку, це все було одне і те саме явище. Хто знає, може, незвичайна пружність матеріалу примусила цей предмет зробити такі велетенські стрибки.

Сліди стрибучого каменя обривалися в Степовому. Але ніхто не міг повідомити Проторенку про нього більше, ніж він узнав від хлоп’ят.

Тоді Петро Семенович вирішив піти до голови артілі «Настільна іграшка», щоб спробувати довідатися хоч що-небудь про більярдну кулю номер сім.

Тут він потрапив у світ шахових коней, які стояли на підвіконнях величезними табунами, пішаків, насипаних у ящики до самого верху, королів і королев, які виходили з-під преса такими рівними і гладенькими, наче їх обточили на токарному верстаті.

Цех більярдних куль — низьке продовгувате приміщення з земляною підлогою — нагадував старовинний гарматний двір. Білі ядра різних розмірів лежали тут штабелями і пірамідами. Люди в синіх халатах упаковували кулі в ящики, мов яблука.

Голова артілі, товстий, лисий чоловік у кавказькій сорочці з тонким пояском і в жовтих чоботях, закидав Проторенка питаннями:

— Вам скільки куль потрібно? Тисячу? Десять тисяч? Доставка за ваш рахунок? Мене не цікавить, що ви хочете з ними робити. Закидайте їх хоч на Місяць. Але контракт ми з вами підпишемо по всій формі. Товар можете приймати тут, на місці. За упаковку додаткова плата.

З великим недовір’ям вислухав він прохання Проторенка підібрати йому кулі, які стрибали б краще, ніж звичайні.

— Таких куль, як у нас, ви ніде не знайдете. Наші кулі найкращої якості. Їх послали навіть на виставку. Тільки тиждень тому ми виготовили один комплект для виставки, а другий — для готелю «Південь» у Новоозерську. Але якийсь божевільний скинув усі кулі з десятого поверху на бруківку, і багато з них порозбивалося. Готель замовив нам нові кулі.

— Скажіть, а хто їх виготовляє?

— Той самий майстер, який виготовляв і перші два комплекти. Товариш Бархудар’ян. Ось він.

Худорлявий старик з зовсім білою, остриженою під машинку головою і чорними бровами тримав у руках гладеньку, ніби покриту маслом кулю. Здавалося, що від цієї кулі стало ясніше в майстерні: так багато світла вона випромінювала. На її молочно-білій поверхні чітко вимальовувалися акуратні сині квадратики, і здавалося, що це не зменшене відображення вікон майстерні, а малюсінькі віконця, які ведуть усередину кулі.

— Вано, — сказав голова, — ось тут товариш приїжджий хоче з тобою поговорити.

Робочий день скінчився, і Бархудар’ян запросив Петра Семеновича до себе додому.

У чистій, заставленій квітами кімнатці з вікнами, що виходили в палісадник, старий майстер, посадивши гостя на почесне місце, пригощав вином місцевого виготовлення.

— Ніде нема таких штамбових троянд, як у нашому місті, — говорив він. — А погляньте-но, які троянди в мене! Як я їх виростив? Потрібна любов, щоб створити щось путяще. Якщо річ зроблена без любові, я одразу відчую, нехай це буде ґудзик чи звичайна лопата, досить тільки взяти її в руки. Коли я бачу тупу шпильку або таку, що гнеться, мов простий дріт, я думаю про того, хто сіє цю тупість і піддатливість по білому світу. А щоб виготовити більярдну кулю, ви думаєте, не треба любові?

Петро Семенович, посміхнувшись, відповів, що він зовсім не сумнівається в цьому.

— Чому ж ви посміхаєтеся? — з докором сказав старик. — У мене є внук, його теж звуть Вано, він вчиться в ремісничому училищі. Так от знаєте, який випадок трапився нещодавно з цим хлопчиною? Я виготовив два комплекти куль. Саме в цей час до мене приїхали родичі, і я вирішив показати їм свою роботу. Приніс я додому один комплект, показав гостям і поставив ящик ось на цю полицю. Два дні лежали кулі в мене вдома, сусіди приходили й дивувались, а на третій день, коли я зібрався віднести їх у майстерню, дивлюсь, однієї кулі нема. Я навіть злякався. А тут заходить мій внук Вано, і в руках у нього куля. «Навіщо ти взяв її без дозволу?» — закричав я. А Вано каже, що він показував кулі своїм товаришам. Дідовою роботою вирішив похвалитися, шибеник! Ну, і як там у них вийшло, не знаю, а тільки одну кулю вони впустили, вона впала на виступ станини, на самий ріжок, і розкололась. Як ви гадаєте, що зробив Вано? Він пішов у майстерню свого училища і зробив нову кулю. «Де твоя куля? — спитав я. — Ти зіпсував увесь комплект. Давай мені свою кулю!» — «Діду, — каже Вано, — ви знайдете її самі».

— І що ж ви думаєте? Я перерив весь комплект, але не зміг відрізнити його кулі від своїх. «Може, ти вигадав усю цю історію?» — кажу йому. Тоді Вано пішов і приніс мені дві половинки розбитої кулі. «Іди сюди, — кажу, — я поцілую тебе, Вано. Ти успадкував від свого діда найдорожче — любов до праці». От бачите, про що говорить річ, яку тримаєш у руках. Я й досі не знаю, — додав, помовчавши, старий майстер, — яку ж кулю зробив Вано.

— А я скажу вам, — промовив Проторенко, який дуже уважно слухав розповідь про історію з кулею. — Це була куля номер сім, комплекту, що був посланий у готель «Південь». Мені дуже хотілося б узнати, звідки Вано дістав пластмасу для кулі.

— Ну, в нашому місті неважко дістати пластмасу. Може, випросив у майстра в училищі. Я його про це не питав.

— А чи не можна мені поговорити з Вано?

— Чому ж не можна? Тільки він, напевне, бігає десь з хлопчаками. Він же й сам ще хлопчик, хоч уже й майстер.

Петрові Семеновичу пощастило розшукати Вано. Хлопчик, розповів, що знайшов кусок пластмаси в яру. поряд з парком культури.

Разом з ватагою хлоп’ят Проторенко прочесав яр, і вони знайшли ще кілька уламків того «каменя», що вдарився колись об бронзову статую купальниці.

Проторенко склав зібрані уламки. На превелике його здивування, вони нагадували величезну кулю, грубо зроблену не з металу, а з якоїсь речовини, на зразок слонової кості. Лише кілька шматків так і не вдалося розшукати.

— Ану, хлоп’ята, — скомандував він, — пошукайте ще, та гарненько!

Чекати довго не довелося. Хлопці принесли лист у капсулі з-під фотоплівки, яка, очевидно, була закладена в корпус снаряда.

* * *

Незабаром Проторенко доповідав Свиридову про результати поїздки. Перед ними на білому столі в лабораторії лежали куски ракети, знайденої в яру.

Сергій Іванович уважно прочитав листа. «Про всяк, випадок повторюємо всю історію ще раз, — так починався лист, — бо не певні, чи дійшла за адресою перша ракета».

З листа видно було, що його послала геологорозвідувальна експедиція, яка працює в горах, у глухих, малодосліджених місцях. Сліди покладів руди привели дослідників до глибокої безодні, і розвідники відважились спуститися вниз по канату. Вони досягли дна безодні в цілому благополучно, але при цьому розбили рацію. Тепер у них був єдиний засіб для зв’язку з зовнішнім світом — уціліла поштова ракета, яку вони відправили з Кам’яної безодні за допомогою ракетної установки. Послали без точного прицілу, в бік найближчого населеного району, вважаючи, що в чиї б руки вона не потрапила, радянські люди, звичайно, перешлють її за адресою. Однак чи тому, що геологи забилися в таку тарганячу щілину, оточену лісом, і виявити їх з вертольота було важко, чи тому, що в листі були не точно визначені координати Кам’яної безодні, але й досі ніхто не прийшов на допомогу експедиції.

За ці дні в Кам’яній безодні було зроблено багато цінних знахідок. Особливий інтерес у геологів викликав камінь кольору слонової кістки: він легко піддавався обробці, а вдарившись об тверду скелю, відскакував, наче гумовий. Це й наштовхнуло працівників експедиції на думку виготовити з каменю снаряд і надіслати з ним ще одного листа.

— Так, — сказав Сергій Іванович, — треба негайно замовити телефонну розмову з Москвою. Недаремно ви так настійливо шукали слід «сімки»!

Через годину всі зацікавлені організації вже знали про знахідку. Виявилося, що після одержання посилки з першої ракети в район Кам’яної безодні з найближчого аеродрому вже вилетів вертоліт. Другий лист полегшив розшуки експедиції.

Свиридов дістав дозвіл залишити частину ракети для дослідження в своїй лабораторії.

— Про всякі камені чував, — сказав він Петрові Семеновичу, і про такі, що схожі на ганчірку, і про такі, що замінюють мило, і навіть про їстівні, а от про стрибучий камінь дізнаюся вперше. Ну що ж, Петре Семеновичу, за роботу!

Іспит

Автомобіль ніжно-кремового кольору описав коло по двору і з’їхав на поміст, який обривався, наче лижний трамплін. Промчавши по помосту, він з розгону пролетів у повітрі метрів десять.

— Ой! — вигукнула жінка в натовпі глядачів, які стежили за машиною.

Машина доторкнулася до землі, підстрибнула на півметра, підскочила ще разів зо два і поїхала дорогою, посеред якої було вкопано кам’яний стовп. Не сповільнюючи руху, машина наштовхнулася на стовп і відлетіла від нього, мов більярдна куля.

Автомобіль зупинився. До нього підійшло кілька чоловік. На його корпусі не виявилося жодної вм’ятини. Шофер посміхнувся. Мабуть, випробування не завдало йому ніякої неприємності.

— Пружність дорівнює міцності, — зауважив сивий чоловік, один із запрошених, який стояв поряд з Свиридовим. — Як ви досягли цього? — звернувся він до Сергія Івановича.

— Дещо підказала та речовина, яку знайшли в Кам’яній безодні. Ви, мабуть, чули про цю історію? В природі цей матеріал створювався довго, і все-таки він виявився не зовсім доброякісним. Відносно пружності претензії немає, а от міцність, знаєте, підкачала: вся ця музика розліталася на куски при четвертому або п’ятому ударі. Ну, довелося попрацювати, тут коротко не розкажеш. А цей автомобіль зроблено з міцного і пружного матеріалу, виготовленого в лабораторії, — не тільки ресори, але й шасі і весь корпус. Тому він і одскакує від перепон, ніби м’яч. Зараз його пустять по вибоїнах, і ви самі побачите.

Машина розвернулась і попрямувала до ділянки «бездоріжжя», спеціально підготовленої для дослідження. Тут були підібрані всі перешкоди, що можуть зустрітися шоферові, якому завжди не таланить. Машина то підіймалася на стрімкий горб, то летіла в яму, то проскакувала на повному ходу міст з проломом у настилі, то «брала» канаву, мов скаковий кінь.

— Справжні скачки з перешкодами, — промовив співбесідник Сергія Івановича. — А що виготовляють ще з цієї пластмаси?

— Та багато що. Наприклад, велосипедні рами. Така рама пружинить і ніколи не ламається. Пробували навіть стільці робити. Поставили ми ці стільці на плоскому даху десятого поверху готелю «Південь». А тут і налетів шквал, пам’ятаєте, в газетах про нього писали? Покрівлю з будинків зривало, кілька ліхтарних стовпів вирвало з землі. І наші стільці знесло з площадки. І от, уявіть собі, вони застрибали по вулиці, мов зайці. Порозбігалися по всьому кварталу, і всі виявилися цілісінькими. Поряд з «вічними» ручками, що, як ви знаєте, далеко не вічні, тепер будуть і справді «вічні» столи, шафи, буфети. Телефонні апарати і трубки теж більше не розбиватимуться. Розробляється конструкція небиткого корпусу і особливо кріплення деталей радіоприймача і телевізора. Якщо такий приймач випадково упустити, це йому аж ніяк не пошкодить. Та хіба мало ї в нашому побуті і в техніці ламких речей, які можна буде виготовляти з нового матеріалу!

Автомобіль, успішно подолавши всі перешкоди, вибрався знову на асфальт.

— Чудово, — сказав інженер. — А тепер, будь ластка, відійдіть усі.

Він узяв у руку булижник і щосили шпурнув його в кузов. Камінь відлетів і покотився по асфальту. Інженер підійшов до автомобіля і почав розглядати в лупу місце, об яке стукнувся камінь.

— Тріщин немає, — сказав він нарешті, ховаючи лупу. — Ну, що ж, Сергію Івановичу, — звернувся інженер до професора Свиридова, — прокатаємося трохи по місту?

НИТКА АРІАДНИ

Так, це було те саме місце. Три скелі нагадували три пальці, що впираються в небо. Вони стирчали на вершині сопки, покритій лісом. От і падь, на дні якої скрізь видніються гігантські камені. Треба перебратися на протилежний бік цієї кам’яної річки.

Я стаю на першу брилу, що розміром і формою нагадує рояль, і вона раптом починає повільно обертатися навколо невидимої осі. Це вага мого тіла разом з чималеньким рюкзаком вивела з нестійкої рівноваги кам’яне чудовисько. Я поспішаю перебігти по його шерехатій спині і стрибаю на найближчий камінь. Він пробуджується від заціпеніння і падає набік. Добре, що ці брили такі масивні і так повільно повертаються: я встигаю перескочити на сусідню. Біжу, роблячи танцюючі рухи, і відчуваю, як пробуджене кам’яне стадо повільно ворушиться під моїми ногами; коли я зіскакую з якоїсь брили, вона повертається в попереднє положення і, стукнувшись об сусідню, видає звук, схожий на хрокання.

Звідки взялися ці камені? Відкололись од скель, які, мов вежі, підносяться там, угорі? Підніжжя їх справді покрите брилами різних розмірів… Чи, може, це нагромадження каменів має інше походження? Хто його знає… Ці місця по-справжньому ще не досліджені.

Та ось я на протилежному «березі», на твердій, нехиткій землі. Яка чудова річ тверда земля! Ледве встигаю про це подумати, як відчуваю поштовх під ногами і ледве чутне двигтіння, наче там, у глибині, промчав поїзд метро.

Не так уже й міцно стоїть тут тверда земля. А втім, це легкий землетрус, всього тільки на мить. Тут час від часу трапляються такі випадки, і ніхто не звертає на них особливої уваги, крім сейсмологів, станція яких розташована кілометрів за сімдесят звідси.

Чи не ці бува поштовхи руйнують скелі-башти і підсипають брили в кам’яний потік? Чи, може, це роблять сили могутніші, хоча діють набагато повільніше, — сонце, вітер і вода?

Зараз я не замислююся глибоко над цими питаннями. Мені треба поспішати до галявини, на якій росте голуба лілія.

Власне, я шукаю залізну березу, я не ботанік, а лісовод. Але на цій галявині ми домовилися зустрітися з ботаніком і ще одним вченим, який все життя займається вивченням комах. Утрьох ми мали. скласти невелику комплексну експедицію.

Я не вперше блукаю по Уссурійській тайзі і пишаюсь своїм умінням орієнтуватися в безкраїх падях і сопках, таких різних і в той же час схожих одна на одну.

От і галявина. Я скидаю важкий рюкзак і починаю розкладати багаття.

Минає година. Чайник давно закипів, а я все чекаю. Нарешті, з лісу долинає голос. Із гущавини виходить високий чоловік у картатій ковбойці, грубих штанях, заправлених у чоботи; на голові в нього кепка, а за плечима рюкзак, не менший від мого. На засмаглому, трохи вилицюватому лиці чоловіка поблискують жваві чорні очі. Це ботанік Данило Петрович Черних, уродженець Східного Забайкалля, потомственний сибіряк, я з ним уже зустрічався, і не раз.

Ледве привітавшись зі мною, він кладе на траву свій товстий рюкзак і, навіть не витерши з лоба поту, кидається до якоїсь низенької рослини. Присівши навпочіпки, він уважно оглядає її і, витягнувши мисливський ніж, починає методично обкопувати. Дивлячись на його збуджене обличчя, можна подумати, що це шукач золота, який натрапив на багату жилу.

Задивившись на ботаніка, я не помітив, як на поляні з’явився ще один чоловік.

Уявіть собі десь на дачі під Москвою франта в дуже легкому, чесучовому, акуратно випрасуваному костюмі, в чомусь на зразок сандалій на ногах, у золотих окулярах і з виразом цілковитої байдужості на обличчі. Ну, просто вийшла людина прогулятися перед чаєм, подихати свіжим повітрям! Постать з тих, про які говорять, що в них ні заду, ні переду, тобто дуже вже щупла. До його постаті цілком пасувало і дорожнє спорядження; якийсь дитячий рюкзак, куди нічого не покладеш, сумка-коробка на ремінцях і замість рушниці сачок на бамбуковій палиці. В такому одязі, з таким спорядженням у тайзі далеко не зайдеш!

Правило, що на підставі зовнішнього вигляду не можна робити висновку про людину, в умовах тайги непридатне. З одного погляду тут можна визначити, вперше блукаєте ви в лісових нетрях і взагалі бували в походах, чи доставлені літаком прямо з свого кабінету.

До цієї останньої категорії людей я й зарахував ентомолога, бо це, безперечно, був він.

Поки я мізкував на цю тему, «дачник», або «франт», він же ентомолог, підійшов до мене і ввічливо відрекомендувався.

— Босняцький Анатолій Сергійович.

— Харитонов, — відповів я, не рухаючись з місця, — Петро Дементійович. Сідайте.

Я зробив широкий жест, яким охопив усю поляну.

Анатолій Сергійович сів біля мене вільно й невимушено, хоч я відразу помітив, що рухи в нього якісь трохи кімнатні. Здавалося, ніби він сідав не на звичайну траву, а вмощувався на килимі.

Підійшов Черних. Він тримав в одній руці ніж, а в другій викопану прямо з цибулиною рослину з трьома чи чотирма квітками невиразного забарвлення: вони були голубуваті і разом з тим мали блідо-рожевий полиск.

— Чудовий екземпляр, — сказав він, — зустрічається тільки на Далекому Сході, та й то не скрізь. Голуба лілія, вона ж лілія Комарова. Ну що ж, треба ставити палатку!

Я поглянув на рюкзак Данила Петровича, шукаючи очима припасовану до нього палатку. Ми домовилися, ідо цю частину похідного спорядження візьмуть мої супутники. Проте ніякої палатки я не побачив.

— Де вона? — спитав я.

— Анатолій Сергійович повинен був узяти, — відповів Черних, лукаво примружуючи свої темні вузькі очі.

Я перевів погляд на супутника Данила Петровича. Де загубив цей міський чоловік таку необхідну в тайзі річ? Найімовірніше, він просто не подумав про неї — адже в місті він обходиться парасолькою!

Босняцький скорчив гримасу людини, що допустила незначну помилку.

— Ах, так, так!.. — вигукнув він. — Цілком правильно. Я зовсім забув про свій обов’язок!

Сказавши це, він відстебнув зовнішній клапан свого дитячого рюкзака і витяг з кишеньки щось розміром з носову хусточку, хіба тільки трохи більше.

Анатолій Сергійович поклав цю штучку на траву і почав розгортати. Спочатку він розкинув її так, що вийшла й справді ніби хусточка. Потім розігнув «хусточку» по шву — вона збільшилася вдвічі. Він знову розігнув — утворилося вже маленьке простирало. Бачили ви фокуси в цирку? Людина у фраці витягає з кишенькової хусточки, попередньо склавши її в малюсінький жмуточок, купу найрізноманітніших речей, за обсягом у багато разів більших, ніж хусточка, і засипає ними всю арену. Щось подібне відбувалося перед нашими очима. Босняцький розгортав і розгортав своє простирало, доки воно не перетворилося в палатку, цілком достатню для трьох чоловік.

Я помацав рукою тканину. Це було щось надзвичайно тоненьке і шовковисте, ясно-сірого кольору. Босняцький, стоячи навколішки, порався біля палатки, шукаючи отвори для кілочків.

— Зрубайте кілки, — скомандував він.

І ми послухалися його. Незабаром палатка, міцно натягнута, красувалася на галявині. Ми занесли туди речі.

Всередині було просторо й світло. Тонюсінька, мов цигарковий папір, тканина пропускала світло.

— Від комарів добре, — схвалив я, перевіряючи міцність застібок. — Але що робити, коли уві сні випадково чхнеш? Тоді прощай, наша покрівле!

— Витримає й вітер, — спокійно заперечив ентомолог.

Я знизав плечима. В усякому разі, винахід непоганий. Колективний накомарник при потребі можна було покласти в кишеню, і він нічого не важив.

Ми напилися чаю, поговорили про те, про се біля вогнища і коли почало темніти, полягали в палатці. Завтра треба було рано вставати.

Спали ми спокійно. Але на світанку здійнявся вітер, а потім раптом полив дощ.

«Ну, кінець», — подумав я, коли в темряві почулося шелестіння дощу, і втягнув голову глибше в комір сорочки, готуючись прийняти холодний душ. Між іншим, терпіти не можу, коли вода ллється за комір!

Але дощ з шумом збігав по розп’ятій над нашими головами і невидимій зараз палатці, що пропускала і світло й повітря, але була непроникною для води. Це було ще одне чудо, вже друге за цю добу.

Часом налітав вітер, і я з тривогою чекав, коли він розірве палатку. Я вже звик до думки, що, можливо, залишуся сьогодні сухим, і мені не хотілося з нею розставатись.

Палатка довго витримувала всі атаки, але ось під час особливо сильного пориву я відчув, що вітер увірвався всередину і дощ періщить мені в бік.

«Лопнула», — промайнуло в голові. В темряві я почав намацувати розірваний край, але палатка, на мій великий подив, виявилася цілою: це вирвало кілочки, які я сам забивав. Клята тканина, тріпаючись під поривами вітру, висмикнула їх із землі.

— Що ж це за тканина? — спитав я вранці ентомолога, коли той складав палатку, яка висохла одразу ж, тільки-но перестав дощ.

Я стежив за його чіткими рухами: палатка зменшувалася, зменшувалася і перетворилась у маленький згорточок, який він не поспішаючи поклав у бокову кишеньку рюкзака.

— Спеціальна, — відповів Босняцький. — Для палаток.

— Де ви роздобули таке чудо?

— Одержав в інституті нових тканин. Там виготовили сотню таких палаток ї передали в Академію наук та університет для випробування в експедиціях.

— В чому ж фокус? — допитувався я.

Черних ледве помітно посміхався, беручи на плечі величезний мішок. Мабуть, він уже ставив такі запитання, і зараз його тішило моє здивування.

— Фокус у волокні: воно дуже міцне, — відповів Анатолій Сергійович. — Це штучне волокно. Молекули в ньому розташовані в довжину, вздовж напряму волокон. Це й надає йому незвичайної міцності на розрив. Я не хімік і не фізик і не зумію пояснити до пуття. Крім того, в тканини особливе, дуже щільне переплетення. Потім вона оброблена спеціальними речовинами. Одним словом, шовкопряда, який витягує свою нитку просто так, ні про що не думаючи, переможено. Перехитрили його люди.

— Я чув, — зауважив Черних, — ніби зараз випускають такі волокна, що навіть стальний дріт порівняно з ними…

Але про те, які різноманітні бувають волокна, нам дослухати не вдалося, бо ентомолог, раптом скрикнувши, упав на землю і поповз по-пластунськи.

Сказати правду, я не чекав від нього такої спритності. Він повз, мов ящірка, притискаючись до землі і не звертаючи уваги на свої елегантні брюки, до низенької квітки, на яку сів великий метелик, приваблений запахом або ж стомлений далекою дорогою. У правій руці ентомолог тримав сачок, сунучи його по траві.

Босняцький уже підповз до метелика і змахнув сачком, коли ефірне створіння, ніби тільки того й чекало, спурхнуло і, як листок, гнаний вітром, полетіло до лісу. Босняцький схопився на ноги і, знову скрикнувши, — цього разу вже від розпачу, — кинувся за метеликом прямо через кущі. Він ліз напролом у гущавину, як та муха, що влітає головою в павутину. Мені сподобалась така заповзятливість. Я й сам, якщо вже чимось захоплюся, дію, як то кажуть, не шкодуючи сил. Але в що перетвориться його елегантний дачний костюм! Страшно подумати: мабуть, лишаться тільки лахміття. Тепер, нарешті, ця легковажна людина переконається, що, вирушаючи в тайгу, треба одягатися трохи інакше, ніж для прогулянки по парку культури. Я з деяким самовдоволенням оглянув самого себе. У мене був вигляд справжнього тайгового мандрівника.

Ентомолог тимчасом зник. Ми почекали хвилин десять, потім Черних. зняв з плечей рюкзак і сів на нього. Я наслідував його приклад. Шукати Босняцького в лісі було марно. Ми могли тільки загубити один одного. Повинен же він колись повернутися — з метеликом чи без нього!

Ми сиділи і курили, а Босняцького все не було. Тепер я вже починав тривожитися за нього. Одному в тайзі, та ще й новачкові, заблукати неважко. Але саме в ту мить, коли моє занепокоєння досягло найбільшого напруження, ентомолог, нарешті, з’явився.

Босняцький вийшов з лісу, тримаючи в руці зламаний сачок. На обличчі в нього був вираз розчарування.

— Ти?

Роззявивши рота, я з подивом дивився на ентомолога, вірніше, на його костюм. Він мав такий вигляд, ніби його тільки-но принесли із прасувальної майстерні і наділи, щоб перевірити, чи правильно лягли складки. І штани і сорочка були акуратно випрасувані!

— Що ж це за тканина? — не витримав я. — Теж якась особлива?

Так, костюм був зовсім не з чесучі, як я гадав, а з нової тканини, легшої ніж чесуча, значно міцнішої, а головне — такої, що зовсім не мнеться і не боїться води. Знамениту складку відпрасували фабричним способом ще при виготовленні штанів раз і назавжди, «на все життя, — як зауважив Анатолій Сергійович, — щоб про такі дрібниці більше й думати не доводилося».

Босняцький пояснив нам, що метелик, за яким він погнався, — надзвичайно рідкісна комаха навіть для Уссурійської тайги, де багато різних чудес. Досі дослідники зустрічали тільки два її екземпляри, і ось він, Босняцький, побачив третій екземпляр цієї дорогоцінної комахи, в існуванні якої багато хто взагалі сумнівався. Проте метелик зник.

Ентомолог зітхнув востаннє, витер маленькою хусточкою з лоба піт, і ми пішли.

Дорога була нелегка. Як завжди в тайзі, доводилося перелазити через дерева, що лежали на землі, або обходити їх гущавиною, підніматися по кам’янистих схилах, перебиратися хоч і через маленькі, але бистрі річечки.

Анатолій Сергійович, треба віддати йому належне, в поході виявився дуже вправним: маленький, він пролазив у такі хащі, перед якими ми з Данилом Петровичем пасували; правда, Босняцький ішов без нічого, а ми з ботаніком тягнули важкі рюкзаки.

Я не ставлю перед собою завдання описати всі наші мандри, що тривали добрих два тижні. Розповім тільки, як я знайшов свою залізну березу і що з цього вийшло.

Це було на шостий чи сьомий день нашого подорожування. Ми отаборилися біля невеликого струмка, склали речі і без нічого вирушили на рекогносцировку — кожен у своїй справі. Домовилися не відходити дуже далеко від табору: навколо простяглася незаймана тайга, і недосліджене тут було на кожному кроці.

Я, мабуть, уже цілу годину продирався крізь лісові хащі, де південні рослини фантастично перемішалися з північними, проте не виявив навіть сліду дерева, якого шукав. Тоді я спробував вийти на пагорок, щоб оглянути все навколо.

Раптом ліс ніби розступився переді мною, і я опинився на краю безодні, вірніше — провалля.

Земля опустилася тут на порівняно невеликій ділянці, і, мабуть, це сталося якось враз.

Про це свідчили стрімкі, місцями прямовисні стіни провалля і оголені коріння дерев, які звисали в порожнечу.

Внизу, на дні, дерева лежали покотом або стирчали під різними кутами, і тільки одне дерево, що сповзло разом з великою брилою землі, росло прямо.

На самісінькому краю провалля стояла самітна береза. Дерево це одразу привернуло мою увагу: кора в нього була не біла, а темно-бура і не відлущувалась од стовбура, як у звичайної берези.

Серце моє забилося, і я поспішив до дерева, яке так давно шукав. Але тільки-но я простягнув до нього руку, як темний стовбур раптом заворушився, а потім випурхнув, наче метелик, якого намагався впіймати Босняцький. Вслід за цим я відчув, що й сам лечу в повітрі.

Мене врятувала брила землі, яка скотилася по стрімкому схилу разом зі мною. Я врізався в м’яку землю майже по коліна і, коли припинилося дрижання від землетрусу, побачив, що лежу на дні провалля, на яке тільки-но дивився зверху.

Звідси, знизу, я побачив тепер блакитне небо і тайгу, що обступила з усіх боків смугу вертикальних стін.

Недалеко від мене стояла винуватиця пригоди — залізна береза. Ми разом летіли вниз, і, на щастя, наші повітряні маршрути не збіглися: залізна береза важка і дуже тверда, недаремно її так називають. Зараз вона стояла навскіс, упершись у стіну.

Минуло принаймні півгодини, поки я зрозумів, що потрапив у пастку. Я обійшов усе провалля і ніде не знайшов зручного лазу нагору. Мене оточували стрімкі схили, кам’янисті й слизькі, або такі м’які, що зразу обсувалися, коли я пробував по них вилізти.

По похилому стовбуру берези, як по своєрідних сходах, я піднявся приблизно до середини провалля, але далі стіна йшла стрімко, а верхня її частина нависала карнизом.

Що було робити? Я спробував кричати, але всякий, хто бував у тайзі, знає, як глушать дерева, і особливо западини, будь-які звуки. Мої супутники могли ходити поблизу цілий тиждень і не натрапити на мене. Я мав необережність не лишати зарубок, бо був певен, що знайду дорогу в табір і без них. Я ще раз оглянув усе на дні провалля, цього разу з метою знайти матеріал для драбини.

Одне могутнє дерево геть чисто обплели ліани, з них у крайньому разі можна було, б нарізати вірьовок, але закинути таку вірьовку нагору, а тим паче закріпити її там я не зміг би нізащо в світі.

Минула вже доба з часу мого ув’язнення. Почалася друга. Стомлений марними спробами вилізти, я ще кілька разів обійшов западину, відшукуючи придатне для лазу місце, змучений голодом і спрагою, я лежав на спині і в напівзабутті дивився в бездонне синє небо.

Раптом я почув голос… Надсилу повернувши голову, я побачив на краю безодні маленьку постать і впізнав Босняцького. Він розмахував руками.

Все що було далі, здалося мені видінням, яке може привидітися тільки в напівмаренні. Ентомолог поліз на дерево, що стояло біля самого краю і простягнуло могутнє гілля над проваллям. Потім, як матрос по реї, він почав пробиратися по одній із гілляк. Його постать у кремовому костюмі майнула серед зелені. Незабаром Босняцький опинився майже на кінці гілки, пововтузився там трохи, а потім повис на ній, тримаючись тільки руками.

Я мимоволі заплющив очі, щоб не бачити, як розтуляться слабкі руки ентомолога, і він полетить у прірву. Коли я знову розплющив очі, то побачив, що Анатолій Сергійович справді випустив гілку і спускається вниз… по повітрю. Я зробив цей самий спуск тільки дуже швидко, а ентомолог повільно, час від часу зупиняючись, спускався з неба на землю.

От він уже посередині між деревом і мною, потім спускається ближче до мене, і повітря якимось дивом тримає його. Чи мені все це тільки примарилося? На якусь мить маленький ентомолог, який ворушився наді мною, уявився мені павучком, що спускається з гілки на павутинці, але, як я не силкувався, не зміг розглядіти павутинки.

Я побачив її, коли Босняцький опинився зовсім поряд. У руках він тримав якийсь сук, а на ньому була намотана, як мені здавалося, риболовна волосінь, така завтовшки, яку використовують для ловлі щук. Плетена, зеленкувата, туго натягнута, тоненька, прив’язана верхнім кінцем до гілки дерева, вона була зовсім непомітною на фоні листя.

Зробивши кілька кумедних рухів ногами, Босняцький торкнувся ними, нарешті, землі і став поруч зі мною. Він перевів дух (лазити по повітрю навіть за допомогою волосіні стомливо) і кинувся до мене. Теплий метал фляги доторкнувся до моїх губів, і обпікаюча волога примусила мене трохи підвестися. Я тепер чекав від Босняцького будь-якого чуда, а тому його напій вплинув на мене, мов еліксир (пізніше з’ясувалося, що це був звичайний чай з термоса). Пів-плитки шоколаду і ще кілька ковтків чаю остаточно привели мене до пам’яті.

— От добре, що я вас знайшов! — задоволено сказав Анатолій Сергійович. — Як це ви тут опинилися? Я сюди по канату спустився. А ви?

— Нічого собі канат, — я не міг не посміхнутися. — Це що, від спінінга?

— Ну, ні, — заперечив ентомолог. — Спінінгову волосінь я в іншій кишені ношу. Ось, якщо хочете, можу показати.

Він витягнув з кишені маленький плоский пакетик білого паперу, майже такий самий, у який в аптеці всипають порошок, і розгорнув. Скручена кільцями, на папері лежала напівпрозора тонюсінька павутинка, що здавалася зовсім непомітною.

— Це і є волокно, про яке я казав, — з деякою урочистістю промовив ентомолог. — Нитка Аріадни. Так назвав її винахідник. Розумієте, він зайшов у безвихідь, ніби в лабіринт потрапив із своїми дослідженнями, і довго не міг вибратися з цього лабіринта. І коли після довгих пошуків необхідна формула була, нарешті, знайдена, винахідник цю формулу і саме волокно назвав ниткою Аріадни. Не знаю, — додав Анатолій Сергійович, — як виглядав клубок, який Аріадна вручила Тезею, але тут, — він вказав на павутинку на папері, — двісті метрів.

— Дивовижно! — вигукнув я. — Чудо, цілком міфологічне.

— Хімічне, — поправив мене ентомолог. — Це штучна органічна речовина з досить складною молекулою.

— А те, що я вважав за волосінь?

— Справжнісінький канат, сплетений з півсотні таких ниток. Витримує понад чверть тонни. Сміливо можете йому довіритись. Я взяв про всякий випадок: в експедиції завжди може пригодитися.

— А якщо сплести ще товщу? — поцікавився я.

— Буде ще міцнішою. Лінь для полювання на китів, — знаєте, який до гарпуна прив’язують, — сплетений з нитки Аріадни, тонший за олівчик від записної книжки. Порівняно з ним навіть капроновий лінь здається незграбним.

… Ми вибралися з провалля по цьому «канату». Щоб він не різав рук, ми наробили з сучків сходинки-щаблі. Сказати правду, було страшнувато висіти на тонкій натягнутій ниточці, і я почував себе в цю мить не дуже впевнено.

Нижній кінець «каната» ми прив’язали до залізної берези і пізніше, вже втрьох, витягли її за допомогою блока, що теж знайшовся у запасливого ентомолога.

Моя знахідка мала для мене велике значення.

Залізна береза — рідкісне в нас дерево. Разом з тим воно дуже цінне. Його деревина може цілком замінити бакаут, який у нас не росте і з якого виготовляють підшипники для пароплавних гвинтів. Підшипники ці весь час перебувають у воді, і за мастило їм править вода. Я відшукав ще кілька залізних беріз у тому самому районі, недалеко від провалля.

Пізніше я подав проект розведення цього дерева в наших далекосхідних лісах, і мою пропозицію було прийнято.

Проте, схвалюючи цю ідею, мені сказали:

— Нехай вони ростуть, ваші берези, і чим більше їх буде, тим краще. Такий будівельний матеріал завжди стане в пригоді. Але чекати, доки вони виростуть, ми не можемо, тому поки що користуватимемося цією штукою.

Мені показали підшипники з дуже твердої і важкої деревини з такою щільністю волокон, якої я ще не зустрічав у жодного дерева.

— Не поступиться перед вашою залізною.

Виявилося, це штучна деревина! Вірніше, природна, але виготовлена особливим способом. Це були спресовані під величезним тиском шари найтоншого фанерного шпона, просоченого особливими речовинами.

І тут радянська людина по-своєму поліпшила природний матеріал…

Ентомолог того разу не знайшов свого метелика. Але він збирається в подорож по тайзі знову і запрошує з собою.

Я прийняв пропозицію ентомолога. Але цього разу спорядження в мене буде іншим. Цей «франт» дечого навчив мене.

ЧАРІВНІ ЧЕРЕВИКИ

Усе почалося з дрібниці. Петрик взував черевики, і мама побачила, що на одному з них протерлася підошва: з круглої дірки, схожої на мідний п’ятак, виглядала устілка. Такий самий «п’ятак», тільки ще трохи більший, був і на другому черевику. Петрик давно помічав, що правий черевик стоптується чомусь швидше за лівий. Тому це відкриття його анітрохи не здивувало.

Зате мама не могла перевести дух від подиву:

— Ви тільки подумайте, Іване Івановичу, — за відсутністю інших слухачів, вона звернулася до гостя сусідів. що прибув з якогось далекого міста і саме зайшов випадково на кухню. — У цього хлопчиська взуття на ногах просто горить. Ці черевики я купила місяць тому. Ви бачили коли-небудь такого хлопця?

Іван Іванович поставив на кухонний стіл чайник, який тримав у руці, і уважно подивився на Петрика.

— Хлопець як хлопець, — сказав він стримано. — Звичайний хлопець.

— Звичайний! — сплеснула руками Петрикова мама. — Та де ж ви бачили ще таких хлопців? Просто мука з ним! Не настачиш йому взуття!

— Я теж таким був, — промовив Іван Іванович примирливо. Він узяв чайник і підставив під кран. — І от, як бачите, нічого, навіть професором став… Просто він дуже рухливий.

— Але ж взуття випускають для нормальних дітей, — заперечила мама. — Адже спеціального взуття для непосидючих немає.

— А це, між іншим, даремно, — серйозно сказав Іван Іванович. — Даремно не випускають такого взуття. Є ж спеціальне спортивне взуття, наприклад, футбольні бутси, і ніхто не звинувачує футболістів у тому, що вони багато бігають. А для хлопчиків теж природно бігати, і їм треба дати спеціальне взуття для цього.

— Хотіла б я бачити черевики, — сказала мама і недовірливо похитала головою. — І підошви, яких він не стоптав би за місяць. Це, певно, якесь чудо.

Петрик ображено шморгнув носом.

І справді, хіба він винен, що такий рухливий? Що ж йому сидіти із зв’язаними ногами? Замість того, щоб розібратись у цій справі по-науковому, як це робить професор, мама картає Петрика за кожну дірку. Але ж він не навмисне їх протирає.

Іван Іванович поставив чайник на плиту і вже йшов до дверей. На порозі він зупинився і ще раз оглянув Петрика, наче щось прикидав у думці.

— Добре, я пришлю вам чарівні черевики, — сказав він просто. — Здається, це підхожий хлопець, коли все. що ви про нього розповідаєте, правда. Тільки одна умова: нехай він робить у них все, що йому заманеться, і, головне, кожен день взуває їх: не турбуйтесь, Антоніно Гнатівно, моїх черевиків він ніколи не стопче.

Антоніна Гнатівна, переборовши досаду, засміялася. Жартівник Іван Іванович!

— Хіба що вже чарівні…

Петрик був певен, що Іван Іванович навмисно все придумав, щоб утішити маму. Та й не схожий Іван Іванович на чарівника, якщо вже на те пішло. Ні чалми на голові, такої, як бачив Петрик у циркового фокусника, ні особливого погляду, ні багатозначних рухів руками. Звичайна собі людина в сірому піджаку, в окулярах, таких самих, як у дядька Сергія, шевця з другого поверху, з сивуватою борідкою клинцем. Навіть непомітно, що він у молодості був рухливим.

Але тижнів через два після того, як Іван Іванович поїхав у своє далеке місто, від нього надійшла посилка.

Петрик сподівався побачити якісь надбутси на товстелезній підошві з металевими шипами і підковами на каблуках, щось на зразок черевиків для альпіністів — такими він нещодавно милувався біля вітрини магазина. Але в посилці лежали звичайнісінькі собі коричневі черевики дуже простого фасону.

Петрик приміряв їх, вони були якраз на його ногу.

— Одразу видно чоловіка, — сказала мама. — Розумна людина Іван Іванович, а того не знає, що дітям купують усе з запасом. А ще думав — надовго їх вистачить. Ну, гаразд, носи! Треба було б поберегти подарунок, але ж усе одно виростеш з них. Та й пообіцяла я…

З цього самого дня й почалися незвичайні пригоди з черевиками.

Найнеймовірніше полягало в тому, що з черевиками всупереч усім законам природи нічого не ставалося.

Спочатку Петрик ходив у них обережно, наче й справді це були чарівні черевики і від них можна було чекати каверзи, але поступово звик до обновки, а потім і зовсім перестав про неї думати. Він бігав по двору, як і раніш, і так само азартно, грав у футбол.

Якось увечері, коли Петрик лягав спати, мама взяла з підлоги черевики і почала їх оглядати.

— Уже й протоптав либонь, — бурчала вона, підносячи черевики до світла. — Ні, цілі! Подумати тільки… І підошва зовсім нова. Значить, умієш носити акуратно, коли захочеш.

Цього вечора мати особливо ніжно поцілувала на ніч Петрика. Але в хлопчика було невиразне відчуття, що він не зовсім заслужив похвалу.

«Звичайно, — заспокоював він себе, засинаючи, — від того, які попадуться черевики теж багато залежить. Он Марія Петрівна весь час скаржиться, що їй завжди попадаються такі туфлі, які стоптуються набік. Не можна ж усе на мене звалювати!»

Марія Петрівна жила в квартирі напроти і була відома своїм скептичним ставленням до всього на світі, крім самої себе. Щодо хлопчаків, то всіх їх, рухливих і нерухливих, вона вже давно раз і назавжди зарахувала до явищ в основному негативних.

Тому, коли Антоніна Гнатівна похвалила Петрика за те, що він акуратно носить черевики, вона не поділила материного захоплення.

— Погляньте, Маріє Петрівно! І справді чарівні, — говорила Петрикова мама. — Або ж мого Петрика підмінив хто. Хлопець носить їх, не знімаючи, майже півроку, і хоч би де протерлися.

— Нічого особливого, — відповіла Марія Петрівна, глянувши на підошву, — мікропора. Бачите, нерівна, з пухирчиками. Їй зносу немає. Тільки я таку підошву не люблю. Від мікропори ревматизм буває.

— Та що ви, адже мікропориста підошва пропускає повітря, — заперечила Петрикова мама.

— Все одно гума, — відрізала Марія Петрівна.

— Не може бути, щоб це була гума, — не згоджувалась Антоніна Гнатівна. — Легкі які! Ось візьміть У руки.

Марія Петрівна неохоче потримала в руці черевики.

— Майже невагомі, — сказала вона таким тоном, наче це була велика вада. — По-моєму, шахрайство.

— Чому ж шахрайство?

— Дуже просто. Хіба ви не знаєте, як роблять мікропору? В гуму повітряні пухирці надувають. Ну, зайвого й напустили. Через те й легкі.

Вона поставила черевики на підлогу і обтерла пальці.

Антоніна Гнатівна знала, що мікропористу підошву виготовляють зовсім інакше, але останнє слово, як завжди, лишилося за Марією Петрівною.

Минав місяць за місяцем. Черевики не зношувалися, наче й справді були чарівними. Антоніна Гнатівна стала поглядати на них уже з деяким острахом. Звичайно, вона розуміла, що професор не Мефістофель, а звичайна людина, але в його подарунку було щось неприродне. Воно полягало не тільки в незрозумілій міцності черевиків. В них було чимало дивного й у всьому іншому.

Якось Антоніна Гнатівна помітила дряпину на носку лівого черевика. Мабуть, Петрик зачепив ногою за якесь залізо, коли хлоп’ята збирали у дворі металевий брухт. А потім ця подряпина зникла. На черевику не лишилося й сліду від неї.

І як пояснити те, що Петрик ніколи не чистив черевиків, а вони завжди були як нові!

Нарешті, ці черевики, хоч вони й були виготовлені в свій час точно по нозі Петрика, і досі ніскільки не ставали тісними.

Правда, шкіряне взуття розношується. Але в тім-то й річ, що черевики мали такий вигляд, мов їх тільки-но принесли з магазина.

Марія Петрівна, яка любила всіх повчати, зустрічаючись із Антоніною Гнатівною, читала їй нотації:

— Даремно балуєте хлопчиська! У свято, в будень, кожен день у нових черевиках. Могли б і на щось інше гроші витрачати. Наплачетесь потім!

— Та ні, — заперечила якось на свій клопіт Антоніна Гнатівна. — Він же цілий рік в одних ходить!

— Ви що ж мене за дурну маєте? — образилась Марія Петрівна. — Боїтесь правду сказати? Ох, ці матері! Розум втрачають через своїх дітей… На все заради них готові! І цим їх тільки псують…

Після цього Марія Петрівна почала говорити про Антоніну Гнатівну, що та страшенна брехуха — це по-перше, зовсім не вміє виховувати свого сина — це по-друге, і, безумовно, божевільна — це по-третє: кожного першого числа купує «своєму Петрусеві» нове взуття, а сама цілий, рік ходить у старому.

Бідолашна Антоніна Гнатівна намагалася порозумітися з Марією Петрівною, та які, власне, — пояснення могла дати Антоніна Гнатівна?

Життя Антоніни Гнатівни через ці черевики неймовірно ускладнилося. Казати людям правду? Ніхто не повірить. «Признаватися», що вона кожного першого числа купує Петрикові нові черевики? Безглуздо.

Коли минуло ще два місяці і все лишалось, як і раніше, Антоніна Гнатівна розгубилася.

— От що, — сказала вона якось. — Не надівай поки що цих черевиків, нехай відпочинуть трохи. Походи в старих.

Вона дала Петрикові старі черевики, ті самі, через які в свій час почалася розмова з професором. Дядько Сергій прибив до них нові підметки.

— Добре, що були куплені на виріст, — сказала вона. — Треба носити, а то малі будуть. А ці я замкну в шафу.

Може вона хотіла пересвідчитися, що її син навчився акуратно носити взуття? Чи ці незносимі черевики Почали її просто лякати? Важко сказати, що мала на увазі Петрикова мама. Але вона полегшено зітхнула, коли Петрик взув звичайні, не чарівні черевики.

Вони здалися Петрикові важкими, він звик за останній рік до легкого взуття, якого майже не відчуваєш на нозі.

Незабаром Петрик порвав черевики, і Антоніні Гнатівні довелося знову нести їх до шевця. Отже, рухливий хлопчик залишився, як і раніш, рухливим! Секрет тривалого носіння залежав зовсім не від Петрика. Але Антоніна Гнатівна уперто віддавала старі черевики знову й знову в ремонт, доки, нарешті, дядько Сергій сказав:

— Тепер уже тільки в утиль. А хлопчакові купіть нові.

Купувати нові? Це тоді, коли в шафі стоять цілісінькі черевики?

Антоніна Гнатівна згнітивши серце відсунула шухляду, куди в свій час поклала їх. Вона не заглядала сюди вже кілька місяців.

— А пороху скільки, — зітхнула вона і подала черевики синові. — Поміряй, чи не малі.

Петрик взув черевики; вони жовтіли, як нові, милуючи зір свіжою фарбою.

Як і в той давній день, коли Петрик взув їх уперше, черевики були йому точно по нозі.

Але не це вразило Антоніну Гнатівну. До такого дива вона вже звикла. Її збентежило інше. Антоніна Гнатівна добре пам’ятала, що коли ховала черевики в шафу, підошви в них були трохи стерті. Тоді це її порадувало: дряпини і садна свідчили, що черевики звичайні, на них, як і на інші речі, впливають природні сили. Дивна справа! Тепер її радувало те, що колись так обурювало: адже в свій час буча й зчинилася з-за притоптаних підметок!

Повернувши черевики підошвами вгору, жінка побачила рівну пухирчасту поверхню.

І все ж найнеймовірніше виявилося тоді, коли Антоніна Гнатівна поглянула на підошви збоку.

Бідолашна жінка наділа окуляри, зняла їх, потім знову наділа. Ні, це не здалося, так було насправді: підошви стали товщими. Її завжди дивувало, чому це Петрик не може протоптати такі тонкі підошви, але тепер вони були товсті!

Антоніна Гнатівна боялася навіть думати про ту догадку, яка промайнула в голові. Хіба ж можуть бути на світі черевики, що ростуть?

Вона боялася дати Петрикові. ці живі черевики і в той же час не знала, що з ними робити. Може просто викинути?

Вихід знайшовся сам собою. Петрикові не довелося цього разу пофрантити в черевиках. Він захворів. На щастя, в нього був легкий грип, але все ж довелося майже тиждень пролежати в ліжку. Однак незвичайні черевики не лишалися без роботи. Чутка про них швидко розійшлася по двору, і Петрикові друзі, яким добре перепадало від матерів за порване взуття, випрошували черевики пограти у футбол. Хлопців мало бентежила та обставина, що ніхто з них не міг науково пояснити, чому ці черевики не зношуються. Навпаки, тим більше розпалювалась їх фантазія. Вони висловлювали з цього приводу найнеймовірніші припущення, твердо вірячи в необмежені можливості розвитку техніки. Деякі ж, найменші, які ще перебували в полоні фантазії та казок, думали, що «професорські черевики» й справді чарівні.

На Петрикові черевики встановилася черга. Змінювались юні футболісти, в азарті гри інколи розбивались коліна й лікті, а черевики лишалися цілими. Вони витримали й це випробування. Не було, здавалося, сили, яка змогла б їх перемогти.

Тут Антоніна Гнатівна не витримала і, взявши в сусідів адресу Івана Івановича, написала йому листа.

І ось яка надійшла відповідь.

Лист Івана Івановича

«… Так, вони ростуть! І в цьому, шановна Антоніно Гнатівно, немає ніякого дива. Я розумію ваше здивування і постараюся все пояснити.

Чому ж вони ростуть? Може ви чули коли-небудь про епіфіти, рослини, що ростуть не на землі, а в повітрі? В них немає звичайних коренів, вони можуть жити на паркані, не торкаючись землі, або навіть на телеграфному дроті. Чим же вони живляться? Не телеграмами, звичайно, вибачте за дотеп. Усе необхідне для розвитку вони беруть з повітря. Адже в ньому завжди є волога і пил, який містить у собі й мінеральні частки. Ці рослини дуже добре пристосувалися до такого «повітряного» живлення.

У нашому інституті в результаті кількох років праці виведені дуже дрібні рослинні організми-епіфіти, що живуть великими колоніями, як корали. Вони утворюють щільну масу, міцну, легку й еластичну, мов гума, але таку, що пропускає повітря. Листи з неї ні в чому не поступаються перед шкірою, маючи при ньому якість, яка відсутня в шкірі, — вони ростуть. Пам’ятаєте, в Бальзака шагренева шкіра зменшувалась у розмірі, ну, а наша «шкіра», навпаки, безперервно збільшується, бо вона жива. Рослинні організми, з яких вона складається, швидко розмножуються, а поживу, як і всі епіфіти, беруть з повітря.

Для підошов ми виготовили «шкіру», що особливо швидко росте, адже ця частина взуття зношується найшвидше. Треба зазначити, що підошва і живиться краще за інші частини черевика: під час ходьби вона стикається з землею, де більше вологи і мінеральних речовин.

Підсилене живлення сприяє тому, що шкіра підошви швидше відновлюється. Для людського ока це зовсім непомітно, і коли б ви не поклали черевиків у шафу аж на чотири місяці, то, мабуть, і не знали б, що вони ростуть разом з Петриком.

Звичайно, у черевиків, які ростуть, є свої недоліки, їх не можна довго зберігати на складі, бо вони змінюватимуть свій розмір. Крім того, дорослий, який купить собі чоботи по нозі, через деякий час виявить, що вони стали йому великі. Тому, виготовляючи взуття для дорослих, можна буде використовувати тільки шкіру для підошов. Але й це непогано. Ми роздали такі черевики для пробного носіння листоношам, колійним обхідникам та іншим людям «ходячих» професій, і вони вже сказали своє спасибі за вічні підошви.

Інша справа дитяче взуття. Його можна повністю робити із зростаючої шкіри. Ми вважаємо, що тут завдання — зробити черевики, які можна носити кілька років підряд — цілком розв’язане. У лабораторних умовах ми вже не одну пару піддали штучному зносу, що відповідав п’ятирічному нормальному носінню, але одна справа ганяти черевики на стенді, а інша — перевірити все на практиці. Ось чому мене дуже цікавить, як поводитимуться Петрикові черевики надалі, — повідомляйте, будь ласка, якщо вам не важко, принаймні через кожні півроку. У нас багато «підшефних» школярів, які носять наше взуття, але в Петрика черевики з першої партії, і всі дані про них для нас особливо цінні. Я писав вам двічі, але, мабуть, переплутав адресу; роблю висновок з того, що мої родичі мені теж не відповідають.

Ми вибираємо для дослідів найпрудкіших хлопчиків. Але це не значить, що з нашими черевиками можна обходитись як завгодно. Навпаки, як і будь-яка інша річ, вони потребують догляду.

Під час випробування нової марки велосипеда, його змушують працювати в найнесприятливіших умовах, але під час нормальної експлуатації доводиться додержувати всіх правил догляду за ним. Наші черевики розраховані на дорослих, які багато ходять, і на дітей, які багато бігають. Але вони теж потребують догляду. Передайте це Петрикові. Правильно обходитися з річчю — означає подвоїти термін її життя. Якщо Петрик хоче стати чемпіоном носіння, не в тому розумінні, щоб стоптувати взуття швидше за інших, а справжнім чемпіоном, людиною, яка ставить рекорд довгочасного носіння, — а в Петрика така можливість є, — він повинен додержувати цих простих правил. Це теж дослід, і я попрошу вас виконувати його умови. Правила носіння додаю до листа. Покладаюся на Петрика. Колись і я був страшенним нечупарою, а зараз, уявіть собі, став навіть для інших прикладом акуратності. Дуже хочеться дізнатися, скільки ж можуть прослужити наші черевики, якщо їх носити нормально. Пишіть.

Р. S. Цими днями пущена перша експериментальна фабрика, де «чарівні» черевики вже виготовляються на конвеєрі».

Через тиждень Петрик з матір’ю були в кіно і побачили в кіножурналі, як на дослідній фабриці виготовляють «підошву, що сама відновлюється» — так назвав її диктор.

— Є різці, що самі заточуються, — говорив він, — є годинники з «вічним ходом», які заводяться від рухів людини, вони ніколи не зупиняються: не годинники для неуважних, — і нарешті, з’явилася підошва, що не стоптується. Ось вона перед вами.

Глядачі побачили величезні неглибокі чани. Тут у поживному бульйоні розводили надзвичайно дрібні рослинні організми, схожі під мікроскопом на жовті зірочки.

На екрані видно було, як вони, зростаючись, утворюють тонку плівку, таку легку, що вона вільно плаває. Плівка поступово потовщувалася.

— В міру розвитку мікроорганізмів, — говорив диктор. — матеріал дедалі все більше ущільнюється. Тепер «шкіра» готова. Її можна пускати в розкрій.

У закройному цеху верстати-автомати вирубували з штучних шкір, які надходили сюди, тисячі підошов різного розміру.

— Але підошва продовжує рости, — повідомив диктор.

І всі побачили величезну, на весь екран, підошву; зняту за допомогою «лупи часу». Підошва прямо на очах ставала товщою.

— Насправді минуло два місяці, — пояснив голос. — Підошва збільшилася настільки, наскільки вона стопталася б при постійній і тривалій ходьбі. Головне ж вона ростиме тепер постійно, як росте, наприклад, чайний гриб, що його, мабуть, дехто з вас розводить. Ви зможете зносити черевики, але що підошву — ніколи.

— Ну от, — сказала полегшено Антоніна Гнатівна, коли вони повернулися додому. — Тепер усе зрозуміло.

Вона вже без боязні зустріла Марію Петрівну.

— Подивіться кіно, — порадила вона сусідці, — як виготовляють черевики, що в Петрика. Тоді ви, нарешті, повірите, що я не купую йому кожного місяця нових.

— Ну, знаєте, — заперечила Марія Петрівна, — в кіно що завгодно покажуть. Мій племінник в інституті кінематографії вчиться. Так їм спеціальну лекцію читали. Так і називається: «Оптичні обмани».

— Але ж черевики ці не обман, — заперечила Петрикова мати і підштовхнула сина ближче до Марії Петрівни. — І Петрик теж. Це не оптичний обман.

— Ет, не кажіть, — поважно кинула та, навіть не глянувши на Петрика, — хлопчаки всі обманщики. А ваш ніскільки не кращий за інших. Чого ви з ним так панькаєтесь, не розумію! Якісь особливі черевики йому пошили… Міг би й у звичайних походити!

Тут тільки Антоніна Гнатівна зрозуміла, то вона все одно ніколи не переконає Марію Петрівну, і що даремно боялася її думки і хвилювалася через це.

А черевики? Петрик і досі ходить у них.

ЗМІСТ

Кришталевий серпанок

Об’єкт 21

Таємниця кулі «7»

Нитка Аріадни

Чарівні черевики

Оглавление

Віктор Сапарін ОБ’ЄКТ 21

КРИШТАЛЕВИЙ СЕРПАНОК

  Літун

  Слідство почалося

  Слідство триває

  Кінчик нитки

  В інституті

  «Б-34» виходить у світ

ОБ’ЄКТ 21

ТАЄМНИЦЯ КУЛІ «7»

  Гості з неба

  Незвичайна більярдна куля

  Куля «7» зникла

  По слідах кулі «7»

  Іспит

НИТКА АРІАДНИ

ЧАРІВНІ ЧЕРЕВИКИ

ЗМІСТ Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg