«"Володар Всесвіту"»

Микола Дашкієв "ВОЛОДАР ВСЕСВІТУ"

Науково-фантастична повість

Розділ І «У ЧОМУ Ж СПРАВА?»

— Я більше не можу, Джек! Ти чуєш: не можу! Висока худа людина з запалими збудженими очима схопилась з місця і забігала по кімнаті. Краплини поту стікали по її зморшкуватому обличчю; вона дихала хрипко й уривчасто.

— Джек, ще кілька днів такої роботи, і я збожеволію!.. Я вже не володію собою… Як мені хочеться розтрощити оцей клятий інтегратор!.. О-о-о!.. — людина простогнала, стиснула руками скроні і схилилася на підвіконня.

За вікном пливла густа, волога, тропічна ніч. Ні звуку, ні вогника у м'якому податливому хаосі. Лише з вікна каламутним потоком лилося жовте світло і, не досягаючи землі, захлиналося в тумані.

— Джек, ну чому ти такий жорстокий?! — голос людини болісно здригнувся. — Ми знаємо один одного чверть віку… Ти ніколи не був таким…

Присадкуватий мужчина з хворобливим одутлим обличчям, сидячи біля стола, захаращеного складною апаратурою, як і раніше, мовчав, байдуже смокчучи сигару. Нарешті, підвів голову і сказав сухо, навіть злісно:

— Ти теж ніколи не був психопатом, Гаррі! Сідай-но краще на місце та заряди нову касету. Чув, — бос повернувся?

Гаррі зітхнув і поплентався в протилежний куток лабораторії. Джек попередив його вчасно: контрольна лампа інтегратора показувала, що начальник вимагає нову касету.

Гаррі швидко замінив касету і сів до пульта керування: як завжди, після перезарядки треба настроїти прилад.

— Джек, дай контрольний сигнал! — Гаррі вимовив ці слова вже звичайним діловим тоном.

Джек клацнув вимикачем:

— Готово!

— Зменшуй… поступово… Ще… ще… — Гаррі пильно стежив за приладом. На молочнобілому екрані танцювали й вихилялися дві яскравозелені лінії: вони перестрибували одна через одну, скручувалися в пасмо, нарешті злилися в одну — тонку й рухливу. Лише вгорі лінія ще ділилася на дві.

Гаррі ледь-ледь пересунув важельок настройки і в ту ж мить дико зойкнув, повалившись на спинку крісла. Він відчув, як йому в очі вдарило світло надзвичайної сили. Фіолетове проміння вкручувалося в зіниці, розтинаючи їх незліченними тонісінькими лезами, вливалося в мозок цівками розплавленого металу.

— Джек… — затуливши обличчя долонями, Гаррі вже не кричав, а ледве чутно стогнав. — Звідки це світло?.. Вимкни світло… Вимкни…

Цього разу Джек не витримав:

— Що ти верзеш, Гаррі?! — вигукнув він грубо, але водночас і злякано. — Яке світло? Ти ж не сова, щоб боятися стоватної лампи?!

Гаррі не відповідав. Він лежав, відкинувши назад голову, — смертельно блідий, нерухомий. Джек підбіг до нього, трусонув за плечі, переніс на диван, побризкав водою. Гаррі розплющив очі й застогнав:

— Спасибі, Джек. Ти — справжній друг… Скажи, що це було? Блискавка?.. Ну, ввімкни ж світло, — я нічого не бачу!

Джек відсахнувся: під стелею, як і до того, горіла яскрава лампа.

— Зараз, зараз, Гаррі… Горішнє світло погасло, я спробую засвітити настільну… — Джек навмисне клацнув вимикачем і повернувся до друга. Той кліпав повіками і квапив:

— Ну, швидше ж… Дуже темно, а я повинен перевірити прилад.

— Не хвилюйся, Гаррі. Певно, аварія на станції… — Джек швидким рухом ткнув пальцем мало не в око друга. Гаррі навіть не моргнув. По спині у Джека побігли мурашки: перед ним сидів або сліпий, або ж божевільний.

— Гаррі, ти відпочинь, я почергую за тебе. — Тремтячою рукою Джек налив у склянку трохи спирту. — На ось, випий, а я піду до монтера.

Гаррі випив, скривився і одразу ж заснув. Джек умостився поруч нього на дивані, обмірковуючи пригоду. Він не знав, що робити. Повідомити боса?.. Але містер Харвуд раз і назавжди заборонив турбувати його в лабораторії, хай там що. Сказати лікареві? Але той бовдур відразу ж запроторить Гаррі до божевільні…

З щирим жалем дивився Джек на свого друга. Той спав дуже тривожно — важко дихав, іноді скрикував, стогнав. Так, Гаррі, безумовно, тяжко хворий. Ну, то хай спочине.

Власне, Джек Петерсон не був черствим і дуже любив Гаррі Блеквела. Вони познайомились ще в коледжі Вінстона понад двадцять років тому і відтоді пліч-о-пліч ішли безрадісною стежкою обдарованих інженерів, які не вміють робити бізнес. У них інколи траплялися щасливі дні, але здебільшого вони бідували, одчайдушно борючись за існування. Тільки справжня дружба до часу допомагала їм більш-менш спокійно зносити злигодні й невдачі. Грубуватий жарт чи навіть мовчазний потиск руки могли розвіяти поганий настрій, повернути до того стану сумнівного оптимізму, який підтримує «середніх американців» примарою щасливого випадку.

Тепер відбувалося щось незрозуміле. Можливо, у всьому винна нестерпна тропічна задуха, напружена праця, оці щоденні галюцинації Гаррі, але у Джека вже невистачало витримки лишатися спокійним. Він став причепливим і жорстоким; страждання Гаррі давали йому навіть якесь відчуття задоволення. Проте напади похмурого настрою у Джека зникали щоразу, як тільки він виходив з лабораторії; його починало гризти сумління… Ні, треба забиратися звідси і якнайскоріше.

Джек накрив Гаррі плащем. Перевірив роботу приладів. Сів у крісло й замислився.

Ось уже десять днів, як вони з Гаррі працюють у цій лабораторії, а їм ще й досі ніхто не з'ясував ані напряму, ані мети досліджень. Професор Харвуд найняв їх як висококваліфікованих інженерів-радіотехніків, а доводиться виконувати обов'язки звичайних лаборантів… Звідкись приходять дуже короткі радіохвилі, їх треба прийняти, посилити, записати на спеціальну плівку, а потім за першою вимогою відіслати кудись високочастотним кабелем… Що це — дослідження новітнього радіолокатора?.. Ні схема, ані принцип роботи непридатні для цього… Якесь «проміння смерті»?.. Дурниця, безперечно… Але чому ж Гаррі, завжди такий витриманий і спокійний, перетворився на істеричку?.. То йому вчувається стогін, то біль пронизує різні частини тіла. А сьогодні, — навіть збагнути важко! — після уявного спалаху світла він осліп…

Джек так замислився, що зовсім забув про інтегратор. Телефонний дзвінок примусив його зірватися з місця.

— Так, так, містер Харвуд!.. Не спав, містер Харвуд… Гаррі захворів, містер Харвуд… Такого більше не буде — сидітиму біля апарата…

Джек поквапно витер спітнілу лисину й кинувся до приладу. Касету він замінив легко, але настроїти інтегратор не вдавалося. Коли засвітилася табличка: «Запис!», Джек все ще порався з реостатом.

Тихо дзижчав мотор. На екрані ворушилась хвиляста лінія. І раптом один із вигинів цієї лінії підскочив угору гострим шпилем і затремтів, розпадаючись на дрібнісінькі язички. Водночас почувся стогін.

— Що це?.. — Джек стурбовано подивився на Гаррі. Той уже заспокоївся й хропів уві сні. А стогін все посилювався, і не вдавалося встановити, звідки він долітає: його було чутно одночасно з усіх боків. А в мозку у Джека виникали якісь незрозумілі тривожливі слова, перебігали невиразні видіння, неспокійно й уривчасто стукало серце.

Джек заплющив очі й потер лоба. Він тепер починав розуміти Гаррі: дивні позасвідомі думки паралізували волю, знесилювали тіло. Чомусь захотілося одсмикнути ліву руку — Джек відчув, що її ніби вогнем обпекло.

Щоб позбутися цього чудного стану напівнестями, Джек усю свою увагу зосередив на приладах. Лінії на екрані так і лишилися роздвоєними — прилад все ще не був настроєний. Обережним рухом Джек пересунув на кілька поділок важельок настройки, і… його руку раптом охопив нестерпний біль. Джек виразно відчував: на шкірі горить якась рідина. Він одсмикнув руку, але біль не припинився. Долоня червоніла, вкривалася пухирцями; м'язи напружилися так, немов руку обплутали вузлуваті вірьовки. Біль був таким сильним, що вже майже не відчувався. Та все перекривало почуття неймовірної ненависті, впертості, злості. В цю мить Джек не зміг би згадати жодного англійського слова — в його мозкові суцільним потоком пливла якась нісенітниця.

Спалахнув напис: «Закінчено!», і Джек, насилу підвівши руку, вимкнув інтегратор.

Одразу ж зник біль. Від долоні одступила кров.

Обхопивши руками голову, Джек розгублено дивився у вікно. Він відчував: кілька днів такої роботи — і можна збожеволіти.

Розділ II ТОРПЕДА ОПИСУЄ КОЛО

Наприкінці квітня 195… року з Владивостоцького порту вийшов радянський теплохід «Ігарка» з вантажем пшениці для Індії. Спочатку рейс проходив без особливих пригод, але в Південно-Китайському морі корабель потрапив у жорстокий шторм.

Тут, на південно-східному кордоні Азії, де холодна течія Куро-Сіво стикається з гарячими екваторіальними водами, міститься кухня погоди тропічної смуги. Мілке Південно-Китайське море неспокійне взагалі, а шторми, або тайфуни, як їх тут називають, часом досягають надзвичайної сили. Подеколи хвилі мають висоту двоповерхового будинку і мчать із швидкістю кур'єрського поїзда.

Лихо вутлому кораблику, який потрапить у центр тайфуна! Вода й повітря, змішані воєдино, розметуть снасті, покремсають дерево, — від кораблика не зостанеться й сліду.

Але й великому пароплаву доводиться скрутно. Сотні й тисячі залізних кістяків лежать на мілинах цього моря. Вони захаращують і без того вузький фарватер. Відхилитися від лінії, прокладеної на карті — значить рискувати багато чим.

Давно скінчилася друга світова війна, але плавання в морях на підступах до Азії все ще було небезпечним. Затонулі кораблі, мінні поля, численні мілини обмежували маневровість суден. Лоції — морехідні довідники, що їх видають «хазяїни» цих берегів, англійці та американці, — рясніють розбіжними, а часто навіть навмисне перекрученими даними. До того ж, біля воєнно-морських баз щодня закладаються нові мінні поля, і радіостанції Сінгапура, Гонконга, Маніли безперервно попереджають, що до берегів наближатися не можна.

Тайфун шарпав «Ігарку» три дні. Нарешті, вранці третього травня пориви вітру почали вщухати, небо вияснилось. Було визначено координати судна. З'ясувалося, що «Ігарку» однесло на північний захід від звичайного курсу на кілька десятків миль. Цей район, за лоцією, вважався небезпечним щодо мін, тому на теплоході були ввімкнуті ультразвукові локатори і вжито всіх запобіжних заходів.

Після шторму, як це часто буває, запав повний штиль. Було парко, як в лазні; надвечір усе небо знову затягло низькими хмарами. На вершечках щогл, на всіх гострих предметах спалахували тьмяні тремтливі язички полум'я — вогні Ельма. І море було незвичайним: воно світилося прозорим блакитним сяйвом; вилискувала кожна хвиля, сяяла кожна рибка в глибині.

Це було надзвичайне, фейєричне видовище. І пасажири, і члени екіпажу, вільні од вахти, зібралися на палубі, поглядаючи на чудову гру світла.

На носі теплохода, перегнувшись через поручні, стояло двоє — худорлявий невисокий звукометрист «Ігарки» інженер Петро Сергійович Щеглов і височенний широкоплечий радист Михайло Микитович Лимар. Радист, що вперше потрапив у далеке плавання, цікавився всім, як хлоп'я.

— А це що, товаришу інженер? — показав він на довгу світну стрічку у воді.

— А, певно, морський вугор, — байдуже відповів інженер.

— Чому він світиться?

— У тропічних водах розмножуються певні світні бактерії.

Лимар провів поглядом звивисту стрічку і глибокодумно сказав:

— Таке освітлення, мабуть, не дуже вигідне для вугра! Якась акула пропливла б мимо, а так — ось він, як на долоні!

Інженер засміявся:

— Але й акула пливе з такою ж ілюмінацією. А тому, що вона більша, то її далі й видно. Отже, це на користь таки вугреві.

Щеглов помітив щось вдалині і схопив Лимаря за руку:

— Ану, гляньте он туди!.. Та ні, правіше… У Лимаря спалахнули очі:

— Акула?

Щеглов уважно вдивлявся у білясту імлу:

— Можливо… можливо… Але…

Повз теплохід на значній віддалі пропливала довга й вузька світна пляма. Її центральна частина була яскравішою, і од неї розбігалися такі ж блакитнуваті промені, як і від носа «Ігарки».

— Підводний човен… — прошепотів Щеглов.

— Підводний човен?! — Лимар уже приготувався закидати інженера запитаннями, але той побіг до капітанського містка. За кілька секунд теплохід зменшив швидкість, а світна пляма попливла далеко вперед.

— Ну, от і запобігли ми з вами аварії, — посміхнувся Щеглов, підійшовши до Лимаря. — Бачите: навіть свічення моря треба враховувати інколи. Ось таким чином, наприклад, легко помітити косяк риби в морі. А під час Вітчизняної війни ми не один ворожий підводний човен потопили саме тому, що вони світилися. Світіння води спостерігається подеколи навіть у Льодовитому океані.

Помовчали, дивлячись у мінливу синизну моря. Потім Лимар запитав:

— А це… справді був підводний човен?

— Так, Михайле. Певно, американський. Адже близько Сінгапур.

— А до чого тут американці? Сінгапур, здається, англійська база? — здивувався Лимар.

— Юридично — так. Але американці простягли свої пазури вже й сюди, а бундючним англійцям довелося поступитися. Хто володіє Сінгапуром — той контролює підступи до Азії від Індії до Кореї. Недарма ж японці в січні 1942 року свій головний удар спрямували саме сюди. Післязавтра ви побачите місця, де свого часу англійці покинули могутні форти без жодного пострілу й утекли від японців, а країну захищали партизани…

Того вечора інженер довго розповідав радистові про Малайю, яку вони незабаром проминуть. Наприкінці другої світової війни Щеглову, як працівникові радянського відділу штабу союзників на Тихому океані, довелося кілька місяців прожити в Сінгапурі, тому він добре знав цю першорядну воєнно-морську базу. Мишко Лимар слухав розповідь з напруженою увагою: те, що вже стало історією, розкривалося перед ним у найдрібніших деталях.

Опівночі повіяв легесенький вітерець, і море почало поступово втрачати своє феєричне забарвлення. Лимар пішов до каюти: він мав заступити на чергування о шостій ранку. А Щеглов усе не сходив з горішньої палуби, тривожним поглядом озираючи горизонт.

Інженера турбувала поява невідомого підводного човна та його дивні маневри. Коли кілька годин тому на правому траверсі «Ігарки» з'явився характерний світний силует субмарини, інженер аж ніяк не припускав можливості зіткнення. На теплоході випробовувалися вдосконалені ультразвукові локатори, які мали сигналізувати про наближення будь-якого предмета — чи то на воді, чи то під водою. Але, як не дивно, сигналізатор не працював. На екрані локатора замість чіткого силуета підводного човна виднілася тьмяна величезна пляма. Скидалося, що невідомий човен, виявивши роботу локатора «Ігарки», почав випромінювати' спеціальні ультразвукові хвилі, щоб замаскувати себе.

Кілька разів Щеглов змінював частоту. Вдалося сфотографувати силует підводного човна і встановити, що субмарина йде у бойовій позиції, під перископом. Але потім звукометристи підводного човна знову паралізували роботу локаторів «Ігарки».

Про все це Щеглов доповів капітанові теплохода. Було вжито додаткових запобіжних заходів: увімкнули магнітні локатори і стопсигнальний прилад. Однак підводний човен більше не наближався до «Ігарки», а незабаром і зовсім зник з очей.

«Хай тобі чорт! — думав Щеглов, роздратовано смокчучи цигарку. — Якщо американським звукометристам з такою легкістю вдається перехоплювати частоти ультралокатора — такий прилад ані шеляга не вартий!»

Інженерові неприємно було зізнатися, що його друзі мали рацію: простота конструкції локатора, з якої він так пишався, мала значення тільки при плаванні у внутрішніх морях, але не тут, де щохвилини можна сподіватися на якусь провокацію. То як же вдосконалити прилад?

Роздум інженера перебив пронизливий дзвінок у капітанській рубці, а слідом за цим — поштовх: величезні гвинти теплохода зупинилися на мить, крутнулися в протилежний бік, потім знову загальмували, й «Ігарка» пішла вперед, наче нічого й не трапилося.

Щеглов кинувся до борту: отака короткочасна зупинка свідчила, що зовсім близько перед кораблем на великій швидкості промчав якийсь металевий предмет і локатор ввімкнув автоматичні прилади керування. Але що то могло бути?

Інженер перегнувся через поручні, обводячи поглядом просторінь навколо «Ігарки», і раптом вигукнув з жахом:

— Торпеда!

По поверхні моря, яке ще ледь-ледь світилося, круто завертаючи до корми теплохода, пливла світна доріжка. Лише кілька сот метрів відділяло корабель від торпеди, і загибель його була неминучою. Магнітна торпеда не може не влучити. Проскочивши перед носом теплохода, вона притягувалася до залізного корпусу з усе зростаючою силою. Існував єдиний вихід: розстріляти торпеду з гармат. Але «Ігарка» була мирним торговельним судном і озброєння, звичайно, не мала.

За кілька секунд по авральному сигналу вся команда вибігла на палубу, а в ефір полетіли тривожні сигнали:

— SOS! SOS! SOS! Радянський теплохід «Ігарка» торпедований невідомим підводним човном. Наші координати…

А ще за якусь мить глухо пролунав дуже сильний вибух, і корма теплохода почала занурюватися в воду.

Одразу ж було спущено великий моторний бот і шлюпки. Швидко, без метушні, зібрано корабельні документи й цінності. Рятувальна команда востаннє перевіряла спорожнілі каюти, забираючи все, що можна було винести.

Нарешті, від «Ігарки» відійшла остання шлюпка.

З сумом, з гнівом дивилися люди на потопаючий корабель. Високо задерши ніс, він повільно поринав у пучину моря. І коли над ним зімкнулися брудножовті неквапливі хвилі, всі як один підвелися й схилили голови.

Зробили перекличку. Врятувалися всі пасажири. Із членів команди не було тільки звукометриста «Ігарки» інженера Щеглова та молодшого радиста Лимаря.

Кілька годин кружляли шлюпки навколо місця загибелі «Ігарки». У всіх ще жевріла надія, що Лимар та Щеглов не загинули, а просто згубилися десь у морі. Комусь навіть причулися далекі вигуки; хтось запевняв, що помітив з півночі тьмяні спалахи вогню; а один із пасажирів твердив, що останньої хвилини з тонучої «Ігарки» було спущено надувний гумовий човен… Але то все були домисли людей, які палко бажали побачити своїх друзів живими.

…Через кілька годин, рано-вранці, радянські багатомоторні гідроплани підібрали людей. Вертольоти обстежили увесь цей район, але не виявили нічого: ані човна, ані окремих плавців.

Доводилося визнати, що Лимар і Щеглов загинули.

Розділ III «ЧАКЛУН ДВАДЦЯТОГО СТОРІЧЧЯ»

Другого дня Гаррі працювати не міг. Хоч «сліпота» минула, він скаржився на сильний головний біль і раз по раз прикладав примочки до запалених очей. Та й Джек почував себе кепсько: пухирі потріскалися, і рука вкрилася виразками. Друзів не залишало почуття пригніченості, тривоги і навіть страху.

Джек Петерсон і Гаррі Блеквел — практичні американці, досвідчені інженери — були далекі від віри в надприродність подій. Вони чудово усвідомлювали, що дивні порушення психіки, які можуть призвести до найтяжчих наслідків, викликані певними, хоч і невідомими причинами.

— Гаррі, а чи не впливають на організм мікрохвилі? — запитав Джек, задумливо погладжуючи лисину.

Гаррі неквапно похитав головою:

— Не знаю, Джек. Я помітив тільки одне: хворобливі симптоми і галюцинації починаються в мене при точній настройці приладу і поблизу від нього. Біля вікна, наприклад, стогін ледве чути, а болю я не відчував зовсім…

— М-да… А чи не запитати нам Харвуда… Гаррі злякано замахав руками:

— Та що ти, Джек?! Пам'ятаєш умову: «Жодних запитань! Жодних експериментів!» Чи ти хочеш, щоб нас вигнали звідси?.. Ні, краще збожеволіти отут, аніж здохнути з голоду на батьківщині. Єдине, що можна зробити, — спробувати захищатися власними засобами. Давай поміркуємо: а що, коли заекранувати інтегратор листом свинцю, наприклад?.. А потім, слід було б…

— Тс-с-с, Гаррі! Десята!

Професор Харвуд, як завжди, зайшов до лабораторії точно о десятій. Він одразу ж помітив запалені очі Гаррі й забинтовану руку Джека, але не сказав нічого й схилився над інтегратором.

— Містер Харвуд… — Джек переступав з ноги на ногу. — Гаррі захворів. Днів зо два мені доведеться працювати одному…

Харвуд холодно хитнув головою:

— Гаразд. Блеквел, ідіть до лікаря. Петерсон, продовжуйте вашу справу. Експериментальний час буде зменшено на дві години. Це вас влаштовує?

— Так, містер Харвуд. Але я хотів би одержати інструктаж — адже я не працював з інтегратором. Крім того, мене цікавить…

— Мені цілком байдуже, що вас цікавить, містер Петерсон! — професор Харвуд стиснув тонкі білі губи й пригладив рукою аж надто прилизане ріденьке волосся. — Все, що вам слід знати, я з'ясую.

Він вийшов з лабораторії і за кілька хвилин повернувся з чудним металевим, схожим на велику автомобільну фару шоломом в руках. Від шолома тягнувся гнучкий металевий лускатий кабель. Харвуд приєднав цей кабель до інтегратора і кивнув Петерсонові: — Ввімкніть перший період. Хвиля сімдесят п'ять.;. Ні, не так. Спочатку перевірте стабілізатор.

Джек заметушився над приладами. Його страшенно обурював зневажливий погляд і нахабний тон голосу Харвуда, але він боявся заперечити босові не тільки словом, а й поглядом.

— Ну, то йдіть сюди. Бачите: оці криві лінії на екрані повинні збігатися. Зрозуміло?

— Так. Але…

— Вам зрозуміло, містер Петерсон?.. У цьому й полягає ваше завдання. З ним упорався б перший-ліпший вихованець коледжу. Але… Але я вирішив найняти досвідченого фахівця. Просто, про всяк випадок.

Петерсон знітився. Натяк Харвуда здався йому більш аніж прозорим.

Літній інженер дивився на молодого професора з неприхованою тривогою. Харвуду було не більше як тридцять п'ять. Правильні риси обличчя, високе чисте чоло, владні очі. Харвуд був навіть красивим. Але його обличчя було застиглою маскою, в погляді світилася холодна жорстокість, а чоло… Що могло критися за оцим сократівським чолом?.. У всякому разі, в мозкові Харвуда не знайшлося б місця для сантиментів. Тільки розрахунок — безжальний, сухий. Такі люди здатні і на грандіозні відкриття, і на неймовірні злочини.

Харвуд, не скидаючи шолома, сидів біля інтегратора мовчки, наче дослухаючись до власних думок. Потім зірвався з місця і, кусаючи губу, занепокоєно обвів поглядом кімнату. Вій і справді наче прислухався: крутив головою туди й сюди, напіводкривши рота. Нарешті посміхнувся, — зловтішно, переможно, — вимкнув апарат і, захопивши з собою шолом, швидкими кроками вийшов з лабораторії.

А через дві-три хвилини по тому до під'їзду майже безшумно підкотив шикарний автомобіль. З нього вийшов товстун з сигарою в зубах і молода вродлива дівчина. Професор Харвуд поспішив їм назустріч сліпуче посміхаючись.

Джек одвернувся од вікна і, насупивши широкі руді брови, почав роздратовано ходити по лабораторії. Його заінтригувала дивна поведінка Харвуда: можна було заприсягнутися, що бос зачув гуркіт мотора тоді, коли автомобіль був ще за кілька кілометрів од маєтку. Отже, таємничий інтегратор — не що інше, як удосконалений звукоуловлювач? Але навіщо тоді оцей шолом — без мікрофона, без навушників?

Минула година, друга, третя — Харвуд не заходив до лабораторії, сигналу початку роботи не було.

Проклинаючи вимушене неробство, Джек Петерсон тинявся по кімнаті. Він не міг сидіти без діла — у нього свербіли руки щось стругати, паяти, свердлувати або хоч робити якісь складні розрахунки. І може саме тому, порушуючи найсуворіші накази та застереження, Джек Петерсон почав конструювати щось подібне до «радіошолома» професора Харвуда.

Того дня бос до лабораторії не заходив зовсім, тому Джек міг працювати спокійно. В результаті найскладніших обчислень йому вдалося визначити розмір і форму антени. Але виходило зовсім не те, що слід: споруда за своїми розмірами годилася б хіба на слона, — лише на обід «радіошолома» довелося б витратити понад сто двадцять кілограмів срібла.

Джек, мабуть, не врахував якоїсь незначної обставини. Якась мікроскопічна похибка, повторена багато разів, призводила до нісенітниці. Але хоч як він напружував свій мозок — нічого не виходило.

Інженер відчув наближення того обтяжливого стану отупіння, який так часто охоплював його з наближенням вечора. Тіло, змучене нестерпною спекою тропічного дня, чекало на нічну прохолоду. Проте й ніч не приносила полегшення: задуха ставала просто нестерпною; на землю спускався густий, насичений гнилими випарами туман; небо прошивали блискавиці, раз у раз гуркотів грім; низькі хмари вивергали суцільні потоки дощу, але скидалося на те, що це тільки пролог справжньої грози. Природа тоскно чекала на свіжу прохолоду, а її не було.

Джек сидів край стола, схиливши велику лису голову на свої жилаві руки. У такі безрадісні хвилини, коли здавалося, що життя пропало марно, він звик втішати себе спогадами про колишні мрії. Свого часу йому пророкували блискуче майбутнє. Він працював над створенням одного з перших типів радіолокаторів, сконструював кілька оригінальних радіоприладів. Але потім…

Перед очима інженера виникла усміхнена Меггі. П'ятнадцять років тому вони зустрілися й покохалися. Вона була завжди весела й безтурботна; Джек, перебуваючи на посаді консультанта лондонського відділу фірми «Дженераль-Електрик», одержував понад триста доларів на тиждень і мав широкі можливості експериментувати в спеціальній лабораторії… О, то були чудові часи!.. Меггі, правда, не подобалася похмура й манірна Англія, та вони мріяли про невелику затишну віллу десь у Каліфорнії, і Джек запевняв, що віллу купить, як тільки скінчиться термін контракту.

Але Меггі довелося залишити Англію далеко раніше. Коли, спалахнула друга світова війна і німецькі бомбардувальники почали рватися до Лондона, Джек примусив Меггі виїхати на батьківщину, до Америки. Він завбачливо вибрав для дружини місце на пароплаві нейтральної країни, однак лайнер «Уругвай», вийшовши з Лондона, зник без сліду. Біля Азорських островів було знайдено тільки шлюпку з цього судна. Меггі, безперечно, загинула.

Відтоді щастя зрадило Джека Петерсона. Не тямлячи себе від тоскноти й ненависті до гітлерівців, він вирішив піти до діючої армії; зазнав страхіть Дюнкерка, воював з фашистами в Африці, керував звукометричним судном у Північному морі і там потрапив у полон, його запроторили до одного з найстрашніших гітлерівських концтаборів на півночі Норвегії.

О, цей табір!.. Джек там посивів, облисів і втратив три чверті свого здоров'я!..

Захопившись спогадами, інженер непомітно для самого себе заснув біля лабораторного стола. Перехід до сну не дав спочинку збудженому мозкові: минуле виникало знов і знов, набувши яскравіших форм.

Петерсонові снився ранок у таборі. Він починався з пронизливого верещання електричних дзвоників. Як хотілося тоді, втягнувши голову в плечі, не чути нічого, дати хоча б ще на кілька хвилин спокій виснаженому, знесиленому тілу…

Джек аж зіщулився, чекаючи уві сні, що ось-ось на його плечі з посвистом впаде нагай…

…А над дверима лабораторії дзеленчав та й дзеленчав дзвінок. Це був сигнал закінчення роботи. Через п'ять хвилин у лабораторному корпусі не мав права перебувати жоден працівник.

Джек не почув і другого дзвінка. Зате, як це часто буває, ледве-но запала абсолютна тиша, він прокинувся і одразу ж позирнув на світний циферблат годинника.

«П'ять хвилин на одинадцяту! — злякано подумав інженер. — Що ж робити?»

Він навшпиньки пішов до дверей, чекаючи, що ось-ось блисне спалах і струм високої напруги прониже йому груди. О, Джек Петерсон чудово пам'ятав перший пункт наказу про охорону лабораторного корпусу!

Але нічого надзвичайного не трапилось. Добре змащені двері відчинилися без шуму, і Джек після короткочасного роздуму висунув голову до коридора. Він одразу ж сіпнувся назад і швидко замкнув двері на ключ. У коридорі інженер побачив Сміта, помічника Харвуда.

Сміт ішов скрадаючись. Він дивно нагадував хижака на полюванні: похила спина, здавалося, була готова в першу-ліпшу мить випростатися, немов сталева пружина; руки, з притиснутими до боків ліктями висіли посмикуючись, ніби ладні вп'ястися в обрану жертву; його обличчя з рисами, неприємними й дрібними, як у тхора, безперервно рухалося. Навряд чи можна було знайти потворнішу зовнішність, і навряд чи можна було б менше скидатися на інженера. Але працівники Грінхауза, цієї секретної лабораторії, першого ж дня попередили Петерсона і Блеквела, що Сміт дуже розумний, хитрий і жорстокий. З ним треба бути насторожі. Харвуд його любить і в усьому покладається на нього.

Джек відсахнувся напівсвідомо: він не любив і побоювався Сміта. Та як би там не було, тільки Сміт міг допомогти йому вирватися з неприємного стану випадкового арестанта. Тепер уже рішуче інженер одчинив двері й вийшов до коридора.

Сміт копирсався у якійсь ніші проти дверей кабінету Харвуда. Джек міг би заприсягнутися, що ні заглиблення, ані-будь-яких дверцят раніше там не було. За візерунчастим лінолеумом стіни, певно, містився старанно замаскований тайник.

Звертатися до Сміта в цю хвилину було більш аніж нерозумно. Помічник Харвуда ніколи не подарує розкриття однієї з таємниць лабораторії. Вилаявшись пошепки, Джек знову причинив двері, продовжуючи спостереження через вузьку щілину.

Сміт, мабуть, ремонтував обладнання якогось електричного пристрою. Він з'єднував кольорові проводи, коли-не-коли позираючи на великий аркуш паперу, — певно, монтажну схему. Чи то йому знадобився якийсь інструмент, чи, може, виникла потреба перевірити електричне обладнання в іншому місці, але Сміт пошкандибав до виходу. Джек вирішив, що видався якнайзручніший момент вибратися з лабораторії, поки цілий.

Лабораторний корпус мав форму дуги, і коридор, повторюючи обрис будинку, тягнувся на всю його довжину. Лабораторія Петерсона і Блеквела містилась майже в центрі корпусу, поруч з кабінетом професора Харвуда. До сходів, що ведуть на перший поверх, було не більш як двадцять метрів.

Старанно замкнувши лабораторію, Джек швидкими кроками подався до виходу. Та ледве він порівнявся з кабінетом Харвуда, як попереду, за рогом, почувся натужний кашель Сміта.

Джек завмер на місці. Повертатися — пізно. Сховатися — нікуди. Ніша, в якій копирсався Сміт, виявилась незначним заглибленням, повним дротів та апаратури.

Погляд інженера упав на двері кабінета Харвуда. Вони були нещільно причинені. Ключ стирчав у замку.

Можливо, коли б Джек мав час поміркувати, він ніколи б не рискнув забратися до кабінету шефа: з неприємного становища він потрапляв таким чином в аж надто небезпечне. Але здатність до аналізу відновилась у інженера лише тоді, коли він шугнув у заповітну кімнату і припав очима до щілини в замку.

Сміт неквапно докінчив монтаж, зробив якийсь жест рукою, і плита, яка піднялася з вирізу в підлозі, надійно закрила нішу. Після цього Сміт попрямував до кабінету Харвуда.

Джек Петерсон поквапно стрибнув убік. В абсолютній темряві не знайдеш навіть місця для схованки, — він ударився об якийсь масивний предмет, чортихнувся й почув, як замок клацнув двічі. Запала тиша.

— От так історія! — зажурено свиснув Джек. — Ну, голубе, спіймався ти, як миша до пастки!.. З Грінхаузом, безперечно, доведеться розпрощатися… І з доларами теж.

І раптом на душі у інженера стало приємно й легко. Зараз, коли він цілком виразно побачив себе викинутим з лабораторії, перспектива знову стати безробітним здалася зовсім не страшною- Так завжди траплялося: йому трудно було примусити себе розлучитися з ілюзією, але потім він легко знаходив виправдувальні мотиви, з цілковитою ясністю доводячи, що все йде на краще.

— Пусте! — бурчав інженер. — Краще бути безробітним, аніж з'їхати з глузду в оцій ідіотській лабораторії!.. Та й хто знає, які темні справи отут кояться?

Йому дуже закортіло дізнатися, чим займається професор Харвуд? Навіть один погляд на кабінет боса міг би сказати дуже багато.

В долонях, як під вітром, Джек запалив сірника. Червоне мерехтливе світло вихопило з темряви цілий ряд шаф з книжками, диван, великий письмовий стіл і грубезну бетонну тумбу, заставлену приладами. На краю тумби Джек помітив знайомий обрис інтегратора з приєднаним до нього радіошоломом.

Навіть під страхом смерті інженер тепер не пішов би з цього кабінету. Він обережно підкрався ближче до інтегратора, вмостився в зручне м'яке крісло, надів шолом і ввімкнув прилад.

За хвилину, коли нагрілися радіолампи, на екрані інтегратора почали витанцьовувати зелені змійки. А ще через кілька секунд імла в кімнаті почала танути.

Інженер сторопіло стежив за тим, що відбувалося. Кожен предмет, кожна дрібнісінька деталь проступала в примарному сріблястосірому сяйві. Це було світло, яке ні з чим не можна порівняти: воно сприймалося як щось нереальне, химерне. І все одно Джек, навіть не встаючи з місця, міг бачити абсолютно все в кабінеті!

Погляд інженера зупинився на книжковій шафі. Всупереч сподіванням, у ній було мало технічних книг. На палітурках інженер читав: «Психологія», «Анатомія», «Експериментальна хірургія», «Нервові захворювання».

— Сто чортів! — прошепотів він. — Невже бос сконструював свій «радіошолом» для…

Дивно: сама згадка про харвудівську антену викликала в Джека цілий потік думок. У пам'яті цілком виразно постав увесь день. Розрахунки, які робив інженер, пробуючи розкрити секрет конструкції Харвуда, перебігали один по одному, формули змінювалися формулами, і Джек уявляв їх так яскраво, наче перед його очима знову лежали змережані складними значками аркуші. Але й справді, і ці аркуші бачив Джек!.. Ось — пом'ятий шматок ватмана, в якому він приніс свій сніданок. У лівому горішньому кутку — невелика масна пляма. Нижче плями — перекреслена формула… Помилка?… Так, Джек пам'ятає, що формула тоді здалася йому не відповідною. Однак, слід було взяти саме її, а не оцю, що підкреслена потрійною рисою…

Напрочуд легко Джек виявив, чому його розрахунки зазнали невдачі. Він зміг би зараз точно скопіювати «радіошолом». Та водночас стало зрозумілим, що конструкцію можна значно спростити. Розрахунок має бути таким…

Джек понишпорив у кишені, шукаючи записну книжку й олівець, але з подивом відзначив, що вони йому зовсім не потрібні. Він виконував усі обчислення в думці, нічого не забуваючи. Складні формули, вивчені чверть віку тому, поставали перед очима, як на екрані. Джек бачив не тільки формулу, а навіть усю сторінку підручника, де ця формула містилась!

Інженерові стала потрібною таблиця логарифмів. І одразу ж перед ним з'явилися довжелезні стовпчики семизначних чисел. Трапилося неймовірне: таблицю логарифмів, неохоплюване уявою збіговисько цифр, Джек Петерсон міг повторити напам'ять!

Оце останнє відкриття настільки здивувало й злякало інженера, що він уже почав сумніватися: чи не сниться усе це йому і чи сповна він розуму?

Класичним способом — ущипнувши самого себе за носа. — йому вдалося встановити: ні, не спить. А ясність свідомості… О, Джек ніколи не мислив так чітко й яскраво, як зараз!.. Його пам'ять загострилася до неймовірних меж: він пам'ятав буквально все, починаючи з дитинства. Та й не тільки пам'ять. Лише тепер Джек помітив, що його нюх і слух, які зовсім притупилися останнім часом, тепер набули надзвичайної гостроти.

Джек чув запахи речей. У кімнаті пахло гнилизною, старими книжками, залізом, буковим деревом, духами «Атом», сірчаною кислотою… і цукром.

«Чому — цукром? — ошелешено думав Джек. — Адже цукор не пахне?»

Але дивно знайомий і водночас незвичайний запах бив у ніздрі тонкою відчутною цівкою. Інженер простягнув руку, і його пальці наткнулися на склянку з міцно притертою скляною пробкою.

Так, тут був цукор! Джек висипав на долоню кілька прозорих кристаликів і лизнув їх язиком.

До знайомого з дитинства смаку приєдналися десятки сторонніх присмаків. Джек зміг би описати історію цього цукру: його перевозили в джутовому лантусі поруч з тютюном і оселедцями, потім зберігали в мідному чи латунному посуді. До нього торкалися руки містера Харвуда, — так, Джек виразно чув цей запах!

Це виходило за межі можливого. Джека била пропасниця. Він справді був у стані, близькому до божевілля, але не робив жодної спроби звільнитися від «радіо-шолома». Він жадібно поринув у дослідження, заново пізнаючи світ, який здавався вже дослідженим і вивченим повністю.

Звуки… О, увесь простір був наповнений звуками! Джек чув, як десь у кутку повзе крихітна комашина; оглушливо цокав кишеньковий годинник, крізь зачинене вікно або, може, навіть крізь стіни, звідкись доносились неквапливі важкі кроки; десь аж у джунглях заричав хижак; а ось, продираючись крізь хаос звуків, почувся характерний шум морського прибою… Як це могло трапитися? Адже до моря звідси не менш як сорок миль?!

Можна було б розгубитися в оцьому гармидері звуків, коли б Джек не набув здатності легко концентрувати свою увагу на одному з них. Як під час настройки приймача, в його вуха вривалися шерехи, вищання, вигуки, а він проминав їх, бажаючи почути ще щось цікавіше.

І раптом він здригнувся. Лагідний дівочий голос, — дивно знайомий, але, водночас, наче ніколи не чуваний раніше, — промовив:

— Ну, мій любий «володарю всесвіту», розповідайте!

— Гаразд, Бетсі… — відповів голос Харвуда. — Але спочатку я покажу вам дещо. Ходімте до мене в лабораторію.

Джек Петерсон схопився з крісла. Від його різкого руху інтегратор розладнався. Яскравозелені лінії на екрані розбіглися. Одразу ж погасло сріблястосіре сяйво навколишніх предметів. Затихли звуки, розвіялись запахи.

За вікнами одноманітно шумів дощ. У густій темряві пливли гнилі випари боліт.

Розділ IV ОДИН У МОРІ

Глухо, протяжно кричав потопаючий теплохід. Завивала авральна сирена. Надривалися електричні дзвоники. Це була страшна хвилина, коли й людині хотілося заволати на всі груди…

Але нічого цього Мишко Лимар не чув.

Втомлений попередніми безсонними ночами, він заснув мертвим сном молодої, здорової людини в ту мить, коли його тіло торкнулося постелі.

Торпеда вибухнула саме під його каютою, розвернула борт, кинула геть сплячого і тільки завдяки щасливому випадкові не накрила його куском дерев'яної перебірки.

Мишко отямився вже на поверхні води. Його руки судорожно вчепилися в якусь деревину, в голові дзвеніло, в роті було повно чогось солоного й липкого. Він спробував закричати, але не зміг видавити з себе й звуку. Тоді, ще не здатний міркувати, він, підсвідомо борючись за життя, насилу стягнув з себе тільняшку, прив'язався до уламка, гріб кудись убік, щоб не потрапити під корабель, і, зрештою, поринув у якесь чудне напівзабуття. Остаточно він опритомнів тоді, коли через нього з плюскотом перекотилася хвиля.

Зовсім близько від того місця повільно пропливав підводний човен. На його містку стояло кілька чоловік.

Лимар зовсім забув про події минулого вечора; він не припускав і думки, що саме ця субмарина торпедувала «Ігарку»… Та, зрештою, ніколи було й розмірковувати що до чого.

— Допоможіть! — крикнув радист. Але з його грудей вирвалося тільки приглушене хрипіння.

Язик ще відмовлявся служити йому, однак сили поступово відновлювалися, Лимар це відчував. Тому він наважився одв'язатися від уламка й поплив до човна. Йому пощастило ухопитися за якийсь трос, — напевне, за антену.

Тримаючись за провід, він поповз до містка. Тут його помітили. Але замість того щоб допомогти підвестися, хтось грубо навалився на нього, закручуючи йому руки за спину.

Коли б це трапилось іншої хвилини, добре перепало б отаким «рятівникам»! Лимар міг жартома справитися з двома чи трьома. Навіть зараз, хоч який знесилений, він скипів, випручався і з усієї сили вдарив когось, ногою. Той з прокльоном полетів у воду. А на Мишка накинулося зразу кілька і таки приборкали, зв'язали й потягли до підводного човна. В тісній бойовій рубці його чи ненароком, чи навмисне так ударили головою об гострий металевий одвірок, що Лимар знову, — і, певно, надовго, — втратив свідомість.

* * *

Підводний човен, мабуть, лежав на грунті, бо мотори не працювали і качки не відчувалося.

Лимар смикнувся, труснув головою, проте шум у вухах не зник, і перед очима ще стояла дрібна рожева сітка. Він спробував поворухнути руками, але вони були зв'язані за його спиною. Не можна було також і випростатися: ноги впиралися у вузькі металеві двері.

Лимар сіпнувся ще раз, напружився й сів. Намацав пальцями мотузок, що стягував його зап'ястя. Це був міцний, добре просмолений джутовий трос, надійно зав'язаний подвійним морським вузлом. Але радист вирішив за всяку ціну звільнитися від пут. Відчувши за спиною якийсь виступ на стіні, він почав настирливо терти вузлом по грані цього виступу. Мотузок врізався в тіло, шорстка поверхня погано пофарбованого металу дряпала шкіру на долонях, але на це вже не доводилося зважати.

Можливо, йому, зрештою, і вдалося б перетерти оцей трос. Та ось клацнув засув і дверцята відчинилися. Два широков'язі матроси мовчки витягли радиста з каземату й поставили на ноги. Один із них — старший, коли судити з нашивок, — показав рукою, і Лимар покірно пішов невисоким вузьким коридором.

Ніколи до цього Лимар не бував у підводному човні, але зараз йому не випадало роздивлятися. Він цілком машинально пересував ноги, а сам напружено обмірковував, що означає оцей несподіваний полон та чого можна сподіватися в майбутньому від тих, у чиї руки він потрапив.

Перший, другий, третій засік… Машинний відділ… Радіорубка… В кінці коридора матрос зупинився і постукав у двері. Вони одразу ж відчинилися.

— Заходьте, прошу вас — промовив ламаною російською мовою якийсь миршавий чоловічок у цивільному і одступив убік.

Лимар похмуро озирнув крихітну каюту, зміряв поглядом незнайомого.

— На якій підставі мене ув'язнили? Я — радянський підданий.

На обличчі цивільного відбилося удаване здивування:

— О, ви самі змусили нас до цього! Ви мало не забили одного з наших матросів!.. А щодо підданства… — він глузливо поглянув на майже голого Лимаря. — Треба мати хоч якісь документи!

— Ви можете запитати про мене по радіо.

— Так, так!.. Сідайте, прошу, — чоловік у цивільному сів до невеликого металевого столика і взяв чистий аркуш паперу. — Ваше прізвище?.. Посада?.. Рік народження?.. Домашня адреса?.. Сімейний стан?..

Лимар спочатку відповідав терпляче, а потім розлютився:

— Та навіщо вам усе це потрібно?! Запишіть одне: радист Михайло Лимар з «Ігарки».

— Е, ні, ні! Знаєте, дипломатичні процедури тощо… Вам треба підписати також оцю заяву… Пробачте, англійською мовою — перекладача у нас немає.

Колись давно, ще у семирічці, Лимар вивчав англійську мову абияк, вважаючи її за найбільшу кару для учня. В зрілому віці братися за наполегливе навчання було пізно, але, підтримуючи зв'язок з короткохвильовиками закордону, Лимар таки трохи почав тямити по-англійському.

Уважно, старанно вивчав він надрукований на машинці текст, але зрозумів тільки першу фразу: «Я, колишній підданий СРСР, емігрувавши з Радянського Союзу, прошу притулку в…»

— Розв'яжіть мене! — погрозливо сказав Лимар.

— О, так, так! — поквапно заговорив цивільний. — їсти вам зараз дадуть… Води?… Чарлі — води!

— Досить грати комедію! Я не емігрант і жодних папірців підписувати не буду. Вимагаю негайно звільнити мене.

— Га, звільнити?! — цивільний вийшов з-за стола й поляскав Лимаря по плечу. — Справді, досить гратися! — голос його прозвучав сухо. — Не забувайте, що ви потрапили на військовий корабель і можете бути розстріляні як шпигун. Звідси є два виходи: або акулам на сніданок, або… або до табору переміщених осіб.

Мишко Лимар ніколи не відзначався особливою витримкою, а оці слова подіяли на нього, як удар нагая. Він прореагував на них несподівано й швидко: схилив голову і так стусонув нею чолов'ягу в цивільному, що той аж п'ятами блиснув.

На крик вбігли матроси, і в каютці зчинилася справжня бійка. Але де вже то було одному, зв'язаному, проти двох!

Його скрутили, перемотузали ще міцніше і шпурнули на підлогу.

— Гаразд… гаразд… — зловісно повторював цивільний, витираючи хустинкою заюшеного носа. — В разі незгоди — будете розстріляні!.. Даю вам п'ятнадцять хвилин на обмірковування.

Він вийшов з каюти, люто грюкнувши дверима.

Лимар лишився насамоті.

П'ятнадцять хвилин!.. Ні, це не жарти!.. йдеться про життя й смерть.

Умирати, та ще отак безглуздо, не хотілося. В бою — інша справа. Але бої давно скінчилися, і радист Михайло Лимар уже почав забувати, як смерть шугала над ним у окопах та на фронтових дорогах.

«А що, як схитрувати?.. Ну, підписати оцей папірець, а потім втекти при першій-ліпшій нагоді?»

Він одразу ж прогнав од себе цю підступну думку: варто схитнутися один раз — і потрапиш до лабет, з яких годі й вирватися. «Переміщені особи!» О, їх міцно тримають в руках, залякуючи, агітуючи, прищеплюючи найгірші людські, — чи, певніше, звірячі, — навички. Краще загинути, аніж стати одним із таких запроданців!

Ну що там оті п'ятнадцять хвилин?.. Викурити дві цигарки, випити кухоль пива десь у буфеті або погомоніти з молодою красивою дівчиною, — ось уже й збігли вони, і не шкода цих хвилин, бо за ними ще будуть та будуть години, дні, тижні, місяці… Але коли п'ятнадцять хвилин — останні в житті, то й набувають вони зовсім іншого сенсу.

Тридцять один рік прожив на білому світі Михайло Лимар. Воював. Працював. Не зробив нічого надзвичайного. І от тепер має зникнути, щезнути, як щезає слід пароплава на поверхні моря.

Ох, як багато було змарновано часу на більярд! Як часто, замість того, щоб посидіти за підручником, він з друзями «забивав козла» так, що аж виляски розлягалися і кісточки доміно тріскалися!.. Не встиг навіть закохатися, — так ото, все шукав кращої… А про свої дитячі мрії й забув…

Давно, ще в технікумі, довідався Михайло, що людський мозок випромінює радіохвилі. І запала тоді йому в голову ідея побудувати такий приймач, щоб з його допомогою читати людські думки.

Викладач фізики дружньо посміявся з проекту, зате якось запропонував піти до інституту експериментальної фізіології.

Саме там шістнадцятирічний Мишко Лимар і побачив енцефалограф — прилад для записування електромагнітних коливань мозку.

У невелику, обтягнуту свинцевими листами камеру увійшов якийсь юнак. Йому на голову натягли пружний обруч з кількома графітовими стержнями. Од стержнів через стіну камери до енцефалографа тягнувся лускатий металевий провід.

Двері камери зачинилися. Минуло кілька хвилин. І ось на екрані приладу, трохи схожого на телевізор, з'явилася яскравозелена вихиляста лінія. Спочатку кожен з її виступів витанцьовував, розсипаючись на ряд тонших, але поступово рух лінії почав уповільнюватися, вигини ставали східчастими, набували сталої форми.

— Це — так звані «альфа-ритми», — пояснив професор. — Електромагнітні коливання мозку цього юнака в спокійному стані. Юнак може набути нових знань, змінити фах, постаріти, стати зовсім не схожим на себе зовні, але «альфа-ритми» лишаться для нього незмінними протягом усього життя. Це, так би мовити, паспорт мозку.

Михайло був такий вражений, що не міг і слова вимовити. А професор, прилаштовуючи до приладу кіноапарат, пояснював далі:

— Зараз ми сфотографуємо коливні процеси мозку за різних обставин. На стрічці ми одержимо енцефалограму… Зверніть увагу: я дам піддослідному певне завдання. — Він зняв кришку з переговорної труби і вимовив у неї чітко й роздільно: — Перемножте дванадцять на вісім!

Диво дивне: на екрані приладу миттю порушився плавкий хід «альфа-ритмів». Підскочили вгору гострі язики, затремтіли, розсипалися на дрібніші, побігли вперед, а їм на зміну приходили все нові й нові — неспокійні, химерні.

— Дев'яносто шість! — почувся з переговорної трубки приглушений голос юнака. І одразу ж впали язики, рух лінії почав сповільнюватися.

— Скільки вам років?

— Двадцять!

І знову по екрану пробігла хвиля, — тільки іншої форми, іншого розмаху.

Професор ще і ще ставив запитання, вмикав світло й дзвоник, вимагав уявити те чи інше, читати, співати… І усе це відбивалося на екрані своєрідним, неповторним і нез'ясовним рухом зеленої лінії.

— Ну, от, хлопче, — серйозно сказав професор. — Тепер бачиш, яка це серйозна справа — вивчення людського мозку.

— Бачу.

Оце й усе, що міг відповісти вражений Мишко Лимар. Але він заприсягнувся тоді перед самим собою, що таки здійснить свою мету і розкриє усі таємниці апарата мислення.

Гай-гай, то було так давно!.. Налетіла війна. А потім почалася напружена робота. Розвіялися дитячі мрії, заслонило їх іншим, — може навіть неістотним, другорядним. Певно,коли б не довелося зводити баланс на тридцять другому році свого життя. А тепер — пізно. Пізно мріяти про апарат для записування думок, — бодай написати б хоч кілька слів, що Михайло Лимар загинув чесно, як і личить радянській людині.

— Ну, то як? — почувся в'їдливий голос.

— Іди ти під три чорти! — з підкресленою байдужістю відповів Лимар і одвернувся.

— Гаразд… гаразд… Заберіть його!

Один із матросів звільнив Лимарю ноги, другий — з автоматом в руках — штовхнув його: йди, мовляв.

Задзижчали мотори. Човен, певно, спливав на поверхню.

Хвилин зо дві довелося перечекати на горішній площадці, перед люком. Аж ось він одчинився, і у підводний човен ринув легкий вітерець.

Роздимаючи ніздрі, Лимар дихав хрипко й прискорено. Благодатне морське повітря! Здавалося, воно саме змогло б вилікувати людину від усіх хвороб!.. З солоними краплинками вологи, п'янке, воно було зараз найдорожчим у світі. І ось тепер він дихав ним востаннє.

Матрос із автоматом підштовхнув Лимаря, і той, зціпивши зуби, вийшов на місток.

Над морем залягла імла. Плюскотіли хвилі. Ось одна з них — білогрива, лагідна — підкотилася аж до ніг… І раптом Лимаря охопила неймовірна жадоба життя. Коли б тільки звільнити руки! Він зумів би дати чосу оцим двом, навіть озброєним!.. Чи, може, стрибнути у хвилі, пірнути і пливти під водою скільки духу?.. Але знов: куди попливеш із зв'язаними руками?

Лимар озирнувся. Просто на нього дивилося мовчазне дуло автомата.

— Хлопці, — жагуче зашепотів Лимар. — Не вбивайте! Я теж був солдатом. Вас захищав. Москва… Сталінград… Берлін..

Автомат здригнувся. Лимар ступив крок уперед.

— Хлопці, ми за мир… Москва…

Другий матрос, що стояв біля поручнів, жадібно курячи цигарку, раптом кинув її геть, підійшов до першого, поклав руку на автомат і щось заговорив — швидко, схвильовано. Лимар зрозумів тільки одне слово: «Сталінград». Старший заперечував, але невпевнено. І тоді перший рішуче підійшов до Лимаря, гострим матроським ножем перетнув мотузок на його руках, поклав йому той ніж на долоню, легенько штовхнув у плече й показав пальцем кудись у темряву:

— Малайя!

В ту ж мить Лимар слизнув у воду, пірнув і виринув аж ген далеко від того місця. А ще через секунду пролунала автоматна черга. Трасуючі кулі летіли високо над ним, на захід, до берегів Малайї, і в той же бік вказував рукою невідомий матрос, коли підводний човен, набираючи швидкості, пішов своїм шляхом.

Ось уже й розтанув у імлі силует субмарини. Людина в морі лишилася одна — за десятки кілометрів від суходолу.

Один у морі — це страшно! Але цей одинак не боявся: тепер він тримав свою долю у власних руках.

Міцно стискаючи ніж, — свою єдину зброю, — Лимар плив і плив… І так само неквапливо котилися й котилися нескінченні плюскітливі хвилі Південно-Китайського моря.

Розділ V КОРОНА «ЦАРИЦІ КОСМОСУ»

Першим бажанням Джека Петерсона було кинутися до вікна й вистрибнути на двір: падіння з висоти другого поверху могло кінчитися хіба що переломом ноги, тоді як зустріч з Харвудом у його кабінеті загрожувала далеко більшим. Інженер тепер зрозумів, що Харвуд зробив надзвичайно важливий винахід і, не вагаючись, знищить того, хто розкрив цю таємницю.

Але і втеча через вікно, як зрозумів Джек після короткого роздумування, була не менш небезпечною. Навряд чи лишиться непоміченим падіння важкого тіла. До того ж, слід сподіватися, що саме кабінет Харвуда, а вікно — в першу чергу, обладнані найбільш надійним електричним захистом. І ще одна обставина утримала Джека від рискованого кроку: Харвуд прийде сюди удвох з дівчиною, в яку, мабуть, закоханий. Цілком можливо, що вдасться вибрати слушну хвилину й вислизнути звідси слідом за ними.

І знову Джек Петерсон надів «радіошолом». Кімнату сповнило вже знайоме сріблястосіре сяйво, яскраво й багатогранно розкрився понурий світ! Та Джек тепер не захоплювався й не умлівав. Серед хаосу звуків він гарячково шукав голоси Харвуда і невідомої міс. Нарешті почувся голос боса:

— Бетсі, люба, пробачте! Я маю на хвилинку лишити вас… Сміт, я до ваших послуг…

Скрипнули двері. Виразно, наче зовсім поруч з Джеком, зашепотів Сміт:

— Генрі, прибув містер Паркер. Поводь себе з ним достойно, але не здумай бундючитися, як той дурний півень. Паркер коштує півмільярда, і коли він власною персоною припхався сюди — значить, ми виграли!.. А потім, Генрі, навіщо ти морочиш голову з старим кнуром Кніпсом?.. Бетсі — гарненьке дівчисько, але її татусь має не більш як триста мільйонів. Він нам з тобою тепер не до пари.

Харвуд засміявся, — досить неприродно, як здалося Петерсонові:

— П'ятсот плюс триста — вісімсот, друже!.. До того ж, я не маю наміру одружуватися з Бетсі удвох з тобою. Зрозумів?

— Гаразд, гаразд, Генрі! — похопився Сміт. — Я не стану тобі на перешкоді, ти це знаєш. Іди до Паркера. Бетсі я скажу, що ти повернешся за півгодини. Хай погомонить трохи із своїм ковбасником.

Кніпс і Паркер!.. О, ці два ймення знав не тільки Джек Штерсон!.. «Колоніальні товари Кніпса», «Ковбаси Кніпса», «Консерви Кніпса», «Бекон Кніпса», «Натуральний каучук Кніпса» — таку рекламу можна було зустріти в першому-ліпшому місті Старого й Нового світів. Англієць Кніпс був ковбасним королем Англії, а після другої світової війни — одним із найкрупніших акціонерів каучукової «Денлоп раббер» компанії в Малайї.

Американський туз Паркер рекламував себе далеко менше. З нього було досить скромних, чорних з золотом табличок на дверях непоказних будинків Нью-Йорка, Лондона, Парижа і десятків інших столиць. «Паркер Нейшнл Банк» вже не потребував реклами. Жонглюючи мільйонами доларів, він, лишаючись у тіні, контролював чимало крупних компаній і дрібніших банків. Зараз Паркер поставив собі за мету цілком витіснити з Малайї англійців і, в першу чергу, Кніпса. Агенти Паркера нишком, поволі скуповували акції «Денлоп раббер».

Джек Петерсон не знав закулісної діяльності обох мільйонерів. Але він дуже зацікавився можливістю підслухати бесіду, яка, певно, мала велике значення.

Усе той же знайомий дівочий голос, — Джек тепер догадався, що це була дочка Кніпса, — промовив:

— Ну, тату, справа, здається, налагоджується. Генрі закінчує свої досліди. Я назвала його «володарем всесвіту», а він запропонував мені корону «цариці космосу»!

— Примара оцієї корони коштує мені вже шістсот тисяч доларів! — незадоволено пробуркотів старечий голос. — Знай, Бетсі: отой старий мерзотник Паркер припхався сюди недарма. Боюсь, що він затіває щось недобре. Які можуть бути у нього справи до Харвуда?

— Татусю, ти справді — старенький, дурненький товстун! — збуджено засміялася дівчина. — Генрі мені говорив: слід домовитися з Паркером заздалегідь. Просто, щоб він не заважав. А потім… О тату!.. Інтегратор містера Харвуда і мільйони міс Кніпс!.. Та ми розчавимо Паркера, мов комаху!

— Ну, мільйони ще не твої! — пирхнув містер Кніпс.

Ця розмова була не з цікавих. Джек почав прислухатися до іншої.

— …Як мені доповіли… ви, містер Харвуд… умієте робити бізнес… — нудно тягнув чийсь голос. — Але з Кліпсом… у вас навряд чи щось вийде. Старому невистачає розмаху… Я поінформований, що навіть ті півмільйона доларів, які витрачено вами на оцю лабораторію, були… е-е… просто подаровані вам чарівною міс Бетсі… М-м-м… Я зміг би виплатити за вас неустойку… і… надав би вам можливості побудувати нову лабораторію, не обмежуючи вас у коштах…

Настала пауза. Нарешті прозвучав несміливий, запобігливий голос Харвуда:

— Але я люблю Бетсі, і вона згодна стати моєю дружиною…

— М-м… Я не можу запропонувати вам подібної комбінації, бо дочки у мене нема. От хіба племінниця… Але я пропоную вам дещо краще: того дня, коли ваш апарат почне працювати бездоганно… е-е… ви станете моїм компаньйоном… Ваш інтегратор і мої… е-е… мільйони повергнуть увесь світ до ніг Америки…

Запала глибока мовчанка. Джек тримався рукою за груди, де шалено колотилося серце. Він був присутнім зараз при складанні надзвичайної угоди з далекосяжною метою: підкорити увесь світ! Яким чином? Що ж це за інтегратор такий?..

Джек заплющив очі, і в його уяві пропливли нескінченні стовпчики золотих монет. Блиск металу засліплював. У вухах лунав тонкий дзвін… А потім, немов на екрані кінотеатру, замерехтіли універсальні магазини, комфортабельні машини, швидкохідні яхти…

Петерсон не розумів, що з ним робиться. Він тільки відчув, що може мати все це. І навіть дуже просто. Оволодіти секретом інтегратора. Усунути… так, усунути, — вбити, знищити Харвуда й Сміта. А потім…

Джек подивився на свої великі жилаві руки, і йому яскраво уявилося: вони в крові… Так, це було дуже давно, на фермі, в Техасі. Джека, десятирічного хлопчика, батько примусив зарізати кроля. З того часу Петерсона нудило, коли він бачив кров. Ось і зараз…

Та все одно: перемогло хиже почуття. Джека вже не цікавила розмова Харвуда з мільйонером. Знаючи, що в кабінет боса навряд чи вдасться пролізти ще раз, інженер вирішив не гаяти часу. Наскільки вистачало шнура «радіошолома», він відійшов од інтегратора і, ледве дотягнувшись, дістав зі столу перше, що трапилося під руки, — товсту шкіряну папку. На її обкладинці, у горішньому кутку, світилися золоті готичні літери: «Отто Вагнер. Німеччина. Берлін».

— Вагнер… Вагнер… — шепотів Петерсон, розв'язуючи папку. — Хто такий Вагнер?

Спадали на думку славетний композитор Вагнер, потім лейтенант Вагнер з Чікаго, ресторатор Вагнер, ще кілька Вагнерів. Але як оця папка потрапила сюди?

Та ледве-но погляд Петерсона упав на перший аркуш грубезного рукопису, як інженер скрикнув од радості.

«Принцип роботи інтегратора», — було написано старанним, чітким почерком. А трохи нижче — підкреслено подвійною рискою — «ПЕРЕДУМОВИ. І. Фізична…»

О, Джек пізнавав знамениту німецьку педантичність! Логічно, пункт за пунктом, розкривалася суть дії апарата, призначеного для сприймання й посилення електромагнітних коливань мозку. Навіть не маючи «радіошолома», який в сотні раз підвищував розумові здібності, інженер зміг би легко розібратися в принципі дії інтегратора. Тепер же йому навіть не доводилося читати: один погляд на сторінку — і весь її зміст моментально вкладався у мозок.

А ось і схема приладу. Ого!.. Дев'ятсот вісімдесят радіолампочок!.. Та й лампи — невідомі: «OX-6-1107», «N-4-ВСУ»…

Інженер старанно дослідив радіосхему. Лише тепер він зрозумів, що інтегратор становив собою один з допоміжних керівних пристроїв. А основна конструкція — з величезним числом деталей і радіолампочок — очевидно, була дуже громіздкою. На схемі її окреслював знак суцільного екранування з приміткою: «Встановлювати на монолітній бетонній брилі масою щонайменше п'ятсот тонн».

Джек зрозумів принцип дії апарата. Він запам'ятав усю схему і міг би хоч зараз перерисувати ЇЇ на такий самісінький аркуш батистової кальки. Але щоб мати оцю неймовірну пам'ять і здатність до аналізу, слід володіти інтегратором.

Петерсон вирішив за всяку ціну переписати основні твердження рукопису і скопіювати радіосхему. Висмикнувши із стосу паперу чистий аркуш, він з запалом взявся до роботи.

Справа посувалася туго. Думка летіла далеко вперед, а рука, виписуючи ланцюжки цифр і хитросплетіння формул, повзла по паперу з швидкістю слимака. Джек зрозумів, що таким чином йому нічого не вдасться досягти, і з досади шпурнув геть олівець.

Був ще один вихід: захопити всю папку і втекти з Грінхауза. Але куди втечеш? Навіть до Сінгапура не дійдеш за добу. На автостраді, безперечно, одразу ж будуть виставлені сищики Харвуда, а піти джунглями — значить потрапити до пазурів хижака або ж до рук бунтівників-туземців. Ех, коли б фотоапарат!

І ледве-но він подумав про фотоапарат, як у повітрі почув запах фотоплівки. Так, так, — слабенький характерний запах, знайомий Джеку з часів захоплення фотографією, посилившись у багато разів, плив по кімнаті. Отже, десь тут були фотоматеріали!

Ще дві години тому Джек зареготав би, коли б хтось запропонував йому нанюхати сховану річ. А зараз він, як, можливо, його доісторичний предок, роздимаючи ніздрі, водив головою туди й сюди.

Там!.. У отій он шафі біля вікна зберігаються фотоматеріали!

Короткий шнур «радіошолома» не давав змоги підійти до того місця, а без інтегратора в оцій темряві людина цілком безпорадна. Але Петерсон зважився й на це. Він ще раз якнайстаранніше прослухав увесь діапазон звуків.

Харвуд бесідував з Паркером лагідно, вкрадливо: —…Мільйони містера Кліпса, поєднані з вашими, становитимуть силу, якій не зможе опиратися ніхто!..

Одночасно почувся вередливий голосок Бетсі:

— …Ну, то коли ж він прийде?!.

Петерсон рішуче зняв шолом і в абсолютній темряві, яка впала на кімнату, помацки рушив до вікна. Насамперед він опустив щільну важку запону, потім увімкнув давно помічену настільну лампу й відчинив шафу.

Йому таки щастило. Він виявив не тільки чималий запас високочутливої плівки, але й найновішу модель апарата «Контакс» з автоматичним експонометром.

Джек Петерсон фотографував сторінку за сторінкою, час від часу повертаючись до «радіошолома», щоб прислухатися до бесіди, яка все ще тривала. Радіосхему він сфотографував про всяк випадок аж десять разів. Нарешті, скінчивши справу, інженер акуратно зав'язав папку, сховав на місце фотоапарат і поклав до кишені вісім касет по тридцять шість знімків у кожній.

«П'ятсот плюс триста — вісімсот! — думав Джек, сідаючи в крісло перед інтегратором. — Отже, кожна касета коштує сто мільйонів доларів!.. Чи мріяв ти, голубе, про таку можливість?!»

Але до уявного щастя було ще дуже й дуже далеко! Тільки-но він надів шолом, як почув:

— …А чи не пізно, моя люба?

— О, ні, ні, Генрі! Я хочу, нарешті, побачити ваші чудеса!

Отже — Харвуд з дочкою мільйонера таки йдуть сюди!.. Наближається хвилина, яка вирішить все.

Джека охопив дивний спокій. Обвівши поглядом кімнату, інженер зупинив свій вибір на масивному бронзовому прес-пап'є, — в сильних руках воно стане за страшну зброю. Визначив на око відстань до головних предметів, щоб запам'ятати їхнє взаємне розташування. Підняв і поклав на стіл кинутий ним раніше олівець. Потім вимкнув інтегратор і помацки добрався до дверей. Став за портьєрою.

Минула хвилина, друга, третя… А кроків у коридорі не чути.

Чекання ставало нестерпним. Вже або так, або інакше — аби тільки швидше.

— Ну, іди ж, іди! — шепотів Петерсон, ледве стримуючи нервовий дрож.

Джек належав до категорії людей, які здатні на рішучі, одчайдушні вчинки, але тільки в хвилини афекту. Всяке загаяння розхитувало йому волю, будило сумнів у доцільності задуманого, надавало змоги шукати якийсь інший, кращий вихід з становища.

Ось так трапилося й зараз. Збудження заступили апатія й байдужість. Примара золотого тільця вже не бентежила душу. Над усе в світі захотілося опинитися на своєму ліжкові й заснути.

Можливо, саме через це Джек і втратив єдиний зручний момент.

Петерсон чекав на Харвуда з коридора. А бос з дочкою мільйонера з'явились несподівано, раптово, — як з-під землі. Стіна за бетонною брилою легко слизнула вниз, і виявилося, що кабінет боса є лише частиною величезної лабораторії.

Петерсона й Харвуда розділяла відстань хіба що трохи більша за метр. Варто було напружити м'язи, стрибнути, і…

Але приголомшений, засліплений яскравим світлом Джек Петерсон у першу мить розгубився, а коли схаменувся — було вже пізно. Харвуд і Бетсі Кніпс пішли до грандіозної споруди, яка стояла на бетонній підставці посеред лабораторії.

Це було щось схоже на збільшеного в тисячі разів жука-плавунця, що підібрав під себе ноги. Тільки навряд чи хоч один із цих водяних мешканців мав такі досконалі Обтічні форми та такий бездоганно блискучий панцир з прозорої пластмаси. А коли Харвуд натиснув на якусь кнопку, схожість ще посилилася: під панциром замерехтіли, запульсували численні вогники радіолампочок — так, наче споруда ожила і ось-ось рушить з масивного п'єдесталу, знищуючи все на своєму шляху.

Нікель і скло, пластмаса й проводи, химерні котушки, перемикачі, циферблати приладів — усе загалом створювало величну, неповторну картину. Двоє людей поруч цієї споруди здавалися жалюгідними, немічними комашинами.

Дочка мільйонера позирала на головний інтегратор з захопленням і навіть острахом.

— О, яка феєрія! — прошепотіла вона в захваті. — То оце й є отой мозок, з яким нездатні змагатися наймудріші з мудрих?!

— …і який цілком покірний вам! — галантно додав Харвуд.

— У такому разі, я хочу негайно скористатися з свого права! Кажіть, на яку кнопку треба натиснути?

— Ні, Бетсі… — Харвуд пригладив рукою своє волосся і, ведучи за собою дочку мільйонера, пішов до канапи. — Не слід вам торкатися цієї машини. Вона — страшна… Сідайте, моя люба. Помріємо удвох. Ви чули про такого собі професора Темплера?

Бетсі, безтурботно хитаючи ногою, зморщила ніс:

— А, це отой божевільний піп?

— Ні. Дуже тверезий фізик, спеціаліст з автоматики й телемеханіки. Він сконструював прилад, бундючно названий — «радіомозком». Цей апарат має понад десять тисяч радіоламп і займає триповерховий будинок, розв'язує найскладніші математичні задачі, реагує на колір, звук…

— А у вашому апараті, мабуть, аж сто тисяч лампочок?

— О ні, — самозакохано посміхнувся Харвуд. — Менше за тисячу!.. Так оцей Темплер висунув надзвичайно сміливу гіпотезу про створення мислячих роботів. Машина з найпримітивнішою, звірячою свідомістю, автомат, який сліпо виконує накази розумної сильної людини, — хіба це не ідеальні солдати, робітники, фермери? Мислячі машини, кинуті проти комуністів, протягом кількох тижнів встановлять на землі золотий вік. Мислячі машини не зрадять і не обернуть зброю проти нас. Хай вони гинутимуть сотнями й тисячами — інші, ще більш примітивні мислячі автомати на заводах поновлять лави наших сталевих солдатів… Робітників — знищити… Фермерів — стерилізувати… Міста — зруйнувати… Хай на землі настане ера божественних людей!

Харвуд був страшний. Його високе чоло почервоніло й спітніло, тонкі губи хижо скривилися, пальці судорожно охопили коліно. Дочка мільйонера дивилася на нього з захопленням і острахом.

А Джек стояв у своїй схованці, похитуючись. Почуте виходило за межі найрозгнузданішої уяви.

Кров… Озера, моря, океани крові, — ось що лишила б після себе мисляча машина… Ні, цього не повинно статися!

— Професор Темплер правий, — уже спокійніше провадив Харвуд. — Новий світ, справді, треба воздвигнути на плечах роботів. Але мій колега, на жаль, ні машина для обчислень обладнана десятьма тисячами радіоламп, — хоча й мікрогабаритних, — то скільки ж їх потрібно для мислячого літака, наприклад?.. Сто тисяч?.. Мільйон?

Харвуд замовк і, пригорнувши до себе дочку мільйонера, зашепотів.

— Я пішов іншим шляхом. Роботами, автоматами в мене стануть живі люди. Тобто, не люди, а всілякі там негри, китайці та до них подібні. Оця машина… — він показав на агрегат посеред залу, — може відтворювати записані на плівку почуття жаху, неймовірного болю, радощів, сп'яніння — чого завгодно!… Настане час, і я з її допомогою прищеплю мільйонам людей звірячу ненависть одне до одного!.. Хай це-буде Росія й Китай, наприклад… Вони перегризуть одне одному горлянки!..

— А ми? — дочка мільйонера тремтіла.

— Ми?! — злісно зареготав Харвуд і, підбігши до інтегратора, схопив «радіошолом». — Ось ваша корона «Цариці Космосу». Хай на ній не виграють діаманти, але з нею ви зазнаєте неземного блаженства!.. Дивіться: я вмикаю прилад… За кілька хвилин ви будете бачити й чути те, що сховане від усіхсмертних назавжди!

Харвуд надів «радіошолом». І в ту ж мить Джек Петерсон зрозумів, що зволікати не можна: Харвуд почує його подих, биття серця, запах…

Як тінь, вислизнув він з-за портьєри і кинувся до Харвуда. Дико зойкнула Бетсі. Харвуд злякано озирнувся і поквапно засунув руку до кишені.

Джек розмахнувся… і опинився на підлозі. Він спіткнувся об край килима.

— Стій! Стій! Стріляю! — кричав Харвуд. Він встиг видертися на бетонну тумбу і вихопити револьвер. — Руки вгору!

Джек Петерсон облишив прес-пап'є, перевернувся на спину, поклав руки під голову, — байдужий, готовий до всього.

…А на екрані інтегратора вихилялися, витанцьовували дві яскравозелені химерні змійки.

Розділ VI ЛЮДИНА СТАЄ МАШИНОЮ

Бронетранспортер різко загальмував. Почувся вигук:

— Ч-чорт!.. Знову зірвали місток!.. Звертай праворуч, Боб!

З натужним ревінням машина подерлась кудись угору, потім спустилася вниз і, скрегочучи гусенцями по камінню, перевалюючись з боку на бік, почала переповзати якийсь шумливий, але, мабуть, неглибокий потік.

Десь зовсім близько гримнув вибух. У відкриту площадку бронетранспортера хлюпнула вода. По бортах зацокотіли кулі.

— Швидше, Боб, швидше! — стурбовано сказав усе той же голос. — Зараз ми — як на долоні. Назад поїдеш іншим шляхом. Тепер вони чекатимуть на нас.

«Хто — «вони»?.. Яким саме шляхом?»

Вперше за кілька годин Щеглов почув хоч слово з уст оцих людей. Тільки почув, не знаючи навіть, кому з них належить різкий уривчастий голос.

Зв'язаний, з мішком на голові, інженер лежав на дні бронетранспортера, знемагаючи від задухи, захлинаючись від гніву.

Все трапилося ак несподівано, так раптово…

Коли пролунав авральний сигнал, інженер кинувся до трюму, щоб врятувати найважливішу частину свого ультразвукового локатора — кварцові стабілізатори. Захисний кожух з приладу вдалося зняти швидко, але потім справа загальмувалася. Не маючи під руками відповідних інструментів, інженер орудував кишеньковим ножем. Роботу довелося припинити: крізь ілюмінатор звукометричної кабіни ринула вода.

Коли Щеглов вибрався на палубу, «Ігарка» вже глибоко сиділа в воді. Вона дуже нахилилася на правий бік, і всі шлюпки відійшли геть ліворуч, щоб не затягло у вир. А Щеглову вже ніколи було вибирати: він стрибнув з правого борту і швидко поплив далі від судна.

З інженера був непоганий плавець, тому він і не турбувався, що запливає в протилежний бік. Ось ще трохи, а потім можна завернути й назад… Але попереду заблимав тьмяний вогник — так, наче хтось курив цигарку. Розсікаючи воду енергійними неквапливими рухами, Щеглов поплив у тому напрямі.

Вогник згас, а потім блиснув через хвилину вже лівіше.

— Гей, на човні! — закричав інженер. — Зачекайте! Ніхто не відповів. Тоді Щеглов прискорив рух. Та й човен, що вже почав проступати в імлі сірою плямою, рухався все далі в море. Інженер перейшов на брас, наче йшлося про перше місце в змаганні на швидкість, наздогнав надувний гумовий човен і, відсапуючись, сказав сердито:

— Ну, що це ще за жарти?!

Йому мовчки простягнули весло і допомогли вилізти з води. А потім на його скроню впало щось важке. Запали темрява і тиша.

І ось тепер Щеглов навіть не зміг би сказати, скільки ж минуло часу з дня загибелі «Ігарки». Тьмяно, невиразно згадувалася вузька металева камера. Хтось, схилившись над ним, зв'язаним, витягає з його кишені гумовий гаманець з документами.

— Чеклофф… інженер… — говорили англійською мовою. — Ну, цього можна передати Харвуду. Пам'ятаєте, він просив?

Щеглов щось закричав, але що саме — забулося. І тоді йому на обличчя впала мокра ганчірка, почувся неприємний, нудотний запах якоїсь рідини. І тільки отут, — у бронетранспортері, коли судити з гуркоту мотора та скреготу гусениць, — Щеглов остаточно прийшов до тями, — з важкою, немов після хвороби, головою.

Він не лаявся, не погрожував — усе це було зайвим. За таких обставин краще вдавати з себе непритомного, — може вдасться щось підслухати. Але, як на те, супутники трапилися не з балакучих. Тільки несподівана пригода й порушила мовчанку одного з них.

«Хто зірвав місток?.. Хто стріляв по машині?»

Інженер міг припускати все, що завгодно, з однаковим шансом помилитися.

«Може — партизани?»

Так, може й партизани: уся південно-східна Азія охоплена визвольним рухом. Але яка ж це країна?.. В'єтнам?.. Корея?.. Таїланд?..

Бронетранспортер знову вибрався на рівний шлях. Мотор гуркотів приглушено, машина йшла плавно, без поштовхів і гойдань, — мабуть, по автостраді.

— Коли повернешся до Сінгапура, — промовив той же голос, — встанови на транспортері ще один кулемет. Та не завадило б також зміцнити борти.

— Так.

«Сінгапурі — майже зрадів інженер. — Отже, це — Малайя!.. Обстрілювали — малайські партизани… Ну, то говори ж, говори далі, виродку!»

Але знову, — І дуже надовго, — запала мовчанка. Аж ось бронетранспортер кудись звернув, притишив ходу, зупинився. Почулося брязкання металу, скрипіння, — певно, відчиняли браму, — а слідом за тим чийсь вигук:

— Хелло, Джонсон! Привіз?

— Хелло, Сміт!.. На жаль, тільки одного. Але за цього ти мені ще маєш віддячити: справжній росіянин та ще й інженер!

— Хо!.. Чи не отой, що…

Голоси віддалялися. Інженер уже ледве-ледве розбирав слова:

— Так, так!.. А де ж бос?.. Я маю йому дещо передати.

— Давай мені. Харвуд зайнятий…

«Джонсон. Сміт. Харвуд».

Ці прізвища вкарбовувалися в мозок Щеглова, як щось надзвичайно важливе. Він не бачив облич цих двох, але запам'ятовував кожну інтонацію голосів.

«Ну, то зачекайте, Джонсон, Сміт і Харвуд! — думав інженер. — Ми ще поквитаємося з вами за все!»

Знову загуркотів мотор, і бронетранспортер рушив з місця. Він звернув праворуч, в'їхав у якесь приміщення, — гуркіт враз став лунким, — і зупинився.

— Перенесіть його в п'яту, — сказав хтось. Загуркотіло залізо. Чиїсь руки схопили інженера, підняли у повітря.

— Чи не дав він дуба, часом?

— Та ні, дихає. Непритомний, мабуть. Лихо з цими кволими — довго не витримують.

Отут уже й Щеглову стало страшно. Байдужі голоси, загадкові натяки… Куди ж, зрештою, він потрапив? Що чекає На нього отут, десь у нетрях Малайї?

Та знову ж ніхто йому не відповів би на ці запитання.

Його поклали на ноші, понесли кудись… Праворуч… ліворуч… Вгору… вниз… Нарешті, як мішок з просом, перекинули на щось досить тверде, розв'язали руки й ноги, стягли з голови запону і вийшли. Клацнув засув.

Лише тоді інженер розплющив очі.

Крихітна камера, обшита блискучим металом. Металеве ліжко, стіл, стілець, пригвинчені до підлоги. Жодного вікна, — зате низка темних отворів у стінках. Під стелею — тьмяна лампочка. На столі — чистий папір і кілька олівців.

Зовнішній вигляд камери не розкривав нічого. Тоді інженер розпочав більш старанний огляд.

Двері — металеві, суцільні, без жодної шпаринки. Під ліжком — пусто. В отвори на стіні можна засунути кулак, але він одразу ж натикається на якісь грати. Вентиляція? Тоді навіщо стільки патрубків? Досить було б і одного. Та до того ж і спрямовані ці отвори якось дивно: навскоси до поверхні стінок… Так, оцей сюди — до столу… І цей також… А ці?.. На ліжко… Що ж це означає?..

Мозок, звичний до проектування, одразу ж визначив: коли б продовжити оці отвори в камеру, вони перетнулися б у двох точках — над столом, на рівні обличчя і над ліжком, саме там, де під суцільним матрацом зроблено підвищення для голови.

Може, це труби для спостереження?.. Але чи не краще було б встановити один екран, — хоча б на стелі?

Так, небезпека могла прийти саме з оцих отворів.

Хоч як був збуджений зараз Щеглов, але тривала подорож з мішком на голові далася взнаки. Млосно щеміли м'язи. Паморочилася голова. Хотілося лягти, заснути і спати й спати. Справді, слід, було спочити, щоб, про всяк випадок, набратися сили.

Інженер вмостився на ліжку, поклавши ноги на підвищення. Але так було незручно лежати. Незабаром у нього заболіли в'язи і перед очима пішли кола, — кров з усього тіла припливала до голови, яка лежала найнижче. І тоді Щеглов, махнувши рукою, ліг навпаки, — саме так, як цього, напевне, добивався той, хто обладнував цю камеру.

З годину, або може й зо дві, Щеглов не міг заснути, хоч як силкувався, а потім зразу наче впав у провалля. Він спав, мабуть, довго, — міцно, без сновидінь, — і прокинувся тому, що його почав душити сміх.

— Ох-хо-хо!.. Ох-хо-хо!.. — реготав інженер, протираючи очі. І раптом отямився, скочив з ліжка, сів до столу, помацав доба: що це — божевілля? Та чи ж до сміху зараз?

Але йому все одно хотілося сміятися. Реготати. Іржати, тримаючись за живіт. Несамовите бажання доводилося стримувати, ціною величезного зусилля волі.

Нараз йому стало невимовно тоскно. Потягло схилитися до когось на плече, заплакати, поскаржитись на лиху долю. І він, оцей дорослий мужній чоловік, який не раз дивився смерті в очі і мовчки терпів найбільше горе, справді, мало не заплакав. Обхопив голову руками. Застогнав… І враз скочив: у ньому прокинувся несподіваний гнів — невідомо проти кого. Захотілося громити, трощити, ламати. Не тямлячи себе, він ударив кулаком по металевому столу так, що аж письмове приладдя приснуло в різні боки. Це ще більше роздратувало його, і він почав шматувати папір, нівечити олівці. Один із них закотився під стіл, у куток. Щеглов нагнувся, щоб покремсати і його… і схаменувся: та що ж це таке? Треба взяти себе в руки. Почати якісь обчислення, чи що — аби тільки зосередитись на чомусь і не давати волі збудженим нервам.

Але щойно він підвівся, як гнів охопив його ще з більшою силою. Олівець! Клятий олівець у кутку під столом! Його треба розтрощити, розпорошити!

І знов у інженера прояснилося в голові, коли він забрався під стіл. Повернулася здатність до міркування.

— Стривай, стривай… — мимрив Щеглов собі під ніс. — Отвори… Проти столу… А що, коли підвестися на єдину мить?

Він визирнув із своєї схованки лише на частку секунди, але й цього було досить, щоб встановити: так, хворобливі явища спостерігаються над столом, а під ним безпечно.

— Якийсь газ? — міркував уголос інженер. — Ні, тоді скрізь було б однаково… Може, якісь хвилі?.. Так, мабуть хвилі — бо інакше навіщо ж оці металеві стіни? А металева кришка стола — добрий захист… Ну, то, панове, хто ви там не є — прошу!.. Провадьте свої експерименти, а я посиджу під столом!

З виглядом хлопчака, який перехитрував супротивника, Щеглов умостився зручніше у своєму затишку.

— Сміх, горе, гнів… Несподівані різкі зміни настрою… Як це пояснити?.. А що ви ще приготували для мене, містери? І, певне, не тільки для мене…

Він звик міркувати і говорити з самим собою, — так чомусь легше було дійти правильного висновку.

— Отже, проміння сміху, проміння горя, проміння гніву… Кепське ж оте проміння, коли від нього можна врятуватися, надівши на голову хоча б каструлю, не кажучи вже про каску… А чому на голову? — заперечив він сам собі. — А може, на все тіло?

Перевірка одібрала небагато часу: спочатку Щеглов висунув із схованки руку і потримав її над столом, потім — ногу, нарешті примудрився, стоячи на руках, «опромінити» нижню частину тіла. Жодної дії.

Але як тільки він спробував підвестися — йому в вуха ударив звук неймовірної сили. Скидалося на те, що з усіх отворів кімнатки загуділо враз по паровозній сирені.

Інженер затулив вуха долонями, але це не допомогло.

— Щось нове… нове… — бурмотів інженер. — Проміння звуку?… Безглуздя!.. А коли відійти в протилежний куток?

Він попростував до дверей. І з кожним його кроком звук сирен слабішав, згасав.

— Дивно… дуже дивно… Так, це якісь хвилі… Але які?

Звук раптово увірвався, зате перед очима у Щеглова з'явилося якесь світло. Крок назад — світло посилилося.

Ще крок — почало засліплювати. Можна було заплющити очі, одвернутися, закритися — все одно, сліпуче сяйво не послаблювалося анітрохи.

Згасло й світло. Інженер засміявся. Потім зареготав:

— Ой панове, ваша програма вичерпана. Знову сміх… Знову…

Одначе, цей його сміх був уже неприродним, — і як не дивно, опиратися сміхові було найважче. Інженер знову забрався під стіл.

Смішно, коли під крихітним столом, скоцюрбившись, сидить людина, доросла, солідна. Але Щеглову було не до сміху. Він тепер знав, що на нього чекає тяжке випробування. Увесь оцей «концерт» мав налякати, зламати його волю. Навіщо?.. А може, серед оцих численних «промінь», які, певно, впливають на мозок, є й «проміння балакучості»? «Проміння зрадництва»?.. Але що можна витягти з нього, який працював над новим типом ультразвукового локатора? Ці прилади вже давно перестали бути секретними. Отже — щось інше. Слід бути на сторожі. І протидіяти треба хитро…

Отак міркував інженер Щеглов, сидячи під столом, певний, що йому вдалося перехитрувати ще небачених ним Джонсона, Сміта й Харвуда.

…А Сміт і Харвуд увесь цей час уважно стежили за кожним його рухом на екрані телевізора.

— Хитрий, дияволі — роздратовано сказав Сміт. — Так добре пішло все спочатку, а потім… Невже догадався?.. Ну, то я зараз переведу його в четверту. Там немає жодного захисту. Я його підсмажу! Він у мене затанцює!..

— Облиш, — холодно сказав Харвуд. — Дивуюся: звідки в тебе стільки жовчі? Чим він тобі насолив, зрештою? Виявив себе розумнішим за тебе? Це ж ти проектував камеру, то й мовчи!.. А мені він подобається. Меткий. Винахідливий… Я читав його наукові праці про ультразвук. Талановитий… Якщо вдасться його зламати — це буде чудова «мисляча машина».

— Якщо вдасться! — глузливо похитав головою Сміт. — Ти вже забув його попередника?.. Отакі вони всі, оці росіяни: здихає, але кричить «хай живе!»… Раджу не морочити з ним голови, а пустити на експерименти. Європейська плівка у нас далеко не повна. Я вже давно збираюся записати почуття ошпареного окропом.

— Досить, досить! — махнув рукою Харвуд. — Ходімо до нього. Та прошу, не дивись вовком, а то від одного погляду на тебе стає моторошно.

Харвуд підвівся й пішов до дверей. Сміт позирнув на його спину поглядом, у якому й справді блиснуло щось хиже, вимкнув телевізор і пошкандибав слідом.

Вони спустилися ліфтом у підземелля, пройшли довгим тунелем і зупинилися перед дверима з табличкою «5».

— Тихше! — прошепотів Харвуд. — Його треба застукати зненацька!

…Коли почулося легеньке шкрябання металу об метал, інженер зрозумів, що за ним прийшли. Слід було б негайно вибратися із своєї схованки. Та він не встиг цього зробити: двері навально відчинилися, на порозі стали двоє,— молодий, високочолий випещений мужчина і довгорукий похилий шкарбун.

— Як ся маєте, містер Чеклофф? — привітно запитав молодий.

Щеглов умостився під столом зручніше, глянув знизу вгору, немов у білий світ, і не відповів. Він навмисне вдавав з себе млявого й байдужого, щоб виграти час для орієнтування.

«Джонсон, Сміт, Харвуд… — пригадував інженер. — Хто ж оці двоє?»

Це було щось схоже на алгебраїчну задачу з трьома невідомими. Він знав три прізвища, чув два голоси з трьох, але ніколи не бачив жодного з ворогів у обличчя.

В першу мить Щеглову здалося: задачу розв'язати не можна. Та одразу ж майнула думка:

«Стоп!.. Джонсон — у бронетранспортері. Сміт — при в'їзді в оцю в'язницю. У них голоси не такі. Отже, це — Харвуд».

Тепер лишилося з'ясувати, хто такий оцей другий: Джонсон чи Сміт?

У Джонсона голос був уривчастий, владний, як у військового. Ясно, що старий шкарбун в армії не служив. Йому, певно, властиві жорстокі, єхидні інтонації.

«Отже, другий — Сміт!»

Харвуд підійшов ближче і повторив своє запитання:

— Як ся маєте, містер Чеклофф?

— Нівроку, містер… Харвуд. «Концерт» закінчено? Щеглов на якусь частку секунди затримався з відповіддю, докінчуючи свій логічний аналіз, але ця вимушена коротка пауза надала його відповіді глузливого тону вищості. Хоч як володів собою Харвуд, але не міг утриматися від подиву:

— О, то ви знаєте навіть моє прізвище?

— Так. І не тільки я. Для вас уже приготовано лаву підсудних.

— Дуже приємно! — з лагідною посмішкою відповів Харвуд. — Та я зачекаю. А от ви — вже в камері.

Щеглов неквапливо виліз з-під столу, глузливо озирнув приміщення, постукав кулаком по металевій стіні:

— Я вважав вас за більш талановитого. Камеру спроектовано по-ідіотському!

— Визнаю, визнаю, — з тою ж лагідністю сказав Харвуд, якось чудно позирнувши на шкарбуна. А той чомусь зблід і міцно стиснув щелепи.

Що ж — нічого, здавалося б, не трапилось. Чи мало як можна з'ясувати поведінку тієї чи іншої незнайомої людини за різних обставин?

І коли б це було іншим часом, коли б не йшлося про життя й смерть, навряд чи зумів би інженер Щеглов так гостро сприймати і так швидко реагувати на дрібниці, які майже завжди збігають непоміченими, хоч і можуть з'ясувати дуже багато.

Лише на мить у погляді Харвуда блиснула глумлива зневага і навіть зловтіха. Лише на частку секунди зловісно спалахнули очі у Сміта. Та вже й цього було досить, щоб зрозуміти: Харвуд і Сміт — вороги. Приховані, потаємні. Старий, мабуть, заздрить молодому, талановитішому, але й боїться його. Молодий зневажає старого, глузує з нього, але обережно, щоб не переступити певну межу. Злісна реакція Сміта свідчить, що камеру проектував він або, в крайньому разі, хтось із його підлеглих.

Не варто було б зайвий раз дратувати старого шкарбуна, але Щеглов не втримався:

— А втім, перепрошую. Провина за невдалу конструкцію камери лягає на… — він зробив паузу, наче пригадуючи. — На містера Сміта, якщо не помиляюсь!

Помічник Харвуда аж сіпнувся, але нічого не сказав. А Харвуд зареготав:

— Ви мені подобаєтесь, містер Чеклофф!.. Ви чаклун, га?.. Вмієте читати чужі думки?

— Ні, я просто бачу мерзотників наскрізь! — байдуже відповів інженер.

Сміт підійшов до нього майже впритул, зіщулився, наче перед стрибком, і сказав тихо, зловісно:

— Я тобі покажу «мерзотників»!.. Ти благатимеш про смерть, але я тобі її не дам. Не дам!

— Тс-с-с!.. Містер Сміт жартує… Він великий жартівник! — Харвуд взяв Сміта за плечі й легенько випхнув до коридора. — А у нас — серйозна джентльменська розмова. Для жартів ще буде час… якщо містер Чеклофф взагалі їх полюбляє.

Сміт пішов. Харвуд, скинувши маску лагідності й легковажності, сказав різко:

— Сідайте. Мій помічник правий: він справді може закатувати людину. Ваш попередник, один із видатних інженерів, потрапивши до цієї камери, не витримав і вкоротив собі віку. Коли я дізнався про це, то замалим не вигнав Сміта геть. Він занадто жорстокий і аж ніякий інженер. Ви бачили: сказився, коли ви зняли мову про конструкцію камери… Отак — завжди… А роботи — сила-силенна… Не думайте, що я тут вигадую якісь нові, надзвичайні засоби знищення. Зовсім ні. Йдеться про щасливу долю всього людства. Мої відкриття — величні, неосяжні. Я майже повністю розкрив таємницю живого мозку. Вам довелося відчути на собі дію моїх апаратів. Але я буду одвертим: оцей «концерт», як ви його назвали, дано тільки для того, щоб зламати вашу волю. Адже ви, росіяни, вперті, немов осли. А мені потрібний помічник, спільник. Пропоную вам працювати удвох. Те, що ми зробимо, — буде назавжди записано в історію людства на золотих скрижалях! Згадайте: ще зовсім недавно для знищення спільного ворога наші країни стали пліч-о-пліч. Отже, — будьмо спільниками, хоч і тимчасовими. Я розкрию вам чимало своїх секретів, рискуючи навіть тим, що ви самостійно розкриєте решту… Я не хотів би цього робити, але все одно доведеться… Ви зможете познайомитися з найновітнішими досягненнями науки. Але три роки ви не бачитимете денного світла. Я вживу надійних заходів, щоб ви не втекли дочасу. А потім — будете вільні. Захочете грошей — я дам вам гроші. Слави — буде й слава. Побажаєте повернутися до своєї чудної й величної країни — будь ласка… Ну?

Щеглов слухав оцей монолог мовчки, із скептичною посмішкою на вустах.

З Харвуда був непоганий актор. Щирі інтонації голосу, схвильованість, коли мова зайшла про «долю людства», тонко розрахований цинізм заохочення славою й грошима могли б навіть увести в оману простосерду людину, показати мерзотника хоч і не в привабливому, але вигіднішому для нього світлі. Та Щеглов бував у бувальцях. Понад два роки доводилося йому стикатися з такими, як Харвуд, у англо-американському штабі союзників. Психологію представників капіталістичного світу інженер вивчив добре.

Красивими фразами маскувалися найпідліші задуми. Щоб їх розкрити, необхідно покопирсатися глибше, зазирнути в потаємні бажання й зазіхання.

Яку мету переслідує Харвуд?

Щеглов не міг зараз дати відповіді на це питання. Він не вважав себе за геніального винахідника і знав, що Харвуд може надзвичайно легко придбати «спільника» за помірну плату в першій-ліпшій з капіталістичних країн. Отже, існували якісь інші, ще невідомі обставини. Але, зрештою, хоча б які мав наміри Харвуд чи його хазяїни, од Щеглова вимагалося одного: зради своєї країни, зради своїх переконань.

Було два виходи з становища, в яке потрапив Щеглов: або плюнути в очі Харвуду й померти сильним і нескореним, або ж вдатися до хитрощів, тимчасово піти на угоду, щоб вивідати суть відкриття, боротися проти Харвуда в його лігві і чи загинути, чи перемогти. З ласки звідси не випустять. Надто багато знає радянський інженер.

— Я згодний, — сухо сказав Щеглов. — Моя умова: я мушу знати все. У всякому разі, ви не повинні перешкоджати мені, коли я спробую розкрити вашу таємницю самотужки.

— Гаразд, гаразд! — іронічно погодився Харвуд. — Вам досить хоч раз глянути на схему пристрою, щоб втратити самовпевненість. Я піду вам назустріч: ви будете працювати з професором Вагнером — він вам розповість усе, аж до дрібниць. Талановита людина, але маніяк: мріє винищити все людство з допомогою мого інтегратора; захворів на манію величі. Зробив кілька удосконалень у моїй конструкції і тепер вважає, що я його обікрав. Але в усьому іншому — чудова людина… Гм, ненавидить росіян… і американців, на жаль. Якщо добре володієте німецькою мовою — видайте себе за німця. Він зможе відкрити вам те, чого не хоче відкривати навіть мені… Береже для себе. Хоче вирватися звідси й стати «володарем всесвіту»… Ну, спочивайте, мій любий союзнику! На жаль, сьогодні вам доведеться переспати на цьому незручному тапчані, але вже завтра ви будете мати кімнату, як у першокласному готелі! Харвуд вклонився, вийшов, зачинив двері. Клацнув замок.

Схилившись над столом, інженер Щеглов сидів, пригадуючи кожне слово бесіди, зважував і аналізував обставини.

Чи правильно він вчинив?.. Якщо припустився помилки, то ще не пізно її виправити…

Ні, мабуть таки правильно, бо нічого іншого не лишалося. Але що то за Вагнер?.. Певно, завзятий фашист, один із гітлерівських недобитків?.. І які таємниці він береже для себе?. Зрештою, все з'ясується незабаром. А зараз — спокій.

Повний спокій. Нерви треба берегти.

Розділ VII У МОРІ Й НА СУШІ

Гострий матроський ніж з пластмасовою зручною колодочкою важив щонайбільше триста грамів. Здавалося б, його можна було тримати в руці і день, і два, не відчуваючи жодної втоми. Але коли доводиться з цим ножем пливти, то вже за якусь годину пальці починають терпнути, ніж стає важким, незручним, слизьким, — він випорскує, і його доводиться втримувати ціною великих зусиль.

Пливе морем людина, затиснувши в кулаці ніж. Занепокоєно озирається — тут кожну мить можна зіткнутися з акулою.

Над морем нависла імла. Це не та вугільночорна темрява, яка навалюється на людину, коли вийти з освітленої кімнати в комірчину чи льох. Це — примарна півтьма, яку створюють світло зірок і легеньке сяяння води. Довколишнє вимальовується мерехтливими тінями, розпливчастими контурами. У цій півтьмі і примариться що завгодно, і спливе непоміченим те, що слід було б помітити.

Тільки зорі — волохаті, яскраві — й проступають чітко.

Праворуч, низько над горизонтом — північні сузір'я: Великий Віз. Ліворуч — Південний Хрест. Навскоси над головою — Чумацький шлях. А просто попереду, на захід, не видно нічого. Десь там, у тумані чи за хмарами, лежить Малайя. І до неї, мабуть, ще дуже далеко.

Кілька років тому, під час змагань, Мишко Лимар проплив по Волзі понад вісімдесят кілометрів. У солоній морській воді він проплив би ще більше. Але тепер поруч нього вже немає шлюпки, куди можна було забратися першої-ліпшої хвилини і з якої кожен плавець міг одержати їжу й питво. Та й почуває себе Лимар далеко гірше, аніж тоді: ще й досі дзвенить у вухах після вибуху торпеди.

Але все одно — пливти треба. І він пливе майже машинально, — спраглий, знесилений, голодний.

А ніч — як вік… Ніколи в своєму житті Лимар не переживав такої страшної ночі. Він знав, що яскраве сонце принесе ще більші страждання, бо нікуди не сховаєшся від його палючих променів, а спрага стане просто нестерпною. Але то таки буде день, а не оцей гнітючий морок, коли мимоволі здаєшся самому собі нікчемним, жалюгідним створінням, відданим на поталу стихії.

Все повільніше й повільніше плив Лимар, все частіше перевертався на спину, щоб спочити. Давалася взнаки перевтома: він уже почав засинати пливучи.

Це був якийсь чудний стан: тіло продовжувало рухатися, а мозок виключався, послаблював м'язи рук і ніг, застилав свідомість чимсь заспокійливим, приємним. І Лимареві марилося, що його тіло стає легесеньким і він уже не пливе по воді, а пурхає в повітрі. А над ним, під ним, обабіч нього — пухнасті білі хмарки. Мишко відганяв од себе це видіння, протирав очі, занурював голову в воду, проте за якусь хвилину все починалося знову.

Отак задрімавши, він випустив з рук ніж, але стрепенувся і таки встиг підхопити свою зброю. Він сьорбнув при цьому гидотної морської води.

Тепер стало ще важче пливти. Його тіло клякнуло з холоду, хоч температура моря була градусів з двадцять п'ять. Потім йому звело корчами ліву ногу.

Надходив кінець, та Лимар все не здавався. Він ще плив, — уперто плив уперед, нічого не помічаючи, нічого не пам'ятаючи. І тільки коли нестало сили зробити хоч один рух, Лимар випустив повітря з легенів і пірнув у воду. Пірнув… та так вдарився п'ятами об щось тверде, що аж прийшов до тями і вискочив на поверхню.

«Невже дно?» він недовірливо озирнувся навколо себе, проплив ще кілька метрів, пірнув знову…

Ні, дна немає… То, може, ліворуч?.. І тут те саме…

Можливо, то була якась вузька піщана коса, — але й там знайшлося б місце для перепочинку.

Заклопотаний шуканням, Мишко й не помічав, як за його спиною зарожевіло небо і почала танути імла.

На екваторі день завжди дорівнює ночі. Якраз о шостій ранку за місцевим часом сонце сходить, о шостій вечора — заходить. А що всі світила підводяться прямовисно до горизонту, сутінків тут майже не буває. День приходить на зміну ночі раптово.

Ось так і зараз. Мишко повернувся праворуч та й остовпів: просто проти нього, на віддалі якихось ста метрів, виднілася смуга землі. Та щойно ж там не було нічого!

Він кинувся туди, і гадки не маючи, що проплив над цією мілиною півгодини тому. Тоді цей острівець покривала вода, а зараз почався відплив.

Коли Мишко Лимар добрався до острівця і впав на холодний мокрий пісок, зійшло сонце. Його проміння креснуло по поверхні моря, осяяло якийсь дрючок, що стирчав з води сантиметрів на десять.

«Щогла! — подумав Лимар, засинаючи. — Отже, цей затонулий корабель врятував мені життя».

І справді: пірнувши, Лимар вдарився об палубу невеликого мінного тральщика, який знайшов собі притулок на оцій мілині.

* * *

Повільно обертається у світовому просторі наша стара Земля. І так само повільно, з деяким запізненням, котиться по її поверхні потужна припливна хвиля, горб якої завжди спрямований до Місяця. Так діє сила тяжіння цього світила.

Двічі на добу вода в океанах та морях збурюється, набігає на острови й континенти, затоплює мілини, виповнює бухти. Двічі на добу — відпливає, оголює дно, лишаючи на ньому свої щедрі, хоч і невибагливі подарунки: водорості, рибу, молюсків. А на молодика, коли Місяць і Сонце стоять на одній лінії щодо Землі, припливи й відпливи бувають найбільшими.

Лимареві пощастило, — його врятував відплив за «великої води». Та через шість з чвертю годин мав настати приплив, і коли б радист не схаменувся вчасно, набрався б він лиха.

Він заснув одразу ж, тільки-но потрапив на острівець, але спав не більш як три години. Допомогли прокинутися галасливі й нахабні чайки та пекуче проміння сонця.

Мишко підвівся, похитуючись, протер очі і, поступово приходячи до пам'яті, озирнувся.

Був яскравий день. Море одкотилося ще далі, — тепер з води похило стирчали не тільки уламки щогл, а й іржава покручена труба тральщика. Трохи ліворуч, на горизонті, проступала сірозелена смуга, а за нею — гори в сивій імлі. Вздовж берега тяглися групками скелясті острівці, — на деяких з них навіть росли дерева. Такі ж шматочки суходолу, — правда, поодинокі, — виднілися й позаду, у відкритому морі.

Тепер Лимареві стало навіть соромно за свою хвилинну легкодухість; дивним було не те, що він врятувався, а те, що не натрапив на жоден з островів раніше. Але святкувати перемогу ще не випадало: до Малайї лишилося з десяток миль і дістатися туди не легко.

На сусідній острівець Лимареві вдалося перейти по мілководдю. До дальшого — довелося пливти з кілометр. Та зате це вже була справжня суша — скелястий кораловий риф, напевне, виступав над рівнем моря навіть під час повної води, бо на ньому росло кілька пальм.

Лимар збив камінням один з великих округлих плодів. Кокос, певно, ще був недостиглий, але його м'якоть, схожа смаком на зелений гарбуз, таки вгамувала спрагу.

Отут Мишко й вирішив відпочити по-справжньому.

Починався приплив. Один по одному зникали під водою острівці, — лишалися тільки найбільші, найвищі.

А Лимар лежав у тіні під пальмою і дивився в бік Малайї. Що чекає на нього там?.. Як туди потрапити?.. І як вибратися звідти, якщо потрапиш?

Здавалося б, у другій половині двадцятого сторіччя вже не лишається місця для романтики: найудосконаленіші засоби сполучення та зв'язку роблять доступними всі потаємні закутки землі. А от, бач, і довелося йому, Лимареві, опинитися на безлюдному острівцеві, — без вогню, без зброї…

Він з задоволенням подивився на ніж: а це хіба не зброя?! Хоч як було важко, а все одно не впустив у море. І тепер тільки ніж і зможе захистити його в джунглях Малайї.

«Ну, от відпочину і — вперед на захід!» подумав Лимар.

Він відчував у цю мить насолоду перемоги над стихією, пишався з свого сильного, хоча й перевтомленого тіла.

— Вперед на захід!

Фронтовий заклик часів Вітчизняної війни прозвучав зараз зовсім по-іншому, набув своєрідного, неповторного відтінку.

«Стривай, а чому — на захід? — Лимар збентежено закліпав очима. — Коли зважати на положення сонця, то не на захід, а на схід?»

Справді, сонце рухалося не так, як звичайно, — не по південній, а по північній частині неба. А потім — це ж екватор. Зараз, опівдні, сонце мусить стояти прямовисно над головою?.. Чому ж воно почало знижуватися, так і не досягнувши зеніту?

І ось здалеку-здалеку, з дитячих років, у мозкові Лимаря випливли уривки фраз:

— …На екваторі сонце буває в зеніті два рази на рік: опівдні 21 березня і 23 вересня… З березня по вересень сонце на екваторі рухається по північній половині неба…

І так йому стало приємно, що вдалося згадати матеріал п'ятого класу середньої школи, що він остаточно заспокоївся і одразу ж заснув.

А сонце, як йому й годилося у цій тропічній смузі, рухалося таки по північній частині неба точно о шостій, за місцевим часом, прямовисно до горизонту сіло за гірські пасма Малайї, і одразу ж на небі спалахнули великі яскраві зорі.

* * *

Лимар прокинувся перед ранком — повний бадьорості, але дуже голодний. На саму тільки згадку про шматок густо посоленого чорного хліба йому аж звело щелепи.

Ледве дочекавшись відпливу, він знайшов і з'їв сирими кілька черепашок-мідій і рушив у дальшу подорож. З острівця на острівець, — де вбрід, а де і вплав, — він поволі наближався до своєї мети, до суходолу.

Досі йому щастило — він не зустрів жодної акули. Ці огидні хижаки добре відчувають запах і охоче пливуть за кораблем, пожираючи всілякі покидьки, тому осторонь від морської траси їх буває значно менше. Але в прибережній смузі водяться акули-людоїди, а їх треба стерегтися найдужче.

Саме це й змусило Михайла бути весь час насторожі й пильно оглядати поверхню моря.

Підпливаючи до величенького острова — останнього перед лагуною біля берегів Малайї, — Лимар ще здалеку помітив дивне явище: якісь невеличкі пташки кружляли над прямовисною скелею, потім падали, здавалося, просто на воду й зникали в ній. Мишко здивувався ще більше, коли придивився, що ці чудні вправи виконують не чайки, а звичайні сухопутні ластівки.

Таємниця розкрилася, аж коли Мишко наблизився до острова на кілька десятків метрів. Ластівки зовсім не пірнали в море за здобиччю, як це могло здаватися, а просто залітали в якийсь грот. Отвір цієї печери був майже залитий водою, але птаство вправно користувалося з прибою і прослизало у вузьку щілину над поверхнею моря, тільки-но хвиля одкочувалася назад.

Мабуть, у ластівок там були гнізда, — отже, можна поснідати яєчнею, хоч і сирою.

Лимар підплив ближче, зазирнув у грот і аж скрикнув з радощів: там, метрів за три від входу, плавала прив'язана до кам'яного виступу невелика пірога.

Води в гроті було не більше як по груди. Вкрите дрібними кольоровими черепашками дно добре освітлювалося крізь отвір.

Мишко впірнув у грот, оглянув пірогу і, забувши про початкову мету шукань, хотів уже вивести човен назовні, але вчасно затримався: хто знає, чи безпечно пристати до малайського берега вдень. Краще зачекати до вечора.

Отже, був час старанно оглянути схованку і пошукати чогось їстівного.

Отакі морські гроти — не дивина. Неспокійне море котить свої хвилі більш-менш лагідно тільки вдалині від суходолу. А коли на шляху трапляється якась перепона, море закипає, лютує, настирливо й методично б'є в скелю, одламує від неї частинку по частинці і товче вже ними, немов численними таранами, аж поки видовбає заглибину. Але це тільки початок. Руїнницька сила прибою вестиме цю заглибину далі й далі, аж до того моменту, коли буде продовбано в скелі чи острівці тунель. З часом цей тунель пошириться, перетвориться в кам'яні ворота, а пізніше вони впадуть і ознаменують цим остаточну перемогу моря над сушею.

Чимало таких тунелів, пробитих морем, Мишко Лимар побачив незадовго перед тим, під час рейсу до берегів Норвегії; милувався величними Залізними воротами у прибережній скелі острова Ведмежого в Баренцовому морі.

Грот, у який потрапив Лимар, видно мав трохи інше походження. Хвилі, мабуть, лише пробили отвір у вузьку й довгу печеру, яка утворилася дуже давно, внаслідок могутніх тектонічних процесів.

Цей грот свого часу правив комусь за притулок, та ще й часто відвідуваний. Про це свідчили хоча б оці грубо витесані східці, які вели од «причалу» піроги до невеликої площадки на сухому.

Лимар вибрався на площадку і, переборюючи неприємне почуття остраху від однієї тільки думки про зустріч з якимсь плазуном, почав нишпорити в темних закапелках.

Ніде нічого… Аж ось його пальці намацали невелику плескату скриньку. Ліхтарик!

Лимар не дуже зрадів: йому куди потрібніші були б сірники. Але, безперечно, придасться і ця знахідка.

Тепер уже він освітлював собі шлях електрикою. Правда, батарейка не давала потрібної напруги, та очі швидко призвичаїлися до жовтого світла крихітної лампочки.

В передній частині грота не було нічого цікавого, тому Лимар попрямував далі. Він ішов спочатку вузьким карнизом, а потім зійшов униз. Рівень води тут був нижчий — певно, дно печери поволі піднімалося вгору.

І тут — нічого. Мишко вже хотів повернути назад, коли це десь попереду почувся плюскіт, — так, наче в невеликому шаплику з водою спроквола перевернулося якесь важке тіло.

«Людина?.. Звір?»… Лимар зупинився, загасив ліхтарик і затамував подих.

Знову щось плюснуло, хлюпнуло — аж до ніг Лимаря по гладесенькій поверхні води добігли брижі.

«Риба!» Михайло подолав хвилинний острах і пішов уперед.

Справді: у невеликій заглибині борсалася чимала, схожа на подушку з хвостом, рибина. Вона, певно, забралася сюди під час припливу, а тепер задихалася, розбризкуючи рештки води з неглибокого резервуара.

«Яєчнею» поласувати не вдалося, бо ластів'ята вже встигли вилупитися, зате це вже була справжня здобич, — краща за слизняків-молюсків!

Лимар стрибнув до водойми, штрикнув ту рибину ножем… і відчув такий страшенний удар електричного струму, що аж заточився й упав.

— Електричний скат!

Так, це був один з найдивовижніших утворів невичерпної в своїх творчих можливостях природи, — риба, що має на своєму озброєнні електричний струм напругою понад чотириста вольтів.

Є кілька видів «електричних риб»: електричні вугри, електричні соми, але найстрашніший з них — електричний скат. У його тілі відбуваються якісь ще мало вивчені процеси, внаслідок яких двісті-триста разів на секунду перебігають потужні розряди, кожний з яких цілком вільно може забити людину. Ці риби водяться переважно в південних морях. Скат, який так люто покарав необачного Лимаря, потрапив до печери, мабуть, випадково і, вже знесилений, втратив більшу частину своєї електричної спроможності. Проте минуло хвилин з двадцять, поки Лимар зміг стати на ноги.

— Кляте створіння! — буркотів він сердито, розтираючи литки. — Зажди, я тобі влаштую концерт!

Годі було й сподіватися схопити ската голими руками, а каменя чи якоїсь палиці — не видно. Стало б у пригоді весло з піроги, але пройти повз ската Мишко не наважувався: біс його знає, чи не встругне оця рибина ще якоїсь штуки.

Кепська справа: незабаром почнеться приплив і закриє вихід з печери. Та й лампочка ліхтарика вже ледве-ледве жевріє…

Лимар озирнувся ще раз. Просто над ковбанею із скатом нависала чимала кам'яна брила, — добре було б зрушити її!

Мишко вчепився в ту брилу, напружився, ковзаючи босими ногами на слизькому камінні — і ані руш! Тоді він потягнув її просто на себе та так рвучко, що ледве встиг одскочити.

Брила упала з гуркотом. Чвиркнула в усі боки вода. Хтозна куди й поділась рибина, — чи її викинуло на глибоке, чи, може, розчавило. Та Лимаря вже не цікавила доля ската: перед ним відкрився якийсь отвір.

Ні, це був уже не витвір морських хвиль! Хтось, певно, довго й старанно видовбував склеп у скелі та ще й приладнав замість дверей багатопудовий камінь.

Після короткого роздумування Лимар поліз у отвір і зразу ж спіткнувся на якийсь ящик. Спробував його підняти… Ого, важкенький!.. А ось — металева скринька з застібками… Мишко одкрив кришку, і його пальці намацали важельки та перемикачі. Невже радіостанція?.. Він зробив ще крок і звалив якийсь металевий предмет… Снаряд!.. Та тут справжнісінький склад зброї! Ще, дивись, наступиш на міну!

Ось тепер і придався б ліхтарик, та батарейка виснажилася докраю. Довелося рачкувати, обмацуючи перед собою все на шляху.

Ясно, що це не випадковий склад підібраного десь на полі бою військового обладнання, а спеціальне сховище: всі металеві предмети були старанно змащені; ящики й скриньки стояли штабелями.

В одному з кутків Лимар натрапив на револьвер, а поблизу відшукав і чималий запас патронів. На цьому він і сказав годі, бо дослідив майже увесь оцей невеликий склеп.

Коли Михайло вибрався до головного коридора печери, виявилося, що вийти з неї вже не можна. Почався приплив.

Навскісне сонячне проміння, проходячи крізь товщу води біля входу в печеру, заломлювалося, розсіювалося, лягало на сірі кам'яні стіни мерехтливими зеленкуватими відблисками. При цьому освітленні Лимар оглянув своє пристановище.

На кам'яних виступах лишилися численні докази перебування людини: купки попелу від цигарок, клаптики паперу, шкурки від овочів, стріляні гільзи. На м'якому вапняку стіни чимось гострим було видряпано три п'ятикутні зірки, а під ними — кілька ієрогліфів і дата «10/1—45 р.».

Лимар не сумнівався: він потрапив до одного з партизанських складів зброї. Три зірки — емблема єдиного фронту Малайї у боротьбі проти японських загарбників. Саме партизани, як розповідав інженер Щеглов, звільнили основну частину своєї батьківщини ще до капітуляції Японії.

Боротьба в Малайї триває, — тепер уже проти англо-американців. То, може, й на оцю базу навідуються партизани?.. Коли б зустрітися з ними — було б найкраще. Вони допомогли б зв'язатися з радянським консульством.

Але чекати на безлюдному голому острові, — чекати, невідомо скільки, — Лимар не міг. Йому вже й зараз так хотілося їсти, що аж у шлункові пекло.

Михайло ще раз дослідив закапелки печери, приніс з її найдальшого кутка кілька чималих брил каміння, сяк-так замаскував вхід до склепу. Слід було б написати хоч слово невідомим мужнім людям, які, безперечно, ще зазирнуть сюди рано чи пізно. І Михайло видряпав ножем на стіні своє* прізвище, поставив дату, а трохи нижче дописав: «СРСР».

Вода піднялася майже до половини печери, потім знову почала спадати. Але тільки надвечір вдалося випхнути легенький човен з «Партизанського грота», як назвав Мишко цю печеру.

Уважним поглядом Лимар обвів увесь горизонт. Далеко ліворуч, на обрії, пливли численні димки якоїсь ескадри, маячило кілька трикутничків-парусів. Праворуч море було зовсім чисте. А над малайським берегом клубочилися тумани, нависали грізні хмари і їх раз у раз прошивали блискавиці.

* * *

Небезпечно подорожувати морем вночі на вутлому човнику, без компаса, не знаючи течій і берегової лінії. А все-таки набагато краще, аніж пливти без човна.

Мишко Лимар орієнтувався по зірках, і пірога швидко йшла вперед. Та незабаром небо потьмарилося, бриз почав зривати баранці на хвилях, гальмував просування. Нарешті, стало темно, хоч у око стрель.

Михайло гріб щосили, а човен кудись несло. Ліворуч? Праворуч?.. Чи, може, навіть у відкрите море?

Та ось попереду почувся шум. То не був гуркіт прибою, коли шалені хвилі навально б'ють об скелястий берег. Розмірені ритмічні звуки нагадували шурхіт численних кроків по піску.

Ніс човна вдарився об щось, і по обличчю Лимаря хльоснули гілки. Промайнув у тумані стовбур дерева… ще один…

Це був мангровий ліс, — дивний ліс, що росте прямо у воді і навіть відвойовує собі крок за кроком територію в моря: мангрові плоди, схожі на великі наконечники списів, падають просто в мул і за якихось кілька годин проростають, даючи початок новому дереву.

Лимар нічого цього не знав. Він тільки дивувався з чудного лісу та злився, що не було способу проїхати далі. Пірогу довелося прип'ясти до стовбура.

Незабаром розвиднилося, і Лимар міг обдивитися навколо себе детальніше.

Жовтозелена каламутна вода збігала з лісу — почався відплив. Оголювалися численні корені — кожне з могутніх дерев стояло на химерних покручених підставках. Гілки угорі перепліталися в суцільне зелене шатро.

Зійшло сонце. І раптом десь далеко у хащах пролунав басовитий сумний голос:

— Ху-уу… Хо-оо… Ху-уу…

До нього приєднався чийсь інший — верескливий і настирливий:

— Ху-ут, ху-ут, ут, ут, віт, віт!.. — і зовсім тонкий і дзвінкий: — Хей-хей-хей!..

Лимар здригнувся: що це може бути?

Тримаючи пістолет напоготові, він стрибнув з човна на клаптик, здавалося б, зовсім сухої землі… та й пірнув у грузький мул майже по пояс.

Мишко ледве вибрався з пастки і, вже не бажаючи наражатися на небезпеку, подерся по гілках нагору. З дерева на дерево, — отак він просувався в глиб Малайї.

Нарешті, мангровий ліс скінчився. За невеликою галявиною, вздовж якої текла неширока повновода річка, починалися джунглі, та ще й такі, що, здавалося, крізь них не пройде жодна істота.

— Ху-уу… Хо-оо… Ху-уу… — знову, зовсім близько завів хтось свою тоскну пісню.

Лимар придивився уважніше.

На гілках височезного, оповитого ліанами та вкритого численними червоними квітками дерева сиділо кілька великих чорних мавп.

Він полегшено зітхнув і ступив крок уперед. Мавп наче вихором змело з їхніх місць. Припинилася безладна ранкова пісня.

Обережно обмацуючи грунт, Лимар подався до річки. Перепливти її було б легко, — він так і хотів зробити. Але щойно він вліз у воду, як одразу ж вискочив звідти, немов ошпарений.

На мілині, метрів за п'ять від нього, лежав великий зеленосірий крокодил.

Розділ VIII НЕСПОДІВАНА ЗУСТРІЧ

— Я міг би розчавити вас, мов комаху. По краплині висотати життя з вашого тіла… Але я не зроблю цього. Я не тільки прощаю вас, але й надаю можливості вільно працювати. Тільки й того, що ви втратите можливість милуватися з оцієї сахаринної екзотики та будете дихати не гнилим задушливим повітрям, а чистим, профільтрованим. Коротко кажучи, за вашу провину я ув'язню вас в лабораторії на три роки. А потім — ідіть хоч під три чорти. За кожен день цього ув'язнення ви одержите потрійну платню. Знайте: ви будете працювати. Будете! І найбільшим лихом стане для вас заборона користуватися інтегратором. Дивіться ж — не гнівіть мене. Все!.. Сміт, проведіть містера Петерсона.

Джек Петерсон слухав Харвуда мовчки, тупо дивлячись у підлогу. Дивна апатія, що охопила його після невдалого замаху на боса, приглушила поривання й надії. Ув'язнення? — то хай так, аби тільки дали спокій.

Байдужим поглядом ковзнув Джек Петерсон по чорних касетах з фотокопіями рукопису німця Вагнера. Вісім касет вартістю вісімсот мільйонів доларів, — ат, яка дурниця!.. Зараз вони лежать на столі у Харвуда — кругленькі пластмасові скриньки, непоказні й непотрібні, як дитячі іграшки.

— Ходімо! — Сміт видобув з кишені револьвер, торкнув Джека за плече і відступив крок назад. — Не спробуйте тікати. Рука в мене тверда.

Джек мовчки рушив до виходу з кімнати.

— Ні. Ліворуч, — командував Сміт. — Тепер — прямо. Через потайний хід вони вийшли з лабораторії Харвуда і почали кружляти по нескінченних переходах, тунелях, східцях. Скидалося, що Сміт навмисне вів Петерсона найдовшим шляхом, щоб заплутати, збити з пантелику.

Якось непомітно вони опинилися і в лабораторії. Перша, друга, третя кімната… Мотори й трансформатори… Верстати й радіоприлади. Скло, нікель, мідь. Усе — німе, холодне, байдуже.

Нечутно відчинялися двері, пропускали двох людей і автоматично зачинялися знову. І позаду тиша, і попереду тиша. Мертва, прозора, як вода.

Нарешті, скінчилися лабораторії. Сміт завів Петерсона до невеликої добре умебльованої кімнати і скомандував:

— Ляжте на ліжко. Лицем донизу. Так. Почулися його кроки, потім шарудіння, і все затихло.

Петерсон підвів голову. Сміт зник.

Кожен в'язень передусім повинен оглянути свою камеру, і Джек машинально зробив те саме: зазирнув у всі закутки, дослідив, що міститься у шафах та столах. Потім підійшов до дверей, посмикав за ручку, натиснув на неї. Двері вільно відчинилися. Передпокій. Санітарний вузол. Знову двері — до коридора. Усе залите рівним рожевим світлом люмінісцентних ламп.

Петерсон пройшовся коридором — сорок шість кроків — і зупинився перед крайніми дверима. Одчинив їх. Якийсь кабінет. Книжки, письмове приладдя, аналітична машина. На великому столі — інтегратор. А за столом, у глибокому м'якому кріслі — якась незграбна маса, щось схоже на купу брудної білизни. Але ні, це людина. Ось підвелося її одутле обличчя, розплющилися водянисті вирячені очі. Почувся хрипкий голос:

— Хто?

Джек підійшов ближче, сів на край стола і сказав:

— Я.

Обличчя повільно нахмурювалося, в очах проступало здивовання.

— Хто?

— Джек Петерсон.

Купа м'яса поворухнулася, посопіла носом.

— Наглядач?

— В'язень.

— То це добре. Ти довго не протягнеш. Загинеш. Але перед тим станеш таким, як я. Котра година?

— Десята.

— О, добре! — Опудало пожвавішало, простягнуло руку до інтегратора і ввімкнуло його, потім натягнуло «радіошолом» на абсолютно лису голову.

Доки розігрівалися лампи приладу, Джек уважно вивчав цю людину. Кожен її рух був загальмований, — так, наче сила мускулів була неспроможна оживити це тіло. Тьмяний погляд, байдужий вираз обличчя… Жодної краплини інтелекту. Хто ж це такий?

Невідомий настроював інтегратор. Все ближче й ближче на екрані збігалися дві зелені лінії… І водночас з оцією купою м'яса відбувалися дивні зміни: рухи незнайомого стали жвавішими, заблищали очі, випросталася фігура.

Ні, це вже було не опудало!.. В кріслі перед Петерсоном сидів літній огрядний мужчина з поглядом жорстоким і владним.

Джек сторопіло стежив за дивним перетворенням. А чоловік закричав:

— Хто вас вчив сідати на стіл?! Геть звідси!.. Гм — Петерсон! Хто такий Петерсон?!. Х-ха, пам'ятаю!.. Нікчемне сліпе цуценя, ви повинні плазувати переді мною навколішках, бо це я врятував вам життя… А на папери, які ви пожмакали своїм задом, ви повинні дивитися як на святиню!.. Там — розрахунки конструкції, перед якою оцей інтегратор — як іграшкова шабля проти атомної бомби. Геть звідси! І не заходьте, аж поки я вас не покличу! Я — Вагнер. Зрозуміло?

Джека Петерсона наче вихором змело зі стола. Він не злякався, ні! Але перед ним був винахідник інтегратора, та ще й ув'язнений!

— Пробачте, професоре! — сказав він збентежено. — Я навіть не підозрівав, що… Коли я прочитав ваш рукопис…

— Прочитав рукопис?! — гостро позирнув на нього Вагнер. — Я чую, як колотиться ваше брехливе серце. Ви — шпигун Харвуда, але шпигун нікчемний. Геть!

Знизавши плечима, Джек вийшов з кімнати. Збудження, яке щойно охопило його, знову заступила байдужість. Що ж — хай так. Чи не все одно йому, зрештою, хто винайшов інтегратор?

Не з цікавості, а просто щоб кудись подіти себе, він зайшов до сусідньої кімнати. Це був такий самісінький кабінет, як і у Вагнера, — хіба що менший.

Джек сів до інтегратора, хотів надіти «радіошолом», але несподівано одчинилися двері, і на порозі став невисокий худорлявий чоловік середніх літ.

— Ви помилилися, — сказав він сухо. — Ваш кабінет — поруч.

— Перепрошую.

Джек вимкнув інтегратор, підвівся й попрямував до дверей, але, позирнувши на худорлявого ще раз, зупинився. Цю людину він десь бачив.

— Пробачте, ми з вами незнайомі? Чоловік вклонився:

— Фогель. Петер Фогель.

— Німець?

— Так.

— Дивно… А я — Джек Петерсон.

— А чому ви здивувалися?

— Та просто… Просто, мені здалося, що я зустрічався з вами.

— Цілком можливо. — Фогель байдуже ковзнув поглядом по його постаті й попрямував до стола.

— Ну, то пробачте! — Джек вийшов з кабінету й пішов коридором.

«Байдужа, неприємна людина! — думав він. — Що й казати: німець, та ще й, певно, гітлерівець. Отакі в концтаборах замучили сотні тисяч людей».

Джек зупинився, замислився… Може, він стрічався з Фогелем у концтаборі?.. Занадто вже знайомі йому оці сірі холодні очі і скептична посмішка єзуїта. І стриманість рухів. І енергійна хода добре натренованого спортсмена… Але разом з тим є у цій людині і щось незнайоме, несподіване, наче аж невластиве їй… Невже просто дивна схожість двох різних осіб?

— Фогель… Петер Фогель… — мимрив собі під ніс Джек, ходячи з кутка в куток кімнати. І раптом бацнув себе по лобі: інтегратор! Та з допомогою цього приладу можна пригадати все, що бачив колись хоч раз!

Петерсон побіг до визначеної йому лабораторії. І тільки-но затанцювали на екрані зелені змійки, неясні спогади враз набули чіткості й виразності.

Так, він зустрічався з Фогелем раніше. Але… Але то був не Фогель, а…

І в пам'яті виникло:

…Початок травня 1945 року. Норвегія. Тромсе-фіорд. Підземна гідроелектростанція, пристосована гітлерівцями для видобування «важкої води».

Попрацювавши понад два роки в задушливій, отруйній атмосфері електролітичного цеху, Джек Петерсон захворів на суставний ревматизм, та ще й у такій гострій формі, що навіть гітлерівські лікарі були змушені покласти його до госпіталю, — на території концтабору, звичайно.

Перед кінцем другої світової війни становище в Тромсе-фіорд було тривожним. Серед ув'язнених поповзла чутка, що «важка вода» потрібна гітлерівцям для створення надзвичайно сильної вибухової речовини, грам якої може зруйнувати найбільше місто світу, — Нью-Йорк, наприклад.

Це були перші натяки на атомну бомбу, яку так і не встигли виготувати гітлерівці. Невідомо, як могли просочитися ці чутки в повністю ізольований концтабір, — можливо, їх поширювали самі фашисти, щоб підтримати настрій своїх же солдатів, — але ув'язнені тепер зрозуміли, чому так часто і настирливо над Тромсе-фіордом кружляють американські та англійські літаки.

Жодна бомба ще не впала на підземний завод, — бомбардувальники методично руйнували навколишні села, — та хто міг би поручитися, що основний бомбовий удар не буде спрямований саме сюди?

А тут ще з півночі щораз сильніше почав долітати відгук артилерійської канонади, — казали, що там висадився десант союзників і прямує на Тромсе.

Хворі в госпіталі концтабору втратили сон і спокій. Кожен з них палко бажав якнайшвидшого визволення… і боявся тих страшних хвилин, коли гітлерівці в останньому пароксизмі спробують винищити всіх в'язнів.

Одного ранку в таборі зчинилася метушня. Трапилося щось несподіване і, певно, прикре для фашистів. Охоронці кинули свої пости, медичний персонал зник; метушилися Денщики, збираючи речі.

Аж ось у двір заїхала військова машина під білим прапором.

— Наші! Наші! — закричав один із в'язнів, росіянин.

В машині було двоє — солдат-шофер і худорлявий мужчина у формі радянського майора.

Назустріч парламентерам підтюпцем біг комендант табору, червонопикий, огрядний полковник. Обличчя в Нього було перелякане, але він намагався стримати себе і, наближаючись до майора, уповільнив ходу, набундючився, ще дужче почервонів.

Майор мовчки передав йому пакет. Комендант прочитав ультиматум, зібгав папірець, шпурнув геть і вигукнув:

— Ні!.. Я здам об'єкт лише в тому разі, коли зможу вивести звідси усіх зі зброєю й обладнанням.

— Це ваше останнє слово? — радянський майор ввічливо посміхнувся і кивнув головою в бік гори, що височіла на півночі. — А чи знаєте ви, що ваш об'єкт буде стертий з лиця землі нашою артилерією за якихось кілька хвилин?

— Не буде! — зухвало вигукнув полковник. — Я виведу на поверхню ув'язнених. Вам не дозволять їх вбивати.

— М-да… — обличчя майора набуло заклопотаного вигляду. — Дозволите скористатися з радіостанції, щоб передати вашу відповідь?

— Прошу!

Майор підійшов до своєї машини, настроїв передавач і сказав звичайним, діловим тоном:

— «Квітка», «Квітка»!.. Я — сьомий!.. Ультиматум відхилено. Комендант табору погрожує вивести в'язнів на поверхню… Доведеться вжити заходів номер два…

Майор швидким рухом повернувся до коменданта і різко скомандував:

— Батарея!.. На мене!.. Вогонь!

Хворий росіянин, який, стоячи біля загратованого вікна палати, перекладав пошепки цю розмову, стрибнув убік і крикнув:

— Стріляють!.. Лягай!

І зразу ж десь далеко пролунали глухі вибухи, а потім почулося зловісне завивання снарядів.

Все ближче, ближче, ближче… І ось ляснуло, гримнуло, загуркотіло; схитнулася підлога, приснули скалки скла, посипалася штукатурка; в палату увірвалися клуби диму.

Тільки-но замовкли вибухи, як знову почувся той самий голос:

— Батарея!.. Праворуч — нуль-п'ять!

— Зачекайте! — хрипко вигукнув комендант. — Я згодний. Так, згодний.

— Від-ста-а-вити! — співуче протягнув майор. — Ультиматум прийнято!.. Передайте на «Розу»: майор Щеглов вступає в обов'язки коменданта об'єкта номер три.

Хворий росіянин кинувся до вікна і, махаючи рукою крізь грати, закричав:

— Товаришу майор! Товаришу майор!

Майор озирнувся, привітно хитнув головою, вказав: зачекай, мовляв, друже! — і пішов з полковником до входу в підземний завод.

— Щеглов!.. Майор Щеглов! — шепотів росіянин, проводжаючи його закоханим поглядом. — Який молодець!.. Вогонь на себе, га?

І Джек Петерсон теж лопотів услід за радянським солдатом:

— Чеклофф… Містер Чеклофф…

…Перебігло та й погасло видіння. Тільки й бачив тоді Джек майора Чеклоффа. Але сильне то було враження, коли й тепер, через багато років, у обставинах, за яких виключалася навіть думка про можливість зустрічі з радянським громадянином, людина, що назвала себе Петером Фогелем, здалася надзвичайно знайомою.

«Але чому — Фогель? — міркував Петерсон. — Може, у Радянському Союзі вивідали про інтегратор і майор Чеклофф просто посланий у розвідку?»

Та в ту ж мить Джек почув фразу, яка його остаточно спантеличила:

— …Мене заслали до Радянського Союзу, і я прожив там понад двадцять років. Я втерся в довіру, вступив до партії, навіть дістав звання майора… Мене ніхто не турбував до часу. Я мав здійснити лише одне-єдине, надзвичайно важливе завдання…

Це говорив Фогель-Чеклофф! Говорив німецькою мовою, не підозрюючи, що його хтось може почути!

— …Але завдання я так і не одержав. А потім… Пробачте, гер Вагнер, нас ніхто не чує?

— Ні, ні! Я сам сконструював оце підземелля для найточніших експериментів. Сюди не долетить жодний звук, хай навіть на поверхні землі рвуться бомби.

— А звідси?

— Теж. Я перевіряв це з допомогою інтегратора. А через броньовий захист стін вони не зуміють прокласти проводи для мікрофонів, хай там що.

— А оцей шпигун Петерсон?

— Сто чортів! Справді! Вимкніть-но, будь ласка, всі інтегратори, крім мого, і говоріть тихше… Он отой вимикач. Ні, крайній… Ну, то що ж далі?

— Я…

Екран перед Петерсоном згас. Увірвалися звуки.

Джек скинув шолом, задумливо потер лисину.

«Втерся в довіру… Дістав звання майора… — повторював він у думці. — Але навіщо ж було рискувати власним життям?»

І от тепер — шпигун… Не Чеклофф, а Фогель. Петер Фогель… То яку ж треба мати силу волі, щоб отак грати чесну людину?!. І де взагалі кінчається людське благородство і починається підлість?.. Якими приладами можна виміряти правдивість слів і щирість вчинків?.. Якими ліками треба напувати мерзотників, убивць, брехунів, скупих, ледарів, щоб кожен з них став чесним, щирим, роботящим?.. Адже якості людини певним чином залежать від структури її мозку. Цю структуру можна змінити. То, значить, зміниться й характер?

Джек зупинився, вражений. Він дійшов оригінального й несподіваного висновку: досить знайти чудесний елексир і дати випити найзавзятішому гангстеру, як той одразу ж стане чесною людиною. Напоїти мільярдера — і він роздасть свої скарби старцям. А старці під впливом цих ліків посоромляться свого ледарства, почнуть напружено працювати… Досить тільки ліквідувати у людях дрібне, егоїстичне, звіряче, і на землі справді запанує золотий вік. Не «золотий вік» Харвуда з купкою напівбогів над безликою масою людей-роботів, а щось світле, радісне, як вранішня зоря… І навіщо тоді боротьба?.. Комунізм, — хай його назвуть навіть так! — прийде не через класову боротьбу, а легко, спокійно, радісно… І це зробить інтегратор! Так, інтегратор!.. Якщо Харвуд мріє прищепити з допомогою цього приладу звірячу ненависть одного до одного мільйонам людей, то чому б не спробувати прищепити взаємну любов?!

…Отак міркував Джек Петерсон, гарячково бігаючи по своїй кімнатці. В нього палали щоки й вуха, сильно й радісно билося серце.

Ні, не про якісь там мільйони, не про розкоші та жінок слід було мріяти в ті хвилини, коли на плівку фотоапарата «Контако» відбивалися сторінки рукопису професора Вагнера!.. Оволодіти секретом інтегратора треба! Хай доведеться усунути Харвуда, Сміта, Вагнера і оцього німецького шпигуна Фогеля. Це — в ім'я життя на землі. В ім'я світлого й щасливого майбутнього усього людства… І тому він, Джек Петерсон, буде лагідним і хитрим, підступним і жорстоким. Він витисне з себе всі свої знання, всі сили, стане помічником Харвуда. А потім… О, потім він заплатить за все. Добром за зло. Він добром винищить ту несправедливість, яка споконвіку панує на землі!..

…Бідолашна сліпа людина!.. Він і гадки не мав, що оцей його проект був красивою нездійсненною утопією І що, стаючи один на боротьбу проти зла, він підписує самому собі смертний вирок.

Розділ IX В ДЖУНГЛЯХ

Підлітком будучи, — може, так самісінько, як і ви, мій читачу, — Мишко Лимар часто мріяв про подорож у далекі, чарівні країни.

Джунглі!.. Яке привабливе слово для людини, якій сповнилось тринадцять років!

Взимку, коли над містом стугоніли завірюхи, Мишко любив забратися до віварію зоопарку, вмоститися в куточку під пальмою і уявляти себе десь на Борнео чи Суматрі, — словом, на екваторі.

Надворі завивав вітер. Мороз малював на вікнах химерні силуети неіснуючих рослин. Блідооранжове сонце ледь-ледь проступало крізь морозну імлу. А тут, у круглому залі віварію, було тепло й душно, сяяло яскраве світло, тихо дзюрчав фонтан, верещали, сварилися одна з одною кумедні мавпочки, цокотіли, виспівували пташки. Це був шматочок джунглів, — так, принаймні, здавалося тоді Мишкові.

Він не став натуралістом, бо ніколи не цікавився ботанікою та зоологією. Його вабила романтика незвіданого, далекі мандрівки, надзвичайні пригоди.

І ось тепер, через багато років, Михайло Микитович Лимар таки потрапив у справжні джунглі.

Цікаво було спостерігати крокодила в зоопарку. Лежить собі величезна товстошкіра потвора, — лежить нерухомо і годину, і другу. Очі — заплющені, вузенькі ніздрі— закриті Аж не віриться, що оцей хижак здатний рухатися.

Але ближче знайомство з крокодилом було не дуже приємним: він кинувся на Лимаря з неймовірною спритністю. Велетенські щелепи клацнули з запізненням хіба на якусь частку секунди.

Не тямлячи себе, Лимар вискочив на берег і вистрелив просто поміж маленькі, тупі й зловісні очиці плазуна.

Ясно, це був безглуздий вчинок: маючи обмаль патронів, не варто, витрачати їх без пекучої потреби. Але людина не завжди здатна контролювати свої дії.

— Ну, й створіннячко! — сердито бурчав Лимар, ледве стримуючи нервовий дрож.

Він вирішив продовжувати подорож човном до верхів'я цієї річки, де, можливо, крокодилів уже не буде.

Ну, а далі що?..

Власне кажучи, Лимар розгубився. Ще кілька годин тому в нього була цілком визначена мета: за всяку ціну досягти суходолу. А що ж робити тепер?.. Як добратися до Сінгапура, не потрапивши до пащі звіра чи до рук англійців та американців?.. І ще одне: чи шукати зустрічі з малайцями, чи уникати її — адже кожен з малайців вважатиме його за колонізатора?

Складні то все були питання для людини, яка опинилася в чужій, незнаній країні.

Лимар вирішив пливти річкою проти течії, аж поки натрапить на якесь селище, а там діяти відповідно до обставин.

Знову ж таки по гілках, він добрався до своєї піроги, поморочився чимало, але таки витяг її з мулу і переволік до гирла річки, яка перетнула йому шлях. Сяк-так змайструвавши собі примітивну кобуру до пістолета та поповнивши свою зброю похватним дрючком, він рушив у дальшу подорож.

Був свіжий прохолодний ранок. Над річкою шугали чайки, голуби, пурхали великі яскраві метелики. У повітрі роїлися численні комахи, яким навіть не добереш і назви. З води раз по раз вистрибували грайливі рибки. Скрізь вирувало життя.

Ця неширока повновода річка пролягала через джунглі, як вузька вуличка поміж височезними будинками. Тільки угорі й виглядала смужка неба, а з обох боків стояла суцільна кошлата зелена стіна. Окремі стовбури велетенських дерев видно було на значній висоті, а нижче все переплутувалося — повітряні корені, ліани, мохи, Численні повзучі рослини й кущі, поцятковані білими та червоними квітками. Граціозні пальми й могутні дуби, зарості бамбука й бананів, найдрібніші і найбільші представники рослинного світу жили поруч.

Чимало велетнів уже підгнило, похилилося, але випасти не було куди, і вони, підтримувані ліанами, догнивали в повітрі.

Біля одного з таких дерев, що схилилося над річкою, наче справжній місток, Лимар спинився перепочити.

Він зовсім знесилів. Течія була швидкою, та й сонце, підвівшись, стало дошкуляти чимраз дужче.

Було парко, як перед грозою. І як перед грозою, замовкало й летіло кудись птаство. Лише москіти та ще якісь надзвичайно смердючі крихітні комахи аж гули над річкою, завдаючи нестерпних мук напівголій людині на човні.

Припнувши пірогу шматком пружної ліани до якогось повітряного кореня, Лимар спробував рибалити. Він морочився може з півгодини, поки таки підштрикнув саморобною острогою чималу рибину. Його не цікавило зараз, до якого виду належить ця риба та як вона зветься, — він уп'явся в неї зубами, але зразу ж виплюнув: її м'ясо тхнуло болотом.

Озирнувшись у пошуках чогось їстівного, Лимар побачив на протилежному березі дерево з великими жовтими плодами. Якесь крихітне руде звірятко вчепилося зубами в один з плодів, їло швидко, пожадливо, — а потім, певно чимось налякане, гайнуло в гущавину. Отже. — плоди були їстівними!

Лимар видерся на стовбур поваленого дерева і попрямував до протилежного берега.

Бронзовотілий, майже голий, наче справжній тубілець, він ішов балансуючи, не випускаючи про всяк випадок зброї з рук, уважно вибирав місце, куди ступнути. Це була не марна пересторога: серед моху та повзучих рослин, які обвивали: оцей «місток», вільно могла сховатися якась гадюка.

До заповітного дерева лишилося кілька кроків. Повійнуло ніжним ароматом спілих плодів. Ковтаючи слину, Лимар мимоволі пришвидшив ходу, посковзнувся і мало не впав.

І може саме оцей несподіваний рух і врятував йому життя. Ззаду, з-за повороту ріки, пролунала кулеметна черга. Біля вуха Лимаря просвистіла куля.

Він припав до стовбура, обережно визирнув з-за гілки.

Вниз за течією по річці плив плоскодонний броньований катер. На його палубі стояв якийсь європеєць у білому шоломі і вказував паличкою на повалене дерево.

— Англійці! — прошепотів Лимар.

Він, власне, не злякався, бо свого часу призвичаївся до обстрілу. Але його охопила шалена лють: як, загинути від дурної кулі якогось пройдисвіта після всього того, що було пережито за ці кілька останніх днів?

Тримаючи пістолет напоготові, він поповз ближче до берега — слід хоча б заховатися у гущавині.

Але за ним добре стежили. Черкнула ще одна черга з кулемета. В обличчя Лимареві бризнула порохнява та дрібні тріски. Поки він протирав очі, катер проплив під самісіньким стовбуром і пустив чергу прямовисно вгору.

Лимар причаївся. На катері поступово заспокоїлися. Та, як на гріх, чоловік у білому шоломі помітив пірогу і щось скомандував. Загуркотів мотор. Катер попрямував до човна.

Отут уже Лимар не витримав. Старанно прицілившись, він вистрелив.

Зойкнув і схопився за ногу один з колонізаторів. Другий кинувся до кулемета.

Але кулі били вже по порожньому місцю: Лимар, пробігши кілька кроків по стовбуру поваленого дерева, стрибнув униз, — таки з чималої висоти, — і сховався у хащах.

Йому не було видно, що діється на річці. Стрілянина незабаром вщухла, а потім подаленів за течією й гуркіт мотора катера.

Коли зовсім стихло, Лимар виліз на берег.

Піроги не було. Чи захоплено її, чи потоплено — все одно. Поганим було те, що на човні лишився увесь запас набоїв для пістолета — три обойми.

Він порахував патрони в пістолеті. їх було сім. Добре, що лишився хоч ніж, — вогнепальну зброю тепер можна використовувати в крайньому випадку.

Стежачи за річкою, готовий у першу-ліпшу мить стати до бою, Лимар нашвидку підживився оранжовими плодами, які й справді були надзвичайно смачними й запашними, а потім пішов ліворуч, через хащі.

Але слово «пішов», власне, аж ніяк не пасує до способу пересування в джунглях. Лимар плазував, продирався, вгвинчувався у щонайменшу шпарку між заростями.

Для нормальної здорової людини пройти за годину п'ять-шість кілометрів зовсім не важко. А тут Михайло Лимар, володіючи неабиякою фізичною силою, за півдня просунувся хіба що на кілька сот метрів і знемігся. Правда, непролазна смуга була вже позаду. Поступово зникали кущі та повзучі рослини: їм тут невистачало світла й повітря, — все п'ялося вгору, на величезну висоту.

Чим далі від річки, тим страшнішими ставали джунглі. Сонце ще не сіло на вечірній пруг, а тут уже панував присмерк. Жодної квітки, жодної травинки. Лише зеленавосірий мох укривав товстим килимом вологу землю, звисав брудними пасмами із стовбурів дерев, з ліан. А покручені ліани скидалися на велетенських полозів, що ось-ось кинуться на свою жертву. Лимар мимохіть здригався, проходячи повз них.

Це був справжній мертвий ліс. Життя вирувало десь там, угорі; де сяяло сонце, а сюди осипалися рештки органічних частинок, щоб перетліти й знову вступити в безперервний обіг речовин.

Лимар спочатку радів з того, що зникли кровожерні москіти та кущі, які так гальмували рух. Та ця радість була передчасною: він не знав, що «рімба», — малайські джунглі, — безжалісна. Лихо тому, хто заблукає в ній, — вона прирече необачного на голодну смерть.

Трудно йти людині по прямій лінії вночі, коли не видно орієнтирів. Кроки лівої й правої ноги неоднакові довжиною, і, кажуть, той, хто заблудив, кружляє та й кружляє серед поля, аж доки розвидниться. В «рімбі» орієнтирів аж надто багато, і саме через це заблудити тут ще легше.

Лимареві почало здаватися, що він іде вже пройденим шляхом. Так, так: ось той велетенський трухлявий стовбур, біля якого у мох прослизнула срібляста гадюка. Але то було недалеко від річки… То невже заблудив?

Шукаючи правильного шляху, Лимар пішов спочатку в один бік, потім повернув назад і не знайшов навіть пам'ятного стовбура. Тепер йому остаточно запаморочилася голова.

А тут, як на те, почалася страшенна злива. Дощ лив суцільними потоками, і ніде не можна було сховатися від нього. Раз у раз прорізували темряву блискавиці, безперервно гуркотів грім.

Отак проминув перший день Лимаревих мандрів. Вночі він майже не спав, побоюючись нападу якогось хижака, а зранку пішов далі. І знову повторилося те саме: місцевість щоразу здавалася знайомою, уже перейденою. Та Лимар тепер не звірявся на свої почуття, а просувався далі й далі. Що завгодно, аби не стояти на місці у цьому гнітючому лісі.

Ранком третього дня десь далеко почувся приглушений крик, схожий на ричання пантери: «Куау-куау».

Хижак — то хай хижак. Лимар був такий знесилений і пригнічений страшною «рімбою», що зрадів би навіть, почувши рикання тигра: у всякому разі, воно допомогло б вибратися з джунглів.

Оце «Куау» чулося ще кілька разів, — щораз голосніше. І ось, нарешті, знову поміж дерев почали з'являтися кущі й повзучі рослини, стало знову трудніше продиратися крізь зарості.

Останнім зусиллям волі Лимар примусив себе забути про втому, про голод, про численні болючі подряпини на його тілі. «Рімба» була страшніша за все!

Ще кілька десятків метрів… Ще кілька кроків… І, нарешті, Лимар вирвався з хащів.

Це не був берег річки. Джунглями тяглася добре втоптана, але зовсім пустельна дорога, — вірніше, широка стежка.

— Куау-куау! — пролунало просто перед Лимарем.

Він простягнув вперед руку з пістолетом, але зразу ж опустив її і зітхнув з полегшенням: на стежку з оцим криком вискочила красива птиця. Кожне з її пухнастих ніжнобілих пер було розмальоване чорними лініями і крапками, що разом створювали складний чудовий візерунок.

То був лісовий фазан аргус.

* * *

Хто і коли проклав дороги через «рімбу» — невідомо. Може, люди, а може — тварини. Але протоптана стежка ніколи не заростає: її день у день поновлюють кабани,

Мені, тапіри, ведмеді, тигри й багато інших, найдрібніших і найбільших, аж до слона й носорога, тварин. І люди теж користуються цими лісовими дорогами.

Кожна з таких стежок скидається навіть не на ущелину, а скоріше на тунель у суцільному зеленому масиві. Проте світло сюди пробивається, і цього досить для існування живого.

Найдрібніші проміжки між стовбурами обабіч стежки заповнені рослинами їхні листки, надзвичайно різноманітні за величиною й формою, мають спільну прикмету: кожен з них — темнозелений, товстий, цупкий і блискучий, наче полакований.

Красиві дороги в «рімбі», — тільки оця красота якась неприродна, сахаринна і швидко надокучає.

Поснідавши якимись кислуватими, проте досить смачними, ягодами, Лимар ішов стежкою, байдужий до принад «рімби», але сторожкий щодо її небезпек. Зустріч з будь-ким зараз його не приваблювала, тому він, коли десь попереду почувся постріл, сховався у зарості.

Донісся ще один постріл, а потім десь загуркотів потужний мотор.

— Танк? — прошепотів Лимар, — Чи, може, літак? Він висунув голову із своєї схованки, щоб стежити за дорогою; і відчув, як на його плече лягла холодна слизька смуга. Перед очима мигнуло щось коричневочорне, звивисте, довге…

— Гадюка!!

Лимар інстинктивно сіпнувся назад, схопив плазуна, щоб одкинути його геть… Але то була не гадюка, а величезна, сантиметрів тридцять завдовжки і з палець завтовшки, п'явка. Він тяг її щосили, а вона вп'ялася йому в плече, звивалася, пручалася, — потворна, сильна, зажерлива. Щоб звільнитися від неї, довеося вдатися до ножа.

Та це був тільки початок. Приваблені запахом свіжої крові, до цього місця невідомо звідки посунули вже дрібніші, з сірник завдовжки, п'явки. Вони миттю присмоктувалися до Лимаревого тіла, і одірвати їх було неможливо.

Охоплений просто-таки панічним страхом, Лимар кинувся навтіки. Він забув навіть про постріли, які почув недавно.

Щойно він зупинився, щоб звести подих, як знову, почув гуркіт моторів і стрілянину. Це вже скидалося на справжній бій: торохтіли кулемети й автомати, брязкали міномети, а ось, наростаючи, пролунали гучні бомбові удари… Ближче, ближнє… І раптом над лісовою дорогою з оглушливим свистом промчав реактивний літак, розсипаючи дрібні бомби.

— Х-ху!.. От тобі й джунглі!.. От тобі й романтика!.. — сердито пирхаючи, Лимар підвівся з землі й витер пістолет.

Сторожко озираючись, прислухаючись до звуків, він пішов уперед. Тепер йому стало цілком ясно, що треба шукати людей. Якщо реактивний літак бомбардував ці джунглі — значить, тут звільнена від окупантів територія.

Розділ X КОЖЕН ПРАГНЕ СВОЄЇ МЕТИ

Витриманим, шанобливим, уважним постав перед професором Вагнером його новий сусід Петер Фогель. Він засвідчив свою повагу геніальному винахідникові інтегратора й вийшов, навіть не позирнувши на захаращений паперами стіл. До кабінету Вагнера він більше не зайшов ні того, ні наступного дня.

Вагнер поступово сповнювався почуттям незадоволеної помсти, невилитого гніву.

О, хай тільки з'явиться отой Фогель, — він йому покаже!.. Не вперше засилає Харвуд своїх шпигунів, але всі вони були дурні й клювали на першу-ліпшу принаду. А цей — підступний, лукавий… Бач, не йде, грає на нервах!

І старий таки не витримав. Він викликав свого сусіда внутрішнім телефоном, і коли Фогель прийшов, сказав йому з єхидною посмішкою:

— Ви — шпигун. Я це знаю. То знайте й ви: нічого вивідати не вдасться. Оці папірці, — він недбало змів з стола кілька змережаних формулами аркушів, — для таких дурнів, як Харвуд. За те, що ви не набридали, дарую їх вам. А решта — ось тут! — він поляскав себе по опуклому лобі. — І звідти їх не видере ніхто й ніколи.

Фогель-ІЦеглов шанобливо схилив голову:

— Дозвольте сісти, гер професор?

— Сідайте! — незадоволено буркнув Вагнер. — Тільки не брешіть. Краще признайтесь, що ви шпигун, і я, шануючи свою батьківщину, подарую вам незначний секрет, за який Харвуд заплатить готівкою.

Дивна річ: щойно Фогель сів, як його наче хто змінив. Нахмурилися брови. Гострим, пронизливим став погляд сірих очей. У голосі геть щезли запобігливі інтонації.

— В ім'я батьківщини ви хотіли подарувати мені незначний секрет? Чхати на цей секрет і на готівку Харвуда!.. Ви зрадили свою батьківщину, продали геніальний винахід мерзотникам та ще й потрапили до почесної в'язниці. Соромно! Я мріяв побачити професора Вагнера знесиленим, але нескореним. А він — сидить у цьому комфортабельному кабінеті, як мокра курка в курнику, і втішається з того, що найвищий витвір людського розуму загине разом з ним!.. Я скінчив, гер Вагнер! Можете донести на мене Харвуду.

Він різко підвівся й вийшов, не попрощавшись.

О, це була гостра гра!.. Власне, Щеглов не рискував собою: навіть коли Харвуд підслухав розмову — нічого страшного не трапиться. Але біс його знає, як реагуватиме Вагнер. Невідомо, хто він такий, як опинився тут і про який винахід, зрештою, йде мова. Доводилося орієнтуватися на ходу: коли Харвуд — дурень, значить Вагнер — геній. Коли пущено крокодилячу слізку за Німеччиною — то хай Німеччина й вимагає від свого блудного сина розкриття таємниці. І якщо вдалося врахувати всі обставини й вибрати вірний тон — оця розмова не піде на марне.

Минув день, другий, третій… Вагнер не викликав Фогеля-Щеглова, навіть не подавав ознак життя. Мовчав і Харвуд, — отже, старий не розповів йому про розмову. Це вже був якийсь шанс на успіх, і Щеглов заспокоївся.

Коротко проінструктований Харвудом, він швидко опанував методи роботи з інтегратором, його не приголомшили, як Петерсона свого часу, надзвичайні можливості цього приладу, — хоча б уже тому, що в старанно екрановану лабораторію не долітав жоден звук. Зате Щеглов одразу ж оцінив можливість мислити й відчувати в тисячі разів яскравіше. З десятої ранку й до десятої вечора, — увесь час, коли працювали інтегратори, — інженер сидів з «радіошоломом» на голові, буквально поглинаючи книжки, досліджуючи радіосхеми, поновлюючи в пам'яті те, що давно забулося.

Він саме заглибився у якийсь дуже складний розрахунок, коли до його кабінету зайшов професор Вагнер.

Щеглов підвів голову й відсахнувся: перед ним був не владний і самовпевнений товстун, а якесь убоге пухле створіння, схоже на мішок, сяк-так напханий шматками м'яса. Інженерові аж защеміло в грудях: невже старий отак взяв до серця його докори? А може, він захворів? Адже це людина, можливо, навіть чесна, яку силоміць запроторили в оцю в'язницю?

Вагнер, ледве пересуваючи ноги, дочвалав до крісла, впав у нього й прохрипів:

— Я прийшов сюди, щоб показати… яким ви станете через три роки… коли сидітимете за інтегратором… по дванадцять годин на добу… А тепер… дайте мені шолом…

Здивований цим вступом, Щеглов мовчки поступився місцем. Але він здивувався ще більше, коли за якусь секунду Вагнер сповнився сили і жвавості.

Старий дивився на нього з насмішкуватою доброзичливістю:

— Харвуд вас не попередив, що користуватися інтегратором слід дуже обережно. Та він і сам. цього не знає. Він — як дурне хлоп'я, що запопало десь заряджену гранату і грається нею, не знаючи, що вже тліє гніт і незабаром гримне вибух… Мій інтегратор страшніший за гранату: вона вб'є одразу, а цей прилад забере вашу енергію по краплині, згасить ваші пориви й бажання, зробить вас глухим, сліпим, дурним, нездатним рухатися, — перетворить вас в жабу. І оце — за ті нечисленні хвилини, коли ви підноситесь на недосяжні для решти людей висоти і перед вами розкривається невідомий заповітний світ… Дорога ціна! Але що ж — за щастя треба платити… Пам'ятаєте «Шагреньову шкіру» Бальзака? Там доводилося розплачуватися за здійснення мрій частками життя. Мій інтегратор зажерливіший: лише за яскравість мрій він забере ваш розум. І ви не зможете опиратися: досить просидіти за цим приладом п'ять тисяч годин, — трохи більше за рік, щодня по півдоби, — і ви станете його рабом. П'яниці, наркомани, курці опіуму ладні продати останню сорочку з тіла, щоб задовольнити своє бажання. А ви продасте й тіло й душу, аби надіти «радіошолом»… Оце — перша таємниця, про яку, певне, ще не знає Харвуд і яка зведе його з світу рано чи пізно. Все. Можете: донести йому чи скористатись з мого Повідомлення якось інакше — мені байдуже. Я своє зробив.

Вагнер скинув шолом і знову перетворився в якусь недоречну подобу людини. Він насилу підвівся й почвалав до виходу.

Щеглов схопився з місця, допоміг старому дійти до його кімнати, а повернувшись в кабінет, позирнув на інтегратор навіть з деяким острахом: небезпечна штука, коли так!.. Дуже короткі радіохвилі, мабуть, руйнують мозок і нервову систему. Тільки чому ж не пошукати якогось захисту, — хоча б екранів з металу? Та гадати навмання — марна річ. Вагнер усе розповість згодом, адже крига скресла.

Навіть з цього короткого повідомлення вже вдалося дещо встановити. Але Харвуд про таємницю Вагнера знає: недарма ж він визначив термін — три роки… А може й Вагнер обставив цю «таємницю» підкреслено ефектно, щоб навмисне заплутати?.. І хто цей Вагнер — жертва чи переможений іншим хижаком хижак?

Відповідь треба шукати самотужки, знаючи, що найдрібніша помилка може призвести до загибелі всієї справи. Але зараз Щеглову ще не доводилося розв'язувати цих питань. Слід було продовжувати свою лінію.

Другого ранку він по внутрішньому телефону поцікавився станом здоров'я шановного професора і дістав, у основному, доброзичливу відповідь.

А увечері того ж дня Вагнер подзвонив до нього сам.

— Петер, — сказав він. — Я щойно розмовляв з Харвудом і дізнався, що сюди вмістять якогось Петерсона. Візьміть це до уваги, а завтра приходьте до мене о десятій.

Саме тоді Щеглов і здибався з Джеком.

«Шпигун! — одразу вирішив інженер. — Цей буде стежити за обома: за Вагнером і за мною».

Справді: обличчя Петерсона не схиляло до довір'я. А крім того, оте провокаційне запитання щодо знайомства, ота начебто випадкова поява в чужому кабінеті… Це треба врахувати?

Як і передбачав Щеглов, професор Вагнер поцікавився його біографією. На це запитання була давно заготовлена цілком вірогідна історія; Щеглов навіть вдався до інтегратора, щоб пригадати німецькі міста в яких йому доводилося бувати під час війни. Деяку кострубатість німецької вимови він вирішив звалити на довгочасне перебування в Радянському Союзі, куди його нібито було заслано як агента німецької розвідки.

Для більшої вірогідності, — на той випадок, коли Харвуд чи Петерсон підслухують, — Щеглов навіть поцікавився, чи не може чути його хтось сторонній, і тоді Вагнер вимкнув всі інтегратори в лабораторії, крім свого.

Старий слухав розповідь про Німеччину байдуже. Він пожвавішав тільки одного разу:

— То ви жили на Рудольфштрассе? Номер сім?.. О, о!.. Це поруч з кав'ярнею «Золоте Руно»… Я просиджував там довгі години, але то було так давно, ще за кайзера… Ви, певно, стрічалися з паном Кнопке? Такий собі одноокий товстун…

Щеглов насторожився: питання було поставлено підступно.

Цей район Берліна Щеглов знав досить добре, бо прожив там півтора року після Вітчизняної війни. Бував він і в кав'ярні «Золоте Руно»… Але Кнопке… Та біс його знає, хто такий Кнопке!

— Далебі, не пам'ятаю, — дипломатично відповів Щеглов. — Адже це було так давно!

— Ах, справді, — похопився Вагнер. — Це мені з інтегратором видко все, як на фото… Досить про Німеччину. Я на власні очі бачив усе це і втік звідти на початку сорок п'ятого року. Розкажіть краще про Москву. Це цікавіше.

Щеглов заспокоївся — розмова переходила на безпечнішу тему.

— Ну, що ж — Москва, як Москва…

Він намагався бути холодно-недоброзичливим і лаконічним, але Вагнер зажадав подробиць, особливо цікавлячись змінами, що сталися за роки радянської влади. Хоч-не-хоч Щеглову доводилося деталізувати, і це було страшно: він відчував, що провалюється, як той учень-невдаха на своєму першому в житті екзамені.

Здається, все було правильним: він наводив конкретні епізоди, нічого не хвалив, ганив — стримано. Але коли про Москву, про кожен її будинок, він міг говорити принаймні п'ять хвилин, згадуючи подробиці, які впадають в око лише юнакові, то про Берлін, де, згідно з вигаданою біографією, минула його юність, він говорив з позицій сорокалітнього.

Коли він скінчив свою розповідь, Вагнер довгий час сидів мовчки, потім сказав:

— Ага, я пригадав: кав'ярня «Золоте Руно» в двадцять п'ятому році була не поруч з вашим будинком, а на розі. Пам'ятаєте, той будинок згорів у тридцять восьмому році?

— Ні, не пам'ятаю, — твердо відповів Щеглов. — Адже я тоді вже був у Росії.

— Ах, так, так! Це вірно, вірно. Ну, гаразд. Погляд Щеглова зустрівся з пронизливим поглядом

Вагнера, і інженер зрозумів, що гру програно.

Розділ XI ХИЖАК ПРОТИ ХИЖАКА

Сміт прокинувся в дуже поганому настрої. Йому снилося щось кошмарне: він борсався уві сні, намагаючись звільнитися від чогось безформного, мокрого і важкого, що навалилося йому на груди, не давало звести подиху. Тепер він лежав на ліжкові пітний, знесилений, пригнічений.

З недавнього часу Сміт взагалі почував себе негаразд. У нього значно погіршився зір, притупився слух, зник апетит. А головне — важко було зосередитися на чомусь, щось пригадати. Щоранку на нього нападала дивна кволість — не хотілося робити жодного зайвого руху.

Ось і зараз він знехотя підвівся з ліжка, мимохідь зазирнув у дзеркало і, провівши долонею по густій рудуватій щетині на підборідді, махнув рукою: ат, чи не все одно!

В самій тільки піжамі він вийшов на балкон, обвів поглядом купу незграбних залізобетонних будов, байдуже позирнув на залиту яскравим промінням буйну рослинність парку за лабораторним корпусом. Сьогодні був напрочуд гарний ранок. Але Сміт незадоволено промимрив:

— Клята Малайя! Як вона мені остобісіла!

Парком до фонтана йшло двоє. Сміт напружив зір і таки впізнав: це — Харвуд і Бетсі Кніпс. Дівчина йшла легкою ходою, наче аж пританцьовувала, розмахуючи чимось яскравим, — чи сумочкою, чи, може, букетом квітів. Сміт крутнув за ручку настройки — червона стрілка не зрушила з місця. Зате в протилежний бік вона попливла вільно. Отже, на цьому періоді досягнуто межі посилення?

Сміт ввімкнув наступний період і занепокоєно глянув на прилади: ні, це йому не подобалось. Ще два періоди, а тоді?

Ну, то доведеться прилаштувати ще кілька ступенів посилення, та й годі.

Сміт заспокоївся і, виключивши увагу від усього стороннього, поринув у напівзабуття. Перед ним пропливало побачене, відчуте, почуте, а він переживав усе заново, обминаючи неприємне, затримуючись на хорошому.

Його ніхто не турбував: Харвуд з приїздом Бетсі Кніпс заходив до лабораторії вряди-годи. Отже, можна було робити все, що заманеться.

По обіді Сміт не ліг спати, а знову подався в лабораторію.

Довелося ще збільшити посилення, — цього разу червона стрілка пересунулась аж на дві поділки. Певно, давалася взнаки перевтома.

Минула і десята, і одинадцята вечора, а Сміт усе ще не вимикав головного інтегратора: йому не хотілося розлучатися з енергійністю та піднесеністю. Але час уже й спочити.

Як завжди, перед тим як піти з лабораторії, Сміт старанно прослухав увесь діапазон звуків.

Щебетання Бетсі… Хворобливе кахикання Гаррі Блек-вела, — цей скоро помре, ясно… Громохке хропіння Кніпса… Кроки вартового на північній башті…

Стоп! А що це за шепіт?.. Брязкає зброя чи взагалі щось металеве… Чвакає грязюка у когось під ногами… Це на болоті з півночі…

— Поглянь сюди, Мі-Ха-Ло! — шепоче хтось досить чистою англійською мовою. — Бронетранспортери в'їжджають в оті он ворота. А отам, біля крайнього ліхтаря, — майстерня…

Сміт кинувся до пульта захисту Грінхауза. Ввімкнув мікрофони розшуку на сторожових баштах, настроїв їх на шепіт. Тепер куди б не пішла оця дівчина, чи хто там, мікрофони вестимуть за нею свої довгі хоботи, а разом з тим пересуватимуться й удосконалені кулемети, цілячи їй просто в серце. Треба тільки натиснути на кнопку, і…

Він з насолодою натиснув на кнопку. Пролунали постріли.

— Тікай, Мі-Ха-Ло! — зойкнула дівчина. — Я ж казала, що тут дуже небезпечної

Під чиїмись ногами захлюпало болото. Бігли двоє, а може й більше, поступово притишуючи ходу. Ось замовкли кулемети, — певно, втікачі вийшли за межі встановленої дистанції вогню. Чийсь басовитий голос промовив:

— Нічого, Парімо, це була тільки розвідка! Сміт роздратовано сплюнув:

— Утекли, кляті! Ну, то зачекайте!

…З того вечора головний інтегратор Грінхауза працював безперервно. Але мікрофони розшуку на сторожових баштах не рухалися, а кулемети мовчали.

Розділ XII СПОВІДЬ РОЗВІНЧАНОЇ «НАДЛЮДИНИ»

Інженер Щеглов лежав з розплющеними очима. Заснути не давали думки.

Більш як півмісяця тому потрапив він до цієї комфортабельної в'язниці, познайомився з професором Вагнером, але до своєї мети не наблизився ані на крок. Не вдалося роздобути схему інтегратора. І досі лишалося незрозумілим, як саме відбувається посилення електромагнітних коливань мозку.

Харвуд, здавалося, зовсім забув про Щеглова. Професор Вагнер його не турбував. І тільки Петерсон з недавнього часу почав надокучати йому своєю настирливою доброзичливістю. Посилаючись на одвічні принципи гуманності, Джек раз у раз прозоро натякав на необхідність видрати у Вагнера всі секрети.

Щеглов уникав бесід на такі теми, а сьогодні, нарешті, не витримав:

— Послухайте, любий: мені остогидло ваше патякання. Вам доручено шпигувати — шпигуйте. Але не так настирливо, прошу. Навіть підлість має певні межі.

Петерсон схопився, почервонів:

— Я не підлий! Я чесніший у тисячу разів за вас… — він пронизливо подивився на Щеглова і докінчив з притиском, зловтішно: — За вас… товаришу Чеклофф!

Почувши з уст Джека своє справжнє ім'я, Щеглов не здивувався, а тільки впевнився у тому, що має справу дійсно з шпигуном Харвуда.

— Не будьте дурнем, Джек! — Щеглов презирливо знизав плечем. — Ваше щастя, що інтегратор не працює і Вагнер не підслухає нашу розмову. А коли старий дізнається, що я зовсім не Фогель, Харвуд вам цього не подарує.

Петерсон ухопився за голову, одбіг у протилежний куток лабораторії, зненависно зиркнув на Щеглова:

— Мерзотник! Подвійний шпигун!.. Фогель, Чеклофф… чи як там ще вас!.. Згадайте день, коли ви в одному з фіордів північної Норвегії вдавали з себе сталевого радянського офіцера!.. О, ви чудовий артист!.. Але тепер я розкусив вас!.. Я міг би вас забити, так. Але я помщуся інакше: ви станете чесною людиною!

Він розлючено вибіг з кабінету. Щеглов провів його здивованим поглядом: цей шпигун з'їхав з глузду, чи що?.. До чого тут Норвегія? І що за «страшна» погроза?

Щеглов намагався пригадати, коли це він вдавав з себе «сталевого офіцера». Але спогади про норвезьку кампанію були тільки неприємними: саме там союзники вперше показали своє непривабливе обличчя на повну силу, — вони докладали всіх зусиль, щоб загальмувати просування наших військ у напрямі до заводів «важкої води» і навмисне перебріхували розвідувальні дані. А тепер з наказу американців там поглумилися з могил радянських воїнів.

Щеглов не стикався у Норвегії з союзниками безпосередньо. То де ж міг його бачити Петерсон?..

Перебираючи в своїй пам'яті англійців та американців, з якими доводилося зустрічатися під час другої світової війни, Щеглов лише на якусь мить у довгій шерензі військових помітив обличчя, трохи схоже на Петерсонове. Але то, певно, була випадкова схожість. Отже, знову йдеться про якусь провокацію. З якою метою?

Ця пригода не сходила з думки протягом цілого дня. Ще й зараз Щеглов марно бився, шукаючи справжніх причин дивацтва людини, яку він вважав за харвудівського шпигуна.

Мелодійно задзеленчав дзвоник внутрішнього телефона.

«Ага, не витримав!», зловтішно подумав Щеглов. Він зняв трубку, промовив недбало:

— Слухаю, Джек!

А у відповідь почувся незадоволений, різкий голос:

— Не Джек, а Вагнер. Отто Вагнер… шановний товаришу Чеклофф!.. Негайно зайдіть до мене. Хочете?

— Хочу! — уривчасто сказав Щеглов і шпурнув трубку на апарат: з ласки того дурня Петерсона все зійшло нанівець. Отже, критися вже не випадає.

Похмурий, рішучий, він зайшов до кабінету Вагнера і запитав з порога:

— Ви підслухали?

— Так, — з насмішкуватим докором похитав головою старий. — Сідайте, прощу — розмова буде довга.

— Як ви підслухали? Адже це було до десятої ранку!

— Але й зараз уже після десятої вечора! — Вагнер показав спочатку на годинник, а потім на освітлену шкалу інтегратора. — Головний інтегратор тепер працює безперервно, а ваші прилади вимикав я. І не шкодую: мені вдалося почути багато цікавого… Отже, ви таки шпигун і хочете викрасти мої секрети?

Запала пауза. Вагнер з цікавістю стежив за Щегловим, бажаючи помітити на його обличчі вираз стурбованості або збентеження. Але той добре володів собою.

— Професоре, чи не час розпочати нашу розмову? сказав він, коли мовчанка стала затягуватися. — Я маю тільки пояснити, що я зовсім де шпигун. Але ваші секрети вирву. Коли не у вас, то у Харвуда. Або розкрию їх самотужки. Ваш винахід повинен служити людям, а не вбивцям.

Вагнер задумливо похитав головою:

О, це вже щось нове!.. До цього часу від мене вимагали зовсім іншого… — Він ще трохи помовчав. — Оце я дивлюся на вас і запитую сам себе: які думки пробігають зараз у вашій голові? За кого ви мене вважаєте — за ворога чи друга? Розумного чи дурного?.. Я можу тільки висловити те чи інше припущення та й годі. Я не прочитаю ваших думок навіть з допомогою інтегратора… А колись я мріяв про це… Злиденним, голодним студентом я працював по п'ятнадцять годин на добу, складаючи пфеніг до пфеніга на свою майбутню лабораторію. Я крав, — так, визнаю, — крав у мого вчителя радіодеталі для приладів і скоринки хліба для невибагливого шлунка. Я позичав гроші у кого завгодно і, звичайно, не повертав. Я не соромився випросити у когось із друзів стоптані черевики, аби не витратити якихось дві марки на нові. З мене глузували в очі й позаочі, називали скнарою, дрібним мерзотником, що за шеляг ладен вбити людину… Та останнє, мабуть, таки й відповідало дійсності: щоб здобути необхідні кошти, я міг би і вбити, і пограбувати… І я б знайшов моральне виправдання для себе: я — надлюдина! Коли я переможу — я сплачу за все!

Довго довелося б розповідати про всі мої марні намагання розбагатіти. Скажу тільки, що я не одружився з дівчиною, яку, мабуть, кохав, — не одружився тому, що довелося б витрачати втричі більше, аніж я собі дозволяв, — протягом довгих років не був жодного разу в театрі чи кіно. Коротко кажучи — жив, як хробак.

І ось, коли я вже почав втрачати сили й здоров'я, коли мені почало здаватися, що я обрав хибний шлях і ніколи не дійду ним до мети, мені несподівано пощастило. Вмерла якась моя тітка, якої я і в очі не бачив, і до моїх рук потрапила чимала сума грошей. Я витратив їх майже всі, але таки обладнав, нарешті, свою лабораторію найновішим устаткуванням. І успіх прийшов навдивовижу швидко, хоч зовсім не з того боку, з якого я його сподівався.

Мої досліди з передаванням думок на відстані зазнали невдачі: виявилося, що кора головного мозку, яка відає психічними функціями, побудована дуже складно. Однакові електромагнітні коливання у різних людей викликають різні реакції. Так, наприклад, я передавав записані на плівку почуття радості й піднесення, а піддослідні відчували що завгодно: і сум, і пригніченість, і бурхливу радість, і загальну нервозність. Добре передавалися тільки найпростіші, властиві й тваринам почуття голоду, болю тощо…

Але одного разу мені хотілось дізнатися, що трапиться, коли спрямувати на мозок людини його власні коливання, тільки посилені. Я побудував оцей «радіошолом» і якось на світанку ввімкнув свій перший, ще дуже недосконалий, інтегратор…

Вагнер замовк, насупився, риси його обличчя стали різкими, жорстокими. Він жестом попросив у Щеглова цигарку, невміло закурив, закашлявся і сказав роздратовано:

— Пане шановний, чи доживали ви коли-небудь до здійснення вашої величної мети?.. Чи переживали ви хвилину, коли зникає все звичайне, буденне, коли забуваєш про поневіряння, злигодні і почуваєш тільки радість сильного, розумного переможця; коли в душі звучить тріумфальна симфонія?..

Я навіть не чекаю від вас відповіді. Те, що я відчув, увімкнувши інтегратор, не зможе відчути ніхто. Я справді став надлюдиною. Мій винахід компенсував мені за все. А майбутнє уявлялося мені суцільним торжеством вищого розуму…

Справді, що можуть дати людині її п'ять недосконалих органів почуття? Ми втратили навіть те, чим володіли наші доісторичні предки: досконалий слух, надзвичайний нюх, гостроту зору. А наша пам'ять, цей новітній витвір високо розвиненого мозку, ще така безсила, що для запам'ятовування чогось необхідно одне й те ж товкмачити сотні разів.

А коли ви побачите якусь річ тільки один раз в житті? Тоді у вашому мозкові лишиться певний слід, але дуже слабенький. Через якийсь час ви спробуєте пригадати бачене. Мозок напружується, прагне відтворити потрібні електричні коливання. І вони відтворюються, але мають дуже й дуже малу потужність.

Людина напружується, силкується пригадати. Ось-ось, здавалося б, випливе забуте. Вже наче аж з'являються знайомі контури в безформному тумані. Але ні, знов не те!.. Кажуть: «крутиться на думці!» Отак «крутитися» може довго, — аж доки вдасться пригадати обставини та місце дії. А тоді відбувається взаємне посилення коливань і, нарешті, відновлюється пам'ять.

Тепер використайте мій інтегратор. Сприйміть з його допомогою електричні коливання мозку людини в момент пригадування, посильте їх у тисячі разів і знову ж відішліть у той же мозок. Ви зразу ж побачите все, як було. Можна дати навіть таке посилення, що спогади стануть для вас яскравішими за дійсність.

Інженер не потребуватиме жодних таблиць чи довідників, — він пам'ятатиме формули, цифри, правила, методи розв'язання тих чи інших проблем… Художник помітить такі нюанси кольорів, схопить такі характерні риси навколишнього і так зуміє їх відобразити, що кожна картина стане неперевершеним шедевром вічного мистецтва… Умовиводи філософа, обгрунтовані сотнями фактів, силою логіки набудуть характеру непорушних законів…

Вагнер замовк, відкинувся на спинку крісла, відпочиваючи. Зараз його обличчя було сумним і людяним.

— Я володів усім цим, — сказав він тихо. — Я писав вірші й філософські трактати, малював картини, навіть створив оперу. Запевняю: все це було не гіршим за пересічні твори моїх сучасників-фахівців. Але я не став ані Бетховеном, ані Гете, ані Гегелем. Та це й не дивно: навіть мій інтегратор не зробить з невігласа генія, а я в мистецтві був жалюгідним дилетантом… Зате мені вдалося побудувати оцей удосконалений інтегратор… Я вже мріяв про те, щоб створити портативний прилад, — ну, хоча б не більший за шафу середнього розміру. Я вже бачив той день, коли мої інтегратори стоятимуть у робочих кабінетах державних діячів, конструкторів, митців… І ось, коли я був близький до розв'язання цього завдання; налетіли радянські бомбардувальники і зруйнували мою лабораторію дощенту… Я мав право ненавидіти вас, росіян, і справді ненавидів… Але тепер я вам тільки вдячний: ви врятували від страшної долі багатьох талановитих людей світу… Подивіться на мене, коли інтегратор не ввімкнено. Страшно, правда?.. «Надлюдина» перетворюється в якогось сліпого й глухого дощовика… І це закономірно. Природа мудра: вона врівноважує зовнішні подразнення. Я збільшую посилення радооколивань мозку, а організм реагує на них щораз повільніше. І нарешті надходить межа…

Професор Вагнер знову замовк і схилився на стіл, охопивши руками незграбний «радіошолом», схожий на велику автомобільну фару. Майже з одчаєм у голосі він сказав:

— Так, надходить межа… І для мене вона вже надійшла. Кілька днів тому я встановив найбільше посилення. А вже сьогодні, підслухуючи вашу розмову, я так напружував свій слух, що в мене й досі дзвенить у вухах. Ще кілька днів я з допомогою інтегратора буду бачити й чути так, як ви без нього. А потім почне насуватися вічна темрява й тиша… Я викликав вас тому, що мені більш нікому висповідатися перед смертю. І ще: знайте, що жодних секретів я не приховав. Це все вигадки Харвуда й Сміта або, вірніше, їхні сподівання їм вдалося обдурити мене: я спроектував оцей інститут і створив надзвичайно потужний інтегратор, наївно вважаючи, що ковбасник Кніпс і справді здатний зацікавитися можливістю розкрити таємницю людського мозку. Але незабаром я переконався, що йдеться зовсім про інше. Передача на відстані найпростіших фізіологічних почуттів, яка означала собою невдачу моїх перших дослідів, припала до смаку нездарі Харвуду найбільше. Разом із Смітом він почав наполегливо експериментувати на тваринах. Я не міг заперечити, бо Харвуд, мій помічник, фактично був моїм хазяїном, «босом»…

Одного разу, сидячи за інтегратором, я почув якийсь дуже далекий і слабкий, але водночас такий страшний зойк, що мені аж моторошно стало. Звук долітав з 45оку «експериментальної». Я вирішив, що Харвуд експериментує над якоюсь вищою твариною, завдаючи їй неймовірних страждань. Це вже було занадто.

Але коли я відчинив двері камери, то побачив картину, перед якою поблякли б і картини Дантового «Пекла».

…Сміт катував чорношкірого. Рупорні антени, встановлені над головою бідолахи, свідчили, що справа йде про дослідження електромагнітних коливань мозку людини, яка відчуває нестерпний біль.

Подробиць я не встиг помітити: на мене стрибнув Сміт і виштовхнув за двері… Після цього у нас відбулася гостра розмова з Харвудом, і я опинився в оцій сталевій домовині…

Мене лишили живим, бо сподівалися використати мої знання: ні Сміт, ні Харвуд не здатні на щось більше за жалюгідне копіювання. А я навмисне дратував їх, натякаючи на якісь надзвичайні удосконалення інтегратора, на нові пристрої, з допомогою яких нібито можна підкорити цілий світ…

Так, жодних таємниць я не маю. Оце й є моя таємниця, розкриття якої вже давно коштувало б мені життя. І — ще одне…

Вагнер розстебнув комір сорочки і зняв з ланцюжка на шиї невеликий срібний медальйон. Затиснув його в руці, відсунув ящик стола, помацки написав там на аркуші паперу кілька слів, загорнув у цей аркуш медальйон і швидким рухом поклав усе це на долоню Щеглова. Той запитально позирнув на нього. Вагнер мовчки хитнув головою: зачекай, мовляв! Показав рукою на двері, прошепотів:

— Перевірте!

Але Щеглов просто ввімкнув запасний інтегратор і надів «радіошолом».

Тихо… Ефір повний неясних шерехів, приглушеного гудіння, кришталевого дзвону… З посвистом хропе у своїй кімнаті Джек Петерсон…

Та ось, мабуть, дуже далеко забрязкотів метал… Потім грюкнули двері… Почулися вкрадливі кроки…

— Сюди хтось іде! — зосереджено сказав Щеглов. — Здається, Сміт.

— Гаразд, — пошепки відповів Вагнер. — Втікайте… А їх — знищіть!.. Разом з інтегратором!.. Разом з Грінхаузом!.. Ненавиджу!.. Ненавиджу увесь світ!

Він сіпнувся, стискаючи кулаки в безсилій люті…

І раптом щось трапилось з інтегратором. Розбіглися в різні боки яскравозелені лінії. Погас екран.

Вагнер поволі почав осідати, його тіло обм'якло, обвисло. Потьмяніли очі. Якась незрима сила придушувала Вагнера, розчавлювала його.

Він все ще силкувався погрозити комусь, крикнути щось ненависне, зловісне… Але з його уст виривалося тільки хрипіння…

…Отаким назавжди й лишився у пам'яті інженера Щеглова професор Отто Вагнер — жалюгідна розвінчана «надлюдина».

Розділ XIII РОЗБОМБЛЕНІ МРІЇ

Два різких вибухи гримнули майже одночасно. Від першого в кімнату приснули друзки скла й тріски з віконниць; прошурхотів і ляпнув об стіну осколок. Від другого — схитнулась підлога, брязнула додолу кришталева люстра й погасло світло.

— А-а-а! — дико заверещала Бетсі Кніпс. Вона вчепилася в Харвуда, звалила його на підлогу, ховалася за ним і верещала, верещала, верещала…

— Та замовкніть, зрештою! — виривався від неї Харвуд. — Пустіть, я дізнаюсь, що трапилось.

Але де там! Бетсі нічого не хотіла чути. Тоді він різко відштовхнув її й вибіг на ганок.

Було тихо й темно. Віддаляючись, гуркотів літак.

«Хто бомбив? Що пошкоджено? — Харвуд біг до енерговузла, не вибираючи шляху. — Партизани?.. Може, вони вже пробралися до Грінхауза?»

Тільки ввімкнувши резервну електросітку, Харвуд зітхнув з полегшенням: все гаразд, бомби не завдали великої шкоди. Електростанція ціла, зруйновано тільки трансформаторну будку.

Слід було перевірити електричні захисні пристрої на баштах, але Бетсі галасувала й досі, а незабаром до неї приєднався й старий Кніпс:

— Містер Харвуд, де ви є?.. Звеліть негайно подати машину, ми виїжджаємо!

О, тут уже зволікати не можна! Товстун не з тих, що люблять чекати.

— Перепрошую, сер! — винуватим голосом промовив Харвуд, підбігаючи. — Вибухнув склад боєприпасів. А все той Сміт!.. Скільки разів я говорив йому, що треба грунтовно перевірити електросітку в складі…

Цю версію довелося вигадати спеціально для Кніпса, який страшенно боявся партизанів.

— Гм… гм… — мільйонер посопів носом, критично озирнув залиті яскравим світлом прожекторів будинки і раптом запитав єхидно: — Сподіваюсь, ваш склад боєприпасів не на горищі лабораторії?!

Харвуд простежив очима за поглядом Кніпса і ледве не зойкнув: дах у лабораторному корпусі був розвернутий силою могутнього вибуху. Якщо пошкоджено головний інтегратор — все загинуло.

— Детонація, сер! — відповів він підкреслено байдуже. — Вибухнули міни до міномета, який там було встановлено. Пошкодження незначні, я перевірив.

— Гм… гм… Але ми таки поїдемо завтра. І не опівдні, а рано-вранці.

— Дуже шкодую, сер! — Харвуд низько вклонився, щоб приховати тривогу й злість. — Дуже шкодую!

Отже, — виїздить, а про гроші — ані слова?.. Паркер, як і личить порядній людині, хоч підписав угоду. А цей старий кнур вихляє й крутить, зволікає з заручинами і угодою, і за його словесними вивертами ніяк не добереш, чого ж він хоче. Ясно одне: грошей не дасть і він… Мільйони вислизають з рук… То треба їх втримати за всяку ціну!

Харвуд подивився на свою наречену благальним поглядом закоханого до нестями:

— Я хотів би сподіватися, що хоч міс Бетсі лишиться ще на кілька днів у нашому чарівному Грінхаузі…

Але Бетсі Кніпс зараз було не до лірики. Вона й досі тремтіла і полохливо озиралася на всі боки.

— Ні, ні, Генрі!.. З мене досить… Кінчайте ваші досліди і негайно приїздіть до нас… До речі: можна поставити варту з кулеметами біля цього будинку?

— Не турбуйтесь, моя люба!… Вас охороняє могутній інтегратор! Спіть спокійно!

— Добре, Генрі, я спатиму спокійно. Але ви поставите хоча б одного вартового, гаразд?

— Так, так, моя люба! — Харвуд поцілував руку нареченої, зітхнув так, що йому позаздрив би не один з провінціальних Ромео, а коли Бетсі пішла, аж скривився від злості: нічого не допомагає.

Лише тепер він міг обміркувати, що трапилось.

«Партизани! Кляті тубільці! — думав він, біжучи до лабораторного корпусу. — Але де вони взяли бомбардувальник?.. Хвалити бога, у нас не Індо-Китай… Чи, може, то якийсь Джонні з п'яних очей пошпурив оці дві бомби, а зараз доповідає, що розгромив партизанський центр?»

Та, зрештою, не в цьому справа. Далеко важливіше знати, чи не пошкоджено інтегратор?

— Цілий! — радісно закричав Харвуд, вбігши до, лабораторії. — Цілий!

Бомба, мабуть, була невеликого калібру. Вона проломила дах, прогнула сталеву стелю, обвалила штукатурку. А головний інтегратор — велетенська споруда під ковпаком з прозорої пластмаси, як і раніше, виблискував склом і нікелем, — бездоганна конструкція, шедевр радіотехніки.

Одсапуючись, Харвуд надів «радіошолом» і ввімкнув інтегратор. Але екран лишився холодним і німим.

Харвуд кинувся до другого приладу, третього… Результат був однаковий — жодної дії.

Здавалося: все мало бути справним. Як завжди, тьмяним рожевим світлом і сяяли численні, мініатюрні радіолампочки. Жоден з індикаторів не вказував на якесь пошкодження схеми.

Харвуда аж морозом пройняло: отаке трапилось, коли тільки-но змонтували головний інтегратор. З якихось невідомих причин установка заковерзувала, а потім і зовсім відмовилася працювати… Понад місяць копирсався тоді Харвуд у неймовірній плутанині дротів, поки знайшов незначне пошкодження. То скільки ж часу доведеться витратити зараз, коли агрегат вийшов з ладу після вибуху бомби?.. Навіть маючи повну схему й детальний опис, необхідно перемацати кожен з провідничків, перевірити всі деталі… А їх — десятки тисяч.

«Сміт… Де ж Сміт? — з одчаєм думав Харвуд, поквапно перевіряючи основні вузли головного інтегратора. — Невже загинув од бомби?»

Одверто кажучи, в перші хвилини після тривоги Харвуд навіть побажав такої долі своєму помічникові. Але зараз було вже не до особистих рахунків: хоч який там із Сміта інженер, але і його допомога здалася б.

«То де ж це Сміт?»

Кілька разів підходив Харвуд до телефону, дзвонив і до «експериментальної», і в енерговузол, і на сторожові башти. Сміт мов крізь землю провалився.

Він з'явився аж перед ранком. Увійшовши до лабораторії, Сміт здивовано вирячився на Харвуда:

— Чого ти тут мордуєшся? Щось вигадав?.. А я оце йду, коли бачу…

Харвуд не дав йому договорити:

— Біжи швидше до Вагнера. Приведи його сюди. Негайно!

Сміт байдуже посвистів:

— Пізно! Вагнера вже нема. Я щойно звідти. Харвуда наче хто батогом хльоснув:

— Мерзотник! Виродок! Що ти наробив?! Та чи знаєш ти…

— А — мерзотник?! Я — виродок?! — Сміт вихопив револьвер і вистрілив у Харвуда. Але його рука вже втратила колишню точність. Він не вцілив. А через якусь мить на нього наліг Харвуд.

Кілька секунд на підлозі біля інтегратора качався клубок із двох тіл, а потім пролунав ще один постріл, і Харвуд підвівся, похитуючись.

— Ідіот! — просичав Сміт. — Ідіот…

Це були його останні слова.

Розділ XIV БАНКРУТ ШУКАЄ ПОРЯТУНКУ

Нудотна, волога, задушлива ніч. Ані зірочки, ані проблиску в небі — воно затягнуте суцільною ковдрою важких хмар.

І на землі — морок. Грінхауз, цей маєток-лабораторія в глибині джунглів, замовк, причаївся. Лише де-не-де тьмяно виблискують невеликі лампочки — енергію економили. Тимчасовий власник Грінхауза Генрі Харвуд — банкрут. Він не може купити навіть якихось там кілька сот тонн пального, щоб наповнити спорожнілі цистерни. Йому нема чим сплачувати лаборантам і охоронцям, і їх доведеться звільнити. І це тоді, коли слід напружити всі сили, щоб відремонтувати головний інтегратор і докінчити монтаж приладу, успішне випробування якого тільки й дасть довгождані мільйони. Даремно звертатися до Паркера, Кніпса, навіть до Бетсі. Харвуд для них потрібний лише як «Володар Всесвіту», а зовсім не як жебрак-винахідник. Їм байдуже, якою ціною дістався успіх: украв, одняв, знайшов — все одно. Переможців не судять. Харвуд відсвяткував часткову перемогу і одержав за неї аж надто великий аванс. Тепер надходить черга сплатити по векселях…

Ні, старий Вагнер помилявся: Харвуд зовсім не був нездарою і марно часу не гаяв! Він майже закінчив побудову «випромінювача влади» — портативного інтегратора, конструкцію якого почав розробляти ще Вагнер. Це мала бути закута в суцільний сталевий панцир споруда на гусеничному ходу, з кількома дзеркальними антенами-рефлекторами. Десь у череві цієї потвори, копіюючи химерні звиви шпилястих ліній на плівці, виникатимуть електромагнітні коливання. Вузьким незримим пучком ці коливання вирвуться з антен, помчать на сотні кілометрів, щоб викликати в усіх, хто трапиться на шляху, почуття жаху, приреченості» пригніченості; розхитувати й ламати волю, порушувати найточніші процеси, якими людський мозок забезпечує існування всього організму.

Головний інтегратор Вагнера — пройдений етап. Цей прилад конче потрібний, щоб з його допомогою якнайшвидше сконструювати щось інше. Але він непридатний як зброя. Обчислення показали, що, навіть збільшивши потужність інтегратора в тисячу разів, бажаного ефекту досягти не вдасться: електромагнітні хвилі розпорошуються в повітрі, згасають, не досягнувши об'єкту. А Харвуду насамперед потрібна далекобійність апарата. І це дасть «випромінювач влади» — прилад, що випромінює коливання короткими імпульсами надзвичайно великої потужності.

Тільки троє людей знало про «випромінювач влади». Навіть лаборанти й техніки, монтуючи цей прилад, вважали, що мають справу з новим типом радіолокатора. Зараз, після смерті Сміта, доведеться розкрити таємницю ще комусь, бо самотужки не впоратися… Що ж робити?

Як хижак у клітці, Харвуд бігав з кутка в куток свого кабінету, шукаючи виходу з скрутного становища.

«Можна взяти в помічники Петерсона?.. Але це однаково, що підписати самому собі смертний вирок… Притягти ще й росіянина? Нацькувати їх одне на одного?.. Спокусити грошима, славою, зіграти на честолюбстві?.. — гарячково обдумував він різні комбінації. — Тільки не дати їм домовитися».

Це був риск, але нічого іншого не лишалось.

І ось перед головним інтегратором, за кілька кроків од того місця, де п'ять тижнів тому Джек Петерсон мало не забив Генрі Харвуда, сидять двоє надзвичайно люб'язних і чемних людей.

— Отже, містер Петерсон, забудьмо колишнє. Сміта я вигнав геть, — це був страшенний мерзотник. Тепер мені потрібний помічник. Я міг би викликати першого-ліпшого інженера з Америки, але вибрав саме вас і певний, що не помилився. В разі мого успіху на вас чекають багатство й слава. А невдачу я переживатиму один — це не позначиться навіть на вашому заробітку… Щоб бути певними один одного, ми складаємо угоду. Ось вона… — Харвуд підсунув Петерсонові заздалегідь приготовлений текст. — Підпишіть. Чи вас задовольняє платня?

Джек Петерсон слухав Харвуда у дивному сп'янінні. Несподівана зміна долі здавалася йому чимось неймовірним.

Але сумніву нема: чорним по білому написано, що на Джека Петерсона, інженера, покладається повна відповідальність за головний інтегратор і всі досліди, які будуть провадитися з цим приладом.

Ще раз, востаннє, в голові Джека блиснула думка про ті незчисленні багатства, які може дати інтегратор. Та зразу ж її затьмарила інша, яскравіша й величніша думка про майбутнє царство справедливості.

— Згоден! — сказав він хрипко.

— То приступайте до роботи. Насамперед треба перевірити інтегратор, — той дурень Сміт тут щось накоїв. Копирсатися одному — річ дуже марудна, тому з вами працюватиме вже знайомий вам містер Чеклофф. Талановитий інженер, але… але… небезпечна людина. Прошу, стежте за ним і не давайте йому волі. Щоб він не втік, я вживу запобіжних заходів.

— Я хотів би працювати з Гаррі Блеквелом.

— На жаль, це неможливо, — зітхнув Харвуд. — Блеквел звільнився і виїхав до Америки.

Джек здивувався, але не допитувався. Про долю свого друга він таки дізнається і стане йому в пригоді.

— Добре, містер Харвуд. Хай буде Чеклофф.

Він промовчав про свої підозри щодо Фогеля-Чеклоффа, маючи досить грунтовні підстави вважати його за одного з наглядачів Харвуда.

* * *

…А Щеглов, навіть не підозріваючи про події, які відбувалися в Грінхаузі, у цей час нишпорив по закутках своєї в'язниці, клянучи харвудівську підступність і особисту легковажність. Він тепер справді перетворився на в'язня і, як кожен в'язень, шукав можливості втекти.

Його перенесли сюди сплячим. Сміт під час відвідин Вагнера потурбувався перш за все позамикати решту кімнат. Не вдалося навіть помітити, звідки він з'явився і куди зник. А дверей назовні начебто ніде не було.

Інженер обмацував усі виступи, зазирав у кожну шпарку — ніде нічого.

У передпокоях кабінетів за товстими герметичними заслонами містилися автоматичні підйомники. Свого часу їх, певно, використовували для постачання лабораторій матеріалами, а тепер звідти можна було одержати їжу в термосах. Але в ті отвори зміг би пролізти хіба кріль.

Про всяк випадок Щеглов вирішив дослідити це пристосування детальніше. Натискаючи на кнопки керування, він кілька разів підіймав і опускав площадку підйомника. Туди й назад — двадцять секунд. Отже, відстань До горішнього поверху чимала.

Інженер засунув руку в отвір, щоб докладніше вивчити механізм пристрою, і ледве встиг одсмикнути її: площадка раптово посунулась угору.

Чому?.. Щось зіпсувалося?.. Чи, може, там влаштовано якийсь запобіжний механізм?

Але схожа на неглибоку каструлю площадка одразу ж повернулася. На ній лежав невеликий гострий ніж.

— Дуже дивно! — промимрив інженер і враз похопився: треба покинути дурну звичку міркувати вголос. Можуть підслухати.

Це могла бути вигадка Петерсона, — недарма ж він після смерті Вагнера зник, наче крізь землю провалився.

«Ну, то зачекай! — зловтішно подумав інженер. — Тепер пожартую я!»

Він нашвидку написав на аркушику паперу: «Потрібний револьвер!» — і послав цього «листа» разом з ножем нагору.

Відповідь надійшла негайно. На уривку цупкого обгорткового паперу було надряпано незграбним почерком: «Через дві години».

Щеглов зовсім розгубився. Коли це справді друг, то звідки він тут взявся? А коли провокація, то з якою метою?.. Ніж, звичайно, пусте! Але револьвер…

Там, за сталевими стінами оцього склепу, певно, коїлося щось незвичайне. З дня смерті Вагнера не працював інтегратор. Цілу добу Щеглова тримали замкненим і не давали їсти. А тепер оце листування…

Чи не пов'язано усе це з медальйоном старого професора?

Щеглов нишком витягнув з кишені невеличку срібну чотирикутну скриньку.

Так собі, — нічого особливого. А в скриньці — зовсім крихітний свищик.

«Це — ультразвуковий свищик… — згадав Щеглов написані рукою Вагнера поквапливі рядки. — На його тон настроєний один з не позначених на схемі вузлів головного інтегратора. Вмикається «пекельна машина». Харвуд про це не знає».

Зрештою, це було цілком імовірно. Щеглов, маючи повсякчас справу з ультразвуковою технікою, одного разу для штуки влаштував у своїй московській квартирі дивовижний замок. Двері відчинилися автоматично, тільки-но дмухнеш в малесенький свищик такого високого тону, що звук його навіть не сприймався вухом. Конструкція працювала бездоганно; підібрати «ключ» до такого замка було майже неможливо. Інженер переконався в цьому на власному досвіді: згубивши якось того свищика, він морочився кілька годин, але замок таки не відімкнув і був змушений виламати двері.

Але чому ж Вагнер не скористався з цього свищика?.. Мабуть, тому, що звідси до інтегратора не проходить жодний звук?

Інженер видобув свищик з медальйона, дмухнув раз, другий, третій… Ні, нічого… Ну, то хай полежить до часу.

Щеглов позирнув на годинник — минуло тільки півгодини.

Щоб якось згайнувати час, він знову зазирнув до кімнати Петерсона, довго копирсався серед книжок у кабінеті Вагнера і, нарешті, попрямував до підйомника.

Та не встиг він дійти до своєї кімнати, як ззаду почувся легенький шурхіт, а потім бадьорий голос Харвуда:

— Хелло, містер Чеклофф! Ви не гніваєтесь на мене?

Щеглов скоса позирнув на Харвуда, про себе відзначив місце, де могли бути потайні двері, одвернувся й пішов своїм шляхом.

Пістолет!.. От тобі й пістолет!.. Добре, що не дав поглузувати з себе… А от ножа повертати не слід було б.

Проходячи повз отвір підйомника, Щеглов не втримався і зазирнув туди. Зазирнув та й застиг на мить, вражений. Там справді лежав крихітний, майже іграшковий пістолет!

Не випадало міркувати, що та як. Швидким рухом він схопив зброю і сховав до кишені. Це було зроблено вчасно: через кілька секунд до передпокою зайшов Харвуд.

— Хелло, містер Чеклофф!.. У вас дуже похмурий вигляд — так, наче ви збираєтесь мене забити!

Коли б Щеглов мав щонайменшу певність, що в пістолеті є патрони, він випустив би в Харвуда всю обойму. Але довелося ще раз напружити свою волю, згасити спалах гніву і вдавати з себе абсолютно спокійного.

— Ви не помиляєтесь, містер Харвуд. Я це зробив би з насолодою, але без вироку суду — не маю права!

— Я зачекаю, зачекаю, містер Чеклофф! — зареготав Харвуд. — Перепрошую за неуважність до вас. Сподіваюсь, тепер ми будемо бачитися щодня.

— Он як! — глузливо сказав Щеглов. — То вас приваблює молитовна тиша цього склепу?

— Ні. Я пропоную вам вибратися звідси на чисте повітря й стати моїм помічником.

— Н-да! — Щеглов сів у крісло і, як стопроцентний американець, поклав ноги на стіл. — Отже — підвищення? Чим зобов'язаний?

— Випадковим збігом обставин, — Харвуд вмостився в тій же позі поруч Щеглова. — Я вигнав Сміта за те, що він зіпсував головний інтегратор. Ну, та й ще за деякі справи. Тепер, як справжній джентльмен, я хочу дати вам блискучу можливість виявити свій талант. Відремонтуєте інтегратор — виграєте. Не відремонтуєте — програєте. Але й я програю разом з вами, бо втрачу час, за який першокласний спеціаліст обов'язково впорався б з оцим складним завданням.

— О, містер дуже наївний! — люб'язно посміхнувся Щеглов. — Містер вважає, що радянський інженер з усіх чотирьох помчить доводити свою вищість над американським, так?

— Так, — зітхнув Харвуд. — Гол в мої ворота. Почнемо атаку з іншого боку. Необхідно терміново відремонтувати інтегратор, а…

— …а Вагнера вже нема! — дуже серйозно продовжив Щеглов.

— Так. Два-нуль на вашу користь. Вагнер, справді, знав агрегат, як свої п'ять пальців. У мене є інші, далеко важливіші, справи. Інтегратор доручаю вам. Відремонтуєте — вивчите досконало, а через три роки…

— …Ви хотіли сказати — через п'ять тисяч робочих годин?

— О, ви таки зуміли витягти у Вагнера й це?! Вітаю вас! Три-нуль… Може, старий натякнув вам і про «пекельну машину» під інтегратором?

До цього часу Щеглов у думці глузував з Харвуда: усі його хитрощі справді були наївними. Тепер доводилося визнати, що Харвуд і хитріший, і далекоглядніший, аніж це здавалося на перший погляд. Але що ж — хай розмова й далі триває у цьому тоні.

— Один — на вашу користь, містер Харвуд. Була про це розмова, була. Але не тільки про це. Вагнер розповів мені також, що другу «пекельну машину» він завбачливо встановив у вас під ліжком, і вона має ось-ось вибухнути!

— Ат, пусте! — жартівливо одмахнувся Харвуд. — Я її вже давно викинув геть… Ну, то як, любий… — Він по-панібратському стусонув Щеглова в груди. — Згодні?

Щеглов у відповідь теж ляснув Харвуда, але зразу ж одсмикнув долоню:

— Містер вдягає панцир?

— Так! — зовсім не збентежився Харвуд. — 3 недавнього часу. Раджу й вам. Нагрудник з молібденової сталі. Зручне, надійно…

— Куля пробиває? — діловито поцікавився інженер,

— Не всяка. — Харвуд встав і сказав уже іншим тоном. — Отже, запитую востаннє: чи згодні ви бути моїм помічником?

— А коли не згоден? — Щеглов теж підвівся й гостро глянув на Харвуда.

— Тоді я замкну вас отут назавжди. Або принаймні надовго.

Інженер уже давно вирішив: треба погодитися. Можна і розкрити секрет інтегратора, і втекти при нагоді… Але пістолет… Хто його переслав?.. Де перебуває той невідомий друг, і чи існує він взагалі?-

— Я матиму в своєму розпорядженні повну схему інтегратора?

— Хай так, зрештою, — Харвуд удав, ніби зважився на великий риск.

— Тоді — згода.

Вони мовчки вийшли з кімнати і попрямували коридором. Біля простінка, який Щеглов раніше обмацав майже весь і не знайшов ані шпаринки, Харвуд зупинився й витяг з кишені крихітний свищик.

— Вагнер захоплювався ультразвуком і обладнав оцю лабораторію надійними дверима. А втім, для вас, певно, це не дивина.

Він дмухнув у свищик. Товстелезний простінок з тихим шарудінням повернувся навколо своєї осі, відкривши два вузьких проходи до невисокого тунелю.

Ще одні двері, ще… Броньована кабіна ліфту… І ось, нарешті, останні двері одчинилися в якусь велику напівтемну лабораторію. Посеред неї під ковпаком з прозорої пластмаси пульсують, мерехтять численні блідорожеві вогники.

— Головний інтегратор! — урочисто сказав Харвуд. Щеглов уважно подивився на агрегат.

Так, професор Вагнер мав чим пишатися! Нічого схожого на цю конструкцію Щеглов досі не бачив.

Розділ XV ДРУЗІ Й ВОРОГИ

Навіть звичайний радіоприймач широкого вжитку — конструкція вибаглива й примхлива. Наче нічого особливого там нема — котушки, дроти, важельки та кілька десятків непоказних опорів і конденсаторів. А от замовкне — то й шукай тоді, що ж трапилось?

З машинами — легше. Пошкодження там здебільшого зримі: щось зламалося, погнулося, розхиталося. Знайди пошкоджену деталь, заміни новою, та й годі. А в радіотехніці — зовсім не те. Всі оті «штучки» в приладі нібито цілі-цілісіиькі. Але режим порушено. Може, перегоріла лампа, може — пробито конденсатор, або наблизились один до одного дроти, які повинні бути на певній віддалі, або окислився й не пропускає струму якийсь із контактів, або…

Оцих «або» — не злічити. Найскладнішим в радіотехніці є те, що завжди доводиться мати справу з невидимим. Тільки прилади можуть вказати на пошкодження.

Так, нелегко відремонтувати навіть приймач. То яка ж складність постала перед Щегловим, коли він зіткнувся з незнайомим приладом на тисячу електронних радіолампочок!

…Понад тиждень, не розгинаючи спини, копирсаються двоє інженерів у павутинні дротів і все безуспішно.

Вони не розмовляють між собою і лише зрідка кидають один на одного недоброзичливі погляди. Кожен вважає іншого за шпигуна. І це нестерпно. Це неможливо: замість об'єднати свої зусилля вони товчуться на місці.

— Послухайте, любий! — нарешті не витримав Щеглов. — Ви таки інженер чи тільки наглядач?

Петерсон скипів:

— Про це саме я хотів запитати вас! Навіщо ви перевіряєте десятий каскад? Я його вже перевірив.

— А навіщо ви заходилися коло дванадцятого? Я його налагодив ще вчора.

Це й справді було трагікомічно: змарнувати цілий день на безглузду повторну працю.

— Так ось що, містер Петерсон, пропоную працювати по черзі. Дванадцять годин я — дванадцять ви.

— Згода, — пробурчав Джек. — Починайте ви. Я не люблю працювати вночі.

Він одразу ж пішов. Щеглов зітхнув з полегшенням: таки вдалося здихатися сторонніх очей.

Свищик, ніж, пістолет… Те, що було нез'ясовним, лишилося таким і досі. Невідомий друг не подає знаку.

Перевіривши закутки й замкнувши двері лабораторії, інженер зайшов до невеликої, оббитої свинцевими листами камери для досліджень. Там, поставивши за мішень один із зіпсованих конденсаторів, він прицілився крихітним пістолетом і натиснув на гашетку.

Пролунав негучний постріл. Куля пробила конденсатор і глибоко врізалась у свинець.

«Непогано! — подумав інженер. — Це таки справжня зброя!»

Він перевірив і порахував патрони, сховав у кишеню пістолет і повернувся до лабораторії. Тепер лишилося розв'язати питання про «пекельну машину» під інтегратором. Коли Харвуд про неї бовкнув навмання, то слід пильнувати: перевіряючи монтаж, можна випадково замкнути керівні дроти міни і злетіти в повітря разом з усією лабораторією.

«Один з не позначених на схемі вузлів… — пригадував Щеглов записку Вагнера. — Де ж його шукати?»

Ясно, що цей пристрій міститься десь у глибині агрегату, куди важко добратися, та ще й невисоко над фундаментом, щоб не визирали дроти, які йдуть до «пекельної машини». А її, напевне, замуровано в фундамент.

Для захисту од вібрації головний інтегратор був змонтований на величезній бетонній тумбі, яка підносилась над підлогою не менш як на метр. Зовнішній огляд цієї тумби не дав нічого. Тоді Щеглов поплазував під агрегат, детально вивчаючи кожен квадратний сантиметр фундаменту.

Правду кажучи, це була не дуже приємна робота: за один необережний рух можна заплатити життям.

Інженер не поспішав. Він часто перевертався на спину й пильно перевіряв монтаж за схемою. Йому, фахівцеві ультразвукової техніки, повинні впасти в око знайомі пристрої автоматики, — слід лише бути уважним.

І він таки знайшов те, що шукав!

У найбільш незручному місці, куди нелегко просунути навіть руку, виднілися крихітні мікрофони — віночком, а біля них — посилювач і перемикач-реле. Од перемикача звисали два коротко обрізані й скручені один з одним проводи.

«Стривай, стривай… — міркував інженер. — Чи не пастка це?»

На охоронних пристроях дуже часто роблять отакі фальшиві пошкодження проводів. Прилад начебто зіпсований, не ввімкнений. Але то — про чуже око. Механізм у напруженому чеканні, і лихо тому, хто торкнеться якоїсь деталі І.. А поруч з цим пристроєм, для надійності, сховане ще одне резервне пристосування.

Професор Вагнер був завбачливим. Він влаштував аж чотири пристрої, які на нечутний заклик малесенького свищика мали відповісти потужним гуркотом руїнницького вибуху. Чотири пристрої різних видів, — по одному біля кожної опори інтегратора, — в таких місцях, куди й не долізеш.

І все одно там уже побувала чиясь рука. Всі вивідні дроти од перемикачів були перетяті. Але де ж поділися ті кінці, що вели до «пекельної машини»?

Вже з меншою обережністю. Щеглов виліз з-під інтегратора і, ввімкнувши потужний прожектор, спрямував його на фундамент агрегату. І тільки тепер, коли наскісне проміння обрисувало кожну цятку на бетоні, а від щонайменшого виступу лягла довга тінь, вдалося помітити: від кожної опори до зовнішньої стінки бетонної брили тяглися неглибокі западини. Вони сходилися в одній точці і йшли далі вниз, під сталеві плити підлоги.

Отже, Харвуд не збрехав. Він справді виявив ультразвукові пристрої і знешкодив «пекельну машину». Оці заглибини — не що інше, як заново забетоновані канавки, де колись проходили проводи до міни.

Інженер витяг з кишені медальйон професора Вагнера, розкрив його, уважно подивився на свищик.

«Пекельна машина», безперечно, лишилася замурованою в фундаменті інтегратора. Видобути її звідти не просто, та навряд чи й потрібно: якщо перетнути всі підвідні дроти, по яких міг би надійти струм, вона стає зовсім нешкідливою.

А коли — не всі? А коли Вагнер влаштував ще десь хоча б один, старанно замаскований пристрій?

«Тоді — кінець!» У Щеглова по спині пробіг неприємний холодок.

Інженер давно вийшов з того віку, коли рискують своїм життям без потреби. Зазнавши щастя, сьорбнувши лиха, він не хотів розлучатися з білим світом і добре усвідомлював, що проти хитрого й підступного ворога теж треба діяти обережно й хитро.

Зрештою, він погодився на пропозицію Харвуда, щоб боротися і здобути перемогу навіть ціною власного життя. Коли міну не знешкоджено, то насамперед буде зруйновано оцей інтегратор, який в руках у Харвуда може завдати людям неймовірного лиха…

Різким рухом Щеглов приклав до губів свищика, дмухнув у нього щосили… і, перечекавши кілька секунд, зітхнув з полегшенням.

Тепер інженер відчув, що Харвуд таки сильний ворог і зламати його буде нелегко!

Петерсон зайшов до лабораторії рівно о дев'ятій, невиразно промимрив привітання, тицьнув у руки Щеглова бутерброд:

— Їжте.

— Тсенкю, дякую! — інженер сів на стіл і почав їсти, позираючи на Джека своїми холодними сірими очима.

Незважаючи на втому, у Щеглова був чудовий настрій: вдалося знайти одну з вад головного інтегратора. Цікаво, чи помітить її Петерсон?

— Ні, там я вже перевірив. Черговий каскад. Так і є, проминув!

— Послухайте, любий: я звідси бачу, що індикатор танцює, мов скажений. Невже ви не догадуєтесь, що цей контур розладнався?

Петерсон шарпнувся, ще раз перевірив покази приладів, і його одутле обличчя враз набуло бурякового кольору:

— Дякую. Але чи не хочете ви податися звідси під три чорти?

— Ні, — Щеглов поквапно ковтнув останній шматок бутерброда і підійшов до інтегратора. — Ви ж знаєте, що одному тут не впоратися. Я вам допоможу.

Коли розладнується коливний контур, та ще й у складній апаратурі, налагодити його не так просто. З цим вузлом Щеглов і Петерсон морочилися годин п'ять. Нарешті, десь коло третьої ввімкнули головний інтегратор.

Лише на єдину мить блиснула і одразу ж потьмяніла зелена лінія на екрані. Але й це був чималий успіх.

Вже далеко лагіднішим тоном Петерсон сказав:

— Ходімте обідати, містер Чеклофф.

— То що ж — ходімо.

Втомлені й задоволені, — кожен по-своєму, — вони вийшли з лабораторії і спустилися на перший поверх. Оце й була їхня дозволена траса, їхній «життєвий простір»: лабораторія і колишній кабінет Харвуда на другому поверсі та спальня й їдальня — на першому. Заборонялося переступати за червоні лінії, завбачливо прокреслені впоперек кожного коридора. Хоч-не-хоч, а доводилося скорятися. Першого ж дня Харвуд показав кожному з «помічників» дуже повчальний, як він висловився, фокус: простягнуту за червону лінію палицю негайно розтрощувала куля. Тільки зовнішні двері й не мали електричного захисту, але біля них вдень і вночі стояла варта.

До лабораторного корпусу, крім Харвуда, ще мав право заходити мовчазний, непривітний кухар-китаєць. Петерсон і Щеглов не любили його: він смачно готував і вправно подавав їжу, проте мав дуже неприємну звичку стовбичити біля стола і не моргаючи дивитися на обох зразу своїми байдужими невиразними очима, його намагалися просто не помічати, як не помічають чогось неприємного, але обов'язкового.

Ось і сьогодні: Щеглов, коли з'явився кухар, відповів на його уклін мовчазним кивком голови й схилився над книжкою. Петерсон зробив те саме, але раптом, згадавши щось, запитав:

— Скажіть, де Гаррі Блеквел?

Китаєць знизав плечима.

— Високий, худорлявий, світловолосий, — пояснив Петерсон. — Він працював два місяці тому в оцій лабораторії разом зі мною.

Китаєць, здавалося, почав щось пригадувати, але потім знову повторив свій жест.

— Осел! — промимрив Петерсон.

Кухар і не поворухнувся. Але коли Щеглов потягнувся за мінеральною водою, китаєць, як завжди, попередив його рух: схопив склянку й пляшку, щоб налити. Однак його рука чомусь здригнулась, і на штани інженера бризнуло кілька краплин води.

— Пробачте, містер! — китаєць дуже злякався, вихопив серветку, почав витирати Щеглову руки.

— Ой, облиште! — незадоволено сказав інженер. Лакеїв він не терпів.

— Пробачте, пробачте, містер!

…І раптом Щеглов відчув на своїй долоні щось важке, металеве. Він позирнув і не повірив очам: патрони до його пістолета! Шість штук — комплект!

Китаєць стояв за спиною Петерсона, — такий же байдужий, мовчазний. Тільки на єдину мить його очі блиснули радісно, лукаво та на губах промайнула тепла і щира посмішка.

Розділ XVI МІ-ХА-ЛО

Довгий вузький ствол гармати, добре замаскованої гіллям і травою, повільно пересувається зліва направо. А в улоговині, за якихось сто метрів, — також праворуч, — по тимчасовому містку через болото переповзає великий плямистозелений бронетранспортер.

Лишилося подати сигнал, і американський термітний снаряд, вилетівши з американської протитанкової гармати, прониже американську броню й викурить з бронетранспортера тих кількох, які в цю мить заклякли біля кулеметів і тривожно позирають на ворожі їм буйні хащі.

Але сигналу все не було…

Смаглявий юнак-наводчик докірливо й благально дивиться на командира, а той, не одриваючи погляду від бінокля, заперечливо хитає головою:

— Ні, ні, Чен! Не можна!.. — командирові, певно, теж кортить підпалити оцей бронетранспортер, але є щось вище, важливіше, що змушує стримати порив. — Не маю права, Чен!

Юнак ображено закопилив товсті, по-дитячому рожеві губи, але глянув на годинник і зойкнув:

— Дванадцята!.. Що передати?

— Все гаразд. Один — на Грінхауз. Звідти — нічого. Примостившись на скриньці радіостанції, юнак почав квапливо шифрувати зведення.

Усе тут американське та англійське: авторучка, блокнот, годинник, гармата, радіостанція. А люди — місцеві. І новітня «імпортна» техніка їм, певно, до смаку.

— Швидше, Чен! — квапить командир, стукаючи пальцем по циферблату першокласного хронометра. — Ти запізнився на три хвилини! Мі-Ха-Ло тобі цього не подарує!

— О, Мі-Ха-Ло — славетний радист! — засмучено зітхає юнак, ввімкнувши радіостанцію. — Його передавач співає, немов цикада! А мій…

Він не докінчив: у навушникам почулося голосне верещання передавача партизанської бази. Але воно скидалося не на спів цикади, а скоріше на кулеметну чергу.

Чен ледве встигав записувати. За півтори хвилини радіоприйому він встиг облитися потом, але все одно був змушений передати сигнал «РПТ» — «повторіть!» Зате й своє зведення він проторохтів ключем буквально за кілька секунд і аж тоді зітхнув з полегшенням.

Командир спостерігав юнака з дружньою посмішкою:

— Ну, то передав тобі Мі-Ха-Ло «сто чортів»?

— Передав! — відповів з гордістю Чен. — Але то — за запізнення. А за прийом — ні!.. Я ж тільки один раз попросив «РПТ»!.. Не вірите?

— Вірю, вірю, тільки розшифровуй швидше!

В радіограмі нічого особливого не було. Пропонувалося причаїтися, посилити спостереження і відкривати вогонь тільки для самозахисту. Зведення на базу надсилати голубами.

— Голубами! — презирливо повторив радист і любовно витер кришку радіостанції досить-таки брудним рукавом. — Що там оті голуби?!.. Повільно, ненадійно… Підіб'ють того голуба, та й потрапить зведення до чужих рук!

Він був зовсім юний, оцей радист-наводчик, і досвідчений командир гармати тільки посміхнувся нишком: вона. Теми для розмов знаходилися; Мишко вправно оперував своїм скромним запасом китайських та англійських слів. Цього було досить.

Все йшло так добре… І от — на тобі! — трапилась халепа…

Коли вперше вдалося «спіймати» Москву, Михайло від радощів схопив Паріму на руки і підкинув так високо, що ледве не проламав покрівлю хижки, — а потім, — уже зовсім ненароком, — ще й притиснув дівчину до грудей…

Весела щебетлива Паріма образилася, ясно. Коли Михайло поставив її на підлогу, вона подивилась на нього зосереджено, сумно і тихо сказала:

— Ти, Мі-Ха-Ло, як слон!

На саму згадку про це в Михайла спалахнули вуха: та й справді, як слон!.. Похизувався своєю силою… От тобі й маєш!

Він тоді спробував обернути все на жарт. Назвав Паріму «макакою», — вона ж бо справді прудка й спритна, як мавпочка. А дівчина образилась ще дужче і з того часу не приходить.

І от сидить тепер Мі-Ха-Ло в своїй хижці, слухає, як стугонить злива по пальмовому листі покрівлі, позирає з нудьгою то на двері, то на годинник і пригадує, пригадує…

…Звивиста дорога вела його через «рімбу» кудись убік від місця, де точився бій. Це було дуже прикро, але що зробиш? Мишко тільки пильно вдивлявся в кущі, шукаючи хоча б вузенької стежечки.

Ага!.. Ось якась прогалина у заростях!

Він просунувся у вузьку щілину між стовбурами якихось дерев, подолав ще кілька метрів відстані й плюнув з досади: перед ним стояла суцільна стіна височезного й товстелезного бамбука. Довелося вернутись.

Він саме озирав себе, чи не вп'ялася де якась п'явка, аж помітив раптом, що попереду, біля повороту стежки, на мить виткнулась і одразу ж заховалась постать людини в синьому.

— Зачекайте, прошу! — Побоюючись, що ця людина зникне, Лимар щодуху побіг стежкою.

Але й незнайомий бігав непогано і, певно, добре орієнтуючись, зник за одним із поворотів, наче крізь землю провалився.

Зазнавши невдачі, злий, Лимар сів край стежки, пильнуючи на обидва боки. Хай там що, а втікача він таки спіймає!

Кілька хвилин було зовсім тихо. Та ось праворуч від себе Лимар почув якийсь рух у кущах.

Він кинувся туди. Одхилив гілку… і стрівся поглядом з якоюсь милолицьою смаглявою дівчиною. Їх відділяло кілька десятків сантиметрів.

Вона, зіщулившись, охопивши руками груди, дивилась на нього тоскно й злякано. Очі в неї були схожі на стиглі тернини, — сизуваточорні, оторочені густими віями, — але з східним розрізом. Зачіска — дивна: чорне блискуче волосся акуратно зібране вгорі в жмутик, невідомо як скріплений. Шкіра на обличчі й оголених до ліктя руках — ніжна, чудового бронзового кольору. Губи — свіжі й рожеві. Красуня!

— Здрастуйте, дівчино! — вкрай розгубившись, Лимар вимовив це українською мовою. — Не бійтесь мене, я не ворог.

А вона одхилялась від нього все далі й далі, ладна щезнути, піти крізь землю, аби не потрапити до рук чужинця.

— Я не зроблю вам нічого поганого… Мені треба в Сінгапур! — вже англійською мовою сказав Лимар.

Дівчина мовчала. Тоді він узяв її за руку і вивів на стежку. Полонянка не пручалася. І оця покірність бентежила й дратувала: хіба можна так?.. Дівчина гадає, що перед нею ворог. То хай же й буде гордою, нескореною!.. Чи, може, вона вже зрозуміла, що їй не загрожує небезпека?

— Дівчино, я — Росія! — Лимар нарисував на землі вістрям ножа якусь подобу географічної карти. — Я — моряк. Мені треба додому. Наш пароплав… ну, от розумієте… втопився…

Запас англійських слів вичерпувався. А дівчина, здавалося, почала цікавитися розповіддю. Вона позирнула запитливо, присунулася ближче… і схопила пістолет, який лежав на землі.

Та хоч який швидкий був цей рух, а Лимар все-таки встиг перехопити руку дівчини і вирвав у неї зброю.

— Е, моя люба, не гаразд!.. Я до вас із щирим серцем, а ви…

Йому не вдалося докінчити. Дівчина схопила його ніж і стрибнула вбік.

З її обличчя зник вираз приреченості й покори. Тепер воно було зосередженим і рішучим. Тендітна, струнка, вона стояла напружившись, готова захищати своє життя до останнього подиху.

Михайло посміхнувся: ну що могло зробити оце дівча з ножем проти вогнепальної зброї?.. Але — молодчага!

Кілька секунд тривала пауза. А потім Лимар взяв пістолет за ствол і повільно простягнув дівчині:

— Візьміть!

Дівчина позирнула на Лимаря з неприхованим подивом, але пістолет таки схопила і в ту ж мить скомандувала англійською мовою:

— Руки вгору!

Він засміявся і навмисне схрестив руки на грудях:

— Послухайте, дівчино, давайте без цього — я занадто втомився і вмираю з голоду.

— Руки вгору!

— Ну, гаразд, — Лимар підвів руки. — А тепер що? Дівчина теж, мабуть, не знала, що їй робити з полоненим. У всякому разі, в її очах промайнула розгубленість.

— Дівчино, надходить вечір. Коли ви партизанка — ведіть мене до свого командира. Коли ні — доведіть до якогось селища. І зрозумійте, прошу: я не англієць, не американець, а росіянин. Москва. Розумієте: Москва!

Дівчина стрепенулась, наче аж хотіла щось запитати, але потім її обличчя знову прибрало офіційного виразу:

— Вперед!.. Не озиратися!

І Михайло пішов, мугикаючи собі під ніс якусь пісеньку. Слово честі, пригода йому подобалась! Краще вже йти під конвоєм, аніж продиратися крізь мертві джунглі.

— Швидше!

Кляте дівчисько! Воно вміло йти, не відчуваючи втоми. Проте й справді слід поспішати — вже сутеніє.

Ніч впала майже раптово, — непроглядна, задушлива. Метлялися перед очима різнокольорові світляки. Тьмяно виблискували трухлі стовбури мертвих дерев. Але це світло не розвіювало мороку, а робило його ще страшнішим.

— Ну, що ж далі? — Михайло зупинився, і дівчина наткнулась на нього. — Я нічого не бачу.

— Я буду вас вести. Не спробуйте тікати!

Вона взяла Михайла за ліву руку, приставила пістолет до його спини. Скомандувала пошепки:

— Вперед!

— А ще далеко? Дівчина не відповіла.

— Моя люба, — тихо засміявся Лимар, — давайте я сам триматиму свій пістолет проти власного серця. Так принаймні безпечніше. А то — спіткнетесь, чи що… А я хочу жити.

Він повільно, але владно, притягнув до себе дівчину, забрав у неї зброю.

— Не забувайте: у мене лишився ніж! — сказала вона з погрозою.

— Так.

Тепер дівчина зайшла з правого боку і поклала Михайлову руку з пістолетом собі на плече. Звичайно, це була дуже наївна пересторога, але, зрештою, їх було тільки двоє у джунглях, і зараз, уночі, коли кожну мить на них міг напасти якийсь хижак, решта небезпек відступали на задній план.

Отак вони і йшли, майже обнявшись. А «рімба» жила своїм тривожним нічним життям. Невгамовно дирчали цикади. Не вщухало шарудіння у гущавині. Пролунав та й урвався жалібний зойк якогось звіряти. Щось гупнуло глухо — може, впало дерево.

Всі оці звуки були для Лимаря таємничими й однаково загрозливими. Але малайська дівчина, яка, певно, і народилася, і виросла в джунглях, тонко розрізняла кожен з них. Вона то змушувала потиском свого плеча рухатися швидше, то затримувалася, прислухаючись. Зір у неї був, як у кішки: навіть у темряві вона бачила не тільки дорогу, а кожну вибоїну і кожен пагорбок.

— Тс-с! — дівчина притиснулася до Лимаря і пошепки вимовила якесь слово, певно по-малайському. — Стріляти!.. Приготуйтесь! — додала вона по-англійському.

Лимар нашорошив вуха, але не почув нічого.

— Швидше!.. Сюди… Сюди… — дівчина кинулась назад, потягла його до кущів. — Лізьте!.. Угору!

Куди вгору — біс його знає!.. Руки Лимаря натрапляли на суцільне плетиво гілок. А дівчина вже забралася на дерево, що перевисало над стежкою, немов справжня арка, і тягнула за собою Михайла. Нарешті видерся й він.

Аж тепер йому стала зрозумілою причина тривоги: на стежці, просто перед ними, пролунало хиже ричання.

— Лев?.. Тигр?

Дівчина намацала його обличчя й закрила йому губи маленькою теплою долонею. Вона притиснулась до нього при цьому, і він відчув, як колотиться її серце.

В «рімбі» відбувалася драма. З несамовитим тупотом промчали якісь великі тварини. За ними — дрібніші, якщо зважати на тонкий цокіт копит. А потім щось закричало, — та так, що Лимаря аж морозом пройняло.

Що могла б зробити людина зараз, коли така темрява, що хоч у око стрель? Оці два чи три метри над землею для хижака — ніщо.

Та, пригортаючи до себе маленьку хоробру дівчину, Лимар все одно готувався до бою. І дівчина, яка, можливо, краще за нього зуміла б захистити себе, відчула це і, вже не стримуючи свого страху, притулилась ближче до мужчини, якому споконвіку належало бути і хоробрішим, і сильнішим.

Настала тиша. Даленів тупіт. І знову з легким посвистом «ті-ті-дю» промчала, хлопаючи крильми, нічна ластівка. А двоє людей все ще сиділи на товстелезній гілці дерева, не наважуючись продовжувати свій небезпечний шлях.

— Як вас звуть, дівчино? — пошепки спитав Лимар.

— Паріма… — вона помовчала і підняла голову з його грудей. — А вас?.. Ви справді росіянин?

— Так, росіянин. Михайло Лимар.

— Мі-Хау-Ло-Лі-Мау… — дівчина затнулась і дуже серйозно прошепотіла: — Яке довге, яке складне ім'я!

— Ми-хай-ло! — повторив він ще раз. Але для Паріми й це було занадто складно. Довелося погодитися на «Мі-Ха-Ло».

…Ось так і познайомився Мишко Лимар з малайською партизанкою Парімою.

Як з'ясувалося пізніше, Паріма того дня поверталася з далекої розвідки. Лимаря вона зустріла зовсім близько від партизанської бази, але повести його туди побоялася і вирішила добратися до найближчого селища. Ніч настала несподівано швидко, от і довелося їм заночувати в «рімбі».

Паріма була колишньою «мі-цай». Так звуть у Малайї дівчаток, яких продають їхні зубожілі батьки за служниць у багаті родини. Їй пощастило: вона не зазнала поневірянь та знущання, які чекають на «мі-цай», коли ті досягають дівочого віку. Її хазяїн втік, коли почалася війна з Японією, і з того часу Паріма виконувала в партизанському загоні відповідальну й небезпечну роль розвідниці.

Саме Паріма і стала для Лимаря провідником, перекладачем, найближчим другом. А коли виявилося, що пробратися до Сінгапура, в зв'язку з оголошеним там воєнним станом, не можна, саме вона запропонувала Михайлові взяти на себе налагодження радіозв'язку в партизанському загоні.

Мила, хороша дівчина!

Аж тепер Михайло зрозумів, що не отам, під стінами Грінхауза, він покохав Паріму. І не отам, на стежці в «рімбі». Це відбувалося день за днем, повільно, непомітно… І ось уже немає сили опиратися почуттям… О, коли б тільки Паріма прийшла сюди! Він підхопив би її на руки, зацілував би!..

…Він сидів, заплющивши очі, прислухався до своїх думок, до стугоніння дощу і не знав, що вже давно на порозі його хижки, охопивши коліна руками, сидить кохана дівчина і дивиться на нього щасливим і сумним поглядом.

— Мі-Ха-Ло… — Паріма промовила це так тихо, що й сама ледве почула за шумом дощу. — Ти на мене не гніваєшся, Мі-Ха-Ло?

А йому здавалося: вчувається.

— Чому ти зітхаєш, Мі-Ха-Ло?.. Адже я — ненавмисне…

Він розплющив очі. Розгублено кліпнув повіками: чи не ввижається, часом?.. А потім, — де й поділась ота рішучість! — підійшов до дівчини, сів поруч неї, запитав тихо:

— То ти не гніваєшся, що я тебе підкинув так високо? Вона здивовано подивилась на нього:

— Ні, ні! То було так чудесно!

— Чудесно?! — Михайло зірвався на рівні ноги — сяючий, повний сили й щастя. — А ще — хочеш?

— Хочу! — Паріма довірливо, як дитина, простягла до нього руки. А він, відчуваючи, що міг би гори зрушити з місця, схопив дівчину і підкинув так, що її лікоть, вдарившись об покрівлю, зсунув пальмове листя. Але то, певно, було не боляче, бо Паріма, впавши у обійми до Лимаря, тільки радісно сміялася. І струмінь дощу, який полоснув обох крізь пошкоджений дах, не був неприємним: Михайло тільки міцніше притиснув до себе дівчину, захищаючи її власним тілом.

Він випустив Паріму з обіймів лише тоді, як вода почала добиратися до радіостанції:

— Давай швидше плащ!

— Ой Мі-Ха-Ло, любий!.. — аж тепер Паріма згадала про доручення. — Я зовсім забула: негайно біжи до командира. Шифровка з Грінхауза, від Чена-Старшого… А того російського інженера звуть… Чеклоу… Так, містер Чеклоу…

— Зажди, зажди… — щось дуже знайоме вчулося Лимареві у цьому прізвищі.— Чеклоу… Ні, це не російське… Чеклов… Шеклов….

Він зупинився, вражений, і враз вигукнув:

— Щеглов?!. Інженер Щеглов?.. Так, так — ніхто інший!.. Але як він там опинився?

А потім, — Паріма навіть не зрозуміла, як це сталося, — Мі-Ха-Ло поцілував її просто в губи і вискочив з хижки.

— Чеклоу… Шеклоу… — машинально шепотіла вона, притискаючи руку до грудей, де чомусь сильно-сильно стукало серце.

Вона посміхалася радісно й збентежено: тепер їй стало цілком ясно, чому коханому не сподобалося назвисько «слон». Слон — розумний, дужий, але повільний і млявий. А Мі-Ха-Ло — як вогонь, його треба назвати «Полум'яний Слон». І не англійською, а малайською мовою…

…Отут, у хижці, що мала почесну назву «радіорубки», зараз народжувалося нове, милозвучне ім'я. Його трудно перекласти на нашу мову, але воно сподобалося пізніше багатьом малайським матерям.

І це ім'я з сумом, з гордістю, з любов'ю ще довго повторювала смаглява дівчина Паріма. Так довго, аж поки…

Але про це — потім.

Розділ XVII МІСТЕР ПАРКЕР РИСКУЄ ЖИТТЯМ

Погожого липневого світанку вулицями Сінгапура, — «Міста Лева», як звуть його малайці, — в супроводі бронетранспортера мчав шикарний чорний лімузин.

Місто було пустельним: ще не скінчився «комендантський час».

Дротяні рогатки біля поліцейських дільниць, кулемети та легкі гармати в садибах багатіїв на Джонсон Піар, головній магістралі Сінгапура, свідчили, що партизанів тут бояться страшенно і, мабуть, небезпідставно.

На вулиці Сент Ендрюс Роуд, біля головного поліцейського управління, оточеного, наче справжня фортеця, кількома рядами колючого дроту, до лімузина й бронетранспортера приєднався ще й середній танк. При виїзді з міста ця невеличка колона затрималась, поки знімали з дороги численні міни, а потім подалася автострадою на перешийок Кра, — до дамби, яка з'єднує острів Сінгапур з власне Малайєю. І тільки дуже обмежене число осіб знало, що в чорному лімузині їде містер Паркер.

Мільйонер важив своїм життям: партизани знову з'явилися поблизу Сінгапура. Звісно, краще було б скористатися з вертольота, але після однієї повітряної катастрофи, яка, на щастя, скінчилась благополучно, Паркер боявся навіть підходити до літака. Та, зрештою, і вертоліт не давав повної гарантії під час недавнього нальоту на військовий аеродром партизани захопили батарею зенітних гармат і перегнали на свою територію кілька реактивних винищувачів.

Кожен рух містера Паркера, кожна витрачена ним хвилина були варті великих грошей. А увесь загалом він коштував понад півмільярда доларів, і можна було сподіватися, що після успішного розгрому англійської «Денлоп Раббер компанії» ця сума подвоїться. Отже, тільки дуже великий бізнес змусив мільйонера кинути всі справи й податися в глиб Малайї.

Генрі Харвуд повідомив, що закінчив побудову нового інтегратора і готовий продемонструвати його дію. Поміж рядками листа Паркер прочитав натяк на те, що Харвуд ще не домовився з Кніпсом остаточно і навіть ладен порвати з ним. Це вимагало негайних дій.

Ясно, коли б існувала щонайменша можливість викликати Генрі Харвуда разом з його апаратами до себе, мільйонер зробив би це негайно. Але на перешкоді стояло багато причин, і найголовніша з них та, що в Сінгапурі не вдалося б здійснити того досліду на чорношкірих, який тільки й дасть змогу встановити ефективність нової зброї.

І ось містер Паркер, зіщулившись у куточку просторої комфортабельної машини, мчить автострадою через джунглі, звідки кожну мить може пролунати влучний постріл. Але ця місцевість ще більш-менш охороняється, а от далі, за П'ятим постом, доведеться пересісти в розжарений, смердючий бронетранспортер.

…І не знає мільйонер, що коли б не збіг обставин, то не врятувала б його ані броня транспортера, ані кулемети й гармати танка! На урвищі проти зірваного містка, за кілька кілометрів від Грінхауза, напоготові стоїть непогана протитанкова гармата, і смаглявий наводчик Чен за першим знаком вліпить термітний снаряд туди, куди накаже командир.

Але командир не наказує. Ворожа колона повільно переповзає тимчасовим містком…

А над колоною, над протитанковою гарматою, над Грінхаузом, од Сінгапура в напрямі партизанської бази летять уривчасті радіосигнали.

Довго будуть морочитися англійські та американські шифрувальники, добираючи змісту в тарабарському сполученні знаків. Шифр вибрано надійний.

Радіограма-наказ розшифровується так:

ПАРКЕР ВИЇХАВ ДО ГРІНХАУЗА В СУПРОВОДІ БРОНЕТРАНСПОРТЕРА Й ТАНКА. ЗНИЩИТИ!

Пливуть та й пливуть радіохвилі ефіром. Радист партизанського центра в Сінгапурі рискує собою й радіостанцією…

Але по графіку зв'язок з центром має бути сьогодні тільки о 12.00. І тому «славетний радиста Мі-Ха-Ло не торкається приймача. Він сидить на порозі своєї хижки й тоскно позирає на неприродно яскраву зелень хащів, прислухаючись, чи не повертаються, часом, бійці з завдання.

Нудно Михайлові, тоскно. Принади тропічної смуги, романтика мандрів у незвідані чужі країни зникли геть, розвіялися, ледве-но довелося познайомитися з ними ближче. Лишилося тільки кохання до Паріми та туга за батьківщиною.

Хіба мало де побував Мишко у Радянському Союзі? Народився на Україні, працював на Далекому Сході, бував у Заполяр'ї і в Казахстані. І все це була рідна країна.

Тут його оточують щирі, товариські люди. Джунглі, зрештою, тільки рослинність. Сибірська тайга, а особливо тайга далекосхідна, навіть схожа на «рімбу». І спека та задуха в Малайї не кращі, як у Колхіді, біля Батумі. Та чомусь усе здається тут не таким, як треба, і з'ясовується це дуже просто: серце прагне додому.

То чи доведеться ж повернутися на батьківщину?

Мишко схопився й побіг до приймача. Марна річ почути вдень голос Москви. Але він таки ще раз спробував.

Ні, не чути. Тільки шурхотять атмосферні розряди.

* * *

Рано-вранці, знемагаючи від утоми, інженер Щеглов закінчив перевірку останнього каскаду і, знесилений, сів на тумбу головного інтегратора.

Протягом кількох останніх днів майже не випадало відпочивати: чомусь завжди траплялося так, що розладнаний каскад виявлявся тільки перед світанком, і для його налагодження необхідно було ще п'ять-шість годин попрацювати удвох з Петерсоном.

Американець спочатку сердився, що йому припала роль звичайного лаборанта, чортихався, вимагав помінятися змінами, відмовлявся від допомоги, але згодом принишк. Тепер він майже весь час мовчав і щось зосереджено обмірковував.

Ні, з Петерсона був непоганий інженер. Щеглов мав чимало підстав для такого висновку. Поступка місцем керівника при ремонті інтегратора означала, що американець щось замислив.

Підозра Щеглова зміцнилася, коли Джек якось сказав:

— Прошу, не прохопіться Харвуду, що налагодження майже закінчене. Це небезпечно і для вас, і для мене.

Щеглов розумів це і сам, але заява Петерсона його здивувала: посіпака хоче обдурити свого хазяїна. Чи не думає, часом, Джек захопити інтегратор до своїх рук?

Щеглов пригадував чудернацьку поведінку Петерсона при першій їхній зустрічі, безглузду погрозу зробити з уявного «шпигуна» «чесну людину», натяки на необхідність вирвати у Вагнера секрети, — і губився, не знаючи, який зробити з цього висновок.

Безсумнівним було тільки одне: в боротьбі проти Харвуда з'явився хоч і тимчасовий, але все-таки спільник. Лишилося визначити його позиції.

У всякому разі, й Петерсону не варто говорити, що ремонт інтегратора закінчено. Перед тим, як зважитися на рішучі дії, треба мати принаймні день-два на обмірковування.

Щеглов увімкнув агрегат, пересвідчився в його бездоганній дії і, не відчуваючи втіхи з великої перемоги, почав міркувати, яким чином пошкодити інтегратор так, щоб це було і непомітно і давало б змогу налагодити його при першій-ліпшій потребі.

Тепер він знав цю складну радіотехнічну споруду всю, до найдрібніших деталей. Звісно, людська пам'ять не здатна зберегти хаотичне нагромадження значків та ліній на схемі, проте було схоплено принцип дії кожного вузла і особливості інтегратора в цілому. Щеглов поступово переконувався, що конструкція — далеко не бездоганна. Мало того: у голові інженера щораз ясніше вирисовувалися контури іншого, цілком своєрідного й навіть протилежного за своєю дією апарата. Ще виникали тільки перші несміливі натяки на те, де буде використовуватися майбутній агрегат, але Щеглов уже в думці охрестив його «диференціатором» — в противагу інтегратору професора Вагнера.

Та мрії мріями, а зараз слід відшукати дошкульне місце щойно відремонтованої споруди. Як виявилося, це була нелегка справа, і Щеглов ледве впорався із своїм завданням до приходу Петерсона.

— Невдача! — буркнув він у відповідь на мовчазне запитання Джека і вийшов з лабораторії.

Цього разу він зіграв погано. Як і кожен смертний, він торжествував перемогу над суперником, тому в голосі мимохіть прослизнули трохи інші інтонації, аніж ті, що були потрібні.

Петерсон уважно подивився йому вслід, замкнув двері лабораторії і подався до інтегратора.

Чи допоміг йому щасливий випадок, чи придався досвід тривалого дослідження складних конструкцій, — тільки шкоду, заподіяну Щегловим, він виявив і усунув дуже швидко, — години через дві. І тоді, гордий із своєї проникливості, схвильований близькою можливістю здійснення мрії про перевиховання всього людства, він увімкнув головний інтегратор і надів «радіошолом».

…І як два місяці тому, він виразно, наче під самим вухом, почув знайомий голос Бетсі Кніпс. Тільки в ньому бриніло вже не захоплення, а образа і ненависть:

— …Мерзотник!.. Ви скористалися з мого світлого кохання, щоб зіп'ястися на ноги, а потім зрадити і мого батька, і мене! Ви канючили гроші — я вам їх давала. То де ж моя корона «цариці космосу»?.. Ви віддасте її племінниці Паркера?.. Х-ха! Не діжде! Я заберу у вас все — усі ваші страшні машини, оцей мерзенний маєток, навіть ваші лаковані черевики! Тут усе моє. Моє!.. Я купила вас усього, разом з тельбухами, і можу купити ще тисячу таких, як ви! Навіть тепер, коли ми втратили на «Денлоп Раббер» половину свого багатства!.. Геть звідси, і поверніть мені все!

Вона верещала, як перекупка, і розридалася, як порядна.

Після паузи заговорив Кніпс, — сухо, погрозливо:

— Збитки ви мені відшкодуєте негайно — по-перше. По-друге, як власник Грінхауза й того, що в ньому міститься, я можу конфіскувати ваші апарати. Щоб цього не сталося, я повинен одержати тридцять чотири проценти акцій компанії по виробництву інтеграторів. Щодо міс Бетсі — це ваша особиста справа. У всякому разі, ви можете вільно одружитися з Едіт Паркер, бо офіційних заручин з моєю дочкою у вас не було.

— А, не було?! — . трагічний плач дочки мільйонера знову перейшов на пронизливе верещання. — Не було?!. Я їду звідси!.. Негайної.. Негайної!. Негайно!!!

— Зачекай, Бетсі, — незадоволено спробував утихомирити її Кніпс. — Тут ідеться про серйозні грошові справи.

Верещання піднялося до таких високих нот, що у Джека аж у вухах закололо.

— Гаразд, містер Кніпс, — ввічливо й твердо сказав Харвуд, скориставшись з невеликої паузи. — Ми про все домовимось післязавтра в Сінгапурі.

— Так. А тепер — подайте нам вертоліт. Як бачите, міс Бетсі дуже знервована.

— Вам доведеться зачекати, містер Кніпс. Вертоліт прибуде з Сінгапура тільки надвечір. Може, скористаєтесь з моєї автомашини?.. Це цілком надійно: вас буде супроводити бронетранспортер і танк.

Навряд чи така подорож приваблювала полохливого мільйонера. Та Бетсі знову завела своє «Негайно!», і він неохоче промимрив:

— Так. Ми поїдемо. Гуд бай, містер Харвуд. Я чекаю на вас у вівторок.

— Гуд бай, містер Харвуд! — вискнула Бетсі Кліпс, і слідом за тим пролунав дзвінкий ляпас. — Гуд бай!

Харвуда, мабуть, ніщо не могло дійняти. Він відповів таким спокійним тоном, наче нічого й не трапилось:

— Гуд бай, містер Кніпс!.. Гуд бай, міс Кніпс!.. До речі, ляпаси тепер не в моді.

Кілька хвилин серед тиші чулися тільки кроки. Потім загуркотіли мотори, дзенькнула брама, гуркіт почав віддалятися.

Неголосно вилаявся Харвуд… Брязнуло скло… Кроки… Чийсь шепіт незнайомою мовою… Знову кроки… Заскрипіли двері…

А гуркіт моторів віддалявся… І раптом у тій стороні почувся різкий вибух, потім ще, ще… Пролунала та й урвалась кулеметна черга… Знову вибух, — дуже сильний…

— Партизани! — пополотнів Джек Петерсон.

Та гуркоту вже не було чути. Зате хтось радісно лопотів щось чи то по-китайському, чи ще якоюсь мовою.

— Партизани!!!

Він боявся партизанів не менш за Паркера й Кніпса, і йому уявлялося, що там, на автостраді, біля розтрощених машин зараз вихиляються в дикунському танці сотні чорношкірих, яких не можна назвати тваринами лише тому, що вони рухаються на двох ногах. Йому й на думку не спадало, що на урвищі біля зруйнованого мосту було тільки двоє чесних миролюбних смаглявих людей, і один із них — Чен-Молодший — вистукує телеграфним ключем радісне повідомлення про виконання завдання, не знаючи того, що в лімузині, який палахкотить поруч розтрощеного танка, їхав не американський, а англійський мільйонер.

— Партизани!!! — шепоче Джек Петерсон. — Треба перевиховати й їх!

І в його мозок, як щось далеке, другорядне, лише ледве-ледве продираються скрипучий голос Паркера і шанобливий — Харвуда:

— Ну, то коли ж ви мені продемонструєте «випромінювач влади»?

— Перепрошую, містер Паркер! Вертоліт з чорношкірими прибуде увечері. Отже — завтра.

— М-м… Кепсько!.. Да, раджу вам знищити головний інтегратор, коли він і справді непотрібний. А також і…

Петерсон здригнувся, наче від удару електричного струму. Він зрозумів, що може бути за тим «і».

— Ну, то побачимо!

Він рішуче вимкнув інтегратор і вийшов з лабораторії.

Розділ XVIII З ЗАКЛИНАННЯМ — ПРОТИ БОМБ І КУЛЬ

Джек Петерсон сидів у невеликій камері зосереджений, мовчазний, урочистий.

Коли б хтось позирнув збоку, то побачив би досить кумедне видовище: новісінький візитний костюм і «радіошолом», — щось схоже на гібрид водолазного шолома й каски пожежника, — зовсім не пасували одне до одного. Але для Петерсона зараз не існувало нічого в світі. Напружуючи всю свою волю, він намагався думати тільки про радісне, хороше.

Він викликав у своїй пам'яті хвилини розчуленості, які охоплювали його в дитинстві, коли сивенький рожевощокий пастор з амвона змальовував картини райського блаженства. Він силкувався пригадати усіх тих старців та калік, кому свого часу пожертвував хоча б кілька центів. Намагався відновити почуття піднесеності й радості, які супроводять закінчення напруженої праці. Звертався до першого кохання і до останнього подиху своєї матері. До вірності й чесності. До щирості й щедрості. Він за всяку ціну хотів думати тільки про хороше, обминаючи лихе.

Та непереборна сила витісняла спогади про пасторове благочестя, а натомість підсовувала іншу, далеко яскравішу картину: розлючений, з піною на вустах, пастор стьобає прутом його, Джека, за якихось там двойко яблук з пасторського саду.

«Ні, ні, то було правильно! — намагається затушкувати Джек давню образу. — Хлопчаків треба привчати до чесності!»

Але саме тільки нагадування про чесність знову приводить до того ж таки пастора: підступний піп, використавши неграмотність Джекового батька, примусив сплатити двічі, — та ще й з процентами! — один борг.

«Ні, ні, — одмахується Джек од власних думок. — То трапилося якесь непорозуміння!»

Ледве вдалося здихатися спогадів про пастора і перейти до розділу «Пожертвування», як зовсім не схотілося згадувати про ті жалюгідні центи, що перепадали від Джека голодним та убогим.

Так, Джек одного разу оддав два долари, — все, що мав, — бідоласі Едді Гопкінсу. Гопкінса за борги виселили з ферми, в нього помирала дружина, а дочка, — оте блакитнооке золотокосе перше Джекове кохання, — голодувала… Джек не наважився запропонувати їй свою допомогу — то була б образа і для нього, і для неї. Він віддав гроші Гопкінсу, а той одразу ж завернув до салуну та й пропив з горя усі до цента…

От тобі й щедрість… От тобі й чесність… А хто винен?.. Хто?

«Ні, ні, — благає сам себе Джек. — Треба про щось інше. Це — дуже сумне!»

Але й інше не радує. Друзі — зраджували. Напружена, тривала праця не забезпечувала од наступного безробіття. Дружина, яка справді любила його, — загинула… Про що ж іще думати?

Зникає піднесеність, щезає урочистість. Настирливо лізуть буденні думки: в оцій камері надзвичайно душно, отже, слід поліпшити вентиляцію… Кляті лаковані черевики так стиснули пальці, що нога аж задубіла!

«Геть к бісу вентиляцію! Геть черевики! — сам проти себе лютує Джек Петерсон. — Думай про світле! Думай про хороше!»

…А в касетах інтегратора шурхотить та й шурхотить плівка. Електромагнітні коливання мозку Петерсона, посилені в сотні й тисячі разів, лягають на неї химерними шпилястими лініями.

Біля апарата — Щеглов. Виконуючи дивне бажання Джека, він старанно стежить за записом.

Спалахнула табличка «Закінчено». Щеглов вимкнув інтегратор.

Через кілька секунд до лабораторії зайшов похмурий, сумний Петерсон. Сів у крісло, зняв і роздратовано шпурнув у куток лаковані черевики, у самих носках підійшов до приладу.

— Як запис?

— Хороший.

— Отже, інтегратор працює… Працює… — задумливо повторив Петерсон. — Сміт свого часу катував людей, щоб записати на плівку людські страждання. А я хотів записати думки про щастя… І це було дуже важко… Скажіть, добродію, чи могли б ви Му хоча б з годину думати тільки про приємне?.. Відповідайте правду — мені це дуже важливо знати…

Щеглов уважно подивився на Петерсона. Джек і справді поводить себе дивно. Іноді просто хочеться вірити, що тоскнота в його очах — це почуття сильної, чесної, але зламаної долею людини.

— Можу, Джек. Згадуючи свою батьківщину, я думаю про хороше і день, і два… і завжди! Це не значить, що я не бачив поганого або в нас усе бездоганне. Але то все неістотне, другорядне… Коли в людини є світла мета і вона простує до неї, то мозолі на ногах не перешкодять.

Петерсон роздратовано позирнув на свої черевики:

— А мені — перешкоджають. Хоч у мене мета світліша за вашу.

Він помовчав, пройшовся кілька разів по лабораторії. Запитав різко:

— Скажіть, зрештою, містер Фогель, хто ви?.. Я ненавиджу вас і одночасно захоплююсь вами. Вашою витримкою. Вашою майстерною грою. Вашою талановитістю, зрештою. Відремонтувати оцей інтегратор міг тільки справді талановитий інженер… То як же ви, людина розумна й освічена, не розумієте, що війна в другій половині двадцятого сторіччя означає самогубство всього людства?! Я ненавидів німців: ви забили мою дружину, ви два довгих роки знущалися з мене в концтаборі. Але я простив вас в ім'я майбутнього миру… І ось тепер ви мрієте про те, щоб з допомогою інтегратора підкорити увесь світ… То невже з вас недосить двох розгромів Німеччини?.. Навіщо ви тягнете її до остаточної загибелі?.. А Харвуд і собі мріє про те саме. Півтора місяця тому у оцій ось кімнаті я чув його жахливе маячіння про винищення всього людства заради життя небагатьох обранців… Навіщо?.. Навіщо?.. І для мільйонера, і для безробітного цілком вистачить кілограма хліба на день і шматка м'яса…

Ні, отак вдавати з себе чесну людину не можна. Це — справжній зойк душі!

Щеглов підійшов до Петерсона, поклав йому руку на плече:

— Джек, даремно ви мене агітуєте. Я зовсім не Фогель, зовсім не німець і аж ніяк не шпигун. Я радянський інженер. І теж не бажаю, щоб повторився кошмар війни. Інтегратор мені не потрібний, його треба знищити!

Петерсон подивився на Щеглова так, наче хотів проникнути в найглибші тайники його душі. А той сказав серйозно й щиро:

— Джек, це правда. Розповідайте, що ви затіваєте? Удвох — легше.

Ще кілька секунд Петерсон мовчав, обмірковуючи всі «за» і «проти». Надів «радіошолом», послухав… Потім поманив до себе Щеглова:

— Інтегратор треба не знищити, а використати!.. Записати на плівку найсвітліші людські почуття, найкращі поривання, зафіксувати електромагнітні коливання радості й незлобливості. А потім з допомогою цього інтегратора… опромінити увесь світ!

Так ось що вигадав оцей дивак!.. Щеглов ледве стримав посмішку.

— З молитвою — проти бомб і куль?!

— Ні, з інтегратором! — твердо відповів Петерсон. — І для здійснення цього величного завдання треба насамперед захопити «випромінювач влади»!

— А це що за штука?

— Це — новий інтегратор надзвичайної потужності. Завтра вранці Харвуд його досліджуватиме… На людях… Маю всі підстави вважати, що на нас з вами.

Отут Петерсон і переказав Щеглову підслухану розмову.

Довгий час обидва сиділи мовчки: становище справді було кепським.

— Де той «випромінювач»? — тільки й запитав Щеглов.

— Здається, у другому корпусі. Там була якась лабораторія, куди нікого з нас не пускали.

— Гаразд, — сказав Щеглов. — Беру цю справу на себе. Тільки прошу: не втручайтесь і не перешкоджайте. А зараз — лягайте спати.

Петерсон знизав плечима. Він уже пошкодував, що розповів колезі про грізну небезпеку.

Розділ XIX КОЛИ ПСУЄТЬСЯ МОТОР

Містер Харвуд зайшов до своєї спальні в чудовому настрої.

Все йшло гаразд. Кніпс побоявся виступити проти Паркера і задовольниться подачкою в кілька сот тисяч доларів. Паркер сьогодні остаточно погодився відкрити необмежений кредит на побудову заводу інтеграторів одразу ж після випробування «випромінювача влади». Джонсон повідомив, що вилетить з Сінгапура опівночі,— раніше цього часу вивозити чорношкірих з тюрми на аеродром просто небезпечно.

Отже, ще день-два — і прощай, клята Малайя!

Як добре, що немає вже ні Вагнера, ні Сміта, — менше мороки.

От тільки Бетсі… Трохи шкода: вона таки гарненька. Але хай: переказиться та й зрозуміє, що шлюб Генрі Харвуда з Едіт Паркер, яку навіть її власний дядько називає «банькуватою жердиною», є просто одним із видів комерційної угоди. Після весілля молодожони дістають повну свободу, дій, — тоді можна зустрітися й з Бетсі Кніпс. Дівчатко хоче потриматися за корону «цариці космосу». Він може запропонувати їй таку втіху… за невеличку платню, звичайно!

Харвуд реготнув і вигукнув:

— Чен, ванну!

Кандидат у «володарі всесвіту» дуже дбав про своє здоров'я. Нещодавно він прочув, що одна з видатних вчених Радянського Союзу, місис Лєпешінскі, пропонує використовувати звичайну питну соду для зміцнення нервової системи та посилення обміну речовин у організмі. Тепер щодня, перед тим як лягти спати, Харвуд приймав содові ванни і був задоволений з результату дії цього простого засобу.

— Чен, ванну!

Уже вдруге наказує Харвуд, та чомусь не чує у відповідь шанобливого: «Готова, містер!» Що це сталося з косооким? Адже такого запобігливого лакузи, як запевняє губернатор, не знайти на всю Малайю!

Харвуд просидів ще кілька хвилин і вже почав нервувати, як у двері нечутно прослизнув Чен. Він був такий блідий і переляканий, що Харвуд аж схопився з місця:

— Що трапилось?

— Я… я…

— Ну, що — ти?.. Що? — роздратовано вигукнув Харвуд.

— Я… не приготував ванну…

— Х-ху! — Харвуд витер піт, але і взнаки не давав, що ладен зареготати з розпачу китайця. — В отаку спеку не приготувати ванну? Та що це, зрештою?!

Коли б це трапилось якогось іншого дня — Харвуд, напевне, розгнівався б не на жарт: ще цього бракувало — позбавляти себе комфорту через неуважність тубільців! Щось надто часто почало у них все псуватися — мотори, трансформатори, автомашини.

Але сьогодні Харвуд був настроєний досить лагідно: та біс з ним! Устаткування за три роки в оцьому гнилому повітрі й справді може вийти з ладу. Ремонтувати його, звісно, ніхто не буде. Через день-два увесь маєток, а головний інтегратор насамперед, перетвориться на пил і вугіль… На Чена Харвуд нагримав для годиться. Китаєць злякався, аж затремтів. Це й добре, — отакими й повинні бути ті «люди-роботи», які забезпечать золотий вік нечисленним обранцям!

…Та коли б Харвуд позирнув у цей час на свого служника, він би вкрай розчарувався в своєму ідеалі «живих машин».

Ледве Чен-Старший вийшов з будинку, як його обличчя прибрало спокійного й зосередженого вигляду.

Рабська покора, принизливе самознущання — все лишилося там, у кімнаті того, хто вважає себе за пуп землі. Він звик плазувати перед сильнішими і дуже любить, коли перед ним плазують слабі. То хай же бос вважає Чена за стеблинку, яка хилиться від подиху вітру, за мокрицю, яку можна розтоптати в першу-ліпшу мить. Хай!.. Містер Харвуд навіть не підозріває, що на нього чекає доля всіх попередніх хазяїв Чена-Старшого. Його повісять партизани, як повісили свого часу японського генерала Кането Фурухаші, колишнього губернатора Макдональда Бейлі і ще кількох злочинців!

Не варто було б дратувати містера передчасно. Хай купався б собі в соді, — все одно це не продовжить йому віку, коли буде проголошено вирок народу.

Тільки позавчора довелося послати з шифрограмою останнього голуба, а сьогодні товариш Чеклоу попросив негайно надіслати на базу дуже важливе повідомлення. Таке важливе, що коли його не доставити вчасно, то загинуть сотні, а може й тисячі людей. Отже, треба йти на риск.

Існував один вихід з Грінхауза, — вихід, про який зовсім забули і Сміт, і Харвуд, — труба водопроводу.

При будівництві оцих лабораторій виявилося, що найзручніше місце для закладання артезіанського колодязя знаходиться метрів за двісті од головного корпусу Грінхауза. Від цього колодязя проклали трубу на значній глибині в землі до великого басейну біля майстерень, а вже звідти воду викачували у водонапірну башту.

За кілька тижнів по тому уся місцевість за стінами Грінхауза поросла чагарником. Кущі закрили й люк над артезіанським колодязем, і для всіх уже давно стало звичним, що вода в Грінхаузі, так би мовити, «власна».

Цей потайний хід цілком випадково відкрив спільник Чена — слюсар водопроводу.

Тільки один раз і скористався Чен з цього ходу, — кілька місяців тому, коли Харвуд і Сміт зовсім несподівано виїхали до Сінгапура. Саме тоді Чен і приніс до Грінхауза клітку з поштовими голубами Паріми, а їй показав, де знаходиться люк.

Але щоб вибратися цим шляхом, треба насамперед знизити рівень води у вивідній трубі, припинити роботу насосів. Ось чому довелося терміново «зіпсувати» мотор.

Коли Чен зайшов до насосної, то побачив картину, яка переконала б кожного: ремонт у розпалі, майстер та його помічник з шкури пнуться, аби закінчити його вчасно. Але коли б хтось, — навіть не фахівець, — простежив за роботою цих людей протягом кількох хвилин, то пересвідчився б у протилежному: тут чисті деталі навмисне вимащували в брудне мастило й розкидали по кутках, справне перетворювали на зіпсоване, надійне — на хитке.

Майстер, — худорлявий літній китаєць, — підвівся, запитливо подивився на Чена. Той заперечливо похитав головою, показав півпальця, сів почіпки й закурив люльку.

Майстер зрозумів: слід почекати хвилин з тридцять. Він мазнув себе по обличчю брудною рукою, посміхнувся: чи добре, мовляв, виробився? І знову почав завзято грюкати залізом.

Час од часу Чен виходив з насосної й поглядав на вікна спальні Харвуда. Нарешті, світло в них згасло.

Ще раз, востаннє, китаєць перевірив, чи не забув виконати якесь із доручень боса.

«Піжама — на стільці… Содова вода — на столику… — шепотів він зосереджено. — Пантофлі?.. Є… Збудити о сьомій… Збудимо. Обов'язково збудимо…»

Він підійшов до майстра й торкнув того за плече. Майстер кивнув головою, пославши помічника до дверей.

— Коли назад?

— Може й ранком, — пошепки відповів Чен. — Зброя?.. Одяг?

— Є… — майстер відкрив люк і показав пальцем униз. Вони мовчки потиснули руки один одному. Чен зробив прощальний знак помічникові майстра й поліз у люк.

Залізна драбинка вела прямовисно вниз. У кінці неї, аж над водою, містилась чимала ніша для мотора. Саме тут і було влаштовано тайник.

Чен хутко переодягнувся, захопив добре змащений карабін, поклав у гумовий водонепроникний мішок кілька гранат, електричний ліхтарик і лист інженера Щеглова. Скінчивши приготування, рішуче ступнув у воду, яка сягала йому по груди.

Труба, через яку наповнювався оцей резервуар, була досить широкою. Людина могла проповзти нею цілком вільно на чотирьох. Але повітря було тільки в її верхній частині, сантиметрів на п'ятнадцять.

Хоч як мало було часу, проте Чен не поспішав. Занурюючись у воду, він просувався вперед на метр-два, спираючись на слизькі стіни керамічної труби, піднімав руку вгору і, тільки пересвідчившись, що вона потрапляє в повітря, перевертався на спину і робив кілька квапливих подихів. Це була не марна пересторога: минулого разу Чен замалим не втопився у тому місці, де труба трохи знижувалась.

Кілька останніх метрів були найтяжчими. Вода заповнювала трубу вщерть, і Ченові довелося затримати подих більш аніж на хвилину.

Вибравшись до колодязя, Чен перш за все прикрутив вентиль артезіанської труби, щоб знизити рівень води: на зворотному шляху затримуватися не можна. Кришка люка заіржавіла й не відкривалася, але, нарешті, Чен подолав і цю перешкоду. Він виліз з колодязя і навпростець, через дрібний чагарник, подався ліворуч, до автостради.

Ця частина його шляху була майже безпечною: колонізатори навряд чи поткнуться в джунглі вночі, а хижі звірі не такі вже численні й не такі страшні, як декому здається. Тільки й того, що до найближчого партизанського поста доведеться пробігти понад вісім кілометрів.

Та не годився вже старий Чен у скороходи! До зірваного мосту він добрався такий зморений, що аж упав і довго не міг звести подих. Нарешті, перепочивши, подерся вгору, чіпляючись за віти чагарника.

Біля високого дерева над урвищем Чен зупинився і тихо свиснув.

З хащів негайно почувся відгук — крик нічної ластівки: «ті-ті-дю», «ті-ті-дю», блиснув і зник вогник. А через кілька хвилин Чен-Старший уже сидів поруч свого сина біля гармати.

Вони не бачилися кілька місяців, і тепер, переживаючи радість зустрічі, обмінювалися скупими схвильованими фразами. Але невистачало часу навіть на таку розмову: повідомити базу по радіо, як мав на меті Чен-Старший, не вдалося — по графіку зв'язок з базою буде тільки о шостій ранку.

— Ну, бувай, сину! — Чен підвівся і припасував до пояса гумовий мішок. — Піду.

— Куди?.. На базу?! — вжахнувся Чен-Молодший. — Туди п'ять годин швидкої ходи!.. Зачекай!

З недавнього часу кожному з постів було надано по мотоциклу. Користуватися з цього засобу зв'язку дозволялося тільки у виняткових випадках. Але хіба зараз не винятковий випадок?

На жаль, Чен-Молодший ще не навчився їздити на мотоциклі. Вміє їздити начальник поста, він же й командир гармати. Лишити пост напризволяще начальник не має права. Та все ж йому довелося піти на порушення військової дисципліни: зведення Чена повинно потрапити до штабу негайно.

— Ну, то ж гляди мені, гляди! — в котрий раз повторював командир Ченові-Молодшому. — Не засни!.. Пильнуй!

Мотоцикл витягли із схованки, перевірили балони, поповнили запас бензину, і ось у непролазні хащі, забиваючи різноголосі звуки нічних джунглів, врізався потужний гуркіт мотора.

«Рімба», яка так налякала свого часу Михайла Лимаря, була зовсім не такою безлюдною, як йому здалося. За останні десять-п'ятнадцять років, відколи почалася боротьба проти японських, а згодом і англійських загарбників, у джунглів відвойовувалися все нові й нові ділянки. Спочатку це були тільки крихітні острівці серед безмежного зеленого моря, — притулки для населення та нечисленних партизанів. А пізніше, коли на боротьбу за свою незалежність піднявся увесь народ Малайї, і партизанські загони згуртувалися в єдину Народно-визвольну армію, у джунглях почали виникати справжні висілки, — з невеликими «заводами» по виробництву мін та гранат, ремонтними майстернями, друкарнями, школами, «філіями зв'язку». Численні дороги перетинали «рімбу» в усіх напрямах. Прокласти їх дуже важко, та на побудову доріг виходило майже все населення.

Ось такою дорогою, — не ідеальною, ясна річ, але цілком придатною для пересування, і примчав старий Чен на багажнику мотоцикла до партизанської бази звільненого від окупантів району.

В штабі ще не спали. Головне командування Народно-визвольної армії поставило перед цією групою завдання: захопити Грінхауз. Зараз з цього приводу відбувалася військова нарада.

Великий загадковий маєток у джунглях понад автострадою вже давно викликав підозру у малайських партизанів. Були всі підстави вважати, що там проводяться важливі досліди з метою створення нових засобів масового знищення, — на це вказували тривожні зведення розвідників, яким вдалося влаштуватися на роботу до Харвуда. Але вивідати більш-менш достовірно про напрям досліджень у Грінхаузі не вдавалося.

І тільки інженер Щеглов у своєму останньому листі розкрив усе. Правда, тоді він ще не знав про існування «випромінювача влади» і, не надіючись, що серед партизанів знайдеться фахівець з біофізики, не вдавався до деталізації. Зате він запропонував кілька конкретних заходів боротьби проти шкідливого випромінювання інтегратора і, зокрема, порадив придбати для кожного з партизанів каску, казанок, каструлю або взагалі щось металеве для захисту голови.

Коли Чен зайшов до штабу, — звичайнісінької бамбукової хижки на палях, — один із командирів саме доповідав, що його загін виконав завдання і, розгромивши Військовий склад противника, захопив кілька десятків касок та понад тисячу казанків середнього розміру.

— Казанки? — Чен засміявся і підійшов до столу. — З якого це часу ти, Дуллах, захопився кухарською справою?.. Цзін лі, товариші!

І хоч це було слово привітання бійців Китайської народної армії, всі, в тому числі й малаєць Дуллах, одностайно відгукнулися:

— Цзін лі, Чен! — адже в Малайї китайців більше, аніж малайців, а приклад великої держави, яка вигнала геть іноземних загарбників, надихав на визвольну боротьбу всі народи Азії.

— Сідай, Чен, — сказав командир з'єднання. — Отже, ти одержав наказ?

— Ні, — Чен глянув на нього стривожено. — Коли надіслано той наказ? Там було щось важливе?

— Учора вранці. Тільки одне слово: «приходь».

— Ну, то нічого, — заспокоївся Чен. — Але на голубів я більш не звіряюсь. Ви одержали всі три мої зведення?

— Так.

— То ось ще одне. Дуже термінове. Від товариша Чеклоу, — Чен простягнув командирові записку.

Усі мовчки, зацікавлено позирали на невеликий клаптик паперу, заповнений дрібними, чіткими рядками. Радист Мі-Ха-Ло розповів багато хорошого про інженера Чеклоу. Те, що інженер потрапив до Грінхауза і зумів розкрити його таємницю, мало для партизанів неабияке значення.

Командир перечитав записку два рази. Сказав після тривалого роздуму:

— Погана справа, товариші. Товариш Чеклоу радить наступати на Грінхауз не пізніше, як сьогодні вночі.

— Це неможливої — рішуче вимовив один із командирів.

— Аж ніяк! — підтримав його другий.

Решта мовчали. Але видно було, що ніхто не схвалює цієї пропозиції: за кілька годин, які лишилися до світанку, не вдасться навіть підтягти військо до Грінхауза.

— А ти як гадаєш, Чен?

Старий сидів, заплющивши очі. Що він мав відповісти?.. йому, інженеру Чеклоу, ще кільком однодумцям у Грінхаузі загрожує велика небезпека, і саме сьогодні вдень, — як сказав інженер. Але наступати необдумано — це значить покласти трупом багатьох людей. Торік була така спроба. Партизанам не вдалося навіть наблизитися до Грінхауза: їх зустрів надзвичайно влучний кулеметний та мінометний вогонь. Інженер Чеклоу з'ясував, що у Харвуда є такий прилад, з допомогою якого можна бачити вночі і чути на багато кілометрів. Прилад зіпсувався, але вже завтра Харвуд його відремонтує, тому треба поспішати… І Чен поспішав.

Він розплющив очі, глянув на годинник і тихо сказав: — Не можна. Навіть коли зовсім перекрити воду, потрібно не менш як годину, щоб до Грінхауза пробралися хоча б сто наших людей. До того ж, я нічого не приготував.

— Отже — завтра вночі. План штурму лишається без змін. Поспішай, Чен, у тебе обмаль часу.

…І знову крізь «рімбу» по вибоїстій дорозі, яка прорізує буйні хащі, немов тунель, на максимальній швидкості мчить потужний трофейний мотоцикл.

Ось він різко загальмував біля урвища. З його багажника встав худорлявий літній китаєць, мовчки потиснув руку водієві і зник у темряві.

Старий Чен з власної волі повертався туди, де на нього кожну хвилину чекали знущання, а може й смерть.

Наказ є наказ.

Розділ XX ПОДІЇ РОЗГОРТАЮТЬСЯ НАВАЛЬНО

Рівно о сьомій Чен зайшов до передпокою спальні Харвуда і натиснув кнопку біля великих різьблених дверей.

— Сьома година, містер. Ви наказали вас збудити.

З репродуктора, врізаного в стіну і замаскованого ажурними ґратами, почулося голосне позіхання, дзенькіт пружин матраца, а потім різкий голос Харвуда:

— Ванна?

— Готова, містер!

— Зайди.

Тихо задзижчав мотор. Повільно відчинилися товсті, сталеві, тільки зовні облямовані деревом двері.

Чен підійшов до вікна, натиснув ще одну кнопку. Одразу ж поповзла угору дірчаста сталева запона. Крізь товстелезні плексигласові шибки, яких не проб'є жодна куля, у кімнату зазирнув похмурий ранок.

Тепер треба ввімкнути радіоприймач і прилад для осушення повітря. Температуру в спальні знизити точно на п'ять градусів.

Усе тут механізовано. Вжито всіх заходів безпеки проти несподіваного замаху.

Автоматичні пристрої працюють чітко. І так само чітко й безшумно виконує свої нескладні обов'язки Чен — людина-автомат. На його обличчі застиг шанобливий, навіть побожний, вираз, до якого приєднується ще й самовдоволення: завдання хазяїна виконане, ванна готова. Хазяїн, коли його ласка, може похвалити свого вірного слугу.

Так принаймні. розшифровує думки старого китайця містер Генрі Харвуд. Але навіть він, кандидат у «володарі всесвіту», маючи змогу зруйнувати, підкорити перший-ліпший людський мозок, водночас безсилий зрозуміти, прочитати хоча б найпростішу з думок Чена.

А Чен зараз вирішує дуже складне питання: чи не знищити, часом, Харвуда негайно, доки ще не пізно?

Сталевий нагрудник… Дивлячись на химерно вигнутий, схожий на висохлу крабову шкаралупу лист сталі, Чен завжди ледве стримує посмішку. Понад півтора року життя Харвуда висить на волосинці, і цю волосинку Чен перетне в ту ж мить, як дістане наказ. Дарма Харвуд наказує йому куштувати їжу з кожної тарілки. Пусте, що спить він у кімнаті з сталевими стінками, під охороною. Вже давно знято копії з усіх ключів і вивчено, як вимикається той чи інший захисний пристрій. Чен ще не одержав наказу на страту Харвуда. Злочинця має судити трибунал. Але солдат народної армії в скрутну хвилину може приймати рішення самостійно. Зараз така хвилина настала.

Тільки одне й стримує Чена: ще не вдалося довідатися, де схована та страшна машина, про яку говорив товариш Чеклоу. Тут, де земля пробуравлена всілякими тунелями та склепами, можна сховати все, що завгодно. Шукатимеш і день, і два. А за цей час нагрянуть окупанти з Сінгапура, і все пропаде. Отже, треба вистежити, де міститься «випромінювач влади».

— Чен, Джонсон повернувся?

— Ні, містер.

— Ч-чорт!.. Одягатися!.. Мерщій!

Цього разу Харвуд навіть порушив режим і не висидів у ванні належного часу.

Нашвидкуруч вдягнувшись і не випивши какао, він побіг до радіорубки.

Справи були кепські: Джонсон повідомив, що по дорозі до аеродрому було вчинено напад на поліцейські машини. Кілька поліцаїв убито, арештанти втекли. Джонсонові ледве пощастило врятуватися.

— Санавабіч! Сучий сину! — просичав Харвуд. Радіозв'язок підтримувався на спрямованих хвилях, тому ніхто підслухати не міг. — Ви не варті рому, який всмоктує за добу ваше дурне черево!.. У вас на плечах не голова, а черепок!.. Чому ви не попросили ще двадцять-тридцять охоронців?!

Харвуд лютував, лаявся, але нічого вдіяти не міг. Раніше як увечері вивезти в'язнів із Сінгапур-Джел не можна. Такий наказ губернатора.

Випробовування «випромінювача влади» відкладалося на цілу добу. Чи захоче ж Паркер чекати стільки часу?.. Він може обуритися, виїхати, і тоді піде прахом усе.

А Джонсон передав ще неприємнішу звістку: містер Кніпс до Сінгапура не прибув. Отже, з ним приключилася якась халепа.

Звісно, «випромінювач» можна було б дослідити на тубільцях з числа обслуги Грінхауза. Та в тому й річ, що Паркер вимагав масового експерименту. Він уже бачив, як шаленіють, плачуть, сміються, б'ються головою об стіну поодинокі люди в камерах під впливом всевладного проміння. Тепер він прагне побачити цю дію на багатьох людях, на значній віддалі. Практичний мільйонер навіть запропонував свій план досліджень: після опромінювання в'язнів у камері вивезти їх на автостраду і випустити на волю, а потім увімкнути «випромінювач влади», — з відстані хоча б півкілометра. Якщо жоден з в'язнів не втече, інтегратор буде прийнято з оцінкою «відмінно».

Харвуд зітхнув з полегшенням, коли почув таку умову: він чекав на далеко складніше завдання. З таким упоратися легко, слід тільки ввімкнути проміння, яке паралізує роботу мускулів.

І ось тепер усе пішло шкереберть.

Йому вдалося зволікати до дванадцятої. А потім Паркер поставив питання руба: час починати.

Довелося з'ясувати, що трапилось. А щоб мільйонер не спробував виїхати раніше, Харвуд з перебільшеним острахом повідомив, що, на його думку, сер Кніпс з дочкою потрапили до рук партизанів.

Він і не сподівався, що це викличе у Паркера зовсім не бажану реакцію.

— Негайно… по радіо… танкову колону… Я зараз виїду… — мільйонер заметушився по кімнаті, не знаючи, за що взятися. — Ми проведемо дослідження потім… потім…

— Містер Паркер, я повинен повідомити вас, що у чорношкірих на озброєнні є американські протитанкові гармати. Хто може гарантувати, що снаряд не влучить саме в той танк, у якому… А може, викликати вертоліт?

Мільйонер тільки махнув рукою і сердито засопів носом.

— Містер Паркер… — Харвуд підійшов до нього і шанобливо схилив голову. — Я гарантую вашу цілість і недоторканність. В першу-ліпшу мить ми сядемо з вами у «випромінювач влади» і через кілька годин будемо в Сінгапурі. Я поставлю плівку з промінням жаху. Од автостради тікатимуть усі так, наче вона стане розжареною лавою. Ми проїдемо вільно, і на нас не зможе ніхто навіть звести погляд. Це кажу я, Генрі Харвуд, і запевняю, що бережу своє життя не менше за вас… Ми можемо виїхати хоч зараз.

Так, Харвуд вибрав вірний тон! Паркер поступово заспокоювався.

— Зв'яжіться з резиденцією губернатора. Я гадаю, для мене можна зробити дещо поза правилами.

Але минуло ще години зо дві, аж поки Джонсон повідомив, що вилітає вертольотом, маючи на його борту двадцять закутих у кайдани в'язнів.

Треба було скінчити останні приготування, зібрати потрібні папери й речі, підготувати до знищення зайве. Сьогодні вночі Грінхауз мав зникнути з лиця землі.

— Перепрошую, містер Паркер, я мушу залишити вас до прибуття Джонсона. Раджу вам спочити: на нас чекає дальня подорож, а мій «випромінювач влади», на жаль, не дуже комфортабельний.

Гречно відкланявшись, він поспішив до своєї спальні.

Листи, ділові папери, чернетки й незліченні варіанти проектів «випромінювача» — увесь той мотлох, який колись здавався таким необхідним, летів із сейфа на підлогу. Блиснувши золотою монограмою: «Отто Вагнер. Німеччина. Берлін», ляпнула об стінку під столом і папка з рукописом старого професора. Тепер все це було непотрібним. Потрібне — ось що…

З тайника у сейфі Харвуд витяг чималий портфель з важкої крокодилячої шкіри. Тут було все, що давало можливість здійснити найдерзновенніший у історії людства задум.

Гроші, — недоторканний запас… Проект останньої моделі випромінювача… Касети з фотоплівкою, — фотокопії рукопису Вагнера.

Він зважив на руці округлі пластмасові скриньки. Якихось там сто грамів, не більше. Але навіщо, зрештою, оці фотокопії? Хай летять на підлогу, щоб згоріти через кілька годин.

Ще раз, востаннє, обвів Харвуд поглядом свою спальню: чи не забув, часом, чогось. Він уже не збирався повернутися сюди. Перевірив, чи замкнено двері, опустив сталеву запону на вікні. Потім натиснув на кнопку в глибині сейфа, і ця брила металу, легко обернувшись навколо осі, відкрила хід до тунелю, який круто спускався вниз.

Ніхто, навіть Вагнер і Сміт, не знав про існування цього ходу. Харвуд користувався ним тільки у виняткових випадках.

Звідси, через підземне сховище, де стояв «випромінювач влади», можна було пройти в перший-ліпший куток Грінхауза і навіть за його межі. Двері були тут обладнані надійними цифровими замками. Ультразвукові свищики — іграшка. Тим чи іншим способом, хай навіть з великими труднощами, проте можна підібрати відповідний тон. А тут треба повернути десять коліщат з цифрами на обідках так, щоб склалося одне, цілком певне число. Щоб випадково натрапити на це число, треба перепробувати мільярд комбінацій.

На кілька хвилин Харвуд затримався біля свого «випромінювача», щоб перевірити його в останній раз.

Зовні це був звичайнісінький середній танк з невисокою круглою баштою, але без озброєння. Навколо башти, підтримувані масивними кронштейнами, спиралися на рухоме кільце чотири великі, відполіровані до дзеркального блиску параболічні рефлектори. Всередині машини було повно найскладнішої радіоапаратури. Тут справді не лишилося жодного вільного куточка, — навіть портфель довелося покласти на сидіння.

Харвуд завів мотор «випромінювача», перевірив роботу інтеграторів, — основного і допоміжного, — заклав у касету Плівку з чітким записом і, задоволений з огляду, вийшов потайним ходом до другого корпусу, а звідти — назовні.

— Містер, перепрошую! — До Харвуда з боку головної лабораторії поспішав Чен.

— Що трапилось?

— Перепрошую, містер… Містер Петерсон велів передати вам, що він скінчив роботу. Просить, щоб ви зайшли.

— Передай, що мені ніколи. Зайду завтра.

— Гаразд, містер, — китаєць вклонився і одійшов.

Харвуд подивився на годинник: до прибуття вертольота лишалося десять-п'ятнадцять хвилин. А чому б, зрештою, і не зазирнути до Петерсона?.. Відремонтував інтегратор… Що ж — це під силу тільки неабиякому інженерові.

А що, як подарувати Петерсонові життя?.. Зрештою, і в Америці, при побудові заводу інтеграторів, потрібні будуть і фахівці, і наглядачі. За ним, певна річ, слід добре назирати. Але він таки працюватиме.

І Харвуд рішуче повернув до лабораторного корпусу.

* * *

Навіть тепер, коли інженер Щеглов остаточно переконався в тому, що Джек Петерсон аж ніяк не шпигун, не було рації розповідати американцеві про майбутній наступ партизанів на Грінхауз. За себе інженер міг поручитися цілком, за інших — лише частково. Але навіть тимчасовий спільник повинен дещо знати. І Щеглов розповів. Петерсону, що Чен, якого вони обидва так недолюблювали, бажає помститися Харвуду за давню образу, тому готовий допомогти їм в усьому. На доказ своїх слів інженер показав один пістолет і передав Джекові другий.

Джек ухопився за це повідомлення. Він одразу ж запропонував викликати сюди Харвуда, схопити його і яким Чен, прошу вас… — владна інтонація змінилася у Петерсона прохальною. — Скажіть, де Блеквел?

Старий китаєць подивився на Щеглова. Той зробив ледве помітний жест.

— Інженер Блеквел через кілька хвилин буде тут, — сказав Чен і вийшов з лабораторії.

Харвуд одвернувся, заплющив очі. Як хижак, що потрапив до пастки, після першого нападу шаленої люті він знітився, причаївся, вишукуючи шанс на порятунок, його мозок працював у ці хвилини шалено.

Насамперед, треба за всяку ціну виграти час Незабаром прилетить Джонсон, а тоді справа може обернутися по-іншому. Отже, слід відмовчуватися, зволікати по краплинці розкривати оті таємниці, яких зажадають від нього.

Він чекав на вимоги, на запитання, але їх не було Щеглов не поспішав: до смерку ще далеко, а раніше нічого зробити не вдасться. Петерсон, схвильований наступною зустріччю з другом, якого вже не сподівався бачити живим, збуджено бігав по лабораторії з пістолетом у руці, — лисий, кремезний, схожий на кого завгодно тільки не на інженера.

Аж ось почулися кроки в коридорі. Петерсон кинувся туди й закричав:

— Гаррі!.. Друже!.. Як же тебе… Він затнувся.

У кімнату, підтримуваний Ченом, хиткою ходою увійшов дуже високий і такий худий чоловік, що його здавалось, можна було б зав'язати вузликом. Обличчя мало блідий, аж зеленкуватий колір. Голова тіпалася. Великі чорні очі були сповнені скорботи й болю.

В першу мить Блеквел, певно, не зрозумів, що тут діється. Зв'язаний бос… Джек і незнайомий з пістолетами в руках… А потім зойкнув і тицьнув на Харвуда гострим як веретено, пальцем:

— Він… він… катував мене! — А — катував??

Петерсон, «всесвітній миротворець», який поставив собі за мету перевиховати наймерзенніших злочинців, забувши всі свої пацифічні настанови, стрибнув на Харвуда, ухопив його за класичний ніс, прищемив і крутив, повторюючи:

— Катував?!. Катував?!

— Досить! — Щеглов одштовхнув Петерсона. — Він дістане те, що заслужив, але трохи пізніше.

Джек підвівся, похитуючись, важко одсапуючи.

— Ну, містер Харвуд, тепер відповідайте: куди ви сховали «випромінювач влади»? — Щеглов сів на стілець і закурив цигарку. — Потім: де міститься потайний хід з Грінхауза?

— Не скажу!.. Нічого не скажу! — істерично вигукнув Харвуд.

— Не так голосно. Я вас попередив.

Блеквел підбіг до Щеглова, ухопив його за рукав:

— Я скажу. У другому корпусі. Мене туди водили одного разу. Там є замасковані двері. Унизу великий зал. «Випромінювач» змонтовано у танкові.

— Ви туди не пролізете! — аж засичав Харвуд. — Ні, ні, не пролізете!.. Містер Петерсон, я можу повернути вам фотокопії рукопису Вагнера. Касети лежать у мене на столі, в спальні.

— Гаразд, ми їх заберемо, — кивнув головою Щеглов. — Прошу, повідомте, як туди потрапити. І ще: коли прибуде Джонсон?

— Зараз, зараз! Ви загинете всі!

— Ну, це ще побачимо. Чен, прошу вас: попередьте містера Джонсона, що дослідження «випромінювача» переноситься на завтра. З'ясуйте також, що містер Харвуд ласкаво дозволяє не турбувати його до ранку. А тепер… Тепер…

Щеглов позирнув на Петерсона, затримав погляд на Блеквелові. Малий, дуже малий загін навіть для того, щоб держати оборону, не кажучи вже про спробу захопити весь Грінхауз. Та й що може зробити Гаррі, коли він ледве тримається на ногах?.. А зараз слід негайно почати шукання «випромінювача» та потайного виходу.

Він зважив на руці чималу в'язку ключів, одібраних у Харвуда, позирнув на пласкувату скриньку з ультразвуковими свищиками, з допомогою яких відчиняються найгрубіші двері.

Ясно, що з Харвуда не вирвеш зізнань, або коли й добудеш, то брехливі. Доведеться шукати самотужки. Але біля полоненого треба когось лишити, — мало які несподіванки можуть трапитися отут, де розступаються стіни, одкриваючи потайні ходи.

— Ідіть, Чен. А ви, Блеквел…

Ще раз позирнув Щеглов на довготелесого американця. Чи можна звіритися на нього?.. І вирішив: можна. Хоча б тому, що жодна людина не забуде знущань і не побажає їх повторення.

— А ви, Блеквел, лишаєтесь на варті.

Він простяг Гаррі відібраний у Харвуда пістолет:

— Стріляйте без жалю. Але тільки у крайньому разі.

Оце й була помилка. Велика помилка інженера [Цеглова, яка згодом спричинилась до цілого ряду неприємних подій.

…Минуло хіба що п'ять хвилин з того часу, коли Щеглов і Петерсон подалися на розшуки «випромінювача», як здалеку, наростаючи, почувся гуркіт мотора.

Харвуд стрепенувся. Гаррі Блеквел насторожився. Вони обидва дивилися у вікно, — один нетерпляче й зловтішно, а другий — з острахом.

Гуркіт посилювався. І ось, нарешті, повз вікно промайнула тінь: великий вертоліт, сповільнюючи ходу, спускався на майданчик за господарськими спорудами, — метрів за двісті від цього корпусу.

Відтепер вся увага Блеквела мимохіть зосередилась на тому кутку Грінхауза. Він не хотів цього. Він одвертався, примушуючи себе думати про що завгодно, та тільки не про те, що ось-ось до лабораторії вдеруться охоронці. Але його погляд почав усе частіше зустрічатися з поглядом Харвуда, — торжествуючим, хижим, — і у Гаррі ставало млосно на серці.

Кволий і слабовольний, з розхитаною, зламаною психікою, Блеквел поруч з іншими не боявся б нічого. Та зараз, віч-на-віч з переможеним, але все одно страшним ворогом, він злякався.

Харвуд це помітив, йому здалося, що вихід знайдено.

Зростаючи в країні, де кожен прагне видерти шматок з рота слабішого, Харвуд свого часу захоплювався гіпнозом, йому здавалося, що, здобувши загадкову владу над мозком людей, можна розбагатіти, стати мільйонером. Його надії не справдились, але він простудіював усю літературу з цього питання, чимало тренувався і досяг певних успіхів у гіпнозі. Найбільш сприйнятливі до гіпнотизування виснажені, слабі люди. Блеквел саме такий.

Минуло десять, двадцять, тридцять хвилин… Ніхто не з'являвся. Блеквел почав заспокоюватися. Видно було, що на нього напосідає дрімота. Він міг заснути, зрештою. Але це було зовсім не те, що потрібне Харвуду: розв'язатися чи викинути кляп з рота — не вдасться. А треба поспішати — дорога кожна секунда.

Він вирішив удатися до хитрощів.

Блеквел саме протирав очі, коли це раптом почув харчання позад себе: мотаючи головою, багровочервоний з натуги, Харвуд задихався.

Жалісливий зроду, Блеквел не міг бачити мук іншої людини, хоч би й ворога. Він підбіг до Харвуда, повернув того на бік, але харчання посилилось.

— Попереджаю: не закричіть, бо стрілятиму! — Гаррі витяг кляп з рота Харвуда і націлив на нього пістолет.

— Дякую… — прошепотів той. — Ви врятували мене від задухи. У мене в носі поліпи… Як хочеться спати… Хочеться спати… Хочеться спати…

Голос Харвуда щораз міцнішав, набував твердості, владності:

— Приємна теплінь припливає до голови… Слабішають м'язи… Згинаються ноги!.. Хочеться спати… Спати…

І Гаррі відчув: так, справді, мускули відмовляються служити, все тіло охоплює солодка розслабленість і безвілля.

«Та що ж це зі мною?! Я на посту!» Він струснувся, підскочив до Харвуда, крикнув:

— Мовчіть! Стрілятиму!

Дивлячись йому просто в очі, Харвуд замовк на кілька секунд, а потім сказав неголосно, твердо:

— Закрийте очі!.. Так… Спіть!

Оце було останнє, що пам'ятав Гаррі Блеквел у своєму житті.

Покірний волі Харвуда, байдужий до усього, крім наказу гіпнотизера, він як сомнамбула підійшов до нього й розв'язав дріт на його руках і ногах.

— Ляжте!.. Спіть!

Харвуд схопився з місця, розправив закам'янілі м'язи, підбіг до відкритої шахти ліфта, яким щойно спустилися Щеглов та Петерсон:

— Встаньте!.. Йдіть сюди!.. Прямо!

З заплющеними очима Гаррі наблизився до отвору, зробив ще крок і впав униз, на гранчасте залізяччя.

Розділ XXI НА ОСТАННЬОМУ РУБЕЖІ

Події розгорталися навально.

Знаючи всі ходи і виходи, Харвуд шугнув у підземелля, а потім, вибираючи шлях, де двері мали цифрові замки, які відчиняються без ключів, подався у протилежний бік Грінхауза, до розташування охоронного взводу.

У кімнату Джоноона він влетів як вихор, скинув із стола пляшку з ромом, гримнув кулаком, аж забряжчали тарілки:

— Сто чортів і відьма!.. І це — начальник охорони?!. І це — колишній офіцер?!

— Що трапилось? — шматок біфштекса став поперек горла, і Джонсон ніяк не міг його проковтнути.

— Де ваші люди?.. Негайно до зброї! В Грінхауз вдерлися партизани.

— Партизани?? — Джонсон пополотнів і почав здирати з шиї серветку. — От тобі й маєш… Учора Кніпс… А сьогодні…

— Та швидше ж, телепню! — Харвуд вихопив пістолет, покрутив ним перед носом у Джонсона. — Їх тільки двоє та третій — Чен. Негайно спіймати всіх. Живими!.. Вони, мабуть, у другому корпусі. Закидайте їх газовими гранатами.

Не чекаючи відповіді, він подався до свого котеджу. Треба рятувати Паркера. Можна було б, звісно, начхати на оцю трухлятину, але без його мільйонів нікуди не поткнешся.

Як і сподівався Харвуд, Паркер лежав посеред своєї кімнати зв'язаний, з затичкою в роті, і стогнав, заплющивши очі.

— Містер Паркер?!. Що?!. Що таке?.. — Харвуд підскочив до нього, розв'язав і допоміг стати на ноги. — То хоч скажіть: хто посмів?!

— Ох… ох… — Паркер хитався з боку на бік. — Китаєць… Клятий китаєць…

— Який китаєць? — вигукнув Харвуд, надавши голосові неймовірного обурення. — Чен?!. То цього мерзотника зараз повісять! Зачекайте хвилинку, я накажу.

— Ні, ні! — Паркер вчепився за його рукав. — Я не відпущу вас ані на крок!.. І негайно, — ви чуєте: негайно! — Їдьмо звідси! Інакше, я пориваю з вами всякі стосунки!.. Ох… ох… Та дайте ж мені води, зрештою!

— Прошу, містер Паркер!.. Я дуже, дуже завинив перед вами… Зараз ми проведемо дослід. Джонсон привіз чорношкірих.

Вікна цієї кімнати виходили в парк, але постріли, хоч і дуже приглушені, долітали й сюди, тому Харвуд говорив безупинно:

— Так, привіз чорношкірих. Дуже хороша партія: свіжі, ще не виснажені. Сподіваюсь, ви будете задоволені з результату.

— Який дослід?! Які результати?! — Паркер сердито гримнув кулаком по плексигласовій шибці. — Через десять хвилин зайде сонце!.. Ми виїдемо негайно, і це буде випробуванням вашого «випромінювача». Якщо ми доберемося до Сінгапура живими й здоровими, я негайно ж підпишу угоду. В противному разі — вона вам уже не придасться.

— Гаразд!

Харвуд підійшов до телефона, натиснув кнопку:

— Джонсона!.. Немає?.. Скажіть, щоб кінчав справу і негайно йшов сюди… Так.

Незабаром стрілянина вщухла. А через кілька хвилин до кімнати зайшов Джонсон. Уже з його усміхненого пітного обличчя Харвуд зрозумів: спіймані!

Хижою хвилею залило йому груди: а, зачекайте! По краплинці висотати кров, розтягнути муки на незчисленну кількість секунд, зробити так, щоб сама смерть здавалася б щастям, — ось на що здатний він!.. Шкода — обмаль часу. Та все одно він не дасть їм швидкого кінця. Хай сама свідомість стане для них найгіршим катом, з невблаганною чіткістю відраховуючи, скільки ще зосталося дихати чистим повітрям!

— Містер Джонсон, прошу, розважте містера Паркера. Я повернуся через п'ять хвилин.

Не чекаючи заперечень мільйонера, Харвуд вибіг У двір.

— Де вони?

Вартовий показав убік, на караульне приміщення. Харвуд вбіг туди і спинився на порозі.

— А де китаєць? Китайця не було.

* * *

Не легка то справа — шукати правильного шляху в лабіринті переходів, та ще й підбираючи ключа до кожних із дверей.

Майже годину добирався Щеглов і Петерсон до другого корпусу, — а їм же допомогло те, що Джек упізнав ту частину підземелля, якою вів його колись помічник Харвуда.

Щеглов уже почав турбуватися: слід було б навідатися до Блеквела. Але хотілося кінчити справу одним махом. Та й мета, здавалось, була вже близькою.

Тільки де ж ті замасковані двері?.. Блеквел повідомив про основні орієнтири: вузький коридор веде до великої майстерні. У стіні проти фрезерного верстата… Ось і верстат. Але нема навіть натяку на двері. Про всяк випадок Щеглов перепробував усі ультразвукові свищики. Жодного результату. То, значить, треба обмацати всю стіну.

— Є! — вигукнув Петерсон. — Дивіться: ось якісь коліщата з цифрами!.. Може, це…

Але він не встиг докінчити. Лунко відбиваючись од склепіння, заторохтіли автоматні постріли. Зовсім близько розірвалася граната, потім ще кілька.

І зразу ж у очі Щеглова й Петерсона вдарило щось нестерпно болюче, у легені вдерлося задушливе, дряпуче, — як вата, посилана склом. Вони ще одстрілювалися, але вже не бачили й не чули нічого, їх схопили голими руками.

І ось тепер вони стоять, прив'язані до опор головного інтегратора, а Харвуд походжає собі, вимахуючи стеком. — Ну, містер Чеклофф, попрощаємось. Ви програли гру. Рівно через… — він позирнув на годинник. — Рівно через п'ятдесят три хвилини, тобто о вісімнадцять тридцять, оцей інтегратор злетить у повітря разом з вами. Вагнер не збрехав: інтегратор заміновано. Але я дещо змінив схему вмикання фугасів. Вони вмикаються з певного пункту без жодних дитячих свищиків… Ви, мабуть мріяли стерти з лиця землі мій Грінхауз. Сьогодні ваша мрія здійсниться… Отже, прощайте і в лічені хвилини вашого життя думайте про мій чудесний «випромінювач», якого, на жаль, вам так і не вдалося побачити… Запевняю: тепер вас не врятує ніхто і ніщо!

Він підійшов до Петерсона, хльоснув його щосили стеком по обличчю, плюнув і вийшов. Клацнув замок. Щеглов перечекав якийсь час, а потім прошепотів:

— Вище голову, друже! Сьогодні увечері партизани почнуть штурм Грінхауза. Ми врятуємось.

Він не уточнив, що штурм призначено на двадцять три ноль-ноль.

* * *

— Джонсон, я виїжджаю до Сінгапура. Ви лишаєтесь за мене. А коли хочете, то… Може, поїдемо разом? Тільки на автомашині, бо в танку місця немає.

— Щось трапилось, містер Харвуд? — сполохався Джонсон. — Я з великою охотою… Але в машині… У них тепер гармати!..

— Доля людини в руцє господній! — лицемірно зітхнув Паркер. — Але навіщо вам, Генрі, містер Джонсон?.. Щоб закупити обладнання, про яке я говорив?.. Ат, пусте!.. Впораєтесь самі. Хай лишається тут. Хай лишається.

Харвуд добре зрозумів, що означають єлейні інтонації голосу Паркера: Джонсон мусить загинути разом з Грінхаузом. Що ж — може, так і треба: всякі свідки зайві.

— Та й справді. Я не врахував. Лишайтесь, Джонсон! Гуд бай!

— Гуд бай!.. — ошелешений начальник охорони постояв кілька секунд, а потім кинувся навздогін: — Містер Харвуд!.. Містер Харвуд!

У відповідь дзвінко хряпнули металеві двері в сусідній кімнаті.

І тоді Джонсон зрозумів, що його приречено на смерть. Йому пропонували життя — він одмовився. Хіба ж поїхав би Паркер уночі на Сінгапур, — навіть у танкові, — коли б існувала щонайменша небезпека?

Але з якого ж боку чекати нещастя?.. Партизани?.. Тоді треба негайно організувати оборону. Зібрати всіх у північній башті, — її стіни не проб'є жоден снаряд, Там кулемети, міномети… Да, а отой китаєць?.. Він може підкрастися кожну мить, вдарити ножем, пустити кулю…

Як загнаний вовк, Джонсон обвів поглядом кімнату, підбіг до вікна.

Сонце щойно сіло, а по землі вже котилася важка чорносиза імла. Нещодавно пройшла злива, і, здавалося, оце шматки зловісних хмар знижуються, огортають предмети, поглинають рештки дня.

— Світло!.. Увімкнути світло! — закричав Джонсон у телефонну трубку.

Спалахнули яскраві лампочки. Але од цього темрява стала ще страшнішою. Вона поглибшала, насунулась стіною, і за межами світла тепер могло з'являтися що завгодно, лишаючись непоміченим.

Джонсон не витримав наступу імли. Зіщулившись, він перебіг від котеджу Харвуда до караульного приміщення, скомандував:

— Всім на північну башту! Негайно!

З цієї хвилини Грінхауз фактично не охоронявся.

Лише біля входу в лабораторний корпус усе стояли нерухомі, наче витесані з каменю, два охоронці-даяки.

Напівдикуни, яким дано до рук новітню вогнепальну зброю, обдурені й затуркані істоти, яких колонізатори використовують для найжорстокіших злочинів, оці двоє дістали наказ від самого хазяїна. Ніхто їх не міг би зняти з поста, нікого б вони не пропустили до лабораторії, — навіть власних матерів. Сильні, витривалі, вони могли забити кого завгодно, самі не знаючи за що.

Їх не стурбувала метушня в Грінхаузі, а потім сторожка тиша. Все, що діялось сторонь сходів лабораторного корпусу, їх не обходило. Їхнє завдання було до безглуздя простим: не допустити нікого ближче як за п'ятнадцять кроків.

Ось одному з даяків щось причулося. Він насторожився, зробив крок убік і раптом, кинувши автомат, заметляв руками перед обличчям, — так, ніби хотів одігнати надокучливу осу. Потім зойкнув, упав і затих.

Другий даяк позирнув на нього здивовано й злякано, але не поспішив на допомогу, а, навпаки, одійшов далі, під захист стіни, і поводив очима, вишукуючи в темряві несподіваного й страшного ворога.

Ніде нічого не було чути. Маєток-лабораторія, в якому завжди цілу добу гуділи, дзижчали, дирчали всілякі машини, в цей вечір завмер. Тільки верещання цикад і порушувало тоскну тишу.

Саме ці одноманітні настирливі звуки й сховали в собі тихий шурхіт. Крихітна бамбукова стріла, випущена з «сумпітану», малайської духової рушниці, прослизнула майже нечутно і ледь-ледь дряпнула і другого даяка по руці.

Але ця стріла була страшнішою за розривну кулю «дум-дум». Даяк аж підстрибнув. Не гаючи ані секунди, він почав висмоктувати й випльовувати кров із ранки, сподіваючись не допустити поширення смертоносної отрути.

Тільки марними були його намагання. За хвилину він уже не міг стояти на ногах. Через дві — упав навзнак.

І тоді згори, з-за кам'яної балюстради правого крила будинку, визирнув старий Чен. З спритністю, не властивою для літньої людини, він спустився вниз пожежною драбиною і шмигнув у двері корпусу.

Але не встиг він пробігти кілька кроків, як пролунала черга з автомата. Другий даяк, навіть помираючи, зумів помститися. Дві чи три кулі влучило в Чена.

Ці постріли стали немовби якимсь сигналом. Раптом згасла електрика. Почулася стрілянина з північної башти. Їй відповідав хтось із-за водокачки.

Ішов нічний бій — запеклий, жорстокий.

А старий Чен повз і повз угору кам'яними сходами. Нарешті, впав головою на мармур.

Тільки крок лишився до горішньої площадки. Двадцять кроків відділяло Чена від замкненої лабораторії, в якій прив'язані до інтегратора Щеглов і Петерсон з надією прислухалися до звуків бою.

Але у кожного в житті буває остання межа, за яку самотужки вже не переступиш.

Розділ XXII КІНЕЦЬ «ВОЛОДАРЯ ВСЕСВІТУ»

Із спостережного пункту, — височенної секвойї, звідки було видно майже весь Грінхауз, — повідомили, що у стані ворога відбувається щось незрозуміле: чулася приглушена стрілянина, а потім група озброєних" людей провела через двір двох арештантів.

— Це Щеглов і Чен! — зойкнув Лимар. — Треба негайно починати наступ. Їх ще можна врятувати.

До штурму, власне, було все готове. В глибокій улоговині перед Грінхаузом скупчилося кілька сот бійців; артилеристи й мінометники закінчували останні приготування. Але наказ на просочування в розташування ворога загін одержав аж перед смером.

Один по одному, намагаючись не виявити себе жодним звуком, бійці виходили з улоговини, повзли чагарником і зникали в отворі колодязя. Вентиль було закручено докраю, але вода заповнювала трубу майже до половини.

Що чекало на оцих відважних людей там, попереду?

Непоборні в своїй згуртованості, партизани в хвилини пересування по трубі та виходу з неї були безсилими. Кожного з них могла зустріти куля або навіть чіпкі пальці ворожих солдатів. Та ніхто не відмовився від важкого й небезпечного завдання.

Раптом з усіма пішов і Михайло Лимар. Його не пускали, але він таки домігся свого, наполягаючи насамперед на тому, що тільки він знає товариша Щеглова.

Бувають хвилини великого збудження, коли людина, здійснивши ряд вчинків, пізніше не може пригадати нічого, крім найголовнішого. Свідомість, спрямована на досягнення мети, обминає неістотне, не фіксує деталей.

Отак трапилося і з Лимарем.

Парімі не дозволили піти в бій. Вона провела Мишка до виходу з улоговини, затримала коханого, старанно перевірила, як припасовано на ньому зброю, навіщось застебнула гудзик на комірці його гімнастьорки, припала всім тілом, прошепотіла по-малайському якусь фразу, поцілувала і легенько штовхнула в плече: — Йди!

Мишко хотів ще на якусь хвильку затримати її, щоб сказати щось дуже щире, дуже хороше, — таке, чого ніхто не говорив нікому й ніколи, — але дівчина вислизнула з його обіймів і зникла в темряві.

Що вона йому сказала?.. «Люблю»?.. «Чекатиму»?

Він цього не знав. Різні мови існують ніби навмисне, щоб люди не могли порозумітися одне з одним. Але одне й те саме слово якої завгодно мови може звучати по-різному. Незначна зміна в наголосі, тембр, сила звуку визначають не тільки зміст слова, але й ставлення однієї людини до іншої. І оці відтінки розрізняє не вухо, а серце.

Лимареве серце відчуло: «Вона кохає! Кохає по-справжньому, щиро, навіки».

Дивно складається людська доля! Довелося побачити світу, зустрічати красивих дівчат, які закохувалися в нього, зітхали, бомбардували ніжними листами, а він лишався холодним і байдужим. А тут, на чужині, стала на шляху тендітна смаглява Паріма, назвала коханим, заполонила серце й розум і зробилась найдорожчою в світі.

Отак приходить кохання, — невідомими, нез'ясовними шляхами…

Худорляві, жилаві малайці прослизали вільно, а йому, широкоплечому велетневі, було скрутно: кілька разів довелося сьорбнути води. Муляв шию автомат. Чіплявся за стіни й гальмував просування мішок з патронами та гранатами. Шлях здавався надзвичайно довгим, просто нескінченним. Але, як на диво, все неприємне забулося одразу.

Чиїсь міцні руки допомогли йому стати на ноги. Блиснув вогник ліхтарика, освітивши прямовисну вузьку драбинку. Чоловік у замащеному комбінезоні мовчки показав рукою, куди рухатись далі.

І на дні резервуара, і на горішній площадці насосної станції було повно бійців. Проміння ліхтаря, падаючи знадвору через вікно, не могло освітити це темне приміщення, але на мокрому одязі й на зброї партизанів вигравали незліченні блискітки. Стояла тиша, в якій навіть дзенькіт крапель води, що падали в резервуар, здавався голосним.

На горішній площадці порядкував літній китаєць. Це, певно, й був майстер Чжоу, спільник Чена.

— Чжоу? — пошепки спитав Лимар. — Де товариш Щеглов?

— Там, — Чжоу заклопотано махнув рукою в бік великого, тьмяно освітленого будинку. — Трапилося нещастя, інженер Чеклоу в небезпеці.

— Тоді час починати! — захвилювався Лимар.

— Ні, ні, не можна!

Лимар замовк і припав очима до вікна.

Ось і довелося потрапити на територію загадкового, страшного Грінхауза. Десь тут уже багато днів живе й бореться Петро Сергійович Щеглов. Його життя увесь час було в небезпеці, а зараз, певно, висить на волосинці… Він сподівається на порятунок з боку партизанів, він вірить у перемогу, йому, мабуть, і на думку не спадає, що разом з малайськими партизанами через кілька хвилин піде в бій і Мишко Лимар, радист потопленої піратами «Ігарки».

По сходах будинку, на який вказав Чжоу, швидко пробігла якась людина.

— Чжоу! — зашепотів Лимар. — Дивіться!

Але зайвим було навіть вказувати. Там пролунала автоматна черга. Їй відповіли безладною стріляниною звідкись з-за насосної.

— Чжоу, світло! — крикнув командир групи. Одразу ж гримнув вибух. На Грінхауз впала темрява.

— Вперед!

З грюкотом розчинилися двері. Нестримною навалою висипали бійці, бігли за своїми командирами. Хтось ухопив Михайла за руку:

— За мною!

Чжоу, Лимар та ще кілька чоловік помчали до лабораторного корпусу.

Ззаду точився бій. А тут було зовсім тихо.

На сходах корпусу чорніло дві фігури. Лимар шпурнув туди гранату, а коли вона розірвалася, кинувся вперед.

— Стійте! — вигукнув Чжоу. — Небезпечно!

Він намацав на простінку кнопку, натиснув на неї, вимикаючи захисну електросітку, і, обережно обмацуючи перед собою повітря дулом автомата, рушив східцями вгору.

Та ось попереду почувся стогін. Чжоу пришвидшив ходу, блиснув ліхтариком і зойкнув:

— Чен!.. Чена поранено!

Старий китаєць підвів голову, прошепотів:

— Праворуч… перші двері… товариш Чеклоу…

Широченними стрибками, вже незважаючи на небезпеку, Лимар помчав туди, смикнув за ручку дверей, але ті навіть не здригнулися. Він почав гатити в них підборами — і теж марно.

— Гранату!

Лимар вихопив з рук бійця гранату, прилаштував її разом із своєю до одвірка. Лишилося тільки висмикнути запобіжну чеку, але ззаду почувся голос Чжоу:

— Зачекайте!.. Чен, любий, де ключ?.. Ключ, ключ! Старий китаєць помирав. Він не міг уже сказати й слова, але ціною надзвичайного, останнього в житті зусилля випростав затиснуті в кулак пальці правої руки, і на мармурові східці брязнула в'язка ключів.

— Товаришу, сюди!

Нарешті одчинено стальні двері. Промінь ліхтарика вихопив з темряви велику чудернацьку споруду під прозорим ковпаком. А біля цієї споруди, міцно прип'яті до опор, вирисувалися інженер Щеглов і ще якийсь, незнайомий Лимареві, лисий кремезний чоловік.

— Швидше! — вигукнув Щеглов. — Швидше!.. Негайно дати сигнал відступу! Через кілька хвилин цей маєток зникне з лиця землі!

* * *

Три червоні ракети вирвалися з-за насосної станції, крутими дугами врізалися в беззоряне похмуре небо, кинули на будинки, на стіни, на дерева тривожні багряні відблиски. Три червоні ракети, а потім ще три, — наказ негайного відходу на початкові позиції.

Що трапилося? Адже захоплено майже весь Грінхауз, — ворог одстрілюється тільки з однієї башти. Але наказ є наказ.

І ось через головні ворота захопленої і добровільно відданої фортеці швидко- проходять мовчазні, пригнічені бійці. Ідуть, тамуючи сором і образу, несуть кількох убитих і тяжкопоранених.

А попереду всіх з мертвим Ченом на руках іде старий майстер Чжоу. Ніхто не побачить у темряві, як по щоках у Чжоу котяться скупі суворі сльози. А коли й побачать — нехай. Право на ці сльози дала більш як тридцятилітня дружба, спільні поневіряння, спільна боротьба.

Прощай, старий Чен!.. Прощай, друже!.. Ти не дожив до остаточного звільнення країни, яка стала тобі другою батьківщиною, але в майбутній перемозі є й твоя крихітна часточка, і про тебе співатимуть пантуни малайські матері, а в людській пам'яті ти назавжди лишишся не старим і немічним, а молодим, сильним, красивим Ченом-переможцем.

Несе мертвого Чена його друг, старий майстер Чжоу…

А в тій же колоні, за кілька кроків звідти, виривається з рук Щеглова американський інженер Джек Петерсон:

— Пустіть!.. Ви не маєте права!.. Я не можу лишити Гаррі на загибель!.. У спальні Харвуда лишилися всі рисунки інтегратора! Пустіть! — кричить він майже істерично. — Я ще встигну!

Його слова тонуть у потужному гуркоті. Ззаду, там, де в темряві залишився Грінхауз, розкололося небо, роз верзлася земля. Сліпучий спалах підскочив аж до хмар, сіпнувся назад і вирвався знову, — вже червоночорний від нафтового диму. Десятки тонн найновітнішої вибухової речовини, газова суміш у спорожнілих цистернах для пального, напалмові міни під найголовнішими об'єктами, — все вибухнуло одночасно. Грінхауз, цей страшний маєток-лабораторія, приречений з самого початку до знищення після того, як виконає своє завдання, перестав існувати.

Самостійно, без наказу, спинилась колона. З полегшенням зітхнула численними грудьми: відступ був не даремним. Отже, бій виграно?

Та через кілька хвилин знову почулася команда:

— Зайняти оборону!.. Мінери — до шосе!.. Надіти на голови каски й казанки!.. Швидше!

Бій не скінчився. Він тільки починався.

* * *

Звук громохкого вибуху пробився навіть крізь гуркіт мотора «випромінювача». На мить загальмувавши машину, Харвуд позирнув у заднє броньове віконце і задоволено хитнув головою: — Все!

Паркер не розчув. Він зіщулився в кутку, блідий, тремтячий, задихався від запаху пального і вихлопних газів і прощався з життям. Далебі, він оддав би зараз половину свого багатства, аби опинитися в розкішному особняку біля Сентрал-Парку в Нью-Йорку.

— Все! — прокричав Харвуд, схилившись до його вуха. — Грінхауза більше не існує!

Попереду лежала ідеально рівна бетонована автострада. Проміння фар не натрапляло на жодну живу істоту. Але Харвуд не вимикав інтегратора. На броньовій кабіні безперервно, один раз у секунду, оберталося кільце з чотирма дзеркальними рефлекторами. Потужні пакети хвиль надвисокої частоти виривалися з цих рефлекторів, мчали в усі боки, щоб паралізувати навіть щонайменшу спробу завдати шкоди тому, хто став «володарем всесвіту».

— «Смійся, паяц… — виспівував Харвуд, кидаючи зневажливий погляд на Паркера. —….над розбитим коханням»…

Але надто рано було святкувати перемогу!

В ту ніч на автостраді чергували всі партизанські пости: не була виключена можливість того, що Харвуд викличе у Грінхауз допомогу з Сінгапура.

Коли харвудівський «випромінювач», промчавши підземним тунелем, з потужним ревінням вискочив з кущів поблизу Грінхауза і подався автострадою, було одразу ж надіслано по радіо наказ перехопити цей дивовижний танк.

Перший пост, біля зруйнованого мосту, йому вдалося проскочити. Але за кілька кілометрів, на крутому повороті, перед «випромінювачем» рвонув вибух, і на автостраду впало товстелезне дерево.

Харвуд загальмував так, що Паркера шпурнуло вперед, просто на важелі. Він роз'юшив собі носа й заверещав:

— Що ви робите?! Наказую…

— Цитьте! — огризнувся Харвуд, уже не додержуючись правил хорошого тону. — Дорога на Сінгапур одрізана!

Він спробував об'їхати те дерево, але кілька снарядів, які лягли перед «випромінювачем», показали, що йдеться не про випадок.

Харвуд негайно повернув назад: за мостом є інша, хоч і не асфальтована; але таки проїжджа дорога.

Біля мосту повторилася та самісінька історія: вибух міни, падіння важкого дерева поперек автостради, а потім постріли з гармати.

Дорога тут пролягала по узгір'ю. На круті східні схили обіч неї ніяк не можна було видертися: там суцільною стіною височіли джунглі. З заходу насип автостради спускався до низькорослого чагарника, що його, без сумніву, міг би подолати потужний гусеничний «випромінювач». Але там, в долині ріки, була трясовина.

Не наважуючись продиратися через болото, все ще сподіваючись на щасливий випадок, Харвуд носився на своєму «випромінювачі» по кількакілометровому відтинку автостради, і з кожним рейсом ця віддаль звужувалась і звужувалась: партизани стискали кільце новими перешкодами.

Спочатку Харвуд не бачив жодної людини. Йому здавалося, що проти нього стали на герць самі сили природи: падають дерева, перетинаючи шлях, вибухають шматки мертвої сталі, заряджені такою ж мертвою вибуховою речовиною. Це було страшно, та лишалася хижа надія на те, що коли партизани спробують наблизитися, «випромінювач» паралізує їх своїми хвилями, зламає їхню волю.

Але партизани знахабніли. У світлі фар на відстані кількох сот метрів Харвуд побачив людей, які рухалися йому назустріч з круглими коробками-мінами в руках. Вони йшли непевною ходою, похитувалися, але йшли.

Харвуд ввімкнув якнайбільше посилення. Це була межа «випромінювача влади», — коливання такої потужності, які повинні були зламати кого завгодно.

Партизани вже не могли йти. Вони попадали на шосе, але все одно повзли і повзли вперед.

Харвуда охопив жах. Він не помітив касок на головах малайців, забув, що навіть тонкий шар металу затримує значну частину надвисоких коливань. Але навіть коли б і згадав, це не додало б йому хоробрості. Звикнувши до холодних і байдужих машин, беззастережно повіривши у їхню могутність, він уперше зіткнувся з людьми, які готові були зустріти смерть непереможеними, — смерть не заради грошей та слави, а в ім'я майбутнього життя.

Його «випромінювач» мчав просто на них. Через кілька секунд вони загинуть, підірвані власними мінами. Невже вони витримають оцей подвійний натиск руїнницького проміння і жаху перед сталевою гусеничною потворою?! Але не витримав сам Харвуд.

Вже неспроможний загальмувати, повернути «випромінювач» назад, він рвучко смикнув на себе лівий важіль керування.

З шаленим завиванням, ламаючи на своєму шляху чагарник і дрібні дерева, «випромінювач» ринув ліворуч униз крутим схилом. Марна була б спроба спинити його навальний рух. Розігнавшись в улоговині, машина підстрибнула на одному з горбків, наче на трампліні, ляскаючи в повітрі гусеницями, промчала метрів з десять і з розгону ляпнула в пружне, липке багно.

Мотор ще працював. Сталеві траки греблися, дерлися вперед. Але багатотонна стальна потвора, не рухаючись з місця, вже почала занурюватися в трясовину.

— Вилазьте! Швидше! — вигукнув Харвуд, ухопивши Паркера за комір. Та той тільки верещав, одбиваючись руками й ногами.

— Чорт з вами! Здихайте, дурна мавпо! — Харвуд схопив дорогоцінний портфель, пістолет, одкрив кришку й виліз, вишукуючи очима, куди стрибнути.

До болота підбігали партизани. На багряному фоні неба вирисувалася постать високої, широкоплечої людини в чудній касці. Це був один з тих, що перетнули Харвуду шлях і вистояли перед інтегратором.

Шалена лють охопила Харвуда. Він прицілився й випустив у цю постать увесь магазин свого пістолета. Людина схитнулась і впала.

— Здохни! Здохни! — просичав Харвуд. Він пригнувся, бо повз його вухо просвистіла куля, посковзнувся… і відчув, що його прищемив кронштейн одного з рефлекторів «випромінювача».

Кілька секунд, поки ще працював мотор, сталевий важіль тягнув за собою Харвуда, здираючи з цього шкіру, трощачи йому ребра.

Але Харвуд цього болю не відчув. Надвисокочастотні коливання, увесь оцей сконцентрований до найбільшої густини потік найстрашніших у світі страждань врізався в нього, у свого винахідника.

Ніщо не могло спинити цього потоку: конструкція «випромінювача» була бездоганною, і після зупинки мотора резервні джерела електрики ввімкнулися автоматично, а коли багно засмоктало перший інтегратор, самостійно ввімкнувся запасний.

Харвуд вив, реготав, кричав, наче його краяли на шматки… А поруч, у баговинні, яке почало заливати вже й горішню площадку «випромінювача», борсався містер Паркер, колишній американський мультимільйонер.

* * *

Ніхто б не врятував ні Паркера, ні Харвуда, навіть коли б хотів цього, — надто далеко стрибнув «випромінювач».

Удосвіта все скінчилося. Тільки тьмяна пляма серед підступної зелені на поверхні болота й свідчила, що саме тут відбулася остання дія фарсу за участю того, хто мріяв стати «володарем всесвіту».

Дорогою ціною дісталася партизанам ця перемога. Вісім забитих, тринадцять поранених та кілька десятків заглушених та засліплених інтегратором — такі втрати нічного бою.

Але цей бій — не перший і не останній. Ще будуть і будуть безсонні ночі, штурмові походи, наступи й відступи. І тому колона втомлених людей не плентається, а йде чіткою, швидкою ходою непомітними стежками, через гірський хребет, в глиб «рімби», яка і захищає і годує відважних.

На перевалі колону наздогнала Паріма. Дівчина ще здалеку почала шукати очима найвищого. Але його ніде не було видно.

— Мі-Ха-Ло… Де Мі-Ха-Ло? — стурбовано запитала вона у одного з бійців.

Боєць, не відповідаючи, сумно схилив голову.

І тоді Паріма відчула, що сталося щось неймовірно страшне, непоправне…

Розштовхуючи людей, вона кинулась вперед… І раптом стала, мов укопана. Просто перед нею рухалися ноші, на яких лежав її коханий.

— Забитий?? — Паріма зойкнула, перетнула шлях носіям. — Стійте!.. Забитий… Не несіть його в «рімбу»!.. Він любив сонце…

Вона, ридаючи, впала на нерухоме тіло.

— Що ти робиш, божевільна! — закричав якийсь боєць, тягнучи її за плечі від нош. — Мі-Ха-Ло не забитий, він — поранений!

— Поранений? — Паріма скочила на ноги і, ще не вірячи бійцеві, зашепотіла: — Мі-Ха-Ло, це я… Мі-Ха-Ло, ти мене чуєш?

Та Мі-Ха-Ло нічого не бачив і не чув. Він був тяжко поранений в голову. Але він дихав. Він жив. І цього вже досить.

— Відійдіть. Я сама, — дівчина взялась за один край нош. — Повільніше!.. йому дуже боляче.

І знову колона рушила вперед.

…Розвіювався туман над перевалом. Щораз світлішало, блакитнішало, глибшало небо.

Сходило сонце, і слід було сподіватися, що наступаючий день буде безхмарним.

ЕПІЛОГ

Почувся мелодійний гудок. Петро Сергійович Щеглов, підійшовши до візефона, натиснув кнопку:

— Слухаю.

Абонент мовчав. Телевізійний екран не спалахував.

— Слухаю вас, товаришу!

І знову — жодного звуку. Але контрольна лампочка горіла, і це свідчило, що апарат справний.

— Товаришу, ви, напевне, вперше користуєтесь візефоном?.. То натисніть червону кнопку поруч диска.

І щойно він це промовив, як враз по екрану промайнули різнобарвні лінії, набули чіткості й рельєфу, обрисували погруддя вродливої смаглявої дівчини в червоній сукні.

— Парімо! — вигукнув Щеглов на всі груди. — Яким чином?.. Чому не писали?.. Де ви зараз?.. Негайно їдьте сюди!

— Я тут, у Москві… Вилетіла несподівано, ракетопланом… — дівчина, певно, ще не отямилась після блискавичної подорожі в стратосфері, не призвичаїлась до думки, що вона таки потрапила до Радянського Союзу. Її обличчя було безпорадним і розгубленим.

— А де… Мі-Ха-Ло?.. — Паріма зашарілась, затнулась: вона вже давно оволоділа російською мовою, але в цю мить на вуста мимохіть навернулося те ім'я, яке назавжди лишилося в її серці.

— Мі-Ха-Ло працює… — Щеглов збентежився і не міг цього приховати.

— Михайло хворий?.. З ним щось трапилось?.. — Паріма стурбовано звела брови, підійшла ближче до екрана. — Кажіть… Одразу кажіть… Я не одержувала від нього листів майже місяць…

— Ні, все гаразд, Парімо!.. Просто я не хочу, щоб він… Ззаду з гуркотом впав стілець. З вітальні до кабінету, обмацуючи руками повітря, йшов Лимар.

— Паріма?.. — запитав він гірко. — Ви пишете Парімі листа?.. Не треба… — Мишко наткнувся на стіл і поморщився від болю. — Тобто напишіть. Тільки все, як є. Досить її обдурювати. Я сліпий, так. І листи за мене пише інженер Щеглов.

Щеглов зробив Парімі поквапний знак і, не гасячи екрана візефона, вимкнув мікрофон і динамік. Потім підійшов до Михайла, посадив його на стілець і сказав:

— Гаразд. Листи писав я. Що ж далі? Михайло скипів:

— Петре Сергійовичу! Я поважаю вас, як рідного батька. Але… Не можна жартувати. З цим не жартують… Паріма знала мене дужим, зрячим. А тепер…

Щеглов узяв його за руку, міцно стиснув її:

— Я не жартую, друже. І ніхто, крім мерзотників, не наважиться глузувати з чужого лиха… Але Парімі я не напишу… бо написав про це ще чотири роки тому. Вона знає все, все. І тільки про те, що тобі відновили слух, я ще не встиг написати.

— Написали?? Чотири роки тому?

Лимар схилив голову.

Різкий біль краяв йому серце: чому все так сталося?.. Яка несправедливість долі: мати чисті, неушкоджені очі і не бачити майже нічого, ледве розрізняти світло від темряви, бо куля пошкодила ту частину мозку, яка відає зором…

Виходить, обдурювали не Паріму, а його… І у Паріми замість кохання тепер — жалість. Жалість до каліки…

— Михайле! — докірливо сказав Щеглов.

Лимар навіть не поворухнувся. Тоді Щеглов підійшов до візефона, повернув апарат екраном в цей бік і ввімкнув мікрофон.

— Заспокойте, — промовив він пошепки до Паріми. — Йому не можна хвилюватися.

Але дівчина не бачила й не чула Щеглова, тягнучись поглядом кудись убік, до шафи. Їй, певно, було погано видно, і вона аж налягла на екран.

Щеглов присунув апарат ще трохи ближче, і по тому, як радісно спалахнули очі в Паріми, зрозумів: тепер — бачить.

— Мі-Ха-Ло… — прошепотіла дівчина. — Ти на мене не гніваєшся, Мі-Ха-Ло?

Це не було навмисним звертанням до минулого, до тих далеких днів, коли там, у малайських джунглях, тільки народжувалося їхнє кохання. Вуста промовляли самі те, що хотіло сказати серце.

А Мишкові, як тоді в «радіорубці», здавалося: вчувається, бринить у мозкові ніжне-ніжне, давнє-давнє… Пробувши понад три з половиною роки майже глухим, він якось ще не звик до відновлення слуху.

— Мі-Ха-Ло… Мій любий, мій хороший… Я знаю все… І ось приїхала, щоб бути з тобою завжди…

Мишко схопився, поквапно обвів кімнату незрячими очима, скрикнув:

— Петре Сергійовичу! Я божеволію… Я чую голос Паріми…

— Ні, ні, любий, — тепло відповів Щеглов. — Це справді її голос.

—. Не може бути! — захвилювався Лимар. — Я не хочу… Я не можу…

— От бачиш — нерви!.. — засміявся Щеглов, погрозивши Парімі пальцем. — Доведеться знову відкласти лікування. Паріма приїде днів через…

— Мій любий, — тихо й радісно сказала Паріма. — Я вже приїхала. Петре Сергійовичу, як до вас дістатися?

Мишко кинувся на голос. Зрушив стілець. Вдарився об тумбу візефона. Охопив руками холодне скло екрана.

— Парімо!!

* * *

Як часто буває, що людина страждає, нудить білим світом тільки тому, що сама собі вигадає привід для мук!

Найчастіше це трапляється з закоханими. І він, і вона жити не можуть одне без одного. Це бачать усі довкола, і лише вони самі не здатні розібратися в своїх почуттях. Блукають у п'янкому тумані, зітхають, не помічаючи нікого й нічого, а позад них білою стежкою стелеться ромашковий цвіт. «Любить — не любить»… Як на гріх, завжди випадає «не любить»… Ось тобі й трагедія. А ненароком зустрінуться оці двоє на травневій росяній стежці, у садку, залитому місячним промінням, промовлять одне до одного кілька слів або навіть мовчки послухають до ранку солов'я — ось і з'ясувалося все, що було таким простим і водночас таким заплутаним.

Гірше буває, коли не в оцю першу несміливу, а в глибоку, справжню любов раптом ввірветься велике лихо. Гірше, а може і краще, ба кохання, як і дружба, перевіряється в найтяжчу, а не в найлегшу хвилину.

Велике лихо спіткало Михайла Лимаря. Харвудівська куля завдала йому страшної рани, призвела до сліпоти, порушивши зорові центри мозку.

Лікарі обіцяли провернути йому зір. І справді: після трьох операцій він почав розрізняти світло від темряви. Але оце й була межа. Хірургія вичерпала всі свої можливості.

Лишалася надія ще на один засіб. На який саме, Петро Сергійович Щеглов не говорив, посилаючись на заборону розголошувати недокінчені праці науково-дослідного психо-неврологічного інституту.

Можливо, й справді новий засіб допоможе якоюсь мірою. Але Мишко вже зневірився: хіба повернеш зір людині, яку вразила сліпота?

Кілька останніх місяців його гризло сумління. Як він міг виявити слабодухість і приховати від Паріми своє каліцтво?! Хай він зробив це, щоб не завдати горя коханій; хай мав надію на успішне лікування, — але ж Паріма ніколи не простить обману. Та й чи має право він на її любов? Чи не краще зробити так, щоб вона забула його назавжди?

Якими далекими і якими неістотними здаються тепер йому ці переживання!

Він сидить поруч з Парімою, тримає в своїх руках її руку і уявляє кохану саме такою, якою вона була увечері перед штурмом Грінхауза.

Кажуть, що земля, за яку пролив свою кров, стає назавжди рідною, А для Мишка Лимаря далека Малайя стала рідною вдвоє.

Пожадливо розпитує він про знайомі місця, про тих, з ким пліч-о-пліч боровся за звільнення Малайї.

Минуло так небагато часу з дня остаточного звільнення країни, а вже через «рімбу» пролягли залізниці і шосе, будуються школи й заводи, кінотеатри й порти. А недалеко від того місця, де був колись Грінхауз, недавно закладено потужну гідростанцію.

І мимоволі знов і знов перед очима колишнього радиста «Ігарки» та колишньої малайської партизанки пропливає те, що було і що ніколи не повториться.

— Мі-Ха-Ло, любий, а де зараз містер Петерсон?

— Не знаю, Парімо. Обіцяв писати і, справді, повідомив Петра Сергійовича, що прибув до Сполучених Штатів, а потім замовк.

— Загинув, мабуть. Або забагатів.

Мишко знизав плечима. Він бачив Петерсона лише кілька хвилин і знав про нього дуже мало.

* * *

А Джек Петерсон, «всесвітній миротворець», в цю мить ішов вузькою, непоказною вуличкою Нью-Йорка, — вуличкою, відомою на цілий світ, бо її назва стала символом імперіалізму.

Ні, Джек не став мільйонером, у цьому переконався б кожен, хто побачив би його виснажене обличчя, обшарпаний одяг, подерті черевики.

То чого ж оцей злидар потрапив на Уолл-стріт, на вулицю, де навіть мільйонери здаються бідаками проти тих, хто порядкує мільярдами?.. Чого ж це він вийшов з хмарочоса, на дверях якого висить скупа, чорна з золотом табличка: «Паркер Нейншл Банк»?.. Невже, посилаючись на знайомство з містером Паркером-Другим, канючив у когось із його спадкоємців якихось там кілька доларів?

Ні, Джек Петерсон не простягав долоню за милостинею. Він простягав свої руки: візьміть їх, вони ще сильні й можуть зробити багато! Він не продавав свого самолюбства, але йшов на значнішу жертву: готовий був продати свій мозок, здібності, невичерпаний творчий запал. Хай там що, — він згодний навіть проектувати машини для знищення, аби мати хоч якусь можливість відновити проект інтегратора, з допомогою якого, нарешті, буде встановлено мир і згоду в цілому світі.

Сліпа, нерозумна людина!.. Він і досі уникав політики, тікав, як чорт від ладану, коли його запрошували на мітинг прихильників миру; разом з тисячами інших обивателів услід за жовтою пресою повторював усякі вигадки про комуністів. Грінхауз його не навчив нічому.

Вбите в голову з дитинства — не вивіється за кілька днів. Петерсон полюбив російського інженера Щеглова, радиста Лимаря і красиву малайку Паріму, призвичаївся до думки, що й серед малайців є розумні, щирі, хороші люди. Він сприймав кожного з цих людей зокрема, як індивідуума. Але уявити їх усіх у моноліті, у масі, Петерсон не вмів і не хотів. Це він лишав на потім, коли за допомогою інтегратора всі люди на землі й справді стануть рівними за своїми розумовими якостями та буде усунена причина всіляких політичних та військових угруповань.

Понад чотири роки Петерсон самотужки веде свою неймовірно важку боротьбу за створення інтегратора. На постійну роботу його ніхто не бере, бо він справляє враження напівбожевільного, щойно почне оповідати про свої грандіозні задуми. Кілька разів його саджали до божевільні та до в'язниці за бродяжництво, але зразу ж випускали: цей «клієнт» одверто радувався, що знаходив їжу й притулок, і одразу ж брався за розрахунки.

Понад чотири роки, відмовляючи собі в усьому, Петерсон витрачав усе до останнього цента на папір і рисувальне приладдя, не дозволяв собі згайнувати хоч одну хвилину, — розраховував, креслив старанно, ніби на виставку, — і приносив акуратні аркуші ватману в убогу комірчину свого друга, в один з найзлиденніших закутків Брукліна.

І ось нещодавно трапилося непоправне лихо: той старезний будинок завалився, а газ, який вирвався з пошкодженої магістралі, спричинився до пожежі. Загинуло все, — в тому числі й рисунки майбутнього інтегратора.

Почати все спочатку Петерсон не міг. У нього просто невистачить сили довести справу до кінця… Ех, коли б згадати Вагнерівську схему!.. Здавалося, вона колись так врізалася в мозок, що її й не виколупаєш звідти!.. Але то було тоді, коли голову Петерсонові облягав чудесний «радіошолом». А тепер для відновлення в пам'яті схеми інтегратора треба насамперед мати цей інтегратор. Коло замкнулося.

Чотири роки тому Майкл Паркер-Третій, спадкоємець Паркера-Другого, запропонував Петерсонові в знак особливої прихильності неабияку посаду в лабораторії військової радіоапаратури. Джек тоді погордливо відкинув цю пропозицію. Сьогодні, картаючи себе за нерозсудливість, він прийшов до Паркера, щоб заявити про свою згоду. Але Паркер-Третій навіть «не впізнав» його. Податися більш нікуди.

Петерсон постояв на розі Уолл-стріту й Бродвея, намірився звернути ліворуч, до Баттері-Парк, — там були зручні лави, — а потім передумав: холодно. Заночувати краще в Ріверсайд-Парку, хоча б за Сто шістнадцятою Західною вулицею, десь поблизу Колумбійського університету. Там є хоч якийсь затишок проти пронизливого північно-східного вітру.

Але в кишені не було ані цента, а до Сто шістнадцятої Західної вулиці звідси не менш як п'ятнадцять кілометрів. Раз у житті, маючи гроші й вільний час, можна пройти цим відтинком Бродвея, — «Великого Білого Шляху», який і справді вночі освітлений яскравіше, аніж вдень. Від самої думки про таку подорож з порожньою кишенею повз найшикарніші магазини, ресторани та кафе у Петерсона стало на серці тоскно.

Ні, вже краще податися через міст до Брукліна, і там, де-небудь біля Мертл-авеню, знайти вентиляційну шахту метро, — давитиме в ребра гранчаста поверхня сітки, зате не дошкулятиме холод.

Пройшовши два квартали Бродвеєм, Петерсон біля, Сіті-Холл звернув праворуч, до Бруклінського мосту.

Він ішов швидко, майже біг, як бігають усі мешканці цього міста, що вибрало собі за лозунг: «Час — гроші!»

Зараз, у вечірніх сутінках, серед строкатого потоку людей, які посунули з ділових кварталів Манхеттена до Брукліна, Джек Петерсон здавався одним із багатьох, — дрібним клерком чи третьорядним техніком, на якого десь чекає кістлява сердита місіс, благеньке зручне ліжко і пілюлі від головного болю. І, зрештою, ця перспектива, була зовсім не такою страшною, як колись здавалося Джекові. Навіть хотілося мати отаке своє затишне лігво — власне; друга, — хоч якого-небудь, аби він вислухав і підтримав… Друг… Як йому невистачало зараз друга!

Джек спробував заговорити з перехожими. Але всі були байдужими, мовчазними.

І він облишив свої спроби розвіятися, знайти у когось підтримку. Справді, хто в Нью-Йорку, та й взагалі у Америці, може зацікавитися чужою долею?.. Тут кожен за себе, кожен проти всіх. А він хотів один зробити добро їм усім… Але чи може інтегратор, хоч і найпотужніший, збудити оцей сірочорний потік людей?.. Ну, опроміниш їх раз і вдруге… Їм здасться, що й справді слід бути чесними, товариськими, роботящими… А потім вони підуть на роботу, повернуться звідти втомленими й голодними, з розладнаною цілоденним гармидером і скаженими темпами праці нервовою системою… Опромінювати їх знову й знову?.. Але тоді жоден мозок не витримає такого перевантаження, і чудесний інтегратор стане звичайнісіньким засобом знищення… А ті, хто володіють мільярдами, — хіба вони згодяться на опромінювання? Хай проти нового, надпотужного генератора не вистоять сталеві каски. Але будуть винайдені нові засоби захисту, — монополісти лишаться монополістами, і все буде як і раніш… Отже, треба ізолювати всіх, кого приваблює війна, всіх, кому до смаку поневолення людини людиною, всіх, хто, не працюючи, живе з чужої праці… Добровільно на це вони не згодяться, ясно. Вони почнуть боротьбу з найновішою зброєю в руках… Ну, то, значить, треба вирвати у них цю зброю і…

Петерсон подумав про це, і в нього затерпло серце: та він же дослівно повторив те, що пропонують комуністи!.. Зброя проти зброї. Знищити монополістів…

То яка ж тоді рація мучитися, мріяти, існувати лише заради майбутнього чудесного інтегратора?

Джек ішов усе повільніше й повільніше. Зупинився, позирнув назад.

Нью-Йорк, місто-велетень, місто-хижак, поставав звідси у всій своїй красі.

Вогні… Мільйони вогнів… Мерехтять, переливаються, міняться в кольорах. Скупчуються в групи. Тягнуться смугами. Все живе, все пульсує, наче місто перетравлює людей, які потрапили до його пащеки.

З лівого боку, на південному кінці Манхеттена, вогні подерлися на неймовірну висоту. Це скупчилися хмарочоси, які повинні кожного, хто підпливає до Нью-Йорка, ще здалеку вразити, пригнітити. Десь там, в порту, стоїть статуя Свободи. Але тьмяного вогника її факела не видно, його надійно затулили доларові цитаделі Уолл-стріту.

— Свобода! — прошепотів Джек Петерсон.

Він позирнув через поруччя Бруклінського мосту вниз.

Різкий вітер зірвав з нього благеньку кепку, помчав і аж ген далеко шпурнув у брудні й холодні хвилі Іст-Ріверу.

А услід тій кепці, наче жалкуючи за нею, стрибнув з Бруклінського мосту і Джек Петерсон, людина, яка натрапила на правильний шлях тільки тоді, коли в неї вже невистачало сили зробити по цьому шляху хоча б один крок.

Він летів довго — Бруклінський міст височезний.

І в останню секунду, в момент найбільшого напруження мозку, перед ним яскраво, як на екрані, виникла повна схема інтегратора, — схема, яка вже була йому зовсім непотрібною.

* * *

Щеглов завів Паріму до великого світлого залу і з підкресленою урочистістю сказав:

— Ви хотіли бачити диференціатор?.. Ось він!

— Де?

Паріма здивовано поводила головою: не те що диференціатора, а й взагалі будь-чого, що говорило б про медицину, вона не помічала. Це приміщення скоріше скидалося на радіостудію: на підлозі — м'який килим, біля стін — прожектори й гучномовці, невелика тумба, облямована красивою пластмасою. Оце й усе.

Дівчина по черзі зазирнула в усі кутки, постукала кулаком по м'якій обшивці стін, позирнула навіть на стелю, і ніяково знизала плечима:

— Не бачу!

Їй здавалося, що інженер просто жартує. Вона скінчила курси радистів, понад рік працювала в Сінгапурській радіостанції і, безперечно, зразу могла б помітити оту складну радіотехнічну споруду, про яку так багато розповідав Щеглов.

Щеглов підійшов до тумби і одкрив кришку:

— А це?

— Це?! — здивувалась Паріма. — І отут — понад п'ять тисяч радіолампочок?

— Цього я не говорив! — засміявся Щеглов. — Я сказав: «тріодів». Але це не лампи, а кристали. Кожен з них має обсяг два кубічних міліметри. Схема — Друкована. Тільки це й дало можливість досягти такої портативності.

Він відкрив бічну кришку приладу, і Паріма захоплено зойкнула: який монтаж!

Але слово «монтаж» сюди вже не пасувало. Тут не було дротів та звичайних радіотехнічних деталей, до яких ці дроти припаюються. Кожен з каскадів диференціатора становив собою тонку пластмасову пластинку, на поверхні якої стріблом та спеціальними фарбами було видруковано радіосхему. Срібні смужки проводили струм так, як і проводи. Опорами правили смужки фарби. А крихітні кристалічні тріоди, що виконують роль електронних радіолампочок, були заштамповані в пластмасу, і лише цятки металу в місцях приєднання до схеми і вказували на їхню присутність.

— Надзвичайно!.. Надзвичайно!.. — Паріма не втрималась і по-дитячому сплеснула в долоні. Потім позирнула збентежено на Щеглова. — Ой, пробачте… Петре Сергійовичу, скажіть: то оце й є отой інтегратор, який ви почали проектувати ще в Грінхаузі?

— Не інтегратор, а диференціатор, дівчино! — посміхнувся Щеглов. — Це — по-перше. Апарат служить тільки для лікування. А по-друге… Як би вам сказати?.. Я дійсно проектував щось схоже. Але… Але коли я повернувся з Малайї до Радянського Союзу і запропонував свій проект, мені без зайвих слів показали два пристрої. Один із них — інтегратор, тільки такої потужності, яка Харвуду й не снилася. А другий… — інженер кивнув головою в бік пластмасової тумби.

— Диференціатор?

— Так. Моя заслуга полягає в тому, що я дав йому оцю коротку назву замість довжелезної, якої натщесерце й не вимовиш… ну, та ще в тому, що я запровадив у ньому друковані радіосхеми і тим зменшив обсяг приладу рівно в двадцять разів.

— Ви обіцяли з'ясувати принцип роботи диференціатора.

Щеглов позирнув на годинник:

— Хай пізніше, Парімо. Зараз почнеться сеанс. Я приведу Михайла, а ви залазьте в куточок і сидіть тихо-тихесенько, як мишенятко. Гаразд?

Паріма серйозно хитнула головою. Вона буде виконувати що завгодно, аби тільки бути присутньою на першому лікувальному сеансі, од якого, можливо, залежить так багато.

Щеглов привів Лимаря, посадив його на канапу й вийшов.

Паріма сиділа від коханого не далі як за п'ять метрів. Підійти б зараз до нього, поцілувати, промовити щось таке ніжне, таке хороше, щоб після цих слів стало йому на душі легко й ясно!.. Але заборонили, щоб не хвилювався… То хіба ж він не хвилюється зараз?

Сидить Мі-Ха-Ло на канапі такий самісінький, яким був і п'ять років тому, — широкоплечий, високий, — тільки дуже блідий. Ніхто б не сказав, що він сліпий, — просто замислилась людина, утопила в простір погляд задумливих ясних очей, пригадує, міркує… Ось промайнула згадка про щось прикре — і на обличчі з'явився вираз болю… А ось — розпливлися зморшки, набігла посмішка… Може — про Паріму?

Крізь нещільно причинені двері з коридора почулися голоси. Паріма одсунулась далі, за ширму. Вона ще встигла помітити, як Мишко схопився, поправив піджак, а до кімнати ввійшли інженер Щеглов і високий сивобородий чоловік. Це, певно, й був академік Довгополов, керівник дослідного інституту біофізики.

Відтепер, не наважуючись виткнути носа із своєї схованки, вона, як і Мі-Ха-Ло, покладалася тільки на слух. Але Паріма хоч знала, яка з виду ота людина, на яку було стільки надій. А Мишко міг лише фантазувати.

Лимареві здалося, що академік чимось надто розгніваний. Він промимрив своє прізвище, потиснув протягнуту Михайлову руку і, продовжуючи розмову, накинувся на Щеглова:

— Дати отаке посилення?!. Мій любий, та чи знаєте ви, яка це серйозна справа — вивчення людського мозку?!

В цій фразі було щось дуже й дуже знайоме. Лимар напружив пам'ять і раптом згадав: професор!.. Так, саме цю фразу промовив з цими ж інтонаціями багато років тому високий сивіючий професор. Це було в інституті експериментальної фізіології, де шістнадцятирічний Мишко Лимар вперше побачив прилади для записування електромагнітних коливань мозку.

І такою приємною здалася Михайлові ця несподівана зустріч, що він, забувши про урочистість моменту, про тривогу, яка не залишала його всі останні дні перед вирішальним досвідом, присунувся ближче і басовито сказав:

— Альфа-ритми!

— Та до чого тут альфа-ритми! — напався Довгополов і на нього. — Для дослідження альфа-ритмів, справді, цю методику можна використати. Але тут… Даремно ви, Петре Сергійовичу, баламутите хворому голову. В нашому випадку йдеться про мозок, у якому внаслідок травми виникло гальмування. Ну?.. Що ви мені на це скажете?

І знову, ледве стримуючи сміх, втрутився Михайло:

— Юнак може набути нових знань, змінити фах, зістарітеся, стати зовсім не схожим на себе зовні, але «альфа-ритми» лишаться для нього незмінними протягом усього життя!

Тиша. Михайло виразно уявив, як академік ошелешено позирає то на нього, то на Щеглова, наче запитуючи: чи не збожеволів, часом, оцей хворий. І це була така виразиста картина, що Лимар не витримав і зареготав:

— Товаришу академік, я повторив вашу фразу, яку почув од вас понад двадцять років тому. Як бачите — юнак встиг зістарітися, став не схожим на себе, але про «альфа-ритми» не забув. А мене ви, мабуть, забули. Я приходив до вас з викладачем фізики.

— Забув! — засміявся й академік. — Хіба мало до мене приходило таких, як ви?.. Ну, гаразд, мій любий, у нас ще буде час для спогадів. А зараз — почнемо.

Калатнуло та й завмерло Мишкове серце. Ось воно, наближається, невідоме, тривожливе, — може, радісне, а може… й страшне.

— Сідайте сюди!

Його привели до крісла, посадовили, натягли на голову якусь холодну металеву річ.

— Увага! — сказав академік. — Петре Сергійовичу, струм!

Паріма вже не могла сидіти спокійно. Вона підсунулась ближче до краю ширми, визирнула звідти. Їй в очі вдарило сліпуче, аж фіалкове, світло. Довелося надіти сині окуляри, які заздалегідь дав їй Щеглов. Тепер можна було дивитись вільно.

Михайло з металевим шоломом на голові сидів перед прожектором. Світло било йому просто в очі. Академік увалено спостерігав прилади на шкалі диференціатора.

— Що ви бачите, любий?

— Бачу тьмяне світло, — хрипко сказав Михайло.

— А зараз? — академік пересунув важельок настройки.

— Не бачу нічого! — стурбувався хворий.

— Ну, то зараз побачите! — Довгополов подав знак, і Щеглов увімкнув ще один прожектор.

— Бачу. Кілька разів посилював світло Щеглов, і щоразу після якогось руху руки академіка на панелі диференціатора Михайло заявляв, що не бачить нічого.

Паріма не розуміла, що тут відбувається. Щеглов не встиг з'ясувати методику лікування. Та коли б і з'ясував, навряд чи зрозуміла б Паріма усе.

Цьому хворому можна повернути зір двома шляхами. Посилити, наприклад, електромагнітні коливання пошкодженої частини мозку з допомогою інтегратора. Людина почне бачити. Але дуже дорогою ціною доведеться розплачуватися за це згодом: інтегратор повільно вб'є людину.

Академік Довгополов обрав інший шлях. Він змушує боротися за зір власний мозок хворого.

Ось в очі Лимаря падає потік світла. Хоч і дуже слабенькі, але в мозкові хворого таки виникають електромагнітні коливання. Диференціатор ці коливання сприймає, посилює і надсилає знову в мозок, — але, як кажуть, «у протифазі», обернено. Ці коливання не посилюють коливань мозку, а послаблюють, пригнічують їх.

Та мозок бореться. Він мобілізує всі сили і таки переборює зовнішні подразнення. Тоді треба ще посилити дію диференціатора. І знову мозок стає на бій. На допомогу клітинам, які були пошкоджені, приходять інші.

І отак, — звичайно, поступово, протягом багатьох сеансів, — мозок, так би мовити, «тренується», вчиться заново самостійно виконувати свої складні функції. Це щось схоже на відродження перебитих і знову зшитих м'язів. Тільки тренуванням, — хоч яке воно болісне й обтяжливе, — і можна повернути до життя майже мертві м'язи.

Складні, дуже складні все це питання для малайської дівчини, яка не встигла закінчити навіть технікум зв'язку. Але вона вірить у всемогутність науки; вірить у те, що для її коханого знову заграє всіма барвами яскравий, життєрадісний світ. І зараз, в оці хвилини, коли од надій до розпачу — один крок, вона боїться пропустити хоча б єдиний жест, хоча б одне слово, наче від цього залежить все.

— …А зараз? — допитується Довгополов.

— Н-не б-бачу… — шепоче Лимар.

— Як вас звуть?.. — академік уважно позирає, на екран, де бігає, метушиться змійка електромагнітних коливань мозку хворого.

— Як… звуть?.. — повільно, з великим зусиллям перепитує хворий. Він морщить лоба, пригадуючи: а справді, як його звуть і хто він такий?

Не тільки сліпоту, а й багато інших захворювань та вад можна вилікувати за допомогою цього чудесного приладу. Буває, наприклад, що людина втратить пам'ять. Вона одразу ж забуває, що бачить і чує. То хай же з шоломом диференціатора на голові вона примусить свій мозок тренуватися, працювати, — хай напружує його так, як напружує зараз оцей хворий.

— Мене… звуть… Михайло…

— Світло бачите?

— Бачу.

Лише секунду тому він не бачив. Отже, мозок бореться, мозок одужує!

— Досить! — шепоче академік. — Кінчайте. Клацнув перемикач. Згасли лампи потужних прожекторів. Тьмяно, непривітно стало у великому залі.

Мишко схопився з крісла й зойкнув:

— Бачу!.. Вас бачу, товаришу професор!.. Ви у сірому костюмі, так?.. Петре Сергійовичу, і вас!.. Ой, знову темніє в очах!.. Я знову не бачу!.. Не бачу!

— Заспокойтесь, заспокойтесь, мій друже! — лагідно, наче до дитини, говорить академік. — Це ж тільки перший сеанс. Щораз довше світитиме для вас світло. І, нарешті, засяє для вас назавжди.

— Спасибі! — Лимар намацав руку академіка й міцно потиснув її. — Спасибі!

Щеглов одвернувся. Йому в грудях став терпкий клубок, радісним болем стиснулось серце.

Він звик вважати себе за розсудливого, черствого, нездатного до сантиментів. Але в цю мить не міг бути спокійним і він.

Паріма плакала, не соромлячись. То були світлі сльози радості.

Щеглов узяв її за руку й підвів до Михайла. Вона мовчки обняла коханого, припала щокою до його плеча. І він не здивувався, — так, ніби знав, що Паріма увесь час була тут поруч.

— Ходімо, люба! — сказав він тихо.

— Тільки — не хвилюватись! — погрозив услід їм Довгополов. Він витер піт з лоба й повторив уже з іншою інтонацією: — Не хвилюватись!.. Гм… Добре сказати!

Академік посмикав себе за сиву бороду і рвучко обернувся до Щеглов а:

— Прозрів!.. Ви чуєте: прозрів!.. Хай на мить, але ж це тільки початок. Людина, приречена до найстрашнішого, врятована…

Він ще трохи помовчав, а потім жартівливо поскаржився:

— А про що ж мріяти далі?.. Підкорено землю і води, енергію атома і міжзоряні простори… Починає розкриватися найглибше: таємниця живого мозку… Що ж іще?

Щеглов тільки посміхнувся у відповідь: любий академіку, попереду ще роботи та роботи! І завжди, немов полум'яні дороговкази, палахкотітимуть ясні мрії. Без мрій нема життя.

— Я бачу сонце! — почувся з коридора схвильований голос Лимаря.

Довгополов і Щеглов озирнулися. Крізь одчинені двері було видно: біля вікна, залиті яскравими променями сонця, стояли двоє — молоді, сильні, красиві.

1953—54 рр. Харків — Ірпінь — Харків

Оглавление

Микола Дашкієв "ВОЛОДАР ВСЕСВІТУ"

Розділ І «У ЧОМУ Ж СПРАВА?»

Розділ II ТОРПЕДА ОПИСУЄ КОЛО

Розділ III «ЧАКЛУН ДВАДЦЯТОГО СТОРІЧЧЯ»

Розділ IV ОДИН У МОРІ

Розділ V КОРОНА «ЦАРИЦІ КОСМОСУ»

Розділ VI ЛЮДИНА СТАЄ МАШИНОЮ

Розділ VII У МОРІ Й НА СУШІ

Розділ VIII НЕСПОДІВАНА ЗУСТРІЧ

Розділ IX В ДЖУНГЛЯХ

Розділ X КОЖЕН ПРАГНЕ СВОЄЇ МЕТИ

Розділ XI ХИЖАК ПРОТИ ХИЖАКА

Розділ XII СПОВІДЬ РОЗВІНЧАНОЇ «НАДЛЮДИНИ»

Розділ XIII РОЗБОМБЛЕНІ МРІЇ

Розділ XIV БАНКРУТ ШУКАЄ ПОРЯТУНКУ

Розділ XV ДРУЗІ Й ВОРОГИ

Розділ XVI МІ-ХА-ЛО

Розділ XVII МІСТЕР ПАРКЕР РИСКУЄ ЖИТТЯМ

Розділ XVIII З ЗАКЛИНАННЯМ — ПРОТИ БОМБ І КУЛЬ

Розділ XIX КОЛИ ПСУЄТЬСЯ МОТОР

Розділ XX ПОДІЇ РОЗГОРТАЮТЬСЯ НАВАЛЬНО

Розділ XXI НА ОСТАННЬОМУ РУБЕЖІ

Розділ XXII КІНЕЦЬ «ВОЛОДАРЯ ВСЕСВІТУ»

ЕПІЛОГ

Реклама на сайте