«Де батько твій, Адаме?»

Де батько твій, Адаме? (fb2) - Де батько твій, Адаме? (пер. Олена Шарговская) (Де батько твій, Адаме? - 1) 507K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Генри Лайон Олди

Генрі Лайон ОЛДІ ДЕ БАТЬКО ТВІЙ, АДАМЕ? Повість

Розбите яйце.

Спорожніла скрижаль.

І лезо ножа вщент доїла іржа.

А сховане жало штрикає безумця:

«На жаль…»

Кирило Сич

Сьогодні у мене вбили батька.

Дивно, що я такий схвильований. Неприємне відчуття: повсякденність, випадковий збіг обставин; причому кожна з них — не важливіша за розбиту ненароком чашку. Але раптом серце починає відчайдушно калатати, а по спині пробігають холодні мурашки. Плотських батьків у мене вбивали безліч разів. У бунтівному Льєжі, коли натовп затоптав Кульгавого П’єркіна. Біля села Місакціелі двоє грабіжників образилися на пастуха Іраклія — упертюх вчепився в барана, немов той був його братом. У передмістях Бейцзіна, в дні бунту іхетуанів, більш відомого як Боксерське повстання. У Краківському гетто. Якщо почати згадувати… Бувало, я сам, власними руками, позбавляв батька життя. Ні, все-таки я хвилююся. Зрозуміло, не життя — тіла. Фізичного існування. Зараз майже всі мої батьки тут, зі мною. У мені. Ті ж, кого ще немає, незабаром приєднаються.

Окрім цього.

Якби інакше — хіба змінився б мій пульс?

Я повертався зі школи. Перший раз в перший клас — найбільш вдалий час і місце для насильства. Шкода, іронія не допомагає. Та й вигляд вона, іронія, має тьмяний. Гірчить. Мама пішла влагоджувати справи з похоронами. Вона спокійна й урівноважена, моя плотська мама. Вона дуже любила батька, і проте: спокій і рівновага духу. Саме позаздрити. Півгодини тому вона вийшла на зв’язок: з крематорієм все домовлено, вінок замовлено. Відчувалося: те, що трапилось, хвилює її приблизно так само, як зіпсутий улюблений сарафан або розбита чашка, порівнянням з якою я зловживав хвилину тому. Вона права. Або просто уміє блокувати зайві емоції. А я не вмію. Особливо — чужі емоції, які ведуть в глухий кут. Мені, на відміну від мами, плотськи народженої до Спокути, не доводилося цього робити. Ось і не навчився.

Тато, навіщо ти поліз захищати Владіка?

Ти ж ніколи не умів — захищати…

Дитинство — чудова пора. Зараз триває моє останнє дитинство: крихке, чарівне, прекрасне самим згасанням, неповторністю своєю, і треба користуватися кожною його хвилиною, кожною прохолодною краплею. Скоро воно закінчиться. Почнеться вічний рай, але дитинства там не буде. Хоч гопки скачи — не знайдеш. Чому мені здається, що дитинство сьогодні закінчилося? Не хочу так думати. Не думатиму так.

Не бійтеся тих, що вбивають тіло, душу убити не можуть. Цитата неточна, але хіба річ у тім?

Ось твої записи, тату. Лежать на столі, ніби чекають повернення — твого. А повернувся я. Один. Ми рідко розмовляли на серйозні теми. З мамою ми були разом, від моменту народження і до кінця століть, зшиті воєдино голкою долі, а з тобою трималися на відстані. Здається, ти боявся мене, свого сина, всі сили віддаючи боротьбі з виразкою страху. Ну, хай не боявся — побоювався. Тому й не був відвертий. Давай поговоримо відверто хоча б зараз. В односторонньому порядку. Ти говоритимеш, як досвідчений музикант грає п’єсу — прямо з аркуша. А я слухатиму. Тепер я боюся тебе, тату. Побоююся. Таємний голос підказує, що ти здатний не тільки назавжди завершити моє прекрасне дитинство, дозволивши убити себе перед шкільним двором. Ти в силах, дотягнувшись із темряви, отруїти мій майбутній рай.

Іноді отрута — пекло. Правда, тату?

Давай, оживай. Хоча б на хвилинку.

Спокуса сильніша за розважливість. Моя рука бере стос із п’яти списаних зошитів. Від останнього пахне свіжим чорнилом, і ще, чомусь, — яблуком. Зеленою, міцною, надкушеною антонівкою.

Щелепи зводить.

Кирило Сич: 1-е вересня ..18 р., 11:32

…у мене проблеми у стосунках із життям.

Любов без взаємності.

Причому, як це не дивно, взаємності немає з мого боку.

З вікна видно гаражі, вони тонуть у морі зелені. Більшість покинуті, тихо іржавіють і поринають у спогади. Гадаю, в їхньому лоні можна знайти остови машин. Скільки часу потрібно, щоб «Хонда» або «Таврія» тихо згнила на приколі? Рік? Десять? Не знаю. Зрідка, коли настрій нагадує жіночу акварель, я п’ю чай і думаю: у разі катастрофи смерть гаражів виглядала б зовсім інакше. Руїни, ікла рваного металу, проломи, поквапцем зшиті лозою берізки. Розкидані тельбухи автомобілів. Втім, тоді й будинки навколо були б руїнами. А так: нічого, будинки як будинки. Хіба що три чверті квартир порожні. Люди з біса помилялися, вважаючи кінцем цивілізації — війну. Ядерний реквієм. Інфаркт клімату. Агонію геології. Астероїд-вбивцю. Екологічну катастрофу. Кризу перенаселення.

Все, що завгодно, окрім утопії.

Мені тридцять шість років, я сейф, і утопія для подібних до себе — тихе булькання води над головою. Бульбашки на поверхні. Спокій.

Драговина.

Так і не здогадаєшся, що пейзаж, який відкривається з вікна — двір у центрі великого міста. Два дятли захоплено довбають старий клен. Білочки мигтять в кронах, спалахуючи сліпуче-рудими хвостами. Птахи сиплють терціями. Квітнуть кущі-окупанти, захопивши левову частку території. Самим квітом своїм потверджуючи: ми прийшли не надовго. Ми прийшли навіки. Не знаю, що це за кущі, і чому їм надумалося квітнути на початку осені. Жасмин? Навряд чи. Божевільний жасмин, який квітне за власним бажанням, наплювавши на зміну сезонів, грайливо вищирився краденими в шипшини голками? Можливо. Аромат лоскоче ніздрі, відлунюючи в потилиці солодкою знемогою. Хочеться спати. Останнім часом мені все частіше хочеться спати: вранці, вдень… Замість простого рішення — піти баю-бай в незастелене ліжечко — продовжую дивитися у вікно. Сусід Пилипчук вигулює болонку Чапу, схожу на сплутаний клубок шерсті. Він не сейф, як я. Звичайний, з більшості. Просто, коли все почалося, Пилипчуку стукнуло шістдесят, а люди похилого віку підозріло ставляться до нововведень. Через цю підозріливість, що залишилася з сусідом досьогодні, Пилипчуку не пощастило. Так він і доживає віку: псевдо-сейфом. Власне, віку доживає тіло Пилипчука. А душа — вона, знаєте-бо, безсмертна. Згідно фактам, які підтвердили цю сумнівну тезу. Болонка ж — істерична дурепа. Але Пилипчук її любить. Ще він любить гуляти з правнуками, але правнуків у нього немає. Внуки виросли, а правнуки не народилися. Зрідка я зупиняюся покурити з сусідом, і тоді я змушений довго вислуховувати балачки про любов до неіснуючих правнуків. Болонка в цей час скиглить біля ніг, прикидаючись правнучкою. Потім я йду провулком, а спину мені свердлить сповнений заздрості погляд.

Я везунчик. У мене є син. Адам Кирилович Сич.

Сьогодні, першого вересня, Адам пішов до школи.

У перший клас.

Скільки зараз шкіл у місті? Три? Дві? Напевно, питання слід було б поставити інакше: скільки населення залишилося у колись двомільйонному місті? Я не впевнений, що більше п’ятисот тисяч. Менше. Значно менше. А на Землі, яка мутує в райські кущі? Одні говорять: популяція скоротилась уп’ятеро. Інші сміливіші, жонглюють цифрами. Але якщо міряти іншими мірками, малодоступними для сейфів, населення виявиться — тьми й тьми. Просто цьому населенню-велетню не потрібні квартири, гаражі й школи. Їм навіть тіла не потрібні. Ось які вони невибагливі. Мій Адам пішов до школи, і разом з ним (у ньому?!) за парту сіли тисячі. Цілком поміщаються за однією партою. Тісно, зате тепло.

Один дятел злетів.

Другий продовжує стукати.

Навіщо я дістав ці зошити? Розкидав по столу, мляво дивлячись на вицвілі від часу обкладинки. Найстаршому — майже чотирнадцять років. Пам’ятаю, мені видавалося ознакою аристократизму робити записи від руки, фіолетовим чорнилом. А епіграф до першого зошита накидано (о жах! — саме накидано…) фломастером. Жовтим. Напевно, я підібрав епіграф пізніше. Хоча не певен. Я взагалі не певен, чи знав на ту пору про існування римлянина Сенеки. Здається, спектакль «Театр часів Нерона і Сенеки» — жорстоку, мудру, хворобливу притчу! — побачив тільки через рік. Навіть рецензію для «Вістей» робив… Ні, не пригадати. Цитата випадково трапилася в книзі афоризмів? Найімовірніше. Іноді здається: це не я. Кирило Сич давно минулих днів, самозакоханий молодик з почерком, відважно збитим набакир, якому ліньки було навіть очистити наївний текст від повторів і неоковирностей, — адже гадав у майбутньому зробити книгу, бестселер, поживу для розуму! Зараз я багато чого переписав би наново, якби справді робив книгу. Шкода, книга закінчилася, не почавшись. Хай залишається, як є: п’ять зошитів, зафіксований мимохідь шлях становлення почерку.

Перечитаю з початку.

Посміхнуся, дивлячись в криве дзеркало часу.

Удень Адам повернеться зі школи, Ванда пригостить нас пирогом, і я урочисто спалю зошити. Виголошу тост на похвалу глупоті. Своїй глупоті, природно. Але це буде пізніше. Вночі я шкодуватиму про вчинок, необачний і непробачальний. Я знаю це, але все одно спалю зошити. Вони набридли мені. Нагадують про минуле. Про часи, коли ми презирливо іменували масу обивателів «інтелектуальною більшістю», себе ж потай мислячи елітою, кухонними обранцями, — навіть не здогадуючись, що настане день, тихий, малопомітний, як тать уночі, примусивши нас болісно страждати через неможливість приєднатися до більшості, яка спокутує гріхопадіння. Оточені любов’ю й турботою, наче помираючі родичі, ми… Ненавиджу слово «ми». Можливо, тому, що в цьому слові мені більше немає місця. Можливо, тому, що це слово сходить у небуття, поступаючись сценою піднесеному «Я», такому величезному, що уява сейфа безсила його уявити.

У безіменних кущах нявчить кішка: сіро-смугаста.

Зачиняю вікно.

Зошит перший

Час і до нас, і після нас не наш.

Ти закинутий в одну точку; розтягуй її —

але до яких пір?!

Сенека

Ванда, як завжди, була на висоті. Улюблений жарт сім’ї — цитата зі стародавнього кулінарного талмуда: «Для салатів „Олів’є“ або „Паріз’єн“ візьміть дичину (рябчика, фазана, тетерука, куріпку), маслини „Зізі Кокот“, ракові шийки…» Рябчиків з фазанами довелося замінити «Докторською», маслини — солоним огірком, а ракові шийки — зеленим горошком, але пристойний таз спорожнів майже відразу. Губи залисніли від майонезу, черевця приємно відстовбурчилися. Услід, уторованою доріжкою, пішов любий друг вінегрет. А на кухні, в духовці, чекаючи тріумфального виходу, тужив гаряченький пиріг — «Купа мала», фірмовий рецепт Вандиної мами. Кирило нишком зажував шматочок, спровокувавши сімейний скандал, але гості вже стояли на порозі, і Ванда змінила гнів на ласку. Зате тепер можна не ковтати слинку в передчутті.

Молодий чоловік сито гикнув: не розрахувавши сил, встиг об’їстися олів’є.

До речі, в заначці є ще півкаструлі…

Гуляли дворіччя весілля. «Ситцеве» або «лляне» — Кирило завжди плутався в назвах. Пам’ятав лише, що «золоте» явно на схилі віку. Зібралися старі друзі (хоча — які там «старі»?! — всі вчорашні дипломники…), віддаючи належне останньому «школярському» гулянню. Нехитрі закуски, кислий «Рислінг», жарти, сміх, пісні під гітару… Втім, гітара поки нудьгувала в чохлі, зате Мішель, який зазвичай кривив губи від одного вигляду «сухаря», встиг відкоркувати принесену контрабандою пляшку «Пшеничної».

— Ех, нажлукчусь! — радісно потер руки Едик, наповнюючи келих мінералкою.

Хитрий Едик спиртного не пив. Взагалі. Навіть пиво. Зате на скроні у нього приліпився «патник», який дозволяв насолоджуватися загальною ейфорією і потихеньку п’яніти, абсолютно не боячись ранкового бодуна.

— Халявщик! — сказав Мішель, розливаючи горілку.

— Навпаки! Благодійник! Вам же більше залишиться, алкаші!

— Упирятко ти, Едю! Нассешся нашої крівці, і спатоньки…

Такий обмін шпильками давно став своєрідним ритуалом. Мішель з Едиком були, що називається, на ножах з першого курсу, і ретельно приховували цей факт. З боку подивишся: жартики-підколювання нерозлучних друзів. Велет-Портос поряд з витонченим Арамісом. Ще раз подивишся. Ще… І одного разу зрозумієш: кількість неприємно перейшла в якість. Над кожним жартом висить темна хмарка, і краще махнути рукою. Не звертати уваги. Це посилилося, коли Едик — першим з компанії! — розщедрився на «патник». Тоді і слівця такого не було: «патник». Емпатичні комунікатори «Емпаком» щойно входили в моду, їх називали за номерами моделей: «Сенсит-002», «Сенсит-003»… Зараз у Едика красувалася «п’ятірочка-спец», із розширеним спектром сприйняття й еманації.

Добре все-таки мати багатих предків!

Як завжди, згадавши про предків, Кирило трохи засумував. Батьки Ванди увесь час обіцяються в гості, але з їхнім здоров’ям навряд чи виберуться з далеких Збишевців. Знову ж таки, візи оформляти: людям похилого віку будь-який чиновник гірший за Страшний Суд. А мама самого Кирила, після того, як батько вмить згорів від інфаркту… Агов, досить печалей! Свято в хаті! І, тим не менше: з одного боку, немає класичних проблем типу «зять-теща» або «невістка-свекруха» — але підуть діти, і без коханих бабусь з пиріжками…

Комусь доведеться роботу кидати. Або на няньку горбатитися.

— Отже, третій тост банальний, як банальна сама любов! За наших молодих! — басом виголосив Мішель. Чарка, потонувши в його лапі, прикидалася наперстком. — За почуття, що не потребують милиць техніки! За вас, друзі! Гірко!

— Гірко! Гірко!

— Раз! Два! Три!.. Десять!.. Одинадцять!..

— Двадцять один!..

— Сто! Тисяча! Вони до ранку цілуватися можуть, я їх знаю!

«Наші молоді» насилу розімкнули обійми. Ванда розрум’янилася, очі блищали — вона була на диво гарна, і Кирило ледве стримався, щоб знову не накинутися на дружину з поцілунками. Якби не гості, не тіснота малогабаритки… Втім, гості підуть, а вони залишаться. Вся ніч попереду, завтра вихідний, можна відіспатися всмак. Молодець, Мішель. Хороший тост сказав. Правильний. Як «патники» до моди увійшли, багато пар, подавши заяву в ЗАГС, поквапилися обзавестися «Сенситами». Походять місяць-другий, зблизяться духовно, вдаючись до високого штилю… Кирило з Вандою теж хотіли спробувати. Всі хвалять, язиками цокають, а магазин «Весна» по телику рекламу дає: молодятам 50 % знижки! Ось тут-то і з’ясувалося, що Кирило — «несприйнятливий». Або, як пізніше охрестили подібних йому, сейф. Людина у футлярі, річ в собі. Не працював у нього «патник»: хоч на прийом, хоч на передачу. Нейроелектронщик з сервісного центру пояснив: буває, мовляв. Ви, юначе, не турбуйтеся, нічого страшного. Для сімейного життя це необов’язкове, там важливіша пошана. Просто у вас… Тут він явно осідлав улюбленого коника і довго патякав про поєднання ритмів альфа-бета-гамми, накладення синапсів, стандарт резонансних частот-модуляцій… У Кирила в результаті виникло враження, що консультант і сам до ладу не знає, чому у одних людей емпат-комунікатори працюють, а у інших — ні. І ніхто не знає.

Таких, як Кирило, за статистикою, виявилося тринадцять відсотків. Плюс-мінус корінь квадратний. Причому не можна було сказати, що «патники» відмовляли виключно у твердолобих тупиць. Або, навпаки, у витончених естетів. Це — як абсолютний слух: зрозумій-но, чому Іванові ведмідь на вухо наступив, а Хейфіц чверть тону ловить. Шанс потрапити в «сейфову дюжину» мав будь-хто. Найбільш, можна сказати, демократично: за теорією ймовірності.

Кирилу просто не пощастило.

Спочатку він неабияк хвилювався. І Ванда, відчуваючи його пригнічення і без «патника», поквапилася пообіцяти: коли вони разом, обходитися без комунікатора. З тих пір вона справді дуже рідко надягала крупні чорно-білі кліпси «Сенсита-004». Кирило намагався відрадити її: «Навіщо позбавляти себе нових відчуттів?» — але Ванда стояла на своєму, і він поступився. В глибині душі відчуваючи вдячність. Не те щоб почувався неповноцінним, але все-таки… Сейф? «Чорний ящик» без входу-виходу?! Немов глухонімий серед нормальних людей. Трохи з-за цього закомплексував. Спасибі дружині…

Ось і зараз Ванда залишила кліпси в шкатулці. На відміну від більшості гостей. Он Шурко з Аліною, які взимку повінчалися у справжній церкві, і регітлива Томочка, й Ілона з новим кавалером — товстеньким лікарем; і, звичайно, хитрюга-Едик. Зате Мішель «патник» не носить принципово. Стверджує, що для його «чутливої й тонко організованої натури шкідливі посилені сторонні емоції». Бо, значить, здатні легко порушити крихку душевну рівновагу. Із вуст Мишка Савельєва, веснянкуватого ведмедя-нетіпахи; Мішеля, який вважався на курсі символом непохитного спокою; Мішунечки, який п’є горілку не п’яніючи, кого зроду не бачили роздратованим чи пригніченим… Коротше, саме в його вустах фраза про «крихку душевну рівновагу» звучала з особливою красою. Але тести на емпатію Савельєв пройшов заввиграшки.

Молодець Мішель. І щодо «почуттів без милиць», і взагалі.

Чудовий хлопець. Свій в дошку.

— Кирюш, горілочки?

— Ні-і…

— Ну за компанію! Кирнемо по маленькій?!

— Не хочу. Її, матінку, закушувати треба, а я скоро лусну… Мішель, дай гітару!

На жаль, Едик ще раніше дістався до дистанційки і увімкнув телик. Кирило хотів шикнути на «порушника спокою»: телевізор під час гулянки — остання справа. Але на екрані з’явився молодцюватий дядечко із залисинами, й Ілонин кавалер («Вадим» — ім’я пробкою вилетіло з пам’яті) здивовано видихнув:

— От тобі й на! Мій шеф! Зважився-таки… — і прилипнув до екрану.

— …не побоюся цього слова — просто злочинно, — продовжував між тим Вадимів шеф, зблискуючи скельцями окулярів. — Досліди, проведені на добровольцях, закінчилися вельми|дуже| сумно. Так, розроблені «Емпакомом» експериментальні моделі телепатичних, інакше — ментальних, комунікаторів працюють. Це факт. Таким чином, пряму передачу думок — підкреслюю: саме думок, логічної й образної інформації в сукупності! — було здійснено на практиці. Проте думкопередача викликала у реципієнтів абсолютно жахливі побічні ефекти на рівні сильної психопатології. Як встановили незалежні експерти, мозок людини безсилий контролювати потік невербальної, неопосередкованої інформації. Реципієнт отримує хаотичний викид, значна частина якого транслюється донором підсвідомо. Позбавлений орієнтирів, при повній відсутності природних фільтрів, мозок реципієнта сприймає чужі образи як свої власні, внаслідок чого розвивається складна форма шизофренії з множинним розщепленням свідомості й особистості…

— Тож-бо я думаю: чому реклама телепатерів скисла? Ще з листопада, — вголос прокоментував Едик, заглушивши останні слова оратора. — Дулю їм, а не телепатію! А брехуни: військові лапу наклали, засекретили…

— Я чув, конкуренти притиснули…

— Та тихіше ви! Дайте послухати. Це серйозно.

— …спроби лікування реципієнтів успіху не мали. Проте, ігноруючи рекомендації фахівців, керівництво «Емпакома» має намір продовжувати експерименти з ментальним зв’язком. У цій ситуації мені й низці моїх колег не залишилося нічого іншого, як звернутися до широкої громадськості через засоби масової інформації. Я лікар, я давав клятву Гіппократа!.. врешті-решт, я громадянин, я просто людина!.. і спокійно спостерігати, як на вівтар прибутку…

— Адже і справді, серйозно… нервує…

На екрані з’явилася фігуриста блондинка-ведуча. Стріли вій (накладні?), завчений рефлекс усмішки. Наївний, незатьмарений думкою погляд блакитних очей, крізь які при бажанні, напевно, можна побачити задню стінку черепа.

Красуня.

— Але Вачаган Арсенович! Перепрошую! Адже свого часу і «патники»… ой, пробачте! — емпатичні комунікатори теж вважалися шкідливими? Може, історія лише повторюється?

Камера знов намацала дядечка із залисинами. Цього разу його супроводжував рядок: «Проф. Казарян В.А., доктор психології, зав. регіональним НДЦ „Емпаком“.»

— Я був би тільки радий, якби мої побоювання виявилися безпідставними. Дідько забирай, я б станцював на столі, коли б так трапилось!

Професор, що раптом став схожий на божевільного абрека, закусив губу. Відчувалося: спокійний діловий тон дається йому великою кров’ю. Куди легше було б зірвати краватку, скинути піджак і, оголивши вірний кинджал, кинутися різати експериментаторів, немов скажених собак. Але гнів спалахнув далекою блискавкою, розкотився громом — і зник за горизонтом.

Окуляри.

Тугий вузол краватки.

Розмірена, переконлива мова майже без акценту.

— Проте цього разу ми маємо в своєму розпорядженні реальні факти, у той час коли довкола емпат-комунікаторів ходили лише нічим не підтверджені чутки. Навіть на стадії лабораторних випробувань приладів серії «Сенсит» не було виявлено жодних побічних ефектів. Тепер же нами накопичено величезний статистичний матеріал, який однозначно підтверджує: емпатичні комунікатори абсолютно нешкідливі. Більш того, вони успішно застосовуються при лікуванні важких депресій, нервових розладів, різних фобій і навіть наркоманії з алкоголізмом. А про їх використання в побуті ви напевно обізнані не гірше за мене. Але ментальний комунікатор — це дещо принципово інше! Повторюю, цей пристрій украй небезпечний для психіки людини! Я можу навести отримані в ході досліджень дані…

У пам’яті спливла лютнева стаття, підготована Кирилом на замовлення тижневика «Горизонти бізнесу». До закінчення інституту залишалося ще півроку, але до нього, дипломника журфаку, все частіше зверталися різні видання. Спочатку відверто «жовті», пізніше — солідніші, на зразок тих же «Горизонтів…». Платили непогано. Кирило навіть почав розмірковувати: а чи не взяти вільний диплом?

Стаття була про сфери застосування «патників». Для Кирила, природженого сейфа, написати її стало справою честі. Попрацював на совість: стирчав на молодіжних дискотеках, де тінейджери з «патниками» за вухами, у вухах, у волоссі, на потилиці шаленіли від щастя, зарядившись від тусовки «драйвом»; на стадіонах, коли половина трибун із захопленим ревом схоплювалася в єдиному пориві, тільки-но центр-форвард «Металіста» засаджував м’яч «у дев’ятку». Спілкувався із закоханими, з молодятами, з лікарями-психіатрами й невропатологами; втерся у довіру до молодика — наркомана-початківця, з’ясувавши з перших рук: «ловити кайф» стало куди простіше, дешевше й безпечніше. Збирається компанія любителів забити косяк або нюхнути, беруть одну дозу на всіх, чіпляють «патники», сідають у коло… Один «довбеться», а кайф ловлять усі. Хай опосередкований, фільтрований, на «голих емоціях», але все-таки… З жорсткою наркотою такі жарти не проходили, але з травичкою і навіть з морфієм — цілком. Ейфорія транслювалася запросто. Між іншим, лікували наркоманів за дуже схожою методикою. «Пушери», ясна річ, були не в захваті: попит на легку отруту неухильно падав. Ходили чутки, що готується законопроект про легалізацію слабких наркотиків з продажем їх в аптеках по «групових заявках».

Стаття вийшла на славу. У номер пройшла з першого разу, майже без правок. А головред «Горизонтів…» обіцяв, як виникне потреба, неодмінно зв’язатися. Можна пишатися. У сейфа вийшло! Ще й трохи краще, ніж у колег з «патниками». Читав він подібні статейки в інших виданнях — нісенітниця, писанина…

І зараз Кирило почув тему! Гостру, сильну, потенційну сенсацію. Крах проекту телепатичного зв’язку від «Емпакома», виступ керівника дослідницького центру з публічним викриттям… Фарисей Савл, гонитель християн, на очах поважної публіки линяє у ворожий табір! Секс-бомбу з телика час гнати в шию: професор з доброї волі до них прийшов, тут лови момент, тисни по максимуму, а вона вимахує розмовою, наче сука — хвостом… Стаття статтею, але видно ж: у людини душа болить! Чому не допомогти чисто по-людськи?!

— Вадиме, слухай… Він що, має рацію? Це справді небезпечно?!

Ілонин кавалер здригнувся від несподіванки. Передача наближалася до фіналу, ведуча кліпала віями, загадково посміхаючись Казаряну, і Вадим нарешті відірвався від екрану.

— Має. Я — його асистент. Надивився на цих добровольців… Камікадзе, блін. Очі горять, усмішка по вуха — аякже, телепатія! Думки, блін, читати! Я! Перший! Без мила!.. А тепер?

— Що — тепер?

— Все тепер. Очі гудзиками, з рота слина капає. Собачки Павлова. Бурмочуть щось собі, іноді — на трьох мовах відразу. Деякі, блін, взагалі під себе ходять. Інші тримаються, але в довбешці — повний бардак. Що таке множинна шизофренія, уявляєш?

— У загальних рисах.

— У загальних, блін… Розщеплення особистості на ряд псевдо-самостійних субосіб. На ряд, розумієш?! А тут не ряд! Тут шеренгами, повзводно! Бум в історії психіатрії, блін… Наші розумники намилилися швидко дисери клепати. Повне, чорт би його побрав, самозабезпечення! Самі шизофреників плодимо, самі вивчаємо. А людей більше немає, розумієш?! Не люди вони тепер. Коротше, Казарян (ми його «Горцем» назвали) поліз на амбразуру: один, блін, залишуся, а гадів придушу! Знаєш, що після цієї передачі почнеться?!

Кирило відсьорбнув «Рислінгу».

— Ні хріна не почнеться, Вадюша. Спустять на гальмах. Якщо в справі великі бабки…

— От і я так думаю, — одразу скиснувши, протягнув Вадим. — Добровольці підписку давали, про можливі наслідки. При повному розумі і тверезій пам’яті… Значить, Вачагану Арсеновичу кранти! Та й мене, мабуть, випруть. Хрін з ним, з центром. Сам би все одно пішов! На цих Менгеле батрачити…

— Хлопці, досить про роботу!

Дивно було не те, що Ілона нарешті обурилася. Дивно, що вона не зробила цього набагато раніше.

— Задовбали! Мішель, діставай гітару…

Пізніше, коли Вадим вибрався на балкон покурити, Кирило, хоча й не курив, вийшов за компанію. Домовилися швидко. Познайомити з професором Казаряном? Чудово! «Горцю» зараз потрібен максимальний розголос. Звичайно ж, Вадим з радістю…

Розходитися гості почали після півночі. Охрипнувши від пісень, добряче напідпитку. Про телепередачу ніхто не згадував. Навіть Кирило. Посуд вони з Вандою мити не стали, залишивши на завтра. Встигнуть. Їм сьогодні не терпілося. Обом. Як уперше… «Або в останнє,» — промайнуло абсолютно невчасно. І зникло. Разом з рештою думок. Гучне биття двох сердець. У такт. В унісон. Солодкий — стогін? зітхання?

Зірки заглядали в кватирку.

Через два дні, беручи інтерв’ю у Казаряна, Кирило й помислити не міг, що незабаром з’ясується: професор помилився. Хочеться додати: «На щастя, помилився,» — але язик не повертається. «На жаль»? Теж, наче, не те…

У телепатичного проекту «Емпакома» несподівано відкрилося «друге дихання».

Кирило Сич: 1-е вересня ..18 р., 11:54

…кумедно.

Таємниця за сімома печатками: чому я вирішив вести записи від третьої особи? Гра розуму? Або страх виявитися голим «Я» перед натовпом? Хоча про натовп думалося лише потай… Але хотілося. Ах, як хотілося: ви бачите! це він! автор, той самий… Знав би, у що виллється, — зовсім не починав би. Зате тепер мені подаровано можливість закінчити. Сірники і маленьке багаттячко. Що горить, принце?

Слова, слова, слова.

Уявляю обличчя співробітників клятого «Емпакома», коли вони зрозуміли, що доля, повернувшись до них дупою, раптом нахилилася, задерла поділ і сказала: «Гаразд, хлопці! Хрін з вами. Користуйтеся…» Вже пізніше набігла купа мала академіків — пояснили, підтвердили, зробили розумний вигляд. А спочатку хрещений батько ментал-комунікації почувався, м’яко кажучи, поганенько. Примусити прогрес стрибнути вище голови — і побачити, що твій винахід здатний лише плодити психів. Швейцарець Бауер, голова проекту, запив. Подекуди почалися мітинги протесту: мляві, більше для реклами мітингерів, ніж від реального обурення. За півроку про невдачу взагалі забули. Преса перекинулася на придушення бунту в Катманду, телебачення смакувало бурхливі розлучення зірок. І раптом, як грім серед ясного неба: еврика!

Спершу не повірили.

Але коли тверезий, як скельце, Бауер у присутності свого заклятого друга Казаряна явив «місту і світу» колишніх шизофреніків, нібито потерпілих від експериментів… Журналісти стали полювати на кожного з відставників-реципієнтів, як зголоднілий кроманьйонець — на жирного мамонта. Або за ким він там полював, той кроманьйонець, коли жерти хотів. Виявилось, у довбешці в братів-сапієнсів є така маленька штучка… Честь відкриття «штучки» належала бунтівному професору Казаряну. З ревного співробітника «Емпакома» ставши лютим захисником пригноблюваних реципієнтів, «Горець» всі сили кинув на те, щоб зганьбити колишніх побратимів, і на пошук методів лікування потерпілих. А сили у Вачагана Арсеновича виявились неабиякі; знайшовся й глузд зрозуміти врешті-решт, що з боротьбою час зав’язувати. Спостереження й реабілітаційні процедури засвідчили: вихід поруч. Головне — не заважати. Так, справді: мозок не здатний впоратися з прийомом чужої інформації, обтяженої образним і емоційним фоном. На початку не здатний. Як дитина надірветься, підіймаючи мамцю — але дитя росте, бігає підтюпцем, «качає залізо», і незабаром вже тягає батька по квартирі за милі віники! І псевдо-шизофренія, розшарування особи — захисна реакція. Тимчасова броня, що дає мозку можливість налаштуватися, включити програми, які дрімали в ньому до винаходу ментальних коммунікаторів, швидко охрещених «ментиками». Пройшовши стадію «розшарування», відставні реципієнти навчилися виділяти групу вузькоспеціалізованих субосіб, кожна з яких без шкідливих наслідків контачила з донором-передавачем. З десятком донорів. Із сотнею. І говорили, що межі цьому немає. До речі, за першим, абсолютно рефлекторним бажанням «господаря» субособи, ім’я яким — легіон, миттєво інтегрувались у спільну, базову.

Мозок звикав, стаючи схожим на руки піаніста.

Час адаптації — півроку. Не годиться. Внесли корективи в технічні установки «ментика». Час адаптації скоротився до двох місяців. Підключили психологів, кинули всі сили на розробку програм, що дозволяють прискорити запуск «рефлексу Казаряна». Прискорили — місяць. Якийсь далай-лама запропонував медитативний тренінг «Древо Бодхи», заявивши, що готовий сприяти приходу на світ нових архатів. В «Емпакомі», перейменованому в «Ментат Інтернешнл», до далай-лами поставились з розумінням. Дослідили, перевірили, додали. Древо Бодхи пустило коріння. Зазеленіло. Розквітло.

Час адаптації — близько тижня. Кажуть, є шанс скоротити ще трохи.

Ось він, другий зошит. Я повернувся до записів через шість років після інтерв’ю з Казаряном. Повернувся іншою людиною: пам’ятаю, на відміну від діяльного молодика, тоді мене захоплювала, хай їй грець, психологічність тексту. На шкоду сюжету й решті інтриг. Мої матеріали стали надмірно довгими — редактори сварилися, скорочуючи. Мабуть, тут я зібрався реалізувати «нові віяння» без чужого олівця.

Коли я гортаю сторінки, зсередини випадає недогризок аркуша для принтера. Кружляє метеликом-капустянкою, падає на підлогу. Піднімаю, вчитуюся у знеособлений машинний шрифт:

На дворі — лютий, мать твою. Зима гризе весняну зав’язь. Вчорашній вовк, Сьогодні — заєць, Спочити ладен вже в раю.

Дуже доречно. Звідки узявся лютий, якщо надворі стояло літо?

Хоч убий, не пам’ятаю — хто такий Індж, чию фразу я поставив епіграфом.

Зошит другий

Коли пращури тікали з раю, Адам, певно, сказав Єві:

«Люба, нам випало жити в перехідний період!»

Уїльям Індж

Зубна паста закінчилася вельми невчасно.

Вичавивши з тюбика «Blend-a-med» жалюгідні залишки, Кирило завзято орудував щіткою. Давалася взнаки напруга, яка не випускала зі своїх лап з минулого четверга. Ясна на місці тих двох зубів, що випали, трохи кровила. Треба сходити до стоматолога. Треба. Але пізніше. Він лукавив, знаючи: це «пізніше» тягтиметься до останнього. Завжди боявся болю, вторгнення в святиню тіла. Не по-чоловічому? Справжній мачо запросто відгризне собі кісточку, лише б не здатися боягузом? А ми і з кісточкою… Так, тепер поголитися. Хочеш бути красенем? — запросто.

Мачо — вони до того ж голяться рідко. Із щетиною ходять.

Голуби-сизарі.

Сьогодні Ванда повернеться з тест-центру. Після розлуки — додому. Після величезної, жахливої, неймовірної розлуки в цілу вічність: п’ять днів. Коли сам виїздиш у тижневе відрядження, збираючи матеріал або бажаючи увірвати ексклюзив-інтерв’ю, не відчуваєш нічого особливого. Знаєш, що дружина удома, що вона чекає… Є велика різниця: коли чекають тебе, і коли чекаєш ти. Дуже велика. Покидаючи дім, ти рухаєшся, купуєш квитки, їси зварені круто яйця, посипаючи їх сіллю, говориш з попутниками про дурниці, губиш узяті в дорогу пантофлі, зустрічаєшся з людьми, повертаєшся, нарешті. Потік життя не уривається, створюючи ілюзію незмінності. Зате відсутність улюбленої людини, хай коротка… Чекаєш, чекаєш, чекаєш, утопаючи в бездіяльності — що б ти не робив при цьому, бездіяльність невідворотна, як похмілля після тижневого запою! — у повній упевненості, що повернеться хтось інший, підмінок, воскова лялька з очима-гудзиками, і ніяким справам, ніякій горілці не вибити цього дивного й страшного відчуття. Ймовірно, якщо вірити розповідям приятелів, слід було влаштувати загул. Свято самотнього чоловіка. Навести баб, учинити дим коромислом і зараз спішно виносити на смітник порожні пляшки і пом’яті ліфчики, поцятковані зрадницькими відбитками пальців. Матюкаючись, спізнюючись у тест-центр і з жахом уявляючи майбутній скандал.

Кирило посміхнувся.

Страшне видовище: усмішка тоне в піні для гоління.

Скучив. І трохи страшно: побачити Ванду з «ментиком». Розумом усвідомлюєш, що все просто, буденно, що це схоже на дружину за кермом автомобіля — диво техніки, приємний подарунок прогресу. Чужих людей бачив до біса. Відразу й не зрозумієш: окуляри, слуховий апарат, обруч у волоссі, крупні, яскраві кліпси — або?.. Іноді під капелюхом ховають. Кожен розташовує «ментик» там, де йому подобається. Ніяких чіпів, електродів, імплантованих в скроню — лише б впритул до голови. Але це чужі, сторонні люди… чужі голови. Чому ми, ще більше ніж вторгнення в тіло, боїмося вторгнення в мозок?! У душу?! Хоча душа тут ні до чого. І «ми» ні до чого. Боязке «ми» — це мукання тринадцятивідсоткового загону сейфів і людей похилого віку, що бурчать з приводу будь-яких нововведень. Загін не помітить втрати бійця…

Бризки одеколону (Ванда в березні подарувала…) обпалили щоки. Годі думати про дурниці.

Час одягатися.

У дворі бігав ердельтер’єр Маргінал, для друзів Марчик або Маря. Кошлата цеглина морди випромінювала бурхливе задоволення від вигулу. Часом пес падав на спину, катаючись по траві, і треба було бути стовідсотковим песимістом, щоб не позаздрити «брату меншому». Кирило порадів теплій днині за компанію з Марчиком, раптом усвідомивши, що незважаючи на бурчання синоптиків, погода геть розбестила народ. Тепла, рясно сніжна зима. М’яке літо. Навіть звичні зливи в травні й на початку червня… Ванда називала їх «шампанським». Легкі, прозорі, іскристі. Піна на калюжах, і майже відразу: умите дощем сонце. У небесній канцелярії в людства вочевидь з’явився таємний протекціоніст.

— Маря, Маря… Ей, сардель-тер’єр! Ти це кинь! Лапами брудними…

Хазяїн пса, Семен Григорович, лежав під зношеним «фордом», часом брязкаючи інструментом. Іноді здавалося: на відміну від непосиди-Марчика, без чухання залізного пуза «форд» з місця не рушить.

— Здрастуйте! Як життя?

— …Вирує! — глибокою луною спливло з-під днища. — Кирилище, ти?

— Ага!

— За Вандеїчкою? — сусід дуже смачно іменував дружину Кирила, викликаючи цілий ланцюг асоціацій, від Вандеї до різдвяної індички. — Почекай п’ять хвилин, я тебе підвезу. Бач, «форд» це… фордибачить.

— Спасибі, Семен Григорович! Я краще на таксі.

Кирило чудово знав: «п’ять хвилин» для сусіда — поняття відносне. Схопивши за карк розімлілого ерделя, він дивився, як Семен Григорович мало-помалу являє себе світові. Спершу ноги в стареньких джинсах, слідом — широкий пояс із заклепками, над яким нависав великий живіт любителя пива. Розстібнута до пупа сорочка-ковбойка, ланцюг з хрестом… Часу лишалося мало, але раптом дуже захотілося побачити сусіда повністю. Людину з «ментиком». Хай дешевим, внутрішньоміського радіусу дії. Якщо працюєш «дядечком на побігеньках», зводячи гору з горою і маючи навар від пасьянсу випадкових знайомств, який збирається з копіткою ретельністю, без «ментика» не проживеш. Іноді Кирило і сам користувався зв’язками Семена Григоровича: наприклад, в мерії.

— Сигареткою пригостиш? Панською?

— Ось… — палити Кирило почав минулого року. Без видимих причин.

Ердель чхнув, утікши від курців подалі. Почав ганяти голубів: жирних, ледачих.

— Ти, Кириллище, не бійся, — оманливо тупуватий на вигляд, сусід з першого погляду помітив «мандраж» співрозмовника. Цим і брав: матрац-вайло, з таким хочеш-не хочеш, а розслабишся. — Звикнеш. Моя теж спочатку сіпалася. Ночами пирхала: зніми та зніми, а то не дам! А я їй: Маруся, ша! Це типу мобільника, тільки краще. Угамувалася…

— Я не боюся. Так… дивно просто.

Губи Семена Григоровича ворухнулися невлад. Склалися в беззвучні слова. Сигарета рушила в куточок рота, де й завмерла. Лицеві м’язи «програли» десяток різних гримас: ескізно, малопомітно, як досвідчений музикант пробігає пальцями по клавішах, переходячи від однієї мелодії до іншої. Вікно, звідки, швидко міняючись, виглянули мешканці. Зловивши погляд Кирила, сусід торкнувся пальцем окулярів, дужки яких були удвічі товщі за звичайні. Голосно розсміявся:

— Що? Засік?! Розслабся, ще у дружиноньки надивишся… Це спочатку буває. Починаєш машинально говорити. Лікарі попереджали: спонтанний ефект вербалізації і це… Мікс-міміка, ось!

Складний термін сусід вимовив без затримки, явно пишаючись ерудицією.

— Поки звикнеш. Я собі нову модель узяв, на виплат. Радіус: аж до Югославії! Або за Урал бере, якщо на схід.

Кирило не зрозумів, чому на схід бере далі, ніж на захід. А питати посоромився.

— Навіщо вам такий радіус?

— Треба. Скоро, кажуть, всі моделі будуть взагалі… Безрозмірні. Через супутник, чи що?.. А у твоєї який «ментик»?

— Не знаю. Напевно, безрозмірний. Їй видавництво оплачує. Їм з авторських прав постійний контакт із закордоном потрібен. Франція, Німеччина… Штати…

— А-а… Хто б мені сплатив? Знайдеш — дзвони.

— Мені час бігти, Семен Григорович.

— Ну, бувай! Вандеїчці привіт…

Вже зібравшись іти, Кирило не стримався:

— Семен Григорович, ви… А як воно? Ну, діє?

Працюючи над статтями, він сто разів чув думки фахівців. Читав брошури. Але зараз до зарізу захотілося почути це від знайомої, звичної людини. Не наукову нісенітницю, а «на пальцях», для своїх.

— Ех, Кирилище… — в очах Семена Григоровича промайнуло щире співчуття до сейфа. — Як би тобі пояснити? Знаєш, як на піаніно грають? Лівою рукою от так, а правої по-іншому? Вроздріб, значить. А ногою ще і по педалі тупають. І губами ворушать. І носом шмигають, якщо нежить. Коротше, п’ять справ відразу. Із «ментиком» так само, тільки для мізків. Розумовий восьминіг виходить. Усвідомив?

— Виділення субосіб?

— Ну, це для лікарів. Суб, шмуб!.. Я тобі по-нашенськи. Інакше, вибачай, не умію. Тут головне інше: брехати не виходить. Брехня, вона кисла. Відразу оскома. Для справ — краще не придумати. Хоча, знаєш, не завжди…

— Кисла?

— Ну, така… Наче яблучко. Зелена антонівка. Пробував?

Кирило кивнув, вдав, що зрозумів. Отже, брехня кисла. А правда солодка. Зелена антонівка і варення з малини. А еротичні фантазії пахнуть пармськими фіалками і сяють перламутром. Важко, майже неможливо уявити собі весь ланцюжок образів, передаваних «ментиками». Інформація, зрощена з відчуттями. Текст, невіддільний від почуттів. Слово «кипарис» як абстрактне поняття «хвойне дерево», слово з семи букв, трьох голосних і чотирьох приголосних, укупі з йодистим ароматом моря, вогнем заходу, криками чайок над водою…

П’ять справ одночасно. Сто справ. Тисяча. Тільки для мізків.

Час їхати за Вандою.

— Я тобі ось що скажу, Кирилище, — кинув в спину сусід, перш ніж знов сховатися під днищем машини. — Дурять нашого брата. Я чув, «ментики» — вони… Коротше, від самого початку безрозмірні були. Їх з глушаками в продаж пустили, тимчасово. Щоб капусти більше зрубати. Ох, дурять…

Ердель Маргінал провів Кирила до рогу і помчав назад: жирувати на травичці.

Таксі підкотило відразу, ледве потенційний клієнт встиг стати на узбіччі й підняти руку. Відкрилися дверцята:

— Далеко?

— На Отакара Яроша. Біля готелю «Мир».

— До тест-центру, шефе? Тоді червінець.

— Сам ти шеф. Сім, і ані на копійку більше.

— На восьми зійдемося? — таксист був молодий, веселий. Бувають такі зухи: кепка з хвацьким напуском, лоб схований під козирком. Одні очі блищать зайчиками. І руки на бублику: всуціль у синяві наколок. — Мені аліменти платити, рубля не вистачає!

— Поїхали…

— Дверима сильніше грюкни, гаразд?

Шини зашаруділи по асфальту. Обігнавши нудну «Мазду», таксі набрало швидкість.

— Замовляти їдеш, шеф? Або так, придивитися?

— Придивитися, — розмовляти не хотілося. — Я сейф, мені тільки дивитися залишилося.

— А-а… — таксист раптом став збіса схожий на Семена Григоровича. — Ясно. Ну і правильно. Хріна там, в цих залізках. Я, коли женихався, «патник» здуру начепив. Чую серцем: кльова у мене дівка! Завжди радісна, задоволена, душа співає… І у мене у відповідь: солов’єм. Потім, після штампу, з’ясував: стерва вона. Радісна. Дусту в чай підсипле, і по життю щаслива. Почуття, м-мати їху|…

— Розійшлися?

— Ну! Говорю ж: аліменти… Хлопець росте. Хороший хлопець, ласкавий. У мене. А «ментик» я собі не візьму, ні! Довбешка не кавун, чого її на скибочки, їху м-матір…

Кирило раптом образився. За Ванду.

— Ніхто вашу довбешку різати не збирається. Телепатичний зв’язок — гігантський прорив у історії Людства! Виділення субосіб з вузькою спеціалізацією, їх розшарування й інтеграція за першим же бажанням…

Таксист збив кепку на потилицю.

— Тиграція-хренація! А довбешку все одно не дам… І потім, шефе: ти чого розоряєшся? Якщо не брешеш, що сейф. Платять тобі за рекламу, чи що? М-мати їху, куди преш! Не сіпайся, шефе, це я не тобі…

Замовкнувши, Кирило став дивитися у вікно. Вони вже виїхали на проспект, і тепер уздовж дороги тягнулися вітрини, вивіски, рекламні щити. На тролейбусних зупинках юрмилися люди, біля входу в метро торгували арахісом, батареями і журналами. Таксист, мабуть, образившись, теж не намагався продовжити бесіду. Включив радіо, знайшов хрипкий «блатняк» і почав насолоджуватися. Кирило раптом подумав, що цей таксист, швидше за все, ще до Нового року обзаведеться «ментиком». В кредит. Або у друзів позичить. Тому і свариться, сам себе накручує: щоб страх подолати. Цей страх, властивий багатьом, долається швидко. Тільки у людей похилого віку, що заскніли в ненависті до змін, він домінує. Ось і таксист: заховає «ментик» під кепкою, крутитиме бублик, одночасно роблячи десять справ. Одна субособа обговорить з шофернею вчорашній матч «Торпедо — Металіст», інша домовиться з приятелями, хто прихопить пиво для недільної рибалки, третя підчепить замовлення у диспетчера — безпосередньо, без радіомаячка, що вічно ламається…

— Приїхали, шефе.

Розплачуючись, Кирило потай здивувався, бо таксист не став канючити «додаєчки за швидкість». Натомість кепка довірливо подалася до клієнта:

— Чуйш, шефе… А правда, що всі вірмешки — сейфи?

— Дурниці. Хто вам таке сказав?

— А ти наш, місцевий?

— Наш. А що, на вірменина схожий?

— Ні-і… Вони носаті. І з вусами. Вітьок, козел, в гаражі брехав! Ось я й…

Не договоривши, таксист закрив дверцята і став розвертатися.

Ванда чекала в скверику біля тест-центру. Мало не впустивши куплений на розі букет троянд — улюблених Вандиних гладіолусів, як на те, не знайшлося — Кирило спершу злякався, що запізнився. І лише потім, побачивши сяюче обличчя дружини, зрозумів: вона навмисне. Вийшла заздалегідь, сіла на лавку, бажаючи зустріти чоловіка не в казенному фойє, а зовні, під старою липою. Прискоривши крок, він оминув пам’ятник похмурому діячеві мистецтв і підійшов, майже підбіг до дружини.

— Ну як ти? Як здоров’я?

Вже видихнувши питання, здивувався власній дурості: при чому тут здоров’я? Тест-центр — не лікарня. Тутешні процедури швидше схожі на медитації або прийоми у психоаналітика. З єдиною метою: виробити у клієнта навички поводження з «ментиком». У газетах писали: найближчим часом, завдяки новим методикам, такі навички формуватимуться амбулаторно — один, максимум, два дні.

— Кирюша… я дуже скучила…

Букет все-таки впав на землю. Пенсіонер навпроти, виблискуючи іконостасом орденів, несхвально спостерігав, як обнімається парочка. У його часи… Мабуть, ще й не розписані, молокососи. Втім, навіть якби «молокососи» пред’явили свідоцтво про шлюб, це не похитнуло б певності охоронця моральності. Сім’я — справа серйозна. Гріх на людях лизатися. Думають, якщо в мізках репродуктори, так тепер і все дозволено?

Ні, милі!

— Вандо…

Потім вони довго збирали троянди, що розсипалися — Ванда терпіти не могла обгортки з фольги, і Кирило про це знав. Сміялися. Жартували. Говорили про дурниці. Поволі, обнявшись, ішли до стоянки таксі, потім до стоянки автобуса, потім — по проспекту, вирішивши дійти додому пішки. З’їли по морозиву у відкритому кафе. Все було чудово. Краще не буває. Кирило старанно вдавав, що не помічає обруча в коротко стриженому волоссі дружини. Виходило добре. Набагато важче було не помічати періодичної гри лицьових м’язів і ворушіння губ. «Це швидко мине, Кирюша! — Ванда знічено посміхнулася. — Консультант завіряв: протягом місяця…»

Кирило знітився, махнув рукою: нісенітниця, мовляв!

І подумав: здається, вони соромляться своїх «ментиків». Трохи, зовсім небагато. Можливо, тільки спочатку. Можливо, назавжди. Але ніяковість ця дивна по природі своїй. Так короткозорий підліток соромиться окулярів. Кульгавий хлопчисько — милиць. Якщо врахувати, що завдання «ментика» — зовсім не компенсувати фізичний недолік, а навпаки… Дивно. Соромитися хорошої машини? дорогої квартири? персня з діамантом?! Чи все-таки окуляри з милицями? — просто вони ще не знають, але здогадуються, потайки відчувають…

Дідько забирай, треба бути сейфом, щоб морочити собі голову такими безглуздими думками!

— Слухай, а давай підемо в кіно?

Вночі він дуже старатиметься, щоб все йшло як завжди. Дружина повернулася додому. Закоханий чоловік згорає від нетерпіння. По суті, правда. Але відчуття, що вони тепер у ліжку не одні, збережеться надовго.

Обруча Ванда не зніме, пославшись на рекомендації консультанта.

Ще через місяць вони поїдуть відпочивати на море.

Кирило Сич: 1-е вересня ..18 р., 12:10

…зараз розумію: написати роман «for sale» — простіше простого.

Узяти зошити. Досить нудні, місцями різні за стилем. Замість млявої, сьогоденної рефлексії, що не має ні сенсу, ані мети, окрім як незабаром палахкотіти від запаленого сірника, додати десятків зо два висмоктаних з пальця епізодів. Спритних, жвавих. Когось викрасти, когось убити. Постріляти в провулку. Знайти затишне місце для відвертого сексу. Дрібку жахів: перчик бадьорить. І скласти картковий фінал з натяком на продовження. Це дуже важливо: натяк. Бадьоре підморгування з-за завіси. Сивобородий мудрець XX-го століття — Яків, син Еммануїла — іронізував, маючи на увазі нібито стародавню Александрію:

«Чим тепер гетера — не муза; чим муза — не гетера? „Дайте мені вина, дівчата!“ Пити, лише б не думати! Піднесена трагедійність, піндарова величавість в століття панування авантюр, релігійного сумбуру, вченого універсалізму, музейної науки і майданового марновірства, вінегрету зі звичаїв і обрядів всіх культур Сходу і Заходу… […] Шибче й веселіше! Веселіше! Веселіше! Ось моральне гасло епохи вселенства. Трагедія ж? Кому потрібна зараз трагедія — цей Едіп? Мабуть, ще потрібен Евріпід, та й то купці гурманів. І що таке тепер трагедія, якщо не жаліслива забава і спосіб приємно провести час? Для катарсису ж, тобто очищення глядача при спогляданні трагедії, як учив Арістотель, існують лазні і лікарі. Чи не вгодно вам терми Каракалли? — Очищайтеся!»

Я був би щасливий зробити з уривків власного жалюгідного існування що-небудь, про що критики могли б глузливо вигукнути: «Шибче й веселіше!» І у відповідь усмак познущатися над поважною публікою. Шкода, знущатися більше немає з кого. Ті, хто залишилися, не заслуговують насмішок або образ. Я, наприклад, залишився. А мені менше всього хочеться стати брехливим і багатослівним. Адже я дуже добре пам’ятаю роки, що минули між придбанням Вандою «ментика» і моїми першими відвідинами «Ящика пандори».

Вдалі роки.

Щасливі роки.

Можливо, дивний присмак неминучості лише додавав щастю гостроти. Можливо, це я придумав собі минуле щастя. Наскільки я пам’ятаю, Кирило Сич був нарозхват. Стаття за статтею. Причини пом’якшення клімату: повсюдно. Мирні переговори ізраїльтян з палестинцями вперше на пам’яті Людства завершилися реальним успіхом. Демократичні вибори у Південній Кореї. Масове закриття атомних станцій. Лікарі розводять руками: безнадійно хворі доживають дні без мук. Смерть нікуди не поділася, але біль відступив. Люди стали менше страждати тілесно, у здорових також піднявся больовий поріг — візит до стоматолога перетворився на дрібницю. Агонія партії «зелених»: улюблена мішень зникала на очах. Забруднення середовища мимоволі впало: заводи, не міняючи зношених фільтрів, почали паскудити якщо не безпечно, то цілком стерпно. Знизився рівень випромінювання радіоактивних відходів. Річки почали самоочищатися. Популяції рідкісних тварин збільшилися удвічі. Втричі.

Удесятеро.

Багато журналістів не витримували. Якщо раніше публіку тримали на голці чорнушки — пожежа в Саратові! винищування осетрів!! терористи висадили в повітря шкільний автобус!!! — то тепер, щоб налякати, доводилося покрутитися. Потішити стало набагато простіше. Ось і не витримували. Ламалися. Перекваліфіковувалися в управдоми. Про що писати, акули пера і кити клавіатури?! Про свято урожаю?! Про високу продуктивність праці і зростання добробуту?! Про скорочення числа озброєних конфліктів і дорожніх катастроф?! Літаки давненько, знаєте, не падали… Ну і що, що правда! — на такій правді тиражу не підняти.

Ми були наркомани стресу, некроголіки поганих вістей. І — почалася ломка. Страшна. Важка. Як з’ясувалося, сейфи і журналісти особливо погано переносили хороші новини. Уламки минулого, звичні до постійного переляку, зрослися з ним і кожну радість сприймали як переддень стократ більшої небезпеки. Майстри плювати через плече. Знавці чорних кішок. Заклиначі демонів успіху.

Іншим було легше: ще самі того не знаючи, вони вже вчилися спільній радості.

Однієї на всіх.

…всієї — для одного.

Адам Сич: 1-е вересня ..18 р., 16:14

Тато, як би мені хотілося перестати читати.

Не можу.

Машинально тягну руку — перегорнути сторінку, що пахне болем і яблуком.

Я вже отруєний? Ніколи не замислювався: якою бруківкою вимощена дорога в рай? Тато, невже ти зможеш нарешті увійти до мене — таким чужим, таким протиприродним чином…

Зошит третій

Перерахуй свої роки на гроші, і ти побачиш, як це мало.

Магдалена Самозванець

Вхід до клубу «Ящик пандори» нагадував двері банківського сейфа-велетня: полиск металу, солідна тяжкість бронеплити-багатошарівки, заклепки по периметру, штурвал замкового механізму…

Натяк. Як і сама назва клубу.

Кирило, трохи побоюючись, зробив крок услід за Мішелем. У сталеву пащу. Дивне відчуття: ніби тебе, шмаркача, старший брат вперше вивів у дорослу компанію, де хлопці палять, не криючись, а дівчата посміхаються так, що починаєш соромливо заїкатись у відповідь. Удвічі дивно, коли ти звик вважати себе битим, тертим, в трьох лугах митим газетярем, здатним однаково розговорити лауреата Нобелівки і панка зі скандальної групи «Хріст-Анті».

— Він зі мною. Під мою відповідальність, — тихо, але вагомо кинув Мішель. Охоронець на вході кивнув у відповідь, зі спокійною гідністю звільняючи дорогу. Серйозний хлопець: волосся їжачком, лице цеглиною і чіпкий погляд добермана, який не стане даремно гавкати — відразу в горло вчепиться. Костюм сидів на ньому, як влитий. Білизна сорочки, запонки, стильна краватка з вишивкою. І все одно за версту ясно: сторож. Елітної породи. Надивилися ми на його колег.

— Значить, так: тут бар, курильня, далі дискусійний зал і дансинг, — тоном хазяїна узявся перераховувати Мишко Савельєв. — На другому поверсі: більярд, пінг-понг, шахи-шашки, доміно. Чаркова. У цоколі — сауна, душ, тренажери. Гуляй, братва!

Савельєв ляснув Кирила по плечу ведмежою лапою.

— Роззирайся. Мені тут треба де з ким… Сходжу на заточування лясів.

— А я?

— А що ти? Не маленький. Я тебе потім сам знайду. Ти де будеш?

— У барі, напевно. Або в курилці. У сауну напевно не полізу!

— Домовились. За півгодини-годину з’явлюся. Так, плащ залиш у гардеробі, — і Мішель затупав нагору по старовинних гвинтових сходах з надраєним до блиску латунним поруччям. Хоча по інший бік холу були звичайні — мармурові, з темно-зеленим килимом — сходи, на перший погляд, куди зручніші.

Гардероб виявився на самообслуговуванні: вішай шмотки та йди. Машинально переклавши документи в піджак, Кирило рушив до бару. Біля шинквасу спинився, милуючись спершу вітриною за барменом, потім — вивішеним збоку прейскурантом. «Рядовий Сич! Наказано не нудьгувати! Єсть, сер!» Здивувати Кирила розмаїттям спиртного й закусок було важко: презентації, відкриття, вільні хліби… Коротше, гуляв по-всякому. Правда, за чужий рахунок. Тому коли що насправді й кинулося в очі, то це ціни в «Ящику…». Навіть вірменський коньяк з текілою коштували по-божеськи. Не втримався, узяв сто грамів срібної «Саузи». Влаштувався на високому табуреті, здійснив веселий ритуал: «лизнути-куснути-сьорбнути». Сіль, лайм, текіла. Добре! Відразу почуваєшся ацтеком під кактусом.

Саме час озирнутися.

У барі панувало велике змішення народів. Пара стареньких-пенсіонерів у древніх піджаках, трясучи бакенбардами, запекло сперечалася за столиком в кутку. На столику мав місце бути літровий бутель «Немірова». Спорожнілий на дві третини. І півтора надкушені бутерброди з шиночкою. Добре гуляють діди! Дай бог нам в їхні роки… Ближче, зсунувши столи, завзято «гула» тусовка різностатевої молоді, час від часу зриваючись на мат; пишна пані бальзаківских років нудьгувала в гордій самоті, пестячи гранчак соку; двоє товстунів у костюмах «від Версаче» вели ділову бесіду. Один витягнув мобільник, набрав номер…

З колонок, під акордеон і гітару, лився тихий шансон:

Ми — яблука, надкушені життям. Ми — різні. Кохали, жили, впали в забуття На тризні. Не хочемо лежати, як сміття! — Та пізно…

Ні в кого з відвідувачів Кирило не помітив «ментиків». «Ящик пандори» — клуб сейфів. Тут збиралися тільки «несприйнятливі». Або сиві ветерани, що принципово відмовилися проходити тести — продовжуючи жити по-старому, з тугою згадуючи минулі дні, коли народ і чутки не чував про «новомодні цяцьки». Або адепти ультра-ортодоксальних конфесій, що з різних причин оголосили «ментики» підступами Світового Зла. Резервація. Гетто. Санаторій для глухонімих і дальтоніків…

«Рядовий Сич! Припинити!»

«Єсть, сер!»

Кирило скривився. Погана звичка: відразу починати накидати статтю, відбирати перчені факти, слівця… Ніхто нікого нікуди не заганяв. Сейфи самі створили «Ящик…», забивши кришку цвяхами у вигляді охоронця й системи поруків. Місце, де можна спілкуватися з собі подібними, розслабитися… Фінансується клуб явно по вищому розряду. Напевно є якісь внески, але реальні джерела грошей — інші. Запитати Мішеля? Мовляв, з’явився вивчити життя клубу, зібрати матеріал для серйозного огляду, дослідження феномена… Огляд із задоволенням опублікують — зараз матеріали з підписом «До. Сич» виходили в світ швидко, з мінімальними купюрами, а частіше — зовсім без купюр. Привілей модного репортера, здатного «намацати нерв». Але навіщо брехати? — насправді «До. Сич» тут з іншої причини. Нехай сюди його затягнув друг дитинства Мишко Савельєв, який принципово не бажає підключати до своєї дорогоцінної голови якусь машинерію. Теж, до речі, цікавий випадок. Зрозуміло, коли від «ментиків» відмовляються відсталі дурні з підвиду «божих кульбаб». Але молодий, недурний і цілеспрямований хлопець на зразок|ніби| Мишка?

Нонсенс…

А Кирило — не нонсенс?! Рефлексія, депресія. Набридло. Таємне відчуття неповноцінности ретрограда мимоволі… Останніми роками зі спілкування з дружиною, з друзями і знайомими, з колегами по фаху стало зникати якесь відлуння. Важко висловлюване, навіть якщо слово для тебе — робочий інструмент. Пішла присутність. Людина розмовляє з тобою, жартує, сміється у відповідь на твій дотеп, сперечається, ділиться новинами — але перед тобою лише частина цієї людини. Цілком самостійна, слід зазначити, частина. Субособа. Зовні начебто нічим що не відрізняється від чудово знайомого Едика, Вадика… Ванди. Проте існує чуття, яке не обдуриш. Йому, цьому чуттю, не потрібні «патники-ментики». Твій співрозмовник — не тут. Він далеко, в багатьох місцях одразу. Дивиться на світ чужими очима зі схилу Фудзі, базікає з приятелем, який гуляє Монмартром, докладає шефу в офісі про виконану роботу. З тобою спілкується лише мала часточка знайомої істоти. Так, в будь-яку секунду всі субособи здатні знов інтегруватися, але це — не для тебе. Ванда одного разу зізналася: від злиття вона одержує дивне задоволення. Трохи подібне до… Дружина поспішила затягти Кирила в ліжко, збираючись на ділі продемонструвати: подібне — до чого. А він все ніяк не міг звільнитися від старого відчуття, яке раптом повернулося — ніби в ліжку вони з Вандою не одні. Через день підлий зсув даху зник, але не до кінця. Кирило чекав його повернення, як чекаєш принишклого зубного болю, боячись зізнатися, що очікування куди страшніше від самого нападу.

А тут, за товстенними дверима-фортифікацією — уламок старого світу. Нехай навіть не уламок — ілюзія. Фантом. Голограма. Але саме зараз все навколо здається сьогоденням і, більш того, єдино можливим. Інше поза цими стінами — сон, марення, і лише тут — реальність, дана людині у відчуттях. Шум голосів, сміх, переливи майже забутих мобільників…

Кирило допив текілу (уміють, ацтеки, молодці!). Розплатився — і рушив через бар, повз столики і голоси, розсовуючи завіси сизого диму. У голові промайнуло: «Якщо тут так накурено, то що ж коїться в курилці?!» Як не дивно, побоювання не справдилися. Накурено в наступному залі було незрівнянно менше, ніж у барі. Кирило вибрав столик у кутку. Попільничка, зручне крісло, стосик журналів — чи багато треба людині, щоб викурити хорошу сигарету, зібратися з думками, або, навпаки, прогнати ці думки геть?

— …з народжуваністю?

— Але ж це загальна тенденція…

Розмовляли двоє за сусіднім столиком. Один, ставний брюнет років сорока п’яти, палив сигару, ліниво пускаючи дим кільцями. Його співрозмовник, блондин спортивного вигляду, нервово терзав вже третю підряд сигарету.

— …Скорочується?! Казимир, побійтеся Бога! Та вона впала практично до нуля! Подивіться статистичні звіти в мережі!

— Дорогий мій Володенько, не перебільшуйте. І не ставтеся до цього так серйозно. Адже відомо: є брехня, велика брехня і статистика.

— Та нехай вони удвічі згущують фарби! Втричі! Вчетверо! Це все одно — катастрофа! Розумієте?!

Брюнет саркастично посміхнувся:

— Володенько, милий… Ну чому тоді ніхто не б’є на сполох, окрім вас?

— Б’ють! У рейку вони б’ють! У било… Казимир, нас ніхто не чує. Люди оглухли. А в Азії танцюють від радості: нарешті демографічна криза закінчилася, можна зітхнути спокійно. Ідіоти… Це не криза, це повні дрова! Якщо тенденція протримається — два-три десятки років, і Людство тихо вимре. Як динозаври.

— Тим не менше, ви перебільшуєте…

— Казимире! Я вас благаю! Розплющіть очі, роззирніться на всі боки! — блондин почервонів, бризнув слиною. — Багато ви бачили останнім часом на вулицях маленьких дітей? Зовсім малюків? Нумо, пригадайте!

На обличчя брюнета набігла тінь. Він задумливо струсив попіл з сигари:

— Мабуть, ви частково маєте рацію. Я особливо не звертав уваги, але зараз намагаюся пригадати…

— От власне! Намагаєтеся — і не можете! Ви забули, як виглядають немовлята! Знаєте, що в місті закрилося більше половини дитячих садів? Це вже не статистика — це факти, в яких ви можете переконатися самі! Діти просто не народжуються. Без жодних на те причин. Батьки здорові, хочуть мати дитину, а лікарі розводять руками або лепечуть якусь нісенітницю. Ми з дружиною…

Блондин раптом обірвав фразу на півслові. Безнадійно махнув рукою; низько схилився над столиком, гасячи в попільничці черговий недопалок.

— Хочете ще горілки? Я принесу. Ні? А я вип’ю.

Коли той проходив повз столик, Кирило на мить зустрівся з ним очима, поспішивши відвести погляд. Стало ніяково. Сухі очі блондина сочилися майже фізичним болем. Цей чоловік хотів бути батьком, але встиг зрозуміти: надії не залишилося. Як у багатьох інших — здорових, молодих, закоханих один в одного людей. Як до недавнього часу думав і Кирило, прокидаючись серед ночі і виявляючи, що Ванда тихо плаче в подушку. Хотілося вовком завити на місяць, але вити було не можна, тому що… тому. І натомість він починав утішати дружину, гладити по голові, як маленьку дівчинку, шепотіти різні заспокійливі нісенітниці — і Ванда нарешті заспокоювалася, засинала, а він виходив на кухню і довго палив, дуріючи від диму, не в силах зупинитися…

Але на початку літа все змінилося. Тести нарешті підтвердили: Ванда вагітна! У них буде дитина! Син, обов’язково син, чомусь вирішив Кирило. У них буде син, і все буде добре, і…

А у блондина — не буде.

«Рядовий Сич! Припинити! Єсть, сер…» Так, безглуздо. Так, їм з Вандою просто пощастило. Але… Вже не вперше накочувалось гостре відчуття провини. За самотнє щастя. Але ж інші не звинувачують себе в тому, що якийсь журналіст волею природи виявився сейфом?! Так чому ж він повинен соромитися?!

Чому?!

Кирило докурив сигарету і, прагнучи виглядати безтурботним, попрямував до виходу.

Дискусійний зал тієї миті використовувався за призначенням. Точніше, майже за призначенням. Бо дійство, що відбувалося у цих стінах, дискусією можна було назвати лише з деякою натяжкою.

Пророк був вульгарний.

Пророк був у брудній сорочці навипуск.

Пророк був у м’ятих штанях з вельвету. Пророк — говорив. Пророка слухали. Без роззявлених ротів і вогню в очах, але цілком доброзичливо. Із розумінням.

— …недарма сказано: широка дорога, що веде до брам Пекла, і багато хто піде по ній! Лише мала часточка побачить стежку вузьку, що веде до Небесного Дому — але й зрячі не зважаться ступити на неї! Роззирніться довкола, брати мої! Узріте правоту віщих слів! Що є хвалений ментальний зв’язок, як не диявольська проба? Кому це вигідно: зв’язати душі й розум людські єдиною ниткою, а насправді — піймати в сіті?! Одна людина вільна. Вона може піти за пастирем, але по своїй волі, за своїм вибором. Натовп іде за ватажком, не за пастирем. Кому потрібно перетворювати нас на стадо? Кому, я вас питаю?! Куди він це стадо поведе?!

Перекручує, завважив Кирило. Люди з «ментиками» — не стадо. А от аналогія з сіткою вельми доречна. Наче Інтернет, який зараз, до речі, стрімко занепадає, у часи його розквіту. Кожен мозок — могутній сервер, здатний одночасно зв’язуватися із безліччю собі подібних. Відразу спливає думка про підступний психовірус або таємний код, знайдений у лабораторіях усюдисущих спецслужб. У лічені години зараза розповсюджується по ментальній «мережі», вражаючи бідне Людство (окрім сейфів, звичайно!). Маси божевільних, орди зомбі… Скільки списів було зламано в «жовтій» пресі! Скільки бестселерів на один день було викинуто на прилавки книгарень! Люди із задоволенням лякалися, потай розуміючи: нісенітниця. Страшилка дута. Навіть якби існував психовірус — побоялися б зв’язуватися. Хіба що повний маніяк…

…або сейф!

Думка була раптовою і трохи моторошною. Але тільки в першу мить. Кирило розсміявся. Ніколи раніше не намагався аналізувати бульварну нісенітницю. А ледве задумався — ось він, результат. Значить, лежало на поверхні, як будь-яка банальність. Сам винен.

На жаль, «пророк вульгарис» помітив усмішку Кирила, прийнявши її на свій рахунок.

Гнівно-викривальний перст уперся в зухвальця:

— А чи знаєш ти, скільки людей втратили роботу? Скільки пішли по світу, проклинаючи мерзенного спрута — «Ментат Інтернешнл»?! Ти веселишся, а їх сім’ї голодують! Відповідай: знаєш?!

Кирило знизав плечима:

— Знаю.

Він справді знав. До Нового року написав велику аналітичну статтю з цього питання. «Ментики» поставили на межу банкрутства цілу сферу індустрії: інформацію і зв’язок. Інтернет, стільникові і звичайні телефонні комунікації; до певної міри — радіо і телебачення. «Паперові» видання поки трималися, хоча їхні позиції також помітно похитнулися. Проте глобальної кризи світової економіки це не викликало, не зважаючи на прогнози ряду соціологів. Навіть безробіття залишалося в прийнятних рамках. Завдяки «ментику» людина могла за найкоротші терміни освоїти нову спеціальність, вивчити іноземну мову, перекваліфікуватися у десятки разів швидше, ніж це робилося раніше. Знову ж таки, мозок, що працював тепер у більшості в багатозадачному режимі, як правило, швидко знаходив вихід з безвиході. Мало хто зі співробітників фірм-банкрутів у результаті вилетів «на узбіччя життя». У всіх розвинених країнах встигли включитися щонайпотужніші соціальні програми допомоги…

Де тільки гроші знайшлися?

— …І ти смієшся над словами правди, знаючи, яка вона?!

— По-перше, я сміявся не над вами, а над собою, — Кирила почав дратувати самовпевнений проповідник, від якого на додачу несло спиртним. Слухати п’яні одкровення, та ще й покірно терпіти особисті випади?! Ні вже, це — не для мене! — А по-друге, я теж не в захваті від того, що відбувається на нашій кульці. Лише треба бути об’єктивним. Корпорація «Ментат Інтернешнл» — один з головних спонсорів соціальних програм захисту. Плюс створювані корпорацією нові робочі місця. Чи ви про це вважали за краще тактовно забути?

Тепер погляди слухачів були прикуті до Кирила.

— С-сука! — пророк похлинувся слиною, разом залишивши піднесений штиль. — Іуда! Подляну ліпиш?! Люди!!! Вони вже тут, вони сюди пробралися!

— Угамуйся, Степане, — кинув хтось цілком миролюбно. — Хлопець свій. Наш, значить, хлопець. Оно, «ментика» немає…

— «Ментик» він удома залишив!

— Теж правда, до речі…

— Вони!!! Вони без «ментиків» можуть!

— Точно! Я чув…

— Чув він! Я сама бачила!..

Це була правда. За декілька років роботи з «ментиком» людина здобувала здатність до менто-контакту без «милиць техніки», як виразився одного разу Мішель. Ванда, наприклад, вже майже рік обходилася без обруча. Комунікатори пробуджували й закріплювали в користувачах здатність до телепатії, і навіть найупертіші ретрогради не могли цього заперечувати. Ще п’ять-шість років…

— Сука! Сучара! Шпигун! Подсила!..

Пророк несамовито вищав недорізаною свинею. Обличчя його почервоніло, налилося кров’ю, руки тряслися.

— Аж вірно, Стьопо. Козачок засланий…

Збоку до Кирила підступив замірок у футболці й спортивних штанях. Втім, малий зріст і худорба компенсувалися аурою злості, випромінюваною людиною. Голена голова, перенісся, неправильно зрощене після перелому, на щоках — сиза щетина. І білі, немов мармурові, кісточки стиснутих кулаків.

«Рядовий Сич? Влипнули?!»

«Так точно, сер!..»

— Попався, гад?

Замаху Кирило не побачив. Він взагалі нічого не побачив. Просто під ребрами вибухнула граната. Було дуже боляче. Проте друга граната зволікала з вибухом. Коли нарешті вдалося розігнутися, з’ясувалося: друг дитинства Мішель обхопив замірка ззаду, міцно притиснувши руки до тіла, і щось гаряче шепоче забіяці у вухо. Замірок слухав, розслабившись. Відчувалося: схотів би вирватися — вирветься. Не втримає Мишко. Хваткою не утримає. Силою не утримає. Зате словами…

— Подуріли, козли?! Це ж Кирюха Сич, мій однокурсник! Сейф! Журналіст! Я ручаюся! Ясно?! Що, Стьопо, знову нажрався?! Ну, козли… дури рогаті…

— Сам ти козел, Савельєв…

— Гаразд, погарячкували…

— Вибач, Сич, — замірок легко вислизнув з обіймів Мішеля. Простягнув Кирилові руку: вузьку, дерев’яну. — Винен. У мене від Стьопки дах летить… Пішли, мирову вип’ємо? Я пригощаю. Або вмаж мені разок, рахунок зрівняти.

Напевно, слід було мовчки піти геть і ніколи не повертатися в «Ящик пандори». Але Кирило натомість посміхнувся жилавому, відповівши потиском руки.

— Все нормально. Буває. Кирило.

— Петрович. Ну як, вмажеш?

— Іншим разом. Ходім мирову пити, Петрович. Умовив.

А потім Кирило, добряче напідпитку, повертався додому нічними вулицями. Думаючи, що, власне, «Ящик…» не для нього. Чи багато спільного у журналіста Сича з тим же Петровичем, відставним кулачним бійцем «без правил»? З Пророком-Степаном? Зі старенькими-пенсіонерами, з блондином, якому душа болить за Людство?

Брехати самому собі було приємно. Особливо напідпитку. Знаючи, що ти прийдеш в «Ящик пандори» іще раз. І ще. Бо там збираються твої брати. Сейфи. Там співрозмовнику дивляться в очі. Там спілкуються тільки з тобою, і більше ні з ким. Навіть коли б’ють морду — б’ють тобі. Тільки тобі. Тобі одному. І б’є — один. Цілком.

Кирило зупинився, притулився до ліхтаря й почав реготати.

Довго.

Щасливо.

Наполохавши гулящих кішок.

За сейфовими дверима клубу він знову відчув «ефект присутності», якої, виявляється, так бракувало йому останнім часом.

Кирило Сич: 1-е вересня ..18 р., 12:18

…телефон і телевізор.

Я борюся з бажанням зняти трубку або включити «ящик». Так п’яниця дивиться на недопиту вчора пляшку: ранкове похмілля приносить сором, бажання зав’язати, але поклик отрути сильніший. Нікому з них більше не потрібні ці смішні іграшки. Їм, більшості. Але вони зберегли іграшки для нас. Телефон працює, щоб сейфи могли зв’язатися один з одним. По телевізору регулярно йдуть два… ні, три канали, і ще щось із супутника. Щоб сейфи були в курсі останніх новин. Все це нагадує мотлох любої бабусі, який не викидають і навіть пересипають нафталіном — ось старенька загнеться, тоді й викинемо, заздалегідь поплакавши над могилою. Щиро, з почуттям.

Щось я злий сьогодні. Це погано.

Треба добрішати.

Вони всі добрі. Співчутливі. Товариські. Хай йому біс, вони навіть розмовляють в нашій присутності! Завжди. Вголос. Хоча самі не дуже-то потребують усної мови… Я чудово пам’ятаю день, коли доброта й співчутливість зробили якісний стрибок. І смерть улюбленої бабусі-сейфа зробилася удвічі зворушливою, удесятеро сумнішою, бо більшість, різко зрісши у розмірах, раптом виразно зрозуміла: «Нас-бо не торкнеться…» Точніше, торкнеться, але легенько, мимохідь. Не боляче. Безпечно. Єдино справедливий цар, Смерть перестала бути неупередженою. Для більшості вона взагалі чи не перестала — бути. Сталева коса, як і раніше гостра для небагатьох, зробилася повітряним поцілунком, усмішкою клоуна, місяцем в небі…

Вони добрі, тому що відчувають перед нами вину.

Я пам’ятаю день, коли це зачепило особисто мене. Вперше, проте з розмаху. Криві, плутані рядки біжать помережаною клітинками пустелею: повтори, невдалі звороти, суєта болю, виплюснутого гноєм із запаленої рани. Не люблю осоружні порівняння. Не люблю банальності, якою просякнутий увесь четвертий зошит — наскрізь. Цинізму не люблю. А де подітися? Довіритися паперу, беззвучно висловитися — і те було важко. Де вже тут повертатися, правити, вносити корективи…

Спалити — інша справа.

Але спершу перечитати. Щоб отримати право — спалити.

Досі пам’ятаю, перед самим пробудженням (липким, безглуздим!..) мені наснився вірш. Короткий і дивний, немов ніж під лопаткою. Ось він. Тоді я не зважився записати його. Мені здавалося, він розкриває в душі щось темне, страшне. Чуже.

Зважуюся зараз.

Спи, сестро, зранку! Я — твоя рана. Дим від багаття Шипить старанно. Спи, моя сестро! Бо я і пристрасть — Як прах в повітрі, Як блазень хитрий. Співай, кастрате! Реви, містралю! Спи, сестро — сяду На гостру палю! Світанок — спалах…

Зошит четвертий

Я твердо вірю в життя по смерті.

Але я вже не така впевнена щодо життя до смерті.

Ейліс Елліс

Треба збиратися. Треба. Збиратися. Мішель ось-ось під’їде. Треба одягнутися, а перед тим — умити опухлу пику. Зачесатися. Поголитися. Часу залишилося — кіт наплакав. Треба узяти себе в руки. Чоловік ти, а чи ганчірка, хай йому біс?! «Рядовий Сич! Смір-р-рна! Рівняння на ванну кімнату! Ліве плече вперед — шаго-ом марш! Ать-два, ать-два!..» Вода з крану крижана — до болю, до судоми в пальцях, у багатостраждальних, латаних-перелатаних зубах, яких, здається, скоро залишиться менше, ніж стоїть у них пломб… Добре. Ще не зовсім добре, але вже значно краще…

Це точно, рядовий Сич! Куди вже краще!

Соромно. Бридко.

Ох, як соромно!..

Гнус самоїдства кублився липкою хмарою, жалячи на смерть, і нікуди було втекти, окрім хіба що «Ящика пандори». Але ж не станеш відсиджуватись у клубі цілодобово?! Особливо коли настав час забирати кохану дружину з пологового будинку? Спасибі Мішелю, обіцяв заїхати на машині… Без Мишка все було б стократ гірше. А так, відчуваючи за спиною дружню підтримку, можна трохи розслабитися. Постаратися хоча б для годиться задерти хвіст трубою. Ти умієш задирати хвіст, рядовий Сич?! Умієш. Професія зобов’язує. Посміхнися. Посміхайся, кому сказано! І не треба кривити губи. У тебе син народився. Син! Дружина здорова, малюк теж, ти скучив, тобі хочеться побачити їх, привезти в рідне гніздечко. Радій, ідіоте! Зараз легше виграти мільйон у лотерею…

Кирило слухняно радіє, підкоряючись внутрішньому «сержанту». До оскоми, до міді на язиці. Тепер — свіжа сорочка, краватка… Пальці машинально в’яжуть «малий Віндзорський вузол». А в дзеркалі замість фізіономії, облитої кислою рідиною радості, маячить тріщина. Витвір уяви, символ вигнання з раю. Безодня відчуження між двома смішними, наївними дурниками, що вірили в нескінченність казки. У незмінність фіналу: «Стали жити-поживати…»

Причому видно триклятий розкол лише з одного боку.

Це й дратувало найбільше.

Ванді, дізнавшись про вагітність, дозволили працювати вдома: для телепата його фізичне місцезнаходження несуттєве, а комп’ютер у Ванди тепер був свій, зв’язаний з компом Кирила в квартирну «локалку». Що ще потрібно менеджеру з авторських прав? Нічого. А що потрібно йому, Кирилу? Дружина з ранку до вечора вдома, обіди готує — тринадцять медів! Вип’є чоловік зайвого — словом не докорить. Спатоньки укладе, щоб проспався, коханий; якщо потрібно, «Алко-Зельтцер» піднесе, щоб на ранок прочумався. Будь-яке бажання з півслова, з напівпогляду, без жодного «ментика». Про таку дружину годі й мріяти. Чуйна, любляча, ласкава. А він, дурень… Навіть коли дружина присягалася-божилася, що вона вся тут — Кирило не міг їй повірити. Хоча розумом усвідомлював: не бреше, насправді любить… Огидно це: любов розумом усвідомлювати. Особливо гостро він відчував розкол, лежачи в ліжку: Ванда ластилася, шукаючи близькості, а він брехав, брехав, брехав кожним жестом, кожним рухом!

Яка вже тут «близькість»…

Вагітність виявилася цілком слушним приводом, щоб поступово звести цю болісну «близькість» нанівець. Звичайно, Ванда про все чудово здогадувалася, і він знав, що дружина в курсі чоловікових комплексів, але не дорікає, не засуджує його — від чого кішки на душі скребли в сто кігтів. Кирило почувався тупим безсердечним егоїстом, големом, нездатним на тепло й ласку. Теперішня Ванда (або її «домашня» субособа?!) була загарна для нього! Затерпляча, заласкава, за…

Хоч би скандал влаштувала, чи що?

За скандал він був ладний встати перед дружиною на коліна. За маленький, банальний, природний скандал. Хоча ні. Не став би. Адже якщо і буде скандал, то лише з однієї причини — вловить потребу чоловіка у сварці, в гострих емоціях, і з любові… з жалощів… із співчуття, м-мать його в тридцять три шаланди!..

Місяць тому лікарі наполягли, щоб Ванда лягла на збереження, хоча вагітність протікала ідеально. Діти — така рідкість у наш час! Адже ви знаєте: у місті залишився один діючий пологовий будинок на Мельникова, і ще пологове відділенні при 3-й клінічній. Але це на Карла Маркса, вам далеко. Ви полежите у нас: догляд, харчування, нагляд фахівців… Краще перестрахуватися, адже ви розумієте?!

Ванда легко дала себе умовити. І тепер Кирило запізніло мучився сумнівами: чи не навмисне дружина пішла на повідку в лікарів? Чи не вгадала таємне бажання чоловіка: побути місяць-півтора на самоті, лише часом відвідуючи дружину в пологовому будинку? Чи не заради нього пішла з хати?

Якщо правда — минулий місяць свободи не пройшов дарма.

У місто приїхав на гастролі «Ренесанс». Театр сейфів. Останній писк богемної моди. До речі, не тільки серед «сейфового тузина»: для більшості телепатів «Ренесанс» теж був своєрідною родзинкою. Аншлаг, мільйон яскраво-червоних троянд, овації — і, природно, преса, телебачення… А яка преса-телебачення без Кирила Сича? Правильно, ніяка.

«Ренесанс» — це справжня була подія. Про це варто було дати матеріал, і Кирило узявся за театральну тему із задоволенням. Адже класичні театри приєдналися до ще класичніших динозаврів. Як досягти співпереживання, якщо у актора на обличчі — гнів і лють: уб’ю негідника! — а в голові: «Не забути підняти темп на „Мерзотник!!!“, і крок вліво, інакше закрию Марь Ванну…» Звідки катарсис, коли глядач всю таємницю на п’ять багнетів углиб, як відкриту книгу, читає? Чи багато геніїв знайдеться, щоб думки-відчуття з дією-мовою збіглися? Хто знайшовся, ті зараз «моно-ментали» для вибраних ставлять. Всядеться на сцені один-єдиний актор (він же режисер, гример, освітлювач і весь сцецперсонал укупі!) — і розігрує п’єсу у себе в голові. «Глядачам»-телепатам залишається слухати постановку з відчуттями автора-виконавця. Або аналогічне дійство проводилося з прямою участю глядачів, стаючи «інтерактивним». Подібні люди-театри були рідкістю, вистави давали камерні, на сто-двісті осіб — ну а таким як Кирило на «ментал-моно» взагалі робити нічого.

Звичайно, це був вже не театр у старому розумінні, але неологізми мистецтвознавців не прижилися. Кіно, правда, ще утримувало останній рубіж, спливаючи целулоїдною кров’ю. А театр…

Скінчилися Шекспір із Есхілом.

За винятком постановок, де всі актори — сейфи. Тоді інша справа. Тоді те, що коїться на сцені, знову віднаходить сенс. Та ще й з нальотом ретро-екзотики.

На спектаклях «Ренесансу» зал ломився від напливу глядачів. Особливо на прем’єрі року: «Блазнів ховають за огорожею». Такий містико-трилерний сюр. Згідно із задумом режисера, глядачі вміло залучалися до загальної гри, раділи, немов діти. Кирилу особливо та дівчина сподобалася, що дружину головного героя грала. З душею грала. Кирило плескав-плескав, а в антракті, замість буфету, де публіка успішно споживала пиво, коньяк або шампанське (хто на що вчився!), збігав на ріг і, не торгуючись, купив у тітки-квіткарки дорогущий букет лимонно-жовтих гладіолусів. Який і вручив дівчині: зал аплодував, актори вже втомились кланятися й посміхатися, сцена тоне в квітах…

Потім настала черга інтерв’ю. Ні, не у дівчини. Інтерв’ю належить брати у «зірок». А Володимир Шерстобрюхов, весь такий народний і заслужений — справжня «зірка», без дурнів. Значить, в першу голову — до нього.

З дівчиною Кирило зіткнувся в холі, абсолютно випадково.

— Спасибі за квіти, — у неї виявилася надміру досвідчена, але приємна усмішка. — Де ви знайшли такі жовті?!

— Місця знати треба, — банально відбувся жартами Кирило. — Це вам спасибі. Ви сьогодні були чудові. Дозвольте представитися: Кирило Сич, журналіст. Сейф.

Знав акула Сич, навіщо вимовив сакраментальне слово. Сейф з сейфом на контакт іде набагато краще. Перевірено. Радіомаячок, система «свій-чужий». Між іншим, він і Шерстобрюхову так представлявся…

З’ясувалося, «дружину головного героя» насправді звуть Ольгою, і проти інтерв’ю вона, звичайно ж, нічого не має, але тільки, якщо можна, давайте зайдемо в яке-небудь кафе, а то я просто вмираю з голоду!

Попри те, що був кінець січня, який обіцяв люті водохресні морози, погода на вулиці стояла чарівна. Пухнастий сніг іскрився віддзеркаленнями рекламних вогнів, з неба урочисто падали рідкісні величезні сніжинки; тиша — лише віддалік від часу до часу шурхотіла машина або лунав жіночий сміх. Повітря пронизане запахом снігу, минулого Різдва й прийдешньої весни одночасно. Ні вітерця. Температура однозначно плюсова, але сніг при цьому не тане, не розповзається під ногами в брудну осоружну кашу. Пальто розхристане, в руці — пружна сніжка… може, знайдемо кафе на відкритому повітрі? Взимку? А чому ні? Адже це вечір чудес!..

У світі справді творилися дива. Сніг, що не тане при плюс п’яти, вода річок і морів, де неможливо потонути (справді неможливо!), комарі перестали кусатися… Учені божеволіли, не в силах пояснити буйство феноменів. Спалахували й гасли, подібно до метеорів, великі теорії: від ідеї божественного втручання до впливу «колективного несвідомого» Людства, об’єднаного ментал-комунікацією, на ергрегор Землі… Та годі! Чим не пояснення? Не гірше й не краще за інші.

Вони справді знайшли кафе просто неба. Відбивні по-гавайськи, з ананасами? Шампанське? Десерт? Чудово! За що? За знайомство двох сейфів, звісно! Інтерв’ю? Оленька, давайте — потім. Хоч ненадовго забути про роботу, посидіти просто так… Так, мені ця музика теж подобається. До речі, ви танцюєте?

Двоє поволі кружляють, обійнявшись, під зоряним небом, під лапатим снігом, що падає нізвідки…

Ще одну пляшку шампанського вони узяли з собою. Кирило, почуваючись абсолютно тверезим, довго не міг потрапити ключем в замок — даючи привід для нових вибухів веселощів. Темпява передпокою. Руки Ольги м’яко опускаються на плечі. Її дихання — зовсім поруч; напівзабуте, солодке хвилювання юності, немов уперше… Їм було добре вдвох. Боже, як їм було добре! Два сейфи знайшли один одного в цьому шаленому чужому світі, який більше не належав їм. Тільки двоє. Він і вона. Нікого крім. Вони віддавалися один одному цілком, без залишку, відчуваючи це, упиваючись цим…

На ранок, коли Ольга пішла, Кирилу стало соромно. Дуже соромно. Він називав себе зрадником, негідником, мерзотником. Адже Ванда не винна!.. вона для нього… а він!.. Вона ось-ось народить йому довгоочікувану дитину! — а він тим часом… Ти любиш дружину, скотина? Любиш. Інакше не переживав би так, не заливався б пекучою барвою сорому, не палив сигарету за сигаретою, безсилий заспокоїтися. З ким не буває, зірвався, загуляв, знесло дах… Все! Все! Ніколи більше! Потім, пізніше, треба буде покаятися…

Увечері він подзвонив Ользі в готель. Зловив таксі, домчав. І знову вони були разом. Удвох. Цілком належали один одному.

Вранці на краєчку ліжка знову сидів Його Величність Сором. Кирило розумів, що смішний у своїй безглуздій розпусті цнотливості, в самоїдстві, ганебній для нормального, повнокровного мужика — і нічого не міг подіяти! З Ольгою він відчував ту повноцінну близькість, цілісність, якої давно був позбавлений. Відмовитися? Ось завершаться гастролі, театр поїде, і все закінчиться само собою. А поки…

Утретє вона прийшла без дзвінка. Додому. Кирило розривався між двох вогнів, що палили душу зсередини — і Ольга, немов відчувши його кидання, пропала на тиждень. Потім подзвонили з пологового будинку, і Кирило, на мить забувши про душевні терзання, як хлопчисько, радісно скакав по кімнаті, викрикуючи дурну нісенітницю. Син! У них з Вандою народився син! Він тепер батько! Вони з дружиною наперед домовилися: якщо народиться хлопчик, назвемо Адамом. Якщо дівчинка… Втім, це вже не важливо. У них син!

Адам Кирилович Сич з’явився на світ!

Ольга подзвонила через три дні. Цього разу Кирило знайшов у собі сили встояти. Мені післязавтра дружину з дитиною з пологового будинку… до того ж матеріал горить, редактор лається. Вибач, ніяк. Повісивши трубку, він надовго втупився в стіну. Без мети, без сенсу. Ну чому всі люди як люди, а у нього, дурня, — совість?!

Геть, нечиста!

У дворі вимогливо просигналила машина. Раз, другий. Кирило здригнувся, прокинувшись, виглянув у вікно. Так і є, Мішель на темно-синьому «Фіаті». Розкривши вікно, Кирило помахав другові рукою:

— Іду, іду! Зараз!

Збіг вниз по сходах, замість поручнів чіпляючись за рятівну думку-соломинку: «Треба купити Ванді квіти. Обов’язково купити квіти. Вона любить гладіолуси. Жовті…» І знову — хворобливий укол. Саме жовті гладіолуси він купив для Ольги під час антракту, ні про що ще не думаючи. Просто сподобалося, як грає. Він і імені її не знав…

— Привіт. Спасибі, старий.

— Та чого там! Поїхали?

— Поїхали. Тільки квітів дорогою купимо.

— Ну, це само собою…

Кермо потонуло в лапах Мішеля. «Фіат» м’яко викотився з двору, непомітно набрав швидкість. Пригальмував Мішель лише одного разу — біля квіткового магазина. Жовті гладіолуси очікувально дивилися на Кирила з високої вази. Згадалося недоречі: жовті квіти — до розлуки. Так говорять. А червоні — знак пристрасті.

Він купив бузкові.

У фойє пологового будинку їх чекали. Ціла делегація: три усміхнені акушерки, немолода товстуха-санітарка і лікар — високий, худий, схожий на донкіхота. Всі в білосніжному парадному одязі. Хоча який він парадний?! Медпрацівники завжди в білому ходять. Писака хрінов, відразу штампи назовні пруть, навіть в думках!

— Ваше прізвище Сич?

— Так.

— Здрастуйте! Вітаємо від душі! На диво здорова дитина!.. пологи — ідеально, без розривів… без щонайменшої патології, як по маслу! Вона у вас молодець!.. вона…

Кирило слухав лікаря неуважно, в пів-вуха. Все це йому вже детально виклали по телефону, і ще раз, коли він навідувався в пологовий будинок три дні тому. Дещо дратувало: говорила одна людина, а створювалося враження, що донкіхот у халаті — голос усіх п’ятьох. Рупор загальної радості. Швидше за все, так воно і було, але — дратувало. Треба справитися з собою. Рядовий Сич! Припинити рефлексію!

— Спасибі, лікарю. Я знаю, що Ванда молодець. Спасибі. А…

— Ваша дружина зараз спуститься. За нею вже пішли.

Здавалося, лікар читає думки Кирила, хоча це було неможливо. Втім, здогадатися, про що думає молодий батько, легко без жодної телепатії. Точніше, про що повинен думати. Всі тата однакові… Мішель топтався трохи позаду, випромінюючи простодушну радість. «Ех, Мишко, Мишко, друг ситний! Адже тобі невтямки, що у мене на душі коїться. Та воно й на краще, що невтямки…»

— А ось і ваша дружина з дитиною. Ну? Що ж ви стоїте?

На мертвих, млявих ногах Кирило зробив крок назустріч. Дві молоденькі сестрички, що супроводжували породіллю, навмисне відстали, намагаючись не заважати зустрічі люблячого подружжя. Ванда спускалася сходами, йшла до чоловіка, поверталася додому, а Кирило, як заворожений, прикипів поглядом до її обличчя. Не обличчя — лик! Великі, вологі зірки очей. Спокій, доброта, заспокоєння. І загадкова усмішка Мадонни. Кирило був настільки вражений змінами у знайомій зовнішності, що не відразу помітив дитину на руках у дружини. Сина Ванда тримала природно, невимушено; дитя здавалося продовженням її самої. Ніби все життя малюків няньчила.

Нарешті, прокинувшись, він кліпнув, а за мить Ванда була вже поруч.

— Ну, як ти? В порядку?

Безглузде питання. Це він не в порядку, а вона…

— Здрастуй, — дружина роздивлялася чоловіка пильно, з жадібною увагою. Немов не бачилися цілу тисячу років. — Спасибі, ми в порядку. І я, і Адамчик. Хочеш на нього поглянути?

— Звичайно! — Кирило був майже щирий.

З пелюшок випірнуло буркотливо-зморщене личко, схоже на почервоніле від подразнення печене яблуко. Дивна річ: побачивши сина, Кирило раптом заспокоївся. Притягнув Ванду до себе, обійняв за плечі, зашепотів на вухо:

— Ти уявити не можеш, який я радий! У нас син! Досі не віриться. І за тобою скучив. А ти здорово виглядаєш! Така стала… упевнена, спокійна. Прямо світишся зсередини.

Ванда відсторонилася. В очах промайнули здивування й радість:

— Ти помітив? Помітив, що я прокинулася? Візьми Адама, я пальто одягну. Привіт, Мішелю! Так, потримай квіти, я зараз…

З певним острахом і побоюванням Кирило обережно узяв дорогоцінний згорток. Втупився в Адама, що завовтузився всередині. Немовля у відповідь покосилося на батька (як здалося Кирилу, цілком осмислено) — і раптом, без жодного попередження, заволало що є сили. Кирило навіть здригнувся від несподіванки. Порепетувавши секунд десять на одній надривній ноті, дитина так само різко замовкла, знову покосився на Кирила і, мабуть, задоволена результатом, закрила очі, мирно засопівши.

— Поїхали, предки? — весело запитав Мішель.

У кришталевій вази тужили гладіолуси, намагаючись заглянути Кирилу в обличчя, коли Ванда виходила з кімнати. У решту часу квіти неподільно належали їй.

— Раніше мені червоні подобалися, — завважила Ванда, розставляючи на столі тарілки. — Або жовті. Зараз згадую: приємно. Тільки бузкові красивіші.

Кирило подумав, що дружина є наочною ілюстрацією до мрії: «Що чоловік не зробить — все на краще!» Ледве переступивши поріг квартири і уклавши сонного Адамчика в заздалегідь куплене ліжечко, Ванда, легко подолавши слабкі спроби опору з боку Кирила, узялася за приготування обіду. З аскетичного мінімуму, виявленого в холодильнику і на полицях кухонних шафок, вона примудрилася за годину зготувати чисту фантастику. В усякому разі, вбираючи аромати, що долинали з кухні, Кирило просто стікав слиною.

— Кхема маху-каррі барта! — урочисто сповістила Ванда, вносячи паруючу каструлю. Побачивши обличчя Кирила (санскрит? хінді?! Ацтеки під кактусом?!), пояснила з усмішкою. — Ну, м’ясо тушковане… у кислому молоці. І соус з огірка з часником і лимоном.

Кирило навіть під загрозою розстрілу не зміг би повторити назву страви. Втім, Ванді завжди добре давалися мови. А зараз, з поправкою на ментал-комунікацію… Цікаво, рецепт вона прямо в пологовому будинку отримала? Раніше здебільшого борщі… котлети…

— Смачно, — зауважив Кирило, поїдаючи «кхему» так, що аж вухами лящало. — Де навчилася?

— Пригадала, — байдуже відгукнулася Ванда.

Кирило ледве не вдавився. Поглянув дружині в обличчя — і довго не міг відвести погляд, машинально доїдаючи м’ясо, а після ще продовжуючи шкрябати виделкою по порожній тарілці. Перед ним сиділа незнайомка. Студент журфаку Сич одружувався з іншою жінкою. Інша істота виходила назустріч чоловіку з тест-центру з обручем «ментика» у волоссі. Немов дружина раптом стала старша за Кирила на тисячу років. На цілу вічність.

Іконописний лик. Розуміння і всепрощення в погляді.

Господи, як тепер з нею, такою, жити далі?

— Тобі покласти ще?

На мить Кирилу здалося, що Ванда все знає. І про Ольгу, і… взагалі все! Навчилася читати думки сейфа?! До болю, до темряви в очах захотілося, щоб дружина розсердилася, дорікнула гулящому чоловіку, розплакалася, нарешті! — щоб крізь світло чужого-знайомого обличчя хай ненадовго проступила колишня Ванда, звичайна, своя, рідна! Тоді він зможе покаятися, вимолювати на колінах пробачення… У них є син, є все, що потрібне для щастя люблячих людей, — шкода, в цьому щасті немає місця для «чорного ящика», наглухо забитого невидимими цвяхами, і жінки з обличчям Мадонни…

Назавтра Кирилу буде дико згадувати про те, що трапилося. Він злетів з нарізки. Він розповів дружині про все. Про Ольгу, про двох сейфів, що знайшли один одного в чужому світі суцільних телепатів — у деталях, з подробицями, з самими-самими, яких не розповіси нікому, які навіть неможливо вимовити вголос. Кирило кидався по кімнаті, зривався на крик, на шепіт з посвистом, розмахував руками, падав у крісло, знову схоплювався, потім, здається, плакав… Але злість, відчай і докори пропали марно. Дарма! марно!!! Ванда слухала мовчки, з дивною напівпосмішкою на губах — так мати дивиться на первістка, що нашкодив! — а коли Кирило вичерпався, звалившись на стілець і закривши обличчя руками, обережно торкнула чоловіка за плече.

— Я розумію. Тобі важко зі мною. Все буде добре, Кирюшо. Ти навіть не уявляєш, наскільки тепер все буде добре. Давай, я тобі коньяку наллю? Розслабся, відпочинь…

А далі вона сказала таке, що Кирило не повірив своїм вухам, і Ванді довелося повторити ще раз.

— Якщо хочеш, подзвони їй… Ользі. Поки вона не поїхала. Можеш провести цю ніч у неї, в готелі. Я з Адамчиком сама впораюся.

Було дуже страшно почуватися покидьком, не розуміючи, хто ж все-таки з них двох збожеволів.

Пізніше Кирило із подивом відзначив, що, незважаючи на піднятий шум, Адам під час потворної сцени не видав ані звуку. Ніби розумів: не варто втручатися. Натомість після, ледве спустошений і розбитий Кирило проковтнув коньяк, поданий дружиною, і поліз за сигаретами — саме тоді дитина заволала з владною вимогливістю. Кирило кинувся було допомагати, але допомоги не знадобилося: дружина впоралася сама — швидко, спокійно і вправно, чи не граючись. Вона все тепер так робила. Отримуючи задоволення від кожного кроку, кожної дії, від усього навколо.

Як вона сказала в пологовому будинку? «Я прокинулася»?

Кирило пішов на балкон — палити і мучитися докорами сумління.

Ользі він, звичайно ж, не подзвонив.

Кирило Сич: 1-е вересня ..18 р., 12:31

Ловлю себе на поблажливій усмішці. З тексту так і пре дідусем Фрейдом. Комплекси, фіксація на травмі, лібідо всяке… Прихований конфлікт з долею-індичкою, чия тушка поступово виштовхує невдах на узбіччя. Вже виштовхнула. Узбіччя, правда, вельми комфортабельне: клумби, клуби, відро варення, корзина печива… Він дуже добрий до нас, цей чудовий новий світ. Піклується, старається, щоб ми нічого не потребували, почувалися повноправними членами суспільства. І від його турботи відчуваєш свою непотрібність у сто разів сильніше! Ні, я більше не мучуся, не рву залишки волосся. Не посипаю голову попелом. Так, легкий смуток осені, оксамитовий сезон. Неквапно і красиво все в’яне, це — колапс Людства. І ми, сейфи, дивимося із залу на фінал всесвітнього спектаклю.

Іноді важко дивитися із зали на своїх дружину й дитину. Знаючи, що скоро спалахне світло, змушуючи всіх розійтися у різні боки. Але я вчуся.

Вистачило б часу навчитися…

Наступного ранку після повернення з пологового будинку я застав Ванду за дивним заняттям. Вона старанно займалася акробатикою! Моя ледарка творила на килимку дива. Та ще й за тиждень після пологів!

У відповідь на подив — збентежена усмішка.

— Тіло чуже. Хочу увійти у форму. Не хвилюйся, Кирюшо, мені вже можна.

А надвечір узяла гітару. Фламенко?! — нестримний вогонь невідомого мені танцю. Ні, траплялося й раніше: три акорди, бряк-бряк…

— Це фандангільйо «El puente», Кирюшо. Я грала… У Кандайї.

Ні у якій Кандайї Ванда зроду не була.

— Я розумію, це звучить безглуздо… Але ж я казала, що прокинулася? Пригадала себя-минулу. Двісті, триста… тисячу років тому. Кандайя (це в Іспанії), Лемберг, глухе село на півдні Індії — його назва тобі все одно нічого не скаже. Конотоп, Аляска…

— Ти хочеш сказати…

У голові панував повний розгардіяш. Ванда збожеволіла? Розігрує?!

— Ти пригадала попередні народження?

— Не зовсім. Мені важко пояснити… Уяви собі: ти прокидаєшся вранці — і пам’ятаєш, що робив вчора, позавчора, місяць, рік тому. Адже це тебе не дивує? Одне ледве пригадуєш, інше — так і стоїть перед очима. Не лякайся, Кирюшо, я не збожеволіла. Це я, твоя Ванда… Колишня. Просто більше, ніж «колишня». У Лемберзі я була акробаткою на майдані, в Кандайї грала на гітарі… Якщо хочеш, я розповім. Тільки це буде довго.

— Напиши що-небудь на санскриті! — нічого розумнішого на думку не спало.

Ванда винувато розвела руками:

— Вибач. У Індії я була неписьменною.

Ось це мене й переконало. Якби це був жарт…

Звичайно, я повірив не відразу. Але поступово переконався, що Ванда справді пам’ятає свої інкарнації! Або, як згодом вважали за краще говорити ті, що «прокинулися», іпостасі. Моя дружина опинилася в числі перших. Подібних «качок» в пресі — генетична пам’ять, хлопчик-Тибет, втілення далай-лами! — ніколи не бракувало. На жаль, цього разу справа завертілася серйозно: «качки», зграя за зграєю, мутували в прекрасних лебедів. «Рефлекс Казаряна» стрімко розвивався й плодив побічні ефекти, наслідки й метаморфози мозку у телепатів. Розщеплення та інтеграція субосіб позначилися рикошетом. Процес пішов лавиноподібно, як висловлювалися психіатри. Але — виключно в сприятливому напрямі. Фотографічна пам’ять, абсолютний музичний слух, розширення спектру кольоросприйняття, прискорення мислення, часом — спалахи яснобачення, випадки спілкування з душами померлих…

Кульмінація?! — ні, прелюдія.

Пролог до виходу на сцену «пробуджених».

Врешті-решт я звик. Хіба мало! — у одних дружина стерва, у інших гроші тринькає. А у мене — акробатка з Кандайї. І характер золотий: терпіти в хаті такого істерика й егоїста, як я… Втім, всі метання у минулому. Певною мірою, я навіть щасливий. Дружина-красуня, син, улюблена робота, достаток в хаті — що ще треба людині, щоб спокійно зустріти старість?

…Продивився написане. Не вийде з мене Достоєвського. Заготовки для статті. Сухий конспект, пишномовні відступи, виклад новин шестирічної давнини, упереміш з купою штампів, з видертими з контексту цитатами. Рукописи не горять, але хіба це рукопис? — так, писанина. Спалити! Ось перечитаю до кінця, заберу Адама зі школи — і…

Смішно: хто міг знати, що «пробуджені» — далеко не останнє, і навіть не найсильніше з потрясінь, які чекають на нас?

Зошит п’ятий

Життя — карантин біля входу в рай.

Карл Вебер

— Стьопочко, облиште! Я менше за все хочу вести теологічний диспут…

— Мочити! Мочити нещадно!

— Стьопочко, милий! — ваша наївна, можна сказати, печерна кровожерливість…

— Мочити! Вирощуючи критичну масу первородного гріха!

— Це навіть не смішно. Ви б чудово виглядали в Старому Заповіті. Книга Пророка Степанаїла Несамовитого — все із прописної літери|літери|…

Кирило слухав у піввуха, допиваючи другий кухоль «Баварського». Узяти третю? У «Ящику пандори» чудове пиво — різке, свіже. Мабуть, не варто. Ще Адама з дитячого садка забирати. Обійдуся двома. Ні, але який же цей Степан! Його натиск, та в мирних би цілях. Критична маса гріха? Знайшов до кого причепитися: до Казимира…

Неприємна, розслаблена веселість опановувала серцем. Зла, ніби дворова шавка. Сьогодні вранці виплатили гроші в касі «Дзеркала тижня». Нібито аванс за майбутній цикл статей. Напевно, якби Кирило попросив подвоїти гонорар — дали б. З посмішкою, із задоволенням. Навіть знаючи, що цикл статей — фікція, обманка. О, чудовий новий світ до послуг поважних сейфів! Персональні надбавки до зарплати, першочергові робочі місця, для охочих — пільгові курси перекваліфікації, на яких до того ж платили величезну стипендію. «Пробуджені» опікувалися бідолахами, як рідкісними, реліктовими квітами: так, має зів’янути, так, скоро, але хочеться, щоб цвіли чимдовше! У нашій теплиці навіть кактуси квітнуть тричі на рік… Спочатку це дратувало. Коли розумієш, що тираж видання впав до мізерної відмітки, що журнал висить на дотаціях, а всі твої надзвичайні гонорари — чистої води доброчинність… Хотілося стати в позу, гордо заявивши: «Я ваших подачок не потребую!» Ось тільки кому заявити? Головному редактору? Такий же сейф, сидить на тих же самих «подачках». Знайти керівників фондів допомоги і влаштувати скандал?

Безглуздо.

Плюнути й піти?!

Пресу тепер читають практично самі сейфи. Стабільна аудиторія. Упертість перемогла: залишився. Для свого брата стараюся! Викладемося, зі шкури виліземо — буде вам газеточка, буде журнальчик! Правда, мир та любов — з них сенсації не вичавити. Зрідка трапляються теракти: у кого-небудь з «несприйнятливих» падає планка. Але на одних терактах далеко не виїдеш. У позаминулому році кордони відкрили. Обсмоктав цю новину, як міг, особисто злітав на урочистості: штовхнув шлагбаум, знімків наробив… Далі що? Вихваляти постійне поліпшення екології? Міграцію залишків населення з мегаполісів до передмість і сіл?! Можна, звичайно, пригадати, що перестали літати в космос, що не було зафіксовано жодного реального відкриття, жодного принципового прориву в області новітніх технологій… Чудовий новий світ байдуже зниже плечима. Весь наш чудовий НТП закінчився не катастрофою, не безвихіддю — просто пшиком. Люди навіть їздити перестали. Навіщо? — якщо протягом життя, яке раптом стало неймовірно довгим, ти встиг відвідати безліч місць, а побачити інші або поспілкуватися зі знайомими здатний ментально — вмить, залишаючись в улюбленому кріслі!

«Мудрець подорожує, не переступаючи порогу рідного дому…»

— Стьопочко, я міг би на ходу склепати тузин теорій хоч на захист Божого втручання, хоч проти… І що? Якщо це втручання Його, то мій захист буде безглуздим. А корчити з себе прокурора… Ви читали Книгу Іова? Вірю, вірю, звичайно, читали. Як мінімум, слухали в короткому, але енергійному переказі. Якщо ж це випадковість або викрутас еволюції, я видамся дурнем. Дорогий мій Степанаїл, ви не повірите, але на світі ще залишилися люди, кому вкрай неприємно виглядати дурнями…

— Ну, наприклад! Казимире, я чекаю!

Господи, вони всі стали доброзичливі та інертні! Вони позбавляються більшості потреб — легко, як собака обтрушується після дощу. Ванда скоротила гардероб до мінімуму. Відмовилася від машини й ходить пішки. Точніше, бігає. Перестала їсти м’ясо, процвітаючи на фруктах і салатах. Втім, Кирилу на першу вимогу подає відбивну. На вулицях іноді мрієш зустріти курця. П’яного під огорожею. Сявку, що матюкається. Їх більше немає, і ти, хто з гидливістю відвертався від брудного бомжа, нишпориш поглядом по малолюдному місту — де?! відгукнися?! Чи не тому, що чистий, умитий, нагодований, ти відтепер і назавжди несеш клеймо бомжа, брудного за визначенням і навіки позбавленого можливості вмиватися?!

Хвиля — це міріади «пробуджених» крапель, які усвідомили себе морем.

Вода, солона вода… Вона топить тебе без злого наміру.

З любов’ю.

Гроші палили кишеню. Кирило не знав, як до цього ставляться інші сейфи, що живуть на подачки фондів — і знати не хотів. Хоча б тому, що не знаходив у собі сили відмовитися. Терпи, козак! Вдавай, що зарплата — чесна, правильна. Що точно оцінює рівень твого великого дарування. Правда, отаманом тобі, козак, не бути…

— Наприклад? Милий мій, в Каббалі є теорія, що душа Адама в мить гріхопадіння розділилася на 600 000 душ. Як дзеркало троля — на друзки. Ах, так! «Снігової Королеви» ви теж не читали… Вибачте, Стьопочко. І коли роботу всіх цих душ-осколків зі спокутування гріха буде завершено, вони знову зіллються в єдиного Адама — блаженного, безгрішного, щасливого. І наступить вічний стан Шабат, що означає Субота Відпочинку…

— Точно! Шабаш! Відьомської шабаш! Мочити!

— Стьопочко, ви суперечите самі собі. Адже ви у нас зараз правовірний сатаніст, вам слід тішитися будь-якому шабашу…

— Я так і знав! Все зло від жидів! Мочити!

— Милий радикале! Поважний екстремісте! Коли ви нарешті зрозумієте, що більше немає жидів, чурок, хохлів, кацапів… Навіть з неграми скрутно. Вони є, але якщо подивитися глобально — їх водночас немає. Є ми, сейфи, в нікчемно малій кількості. І є вони, інші — у переважній більшості. У настільки переважній, що всі ваші крики, Степане, нагадують, вибачайте вже, писк комара на загривку трицератопса…

— А ще! Окрім шабашу? Що ви ще можете запропонувати?!

«Було б набагато легше, — думав Кирило, — якби природний відбір або Боже втручання мали якісь зрозумілі критерії. Ти праведник, подаєш жебракам, годуєш бездомних кішок — ласкаво просимо до „пробуджених“ телепатів. Не чистиш зуби вранці, підкладав кнопки на стілець вчительки, дивився порнуху — ти сейф. Або навпаки: сейфи — еліта людства, прекраснодушна меншість, а інші — бездумне бидло. Боже, що коїш?! Дай хоч слабкий натяк на критерій вододілу „агнци-козлищи“! Подай знак, скинь реєстрик! Адже не буває так: навмання, від ліхтаря?! Ми ж не в силах прийняти Твою несповідимість! Втім, неминучість ми приймаємо анітрохи не легше…»

— Я нічого не пропоную. Я просто висловлюю припущення — завважте, підкоряючись вашим вимогам, а не із власної волі. Якщо вас не влаштовує Шабат, можу запропонувати вам, мій запальний Стьопо, ідею Страшного Суду.

— Ви мене за ідіота маєте?! Страшний Суд — це грім, блискавиця, мертві встають з-під землі…

— Не уточнюватимемо, за кого я вас маю. Це нецікаво мені й тим паче вам. Те, що ви описали, це Судний День Вульгаріс. Грім, блискавиця…

Кирило все-таки зважився на третій кухоль. Аж надто не хотілося вставати і плентатися в дитячий садок. Зайві півгодини нічого не змінять. Адамчик пограється з вихователькою, подихає свіжим повітрям… Бесіда, як не дивно, захоплювала. Ах, Степане, пророк-Степан, який позаминулої осені зарахував себе до рекрутів генералісимуса Сатани! Значить, якщо добрий бог спостерігає з хмарки, як світ котиться в тартарари (із Степанової освіченої точки зору!) й умиває крильця — слід приєднатися до Князя Світу Цього. І кого-небудь мочити, мочити неодмінно, збільшуючи «критичну масу первородного гріха», щоб колесо повернуло назад, в наїжджену тисячоліттями колію. Стьопі добре. У нього завжди є мета й метод. Прості, як правда. Зрозумілі, як правда. Стьопі є для чого жити. А для чого жити Кирилу Сичу? Для чого Сичу доживати?! Ось, наприклад, блондина Володеньку, вічного Казимирового опонента, у квітні поховали. Начебто інсульт. Знаємо ми ці інсульти — у Володеньки теж дружина з «пробуджених». Всі ми знаємо, все усвідомлюємо потрошки…

— …Вавілонська Блудниця! Вершник блідий з палаючим поглядом! Хто вам сказав, Степане, що Судний День — це наш день? Це день в розумінні Творця. А для нас це може виявитися тижнем, роком… Століттям, врешті.

— А мертві! Чому не встають?!

— Встають вони, Степане. Озирніться довкола! — встають. Усередині людей. У людях. Не тілами — життями, пам’яттю. А ви чекали, що міфічна кісточка «луз» почне обростати м’язами й шкірою? Що труни і насправді розверзатимуться? Блаженні матеріалісти, бо загинуть правди заради…

— Ну й падли! — втрутився Петрович.

Подумав, вижлуктив чарку «Посольської» і, щоб уникнути непорозуміння, уточнив:

— Всі падли. І ви теж. І я.

Петровичу було нудно. Важке дитинство, притулок на Алтаї, ополонка, де він тонув, бардак тітки Очи-Бала, де він втрачав незайманість, і бабки, життя без правил, бої без правил, переломи-вивихи… Там, у минулому, маячив один, головний, дражливий епізод: старий хрін, що намагався виправити юного буяна. Хрін поїв Петровича козиним молоком, учив безглуздо ворушити руками й розповідав про малозрозумілі «інкарнації». Там, у минулому, Петрович набив старому хріну пику й «зайцем» виїхав до Криму: битися. Зараз же, після багатьох років, старий хрін почав снитися Петровичу. Сидів біля ліжка, мовчав. «Ну, хто був правий?» — мовчав. «Ех, ти…» — мовчав. І ще про всяке мовчав. Коли Петрович уві сні одного разу спробував дати хріну в рило, то прокинувся з мокрими трусами. Тепер, лягаючи в ліжко, Петрович щоразу починав сильно сумніватися: чи бив він старому хріну морду в минулому? Або просто вирішив, що бив? Біс його знає… А сумніватися Петрович не любив. Не умів. І відчував, що ні до чого хорошого це не призведе.

Кирило, дивлячись на Петровича, теж передчував біду. Цей зірветься. У нього від Стьопки дах їде. І добре, якби тільки від Стьопки. Ходили чутки про реальних екстремістів, які намагалися знищувати «пробуджених». Безглуздо: до знищення тіла люди (люди?!), подібні Ванді, ставилися байдуже. Хоч свого, хоч чужого. Занадто байдуже навіть для істот, що реально усвідомили нескінченність життя. Кирило припускав наявність якогось додаткового, ще невідомого сейфам чинника, що викликає цю всеосяжну байдужість. Професійна цікавість підштовхувала до пошуків, вивчення, обнародування, врешті-решт! — але здоровий глузд підказував: досить.

Досить суєти.

Здоровий глузд — і страх. Страх дізнатися щось, що остаточно позбавить існування Кирила Сича решток сенсу.

Кирило встав, тримаючи в руці початий кухоль:

— Піду я, хлопці. Мені сина з садка забирати.

— …мочити!!! — заглушив його слова істеричний виск пророка Стьопи.

— І остання теорія, — дуже тихо, але цілком чутно сказав Казимир. Голос ставного ерудита нагадував зараз колючий дріт. — Гріх спокутувано, наступає рай. Де житимуть Адам і Єва. Степане, ви знаєте, я дуже радий, що в раю не опинимося ми з вами. Не тому, що ми погані, а вони — хороші. Зовсім з іншої причини. Ми — біль залишків гріха. Стара шкіра, линяла шерсть. Хай комусь буде боляче, хай хтось буде покараний без видимої причини. І хай цей хтось піде назавжди. Не нарікаючи і не чинячи опору. Схилившись перед свавіллям долі. Я, наприклад, піду з чистою совістю, не кваплячи відміряний термін. Володенька був не правий. Злякався, заметушився. Якби він залишився серед нас, я, його друг, не посоромився б повторити йому це в обличчя. Кирило, ви чуєте? Чи вам нецікава моя думка?

Кирило поволі допив пиво.

Страх спалахнув з особливою, болючою гостротою. Неправота того, що наклав на себе руки Володя? Адам і Єва? При чому тут Адам? Облиш, ти вже скрізь убачаєш безглузді натяки! Треба розслабитися… І, проте, раптом здалося: Казимир знає щось, приховане від тебе, знає суть нового чинника, який обумовлює частину туманних теорій про прийдешній рай. І Стьопа знає. Тому недоговорює — кого саме мочити! — хоча для себе вирішив цю проблему. Вони всі знають, а тобі не кажуть, тому що ти — свій, ти — з рідного гетто, тебе не хочуть хвилювати, лякати…

Останній ковток відгонив божевіллям.

— Цікава, Казимире. Дуже. Але ви теж не маєте рації. Ми не покарані. Ми з вами маємо те, про що раніше, до відкриття ментал-комунікації, могли лише мріяти. Забезпечене, сите життя серед квітника. Субсидії, догляд, опіку. Свободу вчинків. Довге, якщо забажаємо, життя. Безболісну, спокійну смерть. Ми отримали мрію звичайної людини. І ми не винні, що інші отримали значно більше. Ми не винні, і ми ніколи не зможемо зрозуміти до кінця: що ж насправді отримали вони?

— Все отримали. І ще отримають. Тому що всі падли, — упевнено підсумував Петрович.

Налив чергову чарку.

Підняв її на рівень очей і додав, усупереч своєму попередньому твердженню:

— Всі падли, окрім мене. Я — людина. Я звучу гордо.

Унизу, в холі, Мішель базікав з охоронцем про баб. Власне, охорона «Ящика…» від самого початку була нісенітницею, марною тратою часу — але зараз це дозволяло ще двом-трьом сейфам вважати свій шматок хліба з маслом чесно заробленим, а не кинутим як милостиня.

Рядовий Сич! Або, якщо хочете, генерал Сич!

Відставити!

Єсть, сер…

— Ти далеко? — запитав Мішель, відвернувшись від порівняльного аналізу блондинок і брюнеток.

— У садок, за хлопцем.

— Підвезти?

— Спасибі, я пішки…

Під Новий рік Кирило почав задаватися дивним питанням: чому Мишка в «Ящику Пандори» поважають більше за всіх? Адже не сейф, не рідний-приречений, а просто ідейний дурень, здатний у принципі обзавестися «ментиком» будь-якої миті, кинутися по наїждженій, солодкій доріжці. Так, ідейний, дуже спокійно сказав Мішель, дізнавшись про сумніви друга. Таких як ти, Кирюша, мало. А таких як я — дуже мало. Але ти розумієш… Навколо коїться чортзна-що — або Бозна-що; коротше, вони знають, а я не знаю. І вся ця утопія мені не до душі. Хоча б тому, що вирішував не я — вирішували за мене, вважаючи якогось Мишка Савельєва гвинтиком прийдешнього Едему. Так от, я і мені подібні не люблять бути гвинтиками. А коли доводиться бути гвинтиками, бо так вирішили згори або внизу, ми намагаємося випасти із загальної машини, відкотившись у траву. Можливо, машина обійдеться без нас. А можливо, не обійдеться. Ось я і хочу це дізнатися. Не було цвяха, підкова пропала, не було підкови, кінь зашкутильгав, кінь зашкутильгав, командир убитий, кіннота розбита, армія біжить…

Знизавши плечима, Кирило визнав ідеї Мишка дурницями.

Але пізніше Казимир, підсівши до Кирила за столик і випадково вийшовши в розмові на цю тему, розкрив справжню ціну дурниць Мішеля. До нього стукаються, сказав Казимир, пахкаючи сигарою. Нам добре, дорогий мій, ми закриті, опечатані, і якщо чим мучимося, то лише особистими комплексами. А Мишко — з більшості. Проклятої або благословенної, цього знання я позбавлений, але більшість… У неї свої закони. Вона кличе. Вона тягне, наказує, тому що більшість, тому що інакше не вміє. Варто Мишкові хоч би раз відгукнутися на заклик, проявити хвилинну слабкість — і він без жодного «ментика» дуже швидко приєднається до більшості. Особливо зараз. А він тримає двері замкненими. Упирається. Руками й ногами. Зубами. Упертістю своєю неймовірною. Старою такою упертістю, одвічною. Раритетною. Як ви вважаєте, Кирило, хто більше заслуговує на пошану: ми чи він?

— …Ей, Кирюха! Ти кого більше любиш? Блондинок?

— Я Ванду люблю, — невлад зауважив Кирило, розглядаючи Мішеля, немов щойно побачив його уперше. І, коли Савельєв комічно розвів руками (мов, вільному — воля!), раптом, вражаючись власній цікавості, запитав. — Мишко, скажи мені, будь ласка… Чому Казимир такий розумний?

— Так він же піп, — нітрохи не здивувавшись, відповів Мішель.

— Як піп? Який піп?!

— Звичайний. Ну, не зовсім звичайний — розстрига він. Колишній отець Михайло. Ще на початку цього… спокутування узяв та й склав із себе сан. А так: піп собі й піп. Священик. Професор богослів’я, чи що? У нього ще ксива від єпархії була: дозвіл на екзорцизм. Або на щось подібне, не пам’ятаю вже.

— А-а… — почуваючись розумово відсталим, протягнув Кирило.

Розстриг він уявляв якось інакше. В усякому разі, ставний естет Казимир з його сигарами…

Погода радувала: раніше в липні-серпні спека стояла — хоч яєчню на бруківці смаж! А зараз — тінь від кущів, що шалено розрослися, прохолода від крон дерев, легкий вітерець, аромат зелені й квітів. Жоржини, айстри, гладіолуси… Сезон, не сезон — квітнуть. Під вікнами суцільні клумби. Вже майже рай. А скоро буде зовсім, якщо вірити Казимиру.

У нинішньому травні навіть пуху від тополь не було. Тополі є, а пух відсутній.

Проте спокій оминав Кирила. Свербів у душі хитрий черв’ячок, заважав поринути з головою в нірвану пивного добросердя. Слова Мішеля лише додали ваги теоріям колишнього священика. Спокутування первородного гріха; інтеграція душ в єдиного Адама; повсталі не тілесно, але ментально (духовно?!) мерці всередині «пробуджених»; на горизонті майорить Нью-едем з обмеженим контингентом населення… Ось, іде Кирило Сич центром міста — а чи багато перехожих за ті п’ятнадцять хвилин, що він іде, дорогою зустрів? П’ять? Десять?! Три машини проїхали — диво… Знаємо, знаємо: міграція в село, вихід з міст, учили, проходили, самі статейки партачили: з цифрами, з графіками. Але і дещо інше теж знаємо. Йдуть з життя люди похилого віку, хворі, просто втомлені від життя люди — тихо, без мук, без болю і чекання. Юрбами. З усмішкою на вустах. Ляк від такої усмішки проймає. Ніколи, нізащо не навчитися сейфу так посміхатися; ось і здригаємося. Часто йдуть і цілком бадьорі, повні сил здоров’яки. Як пасажири з автобусної зупинки, якщо чекати набридло.

Чекати — на що?!

Може, вони на таксі пересідають?!

Натомість народжувати перестали. Спокійно, байдуже; ніби за непотрібністю закрили виробництво валянок і галош. Рік народження Адамчика був останнім. Кажуть, хтось не полінувався полічити: «останців» на кульці народилися сто сорок чотири тисячі. Покоління праведників? Адам вчора потайки за варенням лазив… чашку розбив — мамину улюблену! Праведник…

— …Наталя Петлівна, вставайте! Ну вставайте з!..

— Вона на’мисне! П’икидаєця!

— Не штовхайся, пампушка!

— Сама пампушка!

— Не хоцю-у-у так глатися! Ну Наталецька Петлівна з!..

— А давайте її водою поллємо! Я в мультику бачив…

— Давайте!..

Чи чув Кирило все це насправді? Або вже потім перезбуджений мозок сам добудував, відтворив перелякано-розгублений хор?

Дітлахи скупчилися над молодою вихователькою, що лежала біля турнічка-рукохода. Світле волосся розсипалося по землі, ліва рука без сил відкинута на край пісочниці, права ніяково підвернута. На обличчі — воскова блідість і застигла, майже дитяча образа. Як же так, все було добре, все було просто чудово, і раптом, ні сіло ні впало… Кирило завмер біля низької, акуратно пофарбованої вапном огорожі. Бігти до воріт? — далеко. Він переліз просто через огорожу, але, проламуючись крізь буйний бузок, спіткнувся. Впав. Гострий біль в кісточці. Чорт, як мінімум, розтягнув! Насилу піднявся, чіпляючись за гнучкі, ненадійні гілки, уперто зашкандибав до майданчика.

— Розійдіться.

У тоненькому, гнучкому голосі, немов у клинку шпаги, чаїлася прихована сила. Малюки мимоволі розступилися, підкоряючись. Пропускаючи до виховательки — Адама. Наймолодшого. Владіка, його ровесника, батьки вже забрали додому, а Кирило ось, запізнився… Крихітні пальчики упевнено лягли на шию, намацали артерію. Одночасно Адам приклав вухо до грудей жінки, п’ять-шість секунд прислуховувався…

— Ти в доктола глаєшь, так?

Адам не відповів. Мовчки схопився на ноги і, відштовхнувши хлопчиська, який загороджував найкоротший шлях, чкурнув що є сили. У медпункт. Це з’ясувалося досить швидко, але не відразу.

Тут діти нарешті помітили Кирила, який шкутильгав до них.

— Дядько Ки’ил, дядько Ки’ил! Наталя Петлівна!.. вона!..

— А вас Адам утік!

— Де медсестра?!

— Вона не сестла, вона — тітка доктол…

— У мене сестла… Танюська…

— Біжіть хто-небудь за нею швидше! Я ногу підвернув, не можу швидко…

— Я! Я побіжу! — два величезні блакитні банти на соломі кісок, широко розкриті очі-волошки, і ластовиння, ластовиння… — Я біжу, дядько Ки’ил!

Дівчинка помчала до корпусу. Кирило нарешті дошкандибав до потерпілої, невміло кинувся мацати пульс.

— У неї серце. Відмовило. Я зараз, зараз, — поряд стояв задиханий Адам. Серйозний і зібраний, з великою картонною коробкою в руках. У коробці — шприци, якісь баночки, ампули, вата, бинт…

Чужа, доросла людина.

— Дай сюди! — акуратно поставивши коробку з медикаментами на землю, Адам безцеремонно вихопив з чиїхось рук плюшевого ведмедя-товстуна. Із зусиллям підсунув виховательці під голову. — Тато, роби їй непрямий масаж серця. І штучне дихання. Я поки шприц приготую. Повинні встигнути… Ну, давай, чого дивишся!

Кирило підкорявся, не встигнувши усвідомити, що підкоряється. Як щеня, на яке гарикнув низький, але старий і досвідчений пес. Діти принишкли, трохи позадкували і стали мовчки спостерігати за тим, що відбувається. Відлетіли два гудзики з кофтини. Напівпрозорий бюстгальтер. Чудові груди… «Рядовий Сич, м-мати твою! Відставити!» Чотири поштовхи — один вдих; чотири — один… Так учили на коротких медичних курсах для населення. Точніше, навіть не його вчили — бачив, як учать інших, чув, що при цьому говорила молоденька інструкторка. Замітку для газети готував, ще будучи студентом. «Курси життя», практичне завдання.

Курси життя…

— Сильніше, тату! Все, досить. Відсунься.

У руках Адама — мокра вата. Гострий запах спирту. Марення, нісенітниця, мана! — чотирирічний хлопчик… Кирило запізніло здригається від відчуття нереальності того, що відбувається, але нічого більше зробити не встигає. Адам з розмаху всаджує шприц, налягає всім немічним тілом. Тонка й довга голка входить до упору — анінайменшої реакції. Адам починає обережно вдавлювати поршень. Губи хлопчиська беззвучно ворушаться: «Ну! Ну ж!» — і ще лайка, страшна, тяглова, хірургічна… Погляд Кирила на мить торкається порожньої ампули. Відламаний кінчик валяється поряд, хижо поблискуючи. Адреналін. Це означає… прямий укол в серце! Та що ж Адам робить?!

— Давай, тату! Рот в рот…

Вдих, другий, третій. Хрипкий стогін. Сіпається рука. Груди судомно здіймаються.

— Ф-фух, встигли. Ну, тато, вважай, пощастило…

Потім була нетіпаха-медсестра (відлучилася на хвилинку в гастроном), що прибігла, — шум, охи, суєта, блималки «швидкої». Це тато їй допоміг, це він. Я?! Ну та, ти, тато… Ваше ім’я? Кирило? Спасибі вам, Кирило, ви дуже вчасно, ще б пара хвилин — і все. Журналіст? Де ж ви навчилися? На курсах?!

Проте Кирила мучило відчуття, що люди брешуть, захоплюючись «подвигом» сейфа.

Коли вони покидали дитячий садок, Адам зауважив, дивлячись убік:

— Хороший у них медпункт. Навіть адреналін знайшовся. Молодці. Мені б цей адреналін в Аль-Джаннарі…

Кирило не знайшовся, що відповісти. Майже до самого будинку вони йшли мовчки. Біля під’їзду Адам узяв батька за руку. Підняв голову, заглянув у вічі:

— Ти неправильно думаєш, тату. Зовсім неправильно. Я не чудовисько. І не ангел. Просто Наталя Петрівна — сейф, як і ти. Якби було інакше, хіба я став би рятувати зовнішню оболонку? Ти не думай погано, тато…

— Ти здатний читати мої думки?

— Ні. І ніхто не здатний. Я просто знаю, про що ти думаєш.

Він посміхнувся — ясно, відкрито. Так міг би посміхнутися океан на світанку.

— Давай поговоримо? Ось лавка…

Кирило Сич: 1-е вересня ..18 р., 12:45

…фактор сидів поряд зі мною на лавці.

У голові крутилися якісь «Омени», «Ваал» Роберта Мак-Каммона, різні хитромудрі дітлахи та їхні хитромудрі справи… Ні, тату, сказав Адам. Ти знову неправильно думаєш. У тебе на обличчі все написано. Давай, я тобі розповім…

І я дізнався про Концентратори.

Якщо Ванда, «прокинувшись», пам’ятала своє життя на десять-п’ятнадцять кроків назад, то Адам пам’ятав своє — на міріади кроків. Наскрізь. І кількість життів додавалася з кожною хвилиною. От чому люди сходили у небуття, сміючись — тому що нікуди не йшли. Просто знімали зношений костюм. А в пам’яті, в душі, в серцевині когось з «останців» виникав новий осередок — пам’ять? життя?! — ніби свіжий лист на гілці клена. Хлопчики концентрували чоловіків, дівчатка — жінок. Загибель Людства виявилася міфом, помилкою Кирила Сича — відторгнутого сухого паростка, приреченого на відмирання. Нездатного відчути всю велич задуму. Мабуть, Казимир з Мішелем дізналися або здогадалися про це набагато раніше. Але вирішили не казати мені, батькові маленького хлопчика на ім’я Адам. Я розумів їх… Я зараз багато чого розумів. Розумом, бо серцем прийняти це я не зміг до останнього. Серце — воно вперте.

Переді мною на лавці сиділо Людство нової якості.

Немає Людини, окрім Адама, і я, Кирило Сич — батько Його.

— Навіщо ти прикидався? — запитав я.

— Прикидався? — він з подивом кліпнув. І раптом розсміявся, зрозумівши. — А-а, це… Варення, пустощі. Тату, повір: дитинство — найкращий час життя. Я знаю, я часто був дитиною. Навіщо мені добровільно позбуватися подарунка, якщо більше жодного дитинства у мене не буде? Мама, вона відразу зрозуміла…

— У нас хороша мама? — запитав я.

— Дуже, — серйозно відповів Адам.

І ми пішли додому. Жити-поживати. Через два роки Адам пішов до школи. Перший раз в перший клас. Навіщо добровільно позбуватися подарунка? Класи тепер були маленькі й змішані за віком. А вчителі-«пробуджені» із задоволенням грали в нову гру: «школа». Скоро гра закінчиться. Треба поспішати. Я теж граю. З сьогоднішнього дня.

Все, час.

Де батько твій, Адаме? Встає з-за столу…

Адам Сич: 1-е вересня ..18 р., 16:51

…Ось і урвалися твої записи, тату.

Як і життя — на найцікавішому місці.

Чи все-таки?! Померло лише тіло, тлінна плоть, як це трапляється з нами? З більшістю?! Я не знаю. Виявляється, я ще багато чого не знаю. Адам не розучився дивуватися? робити відкриття? намагатися осягнути?! — не зважаючи на тисячі тисяч прожитих життів… Ти зумів здивувати мене, тату. Я швидше відкушу язик, ніж назву тебе «плотським батьком». Зараз, закінчивши читання, я зловив себе на чужому, незнайомому відчутті: мені раптом захотілося ненадовго побути — тобою. Або хоча б — таким як ти.

Влізти в «чорний ящик».

Це природно для шестирічного хлопчиська: «Хочу бути як тато!» Біда в тому, що хлопчиська звуть Адам. Брижі по воді — у мене входить хтось, що мить тому був стороннім. Невже?.. Миттєва радість, і відразу — розчарування. Ні, тату, це не ти. Ще один приєднався. Час уже б звикнути. Я і звик, от тільки…

Невже я сподіваюся?

Сподіваюся і чекаю — на тебе?!

Я знаю, як це: збирати. По крихті, по дрібці. Поєднувати в собі, відчувати єдиним цілим, океаном буття. Я знаю, що скоро нас залишиться двоє: Адам і Єва. Назавжди. Навіть якщо завтра мені на голову впаде цеглина. Мого покоління вистачить, щоб двоє — дожили. Двоє в Едемі. Двоє на Землі.

Двоє — значить усі.

Точніше, майже всі. Декого не буде з нами. Тебе, тату. Таких, як ти. Чому? У мене немає відповіді, зате є дивне відчуття. Несправедливість, байдужість чужого задуму — це завжди дивно. Можливо, відповідь була у тебе? Чому мені здається, що сьогодні, загинувши біля шкільного двору, ти зумів відповісти на риторичне питання?! Що дізнався ти, чого не знаю я?

Зараз я спробую стати тобою. Зрозуміти, відчути. Я вже давно нічого не писав. Я вже давно не намагався стати кимось. Але я візьму в руки шостий (шістдесят шостий? шістсот шістдесят шостий?!) зошит у клітинку — чистий, з ледь пожовклими листками. Візьму ручку з фіолетовим чорнилом (комп’ютер — не для нас з тобою, правда, тату?).

Сяду за твій стіл.

Це ти, тату? Насправді ти?! Стоїш поряд, кладеш руку на плече, посміхаєшся підбадьорливо. Я не знав, що можна — так. Не всередині, разом, єдиним життям, а поряд, з рукою на плечі. Генерале Сич! Дозвольте доповісти: рядовий Сич до виконання завдання готовий! Як добре, що ти писав від третьої особи. Інакше у мене нічого б не вийшло. А так — ми зробимо це разом. Разом, поруч, лікоть до ліктя, пліч-о-пліч — бачиш, я навчився банальностей. Виходить, можна.

«Можна,» — киваєш ти, і я посміхаюся, киваючи у відповідь.

Значить, я все роблю правильно.

Ми з тобою все робимо правильно.

Зошит шостий

Прийнявши вогонь, згодні ми на пітьму,

Забувши, навчилися ми усьому —

Збідніли? Збагатшали? Геть сплюндрували

Життя? Й питаємо небо: «Чому?!»

Кирило Сич

Кирило вийшов з дому близько першої дня. До школи — п’ятнадцять хвилин неспішної ходи. Уроки закінчуються о 13:30, як сказала завуч Клара Наумівна.

Часу — вагон.

…Вчителька, уроки, школа. Чи має це тепер хоч якийсь сенс? Для Адама, для його однолітків? Адже в тілах «останців» — концентрат багатьох життів, що постійно збирає, акумулює в собі тих, хто роздумав продовжувати окреме існування, скинув тілесну оболонку, котра стала непотрібною. Для старших дітей, кому зараз дев’ять, десять і більше — сенс безумовно є. «Ментики» починають працювати, в середньому, з 13–14 років. Природа — або хто там? втім, не важливо! — завбачлива. Поки дитина не стала підлітком, потік образів по менто-зв’язку здатний незворотно змінити свідомість і світосприйняття, а наплив іпостасей — зовсім розчавити, підім’яти під себе крихку психіку. До цього рубежу діти вчаться, як всі. Потім набувають чинності нові методики, система прямого навчання…

Зате Концентратори від початку пам’ятають свої життя, ім’я яким — легіон, з самого народження. Їм не потрібні «ментики» для запуску «ефекту Казаряна», вони ніколи не хворіють, їх обожнюють собаки і не жалять оси… Навіщо їм азбука? Арифметика? «Казка про царя Салтана»?! Ну, хіба що ознайомитися з останніми новинками і досягненнями… А проте, Адам з задоволенням збирав напередодні портфель, акуратно укладаючи в нього пенал із ручками і фломастерами, косинець, зошити, щоденник. Точнісінько так, як раніше захоплено порпався в пісочниці з паровозиками, грав у піжмурки, у «квача». Чому? На це питання Адам одного разу відповів прямо й недвозначно. Їм подобалося бути дітьми. Це було їхнє останнє дитинство, і вони прагнули узяти від нього все, що можна.

Схоже на правду. Заслуговує довіри. Кирило й повірив… майже. Але зараз, буквально кілька хвилин тому раптом подумалося, що це — лише одна з причин подібної поведінки. Можливо, навіть не найголовніша. Крилася тут інша причина — до болю знайома, така проста й очевидна, що Кирило ніяк не міг ухопити її суть. Швидше за все, самі Концентратори теж не підозрюють про першопричину. Таємниця за сімома печатками, яка дихає на рівні підсвідомості, ясний рушійний посил — він примушує вигадувати стрункі й дуже переконливі теорії на свідомому рівні.

Повертаючи біля аптеки, Кирило почав насвистувати.

Ось і чисто символічна огорожа шкільного двору, яку легко здолає будь-якій першокласник. Шум, крики, лунає запізнілий дзвоник (всі вже давно на дворі). Ну звичайно, першого вересня дітлахів відпустили з уроків трохи раніше — свято, як-не-як. Правда, галас у дворі тихий. Дітей у школі мало… А старшокласники взагалі вдома сидять. Або за місто подалися. З «ментиком» — без проблем! Одночасно купаєшся в річці, вивчаєш алгебру, фізику, інформатику, обмінюєшся з приятелем свіжими анекдотами, домовляєшся з дівчиною про побачення.

Краса!

А де Адам? Напевно, затримався в класі.

Порив вітру несе по асфальту нечасте жовте листя, нагадуючи, що сьогодні — перший день осені. І де він їх тільки знайшов, вітер? Начебто зелено навкруги…

— …бач, гади! Смішки пускають. Про нас із тобою, між іншим. Житуха наша, значить — псу під хвіст! Ось вони і радіють, янголики грьобані! Мочити! Щоб на своїй шкурі! Щоб самі зрозуміли і Йому передали!.. Щоб чаша гріхів знову — по самі вінця… На круги своя!.. Рай їм, гнидам! Геєну їм вогненну, геєну!..

— Молоток ти, Стьопо. Вірно мислиш. Всі гниди. І ти гнида. Дай хлебнути…

Старі знайомі. Степан, відставний пророк, нині чесний сатаніст, і його поплічник Петрович. Обидва добряче напідпитку. Петрович відбирає у Степана пляшку «Алушти», робить ковток, крекче, утираючи долонею губи… Кирило поспішно відвертається. Йому соромно. За Стьопу, за себе. Піти? — поки не помітили, не полізли на очах у дітей обніматися, дихаючи перегаром і вимагаючи випити зі старими корешами…

Де ж Адам?!

— Ей, пацанва! Бормотухи хочете?

— Го-о-орді! Ніс вернуть. Негоже з сейфами знатися!

— Ось я їм зараз наверну!.. Ей, шкет, ходи сюди. Пий. Пригощаю, значить. Ми — не те, що ваші. Нам не шкода!.. Пий, кому говорю!

Навіть спиною Кирило відчуває: обличчя у Петровича пливе, сіпається нервовим тіком. Страх — липкий, мокрий — зароджується в животі. Рухається вгору, до серця, до голови.

Хвилею стікає назад.

— Ти кому це сказав, шкет?! А ну, повтори!

Ф-фух, нарешті! Ось і Адам. Зараз вони підуть — додому…

— Ах ти, падла мала! Як із старшими базариш, щеня?

Звук ляпаса.

Ледве чутний виляск, удар, грім, дзвін — відгукується у грудях, в серці, у животі, де гніздиться страх. Напевно, не варто було обертатися. Не треба було дивитися, що там відбувається. Не треба було…

Червоний від сказу, озвірілий Степан, брудно лаючись і бризкаючи слиною, з розмаху хлестав по щоках хлопчика років шести. Владіка Грінберга, Адамового однолітка: вони в дитячому садку разом були, а зараз — в одному класі. Що ж ти коїш, сволото п’яна?!

— Степане, припини!

Але оскаженілий пророк глухий для напучень.

— Зви! Зви своїх на допомогу, сучонок! Де вони? Де? Де твої козли?

Найстрашнішою для Кирила була Стьопчина правота. Люди — дорослі, підлітки — проходили повз них. Ковзаючи байдужим поглядом. Не звертаючи уваги. Насильство над тілом більше не цікавило їх: вічних, що йдуть в райські брами не плоттю, але душею. Насильство над тілом, народження тіла, хвороби тіла, старіння тіла, загибель тіла — ні, не цікавило. Хвилювання? Обурення?! Гнів?! — хіба це привід? Не бійтеся тих, що вбивають тіло… Дітвора взагалі зникла, один Адам поспішав по доріжці до батька, але він теж був безтурботний, немов ні Степана, ні битого Владіка просто не існувало.

Більш того, сам Владік був спокійний.

Що відбулося далі, Кирило не встиг помітити. Можливо, хлопчисько викрутився й укусив Степана за руку. Хоча навряд чи. Дуже наївно для Концентратора. Радше раптово ударив дорослого чоловіка у відповідь — вправно, діловито, безпомильно попавши у вразливе місце. Або сказав щось дуже образливе: так уміють кривдити глибоко старі — з розмаху.

— П-паскудник! Уб’ю!

Кулак пророка з розмаху врізається в дитяче обличчя. Бризкає кров. Від серйозної травми Владіка рятує мала вага — він відлітає, котиться по землі, притискуючи руки до обличчя. Степан наздоганяє, приміряється штовхнути ногою… У наступну мить Кирило вже біг. У ворота, повз кущі божевільного жасмину з колючками, туди, де п’яний нелюд бив дитину. Жорстоко, на смерть — Кирило не потребував «патника», щоб відчути чужий біль. Довго хлопчисько не витримає. Треба встигнути, треба… Звичайно, він думав зовсім інакше: простіше, без слів, банальних і безглуздих, як сама ситуація, він взагалі не думав, а чинив, забувши злякатися, і душа Кирила Сича мчала, на крок випереджаючи тіло, надриваючись у беззвучному крику. Неважливо, що малюк — Концентратор, що він жив і вмирав тисячі разів, і якщо його зараз уб’ють, він просто зіллється з іншими, з тим же Адамом… Це було не важливо, як і те, що навколишні люди не квапилися Владіку на допомогу. Достеменно знаючи: тіло — лише оболонка. Яку древнє дитя без щонайменшого жалю змінить на іншу, продовжуючи жити. Для «пробуджених» не відбувалося нічого страшного, нічого особливого.

Дурний п’яний сейф дарма втрачав час.

Розумний тверезий сейф теж дарма втрачав час.

Нехай їм.

Розумом Кирило усвідомлював: «пробуджені» по-своєму мають рацію. Розумом. Але не серцем. Останніми роками він дуже багато розумів на рівні думок, залишаючи серце тривожно дивуватися, і тепер серце вирішило відігратися за все. Тут і зараз дорослий бив дитину. Навіть якщо справжній вік Владіка неспівмірний з роками пророка Степана — доросле тіло калічило дитяче тіло. І здоровий глузд підтискав хвіст, ховаючись у тінь.

Вища правда, вища логіка — брехня й плутанина.

Де батько твій, Адаме? Ось, біжить.

Батько завжди біжить, коли його дитині загрожує небезпека. Смішний, слабкий, наївний батько — біжить, поспішає, задихаючись, хапає ротом сухі крихти повітря… байдуже, живі чи мертві, бо ви завжди живі?! Безсмертні?! Вічні?! А батькові байдуже, живий він чи мертвий, своя дитина корчиться під ударами чи чужа — тому що батько, тому що готовий померти до часу, продовжуючись у сині.

У кожного своє безсмертя.

Вам — вічність, мені — мить.

Кирило засміявся на бігу. Він сміявся, збиваючи Степана з ніг, відкидаючи геть. Він сміявся, хриплячи і булькаючи кров’ю, коли Петрович («Стьопку, гад?! Ти — Стьопку?! Ти?!!») трощив кулаками його ребра. Він сміявся, коли двоє розлючено штовхали тіло, що сіпається на землі…

«Вони — діти. Наші діти. Мої діти. От чому вони з таким захватом граються в дітей! А потім, виростаючи, гратимуться в дорослих. Насправді вони просто маленькі. Нові. Наплювати, що жили і вмирали тисячі разів, що за їх плечима — досвід і знання багатьох поколінь, що до нас вони ставляться поблажливо і трохи звисока, хоча при цьому — люблять, справді люблять… Діти завжди вважають себе розумнішими і сучаснішими за батьків. Але при цьому дуже, до запаморочення, до тремтіння в колінах бояться їх втратити. Ми боїмося втратити один одного, а все інше не має значення. За дітьми — майбутнє. А за батьками — минуле, яке нітрохи не гірше за майбутнє. Разом це і називається — сьогодення. Життя продовжується. Бути батьком трохи боляче, але необхідно. Якщо б’ють дитину, треба поспішати на допомогу. Я поспішав, як міг. Здається, встиг. Здається…»

І крізь дзвін у вухах, крізь тьму, що згущується, крізь тупий, несправжній, нестрашний вже біль:

— Тату-у-у!!!

Кирило знайшов в собі сили посміхнутися. Все гаразд, синку. Роби, що мусиш, і най буде, що буде. Скажи мамі, щоб не сумувала. Не перший чоловік, не перший батько — так хоч останній. Хоч якийсь фарт, любі. Зустрінемося.

Де-небудь.

Коли-небудь.

Обов’язково.

* * *

Ось так, тату. Ти ще тут? Ми все написали правильно, тату? Ми з тобою?..

Де батько твій, Адаме?!

Хіба я сторож батькові своєму?..

І тихенько, знайомим голосом, здалека, куди немає ходу, навіть якщо ти прокинувся, і ще раз прокинувся, і знову прокинувся, тому що прокинутися — це одне, а перестати бути дитиною, сином, спадкоємцем — зовсім інше…

Милосердя не проси — не дадуть. Хоч мовчи, хоч голоси — не дадуть. Божий млин в усі часи — Верть та круть! Доле, смерть мені даси? — не дадуть…

Я все розумію, тату. Я розрізняю добро і зло. Нам… мені… нам не вистачатиме вас в Едемі. Вас, наших батьків. Адам народив синів. Сини виросли, подорослішали, самі стали батьками — і, врешті-решт, круг замкнувся.

Так, тато, я чую тебе.

Волі хочеться, кріпаче? — не дадуть. Долі хочеться, жебраче? — не дадуть. Натовп — церква не бораків. В храмі — п’ють. Хочеш голосу, співаче? — не дадуть.

Батьки йдуть. Круг замкнувся. Чи зможу я, отруєний добром і злом, не перетворити його на спіраль? Все почнеться спочатку, на новому витку — і ми знову зустрінемося з тобою, тату. Ми зустрінемося, і цього разу все буде добре.

Все обов’язково буде добре, адже я знаю…

Ненавчився я просити — той нехай! Без надії та безсил — той нехай! Блазню, в дзвоник калатай, Пий-гуляй! Хоч здіймайте на списи — той нехай.

Я не знаю головного: ти повернешся — чи я вирушу шукати тебе?!

Чи знайду?!

Тату, мертвий, ти посміхався так, як мені ніколи не зуміти.

Бруд під нігтем у Творця — так, це я. Щит останнього бійця — так, це я. Слово Синай Панотця, Біль змарнілого лиця, Сенс початку та кінця — так, це я.

Все буде добре. Я це знаю напевно. Кому, як не мені?!

Чому я плачу, тату?..

Травень — серпень 2001 р.

Оглавление

Кирило Сич: 1-е вересня ..18 р., 11:32

Зошит перший

Кирило Сич: 1-е вересня ..18 р., 11:54

Зошит другий

Кирило Сич: 1-е вересня ..18 р., 12:10

Адам Сич: 1-е вересня ..18 р., 16:14

Зошит третій

Кирило Сич: 1-е вересня ..18 р., 12:18

Зошит четвертий

Кирило Сич: 1-е вересня ..18 р., 12:31

Зошит п’ятий

Кирило Сич: 1-е вересня ..18 р., 12:45

Адам Сич: 1-е вересня ..18 р., 16:51

Зошит шостий Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg