«Людина дивиться в завтра»

ОФОРМЛЕННЯ А. ПАЛИВОДИ

ШЛЯХИ ЕНЕРГЕТИКИ

Чи загрожує людству енергетичний голод? На який час вистачить йому запасів вугілля і нафти? Щонайбільше «років на двісті. А може, навіть і менше «адже потреби в енергії безперервно зростають: збільшується населення Землі, розвивається промислове виробництво.

Треба відвернути загрозу голодування. Треба знайти вихід.

Пошуки нових джерел енергії починаються, як правило, з Сонця «цього велетенського природного термоядерного реактора, що безперервно випромінює світло й тепло. Щороку Земля дістає від нього стільки променевої енергії, що в перерахуванні на кіловат-годину виходить астрономічна цифра «шістсот двадцять більйонів.

Що насправді означає ця цифра, можна зрозуміти, коли порівняти її з іншою: з річним споживанням сонячної енергії всім людством. Воно майже в двадцять тисяч разів менше. Інакше кажучи, ми беремо від нашого денного світила мізерну частку того, що воно надсилає до нас.

Величезні запаси сонячного світла й тепла завжди привертали увагу інженерів. І все ж геліотехніка, по суті, не виросла з дитячого віку.

На що здатні побудовані дотепер сонячні нагрівники? Закип’ятити воду в самоварі, котрі ж більші за розмірами «замінити казан на кухні, в їдальні, пральні чи в лазні «ось, власне, й усе. Хоч і корисні такі установки, та це, як на сучасну енергетику, всього-на-всього тільки іграшки.

До них ще можна додати сонячні печі, в яких влітку сушать фрукти на заводах, та опріснювачі води.

За допомогою сонячних установок можна одержувати дуже високу температуру, що необхідна при зварюванні та плавленні металів. Навіть найтугоплавкіший з них «вольфрам «піддається сонячному плавленню. Але такі установки поки що тільки випробовуються.

Проектами вже передбачено сонячно-водяне опалення південних міст. Нагріту сонцем воду зберігатимуть у тепло-ізольованих сховищах для того, щоб витрачати її взимку. Але й це не зараджує справі.

Геліоенергетика належить майбутньому, а тому перед інженерною уявою тут відкривається широкий простір.

Інженер накреслить собі насамперед найпростіший шлях, яким можна піти. Дзеркало збирає сонячні промені, вони випаровують воду, а далі все відбувається так, як на звичайній теплоелектроцентралі.

Геліостанції (тобто сонячні станції) можна було б побудувати в південних районах і ввімкнути їх у єдине енергетичне кільце. Доцільно обрати для них такі місця, де майже не буває хмар, і примусити працювати на повне навантаження протягом усього дня.

Всі геліоустановки діють тільки за дня. Але струм можна акумулювати і витрачати в разі потреби. Є змога також запастися теплом. Ймовірно, сонячні станції матимуть і теплові акумулятори. Тепло «консервують» деякі солі, що плавляться при нагріванні, а коли знову кристалізуються, то виділяють його.

Але чому ж, незважаючи на видиму простоту сонячних установок, геліоенергетика все-таки ще не ввійшла у наш побут? Річ у тім, що установки ці малопотужні. А щоб мати достатню потужність, потрібні відбивні поверхні таких розмірів, які техніка на даному етапі неспроможна побудувати.

Можливо, коли металурги створять надміцний метал, а хіміки «надміцне скло, вдасться виготовити дзеркала-велетні. Поки що ж відбивач діаметром сто метрів «рідкісна споруда, хоча потужність його усього п’ятсот кіловат. Кілька сотень, а потрібні тисячі, ба навіть мільйони!

Інженери шукають вихід. Адже замість одного великого дзеркала можна зробити безліч малих, а котел розмістити так, щоб усі дзеркала посилали до нього зібрані промені. Тоді загальна відбивна поверхня буде чимала, а виготовляти невеликі дзеркала з однакових, стандартних частин неважко.

Окремі дзеркала-відбивачі повинні весь час обертатися услід за Сонцем, тому їх передбачають розмістити на кільцевих коліях. Дотримувати потрібну швидкість руху і нахил дзеркал допоможе автоматика. Трубчастий геліокотел встановлять на високій вежі в центрі станції, і він також зможе автоматично повертатись.

Це буде справжня теплоенергоцентраль. Пара не тільки приведе в рух турбіни. Вона піде на фабрики, на консервні заводи, в теплиці й житлові будинки. Потужність такої станції досягне кількох мільйонів кіловат-годин на рік.

Інженерний пошук спрямовано також на заміну металевих і скляних дзеркал у сонячних нагрівниках пластмасовими. У довгому циліндрі з плівки верхня половина прозора. Нижня, металізована, відбиває промені, скеровуючи їх на теплоприймач «затемнену трубку. її нагрівають і прямі промені, і ті, що відбилися. Таке плівкове дзеркало може бути надувним і переносним.

Там, де багато сонця, але мало палива, де поблизу нема залізниць, де треба опріснювати воду, зрошувати чи осушувати землю, такі станції відіграють велику роль. Пекуче сонце, що досі було згубним для посушливих, пустельних районів, допоможе відродити їх до життя.

Однак заходить сонце, і до ранку на геліостанції настає вимушена перерва. Поки що невідомо, чи вдасться за допомогою позаземних супутників-освітлювачів перетворити ніч на день, хоча і про це мріють інженери.

Споруджувати паротурбінні геліостанції за атмосферою вперше запропонував ще К. Е. Ціолковський. Згодом з’явилися проекти великих населених супутників із дзеркалами «сонячними нагрівниками.

Можна вибрати таку орбіту супутника, що його завжди буде освітлено сонцем. Та й про охолодження, яке потрібне, щоб знову перетворити пару на воду І налагодити в паротурбінній установці замкнений цикл, турбуватися не доведеться. Досить воді (або іншій, придатнішій для роботи в такій турбіні рідині) попасти в тінь, як вона охолоне. У світовому просторі можна одержати будь-яку температуру «там немає повітря і грітимуть лише прямі сонячні промені.

У пізніших проектах позаземних станцій для постачання їх енергією передбачено установки іншого типу. Вже з’явилися перші маленькі космічні геліостанції. Вони працюють на супутниках і на автоматичних міжпланетних станціях. Поки що вони занадто дорогі і малопотужні, хоч у космосі дуже зручні і цілком виправдали себе. Це «сонячні батареї, напівпровідникові фотоелементи, що перетворюють променисту енергію в електричний струм.

Труднощі, які виникають при побудові потужних напівпровідникових кремнієвих батарей, вдасться подолати, коли буде знайдено спосіб запобігати їхньому перегріву, що дуже зменшує коефіцієнт корисної дії. Кожний зайвий градус тепла забирає більш як півпроцента енергії. Можливо, світлочутливу поверхню будуть захищати фільтром, який не пропускатиме теплові інфрачервоні промені.

«Віяла» таких батарей розмістяться на великих штучних супутниках. Вони зможуть існувати також окремо від станцій, потрібно лише обладнати їх автоматичними пристроями, що регулюватимуть освітлення батареї сонцем. Певно, доведеться мати на супутникові і акумулятори, бо геліоустановка припиняє роботу, коли супутник потрапляє в тінь Землі. А станції постійно потрібний струм «для роботи механізмів і прикладів, для побутових потреб, для штучного освітлення оранжереї під час короткої супутникової ночі.

Ми знаємо, що на Землю потрапляє лише мізерна частка сонячної енергії. Вийшовши за межі Землі, ми фактично матимемо доступ до безмежного енергетичного багатства.

Можна «якщо буде потреба «створити цілу мережу автоматичних штучних супутників. їхні напівпровідникові приймачі вловлюватимуть сонячні промені і даватимуть струм. Можливо, пощастить оперезати Землю своєрідним намистом із напівпровідникових батарей.

Енергію запасатимуть в акумуляторах. Такі акумулятори стануть у пригоді космічним кораблям, що вирушать у далекі рейси. Потрібні вони і для живлення установок космічного радіозв’язку. А коли люди навчаться передавати енергію на великі відстані без дротів «заатмосферні геліостанції постачатимуть електричним струмом і Землю.

Згодом за атмосферою виникне промисловість «спочатку в невеликих масштабах, а надалі в ширших. Буде споруджено станції-супутники, селища на Місяці й на інших планетах. Очевидно, налагодять видобуток та переробку сировини, знайденої на Місяці чи на астероїдах. Треба буде бурити породу, плавити й зварювати метали. І там знадобляться сонячні електростанції та нагрівники.

Ось ілюстрація «граничних» можливостей космічної геліоенергетики: поверхня Місяця, вкрита напівпровідниковими фотоелементами, дала б десятки трильйонів кіловат електроенергії.

Приклад цікавий, але видається дещо курйозним? Зовсім ні. Щоправда, весь Місяць перетворити на електростанцію неможливо, та й ні до чого це, адже можна побудувати геліоустановки на штучних супутниках нашої планети. Але селища, що виростуть на Місяці, безумовно, повною мірою використовуватимуть сонце для своїх енергетичних потреб.

Земна куля в оточенні супутників-геліостанцій, земна куля із супутниками «штучними термоядерними сонцями, із супутниками-освітлювачами і, звичайно ж, із супутниками-ретрансляторами, маяками, спостерігачами позаземної служби Землі — такою уявляємо собі нашу планету в двадцять першому сторіччі.

Сто ват електроенергії з кожного освітленого сонцем квадратного метра може дати напівпровідниковий фотоелемент. Батарея фотоелементів з кремнію з коефіцієнтом корисної дії десять процентів (сучасна!), площею мільйон квадратних кілометрів, дала б стільки енергії, скільки дають тепер усі електростанції Землі!

Ось як уявляв собі академік А. Ф. Йоффе майбутнє геліоенергетики. Сонячні батареї розташуються на дахах будинків, на надбудовах кораблів, на кузовах автомобілів, на вагонах… Тоді заводи, фабрики, тваринницькі ферми, житла, транспорт одержать дармовий струм.

Якби зайняти батареями бодай невеличку частину пустель, то цієї електроенергії вистачило б для усієї країни. Напівпровідникові батареї можна було б розмістити на схилах гір, де багато сонця і які не можна використати для чогось іншого. Зрештою, на штучно створених в океані островах теж можна знайти місце для геліостанцій.

Звичайно, коли пустелі та гірські схили люди навчаться використовувати для сільського господарства, будівництва нових міст і сіл, там не ставитимуть батареї. Геліоустановки «перекочують» тоді на штучні супутники Землі.

Сонце дає не лише світло, а й тепло. Є не тільки сонячні батареї фотоелементів, а й сонячні напівпровідникові термоелектрогенератори. Поки що і вони не здатні створювати великі потужності. їхній коефіцієнт корисної дії малий. Вони потребують високого нагріву і, так само, як сонячні установки, дзеркал.

Все ж навіть якщо термостанції на Землі залишаться скромними трудівниками «малої енергетики» «живитимуть приймачі, нагрівники, холодильники та інші прилади, за атмосферою їх чекає набагато важливіша робота. Термогенератори далеко простіші за парогенератори. Коли з’являться високоекономічні напівпровідникові термобатареї, вони даватимуть струм для позаземних станцій. Невагомість дозволить спорудити найбільші дзеркала.

Високоекономічні фото"і термоелементи стануть дійсністю, коли в розпорядження геліотехніки надійдуть дешеві напівпровідникові матеріали високої чистоти. Поки що вони надто дорогі. Звичайні електростанції обходяться дешевше. Але ж так буде не завжди!

Ми говорили про Сонце. Та не лише Сонце, а й маленький Місяць, наш природний супутник, може внести вклад в енергетику майбутнього. І вклад чималий «сто трильйонів кіловат-годин на рік, втричі більше, ніж заощаджено енергії і в річках! Двічі на добу місячне тяжіння змушує здійматися припливну хвилю в Океані. Двічі на добу набігає, а потім відступає вода, розтрачуючи надаремно свою енергію.

Припливна гідроенергетика зробила ще менше кроків, ніж геліотехніка. Припливний млин та водопіднімальна машина «ось і все, що вона створила досі. Проте останнім часом у різних країнах почали проектувати та будувати припливні електростанції, ПЕС.

Інженерам «будівникам ПЕС довелося зазнати чимало труднощів. Як не прагнули досягти рівномірної роботи турбін, нічого не виходило. А без цього енергія припливів була б куди дорожча за звичайну, яку одержуємо на теплових та річкових електростанціях. Тому чимало розпочатих колись будівництв не довели до кінця.

Становище змінилося, відтоді як почали створювати єдині енергетичні системи. Нерівномірність роботи припливних станцій тепер не стоїть на заваді, коливання потужності можна усунути за рахунок інших станцій. А з деяких міркувань ПЕС навіть вигідніші від гідростанцій. Вони працюють протягом усього року, Океан не знає ні повені, ні обміління, як річки. В усякому разі, гідро"і припливні електростанції вдало доповнюють одна одну.

Потужність припливних електростанцій велика. Так, скажімо, Мезенська ПЕС на Білому морі даватиме дев’яносто мільярдів кіловат-годин на рік «увосьмеро більше, як Волзька ГЕС імені XXII з’їзду КПРС.

«Синє вугілля», як називають припливну енергію, незабаром почне служити людині, як служить нині «вугілля біле» «енергія річок.

Ділянок, де можна споруджувати припливні електростанції, на земній кулі чимало. Берегова лінія Океану досить порізана, в багатьох місцях припливна хвиля підіймається на

десять, ба навіть на вісімнадцять метрів… Гребля відгороджує в затоці басейн. Вода навпереміну то входить у нього, то виходить назад. І відповідно то зростає, то спадає напір. Турбіну збудовано так, що вона може виробляти струм і може працювати, як насос, підкачуючи у басейн воду, коли слабшає напір. Це регулює роботу ПЕС.

Коли починається спад, на допомогу приходять інші електростанції. Вони дають енергію для підкачування води в басейн. Інакше ПЕС була б невигідна. Лише працюючи разом, допомагаючи одна одній, припливні, річкові, теплові станції зможуть давати енергії стільки, скільки потрібно будь-якої пори року, будь-якого часу на добу.

Слід зауважити, що будувати припливну станцію доводиться дещо інакше, ніж ГЕС. В річці не буває такої різниці в рівнях води, і річковій греблі не доводиться витримувати такого сильного напору хвиль. Гребля ПЕС набагато довша, часом вона простягається на кілька десятків кілометрів. Монтують станцію на спокійній ділянці затоки, де хвилі не заважають. А потім частинами відбуксировують її на місце.

Та не лише «синім вугіллям» вичерпуються багатства Світового океану. Сотні тисяч кіловат енергії на кілометр берега несе з собою штормова хвиля. Скільки ж енергії губиться, коли вирує Океан! Щоправда, шторми бувають не завжди, і, як скористатися штормовою хвилею, техніка ще не знає. Зате є намір змусити працювати звичайні хвилі, які здіймає вітер і кидає на узбережжя.

Може, поставити на хвилях поплавці і з’єднати їх важелями з насосами? Хвиля накачуватиме воду в басейн, а звідти вода прямуватиме до турбін… Чи подати воду нагору без усяких поплавців, примусивши хвилю рухатися до конічних лійок? Тоді вода, попавши у вузький прохід, з великою швидкістю рине до труби, що веде в басейн. Або, нарешті, поставити на поплавцях поршні з пружинами, щоб хвилі, рухаючи поршні вперед і назад, приводили в дію електрогенератор. Перші спроби вже зроблено. Та поки що потужні хвильові поплавкові ГЕС «лише інженерна мрія.

Можна було б спорудити в Океані ще й таку електростанцію, яка використовує різницю температур поверхневих та глибинних шарів води. Це так звана термоелектростанція.

Сонце прогріває воду лише з поверхні. Опустившись приблизно на кілометр, ми потрапили б у шар, де всього кілька градусів тепла. Особливо велика різниця температур у тропіках: тридцять градусів на поверхні і всього п’ять на глибині.

Якщо в котлі створити вакуум, вже при тридцяти градусах вода закипить, і турбіни одержать потрібну їм пару. Спрацьована пара надійде в конденсатор, охолоджуваний глибинною водою, і знову перетвориться на рідину.

Для океанських термостанцій, очевидно, обиратимуть такі місця біля узбережжя, де зразу починається велика глибина, їхня економічність буде незначна, бо перепад температур все-таки замалий. Отже, треба будувати не саму лише електростанцію, а цілий енергохімічний та почасти харчовий комбінат.

Щоб турбіна могла працювати на парі морської води, з неї треба вилучити солі. Конденсатор, у якому охолоджується пара, правитиме за джерело прісної холодної води. А це має неабияке значення для півдня. Крім того, насоси, накачуючи воду в котел, будуть водночас виловлювати рибу.

Таку станцію вже запроектовано. Слід сподіватися, що коли дослід буде вдалий, біля берегів південних морів виросте не один такий комбінат.

У тропіках, як ми вже казали, вода на поверхні тепліша, ніж на глибинах. А в Арктиці навпаки «нагорі лід, під ним вода з температурою вищою нуля. Знову перепад температур, і його теж пропонували використати для роботи термостанцій, тільки іншої будови.

Вода тут непридатна для одержання пари. Але її можна замінити рідким бутаном, який легко закипає, коли його нагріти цією підльодною водою. Бутанова пара піде в турбіни, а звідти «в конденсатор, що охолоджується льодом, адже зверху температура значно нижча нуля.

Арктична термостанція має той самий недолік, що й тропічна «невелику потужність. А розміри турбіни будуть чималі. Та й побічних вигод не одержимо.

…Ми розповіли про ці проекти, щоб показати, які різноманітні шляхи вишукували інженери для енергетики майбутнього, як намагалися вони використати кожну можливість для одержання струму. Та наука йде вперед, і з’являються інші, економічніші джерела енергії, народжуються нові проекти.

В пошуках енергії техніка майбутнього звернеться до тепла, прихованого глибоко в надрах планети. Запаси його визначаються величезною цифрою «двісті п’ятдесят трильйонів кіловат-годин на рік. Це в два з половиною рази більше, ніж могли б дати припливи, та майже у вісім разів більше, ніж дали б ріки.

Скориставшись теплом Землі, людство одержало б коли не вічне, то принаймні довговічне джерело енергії. Адже це тепло не залежить ні від Сонця, ні від Місяця, як усі інші енергетичні ресурси.

Гейзери викидають готову пару з глибини кількасот метрів. Можна утворити штучний гейзер «пробурити в певному місці свердловину, і струмінь пари битиме з неослабною силою. Італійські геотермічні електростанції дають на рік понад два мільярди кіловат-годин енергії. Новозеландська станція виробляє понад півмільярда. Дала струм Паужетська експериментальна геотермальна електростанція на Камчатці.

Треба, однак, сказати, що цей на перший погляд простий спосіб одержання електроенергії має певні технічні труднощі. Вода, що надходить Із надр, насичена різними домішками, які шкідливо впливають на лопаті турбін. Є в ній і гази, що теж заважають роботі турбінної установки. їх доводиться відсмоктувати насосом, а пару «очищати, перетворюючи на рідину та випаровуючи знову (за допомогою того ж підземного тепла).

Отже, надра, постачаючи нас теплом, дадуть водночас І дуже цінну сировину для хімічної промисловості.

Геотермічна енергія дешевша від гідравлічної та звичайної теплової. Не потрібні греблі, шлюзи, дамби, котли і топки, фільтри для очищення повітря від попелу та диму. А гарячою водою, що відпрацювала в турбіні, можна обігрівати теплиці, будинки. Вона знадобиться також і для різних побутових потреб, на виробництві.

Людина зможе використати не лише термальні води, а й тепло самої Землі. На кожен кілометр глибини температура нашої планети підвищується приблизно на тридцять градусів. А в районах вулканів «діючих чи недавно згаслих «нагрівання зростає ще швидше.

Сучасна техніка може пробурити свердловину восьмикілометрової глибини, а в найближчому майбутньому буде здійснено буріння на п’ятнадцять-двадцять кілометрів.

Можливо, коли з’являться економічні термоелементи, пощастить одержати електричний струм із надр таким чином. Один спай термоелемента опустять у свердловину, другий, що залишиться на поверхні, додатково охолодять, щоб збільшити температурний перепад. Тепловий потік надходить з глибини увесь час, і така напівпровідникова геотермічна станція даватиме струм безперебійно.

Ще одна стихійна сила досі майже непідвладна людині «вітер. А використання могутньої енергії вітру дало б нам п’ятсот трильйонів кіловат-годин на рік, тобто вдвічі більше, ніж підземні гарячі води.

Звичайно, не можна розраховувати на підкорення вітру в масштабах цілої планети. Та це й не потрібно. Але там, де бракує енергії, вітрові електростанції (ВЕС) були б дуже доречні.

У нас в Радянському Союзі запаси енергії вітру становлять вісімнадцять трильйонів кіловат-годин. Інженери планують збудувати великі вітрові колеса. На одній ВЕС їх може бути понад десяток. Проектують також спеціальні вітросилові греблі «велетенські щогли, на яких буде встановлено кількасот вітрових установок.

Старі традиційні вітряки відійшли в минуле, а вік потужних вітрових електродвигунів настає. Та нелегко буде скорити цю примхливу стихію.

Людина змагається з природою багато в чому. Вона тепер і плазму вміє створювати штучно.

Нагрітий газ, молекули якого рухаються з великими швидкостями і стикаються одна з одною, втрачаючи електрони, «це і є низькотемпературна плазма. Одначе в ній чимало незаряджених частинок. Коли ж додати до газу випари лужних металів (цезію, скажімо), які легко віддають свої електрони, то неважко одержати плазму, що добре пропускає струм.

При цьому не потрібна надвисока температура «для повітря, скажімо, досить і трьох тисяч градусів. Вона виникає при згорянні звичайного пального «нафти чи вугілля. То чи не скористатися цим, щоб примусити пальне зразу давати струм?

Із камери згоряння, куди, крім пального, подається ще й лужний метал, плазма з величезною швидкістю надходить у канал, розташований у магнітному полі. В плазмі, як і в будь-якому провідникові, струм виникає тоді, коли вона перетинає силові магнітні лінії. Твердий провідник тут замінено газоподібним.

Така загалом схема магнітогідродинамічного генератора «МГДГ. Назву він дістав від магнітогідродинаміки «науки про рух іонізованого газу в магнітному полі.

Та просту в основі ідею МГДГ на практиці доведеться дещо ускладнити.

Не можна допустити, щоб газовий потік охолоджувався, бо тоді він перестане бути провідником струму. А де подіти надлишок тепла?

Насамперед варт нагріти повітря, яке йде в камеру згоряння, щоб менше витрачати пального. Можна також прилучити до нового генератора ще й звичайну паротурбінну установку. Стара техніка в поєднанні з новою дає змогу повніше використати енергію плазми. І, зрештою, ми здебільшого користуємося змінним струмом, а МГДГ дає постійний. Отож доведеться поставити ще й перетворювач.

Такий вигляд має МГДГ згідно одного проекту. Можливий ще й інший варіант: замість парової турбіни використати газову. Щоправда, тут довелося б, напевне, застосувати проміжне підігрівання «температура газів була б не досить висока для роботи в турбіні. Довелося б відвести частину гарячих газів із камери згоряння.

МГДГ дасть додаткову електроенергію, якщо за допомогою термоелементів, що нагріваються гарячими стінками каналу, скористатися, здавалося б, втраченим, викидним теплом.

В Радянському Союзі створено діючу модель МГДГ на звичайному паливі, яка працювала тривалий час. Академік В. О. Кирилін назвав цю першу вдалу спробу «ранком нової ери в енергетиці». Він вважає, що вже через кілька років з’являться великі МГДГ.

А чи не можна спростити новий генератор? На це запитання дасть відповідь інженер-атомник. Він керує таким потужним джерелом тепла, як ядерний реактор.

Тепло з його активної зони може «виносити» газ.

Здавалося, найкраще тут став би в пригоді гелій. Він має високу теплопровідність і тому встигне нагрітися в реакторі «адже газ рухається в ньому з величезною швидкістю. До того ж інертний гелій не роз’їдає матеріали, не пошкодить установку.

Однак саме через це його не можна взяти для атомного МГДГ: щоб іонізувати гелій, потрібна була б фантастична температура в десять тисяч градусів, від якої кожен метал просто перетворився б на пару.

Знову доведеться скористатися випарами цезію. Варто розвести ними гелій, і весь газ стане провідником за нижчих температур, причому досить тільки одного процента цезію. Навіщо ж тоді гелій? Виявляється, цезій у чистому вигляді хімічно надто активний.

Щоб стінки генератора, всередині якого знаходиться розпечений газ, не руйнувалися, їх треба охолоджувати. А от температуру газу, який проходить через реактор, бажано підвищити «поки що вона не досить висока. Для цього необхідно збільшити теплостійкість працюючих в активній зоні матеріалів. А цезію, котрий може їм зашкодити, треба додати вже по виході з реактора, перед тим як газ має пройти магнітне поле. Потім його можна буде вловити хімічним поглиначем і використати знову. Він відіграє роль своєрідного іонізуючого каталізатора для гелію.

Є, проте, у МГДГ недолік: щоб одержати струм, потрібне магнітне поле, а щоб виникло магнітне поле, необхідний струм. Гаряча плазма повинна виділити частину енергії на власне споживання, і, через втрати, ця частина досить велика «до одної десятої. її можна значно зменшити, якщо охолодити електромагніт до наднизьких температур. Тоді в його обмотках, що стали б надпровідними, втрат енергії не буде зовсім. Для глибокого охолодження доведеться користуватися рідким гелієм. Незважаючи на це, матимемо відчутну вигоду. Магнітне поле з напругою навіть у десятки чи, може, й у сотні тисяч ерстед можна буде легко підтримувати протягом тривалого часу без енергетичних затрат. Надпровідні магніти дали б змогу підвищити напругу магнітного поля в МГДГ, і коефіцієнт їхньої корисної дії збільшився б не менше як удвічі.

Так сусідство надвисокої температури з наднизькою допомогло б удосконаленню МГДГ.

МГДГ «це прямий шлях перетворення тепла в електричний струм. Він набагато вигідніший, аніж той, яким користуються тепер, коли енергія розщепленого атома йде на приготування пари для турбогенератора. Передбачають, що станції з МГДГ будуть економніші за звичайні атомні електростанції не менш як у півтора рази. А їхні потужності досягнуть мільйона і більше кіловат.

Одержати струм безпосередньо з пального, не спалюючи його, «давня мрія енергетиків. Вона вже почала втілюватися в життя, хоча ще дуже несміливо. Створено перші паливні елементи з нечувано високим коефіцієнтом корисної дії «сімдесят п’ять процентів. Але можна одержати і вісімдесят, і дев’яносто!

Не потрібні ні топка, ні камера згоряння. Хімічна енергія, не перетворюючись у тепло, одразу дає електричну. Сировини ж для цього досить «усякого палива в землі є стільки, що його вистачило б для виробітку близько п’ятдесяти більйонів кіловат-годин!

Прообраз паливного елемента відомий давно, і електрохімічні джерела струму набули широкого застосування в тих випадках, коли їх нічим було замінити. Вони навіть літали в космос «разом із сонячними батареями.

Нині настав час повернутися до колишньої ідеї, тільки втілити її в життя по-іншому.

Гальванічний елемент в його попередньому вигляді не може конкурувати з іншими генераторами струму. Ми не маємо змоги поновити відпрацьовані речовини, не пропустивши через нього струм, не зробивши підзарядку. Щоб одержати струм, треба його затратити. Без підзарядження батарея не може довго працювати.

Потрібні дорогі й дефіцитні кольорові метали. Електроліт і електроди доводиться часто міняти. Тому звичайні батареї недовговічні й неекономічні. На підводному човні чи на супутникові з цим доводиться миритись. Навіть у «малій» енергетиці електрохімія посідає скромне місце, про велику ж годі й говорити. Водночас вона відкриває шлях до прямого перетворення хімічної енергії в електричну, навіть пряміший, аніж МГДГ.

У новому паливному елементі все набагато простіше. Тут також опускають електроди в електроліт. Тільки всі речовини «учасники реакції «рідкі чи газоподібні. їх безперервно подають, вилучаючи відходи. Об’єм елемента не має значення, бо запас вихідних речовин практично необмежений, а тому й необмежений термін його послугування.

Електроди тут також інші. Вони не руйнуються, їх тільки використовують для підведення пального та окислювача. Роблять їх пористими, покривають каталізаторами і продувають через них газ або переганяють під тиском рідину.

Тепер назвемо «діючі особи». Гази «це кисень і водень, чи окис вуглецю, або якийсь природний вуглеводень. Можна скористатися продуктами перегонки вугілля, газами, що супроводять нафту, чи тими, які з неї одержують. Згодиться також і рідке вуглеводневе пальне.

Молекули кисню-окислювача іонізуються від’ємно і прямують до другого електрода, яким надходить відновник «водень. Між електродами виникає струм.

Інженери гадають, що з часом паливний елемент допоможе здійснити мрію про електромобіль. Коли навчаться одержувати дешеве електрохімічне пальне і підвищать потужність паливних батарей, легкові автомобілі, автобуси, вантажівки позбудуться бензинового мотора і не будуть забруднювати повітря. Автотранспорт стане безгучним.

Повніше використати паливо, не викидати разом з вихлопними газами тепло «ось що обіцяє в майбутньому електрохімія. А згодом, поволі, починаючи з дрібного, «установок на сотні й тисячі кіловат, «нові джерела струму завоюють міцні позиції й у великій енергетиці. Струм, який вони даватимуть, обійдеться значно дешевше.

Виникає ще й така думка: комбінувати паливний елемент з ядерним реактором. Можливо, частинки, утворені при атомному розщепленні, стануть постачальниками пального для паливного елемента, розкладаючи воду на кисень і водень? Адже ці частинки здатні руйнувати молекули, перегруповувати атоми. Проблема живлення нової енергоустановки була б вирішена. Звичайно, не всюди, є потреба в такій комбінації, а тільки там, де важко дістати інше пальне.

Варто подумати про те, як акумулювати енергію. Електрохімічні акумулятори дорого коштують і недосконалі, та електрохімія створює паливні елементи, вона перетворює хімічну енергію в електричну, а останню можна знову обернути на хімічну. Чи не правитиме нам паливний елемент і за акумулятор?

Акумулювання енергії має особливе значення для сонячних станцій, що працюють тільки вдень. Вчені висунули ідею про спільне використання воднево-кисневого паливного елемента та електролізера, який розкладає воду на кисень і водень. Сонячні батареї подадуть в електроліз струм, а елемент поверне його, коли в цьому буде потреба.

Газова турбіна вже давно панує в авіації, а от з неба на землю вона ще й досі не опустилась. Сотні тисяч турбін у повітрі, кількасот установок «земних» «така невтішна статистика.

А тим часом замінити пару газом, позбутися величезного парового котла «давня мрія інженерів. Газова турбіна обладнана дуже просто. Проте їй потрібні вогнетривкі матеріали, щоб витримували температуру, яка перевищує вісімсот градусів. Поки що доводиться робити штучне охолодження гарячих газів, розводити їх повітрям і витрачати на це значну частку потужності самої турбіни. Звідси «низький коефіцієнт корисної дії газотурбогенератора.

До того ж, ще не навчились використовувати дешевше пальне. Авіаційні турбіни працюють на гасі, а його ж не витрачатимеш для камер згоряння потужних газотурбінних електростанцій. Інша річ, якби вдалося скористатися вугіллям чи природним газом.

От коли металургія дасть наджароміцний сплав для турбін, коли тут, можливо, стануть у пригоді захисні покриття й синтетичні матеріали, коли, нарешті, зможуть спалювати вугільний пил, уникнувши засмічення та руйнації лопатей, «от тоді на теплоенергоцентралях газова турбіна замінить парову.

Поки що хочуть у недалекому майбутньому поєднати газову турбіну з паровою. Котел, але вже не такий громіздкий, гарячі гази, що утворюють пару і водночас працюють у газотурбінній частині всієї установки, «такі характерні риси нової паротурбінної установки.

Вона не потребує наджароміцних сплавів, коефіцієнт корисної дії збільшиться. Та все ж вона буде досить складна і громіздка. Через це придумано ще й такий спосіб поєднання газової турбіни з паровою.

Камера згоряння та паровий котел утворюють єдиний пристрій. Всередині, як звичайно, згоряє пальне, стінки ж правлять за паровий котел — у них прокладено трубки з водою. Пара змішується з гарячими газами і надходить у турбіну. Після виходу з турбіни цією сумішшю в теплообміннику підігрівають ще й воду.

Енергія, яку дасть ця парогазова станція, коштуватиме дешевше, і, очевидно, незабаром такі станції серйозно конкуруватимуть з паротурбінними.

Та для енергетики великих потужностей навіть парогазовий цикл не буде останнім словом. За його допомогою можна поліпшити як паровий, так і газовий турбогенератори. Однак це навряд чи зможе нас задовольнити. Адже нам потрібні надпотужні установки «двох, трьох або й п’яти мільйонів кіловат.

Нещодавно вчені запропонували ще один шлях. Слід відмовитись од повітря, яке працює в газовій турбіні. Ним на дев’яносто процентів розведено продукти згорання. Треба взяти інше робоче тіло, що однаково легко перетворювалося б як на рідину, так і на газ. Можливо, найпридатнішою тут буде вуглекислота: саме вона дає змогу об’єднати в одній установці паровий та газовий цикли. Вуглекислотний турбогенератор обіцяє дати коефіцієнт корисної дії понад п’ятдесят процентів, а потужність «до двох-трьох мільйонів кіловат. Установка буде не така громіздка, як пароводяна, газова чи парогазова.

Скрізь, де виділяється тепло, його можна використати для одержання струму. Дуже часто при різних енергетичних перетвореннях, під час роботи машин виділяється зайве тепло, яке назавжди виносить із собою енергію. Вихлопні гази двигунів, відпрацьована пара, використана, але ще гаряча вода «ось кілька типових прикладів.

Різноманітні теплообмінники та підігрівачі «давній випробуваний шлях, І від нього не відмовляються навіть тоді, коли створюють нові установки. Цю енергію, що колись ішла за вітром, примушують випаровувати воду, підігрівати пару чи газ тощо.

Допомагає напівпровідникова техніка. Батарея, що нагрівається від гасової лампи і живить приймач, «це, звичайно, тільки «надмала» енергетика, лише перша спроба.

У майбутньому гасових ламп ми, напевно, вже не побачимо. Зате мініатюрні термоелектростанції «ТЕС з’являться на багатьох машинах і кораблях.

Викидного тепла дизелів, газотурбінних та реактивних двигунів, надлишків тепла ядерних реакторів цілком вистачило б для роботи невеликих електрогенераторів. Якщо вдасться підвищити коефіцієнт корисної дії термобатарей, то, можливо, й центральне опалення будинків почне давати струм.

Простота «чи не найголовніша перевага потужних ТЕС. Однак розв’язання цієї проблеми значною мірою залежить від металурги, що створює нові жароміцні сплави та напівпровідникові матеріали.

Коли проблему буде вирішено, ТЕС зможуть успішно змагатися з паровими енергоцентралями. Вони допоможуть використати як тепло земних надр, так і те неспрацьоване тепло, що супроводить будь-яке виробництво.

Є ще один спосіб. Він відомий давно, проте широкого застосування досі не набув.

Варто підігріти метал, і він почне випускати електрони. Вони зіткнуться з молекулами повітря. Але якщо повітря викачати, то електронний потік досягне іншого електрода, з’явиться струм. Так працює радіолампа. її, проте, не можна вважати за прообраз нового джерела енергії, бо катод у ній підігрівається струмом, отже, вона не створює, а витрачає електрику. Те ж саме відбувається і в інших приладах.

Припустимо, одначе, що підігріватимуть метал вихлопні гази чи рідина, яка виходить із ядерного реактора. Тоді такий термоелектронний генератор перетворить тепло на струм. Можна знову ж таки взяти на допомогу сонячне чи підземне тепло. Можна з’єднати разом два генератори: на аноді термоелектронного закріпити спай термоелектричного.

Досі ми мали справу з велетенськими цифрами енергетичних запасів. Але те, про що йтиметься зараз, «набагато більше. Це-енергія атомного ядра, що вже увійшла в енергетику і в майбутньому відкриє перед нею перспективи справді фантастичні.

Запаси урану й торію на земній кулі становлять приблизно (в переведенні на електричну потужність) п’ятсот більйонів кіловат-годин. Цифра не така вже й велика порівняно з тими, які нам траплялися раніше: це приблизно вдвоє більше, ніж може дати підземне тепло, стільки ж, як вітер, трохи менше за сонце. Щоправда, це значно перевищує енергію річок, океанських припливів та звичайного пального «вугілля, нафти й газу разом узятих.

Урану й торію в земній корі порівняно мало. Уран, приміром, дав би всього якихось п’ять процентів тієї енергії, яку містять запаси вугілля. А тут, коли оцінювалися енергетичні ресурси Землі, було наведено значно більшу цифру. Як пояснити цю суперечність? Та тим, що ядерний реактор не лише споживає пальне, а й виробляє його.

При радіоактивному розпаді уран перетворюється на плутоній, а торій «на ізотоп урану, теж ядерне пальне. Можна збудувати реактор-розмножувач, котрий дасть енергію і знову створить здатні розщеплюватися матеріали. Отже, якби навіть усі енергетичні ресурси було вичерпано, самі тільки уран і торій забезпечили б людство електрикою на кілька століть.

Запаси термоядерного пального обчислюються дещо іншими цифрами. Важкий водень «дейтерій «є в океанській воді. Його там близько чотирьох трильйонів тонн. А кожна тонна дає десь біля сотні мільярдів кіловат-годин енергії! Виходить цифра, що має двадцять п’ять нулів.

Навіть якби на одну людину припадало мільйон кіловат-годин на рік (нині «пересічно десять тисяч), навіть якби населення Землі зросло до ста мільярдів чоловік (нині «понад три), то запасів «сировини» для ядерного синтезу вистачило б при таких витратах на двадцять п’ять мільйонів років.

Безмежну енергетичну могутність «ось що обіцяє на майбутнє Океан.

Не можна не згадати також про енергію тритію «іншого ізотопу водню, котрий теж є «сировиною» для термоядерних реакцій. Природа не приготувала великих запасів тритію, але його можна створити штучно в атомних реакторах, а згодом і в самих термоядерних установках.

Отже, спершу про енергію ядерного розпаду.

Реактор, який виділяє тепло для того, щоб віддати його рідині й перетворити її в пару для турбогенератора, «така досить складна й недосконала схема сучасної атомної теплоелектроцентралі. Енергія розщеплення атомів дає тепло, тепло виконує певну механічну роботу, і лише завдяки їй генератор виробляє струм. Реактор тут відіграє роль топки парового котла, тільки й того, що в ньому відбувається не згоряння звичайного палива, а поділ уранових та торієвих ядер.

Грам ядерного пального заміняє дві тонни вугілля! Ніяке інше паливо не прирівняти до ядерного. І хоч які труднощі доводилося долати, щоб приборкати ланцюгову реакцію розщеплення уранових ядер і захистити людей від згубної радіації, нині це виправдало себе.

Сучасні потужні атомні станції розраховано на сотні тисяч кіловат.

Атомні двигуни з’явилися на кораблях і підводних човнах. Криголам «Ленин» набирає пального лише раз на всю навігацію.

Там, де важко добувати і куди неможливо завезти звичайне паливо, ядерна енергетика дуже доцільна. Вона потрібна і селищам у важкодоступних місцях, і автоматичним метеостанціям, а в майбутньому «штучним супутникам та космічним ракетам, підземоходам, глибоководному флоту, постам спостереження на океанському дні.

Проте паротурбінна чи газотурбінна атомна станція «це не останнє слово атомної енергетики. Надто довгий ланцюг перетворень, надто громіздка й складна установка. А ось коефіцієнт корисної дії дещо замалий. Тому інженери шукають інші шляхи перетворення ядерної енергії в електричну.

Насамперед вони планують скористатися магнітогідродинамічним генератором. Реактор дає нагрітий газ, до якого слід тільки додати іонізуючий цезій. Усе останнє буде так, як завжди: електромагніт для створення магнітного поля та електроди з провідниками, які відводять струм.

Можна зменшити розміри генератора, якщо змусити газ рухатися по спіралі «у вихровому МГДГ, потужній, малогабаритній атомній енергетичній установці.

Інженери хочуть піти ще далі. Вони прагнуть знімати струм безпосередньо в активній зоні реактора, як і раніше, користуючись теплом, що в ньому виділяється. Для цього тепловиділяючий елемент треба зробити циліндричним, і він виконуватиме роль катода «при нагріванні його поверхня випускатиме електрони. Електронний потік рушить до другого, зовнішнього циліндра «анода, і виникне струм.

Щоправда, анод теж нагріватиметься, а це нам стоятиме на заваді. Потрібно позбутися ще й інших неприємностей, наприклад, уламків поділу, що потрапляють у міжелектродний простір. Не так легко налагодити й рух електронів від катода до анода. Та вже перші досліди показали, що реактор-перетворювач, реактор-генератор струму, обладнаний простіше за МГДГ, цілком реальний.

Радянські вчені вже створили реактор «Ромашка». За допомогою термоелементів одержане в активній зоні тепло зразу ж перетворюється в ньому на електроенергію. Кілька тисяч кремнійгерманієвих стовпчиків, розташованих на пверхні реактора, і дають струм, що виникає завдяки різниці температур.

Новий тип атомної електростанції займе в енергетиці майбутнього своє чільне місце.

В інженерів зароджується ще й така ідея.

Вони хочуть мати корисне із шкідливого. Шкідливе «це уламки поділу. їхнє випромінювання дуже небезпечне. Недарма доводиться ховати реактор за грубими стінами біологічного захисту. І не випадково стільки уваги приділяють проблемі ховання радіоактивних відходів. їх кладуть у контейнери і опускають під воду або закопують глибоко в землю. Хтозна, чи надійно це. Було навіть запропоновано відправляти відходи у міжпланетний простір на ракетах.

В усьому світі таких уламків нагромаджується все більше й більше. Найкраще було б, звичайно, використати їх для тих-таки енергетичних потреб.

Уламки радіоактивні і випускають при внутрішніх перетвореннях електрони. Такі радіоактивні речовини «живуть» досить довго: половина атомів має термін розщеплення від кількох місяців до кількох років. Можна вибрати з них найпридатніші для одержання електронного потоку.

На поверхню одного з електродів наносять радіоактивну речовину. Частинки, які вона випускає, прямують до другого електрода. Така атомна батарейка може мати напругу до двохсот тисяч вольтів «хоча, треба відзначити, при дуже незначній силі струму «в мільярдні частки ампера. Розміри її невеликі «батарейка може згодитись навіть для наручних годинників і там, де габарити відіграють особливо велику роль, «у приладах для супутників та ракет. При користуванні радіоактивними речовинами можна вибрати такі з них, які дозволять обходитися без захисних екранів.

Але, коли потрібно мати великий струм, цю просту батарею доведеться дещо ускладнити. Наповнивши її газом, можна збільшити кількість електронів «частинки вибиватимуть їх із атомів газу. За наповнювача можна взяти газоподібну радіоактивну речовину, що теж виділяється в реакторі. Струм підсилиться в десятки разів. Можна досягти підсилення і в сто-двісті тисяч разів, якщо застосувати напівпровідникові матеріали.

Є й інші засоби, щоб залучити радіоактивні речовини до роботи.

Випромінювання супроводжується нагріванням, достатнім для роботи термоелемента чи термоелектронного перетворювача. Ядерне випромінювання змушує світитись люмінофори[1]. Атомно-люмінофорна лампа дає світло, а фотоелемент перетворює його на струм. Можна, нарешті, як ми вже говорили, підтримувати випромінюванням нормальну роботу паливного елемента. Так і тепло, і продукти розпаду віддаватимуть свою енергію, щоб виробляти струм.

На атомні батареї будь-якого типу, хай навіть їхня потужність зростає, не можна покладати завдання великої енергетики. Але вони успішно заступлять звичайні хімічні батареї там, де потрібні надійні, довговічні, невеликі джерела струму.

Термоядерна енергетика ще тільки розвивається. Коли стане до ладу перша термоядерна електроцентраль, сказати важко. На шляху керованого термоядерного синтезу є величезні перешкоди. Атомні ядра треба наблизити одне до одного наперекір силам електричного відштовхування. Тут допоможе тільки нагрівання до десятків і сотень мільйонів градусів. Така температура в надрах сонця та зірок «природних термоядерних реакторів.

Досягти високої температури допоможе плазма. Вже вдалося одержати плазму з температурою в кілька десятків мільйонів градусів, зросла її густина, а час існування досяг сотої частки секунди. Є також плазма з температурою в сто мільйонів градусів.

І все ж сучасна плазма ще дуже розріджена, густину її треба збільшити в десятки тисяч разів. Лише тоді можна буде говорити не про лабораторну установку, а про термоядерний реактор.

Надвисоке нагрівання та надійна термоізоляція-це відмикачі плазмової енергетики. Маючи їх, ми зможемо скористатися енергією, що захована в легких елементах-у водні насамперед.

Щоб одержати високотемпературну плазму і зберегти її, вживають усіх заходів, надбаних сучасною фізикою та хімією. Тут і нагрівання іскровим розрядом, який дає мільйони ампер за мільйонні частки секунди, і використання потоків швидких частинок, і гальмування ударних хвиль, коли виникають дуже високі температури. Тут і потужні магнітні поля, й магнітні пастки, що надійно замикають плазму і не дають дійти до стінок камери, щоб плазма не охолонула… Користуються вакуумними насосами. Вони створюють схоже на міжзоряну порожнечу розрідження.

І все ж фізика ще так мало знає плазму, що на кожному кроці трапляються несподіванки. Приклад: під час дослідів виникли потужні струмені нейтронів «електрично не заряджених частинок, теж, до речі, небезпечних для людей.

Очевидно, в плазмі відбуваються невідомі науці процеси, і вона інколи виходить з-під нашої влади. Поки що ми тільки витрачаємо енергію, замість того щоб її одержувати. Але це не марне гайнування «воно винагородить стократ. Мети «використати водень, що входить до складу води Світового океану, найбільшого відомого людству енергетичного сховища, «буде досягнуто.

Та чи не помілкішає Океан, якщо з нього вичерпувати воду і добувати важкий водень для ядерних реакцій? До того ж Океан повинен давати воду й для опріснення.

Нині людство витрачає сім мільярдів тонн води на добу. А щоб забезпечити сировиною термоядерні теплоцентралі, які давали б необхідну для населення Землі кількість енергії на рік, потрібно двадцять мільйонів тонн води.

Приблизні обчислення показують: рівень Океану знизився б од цього на вісімнадцять сантиметрів за мільйон років. Підрахунки, щоправда, дуже приблизні. З одного боку, населення земної кулі неухильно зростає і води потребує все більше й більше. З другого боку, не тільки ж термоядерні реактори будуть джерелами енергії.

Якщо доведеться підняти рівень Океану, можна розтопити лід Арктики та айсберги. В усякому разі зниження рівня Світового океану не загрожує катастрофою. Це й дає підставу говорити, що Океан «невичерпне джерело енергетичної сировини.

Для техніки майбутнього знадобиться не лише постійний чи змінний струм. їй будуть потрібні також потужні короткочасні розряди, інакше кажучи, імпульсні генератори, що дають мільйони вольтів напруги.

Електричний генератор, в якому заряди виникають від тертя, «не новина. Чи обертається в ньому стрічка або циліндр, чи діє струмінь пилу, який переносить заряд, важливо одне: в такому генераторі нагромаджується електрика, а потім миттю витрачається весь її запас.

Власне, це штучна блискавка, і під час розряду виникають велетенські напруги. А потужності поки що створено невеликі. Матеріал ізоляторів, на яких збирається заряд, не витримує потужних електричних полів.

Потужність генераторів значно зросла б, якби вдалося створити діелектрики підвищеної електричної міцності. Можливо, тут енергетиці зарадить хімія.

Виникає звабна думка. Сотні тисяч блискавиць щоденно спалахують над усією земною кулею. Атмосфера «це велетенський електростатичний генератор. І він, на жаль, завдає лише великих збитків. А чи не зможе енергетика підкорити колись і цю силу, приручити блискавку, використати атмосферну електрику? Про це мріяли фантасти. Вчені й інженери вважають поки що цю проблему справді фантастичною. І все ж майбутнє покаже.

Визначається ще один шлях перетворення теплоти на електрику. Радянські вчені І. С. Жолудєв та В. О. Юрін виявили, що органічна речовина тригліцинсульфат здатна при нагріванні давати струм. Виготовлену з цієї речовини пластинку покрили надзвичайно тонким шаром срібного пилу і приєднали до неї електроди. Коли пластинку підносили до теплового джерела, приміром, до звичайного електричного рефлектора, відбувався розряд. Увімкнена до електродів лампа-спалах загоралась. Пластинка швидко охолоджується і знову може працювати.

Якщо з таких елементиків скласти батарею, вона матиме напругу навіть у мільйони вольтів.

І вже вимальовуються перші перспективи застосування потужних ламп-спалахів у космосі й на Землі.

Батарея на супутнику, яка то освітлюється сонцем, то потрапляє в тінь, живить світловий маяк. Він полегшує навігацію літаків та морських суден…

Очевидно, й на Землі можна буде влаштувати спа-лахи-маяки, якщо забезпечити автоматичну зміну температур.

Можливо, нові джерела струму знайдуть ще й інше застосування, наприклад, в електроніці чи в обчислювальній техніці.

Ось іще кілька цікавих ідей, поки що теж фантастичних.

Електрика зустрічається в природі не тільки в атмосфері. Блукаючі струми виявлено в ґрунті, глибоко в надрах землі, в Океані. Зараз важко передбачити шляхи, які б дали можливість скористатися ними. Нам лише відомо, що струми ці є. Поступово ми примусимо працювати на нас мандрівну електрику Землі.

Пропонують використати навіть земне магнітне поле, що простяглося на тисячі кілометрів у міжпланетний простір. Під час руху провідника в магнітному полі виникає струм. Зробити з планети велетенську динамо-машину «такий грандіозний задум.

Висунуто ідею «створити гіроскопічну електростанцію: величезний ротор з надміцного матеріалу і такі ж самі підшипники. Ротор розкручується за допомогою пускового електродвигуна. Вісь такої дзиґи, як і будь-якого гіроскопа, нерухома. Коли ж її закріпити на карданному підвісі, а сам підвіс з’єднати з шестірною передачею, то Земля, обертаючись, примусить обертатися і шестірні, а вони в свою чергу приведуть у рух електрогенератор.

Якою б фантастичною не здавалася ця ідея, в її основі є глузд. На практиці, звичайно, виникають численні ускладнення. Ідея переступає навіть за межі Землі. Якщо установок буде багато, то вони заберуть досить велику частку енергії обертання. Планета поступово гальмуватиметься. А коли б навпаки «зробити генератори двигунами і обертати їх, скориставшись термоядерною енергією, то й Земля почала б обертатися швидше. Звідси, можливо, «керування кліматом, керування планетою…

В розпорядженні природи є ще один вид енергії, яка теж могла б нам слугувати. Це «енергія гравітації (тяжіння).

Відкрито зірки, що мають масу в сотні мільйонів разів більшу за сонячну. В такій надзірці речовина стискується і під дією тяжіння падає до центра. її кінетична енергія така велика, що перевершує енергію ядерних реакцій в десятки разів.

Виявляється, гравітаційна енергія відіграє в природі важливішу роль, ніж термоядерна. Та про тяжіння ми знаємо ще дуже мало. А чи не допоможе розкриття таємниці всесвітнього тяжіння опанувати й те невичерпне джерело енергії, про яке поки що мріють лише автори фантастичних романів?

Можливо, згодом дозріє задум про використання енергії космічної плазми «адже це велетенське сховище, і до нього варто лишень добрати відповідний ключ.

А електромагнітні поля Всесвіту, ці суперприскорювачі частинок, напевне, люди теж змусять працювати «хоча б у двигунах зоряних кораблів. У майбутньому ми зможемо одержувати енергію не тільки з речовини, що є на Землі чи на інших планетах, не тільки з вугілля, нафти, газу, урану, торію, дейтерію та літію, але і з самого космічного простору. Так вважає професор Г. Й. Покровський.

І, нарешті, ще про один вид енергії «енергію анігіляції.

Нею скористаються, мабуть, уже наші нащадки. А втім «хтозна!

Ще не так давно і приборкання атомної енергії вважали справою щонайменше кінця нашого сторіччя.

Останнім часом стало відомо про античастинки, заряд яких протилежний зарядові звичайних частинок тієї самої маси. Наприклад, електрон має від’ємний заряд, античастинка електрона «позитрон «позитивний. Протон має позитивний заряд, антипротон «негативний. Нейтрон, який не має електричного заряду, відрізняється від антинейтрона напрямком свого обертання. Антиречовина складається з антипротонів, антинейтронів та позитронів.

За звичайних умов античастинки недовговічні. Тхне життя обчислюється мізерними частками секунди. Зіткнувшись із подібними до себе звичайними частинками, вони «зникають». При анігіляції-з’єднанні частинки з античастинкою «виділяється енергія. Вона перевищує термоядерну в тисячу разів.

Утворення струму «лише одне із завдань енергетики. Струм треба передати туди, де в ньому є потреба, часом на величезні відстані. Вже створено єдині енергетичні системи в окремих країнах і для кількох країн.

Лініями електропередач з’єднують і теплові, в тому числі атомні, станції, і річкові гідроенерговузли. До них з часом приєднають станції вітрові й ті, що працюватимуть на підземному теплі, припливні, сонячні та всі інші, що поступово ставатимуть до ладу.

А розташовані вони в різних районах, інколи дуже віддалених один від одного. І масштаби станцій збільшаться, не будуть за диво турбогенератори навіть на мільйон кіловат. Тому знадобляться значно довші лінії передач, здатні також передавати більшу потужність.

Інженер має тут над чим помізкувати. Адже під час передачі втрачається чимало енергії. Як скоротити ці витрати? Яким струмом користуватися «постійним чи змінним чи обома зразу, пустивши їх однією лінією?

Може, пощастить залучити на допомогу надпровідність? Обчислення показують, що по надпровідних лініях можна передавати струм до сотні мільйонів кіловат. Таку потужність нині мають усі наші електростанції.

Слід сподіватися, що буде знайдено такі надпровідники, котрі не втрачатимуть здатності проводити струм без витрат навіть при звичайній температурі. Це відкрило б перспективу нечувано вигідної передачі енергії із збереженням стопроцентного коефіцієнта корисної дії. І що не менш важливо «струм піде найтоншим проводом.

Коли постане потреба, можна буде створити єдину високовольтну мережу не лише для окремих континентів, а й для цілої планети.

Можливо, пощастить, нарешті, досягти бездротової передачі енергії за допомогою полів високої частоти по невидимих каналах «хвилеводах? Тут слово за радіоінженерами, радіофізиками.

Звичайними лініями електропередачі не можна пускати струм високої частоти «надто багато витрачатиметься енергії, а дроти, по суті, перетворяться на антени, що розсіюватимуть енергію в простір.

Інша річ, якщо скористатися металевою трубкою, теж хвилеводом. Струм потече в ній тільки найтоншим поверхневим шаром, а його електромагнітне поле не вийде за межі трубки. Тому хвилеводна лінія має кращий захист від перешкод, ніж звичайна, дротяна. Трубу не обов’язково підвішувати в повітрі на опорах. її можна прокласти в землі.

Якщо хіміки забезпечать надійну водостійку ізоляцію, то таку лінію можна буде прокласти навіть під водою, як телеграфний кабель. До речі, хвилеводні лінії знадобилися б електростанціям, що працюють в океані, термічним, а також сонячним на штучних островах.

Електронні перетворювачі енергії «магнетрони й планет рони «вироблятимуть із звичайного низькочастотного струму високочастотний. Електроніка великих потужностей дасть змогу передавати по хвилеводах струм потужністю до кількох мільйонів кіловат «це по трубі двометрового діаметра. На другому кінці лінії такі самі перетворювачі знову дадуть струм будь-якої потрібної частоти.

У більш віддаленому майбутньому електроніка зуміє передавати енергію пучком електромагнітних хвиль надвисоких частот, тоді вже не потрібна буде труба-хвилевод.

Бездротові лінії передач зможуть зв’язати між собою електростанції, міста, заводи усієї земної кулі. Кораблі й літаки, поїзди й автомобілі, що стануть електричними, одержать енергію всюди, де б вони не були. Найширше застосовуватиметься бездротова передача в космосі. Нею скористаються також для постачання Землі енергією космічних геліоелектростанцій.

Лазери «квантові електромагнітні генератори-ще один засіб для передачі енергії на великі відстані, по всій земній кулі, ба навіть у космосі. Вузький, сконцентрований лазерний промінь може транспортувати енергію у вакуумі. Для малих потужностей це доведено, для великих «докази принесе майбуття.

Як вважає академік М. М. Семенов, на кінець сторіччя «буде запроектовано й збудовано перші термоядерні, сонячні та підземні електростанції. З початку XXI століття розпочнеться масове спорудження таких електростанцій. Людина матиме доступ до електроенергії в будь-якому місці і практично в будь-якій кількості».

Енергетика далекого майбутнього зробить крок за межі Землі й стане не лише всепланетною, а й космічною. За космічного віку така перспектива не буде нездійсненною, як не здаватимуться утопією чимало інших інженерних мрій.

ГЕОГРАФІЮ МІНЯЄ ІНЖЕНЕР

Кожний космонавт, який бачив нашу планету крізь ілюмінатор корабля-супутника, вигукував: «Земля прекрасна!»

«Чітко вимальовуються гірські хребти, великі річки, лісові масиви, плями островів, береговий окрайок морів… Який вигляд має водяна поверхня? Темнуваті, ледь поблискуючі плями. Чи відчувається, що наша планета схожа на кулю? Так, звичайно! Видно різкий, контрастний перехід від світлої поверхні Землі до зовсім чорного неба. Земля вражає соковитістю фарб. Вона оточена сяйвом ніжно-блакитного кольору. Поволі ця смуга темнішає, стає бірюзовою, синьою, фіалковою і переходить у вугільно-чорний колір. Цей перехід дуже гарний і тішить око.

Так розповідав Юрій Гагарін.

«Ми бачили багато цікавого під час польоту… Кілька разів у нашій півкулі спостерігали полярні сяйва. Це було незадовго до виходу з тіні. Незвичайне й величезне за своїми масштабами видовище. Пролітаючи у Всесвіті на космічному кораблі «Восход», ми милувалися нашою красунею Землею.

Так розповідав Костянтин Феоктистов.

«Очам відкрилася велич космічного простору. Яскраві неблимаючі зірки на фоні темно-фіалкового з переходом в оксамитову чорність бездонного неба змінювалися виглядом Землі. Переді мною промайнули гігантські зелені масиви, я впізнав Волгу, гірський хребет сивого Уралу, тоді побачив Об, Єнісей, ніби я пропливав над величезною кольоровою картою. Важко згадати величнішу картину…

Так розповідав Олексій Леонов, який першим побачив нашу рідну планету у відкритому космосі.

«Але, захоплюючись красою Землі, не можна не помітити іншого. Облітаючи нашу планету, я побачив, що на її поверхні води значно більше, ніж суходолу. Напрочуд гарний вигляд мають довгі смуги хвиль Тихого й Атлантичного океанів, що навздогін одна одній линуть до далеких берегів…

Океани й моря, так само, як і континенти, різняться між собою забарвленням. Розкішна палітра, подібна до картин російського художника-мариніста Івана Айвазовського, «від темно-синього індиго Індійського океану до брунатної зелені Карибського моря й Мексиканської затоки.

Так розповідав Герман Титов.

Людство живе на островах величезного Світового океану. І острови ці не дуже добре пристосовані для життя.

Є на нашій планеті справді райські куточки «з м’яким, теплим кліматом, великою кількістю води й родючими ґрунтами. Значно більше на ній місць із суворішим кліматом, та води й тут вистачає, а земля хоч і бідна, але придатна для обробітку.

Однак немалу частину суходолу займають пустелі, непрохідні хащі й багновиська, гори та льодовики, сковані вічною мерзлотою простори. До цього слід ще додати напівпустелі, посушливі степи, неродючу тундру та інші місця, що марнуються.

Суходолу взагалі не так уже й багато, недаремно ми назвали материки островами. А понад три мільярди чоловік, що живуть нині на земній кулі, розселені вкрай нерівномірно.

Поряд з країнами, де на квадратний кілометр припадають десятки й сотні тисяч людей, є області, в яких на одного чоловіка виходить понад квадратний кілометр землі. Поряд із освоєними континентами «льодова Антарктида, на якій притулилися тільки науково-дослідні станції. Поряд із краями, що вирують життям, «величезні простори безлюдних пісків чи джунглів, часом таких, де не ступала людська нога.

Географ перелічив би ще чимало таких невідповідностей природи.

Він назвав би могутні ріки, що протікають і без того вологими заболоченими тундрами та тропічними лісами. Він нагадав би про країни, які гинуть від безводдя, хоча біля їхнього узбережжя хлюпоче океан.

Він розповів би про гори, котрі роз’єднують народи, протоки та перешийки, що іноді заважають людям, про течії, які плинуть не туди, куди слід було б, про льодовики та айсберги «загрозу для наших поселень і суден «і таке інше, що не дає нам обжити весь суходіл.

Він згадав би й про кліматові примхи, коли зливи чи посуха, повені або приморозки знищують врожаї, про землетруси та виверження вулканів, що стирають з лиця землі цілі міста.

Невтішна картина… Щоправда, людина не така вже й беззахисна перед сліпою стихією. Вона з давніх часів воює з нею, виборює суходіл у моря, зводить греблі, прокладає канали, створює штучні водосховища… Наша планета поки що погано пристосована до життя. Це не перебільшення «варто лише оглянути всю землю, а не ту порівняно маленьку частину, на якій скупчилося сучасне людство.

Гинуть десятки мільйонів гектарів, де могли б бути поля та пасовиська. Незаймані досі численні підземні багатства «від руд і нафти до прісної води. Вони гайнуються тому, що сховані під неосвоєною цілиною пустель, гір і джунглів.

Майбутнє людського роду пов’язане з перетворенням планети, яка йому належить. І лише техніка спроможна зробити нашу землю зручною для життя, виправити «недоробки» природи. Ось чому інженерові надається перше слово, коли йдеться про вдосконалення земної кулі.

Слід зауважити, що сам інженер не може, не повинен і не буде вирішувати долі майбутніх великих робіт. Про грандіозні інженерні проекти сучасності скажуть своє слово і географ, і біолог, і економіст, і ще чимало вчених з інших галузей науки.

Треба зробити так, щоб не порушити природної рівноваги, щоб зміни йшли тільки на користь, а не на шкоду. Бо може статися, що, поліпшивши клімат в одних місцях, значно погіршимо його в інших; відібравши спершу в моря частину суші, викличемо зворотний наступ води.

Можна занапастити рибу в річках і морях, зробити ґрунти неродючими, утворити нову пустелю, відкрити доступ піскам до ланів і садів.

Та припустимо, що все вже обміркували, підрахували і виявилося: вигода поза сумнівом. Ось тоді й настає інженерова черга діяти.

Будь-який проект вдосконалення планети «це величезна кількість кубометрів вийнятої землі та укладеного бетону. Розміри споруд велетенські. Кожна будова могла б стати восьмим чудом світу.

Можна провести паралель, скажімо, з пірамідою Хеопса, яка є в списку цих чудес і найпридатніша для порівняння. Вона найбільша з пірамід, і на неї витрачено понад два з половиною мільйони кубометрів каменю. Це кам’яне громаддя стоїть непорушно вже п’ять тисячоліть.

Двадцять років знадобилося, щоб спорудити цей пам’ятник фараонові. Та, певно, не злічити, скільки тисяч рабів, що зводили його голіруч, загинуло під пекучим сонячним промінням. Якби сучасний інженер намислив збудувати таку піраміду, він упорався б із цим завданням не за двадцять років «значно швидше.

Каменерізні машини-автомати нарізали б плити, вантажили б їх на платформи, потім прокладеною дорогою камінь підвозили б на будівництво. Підйомні крани легко складали б величезні брили. Людям, яких було б не так вже й багато, «не десятки тисяч, ба навіть не тисячі, «не доводилося б працювати до знемоги.

Але сучасні інженери не будують таких нікому не потрібних споруд. Піраміду звели, проте пустеля лишилася й досі. І на «чорному материку» пустельних земель, які страждають від спраги, дуже багато. Інженерна думка нині спрямована на те, щоб перетворити Землю, а це найкращий пам’ятник людському генію.

Щоб оживити пустелю, потрібна вода. Дивно, але часто-густо пустелі простягаються саме там, де в земних надрах на великій глибині залягають чималі прісноводні озера. Під Сахарою, під середньоазіатськими пісками є достатня кількість води, але дістатися до неї важко. Сьогоднішнє завдання «дати пустелям воду, змінивши течії річок, побудувавши канали і греблі, створивши штучні озера й моря.

Та навіть одержавши воду, пустеля не оживе сама по собі. Потрібна ще й енергія-для систем зрошення, для селищ і міст, для електрифікованих залізниць. Енергію дасть та сама вода, і тому всі пов’язані з нею проекти «це водночас проекти будівництва гідроелектростанцій, здебільшого не однієї, а цілих каскадів.

Так чи інакше, а будь-який задум перетворення природи пов’язаний насамперед з необхідністю вибрати й перемістити величезні маси ґрунту. Земляні роботи виражатимуться в мільйонах, мільярдах, ба навіть у трильйонах кубометрів вийнятої та укладеної землі.

А втім, можна заперечити, що будівельникам давнини теж доводилося мати справу з досить солідними цифрами. Навіть, скажімо, таке не дуже велике будівництво, як залізниця від Москви до Петербурга «це сто мільйонів кубічних метрів землі. Сто мільйонів «за вісім років! І тільки за допомогою лопати й тачки.

Ось інший приклад «з недалекого минулого. Асуанська гребля за обсягом дорівнює сімнадцяти Хеопсовим пірамідам. Вона одна з найбільших у світі. Пропускна здатність на добу-двісті мільйонів кубометрів води. Будівництво гідровузла «до повної здачі в експлуатацію «займе загалом десять років. Яка величезна різниця в масштабах і темпах.

Приблизно століття відділяє ці дві будови: Асуанської греблі та залізниці Москва «Петербург. Замість тачки й лопати з’явився крокуючий екскаватор. Один з найдосконаліших його зразків «роторний. Він розпушує землю і безперервно транспортером подає її куди слід. Екіпаж екскаватора «всього п’ять чоловік, а працює він за двадцять тисяч землекопів.

Але й цього вже стає замало. В задумах інженерів «ще потужніші землерийні машини. Те, на що колись витрачали роки, вони виконуватимуть за кілька місяців, а можливо й тижнів. Панамський канал збудовано за тридцять п’ять років. Конструктори передбачають створити екскаватор, який сам прокладав би такий канал протягом чотирьох років. А йому доведеться вийняти понад двісті мільйонів кубометрів ґрунту!

Прибрати цей ґрунт допоможуть повітряно-реактивні установки. Вихлопний струмінь здатний перекинути кілька тисяч кубометрів землі за годину. Він замінить десятки самоскидів. Ця ж установка може копати канави чи траншеї для труб у найтвердішому ґрунті.

Земляні роботи. На них витрачають роки, місяці, тижні… А чи не можна замінити ці терміни секундами? Фантастика? Ні, на це. спроможний вибух.

Зрозуміло, вибухи бувають різні. Трапляється, що за якусь мить заряд перетворюється на газ, тиск підскакує до сотень тисяч атмосфер, а температура «до кількохсот тисяч градусів. Утворюється ударна хвиля. Рухаючись зі швидкістю звуку, вона знищує на своєму шляху геть усе.

Такий вибух, звичайно, нічого не збудує. Він здатний лише руйнувати. Але можна зробити так, щоб газові частинки рухались не хаотично, а впорядковано, спрямувавши їх в один бік. Швидкість їхня величезна, часом «десятки кілометрів на секунду.

Цим вибухом можна керувати: вийняти за його допомогою ґрунт і укласти де слід, гарненько ущільнити насип тощо. Він здолає найтвердішу породу.

Мирні вибухи вже не раз перекидали з місця на місце сотні тисяч кубометрів землі, допомагаючи зводити греблі, змінювати та поглиблювати річища, морське дно. При перетворенні планети на їхню долю випаде ще більше всякої роботи. Вони прокладатимуть тунелі та канали в горах, засипатимуть болота, розчищатимуть нові шляхи для річок…

А впорядковуючи ріки, інженер залучить на допомогу… воду. Тут працюватиме землесосний снаряд. Спочатку фреза розпушить ґрунт, як це вона робить на роторному екскаваторі; тільки там на фрезерному колесі закріплено ківш, а тут на рухомій рамі «ножі, різаки. Потім ґрунт змішують із водою і розчин перекачують по трубах туди, де намивають дамбу чи перемичку. Вода відходить, а земля осідає і ущільнюється так, що не поступиться нічим перед твердою, злежаною породою.

Земснаряд продуктивніший від екскаватора у півтора рази, і для нього це не межа. Інженери замислили ще потужніші земснаряди-велетні. Протягом години вони здатні виймати тисячі кубометрів землі і пересувати її на десятки кілометрів. Насип зростатиме на очах.

Слід сказати, що і крокуючий або роторний екскаватори, і землесосний снаряд, та й спрямований вибух «це все не новинки інженерно-будівельної техніки. Без їхньої допомоги не були б споруджені такі велети, як Волго-Дон та Волго-Балт, як Волзька гідроелектростанція, як гребля в Асуані. І всі проекти недалекого майбуття теж ґрунтуються на використанні цих машин.

Однак продуктивність механічних землекопів, яка цілком задовольняє інженера сьогодні, завтра буде замала. Тому й народжуються в уяві обриси майбутніх велетнів, здатних за порівняно короткий час виймати й намивати височезні гори ґрунту для дамб та гребель.

Масштаби, безумовно, зростуть, машини стануть потужніші й більші. А принципи? Вони такі ж самі «подрібнювати, різати ґрунт. Це робила лопата, це роблять ківш і фреза кращого сучасного екскаватора. Удосконалення полягає в заміні переривчастої дії безперервною.

Кругом, де тільки можна, техніка прагне уникнути перерв, марнування часу на холостий хід. Саме тому вона віддає перевагу не поршневому двигунові, а турбіні, саме тому металурги намагаються перейти на безперервне лиття. І екскаватор роблять роторним, змушують його копати без упину, не витрачаючи часу на перенесення вийнятої землі в інше місце.

Чи зупиняться на роторі? Навряд. Це не означає, звичайно, що все створене досі віддадуть на брухт. Довго ще землерийні та землесосні машини пануватимуть на будівельних майданчиках. Одначе поволі їх змусять поступитися місцем задля інших машин, механізмів, процесів. Непоганий приклад тому «спрямований вибух, що знаходить усе ширше застосування.

Попереду «опанування термоядерною енергією. Вивільнену під час вибуху силу теж можна змусити працювати. Вже нині накопиченої термоядерної потужності «у вигляді водневих бомб «вистачило б, щоб зруйнувати усе чисто на планеті. Мізерної частки цієї ядерної вибухівки досить, щоб здійснити величезні земляні роботи, знищити створені природою перешкоди, докорінно змінити вигляд Землі.

Не слід гадати, ніби спрямований вибух стане єдиним засобом удосконалення планети. Не всюди і не завжди ним користуватимуться. Він буде в пригоді насамперед там, де матимуть справу з надто твердою породою чи з дуже великим масштабом робіт.

Адже будівництво розгортатиметься в різних місцях, на різному ґрунті. Він може бути твердий, а може виявитись і таким, що, як фільтр, пропускає воду. Споруджувати доведеться і на хисткому піску, і на грузькій глині. Інженер повинен бути озброєний так, щоб усунути будь-яку заваду.

Тут йому допоможуть нові, відкриті технікою шляхи. Стануть у пригоді електрика й хімія. Не залишиться осторонь фізика. Тверді породи руйнуватимуть надшвидкісний струмінь води, ультразвук. Навіть алмаз «найтвердіший мінерал на землі «не може встояти перед руйнівною силою ультразвуку. Цілком імовірно, що руйнуватимуть неприступні породи, пробиватимуть в горах тунелі потужні ультразвукові генератори.

Алмаз не витримує І проміння лазера, світлового генератора. Може, гірські тунелі прокладатимуть випромінювачі світла, так би мовити, світлові гармати? Можливо, їхній спопеляючий промінь, схожий до променя фантастичного гіперболоїда інженера Гаріна, прорізатиме гори так, як ніж розрізає вершкове масло?

Дивними властивостями струмів високої частоти «СВЧ «ми навчились користуватися вже давно. Ці струми здатні загартувати метал зовні, не зачепивши його серцевини, ніби одягнути метал у міцну броню. Вони можуть висушити дерево і фарбу, та й взагалі чимало зробити з того, чого не вміють звичайні струми. Енергію СВЧ передають без дротів, щоправда, недалеко, лише всередині обмеженого індуктивною котушкою простору. Зате ґрунт, камінь, пісок, глина «для них не перешкода.

Якщо підвести енергію до породи, можна нагріти її, розплавити зверху, а при необхідності проплавити на будь-яку глибину.

Тепер зрозуміло, які можливості відкриють СВЧ перед інженером. Він спорудить нагрівальний індуктор, який прорізатиме тунель потрібної форми. Струми пропалять породу, виріжуть у ній прохід, оплавлять стінки, зроблять їх міцними. Залишиться тільки прибрати вирізану серцевину. Можливо, хімічна промисловість створить розчинники, здатні впоратися з таким завданням.

Інженер змусить СВЧ виготовляти литі стіни каналів із піску чи глини. Знов індуктор підведе енергію, і самохідна машина «можливо, автомат «поповзе пустелею, лишаючи позаду готове річище майбутньої ріки.

Струми високої частоти, перетворюючи пісок на камінь, легко й швидко прокладатимуть шляхи серед пустель. Якщо вони ще допоможуть пробурити там свердловини до підземних водяних сховищ, то на мертвих нині землях відродиться життя.

Своїм спільником інженер може зробити й полум’я. Навіть найміцніша порода не витримає вогневого натиску. Легкоплавка почне плавитися, тугоплавка «тріскати чи пом’якшуватися. Тому пальник «полуменевий різак «ще один засіб прокладати тунелі.

Для робіт на м’якому ґрунті можна використати тепло. Спочатку випалювати ґрунт, як випалюють цеглу, а потім каменерізною машиною прорізати в ньому канал. До речі, «серцевина» тут марно не пропаде. З неї неважко виготовити плити «чудовий будівельний матеріал.

А втім, виникає серйозне питання: чим живити вогняний струмінь, де взяти енергію для роботи нагрівальних індукторів струмів високої частоти, ультразвукових та квантових генераторів? Адже потреба в енергії буде чимала. Певно, знадобиться велика електростанція, та ще, може, й не одна.

Термоядерні реактори «ось що дасть потрібну енергію. У більш віддаленому майбутньому, коли навчаться передавати її на великі відстані без дротів, не буде потреби споруджувати атомні енергоцентри поблизу будівельних майданчиків і тягнути до них лінії передач. Електроніка вже тепер потроху відкриває шляхи до бездротяних електромагістралей. Це так звана електроніка великих потужностей.

Є й інший вихід: геліоенергетика, для використання якої найпридатніше пекуче сонце пустель. Певну ділянку пісків неподалік будівництва покриють секціями напівпровідникових батарей. Якщо скористатися хоча б третиною площі Каракумів, можна одержати десять мільярдів кіловат енергії «далеко більше, ніж дають нині всі електростанції земної кулі. Так чи інакше, а енергію для опорядження Землі буде знайдено.

Самої води замало для того, щоб перетворити піски на родючі землі. Пісковик, як, до речі, й інші непридатні для хліборобства ґрунти, треба поліпшувати, змінювати його структуру, а в разі потреби позбуватися солей. В цьому допоможуть хіміки, котрі вже навчилися виготовляти спеціальні полімерні препарати.

Виведені біологами нові сорти рослин, які не бояться холоду, допоможуть в освоєнні тундри. В природі є бактерії, що виділяють у ґрунт тепло. Якщо біологам пощастить вивести їх на Крайній Півночі, то там зможуть рости і звичайні рослини.

Для наступу на вічну мерзлоту стане в пригоді підземне тепло. Давно й уперто борються люди з нею, та ворог дужий: на земній кулі він захопив чверть суходолу, а в Радянському Союзі «площу, що дорівнює Європі…

Передбачають різні способи. Власне, всі проекти утеплення Арктики спрямовані на те, щоб поступово зменшити зону промерзлої землі. Підраховано, що лише за допомогою підземного тепла можна буде прогріти мільйони квадратних кілометрів скутих холодом земель і перетворити тундру на родючий край.

З цією метою доведеться прокласти мережу труб від поверхні до глибинних джерел гарячої води. Звільнене тепло знищить мерзлоту, допоможе змінити клімат полярних країн і потіснити кригу. Воно дасть енергію, гарячу воду й пару як старим, так і новим містам і селищам, що виростуть в утепленій Арктиці.

Коли ж підземного тепла не вистачить на перетворення всіх холодних районів, то в більш віддаленому майбутньому, певно, прийде на допомогу ядерна енергія.

Будівельники півночі та й інших місць зможуть використати кригу. її можна армувати як сталевою арматурою, так і пластмасовою. Міцніша сталева арматура дасть змогу споруджувати крижані будинки. Пластмасова придатна для будівництва крижаних доріг, аеродромів.

Крижане будівництво не обмежиться лише наморожуванням гребель, набережних, дамб. Інженерна думка сягає далі. Очевидно, для надвелетенських гідроспоруд та й для інших будівництв майбутнього замість землі, каменю й бетону використовуватимуть кригу.

Тоді можна було б створювати штучні острови, які плавали б і в південних морях. Виготовлені хіміками теплоізолюючі прокладки захищали б кригу. Низьку температуру можна також підтримувати, проклавши в кризі систему труб з охолоджувальною рідиною «своєрідне «центральне охолодження» споруди.

Холод вирішуватиме ще одне завдання. Як і тепло, він допоможе опріснити морську воду. Адже крига в північних морях прісна, солі не потрапляють у крижані кристалики навіть тоді, коли вода дуже солона. Однак скористатися прісною кригою півночі для того, щоб дати воду посушливому півдню, надто складно. Куди легше заморожувати взимку підземні солоні води та брати звідти прісний лід. Це спростить зрошування й, взагалі, водопостачання південних районів, наприклад Казахстану, Приуралля, Заволзьких степів та інших місць, де бракує води.

Можливо, тоді й не буде потреби будувати канали та повертати назад річки. А втім, остаточне рішення прийде згодом.

У майбутніх проектах перетворення природи «не самі лише канали та греблі, дамби та гідростанції. Життя ставить перед інженером чимало й інших завдань: з’єднати острів з материком чи сусідні острови або навіть континенти, прокласти дорогу крізь гори, побудувати залізниці й автостради, що простяглися б на десятки тисяч кілометрів. Масштаби таких споруд перевершать усе відоме донині.

Яке вирішення цих завдань бачимо ми у висунутих нині проектах?

Тунель через протоку здебільшого пропонують прокладати під морським дном. Певного досвіду великих робіт під водою вже набуто, щоправда, вони мали дещо інше спрямування. Так під час другої світової війни англійці проклали нафтопровід по дну Ла-Маншу.

Ми спроможні заглибитися в товщу дна навіть на кількасот метрів. Ми зуміємо зробити підводно-підземний шляхопровід такий широкий, щоб у ньому вільно розмістилися і автомобільна дорога, і кілька залізничних колій. Будуть тут і вентиляційні канали, і дренажні труби, що очищатимуть повітря від вихлопних газів та вогкості. Трасу тунелю треба вибрати з невеликими схилами, які легко долали б електровоз і автомобіль.

Можна уникнути земляних робіт, якщо зібрати тунель з покладених на дно труб, точніше «на донні опори. Такий плаваючий тунель спорядять ще своєрідними плавцями «так званими стабілізуючими поверхнями на зразок рульових, тільки закріплених нерухомо. Тоді труба не коливатиметься, навіть якщо по ній рухатимуться стрічні потоки автомобілів і поїздів.

Сухопутний шлях може бути під водою, але можна й крізь гори прокласти водяну трасу, якщо через перешийок прорубати тунель, а при вході й виході влаштувати шлюзи. Можна провести паралельно ще й залізничний тунель і зробити спільну вентиляцію, вивівши труби на поверхню.

Залишається сказати, що тунель можна прокласти і в крижаній товщі. Це знадобиться тоді, коли люди почнуть освоювати Антарктиду. Вона ховає під своєю крижаною шапкою чимало багатств.

З кригою впоратися легше, ніж з ґрунтом. Треба тільки мати на увазі, що не всі льодовики нерухомі. Отож трасу доведеться вибирати там, де немає загрози зсуву. Все інше роблять так, як у звичайному тунелі. Всередині його можна буде «в разі потреби «збудувати електрифіковану залізницю.

Запроектовано також велетенські мости через протоки «найскладніші інженерні споруди, що вимагають видумки й точного обчислення. їхня довжина «десятки кілометрів, висота над водою «десятки метрів. Щоб спорудити їх, потрібно чимало міцних бетонних опор. Мостами пройдуть автостради та залізничні колії.

В сейсмічно небезпечних районах, де землетруси можуть зруйнувати міст, доцільно спорудити в протоці кам’яну дамбу. По ній буде прокладено транспортну магістраль. Щоб відкрити шлях кораблям, у дамбу вбудують мости.

Споруджуватимуть мости, певно, навіть через широкі затоки й невеликі моря «наприклад, Каспійське. Під Каспієм можна було б прокласти, щоправда, трьохсоткілометровий тунель на зразок того, як метробудівці вирубують шахти під ріками. Міст через Каспій пропонують укласти на понтонних опорах, підтримуваних тросами. А троси, в свою чергу, кріпитимуть до вбитих у дно паль.

Досі таке підводне будівництво ніде не провадилось. Проте вже нині створюють роботів-водолазів, здатних працювати навіть на великих глибинах. Обладнаний механічною рукою і телекамерою, керований на відстані, такий робот зміг би в певних місцях забивати палі. Буде потреба в спеціальних підводних суднах для огляду кріплення та інших споруд на дні. Підводний флот малих і середніх глибин, до речі, вже почали створювати.

Тепер, коли ми з’ясували, хоча й у загальних рисах, які технічні можливості матиме інженер майбутнього, поглянемо, як він їх використав би, де доклав би свого розуму та рук.

Природа не потурбувалася про те, щоб мешканцям різних країн і континентів було зручно спілкуватися. Деяку невідповідність вже пощастило виправити «створено єдину водну магістраль, що з’єднує Біле, Балтійське, Азовське, Чорне та Каспійське моря; прорито Панамський і Суецький канали; прокладено тунелі в горах, що розділяють європейські країни; з’єднано підводним тунелем японські острови Хонсю і Кюсю. Та цього замало, і в задумах інженерів «нові споруди.

Після тривалих суперечок вирішено долю шляху через Ла-Манш, шляху між Францією та Англією. Буде споруджено підводний тунель для поїздів та автомашин.

Не менше, ніж сполучення Англії з континентом, хвилює інженерів і проблема тунелю між Європою та Африкою під Гібралтарською протокою. Те, що слід будувати тунель, а не міст, вирішено давно: в протоці море бурхливе, і шторми знесуть опори. Щоб з’єднати Танжер і Тариф «крайні точки обох континентів, «треба прокласти близько п’ятнадцяти кілометрів тунелю в твердому скелястому ґрунті, на глибині приблизно півкілометра. Вигідно буде прокласти в тунелі й нафтопровід «адже неподалік сахарська нафта! З цим завданням може впоратися навіть сучасна техніка.

Дамбою з мостами, що відкривають прохід для суден, передбачають перекрити Мессінську протоку, з’єднавши острів Сицилію з материком.

Хочуть і далі з’єднувати японські острови: між двома найбільшими з них «Хоккайдо і Хонсю «мають намір прокласти під водою величезну залізобетонну трубу. Вона лежатиме на опорах, поставлених на дно. Від спливання трубу втримають троси. Всередині прокладуть широкий двоповерховий шлях для поїздів та автомобілів.

Розроблено й проект стокілометрового двотунельного каналу, що пройде крізь Кордильєри і, як Панамський, з’єднає два океани. Цим каналом попливуть океанські кораблі. їх поведуть буксирні електровози. Між двома тунелями каналу проляже ще й третій, залізничний, тунель.

Говорити про географію майбутнього можна нині лише в найзагальніших рисах. Чимало буде змін в остаточних варіантах: дещо іншими стануть водні шляхи, не в тих місцях з’являться штучні водоймища, не ті ріки з’єднають каналами, по-іншому «виправлять» морські течії та перероблять самі моря.

Конкретно ми можемо говорити лише про те, що намічають зробити, користуючись засобами сучасної техніки. В подальші плани життя внесе свої корективи.

З одного боку, наука ще не може передбачити, які наслідки дасть здійснення того чи іншого проекту «надто складні природні взаємозв’язки. Але ми вже йдемо до розгадки всіх планетарних механізмів. З другого боку, успіхи техніки мають полегшити і прискорити вирішення таких завдань, які поки що здаються нам мало не фантастикою.

На одному з перших місць стоїть проблема води, води, якої бракує не тільки пустелям, а й посушливим районам багатьох країн, води, що потрібна і ланам, і містам, води, яка, крім усього, є джерелом електроенергії.

Щоб посушливі середньоазіатські землі одержали воду, щоб потіснити пустелю Каракум і пом’якшити клімат Середньої Азії, Уралу, Алтаю та Сибіру, щоб, зрештою, відсунути на північ межу вічної мерзлоти, можна, скажімо, повернути великі сибірські ріки на південь.

Греблі перепинять шлях Обі та Єнісею до Льодовитого океану. Величезне водосховище виникне на Єнісеї. А на Обі буде найбільше в світі штучне водоймище, справжнє Сибірське море. Звідси вода каналом попрямує до Аральського моря, яке з’єднають із Каспійським.

Чимало проектів виношують інженери всього світу.

Щоб дати воду мертвим землям Ближнього Сходу, пропонують позичити її в Середземного моря і подати насосами до штучного водоймища в горах. Звідти вона по трубах спуститься в Йорданську долину і каналом піде до Мертвого моря.

Для зрошення Сахари висунуто проект створення нових морів у самому серці Африки. За цим проектом озеро Чад, що нині висихає, перетворять на море, заповнивши його водою з ріки Конго. Ріку спершу примусять утворити інше море «Конго. Пройшовши обидва моря, вода рине у відроджене стародавнє річище Нілу і досягне Середземного моря. Затопивши досить велику територію малопридатної для життя Екваторіальної Африки, вдалося б докорінно перетворити Сахару, відкрити доступ до схованих під її пісками багатств.

Грандіозні масштаби також іншого плану, за яким передбачено з’єднати каналом три великі південноамериканські ріки «Амазонку, Оріноко й Парану. Тоді водний шлях перетнув би майже всі країни Південної Америки. Збудовані на цій водній артерії електростанції дали б десятки мільйонів кіловат електроенергії. А це дозволило б підкорити джунглі й цілинні землі, які змогли б прогодувати майже чверть усього людства. Нині навіть невідомо, скільки багатств заховано в надрах цих незайманих земель. Безперечно, що є там і руда, І чисті метали, і селітра, і вугілля, й нафта.

Проблему води вирішуватимуть не лише гідротехніки, а й геологи. Вони збираються пробурити свердловини, які відкриють дорогу підземним водам. Це можна буде зробити в Казахстані чи в центральній частині Австралії. Якщо підземна вода солона, її опріснюватимуть «за допомогою сонця чи атомної енергії. Сонячний нагрівник або атомний реактор дадуть тепло. Воно випарує і пережене воду.

В пошуках води інженерна думка звертається не лише до підземних озер, захованих в надрах іноді дуже й дуже глибоко.

Прісну воду може дати Океан. Інженер насамперед пам’ятає про айсберги, ці величезні крижані гори, що плавають у високих широтах. Часом, рухаючись за течією, вони досягають і середніх широт. Лід «це прісна вода, і навіть порівняно невеликий айсберг може дати її близько ста кубічних кілометрів. Волга нині несе до Каспію 224 кубічних кілометри води на рік. Скільки ж заморожених Волг плаває на просторах Океану!

Чому б не використати крижані брили й не перетворити їх знову у звичайну воду? Тепер ця «консервована» вода лише заважає, судноплавству. Айсберг підступний, він майже весь занурений в океан, і зустріч з ним спричиняє катастрофи. Навіть сучасні кораблі, обладнані радіолокаторами та ехолотами, не застраховані від неприємностей, плаваючи в полярних водах.

Скориставшись айсбергами, ми не завдамо шкоди природі, а посушливі землі одержать потрібну їм воду. Основними споживачами айсбергів, певно, стануть пустелі Австралії, Південної Африки та посушливі райони Америки.

Як же доправити крижану гору до берегів цих континентів? Пропонують скористатися попутною течією. Після того як буде знайдено відповідне крижане громаддя (а в Антарктичному басейні айсберг як звичайно має десятки кілометрів завдовжки), судна-мисливці за айсбергами візьмуть громаддя на буксир. Зробити це не так важко «у воді крижана гора втрачає частину своєї ваги. Судна відбуксирують свій вантаж туди, де його підхопить течія. Вона зрештою й доведе айсберг до мети. Далі залишиться тільки спорудити навколо криги закритий басейн і брати з» нього прісну воду.

Добувати прісну воду з айсбергів «найпростіший і порівняно дешевий спосіб. Та для цього годиться й солона вода Океану. А її ж там величезні запаси. Можна було б задовольнити всі потреби людства у воді, не боячись, що Океан обміліє. А нині виходить парадокс: жителі Токіо, приміром, мучаться від спраги, а неподалік «безмежний водяний простір.

Для опріснення води користуються іонітами, іонно-обмінними смолами. Молекула іоніту складається із заряджених частинок протилежних знаків. Деякі з них здатні переходити в розчин і мінятися місцями з іонами розчиненої речовини. Крихітка іоніту притягує Іонізовані атоми і тим самим очищає воду.

Створюється можливість розв’язати нарешті проблему води, щоб не було загрози «водяного голоду».

Протягом кількох років вчені працюють над створенням ефективної системи опріснення морської води за допомогою ядерної енергії.

Замислюються інженери й над проектами перетворення самого Океану та деяких внутрішніх морів.

Катастрофічно швидко міліє Каспій. Обриси його щорік змінюються. Що ж робити? Чи можемо ми допомогти йому? Це завдання велетенських масштабів, бо належить реконструювати величезне водоймище, площею близько трьохсот вісімдесяти тисяч квадратних кілометрів. Зберегти це море і його багатства конче необхідно.

В Каспії добувають чимало цінних солей. Води його дуже багаті на осетрову рибу. А прикаспійські сади, баштани та виноградники дають високі врожаї. Крім того, Каспій «важлива транспортна магістраль.

Та рік у рік нижчає рівень моря, міняються природні умови прилеглих до нього районів. Каспій треба рятувати. Тому інженерна думка намагається знайти вихід.

Ось один із проектів.

Звести дамбу й розділити море на дві частини «північну, до якої впадає Волга, і південну. Тоді північна частина не мілітиме «там вистачить тієї води, що несуть річки. Південна ж частина поступово висохне. Цей проект, до речі, не дуже вдалий. Неприйнятна й інша пропозиція: осушити затоку Кара-Богаз-Гол. В цьому разі припинилося б нагромадження цінної хімічної сировини у затоці «глауберової солі.

Є й ще один план «дати Каспію воду за рахунок північних рік, створивши Камсько-Вичегодсько-Печорське водосховище. А щоб не завдати шкоди Печорі та Вичегді, доведеться побудувати кілька гідровузлів. Вони допоможуть підтримувати в цих ріках судноплавство й дадуть електрику північним районам.

Виникла також ідея перетворення Азово-Чорномор’я. Тоді можна було б здолати посуху на півдні України та в північній частині Криму, зросити Прикаспійську низовину, зробити ще теплішим Чорноморське узбережжя.

Для цього в дельті Дунаю треба звести греблю, а в морі «довгу земляну дамбу, яка перепинить шлях водам Дунаю, Дніпра та Південного Бугу і спрямує їх до сусіднього Азовського моря. Воно, в свою чергу, буде відрізане греблею від Чорного моря і перетвориться на прісне водоймище.

Чорне море почне міліти, та йому на порятунок прийде Середземне. Теплі води, що прилинуть звідти, змінять клімат Кавказу й Туреччини, субтропіки займуть тут ще більшу площу.

Є й така думка. «Урізати» Середземне море, щоб вивільнити сотні тисяч квадратних кілометрів землі, зробити з Європи, Азії та Африки єдиний континент і, скориставшись різницею в рівнях води, одержати величезну кількість електроенергії. Греблі на Гібралтарі та Дарданеллах відрізали б Середземноморський басейн і від Атлантики, і від Чорного моря. Він почав би висихати, звільняючи суходіл.

Невпізнанно змінилася б географія цих районів. Подекуди з’єдналися б острови, щезла б майже вся Адріатика, стали б вужчі протоки. А тим часом споруджували б греблі між великими островами та берегом. Море було б поділено на дві частини. До колишніх портових міст довелося б підвести канали, переобладнати Суец, реконструювати Корінфський канал. І кругом, де тільки вигідно, виникли б гідростанції «на Гібралтарській та Дарданелльській греблях, поблизу Сицилії, в гирлах італійських річок «Ебро та По, африканського Нілу.

План грандіозний, і він, безумовно, матиме вплив на клімат Південної Європи, Північної Африки, Ближнього Сходу. Знову ж таки постає питання «який саме? Та відповісти на нього поки що неможливо. Тому керуватимуться досвідом переобладнання Червоного моря.

Це море «з погляду географа та гідролога «молодший брат Середземного. Воно сполучається з океаном через протоку Баб-ель-Мандеб. Його так само, як і Середземне, живлять не річки, а океан. Ось чому тут можна, перекривши протоку, відвоювати суходіл. Заодно море дасть енергію та хімічну сировину «адже, випаровуючись, надто солоне Червоне море полегшить добування різних солей.

Можна було б переробити й Балтику, перетворивши Балтійське море на велетенське прісноводне озеро. Для цього треба побудувати три греблі, закривши ними три датських протоки між Скандинавією та Ютландією і двома островами, що розташовані на шляху до Атлантики.

Воді тут залишили б вихід тільки в Атлантичний океан. Тоді Балтійський басейн поступово промився б прісною водою річок, які в нього впадають. Змінився б клімат Прибалтики, з холодного та вогкого він став би тепліший і сухіший. І, до речі, острови мали б зручне сполучення з материком «на греблях проклали б автостради.

Ну, а що ж можна зробити з Океаном? Адже його не перетнеш ні греблею, ні дамбою. Проте й тут інженер може втрутитись у заведений природою порядок.

Справді, що сталося б, якби Гольфстрім «ця «піч» Європи «пішов іншим шляхом? Що було б, коли б змінилася течія Куро-Сіво? Точної відповіді також дати зразу не можна. Є лише припущення.

Очевидно, там, куди вдалося б спрямувати теплі Гольфстрімові води, клімат пом’якшав би. Проте цілком імовірно, що від цього потерпіли б інші, тепер зігріті Гольфстрімом, країни. Якби пощастило повернути Куро-Сіво, що нині надаремно віддає своє тепло в океан, то поліпшився б клімат Далекого Сходу.

Можна було б перекрити дамбами протоки між островами Кюсю, Танега та Яку в Східно-Китайському морі. Тоді його рівень піднявся б, і в Японське море ринуло б більше теплої води. Коли ж до того перекачувати воду з Японського моря в Охотське, то клімат Японії, Сахаліну, Примор’я і Кореї пом’якшає. Енергію для цього дали б потужні гідроелектростанції на нижньому Амурі.

Пропонують закрити дамбою протоку Невельського, роз’єднавши біля Сахаліну Японське та Охотське моря. Воду пропускати лише в один бік, користуючись припливами та відпливами. Тоді тепла вода з Японського моря поступово нагріла б води Охотського. Течія Куро-Сіво перетворилася б на «піч» Далекого Сходу.

Щодо Гольфстріму, то тут справа складніша. Американцям хотілося б перетягнути його до себе, а це завдало б шкоди Європі. До того ж нема певності, що дамба, яка поверне Гольфстрім, не спрямує до берегів Америки разом з теплою водою ще й холодну Лабрадорську течію…

Ось іще приклад вельми ризикованого проекту, теж пов’язаного з Гольфстрімом, «проект утеплення Арктики. Автор його запропонував спорудити греблю в Берінговій протоці й перекачувати воду з Чукотського моря в Тихий океан. Тоді тепла вода з Атлантики попрямує до Північного океану. Пом’якшає суворий арктичний клімат, зникнуть крига, сніги та вічна мерзлота.

Цей грандіозний проект технічно здійсненний, хоч і вимагає величезних затрат, бо для насосів потрібні будуть мільйони кіловат енергії. Та, на жаль, гребля в Берінговій протоці може катастрофічно порушити усталену роботу «кліматичної машини» в північній півкулі. За утеплення безлюдної Арктики доведеться платити дорогою ціною «похолоданням у Європі, в Америці, в Азії. В усякому разі, поки ми не розкрили всіх таємниць клімату, братися за таке кардинальне перетворення планети було б передчасно. Можливо, розгадавши ці таємниці, ми навчимося впливати на клімат в інший спосіб.

Створювати чи розсіювати хмари, викликати дощ, відвертати громовицю та град — все це вже нам під силу, хоч і в невеликих масштабах. Та розширення масштабів «справа часу. Інженери разом з геофізиками добирають способів керування погодою і кліматом.

Утворювати висхідні потоки теплого повітря, щоб виникали хмари, допоможуть метеотрони. Це велетенські пальники, що подаватимуть тепло в атмосферу.

Настане час «і навчаться керувати повітряними ріками, що протікають десь високо над землею. Однак це завдання швидше післязавтрашнього, а не завтрашнього дня. його можна буде виконати лише тоді, коли людство порядкуватиме такою кількістю енергії, яку витрачає природа, перемішуючи зверху донизу всю атмосферу. Сучасний же інженер може тільки поміркувати над тим, як скористатися дармовою силою повітряних Гольфстрімів.

У гірських районах для одержання вологи можна використати льодовики «цілі склади замороженої прісної води. Все одно вона пропадає марно. Льодовики живлять гірські річки. Отож ці річки можна зробити повноводнішими, примусити ті, що течуть у посушливі райони, нести більше води. Треба тільки зачорнити льодовики, покрити їх тонким шаром пилу. З цим легко впоратися авіації. Під сонячним промінням льодовики почнуть танути. Зрозуміло, це слід робити обережно, щоб не сталося повені.

В енергетичному балансі людства почесне місце посяде підземне тепло. Матимуть широке застосування і природні запаси холоду. Крижане будівництво вже ввійшло в практику сьогоднішнього дня. А завтра лід допоможе перетворити природу.

В посушливих районах можна взимку подавати воду по трубах. Вона утворить на холоді штучні льодовики в природних чи спеціально створених котлованах. Воду дадуть природні підземні водосховища. Вийде щось на зразок холодних вогнищ, які влітку пом’якшуватимуть клімат, зволожуватимуть повітря. Через те що ці льодовики матимуть величезну товщину, весь лід не встигне за літо розтанути.

На півдні, де немає зимових холодів, доведеться скористатися сонячними охолоджувальними установками. Там теж буде штучно створено льодовикові поля.

Мають намір скористатися сумішшю криги з сіллю «солона крига тане повільніше. Можливо, вдасться навіть пропускати через крижаний охолоджувач тепле повітря в південних місцевостях. Тоді замість гарячих суховіїв виникнуть холодні повітряні завіси. Разом із ними з’являться хмари і почнуть випадати дощі. Слід сказати однак, що всі ці грандіозні перетворення вимагають чимало кіловат-годин електроенергії.

На шляху холодних повітряних мас хочуть будувати загорожі, штучні перешкоди.

Діставши можливість керувати енергією на свій розсуд, ми зможемо створювати штучні вогнища тепла. Тепло прогріє повітряні маси. Створений людиною і спрямований на певний шлях циклон викличе бажану зміну погоди. Так можна буде запобігти вторгненню холоду, керувати опадами і взагалі втручатись у «кухню» погоди.

Однак перед тим, як це втручання стане реальним, доведеться проробити величезну роботу, і більша частина її припаде на долю інженерів.

Їм належить взяти участь у створенні постійно діючої метеослужби для всієї планети. Для цього потрібні геофізичні ракети. їх запускатимуть регулярно, як тепер кулі-зонди. Знадобляться також метеостанції-автомати на супутниках, які постійно обертатимуться навколо Землі, стежачи за всією атмосферою, всіма океанами, усіма хмарними та крижаними покривами.

Інженерам доведеться й на самій Землі розмістити ширшу за сучасну мережу метеостанцій у всіх важкодоступних, але важливих для метеорологів місцях.

Треба буде також налагодити службу спостереження в Океані, взяти під нагляд усю товщу води «від поверхні до дна. Тут стануть у пригоді і нові прилади, й нова техніка зв’язку, і нові судна, й нове обладнання для сухопутних, надводних та підводних постів планетарної метеорологічної та океанографічної служби. Буде потреба і в спеціальних обчислювальних центрах, які зможуть опрацьовувати величезний потік інформації з усієї земної кулі та її супутників.

І, поступово навчившись передбачати погоду на тривалий період, з часом зможуть передбачати навіть ті зміни клімату, що спричинені тим чи іншим перетворенням планети. Лише тоді можна буде впевнено сказати, які наслідки дасть здійснення того чи іншого проекту, і вирішити його долю, не побоюючись за майбутнє людства.

Які б варіанти не обрали інженери, немає сумніву, що через десятки років, а може, навіть швидше, Земля набуде нового вигляду. Перетворення почалися вже нині, і навіть у досить великих масштабах. Це стосується як нашої країни, так і деяких зарубіжних.

Вже давно дають урожаї мільйони гектарів цілинних земель, забуяв цвітом Голодний степ. Воду одержали великі простори середньоазіатських пустель. Лісові масиви перегородили шлях суховіям. Канали з’єднали чимало рік у європейській частині країни. В Сибіру розгорнулося небачене будівництво гідростанцій-велетнів.

Мине час, і народи пробудженої Африки візьмуться за перетворення «чорного материка»; Асуанська гребля «лише перша ластівка. Ми віримо, що настане черга й інших континентів «Австралії та Південної Америки, де теж необхідно підправити природу, щоб її багатства дісталися людям.

У майбутньому людина зможе ще в більших масштабах відвойовувати суходіл в Океану і, навпаки, серед суходолу утворювати моря. Можливо, що, змінивши клімат Арктики та Антарктиди, спробують багато в чому змінити й географію полярних областей Землі.

Серед моря часом виростають нові острови, що є наслідком підводних вулканічних вивержень. Ми навряд чи копіюватимемо природу, але інженери майбутнього створюватимуть штучні острови і поблизу берегів, і у відкритому океані. Спочатку будівництво, очевидно, буде скромне, невелике, однак згодом розгорнеться дуже широко.

Плавучі острови «ось про що мріють уже сьогодні. Величезні споруди з бетону й металу, а можливо, і з пластмас зможуть дрейфувати в теплих морях. Це будуть плавучі плантації, на яких під щедрим сонцем виростуть багаті врожаї різних культур: і колоскових, і овочів, і фруктів. Все, що дає земля, одержуватимуть і тут. А ґрунт? Ґрунтів не буде, їх замінять поживні розчини.

Плівкові покриття допоможуть зберігати сонячне тепло. Можна подовжити день рослинам, якщо освітлювати їх вечорами чи вночі. Енергію ж для всіх потреб острівця «а на ньому житимуть і люди «дадуть атомні електростанції. Сировину для них «уран чи надалі, коли перейдуть на термоядерне «пальне», «дейтерій, добудуть з океанської води.

Вже нині можна було 6 назавжди розтопити кригу в Арктиці. Для цього досить штучно підігріти океан електричними грілками або атомними реакторами. Та, перш ніж робити це, треба ясно уявити собі, що станеться в інших місцях планети.

Поки що відповісти на це важко «наслідки можуть бути найнесподіваніші. Одне зрозуміло: послабшає циркуляція повітря, бо зменшиться різниця середніх температур між північчю та півднем. У Сибіру і Європі з’являться нові посушливі райони.

А втім, техніка може ліквідувати таку небезпеку. Треба буде збільшити вологість там, де її бракуватиме. Це зробить, певно, океан, який примусять посилено випаровуватись. На зразок льодовиків окремі його ділянки вкриють спеціальним шаром чи скерують Із штучних супутників Землі пучок сонячних променів. Стали б у пригоді під час боротьби з посухою також снігозатримання та штучне дощування.

І все ж таки обережність, обережність і ще раз обережність повинна бути девізом тих, хто заходиться змінювати клімат.

Можливо, атомними грілками пощастить прогрівати окремі місця океану і таким чином міняти встановлений природою напрямок течій. Нині, проте, ідею атомного підігрівання океанських вод висувають для іншої мети «тепліша вода виноситиме на поверхню поживні речовини, з’явиться більше корму для риби, виникнуть нові багаті «рибні пасовиська». Для керування течіями потрібно було б дуже багато тепла, і тому проектувати переобладнання природного водяного опалення можна буде лише в епоху термоядерної енергетики.

Проте це не означає, що керування кліматом «справа дуже далекого майбутнього. Початок її покладено вже тепер.

Насаджуючи лісозахисні смуги, створюючи штучні водосховища, зрошуючи землі та висушуючи болота, людина змінює клімат. І хоч які малі поки що ці зміни, згодом вони почнуть усе відчутніше заявляти про себе.

За підрахунками радянських геофізиків, не мине й сотні років, як людство зможе виробляти й використовувати для різних потреб стільки ж енергії, скільки нині наша Земля одержує від Сонця. І вже не воно, наше денне світило, визначатиме клімат на земній кулі. Головним регулятором клімату буде діяльність людини. Роблячи підрахунки, виходять з припущення, що сучасні темпи приросту енергії у виробництві збережуться «десять процентів на рік. Але ж вони можуть і зростати. Безумовно, збільшаться й площі, густо заселені людьми. Так що загроза штучного перегріву Землі може стати ще реальнішою.

На планеті поступово потепліє. І земна поверхня, і атмосфера поволі нагріються настільки, що зникне крига, температура підвищиться повсюди, припиняться сильні вітровії й зникне різка відмінність між північчю та півднем. Але, з другого боку, на тому ж півдні буде ще гарячіше й сухіше. Перед людством, якщо це справді трапиться, постануть нові проблеми, і головна з них «відвести лишок тепла, охолодити перегріту планету.

Так говорить геофізика про вплив людини на клімат. А ось що говорить астрономія про зв’язок клімату з долею Сонця.

Щоправда, вона має на увазі не століття, ба навіть не тисячоліття, а значно віддаленіші часи «чимало мільйонів і мільярдів років. Сонце, зрештою, почне згасати. Настане мить, коли Земля перетвориться на холодну, покриту кригою кулю. Але на той дуже й дуже далекий час техніка зможе зберегти життя навіть і на зледенілій планеті, так само, як вона відстоюватиме його в недалекому майбутньому на планеті гарячій.

Можливо, в тих районах, де температура стане надто висока або занадто низька і не буде іншого виходу, збудують міста під прозорими банями, зі штучним кліматом.

Місто зі штучним кліматом «це вже не мрія, а проекти, причому порівняно близького майбутнього. Ось який вигляд може мати таке місто в Заполяр’ї, в районах вічної мерзлоти, де метуть хурделиці й лютують морози, де надто коротке літо, а взимку по кілька місяців не визирає сонце.

Величезні будинки-вежі під прозорими банями з’єднані такими ж прозорими переходами. їх трохи піднято над землею і поставлено на опори, щоб відокремити од мерзлого ґрунту й снігу. Будинки герметичні, вікна не мають кватирок, зате установки штучного клімату подають свіже повітря сталої температури.

В такому місті-оазисі є все, що потрібно для нормального життя. Передбачено навіть сад «під окремою прозорою банею. Там «і спортивні майданчики, і водограї, і вічнозелені рослини, І квіти. Там вирощують овочі й фрукти.

Алюмінієві сплави і пластики правитимуть за основний будівельний матеріал таких міст «маленьких і великих. Зовнішнє холодне повітря підігріватиметься електрикою і йтиме в будинки, на вулиці, в сад. Лампи інфрачервоного світла підігріватимуть рослини. Енергію дадуть або гідростанції, або атомні установки, а може, скористаються термальними водами.

Техніка вже тепер може створити оази життя в непридатних для цього місцях. Що ж тоді говорити про майбутнє, до того ж далеке? Загроза холоду, як і загроза тепла, не стоятиме перед людством прийдешнього. Знайдуть кілька виходів.

Щоб захиститись від холоднечі, люди засвітять термоядерні сонця на орбітах штучних супутників Землі. Вони обігріватимуть та освітлюватимуть нашу планету. Коли ж це не допоможе і жити на земній кулі стане неможливо, людство зуміє влаштуватися на супутникові іншої зірки, молодшої від Сонця.

Щодо потепління, то, безумовно, знайдуть спосіб відвести зайве тепло, керувати тепловим балансом Землі. Можна, наприклад, збільшивши здатність земної поверхні відбивати сонячні промені, зменшити тим самим кількість тепла, яке надходить до нас від Сонця.

Вже є проекти керування сонячною радіацією. Інженери пропонують створити навколо Землі світлі чи темні кільця з дрібних частинок «своєрідні екрани. Світле кільце спрямує до Землі додаткове тепло й світло. Темне кільце буде затінювати найжаркішу екваторіальну зону. Та чи доцільно буде оточити Землю (за взірцем Сатурна) кільцями «сказати зараз дуже важко. € й заперечення проти цих проектів. Інженерам та вченим доведеться ще поміркувати над тим, як регулювати клімат на нашій планеті.

Ми, жителі Землі, знаємо про зміни, що на ній відбуваються. І все ж, щоб уявити собі, які вони, треба охопити поглядом цілу планету. Мине час, і космонавти майбутнього побачать нашу перетворену земну кулю. Чудова Земля стане ще прекраснішою. І в цьому буде заслуга науки й техніки, які змінюють природу в ім’я людського щастя.

МАШИНИ НЕЗВИЧАЙНИХ ПОДОРОЖЕЙ

Говорячи «незвичайні подорожі», мимоволі згадуємо Жуля Верна. Під такою назвою створив великий фантаст цілу бібліотеку романів. Де тільки не пролягали шляхи його героїв! Вони подорожували по всій земній кулі, пробиралися в найвіддаленіші куточки планети. Вони проникали в товщі вод і сягали морського дна. Вони вирушали в земні надра і відкривали там незвідане. Нарешті, полишивши Землю, вони линули в міжпланетний простір.

Згодом слідами жульвернівських героїв пройшли герої інших фантастів. До їхніх мандрівок теж можна застосувати означення «незвичайні». їм теж пощастило зробити дивовижні відкриття.

Розшукати плато, що загубилося в нетрях південноамериканських тропічних лісів, які досі зберігають флору й фауну минулих геологічних епох, «таку мету мали мандрівники з роману Конан-Дойля «Загублений світ». В його ж романі «Маракотова безодня» експедиція знаходить під водою легендарну Атлантиду. Герберт Уелс фантазує про політ на Місяць та про спуск до найглибшої западини Океану.

Письменники змальовують усякі незвичайні подорожі як на нашій планеті, так і за її межами. Мріють не тільки про відвідання інших світів, а й про їх освоєння, не лише про короткочасний спуск на морське дно, а й про підводні лабораторіям іста.

На сторінках романів зникали останні білі плями з географічних карт. До самого центра Землі, в геокосмос, проникали геонавти, лишивши далеко позаду скромні рекорди Арне Сакнуссема зі славетного роману Жуля Верна…

Це «у фантастиці ранній та сучасній. Уяві завжди відкривається дуже широкий простір. Останнім часом на сторінках фантастичних романів космічні кораблі летіли не лише до Місяця і планет Сонячної системи, а й до зірок «близьких і далеких.

Нові «Наутілуси» плавали у всіх морях та океанах, батисфери й самохідні підводні танки досліджували сховану під водною товщею землю.

Оскільки фантасти побували всюди: в глибинах океанів і в земних надрах, на великих висотах і в ближньому космосі, на Місяці та на всіх планетах сонячної сім’ї, то цікаво було б довідатися, на які машини вони посадили учасників незвичайних подорожей. Адже не завжди вигадка письменників безпідставна. Історія наукової фантастики дає чимало прикладів справжнього передбачення, деякі з описаних у фантастичних творах конструкції можуть стати (і стануть!) об’єктом роботи інженера.

Великий парк різноманітних транспортних засобів постає перед нами зі сторінок фантастичних романів.

Початок поклав Жуль Верн «паровим будинком», прообразом всюдихода в нашому розумінні. Його всюдихід був схожий на слона (адже подорож відбувається в Індії), який ходив чи плавав, загрібаючи воду ногами, і буксирував два фургони. Чеський романіст К. Глоух у романі «Зачарована земля» відрядив експедицію в Арктику на гусеничному всюдиході, його конструкція теж нагадувала «будинок», який правив мандрівникам за дім у суворій Арктиці, Всюдихід Глоуха не універсальний, а лише сухопутний. Двигун, звичайно, автомобільний, іншого ще не створили на ті часи, коли було написано роман.

Слід однак нагадати, що Жюль Берн змалював таку дивну машину, до якої не додумались навіть теперішні інженери. «Жах» Робура-завойовника «це й автомобіль, і судно, і підводний човен, і літак водночас. Така комбінація справді універсальна. їхати, плавати на воді й під водою, літати «можливості надзвичайно широкі! Але машина Робура все ж була прикута до шляхів «на колесах цілиною не проїдеш.

Про інший всюдихід розповів М. Ільїн.

…Дикий ліс, де ще ніколи не ступала людська нога. Чути рокіт мотора. Сталевий жук опускається біля підніжжя скелі і складає крила. З люка виходить чоловік. Він озирається довкола, обирає шлях, і «жук» повзе по землі на широких гусеницях. Попереду озеро, машина пірнає у хвилі, за мить виринає на другому березі, щоб знову їхати чи летіти…

Ось іще одна машина, спеціально призначена для руху в тропічних хащах.

Її металевий корпус схожий на танк. В передній частині «кабіна, посередині «рубка. Вони засклені.

Перед водієм «щит керування потужним мотором, що обертає гребні гвинти корабля. Атомні батареї «джерела струму «дають змогу тривалий час не заходити на бази.

Людина натискає на щиті кнопку, «й на рубку наповзає прозорий дах. Судно зникає під водою. Тільки перископ, наче око, зостається на поверхні.

Ріка міліє, течія стає бурхливішою. Різкий поворот «і всюдихід, як доісторичне чудовисько, видирається на берег, повзе болотистими ґрунтами до лісу. Потім машина заглиблюється в хащі. Всюдихід пересувається по землі на гусеницях. Але будь-якої миті він може висунути короткі крила, складаний гвинт-носій і злетіти в повітря…

Таким спробував я описати «тропічний» всюдихід у науково-фантастичних нарисах «Слідами Жуля Верна».

Про Жуля Верна доведеться згадати й тоді, коли йтиметься про плавання в неприступних нині глибинах Океану. «Наутілус» і досі лишається недосяжним ідеалом для конструкторів дослідницьких підводних суден.

Річ не лише в тому, що капітан Немо пересувався під водою зі швидкістю до п’ятдесяти миль на годину (кращі сучасні човни роблять понад тридцять), що рухала його човен електроенергія, що він маневрував своїм «Наутілусом» незгірш, аніж пілот літаком, що через ілюмінатори можна було робити чудовий огляд і що екіпаж практично не залежав од будь-яких берегових баз: харчі й усі предмети першої потреби давало море. Річ у тім, що міцний корпус витримував величезний тиск водяної товщі.

Коротше кажучи, корабель капітана Немо не має рівних собі серед збудованих досі підводних човнів, навіть найдосконаліших. І немає скафандра, що давав би змогу здійснювати прогулянки по дну, як це робив капітан Немо з товаришами.

Змагатися з «Наутілусом» міг би хіба що підводний човен «Піонер» з роману Г. Адамова «Таємниця двох океанів». Створив його письменник із сплавів, у сотні разів міцніших за сучасні, спорядив човен реактивними двигунами, які працюють на гримучому газі, обладнав приладами, що дають можливість бачити в темряві далеко навкруги. Нарешті, він вигадав надглибинні скафандри оригінальної конструкції.

У водолаза за спиною «портативний двигун із гребним гвинтом, і водолаз легко випереджає навіть найшвидших риб. Та ось йому заманулося зупинитись. Натиснув кнопку на паску «і гвинт уже не обертається, лопаті згорнулись. Складаються й висувні «плавці»-рулі, своєрідні металеві ласти на ногах. Тепер, спустившись на дно, водолаз крокує серед скель.

Над шоломом у нього закріплено потужний ліхтар, і промінь світла розганяє імлу. Скафандр не сковує рухів, бо в місцях, де з’єднуються суглоби, вставлено гнучкі платівки з надміцного сплаву. З такого ж матеріалу, здатного витримати водяний тиск навіть на глибині десять кілометрів, виготовлено і весь панцир.

Зовні, в заплічному ранцеві, «портативна акумуляторна батарея, патрони з рідким киснем, поглиначі вуглекислого газу. Нагрудний ранець ««харчоблок»; там термоси з водою, бульйоном, какао, від яких ідуть трубки до рота.

Водолаз має електричну зброю. Потужним розрядом струму можна вбити навіть акулу. Отже, в океанському вирі людина в такому одязі почуває себе вільно і цілком безпечно…

Такими шляхами веде нас мрія. А що в дійсності чекає людину, котра й далі відкриває свою планету і починає проникати в космос? Які незвичайні подорожі могла б вона справді здійснити в другій половині цього сторіччя, чи, скажімо, в наступному? Передбачити подробиці, звичайно, неможливо, та все ж спробуємо відповісти на ці питання хоча б загалом.

Розглянемо спершу порівняно близькі маршрути, що не виходять у космічні безодні.

Безумовно, є де помандрувати ще й на суходолі. Імовірність відкриттів у малодосліджених нетрях Південної Америки чи Африки досить велика. До того ж тропіки у майбутньому будуть ареною найактивнішої діяльності людей. Край величезних багатств, джерело сировини та продуктів харчування для зростаючого населення планети «ось чим є тропічний пояс Землі. Колись там розгорнеться й гідротехнічне будівництво, а найбільші ріки, що течуть серед лісів, додадуть мільярди кіловат в енергетичний баланс людства.

Так чи інакше, а розвідка провадитиметься в тих місцях, де нині непрохідні хащі тропічного лісу. Дослідникам доведеться побувати навіть там, куди з величезними труднощами продирається туземець. Що для цього потрібно? Очевидно, якась спеціально обладнана транспортна машина. Назва її взагалі відома: всюдихід.

Учені різних країн досліджують також Антарктиду. А згодом почнеться освоєння льодового материка. Для цього теж знадобиться нова техніка, придатна до роботи в суворих умовах.

Тепер вийдемо до берегів Океану. Ще донедавна лише військові човни та водолази могли відвідувати Голубий континент. А тепер у його «передпокої» бувають тисячі й тисячі аквалангістів. Маленькі спортивні підводні суденця плавають неподалік узбережжя, «пірнаюче блюдце» Жака-Іва Кусто добирається до межі берегової обмілини, мезоскаф Жака Пікара йде на прогулянку в глибочінь, щоб показати цікавим туристам чудеса нептунового царства.

В нашій країні рейс за рейсом здійснює перший дослідний підводний човен «Северянка», спуск за спуском «гідростат «Север», який може пірнути на шістсот метрів. Гідростати вірно служать зоологам та іхтіологам, що вивчають життя морських глибин.

Вже збудовано й батискафи «надглибинні судна. Вони занурюються все глибше і глибше: 3 150… 4 050… 5 870… 7 300 метрів… 1960 року було поставлено абсолютний рекорд-10 919 метрів. Батискаф опустився на дно найглибшої западини «Маріанської.

Світовий флот батискафів дуже невеликий «усього кілька кораблів. А басейн планети неосяжний, водяна товща і дно його багато в чому загадкові.

Звичайні підводні човни спускаються не нижче кількох сот метрів, пересічна ж глибина Світового океану-пересічна! «чотири кілометри. Глибоководних западин, що дуже цікавлять науку, «вісімнадцять. Вони завглибшки не чотири кілометри, а далеко більше.

Кілька батискафів «на три чверті поверхні земної кулі, що вкрита водою, не так вже й багато!

Попереду «нові й нові спуски, плавання побіля дна в різних районах Світового океану. Попереду «постійні пасажирські рейси під водою та перевезення вантажів. Хіба не звабно, наприклад, налагодити сполучення на підводних лайнерах під кригою Центрального арктичного басейну? Чи перевозити нафту підводними атомоходами, що не бояться ніякого шторму?

Щоб спускатись усе глибше і глибше, щоб досліджувати та освоювати «водяний космос», потрібні нові, до того ж досконаліші глибинні машини.

Насамперед знадобиться, очевидно, якийсь супербатискаф чи підводний човен з максимальною глибиною занурення до кількох кілометрів, а також кораблі, здатні перевозити пасажирів і вантажі під хвилями Океану так само, як це роблять тепер надводні судна. І, звичайно, скафандри «не панцири, що сковують рухи, а справжня одіж підкорювачів океанського дна: міцна і зручна для роботи. Потрібні будуть, окрім того, різні апарати для прибережної смуги та берегової обмілини.

Кібернетика дасть змогу створити високодосконалі, самокеровані машини. Можна побудувати, наприклад, самохідну батисферу на гусеницях, яка пройде заданим їй маршрутом, проведе спостереження, зробить вимірювання, назбирає зразків.

Вже давно інженери замислювались над проектами таких батисфер. Адже на дні не всюди ущелини та гори, є й широкі рівнини. По них цілком можна пересуватися на гусеницях. Було запроектовано самохідні гусеничні машини навіть для подорожей по зборозненій тріщинами поверхні Місяця, ну, а про рівні ділянки морського дна вже нічого й говорити.

Підводний танк-батисферу спустять із судна на дно, відчеплять від троса, і він мандруватиме доти, доки не вичерпає запас кисню. Тоді повернеться до своєї плавучої бази. Такий танк потрібен морським геологам-розвідникам для пошуків нафти в прибережних районах дна. Він допоможе знайти й підняти затонулі кораблі.

Та чи зуміє самохідна батисфера пересуватися по дну далеко від берегів у відкритому морі? Там теж потрібно розвідувати поклади надр, шукати загиблі кораблі. Якщо дозволить міцність металу, якщо з’являться потужні, але легкі джерела енергії «можливо, атомні, «глибоководні танки вийдуть на простори невидимого континенту.

Скрізь, де не може пройти людина, вона посилає тепер автомати. Сконструйовано, наприклад, такий автоматичний підводний розвідник. Це гусеничний всюдихід, обладнаний до того ж ротором на зразок гелікоптера, щоб перескакувати через ущелини та скелі. Телеоко дасть змогу обдивлятися дно, механічна рука «брати зразки, монтувати бурову установку та виконувати іншу роботу.

Одначе ця машина має істотний недолік: вона зв’язана з берегом електрокабелем, що подає до моторів струм, і дротами, по яких надходить Інформація.

Самохідна батисфера орієнтуватиметься зразу: її прилади будуть інформувати лічильно-обчислювальний пристрій про навколишній світ, а пристрій, в свою чергу, подаватиме потрібні сигнали-команди автоштурманові. Автоматичні зйомочні камери зафіксують усе побачене на магнітній плівці.

Одне слово, як і корабель-супутник, підводна лабораторія виконає накреслену для неї програму і повернеться на поверхню.

Очевидно, автоматичне керування матимуть невеликі підводні човни, що плавають поблизу берегів, а також підводний рибальський флот.

Інженери пропонують ще одну батисферу-автомат «для вивчення глибинних шарів океану. Вона матиме мікрофони й магнітофон для запису морського шуму та «голосів» глибинних мешканців; реєстратори швидкості течій, температури, солоності, радіоактивності води та інших даних, що цікавлять учених. За ввімкнення та вимкнення приладів відповідатиме спеціальний, теж автоматичний, пристрій.

Перед ілюмінаторами розмістяться кінокамери, що будуть автоматично вести зйомку, коли поблизу з’явиться якась жива істота. Про неї повідомить гідролокатор, він же подасть команду почати зйомку.

Ця батисфера, не маючи власної плавучості, буде обладнана, як і батискаф, поплавцем. Занурюватиметься вона за допомогою вантажу «якоря, що відокремлюється при спливанні. В разі потреби якір утримає її на дні, поки буде виконано всі намічені дослідження. Для живлення приладів і лампи-спалаху, що потрібна під час кінозйомки, в батисфері приладнають батарею акумуляторів.

Розроблено проект автоматичного розвідника «маленького глибоководного човна. Його автор «польський інженер П. Цешевський «спорядив свій човен кінокамерою, телевізійним передавачем, прожектором та механічною рукою для взяття проб з морського дна. Цій підводній лабораторії-малятку «її діаметр усього один метр «будуть доступні глибини до шестисот метрів. Свої спостереження вона автоматично передасть до надводної бази.

Розвідник з металевою клешнею, обладнаний телеоком, «це приклад того, як можна застосувати автоматику для вивчення невідомого. Він і досліджувач глибин, що опускає на дно прилади, І водолаз-універсал, котрий підіймає вантажі, закріплює троси, відгвинчує гайки, коротше «на всі руки майстер.

Такий автомат зможе працювати незгірш водолаза, до того ж, де завгодно, хоча б і на дні глибоких океанських западин. Ним керуватимуть по дротах з борту надводного судна. Але згодом механічні руки з’являться на гідростаті чи батискафі. Вони підкорятимуться не електричним сигналам, а біострумам людського мозку, розумовим наказам.

Слідом за приладами, слідом за автоматичними розвідниками Океан почнуть освоювати глибоководні апарати з людьми.

Одне судно проектують радянські інженери. Воно зможе позмагатися з жульвернівським «Наутілусом» «принаймні щодо тих вигод, які матимуть на ньому вчені.

Професор Аронакс «вимушений пасажир «Наутілуса»«спостерігав підводний світ через величезне вікно. Два великих засклених вікна будуть і на нашому судні, поки що умовно названому «Север-2».

Потужні світильники розженуть пітьму вічної ночі (сонячні промені ледь сягають межі берегової обмілини). Телекамера, фото"і кіноапарати фіксуватимуть усе, що вихопить промінь прожектора з водяного мороку; гідрофони ловитимуть звуки моря; гідролокатори стежитимуть за косяками риб; прилади та маніпулятори братимуть проби й цікаві знахідки. Таким буде цей підводний човен.

Корпус його зі сталі та склопластику, довгастої форми. Він зможе занурюватися на два кілометри і плавати в радіусі п’ятдесяти миль, вивчаючи дно та спостерігаючи за життям морських мешканців.

Слідом за ним з’являться інші представники глибоководної ескадри. Буде також значно поліпшено сучасну глибинну техніку.

Французький інженер П. Вільм, який у власному батискафі занурювався на глибину понад чотири кілометри, пропонує кілька удосконалень.

Тепер у гондолі тісно й не зовсім зручно вести спостереження. Можна гондолу-дім і лабораторію «виготовити з кількох поєднаних сфер. Тоді звільниться місце навіть для спочинку екіпажу.

І водій і вчений-спостерігач перебувають нині в одному приміщенні. Можна розділити його на два, зробити двосферний батискаф, налагодити між ними телефонний зв’язок.

Такий батискаф розраховано на занурення до чотирьох кілометрів. Але потрібні ще глибоководніші апарати. Радянські конструктори М. Діомідов та О. Дмитрієв так уявляють собі батискаф граничних глибин. Поплавець обтічної форми, якнайкраще пристосований і до плавання по горизонталі, і для підйомів та спусків. Закріплена внизу гондола частково входить у поплавець, що поліпшує обтічність усього корабля. Поворотні двигуни дозволяють вільно маневрувати. Конструктори називають своє дітище вертоплавом. Він може пробути під водою десятки годин.

Вертоплав має два ілюмінатори. Кіно"і фотозйомку зручно провадити через спеціально обладнане вічко. Пастки для ловіння глибоководних тварин і риб; гарпунні рушниці «для полювання на них; апаратура для запису голосів морських мешканців та багатий арсенал різноманітних наукових приладів; ультразвуковий телефон «ось чим передбачають оснастити корабель, що має спускатись на будь-які глибини, аж до дна найбільших океанських западин.

Запропоновано ще один проект апарата для великих глибин. Його назвали батиандром. «Батисфера» (від грецької батіс «глибокий, сфера «куля), «батиандр» «глибинна людина (згадаємо бєляєвського Іхтіандра «людину-рибу). Назва ця хоч і лишилась за новим апаратом, все ж не зовсім точна, та річ не в ній.

Батиандр «це удосконалена батисфера: кульова гондола має одне місце, два ілюмінатори, один з них «верхній «вправлено у вхідний люк, другий «боковий «дає змогу працювати механічним рукам. Потужний прожектор освітлюватиме простір. Батиандр просуватиметься скрізь «він має два водометних реактивних двигуни. Всередині «прилади, що підтримують потрібний мікроклімат, екрани гідролокатора та підводного телевізора. Певно, атомні джерела електроенергії дадуть можливість зробити батиандр незалежним від надводної чи підводної баз. Попервах енергію доведеться подавати по кабелю.

Коли з’являться надміцні й легкі матеріали, такий кораблик, точніше, своєрідний варіант глибоководного автономного скафандра зможе занурюватись на граничну глибину «одинадцять кілометрів. Володіння, куди раніше міг вторгатися лише батискаф, з часом будуть доступні й малесеньким, простіше збудованим човнам.

Очевидно, нова техніка з’явиться також в інших, середніх та верхніх шарах Світового океану. Модернізовані підводні човни з металевою (а може, пластмасовою), часом подвійною, як у батискафа, обшивкою, з рідким наповнювачем усередині «це один приклад. Мезоскаф Із вертикальним гвинтом і прозорою гондолою «другий. Таку ідею запропонував творець першого батискафа професор Огюст Пікар. Зовсім незвичайний вигляд матиме цей підводний гелікоптер з кульовою кабіною з плексигласу. Пікар каже, що людина в цьому апараті відчуватиме себе ніби серед моря, лише прозора оболонка відділятиме її від води.

Вертикальний гвинт потрібний мезоскафові для спуску «це буде гелікоптер навпаки. Невеликий поплавець із бензином і баласт нададуть йому плавучості. А два горизонтальні малі гвинти примусять його рухатись уперед і назад, повертати. Ці гвинти не дадуть мезоскафові обертатись під час роботи великого гвинта. Мезоскаф не боїться зупинки мотора. Він одразу ж спливе на поверхню, як тільки лопаті не створюватимуть «занурювальної» сили.

Не лише океанські, а й земні глибини чекають на людину. Вона вийшла в космос і вийде в геокосмос, так само незвіданий, так само сповнений загадок І таємниць. Глибокі надра для нас поки що царина суцільних гіпотез, передбачень і здогадок. Бур заглибився в землю всього на вісім кілометрів, або на 0,00125 «геологічної вертикалі» «радіуса земної кулі. Далеченько, одначе, ще до центра Землі!

Бур незабаром сягне на п’ятнадцять-двадцять кілометрів углиб. Проте науку цікавлять ще нижчі поверхи в підземеллях планети. Туди бурові не пробратись. Проникнути в геокосмос повинні майбутні експедиції землепроходців. Це слово тут має пряме значення.

Що ж їм буде потрібне «розвідникам і підкорювачам космосу-2, як іноді називають недосліджені глибини? Очевидно, автономну саморушну машину, підземохід, здатну пройти крізь товщу земної кулі.

Наступ на надра письменники-фантасти почали давно. Жуль Верн у цій галузі «піонер, та, посилаючи своїх героїв у глиб землі, він не дав їм ніяких транспортних засобів. Адже Сакнуссем випадково відкрив туди вхід через жерло згаслого вулкана, а слідом за ним пройшла споряджена романістом експедиція. Пішки до підземного світу «Плутонії «вирушають і герої однойменного роману В. Обручова.

Згодом письменники почали малювати інші картини. їм хотілося пройти всю геологічну вертикаль. Вони виряджали експедиції на підземоходах «своєрідних механічних кротах. Породу здебільшого випалює бур «світловим променем лазера чи скерованим пучком потужних електромагнітних хвиль. Спеціальний пристрій прибирає зруйновану породу і закріплює стінки прокладеного тунелю. Двигун «атомний, він кращий за Інші. Телевізійні прилади показують на своїх екранах зміну кольорів мінералів за бортом підземохода, дають змогу спостерігати, що діється в порожнявах, які подивуються на шляху.

В кабіні «штучна атмосфера, штучний клімат (про це теж пишуть фантасти), штучний, схожий до земного, кругообіг речовин. Останнє, звичайно, в довготривалих рейсах: водорість хлорела, що дає кисень і їжу, могла б бути супутником геонавтів, як і космонавтів при польотах до інших планет.

На стінах і стелі «залізні доріжки, а на членах екіпажу «взуття з магнітними підошвами, бо, на думку фантастів, у підземній «ракеті», що досягла центра планети, запанує невагомість.

Подорожі вгору і вниз схожі, лише за стінами машини в геокосмосі не порожнеча, а стиснута з велетенською силою товща порід. Чи зможе метал корабля протистояти їй? Звичайний, сучасний «ні, тому фантасти й вигадують надміцні сплави «без них неможливо попасти ні в океанські безодні, ні в земні надра.

Підземохід «поки що вигадка, але вона повинна стати дійсністю. Мусить! Саме глибинний корабель прокладе шлях до найнижчих земних шарів.

Вже створено автоматичний підземохід, що прокладає тунель для труб. Він пробиває собі шлях, розсовуючи та ущільнюючи ґрунт. Просувається він, наче паля, яку забивають молотом.

Стиснуте повітря приводить у рух бойок, що знаходиться всередині машини. Бойок б’є об ковадло, і весь снаряд врізається в ґрунт. Можливо, згодом такі металеві кроти буритимуть свердловини у надрах суходолу та морського дна. Щоб досягти межі, яка відокремлює земну кору від наступного шару «мантії, американські інженери пропонують збудувати підземохід-автомат з ядерним реактором. Підземохід матиме дуже видовжену форму з теплоізоляцією по боках. Все тепло, що дає реактор, прямує вгору чи вниз. Внизу корабель має тяжке металеве вістря «баласт. Вгорі «чималий поплавець. У підземоході розмістяться датчики та прилади, що працюватимуть за високої температури й тиску.

Розжарене більш як до тисячі градусів вістря розплавить довколишні породи, і машина спускатиметься все глибше й глибше крізь рідку лаву. Поплавець не дасть їй перекинутись. Коли підземохід пройде всю товщу кори, вістря відокремиться, а реактор з поплавцем почнуть підійматися вгору, розплавлюючи породи, які лежать вище.

Можливо, реактор не лише дасть тепло, а й приведе в рух двигун. Тоді підземохід здійснить свою першу мандрівку швидше.

Епоха незвичайних подорожей над поверхнею Землі вже почалася. Навколо світу за півтори години «такі можливості корабля-супутника. Дуже, однак, скоротився цей термін від часів Філеаса Фогга! Вісімдесят днів, витрачені героєм Жуля Верна, перетворились на дев’яносто хвилин.

Але це «лише початок. Польоти за маршрутом Земля «Земля, стрибки через космос з одного пункту планети в другий, кругосвітні перельоти «такі перспективи ракетного транспорту, причому не дуже й далекі.

«Нас вражала швидкість, з якою космічні кораблі перетинали кордони держав, переходили з однієї півкулі до другої. Не змовляючись, ми думали про те ж саме «про майбутнє космічних рейсів, про те, що, певно, недалеко той час, коли на зміну літакам прийдуть космічні кораблі, що перевозитимуть пасажирів і вантажі… Ближній космос теж буде розкреслений трасами космічних кораблів, як розкреслено нині повітряний простір пучками авіаліній», «писали льотчики-космонавти А. Ніколаєв та П. Попович.

Що ж буде потрібно, щоб налагодити постійне сполучення між континентами через «космічний міст»? Пасажирські, поштово-вантажні кораблі-супутники, а також літаки, здатні вилітати за межі атмосфери й повертатись назад. Неясно ще, як їх назвуть «космольотами чи ракетопланами, орбітальними літаючими апаратами чи геокосмічними ракетами. Важливо інше: пасажир недалекого майбутнього зможе справді швидко, як у казці, переноситись на багато тисяч кілометрів.

Чи означає це, що повітряні подорожі взагалі застаріють?. Що в атмосфері пройде лише найкоротша частина шляху літальних апаратів, а всі основні траси припадуть на ближній космос? Звичайно, ні. Як і дотепер, збережеться реактивна пасажирська авіація далекої дії та авіація місцевих ліній.

Разом з тим зміняться умови далеких подорожей у повітрі. Не вісім-десять, а сотня-півтори кілометрів висоти «така буде максимальна стеля. Не в тропосфері, ба навіть не у стратосфері, а в іще вищих шарах повітряного океану ширятимуть літаки майбутнього.

Які ж вони будуть, ці літаки? Мабуть, зовсім нових форм і працюватимуть на абсолютно нових джерелах енергії. Буде створено нову, надвисотну авіацію.

Задовго до появи супутників та ракет письменники почали мріяти про ракетний транспорт «швидший порівняно з іншими видами. Лише ракета здатна за кілька хвилин перелетіти з Москви до Ленінграда, за півгодини «з Москви на Далекий Схід, і тільки корабель-супутник облітає земну кулю за рекордно короткий час.

«Наземний» ракетний транспорт дозволить швидше перевозити пошту. Перші спроби вже зроблено. Ракети скидали вантаж, а літаки перехоплювали його в повітрі. В майбутньому ракетні системи застосовуватимуть частіше. Ракетна пошта буде, мабуть, не лише найшвидша, а й найдешевша.

Автор фантастичного нарису «В ракеті через океан» В. Шлер ще 1929 року зобразив картину трансатлантичного ракетного перельоту. Це, власне, космічна подорож в мініатюрі. Хай вона триває всього двадцять шість хвилин, але пасажир відчуває те ж саме, що й справжній космонавт. Його притискає до сидіння перевантаження при зльоті, а під час заатмосферного стрибка він перебуває в стані невагомості. Погляд в ілюмінатор відкриває перед ним вражаючі види Землі з великих висот, Землі-планети.

Що являтиме собою корабель для таких рейсів? Ясно, що наприкінці двадцятих «початку тридцятих років не можна було завбачити цього детально. Адже коли Жуль Верн писав «Двадцять тисяч льє під водою», то перші, щоправда, дуже недосконалі, підводні човни вже існували. В «Робурі-завойовнику» знайшли відображення тогочасні суперечки між прихильниками повітроплавання і прибічниками авіації, хоч вона ще тільки зароджувалась. Літаки, автомобілі та» підводні човни вже були, коли Жуль Верн створював роман «Володар світу», в якому змальовано універсальний всюдихід.

Коли ж починали фантазувати про наддалекі ракетні рейси, про міжконтинентальні ракетні зв’язки, технічні ідеї ще тільки зароджувались. Якраз тоді К. Е. Ціолковський опублікував свою видатну працю про складені ракети. Саме вони виводять тепер на орбіти кораблі-супутники. Через три роки по тому, як вийшла праця Ціолковського, наш відомий учений і інженер Ф. А. Цандер розрахував траєкторії польотів ракет, що проходять дуже високо над землею. І значно пізніше з’явились провісники майбутнього транспорту, ракетні системи, які набирають швидкостей, достатніх для створення штучних місяців.

Героя фантастичного нарису Шлера переносить через океан (за двадцять шість хвилин!) висотний ракетоплан. Він «зовні нагадує звичайні цивільні літаки, всередині яких обладнано кабіни для пасажирів». Про ракетоплани говорить і О. Бєляєв, описуючи мандри в стратосфері у своєму романі «Стрибок у ніщо» та в оповіданні «Сліпий політ».

Нині життя починає випереджати фантастику. Збудовано експериментальні ракетоплани, і один з них, створений за кордоном, піднімався на десятки кілометрів угору. Конструкторська думка працює над проектами гіперзвукових літаків. Вони розвивають швидкість до кількох тисяч кілометрів на годину. А поява перших кораблів-супутників поставила на порядок денний недалекого майбутнього польоти ракет, що стануть такими ж звичайними на космічних трасах, як сучасні ТУ, ІЛи та АНи на трасах повітряних.

Гадають, що пасажирські ракетні кораблі підійматимуться до межі атмосфери надшвидкісними літаками.

У найвищих шарах атмосфери, де повітря дуже розріджене і сила вітру незначна, на техніку чекає невичерпний склад енергії. Саме невичерпний, бо влаштувало його Сонце.

Сонячні промені подрібнюють молекули повітря. Частинки сполучаються, утворюючи знову цілі молекули. При цьому виділяється енергія, повертається те, що було взято від Сонця. Розпад іде безперервно, і так само безперервно утворюються все нові й нові частинки, висловлюючись мовою хімії, «вільні радикали.

Якщо примусити радикали сполучатися, можна одержати заощаджену в них енергію. Це зробить каталізатор «приміром, золото чи платина. І тут вже сама собою напрошується ідея атомарного хемосферного двигуна. Атомарного, бо працюватимуть у ньому атоми чи групи атомів, що утворилися з розщеплених молекул. Хемосферного, бо хемосферою назвали ті атмосферні шари, де виникають вільні радикали.

Дія розгортається в каналі прямоточного повітряно-реактивного двигуна. До нього на великій швидкості попадатимуть атомарні гази. Стиснуті швидкісним напором, вони пройдуть крізь покриті золотом чи платиною грати з тугоплавкого металу.

Тут частинки з’єднаються в цілі молекули і виділиться тепло. Ніякого пального не треба, тепло змусить гази витікати крізь вихідну частину двигуна «сопло «зі швидкістю значно більшою, ніж при вході. Виникне реактивна тяга. Літальний апарат полине в хемосфері на величезній швидкості «аж до першої космічної.

Хемосферні літаки за короткий час долатимуть відстані від полюса до полюса і менш ніж за півтори години облітатимуть без посадки всю земну кулю. Хемосферний літак зможе навіть перетворитись на супутника Землі. Які широкі можливості відкриє це для створення заселених навколоземних станцій і зв’язку з ними! Хемосфера виявиться тим трампліном, з якого легко буде здійснювати стрибки в ближній космос.

Однак, щоб попасти туди, де зберігається готове пальне, літакові знадобиться ще один двигун «звичайний. Такий прискорювач не лише закине весь апарат на сотню й більше кілометрів угору, він надасть літакові необхідного розгону, щоб хемосферний двигун запрацював.

Запропоновано оригінальну конструкцію такого апарата ««літаючу піраміду». Вона складається з кількох поверхів, покладених один на одного. Під час польоту апарат перебудовується: в ньому виникають канали прямоточних повітряно-реактивних двигунів, які працюють на хемосферному паливі.

Повітряні подорожі стають дедалі зручніші. Згодом відпаде потреба у великих аеродромах. Виникнуть типи вертикально злітаючих літаків, комбінованих літальних апаратів, що поєднують кращі якості крилатих і безкрилих машин. На них, як і на літаках «звичайних», будуть застосовувати атомні двигуни.

Форма літаків не лишалась і не залишиться незмінною, та це й не дивно. Новим буде інше: літак, форма якого змінюється в польоті-під час зльоту вона одна, а після набрання швидкості «інша.

Різні умови на різних ділянках польоту. При зльоті, коли треба мати найбільшу підйомну силу, деякі частини конструкції «наприклад мотогондоли, фюзеляж та кіль, змінюють своє розташування по відношенню до крила.

Можливі також інші варіанти машини зі змінною геометрією; ми вже говорили про «літаючу піраміду», яка теж перебудовується, коли літак досягає хемосфери.

Можна змінювати й геометрію літакового крила в машині, загальна форма якої близька до сучасної: з подовженим фюзеляжем та стріловидним чи дельтовидним крилом. Пропонують, наприклад, літак, схожий на ластівку. При зльоті з аеродрому він широко розгорне крила, під час польоту на великій швидкості відкине їх назад, а при посадці знову розправить.

Перед авіаційними інженерами постане проблема охолодження літаків надвисоких швидкостей. З одного боку скористаються теплозахисними покриттями для частин, що нагріваються найбільше. Таке покриття з легкоплавкого матеріалу, скажімо, синтетичного, «віддаючи себе в пожертву», випарувавшись, захистить ці частини від руйнування. Але, якщо політ в атмосфері буде тривалий, цього захисту недостатньо. Доведеться застосувати інший спосіб «відводити зайве тепло, скориставшись тепловбирними матеріалами, рідинами чи газами.

Конструктор мусить подбати, звичайно, й про те, щоб зберегти життя екіпажу та пасажирів при польотах на величезних висотах «сто кілометрів і вище. Тут, безумовно, стане в пригоді досвід космонавтики.

Кораблі-супутники з людьми на борту «це прообраз майбутніх космольотів, призначених для перевезення вантажів і людей у межах Землі.

Двигуни, які будуть потрібні для нового космічного транспорту, вже є. Це і турбореактивні, і прямоточні, і ракетні установки. Звичайно, їх удосконалять, комбінуючи в одній установці різні типи двигунів.

Уже є проекти кораблів, що вражають своєю незвичною формою. Для обльоту земної кулі їм вистачить приблизно, півкілограма ядерного пального. Довгий, загострений попереду корпус із стріловидним крилом… В його передній частині «кабіна для пасажирів, а у хвості на певній відстані «атомний реактор. Швидкість його не буде дуже велика «до тисячі кілометрів на годину, зате атомоліт пролітатиме величезні відстані без посадки.

За кордоном розробляють проекти «планеруючих» літаків, здатних, як супутник, облітати планету за рекордно короткий термін. Ракетний двигун дасть їм змогу піднятись на більші висоти, до передпокою космосу. Звідти крилата ракета полине до Землі. Крила в цьому польоті-падінні їй не потрібні, надто розріджене повітря навкруги.

Та ось літак входить у щільні атмосферні шари, крила тепер мають піднімальну силу, й апарат, що став планером, ширяє вгору. Так раз за разом він то підіймається, то опускається, за кожним зльотом просуваючись над земною поверхнею на сотні або тисячі кілометрів.

Далекі, наддалекі та, що має особливе значення, надшвидкісні перельоти прокладуть шлях до тих куточків планети, де не ступала людська нога. Там немає аеродромів? То й що? Сучасна авіація вже починає обходитись без них, причому не лише вертольотна. Незабаром авіація стане без-аеродромною.

Не дивуйтеся з літака, що став дибки, «а саме такий вигляд має літак вертикального зльоту посеред аеродрому.

Звичайна передпольотна метушня. Нарешті, зліт! Поле, аеропорт швидко провалюються вниз. Ви не встигли помітити, як це сталося, а літак, що піднявся просто з місця вгору, повернув і полетів паралельно до землі.

За іншим варіантом повертаються двигуни чи гвинти, і літак, який щойно йшов угору, лягає на потрібний курс.

А ось іще незвичайніший літальний апарат «колеоптер. Там кабіна розташована всередині кільцевого крила. Колеоптер також злітає без розгону.

Серед літальних апаратів майбутнього «дископлан, літак із круглим крилом. Такі апарати зможуть рухатись по орбітах у космосі, а потім повертатись на Землю. Проте їх можна використати і для польотів в атмосфері «на дуже великих висотах з дуже великими швидкостями.

Та людям будуть потрібні не лише швидкі засоби повітряних сполучень. їм захочеться також побачити пейзаж з висоти пташиного польоту і позмагатися з птахами в умінні літати.

Крихітні літальні апарати зріднять людину з повітрям зроблять повітряну стихію такою ж зручною для пересування, як і суходіл. На маленькій літаючій мотоциклетці можна зазнати «почуття¦¦ польоту», побачити чудову панораму землі, хоча й з невеликої висоти.

А десь у тропіках, коли треба буде піднятись у верхні поверхи лісу (адже вони багатоповерхові, ці хащі) чи відвідати високе плато або гірську долину, без малої авіації навряд чи зможуть обійтися.

До послуг мандрівників будуть оригінальні літальні апарати. Чимало з них уже створено.

Збудовано одномісні вертольоти ««літаючі сковорідки», «блюдця», «підошви». Вони рухаються здебільшого за допомогою реактивного повітряного струменя. Це маленькі відкриті платформи або зовсім крихітні майданчики, на яких стоїть пілот. Створено літаючий «матрац» «надувний самоліт із прогумованого нейлону. У складеному вигляді він являє собою невеликий пакунок, а при посадці на воду може правити за пліт. Сконструйовано ракетний пояс «з його допомогою людина може робити велетенські стрибки.

Збудеться мрія і про махоліт «машину з махаючими крилами, що літає, наче птах. За проектами його будова проста, простіша за звичайний літак. До того ж він буде економічніший «щоб людина злетіла, треба затратити лише пів кінської сили. Він буде безпечніший і маневреніший «згадаймо, як майстерно поводяться в повітрі птахи, найкращі літуни.

І, нарешті, на махольоті можна розвивати чималу швидкість, в разі потреби зависнути в повітрі чи планерувати, не боячись катастрофи. Махоліт зможе приводити в рух і людина. Та, очевидно, широкого застосування набудуть портативні силові установки, в тому числі й атомні.

Людина літає… В різні часи різного значення набирають ці слова. Одне «коли на повітряній кулі, Іграшці вітрів, людина вперше здійнялась над землею. Друге «коли володарями неба є літаки. І третє «коли настане епоха цілковитого панування над повітрям, коли воно стане таким доступним, як свого часу земля і вода.

І автомобілі майбутнього колись уявлялися фантастам: незвичними. Уявлялися, приміром, так.

…Гарне авто, плавних обтічних форм, «втілення стрімкого бігу. Воно наполовину засклене.

Шосе біжить під колеса… Але що це? Асфальтова стрічка ніби трохи опустилась, а машина піднялась над нею і… так, так «вже не торкається, землі. В неї виросли крила! Автомобіль, що перетворився на літак, лине в повітря і, зробивши віраж, прямує вбік.

Тепер він летить над диким лісом. Суцільне зелене море, наче зрізане синьою смужкою вдалині «наближаємось до великого озера. Водій «точніше, вже пілот «прискорює рух. І раптом дужий порив вітру штовхає машину. Налетіла справжня буря.

Легкому літакові важко боротися проти стихії, якщо вона розгулялася не на жарт. А приземлятися нікуди «в лісі нема й натяку на посадочний майданчик, а без нього нашому літакові не обійтись. Ось і берег близько: можна розгледіти, як сердито набігають хвилі.

Водій вирівнює машину, йде на зниження… і, склавши крила, пірнає у воду. Виявляється, автомобіль не тільки літак, а й підводний човен! Підводний літак «такого поєднання слів не було раніше. Кабіна стає герметичною, включено «штучний клімат». Почав працювати гребний гвинт. Запасні цистерни наповнюються водою. Колишній літак занурюється глибше.

Тут нема й сліду бурі. Крізь скло видно рибки, хащі водоростей. Відпливаємо від берега, дно ховається в темряві, і лише наші супутники «риби «пожвавлюють підводне царство. Скло кабіни таке прозоре, що його зовсім непомітно, тому складається незвичайне враження. Здається, варто простягнути руку і впіймаєш рибку.

…Другий берег уже видно. Ми зринаємо на поверхню. Водяна гладінь дещо заспокоїлась. Вітер вгамувався. Можна летіти далі. Машина підскакує над озером, розправляє крила «і берег, оповитий легким маревом, уже позаду…

Фантазія? Так, але недалекі від неї ті проекти, над якими працюють конструктори різних країн. Ось, скажімо, підводний пластмасовий планер. Він дуже легкий і має дивовижний вигляд. Маленька кругла платформа вкрита зверху прозорим ковпаком. Під нею «реактивний двигун. Відкривайте дверцята, вмощуйтесь на сидінні. Керування навіть простіше, ніж у сучасному автомобілі. Потягнеш ручку вгору «підйом, донизу «спуск, вправо, вліво «повороти. Натиснеш на педаль «швидкість зростає. Притримаєш ручку» машина зависне нерухомо, даючи змогу помилуватись краєвидом. Оце і все.

Ні гудіння гвинта, ні ревіння мотора. На мить зупинившись, машина йде просто вниз і без поштовху торкається землі.

Ні гудіння гвинта, ні ревіння мотора, «сказали ми. Як на повітряній кулі. А повітроплавці Жуля Верна пролетіли на аеростаті над усією Африкою… Чи можливе щось подібне тепер?

Тепер? За доби космосу і реактивних літаків? В епоху надвисоких швидкостей? Та й навіщо? Проте не будемо поспішати з відповіддю. Краще полинемо за мрією.

…За допомогою гвинтів, без втрати газу, куля плаватиме повітряними ріками не десятки, а сотні годин, тижні, ба навіть місяці, провадячи метеорологічні спостереження.

Хімічна промисловість дасть міцні пластмасові оболонки, забезпечить аеронавтів новим пальним, яке не боїться ні пекучих сонячних променів, ні стратосферної холоднечі. І повітряні гвинти, які приводить у дію легкий потужний мотор, зможуть безперебійно працювати на висотах.

В герметичній гондолі величезної повітряної кулі обладнають зручне просторе житло для членів екіпажу. Поставлять ліжко, два крісла «біля пульта керування та біля приладової дошки, шафу зі скафандрами та парашутами, запасні балони з киснем. Перед кріслом одного пілота «радіостанція та фотоустановка. Є аптечка, малесенька електрична кухонька та «їдальня» з відкидними столиками й стільцями. Енергію для освітлення, обігрівання, для роботи приладів, рації та для інших потреб дадуть мініатюрні напівпровідникові батареї.

Надміцні плівки для оболонок повітряних куль не порвуться навіть на дуже великій висоті, де внутрішній тиск газу роздуває оболонку. Цілі низки повітряних куль зможуть підіймати гондоли та платформи. Вони будуть дрейфувати в атмосфері, і на них розташуються дослідні атмосферні станції за зразком супутників у космосі.

Для астрономічних спостережень дуже зручна була б обсерваторія, що плаває в повітрі на ЗО-35-кілометровій висоті. Запропоновано проект стратостата з кулеподібною триповерховою гондолою. На верхньому поверсі розміститься обсерваторія, на середньому «житлові приміщення, внизу «машинне відділення. Такий стратостат міг би довго перебувати в повітрі. Створення цієї обсерваторії «справа недалекого майбутнього. З гондоли зручно буде спостерігати планети і Сонце.

Пропонують також використати аеростати-платформи як своєрідні повітряні вокзали, пересадочні бази для дирижаблів. Зберігаючи задану висоту, ці бази весь час перебуватимуть у повітрі. Нарешті, коли на аеростати поставили двигуни, то їх можна перетворити на дирижаблі. Дирижаблі, які нібито давно здали до архіву, стануть у пригоді під час далеких мандрівок в атмосфері.

Ціолковський багато працював над ідеєю дирижабля з суцільнометалічною оболонкою. Та донедавна ідея лишалась ідеєю, фантастика» фантастикою. Нині ж над проектами такого дирижабля «до речі, з атомним двигуном «працюють конструктори. «Маючи півкілограма атомного пального, дирижабль може пролетіти в повітрі півмільйона кілометрів», «запевняє австрійський інженер Г. Фереш, який нещодавно одержав патент на атомний дирижабль.

Нехай швидкість його буде невелика «максимум близько чотирьохсот кілометрів на годину. Та для туристів, які не дуже поспішають, і мандрівників, що шукають незвідане на нашій планеті, він, можливо, й згодиться.

Згодиться він і для перевезення надто громіздких вантажів «частин споруд, будівельних конструкцій, великих машин тощо. Літак для цього непридатний. Залізницею перевозити їх довго і складно: часом доводиться припиняти рух на окремих ділянках, щоб вирядити такого негабаритного «пасажира». Найкраще скористатись дирижаблем.

Створенню нового вантажовоза допоможуть хіміки «вони виготовлять матеріали для оболонок, негорючий і легкий газ для їх наповнення. Атомний реактор дасть енергію двигунам і тепло для нагрівання газу.

Для того щоб зручніше було встановлювати вантажі, дирижабль може мати дві оболонки, які підтримуватимуть платформу. Захиститись від радіоактивного випромінювання буде не так складно, як на літаку, «адже дирижабль значно більший, і реактор встановлять далеко від гондоли з екіпажем.

Коли розвідають шляхи потужних повітряних течій, можна буде пустити по них вантажопасажирські планери. Низку таких планерів буксирував би спершу дирижабль, потім, відчепившись вони без посадки перелітали б з волі вітру на сотні кілометрів. Дирижаблі могли б теж скористатися «шляхом вітрів», щоб економити пальне.

Тепер спустімося з небес на землю. Що пропонують нам інженери для мандрівок по суходолу? Та не автомагістралями чи залізницями, а непрохідними для звичайних машин нетрями.

Можна примусити і звичайну вантажівку подолати бездоріжжя. Задля цього доведеться міняти її усталену конструкцію: двигун, за двигуном «кабіна, за кабіною «кузов. Тепер кабіну буде розміщено над двигуном, і вона відкидатиметься, одкриваючи доступ до нього. Кузов стає просторіший.

Дещо переробляють і трактори. їх мають намір перетворити на всюдихідні тягачі. Такий тягач поведе за собою цілий поїзд, наприклад, санний, десь у полярних областях. На колісні трактори ставлять гумові балони великого діаметра, наповнюють їх повітрям під низьким тиском. Шина стає «податлива», легко перекочується через перешкоди, не провалюється в сніг. У гусеничних тракторах збільшують ширину гусениць майже до метра. Гусениця стає надійною опорою і різко підвищує прохідність машини.

Для автомобілів підвищеної прохідності шляхи практично не потрібні «вони мають кілька пар величезних балонів-коліс або кульові колеса. За іншими варіантами вони повзуть на гусеницях, крокують на ходулях.

Конструктори проектують інші різновиди колісних всюдиходів. Прагнучи якомога зменшити тиск на ґрунт, вони пропонують не дві, а чотири осі, збільшують розміри шин, подвоюють їх.

Звичайну шину замінюють безкамерним пневмокотком «це гумовий мішок, наповнений не дуже стиснутим повітрям. Мішок перекочується по нерівному ґрунті, завдяки малому питомому тиску не провалюється в сніг і не грузне в болоті.

Інша конструкція «шароїди, бочкоподібні шини, закріплені на кількох осях. На крайніх «передній та задній. «шароїдомобіль рухається по рівній дорозі. Проте, коли попереду драговина, опускаються проміжні шини. Гумові стрічки, наче гусениці, оперізують усі ці своєрідні колеса, опорна поверхня відразу збільшується в десятки разів. Навіть дуже важка машина пройде по заболоченій місцевості чи піщаній пустелі.

Ось іще один всюдихід, що трохи скидається на носорога. Кабіна дуже виступає наперед. По боках «напівсферичні колеса, обладнані металевими ребрами, «щоб вони краще зчіплювалися з ґрунтом, і гумовими прокладками «щоб не псувалось покриття шляху. Коли машина потрапляє в трясовину, колісні напівсфери заглиблюються в неї, збільшуючи площу опори.

«Носоріг» водночас і амфібія. Порожнисті колеса, герметичний кузов, водометальний реактивний двигун «ось Що дає змогу плавати, до того ж навіть по мілководдю.

Колекцію дивних машин можна збагатити і вантажним всюдиходом із шинами-подушками, на яких він котиться по нерівній дорозі, заболоченій місцевості, камінні та снігу, продирається крізь чагарі й хащі, крізь сушняк у лісі. Він здатний на це, бо тисне на ґрунт в два-три десятки разів менше, ніж звичайна вантажівка.

Із колісних всюдиходів утворять цілі поїзди. У вагонах розміститься енергетична установка і все необхідне для життя та роботи вчених, геологів. Зокрема, поїзд-велетень візьме великий запас харчів та води і тому зможе робити довгочасні переходи в пустелях. Кожний вагон «багатоосьовий з кількома парами коліс на широких шинах з ребристим протектором.

А ось ще такий всюдихід. Він пересувається за допомогою кількох величезних здвоєних гумових балонів. Всередині цих «коліс» «вантаж: вода чи пальне, взагалі, якась рідина. Можливо, така машина згодиться як вантажний транспорт, що сполучає експедицію з базою.

Дві середні осі в чотиривісного всюдихода можна примусити підійматись чи опускатись, пристосовуючись до місцевості. Тоді він рухатиметься бездоріжжям, незважаючи на чималу вагу.

Проектують всюдиходи-велетні, які могли б просуватись у лісах, долати водяні перешкоди і не провалюватись навіть у великі тріщини. Діаметр колеса такого всюдихода «понад півтора десятка метрів, а кузов за своїми розмірами нагадує чотириповерховий будинок.

Це справжня пересувна експедиційна база. В кузові розташуються житла і майстерні, на тому самому «шасі» буде розміщено ще й бурову вишку. Машина служитиме і як вантажовоз. При освоєнні малонаселених лісових районів такі всюдиходи допоможуть геологам вести розвідку.

Конструктори всюдиходів навчаються в природи.

Пінгвін, що має вигляд незграбного тюхтія, виявляється, вміє пересуватись у десять разів швидше за пішохода. Рятуючись від небезпеки, пінгвін ковзає по снігу, відштовхуючись крилами і лапами.

Так само рухатиметься і всюдихід. Він теж може відштовхуватись металевими «лапами» з гумовими «підошвами». Ці лапи закріплено на ободі коліс, здатних підійматись і опускатись за допомогою гідроприводу. Якщо колеса піднято, всюдихід, немов пінгвін, лягає на днище і «лапами» відштовхується від снігу.

Машина не загрузне в снігу, не потоне у воді ««лапи» вміють і гребти. По землі вона буде їхати, як звичайний автомобіль.

Запропоновано також всюдихід, що повзає. Він матиме кілька лиж-поплавців, виготовлених із легких сплавів чи пластмас. Лижі змусить пересуватися гідропривід. У поплавцях буде пальне, різні механізми та вантажі. Машину обладнають водометальним реактивним двигуном «щоб рухатись по воді, а також колесами для добрих шляхів.

Починає завойовувати собі місце і всюдихід на повітряній подушці. Він однаково легко рухається над водою і над суходолом. Саме «над» ними «це не описка. Корпус трохи підіймається над повітряним прошарком, який відокремлює його від води та від нерівностей ґрунту. Корабель «сухопутний, річковий, навіть морський і океанський» лине, опираючись на невидиму повітряну подушку. Тягу створює авіаційний гвинт чи реактивний двигун.

Замерзла річка? Судно пройде над кригою. Воно не боїться ні болота, ні мілководдя.

Річковий всюдихід і автомобіль на повітряній подушці «це вже реальність, літаюча амфібія «близька перспектива. Можливо, якісь удосконалені нащадки таких незвичайних нових машин повезуть людей марсіанськими пустелями, просторами землеподібної планети чи супутника котроїсь далекої зірки…

Фантасти не обійшли ідеї про крокуючу всюдихідну машину. Згадаємо «Боротьбу світів» Герберта Уелса. Щоправда, там механічні ноги мали не люди, а марсіани, та суть справи од цього не змінюється.

Тепер ходульні механізми, які романіст приписав жителям іншого світу, хай послужать нам самим для дослідження інших світів. Цікаво, що з приводу уелсівської вигадки розгорнулась у свій час дискусія. Деякі інженери говорили про «ходулі» як про конструкцію великої прохідності. А чи не закрокують автоматичні всюдиходи земними недослідженими просторами?

Крокуючий всюдихід доведеться герметизувати, захистивши всі шарнірні сполучення спеціальними металевими чи пластмасовими чохлами. Це дозволить йому пересуватись по воді, по болотах, по поверхні Місяця і планет.

Ще нема універсального всюдихода, та до нього ведуть кілька шляхів.

Одна з комбінацій «всюдихід сухопутний, що плаває по воді. Його створено в наші дні. А як же з рештою?

Є модель літаючого автомобіля. До автомобільного кузова додають складані крила та літаковий повітряний гвинт. В особливих трубах розташовані лопаті, щоб він злітав у повітря, як вертоліт. Аерохід «таку назву дістав цей літаючий автомобіль.

У нас розробляють також проект всюдихода, що поєднує в собі автомашину з вертольотом: склавши та приладнавши розбірний гвинт, можна перелітати через перешкоди.

Залишається об’єднати окремі комбінації в одну загальну «і збудеться мрія про дивний універсальний транспортний апарат, якому скоряються і суходіл, і водні простори, і повітря… Звичайно, йдеться не про механічне поєднання різних якостей.

Тепер «про транспорт для Місяця, найближчу мету космічних подорожей. Адже не за горами день висадки перших космонавтів на Місяці.

Запропоновано, приміром, цікавий всюдихід. Величезну кулю з міцної двошарової тканини з теплоізоляцією всередині у згорнутому вигляді ракета доправить Із Землі на Місяць. Зовні на неї буде натягнуто обід «надувну шину. Звичайно, під час руху кабіна не обертатиметься, спеціальні пристосування дадуть екіпажеві змогу вести спостереження. Електромотори змусять котитись це велетенське колесо-кулю, оздоблене великим екраном напівпровідникової сонячної батареї.

Куля «це своєрідна місячна станція, тільки рухома. В ній буде все, аж до власної оранжереї-акваріума, де ростуть поживні водорості, які воднораз очищають повітря…

І ще кілька варіантів транспорту для Місяця виникло в останні роки.

Здебільшого в проектах місячних всюдиходів зустрічаються гусеничні та колісні машини, причому колеса дуже великого діаметра з широкими ободами. Колісний місячний всюдихід може мати кілька осей та сферичні шини.

Вже розробляють шини для луномобілів «з урахуванням того, що на Місяці різкі коливання температури. Звичайна гума, коли вона в русі, під навантаженням, не витримує низьких температур. Виготовляти ці шини доведеться з високостійких кремнієво-органічних каучуків.

Перед винахідницькою фантазією відкривається широкий простір. Поки не прокладуть на Місяці шляхів, треба створити таку транспортну техніку, яка допоможе вивчити та освоїти всі закутки гірської місячної країни.

Якщо зуміють на місці виготовити пальне, застосують і ракетний кораблик, здатний літати в порожнечі. Пілот зможе примусити машину зависати нерухомо, щоб роздивитись та сфотографувати місцину.

Вивчати інші світи допоможе і автоматична транспортна техніка. Всюдиходом для подорожей на Місяці може керувати автоштурман. Перед тим як послати в дорогу, йому визначать потрібний курс. Сонячні батареї дадуть струм для електродвигунів.

Механічні руки назбирають зразків порід на поверхні, автоматична бурова установка добуде їх із глибин. Прилади негайно проаналізують знахідки. Оператор бачитиме на телеекрані все так, ніби сам сидить у машині. А він у цей час перебуватиме на Землі й керуватиме автоматом-геологом по радіо.

І все ж таки відрядити машину й дати змогу їй діяти самостійно дуже ризиковано. Бува, застряне вона в ущелині чи станеться аварія, і космічний рейс не дасть ніяких наслідків.

Зате космонавтам, що обживатимуть наш природний супутник, такий автоматичний всюдихід буде дуже корисний.

Перед нами пройшла чимала кількість дивних транспортних машин «створених фантазією романтиків і таких, що існують в інженерних проектах. Не всі вони, звичайно, будуть втілені у життя. Та немає сумніву в одному: коли настане час вирушити в незвичайні подорожі в глиб Океану, в надра Землі чи в безмежжя космосу, техніка не примусить себе чекати.

МРІЯ ВЕДЕ В КОСМОС

Польоти в космос стали дійсністю. Та чи означає це, що для інженерної уяви тут уже немає простору? Навпаки, саме нині, з виходом людини на колову орбіту, слово за інженером. Він накреслює контури позаземних станцій, космічних кораблів для майбутніх далеких рейсів до планет нашої Сонячної системи чи навіть до інших зірок.

Яке чудове поле діяльності для будівельника «вільний від тяжіння безповітряний простір! Ніщо не заважає архітекторові небесного будинку втілювати в життя свої проекти. Ось де можна створювати дивовижні, казкові палаци, як у «Тисячі й одній ночі»! Ось де можна спорудити місто-дім, що без будь-яких затрат енергії само собі мандруватиме в міжзоряних просторах. Але такі міста «справа дуже й дуже далекого майбутнього.

А ми спочатку вдамося до перспектив ближчих і поговоримо про станцію у Всесвіті. Як її створити «це питання хвилює чимало вчених та інженерів.

Конструктори позаземних станцій повинні забезпечити мешканцям цієї штучної планетки звичне почуття тяжіння. Для цього станція мусить обертатись.

Якщо житлове приміщення розташувати на відстані п’ятдесяти метрів від центра обертання, то двох обертів на хвилину вистачить, щоб настало приблизно таке саме тяжіння, як на Місяці. При такій швидкості нічого боятися запаморочення. Люди почуватимуть себе добре. А в порожнечі, далеко від планет, неважко домогтися обертання. Варт лише надати станції початкового поштовху.

Все необхідне для спорудження треба закинути на орбіту з Землі «адже в порожнечі не знайдеш будівельних матеріалів. Можливо, в майбутньому скористаються астероїдами «маленькими планетками. їх чимало між орбітами Марса та Юпітера. Можливо, знайдуть щось потрібне на Місяці. А тим часом доведеться покладатися лише на те, що візьмуть із Землі.

Один інженер, шукаючи найзручнішого для перевезення і будівництва станції матеріалу, обрав… натрій. М’який, наче масло, блискучий, легкий, він мало скидається на звичайний метал. Натрій боїться води і повітря. Та це на Землі.

За атмосферою, при близькій до абсолютного нуля температурі, м’який натрій не поступиться твердістю перед сталлю. А води і повітря там боятись нічого.

Хімія пластичних мас дасть інженерові нові матеріали. Вони будуть поєднувати у собі властивості, здатні задовольнити найвередливішого замовника.

Є пластмаси міцні й дуже легкі, стійкі щодо всіляких впливів, добре піддаються обробці. То, можливо, з пластмаси «міцної, як метал, прозорої, наче скло, до того ж здатної, ніби фільтр, затримувати шкідливі промені, а також тепло й холод «будуватимуть станцію та її частини.

Під час спорудження будинку для життя в світовому просторі слід багато дечого передбачити.

Не так просто, наприклад, вийти з приміщення станції чи ввійти до нього. Довкола «порожнеча, і повітря негайно «утече» з будинку. Тому доведеться, як і на ракеті, влаштувати особливі двері. їх буде двоє, внутрішні та зовнішні. Вони відокремлять герметичну камеру-шлюз від усього приміщення.

Житель небесного острова одягає скафандр і входить до шлюзу. Внутрішні двері зачиняють, повітря відкачують, і лише після цього можна рушати в порожнечу. А повернувшись із безповітряного простору, потрібно навпаки «спочатку наповнити камеру-шлюз повітрям, потім відчинити внутрішні двері.

Обертовий рух станцій, необхідний для створення штучного тяжіння, завдає разом з тим і певного клопоту. Неможливо спостерігати небо, яке неначе весь час обертається. Незручно приєднувати кабелі та проводку або причалювати до приміщення, коли воно крутиться, мов дзиґа. Тому обсерваторію треба або ж винести окремо, або використати стробоскопічні пристосування до телескопів: оптичну систему із дзеркалами, що обертаються. Вона дасть змогу вести спостереження.

Дуже важливо, щоб станція була стійка, не переверталася, зберігала в просторі потрібне положення.

Наша Земля «теж міжпланетна станція. Проте вона має величезну масу, і тому на її рух не впливає те, що відбувається на поверхні земної кулі. Інша річ «крихітна штучна планетка. Зберуться члени екіпажу в одному приміщенні чи почнуть ходити з відсіку у відсік «і ось уже відхилилася вісь обертання цієї планетки.

Крім того, Сонце, Місяць і Земля своїм тяжінням впливатимуть на рух станції. Це може «збити» її зі шляху, ба навіть зруйнувати. Згадаймо про кільця Сатурна: очевидно, під дією тяжіння планети один із супутників надто близько підійшов до неї і розпався на дрібні шматки.

Для більшої стійкості невеликої станції в просторі треба раціонально розподілити її масу, подбати про те, щоб переміщення людей і вантажів не змінювало різко положення центра тяжіння. Що більша станція, то стійкіша. Міцна й велика споруда протистоятиме руйнівній дії припливних сил. Нарешті, в разі потреби екіпаж матиме змогу виправити рух, «у цьому допоможуть запасні ракетні двигуни та гіроскопічні прилади.

Можна скористатися й двигунами, що мають масивні маховики, їхнє обертання спричинить поворот станції в інший бік.

Проблема створення позаземної станції дуже складна. Недарма деякі вчені вважають її за найважчу, яка будь-коли стояла перед людиною. І все ж наука й техніка можуть упоратися з нею.

Головна трудність у будівництві такої станції «доставка на орбіту частин та складання з них споруд у світовому просторі.

Можна припустити, наприклад, що за будівельні елементи правитимуть самі ракети, що досягли колової швидкості. Кулі-кабіни, циліндри «паливні баки «все це піде в діло. Так збирають стандартні будинки, користуючись великими блоками, панелями, наперед підготовленими вузлами.

Кабіни переобладнають на житлові приміщення, лабораторії, обсерваторію, з’єднають їх переходами. З корпусів кількох ракет збудують оранжерею, паливні склади. Частинами змонтують сонячну силову установку.

Одна за одною злетять ракети й, досягнувши потрібної швидкості, стануть супутниками нашої планети. З ракет поступово виникне небесний острів. Спочатку, з’єднавшись у кільце, вони утворять перший пояс станції, потім до нього прилучиться другий, третій… Утвориться велетенський циліндр, що росте в довжину.

По осі циліндра встановлять трубу «своєрідний ракетодром: до неї причалюватимуть, з неї стартуватимуть ракети.

Заскленою основою циліндр повернуто до Сонця, і яскраві промені освітлюють оранжерею. На її внутрішніх стінках посаджено рослини. їм теж потрібне тяжіння. Станція обертатиметься, отже, рослини витягуватимуться, як їм і належить, всередину циліндра.

Біля станції розташовано геліоустановки, які сполучаються з нею дротами.

Поряд зі станцією «астрономічна обсерваторія: приміщення для спостерігачів і телескоп. Його можна наводити на будь-яку точку неба.

Маленькі ракети служать для зв’язку станції з геліоустановками, обсерваторією. Трохи більші ракети курсують на Землю й назад, перевозячи вантажі та людей. Радіо, світловий телеграф, внутрішній телефон несуть службу зв’язку.

Такий, можливо, вигляд матиме станція у космосі. Звичайно, це лише один із гаданих варіантів. Є проекти, розраховані на віддаленіше майбутнє, коли не треба буде дотримуватися суворої економії і за будівельний матеріал послужать не ракети, а взяті з Землі частини.

Проте, коли конструкторові й пощастило створити острів у Всесвіті, він ще не може вважати свою місію вичерпаною. Перед ним постане грізна проблема: як уберегти станцію від метеорів? Метеорна небезпека для неї страшніша, ніж для ракети, бо розміри станції більші, отже більша й імовірність зустрічі з метеорами.

Щоб захищатись від ворога, треба його знати. Нам відомі місця в світовому просторі, найбільш насичені метеорами. Простеживши шлях метеорних потоків, можна вибрати найбезпечнішу орбіту для позаземної станції. В цьому допоможуть автоматичні ракети-розвідники. Станція стане супутником Землі, а можливо, й супутником Сонця, повноправним членом нашої Сонячної системи.

Бронювання життєво важливих частин, розділення станції на відсіки, запасні прилади та деталі «замість тих, що вийшли з ладу, «збільшать термін служби супутника, дадуть змогу швидко ліквідувати залишки аварії, яка все ж може скоїтись при зустрічі з метеором.

Попервах доведеться будувати станції так, щоб при заданому обсязі вони мали найменшу поверхню. Єдине розв’язання цього завдання «куля. Кулеподібна конструкція буде до того ж і найміцніша.

Проте сферична станція найневигідніша з точки зору теплоізоляції. Що менша поверхня, то менше відходитиме тепла, і всередині станції поступово стане надзвичайно жарко. Можна було б створити для відведення тепла плаский тонкий радіатор і поставити його в холодку. На жаль, площа такого радіатора повинна бути дуже велика, отже, надто велика буде і його вага.

Регулювати температуру можна за допомогою двох фарб «чорної та білої. Чорна вбирає тепло і збільшує нагрівання, біла «відбиває промені. Тому затінений бік станції варт зробити чорним, а освітлений Сонцем «білим.

Хіміки підказують іще один вихід: скористатися полімерами, які змінюють свій колір залежно від підвищення температури. Покрити станцію шаром такої речовини «ось простий і надійний засіб регулювання температури.

Хімія допоможе також спростити будівництво позаземних споруд, створивши легкі, міцні, гнучкі оболонки. Тоді на орбіту надсилатимуть у невеликім контейнері оболонку та балон з газом, наприклад з гелієм. За атмосферою оболонка автоматично розгорнеться і наповниться газом.

Надувну станцію пропонують також зробити у формі колеса з циліндричною втулкою та спицями. А наповнити її повітрям.

Як будівельний матеріал, можливо, використають пінопласт, причому виготовляти й «спінювати» полімери зручніше не на Землі, а просто на орбіті.

Для будівництва позаземних станцій необхідно навчитися запускати ракетні кораблі так, щоб вони не загубилися в космічних просторах, а точно в призначений час вийшли на орбіту. Тут потрібна особлива точність.

Для сполучення орбітальних станцій із Землею пропонували чимало різних засобів «від снаряда, що набуває розгону в котушці соленоїда, до ракети.

Нещодавно зарубіжні інженери висловили ідею «застосувати з цією метою надзвукові літаки особливої конструкції. Для польоту в щільних шарах атмосфери їм стануть у пригоді крила. Тоді вдасться заощаджувати пальне «двигунові допомагатиме піднімальна сила. За межами щільної атмосфери апарат полетить уже як балістична ракета. При поверненні зі станції все відбудеться в зворотному порядку.

Велику роль у таких польотах відіграють точні метеорологічні зведення. Залежно від стану атмосфери «щільності, температури, швидкості вітру «можна визначити, до якої висоти доцільно летіти, користуючись піднімальною силою і застосовуючи звичайні авіаційні прилади.

Успішні запуски кораблів-супутників та космічних ракет наближають практичне розв’язання проблеми створення населених позаземних станцій. Які ж можливості відкриються перед нами, коли побіля Землі з’явиться Великий Супутник «станція з людьми?

Давно триває змагання людини з природою. Холод космічного простору І температури розжарених небесних тіл, тиски підземних надр і розрідження, майже подібні до заатмосферної порожнечі, «все це вже підвладне нам.

Штучне сонце може перетворити ніч на день. В лабораторії фізика спалахує блискавиця. Хіміки керують речовиною, створюючи те, чого немає в природі. Радіоактивний розпад, що триває тисячоліття, людина здійснює за мить.

Перелік завоювань науки і досягнень техніки можна було б продовжити. Спільними зусиллями теорія і досвід досягають успіхів. Та даються вони нелегко!

Щоб мати надвисокі тиски «в сотні тисяч атмосфер, потрібне дуже складне обладнання. І тільки маленький стрижень, тільки на порівняно короткий час вдається стиснути велетенською силою в умовах лабораторії.

Щоб досягти розрідження близько мільйонної та мільярдної частки атмосфери, доводиться вдаватись до різних хитрощів, створювати насоси глибокого вакууму «чудо конструкторської думки. В скляній трубці, з якої відкачують повітря, панує майже міжзоряна порожнеча.

З допомогою потоку частинок, розігнаних електричними силами, ми бомбардуємо атомне ядро, викликаючи перетворення елементів. Завдяки електронному мікроскопу ми зазираємо в невидимий для ока світ, а електронні годинники в радіолокаторі вимірюють найменші проміжки часу.

Царини надвисокого та наднизького мають для нас не лише суто науковий інтерес. Слідом за вченим сюди проникає інженер, слідом за лабораторією настає черга виробництва.

Що було б, якби вчені мали в своєму розпорядженні лабораторію, де можна легко й просто одержати температури в тисячі градусів і близькі до абсолютного нуля? Лабораторію, де речовині створено умови, яких нема на Землі?

А така лабораторія, до речі, у природі є. Це космос. Тепло і холод, недосяжні в наших земних установках, ідеальне розрідження, недоступне нашій вакуумній техніці. Який фізик не позаздрить тим, хто працюватиме на позаземній станції!

Далеко від теплого дихання нагрітої сонцем Землі, сховавшись від сонячних променів, експериментатор без складної й дорогої холодильної машини дістане найнижчу температуру, за якої «завмирає» рух молекул. Він зможе провадити досліди з будь-якими речовинами, що його цікавлять, «газами, рідинами, твердими тілами, заморожуючи їх у природному холодильнику.

Фізика низьких температур вийде на простори природи, її лабораторією стане світовий простір.

Дослідження надпровідності може досягти нечуваного досі розмаху.

Одягнений у скафандр учений на відкритому майданчику заатмосферної лабораторії вестиме спостереження, які, можливо, наблизять нас до розгадки таємниць атомного світу.

І тут же, поруч, у фокусі великого дзеркала, що збирає не ослаблені мандрівкою крізь повітряну пелену планети сонячні промені, фізик зуміє одержати високі температури «в тисячі градусів. Працівники відділу високих температур космічної лабораторії залишать далеко позаду своїх земних колег-геліотехніків. Не на короткі частки секунди, а на будь-який час можна буде одержати там тисячоградусні температури. Сонце завжди до послуг учених та інженерів небесного острова.

Неможливо завбачити, який новий арсенал приладів та апаратів для наукових досліджень у космічній лабораторії створять приладобудівники.

Перед зором астронома, озброєного чудовою оптикою майбутнього, глибше розкриється зоряний світ. Процеси, що відбуваються всередині зірок, джерела енергії Сонця та чимало інших таємниць, напевно, буде тоді розгадано. І це, можливо, дасть новий поштовх, розвиткові енергетики на Землі.

Було б дуже цікаво тривалий час спостерігати Сонце та космічні промені в таких умовах, які не можна створити в земних лабораторіях.

Будуть надзвичайно корисні для всіх галузей науки про Землю спостереження нашої планети зі світового простору, так би мовити «збоку».

Десь поблизу Землі розташується науково-дослідний інститут. Безумовно, йому будуть потрібні спеціалісти різних галузей знань.

Як діятиме підсилене тяжіння чи невагомість, інтенсивне сонячне світло, ультрафіолетові та космічні промені на живі організми? Слово біологам.

Як впливає Сонце на житія Землі, що відбувається в найвищих повітряних шарах, куди влітають потоки заряджених частинок «сонячних посланців, що діється довкола нашої планети і як усе це відбивається на радіозв’язку? Як змінюється хмарний покрив, котрий можна буде одночасно спостерігати на величезній відстані і відповідно уточнювати прогнози погоди? Слово за геофізиками, астрофізиками, метеорологами.

Важко злетіти з нашої планети, набагато легше з супутника, коли основний, найскладніший етап боротьби із земним тяжінням уже позаду.

Поповнивши запаси палива на позаземній станції, ракети зможуть вирушити у найвіддаленіші куточки Сонячної системи.

Тому ракетодром-обов’язкова деталь небесного острова. З нього стартуватимуть ракети, що підтримують зв’язок між станцією та Землею, і ті, що вирушають у міжпланетні перельоти.

З Землі вилетів ракетний поїзд «кілька з’єднаних разом ракет, «а на станцію прибула одна. Баки прискорювачів спорожніли і спустились назад, більше вони не потрібні.

Де розмістити пальне, необхідне для корабля, що вирушає, скажімо, на Місяць? Власних баків йому не вистачить: адже має бути стрибок, розгін до нової космічної швидкості І зліт із Місяця. Додаткові баки корабель прихопить на станції. А оскільки тут повітря немає, все набагато простіше. Причеплений зовні паливний склад подорожує з ракетою, яка наближається до Місяця і стає його супутником. Потім, відчепивши баки, корабель зробить посадку, а пальне буде «очікувати», обертаючись навколо Місяця. По дорозі назад радіолокатор відшукає пальне, і його буде використано для повернення на Землю. Це лише один із багатьох можливих варіантів перельоту на Місяць, розроблений за кордоном.

Куди простіший буде зворотний шлях, якщо закінчиться він на ракетодромі станції. Космічному кораблю не доведеться долати найважчу ділянку «щільні атмосферні шари. Досить буде загальмувати швидкість до колової, а не до нуля, як при посадці на Землю. Все це дасть величезну економію пального.

На станції «штучному супутникові «зможуть, очевидно, й збирати кораблі для польотів на Місяць та планети. Це, звичайно, полегшить космічні подорожі.

З часом форпости науки з’являться на Місяці і, можливо, на астероїдах. Однак найпершим кроком усе ж таки буде станція поблизу Землі.

Поступово «упорядковуватимуться» небесні шляхи, по дорозі в інші світи з’являться станції-маяки та «заправні колонки».

Систематичні рейси Земля «Місяць «Земля або Місяць «Венера «Місяць… Вокзали в порожнечі, літаючі склади, лабораторії в світовому просторі… Чи не утопія це? Що ж! Час покаже. Адже він працює на тих, хто не боїться дерзань.

Проекти населених супутників-станцій з’явились уже на перших етапах розвитку космонавтики. Цікаві ідеї, які багато в чому зберегли своє значення до наших днів, були висловлені К. Е. Ціолковським.

Першу таку станцію він пропонував створити на висоті 1000–2000 кілометрів над земною поверхнею. Вона має підтримувати постійний зв’язок із Землею для поповнення запасів і зміни людей. Енергію дасть Сонце. Житлові приміщення «світлі, просторі, з бажаною температурою та атмосферою, що весь час очищається, «забезпечать людям всі умови життя і праці.

Станція будуватиметься та випробовуватиметься на Землі. Відтак вантажні ракетні кораблі частинами доправлять її на орбіту для монтажу. Ці ж самі кораблі забезпечать станцію всім необхідним обладнанням та припасами. В далекому майбутньому для побудови «ефірних жител» Ціолковський пропонував скористатися астероїдами.

Він вважав, що відсутність тяжіння полегшить будівництво і сприятиме розвиткові «індустрії в ефірі».

Всі приміщення станції повинні бути ізольовані одне від одного. Двері щільно зачиняються. Це необхідно на випадок утворення пробоїни чи порушення герметичності.

Частина станційної поверхні «прозора, щоб відкрити доступ сонячним променям. Непрозору частину затемнено. Вся зовнішня поверхня має блискучі лусочки-жалюзі. Обертаючи їх, можна регулювати за бажанням температуру в усіх приміщеннях.

На станції буде обладнано оранжерею. Рослини очищатимуть атмосферу та даватимуть людям їжу; буде налагоджено подібний до земного кругообіг речовин.

Оранжерея повинна бути завжди обернена до Сонця, отже рослини матимуть доволі світла. При спорудженні перших станцій рослини розмістять в житловому приміщенні. Надалі оранжереї краще обладнувати окремо. Атмосферу в них ліпше створювати з надлишком вуглекислого газу, підвищеною вологістю та малою густиною. Тоді рослини будуть швидше розвиватись і дадуть багаті врожаї овочів та фруктів.

Ціолковський пропонував улаштувати оранжерею у вигляді труби діаметром два і завдовжки п’ять метрів. Третина бокової поверхні труби прозора, всередині її по всій довжині розміщується вузький трубопровід з великою кількістю отворів для рослин. Трубопровід наповнено напіврідким ґрунтом, який увесь час насичується газами та добривами.

Наступний етап «спорудження міжпланетної станції на висоті 35 800 кілометрів. Вона буде нерухома щодо якоїсь точки на Землі. Станцію складуть із кількох сполучених між собою оранжерей завдовжки тисячу і діаметром десять метрів. В них розмістять також житлові приміщення. Кожна оранжерея з поверненим до Сонця прозорим боком призначена для життя сотні чоловік і забезпечить їх їжею. Вся споруда обертатиметься так, щоб оранжереї весь час освітлювалися сонячними променями.

Ціолковський запропонував ескіз ще однієї станції, на якій може мешкати кількасот чи кілька тисяч чоловік.

Форма її «циліндрична з напівсферами на кінцях. Обертання створює ефект штучного тяжіння в сто, ба навіть тисячу разів меншого від земного. Тяжіння необхідне й для оранжерей, щоб утримувати ґрунт.

Оранжерея «довгий конус із прозорою основою «обертається навколо своєї поздовжньої осі. На внутрішніх стінках конуса «рослини.

Живити станцію енергією зможе сонячний двигун. У двох однакових посудинах, одна з яких освітлена Сонцем, а друга перебуває в затінку, міститься рідина. В освітленій посудині вона нагрівається і випаровується, пара рухає турбіну чи парову машину, а тоді надходить до затіненої посудини «холодильника. Коли вся рідина опиниться в холодильнику, посудини автоматично міняються місцями.

Для орієнтування станції в просторі І надання їй стійкості Ціолковський запропонував систему маховиків, що обертаються. їх приводять у рух сонячні двигуни.

Важливою метою виходу людини в космічний простір Ціолковський вважав використання сонячної енергії. Він писав: «Думка використати значну частину випромінювання «ось що найбільше приваблює нас».

Крім цього, оселившись поза Землею, люди, на думку Ціолковського, краще вивчили б планети та їхні супутники, значно розширили б астрономічні знання. Люди змогли б мандрувати по всій Сонячній системі в будь-якому напрямку.

Ціолковський писав, що в позаземних житлах достаток світла зробить зайвим штучне освітлення. Можна буде мати яку завгодно температуру «від абсолютного нуля до температури Сонця «без затрати енергії, лише за допомогою дзеркал та екранів. Наслідки майже не залежать від нашої віддалі від Сонця. Завдяки цьому в житлах можна створити будь-який клімат за бажанням. Електростанції, фабрики й заводи, лазні та пральні працюватимуть без палива.

Слідом за Ціолковський проекти станцій почали пропонувати інженери і в нашій країні, і за кордоном. Згідно одного з перших проектів станція має дві кабіни, сполучені дротяним канатом. Кабіни обертаються одна відносно іншої. Станція має також дзеркало з легкого матеріалу, воно відбиває на Землю сонячні промені. Це дзеркало посилатиме в північні країни теплову енергію, щоб розтопити вічну кригу.

Ця станція, на думку конструктора, має уточнити карти земної поверхні, оповіщати судна про появу айсбергів, спрямовувати на Землю світлові чи електричні сигнали тощо.

Він пропонував також використати станцію для старту міжпланетних ракет.

Станція повинна складатись із трьох частин, вважав інший винахідник: житлового приміщення, машинного відділення та обсерваторії, що перебувають на деякій відстані одна від одної і сполучаються за допомогою тросів. Житлове приміщення має форму рятувального круга і обертається для створення ефекту тяжіння. Якщо діаметр цього приміщення становитиме тридцять метрів, то для утворення подібної до земної сили тяжіння воно повинно робити один оберт за вісім секунд.

Щоб можна було вийти назовні, на осі станції розміщують повітряні шлюзи. Осьове тіло, яке, крім шлюзів, має кабелі, сполучається з житлом ліфтами та сходами. Ззовні до станції прикріплене дзеркало, що збирає сонячне тепло, парогенератор та конденсатори.

У машинному відділенні розташовані геліоелектростанції та акумулятори, вентиляційна установка, радіообладнання. Обсерваторія і машинне відділення мають ракетні двигуни для пересування в міжпланетному просторі. Це необхідно для того, щоб окремі частини станції не зіткнулись між собою під впливом земного тяжіння.

Зв’язок зі станцією підтримують невеликі ракети. Для повернення на Землю вони мають крила.

А ось дещо пізніший проект великої станції з еластичної пластмаси, що теж має форму рятувального круга. її діаметр «близько 75 метрів. Всередині станцію поділено на відсіки. Житлові приміщення розташовані в два-три поверхи. Станцію розраховано на екіпаж у 200–300 чоловік.

Ракетний двигун обертає її зі швидкістю один оберт на 22 секунди. Викликана цим обертанням відцентрова сила створить штучне тяжіння. Тиск у житлових приміщеннях може бути нижчий за атмосферний, але повітря збагачене киснем, а азот замінено гелієм, що дає економію у вазі. Станція має кондиціонуючу установку.

Вода для побутових потреб зберігається в баках під підлогою всіх житлових відсіків. Якщо при переході людей з кінця в кінець переміститься центр ваги станції, автоматичні пристрої приведуть у дію насоси, що перекачують воду з одних баків до Інших, і порушену рівновагу буде відновлено.

Неподалік станції перебуватиму обсерваторія «без спостерігачів, із автоматичними фототелескопами, керованими дистанційно. Для того щоб телескопи мали широкий огляд, обсерваторія обертатиметься навколо Землі. Використану плівку періодично забиратимуть, а касети заряджатимуть новою.

Для постачання енергією скористаються атомним реактором, відгородивши його захисним екраном.

Станція мусить бути віддалена од поверхні Землі на 1730 кілометрів і мати період обертання дві години. Її складуть із укріплених металом пластмасових сегментів, що будуть доставлені на орбіту величезними триступеневими ракетами. Всі три ступені можна використати знов. Для спуску на Землю третій ступінь має крила та хвостове оперення, перші два приземлятимуться на парашутах.

На одній з таких ракет полетять люди, які змонтують станцію. Працювати й пересуватись у безповітряному просторі вони будуть у скафандрах, споряджених маленькими реактивними двигунами. Для безпеки монтажників, доведеться прикріпити їх до ракети довгими гнучкими тросами.

Спорудити станцію в космосі можна й за допомогою ракет значно меншої ваги. Триступенева ракета-автомат доправить частини станції на допоміжну орбіту за межами густих шарів атмосфери. З неї пілотовані вантажні ракети перевезуть частини на основну орбіту.

У центрі розмістяться головні приміщення, по боках, симетрично, «житлові, призначені для п’яти чоловік. Люди зможуть ходити по станції, не порушуючи її рівноваги.

Ці проекти, як І чимало інших, виникли ще до відкриття довкола Землі радіаційних поясів. Тому про безпеку екіпажу автори не піклувалися. А, до речі, захист людей від випромінювання «проблема надзвичайно важлива. її повинні розв’язувати і конструктори, і медики. Захисні прошарки та екрани, різні хімічні препарати «ось що допоможе вирішити це завдання.

Виникли проекти космічних міст-супутникІв Землі дуже великих розмірів. У кінцевому варіанті один такий супутник має форму циліндра з напівсферами на торцях. На одній з них змонтовано колесо, що обертається. Будувати такий супутник пропонують з матеріалів, які доставлять на орбіту транспортні ракети, та з корпусів самих ракет.

На першій стадії будівництва із з’єднаних торцем до торця корпусів транспортних ракет складуть циліндричну частину станції. Баки звільнять від пального, очистять і разом з кабінами використають як житлові приміщення. Корпуси утворять розділену на відсіки герметичну трубу завдовжки 150 метрів і діаметром до трьох метрів, у якій зможуть жити й працювати люди. На випадок аварії поблизу станції завжди патрулюватимуть кораблі, готові до польоту на Землю.

З часом будівельники розширять станцію. Для цього використають деталі, які прибудуть із Землі на ракетах, і конструкції самих ракет. Збільшиться діаметр труби і її довжина. Тепер вони становитимуть відповідно 23 і 300 метрів. Тоді почнуть монтаж колеса діаметром 150 метрів, всередині якого буде створено штучне тяжіння. За вісь йому правитиме труба. Обертатиметься станція за допомогою встановлених по колу ракетних двигунів. Біля «обода» колеса, поряд із житловими приміщеннями з’являться магазини, спортмайданчики, театри й кінозали та багато іншого.

На останній стадії станцію буде ще розширено. Діаметр колеса досягне 450 метрів, а діаметр і довжина циліндра збільшаться відповідно до 300 і 900 метрів. Щоб забезпечити будівництво матеріалами, потрібно буде три з половиною роки, в тому разі, якщо на орбіту щодня прибуватимуть дві ракети.

В циліндричній частині обладнають науково-дослідні лабораторії, обсерваторії, заводи для складання, ремонту та випробування космічних кораблів, установки для їх приймання, обслуговування та запуску. На станції зможуть жити й працювати двадцять тисяч чоловік.

Для того щоб регулювати нагрівання та освітлення станції сонячними променями, використають жалюзі. Сонячну енергію пропонують застосувати для одержання електрики, обігрівання станції, а можливо, й для організації кругообігу речовин.

На випадок зустрічі з великим метеоритом її розділено на відсіки. Вони сполучаються між собою лише тоді, коли тиски по обидва боки кожного люка однакові. Передбачається також система сигналізації. В усіх приміщеннях є захисні костюми та запаси кисню.

Спорудження такого велетенського міста-супутника Землі «справа далекого майбутнього. Адже для забезпечення двадцяти тисяч чоловік треба буде щоденно доставляти на станцію сотні тонн харчів, води, кисню. Слід передбачити чутливу систему збереження стійкості, оскільки рух великої кількості людей всередині станції порушуватиме її орієнтацію та рівновагу.

Поки що це нездійсненно, проте в більш віддаленому майбутньому, можливо, пощастить збудувати таке «місто» в міжпланетному просторі.

Інженери планують тепер не лише станції-велетні. Є, наприклад, проект населеного супутника порівняно невеликих розмірів, розрахованого на екіпаж із двадцяти чотирьох чоловік.

Станція складається з трьох нерухомо з’єднаних частин: параболічного дзеркала, відсіку з житловими приміщеннями, лабораторіями, майстернями і ферменної «ручки» з камерою для входу і виходу зі станції, яка може також служити для дослідів в умовах невагомості.

Геліоустановка живить станцію енергією. У фокусі призначеного для збирання сонячних променів дзеркала є система труб, якими тече рідина, приміром вода. Рідина випаровується, і пара приводить у дію турбіни електрогенераторів, що знаходяться за дзеркалом.

Дзеркало і розташовані за ним приміщення з людьми обертаються. Це створює штучне тяжіння. Станція здійснює один оберт за сім секунд. Система гіроскопів з фотоелектронною автоматичною апаратурою стежить, щоб дзеркало весь час було обернено до Сонця.

На станції мають бути радіоантени для зв’язку із Землею і ракети, що постачають станцію киснем, водою та їжею.

Біля станційної осі розмістять два телескопи для астрономічних спостережень. А щоб їм не заважало обертання, телескопи обладнають стробоскопічними пристроями.

Іншу станцію пропонують змонтувати з циліндрів та куль, виведених на орбіту супутника Землі. Складуть її пілотовані ракетні апарати-астробуксири. Їх запустять із Землі без людей. Екіпаж перейде на них уже на орбіті, де вони поповнюватимуть запас пального.

На корпусах астробуксирів укріплено механічні руки-маніпулятори. Керують ними через маленьку модель, яка точно відтворює всі рухи оператора. Кожний апарат має цілий набір різноманітних за призначенням маніпуляторів, що захоплюють, повертають і з’єднують деталі станції.

По закінченні будівництва зайві астробуксири буде розібрано й відправлено на склад. Залишаться тільки два «для коректування орбіти станції та виконання ремонтних робіт.

Станція перебуватиме на орбіті 1500 днів. Довжина її 33 метри, ширина «29, загальна вага «близько 200 тонн.

У центральній частині станції, складеної з кількох циліндрів, розташовано склади, астрономічну обсерваторію, а також захищений екраном ядерний реактор. Від центральної частини відходять два відгалуження. Вони складаються з циліндрів і в місцях з’єднання мають кулі. Готова станція схожа на літеру «ф», написану прямими лініями. Житлові приміщення та радіорубка будуть у бічних частинах. Вони обертатимуться навколо поздовжньої осі для створення ефекту штучного тяжіння, яке дорівнює земному.

В передній частині станції, біля центрального циліндра, є причал. Він нерухомий, обладнаний механічними захватами, щоб біля нього могли зупинятися ракети, які прибувають із Землі.

Ракета, призначена для перевезення на станцію та із станції вантажу і людей, стартує за допомогою ракети-прискорювача, потім польотом керує пілот. її корпус виготовлено із жаростійких сплавів і обладнано крилами для повернення на Землю. В кожній ракеті можуть розміститися пілот і шість пасажирів.

Станція на Землю не повертається, тому матеріали, з яких її виготовлено, не розраховані на високу теплостійкість. Стінки її подвійні. Це дозволяє забезпечити термоізоляцію та захистити станцію від метеоритів. На випадок пробоїни екіпаж матиме час, щоб відремонтувати станцію: розмір населених відсіків такий великий, що все повітря вийде з них приблизно за годину. Найкращим матеріалом для зовнішніх стінок був би берилій.

Складання станції триватиме сім днів. Після закінчення роботи дві ракети-зв’язківці лишаються на орбіті, готові до польоту на Землю. Під час польоту екіпаж одягає скафандри, оскільки, для полегшення конструкції, кабіни на ракеті не герметичні.

Запропоновано проект станції, призначеної для медико-біологічних, астрономічних та геодезичних дослідів. Вона розрахована на 4–6 чоловік і обертатиметься навколо Землі десь близько року. Через кожні два-три тижні спеціальна ракета доставлятиме новий екіпаж, припаси, обладнання. Програма наукових досліджень виконуватиметься в умовах невагомості, тому на станції не створюватимуть штучного тяжіння. Для коректування положення супутника є система ракетних двигунів, що працюють на перекису водню.

Станція має форму циліндра, який з обох боків закривається півсферами. Стінки корпусу подвійні. Зовнішня оболонка «з берилію, вона захищає від радіації, перегріву, метеорів. Для захисту станції від радіації пропонують також створити навколо неї магнітне поле чи електричний заряд на внутрішній оболонці. Внутрішня оболонка «алюмінієва. Такі стінки зможуть витримати великі коливання температури.

Як можна було б уявити собі астрономічну обсерваторію «супутник Землі?

Запуск супутника здійснює двоступенева ракета, що працює на рідкому водні та рідкому кисні. Перший ступінь має три двигуни, другий «один. Носовий корпус-капсула дозволяє екіпажу повернутись в разі потреби на Землю.

Всередині водневого баку другого ступеня є колона, в якій містяться механізми керування та пристрої для обслуговування екіпажу підчас перебування на орбіті. Вона сполучена з носовою капсулою й ізольована від рідкого водню. Люки колони щільно зачинені. Для надійнішої герметизації ззовні до них приварено тонкі покришки.

Під час виходу на орбіту екіпаж станції, який складається з чотирьох чоловік, перебуває в носовому конусі. Потім за допомогою дистанційного керування з водневого бака випускають залишки газу. Ракета кілька разів обертається, щоб бак прогрівся та щоб швидше вийшов газ.

Після цього один з космонавтів у скафандрі переходить до захищеного від радіації приміщення і, відкривши клапан, продуває бак азотом, щоб у ньому зовсім не лишилося водню. Відтак розкриває покришку на люкові центральної колони і герметизує днище заливанням чи приварюванням. Впускаючи знову азот, він перевіряє герметичність і наповнює бак повітрям, що трохи збагачене киснем.

Тепер екіпаж може перейти в бак.

З приміщення, захищеного від радіації, переносять припаси. Відкривають усі люки центральної колони, обладнують приміщення для житла, включають вентиляцію. Розгортають щити сонячних батарей, і станція дістає необхідний струм.

Після цього починається підготовка до наукових спостережень. Один із членів екіпажу знову одягає скафандр і, прикріпившись тросом до станції, виходить назовні, щоб установити телескопи, іонізаційні камери, антени, лічильники заряджених частинок високих енергій. На станції буде лічильно-обчислювальний пристрій та апаратура керування для збереження орієнтації самої станції і телескопів, телевізори та радіообладнання для зв’язку з Землею.

Транспортна ракета буде змінювати екіпаж щомісяця, а також постачати станції все необхідне. Якщо трапиться аварія, люди зможуть повернутися на Землю в капсулі, яка має ракетний двигун і парашут. Завжди напохваті висітимуть скафандри.

Згідно встановленого розпорядку один член екіпажу спить, один провадить спостереження, двоє спочивають чи господарюють. Серед останніх «черговий у скафандрі з відкритим шоломом. Якщо під час його чергування метеорит проб’є корпус станції, він негайно вживатиме заходів.

Нині вже створено понад сто проектів позаземних станцій різного призначення, в тому числі населених, і кілька тисяч їхніх варіантів. Важко поки що дати їм всебічну оцінку, хоча деякі з них були розкритиковані ще до перших польотів людини на кораблі-супутникові, цьому прообразі майбутньої станції поза Землею. Викликала сумнів, наприклад, можливість створення населеного супутника-гіганта з численним екіпажем.

Щоб доставити його частини на орбіту і скласти там, знадобилися б ракети з дуже великою вантажопідйомністю, а збереження і повторне використання ступенів коштувало б надто дорого. До того ж велетенська станція потребує дуже точної системи стабілізації.

Очевидно, ближчі до втілення в життя проекти, які передбачають монтаж із деталей конструкцій самих ракет.

Після першого польоту «Востока», на думку вчених, «настав час практичного здійснення проектів, що раніше здавались фантастичними, час створення позаземних наукових станцій-обсерваторій». Такими словами закінчувалося повідомлення про наслідки цієї орбітальної подорожі. А після успіху «Восхода-2», після першого виходу людини у відкритий космос можна з певністю сказати, що епоха освоєння довколаземного простору почалась.

Людина здатна стерпіти все, що її чекає на шляху у космос, «перевантаження, невагомість, життя в замкненому маленькому світі, незвичайне «позаземне» оточення. Вона може не лише нормально жити, але й працювати «провадити спостереження, підтримувати зв’язок, керувати кораблем. Кожний новий політ переконував у цьому.

І вже ж не один, а двоє, троє космонавтів входило до складу космічного екіпажу. Вже кораблі «наші й американські «зближались на орбіті. Вже космонавти побували у відкритому космосі. «Першим робітником космосу» був Олексій Леонов. Він проробив ті операції, які виконуватимуть усі космонавти-монтажники, покидаючи корабель. Практично доведена можливість виходу у вільний простір, можливість стикування на орбіті, а це дуже важливо для будівництва станцій.

Який із проектів позаземної станції буде здійснено першим, який саме варіант оберуть інженери, важко поки що сказати. Адже розроблено ці проекти здебільшого ще ескізно, з принципового боку, є лише приблизні обчислення, попередні начерки. Та, мабуть, проблема вже переходить у царину інженерної детальної розробки. Досягнення космонавтики останніх років значно прискорять розв’язання цієї проблеми.

Крім станцій-супутників Землі висувалась ідея створення населеного супутника Місяця. Ця ідея належить українцю Юрію Васильовичу Кондратюку «одному з піонерів космонавтики.

Із Землі злітає велика ракета і стає супутником Місяця. На ракеті розгортається сигнальна поверхня з матеріалу, що має високі відбивні властивості. її видно із земних обсерваторій. Біля цієї ракети буде створено базу для польотів по Сонячній системі.

Щоб база була стійка, масу її треба розділити на чотири частини, розмістивши їх на вершинах тетраедра[2] та з’єднавши між собою алюмінієвими фермами. Якщо тривале перебування в умовах невагомості виявиться незручним для екіпажу, житлове приміщення можна буде з’єднати за допомогою троса завдовжки кілька десятків метрів з противагою. Обертання навколо спільного центра ваги створить ефект тяжіння.

Інженери й астрономи вважають за можливе створення не лише космічних станцій-супутників Землі та Місяця, а й постійної станції на Місяці.

Спершу житла, можливо, доведеться влаштувати в печерах «природних чи штучних. Будуватимуть штучні житла з міцної, непроникної для повітря пластмаси, яка погано проводить тепло. Для більших поселень спорудять прозорі герметично закриті бані. Енергію зможуть дати потужні атомні електричні установки.

Експедиціям та селищам на Місяці будуть потрібні кисень і вода. Взяти їх із собою не пощастить «надто багато місця займуть такі запаси. Хіміки пропонують добувати кисень і воду з порід, що є на Місяці.

Енергію хімічній фабриці дасть атомний реактор. Створене в ньому тепло допоможе розплавити базальт чи інші схожі до нього мінерали. Тоді вода, що входить до їхнього складу, випарується, її легко можна буде вловити і за допомогою електричного струму одержати кисень. В дослідній установці, спорудженій зарубіжними вченими, з тонни земного базальту одержали двадцять шість кілограмів води. А кілограм води «це майже кілограм кисню.

Якщо на Місяці знайдуть породи, що містять водень, то можна діяти інакше: плавити базальт у присутності водню й метану. Тоді мінерал віддасть у десять разів більше кисню «все, що він має в хімічно сполученому вигляді.

Вже розробляють також конструкції скафандрів для космонавтів, що полетять на Місяць. Один із скафандрів має циліндричну форму і закритий зверху півсферою, в якій зроблено вікно.

В такому одязі космонавт буде забезпечений киснем, зможе підтримувати радіозв’язок зі своїми товаришами, освітлювати дорогу. За температурою та очищенням повітря стежитиме спеціальний пристрій. Всередині знайдеться місце і для харчових запасів. Скафандр має механічні руки. Можливо, космонавтові знадобляться два скафандри ««денний» та «нічний».

На Місяці й на планетах, позбавлених атмосфери, Інженерам доведеться подбати про нормальну роботу машин. Адже звичайне мастило у безповітряному просторі випарується, і всі підшипники, зубчасті передачі, різноманітні механізми припинять роботу, бо їхні деталі щільно пристануть одна до одної.

Потрібні будуть самозмащувальні пористі матеріали, а можливо, тертьові поверхні покриватимуть золотом, сріблом чи цинком. Знадобиться гума для шин, що не боїться ні холоду, ні спеки. Доведеться захищати людей та машини від метеоритного бомбардування.

Для зв’язку між космонавтами на Місяці пропонують використати систему супутників-ретрансляторів. Ще ліпші були б супутники, що мають форму парабол. Тоді на зв’язок не витрачалося б багато енергії. Система супутників ніби замінить іоносферу, яка на Землі відбиває радіосигнали.

Подбали вчені й про космонавтів, що потраплять колись на Марс. Є вже проект марсіанського міста. Воно розташується під величезною банею з пластмасової плівки, що заглиблюватиметься на два-три метри в поверхню, — тоді всередину не потраплять ні волога, ні атмосфера з Марса.

Житловий будинок на двісті чоловік, з басейнами для водоростей на даху, майстерні, ферми «все це збудують з легких пластмас та алюмінію. Енергію місту дасть геліостанція. Вночі місто опалюватиметься за допомогою накопиченої за день сонячної енергії: розплавлені проти сонячних променів солі, наприклад глауберова, в затінку застигають, віддаючи тепло.

Тепер про техніку космічних подорожей.

Ракетний двигун, що працює на хімічному паливі, непридатний для кораблів, які вирушать у міжпланетні перельоти. Він надто ненажерливий. Інженерна думка працює нині над створенням нових, потужніших ракетних двигунів, які на одиницю тяги беруть менше палива.

Такий, скажімо, двигун, що використовує енергію вільних радикалів. Ми говорили вже про літаки, в яких за паливо служать вільні радикали, частинки молекул у верхній атмосфері. Ракетному кораблю доведеться брати запас радикалів із собою. Зберегти їх від передчасного сполучення в молекули пощастить, очевидно, в сильному магнітному полі.

Дуже великі надії покладають конструктори ракетних двигунів на атомну енергію.

Під час ядерних реакцій утворюється потік частинок, що рухаються зі швидкостями тисячі кілометрів на секунду. Проте безпосереднє використання продуктів ядерного розпаду для створення реактивної сили невигідне, бо їхня маса дуже незначна. Реальніше застосувати якийсь інертний газ, що не вступає в хімічні реакції. Якщо, наприклад, пропускати водень через реактор, він нагріється і, дуже швидко витікаючи з сопла, створить реактивну тягу.

Та як передати енергію великій масі інертної речовини, що має бути вміщена в ракету, а потім викинута з великою швидкістю?

Оскільки інертний газ перебуватиме в ядерному реакторі дуже недовго, а теплоємність газу надто мала, то, щоб нагріти газ, його слід пропустити через якусь пористу речовину, яка має температуру реактора.

Технічно здійснити це ще дуже складно, бо з підвищенням температури керувати ядерним реактором стає все важче і виникає загроза вибуху реактора. До того ж існуючі нині жароміцні метали і сплави не дають змоги підвищити температуру в реакторі понад температуру горіння звичайних хімічних палив.

Можна уявити собі, що газ «робоче тіло «буде нагріватися в реакторі, відтак, рухаючись через різні його частини, дістане змогу розширюватися при сталій температурі. Швидкість витікання газу весь час зростатиме. Якщо сопло, через яке проходить газ, матиме достатню довжину, то газ набуде потрібної швидкості.

Однак створити таку конструкцію складно через малу теплопровідність газу. Можливо, всередину газу доведеться впорскувати невеликими порціями радіоактивні елементи, що безперестанку його підігріватимуть.

Є й ще один вихід із становища. Можна використати як інертне тіло відносно легкоплавкі метали чи ті, що добре випаровуються. Вони витікатимуть з меншою швидкістю, ніж газ, але через велику теплопровідність краще вберуть тепло реактора.

Побудувати атомну ракету далеко важче, ніж атомну електростанцію чи атомний криголам. Щоб запустити ракету вагою кількасот тонн на Місяць, треба створити реактор потужністю в мільйони кіловат. Проте немає нічого неймовірного в тому, що надалі буде створено куди потужніші реактори.

Можна використати енергію атома в ракетному двигуні і в такий спосіб «утворити тягу за рахунок викидання частинок, що утворюються під час радіоактивного розпаду. Такий двигун складався б із двох ізольованих платівок. Одну виготовлено із здатного розщеплюватись матеріалу, наприклад із радіоактивного ізотопу торію, другу «з берилію, що вбирає частинки, які несподівано вилетіли в той бік, де розташована апаратура. Можливо, такі двигуни з’являться в недалекому майбутньому. їх використають для утримання супутника на заданій орбіті.

Пропонують ще по-іншому використати атомну енергію: встановити на ракеті атомну електростанцію і утвореним струмом підтримувати вольтову дугу. В її полум’ї можна нагріти газ і примусити плазму, що утворюється, витікати через сопло. Якщо плазму оточити змінним магнітним полем, то швидкість витікання зросте і двигун дасть більшу тягу.

Але вольтова дуга дуже незручна через вигорання електродів. Тому висувають ідею іншого електроракетного двигуна. Пара цезію потрапляє на розжарену вольфрамову платівку і іонізується. Рух іонів прискорюється за допомогою електростатичного поля сітки, що стоїть на їхньому шляху до сопла. Щоб із ракети не витікав струмінь заряджених частинок, іони на виході «обстрілюються» електронами і знову стають нейтральними.

Можна утворювати два сорти іонів «позитивні іони лужних металів і негативні іони хлору, брому чи йоду. Тоді струмінь, що витікає, не матиме електричного заряду.

Частинки можуть набути розгону ще в прискорювачах, енергію для роботи яких дасть атомна чи сонячна електростанція. Створено такі прискорювачі, в котрих виникають частинки дуже високих енергій. Можна сподіватись, що побудова компактних прискорювачів для ракет стане реальністю.

В одному з проектів іонного двигуна для міжпланетних кораблів пропонується спрямувати іонізовані електронним бомбардуванням частинки газу в лінійний прискорювач. Проходячи послідовно через ряд кільцевих електродів, що живляться струмом високої напруги, вони набувають необхідної швидкості. Передбачено спеціальний пристрій для видалення електронів, що утворюються при іонізації газу.

Оскільки в практично вільному від тяжіння світовому просторі для руху ракет потрібна мала тяга, то невелика буде й витрата робочої речовини. За тривалої роботи двигуна і за сталого прискорення корабель зможе розвинути велику швидкість. Ракету з таким двигуном можна змонтувати на позаземній станції, за межами атмосфери.

Іонні установки правитимуть за основу автоматичних зондів, які посилатимуть до планет нашої та інших зоряних систем.

Для руху ракет у безповітряному просторі, можливо, вдасться використати і світловий тиск. Для такого двигуна знадобиться не лише велика, а й легка поверхня, на яку падатимуть сонячні промені. Ракету з «сонячним вітрилом» запропоновано дуже давно, ще на світанку космонавтики.

Сонячне вітрило дасть малу тягу, проте в міжпланетному просторі, далеко від великих небесних тіл, її вистачить для руху корабля. Якщо пощастить зменшувати І збільшувати площу «вітрила», обертаючи його, а також поєднувати дію світлового тиску з тяжінням планети, то виникне можливість керувати польотом корабля, гальмувати його.

Звичайно, для великого корабля з людьми такий двигун непридатний. Та маленький автоматичний розвідник Із сонячним вітрилом міг би здійснити мандрівку до сусідніх планет і повернутись назад. Інженери підрахували, що «космічний парусник» вагою десять кілограмів приблизно за рік здійснив би переліт Земля-Венера-Земля.

Сонячні промені можна замінити на промінь лазера. Тоді ми зможемо «навертати на путь істинний» супутники, які збочили з орбіт, організуємо «міжпланетний пором» «ракети, що рухаються за допомогою променя, доставлятимуть вантажі на позаземні станції. Однак це поки що лише ідея. Чи пощастить втілити її в життя, сказати сьогодні важко. Адже промінь лазера перетворює на пару найтугоплавкіші речовини.

Нині космічні кораблі, як і літаки, мають максимально обтічні форми. Це тому, що сучасна ракета на першому етапі свого польоту повинна розвивати велике прискорення «інакше вона не набуде потрібної швидкості. А перший етап «це щільні шари земної атмосфери.

Проте в майбутньому, коли з’являться потужні двигуни і стануть зайві величезні запаси пального, космічний корабель зможе набирати швидкість поступово, і космонавтам не загрожуватимуть великі перевантаження. Відпаде потреба в багатоступеневих ракетах та їхніх обтічних формах. Тоді найліпшою формою корабля теж буде куля.

Все далі в космос линуть ракетні кораблі, збільшується їхня вага і розміри. І виходить так, що збудувати корабель у кілька разів дешевше, ніж обладнати для нього монтажну і стартову установки. Тому зарубіжні інженери пропонують перенести ракетодроми з суходолу в океан.

З цією метою ракети будуватимуть на березі і спускатимуть на воду по стапелях, наче судна. їх відбуксирують у відкритий океан, з’єднають два ступені, заправлять пальним і занурять у воду. Тут ракетний корабель втратить значну частину своєї ваги, і його легше буде втримати у вертикальному положенні.

Стартуватиме він з-під води. Морські перевезення ракет коштуватимуть у десятки разів дешевше, ніж сухопутні.

Для повернення з космосу чимало інженерів пропонують обладнати корабель гнучким крилом, виготовленим з міцної еластичної плівки, яку натягують на гнучкий надувний каркас із трубок.

Для зв’язку в космосі використають сонячні «зайчики»; дзеркала зберуть світло і відіб’ють його в потрібному напрямку. Прийматиме сигнали чутливий фотоелемент. Досліди свідчать про те, що далекість такого зв’язку досягне п’ятнадцяти мільйонів кілометрів!

Дуже потужний світловий промінь строго визначеної частоти дає квантовий генератор. Учені вважають, що такий генератор-лазер буде найкращим засобом далекого космічного зв’язку під час майбутніх мандрівок у міжзоряні світи.

Від супутників до планет, від планет до зірок «часто чуємо ми тепер.

Нині, коли в космос на кораблях-супутниках вже не раз підіймалися люди, коли польоти на Місяць і планети Сонячної системи вже перебувають у стадії науково-інженерної розробки, вчені почали обмірковувати проблему польотів до зірок.

На перший погляд думка про міжзоряні перельоти може здатись цілком фантастичною. Для вивільнення з-під влади сонячного тяжіння потрібна швидкість 17 кілометрів на секунду. Проте найближча до нас зірка «Проксима Центавра «знаходиться на відстані 4,3 світлового року, чи 40 трильйонів кілометрів. Навіть при швидкості 100 кілометрів на секунду політ тривав би 10 000 років!

Як же можна подолати такі велетенські відстані в доступні терміни? Для цього потрібно, щоб ракета набула швидкості близької до світлової «300 000 кілометрів на секунду. А тим часом навіть атомні ракети матимуть швидкість ще дуже далеку від швидкості світла, і тому непридатні для польотів до зірок. Швидкості в сотні, тисячі й десятки тисяч кілометрів на секунду для них недосяжні. То ще недосяжніші вони для ракет зі звичайним пальним. Користуючись ним, довелося б відправити ракету з масою, що дорівнює Місяцеві, і тоді до найближчої зірки долетіла б тільки крупинка!

Обчислення показали, що досягнути космічної швидкості, необхідної для польоту до інших зірок, можна лише в тому разі, коли пощастить повністю перетворити матерію в енергію, в потік світлових частинок «фотонів. Ракета, в якій речовина буде перетворюватись на потік фотонів, дістала назву фотонної. Енергія у вигляді фотонів, мезонів та інших випромінювань виділяється під час анігіляції «з’єднанні частинок з античастинками.

Якщо це виділення енергії здійснюватиметься не у вигляді вибуху, а поступово, то фотони, мезони й інші елементарні частинки вилітатимуть із камери згорання в один бік, так само, як вилітають гази з реактивного двигуна.

Фізика ядерних перетворень робить лише перші кроки. Під час реакцій розпаду уранових ядер перетворюється на світло лише 0,1 процента маси «тобто при виділенні енергії маса зменшується на тисячну частку. Дещо більше убування маси під час термоядерних реакцій, скажімо, при утворенні ядер гелію з ядер водню. Та і в цьому випадку воно становить всього близько процента.

Можливо, відкриють нові типи ядерних перетворень, за яких уся матерія перейде в світло. Тоді спорудження фотонної ракети стане реальністю. За робочу речовину в ній буде світловий промінь.

Звичайно, труднощі в побудові такої ракети величезні. її доведеться робити дуже довгою, щоб дзеркало розмістилось на значній відстані від екіпажу, а процес виділення енергії відбувався поступово й плавно. Тоді можна буде при сталому тискові світла в кілька атмосфер протягом тривалого часу «тижнів чи місяців «поволі розігнати фотонну ракету до швидкості близько 250 000–290 000 кілометрів на секунду. А це значить, що така ракета долетить до найближчої зірки за п’ять-шість років.

Із Землі спостерігатимуть політ фотонної ракети за допомогою приладів. Поки що неясно, чи можна буде підтримувати двосторонній радіозв’язок з міжзоряним розвідником. Та односторонній зв’язок зореліт «Земля, певно, існуватиме.

Зорельоти досягнуть швидкостей сто і більше тисяч кілометрів на секунду. За таких надвисоких швидкостей, очевидно, з’явиться можливість побудувати прямоточний двигун, що працює на міжзоряному плазмовому газі.

Якщо іонізованим атомам та Іншим зарядженим частинкам надати розгону за допомогою електромагнітних пристроїв, то виникне, як звичайно, реактивна тяга. Хай вона невелика, але у вільному просторі, де не дається взнаки тяжіння небесних тіл, навіть мала тяга, діючи досить довго, здатна розігнати зореліт. Можна тоді заощадити пальне, скоротити терміни мандрівки, а в разі якихось несподіванок «дістати змогу долетіти до мети чи повернутися на Землю.

Важко фантазувати про те, що відчуватимуть, із чим зустрінуться міжзоряні мандрівники.

Невтомна жадоба знань приведе їх під чуже небо, на чужу планету. З хвилюванням дивитимуться вони на чуже сонце. Позаду трильйони кілометрів шляху на зоряному кораблі, який своєю швидкістю змагається зі світлом. Десь у безмежних просторах залишилась зірка під назвою Сонце, рідна планета Земля… Відкриється люк, І міжзоряні мандрівники зроблять крок в інший світ…

Мине десять-п’ятнадцять років. І знову в чорних безоднях космосу з’явиться яскрава цяточка. Вона засяє тоді, коли перші зореплавці ввімкнуть для гальмування корабля фотонний двигун, і наближатиметься до нас із неймовірною швидкістю. Кілька сміливих маневрів, і зореліт вийде на орбіту, що приведе його в нашу Сонячну систему.

Звичайно, поки що неможливо конкретно уявити собі конструкцію міжзоряного корабля та умови його польоту, з якими зіткнуться майбутні мандрівники до зірок. Тривалий політ збільшить небезпеку зустрічі д метеорами та космічним пилом.

Яким буде цей політ?

Очевидно, запропонують використати як корабель один із супутників Сатурна чи Юпітера або, можливо, великий астероїд. На нього доставлять відповідну кількість антиречовини, встановлять велетенський двигун, і це небесне тіло покине Сонячну систему й полине в чорну глибінь Всесвіту.

Звичайно, «камера згорання» і «сопло» цього двигуна навіть приблизно не будуть схожі на двигуни сьогоднішнього дня. ймовірно, це будуть кільцеві магнітні поля, що створюють спрямовані потоки матерії та фотонів.

Реактивні струмені, точніше «реактивний промінь, який відкидає міжзоряний корабель, матиме таку інтенсивність, що коли він потрапить на Землю навіть з відстані тисячі кілометрів, то спалить усе живе. Тому космодром для міжзоряного польоту буде далеко від Землі.

Проблема тривалого перебування людини в космосі теж вимагатиме свого вирішення. Тут допоможе досвід, набутий у міжпланетних перельотах та у створенні позаземних станцій.

Не можна нині відповісти на питання, коли здійсняться польоти до зірок. Навряд чи це буде навіть у наступному столітті. Очевидно, до XXI сторіччя буде закінчено всі теоретичні роботи, необхідні для конструювання фотонних двигунів, ракет. Вчені обчислять міжзоряні траєкторії, складуть точні плани, зроблять математичний аналіз деталей такого проекту. І так само, як ми, освоївши материки, мріємо про перший політ на Місяць, наші нащадки, що вже освоять всі планети Сонячної системи, мріятимуть про цей міжзоряний стрибок.

Майже півстоліття тому в статті, надрукованій у журналі «Вісник повітроплавання», К. Е. Ціолковський написав пророчі слова про можливість «досягнення найближчого сонця {зірки)». Він писав тоді про використання елементарних частинок для утворення космічних швидкостей. Найменшу тривалість польоту до сусідньої зірки Ціолковський визначав у десять років.

«Неможливе сьогодні стане можливим завтра», «ці широко відомі нині слова йшли за розділом про майбутнє реактивних приладів, ніби підбиваючи підсумок того, що писав учений про міжзоряні перельоти.

Все глибше й глибше проникають учені в таємниці будови речовини. Людина використала для своїх потреб атомну енергію. Наступні успіхи ядерної фізики відкриють шлях до зірок. І, говорячи нині про міжзоряні перельоти, ми знову й знову повторюємо слова К. Е. Ціолковського, сповнені віри в творчий геній людини: «Неможливе сьогодні стане можливим завтра».

ІНЖЕНЕР НАВЧАЄТЬСЯ В ПРИРОДИ

Оез приладів не здійснилося б чимало наших мрій. Лише завдяки їм ми змогли довідатись про своїх небесних сусідів «зірки, від яких до нас мільйони світлових років. Ми проникли поглядом у мікросвіт, побачили в надмікроскопі молекулу і навіть окремий атом. Нам стає відомо те, що відбувається протягом тисячної, мільйонної чи мільярдної частки секунди: розкриваються таємниці польоту кулі, спалаху блискавиці та багатьох інших явищ.

Прилади помічають, здавалося б, невловиме «сліди частинок, котрі нездатне вловити око. Вони дають змогу виміряти час із точністю до найменшої часточки секунди. Вони сигналізують про присутність речовини в такій кількості, яку навіть важко собі уявити.

З першого погляду це ніби наукове штукарство, нас вражає лише мистецтво найтоншого експерименту. Та річ не в тім. Сучасна техніка і в значній мірі сучасне виробництво вимагають підвищеної точності вимірювань. Від цього залежить успіх досліджень і часто-густо виробничого процесу. Від цього залежить «без будь-якого перебільшення «розкриття нових таємниць природи. Так, скажімо, точне вимірювання часу лягло в основу радіолокації, що допомагає нині водити морські й повітряні кораблі, стежити за польотом космічних ракет, пізнавати загадки Місяця та планет.

Прилади, що відмічають сліди елементарних частинок матерії, незамінні в ядерній фізиці, а вона «основа атомної енергетики, яка набуває дедалі більшого поширення в наші часи. Прилади допомагають хімікам у створенні синтетичних матеріалів. Надшвидкісна фото"і кінозйомка «чудовий засіб у руках дослідника швидкоминучих процесів: електричних розрядів, вибухів тощо.

Здавалося б, у приладобудуванні досягнуто межі досконалості, точніше, вона дуже близька, і далі йти нікуди.

Очевидно, не вдасться істотно поліпшити характеристики локаторів, бо для кожного елемента локаційної системи вже вимальовується своя вершина.

Ймовірно, вже досягнуто межі збільшення, на яке здатний електронний мікроскоп.

Можливо, у «малій електроніці», що має справу із слабкими струмами та потужностями, не пощастить відвоювати нові рубежі.

І, очевидно, немає змоги значно збільшити швидкодію та надійність різноманітних приладних систем і автоматичних пристроїв, що працюють як на землі, так і в космосі.

Нарешті, й зменшенню, мініатюризації всілякої апаратури теж ніби настає кінець. Відійшли в минуле громіздкі радіоелектронні прилади. На зміну лампам прийшли напівпровідники, дротам «друковані схеми. Крихітний приймач тепер уже не дивина. Спершу розміри цих маляток порівнювали з цигаркою, потім «із сірниковою коробкою або з тюбиком губної помади, а нині «мало не з сірниковою голівкою! Здавалося б, цим вичерпано все.

Такі міркування були б цілком слушні, якби в техніці не сталися події, що підготували народження кількох нових її галузей.

А сталося те, що, власне, повторювалось уже не раз. Певний час відбувалися процеси невідчутні й непомітні, про них не знало навіть чимало спеціалістів, у всякому разі не віддавали їм належне. Ніякого видимого руху, ніяких змін не було.

І все-таки назрівало кардинальне зрушення. Накопичені факти й ідеї поступово було систематизовано, зроблено перші, хай ще приблизні висновки, з’ясовано причини невдач. І стало зрозуміло «здійснено ще один прорив, котрий дає змогу наступати по всьому фронту науки.

До того ж виявилось, що наступ цей може подеколи піти в таких несподіваних напрямках, про які годі було й думати.

Коли народилась кібернетика, «а офіційна дата її народження 1948 рік, — то навряд чи думали тоді, до яких разючих наслідків це приведе. «Керування і зв’язок у тварині й машині» «таке визначення дав своєму дітищу «батько кібернетики» американський математик Норберт Вінер. Для кібернетики байдуже, про який об’єкт ідеться: чи то радіо, телеграф, телефон, чи то будь-який автомат у будь-якій галузі техніки, чи то «машина», що зветься людиною.

Співставлення людини й машини може здатись найгрубішою аналогією, суто формальною схожістю. Двигуни «м’язи, біохімічна фабрика, яка переробляє їжу «джерело енергії, виконавчі органи «руки й ноги, керівний пристрій «мозок. Людина в своїх діях і вчинках незрівнянно досконаліша за машини хоча б тому, що вона сама їх створює. Та коли вона опинилася в орбіті математичних досліджень, між технікою й людиною проявилась аналогія куди глибша, ніж можна було припустити.

Відкрились дивні паралелі.

Мозок «справжня обчислювальна машина, проте не просто математична, а логічна, самонавчальна, з запам’ятовуючим пристроєм.

Безперервно надходить у нього потік інформацій від датчиків «органів чуттів. До речі, їх не п’ять, а далеко більше. До нюху, дотику, зору, слуху та смаку слід додати здатність відчувати зміни температури, біль, втрату рівноваги. Не можна забувати й про почуття часу «здатність нашого організму відраховувати певні часові проміжки.

Безмежно розмаїтий цей потік інформацій, що не припиняється ні на секунду. Він лише слабшає уві сні. Всі відомості про навколишній світ опрацьовуються, сортуються І, врешті-решт, служать вихідним матеріалом для вироблення керуючих команд. Тоді настає черга дуже складних біохімічних реакцій. Починають працювати нерви, потім «м’язи.

Така дуже поверхова і приблизна схема. А ось цікаві ілюстрації до неї.

Мозок має близько чотирнадцяти мільярдів нервових клітин і до десяти трильйонів нервових каналів. Жодна з створених досі електронних машин не обладнана так складно. Для машини поки що верхня межа «це кілька сотень тисяч елементів («нервових клітин»!) і всього кілька мільйонів сполучень («нервових волокон»!).

Мозок «змонтовано» надзвичайно компактно. В одиниці його обсягу заховано безліч «деталей». Якби створити тотожну за складністю й будовою електронно-обчислювальну машину, вона була б гігантських розмірів, більша за обсяг мозку в сотні мільйонів разів!

Мозок надзвичайно економічний, за добу при напруженій роботі він потребує всього лише тисячу великих калорій «приблизно п’яту частину тієї енергії, яку споживає за той самий час весь людський організм. Співставлення мозку з обчислювальною машиною щодо споживання енергії явно не на її користь.

Мозок дуже надійний. Його точність, безперебійність, здатність працювати за найнесприятливіших умов, до того ж неймовірно довго, «поза конкуренцією. Лише найтяжче пошкодження виводить його з ладу. Людина може зносити перевантаження і невагомість, спеку й холод, вібрації, одне слово, потрапляти в найнезвичайніші ситуації, а природна електронна машина «мозок «діятиме бездоганно. Природа подбала про те, щоб багаторазово продублювати роботу відповідальних елементів системи, ніби передбачивши можливість будь-якої аварії. Машині «витвору людських рук «до цього ще дуже й дуже далеко.

Тому визначення мозку як неперевершеної, створеної самою природою кібернетичної машини навряд чи здасться кому перебільшенням. І коли кібернетика тільки-но почала свій переможний шлях, одразу з’ясувалось, який він має бути довгий.

Отже, людський мозок ««живу машину» «збудовано так досконально, що годі й сподіватись кращого… До речі, це стосується не лише мозку. Весь виконавчий механізм, що підкоряється його командам, теж заслуговує найвищої оцінки. Він гранично автоматизований: як правило, чимало дій ми виконуємо не замислюючись. Нам і невтямки, яка неймовірно складна ланка процесів «фізичних, хімічних, фізико-хімічних, біохімічних «відбувається перед втіленням думки в дію.

Паралель між людиною та кібернетичною машиною з часом ставала все очевидніша, і такою ж очевидною виявлялась різниця між ними. Перевага природи незаперечна «ось висновок, до якого неминуча підштовхувала кібернетика. Та водночас вона зробила й інше.

Інженер подивився на все живе, що нас оточує, саме поглядом інженера. Біолог «згадав» про існування машин І виявив їхню схожість з природою. Шляхи техніки та біології почали зближатись.

І тут виявилося, що людина, яка створила найдивовижніші речі, творець і володар найскладніших приладів і машин, мусить навчатися, бо вона багато в чому відстала. Уроки ж слід брати в тих, хто стоїть на незрівнянно нижчому ступені розвитку «в рослин, комах, тварин, птахів, риб. Почавши вивчати самих себе, люди вдалися й до інших живих істот і одразу ж зустріли несподіване буквально на кожному кроці.

Звичайно, розумний людський мозок «це найвище, що створила природа, це вінець її творчості. Звичайно, з людиною ніщо не може зрівнятись, якщо… десь у Всесвіті не живуть ще досконаліші розумні істоти.

В такому припущенні нічого неймовірного немає. Всесвіт безмежний, чому ж слід гадати, що природа зупинилась у своєму розвитку? Чому людину слід вважати за найвищий її ступінь? А чи не може вищий для нас ступінь бути лише проміжним для інших світів?

Та поки що ми лише готуємося до радіорозмов з гаданими сусідами в Галактиці. Поки що ми робимо спроби відшукати серед хаосу шумів, які приймають наші радіотелескопи, будь-які осмислені сигнали. І ніщо, крім логіки, не підтверджує досі думки про наявність вищого, розумного життя поза Землею.

А тим часом повернімося на Землю та оглянімося довкола.

Пролетів птах. Можна дивуватися, як легко, граційно і красиво рухається він у повітрі. Жодна машина не зрівняється з птахом у спритності літати «літати вільно, відчуваючи себе повним господарем повітряної стихії.

Недарма польотом птахів цікавилось чимало великих учених «від Леонардо да Вінчі до Жуковського. Недарма таємниці пташиного лету досліджує аеродинаміка й нині. Недарма апарат з рухливим крилом залишається мрією, і зроблено лише несміливі спроби, щоб побудувати орнітоптер (птахоліт).

Подивимось, одначе, на пташку не просто як на живий літальний апарат. Чи нема в ній іще чогось дивовижного?

Десятки тисяч кілометрів долають перелітні птахи, прямуючи у вирій, і щоразу дотримуються свого маршруту з ідеальною точністю. Це вчені-орнітологи перевіряли не раз. З півночі на південь і з півдня на північ, здіймаючись на величезні висоти, пернаті мандрівники щороку повторюють шлях своїх предків. Не було випадку, щоб вони заблукали. Такої точності орієнтування ще не мають наші навігаційні прилади.

Про те, що кажан має звуколокатор, довідались вже давно. Він може виявити перешкоду тоншу трьох десятих міліметра. Різні види кажанів мають свій особливо влаштований локаційний апарат, надзвичайно добре пристосований до умов їхнього життя. Така висока техніка звуколокації для людини поки що недосяжна.

Гідролокатор дельфіна «пляшконоса» має радіус дії не менший, ніж локатори сучасних підводних човнів. А за точністю він набагато перевершує їх. Адже дельфін не лише «засікає» риб, на яких полює, а може відрізнити їхню породу «навіть на відстані до трьох кілометрів.

Ще не цілком ясно, як діє ультразвуковий локатор дельфінів і зубатих китів. Але що діє він дуже точно, немає сумніву. Дельфін, приміром, може виявити кинуту у воду маленьку шротинку на відстані два-три десятки метрів. Він безпомилково знаходить саме ту рибу, котрою живиться. Гадають, що ці тварини мають своєрідний ультразвуковий прожектор, який випромінює досить потужну енергію. Можливо навіть, що і свою жертву вони приглушують звуковим ударом, паралізуючи її на певний час.

А тюлень, як виявилось, має дотикові волосинки «своєрідні ультразвукові антени. Ехолокаційні та приймальні обладнання таких тварин дуже досконалі.

Ще одну цікаву здатність мають вусаті кити. Вони живляться планктоном і відшукують його скупчення у водяній товщі, завжди рухаючись до нього найкоротшим шляхом. Але ж китова їжа є не всюди, а лише в певних місцях, з певною солоністю води. Кит, очевидно, визначає з високою точністю (до сотих часток процента!), як насичена солями морська вода, а тому й знаходить так швидко дорогу до свого «пасовиська».

В нас немає радіолокатора, що працює у воді. А ось одна тропічна рибка забезпечена випромінювачем електромагнітних хвиль, який допомагає їй «бачити» під водою. Електроімпульсний локатор цієї рибки має приймач відбитих сигналів, чутливіший за нервову клітину «нейрон «у сто тисяч разів!

Ми ще не створили приладу, що відчував би такі слабкі запахи, на які реагує метелик чи риба. Рибка відчує аромат, навіть коли в кубометрі води є всього мільйонна частка грама запашної речовини. Метелик виявляє присутність такої речовини, якщо в кубометрі повітря є бодай одна її молекула.

Ми не сприймаємо ультрафіолетових променів, ми не розрізняємо поляризоване світло, як це робить око бджоли.

Ні ми, ні наші прилади не помітять зміни температури на тисячну частку градуса, а гримуча змія робить це зовсім легко. Мабуть, тому підсліпувата змія знаходить свою жертву в темряві. їй допомагає надчутливе сприймання теплових променів. Мухи й метелики чудово бачать в ультрафіолетових променях.

Наше око не здатне штучно підсилювати контрастність, допомагаючи тим самим бачити малоосвітлені предмети. А око одного з видів крабів здатне на це.

Ми лише почали створювати самонавідні системи. Вони дають змогу снарядові автоматично вражати ціль. Акули ж мають у своєму розпорядженні звуковий та вібраційний локаторні механізми, щоб самонаводитись на жертву.

Людина не має електричного чуття. Малі струми вона взагалі не помічає, не може на відстані приймати електричні сигнали. А чимало риб «можуть. Більше того, вони, виявляється, мають своєрідний електролокатор, такий чутливий, що він допомагає їм орієнтуватись. Оточена власним електричним полем, риба реагує на найменшу, викликану будь-яким зустрічним предметом, зміну в ньому. Мільйонні частки вольта на міліметр «така електрочутливість риб!

Ми маємо високочутливі приймачі коливань. Проте жоден з них не зрівняється з коником, у ніжках якого містяться звуколокатори. Навколишні звуки викликають коливання в його тілі, і коник їх помічає. Помічає, навіть якщо амплітуда коливань менша за півдіаметра атома водню! Важко уявити собі таку неймовірно малу величину. Фактично коник відчує будь-яке коливання і, отже, будь-який звук.

Ось іще кілька прикладів «технічної досконалості» живої природи.

Піщана блоха має своєрідний навігаційний пристрій і, обираючи собі шлях, орієнтується за місяцем. Нічний метелик вловлює ультразвук від кажана і тому легко рятується, «перехитрувавши» його тонкий локаційний апарат.

Очі багатьох комах можуть за часточку секунди визначити, як швидко рухається якийсь маленький предмет.

Совине вухо «неперевершений гостронапрямлений звукопеленгатор.

Собачий нюх такий тонкий, що навіть не шукач, а простий дворняга розрізняє приблизно півмільйона запахів.

У рака є надчутливий орган рівноваги, завдяки якому він реагує на найменші переміщення й вібрації.

А сітчатка людського ока має, очевидно, чутливі елементи, що розрізняють кольори, сортують промені за довжиною хвиль та забарвленням. Розгадавши таємницю їхньої будови, ми зможемо вдосконалити кольорове телебачення, створити нові прилади «кольоророзрізнювачі, в яких мають потребу виробництво, наука і техніка.

Людське вухо здатне сприймати звуки дуже незначної сили. Якщо звукові хвилі зсунуть «датчик» (елемент, що сприймає) у вушній раковині всього на одну стомільярдну сантиметра, людина відчує звук.

Як бачимо з прикладів, органи чуття тварин досконаліші багатьох приладів, а також людських органів чуття. Тварини, риби, птахи, комахи сприймають світ по-іншому, і в кожного з них це сприйняття не таке вже й бідне. Як би розширилися рамки наших звичних відчуттів, коли б ми були наділені «на додачу до своїх «зором бджоли, гостротою коникового слуху, нюхом метелика, електричним чуттям риби!

Останнім часом роблять чимало спроб відтворити «живі прилади». Вже виготовлено, щоправда примітивний, електронний «ніс», здатний розрізнити за запахом кілька речовин. Зроблено найпростішу модель очей краба і жаби. Є пристрій, аналогічний органові слуху медузи: адже медуза ніби чує шторм, який наближається, вловлюючи недоступні нашому вухові інфразвуки.

Інженери прагнуть збудувати прилад, такий же чутливий до змін температури, як подібний орган у тварин.

І вже наша приладна техніка зробила перші запозичення в природи.

Гіроскоп, необхідна частина систем автоматичного керування літаком, кораблем, ракетою, працює за принципом гіроскопічного органа літаючих комах. Інший приклад «компас, що діє як око мухи чи бджоли і визначає положення, наприклад, корабля щодо сонця. Вимірювач швидкості теж підказаний будовою ока комах.

У світі тварин і комах, риб і птахів природа проявила свої здібності, створюючи не самі лише надчутливі, надточні, надмініатюрні прилади. Чимало тварин, риб, птахів, комах» чудові транспортні апарати: високошвидкісні, економічні, маневрені, з досконалою системою керування.

Швидкість понад сто кілометрів на годину «не рідкісне явище для перелітних птахів. Трапляються ще й бистрокриліші: стриж може пролетіти двісті. Навіть маленькі метелики, бабки та коники теж своєрідні рекордсмени-їхня межа шістдесят. А шістдесят кілометрів на годину «це швидкість поїзда.

Дельфіни, акули й чимало інших риб долають за годину відстань у сімдесят-вісімдесят кілометрів; Є серед жителів моря й такі, що поєднують у собі якості плавців та літунів. Це літаючі рибки. Вискочивши з води, вони можуть пролетіти над нею майже кілометр зі швидкістю п’ятдесят «сімдесят кілометрів на годину. Яку ж потужність повинен розвивати їхній рушійний механізм, як добре має бути пристосована форма їхніх тіл до пересування у воді та в повітрі!

Вдаючись до всіляких хитрощів, учені досліджують, як саме діють живі машини і прилади. За допомогою крихітної радіоапаратури вони стежать за польотом птахів. У аеро"і гідродинамічних трубах досліджують обтічність тіл повітрям чи водою, записують на плівку сигнали, які випромінюють живі локатори. Прилади дають змогу розкривати таємниці тварин, щоб можна було створювати ще досконаліші прилади і ще досконаліші машини.

Перший же корабель китоподібної форми виявився економічніший за інші сучасні судна. Вже перші досліди зі штучною шкірою, що копіює дельфінову, дали цікаві результати. Дельфінова шкіра пронизана порами, через які виділяється особливе мастило. Тому під час руху його тіла у воді не виникає завихрень. Опір і тертя різко зменшуються, і дельфін може плисти з великою швидкістю. В глибинах моря з часом з’являться незвичайні кораблі. За прообраз їм будуть кити і дельфіни.

А щодо орнітоптера, то, безумовно, і його збудують. У цьому переконують досягнення науки.

Близько тридцяти років тому вийшов цікавий фантастичний роман Олександра Бєляєва «Володар світу». Якщо припустити, ніби мозок людини «це своєрідна приймально-передавальна радіостанція, то можна збудувати підсилювач сигналів, які випромінює мозок (для радіотехніки це зовсім неважко). Тоді з’являється можливість передавати свою думку, свою волю іншим. Завдяки цьому один з героїв роману О. Бєляєва Штірнер «став володарем світу.

А інший герой «винахідник Качинський «зумів побудувати ще потужніший думковипромінювач і знешкодив Штірнера. «Мирні» ж думкопередавачі та приймачі послужили новим засобом напрочуд швидкого і наддалекого зв’язку. Це допомагало відроджувати минуле чи забувати сучасне; приборкувати диких звірів тощо.

Бєляєв наводив у романі навіть схеми розумового радіозв’язку. Вони були дуже переконливі.

Один англійський учений нещодавно провадив досліди над метеликами і переконався в тому, що вони подають сигнали один одному. Слід визнати, що механіку такого зв’язку ще не розгадано. А ось електромагнітне випромінювання в деяких риб «твердо встановлений факт! Можливо, й інші живі істоти мають своєрідні радіогенератори, але від них ідуть надто малі струми, щоб їх можна було вловити сучасними приладами. Можливо, Бєляєв мав рацію?

Перед нами інша книжка, видана на Україні. Її автор Б. Б. Кажинський, учений, що працює в галузі біологічного радіозв’язку. До речі, саме він правив Бєляєву за прототип Качинського.

Спираючись на численні дані, Кажинський доводить, що мозок «справді природний випромінювач. У цій галузі ще не все ясно, недарма на обкладинці книги стоїть великий знак питання. І все-таки інтуїція письменника-фантаста і дослідницький шлях ученого лежать до певної міри в одному руслі. Апарат Штірнера збудувати неможливо, однак цілком можливі інші прилади, що теж по-своєму роблять, здавалося б, неймовірне.

Є в нас чимало таких місць, де треба докласти рук, але куди людині не можна й потикатись. Найтиповіший приклад «небезпечно радіоактивна зона, ядерний реактор на електростанції чи атомоході або «гаряча» лабораторія, де доводиться мати справу з радіоактивними речовинами. Треба перезарядити реактор, провадити досліди і, отже, брати якісь предмети, переливати якісь рідини, одне слово, виконувати все, що звичайно робить людська рука.

Однак людина беззахисна перед великою дозою радіації. Знову доводиться проводити паралель з природою, що показує, як далеко пішла вона вперед. Тварини, особливо найпростіші, зносять опромінювання в тисячі разів більше за те, що витримала б людина. Коли ж говорити про найдрібніші істоти, про мікроби, то вони ще стійкіші.

Людину, зрозуміло, не порівняти з мікробами, та чому б не спробувати проникнути в цю таємницю природного радіаційного захисту? Можливо, природа підкаже біології нові шляхи до захисту людини від опромінювання.

Поки що на допомогу приходять хімія й техніка. Хімія створює захисні препарати, техніка в союзі з хімією «захисні екрани та одяг для космонавтів, учених, інженерів і робітників «атомників.

І все ж таки не можна працювати в безпосередній близькості до реактора і брати до рук матеріали, що розщеплюються. Замінити людську руку на механічну «таке напрошується рішення.

Металева «клешня» з гнучкими пальцями здатна виконувати навіть найскладніші дії. Вона бере пробірки, наповнює колби, навіть запалює сірники! Гнучкістю та рухливістю металеві пальці не поступаються перед людськими. Тому й користуються механічною рукою ««маніпулятором» там, куди людині вхід заборонено.

Тут сказано «механічна» рука, бо вона механічно повторює всі рухи людської. По суті, це система важелів.

А ось інша система, що не має такого механізму. Людині варто подумати, уявити собі, як повернулася б її рука, як поворухнулися б пальці, як би вона стислась у кулак. І штучна рука «вже не механічна, а біоелектрична «втілить думку в дію: зігнеться, поворушить пальцями, стисне їх у кулак.

Кожний працюючий орган виробляє струми. їх можна вловити і записати на стрічці у вигляді кривої. Біоструми мозку розкажуть про те, спить людина чи ні, відпочиває чи працює. Струми мозку існують! Звідси висновок: повинні бути й біологічні електромагнітні поля, адже електричний струм і магнетизм невіддільні.

Тут ми, відверто кажучи, забігли наперед. А ось, ґрунтуючись на твердо встановлених фактах, можна сказати: живий організм «своєрідна електростанція. Генератори в ньому розкидані всюди. Одні з них «у м’язах, і будь-яке скорочення м’язових волокон негайно викликає струм. Цей струм, звісно, надто малий, всього незначні частки вата. Але його зміни точно відображають те, що відбувається з м’язом, який одержав від мозку по нервах відповідний наказ.

Вловити електричні коливання, хоча б і найслабкіші, наші прилади можуть. Вони можуть також підсилити струм. Тепер стає зрозуміло, як обладнати біоруку. Датчики «знімуть» з людської руки струм, що виникає під час її руху. Струм буде спрямований до підсилювачів, потім «до перетворювачів, котрі з великої кількості біострумів виділяють саме ті, що нам потрібні. Звідси остаточно сформований керований сигнал надійде у гідропривід і змусить поршень переміститися. А той, у свою чергу, змусить пальці біоруки виконувати рухи, що повторюють рухи живих пальців живої руки.

Нічого не слід пересувати, нічим не треба маніпулювати, а лише в думці уявити собі, що І як має статися. І десь, можливо навіть дуже й дуже далеко, за прийнятим радіосигналом, усе це буде точно виконано.

Такі перспективи. А сьогодні інженери створюють протези, здатні хоч і не цілком, однак багато в чому замінити людині втрачену руку. Сьогодні створюють біоруки-підсилювачі. Вони можуть у кілька разів збільшити м’язову силу людини. Така серводюдина («серво» «допоміжний) буде силачем і чудовим бігуном. Він зміг би також привести в дію м’язоліт.

Так, почавши з майбутнього, ми через сучасне знову повернулися до нього. Людина на крилах «це мрія, а здійснити її допоможе біоніка «наука, яка щойно народилася. Ледь з’явившись на світ, вона зразу ж зробила відкриття там, де раніше не бачили нічого цікавого.

Варто згадати «лише самих видів комах у природі понад півмільйона, а морських тварин «сотні тисяч. Скільки ж несподіванок чекає на нас! Адже людина познайомилась поки що тільки з небагатьма представниками тваринного світу!

Знаменно, що інженер негайно став навчатися в природи. Він удосконалює свої машини і прилади, але він створює й нові.

Він проектує підземохід, маючи перед очима приклад крота. Він будує снігохід, спостерігаючи пінгвіна, котрий відштовхується від снігу ластами. Він створює паливні елементи, подібні до природних біохімічних, в яких працюють бактерії чи водорості. Який же простір відкриється перед ним, коли біоніка розгадає таємниці живих приладів і механізмів! Про що б він міг тоді помріяти?

У своїх мріях він продовжить насамперед подорож у світ малих величин «туди, де без приставки «мілі» та «мікро» не обійтись. Скориставшись прикладом надгострих органів чуття, які має в своєму розпорядженні природа, він створить прилади, що значно перевершують сучасні.

Тоді вимірюванню й спостереженню будуть доступні всі ті відстані, коливання, кількості речовин, світла й тепла, що нині недосяжні для нас. Тоді фактично відкриється ще один світ, як сталося недавно в астрономії: за межами нашої Галактики було виявлено величезну кількість інших галактик, цілий Мегасвіт.

Подібно до того, як надшвидкісна кінозйомка «лупа часу «дала змогу зрозуміти, яка велична мить, яка вона багата на події, так і проникнення за межі сьогоднішньої чутливості приладів, напевно, прочинить двері до над-малого.

З малого виростає велике. Адже маючи справу з неймовірно малими кількостями речовин, змогли відкрити й вивчити властивості нових елементів, добути речовину надвисокої чистоти, застосувати «мічені» атоми, розділити ізотопи.

Коли навчились приймати і підсилювати слабкі сигнали, слабкі струми і світло, тоді прочинили вікно у Всесвіт. Розширилась його досліджена частина, крім того, він виявився іншим «Радіовсесвітом, Всесвітом ультрафіолетового та інфрачервоного випромінювання. І були відкриті радіозірки та радіогалактики, зірки, що не світять, а лише гріють.

То чому не припустити, що тварини й комахи відкриють нам запону того, що нині приховано?

Хімік, наприклад, дістане змогу переконатися суто дослідним шляхом у наявності в морській воді величезної кількості елементів. Нині їх там виявлено сорок чотири. Немає сумніву, що повинні бути й усі останні, які входять до таблиці Менделєєва. Адже знаходять у тілах морських тварин ті елементи, яких не виявлено у воді. Просто ще немає надтонких методів аналізу, просто ми не вміємо поводитися з такими слабоконцентрованими розчинами.

Коли ж згадати про гігантський об’єм Світового океану, мале знову обернеться на велике. Дізнавшись усе про воду, ми зуміємо тоді до кінця використати «рідку руду». Вона постачатиме нам усі елементи менделєєвської таблиці…

Підвищиться точність наших навігаційних приладів. Це значить «літаки й кораблі, а в ще віддаленішому майбутньому і пасажирські геокосмічні ракети зможуть підтримувати безвідмовний зв’язок між найвіддаленішими точками нашої планети.

А розміри хоча б тих самих локаційних систем? Адже системи ці досить громіздкі й важкі. Проте ми не помічали цього, доки не втрутилась біоніка. Метелик сам малесенький, зате його інфрачервоний локатор, «а в тому, що він є, вчені вже переконались, «виявляє перешкоду за десятки кілометрів. І хто знає, може, завдяки метеликам та іншим комахам у багато разів зросте далекість нашого штучного бачення-електромагнітного, теплового, інфра» та ультразвукового!

Згадаймо перешкоди, це лихо всіх приладів, що мають приймати відбиті чи кимсь послані слабкі сигнали. Врешті, гострота такого бачення й залежить від того, чи зуміємо ми відрізнити потрібний нам сигнал від стороннього шуму. Кажан чудово відрізняє «свою» луну серед численних чужих звуків, у тому числі й серед крику та писку інших кажанів. От коли б довідатись, як він це робить! Тоді й перешкоди були б не страшні.

І останнє. Не виключена можливість, що ми виявимо в тваринному світі локаційні системи, які ґрунтуються на певних, поки що невідомих нам принципах роботи. Таке припущення все частіше й частіше висловлюють учені-біоніки.

Нічого неймовірного в цьому немає. Загадкове в поведінці тварин, їхніх звичках та способі життя буде з часом з’ясоване. Живі прилади послужать за прототипи нашим штучним органам чуттів, незрівнянно гострішим, ніж ті, що є тепер.

Отже, що дало б інженерові навчання в природи? Спробуємо перелічити.

Локатори, чутливіші за сучасні, як гадають, не менше ніж у двадцять мільярдів разів. Підводний радіозв’язок, котрий ми поки що не можемо налагодити. Прилади для просвічування земних надр, аж до найбільших глибин. Прилади, що дозволяють з величезною точністю визначати місцеперебування під водою, в земних надрах, у повітрі та в космосі. Нові «виявники» радіації. Нові прилади, здатні вловлювати запах, розрізняти найтонші кольорові відтінки. Вже чимало!

Інженер поки що не може сказати, яку будову матимуть нові прилади і чого від них конкретно слід сподіватись. Він лише виразно уявляє собі, де краще використати нагромаджені біонікою факти.

Він думає, наприклад, виготовити таке штучне око, яке зможе не просто сприймати видиме чи невидиме світло, як це роблять, скажімо, фотоелементи. Він прагне створити пристрій, що буде автоматично підсилювати контрастність зображення «згадаймо крабове око! І це дасть змогу дешифрувати аерофотознімки, розглядати телевізійні зображення, передані з великих висот, із супутників Землі та планет.

Лише фототека Місяця налічує вже тисячі знімків. У майбутньому станції-автомати передадуть фотознімки дальших наших сусідів-передусім Марса (першу таку спробу вже зроблено). Дуже важливо в найретельніший спосіб вивчити марсіанські фотокартки. Від цього залежить вирішення питання про марсіанські канали. Через те, що астрономи не можуть як слід розгледіти поверхню червонястої планети, яка перебуває за десятки мільйонів кілометрів од Землі, і виникла суперечка: є канали чи немає, є рослинність чи ні, є відкриті водоймища чи немає, і, власне, чи є марсіани? Можливо, суперечку буде вирішено ще до висадки на Марс перших космонавтів.

Інженер фантазує про те, що могла б ще зробити біоніка для подорожуючих на Місяць та планети, і перед його уявою постає така, скажімо, картина.

…Бездоріжжям, незграбно переставляючи ноги-ходулі, поволі рухається якась дивна істота. Обережно обходить великі перешкоди, через малі переступає. її тулуб виблискує в сонячних променях. Над нею «куля з ілюмінатора-ми-очима, вгорі стирчать вусики антен, а одна рамкова антена весь час обертається, ніби прислухаючись до чогось.

Час від часу істота зупиняється, згинається, її металеві руки щось підіймають. Свою здобич вона підносить до прозорих очиць, а потім чи викидає геть, чи ховає в металеву «кишеню».

Та ось вона заходить у тінь від стрімкої скелі і зникає, ніби розчиняється в непроглядній темряві. Хвильку по тому морок розтинають промені прожекторів. Жаринками яріє в цих променях різнобарвне каміння. То істота ввімкнула потужні світильники на грудях і на голові. Коли вона знову вийде на світло, прожектори погаснуть.

Ця дивна істота «робот, автоматичний розвідник. Він мандрує Місяцем, оглядаючи заданий йому район. А ті, хто послав його, лишились далеко «вони щойно вийшли з корабля і ще не робили тривалих переходів. Вони тільки готуються до подорожей і чекають, що доповість їм робот.

А можливо, його послали ті, хто вже обживає Місяць. Чи ті, хто оселився на штучному супутникові Землі або взагалі не покидав нашої планети.

Як же виконує робот завдання своїх господарів і як повідомляє їм про те, що надибав на своєму шляху?

Він має передавальні телевізійні камери з такою контрастністю зору, як у деяких тварин. А також радіолокатор кругового огляду, здатний помітити будь-який найдрібніший предмет, як це роблять локаційні системи деяких тварин.

Робот має маніпулятори-біоруки, і оператор, бачачи те ж саме, що й автоматичний посланець, наказує йому в думці виконати певну роботу «підняти камінь, відбити геологічним молотком шмат якоїсь породи, взяти жменю пилу тощо. Робот виконує ці накази. Все, що він підіймає, попадає до обладнаної всередині роботового тулуба похідної лабораторії-автомата. Аналіз триватиме лічені хвилини, і прилади, що мають таку ж гостроту сприймання, як деякі тварини, зафіксують навіть найменшу кількість речовини.

Наслідки аналізу робот або ж запам’ятає своїм запам’ятовуючим пристроєм, або повідомить через спеціальний канал радіозв’язку. Автоматом керує оператор, але робот має і свою «голову» «електронний мозок, лічильно-розв’язувальний пристрій. Наче до справжнього мозку, сюди надходить інформація про все, що діється довкола. її збирають чутливі датчики, до яких належить і «бачення» робота «телекамера. Електронний мозок миттю оцінює обстановку, відбирає з усіх можливих рішень найкраще, виробляє команди для самого себе.

Скоряючись командам, діють його ноги, руки, тулуб, засвічуються та вимикаються прожектори. Всі ці пристрої витрачають дуже мало енергії. Вони займають дуже мало місця «подібно до «механізмів» живої природи.

Інженер уявляє собі також інший варіант механічного космонавта. Йому вимальовується інша картина.

…Дивовижний краєвид супутника великої планети, приміром Нептуна, оточеного аміачно-метановою атмосферою. А може, це й сам Нептун чи Юпітер, що теж має отруйну газову оболонку. Сила тяжіння на цих планетах-гігантах величезна. Тут, у цих віддалених краях Сонячної системи, людина не зможе покинути свій корабель. Вихід один «послати автомата.

І ось автомата» людську подобу «доставлено на поверхню планети. Він може виконувати все, що й попередній робот, але руки й ноги його діють завдяки штучним м’язам.

Це дуже досконалі двигуни, що створені за принципом м’язів людини чи тварини. Роль м’язового волокна відіграє полімерна плівка. Навпереміну, автоматично надходить до неї то луг, то кислота, примушуючи «м’яз» скорочуватися. Такий двигун працюватиме за будь-яких умов.

І, нарешті, вчені спробують створити наслідувача людської нервової системи, штучну модель нервових клітин та фізико-хімічних процесів, що відбуваються в мозкові. Це, звичайно, буде не мозок. Однак найпростіші розумові процеси такий пристрій зможе відтворювати. Він зуміє зважити побачене, помітити небезпеку, прийняти самостійне рішення.

Такого «розумного» робота можна послати до планет, навіть не керуючи ним із Землі. Всю зібрану інформацію він запам’ятає і передасть по радіо людям.

Невеликий відступ. Що може дати людям вивчення таємниць мозку «надзвичайно досконалої природної кібернетичної машини? Це допоможе створити машини, які самонавчаються і мають практично всеохоплюючу пам’ять; пристрої, які використовують біоструми, щоб навчати праці й мистецтву, виправляти хиби тощо.

Нервові клітини мозку гальмуються, і в цей час вони «ремонтуються» та спочивають. Складна будова нервової системи, що має захисні механізми, «ось яким взірцем скористаються конструктори автоматичних машин. Автомати майбутнього зможуть перебудовуватись на ходу, окремі їхні елементи діятимуть так доцільно, як і клітини мозку. Випадковість не порушить роботи, вихід із ладу окремих частин не зупинить машину.

Мікроелектроніка вже почала розвиватись. Вона створює деталі електронних приладів, які доводиться роздивлятися через збільшувальне скло, а в майбутньому доведеться користуватись і мікроскопом. Із надмаленьких деталей, де роль опору, котушок, конденсаторів виконують лінії та крапки із струмопровідної фарби, збирають блоки «теж малятка. Комбінуючи мікроелементи, можна виготовити складні електронні пристрої. З мікроелементів, можливо, пощастить створити в майбутньому електронну машину, що скидатиметься на людський мозок. За розмірами вона не була б надто громіздка. Для космонавтики це дуже істотно!

Однак не лише космос відкриває перед інженером-біоніком широкий простір. Створені ним автомати знадобляться також дослідникам океанського дна, розвідникам великих земних глибин, неприступних гір, непрохідних джунглів та пустель. Керована по радіо біорука замінить людину всюди, куди вона сама не зможе дістатися.

Та автомати «витвори біоніки «це, так би мовити, одна сторона справи. У майбутньому біоніка проявить себе ще й з іншого боку. Коли ми до кінця розгадаємо таємниці деяких природних процесів, то зможемо керувати ними, змусимо їх послуговувати людям. І ^ в цьому допоможе біоніка.

Звернемось для прикладу до океанських глибин. Скільки тут усяких бактерій, мікробів! День і ніч невтомно «працюють» вони. В придонному шарі накопичуються органічні речовини. Завдяки бактеріям «природним «каталізаторам» «відбувається окислення і при цьому виділяється енергія… Велетенський біохімічний паливний елемент на океанському дні! Та люди поки що не вміють скористатися ним.

А ось інший представник морських глибин «мікроскопічна водорість хлорела. В рослинному світі вона не має подібних до себе за врожайністю та поживністю. П, як і інші водяні рослини, ми будемо вирощувати на прибережних плантаціях. Це чудовий корм для худоби і колись, можливо, «їжа для людини.

Тут знову доведеться згадати про космос, бо хлорелу ладять у супутниці космонавтів. Адже вона не лише постачальник харчових продуктів, а й кисню. В цьому теж жодна рослина не зрівняється з нею. Гадають, що акваріум з хлорелою забезпечить екіпаж ракети в далекому рейсі або на позаземній станції їжею та киснем.

Є ще одна дуже цікава ідея «влаштувати біохімічний паливний елемент… у шлунку людини, використавши бактерії, які там живуть. Це теж вельми згодилося б в умовах космосу, де потрібне своєрідне «натуральне господарство», бо покладатися на привізну сировину та енергію не можна.

Варт згадати також про здатність деяких видів бактерій, водоростей та морських тварин нагромаджувати в собі хімічні елементи, і не всі підряд, а лише певні. То чи не з’являться з часом плантації «живих руд» поблизу берегів, чи не стануть бактерії помічниками металургів, добувачами рідкісних і коштовних металів?

Чи не добуватимуть бактерії на суходолі азот із повітря, щоб удобрювати ним ґрунт? І чи не зуміємо ми примусити бактерії виробляти для нас білки та жири з рослинної сировини, готувати штучну їжу, наприклад із деревини?

Цілком серйозно геологи вже тепер говорять про можливість створювати рудні родовища не за мільйони років, а значно швидше. Бактерії і в цьому допоможуть нам. Вони, ці крихітки, взагалі велика сила на нашій планеті.

Бактерії «хіміки, вони виробляють складні речовини з простих краще, ніж на будь-якому хімічному заводі. Розгадавши природу такого «виробництва», ми спробуємо використати його для своїх потреб.

Ми налагодимо в широких масштабах синтез різноманітних сполук» антибіотиків, вітамінів, вуглеводів, білків і жирів, стимуляторів росту. Ми почнемо добувати корисне всюди, де воно є, і, що дуже важливо, ми виведемо нові види бактерій, примусимо їх синтезувати саме те, що нам потрібно.

Тут ми, щоправда, трохи відірвались від інженерної практики, але техніка, біологія й хімія тепер щільно пов’язані між собою.

Польоти в космос важко уявити без біолога. Хтозна, можливо, саме біолог привезе на Землю якісь корисні для нас мікроби. І марсіанські рослини, якщо вони, звичайно, існують, теж, можливо, приживуться на Землі. Поріднившись із земними одноплемінцями, протягнуть вони зону життя ще далі на північ, Іще вище «в гори.

Тварини нададуть велику послугу техніці. Вони підкажуть нові шляхи, якими підуть учені, щоб удосконалювати старі машини та прилади і створювати нові. Природу використають і за прямого помічника, насамперед для розв’язання кібернетичних завдань.

Електронні машини здаються нам нині вінцем досконалості. Насправді ж це далеко не так. Ми вже говорили про переваги мозку, з яким не зрівняється жоден автомат. Штучний мозок ще потрібно вдосконалювати, поліпшувати його окремі елементи.

Окремі елементи… Комірка машини і нервова клітина «нейтрон; сполучення комірок і нервове волокно «здавалося б, речі різні, несумісні. Та чому б не пристосувати одне до одного, не «вбудувати» в електронну схему біоелемент? Звичайно, поки що все це здається фантастичним припущенням, чистим здогадом.

Комбінація з тварини й машини «такий ще один напрям у біоніці.

Обчислювальний пристрій, в якому роботу виконує живий мозок у поєднанні з електронною апаратурою «ось один із прикладів майбутнього біоелементів у автоматиці. Пристрій далеко надійніший за сучасні, з незрівнянно більшим обсягом пам’яті…

Керований твариною автоматичний регулятор «другий приклад. На всяке відхилення від нормального режиму роботи вона реагує дуже чутливо. Біоструми її організму керуватимуть якимсь процесом.

Коли вже нині створено приймачі біологічної енергії чи, інакше кажучи, енергії живого організму, то на що ж можна сподіватись у майбутньому?

Енергія голосу, точніше коливань голосових зв’язок, сприймається п’єзоелементом, і одержаний струм живить мініатюрний радіопередавач для ближнього зв’язку.

Енергія руху і робота м’язів, ба навіть пульсування крові в судинах, не кажучи вже про тепло, біоструми та хімічні процеси в організмі «все це резерви, які починають використовувати конструктори різних медичних приладів.

Біологічна техніка «навіть саме словосполучення здається нині фантастичним. Проте ми живемо в такий час, коли дійсність наздоганяє і випереджає мрію.

Біоніка поки що не стала інженерною наукою в цілковитому розумінні цього слова. Вона ще тільки намацує шляхи майбутніх практичних рішень. Однак уже нагромаджено численну кількість фактів, які ще треба осмислити, вивчити, привести в систему. І тоді явища живої природи допоможуть інженерові в його пошуках найвигідніших, найрозумніших, рішень тих завдань, що перед ним висуне майбутнє.

МРІЯ І ЖИТТЯ

Отже, ми з вами пройшли дорогами, якими веде нас у майбутнє уява інженера. Інженера, котрий мріє про нечувану енергетичну могутність людства, про машини для незвичайних подорожей «в тому числі й космічних… Інженера, який мріє збагатити техніку, вдавшись до великого вчителя «природи… Інженера «творця грандіозних планів перетворення планети, щоб на ній краще і зручніше жилося…

І коли уявити собі цей світ завтрашнього дня, пройшовши тим самим маршрутом мрії, накидати контури Прийдешнього «хоча б у найзагальніших рисах, «то перед нами розгорнеться велична картина.

Достаток енергії приведе до нечуваного розквіту промисловості і сільськогосподарського виробництва, до швидкого освоєння колись диких районів Землі. Лінії енергопередач «хвильоводних чи бездротових «опережуть усі континенти, всю земну кулю. Більше того «електромагнітні енергетичні канали простягнуться й за межами планети «від космічних станцій, від Місяця та інших форпостів освоєного космосу.

Однак і це ще не все. Відбудуться якісні зрушення, зумовлені розвитком енергетики в нечуваних досі масштабах.

«Наявність великих кількостей дешевої електроенергії, «говорить академік М. М. Семенов, «дозволить одержувати практично необмежену кількість матеріалів, спростити способи їх виробництва.

…Величезна потреба виникне на той час у полімерних матеріалах, виробництво яких за масштабом буде наближатись до виробництва металів. Усі запаси природних газів, нафти й вугілля доведеться спрямувати саме на це, а також взагалі на створення різноманітних органічних речовин. Це якраз і буде забезпечуватися широким застосуванням електроенергії замість газу, нафти й вугілля.

Сільське господарство і харчова промисловість будуть повністю електрифіковані та автоматизовані. При наявності надлишку дешевої електроенергії виробництво добрив буде дуже спрощене і може розширитись до яких завгодно масштабів. Іригація безводних районів із застосуванням пластмасових плівок для утримання вологи як під шарами землі, так і над рослинами, обігрівання ґрунтів на Півночі з застосуванням величезних парників та оранжерей, що мають штучне освітлення, дозволить всюди збирати високі врожаї овочів і в багатьох випадках двічі на рік. Величезні ресурси електроенергії дадуть змогу в широких масштабах опріснювати воду з морів та солоних озер.

Повна автоматизація виробництва приведе до того, що загальнокорисний робочий день скоротиться до трьох-чотирьох годин. А решту часу люди приділятимуть своїм улюбленим заняттям: спортові, садівництву, художній самодіяльності, народним театрам, творчим заняттям мистецтвом та літературою і, особливо, наукою й технікою в чудових громадських лабораторіях, які стануть центрами масового розвитку науки.

Так я уявляю собі життя в XXI столітті, столітті суцільної електрифікації».

Нові транспортні машини дозволять стерти останні білі плями з економгеографічних карт. Слідом за розвідкою Крайньої Півночі і тропічного поясу півдня настане черга їх планомірного освоєння. В орбіту господарської діяльності людини ввійдуть величезні райони, в її розпорядженні будуть велетенські ресурси.

Якими ж уявляються нам риси Прийдешнього? Візьмемо хоч би Океан. Саме життя вимагає підкорення водної стихії «від поверхні до дна. Епоха Океану настає з такою ж неминучістю, з якою настала свого часу епоха космосу. Людство змогло прорватися у світовий простір. Людство зможе також освоїти глибини, освоїти океанське дно, і це вже справа найближчих десятиріч, почасти «навіть років.

Воістину невичерпні ресурси «харчові й хімічні «ховають у собі води, що заповнюють океанське ложе. Це величезний гідроенергетичний резерв Землі. Не випадково тому освоєння Океану справедливо вважають завданням не меншої ваги, ніж підкорення космосу.

Інженер забезпечить усім необхідним освоювачів глибинної цілини. Вони матимуть човни, здатні опускатись на дно в будь-якому місці Світового океану. Будуть станції-автомати океанографічної, геофізичної та геологічної служб. Виникнуть поселення в Океані. Буде розроблено способи проходки донних порід.

Штурм земних глибин вестимуть і на суходолі. Геологи проникнуть у царину верхньої мантії «близького підкіркового шару Землі.

Свердловини пронижуть земну кору там, де її товща сягає кількох кілометрів. Одкриється доступ до магматичних шарів та до глибинних рудних родовищ і чистих металів, їх добуватимуть різними фізико-хімічними способами, перероблятимуть копалини просто під землею.

З надр Землі, з геокосмосу полинемо думкою в космос. Ще зарано створювати конкретні плани, як добувати хімічну сировину на сусідніх планетах та їх супутниках, на Місяці та астероїдах. Одначе вже й нині нас цікавить питання, що саме можна там надибати.

Не раз, наприклад, спостерігали на Місяці виверження газів. А в небесних прибульцях «метеоритах «знаходили вуглеводні. Саме це й наштовхнуло на думку «а чи не трапиться на нашому природному супутнику нафта чи хоча б горючі гази? Адже вони були б чудовою хімічною сировиною. Пальне для кораблів, для потреб селища на Місяці, для місячного всюдихідного транспорту «його не довелося б завозити з Землі.

Думають і про добування ракетного пального з порід, що є на Місяці. Висувають припущення, ніби космонавти зуміють поступово налагодити виробництво синтетичної їжі з речовин, що їх утворюватимуть у хімічний спосіб просто в космосі.

На Землі трапляються підземні природні сховища газу, нафти, прісної води. Вчені міркують: можливо, на Місяці є льодові комори, сховані від сонячних променів? Якщо це підтвердиться, то космонавти будуть забезпечені водою, киснем, воднем. Воду, до речі, вдасться, очевидно, добувати з гірських порід, де вона перебуває у зв’язаному вигляді.

А якісь мінерали, рідкісні цінні елементи можна сподіватись побачити на Місяці? Така можливість не виключена. І якщо добування їх та перевезення будуть вигідні, то чому б не скористатися запасами небесної комори!

Можливо, космонавти-геологи знайдуть корисне не лише на Місяці. Планети, супутники планет, астероїди «ось бази майбутньої хімічної індустрії в космосі.

Буде перетворено саму Землю, буде перетворено сусідні планети. Буде освоєно ближній космос, земна цивілізація знайде контакт із цивілізаціями інших світів… Такий розгін інженерної думки майбутнього.

Звичайно, в першу чергу людей цікавить Земля. Якою ж постане вона перед космонавтами майбутнього, що зможуть поглянути на планету «збоку»?

Зелена, квітуча, родюча, «так починає змальовувати «землю 2001 року» Л. Хітцігер. Під таким заголовком у журналі «Нейє Берлінер Іллюстрірте» було надруковано карту перетвореної земної кулі.

…Змінився клімат полярних і приполярних областей, що входять до сільськогосподарської зони. Вона охоплює степові та лісові райони, тропічні джунглі, пустелі Африки, Аравії, Середньої Азії, Австралії. Навіть у районах найрізкішого континентального клімату за допомогою хімії одержують високі врожаї. Зросла загальна площа водних басейнів планети.

У навколоземному просторі пролягають орбіти метеорологічних супутників, супутників зв’язку і космічних станцій. Метеосупутники ведуть безперервні спостереження за земною кулею і дають точні прогнози погоди на кілька тижнів уперед. Космічні станції також несуть «службу Землі», і з них стартують у далекі рейси кораблі. Супутники разом із наземними станціями забезпечують всепланетний телефонний зв’язок і телебачення.

Щодалі більше й більше скоряється природа людині. Приборкано повені. Широко використовують внутрішнє тепло Землі, керують витіканням лави «адже це цінна хімічна сировина. Змінюють напрямок згубних хвиль цунамі…. Можливо, навчаться приборкувати грози, землетруси, виверження вулканів.

На карті ««розсипи» значків. Це енергостації: термоядерні і сонячні, вулканічні й ті, що використовують підземне тепло та енергію землетрусів, установки для безпосереднього перетворення хімічної енергії вугілля й нафти в електричну.

…На початку другого тисячоліття збудовано нові мости, і трансконтинентальна транспортна артерія пройшла з Південної Африки через увесь «чорний континент», по Середземноморській дамбі, через Європу й Азію до Північної та Південної Америки. Термоядерні енергостанції живлять її енергією, вони постачають струм новим великим містам Гренландії та Антарктиди, що буяють зеленню…

Можливо, «зелена планета» на межі третього тисячоліття буде не зовсім така, бо деякі інженерні проекти, задумані сьогодні, застаріють. З часом виникнуть інші рішення, відкриються нові шляхи перетворення планети. Та безсумнівно одн» «Земля справді стане зелена, квітуча, родюча…

Що ж потрібно інженерові, щоб втілити свої мрії в життя? Коротко відповісти на це важко. Та все ж спробуємо.

Інженерові майбутнього будуть потрібні нові високоміцні та довговічні матеріали із заздалегідь заданою структурою, з наперед визначеними властивостями. Тут слово за хімією.

Вона не лише творець цілого світу синтетики. Вона допомагає опрацьовувати метали й пластмаси, виготовляти з них деталі машин та будівельних конструкцій.

Вивчаючи разом з фізикою будову речовини «на рівні молекул», хімія розкриває таємниці перетворень, що відбуваються в твердих тілах. Як впливають на них навантаження, як вони руйнуються, як діють на них холод чи тепло, які секрети подрібнення і, навпаки, сполучення маленьких частинок, кристаликів, крупинок, зерен?

За всім цим «відповіді на інші питання, вже суто інженерного характеру.

Як досягти максимальної міцності під час гартування, кування та штампування? Як зменшити твердість при різанні металів, при тонкому подрібненні речовин? Як найліпше приготувати порошки «металеві й неметалеві, з яких методом порошкової металургії вироблятимуть згодом деталі для машин? Який шлях до металу без дефектів у структурі «до надміцності?

Енергетикові майбутнього будуть потрібні ідеальні провідники. Слово ідеальний тут не береться в лапки, бо вже є провідники, що працюють без втрат енергії. Електрони в них рухаються без будь-якого опору з боку зустрічних атомів і молекул.

Надпровідність поки що виникає лише за наднизьких температур, близьких до абсолютного нуля. Інженери створили найтонші електровимірювальні прилади, дослідні зразки обчислювальних машин з надпровідними елементами «кріотронами.

Цікаво, що надпровідні елементи пам’яті електронних машин «це в сотні разів тонші за людську волосину плівки. Вони спрацьовують майже миттю, за стомільйонну частку секунди, а тому місткість і гнучкість такої пам’яті надзвичайно велика.

Проте надпровідна лінія передачі і вічний електромагніт лишаються мрією. Слід позбавити надпровідник теплобоягузтва, бо навіть незначне нагрівання знищує цю чудову властивість.

Метали тут не допоможуть. Треба створити штучні речовини, які за своєю структурою будуть надпровідні за будь-яких температур. Розрахунки хіміків показали, що можна одержати синтетичний надпровідник «полімер особливої структури. Навіть при дуже сильному нагріванні він не втратить своїх унікальних електричних властивостей. Поки що цей полімер є лише в теорії, але й практика тут, з усього видно, не за горами. Дуже вже великі вигоди обіцяє такий полімер «він викличе, по суті, переворот у техніці.

Інженер одержить від хіміка не лише цілком нові матеріали, буде оновлено й удосконалено чимало старих. Сучасність дає цьому багатообіцяючі приклади. Так створено «диво-бетон», щільний, міцний мало не як метал, до того ж вологотривкий, морозостійкий, такий, що не боїться хімічного впливу. Цей бетон використовують, власне, як замінник металу. Є надміцний чавун, міцне і, в разі потреби, гнучке скло. Хіба це не переконливі факти!

Перед нашим поглядом вимальовуються «блакитні міста» з ситаловими будинками та покриттями шляхів. Ситал «це родич скла. Його виготовляють з відходів, з доменного шлаку. Негорючий, щільний, стійкий, що не поступається перед мармуром і гранітом, до того ж гарний «це справді універсальний будівельний матеріал майбутнього.

Ось що пише про ситал професор І. Китайгородський:

«Заміна вікон з великою кількістю дрібних переплетінь великим дзеркальним склом перетворить зовнішній вигляд міст. Замість сірого асфальту, що весь час потребує ремонту, ми покриємо вулиці вічними кольоровими плитами, а тротуари «мозаїчними панелями, до того ж дешевими і стійкими. Все місто набуде святкового звучання. Вулиці доповнюватимуть архітектуру споруд, бо для оформлення майданів, будинків, метро будуть використовувати кольорові ситали в необмеженій кількості. Ситалові черепичні деталі не лише прикрасять, а й зміцнять дахи будинків, їх не треба буде фарбувати. Барви і світло ввіллються в ансамбль наших міст і сіл, оточуватимуть людей у труді й щоденному побуті».

Однак і це ще не все.

Скління літаків «краще, ніж було досі, склотканини, що не поступляться міцністю перед сталлю, і склопластики, з яких будуватимуть судна, автомобілі, корпуси літаків І ракет, велетенські дзеркала для телескопів і крихітні деталі приладів, частини конструкцій, мостів, водосховищ і гребель, газопроводів і різних підземних споруд. Кругом «ситали!

І «хтозна «можливо, ситалургія дасть матеріали для підводних містечок та позаземних станцій, для будівництва, що розгорнеться на малоосвоєних нині просторах Землі «в районах вічної мерзлоти, у тропіках тощо.

Ми бачили, які дивовижні перспективи відкриває співдружність техніки й біології «біоніка. Не треба багато фантазії, щоб уявити, який вигідний буде союз хіміка, фізико-хіміка та інженера.

Скинути зайву вагу споруд і машин «ось до чого постійно прагне сучасна техніка. І тут їй пощастило досягти чималого. Інакше не було б у нас таких потужних двигунів, як нині. Коли ж спробувати збудувати їх Із матеріалів, якими користувалися хоча б на початку цього століття, то матимемо приголомшливий результат. Авіадвигун буде такий важкий, що його не підніме жоден літак. Паротурбогенератор вражатиме своїми розмірами. До речі, менше кілограма ваги на кінську силу «такий показник авіадвигуна тепер, а в турбін «усього чотири-п’ять кілограмів ваги, замість ста п’ятдесяти на кінську силу, як це було раніше.

Однак скинути зайву вагу «це ще не все. Зросли навантаження, яких зазнають деталі машин, що стали високошвидкісними. Так, скажімо, ротор газової турбіни робить за хвилину понад двадцять тисяч обертів. Доводиться збільшувати розміри деталей, щоб вони не виходили з ладу. Знову все зводиться до міцності.

Міцніші матеріали потрібні транспортним машинам, а також для залізничних рейок, якими нині мчать поїзди зі швидкістю понад сто кілометрів на годину.

Інженери давно шукають шляхи до підвищення міцності металів і сплавів. Вони намагаються змінити їхню внутрішню будову, користуючись нагріванням та охолодженням, діючи механічною силою. Нині ці давно відомі засоби впливу на метал інженери намагаються застосувати по-новому, поєднавши один з одним.

Виникають і зовсім нові ідеї. Так, магнітні поля змінюють розміри і обсяг кристалів заліза. Цим можна скористатися для поліпшення якостей металу.

Потоки частинок, що виникають в ядерному реакторі чи в прискорювачі, теж змінюють структуру матеріалу. Опромінювання може зміцнити метал. Щоправда, лишати метал надовго радіоактивним не можна.

Вчені намічають ще один шлях утворення надміцних матеріалів. Для техніки майбутнього він надзвичайно важливий. Це один із прикладів того, коли мале обертається на велике. Нині одержано лише крихітні ниткоподібні кристалики, досліди поки що не вийшли за межі лабораторії. Зате в перспективі матимемо не тільки міцний, а й стійкий щодо всяких впливів і, зокрема, високих температур матеріал.

Річ у тім, що сучасні засоби зміцнення мають один істотний недолік. Минає час «і метал знеміцнюється, втрачає всі набуті якості. На нього шкідливо впливає тепло «він може працювати лише за порівняно низьких температур, а це дуже рідкісний випадок у техніці.

Інженери замислились над тим, як упоратися з примхами зміцненого металу. Для цього їм знову довелося вдатись до малого «до кристала, який можна добре розгледіти лише в мікроскоп. Виявилось «навіть незначної кількості домішок досить, щоб метал «зіпсувався», щоб у ньому виникли дефекти, щоб через сторонні атоми порушилась однорідність. Хоч, правду кажучи, вже пощастило довести вміст домішок до дуже малої величини «десятої частки процента.

Щоб мати не просто чистий, а надчистий метал, роблять по-різному. Переплавляють метал у вакуумі; провадять «зонову» плавку, при якій стрижнеподібний зливок поступово прогрівається струмами високої частоти, і все «зайве» в ньому збирається в один кінець, а другий стає абсолютно чистим. Застосовують і хімічні засоби «примушують домішки утворювати сполуки з іншими речовинами. Можна створити метал, в якому лишиться одна десятимільйонна процента домішок!

Проте, очевидно, навіть надчистий метал не можна зробити надміцним. Вже не домішки, а дефекти, що причаїлись у надрах металу, знижують його цінність. Вирішили застосувати надвисокі тиски. Можливо, піддаючи матеріал стисненню, пощастить усунути дефекти, досягти надміцності.

Вже є дуже тоненька, та надзвичайно міцна нитка в кілька сантиметрів завдовжки. Перед ученими стоїть завдання виготовити з таких ниток тканину і обмотати нею чи взяти її за основу комбінованих матеріалів. Тоді, приміром, керамічна труба з такою тканинною прокладкою витримає великі навантаження.

Тепер ми знову можемо поговорити про те майбутнє, коли в розпорядженні конструктора буде справді надміцний» метал.

Залізницями «звичайними чи монорейковими «помчать швидкі ешелони. Велетенські вагони вміщатимуть не десятки, а сотні пасажирів.

Ріки перетнуть легкі, ажурні, несхожі на сучасні мости» без важких опор і могутніх ферм.

Літаки й ракети, що стануть значно легші, літатимуть набагато далі, бо вони зможуть брати більше пального.

Підводні човни вільно досягатимуть океанського дна навіть у найглибших його місцях «їхній корпус витримає який завгодно тиск.

Підземоходи проникнуть у товщу земних надр на десятки кілометрів.

Численні машини стануть швидкохідними, потужними І водночас компактними.

З’являться гігантські споруди, що вражатимуть своїми розмірами.

Надміцні метали згодяться і поза Землею «з них будуватимуть станції-супутники і складатимуть кораблі для польотів до інших планет.

Завівши мову про металургію, без якої не здійснить своїх задумів інженер майбутнього, треба сказати про те, якою стане вона сама, як зміниться з часом металургійне виробництво. Адже металургія «помічник і спільник інженера.

Металургійний завод найближчого майбутнього «це передусім завод-велетень, він буде набагато більший від найбільшого сучасного. Варто назвати лише одну цифру: за» рік він даватиме сталі приблизно двадцять п’ять мільйонів тонн, а сьогодні рекордом вважається два з половиною мільйони тонн.

Завод займе величезну територію, і побіля нього виросте ціле місто з населенням приблизно півтораста тисяч чоловік, йому потрібна буде електростанція з такою потужністю, як Дніпровська ГЕС імені Леніна. Його власному залізничному транспортові доведеться перевозити п’ятдесят мільйонів тонн вантажу на рік. Домні знадобиться потужна станція водопостачання. Витрата повітря досягне кількох десятків тонн на хвилину, отже і потужність повітродувок та компресорів становитиме десятки тисяч кінських сил.

Роботою керуватимуть автомати по заданій програмі.

Завод вироблятиме рейки, труби, листовий прокат, при потребі із захисними покриттями. Швидкість прокатки різко зросте, а витрата металу зменшиться.

Можливо, зміниться і прокатний стан, якщо вдасться витягувати метал, що кристалізується, просто з відкритого розплаву. Сили зчеплення примусять металеві пластинки прилипати одна до одної, і з ванни за платівкою-кристалізатором потягнеться деталь потрібної форми «лист, труба, дротик будь-якої довжини. Треба лише охолоджувати метал у міру того, як він виходитиме, щоб прилипання не припинялось.

Однак, поки є домна, металургійний завод майбутнього лишається принципово такий самий, як сьогодні. Змінюються тільки масштаби. Згодом інженер відмовиться від домни і видобуватиме залізо безпосередньо з руди. Пряме відновлення «давня мрія металурга. Очевидно, не мине й чверті століття, як металургійний завод набуде зовсім іншого вигляду.

Стане дійсністю безполуменева металургія. В свердловину, що сягає рудного покладу глибоко під землею, будуть накачувати розчинники «кислоти й луги. При цьому спробують добувати їх тут-таки, на місці «з сировини, що потрапить під руки. З розчину за допомогою електролізу вилучать як основний метал, так і його супутники «рідкісні елементи.

Своє слово скаже й біометалургія. Водорості, комахи та бактерії, як відомо, нагромаджують у своїх тканинах рідкісні метали. Отже, плантації водоростей, розплідники гусені та колонії мікроорганізмів дадуть металургам цінну сировину.

Тим, що ми тут розповіли про хімію та металургію, не вичерпується, звичайно, відповідь на питання, що дадуть інженерові-конструктору, творцю нової техніки, його колеги «творці нових матеріалів. Не закінчено тут і розповідь про те, які в інженерній справі відбудуться стрибки та перевороти хоча б найближчого десятиліття.

Можна було б навести й інші приклади.

Технологія обробки: широке застосування електроніки, електронний промінь у ролі різця, свердла, фрези; електронна плавка, обробка різних матеріалів, зварювання «не лише на Землі, а й у космосі при спорудженні позаземних станцій…

Кібернетика: кібернетичні моделюючі і керовані пристрої, методи машинної математики «для вибору оптимальних технологічних процесів та режимів…

Механізація та автоматика в найширших масштабах і в-найрізноманітніших царинах «це справді науково-технічна революція, що змінить характер виробництва….

Та ми ще на початку книжки домовились обмежити рамки розповіді. Бо інакше довелося б писати не одну, а кілька книжок.

Однак варто зачепити ще одне питання, яке не може не хвилювати нас. Коли здійсняться начерки інженера ««проектувальника» завтрашнього дня? Тут не можна, звичайно, дати точні прогнози, бо час все одно виправить їх. Очевидно, дещо збудеться швидше, ніж сподіваються. Приклад Із сучасного «космічні польоти: адже порівняно недавно дехто із скептиків вважав, що підкорення космосу «справа далекого майбутнього…

Але дещо не здійсниться так швидко, як гадають нині, «всі труднощі, всі повороти технічного прогресу передбачити неможливо. Та все ж цікаво ознайомитися хоча б з варіантом «розкладу на майбутнє». Ним займався, наприклад, англійський учений і письменник Артур Кларк, автор книжки «Профілі прийдешнього». Висловлювали свої припущення й інші письменники, вчені, інженери «за кордоном і в нас у Радянському Союзі. Ось яка вимальовується хронологія майбутніх науково-технічних досягнень.

На 1970 рік: висадка людини на Місяці і ракета з атомним двигуном; машини-перекладачі; зберігання електроенергії на складах.

На 2000 рік: освоєння планет; штучний мозок; передача енергії без дротів.

На 2010 рік: подорож до центра Землі; передача по радіо відчуттів, що сприймаються нашими п’ятьма органами чуттів.

На 2020 рік: запуск автоматів до інших зірок; роботи «механічні працівники.

На 2030 рік: контакт з позаземними цивілізаціями.

На 2050 рік: керування силою тяжіння; пробудження спадкової пам’яті.

На 2060 рік: досконалі машини, що навчають; пристосування планет для життя людей.

На 2070 рік: швидкість, близька до світлової; керування кліматом.

На 2080 рік: міжзоряний політ; машини, розумніші за людей; універсальні машини, що виготовляють яку завгодно річ.

На 2100 рік: зустріч з іншими цивілізаціями; світовий мозок; можливість керування функціонуванням іншої зірки.

Це припущення доповнює ще датування найважливіших хіміко-біологічних досягнень за той самий час «від вивчення мови дельфінів на 1970 рік до керування спадковістю, біологічної інженерії, анабіозу[3], штучного життя і безсмертя протягом XXI сторіччя, десь на рік 2100-й.

Кларкові накреслення слід, звичайно, вважати лише за спробу показати прогрес у найзагальніших обрисах. Та навіть і вони свідчать про те, що можна більш-менш конкретно уявити, висловлюючись мовою самого Кларка, «вертикальний розріз майбутнього».

Попереду грандіозні перспективи, і вони відкриваються вже в туманній далечіні тисячоліть. Інженер не просто мріє «він працює над втіленням своїх задумів у життя.

Ми з тобою, читачу, вже були свідками деяких звершень. Ми будемо очевидцями, а може, й учасниками здійснення багатьох інших чудових задумів.

ЗМІСТ

ШЛЯХИ ЕНЕРГЕТИКИ

ГЕОГРАФІЮ МІНЯЄ ІНЖЕНЕР

МАШИНИ НЕЗВИЧАЙНИХ ПОДОРОЖЕЙ

МРІЯ ВЕДЕ В КОСМОС

ІНЖЕНЕР НАВЧАЄТЬСЯ В ПРИРОДИ

МРІЯ І ЖИТТЯ

______________________

Для середнього шкільного віку

Ляпунов Борис Валерианович

Человек смотрит в завтра. Очерк.

(На украинском языке)

Редактор Л. Г. Дахненко

Художній редактор Є. О. Звєздов

Технічний редактор О. О. Матвійчук

Коректори Т. О. Крижна, В. Л. Ніколенко

Здано на виробництво 7ІХ-1965 р. Підписано до друку 2ІІІ-1966 р. Формат 60Х8411б.

Фіз. друк. арк. 10,0. Умовн. друк. арк. 9,3. Обл. — вид. арк. 8,74. БФ 03491.

Тираж 30 000. Зам. № 962. Папір друк. № 1. Ціна 38 коп.

Видавництво «Веселка». Київ, Кірова, 34.

Друкоофсетна ф-ка «Атлас» Комітету по пресі при Раді Міністрів УРСР Львів, Зелена, 20.

1

Люмінофори — речовини, що світяться під дією опромінення.

(обратно)

2

Тетраедр — правильна трикутна піраміда (Примітка автора).

(обратно)

3

Анабіоз — стан організму, коли життєві процеси дуже уповільнені.

(обратно)

Оглавление

ШЛЯХИ ЕНЕРГЕТИКИ

ГЕОГРАФІЮ МІНЯЄ ІНЖЕНЕР

МАШИНИ НЕЗВИЧАЙНИХ ПОДОРОЖЕЙ

МРІЯ ВЕДЕ В КОСМОС

ІНЖЕНЕР НАВЧАЄТЬСЯ В ПРИРОДИ

МРІЯ І ЖИТТЯ

ЗМІСТ

Реклама на сайте