«Мушкетери»

Валентин Річ, Михайло Черненко МУШКЕТЕРИ

Оформлення А. Паливоди

ЧАСТИНА 1

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ Двері відчинились — і до кімнати зайшов невідомий

Далебі, ми не хотіли розпочинати свою книжку словами, якими починається переважна більшість усіх пригодницьких романів, повістей та оповідань. Це трапилося не з нашої волі.

Кожний, хто хоч раз у житті щось написав — скажімо, шкільний твір або допис до стінгазети, добре знає, що найважче — придумати початок. Очевидно, якби можна було починати одразу з половини, то знаменитих письменників стало б куди більше, ніж зараз.

Але навіть ті, кому довелося на своїм віку написати з сотню шкільних творів і тисячу дописів до стінгазет, навряд чи уявляють собі, як важко придумати початок, коли пишеш не сам, а вдвох.

Коли всі події, що трапилися з героями цієї книжки, стали відомі авторам з усіма подробицями, між ними виникла така розмова:

— Давай почнемо з того, як Халід опинився в таємничій печері. Коли я був малим, то страшенно любив читати про хлопчаків, що потрапляли до печер.

— Ти був несучасною дитиною. А от як я був малим, усі мої друзі найбільше любили читати про шпигунів. Отже, розпочнемо із Сміта, з того, як він…

— Стривай! Хіба йдеться про Сміта? Хто він, цей Сміт? П’яте колесо у возі! Давай не будемо петляти! Напишемо відразу ж про те, як Майя знайшла в ущелині…

— Теж мені не петляти! Не те головне — хто знайшов, а що знайшов. А чому б не почати просто із зірки?

— Почати з кінця? Щоб кожний уже з перших сторінок книжки довідався, чим усе скінчилося? Який же дурень читатиме далі?

— А що ти пропонуєш?

— Я пропоную почати з того, як Халід опинився в печері… Коли я був малим…

— Ти був несучасною ди… і так далі.

Після того, як уся ця пластинка прокрутилася двічі, ми вирішили порадитися з одним дуже досвідченим чоловіком.

Дуже досвідчений чоловік, мудро усміхаючись, вислухав нас і спитав:

— Ну, а справді, з чого все почалося?

— Із Серьогіна! — не вагаючись ні на мить, вигукнув один із нас.

— З того, як двері відчинились і до кімнати зайшов невідомий! — випалив другий.

— От і добре, — ласкаво сказав досвідчений чоловік. — Як було, так і пишіть.

Двері відчинились — і до кімнати зайшов невідомий.

Це трапилося в суботу, 5 лютого 196… року, о 14 годині 59 хвилин за московським часом. Саме такий час показували стрілки годинника, глянувши на які Леонід Серьогін із задоволенням подумав, що робочий день у редакції закінчується рівно через хвилину. І що через дві хвилини він уже мчатиме до автобуса, який іде на лижну базу.

Він замкнув шухляди письмового столу і, почувши стукіт у двері, звів очі.

Перед Серьогіним стояв невисокий худорлявий чоловік років двадцяти п’яти, на диво знайомий з обличчя. Не могло бути ніякого сумніву, — він чимало разів бачив ці веселі, дуже розумні, трохи витрішкуваті очі, кучеряве, ледь рудувате волосся, енергійно стулені вуста.

“Можливо, що сам Пушкін був ще більше схожий на свої портрети, — промайнуло в голові у Серьогіна. — Але навіть найближчі родичі поета, без сумніву, скидалися на нього значно менше, ніж цей відвідувач”.

— Добридень, — сказав той, що зайшов.

— Добридень, — машинально вимовив Леонід, не відводячи погляду від кучматої чуприни незнайомця. — Вам, очевидно, треба у відділ поезії, а тут…

Губи незнайомця ледь здригнулися, ніби він хотів усміхнутись, але потім стримався.

— Я думаю, в наш час він займався б не віршами, а кібернетикою або радіоелектронікою. Проте не ручуся. Але мені треба саме у ваш відділ.

Незнайомець ступнув до столу і поклав на нього жовтий, такий товстелезний портфель, що в нього цілком могли вміститися “Євгеній Онєгін”, “Капітанська дочка”, “Історія Пугачовського бунту” і ще з десяток книжок.

Серьогін із жахом дивився на відвідувача. В редакції не можна сказати: “Вибачте, товаришу, робочий день кінчився, заходьте завтра”. Завтра, цілком імовірно, вже буде пізно: або застаріє новина, що приніс відвідувач, або сам він опиниться уже не в Москві, а десь на Далекому Сході.

З виглядом приреченого Серьогін показав господареві велетенського портфеля на крісло.

Рукопис, який витяг незнайомець, був несподівано тонкий — зо п’ять-шість сколених скріпкою аркушиків.

“Якщо вміло повести справу, — подумав Серьогін, — вечір можна ще врятувати!”

І, не глянувши, перегорнув першу сторінку. Все одно всі автори, як правило, починають суть справи лише на другій, — на першій вони беруть розгін.

На другій сторінці Серьогін прочитав:

“…рабель, керований Володарями Розуму з далеких сфер космосу, побував на нашій Землі…”

— Дуже цікаво, дуже! — сказав він якомога приязніше. — Але науковою фантастикою займається не відділ науки, а відділ художньої прози. Отже, пробачте…

Серьогін розвів руками і трохи підвівся, ніби закінчуючи розмову.

— Отже, пробачте, — повторив Серьогін, — але я нічим…

Однак незнайомець і оком не моргнув.

— Уже пробачив, — не поспішаючи сказав він. — А тепер, будь ласка, прочитайте мою статтю.

— Статтю? — тамуючи роздратування, запитав Серьогін. — Статтю про те, що корабель із космосу відвідав Землю?

Незнайомець спокійно кивнув головою.

“Дивний чоловік, — подумав Серьогін. — Очі блищать і волосся закучмане. Треба обережніше. Головне, не сперечатись. Удавати, що все гаразд”.

— Ну що ж, — бадьоро сказав він. — Добре! Залиште вашу статтю. Ми з нею уважно ознайомимося, обговоримо з товаришами і вас повідомимо.

Серьогін звів очі й зустрівся з уважним поглядом відвідувача.

Що б йому іще таке сказати?..

— Поза всяким сумнівом, вашу статтю прочитають цілком доброзичливо… До речі, чи немає у вас якогось прапорця з Великої Ведмедиці? Розумієте, вимпела або значка, залишеного тими самими… про котрих ви пишете. Якщо є, беріть портфель і давайте сюди!

Серьогіну дуже сподобалась власна думка. Головне, бути з цим громадянином логічним до кінця. Він чув колись, що божевільні логічніші за всіх інших.

Справді, відвідувач сприйняв ці слова, як належить. Він узяв портфель зі столу, поставив його на коліна, клацнув одним із численних блискучих замків і за мить поклав на рукопис невеликий предмет — щось на зразок лампочки від кишенькового ліхтарика.

Губи незнайомця здригнулися вдруге, і він, як і раніше, стримався від усмішки, підвівся з крісла й сказав:

— Я не сумніваюсь, що моя стаття попала в надійні руки. Якщо ви захочете бачити мене завтра, то прошу дзвонити до десятої ранку. На все добре!

Кілька хвилин Серьогін прислухався до кроків у коридорі, побоюючись, що дивний відвідувач вернеться.

Нарешті він насмілився виглянути за двері. Там не було ні душі.

Зітхнувши з полегкістю, Серьогін витягнув сигарету й клацнув запальничкою.

На столі щось яскраво блиснуло.

Серьогін узяв маленький предмет, котрий раніше вважав за лампочку. Предмет був прохолодний, блискучий і напівпрозорий, ніби коштовний камінь. За формою він справді нагадував лампочку або грушу.

Серьогін ще раз клацнув запальничкою, і в глибині цієї дивної груші спалахнув таємничий блакитнуватий відблиск:

— Що за чортівня? — вголос вимовив Леонід. — Ану глянемо на адресу…

На останній сторінці рукопису було надруковано:

“Кандидат фізико-математичних наук М. Бєлов. Московський інститут астрономії”.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ Самміліт № 17

Добре, що Серьогіну не заманулося простежити за дивним відвідувачем, а то б він остаточно переконався у своїй невтішній для Матвія Бєлова думці.

Збігши зі сходів, Бєлов спитав гардеробницю:

— Скажіть, будь ласка, який сьогодні день?

— Сьогодні субота, — насторожено відповіла літня жінка.

Відвідувач розсміявся. Потім пробурчав: “Бідний Серьогін”. Знову розсміявся: “Субота!” — і вискочив на вулицю. Гардеробниця з острахом подивилась йому вслід.

Бєлов зупинився, побачив зелений вогник таксі, підняв руку:

— Ломоносовський!

Всю дорогу зосереджено мовчав. Тільки наприкінці шляху задумливо спитав шофера:

— Сьогодні дійсно субота?

— Абсолютно справедливо, — усміхнувся шофер. — А вчора, до речі, була п’ятниця. А завтра-неділя. Можете вважати, що одержали вичерпну інформацію! Приїхали…

Розплатившись, Матвій вийшов із машини, глянув на темні вікна інституту і розчинив навстіж важкі двері.

Співчутливо усміхаючись, вахтер подав йому ключ від лабораторії:

— Чому ж не відпочиваєте?

— Встигнемо! — впевнено відповів Матвій і, перескакуючи через сходинки, побіг нагору.

Треба поспішати! Уже двадцять шість років, а як мало зроблено!

Школа, університет, сто сорок п’ять метеоритів і шістнадцять саммілітів — цих дивних створінь природи.

Що знав він про самміліти чотири роки тому, коли вперше поклав на долоню блискучий напівпрозорий предмет? Майже нічого. Знав, що через сторіччя після того, як у пустелі, побіля оазису Саммілі, знайшли кілька десятків таких груш, ніхто не сумнівався, що це скло. Не зовсім звичайне, але скло, котре незрозуміло як опинилося тут і невідомо ким зроблене.

Потім більшість учених почали вважати самміліти особливим видом небесного каміння — метеоритів. Щоправда, ніхто й ніколи не бачив їхнього падіння. На землю летіли інші метеорити — камінні або залізні. Але було чимало думок щодо винятковості саммілітів. Один відомий вчений навіть вважав, ніби це шматочки Місяця, які були вибиті з нього кометою і рикошетом упали на Землю…

Тепер Матвій дещо знав про ці таємничі, схожі на затверділі великі краплі, предмети.

Бєлов увімкнув термоаналізатор. Злегка дзенькнули реле, і поруч з великим скляним екраном здійнявся вузький стовпчик світла — внизу вишнево-червоний, вище рожевий, ще вище жовтий, потім білий і аж геть у горі блакитний.

— З чого розпочнемо? — голосно сказав

Матвій і глянув на довгий стіл, заставлений найрізноманітнішими речами: скляними та порцеляновими посудинами, пластмасовими іграшками, металевими зливками, каменями. На прикріплених до них етикетках були цифри, що означали найвищі температури, які діють на ці предмети. На важкому і темному свинцевому зливку стояло “327”. На такому ж важкому, але світлому, платиновому — “1755”. Найбільшу цифру — “2200” — було записано на етикетці, приліпленій до чорного кристала, що виблискував гострими гранями.

Бєлов узяв за вуха білого пластмасового зайця, відкрив покришку приладу і опустив туди іграшку.

Екран був, як і раніше, темний. Стовпчик світла анітрохи не змінився. Отже, цього звіра виготовили при температурі меншій чотирьохсот градусів.

Наступною була склянка, звичайна гранчаста склянка із зеленкуватого скла. Екран відразу ж засвітився темно-червоним вогнем.

Матвій поклав руку на маленький штурвал поруч з екраном. Стрілка на циферблаті приладу повільно сповзла з нуля і пішла по колу. Коли вона досягла цифри “654”, екран погас. Збоку, на стовпчику, що світився, з’явилась чорна смужка — саме навпроти багрового кольору.

За хвилину в аналізаторі була вже не проста склянка, а найтонша колба із тугоплавкого кварцового скла. Екран запалав ясно-червоним вогнем. Бєлов повернув штурвал. Екран погас. Стрілка на циферблаті зупинилася біля цифри “1800”. Якщо самміліти — продукт стародавнього скляного виробництва, то ця величина для них найвища.

Матвій відчинив шухляду столу, витягнув звідти велику напівпрозору краплю і поклав її в прилад.

Ого, як спалахнув екран! Блакитне сяйво розлилося по всій лабораторії. Заблискотіли на столі склянки і колби, блакитнуваті зайчики застрибали по стінках і стелі. А стовпчик біля екрана став ледве помітний. Бєлов повернув штурвал до краю. Стрілка на циферблаті зробила повний оберт і зупинилась. Екран світився, як і раніше. Він погас лише після того, коли самміліт знову опинився на столі.

Ні, самміліт — не скло! Ні єгиптяни, ні вавилоняни ніколи не могли виготувати ніякого самміліта! Це Матвій зрозумів ще рік тому.

І все ж рік тому, та й що там рік — ще місяць тому він нічого не розумів. Або скло, або метеорит… Якщо не скло, то — метеорит. Якщо не метеорит, то — скло… Так і повторював, услід за підручниками, як папуга. Нібито на світі існують лише ці дві можливості: або-або.

Прилад перевірено. Тепер можна переходити до нових зразків, одержаних сьогодні вранці.

Першим ліг в аналізатор важкий гладенький камінь — уламок метеорита. Екран яскраво засвітився. Райдужний стовпчик перерізала чорна смужка. Стрілка на циферблаті показала “43 000”. Матвій вимкнув прилад і записав результат. Колись камінь було нагріто до сорока трьох тисяч градусів…

Уламок другого метеорита.

Тридцять вісім тисяч градусів…

Усе правильно. Під час польоту через щільні шари атмосфери небесне каміння не може нагріватися дужче.

Бєлов з обережністю опустив у прилад самміліт і загвинтив покришку. Як же поводитиметься цей, сімнадцятий числом, зразок?

Кімната засяяла яскравим біло-голубим сяйвом, і колби на столі заблискотіли, як електричні лампи.

Стрілка миттю виписала повне коло, але сяйво не зменшилось. Кілька хвилин Матвій сидів примружившись, потім вимкнув прилад. Відразу зробилося темно.

Коли очі звикли до світла звичайної лампи, він підсунув до себе аркуш паперу і записав: “Самміліт № 17 — вимірювальна межа приладу 100 000 градусів, температуру утворення не встановлено”.

Правильно чи неправильно він зробив, віддавши рукопис у редакцію?

Доказів походження саммілітів у нього ще немає. Але чому ж він повинен корпіти сам, ніби середньовічний алхімік, і зберігати мовчання, якщо впевнений — впевнений! — що йому пощастило натрапити на першу стежинку, яка приведе до відкриття?

Матвій тримає на долоні напіврожеву краплю, яка мерехтить у слабкому світлі настільної лампи.

— Хотів би я глянути на тих, хто тебе нагрівав]

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ Д’Артаньян де Тарасюк

На дверях, на тому місці, де звичайно висить табличка з прізвищем мешканців і цифрами — кому скільки разів дзвонити, білів великий квадратний шматок грубого картону. На ньому в яскраво-червоному плащі з хрестом красувався вусатий мушкетер. Шпага його вказувала на кнопку дзвоника.

П’ятнадцять років тому, коли третьокласник Льоня Серьогін вперше побачив ці двері, поруч з мушкетером був напис:

“Тут живе твій брат і друг — д’Артаньян де Тарасюк”.

Серьогін обтрусив з пальта сніг, намацав у кишені таємничу грушу і натис кнопку.

Добре, що все це сталося взимку, а не влітку. Григорія Тарасюка можна було застати вдома лише взимку. Влітку він був “у полі” — то в Середній Азії, то на Єнісеї, а то й на Чукотці. Але взимку археологи звичайно сидять у своїх Інститутах і копирсаються в утилі, який встигли відкопати за літо.

Почулися швидкі кроки, і двері розчинилися навстіж. В коридорі стояв баскетбольного зросту чоловік з чорними вусами — не такими розкішними, як у мушкетера на дверях, але все ж із справжніми вусами. Не дивуючись з приводу нежданого візиту опівночі, господар зробив жест-запрошення.

Поки Серьогін стягував з себе пальто, де Тарасюк з цікавістю придивлявся до його обличчя і нарешті вимовив:

— Із дому вигнали чи з газети?

— Ще тримають, — пробурчав Леонід. — Але скоро виженуть…

— За що? Знову написав, що турбіну обертає електрика?

— Ось викличу тебе зараз на дуель, — похмуро пообіцяв Серьогін, — тоді знатимеш!

— Чудово!

Тарасюк вискочив на диван, зняв із стіни одну рапіру, зробив випад у бік гостя і продекламував:

Як небо — бархат голубий, Горить, мов сонце, сталь. Гей, мушкетери, мчіть мерщій, Як я, в Пале-Рояль! Як вітер, добрий кінь несе, Горби круті бере. Назад, назад біжить усе, А ми — мчимо вперед!

Він кинув рапіру у велику коркову кулю на тумбочці в кутку кімнати, підкрутив вуса й весело сказав;

— Ну, брате, розказуй, яка біда в тебе?

Замість відповіді Серьогін подав йому аркуші сколеного скріпкою паперу.

Тарасюк поринув у читання.

За першим разом він прочитав рукопис дуже швидко і навстоячки. За другим — дуже повільно і сидячи. За третім він прочитав лише кінець, і до того ж вголос.

“Усе написане вище дає змогу дійти таких висновків.

По-перше. Виявлені нами особливості фізичних характеристик речовини саммілітів не дозволяють віднести їх ні до жодного виду відомих на землі природних чи штучних утворень.

По-друге. Можливе припущення, що самміліти свідчать про відвідування нашої планети розумними істотами з іншої зірки.

По-третє. Настав час вилучити питання про відвідини нашої планети посланцями інших космічних цивілізацій із монопольного вжитку авторів фантастичних літературних творів і почати систематичні пошуки вимпела, котрий міг бути залишений на Землі”.

Тарасюк акуратно поклав рукопис на стіл, ліг на диван, заклав долоні за голову і став вивчати стелю.

Через кілька хвилин він байдужим тоном поцікавився:

— Ти цю штуку сам вигадав?

— На жаль, не сам. А що, зачепило?

— Доведи! — не відповідаючи на запитання, все тим же байдужим тоном сказав Тарасюк.

— Прошу!

Серьогін обережно витяг із кишені й поклав на диван блакитнуватий, схожий на краплю предмет. Тарасюк не поспішаючи підвівся, взяв лупу і почав розглядати камінь.

— І як ця штука називається? Самміліт?

Серьогін мовчки кивнув.

Тарасюк підійшов до полиці, дістав одну з темно-синіх книжок, що стояли зверху.

— Поглянь! Поглянь! — сказав Серьогін. — Том дванадцятий, сторінка сто сорок шоста, між “Саммером” і “Самнітами” нічогісінько немає.

— Ти маєш рацію, — підтвердив Тарасюк. Він закрив книжку й поклав її на місце. — І все-таки настав час забрати це питання з-під відання писак і почати пошуки. Чи не так?

— А як ти думаєш? — спитав Серьогін.

— Що ж тут думати! — вигукнув Тарасюк. — Починати, то починати!

Він зняв з полиці ще одну книжку і, перегорнувши з десяток сторінок, простяг її Серьогіну:

— Читай!

Леонід прочитав:

— “Саммілі — оазис в Сірійській пустелі, за двісті миль від Хірбетського нагір’я. Розташований в населеній місцевості. Висота — 800 метрів над рівнем моря. Клімат континентальний. Шляхів немає. Визначних пам’яток немає. Відомий знахідками предметів, які вчені відносять до скляних виробів стародавніх народів”.

— Зрозумів? — Тарасюк значуще глянув на друга. — Книжка ж 1923 року. Поки що все збігається… Стривай! Стривай! Як там написано — “За двісті миль від Хірбетського нагір’я”? Той самий Хірбет!

— Який той самий? — здивовано, розтягуючи слова, мовив Серьогін.

— Якщо не брати до уваги працівників довідкових бюро, то найбільш непоінформовані люди на землі — журналісти, — зауважив Тарасюк.

— А все-таки?

— Тиждень тому одна французька газета опублікувала фотокопію пергаментного сувою, знайденого нещодавно поблизу Хірбету. В сувої згадується Христос. А рукопис — другого століття до нашої ери. Зрозуміло?

Серьогін кивнув головою.

— А я думав, наша ера починається з дня народження цієї легендарної істоти…

— Правильно думав! — підтвердив Тарасюк.

— Як же може людина з’явитися на світ до свого народження?

— Справді, дивно. Не ти один — весь світ дивується…

— А в тебе не завалялася часом ця газетка?

— Чого нема, того нема. Адже мені, сам розумієш, один біс — що Бог-отець, що Бог-син… Самий факт цікавий. В наш час знайти такий стародавній рукопис… Хотів би я побувати в цьому Хірбеті!

Тарасюк схопив стілець, поставив на нього табуретку, підсунув усю споруду до дверей і поліз угору — на антресолі.

Серьогіну не лишилося нічого іншого, як ухопитися за табуретку й по можливості краще підтримувати всю піраміду, поки Тарасюкові ноги не зникли між кінцями лижних палиць, альпенштоків та якихось ящиків.

Не менше як з півгодини Леонідові було чутно лише сопіння, сердитий шепіт і кількаразове “ап-чхи”. Нарешті з-за ящиків вихопилася хмара пилюки, а потім виткнулася Тарасюкова голова.

— Тримай! — І Григорій почав кидати вниз грубезні книжища з обшарпаними корінцями. Серьогін ледве встигав їх ловити.

Григорій зіскочив з антресолей і злісно просичав:

— От тобі й Близький Схід — в найдальшому кутку лежав!

Леонід узяв перший, що трапився, пошарпаний том, стер пилюку і почав роздивлятись фотознімок якогось храму.

— Не те, не те! — Тарасюк безцеремонно відсунув книжку набік. — Давай біля Саммілі. Здається, є там поблизу одна цікава штуковина… Та ось вона!

На кольоровій літографії-вклейці Серьогін побачив на тлі гір кілька напівзруйнованих стін і коло них тригранну піраміду.

Книжка була німецькою мовою.

Леонід сказав:

— Дер, ді, дас… — і розвів руками.

Крім слова “Хірбет”, він зовсім нічого не розумів.

Тарасюк презирливо примружився:

— Між іншим, Льоня Серьогін вивчав, здається, у школі і в інституті іноземні мови? Ех ти! Гаразд, слухай!

“Той, хто знехтує труднощами важкої подорожі, порадує себе спогляданням дивної, геометрично правильної піраміди, вирубаної із суцільної скелі. Висота її близько двадцяти метрів, три кути спрямовані точно на північ, схід і захід. Можна лише гадати, навіщо здався стародавнім завойовникам, які прийшли в ці краї в четвертому столітті до нашої ери, такий величний пам’ятник і на честь якої події його споруджено…”

— Ну й старожитність! — зневажливо сказав Серьогін. — Четверте століття до нашої ери!

— Багато ти розумієш! — заперечив Тарасюк. — Скажи, будь ласка, звідки він узяв, що піраміду збудували “стародавні завойовники”? Не знаєш? Ну, то я тобі скажу. Це найпростіший спосіб. Приміром, я знайшов стародавній шолом. Хто тут жив у тому столітті, котре я вивчаю? Монголи. Але монголи не носили таких шоломів. Біда! Дізнаємося, хто тут жив до монгольської навали. Печеніги? Чудово. Так і запишемо: я знайшов печенізький шолом! Зрозумів?

— Ти й справді знайшов печенізький шолом?

— Не я — Дудников.

Серьогін вихопив з кишені блокнота і коротко там записав: “Шолом. Печеніги. Дудников”.

— А хто це — Дудников?

Тарасюк осудливо зиркнув на Серьогінський блокнот.

— Є у нас в інституті одна така особа. З тих, кому все на світі ясно і просто. Простіше од дірки від бублика…

— Я бачу, в тебе з ним контри, — усміхнувся Леонід.

— Хай йому грець, — відмахнувся Тарасюк. — Не про нього зараз мова. Ти зрозумів, про що я тобі казав?

— Так, взагалі зрозумів, — невпевнено обізвався Леонід. — Але ти ж не знаєш, звідки цей німець узяв “стародавніх завойовників”, котрі побудували…

— Нізвідки! — відрубав Тарасюк. — Зараз переконаєшся. Ходімо далі!

…Автори другої, третьої і четвертої книги писали про піраміду: мовляв, вона “завжди викликала подив” уже тим, що існує не в Єгипті і що в ній навіть не можна було поховати ніякого царя, бо вона висічена із суцільної скелі.

В п’ятій і шостій книжках були посилання на першу й третю та копії тієї ж літографії.

— Отже, — радісно сказав Тарасюк, — пам’ять мені не зрадила. В Хірбеті, за двісті миль від оазиса з твоїм загадковим камінням, стоїть не менш загадкова споруда правильної геометричної форми. Ні про. час її зведення, ні про будівників ніхто нічого сказати не може… Як ти думаєш, Льонько, хто побудував Хірбетську піраміду?

Серьогін відірвавсь од літографії, глянув на друга і побачив в його очах той же дивний блиск, котрий вісім годин тому бачив у автора статті.

— Грицьку, не втрачай глузду! — заволав Серьогін. — Давай-но краще спати! А завтра обмізкуємо все це на свіжу голову.

Але Тарасюк дістав звідкілясь логарифмічну лінійку і почав орудувати нею, шепочучи собі під ніс якісь цифри.

Через кілька хвилин він сказав:

— Вага піраміди — за моїм обережним підрахунком — понад дві тисячі тонн. До речі, найпотужніші підйомні крани не підіймають більше п’ятисот. То хто ж усе-таки збудував Хірбетську піраміду?

— Спати! Негайно спати! — закричав Серьогін і заходився витягати з-за шафи розкладачку.

…Його розбудив тихий, але дуже настійливий Тарасюків бас.

За вікном сяяло сонце. Повільно спадали блискучі парасольки сніжинок.

Григорій, прикривши долонею телефонну трубку, твердив:

— Розумію. Все розумію… Розумію, неділя. Розумію, сімдесят шість років. А тепер ви зрозумійте: справа невідкладна! О, тепер дякую! Рівно об одинадцятій? Єсть. Будемо обоє. Зі всіма документами.

Він поклав трубку й оглянувся.

Серьогін зажмуривсь, але пізно, — у повітрі просвистіла подушка і вдарила його в плече.

— А киш з-під ковдри! Сніданок готовий!

Серьогін розплющив одне око.

— Через півгодини відрекомендуєш мене тому мушкетерові, а через три години я мушу бути в академіка…

— Якому мушкетерові? — не розплющуючи другого ока, спитав Серьогін.

— Бєлову! Кандидатові фізико-математичних наук Бєлову, — нетерпляче повторив Тарасюк і стягнув з приятеля ковдру.

А коли Леонід з подушкою в руці кинувся на нього, — вихопив із пробкової кулі рапіру і, зайнявши бойову позицію, урочисто вигукнув:

Чи варто плакати за тим, Що поросло зелом? Будь мушкетером бойовим І без плаща з хрестом!

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ Безпрограшна лотерея

Двоє лижників зупинилися біля останнього в селищі паркану.

— Приїхали? — відсапуючись, промовив Бєлов.

Тарасюк кивнув, подивився на годинник, потім запитливо глянув на свого супутника і показав палицею на ліс. Туди вела голубувата, добре об’їжджена лижня.

Бєлов благально підвів руки вгору.

— Ганьба! — похмуро пробасив Тарасюк. — Ходять чутки, що мавпа перетворилася в людину не тоді, коли стала на ноги, а тоді, коли стала на лижі.

— Але ж нам уже час? — Бєлов з надією глянув на вкритий інеєм частокіл, за котрим виднілася суцільна стіна обліпленого снігом чагарника; над сніговою стіною стирчав гостроверхий дах з квадратним, рожевим від сонця віконечком мансарди.

— Ми ще маємо двадцять хвилин… Та гаразд, ходімо.

Тарасюк швидко зняв лижі і почав витирати рукавичкою іній з пригвинченої до хвіртки латунної пластинки.

— Нас не покусають? — запитав Бєлов.

— Зараз довідаємось, — відповів Тарасюк і, закінчивши своє заняття, вголос прочитав: — “Заходьте! Злих собак немає!”

На величезному письмовому столі височіла купа паперу впереміж із розкритими книжками.

— Так ось що ви робите в неділю! — грізно сказав Тарасюк. — Буду скаржитись у місцевком! Директор порушує конституцію: кожний громадянин має право на відпочинок!

— Пишіть скаргу, Грицьку, пишіть, — спокійно відказав академік, потискаючи їм руки. — Але майте на увазі, за даними Центрального статистичного управління, сімдесятирічний громадянин в середньому живе ще тринадцять років. Отже, мені належить лише років сім. Але покінчимо з етикетом. У вашому розпорядженні тридцять хвилин.

— Мені вистачить і десяти, — сказав Бєлов.

Академік слухав не перебиваючи. І лише коли Матвій закінчив своє коротке повідомлення, сказав:

— Так, припустимо, ви довели, що самміліти — не скло і не метеорити. Що ж ви збираєтесь доводити далі?

— Треба визначити, коли і при якій температурі вони утворилися, — ¦ відповів Бєлов. — Час і температуру.

— Гаразд, припустимо, ви встановили: температура-мільйон градусів, час — сто тисяч років. Хіба це свідчить, що каміння штучне, — і, тим паче, що його існування пов’язане з прибульцями на Землю?..

— Ні, але…

— Звичайно, ні! — втрутився Тарасюк. — Проте якби пощастило довести, що самміліти з’явилися сто тисяч років тому і що саме цими роками датується якась історична пам’ятка, то…

— Стривайте! — академік заспокійливо постукав по столу олівцем. — Історична пам’ятка сто тисяч років тому — це фантазія.

— А п’ятдесят тисяч? — палко запитав Тарасюк. — А двадцять п’ять?

— Двадцять п’ять, мабуть, теж забагато.

— Ну, звичайно, — усміхнувся Тарасюк. — Дудников має рацію — Венеру Мілоську зліпили вчорашні пітекантропи. Людська цивілізація виникла десять тисяч років тому… А на мою думку, єдиний доказ надзвичайної близькості людини до пітекантропа — це існування самого Дуд…

Бронзова шпага стрілки старовинного, схожого на вежу, годинника увіткнулась у цифру “6”. За вікном злегка виблискував проти місяця сніг.

Академік, Матвій і Тарасюк розглядали розстелену на письмовому столі карту Близького Сходу.

Тарасюків бас звучав тепер дуже спокійно:

— Десятки знахідок за останні роки зроблено в шарах, котрі неможливо датувати звичайними методами хоч у якійсь мірі точно. Те, що робить Бєлов, досліджуючи свої самміліти, необхідно нам, археологам, як повітря… Адже лотерея безпрограшна — це найголовніше! Якщо навіть космос тут непричетний, якщо ми не знайдемо ніяких слідів стародавніх астронавтів… Визначити точний вік усіх пам’яток — хіба цього замало?

Академік відірвався од карти і присунув до себе папери, що лежали перед Тарасюком і Беловим.

Запанувала тиша. Тільки зрідка поскрипував товстий червоний олівець у руках академіка.

— Шансів мало, — сказав він нарешті. — Для найголовнішого шансів дуже мало. Один на мільйон.

— Але одиниця — це не нуль, — з обережністю сказав Матвій.

— Безумовно!

Академік встав з-за столу, зробив кілька кроків по кімнаті і зупинився перед Беловим.

— Не люблю гучних фраз, але одиниця, про котру зараз ідеться — це універсальність життя. Всемогутність розуму. Доведені не логікою, а досвідом!

Він сів у своє крісло і розгонисто провів на одному з аркушів червону смугу:

— Підіб’ємо підсумки. В принципі згоджуюсь. Вашу назву, Грицьку, поки що доведеться відкинути. Не будемо дратувати гусей. “Сектор палеоастронавтики… Палеоастронавтика…” Треба простіше! Ну, скажімо, “Сектор фізичних методів дослідження доісторичних пам’яток”. Не заперечуєте? До речі, про гусей. Я неодмінно призначу до вас когось із тих, хто вміє охолоджувати гарячі голови до нормальної температури! На середу підготуйте міркування щодо програми роботи сектора.

Першим пунктом у плані, прийнятому вченою радою інституту після тривалих обговорень, значилося: “Вивчення Хірбетської піраміди з метою встановлення часу спорудження пам’ятки”.

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ Літак прибуває в Бейрут

Григорій Тарасюк зовсім не відчував ніякого задоволення від польоту на літакові. Звичайно, він визнавав його перевагу у швидкості і тому користувався авіацією майже у всіх випадках, коли йому треба було подолати простір, що перевищував кількасот кілометрів. Але визнання переваги ще не означає любові.

Коли ж говорити про любов, то понад усе в світі Тарасюк любив ходити пішки — по-перше, все видно як слід, по-друге, де захотів, там і зупинився.

Навіть мандрівка поїздом була для нього цілковитою прикрістю — так хочеться вискочити біля якоїсь дивовижної могили чи осипу, що підозріло блиснув у горах. Але вагон мчить мимо, мимо, мимо — бачить око, та рукою не вхопиш.

А про літак що казати. Тут навіть око бачить головним чином суцільну пелену хмар, які закривають усе, що є цікавого на землі.

Тарасюк зазирнув у круглий ілюмінатор. У схожому на снігову пустелю верхньому мереживі хмар не було жодного “вікна”.

Тяжко зітхнувши, Григорій знову почав переглядати іноземні журнали. В останньому аеропорту він радикально поновив їхній запас і тепер майже в кожному знаходив нові висловлювання з приводу “дивної”, “безглуздої”, “приголомшливої”, “обурливої”, “антинаукової”, “легковажної”, “розрахованої на ефект”, “божевільної” і т. д. і т. ін. гіпотези російського астронома Бєлова, днями опублікованої в московській газеті.

Ось і на першій сторінці паризького “Пті” підстрибуючі жовтогарячі літери сповіщали:

“БЄЛОВ ПОМИЛЯЄТЬСЯ — ВОНИ ПРИЗЕМЛИЛИСЯ НА ОЛІМПІ!

Виявляється, ніщо так не хвилює науку, як з десяток каменів, знайдених у середині минулого століття в Сірійській пустелі. На думку нікому досі невідомого російського вченого Бєлова, ці камені залишені прибульцями з космосу ще в ті часи, коли наші предки мали звичку спати на деревах.

У яскравому світлі ідей пана Бєлова стає цілком зрозуміло, що космічні мандрівники не могли обмежитися каменями в пустелі, а здійснили на Землі ще чимало величних справ.

Поспішаємо сповістити нашим читачам останні відкриття в цій галузі. Ми впевнені, що компанія Бєлова врешті-решт поселилася на горі Олімп у Греції. Кожному, хто знайомий з давньогрецькою літературою, відомо, що істоти, котрі заселяли Олімп, мали техніку, яка нам — у двадцятому столітті-й не сниться. Вони спокійнісінько літали в повітрі без усяких повітряних куль, літаків і ракет, перетворювалися за найменшим бажанням у яку завгодно тварину, а один із них навіть умів вергати громи, — цього сучасні люди не навчилися.

Проте зробимо застереження. Дехто (не будемо називати прізвищ) і в наш час пускає якщо не блискавку, то в усякому разі грім, приголомшуючи уяву не досить освічених читачів”.

Тарасюк усміхнувся і взяв інший журнал, на цей раз — солідний віденський тижневик.

— Інтерв’ю із Зінгером? — пробурчав він. — Це вже серйозніше.

“…Піонер німецького ракетобудуваня доктор Зінгер заявив нашому кореспондентові: “Мені хотілося б запитати шановного пана Бєлова лише таке: чи спромігся б він підрахувати, скільки енергії треба було б для польоту з близькосвітловою швидкістю на віддаль, що відділяє нашу Сонячну систему від інших зірок? Наші приблизні розрахунки свідчать, що для такого польоту треба більше енергії, ніж виробило людство за всі часи свого існування.

Якщо навіть припустити, що розумні істоти можуть десь у Всесвіті мати в своєму розпорядженні таку фантастичну кількість енергії, вони, без сумніву, знайдуть для неї раціональніше застосування, ніж відвідини заселеної дикунами маленької планетки, закинутої примхами природи на одну із пустельних околиць Галактики”.

Читаючи це сердите інтерв’ю, Тарасюк уже не усміхався.

Ні, не таким уявляв він раніше знаменитого ракетника. Ну, продав свій талант фабрикантам гармат, але за віщо ж так зневажливо говорити про свою Землю?

Виходить, для вас, пане Зінгере, відвідання Землі нераціональне… А що ж раціональне? На що б ви витратили цю “фантастичну кількість енергії”, якби мали її? На якусь надфантастичну зброю?

Що й казати, не перевелися ще дикуни на нашій маленькій планетці!

Григорій розгублено гортав журнали, вже не придивляючись до великих заголовків з “космічним відтінком”, як раптом його погляд зупинився на знайомому імені.

Клайд? Професор Френсіс Клайд? Кому-кому, а йому мала б бути до вподоби думка про те, що Хірбетська піраміда побудована прибульцями з космосу! Адже він ще в своїй першій славетній роботі про походження єгипетських пірамід відзначав: їх пропорції свідчать про великі математичні знання тих, хто будував ці дивовижні споруди. Ні в яких інших пам’ятках архітектури Стародавнього Єгипту і сусідніх країн таких свідчень немає!

“А може, — подумав Тарасюк, — Хірбетська піраміда навела єгиптян на думку про форму усипалень для фараонів?”

Однак відомий професор не справдив його надій.

“…Мене запитують, що я думаю про так звану гіпотезу Бєлова, — писав Френсіс Клайд. — Не спиняючись на питанні про сам-міліти, де я вважаю себе не досить компетентним, повинен, однак, зазначити, що дослідження одного-двох зразків ніколи не можи бути підставою для ствердження справді наукової гіпотези. Що ж до Хірбету, то, очевидно, пана Бєлова збив з пантелику хтось із молодих колег-істориків.

Історична наука давно розібралась у секретах виробництва і античної й ще давнішої цивілізації. Ми добре знаємо, яким чином стародавні майстри відламували од скель величезні брили. Вони забивали в щілини дерев’яні клинці й поливали їх водою. Клинці набрякали — і брили відколювались. Наші предки вміли застосовувати й вогонь — розпікали камінь, поки не почервоніє, а тоді поливали його водою. І камінь тріскався.

Так майстри Стародавнього Єгипту зводили до неба гігантські гробниці фараонів — до речі, набагато грандіозніші, ніж піраміда в Хірбеті.

В глибоку давнину люди навчилися не лише витесувати величезні брили, але й пересувати їх на значну віддаль за допомогою найпримітивніших важелів. Ця майстерність дожила до наших днів на острові Пасхи. Тамтешні жителі підіймали та опускали, перевозили з місця на місце величезні камінні статуї, користуючись такими ж знаряддями, якими користувалися тисячі років тому їхні далекі предки — творці цих статуй.

На жаль, я змушений гадати, що прекрасну книжку пана Хейєрдала “Аку-аку” не помітив автор гіпотези, інакше він не міг би виступити з такими наївними твердженнями”.

Тарасюк спохмурнів. Невже він справді зробив погану послугу Матвієві, підсунувши йому цю піраміду?

Але між єгипетськими і Хірбетською пірамідами — велика різниця. Ті складені з окремих плит — ця суцільно витесана. Ідоли з острова Пасхи мають вагу зо два десятки тонн, а Хірбетська піраміда — тисячі. її нічим підняти навіть сьогодні!

— Прошу застебнути ремені! — пролунав голос стюардеси. — Приготуйтесь до посадки. Через десять хвилин наш літак прибуває в Бейрут!

Григорій закинув журнали на полицю, застебнув ремені й дістав із внутрішньої кишені бумажник, щоб востаннє, перевірити, чи на місці документи.

Закордонний паспорт… Посвідка про відрядження… А це що за папірці?

Тарасюк витяг із кишені телеграми, одержані в редакції відразу ж після опублікування Матвієвої статті. Серьогін дав їх приятелеві перед вильотом — “на дорогу”!

Він розгорнув бланки. На першому стояло:

МОСКВИ П’ЯТНАДЦЯТОГО П’ЯТЬ НУЛЬ-НУЛЬ. ПРОШУ ЗАРАХУВАТИ СКЛАД ЕКСПЕДИЦІЇ ДРУГИМ НОМЕРОМ ПЕРШИЙ РОЗРЯД ЛЕГКОЇ АТЛЕТИКИ ЗНАННЯ СТАРОДАВНІХ МОВ ЗГОДНА БУДЬ-ЯКІ УМОВИ

МАЙЯ КРЕМНЬОВА

“Відразу видно — наша!” — подумав Тарасюк.

А ось інша — теж цікава, хоч і явно “не наша”:

ЧІКАГО… ЗВ’ЯЗКУ ЗАРУЧИНАМИ ДОЧКИ ЛІЛІАН ТЕЛЕГРАФУЙТЕ ЦІНУ НАМИСТА ДВАДЦЯТИ РОЖЕВИХ САММІЛІТІВ…

ПОВАГОЮ ДЖЕННІ ЮКЛІД

А це, мабуть, дружній жарт:

ВАША ПІРАМІДА ПЕРЕЇХАЛА ВПАДІННЯ КРИШТАЛЕВОГО СТРУМКА

ПЕРЛАМУТРОВЕ ОЗЕРО КРП СЄДИХ

Літак сильно гойднуло. Григорій заховав бумажник у кишеню. Машина пішла на посадку.

Хмари розійшлися, і внизу яскраво заблакитніло море з білими поплавцями кораблів. Скраю воно було облямоване блискучим мереживом прибою.

Але ось море нахилилося і пішло кудись убік, а прямо на літак почала насуватися стрімка коричнева гора з темно-зеленими плямами. Потім гора теж нахилилась, і літак почав провалюватись униз.

Назустріч побігли зграйки білих хаток з червоними дашками, потім кілька іграшкових димарів з іграшковим витким димком, потім вигулькнуло справжнє місто — з багатоповерховими будинками, різнобарвними цяточками автомобілів і довгастими трамваями.

Мотори перестали ревіти. Зовсім близько шалено промайнула бетонна стрічка посадочної смуги.

Через три години маленький бувалий “додж” вибіг з міста і помчав уздовж невеличкої гірської річечки в напрямку гір, що півколом заступали обрій.

— Не знаю, чи пощастить проїхати, — сказав шофер, немолодий смаглявий чоловік, з такими ж точно вусами, як у Григорія. — Я зроблю все, що зможу, але пан не мусить сердитись, якщо це не вийде. Я відразу попередив пана, що на дорозі в Хірбет стоять застави.

— Тайм із маней! Час — гроші! — сказав Тарасюк. — У мене мало часу. Тому ви одержите вдвічі більше, якщо приїдемо сьогодні… А давно у вас тут стан облоги?

— Ніякої облоги немає, просто водії кажуть: сьогодні ввечері краще не їздити, на дорозі будуть застави, — відповів шофер.

— А чому?

— Зараз ніхто не знає. А мине тиждень — все буде відомо! Як з печерами…

— З якими печерами?

— А тижнів зо три на всіх дорогах, що ведуть у Хірбетські гори… Та що там на дорогах — на всіх стежках з’явилися жандарми! Стоять і нікого не пускають. І стояли так днів з десять. А знаєте, що сталося? Виявляється, губернаторові розповіли, що в горах є печера, а в печері — скарб, сто глечиків золотих монет. От він і наказав оточити гори й нікого туди не пускати, а сам викликав з Америки найкращих шукачів…

— Ну і як-знайшли скарб?

— Звичайно, знайшли. Якби не знайшли, то й досі нікого б не пускали у печери.

— А зараз пускають?

Шофер у відповідь кивнув.

— І ви самі теж там були?

— Звичайно! Всі були!

— І знайшли що-небудь? Хоч одну золоту монету?

Шофер лише усміхнувся.

Дорога врізалась у гори і хитромудро запетляла. Ще п’ять чи шість разів відкривалася на поворотах блакитна морська гладінь, а потім машина помчала вузьким тунелем поміж скель. Час від часу тунель перетворювався в нешироку долину, а схили ставали пологішими. Серед темної зелені листя рожевіли незнайомі квіти.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ Скачка з перешкодами

В одній такій долині водій зупинив машину біля невеличкого будиночка із світлого каменю. Звелівши Тарасюкові чекати, він увійшов до будинку.

За хвилину вибіг назад, скочив на своє сидіння, увімкнув мотор і, розвернувши машину, не кажучи ні слова, погнав її назад. Неподалік від початку долини дорога спускалася до самого берега річки. Власне, річкою її не можна було назвати. Це був потік метрів п’яти-шести завширшки з дрібної, добре промитої гальки, і тільки посередині цього кам’яного потоку шумував і булькав струмочок.

Машина тихенько з’їхала на кам’яне річище і, ідучи по ньому, стала віддалятися од шосе. Лише тоді, коли машина від’їхала далеченько, шофер зупинив її і з полегкістю зітхнув:

— Мало не вскочили в халепу! Добре, що хлопці попередили! Я піду до шосе, гляну навколо…

Він вискочив із “доджа” і зник у прибережному чагарнику.

Тарасюк теж виліз з машини. Витяг з багажника і заховав про всяк випадок у кущах чемодан.

Поклав до кишені ключ від запалювання, який залишив шофер і, шурхочучи галькою, рушив у тому ж напрямку.

Шосе було ще приховане деревами, коли Тарасюк почув важкий гул — мабуть, їхала якась дуже навантажена машина. Він побіг по вузькій стежечці до шосе, заховався за густим чагарником. Повз нього з оглушливим тріском промчали два мотоцикли з поліцейськими. Потім виповз тягач військового зразка з довгим шестивісним причепом. Причеп мав високі борти, тому роздивитися, що було в кузові, не вдалося.

Як тільки Григорій вирішив вийти на шосе, знову почувся тріск мотоциклів. За мотоциклами проїхав ще один тягач з причепом:

Потім настала довга перерва.

Тарасюк вернувся до машини, знову поклав чемодан у багажник і став терпляче ждати.

Минула година, півтори — шофера не було.

Час від часу од шосе долинав приглушений тріск і відразу ж після нього сильний гул. Рух ішов повним ходом!

Почало смеркати. Великі, а за ними й малі зорі встелили темно-синє небо. Під колесами машини, немов скло, вигравала вузька течія струмка.

Нарешті неподалік зашурхотіло каміння, і почувся знайомий голос:

— Живі?

— Умер! — спокійно відказав Тарасюк.

— Зачекаємо до ранку чи спробуємо проскочити?

Григорій подивився на годинник. Пів на другу.

— Догнав — не догнав, а погнатися можна, їдьмо!

Шофер увімкнув мотор і вивів “додж” на шосе.

Вони проїхали долину з будиночком, що невиразно білів, і знову помчали вузькими тунелями. Праворуч та ліворуч пливла темрява, і лише зверху висріблювалась від місячного сяйва смужка неба з великими зорями.

Під рівномірне рокотання мотора Тарасюк задрімав.

Його розбудили гучні голоси.

Машина стояла на узбіччі шосе. Шофера на місці не було.

Почулися швидкі кроки, і до машини підійшов водій.

— Прокинулись? Можете спати далі! — буркнув він. — Напоролись!

— Поліція? — запитав Григорій.

Шофер мовчки кивнув.

— І скільки доведеться чекати?

— Кажуть, недовго. Але до пуття ніхто не знає. Може й до ранку. Я ж попередив пана…

— Та що там! — сердито сказав Тарасюк. — До вас у мене претензій немає. Ви ж зробили все…

Попереду на шосе засвітився ліхтар, промінь мацнув машину.

Григорій вийняв із чемодана пачку московських сигарет, дав шоферові, а потім виліз із машини й попрямував до ліхтаря.

Він підійшов зовсім близько І побачив високу постать поліцейського в плащі та фесці.

— Нізащо не можу, — сказав поліцейський, як тільки Тарасюк підійшов до нього. — І не просіть!

— І не треба, — байдуже мовив Григорій. — Я ще молодий. Мені поспішати не обов’язково.

Поліцейський усміхнувся. Він був принаймні вдвічі старший від Григорія.

— Нема закурити?

Тарасюк подав поліцейському пачку сигарет.

— Чому одну? Беріть з півдюжини! Стояти ж усю ніч!

— Мабуть, ви маєте рацію, — добродушно промимрив той. — Це лише так кажуть: “трошки”…

— В порівнянні з вічністю одна ніч — зовсім небагато, — зауважив Григорій, клацнувши запальничкою.

Поліцейський, підморгнувши Тарасюкові, прикурив свою сигарету і як зачарований втупився очима в запальничку.

Запальничка й справді була незвичайна: золота ракета з іскрами, що вилітали з дюз.

…Віддалік почулося натужне гудіння, а через кілька хвилин з-за повороту випливли сліпучо сяючі фари.

Поліцейський засвітив зелений ліхтарик.

Земля задвигтіла, і мимо Тарасюка повільно проїхав тягач із причепом. Слідом за тим вдалині знову почувся натужний гул.

— Ну й здоровенні! — захоплено сказав Тарасюк. — Не автомобіль, а цілий вагон! Ви не знаєте, скільки може підняти така махина?

— Сімдесят тонн! — з гордістю повідомив поліцейський.

— Закладаюсь на запальничку, — тихо мовив Григорій, — що на третій раз відгадаю, який вантаж вони везуть!

Поліцейський підійшов трохи ближче і явно зацікавленим тоном спитав:

— А якщо не вгадаєте?

— Раз козі смерть! — розсміявся Тарасюк. — Якщо не вгадаю, доведеться купувати нову.

Вогненні очі наступного тягача появилися з-за повороту.

Поліцейський засвітив червоний ліхтарик.

— Що трапилось? — крикнули з кабіни, коли тягач із страшним скрипом зупинився за два кроки від Тарасюка.

— Перевірка! — оголосив поліцейський, легесенько підштовхнувши Григорія до причепа, а сам, з більшою спритністю, ніж можна було передбачити, глянув на його кремезну постать, скочив на колесо, підтягнувся й зазирнув за високий борт.

— Ну! — нетерпляче шепнув він.

— Атомна бомба! — вимовив Тарасюк трагічним шепотом.

Поліцейський презирливо фиркнув:

— Раз!

— Нова дзвіниця для монастиря святого Гільйома?

— Два!

— Марсіанський корабель для туристів?

— Три!.. Ану лізьте-но сюди!

Григорій не барився. Одним стрибком він вискочив на колесо і зазирнув у кузов.

Там було порожньо!

Поліцейський з переможним виглядом подивився на Тарасюка, перший зіскочив з при-цепу, люб’язно подав Григорієві руку і засвітив зелений ліхтарик:

— Все гаразд! Можете їхати!

Випустивши на Тарасюка хмару дизельного диму; тягач заревів і тяжко зсунувся з місця.

— Ну як? — весело запитав поліцейський,

— Не хочеш — не берись, а взявся — не журись! — в тон йому відповів Тарасюк і віддав запальничку.

…Лише на світанку, коли довга колона тягачів, натужно ревучи, поїхала в зворотному напрямку — до Бейрута, старенький “додж” зміг рушити далі.

Поліцейський доторкнувся до фески і вклонився Григорієві, наче старому знайомому.

Через дві години машина їхала кривими вуличками Хірбету, утвореними — як і скрізь на Сході — не будинками, а глухими парканами із саману.

— В готель? — стомлено запитав шофер.

— Спершу до піраміди!

Проскочивши Хірбет за якихось п’ять-шість хвилин, “додж” заплигав по ґрунтовій, покрученій важкими скатами тягачів дорозі, потім виїхав на кам’янисте плато з залишками цегляних, як видно, дуже давніх споруд і, нарешті, зупинився.

Поламані кущі, погнуті стовбури молодих дерев, глибокі відбитки шин на землі — все це, без сумніву, свідчило, що тягачі були тут. Але для чого? На засипаному щебінкою майданчику, що нагадував справжнє футбольне поле, були розкидані невеликі валуни. А далі, скраю горба, височіла знайома Тарасюкові з десятків фотографій тригранна піраміда.

Перестрибуючи через дрібне та оминаючи на бігу велике каміння, Тарасюк, засапавшись, підбіг до камінного велетня і кроків за двадцять від нього зупинився.

Ближче підходити не хотілося. Дуже великі предмети краще розглядати на віддалі. Григорій стояв і думав про тих, хто лишив цей дивний знак. Знак чого? Поки що, на жаль, цього ніхто не знає.

Григорій підійшов до піраміди і поклав долоню на її шерехату грань.

І одразу ж відсмикнув руку, сильно вражений.

Чи він збожеволів, чи тільки що зробив велике відкриття. Хірбетська піраміда була збудована не з пісковика. І не з базальту, не з доломіту, не з граніту, не з мармуру…

Григорій ще раз погладив стінку, уважно оглянув її, машинально всунув у рот сигарету, чортихнувся, не знайшовши в кишені запальнички, і з хвилину простояв, глибоко роздумуючи.

— Нісенітниця! — нарешті вигукнув він. — Неймовірна нісенітниця! В старовину не знали залізобетону!

— Ви маєте цілковиту рацію! — пролунав поруч незнайомий голос.

Тарасюк обернувся. Біля нього стояв високий, дуже худий чоловік у білій сорочці й грубих парусинових штанях.

ЧАСТИНА 2

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ Коза Жозефіна і загадкова знахідка

Між нами кажучи, дорослі люблять перебільшувати свою роль в Історії. І дуже не люблять визнавати, що більшістю своїх досягнень людська цивілізація зобов’язана не їм. Ще поки дорослі не виростуть як слід, вони все добре розуміють. Але як тільки стануть дорослими, відразу починають поглядати зверхньо на всіх, хто менший за них ростом.

І лише іноді, зціпивши зуби, вони змушені рахуватися з дітьми. Чи чув, наприклад, хто-небудь прислів’я: “Істина промовляє вустами дорослих”? Звичайно ж, не чув. Бо такого прислів’я немає. Зате прислів’я: “Устами дитини промовляє істина” знає кожний.

Або історія з голим королем! Усі дорослі поводилися в цій історії не дуже розумно — і король, і міністри, і багато інших. А хто сказав, що насправді ніякого вбрання на королю немає? Можливо, все-таки хтось із дорослих? Отож-бо!

Ми вже не кажемо про те, як погано було б удові Дуглас, а можливо, навіть і судді Тетчеру, коли б не Том Сойєр. Індіянин Джо порізав би їх, як куріпок.

Тому немає зовсім нічого дивного у подіях, що відбулися рано-вранці 5 січня 196… року (рівно за місяць до того, як Матвій Бєлов прийшов до Леоніда Серьогіна, а Леонід Серьогін до Григорія Тарасюка) на пункті, розташованому трохи північніше тридцятої паралелі, дещо на схід від тридцять п’ятого меридіана — поблизу Сірійської пустелі. Тієї самої Сірійської пустелі, яку вивчають з географії у п’ятому класі.

Халід не вивчав географії у п’ятому класі. Власне, він не вивчав її і в будь-якому меншому чи старшому класі, так само, як не вивчав ніяких інших предметів, бо взагалі не вчився в школі: на думку отця Філіппа, ходити до школи монастирському пастушкові було зовсім не обов’язково. Дідусь Джафар, що ублагав отця Філіппа взяти в монастир Святого Гільйома свого молодшого внука, мав радіти вже тому, що Халід не помре з голоду, як це трапилося з половиною його племені.

Отже, Халід ніколи не вивчав географії. Але він добре знав, що пустеля недалеко і що другої такої препоганої кози, як ця руда Жозефіна — улюблениця пана Ігумена, — немає на всьому білому світі. Тому треба було поспішати.

Ні, Халід не боявся сучкуватої патериці отця Філіппа — ось уже рік, відколи його не б’ють. Але за руду Жозефіну доведеться відробляти ще цілий рік! А він і так не знає, як дотягти до кінця строку.

Вже давно піднялося з-за скель гаряче сонце, тіні стали коротші, а клята коза як у воду впала. Халід ішов усе вище в гори, уважно вдивляючись у кожну ущелину, в кожний кущ. Помалу він дотюпав до перевалу — найвищої точки маленького хребта, що відділяв приморську долину від пустелі.

Халід оглянувся. Далеко внизу ледь виднілися руїни стародавніх будов і самотньо височіло вістря кам’яної піраміди. Ні людей, ні тварин — лише бурі скелі й обрідні запорошені кущики та обпалене сонцем шорстке листя були навколо хлопчика.

— Аго-о-в! — гукнув він, склавши долоні рупором.

Крик прокотився скелями й затих.

Халід проминув голу верхівку гори, звернув із стежки і рушив униз до джерела — навпрошки, обдираючи боки гострими колючками чагарника. “Бісова Жозефіна! — думав хлопчик. — Не провалилась же вона й справді крізь землю?”

І тільки він так подумав, як його нога ковзнула з каменю й повисла в повітрі. Насилу втримавшись, щоб не впасти, Халід глянув униз і, на своє величезне здивування, побачив досить велику круглу дірку. Дна не було видно.

Він підняв великий камінь, шпурнув його в дірку й прислухався.

З глибини долинув глухий звук удару.

— Якщо Жозефіна провалилась саме тут крізь землю, то справи кепські! — сказав Халід вголос.

Мабуть, те ж саме сказав би або подумав би на його місці кожен з дорослих і опісля спокійно почвалав би собі далі.

Але Халідові ще не минуло й дванадцяти. А відомо, що в цьому віці велике бажання пізнати світ поглинає людину цілком. Шпурнувши в дірку ще два камінці і постоявши кілька хвилин на колінах край дивного колодязя, хлопчик подерся туди сам, чіпляючись за шерехаті стіни.

Насилу пролізши вузькою горловиною, Халід з подряпаними руками й ногами порачкував вузьким проходом кудись убік. Потім прохід закінчився, і скільки він не мацав навколо, ніде не міг знайти другої стіни.

Спочатку він майже нічого не бачив. Однак очі потроху звикли до напівтемряви, і Халід зрозумів, що потрапив у велику печеру. Тут було прохолодно, але зовсім сухо.

Він зробив кілька обережних кроків вздовж стінки. Під його ногою зашурхотіли якісь камінці. Халід нахилився, взяв один з них і підніс до очей. Серце так і затріпотіло, руки похололи, а по спині пробігли мурашки: перед ним лежав не камінчик, а глиняний черепок. Отже, в печері вже були люди!

Щосили напружуючи зір, Халід уважно оглянув печеру і помітив у далекому кутку два темні силуети, схожі на людські, — один стояв, а другий лежав.

Хлопчик притиснувся до стіни і, намагаючись не дихати, так уважно вдивлявся в темний куток, що нарешті перед очима в нього попливли жовтогарячі кола.

Скільки він простояв замружившись, невідомо, але, коли знову розплющив очі, відразу ж зрозумів, що силуети, які він помилково вважав за людські, зовсім не люди, а просто собі високі глечики.

— Всемогутній аллах! — палко прошепотів Халід. — Всемогутній боже! — тут же поправив він себе. Перехід хлопчика в християнську віру був однією з умов, які поставив отець Філіпп перед дідусем Джафаром. — Всемогутній боже! Будь ласка, зроби так, щоб ці глечики були повні золотих монет. Тут таке зручне місце! Адже тобі не важко, а дідусь розрахується з святим Гільйомом за хліб і забере мене з монастиря додому. Дуже тебе прошу!..

Як це не дивно, Бог виконав Халідове прохання. Щоправда, коли б він як слід подумав, то, можливо, зробив би усе трохи інакше. Але чи то Бог забув, що хлопчак неписьменний, чи то просто дуже Поспішав. Принаймні коли Халід кинувся до глечиків і засунув руку спочатку в один, а потім у другий, ніяких монет він не знайшов.

Проте глечики не були й порожні. З того, що стояв біля стіни, хлопчик витяг якийсь липкий згорток. А глечик, який лежав на підлозі, довелося розбити. Сховане в ньому ніяк не хотіло пролазити крізь горло, І до того ж було таке важке, що Халідові навіть не вдалося поставити глечик сторчма.

“Оце, мабуть, і є золото!” — подумав хлопчик.

Зав’язавши липкий згорток в сорочку і обмотавши рукава навколо шиї, він поліз нагору. Це виявилося не такою вже й складною справою. Тепер вузький колодязь було добре видно, і Халід легко знаходив виступи, в які можна було впертися босими ногами.

Заховавши сорочку під кущ, хлопчик знову спустився вниз. З іншою знахідкою — важким, видовженим предметом, схожим на гирю, — довелося поморочитись. Нарешті Халід узяв гирю на плече і насилу видерся нагору.

Він відхекався, облизав сухі губи й почав розглядати свої скарби. Згорток був рулоном із тонкої, дуже старої, подекуди зіпсованої шкіри. На ній виднілися дрібні темні закарлючки, зовсім не схожі ні на арабські літери, які показував йому дідусь Джафар, ні на латинські, котрі Халід бачив у Євангелії в отця ігумена.

Гиря була зовсім не із золота. Навіть не із срібла! А просто з міді, звичайнісінької міді — мабуть, дуже давно нечищеної і тому покритої товстим чорно-зеленим нальотом.

Засмучений тим, що Бог не схотів виконати його прохання, та ще й в такому зручному місці, Халід довго сидів навпочіпки біля входу в печеру. Сонце почало хилитися на захід.

Мідна гиря була надто важка, щоб нести її по горах. І Халід, подумавши, заховав її недалечко від входу в печеру — в ущелині між скелями. А шкіряний згорток він вирішив захопити з собою. Хтозна, можливо, ця стара шкіра чогось варта і пан ігумен погодиться взяти її замість клятої кози?..

РОЗДІЛ ДРУГИЙ Фернан і Всевишній

В коридорі старенького готелю задеренчав телефон. Просили мешканця третього номера — пана Фернана Гізе.

Літній господар — араб, не поспішаючи зійшов на другий поверх і постукав у двері.

Дуже високий, худий європеєць у білій сорочці, заправленій в грубі парусинові штани, легко ступаючи спустився рипучими сходами.

Взявши трубку, він здивовано підвів випалені сонцем брови.

— Пан ігумен? Яка приємна несподіванка! Чим зобов’язаний? Чи не збираєтесь ви повернути мою грішну душу в лоно матері-церкви?

Фернан розсміявся, не вважаючи за потрібне хоча б з пристойності прикрити долонею трубку.

Однак отець Філіпп не образився. Він сказав, що анічогісінько не має проти того, щоб пана Гізе не було в раю. І додав, що, оскільки на тому світі вони будуть мешкати, напевно, в різних місцях, він хотів би побачитися з шановним професором на цьому світі. І якомога швидше. Справа в тому, що йому принесли цікавий рукопис. Судячи з усього, дуже старовинний.

Фернан Гізе терпіти не міг ігумена монастиря Святого Гільйома. Щоправда, особисто йому отець Філліп ще не встиг зробити нічого поганого. Але як мерзенно — іменем Бога обкрадати бідняків! Якщо серед священиків і трапляються люди, котрі щиро вірять у те, що вони допомагають ближнім, то отець Філіпп аж ніяк не належав до них.

Але стародавній рукопис? Від такого запрошення не можна відмовитись: можливо, од цього дзвінка почне розмотуватися клубочок, що приведе Фернана до печер, задля яких він сидить тут уже майже рік.

…Яких тільки професій не буває на світі! Фернан Гізе був спелеологом — знавцем печер. Як шахтар, він чимало разів спускався глибоко під землю, де йому загрожували повислі над головою тисячотонні скелі. Як альпініст, він вилазив на стрімкі кручі, щохвилини ризикуючи зірватися вниз, у бездонне провалля.

Фернан вивчав печери зовсім не для розваги і не просто з цікавості. Він непогано розумівся на найдавнішій історії і навіть на тій епосі, коли писаної історії ще не існувало, знав кілька мертвих мов Сходу. Він допомагав історикам заглядати в те далеке минуле, коли ще не існувало письменства. Адже ті, хто населяв Землю п’ятнадцять-двадцять тисяч років тому, не лишили про себе ніяких відомостей, крім малюнків на стінах печер, в котрих вони жили.

Щойно закінчивши університет, Фернан знайшов у глибокій печері в горах Південної Франції зображення цілої череди прекрасних бізонів. Вони мали не менше тридцяти тисяч років, ці бізони.

Яке дивне чуття було у первісних мисливців! Одним штрихом, одним силуетом уміли вони показати не тільки силу, але й горду вдачу могутньої тварини.

Після війни Фернанові Гізе довелося працювати в Сахарі, в Мексіці, в Перу — скрізь, звідки надходили вісті про нові малюнки на камені.

Рік тому він приїхав сюди у пошуках легендарних печер Махеда. Про них згадується в десятках малоазіатських рукописів, одначе їх ніхто так і не знайшов.

Власне кажучи, Фернанові тепер нічого не зоставалося, як шукати нові печери. Працювати в себе в університеті він більше не міг. Добре хоч, що його книжку видали в багатьох країнах!..

Коли Фернан ГІзе написав книжку про наскельні малюнки первісних людей і подав рукопис своїм ученим колегам, зчинився скандал. Чотири професори в один голос зажадали викинути з майбутньої книги розділ, в якому автор наважився стверджувати, нібито був час, коли люди не вірили ні в яких богів.

Даремно Фернан просив шановних колег ч навести хоч би один доказ того, що у синантропів або пітекантропів існувала релігія. Професори були невблаганні. Які ще потрібні докази, коли всьому світові ясно, що творіння не може не знати свого творця!

Гізе відмовився псувати книжку і оддав рукопис видавцю, що зважився надрукувати працю, яка не дістала офіційного схвалення.

Через півроку книжка вийшла. А незабаром Фернан одержав повідомлення про те, що його посаду в університеті, де він працював протягом п’яти років, ліквідовано і що на цей час неможливо запропонувати панові Гізе іншої роботи, яка відповідала б його широким знанням.

“Лихо не без добра! — вирішив Фернан, прочитавши це послання. — Нарешті я зможу приділити увагу печерам Махеда!”

Про печери Махеда він мріяв ще за юних літ. Щоправда, тоді він мріяв про сховані там скарби, а тепер його приваблювали головним чином малюнки, котрі могли бути на стінах цих з давніх-давен заселених людьми печер.

Незважаючи на те, що досі пошуки були марні, Фернан не втрачав надії на щасливий випадок.

Можливо, дзвінок отця Філіппа й був цим щасливим випадком?

По дорозі до монастиря Фернанові пригадалось його перше зіткнення з Господом Богом.

Йому сповнилося десять, коли до них у гості приїхала бабуся.

Батько ще був на роботі, а мати зустріла бабусю на вокзалі, привезла додому, посадовила обідати, а сама побігла кудись у справах.

Коли Фернан наївся, він, як вихована людина, сказав бабусі спасибі. Бабуся мовчки кивнула головою і заходилася щось шепотіти.

Фернан дуже здивувався, він вирішив почекати, поки бабуся закінчить це дивне заняття. І тільки згодом спитав її, з ким це вона шепталась.

Бабуся сказала:

— Я дякувала Всевишньому.

— А хто такий Всевишній? — спитав онук.

Виявилося, що за бабусиним поняттям усе в житті не так просто, як здається на перший погляд. І над дечим, виявляється, Фернан просто не замислювався — ріс, як бур’ян при дорозі.

— Ти обідаєш, носиш одяг, живеш у хаті, — пояснювала бабуся. — Все це зробили для тебе інші — селяни, ткачі, каменярі. Ти вдячний їм за це. Мати варить тобі обід, і ти кажеш спасибі.

Фернан погодився.

— Але ж ти користуєшся не лише тим, що зробили для тебе інші люди, — вела далі бабуня. — Ти користуєшся землею, повітрям, сонячним світлом і теплом. Чому ж тобі не спаде подякувати тому, хто створив це все для тебе?

— Та я б із задоволенням, — сказав Фернан. — Але кому?

— Творцеві! — урочисто промовила бабуся. — Творцеві, котрий трудився для тебе шість днів. У перший день творення Бог сказав: “Хай буде світло”. І стало світло. На другий день творення Бог сказав: “Хай буде твердь”, і стала твердь. І назвав Бог твердь небом. На третій день створив Бог сушу. На четвертий — два світила: для дня і для ночі, сонце й місяць…

Цієї миті Фернанові дуже захотілося спитати, яке ж світло було на перший день, коли ще не було ні сонця, ні місяця, але все було так цікаво, що він не наважився перебивати бабусю. Ще розсердиться і перестане розповідати.

— На п’ятий день сказав Бог: “Хай створить вода плазунів, хай полетять птиці над-землею по тверді небесній”. І настав шостий день. І сказав Бог: “Сотворимо людину за образом і подобою нашою, і хай володарює вона над усією землею!..”

— Ой же придумано! — похвалив онук. Бабуся розсердилася.

Вона сказала, що це ніхто не придумував, що це так насправді було.

— А в якому це було році? — запитав Фернан, сподіваючись приголомшити цим бабусю.

Та бабуся в думці щось прикинула і сказала:

— Рівно сім тисяч чотириста сорок три роки тому!

Ввечері, коли прийшов із школи батько — вчитель ботаніки, Фернан розповів про все, що довідався від бабусі.

Батько суворо відказав, що бабуся помиляється. Що Бог — це недосліджене явище природи. В давні часи, поки люди взагалі майже нічого не знали, богів було дуже багато. Бог води, бог вогню і різні інші. Поступово люди дізнавалися, що на Землі поруч з ними все йде само собою, без божої допомоги. Тоді вони поселили своїх богів на високих горах — ближче до неба, звідки світить сонце і ллє дощ. Греки — на Олімпі, тибетці — на Джомолунгмі, африканці — на Кіліманджаро.

Проте забравшись на найвищі гори, люди переконалися, що й там нікого, крім них самих, немає. Тоді вони піднесли богів ще вище — у хмари.

Але тепер кожний пасажир на літакові досконало знає, що в хмарах ніхто не живе…

— А незабаром — це, напевно, станеться, ще за твого життя — люди доберуться до Місяця, до Марса. Потім до зірок. І тоді віруючим бабусям доведеться поселити своїх богів до інших галактик…

— Це все зрозуміло, — перебив батька Фернан. — А хто ж все-таки зробив землю або, наприклад, воду?

— Ніхто! — відповів батько. — Вони виникли самі собою з інших речовин. Проте дещо людина може повторити. Ну, скажімо, створити воду — справа дуже проста…

За два дні Фернан прибіг додому із школи раніше ніж завжди і, поцілувавши бабусю, таємниче промовив:

— Бабусю, хочеш, я тобі покажу чудо?

Бабуся погодилась і пішла на кухню. Фернан взявся за діло. На столі з’явились наповнений водою акваріум, електрична батарея, різні склянки, пробірка з їдким натрієм, свічка і велика емальована миска.

Коли бабуся увійшла в кімнату з купою вимитого посуду, все було готове.

Старенька з жахом глянула на захаращений стіл, з якого Фернан ще й забув зняти білу скатертину.

— Дивись, бабусю! Ось у цій склянці нічого немає — бачиш? І в цій теж нічого немає, так? І в мисці тільки свічка. Дивись! Хай буде вода!

Бабуся насупилась і вже відкрила рот, щоб вилаяти онука, та не встигла: Фернан зсунув склянки над запаленою свічкою.

Трах-тарарах!

Оглушливий вибух вибив посудини в нього з рук. З гуркотом полетіли на підлогу тарілки, які тримала бабуся.

Фернан підбіг до столу і, схопивши миску, побачив на дні маленьку калюжку.

— І зробилася вода! — урочисто виголосив він, підіймаючи миску до бабусиного обличчя.

Бабуся недовірливо подивилася на миску, навіть понюхала її. Потім перевела погляд на Фернанову щоку, в яку врізалася скалка від розбитої склянки, і докірливо похитала головою:

— Бачиш, Бог тебе покарав!

Можливо, це був єдиний випадок, коли Бог покарав його власною рукою. В усіх інших випадках, якщо Фернан ставав йому поперек дороги, Бог вважав за краще діяти через інших. Іноді це йому вдавалося. Наприклад, тоді, коли Фернана випхнули з університету.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ Отець Філіпп робить бізнес

— Прошу!

Отець Філіпп, приязно всміхаючись товстими губами, розчинив перед Фернаном двері навстіж.

Двері були маленькі — довготелесому французові довелося нахилитися, щоб не зачепити головою одвірок. Важко було передбачити, що за потемнілими від часу дверима ховається цілком сучасна келія — чотирикімнатна, з височезною, мало не на три Фернанових зрости, стелею, з ванною, викладеною рожевим кахлем, з прекрасною бібліотекою. Келія більше схожа на номер-люкс у паризькому готелі, аніж на обитель монаха, котрий убиває свою плоть…

— Чи не бажаєте скляночку бургундського? — запитав господар, перебираючи чотки.

Але Фернан, не приховуючи нетерпіння, сказав, що він вважає за краще почати з того діла, заради якого він удостоївся честі бути запрошеним до святої обителі.

Отець Філіпп усміхнувся, примруживши і без того вузькі щілинки очей, і провів гостя в маленьку кімнатку поруч зі спальнею. Там стояв простий сосновий стіл, кілька важких стільців та великий, як шафа для одягу, сталевий сейф.

Ігумен повернувся до гостя спиною, набрав номер, і дверці сейфа з брязкотом відчинились.

Гізе не вважав себе великим знавцем стародавніх манускриптів, і все-таки від одного погляду на шкіряний згорток він здригнувся. Не було ніякого сумніву-ці чікі, великі знаки з гострими кутами та штрихами однакової товщини могли стосуватися лише першого-другого віків до нашої ери.

Багато літер розпливлося, чимало зовсім вицвіло, але в лупу, яку Фернан тут же вийняв із кишені, прекрасно виднілися заглибини на місці зниклих знаків.

Деякі слова він зрозумів одразу: “вчитель”, “праведник”, “посланець”. Про зміст інших міг лише здогадуватися.

Не зважаючи більше на господаря, Фернан узявся за роботу.

Через дві години йому стало ясно, що в руки отця Філіппа якимсь чином потрапив християнський документ, написаний… за двісті-триста років до християнства.

— Може, підробка? — не витримав нарешті отець ігумен, що терпляче мовчав протягом виснажливих годин, поки Фернан досліджував темну шкіру. — Може, підробка?

Фернан мовчав. Адже цей шматок старої шкіри такий цінний і такий небезпечний для церкви, що він безслідно зникне, як тільки шефи отця ігумена дізнаються про знахідку. Що ж робити?.. Як врятувати рукопис?..

— Чи не підробка це? — задумливо повторив Фернан. — Чи не підробка… Послухайте, отче Філліппе, а чому б вам не звернутися з цим питанням до когось із ваших патронів у Ватикані? Адже там прекрасно розуміються на старовині! А я можу й помилитися.

— Крім його святейства кожний може помилитися! — повчально мовив ігумен. — Не варто турбувати святих отців усякими дрібницями. Рукопис може бути не справжній. Не відмовте у вашій думці. Я в боргу не зостанусь.

— Не зостанетесь? — усміхнувся Фернан. — Це мене щиро радує. З десяток таких консультацій — і мені, можливо, все-таки пощастить попасти в рай. Як ви думаєте? Але я чесний чоловік, пане Філіппе. І не хочу брати дурно грошей. Сьогодні я пошлю телеграму своїм колишнім колегам у Париж. Там є великі знавці манускриптів. Хто-небудь негайно прибуде і підтвердить мої слова. Гонорар ми поділимо порівну…

Маленькі очиці отця Філіппа неспокійно забігали в усі боки:

— Я покладався на вашу скромність, пане Гізе. Невже ви здатні розголосити чужу таємницю?

“Все йде прекрасно!” — сказав до себе Фернан. А вголос вимовив:

— Звичайно, не здатний. Але я маю бути цілком впевнений, що не введу вас в оману. Раз ви не хочете вплутувати в діло третіх осіб, я мушу докладніше ознайомитися зі всіма фактами, що стосуються рукопису. Насамперед мені конче необхідно з’ясувати, звідки він узявся!

З хвилину помовчавши, отець Філіпп сказав:

— Мені приніс його як плату за козу Халід ель Акбар.

— Що за коза, що за Халід, достобіса?

Ігумен докірливо похитав головою, почувши такі слова. Однак пояснив:

— Халід — це хлопчик, пастух. А козу називали Жозефіною. Він її не догледів…

— Дідько з нею, з козою! — нетерпляче закричав Фернан. — Мене цікавить не коза, а рукопис. Звідки ваш пастух його взяв?

— Каже, що в печері, — спокійно відповів отець Філіпп.

— Нісенітниця! Справжня нісенітниця! — байдуже обізвався Фернан. — Украв де-небудь. Ану, давайте-но сюди цього брехунця!

— Несправедливо шельмуєте невинного, — суворо промовив ігумен. — Я сам бачив цю печеру. І посудину, в якій зберігалася шкіра…

Він прочинив двері і гукнув:

— Халіда сюди! Швидко!..

За годину до кімнати увійшов худий хлопчак в обшарпаному, вицвілому халаті і грубих стоптаних черевиках. На засмаглому до чорноти обличчі вирізнялися тільки блакитнуваті білки очей та білі зуби. Він зупинився біля столу з шапкою в руках і мовчки спідлоба поглядав то на отця Філіппа, то на Фернана.

— Повтори при панові Гізе, як ти загубив Жозефіну! — наказав отець Філіпп.

Винуватим голосом, опустивши очі й запинаючись, Халід розповів про все — про загублену козу, про печеру, про глечики, про стару шкіру, котра зараз на столі у пана ігумена. І про те, що коли коза коштує набагато дорожче, ніж шкіра, то він, Халід, може не, застати дідуся Джафара живого…

Про мідну гирю Халід вирішив поки що не казати. В разі господар і цей пан скажуть, ніби шкіра з позначками коштує менше, ніж Жозефіна, тоді можна буде принести й гирю.

Фернан мовчки слухав плутану Халідову розповідь, недовірливо похитував головою.

— От Хома невіруючий! — вигукнув отець Філіпп. — Хочете переконатися? Будь ласка. Зараз же звелю приготувати їжу, і вирушимо до печери!

Фернан подивився на хлопчика. Той ковтнув слину.

— Про час від’їзду домовимося пізніше. А от щодо їжі накажіть. Тільки не для мене, а для цього хлопця. Йому вона, здається, не завадить.

Отець Філіпп посміхнувся і перехрестив Халіда.

— Іди, сину мій, скажи Христофорові, що я звелів дати тобі хліба…

— Ви задоволені? — знову посміхнувся отець Філіпп, обернувшись до гостя, та так і занімів на місці: Фернан діставав з кишені маленький фотоапарат.

Ігумен кинувся до рукопису. Але Фернан встиг клацнути затвором і, ховаючи апарат у кишеню, спокійно сказав:

— Чудовий кадр. Ігумен монастиря Святого Гільйома розчепіреними руками захищає шкіряний згорток. Навіть літери видно…

Отець Філіпп схопив шкіру, засунув її у сейф, грюкнув сталевими дверцями і зривистим голосом крикнув:

— Як це розуміти?.. Священні закони гостинності…

— Сідайте і слухайте, — відрубав Фернан. — Поговоримо як мужчина з мужчиною. По-перше, мені приємно повідомити вас, що рукопис справжній. Його приблизна ціна, — двісті тисяч доларів. По-друге, якщо справедливо дивитись — він належить не вам, а Халідові….

— Хай доведе! — крикнув ігумен. — Хай доведе! Рукопис лежить у моєму сейфі! Він мій!

— А як же із заповіддю “не украдь”? — спокійно запитав Фернан.

— Ви мені більше не потрібні, — так само спокійно сказав отець Філіпп, раптово присмирівши. — Скільки я вам винен за консультацію?

— Даруйте, який дріб’язок, — усміхнувся Фернан. — Краще я, з вашого дозволу, надішлю цю фотографію в канцелярію його святейства.

— З мого дозволу? — прошепотів отець Філіпп, раптово збліднувши й важко опускаючись на стілець.

— З дозволу чи без дозволу — це, погодьтесь, уже деталі.

— Ви не вчений, а звичайний шантажист! Гангстер!

— Навіщо так грубо? — знову посміхнувся Фернан. — Я ж не зазіхаю на ваше майно.

— Цей голодранець не одержить ані цента.

— І. ви теж. Центи одержить канцелярія його святейства. Коли, звичайно, захоче реалізувати манускрипт, який ви доставите в Рим наступного дня після того, як там одержать мій фотознімок.

— Що ви хочете? — засичав ігумен.

— Небагато. Ви виймаєте згорток із сейфа і розгортаєте рукопис на цьому столі. Потім я прокручую плівку до чотирьох останніх кадрів і фотографую згорток з обох боків. Потім початок плівки — з вашим зображенням — засвічується, відрізається і передається вам у цілковите розпорядження.

Отець Філіпп насторожено дивився прямо Фернанові в рот.

— Здається, ви починаєте розуміти, — сказав Ферман. — Це приємно. Разом з плівкою я передаю вам розписку про те, що сфотографував ваш документ і зобов’язуюсь відшкодувати вам будь-які матеріальні збитки в разі опублікування цих фотокарток без вашого відома — доти, звичайно, поки ви не продасте рукопис.

Все ясно? Якщо ж я опублікую фотознімки рукопису, ви зможете мене зробити жебраком і запроторити в тюрму за борги. Але як тільки ви продасте згорток, ми відразу ж не залежатимемо один від одного. Ви зможете придбати на двісті тисяч доларів акцій будь-якої компанії, а я зможу повідомити вченим найцікавіший стародавній текст…

— Ви впевнені, що ця шкіра коштує двісті тисяч? — діловим тоном перебив його отець Філіпп…

Фернан махнув рукою:

— Плюс-мінус тисяча! Запишіть назву фірми, котра видасть вам чек негайно. “Рене Блез лімітед”, Ліон, Рю Дарваль, шістдесят вісім… Та зачекайте, отче Філіппе! Я ще не скінчив. Справедливість вимагає, щоб у нас з вами все було порівну. У вас плівка — у мене плівка. У вас розписка — у мене розписка… Не розумієте, про що мова? Про розписку дідуся Джафара! Про свободу Халіда!..

Через годину все було закінчено. Ігумен монастиря Святого Гільйома розібрався в цифрах на котушці Фернанового фотоапарата і зрозумів, що його не обдурюють. Рукопис сфотографували — двічі з обох боків. Решту плівки тут же засвітили. Фернан написав розписку. Отець Філіпп, котрий добре розумівся на юридичних премудростях, причіпливо перечитав її кілька разів і заховав у сейф, видавши натомість “контракт” Халіда.

— От тепер, — сказав на прощання Фернан, — я з задоволенням скуштував би бургундського!

— Яке може бути бургундське в святій обителі? — розвів руками отець Філіпп.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ Христос і поліцейські

Стиснувши долонями худі щоки, Халід дивився, як коцюрбиться в полум’ї і перетворюється на дим страшний папір, підписаний дідусем Джафаром. В чорних хлопчикових очах блищали сльози.

— От і все! — весело сказав Фернан, підніс попільницю до вікна і здмухнув з неї купку попелу. — От і все! — повторив він. — І досить сумувати. Скоро побачиш дідуся!

Хлопчик схопив велику Фернанову руку і притисся до неї лобом. А коли підвів голову, в його очах уже не було сліз.

— Я думав, що Бог обдурив мене, — серйозно мовив Халід. — Я просив грошей, а він дав мені стару шкіру. Але Бог всемогутній. Він зробив так, що стара шкіра стала дорожча за гроші. Як мені віддячити йому?

— Коли б Господь знав, що написано на цій старій шкірі, він зробив би так, щоб ніхто й ніколи не знайшов її! — усміхнувся Фернан.

— Чому? — здивувався хлопчик.

— Це довга історія, І навряд чи ти зрозумієш її.

— Я постараюсь!

— Гаразд, спробуємо… Мабуть, отець Філіпп розповідав тобі про Ісуса Христа?

Халід ствердно кивнув головою.

— Так ось, у всій цій історії з Ісусом Христом, сином божим, є немало загадкового й незрозумілого. Наприклад, незрозуміло, чому жодна людина, яка жила в ті самі часи, що й, за словами Біблії, Христос, нічого про нього не знала. Адже ж тоді було чимало знаменитих учених — Плутарх, Йосиф Флавій, Сенека, Філон Александрійський. Вони залишили свої книжки. І в жодній з цих книжок нема й слова про засновника християнської релігії, великого чудотворця Ісуса. Ну як це пояснити?

— Не знаю, — простодушно відповів хлопчик.

— Або ще така загадка, — вів далі Фернан. — Незрозуміло, чому за тисячі років до того, як, згідно Євангелія, народився Ісус Христос, багато народів вірило в богів, що були дуже схожі на Христоса? Наприклад, Христос народився 25 грудня. І, як це не дивно, саме того ж дня — 25 грудня — лише за багато століть раніше, народився, на думку стародавніх жителів Індії, Будда, на думку стародавніх єгиптян — Гор, на думку стародавніх іранців — Мітра. А коли пригадати, що розповідали про всіх цих богів, то можна здивуватися ще більше.

Скажімо, у Мітри була матір’ю діва Майя — точна копія діви Марії. Коли Мітра народився, до нього на поклін першими прийшли пастухи — так само, як до Ісуса. І далі все було страшенно схожим. Після таємної вечері Мітру розіп’яли, він здійнявся на небо, обіцяючи повернутися на землю і вчинити страшний суд над грішниками. Люди, що вірили в Мітру, носили хрест, як і значно пізніше люди, що вірили в Христа… Ну як пояснити цей дивний збіг?

— Ну, а тепер слухай уважно! Стара шкіра, котру ти знайшов у печері, загадала нам ще одну загадку. На ній написано, що за двісті літ до Христового народження спаситель уже ходив по землі, читав проповіді, був не по правді звинувачений і помер мученицькою смертю. Виходить, що спаситель помер за багато років до народження спасителя. Але ж не може людина померти до того, як народиться?

— Не може! — усміхнувся Халід.

Це в нього не викликало, мабуть, ніяких сумнівів.

— Звичайно не може! — підтакнув Фернан. — І коли подумати як слід, то всім цим загадкам є одна і дуже проста розгадка. Все, що сказано в Біблії про Ісуса Христа, — байка. Насправді саме такої людини не було. А раз не було, то зрозуміло, чому ніхто із жителів тих часів нічого про нього не чув. Релігійну байку про Христа склали тоді, коли і Плутарх, і Сенека, і всі інші вже повмирали.

Дуже просто пояснюється і загадка про однаковий день народження. 25 грудня день починає збільшуватись, а ніч зменшуватись. Майже всі стародавні жителі думали, що в цей день народжується бог Сонця, котрий починає перемагати пітьму. Казки про таких богів складались у всіх країнах задовго до того, як була вигадана байка про Христа. Одна така стародавня казка написана на старій шкірі, що пролежала в глечику понад дві тисячі років. І, як я уже сказав тобі, це дуже неприємна для Бога казка. Бо вона ще раз стверджує, що ніякого Бога немає.

— Але хто тоді поклав цю шкіру в глечик? Хто спрямував мої ноги до печери? Хто примусив господаря віддати мене вам? — невпевнено спитав хлопчик.

Фернан розсміявся.

— Найлегше відповісти на твоє друге запитання. Хто спрямував твої ноги до печери? Таж коза Жозефіна! Шкіру сховали жителі Хірбету, коли рятувалися від ворогів багато сотень років тому. Ну, а все інше — запам’ятай, мій хлопчику: людина, навіть звичайнісінька людина, може зробити далеко більше, ніж найгеніальніше вигаданий Бог!

— Звичайнісінька людина… — тихо повторив Халід. Потім глянув просто Фернанові у вічі, зніяковіло усміхнувся і так само тихо промовив: — Ні… Не звичайнісінька…

Він підхопився, кинувся до дверей, і Фернан почув, як зарипіли східці під його ногами…

У Халіда були прекрасні ноги. В правому боці вже кололо, у скронях стукотіло, а ноги все несли й несли його невтомно.

Він вибіг з міста, минув руїни, лишилася позаду піраміда. Сонце ще тільки здіймалося в зеніт, але й шлях був немалий. Якщо не бігти, навряд чи встигнеш, доки стемніє.

Гори наближались. Сіро-зелена маса поступово розпадалася на окремі скелі та дерева. Ось уже видно й стежку, що веде до перевалу.

— Стій, — пролунав над Халідовим вухом оглушений окрик. Чиясь важка рука лягла йому на плече.

Хлопчик озирнувся й побачив жовтий поліцейський мундир.

— Хто такий? Куди?

— У мене пропала коза, пане. Господар уб’є мене!

— Ану вертайся звідки прийшов!

Халід не встиг більше вимовити й слова, як його силоміць повернули назад, і… він мало не впав од важкого стусана.

— Щоб духу твого тут не було!

Зробивши кілька кроків, Халід озирнувся.

На стежці, широко розставивши ноги, стояли троє кремезних поліцейських і, посміхаючись, дивилися на нього.

Що вдієш? Хлопчик поплентався назад. Він дійшов до повороту і ще раз озирнувся.

Двоє поліцейських нахилилися до сірника, якого підніс їм третій. На Халіда вони, очевидно, вже не звертали уваги.

Скориставшись з цього, хлопчик ящіркою шмигнув у кущі.

Він проповз рачки метрів з двісті і зупинився, щоб відсапатись.

Голоси поліцейських було чутно зовсім поруч.

— Шкода хлопчину! — почув Халід. — Йому за козу голову відірвуть.

— Наказ є наказ!

— Але ж видали його не заради такого голодранця?

— Сказано нікого — значить, нікого…

Нічого не зрозумівши, Халід поповз далі.

Голоси чулися все тихіше і нарешті зовсім зникли.

Тоді він підвівся й короткими перебіжками — від валуна до валуна, від куща до куща — помчав у гори.

Біля печери кущі були таки добре притоптані, ніби там пройшла ціла отара кіз.

Хлопчик деякий час прислухався, чи не пролунає поблизу скрип щебеню або чийсь голос. Проте ніщо не порушувало тиші, і нарешті він наважився — вискочив з-за кущів і через два стрибки опинився біля знайомої ущелини.

Гиря була на місці. Халід взяв її на плече і знову заліз до своєї схованки серед густого колючого чагарника. Тепер треба було чекати темряви.

На світанку Фернан почув дивний стук. Він розплющив очі, натис кнопку лампи і трохи підвівся. У відчинене вікно зі свистом влетів камінь і вдарився об стінку.

Фернан підскочив до вікна і в невиразній напівімлі розгледів унизу маленьку постать.

Через кілька хвилин він втягнув хлопчика в кімнату.

Халідів халат перетворився на дрантя, босі ноги були закривавлені. Міцно стискаючи в руках якийсь мішок, він опустився долі.

— Що трапилось? Що з тобою?

— Нічого, — усміхнувся Халід.

Фернан кинувся до аптечки.

Поки він обмивав та обтирав спиртом і йодом глибокі садна на хлопчикових ногах, той лаконічно відповідав на його запитання.

— Де ти був?

— На горі…

— Чому вночі?

— Не пускали…

— Хто не пускав?

— Поліцейські…

— Які поліцейські?

— Не знаю…

— Але чому не пускали?

— У них наказ…

Поклавши хлопчика на диван, Фернан сердито спитав:

— І якого дідька тебе туди понесло?

Замість відповіді Халід показав на мішок, що так і лишився біля порога.

Фернан насилу витяг з мішка довгастий, дуже важкий предмет і запитливо глянув на Халіда:

— Що це таке?

Але хлопчик нічого не зміг би відповісти, коли б навіть знав: він заснув.

Фернан поклав дивний предмет на підлогу, підійшов до Халіда і накрив його ковдрою. Потім сів навпочіпки і став уважно розглядати шаруватий торець Халідового скарбу.

Це було схоже на сувій, на згорнутий довгий рулончик, але не паперовий, не папірусний, не пергаментний, не шкіряний, а мідний!

Такого Фернан ніколи не бачив. Він навіть не чув про існування подібних предметів.

Він знав про книги на камені, на глиняних черепках, на бересті, на пальмових листках, на кістяних і золотих платівках, на покритих воском дощечках, навіть на черепаховому панцирі.

Але мідний згорток — це щось нове!

Що ж могло бути написано в такій дивній книзі?

Фернан переніс її на стіл, узяв лупу, набір інструментів і почав уважно оглядати дивну Халідову знахідку.

Він так захопився розглядом мідного згортка, що не помітив, як настав ранок, і забув вимкнути лампу.

Можливо, він забув би навіть про сніданок, коли б не делікатний стук у двері.

— Прошу пробачити, пане Гізе. Можна вас на хвилиночку!

Вигляд господаря готелю був надзвичайно стурбований.

— Бачить аллах — не хотів вас тривожити. Але такі діла…

Він простягнув Фернанові газету.

— Що там скоїлось? — запитав Гізе.

— У нас в ХІрбеті приземлились марсіяни!

— Давно? — Гізе засунув газету під пахву і почав повільно розминати сигарету.

— Позавчора! — довірливо нахилившись до Фернана, повідомив господар. — А цієї ночі невідомі грабіжники залізли в монастир Святого Гільйома і викрали скарби монастиря!

— Дивний збіг, — помовчавши, сказав Фернан.

— Ви теж думаєте, що скарби викрали ці марсіянські дияволи?

Господар так і не дочекався відповіді.

Фернан Гізе, втупивши невидющий погляд у стелю, тарабанив по бильцях довгими сильними пальцями.

Коли Гізе повернувся в кімнату, Халід сидів навпочіпки на підлозі і розглядав велику книгу.

— А на стільці незручно? — спитав Фернан.

Халід ніяково усміхнувся, скочив на ноги і поклав книгу на стіл.

— Дивись, дивись, будь ласка. Тобі подобаються ці картинки?

— Дуже. Особливо бики Саммілі!

— Як ти сказав? — перепитав Фернан.

— Бики Саммілі, — повторив хлопчик. — Так називав їх дідусь Джафар.

Він розгорнув книгу на кольоровій глянцевій вклейці. На блакитнуватому фоні яскраво вирізнялись жовтогарячі бізони з важкими нахиленими до землі головами.

— Ти помиляєшся, — сказав Фернан. — Твій дідусь не міг бачити таких тварин. Вони не живуть і ніколи не жили в пустелі. Цю картинку я знайшов на стіні грота, далеко звідси, в Іспанії.

— Я не помиляюсь! — вигукнув Халід, — Бики Саммілі — не живі. Це картинка — велика, дуже велика картинка. На великій скелі в Саммілі. Коли я був маленький, дідусь часто розповідав мені про цю скелю. А потім ми зупинилися біля джерела, і я дивився на биків Саммілі.

У Фернана загорілися очі. Він, автор першої в світі книги про наскельний живопис, нічого не чув про якихось там биків Саммілі!

— Слухай-но, Халіде! А чи немає там інших скель з іншими малюнками?

— Там дуже багато скель. Але про інші малюнки я нічого не чув.

— Тим краще! Значить, ми їх розшукаємо!

Фернан ласкаво поклав руку хлопчикові на плече:

— Можеш вважати, що ти цілком і повністю розрахувався зо мною!..

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ Крадіжка із зломом

— Безглуздя! — вигукнув Тарасюк. — Дике безглуздя! Стародавні жителі не знали залізобетону!

— Ви маєте цілковиту рацію! — пролунав поруч незнайомий голос.

Тарасюк озирнувся. Біля нього стояв високий, дуже худий чоловік у білій сорочці і грубих парусинових штанях…

— Фернан Гізе, спелеолог! — відрекомендувався він і простяг Григорієві суху, коричневу від загару руку. — А ви, мабуть, пан Бєлов?

— Не зовсім, — обережно відповів Григорій. — Моє прізвище Тарасюк, за професією — археолог, постійне місце проживання — Москва.

— Якщо вам потрібна піраміда, то ви запізнились, пане Тарасюк.

— Бачу, — пробурчав Григорій. — І лише на якихось нещасні дві години… Вночі поліція нікого не пускала в Хірбет, а ця банда мала прекрасний транспорт!.. Важко збагнути — кому потрібно було підіймати піраміду?

— У вас нема ніякої підозри?

— Абсолютно! — твердо сказав Тарасюк.

— А в мене є, щоправда, дуже невиразна. Така невиразна, що не варто було б нікому й говорити про неї. Та коли ви майже Бєлов, — усмішка майнула у Фернанових очах і відразу ж щезла, — коли ви майже Бєлов, то вам скажу. Піраміду могли підмінити ті ж самі люди, котрі простягли руки до печер…

— Ви маєте на увазі глечики з золотом?

— Якби ж із золотом! — розсміявся Фернан. — Про що ви говорите?

— Водій, он той самий, — Тарасюк показав у бік, де стояла машина, — розповів мені, що тут у печерах знайшли глечики з. золотом.

— Бідному всюди ввижається золото!..

— Що ж було в печерах?

— Не знаю. Але там могли бути стародавні рукописи. Манускрипти, котрим ціни не складеш.

— І ви що-небудь знаєте про тих, хто це зробив? — спитав Тарасюк.

— Дуже мало, — зітхнув Фернан. — Знаю, що без змови з владою тут не обійшлося. Поки вони працювали в горах, доступ туди був закритий. Так само, як сьогодні, з ваших слів, сюди. А ще знаю, що місяця з півтора тому, тієї самої ночі, коли перекрили дороги в гори, із сейфа отця Філіпа — ігумена тутешнього монастиря — зник дуже стародавній манускрипт…

— Часом не той, що попав потім у пресу?

— Часом той. Точніше, викрали оригінал. А газета надрукувала фотокопію, котру я їм послав. Завдяки збігові деяких обставин у мене опинилася копія, котрою я спочатку не міг розпоряджатись. Але крадіжка розв’язала мені руки.

Тарасюк не зрозумів зв’язку між крадіжкою оригіналу і публікацією копії, але промовчав.

— Ну, рукопис — це ще я розумію, — сказав він по паузі. — Стародавні манускрипти дорожчі за золото… Будь-які злодії, довідавшись про них, не проти були б погріти руки. І навіть підкупити поліцію. Але піраміда! Кому потрібні три тисячі тонн битого каменю? Уявляю собі, що лишилося від піраміди!..

— Що й казати, — посміхнувся Гізе. — Знову крадіжка із зломом!

— Зачекайте! — Григорій взяв його за руку. — Можливо, її зроблено було з особливого каменю?

— Який там особливий, — відмахнувся Фернан. — Звичайний пісковик. Точно такий, як перший-ліпший тутешній камінь. Хоч оцей!

Він нахилився і підняв невелику жовту плитку.

— Але тоді навіщо ж? — Тарасюк почав ходити вперед і назад вздовж залізобетонної піраміди. — Нічого не розумію!..

Кілька хвилин він мовчки ходив, потім спитав Фернана:

— Ви були в цих печерах?

— Звичайно!

— До них чи після них?

— На жаль, після. Зрештою, моя пристрасть — наскельні малюнки. Тому я все одно 86 міг і раніше не знайти того, що знайшли вони.

— А сам вигляд печер не давав уяви про те, що за люди там нишпорили?

— Давав. Напевно, археологи. Все там було перерито найкваліфікованішим способом…

— Непогано! — промовив Тарасюк. — Загадки примножуються. Вже назбиралася ціла колекція. Давайте-но полічимо…

Фернан схвально кивнув.

— Загадка перша, — сказав Тарасюк. — Хто шукав у печерах стародавні рукописи і чому для нього стали закривати вхід у гори? Друга загадка: хто украв піраміду? Третя загадка: навіщо вкрали піраміду? Веселе життя!

— Життя як життя! — усміхнувся Фернан. — Їдьмо до мене, я покажу вам ще одну загадку. Четверту. До речі, в моєму готелі є вільні номери. Судячи з вашого вигляду, ви прямо з дороги. Чи не так?..

— Знаєте, Грегорі, — казав Фернан, ставлячи перед Тарасюком чашку паруючої чорної кави, — адже мене вже охопив відчай. Майже рік просидіти в Хірбеті в надії знайти печери! А коли ці печери знайдені, не виявити в них нічого. Але тепер… Це як чудо — розповідь хлопчика про биків…

— Мені теж подобається ваша історія з биками, — усміхнувся Тарасюк. — Але не тому, що бики, а тому, що Саммілі.

— Тобто? — не зрозумів Фернан.

— Бачите, коли Бєлов припускає, що космічний корабель сів у мертву пустелю, — це одне. Але, коли виявиться, що пустеля була в ті часи осередком людської цивілізації, — це зовсім інше. Ваші бики — це, можливо, загублений місток між саммілітами і Хірбетською пірамідою. І знаєте, що я думаю? Треба шукати в Саммілі не лише биків. Мало що там… Чи не так?

— У вас забуяла фантазія, — стримано сказав Фернан. — Не треба поспішати з висновками. Навіть коли ваш колега Бєлов у принципі й правду каже, то зараз ще дуже обмаль фактів, аби щось стверджувати. Вам треба збирати факти.

— А я був певний, що ви наш прибічник! — розчаровано мовив Тарасюк. — Отже, ви гуляли на світанку біля піраміди просто з цікавості?

— Ні, не просто. Я цілком згодний з шановним паном Бєловим, що самміліти й Хірбетська піраміда загадкові і що цікаво спробувати розкрити їхню таємницю… Тільки треба зберігати спокій. До речі, я ж обіцяв ще одну загадку. Прошу пробачити!

Він вийшов з кімнати і через кілька хвилин знову з’явився, тримаючи в руках дерев’яний ящик, очевидно, дуже важкий.

Поставивши ящик на підлогу, Фернан відчинив кришку, оббиту зсередини товстою повстю.

— Дивіться, що знайшов Халід в одній печері ще до того, як там побували невідомі грабіжники.

Тарасюк нахилився над ящиком і побачив круглий предмет, покритий чорно-зеленою коркою.

На пласко зрізаному торці деінде виблискував жовтий метал.

Хвилин з десять він уважно розглядав те, що було в ящику. Потім вирівнявся і задумливо промовив:

— Хай не осудить мене вчена братія, адже ж це не що інше, як книга. Найсправжнісінький стародавній рукопис, тільки з чиєїсь дивної примхи зроблений з міді… Ви не пробували розгорнути її?

— На жаль, намагався. І ледь було не вчинив злочин. Відігнутий край одразу ж мало не перетворюється в пилюку. Тут майже не лишилося металу — суцільна жужіль.

— Потрібний хороший рентгенівський апарат, — так само задумливо сказав Тарасюк. — І бокс із маніпуляторами. Та — про всяк випадок — кіноапарат.

— На жаль, мені не доводилося мати справу з такими речами, — сказав Фернан. — А вам?

— Доводилось, і досить часто. У нас в інституті є реставраційна лабораторія… Послухайте, пане Гізе! Мідний згорток знайдено в Хірбеті, за кілька кілометрів від загадкової піраміди і не так уже далеко від загадкових саммілітів. Розшукайте рентген! Решту я беру на себе.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ Кінець Мідного згортка

Через чотири дні Тарасюк зайшов до Фернана Гізе.

Програма відрядження зірвалась, — зразок матеріалу, з якого колись зробили піраміду, щез для Григорія безслідно. Зникла назавжди єдина можливість визначити час побудови цієї дивовижної споруди і порівняти її з часом утворення саммілітів.

У канцелярії губернатора при одній згадці про піраміду обличчя чиновників ставали кам’яними.

Тарасюкові не щастило почути ні слова про те, як було її підмінено і куди подівся ЇЇ оригінал. Щоправда, вусатий шофер, котрий привіз Григорія в Хірбет, познайомив його з молодим арабом, який стверджував, що бачив, ніби якісь “іноземці” розбили піраміду.

Але цей свідок нічого не міг повідомити про іноземців, лише сказав, що вони розмовляли не по-англійськи. Все це майже нічого не давало мушкетерові для розгадки того, що скоїлося.

— Не сумуйте, Грегорі, — потішав його Фернан. — Ваша робота тільки починається. Невдачі ще будуть не раз!

— Я не сумую! — відповів Тарасюк? — Я злий! Відчуваю, що є ворог, а не знаю, хто він.

Фернан спідлоба глянув на Тарасюка і тихо сказав:

— Усі ці дні я думав про долю викраденого з монастиря рукопису. І про долю манускриптів, які могли бути в печерах. Я не люблю стверджувати недоведене, але хотів би звернути вашу увагу на те, що на нашій планеті є одне сховище найцінніших документів, доступ до яких закритий для науки. Те саме, де зберігається, наприклад, сповідь Сальєрі, котрий, очевидно, справді отруїв Моцарта…

— Ватикан?

Фернан мовчки кивнув.

— І ви стверджуєте, — з сумнівом поволі говорив Григорій, — і ви стверджуєте…

— Я нічого не стверджую. Я просто звертаю вашу увагу на те, що таке можливе. Викрадений рукопис має пряме відношення до інтересів церкви. Отець Філіпп — ігумен, — той ладен був продати його хоч сатані, аби тільки гроші великі. От рукопис і зник… Припущення пана Бєлова теж торкаються інтересів церкви…

До речі, пам’ятаєте, вчора ви питали мене, чому професор Френсіс Клайд із Лайкського університету міг виступити проти гіпотези вашого друга? Та ще й наговорити при цьому дурниць, хоча він серйозний вчений. Президентом опікунської ради є там духовна особа — єпископ католицької церкви. Коли справжній винуватець якоїсь дії невідомий, я завжди запитую себе: а для кого корисна ця дія? Вдаюсь до поради стародавніх римлян… І, як правило, вгадую.

Звичайно, тепер двадцятий вік, а не п’ятнадцятий. Зараз не розведеш у Римі багаття, щоб спалити саму думку про заселені світи, які існують у Всесвіті у великій кількості. Але чому не можна спаплюжити припущення про чийсь приліт звідти до нас на Землю?

— Цікаво! — похмуро мовив Тарасюк. — Про це треба подумати. А тепер скажіть, як справи з рентгеном?

— Краще, ніж я думав. У Бейруті, виявляється, є непогана лабораторія. Там досить потужний апарат…

— Прекрасно! Не будемо гаяти часу. Мені залишилось тільки розрахуватися з господарем — і я повністю у вашому розпорядженні!

Тарасюк востаннє перевірив, чи відкриті об’єктиви кіноапаратів, чи надійно закріплені лапи маніпулятора, що стискають чорно-зелений циліндр згортка, і скомандував:

— До сховища!

їх відокремлювала від апарата товста бетонна стіна. Крізь маленьке, захищене свинцевим склом віконце було видно тільки екран.

Григорій натягнув рукавиці, неначе взяті напрокат із рицарської зброї в історичному музеї. Тепер маніпулятори стали ніби продовженням його рук. Фернан умостився за пультом, і вони вп’ялися очима в трохи мигтючий зеленавим світлом екран.

Фернан повільно крутив ручку. Потужність випромінювання зростала. На екрані все ясніше вимальовувався контур циліндра. Скраю він був розмитий — час сильно пошкодив метал.

— Давайте повний! — сказав Григорій.

Екран зробився яскраво-зелений. Циліндр, обережно підтримуваний лапами маніпулятора, виднівся зовсім різко. Тарасюк — залізні руки там, у камері, повторювали всі його рухи — повертав мідний циліндр з одного боку на другий, підставляючи його променевому потокові з усіх боків.

Весь згорток покривали виразки окису. Маленькі острівці непошкодженого металу потопали в морі іржі. Найбільший острівець був саме в центрі циліндра.

— Приглушіть! — попросив Григорій.

Зелене мерехтіння стало м’якше.

— Стійте! — закричав Фернан. — Стійте! Невже ви не бачите? Зараз я зроблю різкіше!

Тепер і Тарасюк помітив, що темний острівець у центрі зображення покрито химерним сплетінням трохи світліших ліній.

Григорій натис кнопку сталого режиму. Через кілька хвилин можна було побачити такі ж ледь помітні знаки і на інших неушкоджених острівцях міді.

Але як він не намагався зробити зображення чіткішим, це йому не вдавалося. Заважали товсті шари окису.

— Доведеться розгортати! — промовив нарешті Фернан. — Іншого виходу немає! Вмикаю кіноапарати!

Сталеві лапи за екраном заворушилися. Фернан з повагою скоса глянув на великі Тарасюкові руки. На екрані було видно, як почав розкручуватися згорток. Циліндр став ширший на кілька міліметрів, потім на сантиметр, потім ще на сантиметр…

— Різкіше! — тихо скомандував Григорій.

Екран спалахнув, і скраю згортка показалися чіткі незрозумілі значки, щось середнє між ієрогліфами та літерами.

Несподівано край згортка разом з написаним почав розпливатися і через мить зовсім щез. Циліндр зробився тонший.

І хоча вони знали, що відігнутий край неминуче мав розсипатися на порох, хоча до цієї сумної події добре підготувалися і були впевнені, що всі деталі надійно зафіксовані кіноапаратами, в сховищі почулося зітхання.

— Розгортайте далі! — сказав Фернан.

Великі Тарасюкові руки знову обережно заворушились, і знову почав набухати на мерехтливому екрані темний циліндр.

…Через дві години мідний згорток перестав існувати. Замість нього лишилося близько двох сотень жовтих лусочок з вигравіруваними на них письменами і шість касет кіноплівки.

ЧАСТИНА 3

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ Майя Кремньова

Чорні сліди атомів на платівці були набагато коротші, ніж треба. Майже вдвічі коротші. Матвій узяв таблицю еталонів і уважно переглянув її від початку до кінця.

Невже радіоактивні ізотопи берилію та алюмінію? Це ж чудово! Виходить, самміліт ще зовсім молодий — йому не більше за мільйон років.

Матвій відкрив футляр друкарської машинки і почав відстукувати результати досліду.

Ззаду рипнули двері, але він не звернув на це ніякої уваги і друкував далі.

— Ще одна стаття в газету? — трохи іронічно вимовив за його спиною дзвінкий голос.

Бєлов озирнувся. У дверях стояла тоненька дівчина в штанях і светрі.

— Ви до мене?

— Якщо ви Бєлов, то до вас.

— Вибачте, щось я вас не пам’ятаю.

— Нічого! Я вас теж не пізнаю. Я вас уявляла зовсім не таким. Дуже високим і обов’язково брюнетом.

— Астроному не обов’язково бути високим. До зірок все одно не дістанеш. Та ви сідайте…

— Страшенно не люблю сидіти. Насиділась на все життя! Дев’ять років у школі, п’ять — в університеті…

— А потім?

— А потому одержала диплома. Ви теж умієте говорити римою?

— Не знаю, — сказав Матвій. — Взагалі мені писати дуже важко.

— Це я давно помітила, — погодилась дівчина.

— Яким чином? — Бєлов подивився на агресивну гостю підозріло.

— А ви досі не спромоглися написати мені хоч би листівку.

Матвій здивувався:

— Вам? Листівку? Чекайте-но, а як вас звати?

— Майя Кремньова!..

Як відомо, все людство можна поділити на дві частини. І основою для такого поділу можуть бути найрізноманітніші ознаки. Можна, скажімо, поділити людей на тих, хто рано встає і рано лягає, і тих, хто пізно лягає, але зате пізно встає. На тих, хто робить зарядку, і тих, хто її не робить. На тих, хто, побачивши близько машину, швидко перебігає вулицю перед самою машиною, і тих, хто в такому випадку обов’язково відступає назад.

Майя належала до тієї половини людства, котра вставала рано, робила зарядку і ніколи не відступала назад.

Але й цю половину можна, в свою чергу, поділити на дві нерівні частки. До більшої належать люди, впевнені, що поспішати нікуди, що їх час ще не настав, а вже коли він настане, тоді вони покажуть себе. До меншої належать люди, завжди готові до дії, як заправлена ракета. Саме до такої частки належать ті, котрим, на думку решти, “страшенно щастить”, котрі “свого не пропустять”, “народжуються в сорочці” і так далі.

Майя не “народилася в сорочці”. Але вона завжди точно знала, чого хотіла, і прагнула до бажаного з усіх сил. І домагалася свого.

Талант? Правильно, в неї непогані здібності. Але тисячі її однолітків мали зовсім не гірші. Проте мало хто вмів, як Майя, збирати лінзою волі всі свої думки в єдиний пучок, здатний пропалити які завгодно перешкоди.

Вона росла без батька. Він загинув в останні дні війни.

Але в дечому їй справді пощастило. Перші кола свого чотирнадцятирічного життя Майя бігла за лідером. Лідера звали Сергійко. Сергійко був на три роки старший за неї, але ніколи не вихвалявся і завжди захищав її самостійність. До чотирнадцяти літ вона вміла робити майже все, що умів брат: їздити на мотоциклі, вільно читати по-англійськи, розпалювати вогнище під час дощу, займати перші місця на міських математичних олімпіадах. Майя підстригалась під хлопчика, ходила в штанях та ковбойці, і часто її вважали за молодшого Сергійкового брата.

Коли брат вступив до університету, на математичний факультет, вони вперше серйозно посварилися.

— Знаєш, Сергійку, я вирішила піти у вечірню школу, — сказала Майя. — Я не буду математиком. Ти не сердься.

— Збожеволіла! В тебе дуже виразні математичні… І взагалі наш вік — вік математики!

— Наш вік — вік соціалістичної революції! — відрубала Майя. — Розумієш, пригнічені народи не хочуть жити по-старому. Чому всім треба вивчати математику? Суо куікве, — сказала вона по-латині. — Кожному своє!

— І що тобі куікве? — сердито запитав

Сергійко.

— Мені куікве, щоб ти познайомив мене з арабами.

— Аякже? — сказав брат. — Я так гадаю, що пригнічені народи дуже просто обійдуться без тебе…

Наступного дня Майя знову завела мову про те ж саме.

Через день — знову. Ще через день — знову.

Врешті-решт Сергійко зрозумів, що життя йому не буде. І якось з’явився додому з низеньким смаглявим хлопцем. У хлопця було неприродно густе і блискуче чорне волосся та сліпучо-чорні очі.

— Наш товариш… Син іракського комуніста, — оголосив Сергійко сестрі. — Допоможеш Асафові вивчати російську?

— Почну сьогодні ж! А ви мені — арабську. Згода?

В шістнадцять років Майя одержала у вечірній школі атестат зрілості і подалась на філологічний факультет.

Секретар приймальної комісії — похмура і дуже розповніла жінка сухим, скрипучим голосом пояснила їй, що за останні чотири роки на арабістику не прийняли жодної дівчини.

— Сам Сергій Вікентійович особисто й персонально знайомиться з кожним, хто бажає складати екзамени, і як тільки бачить, що перед ним не юнак… А зараз професора взагалі немає.

— Будьте ласкаві, — ввічливо попросила Майя, — дайте мені професорів телефон. І домашній, будь ласка.

Жінка відмовила.

Майя подзвонила в довідкове. Потім — з першого ж автомата — на роботу професорові і додому. їй відповіли, що професор у відрядженні, і спитали, хто дзвонить. У Майї не було ніяких причин приховувати своє ім’я.

Назавтра вона подзвонила знову. її попросили подзвонити через тиждень. Але Майя подзвонила наступного дня.

— А раптом Сергій Вікентійович несподівано повернеться? Мені ж він не дасть телеграми, а вам може дати!

Через два дні професорова рідня пізнавала Майю з першого слова: відповідали, не чекаючи запитання, “не приїхав” і клали трубку.

Але ось нарешті Майї пощастило. Зовсім випадково. Щоправда, Наполеон казав, що випадок завжди на боці великих батальйонів.

Коли вона подзвонила професорові Бочковському додому вдванадцяте, вслід за нескінченно довгим басовитим гудком щось клацнуло, і чоловічий, на диво тихий голос (Майя сподівалася від професора лев’ячого рику) вимовив:

— Слухаю.

І тут Майя мало все не зіпсувала. Замість приготовленого заздалегідь “селям алейкум”, вона розгублено пробелькотіла:

— А мого брата теж звати Сергій…

— Гм… Буває, — сказав професор. — А як вас звуть?

— Майя…

-¦ Ах, це ви! Чував! Чував! Я до ваших послуг.

Аж тут нарешті Майя заспокоїлась. Вона набрала в легені якомога більше повітря і чітко вигукнула:

— Селям алейкум!

— Алейкум селям, — механічно відповів професор. — Я до ваших…

— Візьміть мене до себе, — по-арабськи сказала Майя.

— Куди — до себе?

— В університет. Світло вашої ученості розсіє темряву мого неуцтва! — по-арабськи сказала Майя.

— І скільки таких фраз вам пощастило завчити? — з цікавістю запитав Бочковський.

— Не злічити зірок на небі, не злічити піщинок у пустелі, але слів у людей ще більше!

— Почекайте! — заблагав професор. — Почекайте! Що у вас з тригонометрії?

— П’ять!

— З алгебри?

— П’ять!

— З фізики?

— П’ять.

На тому кінці проводу запала тиша. Очевидно, професор розмірковував.

Потім трубка промовила все тим же тихим, але вже абсолютно офіційним голосом:

— Чекаю вас на кафедрі о чверть на десяту.

— Дякую! — сказала Майя. І хвацько додала, звичайно, теж по-арабськи: — Краще один раз побачити, ніж тисячу разів почути.

Відтоді минуло шість років. “Наш наймолодший старший науковий співробітник”, — говорили про Майю Кремньову в Інституті східних мов.

— Майя Кремньова? — перепитав Матвій. — Так це ви прислали телеграму? — Він журно зітхнув. — Визнаю, винен. Справді, відповіді не послав. І навіть телеграму вашу віддав одному товаришеві. Як накажете спокутувати провину?

— Для початку покажіть мені, звідки вони прилетіли.

— А ви певні, що вони прилетіли?

Майя пильно глянула на Бєлова. Очі в неї були карі, дуже яскраві, а брови здіймались до скронь навкіс, що надавало її обличчю дещо здивованого виразу.

— Звичайно! Треба бути цілковитим дурнем, щоб не бачити слідів космонавтів буквально на кожному кроці!

— Наприклад? — губи в Матвія здригнулися.

— Це ще вам потрібний приклад? Та перша-ліпша легенда про будь-якого бога! “Зійшлі з неба були на землі днями тими”. Це Біблія. І не тільки християнський Бог. Магометанський аллах, іудейський Яхве, індійський, ескімоський, негритянський, полінезійський — всі боги дружно сходили, злітали, падали, спускались! Звідки? З неба! А хто тільки не здіймався на небо? І Єнох, і Христос, і Мітра, і Кецалькоатль, і сотні інших легендарних осіб.

Чому всі ці історії неодмінно треба було придумувати? Чому не припустити, що все відбувалося значно простіше? Прилетіли з неба могутні космонавти на ракетних кораблях. Неандертальці, зодягнуті в звірині шкури, почали їм поклонятись, як вищим істотам, а потім запам’ятали цей випадок і передали його в спадщину своїм нащадкам!

Хіба ви не знаєте, що інки визнали за богів іспанців, уся могутність яких полягала в вогнепальній зброї і конях.

— Не ображайтесь, будь ласка, але зовсім не обов’язково було прилітати космонавтам, щоб наші темні предки придумали собі богів.

— Не обов’язково! — знизала плечима дівчина. — Могло бути і так і сяк. Але ви збираєтесь спокутувати свою провину? Так показуйте, звідки вони прилітали!

— Що б я дав, аби тільки взнати це! — вимовив Матвій, помовчавши. — Довідатись і сказати людям: “Дивіться всі! Ось найближче місце в космосі, де живуть ваші брати по розуму!” Але, на жаль, космонавти, про котрих ми з вами говоримо, поки що не повідомили мені, в якому довідковому бюро можна спитати, звідки вони…

— Отже, будемо шукати це довідкове бюро? — Майя з надією глянула на Матвія. — Дайте мені завдання.

Рука Бєлова ненароком потяглася до потилиці, але він вчасно опам’ятався і зняв з плеча неіснуючу порошинку.

— Яке, власне, завдання? — сказав Матвій спроквола.

— Яке завгодно! — коротко, проте енергійно відповіла дівчина. — Треба їхати в Хірбет, про який написано у вашій статті, — поїду в Хірбет. Треба сидіти в бібліотеці — буду сидіти в бібліотеці. Треба мити підлогу в лабораторії — митиму підлогу.

Бєлов машинально глянув на чисту підлогу і тим самим невпевненим тоном промовив:

— Підлогу мити, мабуть, не треба. В Хірбет уже поїхали без нас з вами…

— Так і знала! — В голосі дівчини почувся відчай. — А ви ж чому не поїхали?

— Мені треба було залишитись. Я визначаю вік саммілітів. Хочете, покажу?

Матвій узяв зі столу фотопластинку і подав Майї.

Вона повертіла її в руках.

— І що ви взнали? Скільки йому років?

— Не більше за мільйон.

— А точніше?

— Точніше поки що не знаю. Треба зробити хитріший прилад.

— Гаразд! Ви будете робити свій прилад. А мені що ж — сидіти склавши руки?

Матвієві стало ніяково. На фізиці й астрономії він, щиро скажемо, дещо розумівся. Але історію або, наприклад, філологію знав досить поверхово. І якщо назвав у статті деякі загадкові явища в цій галузі, то зробив це за порадою Тарасюка. Швидше для того, щоб привернути увагу інших спеціалістів, а не з упевненості, ніби влучив у ціль. А тепер раптом його вважають за главу справ і чекають розпоряджень!..

— Знаєте що, — сказав Матвій, — дуже прошу вас — наберіться терпіння на п’ять днів.

— А що буде через п’ять днів?

— Буде Тарасюк.

— А хто він такий?

— Начальство. Завідуючий сектором палеоастронавтики… Тобто у сектора інша назва. Дуже довга — я ніяк не можу її запам’ятати. Зрештою, назва — це неістотне. Важливо, що Тарасюк обов’язково дасть вам завдання. І не одне, а цілу купу!

— Через п’ять днів… — невдоволеним голосом повільно сказала Майя. — А раніше не можна?

— Не можна.

— Він що — хворий?

— Він у Хірбеті.

З Майїних грудей вирвалося тяжке зітхання.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ Дивні боги

— Отже, повна поразка? — дивлячись Григорієві у вічі, спитав Матвій.

— Можна сказати інакше, — не опускаючи очей, сухо відповів мушкетер. — Тимчасові труднощі.

— А мені щастить! Та ще й як! Матвій схопився, підбіг до шафи і витяг звідти дві колби:

— Дивись!

Григорій узяв колби. Одна посудина була засипана дрібним жовтуватим піском. У другій лежав маленький самміліт, дуже схожий на пуп’янок чайної троянди.

— Різні речі! Чи не так?

— Нібито так, — згодився Тарасюк.

— А хімічний склад цього піску і цього самміліта абсолютно однаковий!

— Здорово! — сказав Григорій і трохи повеселішав. — Але, якщо говорити серйозно, то можливі два пояснення. Або самміліт виник із піску, або пісок — із самміліта!

— Можливо, все-таки перше припущення достовірніше? — спитав Матвій.

— Можливо, можливо… Інакше, мабуть, усі пляжі були б покриті саммілітами. Але коли з піску виник самміліт?

— Приблизно з мільйон років тому…

— “Приблизно”! — перекривив його Григорій. — Плюс-мінус скільки?

— Плюс-мінус мільйон, — бадьоро промовив Матвій.

— А точніше? Нам потрібна дата з точністю до п’ятисот, ну хоча б до тисячі років. Інакше ні про які аналогії з пам’ятками не може бути й мови.

— Попрацюємо — буде й точніше, — твердо сказав Матвій і очима показав на паперову стрічку, що висіла над столом.

На стрічці великими друкованими літерами було написано:

“Працюйте — і у вас вийде!”

— Лозунг прекрасний, — погодився Григорій. — Цілком і повністю підтримую. А поки ти будеш ворожити з приладом, пошукаю філологів. Для початку хай прочитають фрагменти з Мідного згортка. Може, не даремно пращури змайстрували таку дивовижну книгу!

Стенограма засідання Сектора фізичних методів дослідження доісторичних пам’яток, 26 квітня 196… року.

ТАРАСЮК. Сьогодні ми зібралися, щоб заслухати повідомлення старшого наукового співробітника Інституту східних мов Майї Степанівни Кремньової про перші результати дешифровки Мідного згортка. Скільки часу вам треба, Майє Степанівно?

КРЕМНЬОВА. Двадцять хвилин.

ТАРАСЮК. Прошу вас.

КРЕМНЬОВА. Дозвольте не зупинятися на історії відкриття Мідного згортка професором Гізе і на обставинах загибелі згортка. В наші руки потрапили фотокопії розрізнених фрагментів. На сьогодні пощастило визначити, що всі написи зроблено арамейською мовою у другому сторіччі до нашої ери. Пощастило також прочитати однісінький фрагмент єдиного тексту. Ось цей текст.

“І сказали предки: залиште нам ваш розум. І сказали боги: чужим розумом не проживеш. І сказали предки: залиште нам вашу силу. І сказали боги: ви скористаєтесь нею на зле. І сказали предки: що ви залишите нам? І сказали боги: найвищу висоту і найглибшу глибину, зірку опівночі, день, що дорівнює ночі, і священне число. І сказали предки: яке це число? І сказали боги…”

Кафедра давньосемітичних мов, що зробила переклад цього тексту, вважає його записом раніше невідомої дослідникам релігійної притчі.

Однак таке пояснення стверджують лише два моменти: по-перше, слово “боги”, по-друге, розум і сила, що ними ці боги володіють. Що ж до стосунків між дійовими групами, то вони зовсім не схожі на взаємини між людьми і богами.

Впадає у вічі вже те, що й сама форма розмови вказує на рівноправність обох груп. І боги і предки розмовляють як рівні з рівними. Але справа навіть не у формі, а в суті, в змісті діалогу.

Боги не тільки не нав’язують своєї волі предкам, але більше того, закликають їх жити своїм розумом: “Чужим розумом не проживеш”.

Порівняйте ці слова з класичною промовою Бога до людини. Я процитую слова, котрі Бог, згідно Біблії, каже Мойсею:

“Якщо ви будете слухатися гласу мого і додержуватись завіту мого, то будете в мене народом святим”.

Думка про “чужий розум” — це, по суті, глибоко безбожна, раціоналістична, антирелігійна, гуманістична думка. Одне слово, боги Мідного згортка — справжні безбожники. Вони сповнені вірою в людський розум. Але одночасно вони не вірять у добрі наміри людей — вони відмовляються дати предкам свою силу, побоюючись, що ті скористаються нею, щоб робити зло. Чи немає тут якогось протиріччя? На перший погляд, безумовно, є.

Нарешті, останні фрази діалогу, вже зовсім загадкові. Кожне слово — загадка. Що таке найвища висота? Найглибша глибина? Про яку зірку опівночі йдеться? Що за день, котрий дорівнює ночі? Яке священне число?

На всі ці питання немає відповіді, якщо вважати текст релігійним. Ні Біблія, ні інші пам’ятки Ближнього Сходу не містять ніяких паралелей і аналогій, що проливали б світло на загадки Мідного згортка.

Єдину легенду, котру, на мою думку, можна пов’язати з діалогом Мідного згортка, мені пощастило знайти у творі Іоанна Бейрутського “Історія філістимлян”, виданому в середині XVIII сторіччя в Генуї. Ось ця легенда:

“До філістимлян жили тут первісні племена велетів з високими грудьми і міцною шиєю. В зарозумілості своїй надумали вони штурмувати саме небо і за своє сміливе починання зазнали ганебної смерті. Із споруджених ними височин їх було скинуто в найглибшу глибину пекла, ще глибше, ніж дно морське з його мешканцями”.

Відомо, що у своєму творі Іоанн спирався не тільки на Біблію. Він використав історичні легенди народів Близького Сходу, котрі старанно збирав на протязі майже вісімнадцяти років. Легенда, яку я процитувала, вражає своєю сучасною термінологією. “Штурмувати небо!” Адже це прямо про сучасну астронавтику! Важко відмовитись від думки, що в цій легенді відбито деякі реальні факти.

Беру на себе сміливість заявити, що цей переказ і діалог Мідного згортка — легендарні фрагменти реального факту відльоту з нашої планети гостей із космосу, тих самих, про котрих ідеться в гіпотезі Бєлова.

Причому на Мідному згортку записано основну, найважливішу частину легенди. А саме — вказано місце, де невідомі космонавти залишили свій вимпел. Про інше важко щось певне сказати, але найглибша глибина і найвища висота цілком можуть бути найхарактернішими геодезичними точками якоїсь конкретної місцевості.

Решта загадкових слів, мабуть, приховують у собі вказівку на певні предмети, що в комплексі дають можливість визначити координати вимпела.

Якщо стати на цю точку зору, то дуже важливо було б знати священне число. Воно може виявитися тим ключиком, яким відмикається вся система координат.

Отже, дозвольте зробити підсумок. Перше: легенда Мідного згортка — це не релігійна притча. Друге: слово “боги”, мабуть, має давніше походження і поставлене замість іншого слова, що стояло раніше. Третє: загадковість тексту легко пояснити з точки зору гіпотези Бєлова. Четверте: дуже необхідно вивчати усні перекази на місці уявного приземлення уявних палеоастронавтів. Усе.

ТАРАСЮК. У кого є запитання до доповідача?

ВОЛКОВ. Чи відомі товаришці Кремньовій ще якісь легенди, що можуть мати відношення до палеоастронавтики, як ви називаєте?

КРЕМНЬОВА. Звичайно! Так сама, як і всім присутнім! Я кажу про всі міфічні істоти, що спускалися з неба і злітали туди.

ДУДНИКОВ. Наше завдання — дослідження стародавніх пам’яток. А про що доповідає тут товаришка Кремньова? До чого ж тут міфи? Чому товаришку Кремньову не задовольняє визнана наукою теорія походження релігії?

КРЕМНЬОВА. Вона мене цілком задовольняє. Але я припускаю, що легенди про приземлення і зльоти окремих богів можуть бути пов’язані безпосередньо і з фактом приземлення і відльоту розумних істот. Не бачу ніяких підстав не визнавати такого припущення.

ДУДНИКОВ. Але чи розуміє товаришка Кремньова, що, підставляючи в релігійну маячню замість слова “бог” слово “космонавт”, вона тим самим дає підстави стверджувати істинність релігійних вчень Біблії, Корану, Веди тощо.

КРЕМНЬОВА. Чи розуміє товариш Дудников, що на відміну від бога у космонавтиці нема нічого надприродного?

ДУДНИКОВ. Але так можна дійти до підтвердження відомої біблійної тези про створення Землі не природою, а позаземною, небесною істотою! І тоді…

ІЛЬЇН. Пробачте, це вже не запитання, а виступ…

КРЕМНЬОВА. Не перебивайте. Хай товариш висловиться.

ДУДНИКОВ. Вважаю це за свій обов’язок, товариші! І тоді нам доведеться визнати, що не людина — вища істота, а хтось інший! Це попівщина! Це принизливо для людини!

БЄЛОВ. Не знаю, як для товариша Дудникова, для мене зовсім не принизливо було б довідатися, що нашу Землю і навіть усю Сонячну систему, ба навіть Галактику, врешті-решт, зліпили не безглузді закони стихій, а руки розумних істот. Більше того, це тільки надало б мені впевненості в своїх силах. Якщо хтось зміг, отже, і ми зможемо!

КРЕМНЬОВА. Правильно!

ТАРАСЮК. Ще є запитання? Немає? В такому разі дозвольте від вашого імені подякувати Майї Степанівні за надзвичайно цікаве повідомлення. Засідання закінчено. Президію прошу залишитись. І вас, товариші Кремньова й Бєлов.

…Мабуть, пропозиція Майї Степанівни про організацію збирання фольклорних матеріалів у районі Хірбету — Саммілі дуже своєчасна. Треба подумати, чи варто внести це питання до плану нашої експедиції.

БЄЛОВ. Експедиції?

ТАРАСЮК. Так. Я не встиг оголосити до засідання. Питання в принципі вирішено Академією. Головна мета — пошуки нових саммілітів. Тепер буде іще одна — пошуки легенд. Давайте офіційно приймемо рішення про необхідність включити до експедиції філолога-арабіста. Хто “за” — прошу голосувати. Проти? Хто утримався? Немає?

ДУДНИКОВ. Є.

ТАРАСЮК. Так і запишемо: прийнято одностайно при одному, що утримався.

Після засідання Григорій привів Матвія та Майю в інститутський музей і зупинився біля стіни, на якій висіла величезна — на три людських зрости — блакитнувата калька, де виднілися якісь дивні жовтогарячі штрихи.

— Відійдіть метрів на п’ять, інакше не зрозумієте! — сказав Тарасюк.

Матвій з Майєю послухались. І як тільки вони відійшли, лінії та штрихи, злилися в суцільні контури. На стіні з’явилася ціла череда бізонів — величезних крутошиїх тварин з важкими головами.

— Що це таке? — вигукнула Майя. — Раніше їх тут не було!

— Бики Саммілі, — коротко відповів Григорій. — Прислав Фернан Гізе…

— Зачекайте-но! — скрикнула дівчина. — Я мала на увазі лише усні легенди. Але ж люди вміли малювати і двадцять, і п’ятдесят тисяч років тому!

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ В піщаних степах аравійської землі…

…Цілий рік змарновано. Цілий рік!

Просто дивно, як йому спала ця божевільна думка — шукати наскельні малюнки в Хірбеті? Хіба він не знав, що вузька долина, затиснута між горами й пустелею, скидалась на справжній прохідний двір? Хто тільки не бував там протягом тисячоліть! Єгиптяни І ассирійці, хети і перси, греки і римляни…

Було б надзвичайне чудо, якби у печерах Хірбету зберігся хоча б один малюнок, зроблений рукою людини в кам’яному віці. І все-таки рік не минув марно. Коли б він не приїхав у Хірбет, хтозна, чи почув би про цих прекрасних биків Саммілі?

Фернан ще раз подивився на кам’яну стінку з жовтогарячими лініями і штрихами, що зливалися в силуети могутніх тварин. “Щось давненько немає листів од Грегорі, — подумав він. — Приїде чи не приїде. Або щось перешкодило?.. І Халід загостював у діда!..”

Фернан глянув униз. Там, коло підніжжя плато, виднівся гайок фінікових пальм. Серед зелені жовтіли хатки. А відразу ж за оазою — до самого обрію — безмежний океан дрібного піску з обрідними острівцями колючого чагарника.

І тут, на плато, зелені майже немає. Звідки їй бути, якщо на сотні кілометрів дзюрчить лише одне-єдине джерельце. Ось воно тече по прискалку тонким пульсуючим струмочком, наповнює видовбану чиїмись добрими руками круглу кам’яну чашу і зникає в ущелині.

Взявши відро, Фернан попрямував до своєї печери.

Власне кажучи, печер у звичайному розумінні цього слова — таких, наприклад, як у Піренеях чи в тому ж Хірбеті, — тут не було. Стародавні мешканці плато жили в нішах, утворених коло підніжжя скель і схожих на довгі, вузькі кімнати без зовнішньої стіни.

Кілька справжніх печер існувало лише у Джаббарі — в глибокій ущелині — колишньому руслі багатоводної річки, що перетинала плато. Але забиратись так далеко не було сенсу. Спочатку треба було дослідити прилеглі до джерела скелі.

Фернан увійшов у нішу, вона йому сподобалася. Стіни й стелю покрив товстий шар пилюки, а подекуди й сажі. Очевидно, тут розпалювали вогнище. Він заліз на дошки, що лежали на двох пласких каменях, і почав розчищати стінку зверху вниз. Спочатку Фернан працював металевою скребачкою але, коли до стіни лишилося не більше сантиметра, довелося взяти губку.

Він нахилявся до відра, вмочав у воду губку, вичавлював її і обережно водив по стіні. Знову нахилявся до відра — й знову водив мокрою губкою по стіні.

Минуло з півгодини, і Фернан робив це вже майже механічно. Вниз — угору, вниз — угору, вниз — угору…

Сонце спускалося все нижче, і в ніші зробилося темнувато. Але Фернан працював доти, поки не помітив, що тре стінку сухою губкою.

Зирк у відро — порожньо.

Підійшовши до джерела, він почув тихий незнайомий звук. Звук долинав звідкись знизу.

Прислухався — внизу чулося гудіння й чмихання перегрітого автомобільного мотора.

Фернан кинувся до намету, схопив бінокль, підбіг до краю плато і відразу ж побачив машину.

Маленька вантажівка застрягла у піску недалечко, за кілометр від оази. Біля машини вовтузився дебелий чоловік у європейському одязі й тоненький юнак з кучмою яскраво виблискуючого на сонці золотистого волосся.

Фернан попрямував до пальм. По дорозі він ще раз підніс до очей бінокль. Енергійні рухи чоловіка, що орудував лопатою біля задніх коліс автомобіля, здалися йому знайомими.

— Грегорі, — закричав Фернан, — їй-бо, Грегорі! — і побіг, притримуючи рукою бінокль, що теліпався на грудях.

Кілька хвилин місцевість сповнювалася глухими ляпасами — Фернан і Григорій радісно поплескували один одного по спині.

Потім француз вирвався із залізних Тарасюкових обіймів і усміхаючись промовив:

— Пустеля є пустелею, а ввічливість — ввічливістю!

— Знайомтесь, будь ласка, — галантно вклонившись, сказав Тарасюк. — Майя Кремньова — філолог. Фернан Гізе — покоритель надр земних!

Фернан низько зігнувсь і потис маленьку Майїну руку.

— Не певний, що на вас чекає тут якась пожива. Розраховувати на пам’ятки письменства в печерах Саммілі не доводиться…. Зрештою, — люб’язно додав він, — якщо філолог виявиться тут зайвий, то прекрасна дівчина — ніколи!

Майя зробила реверанс, а коли француз одвернувся, показала йому язика.

Фернан обійшов машину навколо, поколупав пісок під колесами, потім досить безцеремонно випхав із кабіни хазяїна вантажівки і скомандував:

— Усі, крім дам, по каміння!..

Через півгодини машина в’їхала в оазу.

— Прошу до шатра! — Фернан гостинно відхилив полу свого намету.

Речі були складені в одній з ніш. Здалеку все глухіше долинало торохкотіння вантажівки. На заході, на фоні ще світлого неба, виблискувала Венера.

— Не треба до шатра, — сказала Майя. — Тільки уявити собі — вечір у піщаних степах аравійської землі! Пальми, оаза, річища колишніх річок!.. Покажіть нам краще, чим ви тут займаєтесь?

— Але ви, мабуть, стомились? — невпевнено спитав Фернан.

— Встигнемо відпочити!

— Тоді беріть ліхтарі, а то нічого не побачите!

…В ніші була сиза напівтемрява. Фернан освітив риштовання, скребок, губку.

— Сьогодні я працював тут. Але поки що нічого не виявив…

Григорій також запалив свій ліхтар і почав роздивлятися стіни. Світле коло перескочило з одного кутка в інший і…

Радісний вигук залунав у сховищі: в жовтому колі, граціозно піднявши передню ногу з маленьким гострим копитцем, стояло смугасте лоша — зебра, а трохи далі, із темної, ще не розчищеної частини скелі, виглядала смішна голова жирафи — з маленькими ріжками і лякливо нашорошеними вухами.

— Це називається “нічого не виявив”! — вигукнула Майя.

— Вже сутеніло, і я справді нічого не помітив, — зніяковіло пробурмотів Фернан.

— Чудово! — крикнув з дощок Григорій. — Якщо таку красу виявлено “випадково”, то які відкриття можна зробити тут “навмисне”!

— Ви ще не бачили найцікавішого, — скромно сказав Фернан. — Що тоді скажете?

Він вийшов з ніші, швидко попрямував уздовж великої скелі і несподівано зник з очей. Майя і Григорій кинулися за ним. Помітивши світло від ліхтаря, протиснулись у вузьку печеру і прикипіли на місці.

На верхній частині стіни вони побачили намальовану синьою фарбою дівчину з важкою хвилею волосся, що збігало цо спині, з веселими синіми очима й тонким юним станом. Вузькими пальцями вона тримала люстерко в круглій оправі з довгою прямокутною ручкою.

Хто вона? Коли жила? Де тепер її нащадки? Куди пішла з цього краю, знищеного пісками і сонцем?

Тепер, коли цей малюнок відомий будь-якій освіченій людині із численних репродукцій, що є в кожному музеї, синя дівчина сприймається гак само умовним персонажем, як Мадонна Рафаеля чи Даная Рембрандта.

Але тоді — в гірських скелях Саммілі, в житлі невідомого стародавнього роду — вона здалася їм живою і близькою.

Слово честі, ніхто не здивувався б, якби вона зійшла раптом із стіни і мовила: “Добрий вечір!..”

Вони довго дивилися на синю дівчину. А потім мовчки вийшли із сховища.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ Зустріч з легендою

Майя ще трохи постояла біля кручі, слідкуючи за двома білими постатями, що ставали все меншими й меншими.

Фернан і Тарасюк поволі пішли до оази, неподалік од якої було колись знайдено самміліти.

Майї теж треба було до оази — скелі не повідають їй стародавніх легенд. Але сьогодні довелося лишитись.

Востаннє махнувши Григорієві рукою, дівчина пішла до намету і заходилася мити посуд. Найнеприємніші справи треба робити насамперед!

Вона замислено терла піском чавунний казанок, на якому зібралося на палець сажі, коли почула поблизу неголосне іржання.

Майя підхопилася й побачила, що стежкою йдуть до табору два чоловіки і ведуть за повід прекрасних вороних коней — таких вона бачила на картинках.

Подорожні наблизились, і один з них — білобородий дід з чорними, як смола, очима зупинився, з гідністю приклав руку до грудей і сказав:

— Селям алейкум! — і малозрозумілою англійською мовою додав: — Багато щасливих років тобі, молода пані!

— Алейкум селям! — відповіла Майя. І вела далі по-арабськи: — Тільки я не пані, а товаришка. Я — росіянка. Росія! Москва!

Подорожні недовірливо дивилися на дівчину.

— Москва! — повторила вона. — Радянський Союз!

— Супутник! — несподівано по-російськи промовив дід.

— Супутник! Супутник! — зраділа Майя. — А ви дідусь Джафар! Так? А ти — Халід? Мені розповідав про вас Фернан Гізе.

— Де зараз пан Гізе?

— В оазі. Він скоро повернеться. А поки що будьте моїми гістьми. Заходьте, батьку! Заходь, Халіде!

Погодувавши і напоївши гостей, Майя вирішила показати їм Фернанову знахідку.

Втрьох вони увійшли до стародавнього сховища. Вранішнє сонце яскраво освітлювало темну стіну, на котрій виступав силует дівчини.

Дідусь підійшов до самої стіни і доторкнувся сухими коричневими пальцями до темного каменю ніби не довіряючи своїм очам. А хлопчик дивився на Майю.

— Тобі подобається кам’яна красуня? — спитала вона.

— Вона схожа на тебе, — відповів хлопчик.

— Тепер мені навіть незручно повторювати своє запитання. Але ти все-таки скажи: тобі подобається кам’яна красуня?

Хлопчик промовчав.

Майя зрозуміла, що він не хоче відповідати, поки не висловив своєї думки дідусь.

Але дідусь не поспішав говорити. Він сів на кам’яну долівку ніші, дістав звідкись із ганчір’я люльку, набив її тютюном і глибоко затягся. Час від часу він зводив очі на синю дівчину, а потім знову зосереджено димів, дивлячись собі під ноги.

— Я живу сімдесят літ. Мій батько жив вісімдесят років. Батько мого батька жив дев’яносто років. Ніхто з нас не знав нічого про кам’яну красуню. Звірів на камені ми бачили не раз — биків, великих птахів бачили, коней бачили… Але про людей, намальованих на скелі, ми нічого не знали.

— Скажи, батьку, — спитала Майя, — а що ти чув про людей, які жили тут до вашого племені?

— Батько мого батька співав мені пісню про те, ніби раніше тут росла висока трава. Така висока, що вершник міг непомітно під’їхати до бика й убити його списом. А води було стільки, що кожний міг пити її коли завгодно і скільки завгодно. І міг напоїти свої дерева та своє поле. І була тут людей сила-силенна. І всі були щасливі…

Дідусь знову замовк. Можна було подумати, що він заснув, коли б не хмари диму, що час від часу здіймалися над люлькою.

— А куди пішли ці люди?

— Зникла вода. А за водою зникла трава. І дерева, і поля, і пташки, і бики, і люди…

— А чому зникла вода?

— Я чимало разів питав про це мудрих людей. Мені завжди відповідали, що жителі цієї землі розгнівили аллаха, і він перетворив родючі землі на білий пісок та чорний камінь. А чим розгнівили, ніхто вже не пам’ятає…

— Як же, дідусю, — раптом заговорив Халід, — як же не пам’ятаєш? Хіба не ти розповідав мені про велетів?

— Це казка, а ми ведемо розмову про серйозні речі! — сердито сказав дідусь і почав люто вибивати люльку. — Коли старші розмовляють, молодші повинні мовчати, — за хвилину пробурчав він.

Майя бачила, що дідусь не має бажання розповідати. Але не могла ж вона відмовитися од своєї мети!

— Росія — велика країна, — тихо мовила дівчина. — Коли в Москві лягають спати, на Сахаліні вже йдуть на роботу. Ось яка величезна моя країна… Є на ній теплі моря і прохолодні ріки. Є долини, вкриті апельсиновими гаями, і гори із сніговими шапками. І я могла б поїхати до будь-якого, найпрекраснішого місця… Але я приїхала до вас — у Саммілі!

Майя крадькома глянула на дідуся і, переконавшись, що він уважно слухає, вела далі:

— У моїй великій країні живе дуже багато людей — росіяни, таджики, вірмени, якути, чукчі та ще майже біля двохсот народів-братів. І я могла б вивчити прекрасну мову будь-якого з них… Але я вивчила вашу мову. Я вивчила в Москві вашу мову і приїхала до вас у Саммілі.

Якби ти спитав мене, батьку, чого я приїхала, я відповіла б тобі: “По казки”. А якби ти спитав мене: “Невже в Росії мало своїх казок?” — я відповіла б тобі: “Багато”. Але в кожного народу — своє серце. У кожного серця — своя пам’ять. Якщо хочеш пізнати серце іншого народу — узнай його казки!

Майя знову глянула на Джафара і зустрілася з його уважним поглядом.

— Далеко їздити — потрібні великі гроші, — сказав дідусь. — Твій батько, молода пані, мабуть, дуже багатий?

— Я не маю батька, — дивлячись у вічі дідусеві, сказала Майя. — Коли він був живий, все його багатство було в його розумові. І в його душі. І в його друзях. А потім він пішов на війну. І його вбили фашисти.

Він поспішав на допомогу нашим друзям-чехам. У чехів є гарне старе місто на повноводій блакитній ріці. Війна вже кінчалася. Але фашистам усе ще було мало людської крові. І вони вирішили зруйнувати це місто. Та чехи взяли в руки зброю, щоб врятувати свої хати, збудовані дідами й батьками. З рушницями вони пішли проти гармат. Треба було їм допомогти. І мій народ прийшов на допомогу. Тільки не всі повернулися додому. Мені тоді не було і п’яти…

— Дозволь мені розповісти! — прошепотів Халід, благально дивлячись на дідуся.

Старий насупив сиві брови, поклав суху темну руку на гостре хлопчикове плече і сказав:

— Слухай, донько!..

В ті дні, коли по Арабській землі текла Велика ріка, оточена густими лісами, там жило могутнє плем’я велетів. Величезні були вони тілом своїм, але ще більші — мудрістю.

Одного разу вирішили велети заволодіти самим сонцем. Збудували високі вежі й почали вилазити на небо.

Розгнівався аллах і в пітьмі нічній розбив їх засліплюючим вогнем. І кинув їх у пекло — нижче дна морського. І перетворилася Арабська земля на пустелю…

Майя затамувала подих. Адже це та ж сама легенда! Легенда, двісті років тому записана Іоанном Бейрутським…

…Увечері, за вечерею, вона розповіла дивну легенду своїм товаришам.

— Уявіть собі, що мудрі велети — наші брати з космосу. І їхні вежі — зоряні кораблі. І штурм неба — відліт. І стовп розпечених газів із дюз. І оглушливе ревіння двигунів. І наших далеких предків, що в чорну ніч спостерігали цю картину…

— Знати пташку по льоту, філолога — по уяві, — стомлено пожартував Фернан. — : Ви не ображайтесь — у кожного своя робота. Однак не віриться, щоб якась важлива істина могла зберігатися тисячоліттями в такому недосконалому сховищі, як казка. Казка — не рукопис і навіть не малюнок…

— Я не ображаюсь, — задумливо сказала дівчина. — Послухайте, Фернане, ви не знаєте, чому ущелина Джаббар називається саме так — “Джаббар”?

— Не знаю. А що?

— На одному із північноафриканських діалектів “джаббар” означає “велет”…

— А Гібралтар за старовини називався Геркулесовими стовпами! Ну й що далі?

— Що далі? А далі я хотіла спитати вас, чи знаєте ви пісеньку про шимпанзе?

— Начебто ні, — всміхнувся Фернан.

— Ну, то слухайте!

Кажуть, ніби шимпанзе Можна так навчити, Що, немов людина, він Стане їсти й пити, Розрізнять горілку й ром, В ванній милом митись, Зуби чистить перед сном, На зорі голитись. І читати, й малювать, І ділити, й множить… Та одне лиш — мріять — він Ну ніяк не може. Через ваду цю дрібну Чи мозкове манко Не людина шимпанзе, А звичайна мавпа.

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ І сказала велети…

Від’їхавши од табору кілометрів з десять, Майя і Халід почули гуркіт мотора — низько над ними пролетів вертоліт. Він зробив коло над плато, ще раз пролетів над вершинами й подався у бік табору.

— Хто б це міг бути? — спитала Майя.

Халід тільки покрутив головою. Він ніколи раніше не бачив вертольота.

“Можливо, в таборі щось сталося? Чи не повернутись?” — подумала дівчина. Але потім вирішила, що за час, який минув од їхнього від’їзду, нічого особливого трапитись не могло.

І Майя знову торкнула підборами коня, і він пішов добрим клусом. За десять метрів попереду скакав Халід.

Сонце ще не зійшло, але ось-ось мало з’явитися й відігнати вранішню прохолоду.

Все-таки вони встигли доїхати до сховища раніше, ніж сонце почало припікати по-справжньому.

Важко було уявити собі, що цю похмуру ущелину між чорними скелями колись наповнював кришталевий блиск води, а мертві кам’яні схили вкривала соковита зелень трав та дерев. Здавалося, що тут ніколи не існувало ніяких ознак життя, ніби тут не наша планета, а Місяць або астероїд.

Майя проїхала вздовж ущелини кілометрів два і знову повернулась до її початку — туди, де, за Халідовими словами, містилися печери.

Печер тут було чимало, куди більше, ніж біля скелі з “биками”. Лише на західному боці ущелини Майя налічила шістнадцять ніш та одинадцять глибоких сховищ — вони нагадували вже справжні печери.

Особливо сподобалась Майї одна печера-найглибша і найширша. Піднявши руку, вона не могла дотягтися навіть до половини стіни величезної кам’яної зали. Вхід був з південного боку, і, незважаючи на триметровий коридор, що відділяв залу від входу в печеру, тут було досить видно.

— Можливо, велетами називали раніше ці дві гори? — Майя показала на дві скелі, що стояли насторожі ущелини, — високі, посічені глибокими тріщинами

— Не знаю, — озвався хлопчик. — Ці скелі не мають імен.

Вона зупинилась біля входу й подивилася на східний, положистий бік ущелини. Тут скелі були вивітрені й зруйновані значно більше. Вітер, трохи стримуваний на протилежному березі крутими пасмами скель, був тут єдиним господарем протягом багатьох. тисяч років.

Обстежити всі ці виїмки і печери?.. Таке під силу тільки великій, добре оснащеній експедиції. Навіть якби сюди приїхали й Фернан з Григорієм — все одно вони витратили б на це роки…

Все це Майя добре розуміла. Але водночас. вона мала таке відчуття, яке буває у рибалки, коли він уперше закидає спінінг у незнайому річку і крізь темні шари води “бачить” величезну щуку, що поривається до блешні.. Так само й зараз “бачила” Майя гостроносий міжзоряний корабель, зображений на скелях похмурої ущелини.

Їй самій було смішно, але, слово честі, вона не тільки відчувала, що тут її чекає чудове відкриття, вона навіть “знала”, де саме станеться це відкриття!

Майя не поспішаючи оглянула величезну залу. В гущі світла, що перетинало коридор, виблискували піщинки. Вони були такі малі й легенькі, що не видно було їхнього осідання. Все ж кам’яну підлогу вкривав товстий, злежалий шар піску.

Товстий шар пилюки покривав і стіни. Кіптяви не було видно.

Мабуть, вода зникла з ущелини дуже давно, тисячі років тому, і людині нічого було робити тут, серед мертвого каміння. Якщо люди потрапляли до Саммілі, вони зупинялися поблизу джерела.

Але тоді, коли в Джаббарі гомоніла ріка і шелестіло важке листя, а щоночі гавкали собаки і ревів голодний лев, — у ті часи люди не могли не використати для житла такого чудового природного сховища, як ця печера!

Майя вирішила, що очистку треба починати з північної стіни, бо на неї падає більше світла. Чим більше дівчина дивилася на жовто-буру кору, яка покривала чорний камінь, тим більше вона переконувалась у тому, що ключ до таємниці заховано саме тут. її охопило таке велике нетерпіння, що вона вийняла ніж і почала скребти цю кору. Але “штукатурка” майже не піддавалась. І, присоромлена власним нетерпінням І варварством, Майя заховала ніж.

Халід допоміг Майї затягти в печеру чотири шкіряних мішки з водою, кожний літрів на вісім, — на день мало вистачити.

Майя налила води у пластмасове відро, кинула туди капронову щітку й губку, щільно затулила відро кришкою, щоб вода не випаровувалась, і стала перед стіною, замислившись. За всіма правилами, які пояснив їй Фернан, треба починати зі стелі або хоч би з самого верху стіни. Інакше можна пошкодити нижні “яруси”: якщо внизу виявиться малюнок, на нього сипатиметься пилюга і тектиме вода.

Але як дістатися стелі? У низьких печерах до неї можна дотягнутись рукою, а тут? Драбин у таборі немає. Щоб зробити підставку, потрібні дошки, а дерева тут теж немає. Ні за які скарби старовинні вона не доторкнулась би до пальми біля великого джерела.

“Колись тут, можливо, теж було вдосталь лісу, — подумала Майя. — Зрубали ліс, і утворилася пустеля”.

Спочатку дівчина вирішила притягти в печеру кілька каменів, скласти з них підвищення і на ньому працювати. Спробувала разом з Халідом зрушити з місця першу ж підходящу брилу. І відразу зрозуміла, що лише на цю роботу вона витратить цілий день. Адже ж підвищення треба буде пересувати!

А що, коли розпочати прямо з того місця, де легко дістати? І коли на стінці щось з’явиться, можна буде зробити карниз, хоч би з глини. Тоді вся вода й грязюка стікатимуть зверху по карнизу і не зіпсують стінку внизу…

Халід схвалив цей план. Він сказав, що знає в ущелині одне місце, де є глина.

Вони спустилися на кам’яне дно колишньої річки, і недалеко від печери Халід показав Майї синю пляму на землі. Дівчина розім’яла в руках кавалок глини — він був м’який і в’язкий.

Вони понесли з собою кілька таких великих грудок у печеру. Там Майя замісила глиняне тісто і приліпила до стіни невеликий увігнутий, як жолоб, карниз. Потім налила в нього з півсклянки води. Вода стекла вздовж карниза, навіть не просочившись стінку.

Халід гордо глянув на чудову конструкцію.

— Тепер ти можеш спокійно мити камінь, — з гідністю промовив він. — А коли закінчимо внизу, придумаємо ще щось.

— Дякую, Халіде! — Майя ласкаво скуйовдила його коротке чорне волосся, жорстке, наче капронова щітка. — Ти молодець! Давай зробимо так: я змиватиму пісок там, де тобі не дістати, а нижче й до підлоги працюватимеш ти. А поки я розчищу стінку зверху, ти встигнеш з’їздити ще раз по воду.

Халід радісно кивнув і побіг до коня.

А Майя посунула відро в куток печери, вийняла з нього мокру щітку і почала уривчастими сильними рухами терти буру кору трохи вище своєї голови.

В кутку було значно темніше, ніж навпроти входу. Майя часто зупинялась, уважно приглядаючись до розчищеного шару. Він був трохи світліший, ніж решта стіни.

Вона вирішила не розчищати відразу до каменю якесь одне місце, а поступово змивати шар за шаром. Хай вийде ділянка завдовжки хоч би на два метри — “плацдарм” для Халіда.

Робота посувалася досить хутко, бура кора, як тільки розмочувалась, легко руйнувалася щіткою. Можна було б працювати ще швидше, але дівчина боялась сильно зволожувати “штукатурку”, щоб не пошкодити зображень, які могли бути під нею.

Майя не дуже й розраховувала знайти рисунок у кутку. Спочатку їй здавалося, що корабель мусить бути зображений прямо навпроти входу. Але було якось дуже страшно відразу побачити порожню стіну на “найкращому” місці.

Поки приїхав Халід, вона розчистила довгу смугу на метр заввишки. Кам’яна стіна під корою виявилась чорною, блискучою, абсолютно чистою.

“Так і знала”, — подумала Майя, і все-таки їй стало дуже прикро. Вона якось відразу уявила собі, як вони з Халідом зчистять усю кору і всі стіни будуть такими ж чорними, блискучими і недоторканими, як і ця…

Коли повернувся Халід, вони, швиденько попоївши хліба з сиром і випивши з термоса кави, запрацювали вдвох. Хлопець був тямущий. Він витрачав мало води і тер “штукатурку” дуже обережно.

Після обіду минуло всього півтори години, але Майя відчула, що більше не може терти цю кляту стінку. Поки вона стояла рівно, було ще байдуже, хоч руки й тремтіли від напруги, але коли треба було нахилитись, поперек так пекло, ніби її цілий день били по хребту.

Вона лягла просто долі й сказала Халідові:

— Треба закінчувати, я стомилась.

— Відпочинь! — мовив хлопчик. — Ти відпочинь, а я ж тільки почав!

Темрява мала настати годин через п’ять-шість, і Майя згодилася.

Полежавши з півгодини, вона підвелась І знову взяла щітку. Але тепер робота йшла дуже повільно, і Халід наздоганяв Майю.

Невдовзі весь куток аж до того місця, де вона стояла, звільнився від “штукатурки”.

Вони сіли разом навпроти чорної очищеної стіни.

— Ти не сумуй! — серйозно, наче дорослий, сказав хлопчик. — У темному кутку ніхто і не вішає картин. Картину вішають там, де видно. — Він рвучко підхопився і, відійшовши трохи вбік, доторкнувся до стіни там, де кінчила працювати Майя. — Ось тут уже можна вішати… Ти віриш?

— Вірю! — стомлено, але твердо промовила дівчина.

Халід схопив відро і знову почав хвацько зчищати пісок.

— Не хапайся! — крикнула Майя. — Не поспішай!

Халід нічого не відповів, навіть не повернув голови, але почав працювати обережніше.

В печері стало темніше — сонце хилилось на захід. Треба було кінчати.

— Ходімо, Халіде! — сказала Майя. — Не можна повертатися пізно — в таборі турбуватимуться.

Вона підійшла до хлопчика, взяла його за плечі і відвела од розчищеної стіни, що виблискувала краплями вологи.

…Халід відразу ж пустив свого коня чвалом, але Майя крикнула:

— Зачекай!

Халід здивовано глянув на дівчину:

— Стомилась?

— Стомилася. Сильна спека у вас. Навіть у печері.

Вони поїхали поруч.

— Ти чуєш, Халіде, мені треба приїжджати сюди щодня. Але я сама не впораюсь. А мої друзі не хочуть працювати в Джаббарі. Вони не повірили дідусеві Джафару, його розповіді…

— Ти думаєш, що велети жили в Джаббарі? — спитав хлопчик.

— Не знаю. Та все ж недаремно сховище названо іменем велетів? А якщо вони там жили, то чому б їм не намалювати на стінці якоїсь печери не тільки биків і жирафів, не лише своїх сестер і дочок, але й башту, звідки вони хотіли дістатися до сонця. Як ти думаєш, Халіде?..

Хлопчик відповів не одразу.

— Ну чого ж ти мовчиш? Теж, як Фернан, вважаєш, що все це — казка?

— Ні! — сказав нарешті Халід. — Хіба це казка, що тут раніше текли ріки, паслися бики і літали пташки? Все це правда.

І він знову замовк.

— А велети? — спитала Майя. — Ти віриш у велетів, віриш?

— А чому пан Фернан не вірить? — не відповідаючи на питання, мовив хлопчик.

— Він каже, що багато дечого можна придумати. Він каже, що треба більше працювати і менше вигадувати. Взагалі він сміється з мене!..

Блиснули чорні Халідові очі.

— Я скажу, що хочу їздити з тобою. Я допоможу тобі знайти вежу!

Він ударив п’ятами коня і помчав галопом, але метрів за двісті зупинився.

Коли Майя зрівнялася з ним, Халід, нахилившись до дівчини, тихо сказав:

— Дідусь мого дідуся розповідав, що якось сам бачив велета! Тільки не пояснив, де він його бачив…

— А може, він пояснив, тільки це таємниця? — серйозно спитала Майя.

— Ні, не пояснив… Зате він розповів дідусеві, як люди проводжали велетів. І я хочу, щоб ти знала про це. Тільки ти не записуй, — попросив він, побачивши, що Майя дістала олівець і блокнот. — Ти запам’ятай, це дуже просто.

“…Перед тим, як зійти на вежі, запитали велети людей, що зібрались з усього світу, який би хотіли люди одержати від них подарунок?

І сказали люди: залиште нам ваш розум.

І сказали велети: чужим розумом не проживеш.

І сказали люди: залиште нам вашу силу.

І сказали велети: ви скористаєтесь нею на зле.

І сказали люди: що ви залишите нам?..”

— Зачекай! — крикнула Майя. — Зачекай! Слухай мене, Халіде! “…І сказали велети: найвищу висоту і найглибшу глибину, зірку опівночі, день, що дорівнює ночі, і священне число…” Чи так, Халіде?

Страшенно здивований хлопчик дивився на Майю. Очі його від хвилювання спалахнули ще яскравіше, засмаглі вилиці залилися рум’янцем. Він не міг вимовити й слова.

— І священне число, — повторила Майя.

— А далі? — тихо сказав хлопчик.

— “І спитали предки…”

— Ні, “і спитали люди”, — поправив її Халід.

— “І спитали люди: яке це число?..”

— І що відповіли велети? — прошепотів Халід.

— А ти знаєш?

Халід здивовано глянув на дівчину:

— Я ніколи не чув про священне число.

Всю дорогу Майя не вимовила більше й слова. Вона думала про таємничі скарби людської пам’яті.

Могутній плин часу розмиває граніт історичних фактів, перетворюючи його величезні брили на розсипчастий пісок переказів і легенд. Але геологи, дослідивши пісок, можуть дізнатися, з якого каменю він утворився. Чому ж не можна з дрібочка легенди відновити події?

І сама собі відповідала: “Можна!”

…Ще здалеку вони побачили вертоліт. Він стояв на землі біля великої скелі — тієї самої, де була печера із зеброю і жирафою, знайденими Фернаном. А на верху скелі чорніла маленька людська постать.

Коли Майя з Халідом під’їхали ближче, незнайомий зліз із скелі і, скинувши капелюх, відрекомендувався:

— Уільям Сміт, Лайкський університет.

Майя зіскочила з коня і назвала своє ім’я.

— Ви любите прогулюватися верхи? — доброзичливо поцікавився юнак.

— Я люблю ходити на лижах, містер Сміт!

— Називайте мене просто Віллі, — запропонував, усміхаючись, приїжджий.

— А ви мене — просто Майя… А зараз, вибачте, я мушу вас покинути — стомилась!

Не заходячи у свій намет, вона підійшла до Тарасюка. Той сидів з Фернаном біля спиртівки, на якій булькав маленький кавник.

— Сідай! — Григорій підвівся, звільняючи для Майї найзручніше місце на повстині. — Далеко їздила?

— Далеко, навіть ноги болять від незвички. Я знайшла чудову місцину. Такі печери!.. А що це за Сміт?

Тарасюк стиснув плечима:

— Експедиція у складі однієї людини. З легкої Матвієвої руки півсвіту зацікавилось камінчиками із Саммілі. Конкуренти, так би мовити… Але хлопець він, здається, непоганий… А як твої печери?

— Які печери? — втрутився Фернан. — Джаббар? Даремне! Не можна розтринькувати сили!

— Ось я й кажу, — підхопила Майя, — навіщо розтринькувати сили? Давайте краще всі разом працюватимемо в Джаббарі! Я кину свою філологію і буду вашою рабинею, Фернане! І Віллі покличемо!

— Досить про це, — сердито сказав Фернан. — Я до вас нічого не маю. У містера Сміта теж своя програма, йому доручили зібрати проби майже з кожного квадратного метра плато… Ми з Тарасюком не зрушимо з місця! Ви згодні, Грегорі?

Тарасюк кивнув. І, усміхнувшись, сказав:

— Зараз вона вам знову про шимпанзе заспіває..

— Не треба співати! — Фернан підняв руку. — Я все розумію. Якщо вам сумно самій, я скажу Халідові, аби він працював з вами. Домовились?

РОЗДІЛ ШОСТИЙ Вертикаль

Майя з Халідом стрімголов кинулися до стінки печери і, вражені, зупинились перед нею: чорне поле каменю, очищеного напередодні, пересікала яскрава жовта вертикаль.

Майя здивовано подивилася на хлопця, хлопець на Майю.

— Невже ми могли вчора не помітити цієї смуги? — тихо сказав Халід. — Такого не може бути!

Вони мовчки стояли перед загадковою жовтою смугою.

— Я, здається, здогадуюсь, у чому річ! — промовила нарешті Майя.

Вона витягла з сумки губку, намочила її і провела по смузі. Жовта смуга почала блякнути і майже зовсім щезла. За п’ять-шість хвилин стіна висохла і яскрава вертикаль знову пересікла чорне поле.

Халід дивився на магічну смугу, затамувавши подих.

— Вона більше не зникне? — спитав він.

— Не бійся, — засміялась дівчина. — Тепер усе в наших руках! Зараз ми дізнаємось, що тут намальовано!

Вона енергійно взялася до роботи. Вертикаль проходила біля самого краю розчищеної смуги — там, де Халід тер учора ввечері в найостаннішу мить. Тепер треба було розчищати далі.

Дуже обережно, працюючи лише губкою і тільки на самому верхньому шарі користуючись щіткою, Майя оголювала чорний камінь праворуч від смуги. До цього місця вона не дозволила Халідові навіть наблизитися, звелівши йому працювати з іншого боку.

Минуло зо дві години, але на стіні не з’являлося нічого нового. Серед чорного поля яскравіла лише жовта, мов тонкий сонячний промінь, смуга. І більше нічого — ні ліворуч, ні праворуч.

Кожні десять хвилин Халід залишав свій куток і, затамувавши подих, стояв за Майїною спиною, пильно стежачи за повільними рухами губки.

— А що, коли піти за смугою? — подумала вголос дівчина. — Адже повинна вона десь закінчитися чи кудись повернути?

— Дозволь мені! — крикнув із свого кутка Халід.

Голос його звучав так благаюче, що Майя мовчки погодилася.

Спочатку вона раз у раз позирала на Халіда. Але скоро переконалась, що хлопець цілком призвичаївся. Його рухи були такі вправні, що вона спокійно розпочала роботу в іншому місці.

Коли Халідові треба було зчистити останній шар корки перед каменем, він покликав Майю.

— Я боюсь — вона зникне, — прошепотів хлопець, передаючи Майї свою губку.

Вона взяла його губку в одну руку, свою в другу і легко провела ними по найтоншій піщаній плівці.

Вертикаль ішла далі. На початку вона була тьмяною, але незабаром заблискотіла так само, як у верхній частині оголеної смуги.

Через годину вони очистили стіну приблизно на метр від жовтої смуги і не побачили ніяких малюнків. Вниз вертикаль ішла до підлоги. Можливо, вона мала продовження, та добратися до кам’яного дна печери було не так просто — його вкривав товстий шар злежалого піску. Щітка й губки тут не допомогли б.

Залишався один вихід — простежити за цією довгою лінією аж до самої стелі.

Але навіть Фернанового зросту не вистачило б для цієї печери. А Майя й поготів ледве сягала середини стіни, хоч і навшпиньки зводилася.

— Що ж робити, Халіде? Придумай що-небудь!

Халід постояв з хвилину, дивлячись собі під ноги, і кинувся до виходу з печери.

Майя не встигла навіть спитати, куди він подався.

Несподівано в печері стемніло. І в ту ж секунду з боку входу почулося невдоволене форкання. А ще через кілька хвилин змоклий від напруги Халід втягнув до кам’яної зали вороного коня.

Майя з захопленням дивилась на хлопця.

Той спокійно підняв з підлоги капронову щітку, скочив коневі на спину і, ніби нічого не сталося, попросив:

— Дай, будь ласка, відро. Поставивши відро тварині на спину, він почав терти мокрою щіткою під самою стелею.

Задерши голову, Майя дивилась на здовжену смугу чорного каменю. Халід уже розчистив метрів зо два, а під бурою корою все виднілась та ж сама чорна стіна без найменшої ознаки смуги.

Виходить, учорашня лінія не була вертикальною? Виходить, десь зверху вона повинна піти вбік? А може, вона просто обірветься, щезне?

— Спробуй ще далі вправо! — крикнула

дівчина. — На метр далі!

— Зараз! — відізвався хлопець і легенько поплескав коня по ніби виточеній шиї.

Кінь зробив два обережних кроки вперед.

— Послухай, Халіде! — сказала Майя. — Ти такий розумний! Ось підростеш — станеш знаменитим ученим, якщо вчитимешся. Тобі обов’язково треба вчитися.

— Дідусь обіцяв послати мене взимку в Ель-Кабір, — промовив хлопець. — В Ель-Кабірі є справжня школа.

— А потім приїжджай у Москву, в університет!..

— Тихше!.. — долинув згори шепіт. — Бачу фарбу!

— Обережно! Заради всього святого, обережно! — крикнула Майя.

— Було б краще, якби ти зараз була нагорі, а я внизу, — прошепотів Халід. — Мені дуже не хочеться спускатись, але я думаю, що так буде краще.

Вони помінялися місцями, і Майя кілька хвилин лише похитувалась на спині вороного коня, намагаючись утримати рівновагу. Але потім призвичаїлась і почала змивати плівку піску та пилу, крізь які тьмяно просвічувала жовта смуга. Незабаром стало помітно, що це не вертикаль. Жовта лінія кривуляла: один кінець її йшов униз, а інший повертав праворуч.

Давно минув час обіду, а вони навіть не згадали про це.

Кожної півгодини Халід з Майєю мінялися місцями, і волога капронова щітка йшла все далі й далі по товстій вохристій смузі. Яскрава лінія відхилялась праворуч-і щітка відхилялась праворуч; потім смуга раптом повертала вгору — і щітка йшла вгору. Ніби мисливський собака по звіриних слідах.

Коли дві розчищені смуги — нижня й верхня — зустрілися, Майя скочила вниз і кілька хвилин пильно дивилася на химерну покривулену лінію, яка вгорі під стелею щезала під брудно-бурою кіркою.

Потім дістала блокнот і замалювала цю дивну лінію.

Халід стояв за її спиною й дивився на кінчик олівця, що повторював малюнок, знайдений ними і не відомий нікому, крім них.

— Як ти думаєш, — спитала дівчина, — куди піде ця смуга? Догори? Вниз? Праворуч?

Хлопець кліпав очима.

— Завтра побачимо! Завтра все побачимо на власні очі! — вигукнула Майя. — А зараз треба їхати. Скоро почне смеркати.

— Давай нікуди не їхати! — запропонував Халід. — Давай залишимося тут. Я зовсім не стомився. Я можу працювати всю ніч!

— Іще заснеш і упадеш з коня, — засміялась дівчина. — А що я без тебе робитиму? Нічого! Доведеться потерпіти до завтра!

Повернувшись у табір, вона зайшла до Григорія.

— Ходім подихаємо свіжим повітрям на ніч!

Тарасюк розсміявся.

— А то його вдень не вистачає!

Вони вийшли з палатки і повагом рушили до джерела,

— Що чути з саммілітами? — спитала дівчина.

— Почав розкопки. В районі старих криниць.

— Послухай, Григорію, — мовила Майя, — чи не чув ти коли, щоб жителі кам’яного віку ділили свої печери, ну, скажімо, на дві половини?

— Тобто, як це — ділили? — не зрозумів Тарасюк.

— Не ширмою, звичайно. Ну, наприклад, смугою на стіні?

— А чого ти запитуєш? — Тарасюк з недовірою глянув скоса на Майю.

— Просто так, спало на думку.

Григорій знизав плечима. Завжди вона фантазує.

— Спитай Фернана. Він про кам’яний вік знає більше ніж самі неандертальці…

Вони повернули назад і, коли підходили до скелі з “синьою дівчиною”, почули над собою тихий тріск. Темна постать виднілась нагорі, прямо над печерою.

— Чого не спиш? — крикнув Григорій по-англійськи.

— Хелло, Тарасюк! — відгукнулось нагорі. — Як гуляється з дівчатами?

— Завзятий хлопець цей Віллі! — сказав Тарасюк. — Він тобі подобається?

— Хлопець як хлопець, — відповіла Майя. — А чого він усе лазить по скелях і чим там тріскотить?

— Бере проби, ти ж знаєш.

— А чому в темряві?

— А він працює і вдень і вночі. Ходім до нього? — запропонував Тарасюк.

Вони видерлися по нерівному, покритому великими тріщинами каменю і, намагаючись рухатися якомога тихіше, підійшли майже впритул до Сміта.

Віллі стиха висвистував якусь незнайому мелодію і повільно крутив рукоятку свердла.

— Підходьте, підходьте! — не повертаючись сказав він. — От іще пінкертони!

— Покажіть, що ви тут робите, — попрохала дівчина.

Сміт випростався і посвітив ліхтариком собі під ноги, В чорному камені виднівся невеликий круглий виямок. За два-три кроки від нього чорнів ще один.

— Нащо вам два зразки з одного місця? — спитав Тарасюк.

— По перше, не два, а десять, — зітхнувши, пояснив Віллі і скерував промінь ліхтаря убік.

Майя і Григорій побачили цілу шеренгу лунок, що пересікали скелю.

— А по-друге, така інструкція, котру я одержав від університетського начальства. Прошу вибачити: сьогодні я повинен взяти тут ще одну пробу. А завтра полечу по інших точках.

Він підняв бурову машинку, відміряв три кроки від того місця, де стояв, і Майя знову почула неспокійний тріск свердла.

За вечерею Майя подала Фернанові аркуш паперу з дивною покривуленою лінією.

Фернан пильно глянув на Халіда. Хлопець спокійно намазував на хліб акуратний шар масла. Його повністю захопило це цікаве заняття, з яким він ознайомився зовсім недавно.

— Ну, чого ж ви? — нетерпляче промовила дівчина. — Що це вам нагадує?

Фернан неуважно поглянув на аркуш і стиснув плечима:

— За столом не годиться… Але коли мадемуазель наполягає… Мені це нагадує черв’яка. Прошу вас, Грегорі!

Тарасюк покрутив аркуш в руках і поважно заявив:

— Відома картина абстракціоністів “Літній ранок”. Подивіться, Віллі.

Сміт уважно глянув на малюнок і, не кажучи й слова, почав перемальовувати його собі у блокнот.

Несподівано Фернан простяг свою довгоруку, вихопив аркуш з-під носа у Віллі і поклав перед собою, але не тим боком — так, що замість вертикалі вийшла горизонталь.

Майя засміялась.

Фернан рвучко повернув аркуш, з хвилину, закусивши губу, дивився; на нього, а потім швидко спитав Майю:

— Жартуєте?

— НІ! — усміхаючись, відповіла дівчина.

— Коли не жартуєте, то скажіть, де ви це знайшли?

Майя заперечливо похитала головою.

— А що ви подумали, Гізе? — спитав Віллі, відклавши бутерброд з шинкою. — Хіба це щось нагадує?

— Ну, щодо вас або мадемуазель, — Фернан глянув Майї просто у вічі, — то, звичайно, ви тут безсилі. Але ось Грегорі мене дивує. Все-таки археолог — трохи художник!

Тарасюк ще раз узяв аркуш у руки. Перезирнувся з Фернаном.

— Ну? — заохочувально вимовив Сміт.

— Фернан думає, що це нагадує горб верблюда, — сказав нарешті Григорій, показуючи на найвищу частину лінії. — Або, можливо, плече людини?

Фернан мовчав.

Усі троє, зіскочивши із своїх місць, оточили Майю.

— У мене до тебе одне-єдине запитання, — повільно сказав Григорій. — Який розмір цього зображення?

Майя спокійно жувала фінік.

— Ніякий! — промовила недбало. — Просто я пожартувала!

Тарасюк посварився на неї кулаком.

Фернан розвів руками: “А що я казав?”

Віллі недовірливо глянув на дівчину, але змовчав.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ Зійшлий з неба

Лілові довгі тіні ще простягались від скель, а ущелину сповнювала темрява, коли дівчина і хлопець увійшли до своєї печери. Витка смуга ледве світліла на чорному тлі стіни.

— Якщо Фернан каже правду, — прошепотіла Майя, — то десь тут, — вона обережно постукала пальцем по нерівній бурій стінці метрів за два праворуч од вертикалі, — то тут має проходити ще одна лінія, теж вертикальна…

Тепер вони стояли на спині в коня удвох і терли, терли, без кінця терли буру стінку мокрими губками.

Там, зовні, сонце підіймалося все вище. В печері ставало щодалі світліше. А Майї здавалося, ніби починає світитися весь тонкий шар піщаної “штукатурки”. Ще один рух щітки, ще один мазок вологої губки — і нова яскраво-жовта смуга з’явилась на стінці печери.

— Зачекай! — крикнула Майя. — Ми зіпсуємо низ! Знову потрібна глина!

Халід зліпив ще один карниз над щойно знайденою смугою і знову заліз на круп вороного коня.

Кінь, мабуть, стомився стояти на одному місці і, не насмілюючись рушити, повільно переступав з ноги на ногу. Майю гойдало при кожному його русі, але вона цього не помічала. Вона йшла по сліду!

Жовта стежечка фарби деякий час вела її праворуч, вздовж стелі, потім м’яко заокруглилась і пішла вгору. Тоді ліворуч і перейшла у величезне коло.

Майя, не помічаючи нічого навкруги, навіть не задумуючись над тим, що виникає перед її очима, терла далі жорстку, покриту пилом кірку, змивала пісок і виявляла все нові й нові лінії, штрихи та плями, що яскраво-жовтою фарбою пломеніли серед мертвого каменю печери.

Халід, не підводячи голови, з захопленням очищав нижню частину стіни метра за півтора від підлоги. Зі стіни сипався пил…

Скільки минуло часу — дві чи дванадцять годин, — вони не знали.

Вже була, чи, точніше, ще була добре освітлена принаймні центральна частина зали, коли вони опам’яталися від гучного вигуку, що несподівано залунав біля входу.

Майя здригнулась і, обернувшись, побачила Віллі.

Він стояв, широко розплющивши очі.

Коли Майя скочила на землю, Віллі уже зник. За мить він знову з’явився в печері, з кіноапаратом.

— Вітаю вас! — схвильовано й урочисто виголосив Сміт. — Вітаю вас з портретом космонавта!..

Лише зараз Майя вперше мала змогу охопити поглядом величезний жовтий силует на чорній стіні.

Схожий на кулю, як у водолаза, шолом з двома круглими ілюмінаторами завершав могутній торс гіганта. Шолом переходив у скафандр, що плавно огортав плечі й груди. Чудово було передано складки важкої тканини. Ступні велетових ніг були приховані товстим шаром піску на підлозі печери, а ліва частина тулуба — ще не зчищеною кіркою піску й пилу.

Майя заплющила очі, навпомацки знайшла шкіряний мішок з водою, нахилилася 1 кілька разів ковтнула. Потім постояла так ще трохи і тільки тоді, не вірячи собі самій, знову розплющила очі.

Могутня постать Зійшлого з неба так само яскраво вирізнялася на чорній стіні печери.

Тріск кіноапарата припинився.

— Ще хтось, крім вас, уже бачив його? — спитав Віллі.

Майя похитала головою.

— Вам просто дуже пощастило, Сміт, що ви опинилися тут. Обіцяйте мовчати, я хочу привести їх сюди завтра вранці!

— Слово джентльмена! — усміхнувся юнак.

Минув ще якийсь час. Усі троє, наче зачаровані, не могли відірвати погляду від портрета.

Нарешті, ніби звідкись здаля, долинув до Майї голос Віллі:

— Дозвольте мені сфотографувати вас у момент цього чудового відкриття. Адже воно ще навіть не закінчено, — погляньте, лівої частини постаті не видно…

— Навіщо? — Майя стомлено махнула рукою.

Сміт засміявся.

— Що ви, міс Кремньова… Можна не сумніватися, цією фотографією пишатимуться ваші діти й онуки! Прошу вас…

— Ну що ж? Як, Халіде? Закінчимо роботу?

Хлопець засоромився, але потім на його обличчі від вуха й до вуха розпливлася усмішка і він швиденько скочив на коня.

Майя зробила те ж саме. Обоє знову підняли щітки, й останні шари піску, що приховували від очей могутню постать, почали сповзати з мокрої стіни.

Тріщала камера. Час від часу Сміт опускав її, брав фотоапарат у шкіряному футлярі, що висів на грудях, і клацав затвором знову й знову, тим часом, як портрет космонавта все ясніше виступав з-під шару піску й пилу.

В печері стало темніше. Контури широкого скафандра все більше розпливалися.

Раптом Майя усвідомила, що вона вже давно не чує гудіння кінокамери і клацання затвора.

Дівчина обернулася.

Сміта в печері не було.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ Кінь повернувся без вершника

Коли Віллі увійшов у палатку, Фернан і Григорій відразу ж кинулися до нього:

— Вам радіограма!

Фернан подав Смітові шматок паперу:

— Прийнято десять хвилин тому… Віллі схопив аркуш і вголос прочитав:

— ОАЗА САММІЛІ УІЛЬЯМУ СМІТУ КРП ЛІЗЗІ ТЯЖКО ХВОРА КРП НЕГАЙНО ВИЛІТАЙ БАТЬКО.

— Дружина? — запитав Тарасюк.

— Наречена, — сумно сказав Віллі. — Доведеться, друзі, розпрощатися з вами. Не знаю, чи повернусь…

Через півгодини вертоліт знявся у повітря.

Ті, що залишились біля намету, ще довго махали руками, аж поки нічого не стало видно.

— Користі з нього було небагато, — сказав Фернан, — а все-таки шкода хлопця. Якщо знайшли нас по радіо, то, виходить, справа серйозна…

Тарасюк не відповів. Правду кажучи, він не дуже симпатизував Смітові.

Настав час вечеряти, Майї ще не було. Проте це не турбувало чоловіків, котрі за останні дні звикли до того, що вона повертається пізно.

Вони мовчки попоїли.

Григорію не хотілося спати.

Фернан, який перенервував через радіограму ще до приходу Віллі, теж порушив звичний розпорядок.

Вони мовчки сиділи біля приймача і ловили потоки вістей, що йшли від усіх радіостанцій світу.

— Ти тільки уяви собі, — тихо промовив Фернан, — ще якихось шістдесят літ тому людина могла побудувати перший радіомісток на два-три кілометри. Сьогодні — радіомостище завдовжки в мільйон миль… Що буде через п’ятдесят років? Доберемось до якогось Тау Кита?

— Я не знаю, Коли це буде. Але ми з тобою, Фернане, як це не дивно, можемо прискорити цю подію, — озвався Тарасюк.

Фернан скептично посміхнувся.

Біля намету почулося голосне іржання.

— Нарешті! — вигукнув Тарасюк і відхилив брезент.

В нічній пітьмі виднілися лише зорі та невиразні обриси якоїсь темної маси.

— Надто пізно для молоденької дівчини! — пробурчав Фернан. — А втім, я й забув, що у вас прекрасний провідник…

— Де ви? — крикнув Григорій і зробив крок у пітьму.

Ніхто не відповідав. Тільки чулося важке дихання стомленої тварини.

Теплі кінські губи ткнулися Григорієві в руку.

Він швидко провів по шиї коня, потім по сідлу.

Сідло було порожнє і холодне.

— Що тут діється, хай йому біс? — сонно промимрив Фернан.

— Біда! — крикнув Григорій. — Майїн кінь прискакав сам!..

— Спокійніше! Спокійніше! — підбіг Фернан. — Коли б з ними щось сталося в дорозі, кінь ніколи б їх не покинув. Ти не знаєш тутешніх коней — вони не кидають господаря в біді! Очевидно, Майя з хлопчаком лишились у Джаббарі. От коли нам згодився б вертоліт Сміта!.. Тепер уся надія на коня. Погодуй його… Я до діда Джафара!

На світанку мертву ущелину розбудив стукіт копит і гул голосів. Перший ішов Вороний. Дід ні разу за всю дорогу не натягнув повода — кінь сам вибирав шлях.

Поминувши дві гостроверхі вершини на початку ущелини, кінь несподівано перейшов учвал, помчав прямо до невисокої скелі з пологою вершиною і як укопаний зупинився біля великої купи кам’яних брил.

Став, одкинувши назад суху, тонку голову, і тривожно заіржав.

Вершники скочили з коней і підбігли до каміння.

— Тут був вхід у печеру? — спитав Тара-сюк.

— Тут, — тихо відповів Джафар. Доторкнувся до однієї із брил і так само тихо сказав: — Пилу немає. Обвал стався цієї ночі.

— Ввечері! — почувся звідкись з-за каміння Майїн голос.

Через хвилину дівчина і хлопець стояли поруч з дідом.

— Живі! — вигукнув Тарасюк.

— Де кінь? — суворо сказав дід.

— Там! — Майя простягла руку до того місця, де купа каміння стикалася з суцільною скелею.

Халід завмер, не в силі звести очі.

— Нащо вам треба було тягти в печеру коня? — не витримав Фернан.

Але Майя ніби не чула його запитання. Вп’ятьох вони почали розбирати каміння.

— Дивний землетрус, — сказав Фернан, спираючись плечем на величезну брилу. — Звалилася тільки одна скеля і тільки в одному місці! Можливо, Майя все-таки пояснить нам, що сталося?

— А я й сама нічого не розумію… Ми втрьох були в печері — я, Халід і Віллі… Та ще Халідів кінь… Сміт фотографував нас.

Потім я дивлюся — щез. Я вийшла сюди. Бачу — він сидить на самому верху і, як завжди, свердлить дірки… Я ще й спитала, чи не набридло… Він сказав, що скоро закінчить. Тоді покликав Халіда і попрохав його принести бачок з водою від вертольота; вертоліт стояв он там.

Потім Віллі навіщось вилив усю воду в дірки і засунув туди якісь дроти.

Тоді він спустився із скелі, сів у вертоліт і помахав нам рукою. Коли вертоліт полетів, ми з Халідом повернулися назад — і замість входу в нашу печеру…

— Вибух? — швидко спитав Тарасюк.

Майя похитала головою.

— Навіть звуку обвалу не чули. Щоправда, вертоліт тріщав над самим вухом… Халід нізащо не погоджувався піти без коня. Довелося послати до вас Вороного — самого…

Ще один камінь, ще один — і зверху з’явився чорний пролом.

Халід перший видерся нагору, засунув голову в отвір і, енергійно працюючи ліктями, протиснувся між стелею печери і брилами кам’яних уламків.

Сонце вже зайшло, коли коня було нарешті звільнено з полону. Ліхтар, взятий Фернаном, уже не світився — кінчилася батарея. Відра, щітки, Майїна сумка — все так і лишилось у печері.

Григорій довго не міг заснути. Він лежав із заплющеними очима і в думці перебирав події останніх місяців, намагаючись відшукати в них якісь факти, котрі допомогли б йому зрозуміти те, що сталося сьогодні.

Без сумніву, дивний обвал зробив Сміт. Отже, і його раптовий від’їзд — не випадковість.

Але навіщо? Для чого йому треба було робити цей обвал? І що за дивний вибух — без грому, без летючих уламків?

Тарасюк розплющив очі й сів. Над суцільною темрявою ущелини блискотіла золотим розсипом зірок широка небесна дорога.

…Піраміда в Хірбеті. Печера в Джаббарі. Ще раніше — галасування іноземної преси з приводу гіпотези Бєлова…

Через одну точку можна провести скільки завгодно прямих у будь-якому напрямку. Але те, що він, Тарасюк, не провів єдино можливої прямої через дві точки — сичання газет і викрадення піраміди, — було безглуздою недбалістю. Ще добре, що Майя і Халід під час вибуху не були в печері!

Григорій задрімав десь перед світанком, коли на зеленкуватому сході залишились тільки найбільші зорі. Останнє, що він пригадав, засинаючи, були слова незрозумілої телеграми: “Ваша піраміда переїхала…”

Ледь зайнялося на світ, Майя розштовхала мушкетерів, узяла їх попід руки і повела до розчищеного входу в печеру.

— Зараз ви побачите гостя з космосу, — попередила вона. — У кого слабкі нерви, хай зостається на свіжому повітрі.

Фернан усміхнувся, дістав сигарету, закурив і присів на камінь.

Тоді Майя схопила Григорія за рукав і потягла за собою.

З хвилину вони стояли зажмурившись, щоб очі звикли до напівтемряви у печері.

— Раз! Два! Три! — подала команду Майя.

Григорій розплющив очі.

Прямо навпроти вхідного отвору стояв, по кісточки увійшовши в камінь, велет у скафандрі. Глибока свіжа тріщина пересікала круглий шолом. Величезні безпалі руки звисали вздовж могутнього тулуба.

З двох отворів у шоломі було зрозуміло, кого хотів зобразити художник.

— Можна збожеволіти! — вигукнув Тарасюк. — Фернан! Швидше сюди!

Він вискочив з печери, схопив фотоапарат із спалахом, миттю прибіг назад і сфотографував шістдесят чотири кадри — більше котушок з плівкою в нього не було.

…Назавтра Григорій відіслав у Москву короткий звіт про Майїну знахідку, фотографію Зійшлого з неба і прохання продовжити відрядження на два місяці для вивчення фресок Саммілі.

А через два дні табір перенесли в ущелину Джаббар.

ЧАСТИНА 4

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ Дудников у всій своїй красі

Досі нам не було нагоди показати на повну силу одного з учасників подій, що описуються в цій книжці. Щоправда, ім’я його згадувалось, і навіть не раз. Недобрим словом поминав його Григорій Тарасюк. Дещо двозначно — академік. Нарешті якось цей самий учасник подій проявив себе в дії: поставив кілька запитань Майї Кремньовій на засіданні Сектора фізичних методів дослідження доісторичних пам’яток і утримався голосувати за Майїну поїздку в Саммілі. Та все ж таки, як уже мовилося, показати його на повний зріст ще не було нагоди. І автори тут зовсім не винуваті.

Справа в тому, що Дудников взагалі ніде не був головною дійовою особою. Хоч у свій час був однокурсником по університету, він уже встиг стати доктором наук, тоді як Тарасюк ходив у кандидатах. Одначе Дудников ні разу в житті не посідав посади головного, завідуючого, начальника, керуючого І таке інше.

Чомусь завжди головним призначали когось іншого, а Дудников ставав заступником. В університеті він був заступником голови студентського наукового товариства. В інституті — заступником ученого секретаря. Під час експедицій, в які він, до речі сказати, від’їжджав у порівнянні з Тарасюком не дуже часто, Дудников ніколи не був керівником загону або групи. Тільки заступником!

Проте, судячи з усього, становище “зама” цілком влаштовувало Дудникова. В усякому разі, ніхто й ніколи не чув од нього ніяких зазіхань на якусь “головну” посаду.

І якщо зараз Дудников виступає в ролі головної дійової особи, то лише через те, що так нещасливо склалися для нього обставини…

До певної міри Дудников був прямим Майїним антиподом. Якщо Майя завжди точно знала, чого вона хоче, то він завжди точно знав, чого він не хоче. А найрізноманітніші небажання Дудникова сходились врешті-решт на одному — на небажанні будь-яких змін.

Із величезної кількості видів стану, в якому може перебувати фізичне тіло, Дудников визнавав лише два: стан спокою і стан прямолінійного й рівномірного руху.

Будь-яку дію, що могла б призвести фізичне тіло, котре називалося доктором історичних наук Дудниковим В. С., до якогось іншого стану, крім двох вищезгаданих, він сприймав як особисту образу.

Та навчений великим життєвим досвідом, він розумів, що найкращий метод оборони — це наступ. І тому охоче приєднувався до різноманітних нових течій, займаючи в них крайні, ар’єргардні позиції. А коли новатори починали звинувачувати свого Колегу в консерватизмі, він у найсерйознішому тоні повторював своє улюблене прислів’я: “Консерватор потрібний для прогресу, як гальмо для машини”.

І ця тактика цілком виправдувала себе. “Підбурники спокою” були, як правило, раді бачити в своїх лавах людину, що мала репутацію солідного вченого мужа, незаплямованого всілякими ризикованими ідеями. А ті, які любили стан спокою, були вже спокійні від того, що один із них вважався своїм у таборі “противника”. Ну, а начальство?.. Дудников був для начальства певною гарантією проти надмірних “збочень” інститутської молоді — своєрідним гіроскопом, що гарантував конче необхідну в науці сталість. Відсутність хитань, вібрації та інших не завжди бажаних фізичних явищ.

З усіх цих причин пропозиція директора інституту про призначення Дудникова заступником голови Сектора фізичних методів дослідження доісторичних пам’яток не викликала ні в кого заперечень. А коли Тарасюк поїхав у Саммілі, заступник став головою. Точніше, т. в. о., тобто тимчасово виконуючим обов’язки…

Однак ці три літери не врятували становища. Всупереч своєму правилу, Дудников раптом виявився офіційним головою вельми ризикованих, як на його погляд, справ. І це Дудникова дуже пригнічувало. Досі у відповідь на запитання про гіпотезу Бєлова він міг сміливо відповісти: “Я гіпотезами не відаю… Моя функція — історична Інтерпретація результатів досліджень. Якими б методами, з вашого дозволу, вони не велись…”

Тепер він відповідав за все. Навіть і за цю чудернацьку гіпотезу.

З тієї самої хвилини, коли літак з Тарасюком і Кремньовою зірвався з бетонної доріжки Шереметьєвського аеропорту, Дудников мав якесь надзвичайно неприємне відчуття хисткості: ніби хтось постійно тягнув його вбік від твердого і ясного шляху, і він ось-ось мав упасти в яму.

Особливо посилилось це відчуття після того, як схильний до різних авантюр Тарасюк прислав повідомлення про так званий портрет так званого космонавта…

І відчуття Дудникова справдилось.

Шостого червня, як тільки він увійшов до інституту, до нього підбігла схвильована бабуся бібліотекарка.

— Вольдемаре Семеновичу! Ви веліли доповідати про іноземні відгуки… Мені щойно подзвонили з центральної бібліотеки. Просять вас приїхати туди…

— Нащо?.. Наскільки мені пригадується, всі замовлення я роблю через вас…

— Не знаю, Вольдемаре Семеновичу, слово честі, не знаю, в чому справа! Мені лише сказали, що велика неприємність… І щоб я відразу, як побачу вас…

— Дрібниці! — недбало промовив Дудников. — Мабуть, знову якийсь пасквіль на Бєлова. А нам з вами то що? Адже він навіть не співробітник нашого інституту!

— Ні, не на Бєлова, — тихо сказала бібліотекарка. — Я запитала…

Дудников зблід, уся кров відхлинула з його рум’яних щік.

— Не на мене ж? — намагаючись посміхнутися, видавив з себе він нарешті.

— Не знаю, слово честі, не знаю, — повторила бабуся.

Дудников механічно, невідомо для чого, розстебнув портфель, потім знову застібнув його і, не кажучи більше й слова, попрямував до виходу.

Через півгодини молодий співробітник іноземного відділу з удавано байдужим виразом на обличчі подав йому журнал в лакованій обкладинці:

— Вранішня пошта з Рима.

Дудников узяв журнал, одягнув на акуратні вуха прозору оправу окулярів — і занімів.

Прямо на нього з яскравої обкладинки журналу дивилися усміхнені очі… Кремньової!

Поперек дівчачого плеча гарним великим шрифтом було набрано якийсь напис. А над її золотистим волоссям виднілося вже знайоме Дудникову чудовисько у скафандрі.

— Перекладіть, будь ласка, — попросив Дудников.

— Прошу!.. “Юна російська художниця малює портрет космічного мандрівника на диких скелях Саммілі. Читайте репортаж нашого кореспондента на третій сторінці”.

А на третій сторінці повідомлялося:

“В інтерв’ю, що одержав наш нью-йоркський кореспондент від молодого вченого-археолога містера Уїльяма Сміта, дослідник, котрий кілька днів тому залишив Аравію через сімейні обставини, повідомив, що поблизу оази Саммілі експедиція, в якій містер Сміт мав за честь працювати, виявила дуже цікаві наскельні зображення людей і тварин.

Ці зображення зроблені жителями пустелі за найдавніших часів.

Містер Сміт висловлює свій жаль, що не може познайомити читачів з цими знахідками без дозволу професора Фернана Гізе, котрий залишився для завершення дослідів у Саммілі.

Щоб остаточно не розчаровувати нас, містер Сміт люб’язно погодився передати редакції фотознімок “Гостя з космосу” — картини, намальованої на стіні печери учасницею експедиції міс Майєю Кремньовою із Москви”.

Дудников уважно вислухав переклад, і всупереч сподіванням молодого співробітника іноземного відділу, не знепритомнів. Навпаки, обличчя його стало спокійне, задоволене.

— Цього слід було чекати, — поважно вимовив він. — Наука не може терпіти легковажності, тому що легковажність не задовольняється наукою.

Товстий палець Дудникова постукав по скафандрі, зображеному на обкладинці журналу:

— Ось куди йдуть народні гроші. Та ще іноземною валютою! Між іншим, я був єдиною людиною, котра виступала проти поїздки Кремньової в Саммілі. Мене не послухали — і ось результат. На-яв-ний!

— Що ж тепер буде? — вболіваючи, спитав молодий співробітник.

— Тепер буде все, що має бути в таких випадках, — відповів Дудников.

Через тиждень до Саммілі пішла телеграма на ім’я керівника експедиції Тарасюка:

ПРОДОВЖЕННЯ РОБІТ НЕДОЦІЛЬНЕ КРП НЕГАЙНО ПОВЕРТАЙТЕСЬ КРП ЗА ДИРЕКТОРА ДУДНИКОВ.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ Бєлов виписує метрику

— Я не маю ніяких підстав не вірити вам, люба Майє Степанівно. Інститут східних мов дав вам найкращу атестацію. І Григорій Петрович, — академік поклав руку на плече Тарасюкові, що втупився злим поглядом у підлогу, — і Матвій Михайлович… І взагалі я вважаю за краще вірити людям… До того ж, відверто кажучи, коли б я не був у цей час на конференції у Варшаві, я б не дав згоди на припинення роботи в Саммілі. Але тепер діло зроблено. Інтерв’ю Сміта кинуло тінь на вашу знахідку, Майє Степанівно. Відразу можна було дати спростування, тепер — пізно. Відкликання експедиції з Саммілі важко не сприйняти як підтвердження версії Сміта.

Щоб спростувати цей наклеп і повернути вам добре ім’я, тепер не досить нашої довіри до вас. Як це не сумно — не досить. Тепер потрібні докази!

Академік поглянув на присутніх. Дудников відвів очі і нерозуміюче стиснув плечима. Тарасюк насупився ще більше. Бєлов, прикусивши губу, все записував на аркуші паперу якісь формули.

— Не розумію, — тихо сказала Майя, — які потрібні ще докази? Адже я знайшла його. Він — є. Кожний може побачити його і переконатися. Він зображений на скелі тією ж фарбою, що й бики Саммілі… А якщо хтось повідомить, ніби мене не існує, я теж повинна буду заперечувати це?..

— Співчуваю вам, але змушений повторити — потрібні докази!

— Є тільки один вихід, — сказав Тарасюк.

— Я б не зважився на таке категоричне твердження, — сказав академік. — Чому тільки один?

— Іншого не бачу… Треба знайти нові зображення космонавтів! Важко собі уявити, щоб знайдене зображення в ущелині Джаббар було єдине. Безсумнівно, в інших печерах є чимало подібних портретів. І перш за все треба шукати їх у тому ж таки Джаббарі!

— Якщо так, то слід набратися терпіння і чекати вістей від професора Гізе, — зазираючи в очі директорові, швидко сказав Дудников. — Та й на краще, коли нові зображення будуть знайдені дослідниками, що не належать до нашого сектору. Чи не так?

— Не зовсім! — різко відповів академік. — Чекати біля моря погоди — не зовсім правильний шлях до істини.

— Але іншого шляху, мабуть, немає, — сказав Дудников.

— А можливо, все-таки є? — академік допитливо глянув на Бєлова.

Матвій зрозумів цей погляд.

— Я вже цікавився вохрою. Тарасюк стверджує, що фарба, якою користувалися невідомі художники (на цих словах Дудников посміхнувся), ніколи не випалювалася. Отже, мій метод не застосуєш.

— І все-таки вихід має бути, — впевнено сказав академік. — Вам, Матвію Михайловичу, треба залучити до цієї справи інших фізиків. А вам, Григорію, потурбуватися про те, щоб зразки фарби швидше попали в Москву…

Хтось сказав, що основним рушієм у техніці завжди були лінощі. Одній людині було ліньки ходити пішки — і вона винайшла автомобіль. Інша лінувалася прати білизну в ночвах — і придумала пральну машину. І так далі.

Це, звичайно, жарт. Справжнім рушієм прогресу завжди була неможливість вирішити нове завдання старими методами.

…Здавалося б, що Матвій і раніше не витрачав часу даремно. Його аналізи ставали все точнішими й точнішими. Чи давно вія не міг визначити різниці в мільйон років?

А останні моделі приладу помилялись не більше як на сто тисяч років.

Не більше, але, на жаль, і не менше. Така точність була ще придатна до якоїсь міри при визначенні віку саммілітів. Але зараз вона нікуди не годилась. Вимагалося знайти якийсь абсолютно новий принцип виміру: ніякими поступовими вдосконаленнями, ніякими доробками старого методу обійтись було неможливо. Неможливо вже через одне те, що поступово — отже довго.

Поки йшлося тільки про самміліти, Матвієві навіть багато місяців не здавалися надто довгим строком. Врешті-решт, камінь є камінь. Лежав тисячі, коли не мільйони років, — полежить ще з рік.

Тепер йшлося про долю його друзів — про долю Майї, Тарасюка. І про долю всієї справи.

Тут уже не тільки рік, не тільки місяць — кожен зайвий тиждень, кожен зайвий день ставали нестерпно довгими.

Раніше Матвій почував себе просто тим, хто починає. Людиною, котра ввела м’яч у гру. Щонайбільше — одним із команди. Тепер він знав: усе залежить од нього. Гол у ворота противника може забити лише він.

Ні, вирішити завдання старим методом було неможливо! І ця неможливість, як уже не раз траплялося в науці, наштовхнула Матвія на відкриття. Власне кажучи, сам він не вважав це відкриттям. Навпаки, коли в нього виникла думка скористатися наведеною радіацією, він обома руками схопився за голову і гірко застогнав: “Телепень!”

Наведена радіація і справді не була новиною. Відтоді як було виявлено космічні промені, вчені знали, що вони бомбардують усе, що є на поверхні Землі. Ніби маленькі снаряди, в’їдаються космічні часточки в людей, у дерева, в каміння, залишаючи невидимі сліди.

А якщо заховати камінь у печеру? Що станеться тоді? Лише невеличка частина космічних снарядиків проб’ється крізь склепіння печери і дістанеться каменю. Решта застряне у товщі склепіння. Тому в захованому в печері камінні далеко менше потривожених атомів, ніж у тому, що лишилося назовні, без захисту. Настільки менше, наскільки довше він пролежав у сховищі.

Але хіба все це стосується лише каменю? Звичайно ж, ні! Замість каменю в печеру можна помістити глиняний черепок чи монету. Або грудочку вохри. Так, вохри, хай йому біс!

Вісім днів знадобилося для того, щоб переправити в Москву чотири грами жовтої фарби, яку Фернан нашкріб з ноги Майїного космонавта, — і всі ці вісім днів Матвій не стуляв повік.

Та все ж таки він би не встиг закінчити розрахунків, якби не Григорій, що мотався наче віхола по інститутах, лабораторіях, конструкторських бюро і блискавично виконував усі Матвієві доручення: умовляв, діставав, домагався, пробивав, переконував…

І коли пробірка з жовтим порошком на дні потрапила в лабораторію Бєлова, її вже чекав новий прилад. Щоправда, він не був таким викінчено компактним і гарним як термоаналізатор з його райдужним стовпчиком. Великий чорний циліндр, схожий на голландську піч, не вміщав усієї апаратури, і дроти тягнулися від нього вгору — до чарунок транзисторів, униз — до трансформатора, убік — до осцилографа.

Зате точність його була чудова. Вчора на останньому випробуванні тричі повторений дослід з єдиним привезеним Тарасюком саммілітом дав числа: 19200, 19800 і 21000. Тобто двадцять тисяч плюс-мінус тисячу років. Сумнівів не могло бути — маленька напівпрозора груша з’явилася на Землі двадцять тисяч років тому. Всього двадцять тисяч років тому!

…Взявши з Тарасюкових рук дорогоцінний жовтий порошок, Бєлов виштовхнув Григорія за двері, розділив вміст пробірки на десять рівних частин і почав дослід.

Він вийшов із лабораторії опівночі на четверту добу, зробивши підряд десять найскладніших досліджень.

В його зубах хрустів задубілий бублик, руку відтягував важкий портфель. У портфелі лежала метрика Майїного космонавта.

Ні, Майя ніколи не могла написати картину, поруч з якою сфотографував її цей пройдисвіт, що назвався Смітом. Та й що там Майя! Жодна з її прабабусь не змогла б цього зробити… з тієї простої причини, що прилад засвідчив: жовта вохра з надісланої Фернаном Гізе пробірки потрапила на стінку печери за двадцять тисяч років до народження Майїної прабабусі. Того ж таки тисячоліття, коли неподалік від ущелини Джаббар, на гладенькій, як стіл, рівнині з’явилися самміліти. Того ж таки!

Є в юристів таке поняття — алібі. Якщо нитки злочину ведуть до людини, котра довела, що в момент злочину вона була в іншому місці, то вона довела свою непричетність. Нитка обривається, і треба шукати іншу.

Майїн космонавт ніколи не доведе свого алібі! Тоді, коли дивні напівпрозорі краплини з’являлися в Саммілі, він був там!

Ідучи повз вестибюль, Бєлов побачив своє відображення в дзеркалі й жахнувся. Щоки заросли рудуватою щетиною. Бакенбарди робили його ще більше схожим на великого поета.

Він одвернувся від дзеркала і тільки зараз помітив довготелесу постать, що підводилася з вахтерського крісла.

Постать випросталася й лагідно промовила Тарасюковим голосом:

— Ти пам’ятник собі воздвиг нерукотворний?

Якби Бєлов не пробув три дні та чотири ночі зачинившись у лабораторії, то, можливо, й здивувався б, побачивши свого друга. Тарасюкові очі почервоніли так, ніби це не Матвій, а він просидів за приладами три доби підряд. Підборіддя стало схоже на чорну щітку.

Але вдало закінчивши роботу, Матвій був надто стомлений і надто сповнений радістю, аби щось помітити.

Звідки йому було знати, що закінчивши роботу з апаратами й матеріалами, необхідними для дослідження фарби, Григорій не тільки не байдикував, чекаючи результату, але, навпаки, працював усі останні дні (і навіть частково ночі) поза всякою нормою.

Матвій здивувався б, якби довідався, що останні три доби Тарасюк терміново готував нову експедицію, вів нескінченні міжміські телефонні розмови про справи, що мали безпосереднє відношення до його, Бєлова, гіпотези, розмови з людьми, вельми далекими і від астрономії, і від археології.

Ще більше здивувався б Матвій, якби довідався, що всю цю метушню викликала вручена Тарасюкові академіком старовинна рукописна книга про подорож по Московії з описом численних “див і чудес”.

…Проте Бєлов нічого цього не знав і тому на Тарасюкове запитання про нерукотворний пам’ятник відповів без ніякого сумніву:

— Воздвиг! Вони прилетіли двадцять тисяч років тому.

— Шкода! — вигукнув Григорій. — Ми з тобою спізнилися всього на двісті століть! Коли ти зможеш доповісти на секторі?

— Завтра, — рішуче відповів Матвій.

— Завтра ти спатимеш! — так само рішуче заперечив Григорій і, обійнявши Матвія за плечі, повів його до виходу. — Завтра ти спатимеш, як ховрах. Позавтра — готуватимеш доповідь. А я маю термінову справу. Доведеться відлетіти з Москви…

Вони вийшли з інституту. Тарасюк посадив Бєлова в машину, сів сам і ввімкнув запалювання.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ Серьогін діє

Питається, де справедливість?

Адже все почалося саме в Леоніда Серьогіна, з того, що до нього прийшов Матвій Белов.

Якби не журналіст Серьогін, то ще невідомо, як пішло б діло у фізика Бєлова, археолога Тарасюка, спелеолога Гізе, філолога Кремньової, Халіда та багатьох інших людей, так чи інакше причетних до всієї цієї історії.

І незважаючи на це, саме Серьогін лишився десь збоку. Така журналістова доля. Ти перший про все довідуєшся, ти дістаєш найкращий матеріал, ти не спиш ночами, щоб він вийшов якнайцікавішим. І наслідок? Лише найближчі друзі іноді помітять твоє прізвище під нарисом чи репортажем. А всі інші тобою зовсім не цікавляться. їх цікавить лише те, про що ти написав.

В історії з саммілітами Серьогін не зміг привернути до себе уваги навіть найближчих друзів. Стаття пішла за підписом автора гіпотези, і ніхто в усьому світі, крім працівників редакції, не знав, скільки довелося йому, Серьогіну, просидіти над нотатками Бєлова, що зацікавили цей же світ…

Звичайно, Леоніда попередили про майбутню подорож до пустелі. І, звичайно, він зробив усе, щоб узяти в ній участь. Але попасти до академіка на прийом йому не пощастило. А якийсь професор, у котрого на столі вже лежали документи Тарасюка, і Кремньової, погодився прийняти його лише на одну хвилину, та й то після того, як літня дама-секретар не витримала його настирливих домагань.

Вислухавши журналіста й неуважно проглянувши такий довгий і переконливий лист за підписом головного редактора газети, професор сказав, що кореспондентам у Саммілі нічого робити. От коли експедиція привезе звідти щось цікаве, то тоді товариші кореспонденти матимуть змогу ознайомитися з усіма матеріалами детально й писати про них хоч і в усіх газетах…

Поїзд ішов з Далекого Сходу в Москву. Він був у дорозі п’яту добу, і найакуратніші пасажири вже починали складати потроху деякі речі.

Леонід Серьогін, який повертався з чергового відрядження, і його попутник, невисокий, кремезний чоловік років тридцяти, до складу найакуратніших пасажирів не належали. Почасти через свій вік, почасти тому, що речей у них майже не було.

Багаж кореспондентів, як відомо, складають в основному блокноти, плівки й фотоапарат. Леонідового ж попутника цілком задовольняла велика сумка, котру в будь-який момент можна було закинути за плече, наче рюкзак. Він був геологом і розповів Серьогіну, що за останній рік переносив у руках і за плечима більше вантажів, ніж їх везе поїзд. А зараз він іде у відпустку, і, крім бритви “Супутник”, трусів для купання та кедрових горіхів, йому нічого не треба.

Серьогін і геолог від самого Владивостока змагались у шахи. Зараз рахунок був 33: 1 не на користь журналіста.

Леонід з байдужим виглядом, хоч серце його й обливалося кров’ю, поклав на дошку свого короля.

— Випадок панує в грі, — сказав він.

— Випадковість — це спосіб виявлення закономірності, — не без іронії відповів геолог. — Ще одну?

— Досить, — удавано позіхнув Серьогін. — Час уже спати.

Геолог узяв рушника і вийшов з купе.

Леонід почав складати шахи. Склав, поставив дошку на столик і нахилився, щоб підняти аркуш цупкого паперу, на якому попутник вів записи рахунків матчтурніру.

На другому боці аркуша було щось наклеєно. Серьогін перекинув папір — це була телеграма — і ненароком прочитав:

ДНІПРОПЕТРОВСЬКА КРИШТАЛЕВИЙ ХАБАРОВСЬКОГО ОЛЕКСАНДРУ КРП СЄДИХ ЧЕКАЮ МОСКВІ.

Леонід перевернув аркуш і поклав на столик, придавивши складаним ножем.

Геолог повернувся в купе й заліз на верхню полицю.

А Серьогін вийшов у коридор, став біля вікна і закурив.

Прізвище попутника він уже чує не вперше. Але де він раніше його зустрічав?

Старпом на кораблі? Ні, той не Сєдих, а Скорих… Кришталевий? Що таке Кришталевий?..

Серьогін докурив цигарку, так і не згадавши, де він чув прізвище геолога, й пішов до свого купе.

З відчинених дверей до нього долинув уривок чиєїсь фрази: “…Тайменя кілограмів на двадцять із цього струмка, уявляєте!..” — і раптом згадав відразу.

Просто диво, що він не згадав цього раніше! Ну звичайно: Кришталевий струмок, озеро, Сєдих!..

Телеграма, яку він дав Григорієві “на дорогу”, коли той летів у Хірбет! Телеграма з далекого сибірського рудника, прийнята ним за жарт, придуманий кимось із друзів Бєлова…

Леонід прибіг у своє купе і не соромлячись розштовхав враз заснулого геолога:

— Заради всіх святих, пробачте! Це ви п’ять місяців тому послали телеграму на ім’я Матвія Бєлова?

Після того як Сєдих розповів про загадкову кам’яну піраміду біля маленького невідомого озера в тайзі, нетерплячка Серьогіна була така велика, що він, зійшовши з поїзда, відразу ж кинувся до першої телефонної будки.

— Інститут! — відповів жіночий голос.

— Коли повертається із Аравії товариш Тарасюк?

— Уже повернувся… І знову поїхав… Ні, не за кордон… Коли приїде? Подзвоніть, будь ласка, через тиждень…

Леонід повісив трубку.

Що ж робити? З ким порадитись? Доведеться діяти самому, запитати для початку Бєлова, чи не знає він що-небудь?

— Здрастуйте!

Всупереч звичці, Серьогін не влетів у кімнату, як буря, а статечно увійшов до неї, як чоловік, що знає собі ціну,

— Ну, як вам пустеля? — недбало спитав він.

Матвій куточком ока глянув на Майю і звів брови.

Вона зрозуміла.

— Знайшли що-небудь?

— Дещо, звичайно, знайшли, — відповів Бєлов. — Цікавий зразок самміліта на глибині чотирьох метрів, під корінням пальми.

— Знову самміліти… — махнув рукою Леонід. — Досить грати в крем’яхи! Треба діяти!

Майя обернулася до Серьогіна:

— А хіба ми сидимо склавши руки?

— Не склавши, але сидите… Ви коли приїхали?

— Позаминулого тижня.

— А де Григорій?

— Не знаю.

— А що ви робите?

— Не виходжу з бібліотеки, зрозуміли? — сердито відповіла дівчина.

— Звичайно, зрозумів! — Серьогін загадково усміхнувся. — Нічого собі трудівнички — не вилазять з бібліотеки! Це тільки курка може висиджувати курчат на одному місці. А вимпел із космосу так не висиджується!

Матвій злегка усміхнувся — як звичайно, самими очима.

— Чого це в тебе такий агресивний настрій сьогодні? Ходімо, покажу новий прилад.

— Прилад? Для чого?

— Для того, щоб визначити вік каменю з точністю плюс-мінус сто років.

— Навіщо?

— Щоб знайти координати того самого вимпела, про який ти галасуєш.

Серьогін почав ходити по кімнаті.

— На мою думку ви все достобіса ускладнюєте. Треба просто брати загадкові пам’ятки — всі підряд! І досліджувати їх!

Матвій так само усміхаючись дивився на журналіста.

— Можна, я тебе теж запитаю? А навіщо досліджувати все підряд?

— Як це — навіщо? — обурився Леонід. — Та щоб…

— Щоб! — перекривила його Майя. — А ви знаєте, скільки існує загадкових пам’яток?

— Приблизно знаю! — не зовсім упевнено відповів Серьогін..

— А все-таки?

— Штук із десять-п’ятнадцять. Це на Землі…

Майя розсміялася.

— А що тут смішного? — заперечив Серьогін. — Крім Землі, є ще й небо. Там теж загадки — планета Фаетон, зірка Таїра…

…Нещодавно Серьогіну доручили в справах газети покопатися в старих книжках з астрономії. Там він довідався, що існує версія, ніби навколо Сонця було колись не дев’ять планет, а десять. Начебто між Марсом і Юпітером оберталася навколо світила загадкова планета Фаетон, що розсипалася з якихось невідомих причин на астероїди.

І Серьогін кинувся розшукувати найрізноманітніші відомості про астрономічні загадки.

В результаті цих розшуків Матвій і Майя мали змогу почути про зірку на дивне ймення Таїра.

Проте Бєлов не звернув ніякої уваги на слова журналіста. А Майя презирливо чмихнула і подала Серьогіну грубу папку.

— Ось погляньте краще, що я висиділа. Не на небі — на Землі. За два тижні.

Серьогін розв’язав на папці поворозки. На першій сторінці було написано: “Історичні пам’ятники невідомого походження”.

Леонід пробіг очима кілька назв, які.ні про що йому не говорили, чомусь усі вони на першій сторінці починалися з літери “А”. Він перегорнув сторінку, другу… п’яту… Те ж саме. Зовсім розгубившись, Серьогін відкрив останню сторінку. Там номер 784 означає якісь “Ворота Сонця”.

— Лише літера “В”, а вже сімсот вісімдесят чотири пам’ятники!.. Скільки ж їх взагалі? — здивовано промовив Леонід.

— Близько семи тисяч, — спокійно відповіла Майя. — На наш вік вистачить, якщо досліджувати все підряд за пропозицією одного знавця…

— Що ж робити? — зітхнув Леонід.

— Не брати до уваги в Майїному переліку все те, що напевно з’явилося пізніше саммілітів! — сказав Бєлов. — Зрозумів, для чого прилад?

— Звичайно, зрозумів! — багатозначно мовив Серьогін. — Зрозумів, що пресі поки що робити нічого. Списки, аналізи…

— Послухай, Матвію: людина прагне дії. То нехай поїде на поштамт по посилку! — запропонувала Майя.

— Це що за посилка? — спитав Серьогін.

— Із Саммілі. Все не змогли взяти з собою, відіслали поштою.

— Знову камені?

— І камені, й інші проби…

— Дуже стародавні?

— Точно дізнаємось у суботу наступного тижня, — сказав Бєлов.

— А що відбудеться у суботу?

— Запрацює новий прилад.

Серьогін глянув на стелю й проголосив:

— Гаразд, хай вам цур, притягну з поштамту ящики. Але на ту суботу, можливо, станеться і щось цікавіше, ніж робота вашого приладу…

— А що саме? — без особливого ентузіазму спитала Майя.

Серьогін помовчав, аби посилити ефект, а потім скромно сказав:

— Я привезу вам вимпел.

— Краще спочатку посилку, — відразу ж попрохала Майя.

— Гаразд, — погодився Леонід. — Спершу посилку, потім вимпел.

Він з гідністю вклонився і вийшов. Майя не витримала й розсміялася. На її подив, Бєлов навіть не посміхнувся.

Майя штовхнула його в плече:

— Що з тобою?

— Схоже на те, що Леонід пронюхав більше, ніж треба.

…Від того самого суботнього вечора, коли в кабінеті редакції вперше з’явився Бєлов із своїм рукописом, космічний скарб засів у думках Серьогіна. Він добре собі його уявляв! Високий циліндр із матового “неземного” металу.

Серьогін стільки разів “бачив” його, що навіть розбурканий серед ночі, міг би описати цей циліндр абсолютно точно. Діаметр-метра з півтора. Висота — метрів з десять. Абсолютно рівна, без єдиної заклепки поверхня.

Місце перебування циліндра, на жаль, Серьогін уявляв собі не так ясно.

Два місяці тому, коли їздив на вівчарські пасовища в гори, він дивувався, як йому раніше не спало на думку, що космічний вимпел міг бути залишений тільки на вершині якогось недоступного восьмитисячника. Повернувшись у Москву, Серьогін склав власний облік усіх мандрівок на Памір та в Гімалаї і обійшов з десяток переможців захмарних висот, детально розпитуючи їх про всі подробиці, котрі вони помітили на вершині гори.

Тиждень тому, коли Серьогін плив морем, він був абсолютно впевнений, що “неземний” циліндр спочиває в глибині океану. Серьогіна просто неможливо було одірвати від борту, він міг годинами стояти непорушно, вдивляючись у прозору зеленкувату воду. Скільки раз його кидало в жар і в холод, коли внизу виникало сріблясте мерехтіння, хоч він і знав, що то лише зграйки риб і ніщо інше…

А пустелі! Нікому на світі він не заздрив так, як Григорієві і Майї, котрі поїхали в Саммілі.

Зате тепер Серьогін не заздрив нікому. Це йому незабаром заздритимуть усі!

Розмова з головним редактором була дуже лаконічна.

— Коли здаєш нарис про моряків-краболовів? — спитав редактор.

— Завтра! — охоче відповів Серьогін.

— Добре. Отже, за три дні, коли здаси нарис…

— Але ж я, слово честі, здам завтра! — знову вигукнув Леонід.

— Я й кажу, — спокійно вів редактор, — здаси завтра, позавтра одержиш на доопрацювання, а днів через три здаси остаточно Тоді й полетиш.

На третій день він здав нарис “остаточно”.

Редактор дуже суворо наказав не “партизанити”. Сфотографувати з літака, і крупним планом. Розпитати старих людей, краєзнавців, якщо такі будуть у селищі. Довідатися, чи бував на цьому місці хтось з учених, щоб потім налагодити з ними зв’язок. Більше нічого!

Сьогодні опівночі він уже летітиме над Уралом. Крім нього та головного редактора про мету подорожі не знає ніхто. Сєдих не береться до уваги. Він не вважав усю цю історію серйозною навіть тоді, взимку, а тепер зовсім забув про неї. Серьогін насилу розтлумачив йому, про що йдеться…

Звичайно, перед від’їздом треба було посидіти в архіві — покопатися в документах про цей край. Але ноги самі привели його до Бєлова.

Дуже важко втриматися від спокуси! Якби не їхати на поштамт по посилку, він міг би прохопитися…

Правду кажучи, не дуже й гарно приховувати таку новину від самого Бєлова. Але нічого, сім днів зачекає. Що може статися за сім днів? Абсолютно нічого.

А через тиждень він в’їде до Матвія на білому коні! Цікаво, що скаже тоді Кремньова про легковажність журналістів?

Годинник показував три хвилини на дванадцяту. Шум моторів перейшов у суцільне, майже відчутне ревище. Спинка крісла притислася Серьогіну до плечей, і червоні вогні злітної смуги помчали мимо, зливаючись у суцільну риску.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ За одним проектом

Багаття кидало мінливі жовтогарячі бліки на гранчасту піраміду, що здіймалася в чорне небо.

— На білому коні я вже нікуди не в’їду, — прошепотів Серьогін, нахиляючись до Тарасюка. — Але зваж на моє репортерське становище — хоч за відрядження я мушу відробити? Я ж завтра вилітаю!

— Мусиш, мусиш! — розсміявся Григорій. — Слухай і намотуй на вус…

Серьогін неуважно вслухався в те, що казав Тарасюк, і гортав свій кореспондентський блокнот.

…Наступав сьомий вечір — сьомий від того дня, коли Серьогін вперше зійшов на берег Перламутрового озера і побачив таємничу гранітну піраміду, коло підніжжя якої спав… Тарасюк. Незабаром сюди прилетіли Матвій Бєлов і Майя.

Кожний день минулого тижня був насичений радістю відкриттів і гіркотою розчарувань.

Про перше відкриття Серьогін довідався через десять хвилин по тому, як виліз із вертольота. Григорій привів його і пілота до піраміди, тицьнув її ногою і з гордістю повідомив:

— Сторона основи дорівнює двадцять п’ять метрів.

— Як у Хірбеті? — вигукнув Серьогін-

— Так точно! Будували за одним проектом! — Тарасюк клацнув підборами. — Але, щоб довести це остаточно, треба ще виміряти ребро… За вашою допомогою, товаришу пілоте!

Через півгодини Григорій спустився по мотузяній драбині з вертольота, що повис над пірамідою, прямо на її вершину. Закріпив на ній кінець тонкого телефонного кабелю, а весь моток кинув униз — Серьогіну.

— Натягуй! — крикнув він. — Ще сильніше! Так, добре… Тепер зав’яжи вузол!.. Готово?

— Готово!

Тарасюк змотав кабель і обома руками схопився за мотузяну драбинку.

Величезна зелена бабка зрушила з місця, нависла прямо над Леонідовою головою і почала повільно опускатись. Мало не зачепивши приятеля підбором, Григорій зіскочив на землю і, вітаючись, замахав рукою. Бабка злетіла ввись.

— Ану тримай! — сказав Тарасюк, подаючи Леонідові кабель з вузлом.

Леонід притис вузлик до ребра піраміди біля самої землі, а Григорій побіг до другого ребра і натягнув кабель.

— Двадцять п’ять! — крикнув Григорій. — Тетраедр! Я. ж казав — за одним проектом!

…Друге відкриття зробив Бєлов. Точніше кажучи — він перший встановив факт, якому спочатку не надав ніякого значення.

Вийшовши з вертольота рівно ополудні і глянувши на піраміду, він промимрив:

— До речі, висота основи цієї споруди не лежить в площині меридіана.

Леонід, що стояв поруч з ним, нічого не зрозумів, і, можливо, саме тому Матвієві слова повністю врізались йому в пам’ять. При першій же нагоді він вирішив вразити Тарасюка. Видалася така нагода за вечерею.

Григорій мало не захлинувся, коли Леонід недбало вимовив цю чудову фразу.

Кинувши недопитий чай, Тарасюк помчав до піраміди. Бєлов, Серьогін ї Майя здивовано поглядали один на одного.

Здивування минуло досить швидко.

— Всі храми богів та усипальні правителів, — пояснив Григорій, повернувшись, — усі піраміди й мавзолеї, ба навіть просто могили простих смертних стародавні люди будували завжди “за компасом”. Найчастіше на схід від головного входу. Туди, звідки сходить сонце, звідки боги посилають людям світло і тепло.

Так само стояла і Хірбетська піраміда, хоч вона й не мала входу. Одне ребро кам’яного велетня було спрямоване точно на північ, а протилежну сторону основи спроектовано суворо по паралелі схід — захід.

А тутешня піраміда зовсім не надає ніякої “переваги” жодній із сторін світу.

Тільки при похованні синантропів, що жили триста тисяч років тому, зовсім не зважали на сторони світу. До речі, це певний доказ того, що синантропи ще не встигли придумати собі бога. В той час релігії на Землі не було. Як тільки боги “з’явилися”, могили негайно почали повертати до сонця. Отже, коли свята церква визнає синантропа за людину, то справи її кепські — вона і є тією самою людиною, котра й уявлення не мала про свого “творця”…

— І в найстародавніших наскельних малюнках, — вів далі Григорій, — теж немає жодного “божественного” сюжету — нічого, крім людей, тварин та ще…

Він запитливо глянув на Майю. Дівчина усміхнулася.

— Згадаймо про наших баранів, любий Григорію. Чи не хочеш ти сказати, що й піраміду, біля якої ми сидимо, спорудили синантропи?

Тарасюк задер голову і глянув угору — туди, де в невидимій зараз точці бездоганно сходились три кам’яних ребра монумента.

— Навряд. — Він із сумнівом похитав головою. — Куди їм!

Третє відкриття зробив знову-таки Матвій. І навіть не сам — тільки сьогодні вранці, прилетівши разом з ним, лаборант закінчив стандартний цикл аналізів за методикою Бєлова. Взяли дванадцять проб, і всі вони без винятку засвідчили: піраміду вирубано сто дев’яносто п’ять віків тому плюс-мінус двісті п’ятдесят років. Ті ж самі двадцять тисяч років тому, коли в пустелі утворилося таємниче каміння — самміліти.

Хоч як радів Леонід з приводу всіх цих відкриттів, прикростей було чимало.

По-перше, глибинний променевий зонд показав, що піраміду зроблено із звичайнісінького граніту і вона не має в собі ніяких сторонніх домішок.

По-друге, кам’яний майданчик під пірамідою та навколо неї промацали приладами в глибину на кілька кілометрів, і ніяких аномалій — ні гравітаційних, ні магнітних, ні сейсмічних — під нею не виявили. Судячи з усього, ніякого вимпела поблизу таємничого знаку не було.

Не справдились і надії, котрі Леонід покладав на Майю.

Прикомандирований до експедиції вертольотчик спалив майже весь виданий йому запас бензину. Але ні в найближчих селищах — за п’ятдесят і сто двадцять кілометрів, — ні в далекому районному центрі ніхто не знав, як, коли і чому з’явилася ця піраміда. Вона ніби випала із людського поля зору. А чимало мисливців, що побували на березі Перламутрового озера взагалі не вважали піраміду старовинною. Кому в ті часи треба було висікати з граніту монумент у краю, де ніколи не існувало стародавніх цивілізацій?..

Так! Про білого коня Леонідові не доводилося мріяти!

Серьогін закрив блокнот і прислухався.

— Що ж, — неголосно казав Матвій, — звичайно, перевірити геофізику треба. Пробурити свердловини… Це зроблять без нас, домовимося з геологами. Я певний, що перевірка нічого не дасть. Прилади не обманювали: тут під землею нічого немає…

— Шукатимемо далі! — озвався Тарасюк.

Матвій повернув до нього освітлене багаттям обличчя.

— Спочатку, Григорію, треба оцінити те, що зроблено. Ми не тільки переконані, що приблизно двадцять тисяч років тому на нашій планеті побували невідомі нам Володарі Розуму, які мали великі переваги над тодішніми жителями Землі. Дещо ми довідались і про вимпел…

Серьогін мало не підскочив на камені, на якому розташувався, і приготувався уважно слухати.

А Матвій поволі вів, ніби міркував сам з собою:

— Досі ми точно знали тільки те, що, наприклад, тоді — двадцять тисяч років тому — хтось намалював на скелі істоту в скафандрі…

Серьогін докірливо глянув на Тарасюка. Нічого собі друг!.. Мабуть, в Саммілі? Та це ж геніальний матеріал!..

— Грицьку, — розлютовано зашипів Леонід, — он слухай…

— Промовчав би, — попросив його Тарасюк.

— Тепер ми знаємо, що в той же час на Землі були збудовані дві геометрично правильні піраміди, — задумливо говорив Матвій. — Гробниці? Ні, не гробниці. Виходить, це символи… Але зрештою один з них не орієнтований за сторонами світу. Отже, ці знаки не присвячені ніякому божеству…

Майя кинула в багаття цурку. Яскраве полум’я освітило задумливі зосереджені обличчя.

— З якою метою треба було ставити два таких знаки за десять тисяч кілометрів один від одного, га, товариші? Я думаю, — Бєлов підвівся, — що ми маємо справу з опорними точками невідомої нам геодезичної системи координат. Наше завдання — розшифрувати цю систему. В кого які ідеї?

Всі мовчки замислено дивилися на спокійне палахкотіння багаття. Мовчали, можливо, й не тому, що не було ідей.

Просто ще не встигли звикнути до думки; що в їхніх руках зараз опинився краєчок ланцюжка, який неодмінно приведе людей до братів по розуму…

Першою порушила мовчанку Майя.

Вона стала біля Матвія і, простягнувши руки до багаття, повільно й урочисто вимовила:

— “…Жило там могутнє плем’я велетів. Величезні були вони тілом. Але ще більші — мудрістю.

І ось одного разу вирішили вони підкорити собі навіть сонце. І збудували високі вежі, щоб штурмувати небо…

І перш ніж зійти на свої вежі, запитали велети людей, що зібралися з усього світу, — який би подарунок хотіли мати від них люди?

І сказали люди: залиште нам ваш розум.

І сказали велети: чужим розумом не проживеш.

І сказали люди: залиште нам вашу силу.

І сказали велети: ви скористаєтеся нею на зле.

І сказали люди: що ви залишите нам?

І сказали велети: найвищу висоту і найглибшу глибину, день, що дорівнює ночі, зірку опівночі і священне число..”

Майя замовкла, відійшла на кілька кроків од багаття і притулилась до стінки піраміди.

— Спробуймо мислити спокійно, — сказав Тарасюк. — Припустимо, що відомі нам піраміди — це дві точки системи. Але для чого потрібні ще п’ять пунктів: глибина, висота, день, ніч і зірка?

— Ну, припустимо, — захищав велетів Серьогін, — день, що дорівнює ночі можна вважати за один пункт, а не за два.

— Все одно, — запально сказав Тарасюк, — хай чотири! Чотири плюс два буде шість. Що за дивне число опорних пунктів?

— Гаразд, друзі, — примирливо сказала Майя. — Це так одразу не вирішити. От якби знати священне число…

Вона підійшла до багаття і тихо заспівала:

Є іще безводі в нас пустині, Драгви неосушених боліт, Книжка, не написана, ще нині, Пісні непридуманий політ… Ми виходим ранком голубиним, — Вітер пружно нам в обличчя б’є. Є в морях незвідані глибини, — В горах — неподолані вершини. І до зір дороги також є!

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ Не на білому коні або п’ятдесят рядків нонпарелі

Це був напрочуд виключний випадок, коли людина стає пророком.

Йдеться про Леоніда Серьогіна, який заявив Тарасюку на початку минулого розділу, що він, Серьогін, на білому коні вже нікуди не в’їде…

Саме так усе й сталося. Повернення репортера в столицю нічим не нагадувало подорожі на білому коні. І не тільки тому, що не було виявлено пошани, з якою асоціюється подорож на цій непарнокопитій тварині дуже рідкісної масті.

Якщо з Москви на Кришталевий Серьогін добрався всього за добу, включаючи й автобус, то назад він подорожував три доби. Через нельотну погоду літак простояв у двох аеропортах по одному дню. В третьому затримався на всю ніч з якихось невідомих для пасажирів “технічних причин”. І, врешті-решт, у Москві їх прийняли тільки після того, як літак цілісіньку годину прасував повітря над передмістям. Та й то — не на Внуковський аеродром, а на Биковський, звідки треба їхати в місто електричкою, яка вже не ходила — було пізно. Щоправда, існувало таксі. Але який командировочний в останній день відрядження має гроші на таксі? Особливо якщо він на зворотному шляху просидів два дні без погоди і обидва рази обідав у вокзальному ресторані, та ще до того з пивом.

Одне слово, чекати в Биково довелося до ранку. На щастя, це був недільний ранок, а в неділю газета не виходила.

Отже, можна було відіспатися після триденного життя в повітрі і на твердих кріслах транзитних аеропортів.

197

А потім… Серьогін уже відчував, яке воно буде, оте саме “потім”.

…Черги біля газетних кіосків. Заголовок афішними літерами: ЇЇ ПОСТАВИЛИ АСТРОЛЬОТЧИКИ. Її — це кришталевську піраміду. Заінтригований “шапкою” читач з мало не звуковою швидкістю кинеться розгортати хрустку газету, аби негайно довідатись, що це за астрольотчики з’явилися на нашій Землі, кого й куди вони поставили.

…Величезне кліше з велетнем у скафандрі. Адже Матвій каже, що в жодній радянській газеті і в жодному радянському журналі немає про це ні слова, і Серьогін все одно виявиться першим, хоч і довідався про це останнім.

…І розповідь — схвильована, детальна, майстерно закручена розповідь про гігантську пірамідальну брилу в тайзі…

Серьогін заснув на середині наступної, вимовленої ним у думці фрази:

“Коли керівник групи вчених Бєлов і ваш кореспондент зміряли напрямок…”

Якби ми почали розповідати про все, що довелося пережити Леонідові Серьогіну в понеділок, ця книжка не була б дописана, через те, що серця авторів розірвались би від жалю до героя.

Почалося з того, що головний взагалі не прийняв Серьогіна, а звелів секретарці сказати, щоб він зайшов увечері з готовим матеріалом.

Але це ще нічого б. Головний завжди недолюблював розмови і надавав перевагу готовому матеріалові. Не раз на планерках він навчав репортерів “не язиком теліпати, а сокирою рубати”, маючи на увазі, звичайно, не сокиру, а авторучку та друкарську машинку.

Гірше прийшло через шість годин, коли головний сам подзвонив у відділ, запросив до себе Серьогіна і, приязно довідавшись про його здоров’я, провів рукою на рівні власних вух спочатку зліва направо, а потім справа наліво. Від цього жесту в животі у Серьогіна похололо, як у гладіатора, який угледів на трибунах опущені вниз пальчики римських матрон.

Даремно намагався Серьогін хвацько бравувати іменами Тарасюка й Бєлова. Даремно пробував переконати редактора в суперактуальності матеріалу, в тому, що цей матеріал відкриє нову еру — еру журналістики на міжзоряному рівні. Редактор лише заперечливо крутив головою, розділеною акуратним косим проділом. Досить з нього перших місць. Краще він обійдеться без перших повідомлень про загадкову знахідку серьогінських протеже, але зате й без перших спростувань з того ж самого приводу. До речі, хай Серьогін завдячує, долі, що його не пустили тоді в пустелю. Чи не хоче він потішитися з того, які “знахідки” робили там його підлеглі і на що вони витрачали там командировочні гроші, та й до того ж в іноземній валюті?

Головний показав Серьогіну явно неросійський журнал у крикливій барвистій обкладинці, звідки грізно глянули на Леоніда марсіанські очі з круглого скафандра й… усміхнені очі Майї Кремньової.

Хто дав головному цей журнал, Серьогін до пуття не зрозумів. Чи то сам академік, чи то якийсь його заступник…

Серьогін вийшов із кабінету редактора о десятій годині вечора, вже цілком підкорившись категоричному наказові: “П’ятдесят рядків на третю полосу. І щоб без ніяких космонавтів”.

Він погасив верхнє світло, сів за стіл, акуратно склав купкою написані за день аркуші й почав методично рвати їх на дрібні шматки, кидаючи обривки в кошик.

В газеті, що вийшла наступного дня, у правому нижньому кутку третьої полоси дрібненьким шрифтом — нонпареллю — було надруковано:

За сто сімдесят кілометрів од того місця, де Амур впадає в Татарську протоку, група радянських учених, що працювала над розшуками старовини, виявила кам’яну пам’ятку правильної геометричної форми. Походження її невідоме. На думку кандидата історичних наук Г. П. Тарасюка, який брав участь в експедиції, дослідження знахідки може привести до нових відкриттів…

У решті рядків досить нудно описувалося про політ над тайгою на вертольоті, про краєвиди Перламутрового озера та його берегів.

Серьогінського підпису не дали. Під заміткою стояло: “Наш кор.”

ЧАСТИНА 5

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ Третя координата

Ніхто й гадки не мав, що, повернувшись із Кришталевого струмка, Матвій Бєлов веде нібито подвійне життя. Одне — видиме. Друге — невидиме. Всі вважали, що він робить зарядку, їсть, досліджує зразки, пише звіти про експедицію, виступає з доповідями.

Проте це було чистісінькою видимістю. Насправді ж Матвій весь цей час відвідував інші планети і залишав там вимпели для майбутніх поколінь…

Він літав до гігантських кам’яних пустель, оточених первісним океаном і прикритих отрутною оболонкою метану та вуглекислого газу. Він літав над жаркими болотами, вкритими буйною хащею папоротей та хвощів. Спускався в гори, що поросли лісом, де жили печерні люди в звіриних шкурах; і в родючі савани, де кочували рідкісні племена скотарів; і серед величних мармурових храмів античного світу.

Він закладав у сталеві циліндри зоряні карти Галактики й Метагалактики, креслення атомних реакторів та космічних ракет, підручники з фізики й математики, технологічні паспорти металургійних і хімічних заводів, книжки Маркса, Пушкіна, Ейнштейна.

Він бурив глибокі свердловини подалі від вулканів та океанських берегів і опускав туди свою дорогоцінну посилку.

Він будував сотні й тисячі пам’ятних знаків, за якими майбутні люди мали б знайти призначені їм скарби.

І чим довше Матвій займався цими справами, тим частіше таким знаком була піраміда — правильна тригранна піраміда, тетраедр.

Якби хто спитав Матвія, чому саме піраміда, навряд чи він зміг би дати точну відповідь. Звичайно, багато в чому тут були винні ті самі піраміди, котрі хтось залишив у Хірбеті і на Перламутровому озері тоді, коли ще не існувало держав ні в Єгипті, ні в Месопотамії, ні в Індії, ні в Китаї. Але головне, як здавалося Матвієві, полягало в іншому — в трьохмірності простору.

Який ще знак, окрім лаконічної тригранної піраміди, зміг би висловити так просто й точно віру у всемогутність людського розуму?..

Те, що на його впевненість вплинули Майїні слова про священне число, Матвій, можливо, і не усвідомлював собі.

Якось, невдовзі після повернення з Далекого Сходу, Майя сказала Матвієві:

— Здається, я зрозуміла, що то за священне число було в легенді. Ти чув що-не-будь про проблему трійки?..

Чомусь усі народи на землі люблять число “три”. І араби, і іранці, і ефіопи, і англійці, і німці, і жителі Патагонії, і китайці, і багато інших. А російські приклади ти сам мусиш пам’ятати. Наприклад, у всіх казках тричі повторюється основна подія: тричі б’ється з чудом-юдом Іван — син селянина, тричі скаче Івашко-дурник на Сивкові-Буркові, поки доскаче до терема Олени Прекрасної, троє царських завдань виконує Царівна-жаба…

Головних дійових осіб теж звичайно троє: жили собі у селянина або царя три сини; під віконцем три сестри пряли пізньої пори; в панцерах, як жар зорі, тридцять три богатирі і таке інше.

А скільки Ілля Муромець лежав на печі? Рівно тридцять літ і три роки. Між іншим, за Євангелієм Христос почав свою проповідь, маючи саме такий вік,

А трійця — триєдиний Бог, котрого ніхто, навіть сама церква пояснити не хоче, бо не може. Бог-отець, він же Бог-син, він же Бог-дух святий…

А приказки?.. Третього не проминути. Бог трійцю любить.

— Одне слово, — Майя нахилилась до Матвія, — трійка — особливе число, що має якісь дивні якості до того ж, не погане, а хороше число.

— От ніколи не думав! — Матвієві губи здригнулися. — Можу додати… Як я був солдатом, наш сержант чомусь завжди командував так: “Раз, два, три! Раз, два, три!”

— Висміяти — то найлегше. До речі, з твоїх космонавтів насміхалися дотепніше, ніж ти з моєї трійки! — розсердилася Майя. — А от спробуй пояснити!

— А ти маєш пояснення?

— Маю, але, на жаль, не одне, а цілих два. Отож, за приказкою можливе й третє, — усміхнулася дівчина.

— Які ж два?

— Перше — ритмічне. Людина по-різному сприймає ритми. Можливо, ритм “раз-два-три” — найприродніший не лише для твого сержанта, а й взагалі для людини. Через якісь ще невідомі особливості ритмів у роботі мозку…

Матвій скептично знизав плечима.

— Зачекай! — Майя постукала пальцем по столу. — Зачекай. Друге пояснення таке. Одна людина — це ще не людина. Давно відомо, що дитина, яка виросла у вовчій зграї або яку вигодував ведмідь, залишається звірятком — лазить рачки і не розмовляє. Дві людини — це вже люди, але, так би мовити, без будь-яких перспектив. Бо молекула людства, його найменша, але значна одиниця — це сім’я. Мати, батько, дитина. Це глибоко народне поняття. Відомо, що в народі трійцею називають зовсім не те, що вважає за трійцю офіційна церква. Для богослова — це Бог-отець, Бог-син і Бог-дух святий, а в народі завжди вважали, що трійця — це Бог, діва Марія і Христос.

— Правильно, — сказав Матвій.

— Зачекай! Адже можливе і трете пояснення. Колись сталася в житті людей якась дуже важлива подія, що залишилась у людській пам’яті у вигляді числа “три”. Священного числа!

Ще один день закінчувався. Диктор уже побажав радіослухачам на добраніч. За вікном затих шурхіт машин. Місяць, що став тепер таким близьким, хоч жодна людина ще не ступила на його поверхню, повис у вікні, наче блакитна куля.

Матвій сидів долі на величезній карті світу. Вона не вміщалась на столі. І до того ж Матвій ще з дитинства любив карти, розкладені на “підлозі. Знову, як у дитинстві, він вирушав у подорож…

Він намалював червоним олівцем трикутник піраміди на тому місці, де на карті був маленький чорний кружечок і напис: “Хірбет”. Потім ще один такий самий трикутник на місці маленької блакитної цяточки в Сибіру.

“Якщо Майя не помиляється, — подумав він, — то мусить бути третя піраміда. Стоїть десь у джунглях, або на дні морському, або під шаром торфу на болоті…”

Ну, а якщо не піраміда?

Врєшті-решт, будь-яка споруда має той мінус, що її можна зруйнувати. А що не можна зруйнувати?

Звичайно, на Землі немає г нічого абсолютно незмінного — навіть материки міняють свої обриси, навіть полюси і ті мандрують по земній поверхні.

Але хіба не можна вибрати щось у мільйони разів довговічніше, ніж висічений із скелі тригранний знак? Безумовно, можна… Той же Північний полюс або Південний. Або навіть якусь гору.

— Але яку саме? Адже потрібна така гора, котра відрізнялась би од усіх інших гір… Та й, якби він, Матвій Бєлов, почав вибирати основні точки для сітки знаків на довгі тисячоліття, то однією з них він обов’язково зробив би найвищу гору планети! Найвищу висоту!

Вимовивши в думці останні слова, Матвій аж занімів. Проти свого бажання, абсолютно проти своєї волі, він повторив ті самі слова!

В його вухах лунав дзвінкий Майїн голос:

“І сказали велети: найвищу висоту і найглибшу глибину…”

Матвій зірвався на ноги. Хай йому біс! “Найглибша глибина” справді зовсім не гірша за “найвищу висоту”! Невже Маріанська западина не така довговічна, як Джомолунгма?

Звичайно ж, дві найпримітніші точки на Землі — Джомолунгма і Маріана… А третя? “День, що дорівнює ночі”? Незрозуміло. “Зірка опівночі”?

Але опівночі в різних місцях планети світиться чимало зірок… Чекай-но! Але тоді до чого тут піраміди? До чого вони?

Матвій подивився на карту, і на його лобі виступили краплі поту: Хірбет, Джомолунгма і Маріанська западина лежали на одній прямій…

Не довіряючи своїм очам, він кинувся до письмового столу, схопив рейсшину і приклав її до карти.

Ні, очі не обдурили його! Будівничі розташували Хірбетську піраміду саме на продовженні лінії, що з’єднує “найглибшу глибину” Землі з її “найвищою висотою”.

Але навіщо? Лише для того, щоб указати на ці дві точки — на Джомолунгму і Маріану?

Припустимо, що тільки для цього… Але чому тоді від Хірбету до Джомолунгми рівно така ж сама відстань, як від Джомолунгми до Маріанської западини? Чому вони не вибрали для піраміди якесь інше місце на тій же прямій?..

І ще. Чому вони поставили другу піраміду саме в Кришталевому?

Матвій узяв червоний олівець знову і з’єднав Хірбет, Джомолунгму та Маріанську западину жирною червоною рискою. Потім приклав рейсшину до її кінця біля темно-синьої плямочки в океані й одночасно до маленького трикутника біля Перламутрового озера.

— Цікаво, — прошепотів він. — Дуже цікаво! Якщо я не помиляюсь, тут шістдесят градусів.

Матвій підхопився, взяв на столі великий мідний транспортир і приклав його до рейсшини.

Він не помилявся. Лінія, яка з’єднувала Кришталевий з Маріанською западиною, йшла під кутом у шістдесят градусів до лінії, що була проведена між западиною і Хірбетським нагір’ям.

Не зрозуміти такого точного визначення могла б хіба що людина, котра зовсім забула геометрію. Шістдесят градусів. Правильний трикутник!

Не гаючи ні секунди, Матвій почав креслити його на карті, і незабаром дві червоні лінії, що вийшли з Хірбету і Маріани, зійшлися за Північним полюсом в Льодовитому океані.

Невже вони залишили вимпел на дні океану? Та ще й Північного Льодовитого?

Кілька хвилин Матвій простояв на колінах, дивлячись на стародавній материк, який ось уже на протязі мільйонів років не піддається ні грізній вогненній стихії, що клекоче під ним, ні не менш грізній водяній стихії, яка штурмує його береги.

Що й казати, якби він, Матвій Бєлов, був жителем якогось Канопуса чи Оріона і з’явився на Землю хоч двадцять мільйонів, хоч двадцять тисяч років тому, навряд чи пощастило б йому відшукати надійніше сховище для вимпела, ніж Азіатський материк…

— Але де? В якій саме точці Азії?

Ще не раз він поглядав то на одну, то на другу вершину накресленого на карті червоного трикутника. Невже все-таки в океані? Спробуй доберись туди!

А якщо не в океані?..

Вже на ранок після довгих роздумів Матвій почав помічати щось у центрі трикутника, бормочучи при цьому: “Висота, вона ж медіана, вона ж бісектриса…”

Потім повільно підвівся від карти, глянув на годинник, який показував за чверть п’яту, підійшов до телефону і, одчайдушно махнувши рукою, набрав номер.

З хвилину ніхто не відповідав. Потім у трубці почувся сонний сердитий голос.

— Майєчко, вітаю! — весело сказав Матвій. — Ти маєш карту Азії?

— Ти що, з глузду з’їхав? — розсердилась Майя.

— Можливо! Але я хочу, щоб ти раніше за всіх довідалася: місце перебування вимпела — за триста сорок кілометрів від Красноярська!

РОЗДІЛ ДРУГИЙ На шостий день п’ятого місяця…

Хто ж то знав, що найважче тільки ще починається?

Морочитись у лабораторії, вишукувати піраміди, сушити собі голову, сидячи над картою, — все це було дитячою забавкою у порівнянні з тим, що вони тепер вирішили робити.

Бездумно ступаючи по краю льотного поля, Матвій глянув на літак, якого, наче немовля із соски, напували двоє величезних автозаправників, що здавалися ліліпутами поруч із крилатим велетнем.

Незабаром ТУ злетить у небо, ляже на курс і привезе його, Матвія Бєлова, до Красноярська Наварив каші — тепер, будь ласкавий, — їж!

Є така стара приказка: “Гладенько було на папері, та про вибалки забули, а по них ходити”. Трапляються щасливчики, в яких хоч на папері все йде гладко! А що робити, коли навіть на папері виходить казна-що?

Якщо шукаєш центр накресленого на аркуші ватману трикутника, то розмір знайденої точки — лише десята часточка міліметра.

Коли геодезисти, розбиваючи майданчик для парку, шукають точку, що міститься в центрі відомого для них трикутника, на вершинах якого вони можуть встановити свій інструмент з трубами-далекомірами, то вони вже знаходять не точку. Бо знайти точку в цьому випадку неможливо. Будь-який прилад — навіть найточніший — показує дещо помилкові дані. Земля не зовсім рівна. Повітря, крізь яке геодезист дивиться на точку, не зовсім прозоре.

Замість точки виходить щось на зразок чайного блюдечка. Проте для розбивки парку точніші дані й не потрібні.

Але коли треба “розбивати”, як кажуть будівельники, трикутник на півтора материка, тут уже чайним блюдцем не відбудешся. За найоптимістичнішими підрахунками геодезистів, центр трикутника, який шукав Матвій, являв собою “точку” із сотнею кілометрів у діаметрі.

Це на папері, де на площі трохи більшій за половину поштової листівки вміщується увесь Байкал. Що ж буде там, у “вибалках”?

Заглиблений у ці думки, Матвій блукав поодаль від стовпища пасажирів, що чекали посадки. А слідом за ним невтомно ступав Серьогін, якому головний редактор категорично відмовив у повторній подорожі в Сибір, та ще й з Бєловим (Тарасюк полетів у Красноярськ на два дні раніше).

— Матвію, агов, Матвію, — удесяте повторив Серьогін, — а як ти думаєш, звідки вони прилетіли? Я думаю, з Фаетона!

— З Фаетона, — механічно повторив Бєлов.

— Саме так! — зрадів Серьогін. — З тієї самої десятої планети, що оберталась між Юпітером і Марсом, а потім розсипались на астероїди… Та зачекай ти хвилиночку, не тупочи, наче на параді! — Він міцно ухопив Матвія за лікоть. — Це дуже важливо! Адже ти зараз полетиш, і тоді шукай вітру в полі!

— Не полечу ж на Фаетон! — зупинившись, сказав Бєлов.

Серьогін усміхнувся: нарешті вдалося привернути до себе Матвієву увагу!

— Я маю докази, що Фаетон існував насправді!

І поспіхом, щоб встигнути до оголошення посадки, Леонід Серьогін почав розповідати Матвієві про одну старовинну карту неба…

На самому початку нашої ери мусаваратський астроном Альдамак склав карту зоряного неба. На ній налічували дев’ятсот сімдесят сім зірок. Але основним скарбом для сучасних учених виявилась не сама карта, а так звані “Пояснення” до неї.

Альдамак писав, що зірки — віддалені сонця. Що не Сонце обертається навколо Землі, а Земля навколо Сонця. Що у зірок обов’язково є свої землі зі своїми людьми — селянами, астрономами та царями.

Останнє зауваження стародавнього вченого і призвело до сумних наслідків.

Цар Мусаварата часто перед тим, як почати війну чи накласти на народ новий податок, радився з Альдамаком. Адже Альдамака вважали за кращого астронома і провісника майбутнього. Тому цар ладен був вибачити мудрецеві його слова про інші сонця та інші землі.

Але твердження, що є інші володарі, цього він простити не міг. Отак підлеглі ще почнуть думати, ніби можна замінити його, владику Мусаварата, якимось іншим царем!

Довелося заслати мудреця в далекі каменоломні, а його богохульній писанині оголосити анафему і звеліти знищити.

І все-таки одну копію “Пояснень” Альдамака майже через дві тисячі років пощастило розшукати. Трактат стародавнього вченого відзначався чіткістю й точністю. Перша сторінка починалася так…

Тут Серьогін дістав записну книжку і прочитав:

— “На шостий день п’ятого місяця першого року династії Аманіренас знову на схід від Риби з’явилося третє нічне світило після Місяця й Венери — Таїра…”

Це речення само по собі не викликало б ніякої сенсації. Можна було думати, що йдеться про Юпітер… Але як здивувались астрономи, коли буквально на наступній сторінці “Пояснень” вони натрапили на знак Юпітера.

В чому річ? Хіба Юпітер — це не Таїра? Яке ж іще світило може бути третім після Місяця й Венери?

Спробували відшукати речення, де одночасно мовилося б про “Юпітера” і “Таїру”. Такого речення не знайшли.

Тоді вчені вирішили, що в рукописі сталася помилка під час переписування.

І справді — хіба є хоч одна стародавня книга, в котрій численні переписувачі не наплутали б що-небудь? На тому все й призабулося…

— Але тепер, — голос у Серьогіна притих, — тепер, коли я дивлюсь на все це очима людини космічної ери (у Бєлова здригнулися куточки губ), я запитую, Матвію, а що, коли переписувач не помилився? Ось послухай, Матвію! Я сам перевірив, як це пишеться “Юпітер” і “Таїра”. Ієрогліфи абсолютно не схожі. Переплутати їх просто неможливо! То чому ж не припустити, що в нашому небі і справді була колись планета яскравіша за Юпітер?.. Фаетон! Заскоч у Новосибірськ, будь людиною! Є там великий спеціаліст у галузі астрономічної старовини — професор Файзуллін, побалакай з ним!

…Як і кожний, хто має відношення до астрономії. Матвій Бєлов чув колись про цю історію. Про “Пояснення” Альдамака і про помилку переписувача. І ніякого сумніву в тому, що ця історія й шеляга не варта, в нього не виникло. Не виникло його й тепер. Але Матвієві не хотілося ображати Серьогіна, проте часу було обмаль, і йому довелося це зробити.

Однак журналіст не образився. Він дістав з кишені іншу записну книжку, погортав її і з почуттям прочитав:

— “Завчені чужі слова, та ще й виголошені з університетської кафедри, застряють у нашій голові міцніше, ніж іржавий цвяшок у сухій колоді”.

Впевненість Серьогіна здалася Матвієві кумедною. Він запитав:

— Але чому ти все-таки вирішив, що на Землю прилетіли з Фаетона, якщо навіть вважати Фаетон за “Таїру”?

Серьогін замислився, та ненадовго.

— А звідки ж іще? На Марсі ж людей нібито немає…

— Пасажирів з рейсу номер чотири Москва — Красноярськ просять пройти на. посадку! — долинув здалеку рокітливий голос гучномовця.

Матвій озирнувся. Вони з Серьогіним забрели дуже далеко.

Матвій обійняв Серьогіна, ласкаво поплескав його по спині й побіг до літака.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ Починать розкопки!

— Ану, злазь, не бійся! — закричав Тарасюк, побачивши Матвія Бєлова на верхній сходинці височенного трапа.

І коли Бєлов остаточно спустився з неба на землю, повідомив уже не так голосно:

— Дідька лисого!

В перекладі на наукову мову це означало, що його дводенні розшуки в учених красноярських сферах не додали жодної крихти цементу до геометричної основи нинішньої експедиції, що ґрунтувалася на крихкому піску здогадок.

Оскільки Матвій зовсім не прореагував на коротке за формою, але досить насичене змістом повідомлення, Тарасюк визнав за потрібне додати:

— Якщо не лічити чотирьох палеолітичних барельєфів… їх знайшли красноярські школярі на скелях одного із єнісейських островів, кілометрів за сто двадцять на захід від Темірбаша.

По дорозі, в машині, Матвій спочатку переглянув усі до єдиного фотознімки барельєфів — тьмяних, заледве, помітних вибоїн, з яких важко було судити про силуети тварин — чи то коней, чи то оленів.

Бурхливі води багатьох тисяч потоків, люті сибірські морози й різкі вітри вирівняли поверхню скель, злизали з неї гори каміння, невпізнанно змінивши обриси барельєфів.

— Не Саммілі! — висловився нарешті Матвій.

— Не Саммілі, — погодився Тарасюк.

— Тут усе чи ще є?

— Поки що все…

— А скільки їм років?

Тарасюк стиснув плечима.

— Ну, приблизно?

— Кажуть, сьоме-десяте століття…

— До?

— Та ні, розумієш… Нашої ери.

— Докази?

— Незначні…

Друзі вели свою неквапливу розмову, а тим часом новенькі, як лялечки, вулиці різко обірвались, і з обох боків шосе замигтіли дерева. Смолистий дух лісу запанував у машині.

Потім хвойні стіни розсунулись, і попереду відкрилося невелике льотне поле: укочена злітна смуга, дерев’яний будиночок аеровокзалу, повільна вертушка локатора.

А за льотним полем — зовсім близько, рукою подати — почали скупчуватись гори. Спочатку — нижчі, з пологими краями, чітко вищерблені зеленою тайгою. Далі — все вищі й крутіші.

— Країна! — з гордістю першовідкривача урочисто вимовив Тарасюк, виходячи з машини.

Матвій промовчав.

Чомусь люди завжди найбільше боялися того, що їх чекає в майбутньому, хоча частіше слід було б побоюватися того, що лишилось у минулому.

Коли, наприклад, кажуть, що незабаром ракети будуть звичайним пасажирським транспортом, то в серці холоне. Пригадується барон Мюнхгаузен верхи на ядрі. Або відьма на мітлі. І забувається, що ще вчора на реактивних літаках злітали до неба лише люди відчайдушно хоробрі, а сьогодні реактивна авіація везе бабусь у гості до внуків…

Саме з цих причин і забобонів мушкетери з задоволенням розглядали маленький, наче метелик, чотирикрилий літачок, що затишно вмостився на зеленому газончику льотного поля. Його навіть не хотілося називати літаком — це був аероплан. Тарасюку він здавався майже живою істотою, і в усякому разі — далеко симпатичнішим, ніж будь-яка багатомісна машина.

Всю безпідставність свого потягу до архаїки вони відчули на повну силу вже при зльоті. “Бісів кукурузник”, як негайно охрестив Тарасюк ні в чому не винувату машину, вилаявши водночас ні до чого не причетний злак, з самого початку тримався наче необ’їжджений кінь на манежі. То ставав дибки, то раптом підкидав круп, то починав гасати з боку в бік. Причому, на відміну од манежу, тут не можна було ні зупинити коня, ні скочити з нього.

— Нерівномірне нагрівання атмосфери! — пояснив Матвій, мужньо зціпивши щелепи і впершись п’ятами в протилежне сидіння, тоді як “кукурузник” з прискоренням дев’ять цілих вісімдесят одна сота метра на секунду в квадраті провалювався з однієї ями в іншу.

— Вертикальні потоки! — бурмотів Григорій, намагаючись не розкривати рота.

Лише над самим Темірбашем припинилася качка, і перед заціпенілим поглядом мушкетерів розгорнулося старовинне містечко — власне, навіть не одне містечко, а ціле сімейство великих і малих скупчень будинків і будиночків, пофарбованих у веселі світлі кольори — пісочний, абрикосовий, світло-зелений. Між будинками стирчало кілька башточок, оббитих дошками, — шахтових копрів, диміли димарі з яскраво-червоної та білої цегли.

В самій середині невеликого плато темніло кругле ямище з стрімкими схилами. На дні повзли грузовики.

Свавільні стрибки “кукурузника” стали ніби увертюрою до всього, що потім мало відбутися.

— Закон максимального свинства! — з серцем сказав Тарасюк головному інженерові Темірбаського гірничо-металургійного комбінату, коли той розгорнув перед ним полотнище, якого з успіхом-вистачало б на екран звичайного кінотеатру. Всю карту дуже густо покривали умовні позначки “погашених” і діючих шахт найрізноманітніших споруд, житлових приміщень, транспортних, електричних та різних інших комунікацій. Лише дуже спритне бісеня не зламало б собі ногу в цьому хаосі давно обжитого людьми шматка землі.

Темірбаська копальня існувала мало не з петровських часів… І ніхто не міг сказати, скільки віків до того брали тут люди мідну руду, що лежала на самій поверхні, а ще раніше — твердий блискучий кремінь.

Матвій засмучено дивився на полотнище. На круглому плато, що було затиснено між сопками, більше як на протязі двохсот років виникали то тут, то там каменоломні, шахточки, заводики, відвали, купи всякого сміття, а потім утворився кратер цього кар’єру, гідний доброго місячного цирку.

І скільки разів усе це було перерито та перелопачено! Що тут могло зберегтися?

Восьмикілометрова ділянка між сопками… Кращого місця для знака не знайшлося б і двадцять тисяч років тому. Але якщо знак і поставили, то, мабуть, не одна сотня років минула відтоді, як зникли його останні сліди.

Уламки знака давним-давно змішалися з камінням, що нагромаджене було тут скрізь, або розплавились у печі, потрапивши туди разом з рудою.

Але… — пустився в бійку — чуба не жалій.

— Починать розкопки! — скомандував Тарасюк, коли головний інженер залишив їх удвох,

…Ох, і не звичайні це були розкопки, і провадились вони не на звичному для археолога “полі”, а у великому світлому кабінеті, куди принесли їм усі карти й плани місцевості, що беруть свій початок ще з часів царя Гороха!

Два дні Григорій і Матвій витирали ліктями і коліньми пилюку із старих паперів та полотен. Знака не було. Заради справедливості варто додати, що не було й планів за цілі десятиліття.

Від сімнадцятого століття взагалі не збереглося жодного документа, про що, до речі, Тарасюка попередили ще в обласному архіві. Адже саме тоді в Темірбаші було збудовано перший завод і вилито перший дзвін…

Коли Григорій за допомогою Матвія докотив останній сувій до стінки, не без утруднень підняв його і прихилив у кутку, робочий день в управлінні комбінату вже скінчився. Було тихо.

Тримаючи в одній руці піджак, Тарасюк з усього маху ляснув по ньому другою рукою і зник за хмарою сірої пилюки. Матвій оглушливо чхнув і позадкував до дверей.

Григорій накинув піджак на широкі плечі, щиглем збив з лацкана прилиплу нитку й незворушно покрокував за Матвієм.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ Отець Арсентій несе свій хрест

Зрозуміло, що це було чистісінькою авантюрою — на четвертий день після прибуття в Темірбаш стрімголов мчати в Шайтанову падину!

Але, з другого боку, — що ж робити, коли три основні надії рухнули в перші ж три дні?

Про крах першої основної надії — на геологічні й топографічні документи — ми вже розповіли.

Друга покладалася на лісничого. Замість класичного кремезного діда з зарослою бородою ми побачили довгорукого та довгоносого юнака, студента-заочника Ленінградського лісного інституту і майстра кінного спорту. А проте тутешню тайгу хлопець знав до дрібниць, виріс тут і посаду одержав, можна сказати, у спадщину від батька. За словами лісничого, в усьому районі ніяких загадкових предметів, що мали б розмір понад метр, не було відомо. Але як хлопець чесний і точний, він не схотів ручатися за предмети меншого розміру.

Третя основна надія — голова Темірбаського клубу туристів (цей був уже справжній дід — і кремезний, і з бородою, — шістдсятитрьохлітній пенсіонер, колишній паровозний машиніст) — спочатку думав, ніби його розігрують. А коли переконався, що розмова йде серйозна, винуватим голосом сказав:

— Хіба що в громадянську, коли я партизанити йшов, побували тут ваші марсіяни, та тоді ж і відлетіли назад, нічого нам не залишивши на згадку.

Після краху всіх цих надій не дивно було вдатися до авантюр. Тим паче, що в самій назві місцевості Матвієві і Григорію вчувалося щось космічне.

Можливо, все-таки Тарасюк умовив би Матвія залишитись у місті, якби не ^піддав жару відповідальний секретар міської газети “Красный горняк”.

Цей самий відповідальний секретар, неймовірно рудий юнак, насамперед доповів Тарасюкові та Матвію про все, що він думай над проблемами відвідання нашої планети гістьми із космосу в минулому, в сучасний момент і в майбутньому. А потім ознайомив їх з надрукованою півроку тому в “Красном горняке” статтею-бойовиком одного відомого в республіці літератора. Відомий літератор стверджував із властивою йому категоричністю, що не лише ім’я, але й походження падини (“величезної, схожої на лійку, з пологими краями екзогенної западини”) пов’язане з падінням метеорита, котрий, у свою чергу, міг бути, так би мовити, і не зовсім звичайним метеоритом.

Матвій вчепивсь у статтю, як рак, а Тарасюк тим часом спромігся пояснити відповідальному секретареві ситуацію.

Всі звичайні джерела інформації вичерпані. Потрібні принципово свіжі ідеї…

— Зрозумів! — відрапортував відповідальний секретар.

Він миттю одягнув пістрявий піджак з ромбиком університетського значка і зник за дверима.

Тарасюк підійшов до вікна й розчинив його. Звідти долинув громоподібний тріск мотоцикла, що від’їжджав.

— Сучасний інтелігент, — схвально мовив Тарасюк. — От сатана, глушителі зняв!

До Шайтанової падини дороги не було, і всю відстань — двадцять вісім кілометрів — мушкетери пройшли пішки. Потім, упевнившись у тому, що таємничі явища природи або цивілізація в затишній западині між трьома сопками повністю відсутні, Тарасюк присів на блідо-рожевий валун і з серцем штурхнув його добряче стоптаним підбором:

— Шах і мат! Коли тільки твій знак — не те, що лежить піді мною…

Бєлов критично примружився.

— Якби ось так, разом з твоєю фігурою, можна було б замислитись. А без неї… Діставай ковбасу! — і пошкандибав по воду до струмочка, що протікав поблизу.

Тарасюк захопив ротом край принесеного Матвієм казанка і почав закидати його над головою. Чулося лише приглушене булькання. Григорій поставив казанок, витер губи й сказав:

— Іще.

Матвій знову рушив до струмочка.

Від другого казанка йому теж нічого не лишилося, від третього — лише краплиночка.

Матвій акуратно сполоснув приплюснуту алюмінієву посудину, що пройшла разом з Григорієм не одну тисячу кілометрів, і напився. На денці ще лишилося трошки води.

Тарасюк скептично мугикнув і допив залишок.

Після хліба з ковбасою й води з струмочка треба було лягати на взяті з собою готельні ковдри і спати. Бо, як справедливо запевняв напередодні Григорій, вимагаючи, щоб вихід до Шайтанової падини було призначено не пізніше ніж о пів на четверту ночі, зробити п’ятдесят шість кілометрів за одну добу — завдання не під силу навіть Портосові. Особливо коли додати до перших двадцяти восьми кілометрів ще з добрих десять, які вони мали виходити по падині та по схилах навколишніх сопок, не дуже пристосованих до піших прогулянок.

На щастя мушкетерів, дощу вночі не було. Тарасюк прокинувся о пів на восьму, дістав кишеньковий томик віршів Гейне і, не встаючи, читав до пів на дев’яту. Тільки після цього він розштовхав Матвія, що спав безпробудним сном.

До готелю повернулися, коли на вулицях уже давно світили ліхтарі.

Чергова, видаючи од кімнати ключ, сповістила, що товаришів учених шукав один молодий, рудий, І один літній чоловіки. Сказали, що завтра зайдуть ще.

Тарасюк кивнув на знак згоди. Раз іще зайдуть, то для чого розпитувати?

Матвій, від утоми й рота не розкривши, поплентався на другий поверх у номер.

Тарасюк, як завжди, прокинувся о пів на восьму. В двері делікатно хтось стукав. Матвій сидів на ліжку, шепотів: “Зараз, зараз…” — і, не попадаючи ногами в туфлі, намагався одягти задом наперед штани.

Із спритністю витівника Тарасюк натягнув на себе ковбойку, вскочив у штани, кинувся до дверей і відчинив їх навстіж.

Легенько підштовхуваний у спину рудоволосим відповідальним секретарем до номера пропхався широчезний могутній чоловік невизначеного віку (може, п’ятдесят, а може, й усі сімдесят років), з благодушною синювато-багряною фізіономією, з носом такого ж кольору, товстими губами та ясно-синіми очицями. Під пахвою чоловік тримав згорток.

Він скинув круглу оксамитову тюбетейку, оголивши здоровенний, без єдиної волосинки, засмаглий коричневий череп, поклав згорток на стілець і, подавши Тарасюкові широчезне лаписько, відрекомендувався:

— Колишній священик храму святого Даміана отець Арсентій, а нині пенсіонер Митрофанов Арсентій Хомич…

Потім, важко сопучи, підійшов до Матвія потис йому руку, повернувся на попереднє місце, бочком сів на стілець біля свого пакунка і запитливо глянув знизу вгору на проводиря.

Відповідальний секретар, який уважно і серйозно спостерігав з порога, підсів до столу витяг з кишені великий цератовий блокнот, розгорнув його на списаній до половини сторінці, поклав на неї авторучку і лаконічно наказав.

— Їдьмо!

Колишній отець Арсентій заскрипів стільцем, кашлянув у квадратний кулак і, повністю розуміючи урочистість моменту, оголосив воркітливим басом:

— А було те взимку одна тисяча дев’ятсот двадцять…

Чудові сани, прикриті ведмежою шкурою, занесло на повороті; тому сам повелитель всієї Темірбаської тайги, його благородіє штаб-ротмістр Вигузов, рухаючись за законами механіки по інерції, вилетів із саней і, мало не врізавшись у величезний кедр, зарився по пояс (беручи від шапки) в кучугуру.

Ця подія трохи затримала штаб-ротмістра,

і до рудника він прибув пізніше, ніж розраховував.

Величезну брилу абсолютно білого металу вже майже звільнили від шкаралупи мідного колчедану, і тепер темірбаські дядьки, котрих вигузівські бандити зігнали на рудник, “відбувати повинність вітчизні”, з цікавістю розглядали знахідку.

Як тільки здалеку долинув гучний окрик “р-р-р-ррозійдись”, біля блискучої брили стало порожньо. Повелитель Темірбаської тайги під’їхав до чуда, скинув з руки хутряну рукавицю, дістав з-під шуби лорнет і втупив очі, в дивовижний самородок. Срібло? Платина?

Про такі самородки штаб-ротмістр ніколи не чув. Гостроверха блискуча штуковина, вища за людину, з прямими гранями, що сходились угорі…

Вигузов витяг з-під ведмежої шкури ногу й штовхнув нею візника в спину. Санки слухняно зрушили з місця і під’їхали впритул до чуда. Щоб краще розгледіти дивний самородок, штаб-ротмістр нахилився до нього з лорнетом… І раптом ручка лорнета висмикнулась з його пальців, і вся оптична споруда, єдина на чотириста верст в окрузі, прилипла до блискучої штуковини.

Кілька секунд очманілий повелитель розмірковував над тим, що ж сталося. Потім він намагався одержати свої коштовності назад. З великим зусиллям йому це вдалося зробити.

Відсмикнувши лорнет від рівної поверхні брили, Вигузов зрозумів, у чому справа. В цьому клятому Темірбаші не було ювелірів, і оправу ротмістрового лорнета довелося викувати з заліза, — стара зламалася ще місяць тому, коли за ним ганялися червоні партизани.

Отже, не коштовність? А просто залізо, тільки чомусь магнітне і ні краплиночки іржі.

Вигузов подумав і наказав зганяти коней, збивати поміст, везти знахідку на завод. Диво собі дивом, звичайно… Та залізо в тутешній тайзі теж під ногами не валяється, і наконечники для козацьких списів з нього вийдуть кращі, ніж з міді!

Порох і свинець, які банда захопила влітку, закінчувались, і треба було озброюватися будь-чим, хоч І ножами з обручів од пивних бочок. Тому й вирішив штаб-ротмістр, аби рудник і завод розпочали діяти…

А наступного дня повелитель наказав покликати до себе місцевого священика, котрий славився своєю вченістю. Чутки про цю славу дійшли й до банди.

— …Чи не бажаєте ще, отче Арсентію? — штаб-ротмістр налив із темної пляшки у чарку.

— Дякую красно! — Чорночубий молодий піп нерішуче підсунув чарку. — Мабуть, останню. Що ж до незвичайності предмета, котрий знайшли на заводі, пане ротмістре, то в божій волі посилати найрізноманітніші дива. Метеори, наприклад…

— Гаразд, отче Арсентію! Звідки не взявся подарунок, подякуймо Господу Богові… І не словом токмо, а й ділом! Завтра ж, далебі, накажу ковалеві викувати з цієї штуковини хрест для вас. Господь Бог хай простить нам гріхи наші!..

Банда Вигузова покинула Темірбаш, як тільки просохли дороги, а до осені вже й зовсім перестала існувати… Але обіцянку свою штаб-ротмістр устиг виконати.

На цьому місці розповідь колишнього отця Арсентія урвалась через справжнє чудо: кандидат історичних наук Григорій Тарасюк та кандидат фізико-математичних наук Матвій Бєлов, одночасно відчули, як незрозуміла, а проте непереборна сила підняла їхні тіла й кинула до стільця, на котрому сидів оповідач. Руки вчених самі собою, попри їхню волю потяглися до пакунка, схопили його, здерли обгортковий папір і витягли на світ божий важкий блискучий хрест із білого металу.

…А наступного дня хрест привезли спеціальним літаком у Новосибірськ — в Інститут металознавства.

Металознавці розпочали дослідження — якомога детальніше.

На Тарасюків подив, Бєлов не залишився стовбичити в лабораторії. Сказав, що в нього невідкладна справа в обсерваторії, і побіг.

Професор Файзуллін, звичайно ж, знав Альдамакове “Пояснення”. І ніколи не мав сумніву, що “зірка Таїра” — плід прикрої помилки.

— Немає такої зірки — Таїра, ні, ні і ні! Це я вам кажу абсолютно точно. Така зірка не згадується в жодній книзі.

— З однієї, до речі, ми з вами довідались про неї, — заперечив Матвій.

— Одна ластівка ще не робить весни! — люб’язно усміхнувся професор.

— Але свідчить про те, що весна існує, — дуже серйозно сказав Матвій. — Не було б весен — не було б і ластівок. Жодної ластівки!

— Здаюсь! — знову усміхнувся професор. — Але яке це має відношення до зірки Таїра?

— Найбезпосередніше. Найлегше вважати незрозуміле за непорозуміння. Як справедливо сказав один молодий товариш, завчені істини з чужих слів застряють у голові міцніше, ніж іржавий цвях у сухій колоді… Важче знайти незрозумілому пояснення.

Файзуллін стиснув плечима, знову прочитав текст.

— І все-таки я думаю, що це якесь дивне непорозуміння. Звичайні зірки мільярди фоків не зникають з небосхилу. Природа не поспішає… Далебі, не варто сушити собі голову.

— Ні, варто! — вперто сказав Бєлов. — Послухайте, професоре, я маю до вас невеличке прохання. Вірите ви в зірку Таїра чи ні, однак догнав — не догнав, а погнатися можна. Послідкуйте, будь ласка, за простором навколо сузір’я Риби. Раптом побачите щось незвичне! Дуже прошу вас! Обіцяєте?

Минув день, і хіміки повідомили, що хрест зроблено із сталі — надзвичайно жароміцної та кислототривкої сталі.

Відтак металознавці визначили, що метал, з якого зроблено хрест, було колись виплавлено під вакуумом.

Потім радіохіміки встановили, що ізотопний склад металу дуже схожий до складу звичайних земних високоякісних сталей.

Все це абсолютно не давало аж ніякої відповіді на питання про мету, якою могли керуватися невідомі істоти, що залишили сталевий знак на нашій планеті в центрі накресленого на карті Матвієм Бєловим трикутника.

Матвій розумів, що стоїть на правильному шляху. Що хід його міркувань правильний. Що він намацав першу ниточку мислення тих, хто думав десятки тисяч років тому про майбутніх жителів Землі.

Але що далі? Про що свідчить цей шматок сталі? На що вказувала сталева піраміда, з якої його викувано?

Чому вона була саме тут, а не в іншому місці? Що означала? Якого значення хотіли надати цій дивній посилці ті, хто залишив її людям Землі? Має ця “посилка” якийсь сенс чи це знову лише віха в ланцюжку слідів, таких як Хірбетська піраміда, як піраміда біля Перламутрового озера?

Про що свідчить ця віха? Куди ведуть ці сліди?

Ще з місяць тривали пошуки біля Темірбаша. Але інших залишків сталевої піраміди більше не було. І взагалі більше не було нічого такого, що не належало б до земного життя.

Коли Матвій написав про це Майї в Москву, вона відповіла двома рядками:

“І сказали люди: “Залиште нам вашу силу”. І сказали велети: “Ви скористаєтесь нею на зле”.

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ Інфрачервона зірка

Бєлов повернувся в Москву останнім.

Літак прилетів уночі, і Матвій поїхав з аеропорту прямо додому.

В кімнаті все було по-старому. Лише на письмовому столі лежало щось “зайве”.

Матвій підійшов до столу і взяв списаний різко нахиленим уперед почерком аркуш паперу.

Зверху стояло: “З приїздом!” А трохи нижче у стовпчик:

“Найвища висота. Найглибша глибина. Число “три”. День, що дорівнює ночі. Зірка опівночі”.

Все, крім дня, що дорівнює ночі, і зірки опівночі, було перекреслено червоною рискою, а біля двох останніх рядків красувалися два великі знаки оклику.

Матвій, усміхаючись, прочитав Майїну записку і заховав її в кишеню.

На столі лежали ще три конверти: один — зі штампом Академії наук, другий — з вензелями Будинку журналістів, третій — з яскравими іноземними марками.

Вмостившись у крісло, Матвій розрізав перший конверт.

“Кандидатові фізико-математичних наук Бєлову М. М.

Президія призначила обговорення звіту про Темірбаську експедицію на п’ятницю, 18 жовтня о 14 годині. Обговорення відбудеться в конференц-залі.

Голова Сектору фізичних методів Дослідження доісторичних пам’ятників Г. Тарасюк”.

Кандидат наук задумливо помахав повісткою.

До засідання лишалося три дні. Три дні — і два питання з Майїної записки…

Перше питання, правда, не дуже й складне. День, що дорівнює ночі, буває на Землі двічі на рік: двадцять другого березня та двадцять другого вересня. Весняне рівнодення і осіннє рівнодення.

Зате зірка опівночі — куди міцніший горішок. Навіть неозброєним оком можна побачити опівночі тисячі зірок. Яку ж із них має на увазі легенда?..

У другому конверті теж лежала повістка. Редакція журналу “Наука XX століття” запрошувала Бєлова на зустріч з журналістами.

Із третього конверта випав кольоровий фотознімок — чотири круглоголові істоти в скафандрах. На маленькому шматку паперу рябіло кілька рядків:

“Остання фреска, яку знайшов у шостій печері Халід. З нього, друже, вийдуть люди! Зверни увагу на шоломи. Твій Ф.”

Матвій глянув на фотознімок ще раз. Над круглими шоломами чужинців стародавній художник абсолютно чітко змалював вусики антен з маленькими кульками на кінцях.

Якби можна було зазирнути під ці скафандри! Побачити очі тих, хто двадцять тисяч років тому переступив через міжзоряні простори і зійшов на Землю, щоб залишити жителям увігнану в кору загадкову сталеву піраміду…

Яка воля вела до нас Володарів Розуму з невідомого світу? Що надихало їх? І звідки брали вони нечувані кількості енергії, ЩО дали змогу їхньому кораблеві подолати міжзоряну безодню?

Енергія! Вся історія людства — це історія відкриття все потужніших джерел енергії. М’язова енергія волів, що тягнуть плуга. Енергія вітру, яка обертає крила вітряків. Енергія води, пари, потоку електронів. І, нарешті, “посаджена” в сталеві камери реакторів ядерна енергія, яку творча воля людини ще тільки починає підкорювати.

За якихось двісті років люди пройшли казковий шлях — від водяного млина до турбін Ангари, від парусного корвета до атомохода.

Який шлях пройде людина за наступні двісті років? За п’ятсот? За тисячу літ?

Ми гадаємо, що знаємо дуже багато. Ще б пак! У порівнянні, скажімо, з жителями стародавньої Еллади ми не люди, а боги, — ходимо по дну морському, літаємо по небу, чуємо і бачимо за тисячі кілометрів…

Але в порівнянні з тими, хто прийде нам на зміну, ми знаємо дуже мало. І можемо дуже мало. А проте вже сьогодні ми знаємо, як використовувати ту сонячну енергію, що припадає на долю нашої планети. І знаємо про термоядерну енергію. І вже існує думка про будівництво навколо Землі велетенського дзеркала-кільця, яке перехопило б ще частину сонячної енергії та передало її людям. Дуже цікава думка!

Але хто сказав, що таке кільце можна побудувати лише навколо Землі? А чому не оточити всю Сонячну систему? Та де того ж не кільцем, що затримує тільки частину сонячної енергії, чи, якщо це неможливо, густим роєм космічних станцій? Аби проміння не пропадало марно!..

Зараз Сонце для нас нібито якесь вогнище. Величезне, але тільки вогнище. А треба зробити з нього піч!

Матвій вийняв з шухляди аркуш паперу і швидким розчерком намалював у центрі кола з променями — Сонце. На різній віддалі від нього зобразив менші кола, дев’ять кіл: Меркурія, Венери, Землі, Марса, Юпітера, Сатурна, Урана, Нептуна, Плутона. І замкнув це сімейство в одне велике кільце, що проходило скраю аркуша, — непроникну для сонячного проміння сферичну оболонку довкола всього планетного сімейства.

Космічний дім!

От тільки з чого будувати? З астероїдів? З метеоритів?

Він почав ставити під малюнком колонки цифр, перекреслював їх, покушував губи і знову писав. Нарешті його олівець обвів жирною рамкою якусь коротку формулу з високим степенем. Матвій поставив знак оклику і задумався.

Доведеться пожертвувати Юпітером. Іншого виходу немає. Мабуть, немає. Та і його маси вистачить лише на найтоншу оболонку — всього кілька міліметрів.

Шкода Юпітера! Дуже шкода!

Але зате як здивуються розумні істоти Всесвіту, коли побачать одного чудового дня (точніше однієї чудової ночі), л що Сонце щезло! Сіріус — на місці. Альфа Центавра — на місці. Тау Кита — на місці. А Сонця немає!

І почне галактичне людство мацати космос своїми хитрими приладами. І відчує на місці колишньої маленької зірочки дивне небесне тіло — величезне, чорне. Адже жоден промінь сонячного світла не вихопиться назовні крізь стіни космічного вігвама… Зрештою, коли вже бути точним — жоден видимий промінь. А невидимі інфрачервоні промені від нагрітої Сонцем оболонки підуть у космос. Мабуть, тільки ці теплові промені дадуть можливість виявити з далеких світів наш космічний дім, нашу інфрачервону зірку…

А для нас — для нас сонячне вогнище перетвориться на сонячну піч. Геть-чисто вся енергія світила буде в наших руках. І тоді найсміливіші мрії сучасності стануть простими раціоналізаторськими пропозиціями. Заселити планету — будь ласка! Створити нові — скільки завгодно!

Відвідати Андромеду…

Матвій випростався так, що хряснули суглоби.

Через десять хвилин він уже снив космічними снами. Блискуча поверхня надвелетенської оболонки, Майя в скафандрі. Засідання Сектора палеоастронавтики на безлюдній чужій планеті. Гарячі суперечки про вимпел, який треба там залишити.

…Його розбудив настійливий дзвінок.

Матвій розплющив очі від яскравого денного світла, примружився і пробурмотів:

— Що ж вони все-таки залишили? В коридорі знову загримів дзвінок.

— Зараз! — крикнув Бєлов. Розчинивши навстіж двері, він розписався на бланку, який дав йому поштар, мовчки взяв конверт з фототелеграмою І, коли поштар пішов, знову пробурмотів:

— Що ж вони все-таки залишили?..

Його погляд спинився на великих літерах у куточку телеграми, що стирчав з конверта — Адреса.

— Адреса, — механічно повторив Матвій. — Адреса…

І прикипів на місці.

Ну й телепень, як він раніше про це не подумав! Звичайно, вони мусили залишити на Землі не що інше, як свою адресу. Не книжки, не формули, не креслення. Звідки вони могли знати, до чиїх рук потрапить і як буде все це використано — на благо людей чи на шкоду? Велети з легенди не хотіли залишати людям свою силу, бо вони могли скористатися нею на зле…

Адреса, тільки точна “адреса” зірки, з якої вони прилетіли!

Матвій кинувся до полиці, схопив оберемок товстих томів, кинув його на стіл і почав оскаженіло гортати сторінки.

Склоподібне каміння пустелі й стародавня легенда Мідного згортка, незрозумілі споруди в Хірбеті і в сибірській тайзі, фантастичні малюнки в печерах і сталевий знак у надрах Землі — все, про що вони говорили, сконцентрувалося тепер для Матвія Бєлова в одній точці небесної сфери.

В точці, розташованій над Темірбашем рівно опівночі двадцять другого березня.

“День, що дорівнює ночі” набрав такого ж реального смислу, як “найвища висота” — Джомолунгма. Або як “число три” — символ трикутника з центром за триста сорок кілометрів від Красноярська. Саме над цією точкою в цю ніч повинна сяяти їхня “зірка опівночі”!

Матвій перегорнув ще кілька сторінок зоряного атласу і прикусив губу.

Ні весняного, ні осіннього рівнодення в зеніті над Темірбашем не було ніякої зірки опівночі… Найточніший із каталогів стверджував цей факт досить переконливо.

Але це означало, що всі здогадки були недостовірні. Недостовірні…

Матвій сумно посміхнувся: “Якщо тільки вони не збудували собі космічний дім…”

Він зібрав альбом і книжки, поставив їх на місце. І лише помітивши на спорожнілому столі конверт, згадав про телеграму.

Він узяв білий глянсований аркуш фотопаперу і прочитав після слова Адреса:

МОСКВА ЛОМОНОСОВСЬКИЙ ВІСІМНАДЦЯТЬ КВАРТИРА СОРОК БЄЛОВУ НА МІСЦІ ТАЇРА ВИЯВЛЕНО НЕВИДИМЕ ІНФРАЧЕРВОНЕ ТІЛО ВЕЛИЧЕЗНИХ РОЗМІРІВ УТОЧНЮЄМО ВІДДАЛЬ ПРОФЕСОР ФАЙЗУЛЛІН.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ І ОСТАННІЙ Невеличка післямова

Коли все, про що розповідалося в повісті, було доведено нарешті до того ладу, який маємо зараз, ми віднесли рукопис одному дуже досвідченому чоловікові.

До речі, ви про нього вже знаєте. Це він порадив почати з того, з чого все почалося насправді.

Дуже досвідчений чоловік прочитав рукопис, склав його, акуратно зав’язав папку поворозочками і, не зводячи на нас очей, почав повільно протирати окуляри шматочком замші.

— Кепські справи! — вимовив він нарешті. — Нащо ви морочите голову читачам?

Автори перезирнулись.

— їв думці не мали, — сказав один із нас.

— Слово честі! — підтвердив другий.

— Так-так… — прокурорським тоном мовив дуже досвідчений чоловік. — Виходить, що стаття, яку ваш Матвій Бєлов приніс вашому Леонідові Серьогіну, не викладає гіпотези радянського вченого Агреста про відвідання Землі жителями далеких планет?

— Викладає, — визнали ми.

— Чи, може, ви скажете, — вів далі наш співрозмовник, — що статті, котрі читає в літаку ваш Григорій Тарасюк, не схожі як дві краплі води на відгуки справжнісінької іноземної преси про цю гіпотезу?

— Схожі, — погодились ми. — Схожі, як дві краплі води…

— А дивна спорідненість між вашими саммілітами і тектитами, що таки справді існують і про походження яких учені сперечаються досі? Це що — випадковість?

— Не випадковість…

— А стародавні рукописи? А Мідний згорток? Можливо, вам невідомо, що їх справді знайшли в Кумрані, неподалік од Мертвого моря?.. А ваш портрет космонавта? Може, ви гадаєте, — ніхто й не зрозуміє, що це “бог марсіян”, котрого знайшов Анрі Лот у пустелі Сахарі?

Ми мовчали. Все це була чистісінька правда. Недаремно наш співрозмовник вважався дуже досвідченим чоловіком.

Мухаммеда Діба, першовідкривача кумранських рукописів, ви перехрестили в Халіда. Єпископа Афанасія — в отця Філіппа. Приписали неіснуючому Бєлову гіпотезу Дайсона про штучні інфрачервоні зорі. І все це без посилань на першоджерела, без лапок, без приміток!

Дуже досвідчений чоловік звів дух, закінчив протирати окуляри і суворо запитав:

— Звідки взяли легенду про велетів?

— Самі видумали, — стомлено відповів один із нас.

— А піраміди?

— Теж самі, — сказав другий.

— А сталевий знак і зірку Таїра?

Ми мовчки кивнули головами.

— Послухайте, — після довгої паузи сказав наш співрозмовник, — а що було далі? Чи пощастило встановити зв’язок із жителями цієї самої зірки?

Тут ми вперше полегшено зітхнули і навіть дозволили собі усміхнутися.

— Гаразд, Бог з вами, — подумавши, сказав дуже досвідчений чоловік. — Фантазуйте. Тільки ось у чому біда, — обличчя нашого співрозмовника стало заклопотане, — звідки дізнаються читачі, де у вас факти, а де фантастичне? Що справді відбулося, а що лише може відбутися? Неодмінно все це поясніть!

Ми вирішили послухатися поради дуже досвідченого чоловіка і познайомили читачів з нашою розмовою.

ЛЮБІ ДРУЗІ!

У 1967 р. видавництво “Веселка” випустить для Вас такі книжки з серії “Хочу все знати”:

Горбовський О. А. Ловці привидів.

Земляк К. П. У незвідані далі.

Карпенко Г. П. Промінь-богатир.

Стефаров П. А. Лісові таємниці.

Супутник юного книголюба.

Тартаковский Б. С. Папирус из Города Мертвых.

Філановський Г. Ю. Мрія другої сестри.

Слідкуйте за появою цих книжок у книгарнях!

1

Недостача, недолік.

(обратно)

Оглавление

Валентин Річ, Михайло Черненко . МУШКЕТЕРИ

ЧАСТИНА 1

  РОЗДІЛ ПЕРШИЙ . Двері відчинились — і до кімнати зайшов невідомий

  РОЗДІЛ ДРУГИЙ . Самміліт № 17

  РОЗДІЛ ТРЕТІЙ . Д’Артаньян де Тарасюк

  РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ . Безпрограшна лотерея

  РОЗДІЛ П’ЯТИЙ . Літак прибуває в Бейрут

  РОЗДІЛ ШОСТИЙ . Скачка з перешкодами

ЧАСТИНА 2

  РОЗДІЛ ПЕРШИЙ . Коза Жозефіна і загадкова знахідка

  РОЗДІЛ ДРУГИЙ . Фернан і Всевишній

  РОЗДІЛ ТРЕТІЙ . Отець Філіпп робить бізнес

  РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ . Христос і поліцейські

  РОЗДІЛ П’ЯТИЙ . Крадіжка із зломом

  РОЗДІЛ ШОСТИЙ . Кінець Мідного згортка

ЧАСТИНА 3

  РОЗДІЛ ПЕРШИЙ . Майя Кремньова

  РОЗДІЛ ДРУГИЙ . Дивні боги

  РОЗДІЛ ТРЕТІЙ . В піщаних степах аравійської землі…

  РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ . Зустріч з легендою

  РОЗДІЛ П’ЯТИЙ . І сказала велети…

  РОЗДІЛ ШОСТИЙ . Вертикаль

  РОЗДІЛ СЬОМИЙ . Зійшлий з неба

  РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ . Кінь повернувся без вершника

ЧАСТИНА 4

  РОЗДІЛ ПЕРШИЙ . Дудников у всій своїй красі

  РОЗДІЛ ДРУГИЙ . Бєлов виписує метрику

  РОЗДІЛ ТРЕТІЙ . Серьогін діє

  РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ . За одним проектом

  РОЗДІЛ П’ЯТИЙ . Не на білому коні або п’ятдесят рядків нонпарелі

ЧАСТИНА 5

  РОЗДІЛ ПЕРШИЙ . Третя координата

  РОЗДІЛ ДРУГИЙ . На шостий день п’ятого місяця…

  РОЗДІЛ ТРЕТІЙ . Починать розкопки!

  РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ . Отець Арсентій несе свій хрест

  РОЗДІЛ П’ЯТИЙ . Інфрачервона зірка

  РОЗДІЛ ШОСТИЙ І ОСТАННІЙ . Невеличка післямова .

Реклама на сайте