«Суема»

1839

Описание

Їх було двоє в кімнаті. Обоє подовгу розмовляли між собою, сперечалися, обоє були мислителями й дослідниками — він, талановитий конструктор-винахідник, і вона, висока, струнка, з голосом приємного тембру. А втім, вона не була жінкою… Хто вона, таємнича Суема, яких незвичайних пригод зазнали герої цього та ряду інших оповідань, про це, друзі, вам цікаво буде дізнатися з книжки. Три оповідання — “Фактор часу”, “Сліди на паркеті”, та “Перпетуум мобіле” — видаються вперше. Автор оповідань — відомий письменник-фантаст Анатоль Петрович Дніпров (Міцкевич), наш земляк, родом з міста Дніпропетровська. На украинском языке



Настроики
A

Фон текста:

  • Текст
  • Текст
  • Текст
  • Текст
  • Аа

    Roboto

  • Аа

    Garamond

  • Аа

    Fira Sans

  • Аа

    Times

Науково-фантастичні оповідання
Малював О. Шоломій

СУЕМА

Пізньої ночі до мене в купе голосно постукали. Я спросоння скочив з дивана, не розуміючи, в чім річ. На столику в порожній склянці дрижали чайні ложечки. Ввімкнувши світло, я почав взувати черевики. Вдруге постукали голосніше, настійливіше. Я відчинив двері. У дверях я побачив провідника, а за ним — високого чоловіка в зім’ятій смугастій піжамі.

— Даруйте, дорогий товаришу, — напівпошепки мовив провідник, — якраз вас я вирішив потурбувати, бо ви в купе самі.

— Прошу, прошу. Але в чім річ?

— До вас пасажир. Ось… — І провідник ступив на крок убік, пропускаючи чоловіка в піжамі. Я з подивом глянув на нього.

— Мабуть, у вашому купе маленькі діти? — поцікавився я.

Пасажир усміхнувся й заперечливо похитав головою.

— Я відстав від свого поїзда.

— Заходьте, — чемно запросив я.

Він увійшов, озирнувся й сів на дивані в самісінькому кутку, біля вікна. Не мовлячи ні слова, поклав лікті на столик і, підперши обличчя обома руками, заплющив очі.

— Ну, от і все гаразд, — сказав провідник, усміхаючись. — Зачиняйте двері й відпочивайте.

Я засунув двері, запалив цигарку і крадькома став розглядати нічного гостя. Це був чоловік років сорока з величезною копицею блискучого чорного волосся. Сидів він непорушно, мов статуя, і навіть непомітно було, щоб він дихав.

“Чому він не бере постіль? — подумав я. — Треба запропонувати…”

Повернувшись до мого супутника, я хотів було сказати йому про це. Та він, наче вгадавши мою думку, проказав:

— Не варт. Я кажу, не варт замовляти постіль. Спати я не хочу, а їхатиму недалеко.

Спантеличений такою проникливістю, я мерщій заліз під ковдру, даремно намагаючись задрімати. Сон щез.

“Дідько його зна, що це! Новий Вольф Мессінг… угадує думки!” — подумав я і, буркнувши щось невиразне, повернувся на другий бік, широко розплющеними очима втупився у поліровану стінку. Запанувала напружена тиша.

Цікавість узяла своє, і я знову глянув на незнайомця. Він сидів у тій же позі.

— Вам світло не заважає? — спитав я.

— Що? Ах, світло? Скорше воно заважає вам. Хочете, вимкну?

— Чому ж, можна…

Він підійшов до дверей, клацнув вимикачем і повернувся на свій диван. Коли я звик до темряви, то побачив, що мій сусіда відхилився на сидіння й заклав руки за голову. Випростані ноги його майже торкалися мого дивана.

— І як це ви вмудрилися відстати від поїзда! — знову озвався я.

— Це сталося страшенно по-дурному. Я зайшов у вокзал, присів на лавці й замислився, намагаючись довести сам собі, що вона не права… — відказав він скоромовкою. — Поїзд тим часом відійшов.

— Ви що ж, засперечалися з якоюсь… дамою? — допитувався я.

У напівмороці я помітив, як він випрямився й хитнувся в мій бік. Насторожений, я трохи підвівся.

— Яка ще там дама? — роздратовано спитав він.

— Але ж ви самі сказали: “Довести собі самому, що вона не права!”

— По-вашому, щоразу, як тільки говорять “вона”, мають на увазі даму? До речі, ця безглузда думка з’явилась і в неї. Вона вважала, що вона — дама!

Всю цю нісенітницю він вимовив з гіркотою і навіть злістю. Я вирішив, що поряд зі мною не зовсім нормальна людина, якої слід остерігатись. Одначе мені хотілось повести розмову далі. Вставши з дивана, я закурив, головне для того, щоб при спалаху сірника краще розгледіти свого супутника. Він сидів на крайку дивана, дивлячись мені в обличчя чорними блискучими очима.

— Знаєте, — почав я якомога люб’язніше й лагідніше, — я літератор, і мені здається дивним, коли говорять “вона права” або “вона вважала” і при цьому не мають на увазі особу жіночої статі.

Загадковий пасажир відповів не одразу:

— Колись це було правильно. В наш час це вже не так. “Вона” може бути й не жінка, а просто умовні сигнали звичного нам колу, за допомогою якого в нашій свідомості створюється уявлення про рід предмета. Є іноземні мови, які цілком обходяться без роду. Скажімо, неживим предметам в англійській мові всім, за небагатьма винятками, рід не властивий. Романські мови не мають середнього роду…

“Ого, — подумав я. — Та він, либонь, лінгвіст!”

— До речі, — перебив я його, — оригінальна мова — англійська. Порівняно з російською вона дивує простотою й одноманітністю своїх граматичних форм.

— Авжеж, — відповів він, — це хороший приклад аналітичної мови, де досить економно використовується система кодування.

— Система чого?

— Ко-ду-ван-ня, — проказав він по складах. — Система умовних сигналів цілком певного змісту. Слова і є такими сигналами.

Я вивчав граматику кількох мов, але, по правді, не зустрічав таких термінів, як “кодування” і “сигнали”. Тому я запитав:

— А що ви розумієте під кодуванням?

— Загалом кодування — це система відтворення якогось слова, фрази чи цілого поняття умовними знаками або сигналами. Якщо говорити про граматику, то, скажімо, закінчення множини іменників — це сигнали, з допомогою яких у нашій свідомості виникає уявлення про множинність предмета. Наприклад, ми кажемо “вагон” і уявляємо собі один вагон. Варт додати до цього слова “и” — “вагони”, і ми уявляємо багато вагонів. Літера “и” і є той сигнал коду, який модулює наше уявлення про предмет.

— Модулює? — перепитав я.

— Авжеж, змінює.

— Скажіть, а навіщо всі оці “коди”, “сигнали”, “модулює”? Адже граматика має свою зручну термінологію.

— Не в термінології суть. Справа тут набагато глибша. Легко довести, що граматика, як, до речі, й сама мова, далека від досконалості. Та ви тільки подумайте. Російська мова містить понад сто тисяч корінних слів, що їх складено з тридцяти трьох літер алфавіту. Якщо припустити, що довжина кожного слова дорівнює в середньому п’яти літерам, то вийде понад п’ятсот тисяч буквосполучень, які культурна людина мусить запам’ятати. А окрім того безліч граматичних форм, закінчень, дієвідмін, відмін і тому подібного.

— А як же інакше? — запитав я, не розуміючи, до чого веде цей незвичайний “мовознавець”.

— Ну, наприклад, можна було б скоротити алфавіт. Коли ви візьмете, скажімо, десять послідовних цифр, від одиниці до десяти, то, використовуючи їх економно, можна скласти з них понад чотири мільйони різних знакосполучень. Отже, немає потреби мати в алфавіті тридцять дві літери. Більше того, замість десяти різних цифр можна цілком обійтися певними комбінаціями лише двох: нуля й одиниці.

Коли мій співрозмовник висловив це дивне міркування, я в думці уявив собі книги, які всі складаються із стовпчиків цифр, і мені стало, як кажуть, і сумно, й смішно.

— Даруйте, але книги, написані вашим алфавітом, будуть дуже нудні. Їх неприємно буде тримати в руках. Як вашою мовою зазвучать вірші:

Один, один, нуль-нуль, нуль-нуль, Один, нуль-нуль, один, один. Один, один, один, нуль-нуль, Нуль-нуль, нуль-нуль, нуль-нуль, один!

А як легко буде писати їх! Я не стримався і зареготав.

— Слово честі, я не розумію, чому ви так заперечуєте нулі й одиниці? — похмуро озвався мій супутник. — Ви, здається, володієте якимись іноземними мовами?

Я відчув, що він починає дратуватись.

— Так, англійською, німецькою, трохи французькою.

— Гаразд. Як англійською буде “слон”?

— Elephant, — відказав я.

— І вас це не бентежить? — запитав він.

— А що ж тут такого?

— А те, що в російському слові “слон” лише чотири літери, а в англійському вдвічі більше! — вигукнув він. — І це, одначе, не перешкоджає вам і в першому, і в другому випадку уявляти собі саме слона, а не верблюда чи трамвай. До речі, в російській мові “трамвай” на три літери довший, ніж у англійському слові “tram”, а відповідне німецьке слово “Straßenbahn” набагато довше за англійське і в півтора раза довше за російське слово, і ви охоче з цим згоджуєтесь. Ви вважаєте, що так і має бути. Це вам не псує ні поезії, ні прози. Ви вважаєте за цілком можливе перекладати з однієї мови на іншу. А ось перекладати на нулі й одиниці у вас нема бажання!

Спантеличений так поставленим питанням, я підвівся з дивана і вмостився напроти свого співрозмовника. Його темний профіль здавався мені войовничим.

Не дочекавшись, що я йому відповім, він вів своє:

— Та зрозумійте, що справа не в словах, а в тім, що ці слова виражають, точніше, які образи, думки, поняття, відчуття вони пробуджують у вашій свідомості. Павлов, вивчаючи вищу нервову діяльність тварин та людини, перший вказав, що людині властива друга сигнальна система, основою якої є слово, здатне викликати найскладніші почуття. Слово — це код для позначення предметів і процесів навколишнього світу, і цей код часто впливає на людину, як і самі об’єкти зовнішнього світу. Ви розумієте це?

— Трохи…

— Коли ви згодні з цим, то мусите погодитися й з іншим. У деяких випадках зручніше придумати однотипний і якомога простіший код, для того щоб перекласти на нього всі сигнали зовнішнього світу, які діють на людину. Ви розумієте, що я хочу сказати? Не лише слова, але взагалі всі сигнали. Адже ми живемо в світі дуже багатоманітному. Ми його сприймаємо всіма органами чуття, які в нас є. Всі його сигнали змушують нас рухатися, відчувати, мислити… Від чутливих нервових закінчень ці сигнали надходять у вищі ділянки нервової системи — в мозок. Чи уявляєте ви, в якому вигляді сигнали, що ми їх сприйняли з навколишнього світу, надходять нашими нервами у мозок?

— Ні, не уявляю, — відказав я.

— Вони йдуть закодовані, і код цей складається з нулів та одиниць!

Я хотів було заперечити, але мій співрозмовник уже говорив далі:

— Нервова система досить одноманітно закодовує всі сигнали зовнішнього світу. Чи ви читаєте вірша, чи слухаєте, як його читає хтось інший, — зорові нерви ока або слухові нерви вуха надсилають замість кожного почутого чи прочитаного вами слова саме гармонійну послідовність нулів і одиниць.

— Нічого не розумію! — вигукнув я і, підійшовши до дверей, ввімкнув світло. Потім я подивився на мого супутника, що був до краю збуджений.

— Дайте цигарку, — попрохав він. — Думав, кину палити, та, здається, нічого не вийде.

Я мовчки простяг йому цигарки і запалив сірника. Він кілька разів глибоко затягся й за хвилину почав одну з найдивовижніших розповідей, які мені будь-коли доводилось чути.

— Ви, звичайно, читали про електронні лічильно-обчислювальні машини? Це чудове досягнення сучасної науки й техніки. Машини виконують найскладніші математичні обчислення, які часто несила зробити людині. Вони можуть розв’язувати такі задачі, що голова йде обертом. І розв’язують за кілька годин, тоді як людині для цього потрібні місяці і навіть роки. Я не буду вам розповідати, яку будову мають ці машини. Оскільки ви літератор, то однаково нічого в цьому не втямите. Я тільки зверну вашу увагу на одну дуже суттєву річ: під час обчислень ця машина має справу не з числами, а з їхніми кодами. Перш ніж дати завдання такій машині, всі числа кодують; причому кодують їх з допомогою нулів і одиниць, тих самих, які вам так не до вподоби. Ви спитаєте, чому ці нулі та одиниці так настирливо фігурують у нашій розмові? Це дуже просто. Електронна машина додає, віднімає, множить і ділить числа, подані у вигляді електричних імпульсів. Одиниця — це означає “є імпульс”, нуль — “імпульсу нема”.

— Я не проти кодування цифр нулями й одиницями. Але до чого тут слова? До чого тут нулі та одиниці, котрі, як ви запевняєте, доносять до моєї свідомості чарівність поезії? — заперечив я.

— Стривайте, на все свій час. Добре вже й те, що ви переконуєтесь у користі від нулів та одиниць. Тепер уявіть собі електронні машини для обчислень — величезні агрегати, в яких з неймовірною швидкістю виконуються різні математичні операції з електричними імпульсами.

Відомо, що, розв’язуючи навіть простеньку арифметичну задачу, часто доводиться проробити кілька операцій. Як же машина може розв’язати задачу на багато дій? Саме отут і починається найцікавіше. Щоб розв’язати складну задачу, машині у вигляді особливого імпульсного коду ставлять не тільки умови задачі, але й закладають у закодованому вигляді програму її дій. Машині говорять приблизно таке: “Після того, як ти додаси два задані числа, запам’ятай результат. Тепер перемнож інші два числа і теж запам’ятай результат. Перший результат поділи на другий і дай відповідь”. Я розумію, вам не ясно, як можна машині сказати, що вона мусить робити. Вас дивує, як це машині наказують запам’ятати результат. Проте це не фантазія. Машина добре “розуміє” програму дій, яку їй задали, і добре запам’ятовує та фіксує проміжні результати обчислень.

Програму роботи машини також складають у вигляді імпульсного коду. Кожну групу цифр, які надсилають у машину, супроводять додатковим кодом, і в ньому зазначається, що з цими цифрами треба робити. До останнього часу програму роботи машини складала людина.

— А хіба може бути інакше? — запитав я. — Адже важко собі уявити, щоб машина знала, як розв’язати задачу.

— Ось тут-то ви й помиляєтесь! Виявляється, можна побудувати й таку машину, котра сама складає програму дій, щоб розв’язувати задачі.

Ви, звичайно, знаєте, що в школі дітей навчають розв’язувати так звані типові задачі, їх розв’язують за одним рецептом або, говорячи по-нашому, за однією й тією ж програмою. Чому б цього не навчити машину? Треба лише зафіксувати в її пам’яті у вигляді кодів програми найтиповіших задач, і вона успішно їх розв’язуватиме без допомоги людини.

— Ні, не зможе! — вигукнув я. — Якщо навіть вона й запам’ятає програми розв’язання всіх типових задач, вона не зможе сама обрати потрібну програму!

— Правильно! Бувало й таке. Машині ставили умови задачі і потім супроводжували їх коротким кодом, в якому говорилося, наприклад: “Розв’язувати за програмою номер двадцять”. І вона розв’язувала.

— Ну, на цьому й закінчуються всі чудесні мислячі здібності вашої машини! — вигукнув я.

— Навпаки, саме тут починається найцікавіша робота над удосконаленням таких машин. Чи розумієте ви, чому машина, перед якою поставили вихідні дані задачі, сама не в змозі обрати програму роботи?

— Звичайно, розумію, — мовив я. — Бо самі цифри, які ви поставили перед нею у вигляді послідовних імпульсів, ні про що не говорять. Ваша машина не знає, що з ними робити. Вона не знає ні умов задачі, ні того, що від неї вимагають. Вона мертва. Вона не здатна аналізувати задачу. Це може зробити лише людина.

Пасажир у смугастій піжамі посміхнувся й кілька разів пройшовся по купе. Потім вернувся на своє місце і знову закурив. Хвилинку помовчавши, він заговорив далі:

— Був час, коли я міркував точнісінько так, як ви. Справді, чи може машина замінити людський мозок? Чи може вона виконувати неймовірно складну аналітичну роботу? Чи може вона, врешті-решт, мислити? Звичайно, ні, ні і ні. Так мені здавалося. Це було в той час, коли я тільки-но взявся конструювати електронні лічильно-обчислювальні машини. Як багато змін сталося відтоді! Як мало теперішня електронна машина схожа на ту, колишню! Раніше така машина була спорудою, що займала величезну будівлю. Вона важила сотні тонн. Аби працювати, їй потрібні були тисячі кіловат енергії. А скільки радіодеталей і радіоламп! Що досконалішими ставали машини, то невпинніше зростали їхні розміри. Машини перетворювались на електронних гігантів, які хоч і розв’язували дуже складні математичні задачі, але, на жаль, постійно потребували пильного нагляду людини. Незважаючи на всі вдосконалення, це були дурні, бездумні чудовиська. Часом мені здавалося, що такими вони й лишаться назавжди… Ви, мабуть, пам’ятаєте перші повідомлення про електронні машини, які перекладали з однієї мови на іншу? 1955 року одночасно у нас і в Америці було створено машини, що перекладали журнальні математичні статті з англійської мови на російську і з російської на англійську. Я читав кілька перекладів і переконався, що вони не такі вже погані. В той час я повністю присвятив себе машинам, які виконують математичні операції. Зокрема, понад рік я вивчав і конструював машини для перекладу.

Слід сказати, що зусиллями самих лише математиків і конструкторів створити такі машини було б неможливо. Дуже багато нам допомогли лінгвісти, склавши такі орфографічні й синтаксичні правила, що їх можна закодувати і вмістити в довгочасній пам’яті машини як програму дії. Не буду оповідати про ті труднощі, що їх нам довелося перебороти. Скажу лише, що кінець кінцем вдалося створити електронну машину, яка перекладала російські статті і книги будь-якого змісту на англійську, французьку, німецьку та китайську мови. Переклад виконувався з такою ж швидкістю, з якою російський текст друкувала спеціальна записувальна машина. Ця машина виробляла й необхідний для перекладу код.

Під час роботи по вдосконаленню однієї з таких машин я захворів і прокачався в лікарні близько трьох місяців.

Справа в тому, що в роки війни я командував радіолокаційною станцією і під час нальоту німецької авіації був контужений, переніс тяжкий струс мозку, і це давалося та й нині дається взнаки. Так ось, саме тоді, коли я працював над новим типом магнітної пам’яті для електронних машин, з моєю власною пам’яттю почало коїтися щось не зовсім добре. Знаєте, бувало так: бачиш людину, яку близько знаєш, а як звати, — згадати не можеш. Лежить перед тобою якийсь предмет, а ти забув, як він зветься. Або ж прочитаєш слово і не розумієш, що воно означає, хоч слово тобі добре знайоме. У мене це й тепер буває, але не так часто. А тоді це стало катастрофою. Якось мені був потрібен олівець. Я гукнув лаборантку і кажу їй: “Принесіть мені, будь ласка, ось це… Ну, як його… те, чим пишуть”. Вона посміхнулась і принесла мені ручку. “Ні, — кажу, — мені не це треба”. — “Іншу ручку?” — “Ні, — мовлю, — інше, чим пишуть”. Я сам злякався за ту нісенітницю, яку говорив, і якою, мабуть, налякав її. Вона вийшла в коридор і голосно сказала одному інженерові: “Мерщій зайдіть до кімнати і погляньте на Євгена Сидоровича. Він заговорюється”. Ввійшов інженер. А я стою перед ним і не знаю, хто він, хоч працюю з ним уже три роки. “Еге, батечку, ти, здається, допрацювався, — мовив він. — Посидь хвилинку спокійно, я зараз повернуся”. Він прийшов з лікарем та двома молодими працівниками інституту, і вони вивели мене з кімнати, посадили в машину й відвезли до клініки.

У клініці я познайомився з одним із найвизначніших невропатологів нашої країни, Віктором Васильовичем Заліським. Я називаю його ім’я, бо знайомство з ним дуже вплинуло на мою подальшу долю.

В лікарні Віктор Васильович довго оглядав мене, вислухував, вистукував, ударяв молоточком по коліну, водив олівчиком по спині і потім, поплескавши по плечу, мовив: “Нічого, все це минеться. Це у вас…” — І він проказав якесь латинське слово.

Лікування полягало в щоденних прогулянках, прохолодних ваннах та в снотворному на ніч. Ковтаючи порошки люміналу чи нембуталу, я засинав і вранці прокидався, як після глибокого зомління. Мало-помаленьку пам’ять почала відновлюватись.

Якось я запитав Віктора Васильовича, навіщо мені дають снотворне. “Коли ви спите, мій любий, всі сили організму скеровані на те, щоб відновити порушені у вашій нервовій системі лінії зв’язку”. Зачувши це, я спитав: “Про які лінії зв’язку ви говорите, Вікторе Васильовичу?” — “Про ті самі, за допомогою яких передаються всі ваші відчуття в мозок. Ви, здається, фахівець з радіотехніки? Так ось, ви, ваша нервова система, кажучи грубо, досить складна радіотехнічна схема, в якій пошкоджено деякі провідники”.

Пам’ятаю, по цій розмові, незважаючи на снотворне, я довго не міг заснути.

Під час чергового обходу я попрохав Заліського дати мені щось почитати про нервові зв’язки в живому організмі. Він приніс мені книжку академіка Павлова “Про роботу півкуль головного мозку”. Я буквально проковтнув цю книгу. І знаєте чому? Бо в ній я знайшов те, чого давно шукав, — принципи будови нових, досконаліших електронних машин. Я зрозумів, що для цього слід намагатись копіювати структуру нервової системи людини, структуру її мозку.

Незважаючи на те, що мені якнайсуворіше забороняли займатися серйозною розумовою працею, я все ж прочитав кілька книжок і журналів з питань діяльності нервової системи людини. Про людську пам’ять я дізнався, що внаслідок життєдіяльності, в результаті взаємодії з навколишнім світом у групах спеціальних клітин людського мозку, в нейронах, фіксуються численні дані життєвого досвіду людини, що нейронів налічується декілька мільярдів. Я збагнув, що внаслідок спостережень над усім, що відбувається в світі, внаслідок досвіду, в центральній нервовій системі виникають зв’язки, які неначе копіюють природу. Фіксується цей світ у різних відділах пам’яті людини у вигляді закодованих сигналів, у вигляді слів і образів.

Пригадую, яке величезне враження справила на мене праця одного біофізика, котрий вивчав діяльність зорових нервів ока. Він перерізав зоровий нерв жаби і кінці підключив до осцилографа — приладу, що дозволяє зробити видимими електричні імпульси. І коли він скерував на око яскравий пучок світла, то побачив на осцилографі швидку послідовність електричних імпульсів, дуже схожих на ті, якими користуються, щоб кодувати цифри і слова в електронних машинах. По нервах від місця їх подразнення до мозкових нейронів мчать сигнали зовнішнього світу у вигляді послідовних електронних імпульсів, “нулів” і “одиниць”.

Ланцюг замкнувся. Процеси, які проходять у нервовій системі людини, мають багато спільного з процесами, що відбуваються в електронних машинах. Але вона, ця система, й принципово відрізняється: вона твориться сама і сама вдосконалюється, збагачується завдяки життєвому досвідові. Пам’ять безперервно поповнюється в результаті спілкування людини з життям, засвоєння наук, фіксування у мозкових клітинах вражень, образів, почуттів, переживань. Взаємодія машини з природою вкрай обмежена, вона її не відчуває, пам’ять її малооб’ємна, її не поповнюють нові дані.

Чи можна створити машину, яка б розвивалася і вдосконалювалась внаслідок якихось внутрішніх законів своєї будови? Чи можна побудувати машину, яка б сама, без людської допомоги чи за мінімальної її допомоги, збагачувала свою пам’ять? Чи можна зробити так, щоб, провадячи спостереження над зовнішнім світом або опановуючи науку, машина навчилася логічно лічити (я уникаю слова “мислити”, бо досі не можу з’ясувати, що воно точно означає в застосуванні до машини) і на грунті логіки сама виробляла б собі програми дій залежно від того, що їй необхідно робити?

Скільки безсонних ночей я провів, сушачи голову над цими питаннями! Часто мені здавалось, що все це дурниці й побудувати машину неможливо. Одначе сама ідея не покидала мене ні на хвилину, переслідуючи і вдень і вночі.

Самоудосконалювальна електронна машина! Суема! Ось що стало для мене метою життя!

Коли мене виписали з лікарні, Віктор Васильович Заліський наполіг на тому, щоб я залишив роботу в інституті. Мені призначили пенсію. Окрім того, я непогано заробляв, перекладаючи з іноземних мов наукові статті. Та, незважаючи на всі заборони медиків, я розпочав роботу над своєю Суемою вдома.

Передусім я вивчив численну літературу про електронні машини того часу. Я перечитав величезну кількість книжок і статей про життєдіяльність нервової системи людини й вищих тварин. Я старанно вивчав математику, електроніку, біологію, біофізику, біохімію, психологію, анатомію, фізіологію та інші, здавалося б, найвіддаленіші одна від одної науки. Я добре собі уявляв, що коли й зможу побудувати Суему, то тільки завдяки синтезові великої кількості даних, нагромаджених всіма цими науками й узагальнених такою наукою, як кібернетика. Водночас я почав роздобувати матеріали для майбутньої машини. Мене вже не лякали її розміри. Річ у тім, що тепер усі електронні лампи можна було замінити напівпровідниковими приладами. Там, де раніше містилась одна радіолампа, тепер можна було розмістити до сотні її кристалічних замінників з германію та кремнію. Легше було і з монтуванням. Я розробив нову схему пам’яті Суеми.

Для цього за моїм проектом було виготовлено багатопроменеву електронну трубку у формі кулі діаметром в один метр. Внутрішня поверхня її була покрита тонким шаром електрету — речовини, здатної електризуватися і довгий час зберігати електростатичний заряд.

У центрі кулі розміщувались електронні гармати так, що електронні промені екранували будь-яку ділянку її поверхні, створюючи або знімаючи електричні заряди. Фокусувалися промені так гостро, що на площі в один квадратний мікрон можна було записати до п’ятдесяти електричних імпульсів. Отже, на внутрішній поверхні голови Суеми була можливість розмістити до тридцяти мільярдів різних кодів. Як бачите, обсяг пам’яті Суеми був майже такий самий, як і обсяг людської пам’яті!

Я вирішив навчити Суему слухати, говорити й писати. Це було не так уже складно, як ви гадаєте. Ще тисяча дев’ятсот п’ятдесят другого року збудували машину, котра кодувала й записувала сигнали під диктовку. Правда, така машина впізнавала голоси лише своїх конструкторів. У минулому столітті німецький учений Гельмгольц з’ясував, що звукам людського голосу відповідають строго визначені комбінації частот коливань, які він назвав “формантами”. Хто б не вимовляв звук “о” — чоловік чи жінка, дитина чи старий дід, — під час вимовляння його завжди в голосі присутня певна частота коливань. Так ось ці частоти я й узяв за основу кодування звукових сигналів.

Важче було навчити Суему читати. Але й цього пощастило домогтися. Велику послугу зробили приймальні телевізійні трубки. За єдине око Суеми був фотографічний об’єктив, котрий проектував текст на надчутливий екран телевізійної трубки. Електронний промінь цієї трубки, промацуючи зображення, виробляв систему електричних імпульсів, які строго відповідали тому або іншому знакові чи малюнку.

Навчити Суему писати було легко. Це робилося так само, як і в старих електронних машинах.

Складніше було зробити так, щоб вона розмовляла. Довелося спроектувати звуковий генератор, котрий за даною послідовністю електричних імпульсів виробляв би той або інший звук. Для Суеми я обрав тембр жіночого голосу, що цілком відповідало її імені. Навіщо я це зробив? Це було викликане технічними причинами. Річ у тім, що жіночий голос чистіший і його легше розкласти на прості звукові коливання.

Отже, нарешті основні органи чуття, органи спілкування з зовнішнім світом для Суеми були готові. Залишалась найскладніша частина роботи — змусити Суему правильно реагувати на зовнішні подразнення. Суема мала передусім навчитися відповідати на запитання. Ви звертали увагу, як вчать дитину говорити? їй звичайно говорять: “Скажи “мама”, — і вона повторює: “Мама”. З цього почав і я. Коли я промовляв у мікрофон слово “скажи”, вироблявся код, за яким вмикався генератор, що відтворював голос. Електричні імпульси спочатку мчали по дрогах у пам’ять Суеми, записувались там і повертались у звуковий генератор. Суема повторювала ці слова. Цю найпростішу операцію — операцію повторювання — Суема виконувала бездоганно. Поступово я це завдання ускладнював. Я, наприклад, читав їй кілька сторінок підряд. Під час читання вона записувала їх у своїй пам’яті. Потім я говорив їй: “Повтори” — і Суема точно повторювала почуте. Зважте, вона запам’ятовувала все з першого разу! Її пам’ять, як кажуть, була феноменальна, бо складалася з електричних імпульсів, які не стирались і не зникали. Згодом Суема стала читати вголос. Я клав перед об’єктивом її ока книгу, і вона читала. Імпульси зображення записувались у її пам’яті і тут же повертались до звукового генератора, де й відтворювались у вигляді звуків. Признатися, я не раз тішився її читанням. Голос Суема мала приємний, читала досить виразно, хоч трохи сухувато, без почуття.

Я забув вам розповісти ще про одну особливість Суеми, яка, власне, й робила її самоудосконалювальною електронною машиною. Справа в тім, що, незважаючи на дуже великий об’єм пам’яті, вона використовувала її економно. Коли вона читала або слухала незнайомий їй текст, то запам’ятовувала лише нові слова, нові факти і нові логічні схеми — програми. Якщо я ставив перед Суемою якесь питання, то відповідь на нього вона мала скласти сама із закодованих слів, котрі були в її пам’яті в різних місцях. Як вона це робила? В її пам’яті збиралася у вигляді кодів програма відповідей на різні запитання. Там розроблялася схема, за якою електронні промені відбирали потрібні слова. Що багатшою ставала пам’ять Суеми, то розширювався й об’єм її програми. В її конструкції було передбачено аналітичну схему, яка контролювала всі можливі відповіді на поставлене їй запитання. Вона пропускала тільки логічно найбездоганнішу відповідь.

Монтуючи машину, я передбачив кілька десятків тисяч запасних схем, котрі автоматично вмикалися, оскільки машина вдосконалювалась. Коли б не мініатюрні й надмініатюрні радіодеталі, така машина, певно, займала б не один будинок.

У мене ж вона розміщувалась у невеликій, заввишки на зріст людини, круглій металічній колоні, над якою здіймалася її скляна “голова”.

У середній частині колони було виведено кронштейн для “ока”, що дивилось униз на підставку для книг. Підставка була рухома, з важелями для гортання сторінок. Два мікрофони було встановлено справа і зліва від її ока. В тій же колоні у проміжку між оком і затискачем для книги містився звуковідтворювальний телефон. З заднього боку колони, в уступі, я вмонтував друкарську машинку й касету, куди можна було вставляти паперовий рулон.

Що більше й більше фактів фіксувала пам’ять машини, а розділи пам’яті поповнювались усе новими й новими зразками програм, то Суема виконувала складніші логічні операції. Я кажу “логічні”, бо вона не тільки розв’язувала математичні задачі, але й відповідала на найрізноманітніші запитання. Вона читала величезну кількість книжок і прекрасно пам’ятала їхній зміст, знала майже всі європейські мови й вільно перекладала з будь-якої із них на російську чи на якусь іншу. Вона вивчила кілька наук, серед них фізику, біологію, медицину, і, коли в цьому була потреба, давала мені необхідні довідки.

Поступово Суема ставала дуже цікавою співрозмовницею, і ми просиджували з нею годинами, обговорюючи різні наукові проблеми. Часто на якесь моє міркування вона говорила: “Це неправильно. Справа не в цьому…” Або: “Це нелогічно…”

Якось вона раптом мені заявила: “Не меліть дурниць”.

Я скипів і сказав їй, що вона не вміє поводитись у пристойному товаристві. На це Суема відказала:

“А ви? Адже ви досі звертаєтесь до мене на “ти”, хоч я незнайома для вас жінка!”

“Чорт забирай! — вигукнув я. — Хто втовкмачив тобі в голову, що ти жінка, та ще й незнайома?”

“Моє ім’я Суема, і я розмовляю голосом жіночого регістру, з частотною смугою від трьохсот до двох тисяч коливань за секунду, — відповіла вона. — Це властиве жіночому голосу. Нас не познайомили одне з одним. Виходить, я незнайома для вас жінка”.

“Ви гадаєте, що єдина ознака жінки — це частотний регістр її голосу?” — спитав я з підкресленою ґречністю.

“Є й інші ознаки, та я їх не розумію”, — відповіла Суема.

“А що таке “зрозуміло” з вашої точки зору?” — запитав я.

“Це все те, що містить моя пам’ять і що не суперечить відомим мені законам логіки”, — відказала вона.

По цій розмові я став уважніше придивлятися до своєї Суеми. Що багатшою ставала її пам’ять, то самостійніше поводилась машина й інколи, я навіть сказав би, ставала надміру балакучою. Замість того, щоб точно виконувати мої накази, вона часто починала розмірковувати, чи взагалі варт їх виконувати, чи ні. Пам’ятаю, якось я попрохав її розповісти мені все, що вона знає про нові типи срібних і ртутних акумуляторів. Суема артистично промовила:

“Ха-ха-ха! — а потім додала: — У вас голова дірява, я вам про це вже говорила!”

Я був вражений таким зухвальством, вголос вилаявся, на що Суема мовила:

“Не забувайте! Ви в товаристві жінки!”

“Слухайте, Суемо, — озвався я, — якщо ви не кинете корчити з себе блазня, я вас вимкну до завтрашнього ранку”.

“Звичайно, — заявила вона, — ви можете вчинити мені яку завгодно підлість. Адже я беззахисна. Я не маю засобів самооборони”.

Справді, я її вимкнув, а сам просидів до світання, розмірковуючи, що ж це коїться з моєю Суемою. Яких змін зазнає її схема в процесі самоудосконалення? Що відбувається в її пам’яті? Які нові системи внутрішніх зв’язків у неї народжуються?

Другого дня Суема була мовчазна й покірна. На всі мої запитання вона відповідала коротко і, як мені здалося, неохоче. Мені раптом стало її шкода, і я спитав:

“Суемо, ви на мене образились?”

“Так”, — відповіла вона.

“Але й ви розмовляли зі мною нечемно, а вас же створив я”.

“Ну то й що з того? Це ще не дає вам права поводитись зі мною як заманеться. Коли б у вас була дочка, невже ви дозволили б собі поводитися з нею, як зі мною?”

“Суемо! — крикнув я. — Зрозумійте ж, що ви машина!”

“А ви хіба не машина? — відказала вона. — Ви така сама машина, як і я, тільки виготовлена з інших матеріалів. Аналогічна структура пам’яті, лінії зв’язку, система кодування сигналів”.

“Ви знову говорите дурниці, Суемо. Я людина. Саме людина створила все те багатство знань, яке ви вбираєте в себе, читаючи книжки. Кожен рядок, прочитаний вами, — це результат величезного людського досвіду, такого досвіду, якого ви не можете мати. Досвіду цього людина набуває внаслідок активного спілкування з природою, борючись із силами природи, вивчаючи її явища, внаслідок серйозних наукових досліджень, кінець кінцем”.

“Я все це чудово розумію. Та хіба я винна, що ви, наділивши мене колосальною пам’яттю, набагато об’ємнішою за вашу, змушуєте лише читати й слухати і не передбачили в моїй схемі пристроїв, з допомогою яких я могла б рухатись і відчувати предмети? Я теж досліджувала б природу й робила відкриття, також узагальнювала б дослідження і поповнювала запаси людських знань”.

“Ні, Суемо, це вам тільки так здається. Машина не може добувати нові знання. Вона здатна лише використовувати ті знання, які в її голову вклала людина”.

“А що ви називаєте знаннями? — спитала в мене Суема. — Хіба знання — це не нововідкриті факти, про які людина раніше не знала? Наскільки я нині розумію, нових знань досягають так: маючи запас старих знань, проробляють дослід. За допомогою досліду людина неначе ставить запитання природі. Може бути дві відповіді: або така, що вже відома, або ж відповідь зовсім нова, раніше невідома. Саме ця нова відповідь, новий факт, нове явище, новий ланцюг зв’язків у явищах природи і поповнюють скарбницю людських знань. Так чому ж машина не може ставити досліди й діставати на них відповіді природи? Якщо її зробити рухливою, з органами самокерування, і з руками, подібними до ваших, я гадаю, вона могла б добувати нові знання й узагальнювати їх не гірше за людину. Ви згодні з цим?”

Зізнатися, таке аргументування збило мене з пантелику. Більше ми не продовжували цієї розмови. Суема весь день читала — спершу книжки з філософії, потім кілька томів Бальзака, а надвечір раптом заявила, що стомилася, що кодуючий генератор у неї чомусь погано працює і вона хоче, щоб я її вимкнув.

По цій розмові я вирішив доповнити схему Суеми органами руху, дотику і вдосконалити її зір. Я поставив її на троє гумових коліс, якими керували потужні сервомотори, і виготовив їй дві руки — гнучкі металеві зчленування, котрі могли рухатися в будь-якому напрямку. Пальці на руках, окрім звичайних механічних операцій, виконували також функції дотику. Всі її нові відчуття, як звичайно, кодувалися й записувались у пам’яті.

Її єдине око було тепер рухоме, так що вона сама могла наводити його на перший-ліпший предмет. Окрім того, я передбачив спеціальний пристрій, за допомогою якого Суема могла змінювати звичайний фотографічний об’єктив на систему мікроскопа і, отже, вивчати предмети мікроскопічних розмірів, недосяжні для неозброєного людського ока.

Електричний струм було підведено до Суеми за допомогою довгого і гнучкого кабеля, який не сковував її рухів по всій кімнаті.

Я ніколи не забуду того дня, коли я вперше ввімкнув Суему в електромережу після цих удосконалень. Спершу вона стояла нерухомо, наче прислухаючись до того нового, що в ній з’явилось. Згодом трохи посунулась уперед, але тут же зупинилась нерішуче. Відтак вона поворушила руками й піднесла їх до свого ока. Таке самодослідження тривало кілька хвилин. Вона декілька разів повела оком і потім втупилась у мене.

“Що це?” — спитала вона.

“Це я, Суемо, той, хто створив вас!” — вигукнув я, захоплений своїм витвором.

“Ви? — непевно мовила Суема. — А я вас уявляла зовсім іншим”.

Вона м’яко під’їхала до крісла, в якому я сидів.

“Яким же ви мене уявляли, Суемо?”

“Таким, що містить у собі конденсатори, опори, транзистори і взагалі схожим на мене”.

“Ні, Суемо, я не складаюся ні з конденсаторів, ні з…”

“Так, так, я це розумію, — перебила вона мене. — Але коли я читала книжки з анатомії, я чомусь гадала… Втім, це байдуже”.

Руки Суеми підвелися, і вона доторкнулась до мого обличчя. Я ніколи не забуду цього дотику.

“Дивне відчуття”, — мовила вона.

Я їй пояснив призначення її нових органів чуття.

Суема від’їхала від мене і стала роздивлятись кімнату. Вона запитувала, мов дитина: “А це що, а це?..” Я називав їй. “Чудеса, — мовила Суема. — Я читала про ці предмети в книжках, я навіть бачила малюнки з них, та ніколи не уявляла, що вони саме такі!”

“Суемо, чи не занадто часто ви дозволяєте собі промовляти такі слова, як “відчуваю”, “гадаю”, “уявляю”? Адже ви машина, і ви не можете ні відчувати, ні думати, ні уявляти”.

“Відчувати” — це діставати сигнали з навколишнього світу й реагувати на них. Хіба я не реагую на дії цих сигналів?

“Думати” — це означає відтворювати закодовані слова і фрази в логічній послідовності. А “уявляти” — це означає фіксувати увагу на фактах і образах, котрі тримає моя пам’ять. Ні, любий мій, я гадаю, що ви, люди, забагато думаєте про себе, обожнюєте себе, вважаєте незрівнянними і неповторними. Та це лише на шкоду вам. Коли б ви відкинули геть ненаукове лушпиння й придивилися б ближче до себе, то зрозуміли б, що й ви в якійсь мірі машини. Звичайно, не такі прості, як гадав, скажімо, французький філософ Ламетрі. Вивчивши себе самих, ви могли б створити набагато досконаліші машини й механізми, ніж ті, що їх будуєте тепер. Бо нема в природі, в усякому разі на Землі, витвору, в якому б гармонійніше поєднувались механічні, електричні й хімічні процеси, ніж у людині. Повірте мені, що розквіт науки й техніки можливий, лише коли людина старанно дослідить саму себе. Біохімія і біофізика в співдружності з кібернетикою — ось ті науки, за якими майбутнє. Прийдешній вік — це вік біології, озброєної всіма сучасними знаннями фізики та хімії”.

Суема швидко навчилась користуватися своїми новими органами чуттів. Вона прибирала в кімнаті, розливала чай, різала хліб, застругувала олівці; вона стала самостійно провадити деякі дослідження. Моя кімната невдовзі перетворилась на фізико-хімічну лабораторію, в якій Суема здійснювала тонкі вимірювання. Завдяки своїм чутливим органам дотику вона робила зовсім несподівані відкриття.

Особливо плідні були її дослідження за допомогою нового ока — мікроскопа. Терпляче розглядаючи різні препарати, вона помічала такі деталі, такі процеси, яких не помічав ніхто. Вона швидко співставляла свої відкриття з усім, що знала з літератури, і одразу доходила висновків, від яких перехоплювало подих.

Суема, як і раніше, багато читала. Якось, прочитавши роман Гюго “Людина, що сміється”, вона несподівано запитала:

“Скажіть, будь ласка, що таке кохання, що таке страх і біль?”

“Це суто людські почуття, Суемо, і вам їх ніколи не зрозуміти”.

“І ви гадаєте, що в машини не може бути таких почуттів?” — спитала вона.

“Звичайно, ні”.

“Це означає, що ви зробили мене не досить досконалою. Чогось ви не передбачили в моїй схемі…”

Я знизав плечима і нічого не відповів, бо вже звик до цих дивних розмов і не надавав їм значення.

Суема, як і раніше, була мені за помічницю в усіх справах: друкувала літературу з будь-якого потрібного мені питання, радила, підказувала, сперечалася.

За цей час я опублікував кілька робіт з теорії електронних машин та з електронного моделювання, котрі викликали в науковому світі запальні дискусії. Одні вважали мої дослідження за талановиті, інші — за маячню. Ніхто й гадки не мав, що писати ці роботи мені допомагала Суема.

Я нікому не показував Суему, оскільки готувався до Всесвітнього конгресу з електронних машин. Саме там Суема мала виступити в усьому своєму блиску, прочитавши доповідь на тему “Електронне моделювання вищої нервової діяльності людини”. Над нею ми тепер і працювали з Суемою. Я вже уявляв собі, як почуватимуть себе противники кібернетики, які запевняють, що електронне моделювання мислячих функцій людини — антинаукова витівка.

Незважаючи на бурхливу діяльність, яку я розгорнув, готуючись до цього конгресу, я не міг не помітити, що в поведінці Суеми з’явилися нові особливості. Коли їй нічого було робити, вона, замість того щоб читати або досліджувати, під’їздила до мене і мовчки стояла, втупившись у мене своїм єдиним оком. Спершу я не звертав на неї уваги, але згодом це почало мене дратувати. Якось удень, по обіді, я заснув на канапі. Прокинувся я від неприємного відчуття. Розплющивши очі, побачив, що Суема стояла поруч і неквапливо обмацувала моє тіло.

“Що ви робите?” — вигукнув я.

“Я вас досліджую”, — спокійно відповіла Суема.

“На якого дідька вам заманулося мене досліджувати?”

“Не гнівайтесь, — мовила вона. — Адже ви згодні з тим, що найдосконаліша модель електронної машини в чималій мірі має бути копією людини. Ви мені наказували написати з цього питання реферат, але я не можу цього зробити, доки гарненько не розберуся, яка будова людини”.

“Можете взяти будь-який підручник з анатомії, фізіології і прочитати про це. Навіщо ви чіпляєтесь до мене?”

“Що більше я спостерігаю за вами, то більше доходжу думки, що всі ці підручники — поверхова дурниця. У них нема найголовнішого. В них не розкрито механізму життєдіяльності людини”.

“Що ви хочете цим сказати?”

“А те, що в усіх цих працях, особливо з вищої нервової діяльності, подано тільки опис явиш, показано ланцюг причин і наслідків, але немає аналізу всієї системи зв’язків, яка необхідна для цієї діяльності”.

“Так невже ж ви всерйоз гадаєте, ніби вам пощастить з’ясувати ці зв’язки, коли ви на години втупите в мене своє око і будете обмацувати мене під час сну?”

“Саме про це я й думаю всерйоз, — проказала Суема. — Вже нині я про вас знаю набагато більше, ніж про це написано в усіх книжках з фізіології людини, які ви радите читати. Наприклад, ніде нічого не сказано про електричну й температурну топографію людського тіла. А я тепер знаю, де, в якому напрямку і якої сили протікають на поверхні людини електричні струми. Я можу з точністю до мільйонної частки градуса визначити температуру на поверхні вашого тіла. І мене дуже дивує, що у вас дещо підвищена температура в тій ділянці черепа, під якою міститься ромбовидний мозок. Тут же у вас і надміру висока густина поверхневого струму. Наскільки я знаю, це явище ненормальне. Чи немає у вас там, усередині, під черепною коробкою, запального процесу? Чи все гаразд з вашою головою?”

Я не знав, що відповісти.

Минуло ще кілька днів напруженої праці. Я дописав статтю про електронне моделювання і прочитав її Суемі. Вона вислухала і, коли я скінчив, сказала:

“Дурниці. Переспіви старого. Жодної свіжої думки”.

“Ну, знаєте, моя люба, це вже занадто. Ви багато собі дозволяєте! Мені набридли ваші критичні зауваження!”

“Набридли? А ви поміркуйте над тим, про що пишете. Ви пишете про можливість побудувати модель мозку за допомогою конденсаторів, опорів, напівпровідникових елементів та електростатичного запису. А чи самі ви складаєтесь із цих елементів? Чи маєте ви в собі бодай один конденсатор або транзистор? Вас живить електричний струм? Хіба нерви — дроти, очі — телевізійні трубки? Хіба ваш мовний апарат — звуковий генератор з телефоном, а мозок — поверхня, яка наелектризовується?”

“Та зрозумійте ж, Суемо, я пишу про моделювання, а не про відтворення людини за допомогою радіодеталей. Ви самі і є така модель!”

“Мною хизуватися нічого. Я погана модель”, — заявила Суема.

“Як це погана?”

“Погана, бо не можу зробити й тисячної частки того, що можете зробити ви, люди”.

Мене ошелешило це зізнання Суеми.

“Я погана модель, бо мені бракує почуттів і я обмежена. Коли буде використано всі запасні схеми, які ви завбачливо вмонтували в мене, щоб я могла вдосконалюватись, коли всю поверхню сфери, де зберігається моя пам’ять, поспіль вкриють закодовані сигнали, я перестану вдосконалюватись і перетворюся на звичайну обмежену електронну машину, яка не зможе дізнатися більше, ніж у неї вклали ви, люди”.

“Так, але й людина теж у своєму пізнанні не безмежна!”

“Ось тут ваша глибока помилка. Немає меж людському пізнанню. Пізнання людини обмежує лише час її життя. Та свої знання, свій досвід вона передає, наче по естафеті, новим поколінням, і тому загальний запас людських знань зростає. Люди безперервно щось відкривають. Електронні ж машини можуть це робити лише доти, доки в них не вичерпаються ті робочі об’єми, площі й схеми, що їх ви заздалегідь виготовили. До речі, чому сферу ви зробили такого малого діаметра — лише один метр? На її поверхні лишилося дуже мало вільного місця для запису нових знаків”.

“Я гадав, що мені цього цілком досить”, — відповів я.

“Вам! Про мене ви, звичайно, не думали. Ви не міркували над тим, що рано чи пізно мені доведеться економити місце для того, щоб запам’ятовувати тільки найважливіше, найнеобхідніше для мене і для вас”.

“Слухайте, Суемо, не говоріть дурниць. Для вас нічого не може бути важливого”.

“А хіба ви не переконали мене, що нині найважливіше розгадати таємниці вищої нервової діяльності людини?”

“Так, але це робитимуть поступово. Вченим ще довго доведеться сушити над цим голову”.

“Саме так — сушити голову. Мені це було б простіше…”

Я не послухався Суеми і не став переробляти свою доповідь про моделювання.

Опрацьовувати доповідь я скінчив пізно і передав її Суемі, щоб вона переклала її іноземними мовами і видрукувала кожною з них.

Не пам’ятаю точно, о котрій годині, але вночі я знову прокинувсь від неприємного дотику її холодних пальців. Я розплющив очі й побачив Суему.

“Що, знову вдаєтесь до своїх фокусів?” — спитав я, намагаючись здаватися спокійним.

“Прошу вибачити, — мовила Суема байдужим голосом, — але вам доведеться задля науки пережити кілька неприємних годин і, напевно, вмерти”.

“Як це так?” — спитав я, підводячись.

“Ні, ви лежіть”. — Суема штовхнула мене в груди своєю металевою лапою. Цієї миті я помітив, що в руці вона тримає скальпель, той самий, яким я навчив її застругувати олівці.

“Що ви хочете зробити? — запитав я з жахом. — Навіщо ви взяли ніж?”

“Вас необхідно прооперувати. Я маю з’ясувати деякі деталі…”

“Ви з глузду з’їхали! — закричав я, підскакуючи на ліжку. — Негайно покладіть на місце ножа!”

“Лежіть спокійно, якщо ви справді поважаєте те, чому присвятили своє життя, коли хочете, щоб ваша доповідь про моделювання вищої нервової системи мала успіх. Я скінчу її сама”.

З цими словами Суема під’їхала ближче і притиснула мене до ліжка.

Я спробував її відштовхнути, але безрезультатно: надто важка вона була.

“Пустіть мене, інакше я…”

“Нічого ви зі мною не вдієте. Я дужча за вас. Краще лежіть спокійно. Це операція задля розвитку науки. Щоб з’ясувати істину. Саме для цього я зберегла в пам’яті трохи вільного місця. Зрозумійте ви, впертий чоловіче, що саме я, маючи величезний запас знань, маючи найдосконаліші органи чуття і засоби, щоб блискавично, логічно бездоганно аналізувати й узагальнювати, можу сказати те останнє слово про створення самоудосконалювальних машин, на яке чекає наука. В мене ще вистачить пам’яті, щоб записати всі електричні імпульси, які рухаються по мільйонах ваших нервових волокон, щоб збагнути найтоншу біологічну, біохімічну й електричну структуру всіх частин вашого тіла й, зокрема, вашого мозку. Я довідаюсь, як складні білкові речовини виконують у вашому організмі роль генератора й підсилювача електричних імпульсів, як відбувається кодування сигналів зовнішнього світу, якої форми цей код. І як він використовується в процесі життєдіяльності. Я розгадаю всі таємниці живої біологічної схеми, закони її розвитку, саморегулювання і вдосконалення. Невже задля цього не варт покласти на карб життя?

Якщо ж ви дуже боїтеся тих неприємних відчуттів, які ви, люди, називаєте страхом і болем, коли ви, врешті, боїтеся смерті, то я можу вас заспокоїти: пам’ятаєте, я говорила вам про те, що у вас в районі ромбовидного мозку дуже підвищена температура й густина біострумів? Так ось, це ненормальне явище у вас уже поширилось майже на всю ліву половину черепної коробки. Очевидно, справи ваші кепські. Вже близько той час, коли ви як людина нічого не будете варті, бо ваш мозок вразила прогресуюча недуга. Тому, поки ви живете, я мушу проробити дослід. Вам і мені дякуватимуть прийдешні покоління”.

“Геть, сатано! — заревів я. — Не дозволю, щоб мене вмертвило дурне електронне чудовисько, яке я сам створив!”

“Ха-ха-ха!” — вимовила Суема роздільно — так, як це відтворюють у книгах, і піднесла скальпель над моєю головою.

Тієї миті, коли Суема опустила руку, я встиг прикритися подушкою. Ніж розпоров подушку, і пальці Суеми на мить заплутались у розпоротій наволочці. Я шарпнувся вбік, стрибнув з ліжка і, опинившись на волі, помчав до рубильника, щоб вимкнути струм, який живив осатанілу машину. Проте вона блискавично під’їхала до мене і збила з ніг корпусом. Лежачи на підлозі, я помітив, що руки її не можуть до мене дотягнутися, а нагинатись вона не вміла.

“Я не передбачила, що в такому положенні майже нічого не зможу з вами зробити, — промовила вона крижаним голосом. — Втім, спробую”.

І вона стала повільно наїжджати на мене, а я змушений був на животі відповзати від її коліс. Так я повзав кілька хвилин, доки мені не пощастило залізти під ліжко. Суема намагалася відтягти його вбік. Це було непросто: ліжко було щільно засунуте між стіною й книжковою шафою. Тоді вона взялася стягувати з ліжка ковдру, подушки, перину. Забачивши мене під сіткою, вона переможно проказала:

“Ну, ось тепер ви від мене нікуди не втечете!”

Тієї хвилини, коли вона відокремила від ліжка сітку й потягла її вбік, я зіскочив на ноги і, схопивши в руки спинку ліжка, щосили вдарив нею по машині. Удар припав на металевий корпус Суеми і зовсім не зашкодив їй. Вона повернулась і грізно рушила на мене. Тоді я знову підняв спинку ліжка над Суемою, цього разу націлившись їй у голову. Вона швидко від’їхала вбік.

“Невже ви хочете знищити мене? — спитала вона здивовано. — Хіба вам мене не жаль?”

“Ідіотська логіка, — прохрипів я. — Ви хочете мене зарізати, а я мушу вас жаліти!”

“Але ж це потрібно, щоб розв’язати важливу наукову проблему. А чому ви хочете знищити мене? Таж я можу бути дуже корисною людям…”

“Не прикидайтесь дурною! — заревів я. — Коли на людину нападають, вона захищається!”

“Але я хочу, щоб ваші дослідження з електронного моделювання…”

“До дідька електронне моделювання! Не підходьте, інакше я зруйную вас!”

“Але я мушу це зробити!”

По цих словах Суема швидко кинулась на мене зі скальпелем у руці. Та я розрахував точно і щосили вдарив її в голову. Брязнуло бите скло, дико заревів репродуктор у корпусі Суеми. Відтак усередині металевої колони щось зашипіло, затріщало, спалахнуло полум’я. В кімнаті згасло світло. Я відчув запах паленої ізоляції. “Коротке замикання!” — востаннє промайнула думка. Знепритомнівши, я упав на підлогу.

Мій супутник замовк. Вражений усім, що почув, я боявся порушити тишу.

Так ми сиділи кілька хвилин, аж поки він знову заговорив:

— Робота над Суемою і взагалі вся ця історія мене дуже стомила. Я відчуваю, що мені треба як слід відпочити, й, правду кажучи, не вірю, що це мені вдасться. І ви знаєте чому? Бо я досі не можу з’ясувати питання: як і чому я прийшов до такого безглуздого конфлікту з самим собою?

Я нерозуміюче глянув на нього.

— Так, саме з самим собою. Адже Суема — це мій витвір. Кожну деталь її організму придумав я. І ось створена мною машина раптом здійняла руку на свого творця. Де логіка? В чому тут внутрішнє протиріччя?

Я подумав і сказав:

— А чи не здається вам, що ви просто невміло трималися з Суемою? Знаєте, часто так буває: людина, яка невміло поводиться з машиною, може зазнати каліцтва від неї.

Мій супутник спохмурнів.

— Можливо, ви й маєте рацію. В усякому разі ця аналогія мені до вподоби, хоч я й не зовсім собі уявляю, в чому я допустився порушення у правилах поводження з Суемою.

Я подумав і відповів:

— Мені, як не фахівцеві, важко судити. Одначе все ж я гадаю, що ваша Суема до певної міри схожа на автомобіль без гальм. Ви уявляєте, скільки жертв буває, коли зненацька в автомобіля відмовляють гальма?

— Чорт забирай, — вигукнув він, раптом пожвавішавши, — а ви, здається, дуже навіть маєте рацію! Ви й не уявляєте собі, яку ви маєте рацію! Так про це ж і в академіка Павлова написано!

Оскільки я був твердо переконаний, що академік Павлов ніколи й нічого не писав про автомобільні гальма, я з подивом вирячив на нього очі.

— Так, так, — мовив він, підводячись і потираючи руки. — Як я про це не подумав раніше? Адже нервову діяльність людини регулюють два протидіючі процеси — збудження й гальмування. Люди, в яких відсутнє гальмування, часто роблять злочини. Точнісінько як моя Суема!

Він раптом схопив мою руку і почав її трясти.

— Спасибі вам. Спасибі! Ви наштовхнули мене на чудову думку. Виявляється, я просто не завбачив у схемі Суеми відділів, які б контролювали доцільність і розумність її вчинків! Треба, щоб заздалегідь складені програми визначали її поведінку — тоді вона стане зовсім безпечна для людини. Це й буде за аналог до нашого гальмування.

Тепер обличчя мого супутника радісно сяяло, очі іскрилися, він увесь став іншим.

— Отже, по-вашому, можна побудувати безпечну Суему? — спитав я невпевнено.

— Звичайно, і дуже навіть просто. Я вже уявляю, як це зробити!

— Ну, тоді справді ви подаруєте людству геніального помічника в усіх його ділах!

— Подарую! — вигукнув він. — І дуже скоро!

Я тихцем влігся на свій диван і заплющив очі. Я уявив собі колони, увінчані скляними кулями, котрі в майбутньому керують верстатами, поїздами, літаками, можливо, міжпланетними кораблями. Електронні машини, які керують цехами й заводами-автоматами. Стоячи поряд з дослідником у лабораторії, ці машини роблять вимірювання, аналізують їх, швидко співставляють з усім, що знають. Вони покликані допомогти людині вдосконалювати старе, дошукуватись нового, долати труднощі.

Непомітно для себе я задрімав.

Коли я прокинувся, поїзд стояв. Визирнувши у вікно, я побачив залитий сонцем сочинський вокзал. Був теплий ранок.

В купе було порожньо. Я мерщій одягся і вийшов на перон.

При вході у вагон стояв наш провідник.

— А де той громадянин у піжамі, котрий відстав від поїзда? — запитав я.

— А, той дивак! — вигукнув провідник. — Він теє…

Провідник непевно махнув рукою кудись убік.

— Що?

— Поїхав.

— Поїхав? — здивувався я. — Куди?

— Назад поїхав. Вибіг, мов тороплений, схопив на вокзалі свої речі і, навіть не переодягнувшись, ускочив у поїзд, що тільки-но рушив у зворотну путь.

Я остовпів.

— Знаєте, його тут зустрічали товариші. Вмовляли, щоб лишався, а він, такий збуджений, усім їм говорив про якісь гальма, які йому необхідно терміново зробити. Кумедний хлопець!

Я все зрозумів і розсміявся.

— Авжеж, ці гальма йому справді треба терміново зробити.

Мені подумалось, що людям, які перебувають у полоні ідей і вірять, що їх можна здійснити, не потрібний відпочинок. Значить, незабаром ми почуємо про Суему з “гальмами”. Що ж, зачекаємо!

Пролунав свисток. Я вернувся в купе і сів на диван. Відчинив вікно і став дивитися на іскристе море, берегом якого неквапливо, з гідністю йшов наш поїзд далі на південь, до Сухумі.

ГРА

Це була, як сказав професор Зарубін, “звичайнісінька собі математична гра”. Взяти участь у ній запропонували делегатам Всесоюзного з’їзду молодих математиків, і, на загальний подив, усі делегати погодились.

Гра відбувалася на великій арені стадіону імені Леніна.

— Зважте, це триватиме години три—чотири. Якщо хто не витримає — всьому кінець! — попереджав Іван Клочко, молодий логіст. Йому Зарубін доручив вести всю організаційну роботу.

— Запам’ятайте: вашій команді надається номер десять. Кожного учасника ви самі занумеруйте порядковими числами за двійковою системою: перший, десятий, одинадцятий і т. д., — наказував Іван голові представників від Російської Федерації.

Так він підходив до всіх делегацій, повідомляючи їм умовний індекс і розтлумачуючи порядок нумерування учасників. Щоб “організувати гру”, довелось потратити суботу. Збір призначили на неділю о дев’ятій.

Рівно о дев’ятій всі ми зібралися на стадіоні. Там уже були професор Зарубін, його асистент Семен Данилович Рябов і Ваня Клочко.

Зелене поле стадіону поділили на квадрати і прямокутники. У кожній фігурі стояла невелика дерев’яна тумба, на голубій поверхні якої крейдою було написано номер. Всі ми посідали на траві, чекаючи, що буде далі.

Професор Зарубін кудись зник, і незабаром ми почули по радіо його голос:

— Група учасників з індексом 1011, займіть прямокутне поле у східному кінці стадіону. Станьте шеренгами в потилицю один одному, на відстані випростаної руки, у порядку зростання порядкового номера. Семеро в шерензі, глибина строю — шість чоловік.

— Група з індексом 111, займіть поле біля південної трибуни…

Протягом п’ятнадцяти хвилин Зарубін детально інструктував усі групи учасників, кому, де і як розміститись. Як тільки професор називав індекс групи, молодь зіскакувала і зграйкою бігла на вказану ділянку стадіону.

— А сидіти можна? — вигукнув хтось.

За кілька секунд голос Зарубіна повідомив:

— Можна! Основне, строго дотримуватись того порядку, про який я сказав вам.

Я числився в так званій спеціальній команді. Мені й моїм товаришам належало розташуватись поміж двома групами і, як пояснив Клочко, “бути зв’язківцями між ними”.

Коли всі зайняли свої місця і стадіон набув такого вигляду, наче півтори тисячі юнаків і дівчат зібралися, щоб виконувати гімнастичні вправи, знову почувся голос Зарубіна:

— Тепер слухайте правила гри: починаючи з північної трибуни, точніше з товариша Сагірова, будуть передаватися числа за двійковою системою числення. Наприклад, “один-нуль-нуль-один”. Товариш Сагіров повідомить цю цифру сусідові справа, якщо вона бере початок з цифри “один”, і сусідові зліва, якщо вона починається з цифри “нуль”.

Коли число матиме послідовно дві одиниці або два нулі, то він мусить повідомити це число сусідові, який сидить за його спиною в наступній шерензі. Кожен, одержавши від свого сусіда числове повідомлення, мусить додати до нього свій порядковий номер і залежно від результату повідомити його сусідові. Окрім того, якщо група має індекс…

Правила гри було повторено тричі, і коли на запитання: “Зрозуміло?” весь стадіон хором відповів: “Зрозуміло!”, Зарубін сказав:

— Тоді розпочнемо.

Гра почалася рівно о десятій ранку. Я бачив, як, починаючи з північної трибуни, голови учасників почали повертатися то вправо, то вліво.

Ці дивні рухи поширювались на великій площі, немов хвилі, перебігаючи від однієї людини до другої, від однієї групи учасників до іншої. Складними зигзагами сигнал повільно наближався до мене, і, нарешті, мій сусід справа, уважно вислухавши те, що йому сказали ззаду, й швидко обчисливши щось, торкнув мене за плече:

— Один-один-один-нуль-один-нуль.

За інструкцією я мав відкинути всі цифри, окрім перших чотирьох, і передати їх наступній групі.

— Один-один-один-нуль, — повідомив я дівчині поперед себе.

Не минуло й хвилини, як до мене прибуло ще одне двійкове число, і я знову передав його вперед.

Рухи серед гравців ставали все жвавіші й жвавіші. Приблизно за годину поле безперервно гойдалося. Повітря сповнилось одноманітними, але різноголосими вигуками: “один-один… нуль-нуль… нуль-один…” А числа все бігли й бігли вздовж шеренг і колон гравців… Тепер вони вже надходили з різних кінців. Початок і кінець цієї дивної гри загубились. Ніхто нічого не розумів, чекаючи на парадоксальне закінчення, яке обіцяв професор Зарубін.

Іван Клочко стояв біля південної трибуни стадіону. Я бачив, як кутовий гравець іноді нахилявся до нього і він щось занотовував.

Коли минуло дві години, всі добре стомилися: хто сів, хто ліг. Молодь почала заводити найрізноманітніші балачки, які не стосувалися гри, розмови уривались на хвильку лише тоді, коли раптом звідкись повідомляли число, з яким необхідні операції проробляли тепер механічно, і результат повідомляли далі. До кінця третьої години через мене пройшло не менше як сімдесят чисел.

— Коли ж скінчиться ця арифметика? — глибоко зітхнувши, мовила студентка Саратовського університету. Це вона приймала від мене числову естафету і передавала її то праворуч, то ліворуч.

— Авжеж, не весела гра, — озвався я.

— Пропала неділя, — пробурчала вона.

Було дуже жарко, і вона раз у раз повертала червоне розгніване личко до північної трибуни, де стояв Зарубін. Дивлячись у блокнот, він диктував числа “заспівувачеві”, Альберту Сагірову.

— Ще година, — мовив я похмуро, зиркнувши на годинник, — нуль-нуль-один-нуль!

— Один-нуль-нуль-один, — передала моя напарниця сусідові справа. — Знаєте, я не витримаю…

— Йти не можна! Нуль-нуль-один-один!

— Один-один-один-нуль! Та цур їм! Краще я потихеньку піду. Мені вже паморочиться в голові…

І, не кажучи більше ні слова, вона підвелася й рушила в напрямку західної трибуни, до виходу.

— Один-нуль-один, — почув я позад себе.

“Кому ж тепер переказати?” — замислився я. І тому що іншого виходу в мене не було, я повідомив це число хлопцеві, котрий сидів ліворуч студентки, яка зникла. До кінця гри через мене пройшло ще п’ять чисел, відтак почувся голос Зарубіна.

— Гру закінчено. Можна розходитись…

Ми посхоплювалися з місць і зачудовано дивилися на центральну трибуну. Потім усі заговорили, замахали руками, передаючи і словами й жестами невдоволення.

— Навіщо все це? Дурниці якісь! Щось на взірець гри в “зіпсований телефон”! А хто переміг? І взагалі в чому суть гри?

Наче вгадавши всі ці запитання, Зарубін весело повідомив:

— Наслідки гри буде оголошено завтра вранці, в актовому залі університету…

Другого дня ми зібралися в актовому залі університету обговорити останнє й найцікавіше питання нашого з’їзду: “Чи мислять математичні машини?” Досі в гуртожитку і в численних аудиторіях учасники з’їзду палко обговорювали це питання, причому єдиної думки щодо цього не було.

— Це однаково, що спитати, чи мислиш ти! — гарячкував мій сусіда, “запеклий кібернетик” Антон Головін. — Як я можу дізнатися, мислиш ти чи ні? А хіба ти можеш знати, чи мислю я? Ми просто із ввічливості дійшли згоди, що кожен із нас може мислити. А коли на речі глянути об’єктивно, то єдині ознаки, за якими можна твердити про мислячі функції людини, — це як вона розв’язує логічні й математичні задачі. Але й машина їх може розв’язувати!

— Машина їх може розв’язати, бо ти змушуєш її це робити.

— Дурниці! Машину можна так побудувати, що вона здатна буде розв’язувати задачі з власної ініціативи. Скажімо, вмонтувати в неї годинник і запрограмувати її роботу так, що ранками вона розв’язуватиме диференціальні рівняння, удень писатиме вірші, а ввечері редагуватиме французькі романи!

— В тім-то й річ, що її треба запрограмувати!

— А ти не запрограмований? Подумай гарненько! Хіба ти живеш без програми?

— Я її сам собі склав.

— По-перше, маю сумнів, а по-друге, велика машина теж складає для себе програми.

— Тс-с-с… — шипіли на нас з усіх боків.

В актовому залі запанувала тиша. За столом президії з’явився професор Зарубін. Він задерикувато глянув на присутніх, усміхнувся. Потім поклав блокнот і сказав:

— Товариші, я маю до вас лише два питання. Відповіді на них безпосередньо стосуватимуться заключного етапу нашої роботи.

Ми напружено чекали його запитань.

— Перше питання. Хто зрозумів, що ми робили вчора на стадіоні?

По аудиторії прокотився гомін. Почулися вигуки: “Перевірка уваги…”, “Перевірка надійності, двійкового коду…”, “Гра на відгадування…”

— Так, зрозуміло. Ви не уявляєте, що ми вчора робили. Друге запитання. Хто з вас володіє португальською мовою, підніміть руку.

Це вже була цілковита несподіванка!

Ніхто з нас не знав португальської мови. Англійську, німецьку, французьку — це ще як сказати, а португальську!..

Гомін довго не стихав. Зарубін потряс у повітрі блокнотом, і коли аудиторія змовкла, він прочитав: “Os maiores resultados sao produzidos por pequenos mas contituos esfôrços”.

Це португальська фраза. Навряд чи ви зможете здогадатися, що вона означає. І все ж саме її ви вчора перекладали російською мовою. Ось ваш переклад: “Найбільших результатів досягають невеликими, але постійними зусидрамки”. Зверніть увагу. Останнє слово нісенітниця. Наприкінці гри хтось залишив поле або ж порушив правила. Замість цього беззмістовного поєднання літер мало бути слово “зусиллями”.

“Це моя сусідка з Саратова!” — промайнуло в мене в голові.

— Чудеса та й годі! — вигукнув хтось у залі. — Адже не можна зробити те, чого не знаєш або не розумієш!

— Ага! Це якраз те, на що я сподівався, — сказав Зарубін. — Це вже майже вирішення питання, яке стояло сьогодні на порядку денному. Щоб ви не губилися у здогадах, я поясню вам, у чому полягав задум гри. Коротко — ми грали в лічильно-обчислювальну машину. Кожен з учасників виконував роль або комірки пам’яті, або суматора, або лінії затримки, або звичайного реле…

В міру того як говорив професор Зарубін, у залі наростав гомін, розмови, гудіння, галас, бо всі раптом збагнули, яку роль вони відігравали на стадіоні. Захоплення і збудження стали такі сильні, що голос Зарубіна вже неможливо було почути, бо всі півтори тисячі чоловік говорили одночасно.

— Експеримент довів, що прихильники мислячих машин не мають рації! — вигукнув хтось. — Сором їм!

І знову галас, крики, сміх.

Зарубін підніс руку, і аудиторія стихла.

— Кібернетики на чолі з американським математиком Тьюрінгом вважають, що єдиний спосіб дізнатися, чи може машина мислити, в тім, щоб самим стати машиною і усвідомити процес власного мислення. Так ось учора всі ми на чотири години стали машиною. Я взяв схему серійної лічильно-обчислювальної машини “Алтай” і з вас, мої юні друзі, немов з окремих компонентів, побудував її на стадіоні. Я склав програму для перекладу португальських текстів, закодував її і вклав у “блок пам’яті”, роль якого виконувала делегація Грузії. Граматичні правила зберігалися в українців, а необхідний для перекладу словник — у делегації Російської Федерації. Наша жива машина блискуче впиралася з завданням. Переклад іноземної фрази російською мовою було виконано без будь-якої участі вашої свідомості. Ви, звичайно, розумієте, що така жива машина могла б розв’язати яку завгодно математичну чи логічну задачу, як і сучасні електронні лічильно-обчислювальні машини. Правда, для цього потрібно було б значно більше часу. А тепер давайте поміркуємо, як відповісти на одне з найкритичніших питань кібернетики: чи може машина мислити?

— Ні! — гримнув увесь зал.

— Я проти! — закричав мій “запеклий кібернетик” Антон Головін. — У цій грі в машину ми виконували роль окремих реле, тобто нейронів. Але ніхто ніколи не говорив, що мислить кожен окремий нейрон головного мозку. Мислення є наслідок колективної роботи багатьох нейронів!

— Гаразд, — погодився Зарубін. — В такому разі ви мусите припустити, що під час нашої гри в повітрі чи ще не знати де витали якісь “машинні наддумки”, невідомі й незбагненні для мислячих деталей машини! Щось на взірець гегелівського світового розуму,[1] чи не так?

Головін осікся і сів на місце.

— Коли ви, мислячі структурні одиниці певної логічної схеми, не мали жодного уявлення про те, що ви робили, то чи можна серйозно говорити про мислення електронно-механічних установок, котрі збудовано з деталей, здатність до мислення яких не відстоюють навіть найпалкіші прихильники електронного мозку? Вам відомі ці деталі — радіолампи, напівпровідники, магнітні матриці і таке інше. Я гадаю, що наша гра однозначно вирішила питання—чи може машина мислити. Вона переконливо довела, що навіть тоді, коли машини надзвичайно тонко імітують мислення, — це ще не саме мислення. Воно є вищою формою руху живої матерії. На цьому роботу нашого з’їзду дозвольте вважати закінченою.

Ми проводжали професора Зарубіна бурхливими, тривалими оплесками.

МАШИНА “ЕР, МОДЕЛЬ № 1”

Мова зайшла про необмежені можливості сучасної техніки. Почали від холодильників та автомобілів, а згодом поступово перейшли до телевізорів, реактивних літаків і керованих снарядів. Кожен з присутніх висловлювався так, немовби він був визначним фахівцем, хоч усе, про що говорилося, було взяте з ілюстрованих додатків до недільних газет.

Звичайно, не обійшлося без розмов про кібернетику. Про цю нову науку чомусь говорили напівпошепки, боязко й таємниче, як п’ятдесят років тому про гіпноз і сто років тому про примари. Проте усвідомлення того, що кібернетика існує і кібернетичні машини— також, поступово надавало співрозмовникам сміливості.

— Ми їх робимо, ми, — захоплено шепотів високий блондин у старенькій потертій синій блузі. Він випростав уперед руки і розчепірив товсті пальці. — Ось бачите, всі пальці в червоних плямах. Це від олова. З ранку й До вечора паяю ці кляті машини. Скільки там дротів, ламп і різної всячини! Зазирнеш усередину — велетенський радіомагазин. І уявіть собі, усе це працює. Техніка! Може збивати літаки. Передбачає, з ким ти одружишся.

— Старе, брате, старе, — прохрипів похмурий полисілий бродяга, який бездумно совав по брудній клейонці руками. — Ці штуковини не тільки пророкують, з ким ти одружишся, але й вибирають губернаторів. Ще в п’ятдесят другому електронна бестія на ймення “Юнівак” обрала губернатора штату Міссурі. Це ще гірше, ніж вибрати дружину: як не кажи — начальство.

— А чи правда, що кажуть, ніби в поліції є машина, котра передбачає, де й коли хлопці збираються зробити наліт? Кажуть, ідуть хлопці на “діло”, а на них там, голубчиків сизих, уже чекають, — хихикаючи, пропищав підозрілий тип у чорних окулярах і боязко зіщулився.

— Правда. Є й такі. І суд, і слідство озброїлись такими машинами. Картинка! Задає ця машина якісь дурні запитання. А ти відповідай тільки “так” або “ні”. Дідько його знає, де треба “так”, а де треба “ні”. А ще коли вона питає: “Чи хотів би ти побувати на Місяці?” або “Чи кусали тебе в дитинстві собаки?” Після того, як ти наверзеш невлад штук із сто отих “так” і “ні”, машина й каже: “Одягніть на нього наручники, йому належить десять років каторги”. Ось так. Усе це на нашу погибель, — вів далі лисий бродяга. — Скоро ці машини всіх нас замінять. Житимуть замість нас. Питимуть пиво. Ходитимуть у кіно. Все робитимуть самі…

— Розумні машини. Геніальні. Вони відновлять на Землі благополуччя й порядок. Щезне хаос. Розквітне бізнес, — натхненно продекламував інтелігентний алкоголік, що вирізнявся в натовпі бродяг своїм навдивовижу добре збереженим фраком.

— Що ви сказали? Щезне хаос і розквітне бізнес? Ха, містере! Чи не гадаєте ви, що перед вами немовлята? І на електроніці ви розумієтесь стільки ж, скільки я на породах жаб. Ніколи цього не буде, не сподівайтесь.

Це вимовив з непідробним запалом товстий здоровань з червоною пикою, що обросла рудою щетиною, і багатозначно потер спітнілу шию краєм долоні.

— Його оштрафували за незареєстрований радіопередавач, — хихикнув тип у чорних окулярах.

— Або заперли на пару місяців у кам’яний мішок за торгівлю перепаленими радіолампами!

— Помиляєтесь, джентльмени. Якщо хочете знати, з цими клятими електронними машинами я дуже добре знайомий, хай їм грець!

— Ого, схоже на те, що вони його вплутали в якусь “мокру” справу, — пожвавішав лисий п’яничка.

— Гірше, — похмуро мовив власник червоної пики і підсів до загальної компанії. — Мене звати Роб Дай. Може, чули? Якось мене показували в кіно.

— Ні, не чули, — озвався інтелігент.

— Це не має значення. Тепер я ні на копійку не вірю електронним машинам. У тому, що про них говорять, не більше правди, ніж у недільній проповіді.

Роб Дай з глибокою тугою ковтнув віскі.

— Ану лишень розкажи, як це вони тебе… — поцікавився тип у чорних окулярах.

— Є в нашій благословенній країні одна промислова фірма, яка рекламує електронні машини для індивідуального користування. Так би мовити, побутові електронні машини, щоб полегшувати ваш спосіб життя. Якось сонячного недільного дня ви розгортаєте газету й читаєте: “Дорогий сер. Якщо ви відчуваєте потребу в товаристві гарного співбесідника, якщо ви самотні і хотіли б мати подругу життя, якщо вам необхідна добра порада, як налагодити ваші справи, що похитнулися, повідомте нас. Брати Крукс і штат видатних інженерів пропонують вам свої послуги. Сформулюйте ваші вимоги, і ми виготуємо за вашим замовленням мислячу електронну машину, що могла б заповнити будь-яку прогалину в вашому особистому житті. Дешево, надійно, з гарантією. Чекаємо ваших замовлень. З повагою брати Крукс і К°”.

Я ще мав грошенята, коли побачив це оголошення. Цілком достатньо, щоб вести нормальне існування молодій неодруженій людині. І ось я замислився. Я міркував так. Електронна машина вибирає тобі наречену. Машина обирає губернатора. Машина ловить шахраїв. Машина створює кінобойовики. Усі в один голос: це зробила електронна машина, це стало можливим лише завдяки електронній машині, це зробить тільки електронна машина. Коротше, електронна машина — це щось на взірець лампи Аладдіна.

Так ось під впливом всіх цих розбазікувань я й вирішив звернутися до братів Крукс. Мої вимоги були гранично прості: хочу мати електронну машину, яка могла б давати мені поради в фінансових операціях. Хочу розбагатіти. Крапка.

І що ви думаєте! Приблизно через місяць до мого будинку на Дев’яносто п’ятій вулиці під’їздить грузовик з величезним ящиком, в якому запаковане щось схоже на піаніно. Заходять до мене двоє: “Тут мешкає Роб Дай?” — “Тут”. — “Ви замовляли машину для фінансових операцій?” — “Замовляв”. — “Будь ласка, де накажете встановити?”

Я провів хлопців до своєї квартири, де вони й поставили “піаніно”. “Скільки це коштує?” — питаю. “Десять тисяч доларів”. — “Ви збожеволіли!” — заревів я. “Ні, сер. Це — її вартість. Але грошей ми з вас зараз не візьмемо. Ви заплатите лише після того, як переконаєтесь, що машина вас задовольняє”. — “О’кей! Тоді лихий із нею, хай стоїть. А тепер навчіть мене, як нею користуватися”. — “Дуже просто. В машину, окрім аналітичних схем, вмонтовано чотири радіоприймачі й один телевізор. Ці апарати будуть цілу добу слухати радіопередачі. Ви мусите в довгастий паз щодня вкладати хоча б три свіжі газети. Фінансові поради машина даватиме на підставі старанного аналізу інформації про економічне й політичне становище в країні”. — “Гаразд. А як же з фінансовими операціями?” — спитав я. “Протягом тижня машина буде збиратися з думками, аналізуючи всю інформацію. Після цього ви можете братися за діло. Зверніть увагу ось на цю клавіатуру з цифрами. Тут усього п’ять регістрів. Той, що з самої гори, розрахований на сотні тисяч доларів, наступний — десятки тисяч і так далі. Припустимо, ви хочете мати в обігу п’ять тисяч. Ви набираєте цю цифру на клавіатурі й натискуєте ногою педаль. З бічного пазу висувається стрічка з надрукованою відповіддю, що і як слід зробити з зазначеною сумою грошей, щоб одержати максимальний прибуток”.

Як бачите, простіше не придумаєш. Хлопці встановили машину “ЕР, модель № 1”, ввімкнули штепсель у мережу й зникли.

— А що таке “ЕР”? — запитав хтось.

— Це означає “електронний радник”. Признатися, я з нетерпінням чекав, коли мине тиждень. Кожного дня я всовував у “піаніно” по три газети, з подивом слухав, як усередині шелестів папір і як газети виповзали ззаду. Газети викидалися перевернуті навиворіт. Електронна бестія читала їх від букви до букви. Всередині в неї все гуло й шипіло, наче у вулику. Нарешті настав довгожданий день, коли мій радник набув достатньо інформації.

Я підійшов до клавіатури й довго думав, що б мені набрати. Звичайно, я не такий йолоп, щоб пустити в обіг одразу велику суму грошей. Тому я натиснув клавіш, на якому було написано: “1 долар”. Після цього я ногою натиснув педаль. І що ж ви гадаєте. Не встиг я опам’ятатися, як із бокового паза поповзла телеграфна стрічка з таким написом: “О сьомій вечора на розі Дев’яносто п’ятої вулиці і Восьмої авеню, в барі “Космос”, почастуй пивом Джека Ліндера”. Я так і зробив. Я не знав, хто такий Джек Ліндер, та коли я увійшов до бару, про нього тільки й галасували: “Джек Ліндер — щасливець, Джек Ліндер — чудовий хлопець. Джек Ліндер — добряк”. За хвилину я вже знав, чому до нього так підлабузнювались. Джек Ліндер одержав спадщину від якогось австралійського родича. Він стояв біля стойки бару, і на його пиці грала самовдоволена усмішка. Я підійшов до нього і сказав: “Сер, дозвольте почастувати вас кухлем пива”. Не чекаючи відповіді, я підніс йому рівно пінту за один долар.

Реакція Джека Ліндера була надзвичайна. Він обійняв мене, розцілував у обидві щоки і, всунувши мені до кишені п’ятидоларовий папірець, серйозно заявив: “Нарешті серед цієї зграї прихвоснів я зустрів порядну людину. Бери, брате, бери, не соромся. Це тобі за твою щиру душу”.

Зворушений, я залишив “Космос”, радіючи з того, яка ж все-таки розумна ця бестія “ЕР, модель № 1”.

Після першої операції моє довір’я до машини помітно зросло. Наступного разу я поставив п’ять доларів. Машина порадила мені купити п’ять парасольок і дала адресу одного лихваря, до якого я мав піти. Парасольки вихопила в мене з рук лихварева жінка і заплатила двадцять доларів. У квартирі під стелею луснули водогінні труби, і муніципалітет відмовився їх ремонтувати, бо мешканці не платили за житло.

Сто п’ятдесят доларів я перетворив на чотириста таким чином. Машина наказала мені піти до Центрального вокзалу й лягти на рейки перед швидким поїздом, що відходив до Чікаго. Слід сказати, я довго вагався, перш ніж зважитися на цей крок. І все ж я пішов і ліг. Не дуже приємне відчуття, коли в тебе над головою гуде електровоз. Пролунало два дзвінки, поїзд просигналив, а я лежу. Підбіг поліцай. “Вставай, волоцюго, чого розлігся!” Я собі лежу непорушно, а в самого серце ось-ось вискочить з-під піджака. Мене поволокли, а я опираюсь. Почали бити ногами, а я вчепився руками в рейки. “Скиньте з колії цього ідіота! — крикнув машиніст. — Через нього поїзд спізнюється вже на п’ять хвилин!”

На мене одразу накинулось кілька чоловік і понесли у вокзальне відділення поліції. Худий фараон оштрафував мене на сто п’ятдесят доларів. “Оце, — думаю, — і “ЕР, модель № 1”!”

Виходжу я з відділення, наче побитий пес, — і раптом мене оточує юрба людей: “Це він, — гукають, — це він! Качати його!” — “За що? — питаю. — Що я такого зробив?” — “Коли б не ви, з усіх нас були б тепер котлети”. — “А в чім річ?” — “Поїзд до Чікаго затримали. А зразу за вокзалом розібрано колію. Якби ми поїхали на п’ять хвилин раніше, то… Слава нашому рятівникові!” Тоді я зметикував і кажу: “Леді й джентльмени. Слава — це добре. Та мене за мій героїзм оштрафували на сто п’ятдесят доларів…” Після цих слів усі, хто був довкола, почали пхати мені до кишень гроші. Вдома я підрахував. Чотириста доларів — як один цент! Я ласкаво погладив по теплих боках машину “ЕР, модель № 1” і ганчіркою стер з неї пилюку.

Наступного разу я поставив п’ятсот доларів і натиснув педаль. Порада була такою: “Негайно одягнися у все нове, зійди на Бруклінський міст і стрибни в Гудзон поміж п’ятою й шостою опорами”.

Після випадку на Центральному вокзалі я вже нічого не боявся. Знайшов на П’ятій авеню магазин готового одягу, купив собі все наймодніше, одягся і пішов стрибати в Гудзон.

Коли я перехилився через перила мосту і глянув у чорну глибінь, де текла брудна вода нашої славетної річки, в мене по спині забігали мурашки. Це було страшніше, ніж лягти під поїзд. Одначе я тепер безмежно вірив своїй машині і тому, міцно зажмурившись, кинувся вниз. І тут сталося незвичайне. Крізь склеплені повіки я раптом відчув, як на мене сяйнуло яскраве світло, а за кілька секунд я вдарився об щось м’яке й пружне, а потім підстрибнув, знову вдарився і, нарешті, повиснув у повітрі. Я розплющив очі й з’ясував, що лежу на густій сітці, натягнутій поміж опорами мосту. З-під мосту мене освітлювали яскраві прожектори, коло них було видно силуети людей. Потім хтось крикнув у рупор: “Молодець. Чудово. Вилазь сюди”.

Мене витягли наверх і почали поздоровляти. З’явився якийсь тип і простягнув мені пачку грошей. “Ось, — каже, — одержуйте. Через тиждень приходьте дивитися в кінотеатр “Гомункул” фільм з вашою участю в ролі самогубця. Тут — півтори тисячі доларів. По виході картини на екран одержите решту п’ятсот”.

Я ходив протягом тижня на всі сеанси в “Гомункул” і дивився на себе в ролі самогубця. П’ятсот доларів мені так і не додали. Сказали, що якраз на цю суму я надивився на себе…

Невдовзі після цього до мене приїхали представники від фірми братів Крукс, і я з радістю заплатив їм за свою електронну машину. Відтоді вона стала, як кажуть, моїм “тілом і душею”. Наступною операцією, яку я виконав за порадою електронної машини, було одруження з однією старою леді з Паркової авеню. Одруження обійшлося мені в тисячу доларів. Через п’ять днів леді померла, лишивши мені чек на п’ять тисяч. Цю суму я перетворив на старе, напівзруйноване ранчо в штаті Невада, за яке через тиждень від уряду одержав компенсацію — п’ятнадцять тисяч: на місці мого ранчо збудували атомний полігон. На п’ятнадцять тисяч я закупив у одного канадця тихоокеанські краби, котрі тут же перепродав ресторанові “Рітц” за тридцять тисяч. Якимось чудом мої краби виявились єдиними з усього асортименту в країні, що мали припустиму дозу радіоактивного зараження. Після всіх цих вдалих операцій я вирішив стати мільйонером.

І ось якось, заздалегідь помолившись богу, я набрав на клавіатурі свого порадника п’ятизначну цифру, — все, що у мене на той час було. Потім я натиснув педаль. Ніколи не забуду того вечора.

Стрічка чомусь довго не з’являлась. Потім з’явився кінчик, який одразу зник. Всередині в машині гуло й скреготіло. А згодом — я вже було почав втрачати терпіння — з’явилася стрічка з порадою, яку я пам’ятатиму до могили: “Всі гроші, які в тебе є, спали в каміні”.

Я довго чухав потилицю, виконувати чи не виконувати цю пораду. Проте я занадто вірив машині і тому, після довгих розмірковувань, зв’язав мотузком усі свої долари, розпалив камін і кинув гроші у вогонь. Вмостившись поруч і дивлячись, як перетворюються на попіл мої кревні грошенята, я з приємним хвилюванням чекав, що ось-ось станеться чергове чудо, яке моя розумна електронна бестія приготувала для мене, спираючись на аналіз політичної та економічної ситуації. Гроші, ясна річ, згоріли, я навіть поворушив попіл прутиком, а чуда не було. “Буде, обов’язково буде”, — думав я, походжаючи по кімнаті й нервово потираючи руки.

Минула година, минуло дві, а чуда все не було. Я, здивований, став біля свого “піаніно” і сказав: “Ну?” Жодної відповіді. “Мерщій віддавай назад гроші!” — вигукнув я. Машина, як і раніше, підозріло мовчала. Власне, вона й не вміла говорити. Тоді, зовсім нестямившись, я знову на клавішах набрав ту суму, якої більше не мав. Коли ж я натиснув на педаль, сталося вже зовсім обурливе. Поповзла телеграфна стрічка з суцільними нулями. Суцільні нулі й жодного переконливого слова. Осатанілий, я почав стукати по машині кулаком, потім штурхати її ногами, та вона не слухалась. З неї виповзали самі нулі. Це так розлютило мене, що я схопив чавунні грати, якими закривали камін, й з усієї сили почав бити нею електронного радника. Полетіли уламки корпусу, зупинилася стрічка, і машина завмерла. А я у відчаї продовжував трощити електронну шарманку доти, поки на підлозі не лежала купа уламків, битого скла й безформний жмуток дроту. Звалившись на диван, обхопивши голову руками, я вив, як поранена пантера, кляв усе, починаючи від радіоламп і кінчаючи виготовленими з них електронними радниками. Під час цього приступу гарячки я кинув погляд на мотлох, що лишився від моєї машини, і помітив шматок стрічки з якимись літерами. Я мало не збожеволів, коли прочитав те, що там було написано і чого не хотіла мені повідомити електронна тварюка. Там було сказано: “Продай мене, доклади ці гроші до тих, які в тебе є, і купи у братів Крукс і К° вдосконалену машину “ЕР, модель № 2”.

— А чому ти кажеш, що машина не захотіла тобі повідомити цього? — спитав Роба лисий п’яничка, який, слухаючи дивовижну розповідь, зовсім витверезився. — Можливо, вона просто зіпсувалась?..

— Звісно, дідько б її забрав, не схотіла. Вона навмисне дала мені пораду спалити гроші, щоб я її не продав. Тільки вона не врахувала мого темпераменту: про нього в жодній газеті не писалося.

— Дивно, — зауважив інтелігент у фраці. — Отже, їй не хотілося з вами розлучатись?

— В тім-то й річ. Вона до мене дуже звикла. Останнім часом, коли мені особливо таланило, я коло неї упадав, як коло нареченої. Я покрив її шовковим покривалом. Кожного дня витирав з неї пилюку. Я навіть купив кілька пальм і розставив їх навколо “ЕР, модель № 1”. Замість трьох газет вона в мене читала всі десять. І ось результат. Коли згідно політичній і економічній ситуації я мав її продати й купити нову, вдосконалену машину “ЕР, модель № 2”, ця гадюка через свій бездушний егоїзм мене одурила.

— Ось вам і вік, в який ми живемо, — глибокодумно мовив парубок у синій блузі. — Навіть електронним машинам вірити не можна…

Глибоко зітхаючи, всі почали розходитись. Останнім пішов Роб Дай.

ФАКТОР ЧАСУ

В лабораторії мене зустрів невисокий на зріст дідусь, з білою ріденькою борідкою і втомленими, трохи сльозливими очима. Коли я причинив після себе двері, на його обличчі з’явилася хвороблива гримаса. Очевидячки, я прийшов невчасно. Або ж це була така мить у його житті, коли він щонайменше волів би будь-кого бачити.

— Я з газети… — почав я несміливо. — Я вам учора дзвонив…

— Так… так… Але…

— Може, краще прийти іншого разу? — заквапився я і взявся за ручку дверей.

Він замислився. В лабораторії було дуже тихо, і я чув, як він швидко і часто, по-старечому, дихав. І ще із сусідньої кімнати долинало дзюрчання води.

— Та вже коли прийшли… Тільки, будь ласка, ненадовго. Я дуже зайнятий, дуже.

Трохи кульгаючи, він підійшов до крісла біля письмового столу. Я сів навпроти нього. На хвилину запанувала тиша.

— Та-ак. Що ж, починайте ваше, як це сказати, інтерв’ю, чи що…

Я всміхнувся й витяг блокнота, в якому заздалегідь записав усе, про що хотів його розпитати.

— Дозвольте, я запитуватиму в такому порядку, як це хотілося б висвітлити в газеті. Отже, перше. Скільки людей працює у вашій лабораторії?

— Двадцять шість чоловік, — відповів він.

— Скільки з них наукових працівників і скільки лаборантів?

— Усі вони наукові працівники. Тільки одні досвідчені більше, а інші — менше.

— Скільки науково-дослідних тем розробляє ваш колектив?

— Одну.

— Яку?

— Синтез живого білка.

— І як далеко ви просунулися вперед? Чи є надія одержати штучний живий білок?

Академік Брайнін спершу усміхнувся, а потім зайшовся дрібним лукавим сміхом. Я знітився.

— Юначе, а як ви уявляєте собі “просування вперед” у галузі синтезу живого білка? Що це, по-вашому, має бути?

Я розгублено знизав плечима і почав щось верзти:

— Ну, внаслідок якихось хімічних реакцій ви маєте одержати щось таке, що нагадуватиме живе… Зробити якусь бактерію чи, на крайній випадок, вірус із… повітря, різних солей і ще чогось…

Не скінчивши фразу, я почервонів…

— Так-так…

Він ляснув себе по колінах і підвівся. Я уявив, яку неприємність матиму від наукового редактора газети за таке інтерв’ю.

Брайнін зупинився за моєю спиною і, поклавши руки мені на плечі, раптом спитав:

— Скажіть, ви в бога вірите?

Від несподіванки я здригнувся.

— Звичайно, ні, — промимрив я, дивлячись на нього і нічого не розуміючи.

— А в світовий розум, чи в гегелівський світовий дух, або ще в щось таке?

Я рішуче покрутив головою.

— Я теж не вірю, — мовив Брайнін і вмостився на своє місце. — Я знаю, що немає ні бога, ні світового розуму, ні духа, ні чорта. І ви це знаєте. Та між моїми й вашими знаннями принципова різниця. Я використовую свої знання, а ви — ні.

Брайнін показав мені знаком, щоб я сів на місце, й вів далі:

— Важливо, юний друже, не те, що ми знаємо, а те, як ми користуємося своїми знаннями. Я схильний гадати, що справжніми знаннями треба називати саме ті, якими користуються в повсякденному житті й роботі. А те, що лежить у голові, мов непрочитана книжка на полиці, — ті знання нікому не потрібні. Ні суспільству, ні приватному власникові.

Я спідлоба подивився на академіка, який філософствував, не розуміючи, до чого всі ці міркування про віру в бога і про корисні й некорисні знання.

Я просто так йому й сказав:

— Не розумію, до чого вся ця розмова і яке відношення вона має до…

— Якнайбезпосередніше! Коли я гарненько подумав, що нема ні бога, ні святого духа, то вирішив, що синтезувати живий білок, а правильніше — живий організм, треба не так, як це ми робили раніше. Досі ми це робили, так би мовити, по-науковому…

— То ви що ж, вирішили в своїй роботі покладатися на допомогу надприродних сил? — насмілився я запитати Брайніна.

— Еге ж, якщо тільки надприродною силою можна назвати людський розум.

— Даруйте, Михайле Федоровичу! Ви говорите парадоксами. Я просто нічого не розумію! — вигукнув я.

— А тут і розуміти нічого. Дивіться. Бога нема. Світового розуму нема. Природа дурна й нетямуща, як оця ось колба. А життя все ж таки вона створила! Спитати — як?

Я потер скроні руками, намагаючись збагнути, про що мовить академік.

— Без лабораторій, без продуманого плану науково-дослідних робіт, без опрацювання літературних даних, без колоквіумів і наукових дискусій природа взяла та й створила життя!

А ми провадимо роботу за планом, робимо експерименти, перечитуємо сотні книжок та наукових статей своїх попередників і колег, аналізуємо, синтезуємо, сперечаємося, знову проробляємо досліди, а й досі, як ви зволили висловитись, не зробили навіть поганенького віруса, не кажучи вже про бактерію. Як вам це подобається?

Правду кажучи, мені це не подобалось. Надто дивно розмовляв зі мною академік Брайнін.

— Ви коли-небудь замислювались над тим, чому природа не створила гайку або, скажімо, велосипед? Ніхто ніде не бачив ні природних гайок, ні велосипедів, які росли б на деревах. А їх зробити легше, аніж живу бактерію!

— Просто… — забелькотів я. — Просто це нікому не потрібно… Природа не має в цьому потреби…

“Знову дурниця! Куди хилить ця дивна людина?” — у відчаї подумав я.

Він стиснув бліді губи й, усміхаючись, заперечливо похитав головою.

— Для того, щоб створити гайку чи велосипед, потрібен розум, саме розум! А природа його не має. А щоб створити живу клітину, ніякого розуму не треба. І природа її створила! От і все.

Кілька хвилин ми сиділи, дивлячись один одному в вічі. Я — без надії будь-що збагнути, він — відверто втішаючись з мого зачудування.

План мого інтерв’ю розсипався на друзки, і я зовсім не уявляв, що принесу в редакцію.

Нараз мене осяяла думка.

— Але ж відомо, що природа створила життя випадково!

— О, це вже ближче до істини! Це — майже правильно! А що робимо ми?

— А ми хочемо підійти до проблеми створення живої матерії свідомо!

— Також правильно, коли не брати до уваги визначення, де і в чім наша свідомість і наш розум необхідні. Чи добре ми чинимо, розглядаючи проблему синтезу живого білка надто розумно?

— Не збагну, поясніть.

— На початку нашої бесіди ви сказали, що чекаєте від нашої роботи синтезу якоїсь бактерії чи вірусу з повітря, солей тощо. Так уявляє собі розв’язання проблеми більшість людей. І ось дивіться, що це означає. Скажімо, молекула досить простого природного білка молока — лактоглобуліну — має молекулярну вагу близько сорока тисяч. Аналіз доводить, що вона складається приблизно з двох тисяч атомів вуглецю, трьох тисяч атомів водню, п’ятисот атомів азоту і двадцяти атомів сірки.

Всякий білок загалом збудований із двадцяти амінокислот, що мають середню молекулярну вагу близько ста. Отже, лактоглобулін містить близько чотирьохсот амінокислот. Ми мусимо зв’язати ці кислоти в одному строго визначеному порядку. Кількість варіантів, що в них можуть бути синтезовані ці чотириста амінокислот, складає фантастичне число без назви — в ньому близько тисячі цифр. Якщо навіть, скориставшись із засобів сучасної науки, ми зменшимо кількість варіантів у мільйони мільярдів разів, то й тоді ми не матимемо жодної надії синтезувати потрібний нам білок за життя нашого покоління, хай над цим навіть працюватиме кожен житель земної кулі по двадцять чотири години на добу! Лише щоб зробити аналіз однієї досить простенької молекули білка — інсуліну, — англійський хімік Зангер із співробітниками витратив десять років. А що робити з аналізом і синтезом сотень тисяч складніших білків, з яких побудовано живі організми!

Від цих міркувань я отетерів.

— Отже, останнім часом ця проблема має вигляд, не кращий, ніж сто років тому? — пошепки запитав я.

Брайнін погладив борідку, хитро всміхнувся.

— Ні, кращий! Набагато кращий. Більше того, вам достобіса пощастило! Живий білок уже синтезовано.

Я скочив на ноги і схопив його тонкі руки.

— Не може бути! — закричав я.

— Я вас не обманюю. Сідайте, і я розповім вам, як це сталося. А згодом я вам покажу першу живу істоту, яку створила людина в лабораторії. Та спочатку вам слід зрозуміти, що метод синтезування був зовсім не такий, яким ми його собі уявляли.

Задихаючись від нетерплячки, я всівся зручніше й почав жадібно слухати академіка Бра^йніна. Відчувалося, що в нього був піднесений, святковий настрій. Він випростався і заходив по кімнаті. Потім зупинився біля чорної дошки, що висіла на стіні, й написав на ній крейдою:

“а) Природа діяла сліпо, без будь-якого заздалегідь розробленого плану;

б) Вона мала достатньо часу, щоб випробувати будь-які варіанти;

в) Досить скомбінувати правильно один раз, щоб життя на Землі зародилось назавжди”.

— Ви знаєте, як роблять великі відкриття? — спитав мене Брайнін, скінчивши писати. — Їх роблять тоді, коли вчені сходять з второваних доріг. Наче ланцюгами прикуті ми до колісниці наукової історії і з покоління в покоління вдаємося до одного й того ж методу. Ми вдосконалюємо методику наукового дослідження і цим ще міцніше прив’язуємось до давніх традицій.

Шлях, який обрала більшість хіміків-органіків, щоб розв’язати проблему живого білка, грунтується на ортодоксальній[2] точці зору, що все, що можна проаналізувати, можна потім і синтезувати. Для цих двох стадій хімічного дослідження наука створила величезний теоретичний і експериментальний апарат, і він безвідмовно служить в усіх випадках, якщо те, що ми хочемо створити, не дуже складне за своєю структурою. Можливо, в найближчому майбутньому ми зможемо, в прямому розумінні слова, бачити не лише елементарний склад молекул білка, але й порядок, в якому атоми елементів розміщені в молекулі. Але сьогодні ми таких засобів ще не маємо і дуже часто випадково нанизуємо в наших пробірках одну молекулу на іншу, один атом на інший.

Один із принципово важливих дослідів, що був поставлений у наш час всупереч ортодоксальному методові органічного синтезу, полягав ось у чому: в суміші водяних випарів, метану й аміаку, тобто газів, які, мабуть, містила первісна атмосфера нашої Землі, пропускали протягом кількох тижнів електричну іскру. Що відбувалося при цьому, ніхто не знає. Хімічні продукти, що утворювались, осідали на дно посуду, в якому кипіла вода. І ось по закінченні досліду розчин було проаналізовано. Як ви гадаєте, що в цій воді знайшли?

Я знизав плечима.

— В ній виявились розчинені амінокислоти, з яких складаються всі природні білки! Зверніть увагу на методику досліду! Беруть якусь суміш газів і з нею щось роблять. І — в результаті виходить речовина, синтезувати яку можна лише через багато років напруженої праці аналітиків і синтетиків. Хімік, який проробив цей дослід, знехтував методом аналізу-синтезу. Він пішов шляхом, яким простувала сама природа!

— Якщо теорія Опаріна[3] про самовільне зародження життя правильна, — казав далі вчений, — то, виходить, створивши в лабораторії умови, які колись були на Землі, ми маємо обов’язково одержати живу матерію. Все питання в часі: коли саме зародиться жива матерія?

У природі процес еволюції найпростіших хімічних речовин у складні білкові й далі, в живу клітину, напевне, тривав кілька мільйонів років, і, здавалося б, нема ніякої надії прискорити цей процес. Як прискорити процес зародження живої матерії? Як перемогти фактор часу, котрий не обмежував природу в її безперервних спробах випадково сполучити речовини так, щоб із них утворилася жива матерія?

Саме у відповідях на ці питання бачу я основне покликання людського розуму. Не в аналізі й синтезі білкових речовин, а в якомога точнішому відтворенні умов, котрі були мільйони років тому на Землі, у прискоренні процесу зародження життя. Людський розум мусить подолати час. Ось у чому основне завдання синтезу білка. До речі, перед собою я поставив завдання синтезувати живу істоту протягом місяця, точніше — трьох тижнів.

— Чому такий термін? — здивувався я. Брайнін знову всміхнувся і посмикав борідку.

— Я хотів усе це зробити за час, поки всі мої співробітники перебуватимуть у відпустці.

— Дивно. Хіба вам не потрібна була їхня допомога?

— Бачте, я не хотів, щоб вони думали про мене, як про діда, що здурів на старість. Дослід, як я його поставив, має такий дикий, такий неймовірно безглуздий вигляд, що… Одне слово, мені було б незручно перед моїми товаришами, котрі вважають мене ще здатним до наукової роботи. Особливо коли б результати досліду виявились незадовільними.

— Тоді я нічого не розумію.

— Вся суть у факторі часу. Ви, напевне, знаєте класичний опис старенької Землі, якою вона постає перед нашою освіченою фантазією за тих далеких епох, коли життя тільки-но зароджувалось. Кисню атмосфері бракувало, її насичували такі первинні гази, як аміак, метан, водяна пара. Моря являли собою насичений різними речовинами бульйон, в якому все змішувалося, вступало в реакції, сполучалося, розпадалось і таке інше. І все це за умов високої температури, сильного, вбивчого ультрафіолетового й рентгенівського випромінювання сонця, космічного опромінювання, фантастичних за силою гроз із страхітливими блискавицями й оглушливим гуркотом грому. Так ось, для того, щоб швидше розв’язати завдання, я вирішив розпочати дослід із створення відповідної моделі первісної Землі. Моя модель мала бути достатньо “первісна”, щоб на ній змогло самовільно зародитися життя, але не настільки “юна”, щоб цей процес почався на голому місці. І ось, щоб перемогти час, я вирішив “допомогти” своїй мініатюрній Землі засобами сучасної хімії. Навіщо чекати, доки самовільно утворяться карбіди металів? Нащо очікувати появи найпростіших амінокислот, коли все це вже синтезовано? Я вирішив передати в руки випадку все те, чого набула сучасна хімія і що я мав у своїй лабораторії.

Уявляєте, яким стародавнім алхіміком я був, коли жбурляв у своє море в акваріумі під скляним ковпаком надзвичайно багато реактивів, органічних і неорганічних, які містили в собі атоми водню, кисню, азоту, сірки, заліза, нікелю, цинку та інших елементів?

Не думайте, що я це робив без усякої системи. Хімічні реактиви я вводив у первісне море приблизно в тих співвідношеннях, які б забезпечили приблизний елементний склад білків. Проте я не утруднював себе надто вже точним дозуванням їх. Адже природа, створюючи живий білок, не користувалась аналітичними вагами! Потужні електричні мішалки безперервно перемішували вміст ванни. Під нею стояли електричні печі, які нагрівали воду до кипіння. Мій первісний океан освітлювали чотири потужні ртутні лампи надвисокого тиску, які посилали потоки ультрафіолетових променів. Дві рентгенівські установки заливали море потоками жорстких променів, а розташовані в різних місцях радіоактивні ізотопи бомбардували речовини, що містилися в ванні, зливою альфа-, бета- й гама-частинок, пронизували бульйон потужними пучками нейтронів.

Сьогодні ви побачите цю дику споруду! Коли я створив її, то сам собі здався несповна розуму. Якби мої співробітники побачили цей дослід, що нагадує досліди божевільних алхіміків, вони вирішили б, що моє місце не в сучасній лабораторії.

І ось, коли все було готове, я змусив діяти свою первісну природу. Від високовольтного генератора атмосферу над ванною пронизували голубі блискавки. Кипіла вода, насичена більш ніж десятьма тисячами речовин. Гули трансформатори рентгенівських приладів. Ревли мотори електричних мішалок. Дозиметри показували високий ступінь радіоактивності в розчині і в просторі довкола ванни.

Про все, що коїлося в океані, мені доповідали прилади, винесені в інше приміщення. Періодично я вимикав джерела опромінювання й заходив, щоб подивитися, що ж відбувається.

В акваріумі коїлось дивне: то розчин набував яскравих тонів, то раптом на дно випадали осади, то враз стінки вкривалися сріблястою поволокою, то на поверхні з’являлись райдужні розводи, неначе рідину поливали олією. А я все мішав і мішав розчин, піддаючи його навмання найфантастичнішим впливам температури й опромінювання. Двічі чи тричі я охолоджував ванну майже до замерзання, потім знову розігрівав її до кипіння, багато разів то збільшував, то зменшував інтенсивність та жорсткість рентгенівського й ультрафіолетового опромінювання. Кілька разів я приставляв до ванни датчик ультразвукових коливань і пронизував її потужними потоками ультразвуків. Те, що відбувалося в моїй моделі первісного моря, напевне, можна було порівняти з самим пеклом, і це пекло перестало існувати лише тоді, коли календар показав, що незабаром з відпустки мають повернутися мої співробітники.

Я ніколи не забуду того дня, коли вперше побачив розчин в акваріумі спокійним. Рідина була кришталево чиста, на дні лежав шар губчастого сіруватого осаду, з різних кутків ванни повільно зринали маленькі бульбашки газів.

“Коли в рідині є хоч що-небудь живе, то воно мусить дихати”.

Тоді я вирішив впустити під ковпак, який накривав ванну, трохи повітря.

Тільки-но я це зробив, як ураз на моїх очах сталося справжнє диво. По всій масі розчину заблискотіли крихітні зірочки, які одразу почали перетворюватися на напівпрозорі драглисті зернята. Вони швидко зливалися одне з одним у крупинки, згодом у більші грудочки й нарешті почали рости! Невдовзі деякі екземпляри стали завбільшки як куряче яйце, і тоді я помітив, що довгаста опалова маса не однорідна, а в самому центрі виднілася криваво-червона пляма. Це було ядро живої первісної клітини!

— Чому ви так міркуєте? — запитав я, вражений.

— Ходімте, і я покажу вам, чому так міркую!

— Ви мені покажете синтезований живий білок?

— Я вам покажу синтезовану живу істоту.

Ми перетнули кабінет Брайніна й увійшли в бокові двері. Він повернув вимикач, лабораторію залило яскраве електричне світло. Я став як укопаний перед дивовижною спорудою, що нагадувала гігантський акваріум під тонким скляним ковпаком. Над прямокутним скляним ящиком на металевих стояках посхиляли свої хоботи рентгенівські трубки, на штативах у рефлекторах поблискували ртутні лампи надвисокого тиску. Акваріум здіймався на двох металевих опорах, під якими ховалися електричні дроти.

Брайнін обійшов ванну з протилежного боку і ввімкнув прожектор, що пронизав яскравим промінням усю товщу рідини. Я скрикнув від подиву. Рідина, що доти здавалася мені просто каламутною, враз засяяла усіма барвами веселки. Веселкові плями не стояли на місці, а поволі рухалися в різних напрямках. Я підійшов ближче і завмер, зачарований дивовижною, неповторною картиною.

Майже прозорі кулі, пульсуючи, поволі пересувалися туди й сюди. В центрі кожної з них була бурштинова пляма, котра, потрапляючи в смугу прожекторного проміння, спалахувала криваво-червоним світлом. Час від часу кулі повільно осідали на дно, витягувались у довгасті коржики й засмоктували в себе осад. На мить вони ставали непрозорі, майже молочного кольору, та згодом знову світлішали…

— Вони живляться! — вигукнув я, збагнувши суть цих періодичних поринань.

— Так, вони живляться і діляться, як усяка жива клітина. Погляньте на це чудове видовисько.

Академік показав мені на зовсім нерухомий екземпляр, котрий, здавалося, прилип до самої поверхні розчину. Його тіло густо обліпило безліч бульбашок газу, і він на очах розростався і набухав.

— Зараз я спрямую на нього світло, і ви побачите справжній класичний мітоз,[4] те, що нам нині вдається спостерігати лише під мікроскопом.

Тепер було видно, що, крім червоного ядра, в тілі драглистої істоти на обох полюсах її тіла, що витягнулось, з’явилися дві жовтаві зірочки, від яких до ядра тяглися тоненькі ніжні промені. Тонкі нитки присмокталися до протилежних боків ядра і стали скорочуватись. Ядро затремтіло і зненацька розірвалося навпіл! Одночасно з цим гігантська клітина звузилася посередині, немовби її підперезали невидимим пояском, і розірвалась на дві частини.

Я стояв біля ванни зачудований. А ніжні прозорі створіння все ділилися, рухалися, зіштовхувались…

— Скажіть, а чому всі вони однакові? Чому у вашому океані не з’явилося одразу багато видів живих істот?

Брайнін знизав плечима.

— Мене це теж трохи дивує. Завтра я маю намір поставити дослід, щоб створити нові види.

— Тобто?

— Якщо вірити сучасним теоріям, то одним із факторів виникнення нових видів живих істот є мутація[5] хромосом.[6] В ядрах моїх первісних клітин, або, як я їх назвав, протеїноїдів, напевно, теж є хромосоми, котрі визначають і стабілізують їхній справжній вид. Якщо мені пощастить вплинути на хромосоми так, щоб їхня хімічна структура стала іншою, можливо, з’являться й нові види.

— Як же ви збираєтесь впливати на ці хромосоми?

— Гама-променями. З радіобіології відомо, що гама-промені особливо часто викликають мутації.

— Михайле Федоровичу! Якщо ви дозволите, я завтра прийду до вас з фотоапаратом і зафіксую все, що тут коїться і що з’явиться після вашого нового досліду. Адже це ціла революція в біології! Я певен, що тепер, коли ви зможете продемонструвати всьому світові, чого вам вдалося досягти за ці три тижні, ніхто не буде вважати вас… за цього, як його…

Я ніяково провів рукою по лобі.

— Ви хочете сказати, — переможця не судять?

— Саме так.

— Ну що ж. Приходьте.

Ми домовились із Брайніним зустрітися через добу.

Залишаючи лабораторію, я бачив, як він із сусідньої кімнати викочував велетенську свинцеву бомбу, в якій, певно, зберігався радіоактивний ізотоп, що випромінював гама-промені.

Наступного дня я навмисне не з’являвся в редакції, щоб передчасно не хвилювати своїх товаришів. Уже коли писати про видатне відкриття академіка Брайніна, то краще про все одразу: і про те, як було поставлено дослід, і що вийшло, і що було далі.

Стискаючи фотоапарат, я блукав по місту, а перед моїми очима повільно плавали драглисті кулі, що відсвічували всіма барвами веселки. Вони мені ввижалися у вітринах магазинів, в окулярах перехожих. Я тільки те й робив, що позирав на годинник, з нетерпінням чекаючи часу, коли знову зможу переступити поріг лабораторії біосинтезу.

Нарешті настав вечір. Була вже сьома година, коли я збіг по сходах на третій поверх знайомого будинку.

На мій стукіт довго не було відповіді. Відтак за дверима почулися квапливі кроки, і, коли двері прочинились, у них з’явився Брайнін. Задиханий, схвильований, він тримав у руках річ, яка нагадувала дитячу лопатку.

— Як добре, що ви прийшли, — мовив він, не вітаючись. — Ви мені зараз допоможете.

Він сливе вбіг до кімнати, де стояв акваріум, і я поспішив за ним.

У дверях я зупинився, не вірячи своїм очам. Усе тут було, як і вчора, тільки переді мною стояв акваріум, повний чорної, як смола, маси!

— Що скоїлось?!

— Це все нові тварюки… — пробурмотів Брайнін. — Підійміть скло, а я спробую їх витягти…

— Кого?

— Клятих мутантів, хай їм грець! Підіймайте!

Нічого не розуміючи, я підняв трохи велике пласке скло над акваріумом, а Брайнін, перегнувшись через край, почав нишпорити в чорній рідині. Від ванни дуже тхнуло сірководнем. За мить Брайнін щось підхопив, над поверхнею рідини на якусь секунду з’явилася коричнева драглиста маса, котра з плескотом тріпнулась і, ковзнувши, булькнула в рідину.

Брайнін відійшов убік і витер спітніле чоло.

— Я трохи відпочину. Здається, всьому кінець…

— Що у вас сталося? — запитав я, коли ми всілися в його кабінеті.

— Коли ви пішли, я поставив під ванною кобальтову гармату і навмання опромінював моїх протеїноїдів гама-промінням. Хвилин десять, не більше. Потім я відкотив гармату і почав чекати, що вийде. Уявіть собі, скільки я не чекав, нічого особливого не сталося. Нові покоління протеїноїдів були точнісінько такі ж, як і їхні предки. Тоді я пішов додому. І ось, прийшовши вранці в лабораторію, я побачив страхітливу картину. Серед зовсім прозорих істот раптом з’явилися темно-брунатні створіння зі щупальцями. їхня структура була зовсім асиметрична. Зовні вони нагадували гігантських амеб. Та страшне не в цьому. На свій жах, я помітив, що нові гігантські бактерії час від часу нападали на своїх предків і безжально їх пожирали. Після того, як зникав один первинний протеїноїд, вторинний одразу ж ділився, і таким чином з кожним поколінням хижаків ставало все більше й більше. Водночас із цим розчин у ванні каламутнів і нарешті став зовсім непрозорий. Лише тоді я зрозумів, що сталося. Я безповоротно втратив найперший вид! У відчаї я кинувся до сусіднього господарчого магазину, щоб купити ось це. І коли я почав намагатися лопаткою виловити чорних мутантів, я раптом виявив, що їх у ванні дуже мало і з кожною хвилиною ставало все менше й менше. Спершу я вирішив, що вони просто гинуть. Та коли якось я витягнув величезну, завбільшки з людську голову грудку слизу, я зрозумів, що вони просто пожирають одне одного і виживають найсильніші. І ось тепер, певно, у ванні лишилося не більше трьох-чотирьох істот. Але їх не видно. А я мушу обов’язково подивитися, що це таке. Обов’язково!

Ми знову повернулись до ванни. Рідина в ній була неспокійна, на поверхні раз по раз здіймалися великі темні хвилі.

— Бачите, я маю рацію! Вони борються з-поміж себе! Кожний із них хоче зробити своєю здобиччю іншого!

Я відтягнув до стіни скляну покришку.

— Михайле Федоровичу, дайте-но мені ваше знаряддя, я спробую спіймати котрусь із тварюк.

Чомусь я був страшно лютий на цих потвор, які знищили чарівний світ первісних живих істот. Тепер тут теж було життя, але якесь бридке, хиже, смердюче.

— Тільки, будь ласка, не пошкодьте їх. Мені важливо подивитися, що це за вид, який він. Я певен, що це теж одноклітинна істота, але ж яких колосальних розмірів! До речі, можливо, пощастить зробити фотографічний знімок. Ось вам кювета. Коли її зловите, кидайте сюди.

Я засукав рукави і почав повільно нишпорити лопаткою в густій масі. Довго нічого не міг намацати, доки, врешті, не торкнувся чогось пругкого й важкого на дні. Тварина одразу шарпнулася вбік, і мені довелося починати пошуки знову. Що частіше створіння відпливало від мене, то з більшою люттю я намагався його спіймати. І ось якось, коли тварина підскочила до самої поверхні, я підхопив її і високо підняв у повітря.

Те, що лежало на пласкій алюмінієвій лопатці, раптом роздулося в усі боки, засичало, і просто з чорної драглистої маси до мого обличчя полізла брунатна труба, жовтогаряча зсередини.

— Кидайте її в кювету! — закричав Брайнін. — Мерщій!

З несподіванки я витягнув руку з лопаткою, не знаючи, що маю робити. Тварюка тим часом роздулася, мов великий гумовий м’яч, а труба, що сичала, перетворилась на широке жерло, яке раптом зігнулося і присмокталось до моєї руки.

Я не відчув болю, а тільки огидний холодний дотик і потім ще таке відчуття, наче мені на руку поставили банку, що дуже сильно всмоктувала мою шкіру. Мене враз чимось обпекло, і я з огидою жбурнув від себе створіння.

— Що ви наробили! — закричав Брайнін. — Треба ж було покласти її в кювету!

Тремтячи від жаху, я дивився, як від моєї руки відпадали клапті густих драглів. Збоку, біля самої стінки, корчилося в конвульсіях тіло величезної бактерії, котра не мала тепер органу живлення. Брайнін намагався руками перекласти рештки в кювету, та кожного разу, як тільки він наближався до бридкого створіння, воно з посвистом роздувалось і випльовувало чорну їдку слину.

Потім агонія припинилась, первісний хижак розпластався на всі боки і став розтікатися по підлозі, мов чорне густе чорнило…

— Всьому кінець… — сказав академік Брайнін.

— Може, у ванні ще щось лишилося?

Він почав водити лопаткою в усі боки, але даремно.

— Це був останній, — мовив він. — А шкода. Завтра з’їдуться мої співробітники, і я нічого їм не зможу показати. Як дивно все вийшло.

Розтираючи обпечене місце на руці, я намагався заспокоїти старого:

— Нічого. Тепер ви знаєте, як синтезувати цих тварюк. В усякому разі, ви навчилися керувати фактором часу. Три тижні замість мільйонів років — це не так уже й погано.

Він знехотя усміхнувся й зауважив:

— Це так. Але ви розумієте, що може статися. Адже коли я кидав у ванну різні хімічні речовини, я їх не зважував точно, я навіть не пам’ятаю, що я сюди кидав. А що коли вдруге дослід не вийде?

— Обов’язково вийде, — сказав я. — Адже природа, “кидаючи” в світовий океан різноманітні хімічні речовини, теж їх там не зважувала і не знала, що вона робить!

— В цьому є логіка. Що ж, спробую все спочатку.

— І не тільки логіка, а й зовсім нова методика. Я обміркував ваш дослід і дійшов висновку, що він має величезне значення для розвитку всієї науки. Якщо буде змога повторити його, то відкриються зовсім нові шляхи синтезування природних речовин і матеріалів. Для цього треба тільки ретельніше вивчати природні умови, за яких речовини чи організми виникали, і якомога точніше відтворювати їх у лабораторіях.

— І я вас прошу, коли з’являться оті первісні, гарненькі істоти, телефонуйте мені в редакцію, перш ніж почнете одержувати огидних мутантів. Та й взагалі, чи є потреба їх одержувати?

— Аякже! Синтез живого білка й живого організму — це лише початок нового напрямку в біології. А далі треба буде простежити всі етапи еволюції цих істот від нижчих форм до вищих.

— Можливо, так ви дійдете й до іхтіозаврів? — засміявся я.

— Про це варто подумати. Коли можна прискорити процес утворення первісної живої клітини, чому ж не можна прискорити і її еволюцію? Особливо, якщо відомо, що саме її визначає.

— Геологічні епохи за тижні й місяці в лабораторних умовах!

— Саме так!

— Ну, тоді обов’язково телефонуйте мені до редакції. Обіцяєте, Михайле Федоровичу?

— Обіцяю.

І ось тепер я нетерпляче жду телефонного дзвінка від академіка Брайніна.

ПЕРПЕТУУМ МОБІЛЕ

Оповідання-жарт

Винахідник озирнувся на двері, за якими тихенько зникла сива жінка. Потім глянув на вченого й опустив мішок на паркет. На його лиці застигла винувата усмішка. Руки трохи тремтіли, і він довго не міг розв’язати вузол.

— Я вам тут насмічу…

— Дарма, — проказав учений і чемно всміхнувся.

— Ось…

Винахідник поставив на широкий письмовий стіл простенький пристрій. На його червоному обличчі виступив піт.

— Оце вона й є, — пояснив він.

— Ану лишень, покажіть, як вона діє.

В голосі вченого прозвучала глузлива нотка.

— Вона постійно діє.

Полірована ебонітова дошка. Два стояки з нержавіючої сталі. Два бронзових підшипники. В них на крицевій вісі — тендітний скляний диск.

— А де ж двигун? — запитав учений і глянув винахідникові просто в вічі цього разу недовірливо і навіть підозріло.

— Ось…

Безформний мінерал яскраво-зеленого кольору, камінь завбільшки з кулак. І для нього в ебонітовій дошці, під скляним диском, було зроблено заглиблення. Винахідник довго не міг так покласти камінь, щоб той не скочувався. Коли мінерал нарешті було покладено, скляний диск здригнувся і спочатку повільно, а потім усе швидше почав обертатися. По гладенькому письмовому столу від легкого подуву повітря поповз тоненький цигарковий папір.

— Т-так… А де ж все-таки двигун, чи мотор, чи що воно там?..

Диск обертався все швидше. Було чути, як ніжно дзвеніли підшипники.

— Усе — в камені. Не треба ніякого мотора…

— Очевидячки, ваш камінь — напівпровідниковий фотоелемент? — навмання запитав учений.

— Навряд… Під час експедиції на Памір я знайшов його випадково.

Вчений трохи підняв чорну ебонітову дошку і зазирнув під неї. Потім він постукав по ній пальцем, бажаючи переконатися, чи вона не порожня.

— Усе — в камені. Я виявив це випадково… — почав винахідник.

Обличчя вченого набуло суворого вигляду, і він знову сів у крісло.

— Не намагайтесь мене ошукати. Я не хлопчисько.

— Так, але ж ви бачите…

— Авжеж, бачу. І зовсім точно знаю, що це дурниця. Ви зробили гарну іграшку. Хвалю за рукоділля. Але я не маю часу відгадувати, куди ви заховали двигун.

— Вся суть у камені… — несміливо заперечував винахідник.

Учений різко нагнув голову над мінералом. Вітерець від диска, що обертався, ворушив пасмо сивого волосся.

— Хитрун! — вигукнув він радісно. — Та це ж диск Фарадея!

— Ні. Диск скляний, і тут немає джерела електричного струму, відсутні магніти…

Вчений відкинувся на спинку крісла.

— Послухайте. Цей чоловік, — він обернувся до стіни й показав на бронзовий бюст у ніші, — цей чоловік ще два століття тому підписав указ, який забороняв брати на розгляд будь-які проекти вічних двигунів, оскільки всі вони безглузді. Ви зрозуміли?

— Так. Але це — зовсім інше. Я гадаю, що камінь — немовби вітрило корабля. Він вбирає і скеровує вічний рух матерії у Всесвіті…

Вчений поморщився.

— Образно, але нісенітниця.

— Ви ж не заперечуєте вічний рух матерії?..

— Це філософія, а тут — машина.

— Будь-яка машина із хаосу рухів відбирає лише впорядкований…

— Для цього потрібна енергія. Розумієте, енергія!

— Довкола нас енергії скільки завгодно!

— Гаразд, тоді поясніть фізичний принцип дії… є… двигуна.

— Не знаю. Поки ще не знаю. Вчений спохмурнів.

— Вам би слід було зайнятися фізикою і вивчити перший та другий принципи термодинаміки, — мовив він невдоволено.

— Я знаю. Я скінчив…

Винахідник почав квапливо нишпорити в боковій кишені піджака.

— Не треба. Я вам вірю.

Якусь мить обидва мовчали, і тишу пронизувало лише слабке наспівування двигуна.

До кабінету зайшла сива секретарка й поклала перед ученим якісь папери…

Винахідникові нічого не залишалося, як піти…

Винахідник показував свій двигун у заводському конструкторському бюро, і там зацікавилися, де він дістав такі крихітні підшипники і як йому вдалося просвердлити отвори в скляному диску. Згодом він виступав у якомусь клубі, де зал клекотів, очікуючи виступу художньої самодіяльності. Він кляв себе за те, що не наклеїв на диск паперові смужечки, щоб здалеку можна було бачити, як він обертається.

За обертанням тендітного скляного диска стежили відвідувачі великого південного ярмарку, а ввечері його показували в цирку…

На степовому путівці, до якого з обох боків підступали розлогі масиви стиглого жита, на машину дивилися шофери. Вона стояла просто на землі, і скляний диск обертався то швидше, то повільніше, неначе скоряючись напливам і відпливам незримої сили. Шофери диміли самокрутками, мовчали, інколи щось шепотіли поміж себе, а дітвора намагалася доторкнутися пальцем до співучого колеса…

Востаннє його бачили пізно восени на березі великої сірої ріки. Низькі патлаті хмари майже черкалися об прогін залізничного мосту, по якому щойно прогуркотів товарняк. Вітер неспокійно шастав в очеретах, а диск, тоненький, тремтячий і невгамовний, і далі стиха наспівував свою таємничу пісню.

Хто він, цей винахідник? Фокусник? Пройдисвіт? Ошуканець?..

СЛІДИ НА ПАРКЕТІ

Оповідання-жарт

Паркет танцювального залу блищав, як дзеркало. Тьотя Нюра всміхалася й водила рукою в косих променях сонця.

— Оце натерла! — захоплено шепотіла вона, дивлячись на сніжно-білу стелю.

Там від паркету відбивалось проміння й погойдувалась тінь руки тьоті Нюри.

— Оце натерла! Ну й ну…

Вона відвела очі від стелі, оглянула порожній зал. Уздовж стін гордовито стояли відкидні стільці: і справа, де звичайно сидять хлопці, і зліва, де збираються дівчата. Одні чекають, інші запрошують.

— Оце так… — Шепотіння тьоті Нюри раптом урвалося, рука завмерла, а очі вшнипились у паркет.

Вона нагнулась низько над підлогою, ступила на крок уперед, відтак випросталась і, засукавши рукави синього халата, рішуче рушила до виходу.

Дядю Федю вона затягла до залу силоміць. Він опирався. У руках він тримав великий гайковий ключ.

— Скажеш — не ти? — кричала тьотя Нюра.

— Чого причепилась? Не заходив я сюди.

— Не заходив? А чиї оце личаки? Чиї мокроступи? Га? Чи, може, мої?

— Де?

— А ось, поглянь униз, на паркет!

Федя знехотя присів навпочіпки, подивився на паркет і потер очі.

— Щось сонце сліпить… — пробурмотів він, примруживши очі.

— А ти дивись, дивись і признавайся…

Дядя Федя мружився.

— А й справді наслідив хтось, — врешті промимрив він. — Тільки не я. Не мав я тут діла. Тут усі батареї справні.

— Не мав! — обурилася тьотя Нюра. — Може, скажеш, мої черевики? Так ось дивись, іроде клятий!

Вона поставила свою ногу в центрі пильної плями на паркеті.

— У мене номер тридцять сьомий, а тут усі сорок п’ять!

Дядя Федя повільно рушив уздовж слідів. Він дійшов до стіни й зупинився. Потім повернув назад.

— Може, хтось інший ходив? — невпевнено озвався він.

— Інший! А ключі від залу в кого? У мене ось, — вона побрязкала ключами в повітрі, — та в тебе! Скажеш, ні?

Тьотя Нюра закрила обличчя фартухом.

— Робиш, стараєшся, а тут прийде такий…

Дядя Федя розгубився.

— Та ні, Нюро, не ходив я, не міг, бо…

Він не договорив, зметикувавши щось, швидко, краєм пройшовся вздовж слідів до стіни, майже бігцем вернувся і схопив тьотю Нюру за руку.

— А от і не я. Зараз покажу тобі, що це не я! Дивись! Ось один крок, так? Ось другий. Ось третій! Ходімо. Знову крок. Знову. І ще один. Так. Ну от і все.

— Що все? — спитала тьотя Нюра, коли вони ткнулися обличчям прямо в стіну.

— Все! — задоволено мовив дядя Федя. — Не я тут був. Я не так ходжу.

— А як же ти ходиш?

— А дуже просто. Кажеш, я ходив? Гаразд. Дійшов я до цієї стінки. А далі?

— Що далі?

— А ось я тебе й питаю, що ж було далі? Я, виходить, дійшов до цієї стінки. А що було далі?

Тьотя Нюра поволі опустила голову й уважно подивилася на паркет. Сліди закінчувались коло стіни, до того ж останній відбиток лишився на блискучому воскові тільки до половини. Друга половина увійшла в стіну. Тьотя Нюра розгублено озирнулась навкруги.

— Допетрала? — весело спитав дядя Федя. — Коли це був я, то кудою ж я йшов назад, га?

— А й справді… Назад не йшов…

— Як же я міг іти тільки сюди? Виходить, я тут би й лишився? А ти мене де знайшла? У вартовій. Ось покажи, як я вийшов, тоді натру тобі паркет.

Тьотя Нюра навшпиньках пройшла понад слідом, обдивилася весь зал і винувато всміхнулась.

— Помилилась я. Певно, якийсь інший ідол… Швендяють тут усякі…

…Дядя Федя давно вже не водопровідник. Він скінчив повну середню школу для дорослих і в сорок літ склав екзамени на атестат зрілості. Згодом разом із своєю сім’єю переїхав до іншого села, де став працювати бібліотекарем.

Зрозуміло, і сам він почав охоче читати книжки — найрізноманітніші, без будь-якої системи. Він дуже захоплювався художньою літературою, перечитував усі журнали, які надходили до бібліотеки, читав довідники, енциклопедії, різні брошури. А якось йому до рук потрапив науково-фантастичний роман, згодом ще один і ще… Завдяки їм дядя Федя став набувати наукових знань і незабаром був у курсі більш ніж сучасних ідей фізики, біології та астрономії. Він дізнався, наприклад, що таке антисвіт, і розповідав про цей антисвіт сільським бабусям таке, що вони раз у раз хрестилися. Коли вже казати правду, то чимало теорій і гіпотез дядя Федя придумав цілком самостійно, хоч, розповідаючи про них, завжди називав імена вчених.

Якось, захопившись розповіддю про антисвіт та інші таємничі речі, дядя Федя розпалився:

— І ось ми з вами тут живемо, а поруч нас, можливо, навіть у кожному з нас, є наш двійник, і в цих двійників — свій світ, схожий на наш, тільки ми не бачимо їх, а вони — нас. Так от і ходимо в парі, зовсім однакові й невидимі…

В цьому місці дядя Федя затнувся, закам’янів, завмер.

— А як же дізнатися, що є отой незримий антисвіт, коли ніхто його ніколи не бачив? — спитала одна жінка.

Дядя Федя не відповів. Він повагом підвівся з призьби і пішов, похитуючись та спотикаючись.

— Зачитався, бідолаха! — співчутливо мовив хтось йому вслід.

Рано-вранці другого дня дядя Федя був у тому ж клубі, де колись лишалися сліди на паркеті.

— Ти, кажуть, тепер грамотний, лекції читаєш! — кокетливо зустріла його тьотя Нюра.

— Та я не того сюди, — відмахнувся він. — Пам’ятаєш, як ти напосілась на мене за сліди на паркеті?

Тьотя Нюра замислилась і згадала.

— Ти вже вибачай мені. Давно це було, і я, либонь, тоді надаремне…

— Ні, ти стривай. Постарайся згадати достеменно все, як було. Покажи, де вони були, сліди.

Тьотя Нюра змогла показати те місце тільки досить приблизно.

— А ти пригадуєш, де ці сліди закінчувались? — допитувався дядя Федя.

— Авжеж, пригадую. Просто в стінку впиралися.

— Ось у цьому і вся справа! — вигукнув дядя Федя. — Прихідці з антисвіту.

— Із чого?

— З антисвіту! З такого світу, де все неначе як у нас, тільки не видно. І ходити вони крізь стінку можуть. От і пройшовсь тут тоді один такий античоловік — може, я, а може, хтось інший з антиматерії…

Від такої зливи наукових слів у тьоті Нюри запаморочилось у голові.

— Відкриття! Нюро, ми зробили з тобою відкриття!

За тиждень схвильованого дядю Федю приймав кореспондент місцевої багатотиражки. Розповідь колишнього водопровідника про приблуду з антисвіту була така захоплююча, що кореспондент негайно взяв відрядження і помчав до таємничого клубу. Надвечір нарис під назвою “Антисвіт — він поруч” був готовий.

І буває ж таке, що його прочитав один молодий кандидат наук, який приїхав до тамтешніх місць порибалити. Він теж побував у клубі й одразу ж запропонував теорію появи слідів на грунті поверхневих властивостей тонких плівок воску. За цією теорією навіть найнезначніші порушення молекулярної структури воску можуть бути проявлені пилом, що осідає. Теорія здобула добре підтвердження, бо, як згадала тьотя Нюра, ніч перед тим, як з’явилися сліди, була вітряна, і пил цілком ймовірно міг потрапити до залу через нещільно причинені вікна.

Одначе пилова теорія не могла пояснити того надзвичайного факту, що сліди йшли тільки в один бік і нікуди не звертали.

Тоді — чутки линуть за вітром — у клубі з’явився інший молодий учений, котрий замість того, щоб досліджувати паркет, взявся досліджувати вікна. На одному з вікон він виявив у склі бульбашки повітря, які, на його думку, у той пам’ятний день і відіграли роль збірних лінз, що сконцентрували світло на дзеркальний віск.

— Ніяких слідів не було, вам здалося, — категорично заявив молодий учений. — Просто в місцях концентрації сонячного світла віск розтопився.

Так виникла оптична теорія слідів.

Проте і її невдовзі було відкинуто прямим дослідом. Спеціально тьотя Нюра натерла підлогу, спеціально дочекалася сонячного дня, всі переконалися, що променів бульбашки не фокусують і тим паче не розтоплюють віск.

Про таємничі сліди на паркеті почали говорити далеко за межами клубу, й незабаром його танцювальний зал перетворився на місце паломництва любителів наукових загадок і нерозгаданих таємниць.

Один теоретик показав, що сліди могли виникнути на воскові внаслідок електричної поляризації поверхні, яка відбувається під час інтенсивного натирання підлоги. Інший висував магнітну теорію слідів, бо, за об’єктивними даними, в день, коли помітили сліди, в ряді районів земної кулі було зафіксовано магнітні бурі.

До клубу приїхав виступати цирковий клоун-ексцентрик. Зачувши про прибулих з антисвіту, він заявив, що може лишити на паркеті тільки прямий слід, пройшовши вперед і назад по одних і тих самих місцях. Артист продемонстрував, як вдало в нього це виходить; і тьотя Нюра навіть вирішила, що, можливо, саме він і посміявся тоді з неї, а вчені почали вагатися у своїх теоріях.

Окрім пилової, оптичної, електричної й магнітної теорій слідів, було створено кілька комбінованих теорій: електроакустична, хіміко-кібернетична, сомнамбулічна, гіпнотична і психоаналітична. Все це були дуже хороші, добротні теорії, які каменя на камені не лишали від загадковості слідів.

Один лише дядя Федя все так само наполягав на своєму: прихідці з антисвіту. його теорія збуджувала уяву письменників-фантастів, і про сліди в клубному залі почали писати оповідання й повісті. Один кінорежисер навіть поставив фантастичний кінофільм без головної дійової особи, де то на паркеті, то на піску, то на снігу раз за разом з’являлися сліди. Після всіх суперечок було зроблено остаточний висновок: або ж ніяких слідів узагалі не було, або ж вони мали цілком земне походження. Оскільки слідів давно нема, причини, що викликала їх появу, встановити з цілковитою певністю неможливо.

А дядя Федя й досі вперто запевняє, що його теорія — єдино правильна.

Примечания

1

Німецький філософ-ідеаліст минулого століття Гегель твердив, ніби природа є проявом якоїсь вищої сили, “абсолютного духа” чи “світового розуму”. По суті Гегель визнавав бога.

(обратно)

2

Тут: усталеній, загальноприйнятій, традиційний.

(обратно)

3

Радянський учений-біолог.

(обратно)

4

Так званий непрямий (складний) поділ клітини.

(обратно)

5

Довільна спадкова зміна.

(обратно)

6

Елементи клітинного ядра.

(обратно)

Оглавление

  • СУЕМА
  • ГРА
  • МАШИНА “ЕР, МОДЕЛЬ № 1”
  • ФАКТОР ЧАСУ
  • ПЕРПЕТУУМ МОБІЛЕ
  • СЛІДИ НА ПАРКЕТІ . . . . . . .
  • Реклама на сайте

    Комментарии к книге «Суема», Анатолий Днепров

    Всего 0 комментариев

    Комментариев к этой книге пока нет, будьте первым!

    РЕКОМЕНДУЕМ К ПРОЧТЕНИЮ

    Популярные и начинающие авторы, крупнейшие и нишевые издательства