Що далі відходила стрімка яхта од берега, то вищими ставали хвилі. Несподіваний порив вітру так трусонув легке суденце, що Карранса інстинктивно вчепився обома руками за бильця крісла, намертво прикріпленого до підлоги сфероїда. Вітер, справжній морський вітер, пругко штовхав в обличчя, забирався під розстебнутий комбінезон, до самої води пригинав білий парус.
– Витримає? – Карранса вказав на парус, що тремтів од напруги, і напівобернувся до сусіда. Щоб пересилити гул розгойданого моря, йому доводилось кричати на все горло.
– Це релон – річ надміцна, – швидше прочитав з губ, ніж почув він відповідь Стафо, першого штурмана «Ренати».
Ніс яхти то високо задирався над водою, то глибоко заривався в хвилю, підкидаючи догори білі буруни. Сонце вже висіло низько, і його промені ковзали по зелених хвилях південного моря. До червоного сонця швидко летіла сіра пухнаста хмарка.
Яхта різко змінила курс, і солоні бризки, справжні морські бризки, окропили обличчя Карранси. Він крутнув головою і навіть примружився від задоволення.
А в молочно-білій далечі вже виростали строгі лінії пристані, гордо піднесені вгору куполи…
Слідом за іншими членами екіпажу Стафо і Карранса покинули сфероїд, де демонструвався сферофільм, і йшли тепер досить вузьким коридором, освітленим приємним зеленкуватим світлом.
– Непогано прогулялись, га? – хитро підморгнув Карранса.
– Чудово, – посміхнувся Стафо, – але якби менше хитало на хвилях. Справжня тобі Біскайська затока…
Втім, Стафо добре знав, що білосніжна яхта, борт якої вони щойно залишили, розтинала гостинні води Чорного моря біля Аю-Дагу, де знімався сферофільм, який вони щойно дивилися: на зйомках його був присутній капітан «Ренати» Петро Брагін. І він сам подав думку – щосуботи здійснювати всім екіпажем зорельота ці збудливі прогулянки на легкокрилій яхті.
– Ти куди тепер?
– У мене вахта, – зітхнув Карранса. – Нудота… Мене чекають шість годин мертвого штилю на екрані. Уже вісім місяців у нас жодної, навіть незначної пригоди!
– І ти невдоволений з цього?
– Та… ну, хоча б щось трапилось!
Розмовляючи, друзі дійшли до масивних круглих дверей, що замикали коридор.
– Мені час, – мовив Карранса, відхиляючи коричневі двері. – Щасливого чергування.
– Коли звільнишся, теленькни мені по відеофону. Зустрінемось і зіграємо в шахи.
– Прагнеш реваншу? – примружився Карранса.
– Звичайно!
– Добре, подзвоню.
Комментарии к книге «Пастка», Владимир Наумович Михановский
Всего 0 комментариев